Мудрі казки на ніч 2 by Sergey Smolenskiy

Віра Шевченко

Казки для дітей Книга друга

Київ «Золоте місто» 2012

УДК 821.161.1(477)-93 ББК 84(4Укр=Рос)6-44 Ш37 Серія «Казки на ніч» заснована в 2011 році. Шевченко В. Я. Ш37 «Мудрі казки на ніч 2» (Повчальні історії для дітей)./ ― Київ: «Золоте місто» «СПДФО Смоленський С. А.», 2012. — 52 с. ISBN 978-966-2640-01-4 «Мудрі казки на ніч 2» ― перша книга українською мовою із серії «Казки на ніч» з цікавими та повчальними історіями для дітей у віці від шести до дванадцяти років. «Мудрі казки на ніч 2» допоможуть вашим дітям зрозуміти, яких цінностей варто притримуватися, звідкіля береться життєва мудрість, а також багато інших істин, що посприяють їм рости слухняними та благословенними. УДК 821.161.1(477)-93 ББК 84(4Укр=Рос)6-44

Редактор: Шевченко В. Ілюстратор: Скібельський А. Верстка та комп’ютерне оформлення: Смоленський В. © СПДФО Смоленський С. А. © Шевченко В. Я.

Дякуємо за те, що вибрали нашу книгу! У Вас в руках ― друга книга із серії «Казки на ніч», і перша книга нашого видавництва українською мовою. Казки із цієї книги призначені для читання перед сном дітям у віці від шести до дванадцяти років. Після видання першої книги «Мудрые сказки на ночь» російською мовою, багато читачів звернулося до нас з проханням видати книжку українською мовою. Надіємося, наші казки стануть вам у пригоді. Казка на ніч ― це не просто історія перед сном. Це важливий час, проведений з вашою дитиною, який дає їй зрозуміти, як ви її любите і піклуєтеся про неї. Казки з цієї книжки не варто читати швидко. Читайте повільно, з різними інтонаціями, з розстановкою, імітуючи голоси негативних та позитивних персонажів. Якщо вам здається, що дитина не знає того чи іншого слова, зупиніться і обов'язково поясніть їй це слово зрозумілими словами та образами. В кінці кожної казки є цитати з Біблії, що підтверджують висновки, зроблені автором. Якщо ви вважаєте, що ваша дитина замала для того, щоб зрозуміти всі слова із Святого Письма, розкажіть їй, що про це йдеться у Слові Божому, і Бог вважає це важливим. Кожна казка закінчується питаннями. Задайте їх дитині. Ви можете придумати й свої питання. Обов'язково уважно вислухайте відповіді своєї дитини. Їй важливо знати, що її слухають, цікавляться тим, що вона каже, й уважні до її думок. Нехай казки з цієї книжки допоможуть вам налагодити з вашими дітьми та внуками міцні й щирі стосунки. Божих благословень!

Музика та слова Віри Шевченко 1. Засинай, Спочивай. Стихли і гамір, і шум. Ніч прийшла, Принесла Снів кольорових красу. Спить мій малюк, засинає, Бог йому сни посилає. Сни солоденькі й спокій, Спить мій малюк дорогий. 2. Баю-бай, Засинай, Місяць і зорі зійшли. Без турбот, Без тривог, Сон і дрімота прийшли. Спить мій малюк, засинає, Бог йому сни посилає. Сни солоденькі й спокій, Спить мій малюк дорогий. Ця колискова доступна для прослуховування та скачування на сайті: www.zgorod.com

1. За - си - най,

Ніч

прий - шла,

Спить мій ма - люк,

Спо - чи - вай.

При - нес - ла

за - си - на - є,

Сни со - ло - день - кі й спо - кій,

Стих - ли

Снів

га - мір і

шум.

ко - льо - ро - вих кра - су.

Бог йо - му сни по - си - ла - є.

Спить мій ма - люк до - ро - гий.

Жив собі один Майстер. Займався Майстер тим, що створював різні предмети зі снігу та льоду, і продавав їх на ринку ― то крижаних зайчиків наробить, то снігових пампушок напече. І ось якось одного разу Майстер зробив зі снігу Крижане серце і поніс його на базар продавати. ― Серце, Крижане серце, ― вигукував Майстер. ― Кому Крижане серце? Підходьте, купуйте! ― І справді, кому потрібне Крижане серце? ― дивувався люд. ― Воно ж з льоду. Холодне. ― А раптом комусь і стане в нагоді, ― відповідав Майстер.

Так і сталося. Підійшов до Майстра якийсь чоловік і купив Крижане серце. А чоловік цей виявився ні ким іншим, як Королем країни, в якій жив Майстер. Він давно вже втомився правити країною й вирішив, що якщо серце його буде крижаним, то й життя стане простішим. Надії Короля виправдалися ― Крижане серце Короля охололо до всіх справ королівства. Життя в королівстві від цього стало важким, й народ почав всього боятися: засуджених карали сильніше, ніж вони того заслуговували; закони посилили; податки підняли. Люди збідніли. Адже країною правив Король, у якого було Крижане серце.

Та от якось знайшовся Сміливець, котрий дуже хотів допомогти людям тієї країни і тому вирішив викрасти у Короля його Крижане серце. Сміливець прокрався до королівських покоїв і забрав скриньку, в який зберігалося Крижане серце Короля. Відкрив Сміливець скриньку, заглянув усередину й побачив, наскільки чудове Крижане серце! На Крижаному серці ― ні єдиної подряпини сумніву; не затьмарювала його а ні краплина жалю. Воно сяяло холодом. І подумав тоді Сміливець: «Саме таке серце потрібне Сміливцю! З Крижаним серцем Сміливець стане Безстрашним! Ніяка перешкода не зможе його зупинити. Що за величні подвиги можна вершити, якщо у Сміливця буде Крижане серце!».

І залишив Сміливець Крижане серце собі. Тільки от сталося все зовсім не так, як він гадав. Сумніви та жаль, котрі зазвичай живуть в людському серці, хоча іноді й перешкоджають сміливим вчинкам, але й зупиняють від нерозсудливості. Тому з Крижаним серцем Сміливець перетворився не на Безстрашного, а на Лиходія. Крижане серце Лиходія не відчувало болю інших людей, і вчинками колишнього Сміливця, а нинішнього Лиходія, стали керувати насильство й зло. Тепер все, що би він не робив, було злим.

Почув про Крижане серце один Купець. «Ох, й дорого ж його можна продати, і багато грошей на ньому заробити», ― подумав Купець. Прийшов він до Лиходія і запропонував за Крижане серце багато-багато золота. Засумнівався Лиходій, чи продавати йому Крижане серце. Але аж надто багато пропонував Купець золота, тому Лиходій і продав Крижане серце Купцеві. Подивився Купець на Крижане серце і побачив, що виблискує воно як коштовний камінь. «Не стану продавати його, залишу таку красу собі!» ― вирішив Купець. Змінило Крижане серце і Купця. Якщо раніше бідним людям Купець міг щось віддати задарма, то тепер навіть сміття просто так не викидав, а намагався продати. Заломив захмарні ціни за свої товари. Обдирав людей, забирав у них останні гроші за те, що їм було необхідне для життя. Став Купець жадібним до грошей і багатства, і заради них готовий був брехати і обманювати. Друзі з часом від Купця відвернулися, а сім'я ― віддалилася.

Так би й жив Купець на самоті і в жадібності, якби не Злодюжка. Позаздрив Злодюжка Купцеві, прокрався до нього вночі і викрав Крижане серце.

Тільки не знав Злодюжка, у що він вплутався. Крижане серце змінило і його. Якщо раніше Злодюжка крав здебільшого тільки хліб, щоб не померти з голоду, то тепер Крижане серце штовхало Злодюжку на більш серйозні злочини. Злодюжка перетворився на Розбійника. Та не просто Розбійника, а Страшного Розбійника. Страшний Розбійник став творити багато розбою, й чимало людей страждало від нього.

І ось змилосердився Король тієї країни над своїм народом. Оскільки у нього вже не було Крижаного серця, то захотів він простим людям допомогти. І видав Король наказ, що якщо хто Страшного Розбійника спіймає, то отримає від Короля в нагороду неймовірні багатства. Зголосився на цю справу Сміливець. Раніше, коли у Сміливця було Крижане серце, він був Лиходієм. Тепер Сміливець розумів чужі біди та співчував людям. Без Крижаного серця наміри його стали благородними, а справи ― добрими. ― Я спіймаю Страшного Розбійника, ― промовив Сміливець. ― Але ніяка нагорода мені за це не потрібна.

Відправився Сміливець на пошуки Страшного Розбійника. Дорогою зустрівся йому Купець. ― Ось тобі трохи грошенят, ― сказав Сміливці Купець. Без Крижаного серця став Купець знову щедрим. ― Купи собі все необхідне і зупини Страшного Розбійника. Подякував Сміливець Купцеві і відправився далі.

Довго наздоганяв Сміливець Страшного Розбійника. А коли, нарешті, впіймав, то насамперед відібрав у нього Крижане серце і розрубав на дрібні шматочки, щоб більше Крижаним серцем ніхто не спокусився. Після цього люди тієї країни заборонили Майстру робити крижані серця, а замість цього доручили йому вирощувати квіти. З тих пір прекрасні квіти Майстра прикрашають свята і приносять радість. І всі в тій країні живуть в мирі та злагоді. У Біблії написано: «Блаженні милостиві, бо помилувані вони будуть. Блаженні чисті серцем, бо вони будуть бачити Бога. Блаженні миротворці, бо вони синами Божими стануть» (Матвія 5:7–9). І ще: «Перед загибіллю серце людини високо несеться, перед славою ж скромність» (Приповісті 18:12). Як ти гадаєш, що означають слова «крижане серце»? Герої казки, які заволодівали Крижаним серцем, ставали кращими чи гіршими? Чому? Як ти гадаєш, що означає слово «блаженні»? Чому Бог хоче, щоб люди були милостивими, чистими серцем, миротворцями і прагнули до правди?

Увечері на лавочці біля хатинки сиділа жабка. Це була не просто якась там собі жабка, це була сама Елла Кваквакова! Зелена, з великими витрішкуватими очима й довгими лапками. Елла Кваквакова, на відміну від всіх інших жаб, яких ти коли-небудь бачив, була одягненою. Так-так! На ній красувалася модна рожева сукня, а на голові — модний рожевий бант! Ось яка незвичайна жабка. Потрібно зауважити, що Елла себе дуже любила. Мало сказати любила ― вона в собі, голубоньці, душі не чула. Тому якраз зараз, втім як і завжди, вона займалася нічим іншим, як подумки себе вихваляла. «Я ― найкрасивіша, найзеленіша і найокатіша жабка в ставку», ― хвалила себе Елла Кваквакова. Час від часу вона викидала вгору свого довгого язика і ловила маленьких мошок, котрі наївно пролітали повз неї.

«Я розумна? Розумна! ― питала вона себе і собі ж відповідала. ― Порядна? А як же! Дуже-дуже порядна! ...Добра? Та я добродійка! Всі мене поважають і хвалять!» Елла була абсолютно впевненою у тому, що вона сама добра, розумна і красива. «Тому, ― продовжувала вона свої роздуми, ― у мене має бути все найкраще. Всі інші просто зобов'язані про мене дбати. Все, чого захочу, мені повинні дати, принести, купити, дістати або подарувати. Адже це Я! Я!..» Та ось раптом самовихваляння Елли Кваквакової перервав гучний сміх. Хто це шумів? Ох! Та це ж її сестричка! У Елли Кваквакової була молодша сестра, котру звали Вакка. Вакка відрізнялася від Елли в усіх відношеннях. Поки Елла Кваквакова сиділа і міркувала про себе, Вакка гасала у дворі і гралася з кузькою. Це була сусідська кузька. Кузьку сусіди зазвичай тримали у дворі на прив'язі, щоб вона стерегла будинок. Але кузька виявилася занадто спритною, і сьогодні їй вдалося з прив’язі втекти. Побачивши кузьку, Вакка вирішила її подражнити, а заразом й погратися з нею.

Роздивляючись, як сестра стрибає разом з кузькою, Елла Кваквакова насупила брови. «Ось тільки моя молодша сестра, ― думала Елла, ― вреднюча й неохайна Вакка, ніяк не хоче зрозуміти, що я, її старша сестра, ― краща за всіх в ставку. Та що там у ставку ― я найкраща у цілому світі!». Елла знову викинула вгору язика, щоб зловити чергову мошку, але від роздратування промахнулася, і мошка спокійнісінько полетіла у своїх мошкових справах. Елла злилася на молодшу сестричку. Адже з самого ранку Вакка взяла без дозволу її ляльку ― Принцесу-жабу. І не тільки взяла без дозволу, а ще й принесла мамині ножиці і обрізала ляльці кучері, від чого лялька стала схожою не на Принцесу-жабу, а на обідране полінце. А те, що сталося під обід, виявилося ще гіршим ― Вакка пішла на кухню, знайшла морозиво Елли і з'їла його. Та і це ще не все! Під вечір Вакка одягнула найкращі туфлі Елли (так-так, ті самі туфлі, котрі Еллі мама подарувала на день народження!) і, пострибавши у центральні лопухи ставка, там їх загубила! Від таких вчинків сестри Елла Кваквакова відчувала себе скривдженою і ображеною.

«Шкідливе, погане і зле дівчисько! ― злилася Елла. ― Як можна бути такою!?! Ніхто її не повинен любити. Вона зла і погана. Не люблю її, не люблю ... Вакка ― моя ворогіня! У-у-уххх!!» І тут в зелену голову Елли прийшла підступна ідея. Так-так! Сама що є найпідступніша! Вона подумала: «Треба Вакку провчити!». Від цієї підступної думки Елла раптом зраділа. Вона піджала губки в злорадній посмішці, а в її витрішкуватих очках застрибали злі іскорки. «Як би краще провчити молодшу сестричку?» — гадала вона. Мошки продовжували літати над головою Елли, але та їх не помічала, тому що була поглинена підступним задумом помсти, який, до речі, вже майже дозрів.

«Та-а-ак! Спершу я піду до кімнати Вакки, візьму її улюблену ляльку Ква-Принцесу, та намалюю на обличчі у ляльки величезні чорні вуса перманентним чорним фломастером ― будувала злісні плани Елла. ― А плаття ляльки розріжу ножицями на малю-ююсінькі шматочки. Потім принесу з підвалу синю фарбу, ту, що мама купила фарбувати паркан, і заллю нею всю...» Не відомо, чого би ще понавигадувала Елла Кваквакова, якби не гучний крик, котрий перервав її підступні роздуми. Виявляється кузька, за якою ганялася Вакка, наскочила на Вакку і сильно вкусила її за колінце. Бідолаха Вакка кричала від болю. (Будь ласка, запам'ятай: не можна дражнити чужих тварин, це ― дуже небезпечно. Вони можуть вкусити або подряпати!) Коли Елла Кваквакова побачила, як Вакка плаче, всі зловтішні думки з її голови випарувалися. Елла тут же забула про свої злі наміри, і кинулася сестричці на допомогу.

Спочатку Елла Кваквакова швиденько побігла до телефону, зателефонувала до швидкої медичної допомоги жаб і повідомила, що її молодшу сестричку покусала кузька. (Ти ж знаєш, що якщо трапляється щось подібне, потрібно телефонувати до служби швидкої медичної допомоги.) Потім вона побігла до сестрички. Елла обіймала Вакку і дмухала на її колінце до тих пір, поки не приїхала машина з лікарями. Бідолашну молодшу сестричку забрали до лікарні. «Дивно, чому це я так відчайдушно кинулася їй на допомогу? І звідки ця тривога? Чому я турбуюся про дівчиську, котра псує мої речі і заважає жити?» ― дивувалася Елла. Елла була розумною жабою, тому дуже скоро усвідомила, що

її молодша сестра Вакка зовсім не надоїдливе створіння. Вакка ― не підступна маленька жабка, котра псує її речі та відбирає у неї солодощі. Вакка ― її маленька сестричка, легковажна і безтурботна жабка; та, яку Елла занадто сильно любить, і якій ніколи не зашкодить. Незважаючи ні на що, Елла Вакку любила! Елла Кваквакова подумала: «Не така вже я чудова і особлива. Це ж я тільки що замишляла зле».

І тут Елла Кваквакова зрозуміла, що в її серці живе любов до молодшої сестрички. І їй стало дуже соромно від того, що вона злилася на свою сестру. Як же раділа Елла, коли Вакка здоровенькою повернулася додому! Звичайно ж, Вакка зіпсувала ще чимало речей Елли, не раз з'їдала її десерти і часто потайки відв'язувала сусідську кузьку, але старша сестричка більше на молодшу не злилася. Вона її любила і все їй прощала. У Біблії написано: «Коли я говорю мовами людськими й ангольськими, та любови не маю, то став я як мідь та дзвінка або бубон гудячий! І коли маю дара пророкувати, і знаю всі таємниці й усе знання, і коли маю всю віру, щоб навіть гори переставляти, та любови не маю, то я ніщо! І коли я роздам усі маєтки свої, і коли я віддам своє тіло на спалення, та любови не маю, то пожитку не матиму жадного! Любов довготерпить, любов милосердствує, не заздрить, любов не величається, не надимається, не поводиться нечемно, не шукає тільки свого, не рветься до гніву, не думає лихого, не радіє з неправди, але тішиться правдою, усе зносить, вірить у все, сподівається всього, усе терпить! Ніколи любов не перестає! Хоч пророцтва й існують, та припиняться, хоч мови існують, замовкнуть, хоч існує знання, та скасується». (1 Коринтян 13:1–8). Чи є в тебе братики або сестрички (старші або молодші тебе), які беруть твої речі або, можливо, прискаржують на тебе батькам і ведуть себе по відношенню до тебе погано? Чим саме вони тобі шкодять? Чи чиниш ти погано по відношенню до своїх рідних? Чи вмієш ти прощати? Чому ти так вважаєш? Чи любиш ти своїх рідних? Як ти проявляєш до них свою любов?

Жила-була на світі Кишеня. Та не просто Кишеня, а Кишенязлодюжка. Любила Кишеня все привласнювати. Ні, нічого ВАЖЛИВОГО вона не брала, а так ДРІБНИЦІ, лише те, що було НІЧИЇМ. Як побачить Кишеня щось гарне або блискуче, зразу намагається собі забрати. Нехороша така Кишеня! Ось піде Кишеня гратися в пісочок і спостерігає за тим, що де лежить. Бачить, хлопчик поклав машинку ― хап її швиденько, і сховала до себе. Навіть ґудзик застібнула, щоб видно не було. Або дивиться ― цукерка чужа лежить. Хап, і цукерку забрала. Дітки бігають, шукають свої цукерки або машинки, а Кишеня мовчить собі, робить вигляд, що нічого не знає. Так нахватала Кишеня цілий ворох, і стала від цього товстоюпретовстою, важкою-преважкою. Ходити стала Кишеня повільно, ледве ноги переставляла від того, що така важка.

Але з часом Кишені цього виявилося замало. Захотілося їй більшого. Тому вирішила вона піти по знайомих і пошукати, де що можна прихопити. Спочатку вирушила Кишеня в гості до Гаманця. ― Ох, яка ти величезна, Кишене! ― здивувався Гаманець. ― Ага, я така, ― відповідає Кишеня, а сама заглядає всередину Гаманця: що б з нього витягнути, шукає. Бачить Кишеня ― в Гаманці копійки. Простягнула ручку Кишеня, хап декілька монет, забрала і сховала до себе. ― Ну, бувай, я пішла, ― швиденько прощається Кишеня, поки Гаманець не помітив пропажі. І помандрувала далі.

Приходить Кишеня до Портфеля. ― Ох, яка ти величезна, Кишене! ― вигукнув Портфель. ― Ага, я така, ― відповідає Кишеня, а сама заглядає до Портфеля: чого б ще й у нього взяти. Бачить ― кольорові олівці в Портфелі лежать. А гарні які! І ото тільки відвернувся Портфель, а Кишеня хап олівці ― і забрала. ― Гаразд, мені вже треба йти! ― знову намагається Кишеня швидше втекти, доки Портфель не помітив, що олівці пропали.

Але і цього виявилося Кишені замало. «Потрібно знайти ще чогось», ― розмірковувала вона. Відправилася Кишеня далі, в гості до Коробки. ― Ох, яка ти величезна, Кишене! ― дивується Коробка. ― Ну так, ага, ― відповідає Кишеня. Як раптом бачить ― в Коробці величезний м'яч лежить. Схопила Кишеня цей м'яч і гайда в себе запихати. Штовхає, заштовхує, але м'яч величезний ― поміститися в Кишені все ніяк не може. Так сильно штовхала Кишеня до себе м'яча, що раптом… розірвалася.

І посипалося з Кишені все, що в ній лежало: і машинки, і цукерки, і монетки, і олівці, і багато чого іншого, що встигла Кишеня набрати. От тоді оточуючі й побачили, куди їх речі пропали і хто їх забрав. Розгубилася Кишеня, та як закричить: ― Це не я! Це не моє! Не знаю, як воно сюди потрапило! Але, звичайно ж, то була неправда. Кишені стало дуже соромно від того, що всі дізналися, яка вона злодюжка. І ось, порожня й худа, вона швиденько втекла геть.

З тих пір Кишеня красти більше не може ― що в себе не покладе, все через дірку випадає. Тому ходить вона скрізь, до всіх пристає і просить, щоб її зашили. Але ніхто на її вмовляння не піддається, ніхто зашивати Кишеню не хоче. Побоюються, що якщо її зашиють, то вона знову почне чужі речі красти. Тому запам’ятай: якщо зустрінеться тобі така Кишеня, яка захоче, щоб ти в неї що-небудь чуже сховав ― жени її геть, і навіть не розмовляй з нею. Тому що чуже брати не можна! У Біблії написано: «Не кради» (Вихід 20:15). І ще: «Хто крав, нехай більше не краде, а краще нехай працює...» (Ефесян 4:28). Чому брати чуже погано? Якщо ти чогось хочеш, як ти можеш це отримати? Чи зустрічалaся тобі така Кишеня? Що ти кладеш в свої кишені? Чи брав ти коли-небудь чуже? Якщо так, тоді давай зараз помолимось, і ти попросиш у Господа прощення і пообіцяєш, що більше брати чуже не станеш.

Біля дороги на шовковиці жила собі гусінь на ім'я Сората. Дорогою туди-сюди їздили машини і ходили люди, а гусінь Сората цілими днями за ними спостерігала. ― Ото їм добре! ― говорила гусінь своєму сусідові, жуку Машуку. У машин є колеса, а у людей ― ноги. Вони можуть мандрувати коли заманеться і куди заманеться. ― Жу-жу, ― підтримував розмову жук. ― Там, куди вони всі мандрують, є, мабуть, багато цікавого, ― продовжувала гусінь Сората свої роздуми. ― Жу-жу! ― підтакував жук. Жук був великим і чорним, а коли на нього потрапляло сонечко, то його панцир відсвічував зеленим перламутром. ― Та й ти, Машуче, щасливчик, ― звернулася вона до сусіда, який терпляче вислуховував її промови. ― Ось які в тебе довгі лапки, ти можеш швидко бігати. Майже так само швидко, як і машина! ― Жу-жу! ― з гордістю за себе жужукнув жук.

― Тільки я цілими днями сиджу тут одна на цьому дереві, і нічого крім листя не бачу, ― скаржилася Сората. Гусінь була зеленою, довгою і дуже повільною. Так як а ні лапок, а ні ніжок, а ні коліс у неї не було ― то ні бігати, ні їздити вона не могла. Розважала себе Сората тим, що цілими днями жувала листя та дивилася на дорогу. Їй дуже хотілося стати машиною і поїхати далеко-далеко. Або мати лапки, як у сусіда Машука, і бігати по землі. Сората подивилася, що сонце вже піднялося високо в небі, відкусила черговий шматочок листка і продовжила жувати. «Нудне в мене життя! ― прийшла до висновку Сората. ― І яка від мене користь? Я ― лінива, робити нічогісінько не вмію. Кому я така потрібна? ― майже плакала гусiнь. – Якби не сусід, жук Машук, навіть поговорити було б ні з ким! ― шкодувала вона себе. ― Та й він у відповідь тільки й знає, що жужукає».

Якось одного ранку Сората зрозуміла, що з нею щось не так. І сонечко світило як завжди, і листя зеленіло як завжди, а от з нею було щось не так, як завжди: чомусь очі самі собою злипалися і втома ломила боки. «Невже, це воно? ― заметушилася гусінь Сората. ― Невже моє життя гусені підійшло до кінця?» Звідки не взялася біла павутина і почала окутувати Сорату. Павутини ставало все більше і більше. Вона прилипала до гусені, і незабаром огорнула Сорату так, що та опинилася всередині, оповита білою масою, як ковдрою. Її стало хилити в сон ще сильніше, і очі закривалися самі собою. В цей час жук Машук пробігав неподалік і зауважив, що з його сусідкою відбувається щось дивне. ― Жу! Жу! ― задзижчав голосно жук. ― Жу! Жук Машук пробував розштовхати свою сусідку, розмотати павутину, бігав-бігав, сам мало не прилип до цього білого і липкого, але нічогісінько зробити так і не зміг. ― Бережи себе, милий сусіде! ― голосно крикнула Сората. ― Жу-у-у-у-у-у-у! ― заплакав жук. І гусінь зникла всередині кокона.

Йшли дні. Жук сидів поруч з коконом, на який перетворилася його сусідка, і плакав. Він згадував товсту, велику і зелену гусінь Сорату, котра невтомно базікала і скаржилася. Вона, зі своїми скаргами, зазвичай йому набридала, але з нею було веселіше. І хорошою вона була. І доброю. І вигадувала цікаво. А тепер її немає. ― Жу-у-у-у-у-у!― ще сильніше заплакав жук. ― Жу-у-у-у-у-у-у! Невідомо, скільки б ще жук Машук проплакав, якби не почув гучний скрегіт, і від несподіванки перестав ридати. «Жу-жу!», ― здивувався жук. (Це означало: «Звідки цей скрегіт? Чи не небезпечний він?»). Жук обернувся і побачив, що скрегіт виходить з кокона. На його очах кокон почав повільно підстрибувати і звідти хтось став з'являтися! ― ЖЖЖУУУУУУУ! ЖЖЖУУУУУУУУУ! ЖЖЖУУУУУУ! ― задзижчав він голосно! (Це означало: «Сората! Ти жива! Як добре!») Але здивуванню його не було меж, коли з кокона з'явилася не знайома йому гусінь Сората, а невідома красуня. ― Жу! ― злякався Машук. Красуня, з прекрасними синіми крильцями, вся пухнаста і ніжна, дивлячись на жука, промовила: ― Як же я довго спала! Ото зголодніла! ― Жу! Жу! Жу! ЖУУУУУУ! ― від подиву жук застрибав як блоха.

Красуня-метелик заговорила так само, як його колишня сусідка гусінь Сората. Вона змахнула крильцями і присіла поруч з жуком. ― Ой! Ти плакав! ― красуня витерла Машуку слізоньки. ― Не плач! ― продовжувала красуня. ― Це я, Сората. Нічого поганого зі мною не сталося! Подивися, якою я тепер стала. Жук дивився на метелика на все око. Та не може цього бути! Як могла товста і потворна гусінь (хоча, звичайно, вона була доброю і по-своєму милою) перетворитися на таку красуню? ― Не плач, ― знову повторила метелик і витерла йому сльози. ― Я ― шовкопряд. Нам, шовкопрядам, щоб стати красунями-метеликами, спочатку потрібно побути гусенями. І мій час як гусені пройшов. ― Жу-у-у? ― здивувався жук. ― Тепер, ― продовжувала Сората, ― я можу подорожувати. Полечу, куди захочу, і побачу багато цікавого. ― Жу! ― погодився жук Машук. ― А знаєш, що? ― запропонувала Сората, ― а давай відправимося подорожувати разом.

Так вони і зробили ― вирушили разом пізнавати нові місця й далекі країни. З тих пір метелик і жук скрізь удвох. У Біблії написано: «Життя ж наше на небесах, звідки ждемо й Спасителя, Господа Ісуса Христа, який перемінить тіло нашого пониження, щоб стало подібне до славного тіла Його, силою, якою Він може і все підкорити Собі» (Филип'ян 3:20, 21). Чому гусінь перетворилася на метелика? Вона залишилася тією ж що і була, чи змінилася? Лише зовні чи внутрішньо теж? Чи віриш ти в Ісуса Христа? Чому? Чи будеш ти жити на небесах, як ти гадаєш?

Соловейко Сенько веселим не був ніколи. Всі інші солов'ї в садку і співали, і сміялися, а Сенько мовчав. Він намагався залишатися на самоті, грубіянив, якщо його за це дражнили, і любив сидіти серед густого віття у глибині садка. Можна було чути, як цілими днями сусіди та рідні ганьблять Сенька. Де б про що розмова не зайшла, а про Сенька згадають завжди ― який він, мовляв, грубіян, задирака, як не вміє себе вести. Але найстрашніше, про що шепотілися: ще ніхто ніколи не чув, щоб Сенько робив те, що є сенсом життя будь-якого солов'я, ― Сенько ніколи не співав. Всі його родичі, всі солов'ї, ще з давніх часів славилися своїм співочим талантом. Це про їхні пісні говорили: «солов'їні трелі». Це в честь них композитор Олександр Аляб'єв написав відомий твір «Соловей», куди включив навіть частину трелів солов'їв. Це їх звуки оспівують поети, коли говорять про кохання. Це їх люди люблять слухати і впізнають здалеку. Такий ось знатний родовід був у нашого Сенька! Але Сеньку, як зауважували сусіди, було байдуже до своїх родичів, сімейних традицій та цінностей.

Сенько рідко звертав увагу на інших. А коли чув подібні розмови, ставав ще злішим і похмурішим: брови його сходилися на переніссі, а крильця стискалися в кулачки. У тому ж садку, де жив Сенько, жив і старий пугач Філя. Пугачі, якщо ти знаєш, птахи розумні. Ось і наш пугач мав славу розумника. У нього була величезна бібліотека книг, платівок і дисків. У Філі був навіть пташиний комп'ютер (єдиний у садку) та Інтернет! Уявляєш, яким розумним птахом він був? Пугачі ― птахи нічні. Це значить, що вдень вони сплять, а вночі не сплять. Тому, коли всі інші птахи спали, у Філі був час читати і вчитися, а коли вдень всі галасували і шуміли, Філя щільно закривав дверцята будиночку, в якому жив, і спокійно спав. Якось раз, коли Філя як завжди вдень спав, під його двері злетілися сусідські птахи та завели свою улюблену розмову ― в черговий раз ганили та соромили солов'я Сенька. Філя вже хотів було вийти і прогнати сусідів, щоб йшли пліткувати в іншому місці, але несподівано його зацікавив той факт, що в садку є соловейко, який не хоче співати. «Ймовірно, тут криється якась таємниця! Коли висплюся ― обов'язково про це поміркую» ― подумав Філя, повернувся на інший бік і солоденько заснув.

Вночі, коли все стихло, пугач вийшов на ганок, зробив зарядку, потім умився, випив чаю і сів за книги. «Соловейко, який відмовляється співати! Ось вона, загадка... ― замислився Філя. А потім вирішив ― Я її відгадаю. І допоможу Сеньку!» Прокинувшись на наступний вечір раніше звичайного, коли сонце ще не зовсім сховалось за горизонтом, Філя полетів шукати Сенька. І знайшов його там, де той постійно проводив весь свій час ― серед густого гілля у глибині садка. ― Давай зіграємо в одну гру, ― запропонував Філя. ― Якщо відповіси правильно й виграєш, я відкрию тобі одну таємницю. ― А якщо відповім не правильно? ― Ліниво запитав Сенько. ― Ну, тоді ніякої таємниці не відкрию, ― з посмішкою відповів пугач. ― Але це малоймовірно. Згоден? ― Гаразд, давай. Робити мені все одно нічого, ― погодився соловейко. ― Гра називається «Асоціації». Я буду говорити тобі слово, а ти мені у відповідь ― перше, що тобі здасться найбільш близьким за значенням до цього слова. Ну, наприклад, я кажу «сонце», ти ― «гаряче». Або, я кажу «вода», ти ― «прозорий». Зрозумів? ― Так, не бездара ж я, зрозумів, ― з усмішкою відповів Сенько.

Ніхто раніше з солов'єм в ігри не грав, і йому, звичайно ж, стало цікаво. Тому в гру він включився з великою цікавістю. ― Небо, ― почав Філя. ― Синій, ― підхопив гру Сенько. ― Хмара, ― продовжив пугач. ― Блискавки. ― Пісня, ― сказав пугач. ― Горе, ― відповів соловей. ― Чому для тебе пісня ― це горе, соловейчику? ― здивувався Філя.

Помовчавши хвильку, Сенько прошепотів: ― У мене немає музичного слуху... Усі думають, що якщо ти соловейко, то повинен обов'язково красиво співати. А що робити, якщо слуху музичного в тебе немає, і співаєш, як ніби ведмідь на вухо тобі наступив? ― І ти це приховуєш? ― з турботою запитав Філя. ― А ти б не приховував? Якщо я тільки заспіваю, мене всі засміють! Зараз, коли я не співаю, на ді мною насміхається всякий, хто може. А якщо я стану фальшиво співати, то ще й знущатися почнуть.

― Ти не правий, ― задумливо відповів пугач. ― Про тебе говорять погано не тому, що ти не співаєш, а тому, що уникаєш інших, ховаєшся в глибині садка і ні з ким не дружиш. А ще на безглузді слова пліткарів ображаєшся і грубиш їм у відповідь. ― Ти обіцяв розповісти про таємницю, якщо я з тобою зіграю, ― нагадав Сенько пугачеві. ― Де твоя таємниця? Розповідай, якщо обіцяв. ― Я хочу тобі розповісти про таємницю радості. ― Радості? У радості є таємниця? ― здивувався Сенько. ― Так. І коли ти про неї дізнаєшся, все твоє життя зміниться. Хочеш дізнатися? ― Хочу. Розкажи. ― Для цього тобі спочатку потрібно дечого навчитися. Підеш до мене в учні? ― запропонував Філя. Соловейко погодився і став жити з пугачем в його будинку. Кожен день, коли пугач спав, Сенько читав залишені йому пугачем книги і робив в зошитах вправи. А вночі пугач прокидався, перевіряв все, що соловейко зробив за день, і залишав йому нові завдання.

Через деякий час тема лісових розмов змінилася. Якщо раніше говорили про те, який Сенько поганий, то тепер навпаки ― стали його хвалити: який він розумний та тямущий, кращий учень самого мудрого пугача, у якого навіть комп'ютер є! Та й справді, життя Сенька змінилося. Він більше не ховався по темних закутках, а зустрічався з друзями, котрі в нього непомітно з'явилися. Мало того ― всі стали запрошувати Сенька в гості, чаєм поїти та марципанами годувати, тільки щоб з ним поговорити. Дивним було також і те, що більше ніхто не питав у нашого солов'я, чому він не співає. Всі ніби-то забули про те, що він із старовинного роду співаків. Але найголовніше ― змінився сам Сенько. Очі його світилися щастям і спокоєм. Питання про таємницю радості так Сенька і не покидало, і якось одного вечора він вирішив, що не відстане від пугача, поки той йому все не розповість. Соловейко почав штовхати сонного пугача в бік і повторювати:

― Так яка ж таємниця радості? Яка таємниця радості? Що за таємниця у радості? Прокидайся, час відповідати, час розповідати таємницю радості! ― Добре, ― сонно пробурмотів пугач. ― Сьогодні я тобі розповім. Думаю, ти вже готовий. Він подивився в щасливі очі солов'я, і повільно проговорив: ― Ну що ж, тоді слухай, мій друже. Радість не можна описати словами, але коли вона є, то слова звучать найкращі. Радість не приходить певного дня чи пори року, але коли вона є, кожен день наповнюється світлом і теплом. Радість не можна почути, але коли вона приходить, прекрасна пісня ллється сама собою. І ти, дорогий друже, цю радість отримав. ― А як я її отримав? (Як ти гадаєш, як Сенько отримав радість?) ― А отримав ти її намагаючись стати кращим, досконалішим, добрішим і корисним.

У Біблії написано: «Бо Царство Боже не пожива й питво, але праведність, і мир, і радість у Дусі Святім» (Римлян 14:17). Чому Сенько приховував, що не вміє співати? Чи є в тебе секрети від інших? А чи добре мати секрети? Що означає радість для тебе?

Жили-були дві сестрички. Одну сестричку звали Весела пісня, а іншу ― Сумна пісня. Займалися вони тим, що співали пісні. З лиця сестрички були схожі одна на одну, як дві краплі води, а ось характером Весела пісня і Сумна пісня дуже сильно відрізнялися. Весела пісня завжди все робила весело і радісно. Радісно прокидалася вранці, з посмішкою готувала собі сніданок і жваво бралася до роботи. Вона завжди наспівувала щось світле і надихаюче.

Сумна пісня поводилася абсолютно інакше. Вранці вона насилу сповзала з ліжка, а потім, нечесана і невмита, тупала на кухню і, зазвичай, пальцем діставала з банки варення і клала його собі до рота. Потім, навіть не вимивши липкі від варення руки, знову залазила в ліжко. Ну і ледаще! А якщо хто її й питав, чому вона не займається справами, а лише спить та їсть, Сумна пісня нічого не відповідала, лишень сильніше натягала ковдру на голову і засинала.

Якщо Сумна Пісня щось і наспівувала, то в основному це були гнітючі мелодії, які викликали у слухачів смуток і сльози. Так як сестри були різними, по-різному вони й одягалися: різні носили бантики, платтячка; та й кімнати, в яких жили, виглядали абсолютно не схожими одна на іншу. У кімнаті Веселої пісні повсякчас було прибрано, в шафах складено, підлога та вікна вимиті, а пил витертий. Ліжко Веселої пісні застелене красивим яскравим покривалом, а на столі у вазі стояли квіти. По-іншому виглядала кімната Сумної пісні. Упереміш з книжками, недоїдками та взуттям, на кріслах купами валявся зім'ятий одяг. Постіль Сумної пісні зазвичай була не запра-вленою, засипаною крихтами від булочок і печива, які та жувала в ліжку. На її столі горою стояли брудні чашки з-під молока та чаю, які вона не прибирала і не мила. А на підлозі ― розкидані шкарпетки, журнали та різне сміття. Одним словом, кімната Сумної пісні швидше була схожою на сміттєву яму, ніж на кімнату дівчинки.

Весела пісня завжди намагалася Сумну пісню підбадьорити. Вона і з ліжка її вранці стягала, і сама у неї в кімнаті прибирала, але це, на жаль, не допомагало. Сумна пісня нічогісінько робити не хотіла. На зауваження відповідала одними й тими ж словами: «Я така сумна! Як я можу щось робити? Я завжди сумую, від цього мені нездужає, і займатися справами сил ніяких немає». Невідомо, як би все пішло далі, якби в гості до сестричок не приїхав їхній любий дядечко, старий Акорд. Спочатку дядечко Акорд заглянув у гості до Веселої пісні. Ох і зраділа Весела пісня гостеві! Навіть заспівала від щастя! Посадила дядечка Акорда на найпочесніше місце, нагодувала, напоїла, про тітоньку Тоніку розпитувати стала: що там, мовляв, та як живеться, чи всі живі-здорові.

― А як поживає твоя сестричка, Сумна пісня? ― запитав дядечко Акорд. ― Чи все в неї добре? Чи так само сумує? ― Останнім часом сумує ще більше. Понавидумувала собі всяких сумних пісень та тужливих мелодій, і тільки слухачів розполохує, ― відповіла Весела пісня. ― Допоможіть їй, дядечку, будь-ласка.

Подякував дядечко Акорд Веселій пісні за частування і теплий прийом, і пішов провідати другу племінницю, Сумну пісню. Відкривши двері, дядечко спершу подумав, що, ймовірно, помилився. Але, придивившись уважніше, в кутку під купою речей і сміття він побачив Сумну пісню. ― Дитинко моя, що трапилося? ― здивовано запитав дядечко Акорд. ― Чому в тебе такий вигляд? Як ти себе до такого довела? А ну ж бо, підводься! Дядечко стягнув Сумну пісню з ліжка, відправив її в душ митися, а сам став наводити у неї в кімнаті порядок. Перше, що він зробив,

― зібрав і викинув все, що вважав непотрібним. Ото коли Сумна пісня вийшла з душу, то ахнула від подиву: в кімнаті не залишилося нічого крім меблів та кількох найнеобхідніших речей. ― Що ти наробив, дядечку? Навіщо все викинув? Як мені тепер жити? ― По-новому. Вчитися жити по-новому. Тобі треба навчитися жити щасливо. Адже для цього в тебе є все, ― посміхаючись відповів Акорд. ― Але мене ж не змінити. Я така, яка я є. Якщо я пісня Сумна, то як же я можу стати піснею Веселою? Сумувати ― це моя доля, і я з нею змирилася. ― А дарма! ― відповів Акорд. ― Сумна ― ще не означає погана, лінива, повільна або нецікава. Сумна пісня важлива не менше, ніж

Весела пісня. Навіть якщо душа твоя сумує, це зовсім не означає, що потрібно опустити руки і перестати посміхатися. І якщо тебе назвали Сумною піснею, зовсім не обов'язково, щоб твоє життя було похмурим і гірким. Важливо не те, як тебе звати чи ким тебе вважають інші, а те, хто ти є насправді. ― Тому, ― продовжив дядечко Акорд, ― давай не лінуйся, а краще причепурися. Підемо до крамниці і купимо тобі нові гарні речі замість лахміття і ганчір'я, яке я тільки що викинув. Не переживай, я тобі допоможу! Ось який хороший і мудрий дядечко Акорд! Він підібрав потрібні слова, щоб підбадьорити свою племінницю, і не полінувався допомогти їй зрозуміти, що не важливо, як тебе називають або що про тебе думають інші люди. Важливо ― який ти сам, хто ти є. З тих пір Сумна пісня, хоч і часто сумувала, але ледаркою вже не була і бруд не збирала. Навпаки, вона намагалася постійно підтримувати в своїй кімнаті порядок. А ще — навчилася пекти

смачні пампушки, тому що з недавніх пір до неї, як не дивно, стало заходити чимало гостей, охочих послухати її нові наспіви. І вона співала. І співала гарно. У Біблії написано: «Але ви вибраний рід, священство царське, народ святий, люд власности Божої...» (1 Петра 2:9). І ще: «Веселе серце добре лікує, а пригноблений дух сушить кістки» (Приповісті 17:22).

На кого ти більше схожий ― на Веселу пісню чи на Сумну пісню? Чому? Чи знаєш ти, що означає твоє ім'я? Чи любиш ти лінуватися і нічого не робити? А чим ти любиш займатися?

В одному гаманці жили монети: Одна копійка; Дві копійки; П'ять копійок; Десять копійок; Двадцять п'ять копійок; П'ятдесят копійок; Рубель.

Шикувалися монети в шеренгу від старшої до найменшої і робили перекличку: ― Рубель; ― П'ятдесят копійок; ― Двадцять п'ять копійок; ― Десять копійок; ― П'ять копійок; ― Дві копійки; ― Одна копійка. Розрахунок закінчено.

Монети служили для оплати продуктів та інших необхідних речей. Тому, щоб не загубитися, вони крокували рядочком, як справжні солдати: Одна копійка; Дві копійки; П'ять копійок; Десять копійок; Двадцять п'ять копійок; П'ятдесят копійок; Рубель. Чим більша гідність монети, тим монета вагоміша і дорожча. Найстаршим за гідністю, а значить і за званням, був Рубель. З вусищами, у великому кашкеті, він своїм низьким голосом подавав команди і стежив за тим, щоб монети дотримувалися субординації.

Цілими днями монети крокували у ряд, стоячи одна за одною по старшинству: Рубель ― найперший; П'ятдесят копійок ― після Рубля; Двадцять п'ять копійок ― за П'ятдесяти копійками; Десять копійок ― позаду Двадцяти п'яти копійок; П'ять копійок ― за Десятьма копійками; Дві копійки ― передостання, за П'ятьма копійками; Одна копійка ― найменша в самому кінці ряду.

― Ліва, ліва, один, два, три... ― чувся голос Рубля. ― Праворуч! Ліворуч! Стій! Один-два! Ось так всі копійки й крокували та повертали, куди командував Рубель. ― Двадцять п'ять копійок і Дві копійки, вийти зі строю! ― наказував Рубель. ― Вас викликають заплатити за продукти. Ліворуч! Бігом руш! І Двадцять п'ять копійок з Двома копійками бігли щодуху, щоб виконати наказ командира ― заплатити за продукти. ― Решта монет, за мною кроком руш! ― підіймав голос Рубель. ― Ліва, ліва, один, два, три! І все б йшло у них добре, та якось одного разу П'ять копійок вирішила, що до неї ставляться несправедливо.

― Як же так? ― обурювалася П'ять копійок. ― Я ж за розмірами значно більша Двадцяти п'яти копійок, не кажучи вже про коротунку Десять копійок! Я, можливо, навіть важливіша за П'ятдесят копійок! Я взагалі повинна стояти в строю після Рубля, а не плентатися в хвості серед невдах, Однієї копійки та Двох копійок! Я ж здатна оплатити все ― подивіться, яка я велика! І П'ять копійок поверталася у різні боки, щоб інші могли краще розгледіти її блискучі сторони. Вона натирала боки до блиску і, стаючи у стрій, з-під брів косила очі у бік монет, що стояли перед нею. Коли монети крокували, П'ять копійок спеціально наступала на п'яти Десяти копійкам і, як би ненароком, але боляче, штовхала її в спину. Насправді все це П'ять копійок робила навмисно, щоб привернути до себе увагу Рубля, і дати іншим зрозуміти, яка вона важлива. Вона весь час шукала привід завести розмову про те, як несправедливо з нею обходяться.

Але сказати Рублю про це прямо П'ять копійок не наважувалася, тому і почала розводити плітки за спинами у своїх товаришів. Хто б де яку розмову не завів, П'ять копійок ― тут як тут: вставить своє слово про несправедливе до неї ставлення (до речі, модливо саме звідси і пішов вислів «Вставити свої п'ять копійок»). ― Не цінують мене, ― скаржилася П'ять копійок. ― Не там в строю поставили. Не так відносяться. Не те сплачувати відправляють.

Почув це Рубель і засмутився. Рубель був воїном бувалим: через багато гаманців пройшов, багато подряпин заробив і дружив з багатьма різними монетами, навіть закордонними. Йому не подобалося, що П'ять копійок за спинами товаришів засуджує і несправедливо їх паплюжить. Тому вирішив Рубель провчити П'ять копійок і дати їй зрозуміти, що її гідності ніхто не принижує.

Якось раз викликає до себе Рубель П'ять копійок і П'ятдесят копійок. ― Тут така справа,― звертається він до них. ― Потрібно піти і сплатити ось за цей товар. Всі, крім вас двох, зайняті. Тому підітьбо разом і розберіться там. Ви однакового розміру, все у вас повинно вийти. Зраділа П'ять копійок: «Настав мій зоряний час! Ось і прийшов момент показати, яка я важлива! Та я саму П'ятдесят копійок переважити зможу!». Вирушили монети на завдання, та тільки П'ятдесят копійок виконала його, а П'ять копійок ― не змогла. «Не вистачає гідності! ― зауважили. ― П'ять ― це не П'ятдесят. Хоча монета і велика, і розміри у вас однакові, та вага не та»,― відповіли їй, і відправили назад. Так П'ять копійок завдання не виконала і повернулася додому ні з чим, засмучена та заплакана.

Після цього випадку змирилася П'ять копійок і стала назад на своє місце у строю. Почала на інші монети дивитися з повагою, навіть на коротунку Десять копійок. Бо усвідомила, що в монетах найважливіше не розмір, а їх гідність. З тих пір вони так і продовжують ходити строєм: Рубель; П'ятдесят копійок; Двадцять п'ять копійок; Десять копійок; П'ять копійок; Дві копійки; Одна копійка. І ніхто нікого не ображає.

У Біблії написано: «Хто між вами найбільший, хай слугою вам буде! Хто бо підноситься, буде понижений, хто ж понижується, той піднесеться» (Матвія 23:11, 12). І ще: «...ти зважений на вазі, і знайдений легеньким...» (Даниїл 5:27). Як ти вважаєш, чим відрізняється гідність монет від гідності людей? Хто такі «гідні люди»? Як «зважує» людей Господь? Що значить «бути легким»? Яка противага тому, щоб «бути легким»? Що потрібно робити або як потрібно поступати, щоб не бути «легким» в очах Бога?

Нескладна вишивка, в якій використовується всього п'ять кольорів. Ми підібрали яскраві кольори з кольорової палітри французьких ниток DMC. Назвіть номери ниток в магазині рукоділля, і продавець допоможе вам підібрати потрібні. Ви можете вибрати і свої кольори інших фірм-виробників. Нитками DMC вишивати в три складання, а якщо вирішите вишивати нитками, наприклад, «Гамма», ― тоді краще в два. Канва в цій вишивці № 14. Не обов'язково вибирати канву білого кольору. Можна салатового, бежевого, з вплетеною ниткою люрексу, але тільки № 14. Потративши час на вишивку, обов'язково оформіть свою роботу, замовивши рамочку і, за бажанням, паспарту. При цьому не забудьте взяти канви з запасом, щоб ваша робота розмістилася в центрі картини.

DMC 310 ― black ― чорний

DMC 433 ― brown ― коричневий

DMC 347 ― salmon ― оранжево-рожевий (40 хрестиків в ширину і 55 хрестиків у висоту).

DMC 973 ― canary ― яскраво-жовтий

DMC 701 ― Christmas green ― яскравий зелений Розмір вишивки: 7,5 см на 9,5 см

Благословень у праці!

Літературно-художнє видання Батьки читають дітям Українською мовою Серія «Казки на ніч» Віра Шевченко «Мудрі казки на ніч 2» Казки для дітей Книга друга Художник Олександр Скібельський Комп’ютерна верстка та дизайн Віталій Смоленський Редактор Володимир Шевченко Відповідальний за випуск Сергій Смоленський

Видавництво «Золоте місто» СПДФО Смоленський С. О. Свідоцтво ДК №4072 від 20.05.2011 02068, Київ а/с 81 тел.: 044 332 2928 E-mail: zgorod@i.ua Наша адреса в Інтернеті: www.zgorod.com

Підписано до друку 25.05.2012 Формат 210х280 1/8. Папір крейдований Друк офсетний Тираж 2000 пр. Зам. № 0512 Віддруковано СПДФО «Поліщук О. В.», Київ