Галина Бабак
З глини й води
Видавництво «Точка» Харків 2012
УДК 82-32 ББК 84 (4Укр)6-5 Б 12 Сердечно дякую моїм вчителям Тараненко Ользі Степанівні та Тимченку Віктору Петровичу за особисту підтримку й творчі поради. Щиро дякую Косінову Станіславу Анатолійовичу, депутату Харківської міської ради, за допомогою якого збулася ця збірка. Бабак Г. О. Б 12 З глини й води / Г. Бабак. — Х.: Точка, 2012. — 75 с. ISBN 978-617-669-042-9 «З глини й води» – друга збірка поезій Галини Бабак. Це спроба відтворити миті осягнення себе і світу.
УДК 82-32 ББК 84 (4Укр)6-5
© Бабак Г. О., 2012 © Художнє оформлення Тарасов Р. В., 2012 © Комп’ютерна верстка та дизайн Цигічко Н. Ю., 2012
*** Великий майстер гончарного мистецтва, певно, відчуває Бога у ту мить, коли ліпить глечики й кухлі, яндоли й куманці, тарілочки й чашки на гончарному крузі. Але різниця в тому, що, коли трапляється тверда глина або підводить рука, він бере інший шматок і починає знову. 5
Без сліз, без жалю, без панахид. Лише з деяким відчуттям власної недосконалості і якоюсь упевненістю, що на все у світі є воля Божа.
6
*** Я знаю, не треба про вічне. Ніч вибиває шалений ритм у тамтами, і у Всесвіту паморочиться голова. Я знаю, не треба про вічне. Чорні жінки годують дітей чорним молоком. Я знаю, не треба про вічне. Бо коли ти підеш, залишаться порожні постріли самотнього мисливця, що вічно полює на зайця!
7
один два три чотири п’ять Я знаю, не треба про вічне!
8
*** Замислившись над тим, звідки ми, я вступила в калюжу, яка хотіла проковтнути мій чобіт. Калюжа – чобіт – я – який тут може бути зв’язок? Хіба що калюжі іноді виблискують зірками… Замислившись над тим, хто така калюжа, я вступила в себе…
9
*** дівчинка дорослішала ляльки по ночах плакали а потім ляльки
почали дорослішати із нею
дівчинка по ночах плакала і був Усесвітній потоп дівчинка зібрала всіх своїх ляльок посадила їх у нещодавно куплену і вони попливли
10
ванну джакузі
(хто не здогадався – дівчинка новоявлений Ной: жіноча версія) приставши до берега Кени (чоловіки Барбі) стали справжніми ляльковими чоловіками а Барбі (жінки Кенів) – справжніми
ляльковими жінками
і була нова генерація лялькових людей а дівчинка прожила
свої 400 із чимось років
потім її заспиртували і показували нащадкам
11
Вихід І. І снилося мені: йду по великій воді, якій немає кінця і краю. Роздивляюся під собою риб, що байдуже ковтають воду. А наді мною – такі ж самі – сині,
повітряні…
І так легко, просто, вічно.
12
ІІ. Дивакуватий старий шукав
вихід у стіні в метро:
Дівча, а де тут двері? Розгубилася.. А в нього очі, як дві сині рибини. Хотіла спитати: – Діду, а чом у вас очі?.. – Бо я вже… – і раптом зник. А я скрикнула: – Розбудіть мене. Вранці дивлюсь у дзеркало, а там – дві темні рибини. 13
*** І колосилися трави, і були ми, і дерева проростали нами, і сонце пило росу, і вітер жив у кишенях. Хто простягав руки – тому було: води – води, хліба – хліба, глини – глини. І стояла хата, біля хати – дерево,
14
біля дерева – людина.
Дивилася вгору:
листя... небо... птахи...
«От мене не стане, а воно буде. Дерево».
15
*** Зірки розсипані небом,
мов родимки на тілі.
Довгий караван сунеться
чумацьким шляхом
до Чумацького шляху. День-ніч. Ніч-день. Хтось втомлюється
і раптово
перетворюється на пустельну квітку, або руде каміння, або сонячного зайчика, – 16
у кого що на руці виведено. Ніч-день. День-ніч. Народжуються молочні зірки, як діти, що змалку знають, як приборкати вітер. День-ніч. Ніч-день. Жовте листя вкриває шлях, який замітає біла хурделиця. Нараз усе підкорюється вічній воді та вічному сонцю. Іноді лунають поодинокі голоси: «Куди ми? Навіщо?»
17
Ніч-день. День-ніч. Кам’яні ідоли дивляться вдалечінь, і в їхніх очах – зелені ріки, які втамовують жагу, і почорнілі гори, що тримають небо. І чумацький шлях, що веде до Чумацького шляху.
18
*** Дерева оживають на дивних полотнах моєї бабусі. І здається, що ти у дивнім саду. І здається, що до тебе озиваються голоси, голоси, голоси… І у тому стоголоссі ти відчуваєш біль, біль, біль шаленим спалахом у крові, що пришвидшує свій біг, наче літак, який – униз.
19
Дерева простягають до тебе віти, дерева озиваються різними мовами. І здається, що їх прозора кров стає сіллю для мудреців, хлібом для подорожніх, водою для спраглих, рікою для грішників. Мамо, рятуй, бо ще мить і я більше не зможу так...
20
*** спочатку було Слово старий рибалка задивлений у вічність виловлює риб що говорять виловлює слова що мовчать виловлює тіні які нічого не скажуть
21
*** А вони все просили:
«Господи, не кидай нас».
А самі кидали каміння… І вони все просили:
«Господи, збережи нас».
А самі накопичували збереження… І вони все просили:
«Господи, дай мудрості рабам твоїм»
А самі мудрили… 22
Є час розкидати каміння,
і є час складати каміння.
А я прошу: «Господи, дай нам сили
викресати іскру
камінням тим, щоб розпалити вогнище і зігрітися біля нього»
23
*** Перестрибуючи через брудні калюжі, бігла, намагаючись схопити
осінь за хвіст,
як слизьку рибину, що б’ється в передсмертних
конвульсіях.
Цікаво, святкують риби Різдво чи в них усе ще до Різдва Христового. Певно, взимку вони ще мовчазніші, особливо коли не в своїй тарілці. А може, й ми були колись рибами, 24
знаходили щастя в мушлях або в чужому животі. Та бути рибиною не так уже й погано… Ой радуйся, Земле,
син Божий народився!
25
*** Господи, я давала тобі тисячі ймень, а справжнього не знаю. Дзиґа часу. Все стирає чорна діра свідомості. Ні ти, ні я не спокійні цієї ночі. Я впустила тебе в своє серце, але мені не стало тепліше. Місяць кольору недостиглого яблука, і яблуко – всьому причина. І сотні тисяч доріг
перед однією зустріччю, 26
і сотні тисяч слів перед одним –
істинним.
Я сьогодні назву тебе Ніхто і буду сліпим циклопом, безглуздим у своїй правоті.
27
*** «Зрозумійте й затямте собі, Ви, сліпців покоління, Що, як заглушите душу живу. Заговорить каміння»» І. Франко Дощ. І світ після потопу. Світ, де кожна людина – слово, а кожне слово – в людині. Світ, наче Біблія, в якому говорить каміння, коли мовчать пророки. І спитала старого мудреця дівчинка, чого усе це вартує. 28
І сказав мудрець: «Життя, в якому заговорять гори, і моря, і небо, і дерева. І тільки глухонімі розумітимуть природу першоречей. І тільки глухонімі розмовлятимуть зі світом приємною йому мовою – тишею, в якій народиться нове дитя, що розумітиме флюгера й півнів дзвіниць під сріблястою зливою, що зберігатиме червоне намисто свого роду і пам’ять про слово. А поки на вулицях – чорні плями, а поки над містом – чорні ворони, а поки в серці – чорна туга – все залишиться таким, як є». І сказала дівчинка: «Я чую, як служать меси в церквах за тими, хто вже там».
29
*** Наснилось світові, що він колише
дитину своєї уяви.
Дитину, ще ніким не народжену. Дитину, ще ніким не колисану… Хтось ворожить
на пелюстках ромашки.
Хтось – на кавовій гущі. Хтось – на твоїй руці. Якщо хочеш дізнатися, хто ти, просто заглянь у вічі дитині.
30
Мама. Мапа. Пама. Папа. «Папа!» – кричить хлопчик услід
потягу, який
відвозить його батька, і може, назавжди. «Я більше не плакатиму». Він витирає обличчя полою маминої спідниці, а в правій руці стискає маленький камінчик, який не витримує тиску його пальців і кришиться. На крихти злітаються птахи. Ще птахи. Ще багато птахів. Вони жадібно ковтають крихти і шепочуться між собою. «Диво», – говорить мама. «Мапа – Пама», – говорить хлопчик. Він витирає обличчя полою маминої спідниці, не помічаючи, як його права рука перетворюється на крило. 31
«Жах», – говорить мама. «Летімо», – відповідає хлопчик. Мама робить порух руками, котрі зненацька вже крила, і вони разом летять услід за потягом, який відвозить батька, і може, назавжди.
32
*** Гарні, сильні жінки звикли ховати свою беззахисність у жіночих косметичках між помадами, пудрами й іншими інтимними дрібницями. Чоловіки задивляються на них і трошки побоюються, адже сильна жінка – як жага екстриму. Ніколи заздалегідь не знаєш, чи розкриється парашут, чи не розірветься мотузка. І єдиний спосіб перевірити – стрибати, бо ми того варті. 35
*** Сиджу на березі річки буття… Яке філософське це жаб’яче кваааа!
36
*** «Я тебе зараз з’їм», – подумав комар і напився чоловічої крові. «Я тебе зараз з’їм», – подумала жаба і проковтнула комара. «Я тебе зараз з’їм», – подумав француз і піймав жабу. Сила: скажи мені, кого ти їси, і я скажу, хто ти.
37
*** Дощ, який звик кап-кап кап-кап. Дівчинка, якій вперше так болить кап-кап кап-кап. Кран, в якого зі вчора нежить кап-кап кап-кап. Пустеля Гобі – кап.
38
*** Немає жодної різниці між білим та білосніжним, якщо наші тіла й душі випрасувані порошком Тайд. Табуйована свідомість,
що навіть не дає змоги
зрозуміти абсурдність єдності
з таким життям.
Там, де нас нема, завжди є хтось інший, хто запевняє, що вміє розкодовувати таємні знаки, 39
залишені відомими суб – культурний тиск, як протест проти протекції протезованих політиків. А чи ти іноді впізнаєш себе у манекенах за склом, у клоунах в цирку, у картинах Босха, у воскових фігурах, у заспиртованих малюках, у консервних банках з назвою
«Паштет із серця»,
ув очах жебраків, і врешті – у власному дзеркалі!? Проституція карається законом… 40
*** Наслухавшись Rammstein та покуштувавши наостанок пива, мій хом’ячок заховав свої найтаємніші бажання в найдальший куточок своєї душі й віддав її Богові. Той прийнявши,
помилково віддав її кішці.
Одна кішка іншій: «Слухай, у мені
іноді такий звір прокидається!»
41
*** Ти занадто захопився
арифметикою моєї душі…
Бійся – можеш потрапити на гачок підступному ловцю, що знається на приготуванні. Краще лікуй нездорових цуциків, збирай рідкісних метеликів і почувайся, як риба у воді, як птах у повітрі, як павук у павутині… А жертви злітатимуться самі, як мухи на мед. 42
*** Б’ється птаха крильми у вікно-віконце. З гілочкою миру й легкості
кожному на оселю.
Скажеш: легковажний вчинок, піти за тобою край світа долі шукати, як ходили наші діди парубкувати. Скажу: вода у криниці теплішає від твого погляду. Скажеш: краще плети-розплітай прядиво-зорево, як одна чекала
45
свого судженого-рядженого. Скажу: вода розійшлася колами, а твого обличчя так і не вгледіла. А потім відчиню вікно-віконце і полечу до сонця з гілочкою миру й легкості на оселю.
46
*** Вона допитувалась, чи любить море? Але він мовчав. Вона все допитувалась, чи сумують кораблі за капітанами? Але він усе мовчав. І вона допитувалась, чому у води так багато терпіння? І в його мовчанні народжувалось море, і пливли кораблі,
47
і сумували старі капітани, і слухали шум моря у мушлях, і переглядали пожовклі світлини, і розповідали онукам про свої мандри… А хвилі тихо котились, а хвилі тихо шепотіли про щось своє. Може, про погоду, а може, чекали на вітер з моря, а може, просто чекали. І вона відчувала силу його води. І вона відчувала силу його терпіння.
48
*** Я б хотіла розчинитися в тобі ранішнім дощем – ти б плакав од щастя. І сльози твого щастя народили б річку і маленьке місто біля неї. У воді купалися б діти і молоді дівчата пускали віночки, які б виловлювали у сіті рибалки… І якась темна жіноча постать довго б видивлялася човен, її думки перегукувалися б із криками чайок й пливли невідомо куди. І ця річка була б і вірою, і надією, і любов’ю. Я б хотіла плакати від щастя з тобою. 49
*** І коли б ти спитав, що наснилось мені на світанні, Я б сказала, що бачила жінку стару і похмуру, Я б сказала, що бачила ріки і руки дитини, Я б сказала, що бачила те, що давно він пробачив. І коли б ти спитав, чи пробачив він те, що буде? Я б сказала, що сильний вітер і довго йти ще. Я б сказала, що тихо тут і прийшли ми майже. Я б сказала, що ніч дзвенить, як дзвонар у дзвони.
50
*** І прокинеться ніч,
що позбавить від смутку і болю.
І прокинеться ніч,
як ті стражі на варті зорі.
Як покличеш крізь сон, то прийду, бо така мені доля: колисати зірки і до тебе по небу іти…
51
*** Я вкрию поцілунками твоє тіло, як та луска вкриває тіло рибини. Я – вода. Ти – вода. Ми вийшли з води. Ми від народження вільні. Я б хотіла розказати тобі про світи, що ними блукала. Я б хотіла розказати тобі про сніги, що стелили мені постіль. Я б хотіла позбутися свого тіла і бути вільною піснею,
з якої б ти починав свій день. 52
Знаєш, мені так складно вранці одягатися – це природній потяг
до оголеності тіла душі.
Я щодня зрікаюся себе і щодня знаходжу себе в тобі. А ти питаєш, хто я насправді? Я – вода. Ти – вода. Ми вийшли з води. Ми від народження вільні.
53
*** Приходили до мене вівці, тупцяли свої танці, водили хороводи. Просили випасати, не забувати, бути. І спокій – тілом, теплом, росою, травою. І приходила я. Просила випасати, не забувати, бути. Здіймала руки до неба, а воно – хмари, а воно – поле, а воно – доля. Вівці, мої вівці. 54
*** Ти сумуєш за мною самістю
порожніх поїздів.
Камо грядєши? Камо? Світ тріщить, як затісні джинси постарілих хіпі. А ти все хіпуєш про вічне. Камо? Бо так тихо вночі, що здається, вуха не витримають. І так голосно вдень, що хочеться голосити за собою...
55
А ти все сумуєш за мною самістю
порожніх поїздів.
Людина – як голка в переплетінні колій. Людина – як голка – кажу, а у самої Сніг замітає сліди. Камо і т и?
56
тремтить голос.
Фотоальбоми 1. Побудувати дім на чотири вікна і жити. Прокидатися, радіти-сумувати, засинати і будувати дім на чотири вікна. А потім раптом захворіти
на другу зиму поспіль,
на п’яту пору року,
на те, що ніколи нікому не скажеш.
І не знати, чи ти є, а чи просто здаєшся.
59
2. Усе наше життя
може вміститись у двох чи трьох
товстезних фотоальбомах. Це ранній А. П. Чехов або автобіографічний метод, або насиченість власними штампами. Ми шукаємо форм
для одного й того ж змісту,
а врешті — два чи три
товстезні фотоальбоми.
І немає зими, і немає мене, і немає світу, схожого на равлика
із колами безконечності під очима.
Лише негативи,
так і не проявлені негативи. 60
*** Твоя зрада, як хитрий злодій, а зарадити болю нічим. Плаче кинутий богом Ніцше над кострищем своїх ілюзій.
61
*** Світла спалах вночі – хто б не був – поможи всім, хто тягне свій хрест на Голгофу. Наших душ палачі запалили свічки – розрахуйтесь на перший – третій. Я твій брат. – Ти мій брат? Я твій син. – Ти мій син? Наче крейда, стирається пам’ять. Замість пра – лиш вода, крізь віки лиш вона перетворює сни на реальність.
62
Ти клонуєш мене? Я клоную тебе. Зачекай. Я не хочу, не хочу. Бо не вірю тому, хто не чув, як кричу, як молю, кого страшно молити.
63
*** Та не судилося… Тобі – збирати яблука в саду, простягуючи найспіліші жінці, що перетворить воду на вино. Прорісши голосом твоїм від п’ят до неба, не зможе далі йти і камінь покладе на місці тім, щоб бути завжди поряд, жінка та. 64
Та то не я. Бо не судилося. Мені – ростити сина і впізнавати батька по очах, і розрізняти яблука на смак, принесені тобою. І проростати голосом в тобі, і пити з однієї чаші, і разом зупинитись вчасно… Бо не судилось.
65
Теорія віддзеркалення 1. Іноді я нагадую собі втомленого чоловіка, що ледь уліз в останній автобус і просить: Передайте, будь ласка, за проїзд! …. Передайте, будьте ласкаві! … Ви тут глухі, чи що, я кого прошу передати? Раптом усі прокидаються, починають сперечатися, шелестіти своїми пакунками. Треба було гучніше казати! 66
Сам глухий! І ніколи цей знесилений чоловік не запитає себе, чому його не чують? 2. Іноді я нагадую собі втомлену жінку, яка пізно вертається додому. Поринувши вглиб своїх думок, вона раптом помічає чоловіка, що схвильовано жестикулює. Вона мовчки бере монети й передає далі, все ще подумки блукаючи у невідомих обріях. І ніколи ця жінка на запитає себе, чи боляче приземлятися? Все має зворотній бік.
67
3. Мене завжди цікавило, якби білий, пухнастий сніг заздалегідь знав, що перетвориться на брудні калюжі. А ще згодом – розтане. Чи ти здатен зберегти тепло кожної сніжинки, яку зустрів у житті? Сьогодні я у кожному обличчі впізнавала свого знайомого. На мої привітання вони підіймали здивовані очі, намагаючись пригадати, хто се. От і думаєш, чи всі ми від одного Творця… Кожної хвилини я знайомлюся з життям.
68
4. У тебе ніколи не було такого відчуття, ніби ти декілька разів розповідав ту саму історію зі свого життя людині, яка із зацікавленням слухала її, наче вперше? Ні, це не стара склеротичка, це моя перукарка Тетяна, яка бачить мене раз на два місяці (може, рідше) й завжди питає те, що начебто мала знати. За останні п’ять років нашого знайомства я навіть не запам’ятала її прізвища. Тетяна – велика, тлуста жінка з пофарбованим волоссям і короткою зачіскою. Єдине, що може турбувати її зважене життя, це повідомлення про кінець світу. У моєї Тетяни дуже гарна усмішка. Вона пробуджує життя…
69
5. Багатоповерховий будинок. У декількох вікнах горить світло. Моє підсвідоме – це ті інші – темні вікна. Чи ти колись підсвідомо відчував, що належиш не цьому світові? Я вірю в прибульців. Вірю в астрологію. Вірю в прикмети. Вірю у вищу силу (якою б вона не була)… Ось неповний перелік моїх вірувань. Але чи вірю я собі?
70
*** музика життя життя музики звуки не народжуються коли розслаблені струни звучи о радість мого життя шлях і тихий чоловік з клунком шлях і зелені ліси і сині хмари ми усі йдемо до тебе дзен як дзень розбитого келиха або зроненої гілки або весняного снігу музика народжується у дорозі дорога є музикою музика звучить в усьому люди це музика звучіть світ слухає звучіть як церковні дзвони як тихий дощ як розбите скло як гамірливе місто як неходжені дороги як посвист вітру як подих лісу як шепіт трави звучіть кож-
71
ною клітиною свого життя музика народжує музику звучіть коли прокидаєтесь коли засинаєте звучіть як дихаєте забувайте своє ім’я і кожного разу звучіть коли вас впізнають дзинь-дзень-дзінь-ділінь
72
Зміст Великий майстер... Я знаю, не треба про вічне... Замислившись над тим, звідки ми... дівчинка дорослішала... Вихід І колосилися трави... Зірки розсипані небом, мов родимки на тілі... Дерева оживають... спочатку було Слово... А вони все просили: «Господи, не кидай нас»... Перестрибуючи через брудні калюжі... Господи, я давала тобі тисячі ймень... Дощ. І світ після потопу... Наснилось світові... Мама. Мапа. Пама. Папа. Гарні, сильні жінки... Сиджу на березі річки буття… «Я тебе зараз з’їм»... Дощ, який звик... 74
5 7 9 10 12 14 16 19 21 22 24 26 38 30 31 35 36 37 38
Немає жодної різниці... Наслухавшись Rammstein... Ти занадто захопився арифметикою моєї душі… Б’ється птаха крилами у вікно-віконце... Вона допитувалась... Я б хотіла розчинитися в тобі ранішнім дощем... І коли б ти спитав, що наснилось мені... І прокинеться ніч... Я вкрию поцілунками твоє тіло... Приходили до мене вівці... Ти сумуєш за мною самістю порожніх поїздів... Фотоальбоми Твоя зрада, як хитрий злодій... Світла спалах вночі... Та не судилося… Теорія віддзеркалення музика...
75
39 41 42 45 47 49 50 51 52 54 55 59 61 62 64 66 71
ЛІТЕРАТУРНО-ХУДОЖНЄ ВИДАННЯ Бабак Галина Олександрівна
Верстка Цигічко Наталія Юріївна Художнє оформлення Тарасов Руслан Володимирович Надруковано у друкарні «Слово» Україна, м. Харків, вул. Лермонтовська, 27 Підписано до друку 29.05.2012 Формат 60х84/16. Гарнітура «Bookman Old Style». Папір крейдований. Друк офсет. Ум. друк. арк. 2,5. Облік.-вид. арк.__ Наклад 100 Зам. № 21