Як ми пишемо і розуміємо історію. Таємниці історичної нарації by K.I.S. Publishing

Як ми пишемо і розуміємо історію

Jerzy Topolski

Jak się pisze i rozumie historię Tajemnice narracji historycznej

Wydawnictwo Poznańskie Poznań 2008

Єжи Топольський

Як ми пишемо і розуміємо історію Таємниці історичної нарації

Видавництво «К.І.С.» Київ 2012

УДК 930 ББК 63 Т 58 Єжи Топольський. Т 58 Як ми пишемо і розуміємо історію.Таємниці історичної нарації. – Київ, «К.І.С.», 2012. – 400 с. ISBN 978-83-7177-579-6 (пол.) ISBN 978-617-684-003-9 (укр.) Книжка Єжи Топольського «Як ми пишемо і розуміємо історію? Таємниці історичної нарації» – це блискучий приклад глибоких та виважених роздумів про те, як упродовж століть формувалися і мінялися уявлення про історика, історичні дослідження та здобуті у процесі досліджень знання. Сформульовані автором питання і запропоновані ним відповіді ще довго залишатимуться актуальними і для світової, і для української історіографії. Для науковців, викладачів та всіх, хто цікавиться історією історіографії та методологією історії. Переклала з польської Надія Гончаренко Науковий редактор доктор історичних наук Юрій Волошин Видання здійснене за підтримки Міжнародного фонду «Відродження» в рамках спільної програми з Польським Інститутом у Києві

Видавництво «КІС» входить у «Книгоспілку» libra.in.ua

Роботі над книжкою допомогли словники r2u.org.ua

R 2 U OR G UA

Перекладено за виданням: Jerzy Topolski. Jak się pisze i rozumie historię. Tajemnice narracji historycznej Wydawnictwo Poznańskie. Poznań 2008.

ISBN 978-83-7177-579-6 (пол.) ISBN 978-617-684-003-9 (укр.)

Зміст

Зміст Передмова наукового редактора....................................................................... 11 Передмова до українського видання книжки Єжи Топольського «Як ми пишемо і розуміємо історію. Таємниці історичної нарації»..................................................................... 13 Вступ..................................................................................................................... 22

ЧАСТИНА I. ВИНИКНЕННЯ І РОЗВИТОК НАРАТИВІСТИЧНОЇ ФІЛОСОФІЇ ІСТОРІЇ Розділ I. Нарація і розуміння у Йогана Ґустава Дройзена............................. 33 1. Місце Йогана Ґустава Дройзена в процесі змін у філософії та історіографії...................................................................................................... 33 2. Дройзен і Ранке про суть історії. Розуміння як основа історичного методу. Історик як набірник у друкарні.................................. 40 3. Методика, систематика і топіка Дройзена...................................................... 44 4. Дройзенівська інтерпретація та розуміння................................................... 45 5. Мова та істина у поведінці історика за Дройзеном...................................... 48 6. Нарація як ars historica (мистецтво історії).................................................... 50 Розділ II. Світ роздумів Мішеля Фуко: вилучення автора з дискурсу (нарації)..................................................... 53 1. Мішель Фуко як «археолог» дискурсу............................................................. 53 2. Історія європейської науки Нового періоду як спадщина епістем у світлі «Слів і речей»............................................................................ 54 3. Відмова від епістем в «Археології знання»..................................................... 61 Розділ III. Логіка історичної нарації: моделі Артура Данто і Франкліна Анкерсміта......................................... 73 1. Зростання інтересу до нарації у сфері аналітичної філософії історії...... 73 2. Аналітичність філософії історії в розумінні Артура Данто....................... 74 3. Проблема істини і часу в моделі Артура Данто............................................ 76 4. Наративні твердження (речення) в історії та їх відносини з часом......... 79

Зміст

5. Нарація та пояснення. Головний чинник цементування історичної нарації................................................................................................. 82 6. Основні засади наративної логіки Франкліна Анкерсміта........................ 83 7. Головні елементи наративної логіки Анкерсміта.......................................... 86 8. Наративні субстанції та логіка Ляйбніца....................................................... 88 Розділ IV. Розвиток наративістичної філософії історії наприкінці XX століття.................................................................................................... 91 1. Криза класичного реалізму та «наративістичний поворот»...................... 91 2. Від логіки до риторики. Гейден Вайт................................................................ 93 3. Посилення конструктивістських інтерпретацій праці історика.............. 98 4. Зміни в царині історіографії. Мікроісторичний та антропологічний підходи.......................................... 100 5. Новий підхід до історичної істини................................................................. 103

ЧАСТИНА II. СТРУКТУРА ІСТОРИЧНОЇ НАРАЦІЇ Розділ V. Історична нарація як переконувальна структура.........................109 1. Структура історичної нарації у світлі дотеперішніх концепцій................ 109 2. Базова модель історичної нарації................................................................... 111 3. Логічно-граматичний шар. Наративна компетентність........................... 115 4. Переконувальний шар історичної нарації.................................................... 118 5. Теоретично-ідеологічний шар історичної нарації...................................... 120 6. Координати часу і простору в історичній нарації...................................... 121 Розділ VI. Час як предмет наративної гри......................................................123 1. Суперечки навколо поглядів істориків на плин часу................................ 123 2. Діахронні та синхронні нарації....................................................................... 125 3. Риси наративної гри з часом. Види часу в історичній нарації................. 127 4. Функціонування часу в наративних цілостях. Одно-, дво- і тривимірність часової місткості нарації.............................. 130 5. Гра з часом у синхронних нараціях................................................................ 133 6. Локальність та універсальність часу в історичній нарації....................... 136 Розділ VII. Періодизація у наративній конструкції......................................139 1. Періодизація на тлі змін у філософії історії................................................. 139 2. Періодизація та структура історичної нарації............................................ 141 3. Періодизація як елемент історичної концептуалізації.............................. 143

Зміст

4. Чи існувала Саксонська епоха в історії Польщі? Аналіз прикладу........ 145 Розділ VIII. Перетворення простору в історичній нарації..........................150 1. Деякі філософські передумови для рефлексії над простором в історичній нарації............................................................................................... 150 2. Конструювання істориком наративного простору. Простір і час.......... 152 3. Ступені наративної організації простору..................................................... 154 4. Конструювання історичних регіонів............................................................. 158 Розділ IX. Пояснювальні лінії в історичній нарації......................................163 1. Пояснення у наративній практиці істориків............................................... 163 2. Кілька прикладів історичних пояснень........................................................ 165 3. Пояснення у діахронних та синхронних нараціях..................................... 167 4. Аналіз прикладів: пояснення «факторне» і мотиваційне............................................................ 168 5. Різновиди пояснень в історіографічній практиці: інтерпретація прикладів.............................................................................................................. 173 6. Експланаційні ситуації в історичній нарації............................................... 178 7. Аналіз історіографічної дискусії з приводу пояснення поділів Польщі............................................................ 180 Розділ X. Функціонування метафор в історичній нарації............................188 1. Посилення інтересу до метафори в рамках «лінґвістичного повороту»............................................................................................................. 188 2. Буквальність і метафоричність в побудові метафор................................. 191 3. Граматична проблема в інтерпретації метафор.......................................... 192 4. Поняття метафоричної надбавки. Метафори і теорія............................... 195 5. Проблема когнітивних функцій метафори.................................................. 199 6. Переконувальні функції метафор. Ініціювання сенсуалізації................ 201

ЧАСТИНА III. МІФИ І ТЕОРЕТИЧНІ КОНЦЕПТИ В ІСТОРИЧНІЙ НАРАЦІЇ Розділ XI. Різновиди міфів у історіографії.....................................................207 1. Поняття міфу в історичній нарації................................................................. 207 2. Різновиди міфів у історіографії (загальна характеристика).................... 209 3. Характеристика фундаментальних міфів..................................................... 211

Зміст

Розділ XII. Міф революції в історіографії......................................................220 1. Поняття революції в історичній нарації. Інфляція революції................ 220 2. Головні риси міфу революції............................................................................ 223 3. Міфологізація знань про революції............................................................... 225 4. Наративні акценти у міфі революції.............................................................. 230 Розділ XIII. Піднесене (wzniosłość, sublime) як категорія філософської рефлексії над історичною нарацією. Піднесене та міфілогізація нарації...........................................................234 1. Поняття піднесеного. Концепція Іммануїла Канта та Едмунда Берка.. 234 2. Поняття піднесеного у Жака Дерріди та Жана-Франсуа Ліотара.......... 239 3. Sublime в історіографії. Безпечна дистанція наратора............................... 241 4. Піднесене та ідеологія........................................................................................ 245 Розділ XIV. Дійсність як хаос: новий фундаментальний міф, що керує історичною нарацією?...............................................................251 1. Теорія хаосу в історії та філософії історії..................................................... 251 2. Хаос та історичне пояснення у концепції Джорджа Райша..................... 253 3. Дональд Макклоскі про хаос та історичну нарацію.................................. 257 4. Критики використання теорії хаосу в історії: Поль Рот і Томас Рікмен.................................................................................... 258 5. Розвиток концепції Джорджа Райша. Поглиблення сцієнтизму............. 261 6. Концепція Майкла Шермера. Поглиблення сцієнтизму........................... 263 Розділ XV. Механізм формування історіографічних міфів..........................267 1. Джерела міфів у історичній нарації............................................................... 267 2. Характер міфологізаційних процесів............................................................ 270 3. Структура ідеологічних міфів у історіографії............................................. 274 Розділ XVI. Історіографічний міф у наративній практиці. Аналіз міфу повстанської боротьби у Польщі........................................276 1. Історіографічний міф як перевага риторики над інформацією.............. 276 2. Функціонування повстанського міфу в польській історіографії. Міфологізація шляхом оминання непреференційних ідей..................... 280 3. Міфологізація повстанських ідей через надмірне акцентування.......... 283 4. Тези про можливість перемоги повстань як прояв повстанського міфу............................................................................................ 287

Зміст

Розділ XVII. Загальні поняття в нарації: концептуалізація за допомогою категорії «занепаду» (decline)................................................291 1. «Занепад» як зв’язувальне поняття в історіографії. Термінологічні застереження............................................. 291 2. Концепція «занепаду» та міф еволюції......................................................... 293 3. Метафори міфу еволюції («злети» і «падіння»).......................................... 296 4. Процес очищення поняття «занепаду» з міфу еволюції. Зміна метафор................................................................................................................. 299 5. Аналіз поняття «занепаду», позбавленого еволюціоністичної суті....... 304 Розділ XVIII. Загальні поняття в нарації: герої в історії..............................306 1. Герої на сторінках історичних праць............................................................. 306 2. Місце героїв у конструюванні істориками історичного процесу........... 307 3. Герої як «інтегратори» та їхнє місце в образі (конструкції) минулого.. 309 4. Суспільне та історіографічне творення героїв............................................ 310 5. Категорії героїв. Особливості поняття «герой».......................................... 314 Розділ XIX. Загальні поняття в нарації: «Два тіла короля» Ернста Канторовича...................................................................................316 1. До «нової» політичної історії. Політична історія Канторовича.............. 316 2. Концептуалізація Мейтленда і концептуалізація Канторовича............. 320 3. Наративний аналіз «двох тіл короля»........................................................... 322

ЧАСТИНА IV. ДЖЕРЕЛА, ОБ’ЄКТИВНІСТЬ І ПРАВДА В ІСТОРИЧНІЙ НАРАЦІЇ Розділ XX. Історичні джерела та історична нарація.....................................331 1. Міф історичних джерел..................................................................................... 331 2. Поняття історичного джерела......................................................................... 334 3. Безпосередні та опосередковані, адресовані та неадресовані джерела. Між «відображенням» дійсності та переконуванням.............. 335 4. Епістемологічна роль безпосередніх джерельних відомостей про окремі історичні факти............................................................................. 337 5. Наративна структура історичних джерел. Між філософією обґрунтування та філософією аргументації................ 339 Розділ XXI. Нові концепції істини та історична нарація.............................344 1. Криза класичної концепції істини. Види конструктивізму...................... 344

Зміст

2. Квазі-реалістичний конструктивізм.............................................................. 348 3. Антиреалістичний конструктивізм. Дискусія Ґолдстейн — Ноел-Сміт............................................................................................................. 351 4. Конструктивізм історичної нарації................................................................ 354 5. Проблема багатьох історичних істин та механізм суспільного консенсусу............................................................................................................ 357 Розділ XXII. Проблеми ідеології, об’єктивності та безсторонності у конструюванні історичної нарації.........................360 1. Зростання ролі етичної рефлексії над дослідженням минулого. Місце ідеології у практиці конструювання нарації.................................... 360 2. Класифікація ідеології. Види ідеології в історичній нарації.................... 363 3. Проблеми об’єктивності та безсторонності історичної нарації............. 365 Розділ XXIII. Чи має історик доступ до минулої дійсності?.........................368 1. Істина історичних тверджень та істина історичної нарації..................... 368 2. Історичні джерела та джерельні відомості................................................... 370 3. Базові джерельні відомості. Базові твердження......................................... 372 4. Базові відомості як реалістичне алібі нарації.............................................. 374 5. У пошуках правильної метафори. «Контакт» історичної нарації з минулою дійсністю.......................................................................................... 375 Розділ XXIV. Історична нарація та проблема Голокосту. Недостатність мовних конвенцій.............................................................379 1. Можливість невідповідності мови історичній ситуації............................ 379 2. Проблема наративізації Голокосту................................................................. 381 Іменний покажчик ............................................................................................394

Передмова наукового редактора

Передмова наукового редактора Протягом останніх двадцяти років в українській історіографії відбуваються зміни, що засвідчують, хоча й повільне, але неухильне засвоєння нею надбань сучасної гуманітаристики. Щоправда, цей поступ відбувається доволі болісно й, очевидно, не так швидко, як це бачилось на початку 1990-х років. Як не прикро констатувати, але твердження, що «українська історична наука останнім часом розвивається в руслі відповідних європейських і світових тенденцій»1 звучить, на мою думку, аж надто оптимістично. Особливо в ситуації коли, за влучним спостереженням Володимира Склокіна, значна частина українських істориків «пишуть свої праці так, ніби західної гуманітаристики з її дискусіями та теоріями в принципі не існує»2. Ситуація ускладнюється тим, що в Україні не відбулося докорінних змін у системі професійної підготовки істориків. Хоча, з іншого боку, утворюються паралельні інтелектуальні простори, в межах яких відбувається засвоєння сучасних ідей3. Тому можемо зазначити, що сучасна українська історична наука, нехай із запізненням, але намагається реагувати на світові тенденції і з кожним роком ця реакція стає дедалі жвавішою. Польська історіографія стала для українських науковців певним медіатором здобутків сучасного історіописання і його засвоєння на теренах Центрально-Східної Європи. При чому це стосується не лише дослідження спільних історичних проблем, але й такої складної ділянки історичної науки як методологія історії й теорія історіографії. Очевидно, не буде перебільшенням стверджувати, що чільне становище в розробленні цієї проблематики в Польщі належить Познанській методологічній школі. Нинішній рік став по своєму знаковим в сенсі ознайомлення Киридон А. Троян С. Конструювання механізмів історичного мислення // Вжосек В. Історія — Культура — Метафора. Постання некласичної історіографії; Про історичне мислення: монографія. — К.: Ніка-Центр, 2012. — с. 6. 2 Склокін В. Деколонізація східноєвропейської гуманітаристики: міркування про дослідження Еви Доманської // Доманська Е. Історія та сучасна гуманітаристика: дослідження з теорії знання про минуле. — К.: Ніка-Центр, 2012. — с. 239. 3 Див. дискусію з цього приводу на сайті http://www.historians.in.ua/ 1

Передмова наукового редактора

ширшого кола українських істориків з її доробком, оскільки в українському перекладі вже видано праці відразу двох найвидатніших представників цього широко відомого у світі напрямку польської історіографії — Войцеха Вжосека та Еви Доманської. Книжка, що її ми пропонуємо українському читачеві, належить одному із засновників цієї школи, професору Єжи Топольському (1928– 1998), який став співтворцем методології історії на світовому рівні, вчителем та натхненником обох названих вище дослідників. Упродовж своєї академічної кар’єри він опублікував три важливі для становлення методології історії як окремої дисципліни роботи: «Методологія історії» (1968), «Теорія історичного знання» (1983) та «Як ми пишемо і розуміємо історію» (1996). Кожна з цих праць відповідає певному етапові становлення дисципліни і теоретичної еволюції самого вченого. Остання, що її переклад ми пропонуємо увазі українського читача, — це своєрідна відповідь дослідника на виклик лінґвістичного повороту та постмодерністської філософії історії в цілому4. Оскільки в Україні рефлексія над історією історіографії та методологією історії відбувається з деяким запізненням, порівняно з іншими країнами Центрально-Східної Європи, а подальший розвиток української історіографії неможливий без обговорення проблем, сформулюваних у рамках постмодерністського підходу (пам’ять, ідентичність, статус жертви, ґендер, внутрішній колоніалізм тощо), публікація українською мовою саме цієї роботи всесвітньовідомого вченого видається нам вкрай важливою. Український читач ознайомиться із глибокими та виваженими роздумами про те, як упродовж століть формувалися і мінялися уявлення про працю і завдання історика, його дослідження та здобуті ним знання. Питання, що їх сформулював Єжи Топольський, його відповіді та міркування ще довго залишатимуться актуальними і для польської, і для української історіографії. Юрій Волошин, науковий редактор, доктор історичних наук, професор кафедри історії України Полтавського національного педагогічного університету ім. В. Короленка. Див.: Поморський Ян. Як займатися методологією історії? Довкола концепцій Єжі Топольського // Ейдос. Альманах теорії та історії історичної науки. — Вип.2. — Київ, 2006. — с.87–97.

Передмова до українського видання...

Передмова до українського видання книжки Єжи Топольського «Як ми пишемо і розуміємо історію. Таємниці історичної нарації»5 Єжи Топольський належить до найвидатніших і найрізносторонніших польських істориків другої половини XX століття. Серед найголовніших сфер його досліджень — історія економіки Польщі та світу новітнього періоду, всесвітня історія та історія Польщі новітнього періоду, методологія історії та історія історіографії. Його вражаючий науковий доробок, що охоплює понад 1100 публікацій, в тому числі понад 40 книжок, є свідченням широких зацікавлень та компетенції6. Єжи Топольський був єдиним істориком, який від початку своєї наукової діяльності наприкінці 1940-х років співпрацював із плеядою польських та іноземних істориків, котрі репрезентували майже всі історичні спеціальності, а також із представниками інших гуманітарних і суспільних наук. Він був істориком, який постійно підтримував контакти зі світовою наукою, Серед численних відомостей про Єжи Топольського і аналізу його творчості див. статтю українською мовою: Поморський Ян. Як займатися методологією історії? Довкола концепцій Єжі Топольського // Ейдос. — Вип. 2. — Київ, 2006. — с. 87 -97. 6 Бібліографію праць Єжи Топольського та відомості про нього містять наступні публікації: Między historią a teorią. Refleksję nad problematyką dziejów i wiedzy historycznej. Studia ofiarowane profesorowi Jerzemu Topolskiemu w sześćdziesiątą rocznicę urodzin. Praca zbiorowa pod redakcją Mariana Drozdowskiego, PWN, Warszawa — Poznań 1988, s. 66–133 (Бібліографію зібрала Марія Данута Топольська. У цьому ж виданні — інформація про рецензії на його праці); Studia Historiae Oeconomicae, t. XXIII, Pozna ń 1998 (Бібліографію за 1987 — 1998 роки зібрала Данута Лабендзка-Топольська); Studia Historiae Oeconomicae, t. XXIV, Poznań 2001 (Бібліографію за 1998 — 2001 роки зібрала Данута Лабендзка-Топольська); Oblicza przeszłości. Zbiór rozpraw pod redakcją Wojciecha Wrzoska, Bydgoszcz 2011, s. 89–98 (Бібліографію праць професора Єжи Топольського за 2001–2010 роки і Список публікацій про Єжи Топольського упорядкувала Марія Лабендзка-Топольська). У цій книжці вміщено детальні біографічні дані та аналітичні огляди його творчості, в тому числі — статті автора цієї передмови. 5

Передмова до українського видання...

і упродовж багатьох років був одним з найвидатніших і найшанованіших представників польської науки за кордоном. Його праці регулярно публікувалися в перекладах іноземними мовами. Міжнародне визнання Топольському принесли роздуми про історичну науку та історіографію, що поруч із історико-економічними дослідженнями, стали його своєрідним фірмовим знаком. Для більшості істориків прізвище Топольського асоціюватиметься із методологією історії. Адже він став співтворцем цієї дисципліни на світовому рівні й упродовж тривалого часу був монополістом у Польщі. Його книжка «Методологія історії», видана 1968 року, була першим новітнім синтезом методологічної рефлексії. Через п’ятнадцять років, у 1983 році, з’явилося її продовження — книжка «Теорія історичного знання» (1983), а після праці «Як ми пишемо і розуміємо історію», виданої 1996 року7, виникло теперішнє розуміння проблемного поля цієї дисципліни. Стиль історико-економічного мислення Єжи Топольського — це поєднання бачення його вчителя Яна Рутковського із потужним впливом неортодоксальної інтерпретації історичного матеріалізму, розробленої переважно ним самим. Праці Рутковського, що кореспондують із працями французьких істориків, зокрема, школи Анналів, а також матеріалістично і по-марксистськи інтерпретована роль сфери економіки в суспільному житті та історії — ось передумови тих досліджень з аграрної та економічної історії, що їх проводив Топольський. Власну версію минулого Топольський представив у багатьох синтетичних працях, зокрема, в гаряче обговорюваній так званій познанській синтетичній праці з історії Польщі («Історія Польщі», 1975), за яку редактор і автори отримали державну премію I ступеня. Топольский був редактором та співавтором багатьох праць, зокрема: «Історія Познані» (Т.I, Ч. II, 1988; Т. II, Ч. I, 1994); «Нариси історії Польщі» (1982, перекладено англійською, німецькою, угорською мовами). На особливу увагу заслуговує видана 1994 року «Польща у Новий період. 1501– 1795», об’ємна праця, де найбільшою мірою втілено теоретичні постулати Топольського. В останні роки життя була опублікована його спільна з Л.Тжецяковським книжка «Історія Познані. 1918–1945». Metodologia historii, PWN, Warszawa 1968 (і наступні видання). Цю книжку перекладено англійською, іспанською (два видання), італійською, румунською, болгарською, російською та китайською мовами. Teoria wiedzy historycznej, Wydawnictwo Poznańskie 1983; Jak się pisze i rozumie historię. Tajemnice narracji historycznej, Oficyna Wydawnictwa Rytm, Warszawa 1996 (друге і третє видання вийшли у Познані).

Передмова до українського видання...

У 1961 році, 32-річний Єжи Топольський став екстраординарним професором, а сім років по тому — ординарним професором. У 1971 році його обрали членом-кореспондентом, а в 1977 році — дійсним членом Польської Академії наук. Упродовж багатьох років (до 1998 року) він керував Відділом нової історії та методології історії в Інституті історії Університету ім. Адама Міцкевича в Познані. У 1968–1981 роках був заступником директора Інституту, а в 1981–1987 — директором. *** Неможливо вказати тут всі книжки написані Єжи Топольським. Слід пам’ятати про його численні підручники і популярні праці, що завжди відрізнялися оригінальністю. Світове визнання Єжи Топольського випливало не лише з наукових досягнень, а також із його активної участі в конгресах, конференціях і симпозіумах скрізь у світі. Історик і методолог Єжи Топольський, як запрошений професор (visiting professor) перебував ув Університеті штату Каліфорнія (California State University, 1972–1973), Вищій школі студій та соціальних наук (Ecole des Hautes Etudes en Sciences Sociales, 1977, 1981), Університеті Лаваль і Монреаль (Universita di Laval i Montreal, 1979, 1981), Університеті Турина (Universita di Torino, 1985) і Кіля (Kilonii, 1986–1987). Відображенням визнання польського історика було запрошення його до редакційних колегій поважних часописів — «Історія і теорія» (History and Theory) та «Історія Історіографії» (Storia della Storiografia), а також до складу Комісії з історії та теорії історіографії Міжнародного комітету історичних наук (від 1995 року). Єжи Топольський виховав велику спільноту учнів та спадкоємців свого бачення історії. Він сприяв підготовці понад п’ятдесяти докторів наук, під його науковим керівництвом з’явилося багато докторських дисертацій. У Німеччині та в Росії захищено дисертації про його науковий доробок, а в Італії вийшла книжка про познанську філософську школу, де йдеться, зокрема, і про Єжи Топольського. Помираючи 21 грудня 1998 року внаслідок серцевого нападу у сімдесятилітньому віці, Єжи Топольський залишив величезну наукову спадщину, що знову і знову публікується після його смерті. *** Єжи Топольський увійшов у історію польської та світової історіографії як співавтор галузі рефлексії над історією, що називається методологією історії. Методологія історії, що бере початок з традиції Лелевеля та «Історії» Гандельсмана, а також англо-американської рефлексії над 15

Передмова до українського видання...

історією і наукою загалом, стала окремою галуззю досліджень, яка здобула своє право на існування серед історичних наук — і у сфері наукових досліджень, і в науковій дидактиці. Потужний вплив на розуміння Топольським проблемного поля методології історії справило натхнення, що надходило від Марксового історичного матеріалізму, який став для познанського історика і загальною теорією історичного процесу, і оригінальною філософією науки. Видана 1968 року книжка «Методологія історії» стала результатом розвитку на міждисциплінарному рівні його досліджень, розпочатих статею «Про причинно-наслідкове пояснення в історії», опублікованою у співавторстві з Анджеєм Малевським в «Історичному щоквартальнику» (Kwartalnik Historyczny) ще в 1957 році, та інших праць. Після передчасної смерті Малевського у 1962 році, Топольський пішов власним шляхом, прийнявши на роль загальної теорії і філософії, що впорядковувала б усі міркування про історію, розвинену так званою познанською школою філософію науки. Разом із філософами Єжи Кмітою і Лєшком Новаком він створив оригінальну праксистичну інтерпретацію історичного матеріалізму Маркса. Філософія науки, натхненна традиціями львівсько-варшавської школи, перенесена на познанський ґрунт Казимиром Айдукевичем, Єжи Ґєдиміном та Єжи Кмітою, збагачена неопозитивістською філософією науки та антинатуралістичною німецькою філософією, породила неортодоксальну інтерпретацію феномену науки, а також у своєрідний спосіб оновила ортодоксальний марксизм, що панував у заідеологізованій науці та науковій дидактиці. Єжи Топольський працював у цій сфері упродовж багатьох років. Наслідком стало те, що, з одного боку, інтелектуальний клімат і категоріальний світ його методологічної творчості узалежнився від настанов познанської школи, а з іншого — дозволив йому «привласнити» проблеми тодішньої світової гуманітаристики. У 1970-х роках познанська школа була одним з небагатьох осередків живої офіційної гуманітарної думки в Польщі. Водночас результатом цього було й те, що зв’язок Топольського з офіційною доктриною посилював іменування його марксистським або офіційним істориком і методологом у середовищі польської гуманітаристики8. У колах Питання наявності марксизму у творчості Топольського розглядає Зибертович у праці: Zybertowycz A., Między dogmatem a programem badawczym, Warszawa 1987. Серед останніх праць, де розглянуто також роль Топольського, як «офіційного» історика — див.: Stobiecki R., Między dogmatem ideologa a modernizacją. Marksizm Jerzego Topolskiego, [w:] Oblicza przeszłości. Zbiór rozpraw pod redakcją Wojciecha Wrzoska,

Передмова до українського видання...

неофіційних істориків та гуманітаріїв його наукові здобутки трактувалися щонайменше зі скептицизмом. Натомість за кордоном методологічні концепції Топольського часто здобували повагу за творче опрацювання рефлексії над історією, зокрема, інтерес викликали його інтерпретації марксизму, здійснювані радше в дусі західноєвропейських підходів, аніж у стилі інтерпретацій, притаманних країнам радянського блоку. Переклад книжки «Методологія історії» російською, болгарською, китайською та в’єтнамською мовами був доступний лише для наукових працівників і трактувався як заборонений. Відображенням еволюції мислення Топольського стали його методологічно-історіографічні синтетичні праці, що з’являлися кожні п’ятнадцять років. «Методологія історії» була проектом нового поля методологічних досліджень; а «Теорія історичного знання» та «Як ми пишемо і розуміємо історію» стала синтезом поглядів ученого: перша — у галузі історії історіографії, а друга — філософії історії. «Методологія історії» на тривалий період окреслила, принаймні на польському ґрунті, простір методологічної рефлексії. Вона включила в себе і пошуки у сфері допоміжних історичних дисциплін, і проблеми сформульовані західною філософією науки, і традиційні методологічні проблеми. *** Три синтетичні методологічні праці Єжи Топольського, доповнені численними монографіями у цій сфері, показують еволюцію його поглядів. Прикметно, що дві з них не мають терміну «методологія» чи «методологія історії» у назві. «Теорія історичного знання» є провісником кола рефлексій, що не обмежуються наукою, натуралістично трактованою як раціональне пізнання, як у «Методології історії». У «Методології історії» Топольський за точку відліку брав сцієнтистську філософію науки, ніби вірив, що історія може бути подібною до природничих наук. Натомість у «Теорії історичного знання» контекстом для аналізу виступає вже історичне знання в цілому, а не лише так зване наукове знання, а також — що є істотною новацією — історія історіографії, як своєрідної літератури. У зв’язку з цим по-іншому формулюються проблеми нарації, Bydgoszcz 2011, s. 53–68. У цій книжці (на с. 9–98) також вміщено кілька важливих статей про творчість Топольського та бібліографія праць про нього. Детальніше про Топольського див. у вступі до книжки: Topolski J., Varia historyczne. Wstęp i dobór tekstów Wojciech Wrzosek, Poznań 2010.

Передмова до українського видання...

історичної істини. Репертуар понять, що організовують рефлексію над історією, зазнає принципових змін у праці «Як ми пишемо і розуміємо історію. Таємниці історичної нарації», виданій 1996 року. Другим симптомом відходу Топольського від неопозитивістського інтерпретаційного контексту є послаблення погляду про номологічність історії. Проблематика розуміння, сформульована у праці «Розуміння історії», показує поворот у антинатуралістичному напрямку й відкидання польським методологом ідеї пояснення, як засадничої для науки. Від початку своєї методологічної рефлексії Топольський зосереджував увагу на ролі історика у становленні історичного знання. Окрім відомостей, що походять із джерела, вагоме значення мали знання і цінності, шановані істориком. Позаджерельне знання історика наперед визначало поставлені перед минулим питання, формулювання проблем, відбір джерел, а також мало вирішальний вплив на процес формулювання так званих історіографічних фактів, що були своєрідними конструкціями історика. У цьому погляді виражалася, принаймні, незгода з наївним та крайнім емпіризмом, стихійно визнаваним істориками. Топольський писав про істотне значення теорії в історичному пізнанні й дослідженні та розвивав у своїх працях аргументи, що підтвержували ці погляди. У книжці «Теорія історичного знання» він запропонував ідею керування історичним дослідженням, а також поняття бачення світу й людини (як фундаменту пізнання), що впливає на концептуалізацію досліджуваного світу і сам процес дослідження, позаяк є передумовою будь-якого історичного пізнання. Ця ідея фактично є розвитком ідеї позаджерельного знання, запропонованої у «Методології історії». «Теорія історичного знання» стала проявом домінування теорії у становленні історичного знання, зокрема й тоді, коли їй, теорії, належить вирішальна роль у визначенні наукового чи позанаукового статусу історії. Топольский відходить від нормативного звучання «Методології історії», що популяризувала «наукову» історію, приглушуючи ненаукову, на користь релятивізації стандартів науковості, демонстрації історичної змінюваності історіографії. Відтоді стандартні й нестандартні правила керують розвитком історіописання. Топольський полишає універсалізм науки Поппера, віддаючи перевагу історичному баченню розвитку науки Куна. Це «заісторичнення» історії історіографії дало То18

Передмова до українського видання...

польському можливість трактувати минуле історіографії, як рівновелике з її сучасними досягненнями. Подібні погляди є також проявом занепаду неопозитивістської течії в рефлексії над історією і новим шансом для наративізму, що, по суті, ставить на один рівень науку й літературу з епістемологічного та риторичного поглядів. *** «Як ми пишемо і розуміємо історію» — синтетична праця, що складається з останніх студій Єжи Топольского. Це — перередаговані тексти, опубліковані упродовж 1993–1996 років, тобто за два роки до 70-річного ювілею і смерті професора. Ми вважаємо цю книжку останньою синтетичною працею видатного методолога, хоча вона не побудована так, як могла би бути найновіша методологія історії Топольського. Втім, у ній можна прочитати його основоположні епістемологічно-методологічні ідеї. Оскільки Топольський поділяв переконання про визначальну роль історика в історичному пізнанні, то це привело його до поміркованого конструктивізму або, іншими словами, — конструктивізму з реалістичним алібі. Топольський проголошує ідею так званих базових тверджень, що, будучи відповідниками джерельних даних, визнаються джерельним фундаментом пізнання за умови консенсусу дослідників9. На думку Топольського, саме з цих базових тверджень історик будує історичну нарацію. Наративізм, як своєрідна філософія історії, починаючи від «Теорії історичного знання», посідає помітне місце у наукових роздумах Топольського. Спершу він досить скептично ставився до радикальних, як тоді здавалося, поглядів Гейдена Вайта і Франкліна Анкерсміта — провідних представників цієї течії мислення. Втім, поступово, їхні погляди знаходили відлуння у творчості Топольського. Він не стільки прийняв конкретні рішення окремих проблем, скільки розпочав власні рефлексії в наново окресленому ними проблемному полі. Вже в «Теорії істо Я детально розглядаю ці концепції Топольського у статті: Źródło historyczne jako alibi realistyczne historyka, [w:] Historyk wobec źródeł. Historiografia klasyczna i nowe propozycje metodologiczne. Pr. zbiorowa pod redakcją Jolanty Kolbuszewskiej i Rafała Stobieckiego, Łódź 2010, s. 23–28. Ця ж стаття російською мовою: Исторический источник как реалистическое алиби историка. // Мир историка. Историографический сборник. — Вып. 6, ОГУ — Омск, 2011. — с. 272–294.

Передмова до українського видання...

ричного знання» Топольський відмовився від концепції нарації, базованої на твердженнях, на користь так званих наративних образів. Це дозволило йому сформулювати так званий парадокс історичної істини: він пов’язував історичну істину не з окремими твердженнями чи з їх простою сумою, а з наративними цілостями. Книжка «Як ми пишемо і розуміємо історію» організована навколо наративістичних ідей. Перша частина — це критичний розгляд мислителів, які (на думку не лише Топольського) спричинили наративістичний поворот у філософії історії. Тому не дивує наявність тут славетного Ґустава Дройзена, який ще в XIX столітті сформулював оригінальне філософське бачення дослідницької постави історика. Долучаючись до так званого Дройзенівського ренесансу, Топольський видобуває із доробку цього німецького історика елементи, суголосні з наративізмом та конструктивізмом. Відтак Дройзен стає союзником Топольського в його сучасних пошуках. Далі Топольський представляє Фуко, Анкерсміта, Вайта, здійснючи критичний аналіз їхньої творчості з перспективи корисності для аналізу дослідницької практики історіографії. Проте, як бачимо нині, досягнення нової філософії історії не проникають у глибину мислення Топольського — він зберігає щодо них дистанцію. Беручи за знаряддя класичну методологічну проблематику, Топольський аналізує структуру історичної нарації і бачить в ній традиційні проблеми. Це — проблеми часу і простору в історії, періодизації, пояснення. По-новому виглядає питання ролі метафоризації і метафор в історичному дискурсі. У третій частині книжки Єжи Топольський розвиває модальність від міфу до теорії, як своєрідне усвідомлення концептуального змісту історичної нарації. Широке антропологічне розуміння міфу пов’язане з його талантом концептуалізації історичних сутностей. Знайдемо тут чимало аналітичних оглядів та прикладів наявності історіографічних міфів у наративній історіографічній практиці. Серед них — нові ідеї та поняття: ідеї піднесеного (sublime) і занепаду (decline), поняття хаосу та інші. Ці міфи структурують історичні тексти і відіграють роль теоретичного цементу. Ця книжка, що є останньою працею Топольського і ніби останнім його словом у царині теорії історії та модерної методології історії, закінчується частиною про джерела та істину в історичній нарації. Ці проблеми, наче міст, поєднує запитання, яке можна вважати головним для цієї книжки: чи має історик доступ до минулої дійсності? Одні скажуть, що в цьому проявляється схильність Єжи Топольського до компроміс20

Передмова до українського видання...

ності знання, натомість інші назвуть це теоретичним опортунізмом співавтора методології історії10. Тут виразно бачимо компроміс між Топольським методологом і Топольським істориком. А в суперечках між першим та другим — виграє другий. Адже Топольський завжди прагнув зберігати порозуміння з істориками. Войцех Вжосек, доктор габілітований, професор, керівник Інституту методології історії та історії історіографії Університету ім. Адама Міцкевича в Познані.11

Ті, кого цікавлять деталі, можуть прочитати мою статтю, вказану в попередній примітці. 11 На сьогодні Войцех Вжосек є одним із найвизначніших польських методологів історії та істориків історіографії. Українською видано кілька його статей, а також дві монографії. Див.: Вжосек В. Історія — Культура — Метафора. Постання некласичної історіографії; Про історичне мислення. / Переклад з польської В. Сагана, С. Сєрякова, В. Склокіна — К.: Ніка-Центр, 2012. — 296 с. — Прим. наук. ред. 10

Вступ

Вступ Історичну нарацію можна аналізувати принаймні у трьох контекстах. По-перше, її можна інтерпретувати як результат праці історика, представлений читачеві або слухачеві. Водночас дослідник цього результату (методолог, філософ історії, інший історик) тлумачить його як текст певного типу, чию появу і структуру (і суть) він мусить пояснити, настільки всебічно (генетично, причинно-наслідково, структурно, метафорично тощо), наскільки це можливо. Таке пояснення може бути, наприклад, проникненням (завжди, ясна річ, гіпотетичним) в інтелектуальні, емоційні чи суспільні механізми «виробництва» історіографічного тексту в такий спосіб, щоб його форма і зміст стали якомога очевиднішими для реципієнта цього аналізу. Подібний контекст рефлексій над історичною нарацією я називаю емпіричним. В емпіричному сенсі дослідник цікавиться текстом, що його «виробив» історик, незалежно від меншої чи більшої «наративності», оповідальності цього тексту. Відтак нарацією він вважає увесь континуум (continuum) тексту, що простягається від фрагментарних нарацій (наприклад, генеалогічні схеми), через нарації насичені формалізованими складниками (як, наприклад, в американській кліометрії), до нарацій більш-менш явної літературної вартості. Проте не кожний текст чи опис є нарацією. Вона має бути у певному сенсі цілісною, себто мусить мати наративну лінію (хронологічну або структурну), а отже — спрямовуватися на опис подій або опис структури, чи системи структурних (чи/або динамічних) зв’язків. Додамо, що зазвичай ці два типи наративної цілості взаємопов’язані. У цій книжці історичну нарацію будемо розуміти саме так. Другим контекстом дослідження історичної нарації може бути контекст літературний. В цьому випадку історичну нарацію (історіографію) розглядають як складову частину «літератури» відповідного періоду. Так іноді роблять історики літератури12, хоча для них це, поза іс Див., наприклад, видання «Історія європейських літератур» (Dzieje literatur europejskich), що його з 1977 року публікує Польське Наукове Видавництво (PWN).

Вступ

торичними творами, не є предметом першочергового інтересу. Однак варто нагадати, що у минулі століття (ще й у XIX столітті) чимало знаменитих авторів писали свої історичні тексти у віршованій формі. Слід додати, що власне за високу літературну вартість 3-томної «Історії Риму» Теодор Момзен отримав Нобелівську премію у 1902 році13. Зацікавлення історичним текстом як продуктом праці історика, в емпіричному та літературному сенсі, не мусить (хоча й може) виступати складовим елементом того контексту, що я його називаю наративістичним і що є, по суті, філософським контекстом та відображає ті істотні зміни у сфері філософії науки, котрі упродовж останніх 30-ти років, називають «лінґвістичним поворотом» (linguistic turn)14. Тому можна займатися історичною нарацією, не заглиблюючись у згаданий контекст, позначений іменами як-от Мішель Фуко, Ролан Барт, Гейден Вайт, Поль Рікер, Домінік Лакапра чи Жак Дерріда. Радикальне відкидання методів аналітичної філософії представниками цієї течії усунуло з поля зору дослідника чимало проблем, і мало б забезпечити чіткий філософський каркас для емпіричних чи літературних зацікавлень історичною нарацією, ініційованих неаналітичною філософією. Жодна з моїх інтерпретацій не позбавлена певного філософського підґрунтя, проте, це не означає, ототожнення в кожному випадку з наративістичним, зокрема, радикальним способом розуміння історіописання. У цій книжці мене передовсім цікавить емпіричний контекст історичної нарації, тобто її еміпричне дослідження, в ході якого слід використовувати і досягнення аналітичної філософії, і пошуки наративістичної філософії (зокрема, постмодерністської, в тому числі деконструктивізму), і теорію літератури. Для емпіричного дослідження Свою «Історію Риму» (Römische Geschichte) Момзен розпочинає так: «Довкола різноманітно поділеного Середземного моря, що вгризаючись глибоко в земну твердь творить величезне океанське лоно, то звужуване островами й півостровами, то знов розлите вшир, розділяючи і водночас поєднуючи три частини стародавнього світу, із давніх давен розселилися народи, котрі, етнографічно і мовно належачи до різних рас, усе ж являли собою єдину історичну цілість» — Römische Geschichte, Phaidon Verlag, Wien-Leipzig 1932, s. 21. 14 Термін linguistic turn, що його серед інших використовував Річард Рорті (Richard Rorty, Twentyfive Rears After, [w:] The Linguistic Turn, Chicago 1992, p. 371–374), був, як стверджує Іґнаціо Олабарі (Ignacio Olábarri, “New” New History: A Longue Durée Structure, “History and Theory” 1995, № 1, p. 19), сформульований, ймовірно, Ґуставом Берґманом у його праці «Логіка і Дійсність» (Gustav Bergman, Logic and Reality, Madison (Wisc.) 1964, p. 177. 13

Вступ

(інтерпретації) історичної нарації особливо важливими є деякі результати наративістичної рефлексії, що відкрили для цих досліджень нові перспективи, відсутні в аналітичній філософії. Звернімо увагу на два нові підходи. Перший — відмова від трактування мови як нейтрального посередника (інструменту), що нібито дозволяло (за відповідного точного окреслення понять) говорити (писати) про позамовну дійсність або, інакше кажучи, відображати цю дійсність. За такого трактування інтерес до мови, дискурсу, нарації, тексту опинявся на другому плані. Цей інтерес обмежувався до вже згаданого «точного окреслення» (шліфування, дефініювання) і формалізування мовних інструментів нарації. Натомість лінґвістичний поворот спрямував інтерес власне до мови та її проявів. Після лінґвістичного повороту, що виводить своє філософське коріння від Іммануїла Канта і Фрідріха Ніцше, а лінґвістичне — від Фердинанда де Соссюра, мову вже не можна трактувати як прозору структуру, розташовану між дослідником та дійсністю. Мову (нарацію, дискурс, текст тощо) розуміємо вже не як інструмент, що уможливлює «об’єктивний» опис реального світу, а як інструмент, необхідний для конструювання образів світу («можливих світів»). Використання цього інструменту дає можливість лише часткового володіння світом. Другою істотною новацією, що випливає з наративістичної філософії (і чого бракувало філософії аналітичній), є тлумачення історичної нарації як певної текстуальної цілості, котру не можна звести до речень, що надаються до аналізу за допомогою логічного інструментрію. Аналітична філософія історії переймалася видобуванням з історіографічних текстів логічних моделей пояснення. При цьому такий текст трактувався як резервуар прикладів, потрібних для обґрунтування тих чи інших тез, наприклад, тієї, що історик має або не має посилатися на загальні закони. Тлумачення історичної нарації як текстової (наративної) цілості, що не розкладається на прості елементи не порушуючи цієї цілості, дозволило поглянути на історичну нарацію цілком інакше, ніж дотепер. Таке тлумачення відкрило нові поля для роздумів (зокрема, у царині риторики) і показало особливості історичної нарації, невідомі чи незрозумілі раніше. Водночас це створило запит на теорію історичної нарації, котра, як уже згадувалося, мала знайти опертя в різних філософських течіях, а також у теорії літератури (зокрема, в риториці), в логіці, мовознавстві, семіотиці, соціології знання, історичній антропології. 24

Вступ

У цій, іще не сформованій теорії історичної нарації, фундаментальне значення мають дві проблеми. Перша — проблема стосунків між історичною та літературною нараціями; а друга — проблема співвідношення історичної нарації з позатекстовою дійсністю, або ж проблема історичної істини. Очевидно, що з погляду логічної та граматичної структури історична нарація не відрізняється засадничо від нарації літературної, за винятком значної частини поезії. Ясна річ, якісь відмінності в цій площині існують, а це вимагає окремого аналізу, однак вони не розмежовують чітко перший та другий види нарації. Зрештою, такі відмінності у логічно-граматичній структурі можна знайти між різними видами (школами) у самій історичній нарації. Головною відмінністю між історичною (у сенсі історіографічного тексту) та літературною нарацією, є, на мою думку (котру поділяють й інші автори, наприклад, Арналдо Момільяно15), те, що в історичній нарації не повинно бути вигаданих тверджень (фіктивних, що не посилаються на критично перевірені історичні джерела) про окремі факти чи явища, а в літературі таких обмежень не існує. Наприклад, літератор (письменник, поет) може занурюватися у внутрішнє життя своїх героїв, а історик — не може, через відсутність джерел, котрі б це уможливили. Саме тому Вільгельм Дільтей стверджував, що найповнішою формою історіографічного висловлювання є автобіографія, а Йоган Дройзен заздрив Шекспірові, який здатен був описати психічне життя своїх героїв. Таке проникнення вважають «перетином межі» (crossing the border), що відділяє історію від літератури. Втім, не можна виключати появи на цьому полі істориків, що раніше було для них своєрідним табу16, 17. У подальшому викладі побачимо, що навіть Див.: A.Momigliano, Sui fondamenti della storia antica, Einaudi, Torino 1984, s. 479. Жан-Клод Ґарден хотів би знайти для історії (як і для гуманітарних наук загалом) «третій шлях» між нарацією природничих наук та літературою — див.: Formalisation et simularisation, [w:] Une école pour les sciences sociales. De la VI e séction à L’École des Hautes Études en Sciences Sociales, ed. J.Revel i N.Wachtel, Éd. du Cerf, Éd. du l’EHEES, Paris 1966, p. 185–202. Див. також: W.Lepenies, Die drei Kulturen, Hansen Verlag, Münich 1985; L.Gossman, Between History and Literature, Harvard University Press, Cambridge (Mass.) 1990. 16 Див. рецензію на вказану в назві книжку Саймона Шами: C.Strout, Border Crossing: History, Fiction and Dead Certainities, “History and Theory” 1992, No 2, р. 153–162. 17 Сьогодні історики вже з’явилися на цьому полі, свідченням чого можна вважати появу такого напряму історіографії як психоісторія (Див.: DeMause, Lloyd. Foundations 15

Вступ

межа між конкретними фактами, співвіднесеними із джерельною інформацією, та фікційними фактами, не завжди достатньо чітка; особливо якщо посилання на джерело не безпосереднє, тобто, існування конкретного факту обґрунтовується на підставі опосередкованої, а не прямої інформації. Але врешті-решт ми інтуїтивно здогадуємося, до чого призводить свідоме введення фікційності до історичної нарації, тобто, що було б перетином тієї межі, котра відділяє історичну нарацію від літературної. Відмінностей між цими двома різновидами нарацій є чимало, однак лише та відмінність, що стосується характеру тверджень про окремі факти (узагальнені факти — це завжди збірні понятійні конструкції чи інтерпретації), має настільки категоричний характер. Історична нарація, принаймні класична, набагато тісніше прив’язана до хронологічної осі, аніж значна частина літературних нарацій, зокрема тих, що пов’язані з так званим новим романом чи з постмодерністською літературою взагалі. Елізабет Дідс Ермарт, аналізуючи в контексті історичної нарації подібну літературу, якій вона приписує «багаторівневе мислення» (multilevel thinking), сверджує: «Хитросплетіння фабули під пером майстрів постмодерністської нарації, від коротких оповідань Борхеса до товстих книжок Набокова, мають примхливу, метонімічну в десятому степені наративну лінію, позаяк вони регулярно збочують з узвичаєного шляху подання окремих деталей; ці хитросплетіння — наче сумнозвісні піщинки в шестернях чи цвяшок у черевику. Такі дрібниці й породжувані ними нібито незначні відмінності, насправді надзвичайно важливі, бо саме вони конституюють дискурсивну систему»18. Елізабет Дідс Ермарт також вважає, що «кожного разу, коли з’являється подібна деталь, читач неначе зісковзує із поверхової фабули (plot) [...] до словесної гри, до тематичного відлуння чи до повторюваної фігури»19. Таким чином, лінійний час, притаманний історичній нарації, перетворюється на of psychohistory. New York: Creative Roots, 1982.; Tomasz Ochinowski, Tomasz Pawelec, Historia psyhologiczna a problematyka źródeł // Historek wobec źródeł. Historiografija klasyczna i nowe propozycje metodologiczne: praca zbiorowa pod redakcją Jolanty Kolbuszewskiej i Rafala Stobieckiego. — Łódź: Ibidem, 2010. — s.39–78; Психоистория // Словарь историка / под ред. Н. Оффенштадта при участии Г.Дюфо и Э. Марюзеля. — М.: РОССПЕН, 2011. — с.148–150.) — Прим. наук. ред. 18 E.Deeds Ermarth, Sequel to History. Postmodernism and the Crisis of Representational Time, Princeton University Press, Princeton (New Jersey) 1992, p. 188. 19 Ibidem.

Вступ

ритмічний час, що з ним Елізабет Дідс Ермарт пов’язує багаторівневу свідомість читача. Одначе повторимо, що ця відмінність тільки в мірі, і вона має місце не лише між літературною та історичною нарацією, але й між різними літературними творами. В підсумку лінійність та ритмічність часу перетинаються. Подібна ситуація з іншою відмінністю між історичною та літературною нарацією. Відомо, що в літературній нарації описується процес розвитку якихось ситуацій (наприклад, прийняття рішення, народження почуттів, що виражається, серед іншого, в діалогах, внутрішніх монологах, описах взаємин тощо). Натомість в історичній нарації завжди виокремлено оповідача (історика), котрий подає результати своїх досліджень. Цей оповідач — цілковитий господар нарації (ясна річ, йдеться про її зовнішній бік). Він описує свій об’єкт «з-зовні», натомість літератор дозволяє своєму об’єктові «промовляти», перемежовуючи власний коментар (чи опис) із наданням слова персонажам. Історик назагал не має такої можливості, хоча вона з’являється в тих випадках, коли він цитує наративні джерела20. Історик завжди виступає в масці наративного диктатора, натомість літератор може одягати різні маски, хоча насправді є не меншим (а може навіть деспотичнішим) диктатором, котрий упевнено нав’язує своє бачення і свої переконання (beliefs) читачеві. Показавши, що історична нарація істотно відрізняється від літературної, бо в ній не має бути фікційних тверджень щодо конкретних фактів (тобто твердження про конкретні факти мусять ґрунтуватися на ві Наведемо тут два приклади: перший стосується літературної нарації, а другий — історичної. 1. «Кому це ви, Швейку, несете? — спитав нещасний надпоручик, коли Швейк поклав на землю загорнуту в шинелю цілу купу всячини, яку виманив з офіцерської кухні. Швейк на мить збентежився, але відразу ж опам’ятався. Його обличчя засвітилося радістю та спокоєм, і він відповів: — Це, насмілюсь доповісти, для вас, пане обер-лейтенанте, тільки не знаю, де ваше купе, а потім, мені невідомо, чи пан комендант поїзда не матиме нічого проти того, аби я перейшов до вас. Він така свиня». (Я.Гашек. Пригоди бравого вояка Швейка / Переклад з чеської Степана Масляка. — Харків, «Фоліо», 2006 — с. 317); 2. «Одначе невеликі, місцеві базари також виконують важливу роль: по суті, ту саму, що й знамениті ярмарки в Ліоні, Медіна-дель-Кампо, Франкфурті-на-Майні, Ляйпцігу. Завдяки недавнім дослідженням можемо відтворити історію численних, провінційних базарів — у Ланчано, в Салерно, в Аверсі, в Луч’єрі, в Реджо-ді-Калабріа в Неаполітанському королівстві, ринків у Реканаті та Сенігальї в Папській державі; Ломбардських ринків […]». (F.Brodel, Morze Śródziemne i świat śródziemnomorski w epoce Filipa II, t. 1, Wydawnicrwo Morskie, Gdańsk 1976, s. 418.)

Вступ

рогідних джерельних свідченнях), ми натрапляємо на те, що я називаю парадоксом історичної істини. Цей парадокс, як уже говорилося, стає однією з найпринциповіших проблем, що мусить знайти відображення в теорії історичної нарації. Згідно з методом логічного аналізу тверджень (класичної логіки), істинною є лише та логічна сума тверджень, у якій усі її члени є істинними, а неістинність хоча б одного з них спричиняє неістинність усієї логічної суми (тобто всієї наративної послідовності). Натомість в історичній нарації справа виглядає складніше. Іще лорд Актон, який закликав досліджувати не епохи, а проблеми, говорив стосовно нарації Леопольда фон Ранке, що всі твердження в ній правильні, а загальний хід міркувань — неправильний. Ми нерідко схильні високо оцінювати деякі нарації, попри їх фактографічну слабкість («помилки»), навіть вище за ті, що вирізняються фактографічною точністю. Тому істинність чи неістинність окремих тверджень про історичні факти — це не те саме, що істинність чи неістинність наративної цілості. Що ж відбувається з історичною істиною? Випереджаючи висновки, що містяться в цій книжці, скажу: цей парадокс неможливо розв’язати за допомогою класичної (тобто кореспонденційної) концепції істини. Ця проблема не виникала на ґрунті аналітичної філософії історії, бо в ній не було інтересу до нарації як цілості, тобто структури, що є чимось більшим за послідовність артикульованих тверджень. Про це вже йшлося. Але я знову звертаю на це увагу в контексті істини, позаяк, на мій погляд, цю проблеми не можна досліджувати без глибшого проникнення в структуру історичної нарації, і то не лише в її артикульовані шари. Це означає відхід від концепції нарації, орієнтованої на твердження, якоюсь мірою паралельний до спроб творення концепції теорії, не орієнтованої на твердження (зокрема, в працях Джозефа Сніда)21. Ця книжка становить більшою мірою збірку статей, присвячених проблематиці історичної нарації, аніж систематичний виклад теорії такої нарації, однак у ній містяться також міркування, що слугують підготовкою до такого цілісного тлумачення. У першій частині вміщено тексти, що відображають розвиток наративістичної філософії історії. Тут представлено і проаналізовано внесок Йогана ҐуставаДройзена, Мішеля Див.: J.Topolski, The Concept of Theory in Historical Research. Theory versus Myth, “Storia della Storiografia 1988, No 13, s. 67–79.

Вступ

Фуко, Артура Данто і Франкліна Анкерсміта в цей розвиток. Далі читач знайде загальний огляд розвитку цієї течії протягом останніх десятиліть. Це своєрідна історія лінґвістичного повороту (linguistic turn) у сфері історичної рефлексії. У другій частині йдеться про різні проблеми, пов’язані зі структурою нарації, в якій я виокремлюю (і в цьому новизна моєї концепції) три шари (аспекти, субструктури): логічно-граматичний, риторичний (переконувальний), а також ідеологічно-теоретичний (керівний, глибинний). Тут немає систематичного аналізу, запропоновано лише уявлення про засади цієї концепції. Стрижнем цієї концепції є теза, що історична нарація — це переконувальне і водночас інформативне повідомлення. Про це йдеться в тексті загального характеру, яким розпочинається друга частина. Головними вимірами історичної нарації є час і простір. У цьому контексті я не заглиблююсь у філософські аспекти дискусій на згадану тему, оскільки мене цікавить передовсім функціонування часу і простору в нарації, тобто те, як історик оперує цими категоріями, інакше кажучи — грається з часом і простором. Цій проблемі присвячені два подальші розділи. Окрім того, у другій частині певну увагу приділено проблематиці функціонування метафор у нарації. Також одержала розвиток проблематика пояснення в історичній нарації, трактована мною не як частина контексту обґрунтування (context of justification), панівного в аналітичній філософії науки, а як фрагмент філософії аргументації (в розумінні Хаїма Перельмана). Частина цього розділу є своєрідним вивченням прикладу (case study), присвяченого поділам Польщі. Третю (найбільшу) частину книжки присвячено проблематиці, пов’язаній з найглибиннішим шаром нарації — керівним, або теоретично- ідеологічним. Головну увагу тут зосереджено на міфах, що функціонують в історіографії. Спершу представлено різновиди міфів (розділ XI), а далі подано детальний аналіз міфу революції та міфу піднесення (sublime). Потім розглянуто питання застосовності теорії хаосу до історії, при цьому зауважено, що це могло б означати включення до неї нового фундаментального міфу. Далі, проаналізувавши механізм становлення історіографічних міфів, я розглядаю присутній у сучасній польській історіографії повстанський міф. У трьох наступних розділах (XVI — XVIII) проаналізовано функціонування теоретичних концептів у нарації (як-от «занепад», «герої», а також «два тіла короля» Ернста Канторовича). 29

Вступ

Четверту частину присвячено проблемам істини та об’єктивності історичної нарації у контексті історичних джерел. Включення джерел до такого аналізу є також моєю новацією. Виявляється, що неможливо вести плідні (а не загальні) дискусії про історичну істину, без урахування джерел як резервуарів базових відомостей (що їх я вирізняю у своїх дослідженнях)22. Я переклав цитати з творів, що не перекладені польською мовою. Хочу подякувати моїм співробітникам, колегам, учасникам семінару за зауваження, висловлені під час дискусій із багатьох розкритих у книжці тем, зокрема, доктору Еві Доманській та доктору Войцеху Вжосеку. Особливої подяки заслуговує мій приятель, професор Рафаелло Рігіні з Туринського університету, за цінні поради і постійний інтерес до моїх досліджень. Деякі тексти з цієї книжки вже були опубліковані раніше. З першої частини — текст про Дройзена опубліковано у кн.: Rola Niemiec w procesach rozwojowych Europy XIX i XX wieku, pod.red. A.Czubińskiego, Wielkopolska Agencja Wydawnicza, Poznań 1955. Тексти про Фуко і Данто опубліковано у 3 томі книжки: Przewodnik po literaturze filozoficznej, pod. red. B.Skargi, Wydawnictwo Naukowe PWN, Warszawa 1995; а в 4 томі цього видання з’явився текст про Анкерсміта. Текст про розвиток наративістичної філософії історії наприкінці XX століття опубліковано під назвою Historia czy literatura? Kontrowersje wokół statusu nauki historycznej, “Kwartalnik Historyczny” 1993, nr 4. З другої частини раніше були опубліковані наступні фрагменти: текст про простір історичної нарації під назвою “Przestrzeń i historia” — у кн.: Rzeki. Kultura — cywilizacja — historia, pod. red. J.Kołtuniaka, t.III, Wydawnictwo Śląsk, 1995, s. 15–32; текст про історичне пояснення — у виданні: Humanistyka jako autorefleksja kultury, CIA Books, Poznań 1993–1995, pod. red. K.Zamiary, s.9–32; текст про періодизацію в історичній нарації — у кн.: Między wielką polityką a szlacheckim partykularzem, Wydawnictwo UMK, Toruń 1993, s. 31–41. З третьої частини опубліковано раніше такі фрагменти: XI розділ — у: “Przegląd Humanistyczny” 1994, nr 5, s. 27–36; XII розділ — у скороченій версії в часописі: “Polityka” nr 27 z 8.07.1989; XIII розділ — у кн.: Historia, idee, polityka, Wydawnictwo Naukowe Scholar, Warszawa 1995, s. 178–191; XVIII розділ — у: “Przegląd Humanistyczny” 1996, nr 1, s. 19–26, “Przegląd Humanistyczny” 1996, nr 3; XIX розділ — у кн.: Ernst Kantorowicz, 1895–1963. Soziales Milieu und wissenschaflische Relevanz, wyd. J.Strzelczyk, Instytut Historii UAM, Poznań 1996, s.119–127. З четвертої частини раніше були опубліковані: XX розділ — у кн.: O nauce i filozofii nauki, pod. red. K.Zamiary, Wydawnictwo Fundacji Humaniora, Poznań 1995, s. 139–150; XXIV розділ — у Wydawnictwie UMCS. Усі тексти, що публікувалися раніше, спеціально для цієї книжки більшою чи меншою мірою були поредаговані, а їх назви — змінені. Також додалися підназви. Я вдячний видавцям за дозвіл включити ці тексти до нової публікації. 22

Іменний покажчик Вайт Гейден 19, 20, 23, 36, 37, 47, 61, 74, 80, 84, 85, 93, 95, 96, 97, 98, 102, 189, 218, 241, 245, 348, 349, 350, 354, 363, 378, 387, 390 Вайц Ґеорґ 186 Валенса Лех 315 Валера Еймон де 315 Валерштайн Іммануїл 161, 162 Вашинґтон Джордж 315 Вебер Макс 125, 302, 361 Венцславський Богуслав 148 Верешицький Генрик 165, 168, 169, 170, 171, 175, 177 Вжосек Войцех 11, 12, 21, 136, 138, 189, 194 Вікліф Джон 132 Віко Джамбатіста 303 Віллані 50 Вілрайт Пол 90, 190, 294 Вільчинський Марек 237, 240 Вітґенштайн Людвіґ 33, 92, 346, 362, 381 Водолазов Г.Г. 227 Войцех св. 127, 312 Волбенк Френк Вільям 297 Волш Вільям 79, 86, 110 Воткінс Дж. 82 Вуйціцкий Р. 349 Вук Герман 384 Гаак С’юзен 191, 199 Габаккак Г.Дж. 133, 135 Габермас Юрґен 63, 383, 386 Гайдеґґер Мартин 33, 35, 53, 362 Гайзенберґ Вернер 251 Галілей 251 Гант Лінн 368 Гаскел Томас 366, 367 Гашек Ярослав 27 Геґель Ґеорг Вільгельм Фрідріх 36, 37, 74, 215, 234, 242, 244, 362 Гейс Н.К. 257 Гейс Пітер 257 Гекстер Джек 365 Гемпель Карл 82, 100, 254, 255, 258, 260, 261, 262, 264, 321

Гемпфрі Стівен 189 Генріх VII 132 Генріх VIII 132 Геракліт 123 Геркулес 272 Геродот 164 Герхарт С’юзен 103 Гессе Мері 190, 361 Гіббон Едвард 292, 295, 303 Гіз Пітер 218 Гілберґ Рауль 387, 388, 389 Гінтікка Яако 189 Гітлер Адольф 155, 382 Гобарт Майкл 352 Годдер Іен 371 Гойя Франциско 240 Голінджер Д. 365 Горн Карл 165, 168 Грегоровіус Ф. 184 Григорій XVI 289 Грінейл Франсуа 222 Гудмен Нельсон 189 Гумбольт Вільгельм 35, 39 Гуссерль Едмунд 33, 35, 362 Гуч Джордж 34 Гюбнер Р. 35, 39 Г’юм Девід 55, 77, 93 Ґадамер Ганс-Ґеорг 35 Ґарден Жан-Клод 25 Ґвічардіні Франческо 50 Ґейл Пітер 246 Ґейштор Александер 235 Ґерінг Герман 382 Ґєдимін Єжи 16, 92, 331, 332, 334 Ґінзбург Карло 100, 319 Ґір Р.Н. 349 Ґірц Кліфорд 93, 101, 345 Ґлайк Джеймс 252 Ґолдстейн Леон 98, 351, 352, 353, 354, 374 Ґомулка Владислав 315 Ґордон Лінда 365 Ґосмен Лайонел 102, 103, 242 Ґрабський Анджей 209 Ґрешем 259 Ґроблер Адам 351

395

Іменний покажчик Ґуж Олімпія де 111 Ґутенберґ Йоган 309 Дайк Ч. 263 Даммет Майкл 351 Данкер М. 35 Данте Алігєрі 327 Данто Артур 29, 30, 73, 74, 75, 76, 77, 78, 79, 80, 81, 82, 83, 84, 95, 100, 109, 116, 128, 129, 131, 255 Дарвін Чарльз 262, 293 Дарнтон Роберт 101 Девідсон Дональд 93, 189, 351 Девіс Наталі Земон 101, 136, 137, 319 Девіт Майкл 346, 347 Дейвіс Норман 119, 120 Декарт 33, 59, 60, 346, 351 Делакруа 81 Демандт А. 189 Дерріда Жак 23, 33, 55, 65, 91, 239, 240, 244, 351 Джейкоб Маргарет 368 Джойс Джеймс 241, 368 Джонсон Марк 190 Дівальд Н. 35 Дільтей Вільгельм 25, 35, 42, 94, 362, 377 Длуґош Ян 246 Доманська Ева 11, 12, 30 Домбровський Ян 246 Дрей Вільям 140 Дройзен Йоган Ґустав 20, 25, 30, 33, 34, 35, 36, 37, 39, 40, 41, 42, 43, 44, 45, 46, 47, 48, 49, 50, 51, 94 Дубчек Александер 104 Дюбі Жорж 101, 137 Дюмезіль Жорж 62 Евдем 123 Едип 78 Ейхман Адольф 382 Еко Умберто 180, 182, 190, 243, 249, 284 Еліаде Мірча 208 Емпедокл 123 Епплбі Джойс 368 Ермарт Елізабет Дідс 26, 137

Єккель Ебергард 387 Жійяр Жак 318 Жмігродський Пьотр 193 Жорес Жан 226 Замміто Джон 216 Заєвський В. 202 Зайдлер Павел 348, 349 Зиґмунт ІІІ 149 Зюбель Генріх фон 185, 186 Зьомек Єжи 190 Ігрицький Ю.І. 225 Іґґерс Ґеорг 35 Індурк’я Біпін 190, 191, 199 Інокентій III 323 Іполіт Жан 53 Казимир Відновитель 129 Канґієм Жорж 53, 54, 61, 65 Кант Іммануїл 24, 33, 55, 60, 150, 199, 213, 234, 236, 237, 238, 239, 240, 241, 245, 351 Канторович Ернст 29, 316, 318, 319, 320, 321, 322, 323, 324, 325, 326, 327 Канштайнер Вулф 386, 387, 389 Карлайл Томас 242, 254 Карр Девід 362 Касірер Ернст 88, 208, 321 Катерина ІІ 147 Квайн Віллард ван Орман 93, 346, 369 Квінтиліан 118 Келнер Ганс 214, 215, 379, 381, 385 Кінєвич Стефан 285 Клеопатра 253, 254, 257 Клерендон Едвард 222 Клопенбурґ Дж. 365 Клопп Онно 34 Кміта Єжи 16, 111, 176, 177, 368, 369, 378 Кміціц Анджей 306 Коббан Альфред 228, 231 Ковалевський Йозеф 234 Колінґвуд Робін Джордж 94, 95, 377 Кольбе Максиміліан 314 Кондорсе Жан А. де 111, 295, 296

396

Іменний покажчик Конечний Фелікс 247 Конт Огюст 215 Коперник Миколай 152, 221 Кортасар Хуліо 137 Коссок Манфред 227 Костюшко Тадеуш 314 Крамнік Ісаак 222 Кріґер Леонард 215 Кроче Бенедетто 79, 94, 109 Кузнєц Саймон 302, 303, 304 Кузьма Еразм 201 Кукєль Мар’ян 246 Куклінська Кристина 148 Кун Томас 18, 57, 98, 268 Лакапра Домінік 23, 97, 214 Лакофф Джордж 190 Ланґ Берел 385, 386, 387, 389, 390 Ланчковський Ришард 252 Левінас Емануель 381 Леві-Строс Клод 62 Ле Гофф Жак 317, 318 Лекініо 111 Лелевель Йоахим 15, 140 Ленін Володимир 272, 313 Лепковський Тадеуш 283 Ле Руа Ладюрі Емануель 100, 137, 166, 171, 172, 176, 319, 389 Лефевр Жорж 228 Лєдуховський Мечислав 165, 166, 168, 169, 170, 171, 172, 174, 175, 177 Лінней 57, 59, 70 Ліотар Жан-Франсуа 33, 101, 196, 239, 240, 245, 385, 389, 392, 393 Локк Джон 346, 351 Лонгін 234 Лоренц Едвард 198, 368 Лоренц Кріс 368 Лукман Томас 361, 362 Людовік ІХ св. 312, 313 Людовік ХІV 313 Лютер Мартин 382 Ляйбніц Готфрид Вільгельм 60, 86, 88, 89, 99, 350 Магомет 313

Майнеке Фрідріх 35, 51, 88 Макіавеллі Ніколо 50 Макклоскі Дональд 257, 258, 259, 260 Малевський Анджей 16 Малер Ґустав 241 Мангайм Карл 358, 361, 363 Мандельбаум Моріс 189, 203 Ман Поль де 93 Маркс Карл 16, 41, 66, 74, 215, 227, 242, 296, 358, 361 Матієз Альбер 226 Мегіл А. 61 Мейленд Джек 97 Мейтленд Фредерік 320, 322 Меландрі Е. 94 Мелетінський Елізар 208 Микола I 288 Микола II 286 Мілтон Джон 239 Мінк Луїс 73, 74, 84, 94, 95, 198 Міцкевич Адам 15, 21, 209, 246, 277, 279 Міцман А. 103 Мішлє Жуль 96, 102, 224, 242 Мозаріц Клод 225 Момзен Ганс 23 Момзен Теодор 23, 195, 389 Момільяно Арналдо 25, 124 Монсе Дюмель де 229 Моріне Мішель 229 Мюллер М. 35 Мюнц П. 235, 352 Набоков Володимир 26 Най Девід 241 Найтінґейл Флоренс 314 Наполеон Бонапарт 37, 46, 87, 111, 130, 214, 233, 246, 248, 290, 315 Нікодем Ярослав 246 Нісбет Роберт 189, 294 Ніцше Фрідріх 24, 33, 53, 61, 123, 190, 201, 344, 366 Новак Лєшек 16 Новік Пітер 365, 366 Ноел-Сміт П.Г. 351, 353 Нольте Ернст 382, 386 Нора П’єр 317

397

Іменний покажчик Норвід Ципріан 235 Ньютон Ісаак 251 Озуф Мона 134, 135 Октавіан Авґуст 254, 313 Олабарі Іґнаціо 23 Олександр Великий (Македонський) 38, 247, 248 Олександр Невський 315 Олесницький Збіґнєв 246 Олсен Манкур 301, 302, 303, 304 Ольбрехт-Титека Л. 343 Орр Лінда 102 Ортоні Ендрю 190 Парацельс 58 Патнем Гілларі 104, 344, 347, 354, 357, 368, 377 Патрик св. 311, 312 Перельман Хаїм 29, 343 Петі Вільям 70 Петрарка Франческо 77 Піаже Жан 61 Пілсудський Йозеф 272, 286, 314 Пінель Філіп 70 Платон 33, 123, 351 Плаум Ч. Ф. 35 Пойкерт Детлеф 388, 389 Покок Альфред 98 Полібій 50, 292 Понятовський Станіслав Авґуст 145, 146, 148, 278 Поппер Карл 18, 267, 351 Потоцький Ян 116 Поцєй Богдан 241 Пуанкаре Анрі 92, 251 Райш Джордж 100, 253, 254, 255, 256, 258, 259, 261, 262, 263, 264 Рамус П. 56 Ранке Леопольд фон 28, 36, 39, 40, 41, 42, 50, 96, 185, 215 Рассел Бертран 33 Раумер Ф. 184 Ребман А.Г.А. 184 Рейл Річард 88

Ришельє 48 Рігіні Рафаелло 30 Ріґні Енн 103, 242 Рікардо Давид 70 Рікер Поль 23, 117, 189, 194, 294, 379 Рікмен Томас 258, 259, 260, 261, 262 Ріман Бернгард 92 Рітсерт Юрґен 361 Ріше Дені 225 Рой Б. 55 Рорті Річард 23, 33, 55, 97, 104, 218, 235, 351, 352, 392 Ростовцев Міхаіл 298 Рот Пол 258, 259, 260 Рутковський Ян 14, 183, 228, 256 Рюзен Юрн 35 Саварі 112, 113, 115 Сартр Жан-Поль 55 Седілло Рене 233 Серейський Мар’ян 34 Сібік Пол 110 Сірл Джон 188 Скарга Барбара 72 Скіннер Квентін 98 Скотт Джеймс 102 Снід Джозеф 28 Собул Альбер 225, 226, 227 Соссюр Фердинанд де 24, 63, 93, 345 Спілберг Стівен 384 Сталін (Джугашвілі) Йосип 202, 232, 272, 314, 386 Стамбовскі Філіп 189, 203 Станіслав св. 312 Сташевський Яцек 143, 146 Стемпель В. Д. 189 Стоун Лоренс 94 Строусон Пітер 84 Талейран Шарль Моріс де 81 Тарський Альфред 344, 346 Тжецяк Г. 14 Тойнбі Арнольд 74, 292, 295, 296, 302 Токвіль Шарль Алексіс де 44, 96 Толмін Стівен 342 Тома Аквінський св. 320, 325, 326

398

Іменний покажчик Топольський Єжи 12, 13, 14, 15, 16, 17, 18, 19, 20, 140 Трауґут Ромуальд 314

Фукс Стівен 361 Фукуяма Френсіс 293 Фюре Франсуа 224, 225, 226, 364

Февр Люсьєн 317 Феєрабенд Пол 346 Фейн Г. 84 Філіпович Станіслав 208 Фішер Вольфрам 303 Фішман Дж. С. 130, 135 Фогелін Р.Дж. 195 Форс Майкл 231 Фостер Роберт 231 Франциск св. 323 Фрасен Бас фон 348, 349 Фреґе Ґотлоб 33 Фрезер Джордж 318 Фрідлендер Сол 387 Фрідріх Вільгельм IV 38 Фрідріх ІІ Великий 46, 185, 186, 318, 324, 382 Фрідріх ІІ Гогенштауф 323, 324 Фріс П.Г.Г. 94 Фройд Зиґмунт 64, 96, 217 Фромма Фрідріх 382 Фромм Еріх 382 Фуко Мішель 20, 23, 29, 30, 33, 47, 53, 54, 55, 56, 57, 58, 59, 60, 61, 62, 63, 64, 65, 66, 67, 68, 69, 70, 71, 72, 73, 91, 96, 98, 218, 381

Халдун Ібн 292 Христос 47, 313, 322, 323, 325 Цезар Гай Юлій 78, 353 Цицерон Марк Тулій 94, 105, 118 Чарновський Стефан 311 Чарторийський Адам Єжи 202, 278 Черчіль Вінстон 309 Чомський Наум 115, 191, 193, 194 Шама Саймон 25, 103 Шекспір Вільям 47, 322 Шелер Макс 234, 237 Шермер Майкл 257, 263, 264, 265 Шиллер Фрідріх 242 Шлеєрмахер Фрідріх 39 Шпенґлер Освальд 292, 302 Шрамм Персі 318 Шродер Ганс Крістоф 227 Штейн Генріх фон 38 Якобсон Роман 63 Янг Джеймс 391 Ясперс Карл 381, 382, 383 Яхимович З.П. 232

399

Наукове видання

Єжи Топольський

Як ми пишемо і розуміємо історію Таємниці історичної нарації

Переклала з польської Надія Гончаренко Науковий редактор доктор історичних наук Юрій Волошин Літературний редактор Олександр Гриценко

Підписано до друку 20.06.2012. Формат 70x100/16. Умов. друк. арк. 38,7. Папір офсетний. Друк офсетний. Видавництво «К.І.С.» 04080 Київ–80, а/с 1, тел. (044) 462 5269 http://kis.kiev.ua Свідоцтво про внесення до Державного реєстру суб’єктів видавничої справи ДК №677 від 19.11.2001 р. Віддруковано ТОВ ВПК «Експрес-поліграф», м. Київ, вул. Фрунзе, 47б