Універсальний журналіст by K.I.S. Publishing

Девід Рендол

Універсальний журналіст

David Randall

The Universal Journalist

Pluto Press

Девід Рендол

Універсальний журналіст Переклала з англійської Марина Марченко

Київ Видавництво «К.І.С.» 2007

Девід Рендол Універсальний журналіст / Пер. з англ. — К.: «К.І.С.», 2007. — 288 с. ISBN 966-7048-63-2 (укр.) ISBN 0 7453 1641 7 (англ.) Книга Д. Рендола «Універсальний журналіст» – це передовсім найвідоміший підручник для журналістів, але не тільки для них. Адже всі ми в сучасному світі причетні до журналістики: хтось її робить, а більшість – споживає. Комусь вона слугує важливим джерелом інформації про все на світі, іншим – засобом у боротьбі за владу й гроші. Критичне ставлення до того, що нам пропонує журналістика, усвідомлення її можливостей та обмежень – ось що може знайти для себе нефахівець у книжці Рендола, яка до того ж, легко читається й містить багато цікавих пригод з історії журналістики.

Девід Рендол

Універсальний журналіст Переклад Літературний редактор Консультант Комп’ютерна верстка

Марини Марченко Ірина Огієнко Андрій Куликов Анастасія Пастущак

Підписано до друку 15.02.2007. Формат 60х84 1/16. Папір офсетний. Гарнітура LiteraturnayaC. Друк офсетний. Умов. друк. арк. 16,74. Обл.-вид. арк. 14,57. Зам. №28. Видання підготувало та оригінал-макет виготовило видавництво «К.І.С.» 04080 Київ-80, а/с 1, тел. (044) 462 52 69, 462 52 70, www.dovidka.com.ua Свідоцтво про внесення до Державного реєстру суб’єктів видавничої справи ДК №677 від 19.11.2001 р. Віддруковано з готових фотоформ ТОВ «Лайт-прінт» Київ, вул. Машинобудівна, 46

Видання здійснено за сприяння відділу преси, освіти та культури Посольства США в Україні ISBN 966-7048-63-2 (укр.) ISBN 0 7453 1641 7 (англ.) © «К.І.С.», переклад, дизайн, макет, 2007 © David Randall 2000 This edition of THE UNIVERSAL JOURNALIST first published by Pluto Press, London. This Translation is published by arrangement with Pluto Press Ltd, London

Зміст Подяки...........................................................................................6 Передмова.....................................................................................7 1. Як стати хорошим репортером?.................................................9 2. Обмеження в журналістиці......................................................26 3. Що таке новини?......................................................................37 4. Звідки беруться хороші історії?................................................49 5. Розслідування...........................................................................64 6. Використовувати джерела, не дозволяти їм використовувати вас................................................................78 7. Розпитування............................................................................90 8. Цифри й статистичні дані.......................................................108 9. Журналістське розслідування................................................126 10. Як висвітлювати великі пригоди...........................................144 11. Помилки, виправлення та розіграші....................................159 12. Етика................................................................................... 171 13. Як писати для газети............................................................184 14. Вступ................................................................................... 211 15. Композиція та опис..............................................................227 16. Цитування............................................................................243 17. Різні способи розповісти історію..........................................252 18. Коментарі, свідомі та інші....................................................258 19. Мережева журналістика......................................................271 20. Рекомендоване читання........................................................285

На пошанування ДЖОНА МЕРІТА, найкращого з усіх репортерів, яких мені доводилося зустрічати

Подяки Хоч би як це скидалося на нудні промови на врученні «Оскара», є довгий список людей, чиї поради й енергія живуть у цій книзі. Він починається, рахуючи з моєї першої газети, з Джефа Коларда (в якого я навчився, що журналістика без почуття гідності не варта свого імені) та редакторки новин Кетрін Сенсом, безжальні уроки професіоналізму якої здавалися напастю, а виявилися дорогоцінним даром. В «Обзевері» Пітер Коріґан (уважним наглядом) і такі автори, як Пітер Доберейнер, Г’ю Мак-Ілвані та покійний Лоуренс Маркс (прикладом) показали мені, що таке по-справжньому гостре влучне письмо. Пол Рутледж і Джон Меріт у цій же газеті постійно давали мені уроки того, про що думають і чим дихають найкращі репортери. Під час лекційного туру Росією, я дуже багато дізнався від Джона Ширлі про те, як «опанувати матеріалом». А в «Індепендент», розмінявши свій третій десяток у журналістиці, я вкотре переконався, що навчання не закінчується ніколи. Зокрема, щоденні коментарі Саймона Рітера щодо змісту поліпшили мою здатність виявляти дурниці, а співпраця з Майклом Вільямсом була ніби індивідуальним майстер-класом з управління щоденними новинами. Важко згадати хоча б один день, коли я подумки не звіряв би своє враження від майбутнього вступу, заголовку чи інформаційного повідомлення зі стандартами якості, визначеними цими людьми.

Передмова У цій книзі зібрані всі найкращі поради, що я дістав чи засвоїв за три десятиліття в журналістиці. Котрісь надійшли непроханими безпосередньо від мудрих старших колег, інші народилися зі спостережень за роботою висококласних репортерів, частину я почув від них, дещо вичитав у книжках, дещо — в інтернеті, і багато чого навчився з власних помилок, намагаючись якнайліпше й найцікавіше робити свою справу. Та хоч як здобув я вміщену тут науку, вона багато разів рятувала мене в скруті й давала перевагу перед іншими у змаганні за хорошу роботу. Книгу названо «Універсальний журналіст» у відповідь тим, хто вважає, що кожен тип публікацій породжує власний окремий вид журналістики, який на думку тих, хто його практикує, звісно ж, старшує над іншими. Це не так. Написавши й прочитавши доволі оповідей, зрештою, усвідомлюєш, що є лише два різновиди журналістики: хороша й погана. Погана — це коли поспішають із висновком перш, ніж розібратися; задовольняють радше себе, ніж читача; більше пишуть між рядками, ніж на них; пишуть і думають мертвими формулами, кліше й шаблонами; точність вважають відхиленням, а перебільшення — інструментом, і віддають перевагу невизначеності перед ясністю, коментарям перед інформацією й цинізму перед ідеалами. Хороша — розумна; цікава; правдиво інформативна; чітко вписується в контекст; чесна в намірах і діях; говорить свіжою мовою і служить не справі, а щирій правді. Для будь-якої авдиторії. У будь-якій культурі. Будь-якою мовою. За будь-яких обставин. Така журналістика придатна для публікації

УНІВЕРСАЛЬНИЙ ЖУРНАЛІСТ

на будь-якому носії, бо вона в усіх розуміннях цього слова універсальна. Ця книга має на меті розповісти, як її робити. Другий резон до такої назви в тому, що в сьогоднішньому світі, де кількість доступних ЗМІ та маса інформації, що бомбардує нас, невпинно множиться, той, хто прагне бути хорошим журналістом, мусить навчитися низці нових навичок. Самої вправності в словах тепер замало. Треба ставити гострі й критичні запитання; знатися на статистиці; розуміти, як працюють онлайнові ЗМІ, вміти скористатися інтернетом для пошуків, управлятися з дедалі складнішими джерелами інформації та їхніми політтехнологами; і бути готовим писати інформативніше, оригінальніше та достовірніше за конкурентів, кількість яких дедалі більшає. Це видається важким завданням, бо так воно і є. У книзі подається опис цих нових навичок, які, доповнивши традиційні уміння, створюють універсально підготовленого журналіста.

1. Як стати хорошим репортером? Щоб бути успішним журналістом, потрібні тільки щуряча спритність, благопристойні манери і дещиця літературного вміння. Ніколас Томалін Герої в журналістиці — це репортери. Їхня справа — довідуватися. Вони з’являються першими серед загального рейваху, стукають у зачинені двері, часом наражаючись на ризик, і починають викривати правду. Бо якщо не вони, хто ж тоді? Редактори? Коментатори? Без репортерів лишається тільки один варіант: прийняти ту версію, яку підготували для нас бізнесмени, чиновники чи політики. Зрештою, що розповідав би коментатор, якби не було репортера? Як більшість героїв, репортери розбещені. Небагато професій мають настільки ж зіпсовану репутацію. Справді, поміж ними не бракує таких, які звично перебільшують, спрощують і викривляють правду, перетворивши професію на символ продажності. Недарма на роль здатного на все негідника драматурги й сценаристи неодмінно вибирають репортера таблоїда. Це заощаджує їм час: не доводиться марнувати сторінки, обґрунтовуючи брак моральності, варто назвати сферу діяльності персонажа, і авдиторії відразу стає зрозуміло, що він обдурюватиме й видурюватиме. А ще є ліниві, які радше, не напружуючись, проковтнуть готове їдло замість важкої, копіткої, часом небезпечної роботи здобування правди. Справді, в історії журналістики є чимало навмисного зла й замаскованого непотребу.

УНІВЕРСАЛЬНИЙ ЖУРНАЛІСТ

Та є й багато героїчного, значно, значно більше, ніж може дізнатися початківець з більшості рецензій на публікації та в школах журналістики. Є викриття Джона Тайєса для «Таймс» (The Times) британських звірств проти демонстрантів у Манчестері 1819 року; розповідь Вільяма Говарда Расела про незграбні дії британської армії в Криму; викривальна стаття Вільяма Ленґса в «Шеффілд Телеграф» (Sheffield Telegraph) про корупцію й насильство в місті (йому погрожували так часто, що на столі в нього завжди був напоготові заряджений револьвер, і щовечора додому його супроводжував поліцейський ескорт); є Емілі Кроуфорд, яка постійно ризикувала життям, передаючи в «Дейлі Ньюс» (Daily News) новини про Паризьку комуну 1871 року, а пізніше першою повідомила світу про Версальську конференцію; Неллі Блай, яка, щоб потрапити в божевільню, удала психічно хвору і в серії публікацій у «Нью-Йорк Волд» (New York World) описала побачені жахи й знущання, завдяки чому сприяла поліпшенню ситуації; розслідування дитячої проституції В. Т. Стеда в «Пел Мел Газет» (Pal Mal Gazette) і статті Іди Тарбелл у «Мак-Клюрс» (McClure’s), які документально засвідчили корупцію й залякування у «Стендет Ойл Кампені» (Standard Oil Company) 1902 — 1904 рр. і підготували ґрунт для закриття фірми. Ще є Емілі Маршал, яка прорвала кілька кордонів «тільки для чоловіків» і стала першою жінкою-репортером, акредитованою в Палаті громад, і першим штатним репортером-жінкою «Дейлі Мейл» (Daily Mail) і «Дейлі Експрес» (Daily Express); репортажі Джона Ріда про російську революцію; викриття махрової расистської організації «Ку-Клукс-Клан» Роланда Томаса в «Нью-Йорк Волд»; репортажі Іллі Еренбурґа в «Червоній Зірці», які першими розповіли про нацистські концентраційні табори; репортажі Джона Херсі й Вілфріда Бечета з Хіросими, які спростували офіційну брехню, що нібито не існує такого поняття, як радіаційна хвороба; хоробре засудження Суецького вторгнення 1956 року в «Обзевері» (Observer) і «Менчістер Ґардіан» (Manchester Guardian); невідступна увага всієї британської преси до витоків безпекової інформації на високому рівні на початку 1960-х років; викрит-

Як стати хорошим репортером?

тя Сеймуром Хершем, який був тоді молодим незалежним журналістом, усіх жахів бійні в Май Лей 1968 року; кампанія «Санді Таймс» (Sunday Times) на користь скалічених жертв медпрепарату талідоміда; розслідування «Вотерґейта» Карла Бернстайна й Боба Вудворда у «Вашінґтон Пост» (Washington Post), яке довело, що президент США — корумпований брехун; і відмова Роберта Фіска взяти бік НАТО (та й, взагалі, будь-чий бік) у висвітленні в «Індепендент» (Independent) конфлікту в Косові 1999 року. Є й такі, чиї імена побіжно прочитуються й рідко запа м’ятовуються; ті, чиї зусилля поінформувати громадян наражаються не на офіційну відмовку чи ухильну відповідь, а на залякування або й гірше. Щороку тисячі репортерів заарештовують, їм погрожують, сотні ув’язнюють, багатьох убивають. Це екстремальні прояви, які перуанська журналістка Соня Ґолденбург назвала «смертельною цензурою». 1982 року в світі було вбито дев’ять журналістів. 1994-го аж 103 журналісти померли через те, що надто наблизилися до правди. Наприкінці двадцятого століття 40 журналістів щомісяця діставали погрози, 20 заарештовували, 90 кидали за ґрати і трьох убивали. Кожен з них — це остаточна відповідь тим, байдуже в професії чи поза нею, хто вважає, що журналістика — це галузь маркетингу, яка організовує й перебільшує дрібниці. Адже жодна влада не завдавала б собі клопоту протидіяти людям у цьому, надто ув’язнювати й вбивати за це. Насамкінець, є десятки тисяч інших, часто місцевих журналістів, для яких увесь героїзм і блиск професії полягає в тому, щоб розкривати найповнішу версію подій і сповіщати про неї. Вони не сподіваються ні золота, ні слави, та й нема особливо за що. Вони, однак, слугують протиотрутою, соціально й професійно, проти тих, хто вторгував свої чесноти за високу зарплатню чи легке життя. І всі ці хороші репортери мають дещо спільне. Вони можуть добре приховувати це під обов’язковою журналістською маскою незворушності, але безсмертні, переслідувані й неоспівані, всі

УНІВЕРСАЛЬНИЙ ЖУРНАЛІСТ

вони однаково розуміють, у чому полягає їхня робота. Це, передовсім, розпитувати, а розпитавши: • викривати й оприлюднювати інформацію на заміну чуток і припущень; • уникати урядового регулювання чи протистояти йому; • інформувати, і в такий спосіб забезпечувати права виборців; • викривати тих, чий авторитет базується на поганій поінформованості людей; • наглядати за діяльністю чи бездіяльністю уряду, виборних представників і державних служб; • наглядати за підприємцями, їхнім ставленням до робітників і споживачів, та якістю їхніх продуктів; • утішати нещасних і турбувати безтурботних, озвучуючи голоси тих, хто, зазвичай, не може бути почутий громадськістю; • тримати дзеркало перед суспільством, відбиваючи його вади й чесноти, а також спростовуючи виплекані ним міфи; • пересвідчуватись у здійсненні й публічності правосуддя або принаймні в тому, що проводиться розслідування; • сприяти вільному обміну ідеями, зокрема, надаючи трибуну тим, хто має позицію, відмінну від панівної. Якщо, читаючи цей перелік, ви не відчули потяг негайно схопитися за ручку, тоді, напевне, журналістика не для вас.

Позиції Регулярно виконувати все перелічене вище — скрутне завдання. Уміння добре писати, яке серед нежурналістів вважається найголовнішим, для репортера — навіть не половина справи. Літературна вправність — лише частина роботи, і часто не найбільша. Не допоможе тут і набір засвоєних прийомів та інструментів, з якого залежно від обставин вибирається щось підхоже. Щоб відбутися як репортер, треба мати правильні настанови й характер. Найважливіший інструмент репортер носить між вухами. Частина позицій підсвідомі, інші швидко засвоюються, та більшість

Як стати хорошим репортером?

формуються роками досвіду — у пошуках і написанні, нових пошуках і переписуванні сотень і сотень історій. Професія репортера одна з тих, якої навчаєшся, роблячи помилки. Я, наприклад, у перший свій журналістський тиждень у маленькому тижневику на півдні Англії натрапив завдяки поєднанню щасливого збігу й мого прагнення проявити себе на хорошу історію про забруднення річки. Я пішов, зібрав матеріал і гайнув назад до редакції, мріючи про те, як мене похвалять, коли я напишу цю статтю. «Що це в біса таке? — вигукнув редактор новин, прочитавши її. — Де всі прізвища?» Я був такий захоплений темою, що забув запитати імена в людей, яких розпитував. У мене було чимало прямої мови, та все від імені «стурбованого місцевого мешканця», «інженера-водника», «інспектора з техніки безпеки» тощо. Я витратив наступні 24 години на пошуки імен, перепитуючи людей і виправляючи помилки. І стаття з’явилася того тижня на першій шпальті газети. Відтоді я дуже завдячую своїй дурості за те, що вже в перший тиждень засвоїв два безцінних уроки. Перший полягав у тому, що безіменні цитати небагато варті. З другого, навіть ще важливішого, я зрозумів, що робота репортера дуже важка. Справді, бути захопленим і мати хорошу освіту замало: до того ще потрібні правильні настанови. До ключових належать такі: Гостре відчуття новин Це потрібно — і з трьох причин. По-перше, у прямому сенсі, щоб відчувати, з чого вийде хороша історія, та вміти вибрати головну новину з маси сміття. По-друге, від зворотного, щоб не марнувати час, розслідуючи історії, з яких ніколи нічого путнього не буде. Часто належить запитати себе: «Що у найкращому випадку можна зробити з цього сюжету? Яку найсильнішу новину він міститиме, якщо я дістану всю потрібну інформацію?» І відповідь іноді показує, що вимальовується не надто цікава розповідь. Залиште її. Третя причина в тому, що якщо у вас не має відчуття новин, або ви ним не користуєтесь, ви пропустите подію й пошиєтесь у дурні. Візьміть хоча б випадок з Данкомбом Джуелом, який починав

УНІВЕРСАЛЬНИЙ ЖУРНАЛІСТ

свою кар’єру як репортер «Дейлі Мейл». Його послали в Лондоні на корабельню на Темзі висвітлювати спуск зі стапелів корабля королівського військово-морського флоту «Альбіон». У належний час він повернувся в офіс з витвором бучної прози, яка, на його власний вислів, «мала таку подібність до тернерівського* «Заходу сонця», якої лишень можна досягти на папері». Щойно він її здав, як до редакції дійшла новина, що під час спуску втопилися тридцятеро людей. Редактор новин не тямив себе від гніву. «Ну, — сказав Джуел, — якісь люди борсалися у воді, коли я йшов, але…» Пристрасть до точності Як редактор новин, саме цю рису в репортерах я цінував найбільше. Чи можу я покластися на їхню роботу і довіритися їхній старанності? Як репортер, ти також швидко усвідомлюєш, що твоя репутація скрупульозної людини, без схильності до перебільшень у публікації й на попередніх етапах — цінна перевага. Втративши, її дуже важко поновити. Точність означає три речі. Перша, очевидна — фіксувати й ретельно відтворювати те, що говорять люди. Друга — дбати про те, щоб ваша розповідь в цілому, хоч би якою точною була кожна її маленька частина, відповідала духу й атмосфері ситуації чи подій, а це означає, що треба додавати історію питання й контекст. Третя — не переймати поширену небезпечну звичку розводитися на кшталт: «Ну, якщо те сталося й це сталося, тоді оце має бути правдою». Ваша справа не висловлювати побажання, а переказати вашу історію для друку. Якщо в послідовності подій, про які ви розповідаєте, є розрив, точно визначте, чого бракує. Не варто думати, що якщо сталася подія А, тоді ще одна, а тоді В, то частина, якої бракує, — обов’язково Б. Це може бути й не так.

Прим. перекл.: Вільям Тернер (1775 – 1851) англійський маляр, представник романтизму.

Як стати хорошим репортером?

Ніколи не робити припущень Це стосується всіх припущень — про логіку, особистість, факти чи мотиви. Велика проблема припущень у тому, що більшість з них виявляється правдою, саме це робить їх такими спокусливими й небезпечними. Дійте напевне, розповідайте лише те, що вам відомо, а не те, що вам здається, що ви знаєте. Це допоможе вам уникнути помилок, нечесності, омани — або звільнення. Широкого розголосу набув випадок, коли один вільний фотограф надав масовій британській газеті фото принца Чарльза. На світлині принц обіймав якусь пані, не дружину, і це сталося саме в той момент, коли, як усім було відомо, в подружньому житті принца накопичилися проблеми. Газета надрукувала фотографію під заголовком, який натякав на романтичні стосунки, бо саме таке припущення виникло в редакторів. Вони помилилися. Вони не знали, що фото було зроблено на похованні чотирирічної дитини тієї жінки, померлої від лейкемії. Принц робив те, що будь-хто з нас міг робити в такій ситуації, — утішав убиту горем матір. Ніколи не боятися здатися дурним Яким би ганебним не здавалося вам ваше незнання, якщо ви чогось не знаєте, запитайте; якщо чогось не розумієте, зверніться за поясненням. Не переймайтесь, якщо хтось посміється з вас. Посправжньому дурні репортери це ті, що удають розумників, киваючи під час інтерв’ю, половину з якого не розуміють, а потім сідають писати статтю і виявляють, що нездатні це зробити. Необізнаність треба показувати, коли розпитуєш людей, а не на папері, коли розповідаєш про це. До всіх джерел ставитись з недовірою Важлива загальна настанова для всіх репортерів, та й для всіх журналістів, ставитись до всіх джерел з підозрою. Чому ця людина розповідає мені це? Який у неї мотив? І чи належить їй за посадою знати те, що вона нібито знає? Це складне питання розглядається в розділі 6.

УНІВЕРСАЛЬНИЙ ЖУРНАЛІСТ

Залишати свої упередження вдома Ніхто не сподівається, що ви зневіритесь у всіх ідеалах, але ніколи не треба їм дозволяти свідомо впливати на вашу роботу. Репортер мусить сумлінно викладати події, а не пропускати все крізь решето власних забобонів, хоч би якими культурними й розумними вони йому видавалися. Цей заклик однаково стосується як новоявлених упереджень, так і старих. Не дозволяйте поглядам, які відразу сформувались у вас під час розслідування, передчасно позначитися на вашому висновку про події. Великим гріхом деяких репортерів, особливо тих, кому часто доводиться писати емоційні та характерні матеріали, є те, що переднє слово вони компонують у голові вже по дорозі на інтерв’ю. Це переднє слово може бути дотепним і майстерно написаним, та є ймовірність, що воно більше розповідатиме про автора, ніж про тему. Усвідомити, що ти є частиною процесу Репортери підначальні редакторові. Щосили сперечайтеся з ним, сваріться, вмовляйте, та насамкінець вам доведеться підкоритися його рішенню або йти працювати деінде. Це також прояв професіоналізму, як і дисципліна в дотриманні графіка вашої газети. Чимало репортерів вважають звичку запізнюватися і не вкладатися в термін за вияв зрілого літературного таланту. Хибна думка. Це ознака ненадійного дилетанта. Те ж саме можна сказати й про репортера, який, перебуваючи у редакційному відрядженні, не підтримує регулярний зв’язок з редакцією. Втім, часто ви можете влаштувати свою статтю, скориставшись потребами газети на власну користь: розрахувати, коли у виробничому циклі газети є найбільша потреба в передісторіях чи статтях з ілюстраціями, графіками, врізками тощо — і запропонувати її. Зважати на читачів Без читачів вашу оповідь ви можете хіба що бубоніти собі під носа в темній кімнаті. Вони прочитають її, якщо, пишучи, й особливо

Як стати хорошим репортером?

— збираючи матеріал, ви візьмете до уваги їхні інтереси. Що хотіли б знати читачі? Що їм треба пояснити? І як дістатися до їхніх сердець? Добирайте цікаві випадки, покажіть, як ці події вплинуть на життя читачів або на життя інших людей; наводьте приклади, які можуть нагадати їм власний досвід; найголовніше, де тільки можливо, пишіть нормальною людською мовою. Воля до перемоги Рано чи пізно новачок починає помічати, що світ влаштований незручно для газетярів. Події трапляються у невдатний час і у важкодоступних місцях; телефонів часом нема чи вони не працюють; і якщо ви опинились поза межами міста чи країни, вам може забракнути грошей, часу, їжі, питва чи сил. Треба мати незламне бажання подолати всі перешкоди, що виникнуть на вашому шляху, зібрати матеріал і якнайшвидше передати його. Будьте як Ед Коді з «Вашінґтон Пост». У чудовій книзі Морта Розенблюма «Хто вкрав новини?» (Mort Rosenblum, Who Stole the News?) є історія про те, як однієї грудневої ночі 1988 року, перебуваючи в Парижі, Коді довідався про катастрофу аеробуса «Пан Ам» у маленькому шотландському містечку Локербі. Була 20:20 і останній літак до Британії вже полетів. Коді знайшов чартерного оператора, переконав свого американського редактора закордонних новин заплатити, і через кілька годин був уже в Ґлазґо. Від Локербі його відділяли ще 60 миль на південь, а дорогу вже заблокувала поліція. На диво Коді натрапив на таксиста з Локербі, й за допомогою його зв’язків і знання місцевості дістався до місця події. Мало того, у водія ще знайшовся друг — власник паба, який він відчинив, щоб репортер міг передати статтю у Вашінґтон. Катастрофа, в якій загинули всі 259 пасажирів і 11 людей на землі, стала однією з найбільших сенсацій 1980-х років. Коді блискуче вправився з роботою завдяки волі до перемоги. Так, у нього була ще й газета, готова заплатити $ 6000 за чартер, але у більшості випадків жага репортерів добути матеріал коштує дешевше і завжди винагороджується.

УНІВЕРСАЛЬНИЙ ЖУРНАЛІСТ

Відчуття сенсації Газети хочуть отримувати від репортерів найсвіжішу й найповнішу інформацію. Не зовсім здорове або й хворобливе суперництво за першість є частиною дійсності — і хоч би як смішно — професії. І це добре слугує на користь читачам, аж доки бажання бути першим за будь-яку ціну не починає переважати. Наприклад, фотографи з агентств-конкурентів «Асошіейтид Прес» (Associated Press, AP) і «Юнайтид Прес Інтернешнл» (United Press International, UPI), яких 1959 року послали фотографувати, як Далай Лама тікає з Тибету, мали на думці лише одне — випередити суперника. Обидва винайняли чартери й організували естафету мотоциклістів, щоб мати змогу передати зняті на китайському кордоні світлини за допомогою найближчого передавача в Індії. Коли Далай Лама показався зі свого літака, вони кинулися до нього, сфотографували і побігли до своїх уже готових злетіти літаків. Після карколомних перегонів у повітрі й на землі, «ЮПІ» виграло. Хлопець з «АП» почувався спустошеним. Він повернувся до себе в готель і сів там, сповнений гірких докорів, караючись за програш. Незабаром він отримав телеграму з агентства: «У конкурентів Далай Лама з довгим кошлатим волоссям, а твій лисий. Це ж як?» «Бо мій Лама — справжній», — телеграфував фоторепортер у відповідь. У гонитві за першістю хлоп з «ЮПІ» зняв перекладача. Прийнятне суперництво має свої межі, й колишній журналіст «Нью-Йорк Пост» (New York Post) Стів Данліві далеко за них вийшов. Молодим репортером він вступив у суперництво з власним батьком, який працював на газету-конкурента. Обох відрядили на одну подію, і він так жадав бути першим, що, порізавши шини, вивів з ладу батькове авто. Самостійність Усюди в світі уряди дедалі більше вдосконалюють управління новинами, пильно наглядаючи за тим, яку інформацію вони поши-

Як стати хорошим репортером?

рюють і кому вона потрапляє. У деяких країнах доступ до джерел офіційної інформації навіть обумовлюється приналежністю журналістів до такого собі неформального «клубу» зі своїми правилами «відповідальної» поведінки і загрозою відлучення тих, хто відбився. Це негоже, як і звичка репортерів часом співпрацювати один з одним, ділитися цитатами й номерами телефонів. Натомість хороший репортер завжди має бути готовим, якщо треба, вирушити самому туди, куди ніхто не йде, і у випадку невдачі самому відповідати на критику. Він гидуватиме напівперетравленою їжею з офіційної ложки, бо знає, що можна знайти дещо значно смачніше, варто лише взяти на себе клопіт пошукати.

Характер Майже будь-яка розумна людина здатна, якщо постарається, навчитись на дієздатного репортера. Та щоб піднятися вище, стати хорошим або видатним, треба мати справжній талант і здібності до писання або до розслідування, чи до обох. І ще треба мати відповідний тип характеру; бо якщо й існує щось, що відрізняє видатних репортерів від пересічних, це саме характер. Більшість моїх відомостей про особистість справжнього репортера я дістав завдяки одній людині — головного репортера лондонського «Обзевера» на ім’я Джон Меріт Він був на десять років молодший від мене, і наше знайомство тривало недовго — декілька років до його смерті у 32 роки від лейкемії. Але він був настільки близький до ідеалу репортера, наскільки я завжди прагну до нього наблизитися. Цей стрункий юнак з гострим обличчям мав усі чесноти й майже всі вади, потрібні великому репортерові. Найперше, що вразило мене, раніше навіть, ніж я збагнув, що Джон — видатний репортер, це те, що його любили. Він мав відкритий погляд і бував дотепним, але привертало людей те, що він цікавився ними й демонстрував це з усією щирістю своєї вдачі. Це не означає, що він пересувався світом з незмінною посмішкою на обличчі, випромінюючи удавану приязність, вітаючись з людьми, мов ведучий ток-шоу. Та вміння заводити знайомство з абсолютно чужими

УНІВЕРСАЛЬНИЙ ЖУРНАЛІСТ

людьми багато разів допомагало йому. З різкими й імпульсивними (на кшталт колег-журналістів) він міг пити, курити й лаятись, а з єпископом — пити чай і обговорювати питання теології. Хоч би що він думав про людину, Джон умів бути з нею приязним і людина почувалась у його товаристві затишно. Ця приязність приховувала, доки він не бажав її відкривати, характерна для всіх класних репортерів риса — рішучість. Джонові вистачало рішучості й на те, щоб знаходити потрібні історії, і щоб пробиватися через усі перешкоди, затримки й нещирість, які поставали на його шляху до готової статті. Його рішучість ставала найпомітнішою, коли якусь інформацію було особливо важко дістати. Тоді він був ладний багато годин поспіль не вставати з-за столу, телефонувати й телефонувати в усілякі неймовірні місця, доки не отримував необхідне. Дуже допомагало ще й те, що ця рішучість підсилювалася чималою дозою іншої якості великих репортерів — зухвальством. Він, не вагаючись, міг зателефонувати високому урядовцю додому й попросити копію якогось звіту або звернутись по послугу до зовсім незнайомої людини. Ніхто не чув від нього жалюгідного репортерського скиглення на кшталт: «О, про це не можна запитувати, вони ніколи не говоритимуть зі мною». Він старанно добирав час для звертання, та ніколи не ухилявся від дзвінка. «Найгірше, що вони можуть сказати, це послати мене під три чорти», — казав він, піднімаючи слухавку, щоб спробувати ще один, останній дзвінок, і часто саме він бував успішним. Джон ніколи не боявся запитувати. Він узагалі мало чого боявся, і найменше — погроз, важкої роботи й великих цабе з адміністрації чи уряду. І це не через пиху (хоча й її йому часом не бракувало), а завдяки пристрасності й відчуттю справедливості, які він приносив у роботу. Джон був не святий (будь-хто в редакції, хто заперечував йому, невдовзі знайомився з його гострим язиком), але він глибоко переймався долею жертв суспільства й урядів. Він вважав це головним сенсом своєї роботи — слугувати голосом тим, хто не мав власного.

Як стати хорошим репортером?

Неупереджений для нього не означало байдужий, щеплений від занепокоєння вадами суспільства. Він був переконаний, що гнів і відчуття справедливості повинні незмінно надихати журналістів, підказуючи теми і спонукаючи проводити розслідування до кінця. Джон умів писати легкі оповіді, але він прославився розповідями про жертв тортур в усьому світі, про бездомних, з яких знущаються зажерливі домовласники, та про жахливі умови, в яких утримувалися психічнохворі, зокрема, у Греції. Та він був справжнім фахівцем і ніколи не забував про різницю між статтею й повчанням. Завзяття Джону також не бракувало, настільки, що воно часом переповнювало його. Легко захопитися сенсаційною подією, та випробуванням репортерського уміння є наснага зробити якісний продукт з непоказної історії. У Джона було це завзяття, він завжди був готовий приходити рано й залишатися допізна, якщо треба. І не лише в офісі. Репортери, які влітають на всілякі зібрання й прес-конференції в останню мить і йдуть за першої ж нагоди, напевне, вважають, що поводяться «по-дорослому», та це не так. Хороший репортер часто натрапляє на цікаву тему, з’являючись на збори заздалегідь, або ж затримавшись довше, щоб порозмовляти з чиновниками. А ще була незмінна цікавість. Він запитував. Постійно. Джона Меріта цікавило все й завжди. Він хотів зрозуміти, чому все саме так, як є, як саме воно є, і чому це працює чи не працює. Хоч би куди він приходив, запитання ніколи не вичерпувалися. Певно, й посеред голого поля він знайшов би, з чого зробити статтю.

Видатний репортер За репортажем, який за якістю й сенсаційністю може слугувати взірцем журналістики, перенесімося на сторіччя з чвертю назад у Центральну Європу, мордовану націоналістичними домаганнями й постійним насильством. Подібність того, що тоді відбувалося, до сучасних подій у цій частині світу, напевно, не можна вважати збігом. Історія починалась зі звинувачень у жорстокості, синхронної брехні кількох урядів, цензури й занепаду імперії. Події розгорта-

УНІВЕРСАЛЬНИЙ ЖУРНАЛІСТ

лися в Туреччині, Росії, Британії та новонароджуваній Болгарії, позначилися героїзмом і війною, а завершилося усе не більше, не менше, як появою на перекроєній мапі Європи кількох нових держав. І об’єднав усі ці несумірні сюжетні лінії колишній санкт-петербурзький кореспондент, американський ірландець на ім’я Дженюаріс Елойзіус Мак-Ґаган. Навіть за сучасними авантюрними мірками, Мак-Ґаган був першорядним шукачем пригод. За часів, коли коні й пароплав слугували найшвидшим міжнародним транспортом, за п’ять років світових перегонів репортажі від нього надходили: з Паризької комуни (де він був ув’язнений), з санкт-петербурзького суду, з Середньої Азії, Куби, Арктики, Кавказу й Піренеїв. Уславлений за гостре око і неупередженість, Мак-Ґаган, до того ж, ніколи не ухилявся від небезпеки. 1875 року в дерев’яному човні він проплив через арктичні води, густо присмачені льодом; а за два роки до того, знехтувавши забороною росіян, здійснив надзвичайну подорож степами Середньої Азії. Він хотів наздогнати військову експедицію росіян, яка прямувала в Туркестан. Козаки переслідували Мак-Ґагана і двох його супутників майже 1000 миль, щоб убити, та після 29 днів гонитви, під час якої вони неодноразово губилися, а часом пересувалися по коліна в піску, він дістався до табору. Його слава сміливця, що заслуговує на довіру, сягнула нових вершин. Влітку 1876 року 32-річний Мак-Ґаган мешкав у Лондоні зі своєю дружиною російського походження Варварою і маленьким сином. Він збирався попрацювати над третьою книгою й трохи відпочити. Марні сподівання. У «Дейлі Ньюс», відомої лондонської ліберальної газети, було для Мак-Ґагана термінове завдання. У газети виникли певні неприємності. За день чи два до того, 23 червня, вони надрукували інформацію від своєї людини в Константинополі, сера Едвіна Пірса, базовану на чутках про страшні звірства турків проти християнського населення у Південній Болгарії. Британське міністерство закордонних справ було розлючене, як і протурецьки настроєний прем’єр-міністр Бенджемін Дізраелі. Назвавши повідомлення «плітками», він категорично спростував

Як стати хорошим репортером?

його і відкрито звинуватив газету у «безвідповідальності» (за давньою традицією політиків). Турки, які запровадили тотальну цензуру, все заперечували. «Дейлі Ньюс» мусила довести свої звинувачення або принижено відступити. Тож вони звернулися до Мак-Ґагана і доручили йому їхати в Болгарію і спробувати дізнатися правду. На початку липня він вирушив і в середині місяця вже був на місці, проводив розслідування й опитував сотні свідків. Те, що він виявив, вразило навіть його загартовану уяву: звіряча масова різанина близько 12000 болгарських чоловіків, жінок і дітей. У першому своєму звіті, надрукованому в «Дейлі Ньюс» 28 липня, Мак-Ґаган писав: «Я здавався собі справедливим і безстороннім … Боюся, відтак я більше не безсторонній, і вже, напевне, не холоднокровний…». Більшість звітів він надіслав із селища Батак. Попри сумніви у власній неупередженості, його звіти слугують прикладом того, що стриманий виклад фактів, а не емоцій, є найкращою формою журналістики: «На схилах невеличкі поля жита й пшениці золотавилися стиглістю. Та попри те, що врожай достиг і навіть перестиг … ніхто, схоже, не збирався його рятувати. Поля були безлюдними, як і маленька долина, і збіжжя гнило на землі. … Зрештою ми дісталися до маленького плато на схилі … Ми спрямували туди коней, наміряючись перетнути його, та враз усі натягли вуздечки, зойкнувши від жаху, бо прямо перед собою, майже під копитами в коней, побачили таке, що змусило нас здригнутися. То була купа черепів упереміш з кістками з різних частин людського тіла, майже цілі кістяки, зотлілий одяг, людське волосся і зогнила плоть, все лежало одним смердючим навалом, довкола якого пишно росла трава. Усередині купи я міг розрізнити обриси мініатюрного скелета, на якому збереглася сорочка, череп був обмотаний кольоровою хусткою, а худі щиколотки вдягнені в узорчасті панчохи без носка, які носять болгарські дівчата.

УНІВЕРСАЛЬНИЙ ЖУРНАЛІСТ

… З іншого боку дороги, частково присипані камінням, лежали пліч-о-пліч два дитячі скелети з жахливими шабельними порубами на маленьких черепах. … З наближенням до центру міста кісток, скелетів і черепів ставало більше. Не було жодного будинку, під руїнами якого ми не помітили б решток людини, а вулиця була встелена ними… Низька кам’яна огорожа оточувала не надто велику церкву з маленьким церковним подвір’ям, приблизно п’ятдесят на сімдесят п’ять ярдів. Спочатку ми не помітили нічого особливого, … та роздивившись, побачили, що те, що здавалося купою сміття чи каміння виявилося насправді величезним покладом людських тіл, укритих тонким шаром каміння. … Нам сказали, що лише на цьому маленькому церковному подвір’ї лежить три тисячі трупів … Там, у цій масі тління, були маленькі кучеряві голівки, розтрощені важким камінням; маленькі стопи, не довші за мій палець, тіло на яких муміфікувалося від спеки, не встигнувши розкластися; рученята малюків стирчали, ніби волаючи про допомогу; діти, що вмерли, зачаровані яскравим блиском шабель і червоними руками лютооких дядьків, які змахували ними; діти, що вмерли, зіщулившись від страху й жаху; дівчата, що померли в сльозах і риданнях, благаючи про милосердя; матері, що вмерли, намагаючись затулити своїх малят власними беззахисними тілами, лежать тут усі разом, розкладаючись в одній моторошній масі. Тепер вони мовчали. Не було більше ні сліз, ні криків, ні голосіння, ні зойків жаху, ні благань. Хліб зогнивав у полях, а хлібороби тут, на церковному подвір’ї».

Публікації Мак-Ґагана (передруковані в усьому світі, а пізніше зібрані в брошуру, надруковану багатьма мовами) одразу ж викликали ланцюгову реакцію надзвичайних масштабів. Загальне обурення світу змусило британський уряд визнати правду, міжнародний тиск за військове вторгнення був створений, і навесні 1877 року Росія розпочала війну проти Туреччини. 80 кореспондентів прибули висвітлювати війну з російського боку, та умови були такими важкими, що наприкінці кампанії, менше, ніж через рік, лише четверо з тих, хто починав, залиша-

Як стати хорошим репортером?

лися в полі. Мак-Ґаган, звісно, був серед них. Він поїхав на війну з гіпсом на нозі, яку поламав при падінні. Він не зважав ні на це, ні на два інші нещасливіх випадки, внаслідок яких серйозно покалічився, і продовжував надсилати репортажі, спостерігаючи за битвою з лафету. Через шість місяців і два договори були створені країни Болгарія, Сербія, Чорногорія й Румунія, Росія розширилася, а Британія здобула Кіпр. Однак Мак-Ґагана вже не було серед живих, щоб написати про це. Через кілька тижнів після закінчення війни він поїхав до Константинополя доглядати друга, Френсіса Ґріна, що потерпав від тифу. Ґрін вижив, а Мак-Ґаган заразився і 9 червня 1877 року помер у віці 34 років. Болгари, які вже охрестили його «Визволителем», поховали тіло Мак-Ґагана в Пері, меси за його душу відслужили в Санкт-Петербурзі, його оплакували в Лондоні, Парижі й Америці. У Софії на його честь звели пам’ятник і багато років після смерті вшановували щорічним реквіємом у Тирнові. Через п’ять років його тіло перевезли в Нью-Йорк на американському військовому кораблі, й після вшанування його пам’яті в мерії доправили до місця останнього спочину в Нью Лексінґтон, штат Огайо. Дружина Мак-Ґагана, російська кореспондентка «Нью-Йорк Геральд» (New York Herald) перетнула океан разом з тілом свого чоловіка і стала американською кореспонденткою московської газети «Російські відомості» (Русские ведомости). Тоді ж офіційне дізнання з відстані років підтвердило все, що МакҐаган писав про невмотивовані вбивства в Болгарії. Універсальна журналістика не новина. Якщо де-небудь ви побачите сотні й тисячі нормальних людей, які намагаються звідкись вирватися, і невеличку групу навіжених, які прагнуть увірватися, знайте, що ці останні — репортери. Х. Р. Нікебокер

2. Обмеження в журналістиці Власники газет — приватні особи й компанії, але свобода преси належить народу. Невідомий автор Усі щоденні газети мали б у кожному випуску друкувати зречення такого, наприклад, змісту: «Цю газету з її сотнями тисяч слів виготовила приблизно за 15 годин група звичайних, схильних до помилок людських істот, які за стінами тісних офісів намагаються з’ясувати правду про те, що сталось у світі, у людей, які деколи не хочуть нічого говорити, а іноді просто перешкоджають».

Журналістика має свої обмеження. Часові рамки й часто недоступність інформації — вади, професії. До останніх належать і помилки, яких журналісти припускаються, працюючи під пресом обставин. Ще хорошу журналістику обмежують шори, створені самими журналістами і власниками газети чи тими, хто її контролює. Один з великих мітів професії — нібито добір подій для висвітлення залежить від стилю газети і цінності новин. Якби ж то все було так просто. Натомість, якість і тип журналістики в газеті формують також пріоритети власників, панівна журналістська культура видання і читацькі цінності, на які воно орієнтується. Нерідко між цими чинниками виникає суперечність.

Пріоритети власників Власники можуть на словах перейматися проблемами правди, просвіти й доброчесності, та загалом вони займаються цим бізне-

ОБМЕЖЕННЯ В ЖУРНАЛІСТИЦІ

сом заради грошей чи пропаганди, або двох одразу. Способи, за допомогою яких «гаманці» газет використовують їх для пропаганди, так добре описані, що немає сенсу повертатися тут до цього бруду. Накидання власних поглядів, замовчування супротивних, перекручене тлумачення подій на користь певної думки чи комерційних інтересів і особиста помста — все це відомі теми в історії преси. Одного прикладу буде достатньо. Йдеться про Вільяма Рендолфа Херста, американського газетного магната, який усе життя цілком обходився без поняття «чесність». Це він, коли був знятий фільм «Громадянин Кейн», який відверто базувався на його біографії, запропонував студії гроші, щоб вона знищила майстер-копію та всі інші й фільм не вийшов на екрани. Коли ж йому відмовили, оглядачка світської хроніки Луела Парсонс на його вимогу дзвонила адміністрації студії та дистрибуторам з погрозами оприлюднити деталі їхнього особистого життя. Вона говорила їм: «Пан Херст каже, що, якщо ви, хлопці, цікавитеся приватним життям, він влаштує вам приватне життя». Однак ніщо краще не характеризує ставлення Херста і багатьох інших власників усіх часів до журналістики, ніж один діалог за допомогою телеграм 1898 року. Херст з особистих політичних причин і заради накладу був дуже зацікавлений, щоб розпочалася американо-іспанська війна через Кубу. Його головна газета «Нью-Йорк Джорнл» (New York Journal) друкувала брехливі шовіністичні історії зі зловісними крикливими заголовками («В’язнів згодовують акулам» і «Найгірша в історії образа Сполученим Штатам» тощо). Він також посилав своїх працівників на різні авантюри в пошуках доказів іспанської «жорстокості». Найчесніші не знаходили про що звітувати (і розплачувались кар’єрою), інші долучали уяву. Художник Фредерік Ремінґтон належав до перших. Побачивши, що все спокійно і жодного кровопролиття, він телеграфував Херсту: «Війни не буде. Я хочу повертатися». Херст відповів: «Будь ласка залиштесь. Ваша справа — картинки. Війна за мною». І низкою брехливих і вигаданих статей він таки домігся свого.

УНІВЕРСАЛЬНИЙ ЖУРНАЛІСТ

(Ексцентричністю також часто відзначалися одноособні власники. Полковник Роберт Мак-Кормік, власник «Чикаго Трибюн» (Chicago Tribune), якось зажадав від свого паризького кореспондента Вільяма Ширера поїхати за місто і пошукати бінокль, який він забув десь у коморі дев’ять років тому. Однак усіх перевершив Джеймс Ґордон Бенет молодший. Мало того, що його газета «Інтернешнл Геральд Трибюн» (International Herald Tribune) на його вимогу впродовж 24 років друкувала один і той самий прогноз погоди, одного разу він пройшовся кімнатами редакції і позвільняв усіх, хто стояв праворуч, вигнав музичного критика за довжину волосся, а новорічне свято 1877 року відзначив вдома у батьків своєї нареченої, пустивши сечу в камін і влаштувавши дуель з її братом). У наші дні преса найчастіше належить компаніям, і їхні вимоги до пропаганди обмежуються рекламуванням певної політичної партії, підтримкою політиків, здатних їм посприяти (або ж побиттям нездатних), і заохочуванням до друку історій, що слугують і допомагають їхнім діловим інтересам. Як правило, корпоративні власники значно менш активні пропагандисти, ніж приватні, а деякі дуже мало цікавляться редакційними статтями, доки вони не відлякують рекламодавців. Понад усе їх цікавить максимально і негайно збільшити прибуток, так, ніби вони комусь винні, й відсотки за кредит зростають. В останні два десятиріччя двадцятого століття це призвело до гонитви за зниженням витрат і, особливо в монопольній ситуації, до нещадного скорочення штатів. Цілком характерним є скорочення відділу новин від 21 репортера до 10, що відбулося в реґіональному тижневику, редактором якого я колись працював. З погляду подання подій та кількості наглядачів-чиновників, результати є руйнівними. У випадку висвітлення місцевої влади, наприклад, від колишньої практики призначати по репортеру на кожний відділ (освіта, довкілля, охорона здоров’я, соціальне забезпечення, дозвілля тощо) зараз майже всюди відмовились. Додайте сюди розмноження відділів у зв’язках з громадськістю в міс-

ОБМЕЖЕННЯ В ЖУРНАЛІСТИЦІ

цевих радах, органах охорони здоров’я тощо і матимете рецепт у найкращому випадку безладного висвітлення подій, а в найгіршому — дозованого владою. Ці скорочення штатів і підвищення вимог до репортера щодо кількості публікацій (які часто формалізуються у поверхові формули вимірювання репортерської «продуктивності») означають, що багато репортерів, які зараз проводять дні, приклеївшись до телефонів у себе за столом, не скористаються досвідом своїх попередників лише на покоління старших, які в пошуках історій просто йшли на вулицю, зустрічаючись зі своїми джерелами (і з читачами). Якщо це звучить як ностальгія, погляньте на свій новинний відділ, уявіть собі, що його штат подвоївся, і подумайте, як змінилося б подання новин і ваше власне професійне життя. Пріоритети власника, напевне, наклали найбільше обмежень на журналістську практику за останні 20 років, ніж будьякий інший чинник.

Журналістська культура Ця культура обумовлює те, що редактор і його підлеглі вважають цікавим, а що «нудним», і визначає, які об’єкти, на їхню думку, «смачненькі», а які — ні. Вона також формує моральну атмосферу в редакції, а, отже, значно більше впливає на повсякденні етичні норми цієї газети, ніж будь-які теоретичні заповіді. У цій культурі одним з найбільш поцінованих умінь є «нюх на історію». Це може бути справжня здібність бачити важливе й цікаве там, де інші не помічають, або її сурогат — майстерна техніка подавати звичне як незвичайне. Цей журналістський фокус робиться, зазвичай шляхом виключення контексту; саме так на початку 1980-х років головний редактор «Нью-Йорк Дейлі Пост» (New York Daily Post) заповнив першу шпальту в бідний на новини день. Він попросив своїх репортерів збирати деталі всіх найменших правопорушень, скоєних у місті, а тоді об’єднав їх разом в одну захопливу історію під заголовком «Як нас калічать на вулицях». Однією з рис такої безчесної винахідливості є те, що загалом достовірні факти складаються в геть недостовірне ціле. І таке

УНІВЕРСАЛЬНИЙ ЖУРНАЛІСТ

можна побачити не лише в бульварних газетах, які винайшли цей трюк. Явище має значний вплив і починає сприйматися всюди як вправна, уміла поведінка. Спритність рук у поводженні з фактами і поміркований добір інформації, яка потім представляється поза своїм справжнім контекстом, часто використовуються в журналістиці бодай у помірнішій формі. Певною мірою це неминуче, бо будь-яку дійсність, яка за самою природою своєю складна і безладна, доводиться спрощувати або принаймні винайти для неї мову і логічно зв’язати, щоб передати словами. Однак багато журналістів свавільно вилучають контекст і неправомірно перебільшують цей ефект заради більшої драматизації реальності. З часом це вже робиться цілком свідомо. У культурі масових газет також високо цінуються легкі оповіді. Для їх написання, звісно, потрібні певні здібності та ще більше — вміння крутити фактами й значенням слів, щоб збудувати привабливу конструкцію. Найпоширеніший варіант — це коли в оманливому вступі з кількох деталей робиться удавано драматичний (хоча ймовірно й притягнутий за вуха) висновок. Він, зазвичай, подається зі словами «могло бути», «напевне» чи «стверджують, що». Бо, як і в наведеному вище фокусі, підступність полягає в тому, що кожен окремий елемент цілком правдоподібний. Ціла ж стаття, однак, складається в брехню. Не позбавлений цього ґанджу процес писання й видання і в серйозніших, «якісних» газетах. Там усе починається з редакторів відділів, у них це називається «прогнати статтю через свою машину», щоб «наростити їй м’язи». Нерідко якість публікацій поліпшується після такої обробки, та часто вона полягає — і це відверто визнається — у додаванні штучної привабливості шляхом роздування кожного факту до крайніх розмірів і створенні таким чином оманливої загальної картини. А те, що робиться сьогодні в процесі редагування, цілком ймовірно пошириться завтра і на репортерську роботу. Репортери, які змагаються за те, щоб їхню історію надрукували, відчувають, чого хоче редактор і готові (чи почуваються зобов’язаними) вдаватися до засобів, які суперечать їхнім особистим цінностям. Така

ОБМЕЖЕННЯ В ЖУРНАЛІСТИЦІ

професійна шизофренія набуває невиліковної хронічної форми там, де традиції журналістської культури віддають перевагу картинкам, намальованим густими чорною й білою фарбами замість безладної чорно-білої суміші й сірих напівтонів справжньої реальності. До певної міри всі журналісти віддають перевагу таким історіям. Історія про те, як А обманює Б, ймовірно, за допомогою фальшивих документів, а потім на нечесно зароблені кошти циндрить життя на Карибах, очевидно, з першого погляду цікавіша нам усім, ніж та, в якій А і Б сперечаються, звинувачуючи один одного в шахрайстві, а мандрівка в теплі краї перетворюється на бізнес-подорож, щоб перевірити офшорні рахунки. Будь-яка газета, будь-якою мовою, віддасть перевагу першому варіанту історії перед другим. Він цікавіший і явно має більшу цінність як новина. Проблема в тому, що ця перевага стає нормою в журналістській культурі. Репортери й журналісти, знаючи, що прості чорно-білі історії найбільше подобаються редакторам, можуть вишукувати саме такі на шкоду складнішим і, без сумніву, реалістичнішим оповідям. Найгірше те, що таке розуміння «хорошої серйозної статті» може вплинути на збирання матеріалу й на сам текст і позбавити розповідь збалансованості. Є підсвідоме прагнення припинити запитувати в той момент, коли все просто й ясно. «Не надто заглиблюйся», — з цинічною посмішкою радять чимало новинних редакторів. Від цього недалеко до такої концепції, коли вважається, що новини треба оформляти відповідно до попередньо виробленого рецепта, формули. У масових газетах редактори особливо рішуче налаштовані на історії певного зразка — легкі, розважальні або захопливі й драматичні. Редактор дізнається про майбутню статтю на ранніх стадіях, вирішує, який заголовок чи тлумачення їм потрібні, а потім він (чи репортер) упорядковує факти або тлумачить їх так, щоб вписатись у задану формулу. Це журналістика заголовків. Вона подає читачам світ, в якому завжди трапляється щось надзвичайне, є тільки безумовні факти й простота, добро і зло, де існують тільки стереотипи.

УНІВЕРСАЛЬНИЙ ЖУРНАЛІСТ

Це крайні форми обмежень, що існують у журналістиці. Багато газет не заходять так далеко, але ті, що заходять, як і журналісти з інших газет, які частково засвоїли таку культуру, мають одне стандартне виправдання у відповідь на всі звинувачення: читачі. Жодна група людей не згадується так часто на вибачення непробачуваного. За жодну іншу категорію так регулярно й свавільно не вирішують, що саме їй потрібно, а її словниковий запас і розум так поблажливо не применшують. «Час піти написати мої 200 слів для людей, які ворушать губами, читаючи», — як завжди казав кореспондент одного британського таблоїда.

Цінності читачів Саме в ім’я читачів вибираються теми й об’єкти, тлумачаться події, пишуться й переписуються вступи, працюють верстальники й дизайнери. Зрештою, з усіх суперечливих елементів у журналістиці — тих, хто постачає інформацію (джерела), тих, хто обробляє її (репортери, редактори, власники чи наглядачі) й тих, хто споживає (читачі), — останні, як не дивно, єдині не беруть участь в її створенні. Їхні смаки доводиться передбачати. Газети на сформованих складно організованих ринках роблять це в різноманітний спосіб. Виходячи з реакції на статті, листів читачів, телефонних дзвінків, скарг тощо, вони та їхні журналісти роками формують емпіричні «знання» про те, що потрібно їхнім читачам. Чи швидше про те, що, як їм здається, потрібно читачам. Цей корпоративний фольклор може бути й не бути успішним, може бути чи не бути правильним. Без перевірки шляхом серйозного вивчення про це ніхто ніколи не дізнається. Часто він базується лише на особистих упередженнях журналістів, редакторів і власників. У результаті складається дуже суб’єктивне уявлення про те, чого хочуть читачі або ж чого вони, на їхню думку, повинні хотіти. Не злічити, скільки разів на редакційних нарадах звучить фраза: «Насправді читачу потрібно…». Надто часто її надихають власні смаки й переваги промовця, його друзів або ще гірше тих, на кого він чи вона прагнуть справити враження.

ОБМЕЖЕННЯ В ЖУРНАЛІСТИЦІ

Небезпека полягає в тому, що журналісти часто належать до таких кіл і мають такі стиль життя, звички й уподобання, що дуже відрізняються від читацьких. Вони можуть, якщо це «серйозні журналісти», постійно спілкуватися з представниками влади й чиновниками, переймаючи деякі з їхніх цінностей. У більшості країн, що розвиваються, порівняно щедра зарплатня в багатьох газетах означає, що журналісти дихають іншим повітрям, їдять інший хліб і живуть життям, дуже далеким від повсякдення своїх читачів. Більшій частині цих журналістів бракує уяви, щоб усвідомити, що ресторани, де вони вечеряють, їхній одяг і їхні відпустки — це задоволення, які їхні читачі не можуть собі дозволити. Якщо ж вони й залучають уяву, є ризик, що вона запропонує їм стандартний комплект: «насправді читачу потрібно…». Дослідження, проведені на належному науковому рівні, частково розв’язують проблему. Деякі газети відповідно користуються послугами дослідницьких компаній, щоб якнайбільше довідатися про своїх читачів: вік, відсоток чоловіків/жінок, прибуток, вид діяльності, освіта, інтереси, турботи, смаки, спосіб проведення дозвілля, масштаби витрат тощо. У результаті вони знають, наприклад, скільки їхніх читачів у віці від тридцяти п’яти до п’ятдесяти років проводять відпустку у Франції або скільки з-поміж двадцятип’ятитридцятип’ятирічних мають мобільний телефон. Єдина проблема в тому, що така інформація, зазвичай, збирається для рекламного відділу і рідко потрапляє до журналістів. Ті дослідження, до яких, зазвичай, вдаються редакційні відділи, стосуються ставлення читачів до газети чи окремого випуску та їхніх можливих тем. Це може бути просте опитування через анкету, надруковану в газеті, «фокусна група читачів» або ж дослідження маркетингової компанії, яка за допомогою структурованих питань з’ясовує, що люди читають (або, точніше, говорять, що читають). Опитування, однак, рясніють пастками для необережних. Для них треба добирати дуже специфічні й дуже конкретні запитання щодо змісту газети. Немає сенсу запитувати людей, чи хотіли б вони більше новин, — звісно, хотіли б, але яких? І чим можна пожер-

УНІВЕРСАЛЬНИЙ ЖУРНАЛІСТ

твувати, щоб звільнити для них місце? Крім того, є ще проблема респондентів, які дають таку відповідь, на яку, як їм здається, опитувачі сподіваються або навіть ще гірше — декларують вподобання, яких не мають, але хотіли б, щоб про них думали, що вони мають. Одразу після 1945-го року британська «Ньюс оф зе Волд» (News of the World) тримала світову першість у продажі. Щонеділі люди розкуповували близько 7 мільйонів примірників газети, щоб проковтнути чергову порцію убивств і сексуального насильства. Деінде поміж цим вплітались кілька «поважних» тем. Потім редактор вирішив, що мораль і смаки змінюються, і замовив дослідження. Спеціально найняті чоловіки ходили по домівках читачів і розпитували про те, що їм подобалось у газеті, а що — ні. Позаяк ходили вони вдень, вдома були здебільшого жінки. Жодна з них, звісно ж, не наважилася відповісти чоловікам-опитувачам: «Так, я люблю читати про зґвалтування й всілякі непристойності, а мій чоловік у захваті від цих історій про священиків і маленьких хлоп’ят». Натомість респондентки запевнили опитувачів, що їх цікавлять у газеті лише серйозні статті. Ознайомившись із результатами опитування, редактор одразу ж викинув з газети всі оповідання про секс. Всього за два тижні продаж упав до 500000 примірників. На третій тиждень в газеті з’явився новий редактор, зміст повернувся до звичного бруду, й продаж зрештою сягнув 8500000. Читачі мають схильність, яка збиває з пантелику, говорити, що їм подобається одне, а насправді віддавати перевагу іншому, на людях обурюватись деякими жанрами журналістики, а на самоті жадібно їх ковтати. Ось чому деякі дослідники використовують напівпрозорі дзеркала для спостереження за фокус-групою в процесі читання газети або невимушеного обговорення її змісту. Є навіть такий пристрій на кшталт козирка, його вдягають людині на голову, щоб стежити за рухами її очей і точно фіксувати, що вона читає, а що лише проглядає чи й зовсім обминає. Якщо ж для такого шаманства бракує оснащення чи грошей, існує альтернатива, ймовірно, ефективніша для журналістів за будь-яке дослідження.

ОБМЕЖЕННЯ В ЖУРНАЛІСТИЦІ

Йдеться про те, щоб проводити якомога більше часу з читачами і спостерігати за ними. Скільки журналістів зупинялись коли-небудь коло газетного рундука, щоб подивитись, як люди вибирають газети? Або придивлялись у барах чи поїздах, як вони читають газети? Все це — вияви тієї невгамовної цікавості, яку повинні мати журналісти щодо читачів. Вона має спонукати їх до розмови з людьми за кожної нагоди, шукати зустрічі з ними й дізнаватися про них якомога більше. Рекламодавці — специфічна група в читацькій аудиторії, і для газет з меншим накладом вони економічно важливіші за читачів. Чимало людей вважають, що завдяки комерційній владі рекламодавці постійно змушують газети пристосовувати зміст до їхніх потреб. На диво, хоча таких прикладів багато, їх могло б бути ще більше. Дійсно, великі рекламодавці часом припиняли давати рекламу на знак протесту проти чогось у змісті газети (чи браку чогось), багато з них погрожували це зробити, і ще більше намагалися за допомогою дружнього дзвінка редактору чи власнику домогтися свого. І деякі домагались. Така небезпека найбільша, коли газета, зазвичай провінційна, дуже залежна від одного рекламодавця чи групи. Та значно частішим за такий відвертий тиск є вплив на характер змісту потенційних рекламодавців. Редактори часто зазнають надзвичайного тиску з боку комерційного підрозділу газети висвітлити ті чи інші теми, бо відомо чи передбачається, що це привабить рекламодавців. Це може мати наслідком більшу, ніж за інших обставин, увагу до окремих питань. Більшість таких моментів порівняно безневинні як такі, але згодом виявляються передвісниками вимогливішої поведінки. Ці рамки, в яких тримає журналістику сам процес збирання інформації або ж накладають на неї пріоритети власника, редакційна культура і читацькі смаки, означають, що зречення, запропоноване для більшості газет на початку цього розділу, мало б бути дещо довшим:

УНІВЕРСАЛЬНИЙ ЖУРНАЛІСТ

«Цю газету з її сотнями тисяч слів, виготовила приблизно за 15 годин група звичайних, схильних до помилок людських істот, які за стінами тісних офісів намагаються з’ясувати правду про те, що сталось у світі у людей, які деколи не хочуть нічого говорити, а іноді просто перешкоджають. Її зміст визначився з низки суб’єктивних суджень репортерів і редакторів, стримуваних відомими їм упередженнями видавця, власника і читачів. Деякі публікації тут відірвані від важливого контексту, який зробив би їх менш драматичними, а деякі формулювання свідомо вибрані не стільки заради точності, як заради їхнього емоційного впливу. Деякі сюжети своєю появою завдячують лише бажанню привабити рекламодавців».

Ці обмеження невідступні, як нав’язливий дурний сон. Насамкінець журналісти мають проти них тільки одну зброю: виробити універсальні норми й уміння й діяти відповідно до них. Вони — наш єдиний захист. Якщо журналісти зроблять це, вони можуть вирватись за рамки обмежень. Це можна зробити; щодня десь на цій планеті це робиться. Репортери розкривають корупцію, халатність, небезпеку, викривають злочинців і повідомляють про серйозні факти, які хтось волів би тримати в таємниці. Газети друкують інформацію і, перефразовуючи редактора «Таймс» століття тому, передають її людям у спільну власність. Навіть погані газети роблять більше корисного, ніж шкідливого. Чого не можна сказати про уряди. Ці янкі — таки завзяті хлопці з великим хистом до відкопування фактів. Менеджер «Таймс» про Д. Е. Мак-Ґагана

3. Що таке новини? Газети, схоже, нездатні відрізнити велосипедну аварію від краху цивілізації. Джордж Бернард Шоу Роль газети полягає в тому, щоб знаходити свіжу інформацію з питань, які цікавлять громадськість, і якомога швидше й точніше передавати її читачам чесно й врівноважено. Саме так. Газета може робити ще багато різних речей, зокрема, розповідати читачам, що вона думає про нові фільми, як вирощувати картоплю, на що можуть сьогодні сподіватися Тільці або чому уряд мусить піти у відставку. Та без свіжої інформації це буде лише коментування вже відомих речей. Цікаве, ймовірно, навіть хвилююче; та коментарі — це не новини. Інформація — так. Часто цитований вислів з цього приводу належить Ч. П. Скоту, редактору «Менчістер Ґардіан». У редакційній статті 5 травня 1921 року він написав, що найпершим обов’язком газети «… є збирання новин. За будь-яку ціну вона мусить забезпечити їх безперервне постачання. Ані тим, що вона дає, ані тим, чого не дає, ані способом подання, ясне обличчя правди не повинне бути спотворене».

Це висока, якщо взагалі досяжна, мета. Далі ж він додав, і ці слова переказувались відтоді мільйони разів: «Коментарі довільні, та факти — недоторкані». Справжній сенс цього твердження в тому, що в ньому говориться про порівняльну цінність коментарів і фактів. Якщо в кімнаті,

УНІВЕРСАЛЬНИЙ ЖУРНАЛІСТ

повній журналістів, ви запитаєте, хто має думку з приводу важливої злободенної новини, всі до одного піднімуть руки. Спитайте ж, у кого є свіжа, ненадрукована інформація про цю подію, і майже всі руки опустяться. Справді, майже всі мають власні коментарі, цікавлять вони когось чи ні, та дуже мало таких, хто має нову інформацію. Коментарями хоч греблю гати, а інформації бракує, відтак вона високо цінується.

Що таке новини? Існує майже стільки ж визначень новин, як і самих новин. У найпоширенішому заяложеному означенні говориться, що, коли собака кусає людину, це не новина, натомість, коли людина вкусить собаку, — це новина. Це нагадування про те, що новини вирізняються незвичайністю. Новини — це також щось свіженьке, щось таке, чого люди раніше не чули, і найголовніше, що цікавить читачів. Йдеться не тільки про те, що вражає публіку чи впливає на суспільне життя, але й про те, що людям цікаво. Новина про розлучення двох відомих акторів не зачіпає суспільні інтереси, але вона цікава суспільству. Найкращою ілюстрацією до цього досі слугує старенький комікс із «Нью-Йоркера» (New Yorker) про двох чоловіків у поїзді. Один тримає газету з заголовком «Купа важливих речей, які ви повинні знати», а інший — з назвою «Чутки, плітки й ексцентричні витівки». Гумор у тому, що перший, з «Купою важливих речей», не може відірвати очей від «Чуток, пліток й ексцентричних витівок».

Ознаки новини Тож новина має бути свіжою, ненадрукованою, незвичайною і загалом цікавою. Перші три показники майже завжди можна об’єктивно оцінити; та останній — що може бути загалом цікавим? — викликає всі ті суперечки, які точаться щодня у відділах новин в усьому світі. У двох крайніх випадках усе зрозуміло. Коли 450 чоловік загинули внаслідок падіння на універмаг літака з президентом на

що таке новини?

борту, це, без сумніву, дуже велика новина, яка змусить будь-кого, хто прочитає її, вигукнути «Овва!» навіть наодинці. З іншого боку, я щойно купив машину. Це новина? Вона свіжа, ненадрукована і точно незвичайна. Та це не новина, бо вона цікавить лише мене, банківського менеджера і автомобільного дилера. Суперечку викликає все, що потрапляє між цими двома крайнощами. Саме про такі історії журналісти доводять одне одному, що вони сильні чи «смачні», варті 200 чи 700 слів, заслуговують рядка в новинах чи головної статті на першій шпальті. Для початківця цей вибір разом зі вступом становить одну з найбільших фахових таємниць, яка стає ще незбагненнішою від того, з якою легкістю досвідчені журналісти роблять швидкий і схоже, впевнений висновок щодо події. На щастя, на допомогу початківцю є кілька конкретних практичних порад.

Критерії цінності новини Домовмося одразу про таке: суб’єктивність в оцінюванні новин є завжди. Нею просочена вся журналістика, і жоден репортер чи редактор новин, як не намагався б він професійно відсторонитися від особистих упереджень, ніколи не зможе цілковито їх позбавитися. Це найбільш очевидно, коли вони добирають провідну тему статті. Тема бездомних, на мою думку, важлива й цікава, а тобі вона видається банальною й нудною. Така суб’єктивність, хоча й неминуча, становить постійну небезпеку, особливо коли журналісти (часто редактори новин) намагаються видати власні вподобання за об’єктивність. Однак усвідомлення такої тенденції захищає принаймні від її найгірших проявів. Втім, багато молодих журналістів, уперше потрапивши до відділу новин, бачать не суб’єктивність. Нечасто, як не дивно, їм доводиться бути свідками і довгих суперечок щодо переваг якоїсь історії. Натомість вони бачать, як багато рішень про долю новин приймаються швидко й впевнено, з огляду на такий, здається, малонауковий критерій, як внутрішнє відчуття. Процес, однак, значно виваженіший, ніж здається. Він лише справляє вражен-

УНІВЕРСАЛЬНИЙ ЖУРНАЛІСТ

ня інтуїтивного, бо чимало розрахунків, залучених до оцінювання потенціалу події, засвоєні настільки, що робляться дуже швидко, часом навіть надто швидко. Нижче я спробую описати, що відбувається (чи має відбуватися) у голові журналіста, коли він оцінює новину. Заради звучності назвемо це критеріями цінності новини. Їх вісім. Шість стосуються власне історії (тема, новинна мода, розвиток, джерело, поширення й час); один — авдиторії (читачів); і ще один — світу, до якого належать авдиторія й газета (контекст). Тема Це широка категорія, до якої відносять історію — злочинство, довкілля, здоров’я, дипломатія, економіка, споживання, військо, політика і т. д. Усі теми теоретично рівноправні, а втім, деякі «рівноправніші» за інші. Злочин, наприклад, цінується вище, ніж мода, бо потенційно викличе ширший інтерес. Кожна з цих категорій поділяється на рубрики, наприклад, у категорії «злочинство» є рубрики «вбивство», «шахрайство», «викрадення людей», «рекет», «наркотики», «крадіжка», «шантаж», «зґвалтування», «напад» тощо. Для загальної авдиторії кожна з них має свою приблизну цінність, яка, зазвичай, базується на рідкісності події в цьому суспільстві чи на цій території. Саме тут на сцену виходить «контекст» (дивіться нижче). Наприклад, викрадення людей загалом цінується вище, ніж напад, бо трапляється рідше. Новинна мода Є також такий чинник як новинна мода — теми, які спливають на поверхню і на певний час стають родзинкою місяця. Найяскравіше це виявляється у таких галузях, які могли бути присутніми давно, особливо не виділяючись, аж раптом дістали фразу чи слово, які їх влучно характеризують. Під новим звабливим іменем вони висвітлюються в новинах понад усяку міру. «Нові злочини», такі як вулична агресія, є класичним прикладом. Вуличні крадіжки, сутички між автомобілістами й використання автомобіля для вламування в

що таке новини?

приміщення існували відколи існують вулиці й машини. Та з такими найменуваннями, як «татьба», «дорожнє шаленство» і «таранний наліт», вони заграли новими гранями і певний час були в моді. Історія цього явища давня. 1862 року «Таймс» розворушив доволі стару паніку довкола несподіваного сплеску того, що газета назвала «петлюванням» — нападів ззаду (коли людині накидають на шию петлю й душать, перекл.). Коли публікації сягнули кульмінації, люди в деяких місцевостях відмовлялись виходити з дому. Втім, паніка невдовзі стихла. Відтоді новинну моду створювали «Великий велосипедний тероризм» 1890 року, коли «Дейлі Ґрефік» (Daily Graphic) змусила прискорено закалататися серця громадян середнього класу розповідями про орди велосипедистів, які «несуться зі швидкістю вісім — десять миль на годину і дзеленчать своїми дзвінками, щоб люди тікали з дороги». У 1950-х роках кожного молодого робітника вважали Тедді Боєм*, у 1960-х — кожного мотоцикліста — рокером, у 1970-х усяка молода людина з довгим волоссям була обкуреним гіппі, у 1980-х будь-яке масове зібрання молоді здавалось вечіркою з екстазі, і в 1990-х — будь-яке найменше ускладнення між автомобілістами було «дорожнім шаленством». Зараз легко сміятися, та важко залишатися спокійним, коли всі довкола обговорюють останні жахи. Декілька публікацій з холоднокровним аналізом даних про явище, зазвичай, діють як протиотрута. Розвиток Це особлива подія в рамках категорії й рубрики, яка є сіллю історії. Її винятковість становить її головну цінність і це незалежно від авдиторії. Вона є буквальною оцінкою рідкісності цієї конкретної події. Візьмемо за приклад довгу суперечку між Францією та Британією щодо заборони першої на продаж британської яловичини через ризик її зараження коров’ячим сказом (бичачою губчастою енцефалопатією). Якщо говорити про плани проведення Прим. перекл.: Тедді Бой — розм.— стиляга, піжон. Тедді — зменшення від Едуард; частина молоді наслідувала моду короля Едуарда VII (1901—1910); його правління відзначилося відходом від суворої вікторіанськой моралі.

УНІВЕРСАЛЬНИЙ ЖУРНАЛІСТ

переговорів, це був би незначний розвиток (якщо тільки одна зі сторін попередньо не відмовлялась від зустрічі). Перемовини, зрештою, проводяться увесь час. А от вихід з переговорів тої чи іншої сторони був би значно рідкіснішим розвитком, а, отже, вагомішим. Низька оцінка винятковості події — головна разом з несвоєчасністю причина, через яку історія може бути відхилена або переведена до нижчої категорії. Розвиток характеризується трьома іншими аспектами: Джерело Цінність розвитку частково залежить від того, з якого джерела надійшла інформація. Опозиційний політик може сказати вам, що президент на грані відставки, та якщо про це вас повідомить президент або хтось з його близького оточення, це, звісно, вагоміша історія. Вона буде ще кращою, якщо ви дізнаєтесь, що він збирається йти у відставку, та не хоче, щоб довідалися про справжню причину, а вам вона відома, і ви поінформуєте про це читачів. Поширення Йдеться про те, скільки людей знають про розвиток. Найвище цінуються публікації, які перші сповіщають про випадок, досі невідомий нікому, крім джерел(а) інформації, навіть, можливо, їхнім колегам і приватному колу. Цінність історії знижується, коли вона вже відома широкій публіці через іншу газету. Повідомлення по телебаченню чи радіо можуть знизити цінність історії, але не в таких масштабах. Часто можна почути в новинних відділах національних газет фразу: «Я думав, ми це знали», яка означає, що така позиція вже могла бути висвітлена. Якщо під час перегляду підшивок виявляється попередня публікація, історія відхиляється. Втім, це пояснення часто слугує новинним редакторам підставою відхилити публікацію, яка їм не подобається. Якщо ви чуєте цю фразу зачасто без справжніх причин, має спрацювати ваш внутрішній сигнал: «Обережно, упередженість!».

що таке новини?

Час На відміну від вина, новини від витримування не поліпшуються. Збіглий час, однак, не є найважливішим чинником. Якщо ви дізнаєтеся про важливий розвиток, який трапився три тижні тому, ключовим моментом є не затримка, а те, скільки людей довідалися про випадок тим часом. Якщо історія досі не стала надбанням громадськості, тритижневий термін відчутно не зменшить цінності новини. Залежно від обставин він може навіть збільшити її. Тож скорочення часу між власне подією та вашим повідомленням про неї може додати їй цінності, а затримка найчастіше — негативний чинник, який зменшує цінність, якщо зволікання призводить до оприлюднення історії. Читачі Це перший чинник, не пов’язаний безпосередньо з особливостями історії. Значення авдиторії в оцінюванні історії пояснює, чому треба за кожної нагоди намагатися якнайбільше дізнатися про читачів. А інакше, як знати їхні смаки й інтереси, а, отже, й точно визначити цінність теми і випадку. Це фактично те ж саме, що читати лекцію в темній кімнаті для незнайомої авдиторії. Але ваше знання читачів має лише загалом допомагати винести судження, а не постійно впливати на нього в дрібницях. Того дня, коли ви поглянете на новину, як на товар на продаж, ви перестанете бути журналістом. Є певна межа, за якою надто запобігливе догоджання вподобанням читачів, як ви їх собі уявляєте, стає фільтром, щоб не пропускати історії, які нібито не відповідають упередженням читачів, або видаляти їхні незручні частини, зокрема, контекст, пояснення чи оцінку. Це важливо. Розвінчувати популярні міти і піддавати сумніву утішні припущення — частина журналістської місії. Ви не зможете робити це, якщо надто перейматиметесь реакцією читачів і надто прагнутимете їх задобрити. Зрештою, ви викликатимете не більше довіри, ніж якийсь запопадливий коханець, який говорить лише те, що, на його думку, від нього хочуть почути.

УНІВЕРСАЛЬНИЙ ЖУРНАЛІСТ

Саме про це писав англійський сатирик Майкл Фрейн в «Олов’яних солдатиках», де комп’ютер був запрограмований на створення щоденних газет відповідно до результатів масових опитувань. Людей запитували, які історії їм найбільше сподобалися, як часто вони хотіли б, щоб їх друкували, і які деталі їм найбільше запам’яталися. Історію про автокатастрофу треба розміщувати один раз на місяць чи частіше? Краще, щоб серед уламків знаходили дитячі іграшки, чи не варто? У випадку вбивства жертвою має бути маленька дівчинка, літня пані чи незаміжня вагітна жінка? Труп має бути голим чи краще «напівроздягненим»? У світі на ринку масового виробництва є чимало журналістів, озброєних власними уявленнями про читацькі смаки замість будьяких результатів опитування, що ставляться до своєї роботи майже так само, як придуманий Фрейном комп’ютер. Контекст Це ситуація у будь-якій конкретній території поширення газети (у країні, місті, містечку, реґіоні), пов’язана з темою і подією, яка допомагає вам оцінити винятковість. Ось чому новинна цінність події залежатиме від того, де вона сталася. Зрозуміло, що сільський данський тижневик приділить більше уваги випадку стрілянини, ніж нью-йоркський таблоїд. У першому випадку — це винятковість, у другому — подія, що трапляється декілька разів на день. Іноді, коли багато випадків однієї події нагромаджується, це працює ніби навпаки. Наприклад, коли собака кусає людину, це не вважається новиною. Та це стане новиною, коли певна порода собак багато разів нападає на людей — і жорстоко їх кусає. Кожна окрема подія додає винятковості накопиченню випадків. Це нагадування про те, що контекст обов’язково має висвітлюватись, часом детально. Іноді контекст загальновідомий, але частіше його доводиться розслідувати, тож він стає невіддільним від події. Про нього завжди треба повідомляти.

що таке новини?

Контекст потрібний ще й для того, щоб захистити журналістів від звинувачень у негативізмі, схильності до сенсацій чи інтересі лише до поганого. Наприклад, якщо ви живете в місцевості, де людей, що потрапляють до лікарні, належно лікують і доглядають, новиною стане випадок, коли раптом хтось буде занедбаний чи помре. Публікації про такі речі часто засуджують як негативістські. Крім того, що робота журналіста не означає бути позитивним чи негативним, тим, хто висуває ці звинувачення, варто було б запитати самих себе, які жахливі показники медичного догляду можуть спонукати до такої назви «Людина побувала в лікарні й залишилась живою».

Шкала цінностей для публікацій Тримаючи в умі ці загальні чинники, судження про цінність щоразу треба робити залежно від самої історії. Ось кілька прикладів: • нова мирна ініціатива ООН у пошматованій війною африканській країні; • урядова заборона на імпорт усіх іноземних автомобілів; • зірка мильних опер подала на розлучення; • опозиційний політик скликає прес-конференцію, щоб засудити фінансову політику уряду; • інший опозиційний політик скликає прес-конференцію, щоб оголосити, що, можливо, балотуватиметься на посаду глави країни; • в одному невеликому районі вашого міста протягом трьох днів сексуальний маніяк убив чотирьох дівчат; • уряд оголошує про велику нову ініціативу, спрямовану на поліпшення санітарних умов у ресторанах. Отже, яка історія видається вам найкращою? Котру ви поставили б на першу шпальту? Звісно, неможливо вирішити, коли не знаєш, про яку газету йдеться і хто її читачі. Тоді спробуйте спочатку для найбільш масової газети у вашому місті та для провідної ділової.

УНІВЕРСАЛЬНИЙ ЖУРНАЛІСТ

Я б вибрав убивство дівчат для масової газети і заборону на імпорт закордонних авто для ділової. Щоб дійти такого рішення, я вимірював історії своєрідною шкалою цінності публікацій, якою користуюсь багато років. Досі я ніколи не відтворював її на папері, а, як це часто буває, застосовував здебільшого автоматично й підсвідомо. Ось вона: Унизу шкали розташовані розповіді про те, що люди говорять. Це історії про ідеологічні конфлікти чи нові ідеї. Це «розмовні історії» — нічого не сталося, просто хтось сказав щось. Класична ознака історій такого типу– дієслова «застерігає», «попереджає» чи «закликає» в заголовку. Якось у травні 1994 року газета «Москоу Таймс» (Moscow Times) — загалом чудова англомовна газета — вийшла з 9 «розмовними історіями» з 13 публікацій. Невже вони справді хотіли сказати, що у величезній країні, яка простяглася на вісім часових поясів, за вихідні сталося тільки чотири варті повідомлення в новинах події? Тут є дві поширені пастки для журналістів. Перша — припущення, ніби, коли політик щось сказав, ми повинні про це звітувати. Неправда. Кожен журналіст повинен вивісити на робочому місці нагадування: «Вони тільки політики». Самий лише факт, що той чи той мужчина середнього віку в сірому костюмі вирішив виголосити промову чи заяву, ще не є новиною. Більшість промов і заяв не містять нічого нового. Це стає новиною лише тоді, коли вони кажуть щось неочікуване. Провідний реформіст, ліберальний політик, який засуджує повільний перебіг змін у суспільстві, — нічого нового. Та якщо він оголосить про своє обернення в комуніста, от тоді це новина. Друга пастка — це так звані псевдоподії: прес-конференції, інтерв’ю і т. п. Прес-конференції на противагу тому, що думають деякі журналісти, самі собою не становлять новини. Адже насправді нічого не сталося. Світ ні на йоту не змінився. Всього-на-всього якийсь політик чи знаменитість захотіли зробити заяву, зазвичай,

що таке новини?

через свої власні причини, найперша з яких — реклама. Єдине, що важить, — це зміст їхнього звернення. Ставтеся до всіх таких псевдоподій зі скептицизмом. Наступними йдуть розповіді про те, що люди говорять про те, що станеться. Це розповіді про погрози чи вимоги певних дій. Такими заклинаннями політики надуживають за допомогою й сприянням лінивих журналістів, яким значно приємніше відвідувати прес-конференції, ніж тинятися по всіх усюдах у пошуках реальних подій. Хоча такі події іноді мають принаймні той позитив, що разом з фанфаронством і базіканням дають хорошу точну інформацію про ситуацію. Вище йдуть історії про те, що люди говорять про те, що відбулося чи відбувається. Це розповіді про дослідження, про людей, які повідомляють вам, що виявили; щось конкретне має трапитися. Найвище розташовані історії про те, що сталося. Це про події, пригоди, аварії, катастрофи, судові слухання та багато інших серйозних, справжніх, доведених подій. Для визначення новинного рейтингу важливою є кількість читачів, яких зачепить та чи інша історія. Що більше людей зачепила подія, то вагомішою є історія про неї. Чим безпосередніше вона торкається читачів, тим краще. Чим тривалішим є ефект від того, про що ви розповідаєте, тим краща й вагоміша публікація. Подія, наслідки якої люди відчуватимуть лише один день чи близько того, без сумніву, слабша за ту, що має постійні наслідки.

УНІВЕРСАЛЬНИЙ ЖУРНАЛІСТ

Як буває з усіма емпіричними правилами, завжди можуть трапитись відхилення від цієї шкали. Часто причиною такого відхилення стає новинна мода. Історії, які ще тиждень тому ледь могли претендувати на маленьку замітку всередині газети, раптом переїжджають на першу сторінку, бо вони потрапили в сучасну новинну хвилю. Розвиток сюжету, якийсь випадок, аварія чи катастрофа приводить до того, що тема публікації стає новинним хітом тижня. Це може також працювати й навпаки і часто пояснює, чому перший, хто повідомив про подію, не отримав очікуваних лаврів. У новинах часто все вирішує вибір моменту. Насамкінець репортерам варто завжди пам’ятати, що самий лише факт, що вони виявили дещо, не робить новину. «Історія», яку вони намагаються продати своєму видавцеві, могла забрати багато днів і навіть тижнів на розслідування, під час якого, можливо, їм довелося подолати всілякі труднощі й перешкоди, — та це не додає ваги історії. Лише за дуже виняткових обставин читач цікавиться тим, як репортер готував публікацію. У цій газеті розділення шпальт на новинні, редакційні та шпальти для викладення поглядів однозначне й недоторкане. Це розділення зроблене заради читача, який має право на факти на шпальті новин і на думки на редакційній сторінці й на сторінці поглядів. Але це розділення функцій аж ніяк не має на меті усунути з колонки новин чесну, глибоку інформацію або аналіз чи коментарі, які чітко позначені як такі. Бен Бредлі, тоді редактор «Вашінґтон Пост»

4. Звідки беруться хороші історії? Читачів приваблює справжня новина. Деталі їх утримують. Лорд Норткліфф Деякі з найкращих історій, здається, беруться з нізвідки — несподівані аварії, відставки й катастрофи так вражають, що самих лише фактів достатньо, щоб зробити гучні заголовки. Журналісти ніяк не можуть вплинути на наявність таких історій; ми можемо тільки продукувати якнайліпше обґрунтовану їхню писану версію. Однак саме існування багатьох інших хороших історій залежить від журналістів: це історії, які починаються з маленьких інцидентів, але перетворюються на приголомшливі завдяки відкриттю попередньо прихованого аспекту; та справді несподівані історії невідомі публіці, доки журналіст їх не відкриє і не розповість усім. У цьому процесі немає нічого випадкового. Такі хороші історії не виникають на голому місці; вони з’являються від успішних журналістів, які знають, куди дивитись, і роблять певні речі правильно — ось чому вони знаходять значно більше таких історій, ніж пересічні журналісти. Тож нібито таємниця появи хороших історій зовсім не загадкова. Це справа великої практики плюс знання, де варто шукати, а де — ні.

Звички успішних репортерів? Хороші репортери знаходять хороші історії, бо вони мають гостре чуття на новини і знають, де шукати, з ким говорити і що запитувати. Детальніше ці елементи розкриті в трьох наступних розділах

УНІВЕРСАЛЬНИЙ ЖУРНАЛІСТ

про джерела інформації, розслідування й розпитування. Втім, є й інші, можливо, не такі очевидні, та не менш важливі репортерські звички, які дозволяють постійно продукувати хороші історії. Досліджувати всі можливості Рішучість — це напевне те, що найбільше відрізняє хорошого репортера від пересічного. Класичним прикладом, особливо важливим завдяки своїй буденності, є історія, яку знайшов Дерек Лемберт, якого тоді взяли на випробувальний термін у «Дейлі Мірер» (Daily Mirror). Спочатку це здавалось ординарним убивством: тіло поляка з колотими ранами знайшли в Манчестері у підвалі пошарпаного будинку з квартирами на винайм. Лемберта відрядили видавити з цього все, що можна. Випадок не обіцяв нічого особливого. Сусіди не знали (або казали, що не знають) нічого, поліціянт, який охороняв місце вбивства, мовчав, а в поліційному відділку Лемберту сказали, що нічого не можуть додати до попередньої заяви. Саме на цьому етапі звичайний репортер повернувся б у редакцію і доповів би, що в історії немає нічого особливого; справді, суперники Лемберта так і зробили. Та він не був звичайним репортером. Сповнений рішучості викопати щось більше, він кружляв довкола, сподіваючись перекинутись словом з поліціянтом, який змінився з чергування. Згодом він побачив, як вийшли слідчі й сіли в машину. Сподіваючись, що вони працюють над цим убивством, він повернувся на місце злочину. Там він побачив двох людей у ділових костюмах, які стукали в двері помешкань. Відрекомендувавшись детективам як репортер, він завів з ними розмову про вбивство, з якої дізнався, що вбитий був поліцейським інформатором, якого переїхали машиною, а потім закололи. Лемберт добув свою історію і невдовзі вже диктував її редакції. Стаття починалась такими словами: «Минулої ночі поліція розслідувала таємницю загибелі людини, вбитої двічі». Вона стала сенсацією на першу шпальту, а Лемберт дістав посаду в «Мірер».

Звідки беруться хороші історії?

Тинятись довкола Найкращі репортери не мають звички (крім тих випадків, коли це від них не залежить) прибігати на місце події, захекавшись, в останню мить. Вони намагаються прийти завчасно і, якщо є час, не поспішати йти. Так вони починають відчувати подію та дійових осіб, мають змогу щось почути, помітити корисні деталі, поговорити з людьми й порозпитувати. Хоч би яка подія — судове слухання, громадське розслідування, політичні збори, запуск кампанії, оприлюднення звіту, найкращі історії часто з’являються не з офіційної частини, а з часу, проведеного до і після у балачках з задіяними особами. Зрештою, більшість нежурналістів не мають уявлення про те, з чого робляться хороші новини. І лише розмовляючи з вами неформально до чи після зборів, інтерв’ю чи хоч би чого, вони можуть згадати про щось значно краще від події, заради якої ви спочатку прийшли. Самому кувати своє щастя Щоб пощастило, треба вміти допомагати фортуні. Частково це залежить від завзяття, частково — від чуття на події, а частково, особливо в гучних історіях, де багато репортерів висвітлюють одну й ту ж тему, — від здатності не йти за натовпом. 1981 року стріляли в Папу, і до Рима зібрались журналісти з усього світу. Серед них був і Джон Едвардс із «Дейлі Мейл». Разом з кількома іншими він прибув у Рим за півгодини до півночі, та замість того, щоб, як усі, прямо вирушити в готель, він захотів одразу ж взятися до справи. Але куди йти? На площі Святого Петра було повно черниць, які молилися за видужання Папи. Поліція не говорила нічого поза короткою заявою, і Едвардс вирішив піти туди, де подія розвивалась далі — у лікарню, в якій Папа боровся за життя. На диво, коли о першій годині ночі Едвардс дістався до лікарні, він побачив, що був там єдиним репортером. Крім того, не було й поліції, яка перекрила б йому шлях. Тож він увійшов і, поблукавши приміщеннями, знайшов кімнату очікування, де можна було сісти, дивитись і оцінювати ситуацію. Він трохи подрімав, а близько шос-

УНІВЕРСАЛЬНИЙ ЖУРНАЛІСТ

тої ранку почув звуки відчинюваних дверей, кроки й голоси. Шість хірургів у заляпаних кров’ю халатах увійшли в кімнату очікування й вийшли на балкон. Едвардс бачив, як вони палили, вдихали ранкове повітря і посміхалися. Він підійшов до них і йому пощастило: ці люди врятували Папі життя і кілька з них добре говорили англійською. Вони були задоволені зробленою вночі роботою і говорили вільно. Вони навіть намалювали в його записнику картинки зроблених розрізів і детально описали кожен крок операції. Нічого дивного, що пізніше Едвардс називав цю історію найкращою з того, що він коли-небудь написав. Знати, якою може бути найкраща історія Те, що деяким недосвідченим видається таємничим чуттям хороших репортерів, насправді — звичайний розрахунок. Один з прийомів, яким користуються успішні журналісти, це приблизно така послідовність думок: якою в найліпшому випадку може бути ця історія? Якщо розглянути всі можливі сценарії й факти, який найкращий вступ я міг би написати? Такі розрахунки часто настільки ж корисні у виявленні не вартих уваги історій, як і у пошуках тих, що гідні уваги. Формувати довірливі відносини з джерелами Хороші репортери підтримують регулярні зв’язки зі своїми інформаційними джерелами і телефонують не тільки тоді, коли вони їм потрібні. Вони плекають їх, відвідуючи не надто цікаві з інших поглядів зібрання, і принагідно передають їм інформацію. В результаті, люди пам’ятають про них, коли в них з’являється хороша історія. Менш регулярні контакти також пам’ятають репортерів, які довели свою справедливість і правдивість. Мій знайомий політик з панівної партії допоміг переправити в Ірак одного з провідних експертів «Обзевера» з зовнішньої політики, щоб він розслідував повідомлення про звірства Саддама Хусейна щодо болотних арабів, які надходили в газету. Без мого знайомства з цим політиком, її віри в щирість моєї газети, її контактів у повстанських групах в Іраку та

Звідки беруться хороші історії?

їхньої мужності ми не змогли б проникнути у Південний Ірак, і світ не довідався б про ці злодіяння. Репортер Шиам Бхатія був відзначений як закордонний кореспондент року за ці репортажі. Показувати зацікавленість темою, а не лише майбутньою статтею Люди відчувають так само, як відчували б і ви, коли цікавість журналіста до них одноразова, лише заради оцієї статті. Хороші репортери щиро цікавляться темою і задіяними в ній людьми. Це помітно, і це стає їм у нагоді. Вони користуються цим. 1968 року, коли радянський дисидент Олександр Ґінзберґ був ув’язнений внаслідок закритого слухання, його дружина Людмила скликала прес-конференцію. Ввечері напередодні того дня, коли вона мала відбутися, прес-служба уряду застерегла всіх близько сотні західних кореспондентів у Москві про «суворі заходи», яких буде вжито проти тих, хто піде. Наступного дня тільки четверо наважилися прийти до квартири Ґінзберґів, серед них — Реймонд Ендерсон з «Нью-Йорк Таймс» (New York Times). Через кілька місяців, у липні 1968 року, один друг передав Ендерсону документ, який отримав від Андрія Амальріка, дисидента-історика. У пакеті був знаменитий нині есей Андрія Сахарова, в якому він піддає сумніву радянську систему. Внаслідок ще кількох пригод і розслідувань Ендерсон переконався, що документ справжній, і таємно переправив його за кордон, де він став світовою сенсацією. Відчувати, коли історія незавершена Термін «відстеження» (follow-up) у багатьох журналістів не викликає великого ентузіазму, бо наводить на думку, що доведеться підчищати недороблені хвости або витягати з нафталіну вживану історію і робити з неї щось позірно свіже. У багатьох газетах робиться саме так. Однак є також чимало історій, які внаслідок відстеження дають багатший урожай, ніж початкова. Хороші репортери це усвідомлюють, замислюючись над тим, чого бракує, чи могло б бракувати для цілісності розповіді. Наприклад, одна ста-

УНІВЕРСАЛЬНИЙ ЖУРНАЛІСТ

ренька непомітно померла у себе в домі в Північній Англії. Коронер, відзначивши, що попри видимі ознаки нещастя (пляшки з молоком на порозі тощо) сусіди залишалися байдужими, зауважив, що, якби вони звертали на неї більше уваги чи завдали собі клопіт відвідати стару жінку, вона могла б іще жити. «Дейлі Мірер» відрядила Дерека Лемберта дослідити, чи можна зробити статтю про жінку, яка померла, не помічена своїми благополучними сусідами. Він ходив із дому в дім, збираючи уривки інформації, та наражався здебільшого на сліпі погляди й знизування плечима. Зрештою, він натрапив на одного трохи балакучішого сусіда. Коли Лемберт уже обернувся, щоб піти, той сказав: «Як вам подобається цей нахаба-коронер?». Лемберт запитав, що він має на увазі (завжди хороше запитання). «Адже він живе за нею далі по дорозі,» — відповів чоловік. Коронер належав до тих сусідів небіжчиці, яких він критикував. І Лемберт зрозумів, що має хорошу історію: розповідь про коронера, який, не усвідомлюючи цього, сам себе скритикував у суді. Подивитись на речі під іншим кутом У гумориста й хорошого журналіста багато спільного. Обидва знаходять продуктивні ідеї, перевертаючи речі з ніг на голову, вивертаючи ситуації (чи фрази), щоб вивчити їх і видати несподіване. Багато хороших ідей приходять успішним репортерам завдяки умінню подивитись на речі під іншим кутом. Коли, наприклад, Джона Тірні з «Нью-Йорк Таймс» відрядили зробити статтю про жінок, які записуються на курси з самозахисту (доволі зужита ідея, щонайменше), він написав не про жінок, а про «муляж нападника» — удаваного ґвалтівника в повстяному строї, на якому жінки практикували всі свої удари й прийоми. Втім, репортерська винахідливість повинна мати свої межі. Наприклад, був якось у «Дейлі Мейл» репортер на ім’я Моріс Фейдженс. Він ніколи не вирізнявся пунктуальністю, а одного разу спізнився настільки, що у відділі новин його покарали, відрядивши висвітлювати подію, яка передвіщала довгу подорож із жалю-

Звідки беруться хороші історії?

гідним результатом — голубине шоу в Бірмінгемі. Та Фейженс викрутився: під полою він проніс на шоу кота, тож отримав змогу порозмірковувати у вступі про те, хто кинув до голубів кота. Встановлювати зв’язки Встановлення зв’язків — це те, що робить хороший репортер, коли бере декілька доти непов’язаних історій чи фактів і зв’язує їх. Це те, що Віллі Ґутман, газетний бібліотекар, утікач із гітлерівської Німеччини назвав «сенсацією через інтерпретацію». Це одна з причин, чому ті, хто критикує газети за те, що вони «годуються одна в одної», помиляються. Чимало хороших статей з’являються завдяки тому, що журналіст, помітивши в іншій газеті маленьку публікацію, розслідує і виявляє, що тема значно багатша, ніж здавалось першій газеті. І багато важливих історій були розкриті до кінця лише тому, що окремі газети працювали над ними незалежно і зібрали окремі деталі мозаїки, які разом дали повну картину. Розслідування скандалу «Вотерґейт» в Америці у 1973 — 1974 рр., який привів до відставки президента Ніксона, було таким класичним прикладом. Не покладатися на стислий виклад офіційних звітів Важко стримати позіх, коли бачиш обкладинку більшості офіційних звітів. Але в деяких з них може трапитися справжня історія, закопана десь аж на сторінці 94. Її могли навіть свідомо туди сховати з твердим сподіванням, що більшість журналістів не завдадуть собі клопоту прочитати так далеко, або аж так уважно. Надто багато репортерів, наштовхнувшись на грубий звіт, переглянуть лише сторінки змісту. Маючи час, прочитайте увесь звіт; якщо ж ні — перегляньте сторінки, де наймовірніше можна знайти хороший матеріал — заяви критикованих сторін, свідчення постраждалих і розділ «Передісторія». Уважне читання звітів може бути надзвичайно корисним. На початку 1990-х років Ейлін Велсам, репортер місцевих новин в «Ельбекекі Трибюн» (Albuquerque Tribune), передивлялась розсекречений документ про радіаційні експерименти над тваринами

УНІВЕРСАЛЬНИЙ ЖУРНАЛІСТ

наприкінці Другої світової війни. У нерозбірливій примітці на одній зі сторінок вона знайшла згадування про 18 людей, яким було зроблено ін’єкції плутонію, щоб науковці могли дослідити вплив радіації на тіло людини. Вона почала пошуки і в листопаді 1993 року опублікувала серію з трьох статей. Місяць потому уряд США скликав прес-конференцію і все визнав. Президент Клінтон наказав провести дізнання, сім’ї жертв подали позови. Наступного року Велсам здобула Пулітцерівську премію. Не робити передчасних висновків про людей Найуспішнішим розвідником з усіх, кого я зустрічав, був великий, товстий, життєрадісний хлоп, простодушний на вид, який працював під прикриттям професійного борця. Якщо не брати до уваги часті закордонні подорожі, це була остання людина, яку можна було запідозрити в шпіонажі. Тож я не мав жодного уявлення про те, хто він насправді є, аж до самої його смерті. Я був певен, що він дістав забагато тусанів по голові. Успішні журналісти знають, що судити людей за виглядом і заняттям — хороший спосіб помилитися й проґавити історію. Деякі найменш надійні джерела на вигляд найвишуканіші, а деякі найкращі скидаються на ланців. Це не означає, що ви мусите проводити години з божевільними, параноїками й навіженими, які регулярно обсідають газету зі своїми вигадками про те, як їх вистежують, вивозять інопланетяни чи переслідує уряд. Це означає робити висновки на підставі того, що люди говорять, а не з їхнього вигляду. Якось на початку 1930-х років журналіст «Дейлі Мейл» повернувся до відділу новин після розмови у фойє з незнайомцем у пошарпаному одязі. Хлопець сказав, що це був справжній божевільний, який бубонів щось про передавання рухливих картинок. Через три дні кілька газет-конкурентів надрукували повідомлення про винайдення телебачення людиною на ім’я Джон Лоджі Берд. Так звали «божевільного в пошарпаному одязі» з фойє. Формувати досьє ідей Може, ця думка й лежить на поверхні, та найчастіше на неї не зважають. Якість і рівень ідей — це те, що поміж іншим відрізняє

Звідки беруться хороші історії?

новинні сторінки, які аж потріскують вогнем цікавості, від інших, таких млявих і сирих, що ними не можна розпалити вогнище. Тож треба мати папку, куди ви могли б занотовувати ідеї разом з вирізками з газет і журналів для можливої майбутньої історії. Навіть якщо все це й не знадобиться, така папка розвиватиме ще одну звичку успішних журналістів — читати багато газет і журналів. Крім того, що це дозволяє їм бути в курсі й слідкувати за діяльністю суперників, це також поповнює їхні загальні знання — ще одна річ, яка вирізняє успішних журналістів.

Неочевидні джерела Більшість журналістів мають дуже вузький погляд на джерела інформації. Та якщо ви поглянете на якісні загальнонаціональні газети, які вміщують усе найкраще щодня, ви побачите, що витоки їхніх публікацій далеко не такі традиційні, як можна собі уявити. Типовий випуск «Індепендент», наприклад, містить 33 — 38 публікацій про внутрішні події, не враховуючи коротких новин і парламентських звітів. В одному грудневому номері 1999 року було 36 історій з таких джерел: Урядові міністерства й відомства 10 Записник (контакти, спостереження) 5 Суди, розслідування 5 Університети 3 Лобі, профспілки тощо 3 Політичні джерела 3 Спеціалізовані видання 2 Комерційні компанії 2 Масові журнали 1 Міжнародні організації 1 Поліція 1

В інших випусках газети трохи більше поліційних і політичних публікацій і дещо менше — судових, але загалом пропорція не надто змінюється. Це означає, що половина сюжетів надходить

УНІВЕРСАЛЬНИЙ ЖУРНАЛІСТ

з неофіційних джерел. Якщо до урядових повідомлень відносити лише офіційні оголошення, на відміну від переданих через особисті контакти тем, тоді з неофіційних джерел надходить близько 60% історій. Це доводить, як важливо налагоджувати контакти і, особливо, бути відкритим до нетрадиційних джерел і тем. Нижче наведено кілька порад щодо менш очевидних місць, де трапляються хороші історії. Університети й дослідні інститути Хоч би що це було — сміливі медичні експерименти, вивчення дикої природи реґіону чи розвідка, чому чоловіки віддають перевагу тому чи іншому кольору краватки, науковці провадять такі дослідження, які не вигадали б і фантасти. Деякі з них дуже спеціальні, та чимало здатні викликати загальний інтерес. Наприклад, Інститут космічних досліджень у передмісті Москви багато років вивчає сумісність різних типів особистості, щоб люди, яких відправляють разом на станцію «Мир», не почали битися відразу ж після того, як залишать Землю. Якщо викласти це для широкого читача і стосовно міжлюдських стосунків вдома й на роботі, а не на космічному кораблі, матимете історію, яка зацікавить будь-кого. Спеціальні й альтернативні видання Якщо ви підготовлені до читання спеціальних газет, вони можуть дати багату поживу для позащоденникових історій. Альтернативні видання також заслуговують на регулярну увагу. Інформація в них часом незбалансована, натомість вона часто є продуктом спілкування з нетрадиційними джерелами. Деякі найкращі історії вперше з’являються в таких газетах. Книги 1998 року Мацей Заремба, журналіст польського походження, який працював у найбільшій шведській газеті «Даґенс Нюхетер», викрив усю історію того, як між 1935 і 1976 рр. у Швеції були на-

Звідки беруться хороші історії?

сильно стерилізовані понад 60000 жінок. Працюючи з дослідницею на ім’я Майя Рунцис, яка мала доступ до архівів Державної медичної комісії, Заремба виявив, що попри загальну думку в Швеції стерилізація ніколи не була добровільною. Дівчата, які відставали в школі, відзначились нерозбірливими зв’язками або якось інакше не догодили владі, вважались «небажаними», їх забирали з домівок державні виконавці й поміщали в установи, з яких випускали тільки в разі стерилізації. Цю історію передрукували по всьому світу, і шведський уряд призначив розслідування. І де ж Заремба вперше надибав цей сюжет? У маловідомій книжці, яку написали два шведи, та надрукували тільки в США. Спеціальні журнали Ці журнали видаються не для академічної авдиторії, а для простих людей зі спеціальними інтересами. Читання цих журналів відкриває для вас такі світи (наприклад, шукачів скарбів чи городників), до яких за нормальних умов ви ніколи б не потрапили. І будьте впевнені, що майже в кожному випуску на вас чекає історія, яка за правильної обробки зацікавить читачів газети. У комп’ютерному журналі це може бути історія про новий комп’ютерний вірус, який загрожує комерційним базам даних; в автомобільному — розповідь про новий рекет викрадачів автомобілів; у газеті еротики якесь рекламне оголошення може наштовхнути вас на розслідування випадків дитячої порнографії; а в журналі для садівників ви знайдете рецепт перетворення старих банкнот на добриво за допомогою спеціальної обробки. Міжнародні організації У світі є тисячі й тисячі міжнародних організацій, які з року в рік продукують звіти, статистичні показники й дані, проводять конференції й семінари й мають великий штат експертів — однак до них ніколи не звертаються репортери з масової газети. Це дуже прикро. Такі організації — велике незаймане джерело історій. І не лише про глобальні проблеми. Значна частина їхньої роботи

УНІВЕРСАЛЬНИЙ ЖУРНАЛІСТ

присвячена вивченню чи розробці специфічних проблем в окремих країнах. Ідіть до бібліотеки, пошукайте організації, задіяні у сфері ваших інтересів, і зв’яжіться з ними чи відвідайте їхній сайт. Організація Об’єднаних Націй, наприклад, має власні органи у справах жінок, подолання природних лих, охорони здоров’я, добробуту дітей, роззброєння, професійної виучки, економічного розвитку, розселення людей, довкілля, океанів, торгівлі, біженців, миротворців, народонаселення, харчової допомоги, вирощування харчових продуктів, атомної енергетики, цивільної авіації, праці, мореплавства, телекомунікацій, промисловості, авторських прав, метеорології — справді, майже в усіх справах, які є під сонцем. Оголошення Оголошення — одне з найкращих джерел цікавих історій, і журналістам варто переглядати їх в усіх газетах, які потрапляють їм до рук. Зрештою, саме через них частина людства, яка не належить до журналістів, часто спілкується з незнайомими людьми. Наприклад, 2 травня 1962 року така собі місіс Ґледіс Кід дала в колонці маленьких рекламних оголошень «Сен Френсіско Ікземінер» (San Francisco Examiner) таке оголошення: «Я не хочу, щоб мій чоловік помер у газовій камері за злочин, якого він не чинив. Тож я готова відпрацювати 10 років куховаркою, служницею чи домогосподаркою в будь-якого з відомих адвокатів, який захищатиме його і доб’ється виправдання».

Один з найвідоміших у місті адвокатів, Вінсент Холінен побачив це оголошення й зв’язався з місіс Кід. Її чоловіка мали судити за вбивство старого антиквара, бо відбитки його пальців знайшли на забризканому кров’ю пишнооздобленому мечі в крамниці жертви. На суді Холінен довів, що антиквара було вбито не цією зброєю. Він також виявив, що відбитки Кіда й кров з’явились на мечі, бо якось він бавився з ним, поки його друг щось купував. Присяжні визнали Кіда невинним, а Холінен відмовився від пропозиції місіс Кід відслужити. Є безліч прикладів менших історій, знайдених у

Звідки беруться хороші історії?

розділі оголошень: від жінки з Росії, такої нужденної, що вона намагалася продати власного сина шайці контрабандистів екзотичних тварин, які рекламували рідкісних домашніх тварин і т. п. Річниці Вони — невичерпне джерело історій. Це можуть бути просто дні народження й смерті, важливі історичні події або незвичніше — суспільні річниці на кшталт винайдення побутових приладів чи інші віхи щоденного життя. Історії про річниці необов’язково мають бути розважальними. У пошуках матеріалу для історичної статті до п’ятої річниці якоїсь сенсаційної події часто можна натрапити на прихований звіт, забутих свідків або щось іще, з чого робиться хороша, глибока стаття. Інші продуктивні ділянки: спеціалізовані відділки поліції (особливо з боротьби з шахрайством, комп’ютерними злочинами, крадіжками творів мистецтва й антикваріату) та інші служби з надзвичайних ситуацій; маловідомі урядові установи (наприклад, ті, що мають справу з наданням державі прав на земельну власність в обмін на зниження податку на спадщину або з управлінням активами психічно хворих тощо); інвестиції, які обіцяють дуже високі прибутки; всяка «миттюстаньбагатим» або «безпрограшна» бізнес-схема; кредитні компанії (особливо орієнтовані на не дуже заможних); щойно оприлюднені урядові документи; і групи тиску чи групи самодопомоги у незвичних сферах. Ви без сумніву натрапите й на багато інших, якщо триматимете очі розплющеними й вуха насторожі. Шукайте несумісності, речі, які, очевидно, не сходяться, які потребують пояснення. Моя перша велика публікація була присвячена бездомним на вулицях британського міста, в якому я жив. Вона стала результатом спостережень за ними пізно вночі на порогах будинків і в парках і вічних репортерських запитань: «Хто?», «Чому?» тощо. Серія статей, яку я написав, привела до того, що люди почали приходити до мене зі своїми історіями, а редактор новин почав давати цікавіші завдання.

УНІВЕРСАЛЬНИЙ ЖУРНАЛІСТ

Історії, яких хороший репортер уникає Якщо в успішних репортерів і є якась професійна таємниця, крім важкої роботи, це те, що вони знають, які історії не обіцяють нічого хорошого, і уникають їх. Їм відомо, що, крім дуже рідкісних винятків, хороші історії не знайдеш ні в комерційних прес-релізах, ні на традиційних прес-конференціях, ні в більшості листів на робочому столі, ні від людей, які дзвонять зі словами: «У мене є для тебе історія!». Не варто шукати їх і в опитуваннях з маленькою вибіркою, дослідженнях, які надають наукоподібності цілком очевидному, чи спрямованих на виявлення нових соціальних груп; в історіях лише про те, що хтось говорить, у подіях, придуманих лише заради журналістів, на кшталт фотосесій знаменитостей, прес-сніданків чи презентацій. І понад усе вони знають, що хороші публікації, зазвичай, не виходять з історій про сварки. Історії про сварки Це стало просто епідемією і журналістським трюком. На відміну від випадків серйозної критики влади, щирої гострої незгоди між впливовими людьми, історії про сварки найчастіше виявляються лише плодом фантазії репортера, який прагне створити уявний драматизм. Щось трапилось, щось сказано і репортер телефонує якомусь відомому й засудженому крикуну, який вдячно засуджує, оплакує чи закликає провести розслідування. Далі цей журналістський варіант риболовлі в акваріумі оздоблюється заголовком на кшталт «Сварка через…», «Лють через…» або навіть «Викликав фурор…». У результаті з’являються цілком передбачувані історії, що існують лише на сторінках газети. Ще одна поширена форма, коли історія пишеться під ракурсом «сварка» з наміром «освіжити» щось, що сталось чи було оголошено попередньо в новинному блоці. До сторони, яка передбачувано заперечуватиме, звертаються по коментар, і її незгода передається такими вступними словами, як «Вчора ввечері вибухнула шалена сварка через …». Це, навіть якщо не брати до уваги дуту

Звідки беруться хороші історії?

патетику виразів «вибухнула» і «шалена сварка», цілковитий брак ракурсу. Як вступне слово, це лише послаблює публікацію, замість підсилити. Простий тест для «історій про сварки» такий: чи ви коли-небудь чули, щоб читачі обговорювали їх тими словами, як написано в газеті? Є два сорти журналістики: та, яка намагається говорити правду, і та, що ставиться до новин як до шоу-бізнесу. Макс Хастінґс

5. Розслідування Коли вночі надходить сигнал тривоги, пожежнику треба лише вдягти свої вогнестійкі рукавиці й загасити полум’я. А кореспондент повинен розповісти мільйонам людей, хто чиркнув сірником і навіщо. Морт Розенблюм, «Асошіейтид Прес» Навіть невеликого досвіду в написанні й оцінюванні новинних історій вистачить для того, щоб цілком очевидною стала одна річ: найпоширеніша вада невдалих публікацій — не погане написання, невлучні цитати чи невдале тлумачення, а невідповідне розслідування. І хоч би якою досконалою була мова публікації, вона не приховає цього. У вас або є сировина, або немає. Якщо є, тоді ви маєте змогу написати зрозумілу розповідь, без прогалин, з сильним оригінальним поглядом, кількома живими прикладами чи епізодами і відчуттям перспективи. Ваша розповідь може бути стислою і цільною, без «води», в якій немає потреби. Якщо ж у вас немає сировини, ваша історія буде невиразною і туманною, з дірками, в яких мала б бути інформація чи пояснення. Вона буде пустопорожньою балаканиною, банальною й неживою. У найліпшому випадку може вийти те, що редактори новин називають «ходити довкола», що означає простий огляд найочевидніших і найвідоміших моментів історії. То ж що треба робити, щоб дістати хороший матеріал? Насамперед треба знати у загальних рисах, що ви шукаєте. По-друге, ви повинні знати, де шукати, або принаймні, де чи кого розпитувати.

РОЗСЛІДУВАННЯ

Що треба шукати Ви починаєте з базових запитань — «Хто?», «Що?», «Де?», «Коли?», «Як?» і «Чому?» — але не зупиняєтесь на цьому. А понад усе потрібні подробиці й приповідки, які оздоблюють основу. Саме ця додаткова інформація, зазвичай, відрізняє звичайну версію історії від хорошої. Візьміть будь-яку значну подію в якийсь певний день і порівняйте різні публікації про неї в різних газетах. Ви будете вражені багатством одних порівняно з іншими. Подробиці Збирання подробиць — вирішальний елемент продуктивного розслідування. Якщо ви розповідаєте про трагічний випадок, треба відтворити всю послідовність подій так, щоб ви могли прокрутити в голові «відео». Зібрати всі його кадри не вдається ніколи, але до цього треба прагнути. Усі подробиці вам не знадобляться, та доки не почнеш писати, ніколи не знаєш, які з них будуть потрібні. Замалих деталей майже не існує, бо навіть найдрібніші штрихи можуть додати історії цінності, значно більшої за свою номінальну вагу. В розповіді про вбивство, наприклад, може бути вказано, що його скоєно в сільській місцевості й навіть може згадуватись дата — 1 травня. Та якщо ви напишете, що це сталося на фермі «Сонячний схил» на Перше травня, це негайно створює асоціації і справляє глибше враження. Ще краще побувати на місці події й описати його — садок довкола дому, в якому знайшли зброю (вона виглядала з-під ліан кручених бобів), рожеві стіни кухні, квіти в банках з-під варення коло задніх дверей тощо. У багатьох випадках довкола крихітної деталі можуть бути закручені окремі розділи або й уся стаття. До того ж, найціннішими є несподівані деталі, як доречні, так і особливо суперечливі. Подробиці особливо важливі, коли ви пишете про подію чи новину через день чи невдовзі після того, як основну історію вже оприлюднено. Великий Біл Конор («Касандра» з «Дейлі Мірер») якось побудував початок своєї статті про смерть Сталіна, написаної через кілька днів після події, на тій деталі, що старий недо-

УНІВЕРСАЛЬНИЙ ЖУРНАЛІСТ

людок, який стільки своїх співвітчизників прирік на передчасну смерть, помер у 73 роки в своєму ліжку в комфорті «на білому простирадлі». Приповідки Те саме стосується й приповідок і прикладів. Вони не повинні бути довгими (бо інакше вони заступлять головну тему), насправді, найкращі приповідки в новинних статтях — це випадки чи епізоди, викладені одним-двома реченнями. Розповідь про чудернацьке рішення місцевої ради маленького містечка буде значно жвавішою, якщо включити до неї кілька приповідок з його минулого. Вистачить одного-двох коротких випадків з історії, згадування про кількох найвідоміших місцевих уродженців або й просто цитування напису на могилі на міському цвинтарі. Та ви можете бути певні, що вони значно цікавіші й інформативніші за передбачувані цитати однієї з дійових осіб, які могли б бути на їхньому місці. Тло Це те, що треба готувати завжди навіть для найкоротшої розповіді. Ви маєте вивчити середовище, ситуацію і важливі події з історії теми чи об’єкта. Це може бути один або два абзаци про «на цей момент події розвивались так» або стисла передісторія теми чи об’єкта. Це може бути навіть дещо ширша аналогія чи порівняння. Так, наприклад, у статті про намагання вашої країни чи міста обмежити автомобільний рух у містах дуже доречною буде розповідь про те, якої політики дотримуються (чи не дотримуються) в інших місцевостях чи країнах. Серед новинних історій рідко трапляються унікальні явища, вони є частиною континуума. Перспектива Контекст, завдяки якому факти й події отримують належне, навіть значно менш драматичніше тло, іноді може стати вирішальною частиною історії. Це особливо потрібно тоді, коли хтось жахає застереженнями щодо здоров’я чи безпеки людей. Наприклад, роз-

РОЗСЛІДУВАННЯ

повіді про загрози здоров’ю через довкілля за браком контексту часто можуть бути безглуздо перебільшені. Що б ви сказали про статтю, яка повідомляє, що зразок морської води містив 6000 молекул отрути? Можна подумати про першу шпальту, якщо не знати, що це сталося б, якби взяти пінту отрути й рівномірно розбризкати її над усім світовим океаном. І всі історії про небезпечні пестициди були б трохи точнішими й розумнішими, якби вони ще оцінювали ризики порівняно з кількістю пестицидних хімікатів, які природно трапляються в базиліку, арахісі й грибах. Деякі журналісти вважають, що наша робота полягає в тому, щоб усе драматизувати, та трохи поміркувавши, ви зрозумієте, що ця дорога веде в безвихідь. Згадайте, як у нашому власному житті ми реагуємо на людей, які з будь-якої дрібниці роблять мелодраму. Зрештою, ми починаємо ставитись до них, як до набридливих легковірів, не вартих довіри. То чому читачі мають інакше ставитись до нас, якщо ми щоразу вилучаємо тло і контекст, щоб драматизувати історію?

Де шукати Розслідування має на меті з’ясувати, де собака заритий або може бути заритий. Тож у знаходженні потенційних джерел інформації ви маєте бути настільки ж ненаситним, як і в пошуках самої інформації. Ці джерела поділяються на три категорії: онлайнові (їм присвячена окремий розділ), друковані й люди. Люди Це найвідоміші джерела, які охоплюють усе — від регулярних контактів з офіційними речниками, урядовцями й політиками до людей, з якими доводиться поспілкуватися, може, один раз у житті. Сюди належать і такі люди, до яких недосвідчений журналіст ніколи й не помислив би звернутись. Якщо й існує золоте правило успішного розслідування, воно звучить так: ніколи не бійтесь запитувати. Найгірше, що вам можуть відповісти — це «ні», і ви часто будете здивовані, наскільки вам допомогли. А от іще кілька порад.

УНІВЕРСАЛЬНИЙ ЖУРНАЛІСТ

Наполегливо збирайте телефонні номери. Цілком очевидно, що найнеобхіднішим засобом є постійно оновлювана детальна адресна книга з адресами, номерами телефонів і факсів. Коли пізно ввечері ви залишитесь в офісі на самоті й вам терміново знадобиться якась інформація, тоді ви усвідомите, яким скарбом є ваша телефонна книжка. Невідступно й безжально заносьте в неї кожне ім’я й номер, які вам дали або вдалося дістати, і користуйтесь будь-якою нагодою, щоб дістати більше. Канючте їх у колег, добувайте в конкурентів, а читаючи газети й журнали, занотовуйте імена експертів, які видаються вам корисними, і намагайтеся роздобути їхні координати. І не повторюйте помилки, якої я частенько припускався: думаючи, що цей номер мені більше не знадобиться, не переносив його з записника до адресної книги. Будьте абсолютно певні, прийде час, коли брак саме цього номера створить справжню проблему. Достобіса людей отримують гроші за допомогу вам На цій планеті значно більше, ніж ви можете собі уявити, людей спеціально поставлених, щоб допомагати журналістам. Вони можуть не знати цього, але це так. Скільки в Озерному краї озер? Яка глибина океану? Яка висота цієї гори? У посольстві, комітеті з туризму чи інформаційному центрі, напевне, є хтось, хто дасть вам негайну відповідь. Якщо вам швидко потрібна беззаперечна фактична інформація, звертайтесь насамперед до тих, хто за посадою призначений для рекламування або на допомогу людям у цій сфері. У такій країні, як Британія, їх буквально десятки тисяч. Допоможіть їм відробити зарплатню. Хоч би якою була тема, десь, напевне, є експерт Є дивовижна кількість людей і місць, за допомогою яких ви можете зв’язатися з фахівцями з найтаємничіших аспектів життя. Фахові установи, професійні асоціації і спеціалізовані музеї часто мають власних експертів, якщо ж ні, вони можуть зв’язати вас

РОЗСЛІДУВАННЯ

з ними. Уявіть, наприклад, що вам потрібно порадитися з кимось про евакуацію з корабля, що потопає. Можна зателефонувати в Національний морський музей, у професійну спілку пірнальників, у морську страхову компанію, у прес-службу ВМФ, у журнал морської історії, навіть у бібліотеку місцевої ради десь на узбережжі тощо — і все це перш, ніж зануритися в інтернет чи у вирізки з газет у пошуках імен експертів, які згадувались у попередніх публікаціях на цю тему. Деякі організації, зокрема, місцеві бібліотеки й музеї, підтримують базу даних експертів з найзагадковіших проблем. Якщо є вибір, поміркуйте над тим, кому телефонувати Поширена помилка в розслідуванні — звернення не до тієї особи. Часто потрібна вам інформація відома кільком джерелам, але деякі схильніші допомогти вам, ніж інші. Якщо ви хочете довідатись, наприклад, рівень націнки, який магазини накладають на імпортне модельне взуття, не варто телефонувати у відділ у зв’язках з громадськістю магазину. Вони почнуть нервувати, щойно почують слово «націнка», особливо, якщо вас цікавить саме їхня націнка. Натомість зверніться до гуртовика чи виробника. А потім ідіть у магазин по коментарі. Пошукайте в інших ЗМІ Якось у Москві я чув про одну російську професорку, затриману імміграційною службою в Сан-Франциско в США, яка очікувала депортації за незвичайних обставин. Це скидалось на хорошу історію. Та проблема полягала в тому, що в мене не було номерів ні її представників, ні американських імміграційних чиновників; посольство США в Москві було зачинене, жодних інших зв’язків я не мав, а стаття була потрібна за годину. Після кількох невдалих спроб я роздобув телефон офісу «Асошіейтид Прес» у Сан-Франциско, подзвонив і в ту ж мить отримав усі потрібні мені телефони, зокрема, номер американського чоловіка професорки, а від нього — телефони тих, хто займався організацією кампанії на її захист.

УНІВЕРСАЛЬНИЙ ЖУРНАЛІСТ

За подібних обставин завжди варто зв’язатися з місцевими газетами. Ви можете запропонувати купити інформацію чи обміняти на право вільної публікації вашої статті. Будьте зухвалим Найзворушливіша фраза, яку може вимовити репортер: «Це неможливо знайти. Я шукав усюди». Справді? У 99 випадках зі 100 ви можете бути певними, що ні, і що є ще чимало можливостей для пошуку, бо майже завжди існує таке місце, де ви зможете дістати потрібну інформацію. Уявіть ситуацію: ви у своєму офісі о десятій вечора довідуєтеся про те, що ваших співвітчизників заарештовано у Флориді за збройний напад чи за незаконне ввезення зброї. Ваші дії? Американська амбасада у вашому місті зачинена, у консульстві в Маямі ніхто не відповідає на дзвінки, в офісі ФБР у Нью-Йорку так само нічого не знають, як і в «Асошіейтид Прес». Коли це трапилось зі мною, я зателефонував у представництво «Америкен Експрес» (American Express) у Маямі, відрекомендувався власником особистої картки (це була правда, хоч насправді вони б нізащо не перевіряли) і запитав, чи не могли б вони дати мені телефони місцевої поліції, прокурора округу й в’язниці. Незабаром стаття була готова. Друковані джерела Є два основних види друкованих джерел: книги й газети та вирізки з них. Книги й довідники Часом репортери витрачають години на пошук якогось факту, що невинно сидить усередині якоїсь легкодоступної енциклопедії чи довідника просто на відстані витягнутої руки. Так само, як і з людьми, тут головне знати, що можна знайти і де. Зокрема й те, які бібліотекарі знатимуть на той випадок, коли ви не знатимете. Ви будете здивовані, як часто такі люди готові розшукувати щонебудь для вас лише заради самого задоволення довести, що вони здатні це зробити.

РОЗСЛІДУВАННЯ

Книги можуть прислужитися журналісту чотирма різними способами. За допомогою книг можна: перевірити написання й дати, отримати базову інформацію, у щорічниках та інших довідниках знайти імена потенційних джерел і вичитати історичні факти чи короткі приповідки, щоб підсилити статтю. Єдина засторога — у перших трьох випадках треба переконатися, що маєш справу з останнім, актуалізованим виданням. На практиці часові обмеження часто не залишають часу на відвідування бібліотеки, тож використання друкованих джерел, зазвичай, залежить від того, що у вас є під рукою вдома чи на роботі. Саме тому, а ще через мою пристрасть до дрібниць і так званої «непотрібної інформації» (яка часто буває дуже корисною), я зібрав за багато років добрячу колекцію книг про незвичайні факти. Я друкую ці слова, а на полицях над моєю головою стоять літописи, хронологічні таблиці, книжки про заповіти, сексуальне життя й таємниче походження багатих і знаменитих, про незвичайні долі, походження афоризмів і гасел, прототипи знаменитих кіногероїв, чудернацькі рекламні оголошення, відкриття, винаходи, енциклопедії злочинів, історії написання пісень тощо. Всі вони постачають безцінні маленькі штрихи до статей і колонок, а іноді — й цілу публікацію. Публікації в інших газетах як джерело Це поширена практика, коли тобі дають історію з іншої газети і ти мусиш зробити з неї свою. Треба спробувати написати не гірше, а не просто переказати її. Якщо вам не вдається знайти жодного нового джерела, щоб підсилити сюжет, а редактор наполягає на статті, тоді цитуйте її з посиланням на першу газету. А ще краще знайдіть когось підходящого, хто міг би прокоментувати цю статтю. З особливою обережністю треба користуватись такими друкованими джерелами, як газетні вирізки. Те, що виходить друком, не завжди правильно. Воно могло бути виправлено в наступних випусках або стати предметом судового позову — це стосується й оцифрованих вирізок з преси й інших баз даних.

УНІВЕРСАЛЬНИЙ ЖУРНАЛІСТ

Остерігайтесь також твердження: «Всі пишуть про це, тож це має бути правдою». Часто воно справді так, але не можна бути певним. Восени 1989 року, коли тоді ще Чехословаччина була на межі «Оксамитової революції», як її пізніше назвали, молода дівчина розповіла репортерам, що поліціянти забили на смерть студента на ім’я Мартін Шмід. Цю історію надрукували місцеві ЗМІ, люди почали приходити на місце загибелі Шміда, і незабаром воно почало набувати аури й статусу священної землі. Історію надрукувало агентство «Ройтерз» (Reuters), а «Ажанс Франс Прес» (Agence France Presse) повідомило, що убили трьох молодих людей. В «Асошіейтид Прес» історію проґавили. Керівництво було невдоволено празьким відділенням і зажадало, щоб вони швидко надолужили втрачене. Місцевим кореспондентом був Ондрей Гейма, гітарист, який успішно поєднував рок-музику з журналістикою. Не дійнявши віри жодному з попередніх повідомлень про Шміда, він почав розслідування. Разом з дружиною, лікаркою, вони їздили по місцевих лікарнях і моргах, намагаючись знайти когось, хто приймав Шміда чи його тіло — хоч би щось. Ні найменшого свідчення правдивості цієї історії він не знайшов, і через кілька днів агентства-конкуренти змушені були визнати, що Шмід, хто б і звідки він не був, не вмирав на цьому празькому тротуарі.

Пошук у мережі Одного дня 2006 року я попросив журналістку-стажерку дібрати інформацію про бурого ведмедя для врізки до історії, над якою ми працювали. Один з «фактів», які вона запропонувала нам, стверджував, що бурий ведмідь щодня з’їдає по 10000 нічних метеликів. Я запитав у неї, чи це вірогідно, з огляду на те, що нічні метелики не збираються в зграї і ведмідь мав би ловити кожного з них окремо? Навіть якщо він і зміг би робити це щодня, чи варта того середня поживність нічних метеликів? Вона подивилась на мене, як на божевільного: «Адже це написало в інтернеті!» Далі відбулась дискусія про те, чи можна цілковито покладатись на мережу, під час якої вона заявила, що «Вікіпедія» (Wikipedia) — це надійне

РОЗСЛІДУВАННЯ

джерело, бо дані там перевіряють експерти. «Справді?» — спитав я. — Які експерти? Хто їм платить?» Моє пояснення, що «Вікіпедія» — це неприбутковий загальнодоступний проект, було для неї приголомшливою новиною. Саме для таких стажерів і журналістів — нижче наведені відомості про інтернет, які, на мою думку, мусить знати кожен репортер. Ставтеся до інтернет-сторінок, як до будь-якого іншого джерела інформації Іншими словами, ставтеся до них з підозрою. Прикро було б згаяти можливості інтернету на зануд, ексгібіціоністів чи навіжених. Неважко помітити на сайтах певні вади трохи схиблених авторів. Так само легко розпізнати безнадійно упереджені пропозиції різноманітних активістів і засліплених однією ідеєю. Проблема виникає з сайтами, які оманливо видаються пристойними. Треба виробити своєрідні локатори, які виявляли б їх за допомогою всіх традиційних запитань (Хто за цим стоїть? Чому вони це виставляють? Що вони розмістили, а що ні?). Мій внутрішній сигнал тривоги завжди спрацьовує, якщо матеріали на сайті не датовані в явному вигляді; якщо надмірні посилання змушують мене гортати забагато сторінок і якщо в контактній інформації на сайті не вказані чітко поштова адреса чи телефонний номер. Будьте якомога специфічнішим у пошуках Можна шукати не тільки прості слова, а й цілі фрази: взявши їх у лапки, ви напевно дістанете тільки ті документи, де слова трапляються разом саме в такій послідовності. Наприклад, дайте в «Ґуґлі» (Google) запит East Timor militia (ополчення Східного Тимора) — і ви дістанете 477000 результатів. А взявши це словосполучення в лапки — матимете тільки 584 документи. Можна комбінувати фрази в пошуку, наприклад, додавши +«in1996», ви скоротите кількість результатів до 53. Можна також відсіювати слова й фрази. Наприклад, намагаючись знайти інформацію про відносини президента Біла Клінтона з Тоні Блером, ви, наприклад, задаєте пошук «Clinton» + «Tony Blair» й отримуєте 4,47 мільйо-

УНІВЕРСАЛЬНИЙ ЖУРНАЛІСТ

на результатів. Але ймовірно, що найдетальніше про це писали до того, як Клінтон залишив Білий Дім. Тож задайте пошук: «Clinton» + «Tony Blair» — «George W Bush» — і відразу відсієте понад чотири мільйони сайтів. Ставтесь до пошуку, як до розв’язання головоломки Користуючись пошуковою машиною, ви протиставляєте свій інтелект базі з мільярдів даних. Розумний шукач добирає такі слова чи фрази, які дадуть йому керовану кількість посилань, а не всі сайти, де колись побіжно згадано об’єкт пошуку. Зокрема, якщо вам потрібно дізнатися про життя, скажімо, якогось покійного політика, значно краще загадати в пошуку «ім’я» + «некролог» (чи «біографія»), ніж просто ім’я. Ще краще, спробуйте знайти фрази, які можуть траплятися в потрібних вам документах. У разі некролога це може бути «він народився в» чи «в нього залишились». Добрі путівники для онлайнового пошуку: «searchenginewatch.com» і «researchbuzz.com». Використовуйте переваги вдосконаленого пошуку Хоч би якому пошукачеві ви віддавали перевагу, на головній сторінці знайдете посилання, що приведе вас до засобів удосконаленого пошуку. Вони дадуть вам змогу уточнити пошук за датою й іншими параметрами. Використовуйте збережену (кеш) версію сторінки Іноді, переглядаючи сторінки, знайдені пошукачем, ви виявляєте, що на сайті вже немає потрібного вам матеріалу. Бо сторінку відтоді оновили, а вашу інформацію перевели в архів або знищили. Щоб зарадити проблемі, «клікніть» на «збереженій» версії сторінки. Це сторінка, збережена в тому вигляді, в якому знайшов її пошукач, отже, вона міститиме матеріал, якого ви шукаєте. Збережені сторінки (посилання на які ви знайдете в «Ґуґлі» поруч з адресою сторінки) мають ще й іншу перевагу. Слова, які ви шукаєте, виділені на них кольором, тож на довгій сторінці щільного тексту ваш «голка» сама вилізатиме із «сіна».

РОЗСЛІДУВАННЯ

Варто передплатити доступ до онлайнових архівів Це доволі великі бібліотеки статей, наукових журналів і книг, надзвичайно корисні, якщо ви пишете довгі журнальні статті чи книжки. Я, працюючи над книгами, передплатив «eLibrary» та «Questia». Останній — найбільший у світі архів, що містить величезну кількість книг, які можна завантажити й переглядати. Є також газетні архіви, зокрема «Нью-Йорк Таймс», який містить базу даних усіх статей починаючи від 1851 року. Можна купувати статті окремо чи гуртом. Пам’ятайте про те, що можливості пошукачів обмежені Пошукова машина не здатна проникнути далі головних або пошукових сторінок баз даних. Позаяк багато вартісного змісту (зокрема газетні й журнальні статті) заархівовано в базах даних, за допомогою пошукача можна знайти тільки останні надходження. Дуже хороший путівник цими найпотаємнішими територіями Павутини — «The Deep Web» («Глибокий інтернет»), сайт університету м. Олбані, штат Нью-Йорк. Користуйтесь онлайновими посібниками Перетворитися з пересічного користувача на майже фахівця можна, присвятивши певний час ознайомленню з онлайновими путівниками з пошуку й користування інтернетом. Розпочати варто, наприклад, з «internettutorials.net». Якщо ви віддаєте перевагу книжкам, найкраща — це «Інтернет для журналістів» Мартіна Гакербая (The Net for Journalists, Martin Huckerby), видана ЮНЕСКО; книга продається в комплекті з компакт-диском. Телеконференції (Newsgroups)* Це інтернет-форуми, відкриті для всіх. Їх понад 17000 і вони охоплюють усе — від класичної музики до раніше невідомих видів порПрим. перекл.: інша назва телеконференцій – групи новин. Обидва терміни мають свої вади. Функціонально телеконференції близькі до дискусійних форумів, але відрізняються від них технічно.

УНІВЕРСАЛЬНИЙ ЖУРНАЛІСТ

нографії. Чимало з них легковажні, та серйозних телеконференцій більше, ніж ви можете собі уявити. Деякі, як-от «alt.disasters. aviation», захопили прибічники теорії змов, та не бракує й конференцій з інформативними розумними повідомленнями, заради яких їх варто регулярно відвідувати. Є багато телеконференцій, якими постійно користуються науковці й інші достойники. Загалом на спеціалізованих конференціях більше шансів натрапити на корисні повідомлення. Кожному журналістові варто витратити півгодини, щоб завантажити повний перелік телеконференцій, які пропонує ваш провайдер, переглянути його й позначити ті, що входять до кола ваших інтересів. Листування на телеконференціях може дати вам таке: загальне уявлення про актуальні теми в певній царині; потенційні історії (зокрема від кваліфікованих експертів) і, позаяк за повідомленнями можна знайти електронну адресу, потенційні джерела інформації, до яких ви можете звернутися з питанням або проханням про розмову. Архіви телеконференцій можна знайти за допомогою пошуку на «Ґуґл Групс» (Google Groups). Інтернет-журнали — блоґи Їхній спектр простягається від онлайнових щоденників (переважно маячня ексцентриків, маніяків і зануд) та щоденних реєстрів посилань за інтересами (для журналістів вони найкорисніші) до серйозних публікацій професійних (або непрофесійних) журналістів. Блоґів надзвичайно багато. Як написав Ґі Чепмен на сайті «Бі-Бі-Сі»: «Блоґ цінний тим, що будь-хто може створити його. Єдина проблема, що його може створити будь-хто». Найчисленніші (але й найнедовговічніші) — особисті журнали з серії «Приватний щоденник» (Dear diary). Вони можуть містити розповіді про події на роботі (відвертість коштує деяким авторам звільнення), щоденні переживання, подорожі, виховання дітей або про те, як жити з хворобою чи бідою. Деякі мають новинну цінність, як-от «SaveKaryn.com», який розповів історію

РОЗСЛІДУВАННЯ

нью-йоркської жінки з боргом на кредитній картці й допоміг їй, через пожертви, зібрати потрібну суму на його погашення. Інші містять писання більш художнього чи автобіографічного характеру, а кілька з них створені з єдиною надією — дістати контракт з видавцем. Це такі, зокрема, як: «Багдад у вогні: дівочий блоґ з Іраку»; «Бруд без прикрас» — мемуари розлученої нью-йоркської жінки та «Дівчина з обмеженим світоглядом», сексуальний досвід самотньої жінки тридцяти з хвостиком років у Лондоні. Крім того, є релігійні й політичні блоґи, чиє колективне, хоч зазвичай і малоорганізоване цькування публікацій, які їм не подобаються, може створити горлате лобі. Безпосередніша користь для журналістських пошуків — від блоґів, які спрямовують читачів, з коментарями чи без, до сайтів, які вважають цікавими. «Metafilter» — класичний приклад, і тиждень не минає, щоб я не знайшов на ньому ідею для новинної історії чи тематичного нарису. Є також монотематичні блоґи, які відстежують новини й події в своїй царині. Деякі, особливо в технічних сферах, наразі збирають достатню аудиторію, щоб привернути увагу (чи приховане фінансування) підприємців, декотрі є просто журналістикою під іншим ім’ям, де відповідно до спеціалізації виявляють виробничі вади чи історії, які офіційна журналістика проґавила. Блоґери, до того ж, вивчають першоджерела ретельніше, ніж журналісти друкованих ЗМІ, і здатні провести пошук в інтернеті майстерніше, ніж 999 з 1000 репортерів друкованих ЗМІ. Жодна розвідка, жодна бюрократична система не здатна надавати таку інформацію, яку постачають репортери в умовах конкуренції; найрозумніші секретні агенти поліційної держави програють працьовитому репортеру в демократичній країні. Херелд Еванс

6. Використовувати джерела, не дозволяти їм використовувати вас Той факт, що людина є газетним репортером, свідчить про певну ваду в характері. Ліндон Бейнс Джонсон, президент США у 1963 — 1968 рр. Двадцять років тому нормальне джерело інформації в середньому місті мало справу, може, з двома-трьома газетами, однією радіо- й однією телевізійною станцією. Сьогодні ж кількість ЗМІ примножилась настільки, що будь-яке офіційне місцеве джерело контактує з приблизно двома платними газетами, кількома безкоштовними виданнями, з одним-двома спеціальними місцевими діловими журналами, може, двома радіостанціями, телевізійною станцією, трьома кабельними каналами і дедалі більшою кількістю новинних чи місцевих сайтів. Таке зростання стало для офіційних організацій потужною спонукою передати зв’язки з пресою спеціально призначеним фахівцям. Це також означає, що нині значно більше журналістів полюють за інформацією, на відміну від минулих часів, коли їх були одиниці. Сьогодні у вас значно більше шансів бути одним з багатьох і мати справу не з особою, яка вас цікавить, а з її речником. Тим важливіше за цих обставин знати, як фахово поводитися з джерелами інформації, вміти якнайліпше їх використовувати і часом протистояти навіюванню чиновників і не йти тим шляхом, на який

Використовувати джерела, не дозволяти їм використовувати вас 79

вони наполегливо вас підштовхують. Хоча найчастіше відносини з джерелом інформації є звичайною, прозорою операцією, в якій обидві сторони виграють, часом доводиться вступати з джерелом у гостре інтелектуальне змагання заради того, щоб передати людям найповнішу й найсильнішу версію історії, а не вироблену джерелом заради власних інтересів.

Настанови для роботи з будь-яким джерелом Перш, ніж поговорити про такі речі, як специфіка офіційних джерел інформації, навички в поводженні з новинами, непевні джерела й деякі інші небезпеки, нижче наведено кілька ключових порад щодо будь-яких джерел: Ніколи не приховуйте того, що ви — репортер Інакше це означатиме виманювання в людей інформації, а це не тільки безчесно, а й небезпечно. Люди часто дуже вільно спілкуються, доки не усвідомлюють, що ви — журналіст. Тоді вони стають значно обережнішими й починають виважувати слова. Це тому, що відтак замість просто теревенити, вони мусять взяти певну відповідальність за свою інформацію. Приховати, що ви — репортер — хороший спосіб спонукати людей до перебільшень, до яких вони часто вдаються в неформальних розмовах. У розділі про журналістське розслідування (розділ 10) згадуються ті дуже рідкісні випадки, коли доводиться приховувати свою професію. Будьте справедливими до джерел Вірте чи ні, та журналістика дуже схожа на справжнє життя. Звідси дивовижна істина: якщо хочете, щоб джерела допомагали вам, чесне, дружнє й справедливе ставлення працює значно краще, ніж залякування, обман і шантаж. Особливо важливо бути справедливим. Якщо їх критикують чи звинувачують у правопорушеннях, треба не тільки передати їм ці звинувачення, а й дати час на відповідь. Десять хвилин до крайнього терміну замало.

УНІВЕРСАЛЬНИЙ ЖУРНАЛІСТ

Затвердження тексту Кожне джерело прагне проконтролювати текст статті до публікації. Звичайна підстава, яку наводять у таких випадках, — виправлення можливих фактичних помилок. І якщо ви вірите, що це справжня причина, вас, напевне, можна переконати будь у чому. Діставши те, що неминуче буде охарактеризоване як «начерк» статті, людина вважатиме, що мусить схвалити, а отже, ймовірно, й змінити текст. Робота журналіста полягає в тому, щоб точно викласти факти, а не зробити заготовку для подальшого торгування з об’єктом. Відкликання Часто люди говорять репортеру те, про що пізніше можуть пошкодувати. Нема сенсу вчитися ставити правильні запитання, якщо надати людям змогу потім відмовитися від своїх слів. Однак, якщо джерело інформації хоче виправити сказане вам, треба надати йому таку можливість (хіба що ви маєте дуже серйозні підстави вважати, що це лише відмовка), і в такому випадку перекажіть і перший, і другий варіант висловлювань. Інша річ, коли люди зрікаються своїх слів на тій підставі, що їх можуть звільнити. Розберіться з цим, добре розпитавши їх, і передайте цю проблему на розгляд редактору. Не репортерська це справа — удавати з себе Господа Бога, залиште це редакторові. Платня Це ще одна проблема, розв’язання якої репортер може перекинути нагору, редакторам. Це їхня справа вирішувати, чи можуть вони дозволити собі — фінансово чи морально — оплачувати інформацію. Небезпеки таких прецедентів очевидні. По-перше, це створює ринок і заохочує людей, долучених до події, вимагати платню. По-друге, платні інформатори мають погану репутацію щодо надійності. Вони знають: що крутіша історія, то вищі ставки, тож мають пряму спонуку вигадувати чи прикрашати. Кілька років тому найпопулярніша британська газета «Сан» (Sun) змушена

Використовувати джерела, не дозволяти їм використовувати вас 81

була сплатити Елтону Джону 1 мільйон фунтів відшкодування за наклеп через те, що повірила і надрукувала фіктивну історію, продану газеті гомосексуалістом-повією. І це не поодинокий приклад. Втім, як і випадки шахрайства серед публічних людей, які викриваються лише за допомогою оплачених матеріалів. Якщо ви — масовий таблоїд, схильність платити за історії можна зрозуміти.

Офіційні джерела Це ті, що вповноважені надавати вам інформацію, — від власника крамниці на розі з коментарями про те, як іде торгівля, до головного речника глави уряду з заявою про причини його відставки. Вони охоплюють увесь спектр людської люб’язності, впертості, компетентності й ідіотизму. Більшість, якщо правильно підійти, бувають корисними. Коли йдеться про прес-служби й відділення з громадських зв’язків, уповноважений не завжди означає добре інформований. Деякі добре знають свою установу і можуть відповісти на конкретні питання. Інші слугують лише посередниками, передаючи ваші запитання відповідним чиновникам і доставляючи назад відповіді, які неминуче втрачають свіжість, а ви — можливість поставити додаткові запитання. Тому намагайтесь налагодити зв’язки з чиновниками, які надаватимуть вам безпосередню інформацію замість профільтрованої крізь їхню прес-службу. В останні роки відбулися значні зміни в ставленні до ЗМІ великих торговельних компаній, політичних і урядових установ. Журналісти багато нарікають на кривди від «новинних менеджерів» і політтехнологів. У відповідь ці установи лише почали наймати на роботу речників, які за інтелектуальним рівнем краще підходять журналістам, ніж раніше. У результаті підхід до контактів зі ЗМІ став досконалішим, хоча й рідко витонченим. Його визначальною рисою стала превентивність замість простої реактивності. Треба запам’ятати таке:

УНІВЕРСАЛЬНИЙ ЖУРНАЛІСТ

Політтехнологи Цей термін часто помилково застосовують до всіх людей, залучених до громадських зв’язків. Початково так називали тих, чий обов’язок у політичній кампанії полягав у дружньому спілкуванні з журналістами після оприлюднення нових результатів опитувань, дебатів кандидатів тощо й тлумаченні подій у найсприятливіший для партії спосіб. Термін послідовно помилково застосовували, майже до всіх, хто працює у сфері піару та творення іміджу. Справжній політтехнолог — це фахівець у політиці, який обіймає посаду головного речника або першого помічника. Крім звичайних заяв і прес-конференцій, він тлумачить події для преси від імені свого шефа, намагається упередити погані новини (і відвернути від них увагу), а також спрямувати очікування в бажане русло. В цій останній ситуації політтехнологи часто вводять журналістів в оману. Очікуючи незабаром поганих новин, вони сповіщають журналістів про те, що ситуація наближається до катастрофічної, тож коли справжній результат стає відомим, вони можуть з посмішкою заявити про справжній тріумф. Частота застосування цього фокуса до журналістів, схоже, аж ніяк не зменшує його дієвість. Втім, справжні політтехнологи мають одну велику перевагу перед дрібнішими пташками. Вони близькі, часто дуже близькі до своїх босів і все, що вони говорять для запису (офіційно, перекл.), має велике значення. Крім того, значну частину життя вони безпосередньо мають справу зі стандартними запитаннями, і найкращі з них є безцінним джерелом інформації. Треба просто бути пильним і завжди запитувати себе: навіщо він мені це говорить? Управління новинами Організації — державні чи приватні, комерційні чи політичні — зазвичай, мають дуже багато доповідей і заяв, які вони бажають чи мусять оприлюднювати. Сама ідея про те, що для цього вибирається найвигідніший час і спосіб, не викликає особливої відрази. Справді, часто таке «управління новинами» корисне, надаючи

Використовувати джерела, не дозволяти їм використовувати вас 83

журналістам достатньо часу для підготування матеріалів до друку або уникаючи «зіткнення» важливої події з випуском звіту. Втім, облуда таки є. Вона виявляється здебільшого в трьох формах і майже завжди пов’язана з інформацією, яка, на думку організації, може справити негативне враження. Перша — це крутійство з вибором часу повідомлення так, щоб він збігся з найнесприятливішим моментом новинного циклу — пізно ввечері чи по обіді в п’ятницю. У ці моменти повідомлення, дуже ймовірно, можуть не помітити або ж згадати побіжно. Друга — це злити головну суть історії дружньому ЗМІ у сподіванні, що до того часу, як інші довідаються чи дістануть інформацію через офіційні джерела, вона вже застаріє чи вичерпає себе. Третя хитрість полягає в тому, щоб підсолодити пігулку фрагментами добрих новин, які потім повертаються як головні. Наприклад, 1999 року британський уряд мав оприлюднити нові дані щодо черг на госпіталізацію в лікарні. Знаючи, що справи кепські, й прагнучи уникнути критичних заголовків, цифри оприлюднили одночасно з результатами шкільних іспитів (переконані в тому, що ця виняткова подія затьмарить дані про черги). Крім того, разом з новинами про цифри щодо госпіталізації уряд повідомив про виділення близько 30 мільйонів фунтів на виправлення ситуації. Це спрацювало. Усі газети вмістили невеликі публікації, у моїй газеті темі присвятили три абзаци в ранішньому випуску. Коли ми збагнули, що відбувається (дані засвідчили, що списки очікування подовшали за два роки на 64%), то підготували публікацію на цілу сторінку на першому розвороті. Єдиним захистом від таких та інших форм управління новинами є ваша кмітливість. Недопущення Часом організації бувають настільки незадоволені висвітленням у пресі, що просто закривають доступ до своєї інформації. Така рідкісна брутальна реакція загалом трапляється в мистецькій журналістиці, коли недоброзичливий відгук так ображає театр чи галерею, що вони просто закривають критику доступ. Кіновиробники,

УНІВЕРСАЛЬНИЙ ЖУРНАЛІСТ

схоже, особливо схильні до такої форми цензури. У США, згідно з дослідженням університету Південної Каліфорнії, журналістів за критичні публікації або порушення заборон студії не пускають на перегляди або записують у чорний список. Джуді Джерстел, наприклад, написала для «Детройт Фрі Прес» (Detroit Free Press) про слабке відвідування фільму «Капітан Крюк» (Hook), і студія негайно внесла її в чорний список, а незабаром стало відомо, що й інші дві студії («Ворнер» та «Юніверсал») зробили те ж саме. Зрештою, тут нічого не поробиш. Ця інформація належить студії, тож вона має якщо не моральне, то законне право робити з нею, що заманеться. У відповідь треба розповісти читачам про цю спробу маніпуляції та закликати інші газети до бойкоту. Зрештою, наступного разу в таку ситуацію можуть потрапити вони.

Поводження з невповноваженими джерелами Йдеться про джерела, які не мають права надавати вам інформацію, яку вони передають. Це може бути викривальник з-поміж високих посадовців всередині організації, а може хтось, формально не пов’язаний з інформацією. Часом вони передають документи, а іноді лише радять «покопати» в певному напрямку. Їхня інформація, без сумніву, буде заперечуватися, принаймні спочатку, і майже ніколи вони не хочуть, щоб на них посилались у публікації. Саме з таких джерел надходять деякі найкращі історії і найбільші проблеми, якщо вони помиляються. Маючи з ними справу, треба пам’ятати: Запитайте в себе, які в них мотиви Люди рідко допомагають газеті тому, що безгрішні. Вони хочуть завдати шкоди політичним, комерційним чи особистим ворогам, посприяти якійсь справі (або загальмувати справу конкурентів), помститися чи просто нашкодити. Чиясь жага помсти може бути корисною, та найліпше прояснити все від початку. Тож запитайте себе (і принагідно — їх), які можуть бути їхні мотиви? Може, їхні непривабливі розрахунки й не завадять надрукувати цю історію, та вони дають серйозні підстави бути обережним.

Використовувати джерела, не дозволяти їм використовувати вас 85

Запитайте в себе і в них про інший бік історії Історії, які потрапляють до вас з непевних джерел, рідко бувають такими чорно-білими, як їх намагаються представити. Заощадьте час, запитавши в них, чи є зворотний бік у цієї історії або додаткова інформація, яку вам належить знати. Божевільні, жахливі, безглузді речі трапляються, та не так часто, як більшість джерел про них оголошують. Якось під заголовком «Ганьба місту — НьюЙорк у найгірших проявах» на першій шпальті «Нью-Йорк Пост» (New York Post) надрукував історію про недолюдка, який ґвалтував трирічну дівчинку на трав’яній облямівці завжди шумної автомагістралі на Манхеттені, а водії зупинялись і споглядали. Це звучить вірогідно? Насправді три автомобілісти побачили, як чоловік переслідував дівчинку, повистрибували зі своїх машин і кинулись навздогін. У результаті утворився затор, який зупинив інших водіїв. Наочний приклад одноджерельної неперевіреної історії. Чи належить їм за посадою знати те, що вони нібито знають? Багато з таких джерел часто стверджують, що вони «в курсі», тоді як насправді мають лише непрямий стосунок до інформації. Класичним прикладом є висвітлення Радянського Союзу в західній пресі протягом двох років після революції 1917 року. В Росію західних кореспондентів не пускали, тож газети розмістили їх у Ризі, за 300 миль від Петрограду, а єдиним їхнім джерелом були колишні царські генерали й чиновники та відсторонені політики. Усі заявляли про свою обізнаність. Фактично ніхто нічого не знав. За даними знаменитого дослідження Вальтера Ліпмана й Чарльза Меца, для «Нью-Йорк Таймс» це мало сюрреалістичні наслідки. Між 1917 і 1919 рр. газета сповістила: падіння чи близьке падіння більшовицького ладу (91 раз); Ленін і Троцький готуються до втечі (чотири рази); Ленін і Троцький утекли з Росії (тричі); Ленін у в’язниці (тричі); Леніна вбито (один раз).

УНІВЕРСАЛЬНИЙ ЖУРНАЛІСТ

Якщо можливо, наполягайте на документах Завжди запитуйте у джерел інформації, чи існують документи на підтвердження їхніх слів. Якщо вони не можуть надати їх, просіть фотокопії; якщо відмовляються, запитайте принаймні, чи не можна прочитати документи в їхній присутності. Якщо ж вони й далі заперечують, забудьте про цю історію. Коли ж ви дістанете документи, не йміть віри, аж доки не переконаєтеся, що вони справжні. У розділі 12 про помилки й містифікації описано, що може статися, якщо документи фальшиві. Іноді навіть фотографії викликають підозру. Ед Бер у своїй книжці «Тут є хтось зґвалтований, хто говорить англійською?»* розповідає повчальну історію про агентство, якому передали фотографічні докази жорстокості однієї зі сторін у громадянській війні в Африці. На фотографіях солдати ґвалтували жінку. Все виглядало дуже переконливо, доки голова місцевого представництва не здогадався попросити контрольні відбитки. На них можна було побачити жахливі сцени зґвалтування, а далі на кінцевому кадрі — усміхнену «жертву», яка, обнявши «ґвалтівників», позувала для групової світлини. Що запальніше джерело, то менше йміть йому віри Хвилювання не обов’язково свідчить про ненадійність, але може свідчити. Що глибші чиїсь почуття щодо чогось, то гірший з нього свідок. Розпитуйте таку людину дуже ретельно. Вони часто підганяють факти до власних теорій, і часом настільки засліплені ними, що нехтують головною інформацією. Найбільше остерігайтесь ідейних активістів, звільнених з роботи, колишніх дружин і чоловіків та знехтуваних коханців. Запитуйте в них, чи може хто-небудь підтвердити їхні слова. Часто одразу після цього початкова версія історії зазнає певних змін. Прим. перекл.: під час громадянської війни в Конго 1962 року журналіст Едвард Бер нібито чув, як телерепортер у гонитві за новинами допитувався в групи бельгійських черниць, які нібито зазнали насильства й готувалися до евакуації: «Тут є хтось зґвалтований, хто говорить англійською?».

Використовувати джерела, не дозволяти їм використовувати вас 87

Не для запису Візьміть собі за гасло: «Якнайменше «не для запису»». Коли ж ні, ви матимете одного дня купу джерел, на які не зможете посилатися. І якщо ви домовляєтеся з джерелом про якусь інформацію без посилання, відразу розставте всі крапки над «і», щоб потім не виникало проблем. Наприклад, він дає вам матеріал, який ще доведеться підтверджувати і знайти інше джерело для посилання («в тіні»)? Або ж він надає вам інформацію на анонімних засадах, і в такому разі ви можете скористатися нею, не згадуючи його імені? Переконайтеся, що коли ваш співрозмовник каже «не для запису», він розуміє те ж саме, що й ви. Найголовніше, не здавайтесь без бою перед небажанням джерела бути згаданим у публікації. Домагайтесь інтерв’ю для запису. Доводьте, що вагомість історії залежить від підтвердження з боку названих джерел. Якщо людина наполягає на тому, щоб залишитися в тіні, продовжуйте інтерв’ю, а наприкінці спробуйте знайти щось, що вона рада була б проказати від свого імені, й підведіть її до визнання авторства. Вмовляйте. І не припускайте ситуацій, коли наприкінці бесіди людина заявляє вам: «О, до речі, все це не для запису.» Правило таке: розмова не для запису може бути лише за умови, що ви обидва це узгодили. Але погодившись, уже не відступайте від свого слова. Не згадуйте його імені в публікації і, якщо він бажає залишитись у «глибокій тіні», нікому, крім вашого редактора, не відкривайте, хто він є. Ніколи. Одна з найбільших проблем з інформацією «не для запису» — це те, як цей спосіб підхопили політики та їхні радники й використовують заради власних, часом сумнівних цілей. Для ілюстрації нижче наведений приклад, який згадувався в Москві на семінарі з журналістики Гарвардського університету: «Вам випала рідкісна нагода — запрошення на особисте інтерв’ю з високим урядовим радником. Він каже, що все, що говоритиме, «не для запису». Під час інтерв’ю він розповідає про важливу зміну в економічній політиці. Ви, збуджені новиною, кидаєтесь у редакцію й пишете статтю, посилаючись на «високе джерело в уряді».

УНІВЕРСАЛЬНИЙ ЖУРНАЛІСТ

Далі виходить, що уряд не збирається робити цієї зміни, і радник добре знав це, розмовляючи з вами. Він просто підкинув вам цю історію, щоб відвернути увагу від інших проблем уряду. Частіше політики користуються «недлязаписовими» зустрічами, щоб закинути якусь ідею, яку, приперті до стінки, спростовують. В обох випадках вас пошивають у дурні. Якщо ви підозрюєте, що вас використовують, шукайте ще одне джерело.

Надмірне зближення з джерелом Насамкінець, ось вам історія, що свідчить про небезпеку, на яку наражається й репортер, і газета, надмірно зближуючись з джерелом. Йдеться про такого собі Альфреда «Джейка» Лінґла, який у 1920-х роках працював поліційним репортером у «Чикаго Трибюн». Лінґла дуже цінували в газеті. Чимало багатих на фактичний матеріал публікацій про організовану злочинність у місті з’являлися в газеті завдяки йому та його контактам. Лінґл набув легендарної репутації в читачів і колег. Він процвітав, і завдяки нібито батьківському спадку в 50000 доларів репортер із зарплатнею $65 на тиждень вишукано вдягався й мав кілька будинків. Однак 9 червня 1930 року плодюче джерело кримінальних історій раптом усохло. На станції «Рендолф авеню» серед білого дня Лінґла застрелив з рушниці невідомий в одязі священика. Убивство за всіма ознаками замовили гангстери. Колеги Лінґла були обурені. «Мета убивць зрозуміла. Це помста і спроба залякати. Лінґл був поліційним репортером і дуже добре поінформованим … До списку вбитих під час різанини на Валентинів день (коли семеро людей загинули в бандитській сутичці) слід додати ім’я людини, робота якої полягала в тому, щоб викривати справи кілерів. «Трибюн» приймає виклик. Це війна».

Свої останні слова «Трибюн» підкріпила оголошенням про винагороду в 25000 доларів за інформацію про вбивць, інші газети виявили солідарність, і Лінґлу влаштували громадянську панахиду, доповнену військовим оркестром і почесним караулом. Десятки

Використовувати джерела, не дозволяти їм використовувати вас 89

тисяч мешканців Чикаго шикувались уздовж вулиць і шанобливо схиляли голови, коли їх проминав жалобний кортеж. Та невдовзі почали випливати деякі раніше невідомі деталі про Лінґла. З’ясувалося, що від батька він успадкував не 50000, а лише кілька сотень доларів. Коли Лінґла застрелили, в гаманці у нього знайшли 1000 доларів готівкою, а пряжка на ремені його штанів була оздоблена діамантами. Усе скидалось на те, що то був подарунок від Аль Капоне, найлихішого з усіх міських мафіозних босів. Мало того, за останні півтора роки на банківський рахунок Лінґла надійшло понад 60000 доларів. Одним зі співвласників його рахунку був комісар поліції міста Вільям Ф. Рассел, який негайно пішов у відставку з ганьбою. З Лінґлом вони товаришували з юності, й кримінальний репортер продавав свій вплив на Рассела поліцейським, які прагнули переведення й підвищення; політикам; бандитам і великим мафіозі на кшталт Капоне. Він був частим гостем на його віллі в Пальм-Айленд у Флориді та мав цілодобовий доступ до цієї найстрашнішої на той час у США людини. Та Лінґл був гравцем і завзятим гравцем. Попри кілька вдалих спроб купити результати в собачих перегонах, він скоро почав втрачати по 1000 доларів на тиждень на біговому полі та в підпільних казино Аль Капоне. Влітку 1930 року його картярський борг босу мафії перевищував $100000, у теперішніх цінах — понад 1 мільйон доларів. Спроба вимагати гроші в членів власної банди Аль Капоне стали останньою вільністю, яку дозволив собі Джейк Лінґл. Кілер в одязі священика дістав замовлення.* Через три тижні після вбивства Лінґла його газета була змушена визнати: «Особистість Альфреда Лінґла набуває тепер інших рис, невідомих керівництву «Трибюн» за його життя… Він не був і не міг бути великим репортером». Цілісінький день, доки світить сонце, голлівудські репортери брешуть, а як сонце зайде –брешуть іще трохи. Френк Сінатра *

Jay Robert Nash, Makers and Breakers of Chicago, Chicago Academy 1985.

7. Розпитування Газетярі ставлять безглузді запитання, поглянувши на сонце, вони запитують у вас, чи воно світить. Соні Лістон Правильно поставити запитання, щоб написати статтю в газету, — особливе уміння. Часом, це може нагадувати бесіду, нерідко її цікаво послухати, іноді виникає бажання приєднатися. Насправді ж це не бесіда, і вона не має на меті спілкування. Журналіст розпитує людей з єдиною метою: зібрати інформацію. Інтерв’ю — особисте чи телефоном — відбувається не за сценарієм, і треба бути готовим до несподіваних відповідей, вміти скористатися ними й розвинути тему. Часто вони можуть бути довгими й складними — коли ви невідступно прагнете дістати відповідь на певне запитання або щось зрозуміти. Не варто розглядати інтерв’ю, як нагоду висловити чиновнику свою думку про нього, або продемонструвати свої знання чи втягнутися в запальну суперечку. Більшість інтерв’ю доволі прості. Та є дві особливі ситуації, які створюють проблеми: інтерв’ю з людиною, яка почувається ніяково й не схильна говорити, і з такою, що ухиляється від відповідей чи навіть вороже налаштована. Ці випадки ми розглянемо далі, та спочатку — кілька настанов щодо будь-якого інтерв’ю.

Розпитування

Загальні настанови Починаючи інтерв’ю,слід знати, чого ти від нього очікуєш Перш ніж починати розпитувати, треба завжди мати базові уявлення про інформацію, яку ви хотіли б отримати. Подумайте про те, якою має бути кінцева історія, і, відповідно, які знання вам можуть знадобитися. Протягом інтерв’ю думайте про майбутню статтю і про те, як наразі почута нова інформація змінює її. Передовсім треба усвідомлювати, якої інформації вам бракує, і повсякчас намагатися заповнити прогалини. Це звучить ніби складно, але, зрештою, стає другою натурою. І не соромтеся писати собі коротенькі нагадування на звороті записника. Це допомагає уникати ситуацій, коли через те, що ви забули про щось запитати під час інтерв’ю, доводиться знову звертатися до людини. Часом це неможливо, тож ви будете змушені писати статтю без цієї інформації. Знайти якомога більше інформації до інтерв’ю Ніколи не бійтеся показати, що чогось не знаєте; та це зовсім не те ж саме, що пишатися невіглаством. Збираючися з кимсь на інтерв’ю, якомога більше дізнайтеся про цю особу, про предмет розмови та про всілякі супутні теми. Поза іншим, це зменшує вірогідність бути обдуреним або загубитися в лабіринті наукових термінів. Прості питання — найкращі Ви не знайдете в журналістиці жодного прикладу, коли б так звані «хитрі запитання» або «пастки» дали очікуваний результат. Такі запитання, зазвичай, свідчать про брак досвіду або бажання радше справити враження, ніж якнайкраще написати статтю. Прості питання — це: «Хто?», «Що?», «Де?», «Коли?», «Як?», «Навіщо?» Маючи задовільні відповіді на ці питання, ви будете в змозі доповнити інформацію, яку попередньо розшукали.

УНІВЕРСАЛЬНИЙ ЖУРНАЛІСТ

У розповідях про події, відтворюйте хронологію того, що сталося Розпитуючи тих, хто знає, що сталося в деталях, поверніть їх до початку події чи ще раніше, і розпитуйте про кожен етап, крок за кроком. Не бійтеся повторювати знов і знов: «А що було далі?». Вам треба з цілковитою ясністю уявляти собі послідовність подій. Це необхідна умова в історіях про пригоди, зокрема, автомобільні аварії. Завершивши розслідування, ви повинні мати змогу прокрутити в голові «відео» того, що сталося, хвилина за хвилиною. Якщо ви не здатні це зробити, у вашій історії є прогалини. Помалу відтворюйте моменти події разом зі свідками Часто після нещасних випадків, вам доведеться розпитувати людей, які, фактично, стали їх жертвами або свідками. Вони навряд чи зуміють зв’язано викласти події, до того ж можуть перебувати в стані збудження, шоку чи стресу. Тож підводьте їх до центральної події повільно і намагайтеся зібрати якомога більше деталей. Запитуйте, що сталось у кожний конкретний момент, що вони бачили, що відчували: кольори, звуки, запахи. З’ясуйте, де вони стояли, як були вдягнені люди, що вони кричали, якою була погода тощо. Перевіряйте імена та посади Це, очевидно, нудно, але необхідно. Переконайтеся, що ви правильно записали ім’я, звання, вік та адресу (коли вона вам потрібна). Іноді, якщо йдеться про незвичне або іноземне ім’я, попросіть співрозмовника власноруч написати його вам у записнику. Вам може здатися, що це робить вас смішним, та ви виглядатимете вдвічі кумедніше, коли, повернувшись у редакцію, усвідомите, що не здатні правильно написати імена героїв публікації. Зберіть якомога більше контактних телефонів Це таке ж базове правило, як і правильне написання імені вашого об‘єкта. Дізнайтесь номери його робочого, домашнього, мобільно-

Розпитування

го телефонів, номер пейджера — все, що зможете дістати. Якщо робочий телефон у них записаний на телефонному апараті, тихенько перепишіть, якщо ж ні, запитайте. Краще зібрати забагато інформації, ніж замало Найчастіше ви маєте тільки одну нагоду взяти інтерв’ю у потрібної людини. Належно скористайтеся нею, розпитавши про все, що можна. Відповідь на додаткове запитання часто стає родзинкою статті. І пам’ятайте, що часто саме деталі виділяють розповідь зпоміж інших. Розпитуйте про них. Не бійтеся здатися дурним Усі ми потрапляли в ситуації, коли тобі щось розповідають, а ти сидиш і хитаєш головою на знак згоди, не розуміючи ні слова з того, про що говориться. Ми боїмося, що прохання пояснити, можуть сприйняти за вияв глупоти. А потім, взявшись до написання, усвідомлюємо, що не розуміємо того, про що з виглядом знавця говорили останні кілька годин. Ніколи, ніколи не бійтеся здатись дурним, запитуючи прості речі. По-перше, люди, бодай і на прес-конференції, навряд чи виявляться такими безтактними, щоб почати насміхатися з вашого невігластва. А якщо й так, то що? Хто дурніший: той, хто робить вигляд, ніби все знає, чи той, хто не знає та визнає це? Люди, які спілкуються з журналістами, майже завжди готові пояснити їм фахові питання, і більшість будуть тільки раді, що хтось цікавиться їхньою тематикою. Якщо є сумніви, опишіть своє розуміння ситуації Якщо ви не зрозуміли відповідь або заплутались у ситуації, про яку збираєтесь писати, опишіть своє бачення співбесіднику. Ніколи не бійтеся сказати: «Дозвольте мені підсумувати. Отже, все почалося…» або: «Дозвольте мені переконатися, що я правильно вас розумію…», або навіть: «Якщо я напишу так, це правильно?» Це звичайний прийом, який аж ніяк не свідчить про вашу недоумкуватість.

УНІВЕРСАЛЬНИЙ ЖУРНАЛІСТ

А якби й свідчив, що з того? Принаймні це краще, ніж розпливчаста або навіть неправильна розповідь. Те ж саме стосується й мотивів, не треба їх вигадувати. Якщо людина щось зробила, і причини, які її до цього спонукали, видаються вам важливими, запитайте про них. Журналістика — це не гра у відгадування. Запитуйте так, щоб діставати інформацію, а не думку чи відгук Метою ваших розпитувань є факти, і кожне запитання має бути сформульоване відповідно. Дуже легко почати розпитувати людину про її реакцію на події, та вона рідко буває несподіваною, тож ви не дістанете нічого корисного для статті. Наприклад, негативне ставлення правого політика до ліберальних реформ навряд чи можна вважати новиною. Єдиним винятком є, звичайно, статті, присвячені саме поглядам. Намагайтеся уникати шаблонних запитань Запитувати людину, яка щойно пережила трагедію: «Як ви почуваєтесь?» — означає, у кращому випадку, підштовхнути її до шаблонної відповіді, або, в гіршому, до категоричної відмови відповідати на подальші запитання. Щойно втративши в авіакатастрофі єдиного сина, що вони, по-вашому, можуть відчувати? Збудження? Однак щодня ми бачимо в новинах, як цілком передбачувані емоції («Я такий схвильований цим виграшем», «Дуже прикро, що нас витурили без відшкодування») подаються як найнесподіваніші відкриття. У пошуках приповідок Цікава приповідка може надзвичайно пожвавити історію. При кожній нагоді заохочуйте співбесідника до них. Але пам’ятайте, що людина розслабляється, почувається невимушено, жартівливо й розповідає приповідки під час легкої бесіди, а не коли ви сидячи проти неї незворушний, як манекен, кажете: «А тепер розкажіть мені найцікавіший випадок, який з вами трапився». Не розкаже.

Розпитування

Бо нічого не зможе пригадати. Краще спробуйте перевести розмову на ті сфери їхнього життя чи діяльності, які можуть виявити смішні сторони. Наприклад, якщо ви берете інтерв’ю в бортпровідників про нову послугу і хотіли б почути кілька байок про дивакуватих пасажирів, не кажіть: «Розкажіть, які дурниці часом роблять пасажири». Натомість природно спрямуйте розмову на пиятику, страх перед польотом, багаж, скарги на їжу, дітей, дивні вимоги тощо. Не дозволяйте дурити собі голову Звісно, ви повинні запитувати пояснення кожного терміну. Але часом фраза звучить як технічний термін, а насправді — це лише евфемізм. Кожна галузь, компанія або установа розвиває власний жаргон, щоб замаскувати дійсність. В авіакомпанії, наприклад, розповідатимуть про «пасажирський недопотік», хоча насправді, це означає, що не надто багато людей вибирають цю компанію. Інвестиційний фонд може зробити заяву про «ситуацію витоку прибутку», що означає, що інвестори невдоволені й забирають свої гроші. Установи, що мають справу з небезпечними речовинами, як атомна промисловість, чи військові, особливо схильні до такого окозамилювання. В Америці після знаменитої аварії на Тримильному острові (Three Mile Island) 1979 року атомники вигадали для пояснення неприємних речей цілу низку евфемізмів, здатних задурити голову кому завгодно. У заявах говорилося про «відхилення від нормального функціонування» станції, які призвели до «енергетичного розладу», а потім до «раптового окислення», яке, можливо, мало наслідком «переміщення плутонію». Це треба було тлумачити так, що на станції сталася аварія, яка призвела до вибуху, пожежі, та відповідно, забруднення плутонієм. Усі ці прямі формулювання були заборонені. Знімайте заборони, запитуйте, що це означає. Слухайте відповіді Зосередившись на тому, щоб випалити наступне запитання або занотувати відповідь, легко проґавити сенс сказаного. Навіть через

УНІВЕРСАЛЬНИЙ ЖУРНАЛІСТ

10 хвилин після розмови, коли ви усвідомите важливість або абсурдність того, що людина вам щойно повідомила, часто буває вже запізно. Це має особливе значення, коли людина робить в інтерв’ю надзвичайні заяви. Французький романіст Жорж Сіменон якось сказав в інтерв’ю репортеру швейцарської газети «Ді Тат» (Die Tat): «Я кохався з 10000 жінок». Газета точно відтворила цю заяву без жодних коментарів. Однак не треба багато розуму, щоб порахувати: для того, щоб досягти такого результату, Сіменон мусив би впродовж 65 років щодня завойовувати нову жінку — нелегке завдання для 73-річного чоловіка, який ще й знайшов час написати близько 100 книжок. Як стало відомо з пізнішого інтерв’ю з його поблажливою дружиною, насправді було близько 1200 жінок. Наприкінці перегляньте відповіді Якщо тільки це можливо, перегляньте свої записи і разом зі співрозмовником знову перевірте всі цифри та будь-які факти, які ще викликають у вас сумніви. Крім очевидної мети, цей процес має ще дві приховані цілі. Перша — побачити, чи немає дірок або «інформаційних прогалин», яких ви не помітили. Друга — спробувати видавити з людини ще трохи інформації. Запитайте в неї на цьому етапі, чи є хто-небудь, хто може підтримати її твердження. Ніколи не давайте обіцянок стосовно майбутньої публікації Тільки головний редактор вирішує, в якому вигляді ваша інформація буде надрукована в газеті. Чимало людей, у яких ви берете інтерв’ю, запитують про це, але ви не повинні їм відповідати. Скажіть, що ви «тільки журналіст» і дайте їм координати головного редактора.

Розпитування

Як розговорити неговірких Багато людей побоюються журналістів. Не тому, що вони лякають їх як люди (хоча трапляється й таке), а тому, що не мають досвіду спілкування з пресою. А навіть якщо й мають, часом вони не хочуть говорити, бо бояться втратити роботу чи зазнати інших переслідувань. Як людина, яка неодноразово була задіяна в новинних історіях, я знаю, як це бентежить, коли в тебе беруть інтерв’ю. Тебе турбує, що ти можеш сказати, або як твої слова передадуть. Часто перше завдання репортера у спілкуванні з людьми, які почуваються скуто, переконати їх взагалі заговорити. Заради цього ви можете бути приязним, дружнім, говорити про право громадськості на інформацію тощо; зрештою, будь-що, аби спрацювало. Втім, часто у вас не має шансу провести попередні переговори. Ви приходите, мов сніг на голову, без попереднього телефонного дзвінка. За цих обставин навіть переступити поріг — уже проблема. Як свідчить наведений нижче уривок, важливо потрапити всередину — у вітальню чи офіс. Коли ви вже там, об’єкту буде значно складніше відмовитись відповідати на ваші запитання. Потрапивши всередину, шукайте спосіб затриматись якнайдовше. Ця історія запозичена з книги «Уся президентська рать» (All The President’s Men) Карла Бернстайна й Боба Вудворда з «Вашінґтон Пост». У книжці вони описали проведене ними розслідування, яке, зрештою, спричинило відставку президента Річарда Ніксона. Їхні публікації та історія, що за ними стоїть, детальніше описані в наступній главі. А тут Карл Бернстайн переконаний, що жінка, в якої він намагається взяти інтерв’ю, може надати важливу інформацію про діяльність своїх працівників. Це та її попереднє небажання говорити спонукали його прийти до неї додому без попереднього дзвінка: «Двері відчинила жінка. Вона впустила Бернстайна всередину і сказала: «Вам потрібна не я, а моя сестра». Сестра увійшла до кімнати. Він сподівався побачити жінку років п’ятдесяти, можливо, сиву — так він уявляв собі бухгалтерів, а вона працювала бухгалтеркою. Та вона була значно молодша. «О Боже, — сказала жінка, ви з «Вашінґтон Пост». Вам доведеться піти, мені шкода».

УНІВЕРСАЛЬНИЙ ЖУРНАЛІСТ

Бернстайн почав вигадувати, як би залишитись. Її сестра палила — він помітив на обідньому столі пачку цигарок — і попросив собі одну. «Я сам, — поспішив він, коли сестра зробила рух до пачки, — не турбуйтесь». Це дозволило йому просунутись на 3,5 метри всередину. Він блефував, говорячи бухгалтерці, що розуміє її побоювання; що в комітеті є чимало людей, як вона, які хотіли сказати правду, та дехто не хотів слухати. Він знає, що деякі люди знов приходили у ФБР і до прокурора, щоб додати щось… Він вичікував. «Звідки ви, репортери, дістаєте всю цю інформацію? — запитала вона. Цього ніхто в комітеті не може збагнути». Бернстайн запитав, чи може він сісти й докурити цигарку. «Так, але після цього ви мусите піти, мені справді нічого сказати». Вона пила каву, і сестра запропонувала чашку кави Бернстайну. Бухгалтерка скривилась, та було вже пізно. Бернстайн почав помалу цмулити каву.

Жінка заговорила і дала Бернстайну дуже корисні відомості, пізніше вона знов спілкувалась з обома репортерами і виявилась дуже цінним джерелом. Певною мірою це можна пояснити тим, що Бернстайн не витяг одразу ж свого записника і не почав занотовувати кожне сказане нею слово, удаючи на обличчі вираз приємного здивування. Він виждав, може, хвилин десять, перш ніж витяг з кишені записник й почав побіжно робити нотатки. Однак якщо люди згодились говорити, наступне, про що треба подумати, як зробити так, щоб вони почувалися комфортно. Це допоможе вам дістати від них якнайбільше інформації. Ось кілька порад. Добре обміркуйте, де і як з ними говорити Як краще для них: телефоном чи особисто? Якщо особиста зустріч, то де? У барі? У редакції? За їжею? У них вдома? Іншими словами, в якому середовищі вони почуватимуться найбезпечніше, а, отже, й будуть найбільш схильними до співпраці?

Розпитування

Прилаштовуйтесь до них Ваше завдання зробити так, щоб під час інтерв’ю людина почувалася невимушено й усвідомлювала свою корисність. Тож її не треба лякати чи дратувати. Можливо, вам доведеться трохи прилаштувати до неї свою поведінку й зовнішність. Не треба змінювати особистість до кожного інтерв’ю, але ви мусите зважати на співрозмовника. Наприклад, вирушаючи на зустріч з бездомними на вулиці, не варто вбиратись у найкращий костюм чи сукню, так само, як збираючись на інтерв’ю з прем’єр-міністром, ви не вдягли б джинси й футболку. Ваші візаві почуватимуться незатишно. Це може образити їх, вони подумають, що вам важливіше показати себе, ніж взяти у них інтерв’ю, і, ймовірно, вони матимуть рацію. Для людей, з якими у вас мало спільного, можна навіть трохи удати інтерес або підіграти їм. Якщо людина тримається стримано, офіційно, поводьтеся відповідно; з простою, прямодушною людиною можна й собі розслабитися. Складіть про них думку Що може спонукати їх до відвертості? Лестощі? Дружелюбність? Жарти? Серйозна розмова? Що б це не було, якщо це важливе джерело інформації, робіть це. Що їх цікавить? Що б це не було, зацікавтеся цим також. Це завжди легше під час особистих зустрічей, особливо у них вдома чи в офісі. Люди обставляють себе тим, що їм важливо — сімейними світлинами, зображеннями улюблених місць, прикрасами й сувенірами. Скористайтеся цим, розпитайте про ці речі. Добийтеся, щоб людина захотіла допомогти вам. Спробуйте знайти з ними щось спільне, навіть якщо це просто любов до собак або батьківство. Якщо маєте час, спробуйте розмову «про життя» Якщо ваш об’єкт сором’язливий чи вороже налаштований проти вас, але, схоже, не поспішає, спробуйте розпитати його про життєвий шлях. Йдеться про звичайні біографічні запитання — де

100

УНІВЕРСАЛЬНИЙ ЖУРНАЛІСТ

виріс, навчався, здобув професію, де починав працювати, успіхи, досягнення, закордонні подорожі тощо. Це може дати вам цінні підказки, а навіть якщо й ні, людина майже напевно почуватиметься невимушеніше й приязніше. Майже всі теплішають до людини, яка цікавиться ними. Під час особистої зустрічі не поспішайте витягати записник Ніщо так не бентежить проблемний об’єкт, як вид репортера, який рішуче входить до кімнати з відкритим записником і ручкою наголо, готовий фіксувати кожне вимовлене слово. Краще витягніть його з кишені чи сумки непомітно, коли людина розслабиться. Можна навіть сказати щось на кшталт: «Знаєте, в мене така дірява голова, не заперечуєте, коли я дещо занотую?». Іноді ви бачите, що записник доставати не можна, що сам його вид змусить людину одразу ж замовкнути. У такій ситуації зафіксуйте в пам’яті найголовніше зі сказаного і знайдіть привід, щоб вийти з кімнати (в туалет чи помити руки). Зникнувши з очей, ви зможете занотувати основні моменти. Будьте чесними щодо ваших намірів, але не кажіть усього Ніколи не можна ні приховувати, що ви репортер, ні обманювати людей щодо ваших справжніх цілей. Втім, не обов’язково завжди точно пояснювати їм, чому ви телефонуєте. Тримаючи на умі чутливу тему чи запитання, не розумно озвучувати їх на початку розмови. Просто скажіть: «Я саме збираю інформацію на цю тему». Не починайте з головного запитання Поставте спочатку кілька загальних запитань. Зокрема такі, на які ви вже знаєте відповіді. Навіть не довідавшись нічого нового, ви побачите, що людина знає і наскільки вона відверта. Лише переконавшись у готовності співрозмовника, можна запитувати, те, про що вам так кортить дізнатись. А запитавши, краще удайте

Розпитування

101

байдужість до відповіді. Не варто, впустивши від подиву записник, вигукувати: «Боже! Чи ж ви розумієте, що сказали!» Усвідомлення того, що вона щойно дала вам матеріал для сенсації десятиріччя, здатне спонукати людину негайно зректися своїх слів. Застосовуйте вичікувальні павзи Якщо людина, яку ви розпитуєте, не дає повної відповіді, спробуйте вичікувальну павзу в супроводі запитального погляду. Часом людина доповнює свою відповідь потрібною інформацією. Та мовчазне очікування, звісно, має свої межі. Задовгі павзи навіюють думку про брак розуму або перші ознаки серйозного психічного розладу. Коли всі інші можливості вичерпано, просіть їх зглянутись Кажіть їм, що редактор покарає вас, якщо ви не дістанете цієї інформації. Просіть про допомогу. Часто це спрацьовує. Підтримуйте розмову Наразившись на «я не можу коментувати», не намагайтеся прямолінійно урезонити людину. Ви майже напевно зазнаєте поразки, бо така позиція пов’язана з її посадою чи організацією, тож вона, напевне, знає про це більше за вас. Натомість продовжуйте розмову й пробуйте різні підходи. Насамперед переконайте людину, що говорити з вами — це не якесь жахливе відступництво, чимало інших людей розмовляють з вами. Далі без павзи, скажіть: «Мене бентежить … Може, ви знаєте…».

Розпитування уникливих і вороже налаштованих Деякі підходи до неговірких джерел можна застосувати й до уникливих і ворожих об’єктів. Але частіше до джерела інформації, яке уникає вас, потрібен інший підхід.

102

УНІВЕРСАЛЬНИЙ ЖУРНАЛІСТ

Будьте наполегливими Дістатися до такої людини іноді буває надзвичайно важко. Ніколи не здавайтесь. Телефонуйте, ходіть в її офіс. Нехай вона усвідомить, що єдиний спосіб позбутися вас — згодитись на розмову. Телефонуючи, не дозволяйте дурити себе відмовкою «він вам передзвонить» Багато людей не мають наміру передзвонювати, попри те що вони або їхні секретарки чи колеги кажуть. Не згоджуйтесь на це. Кажіть, що ви почекаєте, зателефонуєте їм знов або ж у рідкісних випадках погодьтесь на те, що вам передзвонять, але домовтеся про час. Не дочекавшись обумовленого дзвінка, телефонуйте знов. А ще краще наберіть їх за годину до призначеного часу. Чимало людей обіцяють передзвонити о 16:00, знаючи, що підуть о 15:30. Якщо людина відмовляється назвати конкретні дані, запропонуйте їй варіанти відповіді Якщо, наприклад, вам треба дізнатися, скільки уряд заплатив за певний контракт, а особа, яка знає це, відмовляється назвати цифру, спробуйте дати їй на вибір: «6 мільйонів доларів?», «Сума сягає 12 мільйонів доларів?» Таке розпитування часто дає результат або ж хороші підказки. Щоправда, з цим прийомом треба бути обережним і пересвідчитись у тому, що люди розуміють, про що саме їх запитують. Ця й подібні словесні ігри можуть привести до плутанини. Найсумновідоміший випадок такого непорозуміння стався під час згадуваного вище розслідування газетою «Вашінґтон Пост» Вотерґейтського скандалу. В репортерів була дуже хороша історія, та лише з одного джерела. Щоб надрукувати її, редактор наполягав на двох. Тож пізно ввечері один з репортерів зателефонував єдиній іншій особі, яка могла підтвердити історію. Прямо вона не зробила цього, тому репортер сказав:

Розпитування

103

«Я рахуватиму до десяти, якщо це неправда, покладіть слухавку. Якщо ж правда, залишайтесь на лінії». І він почав рахувати: «Один, два, три, чотири, п’ять…, — у голосі репортера забриніло збудження, — … шість, сім, вісім, дев’ять …десять».

Він поклав слухавку і сказав колезі, який чекав, і редактору, що дістав підтвердження, історію надрукували. Та проблема полягала в тому, що це була неправда. Нічний співрозмовник не зрозумів інструкцій репортера і подумав, що залишаючись на лінії, дасть зрозуміти, що історія вигадана. Принагідно спробуйте показати, що вам відомо більше, ніж ви насправді знаєте Якщо ви переконані в чомусь, але не можете дістати доказів, зверніться до джерела по коментар нібито доведеного факту. Наприклад, спробуйте запитати в чиновника, не чи справді щось трапилось, а чому це трапилось. Часто він чи вона заходяться пояснювати замість того, щоб заперечити. Втім, такі речі можуть робити лише досвідчені репортери. Остерігайтеся спростувань, які не спростовують Такі спростування трапляються, коли хтось, звинувачений у чомусь, замість спростовувати обвинувачення робить образливі заяви на адресу обвинувача чи репортера, чи обох одразу. Наприклад, на запитання, чому не наглядали за виконанням урядового контракту і змарнували мільйони доларів, людина відповідає: «Ваші джерела не знають, про що говорять». Це не спростування закиду. Часто це класичний прийом того, хто має що приховувати, — але не покладайтесь на це. Остерігайтесь спростувань, про які не питали На відміну від описаної вище ситуації, люди, яким є що приховувати, можуть часом виходити за рамки вашого запитання. Наприклад, коли ви звертаєтесь до них по коментар, вони починають за-

104

УНІВЕРСАЛЬНИЙ ЖУРНАЛІСТ

перечувати те, в чому їх ніхто не звинувачував. Будьте насторожі, це, зазвичай, буває несподівано і є першою ознакою того, що людина хоче щось приховати. Не намагайтеся впіймати людину на слові Йдеться про запитання, які містять пастку, і не змістовну, а вербальну. Те, що цей фокус не новий, не заважає його популярності. Це варіації на тему: «Ви вже не б’єте свою дружину?». Якщо необачно відповісти «так», це означатиме, що раніше ви дружину били, а тепер зрозуміли свою помилку. Відповідь «ні» означатиме, що ви й далі її лупцюєте. Найбільш безсоромно цей трюк був використаний, коли у британській пресі поширились чутки про те, що принц Едвард, четвертий син королеви, нібито гей. «Дейлі Мірер» знайшли його в Нью-Йорку і під час публічного заходу вигукнули запитання: «Ви гей?» Принц простодушно відповів «Ні», і на другий день «Дейлі Мірер» вийшла з гігантським заголовком на першій сторінці: «Принц Едвард каже, що він не гей». У читачів склалося враження, що насправді Едвард гей, але активно це заперечує. Бридка публікація. Запропонуйте їм уявити, як «без коментарів» виглядатиме в газеті Якщо чиновник відмовляється від коментарів, запропонуйте йому чи їй уявити, на що це скидатиметься в газеті. Але нехай це звучить не погрозою, а намаганням врятувати їх від публічного конфузу: «Ви розумієте, читачі побачать «Х відмовився від коментарів» і подумають, що ви щось приховуєте. Я знаю, що це не так, тож чи не могли б ви сказати…». Зрештою, пам’ятайте, що людина іноді відмовляється говорити з вами сьогодні, та може стати зговірливішою через кілька днів. Якщо це важливе джерело інформації, пробуйте знов.

Розпитування

105

Прес-конференції З погляду розпитування прес-конференції, вочевидь, особливий випадок. Ви не самі й не віч-на-віч з людиною, до того ж, часто маєте мало часу. За цих обставин, і якщо вам потрібно передати статтю відразу ж після закінчення прес-конференції, треба зробити так, щоб ви або інші люди озвучили запитання, відповіді на які вам потрібні. Це часом означає, що вам доведеться бути агресивним, викрикувати своє запитання, щоб бути певним, що його почули, або встати й запитати. Чимало з тих людей, які скликають прес-конференції, схоже, уявляють собі цю подію, як лекцію перед групою учнів, які слухняно занотовують усе сказане. Не можна дозволяти цій ідеї вкоренитися. Метою таких заходів може бути лише реклама, та це не означає, що ви мусите грати за їхніми правилами. Не вони, а ви вирішуєте, якою буде історія. Байдуже, що їм здається важливим повідомленням, а чи немає іншого, кращого сюжету? Якщо особа, яка дає прес-конференцію, не надто високоповажна, ви можете приберегти свої запитання до після закінчення заходу. В такому разі не дайте людині, яка може відповісти на них, вийти з кімнати перш, ніж ви пошушукаєтеся з нею. Часом для цього вам доведеться стати між нею і дверима. Не соромтесь чинити так, ті, хто регулярно дають прес-конференції, звичні до цього. Ви приходите туди не заводити друзів, а дістати матеріал для статті. Ще одна порада — спостерігайте й намагайтеся помітити, чи є там інший репортер, який виглядає значно краще поінформованим щодо теми. Після прес-конференції заведіть з ним розмову, більшість репортерів не втримуються перед спокусою показати, що їм відомо і кого вони знають, і дають, таким чином, цінні підказки. Не варто брати на віру бачення інших людей, але з таких розмов ви часто можете дістати хорошу ідею. Це свідчить про те, що нерідко справжня користь від прес-конференцій — радше зустрічі з людьми й налагодження контактів, ніж офіційний привід.

106

УНІВЕРСАЛЬНИЙ ЖУРНАЛІСТ

Інтерв’ю з відомими особистостями Що вищий статус персони, то часто менше у вас буде часу. Не марнуйте його на запитання, відповіді на які легко знайти, доклавши трохи зусиль до чи після інтерв’ю. Дуже великі зірки часто мають у своєму штаті представників у зв’язках з громадськістю, які намагаються обмежувати коло тем, про які можна запитувати. Уникати такого контролю — складник вашої роботи, якщо ж це не вдалося, слід сказати про це читачам. Ви репортер, а не придворний. Не варто надто тішитися з того, що така велика зірка розмовляє з вами. І навпаки, не піддавайтеся спокусі через власну неприязнь або обурення її багатством, красою, мізками чи успіхом написати, як вам здається, нищівну статтю. Така публікація, напевно, більше скаже про вас, ніж про них. Натомість зробіть просто. Опишіть його (її) якомога точніше і зосередьтесь на запитаннях, які дозволять порівняти його (її) особистість зі створеним публічним образом. Як каже провідний британський інтерв’юер Лін Барбер: «Вам треба лише бути точним, ввічливим і ставити запитання.» Вона радить, і з цим важко не погодитись, щоб питання були якнайкоротшими. Наведені нижче запитання нерідко генерують несподівані відповіді або стосуються тих сфер життя, про які об’єкт, можливо, хотів би поговорити. Вони базуються на переліку, підготовленому Джеремі Мартіном для журналістського інтернет-форуму «CompuServe Journalism Forum». • Ваш перший спогад? • Найкраща порада, яку ви отримала від батька/матері? • Хто справив найбільший вплив на ваше життя? • Ваша перша робота? • Ваша перша машина? • Ваша перша любов? • Що ви робите, коли нервуєте? • Чому ви не здатні опиратися? • У вас важка вдача?

Розпитування

107

• Що ви їсте і чого не їсте? • Ваш найліпший друг? • Ваша найгірша звичка? • Що викликає у вас гнів? • Що ви вивчаєте? • Як часто ви читаєте? • Скільки годин ви спите вночі? • Що ви робите, якщо, прокинувшись вночі, не можете заснути? • Ваш ідеальний вихідний? • Коли ви плануєте завершити діяльність? • Кого б ви запросили до себе на святкову вечірку? • Ви любите Різдво? • Ваші улюблені: пісня/книга/фільм/співак/художник? • Ким ви найбільше захоплюєтеся? • Ваш улюблений напій? • Що ви нізащо не їстимете? • Де вам найбільше подобається проводити відпустку? • Де б ви жили, якби мали повну свободу вибору? Найпідступніші з репортерів ті, які виглядають приязними, посміхаються й нібито співчувають. Вони намагатимуться випатрати вас за кожної нагоди. Ед Кох, мер Нью-Йорка.

8. Цифри й статистичні дані Журналіст — буркотун, нищівний критик, порадник, реґент при монархах, вихователь нації. Чотири ворожі газети страшніші за тисячу багнетів. Наполеон У деяких журналістів склалося враження, що математична грамотність — такий собі вірус, який, потрапивши в організм, може пошкодити літературні вміння, що призведе до незворотних втрат у лексиці й чутливості. Це безглуздя й небезпечне безглуздя, адже так багато історій сьогодні базуються на статистиці. Журналістів бомбардують різноманітними дослідженнями й опитуваннями громадської думки; фахівці зі зв’язків з громадськістю, підприємці, лобісти й політики — всі цитують разючі, на перший погляд, цифри. Не те, щоб математична неписьменність була критерієм літературної здатності, але для сучасного журналіста вона є фатальною вадою. Без уміння читати дані ви справді безсилі як журналіст. Джерела інформації постійно хитрують з цифрами. Без елементарного вміння розпізнати облудні дані, вам доведеться ковтати все, що розповідає джерело, і довірливо відтворювати це. Що в результаті? Ваші читачі дезінформовані й дезорієнтовані, а ви виглядаєте — і не тільки виглядаєте — дурнем. На щастя, цьому можна дати раду — треба озброїтись достатніми знаннями, щоб розумітися на повсякденній статистиці. Не варто боятись, будьте певні, що математика в подальших викладках на рівні розуміння дванадцятирічної дитини. Якщо ж ви й досі налякані, тоді, можливо, варто пошукати іншу роботу, адже подобається вам це чи ні, зі статистикою в тій чи іншій формі доведеться мати справу кожний робочий день.

Цифри й статистичні дані

109

Аналізування даних Статистичні дані, як і будь-яке інше джерело, треба ставити під сумнів. Це означає, ставити запитання до самих даних, до тих, хто їх поширює і до будь-яких висновків, зроблених на їх підставі. Відправний пункт такий: Чи вірогідно це звучить? Дивовижно, як часто ні. 1999 року до мене потрапила історія, в якій стверджувалось, що 50% позик жінкам банки надають на косметичну хірургію. У розкішних районах Лос-Анджелеса (Каліфорнія) це могло бути й правдою. У Лондоні ж — ні. Після перевірки з’ясувалось, що насправді половина позик, наданих жінкам на оздоровлення, призначались на другорядні операції. Це звучало значно вірогідніше — і значно менш сенсаційно. Історія загинула. Крім того, є такий тип історій, для викриття яких потрібна певна кмітливість. Одна газета в США надрукувала статтю, в якій розповідалось, що 50% мешканців Ітапума в Бразилії вживають транквілізатори. Це могло бути правдою, та внаслідок простих розрахунків доходиш іншого висновку. У місті, напевне, є діти й підлітки. У Бразилії в маленьких містечках діти до 18 років становлять щонайменше половину населення. Тож виходить, що кожен дорослий — усі інші мешканці міста, навіть 90-річні — вживають заспокійливі пігулки? Неймовірно. Невдовзі газета виправилась, насправді це були 16% від дорослого населення. Якщо головні показники щонайменше виглядають вірогідно, наступне питання таке: З якого джерела ці дані? Що це — університет, приватна компанія, соціологічна організація чи якесь лобі? Чи є в них відповідна кваліфікація для збирання чи оцінювання таких даних? А може, дослідженням якогось шанованого джерела скористалася третя сторона? В останньому випадку зверніться до авторів дослідження, запитайте їхню думку про спосіб використання їхніх даних і попросіть прокоментувати зроблені на їх підставі висновки. З цього може вийти історія, краща за початкову версію.

110

УНІВЕРСАЛЬНИЙ ЖУРНАЛІСТ

Звідки взялися дані? Якщо хтось не може сказати вам, звідки взялися цифри, а це часто трапляється у випадку запозичених результатів досліджень або дослідження досліджень — час бити на сполох. Навіщо вони оприлюднюють ці дані? Для чого вони розповідають мені це? Вони мають з того якийсь зиск чи хочуть підтримати якусь позицію? Вивчення наслідків заборони полювання для зайнятості сільського населення не викликає особливої довіри, якщо дослідників найняло мисливське лобі. Втім, свідоме фальшування результатів досліджень з боку лобістських угруповань трапляється рідко. Вони швидше не друкуватимуть дані, що суперечать їхнім потребам. Ще ймовірніше — проаналізують цифри в такий спосіб, щоб підтвердити попередньо визначену ідею. Про незліченну кількість способів крутити цифрами говориться далі в цьому розділі. Чому вони оприлюднюють ці дані саме зараз? Вибір часу рідко буває випадковим, навіть серед фахових дослідників. Нібито непередбачуваний день, коли далекий від сьогодення натхнений науковець завершує свою працю в башті зі слонової кістки й спускає нам свою мудрість, певно, виявиться тісно пов’язаний з потребою подавати чергову заявку на урядовий грант, знайти нового спонсора чи додати в біографію новий рядок про опубліковані результати досліджень перед наступною державною атестацією. Стосовно ж даних комерційних і лобістських організацій ви можете бути цілком певні, що час їх оприлюднення обраний дуже раціонально. Бізнес спонукають до дії запуски нових продуктів, поступ суперників, наближення зібрання акціонерів тощо. Підстави для вибору часу не завжди очевидні. Однак вони обов’язково мають бути складовою контексту вашої статті.

Цифри й статистичні дані

111

Невже всі показники — круглі числа? Це завжди правдивий показник чогось не надто наукового. Треба взяти собі за правило, доки не доведена його чесність, з підозрою ставитись до будь-якого джерела, яке стверджує, що «50% думають те» чи «60% роблять се». Чи можна довіряти цим графікам? Графіки мають вертикальний і горизонтальний виміри, які можна налаштувати, щоб надати їм бажаний вигляд. Незначне збільшення можна представити як велике, і навпаки. Стовпчикові діаграми й графіки теж можуть бути оманливими. Старий фокус — представлення прибутку у вигляді мішка з грошима. Вдвічі більший прибуток — мішок удвічі вищий, обман у тому, що він відповідно займає вчетверо більшу площу і у вісім разів більший об’єм. Досі вам були потрібні тільки трохи здорового глузду й здорова журналістська недовірливість. До цього моменту їх вистачало. Та для належного підготування будь-якої історії з залученням статистичних даних знадобляться елементарні математичні розрахунки. Без них вам замилять очі. Наприклад, фірма в розпалі суперечки про оплату праці говорить вам, що середня зарплатня в компанії становить 28000 фунтів. Ви пишете це — і вас пошили в дурні. Адже те, що вони вам дали — середньоарифметична величина, розрахована додаванням усіх їхніх зарплат, включно з чотирма директорами-власниками, які отримують понад 200000 фунтів на рік. Якби компанія надала вам чесний показник, медіанну зарплатню*, це було б 14500 фунтів. Та якщо ви не знаєте навіть про існування медіани, не кажучи вже про те, що це таке, як, на Бога, ви можете убезпечити себе від такої халепи? Тож нижче наведений путівник журналіста з користування й зловживання найпоширенішими статистичними показниками.

Прим. перекл.: та, що знаходиться посередині між нижчими й вищими, ділить ряд навпіл.

112

УНІВЕРСАЛЬНИЙ ЖУРНАЛІСТ

Середні величини Є три різновиди середніх показників. Середньоарифметичне число Саме його більшість людей розуміють під «середнім». Ви додаєте всі величини, ділите на їхню кількість і маєте середнє число. Слабкість цього показника в тому, що він приховує не менше, ніж виявляє. Середньоарифметичне не говорить нічого про ті величини, з яких воно розраховане. Воно не покаже, як у наведеному вище випадку з зарплатнею, що кілька великих (або низьких) показників цілковито викривляють результат і дають, таким чином, оманливий «середній» показник. На жаль, цей оманний різновид середніх показників найпоширеніший. «На жаль» тому, що пишучи про «середнього батька» чи «середнього студента», ви насправді розумієте не якогось міфічного «середньоарифметичного» батька чи студента, а того, що посередині. Це приводить нас до медіани. Медіана У наборі величин це та, що посередині. Тож у ряду від 9000 фунтів до 23000-х, де більшість зарплат зосередилась ближче до меншого показника, медіана може дорівнювати 14500 фунтів. Вона дає правильніше уявлення про зарплатню більшості працівників, ніж середньоарифметична, спотворена високою зарплатнею жменьки директорів. Плутанина щодо двох найпоширеніших середніх показників походить, можливо, від людей, для яких типовий набір величин — це ряд від 1 до 20. У цьому ряду середньоарифметичне дорівнює десяти і медіана також. Це тому, що величини розподілені рівномірно й приріст щораз однаковий. З реальними даними це трапляється рідко. Мода* Спрощено — це найпоширеніша величина в ряду. *

Прим. перекл.: термін зі статистики, значення, що зустрічається найчастіше.

Цифри й статистичні дані

113

Розподіл Розмах коливання величин часто буває не менш показовим, ніж медіана, тож вам часто треба знати і його перш, ніж починати робити висновки з даних. Наприклад, середньоарифметична температура в обох реґіонах може дорівнювати 61F (за Фаренгейтом, це приблизно 16°С, прим. перекл.), що створює враження, нібито в цих реґіонах подібний клімат. Це не так. Середньоарифметична температура може бути однаковою, та розмах коливання в першому реґіоні становить 45 градусів, а в другому — 130. Їхній клімат дуже відрізняється. Розмах коливань називається розподілом. Більшість соціальних даних мають нормальний розподіл, коли значення наближені до середньоарифметичного з кількома крайніми з обох кінців ряду. Наприклад, статистичні дані щодо середньої (арифметичної) тривалості сну людей віком від 21-го до 40 років будуть розподілені нормально. Мало людей, які регулярно сплять вночі п’ять і менше годин, і не більше таких, яким потрібно понад дев’ять годин сну. Більшість значень коливатимуться довкола позначки 7,5 — 8 годин зі стрімким зменшенням в обох напрямках. Графічне зображення такого розподілу матиме вигляд дзвону, звідки статистичний термін «дзвоноподібна крива» на означення нормального розподілу. З іншого боку, середньоарифметичний чистий прибуток людей від 21-го до 40 років надзвичайно коливатиметься — від утримуваних державним коштом до мільйонерів. У цьому випадку розподіл буде значно ширшим. Стандартне відхилення Показує, наскільки тісно значення скупчилися довкола середньоарифметичного. Величини, які недалеко відстоять одна від одної, дадуть маленьке стандартне відхилення. Коли значення дуже відрізняються — стандартне відхилення велике. Можливо, вам порадять не забивати цим свою бідну гуманітарну голівоньку, та стандартне відхилення може бути показовим. Візьмемо історію про порівняльний аналіз складання іспитів у двох школах. Діс-

114

УНІВЕРСАЛЬНИЙ ЖУРНАЛІСТ

неївська вища школа має кращий середньоарифметичний бал, ніж Академія МГМ (студії «Метро-Голдвін-Мейер», перекл.). Самий цей факт не означає, що учні з Діснеївської школи розумніші чи викладання там краще. Тож, якщо дати такі голі цифри, це може дезорієнтувати читачів. А стандартне відхилення надасть важливу додаткову інформацію, контекст і підкаже потрібні запитання. Більше стандартне відхилення в одній зі шкіл говорить про те, що там значно ширший розмах коливань серед тих, хто склав іспити, ніж в іншій школі. Запитайте, чому. Можливо, це тому, що Академія МГМ бере різних студентів, а Діснеївська школа приймає тільки найкращих. А, може, через те, що в Диснеївській школі зосереджуються на навчанні найкращих учнів, а в МГМ витрачають багато часу на найгірших, тож знижують загальний бал. Стандартне відхилення може допомогти також зробити висновок щодо заявлених зв’язків. Наприклад, якщо дослідження, що встановлює зв’язок між параметрами ніг і комуністичними переконаннями, має велике стандартне відхилення, зв’язок може існувати в деяких випадках, але найчастіше його нема. Іншими словами, це збіг.

Відсотки Дивовижно, як часто репортери, бавлячись у статті лише двоматрьома цифрами, примудряються помилитись у розрахунках відсотків. Для тих, хто прогулював у школі уроки математики, ось, як це робиться: відніміть старий показник від нового, поділіть результат на старий показник і помножте частку на 100. Така проста річ, а створює стільки проблем. Наприклад, не можна писати про зменшення чогось більше, ніж на 100%, бо це математично неможливо. Ніщо не може скоротитися більше, як на 100%, адже в такому разі воно просто зникло. Якщо не вірите, поверніться до способу розрахунку відсотків у першому абзаці й спробуйте домогтися результату, більшого за 100. Коли щось зменшилось до чверті від попереднього показника, скорочення становить не 400%, а 75%. Трапляються ще такі пастки з відсотками:

Цифри й статистичні дані

115

Вихідні цифри Йдеться про старий показник, з яким порівнюється новий. Завжди цікавтесь вихідною величиною. Крім хіба що хворобливо чесних, усі джерела виберуть такий вихідний показник, який порівняно з новим підтвердить їхню позицію. Завжди замислюйтесь над тим, чому для порівняння вибрали саме цю вихідну величину. Не помиліться з основою для розрахунку Коли щось зменшилось на 40%, а потім зросло на 20%, у багатьох журналістів створюється враження, що половину попереднього скорочення відновлено. Це не так. Якщо початкову основу вважати за 100 і вона скоротилась на 40, тоді нове ціле — 60 і 20% його збільшення — це 12. Тож нове ціле становить 72, а це менше, ніж 80, які ви мали б, якби половина початкового скорочення відновилась. Остерігайтесь порівнянь без вихідних даних Політики й рекламники полюбляють кидатися заявами, які справляють враження на не надто допитливих. «Зараз ми вкладаємо в будівництво шкіл на 25% більше». На 25% більше за що? За попередній уряд? Ніж торік? Ніж іде на оборону? Без вихідного показника такі порівняння ні до чого, і називають їх радше для того, щоб щось приховати, а не показати. Остерігайтесь джерел, які проголошують відсотки, не називаючи з чим порівнюють. Відсотки не можна сумувати Взагалі-то можна, якщо ви не переймаєтесь точністю. Наприклад, якщо вартість робочої сили в якійсь галузі промисловості збільшилась на 4%, ціна страховки на 20%, а сировина подорожчала на 2%, загальне подорожчання не дорівнює 26% (4+20+2). Поміркувавши трохи, ви зрозумієте, що ціна страховки становить лише незначну частину вартості робочої сили й сировини. Треба додати всі складові ціни, дістати нове ціле, а тоді розрахувати зростання порівняно зі старою ціною.

116

УНІВЕРСАЛЬНИЙ ЖУРНАЛІСТ

На душу населення При порівнянні двох громад, двох міст чи двох країн відсоткові показники змін настільки ж інформативні, як і оманливі. Для порівнювання таких речей, як соціальні зрушення, вам потрібно знати населення обох міст, щоб ви могли розрахувати показник на душу населення. Візьмемо приклад з блискучої книги Дарела Гафа «Як брехати за допомогою статистики» (Darrell Huff, How to Lie With Statistics). Скажімо, ви пишете статтю про зґвалтування в двох містах. В обох — Амісті й Бемісті — по 50 зґвалтувань на рік. Це робить їх схожими, доки ви не поцікавитесь, як справи розвивались останнім часом. Тоді ви дізнаєтесь, що п’ять років тому в Амісті було 42 зґвалтування на рік, а в Бемісті — 29. Тож в Амісті зростання дорівнює 19%, а в Бемісті — 72%. Запальний журналіст вже плануватиме за цими даними статтю про катастрофічне зростання зґвалтувань у Бемісті, яка ставитиме запитання про те, що відбувається в місті, та про заходи, які вживаються. Та у великих містах завжди більше злочинів, ніж у маленьких. Треба мати показник на душу населення. Розрахуйте його, розділивши кількість злочинів на населення, та, щоб не оперувати задрібними числами з багатьма знаками після коми, помножте частку на 100000, діставши показник на 100000 людей. Відтак справи виглядають трохи по-іншому. П’ять років тому в Амісті було 550000 мешканців і 7,64 зґвалтування на рік на 100000. У Бемісті мешканців було 450000, а показник зґвалтувань дорівнював 6,44 на 100000. Нині в Амісті 600000 населення і 8,33 зґвалтування на 100000, а в Бемісті, яке швидко розширювалося, 800000 і 6, 25 зґвалтувань на 100000. Тож насправді в Бемісті показник злочинності скоротився майже на три відсотки, водночас в Амісті — збільшився на дев’ять відсотків. Тепер у вас є матеріал для інформативнішої, збалансованої та менш істеричної статті. Для будь-якого порівняння треба мати показник на одиницю — на душу населення, на родину чи на милю шляху. Наприклад, безпеку подорожей можна оцінити за кількістю аварій чи смертей

Цифри й статистичні дані

117

на пасажира/милю. Збільшення кількості загиблих у повітрі 1998 року порівняно з 1952 роком може навіяти думку, що сучасні літаки небезпечніші. Та показники на милю шляху швидко виправлять цю помилку. І пам’ятайте про те, що порівнюють подібні речі. Рівень смертності в британській армії нижчий, ніж у глухому селі в Нижньому Підлінґтоні. Не дивно, адже в першому випадку йдеться про групу здорових молодих людей, а в другому — про здебільшого старих і бідних.

Опитування З усіх видів новинних історій опитування — завжди найпідозріліші. Кожний більш-менш тямущий піарник давно збагнув, що є легкий спосіб привернути увагу ЗМІ до свого продукту, політики, справи чи організації. Вони знаходять якусь суперечливу тему чи актуальне питання, опитують про це людей і виготовляють пресреліз, який сповіщає, наприклад, що А — найулюбленіша порода собак у країні; Б — політика, якій люди віддають перевагу, або що В відсотків наразі роблять те чи інше. І щодня газети ковтають ці ненаукові витребеньки й друкують їх. Ще гірші опитування з соціальним ухилом, які повідомляють про винайдення якихось нових суспільних підвидів на підставі кількох похапливих відповідей на кілька саморобних запитань. Більшість таких опитувань, націлених на журналістів, виходить не від науковців, а від підприємців і політиків. Жодна з цих категорій не відзначилась проведенням ґрунтовних неупереджених досліджень. Тож зіткнувшись з опитуванням, передовсім з’ясуйте, хто вам говорить це — і навіщо? Втім, це лише перша і далеко не остання потенційна пастка опитувань. Що таке вибірка? Незчисленна кількість потенційно першорядних історій розвалилась після запитання: який розмір вибірки? Навіть досвідченим журналістам з загальнодержавних газет траплялось написати

118

УНІВЕРСАЛЬНИЙ ЖУРНАЛІСТ

статтю на 700 слів, спираючись на опитування, вибірка яких нараховувала два десятки. Така вибірка, якщо тільки вона не становить значну частину цілого (наприклад, вибірка з 20-ти однокласників, якщо в класі 40 учнів), навряд чи може бути репрезентативною. Висновки з таких опитувань можуть бути сенсаційними (не дивно, з огляду на їхню ймовірну неточність), та друкувати їх не варто. Обов’язок журналіста не обмежується знаходженням джерела історії, він мусить також докласти інтелектуальних зусиль, щоб оцінити матеріал. Часом це означає усвідомити, що історії нема. Якою має бути вибірка? Очевидно, чим більша вибірка, тим імовірніше вона репрезентативна. Однак зроблена професійно вибірка не обов’язково має бути вже такою великою. Опитування 1600 людей, за умови належного виконання, може стати дуже хорошим орієнтиром стосовно розподілу думок п’ятдесятимільйонної нації. Але цим і обмежується їхня роль — орієнтир. Наскільки він хороший, вказує похибка чи припустиме відхилення. Що таке похибка? Це ймовірна неточність. Скажімо, похибка опитування дорівнює 2,5%. Воно виявило, що 45% підтримують партію влади, тож результат коливається від 42,5% до 47,5%. Максимальна величина похибки розраховується з кількості людей у вибірці (без жодної прив’язки до загальної кількості населення, представленого вибіркою). Розмір вибірки визначає величину похибки незалежно від того, що це за вибірка. Для вибірки з 1600 людей похибка дорівнює 2,5%, а для вибірки з 400 — 5%. Вибірка зі 100 (що не так уже й рідко трапляється, коли треба швиденько щось попіарити) має максимальну похибку 10%. Це означає, що виявлені 50% на користь Х можуть виявитись насправді 40% чи 60%, чи будь-яким показником між ними — не надто точне дослідження.

Цифри й статистичні дані

119

Як добиралась вибірка? Між добраною навмання і вибіркою з добровольців — величезний розрив у достовірності. Вибірка з добровольців, зазвичай, складається з людей вмотивованих: або активістів з твердими переконаннями (така вибірка, відповідно, далека від репрезентативної), або тих, кого якось спонукали до відповіді («дайте лише відповіді на кілька простих запитань і візьміть участь у нашій безпрограшній лотереї»). Хто входить до вибірки? По-справжньому випадково добрана вибірка (рандомізація, перекл.) дає всім рівні шанси потрапити в неї. Навіть фаховим статистикам досягти цього нелегко. Зрештою, як добирати «репрезентативну вибірку»? На вулиці? І знехтувати всіма тими, хто на роботі, вдома чи в машині? Ходити по квартирах? І знехтувати всіх, хто пішов із дому на роботу, в магазин, у гості, в клуб, у ресторан? І коли ходити — вдень чи ввечері? Ось чому гідні довіри опитування проводять з пошаровими випадковими вибірками — населення (генеральну сукупність, перекл.) поділяють на кілька груп і з кожної роблять випадкову вибірку, пропорційну частці цього шару в загальній кількості. Навіть за такої процедури точність залежить від того, хто саме потрапить до квоти зі, скажімо, жінок від 25 до 40 років з певним рівнем прибутку. Насправді, будь-який метод має проблеми упередженості, свідомо чи ні. Хто не потрапляє до вибірки? Часто це не менш важливо, ніж те, хто до неї потрапляє. Дарел Гаф наводить випадок великого опитування, проведеного багато років тому, про рівень зарплатні випускників Йєльського університету 1924 року. Результат становив 25111 доларів США, респондентів знаходили через промислові щорічники і таке подібне. Тобто це були вищі управлінці й директори компаній. Випускників того року, які не досягли успіхів, було б важче знайти, а якби їх і

120

УНІВЕРСАЛЬНИЙ ЖУРНАЛІСТ

знайшли, вони, ймовірно, відмовилися б відповідати. Якщо опитування проводилося шляхом надсилання анкети, спитайте, який відсоток тих, що не відповіли? І чому не відповіли? Результати стосуються цілої вибірки, чи лише тих, хто відповів? У прес-релізі говориться, що в результаті опитування про ставлення підприємців до відсоткової ставки 80% відповіли, що мали проблему через високі відсоткові ставки. Справді? Запитайте, скільки бланків запитальника було надіслано. Відповідь — 2000. Скільки відповіли? Відповідь — 160. 80% з них вважають високі відсоткові ставки проблемою. Тож якщо розтлумачити чесно, «опитування підприємців стосовно ставлення до відсоткових ставок виявило, що 80% з тих, хто відповів, вважають їх проблемою, але 93% з 2000 опитаних підприємців, не відповіли». Чи не доводилось респондентам самим себе викривати? Коли так, будьте насторожі, особливо, якщо опитування змушує людей розповідати про свою поведінку, а не про думки. Чи не несуть певні відповіді тавро ганьби? Наприклад, в опитуванні про особисту гігієну або чесність люди навряд чи викажуть сторонньому свої маленькі грішки. Найочевиднішим прикладом є опитування про статеве життя. Вони наперед приречені на незбалансовану активність ексгібіціоністів чи хвальків. Щодо людей консервативних, не схильних до пригод і відвертості, їхня участь значно менш ймовірна. Чи чесно сформульовані запитання? Якщо опитування видається гідним довіри та видає приголомшливий результат, попросіть, щоб вам показали запитання. Відверті підказки («Червоний колір пов’язують з категорією людей з низьким прибутком. Назвіть, будь-ласка, ваш улюблений колір») трапляються рідко. Частіше це серії запитань, які мимоволі поступово спрямовують респондента в певному напрямку.

Цифри й статистичні дані

121

Наскільки правдиві відповіді респондентів? Люди схильні, особливо в опитуваннях про ставлення й поведінку, давати такі відповіді, які, на їхню думку, роблять їх кращими в очах інших людей. Звідси й відома історія опитування, проведеного «Ньюс оф зе Волд», коли людей питали, які статті їм подобаються, а які — ні. Більшість відповіли, що люблять читати редакційні статті й релігійні публікації; майже ніхто не зізнався, що йому подобаються репортажі про статеві злочини. Їх вилучили, й продаж різко скоротився.

Дослідження громадської думки Поважні соціологічні організації рідко звинувачують у таких явних вадах, як описані вище. За умови, що їхні результати ви передаєте точно (а це означає, зокрема, що десь у публікації треба вказати максимальну похибку), і в контексті вони навряд чи можуть ввести читачів в оману. Зрештою, читачі самі вирішують, довіряти опитуванням чи ні. Небезпека з опитуваннями громадської думки полягає в тлумаченні. Треба запам’ятати кілька ключових моментів: Тенденція кількох опитувань вагоміша за результат одного Поодиноке дослідження може бути шахрайством і не варто йому надто довіряти. Та якщо кілька опитувань виявляють переважно однакову тенденцію, є велика ймовірність, що вона справжня. Звертайте увагу на вибірку У політичних дослідженнях, особливо з наближенням виборів, ЗМІ часто замовляють опитування нашвидкуруч. Вони переважно робляться на маленьких вибірках і не надто достовірні.

122

УНІВЕРСАЛЬНИЙ ЖУРНАЛІСТ

Порівнюючи результати опитувань, звертайте увагу на похибку Класична помилка в публікаціях про опитування — порівнювати два дослідження й вбачати сенс там, де його немає. Якщо перше опитування виявило, що 45% підтримує уряд і 42% — опозицію, а в результаті другого обидві сторони дістали по 44%, чи втратив уряд підтримку? Все залежить від максимальної похибки. Якщо в першому дослідженні вона дорівнює 3%, уряд мав від 42% до 48%, а опозиція — від 39% до 45%. Якщо в другому похибка також становить 3%, обидві сторони підтримують 41% — 47% опитаних. Результат другого опитування цілком уміщується в межах статистичної похибки першого, тож з позиції статистики, нічого не змінилось. Щоб робити висновки про зміни, вам потрібні подальші опитування, які б виявили відхилення від попередніх меж.

Кореляція Одне з найнебезпечніших слів у журналістиці — «зв’язок». Багато облудних історій з’являються тому, що зацікавлені оголошують про спорідненість двох речей, а журналістам бракує допитливості. В результаті виникає плутанина між статистичною кореляцією та причинно-наслідковим зв’язком. Це не одне й те саме. Кореляція може бути і, ймовірно, є збігом. Зв’язок є тоді, коли одна річ спричиняє іншу чи сприяє її появі. Поєднання двох факторів не доводить їхній зв’язок. Може бути, наприклад, тісна кореляція між купівельною спроможністю католицьких священиків і продажем презервативів, але зв’язку немає. Журналістам накидають усілякі ймовірніші (але також хибні) економічні зв’язки, тоді, як найпростіше пояснення таке, що в період зростання всі показники зростатимуть, і чимало непов’язаних між собою збільшуватимуться точно пропорційно. Найкращим поясненням тут, як і з багатьма іншими кореляціями, є випадок.

Цифри й статистичні дані

123

Історії про здоров’я Найвільніше встановлюються зв’язки, коли йдеться про здоров’я. Вам говорять, наприклад, що є чітка кореляція між помірним споживанням вина й зниженням ризику захворіти на рак. Перш, ніж написати про зв’язок, зупиніться й поміркуйте. Цілком може бути, що ті, хто помірно споживають вино, роблять іще щось таке, що знижує онкоризик, — може, вони багатші, здоровіші, частіше перевіряються в лікаря, менше курять, легше вправляються зі стресом тощо. Це класичний приклад того, як кілька розважливих міркувань можуть вставити «зв’язок» у контекст. Ще є історії, в яких порівнюють рівні захворювань у різних країнах. Це часто дає разючий результат. Наприклад, онкоризик у розвинених країнах, зазвичай, відчутно більший, ніж у значно бідніших країнах, що розвиваються. Чи означає це, що бідніші народи дотримуються якоїсь дієти або мають інший секрет здоров’я? Можливо, та з іншого боку, це можна пояснити просто тим, що позаяк на рак частіше хворіють люди середнього й похилого віку, в багатших країнах живуть достатньо довго, щоб нажити більше онкозахворювань. У розповідях про здоров’я чи безпеку пам’ятайте, що статистика смертей завжди точніша за дані про травмування. Закон зобов’язує фіксувати причину смерті, тому з цими показниками значно важче помилитися. На них, до того ж, не впливає факт самодіагностики, яка у випадку тілесних пошкоджень може привести до перебільшень, до яких спонукають фінансові причини — бажання отримати більшу страховку чи відшкодування. Кластерні дослідження Інший тип історій, де нібито переконливий «зв’язок» підманює довірливих, — дослідження захворюваності поблизу ліній електропередач, звалищ токсичних відходів, ферм, де використовують пестициди тощо. Такі дослідження, зазвичай, проводять учасники протестних кампаній чи адвокати жертв, і вони безцінні з позиції попередження суспільства про екологічні загрози. Та вони часто проголошують хибні зв’язки через те, що дослідники, прагнучи

124

УНІВЕРСАЛЬНИЙ ЖУРНАЛІСТ

підкріпити позицію замовників, починають добирати дані, вибираючи підходящі, та звужувати чи розширювати межі зони, щоб дістати потрібний результат. Завжди перевіряйте межі таких досліджень, бо часто вони не мають сенсу. Така ж хитрість може бути застосована у контрдослідженнях на замовлення органів влади з метою довести, що проблеми не існує.

Прогнозування Джерела часто дають перебільшені прогнози. Найпоширеніший метод — взяти найбільший з можливих показник зростання й застосувати його поза межами часу, коли початкове зростання (неминуче високе у відсоткових показниках) вже минеться. Нижче описано ще одне зловживання. «Ми втрачаємо 7 мільйонів фунтів щомісяця» Фірми часто роблять подібні заяви під час страйку. Постає питання, як вони вирахували цю суму. Найчастіше береться найпродуктивніший день року, множиться на 365, а далі до добутку додаються всі види передбачуваних втрат: зростання страхових премій, вартість відшкодування клієнтам тощо. У відповідь на такі заяви, запитайте насамперед про тогорічний обіг, а потім — чому передбачувані місячні втрати компанії складаються в річний обіг у кілька разів більше востаннє досягнутого. Справжнє зростання проти позірного Звіти про зростання — ще одне джерело ілюзій, бо насправді реального зростання може й не бути. Це може бути різке зростання поінформованості, застосування обов’язкового звітування чи нова спонука до звітування. Всі ці фактори важливі для контексту, і особливо настійні, коли певний тип поведінки, зазвичай злочин, стає топ-новиною місяця. Зазвичай, явище негайно здобуває виразну назву. «Дорожнє шаленство» — хороший приклад. Не-

Цифри й статистичні дані

125

сподівані його вияви, здається, скрізь. Та проаналізоване з погляду статистики, «нове загрозливе» явище рідко виявляється таким уже «новим» чи «загрозливим», як про нього пишуть. Чи не змінилось означення предмета дослідження? Величезне зростання дитячих садків, наприклад, може спричинити зміна термінології, коли те, що раніше називали ігровим класом, переходить у розряд дитячих садків. Було б помилкою робити з цього висновок про нібито вибухове зростання охоплення дітей до 5 років дошкільними установами. Дійсність цікавіша за штучний ажіотаж і вигадки По-перше, тому що це дійсність. По-друге, вона часто дивує. У країнах з суворими зимами традиційною є історія про різке зростання дорожніх пригод через несподіваний снігопад. Та поцікавившись у когось, хто веде таку статистику, ви дізнаєтесь, що значно більше аварій трапляється в сухі сонячні дні — ймовірно, вдвічі порівняно зі сніжними днями. У ясний день на дорогах значно більше людей, а в погану погоду виїжджають лише ті, хто змушений (зокрема, велика частка професійних водіїв). Тож і дорожніх пригод менше. «Снігопад рятує життя» — не така сенсаційна історія, як щось на кшталт «Хуртовина вбиває 13 подорожніх», але правдивіша й оригінальніша. І насамкінець, попри беззаперечне значення статистичних даних, пам’ятайте, що надлишок їх може перекрити течію найкращому сюжету. Візьміть необхідне, а решту розмістіть у врізці, в табличці, на малюнку чи графіку. «Тисячі історій, які розповідають і в які вірять неуки, відразу ж розсипаються, тільки-но їх перевірять алгеброю». Семюел Джонсон

9. Журналістське розслідування Образ репортера, такого собі прокуреного Дон Кіхота, який цмулить віскі й до останньої миті перед закриттям номера насаджує на спис батьків міста у викривальній статті, лишається непохитним попри рясні свідчення протилежного. Пол Ґрей Є такий напрям у теорії журналістики, представники якого кривлять губи й фиркають, зачувши слова «журналістське розслідування». Позаяк, на їхню думку, журналіст, готуючи матеріал, завжди проводить розслідування, термін не має сенсу. Якби ж то так! Але деякі зразки журналістики можна назвати розслідуванням тільки в дуже широкому розумінні. Це така собі одноклітинна журналістика, яка має таку ж подібність до теми цього розділу, як амеба до людини.

Що таке журналістське розслідування? Журналістське розслідування суттєво відрізняється від інших видів журналістики й має чотири характерні риси. Власний пошук Журналістське розслідування — не зведення чужих знахідок і даних, а оригінальна розвідка, яку журналіст проводить, часом спираючись на ще зовсім неторкнутий матеріал. Це може бути широ-

Журналістське розслідування

127

ке розпитування або добір і порівняння фактів і чисел, і виявлення раніше невідомих структур і зв’язків. Розслідування стосується правопорушень чи недбальства, щодо яких немає офіційних доказів Часто ви підозрюєте, що сталося правопорушення чи недбальство, але ні у вас, ні в когось іншого немає доказів. Вам треба зібрати докази, і це потребує значно більше часу й роботи, ніж для звичайної публікації. Часом доводиться залучати більше одного репортера. Хтось намагається приховати інформацію Таке часто трапляється в журналістиці, але у повсякденній роботі саме тут ви, зазвичай змушені зупинитись і розповісти, про що ви довідались, а про що — ні. Журналістське ж розслідування починається з того місця, де гальмує щоденна журналістика. Воно не приймає секретності й відмови посадовців давати інформацію. Воно добуває її самостійно. На кон поставлено багато Якщо ви виведете порушників на чисту воду, гордості й шани може бути багато, але не менше й буде вилито на вас бруду, якщо ви програєте. Погляньмо, що сталось 1998 року з газетою «Сінсінеті Інквайєре» (Cincinnati Enquirer). У травні того року вони присвятили статтю на першій сторінці та розділ на 18 сторінок розслідуванню міжнародної бананової компанії «Чікіта Брендс», яке тривало цілий рік. Під заголовком «Таємниці Чікіти викрито» газета стверджувала, що компанія таємно контролювала десятки нібито незалежних бананових фірм, що вона та підконтрольні їй компанії використовують пестициди, які загрожують здоров’ю робітників та сусідніх мешканців, що її працівники замішані в хабарництві у Колумбії, а на її кораблях у Європу перевозять контрабандний кокаїн.

128

УНІВЕРСАЛЬНИЙ ЖУРНАЛІСТ

Усе, однак, сталось не зовсім так, як гадалось. У номері за 28 червня на шість шпальт через усю першу сторінку містилось ви бачення перед компанією, в якому цілковито спростовувались результати розслідування. Газета звільнила свого провідного слідчого репортера й погодилась заплатити «Чікіті» не більше не менше, як 10 мільйонів доларів США. Проблема полягала не в правдивості (чи навпаки) інформації, оприлюдненої газетою, а в методах, які застосовувались, щоб її дістати. Йшлося про доступ до внутрішніх повідомлень голосової пошти компанії, і постало питання, як газета його дістала. Компанія стверджувала, що репортер ставив запитання, а потім заходив до їхніх поштових скриньок, щоб підслухати внутрішнє обговорення порушених репортером тем. Газета, вибачаючись і згоджуючись виплатити відшкодування, очевидно, визнавала правоту цих звинувачень. У її офіційній заяві говорилось, що репортер увів їх в оману щодо джерела повідомлень голосової пошти. Але так і залишилось незрозумілим, чи мали під собою підстави надруковані в газеті звинувачення. Втрата довіри й 10 мільйонів доларів — це дуже дороге розслідування. На щастя на один такий випадок припадає багато інших, вартих докладених зусиль. Серед них викриття Неллі Блай у «НьюЙорк Волд» жахливих умов у божевільнях; розслідування дитячої проституції В. Т. Стеда в «Пел Мел Газет»; викриття махрової расистської організації «Ку Клукс Клан» Роланда Томаса в «НьюЙорк Волд»; викриття Сеймуром Хершем усіх жахів різанини в Май Лей 1968 року; кампанія «Санді Таймс» (Sunday Times) на користь скалічених жертв медпрепарату талідоміда; розслідування «Вотерґейта» Карла Бернстайна й Боба Вудворда у «Вашінґтон Пост». Можна також згадати історії значно меншого масштабу, які викрили недобросовісність і таким чином поліпшили життя. Класичний випадок — розслідування газетою «Алабама Джорнл» (Alabama Journal) дитячої смертності в штаті 1987 року — 13 померлих на 1000 немовлят — це був найгірший показник у країні. Газета надрукувала цикл із 20 статей, внаслідок якого Державне

Журналістське розслідування

129

агентство медичної допомоги в чотири рази збільшило фінансування програм передпологової допомоги і рішуче взялося за поліпшення здоров’я нужденних матерів. До 1994 року дитяча смертність в Алабамі скоротилась на 20%. До кінця століття там мешкало близько 1000 дітей, які завдячували своїм існуванням цьому газетному циклу. Важко уявити собі продуктивнішу журналістику. Насамкінець на кон може бути поставлена й ваша власна безпека. У країнах з широкою мережею організованої злочинності слідча журналістика — потенційно смертельна професія. Репортер російської газети «Московскій комсомолєц» Дмітрій Холодов розслідував корупцію в армії. Одного дня восени 1994 року хтось анонімно зателефонував йому й сказав, що на Казанському вокзалі для нього залишили пакет з документами. Холодов забрав пакет і привіз його до себе в офіс. Коли він відкривав пакунок, той вибухнув і убив журналіста. А влітку 1992 року перуанський репортер Адольфо Ісуіза Уркія розслідував торгівлю наркотиками для «Ла Републіка» (La Republica). У серпні він назвав ім’я головного гендляра, який діяв під захистом збройних сил. «Армія не зацікавлена в тому, щоб побороти тероризм, бо вона живе коштом гендлювання наркотиками», — написав він. Через кілька днів, 27 серпня, тіло журналіста виловили в річці Уальяґа. Його катували й зарізали. Збираючись заглибитись у такі теми, треба ретельно зважити всі ризики. Мертві репортери не можуть нічого написати.

Плідні галузі розслідувань Журналістське розслідування починається з відчуття історії або з передчуття, що в тій чи іншій темі є зародки історії. Головне на цьому етапі — добре обміркувати, що в найкращому випадку з неї може вийти, і вирішити, чи варто витрачати на це час і зусилля. Якщо історія не тягне на першу шпальту — забудьте про неї. Спеціалізовані підрозділи з журналістських розслідувань, зокрема, легко можуть захопитися історією надто однобокою, щоб зацікавити всіх читачів. Перевірте потенційне розслідування тестом на

130

УНІВЕРСАЛЬНИЙ ЖУРНАЛІСТ

заголовок: якщо очікуваний матеріал не зробить приголомшливий заголовок, тоді, можливо, ви збираєтеся змарнувати час. Потенційно хороше розслідування можна знайти майже в кожній сфері суспільного життя. Однак особливо плідними є дві широкі категорії: організації та види діяльності, які працюють у віддалених місцях або недоступних погляду громадськості; та люди й інституції, що несподівано з’явились на сцені ніби «нізвідки» і швидко обростають мітами. У цих людей та інституцій, здається, немає передісторії. Та вона знайдеться, і в ній, майже напевне, криється хороша історія. Компанії та фінансові інституції, особливо з розряду «скоробагатьків», дуже плідний ґрунт для журналістського «копання». Трохи підчепіть лопатою новеньку широко розрекламовану інвестиційну схему і можете забиватись на зарплатню, що нариєте бруду. Румунські фінансові піраміди початку 1990-х років — першокласний приклад втраченої нагоди. Нагода, яку не було втрачено, і класичний приклад цього виду журналістики — історія Карло Понці або, як він любив себе називати, Великого Понці. Багато людей вірили йому. Понад 40000 американців вклали свої заощадження в його схему, спокусившись обіцянкою отримати через 90 днів по 2,5 долари на кожен вкладений долар. Попри застереження фінансових експертів, на певному етапі 1920 року він збирав по 200000 доларів щодня. За 18 місяців Понці накопичив понад 15 мільйонів доларів. Усе базувалося на курсах обміну валюти. Його компанія братиме ваші внески й відправлятиме їх за океан, де його агенти купуватимуть міжнародні купони Всесвітнього поштового союзу за зниженими цінами і продаватимуть їх дорожче в інших закордонних представництвах. Це була легенда Понці, й тисячі людей долучились до гонитви за надприбутками. Насправді ж, звісно, він платив новим клієнтам грошима старих. За весь час існування його компанії Понці з 15 мільйонів обміняв на іноземну валюту лише 30 доларів.

Журналістське розслідування

131

Та натовп людей, який заповнив тротуари довкола його офісу, очікуючи своєї черги вкласти все, що мали, цього не знав. Здавалось, як свідчив один з цих оптимістів, що він «знайшов, де лежать гроші». Звичайно ж, не знайшов. Він просто збагнув, що коли людям пообіцяти достатньо великі прибутки на їхні гроші та розмахувати судовими позовами за наклеп, можна довго відкладати день розрахунку. Але не безкінечно, бо відкрилися інші речі. Репортери з газети «Бостон Пост» (Boston Post) почали копатися в його минулому. «Великий Понці», як з’ясувалось, був краще відомий адміністрації Канади як в’язень № 5247, саме цей номер він носив у тюрмі, коли відбував покарання за фальшування документів. Він сидів також і в Атланті за незаконне перевезення іноземців. «Пост» надрукував цю історію, компанія Понці відповідно лопнула, і він потрапив за ґрати на чотири роки.

Навички, потрібні для журналістського розслідування Журналістське розслідування може провести будь-хто, налаштований довести роботу до кінця і готовий до неминучих розчарувань. Порівняно з загальною журналістикою, воно не вимагає якихось особливих навичок. Та є кілька речей, які полегшать роботу і зроблять її ефективнішою. Знання закону про вільний доступ до інформації Які у вашій країні є закони про це? Чи знаєте ви, які судові справи й державні документи ви маєте право бачити? Це найголовніше. Деякі розслідування завдячують секретним документам, переданим журналістам, але значно більше відбулися завдяки тому, що репортери виявили існування певних справ чи списків, до яких вони мають право доступу. Більшість чиновників не поспішають оголошувати про наявність такої інформації та створюють різноманітні

132

УНІВЕРСАЛЬНИЙ ЖУРНАЛІСТ

перепони, щоб завадити людям дістатися до неї, обмежуючи доступ певними годинами або зберігаючи її у важкодоступних місцях. Одна репортерка, з якою ми якийсь час працювали разом у Лондоні, у надрукованій дрібним шрифтом частині урядового звіту вичитала про існування певного списку. В ньому наводився повний перелік прав на доступ до приватних земель, наданих в обмін на податкові пільги заможним землевласникам. Ні органи влади (бо вони надали податкові пільги), ні землевласники (бо не хотіли, щоб публіка розгулювала їхніми землями) не прагнули оприлюднювати цей список. Дізнавшись про його існування і з’ясувавши, що має право з ним ознайомитися, репортерка пройшла крізь встановлену для цього довгу процедуру і таки його побачила. В результаті вона дістала змогу не тільки написати про те, якими правами доступу до приватних земель можна користуватися, а й розслідувати характер угод між власниками й урядом. Усе це було б неможливо, якби вона, по-перше, не довідалася про цей реєстр, а по-друге, не наполягла на доступі до нього. Це відбувалось у Британії, де в традиції засекречування офіційних документів. Британія, звісно ж, не єдина така, та є й інші країни, в яких діють закони про вільний доступ до інформації, що відкрили для громадян величезну кількість офіційних документів. Дуже мало пересічних людей довідаються про існування цих документів, а ще менше — побачать їх. Тим більше підстав у журналістів поставити собі за мету довідатись, що є, і що з того можна побачити. У США Акт про свободу інформації 1966 року, підсилений 1971-го, відкрив журналістам багато всіляких документів. Скориставшись ними в журналістських розслідуваннях, преса викрила різноманітні скандальні історії: • приховані аварії на атомних станціях; • рентгенівські апарати в онкологічних центрах, які створювали рівень радіації в 25 — 30 разів вищий за норму (протягом місяця після виявлення цього всі такі центри в США скоротили випромінювання);

Журналістське розслідування

133

• застосування знеболювальних препаратів при пологах, поп-

ри те, що вони могли спричинити — й спричиняли — мозкові порушення у немовлят. Одна газета в Луїсвіллі, штат Кентуккі, дістала звіт про державну перевірку інтернатів для літніх людей, який засвідчив жорстоке поводження з їхніми мешканцями. У результаті в штаті запровадили нове законодавство, чимало інтернатів закрили, а власників кількох притягли до відповідальності за шахрайство. Можна навести ще дуже й дуже багато інших прикладів. Усі вони показують, як важливо, коли журналісти дізнаються про існування документів, знайомляться з ними і використовують у своїх розслідуваннях. Обізнаність зі звичайними джерелами інформації В усіх, крім хіба що найзакритіших суспільств, доступної інформації значно більше, ніж використовує середній журналіст. Багато відомостей можна дістати через звичайні або й загальнодоступні джерела: перелік офіційних публікацій, звіти законодавчих установ, список державних установ, довідник власників компаній чи реєстр органів з державним фінансуванням. Будь-який репортер, який збирається займатись розслідуванням, мусить знати про інформацію, що міститься в цих джерелах. Знайомства Звісно, всім репортерам потрібні особисті знайомства, але слідчому репортеру — більше за інших. І їм потрібні особливі знайомі — не просто такі, які можуть дати інформацію чи правильно спрямувати до певної історії, а такі, які можуть стати в пригоді в підготовці багатьох історій. Це юристи, службовці телефонних компаній, центрів реєстрації автомобілів і ті, хто може порадити й надати доступ до офіційних документів. Комп’ютерна грамотність Це означає не лише здатність здійснювати ефективний пошук в інтернеті, а й уміння користуватися програмними засобами бази

134

УНІВЕРСАЛЬНИЙ ЖУРНАЛІСТ

даних. Прикладів того, як це важливо для розслідування, наразі повно. Один з найповчальніших — історія з газетою «Атланта Джорнл-Конститьюшн» (Atlanta Journal-Constitution) у штаті Джорджія, яка здобула Пулітцерівську премію 1989 року за цикл аналітичних статей про расову дискримінацію в наданні банківських позик. Це розслідування, проведене Білом Дідменом, варто уваги; не тому, що його тема мала якесь велике глобальне значення, а саме тому, що не мала. Це публікація місцевого масштабу, хоча й дуже вдалий приклад. Вона не призвела до відставки уряду, не викрила жодних фактів корупції, нікому не врятувала життя. Комусь, хто має білий колір шкіри й живе далеко від Сполучених Штатів, ця історія може видатися дрібною, порівняно з проблемами їхньої власної країни. Та цикл статей у «Джорнл-Конститьюшн» вартий вивчення завдяки методам, організації й підходу. Це історія про журналіста, який не просто хотів, а доклав рішучих зусиль, щоб викласти ситуацію в газеті замість того, щоб просто повторювати почуті чутки. Розслідування почалося з випадкового зауваження білого забудовника. Він сказав, що має проблеми зі зведенням житла в чорних районах Південної Атланти через те, що банки не надають там позик (а це незаконно, якщо робиться на підставі дискримінації). Він додав, що йому переказували, ніби дістати позику важко навіть у багатих чорних районах. Зауваження такого типу репортери чують щодня — загальне, необґрунтоване й, здається, не піддається доведенню. Та воно зацікавило Дідмена. Він вирішив довідатись, чи не можна обґрунтувати звинувачення. Спочатку він поговорив з кількома науковцями, які працювали у цій сфері. Вони розповіли йому, що банки та житлово-будівельні кооперативи повинні звітувати державі про суму й місцезнаходження кожної позики на житло за переписною дільницею. Як Дідмен писав пізніше: «Якщо не вдаватись у подробиці, все, що нам у газеті довелося зробити, — це просто переглянути дані федерального комп’ютера щодо переписних списків, порівнюючи, зокрема, білі й чорні райони». Це було легше сказати, ніж зробити. Перших

Журналістське розслідування

135

повні три дні пішли на вбивання в комп’ютері проміжків між числами, щоб зробити їх читабельними. Наступні п’ять місяців Дідмен перевіряв кредити, надані кожним банком і кожною ощадкасою в Атланті за п’ятирічний період — загалом 109000 позик. Крім того, довелося вивчити ще й відомості про динаміку нерухомості. Та результат був того вартий. Дідмен виявив, що в білих районах банки та інші кредитні установи надавали в п’ять разів більше позик, ніж у чорних. Вивчаючи банківську практику й політику, він встановив, крім того, що бізнес у чорних районах їх не цікавив, вони навіть відраджували потенційних чорношкірих клієнтів. Останнім лишалось звертатися до неконтрольованих іпотечних компаній та лихварів. За словами Дідмена: «Лише на цьому етапі я звернувся до людей». Він зібрав особисті історії, які додали його циклу реального життя і показали, як політика банків відбивається на людях. Коли він звернувся по коментарі до банків, вони були передбачувано несхильні говорити. В одному на запит Дідмена про інформацію відповіли так: «Частина матеріалів, про які ви запитуєте, не існує. Друга частина є, але вона конфіденційна. Решта існує й незасекречена, та вона не має стосунку до вашої теми». Це безпомилково свідчило про те, що їм є, що приховувати. Інший банк малодушно спробував схрестити заклик до місцевого патріотизму з поганоприхованою пропозицією видавцю газети, Джею Сміту, поховати цю історію: «Я певен, Джей Сміт зрозуміє, що будь-яка стаття із звинуваченнями фінансових інституцій Атланти в расовій дискримінації — це ще один незаслужений ляпас нашому великому місту…». І надіслав Сміту копію цього листа. Насамкінець, коли Дідмен зібрав достатньо матеріалу для циклу (який він назве «Колір грошей», як голлівудський фільм), на сцену вийшли редактори. Пізніше Дідмен писав: «Здається, я розумію, в чому ключ успіху «Кольору грошей». Редактори вилучили ті частини, які здавались мені вдалими. Коли я написав, що банки Атланти вдаються до дискримінаційних обмежень, редактор Біл Ковач перекреслив це. «Просто наведи цифри, — сказав він. Нехай факти говорять самі за себе».

136

УНІВЕРСАЛЬНИЙ ЖУРНАЛІСТ

У неділю, 1 травня, газета почала публікацію циклу статтею на кілька тисяч слів під заголовком «Чорношкірі мешканці Атланти програють у битві за позики на житло». Вона починалась так: «Білі дістають у банках і житлово-будівельних кооперативах Атланти в п’ять разів більше позик на житло, ніж чорношкірі з тим самим рівнем прибутків, — і, за даними «Атланта Джорнл-Конститьюшн», яка перевірила позик на загальну суму 6,2 мільярдів доларів, цей розрив щороку ширшає. Як свідчать результати вивчення звітів кредиторів федеральному уряду за шість років, не вартість житла чи прибуток сім’ї, а раса — ось що незмінно визначає умови позики в найбільших фінансових інституціях Атланти».

Далі в статті містились: пояснення й заперечення банкірів, подробиці розслідування з деякими новими деталями (зокрема, той факт, що єдиний банк, який спеціалізується на кредитуванні чорношкірих громадян, має найнижчий в усій країні показник несплат), пояснення правових основ банківського кредитування тощо. У цьому ж числі газети була надрукована стаття з історіями конкретних чорношкірих громадян, які мали всі підстави для надання позики, однак у них були з цим проблеми. Решта циклу складалася з таких публікацій: • 2 травня, понеділок: детальна розповідь про політику банків, як вона дискримінує клієнтів і на додаток ще кілька особистих історій, зокрема, про відмову чорношкірому ветеранові В’єтнамської війни в позиці, яка коштувала б йому щомісяця на $100 дешевше від його орендної плати. Стаття також висвітлює процес придбання будинків і як це стосується чорних громадян. • 3 травня, вівторок: ґрунтовне пояснення законодавства про банківську діяльність та її регулювання й практику в усій країні плюс історія боротьби негритянських організацій з метою змінити політику банків в Атланті. Газета вмістила також відгуки на перші публікації, які виявили, що дискримінація практикується у цій сфері в усій країні.

Журналістське розслідування

137

Цикл статей Дідмена мав негайний результат. Уже через дев’ять днів після останньої публікації дев’ять найбільших банків Атланти почали виділення 77 мільйонів доларів на позики під низький відсоток у чорних районах. Деякі установи також рішуче спрямували свої погляди на зони проживання чорношкірого населення, зацікавившись бізнес-перспективами. Вони почали наймати їхніх мешканців на роботу, давати рекламу в їхніх ЗМІ і навіть організовувати для своїх керівників автобусні екскурсії в ці райони. Через одинадцять місяців після публікації циклу, міністерство юстиції США розпочало розслідування проти 64 фінансових інституцій Атланти за порушення закону про дискримінацію.

Як проводити розслідування Теми для розслідування потрапляють до газети найрізноманітнішими шляхами: підказка від зв’язків; нещасний випадок; нібито банальна історія, що, як показує подальша інформація, виявляється значно глибшою; власні спостереження репортера; звичайна історія, яка поступово закручується або ще така, коли кожне запитання, яке ви ставите, тягне за собою нові й нові, дедалі важливіші запитання. Саме такою була історія, мабуть, найгучнішого з усіх журналістських розслідувань — «Вотерґейт». Вона почалася в червні 1972 року з вламування у штаб-квартиру Демократичної партії у комплексі «Вотерґейт» (готель і офісний центр, перекл.) у Вашинґтоні. І закінчилася два роки потому відставкою наймогутнішої людини на Землі — президента Річарда Ніксона. Роль президента і його людей у зломі та багато іншого (підслуховування телефонних розмов, гроші на політичний підкуп і, найважливіше з усього, прикривання усієї цієї незаконної діяльності) ніколи не стали б відомими, якби не журналістське розслідування репортерів. Найголовнішу роль у ньому відіграли Карл Бернстайн і Боб Вудворд із «Вашінґтон Пост». Коли вони, відчуваючи взаємну недовіру, почали працювати над цією історією, це була звичайна кримінальна пригода. Упійма-

138

УНІВЕРСАЛЬНИЙ ЖУРНАЛІСТ

ли п’ятьох людей, які вдерлися у штаб-квартиру демократів, щоб прилаштувати пристрій для підслуховування. На другий день Вудворд пішов у суд і помітив, що цією справою цікавиться відомий адвокат. Що він там робив? Крім того, Вудворд довідався, що кілька зломщиків працювали в ЦРУ. В момент арешту вони, до того ж, мали велику суму грошей, у двох знайшли записники, в одному з яких був телефонний номер працівника Білого дому. З цих перших, непевних, але багатообіцяльних вражень, взяла початок серія публікацій, яка, зрештою, довела співучасть ніксонівської адміністрації у цілій купі незаконних дій. Бернстайна й Вудворда відзначили, вони написали бестселер, і Голівуд зняв за їхнім розслідуванням фільм. Та це був кінцевий результат. А скільки перед тим було розчарувань, тиску з боку прибічників Ніксона і чиновників, які боялися їхніх статей і не довіряли їм, змарнованих на хибні шляхи днів, тижнів і місяців, помилок (деякі потрапили до друку), незчисленних годин записів заради однієї крупинки головної інформації, непевності в собі, критики й заздрощів колег і довгих вечорів, усіх вечорів і вікендів особистого часу, витрачених на цю справу. Їхній досвід дає нам цінні уроки. Їхня книга — «Уся президентська рать» — напевно, найкращий детальний опис англійською мовою процесу журналістики. Вона розповідає історію двох одержимих точністю репортерів, які повільно і не завжди найкоротшою дорогою просуваються до правди через копітке розслідування. Наведені нижче поради з ведення журналістського розслідування базуються на їхній роботі, вивченні інших випадків і на певному власному досвіді. Розшукуйте й зберігайте всі документи Мораль усіх будь-коли здійснюваних розслідувань у тому, щоб позбирати всі документи, які тільки можливо, й нічого не викидати. Ви ніколи не знаєте, коли той чи інший папір, запис, звіт — будь-що з зібраного — може стати в нагоді. Через кілька місяців після того, як ви дістали цей нібито безневинний звіт, щось може надати йому несподіваної ваги. Бернстайн і Вудворд, розслідники Вотерґейта, лише за кілька місяців набили документами чотири шафи.

Журналістське розслідування

139

Записуйте всі інтерв’ю і зберігайте записи Це має особливе значення, якщо над розслідуванням працює більше одного репортера і якщо воно триває довго. Дуже корисно буває переглянути записи один одного про інтерв’ю, щоб переконатися, чи не пропустили ви щось важливе. Записи значно легше й швидше переглянути, якщо вони надруковані та впорядковані. Це також допомагає редакторам ефективніше включатися в обговорення. Будьте наполегливими Почитайте історію будь-якого розслідування, і завзяття репортерів вразить вас. Розслідуючи Вотерґейт, Вудворд і Бернстайн часто безнастанно цілими днями вивчали папери, всі вихідні просиджували в офісі за телефоном або весь день очікували коло адвокатських кабінетів, сподіваючись натрапити на важливе джерело. Якось вони дістали список з близько сотні людей, які працювали в комітеті з переобрання президента, де вершилось чимало беззаконня. Звісно, вони не могли відвідувати цих людей на роботі, тож вони тижнями надзвонювали їм додому після цілого робочого дня, проведеного за паперами. Повертайтеся до «старих джерел» Доки розслідування триває, не існує такого поняття, як «старе» джерело. Люди, які працюють у сфері вашого розслідування, часто можуть згадати щось, що мусили б вам сказати; можуть дістати нову інформацію або розтлумачити ваші нові відомості. Все це дає достатньо підстав для того, щоб регулярно їм дзвонити. Вудворд із Бернстайном мали кожен по власному списку контактних телефонних номерів. Часом їхня кількість сягала кількох сотень імен. Кожному з них вони дзвонили щонайменше двічі на тиждень, і це тривало значно довше року. Як пізніше репортери писали у своїй книзі: «Хоч би вже те, що певне джерело не бере слухавку й не передзвонює, часто про щось свідчило».

140

УНІВЕРСАЛЬНИЙ ЖУРНАЛІСТ

Порайте справді обізнані джерела Розслідуючи Вотерґейт, Вудворд зв’язався з одним високим урядовцем, щоб запитати, чи чув він що-небудь про ці беззаконня. Так, чув. Він знав дуже багато і, вочевидь, вважав своїм обов’язком допомогти викрити змовників. Однак він відчував властиву чиновникам недовіру до преси, а також боявся, щоб факти, відомі лише йому та кільком іншим людям, не з’явилися в газеті без посилань на інші джерела. Втім, він погодився допомагати Вудворду, та за певних умов: він лише спрямовуватиме репортера у потрібному напрямку, все сказане ним має бути підтверджене іншим джерелом. Вудворд зустрічався з ним у підземних паркінгах, пізно ввечері й лише за його вказівкою. Але його допомога була такою цінною, що Вудворд погодився на всі умови. Це джерело не відкрилось нікому, а один редактор у «Вашінґтон Пост» охрестив його «Глибока горлянка» за назвою модного порнографічного фільму про жінку, яка спеціалізувалась на оральному сексі. Особа «Глибокої горлянки» досі лишається таємницею для всіх, крім Вудворда.* Мати таке можновладне джерело, як «Глибока горлянка», й користуватись його співпрацею — нагода, що випадає не багатьом репортерам. Але висновок, який витікає з досвіду спілкування з ним Вудворда — якщо таке джерело визначає правила, треба за ними грати. Це не означає, що ви мусите робити все, що він каже; Вудворд часто сперечався зі своїм джерелом. Але узгодивши умови, дотримуйтесь їх. Підтримка керівництва Редактор новин чи головний редактор повинні підпорядкувати колектив та інші ресурси завданням розслідування. Редактор має бути готовий до того, що проект триватиме довго і може завершитися нічим. Друкувати статтю лише тому, що на неї було витрачено Прим. перекл.: наразі вже ні. 31 травня 2005 року 91-річний Марк Фелт, колишній заступник директора ФБР, визнав, що «Глибокою горлянкою» був він.

Журналістське розслідування

141

багато часу, — надійний спосіб нажити собі лихо. Історія, що насамкінець потрапляє до друку має бути непохитною. Репортерам і редакторам треба також заздалегідь вибрати тип публікації за результатами розслідування — буде це низка статей, які друкуватимуться мірою написання, чи операція «сенсація», що з’явиться лише тоді, коли всі дослідження будуть завершені. В останньому випадку треба обумовити кінцевий термін. Розслідування часто може тягтися місяцями, і репортери завжди проситимуть «ще тільки один тиждень» на завершення пошуків. Варто також пам’ятати, що проміжні статті можуть іноді заохотити людей розповісти більше, або навіть відкрити дуже важливу інформацію. Та хоч би яку форму публікації буде вибрано, розслідування має відбуватись під постійним наглядом редактора. Його роль полягає насамперед у тому, щоб постійно запитувати репортерів про цю історію. Йому належить, з одного боку, весь час присікуватись, а з іншого — постійно вивчати свідчення з репортерами. Редактори мають слугувати свіжим оком у розслідуванні. Дотримуватись таємниці Найчастіше легше буває зібрати інформацію, ніж утримати таємницю. Але іноді, дуже рідко — це єдина можливість довести історію до друку. Зазвичай, це випадок розслідування ситуації всередині певного «закритого» світу, як-от закритої групи, організації чи компанії. Але трапляються й інші. Та історія має бути варта того, бо конспірація забирає багато часу і наражає на ризики, найменший з яких — зніяковіння у випадку викриття. З іншими загрозами вправитись важче. По-перше, конспіративна діяльність передбачає певний обман, отож правопорушення, про яке ви збираєтесь розповісти, має бути достатньо серйозним, щоб виправдати цю нечесність. По-друге, вам може загрожувати величезна фізична небезпека ще довго після того, як ви вийшли з підпілля зі своєю публікацією. По-третє, якщо ви таємно розслідуєте кримінальну діяльність, ви легко можете зробитися співучасником, і в цьому разі ваші дії буде значно важче, або й неможливо, виправдати.

142

УНІВЕРСАЛЬНИЙ ЖУРНАЛІСТ

Додатковий ризик виникає, якщо ви розслідуєте нелегальну торгівлю й видаєте себе за покупця чи продавця, іншими словами, дієте як агент-провокатор. Крім непевного морального аспекту такої поведінки, ви ще стаєте дійовою особою історії, ви змінюєте її. А це, на мою думку, означає, що ви вже переступили межу всіх припустимих форм журналістики. Найпоказовіший такий випадок стався 1994, коли почала випливати історія про те, що на німецькому чорному ринку з’явилася пропозиція купити збройний плутоній. Чимало журналістів вирішили, що вони зроблять собі ім’я на розслідуванні цієї оборудки. Одні видали себе за продавців, інші — за покупців з необмеженими фінансовими можливостями. На додаток до цього, кілька так званих нелегальних «продавців» натрапили на репортерів, які назвалися покупцями. Жоден не викрив особу «ділового партнера», в результаті з’явились публікації, але не про «торгівлю смертю», як вони претендували, а про те, як два надто завзятих журналісти обдурили один одного — і самих себе. Втім, трапляються приклади підпільного розслідування, в результаті яких з’являються незабутні статті. Наприкінці дев’ятнадцятого століття репортерка з «Нью-Йорк Волд» Неллі Блай (справжнє ім’я Елізабет Кокрен) симулювала божевілля, щоб проникнути в притулок для психічнохворих на Блеквелс Айленд (Blackwell’s Island), і викрила жахливі факти. Свої відкриття вона описала пізніше в книзі «Десять днів у божевільні». В нагороду вона дістала від свого видавця Джозефа Пулітцера довколосвітню мандрівку із завданням перевершити досягнення Філеаса Фоґа, героя роману Жюля Верна «Довкола світу за вісімдесят днів». Вона впоралась за 72 дні 6 годин 11 хвилин і 14 секунд. В. Т. Стеду, редактору «Пел Мел Газет», пощастило менше. Розслідуючи дитячу проституцію у віктор’янському Лондоні, він «купив» 13-річну дівчинку в її матері та під найсуворішим наглядом провів достатньо часу наодинці з нею, щоб довести, що її могли використати для будь-яких аморальних потреб. Його боротьбу за зміну закону про дитячу проституцію підтримали багато провідних фігур, зокрема, єпископи. Однак вони не змогли вберегти Стеда від судового переслідування. Скориставшись формальною зачіпкою, влада ув’язнила його на три місяці за факт придбання дівчи-

Журналістське розслідування

143

ни, який ліг в основу історії. Цей рудобородий дивак з ексцентричними манерами (іноді він ловив мишей, смажив їх і їв із грінками) загинув з «Титаніком» 1912 року. Відтоді журналісти працюють підпільно переважно, щоб розповісти про становище різних «жертв» суспільства, як-от безпритульних, психічнохворих чи наркозалежних. Це потребує певного артистизму й часом зміни зовнішності. Справжній майстер цього жанру — німець на ім’я Ґюнтер Вальраф. Він ставить собі за мету проникати в закриті для письменника світи. В його арсеналі — фальшиві документи, вигадані історії, різні костюми, окуляри чи контактні лінзи, фарбування волосся й зубів. Усе це, за його словами, заради того, щоб «обманювати, щоб не бути обманутим». Ґюнтер Вальраф називає себе «небажаним журналістом» і небезпідставно принаймні з погляду тих, на кого націлена його діяльність. Він удавав з себе інформатора служби безпеки й політичної поліції; випробував католицьку теологію й мораль, прикидаючись людиною, яка виготовляє напалмові бомби; був безпритульним у нічлігу, алкоголіком у божевільні та під виглядом радника міністра перевіряв, чи може німецька промисловість розраховувати на допомогу армії для охорони заводів. Як «німецький фінансист крайніх правих поглядів» Вальраф викрив план заколоту в Португалії, а як «репортер таблоїда» працював на масову газету «Більд» (Bild). Скрупульозний щодо записів і нотаток, він передруковує й копіює всі документи, які збирається цитувати. Вальраф каже: «Я вибрав конспірацію, щоб заглянути за стіни замовчувань, заперечень і брехні. Метод, яким я користуюсь, тільки трохи відступає від закону порівняно з тими беззаконнями, які я викрив». Більшість його статей друкуються не в газетах, а в журналах, брошурах і книжках. Розслідування Вальрафа забирають справді багато часу, напевне, більше, ніж можуть надати штатному репортерові багато газет. Та його результати вражають, і його методи заслуговують на уважніше вивчення. Газета може доправити на небо та врятувати від пекла більше душ, ніж усі нью-йоркські храми і церкви. Джеймс Ґордон Бенет

10. Як висвітлювати великі пригоди Ви помітили, що життя, справжнє просте й добротне життя, з убивствами, катастрофами та казковими спадками, трапляється майже винятково в газетах? Жан Ануй «Репетиція», 1950 У журналістиці є неписане правило: що сильніша тема, то легше про неї писати. Справді, коли в пожежі на дискотеці загинуло 68 чоловік, не доводиться годинами гризти кінчик олівця, придумуючи, в якому ракурсі подати цю історію. Втім, якщо викладення пригоди, зазвичай, просте, розслідувати її до такого стану, коли вимальовується чітка історія, доволі складно. Більшість пригод за самою своєю природою, безладні. Часто навіть органи влади багато годин або й днів не можуть розібратися, що саме сталося. Лихо може трапитись у недоступному місці, у країні з поганими засобами зв’язку або там, де органи влади погано організовані чи закриті. Воно може скоїтися вночі, це може бути природне лихо, як ураган Мітч у Центральній Америці 1998 року, і тоді потрібно кілька днів, щоб до кінця усвідомити його жахливі масштаби. Кількість загиблих, яка в нашій цинічній професії часто слугує головним показником потенціалу історії, може з’ясовуватись дуже повільно. Перші повідомлення про подію бувають особливо оманливими. Крім того, є свідки, завжди травмовані й збентежені, відповідно вони часом дають дуже неточні свідчення. Органи влади також мо-

Як висвітлювати великі пригоди

145

жуть вводити в оману; найчастіше через те, що їхнє перше завдання — рятувати життя людей, а не допомагати журналістам; іноді ж вони зацікавлені в тому, щоб підкреслити один аспект пригоди чи приховати інший. У двох трагічних пригодах — на стадіоні Хілсборо 1989 року (коли 94 футбольних уболівальників задавили в тисняві) та у бійні в Данблейні (коли в шотландській школі озброєний чоловік розстріляв шістнадцять учнів і трьох учителів) — задіяні поліційні сили свідчили так, щоб приховати свою частку провини. В наші дні загрози судового переслідування, відповідальності та страхових позовів змушують чиновників бути ще обережнішими, бездіяльнішими й іноді брехливішими. Ніколи не применшуйте схильність організацій, причетних до катастрофи, або їхніх представників відредагувати інформацію для журналістів заради якихось внутрішніх, прихованих цілей. Класичним прикладом може слугувати висвітлення заколоту в Стрейнджвейській в’язниці у квітні 1990 року — напевне, найперекрученіший звіт про велику пригоду з тих, що можна пригадати. Все почалося 1 квітня, коли в’язні, обурені переповненням в’язниці, внаслідок якого вони по 23 години були замкнені у своїх камерах, захопили в охоронців ключі, звільнили близько 1000 арештантів, підпалили каплицю й спортзал і дістали контроль над в’язницею. Це була велика пригода за будь-якими стандартами; до того ж, арештанти подбали й про видовищність — повивішували з вікон транспаранти та всілися на даху в саморобних масках і заходилися скидати долу шматки шиферу. Позаяк вони забарикадувалися в центральних приміщеннях і тримали їх протягом кількох днів, ніхто не знав, що там відбувається. Були серйозні підстави підозрювати, що засліплені моментом бунтівники напали на зазвичай ізольованих сексуальних злочинців. Ця невизначеність стосовно того, що відбувається, створила вакуум, який не могли не заповнити бульварні газети. 2 квітня «Дейлі Мірер» повідомила про «11 загиблих у тюремному заколоті»; «Івнінг Стендед» (Evening Standard) того ж дня заявила, що загиблих 20, а «Сан» два дні потому розмістила на першій шпальті

146

УНІВЕРСАЛЬНИЙ ЖУРНАЛІСТ

«ексклюзивний матеріал» про те, що «кількість жертв ймовірно сягнула 30». Не визнаючи поразки, «Дейлі Мірер» виступила з заголовком «Зграя кримінальників повісила охоронця». Далі були статті про повішених за рішенням бутафорних судів, кастрованих, спущених зі східців або насаджених на гострі деталі меблів, про перерізані горлянки, насильне вливання «наркотичного коктейлю», вкраденого з тюремної аптеки, побиття залізними прутами й розчленування. В усіх цих казках не було й зерна правди. Загинули тільки двоє, а щодо повішеного «Дейлі Мірер» охоронця, він виявився засудженим ґвалтівником, якого, напевне, витягли із зашморгу, бо в дні заколоту він спокійно відбував свій термін у в’язниці в Армлі на відстані 70 миль від Лідса. Сталося так, що різні фактори збіглися, утворивши міцний коктейль з напівправди, помилкових припущень і брехні, який проковтнули таблоїди та кілька поважніших газет. По-перше, ситуація була неконтрольована, неможливо було дізнатися, що саме відбувається в кожний момент. (Головним джерелом «самосудних» історій був адвокат, який заявив в Олдхемському мировому суді, що його клієнт бачив три тіла, вивішених з балконів. Це виявились навчальні ляльки, на яких відпрацьовували способи надання першої допомоги.) По-друге, багато найзловісніших чуток надходили від людей у формі, зокрема, від офіцерів охорони. У них були власні причини представляти заколот «викидом зла», як вони його назвали. Офіційні речники постійно говорили про «загиблих», часто присмачуючи заяви моторошними оповідками «не для друку». Міністерство поглибило враження, передавши на якомусь етапі до в’язниці 20 мішків для транспортування тіл. Але газети зробили величезний внесок у свій майбутній конфуз. Вони не ставили під сумнів те, що їм говорили, а в деяких випадках навіть подавали це не як заяви, а як факти. Вони хотіли вірити в найгірше і в цьому їх з готовністю підтримували чиновники. Їм

Як висвітлювати великі пригоди

147

говорили те, що вони прагнули почути і чому вірили. Бульварні газети просто відкидали все, що не відповідало цій тезі. Наприклад, уранці наступного дня після початку заколоту лікар шпиталю Північного Манчестера сказав на прес-конференції, що до них не надходило жодного арештанта з серйозними пораненнями. Це переказали тільки серйозні газети. І вирішальний момент: більшість журналістів не запитували себе, чи вірогідно звучить те, що їм кажуть. Вони просто переказували це. Вони забули, що відповідальність журналістів йде далі простого знаходження джерела інформації. Їм належить також проаналізувати слова джерела з позиції розуму. Ще один внутрішній ворог точного, холоднокровного висвітлення великих пригод — поспішне судження. Ця загроза значно поширеніша за ті обставини, що зашкодили правдивому висвітленню Стрейнджвейського бунту, і коли йдеться про катастрофи, пов’язані з помилками людей чи техніки, журналісти особливо вразливі до неї. Сучасне прагнення негайно дати пояснення та знайти злодія спонукає журналістів до пошуків винних іноді задовго до того, як з’ясовуються всі принципові факти. У травні 1991 року, наприклад, «Боїнг 767» авіакомпанії «Лауда Ейр» розбився в тайських джунглях, забравши з собою життя всіх 223 пасажирів і членів екіпажу. Серед них був 43-річний британський чиновник Дон Мак-Інтош, відряджений працювати в програму ООН з боротьби з наркотиками. Цього вистачило «Дейлі Стар» (Daily Star), щоб зробити висновки. «Безневинні жертви» — сповіщав з першої шпальти заголовок статті про те, як «безжальні наркобарони» (заяложений штамп з конвеєра банальностей) прирекли на смерть 223 людини, щоб убити одну. Це була, звичайно, не більше, ніж здогадка, що ґрунтувалась тільки на присутності на літаку Мак-Інтоша. Менше, ніж за тиждень, знайшли чорну скриньку і її записи пізніше показали, що катастрофу спричинило несподіване ввімкнення реверса двигуна.

148

УНІВЕРСАЛЬНИЙ ЖУРНАЛІСТ

Розповідати про лихо так, щоб не накликати нове Часто перші звістки про пригоду, які надходять до телеграфного агентства, не передвіщають нічого надзвичайного, і тільки згодом з’ясовується, що сталось велике лихо. Часом виходить навпаки: те, що видавалось масштабною катастрофою, пізніші відомості обертають на порівняно тривіальну подію. Досвід учить не поспішати з висновками і, може, сформувати інстинкт, який допомагає розрізнити потенційно велику пригоду від маленької. Хороше правило — до будь-якого інциденту, зараз же не зведеного до повсякденного рівня, слід ставитись як до потенційно великого, доки ви не матимете доказів протилежного. Жодна репутація ще не постраждала від кількох додаткових телефонних дзвінків, які виявились марними, натомість чимало журналістів до кінця життя слугували мішенню для офісних дотепників за те, що проґавили велику історію. Перший натяк на можливу катастрофу надійде, напевно, з новинних стрічок інформагентств, щось на кшталт: «Пригода з Боїнґом «ЄвроЕйр» в аеропорту Гітроу о 14:26». Ви знаєте, що наші місцеві агентства новин не перейматимуться всіма деталями, та на цьому етапі інцидент може виявитись майже будь-чим — від повномасштабної аварії до просто невеликого займання, що нікому не завдало шкоди. Тож ви чекаєте. Далі, може, через десять хвилин агентство повідомляє: «Літак «ЄвроЕйр» з Франкфурта, напевно, розбився. Відомостей про кількість загиблих немає». Саме на цьому етапі на місце відряджають репортера з фотографом і, якщо редактор новин знає свою справу, — він (чи вона) призначає одного з найкращих авторів координувати цю історію. Це людина, яка відслідковує розвиток історії за телеграфними новинами і відбирає найкращий матеріал з зібраного репортерами, щоб написати головну статтю на першу шпальту. Подальші повідомлення покажуть, що сталась велика аварія. Літак загорівся при посадці, понад 100 загинуло й лишається чимало питань без відповідей. Минає день, і деякі з них з’ясовуються: з наближенням до аеропорту Гітроу в Боїнґа 737 авіакомпанії «Єв-

Як висвітлювати великі пригоди

149

роЕйр» виникли певні технічні проблеми. Ситуація погіршувалась, один з двигунів зайнявся і відпав у повітрі, вогонь перекинувся на другий двигун, електрика в літаку вийшла з ладу, і пілот мусив приземлювати авіалайнер вручну за допомогою двох двигунів, які залишилися. Загублений у повітрі двигун упав на школу, на щастя, порожню. Інформація надходить і надходить, і не в логічній послідовності, як викладено тут, а шматками й уривками, зі спростуваннями й поправками, які тільки додають нові химерні подробиці. Відлік кількості загиблих починається, може, з трьох-чотирьох підтверджених смертей. Потім телефонує один з репортерів і говорить, що розмовляв з жінкою, яка бачила «багато тіл». Далі ви дізнаєтесь, що на борту літака був міністр торгівлі Німеччини Дітер Бох, який загинув під час пожежі на землі, і рок-зірка Елтон Джон, який допомагав рятувати людей. Авіакомпанія проводить для преси брифінг і заявляє, що пожежа почалася в пасажирському салоні після приземлення і за десять хвилин поширилась на весь літак. Лише про 60 з 210 пасажирів відомо, що вони вижили, чимало дістали опіки. Якщо вам пощастить, дуже пощастить, усе це стане відомо вчасно, щоб встигнути до першого ж випуску. Однак зазвичай, катастрофа буде описуватись у кількох числах, а перший іде до друку задовго до того, як стає відома вся історія. І звичайно ж, більшість часу залишається непевність, наскільки великими є масштаби лиха, скільки сторінок треба виділити під цю історію і як паралельно подавати всі інші щоденні новини. Та в ідеалі серйозна газета повинна прагнути організувати своє висвітлення пригоди так: • Хронологічне викладення подій: ви чи команда, в якій ви працюєте, мусить відтворити, година за годиною, звіт про те, що сталося, від першого моменту й до завершення. Це означає невтомно запитувати: «А що було потім?» Спробуйте кадр за кадром змонтувати в голові відеофільм про події. Треба також весь час підтримувати зв’язок з усіма службами порятунку, лікарнями й органами влади. Головну статтю, майже напевно, писатиме призначений координатор, і в ній підсумовуватимуть-

150

•

• •

УНІВЕРСАЛЬНИЙ ЖУРНАЛІСТ

ся їхні відомості. Головні факти можна також викласти у формі «бою годинника» — на врізці, де кожна позиція складається з кількох рядків відповідної частини основної статті з точним хронометражем. Свідчення очевидців: зібрані на місці події вами, інформагентствами, позаштатними співробітниками й репортерами з офісу, які дзвонять людям, запрошеним на телебачення чи радіо. Репортери, відряджені на місце катастрофи чи до лікарні, мають переконатися, що дістали чіткі інструкції, який саме аспект історії вони повинні підготувати — колорит, цитати, коментар, причини тощо. Без них, кілька людей часто приносять фактично одну й ту саму інформацію. І не варто засмучуватися, якщо ваша робота полягає в добуванні інформації та збиранні її в редакції зі шматків і уривків. Найпоширеніша помилка у висвітленні більшості катастроф, до якого залучені кілька репортерів, полягає в тому, що вони зарано припиняють звітувати, щоб узятися за написання свого варіанта натхненної оповіді. Причина: як безпосередні технічні поламки, що призвели до аварії, так і, ймовірно, ширші проблеми є ключовою частиною історії, але, щоб дістати достовірну інформацію про них, іноді потрібен час. Особливо обережним треба бути зі звинуваченнями. Зосередьтесь натомість на детальній розповіді про те, що сталось, і навіть до офіційних версій ставтеся, як до здогадок, доки вони не будуть доведені. Чиновників, які авторитетно виголошують свої версії (іноді найнеймовірніші) причин катастрофи, завжди не бракує. Газети, які переказують їх, як доведену істину, потім мають дурнуватий вигляд. З особливою обережністю треба ставитись до будь-яких необґрунтованих припущень про тероризм чи самовбивць — їх треба подавати з чітким посиланням на автора і не вводити в оману щодо браку доказів. Послужний список Боїнґів 737: скільки сталося катастроф з цими літаками? З яких причин? Довідка про «ЄвроЕйр»: повна характеристика й історія відповідної авіакомпанії, плюс можливі наслідки катастрофи для

Як висвітлювати великі пригоди

• •

•

• • •

• •

151

неї, вартість акцій тощо. Якщо штаб-квартира авіакомпанії на досяжній відстані, її може відвідати репортер і поговорити з персоналом про компанію та її політику. Цілком може виявитись, наприклад, що компанія недавно скорочувала витрати, заощадивши на технічному обслуговуванні літаків. Відомості про пілота: за інформацією, що в нас є, він поводився героїчно, приземлюючи літак вручну без двох двигунів. Люди захочуть знати його біографію та досвід роботи. Некролог Дітера Боха: можливо, не варто виділяти його в окрему статтю, та коли хтось відомий гине в катастрофі, завжди треба призначити репортера, який простежив би його життєвий шлях. Загиблі: доки особи загиблих не встановлено, це просто статистика. Дізнавшись їхні імена, ви захочете довідатись, ким вони були, що робили тощо. Майже завжди трапляються історії про людей, які встигли на цей літак лише в останній момент, чи щось подібне. Рятувальні роботи: що відбувалось на землі після аварії літака? Як відреагували служби порятунку? Чи були там свої герої й героїні? Як рятували людей? Елтон Джон: його роль у рятуванні, як він опинився на цьому літаку тощо. Хронологія недавніх авіакатастроф: список смертоносних аварій літаків у Британії за останні десять років або найбільших світових авіакатастроф за два роки. Їх, зазвичай, надають агентства новин. Опис місця події: враження від виду літовища й аеропорту всередині будуть неоціненні для центральної статті. Придивляйтесь до деталей і уникайте узагальнень і банальностей. Чорна скриня: що таке бортовий реєстратор чорної скрині? Як вони працюють, що записують і як виглядають? Чорна скриня — один з тих предметів, на які люди завжди посилаються, але про який мало знають поза тим, що це важливий елемент розслідування будь-якої авіакатастрофи. Наприклад, те, що вона

152

УНІВЕРСАЛЬНИЙ ЖУРНАЛІСТ

не чорна. Врізка про чорню скриню може стояти окремо чи бути частиною наступної статті про перебіг розслідування. • Думка експертів: коли йдеться про катастрофи, особливо рідкісні, у вас раптово виникає потреба в експертах, які пояснили б технічні аспекти. Аварії літаків — не рідкісні випадки, проте можна взяти докладне інтерв’ю в експерта з повітряної безпеки або попросити його написати статтю для газети. Це може бути, наприклад, фахівець з розслідувань авіакатастроф на пенсії, який може висловити дивовижні здогадки. Якщо вам пощастить натрапити на такого експерта, намагайтеся привезти його в редакцію. Принаймні тут він буде недосяжний для інших газет. • Головна стаття: все найкраще з цих попередніх розділів (та інші відомості, зокрема, зміни в розкладі польотів і номери довідкових телефонів для стурбованих родичів) буде розміщено в головній статті. Це може бути розповідь про катастрофу на першій сторінці, довга й докладна. Зазвичай, найкраще писати просто й прямо, почавши з нейтральної розповідної конструкції: «Все почалося з…» і кількох абзаців вступу. Ніколи не грайтесь у загадковість, особливо з історіями, які продовжують розвиватись, поки ви пишете. Розповідайте лише напевне відоме, не створюйте собі проблем на майбутнє, коли стане відомо більше точніших деталей. Не всі з перелічених елементів стануть темою окремої статті, але багато з них. Декому таке висвітлення може здатися заглибоким і зашироким. Однак історії такого масштабу дають вам нагоду заглибитись у теми, що мають велике громадське значення. Телебачення першим покаже людям останні новини й картинки, та воно не в змозі дати їм таку глибину, як газети. Півгодинна програма новин містить лише приблизно стільки слів, скільки перша сторінка середньої широкошпальтової газети. Крім того, хоч це й не найважливіший аргумент, персонал газети й конкуренти оцінюють її за вміння висвітлювати великі історії. Редактори найчастіше шкодують за тим, що недореалізували у своїй газетній кар’єрі потенціал якоїсь великої події.

Як висвітлювати великі пригоди

153

Кількість загиблих Є два моменти у висвітленні катастроф, які часто стягають клопіт, — кількість загиблих і спілкування з родичами жертв. У перші кілька годин оцінка кількості загиблих — постійне джерело плутанини. Коли йдеться про стихійні лиха, як паводки, непевність може тривати багато днів і навіть після того офіційно оголошена кількість жертв часто виявляється неточною. Наприклад, під час землетрусу в Токіо 1923 року лише за три дні газети у своїх оцінках кількості загиблих дійшли від 10000 до 500000, а потім і до понад 1 мільйона. Справжнє число становило близько 150000 і до того часу, як газети повідомили про це, вони встигли сповістити також і про виверження вулкана Фудзіяма (якого не було), і про те, що припливна хвиля поглинула острів у затоці Саґамі (цього не сталось), і про вбивство прем’єр-міністра Японії розлюченим натовпом (теж неправда). Перші оцінки кількості загиблих однаково часто бувають серйозно перебільшені й применшені. Проблема в тому, що ви лише згодом дізнаєтесь, що саме цього разу. Втім, у кращому випадку органи влади дійдуть такої-сякої згоди щодо певної достовірної круглої цифри, якою можна впевнено користуватись. Якщо ж ні, беріть або менші дані зі, зазвичай, надійного джерела і напишіть «Щонайменше Х людей загинуло під час…», або ж більші, які видаються обґрунтованими, і напишіть: «Є побоювання, що кількість загиблих сягнула Х під час…». Неважко здогадатись, якому методу газети віддають перевагу, та останній варіант не повинен стати способом підняти рейтинг публікації. І переконайтеся в тому, що ви зрозуміли, яку саме цифру вам дали. Це кількість знайдених тіл, чи оціночні або кінцеві дані? А кількість постраждалих — це люди, які потрапили до лікарні? Або ж усі поранені, навіть легко? Навіть найобережніші представники влади припускаються великих помилок в оцінках кількості жертв. Класичний приклад — аварія поїзда 1999 року на станції Педінґтон у Лондоні. В ранкову годину пік зіткнулися два поїзда, й одразу стало очевидно, що сталась велика аварія. За лічені години вдалося встановити пос-

154

УНІВЕРСАЛЬНИЙ ЖУРНАЛІСТ

лідовність основних подій і визначити, що кількість жертв наближається до 70. Далі почали циркулювати приголомшливі чутки про «стовп полум’я», який миттєво поглинув у голові потяга вагон Н, який одразу набув сумної слави. Всі, хто знаходився всередині, як заявили офіційні органи, в одну мить перетворилися на попіл. Через день після аварії деякі газети повідомили про загибель понад 70 людей, але потім внаслідок повідомлень, що надходили від пожежників і поліції, це число збільшилось до «можливо, навіть 170». Та коли на місце прибули команди для розбирання уламків, вони не знайшли ні ознак страшної пожежі у вагоні Н, ні обвуглених тіл. У ньому взагалі не було тіл. Ні поліція, ні журналісти не дали собі клопіт зробити очевидну річ — поговорити з тими, хто, як було відомо, врятувався з вагона Н, і запитати, скільки в ньому було людей. Виявилось, що на противагу оцінкам, які спирались на його ємність, у вагоні було тільки 12 пасажирів. І всі вони врятувались. За кілька днів дані про жертви скоротились до 35.

Дзвінки родичам Телефонувати родичам жертв — це робота, якої жахається кожен репортер. Треба бути дуже особливо влаштованим, щоб думати інакше. Утруднення принаймні в розумінні репортера полягає в часі, що минув відтоді, як сім’я отримала трагічну звістку. Завжди здається значно гірше дістати завдання подзвонити чи відвідати тих, хто зазнав втрати, через кілька годин після нещастя, ніж зустрітися з ними за кілька днів після того, як їхній чоловік, син, дружина чи дочка померли. У США та інших країнах, де поліція має менший, ніж в Європі, контроль над тим, коли називаються імена, ви можете навіть потрапити в ситуацію, коли ви говорите з сім’єю, яка ще не знає, що вони втратили близьку людину. Не дивно, що деякі репортери, діставши таке завдання, просто удають, що погодились, а потім розповідають, що нікого не було. Ми всі так робили. Дзвінок родичам загиблого — це одна з багатьох ділянок роботи, де не можна діяти швидко й напористо. Одна крайність

Як висвітлювати великі пригоди

155

— думка, що громадськість має право знати всі деталі катастрофи (включно з подробицями життя жертв). Щось менше сприймається, як ходіння довкола. І якщо заради цього треба потривожити тих, хто щойно зазнав втрати, що ж, так тому й бути. Випадок найнетактовнішої поведінки, про який я чув, стався за участі редактора місцевих новин «Лос Анжелес Ікземінер» (Los Angeles Examiner) Джима Річардсона. У своїй автобіографії спортивний журналіст Джим Мюрей розповідає, як Річардсон доручив якось репортеру Вейну Сатону зателефонувати матері жертви вбивства. «Не розповідай їй, що сталося, — повчав він, — скажи, що її дочка щойно перемогла в конкурсі краси в «Кемп Робертс». І витягни всю інформацію про неї». Сатон виконав інструкції, й мати радісно розповіла йому про життя доньки. Тоді він прикрив рукою слухавку й запитав: «Що далі?» Річардсон хитро примружився: «А тепер скажи їй». Таку техніку слід віднести до кімнати жахів журналістики. Протилежна крайність — переконання, що будь-який контакт з людьми, які щойно втратили близьких, — невиправдане вторгнення, тож робити цього не можна. Репортерам, які йдуть цим шляхом, доводиться збирати інформацію з загальних джерел або в тих, хто знав жертву, та не мав з нею близьких стосунків (наприклад, колег або сусідів). Найрозумніша й найфаховіша, на мій погляд, позиція — тактовно звернутися до сім’ї й дати їм шанс висловитися. Зрештою, за яким правом ви позбавляєте їх, можливо, єдиної нагоди побачити, що про життя їхньої втраченої близької людини говорять цілком конкретно, а не лише як про ім’я у списку жертв? І на чуйне звертання часто можна дістати несподівано щедрий відгук. Багатьом з тих, хто зазнав втрати, важливо знати, що життя їхнього любого небіжчика було варте того, щоб про нього дізнались люди; а спілкування з медіями — це ще й зв’язок із зовнішнім світом і можливість розділити з ним своє горе. У їхньому стані навіть просто розмова з репортером має певний цілющий вплив. Репортер «Дейлі Мірер» Дерек Лемберт писав у своїх спогадах:

156

УНІВЕРСАЛЬНИЙ ЖУРНАЛІСТ

«Коли я відвідував убитих горем батьків чи вдову в жалобі, мені завжди були раді. З’являлись альбоми з вирізками — хлопчина в штанцях до колін, зніяковілий солдат у новісінькому однострої зі щирою посмішкою на обличчі — і починалися спогади. На той момент, коли ми прощались коло садової хвіртки, сльози кипіли вже у мене в очах».

Золоте правило — співпереживати. Це ключовий момент у чудових порадах, які пропонує Центр з відносин жертв і ЗМІ школи журналістики Мічиґанського державного університету. Ось що вони пропонують репортерам у спілкуванні з близькими загиблих: • Дайте сім’ям жертв відчуття контролю над ситуацією. Запропонуйте їм попереджати вас, коли вони збираються сказати щось, чого б не хотіли бачити в газеті. Дайте їм номер вашого телефону й скажіть, що вони можуть дзвонити, щоб обговорити статтю. • Від самого початку обговоріть питання приватності й конфіденційності. Поясніть, що вам потрібно, з ким ви плануєте поговорити й як довго. • Приготуйтесь до того, що ви принесете погані новини, — якщо не саму звістку про смерть, то якісь обставини її, раніше їм невідомі. • Починайте спілкування без записника в руках, згодом спитайте, чи вони не заперечують проти того, що ви дещо запишете. Запитайте, чи можна скористатись магнітофоном. • Визнайте їхню втрату. Скажіть щось на кшталт: «Мені дуже шкода, що це трапилося з вами», «Я радий, що ви залишились живі», «Це не ваша провина» або «Співчуваю вашому горю». Але заради всього святого, виконуючи останню пораду, ніколи не кажіть: «Я розумію, що ви відчуваєте». Дуже малоймовірно, що розумієте. Викладачам Мічиґанського університету якось розповіли про молодого репортера, який розпитував батька щойно зґвалтованої і вбитої дівчини. «Я розумію, що ви відчуваєте, — сказав

Як висвітлювати великі пригоди

157

репортер. — Я пам’ятаю, як помер мій собака». Не дуже втішно для людини, яка тільки-но втратила єдину дочку. Насамкінець, якщо ви спілкуєтесь телефоном, ось порада, як поводитись у випадку гнівної або роздратованої реакції. Вона належить Едні Б’юкенен, колишній репортерці «Майамі Геральд» (Miami Herald), лавреату Пулітцерівської премії. За 18 років роботи в газеті вона висвітлювала понад 5000 випадків насильницької смерті, й сім’ї жертв часто кидали слухавку у відповідь на її дзвінок. Вона робила так: вичікувала 60 секунд, потім піднімала слухавку і дзвонила знов. Часто в людини може змінитися настрій або до телефону підійде привітніший член родини. «Це Една Б’юкенен з «Майамі Геральд», — казала вона. — Нас перервали». Б’юкенен додає: «Дуже важливо дати їм шанс спробувати ще раз, бо за хвилину вони можуть уже шкодувати, що повісили слухавку, або хтось у кімнаті може сказати: «Треба було поговорити з репортером». Якщо вони кидають слухавку знов, утретє я вже не пробую. Але в понад половині випадків, вони знов роблять це на другій спробі».

Усі репортери товстошкірі, хіба ні? Насамкінець, як, на вашу думку, більшість репортерів витримують постійну дотичність до трагедій? Усім здається, що репортери тверді, як кремінь. Цинічні, холодні, діють за розрахунком, і навіть трохи жорстокі. З породи тих, які можуть дивитись мерцю в очі й посміхатися. Зрештою, люди на кшталт Бена Гекта, співавтора «Першої шпальти» і репортера «Чикаго Дейлі Ньюс» (Chicago Daily News). Наприкінці 1910-х та у 1920-х роках Гект висвітлював усі ниці брудні історії, які постачало це розгнуздане ґанґстерське місто. Морги, поліцейські облави, судові зали й камери засуджених були його місцем роботи. Щодня він спілкувався з убивцями, недолюдками, психопатами та збоченцями. Всі покидьки чиказького дна

158

УНІВЕРСАЛЬНИЙ ЖУРНАЛІСТ

пройшли повз нього, та жодного разу його не знудило й не запаморочилось у голові. До одного дня, коли судили чоловіка, який зарізав усю свою сім’ю. Здавалося, цей випадок нічим не відрізнявся від звичних справ Гекта. Він сидів на переповненому журналістами балконі й дивився на вбивцю — велетенських розмірів чолов’яга стояв перед суддею, апатично слухаючи вирок. Суддя холоднокровно оголосив страту через повішання, і після цих слів велет раптом ожив. Із криком «Мене повісити хочеш?» він видобув з-під куртки довгого м’ясницького ножа і встромив його судді в серце. Суддя упав уперед і віддав дух. У залі запала гнітюча тиша. Всі разом з остовпілим Гектом заціпеніли. Тобто, майже всі, крім маленького репортера з конкурентної газети «Інтер-Оушен» (Inter-Ocean). Гект бачив, як він шалено строчив, єдиний репортер з 30, в якого стало нервів не забути про роботу. Він пошкряботів ще хвилинку, заповнив кілька маленьких аркушів, а потім вигукнув «Посильний!» і хлопець кинувся до нього, щоб надиктувати сенсацію телефоном. Пізніше Гект згадував: «У жодного з нас у залі суду, паралізованих нападом, не стало холоднокровності, щоб написати хоч слово. Та знайшовся цей хлопець з «Інтер-Оушен» зі сталевими нервами, якого ніщо не могло зупинити в роботі. Я просто мусив дізнатися, що він написав». Гект кинувся за посильним, упіймав його за руку й вихопив аркуші. Тремтячим почерком вони були скрізь списані словами: «Суддю закололи, суддю закололи, суддю закололи…». «Коли ви чуєте, що журналіст каже про щось, що воно «хвилює», ви знаєте, що це не можна сприймати серйозно». Кенет Робінсон

11. Помилки, виправлення та розіграші Напевно, будь-який головний редактор може розділити свою газету на чотири розділи: перший, головний — правда; другий — ймовірності; третій — припущення; та четвертий — брехня. Томас Джеферсон Колись давно газети не робили помилок. Якщо це звучить, як початок казки, це тому, що так воно й є. Газети робили помилки; просто, вони не визнавали цього — або принаймні доки їх не примушували до того судді. Десятиліттями газети воліли бути радше самовпевненими брехунами, ніж шукачами правди. Ці претензії на безгрішність безглузді. Неточне висвітлення породжувало (й породжує) мільйони неправильних подробиць, помилкових звітів і чимало винятково дурних історій. 15 квітня 1912 року, наприклад, «Болтімор Івнінг Сан» (Baltimore Evening Sun) надрукувала статтю під назвою «Всіх пасажирів «Титаніка» врятовано». 3 листопада 1948 року «Чикаго Дейлі Трибюн» (Chicago Daily Tribune) оголосила: «Дьюей перемагає Трумена», а в травні 1983 року «Таймс» на всю ширину першої сторінки заявила, що «Таємні щоденники Гітлера готуються до друку». Сучасники знають, що незабаром після кожної з цих публікацій виявилось: на «Титаніку» загинуло 1500 чоловік, президентом став Гарі Трумен, а не Дьюей, а щоденники написав не Гітлер, а дрібний німецький шахрай Конні Фішер.

160

УНІВЕРСАЛЬНИЙ ЖУРНАЛІСТ

У наші дні поважні газети визнають свої помилки й виправляють їх якомога швидше. Вони визнають, що статті пишуть схильні до помилок людські істоти, які працюють під великим тиском і не маючи доступу до всіх джерел. Неминуче трапляються помилки. Вони можуть належати до однієї з шести категорій: • Помилка в деталях — ім’я, вік, адреса тощо. • Обмовка — хиба загалом правильного звіту. • Розіграші й містифікації — вся публікація є вигадкою. • Помилка в контексті — неправильна передісторія або ніякої, що спотворює суть. • Упущення — зміст викривлюється через брак якоїсь частини. • Хибне тлумачення — до двох додають два й дістають п’ять. Кращі газети, як-от «Чикаго Трибюн», мають, до того ж, свою систему виявлення й реєстрації помилок і намагаються вдосконалити всі ділянки виробничого процесу, які слугують джерелом помилок. Такі газети накопичили великий досвід щодо того, звідки вони беруться і хто їх робить. І виявляється, що жодна група журналістів не дає стільки помилок, як репортери. Згідно з дослідженнями, проведеними «Ґардіан» (Gardian) і «Стар-Телеграм» (StarTelegram) з Форт-Верта (Техас), репортери були винні в половині тих помилок, які потрапили до друку. (Випускові редактори винні лише в одній помилці з п’яти). Це важлива інформація для газет і навіть ще важливіша — для самих журналістів, бо ніщо не руйнує репутацію швидше (і надійніше), ніж хвіст припущених помилок. Репортери, які по-справжньому переймаються тим, щоб не потрапити до цієї категорії, повинні усвідомити дві речі. Перше, що відповідальність за точність своїх історій несуть вони, і її не можна передати виробничим ланцюгом до редактора новин чи літературного редактора. Друге — виробіть у собі постійне усвідомлення можливої помилки так, щоб самоперевірка в пошуках хиб стала вашою другою натурою. Вчіться не тільки на власних помилках, а й на чужих. Читаючи в газеті виправлення помилок, подумайте, чому вони могли трапитися.

Помилки, виправлення та розіграші

161

Помилки Є вісім основних причини появи в публікаціях помилок: Хибна інформація від джерела Існує думка, що у випадку простих фактів, як-от імена, дати, вік, відвернути помилку внаслідок неправильної інформації неможливо. Я незгоден. Можна зробити подвійну перевірку, запитати себе, чи справді джерело може знати те, про що розповідає; дослухатися до зворотів, які виказують непевність («я думаю…», «…можливо…», або «…так казали…» тощо) і запитати, чи достовірна ця інформація. Часто незначна затримка з відповіддю покаже вам, що ні. Ще один, пов’язаний з джерелом спосіб пропустити помилку — взяти надану вам інформацію (можливо, за непевної ситуації) і подати її не як чиєсь твердження, а як безіменний факт. Саме цієї помилки припустилися з «Титаніком», коли газета довірилась запевненням власників судна, компанії «Вайт Стар Лайн», і не назвала джерело інформації про те, що нібито всіх пасажирів врятовано. Погане нотування Сумнівні записи — від нерозбірливого стенографування до написаного звичайним письмом слова, яке може бути тим чи іншим — часто мають наслідком сумнівні публікації. На часі освіжити свої стенографічні чи скорописні вміння. І не намагайтеся вгадати, що інформатор хотів сказати, — запитайте в нього знов. Майже ні для кого (або й ні для кого) це не створює таких проблем, як ви собі уявляєте. І звикніть просити їх називати імена по буквах чи писати. Брак подвійної перевірки «фактів» із джерел Часто трапляється, що сказане наступним джерелом суперечить словам попереднього. Перевірте, перевірте двічі або й тричі, якщо треба. Те саме стосується роботи з документами. Кілька секунд, витрачених щоб перевірити, чи точно ви переписали імена та цифри, відведуть велику біду.

162

УНІВЕРСАЛЬНИЙ ЖУРНАЛІСТ

Небажання перевіряти «сенсаційні» факти й події Є в журналістській натурі така самовпевненість, яка утримує репортерів від надто ретельної перевірки найскандальніших частин історій, щоб ніхто не спростував їх чи не применшив. Така небезпечна дурість суперечить досвіду багатьох поколінь, який свідчить, що дуже мало історій виявляються насправді такими прямолінійними, чорно-білими чи дикими, якими видаються на перший погляд. Якщо від народження вам не властивий здоровий скептицизм, придбайте собі трохи. Небажання перечитати написане Усі ми припускаємось похибок, коли швидко друкуємо, а крім того, всі маємо в голові якісь «факти», які не підтверджуються нашими записами. Вичитування з метою виявлення хиб (окремо від перевірки стилю й можливих розривів) дозволяє позбавитись більшості таких помилок. Небажання дослухатись до внутрішнього занепокоєння Кожному досвідченому репортерові знайоме це відчуття, коли маєш «сенсаційну» історію, яка зробить великі заголовки, але стосовно якої відчуваєш занепокоєння. Щось у ній не так, щось не збігається з вашим уявленням про цей світ абощо. Ті, хто ломиться вперед, побоюючись, що обережність позбавить їх гучної публікації, роблять помилку. Дослухайтесь до своїх сумнівів. Найчастіше вони виявляються обґрунтованими. Багато з тих помилок, яких я припустився, трапились тому, що моє хвалькувате его не зважило на мудрі сумніви чутливого маленького журналіста у мене в голові. Відкидання фактів, які не вписуються у заготовлену заздалегідь (або зашвидко виготовлену) теорію Робити висновки, перш ніж ви зібрали всі факти (хоча всі ви можете ніколи не зібрати) — одна з найбільших пасток, якої кожний журналіст має постійно прагнути уникнути. Це небезпека, яка завжди чатує на вас в історіях про великі пригоди, бо в них

Помилки, виправлення та розіграші

163

журналіст перебуває під тиском необхідності подати нібито всеосяжний звіт і прийнятне пояснення пригоди. Класичний випадок — заколот у Стрейнджвейській в’язниці у Манчестері, описаний у розділі 10 про лиха. Поспіх з публікацією Саме цієї помилки припустилися у випадку зі щоденниками Гітлера. Бажання захистити свою ексклюзивність (підсилене панівним у «Ньюс Інтернешнл» (News International*) переконанням, що, зрештою, метою журналістики є розважання, а не правда) призвело до того, що історія потрапила до друку до проведення наукової експертизи. Цей страх бути випередженим спонукав Мердока затвердити публікацію, попри погані передчуття, що їх відверто висловили кілька провідних журналістів «Санді Таймс». Поспіх з публікацією історій, надто експресивних, щоб бути правдою — типова причина крупних помилок у великих і маленьких статтях. Мораль очевидна — друкувати лише те, у чому певен. (Зауважте втому й недосвідченість у цьому списку. Це не причини помилок, а виправдання для них). Насамкінець, повчальна історія для тих репортерів, які вважають, що не варто надто зациклюватись на точності. Вона з’явилась у «Сі-Віль Віклі» (C-Ville Weekly), місцевому таблоїді міста Шарлотсвіль у Вірджинії. Йшлося про відкриття однієї з клієнток жіночого фітнес-клубу, яка виявила двостороннє дзеркало в жіночій роздягальні. Стаття була проілюстрована фотографіями й детальним планом. Далі в ній висловлювались вільні припущення (через цитати психолога) стосовно мотивів особи, яка встановила це оглядове вікно. Історія виявилася правдивою до дрібниць. На щастя, бо через п’ять днів після її появи тіло власника фітнес-клубу знайшли у місцевому парку. Він наклав на себе руки. Важко уявити собі наслідки для репортера, якби він припустився помилки. Ця оповідь є нагадуванням, що позаяк ви ніколи не знаєте, який ефект може справити ваша історія, краще, щоб у ній не було помилок. Прим. перекл.: міжнародна медійна корпорація, якій належать, зокрема, газети «Таймс», «Санді Таймс», «Сан» та багато інших.

164

УНІВЕРСАЛЬНИЙ ЖУРНАЛІСТ

Як реагувати на помилки? Відповідь: «Швидко й щиро». Це діє в тих випадках, які трапляються часто, коли ви виявили свою помилку раніше, ніж будь-хто інший. Покваптесь, можливо, ще є час виправити її, перш ніж історія потрапить до друку, або ж у більших газетах між випусками (наприклад, ранковим і вечірнім, перекл.). Навіть якщо це зробити запізно, швидке визнання (і, у разі серйозної помилки, контакт з джерелом, яке вона зачепила) допоможе пом’якшити правові наслідки для газети і для вас особисто. За моїм досвідом, якщо помилка не надто груба, журналіст, який одразу піднімає руки вгору й визнає свою провину, виходить із ситуації з меншими втратами для репутації, ніж той, хто ховається в тінь, очікуючи викриття. Таких звільняють. Діставши скарги з-поза газети, насамперед треба визначити, чи справді «помилка» такою є. Джерела часто блефують, особливо ті, кому відвертість з вами може обернутися проблемами на роботі. Чимало претензій, особливо про неточне цитування, виявляються лише спробами замести сліди. Якщо помилка виявлена, треба швидко опублікувати виправлення, бажано на звичному місці. Деякі газети, зокрема, «Мебайл Реджістер» (Mobile Register) в Алабамі, розміщують усі виправлення на першій сторінці. У клівлендському «Плейн Дилер» (Plain Dealer) виправлення анонсують у змісті на другій сторінці та друкують якомога ближче до того місця, де з’явилась початкова помилка. «Аугуста Кронікл» (Augusta Chronicle) робить так само, і якщо помилка трапилась на першій сторінці, там же розміщують і виправлення. Така політика — не визнання слабості, а просто питання чесності й кращого інформування читачів. (Швидкість — іще одна чеснота виправлень, але було кілька випадків, коли час, що минув, не злякав газету. 1920 року «НьюЙорк Таймс» публічно насміялася з професора Роберта Ґодарда, батька дослідження космосу, за його твердження, що ракети нібито можуть літати в вакуумі. Через якихось 49 років, коли ракета «Аполо 11» доправила перших людей на Місяць, газета «Таймс»

Помилки, виправлення та розіграші

165

надрукувала таке: «Тепер остаточно встановлено, що ракети можуть працювати у вакуумі. «Таймс» шкодує про свою помилку». Однак рекордний час — 199 років — минув між тим, як лондонський «Обзевер» сповістив, що Моцарт помер 5 грудня 1791 року, і виправленням дати на 3 грудня на початку 1991 року). Чесність — не єдиний резон для визнання помилок. Уникнути судового переслідування — також доволі потужна спонука до швидкого виправлення хиб. Кілька років тому в одній ірландській газеті з’явилось таке: «У випуску «Санді Прес» (Sunday Press) від 18 березня 1990 року було вміщено фотографію депутата Проінсіаса Де Росса з підписом «майбутній монстр» (prospective monster). Це слід читати як «майбутній міністр» (prospective minister)». Так само, одна місцева англійська газета вмістила виправлення до звіту з зали суду: «Батько головою ударяє свого сина» слід читати як: «Батько головою ударяє нападника свого сина». Читаючи ці виправлення, начебто чуєш віддалений гуркіт потенційного судового процесу. Немає сумнівів у тому, що редактори, які наказали надрукувати їх, чудово розуміли, що швидке виправлення може допомогти запобігти позову за наклеп або принаймні стане аргументом захисту. Ґілберт Кренберґ, колишній редактор редакційних матеріалів у газеті «Ді Мойн Реджістер» (Des Moines Register), який пережив 164 позови за наклеп 1987 року, виявив, що більшість людей, які судяться за наклеп, початково не прагнуть грошей. Вони домагаються виправлення, і лише після того, як газета відмахується від них, ідуть у суд. Проте, крім тих випадків, коли виправлення вміщене за судовим приписом, їм треба було тільки нагадати помилку й виправити її. Немає потреби принижуватись, обіцяти більше так не робити, вибачатися чи пояснювати, що постійний редактор був вихідний, а його заступник погано почувався. Деякі видання, як-от «Емерикен Лойер» (American Lawyer), справді називають репортера і редактора, котрі припустилися помилки. Інші, такі як «Сен Хосе Мекьюрі Ньюс» (San Jose Mercury News) ідуть іншим шляхом

166

УНІВЕРСАЛЬНИЙ ЖУРНАЛІСТ

і уникають будь-яких слів докору на кшталт «через помилку редактора» тощо. І є певні розумні межі того, що треба виправляти. Наприклад, «Бостон Глоуб» (Boston Globe) якось на другий день після публікації огляду нового мультфільму надрукував таке: «У нашій вчорашній рецензії на фільм висловлення Кота Сильвестра були помилково приписані Качуру Дефі». Зрештою, фактичні помилки легко виправити, інші — важче. Багато скарг на газети стосуються спотвореного або загубленого контексту, або упущеного елементу, через що міняється вся історія чи враження від неї. Для цього газета може надати місце на сторінці листів або, рідше, в колонці коментаторів. Заради таких випадків «Нью-Йорк Таймс» веде «Примітки редактора», щоб «деталізувати статті або виправити те, що редактори вважають серйозними відступами від справедливості, збалансованості чи контексту». Вони друкують близько 25 таких приміток щорічно. Це корисна практика, яку варто ширше наслідували.

Великі газетні розіграші 1976 року в нью-йоркській газеті «Вілідж Войс» (Village Voice) з’явилось таке рекламне оголошення: Будинок побачень для псів Апетитний вибір сексуальних сучок. Від чистокровних (Фіфі, французький пудель) до дворняжок (Леді Приблуда). Чергують ветеринар і дресирувальник. Допомога в спарюванні й фотопослуги. Не для збоченців. Тільки для псів. За попереднім записом. Дзвоніть 254-78-78. Того ж дня був розісланий прес-реліз від собачого борделя, і відколи з’явились публікації про це, хлинули дзвінки від власників псів (і збоченців). На «Ей-Бі-Сі» почали знімати документальний фільм, ЗМІ подавали заявки на відвідування, історія почала розвиватись в інших напрямках. Американське товариство з запобігання жорстокому поводженню з тваринами закликало закрити бордель, до

Помилки, виправлення та розіграші

167

заклику приєднались міське управління у справах тварин, поліція моральності, офіс мера та численні релігійні й доброчесні організації. Преса з задоволенням висвітлювала ці суперечки. Генеральний прокурор США навіть надіслав на адресу закладу виклик у суд за незаконне утримання будинку побачень для псів. Саме на цьому етапі на сцені з’явився Джоуї Скеґс — людина, яка за всім цим стояла, – і визнав, що це був розіграш. Подібні спроби піддурити ЗМІ зовсім не такі рідкісні, як думають журналісти. Різноманітні спритники, анархісти, вимагачі та жартівники створили чималий доробок містифікацій, які потрапили до друку. Підроблені документи користувались особливим успіхом. Щоденники Гітлера прийняли в «Таймс», «Санді Таймс», у журналі «Штерн» (Stern) та в інших; за «спогади» Говарда Хьюза (насправді написані Кліфордом Ірвінґом) журнал «Лайф» (Life) згодився заплатити 250000 доларів; через листи Парнелла, в яких ірландський лідер схвалював політичні вбивства, «Таймс» зазнав приниження, коли з’ясувалось, що їх за гроші написала людина на ім’я Піґот; а «Дейлі Мейл» легко проковтнула підробний лист Зинов’єва, в якому лейбористів зображено як «передовий загін» Москви, і спокійно надрукувала його в день виборів 1924 року. Все це добре відомі випадки, та є багато інших містифікацій, які також заслуговують на увагу. Таргани стійкі до радіації Якось у «Юнайтид Прес Інтернешнл» звернувся доктор Джозеф Ґреґор, провідний ентомолог зі світовим ім’ям. Він доводив, що вивів породу тарганів, невразливих до ядерного випромінювання. За допомогою екстракту з їхніх гормонів можна буде вилікувати артрит, акне й анемію, а також захистити людей від радіації. Відповідну публікацію «Тарганячий гормон як дивовижні ліки» агентство розіслало по всьому світу. Доктор Ґреґор, звісно, виявився винахідником собачого будинку побачень Джоуї Скеґсом.

168

УНІВЕРСАЛЬНИЙ ЖУРНАЛІСТ

Струнний квартет з оголеними персами 1967 року чимало американських газет упіймалися на гачок з історією про гастрольний тур жіночого музичного колективу з Франції, який виступає топлес. Вигадав цю нісенітницю такий собі Алан Абель. Він розіслав прес-реліз, у якому пояснював, що виконавиці виступають без одягу заради створення «чистих, нічим нестримуваних звуків». Він також найняв чотирьох моделей, які позували в білих мантіях для рекламних знімків. Після того, як ця історія з’явилась у газетах, посипалися пропозиції про концерти, а студія звукозапису Френка Сінатри навіть запропонувала їм контракт на запис. Найдавніші записи Христа У травні 1991 року газета «Файненшл Таймс» (Financial Times) надрукувала довгу статтю про відкриття текстів висловлювань Христа, які видавалися найдавнішими з того, що збереглося. Лише після того, як статтю було надруковано, газета усвідомила сенс імені нібито першовідкривача цієї безцінної знахідки: Batson D. Sealing*. Товариство боротьби з безсоромністю голизни тварин Це був один з найкраще підготовлених газетних розіграшів Алана Абеля. Товариство боротьби з безсоромністю голизни тварин (ТББГТ) він придумав 1959 року. Абель найняв безробітного актора Бака Генрі, який мав виступити в ролі фундатора вигаданого товариства Г. Кліфорда Праута молодшого. Той з’явився в «Щоденному шоу» на каналі Ен-Бі-Сі (NBC) з вимогами, щоб заради пристойності усіх тварин, більших, ніж чотири дюйми заввишки, вдягли. Ще Абель заплатив пікетникам, які влаштували акції протесту коло Білого Дому, і навіть орендував телефонну лінію й посадив оператора, щоб приймати дзвінки. Багато газет надрукували цю історію. В основній публікації розповідалось про те, що ТББГТ Прим. перекл.: англійською воно звучить як «bat’s on the ceiling» – «кажан на стелі» – нісенітниця, яка мусила насторожити газету.

Помилки, виправлення та розіграші

169

було засновано на гроші, які Праут успадкував від свого батька. Це привернуло увагу податкових органів, і податкова служба США написала запит з вимогою заплатити податки. Не діставши відповіді, вони відвідали офіс ТББГТ, знайшли комору для мітел і збагнули, що це розіграш. Справи Бака Генрі пішли вгору, він здобув роль у мильній опері та зробився успішним актором і автором таких телесеріалів і фільмів, як «Поміркуй», «Випускник», «Підступ-22» і «Померти за». Ключем до успіху всіх цих містифікацій був брак перевірки й віра в прес-релізи чи дзвінки достовірних нових «джерел». Щоб запобігти потраплянню до друку таких речей, треба лише, щоб ваше бажання побачити своє ім’я в рядочку автора такої статті не заглушило звичайну обережність і не завадило б поставити кілька запитань і постукати в кілька дверей. Значно легше розігрувати репортера, який ніколи не залишає свого офісу. Деякі популярні газети сплачують за історії такі великі гроші («Сан» витрачає щорічно мільйони фунтів стерлінгів на виплати джерелам інформації та незалежним репортерам), що траплялися навіть професійні містифікатори газет, які заробляли цим на життя. Найкращим з них був, напевне, кінокаскадер Рокі Раян, він же майор Тревіс, Пітер Бернстайн, Девід Опенгаймер, Роко Салваторе або будь-яке інше з чужих імен, якими він регулярно користувався. Він продав «Піпл» (People, масова суботня газета) розповідь про сексуальні оргії з наркотиками в одній гімалайській експедиції, іншим медіям — казку про відставку Горбачова за два роки до справжньої (це мало наслідком втрату мільйонів доларів на валютних ринках) та ще й історію про те, що нацистський лідер Мартін Борман живий і здоровий і мешкає в одному ізраїльському кібуці. Всі вони були вигадками. Він також заробив 18000 доларів, сфабрикувавши запис телефонної розмови між принцом Чарльзом і принцесою Діаною і змусив газети заплатити за неї. Він намовив подругу-акторку подзвонити в «Піпл» і сказати, що її друг зі служби безпеки хоче поговорити про королівську сім’ю. Вона залишила телефонний номер

170

УНІВЕРСАЛЬНИЙ ЖУРНАЛІСТ

у вишуканому районі Лондона, і коли з газети подзвонили, їм відповів ще один друг, який сказав, що працює на британську розвідку. Він пояснив, що вони прослуховували телефон принца Чарльза, і виявив готовність продати записи розмови за $7500. «Піпл» купив їх, так само вчинили й інші газети. Причина, через яку вони попалися на гачок у тому, що містифікатори пропонували їм саме те, у що вони хотіли вірити, — давнє уміння злодіїв за довірою. Журналістика споруджує баланси на мить і надає безладу вигляд ладу. Це вже два кроки від дійсності. Томас Ґріфітс

12. Етика Обдаровану людину, яка не цікавиться грошима, дуже важко приручити. Алістер Кук з Бі-Бі-Сі Для сторонньої людини журналістика й етика — напевно, найнесумісніше з усіх можливих сполучень. Навіть зустріч двох цих слів в одному реченні може спровокувати в слухача напад нестримного сміху. Для журналіста з масового таблоїда етика значною мірою — недоречність. Редактори під тиском гострої конкурентної боротьби за читачів вимагають від своїх працівників зрізати етичні кути; а конкуренція в колективі заохочує деяких до такої поведінки. Розповідати цим журналістам про етику так само безцільно, як пропагувати сексуальну стриманість серед моряків, які щойно повернулися з піврічного рейсу. Для журналіста з поважної газети, де панує фактично одностайна згода щодо базової професійної моралі, етика — це кодекс принципів, яких журналісти мусять дотримуватись, або принаймні почуватися винними, коли їх порушують. Від них майже ніколи або й ніколи не вимагають вийти за рамки цього кодексу. В етиці, більше за будь-який інший аспект професії, досвід набувається через особисті обставини, тому застосовуються такі різні етики, що їх важко визнати за одне й те саме. Причина полягає в тому, що етика, як вона застосовується сьогодні, обумовлена не так мораллю, як тим, за що нагороджують чи карають у кожній окремій газеті. На британському ринку масових бульварних газет (чи

172

УНІВЕРСАЛЬНИЙ ЖУРНАЛІСТ

агентств, які працюють для них) журналістів можуть оцінювати, оплачувати і підвищувати залежно від того, скільки драматичних історій, бажано з насильством, вони виробляють. Нікого особливо не цікавить, як вони їх дістають і наскільки перебільшують дійсність. Відділ новин або керівництво часто диктують репортеру, якої лінії треба дотримуватись, незалежно від будь-яких особистих застережень репортера. Пану чи пані Доброчесність не дуже є де розгулятись. Інша крайність — у місцевій американській газеті, єдиній у місті, де живуть як її джерела, так і її читачі — репортерів оцінюють і винагороджують інакше, етика відіграє в їхньому житті значно більшу роль. У кінцевому підсумку головний чинник у рішенні, якої етики насправді дотримуються, це конкуренція. В монопольній ситуації газета знає, що немає суперника, який міг би обійти її, і читачі не мають альтернативи, хіба що покинути читати газети взагалі. Брак конкуренції дає журналісту моральну розкіш мати змогу застосовувати ідеалістичніші норми професійної етики. На масовому ж ринку — з жорсткою конкуренцією та мачо-культурою — майже єдине, що може стримати газету в її прагненні дістати історію чи надрукувати вже придбану — це перспектива засмутити читачів, надто аж так, що вони не купуватимуть газету. Лише в цьому випадку персоналу і маленьким агентствам, які постачають їм новини, піде команда припинити (можливо, тільки тимчасово) цупити світлини в осиротілих родичів; окупувати шпиталі, де лікуються хворі знаменитості; друкувати фотографії королівських дітей за приватних обставин, таврувати якусь спільноту за жорстокість без достатніх доказів тощо. Періодичні сплески етичності, що іноді можна спостерігати, майже завжди, особливо в таблоїдах, відбуваються в моменти, коли власники гостро усвідомлюють, що читачі завжди можуть, а може, вже й готові, змінити газету. Або під загрозою законодавчих заходів уряду. Та в журналіста також є свої обмеження. Ми не повинні бути лише творіннями газети, на яку працюємо; у нас є право вибору. Так само, як читачі можуть змінити газету, журналіст може змі-

Етика

173

нити роботу. Ми можемо вирішити, що є речі, які ми не робитимемо, і залишити газету — тихо, підшукавши нову роботу, або ж публічно, палаючи праведним гнівом. Якби більше нас це робили, роз’яснюючи свої підстави, це пішло б на користь журналістиці. Цей елемент морального вибору, різниця між тим, чого очікує від нас газета під тиском комерційного середовища, і нашим власним вибором поведінки, пояснює, чому в етики є повсякденне завдання, чи, радше, два. Перше — слугувати певним моральним компасом, інформуючи, як сильно ми відхиляємось від бажаного напрямку. Наскільки мені відомо, магнітна північ у нашій професії базується на положеннях неписаної угоди, яка мала б існувати між усіма газетами та їхніми читачами: • Кожна історія в газеті є наслідком рішення, вільного від політичного, комерційного чи некомерційного тиску. • Жодна не з’явилась тут за гроші чи за чиюсь ласку. • Усі статті писані й редаговані в дусі вільного дослідження, й вибрані лише за їхні власні чесноти, справжні чи уявні. Друге, етика слугує практичним путівником у творенні безпечної й гідної довіри журналістики. Чесно кажучи, діяти відверто й без конфлікту інтересів — найкращий спосіб робити цю роботу, бо це найбезпечніший спосіб. На самому базовому рівні він допомагає вам уникати судових засідань і дає змогу спокійно спати вночі. Крім того, ризикуючи шокувати найрозкутіших репортерів, етика також і найпристойніший спосіб робити цю роботу, вона дає нам таке ставлення до читачів (і джерел), яке базується на певній чутливості, а не лише на прихованому комерційному розрахунку. З такого погляду етика — не довільний додаток, а невіддільна частина кожного аспекту роботи. Тож у цій книзі вона розглядається тою мірою, якою висвітлюється кожен з них, — спілкування з джерелами, розпитування, написання тощо, а не в такому собі моральному заповіднику, осторонь від головної діяльності. Втім, є кілька основних принципів, які й зібрані докупи у цьому розділі.

174

УНІВЕРСАЛЬНИЙ ЖУРНАЛІСТ

Основні принципи Журналіст мусить служити тільки своїй газеті та своїм читачам Якщо ви хочете бути пропагандистом, йдіть працювати у зв’язки з громадськістю чи політику. Журналісти не повинні бути зобов’язаними нікому й нічому: ні політичній партії, ні джерелу інформації, ні комерційним чи некомерційним інтересам, ні особливій справі, хоч би якій гідній. Дуже важко дотримуватися збалансованості в журналістиці без усвідомлення конфлікту інтересів. У газеті «Вашінґтон Пост» є правило, згідно з яким її журналісти не можуть брати участь у політичній діяльності. Сюди належать і маршування в колонах демонстрантів. Тож коли кількох журналістів «Вашінґтон Пост» помітили серед демонстрантів за право на аборт, їх поінформували, що не дозволять їм висвітлювати будь-яку тему, пов’язану з абортами. Ще очевидніший ризик впливу на репортера місіонерського завзяття щодо конкретних справ. Один з найсумнозвісніших прикладів — Волтер Дюранті, московський кореспондент «Нью-Йорк Таймс» у 1920-х і 1930-х роках. Він так захопився ідеологією новоствореного Радянського Союзу, що його звіти часто були навіть більше, ніж пропагандою. Наприклад, у розпал голоду в Україні, великою мірою спланованого Сталіним, щоб зламати опір українців Радам, Дюранті писав про «сільські базари, завалені яйцями, фруктами, птицею, овочами, молоком і маслом» за нижчими, ніж у Москві, цінами. «Будь-хто може переконатися в тому, що це не голод, це статки», — додавав він; і Пулітцерівський комітет, не придумав нічого кращого, як присудити йому премію. Насправді мільйони людей померли, і Дюранті це чудово знав, говорячи колегам у приватних бесідах, що кількість померлих сягнула близько десяти мільйонів. Малколм Маґерідж, який працював тоді в Москві репортером «Менчістер Ґардіан», назвав його «найбільшим брехуном з усіх журналістів, яких колись зустрічав».

Етика

175

Кожна історія має бути чесним пошуком правди Кожна історія має бути неупередженим намаганням з’ясувати, що насправді сталося, разом з готовністю надрукувати цю правду, хоч би якою незручною вона була з огляду на виплекані вами особисто чи газетою погляди. Тож журналіст не повинен погоджуватись на роботу, що має на меті пропхнути якусь позицію попри свідчення протилежного, або братися до статті, щоб підтримати наперед заготовлену теорію. Може здатися, що це настільки очевидно, що не потребує проголошення. Та щодня трапляються публікації, в яких факти перекручуються й притягуються за вуха, щоб задовольнити певній логіці. Один із найбезсоромніших прикладів у недавній історії — вчинок найбільшої британської щоденної газети «Сан». З причин, які йому краще знати, тогочасний редактор дійшов висновку, що СНІД — це хвороба лише наркоманів і гомосексуалістів. Щоб підтвердити ці погляди, урядова статистика неодноразово свавільно перекручувалась. Найкричущішим випадком була історія під заголовком «Від традиційного сексу СНІДу не буває — офіційні джерела», яка між іншими дурницями повідомляла, що шанси дістати СНІД у гетеросексуальних статевих відносинах «статистично непомітні. Все інше — пропаганда гомосексуалістів». Зрештою, хвиля протестів проти такого висвітлення примусила газету вмістити вибачення — на 28-й сторінці внизу. Це випадок, і він не поодинокий, такого подання, яке обманювало читачів і, можливо, наражало їх на небезпеку. Заздалегідь заготовленим теоріям немає місця в журналістиці. Газети мусять воювати з упередженими людьми і не наймати їх на роботу. Жодних спонук до публікування не можна приймати Йдеться не тільки про гроші чи подарунки, а також про обіцянки якоїсь переваги чи підвищення. Конкретно йдеться про дві речі. Перше — це прихована реклама, коли журналіст чи його газета бере гроші за написання пропагувальної статті про людей чи фірму, яка потім з’являється на редакційних шпальтах, як нормаль-

176

УНІВЕРСАЛЬНИЙ ЖУРНАЛІСТ

на стаття. В останні роки це стало поширеною практикою в таких країнах, як Росія, і спокуса заробити на прихованій рекламі там, де зарплатня дуже низька, зрозуміла. Та це не робить її журналістикою. Це реклама, піар, джинса, хоч як назвіть, які вдають із себе журналістику. Це облуда і шкідлива облуда. Перше, вона порушує основну угоду з читачами, друкуючи під виглядом звичайної редакційної статті матеріал, який завдячує своїй появі лише грошовому обміну. Друге, така облуда руйнує довіру, яка має існувати між читачами й газетою. Третє, така практика викликає в редактора підозри, що його персонал бере хабарі за написання статті про якусь компанію навіть тоді, коли історія цілком чесна. Четверте, подібно до власників ресторанів, які платять офіціантам маленьку зарплатню через чайові, видавці й редактори посилатимуться на приховану рекламу, щоб не платити журналістам як слід. П’яте, вона утверджує, що журналістів, котрі це роблять, можна підряджати на платні послуги. За що вони згодяться взяти гроші наступного разу? За написання позитивної історії про кримінальну групу? Або за ненаписання викривальної історії? Звідси тільки один крок до збирання інформації, щоби брати гроші за її знищення чи приховування, іншими словами — до шантажування. (Щоб нікому не спало на думку, що це хороша оригінальна схема заробляння грошей, першим її випробував у 1950 роках американський видавець Роберт Харісон з журналом під назвою «Конфіденційно» (Confidential). Він спеціалізувався на голлівудських скандалах і, не шкодуючи грошей за підказки та інформацію, разом зі своїми детективами діставав справді інтимні деталі приватного життя зірок. Кожна історія була добре розслідувана, люди Харісона не цуралися наймати проституток, щоб заманити жертву, таємно записати й зафільмувати побачення й освідчення. Продажі журналу стрімко зростали і, зрештою, сягнули чотирьох мільйонів примірників. Але швидко спокуса продати негативи, аудіозаписи та інші докази заможнім зіркам виявилась надто сильною. Неминуче постав суд, один журналіст наклав на себе руки, в Нью-Йорку в таксі редактор застрелив дружину й заподіяв собі смерть, Харісон продав свій журнал і разом з ним був цілком заслужено забутий).

Етика

177

Прихована реклама (яку правильно треба називати «рекламою» і відповідно позначати в друці) дуже рідко трапляється в розвинутих країнах. Значно частіше журналісти погоджуються прийняти так звану «шару»: дармові тури від туристичних компаній, дармову їжу від ресторанів або безплатні квитки від театрів з прицілом на те, щоб вони їх оцінили. Небезпека полягає в тому, що письмовець почувається зобов’язаним дати схвальний відгук. Так не повинно бути, і небезпеку можна мінімізувати, а довіру читачів зберегти, якщо ясно дати зрозуміти де–небудь у статті чи виносці, що квиток/туристична подорож/їжа абощо були надані газеті безкоштовно. Журналісти не повинні дозволяти рекламодавцям впливати — прямо чи непрямо — на редакційні матеріали газети Рекламодавці нерідко намагаються скористатися своєю комерційною вагою, щоб залякати газети, особливо невеликі, не надто прибуткові чи місцеві. Такому тискові завжди треба чинити опір. Зазвичай, це надходить з рекламного відділу: вони говорять редакторові, що було б добре, якби цей великий клієнт дістав «сприятливе висвітлення». Кілька років тому каліфорнійська газета «Ріверсайд Прес-Ентерпрайз» (Riverside Press-Enterprize) надрукувала разом одинадцять новинних статей і 22 фотографії нового універмагу «Нордстром», починаючи за шість днів до його відкриття в місті, під час та відразу після. Ці 400 шпальтових дюймів* з’явились одночасно з 20 повними сторінками реклами магазину. Збіг? Не схоже. Рідше група рекламодавців узгоджено намагається примусити газету змінити зміст. Коли я заступив на посаду головного редактора однієї провінційної британської газети, я припинив, поміж іншого, автоматичне висвітлення всіх судових справ про магазинні крадіжки в місті, бо вони траплялись так часто, що не становили новини. За тиждень усі універсальні магазини міста побували у видавця і заявили, що або висвітлення всіх справ про магазинні Прим. перекл.: одиниця вимірювання рекламної площі завширшки у газетну шпальту і заввишки в один дюйм (2,5 см).

178

УНІВЕРСАЛЬНИЙ ЖУРНАЛІСТ

крадіжки відновиться, або вони забирають свою рекламу, яка була вагомою. Вони казали, що повідомлення в газеті відлякують потенційних крадіїв. На щастя, видавець був на моєму боці. Рекламодавці не виконали свої погрози. Небезпека піддатися тиску рекламодавців, індивідуальному чи колективному, полягає в тому, що зміст більше не вибирається вільно. Крім того, ви скоро виявляєте, що надане одному рекламодавцю починають вимагати інші. Поступіться один раз і вже ніколи не позбавитесь тиску. Не використовуйте свою посаду, щоб погрожувати чи діставати переваги Журналіст має владу. Нею ніколи не можна зловживати, ні за написання статті, ні в щоденному житті. Посилатися на високі зв’язки чи загрожувати розголошенням в особистих суперечках з крамницями, сусідами тощо — це залякування, до того ж, небезпечне. Як зможете ви коли-небудь написати історію про людину чи організацію, з якою ви так повелися? Як ви писатимете про тих високих посадовців, на яких посилалися у своїх погрозах? Ви будете у них у кишені за ту ласку, яку вони вам зробили. Не можна також використовувати бланки газети для написання листів із проханнями про надання пільг, вимогами відшкодування за виявлену недбалість чи несумлінні послуги. Це навіює адресату думку, що газета нібито відіграє для своїх працівників роль рекетира у вирішенні особистих справ. Не обіцяйте зняти статтю через дружбу чи за послугу Іноді трапляється, що вас просять «забути» певну історію або частину її в обмін на певну послугу чи навіть за гроші. Цілком очевидно, що цього робити не можна з тих же причин, через які не можна писати історію за послуги. Якщо йдеться про друзів, відмову можна сформулювати делікатніше, та вона має бути такою ж твердою й швидкою. Те саме стосується й колег. Наведені нижче дві історії слугують ілюстрацією до цього.

Етика

179

Перший випадок трапився в штаті Ореґон у США, де кілька років тому місцева телестудія повідомила, що багаторічний керівник канцелярії республіканського сенатора штату 25 років прослужив директором банку, що збанкрутував і був врятований урядом за 100000 доларів платників податків. Висловлювалося припущення, що його причетність до банку могла вплинути на позицію сенатора щодо дерегулювання й подальшого викупу банку. Історію підхопило агентство «Асошіейтид Прес», і вона стала популярною темою в штаті, та головна газета штату «Оріґен’єн» (Oregonian) вирішила не помічати її. Тиждень потому вона знехтувала також звинувачення, що офіційні подорожі голови офісу коштом платників податків включили 52 відрядження в Нью-Йорк, де він видавав щорічний путівник містом, на якому заробив понад мільйон доларів. Небажання газети публікувати цю історію могло бути пов’язане з тим, що керівник канцелярії писав для неї щотижневу колонку. Зрештою, вона надрукувала частини історії лише після того, як завдяки «Вашінґтон Пост» викриття здобули національного розголосу. Зовсім інакше повелася газета «Дейлі Айтем» (Daily Item) з м. Садбері, штат Пенсільванія. В одному числі поміж поліцейських звітів був розміщений без купюр список звинувачень, висунутих проти місцевого мешканця за керування автомобілем з перевищенням швидкості в стані алкогольного сп’яніння. В повідомленні містились ім’я водія, його вік, адреса й місце роботи — редактор «Дейлі Айтем». То якій газеті ви довірятимете більше, «Айтем» чи «Оріґен’єн»? Не вигадуйте й не прикрашайте інформацію Вигадувати інформацію, очевидно, не можна й небезпечно. Так само, як навіть злегка підлаштовувати факти, прикрашати правду чи впадати в тимчасову амнезію стосовно певних деталей, які не вписуються у лейтмотив історії. Ваш звіт буде обманом. Це од-

180

УНІВЕРСАЛЬНИЙ ЖУРНАЛІСТ

наково стосується й фотографів і зрежисованих зображень, коли подія чи ситуація монтуються відповідно до уявленої дійсності. Про деяких новинних фотографів у Західній Європі було також відомо, що вони тримали в машині певний реквізит для вставляння у світлини. Добре відомий трюк — мати з собою дитячий черевичок або ж плюшеве ведмежатко, які можна прилаштувати серед уламків, знімаючи різні катастрофи, аварії поїздів чи падіння літаків, заради «зворушливих» фотографій. Такі картинки сьогодні вже сприймаються як штамп. Крім того, завжди існувала небезпека, що список пасажирів, коли він буде остаточно оголошений, може виявити, що на борту взагалі не було дітей. Свідоме фальшування, принаймні виявлене, трапляється дуже рідко. Мабуть, найвідомішим з недавніх випадків була історія, надрукована Дженет Кук у «Вашінґтон Пост», яка здобула Пулітцерівську премію. Вона називалась «Джимів світ» і розповідала про восьмирічного наркомана. Та Джимі насправді не існувало. Історія була вигаданою від початку до кінця. Коли правда виплила, в газеті побачили, озираючись назад, що було чимало застережних ознак. Дехто з колективу свого часу мав сумніви щодо цієї історії, однак або подумав, що краще тримати їх при собі, або що історія «занадто хороша, щоб перевіряти». Таке вбивче для журналістики ставлення підсилювалось застереженнями з боку Кук, що її (та Джимовому) життю у випадку перевірки може загрожувати небезпека. Нікому також не спало на думку перевірити компетентність самої Кук. Вона казала, що закінчила Вассарський коледж, дістала магістерський ступінь у Толедо, студіювала в Сорбоні, була дипломованою піаністкою й знала чотири мови. Жоден редактор не замислився над тим, що це задовгий список для людини, якій виповнилось тільки 25 років. За іронією долі серед цих редакторів був і герой Вотерґейта Боб Вудворд. Ви не повинні використовувати надану вам інформацію заради особистої вигоди Скористатися інформацією, щоб дістати зиск, перш ніж історія буде надрукована — це спокуса, яка трапляється радше бізнес-

Етика

181

репортерам. Кілька років тому репортер «Вол Стріт Джорнл» (Wall Street Journal) на ім’я Р. Фостер Вайненс був співавтором колонки, основаній на інформації з джерел, які торгували акціями. Він вирішив продати інформацію знайомому біржовому брокеру. За відомості про зміст колонки він дістав $31000 від кількох брокерів, які змогли таким чином купити й продати акції компаній, перш, ніж цей матеріал потрапив до друку, відповідно впливаючи на ціну акцій. Завдяки витоку інформації брокери заробили близько $690000. Зрештою, Вайнена й брокерів викрили й визнали у суді винними в порушенні Закону про торгівлю цінними паперами через незаконне використання конфіденційної інформації. Вайнен дістав 18 місяців в’язниці, 5 років випробувального терміну, 400 годин гроамдських робіт і $500 штрафу. Багато західних газет наразі зобов’язують своїх фінансових репортерів декларувати свої капіталовкладення й фінансові операції.

Сірі зони Описані вище ситуації цілком однозначні. Та в репортерській практиці трапляються й складніші. Важко виробити й застосовувати чіткі непохитні правила. Візьміть хоча б підписування вигаданим іменем. Однозначно погано, якщо постійно використовується заради створення враження, ніби в газеті працює в кілька разів більше людей, ніж насправді, це виглядає зовсім інакше, коли спортивний редактор користується цим, щоб приховати особи, скажімо, штатних репортерів з щоденної газети, які за сумісництвом висвітлюватимуть події в недільному виданні. Позаяк стаття підписується ім’ям людини, якої насправді не існує, я б усе ж наполягав, що вигадане ім’я — це обман. Він особливо небезпечний, коли публікація може спричинити загрозу судового переслідування, або навіть завершитися позовом. Кого ви пред’явите в суді? Актора, який зображуватиме фіктивного репортера? Приватність Було багато спроб категоричного підходу до питання приватності, однак жодна з них не витримувала випробувань найпростішими при-

182

УНІВЕРСАЛЬНИЙ ЖУРНАЛІСТ

кладами. Всі ми згодні, що коли Президент упадає коло молодшої співробітниці свого офісу, це леґітимна історія. Якщо хтось звертається по наші голоси (і по наші податки собі на зарплатню), ми маємо право знати про них, про їхнє життя і про те, як воно впливає на виконання їхніх обов’язків. З іншого боку, навряд комусь спаде на думку писати про те, як молодший службовець другого рангу женихається з молодшим службовцем третього рангу в їхній вільний час. Сексуальне життя приватних осіб, хоч би яке принадне, не може бути леґітимним предметом публікації, хіба що порушено закон. Але між цими двома крайнощами в усіх менш однозначних випадках є широке поле для суперечок про приватність. Загальноприйнятим і доволі практичним критерієм є те, що особа має бути публічною фігурою і втручання в її особисте життя повинно бути обґрунтоване з погляду державних інтересів, а не простим лоскотанням людської цікавості. Якщо людина, що претендує на державну посаду, багато говорить уголос про моральність і цінності сімейного життя, а ви можете довести, що вона раз по разу міняє коханок, таку історію слід надрукувати. Її подвійні стандарти однозначно зачіпають суспільне життя. З цією загальновизнаною мудрістю є дві проблеми. По-перше, якщо газета вважає, що історія достатньо цікава чи брудна, майже завжди знайдеться потрібний «громадський інтерес». По-друге, обґрунтування застосовується вибірково: газети боронять приватність тих, ким вони захоплюються, і втручаються в приватне життя тих, кого прагнуть знищити. Певною мірою відповідь можна знайти за допомогою якості, яку традиційно відносять до найменш журналістських: чутливості. Журналіст повинен мати дуже серйозні підстави для оприлюднення аспектів чужого приватного життя, а також добре усвідомлювати можливі наслідки. Кілька років тому один британський полісмен завів собі пасію. Дружина дізналася про це й переконала його порвати позашлюбний зв’язок. А ревнива коханка розповіла про цю історію газеті й національне видання надрукувало її під заголовком «Любовне життя детектива». В результаті дитину полісмена по-

Етика

183

чали дражнити в школі, сам він був змушений залишити роботу, а сім’я — переїхати. Дехто може подумати, що це справедливе покарання за його гріх. Я так не думаю, і не вважаю таку публікацію виправданою. Порушення закону Рідше виникає проблема, коли журналіст, щоб розслідувати правопорушення, виявляється в ньому замішаний. Це погана ідея. Порушувати закон у гонитві за історією неправильно й небезпечно. Це перекреслює всяку моральну легітимність, яку могла б мати така публікація. Іноді, розслідуючи торгівлю наркотиками, проституцію чи інші злочинні дії, репортер дістає таку інформацію, яка мусить бути одразу передана поліції. Думаю, слід так і зробити. Бо інакше ви компрометуєте себе і можете навіть поставити під загрозу життя невинних людей. Лише поліція — не ви — може вирішувати, що робити. (Ця засторога — безпека людей — стосується також звинувачень журналістів у тому, що вони просто спостерігають за катастрофами та військовими сутичками, і не роблять нічого, щоб допомогти тим, хто наражається на небезпеку. Я б узяв собі за правило, що коли ви можете хоч якось вплинути на ситуацію, треба дослухатися до свого нормального інстинкту й надавати допомогу). Ніколи не приймайте безкоштовних квитків від театрального менеджера, безкоштовних поїздок від торговельної палати чи ласки від політика. Г. Л. Менкен

13. Як писати для газети Найголовніше обдарування для письменника — це вбудований протиударний детектор лайна. Ернест Гемінґвей Газети — це не література. Та й більшість літератури нею не є. Писати для газети — це не те, що писати новелу чи оповідання, та різниця не така велика, як дехто хотів би думати. Всяке хороше письмо має між собою дещо спільне. Воно зрозуміле, його легко читати, його мова самобутня, воно спонукає й розважає. Все це однаково характеризує як добре написану газетну статтю, так і добре написаний роман, і не залежить від того, якою мовою ви пишете. А зараз до поганих новин. Учитись писати — важка, самітна праця. Всі ми знаємо людей, які говорять, що хочуть писати. Чого вони часто хочуть насправді — це на відпочинку похвалятись, що вони письменники. Чого вони зовсім не хочуть — то це всадити свій зад на стілець і не вставати, доки не заповнять словами кілька аркушів паперу чи екран комп’ютера. Саме це ви мусите робити. Багато, багато разів. І хоч би який хист ви мали, розвивають і поліпшують його через написання сотень і сотень історій та через помилки. Ви пропускаєте головне і вставляєте недоречності; написавши половину статті, усвідомлюєте, що це не те, і мусите почати знов. Ви пишете незграбно, зарозуміло чи безбарвно. Здаєте роботу, яка написана плутано чи банально. І списуєте папір чи екран цілими абзацами таких дурниць, що якби вам довелося промовити їх вголос, ви розгублено замовкли б на середині речення.

Як писати для газети

185

Тепер хороші новини. Поступово, тиняючись поблизу хорошої газети, слухаючи, читаючи, вивчаючи хороше й погане і, зробившись найприскіпливішим критиком для самого себе, ви починаєте щось розуміти. Вам іще доводиться довго попотіти, щоб виготовити статтю, та загалом, що більше ви пишете, то невимушеніше це виходить. Писання як м’язи, вони значно міцнішають, якщо ви тренуєте їх щодня; ви дедалі рідше починатимете не з того й заходитимете не туди, дедалі рідше траплятиметься, що ви неправильно розрахували ритм відносно до заданої довжини статті, і марнуватимете менше сил, вигадуючи надзвичайну фразу, коли проста підійде краще. І ви зрозумієте, що найголовніша річ, без якої ніхто не може називати себе письменником — це власний голос. Ви більше не експериментуватимете зі стилями — той надто вишуканий, цей надто формальний, а той не надто літературний. Натомість вам доведеться знайти природний стиль, який задовольняє вас, не суперечить вам, має впізнавано ваші ритм і вирази і — ключовий тест — прочитаний вголос звучить як хіба злегка впорядкований варіант вашої мови. Це буде ваш власний стиль. Не копійований, не запозичений і не навіяний чиїмсь впливом. Звісно, він завдячуватиме деяким письменникам, якими ви захоплюєтесь, вашому минулому, освіті, читацькому досвіду тощо. Та він буде вашим — ваші слова та фразеологічні звороти, ваша модель довжини речень і ваша ритміка всередині речення. Він буде як підпис. Тільки розбірливіший.

Планування Найважливіша частина писання — це те, що відбувається у вас у голові між закінченням пошукового етапу і написанням першого слова. Вам треба обміркувати зібраний матеріал і вирішити, що він собою являє і що б ви хотіли з нього зробити. Композиція означає не просто впорядкувати слова, це означає організувати думки. Ви можете бути справжнім чаклуном слова й майстром дотепів; та

186

УНІВЕРСАЛЬНИЙ ЖУРНАЛІСТ

якщо ви не маєте чіткого уявлення про те, що хочете сказати, це буде помітно. У випадку катастрофічних подій чи коротких, чітких новин це нескладно, та більшість журналістики не така. Історії трапляються складні, не такі виразні, як вам хотілося б, вони можуть бути довгими й охоплювати багато різних аспектів, або це може бути замовлена тема, про яку ви непевні, чи вона цікава читачу. Відтак вам доведеться добре подумати, про що власне ця історія. Часом це не так очевидно. Наприклад, стаття про людину, яка збирає й утримує вдома екзотичних жаб поверхово ніби про земноводних — не той предмет, який автоматично зацікавить більшість людей. Але вона також і про ексцентричність і захопленість, про те, як хобі позначилося на чиємусь житті (та його домівці). Цей аспект значно перспективніший за жаб. Ще одна річ, яку треба обміркувати — тлумачення історії. Що це — серйозна новина? Легка новинна історія чи інформативно-розважальна? Викладати її хронологічно чи краще подавати аспект за аспектом? Усі ці різні тлумачення (а їх значно більше) впливають на композицію, основні абриси якої вам треба уявляти, перш ніж почати. У випадку простого інформаційного повідомлення зміст і послідовність того, що ви маєте намір сказати, можна швидко скласти в голові. Та з довшими й складнішими статтями вам знадобиться письмовий план. Ніколи не бійтеся записати план на папері. Це ознака не невмілого новачка, а людини, яка хоче добре виконати роботу. Не має потреби робити дуже детальний план — лише головні конструктивні блоки публікації за порядком викладення та, можливо, кілька нотаток про те, як їх зв’язати між собою. Темі композиції присвячений окремий розділ (15-й) так само, як і вступу (розділ 14) — цьому надзвичайно важливому першому абзацові. В них ідеться про те, як одразу ж захопити увагу читача й утримувати її протягом всієї статті — дві визначальні риси хорошого письма. Є, на мою думку, ще шість інших: зрозумілість, самобутня мова, чесність, точність, відповідність та ефективність.

Як писати для газети

187

Зрозумілість Кожна історія повинна бути зрозумілою за задумом, організацією та мовою. Якщо це не так, її треба переосмислити чи переписати. Це не лише моя думка. Французький романіст Стендаль писав: «Я знаю тільки одне правило: писати зрозуміло. Якщо я незрозумілий, увесь мій світ летить шкереберть». Британський письменник Г. Д. Велс говорив про це менш драматично: «Я пишу так прямо, як умію, так само, як рухаюсь так прямо, як можу, бо це найкращий спосіб». З усіх видів письма це найбільше стосується газет. Часто їх читають неуважно, серед шуму, заклопотані люди, які мають доступ до інших, хоч може й гірших, джерел новин. Варто звернути увагу на кілька особливих моментів. Добийтеся зрозумілості ще до того, як написане перше слово Щоб пояснити щось іншим, ви мусите насамперед цілковито зрозуміти це самі. А доти не пишіть нічого. Хороший спосіб для невпевнених — розповісти історію колезі чи другу. Ви можете вимовити її суть (і розвиток) майже несвідомо. Глядіть, щоб з розповіді не випадали етапи, події відбувались послідовно й у ланцюжку аргументів не бракувало ланок Перестрибування від А до В змушує читачів гадати, що сталося між ними. Це дратує, спантеличує і часом дезорієнтує, особливо у тих випадках, коли Б трапляється всупереч логіці. І не перестрибуйте сходинки в логічній побудові. Вам зрозумілий хід ваших думок, а читачам — ні, доки ви не поясните. Не варто сподіватися на те, що читачі мають спеціальні знання чи попередню підготовку Коли ви надовго занурюєтесь у спеціальну чи технічну царину, легко забути, що читачам відомо тільки те, що ви самі знали перед початком пошуків. Не забувайте. І щодо публікацій, які тривають багато днів, тижнів чи місяців, не варто сподіватися, що читачі ма-

188

УНІВЕРСАЛЬНИЙ ЖУРНАЛІСТ

ють фотографічну пам’ять про попередні події або що вони старанно занотували все з попередніх статей. Це не так. Виходьте з того, що крім подій, які точно загальновідомі, читачі потребують нагадувань і повторень. Пояснюйте всі спеціальні слова Зазвичай, щодо цього радять уникати будь-якого сленгу — наукового, технічного, бюрократичного, всякого. Я думаю, що це помилка. Іноді сленг корисний, він вводить читача в закритий для нього раніше світ, додає йому знань про мову, яку використовують фахівці, та надто у випадку бюрократичного жаргону показують часто сміховинні фрази, які вигадують чиновники, виказуючи свій спосіб мислення. З цих причин і заради шанувальників гумору сленг у публікаціях ніколи не можна забороняти. Але за умови, що звичайною мовою можна пояснити його значення. Йдеться не про те, що сленг треба вживати часто, хоч би й з поясненнями. Журналісти, особливо спеціальні кореспонденти, легко переходять на жаргон, бо хочуть показати свої знання й виглядати посвяченими. Заради Бога, якщо думаєте, що це справить на людей враження, робіть це на вечірці, та аж ніяк не в газеті. Намагання виглядати причетним до обмеженого кола чи писати для обмеженого кола — це снобізм та реакційність, характеристики, жодна з яких у газеті не вітається. Ще є комерційний та політичний сленг, який в наші дні завдає, напевне, найбільшу шкоду. Він поширений, часом його важко виявити, і журналісти особливо вразливі до його несвідомого наслідування. Речники великих компаній говорять, що їхня «діяльність» (фірма) через «проблеми ринкового позиціонування» (люди не купують їхню продукцію) «зазнає тимчасових труднощів з рухом грошових потоків» (у них закінчуються гроші), тому має відбутися «раціоналізація робочої сили» (людей виганятимуть). Державні чиновники називають в’язниці «виправними установами» і говорять про «невідповідність між постачанням житлових одиниць і попитом», коли йдеться про брак житла.

Як писати для газети

189

Це евфемізми, форма лінгвістичної нечесності, яка особливо поширюється там, де множаться фахівці з громадських зв’язків. Переконайтесь у безсумнівній ясності своїх речень Не пишіть заплутаних речень, які змушують читачів повертатись назад і перечитувати їх знов. Натомість поверніться до них самі й переробіть. Звісно, це не стосується свідомого задуму написати речення так, щоб читач сподівався одного, а дістав інше. Несподіванка важлива для утримання тонусу розповіді. Уникайте мудрованого стилю й мудрованої мови Будь-який демонстративно розумний текст, майже напевно, кричуще поганий. Ідея в тому, щоб пояснити ваше розуміння іншим, а не тримати його при собі. Тож якщо ви впіймаєте себе на творенні блискучої фрази, якою ви особливо пишаєтесь, викиньте її; якщо вам доводиться усно роз’яснювати сенс написаного — переробіть його; і відчуваючи спокусу скористатися словом, щоб показати свою ерудицію, опинайтесь. Кінцеве слово про зрозумілість — простота Цього, зазвичай, вимагають від журналістів, які пишуть, зокрема, для масових газет. Це хороша порада до певної міри; а міра ця там, де простота межує з глупотою. Деякі газети, зокрема в Австралії й Британії, дуже недооцінюють писменність своїх читачів, як наслідок, їхня мова і лексика обмежені й неприродні. Вони виправдовують це тим, що знають своїх читачів, — сумнівне твердження. Коли б вони справді знали своїх споживачів, їм було б відомо, що в мові й думках вони демонструють на кілька рівнів вищий розвиток, ніж газета. Якщо у когось є сумніви, хай дослухається до значно складнішої мови й лексики телебачення, з яким їхні читачі мають справу щодня. Коли простота призводить до лінгвістичного виродження, на часі влити трохи свіжої крові.

190

УНІВЕРСАЛЬНИЙ ЖУРНАЛІСТ

Самобутня мова Весь сенс газетних публікацій у тому, щоб дати читачам щось таке, чого вони не мали, — інформацію, пояснення, спостереження, роздуми. Однак передавати цю новизну затертою й зношеною від надуживання мовою — жахливе марнотратство. Навіть найсвіжіший матеріал у такому виконанні звучатиме для читачів як учорашній. Зауважте такі моменти: Кожну історію розглядайте як нову й неповторну Не потрапляйте в пастку шаблонного писання, коли ви говорите собі: «О, та це ж історія про суперечку з категорії «він сказав/ вона сказала»» і ліпите її відповідно до заяложеного зразка. Звісно, кількість типів історій не безкінечна, та це не означає, що всі зі схожими рисами треба підганяти під заготовлену модель. Професор Джон Кері у вступі до своєї «Фаберівської книги про репортаж» (The Faber Book of Reportage) пише: «Масивні нагромадження внормованої мови й банальних сюжетів дожидають, готові переповзти з-під пальців на друковану сторінку». За його словами, репортер мусить дивитись на історію й розповідати її ніби вперше. З цього погляду найбільше остерігайтесь історій, які ніби самі пишуться. Якщо таке починається, зупиніться, подумайте й беріться писати власноруч. Уникайте будь-яких кліше Ось нарешті хоч одна річ, яку не тільки сказати, а й зробити легко. Кліше — це знайомі слова й фрази, аж надто знайомі, тож легко впізнавані. Хороше правило — позбавлятись будь-чого, що викликає підозри на кліше. Деякі з них загальнопоширені, інші, схоже, циркулюють лише в газетах, про них ітиметься у цьому розділі пізніше. Та хоч би як, це вирази настільки старі й надуживанні, що вже втратили будь-яку дієвість. Особливо небезпечні порівняння, бо автоматичне застосування призводить до того, що їх часто використовують недоречно.

Як писати для газети

191

Наприклад, порівнювати сцену аварії з «полем бою» не тільки неоригінально, а й неправильно, ті, хто бачив і місця катастроф, і бойовища, знають це. Та хоч би що це було — порівняння, метафора, афоризм чи окреме слово, кліше (ознакою якого є те, що воно вискакує з голови й потрапляє на сторінку, перш ніж ви встигнете усвідомити це) слід знищити й придумати натомість щось свіжіше. Уникайте будь-яких автоматичних слів Це, зазвичай, прикметники, які деякі репортери інстинктивно пов’язують з певними словами. Всі угоди у них «масштабні», всі звіти «шокуючі», усі вбивства «жорстокі», всі занепокоєння «широкі», а всі бажання — «давні». Прикметники зробилися ніби паразитами на словах, які живуть їхнім коштом і вже давно висмоктали з фрази усі живі фарби, якими вона мала б вигравати. Є також фрази, які автоматично вживають у певних ситуаціях. Газети кожної країни мають такі. В англомовних газетах, наприклад, на місці катастрофи слідчі завжди «похмуро копирсаються в уламках» (ніби вони мали б сміятись), а в громадських заворушеннях за кордоном завжди є «поліціянти з кийками», а «демонстранти, кидають у них каміння». Це не зовсім автоматично, та це кліше, й використовуються так часто, що навряд чи завжди точно. Остерігайтесь каламбурів Цілковита заборона була б засуворою, бо все ж подеколи (скажімо, раз на три роки) де-небудь у світі якийсь журналіст раптом придумує хороший свіжий каламбур. А тим часом друкується багато мільйонів яких завгодно, тільки не свіжих. Вони, зазвичай, набувають двох форм: перша, коли автор згадує всі можливі слова в асоціації з певним об’єктом і не втрачає нагоди наповнити ними статтю (як-от «Дірчасте щастя тенісиста»); друга, коли в історії, насамперед розважальній історії у масовій газеті, здається, немає нічого іншого, крім гри слів. Для людей тямущих це безпомилкова ознака, що автор позбавлений уяви, а сама історія не варта паперу, на якому її надруковано.

192

УНІВЕРСАЛЬНИЙ ЖУРНАЛІСТ

У письмі немає абсолютних правил, та одне наближається до того: ніколи не пишіть надто очевидного. Якщо ви їдете в Лас-Вегас, не пишіть про гральні автомати; у Лондоні спробуйте обійтися без дощу й Біг-Бену; в Парижі залиште комусь іншому спостереження щодо того, як вдягаються жінки. Те саме з каламбурами. Нічого страшного не трапиться, якщо, розповідаючи про котів, ви жодного разу не скаламбурите про лапи, хвіст чи дев’ять життів. І всупереч міту, поширюваному записними газетними дотепниками, їх зовсім не важко писати. Якби важко, в газетах було б їх менше. Хороше загальне правило — залишити комусь-іншому славу раз на три роки винаходити вартий наслідування каламбур, а самому зійти з дистанції і не писати їх ніколи. Повсякчас працювати над творенням нових порівнянь, метафор і висловів Упіймавши себе на напівавтоматичному наслідуванні моди на вислови, порівняння чи метафори, зупиніться й подумайте. Добре подумайте про справжній сенс того, що ви хочете передати, та спробуйте знайти фразу, яка б ідеально придавалась, а не хапайте першу-ліпшу, що нагодилась. У досвідчених авторів є багато різноманітних прийомів, за допомогою яких вони навмисне так майстерно повертають і обігрують знайомі вислови, що вони дістають нове життя. Але й їм доводиться добре посушити собі голову, щоб точно описати щось чи передати його сутність, а це означає важкий пошук нового вислову до кожного конкретного випадку. Вони також борються й сперечаються з редакторами за право вживати яскраву мову. Іноді це доводиться робити в газетах, які намагаються вдягти свій персонал у літературну гамівну сорочку. Редактори «Нью-Йорк Таймс», наприклад, мали лиху славу як гнобителі літературної свободи своїх журналістів. Ось що сталося з Моллі Айвенс наприкінці 1970-х років. Якось вона написала, що чоловік «мав пузо, гідне кунсткамери». Редактор виправив його на «випнутий живіт» — точно, але безбарвно. Іншим разом вона написала, що хлоп «верещав, як дводоларова скрипка», в газеті це перетворилось на «недорогий музичний інструмент». Редакторам, які чинять таке з живою мовою, слід було б працювати в музеї.

Як писати для газети

193

Остерігайтесь модних слів і фраз У мові є свій «крик моди» так само, як у довжині спідниці чи зачісці. Втім, кожне модне слівце чи фраза швидко починає різати вухо. Тож зробіть собі ласку — ліпше визначайте моду, ніж наслідуйте. Говоріть власними словами, фразами й голосом, нехай інші повторюють швидкоплинні вигадки. Як написано в посібнику зі стилю лондонської «Дейлі Телеграф» (Daily Telegraph): «Якщо у вас виникає спокуса вжити слово, тому що всі поважні письменники використовують його, поміняйте слово, тему статті чи роботу». Бо як написав якось своїм підлеглим Бернард Кілґор: «Якщо у «Вол Стріт Джорнл» знов щось підніметься на хвилі моди, мені доведеться спуститись, а комусь — зійти на берег».

Чесність Є в журналістиці такі виробничі аспекти, які часто загрожують правдивості. Брак часу, щоб упорядкувати справді повний звіт, недоступність деяких джерел та інформації і обмежений, часто доволі короткий робочий термін — усі ці фактори можуть завадити нам підготувати таку повну (або таку точну) розповідь, як ми хотіли б. Усе гаразд, доки ми усвідомлюємо ці обмеження і не претендуємо на те, що в кожній історії представляємо правду в останній інстанції. Навіть ще краще, якщо ми докладаємо всіх зусиль, щоб подолати ці обмеження й труднощі. Та часто, пишучи й редагуючи інформаційні повідомлення, журналісти роблять речі, які насправді ще більше віддаляють їхній варіант подій від правди. Автори знають, що редакторам подобаються драматичні історії, пишуть настільки сильно, наскільки наважуються, часто чимось нехтують і використовують таку мову, яка перебільшує чи «роздуває» історію понад її справжню вартість. До того ж, особливо в таблоїдах, якщо цього не роблять вони, ймовірно, це зробить редактор. Уникнути цього часом мимовільного, часом свідомого процесу нелегко, втім, ось кілька порад.

194

УНІВЕРСАЛЬНИЙ ЖУРНАЛІСТ

Пишіть лише те, про що вам відомо, що це правда Це очевидно, і насправді про це не варто було б говорити, та доводиться. Чимало репортерів у відповідь на сумніви щодо певних фактів у статті скажуть: «Ну, це має бути правдою». Такі припущення можуть підійти для бесіди на кухні з другом, а не для газети. В усіх публікаціях треба свідомо прагнути до рівноваги й правдивості як у змісті, так і в настрої матеріалу Це важко. Йдеться не тільки про те, щоб представити обидві сторони (зазвичай, їх більше за дві) і точно передати їхні висловлювання. Треба переконатися, що зміст вашої статті точно відображає всю картину, як ви її собі уявляєте. Ви можете, наприклад, провести багато часу, розпитуючи когось цілковито незворушного, за винятком реакції на одне запитання. Звісно, ви мусите розповісти про цю підвищену чутливість, та навіть якщо ви процитуєте відповідь цілковито точно, загальна картина буде викривлена, якщо ви не зауважите, що загалом настрій цієї особи був доброзичливий. Будь-що інше буде упередженою вибірковістю з нечесними намірами. Не роздувайте Це коли журналіст використовує сильніші слова, ніж потребує певний матеріал. Часто це робиться автоматично, щоб відповідати тому, що автор вважає обов’язковими журналістськими правилами, а, отже, це також кліше. Та свідомо чи несвідомо він чи вона це робить, результат один — пересолена історія. Слова на кшталт «сенсаційний», «шок», «драматичний» та «хвилює» застосовуються до речей, які, зазвичай, далеко не такі сенсаційні й драматичні й не надто шокують чи хвилюють. Як сказав якось один коментатор: «Коли ви чуєте, що журналіст каже про щось, що це «хвилює», ви розумієте, що це не можна сприймати серйозно». Є два інших поганих аспекти в цій звичці. По-перше, всі ці слова містять оціночне судження, якому не місце в чисто інформацій-

Як писати для газети

195

ній історії. А роздування — найгірший варіант коментування — це підступне коментування, яке подається, ніби леґітимний опис. Воно не заявляє про себе, а прокрадається під чужим ім’ям. Подруге, нехай факти самі говорять про себе. Якщо історія сенсаційна, якщо вона шокує, хвилює тощо, розкажіть все про неї читачам і нехай вони вирішують самі. Хороша журналістика передбачає не тільки довіру читачів до газети, а й віру газети в читачів. І ще одна проблема з цією придиховою, перебільшеною лексикою полягає в тому, що вона не має нічого спільного з нормальною людською мовою. І майже в кожній країні чимало газет створили таку «прес-мову». В Британії, зокрема, в світі, який вона описує, двоє людей, які сперечаються, «протистоять» один одному, і «серед надзвичайних декорацій» (будь-що, хоч трохи поза межами звичайного) у «зірок мильних опер» (будь-яка актриса, яка має роль статиста) народжуються «дивовижні» діти (використовується для характеристики дітей, народжених як завгодно, тільки не за традиційних обставин), яких «встигають» або «на щастя, встигають» доправити в лікарню, де їх оперують «героїчні» лікарі. Прес-мова нечесна, вона щонайменше на кілька кроків відстоїть від дійсності, та через свою надуживаність, зрештою, не справляє на читачів жодного враження. Це закам’яніла мистецька форма, зведена до низки ритуалів. Вона нежива. Замініть її свіжою, чесною мовою. Уникайте в статтях спрощеної чорно-білої мови заголовків Є велика різниця між писанням, яке вдихає життя в тему чи предмет, і таким, яке штучно «гальванізує» матеріал. Показовий приклад останнього — вживання слів, які не мають і напівтонів сенсу, натомість дуже білі чи дуже чорні. Найкраще пояснити це, коротко звернувшись до витоків європейських масових газет. Упродовж останніх приблизно 50 років заголовки в таких газетах дедалі більшали в розмірах. Неминучим наслідком цього стало значне вкорочення слів у заголовках. А з короткими словами є одна велика проблема: вони майже завжди набагато гірше за довші передають

196

УНІВЕРСАЛЬНИЙ ЖУРНАЛІСТ

змістові нюанси. Вони виражають швидше крайнощі, чорні й білі, без відтінків сірого. Так, якщо у нас з вами різні погляди на певний предмет і ми сперечаємось щодо цього, можна сказати, що у нас з вами незгода. Якби ми зацікавили якусь популярну газету настільки, що вона захотіла б розповісти про нашу суперечку, який вона вибрала б заголовок? Звісно, «незгода» (disagreement) не підходить, «суперечка» (debate) також, бо з висотою шрифту 4,5 см у них є місце тільки для слова з чотирьох букв. Тож наша незгода перетворюється на «row» (сварку) чи «feud» (ворожнечу), а це вже зовсім інше. Нас можуть змусити розірвати стосунки («bust up») або я навіть кинусь на вас («lash»), дам вам стусана («rap») чи прокляну («blast»). Звісно, все це відбувається лише на папері, через особливості макета розповідь про нашу зустріч вийшла перебреханою. У багатьох британських газетах прикрість (annoyance, означає, що ви чимось незадоволені) тепер завжди «лють» (fury, що означає безконтрольний гнів), домовленість (arrangement, розуміє неформальну згоду) — це «угода» (deal, що розуміє значно формальнішу згоду з чіткою орієнтацією на фінансовий, можливо навіть тіньовий, підтекст), невезіння (bad luck) — це «прокляття» (curse), критикувати (criticise) — означає «розгромити» (slam), внутрішня суперечка (internal dispute) — «громадянська війна» (civil war), ймовірність (possibility) –«загроза» (threat), пропозиція (proposal) — уже «план» (plan), заміщати (replace) — «витісняти» (oust), вулична пробка (traffic jam) — «дорожній хаос» (road chaos) тощо. Всі ці приклади (а їх можна було б навести значно більше) коротші, сильніші й грубіші за дійсність, яку вони описують. Це виглядає так, нібито розповідь перекладає іншою мовою сердитий перекладач з обмеженою лексикою. Ця неточність могла б обмежуватись заголовками, якби не одна річ: мова сьогоднішніх заголовків — це мова завтрашніх інформаційних статей. Редактори й вище керівництво контролюють культуру газети частково через мову заголовків, які вони затверджують. Репортери читають слова, використані в заголовках до

Як писати для газети

197

їхніх історій і, прагнучи продемонструвати свою злагоду з культурою газети (та свого редактора) чи набути репутацію «яскравого, живого» автора, переймають їх. А провінційні репортери бачать таку мову національних газет і наслідують її, часто недолуго. Згодом навіть якась ослаблена серйозна газета, прагнучи омолодити свій образ чи пожвавити вид, перейде на грубіші заголовки і таки запозичить деякі, якщо не найгірші, з цих перебільшень. У такий спосіб тою чи іншою мірою забруднюється весь журналістський потік. Якщо мову вашої газети ще не захопили маленькі чорно-білі слова, пильнуйте, щоб цього не сталось.

Точність Журналістика мусить бути ворогом неточності. Статті треба писати для того, щоб відповісти на запитання в головах читачів, а не викликати їх. Питання, на які репортер мусить намагатися відповісти й відповісти точно, такі:

• Що? — Що сталось? • Хто? — З ким це сталося? Хто це зробив? Вік, зовнішність, посада, досвід і будь-які відповідні факти з біографії.

• Де? — Де це трапилось? • Коли? — Коли це трапилось? В який час, день, місяць? • Як? — Як це трапилось? Пояснення. • Чому? — Чому це трапилось? От іще кілька моментів, на які треба звернути увагу. В усіх випадках позбавтесь узагальнень і користуйтесь конкретикою Неконкретний текст нікому не потрібний. Розповідь, у якій ідеться про «офіційні установи» без назви, погана. Вживайте характерні слова, називайте імена, складайте списки і розкладайте все по поличках. Треба бути обережним, подаючи деталі в статті, та без них не обійтися. І не називайте будинок просто «високим». Який він високий? У метрах, будь-ласка, і наочний образ для порівняння.

198

УНІВЕРСАЛЬНИЙ ЖУРНАЛІСТ

Користуйтеся зрозумілими, а не розпливчастими кількісними характеристиками Автори часто вживають такі слова, як «справді», «значно» і «дуже», щоб передати розміри чи вагу. Але скільки це — «дуже»? Будьте точними, використовуйте відомі величини. Обережно з «до» і «понад» Один провідний американський випусковий редактор справедливо зауважив, як дратує звичка репортерів ухильно визначати цифри, як-от «соціальний працівник у середньому може розглядати щомісяця до 100 і більше випадків». За його словами, це може бути «до» (себто, будь-яке значення від 0 до 100) чи «більше» (себто, від 101 до безкінечності) — і до того ж, це тільки «може» бути так. Подібні речення не говорять буквально нічого. Його можна трохи покрутити («соціальний працівник нерідко розглядає 100 справ на місяць»), однак, можливо, 100 випадків на місяць для соціального робітника — надзвичайна рідкість. Єдине правильне рішення для репортера в цьому випадку — це піти й розпитати точніші дані. Не використовуйте невиразних прикметників У загальному вжитку є словосполучення, які передають лише невиразні думки. «Дорогі смаки», наприклад, говорить вам, що ці смаки недешеві, та це й усе. Що тут означає слово «дорогий»? Читачу потрібні конкретні приклади того, на що витрачаються гроші, бажано з назвами фірм і цінами. Аналогічно «швидкий автомобіль» — це «Порше», уживана поліцейська машина чи «Ферарі»? І «розкішний» — це який? Відповідь для різних людей звучить по-різному. Ви повинні говорити читачам так, щоб це звучало однаково для всіх. Це стосується й опису людей. «Вона висока й приваблива». Як це розуміти? Та якщо я напишу, що вона блондинка і шість футів заввишки (близько 1,83 м, перекл.), тоді нам обом зрозуміло, про що йдеться. «Вона розумна» не має сенсу, хіба тільки як загальне свідчення її розумового здоров’я. Та коли я скажу, що в неї науковий ступінь з політології, дещо починає прояснюватись.

Як писати для газети

199

Уникайте евфемізмів Це мова людей, які ховаються від дійсності. Вони говорять, наприклад, про когось, що він «пішов», коли мають на увазі смерть, секс вони називають «бути в близьких стосунках з». Віктор’янська Англія була багатим джерелом найабсурдніших евфемізмів: «нижня частина строю» замість спідньої білизни, «мужність» замість пеніса, «у первозданному вигляді» замість голий, «найменша кімната в домі» замість туалету, «у цікавому стані» замість вагітна. Навіть зараз люди вигадують слова і фрази на означення речей, з якими почуваються ніяково, як-от смерть, секс чи власні емоції. Журналісти не повинні вживати евфемізми, хіба що з іронією. Та це не означає, що треба проговорювати кожну найдрібнішу деталь сексуального насильства чи вбивства. Більшість газет спрямовані на широку читацьку авдиторію, яка об’єднує найрізноманітніших людей з різною чутливістю. Ви не повинні орієнтуватись ні на найвразливіших і манірних, ні на найхолоднокровніших. Описуючи жорстоку смерть у результаті злочину, на війні чи в автомобільній аварії, оцініть самі, наскільки образною можете бути ваша розповідь, щоб не шокувати читачів. Точність не повинна означати патологічну цікавість. Ідеться про те, щоб описувати речі з необхідними доречними подробицями, не втрачаючи почуття такту. Ви повинні мати підстави, щоб надавати деталі. У таких випадках, як авіакатастрофа, читачі здогадуються, що силою удару чи вибуху тіла порозривано й покалічено. Слід вимовляти лише те, що необхідно. В інших ситуаціях, коли йдеться про війну чи тероризм, треба донести до людей весь жах того, що відбувається. Ви зробите це ще ефективніше, послуговуючись стриманою, нейтральною мовою. Візьмемо за приклад Роберта Фіска, який працював у лондонській «Таймс». Ось як він описує сцени, побачені в таборі для палестинських біженців у Шатілі, куди він прибув у вересні 1982 року, щоб розслідувати повідомлення про масові вбивства палестинців:

200

УНІВЕРСАЛЬНИЙ ЖУРНАЛІСТ

«Не можна сказати, що те, що побачене нами в таборі наступного ранку о десятій, не піддавалось опису, хоча це, напевне, легше було б передати в художньому творі або холодною мовою медичного висновку. Але мушу розповісти деталі, бо — це ж Ліван — факти змінюватимуться в наступні тижні, бо міліції, армії та уряди звинувачують одне одного в скоєнні жахливих злочинів проти цивільних палестинців. У кінці провулка направо від нас, не далі, ніж за п’ятдесят ярдів від входу, лежала купа тіл. Їх було більше дюжини, молоді чоловіки, руки й ноги яких переплелися між собою у передсмертній агонії. Всі були застрелені в упор в ліву чи праву щоку так, що пуля відірвала шматок м’яса до вуха й увійшла в мозок. У деяких були чіткі багряні шрами на горлі з лівого боку. Одного було кастровано. Очі в них були розплющені, мухи тільки починали злітатись. Наймолодшому було, напевно, не більше дванадцяти — тринадцяти років. Піднявшись стежиною з іншого боку головної дороги серед каміння, ми знайшли тіла п’яти жінок і кількох дітей. Жінки були середнього віку, і їхні тіла простяглися на купі каміння. Одна лежала на спині, в подертому одязі, а з-під неї виглядала голова маленької дівчинки. В неї було коротке темне кучеряве волосся, очі дивилися прямо на нас, обличчя насуплене. Вона була мертва».

Далі ще одинадцять абзаців. Ні в них, ні в попередніх тринадцяти немає жодного слова коментарів чи емоцій. Можете бути певні, що Фіску не бракувало емоцій, та він знав, що тільки-но репортер дозволяє їм вплинути на письмо, ефект від статті — та її правдивість — утрачені. Секс Багато років газети в усьому світі користувались мовою черниці, коли треба було описати щось, хоча б віддалено пов’язане з сексом. Читачі мусили швидше здогадуватися, про що йде мова. Фрази на кшталт «відбулася близькість» і «непристойна пропозиція» мало того, що неточні, вони, до того ж, часто залишали в читачів

Як писати для газети

201

враження, ніби відбулося щось гірше, ніж насправді. Одним з найнадуживаніших слів було «займати»; якось воно з’явилось у британській газеті в такому заголовку: «Дівчинка дістала 65 ножових поранень, та залишилась незайманою». Однак відмова від такої сором’язливої лексики не дає право писати непристойності. Деталі треба давати для того, щоб пояснити, а не збуджувати. Виявляється також, що необхідність описувати події у прийнятний для широкого спектру читачів спосіб часто приводить до появи оригінальної асоціативної мови. Бен Гект, американський репортер у 1920-х роках, так закінчив статтю для чиказької «Дейлі Ньюс» про священика, який постійно кохався з дівчатами у підвалі своєї церкви, доки одного дня випадково не відкрив газовий вентиль і не помер під час статевого акту: «Зайнятий коханням, він не відчував інших запахів, крім пахощів Раю, і віддав дух, так і не відірвавшись від своєї парафіянки».

Відповідність Йдеться про те, що стиль, тон і темп історії мають відповідати її темі. Це аж ніяк не означає, що кожен предмет потребує особливого поводження, але деякі вимагають чутливішого поводження, ніж інші. Більшість очевидні. До теми життя і смерті, наприклад, завжди треба ставитись серйозно (хіба що у вас своя колонка і ви спеціалізуєтесь на поганому смаку). Нижче наведені кілька порад щодо більш однозначних ситуацій. Історії про дії та рух треба писати в реальному темпі Мова й композиція мають бути напруженими, дієслова — активними й точними, речення — скупими, а прикметники слід використовувати помірковано. Важко знайти кращу ілюстрацію до цього, ніж опис Сергієм Курнаковим того божевілля, що панувало в Санкт-Петербурзі у серпні 1914 року через кілька годин після того, як Німеччина оголосила Росії війну. Це зразок того, як треба писати, щоб опис читався в такому ж темпі, як розвивались події.

202

УНІВЕРСАЛЬНИЙ ЖУРНАЛІСТ

«Коли я дістався Ісаакієвської площі, там юрмився натовп. Було, напевно, близько дев’ятої, бо ще було доволі світло — розслаблювальні, дивовижні сутінки північних ночей. Велика сіра потвора німецької амбасади дивилася прямо на червоний граніт Ісаакієвського собору. Люди напирали звідусіль в очікуванні подій. Я дивився, як декілька надто заповзятих патріотів обмацували молодого флотського офіцера. В цей момент ритмічне гупання сокирою по металу змусило мене поглянути на дах амбасади, прикрашеної здоровенними фігурами вгодованих німецьких воїнів, які тримали запряжку дебелих коней. Флагшток був оздоблений бронзовим орлом з розгорнутими крилами. Кілька чоловіків заклопотано гупали сокирою по ногах тевтонців. Перші ж удари спричинили в натовпі шаленство: фігури героїв були пустотілими! «Вони порожні! Добре передвістя! Ще одна німецька брехня! Рубайте все вщент! Ні, коней залиште!» Сокири гупали дедалі швидше. Нарешті один з воїнів хитнувся, нахилився вперед і повалився на тротуар з висоти ста футів. Піднісся жахливий зойк і сполохав гайвороння з позолоченої бані Ісаакія. Дійшла черга до орла. Птаха зі свистом шубовснула вниз, а її понівечені рештки вмить потонули у водах Мойки. Та нищення символіки, вочевидь, виявилось замало. Швидко утворилася ватага й вибила бічні двері амбасади. Я бачив, як світло ліхтарів і смолоскипів рухалось усередині, піднімаючись на вищі поверхи. Розчинилось велике вікно, і вниз на натовп полетів величезний портрет кайзера. Того, що долетіло до бруківки, залишилось саме стільки, щоб розпалити хороше вогнище. Далі вилетів рояль з рожевого дерева, він бухнув, як бомба. Стогін розірваних струн ще кілька секунд бринів у повітрі та був заглушений; забагато людей намагалися перекричати свій страх перед майбутнім»*.

Жодного зайвого слова в цьому описі. Кожна деталь точно на своєму місці з мінімальною кількістю прикметників. Як усі найкращі тексти, його важко редагувати. Прим. перекл.: цей уривок перекладений з оригінального російського тексту С. Курнакова.

Як писати для газети

203

У випадку однозначних жахливих подій, опирайтесь спокусі дописати Спокуса перебільшити завжди особливо велика, коли маєш над звичайний матеріал. Нехай події самі справляють враження. І не намагайтесь додати драматизму, так чи інакше характеризуючи події. Не треба, наприклад, називати історію «сенсаційною», «приголомшливою» чи «моторошною». Розкажіть історію без подібних зауважень, і нехай читач оцінює. Коли йдеться про сильні почуття, краще применшити, ніж перебільшити Це не означає, що треба щось викинути, та слід уникати ефектних перебільшень. Зокрема, суворі важкі історії завжди краще працюють у викладенні стриманою мовою. Обережно з гумором У кіно, театрі й книгах не може бути табу на гумор. Смерть, секс, рак і голод не повинні становити винятки. Але жартувати на ці теми загалом і намагатися зробити посміховисько з горя конкретної людини на другий день у газеті — зовсім різні речі. Весело розповідати про каліцтво, горе чи смуток — не дуже вдала ідея. Це жорстоко і, до того ж, безглуздо. Якщо в історії є по-справжньому комічний елемент (хоча й суперечливої природи), люди побачать його й посміхнуться в будь-якому разі, особливо, якщо розповідь викладена щиро. Більшість журналістів погодяться, що писати з гумором дуже важко. Проблема в тому, що це не утримує їх від спроб. Справді, в газетах така кількість невдалих замірів на гумор, що замовчування у підручниках з журналістики цього питання межує зі злочинною недбалістю. Просто два слова «подумай двічі» дуже стали б у нагоді. Ще важливіше було б відкрити їм одну з головних істин про гумор, це принаймні могло б ще на етапі написання зупинити багатьох від вимучених скрипучих намагань пожартувати, які пот-

204

УНІВЕРСАЛЬНИЙ ЖУРНАЛІСТ

рапляють до друку. Ця істина в тому, що писати смішно — божий дар, якого чимало з нас не дістали. Писати смішно — це ніби чисто співати. Якщо ви можете це робити, вас не потрібно вчити; коли ж не можете — скільки не вчись, не допоможе. А фальшиві жарти, як і спів, нестерпні на слух і важкі для виконання. Або повинні бути. Втім, якщо у вас є здібності, це робиться порівняно легко. Тоді ваше вухо мимоволі розпізнає ритм, у якому треба писати смішне, і слова, саме звучання яких уже майже гумор. Вам не треба розповідати, що жарти звучать смішніше, коли розповідаєш їх безпристрасно замість подавати сигнали, де сміятись, як роблять у ситуативних комедіях. Ваше око побачить комічні можливості там, де всі інші бачать лише те, що лежить на поверхні, а у вашій голові завжди будуть напоготові маленькі літературні, соціальні та історичні нагоди, з яких роблять жарт. Якщо у вас є доречна хороша гумористична ідея для статті, реалізуйте її. Вона має бути викладена стисло, бути несподіваною для читачів (от чому каламбури не смішні) і в кінці речення має бути сіль. Обов’язково в самому кінці, а не в передостанній фразі. Насамкінець, якщо ви пишете статтю в гумористичному стилі чи з гумористичним підтекстом, він повинен бути достатньо сильним, щоб протриматись до кінця розповіді. Завжди найкраще, щоб гумор природно походив із подій та властивих темі статті нісенітниць, ніж був нав’язаним вами зовні «жартом». Ось, наприклад, вступ, написаний репортером «Вол Стріт Джорнл» Тоні Горвіцом. Одразу після закінчення війни у Перській затоці він написав статтю про Кувейт, через вторгнення в який Іраку й розпочався конфлікт. Це багата на нафту напівфеодальна держава, на чолі якої стоїть казково заможна королівська сім’я. Ось, що написав Горвіц: «Емір Кувейту, Джабер аль Сабах, повернувся вчора додому, через 15 днів після звільнення його країни, і на десять днів пізніше своїх меблів». Мораль цього розділу в тому, що маючи хоч якісь сумніви щодо жарту чи нібито смішної фрази, облиште їх. Якщо у вас немає

Як писати для газети

205

сумнівів, тоді уявіть себе на сцені перед авдиторією з 500 читачів, яким ви розповідаєте цей жарт. Якщо й після цього ви думаєте, що це смішно, тоді вперед. І пам’ятайте, що додавання знаку оклику в кінці речення не робить його смішним! Тільки непрофесійним!

Ефективність У минулому столітті та ще й у цьому* в Британії та США журналістам платили за кількість рядків. Цей спосіб оплати породив покоління журналістів, здатних писати дивовижно багато ні про що і майже безмежно — про дрібниці. Це, своєю чергою, створило роздутий стиль писання, основними характеристиками якого є здатність майстрів цього стилю свідомо ніколи не писати одне слово там, де можна використати чотири чи п’ять. У результаті їхня надмірна пишномовність (футбольний м’яч, наприклад, називали «невловимим шкіряним сфероїдом») слугувала тривалим, хоч і мимовільним, джерелом британського гумору. Це було настільки очевидно неефективно, що навіть, як жанр, захопливо. На щастя, журналістський стиль (і в більшості випадків, система оплати) дещо змінився. Оплата за кількість слів давно визнана способом підкупу людей, щоб вони писали погано. Втім, доволі ще залишилось духовних нащадків того покоління, тож варто присвятити кілька рядків ефективності письма. Примушуйте кожну фразу й кожне речення важко працювати Вони або повинні передавати нову інформацію, а як ні — допомагати просувати розповідь уперед. Якщо котрась з частин історії не виконує таких функцій — викиньте її.

Прим. перекл.: з огляду на рік написання цієї книги, автор, вочевидь, говорить про відповідно XIX і XX століття.

206

УНІВЕРСАЛЬНИЙ ЖУРНАЛІСТ

Уникайте марнослівних конструкцій У кожній мові є фрази, які використовуються, щоб дати промовцю час сформулювати наступну думку. З англійської мови можна навести такі приклади: «It is а well-known fact that…» (Добре відомо, що); «Indeed, there is no doubting the fact that…» (Справді, немає сумнівів у тому, що); «We can also observe that» (Можна також помітити, що). Уникайте їх, а також неквапливих конструкцій, які уповільнюють розповідь. Журналістика, особливо новинна, мусить тримати темп. Вона його втрачає, якщо, наприклад, попередні речення сформулювати так: «Одна з головних вимог до більшості журналістських жанрів — спецвипусків, спортивної журналістики, світських новин і, особливо, новинних репортажів — це те, що розповідь у них повинна розгортатися з урахуванням такої характеристики, як темп». Пишіть без зазирання у нотатки Ви писатимете швидше й ефективніше, якщо не зазиратимете у свої нотатки що п’ять секунд. Не слід навіть починати писати, доки історія не вималювалась чітко у вас у голові, а якщо ви пишете, не зазираючи в записи, то розповідатимете найголовніше. Деталі, написання імен і цифри можна звірити з записником пізніше. Майже напевне, після цього ви додасте один чи два елементи, та головний текст значно ефективніше писати з голови, ніж копіюючи великі порції нотаток. Вистежуйте і безжально викидайте всі очевидні й безглузді зауваження Навіть найдосвідченіші автори часом пишуть цілком нікчемні очевидності. Часто вони слугують зв’язком між абзацами, над яким ви безуспішно б’єтесь, і втративши надію зліпити якось дві частини історії, пишете очевидну дурницю. Не далі, як минулого тижня, я вичистив з однієї історії фразу: «Звісно, життя балерини — це не самі оплески…» Звісно, а хто ж думав, що самі оплески? Нерідко виявляється, що ці зв’язки вам були взагалі не потрібні. Більшість читачів здатні зрозуміти незначну зміну напрямку, якщо вона починається з нового абзацу.

Як писати для газети

207

Користуйтесь активним, а не пасивним станом Люди й предмети безпосередньо роблять щось і говорять, тож завжди краще писати це прямо. Так, наприклад: «Аеропорт Гітроу відкриє 2003 року нову злітну смугу», а не «Ухвалено рішення, що 2003 року в міжнародному аеропорту Гітроу відкриють нову злітну смугу». Деякі дієслова, як-от приходити (надходити), залишати чи давати, часто слугують для творення пасивного стану, наприклад: «Від Єльцина надійшла вимога…» (краще сказати «Єльцин вимагає…»), «Землетрус залишив по собі 3000 мертвих…» («Внаслідок землетрусу загинули…») і «Рух дав поштовх до…» («Рух підштовхнув до…»). Активний стан не тільки ефективніший, він також, як свідчить назва, активніший. Користуйтесь позначками й маркованими списками для переліку пунктів Часом у газеті цього забагато, але дуже корисно мати повний перелік усіх важливих моментів. Замість того, щоб у кількох довгих абзацах описувати наслідки, скажімо, скорочення державних витрат на транспорт, перелічіть їх у списку, як робите для себе, збираючись по покупки. Але уникайте ситуацій, коли, склавши перелік, вам доводиться називати більшість пунктів знову, щоб додати нові деталі. Вставляйте деталі в перелік. Уникайте непотрібних означень Хоча б на мить замислившись над словосполученнями на кшталт «серйозна небезпека», «непідтверджені чутки» та «надміру занепокоєний», ви зрозумієте їхнє цілковите безглуздя. Справді, хіба може бути небезпека «несерйозною»? А підтверджені чутки — це вже не чутки, а факт, до того ж, з конкретного джерела. Такі автоматичні утворення слід скорочувати до одного (другого) слова, як і всі інші безцільні означення на кшталт «швидше унікальний». Він або єдиний у своєму роді, або ні, в останньому випадку — він уже не унікальний, хоч швидше, хоч радше, хоч якось іще.

208

УНІВЕРСАЛЬНИЙ ЖУРНАЛІСТ

Уникайте тавтологій Це подвійне вживання слів, які говорять одне й те саме. Наприклад: «Це необхідна передумова». У цьому випадку (і в багатьох інших, які можна було б навести) достатньо лише одного з двох слів, виділених курсивом. Не вживайте цитат, які повторюють уже сказане в непрямій мові Це поширена й марнотратна звичка, як-от «Міністерство заперечує. Речник сказав: «Ми не згодні з цими звинуваченнями». Пишіть або перше, або друге, краще, перше. Вивчіть слова, які можна використовувати замість довгих фраз «Тема, яку я висвітлюю», наприклад, рівнозначна одному маленькому слову: «це». Насамкінець корисна вправа — переглянути з червоною ручкою в руках кілька з ваших недавніх публікацій і скоротити кількість використаних слів, не викидаючи жодного важливого факту. Вас здивує власне багатослів’я. Ось чому кожному автору дуже корисно якийсь час попрацювати випусковим редактором. Ніщо, крім потреби вкласти всю історію у 250 слів, не навчить вас ефективному письму.

Перегляд Автор має бути своїм найжорстокішим критиком. Дуже важливо перечитати те, що ви написали, вишукуючи вади, і переробити те, що вас не задовольняє. На той час, коли стаття потрапляє на очі комусь іншому, зазвичай, уже надто пізно — для виправлень чи для репутації. Деякі автори віддають перевагу перегляду, часом глибокому, цілої історії, інші перевіряють мірою написання. Метод не має значення, важливо, щоб перегляд був повний, а не поверховий пошук випадкових похибок.

Як писати для газети

209

Джордж Орвел, автор таких творів, як «Колгосп тварин» і «1984», відомий ясністю письма, вважав, що є чотири запитання, які кожен письмовець повинен поставити до речення. Це видається трудомістким, але таке опитування невдовзі стає автоматичним і підсвідомим. Питання такі:

• Що я намагаюся сказати? • Які слова це передають? • Який образ чи ідіома можуть це прояснити? • Чи достатньо свіжий цей образ, щоб справити враження? • Потім подумав і додав іще два: • Чи не можна сказати це простіше? • Чи не написав я, бува, чогось відразливого, чого можна було уникнути? Ті, хто постійно пише, швидко навчаться ставити собі ці запитання так само несвідомо, як ми рухаємо очима зліва направо, читаючи. Втім, я порадив би ще кілька запитань і до рукопису статті:

• Чи немає обірваних ліній, чи все, як слід, пояснено? • Чи легко вона читається? Якщо ні, не піддавайтеся спокусі вкрапити кілька яскравих фраз, як цукерник, що вкидає ще більше родзинок у кекс. І якщо текст звучить недолуго, щоб виправити його, може знадобитись більше, ніж кілька невеличких латок. Зміни в пунктуації, зокрема, — це не спосіб нашвидкуруч вдихнути життя у мертві речення. Переписуйте й перебудовуйте, доки не будете задоволені. А тоді скоротіть. Чи є слова, фрази або речення, які уповільнюють темп статті? Мені рідко доводилось читати статтю, яку не можна було б поліпшити скороченням. Це ніби підтягування гайок і болтів у меблях. Якщо не підкрутити, мебля буде хиткою й нестійкою. Особливо остерігайтесь того, що звучить красиво, коли пишеться. Як сказав якось Семюел Джонсон: «Перечитайте свій твір і, якщо натрапите на, як вам здається, особливо вдалий пасаж, викресліть його». Такі речі часто працюють зовсім не так добре, як спочатку здається.

210

УНІВЕРСАЛЬНИЙ ЖУРНАЛІСТ

Радощі писання Необхідність написати щось зрозуміле й цікаве, що люди захочуть читати, може часом гнітюче діяти на недосвідченого журналіста. Старші автори також не застраховані від мінорних настроїв, і коли слухаєш їхні скарги, про труднощі складання текстів, можна подумати, що нормальна людина може взятися до писання лише під дулом пістолета. Великий американський спортивний журналіст Ред Сміт, наприклад, якось сказав: «У писанні нема нічого складного, ви просто сидите за машинкою і ріжете собі вени». На що інший американець, Ґор Відаль, напевне, дав остаточну відповідь, написавши: «Коли я чую про ступор у письменників, то в одного, то в іншого! Та годі! Припиніть писати, заради Бога. Є багато інших». Звісно, часом це справжнє задоволення. Звісно, трапляються історії, які здаються безладною нікчемною купою, щоб надати форму якій вам доводиться витратити багато годин і пролити сім потів, і трапляються хвилини справжньої паніки, коли наближається кінцевий термін, а готова тільки половина статті й ви погано уявляєте другу частину. Але задоволення від того, що ви збагнули щось і насадили на слова, на ваші слова, безмежне. Як і страх починати нову статтю з набором розрізненої інформації і знаходити в ній малюнок і нові ідеї, коли пишеш. Вам доведеться написати і відкласти чи спалити багато матеріалу, перш ніж ви почуватиметеся зручно в цьому засобі спілкування. Ви можете починати просто зараз. Бо я вірю, що кількість, зрештою, перейде в якість. Рей Бредбері

14. Вступ У першому абзаці завжди хапайте читача за горло, в другому здавіть пальці так, щоб аж дух перехопило, тоді затисніть у кутку і не відпускайте до останньої крапки. Пол О’Ніл, американський письменник Вступний абзац — найважливіший в усій статті. Він може спонукати читача прочитати її до кінця або й навпаки — відвернути й змусити шукати іншої. І він не забариться це зробити. Газети часто швидко споживаються людьми, яким бракує на це часу, і в місцях та за обставин, не призначених для спокійних роздумів — у поїздах, у машинах на червоне світло, в офісах, на вулицях тощо. І якщо перший абзац не захопив їхню увагу, є велика ймовірність, що другий вони вже ніколи не прочитають. Такий розвиток не завжди зумовлений якістю вступу. Інші фактори також відіграють свою роль: хороший заголовок часом надихає людей читати далі після вступу, а сильна зацікавленість предметом обговорення може змусити їх подужати статтю, якщо історія захоплює. На читачів також впливає розмір газети (звісно, в газеті з 96 сторінок є більше можливостей відшукати публікацію до смаку, ніж у дванадцятисторінковій). Як журналіст, ви не можете вплинути на ці чинники чи передбачити їх. (І не кажіть, що вам відомий розмір газети. Звісно, відомий, але ж читач може купувати ще кілька інших). Єдиний спосіб, яким ви можете змусити людину, прочитавши вступ, продовжити читання, це зробити його хорошим.

212

УНІВЕРСАЛЬНИЙ ЖУРНАЛІСТ

Як написати влучний вступ Хоч би який вступ ви писали, до хоч якого типу історії, є кілька загальних моментів, які треба пам’ятати: Вступ має бути прямим, необтяженим і недвозначним Коли людина читає вступ, її повинно хвилювати тільки одне запитання: «Чи хочу я читати цю історію?» Відповідь на нього, ймовірно, буде негативною, якщо ви завантажите її додатковими запитання через неоднозначність і складність. Дуже важливо також позбавитись будь-якого зайвого сум’яття, зокрема, через зайві подробиці, точні назви посад чи повноважень, які можуть почекати до другого абзацу або й довше. Вступ має бути самодостатнім Крім певних різновидів спеціальних репортажів, зміст вступу не повинен залежати від наступного тексту, він мусить лише пояснити його й представити. У вступі також не повинно бути жодних нероз’яснених фактів, людей, подій, організацій чи місць, крім цілковито необхідних. Ніколи не починайте історію з підрядного речення Наприклад, «Попри збільшення кількості вбивств…» або «Хоча кількість убивств більшає мало не щодня…». Це млявий підхід, він відтягує суть і викликає в читача запитання. Підрядні речення на початку справляють такий ефект на будь-яке речення, тому їх слід використовувати помірковано навіть всередині тексту. Ніколи не починайте історію з записаних цифрами чисел Записуйте їх за допомогою числівників або ж, якщо це задовге число, знайдіть інший початок для статті. Тільки не пхайте слова на кшталт «близько», як-от «близько 47 людей загинуло вчора в…». Точна інформація в такому поданні звучить як помилкове припущення.

Вступ

213

Ніколи не починайте історію з формальних назв офіційних установ Довге бюрократичне найменування — поганий початок для статті, хіба що ви маєте для цього особливі підстави, зокрема, іронію. Якщо ви почнете так: «Департамент контролю за забрудненнями Міністерства сільського й рибного господарства вчора заявив…», читачі кинуть читати раніше, ніж матимуть шанс довідатись, що вся риба, виловлена у певній річці, заражена і її не можна їсти. Почніть натомість або зі скороченого варіанту назви, як-от «урядові експерти з забруднень», або, ще краще, спочатку розкажіть людям, що сталось, а джерело назвіть пізніше. Лише зрідка варто починати з цитат Цитування на початку інтригує читачів, бо доки ви не скажете, вони не знають, хто це говорить. Є кілька окремих випадків, коли цитата слугує хорошим початком, але в цих випадках слід одразу ж називати автора слів. Уникайте безособових вступів Найчастіше поганий вступ починається приблизно так: «Вчора ввечері виплило, що…». Негайно виникає питання: як виплило? Звідки? Крім того, «виплило» — недолуге слово на означення того, що було оголошено, викрито, сказано чи надруковано. Єдина історія, в якій був би виправданий такий початок, це розповідь про те, що Лохнеське чудовисько раптом з’явилось на поверхні. Не надто переймайтесь довжиною вступу Деякі газети мають правила щодо максимальної довжини вступу. В такому разі вам лишається тільки підкоритись. Якщо ж це не так, не треба надто непокоїтись через те, що довжина вступу виходить за межі якихось мітичних «лімітів». Мені не доводилось одержувати лист від читача з наріканнями на довжину вступу. Доки він утримує увагу читачів, він виконує своє призначення.

214

УНІВЕРСАЛЬНИЙ ЖУРНАЛІСТ

Зазвичай, коли про вступ пишуть у підручниках, автор перелічує різні типи газетних публікацій (новини, розповіді про людей тощо) і визначає, який вступ слід робити в кожному з випадків. Це непотрібно, безглуздо й неправильно. Так створюється враження, що писання — це справа техніки, журналісту варто лише мати скриню з інструментами й прийомами, з якої він добиратиме знаряддя залежно від обставин. «Ага, це розважальна історія, тут підійде підхід уповільненого вступу…» Результатом є така хвороба, як писання за формулою. Значно краще викласти різні підходи до написання вступу, і нехай автор сам вибирає, як скористатися ними.

Власне новинний підхід Раніше газети представляли новинні повідомлення за допомогою багаторядкових заголовків і підзаголовків. Вони подавали всі головні аспекти історії й часом містили стільки ж слів, скільки сьогоднішній заголовок з першим абзацом разом. Погляньмо, наприклад, на заголовок у газеті «Філадельфія Інкваєрер» (Philadelphia Inquirer) у понеділок 17 квітня 1865 року, який сповіщав про вбивство президента Лінкольна напередодні в п’ятницю: Велика трагедія! Нація оплакує свого славетного Президента! Радість поступилася місцем жалобі! Великий мученик свободи! Убивство Президента Усі подробиці вбивства Свідчення поважного очевидця Останні хвилини життя пана Лінкольна Спочив звитяжний патріот Ниций убивця втік

Вступ

215

Пан Сьюард живий Його стан обнадійливий Інавґурація Президента Ендрю Джонсона! Його інавґураційне звернення Погляди нового Президента Він залишає старий кабінет! Урядовий бюлетень від державного секретаря Стентона Наші спеціальні повідомлення! Не дивно, що після всього цього не було потреби писати те, що ми зараз назвали б новинним вступом. Наведені заголовки містять 80 слів (англійською, перекл.), значно більше, ніж було б у заголовку й двох перших абзацах сьогоднішнього газетного повідомлення. Майже сто років потому, у післяполуденний час 23 листопада 1963 року вбили президента Кенеді. На другий день газета «Далас Морнінг Ньюс» (Dallas Morning News) вийшла з такими заголовками та вступом: Кеннеді вбитий на вулиці Даласа Джонсон — Президент У вбивстві обвинуватили прибічника комунізму У п’ятницю на вулиці Даласа снайпер поцілив і вбив Президента Джона Ф. Кенеді. Близько півночі звинувачення у вбивстві висунули проти 24-річного комуністичного прибічника, який раніше намагався дістати притулок у Росії. У заголовках та вступі — 48 слів, лише трохи більше половини самих заголовків з історії про вбивство Лінкольна. Якщо залишити поза увагою упереджену характеристику «прибічник комунізму», цей вступ за формою й призначенням подібний до тих, які сьогодні

216

УНІВЕРСАЛЬНИЙ ЖУРНАЛІСТ

передують усім новинним повідомленнями в Америці, Британії та у більшій частині решти світу. Хронологічні чи неквапливі вступи до новинних історій почали зникати на початку цього століття (XX-го, перекл.). Шрифт заголовків побільшав, а слів у них значно поменшало, відповідно вступ тепер мусив виконувати ту функцію, яку раніше робили всі ці заголовки. Історії скорочувалися з поширенням масової писемності, тож стиль їх мусив ставати стислішим, а газети значно погрубшали, що загострило боротьбу між ними за увагу читачів. Усі ці обставини газетної індустрії прискорили еволюцію новинного вступу. Зовнішні фактори також зробили свій внесок. Невідступна реклама з її гострою, чіпкою мовою і простими посилами мала надзвичайний вплив на популярну культуру в усьому світі. А соціальні зміни, як-от масове придбання автомобілів, радіо, телебачення та загальне зростання добробуту, означали, що люди мають менше часу на читання газет. Читачі потребували прямоти й дістали її. От і все про теорію новинних вступів. Тепер до практики. Ми говоримо зараз про повідомлення свіжих новин. Історії про події кількаденної давнини можуть потребувати іншого підходу і, безумовно, потребуватимуть, якщо про них тим часом уже сповістили телебачення чи радіо. Мета всіх вступів — захопити увагу читачів і зацікавити їх настільки, щоб вони захотіли продовжувати читати. Стосовно до новинних вступів це означає, що більшість вартих уваги новинних аспектів історії повинні бути згадані саме тут, на початку. Це особливо важливо, якщо стилю заголовків у вашій газеті властива загадковість, і в них не знайдеш подробиць про саму статтю. Тим більше причин якнайшвидше перейти до основного. З гучними чи очевидними історіями це, зазвичай, неважко. Якщо внаслідок авіакатастрофи загинули 345 людей, зміст новинного вступу не викликає особливих сумнівів: «Щонайменше 345 людей загинули минулої ночі, коли «Боїнґ 747» авіакомпанії «Глобал Ейрлайнз» упав на житловий квартал у передмісті столиці». Втім, багато історій не такі прямолінійні, як ця. Вони мають кілька аспектів, і всіх

Вступ

217

їх не можна вмістити у вступі, хіба що безнадійно його перевантаживши. Вам доводиться вирішувати, які з них найважливіші. Звучить нібито просто, та це не так. Дуже досвідчені журналісти витратили дуже багато годин, пишучи, викидаючи й переписуючи вступи. І питання про те, в якому ракурсі подати вступ — напевне, та частина журналістської роботи, яка спричиняє більше суперечок у новинних відділах усього світу, ніж будь-що інше. Бо тут аж ніяк не може бути просто правильної чи неправильної думки, лише різні. Тож якщо ви розриваєтесь між двома (чи трьома) концепціями вступу до статті, чи може хтось допомогти? На щастя, так. Це порада, яку багато років тому дав мені Пітер Коріґан, і я вважаю її найкориснішою з усіх, які я будь-коли діставав. Вона зветься «Притча про друга на пагорбі» і звучить так: «Уяви, що тримаючи всю історію в голові, ти гуляєш за містом. Раптом, на вершині пагорба ти помічаєш друга, який, як тобі відомо, був би в захваті дізнатися про цю історію. Ти біжиш до нього, вище й вище, а коли нарешті дістаєшся, в тебе забиває дух і дихання вистачає тільки на одне речення. Що ти випалиш? Оце і є твій вступ».

Є варіації на цю тему, зокрема, уявіть, що надсилаєте історію телеграмою власним коштом, а вартість кожного слова –10 фунтів. Визначте собі дуже жорсткі обмеження щодо кількості слів у телеграмі: шість або навіть чотири. Це змусить вас шукати в історії ключове слово чи слова. А далі ви зможете будувати довкола цього розповідь. Джефрі Мюрей, досвідчений кореспондент «Ройтерз», розповідає приповідку, яка чудово це ілюструє. Йдеться про кореспондента «Ройтерз» в Індії, який висвітлював замах на Махатму Ґанді 1947 року. Ця байка суперечить офіційній версії інформаційного агентства, та це не применшує її терапевтичної цінності для розгубленого автора вступів. Кореспондент «Ройтерз» був на молитовному зібранні, яке відвідав індійський лідер, коли нападник раптом вискочив напе-

218

УНІВЕРСАЛЬНИЙ ЖУРНАЛІСТ

ред і вистрелив у нього. Ґанді був смертельно поранений, та помер не відразу. Репортер побіг по дорозі до найближчого поштового відділення, щоб послати телеграму в Лондон, але виявилось, що грошей у нього тільки на чотири слова. Які слова вибрати? «Махатму Ґанді тут застрелили»? Але ж ви, напевно, припускаєте, що в офісі знають повне ім’я лідера і де ви знаходитесь, тож «Махатма» і «тут» зайві. Він передав ось що: «Ґанді підстрелили боїмося найгіршого», повідомивши так про замах на вбивство, про жертву, спосіб і можливий кінець — усе чотирма словами. Він також попередив редакцію, що слід підготувати для розсилання некролог — нагальна річ для агентства і всіх його клієнтів. (Втім обережно: стислість може бути двозначною. У вересні 1901 року в офіс агентства «Ройтерз» у Лондоні надійшло з НьюЙорка таке повідомлення: «McKinley shot Buffalo» (Мак-Кінлі застрелив буйвола). Молодий заступник редактора знехтував ним зі словами: «Ці янкі! Вони думають, що нас цікавлять мисливські здобутки їхнього президента». Історію врятував черговий редактор, який збагнув, що йдеться не про тварину (Buffalo), а про назву міста — Буффало в штаті Нью-Йорк («Мак-Кінлі застрелений в Буффало»). Так агентство першим сповістило світ про убивство президента США).

Інші підходи У більшості випадків, коли ви висвітлюєте новину, що становить загальний інтерес, і повідомляєте про неї вперше, найкращий ви бір — це жорсткий новинний вступ. Втім, є, звісно, багато інших способів почати історію, і деякі з них за відповідної ситуації можна застосувати й до інформаційних повідомлень. У тематичних нарисах зачин, зазвичай, набуває значно довільнішої форми, і тут зокрема єдиним критерієм оцінки є оригінальність і винахідливість. Це чинно також і для вступів до аналітичних статей, репортажів про цікаві події, коментарів і портретних нарисів. Кожен автор мусить вивчати вступи все життя, розглядаючи будь-яку підручну газету чи журнал, як навчальний текст. Почав-

Вступ

219

ши досліджувати вступи, ви незабаром відкриєте, що чотири чи п’ять головних типів, які ви раніше виділяли, безмежно примножаться. Нижче наведені кілька головних видів, що трапляються в інформаційних повідомленнях і тематичних репортажах. Деякі з них порушують проблеми, які детальніше розглядаються в розділі про композицію, такі вступи часто складаються не з одного, а з кількох абзаців. Розповідь Це вступ, який вводить історію за хронологією. Він, зазвичай, використовується в спеціальних репортажах, але іноді трапляється і в інформаційних повідомленнях, коли питання, як це сталося, часом важливіше чи цікавіше за те, що сталося. Уживання, а згодом — зловживання хронологічним початком у новинних репортажах у лондонській газеті «Санді Таймс», поклало початок школі написання вступів, над якою сьогодні багато кепкують. Наприклад: «О 12.47 двоє чоловіків в однакових синіх костюмах, кожен з дипломатом «Самсоніт» у руці вийшли з рурітанської амбасади через чорний хід. Вони зупинили таксі, попросили водія відвезти їх на вокзал Вікторія і влаштувались позаду на оббитих чорною шкірою сидіннях. За 25 хвилин, які знадобились водієві, щоб здолати обідні столичні затори, жоден з них ні на секунду не відпустив свого непримітного на вигляд дипломата. На вокзалі Вікторія вищий з пасажирів витяг новеньку п’ятифунтову купюру й розрахувався з водієм — 47-річним Гарі Вінґфілдом, батьком трьох дітей. Той і уявити не міг, куди вони, зрештою, прямують…»

У такому ж стилі це може тривати ще кілька абзаців. Такий романістичний підхід може бути корисним, але за однієї умови: мордувати читача в такий спосіб можна лише за умови, що в кінцевому пункті ви запропонуєте йому щось справді сильне. Якщо у наведеному вище прикладі вони продавали державні таємниці або збира-

220

УНІВЕРСАЛЬНИЙ ЖУРНАЛІСТ

лись підірвати амбасаду ворожої країни, тоді нехай. Та все значно гірше, якщо вони взяли відгул на півдня і просто прямували додому, щоб провести вечір, перебираючи улюблену колекцію марок. Приповідка Йдеться про вступ, у якому розповідається завершена приповідка, щоб проілюструвати певний аспект теми. Це часто використовується в довгих новинних репортажах, щоб познайомити з головними дійовими особами, показати їхні взаємини або висвітлити невідомий епізод в історії, послідовність подій якої добре відома. Найголовніше тут, щоб приповідка була цікавою і влучною. Затяжний стрибок Це вступ із кількох, іноді багатьох абзаців, у яких суть історії відкладається на кінець як ключова фраза в анекдоті. Такі вступи часто використовують у легких новинних історіях і розважальних статтях, де в кількох абзацах викладаються звичайні щоденні події, а далі видається сіль історії в абзаці, що незмінно починається словами: «А тепер…» або «І тоді…». Певною мірою театралізований і надуживаний, він часто продукує банальності на кшталт «і не знали вони…», як у такому тексті: «Погода була ясна, вино добре, а їжа чудова. І не знали вони, пристібаючи перед посадкою паски безпеки, що через дві хвилини літак загориться, за кілька секунд впаде на землю і тільки двоє з них виживуть». Одним реченням Це протилежність викладеному вище. У такому вступі всю історію вміщують в одне речення. Економічно, асоціативно й потужно, якщо доречно, але катастрофічно, якщо ні. Для цього потрібен досвід, справжній талант і влучність суджень. Найбільше підходить у важливій, але не зовсім несподіваній історії, яку висвітлюватимуть майже всі новинні ЗМІ. Ідеальною з цього погляду була історія про

Вступ

221

смерть Гітлера в травні 1945 року. Уявіть, що її доручили вам. Що могли б ви написати про це (після повідомлень по радіо), щоб воно не звучало надто очевидно й нецікаво? Це важко. Але британська «Ньюс Кронікл» (News Chronicle) почала свою статтю з рішучої заяви: «Найненависніша в світі людина мертва». З цим можна порівняти хіба що вступ, написаний Джеком Лондоном, автором «Білого ікла», для «Кольєрз Віклі» (Collier’s Weekly) у квітні 1906 року. Йому треба було написати про землетрус і наступну пожежу, які зруйнували більшість будівель у Сан-Франциско і залишили без домівки 225000 людей. Джек Лондон розпочав свій репортаж абзацом лише з чотирьох слів: «Сан-Франциско більше немає». Вступ-резюме Він робить огляд території, на яку автор запрошує читача, і найкраще підходить для виокремлення головних елементів зі складної плетениці подій. Наприклад, розповідь про дуже заплутане шахрайство з тоталізатором на кінних перегонах могла б починатися так: «Гральний синдикат намагався вчора ошукати британських букмекерів на 400000 фунтів». Але краще так: «Джо Мартін був гравцем, який так прагнув зірвати куш на конях, що вигадав іподром, влаштував на ньому «перегони», переконав друзів поставити на результати фіктивних забігів і був лише за крок від того, щоб втекти з усіма грошима». Цей тип вступу використовується ще й тоді, коли принадність історії полягає не в одному головному пункті, а в низці подій. Попри всю його користь, небезпека зі вступом-резюме полягає в тому, що коли йому бракує повноти, він лише відкладає проблему знаходження головного аспекту до другого абзацу. Напевне, найкращий спосіб уникнути цього — уявити собі вступ чимось на кшталт рекламного ролика до фільму, в якому треба підкреслити його найяскравіші моменти. Це особливо цінно для історій, які охоплюють широке коло тем чи людей, або для біографічних нарисів. Наприклад: «Фарук — не просто король Єгипту. Він ще й зухвалий водій, рекетир, бабій, ненажера, кишеньковий злодій, і наразі роздобрілий плейбой у вигнанні. Фактично, це король, який так і не став дорослим».

222

УНІВЕРСАЛЬНИЙ ЖУРНАЛІСТ

Вступ — екзотична заява Це такий початок, в якому автор кидає читачам чудернацьку чи приголомшливу заяву, сподіваючись у такий спосіб звабити їх до подальшого читання. Один воєнний репортер розпочав розповідь про те, що у німців відбили важливий виноробний район, заявою: «Сьогодні вранці я голився марочним червоним вином…». Вступ-зіткнення Це коли ви берете два шматки інформації з історії, найімовірніше — початок і кінець, і зіштовхуєте їх. Умисна невідповідність часто відіграє ключову роль. Ось, наприклад, як один американський автор починає те, що могло бути банальним дорожнім трапунком: «Вмочуючи ноги в бензин, Білі Рей Сміт запалив цигарку. Можливо, він виживе». Вступ — підготовка сцени У таких вступах автор словами зображує місце події — якесь особливе або дуже важливе для розуміння теми. Найчастіше їх використовують у довгих неквапних нарисах чи в емоційних репортажах. Такий вступ мусить бути добре написаний і має невдовзі дістати підтвердження своєї важливості. Дуже добре, коли в ньому є якась цікавинка на кшталт: «Годинник пробив тринадцять разів». От наприклад: «Уявіть собі сцену. Зима, у неопалюваній квартирі сидить старий, вдягнений лише у тонкий халат. Він нахилився над столом і роздивляється щось під мікроскопом. Коло його ліктя горить маленька свічечка. Раптом він відкидається назад, посміхається, виймає з кишені п’ятидоларову банкноту, запалює її в полум’ї свічки й підпалює купюрою маленьку сигару».

Ви приречені читати далі, щоб дізнатись, що це він розглядає, чому сидить без тепла й теплого одягу і навіщо розкурює сигари від доларових купюр. Далі в історії розповідається, що це фаль-

Вступ

223

шивомонетник у скруті. Хитрість у тому, щоб примусити читача знемагати від бажання дізнатись, що відбудеться далі, як у Ентоні Павела у вступі до роману «Земні сили»: «По обіді у свій вісімдесят перший день народження я був у ліжку зі своїм катамітом*, коли Алі оголосив, що до мене прийшов архієпископ».

Вступ-запитання Це небезпечний початок, бо читачі можуть одразу ж відповісти й далі не читати. Тож краще не ставте їм прямі, легкі запитання. Не треба й запитань з несподіваною відповіддю, бо це безпомилковий показник, що інформацію, вміщену у відповідь, краще було повідомити у вступі. Їх часто (і нерозважливо) використовують у звичайних побутових нарисах, як-от «Скільки разів ви мили сьогодні руки?», але краще, щоб запитання мало комплексну відповідь (відповіді) і щоб не кожен читач міг знайти її. І приберігайте повну відповідь на кінець статті. Навіть за цих умов вдаватись до таких вступів треба дуже обережно. Їх використання в інформаційних повідомленнях було б абсурдним, адже призначення останніх — давати відповіді, а не ставити запитання. Жартівливий вступ Це найпоширеніший вступ, хоча, як говорилось у попередньому розділі, спроб пожартувати значно більше, ніж вдалих жартів. І все ж, це дуже ефективний початок, якщо вдалий, бо читачі відчувають, що автор дотепний і завжди продовжуватимуть читання, сподіваючись на нові жарти. Жартівливий вступ може складатися з одного рядка, як ось цей, з американського журналу «Ролінг Стоун» (Rolling Stone), автор — П. Д. О’Рурк: «Схоже, в Нікарагуа зараз менше подій, ніж виїзних комісій з їх розслідування». *

Прим. перекл.: хлопчик для гомосексуальних утіх.

224

УНІВЕРСАЛЬНИЙ ЖУРНАЛІСТ

Або це може бути кілька речень, які підводять до кульмінації, як у наведеному нижче уривку (він також належить О’Рурку): «Я й моя подруга Дороті провели вікенд в «Американській спадщині» — у відродженому християнському курорті й парку відпочинку, створеному телевізійними проповідниками, євангелістами Джимом і Темі Бекерами. Ми з Дороті приїхали, глузуючи, та поїхали навернені. На жаль, навернули нас у сатанізм».

Філософський вступ Це коли починають з широких узагальнень, що мають бути сповнені життєвої мудрості й глибини, та рідко такими бувають. Будьте свідомі того, що думка про долю людства, яка осяяла вас у той момент, коли стрілка годинника наближалась до кінцевого терміну подання статті, навряд чи виглядатиме такою ж глибокою наступного дня. Варіація на цю ж тему — старий студентський трюк, коли твір починають з якогось твердження лише для того, щоб у наступних частинах не лишити від нього каменя на камені. Проблема в тому, що такий вступ частіше сприймається як авторський прийом, ніж вдалий початок, який природно витікає з матеріалу. Історичний вступ Це коли історія починається з історичного екскурсу на тему статті, як-от: «1948 року рурітанський уряд вирішив відтак по суті закрити кордони, поклавши край давній традиції природної гостинності до іноземців». У цьому разі або сам історичний факт має бути достатньо принадливим, щоб захопити увагу читачів, або ж сюжетний поворот (зазвичай, у другому абзаці, який починається з «Але…») — крутим. Інакше це буде дуже нудно. Майже завжди краще опрацювати його з огляду на інформацію другого абзацу вступу. Фальстарти Насамкінець є один різновид вступів, який насправді зовсім не різновид, а поширена помилка. Такий вступ — «фальстарт» — на

Вступ

225

думку його автора, продає історію читачам, насправді ж це тільки одноразовий трюк. Широко вживаний у нарисах і легких новинних історіях, він, зазвичай, набуває дві форми. Перша — невдалий жарт, як у цій статті про новий спортивний автомобіль: «З дороги, дівчата! Інша спокуса заступить вас у чоловічих мріях». Друга — розповідний початок, який починає часто здалека, як у цій розповіді про невдалу відпустку однієї сімейної пари: «Мередіти, Олів і Єн, покладали багато надій на ці два тижні відпочинку на сонячних пляжах Таїланду». Той факт, що готель виявився напівнедобудованим, а берег — укритий нечистотами, повідомляється тільки в другому абзаці. Він мав бути в першому. Зрештою, більшість людей сподіваються добре відпочити у відпустці. Ви завжди пишете вступ спочатку? В обох наведених вище випадках публікація значно виграла б без нудного пустопорожнього вступу. Написання вступу — це як звичні вправи на розігрів у танцюриста — може, й необхідні для виступу, та аж ніяк не становлять його частину. Це приватні речі, й їх не виносять на публіку. Вони також нагадують, що для того, щоб налаштувати себе на роботу, нам часто потрібно, щоб на папері чи екрані комп’ютера з’явилось хоча б щось. У цьому немає нічого поганого, будь-які залаштункові вправи, які дають очікуваний результат на папері, варто виконувати. Лишень не на люди. Деякі автори нарисів, коли мають час, полюбляють писати вручну, а потім друкувати, одночасно шліфуючи текст. Вони стверджують, що записуючи від руки, замість на комп’ютері, ретельніше добирають слова й пишуть ощадливіше. Чутлива й швидкісна комп’ютерна клавіатура, на їхню думку, заохочує широкомовність і просторі конструкції речень і спонукає авторів друкувати все, що «стукне в голову», замість того, щоб формулювати й переформульовувати речення, перш ніж записати їх, як вони це роблять з ручкою на папері. Способів писання стільки ж, скільки й самих письменників (Набоков, зокрема, часто писав стоячи, а Віктор Гюго — голяка).

226

УНІВЕРСАЛЬНИЙ ЖУРНАЛІСТ

Та є одна звичка беззастережно небезпечна — писати статтю без справжнього вступу, а потім повертатись і придумувати перший абзац в останню чергу. Проблема в тому, що саме в процесі написання вступу у вас вимальовується чітке уявлення про статтю, її композицію та інтонацію, з якою треба її подавати. Закінчивши статтю і потім взявшись до вступу, ви можете виявити, що писати треба було зовсім інакше і з зовсім іншою інтонацією, а отже, доведеться переписувати. Єдиний випадок, коли ця звичка може стати в пригоді, це коли історія має чітку, ймовірно, хронологічну композицію, і ви можете розповідати з початку, а потім повернутись і додати короткий виклад, заяву або інший вид вступу. Найочевидніший приклад такої історії — розповідь про велику пригоду, коли ви змушені починати писати, перш ніж стануть відомі остаточні наслідки, причина чи кількість жертв. Це називається поточна історія, бо вона ще розвивається, коли вам доводиться вже починати писати. Її завжди найкраще почати з хронологічного старту події, а потім, перед самим кінцевим терміном, додати вступ і, ймовірно, кілька кінцевих абзаців. Той, хто пише, посилаючись на певний внутрішній контекст, якого читач не може знати, поганий письменник. Альбер Камю

15. Композиція та опис Усе, написане заради задоволення автора, нічого не варте. Блез Паскаль Хороша композиція відзначається ясністю, організованістю й доцільністю. Це має бути просто і, зазвичай, так і є, особливо, у жорстких новинних історіях завдовжки до дванадцяти абзаців. Розмістивши найцікавішу інформацію у вступі, організувати решту — не найважче з завдань. Часто цитована модель такої організації — перевернута піраміда, псевдо-технічна назва для банального розташування матеріалу за зменшенням цікавості й значення. Робіть так, і ви не встигнете й усвідомити, як доберетесь до кінця історії. І таке ж враження вона має справити на читачів. Проблеми з композицією з’являються у випадку довших чи складніших (або те й те) статей. Це особливо відчувається у випадку новинних історій, у яких немає хронологічної послідовності подій. Репортажі у формі нарисів також складніші щодо композиції, бо вони часто охоплюють кілька різних тем і сюжетних ліній. Деякі частини історії видаються доречними у кількох різних місцях, а інші не підходять ніде. Труднощі композиції насамперед зосереджені довкола таких проблем: як чітко й логічно представити часто різні аспекти так, щоб насамкінець вони створювали цільну картину? Що куди поставити і як з’єднати між собою? У найскладнішому випадку розв’язання цих проблем можна порівняти зі складанням пазла, деталі якого майже нескінченно варіюються за розміром і формою, а картинки на коробочці бракує. На щастя, влада у ваших руках,

228

УНІВЕРСАЛЬНИЙ ЖУРНАЛІСТ

це слово ключове в цьому процесі. Хороша композиція — це справа оволодіння матеріалом. Це означає, що ви мусите вивчити всю наявну інформацію; визначити головне; уявити всю картину й результат, якого прагнете досягти; вирішити, які деталі вам для цього потрібні, а які — ні, якої форми й розміру вони мають бути і як з’єднуватимуться одна з одною. Якщо і є секрет хорошої композиції, він у тому, щоб уявляти собі історію, зібрану з будівельних блоків. Йдеться про порції інформації, які утворюють цеглини, з яких ви будуватимете історію. Коли ви спочатку розкладаєте всю інформацію й вивчаєте її, ви визначаєте головне й другорядне. Далі починаєте уявляти, як це головне укладається в кілька будівельних блоків чи аспектів історії. Тоді розподіляєте по цих блоках другорядну інформацію, а також обмірковуєте, в якому порядку їх розташувати. Потім ви вже бачите зв’язки між ними. За винятком найпростіших випадків, дещо з цього планування треба робити на папері, хоча би у вигляді кількох нерозбірливих нотаток. Значна частина цього процесу за якийсь час стає підсвідомою, і коли розповідаєш про нього, як оце вище, може справити враження радше складування інформації, ніж композиції. А от того, що з досвідом планування історії стає здебільшого інтуїтивним, тут показати не можна.

Рекомендації з композиції Розглядайте кожен аспект історії окремо Не стрибайте туди-назад від однієї частини історії до іншої. Це плутає й вас, і читача. Розглядайте кожен аспект чітко й окремо. Зв’язуйте будівельні блоки якомога природніше Завжди можна зібрати докупи погано сплановану історію за допомогою численних «тимчасом, як», «але» й «однак». Та треба вміти логічно переходити від одного блока до іншого, не зловживаючи

Композиція та опис

229

словами-зв’язками. Такі слова використовують, щоб ввести щось суперечливе чи протилежне сказаному раніше, і вони дуже підступні. Втративши пильність, ви незабаром можете виявити, що в кожному третьому-четвертому реченні у вас виникає в них потреба. Намагайтесь максимально скоротити їх вживання, групуючи, по можливості, всі частини матеріалу, що узгоджуються між собою, а далі, якщо потрібно, подавайте суперечну інформацію. Якщо вам потрібна думка чи речення зв’язка, нехай вони будуть природними. У довших історіях думайте про вступ як про самостійний будівельний блок Часто буває корисно розглядати вступ не просто як один абзац, а як блок з трьох-чотирьох абзаців. Такий вступ міститиме не тільки ввідний абзац, а й основні моменти чи короткий виклад наступної історії. Зазвичай, другий чи третій абзац у новинних історіях (де головна позиція визначена у першому абзаці) — це розвиток цієї позиції, відповідні цитати або коротке резюме чи «рекламний» абзац. Це одне — два речення про основні моменти історії, які говорять читачу про те, чого очікувати далі. Рекламний абзац особливо корисний тоді, коли з тих чи інших причин ці цікаві моменти розглядаються в статті значно пізніше. Остерігайтесь тупиків Розробляючи план статті, остерігайтесь блоків, природно не пов’язаних з іншими. Зазвичай, це периферичні аспекти чи другорядні результати головних подій історії. Такі тупикові путівці треба залишати на кінець історії, інакше, як і в реальному житті, вам доведеться повертатися назад, щоб дістатися кудись далі. Якщо події в історії мають хронологічну структуру, користуйтесь цим Хронологічна розповідь проста, легко читається і часто це найкращий вибір. Після вступного абзацу (абзаців) не бійтеся сказати: «Все це почалося, коли…» і продовжуйте так до кінця.

230

УНІВЕРСАЛЬНИЙ ЖУРНАЛІСТ

Спростування розташовуйте якнайближче до звинувачень Якщо в історії є дві суперечливі сторони, забезпечте, якщо можливо, щоб спростування чи сумніви йшли одразу ж за звинуваченнями. Розділити їх кількома абзацами — найпростіший спосіб збити з пантелику читача. До того ж, це ще й марнотратно, бо через великий проміжок між цими двома частинами вам, можливо, доведеться нагадати читачам початкове твердження. Ніколи не соромтеся розтлумачувати речі Деякі історії дуже складні, тож є небезпека, що читач може загубитись, хоч би якою хорошою була композиція. У такій ситуації не соромтеся представити речі, як у підручнику, пояснюючи читачу, що на нього чекає: «Ця складна тема має чотири аспекти: 1 … » тощо. Не подавайте передісторію великими, важкоперетравлюваними шматками Деякі історії, щоб мати якийсь сенс або підсилити його, потребують багато передісторії чи нагадування попередніх історій. У більшості ситуацій таку інформацію найліпше вплітати в основну розповідь поступово, невеликими порціями. Втім, іноді у дуже складних випадках ви можете вдатися до прийому «досіподіїрозвивалисьтак..». Остерігайтесь послідовної конструкції Цим способом побудови легких життєвих історій набридливо надуживають. Ось, наприклад: «Маленький школяр Болтон ніколи не забуде той день, коли він застрягнув головою у шкільному паркані. (Короткий жартівливий виклад того, що сталось, який не відкриває всіх секретів). Спочатку … трапилось це. (Вводяться імена, час і місце).

Композиція та опис

231

Далі … трапилось те. (Триває хронологічна розповідь). І … трапилось щось ще. (І триває…) Через … іншу річ. (І триває …) Але … (Тут з’являється незначний новинний момент). І тепер … все гаразд (Якби ні, то це було б написано по-іншому, чи не так?) Отже … (Кінцевий висновок і цитування всіх головних героїв.)

Використовуйте цитати, щоб змінити темп у великих масивах непрямої мови Подібно до того, як довгі цитати можуть бути нудними та ще й неефективними через довжину, так само й великі відтинки непрямої мови можуть набриднути. Урізноманітнюйте їх, додавайте людський голос з однією — двома цитатами, але короткими. Висловлені у вступі непрямою мовою твердження треба далі в тексті підтвердити цитатами Це треба робити завжди, а особливо необхідно, якщо твердження, передане непрямою мовою, суперечливе. В історіях-продовженнях не забувайте нагадати початок Плануючи статтю-продовження, слід подбати про те, щоб нагадати стільки попередніх подій, скільки потрібно для розуміння вашого продовження. Це можна зробити або за допомогою прохідного речення, або ж у довшому викладі передісторії. У таких нагадуваннях надзвичайно важливо, якщо в початковій історії було звинувачення й спростування, щоб у продовженні, де повторюється звинувачення, повторювалось також і спростування.

Аналізуючи структуру історій Більшість з нас у молодості проводили нескінченні години у шкільних класах та університетських авдиторіях, вивчаючи й розбираючи вірші, оповідання й повісті. Однак натякніть журналісту, моло-

232

УНІВЕРСАЛЬНИЙ ЖУРНАЛІСТ

дому чи старому, що якість його письма поліпшиться, якщо він так само аналізуватиме газетні статті, і він подивиться на вас так, ніби ви щойно запропонували кастрацію всіх чоловіків, старших від 25 років. Присвятивши трохи часу такому аналізу, ви можете багато отримати взамін. Це не повинно тривати довго, і об’єктом вашої уваги можуть бути й хороші й погані приклади; в обох випадках є чому повчитися. Вам потрібно тільки робити нотатки щодо функції, яку виконує кожна частина історії. Для ілюстрації такий приклад: Статті про виступи. Вступ подає найголовніші новинні позиції, з цитуванням або без. Будь-які подальші важливі моменти, з цитуванням або без. Розробка вступу з прямими цитатами. Хід промови й цитати. Зведення інших важливих моментів. (Заувага: реакція авдиторії, зовнішність і манери промовця, необхідна передісторія тощо, крім найпоказовіших, подаються мимохідь).

Розв’язка Американський письменник Ернест Гемінґвей якось сказав, що переписував фінал роману «Прощавай, зброє» 39 разів, аж поки він задовольнив його. Небагато газетних історій потрапило б до друку, якби цей метод набув поширення (втім, така увага не завадила б більшості вступів), однак це слугує нагадуванням, що закінчення важливе, як і початок. Не настільки ж важливе, та все ж варте уваги. Особливо це стосується довгих статей. Не треба ні грандіозних фіналів на кшталт тих, якими завершувались музичні твори дев’ятнадцятого століття, ні фальшивих вимучених закінчень, коли автор вважає за потрібне винести якийсь присуд чи висловити читачеві якісь прощальні слова. Але й обриватися на півслові так, ніби автор просто втомився, вони також не повинні, як не повинні й тихо згасати.

Композиція та опис

233

Приповідка, бажано без авторських силувано філософських висновків, хороший варіант закінчення. Можна дати на завершення стислий опис фінальної сцени, виразну цитату, курйозний факт чи статистичні дані, якийсь прихований вами вигин головної сюжетної лінії; може, навіть повернення до вступу чи якогось попереднього аспекту історії. Будь-що, зрештою, що дає завершеність і не залишає в читача враження, ніби автор писав-писав і раптом згадав про якусь нагальнішу справу. Ось одне з найвишуканіших фінальних речень в історії друкованого слова. Його написав кореспондент лондонської «Дейлі Ньюс» Мак-Ґаган, американець за народженням, наприкінці одного зі своїх репортажів, які викривали турецькі звірства проти болгар у 1876 році. На завершення стриманого звіту про різанину в селищі Батак (широко цитованого в першому розділі) він оглядає сцену події, де лежать тисячі мертвих тіл і додає: «Хліб зогнивав у полях, а хлібороби тут, на церковному подвір’ї».

Посилання Якщо є щось, чому американські журналісти можуть навчити світ, це дисциплінованість у роботі з джерелами. З певних причин посилання на джерела — це така сфера, де у багатьох репортерів виникають моральні проблеми. Будь-яку інформацію про джерела поза абсолютним мінімумом, вони сприймають як втрату журналістської гідності. Це, звісно, нонсенс. Належні посилання на джерела просто допомагають читачам оцінити вашу історію чи окрему інформацію в ній. Читачі завжди мають знати відповідь на запитання: «Як газета про це довідалась?» Рівень деталізації посилань залежить від характеру історії та типу публікації. Суперечливі історії та спеціальні публікації, зазвичай, потребують ґрунтовніших і очевидніших посилань. Нижче наведені ще кілька моментів стосовно того, коли, де і як посилатися на джерела.

234

УНІВЕРСАЛЬНИЙ ЖУРНАЛІСТ

Коли посилання не потрібні Посилання, вочевидь, не потрібні, коли йдеться про те, що можна назвати загальними знаннями, загальнодоступну інформацію, яку негайно можна перевірити за допомогою численних інших джерел. Нікому непотрібно писати щось на кшталт: «Будапешт — це столиця Угорщини, офіційно заявило сьогодні міністерство закордонних справ». Немає потреби вказувати джерело і в разі повідомлення про велику пожежу, хіба що якийсь посадовець має сумніви щодо її існування. Однак, зазвичай, зміст більшості інформаційних повідомлень треба підтвердити, вказавши в публікації джерело. І це означає, що кожне твердження повинно мати чітко визначене походження. Позначайте авторство завжди, коли є щось суперечливе чи може стати таким У прикладі про пожежу, згаданому вище, вам може знадобитись посилання на джерело інформації про кількість постраждалих, завдану шкоду і причину — все це може викликати заперечення іншого джерела. Будь-яка інформація, що викликає чи може викликати заперечення, потребує посилання на джерело, так само, як кожне суб’єктивне повідомлення або таке, що, на вашу думку, не можна негайно перевірити з інших джерел (наприклад, якщо пожежа виникла внаслідок вибуху бомби і ви відчуваєте, що представники влади заперечуватимуть вибух). Ніколи не використовуйте безособових посилань Не пишіть: «Було сказано», «Було оголошено» чи «Вважається, що». Вони всі викликають запитання: «Ким?» Є десь у світі особа чи установа, яка сказала, оголосила чи дала зрозуміти це. Назвіть її. Крім усього іншого, у пасивних конструкціях звучить безособовий голос чиновницької претензії на всевладдя — а ми всі знаємо, наскільки йому можна довіряти.

Композиція та опис

235

Дайте чітко зрозуміти, як ви дістали інформацію Якщо це доречно, а часто так і є, проясніть, як ви дістали інформацію. Для цього не потрібні розлогі пояснення, достатньо однієї фрази, наприклад: «Говориться в підготовленій для преси заяві» або «Сказано у відповідь на запитання репортерів». Будьте якомога конкретнішим Джерело стає значно вагомішим, коли воно має ім’я, посаду і ще якісь ознаки, які обумовлюють його достовірність чи допомагають читачам зробити висновок про якість інформації. «Армійський речник Роналд Елвіл» значно краще, ніж «армійський речник». Вставляйте будь-яку додаткову інформацію, що може прислужитись. Якщо ваше джерело було присутнім на зустрічі чи під час аварії, скажіть про це. Джерело викликає значно більше довіри, якщо воно свідчить з місця події, а не перебуває в штабі за багато миль чи навіть континентів відтіль. Безіменні джерела Якщо ви не можете назвати джерело (як домовлятись і поводитись у такій ситуації описано в розділі 6), треба дати стільки інформації про його особу й підстави довіряти йому, скільки можливо. Не пишіть просто «джерела», «аналітики», «експерти» або, боронь Боже, «наші (цієї газети) джерела». Будьте якомога конкретнішими і користуйтеся множиною тільки там, де вона є. Якщо у вас одне джерело, так і кажіть. Насамкінець, якщо ваша інформація надходить з різних анонімних джерел, не варто давати посилання з кожного питання. Напишіть: «Інтерв’ю з відомими банкірами виявило різну реакцію на новини. Одні сказали…» Створіть ієрархію безіменних джерел Ви відчутно допоможете читачам, якщо ранжуєте безіменні джерела. «Ройтерз» користується такими категоріями:

236

УНІВЕРСАЛЬНИЙ ЖУРНАЛІСТ

• Авторитетні джерела, які мають реальну владу щодо пред-

мета, який обговорюється. Міністр оборони — авторитетне джерело у питаннях оборони, але не у фінансових справах. • Офіційні джерела мають за своєю посадою доступ до інформації, та їхні повноваження, як джерела, обмежені цією сферою. • Посадові джерела — це, наприклад, дипломатичні джерела, джерела у розвідці або з гірничодобувної промисловості. Як і офіційні джерела, вони повинні мати доступ до достовірної інформації з теми. Одна з великих проблем з безіменними джерелами полягає в тому, що не діставши від вас такого орієнтира, читач не уявляє собі, кого ви цитуєте — президента чи його чистильника взуття. Де розташувати посилання Посилання на джерела треба завжди давати на початку, а якщо історія суперечлива — у вступі. Посилання у вступі не мусить конче бути незграбним, і принаймні воно краще за ці потворні конструкції, коли історія стартує з брутального анонімного твердження, і тільки наступний абзац починається словами: «Так вважає/на думку/як виявив …». Це особливо стосується розповідей про те, що було сказано, а не зроблено. Втім, посилання у вступі слід максимально скоротити, щоб запобігти безладу. Повні офіційні титули, наприклад, краще дати нижче. У будь-якому іншому місці в історії посилання треба давати стримано в кінці речень. Якщо більшість історії походить з одного джерела, немає потреби повторювати це частіше за необхідний мінімум. Однак, будь-яке твердження в публікації, якщо це не один із згаданих вище винятків, потребує авторства. Це не означає кожне речення, адже, зазвичай, цілком можливо написати так, щоб дати зрозуміти, що весь інформаційний кущ походить з одного джерела. Коли треба починати з посилання Є дві ситуації, коли читачі краще розуміють інформаційну статтю, якщо вона починається з посилання на джерело. Обидві належать

Композиція та опис

237

до так званих «сказав-історій» (розповідей про те, що хтось говорить). Перша — коли заяву/звинувачення/претензію висловлює така визначна й помітна фігура, що її особу треба назвати перш, ніж проінформувати про зміст сказаного. Друга — коли йдеться про дуже суперечливе звинувачення чи претензію, часто особистого характеру. Безглуздо виглядав би такий, наприклад, початок: ««Президент Рурітанії Боґдоров винищив чимало своїх співвітчизників похилого віку своєю політикою щодо охорони здоров’я», — заявляє лідер опозиції пан Юрій Снікеров». Значно краще написати так: «Лідер рурітанської опозиції Юрій Снікеров звинувачує Президента Боґдорова у винищенні…». Перший варіант — це явна констатація факту з наступним посиланням на джерело; другий ясно дає зрозуміти, що це звинувачення і з огляду на те, хто його висуває, політично вмотивоване звинувачення.

Опис Опис, чи колорит, як його часом називають, мусить бути частиною більшості історій. Захопившись розповіддю про основні факти, легко можна забути про опис людей чи місць, які знаходяться в центрі подій. Навіть якщо опис складається лише з кількох фраз, які дають читачу загальне уявлення про вигляд будівлі чи особи, він потрібний. Описи — однаково, це побіжна ремарка чи цілий фраґмент — надають додаткову інформацію і допомагають читачу краще уявити, що сталося, з ким і де. Ви слугуєте читачу за вуха, за очі й за ніс. Майже щодня ви зустрічаєте таких людей і бачите такі речі, яких читачам ніколи не доведеться зустріти й побачити. Якщо ви не розповісте їм, як вони виглядають, вони ніколи про це не дізнаються. Якщо, наприклад, ви берете інтерв’ю у знаного політика, читачам буде цікаво довідатись, на що скидається його/її офіс. Великий чи на диво скромний? Як він оздоблений? Чи трапляються там якісь цікаві особисті речі? Як політик тримається — знервований чи спокійний? Як він поводиться з підлеглими?

238

УНІВЕРСАЛЬНИЙ ЖУРНАЛІСТ

Не можна покладатися лише на фотографа, фотографії не зроблять цю роботу за вас. Треба, хоч коротко, намалювати словесну картину. Словами ви зможете донести те, чого не здатні передати світлини. Опис оживляє історію, переносить читача туди, де ви були, й відтворює атмосферу. Він може вдихнути життя у найсухіше, найнудніше інформаційне повідомлення. Саме опис вирізняє хороший репортаж від поганого. Доки ви пам’ятаєте про те, що опис має слугувати читачу для кращого розуміння історії, а не для демонстрації ваших останніх надбань у красномовності, він робитиме історію доступнішою, а не навпаки. А от іще кілька моментів. Читачі можуть не знати того, що відомо вам Надто часто журналісти вважають за дане, що читачі бачили людей, місця і події, про які вони пишуть. Навіть найвідоміше репортеру середовище може бути чужим і незнайомим читачу. Скільки читачів, наприклад, коли-небудь потрапляли всередину будинку парламенту? Вони могли побіжно бачити його на екрані телевізора, та чи відомо їм, як добре він опалюється? Чи зручні там сидіння? Які картини висять на стінах? Яка там панує атмосфера? Така інформація допомагає перенести читачів усередину. Уникайте довгих описів Крім тих випадків, коли завдання статті саме описове, настрій краще вкраплювати маленькими порціями тут і там, ніж великим шматком суцільного тексту. В супутніх зауваженнях можна багато сказати читачу. Важливо визначитись із їх розташуванням. Той факт, що особа, яку ви цитуєте, рудоволоса й збирає марки, вартий того, щоб де-небудь згадати про це, але, можливо, не у вступі, й не відразу після цитати, в якій ця особа закликає уряд до відставки. Ключ до всього — доречність. Вставляйте опис туди, де він потрібний, а не туди, де він виглядатиме недолуго. Втім, детальніший опис якоїсь людини чи місця краще давати в одному місці, а не розпорошувати по всій статті. Це дошкульно, читати історію, в якій вам увесь час по крихтах накидають описову інформацію про ко-

Композиція та опис

239

гось. Наскільки дошкульно, показано далі в прикладі, який Кінґслі Аміс наводить як зразок того, що в США називають конструкцією «напханого удава»: «У футбольному матчі проти Рурітанії наступного місяця англійську команду очолить 26-річний британець Кріс Менківіц. Батько двох дітей, уродженець Варшави, Кріс сказав нам у своєму недавно оновленому за 150000 фунтів будинку в Дептфорді: «Ми з моєю 24-річною дружиною Самантою на сьомому небі від щастя через цю новину». Успіх нагодився вчасно до цього вусаня, колишнього чемпіона школи з бігу з бар’єрами, зірки напівзахисників Західного Клептона, дуже травмонебезпечного амплуа. Майстер хет-тріка й пристрасний шанувальник спортивних автомобілів, від якого не відходили фотографи, добре відомий місцевим мешканцям своїм криваво-червоним «Гальберштадтом D VII»…»

Доносьте до читача живі образи людей Навіть найменша крихта інформації про людей допомагає читачу. Адже ім’я небагато говорить вам про когось, хіба що стать. Вік дещо додає, як і подробиці про зовнішність, манери тощо. Намагайтесь радше триматись фактів, а не суджень, і зважайте на почуття джерела. Будьте точними Точність особливо важлива в описах. Уникайте розпливчастих, оцінювальних прикметників і описів. Зауваження, що офіс «вражає», дещо говорить про нього, втім, не багато. Значно краще повідомити, що в цьому офісі стільки місця, що можна запаркувати два автомобілі, на підлозі лежить дорогий червоний килим, стоїть новий чорний стіл з мідною фурнітурою, а з вікон відкривається вид на столицю. Це дає значно краще уявлення. Застосуйте цей підхід і до людей. Уникайте таких слів, як «привабливий», «гарний», «приємний на вид», «симпатичний», «імпозантний». Опишіть натомість їхній колір волосся, одяг, ріст.

240

УНІВЕРСАЛЬНИЙ ЖУРНАЛІСТ

Також слід керуватись точністю у використанні прикметників — щоб додати інформації про іменники. Якщо ж вони додають емоції, це зменшує вплив і призводить до багатослів’я. Описувати — означає знаходити засоби вдихнути в предмет життя, а не розкидати прикметники навмання. Обережно з порівняннями Порівняння ефективне лише за умови відповідності й оригінальності. Перебільшення легко розпізнаються, а штампи й кліше не справляють враження. Нижче подається короткий уривок зі статті Флойда Ґібсона в «Чикаго Трибюн», наприкінці якого — майже ідеальний приклад оригінального порівняння. Ґібсон був першим репортером, який написав про наслідки великого голоду 1921 року в Радянському Союзі: «Дванадцятирічне хлоп’я з обличчям шестидесятирічного старого несло шестимісячне немовля, загорнуте в засмальцьоване хутро. Хлопець поклав немовля під товарний вагон, заліз туди сам і витяг з кишені кілька сухих рибних голів. Жадібно пожувавши їх, він підніс до себе немовля і устами до вуст вклав йому в рота клейкувату білу пасту з напівпережованої риб’ячої луски й кісток, наче пташка, що годує своїх пташенят». Розвивайте спостережливість до деталей Дрібниці часом найкрасномовніші — маленькі подробиці й моменти в сцені, які можна описати й використати для характеристики всієї історії чи події. Практикуйте спостережливість до деталей, навчіться помічати такі речі й зображувати їх для читачів словами. Це особливо корисно, якщо вам треба написати колоритну емоційну статтю про велику сцену чи подію. Але деталі з великою користю можна використати в усіх публікаціях, коли ви помічаєте маленькі речі, які видаються вам показовими. Не обов’язково ставити їх у центр уваги чи надавати деталі величезної символічної ваги. Такі штришки часто справляють найбільше враження, коли подаються просто й суворо, без подальших рефлексій.

Композиція та опис

241

Курціо Малапарте готував репортажі про битву за Ленінград для італійської газети «Кор’єре дела Сера» (Corriere della Sera). Життя багатостраждального міста підтримувалось завдяки «дорозі життя» через Ладогу — конвої з харчами перетинали через озеро влітку на човнах, а взимку по льоду. Готуючи свій репортаж, Малапарте пройшов по замерзлому озеру: «Під моїми ногами був ряд красивих людських облич, викарбуваних з льоду ніби з прозорого кришталю, низка скляних масок, схожих на візантійські ікони. Вони дивились на мене, вдивлялись у мене. Губи вузькі й змарнілі, волосся довге, носи гострі, очі великі й дуже ясні. Це були образи полеглих радянських солдат, які намагались перетнути озеро. Їхні нещасні тіла, всю зиму поневолені льодом, віднесли перші весняні струмені. Та їхні обличчя залишились викарбувані у чистому, зеленкувато-блакитному кришталю».

Цей образ облич відбився в пам’яті читачів так само міцно, як і риси солдат у льоду. (До речі, справжнє ім’я Малапарте — Курт Зукерт, і його батько був німцем. Однак у Першій світовій війні він бився на боці французів та італійців, був нагороджений обома країнами, а 1933 року його заарештували за антифашистські публікації й три роки протримали в ув’язненні на Ліпарських островах, поблизу Сицилії). Та якщо ви маєте намір використати якусь подробицю, переконайтеся в точності своєї інформації. Один репортер, описуючи землетрус у Центральній Америці й бажаючи показати його наслідки для простих людей, написав, що він бачив, як сім’ї через голод навіть їли пацюків. Насправді, вони їли маленьких морських свинок — традиційний місцевий делікатес. До цього репортера назавжди приклеїлось прізвисько «щуроїд». Використовуйте відомі посилання Завжди думайте про те, як повідомити читачу інформацію так, щоб він одразу сприйняв її. Це часто означає звернення до образів і порівнянь, знайомих їм із власного життя. Якщо будинок займає

242

УНІВЕРСАЛЬНИЙ ЖУРНАЛІСТ

50000 квадратних футів, треба сказати про це і додати, що ця площа дорівнює, наприклад, п’яти тенісним кортам, або щось подібне. Якщо хтось здійснив подорож довжиною 8000 миль, скажіть, що це відстань від Лондона до Токіо, або ж десять разів — від Лондона до Абердіна. Користуйтеся зрозумілими людям порівняннями. Кошик для макулатури лишається найкращим другом письменника. Ісак Зінґер

16. Цитування «Журналістика значною мірою полягає в тому, щоб говорити «Лорд Джонс помер» людям, які ніколи не знали, що він жив». Ґ. К. Честертон, 1914 рік А тепер я відкрию мало кому відому таємницю журналістської професії: вас не можуть ув’язнити за написання історії без цитат. Знаю, це суперечить тому, що говорили багатьом молодим журналістам, але це правда. Більшість історій виграють від цитат, але писати без них не заборонено. Я зупинився на цьому тому, що цитати стали для багатьох редакторів чимось на кшталт фетиша. Їм здається, що в кожній статті через однакові інтервали мають стояти цитати, ніби бакени, що вказують вхід у порт. У масовій спортивній пресі це переконання сягнуло кульмінації, в результаті — кожна публікація — лише зібрання цитат, зв’язаних між собою розрізненими вигуками репортера. Очевидно, вважаючи, що телебачення відібрало в них потребу розповідати, що сталось, вони вирішили натомість обмежитися звітуванням про реакцію на те, що сталось. Інтерв’ю після події стало важливішим у їхній роботі за власне подію. Це не єдина проблема з цитатами. Деякі журналісти й чимало їхніх вчителів вбачають у процедурі цитування глибоку етичну проблему. Інші страшенно стурбовані тим, як подавати авторство цитат або як використовувати їх частково. Що ж, на часі кілька рекомендацій.

244

УНІВЕРСАЛЬНИЙ ЖУРНАЛІСТ

Коли ви вдаєтесь до цитат? Зазвичай, слід завжди використовувати непряму мову, щоб передати інформацію, а цитати — щоб додати особистісності, безпосередності, автентичності та змінити тон чи темп історії. Можна також використовувати цитати, щоб дослівно передати діалог між репортером і опитуваним, зокрема, якщо ви хочете показати, що привело до несподіваного визнання, особливо драматичної заяви або ж продемонструвати ухиляння співбесідника. Втім, зазвичай, цитати потрібні для того, щоб надати людям можливість прокоментувати чи виявити себе, свої думки й почування. Не можна використовувати їх просто як набивний матеріал, а найменше — як заміну вашій розповіді. Й ніколи не забувайте, що ви можете написати значно продуктивніше, ніж більшість людей можуть сказати. Наприклад, замість «Речник ООН сказав: «Ми рішуче заперечуємо, що ці звинувачення мають чи мали хоч якісь підстави», просто напишіть: «Речник ООН заперечив звинувачення».

Точність З двох боків вислову стоять дві маленькі позначки. Вони вказують на те, що всередині — дослівний запис сказаного. Не редагований варіант їхніх слів чи упорядкований або узагальнений переказ. Не те, що хтось хотів сказати або міг сказати, якби був достатньо освіченим, щоб висловлюватись такими правильними реченнями. А слово в слово, склад за складом, точний запис власних слів людини. А інакше на біса ці маленькі закарлючки з кожного боку? Якщо ж у вас немає стенограми чи аудіозапису чи особа, яку ви хотіли б процитувати, не висловилась так, щоб ці слова мали сенс на папері, тоді користуйтесь непрямою мовою. Звісно, якщо тільки їхня недоладність не є частиною історії. У такому разі ви точно цитуєте мовця, дбайливо відтворюючи всі його незакінчені речення, кожний неграмотний вислів і кожне неправильно вжите слово.

ЦИТУВАННЯ

245

«Гм» та «е-е-е» Належне шанобливе ставлення й недоторканість того, що ви ставите між лапок, зазвичай, не йде аж так далеко, щоб поштиво передавати кожне «гм», «е-е-е..» та перехоплене кахикання для прочищення горла. У більшості випадків репортер природно відфільтровує ці звуки на етапі занотовування чи написання історії. Та іноді в колоритних статтях, біографіях чи новинних історіях стенографічне відтворення таких ґанджів слугує на користь. Як приклад, можна назвати історію, де непевність чи вагання цитованої особи мають суттєве значення. Однак уміння відрізнити таку потребу від безпричинної образи — вправа для досвідчених. Граматичні помилки Деякі газети, наприклад, «Філадельфія Інкваєрер», дозволяють виправляти невеликі граматичні похибки в цитаті, щоб уникнути конфузу і не виставити мовця дурним. Я б не йшов так далеко. І не для того, щоб змусити джерело червоніти, а заради точності й ясності. Це означає використання непрямої мови, щоб дати чітку картину того, що відбувається чи розуміється, і вдаватися до цитат, якщо це потрібно, щоб надати слово задіяним у розповіді людям. Зрештою, якщо хтось говорить неправильно, він так говорить. І якщо точний переказ його мови показує його дурнем, шкода. Багато журналістів, які працюють у сфері політики, постійно підчищають мову політиків. Перетворювати невиразне белькотіння політиків на чіткі, закінчені речення вони вважають частиною своєї роботи. Це не так. По-перше, прикрашені цитати створюють хибне враження. По-друге, якщо певний політик не здатен правильно говорити власною мовою, ваша робота полягає в тому, щоб читачі про це довідались. А тоді вони зможуть вирішити, чи голосуватимуть за нього. Справжня проблема з репортерськими граматичними правками чужої мови в тому, що вони застосовують їх нерівно, несамохіть виправляючи освічених мовців та урядовців і залишаючи голоси інших, простіших людей, без поліпшень. Будьте свідомі цієї класової нерівності й намагайтеся їй протистояти. Не пригладжуйте жодних цитат.

246

УНІВЕРСАЛЬНИЙ ЖУРНАЛІСТ

Незв’язність і нещирість Значно більшою проблемою, ніж граматика, є незв’язність. Тут є два моменти, перший з них — ясність. Ваша справа з’ясувати, що відбувається, і якщо особа, з якою ви розмовляєте, неспроможна дати пряму чи зрозумілу відповідь, знайдіть когось іншого, хто може це зробити. Якщо її мова звивиста й безладна, та сенс зрозуміти можна, скористайтесь непрямою мовою. Іноді, коли джерело походить з владних органів і його незв’язні чи нещирі слова становлять повноправну частину історії, вони варті цитування. Ось приклад з прес-конференції Рона Зіґлера, прессекретаря президента США Річарда Ніксона, яку він дав у Білому Домі 1974 року. Його запитали, чи й досі цілі певні аудіозаписи, на яких могло бути записано, як президент обговорює незаконні дії. Здавалося б, питання розуміє пряму відповідь — «так» чи «ні». Зіґлер натомість дав таку відповідь з 99 слів: «Я так розумію, що більшість розмов, які відбувались у зонах Білого Дому, обладнаних звукозаписною системою, мають існувати в майже цілковитій недоторканості, але спеціальний обвинувач, суд і, я думаю, американський народ достатньо знайомі зі звукозаписною системою, щоб розуміти ситуацію стосовно процесу звукозапису, але я вважаю, хоча процес не був відкритий, у підготовці матеріалів слід виконувати рішення суду, ось, насправді, відповідь на це запитання».

Якщо незв’язність постійна, вона сама може стати темою історії. Зрештою, постійний мовний безлад — доволі точний показник, що людина нездатна зв’язано мислити, щось приховує, зловживає алкоголем (наркотиками) або все разом. Говір Це може бути дуже делікатна тема. Будь-яка соціальна група — свідома субкультура, група ентузіастів якоїсь справи, етнічна група чи просто люди однієї професії — має власну мову й свій власний жаргон. Деякі вдаються до жаргону тільки спілкуючись один з од-

ЦИТУВАННЯ

247

ним, інші вживають його будь-де. У багатьох випадках, цитування справжніх слів людини не становить великої проблеми. Якщо футболіст говорить у нічних новинах: «Нас підло обікрали!», це щиро й усім зрозуміло. Та перекласти це у завтрашній газеті як «У нас украли заслужену перемогу» — неправильно й непереконливо. Проблеми виникають, коли жаргонні слова важко відразу зрозуміти. Розтлумачити так, щоб було зрозуміло, чи зберегти автентичність мови, спантеличивши чимало читачів? Це, мабуть, найскладніше з серії питань «автентичність проти ясності», особливо, коли йдеться про етнічну групу. Лише два приклади з останніх років. Ескімоси поскаржилися на одну аляскську газету, яка перекладала їхні висловлювання стандартною англійською, позбавляючи їх власної, полегшеної форми мовлення. А у Флориді газета «Сент Пітесберг Таймс» (St Petersburg Times) потрапила під вогонь критики через те, що дослівно цитувала специфічний говір чорношкірого атлета. Сам атлет був задоволений, та чорношкірі читачі вирішили, що газета зберегла автентичність мови, щоб насміятися з нього. Я б рекомендував обережний підхід і, якщо жаргон не зрозумілий для всіх читачів, тоді загалом вдаватися до непрямої мови на сторінках новин, а цитувати вільніше у спеціальних репортажах чи на тематичних шпальтах, особливо, у довших статтях. Я не вбачаю в цьому жодної зверхності. І якщо ви збираєтесь давати розлогі цитати говіркою, робіть це тільки якщо маєте хороший слух (або надійні нотатки чи аудіозапис). Це не для тих, хто не розрізняє тональності.

Ефективність Скорочуйте цитати лише так, щоб це було очевидно Є тільки один чесний перевірений спосіб скорочувати цитати — опускати фрази й речення і недвозначно показувати крапками, що ви це зробили. Наприклад: «Я думаю, це обурливо, що нам сказали зробити це… Ми не збираємося здаватись. Ми будемо завжди

248

УНІВЕРСАЛЬНИЙ ЖУРНАЛІСТ

боротись». Ніколи не з’єднуйте частини фраз разом, скоротивши слова так, ніби це безперервна мова. Якщо не вдається досягти бажаної стислості, вдайтеся до непрямої мови. Фрагментарне цитування Це звичка цитувати не речення, а фрази або навіть окремі слова. У своїй книзі «Незручні слова» Біл Брісон наводить два приклади: Він сказав, що прибутки у другій половині будуть «хороші». …самотність була «особливістю» життя Хінклі…

Знаки цитування тут виділяють цілком пересічні й передбачувані слова. Це навіює думку, що або репортер-невдаха встиг занотувати лише одне слово з речення, або автор намагається продемонструвати скептичне ставлення до цитованого слова. Перший з двох наведених вище прикладів створює враження, що є якісь сумніви щодо «хороших» прибутків. Другий приклад передає іронію або навіть недовіру до джерела. Висновок — використовуйте цитування окремих слів чи фраз лише у тому випадку, коли ці слова особливо виразні, як-от: Він сказав, що прибутки у другій половині будуть «разючі». або Він сказав, що про прибутки в другій половині «не варто тур буватись».

Як вказувати автора цитати Сказав, вимагав чи прокоментував? Коли йдеться про дієслово, яке стоїть між іменем цитованого джерела та його словами, багато репортерів думають, що слово «сказав» можна постійно заміняти синонімами на кшталт «прокоментував», «вимагав», «заявив» тощо. Це правда, доки цитовані слова справді є коментарем, вимогою чи заявою. Бо написати: ««І тоді мій собака кинувся на злодія», — прокоментував містер Блек».

ЦИТУВАННЯ

249

Це ідіотизм, бо містер Блек не коментує, він констатує відомий йому факт. «Заявив» за цих обставин було б ще гірше, бо це дає підстави розглядати слова містера Блека як твердження, яке можна заперечувати, а, отже, й визнати згодом неправдою. Якщо ви не маєте для цього підстав, писати «заявив», розуміючи «сказав», збиває людей з пантелику. Навіть ще небезпечніші слова з применшувальним значенням на кшталт «визнав» або «зізнався». Визнання, зазвичай, передбачає оригінальну інформацію з негативним сенсом, щось, що мовець волів би приховати, але змушений був підтвердити у відповідь на наполегливі запитання або під тиском якихось обставин. Такою ж недбалістю є підстановка слів, які мають особливе значення і не можуть служити прямими синонімами слова «сказав». Зокрема, «проголосив» часто з’являється внаслідок такої недбалості: «Мені 24 роки», — проголосила вона.

Вона могла сказати «мені 24 роки», та якщо вона це проголосила, під цим розуміється, що вона підвищила голос на кілька децибел і проголошувала слова, ніби з даху будинку. Це означає, що вона або аж так, до дивакуватості, пишається своїм віком, або ж це питання допіру викликало сумнів, і вона бажає прояснити його дуже прилюдно. Так чи інакше, це має цілком відмінне значення від звичайного «сказала». «Сказав» проти «каже» Ці слова не можуть заміняти одне одного, як багатьом здається, вони виконують різні функції. «Сказав» — для конкретних висловлювань: «Ми були вражені, що Різдво приходило двічі цього року», — сказала міс Браун. А «каже» — для загальних, повторюваних почуттів: «Різдво приходить лише раз на рік», — каже міс Вайт. Перевернуті речення

250

УНІВЕРСАЛЬНИЙ ЖУРНАЛІСТ

Деякі репортери думають, що можуть урізноманітнювати свій текст, змінюючи послідовність речення за бажанням. Це дуже поширений підхід до цитат, наприклад: Сказав містер Сміт: «Я найщасливіша людина в Лондоні».

Кейт Вотерхауз у своїй книзі «Вотерхауз про газетний стиль» зауважує, що це стало справжньою хворобою в журналі «Тайм» (Time), яку журнал «Ньюйоркер» (New Yorker) прокоментував так: «Задом наперед речення вивертали, голова аж обертом пішла».

Вигадування цитат Розбудова цитати з однослівної відповіді Є ще одна хибна практика в цитуванні — звичка деяких репортерів формулювати людині заяву, й діставши у відповідь «так» чи «ні» (або навіть кивок головою), брати цю заяву в лапки й видавати за пряму мову. Наприклад: «Ви коли-небудь передавали пресі урядові документи?» І коли джерело говорить «ні», репортер пише у статті: «Він сказав: «Я ніколи не передавав урядові документи пресі». Або ще гірше: «Чи передавав я коли-небудь урядові документи пресі? Ні». Будь-які подібні діалоги треба передавати переважно або й повністю непрямою мовою, з якої повинно бути чітко зрозуміло, яким було запитання і що сказано у відповідь. Не вигадуйте цитат, щоб захистити джерело Недосвідчені репортери мають дурну звичку намагатися приховати особу джерела історії, написавши, що вони відмовились говорити з пресою. Або ще гірше, цитуючи нібито їхні слова: «Без коментарів». По-перше, це неправда. По-друге, якщо коли-небудь особа джерела виявиться, можна буде довести, що принаймні частина історії — обман. Почуте на вулиці Нерозважливість вигадування цитат має бути такою ж очевидною, як встромлювання мокрої руки в електричну розетку. Та де-

ЦИТУВАННЯ

251

яким репортерам здається, що ці очевидні хиби якось тимчасово зникають, коли вони роблять історію, в яку вставляють або яку пожвавлюють кілька слів від перехожого на вулиці. Нечесність — майже найменша з причин, чому цього не треба робити. Поперше, жодні вигадані репортером слова не будуть такими оригінальними чи викривальними, як справжні від людей. По-друге, той тип репортерів, які роблять такі речі й практикують у своїх статтях цитування «випадково почутого в потязі», завжди мають таке ж уявлення про те, як люди насправді говорять, як глухий від народження. Взагалі таким «винахідливим» репортерам можна було б порадити писати художню літературу. Хоча, ні, не треба. В ідеалі краще б вони взагалі нічого не писали. Усі успішні газети завжди сварливі й войовничі. Вони ніколи нікого й нічого не захищають з власної волі; коли ж їм це нав’язують, вони викручуються, звинувачуючи когось чи щось іще. Г. Л. Менкен

17. Різні способи розповісти історію Журналіст — це людина, яка працює важче, ніж будь-який інший ледар на світі. Невідомий автор Середньовічні християни вірили, що засуджені до пекла мусять вічно потерпати від чергування пекельного жару й страшного холоду. Це завдавало богословам багато клопоту. Якщо так, ламали вони голови, чи ж не означає це, що в проклятого грішника є один солодкий момент, коли холод повертає на жар? І чи зазнаватимуть душі, що відмерзаються, скороминучий момент захоплення? А як же тоді покарання? Такі ж буквоїдські дебати відбуваються щоразу, коли хто-небудь намагається визначити різницю між новинною історією та тематичним нарисом. Багато журналістів думають, що інформаційні повідомлення завжди нудні, сухі та позбавлені індивідуальності, натомість тематичні репортажі — це, швидше, життєрадісні твори вільної форми. Вони уявляють собі репортера, який сумлінно збирає «факти», а автор тематичних нарисів тим часом походжає довкола, добираючи влучні вислови, що рятує його від потреби заглиблюватися в пошуки. У крайніх виявах — скажімо, повідомлення про смерть у вогні 68 чоловік, з одного боку, і колонка порад з садівництва з іншого — сплутати їх важко. Перше — це новинний репортаж, інший — очевидний тематичний нарис. Але переважна більшість історій міститься між цими двома крайнощами, і в який момент інформаційне повідомлення перетворюється на тематичний нарис? Коли

Різні способи розповісти історію

253

досягає певної довжини? Коли в ньому замало фактів? Коли в ньому йдеться про певні теми, як-от стиль життя чи взаємини, які справді цікавлять людей? Коли воно вже не повідомляє свіжої інформації у формі новинної піраміди? Правда полягає в тому, що намагання розмежувати новини й нариси нічого не дасть. Насправді це рішуче небезпечно. Це формує вузьке мислення, що може обмежити висвітлення новин традиційними темами і впхнути їх написання у позбавлену уяви гамівну сорочку формули. Щодо нарисів, це навіює підступну ідею, нібито нормальні стандарти точності й ретельного пошуку не застосовуються до них і що вони можуть бути таким собі продуктом з низьким вмістом фактів, легко впізнаваним за браком великих літер. Насправді, звісно, все навпаки. Більшість новинних шпальт виграли б від більшої розкутості й гнучкішого підходу до історій. Аналогічно більшість нарисів волають про ретельніший пошук і менш поблажливий стиль письма. Немає глибокого розриву між новинами й нарисами. Найліпше вважати обидва інформуванням.

Різні підходи Відмовившись від такого негнучкого мислення, ви зрозумієте, що є майже безкінечна кількість способів написання, доповнення чи продовження історії (байдуже — новинної чи нарису). Деякі з підходів порівняно поширені, інші — ні. Одні застосовуються для врізок і бокових панелей — окремих текстів, пов’язаних з головним; інші — для коментарів, нарисів чи в аналітичних статтях. Усі вони за умови розважливого використання здатні принести на шпальти газет життя й різноманіття. Настроєва (колоритна) стаття Це стаття, що описує сцену чи подію, які проливають світло на певні теми чи людей, задіяних у головній історії. Автори часто вважають її зручним камуфляжем для власних думок. Найкращий підхід до настроєвої статті — детально описовий. Найвиразніші часто

254

УНІВЕРСАЛЬНИЙ ЖУРНАЛІСТ

зупиняються на якійсь деталі і використовують її як показову для ширшої ситуації. Втім, ефективність цього прийому можна зіпсувати недолугими аналогіями. Зазвичай, найкращий підхід– запропонувати читачам деталь і довірити їм самостійно зрозуміти її значення. «Муха на стіні» Це коли журналіст — лише у чистому вигляді спостерігач, який не ставить запитань; лише дивиться, фіксує, занотовує поведінку, розмови та дії об’єкта (об’єктів). Друкований звіт міститиме, напевно, багато цитат і стенографічних записів діалогів між людьми. Такий тип розповіді, зазвичай, використовують, пишучи про екзотичне для читача місце чи установу. За лаштунками Цей тип подібний до попереднього, та відрізняється швидше пояснювальною, ніж спостережною роллю автора. Він повинен описати, як щось працює. Такий підхід часто є найкращим щодо предметів, які читачі сприймають як само собою зрозумілі, а насправді дуже мало знають про них. Як, наприклад, складають графік залізничного руху? Як працює агентство кредитних рейтингів? У машкарі Це коли журналіст грає роль свого об’єкта, щоб побачити реакцію людей. Він може робити це з двох причин. По-перше, заради розваги, наприклад, одягтися священиком і подивитися, як змінюється ставлення людей (у Лондоні один журналіст недавно так зробив і крім того, що просто прогулювався у такому вигляді, заходив у бари й нічні клуби). По-друге, з серйозною метою, наприклад, стати на місце бездомного й довідатись, на що він може розраховувати. Сім років тому один репортер подорожував Америкою як ВІЛ-інфікований, вивчаючи реакцію людей, коли він ніби випадково вибалакував цей «факт» у розмові.

Різні способи розповісти історію

255

Життєпис Зазвичай, це дослідження головної дійової особи історії, та це може бути також описом місця, організації, релігії тощо. Це може бути розповідь однієї людини, яка знає героя публікації, або зібрання багатьох поглядів і всебічний портрет. Інтерв’ю Може бути написане як історія, з контекстом, передісторією та коментарями або подане як редагований стенографічний звіт. В останньому випадку питання повинні бути недовгими й сформульованими ретельніше, ніж звичайно, а кожне редакторське виправлення треба явно показувати трьома крапками (…). Герой інтерв’ю повинен говорити правильно й цікаво, бо в такому форматі немає можливості виправляти недоліки мовця розважальними коментарями інтерв’юера. Факти Просто перелік фактів, пов’язаних з вашою історією, або попередні випадки центральної події. Зазвичай, їх подають маркірованим списком або за хронологією, а не суцільним текстом. Хронологія Йдеться про викладення передісторії, короткими включеннями, кожне з яких починається, зазвичай, з дати, виділеної жирним шрифтом, а далі йде відповідна подія. Найкраще писати це енергійною концентрованою мовою, скорочуючи зайві для розуміння слова. Історія про …. Це найбільше підходить, коли йдеться про об’єкт, який здавна був тут і раптом потрапив у центр уваги завдяки збігу подій. Добре підходить також для роботи зі знайомими об’єктами, історія яких

256

УНІВЕРСАЛЬНИЙ ЖУРНАЛІСТ

маловідома. Краще працює, якщо це справжня історія, а не просто підсумок змін за останні п’ять років. Повні тексти Коли йдеться про історії з важливими промовами, заявами чи документами, варто подумати про те, щоб дати повний текст. Власні свідчення Особисті враження журналіста після спілкування з об’єктом або свідчення самого об’єкта. Останнє завжди дещо краще, бо точно передає невпорядковані й щирі тональності мови живої особи, на відміну від пригладжених речень газетного журналіста. Тло Текст, який розкриває недавнє минуле головних проблем і тем історії. Це дає відчуття того, що останні події є частиною безперервного процесу, а не несподіваним поворотом долі. Написання таких текстів дає практичний досвід у жанрі, який, хоча й у скороченому вигляді, має бути завжди присутній у щоденних новинах. Аналіз Стаття, що вивчає причини, чому щось відбулося чи не відбулося. Навіть якщо ви досвідчений репортер, такі речі найкраще писати після консультацій з експертами, ніж з голови. Глас народу Короткі дослівні цитати людей, яким ви телефонували або зупиняли на вулиці, щоб довідатися про їхню реакцію на історію. Часто невдалі через те, що питання надто передбачувані (наприклад, варіації на тему: «На вашу думку, убивати не можна?»), надто легкі, щоб можна було сподіватися на щось більше за автоматичну відповідь, або ж відповіді надто банальні. Запитуйте так, щоб від-

Різні способи розповісти історію

257

повідь розуміла особистий досвід або цілком індивідуальну реакцію. І не повертайтесь у редакцію, доки не зберете хорошу колекцію різноманітних відповідей. Реакція експертів Те саме з’ясування реакції, та замість пересічних громадян — фахівці. Ті ж самі застороги, що й у попередньому випадку. Громадська думка Вивчення громадської думки, проведене офіційно визнаними дослідницькими організаціями. Проводити опитування власними силами — погана ідея. Результати будуть ненауковими, а отже, не матимуть сенсу. Відгук Так само, як про фільми, спектаклі чи нові машини, ви можете написати відгук і про інші речі, зокрема, про нову послугу з охорони здоров’я, музей, щойно відкритий для відвідування історичний будинок, парк чи будь-яку іншу комунальну послугу. Краще піти туди з кимсь із тих, для кого ця послуга призначена (наприклад, щоб випробувати нову соціальну послугу — з тим, хто перебуває на соціальному забезпеченні), і написати відгук, спираючись на їхній досвід. Відкриваючи газету, я завжди знаходжу щось таке, що було б шкода не побачити; і завжди дістаю від неї настанову й розвагу. Семюел Джонсон

18. Коментарі, свідомі та інші Стаття не може бути чесною, якщо репортер ховає власні вподобання чи емоції за такими дещо несхвальними словами, як «відмовився», «попри», «визнати» і «масивний». Бен Бредлі Журналістика за природою суб’єктивний процес. Вона може допомогти у створенні й відображенні картин світу не більше ніж корова допомагає виробленню молока. Свідомі чи ненавмисні, відверті чи приховані коментарі невіддільні від професії. Заперечувати це рівнозначно запереченню того, що чорнила залишають сліди на папері. Якщо говорити про свідомі коментарі (колонки, передові статті), проти них ніхто не заперечує. Зрештою, газета без таких поглядів була б схожа на жертву ампутації особистості. Проблеми виникають, коли коментар прихований, поданий під виглядом чесних новин, говорить їхнім голосом та імітує їхні манери. І ще, коли він непомітно прослизає під прикриттям абзацу в новинну історію й закріплюється, перш ніж читач, а часом навіть й автор, усвідомлюють це. Тож коментарі створюють проблему тільки тоді, коли не афішують себе. Ми ніколи остаточно не позбавимось цього, але можемо сподіватися скоротити такі коментарі до мінімуму, пильнуючи їх, вивчаючи, думаючи про них і намагаючись розпізнати під машкарою. Цьому і деяким відвертішим видам коментарів присвячена цей розділ.

Коментарі, свідомі та інші

259

Коментарі в новинних історіях У новинних історіях трапляються три види коментарів: відкриті, приховані й ненавмисні. У відкритих коментарях репортер дає оцінку чи погляд прямо й відверто. У багатьох газетах по всьому світу такі коментарі просто заборонені на новинних шпальтах. Справді, у Великій Британії та Сполучених Штатах це вважається настільки очевидно неприпустимим, що підручники з журналістики лише побіжно згадують про таке. Автори вважають само собою зрозумілим, що жоден з їхніх читачів не заперечуватиме думку, що новинні сторінки призначені для інформації, поданої, наскільки можливо, у незмінному виді, а коментарі — для колумністів і розділів «Погляди». У більшості випадків (про винятки поговоримо пізніше) це правильно. Читачі знатимуть, де знаходяться, й читатимуть публікації, усвідомлюючи, що це намагання представити факти, навіть якщо й не завжди успішне. Як зазначалось у розділі про цінність новин, у кожного є коментарі, порівняно в небагатьох є свіжа інформація. Перше загальнопоширене, друге — рідкість. Ось чому новини незмінно цікавіші за коментарі, і чому є справжній ризик знецінення внаслідок їх змішування. Бо в такому разі інформація втрачає чистоту, а отже, й цінність. Та є винятки. Дуже досвідчений репортер, який пише передісторію предмета, що він довгий час досліджував, повинен мати право висловити свої судження в історії, а отже, й читачам. Таку ж свободу слід надати й фахівцям або закордонним кореспондентам, які довгий час обіймали свою посаду. Їхній коментар треба давати не в безапеляційній формі на кшталт: «Він може говорити так, але ось, що я думаю…», а у вигляді відступу, маленького спрямувального зауваження, який додає контекст історії або певному її аспекту. Найліпше вони працюють у формі маленьких скептичних приміток, передбачень можливих сценаріїв, думок про те, якої політики можна було б дотримуватись тощо, бажано показаних інакше, ніж новинні інформаційні повідомлення.

260

УНІВЕРСАЛЬНИЙ ЖУРНАЛІСТ

До таких коментарів слід вдаватись ощадливо, та все ж частіше, ніж зараз. Традиційне висвітлення «тільки факти» має бути оплотом подання новин у газеті, та інші, ширші форми, треба використовувати частіше, особливо в довших статтях оглядового типу. З примноженням новинних телеканалів і сайтів такі коментарі стають важливою частиною змісту газети. І відкидати будь-яку думку про відкритий коментар, коли інші його форми неминуче містяться в новинній історії, є цілковитим лицемірством з боку газети. Єдине застереження — відкритий коментар має бути чесним і однозначно розпізнаватися як такий, не намагаючись приховатися або замаскуватися під щось інше. Зло прихованих і ненавмисних коментарів у їхній латентності. Вони відрізняються тим, що прихований коментар умисний, а ненавмисний — ні. Та обидва постачають те ж саме і в однаковий спосіб: у мові, матеріалах чи джерелах, якими вони користуються або нехтують. У висвітленні новин головним носієм прихованих і ненавмисних коментарів є слова з підтекстом. Це слова з принижувальним значенням, яких можна знайти чимало у кожній мові. Нижче наведені дві ситуації, які ґенерують багато прикладів у майже будь-якій мові. Позначення авторства Дієслова «говорив» і «сказав» — нейтральні. Вони просто інформують нас, що процитований текст був висловлений. Репортери часто шукають їм заміну, та проблема полягає в тому, що альтернативні варіанти часто вже не нейтральні. Слова «визнав» і «погодився» не просто повідомляють нам, що хтось промовив такі слова, вони дають більше інформації. Це означає, що хтось або під тиском, або внаслідок докорів сумління відкрив якийсь, досі невідомий, можливо, ганебний вчинок. Обидва випадки дещо відрізняються від «сказав». «Погодився» також розуміє визнавання провини (або каяття). «Посилався», «стверджував» і «обстоював» можуть натякати на те, що ви не довіряєте сказаному, а «наголосив», «підкреслив»

Коментарі, свідомі та інші

261

і «зауважив» припускають, що ви підтримуєте мовця. Так само, якщо хтось пояснює якісь свої дії чи рішення, не пишіть без підстав, що він «намагався виправдати» свої дії чи вчинки або «захищав» їх. Це виправдано тільки, якщо ці дії піддали критиці або пояснення з’явилося внаслідок якогось іншого тиску. Ще одне багате джерело ненавмисних коментарів — історії, що починаються з «Є побоювання…» або «Є сподівання, що…», і коли забувають повідомити, хто саме побоюється чи сподівається. Не біда, якщо йдеться про такі побоювання й сподівання, які розділив би будь-хто, наприклад: «Дедалі більше побоювань викликає доля трьох дітей, які вчора після школи не повернулися додому з вечірки». Та коли ви пишете: «Вчора виникли сподівання, що ціна на золото знизиться», справді, треба вказати, у кого. У виробників золота й тих, чиї прибутки зростають зі зростанням ціни на золото, швидше, виникнуть побоювання, ніж сподівання. Політика Стисле описування чиїхось поглядів і політичної позиції створює усілякі проблеми. Такі характеристики, як «реформіст», «радикал», «жорсткий політик», «помірний», «екстреміст» і «реакціонер» використовуються весь час так, ніби це стандартні терміни, як назви партій. Та це не так. Вони часто міняються, й значною мірою залежать від позиції, з якої ви їх висвітлюєте. І всі вони вживаються у принизливому значенні. Хтось, незгодний з вами чи з панівним напрямком, є «екстремістом», що несе в собі припущення щодо «надлишковості», такі очевидні з походження цього слова. Ніколи не забувайте старе прислів’я про те, що «борець за свободу» однієї людини є «терористом» для іншої. У цій царині є ще багато інших слів з підтекстом. Їхнє вживання часто залежить від вашої упередженості, свідомої чи ні. Дії влади, спрямовані проти певної групи людей, залежно від вашої позиції можуть бути «священною війною» і «полюванням на відьом». Люди, яких ви схвалюєте, роблять «похибки» й «неточності», а ті, до яких ви байдужі, — «промахи» й «ляпсуси». Демонстранти, яких ви не

262

УНІВЕРСАЛЬНИЙ ЖУРНАЛІСТ

схвалюєте, це «юрба», інші ж становлять «натовп народу». Люди можуть бути «відмовниками» й «бунтівниками» тощо. Мораль така, що слова треба добирати дуже ретельно і завжди зважати на їхній прихований сенс. Найневинніша фраза може справити хибне враження. У США, наприклад, і не лише там, протягом багатьох років право на аборт — дуже суперечлива тема. Назвіть те, що визріває всередині жінки, незалежно від терміну вагітності, «ненародженою дитиною», і ви мимохіть приєднались до тих, хто за обмеження прав на аборт. Назвіть їхніх суперників «борцями за аборти», і образа буде вдвічі сильнішою. «Абортивний плід» і «борці за вільний вибір» — нейтральніші характеристики

Слово «я» Цей особовий займенник — одне з найсуперечливіших слів у будьякій мові. Деякі журналісти вдаються до довгих конструкцій, щоб ніколи не вживати його, використовуючи натомість такі варіанти, як «цей репортер», «ваш кореспондент» чи «представник газети». Інші вдаються до нього за найменшої оказії, перетворюючи майже всяку історію на вправу з повчального марнославства. Має бути середній шлях і бажано значно ближчий до скромнішого варіанту. Однак це не завжди легко дається. Коли президент Джон Ф. Кенеді готував свій інавґураційний виступ, одну з найнезабутніших промов століття, він сказав своїм радникам, що займенник «я» вживати заборонено. Найкращі голови Америки працювали над кількома варіантами промови, але «я» все ж чотири рази прослизнуло. Репортери, яким випало висвітлювати «великі події», особливо вразливі до спокуси «якання», бо, можливо, вважають, що вагомість історії додає ваги їм самим. А ще є такі, яким здається, що їхнє враження від історії, їхні емоції й те, що вони роблять, настільки захопливі, що про них треба часто згадувати. Як говорить персонаж п’єси «Ніч і день» британського драматурга Тома Стопарда: «Закордонний кореспондент — це людина, яка пурхає з готелю в готель і думає, що найцікавіше в будь-якій історії це те, що він з’явився її висвітлювати».

Коментарі, свідомі та інші

263

Звісно, як репортер, ви бачите такі речі, зустрічаєте таких людей і дістаєте такий досвід, які за визначенням цікаві — зрештою, якби це не було новиною, вас там не було б. Але читачу цікаво знати, що ви бачили і що виявили, а не як ви це побачили чи знайшли. І вже напевно, його не цікавить, що ви їли, пили чи відчували в цей момент. Тою мірою, наскільки в журналістиці можна говорити про правила, це одне з них, хіба що ви знаменитий журналіст, який спеціалізується на особистих враженнях. Якщо ж ні, вам слід утримуватись від дуже персоналізованого письма, крім тих випадків, коли ваші особисті враження становлять величезний інтерес (для читачів, а не для вас і ваших рідних). У будь-якому пересічному професійному житті такі нагоди трапляються дуже рідко. Як приклад, далі наведений уривок з репортажу Джорджа Орвела про громадянську війну в Іспанії. Особистий підхід тут виправданий, бо Орвел пережив надзвичайний досвід, про який багато людей хотіли б дізнатись — його підстрелили. Це взірець стриманості: «Я був уже днів зо десять на фронті, коли це сталося. Все, що відчуває людина, вражена кулею, дуже цікаво і, на мою думку, варте детального опису. …Почуваєшся приблизно так, ніби потрапив в епіцентр вибуху. Здається, був гучний удар і сліпучий спалах світла звідусіль довкола мене, і я відчув жахливий шок — не біль, лише жорстокий шок, ніби від удару током; відчуття абсолютної слабкості, пригніченості, зіщуленості до нуля. Мішки з піском переді мною відступили кудись дуже далеко. Думаю, схоже почуває себе вражений блискавкою. Я відразу ж зрозумів, що мене підстрелили, та через нібито вибух і спалах подумав, що це в сусіда рушниця випадково вистрелила й поцілила в мене. Все це сталось менше, ніж за секунду. В наступний момент коліна в мене підкосилися, і я падав, з силою вдарившись об землю головою, та я з полегшенням не відчув болю. Я лежав нерухомий, заціпенілий, свідомий того, що мене сильно поранено, та не відчував болю у звичному розумінні».

264

УНІВЕРСАЛЬНИЙ ЖУРНАЛІСТ

Політична коректність Протягом останніх приблизно десяти років у газетах відбуваються радикальні й запізнілі зміни у способах мислення й написання про різні групи суспільства: жінок, чорношкірих, неповносправних, гомосексуалістів. Усі вони були — а часто й досі є — об’єктом приниження й дискримінації. Однією з головних мішеней борців за зміни була мова, якою говорили про цих людей. Хоча найрадикальніші з поборників політичної коректності постійно розважали основну масу своїми крайнощами, мало хто з нас хотів би повернутись у ті дні, коли жінок, наприклад, називали «пані» і завжди в супроводі стислої характеристики, яка інформувала читачів, чи вони «гарні», «жваві» або «привабливі» і якого кольору їхній одяг. Політична коректність нині є незмінною турботою журналістських шкіл у різних частинах світу. Один недавній підручник присвятив рекомендаціям, як слід писати про неповносправних, більше місця, ніж новинним цінностям. Це нерозумно, бо проблему можна розкласти на три широких принципи, і всі вони закликають до делікатності, якою кожна розумна людина послуговується у звичайному житті: • Не згадуйте про расу чи неповносправність людини, якщо це не має прямого стосунку до вашої історії. • Не міняйте стандарти, пишучи про різні суспільні групи. Наприклад, не описуйте одяг чи зачіску жінки-політика, хіба що це має прямий стосунок до історії або само собою становить новину. Контрольне питання таке: чи писали б ви в такій самій ситуації про зовнішність чоловіка-політика? • Дотримуйтесь точності й не вживайте евфемізмів. У деяких країнах зараз модно називати сліпих людьми «з ослабленим зором». Вони не з ослабленим зором, вони сліпі. Людина з ослабленим зором може частково бачити, і тому її краще називати «частково видюча». Найліпше, не використовуйте ніяких туманних фраз, дотримуйтесь точності. Замість слова «неповносправний», проти якого багато людей заперечують, краще скажіть, у чому насправді полягає неповносправність — звісно, якщо це пов’язано з історією.

Коментарі, свідомі та інші

265

Аналітика Будь-яка новинна історія чи спеціальний репортаж повинні містити певну порцію аналізу, вплетеного в основний текст чи виділеного в окремий підрозділ. Але часто стаття виходить такої довжини чи несподіваної ваги, що виникає потреба в окремому суто аналітичному тексті. Він препарує події, теми, питання й зрушення, намагаючись пояснити, що відбувається зараз чи станеться в майбутньому. Він мусить також спробувати пояснити значення цих подій та їхній контекст. Такі статті не повинні складатися лише з низки тверджень. Не підходить і стара новина, розігріта й сервірована з кількома поглядами. Аналітична стаття повинна містити нові свідчення й нове розуміння історії. Вони можуть бути вашими або, бажано, конкретних представників влади чи експертів. Головний наголос треба зробити на тлумаченні й поясненні. Цей підхід можна застосувати до різних типів історій. Життєписи видатних публічних людей, наприклад, часто є продуктом незначної косметичної операції багаторазово вживаного матеріалу. Та вони можуть стати й серйозною спробою відтворити їхнє життя в історичному контексті й ретельно дослідити їхнє минуле й роботу. Картину доповнять погляди людей, особисто знайомих з вашим героєм. Тепер, коли читачі часто дістають першу інформацію про події через радіо й телебачення, тлумачні статті потрібні їм іще більше. Крім детального висвітлення події, чого не можуть собі дозволити мовленеві медії, газети повинні також пояснювати, що певні події чи зміни означають. Це мають бути не тихі затоки, де попасують задумливі коментатори і, за словами американського журналіста Ліблінґа, «подають своє бачення того, чого самі не бачили». Це має бути розповідь про нові думки й тлумачення — новий сенс у розумінні речей.

Передовиці або редакційні статті Серйозну статтю-коментар, яка мала б певний темп і вагомість і яку цікаво було б читати, дуже важко написати. Надто часто

266

УНІВЕРСАЛЬНИЙ ЖУРНАЛІСТ

серйозність обертається на церемонність, вагомість — на пиху, а сюжет передбачуваний, як завтрашнє число. Такі коментарі мають смак тижневого буханця. На майже загальне переконання, газета в кожному числі повинна містити колонку, в якій висловлюється її погляд на головні питання. У країнах, де під загрозою основні свободи, редакційні статті можуть слугувати голосом на підтримку прав людини. Вони передають режимам посил від народу, що за ними спостерігають і їм протистоять. Вони підтримують і надихають тих, хто бореться за свободу й справедливість. В інших країнах, у комфортніших умовах, цінність цих щоденних передовиць сумнівніша. Я був присутній на багатьох редакційних нарадах, учасники яких довго перебирали недавні історії, сподіваючись найти тему — будь-яку тему, на яку газета могла б поговорити. Годинник неухильно відбиватиме час, доки нарешті не затвердять кілька тем (незмінно одна з висунутих на початку зборів). Вирішивши проблему на цей день, усі хором полегшено зітхають. Усі, крім бідолахи, якому доручили це написати. Багатьом з нас написання хорошої статті-коментаря видається важким випробуванням, хіба що питання викликає в нас щиру зацікавленість. Спроби її імітувати часто призводять до появи порожнього й нещирого тексту; написання статті без зацікавленості виливається в непереконливе базікання або, ще гірше, низку коментарів про те, що поки зарано робити висновки стосовно цього питання — безпомилкове свідчення того, що газета вибрала не ту тему чи не того автора. Деякі великі газети наймають фахівців спеціально на написання передовиць. У чиказькій «Дейлі Ньюс» це стало підставою для розіграшу з боку одного з журналістів вищого класу. Редакцію газети, відому високоморальним тоном своїх редакційних статей, регулярно відвідували групи читачів. Знаючи, що таке збіговисько має відбутися, цей репортер разом з Юджином Філдом, який пізніше став поетом, і ще одним працівником, який водив читачів по редакції, розробили план. Тільки-но бундючні міські мат-

Коментарі, свідомі та інші

267

рони наблизились до дверей з написом «Автори передовиць», як гід розчинив їх. Відвідувачки побачили фігуру, яка, схилившись за столом, творила чергову благочестиву редакційну статтю. Це був Філд — неголений, кошлатий і вдягнений у тюремну робу в комплекті з наручниками на руках і ногах. «Це в’язень з тюрми штату», — пояснив гід. — «Зразкова поведінка, сидить за вбивство, до речі. Наш головний редактор, містер Стоун, дуже переймається заощадженням коштів, завжди прагне скороти витрати газети. Через свої зв’язки він домігся, щоб хлопця двічі на тиждень відпускали до нас. Безкоштовний автор передовиць, розумієте? Газеті це нічого не коштує». Втім, якщо ви належите до традиційних співробітників газети і вам доручили написати передовицю про щось, не надто вам близьке, у вас є дві можливості. Поговорити з експертами й зібрати чіткі погляди, або сховатись у темному кутку й швидко виробити власні. Це не так цинічно, як може здатись. Дивовижно, як часто внаслідок кількахвилинних роздумів, загострених наближенням кінцевого терміну, народжуються оригінальні думки. Втім, оригінальність має свої межі. Джозеф Меділ, ультраконсервативний власник «Чикаго Трибюн», 1884 року написав редакційну статтю про проблему великої мобільної популяції міських бездомних і безробітних. Жодного аргументу на користь роботи для цих нещасних він не знайшов. Навпаки, у карально серйозній передовиці можна було прочитати, зокрема, таке: «Мабуть, найпростіше було б для тих, хто не належить до товариства людолюбів, додати трохи стрихніну чи миш’яку в м’ясо та іншу їжу й пригостити ними волоцюгу. Вони спричиняють смерть у порівняно короткий термін, і це стало б попередженням для інших бродяг триматися подалі … і врятувало б чиїхось курчат та іншу рухливу власність від постійного розкрадання».

Пристрасть також має свої межі, за які, без сумніву, далеко вийшла англомовна камерунська газета «Месінджер» (Messenger) у липні 1995 року. Стаття на першій шпальті під заголовком «Уби-

268

УНІВЕРСАЛЬНИЙ ЖУРНАЛІСТ

ти цього чоловіка» писала, зокрема: «Такі люди не гідні жити, їх треба змітати з землі. Саме на таке ставлення, хоч би як жорстоко це звучало, заслуговує Обен Пітер Ашу, губернатор Південно-Західної провінції». Передовиця, як і будь-яка інша поглядова стаття, не повинна бути низкою безапеляційних тверджень, які чіпляються одне за одне. Крім свіжого погляду, вона повинна містити достатньо передісторії й аналізу, щоб бути зрозумілою тим читачам, які не читали оригінальної історії, на яку вони спираються. Аргументи мають бути настромлені щільно, як добре стиснута пружина. І якщо ви бажаєте, щоб вони справили враження, зосередьте свої творчі зусилля на написанні кількох пам’ятних фраз. Список редакційних статей, які пам’ятали довше, ніж до наступного числа газети, недовгий. Насправді, він дуже короткий. Але ті, що зажили певного безсмертя, завдячують цим не блискучим аргументам, а незабутній фразі. Справді, це єдине, за що їх пам’ятають: фрази Скота «Коментарі довільні, та факти — недоторкані» («Менчістер Ґардіан», 1921), «Комунізм з людським обличчям» («Руде Право», Прага, 1968 року), «Відчуття твердої руки» («Дейлі Телеграф», Лондон, 1956 рік), «Одна світлина варта тисячі слів» («Прінтерс Інк», США, 1927 рік). Однак між піднесенням і претензійністю лише один крок. Так само, як політики — це тільки політики, газета — лише газета, а не гравець на світовій сцені. Немає нічого безглуздішого за верескливий голос газети, особливо маленької провінційної, яка «закликає ООН невідкладно діяти». Приклад — «Скайберинський орел» — газетка на чотири сторінки, що виходила один раз на тиждень у місті Корк, Ірландія, у пізньовіктор’янську добу. Якось, коли російський цар чимось не догодив власнику «Орла», такому собі Фредеріку П. Е. Потеру, несамовита передовиця повідомила своїм 4000 читачам, що «Скайберинський орел» не спускає з Росії очей». Приватні рекламні оголошення зробили для того, щоб світ змінився, більше, ніж мільярди слів усіх несамовитих передовиць в

Коментарі, свідомі та інші

269

історії. Наприклад, Битву за Ґетісберґ, одну з найкривавіших у громадянській війні в Америці, спричинило рекламне оголошення взуття. Його розмістила в «Ґетісбурґ Кемпайлер» взуттєва крамниця, повідомляючи про продаж нових гарних чобіт. Оголошення побачив генерал армії конфедератів Джеймс Петіґрю, який на той час рухався зі своєю занедбаною армією через Пенсільванію. Бійці були в жалюгідному стані, у драних чоботях, а чимало й взагалі босоніж. Петіґрю наказав своїм людям повернути на Ґетісберґ. Дорогою їх перестріли сили Союзу, й почалася кривава триденна Ґетісберзька битва. На бойовищі залишилось 5662 убитих і 27203 поранених. І справді, дуже важко знайти хоч один приклад газетного коментарю, який змінив би світ. Той, що, зазвичай, цитують, знаменитий «Я звинувачую» Еміля Золя стосовно справи Дрейфуса, надрукований у французькій газеті «Льорор» (L’Aurore) у січні 1898 року, був насправді відкритим листом до уряду, а не передовицею (і мав обмежений прямий ефект). В іншому випадку коментар з’явився, насправді, внаслідок помилки. У квітні 1888 року помер Людвіґ Нобель, старший брат похмурого ідеаліста Альфреда Нобеля, винахідника динаміту. Одна провідна французька газета не розібралась, і надрукувала некролог на Альфреда, в якому назвала його «продавцем смерті». Цей некролог і думка про те, що його згадуватимуть, як «продавця смерті» справили на Альфреда Нобеля болюче враження й стали головною спонукою, що змусила його змінити заповіт і залишити своє багатство на заснування Нобелівської премії за досягнення у боротьбі за мир, у літературі й науці.

Колумністи Той, хто досяг рівня колумніста, або не потребує порад, або має (чи невдовзі матиме) таку високу думку про власну особу, що це не дозволить йому ними скористатися.

270

УНІВЕРСАЛЬНИЙ ЖУРНАЛІСТ

Відгуки Є три школи рецензування, дві з яких слід закрити. По-перше, це професійні журналісти, які виявляються чудовими репортерами, коли йдеться про висвітлення історії, та коли їм доводиться робити огляд книги, п’єси, фільму чи концерту, їх охоплює несподіване бажання довести, що вони «письменники». По-друге, це аматори, часто суперники (або ще гірше, друзі) тих, чия робота підлягає рецензуванню, які чубляться публічно між собою й морочать чи дурять читачам голову. В обох випадках, у результаті ми часто маємо огляд, у якому автор так поспішає висловити свої думки, фантастичні здогадки щодо значення роботи, дикі припущення щодо намірів митця і, звичайно, ж, винести свій, як він (чи вона) сподівається, остаточний вердикт, що забуває описати зміст рецензованої роботи. Читачам треба остерігатися таких відгуків. Авторам також. Як зауважив щодо книжкових критиків Володимир Набоков: «Критика може бути повчальною в тому сенсі, що дає читачам, включно з автором книги, певну інформацію щодо розуму критика чи його чесності, чи обох разом». Школа рецензування, яку варто зберегти, це та, що передовсім має на меті надати інформацію про певний твір; описати його якомога точніше й повніше, дослідити його стиль, зміст і духовне наповнення. І пам’ятайте, що не заборонено писати відгуки без легковажних висновків. Якщо ви все ж відчуваєте спокусу зробити це, згадайте лишень анонімного книжкового оглядача з газети «Одеський кур’єр», який 1887 року написав про одну повість: «Плаксивий мотлох. Покажіть мені хоч одну сторінку, де б містилась думка». У відгуку йшлося про «Анну Кареніну». З усіх найхимерніших вигадок, які постали з людського безладу після Великої війни, найнікчемнішою й водночас найпретензійнішою є глибокодумний експансивний колумніст чи коментатор, який знає всі відповіді негайно і здатний повністю й остаточно врегульовувати великі справи три або й шість днів на тиждень. Вестбрук Пеґлер

19. Мережева журналістика Література — це мистецтво писати те, що буде прочитане двічі, журналістика — тільки раз. Сірел Конолі, 1938 рік Будь-який журналіст, який вважає, що для роботи в інтернеті він може легко обійтися наявними уміннями і що технічну роботу можна спокійно залишити «цим технарям», приречений залишитись у майбутньому без роботи, як це несподівано сталось після 1929 року з акторами німого кіно з їхніми писклявими голосами. Це не випадкове порівняння, адже виробництво сайтів споріднене з кіновиробництвом — спільні зусилля багатьох творчих кваліфікацій заради створення кінцевого продукту. Це має дуже важливі наслідки для журналіста, що працює в мережі, бо це не те місце, де можна залишатись неуком. Жодна кінокомпанія не дозволить автору тексту керувати на знімальному майданчику; це справа директора, знайомого не тільки з письмом, а й з процесом знімання, виконання, освітлення, оформлення сцени і, найголовніше, з монтажем. Так само ніхто не дозволить технічно неосвіченому журналістові керувати широкомасштабним процесом виробництва сайта. Щоб займатись цим, треба знати про функції комп’ютерів і броузерів, про відео- й аудіомодулі, про колір і бази даних. Не все про них, але достатньо, щоб розуміти, що це таке, що вони роблять і як з їхньою допомогою можна досягти конкретного ефекту. А це означає постійно вчитися, здобуваючи нові уміння й слідкуючи за змінами. Альтернатива тільки одна — другорядна роль, як оті пригноблені голлівудські автори, що строчать десь по темних кутках,

272

УНІВЕРСАЛЬНИЙ ЖУРНАЛІСТ

а всіх їх лають і тримають за легкозамінні невтомні автомати, які жодним чином не контролюють кінцевий продукт. Цей розділ має на меті допомогти журналісту залишити задник і здобути контроль над процесом. У ній розглядаються проблеми, що постають при створенні сайта місцевої чи реґіональної газети, і деякі ідеї та приклади щодо журналістської роботи в мережі.

Проектування сайтів Проектування нового сайта і його наповнення починається з чотирьох запитань. На кого він націлений? До вас може завітати пересічний інтернет-мандрівник, який вештається сайтами, а можуть навідуватись і серйозні дослідники, яких цікавить ваша місцевість або якась місцева діяльність, але переважна більшість користувачів сайта належатимуть до людей, які живуть чи жили у вашій місцевості. Їхня причетність до місцевого життя (хоч би йшлося лише про покупки) приведе їх на сайт і приводитиме знов і знов, якщо він їх зацікавить. Як ці люди проводять своє життя? Що вони роблять поза роботою? Ось на що має бути спрямований ваш сайт. Як він виглядатиме і що міститиме всередині? Сайти пропонують багатющий набір доступних елементів: текст, зображення, заголовки, пошук у базах даних, архіви, внутрішні й зовнішні посилання, графіку (інтерактивну чи статичну), аудіо, відео плюс матеріали, які можуть додавати самі користувачі через дошки оголошень і чати. Небезпека в тому, що цей часто приголомшливий асортимент можливостей і прагнення задіяти їх усі призводить до того, що форма сайта затуляє його зміст або, щонайменше, заважає його чіткому представленню. Для того, щоб втримати перевагу змісту над формою, ключовим є знання про те, як користувач реагує на ті чи інші елементи, так само, як газетний журналіст знає, що приваблює й цікавить читачів.

Мережева журналістика

273

Що робитиме цей сайт? Він буде пропагувати газету, відтворювати або давати інший, можливо, глибший зміст? Варіант сайта, який просто пропагує друковану версію газети, в жодному разі не слід відкидати. З огляду на проблеми з налагодженням прибуткової бізнес-моделі мережевого видання, для декого це може стати хорошим поступом. Короткі презентаційні фрагменти з історій можуть збудити апетит до газети і, залежно від ресурсів, запропонувати також певні інструменти (дошка оголошень, архіви тощо), яких немає в друкованих ЗМІ. Відтворення друкованої версії газети в інтернеті, до якого часто ставляться зверхньо і презирливо називають словом «shovelware» (доважок), теж може бути правильним вибором за певних обставин, хоча часто наражає на ризик дати читачам підставу відмовитись від купування газети. Сміливіший і дорожчий шлях, але потенційно далекоглядніший щодо перспектив і прибутків, створення чогось іншого, нового. Що може інтернет порівняно з друкованими ЗМІ? В інтернету є свої недоліки, натомість він має: майже необмежену місткість, постійне (майже в реальному часі) оновлення, рухливі картинки, звук, здатність точно вимірювати кількість переглянутих сторінок та інтерактивність. Фокус у проектуванні хорошого новинного сайта — спробувати скористатися цими перевагами. Це означає зміст, можливо не доступний у друкованій версії (інтерактивні бази даних, результати пошуків, дошки оголошень тощо) і матеріали, які не надто доступні в друкованому вигляді (необроблені матеріали від джерел, довгі списки, результати досліджень, задовгі для друку тощо). Тримаючись цього напрямку, ми зайдемо далеко від звичної новинної/репортажної журналістики й наблизимось до царини інформаційних центрів і хостінга форумів. Але це означає спиратись на сильні сторони нового засобу комунікації, не просто перекачувати матеріали, легше доступні в друці.

274

УНІВЕРСАЛЬНИЙ ЖУРНАЛІСТ

Стартова сторінка Хоч би якою ви хотіли бачити стартову сторінку — спокійною й офіційною чи рухливою та напханою, як іграшкова крамниця на Різдво, є один елемент, ключовий для вдалого старту будь-якого новинного сайта: контекст. Газети вводять у контекст уже своїм виглядом. Просто вигляд газети говорить читачу, що вона собою являє, хто її виробляє і для кого. Розмір, розмітка тексту, якість паперу, мова, використання ілюстрацій, товщина, фаховий рівень — усе це відразу ж видає місцеву газету, глянцевий національний таблоїд чи таблоїд-додаток до солідної повноформатної газети. Подивившись на газету, читач може навіть оцінити її достовірність. Однак сайт у руках не потримаєш, щоб зробити висновок. Він сам мусить подати контекст, прямо відповідаючи на такі запитання користувачів, як: де це я? Наскільки воно велике? Це шестисторінковий рекламний сайт або онлайнова газета чи журнал на півтори тисячі сторінок? І на ці питання треба дати однозначні відповіді на головній сторінці. І жодний аспект контексту не потребує більше прямих свідчень, ніж достовірність і професіоналізм сайта. Інтернет має властивість усіх зрівнювати; як наслідок, будь-який дешевий шукач пригод може зробити сайт і, вклавши трохи грошей у дизайн і графіку, виглядатиме на рівних з сайтами багатомільярдних компаній. Гучне ім’я в новинних медіях, очевидно, потужна зброя для завоювання довіри, та офлайновий авторитет не завжди автоматично передається в мережу. Втім, для малих і для великих, для багатих і для бідних є один безвідмовний спосіб довести свою правдивість. Він завдячує, певно, найвідомішому умінню ненаукової мережі, яке вона робить краще за всі інші, — здатності розчаровувати. Таку репутацію невтомно створювали роками різноманітні ресурси, які обіцяли більше, ніж могли дати за допомогою галасу, який часто супроводжує навіть найпересічніші сайти; сторінки у стані реконструкції; недійсні посилання; сайти, де ледве можна знайти щось, крім посилань; сайти, що натякають на глибину, а дають поверховість; і сайти, які вважають, що багата анімація

Мережева журналістика

275

може замінити справжню інформацію. Уникайте таких речей на першій сторінці, дайте точний дороговказ до того, що знаходиться всередині сайта; зробіть це чітко й спокійно, і ваш сайт стоятиме на шляху до довіри й вірності користувачів.

Структура сайта Знання й уміння, потрібні для проектування структури великого сайта, дуже відрізняються від тих, що, зазвичай, застосовує журналіст. Вони ближче до фаху бібліотекаря чи спеціаліста з даних. Сайт може містити понад 1000 сторінок, багато з яких можна віднести до знайомих категорій, та чимало — ні. Є спокуса вигадати нові категорії, та це робить рубрикацію сайта дуже складною принаймні у такій формі, яку можна було б розумно розмістити на екрані. Далі виникає проблема таких матеріалів, які насправді можна віднести до більше, ніж однієї категорії: давати посилання на них в обох рубриках чи тільки в одній, сподіваючись на те, що користувач швидко розбереться з логікою вашого покажчика? Далі постає проблема сторінок, які розбухають так, що потребують уже кількох підсторінок. Чи вносити їх у покажчик і якщо треба, то як? Лишень уявіть собі спробу спроектувати й прорубрикувати вичерпний мережевий путівник і новинну службу міста — новини, спорт, мистецтво, дозвілля, міські дошки оголошень, комерційні підприємства, реклама, рекламні оголошення, рух транспорту, розклади і так далі, і таке подібне. Коли мені довелося це робити, ми втрьох присвятили створенню керованої структури сайта, яка дозволяла б подальше розширення, два тижні повного робочого часу. А коли рубрикація сайта готова, виникає запитання, виставити всю її на першій сторінці чи узагальнити, або дати у вигляді покрокового меню чи відіслати користувача до інших сторінок? А може, виставити заголовки головних розділів, які під наведеним курсором показують у кутку деталізований індекс? На все це немає готових відповідей.

276

УНІВЕРСАЛЬНИЙ ЖУРНАЛІСТ

Навігація У газеті читач, вочевидь, розуміє, де він знаходиться — ближче до початку, середини чи кінця. Крім того, вигляд тексту й оформлення надають йому безліч підказок про те, наприклад, на яку сторінку газети він потрапив — комерційних новин чи репортажів. Дизайнери газети також піклуються про те, щоб завдяки хорошій системі дороговказів читач постійно уявляв собі «мапу» газети. Щоб відтворити цей ефект «віртуальної мапи» на сайті треба: Орієнтувати читачів щодо масштабу, можливостей і структури сайта Рубрикація (або, якщо сайт великий, її узагальнений варіант) має бути видимою чи доступною на кожній сторінці. Намагайтесь також показувати графічними засобами, в якому місці всього сайта читач наразі перебуває. Це можна зробити різними способами: від підсвічування назви відповідного розділу до зображення маленької мапи. А коли стаття чи репортаж займає кілька сторінок, указуйте номер сторінки бажано якось так: «2 з 4» абощо. Скоротити користувачу шлях від А до Б чи Я, якщо йому туди потрібно Покажіть користувачу простий спосіб повертатись назад до повного головного рубрикатора, а на довгих сторінках — простий шлях повернення вгору чи вниз на сторінці. На сторінках з довгими списками використовуйте абетку, як засіб швидкого переміщення до потрібної частини. Покрокове меню, яке займає небагато місця і видає по кліку користувача повний індекс, чудовий інструмент доступу до повної карти сайта. Такого ж ефекту можна досягти за допомогою мишки, коли якась риса (часто індекс) з’являється внаслідок наведення курсору. Виділити різні розділи сайта кольором або стилем Погляньте на будь-яку солідну мережу метро. Вони розрізняють різні лінії за кольорами, позначають кольоровим кодом переходи

Мережева журналістика

277

між лініями і розміщують карти на кожній вузловій станції та в кожному вагоні. В результаті заблукати там важко. Крім того, дослідіть інші сайти — легкі й надокучливі — щоб визначитись, що наслідувати, а чого уникати. Чітке меню історій Традиційно це заголовки, розташовані за вагомістю, датою чи темою. Якщо ваші статті ще не розведені по категоріях, часто корисно буває розшифрувати, про що йдеться (наприклад, Росія, економіка, вибори тощо), щоб «проштовхнути» заголовок: «Злочин: шахрай обдурює банк». Зазвичай, заголовкам бракує інформативності щодо теми чи змісту історії, хіба що їх пише справжній професіонал. Оглядовий абзац під заголовком також корисний.

Як писати історії для інтернету Найбільше свободи дає специфіка сайтів, завдяки якій ні довжина окремої історії, ні кількість сторінок тут не обмежуються. Вартість друку 50 і 5000 слів фактично не відрізняється; і відколи базовий стиль сайта запроваджений, байдуже, скільки сторінок друкувати — десять чи одну. Це відкриває кілька можливостей: Розширена версія друкованої історії 1999 року газета «Верджиніан-Пайлот» (Virginian-Pilot) надрукувала статтю Голі Гейзер на 2100 слів про «ганебне» становище з наданням допомоги психічнохворим і неповносправним у Вірджинії. Сайт газети вмістив версію статті на 3800 слів, детальнішу й доповнену довідковими врізками. Можна також дати додаткову інформацію про передісторію теми. Довгі історії можна розмістити частинами на окремих сторінках. «Чикаго Трибюн» дає близько 500 слів на сторінку, хоча для дуже великих репортажів підійдуть і значно більші порції.

278

УНІВЕРСАЛЬНИЙ ЖУРНАЛІСТ

Врізки У них подають глосарії, хронологічні таблиці, біографії ключових фігур, списки й таблиці (офіційні та створені журналістами) — все це для газети задовге. Стенограми На сайті можна розмістити також стенограми інтерв’ю та відкритих зібрань. В інтернет-версії газети «Сан-Сентінел» (Sun Sentinel), наприклад, футбольні фанати можуть прочитати стенограму пресконференції тренера «Дельфінів» Джимі Джонсона. Публікація матеріалів першоджерел Найбільший успіх в історії інтернету мав звичайний текстовий файл без жодної графіки та прикрас. Це була публікація звіту Стара* 11 вересня 1998 року. Близько 25000000 людей в усьому світі прочитали його в перші два дні, це перевищує загальний наклад 50 найбільших американських щоденних газет. Користувачі «Америка онлайн» (AOL) завантажили загалом 10,1 мільйонів інтернет-годин за один лише день. Це показовий приклад голоду за новинними матеріалами з першоджерела. Небагато можна знайти офіційних звітів настільки ж пікантних, як звіт Стара, та на новинних сайтах завжди має бути місце для урядових рішень, судових справ, порядків денних, протоколів, рапортів, листування, заяв, заявок на забудову та інших офіційних документів, які становлять загальний інтерес. Гарячі історії Пристосованість інтернету до постійного оновлення робить його ідеальним засобом інформування про великі сенсації. Один з методів полягає в тому, щоб не намагатися написати зв’язний звіт до закінчення події, натомість відкрити сторінку й почати наповнюваПрим. перекл.: звіт прокурора Кенета Стара з деталями стосунків президента Біла Клінтона з Монікою Левінські.

Мережева журналістика

279

ти її шматками інформації кожні 5 — 15 хвилин. Це дає динамічну картину, яку або можна залишити в такому вигляді, як хронологічний звіт, або переробити на завершену історію пізніше. Спортивні події також можна висвітлювати в такий спосіб.

Посилання Посилання на споріднені сайти краще давати у врізках, ніж вставляти в текст. Обов’язковий мінімум — створити маленький «індекс» організацій і тем, згаданих у певній історії, і дати посилання на їхні домашні сторінки. Ще хороша ідея зробити так, щоб ці посилання відкривалися в новому вікні, це стосується будь-якої врізки й передісторії до історії, яку ви розповідаєте. Сайти «Електронний телеграф» (Electronic Telegraph) та «Бі-Бі-Сі» вміють майстерно добирати посилання на сайти, пов’язані з певною історією.

Архів Завдяки можливості вільно додавати сторінки, інтернет є чудовим носієм для архівів історій, сторінок і ресурсів. Найголовніше тут — чіткий покажчик. Історії в архіві, крім надзвичайно довгих, треба давати на одній сторінці. Текст у мережі має примітивний вид насамперед через те, що броузер може не розпізнати шрифти оригінального сайта. Справді, єдиний спосіб цілковито контролювати те, що користувачі бачать на своїх екранах, це подати його як файл зображень. Однак це подовжує час завантаження і шкодить гнучкості оновлення. Втім, ширину колонок можна контролювати і на це варто зважати. Дослідження Якоба Нітсена для «Сан Майкрсистемс» виявило, що читання тексту з екрана в середньому на 25% повільніше, ніж друкованого. Причини не визначали, та вірогідний підозрюваний — велика ширина колонок, яка застосовується на екрані. Маркірований перелік найважливіших моментів історії добре працює в мережі. Виділення певних положень маркуванням завжди корисне.

280

УНІВЕРСАЛЬНИЙ ЖУРНАЛІСТ

Візуальні ефекти Серед візуальних ефектів та інтерактивних функцій треба вміти розрізнити ті, що справді додають привабливості в очах користувачів, від тих, які слугують лише демонстрацією можливостей розробників. Загальне правило таке: якщо користувачу доводиться завантажувати додаткові модулі, щоб їх побачити, або вони відчутно подовжують час завантаження, відмовтесь від них. Тривалість завантаження — вагомий аргумент, через це й з’явився нині вже бородатий жарт «World Wide Wait» («всесвітнє очікування» замість «World Wide Web» — всесвітня павутина). Однак це й досі правда. Мережеві картинки забирають у читача значно більше часу на завантаження, ніж текст. Якщо ви захочете дізнатися, скільки саме часу додають зображення, подивіться сторінку без них, а потім з додаванням зображень. Втім, з удосконаленням технологій час на завантаження скоротиться, і тільки зовсім нудні сайти захочуть залишитись зовсім без візуальних ефектів. Ілюстрації Крім розміщення звичайних фотографій і малюнків, які супроводжують новинні історії, газети можуть використовувати свої сайти для додаткових ілюстрацій. З будь-якої значної події фотографи приносять значно більше світлин, ніж може надрукувати газета. Багато американських газет виставляють їх на своїх сайтах. Головна проблема з ілюстраціями не в тому, що ви показуєте, а як. Одне велике зображення забирає значно більше часу на завантаження, ніж чотири менших, навіть якщо загальна площа в них однакова. Тож не варто пхати багато великих ілюстрацій на одну сторінку. Краще скористатися ескізами (зменшеними зображеннями, на яких треба клікнути, і вони відкриваються на повний розмір). У такому разі переконайтесь у тому, що вони відкриваються в новому вікні. Швидша альтернатива — дати список посилань на ілюстрації.

Мережева журналістика

281

Графіка Такі зображення, особливо, якщо йдеться про карту місцевості або інший елемент, важливий для розуміння історії, повинні бути достатньо маленькими, щоб супроводжувати основний текст. Особливо вдалим використанням графіки вирізняється сайт газети «Філадельфія Інкваєрер». Відео Вони можуть бути й розважальними — («Лос Енджеліс Таймс» (Los Angeles Times) розмістила на своєму сайті кліпи з подячними промовами лавреатів на врученні «Оскарів») і серйозними («Пайлот Онлайн» крутив якось кліп про зіткнення есмінця з контейнеровозом і дістав 5000 переглядів у перший день). Однак вони можуть дорого коштувати (небагато реґіональних газет за межами США мають права на показ відеоновин) і їх довго завантажувати. Перш, ніж відео можна буде сміливо використовувати на сайтах для широкого загалу, потрібен поступ щодо скорочення терміну завантаження і доступніші програмні засоби їх перегляду. Те саме стосується й тримірних і панорамних зображень.

Інтерактивні функції Пошук у базах даних Це може бути така проста база даних, як перелік послуг, офіційні дані чи інформація, зібрана під час висвітлення. Газета «Сіетл Таймс» (Seattle Times), наприклад, досліджувала результати шкільних іспитів і розмістила в себе на сайті відповідну пошукову базу даних для шкіл міста. «Атланта Джорнл-Конститьюшн» розмістила в себе директорію міських «засідок» контролю швидкості. Це класичний приклад інтернет-послуги, яку не можуть надати друковані ЗМІ.

282

УНІВЕРСАЛЬНИЙ ЖУРНАЛІСТ

Інтерактивна графіка Вона дозволяє користувачу, клікнувши на карті чи розкладі, побачити базові деталі. Особливо разючий приклад такого використання був на сайті «Чикаго Трибюн», коли мережевий репортер Стівен Гендерсон збирав у газетних репортерів дані вбивств — час, місце, причину смерті тощо, а потім зібрав їх у мапу, яка дозволяла користувачам, клацнувши на своєму районі, дізнатися про ситуацію поблизу власної домівки. 1997 року сайт «MSNBC» розмістив дані про небезпечні дороги; користувач міг ввести поштовий індекс і дістати дані про трагічні аварії у відповідній місцевості. За 12 годин цією можливістю скористалися 68000 відвідувачів. Корисним може бути яваскріпт-калькулятор. У розділі сайта лондонської «Ґардіан», присвяченому податковим змінам, був пристрій, який пропонував користувачам ввести їхні прибутки й характеристики й дістати приблизну оцінку скорочення податків.

Зворотній зв’язок і обговорення Адреса електронної пошти Кожний поважний новинний сайт повинен мати посилання з адресами електронної пошти головних відділів (головний редактор, новини, спорт, бізнес, реклама тощо). Однак посилання з особистими електронними адресами репортерів — інша річ. Це може бути небезпечно — буквально, коли йдеться про авторів-жінок, фото яких постійно розміщують разом з їхніми статтями — і точно роздратує багатьох читачів, хіба що ви зможете гарантувати, що на кожен нормальний електронний лист буде персональна відповідь. Дошки оголошень і форуми Сторінки, де люди можуть розміщувати свої повідомлення й відповідати іншим, дуже популярні. Зазвичай, вони краще працюють, якщо є дошка оголошень для обговорення місцевих тем і специфічніші, для одинаків, наприклад, тощо. У великих місцевостях

Мережева журналістика

283

можуть навіть працювати кілька локальних форумів. Відомих особистостей треба заохочувати відвідувати форуми і відповідати на доречні повідомлення. Особливо цікаві повідомлення й відповіді можна позначати і давати на них посилання на новинних сторінках. Однак на форумах потрібні дві речі: моніторинг для видалення недоречних чи відверто комерційних дописів і програма-нянька, щоб перехоплювати листи з лайливими словам. Чати Чати можуть бути постійними для груп за інтересами чи за віком або створені навмисне до якоїсь разової події. Втім, ні перші, ні другі, як і онлайнові інтерв’ю з репортерами й відомими людьми, не матимуть жодних шансів на успіх, доки кількість онлайнових мешканців — відвідувачів сайта не сягне відчутних розмірів. Денна кількість відвідувань сайта на рівні кількох сотень не достатня для підтримування розмови в чаті.

Розміщення історії на сайті Великий асортимент потенційних елементів на новинному сайті робить планування онлайнового висвітлення історії значно вимогливішим, ніж у друці. Візьмемо, наприклад, висвітлення в «Чикаго Трибюн» з’їзду Демократичної партії 1996 року. Популярність сайта сягнула 100000 відвідувань на добу завдяки поєднанню репортажів, аудіозвітів з радіостанції «Трибюн», відеокліпів з двох телевізійних станцій «Трибюн» і статей з газети. Крім того, був іще тур по 24 попередніх політичних з’їздах, які відбувались у місті, разом з оглядом подій тих років, а також архів промов і політичної карикатури. Щоб дати раду кошмару планування такої купи взаємопов’язаних матеріалів, «Трибюн», як і багато інших американських газет, використовує техніку розміщення на сайті, запозичену в кіноіндустрії. Виробляється абрис змісту, графіки й посилань кожної сторінки плюс блок-схема відносин сторінок між собою. Є маршрут, але користувачі також мають можливість піти туди, куди їм заманеться.

284

УНІВЕРСАЛЬНИЙ ЖУРНАЛІСТ

Зрізи (Логи) Газети проводять багато опитувань читачів і потенційних читачів, виявляючи, що їм подобається, а що — ні в реальній газеті чи в макеті нової. Далі вони часто не зважають на результати цих опитувань, формально через те, що нібито не довіряють методиці дослідження, та наймовірніше тому, що результати не збігаються з їхніми власними упередженнями. У сайтів цих проблем немає. Їхні зрізи показують не тільки кількість переглядів сторінки за годину/добу/тиждень, а також, з якого сайта користувач зайшов, на який пішов, домен, з якого він прийшов (.co.uk/.com/.edu тощо) і який у нього комп’ютер — PC чи Apple. Ці безцінні знання можуть відкрити значно більше, ніж може здатися. Значна кількість нічних відвідувачів, ймовірно, свідчить не про безсоння, а про закордонних користувачів. Результати зрізу можуть і шокувати. Не один я помітив, що дбайливо розроблені сторінки традиційної журналістики в мережі можуть користуватися значно меншою популярністю, ніж, наприклад проста база даних чи форум. Зі зрізами не посперечаєшся. Силкуватись бути першокласним репортером у посередній газеті — це ніби намагатися зіграти бахівські «Пристрасті за Матвієм» на укелеле. Інструмент надто примітивний для цієї роботи, публіки й виконавця. Бен Баґдікян

20. Рекомендоване читання Про журналістику дуже мало книг, які варто прочитати. Офіційні історії газет більше нагадують рекламні тексти, ніж літературу; спогади редакторів, схоже, часто пишуться, щоб комусь помститися, назвати якісь імена чи виправдати витрати; критика незмінно бездумно переповідає передбачувані гріхи таблоїдів; а книжки порад на кшталт «Як стати…» здебільшого складають ті, чия непридатність просуватися по щаблях кар’єри вище вивільнила їм час на написання книги. Втім, є достойні винятки.

Збірки репортажів Серії «Почитати на ніч» газети «Ґардіан» — справжня скарбниця якісної тонкої роботи, так само, як і річні збірки найкращих статей від авторів «Обзевера», які нині, на жаль, більше не друкуються. Хороших статей так прикро мало, що їх тепер видають уже в твердій обкладинці, ось чому «Фаберівська книга про репортаж», видана Джоном Кері, настільки цінна. У книзі «Перша жертва» (The First Casualty, Andre Deutsch, 1975) можна знайти хоч і не цілі статті, та кілька найкращих епізодів з написаного в усі часи. У цій книзі є також чимало розумних спостережень про професію журналіста. Більше шансів потрапити до книжки в авторів полемічних чи гумористичних статей; найкращі приклади кожного з цих жанрів можна знайти у «Віддалених голосах» Джона Пілґера (Distant Voices, Vintage, 1992) і в будь-чому від П. Д. О’Рурке (P.J. O’Rourke). Якщо вам потрібен приклад розумного й цікавого нарису чи журнальної статті, почитайте «Перш ніж закінчилась нафта» Яна Джека (Before the Oil Ran Out, Vintage, 1977) і «Надто правдиво» Блейка Морісона (Too True, Granta, 1999).

286

УНІВЕРСАЛЬНИЙ ЖУРНАЛІСТ

Спогади репортерів Тут усю увагу забирають на себе закордонні кореспонденти, бо читати звістки з міста Хошімін чи Душанбе привабливіше, ніж звіти з мирового суду Манчестера. Серед найкращих — «Тут є хтось зґвалтований, хто говорить англійською…» Едварда Бера (Anyone Here Been Raped and Speaks English…, New English Library, 1978) і «Відправна точка» Джеймса Кемерона (Point of Departure, Granada, 1969). Життя й методи роботи провідного репортера таблоїда описав з корисними деталями Ґері Браун у «Беззахисний!» (Exposed!, Virgin, 1995). «Любий Біл» Біла Діда (Dear Bill) — автобіографія репортера, який став депутатом, міністром і головним редактором, але завжди лишався репортером і, зрештою, повернувся до цієї роботи. Ця книга — разюча ілюстрація того, що довічна цікавість до всіх і всього є найціннішою якістю репортера. Якщо комусь цікаво дізнатися про старі часи на Фліт-Стріт*, скрип шкіряних черевиків і шурхіт старих рахунків у кишені ніби чується з кожної сторінки «Cенсації та шахрайства» Альфреда Дрепера (Scoops and Swindles, Buchan and Enright, 1988) і в кожному слові Дерека Лемберта. А рішучість і одержимість, необхідні, щоб зберігати ясність розуму на роботі, пошукайте в Едни Б’юкенен у її спогадах про життя кримінального репортера «У трупа знайоме обличчя» (The Corpse Had a Familiar Face, The Bodley Head, 1987).

Критика преси Майже всі критичні статті пишуть про популярну пресу науковці або редактори й автори солідних газет, й обидві категорії, схоже, стурбовані лише тим, щоб презирливо засудити все прочитане. Не варто шукати складніших пояснень концентрації брехні й викривлень, ніж нестримна комерціалізація вкупі з аморальністю. Частковий виняток становить «Шок! Жах!» С. Д. Дейлора (Shock! Horor!, Corgi, 1991). Американці роблять це краще. «Медіяцирк» Говарда Курца (Media Circus, Times Book, 1994) — гостре дослідження сильних і слабких сторін сучасної американської журналістики, а «Хто вкрав новини?» (Who Stole the News?, Wiley, 1995) колишнього кореспондента «Асошіейтид Прес» Морта Розенблюма — вдумливі зауваги про новини. Прим. перекл.: Fleet Street – вулиця в Лондоні, де до кінця минулого століття знаходились редакції найбільших газет.

Рекомендоване читання

287

Книги з серії «Як стати…» Світ і досі чекає на справжній розумний підручник з журналістики. А поки розповідь про Вотерґейт Боба Вудворда й Карла Бернстайна «Уся президентська рать» (All The President’s Men, Quartet, 1974) з великим відривом лишається найкращим описом принципів і деяких прийомів роботи, обов’язкових для висококваліфікованого репортера. Що ж до підручників з письма, їх незмінно пишуть ті, кому ведмідь на вухо наступив, коли йдеться про ритмічні речення чи оригінальні фрази. Краще читайте приклади хороших текстів і вбирайте їхні переваги в такий спосіб. Якщо вам неодмінно потрібен підручник, візьміть «Вотерхауз про газетний стиль» Кейт Вотерхауз (Waterhouse on Newspaper Style, Penguin, 1993). Що ж до редагування текстів і картинок, найкращими тут залишаються «Поводження з газетним текстом» (Handling Newspaper Text) і «Ілюстрації на сторінці» (Pictures on a Page), обидві Херолда Евенз (Heinemann). «Таємниці преси» (Secrets of the Press, Allen Lane, 1999) — збірка нарисів сучасних журналістів національних газет Стівена Ґлавера. В ній варті уваги тільки два есе — Ан Леслі про роботу закордонного кореспондента і путівник інтерв’юера Лін Барбер.

Статистика й цифри Є багато сухих повчальних томів на цю тему, але в маленькій книжечці Дарела Гафа «Як брехати за допомогою статистики» (How to Lie With Statistics, Penguin) повчання дуже необтяжливе. Це класика, яку мусить читати й перечитувати кожен журналіст. Насамкінець найбільш вдумлива книжка про газети з усіх, що я читав, хоч вона й не потрапляє до жодної категорії — «Математик читає газету» Джона Алена Паулоса (A Mathematician Reads The Newspaper, Penguin, 1996). Паулос — людина, яка все життя дивовижно поєднує любов до газет і математики, — полює в газетах на логічне й статистичне невігластво і знаходить багато прикладів. Книга розповість вам, як теорія хаосу пов’язана з новинними цінностями і як вона постійно змінює наш погляд на історії.

Видавництво «К.І.С.» пропонує: Співрегулювання медій в Європі Пер. з англ. 130 стор, Ціна 15 грн. Стрімкий розвиток українських медій на додачу до питання про допустимі межі регулювання ЗМІ, зробив актуальною темою інструментарій такого регулювання. Пропонована збірка подає європейський досвід впровадження «альтернативних» форм регу лювання (самомоніторинг, саморегулювання та співрегулювання) на доповнення чи замість традиційного законодавства. У книжці розкрито поняття співрегулювання, наведено приклади його застосування і обговорюються можливі сфери практичного використання. Взаємодія між традиційними й альтернативними методами регулювання показані на конкретних прикладах, з посиланням на чинні європейські регулятивні інструменти.

Онлайнова журналістика

Джим Гол. Пер. з англ. 344 стор. Ціна 20 грн. Чи не застаріла власне журналістика? Чи потрібні ще посередники, коли технології перебирають на себе їхню функцію? Онлайнова журналістика докорінно змінює спосіб висвітлення та сприймання новин. Інформація в мережі та контроль над нею порушили безліч украй важливих питань щодо точности, неза лежности преси, свободи слова й авторських прав. Джим Гол пропонує своєрідний ґід до сучасної журналістики. У книжці розглянуто нові інтернеттехнології та угоди, проголошені новим типом ЗМІ. Автор наводить багато прикладів висвітлення сенсаційних подій, які переросли в масштабні інформаційні скандали — від дражливої історії з Монікою Левінскі до глобальних проблем, скажімо, косовської війни чи вбивства в школі «Columbine» тощо.

Встановлення пріоритетів

Максвел Мак-Комбс. Пер. з англ. 256 стор. Ціна 20 грн. Як преса й телебачення впливають на громадське життя? Чи маніпулюють ЗМІ суспільною свідомістю? Тиранія медій — перебільшення чи факт? Якщо не було телевізійного репортажу, то чи відбулась подія насправді? Хто вирішує, що важливе, а що — другорядне, про що написати на першій шпальті, а що взагалі приховати? Чи все надруковане в газеті — правда? Що саме має бути в центрі уваги громадськості та чи дійсно медії відбивають якраз те, що громадськість має знати? Хто такі журналісти, аби вважати, що вони можуть давати настанови цілій нації? Витоки журналістики йдуть від традиційного «розповідання історій». Проте добра журналістика — це розповідання не просто хороших історій, а суспільно значущих. Тож настановчість медій поєднує журналістику й арену громадської думки, і це поєднання має надзвичайно важливі наслідки для суспільства.

Тел.: (044) 4625269/70

books.dovidka.com.ua

email: diana@kis.kiev.ua

Композиція та опис

289

290

УНІВЕРСАЛЬНИЙ ЖУРНАЛІСТ

Композиція та опис

291

292

УНІВЕРСАЛЬНИЙ ЖУРНАЛІСТ

Композиція та опис

293