Капелани. На службі Богу і Україні

КАПЕЛАНИ На с лу жбі Бог у і Україні

УДК 355.098:2-722.53](477)(092) К20

К20

Капелани. На службі Богу і Україні / Уклад.: Тетяна Ковтунович, Тетяна Привалко; Укр. ін-т нац. пам’яті. — К.: ФОП Гончарук А.Б., 2019. — 424 c.

ISBN 978-617-7420-60-5 Книга містить спогади військових капеланів різних конфесій, які від початку війни на сході України здійснювали душпастирське служіння серед українських воїнів. Свідчення були записані Українським інститутом національної пам’яті в межах проекту «Усна історія АТО». В них ідеться про особливості капеланського служіння на фронті під час протидії російській агресії, а також окреслюються етапи інституційного становлення капеланства у війську. Для всіх, хто цікавиться історією російсько-української війни.

УДК 355.098:2-722.53](477)(092)

Відповідальний редактор Тетяна Ковтунович Літературний редактор Тетяна Небесна Дизайн, верстка Андрій Гончарук Фото на обкладинці: Павел Боболовіч

© Український інститут національної пам’яті, 2019 © Тетяна Ковтунович, Тетяна Привалко, укладання, 2019

КАПЕЛАНИ На службі Бог у і Україні

Укладачі Т Е Т Я Н А КО В Т У Н О В ИЧ Т Е Т Я Н А П Р И В А Л КО

КИЇВ 2019

ЦЮ КНИГУ ПРИСВЯЧУЄМО ПАМ’ЯТІ ВИДАТНОГО УКРАЇНСЬКОГО ГУМАНІСТА ОТЦЯ ОМЕЛЯНА КОВЧА, ВІЙСЬКОВОГО КАПЕЛАНА, БЛАЖЕННОГО СВЯЩЕНОМУЧЕНИКА УКРАЇНСЬКОЇ ГРЕКО-КАТОЛИЦЬКОЇ ЦЕРКВИ

Оме л ян (Емі л іан) Ко вч —

священномученик УГКЦ, праведник України. Греко-католицький священик, що все своє життя присвятив допомозі ближньому. Будучи капеланом в Українській галицькій армії, перебував із вояками на передовій, підтримуючи їх морально і фізично. На парафіях, де він служив, одразу брався за організацію громадського та культурного життя парафіян. Проводив прощі та євхаристійні здвиги (собори) навіть за часів радянської окупації. За активну участь у суспільно-політичному житті українців неодноразово був переслідуваний польською, радянською і нацистською владою. Під час одного зі своїх ув’язнень написав книжку — «Чому наші від нас втікають». Під час нацистської окупації допомагав євреям, врятував більше десятка осіб, зокрема відомого белзького рабина Арона Рокеаха. Його допитували у тюрмі на Лонцького у Львові, де вимагали визнання вини і відмови від хрещення євреїв, а також від публічного засудження дій нацистської влади. Зрештою був ув’язнений і відправлений до концтабору Майданек, де помер і був спалений у крематорії. Отець Омелян Ковч визнаний Блаженним Священномучеником, а з 2010 року засновано відзнаку його імені, яка щорічно вручається видатним особистостям за значний внесок у справу екуменічного діалогу, діалогу культур і народів, міжрелігійного та міжнаціонального порозуміння, соціально-харитативної та благодійної діяльності, за особистий життєвий приклад жертовності та гуманізму, героїчні вчинки. Лауреатами цієї відзнаки стали Ліна Костенко, Євген Сверстюк, Арон Вайс, спільнота св. Егідія з Рима, Український католицький університет, Марко та Уляна Супруни, Оксана Забужко, Тімоті Снайдер та ін. У 2019 році, з нагоди столітнього ювілею початку капеланського служіння Омеляна Ковча, відзнаку вручено чотирьом українським капеланам різних конфесій «за особистий приклад жертовності і самопосвяти заради порятунку душ і життя захисників нашої землі, правди і свободи».

6 К А П Е Л А Н И :

Н А

С Л У Ж Б І

Б О Г У

І

У К Р А Ї Н І

Зміст 8/

11 /

23 /

На службі Богу і Україні Наша спільна справа — захистити свою Батьківщину Омелян Білик Православна церква України

41 /

Михайло Бучак Православна церква України

59 /

Олександр Вронський Православна церква України

77 /

Володимир Гладковський Православна церква України

95 /

Сергій Дмітрієв Православна церква України

115 /

Олег Дядюсь (ігумен Макарій) Православна церква України

135 /

Юрій Казміренко Православна церква України

149 /

Дмитро Каран Православна церква України

165 /

Вячеслав Кізілов Православна церква України

179 /

Сергій Кобець (ієромонах Феофан) Православна церква України

197 /

Дмитро Поворотний Православна церква України

7 З М І С Т

215 /

Максим Стрихар Православна церква України

229 /

Сергій Сущенко Православна церква України

245 /

Надія Довганюк (cестра Симеона) Українська греко-католицька церква

265 /

Андрій Зелінський Українська греко-католицька церква

287 /

Іван Ісайович Українська греко-католицька церква

305 /

Олександра Андріяшина Християнська євангельська церква «Церква Голгофи»

321 /

Андрій Полухін Всеукраїнський союз церков евангельських християн-баптистів

343 /

Василь Хіміч Всеукраїнський союз церков евангельських християн-баптистів

359 /

Павло Гончарук Римо-католицька церква

375 /

Олександр Коцюр Римо-католицька церква

391 /

Борис Пушкель Житомирська єврейська месіанська община

407 /

Сергій Путілін Мусульманська релігійна громада «Милість»

8 К А П Е Л А Н И :

Н А

С Л У Ж Б І

Б О Г У

І

У К Р А Ї Н І

На службі Богу і Україні Коли я піду хоча б навіть долиною смертної темряви, то не буду боятися злого, бо Ти при мені, Твоє жезло й Твій посох — вони мене втішать! Псалом 22

В

ід початку російської агресії на сході України священики різних конфесій виявили активну громадянську позицію через волонтерське служіння, яке почалося ще на Майдані під час Революції Гідності. Це служіння спочатку втілювалося в гуманітарній допомозі нашим воїнам, які на початку війни мали проблеми з матеріальним забезпеченням, військовим спорядженням, харчуванням. Згодом, коли війна набрала обертів і з’явилися перші втрати, священики все активніше стали виконувати капеланську функцію з душпастирської опіки військовослужбовців. Тож історії військових капеланів дають можливість поглянути на події цієї війни з особливого ракурсу — з позиції некомбатантів, осягнути її моральний та духовний аспекти. Капеланство в українському війську було запроваджене задовго до російської агресії 2014 року, але масового характеру набуло саме в 2014–2015 роках, під час найзапеклішої фази російсько-української війни. Саме в цей період виник ло багато як церковних ініціатив з допомоги військовим, так і громадських організацій, що об’єднали священнослужителів різних конфесій заради єдиної мети — служіння Богу й Україні. Поліконфесійність українського суспільства знайшла відображення і у кількісному розподілі капеланів за конфесіями у Збройних силах України. Найчисельнішу групу, близько 80 %, складають

9 В С Т У П

представники Православної церкви України (ПЦУ), за ними йдуть капелани Української греко-католицької церкви (УГКЦ), далі с лу жителі протестантських церков (ВСО ЄХБ, ВСО ЄХБ-П), Римо-католицької церкви (РКЦ) та інших релігійних організацій. Укладачі не ставили за мету створити стовідсотково точну щодо конфесійної представленості капеланів у війську соціологічну вибірку, але певних пропорцій намагалися дотриматись. Тож до видання увійшли спогади 13 капеланів ПЦУ, трьох військових священиків УГКЦ, трьох капеланів-протестантів, двох представників РКЦ, одного служителя Мусульманської релігійної громади «Милість» і одного — Житомирської єврейської месіанської общини. Серед оповідачів є дві жінки-капелани. Четверо героїв книги — Юрій Казміренко, Іван Ісайович, Василь Хіміч, Павло Гончарук — є лауреатами міжнародної відзнаки імені отця Омеляна Ковча, видатного українського гуманіста, військового капелана, Священномученика Української греко-католицької церкви, пам’яті якого і присвячено це видання. Переднім словом до книги стала стаття, що народилася в результаті розмови з Головою Синодального управління військового духовенства Православної церкви України Митрополитом Іоаном. У ній окреслено особливості роботи з підготовки священиків до служіння у війську під час війни та створення мережі військових капеланів у Православній церкві України, представників якої в українському війську від 2014 року і дотепер налічується найбільше. Спогади військових капеланів, що увійшли до книжки, було записано з травня 2018 до червня 2019 року в межах проекту Українського інституту національної пам’яті «Усна історія АТО». Загалом у проекті взяли участь 35 військових капеланів, кожен з яких розповів власну історію служіння в цій неоголошеній війні. Свідчення, які не увійшли до видання, зберігаються в електронному архіві усної історії Українського інституту національної пам’яті і в майбутньому будуть відкриті для ознайомлення.

10 К А П Е Л А Н И :

Н А

С Л У Ж Б І

Б О Г У

І

У К Р А Ї Н І

Наша спільна справа — захистити свою Батьківщину

11 Н А Ш А

С П І Л Ь Н А

С П РА В А

—

З А Х И С Т И Т И

11

С В О Ю

Б АТ Ь К І В Щ И Н У

Н АШ А СПІЛЬН А СПРАВА — ЗА ХИС ТИТИ СВОЮ БАТЬКІВЩ ИН У

Т

ермін «капелан» походить від с лова «капа» — так називався військовий плащ за часів святого Мартина. Згідно з біблійними переказами, преподобний Мартин, древній святий, був священиком і офіцером на військовій службі. Одного разу, побачивши убогого, він відрізав шматок свого плаща і віддав йому, щоб той міг накритися, і таким чином послужив ближньому своєму в його потребі. Тоді й з’явилося слово «капелан». Спершу воно вживалося на позначення такого роду служіння саме в західній церкві. У православній церкві теж існує це явище, але священиків, які служать у війську, у нас традиційно називали «військовими священиками». Нині ми теж називаємо їх переважно капеланами, це слово прижилося і в суспільстві, й серед військових. Сьогодні всі розуміють: капелан — це священик, який служить у війську. Хоча існують й інші види капеланства. Приміром, служіння в лікарнях — це медичне капеланство. Служіння у навчальних, виховних закладах — освітянське. Є ще капеланство у місцях позбавлення волі. Та найбільш поширене все-таки військове. У 1990-х роках, коли утворився Київський патріархат, з’явилася потреба у служінні священиків серед військових. Тоді й утворилося Управління у справах взаємодії зі Збройними силами України та іншими військовими формуваннями. Коли вже почалася війна і мене призначили головою управління, ми порадилися зі священиками — капеланами нашими — і вирішили змінити назву, щоб

12 К А П Е Л А Н И :

Н А

С Л У Ж Б І

Б О Г У

І

У К Р А Ї Н І

вона не була такою громіздкою. І зупинилися на назві «Синодальне управління військового ду ховенства». Це управління займається налагодженням діяльності священиків у Збройних силах, Прикордонній службі, Національній гвардії та інших військових формуваннях України. Це структурна одиниця церкви. Окрім нашого існують, наприклад, Синодальне управління з соціальної роботи, Синодальне управління з духовної освіти. В інших конфесіях теж є подібні органи, але вони називаються по-іншому. Наприклад, у католицькій церкві це курії, в греко-католицькій — своє управління, у протестантів свої якісь органи. І ми з ними або з їхніми представниками контактуємо. Не в усіх конфесіях, які діють (або діяли раніше) у Збройних силах, є синодальні управління. Десь є просто відповідальні особи, які займаються цією справою. Представництво конфесій різне, і там, де віруючих невелика кількість, немає сенсу створювати управління. Наразі через службу на війні пройшло більше 500 наших священиків, які є військовими капеланами. Ті, які зараз не перебу вають на штатних посада х, на лежать до запас у. Вони продовжують взаємодіяти з ветеранами цієї російсько-української війни, як волонтери їздять у військові частини, допомагають воїнам, але штатних посад не обіймають. Нині у всіх силових структурах служить до 80 % військових капеланів саме Київського патріархату. Це для нашої церкви виклик, адже далеко не кожен священик може служити на штатній посаді. Це має бути людина, яка, по-перше, розуміється на певних речах і бажає здійснювати своє служіння серед військових. Кандидат повинен також бути дисциплінованим, мати відповідний склад характеру, контактувати з військовими, розуміти специфіку їхньої служби. Тому підбір священиків на посади військових капеланів — досить складна справа. Всі наші капелани проходять навчання перед відправленням у зону АТО. У нас уже відбулося 25 ротацій військових священиків.

13 Н А Ш А

С П І Л Ь Н А

С П РА В А

—

З А Х И С Т И Т И

С В О Ю

Б АТ Ь К І В Щ И Н У

І перед кожною з ними працювали фахівці, тренери як із військової теорії, так і з практики, розповідали про юридичні підстави перебування на війні, про міжнародні закони, які захищають некомбатантів. На жаль, ці закони не діють на нав’язаній нам війні. Тому що у світовій практиці медики і капелани вважаються некомбатантами, і в них, згідно з міжнародною конвенцією, заборонено стріляти, їх заборонено катувати, брати в полон, але в цій гібридній війні капелан, медик — перші цілі для російських снайперів. Тому наші капелани на «нульовому рубежі» (на передовій) ніяк не ідентифікують себе як капелани. Також наших капеланів навчали виводити бійців зі стресового стану, розбирали ознаки посттравматичного синдрому: як його виявити та як із ним працювати. Вчили працювати із психологічною кризою після обстрілу або після втрати побратимів. Із практичних наук проходили тактичну медицину. Була у програмі й протимінна підготовка: як поводитись, коли потрапляєш у зону, де є розтяжки, як правильно виходити із цієї зони, щоби не підірвати себе й ближнього. Ці навчання відбувалися в таборі на Трухановому острові. У 2014 році першими поїхали на війну ті священики, які були на Майдані. Масово почали їздити капелани з гуманітарною допомогою з усієї України, везти туди продукти, одяг, амуніцію, матеріали, інструменти — все, що було потрібно, зокрема й техніку. Передавали машини, як легкові, так і вантажівки. В 2015-му, після Мінських угод, війна перейшла у формат окопної. Така війна вимагає більш пильної уваги до психологічного стану воїна. Коли людина воює, їй навіть легше долати якісь пси хологічні проблеми. Є бойове завданн я, є колектив, є процес виконання. Але коли тобі забороняється стріляти у відповідь на обстріли, коли ти не можеш відвойовувати свою землю, мусиш стояти на місці, а тебе обстрілюють, коли вдома з’являються якісь проблеми, в колективі, виникають непорозуміння

14 К А П Е Л А Н И :

Н А

С Л У Ж Б І

Б О Г У

І

У К Р А Ї Н І

з командиром — все це разом призводить до ситуації, яка й склалася в українському війську в 2015 році, коли до нас звернулося командування Збройних сил і попросило: «Дайте нам капеланів у військові частини». І ми з благословення Святійшого патріарха прийняли на Священному синоді рішення організувати ротаційне служіння капеланів. Не на три дні, не на тиждень, а на місяць щонайменше цілеспрямовано відряджали капеланів з усіх єпархій. Генеральний штаб прийняв рішення і дав відповідні вказівки щодо відправлення капеланів у зону АТО. Тоді наші священики, які були в головному штабі АТО і при штабах секторів, займалися логістикою: зустрічали капеланів і розподіляли далі, контактуючи уже з командуванням на місцях. Далі ми дійшли висновку, що нам слід сформувати таку систему капеланського служіння, яка відповідатиме військовій системі по всій Україні. Ми побудували її структуру таким чином: розбили на чотири регіональних угруповання, які відповідають оперативним командуванням «Північ», «Південь», «Захід», «Схід», і відповідно до цієї структури сформували наші регіональні управління.

15 Н А Ш А

С П І Л Ь Н А

С П РА В А

—

З А Х И С Т И Т И

С В О Ю

Б АТ Ь К І В Щ И Н У

До складу останніх уже входили єпархіальні управління: як області входять до оперативних командувань, так само обласні єпархії ми ввели до складу наших регіональних угруповань. Обрали головних регіональних священиків, керівників єпархій ми вже мали. І ця структура зараз досить ефективно діє, дає змогу не тільки оперативно реагувати на запити силових структур, а й легко знаходити капеланів у відповідних єпархіях. У формуванні нашої структури активну участь беруть єпархіальні архієреї. Наприклад, аби направити священика на запит Генерального штабу до якоїсь військової частини, що базується в певній області, я даю інформацію головному капелану цієї області та архієрею, який керує єпархією і знає всіх своїх священиків. І вони починають працювати. Коли знаходиться священик, керівний архієрей направляє на моє ім’я благословення, щоб цей священик займався душпастирською опікою військовослужбовців відповідної військової частини у штаті Синодального управління. Тоді я цього священика приймаю в наш штат, ми оформлюємо на нього документи, направлення в зону бойових дій, надаємо інформацію про нього в Генеральний штаб, де перевіряють усі його документи, а відповідні служби з’ясовують, чи цей

16 К А П Е Л А Н И :

Н А

С Л У Ж Б І

Б О Г У

І

У К Р А Ї Н І

священик відповідає типу режимного об’єкта, в якому він служитиме. Ми самі висунули цю вимогу: щоб кожен капелан незалежно від конфесії обов’язково проходив таку перевірку. Важливою справою є також забезпечення капелану відповідних умов для праці. Йому, як правило, виділяється якась кімнатка, де він може працювати, спілкуватися. Далі вже на території військової частини (у пункті постійної дислокації) має бути виділено місце під будівництво каплички або невеличкої церкви. Як правило, капелан організовує це будівництво, спільно з командуванням шукає меценатів. Зазвичай військова частина не має фінансів, щоб будувати церкву. Якщо частина стоїть в обласному центрі, то військовими опікуються і місцеві підприємці, й владні структури, вони і допомагають будувати ці каплички. Капелани разом з бійцями проходять через усі труднощі й випробування воєнного життя, але їх великою мірою рятує те, що вони допомагають іншим людям. І через служіння військовим, своїм братам і сестрам, вони отримують від Бога оцю благодать, яка і захищає їх, і допомагає. Та капелан обов’язково повинен дбати про своє здоров’я: щоби служити у війську, треба мати добру фізичну форму. Коли почалася війна, кожна церква показала своє справжнє лице через ставлення до неї. Тоді з Московського патріархату в зону АТО ніхто офіційно не їздив. Та їх і не хотіли. Бо побачили їхню позицію щодо цієї війни. Тоді й керівництво силових структур, які є фактично основою збереження державності, й уряд, і місцева влада — усі побачили, яка церква потрібна війську найбільше, є духовною основою для розбудови нашої держави. Стало зрозуміло, чому в нас іде війна. Якби у нас була єдина помісна Православна церква, війни не було б, бо не було б ґрунту для насадження «русского мира», цієї імперської ідеології. Росія змогла зайти в Крим, а далі й на Схід України лише завдяки тому, що там прижилася ідея «русского мира».

17 Н А Ш А

С П І Л Ь Н А

С П РА В А

—

З А Х И С Т И Т И

С В О Ю

Б АТ Ь К І В Щ И Н У

Все почалося ще з Майдану, коли народ побачив, яка церква на його боці. Михайлівський Золотоверхий монастир прийняв перших побитих студентів, які рятувалися від «Беркута». Потім там був головний штаб Майдану, де збирали й розподіляли їжу, одяг, довгий час був лазарет, і до самого кінця — реанімація. І вбитих туди привозили, клали на території Михайлівського монастиря. З того часу люди зрозуміли, яка церква буде з народом завжди й особливо в тяжкі часи. Наші капелани, спираючись на Святе Письмо, на досвід Православної церкви, яка завжди благословляла визвольні війни, пояснюючи і тлумачачи Святе Письмо відповідно до ситуації, допомагають бійцям насамперед усвідомити свою місію і заспокоїти свою совість, не виправдовуючи вбивство, але й не картаючи себе. Тому що в цій війні вони зупиняють зло. Це перша річ, яку ми доносимо до бійців. І вони зобов’язані зупинити зло, бо якщо цього не зробити, воно вразить їхніх ближніх, сім’ю, народ, Батьківщину. А це означає невиконання головної заповіді — берегти і доглядати те, що дане нам Богом. От Бог дав людям рай, і дав заповідь оберігати і доглядати його. І коли ми отримали нашу маленьку земну Батьківщину, хай тимчасово, але ми на ній проживаємо своє земне життя, ми маємо ту ж саму заповідь, яку отримали перші люди щодо раю. Для нас рай — це Україна. Ми його маємо доглядати і оберігати. І цю священну заповідь маємо виконувати сумлінно, не шкодуючи свого життя. І коли є ворог, який зазіхає на нашу святу землю, ми маємо захиститися, зупинити його. Якщо він не розуміє слова — значить, маємо зупинити зброєю. Я завжди наводжу приклад війни небесного воїнства на чолі з архангелом Михаїлом, яка відбулася, коли Денниця (наближений до Бога ангел), який брав участь у творчому процесі, якому підпорядковувалась третина усіх ангелів, оголосив, що вони утворюють свою «республіку на основі свободи, рівності, братерства». Мовляв, ніякого Бога нам не треба, ми тут самі будемо собі керувати.

18 К А П Е Л А Н И :

Н А

С Л У Ж Б І

Б О Г У

І

У К Р А Ї Н І

Що з ними зробили інші дві третини ангелів? Бог не дав їм вказівки: «Візьміть і покарайте його, бо він мене образив». Бог мовчав. Самі небесні сили піднялися на чолі з архангелом Михаїлом. Михаїл перекладається як «хто є як Бог». І коли він виголосив: «Хто є як Бог, що ти себе уявив тут керівником замість Бога?» Його підтримали дві третини ангелів, і відбулася війна, і вигнаний був Денниця й усі ангели, які відпали від Бога, так що й місця для них на небесах не знайшлося. Вони були скинуті на землю. І оці полчища десь тут блукають, спокушають, налаштовують людей одне проти одного, проти Бога. І фактично той приклад ми маємо брати за основу. Коли ми молимось: «Отче, нехай воля Твоя буде як на небі, так і на землі», — значить, ми хочемо, щоб на нашій землі теж не було місця для цього сепаратизму через тих, хто протиставляє себе всьому народу і каже: «Нам України не треба. Ми тут свою республіку створимо. У нас буде тут свобода, рівність і… «братство», своє «славянскоє братство». У небесній війні перший сепаратист — диявол, а тут у нас є свої лідери сепаратизму. Там гасла облудні, й на цій облуді побудована згуртованість їхня. І тут теж оця гібридна дуже підступна ідеологія була облудна. Мета її — якась така міфічна «Свята Русь», до якої Україну треба насильно затягнути. Цю ідеологію і Гітлер використовував, і фактично всі загарбники. А першопричиною є диявол. Він — батько цієї брехні. І ми воїнам це роз’яснюємо на основі Святого Письма, і в них «розкладається по поличках» усе, що відбувається навколо нас. Нічого нового нема. Усе вже колись відбувалося — в інших формах, в інших подіях, з іншими учасниками. А наша справа, конкретно твоя в цій ситуації — здійснити правильні кроки, захистивши свою тимчасову Батьківщину. За цими кроками Бог оцінюватиме, чи ти здатний будеш, коли прийде час, захищати небесну Батьківщину. І тоді нашим бійцям усе стає зрозуміло. У кого є віра, тому

19 Н А Ш А

С П І Л Ь Н А

С П РА В А

—

З А Х И С Т И Т И

С В О Ю

Б АТ Ь К І В Щ И Н У

легше воювати, ніж тому, в кого віри нема і хто не спирається на цей досвід позачасовий. Але на війні якраз і приходить віра. Коли людина стає перед небезпекою, вона усвідомлює, що насправді вона вірить, вона вірить у силу, яка є, яка може зберегти. Віра у кожного своя. Є язичники, вони по-своєму вірять. Але невіруючих на війні уже нема. Кожен починає вірити у вищу силу. На війні, як і в цивільному житті, є два шляхи: смерть або життя (духовне) — тільки там усе набагато гостріше. Одні черствіють, інші підносяться духом. Тому треба допомагати, щоб люди не опускалися насамперед у людських якостях. Капелан допомагає зберігати людяність, щоб бійці не байдужіли у своєму ставленні до інших. І ворогів ми теж не повинні ненавидіти — ми ненавидимо лиш зло, яке вони творять. Ворога ми знищуємо, тому що він не зупиняється, він хоче нас поневолити, він робить лиху справу. Лише це спонукає нас знищувати ворога. Але людина ніколи не повинна принижувати іншу людину, насміхатися над нею,

20 К А П Е Л А Н И :

Н А

С Л У Ж Б І

Б О Г У

І

У К Р А Ї Н І

навіть якщо це ворог. От завдання капелана таких речей не допускати. Варто пишатися собою, мати гідність, але ворога не слід зневажати, і недооцінювати теж не варто. Проти ворога треба виступати з гнівом, але не з ненавистю. Ненависть — це вже неправильне розуміння ситуації загалом, самого буття нашого. Ми бачимо дуже великі перспективи капеланського с лу жіння. Зараз воно в нас існ ує у таком у початковому стані. Капелани є цивільними працівниками, які за трудовими угодами влаштовуються на посади. Але в майбутньому ми бачимо капелана військовослужбовцем. Він — некомбатант, не веде бойових дій, не бере участі у спецопераціях якихось там, навіть не носить зброї. Але це військовослужбовець, і він забезпечує виконання військових завдань. Ми би ду же хотіли, щоб насамперед у Збройних сила х була введена спеціа льність «військовий священик», або «військовий капелан». Тоді священик, по-перше, матиме більше матеріальне забезпечення і зможе не розриватися між службою у війську і в цивільних парафіях. Він знатиме, що його парафія — це його підрозділ. Але для цього треба, щоб він ішов служити за контрактом, за військово-обліковою спеціальністю, яка йому дає соціальне забезпечення як військовослужбовцю. Тому що він завжди поряд з бійцями — і на «нульовому рубежі», й під обстрілами. Капелан так само, як і вони, може загинути. Хіба що не бере участі у спецопераціях, не може бути навідником якоїсь там зброї чи коригувальником вогню. І в нас уже є священики, які пройшли військові кафедри, здобули базові знання. Вони готові далі продовжувати вчитися у військових закладах, щоби здобувати

21 Н А Ш А

С П І Л Ь Н А

С П РА В А

—

З А Х И С Т И Т И

С В О Ю

Б АТ Ь К І В Щ И Н У

ще ґрунтовнішу фахову освіту військовика. Тому в майбутньому ми бачимо військового капелана як військовослужбовця, який не має цивільної парафії, а служить лише в армії. Голова Синодального управління військового духовенства Православної церкви України Митрополит Іоан

22 К А П Е Л А Н И :

Н А

С Л У Ж Б І

Б О Г У

І

У К Р А Ї Н І

23 П Р А В О С Л А В Н А

Ц Е Р К В А

У К Р А Ї Н И

ОМЕЛЯН БІЛИК 1 9 6 0 Р О К У Н А Р ОД Ж Е Н Н Я . В І Й С Ь КО В И Й К А П Е Л А Н . Б Л А ГО Ч И Н Н И Й П РА В О С Л А В Н О Ї Ц Е Р К В И У К РА Ї Н И У В АС И Л Ь К І В С Ь КО М У РА Й О Н І К И Ї В С Ь КО Ї О Б Л АС Т І . С Л У Ж И Т Ь К А П Е Л А Н О М З 2 0 1 6 Р О К У, Ш ТАТ Н И М — З Ч Е Р В Н Я 2 0 1 7- ГО І Д ОТ Е П Е Р. П РА Ц Ю Є З Б І Й Ц Я М И 9 6 - Ї К И Ї В С Ь КО Ї Б Р И ГА Д И . З Д О Б У В О С В І Т У В К И Ї В С Ь К І Й Д У ХО В Н І Й А К А Д Е М І Ї .

24 К А П Е Л А Н И :

У

Н А

С Л У Ж Б І

Б О Г У

І

У К Р А Ї Н І

1990 році вже почався такий спротив радянс ьк ій в ла д і… Церк ва поча ла а к т ивніше працювати. Люди ту хвилю підтримали — почали повертати собі церкви. І я зустрів свого товариша у Самборі, де молилися на місці розстрілу людей. Поговоривши з ним, попросив його познайомити мене зі священиком. Тоді збиралися такі начебто курси. Спочатку підпільні, бо ще КДБ працював дуже активно. А потім розвалився Союз, і вже була створена семінарія, спочатку в Дрогобичі, потім у Львові (Рудно). Там я закінчив два курси. І побачив, що мені

25 П Р А В О С Л А В Н А

Ц Е Р К В А

У К Р А Ї Н И

мало тих знань, бо рівень освіти був такий слабенький досить на той час. Я перейшов у Київську духовну семінарію, але вже не в греко-католицьку, тому що дуже добре знав історію, розумів, де наша Україна і яка церква була в Україні до 1564 року, до Берестейської унії. Вирішив стати священиком, але нашої церкви — православної. Семінарію закінчив успішно в 1994 році. Зараз служу в селищі Калинівка Васильківського району. У моїй парафії знаходяться підрозділи Збройних сил України, повітряних сил, протиповітряної

26 К А П Е Л А Н И :

Н А

С Л У Ж Б І

Б О Г У

І

У К Р А Ї Н І

Я СПОДІВАЮСЯ, ЩО ТРІШКИ ЧАСУ ПРОЙДЕ — І В НАС ЗМІНИТЬСЯ БАГАТО ДЕЧОГО В СУСПІЛЬСТВІ. БО МАЄ БУ ТИ ДУ ХОВНЕ КОРІННЯ. ЙОГО ТРЕБА ВІДНОВЛЮВАТИ. ЙОГО НИЩИЛИ ДУЖЕ ДОВГО, АЛЕ ЙОГО ТРЕБА ВІДНОВЛЮВАТИ ВСІМА СИЛАМИ І ЗАСОБАМИ.

оборони, 96-та Київська бригада, яка є щитом для всього Києва, для людей, які живуть тут, у Києві та області. Відколи я прийшов туди, на парафію (це вже 25 років, з 1993-го), я весь час намагався допомагати їм. Приходив з молитвою, з усім, що люди жертвували, на свята, на присягу, благословляв хлопців. І до сьогодні, вже більше року, я є штатним капеланом цієї бригади. Ще до того був Майдан. Я від початку у часті в ньому безпосередньої не брав. Разом з людьми молився за те, щоб мирним шляхом оце протистояння народу і влади закінчилося. Але ця влада була не українською, всі їхні дії про це говорили. Ми бачили, що чинять несправедливо. І коли побили студентів, які змушені були ховатися в Михайлівському Золотоверхому… З того часу я дуже активно допомагав разом зі своїми парафіянами і брав в усіх подіях безпосередню участь. Робив це в основному в темний час доби, тому що вдень я був зі своїми парафіянами. Збирав усе, що треба для Майдану: і їжу, й одяг, і ліки. А ночами був разом з людьми на Майдані, допомагав коменданту Михайлівського Золотоверхого, де діяли дві операційні. Також приймали ліки, їжу, давали можливість відпочивати хлопцям, які стояли на барикадах. Доводилося і молитися за упокій тих, хто там загинув. Я був на барикаді між засновниками Києва і консерваторією. І у такі найтяжчі дні (16–20 лютого) поряд був мій однокашник отець Михайло Попович, який зараз служить у моєму благочинні в Малій Солтанівці. Він був там з першого і до останнього дня.

27 П Р А В О С Л А В Н А

Ц Е Р К В А

У К Р А Ї Н И

28 К А П Е Л А Н И :

Н А

С Л У Ж Б І

Б О Г У

І

У К Р А Ї Н І

НА ЦЕРКВУ, НА СВЯЩЕНИК А ЛЮДИ ЗАВЖДИ НАДІЮТЬСЯ І ВІРЯТЬ. І, ЯК ПОК АЗУЄ ОПИТ УВАННЯ СЬОГОДНІШНЄ, НАЙБІЛЬША ДОВІРА — ДО ЦЕРКВИ І ДО АРМІЇ. ТАК, БО АРМІЯ — ЦЕ НАШ ЩИТ, І ЦЕ ЩИТ МАТЕРІАЛЬНИЙ, ФІЗИЧНИЙ. А ЦЕРКВА, СВЯЩЕНИКИ — ДУ ХОВНИЙ ЩИТ.

Мені ніколи не доводилося за одну ніч сповідати стільки людей, як на Майдані. Це були різні люди з різних областей України: і з Донецька, і з Луганська, і з Криму, з Миколаєва, із Житомира, зі Львова — з усієї України. Сповідалися люди — і я ні в кому не бачив страху. Сповідалися, бо не знали, чи до ранку доживуть. Сповідалися, бо хотіли бути перед Богом чистими. Дуже багато людей мене запитували: «Чого ви туди їдете?» Я мав честь таку бути у нашого патріарха, святійшого Філарета, коли він благословив священиків бути з народом. Тому розумів, що наша церква від початку і до сьогодні є, була і буде з народом. І там, де найважче, там мусить бути священик, має бути духовний провід, опіка духовна. Саме Майдан, напевно, і породив капеланство сучасне. Бо історія капеланства дуже древня — ще з князівської доби,

29 П Р А В О С Л А В Н А

Ц Е Р К В А

У К Р А Ї Н И

козацької й до сьогодні. Зараз у нас є чітко організоване Синодальне управління, яке очолює митрополит черкаський Іван. Ми виконуємо всі покладені на нас завдання. Дуже багато моїх однокашників, знайомих і незнайомих священиків упродовж 2016–2017 років і донині перебувають у підрозділах, які зараз на Сході, в Луганській і Донецькій областях, і тут, на місцях, уже штатними капеланами. Там, де найск ладніше, наші священики підтрим у ють духовно, опікуються, не дають занепасти духом. Ну, найбільше, про що дбаємо — щоб не постраждав солдат і офіцер душею, щоб не зламався, не думав лихого, пам’ятав про родичів своїх, щоб повернувся щасливий, живий і здоровий додому, виконавши свій святий обов’язок — Батьківщину захищати. Праці дуже багато, і її буде ще чимало, але ми готові працювати на совість, щоб духом ми були сильні, а наша армія перемогла. Ми обов’язково переможемо в тій війні, сумніву немає ні в кого, особливо у людей, що вірують. Стільки тисяч, мільйонів людей просять Господа Бога, щоб вона закінчилася і не було більше смертей. Бог обов’язково нам допоможе. Він і так нас підтримує, дає нам волю велику. А перемога прийде. І от із тими подіями, які зараз відбуваються, велике змагання є про те, щоб ми отримали Томос (Указ) Вселенського Патріарха про єдину помісну православну церкву.

30 К А П Е Л А Н И :

Н А

С Л У Ж Б І

Б О Г У

І

У К Р А Ї Н І

Братам нашим православним з Московського патріархату зараз дуже незручно. Їм доведеться прилучатися до єдиної церкви. Якщо вони цього не зроблять, то стануть церквою країни-агресора. Вони дуже зараз замислилися. Серед них є фанатично налаштовані, які за жодних умов не здадуться. Вони не дбають про душу, вони дбають про славу Путіна, директора їхньої церкви Кирила. Вони дбають про іншу державу. І хоча називають себе українською церквою, це не українська церква. Українська церква зі своїм народом, зі своїм президентом, зі своїм патріархом, зі своїми людьми. Я думаю, що недовго вони будуть чинити спротив. Вони покаються і залишаться на своїй рідній землі. Я є штатним капеланом з червня 2017 року, а на ротації Синодального управління почав їздити з 2016-го. Це був сектор «М». Я згодився. Патріарх нас скликав на збори і спитав, хто хотів би. І я разом з багатьма згодився. І буквально через два тижні ми отримали військову форму і поїхали на схід. Вже на той час вийшло Положення про військових капеланів. Уперше я потрапив у сектор «М» до 36-го окремого батальйону морської піхоти. Це ті, що вийшли з Криму (основне ядро їхнє). Це той батальйон, який колись отримав наказ приїхати на Київщину і чекати наказу розстрілювати Майдан. Саме на території нашої бригади. Ще тоді ми познайомилися з командиром батальйону і з особовим складом. А в секторі «М» я шукав їх, і до них якраз і потрапив. Дуже радо мене зустріли, бо тоді не було ніяких ексцесів, не було сутичок. Коли вони приїхали з Криму, зразу військову частину обложили барикадами. Але вони не отримали наказу. Військо, слава Богу, не брало участі в тих подіях. Ну, я запитував тоді командира: «Якби ви отримали такий наказ — стріляти по людях, — що б ви робили?» Він каже: «Навіть не сумнівайтеся, ми б насамперед знищили тих, хто віддає такі накази. Ми присягу не порушуємо, і ми їй будем вірні».

31 П Р А В О С Л А В Н А

Ц Е Р К В А

У К Р А Ї Н И

А коли Крим захоплювали, то з цієї бригади тільки 30 % присягу не зрадили, повернулися в Україну з честю, з прапорами, зі зброєю. А на сході вони стояли у Павлополі, Талаківці, Гнутовому, Водяному — аж до Широкиного. Дуже таке гаряче місце, обстріли постійно, що вдень, що вночі, й до сьогодні. Відважні, мужні хлопці — гинули, але позицій не здавали. Були втрати, було дуже сумно. Командування їхнє — мудрі офіцери, серйозні, відповідальні. Ми просили наших волонтерів васильківських приїжджати туди, і вони приїжджали, брали артистів білоцерківських, васильківських, київських — підносили дух. Разом з місцевим населенням ховалися то в клубі, то в якомусь будинку. Дуже небезпечне місце. Привозили їм їжу, одяг, маскувальні сітки — все, що було потрібно. Зараз армія забезпечена набагато краще, ніж у перші роки і їжею, й формою, і зброєю, і технікою. Армія вже готова звільнити нашу землю. Я сподіваюся, що і влада наша також готова це зробити. Думаю, що і виборів не варто чекати, а треба звільняти українські землі. Я туди приїхав, ніби до своїх родичів. Розмовляв із хлопцями, спільно молилися. Їздив до тих, хто на передовій — там молитву творили. Коли у бліндажах, коли на відкритому місці, наскільки дозволяла ситуація. Бо були такі позиції, що зібратися можна було тільки у бліндажі. Окопи на повний зріст, плюс каска. Так і ходили у касках та бронежилетах, із ними жили, їли, спали. Присутність капелана робить багато добрих речей. Хлопці бачать, що священик не боїться, і в них проходить страх. Тобто він залишається, але дуже маленький. І це природно. Бо та людина, яка не боїться, вона несповна розуму. Багато тоді було молоденьких хлопців (дев’ятнадцять-двадцять років). Були й старші, більш досвідчені. Міни кругом на передовій. Ця територія була захоплена сепаратистами, і вони там позакладали дуже багато. Був такий момент, що їхали на машині і її почало зносити з дороги.

32 К А П Е Л А Н И :

Н А

С Л У Ж Б І

Б О Г У

І

У К Р А Ї Н І

То ми зупинили машину і руками тримали, щоб вона не з’їхала в поле, на міни. Запит ували мене ду же багато людей: «Отче Омеляне, що ви там забули?» Я нічого там не забув. Я знав, що я мушу бути там. Тому був там, серед хлопців. Я знаю точно: тут, на цій території, де не чути пострілів, священика можна знайти, як не у своєму селі, то в сусідньому, чи у місті. Київ поряд. Дуже багато церков, соборів. А там солдат не може собі знайти церкву чи священика. Там священик має бути поряд з ним. Це дуже допомагає багатьом і повірити в Бога, і сприйняти традиції, й краще розуміти своїх побратимів, тих, із ким служать, і командирів своїх, більш відповідально ставитися до батьків... Дуже часто просив їх: телефонуйте, хай вони знають, що у вас усе добре. І телефонуйте тоді, коли не стріляють, щоб вони не хвилювалися, не переживали. Бо ви звикли вже до того і знаєте, що може бути і як. Але дивлячись в очі смерті, ви будете розуміти, що Бог з вами є. І отой єдиний страх має залишитися — тільки перед карою Божою, а не перед ворогом. Ворог дуже часто — боягуз. Вони не на своїй землі, на нашій. І вони дуже добре розуміють, що загинуть — якщо не від нашого війська, нашого солдата, нашої зброї, то обов’язково від зброї

33 П Р А В О С Л А В Н А

Ц Е Р К В А

У К Р А Ї Н И

російської. Багато хто з них просто у відчай входить, і вони втрачають розум, вони стають такими дикими… Їм подітися нікуди, вони — загнані звірі. Продалися за копійку, і батьківщину свою, і все продали. І вони гріх великий взяли на душу — вони кров пролили, вони вбивали, знущалися над нашими солдатами. Тому їх пекло чекає. Вони це розуміють. На церкву, на священика люди завжди надіються і вірять. І, як показує опитування сьогоднішнє, найбільша довіра — до церкви і до армії. Так, бо армія — це наш щит, і це щит матеріальний, фізичний. А церква, священики — духовний щит. І в цьому якраз і є сила, що коли священики в армії — значить, будемо захищені й духовно зростатимем. Бо від радянського часу багато ще залишилося такого, що шкодить нам зараз. Водночас те, що священики йду ть у військо, роблять ту велику справу, і місіонерську, й душпастирську, дає можливість армії стати армією культурної, духовної держави. Бо солдат віруючий буде діяти з великою відповідальністю — насамперед перед Богом, а потім уже перед людьми. Я сподіваюся, що це велике змагання за єдину помісну православну церкву допоможе всьому українському народові й духівництву отримати такий духовний стержень для всієї нації,

34 К А П Е Л А Н И :

Н А

С Л У Ж Б І

Б О Г У

І

У К Р А Ї Н І

до якого будуть долучатися і політика, й економіка, і право. Прийдуть віруючі люди, відповідальні, які будуть з великою любов’ю ставитися і до Батьківщини, і до людей. На передовій тих, хто не вірує, немає — там усі вірують. Там той, хто раніше найбільше бив себе в груди і кричав, що він атеїст, краще хреститься і поклони б’є, ніж навіть той, хто визнавав себе віруючим. Те, що смерть поряд, дає багатьом поштовх замислитися, усвідомити, що ніхто не врятує — тільки Господь Бог. Я сподіваюся, що скоро капелани в армії будуть на рівні офіцерів, а не просто співробітниками військових частин, що будуть спеціальні звання, відповідні обов’язки. Буде місце у військовій структурі, і це буде рівень заступника командира. Що будуть чи ротні, чи бригадні капелани. Їх буде більше у війську. Іще ми співпрацюємо дуже тісно із психологами. Їх в армії на посадах багато, але професійних дуже мало. Я і сам збираюся восени піти прослухати курс психології. Мені також бракує інструментів. Досвід великий, практика ніби велика, але армія — це дуже специфічна інституція, де треба багато дуже таких особливих речей знати, щоб не дати душі зламатися, щоб кожен міг швидко отримати допомогу. Тому хоч мені й 58 років уже, буду ще вчитися. Я сподіваюся, що трішки часу пройде — і в нас зміниться багато дечого в суспільстві. Бо має бути духовне коріння. Його треба відновлювати. Його нищили дуже довго, але його треба відновлювати всіма силами і засобами. Особливо серед дітей: через недільні школи, гуртки, факультативи, через уроки історії. От, наприклад, «Пласт» український. Дуже багато є таборів зараз і в нашій церкві — і на Волині, й у Рівненській області, й на Черкащині, — де діти і відпочивають, і водночас засвоюють оте коріння історичне. От цей тиловий бік, він ду же важ ливий. Коли солдат на фронті, й він спокійний: що в нього там немає проблем, що дружина може дитину і полікувати, і нагодувати, й одягнути, і себе

35 П Р А В О С Л А В Н А

Ц Е Р К В А

У К Р А Ї Н И

утримати… тобто він здатний утримувати свою сім’ю з маленькою дитиною чи з дорослими вже дітьми, — тоді йому набагато легше виконувати свої обов’язки. Він буде спокійніший. Солдат має бути спокійний, упевнений, має не схибити і зрештою ворога перемогти. Я сподіваюся, що зміни будуть. І якраз вибори у нас скоро, і будуть знову обіцянки. Але якщо не буде діла, в армії мало хто залишиться. Ну, я сподіваюся, що прийдуть мудрі люди, молоді, відповідальні, й вони подбають про військо. Інформаційну війну, на превеликий жаль, Україна програла. Бо те, що робиться зараз з боку України, — дуже слабкі кроки. Там російські канали, там російське радіо, і мобільні оператори теж російські, наскільки я знаю. Але отой час війни дуже багатьох людей змусив замислитися. Те, що вони втратили роботу, спокій, своїх рідних, близьких... Багато хто розуміє, що ця війна їх просто перемолола й виплюнула. Та залишається частина людей, які ще живуть отими ідеями повернення Радянського Союзу. Ми спілкуємося з ними, йдемо до дітей, ідемо до місцевої влади. Місцева влада працює. І центральна теж, варто сказати. Ремонтуються дороги, відновлюються школи, дитячі садочки ремонтують, утеплюють, забезпечують меблями, всім необхідним, щоб діти виростали в ситуації такої серйозної опіки з боку держави. Це Донецька область, це колишній Володарський район (тепер Нікольський), Волноваха, Сватово, Сватівський район. Працюють, багато працюють у школах, але ще недостатньо. Тому що вчителі залишилися ті, які агітували проти України. І від них чогось путнього чекати не варто. Мені здається, що їх легше замінити, бо вони впливають на дітей. Хай би вони собі працювали в якихось інших сферах. Але вчителями… Учитель має бути патріотом. Якщо ти не патріот, то ти не можеш бути і вчителем. Бо навіть не те, що ти говориш, сам твій настрій уже дітей на щось налаштовує. А якщо ти ще й розказуєш, як було гарно за Радянського Союзу, то тобі в українській школі зовсім не місце. Зовсім.

36 К А П Е Л А Н И :

Н А

С Л У Ж Б І

Б О Г У

І

У К Р А Ї Н І

37 П Р А В О С Л А В Н А

Ц Е Р К В А

У К Р А Ї Н И

Цього року на параді в День Незалежності уперше були капелани разом з військом, зі своїми бригадами, підрозділами. Це дух народу, армії ще має піднести. Ми повинні налаштовуватися на перемогу і тільки на перемогу: і духовну, і політичну, й економічну. Більшість ветеранів, та практично всі, хто пройшов через війну, погляд на життя змінили. І переважно на краще. Цінності стали інші — не такі дрібні. У моїй парафії 27 хлопців, які пройшли через війну. Церкву постійно відвідують десять-дванадцять із них. Спілкуюся з усіма. І от тим, хто був… сильніший ніби, їм церква не потрібна поки що. А хто постраждав дуже сильно, тримаються як за соломинку і за слово Боже, і за ту атмосферу, яка в храмах є, і сповідаються, й причащаються… Є один хлопчина, його спочатку привозили до церкви, бо не міг ходити. Потім він почав ходити з милицями, згодом — із паличкою, а тепер уже й у футбол грає. І він мені розповідав, не на сповіді, а у звичайній розмові: «Я таким був… Вітер у голові був сильний дуже. І одружився, й дітки з’явилися — а вітер не вщухав…» А ле почалася війна, і його призвали. Він зазнав дуже серйозного поранення, мало не залишився калікою, важко було і фізично, й морально. Але він пішов до церкви, Бога просити пішов, щоб лікарі змогли, щоб він зміг перенести оті болі страшні, безсоння. Бог допоміг. Бо він просив, щиро просив. Зараз працює, з дітками, з дружиною приходить до храму на молитву. Я дуже радий за нього. Усім тим, хто пройшов війну, обов’язково потрібна реабілітація. Обов’язково. Чи в більшій мірі, чи в меншій — вони повинні пройти крізь сито психологів. Вони мають бути разом зі своїми капеланами, священиками чи на парафіях своїх уже, де живуть, чи у військових частинах. Не можна відпускати їх зразу з передової додому. Бо така думка є, що найкраща реабілітація — це дім, це сім’я. Але сім’я може постраждати. І таких випадків є багато.

38 К А П Е Л А Н И :

Н А

С Л У Ж Б І

Б О Г У

І

У К Р А Ї Н І

39 П Р А В О С Л А В Н А

Ц Е Р К В А

У К Р А Ї Н И

Де батьки люблячі, де дружини розумні, де терплячі, то все там стає на місце. Але буває по-різному. Військовий капелан теж має якось відновлюватися. І перша справа для мене — це служба у себе вдома, у своїй парафії, там, де ти служив, або в будь-кому іншому місці. Бо біля престолу — то є найбільша благодать, яка може бути. Ти молишся, просиш НА ПЕРЕДОВІЙ ТИХ, Х ТО НЕ ВІРУЄ, НЕМАЄ — ТАМ УСІ ВІРУЮТЬ. ТАМ ТОЙ, Х ТО РАНІШЕ НАЙБІЛЬШЕ БИВ СЕБЕ В ГРУДИ І КРИЧАВ, ЩО ВІН АТЕЇСТ, КРАЩЕ ХРЕСТИТЬСЯ І ПОКЛОНИ Б’Є, НІЖ НАВІТЬ ТОЙ, Х ТО ВИЗНАВАВ СЕБЕ ВІРУЮЧИМ. ТЕ, ЩО СМЕРТЬ ПОРЯД, ДАЄ БАГАТЬОМ ПОШТОВХ ЗАМИСЛИТИСЯ, УСВІДОМИТИ, ЩО НІХ ТО НЕ ВРЯТ УЄ — ТІЛЬКИ ГОСПОДЬ БОГ.

Бога, щоб він прийшов на Дариці. І потім ти їх споживаєш, прилучаєшся до Бога і віддаєш це людям. Звісно, як і всі люди, священики також сповідаються у своїх духівників, душу очищують. Бо кажуть, у коня чотири ноги — і той ні-ні та й спіткнеться. Десь якісь помилки також трапляються. Ти, може, й не хотів, але так сталося. От, скажімо, капелану дуже серйозне випробування (особливо для тих, хто на передовій) — брати в руки зброю чи не брати, вбивати чи не вбивати. Канони церкви забороняють священику проливати кров. Я от не знаю, наприклад, як би вчинив у такій ситуації. Але я знаю, що буде страшний гріх, якщо я не захищу чиєсь життя. Я у який підрозділ не приїжджаю, мене питають: «Батюшко, вам пістолет? Автомат? Кулемет?» Я кажу: «В мене є зброя серйозніша набагато». — «Та що у вас там, гранатомет чи що?» Я кажу: «Ні, в мене хрест». Це найкраща зброя.

40 К А П Е Л А Н И :

Н А

С Л У Ж Б І

Б О Г У

І

У К Р А Ї Н І

41 П Р А В О С Л А В Н А

Ц Е Р К В А

У К Р А Ї Н И

МИХАЙЛО БУЧАК ГОЛ О В Н И Й В І Й С Ь КО В И Й К А П Е Л А Н П РА В О С Л А В Н О Ї Ц Е Р К В И У К РА Ї Н И У В ОЛ И Н С Ь К І Й О Б Л АС Т І . Н АС ТО Я Т Е Л Ь Х РА М У С Е Л А К Н Я Г И Н И Н О К ( В ОЛ И Н С Ь К А О Б Л АС Т Ь) . С Л У Ж И Т Ь К А П Е Л А Н О М З 2 0 1 4 Р О К У І Д ОТ Е П Е Р. П РА Ц Ю В А В З Б І Й Ц Я М И Б АТА Л Ь Й О Н У « А Й Д А Р », 5 - Ї Б АТА Л Ь Й О Н Н О -ТА К Т ИЧ Н О Ї Г Р У П И 8 1 - Ї О К Р Е М О Ї А Е Р О М О Б І Л Ь Н О Ї Б Р И ГА Д И , 51 ( 1 4 ) - Ї ТА 92 - Ї О К Р Е М И Х М Е Х А Н І З О В А Н И Х Б Р И ГА Д . З Д О Б У В О С В І Т У У В ОЛ И Н С Ь К І Й Д У ХО В Н І Й С Е М І Н А Р І Ї , С Х І Д Н О Є В Р О П Е Й С Ь КО М У Н А Ц І О Н А Л Ь Н О М У У Н І В Е Р С И Т Е Т І І М Е Н І Л Е С І У К РА Ї Н К И ТА Н А Ц І О Н А Л Ь Н О М У У Н І В Е Р С И Т Е Т І « О С Т Р ОЗ Ь К А А К А Д Е М І Я ».

42 К А П Е Л А Н И :

П

Н А

С Л У Ж Б І

Б О Г У

І

У К Р А Ї Н І

ісля того як я закінчив службу в збройних силах у 1990 році, батьки радили мені вступати до Тернопільського фінансового інституту. Я вже навіть із репетитором займався. Але одного разу їхав у тролейбусі й побачив плакат: «Оголошується перший набір у Тернопільську духовну семінарію Української Автокефальної Православної церкви». Скажу чесно, в той час я навіть «Отче наш» добре не знав. Але я вирішив туди вступати. Подумав: «Там усе по справедливості!» Хоча, мабуть, у цьому рішенні більше містики. Це бажання моїх прародичів. Виявляється, мій дідусь, який прислужував у церкві, дуже мріяв, щоб я став священиком. У нас ніколи не було в родині священиків. І мама мені розказувала, що коли я його доглядав (ми з батьком доглядали за дідусем), він мені часто говорив, що от як би було добре, щоб хтось у нас у родині став священиком. Тому тут більше волі Божої, аніж моєї. Коли я приїхав додому і сказав, що вступаю до семінарії, всі спочатку подумали, що я жартую. Тому що, чесно кажучи, в той час я і семінарія — це були дві такі дуже далекі речі. Але я почав читати Святе Письмо, вивчив напам’ять 37 молитов, які

43 П Р А В О С Л А В Н А

Ц Е Р К В А

У К Р А Ї Н И

ВІЙНА НАМ, К АПЕЛАНАМ, ПОК АЗАЛА, НАСКІЛЬКИ ПРЕКРАСНІ УКРАЇНСЬКІ ХЛОПЦІ-ВОЇНИ. Я ДЯКУЮ БОГ У, ЩО НАЛЕЖУ ДО ТАКОЇ ЕЛІТНОЇ НАЦІЇ ЯК УКРАЇНЦІ. Я ВВА Ж АВ І ВВА Ж АТИМУ, ЩО УКРАЇНА — ЦЕ ДРУГИЙ ЄРУСАЛИМ.

були необхідні для вступу. Час моїх екзаменів припав на другий день після путчу *. І коли ми приїхали в семінарію здавати екзамени, нині покійний Владика Василь Боднарчук сказав, що нас прийнято. Як з’ясувалося, половина абітурієнтів, які подали документи, дізнавшись, що відбувся путч, забрали їх. Тому всі ті, хто не злякався і не забрав документів, автоматично вступили. І я став студентом духовної семінарії. Я з приємністю згадую своє навчання в семінарії — це був такий період духовного романтизму, як я його називаю. Ми зверталися один до одного на «ви», відбудовували все, що було в руїнах, все робили з великим ентузіазмом. Потім було різне — я і проти викладачів бунтував. Сьогодні я все це переосмислив, але, напевно, і це мало бути в житті. Потім навчання у Львівській семінарії. Дякуючи їй, мав можливість поїхати в місійну поїздку: Польща, Чехія, Франція, Німеччина. Ми побували в Раді Європи на засіданні міністрів закордонних справ. Вивчали досвід західноєвропейських церков. Це був важливий період мого становлення як священика. Спочатку із захопленням спостерігав за «причесаною» Європою, але в якийсь момент зрозумів, що мені навіть більше подобається українська біда, ніж європейське багатство. Тому що тут я почуваюся потрібною людиною, тут лежать мої діди, прадіди. А там *

Спроба державного перевороту в СРСР у серпні 1991 року, коли самопроголошений Державний комітет з надзвичайного стану намагався усунути від влади президента СРСР Михайла Горбачова.

44 К А П Е Л А Н И :

Н А

С Л У Ж Б І

Б О Г У

І

У К Р А Ї Н І

усе-таки я побачив багато штучного. І я скажу так: я за європейський добробут з українським менталітетом. Я прийшов до віри не з самого дитинства. Це сталося вже, в принципі, у свідомому віці й було осмислено. Дуже багато літератури було прочитано. Коли мене запитують: «Що тобі дало священство?» — я відповідаю, що, напевно, якби сьогодні не був священиком (і це є щира правда), я не знайшов би відповіді на дуже багато питань, які перед собою ставив, і знаючи себе, я думаю, що Церква і священство — це певний бар’єр, який захищає мене від тих падінь, які є у світі. БОГ ЗБЕРІГ ДУШІ ВОЇНІВ ВІД ВІЧНОГО ПЕКЛА, БО ПЕКЛО ВІЙНИ ЗМІНИЛО ЇХ, І ВІДКРИВ ЇМ ДОРОГ У ДО РАЮ. ТОБТО ВІЙНА ВІДКРИЛА ДОРОГ У ДО РАЮ БАГАТЬОМ ІЗ ТИХ, КОМУ СВІТСЬКЕ ЖИТ ТЯ, ЦИВІЛЬНЕ, МИРНЕ ЖИТ ТЯ ЦЬОГО, МОЖЛИВО, НЕ ДАЛО Б.

Пройшли роки. Нова сторінка служіння. Майдан. Священику, який служить на парафії, було дуже важко відриватися повністю і бути на новітній Запорозькій січі — Майдані. Тому перші мої поїздки були волонтерські. А вже такий переломний момент — це було 18-те число, розгін Майдану в урядовому кварталі. Дивитися телевізор уже не було сил, почав дзвонити своїм знайомим. Почали вимикатися телефони. І я написав смс-ку своєму товаришу, Олександру Кравченку: «Саша, ми не їдемо на Майдан?» Він телефонує і питає: «Це провокація? Ви мене перевіряєте?» Кажу: «Ні. Просто ми їдемо чи ні?» — «Їдемо». Пізніше він став бійцем 51-ї (14-ї) бригади. Моя дружина, мій ангел-охоронець, мовчки зібрала мене в дорогу. І 18 лютого після обіду я, Саша Кравченко,

45 П Р А В О С Л А В Н А

Ц Е Р К В А

У К Р А Ї Н И

Ігор Валянський (підприємець, мій товариш хороший, який потім займався активно волонтерською діяльністю), ще отець диякон Володимир Курков (нині священик) сідаємо в бус і їдемо в Київ. І що найцікавіше — я сидів спереду в підряснику з хрестом. Усі буси перевіряли на наявність зброї, але нас не зупинили на жодному блокпосту. На жодному. Ми приїхали на Майдан, і почалася ніч з 18-го на 19-те — ніч штурму, ніч палаючих «профспілок». Що було страшно? Дуже страшно було дивитися на тих хлопчиків, які йшли на барикади. Їм було по 18-19 років. Вони йшли в обладунках страйкболістів і говорили: «Ми йдемо вмирати». Це був теж такий, напевно, якийсь національний романтизм. І потім назад несуть одного, другого, третього… А вони далі йдуть на барикади, підходять до мене і просять благословіння, благословіння, благословіння. Зі сцени звучить: «Якщо зараз прорвуть барикади, не повертайтеся спинами. Тому що краще дивитися в очі тим, хто на вас нападає…» Отака ця ніч була. Я думаю, що це була ніч найбільш палкої молитви України. На ранок почало багато з’їжджатися людей. І дуже хотілося залишитися, таке відчуття перемоги було… А тут грип. Ламало мене страшенно, і я змушений був поїхати додому. Ми поїхали, я ліг, і буквально зранку в мене вже не було температури. Таке от диво — грип пройшов за одну ніч. Бог не дав залишитися на Майдані 20-го… Не дав. Незвідані шляхи Господні. А потім була війна. Війна, яка почалася з волонтерства. Перші бронежилети. Я згадую, як їх збирали. Одні бронежилети коштували, там, 3000, інші — 8000. Що могли — те збирали. От, пам’ятаю, ми повезли ті бронежилети, які зібрали, як і багато чого іншого, на Широкий Лан. Там стояла наша 51-ша Володимир-волинська бригада. І ось спогад, що врізався в пам’ять. Я привіз своєму парафіянину Колі Третьяку хороший німецький бронежилет. Він надів — як на нього шитий. І тут підходить хлопчина

46 К А П Е Л А Н И :

Н А

С Л У Ж Б І

Б О Г У

І

У К Р А Ї Н І

із Камінь-Каширського району і майже зі сльозами: «А мені ніхто не привезе, в нас небагате село». Таке пронизливе відчуття власної безпомічності! Він прийшов воювати, а йому, щоб зберегти життя, немає бронежилета. В когось є яхти, а в нього немає бронежилета... І каже до того Кольки: «Дай хоч поносити». Вдягає цей бронежилет і, як дитина, ходить тішиться. І ти розумієш, що це ненормально, неправильно якось. Що цікаво — потім, коли Коля пішов у відпустку, він віддав бронежилет тому х лопчині. І цей бронежилет урят ував йому життя. Одна з куль влучила в пластину, друга — в кевларовий комірець і зупинилася біля шиї. Потім він потрапив у полон.

47 П Р А В О С Л А В Н А

Ц Е Р К В А

У К Р А Ї Н И

ВІЙНА ОБ’ЄДНАЛА ВСІХ. КОЛИ МЕНЕ ЗАПИТ УЮТЬ: «КОГО ВСІХ?» — Я К А ЖУ: «ТИХ, У КОГО УКРАЇНСЬКЕ СЕРЦЕ». НЕ УКРАЇНСЬК А МОВА, НЕ ОБОВ’ЯЗКОВО ПРАПОР ЧЕРЕЗ ГРУДИ ЧИ ЩЕ ЩОСЬ, А УКРАЇНСЬКЕ СЕРЦЕ. ЯКЩО СЕРЦЕ СИНЬО-ЖОВТЕ — ЗНАЧИТЬ, ЦЕ УКРАЇНЕЦЬ, І ВІН ЗРОБИТЬ УСЕ, ЩО НЕОБХІДНО.

Дзвінок Миколі: «Скажи отцю Михайлу, що я не знаю, що робити». Він не зрозумів спершу: «Як що робити?» — «Ну, в мене «сєпари» забрали бронежилет. Як я віддам?» Вони віддавали життя і переживали за бронежилети. Це для тих, хто «втомився від війни». Цей бронежилет купила Саша Костіна, працівниця митниці. Війна об’єднала нас. А далі була перша поїздка на схід, із хлопцями з Автомайдану Волині. Так я вперше побував у Щасті, в легендарному батальйоні «Айдар». Я взяв із собою багато запасних Дарів (частинок для Причастя). Приїхали в «Айдар» 10 серпня, наступного дня я встав і питаю: «Чи можна причастити бійців?» — «Так».

48 К А П Е Л А Н И :

Н А

С Л У Ж Б І

Б О Г У

І

У К Р А Ї Н І

Вийшли надвір, у приміщенні було незручно. На бетонному уступі, котрий накрили синьо-жовтим прапором, розклав усе необхідне для таїнств сповіді й причастя. Є фото і відео з цієї незвичайної, неповторної молитви. Хлопці, хто в шортах, в капцях, хто в бронежилеті з автоматом прибіг з блокпоста. Зібралося дуже багато бійців. І почалися сповідь і причастя. Я ніколи не забуду цю молитву. Це був подарунок від Бога мені й бійцям. Потім, коли я приїхав додому, мене запитували: «А ти питався їх, чи вони їли перед тим, чи вони постували?» А я відчував, що не мав тоді жодного права їх запитувати про такі дрібниці, — тих, хто йшов, можливо, у свій останній бій, ішов у Небо. Це причастя справді стало для декого з них останнім у житті (спочивай з Богом, брате Сергію Климчук). Через два дні почалися бої, які тривали два тижні: Новосвітлівка, Хрящувате. Тобто я розумію, що мене Бог просто зробив знаряддям своїм, він мене привів туди, і я причастив Героїв. Комусь це Причастя відкрило дорогу в Небо, а комусь через нього Бог зберіг життя! Ще тоді таке поняття як «військовий капелан» не звучало, були просто священики-волонтери. Але вже тоді я зрозумів, що головне завдання військового священика — виконати волю Божу, не противитись їй. А він Сам усе зробить. Він Сам підкаже. Ти всього-на-всього виконуєш роль провідника, магнітофона, на який записують інформацію. Ти виконуєш роль громовідводу, пропускаючи крізь себе біль душі солдата. І все. Не треба перебільшувати своєї ролі. Коли починаєш вважати себе якимось великим цабе, ти втрачаєш все. Так почалося моє служіння вже капеланське. Далі були знову волонтерські поїздки. Форми, берці, рації, авто... Боже, скільки всього було, який неймовірно жертовний український народ! Низький уклін вам, Люди! Війна об’єднала всіх. Коли мене запитують: «Кого всіх?» — я кажу: «Тих, у кого українське серце».

49 П Р А В О С Л А В Н А

Ц Е Р К В А

У К Р А Ї Н И

Не українська мова, не обов’язково прапор через груди чи ще щось, а українське серце. Якщо серце синьо-жовте — значить, це українець, і він зробить усе, що необхідно. У перші дні, коли стріляють «гради», ти здригаєшся, а солдати пояснюють: не переживайте, той «град», який ви чуєте — то не ваш. Він надзвуковий, і якщо ви його почули — значить, він уже над вами пролетів. Тоді вже спокійно спиш. Стріляє і стріляє. Наше життя капеланське теж не позбавлене гумору. Ми — звичайні люди, з плоті й крові. Як кажуть, «я не боягуз, але я боюсь». Ми теж не хочемо вмирати. З іншого боку, коли мене сьогодні запитують про війну, я відповідаю так: «Знаєте, війна дуже багатьох українських хлопців зробила героями і відкрила їм дорогу до Царства Небесного. Туди пішли навіть ті, хто не знайшов себе, можливо, в цивільному житті і (як не страшно це звучить, я скажу) міг закінчити своє життя з кулею в серці десь у розбірках чи ще якось. А вони закінчили життя, віддавши душі свої за побратимів, за ближніх — так, як пише Євангеліє». Бог зберіг душі воїнів від вічного пекла, бо пекло війни змінило їх, і відкрив їм дорогу до раю. Тобто війна відкрила дорогу до раю багатьом із тих, кому світське життя, цивільне, мирне життя цього, можливо, не дало б. Це звучить страшно. Але я так думаю. І дру жинам загиблих я каж у: «Ви зрозумійте, що Бог забрав вашого чоловіка тоді, коли він піднявся на вершину свого життя, в час найбільшої досконалості. Він просто зробив крок до раю, до того життя, про яке нам треба тільки мріяти, а вони вже здобули його». Це втрата для сім’ї, а не для самого бійця. Він — ангел!» У 2016 році я зустрів день своїх іменин (Михайла) і день народження в Красногорівці, у 92-й бригаді. У той день зранку ми з отцем Олександром Вронським почали богослужіння. Бійців

50 К А П Е Л А Н И :

Н А

С Л У Ж Б І

Б О Г У

І

У К Р А Ї Н І

було мало, тут свій розпорядок. Аж ось командир ремвзводу заводить бійців. 92-га бригада — це переважно Східна Україна. Багато з них не знали навіть молитви «Отче наш». І ми починаємо з того, що вчимо їх хреститися. Надіваємо натільні хрестики, показуємо, як ставити свічки, як писати записочки за здоров’я. Ми були задоволені, що вони прийшли. Бог привів їх. А вночі цього самого дня нас накривають 120-ми мінами. Вони лягають на території (це біля нашого храму-намету), але так, що немає жодного ні пораненого, ні вбитого. Навіть БТР, який стояв там, забрали за півдня перед тим, і в те місце влучили міни. Тобто навіть жодної одиниці техніки не пошкодило. І от зранку шикування, і командир жартома говорить: «Моїми пинками і молитвою капеланів Бог зберіг вам життя!» Архистратиг Михаїл розгорнув над нами крила — і жодних втрат. Знаєте, це теж завдання капелана — зробити так, щоби люди біля нього залишилися живі. Фактично завдання капелана — розчистити дорогу Богові до воїна і привести воїна до Бога. Оце те, що ми маємо зробити. Якось мене попросили освятити зенітні установки. До мене підійшов один боєць і каже: «Ходімо помолимося». Я питаю: «Як?» — «Ну, вдвох». Ми так стали, просто своїми словами помолилися, потім відійшли, і він просить освятити зенітні установки. Я кажу: «А що, не було кому освятити чи що?» Він такі сказав слова, які я вважаю найвищою нагородою: «В їхніх очах я не побачив того, що побачив у твоїх». Я тоді дуже спокійно молився. Я вважаю, що освячувати зброю потрібно. Дідусь одного з моїх побратимів, отця Володимира, сказав дуже гарні слова, коли його запитали, чи він убивав на війні. Він сказав: «Ні. Я лише стріляв, а Бог розносив кулі». Якщо Бог вважав за необхідне, щоб ця людина була зупинена кулею, він приносив до неї кулю. Тому я так само кажу: «Я освятив зенітну установку. Для того щоб вона не вбила мирного чоловіка. Щоб

51 П Р А В О С Л А В Н А

Ц Е Р К В А

У К Р А Ї Н И

52 К А П Е Л А Н И :

Н А

С Л У Ж Б І

Б О Г У

І

У К Р А Ї Н І

не загинула від обстрілу мама, дочка, онучка, бабуся». Я освячував зенітну установку, щоб ці кулі зупинили зло. Війна нам, капеланам, показала, наскільки прекрасні українські хлопці-воїни. Я дякую Богу, що належу до такої елітної нації як українці. Я вважав і вважатиму, що Україна — це другий Єрусалим. Бог сьогодні поставив Україну в такі умови, щоб увесь світ побачив, як можна будувати свої відносини на жертовності, а не на прагматизмі. Коли бійці «Айдару» взяли у полон танкістів Кантемирівської дивізії, у яких під комбінезонами були кітелі з нагородами, в них питали: «Чого ви в такому вигляді прийшли?» А ті відповідають: «Нам сказали, що за два тижні ми будемо в Києві, що ви нас будете зустрічати з косами і вилами». А їх зустріли хоч і справді не озброєні, не одягнені, але настільки жертовно налаштовані бійці, що ворог не зміг пройти. На шевронах «Айдару» написано: «З нами Бог!». І це правда, з нами Бог. А коли з нами Бог, кого ми маємо боятися? Війна відкрила як страшні сторони життя людей, так і прекрасні. І оцей капеланський рух, який сьогодні є, мої побратими, це… Знову ж таки, як дуже гарно сказав митрополит Михаїл: «Ви думаєте, що це ви стали капеланами? Нічого подібного. Просто вас вибрав Бог». Бу ва ю т ь пр о с т о с т ра шні й не од нозначні момен т и на війні. Ми перебували у, здавалося б, глибокому тилу, в Миколаївці Донецької області, да леко від передової. Я не хочу розказувати в деталях, але довели бійця до такого стану, що він відкрив вогонь, кулі летіли над головами... Знову ж таки, там були свої нюанси. Він був дуже хорошою людиною. І от постає питання: що робити? До мене підбігає командир і каже: «Отець Михайло, що нам робити? Віддати наказ на знищення?» Оце найстрашніше, коли ти маєш за кілька секунд зрозуміти… Навіть не зрозуміти, а відчути, чого хоче від тебе Бог. Тому що так, він

53 П Р А В О С Л А В Н А

Ц Е Р К В А

У К Р А Ї Н И

стріляє — значить, він когось може вбити. А ле вбити його?.. В нього четверо дітей. Я сказав: «Ні, у жодному разі». І ось проходять лічені хвилини, підбігає цей боєць, дуло автомата біля моїх грудей, і перше, що в мене спрацьовує як у священика… Я кажу: «Слава Ісусу Христу!» І він: «Слава Ісу!» (я чогось подумав, що він закарпатець). Я беру і потихеньку відводжу автомат. І фактично з Божою допомогою зберігається його життя і життя інших бійців. Бог зберіг життя! Все це відбувалося десь о першій годині ночі, а в шість ранку я вже сповідав цього бійця. То була перша сповідь у його житті. І от перед тобою сидить дядько під два метри зростом і плаче, і ти розмовляєш із ним. Ця сповідь — крик душі. І це теж капеланське служіння. Капелан — це людина, яка повинна відчути, яка струна в душі задуже натягнута, і щоб вона не трісла, десь попустити, десь згладити. Сказати, що ми не помилялися… Дуже часто. Ми не ангели. Про дещо шкодую дотепер. Хоча розумію, що, напевно, десь це було допущено, аби ти зрозумів, що ти не ангел і не святий, а людина, яка теж помиляється. Але загалом я дякую Богу за те, що він покликав мене, моїх побратимів на таке служіння. Я дякую за кожного свого товариша, з яким готовий іти звільняти Україну. Я знаю, що фактично до кожного з них я можу обернутися спиною. І це дуже такий великий дарунок. І я відверто скажу: так, мене тягне на схід, так, мені важко. У мене зі здоров’ям трішки проблеми. Але мене тягне туди. Так, ми «хворі» сходом. Ми «хворі» (напевне, дивні слова, я їх приймаю) чистотою, яку породжує війна. Бо що таке війна? Людину вкидають у доменну піч, весь шлак з неї виходить — золото залишається. Там якщо тебе посилають подалі, то щиро посилають. Якщо кажуть, що тебе люблять — значить, щиро люблять. От згадую своїх побратимів-капеланів, їхні розповіді. У нас велика спілка — громадське об’єднання «Військові капелани

54 К А П Е Л А Н И :

Н А

С Л У Ж Б І

Б О Г У

І

У К Р А Ї Н І

Волині». І кожен з моїх побратимів може розповісти стільки унікальних історій… Розкажу про Ігора, він зараз десь у Золотому «купається в золоті Донбасу». Якось поїхали вони на вареники до волонтерів, він, комбат і водій. Вдягнули чисту форму. Виїхали і потрапили під обстріл, як ми називаємо їх, «сєпарів-заблуд» (це може бути самотній міномет або, наприклад, два стволи «градів», кулемет Калашнікова тощо). І почали їх обстрілювати. А кругом — болото. І першим падає в багно водій. Далі комбат ляпається. Ігор каже: «Я дивлюся — а в мене форма така чиста… І я ховаюся за стовп електричний. І от біда: якщо живіт ховається, то зад виглядає, а як зад сховаю — живіт стримить. А стріляють, страшно… І я не витримую, падаю в болото — і тут обстріл припиняється. Я встаю такий, весь у багнюці, а комбат сміється, дзвонить до заступника по тилу і каже: «Так, терміново замінити стовпи». Той питає: «А чого?» — «Товщі треба поставити, — каже, — у капелана живіт не влазить». І на війні, навіть коли ти перебуваєш десь на волосок від тієї кулі, ти маєш зберігати почуття гумору. Це, напевно, оте відчуття присутності Бога. Тому що без гумору в деяких ситуаціях можна збожеволіти. Маю багато різних нагород, але здебільшого ми ніколи їх не надіваємо. Тому що… Ну як ми можемо надягати нагороди на похорон бійця? Як ми можемо начіпляти їх, коли ми згадуємо Іловайський котел? Як ми можемо надівати нагороди, коли згадуємо бійців «Айдару» і 80-ї аеромобільної, які загинули під Веселою Горою? Напевно, немає якогось морального права. І якийсь настає такий період, коли ти, певно, стаєш старий і коли вони вже певною мірою обтяжують тебе. Воно ж усе на тобі відбивається. Напевно, ще якийсь період у житті буде. Але поки що так. І ти розумієш, що найбільшої нагороди заслуговують ті, кого немає. Хто відійшов у вічність. А сьогодні найважливіше — це коли ти можеш обійняти когось із хлопців, подивитися спокійно йому в очі. Я дуже вдячний

55 П Р А В О С Л А В Н А

Ц Е Р К В А

У К Р А Ї Н И

56 К А П Е Л А Н И :

Н А

С Л У Ж Б І

Б О Г У

І

У К Р А Ї Н І

бійцям «Айдару», прекрасного підрозділу романтиків, як я їх називаю. В «Айдарі» були люди, які мали по дві вищі освіти, знали по три-чотири мови. Це були такі, знаєте, аристократи духу, воїни. Воїни, які, напевно, не хотіли, щоб їхню воїнську мужність хтось обмежував. З «п’ятіркою»* я був у Миколаївці, потім під Опитним, Водяним, на позиції «Зеніт», навпроти Донецького аеропорту. Це було моє перше вже таке офіційне капеланське служіння. Я пішов на два місяці. Був 2015 рік. Здійснилася моя мрія — я потрапив у повітряно-десантні війська. І от тоді я відчув… Це був такий перший «смак» справжнього капеланського служіння. Коли ти два місяці там. Не на тиждень заїжджаєш, а коли ти вже там. Потім була 92-га — Мар’їнка, Красногорівка. Хлопці, з якими ми під кінець нашої місії співали «Многая літа» і закінчували «О, Україно, о люба ненько». Класні хлопці. Ну, то були такі часи. Це були добровольці. Така унікальна нація, «нація добровольців»,

*

5-та батальйонна тактична група.

57 П Р А В О С Л А В Н А

Ц Е Р К В А

У К Р А Ї Н И

я їх називаю. Тому, хлопці, вам подяка. Ви молодці. Нас за ноги стягували, коли ми заглядали не туди, куди треба, туди, де свистять кулі. В 2017 році вже була рідна 14-та бригада. І, знову ж таки, такі прекрасні враження... У них комбат Михайлович, такий аж до самих кісток офіцер, при морозі 20 градусів уставав о п’ятій ранку, мився холодною водою і голився до порізів. Все на ньому мов тільки з-під голки. Молодець. Він був офіцер... Так і має бути. Найтяжче на війні — це смерть тих, хто поряд. А ще коли помирає людина, і тобі страшно, бо ти розумієш, що десь чогось не зробив для того, аби вона прийшла до Бога. Але я великий оптиміст і можу сказати відверто: я вважаю, що попереду в України великий розквіт. Тому що вся та кров, яка зараз пролита, — це кров, на якій має постати інша Україна. Не проросійська чи проєвропейська, чи проамериканська — Україна Божа, Україна Ярослава Мудрого, Володимира Великого, Україна, яка має дати світові інші цінності — ті, що сьогодні народилися в нашому випробуванні: жертовність, любов, доброту, милосердя, молитву, віру — оте, чим ми сьогодні відрізняємося. Я хочу такої України для своїх дітей, щоб вони не були змушені вдягати військову форму, якщо це не їхнє покликання. Я хочу такої України, де кожен має вільний вибір і може будувати своє щастя відповідно до тих талантів, які дав йому Бог. Реалізовувати те, для чого нас Господь покликав на цей світ. Слава Богу! Слава Україні!

58 К А П Е Л А Н И :

Н А

С Л У Ж Б І

Б О Г У

І

У К Р А Ї Н І

59 П Р А В О С Л А В Н А

Ц Е Р К В А

У К Р А Ї Н И

ОЛЕКСАНДР ВРОНСЬКИЙ 1 9 8 1 Р О К У Н А Р ОД Ж Е Н Н Я . В І Й С Ь КО В И Й К А П Е Л А Н . С В Я Щ Е Н И К П РА В О С Л А В Н О Ї Ц Е Р К В И У К РА Ї Н И , С Л У Ж И Т Ь У Х РА М І П Р Е П ОД О Б Н О ГО І О В А П О Ч А Ї В С Ь КО ГО ( М . Л У Ц Ь К ) . З Д О Б У В О С В І Т У У В ОЛ И Н С Ь К І Й П РА В О С Л А В Н І Й Б О ГО С Л О В С Ь К І Й А К А Д Е М І Ї . С Л У Ж И Т Ь К А П Е Л А Н О М З 2 0 1 4 Р О К У І Д ОТ Е П Е Р. П РА Ц Ю В А В З Б І Й Ц Я М И Б АТА Л Ь Й О Н У « С ІЧ » ТА 92 - Ї О К Р Е М О Ї М Е Х А Н І З О В А Н О Ї Б Р И ГА Д И .

60 К А П Е Л А Н И :

Н А

С Л У Ж Б І

Б О Г У

І

У К Р А Ї Н І

61 П Р А В О С Л А В Н А

Я

Ц Е Р К В А

У К Р А Ї Н И

зростав у патріотичній сім’ї. Мій батько любив церкву. Він одним із перших, ще в 1990 році, домігся відкриття церкви. Ще був райком партії, йому довго не віддавали ключі. Але батько був настирним і все-таки отримав ключі від церкви, яка була закрита радянським режимом. Церковну атрибутику люди свого часу взяли додому, заховали. І коли церква відкривалася, все це назад повернули. Батько прищепив мені любов до Бога і до церкви, а слухаючи розповіді бабці, маминої мами, яка мала дев’ятеро дітей і під час Голодомору п’ятьох із них втратила, я не міг зрости не патріотом України. Я з шести років уже прислужував у церкві — носив кадило. Я переймався богослужінням і всім, що відбувалося в церкві. І ця любов постійно зростала. Вже тоді, з раннього віку, я знав, що маю бути священиком, і прагнув до того. І коли настав час, я вступив до Волинської духовної православної семінарії, яку закінчив у 2002 році. Пізніше вона стала академією, то я ще й академію закінчив. Одружившись, у 2005-му я прийняв сан ієрея і почав служити в церкві в селі Гайове Ківерцівського району. Пізніше Господь сподобив мене перейти на Луцьк, де я нині добудовую храм Преподобного Іова Почаївського, в якому й служу. Якщо торкнутися теми Майдану… Постійно я там не перебував, але був у дні, коли було найнебезпечніше. Чотири рази розганяли Майдан, і саме в ті дні я й був. Коли приходила звістка, що треба їхати, бо там розганяють Майдан, я своїм транспортом брав хлопців і їхав. Я бу в при хи льником мирного розв’язання сит уації. Бо ж ніхто не хоче, щоб пролилася кров. Але тодішня влада мала інше бачення, і сталося те, що сталося. І в той фатальний день, 20 лютого, зібравши сімнадцятьох хлопців із Луцька, я поїхав у Київ. Тоді, 20 лютого, загинув мій побратим Василь Мойсей. І ще один чоловік, який був зі мною, Артем Запотоцький, отримав поранення спини. На жаль, до цього часу він в інвалідному візку.

62 К А П Е Л А Н И :

Н А

С Л У Ж Б І

Б О Г У

І

У К Р А Ї Н І

Але ми сподіваємося, що Господь милостивий йому в майбутньому дарує здоров’я. Все це сталося на моїх очах. Дуже тяжко було, бо ж щось треба було говорити мамі. Брат телефонував. Що братові сказати? Василя тоді ще забрали в лікарню. Якщо мені пам’ять не зраджує, це була 17-та лікарня. Один із наших поїхав туди на таксі, щоб дізнатися, що з ним. Нібито його там реанімували. А через годину дзвінок — Василь помер. Це був такий переломний момент для всіх. Ми розуміли, що нам треба привезти тіло додому, віддати мамі. Що говорити, я не знав. Хоч ми там усі в рівних умовах були, ми всі могли загинути. ДУЖЕ ВА ЖКО ПЕРЕЖИТИ ВТРАТ У ПОБРАТИМА. ПОБРАТИМА, З ЯКИМ УЧОРА ПИВ ЧАЙ З ОДНІЄЇ КРУЖКИ, ЇВ З ОДНОГО К АЗАНК А… А СЬОГОДНІ ЙОГО НЕ СТАЄ. МИ ЯК К АПЕЛАНИ БУВАЄМО НА ПОХОРОНАХ, І НАЙТЯЖЧЕ — ДИВИТИСЯ НА ТИХ ДІТЕЙ, ЯКІ СТОЯТЬ БІЛЯ ТРУНИ.

Мене врятувала сльозогінна граната. Тоді вранці всі рвонулися до стели Незалежності, і я теж серед них був. І коли ми зайшли за стелу, то одна частина пішла на Інститутську, а мене Господь повів в інший бік — на Європейський площу. І тут на першій барикаді кинули в мене цю гранату сльозогінну, і я почав плювати кров’ю. Хтось незнайомий підхопив мене і завів у медпункт. І от саме тих півгодини, поки стріляли, я відходив у медпункті. Мені надали першу допомогу, сказали нікуди не йти, не рухатися, сидіти, обличчя не терти. Хвилин через сорок я прийшов до тями, як нічого й не було. І тут дізнаюся, що якраз іде сильна стрілянина, і багато хлопців

63 П Р А В О С Л А В Н А

Ц Е Р К В А

У К Р А Ї Н И

уже загинуло. Я вже пізніше, аналізуючи, зрозумів, що то Господь мене направив не на Інститутську, а на Європейську площу. Як і те, чому ця сльозогінна граната впала мені під ноги. Тому що я мав вижити, за що дякую Господу. І повернувшись додому, я організував у Ківерцях (нашому містечку) волонтерський центр. Тому що вже почалися події в Криму, те, що ми називаємо «анексією». Військові частини почали блокувати. Всі бачили ті кадри, як діти передавали банки із салом через паркан військовим. Оце якраз ці банки із салом ми організовували. Були фермери з Волині, які перші кинулися на допомогу. Ну, звісно, ми ж не могли бути осторонь, почали їм допомагати. А далі почалася війна. Я пішов у військкомат. Мене не могли мобілізувати, бо я навіть не служив в армії. Тоді, ми знаємо, тих, хто мав бажання воювати, не забирали, а забирали тих, хто його не мав. Мені сказали, що коли й заберуть мене, то в останню чергу. Але ми бачили, що відбувається в Криму, на сході, душа розривалася. Ми продовжували збирати продукти харчування. Бо йшла мобілізація, треба було допомогти нашій 51-й бригаді, й на прикордонні частини, які підсилювалися, теж треба було щось дати. У нас ніхто не просив — це питання совісті. Люди відгукнулися, хтось давав гроші, хтось продукти, хтось надавав транспорт, і так ми доставляли до наших хлопців цю допомогу. Я продовжував шукати способи потрапити на схід. Найлегший шлях тоді був — піти в добровольчий батальйон. Тоді саме формувався добробат «Січ» на базі Головного управління міліції в Києві. І ми, шестеро наших побратимів (волинян), вирішили піти в цей батальйон. Приїхали в головне управління, написали заяви, поїхали на базу, яка тоді була в Межигір’ї. І вже наприкінці серпня ми потрапили на схід. Звісно, я ніс капеланське слу жіння. Ще до створення синодального управління (2014 рік). Прийшовши у батальйон,

64 К А П Е Л А Н И :

Н А

С Л У Ж Б І

Б О Г У

І

У К Р А Ї Н І

В БАТАЛЬЙОНІ «СІЧ» ДАЛИ МЕНІ ПОЗИВНИЙ «ПАДРЕ». Я ПИШАЮСЯ ТИМ, ЩО В МЕНЕ ТАКИЙ ПОЗИВНИЙ, І ЩО ЙОГО МЕНІ ДАЛИ САМІ ХЛОПЦІ, БОЙОВІ ПОБРАТИМИ. НАШ КОМАНДИР РОТИ ЯКОСЬ Г УКНУВ ДО МЕНЕ: «ПАДРЕ, ДЕ ВИ Є? ВІДТОДІ ТАК І ПІШЛО — «ПАДРЕ».

я представився комбату як священик, сказав, що готовий виконувати різні його завдання і водночас нести капеланську службу. У нас іще в Межигір’ї була капличка, і хлопці вже до мене звикли як до капелана. Вони приходили не лише на службу, а й за порадами. Тому коли ми відбули на схід просто з Інстит утської, я як священик окропив стрій і, звісно, сам із ними поїхав на фронт. Ми тоді прибули у звільнений Слов’янськ. У 2014-му там ще не зовсім було спокійно. Ночами ще стріляли, були випадки, коли люди просто зникали, наші військовослужбовці, було, що снайпери стріляли незрозуміло звідки. Наша база була у Слов’янську, але ми працювали в Артемівську, Краматорську й інших місцях, куди нас делегували. Це була перша ротація. Я тоді організував у Слов’янську на нашій базі капличку, куди хлопці могли приходити і підживлюватися ду ховно. Ми спілкувалися з місцевим населенням. І виявилося, що там не всі за «русский мир». Я особисто не був здивований, бо знав, що і там Україна є, що там багато людей, які люблять Україну не менше від нас. Тому це спілкування було дуже позитивним і для них, і для нас. Люди розповідали різні історії. До когось приходили з автоматами під час служби, шукали бійців. До когось серед ночі стукали в двері, бо знали, що ці люди патріотично налаштовані. Але вони витримали все це. Бо правда на їхньому боці. І я схиляю

65 П Р А В О С Л А В Н А

Ц Е Р К В А

У К Р А Ї Н И

перед ними голову. Це справді приклад для наслідування. Бо легко любити Україну, сидячи перед телевізором, але тяжко це робити, коли до тебе приходять із автоматом. Пробув я в «Січі» дев’ять місяців. Після того повернувся додому і там, власне, почав розбудовувати парафію Преподобного Іова Почаївського, в якій служу. Звісно, було нелегко, але Господь так управив і, напевно, за мої наполегливі труди мене винагородив — дав можливість будувати. Але ж війна триває… Ми почали зі священиками, нашими капеланами, групуватися і організовувати волонтерські поїздки. Почали відвідувати батальйони волинські, інші частини, де були волиняни. Звісно,

66 К А П Е Л А Н И :

Н А

С Л У Ж Б І

Б О Г У

І

У К Р А Ї Н І

заводили знайомства. Потім ми вже і до тих хлопців їздили, які не є волинські. Бо ж усі наші. Усі діти своїх матерів і діти України. Але в 2016 році я прийняв рішення знову їхати в «гарячу точку» — в місто Мар’їнка — і там нести капеланське служіння. Два роки минуло — нічого не змінилося. Листопад-грудень 2016 року — постійні артобстріли, Мар’їнка була на слуху. Ми тоді з отцем Михайлом, нашим старшим військовим капеланом, прийняли рішення і поїхали. Мар’їнка, Красногорівка... Там саме стояла 92-га бригада. І один батальйон узяв під свою опіку отець Михайло, а я — другий. Так у парі ми й працювали. Хочу сказати, що в Мар’їнці теж є багато патріотично налаштованих людей. Одна Аліна Коссе чого варта. Її називають «мама Мар’їнки». «Мамою» ж просто так не назвуть, вона справді любить Україну, дуже переймається всім, що відбувається на сході. І нашим військовослужбовцям постійно допомагає. Ще в 2014 році зі мною стався один випадок, який я хочу згадати. Мені довелося сповідати сепаратиста, якого спіймали

67 П Р А В О С Л А В Н А

Ц Е Р К В А

У К Р А Ї Н И

у Дзержинську (теперішній Торез). Привезли його в наш підрозділ. Допитавши, мали вести на суд. Але так сталося, що хлопці його спита ли: «Чи не хочеш посповідатися?» Він ка же: «Хочу. А де ж батюшка?» Показують на мене: «А он». Бо мене розпізнати не можна було, я був без бороди і в однострої, як і всі інші. Я погодився, бо ж я як священик зобов’язаний висповідати людину, яка має такий благий намір. На другий день я приходжу до нього в камеру із запасними дарами, зі свічкою в руках. Камера була темна. Я зі свічкою читаю молитви і причащаю цього чоловіка. Потім його відвозять на суд. І коли суд запропонував йому подати апеляцію, щоб його зараз відпустили і до наступного суду він міг перебувати вдома, він сказав: «Дайте мені можливість посидіти у камері. Я вдячний за те, що сьогодні відбулося». Тобто ця сповідь, це причастя цьому чоловікові в той момент урятували життя. І я хотів би побачити його знову. Я навіть, коли проїжджав Дзержинськ (теперішній Торез), роззирався на всі боки — може, десь випадково цей чоловік на ім’я Михайло буде йти, і я його побачу, привітаюся з ним і, можливо, сала бандерівського йому вділю. Ну, такий приємний випадок для мене був як для священика. Та й для нього, я думаю, як для людини, що усвідомила свою провину, покаялася, посповідалася, причастилася, що дало йому можливість жити далі в цьому суспільстві. Батальйон у нас був великий, перезнайомилися ми ще до відбу т тя. Я мав авторите т серед бійців нас амперед том у, що не вимагав для себе жодних привілеїв. Разом із хлопцями спав на підлозі, як треба було — чистив картоплю. А вже коли ми прибули до Слов’янська, комбат, враховуючи мій статус, призначив мене на посаду комірника. Я видавав продукти і таким чином ще мав можливість послужити братії. Крім того, я ще стежив за порядком, щоб завжди було чисто у приміщенні, призначав

68 К А П Е Л А Н И :

Н А

С Л У Ж Б І

Б О Г У

І

У К Р А Ї Н І

чергування. Тобто я теж мав відповідальність, хліб насущний не просто так їв, а приносив реальну користь цьому батальйону. Пізніше мені так і говорили, що через це я для них став авторитетним чоловіком. В нас у батальйоні були не тільки християни — багато було і язичників. І коли хлопці виходили на бойові чергування, підходили до мене й просили: «Батюшко, помоліться своєму Богу, бо ми йдемо на чергування». І коли, наприклад, ішов підрозділ і я окроплював усіх святою водою, то навіть ті, що позиціонують себе як невіруючих або язичників, не виходили з рядів. Просто тому, що я для них став авторитетом. Виходить, оця дружба і така моя позиція, що я постарався їм служити, справді дали позитивний результат. Це дало мені можливість краще допомагати в духовному плані. Бо багато хто почав приходити на бесіди, спілкуватися. Багато хто і нині телефонує — просто щоб поговорити. Оці самі хлопці в батальйоні «Січ» дали мені позивний «Падре». І настільки він приріс до мене, що й побратими-капелани теж мене так називають. Я пишаюся тим, що в мене такий позивний, і що його мені дали самі хлопці, бойові побратими. Позивні даються або за якимись фізичними ознаками, або за тим, як людина проявляється.

69 П Р А В О С Л А В Н А

Ц Е Р К В А

У К Р А Ї Н И

Наш командир роти якось гукнув до мене: «Падре, де ви є? Вже в нас усі пошикувалися». Відтоді так і пішло — «Падре». Уже 2018 рік — а я все ще Падре. Ну, вже й залишуся ним. Взагалі я прийняв рішення їхати на схід, коли ми ховали хлопців, що загинули під Волновахою. Вони загинули 22 травня, на День Святого Миколая. Четверо з них були волинянами. Вже стоячи там, я зрозумів, що збирати продукти — це дуже добре, але мені треба бути там, мені треба підставити комусь плече. І зразу після похорону я підійшов до нашого владики луцького і волинського Михаїла, взяв благословення і відбув на схід. Я дякую йому, що він надав мені таку можливість — поїхати і когось підтримати. Але саме в той, такий найтяжчий момент я прийняв це рішення. Інакше просто не могло бути. Тоді, в 2014 році, коли ми відбували на схід, саме був Іловайський котел. Ми навіть не знали, куди нас пошлють. Нас вирішили тоді залишити у Слов’янську, щоб прикрити тил. І не буду лукавити, в 2014 році небезпечних моментів мало було. А у 2016-му, коли я був у Мар’їнці, Красногорівці, там їх було чимало. Бо постійні артобстріли, а там, де ми проживали, навіть ніде було сховатися. Підвалу навіть не було, де ми могли б перечекати артобстріл. Ми просто сиділи у кімнаті й молилися.

70 К А П Е Л А Н И :

Н А

С Л У Ж Б І

Б О Г У

І

У К Р А Ї Н І

Особливий момент був, коли ми поїхали до 72-ї бригади під Авдіївку і нам довелося там проїжджати міст. Хлопці питають: «Як ви проїхали?» Я жартома кажу: «Тримався за кермо, тиснув на педаль та й заїхав». А хлопці на те: «Дорога прострілюється. Вони вас бачать, як ви їдете. Зразу пхають міну в міномет, і вона падає точно на дорогу». Їхали ми тоді тією дорогою — і там багато було нерозірваних мін, що застрягли в асфальті. Але Господь управив так, що ми заїхали на ту позицію і довезли те, що мали довезти. Ми їм, крім матеріального, завезли ще й духовне — ікону Божої Матері. Тобто ми були захищені її покровом. Хлопці дуже дивувалися, що ми так легко добралися. А я кажу: «Не дивуйтеся. Ми з іконою». — «Тоді зрозуміло». Ми відслужили коротенький молебень, подарували їм ікону, і так само, без пригод, Господь нас провів і назад. Ця позиція знаходиться біля шахти «Бутівка». Там

71 П Р А В О С Л А В Н А

Ц Е Р К В А

У К Р А Ї Н И

украй небезпечно. Ми часто чуємо по телевізору: «Бутівка, обстріляли Бутівку, стільки-то жертв…» Я вважаю, що місія, покладена на мене, це є почесна місія. І я дуже вдячний Господу Богу, що доручив її мені. Господь не дає випробувань більших, ніж людина може винести. Слава Богу, що я цю місію поніс, не зламався. Бо я теж людина, я теж міг десь у якийсь момент перелякатися і втекти. Але якщо вже капелан тікає, тоді біда. Сьогодні вже 2018-й, п’ятий рік іде війна. Дуже часто люди запитують: доки це триватиме? Я не Господь Бог, я не знаю. Але я знаю, що доки Господь дарує мені силу, доки Він благословляє, я буду підтримувати хлопців там, на передовій. І не тільки там, а й тут. Бо багато треба допомагати тим, хто повертається. Ми зараз із капеланами йдемо на навчання і будемо проходити курси, щоб уміти виявляти тих людей, які мають схильність до суїциду. Бо багато хлопців ідуть із життя через той посттравматичний синдром, що отримали на війні. Дуже важко пережити втрату побратима. Побратима, з яким учора пив чай з однієї кружки, їв з одного казанка… А сьогодні його не стає. Зрозуміло, цей момент найважчий. Ми як капелани буваємо на похоронах, і найтяжче — дивитися на тих дітей, які стоять біля труни. Наприклад, один із тих бійців, які зі мною пішли в 2014 році, Василь Крещук, звільнився був із «Січі», але потім прийняв рішення і пішов у 14-ту бригаду. І місяць тому він загинув на Світлодарській дузі. Його привезли додому. І на похороні я відчув, що найтяжче мені дивитися на дітей, які стоять біля труни батька. Ті діти ще не до кінця розуміють, що відбувається. Хлопчик, який має п’ять років, бере прапор, несе. Каже: «Дайте портрет тата понесу». А інший хлопчик, якому чотири, каже: «А чого тата не перезули?» Діти не розуміють, що відбувається, але це так страшно… Вчора ми були на похороні бійця, який загинув ще в Іловайську, але тепер його ідентифікували і привезли на поховання. То його доця чотирирічна, яка ніколи не бачила батька,

72 К А П Е Л А Н И :

Н А

С Л У Ж Б І

Б О Г У

І

У К Р А Ї Н І

стоїть і цілує портрет. Вона не знає, що відбувається. А дивитися на те вкрай важко. Серце кров’ю обливається. Найболячіше дивитися на дітей, на матір і на дружину, що заливається сльозами. Це якраз найважчий момент у нашій службі. Важко, але ж ми усвідомлюємо, що нам треба тих батьків і тих дітей утішити, нам треба працювати з ними. Бо як би нам важко не було, якщо ми будемо плакати разом з ними, то ми ще гірше наробимо. Ми мусимо так зробити, щоб вони не плакали. Хочу ще один випадок згадати, який стався у спеціалізованому дитбудинку для дітей з вадами зору. Він працює у Слов’янську, і ми неодноразово його відвідували. Це було в 2014 році. Ми зібрали цукерки, пряники і вирішили завезти в цей дитбудинок. Окрім того я ще взяв іконки, хрестики і як військовий капелан поїхав разом із бійцями. Діти, ясна річ, раділи тим солодощам. А я вручав їм хрестики, і до мене ціла черга вишикувалася. І так сталося, що одній дитині не вистачило хрестика. З собою більше не було, але на базі був хрестик. І я спочатку хотів зняти хрестик із себе, але, думаю, поїду на базу, візьмемо ще цукерків, приїдемо за якийсь тиждень і вручимо хрестика і тій дитині. Але сталося так, що нас раптово зі Слов’янська вивели, і можливості заїхати в цей дитбудинок не було. Мене мучила совість. Я думав: чому все ж таки я не зняв із себе хрестика і не подарував тій дитині? Я довго хотів туди потрапити. Але їздили ми з волонтерськими місіями в інший край, а туди ніяк не доїжджали. І лише через півтора року випала можливість приїхати знову в цей дитячий будинок. Я приготував хрестик, такий самий, як давав тим діткам у 2014 році. Дивлюся і не можу впізнати цю дитину. На ім’я пам’ятаю. Але там усі діти подібні одне до одного — всі в окулярах, і не можна впізнати. Серед них я знайшов трьох дівчаток, які були схожі. Тихенько підходжу до кожної й питаю: «Ви Аліна?» — «Ні, не я».

73 П Р А В О С Л А В Н А

Ц Е Р К В А

У К Р А Ї Н И

«Ви?..» — «Я Аліна». — «А ви пам’ятаєте, я до вас приходив в 2014 році?» Вона каже: «Пам’ятаю». Кажу: «А пам’ятаєте, тоді я хрестика вам мав іще привезти?» Вона каже: «Так, так, я його чекала». ВІЙНА ПОК АЗАЛА, Х ТО Є Х ТО. І ЛЮДИ ПОЧАЛИ ПРОЗРІВАТИ І БАЧИТИ, ДЕ Є УКРАЇНСЬК А ЦЕРКВА, ЯК А ПІДТРИМУЄ НАШИХ ВОЇНІВ І ВИСТ УПАЄ ЗА ПЕРЕМОГ У І НЕЗАЛЕЖНІСТЬ, А ДЕ ІНША СТОРОНА, ДЕ АБО ЗАМОВЧУЮТЬ, АБО ГОВОРЯТЬ ПРОТИЛЕЖНЕ. ЦЯ ВІЙНА ПОК АЗАЛА, Х ТО Є Х ТО, І НАРОД ПОЧАВ БІЛЬШЕ ТЯГНУ ТИСЯ ДО УКРАЇНСЬКОЇ ЦЕРКВИ. ТОМУ ЩО ШИРМА ЗАБРАЛАСЯ, І ЛЮДИ ВСЕ ПОБАЧИЛИ.

Я іду до зали, сідаю і чекаю, поки закінчиться концерт. Там вихователі й директор дуже дбають за тих дітей, і коли ми приїжджаємо, вони стараються показати, що ці діти вміють. Незважаючи на вади зору, їм нічого не бракує. Вони і вишивають, і малюють, вони дуже вправні. Вчителі й вихователі вкладають у них душу, це дуже помітно. Коли ми їх провідуємо, вони стараються нам заспівати щось, показати своє рукоділля. І цього разу так само — вони зробили такий міні-концерт для нас: співали українські пісні у вишиванках, які самі ж вишили. По закінченні концерту я виходжу на сцену і говорю, що я тут півтора роки тому був, вручав дітям хрестики. І хтось вигукнув: «Так, так, я пам’ятаю». Кажу: «Тоді була дівчинка Аліна, якій не вистачило хрестика. Сьогодні я виконую цю місію (не можу про це без емоцій говорити), я привіз цього хрестика і, — кажу, — прошу Аліну підійти сюди». Зал весь плакав. І священики, які були зі мною, теж тоді заплакали. Це був такий дуже емоційний момент. Ця дівчинка

74 К А П Е Л А Н И :

Н А

С Л У Ж Б І

Б О Г У

І

У К Р А Ї Н І

75 П Р А В О С Л А В Н А

Ц Е Р К В А

У К Р А Ї Н И

виходить, я вручаю їй хрестика, і з душі падає камінь. Я вважаю, що це дуже зворушливий був випадок у моїй капеланській службі. На жаль, ми починаємо забувати про те, що в нас іде війна. Починаємо перемикати телевізор, коли показують війну. Не приходити на похорон, коли ховають бійця. Але в нас гинуть хлопці й сьогодні. І дуже прикро дивитися, як комусь важко вийти з машини, коли йде похоронна процесія. Хтось не може стати на коліна, відвертає голову, щоб не бачити. Це найстрашніше — що народ байдужіє. А бійцям це важко. Тому зараз наше завдання — доносити до людей, що в нас іде війна. Так, можливо, нема таких активних дій, які були в 2014–2016 роках, але все ж таки це війна, підступна війна. І хлопців продовжують везти додому в трунах як «вантаж 200». Це страшно. А що стосується церкви… Війна показала, хто є хто. І люди почали прозрівати і бачити, де є українська церква, яка підтримує наших воїнів і виступає за перемогу і незалежність, а де інша сторона, де або замовчують, або говорять протилежне. Ця війна показала, хто є хто, і народ почав більше тягнутися до української церкви. Тому що ширма забралася, і люди все побачили. Все, що не вбиває, робить нас сильнішими, загартовує характер, стимулює до боротьби, до праці. І нинішня ситуація у країні говорить про те, що не можна складати руки, а треба продовжувати працювати заради перемоги і блага України.

76 К А П Е Л А Н И :

Н А

С Л У Ж Б І

Б О Г У

І

У К Р А Ї Н І

77 П Р А В О С Л А В Н А

Ц Е Р К В А

У К Р А Ї Н И

ВОЛОДИМИР ГЛАДКОВСЬКИЙ 1 9 8 6 Р О К У Н А Р ОД Ж Е Н Н Я . В І Й С Ь КО В И Й К А П Е Л А Н . Б Л А ГО Ч И Н Н И Й П РА В О С Л А В Н О Ї Ц Е Р К В И У К РА Ї Н И У Ч И Г И Р И Н С Ь КО М У РА Й О Н І . С Л У Ж И Т Ь К А П Е Л А Н О М З 2 0 1 5 Р О К У І Д ОТ Е П Е Р. П РА Ц Ю В А В З Б І Й Ц Я М И 2 5 - Ї О К Р Е М О Ї П О В І Т Р Я Н ОД Е С А Н Т Н О Ї Б Р И ГА Д И . З Д О Б У В О С В І Т У В К И Ї В С Ь К І Й П РА В О С Л А В Н І Й Б О ГО С Л О В С Ь К І Й А К А Д Е М І Ї .

78 К А П Е Л А Н И :

Я

Н А

С Л У Ж Б І

Б О Г У

І

У К Р А Ї Н І

змалечку ходив до церкви, до того ж я мешкав від неї через дорогу. Після того як закінчив 11-й клас, у мене не було навіть найменшої думки кудись в інше місце вступати. Мені пропонували, що, може, давай десь там на економічний чи ще кудись. Я кажу: «Ні». Тоді я вступив до Київської православної семінарії, потім вона вже стала Київською православною богословською академією. Лише після одруження відбувається рукоположення в диякони, потім — у священики. І вже будучи одруженим, я побачив у нас в академії оголошення, що Черкаська єпархія потребує священиків, молодих студентів. Я подзвонив в управління, в Черкаси, і владика сказав: «Приїжджайте, будемо вас висвячувати». Я приїхав, відбув дияконську хіротонію, освячення, практику, і коли вже висвятився на священика, забрав у Черкаси дружину. Так уже

79 П Р А В О С Л А В Н А

Ц Е Р К В А

У К Р А Ї Н И

з 2005 року я на Черкащині. В 2007 році став настоятелем Іллінської церкви. Моя перша парафія — село Лузанівка. Дотепер це для мене як другий дім. Я завжди намагаюся приїжджати на храмові свята і так, коли є можливість у чомусь допомогти — стараюся помагати. Тому що там я робив свої перші кроки як священик. А у травні 2007-го мені владика дав указ їхати до Суботова. Сама Іллінська церква тоді була на реставрації. Тим часом саме закінчувалось будівництво в Чигирині храму Петра і Павла біля музею. Це той храм, де був на кафедрі Йосип Нелюбович-Тукальський (митрополит свого часу). Його відбудували за проектом старого храму Петра й Павла. І десь, напевно, ще місяців три я був там настоятелем, при мені вже завершувалося будівництво. У 2007 році відбулося освячення цього Петро-Павлівського храму. А 2009-го завершилася і реставрація Іллінської церкви. Спочатку я служив і там, і там. Потім служіння в храмі Петра і Павла передав іншому священикові й залишився в Суботові. А пізніше в Чигирині збудували ще одну церкву, і я знову повернувся із Суботова в Чигирин. У Суботові справді відчувається така велич… Важко навіть уявити, скільки поколінь священиків переслужили в цьому храмі. Скільки митрополитів і єпископів, можливо, й патріархів правили службу в ньому. Стоячи у храмі, мимоволі повертаєшся думками, зазираєш дуже глибоко в гетьманські часи й усвідомлюєш, що тут, на цьому місці, з благословення Божого молилося про вдалі походи наше козацтво. Під час Майдану я був на парафії в Суботові. Але в грудні, після перших проявів агресії, я зібрався, подзвонив іще до одного священика, щоб самому не їхати. Кажу: «Поїхали зі мною». Він так: «Та що ми будемо там робити?» Я на те: «Поїхали». Зібралися миттєво, склали якісь продукти і поїхали. Були на Майдані до Миколая, до 19 грудня. Потім повернулися, бо ж служба... А коли вже почалися ці напружені дні 18 лютого, то я, будучи вдома, бо саме свято і не дуже ми могли залишити свої

80 К А П Е Л А Н И :

Н А

С Л У Ж Б І

Б О Г У

І

У К Р А Ї Н І

парафії, практично не вилазив з телевізора. Коли я побачив те все, що робилося… Саме ввечері, пам’ятаю, той водомет з гори спускався. І я тоді телефоную до всіх священиків і кажу: «Ми збираємося в церкві Петра і Павла в Чигирині, тому що туди буде зручніше всім доїхати». Телефоную до священика з храму Петра і Павла, кажу: «Ти їдь до храму, вмикай дзвони, бо біда». — «Що, оце вночі?» — «Їдь, умикай дзвони». Всі ми зібралися. Я поки їхав, обдзвонив тих людей, про яких знав, що були на боці Майдану. Люди поприходили, і ми всі вночі в храмі молилися. Через ці дзвони вночі прокинулося багато людей, і прокуратура почала телефонувати: «Що то робиться? Що у вас там?» То отак ми перебули той час. Для мене війна почалася, коли почали відправляти на Донбас перші автобуси із Майдану з нашими хлопцями. Тепер уже, перебуваючи там… Ми, до речі, повернулися минулого тижня, і з нами їздив військовий, який пішов на війну з Майдану. Він був партизаном там, мав свій підрозділ, набирав місцевих хлопців туди. На той час, напевно, було дуже непросто місцевих набрати, щоб воювали проти своїх сусідів. Тому що могло бути і так, що хата напроти хати, а вони з різних боків воюють. На самому початку війни в нас почалися такі ротації капеланів, по два тижні. На два тижні виїжджали священики, а моє завдання було їх туди доправляти і звідти забирати. Я своєю машиною возив їх. Мені запропонував владика, і я відповів: «Не питання. Їду». Потім ми почали возити і допомогу в Маріуполь. А вже у вересні 2015 року я пішов на свою першу ротацію. То вже була в нас не перша, а друга ротація, саме від синодального управління. Ми вже їхали на місяць туди. Але все ще на волонтерських засадах. Коли запитували: «А що буде, як не дай Бог?..» — «Ну, так і буде». Зараз уже є посада капелана як штатна одиниця. Перший раз враження було таке саме, напевно, як коли відправлявся на Майдан. Коли заїхали в зону і проминули перший

81 П Р А В О С Л А В Н А

Ц Е Р К В А

У К Р А Ї Н И

блокпост, той, хто нас супроводив, каже: «Так, хлопці, давайте ще, хто хоче, в туалет, бо потім уже зупинятися не будемо, з однією швидкістю будем їхати». Тому що тоді все обстрілювалося. Зараз уже на ворожий бік ти не заїдеш — тебе не випустять. А тоді ти міг на той бік випадково заїхати, просто звернувши не в той поворот у селі. Я НАМАГАЮСЯ ЗАРАЗ ІЗ СОБОЮ НА ВІЙНУ ВОЗИТИ СВОЇХ ЗНАЙОМИХ, ДРУЗІВ, ЩОБ ВОНИ ТЕЖ ОЦИМ ОСЬ ДУ ХОМ, АТМОСФЕРОЮ ПРОЙНЯЛИСЯ. І Я БАЧУ ПО НИХ, ЩО ЗМІНЮЄТЬСЯ ЇХНЄ СТАВЛЕННЯ ДО ВІЙНИ, ДО ТОГО, ЩО ВІДБУВАЄТЬСЯ В КРАЇНІ.

Я намагаюся зараз із собою на війну возити своїх знайомих, друзів, щоб вони теж оцим ось ду хом, атмосферою пройнялися. Кумів беру із собою. Одного разу я не зміг поїхати, і своєю машиною відправив іншого водія. Він уперше там побував. А коли приїхав, каже: «Ви знаєте, я вам дякую, що мене відправили. Після поїздки в мене з’явилося бажання займатися волонтерством». І так от я намагаюся брати людей із собою. Може, їхні дружини ображаються, що я їх туди беру, але я роблю це, щоб вони теж перейнялися. І я бачу по них, що змінюється їхнє ставлення до війни, до того, що відбувається в країні. Був такий момент, коли лише Господь уберіг. Не давав би інтерв’ю зараз, напевно… Якось ми приїхали в Круту Балку до хлопців (це біля Донецька, поряд із промзоною авдіївською). Їдемо зранку, домовилися з хлопцями, що нас зустрінуть. Їду я, ззаду ще одна машина, сніг, зима. Ми рухаємося в бік Донецька від Костянтинівки. Нам і під час телефонної розмови сказали

82 К А П Е Л А Н И :

Н А

С Л У Ж Б І

Б О Г У

І

У К Р А Ї Н І

їхати туди. Один блокпост ми проминули, другий, на третьому нам сказали: «Ні, ми не пустимо, там міст підірваний». Але коли вже зв’язалися з тими, до кого ми їхали, дали команду запустити нас. Пропустили. І от ми проїхали оце поле, підірваний міст, знову виїхали на дорогу, їдемо, їдемо… По телефону нас спрямовують: «Там поверніть туди, там туди». Їдемо, а довкола… Там повністю розбомблене якесь придорожнє кафе, далі, дивимося — блокпост стоїть посередині, розбитий ущент. І вони мені ззаду дзвонять і кажуть: «Отець Володимир, ми, напевно, вже десь не туди їдемо». Нікого взагалі ніде нема. Я кажу: «Ні, їдемо». А я бачу, що ми рухаємося по своїй території, бо наш провід лежить (кабель зв’язку). Доїжджаємо, бачу — спереду блокпост, і нема ні прапора, нічого. Думаю, оце ми приїхали невідомо куди. Всі такі насторожені, ще сумніви закралися, бо хлопці з другої машини сказали, що нам треба було десь повернути, а ми не повернули. Але я побачив шеврони — і заспокоївся. А там отак дорога йде зверху вниз і потім знову догори. На одній горі наші хлопці стоять, на другій — уже сепаратисти. І між ними дуже невелика відстань, вони один одного бачать прекрасно. І щоб нашим хлопцям, наприклад, доїхати до себе (бо вони

83 П Р А В О С Л А В Н А

Ц Е Р К В А

У К Р А Ї Н И

на дачах стояли), треба було спуститися в самий низ, повернути наліво і швиденько на дачі. От ми приїхали, машини сховали за блоки, і нам кажуть: «Зараз приїде машина вас перевантажить. Бо далі ви не поїдете». Хвилин через десять передають по рації, що в машині загорілася проводка. І тоді мене просять: «Отець Володимир, ви ж не вперше вже їдете…» Машина біла, зима. Я кажу: «Так». Усе, каску, бронік — і вперед. Опускаємо вікна, саджають зі мною бійця. Він виставляє у вікно автомат і каже: «Жміть як можете, тільки дивіться, щоб нас не занесло». Всі решта лишилися там, а ми повезли розвантажувати продукти. Спустилися вниз, повернули, слава Богу, заїхали, все нормально. Потім хлопці попросили нас іще в Бахмут з’їздити. Лише після того повертаємося назад і вже аж перед Дніпром стали поїсти. Сидимо в кафе, і чоловік, що їхав зі мною, каже: «Ну, тут уже можна вам сказати». Питаю: «Що?» — «Коли ви поїхали, а ми лишилися, хлопці говорили між собою, що зранку, коли були оці перезмінки на ворожому боці, наші хлопці трішки туди «всипали», мала бути «отвєтка». І перший, хто поїхав у той бік, — то ви. Ну, тут уже вам можна сказати».

84 К А П Е Л А Н И :

Н А

С Л У Ж Б І

Б О Г У

І

У К Р А Ї Н І

85 П Р А В О С Л А В Н А

Ц Е Р К В А

У К Р А Ї Н И

У своїй місячній ротації я був у 25-й бригаді. Це Дніпропетровська бригада, високомобільні десантні війська (тоді було ВДВ, зараз — ДШВ). Стояла ця бригада біля Костянтинівки (Донецька область). Вперше ми до них потрапили, але потім по різних батальйонах були. І ставлення командира було прекрасне: «Хлопці, з повагою, бо батюшка приїхав». Нас двоє капеланів було в цьому батальйоні. От ми приїхали, і нам кажуть: «Ну, де ви будете проводити службу? Жити будете в медроті. А служба — ну, дивіться, де ви тут собі знайдете місце…» Ми тоді стояли в селі Полтавка. І там є клуб, біля клубу альтанка, школа. І така альтанка величенька, кругла, і стіл металевий посередині. Ми зайшли туди, я кажу: «О, ідеальне місце». Літо, там тихо. «Будемо служити надворі». Познайомилися з хлопцями на шикуванні, нас представили, мене і ще одного священика, також із Черкаської єпархії, отця Василя. Тоді, напевно, така найбільша ротація капеланів була, нас пішло по різних секторах осіб сорок. У 25-ту бригаду потрапило четверо: я, отець Василь і двоє священиків з Рівненської єпархії, з Дубна. І коли познайомились, я кажу: «Отут будемо, напевно, проводити служби». Все там розклали: Євангеліє, хрест, іконки, свічки, все гарно так собі розмістили. Зробили таке місце для богослужіння і пішли до себе, в медроту. Кругом села хлопців іще багато стояло, і пізніше ми поїхали до них теж знайомитися. І ми так практикували, що зранку ранішні молитви, ввечері — вечірні. Але ми хлопців не примушували, і їхній командир батальйону теж. Тому що це має бути добровільно: хочу — йду, не хочу — не йду. І першого разу, запам’яталося, ввечері приходимо на вечірню молитву, а наші всі оці речі так складені в хустинку і відсунуті вбік, а за столом хлопці грають у нарди. Подивилися на нас: «А, ви вже прийшли». Вони нарди зібрали, ми розклалися і почали вечірню службу. На другий день приблизно те саме, а на третій уже ніхто з нардами не сидів. Всі вже знали, що тут

86 К А П Е Л А Н И :

Н А

С Л У Ж Б І

Б О Г У

І

У К Р А Ї Н І

проводиться служба. Трохи вони звикли до нас і почали приходити: спочатку здалека так стояли, слу хали, потім трішки поближче, потім приходили до нас уже в медроту з якимись питаннями чи й просто так — поспілкуватися. Пізніше ми вже так здружилися — до сьогодні з ними підтримуємо зв’язок. Коли завершилась моя ротація, то я аж через тиждень додому повернувся, бо у нас був такий пункт збору в Покровському (тоді ще Красноармійськ). Там був дитячий інтернат, не державний, а на таком у волонтерськом у забезпеченні. І що здивувало мене — те, що там старші діти бавлять молодших. Я бачив, як хлопчик, якому було років 13 або 14, клав плитку в цьому інтернаті. І мене настільки це вразило... Ми коли вже назад верталися, я їм пообіцяв, що приїду до них. І менш ніж за тиждень я зібрав машину і поїхав до цих дітей. А потім приїжджав до них ще раз. У Києві, на базі Михайлівського монастиря, в нас проходили такі тижневі курси для капеланів. Напевно, найбільше занять було з парамедицини. Тому що, як тоді нам пояснювали, а зараз ми вже й самі розуміємо, на війні ми не повинні бути тягарем для когось. Там вистачає своїх проблем. То ми повинні вміти дати собі раду, надати якусь там допомогу собі, знати, як поводитись у тій чи іншій ситуації, і, звісно, вміти надати допомогу іншим. Окрім того у нас були заняття із психології, і ми також спілкувалися з тими, хто вже повернувся з війни. Але водночас дуже велику проблему я бачив тут, у тилу. Повернувшись, я зустрівся з воєнкомом і кажу: «Ви спілкуйтеся із сім’ями наших солдатів тут, щоб вони розуміли, де їхні чоловіки перебувають». Бо дуже багато таких ситуацій (я неодноразово чув), що жінка дзвонить до чоловіка на війні й, може, через те, що вже давно його не бачила і скучила, починає ставити всілякі запитання типу: «А де ти є? А що ти робиш? А хто там біля тебе сміється?» — і таке інше.

87 П Р А В О С Л А В Н А

Ц Е Р К В А

У К Р А Ї Н И

У нас був випадок, коли боєць учинив самогубство, саме на нашій ротації. Він подзвонив додому, а після розмови викинув телефон, висмикнув чеку і ліг на гранату. І все. От тобі й розмова з домом... Тому я, як повернувся, сказав: «Спілкуйтеся тут. Отут працюйте із сім’ями». Треба працювати з ними. Доносити їм, що у їхніх чоловіків вистачає пресингу на війні. Коли з дому телефонують із претензіями, він не може щось доводити — він воює. Він не знає, що його чекає за поворотом. Я навіть не знаю, як це пояснити, але ця проблема є. Зви чайний парафі янин як що звертаєтьс я до свяще ника, то здебільшого тому, що є якісь там чи сімейні труднощі, чи хвороби, чи ще щось. А в бійця, особливо там, це розмова про сьогодення, про розуміння. Т ут, на парафії, люди спілкуються для того, щоб вийти з тієї чи іншої ситуації. З бійцями це здебільшого така відверта розмова. Капеланові треба слухати і чути. Бійці саме цього й потребують. Вже згодом, коли ти наслу хався, даєш якусь настанову або ставиш питання — тоді, коли вже є довга пауза. А зразу треба слу хати. Як там, так і т у т, коли бійці повертаються додому, часто запит ують: «А як?.. Я ж убивав». Вони ще багато переживань носять у собі. І ти намагаєшся пояснити, що ти вдома, ти не вбивав, а захищався, ти захищав не тільки себе — ти захищав свою сім’ю, своїх дітей, дружину, маму, своїх друзів, країну. Мені недавно подзвонив один ветеран і розповідає: «В мене є друг, разом зі мною служив. Зараз я з ним говорив — він буде йти кудись туди, в західні країни, на військову службу як найманий солдат. Він пройшов АТО, але там більше платять». Я кажу: «Ви ж йому постарайтеся пояснити, що тут він захищався, а туди він уже йде вбивати». Найперше запитання на війні: «А ви звідки?» Том у що кожному із хлопців і дівчат, які там є, цікаво — може, хтось із їхніх країв. І, до речі, я жив у медроті, а головний лікар

88 К А П Е Л А Н И :

Н А

С Л У Ж Б І

Б О Г У

І

У К Р А Ї Н І

І МИ ТАК ПРАКТИКУВАЛИ, ЩО ЗРАНКУ РАНІШНІ МОЛИТВИ, ВВЕЧЕРІ — ВЕЧІРНІ. АЛЕ МИ ХЛОПЦІВ НЕ ПРИМУШУВАЛИ, І ЇХНІЙ КОМАНДИР БАТАЛЬЙОНУ ТЕЖ. ТОМУ ЩО ЦЕ МАЄ БУ ТИ ДОБРОВІЛЬНО: ХОЧУ — ЙДУ, НЕ ХОЧУ — НЕ ЙДУ.

цього батальйону був із села за Чигирином. І ми такі з ним: «А ви звідки?» — «З Кіровоградщини. А ви?» — «З Черкащини». — «О, то ми сусіди». — «Ну так, Черкащина, Кіровоградщина… А з якого села?» — «З Андрусівки». — «А ми з Чигирина». — «Та це взагалі…» Релігійні питання теж обговорюються, і питання конфесії. Бійці спілкуються, і їм стає цікаво, хто до якої церкви ходить.

89 П Р А В О С Л А В Н А

Ц Е Р К В А

У К Р А Ї Н И

Справа в тому, що люди не всі навіть знають, якого в них патріархату церква. Але розуміють уже з того, що от, відмовлялися відспівувати загиблих бійців, робили акції такі (особливо Закарпатська, Чернівецька області), коли жінки перекривали дорогу і не пускали своїх чоловіків на схід. І тоді вже, аналізуючи ситуацію, вони навіть телефонували додому із запитаннями: «А якого в нас там патріархату церква в селі?» Але є й такі священики російської церкви… Не знаю, як зараз, а на той час вони також активно допомагали. Хлопці казали: «У нас російська церква в селі, але священик завжди збирає допомогу, передає і до нас навідується». Коли я кудись приїжджаю, я найперше питаю: «У вас є капелан?» — «Є». — «Де він?» — «Отам». — «Пішли до капелана». І бачу, чи це наш капелан, із синодального управління, чи з іншої

90 К А П Е Л А Н И :

Н А

С Л У Ж Б І

Б О Г У

І

У К Р А Ї Н І

конфесії. Тому що в нас шеврони свої. То якщо не ті — значить, з іншої. Але ми спілкуємося нормально, всі. Нещодавно група наших капеланів повернулася з Канади, там переймали досвід. Немає тут такої якоїсь ворожнечі. Навіть коли я з владикою нашим Іоаном, головою синодального управління, їздив років два тому в 72-гу Білоцерківську бригаду, в них був ювілей, і тоді вони стояли біля Авдіївки. З Білої Церкви владика Августин, з Московського патріархату, теж приїхав їх вітати. І ми сиділи в одному залі, вітали. Взагалі я їздив по всій зоні, по всіх секторах: «А», «Б», «С». Просто на місячній ротації я був саме у 25-й бригаді. Зазвичай я брав із собою окрім гуманітарної допомоги такі молитовнички, ПОКИ В НАС НЕ БУЛО ВІЙНИ, МАЛО Х ТО ЗНАВ, Х ТО ТАКИЙ ВІЙСЬКОВИЙ К АПЕЛАН. ЗАРАЗ ПРО НАС ЗНАЮТЬ. І ЗНАЮТЬ, ЩО ЦЕ ПОТРІБНО. І ЗНАЮТЬ, ЩО ВІЙСЬКОВИЙ К АПЕЛАН ВЕДЕ НЕ ТІЛЬКИ ТАКУ ДУ ХОВНУ РОБОТ У, А Й Г УМАНІТАРНУ, НАДАЄ КОНКРЕТНУ ДОПОМОГ У.

називаються «Духовний бронежилет воїна». Брав ці молитовники, ладанки, хрестики, свячену воду, требника… Тому що там щось посвятити треба, покропити казарму, там десь якийсь намет. Хлопці питають: «А у вас є ладанка?» — «Є, пішли зі мною. Ще кому треба?» Це теж спілкування. Я ніде не афішую, що я десь там був. Тільки коли їду, то кидаю в месенджер повідомлення, що треба те, те, те. Поки в нас не було війни, мало хто знав, хто такий військовий капелан. Зараз про нас знають. І знають, що це потрібно. І знають, що військовий капелан веде не тільки таку ду ховну роботу,

91 П Р А В О С Л А В Н А

Ц Е Р К В А

У К Р А Ї Н И

а й гуманітарну, надає конкретну допомогу. А отже, можна з ним передати щось на фронт, якісь там смаколики абощо. Колись, до речі, був смішний випадок із передачами. Один батько, який служив там, у зоні, хотів додому дітям передати гостинця. Але мені про це не сказав. Я йому з дому привіз туди передачу, а він каже: «А ви додому візьмете? Тут речі такі в мене, що треба випрати». Кажу: «Без питань, заберу. Давай». Їду вже назад, на посту мене зупиняють. Я свої речі показую, вони все

92 К А П Е Л А Н И :

Н А

С Л У Ж Б І

Б О Г У

І

У К Р А Ї Н І

93 П Р А В О С Л А В Н А

Ц Е Р К В А

У К Р А Ї Н И

перевірили, а там мішок такий стоїть. «А це що?» Кажу: «Це передача». Вони до передач так ставляться, з осторогою, зразу: «Розкривайте». Розкрив, показав: там те, те, те і таких дві «ковбаси» — пакети, скотчем отак обмотані, дві штуки, щось м’яке, важке. — «Це що? Відкривайте!» Я пробую той скотч роздерти — не можу. Дістаю ножа, а вже біля мене і собаки, і все. Беру той ніж, тільки туди — а звідти згущонка як дасть по всіх отаким фонтаном. Мені кажуть: «Мерщій забирайте і їдьте». Отак смаколики додому передавали. Минулого року в Дніпрі був з’їзд військових капеланів, де ми обмінювалися досвідом. Також періодично ми беремо участь у спеціалізованих семінарах. Взагалі наше синодальне управління зараз має дуже багато роботи, пов’язаної з військовими капеланами, тому що треба їх усіх готувати до цієї служби і супроводжувати далі. Зараз, на жаль, уже війна увійшла в таку якусь фазу, що ми звикли до неї. Це дуже погано. Спочатку, коли війна починалася, люди обговорювали її, принагідно, але часто. Зараз говорять тільки одне — щоб якнайшвидше вона закінчилася. І де б я не був — усім бажають мирного неба. Мені інколи попутник каже: «У вас уже немає інстинкту самозбереження». І справді, є вже трохи якесь таке отупіння. Коли приїжджаю додому і питають: «Ну що там, як?» — я вже просто відповідаю: «Війна як війна». Кожна війна має свій початок і кінець. Сподіваюся, ми вже ближче до кінця. І дай Бог, щоб вона була остання. І щоб якраз те покоління, про яке ми говорили — вони мають свою думку, свої переконання, вміють їх відстоювати, — щоб вони більше не допустили ні майданів, ні революцій, ні війни.

94 К А П Е Л А Н И :

Н А

С Л У Ж Б І

Б О Г У

І

У К Р А Ї Н І

95 П Р А В О С Л А В Н А

Ц Е Р К В А

У К Р А Ї Н И

СЕРГІЙ ДМІТРІЄВ 1 9 7 5 Р О К У Н А Р ОД Ж Е Н Н Я . В І Й С Ь КО В И Й К А П Е Л А Н . С В Я Щ Е Н И К П РА В О С Л А В Н О Ї Ц Е Р К В И У К РА Ї Н И , ГОЛ О В А П РА В Л І Н Н Я Б Л А ГОД І Й Н О Ї О Р ГА Н І З А Ц І Ї « E L E O S - U K R A I N E ». С Л У Ж И Т Ь К А П Е Л А Н О М З 2 0 1 4 Р О К У І Д ОТ Е П Е Р. П РА Ц Ю Є З Б І Й Ц Я М И 3 0 - Ї О К Р Е М О Ї М Е Х А Н І З О В А Н О Ї Б Р И ГА Д И І М Е Н І К Н Я З Я КО С Т Я Н Т И Н А О С Т Р ОЗ Ь КО ГО. З Д О Б У В О С В І Т У В К И Ї В С Ь К І Й Д У ХО В Н І Й А К А Д Е М І Ї .

96 К А П Е Л А Н И :

Н А

С Л У Ж Б І

Я

Б О Г У

І

У К Р А Ї Н І

народився* в місті Кола Мурманської області в сім’ї військових. Моя родина завжди була релігійною. Мама родом із Полтавської області. У 1945 році нашого дідуся заарештували, і сім’я була уражена в правах. На той момент мамина сім’я жила в місті Краснограді. «Уражена в правах» означає, що вас просто виганяють на вулицю. І можливо, потім заарештують, але у вас є кілька годин, щоб просто кудись піти. Ви нічого не можете взяти із собою, в чому є — в тому вас і виводять з дому. І моя бабуся з двома дітьми втекла в Батумі й прожила там до 1987 року. Вони жили за підробленими документами. Мама закінчила грузинську школу, потім тбіліський технікум. Її перша мова — грузинська. В родині було не прийнято про це говорити до «перебудови». Якимось чином мама опинилася в Мурманську (за Полярним колом уже ніхто не питав, звідки ти). Про

*

Оригінальна мова інтерв’ю — російська.

97 П Р А В О С Л А В Н А

Ц Е Р К В А

У К Р А Ї Н И

дідуся говорили, що він загинув на війні. І тільки коли в 1986 році вже можна було відкрито про таке говорити, мама розповіла, що він був заарештований. Вона подавала на реабілітацію. Але дід досі не реабілітований і за українськими законами реабілітації не підлягає. А по батьківській лінії в моїм роду литовці. Литовці, які були вислані в Іркутськ і теж якимось чином опинилися в Мурманську. В Україну я переїхав у 1993-му. Закінчив школу, потім технікум радянської торгівлі. Пізніше я вступив в університет, на історико-філологічний факультет, який покинув. У 1990–1993 роках у Москві брав участь у всіх тих революціях громадянських, переворотах. Будучи дуже молодим, був знайомий з Руцьким, Хасбулатовим, Єльцина близько бачив, Жириновського, з усією цією когортою (тоді) нових демократів спілкувався. Був у Білому домі. Але для мене в 1993 році демократія в Росії була похована. І зрозумівши, що там боротися вже не було за що, я просто повернувся в Україну й оселився в монастирі. Я приїхав у Сумську область, жив у Путивлі спочатку, потім у Сумах. Закінчив семінарію в Києво-Печерській лаврі. Прадід мій був священиком, і у нас була дуже віруюча сім’я. Бабуся жила в Батумі при церкві, і у батьківській родині теж з повагою ставилися до релігії. Коли вже була така «відлига», в Мурманську в 1980-х роках я співав на криласі, читав, прислужував. Але я ніколи не хотів бути священиком. Просто завжди був при церкві. Тобто суботу-неділю я проводив у церкві, в якому б місті не був на той момент. В Україні всі наші родичі були або репресовані, або розстріляні, або це були якісь комуністи, які не дуже хотіли з нами спілкуватися. Родина по маминій лінії була дуже велика, але родичів таких прямих не залишилося. Вони були всі під корінь винищені. Ми в Україну приїж джали відпочивати щорок у, у мами відпустка була 30 днів, то ми їздили в Грузію і в Україну

98 К А П Е Л А Н И :

Н А

С Л У Ж Б І

Б О Г У

І

У К Р А Ї Н І

заїжджали завжди. Ми знали, хто де похований із наших рідних, близьких. Один з моїх родичів був настоятелем монастиря. Я приїхав в Україну з одним рушником, паспортом, станком для гоління і фотоальбомом. Ото й усе. Оселився в монастирі, бо просто більше ніде було. Там прожив я десь місяців вісім, вступив до семінарії. У 1990-х роках було таке дуже потужне релігійне піднесення, відновлення, відкривалися храми. І церкві потрібні були молоді кадри. Наприк лад, у єпархіальному управлінні в Сумах я був єдиний, хто вмів друкувати на друкарській машинці Я БУВ СВЯЩЕНИКОМ У СУМАХ, ПОТІМ У ХЕРСОНІ. СЛУЖИВ У ВРОЦЛАВІ В ПОЛЬСЬКІЙ ПРАВОСЛАВНІЙ ЦЕРКВІ. ТРІШКИ МЕНІ ВДАЛОСЯ ПОСЛУЖИТИ В ІТАЛІЇ ТА ФРАНЦІЇ, ЛЮКСЕМБУРЗІ. ПОТІМ ПОВЕРНУВСЯ. СПОЧАТКУ В КРИМУ ПОБУВАВ. ПОТІМ, З 2002 РОКУ, Я ВЖЕ ТАК ҐРУНТОВНО ОСІВ У ХЕРСОНІ, ДО 2014-ГО.

й знав, що таке комп’ютер. Ще я робив тоді багато проектів. В 1996 році відкрив школу для грузинських біженців з Абхазії. Це була трирічна школа. Вона вже зараз стала легітимною, 1–3-й класи з вивченням грузинської мови для грузинських дітей. Я випустив перший буквар грузинською мовою. І так от працював. Я був священиком у Сумах, потім у Херсоні. Служив у Вроцлаві в Польській православній церкві. Трішки мені вдалося послужити в Італії та Франції, Люксембурзі. Потім повернувся. Спочатку в Криму побував. Потім, з 2002 року, я вже так ґрунтовно осів у Херсоні, до 2014-го. Для мене війна почалася не з Донбасу. Вона почалася з анексії Криму. І перший український солдат був убитий в Криму.

99 П Р А В О С Л А В Н А

Ц Е Р К В А

У К Р А Ї Н И

Військовослужбовець, зв’язківець, росіянин за національністю. У Херсоні я вів дуже активну діяльність, серед моїх парафіян, друзів, знайомих було багато військовослужбовців із 79-ї бригади.

79-та бригада була однією з таких бойових робочих бригад, з неї багато офіцерів переводилися служити в Крим, у штаб Збройних сил України в Севастополі, у Феодосії. І коли почалася анексія Криму, я був одним із перших ініціаторів допомоги військовим. Я був капеланом в 79-й бригаді, у 1-му батальйоні. Пізніше десантників змінила 30-та бригада, з якою я подружився і там уже залишився. Але це окрема історія. Тому що на той момент мої діти були в Новограді-Волинському (я вивіз свою сім’ю). І з Новоградом-Волинським у мене були свої відносини, а тут, як промисел Божий, 30-та бригада опиняється в Херсонській області. І я був, напевно, для них трохи більше свій, ніж інші священики, які виїжджали. І так почалася моя дружба з 1-м батальйоном, і я вже з ними залишився до кінця, до сьогоднішнього дня. Мій перехід з Московського патріархату в Київський не був пов’язаний з військовим капеланством ніяк. Радше зі збройною агресією Російської Федерації та з тим, що священноначалля Московського патріархату в Україні й Російської православної церкви до сьогодні, на мою думку, веде агресивну політику щодо українців: благословляє вбивство українських громадян, не визнає Україну як державу. Тобто для мене це не церква, а політична організація, в якій я не хочу перебувати. Ба гат о військовос л у жбовц ів на Донбасі с т ик а лис я з агресивною політикою Московського патріархату — це раз. А друге — насправді з Московського патріархату на фронті ніхто не був. Були поодинокі випадки — такі як я. Це я не для того кажу, щоб себе похвалити. Я був унікальним просто. Я привозив священиків Київського патріархату, організовував капеланську службу. Привіз перших греко-католиків у 30-ту бригаду і допоміг їм зайти в неї. Для мене ніколи не існувало конфесійних меж. Наш храм був

100 К А П Е Л А Н И :

Н А

С Л У Ж Б І

Б О Г У

І

У К Р А Ї Н І

особливий. І ніколи мої парафіяни не бачили жодних кордонів. Моя дитина могла ходити до церкви Київського патріархату. У нас кума з Київського патріархату. Я спілкувався з усіма, для мене не мало значення, де служити. Тобто для мене московська церква була просто юридичною одиницею, такою само, як і всі інші церкви в Україні, яка могла допомагати людям. Потім вона показала своє обличчя. Московський патріархат міг зупинити війну в Україні. У Криму більше 600 священиків. Якби вони всі вийшли з іконами хресною ходою і сказали: «Ми хочемо бути в Україні. Стоп війні!»… Якби тисячі священиків у Москві, десятки тисяч вийшли на Красну площу із закликом зупинити війну в Україні... Якщо це справді братній народ. Саме в цьому була проблема. Я вибрав одну бригаду. І для мене було важливо працювати тільки з нею. Тому що бригада — це п’ять тисяч осіб. А ще багато їхніх родичів, дітей. Це ротація. Весь час приходять нові люди — з ними треба працювати. Для мене важливо, щоб священик був в одному місці. Ти заробляєш свій авторитет, стаєш духовним наставником, по суті батьком для цих військовослужбовців. І маєш бути з ними, поки не закінчиться війна. Після закінчення війни бути з тими, хто демобілізувався. Треба бити в одну точку. Така моя позиція і позиція мого служіння. Всіх ти не зможеш обійти.

101 П Р А В О С Л А В Н А

Ц Е Р К В А

У К Р А Ї Н И

Я сьогодні можу сказати, що знаю дітей, знаю дружин своїх бійців. Якщо я приїжджаю в Новоград-Волинський, ми реально з дружиною не можемо звідти виїхати. Нам доводиться десь ховатися або вимикати телефони. Тому що коли ми не переночуємо в родині військовослужбовців, там просто буде горе і образа. Іноді ми навіть не всім признаємося, що ми в місті. Бо кожен кличе до себе. А там 3 тисячі військовослужбовців проживає. А ти один. Я вже таку практику завів: говорю, що перебуваю у будинку такого-то офіцера в приватному секторі, туди приходить багато сімей, і ми там влаштовуємо пікнік — просто, щоб з усіма можна було поспілкуватися. Моя бригада вийшла під кордон Херсонської області по тривозі 14 березня. Штаб знаходився під Мелітополем, у Запорізькій області. Вона покривала узбережжя уздовж кордону Криму, аж до Скадовська. Я жив у Херсонській області, і я там перебував. Там уже були 79-та бригада, 95-та, різні частини. А 30-та бригада вийшла у складі 1-го батальйону, потім 3-го. 2-й батальйон вийшов під Луганську область. І я був у 1-му батальйоні. А штаб був у Запорізькій області. То я приїжджав, жив, ночував. А що там… Вранці о 6-й ранку виїхав — о 9-й ти у військових. Ну, збирали гуманітарну допомогу для військових, допомагали, працювали з місцевим населенням... Місцеві жителі

102 К А П Е Л А Н И :

Н А

С Л У Ж Б І

Б О Г У

І

У К Р А Ї Н І

позитивно були налаштовані. Херсонська область завжди відрізнялася від інших. Там багато кримських татар, є турки-месхетинці. Херсонці допомагали. Наш батальйон перебував там з березня до липня, в липні він вийшов в АТО. Все одно був страх. Якщо в Криму ніхто не загинув і не стріляли, це не означає, що все так саме собою сталося. Там були провокації, і загроза війни в повітрі витала. Те, що ніхто не натиснув на курок, теж дорого кошт увало. Я хочу сказати, що солдати несли там таку саму дуже важливу службу, як і в Донецькій області. І те, що в Херсонській області не почалася війна, — заслуга тих військових, які там були, і місцевого населення. Бо все сприяло тому, щоб військові дії почалися і в Херсонській області теж. Вони могли початися так само, як це сталося на Донбасі. Завдяки військовим і місцевому населенню, священикам, волонтерам, активним людям це вдалося відвернути. У Херсон теж заїжджали автобуси з тітушками, і «зелені чоловічки» заїж джали. Просто люди змогли приду шити те, що вилізло в Донецькій, Луганській областях. І плюс, у Херсоні не було таких заводів і великої кількості людей, яких було МІЙ ПЕРЕХІД З МОСКОВСЬКОГО ПАТРІАРХАТ У В КИЇВСЬКИЙ НЕ БУВ ПОВ’ЯЗАНИЙ З ВІЙСЬКОВИМ К АПЕЛАНСТВОМ НІЯК. РАДШЕ ЗІ ЗБРОЙНОЮ АГРЕСІЄЮ РОСІЙСЬКОЇ ФЕДЕРАЦІЇ ТА З ТИМ, ЩО СВЯЩЕННОНАЧАЛЛЯ МОСКОВСЬКОГО ПАТРІАРХАТ У В УКРАЇНІ Й РОСІЙСЬКОЇ ПРАВОСЛАВНОЇ ЦЕРКВИ ДО СЬОГОДНІ, НА МОЮ ДУМКУ, ВЕДЕ АГРЕСИВНУ ПОЛІТИКУ ЩОДО УКРАЇНЦІВ: БЛАГОСЛОВЛЯЄ ВБИВСТВО УКРАЇНСЬКИХ ГРОМАДЯН, НЕ ВИЗНАЄ УКРАЇНУ ЯК ДЕРЖ АВУ.

103 П Р А В О С Л А В Н А

Ц Е Р К В А

У К Р А Ї Н И

б легко підкупити. Дуже великим був вплив середнього бізнесу, в якого голова на плечах була своя. І навіть серед «регіоналів» було багато вихідців із Західної України, які, скажімо так, просто боялися відкрито підтримувати проросійську владу. Активних проукраїнських людей було більше. Плюс Майдан уже закінчився, і багато хто з активістів повернувся додому. Це теж відіграло свою роль.

9 травня мене офіційно взяли в батальйон. Священик — це взагалі волонтер по життю. У нас усі говорять: «А священик, він працевлаштований взагалі чи ні?» Зараз я працюю директором у громадській організації. У Херсоні я працював в університеті й в академічному ліцеї. Я ніколи не вважав своє священицтво роботою. Тому що це служіння. Я не отримую за це гроші. І це не є моїм заробітком. Для мене не має значення, офіційно чи неофіційно, ти просто священик. І якщо ти з військовими і вони

104 К А П Е Л А Н И :

Н А

С Л У Ж Б І

Б О Г У

І

У К Р А Ї Н І

вважають тебе своїм капеланом — значить, ти військовий капелан. От і все.

30-та бригада — це переважно х лопці з Центральної України: Житомирська, Київська, Хмельницька, Вінницька, Харківська області. Такі у нас там яскраві представники з різних областей. І для них важливо, якщо це церковне свято, щоб було богослужіння, причастя, сповідь. А решта часу — просто спілкування з людиною. Просто коли є священик — це спокій. Це просто з нами батюшка, ось він тут є. Це зв’язок із сім’ями. Я за освітою соціальний працівник. Маю навички соціального працівника і великий досвід роботи в пенітенціарній системі, в місцях позбавлення волі, закритих установах, в університеті. Це теж закрита установа — бо там є свій режим. Лікарні — це все закриті установи. Я б сказав, що це теж місця позбавлення волі. Ну, певного обмеження. І для мене це звичне середовище спілкування. Тобто я знав, які потреби в людей, про що з ними розмовляти, чим допомогти. Плюс я ж розумів, що війна неминуча (а для цього не треба було бути пророком або ясновидцем), а якщо буде війна і армія — будуть втрати. Тому що армія навіть у мирний час зазнає втрат: нещасні випадки, захворювання, травми і таке інше. А втрати — це сім’ї, які залишаться без сина, брата, чоловіка, дідуся. Тут треба буде працювати із сім’ями. А якщо хтось потрапить у госпіталь, як налагодити систему взаємодопомоги, щоб дружини поранених збиралися і самі допомагали одна одній? Щоб побачити роботу священика, треба пожити з ним. Все це передати дуже складно. Три тижні тому я повернувся з Донбасу, і зі мною там був естонський журналіст. Він зі мною пожив п’ять днів і сказав: «Я тепер знаю, чим священик займається». Тому що це треба просто бачити. Священик нічим не займається — і всім, можна так сказати.

105 П Р А В О С Л А В Н А

Ц Е Р К В А

У К Р А Ї Н И

Я ВИБРАВ ОДНУ БРИГАДУ. І ДЛЯ МЕНЕ БУЛО ВА ЖЛИВО ПРАЦЮВАТИ ТІЛЬКИ З НЕЮ. ТОМУ ЩО БРИГАДА — ЦЕ П’ЯТЬ ТИСЯЧ ОСІБ. А ЩЕ БАГАТО ЇХНІХ РОДИЧІВ, ДІТЕЙ. ЦЕ РОТАЦІЯ. ВЕСЬ ЧАС ПРИХОДЯТЬ НОВІ ЛЮДИ — З НИМИ ТРЕБА ПРАЦЮВАТИ. ДЛЯ МЕНЕ ВА ЖЛИВО, ЩОБ СВЯЩЕНИК БУВ В ОДНОМУ МІСЦІ. ТИ ЗАРОБЛЯЄШ АВТОРИТЕТ, СТАЄШ ДУ ХОВНИМ НАСТАВНИКОМ, ПО СУ ТІ БАТЬКОМ ДЛЯ ЦИХ ВІЙСЬКОВОСЛУЖБОВЦІВ.

Я називаю це «духовна підтримка». Моральною підтримкою займаються замполіти, а священик — духовною. Це легко пояснити людині, яка практикує зустрічі зі священиком у своєму житті. І для когось ця зустріч важлива. Це як у лікарні: не має значення, хто до вас підійде, з якої конфесії — головне, що до вас підійшла людина, що представляє, скажімо так, те світло духовне, яке несе будь-яка релігія. Не має значення, хто. Головне, що до них підійшов священик, поспілкувався, пограв з ними в шахи, поговорив. Ну, в цьому завдання священика, і важливе його вміння комунікувати, бути відкритим. Я переїхав до Києва в 2014 році. Свою парафію передав двом іншим священикам. Це було дуже важко. Тобто фактично моя пасторська діяльність як настоятеля храму з переїздом до Києва закінчилася. Я займаюся зараз організацією соціальної роботи, я працюю «в полі». І я такий, знаєте, тепер священик-клерк. Я служу тільки у військових і, звісно, в таких закритих групах. Тобто сьогодні, поки йде війна, я не зовсім готовий займатися парафіяльною діяльністю. Ясна річ, війна тебе затягує. І ніхто не займається священиками. У нас надають психологічну допомогу військовим.

106 К А П Е Л А Н И :

Н А

С Л У Ж Б І

Б О Г У

І

У К Р А Ї Н І

СВЯЩЕНИК — ЦЕ ВЗАГАЛІ ВОЛОНТЕР ПО ЖИТ ТЮ. У НАС УСІ ГОВОРЯТЬ: «А СВЯЩЕНИК, ВІН ПРАЦЕВЛАШТОВАНИЙ ВЗАГАЛІ ЧИ НІ?» ЗАРАЗ Я ПРАЦЮЮ ДИРЕКТОРОМ У ГРОМАДСЬКІЙ ОРГАНІЗАЦІЇ. У ХЕРСОНІ Я ПРАЦЮВАВ В УНІВЕРСИТЕТІ Й В АК АДЕМІЧНОМУ ЛІЦЕЇ. Я НІКОЛИ НЕ ВВА Ж АВ СВОЄ СВЯЩЕНИЦТВО РОБОТОЮ. ТОМУ ЩО ЦЕ СЛУЖІННЯ.

І не завжди психологи звертаються за супервізією. Про волонтерів теж особливо ніхто не дбає. А вони також травмуються. Тому що коли ти служиш, ти військовий, ти можеш виплеснути негативні емоції під час бою, ще чогось. А священик більше вбирає в себе, він слухає. За даними психологічних досліджень, людина, яка співпереживає, травмується більше, ніж той, хто безпосередньо переживає негативний досвід. А священик — це той, хто співпереживає. Я бачив багатьох священиків, які психологічно травмовані, «згоріли». Період 2014–2015 років мене особисто дуже сильно змінив і травмував. Я звертався до психолога, ходив на курси. Я просто став іншим. Ті, хто мене знав до 2014 року, кажуть, що я був однією людиною, а зараз став абсолютно іншою. Насправді в нас усе суспільство, яке усвідомлює, що відбувається, травмоване. Все суспільство. Люди, які закрилися від цього, які говорять: «Ми поза війною», — це теж нездоровий стан. І коли ми повертаємося у мирне життя, у нас виникає когнітивний дисонанс. Тому що на війні все чітко, зрозуміло. А сюди приїжджаєш — і не дуже зрозуміло. Там видно, хто друг, хто ворог. Там ніби простіше все. Ну і, плюс, ти відчуваєш… Як би пояснити… Ви бачили коли-небудь, щоб в одному храмі стояли хоча б двісті чоловіків і молилися? А я ось зараз приїхав, читав молитву, переді мною стояло 600

107 П Р А В О С Л А В Н А

Ц Е Р К В А

У К Р А Ї Н И

чоловіків — і всі молилися. Сказав: «Слава Ісусу Христу!» — і всі хором відповіли: «Слава навіки». Тобто ти розумієш, що ти там потрібен, тебе там чекають. Ти знаєш, що на людину, яка поруч із тобою спить і їсть, проводить з тобою час, ти можеш покластися і довіритися їй. Тобто це якісь такі моменти... Був випадок в нашому батальйоні, коли кілька людей потрапили в оточення і за ними виїхав офіцер на танку з одним снарядом зарядженим. Це відомий такий випадок. Він навіть не дивився, скільки там тих снарядів. Він просто їхав. Тому що це його побратими, їх треба виручати. А ви тут будете в Дніпрі тонути, і не кожен подумає, спускатися, рятувати вас чи не рятувати. Ну, це таке, може, трішки перебільшене порівняння. Але щоб пояснити простіше… Напевно, це десь так. Там не думають, як вас урятувати, — просто рятують.

108 К А П Е Л А Н И :

Н А

С Л У Ж Б І

Б О Г У

І

У К Р А Ї Н І

Патріотичний дух як був, так і залишився. Для мене Майдан не закінчився в 2014 році. І після поразки Майдану в 2004 році мої патріотичні почуття ніяк не ослабли. Хоча це була реальна поразка. Для суспільства, для України. До чого ця поразка призвела — ми бачимо. До війни, корупції та іншого. Але патріотичний дух… він не згас. Те саме можна сказати і про військовослужбовців. Просто не треба грати на нашому патріотичному дусі. Я пам’ятаю, якось ми йшли з офіцерами по Львову. Ми були у формі, й хтось гукнув: «Слава Україні!» І один з офіцерів у відповідь крикнув: «Чому не в армії?» Мені не довелося працювати з добровольцями, та коли я чую, що зупинення військової агресії Росії в тих межах, в яких нам вдалося — це виключно їх заслуга, — я не погоджуюся. Я хочу сказати, що внесок Збройних сил у 2014 році недооцінений. Тобто я вважаю, що війну зупинили Збройні сили України. Всі успішні операції військові, там, де ворог був зупинений, — їх здійснили не добровольчі батальйони. Я з повагою ставлюся до добровольців, вони відіграли свою дуже важливу роль. Скажімо так, добровольці дали дух. Тому що військові теж відступали, кидали техніку, були й дезертири. І коли «Правий сектор» разом з бетеерами йшов в атаку на маршрутках «газель», і штовхали їх по полю вручну, це давало дуже велику мотивацію військовим далі йти в атаку. У мене взагалі дуже мало друзів серед священнослужителів. Я очолюю соціальну службу Православної церкви України. У нас

109 П Р А В О С Л А В Н А

Ц Е Р К В А

У К Р А Ї Н И

є 12 філій в області, їх очолюють священики, з якими я спілкуюся. Серед них є військові капелани. Ми проводимо загальні заняття для капеланів, але в основному — для представників інших конфесій. Але якось сказати, щоб я там знав усіх військових капеланів і з усіма спілкувався — такого немає. Я можу з будь-яким священиком поділитися своїми переживаннями. Це може бути будь-який священик, якого я виберу. Навіть іншої конфесії. Якщо мені це буде необхідно. Формування автокефальної української церкви — обов’язковий процес. Я думав, що це станеться в 2017-му — на рік помилився. Якби війни не було, Московський патріархат залишився б, і, звісно, авторитет Київського патріархату та інших конфесій зростав би тоді поступово — в плані більшої свободи, розуміння, хто є хто. Але Московський патріархат і далі залишався би впливовою силою. Якби в ієрархії цієї структури повелися трохи по-іншому, хитріше, або просто прикидалися б, в Україні не було б розвитку такого. Але це політична структура, а політичні структури рано чи пізно припускаються помилок. І я не бачив жодної іншої організації, яка б так майстерно й завзято добивала себе. Вони просто знищують себе і своїх людей. У майбутньому, якщо такі молоді люди як Епіфаній будуть управляти церквою, в неї прийде молодь. Я зараз спілкуюся з молодими. Ось іще 10 років мине, і діти ветеранів підростуть. Суспільство змінюється. Для нас це великий проміжок часу.

110 К А П Е Л А Н И :

Н А

С Л У Ж Б І

Б О Г У

І

У К Р А Ї Н І

Для держави 50 років — дуже маленький відтинок. Я думаю, що за 50 років у нас є шанс вибудувати нормальну церкву, сучасну, і ми над цим працюємо. Я повернувся пару днів тому з Женеви, де представляв нашу церкву на Всесвітній раді церков, і я був першим священиком, який виступав там від України (взагалі в історії Всесвітньої ради церков) — на майданчику з ВІЛ-інфекції. Зі мною приїхала ВІЛ-позитивна дівчина з Луганська (мігрантка) і ВІЛ-позитивний молодий чоловік, наркозалежний. І ми говорили про міграцію, про війну. Інтерес до України був такий само високий, як до африканських країн, у яких нині відбуваються збройні конфлікти, Сомалі й Філіппін. Тобто ми вийшли на дуже високий міжнародний рівень. Я розвиваю соціальне служіння в церкві. У 2014 році не було нічого, зараз наші проекти у всіх на слуху. Наприклад, «Стіну пам’яті» знають усі. Або згадаймо рекорд колядок з Анжелікою Рудницькою, про які теж багато хто чув. Бюджет відділу соціального служіння, який не фінансується за рахунок церковних структур (ми знаходимо фінансування самі, через проектну діяльність), зріс до 300 тисяч доларів. Це маленька сума порівняно з греко-католиками, бюджет яких, приміром, склав у 2018 році 15 мільйонів євро. Але фінансування з Ватикану в нас немає, ми самі шукаємо ресурси. Один із наших проектів — ми возимо з окупованого Криму кримських татар. Це має такий вигляд: я, православний священик, везу їх, мусульман, до римо-католиків в Академію лідерства. Це проект, яким ми можемо сьогодні пишатися. Зараз ми запускаємо проект із захисту релігійних прав кримських татар. У ньому задіяні вісім юристів, дехто з них працює в Криму та на окупованих територіях, із політв’язнями тощо. І моє завдання — щоб у кожній області, в кожному храмі велася активна соціальна робота з громадськими організаціями в різних напрямках.

111 П Р А В О С Л А В Н А

Ц Е Р К В А

У К Р А Ї Н И

Ми зараз спільно з у рядом Німеччини відкриваємо бізнес-школу для жінок, які постраждали від насильства. Проект зап ускається в березні. Ми відкриваємо бізнес-школу з менторами, з міні-грантами для самотніх жінок, щоб вони були фінансово незалежними. І, звісно, я вірю, що церква з таким соціальним спрямуванням дуже швидко розвиватиметься, буде сучасною і матиме дуже високий рівень. У нас є розрахунковий рахунок, і кожен може пожертвувати будь-яку суму, ми навіть не будемо про це знати. І це правильно. Я хочу, щоб в Україні так було. Зараз ми отримуємо близько 70–80 тисяч гривень на місяць. І ми не знаємо, хто ці люди. Тобто є люди, які приходять і кажуть, що готові допомогти. Але вони не допомагають особисто нам. Ми зараз відкриваємо центр підтримки для жінок — дружин ветеранів, які зазнали домашнього насильства з боку героїв та ветеранів (це група взаємодопомоги

112 К А П Е Л А Н И :

Н А

С Л У Ж Б І

Б О Г У

І

У К Р А Ї Н І

113 П Р А В О С Л А В Н А

Ц Е Р К В А

У К Р А Ї Н И

така), і є одна політична структура, яка дала на це гроші. І наша умова була — що вони не будуть про це ніде згадувати. Тому що вони просто допомагають жінкам. Ми можемо сказати принагідно, хто це зробив, але ми не будемо чіпляти табличку. Тому що це буде політична агітація. І якщо ви хочете допомогти, у вас є гроші — зробіть це. Бо це насамперед вкладення в Україну. Такий підхід має бути. Хто захоче — той дізнається про вашу добру справу. І релігійна спільнота може допомагати робити ці добрі вчинки, відповідаючи на ті соціальні виклики, які є в цьому суспільстві, у конкретному селі, місті чи деінде. Але це має бути професійна, правильна діяльність, спрямована на розвиток громадянського суспільства. І це одна з ланок допомоги, яку може надавати церква. Соціальна робота, духовна опіка, виховання, збереження культури — це все може робити церква. Тільки це не має бути сурогат, як у Російській Федерації: церква нібито патріотична, нібито займається розвитком соціальної роботи, а насправді мета зовсім інша за цим всім стоїть. Тобто церква має діяти разом з громадянським суспільством. Капеланство зараз — як дитина: вона встала на ноги, кудись іде, набиває ґулі, спотикається, падає. Треба, щоб хтось ту дитину взяв і підтримав. Хоча капелани у нас не в 2014 році з’явилися, а раніше, але з початком війни їхня робота поступово стає все більш системною й помітною, і потреба в капеланах постійно зростає. І це також виклик для нас.

114 К А П Е Л А Н И :

Н А

С Л У Ж Б І

Б О Г У

І

У К Р А Ї Н І

115 П Р А В О С Л А В Н А

Ц Е Р К В А

У К Р А Ї Н И

ОЛЕГ ДЯДЮСЬ

(ІГУМЕН МАКАРІЙ) 1 9 7 9 Р О К У Н А Р ОД Ж Е Н Н Я . В І Й С Ь КО В И Й К А П Е Л А Н . С В Я Щ Е Н И К П РА В О С Л А В Н О Ї Ц Е Р К В И У К РА Ї Н И , Д О В І Й Н И С Л У Ж И В У С В Я ТО - М И КОЛ А Ї В С Ь КО М У Ж И Д ИЧ Е Н С Ь КО М У Ч ОЛ О В ІЧ О М У М О Н АС Т И Р І ( В ОЛ И Н С Ь К А О Б Л . ) , Б У В Н АЧ А Л Ь Н И КО М У С В Я ТО -Д У Х Ї І В С Ь КО М У С К И Т У (С . Ж И Д ИЧ И Н ) , З А РА З Н АС ТО Я Т Е Л Ь Х РА М У В С . В ОЛ Н О В А Х А І Б Л А ГО Ч И Н Н И Й В ОЛ Н О В АС Ь КО ГО РА Й О Н У ( Д О Н Е Ц Ь К А О Б Л .) . В 2 0 1 4 –2 0 1 5 Р О К А Х С Л У Ж И В У 2 - М У Б АТА Л Ь Й О Н І Н А Ц І О Н А Л Ь Н О Ї Г В А РД І Ї Н А П О С А Д І В ОД І Я Ш В И Д КО Ї , А В 2 0 1 5 –2 0 1 6 Р О К А Х С Л У Ж И В У Б АТА Л Ь Й О Н І І М Е Н І Г Е Н Е РА Л А К УЛ ЬЧ И Ц Ь КО ГО Н Г У, В И КО Н У Ю Ч И ТА КОЖ ОБОВ’ЯЗКИ СВЯЩЕНИК А. З Д О Б У В О С В І Т У У В ОЛ И Н С Ь К І Й П РА В О С Л А В Н І Й Б О ГО С Л О В С Ь К І Й А К А Д Е М І Ї .

116 К А П Е Л А Н И :

К

Н А

С Л У Ж Б І

Б О Г У

І

У К Р А Ї Н І

оли я ще служив в армії, сталася така цікава історія. У нас була «дідівщина». І от один «дєдушка» там був, сержант, який кожного вечора ставав на молитву перед відбоєм — поки не помолиться, не лягав спати. І був такий випадок, який мене вразив. Його одноліток, коли той молився, запустив у нього чобота з криком: «Святеннику, що ти тут влаштовуєш?» Чобіт приземлився біля нього. Такий дуже потужний був кидок. Що мене здивувало — він ніяк не відреагував, продовжував молитися. Дочитав молитви, перехрестився й аж тоді узяв той чобіт і повернув його назад у такий само спосіб. Що дивувало в цьому «дєдушці» — він дійсно був справедливий: якщо когось і карав, то тільки за реальні проступки. Не було ніякої зверхності у його ставленні до «салабонів». Він постійно

117 П Р А В О С Л А В Н А

Ц Е Р К В А

У К Р А Ї Н И

читав таке маленьке кишенькове Євангеліє, щось підкреслював у ньому. Мене дуже зацікавило, що ж він там підкреслює. І коли він уже йшов на дембель, а мене відправляли на полігон служити, то я, чесно признаюся, в нього це Євангеліє поцупив. Отак через крадіжку почалося моє, як то кажуть, ходіння до Бога. В мене було дуже багато вільного часу на полігоні, і я кожен день читав це маленьке Євангеліє. І настільки я його переживав глибоко, ніби я був сам присутній при житті Ісуса Христа на землі. Настільки емоційно я його сприймав. Я пам’ятаю, вже коли дочитав до того місця, де його розпинали, розрюмсався, як мала дитина. Вже після армії якось одного вечора ми з двома моїми найкращими друзями гуляли і зайшли в один костел. У ньому відчинені двері були, і мій друг Іван каже: «Там зараз щось проходить,

118 К А П Е Л А Н И :

Н А

С Л У Ж Б І

Б О Г У

І

У К Р А Ї Н І

У СКИТІ Я ЖИВ, НІБИ В РАЮ, І ДЕСЬ ВІДЧУ Т ТЯ БОГА БУЛО ДАЛЕКО. НА ВІЙНІ ЖИВ ЯК У ПЕКЛІ, АЛЕ БОГ НАСТІЛЬКИ ПОРЯД БУВ, ЩО ЗДАВАЛОСЯ, МОЖНА ДО НЬОГО ДОТОРКНУ ТИСЯ І ОБІЙНЯТИ. ТАКЕ СИЛЬНЕ БУЛО ВІДЧУ Т ТЯ ПРИСУ ТНОСТІ БОЖОЇ.

якийсь вечір, там ніби молодь, по-моєму, баптисти». І ми зайшли — справді молодь. Там було так тихо, спокійно, затишно. Вони про щось там розмовляють, щось співають, жартують, якісь сценки показують. І Андрій (нинішній ігумен Яків) каже: «Мені тут подобається. Я тут залишаюся». Ну, ми так і вирішили: справді, гарно, спокійно, чом би не залишитися? І ми всі троє залишилися. Тільки ми знайшли вже ближче до себе, до свого району ці общини. І три з половиною роки, будучи там, проходили навчання в біблійному інституті, потім у коледжі. Займалися волонтерською роботою, з молоддю активно працювали. Але протестантський наш час добігав кінця. Коли ми так збиралися гуртом, спілкувалися, ми бачили, що зовні ніби змінилися, тобто перестали пити, курити, але внутрішні гріхи залишилися. Ми побачили, що в протестантизмі є своєрідна духовна «стеля», далі якої не стрибнеш. Ми нікому не розказували про те, що з нами відбувається, просто вирішили залишити той протестантський осередок баптистів і піти в православну семінарію, навчатися. Коли ми прийшли вже у православ’я, ми працювали з братом Іваном (зараз він архімандрит Костянтин) у телерадіокомпанії АВЕРС. Він був журналістом, я менеджером з реалізації газети. І він знайшов новостворений Жидичинський монастир під Луцьком. А там був настоятель, ігумен Марк, сьогодні він уже владика. Він став нашим духівником, і ми дуже часто почали наїжджати в монастир, помагати там братії. Самі ж вступили до семінарії й сказали собі, що до кінця нашого навчання, за чотири роки, якщо ми знайдемо

119 П Р А В О С Л А В Н А

Ц Е Р К В А

У К Р А Ї Н И

дружин — добре, а як ні — підемо в монастир. Але на все воля Божа, і десь на другому чи третьому курсі ми майже всі пішли в монастир. І у 2007 році, в День журналіста (це, якщо не помиляюся, 19 червня) нас з отцем Костянтином постригали в монашество. Коли у 2014 році був Майдан, ми з братією дуже переживали, дивилися, спостерігали за подіями. Я не витримав, у владики попросив благословення поїхати на Майдан, але щоб ніхто не знав, щоб браття не знали. І так, таємно, я був на Майдані. Я там побув сім днів, проживав у Будинку профспілок. Сповідав хлопців, спілкувався з ними. На сцену не виходив, ніде не світився, бо ж був інкогніто. Якщо десь бачив якісь камери, намагався уникати. Коли я повернувся у монастир, все одно вже якось не по собі було. Не міг усидіти на місці, бачачи, що відбувається на Майдані. На війну потрапив теж досить цікаво. У нас у скиті дужедуже гарно. Храм стоїть на пагорбі, внизу така долина, а в долині старе русло Стрия. З тієї долини кожного ранку і ввечері піднімається туман. І таке відчуття, ніби живеш на хмарах. Живеш буцімто на небі, але десь так є відчуття, що до Бога ще далеко. І я думаю: «Боже, що ж ти готуєш мені таке, що я тут живу в такій тиші, у такому раю?» І коли почали формуватися перші батальйони Національної гвардії з Майдану, командири 2-го батальйону (а дехто з них служив у миротворчих військах) вирішили, що їм потрібен капелан. Замполітом у них був брат Олександр, добре знайомий з нашим отцем Юрієм Близнюком. І він попросив його поїхати капеланом на схід. Але отець Юрій не міг, бо він тільки почав будувати храм, у нього матушка ще вагітна була, вже й без того двоє дітей, третього чекали. Він телефонує мені й каже: «Отець Макарій, така і така ситуація. Хлопці потребують. Чи ти готовий?» — «Треба — значить, треба». Чи готовий — не знаю, але кажу йому: «Треба зробити все по-розумному. Дзвоніть до владики. Я ж сам таке вирішувати не можу». Він подзвонив до владики. Я зробив вигляд,

120 К А П Е Л А Н И :

Н А

С Л У Ж Б І

Б О Г У

І

У К Р А Ї Н І

що нічого не знаю. Владика: «Макарій, треба їхати на схід підтримати хлопців». Кажу: «Як благословите, владико». Речі зібрав і поїхав у Київ, у Нові Петрівці. Мені дали кевларову каску, бронік — батюшку треба берегти. Форму видали і сказали: «Все, відвикайте від підрясника. Бо якщо будете ходити в підряснику, то вас першого приб’ють». Хоча це капеланство було таким… своєрідним, бо я насправді не знав, що робити. Десь умовні певні моменти знав — що треба помагати хлопцям, спілкуватися з ними, — але загалом я не уявляв, як воно має бути. І хлопці сприймали мене по-різному. Одні — ніби тут зайвий тягар упав їм на голову (ще треба мене й охороняти). Питали: «Що ви тут, батюшко, взагалі робите? Воно вам треба?» Інші, навпаки, говорили: «Добре, що ви з нами є». Були навіть такі моменти, що мусив «вичисляти» тих, хто на мене дивився вороже, і питати: «Що я тобі зробив?» — «Отець Макарій, нічого». — «То чого ти на мене так дивишся вороже?» — «Ну, це просто колись там священик якийсь образив... Непорозуміння». Я кажу: «То це ж не означає, що ми всі такі, священики». І насправді після таких розмов ми ставали дуже добрими друзями. Був раз такий момент, коли вони мене реально допекли в наметі. То я запалив кадило і кажу: «Буду виганяти бісів». Усі

121 П Р А В О С Л А В Н А

Ц Е Р К В А

У К Р А Ї Н И

повискакували з намету, залишилося п’ятеро, сміються: «Батюшко, чом ви цього не зробили раніше? Так добре стало, тихо, спокійно. Ніхто не курить…» То я так жартував. Ще й байку придумав. Кажу: «Хлопці, не переживайте за мене. В мене буде дві гранати». Питають: «Батюшко, нащо вам дві гранати?» — «Одна, щоб за необхідності сказати: «Не йдіть сюди, в мене тут граната є — постраждаєте». Ну, а друга, кажу, щоб у полон не взяли, бо дуже боюся полону». Хлопці: «Всьо, свій батюшка. Все нормально. Беремо». Ну, такі от жарти. Мене прикріпили до медичного взводу, позаяк я не маю права тримати зброю. Водієм. Я хоч і мав права, але майже не мав досвіду водіння, бо тільки перед війною отримав їх, і ще дуже боявся водити автомобіль. Я так і сказав, що хоч і маю права, але автомобіль водити не буду. У батальйоні не було ніякого транспорту взагалі. Попросили допомоги у патріарха. І він тоді подарував нам машину, яку назвали святомобілем. Ця машина свого часу возила мощі святої Варвари. Тепер у неї багато різних історій. Вона потрапляла під обстріли, під «гради», і на ній немає жодної подряпини. І навіть снайпери по нас стріляли. Я вже думав, вона вся в дірках — нічого. Цією машиною доставляли як боєприпаси, так і харчі в перші дні війни, так само вивозили наших «двохсотих», доправляли

122 К А П Е Л А Н И :

Н А

С Л У Ж Б І

Б О Г У

І

У К Р А Ї Н І

їх додому. Це на мене лягло таке завдання — вивозити наших хлопців. Будучи на війні, я побачив дуже багато чуд Божих. Навіть більше, ніж живу чи в монастирі. У скиті я жив, ніби в раю, і десь відчуття Бога було далеко. На війні жив як у пеклі, але Бог настільки поряд був, що, здавалося, можна до нього доторкнутися і обійняти. Таке сильне було відчуття присутності Божої. Перше чудо — це коли ми приїхали в Ізюм і ніяк не могли замінити хлопців на Карачуні. Тоді почали збивати гелікоптери, саме загинув генерал Кульчицький. Дуже хороший генерал, до речі, один із тих, кого хлопці дуже поважали. Він усі сутички між майданівцями і МВС-никами розрулював. І він хлопців на Карачуні вчив воювати. Хлопці схоплювали все дуже швидко. Те, що ми здобували в бою — і російські «шмелі», яких у нас доти не було, й інші боєприпаси, — хлопці освоювали дуже швидко. Сам генерал, до речі, показував і учив, де краще ставити «точки» на Карачуні, бо він же був у своєрідному оточенні. І, пам’ятаю, підходить до мене сьогодні вже дуже добрий друг і товариш, командир комендантського взводу й каже: «Отець Макарій, поїдьте з нами. Ми їдемо на Карачун. Так, там оточення, там стріляють із мінометів, але там, напевно, ви будете потрібніші». Говорю: «Як скажете. Якщо потрібніший — значить, їдемо». І ми, пам’ятаю, кілька разів вантажилися на гелікоптер, але нам відмовляли у вильоті постійно, бо ж збивали гелікоптери. Тоді ми туди так і не потрапили. І от перше таке своєрідне чудо: формується колона техніки, бетеерів, машин, автобусів. Я відмовився їхати на бетеері. Кажу: «Як це так? Хлопці будуть в автобусі — значить, і я буду в автобусі». І от що мене здивувало. У нас по дорозі зламалася машина, і її цілу годину ремонтували. А у військових усе має робитися вчасно. Заїхали в Барвінкове, і колона заблукала — десь не туди повернула. А колону з важкою технікою розвернути

123 П Р А В О С Л А В Н А

Ц Е Р К В А

У К Р А Ї Н И

в Барвінковому — це ще година. Всі вже роздратовані. Ми на дві години запізнюємося. Пройшли «сіру зону» без пригод, підіймаємося на Карачун, на саму гору, і наші ж починають нас обстрілювати. Хлопці: «Що, по нас стріляють?» Командири: «Та ні, це просто такі спеціальні розтяжки». Треба ж було людей заспокоїти, щоб паніки не було. І ми так колоною висунулися, дивимося — а там така прогалина, Слов’янськ просто перед нами. Ми так стоїмо, звідусіль нас видно, як на долоні, стріляй — не хочу. І ніхто не стріляє. Думаю: «Цікаво… Щось не те». Як виявилося, саме перед тим дві години Карачун дуже сильно накривали мінометами. Тому вони і почали по нас стріляти — щоб зупинити колону. А коли розібралися, кажуть: «Хлопці, вам пощастило». В той день справді більше ніяких обстрілів не було. Я так зрозумів, вони вистріляли всі свої запаси. І це було перше чудо, яке Господь сотворив, щоб ніхто не постраждав. Друге чудо — це падіння вишки на Карачуні. Хлопці казали, що висота тієї вишки — 221 метр. І при нас вона вже стояла на двох тросах — одного збили зі Слов’янська сепаратисти. Потім наші з міномета випадково збили другий трос. І вишка захиталася і трималась лише на одному тросі. Ми думали, що вона впаде, але вона не впала. Підходили, з командуванням говорили, щоб якось покласти її з інженерами, але нам сказали, що вона може стояти без тросів, нема чого переживати. Хоча на тому п’ятачку було дуже багато хлопців. Тобто якби вона впала, я не уявляю, скільки це було б жертв. Кругом бліндажі, окопи, артилерія, гармати, зенітні установки… Після тієї розмови десь о 12-й годині ночі (що цікаво, тоді не було місяця, і хоча небо було зоряне, але було дуже темно) я почув свист і зрозумів, що падає вишка. Не знаю, яка в мене реакція... Я застрибнув під батарею, бо був у приміщенні й чув гуркіт, коли вона вклалася. Перша реакція — вискочити надвір, помагати, рятувати. Вибіг — нічого не бачу. Вискакує командир,

124 К А П Е Л А Н И :

Н А

С Л У Ж Б І

Б О Г У

І

У К Р А Ї Н І

каже: «Батюшко, за мною». Я за ним біжу — сам не знаю куди. Прибігли, обдивилися, зробили перекличку — всі на місці, всі цілі. Вона коли падала, впала між позиціями хлопців. Тобто за пару метрів в один бік — позиції й за пару метрів в інший — теж. І якби вона впала на бліндажі, то вона б угрузла в землю на півтора метри. Вона просто почавила би хлопців. Але ніхто не травмувався взагалі при падінні цієї вишки. Це було справжнє чудо. Ранком, пам’ятаю, вийшов, стою, чухаю потилицю, дивлюся на цю вишку. Підходить до мене боєць, каже: «Батюшко, я був атеїстом. Сьогодні став віруючим». Кажу: «Знаєш що, друже? Я віруючий. Дивлюся і не вірю, що це могло статися». Для мене це було таке дуже потужне чудо. На Карачуні я вже усвідомив свою роль. Хлопці приходили до сповіді, до причастя, просто поспілкуватися. І на Карачуні я вперше пережив втрату. До нас прилітав гелікоптер із хлопцями зі служби безпеки. Вони встановлювали там камери. І коли вони відлітали, їх збили. Група хлопців виїхала на пошуки чи то живих, чи мертвих, і на другий день вони попросили: «Отець Макарій, можете поїхати і відслужити там панахиду?» І то перша моя зустріч була із загибеллю, зі смертю наших хлопців. Ми приїхали з бійцями просто на те місце. Це теж була «сіра зона». Для мене то був шок. Я вперше побачив печене людське м’ясо, яке було просто розкидане. Тобто я був настільки в шоці, що не міг ні слова сказати, ні з місця зрушитися. Я просто став там і молився. Я навіть після того толком їсти не міг. Хлопці теж казали, що не могли їсти, взагалі. Навіть не могли спати після цього всього. Ще запам’яталася гора Карачун тим, що там я усвідомив, що треба бути «живчиком» і що Господь дає сили в деякі моменти. Потрапив під обстріл — мусив бігти метрів 400 у броніку, в касці й зрозумів, що з броніка треба викидати все зайве, а не напаковуватися. Бо як хочеш жити — треба рухатися. Я просив Бога, щоб Він не дав мені такого панічного страху. І що найцікавіше: я усвідомив, що Господь зробив мені дар такий

125 П Р А В О С Л А В Н А

Ц Е Р К В А

У К Р А Ї Н И

126 К А П Е Л А Н И :

Н А

С Л У Ж Б І

Б О Г У

І

У К Р А Ї Н І

своєрідний. Коли починались якісь речі незрозумілі (по-народному «замєси»), виникали такі моменти… От ніби навколо тебе все уповільнюється. І ти розумієш, що здатний на такі речі, яких у житті ніколи не зробив би. Наприклад, пробігти 400 метрів не спиняючись, перестрибнути через паркан, який раніше не перестрибнув би. Ну, і взагалі, на війні почали ламатися мої уявлення. Нас у монастирі виховували такими консерваторами: треба дотримуватися канонів, законів. Не можна, наприклад, сповідати п’яних людей. А коли я вперше приїхав на Карачун, у мене там був хлопчина молодий, з 95-ї бригади. Там узагалі були молоді хлопці. І оцей хлопчина-сержант був трохи напідпитку. Каже: «Ви батюшка?» — «Так». — «Хочу висповідатися». І я розумію, що я не маю права йому відмовити. Ще пам’ятаю, такий був своєрідний момент: з СБУ хлопці втратили свого оперативника, прийшли до мене і кажуть: «Отець Макарій, ось його хрест. Він із дитбудинку. В нього немає ні рідних, ні близьких, ні дружини. І залишився тільки хрест від нього. Що робити, ми не знаємо». Вони віддали мені. А я теж стою і не знаю, що з ним робити, бо хрест такий величенький, срібний, з ланцюжком. І один боєць просить: «Отець Макарій, дайте мені». Я кажу: «Ти ж розумієш, що це загиблого бійця?» Він відповідає: «Я все розумію. Але я цей хрест понесу далі». І до сьогодні цей боєць воює, він досі на передку. Я просто дякую Богу, що мені пощастило потрапити у взвод до цих хлопців, справді дуже хороших. Сьогодні спілкуюся у Волновасі з місцевими людьми і чую про мародерство. Цього всього я не бачив серед наших хлопців. Вони, навпаки, захищали. У нас такий Олег був, до речі, сам київський, позивний «Хохол», бізнесмен. І от, уже будучи в Дебальцевому, я пам’ятаю, що він за власні кошти купував шифер, ми завозили його в дитячий садок, щоб їм перекриття зробити. Тобто намагалися помагати місцевим як тільки могли. Пам’ятаю одного з Дебальцевого хлопчину, який

127 П Р А В О С Л А В Н А

Ц Е Р К В А

У К Р А Ї Н И

був паралізований наполовину, і ми відвозили його в Харків на лікування. Ще такий про Карачун момент. Туди приїжджав владика Іоан Черкаський. Сьогодні він — голова синодального управління. Чесно зізнаюся, коли він приїхав, для мене це був ніби Великдень, настільки це було радісно і приємно. Знаючи, що ми в оточенні, знаючи, що нас обстрілюють кожен день, він приїхав… Можу сказати, що в той час, коли я перебував на Карачуні, у нас майже не було втрат. Я не кажу, що я якийсь там крутий чи святий, але приїхавши на Карачун, я окропив усі позиції хлопців, обійшов усю гору, де вони сидять і ходять, усе освятив. І це хлопцям теж давало надію. Якось я роздав їм молитовники. І от одного разу вклалася міна в дерево. Зазвичай вона не йде вгору, а розсипається, як дощ, у різні боки. І хлопці мене покликали й кажуть: «Батюшко, вам треба побачити дещо». Я заходжу. Що найцікавіше… Три вікна. На всіх трьох металеві пластини. На центральному лежить молитовник. Усі вікна в дірках, а на цьому лише вм’ятина, жоден осколок не пробив пластину. Хлопці кажуть: «І що тут?» Я на те: «А я не знаю, що тут. Самі бачите, що». Отакий момент. На моїх, як то кажуть, очах ми зайняли Слов’янськ. Бачимо: йде ціла колона військової техніки. Почали оточувати Слов’янськ. А нам не видно, що за колона, нам ніхто не повідомляє, що відбувається. Якщо це не наші колони, то тут, у принципі, ми довго не протягнемо. Потім зрозуміли, що це свої. І коли наші хлопці зайшли вперше у Слов’янськ, відбувся бій на 5-му блокпосту між Слов’янськом і Краматорськом. Наші хлопці там тримали позицію. Ми майже три доби спали вдягнуті, в касках, у броніках — такі були запеклі бої. З Карачуна прикривали наші позиції.

1-й блокпост тоді зустрів першу танкову атаку. Як сьогодні пам’ятаю, це була ніч. Приїхав до нас Олексій Молчанов, жартун іще той, питає: «Хлопці, де можна поставити машину, щоб

128 К А П Е Л А Н И :

Н А

С Л У Ж Б І

Б О Г У

І

У К Р А Ї Н І

не розбомбили?» Всі посміялися. «Ну, я зрозумів», — каже. Він тоді грав нам на гітарі. Ми чули гул танків, як вони обходили Карачун, але не знали, звідки буде напад. Ми теж їх чекали, та нас ніби обійшло, а 1-й блокпост прийняв удар. Коли ми стояли влітку на хресті в Дебальцевому, теж були різні моменти. Я їздив на блокпости. Особливо тяжкий був 3-й блокпост під Горлівкою. Там наші хлопці тоді нарвалися на засідку, ми втратили пів взводу. Був поранений і боєць, який їздив на цій машині, Iveco. Командир покликав мене і каже: «Отець Макарій, ви водій, це ваша машина. Везіть бійця додому». І я завозив Олексія нашого, який загинув на 1-му блокпості в Дебальцево, додому. Він сам з Умані. Це перша моя поїздка була, можна сказати, перший такий досвід за кермом. Потім відвозив загиблого Віктора, позивний «Тигр». Теж наші потрапили в засідку на 3-му блокпості, й хлопець молодий загинув. «Тигр» був такий своєрідний, цікавий хлопчина, досить молодий, йому було десь років 23-24. Він був із проблемної сім’ї, і його ховало все село. У своїй сім’ї він був найблагополучніший,

129 П Р А В О С Л А В Н А

Ц Е Р К В А

У К Р А Ї Н И

учився теж непогано, добрі про нього були відгуки від односельців. Він першим пішов на Майдан, і на війну теж. Найважче було завозити їх додому і зустрічатися з рідними та батьками. Я майже не говорив, мені нічого було сказати, у мене просто не було слів. Мені самому було важко. Я, по-перше, втомлений був з дороги, бо ми намагалися за добу довезти їх на місце призначення. Найважче було заїжджати в Харків. Там була судмедекспертиза, там нам волонтери допомагали, купували труни. І вже з Харкова ми їх у трунах везли додому. Закінчувалась наша літня ротація, вже залишалася пара днів. Наші хлопці пішли ставити розтяжки, поверталися й натрапили на чужу розтяжку. І від втрати крові загинув молодий хлопчина. Виявилося, у нього є брат-близнюк. Для мене це був своєрідний шок: коли бачиш мертвого і живого водночас. Не знаю, як це пережили батьки. Це дуже важко. А третя моя ротація — Дебальцеве, уже взимку, цей котел. Ми жили в Миронівському. Спочатку теж було спокійно, тихо, люди ходили в магазини, були відчинені нічні заклади. А через тиждень

130 К А П Е Л А Н И :

Н А

С Л У Ж Б І

Б О Г У

І

У К Р А Ї Н І

усе змінилося. Нас почали щодня обстрілювати. Ніч була неспокійна. Я був уже водієм, ми кожен день виїжджали на якісь виїзди, хлопці на якісь завдання. Перевтома була дуже велика, тому що вдень ти у поїздках, а вночі постійні обстріли, і виспатися ніяк. І от сниться мені сон: я ніби бачу людину, яка сидить напроти, але не бачу, хто це. Я спілкуюся з тією людиною і так обурююся: «Дістало вже! Ця перевтома… Скільки ще буде цих обстрілів? Скільки може ця війна тривати?» І ця тінь мені відповідає: «Заспокойся. Все нормально. Воно відбувається з волі Божої. Ти не розумієш, для чого це. З часом ти зрозумієш, чому це все відбувається. Але так треба». — «Як треба? Це ж безумство. Люди гинуть, люди страждають». Каже: «Прийде час — ти все зрозумієш». І додає: «Не переживай. У вас не влучить. Не хвилюйся, все буде з вами добре». Ну, і я, дурний, язика розпустив, комусь із хлопців переповів свій сон. У нас коли починалися обстріли, хлопці спускалися в підвал. Одного разу встаю ранком — нас обстрілюють, і ніхто нікуди не біжить. Тиша, всі сплять. Заходжу до командира, кажу: «Що це, команди «повітря» уже немає, чи що?» — «Та один батюшка, — відповідає, — сказав, ніби йому наснилося, що нічого не буде. Боже, Макарій, ти ідіот? Що ти наговорив? Тепер ніхто не ховається». І я тоді, пам’ятаю, дуже так ревно почав молитися: «Боже, ти ж убережи, ти ж порятуй, бо ж через мене, дурного, впаде снаряд — і загине купа людей». І що найцікавіше — я справді побачив Боже чудо: в той момент не влучив у нас жоден снаряд, хоча клалося дуже поряд. Настільки поряд, що просто не передати. Навіть хлопці з бані голяка повискакували. Вони самі розповідали: «Впав осколок, але не так, як куля, а ніби хтось його так підкинув, як копійку, і впустив. Просто на поріг». Після Дебальцевого я ще прослужив у батальйоні до кінця 2016 року, а в липні, якщо не помиляюся, звільнився. Два з половиною роки, десь так, тривала моя служба. Насправді я втомився. Дуже втомився. Я вже не міг витримати. Хлопці самі казали,

131 П Р А В О С Л А В Н А

Ц Е Р К В А

У К Р А Ї Н И

що я дуже все приймаю близько до серця, ці всі моменти. І я бачу по собі, що я теж не витримую. Дуже дякую дівчатам-волонтерам, що вони проводили з нами роботу із психологічної реабілітації. Воно дуже мені помогло. Бо коли вони розказували, що таке ПТСР, його наслідки, і я бачив усі їх у собі… Вони розповідали, як виходити із цього стану. І дякую отцю Юрію Близнюку, своєму духівнику, який також допомагав мені виходити із цього всього. Бо я теж людина, і теж довший час відходив після перебування на війні. Потім владика направив мене в академію, де я попрацював інспектором шість місяців. Теж було дуже насичене цікаве життя. І у цій такій круговерті праці зі студентами, спілкування з ними я не зациклювався на собі. Я зрозумів, що коли зациклюєшся на собі, тоді саме й приходить отой ПТСР, ота трагічність. А так не вистачало часу на себе, більше працював з людьми і якось так, своєрідно, вийшов з того стану. Тобто мені вже стало набагато легше. Ще коли працював в академії, з’явилася ідея будівництва храму у Волновасі. Там загинуло 18 наших волинських хлопців із 14-ї бригади. Це колишня 51-та, нині вже 14-та Володимир-волинська. Луцьк (Волинь) почав збирати кошти, щоб побудувати там храм. Владика каже: «Макарію, ти вже там був, знаєш, як і що…» Я дуже противився. Кажу: «Владико, якби ви знали, як я мучився з ними! Коли йдеш з добром, а вони віддають злом…» Він каже: «Кого я відправлю? Давай!» Ну, якось він мене вмовив. І з академії я поїхав у Волноваху. Хоч теж не уявляв, що я там маю робити, суть своєї роботи. А коли приїхав, там уже був владика Всеволод Слов’янський. Там була громада. Вони мене прийняли. І почали будувати храм. Я там у них рік жив. У травні 2017-го почалися якісь роботи, в лютому ще збирали якісь документи необхідні, а в середині літа розпочалося будівництво. 22 травня 2018 року ми вже освячували храм. Тобто все робилося дуже швидко, дуже потужно. І настільки захопила мене ця робота, настільки я занурився в неї, так воно все закрутилося… Було і важко, й цікаво.

132 К А П Е Л А Н И :

Н А

С Л У Ж Б І

Б О Г У

І

У К Р А Ї Н І

НАЙВА ЖЧЕ БУЛО ЗАВОЗИТИ ЗАГИБЛИХ ДОДОМУ І ЗУСТРІЧАТИСЯ З РІДНИМИ ТА БАТЬК АМИ. Я МАЙЖЕ НЕ ГОВОРИВ, МЕНІ НІЧОГО БУЛО СК АЗАТИ, У МЕНЕ ПРОСТО НЕ БУЛО СЛІВ. МЕНІ САМОМУ БУЛО ВА ЖКО. Я ВТОМЛЕНИЙ БУВ З ДОРОГИ, БО МИ НАМАГАЛИСЯ ЗА ДОБУ ДОВЕЗТИ ЇХ НА МІСЦЕ ПРИЗНАЧЕННЯ.

Цікавою була співпраця з місцевими. Я побачив, що там було, як і у Дебальцевому, багато патріотів. Познайомився з волонтерами місцевими, які допомагали хлопцям. Але вони теж своєрідні. Хоч і кажуть: «Один у полі не воїн», вони, навпаки, одинаки, але воїни ще ті. Я їх називаю такими «вовками-одинаками». Я намагаюся у Волновасі їх зібрати до гурту, але вони не піддаються. Вони вже звикли поодинці працювати і не хочуть гуртуватися. Якщо наші, київські, львівські, якось тримаються гуртом, то тут вони самі лямку тягнуть і не здаються. І для мене вони такі потужні герої. Волноваха вже сьогодні змінилася в багатьох аспектах. І це не тільки завдяки будівництву храму. Хоча в людей спочатку і виникало питання: навіщо ми його будуємо? Тут треба ставити школи, дитсадки, лікарні й таке інше, а ми будуємо храм. Хоча насправді храм їм потрібен. Бо тіло лікувати можемо не тільки

133 П Р А В О С Л А В Н А

Ц Е Р К В А

У К Р А Ї Н И

у Волновасі, можемо і в Маріуполі, й у інших місцях. А до храму люди дуже тяжко йдуть. Приходять тоді, коли вже станеться велика трагедія. А в нас сьогодні більше, ніж трагедія — у нас сьогодні війна. І мене Волноваха теж багато чого навчила. Хоч я на війні був таким, як то кажуть, завзятим патріотом, тут я повинен трохи стримувати свій патріотизм, повинен тих людей, які дивляться на речі інакше, переконувати тихо і спокійно. Відколи я у Волновасі, скоро вже буде третій рік, спілкуюся тільки українською. Хоча люди сприймають це по-різному. Одним подобається, навіть просять: «Ну, скажіть нам іще щось». Інші реагують вороже. Хоча Волноваха сама змінюється, преображається. Деякі люди мене питають: «Навіщо ви спілкуєтесь із сепаратистами?» Я відказую: «Моє завдання таке — спілкуватися із сепаратистами». Як священик я повинен приймати всіх. І моє завдання: перше — навернути до Бога, а потім — прищепити любов до своєї країни. Бо якщо не будеш любити свою країну, то не полюбиш і Царство Небесне». І от як побудували храм, я усвідомив одну важ ливу річ. Сьогодні вистачає в нас політиків із церковного амвону, з різних, як то кажуть, п’єдесталів. Я кажу: «В храмі має бути проповідь тільки про віру, надію, любов». Ми забуваємо про всі ці речі. Ми втрачаємо саму любов. Війна мене навчила, що життя — це найцінніше. Коли я їхав на війну, я десь прощався із життям, бо думав, що не повернуся. Але після першого обстрілу усвідомив, як я хочу жити. Я так хотів жити, що просто не передати. І справді, війна багато змінила. Життя стало для мене набагато яскравішим. Є в нас таке прислів’я: «Там добре, де нас нема». А я кажу: «Треба жити так, щоб було там добре, де я є». Отак от жити просто, бо ми є господарями свого життя, незалежно від того, чи ми багаті, чи бідні. Якщо ти залишаєшся людиною, ти можеш змінювати світ навколо себе.

134 К А П Е Л А Н И :

Н А

С Л У Ж Б І

Б О Г У

І

У К Р А Ї Н І

135 П Р А В О С Л А В Н А

Ц Е Р К В А

У К Р А Ї Н И

ЮРІЙ КАЗМІРЕНКО 1 9 7 2 Р О К У Н А Р ОД Ж Е Н Н Я . В І Й С Ь КО В И Й К А П Е Л А Н . С В Я Щ Е Н И К П РА В О С Л А В Н О Ї Ц Е Р К В И У К РА Ї Н И , Д О В І Й Н И С Л У Ж И В У С В Я ТОД У Х І В С Ь КО М У Х РА М І ( М . К И Ї В ) . У 2 0 1 4 –2 0 1 5 Р О К А Х С Л У Ж И В У Б АТА Л Ь Й О Н І « А Й Д А Р » Н А П О С А Д І В ОД І Я Ш В И Д КО Ї Д О П О М О Г И , В И КО Н У Ю Ч И ТА КОЖ О Б О В ’ Я З К И С В Я Щ Е Н И К А , З 2 0 1 6 - ГО Я К С В Я Щ Е Н И К О П І К УЄ Т Ь С Я 2 0 - М Б АТА Л Ь Й О Н О М Д Н І П Р О П Е Т Р О В С Ь КО Ї Т Е Р И ТО Р І А Л Ь Н О Ї О Б О Р О Н И . З Д О Б У В О С В І Т У В К И Ї В С Ь К І Й П РА В О С Л А В Н І Й Б О ГО С Л О В С Ь К І Й А К А Д Е М І Ї .

136 К А П Е Л А Н И :

Н

Н А

С Л У Ж Б І

Б О Г У

І

У К Р А Ї Н І

а Майдан я, як кожен свідомий українець, пішов відстоювати певну правдиву й істинну сутність життя. Тому що саме неправда, яка панувала в нашому житті, через яку повстали наші діти — студенти, яких побили на Майдані, змусила людей вийти на протест. Це був важливий і дуже енергетичний поштовх, тому було людей дуже багато. Разом з ними вийшли і священики, священики різних конфесій: Української православної церкви Київського патріархату, Апостольської церкви, Української православної греко-католицької церкви. І владики приходили, благословляли людей. Ми молилися разом з людьми, спілкувалися з тими, хто був на Майдані. А вночі взагалі виходили щогодини. Кожну годину на сцені співали Гімн, читали молитву на підтримку тих, хто залишався на Майдані. Тому що на ніч багато людей розходилися по домівках. А ті, хто не з Києва, залишалися на Майдані в наметах, і було трохи моторошно. Коли вже поча лос я протистояння на Г ру шевського, я переліз через той автобус, пішов до берк у тівців і каж у до них: «Що ви робите? Це ж діти. Треба з ними якось інакше. Це не метод — стріляти, вбивати дітей». А вони: «Та це не ми, це вони». Я тоді підходжу до «них» і питаю: «Що ви робите?» Вони мене за грудки хап — і втягують назад, за щит такий рекламний, бо саме летіла пляшка із запальною сумішшю. Вона пролетіла, і я виходжу знов туди з хрестом і кажу: «Зупиніться і ви, і ви». Був навіть такий знімок потім, я бачив його, десь той момент зафотографували. Потім я знов пішов до тих же ж міліціянтів, і прийшли мами тих хлопців, які вже постраждали, і вони зверталися до беркутівців і до міліціянтів: «Припиніть це безчинство». Ми з іншими священиками створили такий ніби коридор між міліцією і жінками. Міліція просила, щоб не підходили ближче, ніж на три метри. І ми цей коридор тримали. Жінки з ними говорили, благали їх, щоб вони не били їхніх дітей. Ті собі мовчки

137 П Р А В О С Л А В Н А

Ц Е Р К В А

У К Р А Ї Н И

ПАТРІОТИЗМ ПРОЯВЛЯЄТЬСЯ ВЖЕ У ТОМУ, ЯК ХЛОПЦІ СПІЛКУЮТЬСЯ МІЖ СОБОЮ, У ТОМУ, ЩО ЧАСТІШЕ ЗАСТОСОВУЄТЬСЯ І ЗВУЧИТЬ УКРАЇНСЬК А МОВА, В ТОМУ, ЯК ШАНУЮТЬСЯ ПРАПОР І ГЕРБ УКРАЇНИ.

стояли, охороняли свій периметр. Але ми революціонери, тому робили своє і намагалися утримувати оцю дистанцію. Були навіть у цей момент провокації. Були тітушки, які намагалися все це спотворити і перетворити на бійку. Слава Богу, наші ж повстанці, наші хлопці й дівчата потихеньку втихомирили їх і не дали поширитись цьому безчинству. А потім я поїхав до Криму зі священиком, з яким ми разом були на Майдані. Він служив у Криму і мене запросив до себе в гості. Ми там були саме в той час, коли відбувалася анексія Криму, намагалися щось говорити десь там на вокзалах, до людей звертатися. Це все застало нас у Євпаторії, люди таки почали виїжджати, розуміючи, що буде непереливки, що це все не так просто. І я повернувся до Києва, але потім, у серпні, знову приїхав до Криму. Ми служили літургії в наших місцевих храмах: Сімферополь, Євпаторія, Кумове і ще один храм там, у кримській глибинці. А потім уже українцям почали обмежувати доступ до Криму. Це все почало обростати більш серйозними такими стосунками між кримчанами, росіянами і Україною. Саме коли я був у Криму, мені прийшла повістка у військкомат. Вони, виявляється, не знали, що я батюшка. До того ж я колись служив. Я телефоную і кажу: «Я зараз у Криму і до вас прийду десь мінімум через тиждень». — «Добре. Ми вас чекаємо». І от я приходжу до військкомату в підряснику і з хрестом на пузі. Вони подивились і кажуть: «О, то ви священик. Можемо вас не призивати». «Я знаю, що таке священик у незвичайних

138 К А П Е Л А Н И :

Н А

С Л У Ж Б І

Б О Г У

І

У К Р А Ї Н І

ситуаціях, — кажу. — А війна — це ситуація незвичайна. І я знаю, що людям священики там потрібні. Я не проти йти на війну і там хлопців підтримувати». Тим більше, що якраз і по телебаченню пішли розмови про те, що війську нашому капелани потрібні. І він каже: «Ну, тоді проходьте комісію. Як пройдете, то ми вас відправимо». Я пройшов комісію — слава Богу, все було нормально. І мене повезли в 95-ту десантну бригаду в Житомир. А там ми вже чекали розподілу — кому куди. От офіцер приймає цих бійців-новобранців. Поки ми їхали туди, з розмов із хлопцями було вже зрозуміло, що вони усвідомлюють, куди їдуть: не гуляти, а воювати. Бо вже такі події відбувалися серйозні. Це вже після того, як збили той боїнг малазійський. І вже я підходжу до того ж таки офіцера, який розподіляє, кому куди, зважаючи на те, хто яку спеціальність має. Він питає мене: «Як вас записувати?» Кажу: «Як? Капеланом». — «Та у нас такої посади нема». — «Як так нема? Потреба є, а посади нема?» — «Нема». Кажу: «Гаразд. Я добрий водій. Я колись працював у таксі по Києву. Записуйте мене тоді водієм швидкої допомоги. Він каже: «Ну, спробуємо. Але там має бути зброя у вас у руках. Ви маєте захищати тих, хто у вашій машині їде, без зброї ви не можете там бути». Я кажу: «Та ну вас до біса! Як і посади нема, і того нема, і те не так — я не знаю…» Я трішки погарячкував, кажу: «То що тоді робити?» — «То їдьте додому». Я й поїхав додому. Приїжджаю до воєнкома і кажу, що такі от справи. Він каже: «Добре. Почекайте, я домовлюся». Пройшло два тижні. Він мені телефонує: «Їдьте у Львівську бригаду 80-ту».

139 П Р А В О С Л А В Н А

Ц Е Р К В А

У К Р А Ї Н И

Я поїхав туди — а там майже та сама ситуація. Звідти я теж поїхав ні з чим. Потім дзвонить він мені знову і каже: «А в «Айдар» поїдете?» «Айдар» — це ті хлопці з Майдану, добровольці, що перші організувалися і пішли захищати Батьківщину фактично «з палицями в руках», грубо кажучи. Приїхав я туди, в Старобєльськ. Записав мене воєнком водієм машини швидкої допомоги. І подався я у Половинкіно, де базувався на той час «Айдар». Тижнів два я був там, потім поїхав у Щастя. Там стоїть Луганська ТЕЦ, яка забезпечує електроенергією весь той район. І військо наше «айдарівське» охороняло від нападу чужинців ту ТЕЦ в основному і кордон розмежування по Сіверському Донцю. Бомбували тоді те місто Щастя. Гарне місце, але там ніхто вже не хотів тоді бути. Були такі випадки, коли в кафе влучали міни, гинули прості люди. Траплялося, що влучала міна прямо в машину швидкої допомоги. Мені потім телефонували: «Вас не вбило?» Кажу: «То інша швидка була». Але влучили прямо біля лікарні, біля того відділення, де базувався наш шпиталь військовий. Я був водієм швидкої й водночас священиком. Ми базува лис я у школі міліції й організу ва ли там свою церкву. Святійший патріарх Філарет видав мені тимчасовий подорожній антимінс — це необхідна річ, без якої не може відбуватися літургія. І ми служили там літургії, хлопці сповідалися і причащалися. Коли було треба, приходили, і ми просто спілкувалися. А у вільний час я був звичайним водієм карети швидкої допомоги.

140 К А П Е Л А Н И :

Н А

С Л У Ж Б І

Б О Г У

І

У К Р А Ї Н І

Моїм напарником на швидкій був Павло Манзюк, капітан ВДВ у відставці. Він пройшов усі гарячі точки Радянського Союзу, бойовий такий дядько, вже дід, можна сказати. Ми їздили забирати хлопців наших поранених. Якось я сказав: «Хлопці, не куріть. Бо куриво ваші нерви не заспокоїть, але від того можна вмерти». Начебто пожарт ував. А ле одного разу х лопці вийшли покуВІЙНА ВИЯВЛЯЄ, Х ТО Є Х ТО. ВОНА ПОК АЗУЄ, Х ТО ЯКИМИ МІРК АМИ ЖИВЕ, Х ТО ЧИМ ДУМАЄ І Х ТО ЩО РОБИТЬ ДЛЯ ТОГО, ЩОБИ ЖИТ ТЯ СТАЛО КРАЩИМ.

рити біля Щастянської ТЕЦ, і прилетіла міна просто їм під ноги. Загинуло троє наших хлопців одразу. Ну, не одразу. Я приїхав їх забирати, але ми довезли до шпиталю вже мертве тіло. Та він умирав принаймні з молитвою. Я крутив баранку і молився. І цей «батя» наш, Павло, молився. Але наш герой Вадим помер, такий хлопець гарний, розвідник. Тоді ж загинув наш Руслан, «Німець» у нього був позивний, теж дуже гарний, бойовий такий хлопець, пройшов найтяжчі точки і моменти цього протистояння україно-московського. А загинув отак по-дурному — бо покурити вийшов. Потім одного разу на початку листопада ми їздили швидкими забирати з Луганська наших поранених хлопців. Наші волонтери домовилися з сепаратистськими волонтерами, які пообіцяли віддати десятьох наших поранених хлопців з обласної лікарні. Перед виїздом з місця розмежування на мосту, де Сіверський Донець протікає, ми чекали ще одну нашу машину і стояли розмовляли з тими волонтерами. Я ж їхав як священик — у підряснику, з хрестом і у шапочці. А вони такі хлопці веселі,

141 П Р А В О С Л А В Н А

Ц Е Р К В А

У К Р А Ї Н И

типу бандюки, але з хрестами на шиї, вони ж теж православні. І от вони мені: «Батюшко, коли це закінчиться?» Кажу: «Мабуть, коли Пу тін схаменеться». А він: «Давайте без політики». — «Добре, — відповідаю. — Про що поговоримо?» — «А давайте про жінок». — «Давайте». Питаю: «Ви до бані ходите?» — «Ходимо». — «Зі своїми дружинами?» — «Та ні, з «дєвочками». Кажу: «А у вас же на шиях хрести. Мали би ходити до бані не з «дєвочками», а з дружинами своїми». — «Ну так, батюшко. Благословіть». От така відбулася розмова. А наш воїн, який стояв на посту, каже: «Батюшко, що ви робите? Вам зараз туди їхати, а ви їх проти себе налаштовуєте». Кажу: «А я, в принципі, на своїй землі». Ми поїхали, і нас супроводжувала військова автоінспекція ЛНР. Але в той день нам хлопців не віддали. Повернулися ми назад у супроводі тих же ЛНР-івців. Через два тижні ми знову туди поїхали, зі мною ще командиром машини майор медицини був і наша Наталя, позивний «Змія», така бойова жіночка. З нами тоді ще їздили представники СБУ. І вже тоді нам віддали чотирьох наших хлопців. Слава Богу, все нормально пройшло. Якось зламалася наша машина. Ми її зразу закотили в бокс підприємства РЕМ (районні електромережі) на ремонт. Пам’ятаю, був січень, але сонце так гарно світило... Ми вийшли погрітися, і тут прилітають знову «гради». Покосило дерева, як косою. Це у Щасті було, тоді дуже часто прилітало туди. До нас у той день хіба що долетіли осколки трохи і вибухова хвиля дістала. Трохи нас потріпало, але, слава Богу, ніхто не загинув. Тоді мене контузило. Наша машина саме на ремонті, а інша швидка їздила і збирала всіх потерпілих. Ми вже нікого не викликали, тому цю контузію не зафіксували. Потім, іще через півроку, в мене стався інсульт. Я потрапив у шпиталь, до Харкова. Полікувався два тижні й повернувся назад, на передову, з «Айдаром». Під Донецьком вони тоді були. Але вже тиск стрибав сильно, і трішки

142 К А П Е Л А Н И :

Н А

С Л У Ж Б І

Б О Г У

І

У К Р А Ї Н І

воно не дуже добре було. То я звільнився через те і вже поїхав додому. Полікувався, а після того знову подався на війну, вже просто капеланом. Вже тоді були капелани від Української православної церкви Київського патріархату і капелани від протестантських конфесій, і греко-католики вже їздили туди. І по частинах працювали як годиться — щоб хлопці ішли в бій і не боялися, що вони, не дай Боже, когось ненароком уб’ють. Вони ж не вбивці — вони захисники. Це треба було пояснювати тим, хто цього ще не розумів, і це давало свої плоди. «Айдар» уже вивели під Донецьк. А я повернувся знову ж туди, в Щастя. Був там, під Щастям, у Трьохізбенці. Там тоді стояв 20-й батальйон Дніпропетровської територіальної оборони. Теж частина нашої військової дивізії. Колись була 98-ма,

143 П Р А В О С Л А В Н А

Ц Е Р К В А

У К Р А Ї Н И

за Радянського Союзу, а потім її розформували: частина поїхала до Росії, а частина залишилася в Україні й називається тепер 25-ю бригадою. І от частина хлопців і наш комбат були звідти. А я з ними з однієї дивізії. Колись, іще двадцять років тому, з ними разом гралися у війну, а тепер опинилися на справжній війні. Ті хлопці, які загинули… Ми їх пам’ятаємо і молимся за них. А оті, які постраждали, були поранені й тепер лікуються, змушені лікуватися і жити на пенсію, їм важко. Важко, тому що, в принципі, про них дбають, але хотілось би кращого, скажімо так. Ну, і, як не дбай, а вже порушення відбулися, і в багатьох хлопців через те сім’ї порозпадалися. Війна завжди руйнує. Зараз хлопці потребують відновлення і реабілітації. Оті травми, які були, вони потім відбиваються і на психіці. Тому зараз ми працюємо над тим, щоб створювалось якомога більше центрів

144 К А П Е Л А Н И :

Н А

С Л У Ж Б І

Б О Г У

І

У К Р А Ї Н І

допомоги у випадках посттравматичного синдрому, щоб з ними працювали і психологи, й священики. Щоб хлопці себе не губили, а відновлювалися, щоб не втрачали той героїзм, який через ці негаразди може занепасти. Вони залишаються героями, але мають підірване здоров’я. Війна виявляє, хто є хто. Вона показує, хто якими мірками живе, хто чим думає і хто що робить для того, щоби життя стало кращим. Особливо важко на війні снайперам, бо вони бачать смерть дуже близько. Одного разу до мене підійшов снайпер, каже: «Давайте, батюшко, сядемо, візьмемо пляшку, посидимо, і я вам усе розкажу». А я священик же: «Ні, воно має бути все на тверезу голову. Це ж сповідь». Але тепер я вже розумію, що в такій ситуації треба іноді трішки йти на поступки, щоб хлопці мали можливість виговоритися, душу свою очистити, щоб полегшало. Я тоді вчасно не зреагував. На майбутнє я вже навчився. Але саме з тим хлопцем ми так і не сіли ні разу поговорити. Але то життя. Життя, в якому ми вік живемо і вік учимося. Щодо героїчних учинків скажу, що наші хлопці вже тим героїчні, що пішли на війну добровольцями. Ще тоді, коли все починалося, коли автоматів на всіх не вистачало, одна дівчина, з якою я спілкувався, каже: «Діду, дайте гранатомет». Ну, а що робити? Взяла гранатомет, пізніше розповіла: «Сиджу в туалеті, приспічило, і чую гуркіт — пре танк. А я зі штанами спущеними. А в голові одна думка: «Господи, хоч би не в такому стані». Дав Бог їй швиденько з тим упоратись. Встає вона, підтягує штани, з гранатометом перебігає дорогу тому танку, гасить у нього і підбиває. От такі дівчата в нас є, слава Богу. А ситуація непередбачувана. Вона просто герой. Господь допомагає проявити той героїзм. То український, мабуть, героїзм. Бо ці амазонки, вони були давним-давно, споконвіку, на нашій землі українській. І дай, Боже, їм здоров’я. Одного разу ми з хлопцями місцевими, які нам машину ремонтували, в суперечку таку словесну вступили — типу хто

145 П Р А В О С Л А В Н А

Ц Е Р К В А

У К Р А Ї Н И

є хто. «Чого ви сюди прийшли?» — питають нас. Таке враження було, що вони вночі йшли на той бік, звідти стріляли, а вдень працювали тут. А ми: «А чого ваші хлопці взяли зброю проти нас?» — і так далі. І вже дійшло до того, що взяли мене тако за грудки... Відчуваю — зараз хрест порветься, і кажу: «Хлопці, чекайте. Давайте вже тоді пити мирову». Ми взяли пляшку чи банку якусь самогону, сіли і розмовляли вже більш спокійно. І ця зустріч закінчилася не побиттям, а дружніми обіймами. Можливо, вони і залишилися тими, ким були, а може, й ні, може, щось у них «клацнуло» всередині, а може, і я якось прихилився до них. Певною мірою це все досить суперечливі ситуації. Війна — завжди протиріччя. І їх треба якось долати, ці протиріччя, різними способами. Коли починалися бомбування, молилися всі. Всі. І хрестилися — і в окопі, і де хто був. Війна певним чином навертає до віри. Завжди навертає. Можливо, не зразу. Можливо, воно згодом приходить. Можливо, не настільки, як треба. Бо ми Бога не бачимо. Ми одне одного бачимо. Але не довіряємо одне одному. А треба навчитися довіряти і один одному, й особливо Господу Богу. Треба не тільки в нього вірити, а ще й довіряти йому. Бо це дуже важливо. В «Айдарі» був «сбор блатных и шайка нищих». Там і депутати, і бізнесмени, й середнячки, й криміналітет — хто хочеш. Так от один із колишніх кримінальних ходив на Веселу гору, де загинули наші хлопці «айдарівці», ходив, за домовленістю, без зброї. Ходив збирати по шматках наших хлопців, які вже розкладалися. І це був справді героїчний вчинок. А ще їздили наші медсестра Тетяна і тоді ще помічник священика, а тепер отець Володимир туди на перемовини, щоб забрати наших полонених і загиблих. Їх там затримали, і вони були в полоні певний час. То теж героїчний учинок. Коли вони повернулися звідти, то мали навіть певні зміни у свідомості.

146 К А П Е Л А Н И :

Н А

С Л У Ж Б І

Б О Г У

І

У К Р А Ї Н І

МИ БАЗУВАЛИСЯ У ШКОЛІ МІЛІЦІЇ Й ОРГАНІЗУВАЛИ ТАМ СВОЮ ЦЕРКВУ. І МИ СЛУЖИЛИ ТАМ ЛІТ УРГІЇ, ХЛОПЦІ СПОВІДАЛИСЯ І ПРИЧАЩАЛИСЯ. КОЛИ БУЛО ТРЕБА, ПРИХОДИЛИ, І МИ ПРОСТО СПІЛКУВАЛИСЯ. А У ВІЛЬНИЙ ЧАС Я БУВ ЗВИЧАЙНИМ ВОДІЄМ К АРЕТИ ШВИДКОЇ ДОПОМОГИ.

Був такий момент, коли ми відслужили літургію на командному пункті зранку в неділю, а потім вони всі кудись зникли. Приїжджають годинки через дві, привозять якусь зброю, не свою. Виявляється, розвідка сповістила, що десь ходить ДРГ — розвідгрупа диверсійна. Вони на них натрапили, зав’язався бій,

147 П Р А В О С Л А В Н А

Ц Е Р К В А

У К Р А Ї Н И

і ті змушені були тікати, покидали зброю і повтікали. Наші хлопці не стали їх доганяти, щоб своїх же не підставити, щоб не почався обстріл мінометний, а зброю трофейну забрали. Таким чином знешкодили розвідгрупу, хоча й не знищили. Капелани, які зараз постійно перебувають у війську, мають свій осередок, вони через месенджер спілкуються і радяться один з одним, а коли складається — на спільних зборах зустрічаються. Звісно, хтось більше знає, хтось менше, діляться досвідом, один в одного вчаться, помагають один одному. Коли я був там, у Щасті, в нас була своя церква, названа на честь святого архістратига Михаїла. Він такий войовничий архістратиг. А Гавриїл — він, такий, із квіточкою прийшов до Богородиці й сказав: «Раду йся, благодатна. Господь з тобою. Ти народиш Сина від Духа Святого». Тобто він їй сповістив благу звістку. І ми просимо його, щоб він нам усім сповістив з ласки Божої звістку про мир: мир у світі, у наших серцях, у стосунках — щоб мир таки прийшов. Щоб ми навчилися жити в мирі, в достатку, але, разом з тим, щоб навчилися ділитися і одне про одного думати. Це дуже важливо. Хто усвідомлює, що це важливо, починає частіше ходити до церкви, менше заглядати у бари, більше витрачати на милосердя, на допомогу тим, хто її потребує, а не має можливості. І я вірю, що таких людей стає більше. Господь Бог достукується до їхніх сердець так само, як він колись достукався до серця митаря Закхея у місті Єрихоні. Так він достукується часто до сердець звичайних людей, які починають вірити й усвідомлювати, що таке своє. Ми ж не вороги іншим, але то наше, і ми його захищаємо.

148 К А П Е Л А Н И :

Н А

С Л У Ж Б І

Б О Г У

І

У К Р А Ї Н І

149 П Р А В О С Л А В Н А

Ц Е Р К В А

У К Р А Ї Н И

ДМИТРО КАРАН 1970 РОКУ НАРОДЖЕННЯ. ВІЙСЬКОВИЙ К АПЕЛАН. СВЯЩЕННИК ПРАВОСЛАВНОЇ ЦЕРКВИ УКРАЇНИ. ЗАСТУПНИК ГОЛОВИ СИНОДАЛЬНОГО УПРАВЛІННЯ ВІЙСЬКОВОГО ДУХОВЕНСТВА ПЦУ. СЛУЖИТЬ У СВЯТО-ПОКРОВСЬКІЙ ПОДІЛЬСЬКІЙ ЦЕРКВІ (М. КИЇВ). ОСВІТУ ЗДОБУВ У КИЇВСЬКІЙ ДУХОВНІЙ АК АДЕМІЇ. З БЕРЕЗНЯ 2011 Р. ДО ГРУДНЯ 2018 Р. БУВ ЧЛЕНОМ РАДИ У СПРАВА Х ДУШПАСТИРСЬКОЇ ОПІКИ ПРИ МІНІСТЕРСТВІ ОБОРОНИ УКРАЇНИ. З ЛЮТОГО 2011 ДО ГРУДНЯ 2018 Р. — ЗАСТУПНИК ГОЛОВИ КОМІТЕТУ ЗВ’ЯЗКІВ ЗІ ЗБРОЙНИМИ СИЛАМИ ТА СИЛОВИМИ СТРУКТУРАМИ УКРАЇНИ УКРАЇНСЬКОЇ АВТОКЕФАЛЬНОЇ ПРАВОСЛАВНОЇ ЦЕРКВИ. У ВЗАЄМОДІЇ З ГЕНЕРАЛЬНИМ ШТАБОМ КООРДИНУВАВ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ПРАКТИЧНОГО ЗДІЙСНЕННЯ ПАСТИРСЬКОЇ ДІЯЛЬНОСТІ К АПЕЛАНІВ УКРАЇНСЬКОЇ АВТОКЕФАЛЬНОЇ ПРАВОСЛАВНОЇ ЦЕРКВИ. ПРАЦЮВАВ З БІЙЦЯМИ 24 -Ї ОКРЕМОЇ МЕХ АНІЗОВАНОЇ БРИГАДИ ІМЕНІ КОРОЛЯ ДАНИЛА, 80 -Ї ОКРЕМОЇ ДЕСАНТНО-ШТУРМОВОЇ БРИГАДИ, 53-Ї ОКРЕМОЇ МЕХ АНІЗОВАНОЇ БРИГАДИ, 54 -Ї ОКРЕМОЇ МЕХ АНІЗОВАНОЇ БРИГАДИ, 93-Ї ОКРЕМОЇ МЕХ АНІЗОВАНОЇ БРИГАДИ «ХОЛОДНИЙ ЯР», ДОБРОВОЛЬЧОГО БАТАЛЬЙОНУ «АЙДАР», ДУК «ПРАВИЙ СЕКТОР».

150 К А П Е Л А Н И :

Р

Н А

С Л У Ж Б І

Б О Г У

І

У К Р А Ї Н І

одом я зі славного села Грузьке, що на Макарівщині, у Київській області. Славне воно тим, що багато запорожців переселилося сюди у давнину. Зокрема й мої пращури. З нього вийшов знаний полковник часів Коліївщини Іван Бондаренко.

1977 року я закінчив Грузецьку школу. Проходив військову службу на Далекому Сході, у Благовіщенську. Був командиром танку. Працювали ми на оборону нашої тодішньої спільної

151 П Р А В О С Л А В Н А

Ц Е Р К В А

У К Р А Ї Н И

держави — Радянського Союзу. Працював на танкових заводах у Приамур’ї, в Зеленому Клині. А після війська вирішив стати ветеринаром. Закінчив ветеринарний технікум. І от саме в технік у мі прийшло до мене розу міння, що в цьому світі є щось важливіше, ніж просто досягати якихось своїх земних цілей, є інша мета, призначення у людини. Став читати Святе Письмо. 1993 року на Йордан уперше приїхав до Києва, і не випадково (як я вважаю) потрапив на Поділ, до Свято-Покровської Подільської церкви. І це стало певним переломним моментом у моєму житті. Тому що вже наприкінці лютого 1993-го я прийшов до Покровської церкви і прийняв святе хрещення від настоятеля храму протоієрея Володимира Черпака. І з того часу я став більше ходити до храму на молитву, молитися приватно, читати Святе Письмо. Одного ранк у чомусь прийшла до мене така думка… Не чомусь, а, напевне, така була воля Божа. Думка про те, що я мушу йти навчатися до семінарії. Вона була несподіваною і для мене самого. Але я прийняв рішення, що так воно має бути. Повідомив батькам, братам, сестрам. І дуже вдячний їм за те, що вони прийняли моє рішення. Не заперечували, сказали: «Є твоє бажання, є твоя воля — працюй над цим, іди собі цим шляхом». Вже у вересні 1994 року я вступив до Київської духовної семінарії Української православної церкви Київського патріархату. Закінчив її у 1997-му. Відразу ж подав документи до вищого духовного навчального закладу — Київської духовної академії. Закінчив її у 2001 році, захистив диплом. І деякий час я поєднував світську працю із тим, що приходив до Свято-Покровської церкви і допомагав настоятелеві, брав участь у богослужіннях. Паралельно я також навчався у Київському національному університеті імені Тараса Шевченка, на історичному факультеті. Опісля там само вступив до аспірантури і закінчив її у 2008 році. Трішки із захистом, щоправда, затягнув. Незабаром помер мій науковий керівник Олег

152 К А П Е Л А Н И :

Н А

С Л У Ж Б І

Б О Г У

І

У К Р А Ї Н І

Прокопович. І захист мій відбувся майже через 10 років по тому. У 2018 році я захистив свою кандидатську дисертацію, і тепер планую працювати далі як науковець — продовжувати досліджувати тему українського впливу на московське життя, і церковне, й світське. Тема мене зацікавила, і я хочу її продовжити. Тим більше, вона є актуальною у світлі сучасної російсько-української війни. Хотілось би дослідити першооснови російської держави, її становлення, того, як українці впливали на творення імперії. Перша моя хіротонія з висвяченням в іподиякони була звершена предстоятелем Української автокефальної православної церкви блаженної пам’яті митрополитом Мефодієм. Це відбулося у 2010 році. І вже через місяць ним же я був рукоположений у сан ієрея. Нині я є протоієреєм Свято-Покровської Подільської церкви у Києві. Ми правимо служби по суботах та неділях.

153 П Р А В О С Л А В Н А

Ц Е Р К В А

У К Р А Ї Н И

Українська автокефальна православна церква виник ла під час українських визвольних змагань 1917–1921 років і стала їх активною учасницею. У ті часи священство перебувало поруч із військовими, з повстанцями. А у повстанських загонах тоді воювало близько мільйона осіб по всій території України. Тобто, можна сказати, що військовому капеланству нашої церкви вже понад 100 років. Але цю тяглість, я вважаю, треба подовжити — до тих часів, коли на Запорозькій Січі стояв православний храм Покрови Божої Матері і військові священики благословляли козаків у походи, причащали їх перед боями, були з ними під час походів. Тобто це традиція давня і засвідчена історичними фактами. Ось так. Коли почалася нинішня війна, ми працювали спільно з представниками інших конфесій. У нас є колегіальний орган, який був створений при Міністерстві оборони України ще у 2009 році. Я став його постійним членом у 2011-му. Цей орган називається «Душпастирська рада при Міністерстві оборони України». У цій раді ми працювали над тим, щоб запровадити у Збройних силах України і в інших силових структурах посаду військового священика — капелана, як це називається на Заході. Ця робота велась, але військові та інші силовики не дуже поспішали закріплювати таку посаду законодавчо. Так, священики за потреби приходили у військові частини. А потреби які були? На Йордан водичку освятити, благословення на Пасху, великі свята, на початок навчань зробити. Тобто це були, як то кажуть, «весільні генерали»: прийшов собі священик, привітався, службу відправив і пішов. Якогось глибокого контакту там не було. Адже праця військового священика — це, власне кажучи, праця психолога. А для цього потрібен час. Щоби знати особовий склад, поспілкуватися з усіма, аби люди розуміли, що ти не просто прийшов і пішов, «для фотографії», а ти працюєш там. Тоді з’являється довіра. Цього раніше не було.

154 К А П Е Л А Н И :

Н А

С Л У Ж Б І

Б О Г У

І

У К Р А Ї Н І

І звичайно, що не так події Майдану, як початок російської агресії спонукав до того, щоб інститут військового капеланства запровадити офіційно. Спершу 2 липня 2014 року було прийнято розпорядження Кабінету Міністрів України про службу військового духовенства. Але лише 1 квітня 2017-го були запроваджені штатні посади капеланів. А до цього військові священики їздили як волонтери, їх приймали у військових частинах, там вони могли перебувати на постійній основі. Так воно починалося. Власне кажучи, у перший рік війни моя діяльність була пов’язана з тим, щоби зкомунікувати з військовими частинами і дати можливість нашим священикам їздити туди, принаймні маючи якісь документи на відрядження від Генерального штабу. Механізм видачі відряджень у 2015 році був удосконалений, і вже тоді від військового комітету нашої церкви ми надсилали повідомлення до Генерального штабу: хто з військових священиків їде на фронт, на який час, у яку частину. І вже після того, коли приходило сповіщення з Генерального штабу, духівники їхали з відповідними супровідними документами на передову. Ротації в нас відбувалися часто, тому що священики, зокрема нашої конфесії, могли перебувати на фронті від семи до чотирнадцяти днів, а потім поверталися до своїх парафій. То часті ротації спонукали і часті звернення до Генерального штабу. Коли вже більш-менш на лагодилася робота в Києві, то я з єпископом Володимиром почав їздити по військових частинах, провідувати наших капеланів. А де їх не було, там я сам, безпосередньо, став проводити душпастирську роботу. Праця священика полягає в тому, щоби налагодити контакт із вояками. Був потрібен якийсь час, щоб адаптуватися. Аби хлопці могли побачити, що ти не стороння людина, не зайда, який приїхав і поїхав. Щоби можна було познайомитися з людьми, побути з ними, пройти по тих позиціях, де вони перебувають, по окопах, бліндажах, переночувати разом з ними, послухати їхні розповіді.

155 П Р А В О С Л А В Н А

Ц Е Р К В А

У К Р А Ї Н И

Більше слухати, менше говорити самому. А потім уже пропонувати участь у таїнствах. Тобто це було за бажанням: хто хотів, могли сповідатися, прийняти святі Тайни Христові, тобто причаститися Тілом і Кров’ю Господньою. І таким чином священик саме тоді ставав своїм серед своїх. Тобто це могло відбуватися тільки за таким алгоритмом. Приїхати, привітати, покропити і поїхати — це вже не проходило. З часом ми це розуміли, тому терміни перебування серед військових почали збільшуватися. І саме ця тривалість давала можливість налагодження дружніх довірчих контактів, коли священик був поряд і він уже був як один із вояків, що не мав лише права брати зброю в руки. А в усьому іншому він був такий самий, як і всі інші. Ось так. Перший рік війни, коли я перебував у Києві, вся волонтерська допомога, яка йшла від нашої конфесії й від Свято-Покровської Подільської церкви, передавалася через наших знайомих

156 К А П Е Л А Н И :

Н А

С Л У Ж Б І

Б О Г У

І

У К Р А Ї Н І

священиків. На фронт переправляли бронежилети, каски, амуніцію, яку ми купували за кошти, зібрані парафіянами. Серед храму ми поставили гільзу від снаряда, написали, що це для воїнів АТО, і в ту гільзу, як у скарбничку, люди збирали кошти. Ці кошти потім ставилися на облік, і, відповідно, на них ми купували усе потрібне для наших воїнів. Я порахував, що за ці роки, на кінець 2018-го, досить-таки велика сума як для нашої парафії була зібрана для потреб військовослужбовців — 1 мільйон 170 тисяч. Ми навіть безпілотник придбали. А особисто я їздив до Німеччини і купував для 24-ї бригади автомобіль. Про потребу в автомобілі ми дізналися під час першої поїздки в зону АТО. Військові, які нас супроводжували (це була військова розвідка), їхали на ГАЗ-53, в якому, як з’ясувалося,

157 П Р А В О С Л А В Н А

Ц Е Р К В А

У К Р А Ї Н И

не було гальм. Коли ми спускалися по Бахмутській трасі, то вони летіли так, що я не знав, чи зможуть зупинитися. Я питаю: «Чому ви не пригальмували?» Вони кажуть: «Гальм немає». Звісно, це нас спонукало звернутися до парафіян. Ми зібрали кошти, я з’їздив до Німеччини і пригнав звідти автомобіль. Ми його підремонтували (те, що потрібно було) і зразу під час другої поїздки передали у 24-ту бригаду. Ось так. Вже коли стало зрозуміло, що йде війна, з боку Міністерства оборони було запропоновано провести курси для священиків. З цією ініціативою виступив полковник Руслан Коханчук. І на початку квітня 2014 року в Пущі-Водиці були проведені перші навчання військових капеланів. З кожної конфесії представники Душпастирської ради при Міноборони закликали своїх священиків, які вже працювали з військовиками на місцях, — і були проведені ці перші навчання. Звісно, свої душпастирські обов’язки ми знали, але треба було ще виконувати додаткові функції, які лягали на плечі військового священика. Це і перша медична допомога пораненим, і психологічна допомога. Досить велика кількість людей, які брали участь у перших боях (мало хто тоді мав якусь підготовку), мали стресовий розлад, який називається ПТСР. І їм треба було надавати саме психологічну допомогу. То нас учили, щоби ми могли спілкуватися з військовими не тільки як священики, як душпастирі, а й (часто) як психологи. І ці курси, звісно, дали надзвичайно велику підтримку в роботі капеланів. Адже приїхавши на поле битви, священик, як кожна людина, потрапляє у середовище, для нього не зрозуміле. І йому самому важко вгамувати всередині себе оці всі почуття, а до того він мусить іще показати приклад військовослужбовцям, допомогти їм. Згодом були більш професійні курси. Приїжджав до нас Френк П’юселик, колишній військовослужбовець армії Сполучених

158 К А П Е Л А Н И :

Н А

С Л У Ж Б І

Б О Г У

І

У К Р А Ї Н І

Штатів, який воював у В’єтнамі. Він після тієї війни закінчив вищу школу і здобув фах психолога. Надзвичайно корисною є його методика виведення людини із посттравматичного синдрому. Ці курси проходили в університеті Богомольця і тривали цілий тиждень, з ранку до вечора. На завершення була проведена атестація, і декому зі священиків видали сертифікати про те, що вони можуть працювати психологами саме з військовослужбовцями, які були ПРАЦЯ СВЯЩЕНИК А ПОЛЯГАЄ В ТОМУ, ЩОБИ НАЛАГОДИТИ КОНТАКТ ІЗ ВОЯК АМИ. БУВ ПОТРІБЕН ЯКИЙСЬ ЧАС, ЩОБ АДАПТ УВАТИСЯ. АБИ ХЛОПЦІ МОГЛИ ПОБАЧИТИ, ЩО ТИ НЕ СТОРОННЯ ЛЮДИНА, НЕ ЗАЙДА, ЯКИЙ ПРИЇХАВ І ПОЇХАВ. ЩОБИ МОЖНА БУЛО ПОЗНАЙОМИТИСЯ З ЛЮДЬМИ, ПОБУ ТИ З НИМИ, ПРОЙТИ ПО ТИХ ПОЗИЦІЯХ, ДЕ ВОНИ ПЕРЕБУВАЮТЬ, ПО ОКОПАХ, БЛІНДА Ж АХ, ПЕРЕНОЧУВАТИ РАЗОМ З НИМИ, ПОСЛУ ХАТИ ЇХНІ РОЗПОВІДІ. БІЛЬШЕ СЛУ ХАТИ, МЕНШЕ ГОВОРИТИ САМОМУ.

на фронті. Ну, зокрема, і я набрав потрібну кількість балів і отримав цей сертифікат. Далі курси стали постійними і проводилися з інтервалом 3–4 місяці, теж часто за участю фахівців із-за кордону. Всі ці вишколи давали велику практику. Тому що ця війна для нас була, ясна річ, перша. Ми не очікували, що таке може статися в наш час. Авжеж, припущення такі були, але мало хто вірив, що війна справді почнеться. І для священиків курси були великою підмогою. Тому що семінарія, академія вчили нас дещо іншого. Там ми навчалися, як іти до людей, як проповідувати, як звершувати

159 П Р А В О С Л А В Н А

Ц Е Р К В А

У К Р А Ї Н И

пастирське служіння, як виводити молитви. Нам викладали певний комплекс дисциплін, і теологічних, і світських. Але як поводитись на війні під час бойових дій — ясна річ, цього в духовній семінарії, академії не навчали. І для нас підтримка наших колег з-за кордону була надзвичайно важливою. Для військових проводять вишколи — аби вони могли не просто перемагати на війні, а й вижити. Навіть можна сказати, що головне завдання на війні — вижити. Мета перемогти теж є ключовою, але насамперед — вижити. Тому що коли ти вижив, то можеш далі воювати і захищати Батьківщину. Тому військові вишколи (адже вони доводять до автоматизму дії вояка) накладають на психіку певний відбиток. Часто вони призводять до посттравматичного стресового розладу (так званого ПТСР), який не дає військовикові у мирний час, серед мирного населення адекватно реагувати на певні ситуації (чи то тебе штовхнули, чи десь щось грюкнуло…). Військовий, навіть той, який просто пройшов потужний вишкіл, реагує вже так, як військовий, що перебуває на фронті. Тобто це вже є певною ознакою ПТСР. Потрапляючи у бойові умови, вояк уже розуміє, що це таке на практиці: якщо ти не будеш застосовувати певну методику виживання і дотримуватися правил ведення бою, то загинеш. Через те відпрацьовані навички закріплюються на рівні підсвідомості — так, що це стає частиною його життя. І, звісно, коли він повертається на мирну територію, він уже не може адекватно реагувати на певні, навіть незначні виклики. Він реагує на них як військовий. Він реагує на них як на ті події, що відбуваються на війні. І насамперед він думає про те, як вижити, як забезпечити собі певну зону комфорту, де він може залишитися живим. Звісно, є певна практика роботи з такими людьми: психологічний метод «якорів» — ідеться про важливі для людини переживання й емоції, пригадуючи які, вона сама себе може поверн у ти до норма льного стан у. І фу нк ці я військового

160 К А П Е Л А Н И :

Н А

С Л У Ж Б І

Б О Г У

І

У К Р А Ї Н І

капелана — поєднуючи практику психолога з душпастирською, потихеньку дати мож ливість людині самій аналізувати свої вчинки, бачити, які є залишкові явища посттравматичного розладу, і самій із ними починати боротися. Така робота проводиться і на фронті, й у мирному житті, до якого повертаються військові. Більше того, в кожному регіоні України, при кожній парафії є священики, які здійснюють супровід сімей військових. Тому що посттравматичний розлад, який проявляється у колишнього військовослужбовця, зачіпає і його родину. Тож пастирі проводять бесіди з членами сімей, адже вони теж мають знати, як поводитися зі своїми рідними, котрі пройшли війну, — з якими вони були близькі вчора, але які після фронту стали ніби зовсім іншими людьми. Це ду же ва ж ливо. Том у що коли військовий не знаходить розу міння серед близьки х, він через деякий час залишає родину і знову йде на фронт. І я таких багато бачив. Якось їдемо ми втрьох — я і двоє вояків, а вони між собою спілкуються: «Та вони нас не розуміють». Один каже: «Я побув удома із сім’єю три місяці й знову повернувся сюди». Інший: «Вони просто не хочуть нас слухати. Вони нас не бачать і не чують». Вони знову вертаються на війну, бо там усі свої, усе чітко і зрозуміло — є чорне, і є біле. Отаке. Є гарний приклад ставлення до військових у Давній Греції. Явище розладу психіки було відоме в усі часи. І давні греки воїнів, які поверталися з воєн, сприймали по-особливому. Для них облаштовували окремий табір, перебування в якому можна розглядати як певну реабілітацію. Воїнів поселяли у цьому таборі не для того, щоб відмежувати їх від інших людей, ніби вони якісь «не такі». Ні. Цей табір створювався саме для того, аби показати всім: люди, що повернулися з війни, більш мудрі, вони мають більше знань і досвіду, якого не набули ті, хто живе звичайним життям. Таким чином у таборах ветеранів готували до більш високого служіння

161 П Р А В О С Л А В Н А

Ц Е Р К В А

У К Р А Ї Н И

серед людей. І коли вони виходили з тих таборів, до них уже звертались як до вчителів, як до людей, навчених життям, збагачених цінним досвідом. У нас на телебаченні є гарна соціальна реклама, де закликають прикладати руку до серця і вклонятися військовим, яких ми зустрічаємо. Це може бути зовнішнім проявом поваги. Але ще й у свідомості кожного з нас має бути розуміння, що ми маємо спілкуватися з воїнами як з людьми особливими, людьми, які справді набули мудрості, які побачили меж у між життям і смертю. Так має бути в нашому суспільстві. Тобто не так як зараз: «понаєхалі», «набридло» чи ще щось подібне — такі обивательські мотиви. А шанобливе ставлення — аби вони відчували, що ми їх розуміємо, що ми з ними. Ось так. З благос ловення владики Володимира (Черпака) бу в розроблений і перекладений із «Требника» Петра Могили молитвослов для військовослужбовців. Переклад зробила кандидат філологічних наук Людмила Володимирівна Іванникова. У молитвослові є молитви на час війни, для сухопутних військ, для тих,

162 К А П Е Л А Н И :

Н А

С Л У Ж Б І

Б О Г У

І

У К Р А Ї Н І

хто на морі, у повітрі. І ці молитви мають надзвичайно велику силу і потугу. Адже складалися вони справді в ті часи, коли Україна воювала і з поляками, і з татарами, і з москалями, коли треба було звернутися до Господа тими словами, які можуть стати останніми. ПРИЇХАВШИ НА ПОЛЕ БИТВИ, СВЯЩЕНИК, ЯК КОЖНА ЛЮДИНА, ПОТРАПЛЯЄ У СЕРЕДОВИЩЕ, ДЛЯ НЬОГО НЕЗРОЗУМІЛЕ. І ЙОМУ САМОМУ ВА ЖКО ВГАМУВАТИ ВСЕРЕДИНІ СЕБЕ ОЦІ ВСІ ПОЧУ Т ТЯ, А ДО ТОГО ВІН МУСИТЬ ІЩЕ ПОК АЗАТИ ПРИКЛАД ВІЙСЬКОВОСЛУЖБОВЦЯМ, ДОПОМОГ ТИ ЇМ.

Ці молитовники ми розвозили по військових частинах, залишали їх для охочих — щоб вони не просто валялися, а були використані в час особливих потреб. Бачте, на війні поєднуються і радість, і ж урба. Тому що ми живі люди. Бій, обстріл, страшно, важко. А коли приходить час затишшя і ми збираємося чи то в бліндажі, чи в якомусь іншому більш-менш безпечному місці, то, звісно, згадуємо тих, хто загинув, добрим словом, сльозою. І водночас може бути якийсь жарт, спогад про якусь певну колізію. Тому що без цього не можна на війні. Тобто якщо немає якогось такого легенького під’юджування, як кажуть на сучасному молодіжному сленгу, «тролінгу»… Бо ж усі по-різному реагують на те, що відбувається: хтось злякався, хтось іще щось. А коли є легенький тролінг… З одного боку, відбувається обговорення, як то кажуть, «розбір польотів» — що зроблено правильно, а в чому схибили, — тобто наука: як треба і як не треба поводитися. З іншого боку, це певна моральна розрядка. Бо ж усі усвідомлюють, що ми — люди, які можуть помилятися, можуть щось зробити не так, а то й просто десь злякатися.

163 П Р А В О С Л А В Н А

Ц Е Р К В А

У К Р А Ї Н И

Коли люди виговорюютьс я одні перед одним, коли вони в такому дружньому колі сіли, чайку попили чи просто посиділи біля «бу рж у йки» (якщо це зима), саме тоді й відбувається оте єднання військовиків, які приходять додому і кажуть, що їх не розуміють. Саме там я відчув, що вони один одного розуміють з півслова. Ось так. Людям, що бачили, як поряд помирають їхні побратими, надзвичайно боляче і важко. Я десь доторкався до того, але не настільки, як воїн, який був у тих боях. Я у собі відчуваю відлуння того і розумію, знаю, як із цим боротися. Але воно є. І, ясна річ, усі, хто пройшов горнило війни, вони реагують. Це можна порівняти з оголеним нервом. Якщо наше суспільство хоче змінитися, воно має більш адекватно і відверто дивитися на те, що відбувається в Україні. Справді ведеться російсько-українська війна. А ле не лише на Сході України. Це війна з усією нашою країною. Війна відбувається і серед мирного населення, зокрема через інформаційні впливи, через засланих ФСБ-шників, контррозвідників, які перебувають у багатьох містах України і працюють тут, завуальовано чи відкрито. Суспільство має це розуміти і підтримувати людей, які пройшли горнило війни. Працювати над собою, щоби виявляти все те, що в нас є зайвим, ворожим, і намагатися із цим боротися на кожному кроці, де б ми не перебували: чи то в робочому колективі, чи в громадському транспорті, чи десь у сфері обслуговування, — і скрізь відстоювати свою позицію. Якщо ми не станемо патріотами, націоналістами (а націоналісти — це ті, хто дбає про свою родину, домівку, місто, село, про свою державу), то не зможемо перемогти ворога, з яким ми воюємо. Ми не зможемо стати якісно новою нацією. Вона нині твориться. Але ми ще маємо багато зробити для того, щоб вона відбулася і кристалізувалася у державницьку націю.

164 К А П Е Л А Н И :

Н А

С Л У Ж Б І

Б О Г У

І

У К Р А Ї Н І

165 П Р А В О С Л А В Н А

Ц Е Р К В А

У К Р А Ї Н И

ВЯЧЕСЛАВ КІЗІЛОВ 1 9 7 5 Р О К У Н А Р ОД Ж Е Н Н Я . С ТА Р Ш И Й В І Й С Ь КО В И Й К А П Е Л А Н Т Е Р Н О П І Л Ь С Ь КО Ї О Б Л АС Т І . Н АС ТО Я Т Е Л Ь Ц Е Р К В И В В Е Д Е Н Н Я В Х РА М П Р Е С В Я ТО Ї Б О ГО Р ОД И Ц І ( М . Т Е Р Н О П І Л Ь) , С ТА Р Ш И Й С ОЛ Д АТ В Т Е Р Н О П І Л Ь С Ь КО М У О Б Л АС Н О М У В І Й С Ь КО В О М У КО М І С А Р І АТ І , РА Д І ОТ Е Л Е Г РАФ І С Т, ГОЛ О В А Г Р О М А Д С Ь КО Ї О Р ГА Н І З А Ц І Ї « С П І Л К А В І Й С Ь КО В И Х С В Я Щ Е Н И К І В », Г Е Н Е РА Л - ОТА М А Н В ГО « У К РА Ї Н С Ь К Е Р Е Є С Т Р О В Е КОЗ А Ц Т В О » В Т Е Р Н О П І Л Ь С Ь К І Й О Б Л АС Т І . С Л У Ж И Т Ь К А П Е Л А Н О М З 2 0 1 3 Р О К У І Д ОТ Е П Е Р. П РА Ц Ю В А В З Б І Й Ц Я М И Б АТА Л Ь Й О Н У « З Б Р У Ч », 4 4 - Ї О К Р Е М О Ї А Р Т И Л Е Р І Й С Ь КО Ї Б Р И ГА Д И . З Д О Б У В О С В І Т У У Л Ь В І В С Ь К І Й Д У ХО В Н І Й А К А Д Е М І Ї .

166 К А П Е Л А Н И :

Н

Н А

С Л У Ж Б І

Б О Г У

І

У К Р А Ї Н І

айкращі спогади з мого дитинства пов’язані із мальовничим селом Нижнів на річці Дністер. Саме там бабця навчила мене молитви. Там народився мій хрещений батько, отець Дмитро Котерлін, котрий служив тоді на Франківщині, а пізніше — в місті Лубни на Полтавщині. Він був великим патріотом, відкрив багато парафій автокефальної церкви. Саме він прищепив мені любов до Бога, до людей, приділяв багато уваги моєму духовному вихованню. Хоч я мріяв стати військовим, але в 10-му класі вирішив остаточно, що буду вступати до семінарії. Звісно, вплинуло і те, що із дванадцяти років я постійно ходив у церкву Різдва Христового у Тернополі. Спочатку прислужував: подавав кадило, допомагав священику... Одного разу протоієрей отець Богдан покликав мене на хори, дав «Апостол» і сказав: «Читай». Спочатку було трохи страшно, бо ж повна церква людей, біля тебе стоять досвідчені хористи. Дякувати Богу, мені усе вдалося. І таким чином я почав не просто вже відвідувати богослужіння, а й читати «Апостол», молитви, співати в хорі. Я вступив у семінарію. Я вірив, що це моє покликання, що Господь мені допоможе. Неодноразово стикався з тим, що хтось у житті стає для нас ангелом. Але настає момент, коли ми для когось теж стаємо ангелами — ангелами-помічниками, ангелами-охоронцями в тій чи іншій ситуації. І мені довелося відчувати це неодноразово не лише на передовій, а й у житті. Десь я комусь ставав у пригоді, а хтось мені. Але головне, я зрозумів одну річ: ти саме там, де потрібний. І де б ти не був, якщо є мета, значить, Господь тебе веде. І дуже добре, коли ти саме в тому місці й у той самий час є допомогою комусь; коли ти, як то кажуть, ведеш когось до певної якоїсь точки Х. Коли я прийшов на свою першу парафію в село Верещаки, мені було двадцять років. Зустріли мене з недовірою. Проте у процесі спілкування з людьми все змінилося, з багатьма стали

167 П Р А В О С Л А В Н А

Ц Е Р К В А

У К Р А Ї Н И

168 К А П Е Л А Н И :

Н А

С Л У Ж Б І

Б О Г У

І

У К Р А Ї Н І

Я ЗРОЗУМІВ ОДНУ РІЧ: ТИ САМЕ ТАМ, ДЕ ПОТРІБНИЙ. І ДЕ Б ТИ НЕ БУВ, ЯКЩО Є МЕТА, ЗНАЧИТЬ, ГОСПОДЬ ТЕБЕ ВЕДЕ.

друзями. Я прослужив на тій парафії тринадцять з половиною років. Думав, що звідти ніколи не піду. Але все, що міг, я там зробив: і храм, і дім церковний, і написав першу свою книжку «Край дороги тополі на чатах». Це історичний нарис про село. У давнину це було містечко, яке мало свого часу Магдебурзьке право. Я досліджував історію храмів, життя священиків. Це дуже цікаво. Дізнався, що в містечку були козаки, котрі охороняли кордон між Україною і Австро-Угорщиною. Із певних причин довелося змінити парафію. У селі Бірки (Шумський р-н) був великий храм святого Архістратига Михаїла. Біля нього церковний будинок, ставок. Це була московська парафія. Ми домоглися права служити по черзі. Спочатку мали всього двадцять дворів. А через рік духовної праці в нас уже було десь біля 150 дворів. Потім почалися залякування. Це був складний період 2007– 2009 років. І кінцевий результат був такий, що парафія повністю перейшла під Київський патріархат. Після цього я переїхав у Тернопіль, де служу вже близько семи років. Зараз ми будуємо невеличку дерев’яну церкву, хочеться її зробити козацькою. Моя робота саме як духовного військового капелана почалася ще до війни. Я був призначений старшим військовим капеланом області. У нас дуже багато хороших священиків. Я один із перших, хто активно займався громадською діяльністю. Приходжу у школу допризовної підготовки, де навчаються учні 10-11-х класів з усього міста Тернополя. Освітній процес починаємо з молитви, щопонеділка — підняття прапора. Як священник проголошую коротку змістовну проповідь або веду з учнями розмову про важливі для них речі.

169 П Р А В О С Л А В Н А

Ц Е Р К В А

У К Р А Ї Н И

Коли хлопці, з якими їздив в АТО, приїжджали у відпустку, організовував їм зустрічі з дітьми. Це сприяло піднесенню внутрішнього духу і бійців, і школярів, тому що хлопці, котрі у 18–20 років пішли на Майдан, а після Майдану — зразу на війну, мають уже досить великий досвід і діляться ним з учнями. Коли поча лас я війна, в нас бу в бата льйон «Збру ч». Ще не було 44-ї бригади. Я постійно приходив до бійців. Наші священики теж мені дуже багато допомагали. І це було не тільки спілк у вання, не тільки молитва. Ми проводили змагання з міні-футболу, козацькі забави, змагання із силових видів спорту. І так здружилися всі: й молоді, й старші хлопці. Коли вони вже їхали на війну, в Чонгар Херсонської області, я їх проводжав із владикою — архієпископом Тернопільським і Кременецьким Нестором, вони запитали: «А ви до нас приїдете?» І я тоді сказав: «Так, приїду». Ще й потім на одному із заходів, пам’ятаю, прийшла моя мама і так при всіх: «А що ти тут робиш? А чому ти не там, де хлопці?» Я відповів: «За тиждень-два ми їдемо і будемо там із хлопцями». Це був саме кінець грудня 2014-го. Ми поїхали як волонтери. Волонтерами були й ті люди, котрі допомагали нам тут, хоч їх тоді ще так не називали. На початках, коли ми їхали, вже знали, що х лопцям потрібно. Бувало, за місяць їздили чотири рази. Проте люди дуже втомлювалися. Тоді ми вирішили робити зупинки в наших друзів у Києві, в Харкові, які також допомагали чим могли. Перше, що я зрозумів на війні: якщо даєш слово, треба його дотримуватися. В іншому випадку тобі вірити не будуть. Перший раз я поїхав на Херсонщину, пробув там пару тижнів. Потім відправив групу людей уже із двома іншими священиками. Вони побули близько двох-трьох тижнів, і ми знову їх змінили. Були серед нас молоді, завзяті священики. Наприклад, отець Богдан Гагавчук. У нього був дар спілкування, до нього самі всі

170 К А П Е Л А Н И :

Н А

С Л У Ж Б І

Б О Г У

І

У К Р А Ї Н І

йшли. Він усе робив з любов’ю, і його всі дуже любили. Були священики з Майдану. Ми заснували громадську організацію «Спілка військових священиків». До неї зараз входить 31 священик. З них 18 побували в АТО: це 93-тя бригада, 92-га, 80-та, 44-та й інші. Ми допомагали нашим хлопцям чим могли. Півтора року в АТО був і отець Володимир, капелан 44-ї бригади. Якось ми приїхали в 44-ту бригаду, а там лісочок такий, де наші хлопці були, пам’ятаю. Ми йдемо, тут хлопці кричать: «О, наш ельф приїхав!» (вони так його називали). Вискакує осіб тридцять і просто на нього скачуть. Я не бачу його і кажу: «Отець Володимир, ти живий?» А він: «Та нібито». Збоку дивитися на це було і смішно, і приємно водночас. Заслужити любов дуже важко. Перший час ми були і в добровольчих батальйонах, і у Збройних силах України. І в перший

171 П Р А В О С Л А В Н А

Ц Е Р К В А

У К Р А Ї Н И

тиждень до тебе придивлялися тільки: «А чого ви приїхали? А хто вас послав?» Але коли бачили, що ти приїхав не заради чогось там, а просто заради них, вони добре це усвідомлювали — що так, це той, хто нам потрібен. Коли я повертався додому, в мене багато друзів і знайомих запитували: «От скажи відверто, чого ти туди їздиш?» А я відповідав: «От не повірите, я вам не буду якісь такі пафосні речі говорити, я просто скажу — заради хлопців, вони того вартують». І коли я так відказав, вони зразу: «Що потрібно?» — і допомагали чим могли. От таким чином усе складалося. Часто діти шили маск халати, в’язали сітки тощо. Так би мовити, що нам замовили — ми те везли. І таким чином постійно в цей процес залучена була наша громадська організація «Спілка військових священиків». Загалом до цього процесу долучилися багато громадських організацій, ми всі разом працювали. Також приєдналися майже всі тернопільські школи: робили, що могли: збирали необхідні речі й передавали у «Збруч», в 44-ту бригаду. У мене був випадок, що солдат відмовлявся від УБД і від нагороди, тому що він служив кухарем. Каже: «Я не тримав зброї». Ми йому: «Ти заслужив нагороду, тому що ти всіх годував. Ти виконував свій обов’язок». Поклали її в кишеню: «Це твоя нагорода». Траплялися такі випадки, що хлопці випивали з певних причин. Бо там жінка пішла, а там іще щось сталося. І ти саме в той момент маєш бути біля нього — і розрадити, і підтримати. Ідеш, а вони за тобою вервечкою, п’ятеро-семеро, і кожен про щось хоче поговорити. І ти вже не їдеш додому. Спочатку ми їхали на один місяць. Але ні один не повернувся додому після першого місяця, залишилися на другий. Чому? Тому що звикли. Тільки почали спілкуватися, відкрились уже всі… Один священик так і сказав: «Як я поїду? Та я не лишу їх».

172 К А П Е Л А Н И :

Н А

С Л У Ж Б І

Б О Г У

І

У К Р А Ї Н І

Багато було випадків: дивних, незвичайних, які запам’ятовуються на все життя. То приємно дуже, коли ти повертаєшся і розумієш, що випадковостей не буває. Коли я, приміром, уже вдруге повернувся з АТО, то зустрічався зі своїми друзями — козаками із Франківська. Це переважно люди по 50-60 років, які цим живуть просто: працюють, у школи приходять, в АТО допомагають. Вони просто на всі сто живуть життям своєї громади. Дізнався, що існує така Всеукраїнська громадська організація «Українське Реєстрове Козацтво». Вступив також. Ми склали присягу Українському Реєстровому Козацтву перед Богом. Присяга дуже особлива. Чому? Бо ти звертаєшся до Бога. Не до генерала чи ще до когось, а просто: «Служу Господу Богу, українському народу і Українському Реєстровому Козацтву». Бійці сказали: «Ми хочемо, щоб це діяло на передовій». Щоб генерали не сиділи

173 П Р А В О С Л А В Н А

Ц Е Р К В А

У К Р А Ї Н И

і не розказували, які козаки круті, а приїжджали туди і показували приклад для всіх, для України. І нам це вдалося. Одного разу зі мною в один із батальйонів приїхав гетьман України Анатолій Іванович Шевченко, Юрій Пісковацький, який відповідає за Харківщину і за Луганщину. Всі бійці прийняли присягу. Це був перший козацький батальйон на теренах АТО. У мене присягу приймали теж священики-капелани. Вони є і в Українському Реєстровому Козацтві, є в громадській організації «Спілка військових священиків», є і в капеланській службі Тернопільської єпархії. Повернуся до мого перебування в Херсоні… Саме там я відчув, що дуже добре бути в потрібний момент у потрібному місті. Коли приїхав, мені командир сказав: «Отче, прийміть бійця. Або ми його відправляємо на лікування, або ви його завертаєте назад. Поговоріть із ним».

174 К А П Е Л А Н И :

Н А

С Л У Ж Б І

Б О Г У

І

У К Р А Ї Н І

А ситуація була така. Стався напад на наших хлопців. Одного поранили, а другий вистрілив, не в повітря, в землю, а кулі зрикошетили, і він, не бажаючи того, вбив нападника. А він людина віруюча: вбив — значить, гріх. «Як я буду із цим жити?» Я з лікарями тоді приїхав. І вони мені кажуть: «Ідіть поспілкуйтеся». Я питаю: «Як тебе звати?» Він: «Василь». Ми з ним відійшли вбік, поспілкувались. Кажу: «Ну і що, вбив?» А він: «Я — вбивця». Я кажу: «Але ж ти мухи не вб’єш. Кому ти це розказуєш? А як це сталося?» І він повертається ніби в той момент і починає розказувати: «Та я б його не застрелив. Та де? Я людина віруюча». І щоб його повернути до того стану нормального, ми спілкувалися до трьох годин. Він розповідав, що його тривожить. Зрештою прозву чала одна-єдина фраза: «Я можу сповідатися?» Я кажу: «Звісно». І коли ми вийшли, цей солдат посміхався. Командир питає: «А-а, ти повернувся додому?» І це біда на початку війни така була. Наші люди не могли стріляти в людину, не могли відбирати життя. І більшість із них гинули, на жаль, тільки через це. Оцей моральний аспект… Вони не були до кінця військовими людьми. Всі хлопці різні. Хто прийшов з Майдану, хто просто з дому. У кожного своя історія. І вона вливається в історію нашої країни. Із тих частинок якраз і складається вся велика історія нашої держави. На початку були страшні втрати. До мене якось підійшов юнак і питає: «Можна я з вами поговорю?» Я йому: «Авжеж». І він мені каже: «У мене вкрали мрію». І очі порожні. Це страшно. Я спочатку не розумів, про що йдеться, про яку мрію. Ми з ним розговорилися, і він розповів: «Ми з моїм товаришем мріяли, що повернемося додому. Що в нас будуть діти, будуть сім’ї». Друг загинув, і тепер у нього мрії немає. Це теж був один із тих випадків, які нам давали такий поштовх… Що за цих хлопців треба йти і бути там поряд з ними, допомагати, підтримувати.

175 П Р А В О С Л А В Н А

Ц Е Р К В А

У К Р А Ї Н И

Коли ми стояли вже на кордоні з Кримом, пам’ятаю, раз проїхались трохи на танку. Один з офіцерів просто повернувся, і я побачив сльози в його очах. Він сказав: «Ви знаєте, що я сам з Криму? У мене батьки там залишилися». А він уже досить такий поважний офіцер. Він уже тоді розумів, що, можливо, більше не побачить своїх батьків, не поховає їх. Оце страшні речі. Я ніколи не бачив різниці між добробатами і Збройними силами. Тому що і там, і там дуже шляхетні бійці. І на початку, коли ще Збройні сили не були такі сильні, ці хлопці пішли воювати голими руками. Треба віддати їм належне: вони, по суті, на своїй любові до Вітчизни йшли, щоб захистити своїх дітей, нас із вами. Коли я повертався додому, розповідав такі історії з життя, просто щоб люди розуміли. І разом з тим я кажу: «Знайдіть хвилинку — просто зателефонуйте. Скажіть, що ви про них згадуєте, що ви про них пам’ятаєте. Щоб вони відчували ваше тепло». Духівник — це одне. А відчувати ту мову, знати її можна тільки тоді, коли ти там є на місці, коли ти там перебуваєш із ними, коли ти проходиш цей весь етап. А просто приїхати і сказати: «Я є капелан» — того замало. Я бачу по тому ж о. Володимиру Андрухіву, який пробув там рік і сім місяців. Він уміє розмовляти: де треба — жорстко, де треба — лагідно. Священник, котрий є тільки духівником, на ці речі може не бути здатний. Всюди потрібний певний досвід. Без цього нічого не буде. Із часом ми зрозуміли, що треба готуватися й до повернення бійців. Так з’явилися наші спільні проекти: всеукраїнські змагання із силових єдиноборств, із козацьких єдиноборств. У місті Хоросткові двічі на рік проводяться змагання серед військових, котрі повернулися з війни. Команди приїжджають з усієї України. Вони всі збираються, бачать один одного, змагаються, спілкуються. За наших священиків, котрі були там, приходили тільки подяки. Приємно, що хлопці — справжні козаки, капелани від Бога. А владика Іоан сіє таке добро, тепло... Отець Тарас, помічник його,

176 К А П Е Л А Н И :

Н А

С Л У Ж Б І

Б О Г У

І

У К Р А Ї Н І

І ЦЕ БІДА НА ПОЧАТКУ ВІЙНИ ТАК А БУЛА. НАШІ ЛЮДИ НЕ МОГЛИ СТРІЛЯТИ В ЛЮДИНУ, НЕ МОГЛИ ВІДБИРАТИ ЖИТ ТЯ. І БІЛЬШІСТЬ ІЗ НИХ ГИНУЛИ, НА Ж АЛЬ, ТІЛЬКИ ЧЕРЕЗ ЦЕ.

теж із Тернопільщини, — прекрасний священик. Чи взяти нашого владику Нестора — будь-які добрі ідеї він завжди підтримує. Патріоти, котрих породила саме ця війна, — справжні патріоти. І вона породила їх як в Одесі, так і в Харкові, як у Запоріжжі, так і у Дніпрі. Зараз ми говоримо не лише про західні регіони, зараз ми говоримо про всю Україну. Тому що ця війна об’єднала, ця війна дала розуміння, що ми — одна країна, незалежна. Коли всі — і бійці, і священики — складали присягу на служіння в козацтві, гетьман казав: «Пам’ятайте, що за цим будуть різні негаразди. Я не намагаюся вас відмовити, але майте на увазі, що будуть випробування життєві. Повірте мені, ви Богу присягаєте, а диявол теж є. І він це все чує». Священик — як чаша. Якщо чаша повна, з неї може напитися будь-хто. Якщо вона порожня… ну що ти даси? Аби бути

177 П Р А В О С Л А В Н А

Ц Е Р К В А

У К Р А Ї Н И

повною чашею, все, що ти проповідуєш, має пройти крізь тебе. І те, що ти був в АТО, і те, що ти тут бачив, і те, що ти відчув. Спочатку я був старшим військовим капеланом Тернопільської області, після того став козаком і отаманом Українського Реєстрового Козацтва Тернопільської області. Потім — головою громадської організації «Спілка військових священиків». Окрім того я є настоятелем церкви Введення у храм Пресвятої Богородиці. Уже протягом п’яти років служу у Збройних силах України, в обласному військовому комісаріаті. Я — старший солдат, радіотелеграфіст. У неділю і на свята я служу в церкві, молюся за наших воїнів. Поєдную обидва служіння. Я вдячний своєму владиці, бо він завжди мене підтримував. Молодий єпископ, сучасний, дуже багато працює з молоддю. І я дуже вдячний усім тим, хто справді розуміє і підтримує мене. Працюючи багато з хлопцями, можу сказати, що саме ті, хто воював по-справжньому, ніколи не хваляться цим. Вони переважно мовчать. Якщо фрази, то короткі й зрозумілі. І не раз, коли я буваю десь у спільноті такій, навіть на змаганнях хлопців, які воювали, ніхто тим особливо не пишається. Вони просто раді один одного бачити. Що хтось сильніший — то не головне, а головне — що вони разом усі. Головне — їх щось об’єднує. І ми маємо робити ще більше, об’єднувати їх, що б там не було. Головне — що ми їх бачимо, ми їх розуміємо. Вони такі самі люди, як ми, але уже з певними своїми особливостями. У церкві я завжди вчу і кажу, що ми повинні розуміти, які рішення ми приймаємо, ми повинні знати, для чого це робимо. Кожен день Господь дає нам можливості, й найбільша цінність — це той час, за який ти встигнеш зробити щось добре, позитивне, потрібне. Під час піврічного перебування в зоні ООС мені, з Божою допомогою, вдалося презентувати в м. Старобельську свою книжку «Капелани».

178 К А П Е Л А Н И :

Н А

С Л У Ж Б І

Б О Г У

І

У К Р А Ї Н І

179 П Р А В О С Л А В Н А

Ц Е Р К В А

У К Р А Ї Н И

СЕРГІЙ КОБЕЦЬ

(ІЄРОМОНАХ ФЕОФАН)

1 9 7 2 Р О К У Н А Р ОД Ж Е Н Н Я . В І Й С Ь КО В И Й К А П Е Л А Н . С В Я Щ Е Н И К П РА В О С Л А В Н О Ї Ц Е Р К В И У К РА Ї Н И , С Л У Ж И Т Ь У Х РА М І С Е Л А УС Т И Н І В К А К И Ї В С Ь КО Ї О Б Л АС Т І . С Л У Ж И Т Ь К А П Е Л А Н О М З 2 0 1 6 Р О К У І Д ОТ Е П Е Р. П РА Ц Ю В А В З Б І Й Ц Я М И 3 7- ГО З А П О Р І З Ь КО ГО ТА 5 4 - ГО Н О В О Г РА Д - В ОЛ И Н С Ь КО ГО Р ОЗ В І Д У В А Л Ь Н О ГО Б АТА Л Ь Й О Н І В . З Д О Б У В О С В І Т У В М И Х А Й Л І В С Ь К І Й Д У ХО В Н І Й С Е М І Н А Р І Ї .

180 К А П Е Л А Н И :

У

Н А

С Л У Ж Б І

Б О Г У

І

У К Р А Ї Н І

перше я пішов до храму, коли служив в армії. Я був комсоргом взводу. І якось зранку встав і пішов до церкви. Ну, і після того замислився. У нас у селищі в 1993 році з’явився священик, отець Омелян, який зараз є благочинним Васильківського району. Прийшовши з армії, я почав йому допомагати. Я працював у сфері обслуговування і постійно по змозі ходив до храму: прислужував, співав у хорі (маю музичну освіту по класу акордеона). Отець Омелян постійно мене агітував вступити до семінарії. А я наче трохи сумнівався. І нарешті в 2000 році я, з другого разу, вступив до Михайлівської семінарії. Першого разу здав документи, пройшов співбесіду, і щось мене не пустило. Я тоді забрав документи, а вже на наступний рік вступив. Закінчив перший курс семінарії. Коли був на другому курсі, саме започаткували капеланську службу на флоті, в Севастополі, й виникла потреба у військових священиках. Це був 2001 рік. І я виявив бажання, перевівся на заочне відділення, і поїхали ми в Одесу з новим єпископом. Так з’явилися перші капелани в українському війську. В Одесі мене рукоположили, вірніше, спершу постригли. Я прийняв рясофорний постриг з іменем Феофан (на честь Феофана — творця канонів, єпископа Нікейського). На другий день мене рукоположили в диякони. А на третій ми поїхали з ієромонахом Макарієм до Севастополя. Ми жили біля міста, в горах. Там був маленький скит на честь преподобного Паїсія Величковського. Ми жили в горах, але на кожну службу їздили до міста, відправляли в будинку офіцерів службу для місцевих людей, для активу, таких патріотів-українців. А також на кораблях і в наземних морських частинах. Ми працювали як волонтери. Тому що це служіння тоді було віддане на розсуд командирів частин. Командири дозволяли нам служити у військових частинах на всі свята. Але, на жаль, у нас тоді не було ще того досвіду капеланського. І ми обмежувались

181 П Р А В О С Л А В Н А

Ц Е Р К В А

У К Р А Ї Н И

тим, що відправляли служби. Було і спілкування, але це залежало від заступника командира з виховної роботи. Бо щонеділі в частині проводились якісь там читки наказів, політінформації — ще з радянських часів усе те позалишалося. І замполіт мав готувати якісь доповіді. То йому було легше і простіше, коли він нам давав слово і ми протягом 20 хвилин — півгодини проводили для матросів і усіх інших такі короткі лекції.

182 К А П Е Л А Н И :

Н А

С Л У Ж Б І

Б О Г У

І

У К Р А Ї Н І

Це зараз хто хоче, іде на молитву, а хто не хоче — не йде. А тоді було все за наказом. Командир сказав: «Усім на молитву!» — і всі пішли. Але ставлення загалом було позитивне. Бо хлопці були з різних регіонів України: із Західної, з Центральної... У Севастополі почути українську мову — то було дико. А тут іще й молитва українською. То вони навіть батькам телефонували, розповідали, що в них тут є капелани. Такий був наш перший капеланський досвід. БАГАТО ЗАЛЕЖИТЬ ВІД КОМАНДИРА. ЯКЩО КОМАНДИР СТОЇТЬ РАЗОМ З УСІМА В СТРОЮ ПІД ЧАС МОЛИТВИ, ТО ВИРОСТАЄ ЙОГО АВТОРИТЕТ. І МАЄ БУ ТИ ДИСЦИПЛІНА. ДЕ НЕМАЄ ДИСЦИПЛІНИ, НЕМА АВТОРИТЕТ У КОМАНДИРА, ТАМ, НА Ж АЛЬ, ВТРАТИ. ЦЕ ПРАВИЛО ВІЙНИ.

Потім, у 2002-му, у зв’язку із сімейними обставинами я переїхав на Київщину і служив на Яготинщині. Є таке село Засупоївка біля Яготина. І там ніколи не було храму. Я приїхав, і мене попросили там організувати громаду. Дали приміщення. І я там служив до 2009 року. А в 2004-му в нас уже був синодальний відділ роботи зі Збройними силами та іншими військовими формуваннями, яким опікувався протоієрей Димитрій Садов’як. Тоді саме наші війська ввели в Ірак — як миротворців. І уже в бригаді виділили дві посади капеланів: Московського патріархату і Київського. Отець Димитрій попросив, щоб я поїхав до Іраку. Це були 2004– 2005-й, я мав підписати контракт на півроку. І мене оформили як вільнонайманого, як цивільну людину, але я був на офіцерській посаді заступника командира бригади, яка називалась «офіцер з питань релігії».

183 П Р А В О С Л А В Н А

Ц Е Р К В А

У К Р А Ї Н И

В Іраку ми дислокувалися на території військового аеродрому. Там основна частина бригади перебувала. І от я дякую Богу, що потрапив туди. Там у мене була можливість спілкуватися з різними капеланами — поляками, американцями, грузинами, казахами. В нас на базі поляки були. Я багато спілкувався з польським капеланом, переймав досвід. Бо в нас того досвіду тоді не було. Ми ж думали, що треба тільки молитися, служити літургію. А там такий був режим, що не кожен міг потрапити на службу. Хоч каплиця була відчинена цілодобово, кожен міг зайти, написати записку, поставити свічку, але я зрозумів: якщо буду в цій каплиці когось чекати, то нікого й нічого не дочекаюся. І усвідомив, що треба самому йти в підрозділи, безпосередньо спілкуватися з бійцями. Мені трапився справді добрий начальник, і він мені якось сказав: «Отче, йдіть працюйте. Не сидіть, не чекайте. До вас ніхто не прийде, ідіть ви перші». І я пішов працювати з хлопцями по підрозділах, їздити в конвої у своїй зоні відповідальності. Коли вже ближче знайомишся з людьми, вони більше відкриваються і вже й самі до тебе приходять. У кожного вдома якісь проблеми, турботи, люди на війну вже приїхали зі своїми проблемами. Всі ж поїхали туди заробляти гроші. І проблеми з України вони привезли із собою. І щоб життя було таке духовне більш-менш, то ми на Різдво організували вертеп. У нас у вертепі було осіб п’ятнадцять, а може, й більше. То ми два дні ходили по бригаді, колядували. Із зіркою, з баяном. І всім це було дивно. Тому що більшість військових були із Центральної України, з півдня — Миколаїв, Херсон, Одеса, Кривий Ріг. І вони тієї коляди ніколи не чули. То ми коли колядували, вони аж плакали, кажуть: «Отче, дайте нам ті слова, ми приїдемо додому — навчимо своїх дітей». Нас там годували американці. І ми домовилися з ними, щоб зварити кутю. А шеф-кухарі були індуси. І ми прийшли й індусу розказуємо, яка має бути кутя. А в них із круп тільки рис. Але все

184 К А П Е Л А Н И :

Н А

С Л У Ж Б І

Б О Г У

І

У К Р А Ї Н І

інше було: і мед, і горішки. Ми ще хотіли їм пояснити, що треба туди мак додати. На жаль, перекладач не міг перекласти, що таке мак. І ми індусу кажемо: «Опіум». Він на те: «Ukrainian crazy». Але сяк-так зварили ту кутю. Був концерт. Коляда була добра. Всім це запам’яталося. Потім, коли повернувся з Іраку, було прикро, що той досвід нікому не потрібен. Я написав якийсь там звіт, і на цьому все закінчилося. А якби той досвід тоді було далі продовжувати... Я повернувся знову на свою парафію, і ті кошти, що там заробив, я їх усі вклав у церкву: поставили купол, вікна поміняли. Засупоївка — то таке специфічне село, козацьке. Там люди дуже гонорові. Там я познайомився з Орестом Субтельним, на жаль, покійним уже. Царство йому Небесне. Я коли вчився в семінарії, нам казали, що книга Ореста Субтельного — найкраща книга з історії України. Коли ми познайомилися із Субтельним, він мав дачу в нашому селі, таку маленьку, акуратненьку українську хатинку. Він коли приїжджав до Києва читати лекції, то в нас зупинявся. Ми й хату йому святили, колядували у нього. Він був такий щирий, простий чоловік. Там дуже багато цікавих людей у селі, багато художників. Бо там така велика мальовнича річка Супій, і то вони там будують дачі. Я хотів зробити в селі громаду. Є таке поняття — «інститут релігійної громади». Такі інституції працюють в Америці, Канаді, Австралії, у Європі. Громада наймає священика як духівника. Всі питання вирішує громада, і якщо священик не гідний бути духівником цієї громади, люди йому кажуть: «Отче, вибачте. Осьо Бог, оно порог. Ідіть із миром». І наймають іншого священика. Тобто я хотів так зробити, щоб це було життя громади. Тобто є старости, є актив якийсь там, скарбник. Усе ж уже придумано до нас. Тому що за роки радянської влади в наших селян виробився менталітет кріпака: що голова колгоспу скаже, те й буде. Так само і насаджувані московські попи у нас в Україні керували

185 П Р А В О С Л А В Н А

Ц Е Р К В А

У К Р А Ї Н И

тими бабцями. Ото що піп сказав, то є істина. І я їх хотів іншого навчити. На жаль, у мене не вийшло. Тому що треба багато років, аби вже нове покоління прийшло. А в них ініціативи ніякої. Це зараз я вже служу в Устимівці (село між Фастовом і Білою Церквою), то там люди такі активні. Потім почався Майдан. Багато священиків у ньому брали участь. І не тільки в молитві, а й в інших справах. На жаль, в 2014–2015-му я не міг піти у військо, а от багато моїх знайомих

186 К А П Е Л А Н И :

Н А

С Л У Ж Б І

Б О Г У

І

У К Р А Ї Н І

священиків пішли з перших днів у добробати. А вже в 2016 році ми теж їздили як волонтери, нас синодальний відділ направляв у якийсь сектор, і вже там, у секторі, нас розподіляли. Тоді були ротації по місяцю. Я попросився у Маріуполь, туди мало хто хотів їхати. Потрапив у штаб сектора М і чекаю, куди мене розподілять. І там зустрів своїх хлопців (офіцерів), з якими вчився у Васильківському військовому училищі. Офіцер заходить, питає: «Батюшко, поїдеш у такий-то батальйон?» Кажу: «Поїду». Через півгодини знову: «У ту бригаду поїдеш?» — «Поїду». Знову заходить... Я йому: «Шановний, не лякай мене цифрами. Ти мене вже кудись відправ». Каже: «Зараз, уже за тобою їдуть». І потрапив я у 37-й Запорізький добровольчий батальйон. І так вийшло, що цей батальйон входив до бригади, де командиром був полковник Мельник, який в Іраку був начальником штабу. Коли ми з ним зустрілися, він каже: «Отче, де б ми ще з вами побачились, як не на війні?» І в цьому 37-му батальйоні був дуже гідний командир — підполковник, позивний «Соболь», прізвище Лобас. Він болгарин, мого віку, такий дуже путящий, із досвідом. Я вже знав свою роботу. Ми заїхали на «передок», поставили намет, освятили. То була каплиця. А командир каже: «Отче, не сиди в штабі. Бо на «передку» є оці ВОПи, спостережні пункти, де сидить відділення. Так, ось чергова машина, сідай — і вперед». Я був у статусі волонтера, і якщо штатні священики перебували у підрозділах по місяцю, то я в цьому в 37-му Запорізькому батальйоні пробув більше чотирьох. Я побачив, що в штабі (це десь від передової кілометрів 5–7) одна молитва, а безпосередньо на «передку» — уже інша. Там хлопці по-іншому моляться. Бо у будь-яку ніч чи день може «прилетіти» або ДРГ зайти. Там інші відчуття. І теж капелан не повинен сидіти й чекати — він мусить бути серед людей. І коли бойова тривога, коли щось починається, капелан повинен не автомат хапати і стріляти, а бігти у медвзвод чи в медроту

187 П Р А В О С Л А В Н А

Ц Е Р К В А

У К Р А Ї Н И

і бути біля поранених, якщо такі є, там допомагати. Тому що воювати є кому. І ти не повинен крутитися під ногами, заважати. Бо там хлопці всі професіонали. Твоє діло — бути серед поранених. Там роботи теж вистачає. А так, у будні, капелан має рубати дрова, допомагати на кухні, виконувати всі роботи. Тому що коли ти з хлопцями разом працюєш, ти з ними налагоджуєш контакт. Тоді вони більше відкриваються. Приходить до тебе боєць — і його треба просто вислухати. Священик повинен уміти слухати. От я його вислухав. Він каже: «Отче, дякую». Питаю: К АПЕЛАН МАЄ БУ ТИ ДОБРИМ. ЦЕ ГОЛОВНЕ. ПОК АЗУВАТИ СВОЮ ДОБРОТ У І ПАМ’ЯТАТИ ТІЛЬКИ ДОБРО. І ТИ ПОВИНЕН БУ ТИ НІБИ ПРИКЛАДОМ ТІЄЇ ДОБРОТИ.

«А чого приходив?» — «Та, — каже, — я вже й забув». Тобто людина виговорилась, їй стало легше. Я вважаю, у цьому моя робота. А сидіти в каплиці чекати… Бо приїжджали молоді священики, в яких немає досвіду… Вони приїжджають і питають: «А як же літургію служити?» Кажу: «Отче, літургію будеш удома служити. А тут треба розмовляти, спілкуватися, слухати. Тому що аби служити літургію, це треба тобі хор зібрати…» Воно корисно і літургію відслужити, але ж не завжди виходить, не завжди є для того умови. І найголовніше — коли ти приїжджаєш, ти старшого мусиш розпитати, куди ходити, куди не ходити. Завжди треба дивитися під ноги. Тобто головне — це дисципліна. Якщо ти в колективі, ти повинен дотримуватися дисципліни. Хоч ти і цивільний, хоч ти й священик, але за тебе люди відповідають.

188 К А П Е Л А Н И :

Н А

С Л У Ж Б І

Б О Г У

І

У К Р А Ї Н І

Коли ми спілкувалися з донецьким і маріупольським єпископом Сергієм, то він розповів, що є наші священики, які залишилися на тому боці. З них кілька були в полоні. Їх там били, катували, принижували. Але вони там залишилися, вони своїх людей не покинули. Єдине, що вони мусили перейти на церковнослов’янську мову і ховають (відспівують) сепаратистів. Вони не покинули своїх парафіян. Оце героїзм. Їх десь осіб дев’ять залишилося, владика казав. Це не тільки в Донецькій області, а й у Луганській. Хоч я особисто знаю тільки про одного священика, який у самому Луганську залишився. Його «сєпари» не чіпають, бо він дуже там авторитетна людина, він якийсь науковець, історик чи щось таке. Вони його не чіпають. А більшість потікали. За це засуджувати не можна. Бо кожна людина своєю безпекою переймається. І з іншого боку, а кому, де там служити, якщо людей немає? Все розбомбили, і люди повиїжджали хто куди міг. Я повернувся в 2016 році. А в 2017-му уже в штат ввели капеланів, хоч і не у всіх частинах. Є такий Новоград-волинський

189 П Р А В О С Л А В Н А

Ц Е Р К В А

У К Р А Ї Н И

54-й розвідувальний батальйон. У мене там друзі ще з Іраку залишилися. Я питаю: «Вам потрібен капелан?» Вони кажуть: «Так. Але в нас немає посади». То я тоді: «А який варіант?» Вони: «Підписуєш контракт як рядовий, але будеш виконувати функції капелана». Є такий спосіб. Пройшов я медкомісію і опинився вже в 2017 році у 54-му розвідбаті. Ми тоді були біля Сєверодонецька. А основна база в них була в Новограді-Волинському. Я виконував функції капелана. Але підійшов комбат, каже: «Отче, не вистачає водіїв. У вас права є?» — «Так, є». Питає: «Сядете на медичну машину?» Кажу: «Без варіантів». То спочатку їздив на фольксвагені волонтерському медичному, а потім в армію дали оці «Богдани» медичні, то вже на «Богдані» їздив. І спершу я в штабі був, а потім із медичною машиною послали мене на передову. І я вам скажу, що багато залежить від командира. Якщо командир стоїть разом з усіма в строю під час молитви, то виростає його авторитет. І має бути дисципліна. Де немає дисципліни, нема авторитету командира, там, на жаль, втрати. Це правило війни. Я відслужив у тому 54-му батальйоні півроку. І зараз я виконую свої функції як капелан, бо є військові частини тут, на Київщині. Зараз теж хлопці запрошують, але я оце вернувся знову в свою парафію. Там був священик, але якось він не прижився. Люди попросили, щоб я повернувся. Вони зараз храм уже збудували. Я знайшов священика на своє місце. Але в нього троє дітей, йому треба підготувати житло. Коли підготуємо, він буде там служити, а я знову піду у військо. На основі свого чималого досвіду я дійшов висновк у, що капеланів не повинна готувати духовна семінарія. Це має бути військове училище. Тому що спочатку з тебе треба зробити військового. Ти повинен знати статут, розбиратися у зброї, в усьому іншому, ти маєш бути універсальним військовим. А потім уже

190 К А П Е Л А Н И :

Н А

С Л У Ж Б І

Б О Г У

І

У К Р А Ї Н І

пройти якісь духовні курси, щоб тебе навчили «кадилом махати». Тобто коли ти вже маєш певну освіту, то тобі духовну освіту треба здобути, вивчити історію релігії... Коли я пішов на капеланську службу в Севастополі й перевівся на заочне відділення, дякувати Богу, в мене там була гарна бібліотека і я міг займатися самоосвітою. Тому що на практиці ти шукаєш ту літературу, яка тобі потрібна. Люди тобі весь час К АПЕЛАН МАЄ ПРОЙТИ КУРСИ ТАКТИЧНОЇ МЕДИЦИНИ. ВІН ПОВИНЕН УМІТИ НАДАВАТИ ПЕРШУ МЕДИЧНУ ДОПОМОГ У, А НЕ ТІЛЬКИ ДУ ХОВНУ. НУ, І Я СК А ЖУ, ЩЕ ТРЕБА ЛЮБИТИ ЦЕ ДІЛО. ТРЕБА БУ ТИ ТРОХИ ВОЇНОМ ТАКИМ ПРАВОСЛАВНИМ. А ЯКЩО В ТОБІ Є БОЙОВИЙ ДУ Х, ТИ ПІДНІМАЄШ ДУ Х УСІМ.

ставлять якісь запитання, і ти маєш постійно розвиватися. Семінарія дає базові знання, але все одно треба займатися самоосвітою. І капелан, на мою думку, повинен обіймати офіцерську посаду, він має бути офіцером, як у країнах НАТО. Тому що до офіцера інше ставлення. От наприклад, поляк Кшиштоф, з яким я познайомився в Іраку, він був підполковником. Але він не шикував солдатів. Він був на офіцерській посаді, і його поважали як капелана і як офіцера. До офіцера дослухаються. На жаль, у нас поки що не так. От капелан приходить у частину, починає працювати. Він бачить ті проблеми, яких не бачить ні психолог, ні командир. Тому що у всіх свої проблеми і турботи. І коли капелан підходить до командира і каже: в того бійця такі-то й такі-то проблеми, треба якось їх вирішити... Добре, коли командир прислухається, допоможе. А інші кажуть: «Ой, батюшко, ідіть моліться. Не до вас». Оце таке ставлення. А коли

191 П Р А В О С Л А В Н А

Ц Е Р К В А

У К Р А Ї Н И

ти офіцер, до тебе вже ставлення інше. Колись і в нас так буде, але на це потрібен час. А щодо особистісних рис, то капелан має бути добрим. Це головне. Показувати свою доброту і пам’ятати тільки добро. І ти повинен бути ніби прикладом тієї доброти. Коли кругом матюки, а ти єдиний не вживаєш вульгаризмів... Ну, принаймні, коли капелан підходить, менше вживають — це вже позитив. Але чесно кажучи… Хтось витримує, хтось ні. Якщо ти офіцер і капелан, ти йдеш на контракт — ти прив’язаний до цієї частини, це твоя сім’я. А коли в тебе є своя парафія десь там, у селі, це інша ситуація. От частина, наприклад, їде у відрядження на півроку, то ти повинен їхати з частиною. А тут у тебе залишаються дружина, діти і парафія. Значить, треба, щоб замість тебе хтось там служив. Ну, а це ж усе фінанси, додаткові кошти. Я вірю, що воно дійде до того, що капелан буде офіцером. Йому принаймні частина дасть житло якесь або буде платити компенсацію як військовослужбовцю за винайм житла, поки він своє не отримає. На все це потрібен час. І плюс капелан має пройти курси тактичної медицини. Він повинен уміти надавати першу медичну допомогу, а не тільки духовну. Тобто він має вміти надати екстремальну допомогу. Ну, і я скажу, ще треба любити це діло. Треба бути трохи воїном таким православним. А якщо в тобі є бойовий дух, ти піднімаєш дух усім. Я вдячний Богові, що зустрів дуже багатьох гарних людей. В 2016-му познайомився з чоловіком із Голованівська, який був суддею районного суду і пішов на війну добровольцем. А в нас за законом усім, хто пішов добровольцем в армію чи був мобілізований, це має зараховуватись до стажу. Якщо ти на передовій — місяць за три. А за суддів у законі забули. Тому що ніхто ж не подумав, що суддя може піти добровольцем. І він коли повернувся додому, пішов із цими документами, а йому кажуть: «Про суддів тут нічого не написано». Така дуже цікава людина.

192 К А П Е Л А Н И :

Н А

С Л У Ж Б І

Б О Г У

І

У К Р А Ї Н І

Скільки там от таких талановитих людей — з вищою освітою і без — поети, музиканти, художники... Один був випадок. Дивлюся, на кухні постійно крутиться дід, такий сивий, з бородою. Йому вже десь за 65 — Микола Миколайович. Питаю: «Діду, а як ви сюди потрапили?» Каже: «В мене син воював. Щось із місяць від нього не було жодної звістки. Мене бабця моя послала у військкомат: «Іди взнай, де наш син». Я пішов. А там саме мобілізованих вантажать в автобуси. І мене запихнули». Питаю: «А чого ж ви не кричали?» «Та, — каже, — мені бабуня моя так набридла... А тут хоч якась користь від мене. Та й онукам якоюсь копієчкою поможу. І молоді багато. Ну, молодь така основному «продвинута», в них гаджети, інтернет, тату…» Отакі дядьки прості, чоловіки після 40–50 років, ходять такі… як партизани. А в молоді має бути все стильно. І там цілі змагання: в кого берці крутіші, в кого тату, в кого пірсинг, а в когось тактичні окуляри круті... Молодь говорить по-різному: той — українською, той — російською. І всі одне одного розуміють. Там у ни х мовним питанням, як то ка ж у ть, ні хто «не париться». І є дух. Я побачив, що у хлопців немає страху. Вони не бояться отих «сєпарів», москалів отих. Вони кажуть: «Скільки тут уже сидіти можна? Треба вперед іти. Чого ж ми тут сидимо?» Я їм: «Так загиблі будуть». А вони: «То і в них же будуть». Дух є, страху нема, і всі прагнуть перемоги. Хлопці сприймають усе з гумором. Наприклад, вранці пошикувалися, командир роздав завдання, розказав, кому куди бігти. Усі розійшлися, і ніхто нікуди не біжить. Всі ходять такі — кава, чай… Я кажу: «Шановні, то завдання ж поставлено, давайте його виконувати». — «Батюшко, чекайте. Якщо через 20 хвилин нове завдання не прийде, то тоді будемо виконувати це». І справді, пройшло 15 хвилин: «Так, усе. Туди не біжимо — біжимо туди». Кажуть: «От тепер побігли». І ще, поки все тихо, мирно, спокійно — всі ходять, службу кожен свою виконує, все нормально. Я собі думаю:

193 П Р А В О С Л А В Н А

Ц Е Р К В А

У К Р А Ї Н И

«Чого це вони такі як черепахи тут?» Але коли треба, коли якась тривога, то хлопці таке виробляють… Там такий боєць на кухні був, «Буханочка» (позивний у нього такий). Він не кухар, але йому подобається готувати. Там є штатні кухарі, а є люди, які просто люблять куховарити, і хлопці їх громадою обирають: «От ти будеш кухарем у нас». І вони його там від служби трохи звільняють, бо всі знають, що він гарно готує. І я так подивився: такий на вигляд тюхтій якийсь... Як я ж побачив, що він з кулеметом виробляє, у мене до нього зразу ставлення змінилося, і така повага з’явилася... Тобто перше враження про людину ніколи не має бути визначальним. Ти спочатку з людиною поспілкуйся, перевір її у справі якійсь — отоді це «воно» буде. У нас був капелан-протестант. Ми разом молилися. Я, приміром, молитву читаю — і він теж. Тобто заборон якихось не було: ти тієї конфесії, а ти тієї. В нас у батальйоні служив мулла. Він каракалпак, учиться в Києві на імама. Бек його звати. І він заочно вчиться тут у медресе, в Києві. Це семінарія їхня. І він буде імамом. Тобто там проблем міжконфесійних нема. Ну, єдине — москалів не люблять. І найголовніше — ніхто нікого не змушує йти в каплицю, хреститися чи молитися. Хто хотів — перехрестився. Я коли перші молитви читав, благословляв воїнство на день, а в неділю, коли читав молитву, то наприкінці завжди додавав таке: «Господи, спаси і сохрани від ду ха аватара і догани командира». Тому що як вип’єш — стаєш аватаром. А як догана — це з тебе премію знімуть. Таке теж бувало. І до мене не зверталися «отець», «отче». Мені дали позивний «Миколайович». І всі його знали. У мене в каплиці завжди є списки загиблих. І кожен боєць, коли ставить свічку за упокій, не тільки своїх поминає, а й усіх тих воїнів, які загинули. В каплиці є імена і тих, хто поранений, на лікуванні — щоб за них теж молитися, пам’ятати. І коли до мене

194 К А П Е Л А Н И :

Н А

С Л У Ж Б І

Б О Г У

І

У К Р А Ї Н І

потрапив цей список, мені спало на думку: а чому нагороджують тільки живих? Загиблим присвоїли посмертно державну нагороду, але ж є нагорода церковна — «За любов і жертовність». І якось я підійшов до командира, кажу, що, мовляв, така є думка. Він на те: «Це було б дуже добре». І виявилося, що то я перший започаткував. Уже ці нагороди ми отримали. Зараз частину будуть виводити, і ми їдемо туди, будемо вручати. Тобто я вже не там, але тут роботу продовжую. Коли командир 37-го батальйону «Соболь» бачив, що у хлопців уже патріотизм підгасає, а там кругом на стінах малюнки

195 П Р А В О С Л А В Н А

Ц Е Р К В А

У К Р А Ї Н И

У МЕНЕ В К АПЛИЦІ ЗАВЖДИ Є СПИСКИ ЗАГИБЛИХ. І КОЖЕН БОЄЦЬ, КОЛИ СТАВИТЬ СВІЧКУ ЗА УПОКІЙ, НЕ ТІЛЬКИ СВОЇХ ПОМИНАЄ, А Й УСІХ ТИХ ВОЇНІВ, ЯКІ ЗАГИНУЛИ. В К АПЛИЦІ Є ІМЕНА І ТИХ, Х ТО ПОРАНЕНИЙ, НА ЛІКУВАННІ — ЩОБ ЗА НИХ ТЕЖ МОЛИТИСЯ, ПАМ’ЯТАТИ.

дитячі висять, то він казав: «Шановні, оця дитина, яка намалювала цей малюнок, вона вже «сєпаром» не виросте, вона виросте патріотом. Ми будемо стояти тут із вами і вмирати, щоб ця дитина виросла, здобула освіту і щоб іще дітей народила. Ми тут уже можемо померти. Заради тих дітей ми будемо т у т стояти і будемо помирати». Оце він так підносив бойовий дух. І коли діти приїжджають з якимось концертом — усі сидять плачуть. Дядьки такі здорові сидять і плачуть… Я вірю, що Господь нам помагає і ми переможемо.

196 К А П Е Л А Н И :

Н А

С Л У Ж Б І

Б О Г У

І

У К Р А Ї Н І

197 П Р А В О С Л А В Н А

Ц Е Р К В А

У К Р А Ї Н И

ДМИТРО ПОВОРОТНИЙ 1 9 7 1 Р О К У Н А Р ОД Ж Е Н Н Я . В І Й С Ь КО В И Й К А П Е Л А Н . С В Я Щ Е Н И К П РА В О С Л А В Н О Ї Ц Е Р К В И У К РА Ї Н И , ГОЛ О В А В І Д Д І Л У П АТ Р І ОТ ИЧ Н О ГО В И ХО В А Н Н Я ТА К А П Е Л А Н С Ь КО Ї О П І К И Д Н І П Р О П Е Т Р О В С Ь КО Ї Є П А РХ І Ї П Ц У. С Л У Ж И Т Ь К А П Е Л А Н О М З 2 0 1 6 Р О К У І Д ОТ Е П Е Р, В 2 0 1 4 – 2 0 1 5 Р Р. С Л У Ж И В У З Б Р О Й Н И Х С И Л А Х У К РА Ї Н И . П РА Ц Ю В А В З Б І Й Ц Я М И 2 0 - ГО Б АТА Л Ь Й О Н У Т Е Р И ТО Р І А Л Ь Н О Ї О Б О Р О Н И , П ОЛ К У « Д Н І П Р О -1 », 3 9 - ГО Б АТА Л Ь Й О Н У Т Е Р И ТО Р І А Л Ь Н О Ї О Б О Р О Н И , 9 3 - Ї О К Р Е М О Ї М Е Х А Н І З О В А Н О Ї Б Р И ГА Д И , 74 - ГО О К Р Е М О ГО Р ОЗ В І Д У В А Л Ь Н О ГО Б АТА Л Ь Й О Н У, 3 0 - Ї М Е Х А Н І З О В А Н О Ї Б Р И ГА Д И . З Д О Б У В О С В І Т У В Д Н І П Р О П Е Т Р О В С Ь К І Й Д У ХО В Н І Й СЕМІНАРІЇ.

198 К А П Е Л А Н И :

Я

Н А

С Л У Ж Б І

Б О Г У

І

У К Р А Ї Н І

свідомо прийшов до церкви років у тридцять. Спочатку став дияконом, потім, у 2013-му, був рукоположений на священика єпископом дніпровським і криворізьким Симеоном. Господь завжди людину веде, хоч людина не завжди слухає і сприймає це все. Але в певний момент до мене просто прийшло розуміння, що це справді моє, і Господь привів мене до церкви. Спочатку ходив до храму Української православної церкви Московського патріархату, який був неподалік. Але потім я побачив деякі речі, що мені як українцю не сподобалися. Я зрозумів, що такого не має бути в церкві. Це оті почаївські листки, які розказували, що немає такого народу, нема такої мови і такої держави — Україна. Типу «ми — єдіний народ» і таке інше.

199 П Р А В О С Л А В Н А

Ц Е Р К В А

У К Р А Ї Н И

Також Божим промислом пору ч, у районі Нові Кодаки, де я мешкав, саме відновлювалася Українська православна церква Київського патріархату. Раніше там був кінотеатр, і от цю будівлю переробили під церкву. То були непрості часи для української церкви, її взагалі не сприймали, ігнорували, навіть вороже ставились. Але потрошку-потрошку з допомогою людей і самі розвивалися, і храм розбудовували. Зараз це семінарський храм Петра і Павла. На його базі постала Дніпропетровська духовна семінарія, яку я й закінчив у позаминулому році. Це перший її випуск був. Я став тоді відвідувати той храм. Не дуже він був ошатний, гарний, бо ж там руїна була, але була молитва, було церковне життя… Через кілька років мене рукоположили на диякона. Я понад десять років був дияконом, протодияконом при митрополиті. Спочатку Дніпропетровською єпархією керував митрополит Адріан, а потім владика Сімеон. Він і рукоположив мене у 2013-му році в сан священика. Активної участі в Революції Гідності я не брав, просто служив, молився за тих людей. І наголошував по змозі на тому, що ці події справді визначні й не можна так зневажати свій народ. У Києві тоді я не був, просто служив у храмі. А коли почалися бойові дії, я вирішив для себе, що вже коли війна прийшла в дім, треба і самому якось активно діяти. Десь у березні 2014-го, коли ми вже бачили, що відбувається в Криму, я зрозумів, що буде війна. І тоді ж почали хлопці записуватися добровольцями при військкоматах, складалися списки тих, хто бажав захищати Батьківщину. Я прийшов у військкомат, запропонував свої послуги як священик. Я не можу брати до рук зброї, тому що священик воює в інший спосіб, в нього інша зброя — слово Боже, Євангеліє. Ну, мене взяли на список, звісно. Через деякий час почали формуватися батальйони територіальної оборони. Тоді керівником штабу національного захисту Дніпропетровської області був Юрій Миколайович Береза, нині

200 К А П Е Л А Н И :

Н А

С Л У Ж Б І

Б О Г У

І

У К Р А Ї Н І

ГОСПОДЬ БЛАГОСЛОВИВ ТЕБЕ НАРОДИТИСЯ В ЦЕЙ ЧАС, НА ЦІЙ ЗЕМЛІ І ПІД ЦИМ НЕБОМ, БО ЦЕЙ ЧАС, МІСЦЕ І ЛЮДИ, ЩО ОТОЧУЮТЬ ТЕБЕ, НАЙКРАЩІ ДЛЯ ТВОГО СПАСІННЯ.

народний депутат. Він звернувся до нашого керівника Дніпропетровської єпархії владики Сімеона з проханням надати духовну підтримку тим підрозділам, що формувалися. Владика брав участь у церемонії складання першої присяги Штабу нацзахисту і благословляв хлопців та дівчат, які давали присягу. Потім поча ли форм у ватис я бата льйони: «Дніпро -1», 20-й батальйон територіальної оборони, 39-й, 43-й... Постало питання духовної опіки цих підрозділів. І я згодився бути священиком одного з підрозділів, бо сам хотів цього. Так сталося, що я потрапив у 20-й батальйон територіальної оборони. Зараз він входить до складу Збройних сил України. Це один із таких боєздатних підрозділів, що брали участь у бойових діях у Маріуполі з перших днів війни. В Маріуполі перші втрати були 9 травня 2014 року. У Пісках він був, у Авдіївці, Верхньоторецькому, тобто в багатьох місцях, потім у Кримському певний час, виконував бойові завдання в районі Волновахи. І я опікувався цим батальйоном, був його капеланом. У перший рік я взагалі був призваний як військовослужбовець, пішов добровольцем, але був священиком-капеланом цього підрозділу. Потім, коли демобілізувався у 2015-му, вже на волонтерських засадах став надавати духовну підтримку. Але ще в 2014 році, коли служив у 20-му, я відвідував багато інших батальйонів під час своїх поїздок на Схід України. Звісно, зараз діяльність священика-капелана відрізняється від тогочасної (початок 2014–2015 р.), коли ще не було такої системної роботи. Тоді, як усе воно тільки формувалося, мобілізація

201 П Р А В О С Л А В Н А

Ц Е Р К В А

У К Р А Ї Н И

здійснювалася в авральному порядку — перша, друга, третя хвилі. І священики також діяли більше з власної ініціативи. Це стосується областей, прилеглих до зони бойових дій. Це священики Київського патріархату Донбасу, Луганщини, Дніпропетровщини (Січеславщини), Запоріжжя, Херсону. Х лопців просто викидали в чистім полі, умови були дуже-дуже важкі, з харчуванням проблеми, з одягом... І багато священиків узялися спочатку опікуватися ними духовно, потім почали

202 К А П Е Л А Н И :

Н А

С Л У Ж Б І

Б О Г У

І

У К Р А Ї Н І

надавати ще й таку волонтерську, гуманітарну підтримку. Так само й у мене все починалося, бо я хоч ніби і служив у цьому підрозділі, але не був прив’язаний, у мене був такий більш вільний режим. Повертався у Дніпро, збирав гуманітарку, вантажили там машини, зверталися до людей, скриньки ставили по храмах, і на ці кошти закуповували що було необхідно. І що ще було навесні-влітку цього 2014 року... Навіть у добровольців іще були якісь такі сумніви, вагання — ну як це ми будемо стрі л яти? Навіть у ти х сами х росі ян, як що доведетьс я. Чи як ми ото підемо на Донбас? Там же свої люди. Доведеться ж виконувати бойові завдання. Всі розуміли: армія не для того, щоби там танцювати чи якісь пісні співати, армія повинна виконувати свої функції. І на початку ми збиралися в такому ангарі й просто спілкувалися. Я як священик пояснював, що нічого поганого в цьому немає, захищати Батьківщину необхідно, і це правильно, і церква завжди благословляла на захист Батьківщини. Ворог прийшов не для того, щоб із тобою якось загравати і спілкуватися. Він прийшов на твою землю, і ти побачиш, що він принесе. І якщо треба буде, доведеться захищати Батьківщину всіма засобами. Армія саме для цього й потрібна — щоб прості люди не йшли захищати свій дім із ломаками там чи із чимось іще. Щодо заповіді «Не вбий». Ясна річ, це стосується будь-якого християнина, будь-якої людини. І цього не треба робити. Але воїн — це людина, покликана захищати свою землю зі зброєю в руках. Якщо є необхідність, не сваволя, а необхідність, то цю зброю треба застосовувати, бо інакше супротивник не зрозуміє, чого він не повинен робити. Якщо він не чує слів, якщо він не чує звернень, то яким чином можна його зупинити? І я порівнював просту людину зі зброєю і солдата. Солдат виконує накази, спить за наказом, а не тоді, коли захоче, їсть за наказом, у встановлений час, стріляє, коли має наказ стріляти,

203 П Р А В О С Л А В Н А

Ц Е Р К В А

У К Р А Ї Н И

а не тоді, коли хоче стрілити, стоїть на посту… все за наказом. А розбійник зі зброєю чинить інакше. Звісно, в людини зі зброєю є спокуса зловжити цією перевагою. От від цього я застерігав, завжди наголошував на тому, що треба залишатися людиною, усвідомлювати, до чого ви покликані, для чого ви тут виконуєте свій послух, бо це служба, як і в церкві. Ми не на себе працюємо, ми служимо суспільству, Батьківщині, людям, служимо Богу. І це треба розуміти. Поступово у мене налагоджувалися стосунки з хлопцями, вони бачили в мені абсолютно рівну собі людину, хоча й розуміли, що я священик. Довіра з’явилася уже потім, коли підрозділ почав переходити на лінію розмежування, спочатку на територію Донецької, Дніпропетровської областей. Між самими підрозділами — ротами, взводами, опорними пунктами — була вже доволі велика відстань. І я їх регулярно відвідував, проводив богослужіння, хрестив. Я особисто за ці роки, мабуть, десь осіб із десять точно охрестив. Багато людей сповідалися, причащалися. Навіть ті хлопці, що були хрещені в дитинстві… вони вже свідомо приходили до віри. Перших втрат наш підрозділ зазнав 9 травня 2014 року в Маріуполі, коли по тривозі була піднята одна з рот мого батальйону. Їх на літаку передислокували в Маріуполь. Тоді якраз під виглядом оцього параду «безсмертного полку» дуже багато цивільних людей вийшли і намагалися захопити будівлю міського відділу внутрішніх справ Маріуполя, в якій саме в цей час проводилася нарада силових структур. Там був і командир нашої роти підполковник Сергій Демиденко. Коли почався штурм цієї будівлі і її оточили, він прийняв бій, під час якого й загинув. Він устиг подзвонити у свій підрозділ і дати наказ на розблокування. Тоді загинув іще кулеметник Олег Ейсман, теж із Дніпра хлопець. Це були перші втрати підрозділу. І ці перші втрати вже трохи хлопців змінили. Тобто багато хто з них тоді зрозумів, що це не іграшки, що це справді війна. Коли почали вже звільняти

204 К А П Е Л А Н И :

Н А

С Л У Ж Б І

Б О Г У

І

У К Р А Ї Н І

ці місця, була операція зі звільнення Мар’янки. Втрат не було, тільки поранені, дуже гарно командування батальйону тоді провело цю операцію. Довгий час підрозділ залишався у Мар’янці, я їх там також відвідував регулярно. У чому ще полягала моя діяльність? Ми швидко налагоджували стосунки з місцевим населенням. Ми бачили велику необхідність підтримувати їх, зокрема гуманітарно, морально, що дуже важливо, бо там багато людей — патріоти. Так сталося, що не змогли вони вчасно консолідуватися і потім уже мало що вирішували, бо були під окупацією, але чекали, коли Україна звільниться, і самі долучилися і до підтримки армії, й до розбудови осередків свого суспільства в тих місцях. Ми дуже активно певний час допомагали школі у тій самій Красногорівці. І разом з волонтерами започаткували такий

205 П Р А В О С Л А В Н А

Ц Е Р К В А

У К Р А Ї Н И

ду ховно-мистецький проект «Нас не зламати». На цілковито волонтерських засадах збиралися митці, й ми відвідували військові підрозділи. Це 39-й батальйон, 20-й, полк «Дніпро-1», 93-тя бригада, 25-та аеромобільна бригада, 74-й розвідбат, тобто всі підрозділи, в які тільки ми могли потрапити. Спочатку я там молився, говорив слово, дякував хлопцям за те, що вони роблять, захищаючи Батьківщину, мирне небо над Дніпром, над нашою країною, розказував, як там зараз, у мирних містах, пояснював, що там війни немає саме завдяки їм, і ми вдячні їм за те, що мирне життя триває і вони тут тримають цей рубіж. Потім давали концерт. І ось із таким проектом ми за ці чотири роки об’їхали багато місць, від Маріуполя і до Лисичанська. Ми влаштовували концерти і для місцевого населення. Провели навіть концерт в Артемівську (нині Бахмут) на центральній площі в той час, коли по окраїнах іще були обстріли, бойові сутички. Поспілкувалися з місцевими людьми — з українцями, патріотами. Дуже їх це розчулило, дуже вдячні вони були. Пам’ятаю, в Краматорську був такий бар-кафе «Фієста». Ми приїхали туди — гурт «Вертеп», піано-екстремісти: такий собі піаніст Богдан, що на Майдані грав, приїхав з нами, і ще одна була виконавиця. Я сказав вступне слово. Зал був повністю забитий, і коли а капела, просто під гітару, заспівали Гімн, люди (містяни Краматорська) встали і зі сльозами на очах співали. Потім вони дякували, говорили: «Ви не розумієте, що ви зробили!» Ми побачили, що ми разом просто від серця до серця налагоджуємо ці горизонтальні зв’язки. І з цим проектом, була б така можливість, треба не лише на Схід, а й на Захід їздити — налагоджувати ось ці стосунки. Ще часто, бувало, запрошували, особливо у 2014–2015-му, мене як священика місцеві громади, коли там відкривалися пам’ятники нашим загиблим хлопцям. Я завжди погоджувався, звісно, лише зі згоди командування. Я також привозив у підрозділи

206 К А П Е Л А Н И :

Н А

С Л У Ж Б І

Б О Г У

І

У К Р А Ї Н І

журналістів, перевіривши, ясна річ, хто ці люди. Для мене було важливо, щоб вони бачили реальні речі, які відбуваються на війні. І головне — показували наших хлопців: хто вони такі, що це звичайні х лопці, які там за власним вибором, які захищають нас, — щоб люди бачили їхні обличчя. Важливо щоб був зворотний зв’язок. Навіть ті журналісти, коли приїжджали, вони бачили ці реалії, переосмислювали якісь речі. Я завжди дякував хлопцям, завжди — дякував, дякував, дякував. Для них це було дуже важливо — чути оці слова. Я дякував і від себе особисто, від своєї родини, і від церкви, взагалі від усіх тих, кого знаю, я завжди дякував їм за те, що вони роблять. Це було дуже важливо! Ну і, звичайно, церковна моя робота як духівника — сповідь, причастя, хрещення… Саме тому, що в мене була можливість бути і на фронті, й у Дніпрі, багатьох хлопців я ховав особисто. Особливо важкі такі спогади припадають на літо 2014 року. ІЛ-76 — багато хлопців тоді загинуло, дуже багато, і ми їх ховали. Потім Шахтарськ, коли ми втратили 24 наших хлопців з 25-ї аеромобільної бригади, переважно з Дніпропетровської області, потім страшний Іловайськ... Це відбувалося на площі Героїв Майдану в нас у Дніпрі (колишня площа Леніна), просто посеред площі вивозили труни. Збиралися представники громадськості, місцеве керівництво, військові, духовенство. Спочатку керівництво звернулося до владики Сімеона, керівника Дніпропетровської єпархії Київського патріархату, а він запропонував запросити представників інших конфесій, бо ми розуміли, що ховаємо людей різних віросповідань. Там могли бути і християни — католики, греко-католики, і мусульмани, могли бути іудеї. Владика запропонував запросити представників усіх конфесій. Потім тіла загиблих у трунах вантажили на машини і колоною рухалися на Краснопільське кладовище, де й ховали. Великі втрати літа, осені 14-го року і зими 15-го надихнули на втілення ідеї увічнення пам’яті загиблих земляків. На початку

207 П Р А В О С Л А В Н А

Ц Е Р К В А

У К Р А Ї Н И

15-го року ми, волонтери, звернулися до Дніпропетровських бізнесменів, і один з них безкоштовно надав гранітні плити. На них ми почали карбувати імена загиблих з підрозділів, які формувалися в Дніпропетровській області. Місцем пам’яті ми визначили Алею Небесної Сотні, що біля Дніпропетровської обладміністрації. Там раніше був встановлений камінь і хрест на честь загиблих на Майдані, і біля нього давали присягу перші добровольчі батальйони російсько-української війни. Першу плиту ми встановили на честь загиблих в ІЛ-76 в Луганському аеропорту, екіпажу і підрозділу 25-ї ОАБ. Таких плит за рік ми встановили 20. Що важливо, це був абсолютно волонтерський проект. Зараз ця алея вже має інший вигляд, але можна сказати, що ми її започаткували. Я дуже гордий тим, що це зробило наше місто — Дніпро, що це було зроблено коштом небайдужих людей. Така гарна алея пам’яті… Ми хотіли, щоб обов’язково були обличчя цих хлопців,

208 К А П Е Л А Н И :

Н А

С Л У Ж Б І

Б О Г У

І

У К Р А Ї Н І

не просто рядочки у стовпчику — ми вже пережили ті часи, коли люди були «гвинтиками». Зараз усі заходи з ушанування пам’яті проводяться саме там. І я дуже радий, що долучився до цих речей, для мене це дуже важливо. У мене в полку «Дніпро-1» при храмі, де я служу, є меморіа л такий, зроблений від щирого серця самими людьми з ініціативи Юрія Миколайовича Берези — почесного командира і першого командира полку. Був побудований цей храм і біля нього меморіал, і на цьому меморіалі фотокартки хлопців, що загинули — 32 хлопці, починаючи з Донбасу (Юрій Матущак), далі Львівщина (Тарас Брус), Чернігівщина, Полтавщина, Херсонщина — з усіх міст України хлопці. Оце Україна, і це якраз свідчення того, що Україна єдина. Бо нам розказують, що хтось працює, хтось когось годує і таке інше. То все слова, які розірвали Україну, а це — справи, які Україну об’єднують. Інший проект, також волонтерський. Ми вирішили на Різдво на декілька днів вивезти дітвору в Дніпро з Красногорівки, Мар’їнки, де часто точилися бойові дії. Діти сиділи там днями, тижнями в тих підвалах, погрібах. Це був січень 2015-го, тобто ще гаряча війна, ще там світла не було, води, бойові сутички на околицях, обстріли постійні. Ми вивезли тоді щось до п’ятдесяти дітей просто з-під обстрілу. І от ми виїхали і наближаємося до Дніпра — стає більше світла по селах, в’їжджаємо у Дніпро — повсюди світло, ялинки на площах, люди гуляють… Діти були просто в шоці від цього. Тим більше, що російська пропаганда переконувала, що України немає, Україна рухнула, вовки виють по вулицях. Вони приїха ли в мирне місто Дніпро, яке прийняло їх як рідних. Вони побували на багатьох заходах: на ялинці, в цирку, в театрах, були на святковому богослужінні у храмі Різдва Пресвятої Богородиці, де для них також влашт ували свято. «Макдональдс» безкоштовно прийняв цю групу дітей.

209 П Р А В О С Л А В Н А

Ц Е Р К В А

У К Р А Ї Н И

Ми попросили — вони згодилися і дуже радо прийняли. Був цирк, потім кіно. Люди так само приносили харчі, якийсь одяг для них... Ми їх прийняли і, звичайно, зі сльозами на очах проводжали знову в ту війну. Але ж треба було вертати до батьків. Ми організували три таких заходи. Я дуже вдячний тим людям, які долучилися до цього, і тим, хто зараз цим займається. У 2015-му ми, можливо, першими зробили оці от речі — показали, що можна таке робити, і люди вже більш системно цим займаються. Вже й на море дітей декілька разів вивозили, у Карпати, за обміном. Нещодавно буквально зустрічався з директоркою тієї школи, яку розбомбили. Вона дякує нам навіть за те, що, каже, «ви нам допомогли повірити в себе. Ви дали нам упевненість у тому, що можна щось зробити. Ми почали стукати, звертатися, і люди стали нам відповідати — ми побачили, що є небайдужі». Героїзм наших воїнів проявився навіть у тому, щоб просто бути в тих умовах, у яких вони опинилися в 2014 році. Хлопці втрачали здоров’я, бувши там, де навіть води нормальної не було, в сирості, у постійному стресі, під невпинними обстрілами. Звісно, герої всі ті хлопці, що загинули. Сергій Демиденко, офіцер, про якого я вже говорив… Він прийняв рішення захищати Батьківщину і став майже сам на сам із ворогом. Тоді, в Маріуполі, було невідомо, чим це все закінчиться. Це був геройський вчинок. І хлопці, які без бронежилетів ішли під кулі — герої. Герої й оті пацани, що в Іловайську були, що пішли на контракт в армію. Іл-76 — герої, бо пішли в невідомість… Було б, звісно, гарно, якби вони приземлилися і захистили той аеропорт, авжеж, це теж було б геройством. У мене є знайомі священики, які у полоні були, і священики, які були в Дебальцівському котлі, разом з хлопцями виходили з того оточення. Це герої… Або ті хлопці, що потрапили в полон у Красному Партизані, більшість із них, повернувшись із полону, знову пішли воювати.

210 К А П Е Л А Н И :

Н А

С Л У Ж Б І

Б О Г У

І

У К Р А Ї Н І

А їх же там кожного залякували: ми стежимо за тобою, знову з’явишся на фронті — вб’ємо тебе і твою родину. І вони не побоялися цього. Героїзм — це не лише на амбразуру стрибнути, а й зробити оцей свідомий вибір. Для мене ці люди — герої. Тоді мені вдалося домовитись і забрати тіла чотирьох хлопців із Красного Партизана. Господь дав таку можливість — додзвонитися до того ватажка. Він погодився, і з нашого боку дали дозвіл. Якраз у Красному Партизані в січні 2015 року біля Торецького був блокпост. Його оточили, і хлопці там в оточенні вели бій. Четверо загинуло, а інші дев’ятеро потрапили в полон. Наступного дня, коли цей бій іще тривав, я знову приїхав у підрозділ, бо нас у перший день не пустили. Тоді саме командир оцього підрозділу «Восток» телефонував дружині офіцера Андрія Колісника, щоб вона приїхала забрати тіло чоловіка. І я кажу: «Давай я заберу. Чому жінка має їхати хтозна-куди?» Ну, бо це важко навіть уявити… Я подзвонив цьому ж ватажкові, він каже: «Та забирайте». Я питаю: «То, може, всіх можна забрати?» Я представився

211 П Р А В О С Л А В Н А

Ц Е Р К В А

У К Р А Ї Н И

священиком з Дніпропетровщини. «Ну давай всіх тоді». Я кажу: «Зараз я домовлюся з військовими…» Він: «Ні, ніяких військових, машина цивільна, ви і все». Наступного дня ми поїхали, я домовився з командиром, друг мій Володя Фоменко сів за кермо, машину знайшла волонтерська організація «Патріот». І ми на «газелі» поїхали в Красний Партизан, забрали тіла хлопців і перевезли вже на нашу територію. Через кілька днів я їх сам і ховав. Не на всіх похоронах я був. Ховав Сергія Слюсаренка в Дніпродзержинську (нині Кам’янське) і в Чумаках Андрія Колісника. Альберт Саруханян — вірменин, він був із Кривого Рогу, я не встиг туди просто фізично. І Роман Цех — хлопець із Покровського району, саме на кордоні з Донбасом. Але я часто буваю в нього на могилці, як на Схід їжджу. Я просто як християнин повинен був це робити… «Нагодуй голодного і спраглого, поховай померлого». Але от такі речі дають розуміння і хлопцям, що їх не кинуть. Навіть якщо вони загинуть, вони повернуться додому. Це важливо знати. І оцей соціальний

212 К А П Е Л А Н И :

Н А

С Л У Ж Б І

Б О Г У

І

У К Р А Ї Н І

проект «Груз-200» Міністерства оборони саме цим займається — вони повертають хлопців. Це показник цивілізованості армії, цивілізованості країни, ставлення до своїх загиблих. Так, воно все в процесі становлення, але це робиться, і таким чином ми засвідчуємо, що ми самі змінюємося. Мені дуже пощастило, на відміну від тих священиків, які вже зараз на посадах і мають постійно перебувати в підрозділах, тому що я бачив різне, я бачив і мирне життя — те, заради чого воюють хлопці, бачив і оте багно, і отих світлих людей у тому багні. Це дає мені сили і розуміння, що життя… воно таке різнобарвне. І це добре. Багато хто починає: «Всьо пропало, там не чувствуют войни...» Так а за що ж воюють, власне? Це значить,

213 П Р А В О С Л А В Н А

Ц Е Р К В А

У К Р А Ї Н И

Я ЗАВЖДИ ДЯКУВАВ ХЛОПЦЯМ, ЗАВЖДИ — ДЯКУВАВ, ДЯКУВАВ, ДЯКУВАВ. ДЛЯ НИХ ЦЕ БУЛО ДУЖЕ ВА ЖЛИВО — ЧУ ТИ ОЦІ СЛОВА. Я ДЯКУВАВ І ВІД СЕБЕ ОСОБИСТО, ВІД СВОЄЇ РОДИНИ, І ВІД ЦЕРКВИ, ВЗАГАЛІ ВІД УСІХ ТИХ, КОГО ЗНАЮ, Я ЗАВЖДИ ДЯКУВАВ ЇМ ЗА ТЕ, ЩО ВОНИ РОБЛЯТЬ. ЦЕ БУЛО ДУЖЕ ВА ЖЛИВО!

що хлопці гарно виконують свої функції, жертвуючи життям, здоров’ям, якимись іншими речами заради того, щоб «там» люди не відчували війни. Для мене постання Єдиної помісної автокефальної церкви — це така собі духовна гігієна. Я не говорю про геополітику. Це духовна гігієна, тому що через українську церкву не зайдуть ідеї «русского міра», «царя-іскупітєля»… Церква Христова має проповідувати Христа, служити людям і Богу. Просто нам треба бути сміливішими і не боятися мріяти, розуміючи, що Господь передбачив для нас щось краще, ніж ми собі можемо придумати. Не впадати у розпач, тому що наше оце мирне життя куплене дорогою ціною. Я дуже радий зустрічати цих хлопців і дівчат живими, дуже радий бачити, як вони повертаються і починають жити звичайним життям, не б’ють себе в груди на «колчаківських фронтах», не рвуть за пільги тільняшку на грудях, а створюють підприємства, залучають робітників, працюють, розбудовують цю країну, цю землю, яку Бог нам дарував.

214 К А П Е Л А Н И :

Н А

С Л У Ж Б І

Б О Г У

І

У К Р А Ї Н І

215 П Р А В О С Л А В Н А

Ц Е Р К В А

У К Р А Ї Н И

МАКСИМ СТРИХАР 1 9 6 7 Р О К У Н А Р ОД Ж Е Н Н Я . В І Й С Ь КО В И Й К А П Е Л А Н . С В Я Щ Е Н И К П РА В О С Л А В Н О Ї Ц Е Р К В И У К РА Ї Н И . С В Я Щ Е Н И Ц Ь К А Х І Р ОТО Н І Я В І Д Б УЛ АС Я У 2 0 07 Р О Ц І . Н АС ТО Я Т Е Л Ь П А РАФ І Ї В МЧ Ю Р І Я П Е Р Е М ОЖ Ц Я ( М . К И Ї В ) . З Д О Б У В О С В І Т У В КОЛ Е Г І Ї П АТ Р І А РХ А М С Т И С Л А В А . П РА Ц Ю В А В З Б І Й Ц Я М И Д О Б Р О В ОЛ ЬЧ О ГО У К РА Ї Н С Ь КО ГО КО Р П УС У « П РА В И Й С Е К ТО Р », Д О Б Р О В ОЛ ЬЧ И Х Б АТА Л Ь Й О Н І В « Д Н І П Р О -1 », « Л У ГА Н С Ь К », « А Й Д А Р », « Д О Н Б АС », П ОЛ К У « К И Ї В », 1 2 8 - Ї О К Р Е М О Ї Г І Р С Ь КО - Ш Т У Р М О В О Ї З А К А Р П АТС Ь КО Ї Б Р И ГА Д И , 9 3 - Ї О К Р Е М О Ї М Е Х А Н І З О В А Н О Ї Б Р И ГА Д И « ХОЛ ОД Н И Й Я Р », 5 3 - Ї О К Р Е М О Ї М Е Х А Н І З О В А Н О Ї Б Р И ГА Д И .

216 К А П Е Л А Н И :

Я

Н А

С Л У Ж Б І

Б О Г У

І

У К Р А Ї Н І

працюю у Софії Київській, а Майдан — зовсім поруч. Кожного дня ми були на Майдані, від самого початку. Колись у мене була дитяча мрія — стати військовим фотографом. І коли війна прийшла в Київ у вигляді Майдану, то для мене як для фотографа це було велике щастя, бо я мав змогу знімати. Що я міг дати як людина з Майдану? Як священик я не міг бити беркутівців і жбурляти в них каміння. Я міг молитися і міг знімати. Міг фільмувати історію, яку я бачив, якої був свідком. Бо я знав, що це стане історією. І це було справді цікаво. Страх? Не знаю. Я настільки звик жити в екстримі… Я раніше працював спелеологом, входив до Української спелеологічної асоціації (очолював ту частину, що займається штучними печерами). А екстрим там був завжди. Тут прийшов новий екстрим. Це вже якесь рідне середовище, якого не вистачає людині, що звикла перебувати в екстримі. Тобто те, чого бракувало моїй душі, воно прийшло. Коли з’явилися перші жертви, я разом із волонтерами допомагав пораненим у клініці на бульварі Шевченка. Тобто фільмування, спілкування... Оце був мій Майдан. Потім було дуже боляче, коли я побачив, що політики починають використовувати Майдан. Був зовсім не зрозумілий на той час «Правий сектор». Коли я заходив до них у штаб, вони до пуття не могли пояснити, навіщо там перебувають, що роблять, яка в них мета, як можна стати членом їхньої організації. Там були якісь люди, котрі сиділи зі стосами паперів і щось записували. Ти міг подати заяву, тебе могли формально до якоїсь групи приписати, але не факт, що тебе в ту групу позвуть. Здається, просто там було накопичення паперів і кількості членів. А потім почалася повільна окупація Криму. Дуже хотілося поїхати туди і знімати. Я навіть вийшов на людей з УТ-1, знайшов журналіста, просив, щоб ми разом поїхали познімати. Бо інформації було дуже мало. Але чомусь УТ-1 не дуже пішли на контакт.

217 П Р А В О С Л А В Н А

Ц Е Р К В А

У К Р А Ї Н И

Потім уже Крим окупували, почалися воєнні дії на Сході. І з’явилися перші поранені в київському військовому шпиталі. Я поїхав до того шпиталю і став волонтером-капеланом. Тоді ще капеланської служби не було, і я просто став священиком, котрий опікувався пораненими. Ми працювали спільно з групою волонтерів. Вони мені надавали інформацію про кількість поранених, що прибули до шпиталю: про людей з тяжкими пораненнями, про тих, хто потребував якоїсь особливої уваги священика. Майже кожного дня я приїжджав, обходив усі палати, спілкувався з людьми, готував їх до причастя, причащав. Бо причастя — це найголовніше, що може бу ти для християнина. Особливо якщо людина пережила стресові стани. Там було дуже багато добровольців. А добровольці ще несли дух Майдану. Вони могли бути без ніг, але в них була дуже велика сила духу. І вони надихали інших людей, тих, наприклад, яких

218 К А П Е Л А Н И :

Н А

С Л У Ж Б І

Б О Г У

І

У К Р А Ї Н І

доставляли з Донецького аеропорту. Бо там теж різні настрої були: «Армія нас кинула, держава кинула», «Ми нікому не потрібні», «Ніг нема, рук нема, все погано, дружина пішла, діти»… В кожного свої проблеми. Не всі були героями. Дуже багато людей перебували в шоковому стані. В одного хлопця залишилася лише половина тіла: ні рук, ні ніг. Це моторошно. Але він живий, він мислить, йому треба якось із цим жити, із цього виходити. Було дуже важко. І волонтери там працювали, не шкодуючи себе. Я побачив, що духовна підтримка потрібна не тільки пораненим, а й самим волонтерам. Бо вони теж дуже сильно вигорають. Бувало, просто сіли й сидять, або в шоці, не можуть розмовляти, або ридають усю ніч. Тому ми звернулися до Інституту психології, щоб вони надали якусь допомогу. Тоді ми випустили перший молитовник. У ньому спершу подавалися поради психологів, а потім молитви. Дуже коротенькі молитви, основні, котрі людина, перебуваючи в полі, на війні або в шпиталі, може просто відкрити і прочитати. Не великий «талмуд», у якому людина тоне і не знає, як молитися, а основне. Плюс там були невеличкі скорочені правила підготовки до причастя, молитва після причастя, молитва за Україну. Тобто те, що може духовно підтримати людину. Ну, а потім я зрозумів: щоб я міг більше допомогти пораненим, я повинен бути там, де вони. Знайшов водія, котрий уже їздив на фронт, — «дядю Сєрьожу», це такий позивний у нього, він сам із Донецька. В нього був невеличкий бусик, і ми з ним відвозили гуманітарну допомогу на фронт. У шпиталі познайомилися з людьми, частини яких іще воювали, і вони знали, що там потрібно. Вони мені надавали інформацію, ми зв’язувалися з частинами або меншими підрозділами (батальйон, рота) і напряму вже возили їм гуманітарну допомогу: пічки, форму… Бо в них нічого не було. Це бу в березень 2015 рок у. Саме зак інчи лас я обо рона Донецького аеропорту. І тим частинам, котрі виходили

219 П Р А В О С Л А В Н А

Ц Е Р К В А

У К Р А Ї Н И

КОЛИ ЛЮДИНА НЕ В ЕКСТРИМІ, ВОНА ПРО БОГА НЕ ДУЖЕ ПАМ’ЯТАЄ. КОЛИ Ж ЕКСТРИМ, ВОНА ПОЧИНАЄ МОЛИТИСЯ, НАВІТЬ ЯКЩО НЕ ВІРИТЬ. І ЇЙ ТРЕБА З КИМОСЬ ПОГОВОРИТИ. З КОМАНДИРОМ ВОНА РОЗМОВЛЯТИ НЕ ДУЖЕ ХОЧЕ. АДЖЕ ЗНАЄ ВСІ ЙОГО ВАДИ І ЗНАЄ, ЩО СК АЗАНЕ МОЖЕ ПІТИ «НАГОРУ». А ЗІ СВЯЩЕНИКОМ БІЙЦІ ГОВОРИТИ ХОЧУ ТЬ.

з аеропорту, ми стали надавати ду ховну підтримку. Це було їм потрібно. Бо вони виходили з того пекла і хотіли говорити. Коли людина не в екстримі, вона про Бога не дуже пам’ятає. Коли ж екстрим, вона починає молитися, навіть якщо не вірить. І їй треба з кимось поговорити. З командиром вона розмовляти не дуже хоче. Адже знає всі його вади і знає, що сказане може піти «нагору». А зі священиком бійці говорити хочуть. Тоді хотіли (зараз зовсім інше ставлення). Тоді справді там стояли черги на сповідь, черги до причастя. Ми служили прямо в тих умовах, де перебували бійці. Брали якийсь ящик з-під снарядів, робили з нього престіл і просто там служили. Загалом були різні умови. Колись навіть у душовій кабінці в нас була церква. Тобто дуже цікаво. Це народжувалася нова жива церква, нове живе православ’я. Нам допомагали навіть люди з Московського патріархату. Якось ми були в Пісках, то диякон Московського патріархату (він служив звичайним санітаром) допомагав мені на службі як диякон. Він подзвонив до свого керівництва, спитав, чи може допомагати. Ті дозволили, але сказали, що причащатися не можна. Але коли всі бійці причащалися, а він стояв осторонь, то йому стало якось не по собі, і він теж причастився. Коли ми наступного разу приїжджали, він просто плакав, така в нього була радість. Тобто

220 К А П Е Л А Н И :

Н А

С Л У Ж Б І

Б О Г У

І

У К Р А Ї Н І

тоді там уже народжувалася нова церва. Там Православна церква України справді ставала православною. Греко-католики також з радістю приходили, сповідалися, причащалися. Тобто вони знали, що Бог потрібен. А хто їм буде давати зв’язок із Богом — чи то буде священик-протестант, чи католик, чи православний — то вже було другорядне. Оце другорядне випливає зараз — на перший план виходить догматика. Коли нам почали видавати офіційні відрядження від Генерального штабу, у військовій частині, куди ти прямував, тебе вже чекав командир. Він повинен був надати тобі хоча б якийсь шолом, бронежилет і людину, яка тебе мала супроводжувати. Бо до того часу в нас були різні випадки. Якось ми заїхали майже в Донецьк. Там же лінії фронту немає. І GPS працює ще за тими дорогами, котрі були до війни. І коли ти працюєш з підрозділами на лінії розмежування або в «сірій зоні», то дуже легко в’їхати на територію противника. Ми вже проїжджаємо Єленівку, а я кажу: «В Єленівці ж кадирівці». Така траса гарна була, під’їхали майже до Донецька… Давай розвертатися. Вискочили.

221 П Р А В О С Л А В Н А

Ц Е Р К В А

У К Р А Ї Н И

«Другорядні» частини (другу лінію оборони) ми не брали під свою опіку. Бо зона АТО дуже велика, а воєнні дії ведуться тільки по лінії фронту. Трохи далі — 2–3 кілометри — там уже спокійне життя, що не дуже відрізняється від перебування в Києві. А вглиб проїхав, блокпост, блокпост — уже обстріли, вже люди по-іншому поводяться, вже стоять зовсім інші частини, вже інші люди. І отам, на передовій, перебували саме ті люди, що вийшли з Майдану: «Правий сектор», добровольчі підрозділи «Дніпро-1», «Луганськ», «Айдар»… От. І з цими підрозділами ми вже працювали. Плюс брали під опіку місцеве населення. Це, як правило, дитячі будинки, школи. Бо я в цій структурі працював. Ми знаходили в інтернеті їхні телефони, зв’язувалися з ними, питали, що їм потрібно. І вже везли для них цільову допомогу. Ми об’їздили майже всю лінію фронту, від Станиці Луганської до Широкиного. І тоді той дух відчувався. Люди хотіли воювати. Вони знали, як воювати. Вони знали, чого хочуть від війни. Вони знали, чому воюють. Вони воювали не за гроші. Тоді ще не було контрактної армії, армія була гола-боса і без належного забезпечення зброєю. Якщо правосєк хотів воювати, йому треба було автомат чи гармату десь узяти. Тобто він її десь відбив чи поцупив — і він воює. Так само і з набоями, і з усім іншим. І люди хотіли молитися. Вони хотіли бачити священика. Вони у священику бачили свого побратима, а не якогось київського попа. І це було дуже гарно. То справді вже була церква. Там був і народ, і священик, і Бог — там були всі. А потім потроху це становище стало змінюватися. Десь під кінець 2016 року вже постала контрактна армія, вже скрізь почала діяти СБУ, вже почалося щось таке, до чого ми звикли до Майдану. Старі порядки почали відроджуватися. В армії з’явилися мєнти, що не пройшли якоїсь перевірки і погодились на контракт, бо десь же треба працювати. Пішли п’янки, дисципліни ніякої…

222 К А П Е Л А Н И :

Н А

С Л У Ж Б І

Б О Г У

І

У К Р А Ї Н І

ТРЕБА СПЕРШУ ЗРОБИТИ ТАК, ЩОБ ВОНИ ТОБІ ПОВІРИЛИ, ЩО ТИ ЩИРИЙ, ЩО ТИ ЇХ НЕ ОБМАНЮЄШ, ЩО ТИ ЇМ ВІРИШ І ЩО ТИ ЇМ ЗМОЖЕШ ДОПОМОГ ТИ. А ДЛЯ ЦЬОГО ТИ ПОВИНЕН З НИМИ СПІЛКУВАТИСЯ НА РІВНИХ. НЕ СТАВАТИ НАД НИМИ, НЕ ПІДЛАШТОВУВАТИСЯ ПІД НИХ, А БУ ТИ ТАКИМ, ЯК ВОНИ, РАЗОМ ІЗ НИМИ. ТОДІ ВОНИ ПОЧИНАЮТЬ ТОБІ ВІРИТИ.

Добрі командири — дуже велика рідкість. А координується капелан із ким? З командиром. Коли приїжджаєш у частину, то командир питає: «Де б ти хотів бути, з ким би ти хотів працювати?» Звісно, різні випадки були, але, як правило, було так. Ти кажеш: «Я звик працювати на передовій. Постійно їжджу поблизу Донецького аеропорту: шахта «Бутівка», Піски, Водяне. Тобто це мій сектор. Давайте десь там». — «Добре». От у цьому секторі постійно я працював, служив там літургії, приймав сповіді і таке інше. Головне — це ду ховна підтримка. Особливо коли трапляються випадки самострілів. А таке теж буває. Бо людина часто впадає у розпач. Наприклад, поїхав чоловік додому у відпустку — дізнався, що дружина його зраджує чи ще щось таке. Він повернувся і застрелився. От. А це передова, це воєнні дії, й людям треба, щоби хтось їх підтримував. Вони бояться спати там, де той хлопець застрелився. Ми з ними помили кімнатку, освятили. І мені треба там переночувати, аби показати, що нічого страшного в тому нема. Тобто вони повинні відчувати, що хтось їм допомагає. Бо вони люди хоч і дорослі, але все одно як діти, і їм потрібна допомога. А мами нема, мама далеко. І треба, щоб тією «мамою» став священик. Зараз уже, слава Богу, Генштаб почав виховувати військових капеланів. Проводяться капеланські курси, у військових частинах

223 П Р А В О С Л А В Н А

Ц Е Р К В А

У К Р А Ї Н И

запроваджені контрактні місця для священиків-капеланів. Але досі немає закону про військове капеланство. Тому вони не мають жодного соціального захисту. Аби людина тобі повірила, треба, щоб вона вважала тебе своїм. Наприклад, коли я прийшов як священик на парафію (я став працювати другим священиком), то спершу виникли проблеми. Бо бабусі, які ходять до церкви, звикли до іншого священика і не хотіли до мене йти на сповідь. Навіть був такий випадок. Одна бабуся відвела мене вбік і сказала: «Знаєш, ти тут будеш недовго. Ти нашого отця не підсидиш. Ми так зробимо, що ти звідси підеш». Тобто там теж є свій екстрим. І треба було, щоб ти сам, своїм життям, довів людям, що вони можуть тобі довіряти і через тебе сповідатися Богу. Те ж саме було і в шпиталі. Коли тільки прийшов туди, треба спершу зробити так, щоб вони тобі повірили, що ти щирий, що ти їх не обманюєш, що ти їм віриш і що ти їм зможеш допомогти. А для цього ти повинен з ними спілкуватися на рівних. Не ставати над ними, не підлаштовуватися під них, а бути таким, як вони, разом із ними. Тоді вони починають тобі вірити. Те ж саме й на фронті. Але там є одна дуже важлива особливість. Десь із 2016 року частину особового складу стали комплектувати з колишніх зеків. «Зеки — це добре, — каже командир, — бо вони знають команди, вони підкоряються». Така комплектація в армії пішла саме з 2016-го, бо кілька добровольчих підрозділів розформували, а частина їх бійців загинули: Іловайськ, Дебальцево, інші котли. От. А треба ж чимось частини наповнювати. І пішли зеки. А вони, як виявилося, не вважають за геройство воювати на «Бутівці». І коли когось із зеків посилають на «Бутівку», то для нього це так, ніби він іде на смерть: «Мене ведуть на розстріл!» Все, в нього горе страшне. Але справді, з ними легко підтримувати порядок. Якщо вони вибудовують таку вертикаль, як на зоні, де є пахан і є ті, хто під ним. Тобто якщо,

224 К А П Е Л А Н И :

Н А

С Л У Ж Б І

Б О Г У

І

У К Р А Ї Н І

приміром, набив комусь морду, п’єш багато або не слухаєшся — підеш на «Бутівку». Війна не ідеальна. Вона зовсім різна, вона екстремальна. Але то війна, і на війні є все. До цього треба бути готовим. І це дуже важко. Дуже важко, коли тебе збираються розстрілювати свої. Зрозуміло, коли ти отримаєш кулю від ворога. А коли привозиш допомогу, а тебе ставлять до стінки… Бо й такі випадки були. От коли вони всі п’яні — ти бачиш, що то не українське військо. З цим важко жити. І цим людям важко допомогти. Бо вони, як правило, потребують допомоги, коли напилися і з них «полізло». А коли вони протверезіють, то закриваються. На мою думку, з людьми, яких набирають на фронт, мають працювати військові психологи. Бо коли їдуть добровольці (особливо це було на початку), вони знають, що їдуть на війну. А ті, що не знають, навіщо туди їдуть, бо їх призвали, ті п’ють. Або колються. Дуже мене вразив київський військовий шпиталь. Там є психіатричне відділення, то воно просто забите людьми. Там є люди з посттравматичним стресовим розладом. Але є й дезертири та ті, хто не хоче воювати. І їх дуже багато. І умови там дуже страшні. А психологів, психіатрів на той момент, коли я там був, не вистачало. Коли я вперше їхав на фронт, родина не до кінця розуміла, куди я. Тому нормально відпускала, як у церкву на молитву. От старший син — так, він розумів. Купив мені у Штатах (він трохи заробляє) каску, бронік. Трішки допоміг, щоб я купив собі аптечку. Бо я пішов на курси «Захист патріотів», то знав, що має бути в аптечці, як надавати першу допомогу. Спершу на передовій було якось дивно. Бо навкруги стріляють, а ти собі лежиш спокійно, і мелодія отих пострілів дуже цікава. Тобто стріляють скрізь: і на нашій території, і там. І ти в центрі цього перебуваєш. А потім зранку сонце встало — все тихо, і зовсім ніхто не стріляє.

225 П Р А В О С Л А В Н А

Ц Е Р К В А

У К Р А Ї Н И

А якось ми з водієм, «дядею Сєрьожею», їхали недалеко від аеропорту, і та дорога пролягала якраз між нашою і їхньою позиціями. І в нашій машині пробило двигун. Ми тихенько з’їхали з горбочка і стали в невеличкій ямочці. А поряд кукурудза росла (тобто те, що він неї залишилось, — її ніхто не збирав уже кілька років), і вона нас прикрила — лиш трохи дах вилізав над тією кукурудзою. От. Повз нас БТР проїхала — не зупинилася. Ми зупиняємо, а це ж передова, там не можна стати бетеером, його ж підіб’ють. Друга проїхала — і ніяк. Водія конт узило, притому так конкретно, що він зовсім нічого не чув. І він каже: «Максиме, піднімися на гору, подивися, може, хтось їде». Я трохи пройшов, і у мене біля ву ха спершу одна куля пролетіла, потім інша... І от я відчув, що вони не свистять, а дзижчать. Знаєте, як хрущі: ж-ж-ж, ж-ж-ж. Тоді я зрозумів, що я на війні. От. І я спустився, а водій же кричить. Кажу йому: «Дядь Сєрьожа, давайте краще сядемо за машинку. Бо там стріляють». Але знаєте, от коли постійно на тому адреналіні, якогось внутрішнього страху немає. Тобто є страх за людину, яка поруч, що, може, їй стане погано. Дуже шокує, коли ти ось щойно сидів у бліндажі з людиною, а вона вийшла на поверхню і звідти вже не повернулася, бо там лягла міна — і все. Священики людей часто ховають. Тобто для них смерть не є чимось таким… Вони постійно стикаються з народженням і смертю. Але коли снаряд потрапив у кількох наших хлопців і від них не залишилося нічого... Якісь фрагменти зібрали і відправили додому, а щось залишилося. І от як чинити з тим, що залишилося? Як його ховати? Я тоді дзвонив до владики Макарія, нашого митрополита, очільника УАПЦ, і питав: «Владико, як учинити, як захоронити?» Він давав поради, і частину ми доховували там. У Києві виготовляли хрести, писали прізвища всіх, хто там загинув, і ставили

226 К А П Е Л А Н И :

Н А

С Л У Ж Б І

Б О Г У

І

У К Р А Ї Н І

на місцях захоронення. І там таких символічних могил є багато. Тобто це або місця загибелі людей, або місця, де дозахоронювали фрагменти тіл. Як археолог я часто таке бачив: наприклад, у скіфських курганах є могили-кенотафи. Ти розкопуєш, а вона порожня. Така от символічна могила. Мабуть, людина десь загинула, або загинула недалеко від цього місця, а тут зробили символічну могилу. Така собі практична археологія на війні... Люди, котрі пройшли через смерть, не дуже хочуть говорити. Вони хочуть слухати. А загалом вони різні. Кожна людина, коли у компанії, в колективі, вона одна, коли ж перебуває на самоті — зовсім інша, як правило. Як ось у мене діти в притулку. Коли вони разом приходять на службу, зупинити їх дуже важко. Коли ти їх сповідаєш або розмовляєш з ними, то стають іншими — відкриваються тобі. Так само й на війні. Зараз не дуже часто військові хочуть сповідатися. Вони бояться: а що про них подумають люди, може, подумають, що вони

227 П Р А В О С Л А В Н А

Ц Е Р К В А

У К Р А Ї Н И

якісь набожні…. Зараз відсоток віруючих на фронті дуже низький. Бо смерть пішла, бо зараз активних бойових дій немає. Коли на фронті відзначають свята, то всіх збирають і відбувається нагородження. При цьому командиру бійцям треба щось казати: про свято, про нагороди, про те, за що вони їх отримали, чому інші не отримали. При цьому слід розуміти, що більшість нагород куповані. Держава нагороджує дуже рідко. Нагороди купують волонтери і привозять солдатам. От. Тобто це такі народні нагороди: за гідність і патріотизм, за поранення і таке інше. Одного разу я приїхав до Станиці Луганської, й заступник командира каже: «Пішли до мене, поговоримо». І далі: «Ви от допомагаєте, а я не можу нічим нагородити людей. Бо вони заслуговують на нагороди, а в мене грошей нема». — «Як? — питаю. — Що, зараз нагороди можна купувати за гроші?» Він каже: «Так. Уявляєш?» І почали ми на нагороди збирати гроші. Купили 10 штук, на більше не вистачило. Він подав список най-найгідніших. А люди питають: «А чого ж ви їх нагородили, а нас ні? Ми теж воювали». Під час курсів, які для нас проводили капелани зі Штатів і Канади, я зрозумів таку їхню особливість: вони перетворилися з капеланів, священиків на психологів. Вони дуже лояльні й толерантні. Там нема конфесійних молитов, там не називають Христа, Будду або Магомета. Там просто є Бог. Така собі новітня Римська імперія. Можна сказати, вони повернулися у дохристиянські часи. Американські та канадські капелани мають право справляти якусь требу або таїнство, але за духом вони стали психологами. Це вплив глобалізації, й Україна цього не уникне. Але ми будемо працювати для того, щоб тут були люди, котрі хочуть залишатися християнами, мусульманами, юдеями. Котрі знають, навіщо це їм.

228 К А П Е Л А Н И :

Н А

С Л У Ж Б І

Б О Г У

І

У К Р А Ї Н І

229 П Р А В О С Л А В Н А

Ц Е Р К В А

У К Р А Ї Н И

СЕРГІЙ СУЩЕНКО 1 9 6 6 Р О К У Н А Р ОД Ж Е Н Н Я . В І Й С Ь КО В И Й К А П Е Л А Н . С В Я Щ Е Н И К П РА В О С Л А В Н О Ї Ц Е Р К В И У К РА Ї Н И . С В Я Щ Е Н И Ц Ь К А Х І Р ОТО Н І Я В І Д Б УЛ АС Я У 2 0 0 9 Р О Ц І . С Л У Ж И Т Ь К А П Е Л А Н О М З Л И П Н Я 2 0 1 4 Р О К У І Д ОТ Е П Е Р. П РА Ц Ю В А В З Б І Й Ц Я М И Д О Б Р О В ОЛ ЬЧ О ГО Б АТА Л Ь Й О Н У « З ОЛ ОТ І В О Р ОТА », П ОЛ К У П ОЛ І Ц І Ї О С О Б Л И В О ГО П Р И З Н АЧ Е Н Н Я « К И Ї В », Б АТА Л Ь Й О Н У О С О Б Л И В О ГО П Р И З Н АЧ Е Н Н Я « П ОЛ ТА В А ».

230 К А П Е Л А Н И :

В

Н А

С Л У Ж Б І

Б О Г У

І

У К Р А Ї Н І

перше мені запропонували стати священиком десь у 2000 році. Тоді я як громадський діяч допомагав священику Київського патріархату Юрію Пришлюку розпочати справу в місті Конотопі. І ми стали дружити. Я йому допомагав у вівтарі, й він мені запропонував стати священиком. Потім інші отці пропонували — Олександр Перепелиця і Ярослав Срібняк, з якими я теж був у дружніх стосунках. І ближче до 2009 року я все ж таки дозрів і прийняв рішення стати священиком. Щоправда, дуже вагався: чи впораюся? І тоді отець Олександр Перепелиця сказав: «Або сьогодні, або ніколи». І я обрав «сьогодні». Родина спочатку поставилася до цього не дуже прихильно. Ну а потім — куди дітися? Я зробив свій вибір. Вони за моє життя вже бачили мене менеджером, фотографом, відеооператором,

231 П Р А В О С Л А В Н А

Ц Е Р К В А

У К Р А Ї Н И

депутатом і навіть торгівцем — аж раптом священик. Якось воно не вкладалося їм у голові. Багато хто в Конотопі не зразу зрозумів мене. Бо мене сприймали більше як бунтівника — і раптом священик. Ну, такі крайнощі якісь. І довго я не міг у Конотопі стати для людей священиком. Тобто вони мене як такого не сприймали. А потім прийшов час — і сприйняли. Але я пам’ятаю такий випадок: їду в трамваї, підходить до мене знайомий: «Це правда, що ти став священиком?» Кажу: «Правда». І він каже: «Ну, я розумію, всі жити хочуть». А в мене тоді нічого не було: залатаний підрясник, перешитий з іншого батюшки, та й усе. Мені так смішно тоді стало. Тобто у нього було таке уявлення про священика, що той їздить на лімузині чи принаймні на «мерседесі», що в нього є яхта і таке інше. Не всі священики такі. Є серед них багато таких, хто щиро вірує. Є такі, що живуть узагалі надголодь. Це залежить і від людини, і від місця, де вона служить. Матеріальне становище священика залежить від багатьох чинників. Але й уявлення, що священик має ходити в залатаному і засаленому підряснику, з бородою до пупа, теж хибне. Священик — така сама людина, як і всі. А ще він — людина, що вірує. Він фахівець у цій справі. Він вивчає Святе Письмо, читає іншу духовну літературу, знає служби і молитви. І до нього можуть прийти, як і до будь-якого фахівця, за порадою. І він має бути здатним дати пораду. Замолоду я був комсомольцем, як і всі в той час. Ну, комсомолець і комсомолець. Аж тут почалася Перебудова. І я чекав уже цієї перебудови, з дитинства чекав, бо був бунтівником змалечку. Мені не подобалася радянська влада, та й уся тодішня система. Мені ще не було й вісімнадцяти, коли я, сам того не сподіваючись, провів демонстрацію. Я жив тоді у Харкові і якось пішов на концерт групи «Воскресенье», а лідера гурту Олексія Романова не було. Я пішов за куліси, дізнатися, чому його немає. З’ясувалося,

232 К А П Е Л А Н И :

Н А

С Л У Ж Б І

Б О Г У

І

У К Р А Ї Н І

СВЯЩЕНИК — ТАК А САМА ЛЮДИНА, ЯК І ВСІ. А ЩЕ ВІН — ЛЮДИНА, ЩО ВІРУЄ. ВІН ФАХІВЕЦЬ У ЦІЙ СПРАВІ. ВІН ВИВЧАЄ СВЯТЕ ПИСЬМО, ЧИТАЄ ІНШУ ДУ ХОВНУ ЛІТЕРАТ УРУ, ЗНАЄ СЛУЖБИ І МОЛИТВИ. І ДО НЬОГО МОЖУ ТЬ ПРИЙТИ, ЯК І ДО БУДЬ -ЯКОГО ФАХІВЦЯ, ЗА ПОРАДОЮ. І ВІН МАЄ БУ ТИ ЗДАТНИМ ДАТИ ПОРАДУ.

що він сидить у в’язниці. Я вийшов до людей і почав закликати: «Олексію Романову — свободу!» І за мною пішли — тисячі дві молодих людей крокували по Сумській, центральній вулиці міста. Нас оточили міліціянти (на той час ОМОН) і весь час супроводжували, але не чіпали. Я тільки потім додумався чому. Вони не знали, хто такий Олексій Романов. Вони не розуміли, що ми кричимо. А в той день відбувався матч між «Динамо» (Київ) і «Металістом», і вони нас прийняли за футбольних фанів. Якби вони нас зрозуміли, думаю, що я б через місяць не до армії пішов, а кудись в інше місце. А так мене десь через місяць забрали в армію. Саме коли я був в армії, у 1985 році до влади прийшов Горбачов. З армії я звільнився в 1986-му і відразу почав читати заборонену літературу. Хоча тоді вона вже стала більш-менш доступною. А я ще був комсомольцем. І от підходжу я до одного робітника, до другого, третього. А цех був великий — більше тисячі людей. Це було на Конотопському електромеханічному заводі. І я підходив до людей і казав: «Давайте щось робити. Давайте боротися з цією владою. Давайте боротися за незалежну Україну». А вони мені кажуть: «Отам нагорі, на другому поверсі, комсомольський комітет. Іди туди, розказуй їм. А ми як що — підтримаємо». Що ви думаєте? Я пішов. Приходжу, кажу: «Так і так. Я такий-то. От мої пропозиції. Давайте щось робити. Ми ж комсомольці. Давайте бунтувати». А комсорг мені каже: «Добре, я зараз

233 П Р А В О С Л А В Н А

Ц Е Р К В А

У К Р А Ї Н И

зберу комсомольський комітет». Вони його збирають, я це ще раз повторюю — уже всім. Вони покивали. Проходить пару тижнів. Мене викликають на комітет. Ну, думаю: все, добалакався. «Сідай. Ти пам’ятаєш, що нам розказував?» Кажу: «Пам’ятаю». — «Ну, що? Ти досі так думаєш?» Кажу: «Так». «Ну, тепер дивись: Таня (комсорг) іде в декрет. Нам потрібен новий комсорг. Ми вирішили, що ним будеш ти». Я кажу: «Та який із мене комсорг? Ви що?!» — «Ти кричав? Іди нагору й кричи, а ми будемо підкрикувати». Що тут скажеш? Я погодився. На зборах як за тих часів усе робилося? Альтернативи не було: одна кандидатура, погоджена з компартією. Усі поспішають додому. Як завжди. Кому там треба щось розглядати? Сущенко? Хай буде Сущенко. Правду кажу. Так мене й обрали. І так я став комсоргом. Не пройшло і тижня — я оголосив боротьбу з компартією. Тобто замість того, щоб з ними дружити, я оголосив їм боротьбу. Ми поїхали на буряки. Тоді, пам’ятаєте, в колгоспи їздили? Поїхали. Це вже був листопад, морози. І такі от буряки. А в той час продуктів не вистачало, полиці у магазинах порожні, м’яса

234 К А П Е Л А Н И :

Н А

С Л У Ж Б І

Б О Г У

І

У К Р А Ї Н І

не було, нічого. А казали, що все знищується. Ну, і от реально отакі буряки стирчать із землі, замерзлі. Обухом сокири бух — половина буряка замерзлого в кузов, половина залишилась у землі. Це там, де криза в державі, де нічого їсти. Я наступного дня беру фотоапарат, все це знімаю, вночі друкую фотографії, а вранці збираю комсомольський комітет. Ми готуємо стінгазету, клеїмо ці знімки, критикуємо. А за ці буряки відповідав заступник парткому цеха. Парторг повз нас проходила кілька разів. Зазирне, а ми її ігноруємо, «не бачимо». І вони зрозуміли, що щось відбувається. Може, вже хтось і доніс, що я щось фотографував. Тільки ми почепили стінгазету, підбігають парторг, заступник. І люди теж одразу збіглися. Всі кинулися читати. Парторг мені: «Сергію Сергійовичу, а чому ви не порадилися зі мною?» Я кажу: «Тетяно Миколаївно, а я повинен був з вами порадитися? Добре, наступного разу пораджуся. Але прийматимемо рішення я і комсомольці, не ви». Все. Вона побігла. Так розпався трикутник «парторг — комсорг — профорг». Випав один кут, і вони, звичайно, почали мене намагатися пресувати — не вийшло. То тільки початок був… […] Щодо Майдану. Я бував там періодично. Як щось серйозне починається, то я на поїзд і у Київ. І був там, поки все вляжеться. Бачу, що вляглося, затихло, спокійно день, два, три — тоді я їду на Конотоп, Шостку, служу і дивлюся новини. І був я, в принципі, в усі «гарячі» дні: і на Грушевського, і на Майдані, й на Інститутській. І багато хлопців загинуло на моїх очах. Мені дуже важко про це згадувати. Перемога Майдану є не повна. Ми ще йдемо до перемоги. І нам треба зараз будувати державу. Це не так легко. За один день усе змінитися не може. Я зараз в Академії внутрішніх справ здобуваю юридичну освіту і бачу, що ми справді йдемо в бік правової держави. В академії нас уже навчають, що людина має бути

235 П Р А В О С Л А В Н А

Ц Е Р К В А

У К Р А Ї Н И

передусім. Не так, як колись навчали, вибачте, ментів. А вчать, що до людей треба ставитися з повагою. Новим поліцейським спочатку вкладають у голови це. Тобто в нас є шанс. Але не все так швидко робиться. І тут я хочу сказати, що в нас тут якась палиця на два кінці: спочатку була міліція погана, а тепер люди поліцію мають КОЛИ МИ БУЛИ В УЧЕБЦІ, ХЛОПЦІ ЦІК АВИЛИСЯ ПИТАННЯМИ ВІРИ, ПІДХОДИЛИ. БАГАТО Х ТО ЗАПИТ УВАВ: «А ЧИ МОЖНА ЙТИ НА ФРОНТ ?», «А ЯК БУ ТИ ІЗ ЗАПОВІДДЮ «НЕ УБИЙ»?» І МЕНІ ДОВОДИЛОСЯ ПОЯСНЮВАТИ, ЩО ОЗНАЧАЄ ТА ЗАПОВІДЬ. ЩО КОЛИ ТРЕБА ЗАХИЩАТИ ЗІ ЗБРОЄЮ В РУК АХ ІНШИХ ЛЮДЕЙ, СВОЮ ДЕРЖ АВУ — ТО ЦЕ НЕ Є ВБИВСТВО.

за ніщо. Так не можна. Хто буде нас захищати, якщо знадобиться? Поліція. А що робите ви? Коли зупиняє поліція просто перевірити документи, то що робиться? Спочатку провокації. Потім, коли вже доходить до того, що поліція починає крутити руки… Що перед цим було — ми не бачимо. А потім жінка дістає телефон і починає знімати і кричати: «Пробі! Рятуйте!» А ми ж не бачили, що було до цього. «Та хто ти такий? А яке ти маєш право? На яких підставах?» Звісно, мають бути підстави — от і допоможи поліцейському. Молодий поліцейський, можливо, не так добре обізнаний із законодавчими нормами. А ти вичитав два пункти — і вже герой. І тепер що виходить? Оці молоді люди, розчарувавшись, ідуть із поліції, а старі залишаються. Розумієте, оцими провокаціями люди заважають будувати нормальну правову державу.

236 К А П Е Л А Н И :

Н А

С Л У Ж Б І

Б О Г У

І

У К Р А Ї Н І

Після 22 лютого, коли Янукович утік, я поїхав у Конотоп і став займатися своїми звичайними справами. А ле сит уація почала розкачуватися: Крим, потім Донбас… І от уже 3 березня я пішов у військкомат і сказав: «Починається війна, я хочу йти на фронт капеланом. Я священик». Вони дали мені повістк у (десь вона в мене зберігається), сказали: «Приходьте ввечері». Я прийшов, там таких добровольців зібра лося (хто добровольці, кого вик ликали) осіб із п’ятдесят. Зібрав нас воєнком і каже: «Так і так, можливо, війна почнеться. Ми зараз будемо навчатися, а там, може, поїдемо на фронт». Ті, у кого повістки з корінцем, завтра приходьте на дев’ят у годину. А ті, у кого без — до побачення». Я дивлюся — в мене корінця немає. Добре, я все одно на ранок приходж у. Виходить працівниця військкомат у і починає перек личк у. Я сам себе називаю. Розумію, що мене у списку немає. Вона починає шукати — нема. «Зараз я з’ясую». Побігла. Приходить із воєнкомом. Він на мене дивиться: «А ви чого прийшли?» — «Як чого?» — «Якщо ви нам будете потрібні, ми вас викличемо. Йдіть». Ну, я ще якийсь час продовжував оббивати пороги військкомату. А потім прийняли рішення, що можна брати у військо до 60 років. А тоді саме формувалася конотопська рота територіальної оборони, і я туди потрапив. Але це була така фікція. Деякі роти справді пішли на фронт, а конотопська нікуди не пішла, вона була формальною, наскільки я знаю. А тут Президент звернувся до церков із проханням допомогти з визволенням військовополонених. Я зателефонував до владики Мефодія, кажу: «Я поїду». Владика мені каже: «Отець Сергій, якщо ви туди поїдете, то ми і вас визволяти будемо. Ні». Не пустив мене владика. Та я все одно намагався. Почав обдзвонювати добробати: «Донбас», «Азов», «Дніпро». Скрізь мені кажуть: «Ми вам зателефонуємо», «Ви нам потрібні, але зараз треба почекати. Ми вам зателефонуємо».

237 П Р А В О С Л А В Н А

Ц Е Р К В А

У К Р А Ї Н И

Потім було відзначення річниці Конотопської битви, і приїхали до нас Олег Тягнибок та Ігор Мірошниченко, депутат «Свободи» із Сумської області. І я до них звертаюся: «Допоможіть мені потрапити на фронт». Тягнибок — Мірошниченку: «Ну, це ж твої люди — давай займайся». Записав Мірошниченко мій телефон. Ввечері бачу: пропущений дзвінок. А було ж свято, галас — я й не почув. Ну, я вже вночі телефонувати не став, а вранці набираю — військкомат. Думаю, оце оперативно Мірошниченко спрацював. «Ви отець Сергій?» — «Так, я». — «Ви хочете бути капеланом?» — «Так». — «Хочете на фронт?» — «Так». — «Ви були на Майдані?» — «Так». — «Ну, от Владика Мефодій нам порадив вас. Приїжджайте в обласний військкомат. Ви ж служили в армії?» — «Так». — «Беріть військовий квиток, приїжджайте». Я наступного дня їду. Знаходжу чоловіка, який дзвонив. Він відкриває мій військовий квиток: «А ви що, рядовий?» Кажу: «Так». — «Капелан — це ж офіцерська посада. Та були б ви хоч би прапорщиком…» «Так, — кажу, — зробіть мене прапорщиком. Я вчився трішечки у школі прапорщиків. Зараз війна. Я вам потрібен. Дайте мені прапорщика. У чому проблема?» — «Ні, ми так не можемо. Ми вас запишемо в резерв». Кажу: «Я вже в одному резерві записаний». Розвернувся і поїхав. Знову став шукати. І мені дали телефон напряму в «Донбас» — просто в АТО. Я подзвонив, мені сказали: «Так, приїжджайте в Дніпропетровськ. Беріть такі-то документи. Якщо ви пройдете медкомісію і наш контроль, ми вас приймемо». І я вже збирався їхати, як телефонує мій товариш, іще старший за мене, який також намагався потрапити на фронт. І каже, що Михайло Гаврилюк збирає козацьку роту з Майдану, формується якийсь новий батальйон. «Поїдеш?» — «Поїду». Я все кидаю і наступного ранку їду на Київ. І справді, не те, щоб Михайло формував козацьку роту. Він був командиром одного із взводів у цій роті. Але він притягував людей. Він обдзвонював, запрошував. І таким чином я потрапив

238 К А П Е Л А Н И :

Н А

С Л У Ж Б І

Б О Г У

І

У К Р А Ї Н І

туди, через Михайла Гаврилюка. Він став депутатом незабаром. А я так і залишився в цьому батальйоні — «Золоті ворота». Коли ми були в учебці, хлопці цікавилися питаннями віри, підходили. Багато хто запитував: «А чи можна йти на фронт?», «А як бути із заповіддю «Не убий»?» І мені доводилося пояснювати, що означає та заповідь. Що коли треба захищати зі зброєю в руках інших людей, свою державу — то це не є вбивство. Коли напроти тебе стоять убивці зі зброєю, а за тобою — твої люди, народ, родина, держава, і ти ризикуєш власним життям, вбиваючи людину зі зброєю, яка може вбити і тебе, й інших людей, то це не є вбивство, це є захист Батьківщини. І люди слухали. Також вони приходили й зі своїми особистими проблемами. Потім ми поїхали на фронт. Спочатку я потрапив у Сєверодонецьк. Облаштував там капличку. А десь через три тижні мене перевели на передову, в Щастя. Там я знову зробив капличку. Після її відкриття ще встиг освятити всі приміщення, бліндажі, де були наші позиції, а також

239 П Р А В О С Л А В Н А

Ц Е Р К В А

У К Р А Ї Н И

і 92-ї бригади, яка стояла поруч. Я все окропив святою водичкою, все освятив. І почали нас обстрілювати, дуже інтенсивно. І скільки падало снарядів, за 5, 10 метрів від нас, а це були і 120-ті міни, і «гради», й інші — слава Богу, всі бійці залишилися цілі. Десь через тиждень стався такий випадок. Ми були на горі, й почали летіти «гради». Коли «гради» пролітають повз нас, то ми чуємо, як вони летять. А якщо на нас, то ми чуємо вже тоді, коли вони починають падати і розриватися. Ми тільки вийшли на зміну о сьомій ранку, всі на горі, геть усі, у повному складі, й вони почали обстрілювати. Ми попадали, ледь устигли поповзом добратися до бліндажів. А хлопці з 92-ї бригади вийшли з бліндажа покурити. А в них бліндажі були слабенькі. У нас такі міцні — ми самі собі будували. А їм робила будівельна бригада. І вони зладнали так… абияк. Перекриття в них були дерев’яні. І от хлопці вийшли о сьомій ранку покурити. Відійшли трохи від бліндажа, запалили цигарки, і тут оцей обстріл. І влучає «градина» прямо в бліндаж, і його розриває. Бліндаж розривається, а вони стоять і дивляться — отакі очі. І це все було за тиждень до того окроплене свяченою водою. Читалися там молитви. Розумієте? І люди бачили все це, і навіть ті, хто не вірив, починали вірити. Обс т рі ли були пос тійні, десь із періоди чніс тю ві д 30 до 60 хвилин. Скажімо, 5 хвилин обстрілюють — десь година тиші. Потім знову обстрілюють. Масово. Не те, що там щось одне прилетіло, а це були канонади. І всі цілі фактично. Розумієте? Взагалі всі живі повернулися, весь батальйон. Згодом батальйон розформували, і є люди, які перейшли в інші підрозділи й загинули. Але поки ми стояли в Щасті, під такими обстрілами інтенсивними, майже три місяці — всі цілі. Тому віра — дуже велика сила. Ми й молилися під час обстрілів, і їли, і спали, і службу несли. Постійно обстріли, обстріли, обстріли... І так майже три місяці. Тому без Божої допомоги, без

240 К А П Е Л А Н И :

Н А

С Л У Ж Б І

Б О Г У

І

У К Р А Ї Н І

якоїсь вищої сили — я не знаю… навряд чи ми б отак змогли. Розумієте? Тому я вважаю, це такі чудеса були. У мене був досвід служби у радянській армії, і те, що я два роки там вивчав, мені взагалі не знадобилося. Те, чого нас в учебці за два тижні навчили, придалося набагато більше. А коли прийшли на фронт, то там узагалі все по-іншому. Інструктором в учебці, а згодом і командиром нашої роти був Анатолій Виногородський (він пішов від нас, бо з самого початку не склалися в нього стосунки з тодішнім комбатом, а потім став командиром «Донбасу»). І він говорив нам: «Не треба запам’ятовувати все, що ви зараз робите. Ви втямте саму суть питання. Якщо ви зрозумієте алгоритм, тоді ви зможете його застосовувати». І справді, нам змогли вкласти в голови алгоритм. Тож коли ми приїхали на фронт — там усе було по-іншому, але алгоритм працює, якщо ви його зрозуміли. Це щодо військової підготовки. А щодо стосунків між військовими, то це взагалі не порівняти з радянською армією. У нас був не те що братський батальйон, а… Це наче одна сім’я, єдиний організм. Спочатку в батальйоні було десь 500 осіб, а потім менше, менше. Постійних, які воювали, — десь до 400. Батальйон був розділений на дві частини: половина — на передовій, друга частина стояла в Сєверодонецьку, і вони виїжджали ближче до передка в разі потреби. У батальйоні в мене з’явилися друзі, які… От є друзі дитинства, є друзі юності. Це старі друзі, вони залишаються назавжди. Але от ця дружба, хоч вона й нова, вона якась інша, вона міцна. Зараз уже того немає. От я дивлюся, зараз уже того немає, що було тоді — коли було дуже гаряче. Це не передати, який братський був наш батальйон. Я зараз у батальйоні «Полтава» служу, то там більшість — із Полтавської області й самої Полтави. А батальйон «Золоті ворота» складався з бійців з усієї України. У нас були із Західної,

241 П Р А В О С Л А В Н А

Ц Е Р К В А

У К Р А Ї Н И

багато людей із центру, з півночі. Були з окупованих територій, Луганської та Донецької областей, а також із Криму. Вся Україна представлена була в батальйоні. Розмовляли обома мовами. Один говорить російською, інший українською відповідає і навпаки. Ніхто ніколи не допитувався: чому ти такою мовою розмовляєш? Всі були патріоти. Туди не патріоти не приходили. Ми прийшли в батальйон не за зарплатами, не за статусом УБД. Ми тоді й не знали про той статус, що нам його колись хтось надасть. Єдине, на що ми розраховували, — що нам якісь чоботи дадуть, якусь форму, якоїсь каші насиплють. І на зброю хлопці розраховували. Все, більше ніхто ні на що. Коли нам сказали, що в нас буде зарплата аж чотири тисячі… «О, нам іще й гроші будуть давати. Аж цілих чотири тисячі… Ого!» Ми навіть цього спочатку не знали. Ми йшли, бо треба захищати Батьківщину. А якщо нам іще й гроші за це платили, розумієте, це… взагалі. Зараз, я думаю, все ж таки багато хто йде через гроші. Зараз уже не те. Я пам’ятаю, як ми зустрічали Новий 2015-й рік. Такого Нового року в мене ніколи не було. Маю навіть відео із цього свята. Це не передати. Бійці з усієї України, дві мови лунають — і всі патріоти. Тости: «За перемогу!», «За побєду!», «Слава Україні!» — «Героям слава!», «Слава нації — смерть ворогам!». Заграв Гімн — ми всі приклали руки до серця, заспівали. По телевізору вже фрагмент Гімну завершився, а ми доспівали до кінця. Знову: «Слава Україні!» Розумієте? Це було щось таке… У нас там було хіба по ковточку того шампанського (так, чисто символічно). Але оцей порив… Розумієте? Потім хлопці повискакували зі зброєю і почали салютувати трасерами. Салютували всі, хто з чого міг. Нас підхопив «Айдар». За «Айдаром» 92-га бригада. У 92-ї були ще зенітні комплекси, то вони з тих зеніток — зарево в небі стоїть... Через півгодини у Фейсбуку хлопці читають, що сєпари пишуть: «Укропи» пішли

242 К А П Е Л А Н И :

Н А

С Л У Ж Б І

Б О Г У

І

У К Р А Ї Н І

243 П Р А В О С Л А В Н А

Ц Е Р К В А

У К Р А Ї Н И

МИ Й МОЛИЛИСЯ ПІД ЧАС ОБСТРІЛІВ, І ЇЛИ, І СПАЛИ, І СЛУЖБУ НЕСЛИ. ПОСТІЙНО ОБСТРІЛИ, ОБСТРІЛИ, ОБСТРІЛИ... І ТАК МАЙЖЕ ТРИ МІСЯЦІ. ТОМУ БЕЗ БОЖОЇ ДОПОМОГИ, БЕЗ ЯКОЇСЬ ВИЩОЇ СИЛИ — Я НЕ ЗНАЮ… НАВРЯД ЧИ МИ Б ОТАК ЗМОГЛИ.

у наступ». Таке було. Дід Мороз у нас був, Снігуронька. Ми потім з ними ходили на Різдво всіх вітати: і військових, і в інтернат, він там поруч. Снігурка, Дід Мороз і священик — оце ми так утрьох ходили по всьому місту Щастя. У 2014 році я намагався прогнозувати… Коли мене питали, коли це все закінчиться, я казав: «Десь навесні». Тепер я вже не беруся передбачати. Може, введуть миротворців. Самі бойові дії закінчаться, і це перейде в іншу фазу, поліцейську. Тобто буде справді АТО — те, що можна назвати «антитерористична операція». Але ця антитерористична операція триватиме ще не один рік. Може, десять, а може, й більше. Тобто поки зміниться покоління, особливо на тих територіях, окупованих зараз, поки зміниться думка людей, поки виявлять усіх бойовиків… Або вони повтікають, або їх усіх покарають, або якось вони зміняться, або я не знаю що. Але це пройде ще не один рік.

24 4 К А П Е Л А Н И :

Н А

С Л У Ж Б І

Б О Г У

І

У К Р А Ї Н І

245 У К Р А Ї Н С Ь К А

Г Р Е К О - К А Т О Л И Ц Ь К А

Ц Е Р К В А

НАДІЯ ДОВГАНЮК (СЕСТРА СИМЕОНА) 1 9 7 3 Р О К У Н А Р ОД Ж Е Н Н Я . В І Й С Ь КО В И Й К А П Е Л А Н . У 1 9 9 3 Р О Ц І В С Т У П И Л А Д О М О Н АС Т И Р Я С Е С Т Е Р Ч И Н У С В Я ТО ГО В АС И Л І Я В Е Л И КО ГО ( М . І В А Н О - Ф РА Н К І В С Ь К ) . М О Н А Х И Н Я С В Я ТО - В В Е Д Е Н С Ь КО ГО М О Н АС Т И Р Я (С М Т В Е Л И К І Б І Р К И Т Е Р Н О П І Л Ь С Ь КО Ї О Б Л АС Т І ) У К РА Ї Н С Ь КО Ї Г Р Е КО - К АТОЛ И Ц Ь КО Ї Ц Е Р К В И . З Д О Б УЛ А О С В І Т У В Л Ю Б Л І Н С Ь КО М У К АТОЛ И Ц Ь КО М У У Н І В Е Р С И Т Е Т І І ОА Н Н А П А В Л А І І . С Л У Ж И Т Ь К А П Е Л А Н О М З В Е Р Е С Н Я 2 0 1 4 Р О К У І Д ОТ Е П Е Р. П РА Ц Ю В А Л А У Ш П И ТА Л І В І Й С Ь КО В О Ї Ч АС Т И Н И А 1 61 5 (С М Т Ч Е Р К АС Ь К Е Д Н І П Р О П Е Т Р О В С Ь КО Ї О Б Л АС Т І ) .

246 К А П Е Л А Н И :

Я

Н А

С Л У Ж Б І

Б О Г У

І

У К Р А Ї Н І

вирішила стати монахинею, коли мені було вісімнадцять. І мої рідні до цього вибору поставилися спершу вороже. Хоча вони християни. Але то все так дуже гарно, коли не стосується твоєї сім’ї: «Он пішла монахиня. Як то файно. Добре їсть, добре спить, ніщо її не турбує…» А насправді, коли я прийняла таке рішення, моя родина на рік від мене відвернулася. Навіть коли мама проходила повз, мене ніби не помічала. Мені було дуже боляче… Тоді ми молилися всією спільнотою, щоби Бог дав їм правильне розуміння мого вибору. Єдиний, хто підтримав мене, бу в батько. Нас, дітей, у сім’ї п’ятеро, всі дівчата, я — четверта. І вже ніби був мій час виходити заміж. Ну, знаєте, кожна так по черзі виходить… А тут я заявляю, що виходжу заміж, тільки не в такий спосіб, як вони

247 У К Р А Ї Н С Ь К А

Г Р Е К О - К А Т О Л И Ц Ь К А

Ц Е Р К В А

собі гадали. І тоді тато сказав: «Дитино, я нікому пари не вибирав і тобі не буду». Я відчула, що він ніби підтримує мене, хоч йому було нелегко прийняти мій вибір. А всі інші спротивилися категорично. Минув рік. Це було складно. Але потім, коли вони приїхали до монастиря, коли подивилися, як там усе насправді: що там мене не катують, нічого такого зі мною не роблять, то вже якось прийняли. Я тепер розумію тих молодих людей (18–20 років), які приходять з війни. Тому що мені у 18 років щось говорити — це була марна справа. Я знала все, абсолютно все. Це вже з віком приходить розуміння, що ти насправді нічого не знала, тільки прийняла поклик і пішла дорогою віри у великій Божій любові. Йшов час. Як би не було важко, я не забуваю свою «першу любов» Божого дотику і Божої присутності. Пам’ять Божої присутності — любові — по сьогодні дає мені сили витривати у вірності при всіх нелегких обставинах життя. Тому що із дотиком Господь дає тобі завдаток любові… Знаєте, це так, як хлопець із дівчиною. Спочатку знайомство, потім «ходіння по муках» — у кіно, по парках, — і кишені стають худішими… Зрештою ти одружуєшся. А вже коли одружився, думаєш: «Боже! Із ким я зв’язалася/зв’язався?» Ну, таке буває. Так само і з чернецтвом. Коли Бог дає тобі завдаток любові, і ти в цій любові перебуваєш, то нічого не бачиш негативного — як то кажуть, «ти в раю», «п’яний від любові». Бо любов не бачить нічого поганого. Аж потім, пізніше, Він каже: «Добре, ти вже насолодилася цим, тепер маєш вибудовувати цю любов і боротися за неї». І вона (ця любов) вибудовується і виборюється як у чернецтві, так і в подружжі. Бо якщо ти не будеш кожного дня докладати максимум зусиль задля цієї любові — вона розвіється. І ти тоді скажеш: «Що це за життя? Як я з тією людиною живу? Тільки мучуся». Але коли ти як дар приймеш своє покликання — чи до подружжя, чи до чернецтва, — тоді кожен день стає цікавим, неповторним.

248 К А П Е Л А Н И :

Н А

С Л У Ж Б І

Б О Г У

І

У К Р А Ї Н І

Наш монастир — контеплятивний, тобто закритого типу. Основне наше правило — молитва. І розпорядок дня дуже суворий. Коли прийшла третя революція — Революція Гідності, — я саме мала служіння у селі Зарваниця, біля чудотворної ікони Зарваницької. Я там виконувала служіння молитовного співу. І відповідно, не могла залишити це служіння, але ми помагали: ходили по селу, збирали кошти, теплі речі, людей відправляли на Майдан. У нас була там така ротація. І ті, хто їздив на Майдан, багато розказували мені про нього. І так воно якось переживалося… А потім війна. 29 травня 2014 року збили вертоліт з генералом Кульчицьким. І в цьому вертольоті був мій двоюрідний брат, і він загинув. Йому було 27 років. І найгірше було те, що ми чекали вдома його кавалків дев’ять днів. І от оці дев’ять днів повністю перевернули моє бачення. Тому що я не могла зрозуміти: чого бракувало тим людям? Ми ж говорили: «Схід і Захід…» Коли тут, на Заході, люди мали зарплати по півтори тисячі гривень,

249 У К Р А Ї Н С Ь К А

Г Р Е К О - К А Т О Л И Ц Ь К А

Ц Е Р К В А

і сім’ї годували, і якесь господарство біля себе пильнували. А ті (це вже коли я прийшла в госпіталь, коли я почала їх питати) мали по 8 тисяч гривень на копальнях. І чогось їм завжди бракувало. І за що тоді загинув мій брат — так якось питалося. Я питала: взагалі за що, ну за кого?! І ви знаєте, це питання було дуже болюче і, я вам скажу, ненависне для мене. Я як чула російську мову або слово «Донбас», мене реально рвало. Попри те, що ти є монахиня, що ти розумієш усе як є. Але ми насамперед люди. І ми це все переживаємо. Дев’ять днів. Це була вічність. Усі дивилися на мене і чекали, що я їм щось скажу, якесь слово надії. А в мене того слова надії не було. Ми сиділи, молилися, але більше нічого. Серце моє переповнювалося ненавистю. І я сказала: «Боже, все, я далі так не можу. Тут ніхто мені не допоможе, крім Тебе». І тоді я пішла в город. І стала кричати до неба. Знаєте, жива молитва — це жива молитва: ти кричиш будь-де, коли тобі болить. І я тоді десь у себе всередині почула слова: «Ти маєш простити. Прости, прости, прости…» І я почала це говорити вголос: «Прости, прости», — щоби мої вуха чули. А серце тоді починало приймати, розуміти. І так десь півгодини такої моєї боротьби. Я вийшла з того городу, пішла до людей і сказала про прощення. І коли я стала так говорити, я почала звільнятися, і тоді в хаті став з’являтися спокій. Заспокоїлися мої рідні, і так ми якось потихеньку… Я молилася і всім казала, що ми прощаємо. Ми нічого не можемо змінити. Ми прощаємо. У день похорону приїхали хлопці, побратими мого брата. А він служив у спецназі. І коли я побачила цих хлопців… Ми в хаті після похорону зібралися поговорити, пом’янути, як то кажуть. І я побачила, що вони стоять, кожен щось говорить, але не можуть нічого висловити. Знаєте, ну, немає їм із ким оце розділити. Тому що є такі речі, яких ти нікому не розкажеш.

250 К А П Е Л А Н И :

Н А

С Л У Ж Б І

Б О Г У

І

У К Р А Ї Н І

Після похорону я повернулася до себе на скит, сплакнула, почала молитися і стала себе питати: «Що ти можеш зробити? Ти ж закінчила університет, ти ж маєш психологічну освіту. Так, ти тут молишся, співаєш. Але що ти ще можеш зробити?» І тоді мені дуже захотілося піти в армію. От у прямому значенні цього слова. Дуже захотілося піти в армію. Я навіть подзвонила у військкомат і сказала, що готова йти добровольцем. ЖИВА МОЛИТВА — ЦЕ ЖИВА МОЛИТВА: ТИ КРИЧИШ БУДЬ -ДЕ, КОЛИ ТОБІ БОЛИТЬ. І Я ТОДІ ДЕСЬ У СЕБЕ ВСЕРЕДИНІ ПОЧУЛА СЛОВА: «ТИ МАЄШ ПРОСТИТИ. ПРОСТИ, ПРОСТИ, ПРОСТИ…» І Я ПОЧАЛА ЦЕ ГОВОРИТИ ВГОЛОС: «ПРОСТИ, ПРОСТИ», — ЩОБИ МОЇ ВУ ХА ЧУЛИ. А СЕРЦЕ ТОДІ ПОЧИНАЛО ПРИЙМАТИ, РОЗУМІТИ.

Пішла у військкомат. Там подивилися на мене і сказали: «Йдіть відпочивайте». Ну, я тоді: «Добре. Десь знайду добровольчий батальйон». І коли я собі так роздумувала, телефонує до мене отець Йосафат Савран (він монах нашого монастиря, тільки працює зараз на парафії — в церкві Різдва Пресвятої Богородиці у Тернополі) й каже мені: «Слухай, ти часом на війну не зібралася?» — «Звідки ти знаєш?» Він на те: «Ну, вмирати — це добре. Але, — каже, — по-дурному вмирати — це аж ніяк не пасує. Тому давай якось це мудро зроби, через Церкву». Я тоді властиво звернулася до нашого департаменту капеланського служіння, до владики Михаїла Колтуна, отця Любомира Яворського, з проханням дати мені дозвіл на таке служіння. І це був довгий процес — десь до трьох місяців. Я — перша жінка, яка прийшла в капеланську спільноту. І вони не знали, що зі мною робити,

251 У К Р А Ї Н С Ь К А

Г Р Е К О - К А Т О Л И Ц Ь К А

Ц Е Р К В А

куди мене послати. «На передову, — сказали, — категорично ні. Десь у мобільні шпиталі — також ні. Тому що там дуже важко: немає ні засобів гігієни, нічого такого. Все-таки ти монахиня». Я відмовилася знімати свій чернечий стрій, тому що це те, ким я є. І я не можу його зняти лиш тому, що хтось, приміром, не може його бачити. І врешті Міністерство оборони (разом вони шукали, де мене послати) дало дозвіл, і мене призначили на капеланське служіння до військового шпиталю (військова частина А 1615), що розташований у селищі міського типу Черкаське Новомосковського району Дніпропетровської області. І так у вересні 2014 року я прибула на місце постійної дислокації. Коли мене привезли під госпіталь, ви знаєте, я вийшла з машини, витягнула валізу, і мені зразу захотілося її засунути назад. Совдепія цілковита. Приміщення… Цей запах… Дощ, вода тече по стінах, коротке замикання. Усе смердить, грибок, оце все… А я якраз приїхала після Іловайська: палати забиті, покалічених багато. І ти в тому всьому мусиш шукати, як допомогти. Перше, що я почала робити — дзвонити і спілкуватися з волонтерами (до того часу там уже працювала одна хороша, жертвенна людина, волонтерка Тетяна Хуторна), щоби нам якось помогли цей госпіталь привести до якогось елементарного ладу. Перекрили дах, відремонтували палати. Це було довго. Пакунки йшли звідусіль — де я тільки не писала. Хлопців треба було лікувати (ліків тоді було мало), переодягати. Бо вони приходили, знаєте, не з дискотеки, а з поля бою. Коли я перший раз ішла до поранених (у терапію мене послали), то один так побачив мене і каже: «О! А я що, вже вмер?» Я відповідаю: «Ні. Я буду готувати вас до смерті, шановний, щоби все пройшло гідно». І знаєте, якесь таке було… Я зайшла у палату — а всі повиходили: «Монашка, монашка прийшла…» Але потім помаленьку, потихеньку… Коли вони побачили, що наше спілкування — це безпечно, прийнятно, нормально, без

252 К А П Е Л А Н И :

Н А

С Л У Ж Б І

Б О Г У

І

У К Р А Ї Н І

жодного ґвалтування духовністю, — вони почали відкриватися. І коли ти вже розумієш духовний світ, специфіку людини, її органіку, то тоді можеш повною мірою їй допомогти. Бо віра — це дуже великий ресурс. Я працюю з травмованими людьми. А травми є психічні, психологічні й бойові. І я мушу їх усі розпізнати і надати допомогу в тій мірі, у якій ця людина може прийняти — у забарвленні (як я це називаю) духа віри, надії та любові. Звісно, якщо ти відчуваєш, що людина хоче чогось більш духовного, ти вже натискаєш на той важіль. Бо це їй потрібно. Коли людина каже: «Я атеїст», — розкішно. Дуже люблю атеїстів. Це найбільші віруючі — бо заперечують Бога, при тому дуже добре розуміючи значення слова «Бог». А коли розуміють, значить вірять. І так помаленьку, потихеньку вже, слава Богу, п’ятий рік я працюю. У госпіта лі контингент змінний. Бо поранені, хворі не мож у ть перебувати в нас довше, ніж два тижні (максимум — три). Далі ми їх передаємо на реабілітацію чи в інші лікарні — залежно від того, в кого який діагноз. Найважчі у нас не затримуються. Бо в нас немає всієї необхідної апаратури, приладів для їх лікування. Але у нас є хірургічне, реанімаційне, інфекційне, терапевтичне, приймальне відділення, багато різних кабінетів. Останнім часом до нас більше направляють на доліковування. І це саме сфера моєї роботи. Також до нас потрапляють ті, які прийшли на ППД — пункт постійної дислокації. Тобто вони повертаються із зони бойових дій. І ці люди найбільше потерпають психологічно. Чому? Тому що їм на передку набагато легше. Бо вони знають чітко, що вони там роблять. І коли на ППД немає розпорядку, чоловік, який брав участь у бойових діях, який постійно мав багато адреналіну і норадреналіну, не може сидіти спокійно. Він шукає способу якось себе проявити. Ну, і проявляє часто в таких речах, за які мені соромно говорити: то в алкоголізмі, то якусь наркоту, то ще щось

253 У К Р А Ї Н С Ь К А

Г Р Е К О - К А Т О Л И Ц Ь К А

Ц Е Р К В А

знайде. Але я розумію, чому так відбувається. Річ у тім, що в нас до війни в армії практично була знищена психологічна служба. Психіатрія була, а психологічна служба була знищена. Зараз Українська військово-медична академія проводить курси для медичних психологів — щоб ми знали, як працювати з травмою. І мені дуже пощастило, що я монахиня. Бо деколи, як зійдешся із психологами, думаєш: «Боже! Як добре, що я капелан. Бо то можна здуріти». Чому? Тому що вони дивляться на людину як на орган і не беруть до уваги глибину душі. От, скажімо, якийсь солдат завжди агресує. Питаєш у нього: «Чому ти пішов на контракт?» — «Та я хотів уже вмерти. Як мені все набридло…» — «А чого вмерти?» — «Бо ніхто мене не любить. І взагалі, — каже, — я — «ашибка пріроди». Такі люди є. І це безвідносно до війни. Просто під час бойових дій, війни, коли ти на межі життя і дивишся в очі смерті, тоді все «оголюється»… Тобто все те, що пов’язано зі смертю, завжди тебе травмує, робить тебе іншим. Звісно, у кожного свій рівень стресостійкості. Хтось, побачивши смерть, робиться ніякий, а хтось бере себе в руки і йде далі. Це, зокрема, залежить від того, чи людина в дитинстві набула стресостійкості. Якщо її завжди від усього оберігали, то вона потім не може дати собі ради ніде, ні в чому. А якщо вона знає, що їй треба боротися за життя, вона тоді йде вперед. І в армії труднощі — це лакмусовий папірець для людини, який показує, хто вона є насправді. Я практично кожного дня обходжу всі палати. У нас госпіталь розрахований на 100 ліжок, але зазвичай лікується 120 хворих. А коли були напружені часи, то і до 200 доходило. Матраци клали просто в коридорі. Коли я заходжу в палату до новоприбулих, кажу, хто я є, представляюся гарно. Трішки жартую: «Якщо ви тут з’явилися, однозначно мусите (кому пощастить) пройти перед мої гарні очі. Щоб я з вами поспілкувалася віч-на-віч. Ну, бо я ж хлопців люблю».

254 К А П Е Л А Н И :

Н А

С Л У Ж Б І

Б О Г У

І

У К Р А Ї Н І

І вони тоді вже по-іншому мене сприймають. Кожен каже, хто він є, звідки. І так у нас виходить невимушена розмова. Я живу в госпіталі 24 години на добу. Мене викликають і серед ночі. Бували різні випадки. Якось привезли з аеропорту сильно конт уженого і осколками пораненого танкіста. Його завезли, він весь у крові, хірурги вже готові, а він нікому не дозволяє нічого із себе знімати. Кричить: «Не підходьте до мене (в нього Я — ПЕРША ЖІНК А, ЯК А ПРИЙШЛА В К АПЕЛАНСЬКУ СПІЛЬНОТ У. І ВОНИ НЕ ЗНАЛИ, ЩО ЗІ МНОЮ РОБИТИ, КУДИ МЕНЕ ПОСЛАТИ. Я ВІДМОВИЛАСЯ ЗНІМАТИ СВІЙ ЧЕРНЕЧИЙ СТРІЙ, ТОМУ ЩО ЦЕ ТЕ, КИМ Я Є. І Я НЕ МОЖУ ЙОГО ЗНЯТИ ЛИШ ТОМУ, ЩО Х ТОСЬ, ПРИМІРОМ, НЕ МОЖЕ ЙОГО БАЧИТИ.

істерика почалася). Ви всі хочете мене вбити. Я голову нікому не дам. Все!» Такі випадки бувають (це ж мозок), коли людина відчуває тривогу, то довкола всі вороги. Він потрапив у середовище чужих людей. Він не має кому довіритись. Бо одне з правил на війні — не довіряй незнайомим. І він нікого до себе не підпускає. Його насилу кинули на каталку, завезли на третій поверх. І тут я чую крик, виходжу. Питаю: «Що сталося?» Хірург до мене: «Сестро Симеоно, не знаємо, що з ним робити. Зараз зв’яжемо». — «Ні-ні, не робіть цього!» А він весь у крові, зіскочив з каталки, кров з нього тече. Хоча йому там, знаєте, якось замотали. І видно, що проблема. Ви знаєте, що мозок узагалі не болить? Там немає нервових закінчень, тому він не реагує на травми. Я підійшла до нього: «Я така-то й така. Знаєш, я ніколи не допущу, щоб тебе забили. Ти мені віриш?» Він такий дивиться на мене: «Вам вірю, їм — ні. Скажіть, хай вони відійдуть». Кажу:

255 У К Р А Ї Н С Ь К А

Г Р Е К О - К А Т О Л И Ц Ь К А

Ц Е Р К В А

«Відійдіть, будь ласка». І до нього: «Тобі треба допомогти. Повір, я тебе не залишу ніколи». Це був чоловічок із Житомирської області. «Діти в тебе є?» — «Є діти». «Ну, — кажу, — тим більше. Ти вже мій, і то надовго. Але тебе треба роздягнути. Тобі зараз мають зробити укол. Можу я це зробити? Я сама тобі зроблю». — «Ви можете. Вони — ні». Все, я його роздягаю. Всі лікарі стоять, чекають: «Скоріше!» Кажу: «Встигнемо. Як відключиться — добре, а як не відключиться — встигнемо». Я його саджаю на каталку, вже в лікарняному одноразовому строї, догола його розібрала. Думаю, вже потім його помиють там, де треба. Саджаю на каталку і кажу: «Зараз тобі дадуть укол. Тобі мусять його дати. Ти заснеш. І повір: я перша побачу твої очі. Можна тобі укол давати?» — «Можна». Його колють, присипляють… Усе. Повезли. Хірурги зробили йому операцію. І я сказала правду — в реанімації була першою коло нього. Загалом багато є різних випадків. І ти до кожного мусиш знайти окремий підхід. До кожного. Знаєте, коли я заходжу в палати, бійці кажуть: «Сестро, ви жива. Бо ми звикли…» Ну, вони переважно зі Східної України, і в них є стереотип, що монахиня завжди ходить із якоюсь коробочкою і збирає пожертви. У кирзових чоботях чи ще чомусь подібному. А тут ти приходиш — і кирзових чобіт на тобі немає, і миєшся, і пахнеш добре. А ще й можеш заговорити по-різному. Я пояснюю їм: «Розумієте, монах — це один для одного Бога, а Бог є — любов. І ти завжди з ким пристаєш, тим і стаєш». Тому я думаю… Хоча у Святому Письмі ніде не сказано, що Ісус сміявся, лише написано, що він плакав, коли воскрешав Лазаря... Але чомусь моє серце говорить, що він як людина сміявся. Можливо, це не записали. І те, як я поводжуся з хворими, є, певно, елементом сміхотерапії. Так ти розположуєш людину до себе. Адже без місточка довіри нічого не вийде. Ще розкажу про такий випадок. Привезли вночі хлопця. Йому 21 рік. Був бій під Широкиним. І йому сильно посікло ногу. Хірурги

256 К А П Е Л А Н И :

Н А

С Л У Ж Б І

Б О Г У

І

У К Р А Ї Н І

за допомогою апарату Ілізарова дуже добре склали її. Зранку заходжу до нього. Звісно, нога болить. Він сидить ніякий. Я привіталася. Хлопці вже хто чай запропонував, а з ким і обнялися — з тими, яких довше знала. А він сидить і дивиться. Чую, телефон дзвонить. Бачу — мама. Не бере трубки. Я поки говорила з хлопцями, якийсь час пройшов. Думаю, як до нього підійти. Знаєте, він тільки вночі потрапив до нас — свіжий. І ще так дивиться на мене… Тут знову телефон. Хто дзвонить? Кохана. Не бере трубки. Я кажу: «Слухай, ти, чудо Боже. Ти чого трубки не береш?» А він каже: «У мене життя закінчилося». Та що ти кажеш?! Підходжу до нього, знайомлюся: «Як звати?» Він розповідає. І тоді знову дзвонить мама. Кажу: «Будь ласка, візьміть трубку. Скажіть мамі, що ви живий і все нормально. Багато не говоріть, тільки скажіть, що все добре». — «Ні, не можу». Знову мама дзвонить. Я до того так легко говорила, а тут хапаю його за барки і вперше у своєму житті так зматюкала… Я навіть не знала, що в мене є такі слова

257 У К Р А Ї Н С Ь К А

Г Р Е К О - К А Т О Л И Ц Ь К А

Ц Е Р К В А

в лексиконі. А телефон знову дзвонить. І я кажу: «Підняв трубку, вже». І він бере і каже: «Мамо, в мене все добре. Я задзвоню вам пізніше». І натиснув відбій. У нас такий мовчок. Десять чоловіків у палаті. Всі завмерли. І тут він мене питає: «А ви точно черниця?» Так що був такий випадок. Він у нас пролежав десь місяць. А я потім навіть сповідалася — через те, що матюкалася. Але думаю, що це було на благо. Деколи з людиною треба говорити її мовою. Кожен чує ту мову, до якої він звик. І можливо, за останній час він інших слів і не чув. Медичний персонал — це особовий склад госпіталю. Кожного місяця я проводжу з ними бесіди, зустрічі. Вони спрямовані на профілактику, як я це називаю, «здорового і гігієнічного способу життя» — на рівні духу і психіки, а також тіла. Гігієну ми маємо підтримувати всюди. В обідню перерву я ходжу по всіх відділеннях. Мене вже там усі знають. І я так зрозуміла, пильнують: знають, чи є я, чи нема, куди пішла.

258 К А П Е Л А Н И :

Н А

С Л У Ж Б І

Б О Г У

І

У К Р А Ї Н І

Вони всі з однієї місцевості, одні одних знають. І то вже чисто людський елемент: дай тільки людині поговорити. І мене тішить, що чи їм добре, чи зле — вони найперше приходять до мене. Вони знають, що від мене воно нікуди не піде. Я ніколи нікому того не скажу. Навпаки, ми обговорюємо з ними плани, і я намагаюся все зробити, що від мене залежить, аби людині допомогти. А звісно, в кожній сім’ї є труднощі. І якось із Божою поміччю я зуміла вибудувати такий місточок довіри. Щоб ви розуміли, там дуже сильні сепаратистські настрої. Навіть серед тих, хто працює у госпіталі. Це здається неможливим. Але так є. А чому? Тому що там реально половина росіян — вони були дружинами військових, які після розпаду Союзу залишилися тут. І як би ти вовка не годував, він завжди дивиться в ліс. Тому в нас іде, як то кажуть, генетична війна. У нас за останніх чотири місяці чотири рази український прапор знімали з госпіталя. Останній раз видерли взагалі «з корінням». І це відбивається і на лікарях, і на медсестрах. Так що, чесно кажучи, багато хто хотів би, щоб мене тут не було. Бо ж вони бунтують і щодо мови. Вони щодо всього бунтують. Але попри все це, коли біда, вони знають, куди можна прийти. Мої батьки зараз пишаються мною, і мама також. Тато в мене дуже побожна людина. Мама — не так побожна. Батьки живуть у селі в Івано-Франківській області. І там є таке радіо «Дзвони», де о восьмій годині вечора транслюють серію молитов: молебень, вервиця, літургія. Поки тато ввечері не помолиться, спати не піде. Він усе вимикає, сидить біля радіо і молиться. І знаєте, це моя така опора. Коли мені важко, я кажу йому: «Тату, помоліться за мене». Я не розказую йому свої проблеми, просто прошу: «Помоліться за мене». Я навчила їх усіх, і вони мене благословляють по телефону. І мама, і тато. Це вже так багато років. І я відчуваю, що батьківське благословення — дуже велика сила.

259 У К Р А Ї Н С Ь К А

Г Р Е К О - К А Т О Л И Ц Ь К А

Ц Е Р К В А

Я зрозуміла таку важливу річ. Ми дуже часто шукаємо десь у когось помочі. А нам та поміч не прийде, доки ми не сядемо, доки не стулимо свої вуста, не побудемо у тиші, не схилимо коліна, не звернемо очі до неба. Бо Бог, знаєте, каже: «Слухай, не ходи вже і не рознось свої «яйця», свої біди, по всьому світу, а звернися до мене». Бо коли ти зі своїми проблемами йдеш через людину, воно виходить як зіпсований телефон. Знаєте, це чудесно, коли є людина, з якою ти можеш поговорити. Але жоден священик КОЛИ Я ЗАХОДЖУ В ПАЛАТ У ДО НОВОПРИБУЛИХ, К А ЖУ, Х ТО Я Є, ПРЕДСТАВЛЯЮСЯ ГАРНО. ТРІШКИ Ж АРТ УЮ: «ЯКЩО ВИ Т У Т З’ЯВИЛИСЯ, ОДНОЗНАЧНО МУСИТЕ (КОМУ ПОЩАСТИТЬ) ПРОЙТИ ПЕРЕД МОЇ ГАРНІ ОЧІ. ЩОБ Я З ВАМИ ПОСПІЛКУВАЛАСЯ ВІЧНА-ВІЧ. НУ, БО Я Ж ХЛОПЦІВ ЛЮБЛЮ». І ВОНИ ТОДІ ВЖЕ ПО-ІНШОМУ МЕНЕ СПРИЙМАЮТЬ. КОЖЕН К А ЖЕ, Х ТО ВІН Є, ЗВІДКИ. І ТАК У НАС ВИХОДИТЬ НЕВИМУШЕНА РОЗМОВА.

не зрозуміє твою гризоту до кінця. Чому? Тому що він не ходить у твоїх капцях. Як і жодна сестра. Вона може просто вислухати, бути поруч з молитвою (в кращому випадку), але за тебе ніхто нічого не зробить. У війні, з усією її деструкцією, яка спостерігається і в тилу, і на передку, я розгледіла певний позитив. Чесно, я його так довго шукала. Думала, що ж у ній можна знайти? Але я побачила в ній дуже великий позитив. Я побачила, що війна кожній людині — чи вона перебуває там, чи тут — дає шанс стати набагато кращою, ніж вона була до війни. По суті, ти здійснюєш переоцінку цінностей і можеш зробити вибір: або стати людиною мудрості й зрілості

260 К А П Е Л А Н И :

Н А

С Л У Ж Б І

Б О Г У

І

У К Р А Ї Н І

(тобто показати себе з ліпшого боку, взяти на себе відповідальність і діяти), або ж стати на бік розладу («Всьо, катастрофа, нічого доброго не буде, всі такі-то, влада така-то...» — тобто всі погані, крім мене). І от війна дає цей шанс. Я навіть і х лопцям ка ж у: «Як за Євангелієм, якщо ти колись крав — більше не кради, коли блудив — більше не блуди. Цінуй те, що маєш, цінуй сім’ю». Бо все добре, доки воно є. Пам’ятаєте ж притчу про блудного сина: поки гроші є, то ти потрібний, а як грошей нема — хто з тобою залишається? Мама тебе прийме в будь-якому випадку: чи живого, чи мертвого — на руки мами ти потрапиш. У кращому разі — дру жина. Якщо ти зу мів побуду вати стос у нки на довірі, а не на якихось інших (нестабільних) речах. Бо людина немічна: сьогодні може все, завтра — нічого. У монастирі є свій рівень рост у. От в армії спочатку є «строчка», а потім контракт. Так само і в монастирі. По суті, монастир — це військо. Але, я вам скажу, набагато крутіше, ніж звичайна армія, бо там усе чіткіше і мудріше. І в нас у монастирі у перших два роки ти проходиш новіціат. У перший рік повністю обриваєш усі зв’язки з мирським життям, ні з ким із рідних не спілкуєшся, у тебе навіть телефона немає. Принаймні так було тоді, коли в мене був новіціат. Коли приходили листи, то вони проходили цензуру, через настоятельку, яка нами опікувалася, яка нас виховувала. І нас учили всього, починаючи з елементарного: як мити посуд, підлогу, як прати. Тому що кожна людина приходить зі своїми навичками. Ми маємо вміти поводитися і з «вершками суспільства», і з найупослідженішими бомжами. Цього всього в монастирі вчать. Ми кожного дня читали життя святих. А я була така дівчина, безрамочна. Ну, мене тяжко дуже запхати в якісь рамки, бо завжди «то нога звисає, то рука стирчить, то голова там десь вилазить». Ну,

261 У К Р А Ї Н С Ь К А

Г Р Е К О - К А Т О Л И Ц Ь К А

Ц Е Р К В А

не можна мене в рамки запхати і все. А не прийняти мене також не могли, бо бачили, що я можу стати монахинею. І все мені говорила моя настоятелька: «Ти подивися на святу Тереню від Дитятка Ісуса». Це така свята кармелітка, монахиня Римо-католицької церкви, яка у 25 років померла від туберкульозу легень. Вона написала книжку про своє життя «Історія однієї душі». До монастиря вона прийшла у дуже ранньому віці. Її батько пізніше психічно захворів, а мама перед тим померла від раку. І їх п’ятеро було дівчат (так само, як і в моїй сім’ї), і вони всі порозходилися по монастирях. Вона була така дуже покірлива, мало що говорила про свої справи. І настоятелька все мені казала: «Подивися на неї. Приклад…». Вона мені й альбом дала зі світлинами з її життя. А за часів підпілля було непросто дістати ті фотокартки. Коли вона мені дала той альбом, я його викинула і сказала: «Все, другої Терені від Дитятка Ісуса не буде. Вона була єдина». Ну, не буде з мене другої Терені від Дитятка Ісуса. Не буде. Я є оригінал на вічність. І я собі сама мушу з Богом пройти цей шлях. Ці всі історії з життя святих описані для чого? Щоби ми побачили Божу благодать, яка діяла у тій конкретній особі. Адже кожна людина мала свою історію. Свою дорогу любові до Бога. І моя історія теж є неповторною. І коли я це усвідомила… Дуже багато вагань було у мене в госпіталі. Я спершу телефонувала до своїх колег, питалася… Коли в мене була перша смерть у госпіталі… Це був Юра, 32 роки. Я йому закриваю очі, читаю молитву на відхід душі від тіла… І дзвонить телефон — дружина. Начальник відділення хірургії дає мені телефон і каже: «Сестро, скажіть щось». Ви знаєте, це було дуже важко. Я кажу: «Він відійшов». Вона питає: «Куди відійшов?» Я говорю, хто я є. Вона вимикає телефон. Потім знову дзвонить. Я кажу: «Він помер». — «Як помер? Ми щойно з ним говорили, 15 хвилин тому». Для мене це було дуже боляче. Я заходила до себе в кімнату, сиділа й плакала. І казала: «Все, я йду геть. Більше не витримаю».

262 К А П Е Л А Н И :

Н А

С Л У Ж Б І

Б О Г У

І

У К Р А Ї Н І

У ВІЙНІ, З УСІЄЮ ЇЇ ДЕСТРУКЦІЄЮ, ЯК А СПОСТЕРІГАЄТЬСЯ І В ТИЛУ, І НА ПЕРЕДКУ, Я РОЗГЛЕДІЛА ПЕВНИЙ ПОЗИТИВ. ЧЕСНО, Я ЙОГО ТАК ДОВГО ШУК АЛА. ДУМАЛА, ЩО Ж У НІЙ МОЖНА ЗНАЙТИ? Я ПОБАЧИЛА, ЩО ВІЙНА КОЖНІЙ ЛЮДИНІ — ЧИ ВОНА ПЕРЕБУВАЄ ТАМ, ЧИ Т У Т — ДАЄ ШАНС СТАТИ НАБАГАТО КРАЩОЮ, НІЖ ВОНА БУЛА ДО ВІЙНИ. ПО СУ ТІ, ТИ ЗДІЙСНЮЄШ ПЕРЕОЦІНКУ ЦІННОСТЕЙ І МОЖЕШ ЗРОБИТИ ВИБІР: АБО СТАТИ ЛЮДИНОЮ МУДРОСТІ Й ЗРІЛОСТІ, АБО Ж СТАТИ НА БІК РОЗЛАДУ…

263 У К Р А Ї Н С Ь К А

Г Р Е К О - К А Т О Л И Ц Ь К А

Ц Е Р К В А

Коли мені було так дуже зле, я задзвонила до одного єпископа і кажу йому: «Мені так зле, що я не можу спинитися. Я не витримую». Тобто у мене емоції зашкалювали так… ого-го. І він мені каже: «Ну, тоді їдьте додому». Такої відповіді я не очікувала. Я чомусь думала, що, може, він мені скаже: «Та потерпіть там трохи». А він сказав: «Їдьте додому, раз не можете. Ви не зобов’язані там бути». І ви знаєте, я йому така вдячна за ці слова! Тому що вони тоді мене поставили на місце — на раз-два, як то кажуть. Я тоді усвідомила: «Ніхто тебе не зрозуміє — один Господь». І я тоді взяла ікону, притулила її до себе — і виговорила все, що хотіла сказати, і попросила помочі. Обтерла сльози і пішла. Так я навчилася давати собі раду. І зараз коли я заходжу до себе в кімнату, зачиняю двері, мені відкривається небо Його присутності. Я і Він, і всі святі зі мною. Буття в такому товаристві мене відновлює і наповнює… Цей досвід навчив мене дякувати Богові, за всіх і все…

264 К А П Е Л А Н И :

Н А

С Л У Ж Б І

Б О Г У

І

У К Р А Ї Н І

265 У К Р А Ї Н С Ь К А

Г Р Е К О - К А Т О Л И Ц Ь К А

Ц Е Р К В А

АНДРІЙ ЗЕЛІНСЬКИЙ 1 97 9 Р О К У Н А Р ОД Ж Е Н Н Я . В І Й С Ь КО В И Й К А П Е Л А Н . С В Я Щ Е Н И К У К РА Ї Н С Ь КО Ї Г Р Е КО - К АТОЛ И Ц Ь КО Ї Ц Е Р К В И . С В Я Щ Е Н И Ц Ь К А Х І Р ОТО Н І Я В І Д Б УЛ АС Я У 2 0 1 2 Р О Ц І . Ч Л Е Н Ч Е Р Н Е Ч О ГО З Г Р О М А Д Ж Е Н Н Я «ТО В А Р И С Т В О І С УС А » ( З 2 0 0 4 Р О К У ) . З Д О Б У В О С В І Т У У КОЛ Е Д Ж І С В Я ТО ГО В АС И Л І Я (С ТА М Ф О РД , С Ш А ) , П А П С Ь КО М У Г Р И ГО Р І А Н С Ь КО М У У Н І В Е Р С И Т Е Т І ТА П А П С Ь КО М У С Х І Д Н О М У І Н С Т И Т У Т І ( Р И М , І ТА Л І Я ) . С Л У Ж И Т Ь К А П Е Л А Н О М З 2 0 0 6 Р О К У І Д ОТ Е П Е Р. П РА Ц Ю В А В П Е Р Ш И М К А П Е Л А Н О М П Р И Ш ТА Б І АТО У Ч Е Р В Н І Л И П Н І 2 0 1 4 Р О К У ТА П Р И Ш ТА Б І С Е К ТО Р У « С » У С ІЧ Н І 2 0 1 5 Р О К У. З Д І Й С Н Ю В А В К А П Е Л А Н С Ь К Е С Л У Ж І Н Н Я В П І Д Р ОЗ Д І Л А Х 9 3 - Ї О К Р Е М О Ї М Е Х А Н І З О В А Н О Ї Б Р И ГА Д И « ХОЛ ОД Н И Й Я Р », 2 5 - Ї О К Р Е М О Ї Д Н І П Р О П Е Т Р О В С Ь КО Ї П О В І Т Р Я Н ОД Е С А Н Т Н О Ї Б Р И ГА Д И , 7 2 - Ї О К Р Е М О Ї М Е Х А Н І З О В А Н О Ї Б Р И ГА Д И І М Е Н І Ч О Р Н И Х З А П О Р ОЖ Ц І В , 1 2 2 - ГО О К Р Е М О ГО А Е Р О М О Б І Л Ь Н О ГО Б АТА Л Ь Й О Н У, 1 3 1 - ГО О К Р Е М О ГО Р ОЗ В І Д У В А Л Ь Н О ГО Б АТА Л Ь Й О Н У, 5 0 1 - ГО О К Р Е М О ГО Б АТА Л Ь Й О Н У М О Р С Ь КО Ї П І ХОТ И , 5 0 3 - ГО О К Р Е М О ГО Б АТА Л Ь Й О Н У М О Р С Ь КО Ї П І ХОТ И . П Е Р Ш И Й Ш ТАТ Н И Й К А П Е Л А Н 3 6 - Ї О К Р Е М О Ї Б Р И ГА Д И М О Р С Ь КО Ї П І ХОТ И І М Е Н І КО Н Т Р - А Д М І РА Л А М И Х А Й Л А Б І Л И Н С Ь КО ГО. З АС Т У П Н И К К Е Р І В Н И К А Д Е П А Р ТА М Е Н Т У В І Й С Ь КО В О ГО К А П Е Л А Н С Т В А П АТ Р І А Р Ш О Ї К У Р І Ї У К РА Ї Н С Ь КО Ї Г Р Е КО - К АТОЛ И Ц Ь КО Ї Ц Е Р К В И .

266 К А П Е Л А Н И :

У

Н А

С Л У Ж Б І

Б О Г У

І

У К Р А Ї Н І

віці 10–11 років я став свідком виходу з підпілля на Львівщині Української греко-католицької церкви. Дуже добре пригадую багатьох відомих для підпілля священиків, монахів, які помалу починали публічно здійснювати своє служіння. І це було дуже захопливо. Це був буремний час, і він не міг залишити байдужими людей небайдужих. З’явилася велика кількість різноманітних християнських молодіжних організацій. Незабаром я став учнем греко-католицького ліцею імені Климентія Шептицького. Мої батьки очікували лікаря більше, ніж священика. Не те щоб вони були проти… Наша родина була релігійна, але мій вибір шляху не був навіяний родинним середовищем. На той час у більшості галицьких родин важливу роль у духовній формації молодого

267 У К Р А Ї Н С Ь К А

Г Р Е К О - К А Т О Л И Ц Ь К А

Ц Е Р К В А

покоління відігравали бабусі й дідусі. Мій випадок — не виняток. Однак якогось тиску з боку родини точно не було. Радше це був вплив часу — епоха, в яку відбувалося становлення моєї особистості, запропонувала нові можливості. І коли Божа благодать зустрічається з певними історичними обставинами, тоді на рівні особистості народжується покликання, в контексті віри, церкви. Згодом з’явилася можливість навчатися у Сполучених Штатах, Європі, й в Україні також. І це були добрі школи. Папський Григоріанський університет — краща богословська школа у світі, одна з найстаріших. До цього я певний час був у Папському Східному інституті. І мабуть, усе це разом відіграло визначальну роль у моєму рішенні вступити до «Товариства Ісуса», згромадження ченців-ісусівців. Звісно, при цьому я залишаюся греко-католиком,

268 К А П Е Л А Н И :

Н А

С Л У Ж Б І

Б О Г У

І

У К Р А Ї Н І

католиком східної традиції. Коли ми говоримо про це чернече згромадження, маємо на увазі серйозну багатовікову духовну школу, приклади людей, які постійно перебували на передовій у сфері освіти, науки, соціального служіння. Важко назвати ту галузь суспільного життя, куди «Товариство Ісуса» зрештою не проникло з бажанням проповідувати євангельські цінності. У своїй діяльності, навіть релігійній, я більше орієнтувався на навчальний процес. Цікавився соціальними науками, політологією, їх викладанням. Тому доволі часто кажу, що я родом з академічного середовища, зі світу книг, і військове капеланство стало чи не однією з найбільших несподіванок у моєму житті. А це трапилося у 2006 році, коли я після двох університетів приїхав до Львова. У нашого згромадження існує традиція — робити перерву в академічних студіях (на той час я уже 10 років провів за межами України, в університетах Сполучених Штатів і Європи) і займатися якимось соціальним служінням, тобто знайти для себе простір, у якому можна (перед тим як здобувати академічні богословські знання) таки зануритися в глибину досвіду людського життя. Спершу це була праця для людей з особливими потребами чи ВІЛ-інфікованих. Тобто мета цього служіння — проникнутися до глибини тим, чим живе людина, розібратися, якими цінностями вона керується у своєму житті, загалом стати повноправним членом людського суспільства. Пригадую, я саме прибув до Львова, і один із моїх дуже добрих друзів сказав, що при військовому інституті Львівської політехніки (сьогодні це Національна академія сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного) існує такий собі гурток молодих випускників Львівської духовної семінарії, які там намагаються налагодити на системному рівні душпастирську роботу серед військовослужбовців. І першим серед них був священик Степан Сус. Мене запросили прийти подивитися. До сьогодні дуже добре пам’ятаю думки, які в мене тоді виникли. Ідеться про Збройні сили початку 2000-х. А це, ясна річ, нічого, крім жалю чи жаху не могло

269 У К Р А Ї Н С Ь К А

Г Р Е К О - К А Т О Л И Ц Ь К А

Ц Е Р К В А

«БУ ТИ ПОРУЧ» ВИМАГАЛО ЯКИХОСЬ ЖЕСТІВ. ТОБТО ЦЕ ОЗНАЧАЛО НЕ ЛИШЕ БУ ТИ РАЗОМ ІЗ КУРСАНТАМИ У ЦЕРКВІ НА ТЕРИТОРІЇ АК АДЕМІЇ. Я НАМАГАВСЯ ПРИБІГАТИ ДО НИХ ІЗ МОНАСТИРЯ НА РАНКОВУ ЗАРЯДКУ (ЦЕ ШОСТА ГОДИНА), БІГАВ З НИМИ ЇХНЮ ДИСТАНЦІЮ. ПОТІМ ПОВЕРТАВСЯ НА РАНКОВУ СЛУЖБУ, А ОПІСЛЯ ЗНОВУ ПРИХОДИВ ДО НИХ І БУВ З НИМИ ДО ПІЗНЬОГО ВЕЧОРА, ПОКИ НЕ ЛЯГАЛИ СПАТИ. І ЦЕ БУЛИ ДНІ, НАПОВНЕНІ ПРОСТО ВЕЛИЧЕЗНОЮ КІЛЬКІСТЮ РІЗНОМАНІТНИХ ПОДІЙ.

викликати. Принаймні в побутовій культурі. Армія була практично нічим не забезпечена, доволі часто у військових частинах можна було спостерігати справжні злидні. Це впливало і на мораль, і на стан бойового духу в підрозділах. То був нелегкий час. Про військове душпастирство тоді мало говорилося. З боку традиційних українських церков спроби надавати духовну підтримку українському війську розпочалися одразу ж після проголошення Незалежності в 1991 році. Але вони, як правило, були дуже точкові, несистемні й, на жаль, залежали від політичної кон’юнктури. І коли я отримав запрошення прийти і поглянути, я собі одразу уявив якогось священика, який буде проповідувати про козаків і ще про щось із далекого історичного минулого. І це точно було не те, що могло якось мене зацікавити. Бо мене цікавила таки душпастирська робота: чим я як священик можу допомогти сьогодні конкретній людині конкретного часу й конкретної культури. Та оскільки запросили друзі, то вирішив: піду подивлюсь і все. Я і сьогодні пам’ятаю, як уперше переступив поріг військового інституту… Звісно, це теж вимагало покликання. Тобто

270 К А П Е Л А Н И :

Н А

С Л У Ж Б І

Б О Г У

І

У К Р А Ї Н І

це не продукт якихось утилітарних рефлексій. Але не даремно кажуть у народі: «Людина планує, а Господь керує». І от воно так усе збіглося. Таким чином я потрапив у військове капеланство, і розпочалася дуже цікава історія про те, як маленьким гуртком (нас тоді було п’ятеро душпастирів) ми організовували різні незвичайні проєкти: чи то регулярні паломництва, чи релігієзнавчий гурток… Нам вдалося організувати на базі інституту храм, який почав постійно функціонувати. Ішлося про цілком інший тип пастирської роботи у війську. Найголовніше — вона стала системною, і це було ноу-хау в тогочасній Україні. Це був абсолютно системний підхід зі спробами

271 У К Р А Ї Н С Ь К А

Г Р Е К О - К А Т О Л И Ц Ь К А

Ц Е Р К В А

організувати відповідну структ уру, забезпечити необхідний зміст — і насамперед на рівні духовно-просвітницької роботи. Оскільки в Україні поліконфесійне середовище, говорячи про військове капеланство, слід правильно розставляти пріоритети. Порівняно із суто пастирською роботою саме духовно-просвітницька діяльність у нашому випадку виходить у пріоритет. У кожної церкви можуть бути конфесійні преференції, але існує якийсь загальний універсальний рівень, який допомагає капелану бути ефективним у військовому підрозділі, а військовим — таки користатися з тих послуг, які може надати сформований військовий капелан. Варто відзначити ще один важливий факт. У той час Міністерство оборони здійснювало оптимізацію державних витрат, і було вирішено перевести до Львова курсантів відповідних спеціальностей з Одеської військової академії та інших військових вишів. І це теж був дуже серйозний виклик. Деякі курсанти згодом з усмішкою згадували: «Думали, що їдемо в «бандерштат». Їх так налаштували, звісно, і вони доволі перелякані їхали до Львова. І мабуть, капеланська служба, яка на той час уже потужно розгорнулася і системно функціонувала на території академії, відіграла важливу роль в адаптації новоприбулих курсантів, стала таким собі буферним механізмом. Ми допомагали здолати страхи і послабити можливу агресію. Капелани дуже турбувалися про молодих курсантів, намагаючись створити усі необхідні умови не лише для загальнолюдського, а й для духовного, морального їх зростання. Після міністерської оптимізації відсотків вісімдесят майбутніх офіцерів сухопутних військ були зосереджені саме у Львові. І по завершенні навчання вони роз’їжджалися у різні частини по всій країні. А згодом, десь через десять років, я з ними зустрівся уже, власне, як з бойовими офіцерами, командирами підрозділів, на війні, у зоні бойових дій.

272 К А П Е Л А Н И :

Н А

С Л У Ж Б І

Б О Г У

І

У К Р А Ї Н І

Нам із багатьма курсантами вдалося сформувати дуже добрі дружні стосунки. Принципом нашого дупшапастирства стало гасло «Бути поруч!». Воно сформувалося саме в нашому середовищі, хоча вже сьогодні стало таким собі брендом українського військового капеланства. Більшість наших курсантів уперше побачили священиків з іншого боку. Бо в багатьох із них було таке уявлення про нас, ще радянське, яке домінує, скажімо, на південно-східних теренах нашої держави, як про «темних», «неосвічених попів». Але таке ставлення нам вдалося змінити своєю працею. Ми виховували офіцерів для всіх християнських церков: курсанти належали до різних конфесій, і після навчання вони туди поверталися. Але ми робили свій внесок: формували людину, її духовний світ, формували офіцера Збройних сил України. Принаймні така була наша мета. І оце «бути поруч» вимагало якихось жестів. Тобто це означало не лише бути разом із курсантами у церкві на території академії. Я намагався прибігати до них із монастиря на ранкову зарядку (це шоста година), бігав з ними їхню дистанцію. Потім повертався на ранкову службу, а опісля знову приходив до них і був з ними до пізнього вечора, поки не лягали спати. І це були дні, наповнені просто величезною кількістю різноманітних подій. Дуже важливо, я вважаю, при цьому говорити про духовність. Не просто про виконання якихось релігійних ритуалів, а власне про той фактор, який формує внутрішній світ людини, внутрішній стрижень особистості. І тут дуже важливим є механізм, якщо хочете, такої духовної «синхронізації» (я це так називаю): бути насправді поруч у тім, що ти робиш, переживаючи ті ж обставини. Приміром, мені вдалося здійснити стрибок із парашутом з курсантами, які стрибали вперше. Пригадую 60-кілометровий марш із десантниками. Серед них був тоді ще курсант Вадим Сухаревський (сьогодні — командир 503-го окремого батальйону морської піхоти, Народний Герой

273 У К Р А Ї Н С Ь К А

Г Р Е К О - К А Т О Л И Ц Ь К А

Ц Е Р К В А

274 К А П Е Л А Н И :

Н А

С Л У Ж Б І

Б О Г У

І

У К Р А Ї Н І

України). Поруч із ними йшов я. І не здогадувався, що згодом мені доведеться бути капеланом у його підрозділі вже в умовах справжньої війни. Дуже добрий товариш. З багатьма офіцерами ЗСУ, які стали «іконами» су часної військової української історії, мені довелося познайомитися і сформувати дружні стосунки ще під час перебування в Академії сухопутних військ. Коли я поїхав до Риму, мені також удалося втілювати механізм синхронізації. Мої брати в монастирі дуже дивувалися, коли бачили, як я прокидався о 4.30 (у Львові була 5.30) і, поки бігали курсанти в академії, робив пробіжки навколо Колізею. Я з приводу цього жартую: «Древній Рим уже бачив усе, окрім такого». Синхронізація — це був мій творчий процес. Хотілося відчути, що ти живеш у тому самому ритмі, що й твої побратими. Тобто бути поруч — це не просто крокувати поруч, а й переживати в душі ті самі страхи, ту саму невпевненість, ті самі труднощі. При цьому намагатися інтерпретувати їх уже через багатство духовних категорій, якими ти володієш як духовна особа. Це потім створює можливості допомоги тим, кому ти служиш. Такі синхронізації сприяли формуванню мого власного внутрішнього світу, який уже був дуже відкритий на військову культуру — я її знав ізсередини. Тобто ти сам себе якось зробив частиною цієї культури, тому що ці люди — твої друзі, ти береш участь у цих стосунках, ти їх розвиваєш. Це стало таким, скажімо, абсолютно природним механізмом легітимації мого рішення вирушити в 2014 році у зону бойових дій. На той час я знав капеланів, які поїхали у військові частини, що дислокувалися у Сумській, Харківській, Херсонській областях, і вже там перебували тривалий період. Але це було далеко від зони бойових дій. Ситуація різко змінилася, коли відбулися трагічні події в Луганському аеропорту — було збито наш літак і загинули

275 У К Р А Ї Н С Ь К А

Г Р Е К О - К А Т О Л И Ц Ь К А

Ц Е Р К В А

49 десантників. Серед них був один із випускників Академії сухопутних військ, Віталій Бахур, офіцер 25-ї бригади. І тоді вперше якось воно в моїй свідомості викристалізувалося: що жити впродовж тривалого періоду з думкою, з гаслом «Бути поруч!» — це не лише бігати навколо Колізею, це ще треба… В Україні реальна війна. І там є ті хлопці, з якими ти бігав іще вчора в академії, чи стрибав з парашутом, чи ходив у марші. І бути поруч — це, напевно, означає, що треба… бути поруч. Я тоді ще не знав, як це зробити. Звернувся до департаменту військового капеланства нашої церкви з проханням: «Позаяк у нас війна, давайте будемо мене якось туди відправляти». Тоді ще не існувало механізмів направлення, не було розуміння з боку Генерального штабу Збройних сил України стосовно того, що робити і як це робити. Але чому ні? У мене було дві умови. Перша — це мають бути підрозділи Збройних сил — тому що це вже моя родина. На той час я їх уже знав упродовж тривалого періоду. І друга умова: це має бути якийсь передок, тому що мій час для мене важливий, він коштує дорого, і хочеться бути корисним: «То давайте туди, де можна якось більше користі принести». Ну, можливо, трішки так наївно, але так вони звучали, ці дві умови. Ну, і з цими умовами уже від імені департаменту ми звернулися до Генерального штабу Збройних сил України. Вони після певного аналізу, обмірковування таки прийняли рішення. Я був одним із перших офіційно оформлених капеланів. Мене відправили і сказали, що там зустрінуть. Я не знав, куди їду. Приїхав, і виявилося, що це, власне, було місце при штабі АТО. Тоді, у червні 2014 року, він розташовувався у селі Довгенькому, поблизу Слов’янська. Це, може, смішно звучить, але перша асоціація, яка у мене виникла, — це такий собі незнаний острів. Тому що це зовсім невідома територія — «terra incognita». Досвіду капелана у мирному повсякденні у мене було багато, там я знав, що робити. А тут уже

276 К А П Е Л А Н И :

Н А

С Л У Ж Б І

Б О Г У

І

У К Р А Ї Н І

бойові умови. То був центр, і це було місце, куди постійно з’їжджалися різні підрозділи. Однією з перших постала потреба організувати якесь місце, куди люди зможуть приходити і молитися, де зможуть побути наодинці із собою. Отже, виникла необхідність знайти намет. Командування дуже охоче відгукнулося, знайшли намет. Ми його розклали, і так виникла перша каплиця при штабі АТО, Архістратига Михаїла ми її назвали. Я почепив на каплиці розклад богослужінь. Там був цілковитий мінімалізм — не було нічого. Ми знайшли якийсь стіл, пригадую, його священик із сусіднього села привіз. Узяли піддон від куль, куди можна було насипати піску і ставити свічки. Сьогодні є море фотографій, де можна побачити багато схожих речей. Ми вже до цього так звикли, а тоді це все доводилося робити вперше. У той час взагалі мало хто чув слово «капелан». Мене постійно перепитували: «Що це таке? Що це означає — капелан?» Ми говоримо про період, коли був дуже низький рівень усвідомлення того, що відбувалося. Мобілізовані, які ще в березні

277 У К Р А Ї Н С Ь К А

Г Р Е К О - К А Т О Л И Ц Ь К А

Ц Е Р К В А

їхали нібито на навчання, раптом потрапили на війну. Дуже високий рівень невизначеності: що добре, що погано, хто правий, хто винний. І раптом стріляють, і раптом бракує бронежилетів, шоломів, часом їжі. Це був час хаосу в Збройних силах і у суспільстві, зовсім не готових до війни. І для мене це взагалі велика таємниця — як нам вдалося його пережити. Я знав, що добровольчі батальйони на той час були краще забезпечені — і матеріально, і насамперед ідеологічно. Там, звісно, люди були більш обізнані щодо того, хто такі капелани. І як правило, вони вже їхали зі своїми капеланами. Збройні сили — ні. У нашій каплиці ми молилися, проводили служби, і поминальні також. Бувало, що командири приводили хлопців, які поверталися з бою, і вони були у дуже недоброму психологічному стані. На той час жодних психологів не було навіть при штабі, не те що у підрозділах. І доводилося заспокоювати, працювати, слухати. Дуже популярні були на той час сповіді. Люди приходили до сповіді перед тим, як вирушати на бойові завдання. У багатьох хлопців уже починав розвиватися посттравматичний стресовий розлад. В українському суспільному дискурсі доволі часто говорять про ПТСР. Але, на мою думку, його джерело — в тому часі. Це перші хвилі мобілізації. Це ті хлопці, які все ще (я знаю багатьох) не можуть остаточно повернутися з війни. Тому що то був хаос, безлад, невизначеність, жорстокість, свідками якої вони стали, будучи зовсім не готовими психологічно. Тому що не було готове середовище, з якого вони родом. От. І це все було вперше не лише для мене, а й для них. Тільки їм доводиться долати значно вищий рівень стресу. І, пригадую, одна зі справ, яку я організував (окрім молитви, спілкування, слухання сповідей, літургій), — вивчення англійської та італійської мов. Це дуже смішно, навіть мені сьогодні. Але я розумів, що має бути щось дуже радикально протилежне за своєю сутністю до хаосу, безладу, стресу. Отже, відповідно,

278 К А П Е Л А Н И :

Н А

С Л У Ж Б І

Б О Г У

І

У К Р А Ї Н І

необхідні були механізми для упорядкування мислення і свого емоційного стану. Як на мене, це була чудова нагода забути про жахіття, зняти стрес від пережитого і якось конструктивно використати свій час. Я глибоко переконаний, що людина — явище системне, а відтак потребує постійного фізичного, емоційного, інтелектуального розвитку. І якщо відбувається збій, то, ясна річ, людина не може впоратися зі стресом, зокрема в умовах бойових дій. Ці рефлексії стали початком моєї методології, яку я використовував під час усієї війни. Перебуваючи в той час у зоні АТО, я зрозумів, що став свідком такого великого дива, яке я називаю «дивом людської автентичності». Коли я повернувся з першої своєї короткотривалої (місячної) ротації, я до ранку цілу ніч писав свій перший текст. Він так і називався «Репортаж із зони автентичності». Потім він увійшов до книги «Соняхи», яку можна вважати великим репортажем із зони… що стала такою зоною автентичності, зокрема у Збройних силах України, де я бачив людей, які, не маючи найнеобхіднішого, були готові виконувати свій обов’язок. Вони були ідеологічно, ідейно не до кінця підготовлені, але в їхніх діях я побачив тріумф людяності (який можна було спостерігати і в подіях Майдану). Це проявлялося в готовності рядових, офіцерів Збройних сил України виконувати свій обов’язок. Тому що це були різні люди. Загалом інститут Збройних сил — це величезна кількість людей з різними рівнями усвідомлення, розуміння. Але я бачив надзвичайну красу, щось неймовірне, дуже-дуже справжнє, про що я не міг мовчати. І тому я почав писати. Одна з таких історій, про яку я теж розповів у своїх «Соняхах»... Це було ще під тим самим Слов’янськом. Радісно було побачитися з колишніми к урсантами Академії с у хопу тних військ… багатьох із яких, на жаль, сьогодні вже немає серед живих. Багатьох із них нагороджено волонтерськими відзнаками або державними нагородами. Ті наші зустрічі, власне, там, у штабі АТО,

279 У К Р А Ї Н С Ь К А

Г Р Е К О - К А Т О Л И Ц Ь К А

Ц Е Р К В А

СИНХРОНІЗАЦІЯ — ЦЕ БУВ МІЙ ТВОРЧИЙ ПРОЦЕС. ХОТІЛОСЯ ВІДЧУ ТИ, ЩО ТИ ЖИВЕШ У ТОМУ САМОМУ РИТМІ, ЩО Й ТВОЇ ПОБРАТИМИ. ТОБТО БУ ТИ ПОРУЧ — ЦЕ НЕ ПРОСТО КРОКУВАТИ ПОРУЧ, А Й ПЕРЕЖИВАТИ В ДУШІ ТІ САМІ СТРАХИ, Т У САМУ НЕВПЕВНЕНІСТЬ, ТІ САМІ ТРУДНОЩІ. ПРИ ЦЬОМУ НАМАГАТИСЯ ІНТЕРПРЕТ УВАТИ ЇХ УЖЕ ЧЕРЕЗ БАГАТСТВО ДУ ХОВНИХ К АТЕГОРІЙ, ЯКИМИ ТИ ВОЛОДІЄШ ЯК ДУ ХОВНА ОСОБА.

де ми перетиналися, згадували якесь минуле, бажали одне одному всього найкращого, а потім розбігалися, незабутні. Пригадую, один із колишніх курсантів (на той час уже молодий офіцер, командир підрозділу спецпризначення) Дан Колісник приходить і весь палає: «Отче...» Дуже така довірлива бесіда в нас відбулася. Він був дуже доброю людиною, дуже добрим офіцером. Розповідає: «Для мене найзворушливішою у цій війні була мить, коли я йшов одним зі щойно визволених міст і відчув, як хтось мене смикає за штани. Опускаю голову, дивлюся — стоїть маленька дівчинка, дивиться мені прямо в очі й каже: «Дядьку, дядьку, ми у вас віримо». Я пам’ятаю його вираз обличчя, те, наскільки він дорожив цим моментом… Коли в тебе вірить українська дитина — це той момент, коли, зрештою, народжується український захисник новітньої доби. Тому що до того це були просто військовослужбовці. Ясна річ, ми відзначали свято захисників, ми їх вітали. А тут раптом у нас таки з’явилися реальні захисники — люди, які усвідомлюють, що вони ціною власного життя захищають тих і те, що люблять. Я часто визначаю захисника як воїна з любов’ю в серці. Якщо воїн — це людина, віддана перемозі, у будь-якій сфері життя (я говорю про певний психотип), то воїн, який любить, — це,

280 К А П Е Л А Н И :

Н А

С Л У Ж Б І

Б О Г У

І

У К Р А Ї Н І

відповідно, захисник, який захищає те, що любить, і тих, кого любить. От. Дан Колісник загинув 26 жовтня 2014 року на Луганщині, залишивши двох маленьких синів-близнюків. Найглибший слід у моїй пам’яті залишили, мабуть, Піски і Дебальцеве. Тоді було важко навіть вийти з бліндажа. Постійно працювала артилерія. Складалося враження, що зруйновані час і простір. Наша раціональність вимагає від нас якихось раціональних рухів — типу рух до визначеної мети по найкоротшій траєкторії. А тут доводилося ходити не по коротких траєкторіях, а вздовж місць, де можна було б сховатися від раптових обстрілів. Це була зима, т умани, дуже непривітні, і холод. Було Водосвяття, Йордан, 19 січня 2015 року. У той період, пригадую, був перший випадок, коли зранку прилетів залп «градів». Згодом вони не вщухали. Вихід із Дебальцевого — це був час великих втрат. До сьогодні пам’ятаю, як згодом однієї ночі прокинувся вже в Києві від гучного пострілу. Вночі, під час сну, щось «розірвалося». Це було справді так гучно... дарма, що уві сні. Артобстріли настільки нашарувалися на свідомість… настав певний момент виснаження. Це були такі крайні умови, по той бік цивілізації — там, де зруйновані час і простір. Саме там я втратив дуже багато друзів і товаришів. Періодично я від’їжджав на ротацію і на певний час повертався у мирне повсякдення, київське чи львівське. У мене була велика кількість лекцій — я викладав у Київській трьохсвятительській духовній семінарії Української греко-католицької церкви. І писав тексти, які стали книжками (на сьогодні їх вийшло дві). Це момент, коли ти живеш ніби у двох світах: з одного боку, ти втрачаєш людей, а з іншого — це настільки нікого не цікавить… Ти приходиш і маєш просто викладати. Ти ніби стаєш частиною якоїсь буденної дійсності. І можливо (не знаю), це нормально. Люди живуть, щось роблять, і ти маєш бути з ними по-справжньому, і там, і тут.

281 У К Р А Ї Н С Ь К А

Г Р Е К О - К А Т О Л И Ц Ь К А

Ц Е Р К В А

Похорони, які доводилося постійно переживати... Це було таке відчуття… Що от є друзі, з якими ти спілкуєшся, у яких ти себе вкладаєш, і коли вони зникають, то ніби забирають частинку тебе із собою. І зрештою тебе стає менше, менше, менше... І таке враження, що ти колись просто перетворишся на тінь. Це був такий дуже важкий період, зима-весна 2015 року. Під час загострення сит уації на Авдіївській промзоні до нашої церкви звернулося командування 122-го окремого батальйону з проханням прислати представника. Я, звісно, відгукнувся. Це був один із періодів, коли там велися потужні бойові дії. Оскільки Авдіївська промзона — дуже маленький простір з бетону і металу, де кожен ангар — це якась позиція, то приїжджаючи туди, я йшов на одну ніч в один підрозділ, наступної ночі — в інший. Там усе прострілювалося, тобто ніяких особливих місць для переховування не було. І мій похресник, сьогодні Герой України, Валерій Чибінєєв завжди переводив мене зранку з однієї позиції на іншу.

282 К А П Е Л А Н И :

Н А

С Л У Ж Б І

Б О Г У

І

У К Р А Ї Н І

Було літо, серпень. Ми переходили, заходили в ангари. І мені дуже подобалося заходити туди. У мене є багато фотографій звідти, їх чимало, до речі, і в мережі. Ангар весь прострілений кулями, уламками артснарядів — просто сито. І крізь ці отвори можна було побачити зорі. От зайшов і бачиш зоряне небо. Воно настільки вражає якимось ефектом планетарію… Т у т є дуже важ ливий механізм для вну трішнього псих ічного здоров’я — вміти бачити естетик у у потворном у. Це називається «психологічною стійкістю». Тобто треба вміти виробити такий механізм у собі й допомогти виробити його військовим. Це допомагає рятувати людяність. Війна передусім цілиться в людяність. Коли люди переживають велику дозу насилля, жорстокості, хаосу, невпорядкованості й не мають якихось інтерпретативних категорій, які могли б їх від цього захистити, їм важко поверну тися і залишитися вповні внутрішньо здоровими людьми. Уміння побачити зоряне небо на Авдіївській промзоні багато чого вартує. Навесні 2017 року в нас з’явився інститут військового капеланства. Саме на той час я уже дозрів, щоб стати одним із перших штатних капеланів, а саме 36-ї окремої бригади морської піхоти, що базувалася в Миколаєві. До цього капеланів розглядали як таких собі духовних «кризових менеджерів». І це було чітко пов’язано з війною, бойовими діями. А штатне капеланство вимагає професійного підходу. Тобто якщо ти капелан у штаті бригади, то перебуваєш зі своїм підрозділом постійно — і під час виїздів у зону бойових дій, і в пункті постійної дислокації. Я, пригадую, намагався якось для себе створити цю модель професійного військового капеланства. Ясна річ, заради бригади я переїхав у Миколаїв. Тому в мене було багато часу, і він був повністю присвячений моїй службі у підрозділі. 8.30 — шикування разом з бригадою. Потім якийсь обхід, організація різних заходів релігійного і, насамперед, просвітницького характеру…

283 У К Р А Ї Н С Ь К А

Г Р Е К О - К А Т О Л И Ц Ь К А

Ц Е Р К В А

Морська піхота, на відміну від інших підрозділів Збройних сил України, я вважаю, дуже відкрита на цінності. Так трапилося, що їхній розвиток не мав прямого зв’язку з радянським минулим. Певний час морська піхота України існувала в дуже обмеженому форматі — у Криму спершу був один батальйон, згодом з’явився інший. Відтак у пошуках ідеалів вони, звісно, зверталися до фільмів про морпіхів. А більшість тих фільмів знято про американську морську піхоту. Тому в них сформувалося уявлення, що бути морпіхом — це круто, ціннісно. Справді, це один з елітних підрозділів Військово-морських сил Збройних сил України. Це воїни трьох стихій: це й стрибки з парашутом, і десантування з моря, і бойові дії на суходолі. Відповідно, і я якось намагався до всього цього долучитися. І це був надзвичайно «рухливий» етап мого капеланства. Тому що бригада морської піхоти — дуже динамічний організм: це постійний рух, постійні навчання, ніхто ніколи на місці не сидить. Це дуже молодий особовий склад, порівняно з іншими підрозділами Збройних сил. Але дуже, як я кажу, відкритий на цінності. І саме тут мені вдалося долучитися до створення посібника з воїнського етосу для підрозділів морської піхоти, який має назву «Вести! Боротися! Перемагати!». У ньому, мабуть, уперше описується цілісна ціннісна система формування ідентичності українського воїна. У посібнику ми, власне, говоримо про засади воїнського етосу. Йдеться про ціннісну нормативність — цінність, яка стає нормою. Етос воїна лежить в основі військових ідеологій, скажімо, Сполучених Штатів й Ізраїлю. Ці країни мають бойові армії, які доволі чітко орієнтуються на систему цінностей, що формує ідентичність воїна. Така система насамперед захищає людяність, надаючи певні сенси, — людина розуміє, що з нею відбувається і як їй слід реагувати. Навіть в умовах бойових дій вона знаходить для себе певні

284 К А П Е Л А Н И :

Н А

С Л У Ж Б І

Б О Г У

І

У К Р А Ї Н І

пояснення. І це зрештою дає змогу захистити людину від внутрішнього хаосу і відчуття втрати, покинутості, з яких, власне, і формується посттравматичний синдромний розлад. З початком Незалежності Збройні сили України як суспільний інститут втратили одну дуже важливу функцію — перестали бути школою життя. Радянська армія, попри всі ідеологічні дисфункції, деформації, була середовищем, де формували характер, ніби гартували людину. Були різні випадки, але, як правило, службою в армії пишалися. Українська армія у роки Незалежності втратила цей ресурс. Звісно, були поодинокі офіцери, які цим займалися. Але цей ресурс є надважливим. Армія залишається однією з дуже важливих

285 У К Р А Ї Н С Ь К А

Г Р Е К О - К А Т О Л И Ц Ь К А

Ц Е Р К В А

Є ДУЖЕ ВА ЖЛИВИЙ МЕХАНІЗМ ДЛЯ ВНУ ТРІШНЬОГО ПСИХІЧНОГО ЗДОРОВ’Я — ВМІТИ БАЧИТИ ЕСТЕТИКУ У ПОТВОРНОМУ. КОЛИ ЛЮДИ ПЕРЕЖИВАЮТЬ ВЕЛИКУ ДОЗУ НАСИЛЛЯ, ЖОРСТОКОСТІ, ХАОСУ, НЕВПОРЯДКОВАНОСТІ Й НЕ МАЮТЬ ЯКИХОСЬ ІНТЕРПРЕТАТИВНИХ К АТЕГОРІЙ, ЯКІ МОГЛИ Б ЇХ ВІД ЦЬОГО ЗАХИСТИТИ, ЇМ ВА ЖКО ПОВЕРНУ ТИСЯ І ЗАЛИШИТИСЯ ВПОВНІ ВНУ ТРІШНЬО ЗДОРОВИМИ ЛЮДЬМИ. УМІННЯ ПОБАЧИТИ ЗОРЯНЕ НЕБО НА АВДІЇВСЬКІЙ ПРОМЗОНІ БАГАТО ЧОГО ВАРТ УЄ.

дисциплінарних спільнот. Це той інститут, через який проходить велика частина наших громадян. І якщо його сприймати як якесь соціальне лихо (як це було до війни), воно більше шкодить, ніж формує. А ми говоримо про велику кількість людей. Сьогодні у нас відновлена строкова служба. Через Збройні сили проходить велика кількість громадян. Тому дуже важливо повернути оцей елемент ціннісної формації, вишколу, формування характеру, ідентичності воїна і справжнього відповідального лідера. Воїн — це не просто військовослужбовець. Військовослужбовець — це юридичний статус, громадянська відповідальність. А воїн — тип характеру: людина, віддана перемозі у будь-якій царині своєї діяльності. Для нас, для України, це зараз надважливо — сформувати покоління воїнів, людей, які відчувають смак перемоги і готові за неї боротися до кінця — чи сьогодні у війську, чи завтра, організовуючи власну справу, в науці, в сім’ї, у побуті. І, понад усе, в захисті нашої Батьківщини.

286 К А П Е Л А Н И :

Н А

С Л У Ж Б І

Б О Г У

І

У К Р А Ї Н І

287 У К Р А Ї Н С Ь К А

Г Р Е К О - К А Т О Л И Ц Ь К А

Ц Е Р К В А

ІВАН ІСАЙОВИЧ 1 9 7 1 Р О К У Н А Р ОД Ж Е Н Н Я . В І Й С Ь КО В И Й К А П Е Л А Н .

C В Я Щ Е Н И К У К РА Ї Н С Ь КО Ї Г Р Е КО - К АТОЛ И Ц Ь КО Ї Ц Е Р К В И . С УД О В И Й В І К А Р І Й , П А Р ОХ Х РА М У УС П І Н Н Я П Р Е С В Я ТО Ї Б О ГО Р ОД И Ц І (С . С Е Р Е Д Н Є ) . С Л У Ж И Т Ь К А П Е Л А Н О М З В Е С Н И 2 0 1 4 Р О К У І Д ОТ Е П Е Р. П РА Ц Ю В А В З Б І Й Ц Я М И 7 2 - Ї , 1 0 1 - Ї , 5 5 - Ї , 1 - Ї В ОЛ И Н С Ь КО Ї , 1 2 8 - Ї Г І Р С Ь КО П І ХОТ Н О Ї Б Р И ГА Д . З Д О Б У В О С В І Т У В Д Е РЖ А В Н О М У У Н І В Е Р С И Т Е Т І І М Е Н І С Т Е ФА Н И К А ( М . І В А Н О - Ф РА Н К І В С Ь К ) , У Ж ГО Р ОД С Ь К І Й Д У ХО В Н І Й С Е М І Н А Р І Ї ТА П А П С Ь КО М У С Х І Д Н О М У І Н С Т И Т У Т І В Р И М І .

288 К А П Е Л А Н И :

П

Н А

С Л У Ж Б І

Б О Г У

І

У К Р А Ї Н І

овернувшись із війська, я готувався до вступу в університет імені В. Стефаника (Івано-Франківськ) — філософія, релігієзнавство… Але якось так у мені все перевернулося, і я вступив до Ужгородської духовної семінарії. Я навчався в семінарії, а потім паралельно вступив до університету на факультет філософії і релігієзнавства. По закінченні університету й семінарії в 1996 році був висвячений і направлений владикою Семедієм священиком у села Королево, Теково і Вереця Виноградівського району. Громади були маленькі, бо на той час церква тільки відроджувалася, наші ж храми були в 1947 році відібрані комуністичною владою і передані російській православній церкві, єпископа Теодора (Ромжа) вбито НКВС, церква діяла підпільно. А ле ми знали свою історію. Ми ходили до храму, відколи я себе пам’ятаю. Нам розповідали і про наших владик, і про нашу церкву. І коли я вже став священиком, пішов на служіння,

289 У К Р А Ї Н С Ь К А

Г Р Е К О - К А Т О Л И Ц Ь К А

Ц Е Р К В А

ми служили переважно просто неба на вулиці. Тому що нас навіть на територію храму не пускали. Хоч ми і мали всі необхідні документи, виграли всі суди за право власності, зокрема й касаційні, але наша держава на такі порушення дивиться крізь пальці. Маючи право власності, ми давали згоду на почергове богослужіння (з церквою Московського патріархату). Ми давали згоду, а вони ні. Довгий час у 1996–1997 роках ми боролися. Хотіли в правовому полі це все вирішити, навіть вдавалися до пікетів. Я пам’ятаю, тоді, 1996 року, в листопаді ми три тижні жили під держадміністрацією в наметах. Ми не хотіли, щоб когось принижували. Ми хотіли просто, щоби виконали рішення судів. Але нині вже 2019 рік, а ці рішення досі не виконані. Потім ми вже змирилися — як є, так є — і служили на вулиці довгий час. Згодом уже робили пристосовані місця, будували храми… Потім єпископ запросив мене на роботу з молоддю. І з 1997 до 2004 року я очолював комісію у справах молоді Мукачівської греко-католицької єпархії й належав до патріаршої курії, до комісії у справах молоді, опісля викладав у семінарії. І от, працюючи з молоддю, ми робили все можливе, щоби створювати організації, об’єднуватись і відроджувати до життя і мову, і культуру, й тому подібне. Уже в 1997–1998-му я створив дитячий садочок у своїй парафії. Тоді були закриті практично всі садочки. Батьки виїжджали до Італії, Німеччини на заробітки, а маленьких дітей залишали на бабусь своїх, на дідів. І я створив цей садочок, щоби діти перебували там, щоби можна було навчати їх, прищеплювати їм любов до християнської культури, до мови. Він і зараз працює, цей садочок. Я його викупив, розбудував, добудував і для дітей-сиріт. В 1998-му почав працювати з дітьми-сиротами, з «дітьми вулиці» — може, так точніше, бо там були і напівсироти, і діти, що мали й тата, й маму, але з тієї чи іншої причини були як сироти. Ці діти в мене з понеділка до вечора п’ятниці жили, а на суботу і неділю йшли додому. Роботи багато було,

290 К А П Е Л А Н И :

Н А

С Л У Ж Б І

Б О Г У

І

У К Р А Ї Н І

і я запросив сестер-йосифіток зі Львова, щоб працювали. І донині вони там працюють. Оце мені давало наснаг у працювати, бачити майбу ття і ту людину радянську не допускати до дитячої свідомості. І, власне, я думаю, мені це вдалося. Бо є багато випускників, і є багато моїх вихованців, які чи в семінарію прийшли, чи в університет, є викладачами, лікарями тощо. В 2004 році я поїхав до Риму в Папський східний інститут, де продовжував вивчати церковне і європейське право. Здобув ліцензіат з канонічного церковного права і повернувся додому вже на кінець 2006 — початок 2007 року. Очолив новостворений церковний суд, церковний трибунал і працював 10 років головою цього суду, і в колегії суддів також, викладав у семінарії й був призначений парохом у селище Середнє, в храм Успіння Пресвятої Богородиці. І на першу революцію я з Риму приїхав. Я вже навчався там, коли сталася Помаранчева революція. Я полишив навчання. Хоча це осінь була і тиждень до канікул залишався. Я написав заяву. Це мої друзі мене звали. Вони збиралися всі в Києві. І я приїхав до Києва — ми були об’єднані дуже сильно. Але коли після перемоги я повернувся до Риму, виявилося, що мене виселили з гуртожитку, хоча я заяву написав, не пропустив жодного дня, проплати були, все було. Ректор гуртожитку, українець, до речі, пояснив: мене виключено за те, що у разі перемоги Януковича я собі навіть не уявляю, як я підставив би Церкву і коледж. Хоча коли на річницю Помаранчевої революції Президент Ющенко приїжджав до Риму, в цей коледж, у Святу Софію, ректор зустрічав його і говорив: «Як ми боролися!.. Наші студенти їхали туди…» Але не згадав про те, що він усе зробив, аби мене звідти викинули. Але Інститут мене не виключив, тому що в мене не було проблем із навчанням. Богу дякувати, навчання

291 У К Р А Ї Н С Ь К А

Г Р Е К О - К А Т О Л И Ц Ь К А

Ц Е Р К В А

йшло добре. Так — я скажу про це — я тиждень жив під мостом. І я ніколи цього не забуду. Я думав, що це тільки бомжі під мостами живуть, а виявилося, що багато є таких, хто опинився у ситуації, подібній до моєї. Ніхто зі студентів про це не знав. Але, ясна річ, це не можна було приховати, бо за тиждень я дуже змарнів. І один з однокурсників це побачив, запросив мене на обід, і ми з ним поспілкувалися. Тоді один священик римо-католицький, професор, допоміг мені влаштуватися до одного монастиря. Я там мав їм щоранку служити літургію італійською мовою та підтримувати порядок на території, за те давали мені ліжко і сніданок. Але нічого, це добре було, таке серйозне випробування. І я півроку так жив. Зрештою мені поновили і стипендію, і місце в гуртожитку, Богу дякувати. Я про це не говорив, але це мені додало більшої такої активності у боротьбі й розуміння того, що, на превеликий жаль, найбільші проблеми для України створюють самі українці. Тільки не ті, котрі борються, а ті, які продаються, ті, які ведуть тваринний спосіб життя: їсти, пити, панувати (або щось таке) — і все, більше їх ніщо не цікавить. Я на них не маю зла, але вони мене навчили, відкрили очі на те, що, на жаль, багато є людей, які готові продати і державу, і маму рідну, й родину, аби лиш бути ситими і бодай трохи в теплі. Повернувшись додому, я працював у суді, очолював цей суд. І тут почалася Революція Гідності. Це було дуже несподівано. Я був на той час у Києві у зв’язку з проблемами здоров’я. Спілкувався з професором, і він сказав, що зателефонує мені завтра, — треба було дещо вирішити. Але телефонує він мені о третій годині ночі, повідомляє, що на Майдані проблема, і питає, чи поїду я з ними, бо ми товаришували. Ми поїхали на Майдан. Я був вражений, бо там зібралася молодь, і ще були люди, переважно професура, — це була інтелігенція, еліта України. І зібралися вони спонтанно. Хтось може говорити, що це був награний,

292 К А П Е Л А Н И :

Н А

С Л У Ж Б І

Б О Г У

І

У К Р А Ї Н І

придуманий, профінансований Майдан. Неправда. Це був справжній Майдан, Революція Гідності, де молодь навіть не сподівалася на успіх, але висловила своє невдоволення Президенту. А проти них застосували силу. І що цікаво — ця молодь не розбіглася. Вона хоч і постраждала від влади, почала ще більше бунтувати, викрикуючи та протестуючи: «Що це таке, що ви з нас хочете рабів зробити?» З того часу я там і залишився. Я тільки приїхав додому через тиждень змінити одяг. І от я два тижні там був — тиждень удома. Отак було. І моє оточення, ті, з ким я спілкувався, — це були поважні люди. Я не входив до жодної сотні, я цього не хотів. Декілька разів виходив на сцену для молитви хіба що, потім служив у каплиці. Але більше працював з інтелігенцією. Так, ми по-своєму працювали, і ми допомагали, робили все можливе, щоб і юридично, і психологічно забезпечити спокій на Майдані. І до останнього, поки на Грушевського не почалося… Щоправда, коли почалось, я саме їхав додому, щоб змінити речі. Ще не доїхав, як друзі мені зателефонували. Я відразу повернувся. Але вже почалося те, що почалось. Потім, після цього всього, я побачив, що перемога буде. І поїхав додому. Я розумів, що мушу трохи відпочити і попрацювати зі своїми парафіянами. Все ж таки в мене парафія, дитячий садок на моєму утриманні, дитбудинок, та й сестри потребували підтримки. Почався Крим. Я цього не говорив нікому, але на той час ми були в Криму. Ми поїхали просто відпочити, нас запросили

293 У К Р А Ї Н С Ь К А

Г Р Е К О - К А Т О Л И Ц Ь К А

Ц Е Р К В А

друзі. І коли почалися ці незрозумілі рухи, там зібрався великий майдан. Багато зійшлося таких проукраїнських дуже добрих місцевих хлопців, і російсько- і україномовних. Але їх попросили розійтися і зійтися завтра. Вони пішли додому, а звечора вже ці будівлі почали займати «зелені чоловічки». Ми на одному з катерів були, і нас розбудили вночі, сказали, що треба вертатися додому. Вони також були військові, ті, в кого ми відпочивали, і вони попередили, що будуть проблеми — або війна, або щось іще. Ми виїхали. І після того почалося... Після цього всього я не міг залишатися вдома. І коли почалася в березні така активна фаза, мої друзі попросили мене поїхати підтримати прикордонників. Це район Ізвариного. Коли ми туди поїхали, то побачили, що ні прикордонники не готові до протистояння, ні військо. Ну, на превеликий жаль, ми побачили багато такого… заробітчанства на кордоні. Щоби «Урал» переїхав через кордон на наш бік — це коштувало 15 тисяч доларів. Я не бачив, як ті гроші давали, але знаю, що таке було, бо ці хлопці обманювати не буду ть. Вони прийш ли обу рені, ка ж у ть: «Ну як прикордонники пускають ці «Урали»? Вони ж повні «зелених чоловічків»!» І що цікаво, ми говорили: «Хлопці, що ви робите?» Були прикордонники, які заперечували: «Та це неправда. Ми нічого не знаємо. Це просто керівник наказав пропустити, бо це десь їде далі. Це не наша справа». Хтось говорив, що це нелегали. Ну, хай говорять що хочуть. Але через два дні ці «зелені чоловічки» з тилу

294 К А П Е Л А Н И :

Н А

С Л У Ж Б І

Б О Г У

І

У К Р А Ї Н І

вдарили по прикордонниках, і прикордонники перейшли через лінію, до російських прикордонників. І з того часу я зрозумів, що треба йти або до військкомату, або до штабу і працювати. Я зателефонував до Києва, до капеланської служби УГКЦ, котра на той час уже активно співпрацювала з Генеральним штабом, і сказав: «Я бачу проблеми. Я би працював з добровольцями, але хотів би, щоб це було якось узаконено». І вони взяли мою згоду, заяву, мої дані. Певно, що я мусив дочекатися, поки вони пройдуть через СБУ, через усі ці служби. І мене відправили до 72-ї бригади. Так сталося, що після боїв вона була переміщена до Мелітополя, на аеродром і на полігон. І там треба було з хлопцями працювати як священику-психологу. Це був важкий період після перших боїв. Видно було, що хлопці не готові: ні бронежилетів, ні одягу, ні білизни, та ще морально-психологічно… Тоді й почалася робота. Я працював і як психолог, і як священик. І все інше робив, що було потрібно. Бронежилети намагався закупити не третій номер, а 5А (досить такі потужні), форму закуповував. Харчування — не дуже, але й це теж. Найбільше збирали на бронежилети і на форму, на взуття, на такі речі як шкарпетки, білизна. Тому що війна ж не оголошена, в бойових умовах солдату давали шкарпетки й білизну, але прати ж нема де. І моя праця була також у тому, щоб забезпечити солдатів змінною білизною, а в умовах війни це треба було щодня змінювати. Духовно я для них служив кожен день. Певно, що там інакше служіння, але я до них приходив. І плюс найважча робота — з алкоголізмом. Але це не були алкоголіки, котрі там почали пити, це були ті, які ще вдома з чаркою дружили, хитрі, які не хотіли брати активну у часть у бойових діях. Або, може, й боялися, не знаю, але вони почали робити вигляд, що п’ють. З ними треба було працювати за їх методикою, хитро і розважливо. Були й офіцери такі самі. Було дуже важко, але вдалося — ми з 250 хлопців (велика група) за два тижні 220 оздоровили.

295 У К Р А Ї Н С Ь К А

Г Р Е К О - К А Т О Л И Ц Ь К А

Ц Е Р К В А

Це не була така запланована реабілітація, просто треба було терміново поставити хлопців у стрій, щоб вони були готові справді захищати свою землю, сім’ю, родину. Якщо не можуть зі зброєю в руках, то принаймні працею своєю: готувати їжу, чистити картоплю — в тилу працювати. І це треба було до їхніх вух донести. Так, нам вдалося. ПОЧАВСЯ ОБСТРІЛ, ЧУ ТИ БУЛО, ЯК КОМАНДИР КРИКНУВ: «ВОЗДУ Х!» АЛЕ Я ПРОДОВЖУВАВ МОЛИТВУ. І ТРЕБА БУЛО ОБЕРНУ ТИСЯ І ПРОМОВИТИ ДО СОЛДАТ: «МИР УСІМ». І В ДУМЦІ ТАКЕ БУЛО: «ТАМ НІКОГО НЕМА». Я ОБЕРТАЮСЯ — ВСІ СТОЯТЬ.

У серпні мене забрали звідти і відправили в Дебальцеве. І з кінця серпня я був у Дебальцевому, можна сказати, до виходу. Тобто це було Дебальцеве, Ольховатка, Вуглегірськ, Чорнухине, Красний Пахар, Нікішине... Я був не до бригади відряджений, а до сектора «С». Сектор розташовувався на хресті самому: Вуглегірськ, Дебальцеве, Ольховатка і дорога на Росію через знаменитий і відважний блокпост «Балу». І Чорнухине поруч, там теж треба було працювати. Важко було. Я нічого нового не скажу. Священиків, можна сказати, не було, дуже мало. І я працював із 101-ю, 55-ю, зі зв’язківцями з Гостомеля, з-під Києва, з 1-ю Волинською, із Нацгвардією, з поліцією — тобто з усіма підрозділами, які там були, а потім уже і з рідною 128-ю. Закон про капеланство у війську ще не був прийнятий, і ми працювали як волонтери. Священик-капелан-волонтер. Ми отримували з генштабу наказ-направлення, ми були контрольовані, підпорядковувались замполіту сектору. Робота моя була така: облаштування каплички чи молитовного намету, щоденні

296 К А П Е Л А Н И :

Н А

С Л У Ж Б І

Б О Г У

І

У К Р А Ї Н І

виїзди на першу лінію, розмови з бійцями, молебень, сповідь і просто під обстрілом кава або чай, звісно, якщо вони були. Справді, було важко, страшно, але з Богом та вірою в Нього. Дуже багато моїх друзів допомагали харчами — давали що було. Але багато солдатів, на превеликий жаль… було так, що от їм привезли харчі — добре. Але хтось під’їхав, привіз свіжіші — і оці, не такі свіжі, тоді вже відкладалися вбік. І мене це обурювало також. Я зробив таку досить велику кімнату, туди все звозив і там уже розподіляв. Церкви із Закарпаття, Тернополя і Львова (Сихова) дуже допомогли. Ми одягали хлопців. Купували все, що тільки можна, починаючи зі шкарпеток. Я працював, але вимагав досить багато і від солдатів. Може, хтось мене і не любив за це, але я не раз чув: «Нам би такого командира…» Потім уже прибули інші священики, то ми так розподілялися дуже гарно, і вже кожна бригада чи підрозділ мали ніби свого капелана, який приїжджав чи на два тижні, чи на 30 днів, але він у них був. І тоді вже легше стало. Тоді ми багато працювали і з місцевим населенням, особливо в Дебальцевому, Вуглегірську, Ольховатці, — дуже багато передавали їм гуманітарної допомоги, дитячого харчування, гігієнічних засобів, ліків і навіть цигарки. Також ми відновили роботу третього і дев’ятого дитсадків м. Дебальцевого, то забезпечували їх харчуванням, не буду приховувати, навіть гроші я давав. Шукав і давав, особливо матерям, у яких по двоє-троє дітей. Мені місцеві навіть уже нашіптували: «Ви їм дали допомогу, а їхні чоловіки на тому боці». Але я ж цього не знав. Я дивився на тих нещасних дітей… Що цікаво, під час спілкування місцеві дуже легко переходили на українську мову. Вони, виявляється, краще українською розмовляють, ніж я. Бо я ж суржиком закарпатським, а в них таке от щось на Полтавщину схоже, щось таке дуже цікаве. І я їм про це говорив. «Ну, так у нас і вишиванки вдома є», — казали. Вони згадали потім бабусь своїх, дідів і розповідали, як вони сюди

297 У К Р А Ї Н С Ь К А

Г Р Е К О - К А Т О Л И Ц Ь К А

Ц Е Р К В А

приїхали, як їх переселяли. Більшість із них були переселенці або ті, що із Сибіру повернулися, корінних залишилося мало після Голодомору. Ми з отцем Хомуляком зі Львова робили для дітей акцію на свято Миколая: діти писали, що вони бажають, аби їм приніс Миколай. Там таке було: велосипедик, рукавички, цукерки... Мало хто писав «миру». Це у Вуглегірську було. Понад двісті малят отримали тоді ці подарунки. І коли дитина написала «велосипед» — і в неї є велосипед, написала «санчата» — в неї є санчата, написала «ялиночку» — в неї є ялинка… Вони були дуже здивовані й не могли повірити в це. Дякуючи о. Хомуляку і вірникам зі Львова, це давало мені можливість також працювати з людьми більш продуктивно, відкривати їм інші реалії. І що цікаво — люди мене розуміли. Їх просто навчили отак дивитися, звужено. Але ще раз наголошую: там дуже багато добрих людей, щирих, правдивих, але бідних і обдурених. На превеликий жаль, може, навіть у плані патріотизму, культурного розвитку, світогляду, тут і держава винна. Та м пос т ійно б у ли об с т рі ли. А ле я бог ос л у ж інн я не переривав ніколи. Пам’ятаю, на Різдво Господнє я правив у Дебальцевому (це було в пристосованому приміщенні), і почався обстріл. Я не хотів обертатися — боявся, що там, за мною, нікого не виявиться. Ну, це ж солдати. Почався обстріл, чути було, як командир крикнув: «Воздух!» Але я продовжував молитву. І треба було обернутися і промовити до солдат: «Мир усім». І в думці таке було: «Там нікого нема». Я обертаюся — всі стоять. Ніхто не зреагував на «возду х», окрім командира. Так, це його обов’язок був. Він крикнув і побіг до тих, які не прийшли на молитву. Справді, він мусив бути там, але сини України стояли! І ще цікаво — де б я не служив, як ішов до хлопців, вони ніколи не боялися. Було так, що я прийду на передню лінію до якогось підрозділу, і вони кажуть: «А в нас був учора

298 К А П Е Л А Н И :

Н А

С Л У Ж Б І

Б О Г У

І

У К Р А Ї Н І

волонтер-батюшка. Тільки він поїхав, і нас обстріляли». — «Добре, я залишаюся тоді з вами ночувати», — так міг із ними спілкуватися. Бо багато хлопців уже почали вірили в різні забобони, і це треба було вислухати. Різдво і Новий рік цікаві були. На Різдво я замовив кутю із Закарпаття, у сестер св. Йосифа з сиротинця в Королево. Вони наварили так багато... А мені прислали ще із Сихова (зі Львова), з Тернополя. І вийшло так, що я мав куті літрів 100. Але от є літрів 100 — і через хвилину немає ані грама, вся розійшлася. Я хотів і Новий рік гарний зробити. З упевненістю можу сказати, що в нас у підрозділах на ці свята хлопці могли трохи випити, але це було ду же жорстко контрольовано. На жаль, траплялися й інші випадки… На саме Різдво я бажав, щоб хлопці скуштували доброго закарпатського вина. Попросив знайомого, і вони привезли доситьтаки багато, як на мене. Я не скажу, скільки літрів, але це було тільки на Новий рік і на Різдво. Тобто я так розрахував, що на кожного, хто буде на вечері, десь припаде 50–80 грамів, 100 — вже ні. Я хотів на вечерю це зробити. І коли хлопці побачили, що в них є вино, і правдиве вино, і смачне вино… Більшість сказали,

299 У К Р А Ї Н С Ь К А

Г Р Е К О - К А Т О Л И Ц Ь К А

Ц Е Р К В А

що в них уперше в житті така вечеря з молитвою, з кутею і просто з людьми, які розуміють один одного, хоч всі стояли зі зброєю і в повній готовності до відбиття нападу російських найманців. У них на очах були сльози і усмішки на вустах, це була вечеря, що провадила на потойбіччя заради Миру. А на самий Святвечір (з 6-го на 7-ме) ми дістали порцію обстрілів. Різдво важке було, дуже важке. Я не знаю, чи ті російські найманці не молилися, чи вони не колядували, чи справді там у підрозділах були далеко не християни. Але про це мало хто говорить. І потім уже, коли Президент дав наказ припинити, згідно з Мінськими угодами, бої, навіть у відповідь не стріляти, всі розуміли, що та сторона цього не дотримає. Повертаючись до того, як я тільки з’явився у війську… Вони мене випробовували, різні такі запитання ставили, придивлялися: а чи він курить (ну, певно, що не курю), чи він уживає алкоголь (я можу випити, але в мене є клепки в голові), чи він те робить, чи він там ходить… Часто починали говорити, що от вони в Бога вірять, але у церкву — ні-ні. Більшість хлопців були православні Московського патріархат у. І вони розповідали дуже такі цікаві-хибні речі. А ле коли починали спілкувалися… Я не знаю, чи я похвалюсь, чи ні, я не хочу хвалитися тим… Але вони почали ходити до української церкви, я маю на увазі до Православної церкви, але вже до Київського патріархату, або ж до греко-католицької. Вони і зараз мені телефонують, пишуть, говорять: «Ви нам відкрили інші реалії про священиків. Ми думали, що священик — це так, як у Святому Письмі сказано — «заробітчанин»: прийшов, відслужив, забрав, пішов. Що священик — це людина недоступна». Повагу в хлопців викликало те, що вони бачили мою працю. Бо, може, воно негарно — говорити про це, але в мене не був такий розпорядок, що от я відпочиваю... Певно, там можна було служити літургію хіба що о п’ятій-шостій ранку. Бо потім починалися

300 К А П Е Л А Н И :

Н А

С Л У Ж Б І

Б О Г У

І

У К Р А Ї Н І

НА РІЗДВО Я ЗАМОВИВ КУ ТЮ ІЗ ЗАК АРПАТ ТЯ, У СЕСТЕР СВ. ЙОСИФА З СИРОТИНЦЯ В КОРОЛЕВО. ВОНИ НАВАРИЛИ ТАК БАГАТО... А МЕНІ ПРИСЛАЛИ ЩЕ ІЗ СИХОВА (ЗІ ЛЬВОВА), З ТЕРНОПОЛЯ. І ВИЙШЛО ТАК, ЩО Я МАВ КУ ТІ ЛІТРІВ 100. АЛЕ ОТ Є ЛІТРІВ 100 — І ЧЕРЕЗ ХВИЛИНУ НЕМАЄ АНІ ГРАМА, ВСЯ РОЗІЙШЛАСЯ.

обстріли. На передовій це можна було робити десь в районі обіду. Тобто треба було вирахувати слушну годину. Бо потім був час роз’їжджати. І було так, що ти собі крав той час, щоб трохи поспати. І це треба було так зробити, щоби ніхто з них не знав. Але бувало по-різному. Якось був обстріл, і мене хлопці шукали, забігали в мій бліндаж, потім до каплички… А коли я повернувся вночі з іншого підрозділу, вони всі до мене: «Де ви були? Ми переживали! У той кут саме били, де ви перебуваєте. Ми думали, що ви там, шукали — нема». Я їм на те: «Хлопці просили, ходив служити для них молебень», — і додав: «Це ж Бог мене сюди відрядив». Х лопці ж пору ч у коридорах та напіврозбитих кімнатах спали. І навіть коли шепочуться, ти чуєш, про що вони говорять. Так, думаю, більшість довіряли мені й поважали за безкорисливість, молитовність і за те, що можна було будь-коли зайти до мене — і я не казав, що зайнятий. Я з ними міг кави попити, приготувати поїсти, почитати Святе Письмо. Катихезу провадити о другій-третій годині ночі. А бувало, мороз 21 градус, я після літургії виходжу — а мене чекає гаряча кава на подвір’ї. Це вже сім’я! Що мене надихає? Дитячі садочки, сміх, радість дітей. Бо це фронт. Це, вибачте, від передової два кілометри, три — і діє садочок. Це спілкування й усмішка. Коли ти йдеш, і люди бачать,

301 У К Р А Ї Н С Ь К А

Г Р Е К О - К А Т О Л И Ц Ь К А

Ц Е Р К В А

що ти одягнутий як священик, але зверху бронежилет, і вони з тобою вітаються навіть: «Здрастуйте», — з усмішкою, з радістю, що бачать, і досить так тепло… Але найбільше — те, що хлопці змінювалися. Це була зміна мислення. Мене тішило те, що з дурними запитаннями вони не підходили. Підходили, переживаючи не за себе, за родину, і, як би це дивно не було, за державу Україну та рідну землю. Було б добре про це подумати держслужбовцям: про те, що на передовій хлопці переживали за державу і за них. Це правда! Вони сподівалися, що Верховна Рада буде дуже гарно працювати, і вони знатимуть, що вони борються тут, а ті — там, усередині, в тилу. І найбільше тішило те, що я бачив у їхніх очах віру. Коли Бог це дозволив — значить, він має якийсь план. Це їхні були слова, не мої. І я бачив їхнє бажання творити добро, змінюватись самим і змінювати думку заручників радянської ідеології, «людини совєцької». Це було у підрозділах, де я працював. Я тільки за ті підрозділи говоритиму. І коли я з ними працював, вони змінювались, бо вони цього бажали. Вони наверталися не тільки до Бога (бо вони й до того з Богом були, просто не бачили цього), вони справді наверталися до молитви, до спілкування. Вони переставали бути мстивими. Я бачив: якщо настане завтра мир або ті, з протилежного боку, скажуть: «Ми зрозуміли, нас обдурили, ми хочемо миру», — вони не будуть мститися. І мене радувало, що більшість із них усвідомлювали: не треба бути мстивими, треба пробачити. Бо ще вчора вони думали інакше. На війні я зрозумів, чому мене Бог покликав до священства. Я цього також ніколи не говорив, але скажу. Я побачив свою місію. Я зрозумів, чому він мене випробовував у дитинстві, в навчанні, у праці з дитячих років, чому були дні голодні, босі та інше різне. Я це зрозумів. У радянському війську я був старшим сержантом розвідки, і дещо про воєнні речі знаю. Але тут інший досвід: я зрозумів, що є Бог, є люди і є люди-дияволи. Я побачив, що це все

302 К А П Е Л А Н И :

Н А

С Л У Ж Б І

Б О Г У

І

У К Р А Ї Н І

303 У К Р А Ї Н С Ь К А

Г Р Е К О - К А Т О Л И Ц Ь К А

Ц Е Р К В А

ЦЕЙ ДОСВІД ДАЄ РОЗУМІННЯ, ЩО ТРЕБА БОРОТИСЯ, НЕ МОЖНА НІКОЛИ РУКИ ОПУСК АТИ. АЛЕ БОРОТИСЯ НЕ ТІЛЬКИ ЗІ ЗБРОЄЮ В РУК АХ, А Й СВОЇМ РОЗУМОМ, З БІБЛІЄЮ, З МОЛИТВОЮ, З ПІДРУЧНИК АМИ, У ШКОЛІ, В УНІВЕРСИТЕТІ...

є реальність, і що Святе Письмо — це є справді Святе Письмо, і воно актуальне. І вчора було актуальне, і сьогодні, й завтра воно буде актуальним. На превеликий жаль, є дуже багато людей, які сіють кукіль, тобто брехню. І найгірше, що ці люди ходять до храмів, є між духовенством, у політиці, в бізнесі, у школах — усюди. І вони сіють цей розбрат. Цей досвід дає розуміння, що треба боротися, не можна ніколи руки опускати. І не треба говорити: «Мені вже набридло боротися», «Я вже стомився». Ні, треба боротися. Але боротися не тільки зі зброєю в руках (я маю на увазі зі зброєю військовою), а й своїм розумом, з Біблією, з молитвою, з підручниками, у школі, в університеті... Треба починати із садочків, зі шкіл. І це мають робити держава, державні органи влади, міністерства та інші. Але це маємо робити і ми на місцях. І якщо ми на місцях не боремося за життя парафій, християн, за християнське творення, християнське життя, за школи, за садочки, за училища, коледжі, інститути, університети, то марна й наша боротьба за державотворення і спасіння. Тому що людина, яка не вміє й не хоче боротися і здатна тільки споживати, зазнає краху. Сім’я зазнає краху. Чоловік не буде боротися за своїх дітей, за свою дружину. Він шукатиме іншої, легкої здобичі. Це дорога в нікуди. І от війна відкрила мені, що я не помилявся і що треба далі боротися. Бо коли помреш, буде вже пізно це робити.

304 К А П Е Л А Н И :

Н А

С Л У Ж Б І

Б О Г У

І

У К Р А Ї Н І

305 Х Р И С Т И Я Н С Ь К А

Є В А Н Г Е Л Ь С Ь К А

Ц Е Р К В А

« Ц Е Р К В А

Г О Л Г О Ф И »

ОЛЕКСАНДРА АНДРІЯШИНА 1 9 7 1 Р О К У Н А Р ОД Ж Е Н Н Я . В І Й С Ь КО В И Й К А П Е Л А Н . ХРИСТИЯНСЬК А ЄВАНГЕЛЬСЬК А ЦЕРКВА «ЦЕРКВА ГОЛ ГО Ф И ». С Л У Ж И Т Ь К А П Е Л А Н О М З 2 0 1 6 Р О К У І Д ОТ Е П Е Р. П РА Ц Ю В А Л А З Б І Й Ц Я М И 1 4 - Ї , 2 8 - Ї , 7 2 - Ї Б Р И ГА Д ТА 1 3 0 - ГО, 1 3 1 - ГО, 5 4 - ГО О К Р Е М И Х Р ОЗ В І Д У В А Л Ь Н И Х Б АТА Л Ь Й О Н І В . З Д О Б УЛ А О С В І Т У В Н А Ц І О Н А Л Ь Н О М У П Е Д А ГО Г ІЧ Н О М У У Н І В Е Р С И Т Е Т І І М Е Н І М . П . Д РА ГО М А Н О В А ТА Л Ь В І В С Ь КО М У Н А Ц І О Н А Л Ь Н О М У У Н І В Е Р С И Т Е Т І І М Е Н І І . Я .Ф РА Н К А .

306 К А П Е Л А Н И :

Д

Н А

С Л У Ж Б І

Б О Г У

І

У К Р А Ї Н І

ля нашої євангельської церкви християнство — не так традиція й обряди, як активна життєва позиція. Коли почався Майдан, ми, звісно, найперше почали молитися. Тому що нормальні віруючі мають вірити в силу молитви, це потужний інструмент. Далі ми, теж як нормальні віруючі, зрозуміли: як помолився, треба щось робити. Тому ми приходили на Майдан: спостерігали і обговорювали, радились — що ми можемо робити. Ми не дуже хотіли обстоювати якісь політичні позиції чи займати якісь місця. Але ми шукали відповідь на питання: що зробив би Ісус, якби він зараз був тут? І ми зрозуміли, що Ісус був би на Майдані (так само як — зараз модно це говорити — був би там Тарас Шевченко). Принаймні він би роздавав хліб і рибу (або чай і бутерброди), і він би зцілював, тобто перев’язував рани тим, кого, можливо, зачепило тим газом або чимось травмувало, і морально підтримував би людей. Ми побачили, що люди прагнуть ду ховного зростання, прагнуть розуміння, що це не просто таке собі «Дайте нам хліба, ковбаси, ми хочемо кращого життя» — люди справді намагалися

307 Х Р И С Т И Я Н С Ь К А

Є В А Н Г Е Л Ь С Ь К А

Ц Е Р К В А

« Ц Е Р К В А

Г О Л Г О Ф И »

з’ясувати оці всі складові нас як нації, нашої культури, наших вірувань. І для мене це було дуже цікаво і дуже несподівано. А да лі, коли піс ля Майдан у багато х лопців поїха ли на війну — хто в «Айдар», хто в інші добровольчі угруповання, — наші служителі, пастори, друзі, які були на Майдані, продовжуючи з хлопцями спілкуватися, підтримували їх усіляко, знали про всі їхні потреби. Вони ж, як то кажуть, «пішли воювати в шльопанцях і спортивних костюмах». Справді, дзвонили, розказували, що вони там п’ють воду з калюж. І це правда. Ми зразу почали шукати можливості допомагати. Найбільший попит був на «броніки», каски і взуття. І ліки. Тому що зразу там багато було проблем зі здоров’ям. І, звісно, Євангеліє. Це було для нас дуже важливо — підтримувати, знову ж таки, і матеріально, й духовно. Але події на сході розвивалися, і вже в грудні 2014 року мені зателефонували з проханням приїхати в містечко біля Волновахи і провести для дітей різдвяний концерт. І я поїхала. Коли ми проводили концерт, я вперше, можна сказати, потрапила під обстріл. Ми в школі робили цей концерт, дітей було багато. Я намагалася так «завести» аудиторію, щоб… ну, справді було відчуття свята, щоб настрій трішки піднести, щоб весело було. Ми співаємо, а я відчуваю, що шибки у вікнах дрижать — мало не вилітають. І ми так швиденько доспівали, роздали подарунки. Бо я знаю, що це ж діти, їм треба швидше подарунки, вони довго ж не можуть чекати... І коли вже діти почали виходити, директорка школи підійшла і каже: «Олександро, ви така сильна жінка… Тут стріляють, а ви співаєте». Я кажу: «Де стріляють?» Вона: «Ну, от скло дрижало — це ж «гради» тут по нас стріляли». Господь дав таку милість, що я насправді цей перший обстріл… навіть не зрозуміла, що це обстріл, ми просто співали пісні й раділи. Але згодом, коли я приїжджала в Попасну, я зустрічалася з військовими, я бачила, як вони переживають і як їм морально

308 К А П Е Л А Н И :

Н А

С Л У Ж Б І

Б О Г У

І

У К Р А Ї Н І

важко. Я бачила страх. Це окрема дуже цікава тема: як військові переживають страх, як вони ховають його, як борються з ним, як вони іноді показують браваду таку… Мовляв, вони там геть такі всі сміливі, а страх — це «для слабаків», і тому подібне. Мені як психологу було цікаво це спостерігати. Але як віруюча людина я бачила, що треба підтримувати хлопців морально, духовно, психологічно, знову ж таки, все ще матеріально. Ми ніколи не говорили їм це відкрито, але, звісно, ми розуміли, що хтось може не дожити до завтра чи до наступного місяця. Тому морально треба було готувати також і до того, що вони можуть зустрітися з Господом швидше, ніж думають. Потім я їздила ще декілька разів у Попасну, в Маріуполь пару разів, бо ми, наприклад, знайшли там для хлопців з батальйону «Азов» турнікети. Вони були на вагу золота. І коли я зібрала штук 15, це був такий вантаж… наче королівську корону везла. Я приїхала, пороздавала, за хлопців помолилася. Вперше там побачила бійців-розвідників, які щойно приїхали з завдання. І це дуже закарбувалося в моїй пам’яті. Тому що їхні обличчя… Я хлопців питаю: «А хто це під’їхав? Така машина гарна». Вони кажуть: «Ну, це наша ДРГ». Я така: «А що це?» Сміються. І коли вони у двох словах пояснили, то я вже іншими очима на них подивилась. У мене були такі картки з моїм номером телефону (візитки), з молитвою і просто словами підтримки: «Дорогі бійці, шановні воїни. Ми за вас молимось, пишаємося вами. Тому, будь ласка, хай Бог вам помагає» — і таке інше. І я просто роздавала їх усім. Ми тисячами їх друкували, за ці вже понад чотири роки — шість тисяч наклад, тобто три рази по дві тисячі ми друкували. І бачити обличчя цих людей — це було неймовірно. Так я почала їздити як волонтер. Але згодом, коли в моїй церкві визнали, що Господь відкриває для мене двері їздити служити і цивільним, і військовим, то мене поблагословили офіційно на служіння місіонера, дияконеси, капелана. І дали посвідчення таке,

309 Х Р И С Т И Я Н С Ь К А

Є В А Н Г Е Л Ь С Ь К А

Ц Е Р К В А

« Ц Е Р К В А

Г О Л Г О Ф И »

як треба, і я могла вже їздити більш-менш офіційно і служити, і перебувати на сході. Наприкінці 2015 року я просто переїхала з Києва до Станиці Луганської, де ми з друзями відкрили християнський волонтерський центр. Спочатку поставили великий намет. Я ніколи не зможу перерахувати, скільки там перебувало тон одягу, продуктів і ліків, а взимку ще дров… іноді інвалідні візочки… Багато всякого такого роздавали. Навіть подяки не раз отримували від районної Станично-Луганської адміністрації. Але паралельно я служила як військовий капелан. І ми дружили з тими бригадами і батальйонами, які стояли в Станиці Луганській 2016–2018 роках. А коли вони на ротацію їхали в іншу область, у Донецьку, ще кудись, я приїжджала до них уже туди. Жила в них тиждень, два, скільки там була потреба. Просто з бійцями, у бліндажах або хатках, де вони були. І, знову ж таки, морально, духовно і психологічно підтримувала їхню службу. І зокрема — іноді — матеріально. Так усе почалося. Насправді через те, що це дійсно дуже нова для мене діяльність, мені важко було навіть із кимось радитись, але я радилася. Я намагалася спілкуватись із багатьма іншими капеланами — всіма, кого зустрічала. Багатьох православних капеланів, католиків дуже багатьох зустрічала. Ми відкидали всі ті моменти, які нас роз’єднують, і натомість шукали саме спільне. У мене є навіть телефон капелана-мусульманина. Був боєць мусульманин, із яким ми спілкувалися, і коли він запитав, чи немає в мене часом контакту, я дала номер, він зателефонував, і таким чином той капелан зміг служити безпосередньо бійцю. Тому що нашою метою було не навертати когось чи якісь такі релігійні речі нав’язувати. Ми поважали віру кожного. Перед тим як я почала їздити на фронт, був період, коли я ходила у шпиталь в Києві й працювала там у психіатричному відділенні. І теж дуже цікаве було спілкування. Я вірю, що Бог

310 К А П Е Л А Н И :

Н А

С Л У Ж Б І

Б О Г У

І

У К Р А Ї Н І

промовляє до людей. Коли я йшла туди — у психіатрію, — там було багато таких, хто проходив певний курс лікування: хтось після Афганістану, хтось — просто ветерани. Але була жменька саме бійців АТО. І я, звісно, після того як поспілкувалася з усіма потрошку, намагалася знайти більше часу для хлопців з АТО. У мене такий підхід був… Я не говорила з ними як із людьми психічно неврівноваженими абощо. Я говорила з ними просто як із захисниками, з тими, хто зробив свій вибір. Я просила, щоб Господь допоміг мені сказати їм щось таке… важливе, що відкладеться в їхньому серці, у свідомості й допоможе, підтримає. І я вірю, що Господь дав мені такі слова: «Ви тут, тому що на війні ви отримали певний тягар. Війна на кожного з нас накладає певні тягарі. І цей тягар Господь Ісус готовий розділити з вами. Тому що в Біблії сказано: «Носіть тягарі один одного. Підтримуйте один одного». Можливо, я не допоможу вам сильно. Але хоча б запам’ятайте, що Ісус завжди поряд, і Він готовий разом з вами нести цей тягар. Ви у своїх думках можете говорити з Ним про ті речі, про які ні з ким, можливо, ніколи не зможете говорити. Але з ним точно можете». Я бачила, що хлопці приймають це. Потім

311 Х Р И С Т И Я Н С Ь К А

Є В А Н Г Е Л Ь С Ь К А

Ц Е Р К В А

« Ц Е Р К В А

Г О Л Г О Ф И »

я ще приводила людей, які на гітарі грають. Я намагалася використовувати будь-які ресурси, щоб справді позитивно впливати на бійців. І це дало ефект. Я бачила, що вони жартувати починають, і очі трішки в них світлішають, і руки потискають дуже так щиро, запитують: «Коли ви прийдете ще?» Тому коли я вже їздила як капелан, жила з бійцями і працювала, я старалась так само підтримувати їх, так само спілкуватися. Дуже важливо — вміти слухати. А коли говориш з бійцем, іноді треба просто сидіти з ним і мовчати. В мене є багато таких історій. Але принаймні дві можу розповісти. Я спілкувалася з бійцем, він був військовий інженер. Вони будували бліндажі. Такий старший дядько, трохи мовчазний. Я біля їдальні сиділа на лавочці й просто заговорила з ним. Він каже: «Ну, от іноді серце болить, іноді щось так душа ниє…» І тільки на третій день розповів, що його син воював і пропав безвісти, і вже майже рік він від нього нічого не чув. Він сам уже майже півроку, як пішов воювати теж. Ну що тут скажеш людині? Мені важко було, я не могла сказати, що от у мне щось таке було, то я тебе розумію. І нас учили уникати слів: «Я тебе розумію». Ні, не розумію. Але, знову ж таки, коли я говорю з людиною і слухаю, я стараюсь молитися: «Господи, ти знаєш його серце. Що я можу йому сказати?» І через деякий час я повірила, що коли Господь говорить, він просто вкладає думку в ваше серце. Це не якийсь там голос з неба чи голоси навколо. Я просто сказала йому: «Андрію, ти батько свого сина, ти не знаєш, де він зараз, але є Небесний Батько. І Небесний Батько твого сина ні на секунду не втратив з поля зору. Ні на мить не випустив зі своїх рук. Твій син зараз — чи в цьому світі, чи у вічності — він точно в Божих руках. Бог не втрачає контроль». І він прийняв це. Через кілька років був інший випадок. Це вже був командир, у якого брат служить там, звідки іноді місяцями не доходять звістки. Одного разу цей командир (він поважав мене) сидить

312 К А П Е Л А Н И :

Н А

С Л У Ж Б І

Б О Г У

І

У К Р А Ї Н І

поруч і мовчить. Я не можу питати, я чекаю. І тут він взагалі розплакався. Я така знову подумки: «Господи! Що? Що ж таке?» І він показав мені фотографію в телефоні: себе і якогось дядька з бородою. Я кажу: «Хто це?» Він каже: «Це мій брат». Коротко розповів про нього. Я запитала: «Коли ти чув щось від нього востаннє?» Він каже: «Чотири місяці тому». І я розумію, що це дуже довго. І я йому сказала те саме: що Бог знає, де твій брат. Він точно знає, ти просто почекай… Це надзвичайно важко, оте терпіння й очікування. Пройшло ще майже два місяці, ми зідзвонювались із тим командиром, і я запитала: «Як там бородатий дядько?» Він каже: «Десь місяць тому подзвонив». Для мене це була величезна радість. Що ж до Андрія, пройшло декілька тижнів, може, — і його син вийшов на зв’язок. Він був у полоні. Він був дуже-дуже сильно скалічений, але втік. Коли був уже у шпиталі, знайшов номер батька через різних-різних-різних людей, і тато отримав свого сина. Це були такі речі… більші, ніж моя віра могла навіть очікувати. Але Бог творить чудеса. Побутує такий вислів — «В окопах немає атеїстів». Але моє прагнення — щоб бійці продовжували пам’ятати про Божу милість і благодать, коли виходять з окопів.

313 Х Р И С Т И Я Н С Ь К А

Є В А Н Г Е Л Ь С Ь К А

Ц Е Р К В А

« Ц Е Р К В А

Г О Л Г О Ф И »

Тому зараз я намагаюся з багатьма знайомими, які вже демобілізувалися, підтримувати зв’язок, намагаюсь заохочувати людей і в організаціях певних, і в церквах, і в релігійних установах допомагати і підтримувати й сім’ї, і ветеранів. На жаль, капеланів не вистачає. Я дуже часто, коли з кимось знайомлюся, кажу: «Мене звуть Олександра, я капелан». І на мене так дивляться... Я кажу: «Я знаю. Мені це теж дивно». А ле ж є жіночі монастирі, є монахині й служительки, які у шпиталях допомагали, і медсестрами по полях бойових бігали на війні. Кажу: «А взагалі що тут дивного? Єдине, що я не в рясі ходжу, а у формі». І насправді ми багато що робимо. Ви знаєте, як капелан я не тільки читаю хлопцям короткі проповіді з Біблії й роздаю матеріали якісь духовні. Ми з ними і загадки розгадуємо (ну, це з мого минулого — робота з дітьми). Вікторини проводимо. Наприклад, «10 цікавих фактів про Україну». Ті самі: що це центр Європи, що найглибша станція метро у світі — «Арсенальна». Ви, скажімо, знаєте, що найбільш відвідуваний у Європі «McDonald’s» — у Києві на залізничному вокзалі? Хто б знав, еге ж? Тобто такі якісь речі. Я часто привожу якісь стрічки жовто-блакитні, брелочки, шеврончики, прапори, ручки жовто-блакитні — різні такі дрібнички

314 К А П Е Л А Н И :

Н А

С Л У Ж Б І

Б О Г У

І

У К Р А Ї Н І

на призи. Хто розгадав загадку — отримав приз. Ну, це треба бачити… вони як діти. Навіть ті, що ззаду там десь сідають, під кінець, на якійсь там сьомій чи восьмій загадці, коли вже азарт захоплює, підходять ближче і намагаються розгадати. От у мене один боєць (це було під Новоохтиркою, на «нулє») якось запитав: «Капелане, а можна молитися з матюками?» Я така думаю: «Ну, що ж я тобі скажу, друже?» Я могла би сказати: «Ну, якщо ти в «Отче наш» можеш втулити їх кудись там, то спробуй». Але я розумію, що коли, наприклад, обстріл, він не буде читати «Отче наш». Це як Петро, коли пішов по воді й тонув, він просто закричав: «Спаси мене, Господи!» І якщо цей боєць буде молитися: «Мать-перемать, Господи, спаси мене!» — і далі там іще пару емоційних словечок, то що я йому скажу? І я просто промовила: «Ти маєш знати, що Господові навіть думки твої відомі. Тому що ти вже там сформулюєш, як воно у тебе вийде — Господь знатиме, що ти йому хотів сказати щиро, від серця. Постарайся, звісно, помолитися до того, як щось станеться. Але коли вже щось відбувається, то молись як вийде, коли душа твоя хоче щось Богу сказати». Я завжди радила всім, хто тільки може, проходити максимально навчання, радитись з іншими капеланами щодо певних отаких негласних правил. Тому що справді не слід якісь наші церковні обряди й традиції — що тільки стоячи можна молитися, тільки сидячи або навколішки, або ще якось — буквально трактувати у воєнних умовах. Треба дивитись на ситуацію: когось можна обійняти, когось не можна, комусь потиснути руку, комусь не потиснути. І на оці всі дрібниці треба справді звертати увагу, треба пильнувати, контролювати ситуацію. Я говорила з одним бійцем ще дуже-дуже давно, у поїзді, просто в тамбурі. В мене таке часто буває. Я знаю, що коли бійці курять, наприклад, у поїзді, я можу з ними сидіти, спілкуватися. І от у якийсь момент я бачу, що цей хлопець трішки так совається,

315 Х Р И С Т И Я Н С Ь К А

Є В А Н Г Е Л Ь С Ь К А

Ц Е Р К В А

« Ц Е Р К В А

Г О Л Г О Ф И »

трохи наче так відволікається… Я кажу: «То що, пішли покуримо?» Він такий: «А ви курите?» Я кажу: «Ні, ти куриш. Пішли просто продовжимо розмову». І ми виходимо в тамбур, він курить. Була десь друга година ночі. Це час, коли уже бесіда починає бути не просто про щось, а про щось таке справді більш особисте, глибоке. Цей молодий хлопчинка трішки розговорився й каже: «Знаєте, чому я так переживаю? Бо в мене така робота, що я маю вбивати людей». І далі каже: «В мене це дуже добре виходить, але я ненавиджу це». Я зрозуміла практично типового українського захисника в ту секунду. Що він має робити те, що робить добре. Але він це ненавидить. Зараз популярна фраза: «Я стріляю не тому, що хочу вбивати, а тому, що я хочу захистити своїх людей». Буває, на жаль, і таке, що бійцям починає подобатись убивати… У мене є один боєць, я досить довго з ним спілкувалася, поки він теж стояв у Станиці. І практично за пару днів до виходу він подзвонив і каже: «От ми виходимо, і я хочу лягти на медичне обстеження», те, се. Каже: «Хочу зверну тися до психолога. Що ви порадите?» Я кажу: «Звісно. Принаймні спробуй. Це може справді допомогти. У тебе буде можливість, ти ж усе одно будеш у шпиталі…» — і так далі. Але я запитала: «Може, щось є таке, про що ми з тобою можемо поговорити?» Він каже: «Можемо». Я заїжджаю по нього. Командир його відпускає. Я їм завжди нагадую: «Ви згідно з уставом маєте право на спілкування з капеланом, із психологом. Тому ми можемо поїхати випити кави або чаю, так, щоб поговорити». Ми виїхали, сіли, і я чекала. Ми говорили про те, про се, тобто, як то кажуть, «ходили колами». І потім, зрештою… Коротко кажучи, фраза була приблизно така: «Я погано сплю, у мне є певні проблеми, тому що в такому-то році ми там-то були, і мені довелося двох товаришів збирати і в пакети складати».

316 К А П Е Л А Н И :

Н А

С Л У Ж Б І

Б О Г У

І

У К Р А Ї Н І

Я дивлюся на нього, молодого, гарного, і розумію, що це буде дуже непросто. І, знову ж таки, з молитвою… Я з часом зрозуміла також, що не завжди треба щось казати: так, мовляв, роби або отак не роби. Іноді просто треба підтримати розмову, просто справді дати йому виговоритись, ще раз це сказати, ще раз пережити, аби воно ще на 5 % стало для нього легшим емоційно. І я навіть зараз не згадаю, про що ми далі розмовляли, але ми десь близько години ще проговорили про це. Я намагаюсь практично кожну свою консультацію, навіть по телефону, закінчити короткою молитвою, щоб Господь допоміг бійцю зрозуміти, що робити і як чинити, щоб Господь сам підтримав і допоміг розібратися, що в серці, що на душі, що в голові. Ісус сказав: «Нема більшої любові, як хто віддасть душу свою за друга свого». І він це зробив, він віддав — свідомо, на хресті. І тому я говорю їм: «Ісус — це той, кого ви маєте наслідувати, той, хто має силу перемагати». Біблія каже: «Не будь переможений злом, але перемагай зло добром». У Старому Заповіті Бог постійно допомагає Ізраїлю воювати проти ворогів. І Ізраїль саме з Божою

317 Х Р И С Т И Я Н С Ь К А

Є В А Н Г Е Л Ь С Ь К А

Ц Е Р К В А

« Ц Е Р К В А

Г О Л Г О Ф И »

допомогою здобуває перемоги. Але Бог вимагає від Ізраїля і високого духовного рівня. За ці більш ніж два роки на фронті мож у сказати, що я справді стала більше цінувати життя. От просто життя. За цей період, скажімо так, у мене є троє бійців, які зараз із Господом. Мені треба видалити їхні номери телефонів, а я не можу. Когось із них я знала більше, когось менше, але я впевнена, що вони з Господом. Я вірю. Тому що Господь посилав нам таке спілкування, яке дало мені знати, що в їхньому серці є віра. Бійці кажуть, що Господь забирає найкращих, а я вірю, що Господь забирає тих, хто готовий. І оце усвідомлення цінності життя — це те, що трохи зараз заважає мені, коли я повертаюся до Києва. У мене серед бійців були навіть ті, з ким я займалась англійською. Хлопці купували підручники, і ми з ними займалися. Десь двічі на тиждень вони приходили до мене, туди, де я жила, або я приходила до них, і ми виконували з ними вправи, качали пісні з інтернету англійською, перекладали, і це було дуже цікаво. Одному принаймні, я знаю, це допомогло. Оскільки шикування зазвичай зранку, бійці знають один з моїх улюблених уривків із Біблії — про те, що милість Господня оновлюється кожного ранку. І це дуже, як на мене, потужна істина. Я вірю, що коли я прокидаюсь зранку, я можу заново звертатися до Господа і, звісно, просити сили, щоб він допомагав мені не робити більше, принаймні свідомих якихось, гріхів, щоб їх було менше. Ще одна зі складових нашої служби як капеланів — через організацію ВТО «Орден», яка виробляє нагороди, медалі для бійців, нагороджувати своїх воїнів. Ми робимо це досить часто. Особливо коли бригада чи батальйон виходить із сектора, де було більш-менш складно. І коли ми вручаємо ці нагороди, звісно, на шикуванні, ми говоримо про те, що ми знаємо — бійці сюди не за нагородами прийшли. Але ми кажемо, що ми хочемо, знову

318 К А П Е Л А Н И :

Н А

С Л У Ж Б І

Б О Г У

І

У К Р А Ї Н І

ж таки, визнати вас і заохочувати вас, і передати вам подяку від українського народу через ці нагороди. І хай вони просто будуть у вас у серванті, щоб ваша мама чи ваші діти, чи онуки бачили і пишалися вашими цими нагородами. От що цікаво… Скажімо так, серед бійців є певна категорія — «розкажчики». «Розкажчики» — це такі люди, які полюбляють повигадувати. Тобто вони про такі пригоди — незгірш від барона Мюнхгаузена — розповідають... І тут треба фільтрувати. Справжні герої (це правда), вони дуже мовчазні. Справжній герой зазвичай скаже, що він просто робив свою роботу. І все. Більше нічого ви від нього не дізнаєтесь. Але я намагаюся збирати інформацію. Так

319 Х Р И С Т И Я Н С Ь К А

Є В А Н Г Е Л Ь С Ь К А

Ц Е Р К В А

« Ц Е Р К В А

Г О Л Г О Ф И »

ФУНДАМЕНТОМ СЛУЖІННЯ Є ЛЮБОВ І ПОВАГА ДО ЛЮДЕЙ. ДЕ Є ЛЮБОВ І ПОВАГА ДО ЛЮДЕЙ — ЦЕ І Є ХРИСТИЯНСТВО.

чи інакше, я бачу за тими чи іншими ознаками, що людина справді працює, що вона робить свою роботу справді дуже добре. І не має значення, чи це наводчик на БМП, чи розвідник, чи кухар, який аж зі шкури пнеться, аби хлопцям було смачно, тепло, з якимись спеціями… Коли ти не там, хочеться повернутися, бо здається іноді, що поки ти там, з ними нічого не станеться. Ну, це, звісно, така смішна причина, не об’єктивна. Бо ти ж розумієш, що від твоєї присутності мало залежить. І треба розбиратися, чому насправді тягне. Тому що так, є адреналін, якийсь такий, що трохи його хочеться. З іншого боку, дійсно, ти знаєш, що можеш якось допомогти, якось вплин у ти, підтримати. Об’єктивно ти знаєш, що можеш. Іноді бійці кажуть: «Ти як промінчик світла: приходиш, і з тобою поспілкуватися — за щастя». Є справді оце відчуття, що ти потрібен, і воно теж тягне, бо хочеться бути потрібним, корисним, хочеться якось допомагати, впливати і підтримувати.

320 К А П Е Л А Н И :

Н А

С Л У Ж Б І

Б О Г У

І

У К Р А Ї Н І

321 ВСЕ У К РА Ї НСЬК И Й СОЮЗ Ц Е РКОВ Е ВА Н ГЕ Л Ь С ЬК И Х Х РИС ТИЯ Н - Б А ПТИС ТІВ

АНДРІЙ ПОЛУХІН 1 9 9 1 Р О К У Н А Р ОД Ж Е Н Н Я . В І Й С Ь КО В И Й К А П Е Л А Н . В С Е У К РА Ї Н С Ь К И Й С О ЮЗ Ц Е Р КО В Є В А Н Г Е Л Ь С Ь К И Х ХРИСТИЯН-БАПТИСТІВ. С Л У Ж И Т Ь К А П Е Л А Н О М З 2 0 1 4 Р О К У І Д ОТ Е П Е Р. П РА Ц Ю В А В З Б І Й Ц Я М И 5 7- Ї , 74 - Ї , 9 0 - Ї , 9 3 - Ї ТА 9 5 - Ї Б Р И ГА Д . З Д О Б У В О С В І Т У В К И Ї В С Ь К І Й Б І Б Л І Й Н І Й С Е М І Н А Р І Ї П Р И Н Е З А Л Е Ж Н О М У Б РАТС Т В І Ц Е Р КО В ТА М І С І Й Є В А Н Г Е Л Ь С Ь К И Х ХРИСТИЯН-БАПТИСТІВ.

322 К А П Е Л А Н И :

З

Н А

С Л У Ж Б І

Б О Г У

І

У К Р А Ї Н І

2005 року я є членом Церкви євангельських християн у Дніпровському районі й несу там служіння. Я помічаю, як змінююсь через те, що прийняв колись рішення бути з Богом. Коли почалася Революція Гідності, моє ставлення до неї спочатку було… на віддалі, дуже обережне. Це проблема всіх євангельських християн — недостатньо свідоме ставлення до політики і небажання брати участь в суспільному житті. Але коли побили студентів, усе змінилося. Так вийшло, що там були дівчата з нашої церкви, яких я дуже добре знав, які вчилися в Києво-Могилянській академії. Одна з них була в ту ніч на Майдані. Я на ранок прокинувся і побачив у соцмережі її фото в синцях. Я зразу ж написав, що це вже не є якоюсь політичною річчю — це вже моє особисте. Я зрозумів, що я не хочу, аби українців били, я не хочу такої влади. Моя участь у Майдані почала ставати все активнішою.

323 ВСЕ У К РА Ї НСЬК И Й СОЮЗ Ц Е РКОВ Е ВА Н ГЕ Л Ь С ЬК И Х Х РИС ТИЯ Н - Б А ПТИС ТІВ

Спочатку, пам’ятаю, євангельські християни о восьмій вечора організували щоденну молитву біля Архангела Михаїла. Коли намагалися перший раз розігнати Майдан, євангельські церкви уже поставили намет — щоб можна було приходити і проводити час, залишатися на ніч. Там також роздавали бутерброди, годували людей. Але саме 18 лютого, напевно, стало початком мого капеланського служіння. Я допомагав як тільки міг. Постійно був на передових позиціях, і мені чомусь не було страшно. Коли почався розгін, я пам’ятаю, що ми допомагали будувати нову барикаду перед силовиками, перед цією подвійною колоною, нижче перехрестя Шовковичної й Інститутської. Пам’ятаю, як виїхав водомет, зруйнував ту барикаду і почав поливати водою. Люди відійшли, і почався цей наступ. Усі побігли — і я побіг. Побачив, що якісь люди рухаються в бік «Жовтневого», до того котловану. Пам’ятаю, що там така велика висота і як я стрибнув з неї, тримався за якусь гілляку, вона мені порізала руку. Я відійшов до «Жовтневого» і побачив знайомий силует: іде і так шкутильгає, наче трохи не в собі. Наблизившись, зрозумів, що це одна з тих студенток з нашої церкви, котрі в Києво-Могилянській академії вчилися. У неї був шок. Коли почався цей наступ, вона була на Інститутській, подавала каміння. Як люди побігли, вона з переляку просто відійшла вбік і закрилася. Тут до неї підскочив «беркут» і просто вдарив її під ногу. Вона не пам’ятала, як спустилася в котлован — чи то її хтось штовхнув, чи вона сама туди стрибнула. Дівчина не могла вдихнути як слід — у неї був дуже сильний шок. Зараз я вже знаю, що це називається посттравматичний синдром. І коли я побачив ці заплакані очі, цей її стан, я дуже перейнявся. Мені страшно дивитися, як страждають люди, котрих я знаю. Слава Богу, ми змогли відійти в «Жовтневий». Його вже на той момент почали оточувати. Мені дали велику таку палюгу. Я тоді вперше усвідомив, що от зараз можу реально людину вбити, якщо до мене хтось підійде.

324 К А П Е Л А Н И :

Н А

С Л У Ж Б І

Б О Г У

І

У К Р А Ї Н І

Слава Богу, до цього не дійшло. Пізніше почали з’являтися інші прояви посттравматичного синдрому, як-от спалахи агресії тощо. Я міг різко висловитися, підвищити голос. Причому без особливої на те причини. І ось цей досвід посттравматичний став мені у пригоді, коли я почав допомагати іншим, зараз уже військовим. Я розумію, що вони переживають. Ну, і влітку я почув, що якісь євангельські християни організовують так званий батальйон військових капеланів. Я почув про це і подумав: «Було б цікаво потрапити на схід, подивитися і щось корисне зробити». І виявилося, що один диякон з нашої церкви записався в цей батальйон, поїхав у Донецький аеропорт з волонтерською допомогою і залишився там на два тижні. Приїхав схудлий, сповнений вражень. Я вперше побачив християнина, який брав участь у бойових діях. І я тоді став молитися про те, щоб потрапити на схід. І після того як я вперше помолився, мені через два дні телефонує мій начальник і каже: «Андрію, збирайся, їдемо на схід, проводити частину нашого фестивалю». Одна церква з Дружківки нас запросила, і ми мали можливість послужити людям на Донбасі через виставку картин християнської тематики. Проїхали перші блокпости, і мені це сподобалось. Я розумів, що це круто: країну захищають, блокпости є, вони працюють. Нас оглядали, документи перевіряли. Я почувався в безпеці. Тому що ці люди… вони тут є — отже, все добре. Одного разу до мене в кабінет заходить диякон нашої церкви і питає: «Чи не знаєш ти когось, хто міг би поїхати в Донецький аеропорт?» Я зрозумів його буквально і обдзвонив своїх друзів з Майдану. Потім він мене питає: «Ну що, знайшов когось?» Кажу: «Нікого не знайшов, але я би міг поїхати». Він тоді: «Окей. Ось тобі номер телефону. Роби так і так, збирай екіпіровку. Все. Поїдеш». Справа в тому, що їдучи в аеропорт, я не знав, чого очікувати. І все, що там відбувалося, я сприймав, ніби так воно і має бути. Тобто я потрапляю в якісь обставини і маю адаптуватися,

325 ВСЕ У К РА Ї НСЬК И Й СОЮЗ Ц Е РКОВ Е ВА Н ГЕ Л Ь С ЬК И Х Х РИС ТИЯ Н - Б А ПТИС ТІВ

щось іще й робити. Я трохи переживав: як я сприйму, наприклад, якесь страшне поранення, коли побачу, або якщо людина в мене на очах помре? Але я сприймав це все абсолютно спокійно, знову ж таки, розуміючи, де я і що тут відбувається. Напевно, ота травма під час Майдану мене загартувала, тобто я був готовий уже до цього і психологічно, і ду ховно, й морально. Тому всі ці події я пережив доволі легко. В мене не було ніякої травми після ротації. Мені не снилися бої. Я абсолютно спокійно міг про це говорити. Звісно, згадувати людей, з якими ти спілкувався і які загинули, завжди важко… В аеропорту «Партизан» дав мені позивний «Гітарист», бо я заїхав туди з гітарою. Правда, жодного разу не заграв, бо не було можливості. Гітара, на жаль, там і залишилася. Пам’ятаю момент, коли ми заїхали в аеропорт. Хлопці допомагають вивантажуватись: боєкомплект, волонтерка… і гітара. «А це що таке?» Кажу: «Це моє». Взяв і пішов. А була темінь: на вулиці ще більшменш видно, а всередині просто нічого не можна роздивитися. І я пам’ятаю, що йшов просто прямо, об щось спотикався, обминав… добрів до якоїсь стіни, почав її обходити, і якась рука мене просто затягнула в приміщення, у це КСП. КСП — це було таке закрите приміщення з вентиляцією, там спальники, речі всілякі лежали. Хлопці зробили собі там такі місця, де можна було відпочивати і щось їсти. Світло нікуди не просочувалось, бо закрите приміщення. Двері були такі металеві, з діркою великою — казали, нещодавно граната з РПГ туди влетіла. Я зайшов, сів біля столу і думаю: «Так, що робити? Треба знайти капелана». Тут я почув, як він мене гукає: «Полухін де?» — «Я тут». Він прийшов, почав водити мене, знайомити з хлопцями і показувати, де що. Відкрив аптечку, почав розповідати, провів такий, можна сказати, міні-курс тактичної медицини. І надвечір ми сіли з хлопцями вечеряти, ближче знайомитися. Там взагалі така атмосфера була між хлопцями… Ніякої агресивності

326 К А П Е Л А Н И :

Н А

С Л У Ж Б І

Б О Г У

І

У К Р А Ї Н І

один до одного, ні через що. Коли й виникали якісь конфлікти, їх швидко гасили. Бо всі розуміли, що тут і без того вистачає конфлікту. Тут не треба з’ясовувати, хто добрий, а хто поганий. Пролунав вибух, і влучив у це КСП якийсь снаряд. Ми одразу лягли. Ніхто, слава Богу, не постраждав, але утворилася дуже незручна дірка: угору два метри, а в ширину метр. Ну, і треба було з нею щось зробити. Капелан Олег одразу почав брати якісь мішки з волонтерською допомогою чи що там було (якесь сміття) і закидати ту дірку. Він сам щось із половину її закидав, вже потім я долучився і почав подавати, бо стало високо. Всі інші хлопці відійшли вбік. Небезпечно було, іще раз могли вдарити… Але Олег сам розповідав, що в нього не було почуття страху тоді. Коли людина дуже багато читає Біблію, думає, розвиває свої відносини з Богом, розуміє, що смерть — це не кінець, не щось страшне, а тільки початок чогось іншого, страх смерті стирається. Ну, хлопці побачили, що ми… нормальні, свої, ми можемо допомогти чимось і не боїмося. І почали нам більше довіряти. Перший день минув. На завтра, 15 січня, почався бій. Дуже сильний, поранені з’являлися кожних 10 хвилин. Було близько 20 поранених, але, слава Бог у, ми змогли всім допомогти. Бій почався з загибелі хлопця з позивним «Косий» (прізвище Касьянов). Йому не можна було допомогти — поранення в голову. Це молодий хлопець з 74-ї бригади чи з розвідувального батальйону, точно не скажу. Пам’ятаю, він лежить на столі, а хлопці з його взводу плачуть. Йому був 21 рік. Це був вівторок, а в суботу в нього мало бути весілля. І хлопці плакали, говорили, що він Іловайськ пройшов, а тут отак вийшло… Потім зав’язався бій, був іще один важкий поранений, Федір Місюра. Чому я його запам’ятав? Тому що, по-перше, він був найважчий, по-друге, ми з ним їхали разом в аеропорт, трохи в дорозі роззнайомилися. В нього була дуже сильна кровотеча, і ми вчотирьох — медик Ігор (позивний «Псих»), капелан Олег, я і ще один

327 ВСЕ У К РА Ї НСЬК И Й СОЮЗ Ц Е РКОВ Е ВА Н ГЕ Л Ь С ЬК И Х Х РИС ТИЯ Н - Б А ПТИС ТІВ

док, котрий залишався там на той момент, — намагалися зупинити кров. Нам вдалося зробити це тільки з другого разу. У мене вся форма була в крові. Але, слава Богу, ми його закрили, і Ігор поставив йому крапельницю. Я біля нього якийсь час чергував. А коли ми його вантажили в машину (я і «Партизан»), він сказав, що щось тепле відчуває по спині, — отже, знову кровотеча. Він і без того багато крові втратив, а тут… Я тоді багато за нього молився. Після бою думав про нього, непокоївся, щоб не сталося з ним якоїсь біди. Після цих подій, коли вже виїхали з аеропорту, я знайшов його в соцмережах, і він розповів, що після того потрапив у госпіталь, втратив дуже багато крові, і в нього серце зупинилося на 8 хвилин. Але його запустили, він вижив, слава Богу. На жаль, якусь частину легені й, здається, селезінку довелося видалити. Із поранених, котрих я тоді ще запам’ятав, один військовий з 93-ї бригади отримав дуже сильну контузію. Він забіг

328 К А П Е Л А Н И :

Н А

С Л У Ж Б І

Б О Г У

І

У К Р А Ї Н І

у приміщення і кричав, що в нього голова горить, просто кричав. Олег намагався його заспокоїти. Вони дуже зблизилися під час цієї ротації. Він вколов йому знеболювальне, дав щось заспокійливе, і той трохи притих — мабуть, стало легше. Олег відійшов і попросив мене з ним побути. Я контрольні питання ставив, щоб він не втратив свідомість. Питав, як його звати, де він живе, про членів родини і таке інше. Він відповідає, а потім у нього наче якийсь спазм, біль. Він так зморщиться, потім знову розслабиться, скаже щось, тоді знову зморщиться, розслабиться… І вже до вечора 15 січня я зрозумів, що отак воно все має бути. Починається бій — я одразу до Ігоря, до медика, і ми починаємо допомагати. 15 січня вночі мала відбутися ротація. Приїхала машина. Олег мене будить (я трохи заснув, наскільки це було можливо) і каже: «Андрію, є місце в машині. Але зараз загострюється обстановка, тож треба вирішити, хто має тут лишитися — ти чи я». І в той момент я ще раз обміркував ситуацію — що я взагалі тут роблю. Я тут лише день, а він уже двадцять. Нащо я сюди їхав, якщо зараз поїду? І я кажу: «То їдь. Я ж тебе змінюю». — «Ну все, окей». Дав якихось пару інструкцій і поїхав. Наступного ранку я прокидаюся від того, що Ігор кличе. Сказали, що несуть пораненого. Приходжу, ми чистимо стіл. Стіл — металеві двері, які на чомусь стояли (по-моєму, на ящику з-під патронів). На них їли, і на них поранених приймали. Коли бій — Ігор усе змітає, виставляє, переставляє, протирає дезинфектом (там у нього був якийсь американський, велика пляшка). Просто наливає на нього і протирає. Ми вдягаємо рукавички (обов’язкова така умова була, Олег сказав, і Ігор повторював, що обов’язково в рукавичках). І от 16 січня ми приготували стіл, чекаємо пораненого. Подивились один на одного і усвідомили, що нас тільки двоє. Ігор питає: «А де інші?» Кажу: «Лікар я не знаю, де, а Олег поїхав, ротувався». Він так зітхнув... Ну, і принесли пораненого, і ми почали працювати.

329 ВСЕ У К РА Ї НСЬК И Й СОЮЗ Ц Е РКОВ Е ВА Н ГЕ Л Ь С ЬК И Х Х РИС ТИЯ Н - Б А ПТИС ТІВ

ПІД ЧАС ПЕРЕБУВАННЯ НА ВІЙНІ НАСТАЄ МОМЕНТ, КОЛИ ТИ ПРИЙМАЄШ РІШЕННЯ: ПРИЙДЕ СМЕРТЬ ЧИ НІ — МЕНІ ОДНАКОВО, Я МАЮ РОБИТИ ТЕ І ТЕ. І ЦЕ НА ВСЕ ЖИТ ТЯ. КОЛИ ТИ РОЗУМІЄШ, ЩО БІЛЬШЕ НЕ БОЇШСЯ СМЕРТІ, ЩО ТИ ВСЕ ОДНО КОЛИСЬ ПОМРЕШ, ТИ СТАЄШ ТАКИМ… ПАЛКИМ І ДУЖЕ ВІЛЬНИМ.

І це вже було напряжно, тому що нас було тільки двоє на, знову ж таки, ту саму кількість поранених. Знову почався бій, дуже такий серйозний. Хлопці приходили, приходили, приходили… І ми вже просили кількох інших бійців, хто міг це робити, перев’язувати — бо ми не встигали. І вони нам почали допомагати з легкими пораненими. Бій тривав довго… І от приносять «двохсотого». Ну як «двохсотого»... Він іще був живий. У нього було кульове поранення в голову. Його поклали на стіл, ледь затягли, такий був великий. І я думав: хто це? Впізнати було важко, хоча обличчя не постраждало, дуже змінився лише його вираз. Плюс ми всі ходили в касках, а він же був без каски. Спочатку думали, що це один із командирів. Але виявилось, що це був Остап із 93-ї бригади, з котрим ми спілкувалися, з котрим ми були знайомі. І, на жаль, нічого зробити ми не могли. Це був такий момент… Приносять його, Ігор дивиться на рану, на мене і каже: «Ми нічого зробити не зможемо». А я думаю: «Я ж його знаю…» Мені не хотілося, щоб він помирав. І тому я хоч щось зробити хотів. Я сказав Ігорю: «Ми зробимо що маємо зробити. А все інше зробить Бог». Ми перев’язали йому голову. Але вже в процесі перев’язки він почав холонути. Ми поклали його в мішок, стягли зі столу. Ярослав Гевенець приніс його телефон, і він задзвонив. Це була його дружина. Я не взяв трубку. Ярослав теж не взяв. І от сиджу я з тілом

330 К А П Е Л А Н И :

Н А

С Л У Ж Б І

Б О Г У

І

У К Р А Ї Н І

і молюся за його сім’ю. Щоб вони це пережили, і таке інше... І бачу, що якийсь дим заповзає в кімнату, в КСП. І поранені, котрі лежать ближче до виходу, починають кашляти. Я спочатку думав, що, може, вони кашляють, бо прихворіли. Перший, потім другий... Поки я думав, що воно таке, почав і сам кашляти. Це виявився газ. З верхніх поверхів почали закидати ці шашки з газом. Ми з хлопцями думаємо, що це, найімовірніше, були не просто бойовики, а якась спецура. Бо так працювати… військові так не працюють. Це спецоперація була якась така із тим газом. І нам усім довелося покинути КСП. Я виходжу в термінал сам і бачу таку дуже сумну картину: хтось кашляє, хтось звивається на підлозі, все тече… В мене був баф, маска така флісова. І через те, що я її часто вдягав, вона була мокра. Я її натягнув, і вона трохи мене рятувала. І хлопці потім теж почали рятуватися вологими серветками. Але на шістдесят осіб у нас було всього шість протигазів. Таким чином вони просто вик у рили нас на перший пост. Це в’їзд у новий термінал, такий… метрів 10 діаметром. Ми ще поверталися в КСП, забрали якісь речі. І от 16 січня ввечері зайшли в це коло, і там ми тримали оборону скільки могли. Були всі деморалізовані після цього газу. Ця частина була розташована ніби й у приміщенні, але такі великі вікна… все одно що надворі. Там усюди як надворі. Часом надворі бувало навіть тепліше, ніж усередині. Це ж бетонна така конструкція. Відійшли туди. Проходить хвилин 30–40, і я бачу,

331 ВСЕ У К РА Ї НСЬК И Й СОЮЗ Ц Е РКОВ Е ВА Н ГЕ Л Ь С ЬК И Х Х РИС ТИЯ Н - Б А ПТИС ТІВ

як з другого ярусу насувається таке жовте марево. Набирається, набирається воно, утворюється хмара і починає сунути на нас. Це теж був газ. Цей момент такий був важливий, що я почав молитися. Поруч зі мною Василь Гриник був. Ще Олег мені говорив, що Василь співає в церковному хорі. І він почав начитувати молитву і хреститися. Я теж почав молитися. Я знаю, що не тільки ми, а багато хлопців у цей момент молилися. І пам’ятаю, в голові у мене така думка промайнула: «Боже, пошли хоча б якийсь малесенький вітерець, щоб відігнати цю хмару». Я не встиг навіть промовити «амінь», як відчув вітерець на обличчі. Цю хмару просто віднесло в бік бойовиків. І в мене тоді мурашки по шкірі побігли. Пам’ятаю радість хлопців. Я був трохи навіть у шоці. І поки я це переживав, побачив, що бойовики цей протяг побачили і почали знову закидати нас гранатами, але вже знадвору, щоб цей протяг заносив газ звідти. І знову я починаю молитися. Вітерець стихає, і цей газ просто піднімається вгору і все. Тобто повний штиль, і цей газ нікого не зачіпає на той момент.

16 січня, напевно, був найважчий день. Після цього газу ми залишили КСП, перетягли поранених, повернулися на перший пост. Але дуже деморалізовані були. І от, пам’ятаю, вечір, уже темно… І починається знов бій. Я не бачив, що там відбувається, в тепловізор не дивився. Приїхав начальник штабу в термінал, дуже нервово викликав допомогу по рації, тому що бійці були деморалізовані, звісно, і він теж. І я намагався якось його втішити. Спитав, чи все нормально. Він сказав: «Так». Пам’ятаю, коли починався бій, я хотів відтягти пораненого, який лежав посеред зали. Хтось мені сказав: «Не виходь. Що ти робиш? Тебе побачать». Але я все одно виходжу, починаю тягнути його до стіни, бо місце, де він лежав, могло прострілюватись. Я його почав відтягувати, і в цей момент міна прилетіла в стіну терміналу, і я найближче до вибуху опинився. Осколки влучили мені в плече і порізали обидві ноги. Але хоч я був найближче

332 К А П Е Л А Н И :

Н А

С Л У Ж Б І

Б О Г У

І

У К Р А Ї Н І

до вибуху, поранило мене найлегше. Щоправда, трохи й контузило. Тут дуже швидко почали розвиватися події. Бойовики стали ще сильніше закидати цією речовиною зали терміналу. Усе палало. І почали вибухати БК. У цей же час до нас заїхали хлопці з 90-го батальйону забрати поранених. Вони були без бронежилетів. І ось під’їжджає перший транспорт. Хлопці починають виходити, і виявляється, МЕНІ ПОЩАСТИЛО З ТИМ, ЩО Я МУЗИК АНТ, МОЖУ БРАТИ ГІТАРУ І ПРОСТО ЇЗДИТИ ЇМ СПІВАТИ. ЦЕ ВЖЕ ЇМ РОЗРЯДК А, ВОНИ ТРІШКИ ПО-ДОМАШНЬОМУ ПОЧУВАЮТЬСЯ, ВЕСЕЛІШАЮТЬ, НАСТРІЙ ПІДНІМАЄТЬСЯ. ОСОБЛИВО ЯКЩО ЦЕ В ОКОПАХ, ЗВІДКИ ВОНИ ПО ТРИ МІСЯЦІ — ПО ПІВРОКУ НЕ ВИХОДЯТЬ.

що в другий рукав зайшли бойовики і вистрілили просто в кабіну машини з РПГ. Хлопці почали швидко вивантажувати що могли. Потім другий постріл туди само. Швидко витягли водія, Вову Труха. Він дуже обгорів, і йому майже відірвало руку. Його швидко всередину запхнули. Ця машина загорілася. Водій другої побачив це — розвернувся і поїхав. І ось така картина: тут палає машина, тут горить новий термінал. Ми опинились у такому вогняному кільці. Вові вкололи знеболювальне, що могли зробили. Він був при тямі ще пару годин. Потім почалася агонія, і під ранок (уже світло було) він став мучитись, намагався встати. І «Псих» попросив мене з ним побути. Я не пам’ятаю, про що у нього спитав, і він нічого вже не міг відповісти. Він посміхнувся мені, дав руку, я її потис, і він ліг, і вже спокійно дихав. Під ранок Вова помер. Після поранення вночі я був

333 ВСЕ У К РА Ї НСЬК И Й СОЮЗ Ц Е РКОВ Е ВА Н ГЕ Л Ь С ЬК И Х Х РИС ТИЯ Н - Б А ПТИС ТІВ

зневоднений і часто просто засинав: провалився — прокинувся, заснув — прокинувся. І от я прокинувся, а його виносять — просто застібнутий мішок — і відкладають убік. Коли під’їхала наступна машина, в ній прибув офіцер Андрій, позивний «Сєвєр». І він привів усіх до тями. Він почав командувати російською: «Что вы тут лежите? Давайте, подымаемся. Все здоровые, кто может, строим баррикады, делаем бока. Давайте, что вы разлеглись?» — і таке інше. Він збадьорив хлопців таким от чином. Усі заворушилися, почали щось робити: я — заряджати магазини вільні, інші хлопці — ставити всяке сміття і ящики за барикади навколо (укріплювати оборону). Так помалу і прийшли до тями. Ми з Ігорем зібрали всі аптечки, які в кого були, в одне місце, передивилися, що є, щось порозпихали по кишенях про всяк випадок, поповнили свої аптечки. І таким чином трохи укріпилися. «Сєвєр» з іншим хлопцем, позивний «Крап» (Іван Зубков, зараз теж Герой України), організували чергування на різних сторонах нашого укріплення. Пам’ятаю, ще був один кулемет живий, і було до нього трохи патронів, але вони вже закінчувались. І було багато патронів для автоматів ще. Ніби достатньо, але все одно сказали, що треба економити, стріляти тільки одиночними. І почалися два дні не знати чого, тобто чекання. Було очевидно, що треба всіх виводити. 90-й батальйон без броніків, не готовий абсолютно, хоча оборону й організували. Ті, хто вже довго там був, деморалізовані — хтось більше, хтось менше. І я розумів, що всіх треба вивести, всіх забрати, в першу чергу поранених (там їх було більше двадцяти). І якщо чесно, я не знаю, чи були тоді умови для евакуації, але якби до того водія приїхали навіть через три години, забрали б його, то думаю, він міг би вижити. Що я чув про це, що читав? Що багато хто відмовлявся їхати в аеропорт. Багато хто просто за це не брався. Потім виявилося, що немає можливості

334 К А П Е Л А Н И :

Н А

С Л У Ж Б І

Б О Г У

І

У К Р А Ї Н І

чи ще щось. А вранці всім говорили: так, ми викликаємо, зараз буде. День, другий… І на другий день уже перестаєш вірити, що вони приїдуть. Ти починаєш думати про смерть. Розумієш, що ось зараз це може статися із тобою. І мені якось важко згадати, чим ми займалися у ці дні. Пам’ятаю, що Ігор Зінич сходив до КСП, забрав якусь волонтерку, роздав якісь теплі речі. Мені дав рукавиці. Вони в мене досі є вдома. Пайки якісь приніс, щось там ми намагалися поїсти. За ці два дні, по-моєму, один раз тільки нормально поїли. Вода закінчувалася. І в першу чергу, звісно, ми воду рознесли пораненим. Ще згадую одну історію бійця пораненого. Він кулеметником був. Двічі в нього влучав снаряд. За першим разом нічого не сталося, і він пішов і далі гатив. Тоді другий раз — і в нього відкрита черепно-мозкова травма. Уся потилиця в крові. Він сам прибіг, кричав, що в нього болить голова. Сам сів навкарачки на тому столі,

335 ВСЕ У К РА Ї НСЬК И Й СОЮЗ Ц Е РКОВ Е ВА Н ГЕ Л Ь С ЬК И Х Х РИС ТИЯ Н - Б А ПТИС ТІВ

тримаючись за голову. Ми його забинтували, і він дуже швидко став втрачати свідомість, тобто не вирубатися почав, а перестав розуміти, що робить. Ми йому наклали пов’язку, а через дві хвилини він її зняв і хоче йти туди і знову гатити. Ми його посадили, знову перемотали. Чотири рази ми з Ігорем накладали пов’язку. Це була контузія і відкрита черепно-мозкова травма. Він намагався знайти шолом. Але він прибіг без нього і без броніка навіть. І ми його замотували, замотували — і дуже боялися, що він не доживе до вечора. Потім уже він заспокоївся трохи. І я пам’ятаю, горить там, горить тут, але бій уже вщух, я біля нього сиджу і бачу, що він встає. «Куди ти?» А він босий, такий трохи розхристаний і не тямить, що робить. Я злякався, що він зараз щось утне. А він просто встав і сам сходив у туалет. І це була радість. Бо я думав, що він не зможе потім навіть думати. А з ним усе обійшлося добре. Потім коли вивозили нас, і його, звісно ж, повантажили. І коли нас перевантажували, я побачив накрите тіло (витягли з наших машин). Я злякався, що це він, бо хтось сказав, що це кулеметник. І рік (ну, трохи менше року) я не знав, що з ним. Думав, що він помер. Потім на одному похороні був хлопець із позивним «Красний», ми з ним трохи поговорили. Я його спитав, чи знає він такого й такого, що з ним сталося і де він, чи помер, де похований. Він відповів: «Так онде він», — і показав. Сказав, що він був на реабілітації дуже довго, йому вшили у череп пластину. Але з ним усе добре. Я дивлюся, що він нормально розмовляє і реагує на все добре. І я такий радий був його побачити… Хоча навряд чи він мене пам’ятає. В останню ніч було більш-менш спокійно. Я думав, що коли буде бій, то хай буде. Вже що ж робити? І десь о пів на четверту кажуть, що зараз приїде машина. Але так говорили дуже багато разів. Тому я не дуже й смикався. І десь о четвертій, пів на п’яту ранку прибула таки машина. Домовились, що вона не заїде

336 К А П Е Л А Н И :

Н А

С Л У Ж Б І

Б О Г У

І

У К Р А Ї Н І

на перший пост, як усі заїжджали, а під’їде, трохи сховавшись, щоб з іншого боку її не було видно. І ми почали вантажитися. Спочатку дуже важких поклали. Привели того пораненого з відкритою черепно-мозковою, пам’ятаю, я якогось лежачого з Віталієм Пісецьким вантажив. Пам’ятаю, відніс тіло Вови Труха. Коли вивозили, у мене було легке поранення, я міг усіх вантажити нормально. Чомусь (мабуть, від адреналіну) я не відчував якогось особливого болю. Підійшов до Ігоря, спитав, чи всіх ми повантажили. Він сказав: «Усіх». Подивився на мене і каже: «І ти їдь». А попередньо ми домовлялися, що коли поранених привезуть, мені треба буде розказати, що з ними, тобто що з ким. І я поїхав. Я був останній, по суті, вже не було куди сунутись, я примостився під дверима. Виїжджаємо. Проїхали пару метрів, і машина глохне. Просто от на відкритому просторі перед першим постом, з другого рукава дуже добре видно. І це було таке усвідомлення небезпеки, такий мовчок і така тиша мертва в машині… І вона заводиться й знов їде. І всі такі: фух-х. Їдемо — втрапляємо в якусь траншею. Усіх підкидає. Потім машина знову посеред дороги чогось стає. А ми чуємо, що йде бій. Виявилося, що водій якимось чином пропустив обстріл перед собою, завівся і поїхав далі. Так зрештою доїхали всі до Водяного. Відкривається люк, і я просто спиною вперед випадаю з цієї машини. Мене піднімає хлопець і питає: «Ти чого, братику?» Я нічого не відповів, такий змучений був. Сказали: «Тих, хто може ходити, — в один бік. Тих, хто не може, — в інший». Мене завели в будинок, посадили, я зняв бронік. І вперше за той тиждень, що я там був, розслабився. Тобто видихнув, почав думати, що робити, і згадав, що мені ж треба розповісти про поранених. Якусь хвилинку я так лежав, не рухався взагалі, згадавши це, смикнувся — і в мене заболіло просто все. І поранення занило так сильно, що просто капець. Я ледь не впав. Потім зібрався на силі, встав, вийшов до хлопців, а там уже всіх

337 ВСЕ У К РА Ї НСЬК И Й СОЮЗ Ц Е РКОВ Е ВА Н ГЕ Л Ь С ЬК И Х Х РИС ТИЯ Н - Б А ПТИС ТІВ

розібрали по каретах медичних. Мене посадили в КАМАЗ військовий, повезли в Селідово, а потім у Покровськ. Там іще розсортували кілька разів. Потім повезли вже на Дніпро, у військовий госпіталь. Я пробув у госпіталі недовго. Виписали вже наступного дня — приїхала мама і забрала мене. Це було вже 19 січня. Про те, що підірвали новий термінал і що хлопці загинули, я дізнався уже вдома. І напевно, тоді от, лише один раз, коли зрозумів це, я заплакав, тому що там були наші хлопці, яких я знав, Ігор у тому числі. Ми з Ігорем дуже добре спілкувалися, бо він сам із віруючої сім’ї. Його сім’я ходить у баптистську церкву в Рокитному Київської області. Ми з ним домовилися, що зустрінемося, коли це все закінчиться. Востаннє я говорив з ним 19 січня. Я дізнався, що він поранений у голову. Зателефонував, спитав, як у нього справи. Спочатку він не взяв трубку, потім передзвонив і сказав: «Ну, якщо на те буде воля Божа, то житиму». Тоді для мене ці слова дуже вагомо прозвучали, бо я знаю, що там була за обстановка. Що там просто так про життя чи про смерть не говорили. І коли Ігор так сказав, то він справді віддає себе в руки Божі. І так вийшло, що, на жаль, він там залишився, він не виїхав, не покинув хлопців. І насправді цей його вчинок ілюструє головну доктрину християнства. Христос колись сказав, що немає більшої любові за ту, коли хтось покладе душу свою за друзів своїх. Ігор це зробив. Він, по суті, пожертвував собою заради хлопців. Він мав виїхати з аеропорту. Ще коли я не заїхав, у нього ротація вже десять днів як мала бути. Тобто він одразу після Нового року мав виїхати. Але він залишався, бо не було заміни. Спочатку не було кому його замінити, потім не було машини… Моя наступна ротація була через рік, біля Широкиного, в поселенні Лебединське, ближче до Маріуполя. Я жив в окопах. Просто ходив по позиціях, розмовляв з хлопцями, кому що треба було, помолитись чи щось розказати — говорив. До мене

338 К А П Е Л А Н И :

Н А

С Л У Ж Б І

Б О Г У

І

У К Р А Ї Н І

приводили, як до замполіта, якихось хлопців, у яких були проблеми з поведінкою. А я не замполіт, у мене трохи інакші методи. Я просто здружився з тими хлопцями, я розумів, що там той молодий, той з 2014 року, і йому нудно так воювати, просто нудно, і його треба чимось зайняти. І вперше побачив хлопців, котрі, А ЩЕ РОЗУМІННЯ ТОГО, ЩО ТИ ВСЕ ОДНО ПОМРЕШ, ПІДНІМАЄ ТВОЮ ПЛАНКУ МОЖЛИВОСТЕЙ. ТОБТО ТИ БУВ У ТАКОМУ-ТО МІСЦІ, ДЕ МІГ У БУДЬ-ЯКИЙ МОМЕНТ ЗАГИНУ ТИ (А В ДОНЕЦЬКОМУ АЕРОПОРТ У БУЛО БАГАТО ШАНСІВ ПОМЕРТИ). І ЧОГО ТОДІ ТИ БОЇШСЯ, КОЛИ ТОБІ ТРЕБА ОСВІДЧИТИСЯ СВОЇЙ ДІВЧИНІ?

на жаль, вживали спиртне, і то надміру. Після аеропорту мені просто на голову не налазило, як можна в бойових умовах, «на нулі» взяти спиртне до рота. Бо в аеропорту це смерть одразу була б. І це було для мене дико. В основному люди, котрі реально пиячать на фронті, — це ті, що реально пиячать у цивільному житті. Остання моя ротація, остання моя «гаряча точка» була в Пісках, коли справді літало над головою. Артилеристи 57-ї бригади дуже класні хлопці, я потім на ППД був з ними. Мені пощастило з тим, що я музикант, можу брати гітару і просто їздити їм співати. Це вже їм розрядка, вони трішки по-домашньому почуваються, веселішають, настрій піднімається. Особливо якщо це в окопах, звідки вони по три місяці — по півроку не виходять. Під час перебування на війні настає момент, коли ти приймаєш рішення: прийде смерть чи ні — мені однаково, я маю робити те і те. Це відчуття схоже на те, як у мультику показують

339 ВСЕ У К РА Ї НСЬК И Й СОЮЗ Ц Е РКОВ Е ВА Н ГЕ Л Ь С ЬК И Х Х РИС ТИЯ Н - Б А ПТИС ТІВ

в’язня з великою гирею, прикутою до ноги, і ось ця гиря зникає, її просто більше немає. І це на все життя. Коли ти розумієш, що більше не боїшся смерті, що ти все одно колись помреш, ти стаєш таким… палким і дуже вільним. А ті, хто побував у гарячих точках, особливо в таких місцях як Донецький аеропорт, або пережив окрему якусь таку подію під час служби: біля тебе розірвався снаряд, а ти вижив, і ти усвідомлюєш, що ось зараз міг загинути і втратити все, чим жив... У такий момент просто переоцінюєш своє життя, розумієш, що речі, які ти вважав головними, не такі вже й головні. А ще розуміння того, що ти все одно помреш, піднімає твою планку можливостей. Тобто ти був у такому-то місці, де міг у будьякий момент загинути (а в Донецькому аеропорту було багато шансів померти). І чого тоді ти боїшся, коли тобі треба освідчитися своїй дівчині? Оце розуміння, воно додає саме такої сміливості, свободи в діях. Чого мені боятися піти в ЖЕК із таким-то рахунком, точно накрученим, і спитати, що це за цифри? І люди після бойових дій… вони активні в цьому плані, вони більш сміливі. Ще пам’ятаю один такий героїчний момент. Для мене це був ніби фільм про супергероя наяву. Там був командир Віталій Любенко, позивний «Веселий». Нещодавно з ним переписувались. Його було поранено саме в момент, коли КСП ми вже залишили, перед тим, як запалили новий термінал. Він чи у КСП щось забирав, чи був на розвідці. І я бачу, як біжить людина під вогнем просто. В нього стріляють, у нього вціляють, він добігає до першого посту, до Ігоря, каже, куди його поранено, і тільки тоді непритомніє. Це героїчна якась організованість. Це велика ознака справжнього командира. Бо людина прозвітувала — все, тоді вона розслабилась. Він вижив, слава Богу. І я не знаю, хто ті хлопці були, але коли нас газом перший раз труїли… Всі плачуть, нічого не бачать, а троє чи п’ятеро хлопців сидять і утримують позицію, ведуть вогонь у бік противника.

340 К А П Е Л А Н И :

Н А

С Л У Ж Б І

Б О Г У

І

У К Р А Ї Н І

341 ВСЕ У К РА Ї НСЬК И Й СОЮЗ Ц Е РКОВ Е ВА Н ГЕ Л Ь С ЬК И Х Х РИС ТИЯ Н - Б А ПТИС ТІВ

І я бачу, що в них такі самі залиті сльозами очі, той самий кашель і це все. Вони матюкаються страшенно, але сидять і утримують позицію. Ось тоді я вперше по-справжньому зрозумів, що так, ці люди дійсно кіборги, бо їм зараз дуже зле, але вони виконують свій обов’язок. Я не шкодую, що поїхав у Донецький аеропорт. Чи поїхав би я туди вдруге? Так, поїхав би. Незважаючи ні на які події, для мене український військовий — це людина, котра жертвує собою.

342 К А П Е Л А Н И :

Н А

С Л У Ж Б І

Б О Г У

І

У К Р А Ї Н І

343 ВСЕ У К РА Ї НСЬК И Й СОЮЗ Ц Е РКОВ Е ВА Н ГЕ Л Ь С ЬК И Х Х РИС ТИЯ Н - Б А ПТИС ТІВ

ВАСИЛЬ ХІМІЧ С ТА Р Ш И Й В І Й С Ь КО В И Й К А П Е Л А Н В С Е У К РА Ї Н С Ь КО ГО С О ЮЗ У Ц Е Р КО В Є В А Н Г Е Л Ь С Ь К И Х Х Р И С Т И Я Н - Б А П Т И С Т І В . П АС ТО Р - К А П Е Л А Н , С Е К Р Е ТА Р РА Д И У С П РА В А Х Д У Ш П АС Т И Р С Ь КО Ї О П І К И П Р И М І Н І С Т Е Р С Т В І О Б О Р О Н И У К РА Ї Н И ( 2 0 1 8 –2 0 1 9 ) . С Л У Ж И Т Ь К А П Е Л А Н О М З О С Е Н І 2 0 1 4 Р О К У І Д ОТ Е П Е Р. П РА Ц Ю В А В В О С Н О В Н О М У З Б І Й Ц Я М И 5 7- Ї О К Р Е М О Ї М ОТО П І ХОТ Н О Ї Б Р И ГА Д И І 7 3 - ГО М О Р С Ь КО ГО Ц Е Н Т Р У С П Е Ц І А Л Ь Н И Х О П Е РА Ц І Й . З Д О Б У В О С В І Т У У В АС И Л Ь К І В С Ь КО М У В І Й С Ь КО В О М У А В І А Ц І Й Н О -Т Е Х Н ІЧ Н О М У У Ч И Л И Щ І ТА І Р П І Н С Ь К І Й Б І Б Л І Й Н І Й СЕМІНАРІЇ.

344 К А П Е Л А Н И :

Я

Н А

С Л У Ж Б І

Б О Г У

І

У К Р А Ї Н І

поча в ш у к ат и Бога на прик інц і 1980 — на початку 1990-х, і у 1991-му увірував. У мене було тоді абсолютно таке спокійне життя, тож це був мій свідомий пошук Бога. Я на той час перебував у військовому містечку в Калузькій області, де служив. Було таке натхнення, внутрішнє прагнення служити саме військовим. Не знаючи ще жодних аналогів такого служіння, я молився і просив Бога, щоб Він благословив мене служити саме військовим. Ще проживаючи в Росії, я знайшов невеличку общину євангельських християн-баптистів і відвідував її. І в мене з’явилося таке от якесь внутрішнє розуміння того, що мої колеги по службі мають почути про Бога і про Євангеліє. І я молився, просив Бога (це було кілька разів безпосередньо такої спрямованої молитви), щоб Він благословив мене на служіння військовим. Потім, коли я повернувся в Україну, Бог використав мене, щоб започатк увати таке с лу жіння — ініціювати створення

345 ВСЕ У К РА Ї НСЬК И Й СОЮЗ Ц Е РКОВ Е ВА Н ГЕ Л Ь С ЬК И Х Х РИС ТИЯ Н - Б А ПТИС ТІВ

Всеукраїнської громадської організації «Об’єднання християн-військовослужбовців України». Для цього я шукав тоді по Україні віруючих військовослужбовців: і діючих, і тих, хто звільнився в запас. Важливою метою цієї організації, всього нашого служіння було підкріплювати у вірі тих, хто вже знає Христа, незалежно від конфесії, але не номінальних, а справді віруючих. І друга мета — поширювати християнські цінності серед тих, хто ще не знає Бога, тобто тих, що вважають себе християнами, але не живуть цим, не сповідують Божих заповідей. Я звільнився в запас в 2002 році, але ще під час моєї служби, з 1999 року, ми почали в Криму організовувати туристичні табори для військових і для цього давали оголошення в центральній військовій газеті «Народна армія». Так поширювали інформацію. Видавничою діяльністю почали займатися з кінця 1990-х. З 1997 року випускали всеукраїнський щомісячний молитовний бюлетень «Вісник Корнилія» (названий на честь римського офіцера, сотника Корнилія, який був першим серед язичників, хто увірував у Христа, навернувся до Бога, став християнином). Потім почали друкувати військово-християнські календарі, різні брошури, буклети. З 2001 року почали організовувати християнські табори з вивчення англійської мови для військовослужбовців та їхніх сімей. У 2008 році наша церква і ще шість інших церков і релігійних організацій підписали Меморандум про співпрацю з Міністерством оборони України щодо надання душпастирської опіки військовослужбовцям Збройних сил України. І в 2009 році була створена Рада у справах душпастирської опіки при Міністерстві оборони України, до якої увійшла і наша церква. З тих пір я представляю Церкву Євангельських християн-баптистів у Міністерстві оборони. Минулий і цей рік я є секретарем Ради у справах душпастирської опіки. Коли в Україну прийшла війна і почалась анексія Криму, на території тієї частини, куди я приходив щонеділі проводити бесіди з солдатами, було організовано пункт для прийому

346 К А П Е Л А Н И :

Н А

С Л У Ж Б І

Б О Г У

І

У К Р А Ї Н І

військовослужбовців, які залишилися вірними військовій присязі й повернулися до України. Військові виходили з Криму із заблокованими зарплатними картками, буквально ні з чим. Хтось із них устиг з частини взяти свою особову справу, хтось — трохи одягу. А так, загалом, вони виходили ні з чим. І знаючи про цю проК АПЕЛАН САМОЮ СВОЄЮ ПРИСУ ТНІСТЮ, СВОЇМ ЖИТ ТЯМ, ГІДНІСТЮ СВЯЩЕНИК А, ВСІМ СВОЇМ СТАТ УСОМ І СЛОВОМ ПОВИНЕН ВИКЛИК АТИ ІНТЕРЕС ДО БОГА. ЦЕ ПРОФЕСІЙНИЙ, ХОРОШИЙ, БЛАГОСЛОВЕННИЙ К АПЕЛАН.

блему, я звернувся до церковного керівництва з пропозицією надати людям можливість розселятися в Києві в наших місіях, церквах. І таким чином ми розмістили декілька десятків людей в Ірпіні, у Центрі християнського життя, а також в Києві. Наприклад, в Ірпіні, вони жили протягом двох місяців, там їх і годували. Вони їздили на службу, але знали, що можуть повернутися в дуже затишне, європейського типу християнське містечко. І оскільки у військових картки були заблоковані, ми організували в церквах збирання коштів і для тих, хто безпосередньо оселився в цих місцях, і для тих, що просто приходили до нас. Також ми збирали продукти, засоби першої необхідності для сімей, одяг привозили. Потім почалася війна і привезли перших поранених у Київський шпиталь. Це був травень. Тоді я ще ходив з дружиною питати дозволу в заступника начальника шпиталю на відвідування поранених. І перші три роки (2014–2016) двічі-тричі на тиждень дружина готувала домашні курячі бульйони, розливала їх у баночки півлітрові, запаковувала в термосумку — і туди. Люди жертвували в церкві кошти, знаючи на що, а ми звітували.

347 ВСЕ У К РА Ї НСЬК И Й СОЮЗ Ц Е РКОВ Е ВА Н ГЕ Л Ь С ЬК И Х Х РИС ТИЯ Н - Б А ПТИС ТІВ

Пам’ятаю такий випадок. Двоє десантників із 79-ї бригади (Миколаїв), розвідники, мали тяжкі поранення і були паралізовані. У цих хлопців знайшлися дівчата гарні, з якими вони раніше дружили, а тепер вирішили одружитися. І це було подвійне весілля. Просто в центральному шпиталі, у травматологічному відділенні, в якійсь там актовій залі це весілля відбулося. Було багато журналістів з телебачення, багато в новинах це показували. Олександр одного звали, а другого Руслан. Рідні приїхали на весілля. У нас ночували рідні Олександра. Дружина моя зробила такий триповерховий торт весільний для них. Відвідування поранених і зокрема цей випадок змусили мене освоювати уже дещо інший формат капеланського служіння. Про що спілкуватися, говорити, коли ти приходиш у палату, а там п’ятеро-восьмеро людей? Хтось після операції, під наркозом ще. Коли вони з трубками цими, з апаратами якимись дренажними, у шпицях, арматурі цій усій, під крапельницями… Як говорити, про що, як підбадьорити? Цей бульйон — чим його супроводити, якими словами? Ну от, не знаю, як, якось я сам зрозумів, що коли з цими бійцями і, так само, із вдовами спілкуєшся, не треба виказувати жалю. Біблія говорить: радійте з тими, хто радіє, і плачте з тими, хто плаче. Але цей плач має в міру бути, щоб люди, з якими ми працюємо — чи це поранений, чи вдова, — ще більше не «запали». Ми не можемо до кінця людину зрозуміти, тому що ми, як то кажуть, не в її шкурі перебуваємо. Це її власний досвід переживання біди, трагедії, яка випала на її долю. Але зрозуміти, наскільки це можливо для мене, дати відчути цій людині, що я поруч із нею, я співчуваю їй, — це мій рівень плачу з нею. Але, водночас, має бути такий чіткий посил… Що ти не прийшов бравий такий, мовляв, життя класне, і чого ти тут лежиш. Має бути посил — що життя має продовжуватися, навіть попри те, що ти опинився в такій ситуації, що ніг немає, або половини черепа, або ти чоловіка втратила. Треба жити, і є сенс жити.

348 К А П Е Л А Н И :

Н А

С Л У Ж Б І

Б О Г У

І

У К Р А Ї Н І

Є заради чого: заради пам’яті, дітей, сім’ї — завжди є сенс, який треба людині показати. Це одне. Потім як священнослужитель, як віруючий скажу, знову ж таки, залежно від ситуації, від того, наскільки людина здатна сприймати, треба вказати на джерело сили. Тобто на Христа, на Бога, на Слово Боже. Десь із травня 2015-го я побачив, що є також необхідність опікуватися вдовами. На той час кілька офіцерів, яких я знав до війни, загинули. Ми вирішили провести для дітей загиблих свято. Звернулися, знову-таки, в Міністерство оборони України. Там дали розпорядження на Київський міський і обласний військкомати, щоб вони надали перелік сімей, які зазнали втрат. Провели перше свято для дітей, лялькову виставу, подарунки їм вручили, познайомились із вдовами. І почали регулярно їх збирати. У травні буде чотири роки, як ми опікуємося вдовами військових. Ми намагаємося щонайменше одну велику загальну зустріч провести на місяць, а потім іще маленькі такі зустрічі, індивідуальне спілкування з ними проводимо. Зараз у мене по Києву приблизно шістдесят вдів військових і їхні діти. Кожна наша зустріч продовжується від чотирьох до п’яти годин. Ми ретельно продумуємо програму, запрошуємо гарних

349 ВСЕ У К РА Ї НСЬК И Й СОЮЗ Ц Е РКОВ Е ВА Н ГЕ Л Ь С ЬК И Х Х РИС ТИЯ Н - Б А ПТИС ТІВ

музикантів, разом з ними співаємо. В них уже є репертуар улюблених християнських пісень. Ігри, конкурси різноманітні проводимо, тобто намагаємося їх розважити, звісно, це все з таким добрим, здоровим християнським наповненням відбувається. Обов’язково є проповідь Слова Божого. Потім гарно сервіруємо стіл з гарячою їжею, яку наші дружини готують. Після трапези організовуємо різні майстер-класи. І насамкінець вручаємо їм подаруночки, такі продуктові набори. Робили ми і виїзні табори для вдів, по декілька днів. Вони з дітьми виїжджали і в Закарпаття, і під Київ, на Рівненщину. Також екскурсії різного плану організовували, пікніки влаштовували в Межигір’ї, пару разів прогулянки на катері по Дніпру. Безпосередньо на фронт я почав їздити з осені 2014 року. Перші поїздки були такі, як то кажуть, волонтерські: з продуктами, одягом, теплими речами. І справді, то були дуже важкі роки, період, коли продуктів бракувало, армія, по суті, була гола-боса. Ми взуття возили, просте, цивільне, якісь берці з-за кордону діставали, форму армій різних країн світу возили. І незабаром ми побачили, що є потреби не тільки такого плану, що треба бути з ними разом в окопах, у бліндажах.

350 К А П Е Л А Н И :

Н А

С Л У Ж Б І

Б О Г У

І

У К Р А Ї Н І

Це саме був період інтенсивних бойових дій, і було багато втрат. І ми почали залишатися з ними на тиждень і більше. Потім це узаконили, знову-таки, через Раду душпастирської опіки, де я церкву представляв. Була створена спеціальна процедура з надання від церкви прізвищ військових капеланів, священнослужителів, які направлялися в певні частини. Узгоджувалося це через цілий ланцюжок різних інстанцій. Отримували дозвіл і вирушали на термін від півмісяця до місяця у певні військові частини на відбуття місії з душпастирської опіки над військовослужбовцями. ЦЕ БУЛО Б НЕПРАВИЛЬНО — З’ЯВИТИСЯ, ПРОЧИТАТИ МОЛИТВУ І ЗНИКНУ ТИ. ТРЕБА НАМАГАТИСЯ ЖИТИ ТАК, ЯК ВОНИ: І ДРОВА РУБАТИ, І ПОСУД МИТИ, Й К АЗАНИ ВИШКРІБАТИ З-ПІД К АШІ, ОБЛАШТОВУВАТИ ПОЗИЦІЇ, ПРИБИРАТИ.

Я є старшим капеланом нашої конфесії, займаюся питаннями капеланів. Але є група капеланів, команда священнослужителів з усієї України, до якої я теж входжу. Ми продовжуємо працювати в такому ротаційному форматі: по пів місяця перебуваємо у військовій частині з солдатами в зоні проведення Операції об’єднаних сил. Сам я повернувся звідти два тижні тому. Я ще під час служби здобув духовну освіту. Це взагалі був унікальний випадок: з 1993 до 1997 року заступник командувача ППО особисто дозволив мені навчатися заочно. Тричі на рік мене відпускали на сесії. Закінчив семінарію, маю диплом. Капелан, згідно з документами Міністерства оборони, — це людина, яка, по-перше, має відповідну освіт у, по-друге, висвячена і має певний сан. Крім того, це людина, яка вже має

351 ВСЕ У К РА Ї НСЬК И Й СОЮЗ Ц Е РКОВ Е ВА Н ГЕ Л Ь С ЬК И Х Х РИС ТИЯ Н - Б А ПТИС ТІВ

досвід душпастирської роботи. Є капелани, які перебувають на штатних посадах (бригадні капелани, батальйонні). У нас це вже майже півтора року як офіційно оформлено. Близько 105 посад, здається, у Збройних силах України. Ще є певна кількість у Національній гвардії. Так от, капелани є штатні, тобто ті, які перебувають на офіційних посадах, які за це отримують певні невеликі кошти від держави. Тому що це працівники Збройних сил України. І є капелани-волонтери. Це також передбачено наказом міністра оборони (685-й наказ від 14 грудня 2016 року), де зазначено, зокрема, що коли командир вважає, що потрібно посилити душпастирську опіку серед його військовослужбовців, він може запросити капеланів певної конфесії на певний період часу з тим, щоб вони на волонтерських засадах здійснювали цю опіку. От я належу до цієї категорії капеланів. Але водночас, як я вже говорив, я є старшим військовим капеланом нашої конфесії, який координує роботу всіх, зокрема і тих, які перебувають на офіційних посадах. Хоча я прослужив в армії більше 20 років, я не брав участі у бойових діях. І коли почався Крим, мій попередній досвід мирного часу поступово почав змінюватись, трансформуватися. Коли почалася анексія, коли ці «чемні чоловічки» почали активізуватися там, ми організували кілька місій від нашої церкви туди, до військових, до морпіхів, які були заблоковані, щоб допомогти їм якось. І цей новий досвід приходив уже в ході розвитку подій. Як я вже говорив, на фронт уперше поїхав восени 2014 року. Люди з різних церков, що їхали туди, дізналися, що є такий от Василь Хіміч, який давно займається військовим служінням, і мене покликали. Це були волонтерські поїздки, їхали тоді в добровольчий батальйон «Айдар», у місто Щастя. У перші поїздки ми тільки привозили туди необхідне і поверталися, бо не було де залишитися. Але я зрозумів, що треба думати про те, де зупинятися, бо ж дорога далека, кошти на дорогу

352 К А П Е Л А Н И :

Н А

С Л У Ж Б І

Б О Г У

І

У К Р А Ї Н І

витрачаєш, втомлюєшся... І потім знайшовся мій товариш, офіцер, який був речником АТО по Луганській області, мій близький знайомий ще з давніх часів, із 1990-х. То в наступні поїздки ми уже приїжджали до нього. Він розміщував нас у Сєверодонецьку, у військовій комендатурі. Ми на своєму транспорті були вдвох із напарником. Мій товариш як офіцер супроводжував нас, він мав доступ скрізь, і ми мали можливість приїхати на передові позиції, блокпости, опорні пункти. Ми залишалися там, де він і сам жив, у цій комендатурі. Тобто ночували там, а вдень об’їжджали солдат, підбадьорювали їх, молилися, Слово Боже читали. Коли страшно, коли реально страшно, у тих місцях, де люди бачили кров своїх товаришів, ти розумієш, де ти перебуваєш, усвідомлюєш, що життя дуже крихке, рветься, як павутиння, в будь-яку мить ти можеш розпрощатися з ним, тоді якось уже по-іншому ставишся до того, на що ти, можливо, ще зовсім недавно дивився скептично. Спілкування з солдатами — чи то індивідуальне, чи в групі, — умовно кажучи, буває двох форматів. Перший формат — просто розмови «про життя», у яких ми не торкаємося духовної складової: про побут, сім’ю, хобі, про якісь політичні моменти... І ми можемо переходити уже, скажімо так, у «професійний формат спілкування», як священнослужителі. Зрозуміло, що церква Христова, відколи вона існує, має місіонерський характер, і Христос послав апостолів на місію. Тобто якщо людина (капелан у нашому випадку) своєю діяльністю, своїм словом не викликає у співрозмовника потреби пізнати Бога, не пробуджує цей інтерес до Бога, то вона не виконує до кінця свого обов’язку. Капелан потрібен д ля того, аби, по-перше, сприяти задоволенню ду ховних потреб віру ючої людини. Сприяти, не задовольняти. Задовольнити тільки Бог може. Якщо це не моєї конфесії людина — католик, греко-католик, православний, п’ятидесятник, — я розмовляю з нею про те, що нас об’єднує. А нас

353 ВСЕ У К РА Ї НСЬК И Й СОЮЗ Ц Е РКОВ Е ВА Н ГЕ Л Ь С ЬК И Х Х РИС ТИЯ Н - Б А ПТИС ТІВ

об’єднує багато чого. Христос перед вознесінням сказав: «Ідіть проповідуйте, доносьте слово Боже, доносьте Євангеліє всім народам, всім людям». І тому капелан має сприяти задоволенню духовних потреб віруючих військовослужбовців. Але якщо на цьому поставити крапку, то це великий недолік буде капелану. Тому що капелан самою своєю присутністю, своїм життям, гідністю священика, усім своїм статусом і словом повинен вик ликати інтерес. Це професійний, хороший, благословенний капелан. Чи то римо-католик, греко-католик, православний, чи баптист — він повинен викликати у невіруючих інтерес до Бога. А коли ти перед солдатами як священик стоїш, тобі на вранішньому шикуванні або перед виходом на завдання дають слово сказати, то ти, ясна річ, слово з Біблії береш, пояснюєш його — то це вже є проповідь, також даєш настанову бійцям, підводиш їх до молитви, просиш у Бога благословення, захисту для цих воїнів. На початку всі, хто тільки міг, заявляли, що вони капелани, — таке модне слово було. Але поступово це якось минуло. Військовий капелан — це насамперед людина зріла, вона розуміє, що їй доведеться працювати і з атеїстами, і з представниками інших конфесій. І тому зараз залишилися ті, що справді делеговані як адекватні, зрілі служителі цервки від певних конфесій, ті, хто розуміє ситуацію і правильно реагує на своїх підопічних.

354 К А П Е Л А Н И :

Н А

С Л У Ж Б І

Б О Г У

І

У К Р А Ї Н І

На початку війни ідеологічне спрямування людей було дуже важливе. Тим, хто знав, що москалі — це історичні вороги, і вони не можуть бути браттями, узяти зброю до рук було простіше. А ле набагато більше було інших людей. Для багатьох це був бар’єр — відкрити вогонь в бік людини. У законному порядку навіть. Не всі командири готові були віддавати накази стріляти на у ра ження. Ми пам’ятаємо, як цих військових роззброювали так звані «шахтьори» або як вони ставали перед БТРами, блокуючи їх подальшу ходу. І ми вели з бійцями про це розмови через тлумачення Святого Письма. Взагалі в Біблії, у Новому Заповіті зокрема, військові представлені у такому позитивному світлі. Навіть той воїн, офіцер, римський сотник, який керував стратою Христа, як написано, побачив ті явища, які супроводжували останній подих Христа, смерть Його і сказав: «Направду ця людина — Син Божий».

355 ВСЕ У К РА Ї НСЬК И Й СОЮЗ Ц Е РКОВ Е ВА Н ГЕ Л Ь С ЬК И Х Х РИС ТИЯ Н - Б А ПТИС ТІВ

Був і другий сотник, Христос його ставить у приклад юдеям, язичникам. Христос зцілив його слугу, який був при смерті, одним словом, і сказав: «Подивіться на нього. Я навіть в юдеїв не знайшов такої віри, як у цього язичника». Потім бачимо, що святого апостола Павла врят ував від смерті римський сотник. Перший з язичників, хто увірував у Христа, став християнином, знову-таки, був римський сотник на ім’я Корнилій. Святий апостол Павло пише, що служителям влади дано меча, щоб карати беззаконня. І тому дві такі інституції силові — поліція і армія — мають того меча. Так от поліція (сюди можна віднести і службу безпеки у певних сферах її діяльності) наділена владою, щоб боротися за допомогою меча із внутрішнім злом, а армія наділена владою використовувати меч для боротьби із зовнішнім ворогом. І тут важливо згадати слова Христа в Євангелії від Луки: «Коли сильний зі зброєю стереже дім свій, тоді в безпеці маєток його». Безумовно, зброя розбещує людину, а точніше, безконтрольне володіння нею. Вона може штовхнути на злочин. Але ми говоримо про законне володіння зброєю в межах повноважень, наданих державою. Звісно, навіть якщо ти вбиваєш під час справедливої війни, це безслідно не проходить. І тому сповідь потрібна, і священнослу житель відповідний потрібен. А ле найбільше формує посттравматичний синдром чи інші розлади втрата близьких. Хлопці постійно думають: «Чому не я, чому він?» — коли відправляють загиблих друзів додому. Оце найтяжче, як я зрозумів, з того, що вони переживають на війні. За моїми спостереженнями, бійці прагнуть повернутися на війну, бо, справді, хтось не може вже без адреналіну, без того ходіння по лезу ножа, хтось повертається, тому що бути на війні простіше, у цій спільноті чоловічій, де зрозуміло, де ворог, а де брат. Про себе я можу сказати, не про капеланів взагалі, — так, мені хочеться туди. Коли деякий час проходить, хочеться туди їхати. Але я себе намагаюся мотивувати і робити це відкрито

356 К А П Е Л А Н И :

Н А

С Л У Ж Б І

Б О Г У

І

У К Р А Ї Н І

перед Богом. Прошу в Нього, щоб моєю мотивацією основною було не прагнення пригод, не бажання грати «у войнушки», а саме місія — нести Слово Боже, бути там в ім’я Христа. Скажімо так, капелан забезпечує Божу присутність. І я прошу, щоб саме із цією місією мені там бути. Це було б неправильно — з’явитися, прочитати молитву і зникнути. Треба намагатися жити так, як вони: і дрова рубати, і посуд мити, й казани вишкрібати з-під каші, облаштовувати позиції, прибирати. Якщо ти вперше у колективі, то до тебе будуть придивлятися, будуть і випробовувати. Це зараз я працюю із хлопцями, з якими ми разом з 2016-го року, вони вже мене знають. На жаль, на початок війни було більше високомотивованих, але не навчених бійців. І вони склали оту велику кількість жертв

357 ВСЕ У К РА Ї НСЬК И Й СОЮЗ Ц Е РКОВ Е ВА Н ГЕ Л Ь С ЬК И Х Х РИС ТИЯ Н - Б А ПТИС ТІВ

ЗВІСНО, НАВІТЬ ЯКЩО ТИ ВБИВАЄШ ПІД ЧАС СПРАВЕДЛИВОЇ ВІЙНИ, ЦЕ БЕЗСЛІДНО НЕ ПРОХОДИТЬ. І ТОМУ СПОВІДЬ ПОТРІБНА, І СВЯЩЕННОСЛУЖИТЕЛЬ ВІДПОВІДНИЙ ПОТРІБЕН. АЛЕ НАЙБІЛЬШЕ ФОРМУЄ ПОСТ ТРАВМАТИЧНИЙ СИНДРОМ ЧИ ІНШІ РОЗЛАДИ ВТРАТА БЛИЗЬКИХ. ХЛОПЦІ ПОСТІЙНО ДУМАЮТЬ: «ЧОМУ НЕ Я, ЧОМУ ВІН?»

2014 року. Один мій близький товариш, брат у вірі, офіцер загинув загинув у тому Іловайському котлі, й мені довелося його проводжати. Він був мотивований, справжній офіцер, але не мав бойового досвіду. Я ж теж служив, але моя спеціальність не бойова була. Я літав на транспортному літаку. Це не те саме, що на полі бою керувати або правильно вибудувати тактику бою, розрахувати фланги, прикриття, що в бою такому, класичному треба вміти. Тепер наші герої — справжні чоловіки, професійні, підготовлені. Всього має бути в міру: і підготовленості, й мотивації внутрішньої, й усвідомлення своєї відповідальності. При цьому якийсь внутрішній авантюризм в певній мірі, може, ще такий пацанячий, з адреналіном має бути. Ці люди серед нас. Вони професіонали, яких і не розпізнаєш десь там, у транспорті чи на вулиці, в магазині. Але саме вони забезпечують наш спокій.

358 К А П Е Л А Н И :

Н А

С Л У Ж Б І

Б О Г У

І

У К Р А Ї Н І

359 Р И М О - К А Т О Л И Ц Ь К А

Ц Е Р К В А

ПАВЛО ГОНЧАРУК 1 9 7 8 Р О К У Н А Р ОД Ж Е Н Н Я . В І Й С Ь КО В И Й К А П Е Л А Н . С В Я Щ Е Н И К Р И М О - К АТОЛ И Ц Ь КО Ї Ц Е Р К В И , С УД Д Я ТА З А Х И С Н И К П ОД Р У Ж Н Ь О ГО В У З Л А В Є П И С КО П С Ь КО М У С УД І К А М ’ Я Н Е Ц Ь - П ОД І Л Ь С Ь КО Ї Д І Є Ц Е З І Ї , Д І Є Ц Е З І А Л Ь Н И Й Д И Р Е К ТО Р Р Е Л І Г І Й Н О Ї Б Л А ГОД І Й Н О Ї О Р ГА Н І З А Ц І Ї — « К А Р І ТАС - С П Е С », Е КО Н О М К А М ’ Я Н Е Ц Ь - П ОД І Л Ь С Ь КО Ї ДІЄЦЕЗІЇ. С Л У Ж И Т Ь К А П Е Л А Н О М ( Д Л Я В І Й С Ь КО В И Х ТА Ц И В І Л Ь Н И Х ) В І Д Х Р И С Т И Я Н С Ь КО Ї С Л У Ж Б И П О Р Я Т У Н К У З О С Е Н І 2 0 1 5 Р О К У І Д ОТ Е П Е Р. П РА Ц Ю Є З Д Е М О Б І Л І З О В А Н И М И В І Й С Ь КО В И М И ТА З В І Й С Ь КО В И М И 1 0 - Ї , 5 7- Ї , 1 2 8 - Ї Б Р И ГА Д . З Д О Б У В О С В І Т У У В И Щ І Й Д У ХО В Н І Й С Е М І Н А Р І Ї В ГО Р ОД К У ( Х М Е Л Ь Н И Ц Ь К А О Б Л .) , У Н І В Е Р С И Т Е Т І К А РД И Н А Л А С Т Е ФА Н А В И Ш И Н С Ь КО ГО У В А Р Ш А В І .

360 К А П Е Л А Н И :

К

Н А

С Л У Ж Б І

Б О Г У

І

У К Р А Ї Н І

оли мені було п’ятнадцять, я почав замислюватися про своє служіння, а вже в сімнадцять це стало моїм свідомим вибором, бо під час молитви я відчув великий мир, велику якусь радість. Це були перші такі поштовхи, коли Господь кликав мене до спілкування. З’явилося переконання, розуміння, що треба йти і бути священиком. І я вступив до духовної семінарії. Після її закінчення я мусив чекати майже два роки, бо мені бракувало канонічних років, аби стати священиком. У 2002 році мене висвятили, а в 2005-му єпископ направив мене у Варшаву в університет — вивчати церковне право. Зараз я паралельно виконую три функції: директора «Caritas» (благодійної організації), судді — захисника подружнього вузла (це в суді) і економіста Кам’янець-Подільської дієцезії. Це те, що стосується моїх прямих обов’язків. Що ж до мого капеланства,

361 Р И М О - К А Т О Л И Ц Ь К А

Ц Е Р К В А

то воно почалося, можна сказати, з Майдану. На той час, коли почався Майдан, я був у місті Дунаївцях. Це півторатисячна парафія, одна з найбільших в Україні, де я мав зустрічі, катехези, навчання. І в мене люди питалися, як я на це все дивлюся, на чиєму я боці. Те, що відбувалося на Майдані, для мене було ніби таким природним захистом гідності людини. Це був саме період різдвяних свят, коли треба відвідувати людей по домівках, тобто робити душпастирські візити. То в мене склалося так. Я п’ять днів відвідував людей, у неділю залишався на місці, а ввечері сідав в авто і їхав на весь день на Майдан. Побув там день, увечері повернувся — і знову п’ять днів тут... Такі були ротації. І зі мною завжди їхав хтось із парафіян. А коли вже почалася війна, якось до мене зателефонувала однокласниця і каже: «Ти знаєш, що там наш однокласник є на переді?» А ми з ним виросли, ходили разом до школи, якщо прогулювали якийсь урок, то тільки разом. І я до нього зателефонував. Він саме був на передовій. Коли ж приїхав додому на канікули, розповідав: «Я як побачив, що хлопців почали привозити, зразу встав і пішов записався у військкомат — і на перед». Він мені розповів, що їм із хлопцями потрібно, і ми почали діставати все це спорядження. Це такий початок. Також, пам’ятаю, мої парафіяни, що на сході були, зателефонували: «Нас оточили у школі». То ми всі піднялися і молилися. Тобто така була спочатку підтримка молитвою. Ніхто ще до кінця не усвідомлював, що насправді почалося. Потім вони повідомили, що не мають наметів. То ми все повимітали, що було: намети, спальні мішки… Потім почали купувати рації, прилади нічного бачення, бінок лі. Все збирали. Люди давали закрутки. До мене телефонували: «Приїдьте заберіть». І ми вантажили автомобіль. «Дєд» (такий був у цього хлопця позивний) і Віталік із Кам’янця-Подільського тарили це все в бус,

362 К А П Е Л А Н И :

Н А

С Л У Ж Б І

Б О Г У

І

У К Р А Ї Н І

старий такий мерседес, і везли туди. Тобто люди збирали все, у чому тільки виникала потреба. Коли повернувся один із моїх парафіян і розказував про те, що там пережив, я побачив, що в нього є певні проблеми психологічні. Паралельно я мав таке добре знайомство із психологами з Вінниці, які звернулися до влади з проханням організувати відпочинок у Карпатах для бійців, які вже повернулися, а також для волонтерів з «Чорного тюльпана», що збирали по шматочку тіла наших солдатів. І ось для них треба було провести такі ніби духовні вправи. Тобто молитви, конференції, спілкування. Коли спілкувався із цими солдатами, а також із психологами, які, звісно, теж потребують супервізії, я побачив там велику потребу. Але передусім треба було з’ясувати, як стоїть справа з духовних позицій. Бо ж людині не притаманно вбивати людину. Це неприродно. І тут потрібно було розібратися: для чого ти це робиш? Не можна просто вбивати — треба захищати. Тобто ти не маєш права дозволити комусь забрати в тебе життя. П’ята заповідь: не вбивай. Але ти також не маєш права дозволити комусь себе вбити. Це є твій обов’язок — захищати своє життя і життя тих, хто стоїть за тобою. І от під час такого спілкування, з’ясування їм ніби стає зрозуміліше. Те, що вони мусять далі із цим жити, на це як би ради немає. Але зрозуміти і з’ясувати для себе — потрібно. І от після того виїзду в Карпати, в Яблуниці, де ми з ними побули пару днів, я якось так дуже чітко усвідомив, що треба з’являтися і там, у них. Була осінь 2015 року. Перший мій виїзд був на полігон — відвідав своїх знайомих хлопців, парафіян, друзів. Це вже були люди, які побували там. А потім була вже наступна поїздка на схід. Від Християнської служби порятунку мене запросили. І я поїхав до Авдіївки. І от там уперше я зустрівся з реальною війною. Коли над ранок ми приїхали, пам’ятаю, я ліг спати. Прокинувся від того,

363 Р И М О - К А Т О Л И Ц Ь К А

Ц Е Р К В А

КОЛИ МИ СІЛИ В МАШИНУ, СТАВСЯ ДУЖЕ СИЛЬНИЙ, ПОТ УЖНИЙ ВИБУ Х. БУЛА ДЕСЯТА ГОДИНА ВЕЧОРА, МИ ШВИДКО ПОЇХАЛИ ПО СТАРІЙ АВДІЇВЦІ В БІК ПРОМЗОНИ. І ТАМ СНАРЯДИ ЛЯГАЛИ ПРОСТО ДУЖЕ БЛИЗЬКО, В МАШИНІ БУЛО ЧУ ТИ ЦЮ ДЕТОНАЦІЮ... ТОДІ Я УПЕРШЕ ВІДЧУВ НЕБЕЗПЕКУ НА СОБІ.

що мені ніби сниться, що якийсь дятел постійно стукотить. Думаю: «Чого той дятел ніяк не вгамується?» Я прокинувся і зрозумів, що це просто працює автомат. І це був останній мій сон, коли я асоціював постріли з дятлом. Сьогодні коли чую десь якийсь стукіт, він асоціюється тільки з війною. Потім почався обстріл. А Християнська служба порятунку має ніби таку місію. Вона працює з військовими, але також і з цивільними — надає допомогу. І під час обстрілу ми заїжджали туди, де є люди цивільні, — якщо хтось поранений, щоби зразу вивезти. І був такий випадок, що мої колеги (мене тоді не було) приїхали і побачили — горить будинок. Забігли туди і помітили сліди крові. Виявилося, що хлопчина був поранений у голову, але перебував у шоковому стані. Кров досить серйозно текла, а він просто стояв біля дерева… Забрали його у машину і вивезли, віддали у «швидку». Тобто ось така одна із місій. І таке ще запам’яталося. Коли ми сіли в машину, стався дуже сильний, потужний вибух. Була десята година вечора, ми швидко поїхали по Старій Авдіївці в бік промзони. І там снаряди лягали просто дуже близько, в машині було чути цю детонацію... Тоді я уперше відчув небезпеку на собі. І там я зрозумів, що в мене питання лише одне: хто я був у цьому житті? Не священик, не якийсь там… а тільки хто я був. Тобто дуже чітко постало це питання. Я сів у бронежилеті

364 К А П Е Л А Н И :

Н А

С Л У Ж Б І

Б О Г У

І

У К Р А Ї Н І

до дверей, і потім мої колеги кажуть: «Слухай, ти почав заїкатися». Кажуть: «Але це нормально — страх». І справді, було дуже страшно. Воно завжди страшно. Особливо попервах. Але потім уже якось так: як тихо, то трохи лячно стає. А вже як десь тут встрілили, там встрілили — то тоді якось спокійніше. Оце такі були ротації. Потім уже знайомство зав’язалося: ті знають, ті... Ті викликали як психолога, 128-ма бригада — як священика. Ми кілька разів приїжджали також на позиції до хлопців. І до цивільних теж: з людьми поспілкуватися, порозмовляти, помолитися. Один боєць мене запитав: «А чого ти сюди їздиш? Ти що, хочеш УБД?» Я кажу: «Ні. Я навіть не розраховую на «учасника бойових дій». Зрештою, я й не повинен, і не буду претендувати. Це ті, які там днюють і ночують, хто там весь час, вони заслуговують. Якщо я там побув пару днів, це не привід. Буває, хлопці випробовують мовчанням. Тобто нема контакту. Прийшов психолог, наприклад, працює, а вони стоять. Лише потім, згодом, починають ставити запитання, дуже обережно. Ну, це я розумію. А коли вже другий і третій раз, вони впізнають, підходять, запитують… Так само і з командирами. Командир — це дуже твердий горішок. Навіть коли він відкривається, то дуже швидко потім закривається. Але це все теж індивідуально. Є такі, котрі до мене телефонують, ми спілкуємося, розмовляємо про що-небудь. І деякі кажуть: «Знаєте, мене теж часом починає рвати». Це дуже такі складні справи. Потім уже входиш у довіру. Коли вони перевірять і бачать, що ти не турист, що ти не ходиш, не робиш собі селфі з ними, то починають зовсім по-іншому ставитись. І поділяться тим, що мають. З ними дуже добре насправді. Я як туди виїжджаю, я там відпочиваю. Мені добре з ними. Там немає лицемірства. Там є обережність, але немає нічого зайвого. Там, можна сказати, все

365 Р И М О - К А Т О Л И Ц Ь К А

Ц Е Р К В А

дуже просто і чисто. Тут, коли я повертаюся, дуже багато пафосу, лицемірства. Просто, можливо, якось так, на контрасті, стає видніше. Ну, мене почали дратувати, наприклад, якісь такі побутові проблеми, якими люди переймаються. Насправді це не є проблеми. Там максимальна довіра. Без масок. І вони один одного бачать таким, якими вони є. Вони можуть один одного послати, можуть так… обчикрижити, як кажуть у нас на Хмельниччині, але вони не посваряться. Вони один одного поважають і люблять. І вони переживають один за одного. Вони більше, ніж рідні. І, на жаль (чи не на жаль), якщо чоловік пішов на фронт, то жінка його втратила. Навіть коли він повернеться. Не буде вже того, що раніше. Вона повинна змінитися, і вона повинна навчитися бути коло нього, щоб він також почав їй довіряти. Тому що він боїться навіть говорити. Він боїться, щоб їй не нашкодити. Він захищає її, він її оберігає. Але тим самим він створює відстань, дистанцію. Коли вона не розумітиме, що це за дистанція… Що це не тому, що він має іншу, а він просто оберігає її… Якщо вона не навчиться приймати це, то ніколи вони не зблизяться. Вона мусить наново стати другом. Це наново потрібно жити.

366 К А П Е Л А Н И :

Н А

С Л У Ж Б І

Б О Г У

І

У К Р А Ї Н І

Коли я буваю там і спілкуюся з місцевим населенням, виникають часом такі моменти, що… От дивишся — справжній «сєпар». А з іншого боку — людина. І потрібно говорити, потрібно спілкуватися. Потім уже добрий «сєпар», вже менш такий завзятий. А потім він уже каже: «Ну… Я знаю… Та, може, й так, як ви кажете…» І вже він не «сєпар». Це дуже важко. Але раз, другий, третій... І робота із цими людьми — тими, які там — дуже важлива. З НИМИ ДУЖЕ ДОБРЕ НАСПРАВДІ. Я ЯК Т УДИ ВИЇЖДЖ АЮ, Я ТАМ ВІДПОЧИВАЮ. ТАМ НЕМАЄ ЛИЦЕМІРСТВА. ТАМ Є ОБЕРЕЖНІСТЬ, АЛЕ НЕМАЄ НІЧОГО ЗАЙВОГО. ТАМ, МОЖНА СК АЗАТИ, ВСЕ ДУЖЕ ПРОСТО І ЧИСТО.

З військовими вони говоритимуть формально. Волонтери, які приїжджають… Ну, вони що? «Дай!» Там є така бабушка, вона вже стільки всього має, що, я думаю, там би рік ціле село могло жити з того, що вона назбирала. Але це також певний захист її психологічний. Натомість, коли священик приходить, вони довіряють і відкриваються більше. І це момент, коли можна з ними поговорити глибше. Щодо тих людей, котрі в «нульовці», тобто, наприклад, у Пісках, Опитному, Водяному, Кам’янці, — вони вірують. Вони кажуть: «Ми просимо Бога», «Так, нас Бог урятував». І ще є один такий цікавий нюанс. Я тепер, цієї зими, чітко вже це побачив. Є люди, які вірують, а є ті, які не вірять. І от у тих, котрі кучкуються, скажімо, з вірою важче. А там, де вони живуть поодинці (там один, там інший), у них більше миру в душі й більше віри. Такий є дядя Саша, ми до нього часом заїжджаємо. Він живе в хаті, де посередині ванна (так збудовано було). І він на тій ванні

367 Р И М О - К А Т О Л И Ц Ь К А

Ц Е Р К В А

постелив собі, бо в одній кімнаті завалена стіна, а там більш-менш безпечно. Він там і живе, посередині хати. Кругом усе заросло, все розвалене. І от до нього я хочу приходити. Прийшов, з ним поговорив, поспілкувалися... В ньому є мир, він нічого не потребує. Каже: «У мене все є». Ми поговоримо, помолимося… З ним добре. Чи там до баби Раї підемо. Вона теж сама. Вона поблагословить. Натомість у тому самому селі, де люди живуть у гурті (двоповерхівки), вони виходять із цих підвалів — і в них очі порожні. Я відправляв похорон, там у підвалі померла бабуся саме взимку, і якось це так мені запам’яталося… Ми запалили свічечки, бо там світла немає. Я читав молитву. Вона лежала, ця бабуся, під стіною на такому саморобному дерев’яному тапчані. Це було її ліжко. Вона там жила. Холодно. Жахливі умови. Вони якось облаштувались, але все одно підвал є підвал. І от коли вони тримали ці свічечки, їхні очі були порожні. Не було в них надії, не було миру. І це найстрашніше. Найстрашніший образ, що я бачив там, — оці порожні очі. Тому що, може, їхні тіла не загинули, але їхні душі мертві. Але ця порожнеча водночас є криком: прийди, допоможи! І коли я помолився з ними, порозмовляв, вони кажуть: «Приїжджайте ще до нас». Пообіцяв: «Як тільки зможу». Але я маю можливість вирватися хіба на 3-4 дні. Бо на довше — на 12 днів чи на два тижні або й ще більше — я можу вирватися десь там улітку, навесні. Наприклад, у травні трохи більше можливостей чи, там, узимку. А ле трапляється, що от чотири дні маю: один день — т уди, один — назад і два дні там. Походити, побути із цими людьми, порозмовляти. Помолитися, підтримати їх. Часом вони починають: «Та от Порошенко… Та от…» — і така агресія... Я тоді дивлюсь на цю людину (чи на цих людей) і промовляю подумки: «Господи, прошу тебе за цю людину. Дай їй мир. Прийди до неї». Запрошую Бога, прошу про прису тність. І вони якось відтають. У них агресія спадає. І вони просять, щоб ми приїжджали. То як же я не приїду?

368 К А П Е Л А Н И :

Н А

С Л У Ж Б І

Б О Г У

І

У К Р А Ї Н І

Насправді місія священика дуже складна, дуже небезпечна. Але я думаю, що дуже потрібна: і для солдатів, і для цивільних. Такий був випадок досить цікавий. Приїхав я до них у Піски, на «Республіку» (блокпост). Їхали до одного парафіянина з Києва, католика. Він попросив, щоб я приїхав, відправив службу. Ну й взагалі, провідати. І якось так сталося, що в той день обстріли продовжилися. Бо зазвичай обстріли починаються, коли ОБСЄ виїжджає в тил, тоді починають стріляти і закінчують десь о четвертій-п’ятій ранку. А це вже була десята година, і обстріли не припинялися. І от ми приїхали на блокпост, кажемо, що їдемо до «Койота». Вони говорять: «Він тримає бій». Ну, ми чуємо — тарахкотня… Каж у ть: «Почекайте». Ми простояли годину. Вже терпець уривається. Хотіли вже їхати на інші позиції, але вирішили ще трохи побути. Буквально ще через 20 хвилин виходить на зв’язок цей наш друг і каже: «Я просто цілу ніч працював» (він мінометник). Я кажу: «То прийди. Ми привезли хліб, воду. Хоча б цивільним віддамо, які тут поруч». Він каже: «Добре». Ну, і ми під’їхали з ним. Підходимо до тих цивільних. Вони виходять (чоловік і жінка), починають говорити з нами і кажуть: «Слухайте, ми боїмося. Онде в тій хаті якісь солдати. Ми не знаємо, хто це». Наш друг каже: «Я зараз піду подивлюся». Пішов туди, вертається ще з одним солдатом, і той до мене каже: «Ви капелан?» Кажу: «Так». — «А висповідати можете?» Я кажу: «Так. Я римо-католицький священик. Можу сповідати». — «Добре, ходімо з нами». Ну, я приходжу туди. Там двійко солдатів. Як потім з’ясувалося, це спеціальні були солдати. І їхній командир каже: «Ми хочемо сповідатися». Я їх висповідав. Ну, і цей командир потім уже відводить мене вбік і каже: «Знаєте, я вам дуже вдячний. Я вам хочу сказати: я сьогодні рано просив Бога, щоб Він прислав нам капелана. Тому що ми йдемо на завдання, і ми дуже хотіли сповідатися, щоби з чистою душею. І Бог нам вас прислав». Я був

369 Р И М О - К А Т О Л И Ц Ь К А

Ц Е Р К В А

ошелешений, можна сказати. Тому що усвідомив: якби ми поїхали до «Койота», ми би з ними не зустрілися. Треба просити Бога, щоби Він тобою керував, щоби поставив тебе там, де ти потрібен. Бути знаряддям у руках Бога — найбільше задоволення, яке відчуває священик. Коли оглядається назад і бачить, як Бог через нього діяв. Бути капеланом — це і є бути знаряддям Бога там, на переді, для тих наших братів і сестер, воїнів чи навіть цивільних. Як саме Він тобою послужиться — ніколи не відомо. І навіть у той самий момент, коли він тобою послуговується, може видаватися, що нічого особливого не відбувається, а насправді… Якось мені один хлопець сказав: «Я за вами спостерігав. Я так зрозумів, що з вами можна поговорити». І почали говорити... Церква складається з людей. І ця війна впливає на церкву. Впливає так само, як і на все інше. Тільки тут є один нюанс. Від священика це вимагає… Це у певному сенсі очищує мотивацію і ніби зобов’язує до більшої активності. Є церква, і я є в церкві, я є священик, і через мене церква показує своє обличчя, своє ставлення, свою позицію. У наших словах немає агресії, ми не говоримо про вбивство. Так, ми маємо захищатися. І ми просимо про навернення. Навернення і Путіна, і всієї його команди. Ми просимо, щоби Бог навернув на розум тих людей. Ми молимося за їх навернення. І ще дещо варто, я думаю, зазначити. Коли Майдан іще тільки починався, ми після служби починали в парафії… Пам’ятаю, багато парафій також після служби молилися — Вервичку до Божого милосердя* і молитва за Україну. Виставлення Пресвятих Дарів і молитва. І потім уже, коли почалася війна, єпископ

*

Цю вервицю продиктував Господь Ісус св. Фаустині 1931 року як молитву щоб перепросити та й угамувати Божий гнів. Ті, хто промовляють цю вервицю, жертвують Богу Отцю «Тіло і Кров, Душу і Божество» Ісуса Христа, щоб перепросити за гріхи власні, своїх близьких і усього світу, а, єднаючись із жертвою Ісуса, звертаються до тієї любові, якою небесний Отець обдаровує свого Сина, а у Ньому всіх людей. У цій молитві просять і про «милосердя для нас і цілого світу і цим самим здійснюють вчинок милосердя…»

370 К А П Е Л А Н И :

Н А

С Л У Ж Б І

Б О Г У

І

У К Р А Ї Н І

розпорядився, щоб у кожній парафії після кожної служби Божої було виставлення Пресвятих Дарів, Суплікації * співалися: «Святий Боже, Святий кріпкий, Святий безсмертний…» А також Коронка до Божого милосердя і молитва за Україну. І це всі роки, кожен день. Це є участь церкви. І вона через це також показує, як треба діяти в таких ситуаціях: молитвою, але також і дією. Тому всі допомоги і відрядження єпископ наш дозволяє, так само й інші єпископи дозволяють і навіть раді тому, що ми їдемо, що ми можемо надавати допомогу тим хлопцям. Деякі речі немож ливо забу ти. Багато є моментів, про які я не можу сказати, але є такі, якими я маю дозвіл поділитися. Приміром, один військовий розповідав мені, що вони, ДРГ (диверсійно-розвідувальна група), були на завданні й зустрілися з противником. Ті пішли на ножі, і вони жорстоко так билися, щоб вижити, і він одному з них перегриз горло. І каже: «Два тижні їв зубну пасту, щоб присмак крові прибрати». Що із цим робити? Вони (душі вбитих) приходять до нього вночі. Він знає їх на ймення. Ми кажемо: «Говори: «Пробач мені». Він каже: «Пробач мені». А у відповідь: «Ти в моєї мами проси пробачення». Тобто це не такі травми, що поспілкувався із психологом — і вже все добре. Це речі, які глибоко сидять, і вони навіть бояться про це розповісти. Я там більше слухаю. Якщо я повинен говорити, то це має бути дуже коротко. Якось узимку пішов я взяти воду в машині *

(лат. Supplicatio — благанння, прохання). Молитва, яку моляться в скрутних обставинах.

371 Р И М О - К А Т О Л И Ц Ь К А

Ц Е Р К В А

(ми ночували у штабі). І мав необережність запитати: «Ну, як у тебе справи?» — в хлопця, що стояв на посту. А вони по дві години стоять коло брами. Він саме заступив у караул. А я вдягнувся так легко... Мороз, але що там: до машини, взяти і назад. А тут… Дві години. І дві години я тільки: «угу», «ага», «угу». Там навіть не було де слово втулити. Він як пішов, як пішов... І наприкінці, що найприкріше, каже: «Ми так з вами добре поговорили…» Просто треба бути з ними. Не знаю як. Але я для себе зрозумів, що мені до кінця життя вистачить служіння для цих хлопців. Тому що є молодші за мене, молодші хлопці, двадцятирічні пацани. Вони вже знають, що таке запах крові й свист кулі. Тому хай Господь послуговується мною. Багато ще треба нам зробити. Ще дуже багато. Я кілька разів відправляв службу просто в окопі. Той окоп правив за вівтар. А ще було таке, що ми ділили з медиком його кабінет. Цей будинок був біля Донецького аеропорту. Ну, і, пам’ятаю, ми відправляємо службу, і щось так стукає, стукає, стукає, стукає по стіні… Я подумав, що там щось роблять. А потім до мене дійшло — це кулі просто по стіні калатають. Кажу: «Я ще такої служби не відправляв». Ці хлопці стоять, командири. Насправді я коли дивлюся на них… Коли ми сядемо, вони розмовляють між собою, про щось говорять, щось там вирішують, показують. Сидять такі хлопці… справжні воїни. Гарні наші воїни. Коли людина відкривається, Бог наближається. Це не якесь навіювання, це фактично наближається Бог. Бо коли людина

372 К А П Е Л А Н И :

Н А

С Л У Ж Б І

Б О Г У

І

У К Р А Ї Н І

БУ ТИ ЗНАРЯДДЯМ У РУК АХ БОГА — НАЙБІЛЬШЕ ЗАДОВОЛЕННЯ, ЯКЕ ВІДЧУВАЄ СВЯЩЕНИК, КОЛИ ОГЛЯДАЄТЬСЯ НАЗАД І БАЧИТЬ, ЯК БОГ ЧЕРЕЗ НЬОГО ДІЯВ. БУ ТИ К АПЕЛАНОМ — ЦЕ І Є БУ ТИ ЗНАРЯДДЯМ БОГА ТАМ, НА ПЕРЕДІ, ДЛЯ ТИХ НАШИХ БРАТІВ І СЕСТЕР, ВОЇНІВ ЧИ НАВІТЬ ЦИВІЛЬНИХ.

спілк ується щиро, Бог приходить до неї, огортає, обнімає її не через те, що вона промовила якусь формулу, а через те, що відкрила серце. А слова… вони тільки відкривають. Показують, чому серце відкрите. Хто серцем молиться, той має більшу силу внутрішню, гнучкість. А хто так трішки, поверхово, то вони більш напружені. Він боїться говорити, бо з нього як попре, то він може розплакатися, а тут треба бути в бойовій готовності. На мирній території вони так легше відкриваються. А там — це кремінь. Що найважче — це везти тіло і віддавати мамі. Замполіт і командир везуть. І мені вони зазвичай дзвонять, якщо після похорону. То є там такі, вже шістьох вони поховали зі свого батальйону. Найважчий момент — це… «Як я мамі подивлюся в очі?» Так, він — герой. Але для мами краще живий син, ніж герой у могилі. Мама є мама. А командири повинні… І вони дуже відповідальні. Я гордий за наших командирів. Це все молоді хлопці. Це 27 років, 25, 30. Це вже героїзм. Особливо ті, котрі на самому передку, в цих окопах, на цих постах. Якщо так узяти за всіма розрахунками… Раптом попруть… то вже ж ніхто з них живим не залишиться. Перша лінія. І вони свідомі цього. І вони на це погодились. Тому це зовсім іншого покрою, зовсім інші вже люди. Це не означає, що вони святі, безгрішні й таке інше. Але Христос сказав: «Немає більшої любові, як коли хтось своє життя за друзів кладе». Це є найбільший прояв любові. Воно вписується в природу людини — любити. Це є сутність. Це так, як у природі матері

373 Р И М О - К А Т О Л И Ц Ь К А

Ц Е Р К В А

народжувати дитину. Є скільки таких матерів, які сказали: «Мене не рятуйте — рятуйте дитину». Адже кожна вагітність — це загроза життю. Воно ніби вписується в материнство — віддавати своє життя. Так і любов, вона вписується в природу людини. Найсильніший спосіб бути людиною — віддати життя за своїх друзів, за близьких. Це дуже великий героїзм. Я колись просив: «Боже, зроби так, як я хочу». Потім став говорити: «Хай буде твоя воля». А тепер я прошу: «Боже, тільки не роби так, як я хочу. Я тебе дуже прошу — тільки не так, як я хочу. Я тобі дозволяю все. Я тобі дозволяю поламати всі мої плани. Я планую… ну, аби ти мав що ламати. Я роблю все те, що від мене залежить. Але я тільки про одне прошу: не роби так, як я хочу, тільки зроби так, як ти вважаєш за правильне». Як говорив святий Ігнатій Лойола, засновник єзуїтів: «Роби все так, ніби це залежить від тебе, але довіряй так, ніби все залежить від Бога». І так має бути. І наше суспільство має бути таким. І ми всі маємо бути такими: робити все так, ніби це залежить від нас, робити все якісно, чітко. Як прибираєш, то прибирай гарно, щоб після тебе не треба було знову прибирати. Готуєш — готуй так… щоби супер. Тобто виконуй будь-яку роботу якісно. І при цьому довіряй так, ніби все залежить від Бога. І тоді людина розвиває свою гідність. Воно все впливає. Воно все взаємопозв’язано. Але вибір за людиною. Хто в моєму серці — я вибираю. Можна багато на кого спихнути — знайти винних: батьки винні, діди винні. Ні, ти маєш вибір: що ти вибираєш, чого ти прагнеш. От те, що ти вибираєш, те й матимеш.

374 К А П Е Л А Н И :

Н А

С Л У Ж Б І

Б О Г У

І

У К Р А Ї Н І

375 Р И М О - К А Т О Л И Ц Ь К А

Ц Е Р К В А

ОЛЕКСАНДР КОЦЮР 1 9 8 0 Р О К У Н А Р ОД Ж Е Н Н Я . В І Й С Ь КО В И Й К А П Е Л А Н . С В Я Щ Е Н И К Р И М О - К АТОЛ И Ц Ь КО Ї Ц Е Р К В И . С В Я Щ Е Н И Ц Ь К А Х І Р ОТО Н І Я В І Д Б УЛ АС Я У 2 0 0 5 Р О Ц І . С Л У Ж И Т Ь У КО С Т Е Л І С В Я ТО Ї А Н Н И ( М . Б А Р В І Н Н И Ц Ь КО Ї О Б Л АС Т І ) . З Д О Б У В О С В І Т У В П А П С Ь КО М У Л АТ Е РА Н С Ь КО М У У Н І В Е Р С И Т Е Т І (Ф І Л І Ї У М . ГО Р ОД О К Х М Е Л Ь Н И Ц Ь КО Ї О Б Л АС Т І ) . С Л У Ж И Т Ь К А П Е Л А Н О М З Г Р УД Н Я 2 0 1 4 Р О К У І Д ОТ Е П Е Р. П РА Ц Ю В А В З Б І Й Ц Я М И 9 3 - Ї О К Р Е М О Ї М Е Х А Н І З О В А Н О Ї Б Р И ГА Д И « ХОЛ ОД Н И Й Я Р », 1 2 8 - Ї О К Р Е М О Ї Г І Р С Ь КО Ш Т У Р М О В О Ї З А К А Р П АТС Ь КО Ї Б Р И ГА Д И , Д О Б Р О В ОЛ ЬЧ О ГО Б АТА Л Ь Й О Н У « Д О Н Б АС », 1 - ГО Б АТА Л Ь Й О Н У О П Е РАТ И В Н О ГО П Р И З Н АЧ Е Н Н Я Н Г У І М Е Н І С Е Р Г І Я К УЛ ЬЧ И Ц Ь КО ГО.

376 К А П Е Л А Н И :

Я

Н А

С Л У Ж Б І

Б О Г У

І

У К Р А Ї Н І

римо-католицький священик, але був хрещений у православній церкві. Коли я народився, римо-католицьких священиків ще не було, але батьки вирішили, що дитину треба будь-що охрестити. Тому якоюсь мірою я є ніби медіатором між двома обрядами. Коли мені було десь сімнадцять, я вирішив служити Богу і людям. І це рішення не прийшло випадково, в результаті збігу обставин. Я вірю, що випадковостей не буває. До цього рішення

377 Р И М О - К А Т О Л И Ц Ь К А

Ц Е Р К В А

спричинився один зі священиків. Це не була якась намова, прагнення життєвого конформізму абощо. Можливо, це випливало з такого юнацького максималізму — хотілося щось робити у житті, але не щось таке просте, звичайне. Хотілося, аби життя пройшло в якийсь незвичайний спосіб. У той час я ще не усвідомлював повною мірою, що на мене чекає. Коли я вже дозрів до якоїсь форми свідомості, можливо, ще дитячої, то саме римо-католицька церква взяла за мене таку едукаційну відповідальність. Я познайомився з одним священиком. Це наш подолянин, отець Ян Білецький. Я приходив до нього як дитина. Він навчав мене катехизму, вияснював Святе Письмо, в такій ніби «дитячій» формі. Відіграв свою роль і той факт, що Римо-католицька церква була переслідуваною. Тоді (а це були 1986–1987 роки) ще не було повної свободи віросповідання. Мож ливо, десь так я генетично успособлений, щоб протистояти злу й неправді. Причому це не є якесь загострене, фанатичне відчуття справедливості. Але я розумів: те, що мені розповідають, є чимось добрим. Я пам’ятаю, коли вже нове покоління священиків прийшло (це була Перебудова, 1991 рік), один із молодих отців служив святу месу. А після того була зустріч із молоддю. І якийсь хлопчина прийшов і похвалився, що з нього зробили жовтенятко — показав «зірку» з молодим Іллічем. Священик дав йому лопату і каже: «Закопай її в землю». Я ще тоді до кінця не розумів тієї ситуації й сприйняв її з гумором. Лише згодом я усвідомив усю деструктивність, яку приніс той режим, як і те, що ми ці плоди змодифікованої свідомості — як-от викривлене розуміння суспільної справедливості (згідно із заповідями марксизму-ленінізму) та інше — будемо пожинати до сьогодні. Це вже я сьогодні розумію. І тому я вдячний і людям, і Богу за те, що перебуваю саме в католицькій церкві західного обряду. Я не знаю, як би було, якби все склалося по-іншому, але вважаю, що на те була воля Божа, і тому воно так є.

378 К А П Е Л А Н И :

Н А

С Л У Ж Б І

Б О Г У

І

У К Р А Ї Н І

Я сам від природи людина комунікабельна, тому православна церква від мене не є далеко, так само як і католицька церква східного обряду, тобто греко-католицька. Я дуже добре знаю ці два обряди і де можу, проводжу спільні служіння. Я не знаю, як може бути інакше, як нам жити не в злагоді. Може, так є не всюди. Можливо, десь існують якість локальні міжособистісні конфлікти. АРМІЯ У 2014 РОЦІ БУЛА В ТАКОМУ СТАНІ!.. У ВІЙСЬКОВИХ НЕ БУЛО ДОСТАТНЬОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ, ЗАСОБІВ ГІГІЄНИ, НЕМИТІ РУКИ… ОДИН ВІЙСЬКОВИЙ ПІДХОДИТЬ ДО НАС, А САМ У КІМНАТНИХ К АПЦЯХ. А ВЖЕ СНІГ ПАДАЄ. МИ ДАЄМО ЙОМУ ВАЛЯНКИ, І ВІН ЇХ ОБІЙМАЄ. ЗНАЄТЕ, КОЛИ ЦЕ ЗГАДУЄШ, ТО ВА ЖКО СТРИМАТИ ЕМОЦІЇ. ЯК ПРИГАДАЮ, ПЛАК АТИ ХОЧЕТЬСЯ. АЛЕ ГЕРОЇЗМУ ХЛОПЦЯМ НЕ БРАКУВАЛО.

Коли я служив у Хмельницькій області, недалеко від міста Дунаївці, у нас там був такий неофіційний душпастирський християнський комітет, до якого входили священики різних церков: реформаторської, баптистської, православної, греко-католицької, римо-католицької. Ми не обмежувалися тільки офіційним спілкуванням чи, наприк лад, спільними фото у місцевій газеті. Це просто на повсякденному рівні були дружні відносини, коли ми один одного відвідували у дні народження, як істинні й правдиві друзі. Більша частина моєї священицької практики припала на той час. Я до того звик і не знаю, як може бути інакше. Спільне служіння особливо яскраво проявилося за часів Майдану. Один біля одного стояли, один одного тримали за руку. Коли

379 Р И М О - К А Т О Л И Ц Ь К А

Ц Е Р К В А

вже були бої на Грушевського, коли там був спалений автобус, побудовані барикади, то не раз із боку протестувальників виходили священики і ставали між ними і працівниками міліції та «Беркута» — аби показати, що не треба вбивати, не треба ненавидіти, що з цього боку стоять люди, і вони домагаються справедливості. Я, власне, йшов із такою установкою. Бо, зрештою, я не є пацифіст, я — людина, яка хоче, щоб панувала справедливість, тут, на цій землі, яку нам Бог вділив, у цьому народі, який тут живе. Коли Майдан щойно почався, коли побили студентів, я відвідував свого товариша, священика. Ми з ним поїхали в таке місце, де нікого немає, де ми збираємося, щоб молитися, говорити про справи духовні. І ми з ним сиділи, розмовляли про Бога в житті кожного з нас, як ми це переживаємо. Я кажу до нього: «Слухай, В’ячеславе, чого ми тут сидимо? Там дітей побили, а ми з тобою сидимо і розмовляємо про Бога. Якщо ми маємо говорити про Бога і про його любов до всього людства, то як ми цю любов відносно нього маємо реалізувати? Ми ж Бога не бачимо, ми його переживаємо в таїнствах, у церкві, містеріях і так далі. Але найкраще ми виявляємо цю любов через ставлення до ближніх. Там є ті, хто сьогодні потребує нашої допомоги». І ми з ним у той вечір зібралися і подалися в Київ. А я до того моменту в Києві був лише у дитинстві. Сіли в автівку й поїхали. Їдучи, в людей питаємо дорогу. На нас подивилися так скоса: «Хлопці, куди ви прямуєте?» То ж не видно, що це їдуть священики. І від того моменту почалося моє служіння на Майдані, реальне перебування з людьми. І це не обмежувалося службами, розмовами, хрещеннями, вінчаннями, але це була вже така, знаєте, справжня дружба з людьми, які з тобою однодумні. Я не політик і не вмію робити з політики реальність. Я маю свою дорогу — духовну. І до тієї справедливості, яку має політика наводити в суспільстві, я мав би ще додавати трохи милосердя.

380 К А П Е Л А Н И :

Н А

С Л У Ж Б І

Б О Г У

І

У К Р А Ї Н І

Але я зустрічав людей, і це не були якісь випадкові зустрічі, це вже були конкретні люди, яких я знав — знав, як їх звати, звідки вони. Ці люди мене пригощали. Я приходив до них у намети. Ми разом з ними проводили довгі вечори. Розмовляли. Молилися. Вони сповідалися. Розумієте, це вже стало як у себе в парафії, тобто це люди, які вже стали твоєю родиною. І коли ти розумієш, що деяких із цих людей уже немає — вони відійшли, чи то на Майдані, чи в перші місяці війни на Донбасі… Мені не хочеться емоційно переживати ось цей біль втрати. Розумієте? Бо кожен із них — це дуже великий дар, який пішов із цього світу, не зреалізувавшись. Майдан, як на мене, покликав до життя такі два явища — волонтерство і солідарність. Цього вже ніхто не знищить. І Майдан як явище залишиться вже назавжди. Коли б хто й хотів його затерти в історії, викреслити чи просто знівелювати в якийсь спосіб, йому це не вдасться. Чому? Тому що це пробудження залишиться в людях назавжди. Майдан — це явище, яке буде про себе завжди нагадувати. Це щось, що виросло на людських очах, і воно продовжує рости в іншому форматі. А про війну я знав ще трішечки раніше, до анексії Криму. Чому? Тому що для мене було очевидно, що Росія як агресор… що так просто не минеться. Одного разу я підійшов до військового, генерала, і питаю: «Що робити простим людям?» Він каже: «Сіяти хліб, щоб військові могли його з’їсти і воювати за свій народ». Я зрозумів, що це початок війни.

381 Р И М О - К А Т О Л И Ц Ь К А

Ц Е Р К В А

Під час Майдану волонтерили, допомагали людям, возили їжу, медикаменти — допомагали всім, що було потрібно. І те саме робили, коли почалася війна. Але були вже інші потреби: амуніція, взуття, бронежилети, каски... І коли добровольці фактично з Майдану пішли на війну, то відразу більшість капеланів-майданівців теж пішли — як волонтери й капелани. Так сталося, що один із моїх парафіян, молодий хлопчина, був призваний і служив у складі Мукачівського прикордонного загону. Він був направлений у Новогродівку, це поблизу Донецька. Я питаю своїх колег: «У вас є серед знайомих такі, хто служить?» Ми почали продзвонювати в цьому напрямку: хто де міг перебувати, — щоб спланувати поїздку. Поїхали в той бік. Це було у грудні 2014-го. По дорозі завернули у Дніпропетровськ. І знаєте, я просто був зачудований. Тому що це місто недалеко від лінії фронту, і воно живе волонтерською діяльністю. Воно живе таким, я сказав би, практичним милосердям. Можливо, просто я зустрівся з такими людьми. Я зустрівся з волонтерами — Андрієм, Наталею. Вони стали нашими друзями, через яких ми вирішували багато питань. До цього ще долучилася місцева влада: відкривали перші центри для біженців, ремонтували лікарню імені Мечникова… Там життя просто кипіло. Наші знайомі волонтери запитують нас: «Хлопці, а куди ви їдете?» — «В сектор». Кажуть: «Візьміть номери телефонів». Чому? Тому що лінія зіткнення непевна. І там, де зранку стояли наші воїни, в обід можуть бути терористи. Ось. Тоді ми вже

382 К А П Е Л А Н И :

Н А

С Л У Ж Б І

Б О Г У

І

У К Р А Ї Н І

зрозуміли, що це є повна небезпека. Коли їдеш у незнане, то почуття маєш змішані. Ми спершу заїхали в Черкаське до мого товариша, а потім рушили в бік Донецька. Зупинилися у 93-й бригаді, в роті забезпечення. І тоді я вперше побачив людей, які вже мали досвід війни, які побували під обстрілами. Сам уперше почув «гради» — їх застосовували зазвичай уночі. Вибухи. Це вже, знаєте, були реалії війни. Зустрічалися з місцевими. Знаєте, люди, що втратили ідентичність, у яких немає фундамент у, їм залишається тільки ненавидіти. Я думаю, що нас ненавиділи тільки через те, що в нас була хмельницька реєстрація. Маленька ремарочка. Пригадую, як у 2000 році був у Макіївці на практиці. Тобто я їздив до свого знайомого священика, аби допомогти йому влітку працювати з парафіянами, доглядати за будинком. І одного разу, коли ми їхали з Макіївки (я чудово пам’ятаю ті всі дороги, бо їздив там як шофер), мене зупинив працівник ДАІ й попросив посвідчення водія. Я йому показав, а він каже: «Александр Коцюр. Та ти бєндєра…». Я питаю: «А що, в посвідченні написано, що я бєндєра?» Він: «Ти з Хмельницької області». Знаєте, це мені так запам’яталося... Я не мав до нього жодних негативних почуттів, усе було на такому позитиві, з гумором, а він… На диво, священик, який їхав зі мною як пасажир, пішов забрав у даішників моє посвідчення водія і трішечки ще посварився з ними російською мовою. Бо я принципово вже тоді не вживав російської. Хоча знаю її, бо їздив колись у Росію, теж допомагав нашим священикам, в українській діаспорі. Армія у 2014 році була в такому стані!.. У військових не було достатнього забезпечення, засобів гігієни, немиті руки… Один військовий підходить до нас, а сам у кімнатних капцях. А вже сніг падає. Ми даємо йому валянки, і він їх обіймає. Знаєте, коли це згадуєш, то важко стримати емоції. Як пригадаю, плакати хочеться.

383 Р И М О - К А Т О Л И Ц Ь К А

Ц Е Р К В А

Я НЕ ПОЛІТИК І НЕ ВМІЮ РОБИТИ З ПОЛІТИКИ РЕАЛЬНІСТЬ. Я МАЮ СВОЮ ДОРОГ У — ДУ ХОВНУ. І ДО ТІЄЇ СПРАВЕДЛИВОСТІ, ЯКУ МАЄ ПОЛІТИК А НАВОДИТИ В СУСПІЛЬСТВІ, Я МАВ БИ ЩЕ ДОДАВАТИ ТРОХИ МИЛОСЕРДЯ. АЛЕ Я ЗУСТРІЧАВ ЛЮДЕЙ, І ЦЕ НЕ БУЛИ ЯКІСЬ ВИПАДКОВІ ЗУСТРІЧІ, ЦЕ ВЖЕ БУЛИ КОНКРЕТНІ ЛЮДИ, ЯКИХ Я ЗНАВ — ЗНАВ, ЯК ЇХ ЗВАТИ, ЗВІДКИ ВОНИ. ЦІ ЛЮДИ МЕНЕ ПРИГОЩАЛИ. Я ПРИХОДИВ ДО НИХ У НАМЕТИ. МИ РАЗОМ З НИМИ ПРОВОДИЛИ ДОВГІ ВЕЧОРИ. РОЗМОВЛЯЛИ. МОЛИЛИСЯ. ВОНИ СПОВІДАЛИСЯ. РОЗУМІЄТЕ, ЦЕ ВЖЕ СТАЛО ЯК У СЕБЕ В ПАРАФІЇ, ТОБТО ЦЕ ЛЮДИ, ЯКІ ВЖЕ СТАЛИ ТВОЄЮ РОДИНОЮ.

Але героїзму хлопцям не бракувало. Це пречудові люди. У цій роті постачання 93-ї бригади я зустрів неймовірних людей із Кривого Рогу, Дніпропетровська, Запоріжжя. Не хотілося б їх обожнювати чи ліпити їм крила, але це були дивовижні люди — з першого призову, які пішли на те, про що нічого не знали. Були також хлопці із Західної України, теж палкі серця, які рвалися в бій. Я пам’ятаю свою тодішню розмову з командиром, який сказав: «Знаєш, я їх тримаю на межі, щоб вони не рвонули вперед самі, без наказу». Бо хотіли побороти ворога. Ну, і борються до сьогодні. Трохи пізніше, коли був вихід із Дебальцевого, я переганяв автомобіль, пригнаний волонтером з Німеччини, на 128-му бригаду. Я тоді був у Бахмуті й бачив ці важкі-важкі обличчя. Й очі. Очі людей, які пройшли рубікон життя і смерті. І це не порожні очі, але такі, ніби вони щось втратили, щось від них забрали. Так ніби людина їла, а не наситилась тією їжею. Ось.

384 К А П Е Л А Н И :

Н А

С Л У Ж Б І

Б О Г У

І

У К Р А Ї Н І

Це було життя кожного дня — коли ти їдеш у сектор, повертаєшся… До тижня перебуваєш там і переживаєш якусь таку втрату відчуття реальності. Бо дуже швидка зміна ситуації, і ти мусиш адаптуватися, виконуєш свої обов’язки священика, волонтерські зобов’язання... Бо хлопці просять — як ти можеш відмовити? Часто зустрічали колишніх беркутівців. У них там узагалі було інше завдання: вони стояли на блокпостах, починаючи від Харкова до Бахмута. І деколи з ними виникали конфліктні ситуації. Чому? Тому що ми везли допомогу тим, хто воює, а не тим, хто стоїть на блокпостах. Але, знаєте, я якось не можу себе переламати. Все-таки мені їх було трохи шкода. І треба було їх теж чимось пригощати. Вже ближче до лінії, до сектору, то ми й пригощали. Навіть спеціально прораховували, скільки в нас буде блокпостів, і готували продуктові набори, які давали їм, щоб якось вчинити щодо них по-людськи. Я не маю ненависті до них. Я розумію, що це теж скалічені люди. Хоча вони свій вибір зробили. Але я не міг їх ненавидіти. У нас виникали з ними конфлікти, і не раз. Було так, що хотіли нас підставити, підкинути боєприпаси. Але в нас усе фіксувалося на камеру. Ми завжди перевіряли авто, завжди були свідки. А втім, чого гріха таїти, не раз було й таке, що на блокпостах ми вказували зовсім інший напрямок слідування. Тобто якщо в нас запитували напрямок, то ми казали, що їдемо, наприклад, на Старобільськ або Червоний Лиман, чи ще кудись, а самі їхали в інший бік. Знаєте, були такі собі шпигунські ігри — аби убезпечити себе від полону. Бо вони могли нас просто видати. А як машина сама на трасі… У той час, коли ми їхали (я гнав тоді автомобіль з нашим державним прапором), я бачив людей, які пішки йшли на мирну територію. Бо вони не мали, за що їхати. Тобто ви розумієте, що це була за ситуація? Могли зупинити, могли забрати й авто, і все, що в ньому. На мирній території тобі ніщо не загрожує. Люди здебільшого нарікають — бо їм же добре. Ну, або недобре — і через

385 Р И М О - К А Т О Л И Ц Ь К А

Ц Е Р К В А

те нарікають. Або нарікають просто, аби нарікати. А коли приїжджаєш у сектор — бачиш очі, сповнені якимось таким позитивом щодо тебе. І тут війна, обстріли, тут усі в однакових умовах, під однаковою загрозою, між життям і смертю. Кілька разів я був під час боїв разом із бійцями. Їх навіть часом підтримувало те, що ти просто з ними є. А взагалі сама ідея військового капеланства — це проста, але дуже важлива річ. Це не дати людині, яка перебуває на війні, перестати любити. Не допустити, щоб вона перестала любити. І тому ти є там. Щоб вони переоцінили своє ставлення до різних речей, переглянули кожен свою ієрархію цінностей. Можливо, хтось вип’є чи ще якісь уживки має — ти маєш бу ти з ним, підтримати його — аби він зрозумів, що його не кинули, що він не сам, що з ним ще хтось є, аби не перестав любити. Хоча різні люди є і по-різному буває. Найменший час, що я міг бути в секторі, — два-три дні. Найдовше — півроку-рік. Тоді саме я перебував на маріупольському

386 К А П Е Л А Н И :

Н А

С Л У Ж Б І

Б О Г У

І

У К Р А Ї Н І

напрямк у, жив під Широкиним, яке в інформповідомленнях проходить фактично щодня. Відвідував людей у Водяному, де їх залишилося, може, трохи більше десятка. Займався різною гуманітарною діяльністю. Зокрема разом із Християнською службою порятунку (я вважався їхнім капеланом, у підрозділі цивільно-військового співробітництва (СІМІС) — це новий проект при Міністерстві оборони) ми проводили роботу з місцевим населенням, відповідаючи на їхні потреби. А щодо потреб військових… Я колись жартував, що був такий час, коли у волонтерів сформувався комплекс Бога — що для волонтера немає нічого неможливого. Наприклад, якось до мене зателефонували і кажуть, що їм знищили пристрій нічного бачення до БТР. Знаєте, яке було моє наступне запитання? «А який БТР?» Бо там є різні маркування. І ми знайшли цей пристрій нічного бачення і переслали хлопцям на фронт. Я не знаю, як я сьогодні це зреалізував би, але тоді це було ось так. Ви ж розумієте, пристрій нічного бачення — це спеціалізована техніка, що не продається у звичайному магазині. Але нам вдавалося і таке. Координація між військовими капеланами Римо-католицької церкви здійснюється через Конференцію єпископів. Там було визначено відповідального і таке інше. Але ми не можемо працювати так, як це роблять православна чи греко-католицька церкви. Тому що нас, римо-католицьких священиків, мало. І тому кожен із нас, коли їхав у відрядження в АТО, просив свого єпископа, щоби прислав заміну. Тобто хтось приїжджав і мене замінював за рахунок свого вільного часу. Давав можливість мені поїхати і проводити душпастирську роботу в секторі, працюючи там із військовими. Ми спочатку чергувалися так: на тиждень я їду, а через тиждень інший, а через тиждень — іще інший. Нас на початку було багато. Тому що з наших парафій пішли воювати близькі нам люди. І ми з такої суто людської солідарності, а не просто задля

387 Р И М О - К А Т О Л И Ц Ь К А

Ц Е Р К В А

священицького служіння чи в рамках офіційного відрядження, самі їхали на війну, щоб бути з ними там. І це було певним заспокоєнням для їхніх сімей: «Ну що, бачив нашого?» — «Ну так, бачив». — «Як там у нього?» — «Все добре. Там у нього курорт: зранку встає, нічого не робить, їсть». І так далі. Хлопці воювали дай Боже, але треба було їхнім жінкам говорити ось таке, щоб вони не нервувалися, щоби спокійно спали. Так було треба. В екстремальних умовах людям байдуже, священиком якої церкви я є. Підходять: «Ти є священик?» — «Так, священик». — «Я хочу поговорити». Знаєте, людина, яка не була на війні, не має уявлення про неї. І неможливо це відразу усвідомити: от із цього моменту ти вже знаєш, що таке війна, з усіма її страхами/не-страхами, досвідом/не-досвідом... Якось ми з одним бійцем розмовляли-розмовляли-розмовляли… Власне, я тільки слухав і мовчав. Тобто це був його монолог: міркування про те, у яких випадках він або хтось інший чинив морально, а в яких — ні, як має бути правильно. Кажу йому: «Слухай, я стільки сповідей і розмов вислухав з матюками, після яких ти просто розвернувся би і пішов… А в кінці я їм давав відпущення гріхів». Ось. Часом розмова переходить у таїнство сповіді, бо це відкриття серця, це чоловічі сльози, розумієте? І в особливий спосіб треба бути підтримкою для командира. Бо командир не може плакати перед бійцем, але може перед капеланом. І тільки той чоловік може плакати, який є справжній чоловіком. Взагалі чоловік може плакати тільки перед іншим чоловіком. Ось. Бувало, що приходили — ну все, вже терпцю немає… Окремі випадки — коли хтось підігрітий алкоголем чи ще чимось, бо таке теж трапляється. Ну, як кажуть, їх «зриває». Приходить, падає в коліна. І ти сидиш, як тато з дитиною. А потім виявляється, що під час всієї цієї розмови в його руці була граната. А ти просто сидиш, бо ти вже звик до того, що воно отак є.

388 К А П Е Л А Н И :

Н А

С Л У Ж Б І

Б О Г У

І

У К Р А Ї Н І

САМА ІДЕЯ ВІЙСЬКОВОГО К АПЕЛАНСТВА — ЦЕ ПРОСТА, АЛЕ ДУЖЕ ВА ЖЛИВА РІЧ. ЦЕ НЕ ДАТИ ЛЮДИНІ, ЯК А ПЕРЕБУВАЄ НА ВІЙНІ, ПЕРЕСТАТИ ЛЮБИТИ. НЕ ДОПУСТИТИ, ЩОБ ВОНА ПЕРЕСТАЛА ЛЮБИТИ. І ТОМУ ТИ Є ТАМ. ЩОБ ВОНИ ПЕРЕОЦІНИЛИ СВОЄ СТАВЛЕННЯ ДО РІЗНИХ РЕЧЕЙ, ПЕРЕГЛЯНУЛИ КОЖЕН СВОЮ ІЄРАРХІЮ ЦІННОСТЕЙ.

Набувши різного такого досвіду, я, на превеликий подив, став набагато спокійнішим. Але розумію, що цей спокій лише до якогось певного моменту. Бо я теж не застрахований від того, що називається посттравматичним синдромом. Розумієте? Я ж не ангел, а просто людина. Просто людина, яка відповіла на виклик часу. От мама ж не відмовляється від своєї дитини. Добра мама. Правда? Вона її народжує, любить, переживає за неї, інтуїтивно відчуває близькість, навіть на відстані. І приблизно те саме відбувається й зі мною. Це якийсь такий феномен. Ти відчуваєш, що там з ними. Починаєш переживати за них і таке інше... Ну, я вам у двох словах цього не поясню. Але я теж потребував реабілітації. Коли я на довший час виїхав із сектору, то два тижні не виходив із кімнати. Не бачив потреби. Я не розумів, чого людям бракує — чому вони ходять по вулицях. Я не те щоб соціопат, мені подобається спілкування, я люблю бачити обличчя, очі людей. Але тоді я не бачив у цьому потреби. Потім уже помаленьку-помаленьку мене почали провокувати. Ну, видно, мудрі люди були біля мене. Змусили вийти надвір. Після походу в супермаркет я півдня був хворий. Ну, бо там багато людей, і ти не можеш контролювати ситуацію. Твої інстинкти працюють на збереження життя, а ти не можеш усіх проконтролювати. Звісно, такого, що двері відчиняються, і я падаю

389 Р И М О - К А Т О Л И Ц Ь К А

Ц Е Р К В А

на землю — такого не було. Але ти намагаєшся свідомістю десь на цьому рівні контролювати ситуацію. А ти ж її контролювати не можеш, бо хтось бере товар, роздивляється, кладе його назад. Хтось кудись біжить. Хтось із кимось по телефону розмовляє — на все тебе не вистачає. Ось. А на війні обмежене коло людей. Всі інстинкти скеровані на збереження життя — свого і ближнього. Ось так. Але я вже звик. Також я працював над собою сам. Бо я ж усвідомлюю проблему. Ще розмовляв з іншим священиком, який теж розуміє проблематику посттравматичного синдрому, для того щоб збоку побачити себе. Розумієте? Щоб не думати про себе, що мене це вже не стосується. Це мене стосується. Це мене торкнулось. Я із цим житиму до кінця своїх днів. Є певні речі, над якими, я розумію, ще треба працювати. Наприклад, загострене почуття справедливості. Я себе до певних речей буквально змушував — щоб нервово не реагувати, не вдаватися у крайнощі. Тобто треба ще працювати над собою. Для священика найголовніше — вміти слухати. Та й для всіх сьогодні це найголовніше. І цього можна навчитися. Взагалі, життя — це постійна робота над собою. От коли студент закінчує навчальний заклад, то гадає, що навчання завершилося. Але насправді воно продовжується. Як говорили давні римляни, «Repetitio est mater studiorum». Тому потрібно навчитися слухати. Бо слухати — це дуже великий дар. Кількість слів не змінює серця.

390 К А П Е Л А Н И :

Н А

С Л У Ж Б І

Б О Г У

І

У К Р А Ї Н І

391 Ж И Т О М И Р С Ь К А

Є В Р Е Й С Ь К А

М Е С І А Н С Ь К А

О Б Щ И Н А

БОРИС ПУШКЕЛЬ 1 9 74 Р О К У Н А Р ОД Ж Е Н Н Я . В І Й С Ь КО В И Й К А П Е Л А Н . П АС ТО Р - РА В И Н Ж И ТО М И Р С Ь КО Ї Є В Р Е Й С Ь КО Ї М Е С І А Н С Ь КО Ї О Б Щ И Н И . В И С В ЯЧ Е Н И Й Н А П АС ТО Р С Т В О У 2 0 07 Р О Ц І . З Д О Б У В О С В І Т У В М І Ж Н А Р ОД Н І Й М І С І О Н Е Р С Ь К І Й Ш КОЛ І . С Л У Ж И Т Ь К А П Е Л А Н О М З Г Р УД Н Я 2 0 1 4 Р О К У І Д ОТ Е П Е Р. П РА Ц Ю В А В З Б І Й Ц Я М И Д О Б Р О В ОЛ ЬЧ О ГО Б АТА Л Ь Й О Н У « А Й Д А Р », 92 - Ї О К Р Е М О Ї М Е Х А Н І З О В А Н О Ї Б Р И ГА Д И І М Е Н І КО Ш О В О ГО ОТА М А Н А І В А Н А С І Р К А , О К Р Е М О ГО Л Е Г КО П І ХОТ Н О ГО З А ГО Н У « В ОЛ И Н Ь » У К РА Ї Н С Ь КО Ї Д О Б Р О В ОЛ ЬЧ О Ї А Р М І Ї .

392 К А П Е Л А Н И :

Н А

С Л У Ж Б І

П

Б О Г У

І

У К Р А Ї Н І

ісля* розпаду Радянського Союзу президентами Росії та України були підписані угоди, що стосувалися підготовки військових спецпідрозділів для охорони кордонів. Зокрема для перекриття наркотрафіку між Таджикис-

*

Оригінальна мова інтерв’ю — російська.

393 Ж И Т О М И Р С Ь К А

Є В Р Е Й С Ь К А

М Е С І А Н С Ь К А

О Б Щ И Н А

таном і Афганістаном. У 1992 році я був призваний на строкову службу до армії, й нас саме направили до Таджикистану на виконання цього договору. Та коли ми приїхали, так сталося, що угоди були анульовані. А офіцери нам запропонували укласти річний контракт на службу в російській армії. Ну, мені було вісімнадцять, я не особливо розбирався у тому всьому і контракт підписав. Служив я на афганському кордоні. Одного разу так сталося, що я відстав від розвідгрупи і сам залишився в ущелині. Снайпер не давав мені вийти. Я думав, що загину. Саме тоді я звернувся до Бога. Два дні просидів в ущелині й був упевнений, що не виживу. І я сказав: «Боже, якщо ти є, врятуй мене». І сталося чудо. Неподалік проходила група розвідників. Вони почули постріли і звільнили мене. З тих пір я почав замислюватися про те, що мені потрібен Господь. Ще тоді я зрозумів, що війни з Росією нам не уникнути. Бо ми начебто всі вийшли з одного «совка», але мізки у нас працюють по-різному. Тоді я вже усвідомлював, що Росія просто так не залишить Україну. Я всім серцем хотів повернутися додому, і після завершення контракту вже дослужував в українській армії (майже рік). Спостерігаючи поведінку офіцерів, ставлення до людей в російській армії, і взагалі погляди російських людей… Це хороші люди, але вже тоді в них проглядалося імперське ставлення до України. Після армії я відчув, що таке посттравматичний розлад. Я пив близько трьох років, дуже сильно пив. У той час я одружився, і дружина страждала від моїх випивок. Потім я вирішив, що треба щось змінювати. Мене запросили до церкви, просто на проповідь. Я прийшов і почув слова, які торкнулися мого серця. З того часу я почав ходити до церкви, став віруючою людиною. Це був 1997 рік. Потім я вчився і вже у 2003 році поїхав як місіонер у місто Малин. Там знайшов церкву. Мене висвятили на пасторство. І там я служив до 2013 року.

394 К А П Е Л А Н И :

Н А

С Л У Ж Б І

Б О Г У

І

У К Р А Ї Н І

Потім до мене звернулися з Житомирської єврейської месіанської общини з пропозицією прийняти церкву. Я її прийняв. До цієї общини входять і євреї, і неєвреї, які вірять в Ісуса Христа. Я наполовину єврей: моя мама українка, а тато — єврей. Але річ не в тім. Моє рішення щодо прийняття церкви Єврейської месіанської общини зумовлено духовним чинником. Адже у Святому Письмі є місце (у Посланні до римлян), де говориться, що ми повинні проповідувати Євангеліє найперше іудеям, а потім і еллінам. Я, природно, маючи єврейську кров, був відкритий для того, щоб служити єврейському народу. Моя дружина прийшла до церкви разом зі мною. Син теж, йому на той час уже було п’ять років. Батько мій помер у 1993-му. Я навіть не був на його похоронах, бо саме служив у Таджикистані. Мамі спочатку трохи не сподобалося моє рішення щодо віри. Але потім, спілкуючись із нею... Зараз вона ходить до православної церкви і служить там, коли є можливість. І дуже добре ми з нею ладнаємо. На духовні теми можемо розмовляти годинами. До нашої общини входить близько ста осіб. Ми любимо Господа, служимо всім: і євреям, і неєвреям. Напевно, через те, що я відкрив своє серце для служіння і на Майдані, й в АТО, наша община дуже сильно допомагала учасникам цих подій. Ми служимо ветеранам АТО, запрошуємо їх до нас, влаштовуємо для них концерти. Наша музична група «Прославлення» в 2015 році проїхала з концертами по всій лінії фронту, від Щастя до Маріуполя. У 2016 році повторили майже той самий маршрут. Багато хлопців з моєї общини воювали, а деякі воюють досі. Ми цих людей дуже любимо, допомагаємо їм, благословляємо. Тобто практично вся наша община зараз задіяна у служінні країні. А я часто їжджу на передову разом із дружиною. Під час Майдану я їздив до Києва і молився разом з іншими священиками у молитовному наметі. Я думаю, що Господь відкривав мені тоді, що буде війна, кровопролитна війна. І вже тоді

395 Ж И Т О М И Р С Ь К А

Є В Р Е Й С Ь К А

М Е С І А Н С Ь К А

О Б Щ И Н А

я молився, щоб Він захистив нашу країну, наших хлопців. Бо я знаю, що таке війна. Війна — це не романтика, це бруд, кров, біль, сльози. І тоді я молився, щоб Господь благословив нашу країну. І вже коли почалася війна, я зрозумів: Він хоче, щоб я якимось чином служив там. Це розуміння не відразу було чітким. Але одного разу вночі (це був уже кінець 2014 року) я молився і почув слова. Ви розумієте, Господь може відповідати нам. Я вірю в це, про НА ФРОНТІ НАС ПРИЙНЯЛИ ДУЖЕ ДОБРЕ. ЗНАЄТЕ, В ОКОПАХ НЕМАЄ АТЕЇСТІВ. І ЗВІСНО, КОЛИ ОБСТРІЛИ, І ТИ З НИМИ… ГОЛОВНЕ В СЛУЖІННІ К АПЕЛАНА — БУ ТИ ПОРУЧ ІЗ ХЛОПЦЯМИ. НЕ ПРОСТО ПРИЇХАВ-ПОЇХАВ, А БУ ТИ З НИМИ ПРИ ОБСТРІЛАХ, ТАМ, ДЕ ВЕДУ ТЬСЯ БОЙОВІ ДІЇ. І КОЛИ ТИ ПОРЯД ІЗ НИМИ… ЗНАЄТЕ, НАМ ХЛОПЦІ ДУЖЕ ЧАСТО ГОВОРИЛИ: «КОЛИ ВИ З НАМИ, НАМ НЕ СТРАШНО». ХОЧ НА ВІЙНІ СТРАШНО ВСІМ: І К АПЕЛАНАМ, І СОЛДАТАМ. ВОНИ К АЗАЛИ: «КОЛИ ВИ З НАМИ, МИ РОЗУМІЄМО, ЩО З НАМИ ГОСПОДЬ».

це написано у Святому Письмі. Я почув у своєму серці ніби відгук Господа Ісуса Христа. Я почув, що Господь сказав: «Я йду туди». І дав мені ніби такий заклик: «Чи підеш ти зі мною?» І я зрозумів, що маю там бути. Бо у мене є те, що я можу дати, є те, чим я можу послужити. І я пішов в АТО як капелан. Але у 2014–2015 роках усе було дуже сильно змішано. Коли ми приїжджали на фронт, то бачили, що не вистачає людей, бракує бойового досвіду, підтримки. Тому ми намагалися робити все: ходили на бойові чергування, допомагали як медики — все,

396 К А П Е Л А Н И :

Н А

С Л У Ж Б І

Б О Г У

І

У К Р А Ї Н І

що робили звичайні солдати. При цьому проповідували Євангеліє, служили. Відразу ми зрозуміли, що маємо пройти курси. І вже після першої поїздки записалися на навчання. Швидко пройшли курси тактичних медиків. Потім ми вчилися ще дуже багато. Це були курси і НАТО, і «Госпітальєрів». Ми пройшли дуже багато медичних курсів. Бо як священики розуміли, що наше служіння там — рятувати фізично і духовно, і насамперед фізично. Тому ми відразу ж записалися медиками і служили практично постійно. На фронті нас прийняли дуже добре. Знаєте, в окопах немає атеїстів. І звісно, коли обстріли, і ти з ними… Головне в служінні капелана — бути поруч із хлопцями. Не просто приїхав-поїхав, а бути з ними при обстрілах, там, де ведуться бойові дії. І коли ти поряд із ними… Знаєте, нам хлопці дуже часто говорили: «Коли ви з нами, нам не страшно». Хоч на війні страшно всім: і капеланам, і солдатам. Вони казали: «Коли ви з нами, ми розуміємо, що з нами Господь». Якось під час обстрілів прибіг один боєць: «У мене є кохана, ти нас повінчаєш?» Кажу: «Так, коли вже повернемося». Тобто на емоціях буває все. На війні страх є завжди. Але тут слід сказати, що коли людина постійно перебуває у стресі, вона звикає до нього. І іноді це погано. Насправді боятися треба. Це наша захисна реакція. І часто хлопці гинуть через те, що перестають боятися, звикають до війни. А боятися треба. Ну і, ясна річ, насамперед молитися. Хочу зізнатися, в мене теж є таке, що я не особливо вже й боюся. Хоча завжди розумію, що треба бути розважливим і обережним. Це війна, і на війні передусім ти маєш розуміти, що ти воюєш за країну, за своїх дітей. До того ж, перебуваючи там, ти усвідомлюєш, що воюєш і за хлопців, які стоять пліч-о-пліч із тобою. Ти розумієш: якщо ти десь даси слабину — загине той, хто поруч.

397 Ж И Т О М И Р С Ь К А

Є В Р Е Й С Ь К А

М Е С І А Н С Ь К А

О Б Щ И Н А

Тому ти, звісно ж, долаєш будь-який страх. Адже розумієш, що твій побратим, твій брат, друг залежить від тебе. Так само, як ти залежиш від нього. Тому там ти не боїшся. Там ти розумієш, що готовий віддати життя за ближнього свого. Як каже Писання: «Немає більшої любові, коли хтось віддасть душу свою за свого ближнього». І там ти усвідомлюєш, що ти готовий це зробити. Коли ми в 2014 році вперше їхали на фронт, я говорив своїй сім’ї, своїй общині, що Господь буде мене захищати (я в це вірив). Але я був готовий віддати своє життя за тих хлопців, з якими буду стояти разом. Бійцям ми привозимо молитовники і, звісно ж, Біблії. Був такий випадок, на промзоні в Авдіївці, коли одному бійцю «Новий Заповіт» урятував життя. Він поклав його, таку невеличку синеньку книжечку, в нагрудну кишеню, і куля у ній застрягла. Американська місія «Global Support» привозила до України аудіобіблії, то ми також їх возили в АТО. На передовій я ходив у військовій формі. У мене не було спеціального одягу. Ми лише чіпляли капеланські шеврони. Спершу їх було важко дістати, потім ми за власні кошти стали їх замовляти. Але в принципі всі знали, що я капелан. Так що не було потреби якось виділятися. Десь на початку 2016 року ми зрозуміли, що треба брати один підрозділ і в ньому служити. Тому що їздити по багатьох

398 К А П Е Л А Н И :

Н А

С Л У Ж Б І

Б О Г У

І

У К Р А Ї Н І

підрозділах — це добре, але щоб ґрунтовно проповідувати Євангеліє, потрібно бути в якомусь одному. І так вийшло, що в 2016 році ми увійшли до складу Української добровольчої армії, а саме окремого легкопіхотного загону «Волинь». І ми туди постійно їздимо як капелани і як медики. Разом з іншими капеланами ми стали членами місіонерського центру «Християнська служба порятунку», який здійснює службу на два крила: для військових і для мирного населення. МЕНТАЛІТЕТ ЛЮДЕЙ, ЯКІ ВИЙШЛИ З РАДЯНСЬКОЇ ДЕРЖ АВИ, ЗРОЗУМІЛИЙ. АЛЕ МИ МУСИМО ЗНАЙТИ ПІДХІД ДО НИХ. У МЕНЕ В ЗОНІ АТО БУЛО ДУЖЕ БАГАТО РОЗМОВ З ЛЮДЬМИ, ЯКІ ХОЧУ ТЬ РОСІЇ, ЯКІ НЕ ВВА Ж АЮТЬ СЕБЕ НАВІТЬ УКРАЇНЦЯМИ (ХОЧА БАГАТО З НИХ ЗА ПОХОДЖЕННЯМ УКРАЇНЦІ). І ЗНАЄТЕ, СЛУЖ АЧИ ЦИМ ЛЮДЯМ, Я ПЕРЕКОНАВСЯ, ЩО, В ПРИНЦИПІ, ЯКЩО ПРАВИЛЬНО ПІДІЙТИ ДО ЛЮДИНИ І ПОЯСНИТИ, ТО, МОЖЛИВО, ВОНА Й ЗРОЗУМІЄ.

Під час війни мені доводилося спілкуватися з різними людьми, і я побачив, що настрої у людей бувають дуже різні. Звісно, для цього є багато причин. І також пов’язаних із духовним станом суспільства. Багато з тих, хто народився в Радянському Союзі, мають, на жаль, викривлену свідомість. Хоч я не пам’ятаю (в Радянському Союзі пройшло моє дитинство і рання юність), щоб там було добре. Я не знаю, чим ці люди захоплюються. Може, я вже не застав чогось такого… Але й батьки мої говорили, що важко було завжди. Мамина родина від голоду вимерла практично вся, залишилася тільки моя бабуся. Померло дванадцятеро дітей.

399 Ж И Т О М И Р С Ь К А

Є В Р Е Й С Ь К А

М Е С І А Н С Ь К А

О Б Щ И Н А

Коли я був малим, і мама, і бабуся розповідали, що Радянський Союз — це тоталітарна держава, яка просто вбиває людей, вбиває морально, духовно, фізично. Тоді й християнство було гнане. І багато християн досі це пам’ятають. Незалежно від конфесії: протестанти, католики, православні — всі були переслідувані. Менталітет людей, які вийшли з радянської держави, зрозумілий. Але ми мусимо знайти підхід до них. У мене в зоні АТО було дуже багато розмов з людьми, які хочуть Росії, які не вважають себе навіть українцями (хоча багато з них за походженням українці). І знаєте, служачи цим людям, я переконався, що, в принципі, якщо правильно підійти до людини і пояснити, то, можливо, вона й зрозуміє. Якщо брати зону АТО, то зараз там інформаційний вакуум. Ближче до передової у країнського телебачення практично немає. І, природно, люди живуть тим, що їм транслюють російські й ДНР-івські ЗМІ. Звісно, можна на цих людей «наїхати»: «А, ви такі-сякі!..» А можна сісти поруч і просто поговорити. І думаю, що багато з них почнуть змінювати свій світогляд. Вони побачать свою країну. Для мене як пастора Єврейської месіанської общини прикладом є Ізраїль. Патріотизм, який є в Ізраїлі, не можна порівняти взагалі із жодним у світі. Для ізраїльтян служба в армії — це честь. І я хочу, щоб у нашій країні служити в армії теж було почесно. Для них солдат — це захисник. Вони чудово розуміють: якщо не буде армії, якщо не буде людей, які їх захищають, ця країна перестане існувати. Вони живуть в оточенні ворогів. Ми зараз опинилися в подібній ситуації. Більша частина нашого кордону — з Російською Федерацією. І це країна, яка прагне нас задавити. Я дуже хочу, молюся про те, щоб люди нашої країни, незалежно від національності — євреї, поляки, українці, росіяни — ті, хто живе в Україні, щоб вони побачили свою країну. Щоб вони побачили, що нам нікуди йти. Це наша земля. Куди ми підемо?

400 К А П Е Л А Н И :

Н А

С Л У Ж Б І

Б О Г У

І

У К Р А Ї Н І

Де ми потрібні? Звісно, ми можемо поїхати за кордон, але це наша країна, яка б вона не була. Багато хто зараз говорить: «Хтось там воює, а тут молодь гуляє, розважається». Я на це відповідаю так: «Це добре, що люди живуть мирним життям. Ми для того там і стоїмо, щоб вони тут, на мирній території, жили спокійно». Ми за це боремося. Я вважаю, це добре, коли діти, молоді люди щасливі тут, у тилу. За це ми стоїмо. І так само думають хлопці, яких я знаю. Хтось у тилу підтримує армію, хтось не підтримує. Але ми захищаємо всіх, незалежно від їхніх поглядів. Тому що це все наші люди, тому що це наша країна. Скажу відверто, у 2014 році був шанс українську армію змінити на краще, здійснити справжню реформу. Зараз, на жаль, цієї реформи немає. Вона зупинилася. Знаєте, нова форма, нове озброєння — це ще не реформа. Реформа — це правильне мислення. А коли в армії люди, які прийшли із «совка» і для яких «совок» — ідеал, і вони будують армію за типом радянської… Це не те мислення. За радянським зразком українську армію будувати не можна. Якби зараз армія була реформована, усі хлопці-добровольці пішли б у цю армію. Але, на жаль, це не так. Я не можу публічно говорити про якісь речі, які краще не оприлюднювати. На фронт ідуть насамперед ті хлопці, які хочуть воювати за свою країну. В основному це люди небайдужі. І ті, що служать у Збройних силах, і добровольці. І тому моя молитва до Бога — про те, щоби він допоміг реформувати нашу армію. Бо далі так не може тривати. Бо совдепія, «паркетні генерали» — це дуже страшно. В Українській добровольчій армії, де я служу, жодного разу не помічав антисемітизму. У цьому підрозділі було дві єврейські роти. В інших підрозділах, не буду говорити, в яких, траплялися часом антисемітські прояви. Але це тому, що люди просто неграмотні. Загалом в АТО служить чимало євреїв. Я знаю, що фахівці

401 Ж И Т О М И Р С Ь К А

Є В Р Е Й С Ь К А

М Е С І А Н С Ь К А

О Б Щ И Н А

ізраїльської армії ще від самого початку війни проводили навчання українських бійців. Хлопців, що воювали в ізраїльській армії, досить багато у різних підрозділах. Наших, українських, євреїв різного віку також в АТО чимало. Хлопці, з якими я поруч, знають, з якої я конфесії. Я як пастор, як людина, що цікавиться історією, можу пояснити, хто такі православні, католики, протестанти… Та я не засуджую жодну конфесію. Я вважаю, що всі вони — Божі. От, наприклад, у батька багато дітей, і всі вони різні, але вони всі — його діти. Так і у Бога є багато різних конфесій. Я просто пояснюю історичні причини існування різних течій. Для мене головне — це проповідь живого Бога, і не має значення, з якої конфесії прийде людина. Тим більше, я служу в «Християнській службі порятунку», яка була заснована католиками. Але до неї входять і православні, й греко-католики, і протестанти, представники різних конфесій. У зоні АТО, чесно кажучи, взагалі ніхто не дивиться на конфесію. В принципі, із цим усе нормально. І взагалі, після Революції

402 К А П Е Л А Н И :

Н А

С Л У Ж Б І

Б О Г У

І

У К Р А Ї Н І

Гідності християни різних конфесій почали трішки по-іншому ставитися один до одного, і це правильно: ми всі — діти Божі, нам нема чого ділити. І взагалі, закон України говорить, що ми всі рівні. У нас немає, припустімо, як у Росії, державної церкви. Я вважаю, що це правильно. Тобто кожна церква, кожна конфесія — це повноправна релігійна громада. І так має бути. Усі рівні перед законом — так само як усі рівні перед Богом.

403 Ж И Т О М И Р С Ь К А

Є В Р Е Й С Ь К А

М Е С І А Н С Ь К А

О Б Щ И Н А

Знаєте, Святе Письмо говорить, що коли ми прийдемо до Господа, він не буде нас ділити на протестантів, православних чи католиків. Він нас буде ділити за тим, наскільки ми його любили і виконували його заповіді. Він дивитиметься насамперед у наші серця. Тому слава Богу за конфесії й слава Богу, що в кожній конфесії є люди, які люблять Його, і кожна конфесія розвивається в тому, щоб любити Господа, в тому, щоб служити Йому, служити людям і піднімати духовний рівень України. Вважається, що країни, де переважає протестантизм, є найбільш розвинутими в економічному плані. Я зараз спробую це пояснити. Святе Письмо говорить: «…залишайся в такому стані, в якому ти був покликаний». Тобто Писання не відкидає багатство і не відкидає бідність, а говорить про ставлення до багатства. У першому посланні до Тимофія написано: «Корінь усіх бід — грошолюбство». Тобто у людини може бути достаток, але вона не повинна бути грошолюбцем. Святе Письмо каже, що у когось буде більше, а в когось менше. Але якщо люди вірують, то ті, хто має більше, діляться з тими, у кого достаток менший. Тобто вони не зав’язують це багатство на собі. Чому не можна тягнути на себе багатство? У Писанні сказано: все, що ми маємо, нам дав Господь. Ти можеш займатися бізнесом, іншою якоюсь діяльністю. І це добре для процвітання країни. Господь цього не відкидає. Але твоє ставлення до цього має бу ти правильним. Якщо твоє ставлення неправильне — ти жадібний або ж використовуєш гроші на щось погане, — звісно, це гріх. У мене є знайомий із Норвегії. У нього є завод, він багата людина, мільйонер. Але він живе у простому будинку. От так стоїть його будинок, а поруч — будинок його працівника. І вони не відрізняються. У них менталітет інший. Розумієте, річ навіть не у багатстві. Християнство змінює менталітет. Можна побудувати десятиповерхову віллу, дачу, будинок. Але навіщо, коли тобі

404 К А П Е Л А Н И :

Н А

С Л У Ж Б І

Б О Г У

І

У К Р А Ї Н І

У ЗОНІ АТО, ЧЕСНО К А ЖУЧИ, ВЗАГАЛІ НІХ ТО НЕ ДИВИТЬСЯ НА КОНФЕСІЮ. В ПРИНЦИПІ, ІЗ ЦИМ УСЕ НОРМАЛЬНО. І ВЗАГАЛІ, ПІСЛЯ РЕВОЛЮЦІЇ ГІДНОСТІ ХРИСТИЯНИ РІЗНИХ КОНФЕСІЙ ПОЧАЛИ ТРІШКИ ПО-ІНШОМУ СТАВИТИСЯ ОДИН ДО ОДНОГО, І ЦЕ ПРАВИЛЬНО: МИ ВСІ — ДІТИ БОЖІ, НАМ НЕМА ЧОГО ДІЛИТИ.

досить малого? Розумієте? Тобто саме по собі християнство справді змінює світогляд. Знаєте, на війні є такі короткі хвилини щастя, коли ми збираємося всі разом: розмовляємо, жарт уємо, проводимо якісь с лу жіння. Взага лі-то у протестантській церкві с лу жіння — це просто спілкування. В принципі, як і сказано у Писанні. І ми просто спілк уємося. Посидіти, поїсти, іноді якимись

405 Ж И Т О М И Р С Ь К А

Є В Р Е Й С Ь К А

М Е С І А Н С Ь К А

О Б Щ И Н А

смаколиками хлопців пригостити — там це вже велика радість, чесно кажучи. Є й інші моменти. Про них не завжди хочеться згадувати, але вони є. Це війна. Це хлопці, яких ти витягаєш поранених, без рук, без ніг. Або які вмирають у тебе на руках. Це твої друзі. Звісно ж, вони завжди в пам’яті. Війна завжди змінює людей. Люди, які потрапляють на війну, переоцінюють власне життя. Оскільки я був на війні раніше і є християнином, то завжди цінував життя в інших людях. Але я помічаю, що це все більше й більше в мені проявляється. Ти цінуєш життя. Ти радієш, коли хтось радіє. І коли ти йдеш по вулиці… Знаєте, контраст між передовою і мирною територією дуже великий. І коли хлопці повертаються, особливо з яскраво вираженим ПТСР, їм важко. Я вже пройшов цей посттравматичний розлад раніше, тому мені легше. Коли я повертаюся на мирну територію, чесно кажу чи, радію. Коли в Києві, Житомирі бачу на вулицях дітей — я радію, бо, слава Богу, ці діти сміються. Бо на війні я бачу так само багато дітей, які не сміються, які сидять по домах. Дітей, що знають, з якої зброї стріляють і куди бігти. Це діти війни. І це, звісно, страшно. І радісно, коли тут діти щасливі. Вони не знають війни. І дай Боже, щоб вони її не знали.

406 К А П Е Л А Н И :

Н А

С Л У Ж Б І

Б О Г У

І

У К Р А Ї Н І

407 М У С У Л Ь М А Н С Ь К А

Р Е Л І Г І Й Н А

Г Р О М А Д А

« М И Л І С Т Ь »

СЕРГІЙ ПУТІЛІН 1 9 6 6 Р О К У Н А Р ОД Ж Е Н Н Я . В І Й С Ь КО В И Й К А П Е Л А Н . І М А М , ГОЛ О В А М УС УЛ Ь М А Н С Ь КО Ї Р Е Л І Г І Й Н О Ї Г Р О М А Д И «МИЛІСТЬ» (М. Х АРКІВ). ПРИЙНЯВ САН ІМАМА У 1996 РОЦІ. С Л У Ж И Т Ь К А П Е Л А Н О М З 2 0 1 5 Р О К У І Д ОТ Е П Е Р. П РА Ц Ю В А В З Б І Й Ц Я М И Р ОТ И « К Р И М », М І Ж Н А Р ОД Н О ГО М И Р ОТ В О Р Ч О ГО Б АТА Л Ь Й О Н У І М Е Н І Ш Е Й Х А М А Н С У РА , Б І Й Ц Я М И - М УС УЛ Ь М А Н А М И Р І З Н И Х П І Д Р ОЗ Д І Л І В .

408 К А П Е Л А Н И :

Н А

С Л У Ж Б І

І

Б О Г У

І

У К Р А Ї Н І

слам* — результат мого духовного пошуку. Думаю, він відповідав способу життя, яким я жив, можливо, був близький за ментальністю. За радянських часів я був цілковитим атеїстом. Але потім зі мною стала відбуватися така трансформація. Я намагався зрозуміти, як улаштований світ: цікавився уфологією та інопланетянами, іншими якимись речами. Став розмірковувати про християнство. Та мені важко було прийняти поклоніння іконам. У 1996 році (я тоді жив у Москві) якось зайшов до бібліотеки і взяв почитати книжку про іслам. Хоча на той час усі книжки були з радянським ухилом, мені трапилася книга Абу Хаміда Аль-Газалі «Воскресіння наук про віру». З книги я мало що зрозумів (хіба третину), бо там була ісламська філософія. Але щось мене… Мабуть, це було те, що я шукав. Потім наважився піти до мечеті. Дивився, дізнавався, що та як. Взагалі існують певні рит уали прийняття ісламу. Зокрема, ти маєш при свідках оголосити про свою віру. Але того разу я був на самоті й сам для себе зрозумів, що я мусульманин. Потім став поволі в собі це розвивати, шукати. В ісламі взагалі не обов’язково змінювати ім’я. Але я захотів і змінив — тепер я Мурад. У мене є друг, який порадив мені прочитати повість Льва Толстого «Хаджі-Мурат». І вона мене надихнула. Я навчався у трирічній мусульманській школі. В ній я осягнув ази вчення, настанови віри. Бачте, становлення ісламу в Україні розпочалося десь із 2003 року. Тоді стали практикувати направлення для навчання за кордон. Мені на той час уже було більше 30 років (а в ісламські університети приймають, як правило, до 25), то можливості кудись поїхати не було. Тож мої знання — це здебільшого життєва практика. Також, звісно, проводяться навчання серед наших імамів, очільників мусульманських

*

Оригінальна мова інтерв'ю - російська.

409 М У С У Л Ь М А Н С Ь К А

Р Е Л І Г І Й Н А

Г Р О М А Д А

« М И Л І С Т Ь »

громад. Цим займається Всеукраїнська асоціація «Альраїд», центральний офіс якої знаходиться в Києві. Вони часто проводять семінари, своєрідні лікнепи. Я є главою мусульманської громади «Милість» міста Харкова. Вона входить до складу Духовного управління мусульман України «Умма». Загалом у Харкові живе багато мусульман. Бо це місто студентів, чимало з яких приїжджають з мусульманських країн. Також багато приїжджих мусульман працюють на місцевому ринку. А він дуже великий. Там можна побачити окремі ряди: пакистанці, афганці, кавказці… Туди заходиш і ніби потрапляєш на східний базар. У Харкові є шість місць, куди можна прийти помолитися. Але серед них лише одне, де є культова споруда, мечеть, — на вулиці Ярославській. Це мечеть історична. Її свого часу зруйнували більшовики. Там був цілий комплекс: власне мечеть, кімната для подорожніх, навчальні класи. Більшовики зруйнували її дощенту. І десь у 2006 році її відбудували на старому фундаменті. Громади також збираються для молитви в ісламських центрах. У середньому в нашій громаді на п’ятничну молитву може прийти близько півтори тисячі людей.

410 К А П Е Л А Н И :

Н А

С Л У Ж Б І

Б О Г У

І

У К Р А Ї Н І

У світському житті я займаюся бізнесом, за свою роботу імама коштів не отримую. Глава громади, імам — для мене це як громадська праця. Насправді ти маєш розуміти: якщо не ти будеш цим займатися, то хто? Адже мусульмани взагалі-то інертні. Чому? Тому що українське суспільство їх не приймає, не бажає з ними знайомитися. ІСЛАМ — ЦЕ РЕЛІГІЯ. ЦЕ ТАКИЙ САМИЙ ЗВ’ЯЗОК ІЗ БОГОМ, ЯКИЙ ВІН ДАВ ІУДЕЯМ, ХРИСТИЯНАМ. ЦЕ НЕ ЯК АСЬ ВИГАДК А, ЦЕ ЯК КОНСТИТ УЦІЯ ЖИТ ТЯ. І ВІДПОВІДНО ДО НЕЇ СЛІД ЖИТИ, ПРАЦЮВАТИ.

Сам я народився в Харкові, в районі ХТЗ. Це такий собі хуліганський район, «пролетарський» — кругом самі заводи. У 1970-х нам доводилося там виживати. Або ти маєш щось робити, щоб тебе визнали, або на тебе сядуть, як на віслюка. Треба було вибирати. Саме тоді прийшло розуміння: якщо ти щось робиш, значить, маєш це робити. Тоді відбувається якесь зростання: у дворі, на вулиці, в класі, у школі… Так само й в ісламі. Я розумію: якщо я, українець-мусульманин, не буду рухати вперед іслам… Не тому, що я хочу, аби всі українці стали мусульманами (хоч, може, це було б і добре). А хоча б для того, щоб люди дізналися, хто такі мусульмани, які вони. У нас, приміром, про мусульман судять за зовнішніми проявами. До мене в школу на навчання приходять хлопці — вивчати арабську мову, культуру. Якось сидить один і шкіриться. Каже: «Я взагалі асоціюю мусульман із приїжджими арабами, які ходять з дівчатами…» У таких людей від ісламу лише ім’я та прізвище. А іслам — це релігія. Це такий самий зв’язок із Богом, який Він дав іудеям, християнам. Це не якась

411 М У С У Л Ь М А Н С Ь К А

Р Е Л І Г І Й Н А

Г Р О М А Д А

« М И Л І С Т Ь »

вигадка, це як конституція життя. І відповідно до неї слід жити, працювати. І цим напрямом треба займатися. Значить, я маю це робити. У листопаді 2013-го ми їхали в Луганськ. Там збиралися імами з різних регіонів, там є мечеть. Я пам’ятаю як зараз, їхали ми з одним братом. Дорога засніжена, у нас Коран у машині. Ввімкнули радіо, чуємо: щось відбулося в Києві — студентів побили, ще щось. Наступного дня зранку ми всі зібралися на сніданок, там є спеціальне приміщення для трапезування. А хлопців зібралося дуже багато, у нас практично в кожному великому місті є община. Сніжне, Докучаєвськ, Донецьк, Макіївка… І з Києва також хлопці приїхали. Розказують, ми обговорюємо, як розгортатимуться події. Було таке відчуття, що аж повітря гуло. Мало щось бути. Наші збори тривали кілька днів, потім ми роз’їхалися. Люди в Києві продовжували виходити на площу, і в Харкові також. У Харкові протестувальники збиралися біля пам’ятника Шевченку. Ми, моя сім’я, відразу відгукнулися. Також і друзі мої, з якими я вечорами грав у футбол. Бувало, після того, як пограємо, разом ідемо на Майдан. Люди збиралися, ніби було все спокійно. Поки це не переросло у протистояння біля обладміністрації. Де стояв Ленін. З одного боку від нього були його прихильники, з іншого — стояв такий відкритий майданчик, з мікрофоном. Там був Жадан, були інші хлопці й дівчата. Коли протистояння вже переросло у фізичне, коли було захоплення ОДА, я бачив, як машинами, автобусами з Бєлгорода привозили російських протестувальників. Але, слава Богу, Харків росіянам на вдалося забрати. У нашому місті є військове училище, полігони. Наші війська почали маневри: вибухи, стрільби, танки пересуваються. До того ж Харківська область межує з Бєлгородською. Скажімо, від мого дому до кордону кілометрів 20–22. Взагалі межа міста закінчується, і за 13 кілометрів уже кордон. Така близькість… Ситуація була гостра, і невідомо, чим це могло закінчитися.

412 К А П Е Л А Н И :

Н А

С Л У Ж Б І

Б О Г У

І

У К Р А Ї Н І

І навіть тоді серед мусульман, і зокрема у нашій громаді, спостерігалися такі настрої: багато хто Росію сприймав як «старшого брата». Знаєте, у них спрацьовує генетична пам’ять, і вони ніби крізь викривлене скло бачать у Росії якогось захисника, помічника. Не розуміючи всієї прихованої стратегії, яка стоїть за вибудуваними Росією схемами і комбінаціями. В АТО МУСУЛЬМАНИ Є. ЇХ НЕБАГАТО, АЛЕ ВОНИ Є. Є ЗАГИБЛІ, ПОРАНЕНІ. Є ТАКІ, ЩО ВЖЕ ПОВЕРНУЛИСЯ ЗВІДТИ, А Є, Х ТО ПІДПИСАВ КОНТРАКТ І ЗАРАЗ СЛУЖИТЬ. АЛЕ ЗАЛИШАЄТЬСЯ ПРОБЛЕМА. І ПОЛЯГАЄ ВОНА В ТОМУ, ЩО НЕМАЄ РОЗУМІННЯ, ЩО МУСУЛЬМАНИ ТРОХИ ІНАКШІ, В ПЛАНІ ВИКОНАННЯ СВОЇХ РЕЛІГІЙНИХ ОБОВ’ЯЗКІВ. ЯКЩО ЛЮДИНА ЇХ ДОТРИМУЄТЬСЯ, ТО ЇЙ ТРЕБА НАДАТИ МОЖЛИВІСТЬ ПОМОЛИТИСЯ. А МИ МОЛИМОСЯ П’ЯТЬ РАЗІВ НА ДЕНЬ. МИ ВЖИВАЄМО ТРОХИ ІНШУ ЇЖУ.

Ми, мусульмани-українці, розуміємо менталітет українців — це наша нація, наш народ, це все для нас близьке. А етнічні мусульмани (араби, кавказці, татари…) є певною закритою групою. Тому що на них постійно чиниться тиск. Вони бояться, що їх можуть вигнати з країни чи позбавити ліцензії. Ви ж знаєте, у нас хабарництво, здирництво скрізь і всюди. І досі це все є. Тому вони звикли жити своїми групами, варячись у своєму просторі. Почалася війна, і ті, мусульмани, які пішли воювати, йшли якось окремо. Ми навіть не знали, хто куди подався. Йшли кримські татари, азербайджанці, чеченці, ще хтось — і всі якось тихо, самі по собі. Вийшло так, що один наш брат загинув, у 2015 році.

413 М У С У Л Ь М А Н С Ь К А

Р Е Л І Г І Й Н А

Г Р О М А Д А

« М И Л І С Т Ь »

Він лежав у лікарні імені Мечникова у Дніпрі, і звідти до нас звернулися щодо його поховання. А ми не просто ховаємо. Який би труп не був, ми його обмиваємо або протираємо. Потім змащуємо пахощами, загортаємо у спеціальну тканину, кафан. Після цього читається «Джаназа» — молитва за померлим, яку читають лише чоловіки. На цвинтарі викопується могила у певному напрямку і так далі. Тобто є такі у нас обряди. І от саме коли до нас звернулися щодо цього поховання, ми зрозуміли, що на фронті є мусульмани, і їм треба надавати можливість сповідувати свою віру, доправляти халяльні продукти, зокрема й м’ясо. Адже з хлібом та консервами багато не навоюєш. Десь наприкінці 2015 року ми зареєстрували Управління військового капеланства мусульман України (я його очолюю) і стали працювати. Але як «з’ясувалося», в нашій армії мусульман немає. І нам довелося їздити по зоні АТО і шукати їх. Шукали через соціальні мережі, розпитували через сарафанне радіо. Десь у лютому-березні 2016-го я познайомився з одним чоловіком, звати його Макс. Він зараз живе в Америці, а сам родом із Дніпра. Такий собі «громадянин світу». Він сам мене знайшов і запросив на школу капеланів. Її організовували протестанти. Десь тиждень тривали ці курси. Звісно, у протестантів є свої особливості, але все було толерантно. Під час цих курсів підійшов до мене один пастор, Валерій Ілліч (ми з ним досить близько зійшлися) і говорить: «Мураде, це наша спільна країна, ми робимо одну справу. На фронті є всі: і мусульмани, і християни… Якщо побачите когось із віруючих християн, спрямовуйте до нас. Коли ми будемо бачити мусульман — направлятимемо до вас». Потім ми взяли участь в акціях, пов’язаних із блокадою торгівлі з окупованим Кримом. Там зібралося багато священиків різних конфесій, ми обмінювалися телефонами, давали свої

414 К А П Е Л А Н И :

Н А

С Л У Ж Б І

Б О Г У

І

У К Р А Ї Н І

візитівки. І потім стали телефонувати мусульмани: то з 72-ї, то з 57-ї бригади: «Ось у нас був такий-то капелан. Він дав твій номер телефону. Алейкум салям! Як ти, що?» Так у нас поступово почала формуватися своєрідна картотека людей, яким була потрібна наша духовна опіка. По ходу ми познайомилися з Адамом Осмаєвим та Аміною Окуєвою. В зону АТО їздили на будь-чому, часом навіть на поїзді. А вони нам віддали свою машину. Назва у неї була — «крокодильчик». Машина така бойова, вона з 2014 рок у воювала, виходила з оточення, з-під Дебальцевого. Ми її перейменували на «дракончика», бо «літала». Кілька разів вона нас рятувала зі складних ситуацій. Якось ми були у Пісках і заїхали майже в Донецьк: проїхали всі блокпости, мало не потрапили

415 М У С У Л Ь М А Н С Ь К А

Р Е Л І Г І Й Н А

Г Р О М А Д А

« М И Л І С Т Ь »

до сєпарів. Але машина — джип — нас виручила: ми ярами, ярами… та й виїхали. Десь у 2017 році у нас з’явилася сестра — Оля Башей, позивний — «Кроха». Сама вона киянка, за освітою юрист. Невисока, маленька дівчина, але завзята — її називають «метр люті». Коли почався Майдан, а потім війна, вона приєдналася до парамедиків АСАП «Хотабич». Вони із самого початку їздили по місцях боїв і витягували поранених. Під час оборони Луганського аеропорт у потрібно було пої хати і вивезти звідти х лопців. Усі водії відмовлялис я, бо то була неминуча смерть. Вона плакала, умовляла: «Як же? Х лопці ж гину ть!» Один кавказець до неї підійшов, розпитав і погодився поїхати. Вони, слава Богу, поїхали і привезли

416 К А П Е Л А Н И :

Н А

С Л У Ж Б І

Б О Г У

І

У К Р А Ї Н І

поранених хлопців. І тоді вона у того кавказця питає: «Як це так вийшло, що ти не злякався?» А він відповідає: «Це моя віра дає мені сили». Вона потроху стала цікавитися і врешті прийняла іслам. Вона була радником замміністра оборони, нагороджена Орденом княгині Ольги. Хороша дівчина. І знаєте, Бог милостивий, він через неї відкрив нам більше можливостей. Ми стали оформлювати офіційні дозволи від Генштабу на поїздки на фронт. І виявляється, що в АТО мусульмани є. Їх небагато, але вони є. Є загиблі, поранені. Є такі, що вже повернулися звідти, а є ті, хто підписав контракт і зараз служить. Але залишається проблема. І полягає вона в тому, що немає розуміння, що мусульмани трохи інакші, в плані виконання своїх релігійних обов’язків. Якщо людина їх дотримується, то їй треба надати можливість помолитися. А ми молимося п’ять разів на день. Ми вживаємо трохи іншу їжу. Розумієте? А щодо бороди... Зараз, звісно, із цим проблем немає. А от на початку ми приїжджали до одного брата, що служив «на нулі», то він розповідав, що прямо на шикуванні від нього вимагали зголити бороду. Він, звісно, відмовився. У «Правому секторі» є рота «Крим». Очолював її легендарний командир Марлен Місіратов, з позивним «Татарин». Він двічі побував у полоні. Один раз йому вдалося втекти, а вдруге його обміняли. То я їздив до них у підрозділ і читав там лекції. Річ у тім, що під час спілкування мусульман і немусульман виникають моменти, які можуть спровокувати конфлікт чи негативне ставлення. І все через те, що люди не знають, якими є мусульмани. Я нещодавно хотів ук ласти контракт як капелан. А ле мусульман мало, і вони розкидані по різних підрозділах. Ми пропонували зібрати їх в один, та нам сказали, що формування відбувається не за релігійними чи іншими соціальними ознаками. Щоправда, є один, добровольчий, батальйон імені Шейха Мансура, то він складається переважно з мусульман. А загалом

417 М У С У Л Ь М А Н С Ь К А

Р Е Л І Г І Й Н А

Г Р О М А Д А

« М И Л І С Т Ь »

нам доводиться багато їздити, по всій лінії фронту. Нас п’ять-шість осіб, мусульманських капеланів, і ми взаємодіємо між собою. У Харкові нас кілька, у Києві також, є по одному в Краматорську та Сєвєродонецьку. Загалом ситуація для нас сприятлива. Хоча часом трапляються проблемні випадки. Буває так, що іноді не можемо знайти спільну мову з командуванням. Була у мене така історія. Я приїхав у Щастя, кажу комбату: «Хочу зайти подивитися, як живе наш брат». Він відповідає, що це секретна інформація. «Послухайте, ось у мене дозвіл з Генерального штабу, який дає мені право виконувати мою роботу. Я не буду нічого фотографувати. Ми помолимося. Проведемо п’ятничну молитву». І пояснюєш цьому солдафону: «Зрозумій, ми зараз побудемо у нашого брата. У нього ентузіазму, енергії додасться. Він тут «літати» буде!» Довелося телефонувати заступнику комбрига, і ледве вдалося це питання залагодити. А буває, приїжджаєш — тобі відразу пропонують і поїсти, й переночувати, і все інше. Загалом усе нормально. Їздимо, робимо свою справу. «На нулі» особлива атмосфера. Про що б ти не говорив, які б теми не зачіпав, все одно зрештою всі розмови зводяться до війни і сєпарів. Так, ми звісно, молимося, розповідаємо новини

418 К А П Е Л А Н И :

Н А

С Л У Ж Б І

Б О Г У

І

У К Р А Ї Н І

з мирної території, сидимо за одним столом і пригощаємо привезеними продуктами… Веселощі, хтось щось розповідає. А потім раз — і «вони такі-то», і сєпари, сєпари, сєпари… З особливим завзяттям я їжджу в батальйон імені Шейха Мансура. Тому що вони справді моляться, дотримуються. У них єдине місце, де є мечеть. Це така маленька кімнатка, де лежать килимки, все прибрано, чисто. Якщо окремі мусульмани служать або на блокпостах, або «на нулі», то вони також намагаються облаштувати місце для молитви. Приїжджаєш, скажімо, на передову, і там якийсь розвалений будинок, а підвал цілий. А в тому підвалі — кімнатка. Там прибрано, чисто, килимки. Лежить Коран, вони моляться, читають азан. Тобто все як годиться. Що цікаво, у мусульман немає ПТСР. Я маю на увазі, у тих, хто справді дотримується ісламу. Тому що мусульманин розуміє, для чого він на фронті. Якщо з ним щось станеться, він розуміє, чому це сталося. Якщо він щось втратить, це означає, що так мало статися. Якщо він загинув — значить, ця людина загинула на шляху до Всевишнього, тобто потрапить до раю. Це ті моменти, які стимулюють мусульманина. Знаєте, віруюча людина, яка розуміє, що є Бог і твоя доля визначена… А як ти маєш діяти у цьому житті, не знаючи, що тобі визначено? Один арабський полководець сказав: «Хоробрість не додасть мені життя, а боягузтво його не вкоротить». Тобто що б ти не робив, все одно — якщо тобі в сорок визначено, значить, у сорок... Чим же цікаве життя? Ти не знаєш, коли помреш, і ти маєш працювати й діяти. От вони справді працюють і діють. Хоча все це межує з пораненнями, зі смертями. Один священик сказав: «В окопа х невіру ючих людей не буває». Тобто там усі вірять. А ле… Коли ти, заховавшись за каменем, сидиш під обстрілом і тебе грузить — ти тоді віруєш і просиш у Бога. А коли критична ситуація минула, то у тебе ніби й віра минає. Ти тоді говориш: «Слава богу, я заховався за цим

419 М У С У Л Ь М А Н С Ь К А

Р Е Л І Г І Й Н А

Г Р О М А Д А

« М И Л І С Т Ь »

каменем, і туди не прилетіло». І при цьому забуваєш, хто тобі дав цей захист. Для мусульман, оскільки їх мало, дуже важливо бути разом. Коли вони гуртом, то вони вірять, що все від Всевишнього, що він їх захистив. І вони йому вдячні. Поодинці ж їм важко втримати свою віру. У МУСУЛЬМАН НЕМАЄ ПТСР. Я МАЮ НА УВАЗІ, У ТИХ, Х ТО СПРАВДІ ДОТРИМУЄТЬСЯ ІСЛАМУ. ТОМУ ЩО МУСУЛЬМАНИН РОЗУМІЄ, ДЛЯ ЧОГО ВІН НА ФРОНТІ. ЯКЩО З НИМ ЩОСЬ СТАНЕТЬСЯ, ВІН РОЗУМІЄ, ЧОМУ ЦЕ СТАЛОСЯ. ЯКЩО ВІН ЩОСЬ ВТРАТИТЬ, ЦЕ ОЗНАЧАЄ, ЩО ТАК МАЛО СТАТИСЯ. ЯКЩО ВІН ЗАГИНУВ — ЗНАЧИТЬ, ЦЯ ЛЮДИНА ЗАГИНУЛА НА ШЛЯХ У ДО ВСЕВИШНЬОГО, ТОБТО ПОТРАПИТЬ ДО РАЮ. ЦЕ ТІ МОМЕНТИ, ЯКІ СТИМУЛЮЮТЬ МУСУЛЬМАНИНА.

Звісно, для нас приклад — життя пророка Моххамеда. Прийшов один чоловік до пророка Моххамеда і каже: «Мій сусід хоче на мене напасти і забрати мою землю». Пророк Моххамед говорить: «Не віддавай йому». — «Але він буде зі мною воювати». Пророк мовить: «Воюй з ним». — «А якщо він мене вб’є?» — «Ти потрапиш до раю». — «А якщо я його вб’ю?» — «Він потрапить у пекло». Розумієте? Земля — це те місце, яке Всевишній дав людині для користування. Тобто це те, чим ви володієте. В ісламі кажуть, що є три речі, які супроводжують людину до могили: її сім’я, її майно та її справи. Дві з цих трьох речей повертаються, а одна залишається з ним. Тобто сім’я і майно повертаються, і з людиною після смерті залишаються тільки її справи.

420 К А П Е Л А Н И :

Н А

С Л У Ж Б І

Б О Г У

І

У К Р А Ї Н І

Земля — це твоє майно, яке Бог дав тобі, тому що ти її обробляєш, збираєш з неї урожай, годуєшся з неї, саджаєш дерева, будуєш дім. Це твоя земля. Незалежно від того, скільки у тебе її є. Тому в ісламі є поняття Батьківщини. Навіть якщо людина народилася, приміром, у халіфаті, а живе тут, то для неї це її земля, її батьківщина, яку вона має захищати. Був зі мною такий випадок. Поблизу КПВВ «Новотроїцьке» служив один араб. Ми до нього їздили, жили в нього майже тиждень. Там саме бої відбувалися. Він, як ми дізналися, закінчив Харківський медінститут і вирішив піти на фронт. Спочатку працював лікарем, а потім і в наряди став ходити, й інше. А сам він з Іраку. Я питаю у нього: «А чому ти пішов? Є українці-мусульмани, які не йдуть, а ти пішов». Він відповів: «Я вирішив, що маю

421 М У С У Л Ь М А Н С Ь К А

Р Е Л І Г І Й Н А

Г Р О М А Д А

« М И Л І С Т Ь »

захищати цю країну». Тобто у нього, мабуть, спрацював інстинкт справедливості. А справедливість взагалі є основою ісламу. В Україні живуть різні іноземці-мусульмани: студенти, бізнесмени, хтось тут одружився. Але зрештою кожен із них підсвідомо розуміє і говорить собі: «Я буду тут якийсь час, але вмирати поїду до себе додому. Тому що там моя земля». Так само і я розумію: якщо я кудись і поїду, то помру я тут. Це моя земля. Знаєте, я живу в гарній місцині, поряд із лісом. Так іноді дивлюся у вікно і думаю: «Святий Боже, як можна допустити, щоб хтось чужий т у т ходив, блукав, нав’язував свою волю? Це ж несправедливо».

Фото: Павло Березюк Юрій Білак Павел Боболовіч Володимир Болєстєв Ольга Вовк Едуард Гапич Сергій Дівеєв Олена Єрохіна Ірина Кабанова Неля Куцак Юрій Манько Олег Марінченко Роман Ніколаєв Анна Райська Дмитро Розмериця Дмитро Степанов Альберт Чувашов Центр досліджень визвольного руху та з особистих архівів і сторінок героїв книги в соцмережах

Публіцистичне видання

Капелани. На службі Богу і Україні Укладачі: Тетяна Ковтунович, Тетяна Привалко

Відповідальний редактор: Тетяна Ковтунович Літературний редактор: Тетяна Небесна Дизайн, верстка: Андрій Гончарук Фото на обкладинці: Павел Боболовіч

Український інститут національної пам’яті 01021, м. Київ, вул. Липська, 16 www.memory.gov.ua uinp@memory.gov.ua

Видавець Гончарук А.Б. Свідоцтво про внесення суб’єкта видавничої справи до Державного реєстру видавців, виготовлювачів і розповсюджувачів видавничої продукції: серія ДК, No 4958 від 18.08.2015 р.

Підписано до друку: 7.11.2019 р. Формат 70х100/16. Ум. друк. арк.: 34,45 Друк: офсетний. Гарнітура: Bandera Text, ZionTrain Hаклад: 2000 прим. Замовлення: 9751

Друк: ТОВ «ПЕРШИЙ ПОЛІГРАФІЧНИЙ ЦЕНТР» Київ, Межигірська, 82–А Свідоцтво про внесення до державного реєстру виготовників: серія ДК, No 2328

Printed in Ukraine