Постколоніальний синдром by K.I.S. Publishing

Mikola Rjabtschuk, einer der brillantesten Publizisten der Ukraine. Eduard Steiner, Die Presse, Wien, 27.11.2009 Микола Рябчук конструює свої тексти дуже вправно й цікаво. В певному сенсі його есеї нагадують гру в шахи, де кожен наступний крок (поворот думки, аргумент, приклад) є не випадковістю чи такою собі поетичною прикрасою, а радше елементом продуманої стратегії захоплення уваги. Роксоляна Свято, Літакцент, №2, 2008 Микола Рябчук пішов із літературної критики, за чим можна щиро шкодувати. Але водночас він створив нову якість політичної есеїстики, де енциклопедична обізнаність у спеціальній політологічній літературі сусідить із розмаїттям критичних технік... Власне, він створив новий жанр — науково-популярну політологію, науковість якої потверджено солідним індексом цитування у західних публікаціях, а популярність — швидко спродуваними накладами його книжок. Костянтин Родик, Україна молода, 27.06.2009 Хотелось бы, конечно, посмотреть, куда все пойдет, чем закончится. Научный взгляд на прошлое, настоящее и будущее Украины известен. Лучше всех, с моей точки зрения, его представляет Микола Рябчук, наиболее зрелый наблюдатель и участник событий (украинский публицист, исследователь национальной идентичности). Креольское государство, судьба которого решится в борьбе… Анатолий Стреляный, Комсомольская правда в Украине, 19.08.2010

Микола Рябчук Пoстколоніальний синдром. Спостереження — К.: «К.І.С.», 2011. — 240 с. ISBN 978-966-2141-66-5 Книжку присвячено процесові емансипації новочасної української нації із домодерної «уявленої спільноти» — так званого «руського міра». Політичні проблеми, пов’язані з колоніалізмом та його спадщиною, розглядаються у тісному зв’язку з проблемами культурними та психологічними. Компетентний, проникливий погляд на непрості явища у поєднанні з легкістю, ба навіть захопливістю публіцистичного викладу роблять книжку привабливою як для фахівців, так і для всіх, хто цікавиться пост- чи неоколоніальними проблемами сучасної України.

Вежа московського Кремля із курантами, котрі відраховують останні окупаційні години на тлі-тілі герба нової України – таким був задум першоквітневого жарту, виконаного технікою ліногравюри у далекому 1989 році. Кількасот естампів розійшлися Львовом, Києвом, Харковом та іншими містами тодішньої УРСР... Юрій Кох

Видавництво «К.І.С» входить до «Книгоспілки» www.libra.in.ua

ISBN 978-966-2141-66-5

Ця книжка задумувалася як збірка культурологічних нарисів, присвячених складному процесові емансипації новочасної української нації із домодерної «уявленої спільноти», котру дехто окреслює як «руський мір» і котру можна за аналогією з мусульманським світом називати такою собі православно-східнослов’янською «уммою». Власне, подібна духовна спільнота — Pax Christiana — iснувала в середньовіччі й на Заході, проте там вона, внаслідок секуляризації та постання новочасних націй-держав, перестала бути визначальною для ідентичнoсті індивідів, поступившися місцем ідентичностям національним, громадянським і перетворившись на явище радше культурно-історичне, ніж актуально політичне (як, скажімо, в часи хрестових походів). У Росії тим часом східнохристиянська духовна спільнота — Pax Orthodoxa — була одержавлена у XVIII столітті й політизована, сплавлена в одне ціле з російським імперським організмом. Це допровадило, з одного боку, до своєрідної сакралізації та міфічної трансценденталізації імперського організму, а з іншого — перетворило суто духовну «руську» (православну) спільноту на державно-політичну «російську». Прийняття Московією самоназви «Росія» за аналогією до «Русі» спричинило не просто термінологічну плутанину, а й забезпечило сплавлювання в одне цілком різних явищ. Трагедія українців як потенційної нації полягала не в тому, що Росія беззастережно привласнила собі «Русь», а отже й Україну, як частину своєї історичної спадщини, а в тому, що вона привласнила собі також Pax Orthodoxa, причому не просто привласнила, а беззастережно себе з ним ототожнила. Для домодерного народу, яким у XVII–XVIII ст. були українці, з характерним для того часу переважанням церковно-релігійної ідентичності над національною, така підміна мала далекосяжні і досить фатальні наслідки.

Пoстколоніальний синдром

Втім, підміна була не менш фатальною і для самих росіян-московитів, оскільки інституціалізувала домодерне, середньовічне, по суті, явище, ускладнюючи тим процеси секуляризації, демократизації, формування новочасної національної ідентичності та громадянської самосвідомості і, відповідно, громадянських чеснот. «Умма» й досі гальмує не тільки національну емансипацію, а й емансипацію політичну — перетворення покірних підданих на свідомих своїх прав та обов’язків громадян. Без подолання «умми» ні українцям, ні росіянам не вдасться здійснити повноцінної модернізації, себто створити у себе розвинене громадянське суспільство і правову демократичну державу. Оскільки виокремлення з «умми» для українців є проблемою не лише зовнішньою, а й внутрішньою, до книжки увійшли нариси, що стосуються не тільки українськоросійських, а й українсько-українських (українсько«креольських») відносин; статті присвячено не так політичним проблемам, пов’язаним із колоніалізмом та його спадщиною, як — насамперед — проблемам культурним (у найширшому значенні того слова) та психологічним. Пропоновані тексти писалися впродовж майже двох десятиліть — як реакція, здебільшого полемічна, чи, принаймні, діалогічна, на цілком конкретні події, тексти та явища. Це, зрозуміло, робить книжку дещо мозаїчною, позбавляє її належної монографічної цілісності, але, припускаю, компенсує ці вади конкретикою, наочністю та жвавістю есеїстичного викладу, яких часто бракує суто теоретичним працям. Пропонована книжка — це, звісно, лише вступ, чи, як казали колись, «причинки» до подальших постколоніальних досліджень, зокрема і в суворіших «монографічних» формах, до яких нова — неоколоніальна — ситуація в Україні, на мій погляд, виразно спонукає. Принагідно хочу подякувати всім виданням, згаданим у кінці цієї книжки, які дозволили передрук уміщених тут, здебільшого малодоступних уже, нарисів. А також — Упсальському центру російських та євразійських студій (UCRS), завдяки якому мені вдалося знайти місце й час завершити цю роботу.

Дискурси 1. «У ліжку зі слоном» . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 8 2. Імперія як дискурс. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 15 3. Петлюра і «петлюрівщина»: між героїзацією та демонізацією. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 41 4. Степан Бандерa як культурний герой. . . . . . . . . . . . . 51 5. Спадщина, від якої варто відмовитись. . . . . . . . . . . . 69 6. Література обложеної фортеці. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 78 Комплекси 7. У пошуках «українського Маркеса». . . . . . . . . . . . . . 96 8. Про грішне й праведне. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 103 9. Постколоніальний синдром. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 121 10. Критика за п’ятою графою . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 129 11. Українська піч у Провансі. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 137 12. Парад правописних суверенітетів . . . . . . . . . . . . . . . 146 Ідентичності 13. Гоголь і війна ідентичностей. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 14. На захист «ясиру»: денаціоналізація як психологічна проблема. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 15. То хто ж ці люди?. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 16. «Двомовність»: a la Russe чи a l’Europeenne?. . . . . 17. Спокуса «третього шляху». . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 18. Патріарші візити як дзеркало креолізації. . . . . . . . 19. Від спільноти підданих до суспільства громадян. .

174 191 202 209 218 223 228

Покажчик першопублікацій. . . . . . . . . . . . . 233 Персональний покажчик. . . . . . . . . . . . . . . . 235

Пoстколоніальний синдром. Дискурси

1 «У ліжку зі слоном»

Канадський прем’єр-міністр П’єр Трюдо прирівняв свого часу континентальне сусідство своєї країни зі Сполученими Штатами Америки до нелегкого спання в одному ліжку зі слоном. «Хоч би якою лагідною та приязною була тварина, — сказав він 1969 року у Вашинґтонському пресклубі, — ви не зможете не відчути кожного її поруху». Українцям випало ще складніше сусідство, оскільки той «слон», із яким вони ділять континентальне ложе, ніколи не був ані надто лагідним, ані, зрештою, приязним до них як до окремої нації. Самі росіяни, щоправда, досить часто й охоче говорять про свою любов до України та українців, згадують свої різноманітні українські зв’язки та корені, і навіть заводять яку-небудь українську народну пісню на підтвердження своєї симпатії та компетентності. В цьому сенсі вони начебто кардинально відрізняються від поляків, котрі ставляться до українців найчастіше з пересторогою, вираховують їм усі історичні кривди й конфлікти і ставлять їх досить низько в усіх соціологічних опитуваннях, покликаних з’ясувати ставлення різних народів одне до одного. А проте для багатьох українців польська неприязнь парадоксальним чином набагато прийнятніша, чи, принаймні, стерпніша, за російську «любов». Річ у тім, що поляки, навіть не «люблячи» українців, визнають їх рівними собі — принаймні у тому сенсі, що вважають їх іншим, окремим на-

«У ліжку зі слоном»

родом, хай навіть із тих або тих причин малосимпатичним. Росіяни натомість вважають українців, як правило, підвидом росіян і, в цьому сенсі, «люблять» самих себе — такий собі імперський міф, із яким українці насправді не бажають мати нічого спільного. Польська «неприязнь», умовно кажучи, закорінена у реальності і таким чином може бути змінена — через нелегкий, а все ж конструктивний діалог. Російська «любов» закорінена у віртуальності і ніякого діалогу не передбачає — лише сліпий послух. Із постколоніального погляду, російсько-українські стосунки можна порівняти до взаємин Робінзона Крузо із П’ятницею: кожен Робінзон «любить» свого П’ятницю — але лише доти, доки П’ятниця приймає накинуті йому правила гри й визнає колоніальну субординацію та загальну зверхність Робінзона й Робінзонової культури. Як тільки П’ятниця надумує збунтуватися — оголосити себе суверенним і рівним Робінзонові, а свою культуру — самоцінною й самодостатньою, — він стає найбільш зненавидженим Робінзоновим ворогом. Такий П’ятниця апріорно оголошується «ненормальним» — «буржуазно-націоналістичним» запроданцем, якому місце в тюрмі, або «национально озабоченным» девіантом, якому місце у божевільні. «Нормальний» П’ятниця — це той, котрий покірно приймає Робінзонові обійми, «ненормальний» — котрий вважає їх надмірними/збоченськими/принизливими і намагається з них вирватися. Хоч як це сумно, але росіяни, як правило, попри гучні декларації, не люблять реальної України й намагаються її всіляко марґіналізувати у своїй свідомості, оскільки вона заперечує ту віртуальну Україну, яку вони собі вигадали і яку справді люблять як самих себе, як частку своєї імперської ідентичності, — таку собі вічно «поющую и пляшущую Малороссию», позбавлену надмірної інтелектуальності і власного політичного хребта. Кілька років тому мені випало бути свідком забавного і, на свій лад, повчального епізоду на зустрічі редакто-

Пoстколоніальний синдром. Дискурси

рів східноєвропейських культурних часописів. Кожен із нас мав можливість представити там своє видання, тож моя кирилична «Критика», природно, привернула увагу колеґмосквичів. Вони довго її гортали із суперечливими, як мені здалося, почуттями. З одного боку, часопис їм як професіоналам явно подобався; з іншого боку, їм як росіянам нелегко було погодитися, що українці можуть зробити інтелектуальний продукт не гірший, якщо не кращий від їхнього. Нарешті їм пощастило знайти пояснення виявленій аномалії, натрапивши у редакційних реквізитах на згадку про те, що «Критика» співпрацює з Українським дослідним інститутом Гарвардського університету. «Я так и знал, что это американское!» — радісно вигукнув мій московський колеґа. Його міфічний світ, який трохи був захитився під натиском дійсності, знов повернувся на тверді підвалини. П’ятниця у цьому міфічному світі не може зрівнятися з Робінзоном. Хіба що йому допоможе інший Робінзон — наприклад, американський. Я ще не знав тоді, що за кілька років ця сама логіка повною мірою проявиться під час та після Помаранчевої Революції. Її, як ми тепер знаємо, український П’ятниця, на думку більшості росіян, зробив не для власної свободи та гідності, а лише за намовою західних Робінзонів — на шкоду Робінзонові російському. Віртуальність російських уявлень про Україну — на жаль, не єдиний наслідок тривалих колоніальних взаємин між двома народами та інтенсивної імперської міфотворчості. Дослідники постколоніалізму стверджують, що колонізований етнос поступово засвоює, інтерналізує неґативний образ самого себе (self-image), який йому нав’язують колонізатори. Аборигени вимушено приймають цілу систему чужих і принизливих уявлень про себе як про «варварів», «недолюдей», «примітивів», носіїв «хаосу». Їхній «космос» руйнується і деґрадує під тиском неґативних (авто)стереотипів і вони справді стають носіями нав'язаного їм «хаосу», з якого мають лише один вихід — асиміляцію й інтеґрацію в «космос» колонізаторів, у чужу

«У ліжку зі слоном»

і, по суті, ворожу, неприхильну до них цивілізацію, або ж — мусять і далі сповняти накинуту їм «хтонічну», «деструктивну», «недолюдську» роль («быки», «кугуты», «рогули», «колхоз» тощо). Україна, однак, принципово відрізняється від колонізованих країн Азії, Африки та Америки тим, що відмінність між панівною й підлеглою групою мала тут мовнокультурний, а не расовий характер. Чорною шкірою для українців завжди була їхня «рабська», «колгоспна» мова; змінивши цю мову на «білу», російську, українці могли зробити яку-завгодно кар'єру в Російській, а згодом Совєтській імперії. За етнічною ознакою вони практично не дискримінувалися, оскільки традиційно вважалися різновидом того самого російського народу — якщо тільки не наполягали на своїй принциповій відмінності від росіян. Мова якраз і була головним, коли не єдиним виявом такої відмінності; зрозуміло, що підозрілими вважалися лише ті українці, котрі свідомо намагалися зберегти цю відмінність, попри тиск довколишнього російськомовного середовища і здобутої ними переважно російськомовної освіти. Сільські, малоосвічені українці небезпечними не вважалися; навпаки, їхня вбога, засмічена русизмами мова слугувала яскравим підтвердженням загальної нікчемності й безперспективності україномовного світу. На цьому тлі нечисленні україномовні інтеліґенти в містах виглядали справді «национально озабоченными», себто акцентуйованими особами, гідними в кращому разі поблажливо-співчутливої усмішки, а в гіршому — примусового лікування або ув'язнення. Мало хто наважувався розмовляти «чорною» мовою, всі хотіли бути «білими» — як Майкл Джексон. Хрестоматійною стала репліка одного із свідків на процесі Василя Стуса — видатного поета, перекладача Рільке і Гельдерліна, що отримав 8, а потім 15 років ув'язнення та заслання за свою творчість і правозахисну діяльність, і врешті загинув 1985 року в концтаборі. Свідок стверджувала,

Пoстколоніальний синдром. Дискурси

що Стус — справжнісінький «націоналіст», бо розмовляв із нею виключно українською мовою. Прямолінійний зв'язок між розмовлянням по-українськи та політичною неблагонадійністю («буржуазний націоналіст», як і «сіоніст», за совєтських часів був не лише небезпечним ідеологічним ярликом, а й важким кримінальним звинуваченням) сформувався на підсвідомому рівні практично в усіх громадян. Пригадую й сам щирий подив моєї сусідки («хохлушки», за її власним визначенням) десь року 1986-го, коли вона раптом почула, що ми з дружиною розмовляємо не лише між собою, а й із дитиною по-українськи: «Зачем же вы ребенку жизнь калечите?!..» — вигукнула вона не так осудливо, як співчутливо. Вона мала по-своєму рацію; навіть не знаючи долі Стуса та інших «націоналістів», можна легко було передбачити всі життєві випробування, які випадуть на долю нерозважливо україномовної дитини в аґресивно російськомовному середовищі. Я й досі не певен, чи не чинили з дружиною безвідповідально, ба навіть еґоїстично, вплутуючи безневинне дитя у наш безнадійний український проект. На своє виправдання можу лише сказати, що й тоді, як і тепер, я не був прімордіалістом і не ставив під сумнів права кожного вільно собі вибирати мову, ідентичність, місце проживання чи громадянство. Але ж ішлося тоді зовсім не про вибір, а про капітуляцію — перед імперським хамством, ґвалтом і намаганням усім нав’язати єдино «правильну» мову, культуру, ідентичність, ідеологію. Ми, як могли, опиралися тому ґвалтові. Ми мстились Імперії як могли — вивчаючи інші мови й читаючи інші, не санкціоновані Імперією, книжки. «Ребенок» наш, зрештою, виріс, закінчив соціологію, вивчив десяток мов, якими спілкується зі своїми незліченними друзями по цілому світі і, схоже, не нарікає поки що на своє «покалічене» україномовністю життя. Але я знаю також, що її доля є радше винятком, аніж правилом. Я знаю, що для більшості українців, народжених на селі чи в малих містечках, добра освіта є здебільшого неприступною, як і

«У ліжку зі слоном»

добрі книжки, музеї, театри, добрі заробітки і канали комунікації, широкі — формальні і неформальні — суспільні зв’язки. Я знаю, що для більшості українців, починаючи з ХІХ століття, урбанізація означала, як правило, русифікацію, себто політично безпечнішу й психологічно комфортнішу асиміляцію у панівну — імперську — мову й культуру. Я знаю, зрештою, що драматичний розрив між якістю міського та сільського життя фатально поглибився в СССР системою колгоспного покріпачення, себто фактичною ґеттоїзацією україномовного населення в рамках своєрідної «внутрішньої колонії», такого собі «третього світу», одна з функцій якого — забезпечувати урбанізований «перший» (російськомовний у нашому випадку) світ дешевою робочою силою на всілякі непрестижні, з погляду міського населення, роботи. Саме сільські українці (вчорашні рабиколгоспники) виконують у великих містах приблизно ту саму функцію, що вихідці з «третього світу» в містах Західної Європи й Америки: вивозять сміття, підмітають вулиці, працюють чорноробами на будівництві тощо. Тому я не маю ні слова докору щодо цих людей, як і до своєї сусідки, котра далекого 1986-го робила нам із дружиною зауваження й відчайдушно намагалася вберегти принаймні власних дітей від небезпечної україномовності. Колоніальна спадщина в Україні є досить важкою — ще важчою навіть, ніж комуністично-тоталітарна. Неґативний self-image і комплекс неповноцінності — це лише один бік медалі. Другий бік, пов’язаний із тим-таки комплексом неповноцінності, — це гіпер-позитивний self-image, меґаломанське поширення географічних меж свого етносу, гіперболізація його культурної унікальності та вигадування щонайглибших історичних коренів. Якщо неґативний автостереотип українців відбиває суто імперське уявлення про них як про «хохлів», «малоросів», провінційний «різновид» росіян, то гіпертрофовано-позитивний автостереотип проголошує росіян «зіпсутим», «татаризованим» різновидом русичів-українців, натомість самих українців робить нащадками архидревніх скіфів, що жили на теперішніх

Пoстколоніальний синдром. Дискурси

українських землях задовго до появи на них слов’ян, або й нащадками доісторичних трипільців, цивілізація яких над берегами Дніпра зникла понад 30 тисяч років тому. Травмована колоніалізмом свідомість схильна всіляко перебільшувати не лише колоніальні травми, а й сьогоденні загрози. Українцям нелегко буває вибратися з чорнобілого світу, жорстко поділеного на «своїх» і «чужих»; відчуття «обложеної фортеці» часом істотно обмежує їхню здатність до саморефлексії, самокритики й самоіронії; стан загроженості й підвищеної мобілізації ускладнює можливості вільного і відвертого діалогу. Постколоніальне суспільство потребує певної психотерапії — як потребують її всі жертви зґвалтування, тривалого приниження чи іншого травматичного досвіду. Стереотипи не можна цілковито знищити, оскільки вони є неодмінною складовою процесу пізнання, його, сказати б, початковим, найпростішим, найпримітивнішим етапом. Їх, однак, можна деконструювати і таким чином знешкодити їхній потенційно руйнівний ідеологічний заряд. Українська культура двох останніх десятиліть, схоже, ефективно виконує цю деконструктивістську функцію, викриваючи обмеженість як колоніальної, так і антиколоніальної точок зору, і протиставляючи їй відкритіший і вільніший підхід, що його професор Марко Павлишин називає «постколоніальним». Ця зухвала понадпартійність досить часто наражає молодих українських інтелектуалів на гострі атаки з обох боків — українсько-націоналістичного та російсько-імперського. А проте саме вона відкриває можливості ігрового, в дусі Помаранчевої Революції, зняття конфронтації і навіть віднайдення певних переваг у безнадійно незручних, здавалося б, ситуаціях — на зразок описаної кілька десятиліть тому П’єром Трюдо.

Покажчик першопублікацій

233

Покажчик першопублікацій

Дискурси 1. «У ліжку зі слоном». — «Дзеркало тижня», №21, 2005; http://www.dt.ua/3000/3680/50185/ 2. Імперія як дискурс. — «Критика», №9, 2002. 3. Петлюра і «петлюрівщина»: між героїзацією та демонізацією. — В основу статті покладено доповідь, виголошену 25 листопада 2004 р. в Парижі на конференції, присвяченій 125-літтю з дня народження С.Петлюри. Опубліковано в збірці конференційних матеріалів. 4. Степан Бандерa як культурний герой. — Перероблений варіант англомовного нарису «Bandera’s Controversy and Ukraine’s Future», «Russkii vopros», №2, 2010; http://www.russkiivopros.com/?pag=one&id =315&kat=9&csl=46 5. Спадщина, від якої варто відмовитись. — «Столичные новости», №30, 1999. 6. Література обложеної фортеці. — «Dekada literacka», №10, 1998; http://www.dekadaliteracka.pl/index. php?id=1842

234

Пoстколоніальний синдром

Комплекси 7. У пошуках «українського Маркеса». — «Критика», №1, 1998. 8. Про грішне й праведне. — «Сучасність», №7, 1993. 9. Постколоніальний синдром. — «День», №12, 1996. 10. Критика за п’ятою графою. — «День», №165, 1998; http://www.day.kiev.ua/112992/ Повніша версія — «Березіль», №11–12, 1999. 11. Українська піч у Провансі. — «Літературна Україна», №42, 1996. 12. Парад правописних суверенітетів. — «Kритика», №12, 2002.

Ідентичності 13. Гоголь і війна ідентичностей. — «Українська культура», №7, 2007. 14. На захист «ясиру»: денаціоналізація як психологічна проблема. — «День», №4, 1997; http://exlibris.org.ua/ riabczuk/r14.html 15. То хто ж ці люди? — «Критика», №7–8, 2009. 16. «Двомовність»: a la Russe чи a l'Europeenne? — В основу статті покладено доповідь, виголошену на V культурологічних читаннях пам’яті Володимира Подкопаєва в Українському центрі культурних досліджень 1 червня 2007 р. Опубліковано у збірці конференційних матеріалів. 17. Спокуса «третього шляху». — «Українська культура», №7, 2008. 18. Патріарші візити як дзеркало креолізації. — «Kраїна», №30, 2010. 19. Від спільноти підданих до суспільства громадян. — «Zaxid.net», 30.08.2010.

Персональний покажчик

235

Персональний покажчик

Абуладзе, Тенґіз 99 Авербах, Еріх 127 Аделаджа, Сандей 224 Азаров, Микола 156 Айхман, Адольф 196 Алєксандр II 58 Аміреджібі, Чабуа 99 Андрухович, Юрій 20, 35, 37, 82, 83, 96, 97, 108, 111, 116, 120, 128 164, 165, 169, 198, 230 Аненков, Павєл 33 Антоновичі, Тетяна та Омелян 164 Арендт, Гана 196 Арістотель 229 Ахматова, Анна 143 Ахмедінеджад, Махмуд 228 Бабель, Ісаак 70 Багрій, Романа 143 Бажан, Микола 74, 140 Базилевський, Володимир 138-141, 144 Бандера, Володимира 55 Бандера, Степан 43, 51-65, 67-68

Барт, Ролан 159 Бахтін, Міхаїл 105, 135 Бекет, Семюел 116 Бен-Ґуріон, Давид 67, 68 Бен-Зогар, Майкл 68 Бестужев-Марлінський, Алєксандр 17, 26 Бєлінський, Вісаріон 26, 28, 32, 33, 38, 84, 85, 106, 130, 135, 176, 186, 192 Бєляєв, Володимир 56 Бондар, Андрій 229 Брежнєв, Лєонід 43, 44, 50 Бродський, Іосіф 33, 39, 193 Бузина, Олесь 39 Булґаков, Міхаїл 33, 34, 36-38, 48, 82 Бунін, Іван 33 Бухарін, Ніколай 72 Буш, Джордж 220 Ваннер, Кетрін 41, 50 Вашингтон, Джордж 67 Вебер, Юджин 177 Верґілій (Публій Вергілій Марон) 180

236 Вернадський, Володимир 20, 119, 121, 122 Винниченко, Володимир 36, 43, 47, 113 Висоцький, Владімір 123 Віктюк, Роман 99 Вінграновський, Микола 108, 118 Владислав I (Локєтек) 57 Вознесенський, Андрєй 123 Волерстайн, Імануїл 221 Вольтер, Марі Франсуа Аруе 127 Воробйов, Микола 108 Ворхол, Енді (Андрій Вархола) 99 Габрусевич, Іван 58 Геґель, Ґеорґ Вільгельм Фрідріх 170 Гельдерлін, Фрідріх 11 Гантінґтон, Семюел 219 Гемінґвей (Хемінґуей), Ернест 123 Герасим’юк, Василь 108, 128 Гехтер, Майкл 19 Гирич, Ігор 50 Гоголь, Микола (Ніколай Ґоґоль) 26, 28, 30, 31, 37, 48, 79, 106, 122, 174-190, 206, 208, 234 Голобородько, Василь 108 Голоскевич, Григорій 149, 166 Гончар, Олесь 37, 93 Гончаренко, Надія 50 Гордасевич, Галинa 53, 56, 57, 59, 60

Пoстколоніальний синдром Грабович, Григорій (Джордж) 31, 116, 131, 141-143, 148, 150, 153, 165, 184, 188 Грабович, Оксана 22 Грицак, Ярослав 66, 68, 157 Гриценко, Олександр 15, 38, 50, 68, 108, 116, 196 Грох, Мирослав 182 Грушевський, Михайло 43, 44, 47, 50, 220 Гуцало, Євген 193, 196, 197 Ґомбрович, Вітольд 142 Ґорький, Максім 57, 70, 71, 119 Дацюк, Сергій 131 Деріда, Жак 142, 143, 145 Деркач, Андрій 156 Деркач, Леонід 156 Дєржавін, Ґавріїл 110 Джексон, Майкл 11, 83 Джонс, Річард 141 Джонґ, Еріка 82, 131 Дзєржинський, Фєлікс 66 Дзира, Ярослав 143 Дзюба, Іван 104, 196 Дивнич, Вадим 146-150, 153, 157, 165, 166, 168, 171 Діброва, Володимир 70, 116, 142 Довженко, Олександр 99 Долґорукий, Іван (князь) 29, 30 Долженкова, Інна 131 Домонтович (Петров), Віктор 37, 113 Достоєвський, Фьодор 119 Драч, Іван 108, 126 Дубас, Олексій 50 Дусова, Жанна 131

Персональний покажчик Еліот, Томас Стернз 116 Єкатєріна ІІ (Вєлікая) 66 Єрофеєв, Вєнєдікт 82 Єсєнін, Сєрґєй 119 Єфремов, Сергій 174, 175, 177181, 185 Жаботинський, Володимир 136, 146 Жданов, Aндрєй 70, 71, 77 Желябов, Андрій 58 Жиріновський, Владімір 223 Жолдак, Андрій 128 Жулинський, Микола 152, 155, 156 Забужко, Оксана 39, 80, 82, 108, 116, 129-132, 134, 196 Затулін, Константін 223 Зеров, Микола 37, 113 Зємляной, Сєрґєй 39, 80, 129135 Івченко, Валерій 99 Ільницький, Олег 185, 187 Ільф, Ілья 71 Ірванець, Олександр 39, 40, 78, 79, 83, 92 Калинець, Iгор 108 Камінґс, Едвард Естлін 116 Капелер, Андреас 18 Карманський, Петро 36 Каролінґи, династія 57 Карцев, Роман 159 Квітка-Основ’яненко, Григорій 26, 31, 37 Кемпбел, Джозеф 45, 50, 53, 68 Кибальчич, Микола 58 Кириленко, Іван 71 Кім Чен Ір 228

237 Кінґ, Стівен 87 Кіплінґ, Редьярд 136 Кіріл (Ґундяєв), патріарх 223, 226, 227 Кіров, Сєрґєй 66, 72 Кісь, Роман 193 Клен, Юрій (Освальд Бурґгардт) 113 Климишин, Микола 58 Коен, Ганс 183 Колесніченко, Вадим 229 Колумб, Христофор 67 Конвіцький, Тадеуш 82 Коновалець, Євген 57, 59 Корнілов, Володимир 229 Косаренко, Василь 196 Косинка, Григорій 72 Костенко, Ліна 141 Котляревський, Іван 31, 37, 108-110, 115, 116 Кочерга, Ольга 165 Кравченко, Юрій 156 Кравчук, Леонід 43, 78, 161, 171 Крісті, Аґата 96, 99 Крот, Юрій 103-106, 108, 109, 111-115, 117, 118, 120 Кулик, Володимир 147, 149, 151-153, 155, 157-160, 162166, 169, 170, 196 Кулик, Іван 71, 72, 74, 75 Куліш, Микола 37, 72, 98, 113 Куліш, Пантелеймон 108 Куняєв, Станіслав 25 Курас, Іван 147, 153, 154, 156 Курков, Андрій 38 Кучинський, Володимир 128

238 Кучма, Леонід 39, 43, 150, 152156, 161, 163 Кушнарьова, Марія 50 Кюстен, Адольф де 27 Лазаревський, Михайло 116 Ле (Мойся), Іван 73, 74 Леві-Строс, Клод 142, 143 Левченко, Mикола 189-190 Лєонтьєв, Міхаїл 39 Лєрмонтов, Міхаїл 17, 26 Лєнін, Владімір 57, 58, 66, 134, 147, 169, 195, 220, 222 Лисенко, Тимофій 144 Литвин, Сергій 50 Лишега, Олег 108, 116, 128 Лімонов, Едуард 191 Ліндгайм, Ралф 15 Ломоносов, Міхаїл 110 Лоуренс, Дейвід Герберт 116 Лук’яненко, Левко 126 Луцький, Джордж (Юрій) 15, 182 Любченко, Аркадій 72 Лякан, Жак 143 Мазепа, Іван 28, 30, 48, 91 Малінковіч, Володимир 38 Малкович, Iван 108 Мао Цзедун 222 Маркевич, Микола 186 Маркес, Ґабріел Ґарсія 96, 99 Маркс, Карл 144, 147, 222 Марплз, Дейвід 68 Масол, Віталій 154 Махно, Нестор 43 Маяковський, Владімір 39, 119, 143 Медвєдєв, Дмітрій 223

Пoстколоніальний синдром Мельник, Андрій 60 Микитенко, Іван 72 Мілош, Чеслав 120 Міхновський, Микола 56 Молотов, Вячеслав 204 Мороз, Олександр 161 Москалець, Костянтин 83, 108, 120 Мостова, Юлія 217 Мотиль, Олександр 63, 68 Набоков, Владімір 33, 119, 186, 187 Наполеон Бонапарт 57 Неборак, Віктор 108, 112 Одайник, Володимир 22, 134 Орвел, Джордж 114 Охримович, Степан 56 Павличко, Дмитро 126 Павличко, Соломія 141, 142 Павлишин, Марко 14, 20, 31, 35, 39, 196 Павнд, Езра 116 Панч, Петро 71 Параджанов, Сергій 99 Пастернак, Боріс 70, 143 Патон, Борис 152 Пахльовська, Оксана 116 Пашковський, Євген 128 Перацький, Броніслав 58 Петлюра, Симон 41, 43, 46-48, 50 Петренко, Галина 61 Петров, Євґеній 71 Пипін ІІІ (Короткий) 57 Підмогильний, Валер’ян 72, 113 Плужник, Євген 72

Персональний покажчик Плющ, Леонід 113, 196 Поліщук, Валер’ян 72 Пол Пот (Салот Сар) 222 Попович, Мирослав 180 Потебенько, Михайло 156 Потебня, Олександр 104 Почепцов, Георгій 121, 123, 125-127 Прокопович, Феофан 25 Пуґачова, Алла 83 Путін, Владімір 67, 220, 221 Пушкін, Алєксандр 26, 28, 105, 109, 110 Пьотр І (Вєлікій) 25, 28, 33, 66, 220 Распутін, Ґрішка 224 Рилєєв, Кіндрат 30 Рильов, Костянтин 160 Рильський, Максим 74, 113 Римарук, Iгор 108, 111, 119 Рільке, Райнер-Марія 11, 116 Річ, Віра 61 Рубцов, Ніколай 143 Рубчак, Богдан 140 Русанівський, Віталій 149, 151 Рутковський, Олександр 80 Рябчук, Микола 148 Савченкo, Олександр 148 Саїд, Едвард 21, 24, 120, 134, 197 Сверстюк, Євген 166 Свидницький, Анатолій 22 Свіньїн, Павло 28 Семенко, Михайль 113 Семиноженко, Володимир 152 Сен-Сімон, Анрі 57 Сенченко, Іван 75

239 Сердючка, Вєрка (Андрій Данилко) 150, 162 Симоненко, Василь 121, 141 Симоненко, Петро 121, 126 Сковорода, Григорій 110 Скоропадський, Павло 48 Скуратівський, Вадим 128, 196 Скрябін, Алєксандр 114 Смірнова-Россет, Алєксандра 178 Снайдер, Тімоті 68 Солaнa, Хав’єр 230 Солженіцин, Aлєксандр 34 Сольчаник, Роман 202-205, 208 Сондерс, Дейвід 181 Сосюра, Володимир 92 Співак, Ґаятрі Чакраворті 134 Сталін, Іосіф 63, 66, 70, 76, 170, 222 Стефаник, Василь 107 Струве, Пьотр 176 Стус, Василь 11, 12, 36, 37, 76, 116 Субтельний, Орест 182 Табачник, Дмитро 143, 226 Телус, Mаґда 50 Тихонович, Всеволод 41 Тичина, Павло 74, 108, 113115, 118, 140 Толочко, Олексій 147, 192196, 200 Толочко, Петро 156 Толстой, Алєксєй 119 Толстой, Лєв 33, 119 Трюдо, П’єр 8, 14 Турґенєв, Іван 98, 135

240 Турченко, Федір 50 Тютчев, Фьодор 136 Тютюнник, Григір 107 Українка, Леся 36, 113, 116 Фанон, Франц 22, 134 Федоровська, Лада 39, 78-80, 83, 92 Фішбейн, Мойсей 108, 139, 141 Франко, Іван 43, 113, 116 Фуко, Мішель 23, 158, 159 Хвиля (Олінтер), Андрій 121 Хвильовий, Микола 35, 37, 113, 121 Химка, Джон-Пол 65, 68 Хом’яков, Алєксєй 17 Хрущов, Нікіта Цінцінат, Тит Квінтій 56, 57 Че Ґевара, Ернест 67 Черновецький, Леонід 224 Чехов, Антон 33, 119 Чіладзе, Отар 96, 97, 99 Чорновіл, В’ячеслав 43 Чубай, Григорій 108, 112, 114, 116, 118

Пoстколоніальний синдром Шаповал, Юрій 50, 147 Шварценеґер, Арнольд 99 Шевченко, Тарас 26, 31, 33, 38, 39, 43, 44, 50, 93, 105, 108110, 115, 116, 118, 121, 141, 142, 144, 182-186, 189, 220 Шевельов (Шерех), Юрій 37, 73, 119, 141, 151, 196 Шевчук, Валерій 107 Шекспір, Вільям 105 Ширак, Жак 67 Шкандрій, Мирослав 16-20, 22-27, 30-37, 39, 50 Штепа, Павло 196 Шульґін, Васілій 38, 121 Щербицький, Володимир 43, 44, 50 Юнґ, Карл Ґустав 134 Юрченко, Віталій 74 Ющенко, Віктор 43, 50, 63, 68, 156, 208, 223 Яворівський, Володимир 203 Яковенко, Наталя 128 Янукович, Віктор 223, 224