UT № 38 (358) 19 – 25 вересня ] (2014).pdf by Jurco Smotrych

НАСКІЛЬКИ ЗНАЧНИМ МОЖЕ БУТИ ОЧИЩЕННЯ ПАРЛАМЕНТУ ПІСЛЯ ВИБОРІВ

ЯК ШУКАЮТЬ ЗНИКЛИХ БЕЗВІСТИ

ПРОТИ КОГО США ГОТУЮТЬ НОВИЙ ВІЙСЬКОВИЙ ПОХІД

ТООМАС ГЕНДРІК ІЛЬВЕС ПРО ЗМІНУ СВІТОВОГО ПОРЯДКУ І ПРІОРИТЕТИ ДЛЯ УКРАЇНИ № 38 (358) 19 – 25 ВЕРЕСНЯ 2014 р.

Featuring selected content from The Economist

|ЗМІСТ НА ЧАСІ

СУСПІЛЬСТВО

Мюнхен у дії Якою є ціна страху Європи перед Росією

Прифронтовий порт Які настрої панують серед маріупольців і захисників міста

4 Донбас як зрада Олена Стяжкіна про небезпечні стереотипи щодо мешканців регіону

30 Питання провини Леонідас Донскіс про те, перед ким має каятись Росія

На круги своя? Що заховано в партійних списках Тоомас Гендрік Ільвес: «Ми на початку періоду, в якому Росія буде вже зовсім іншим партнером» Президент Естонії про сучасні геополітичні виклики

34 Тевтонський союз У чому сила німецького лобі в ЄС

Наші Чому варто сподіватись на Збройні Сили

Михайло Коваль: «Подякуйте армії» Екс-міністр оборони про останні події на фронті

Армія без держави чи держава без армії? Як може змінитись суспільна роль Збройних сил уже найближчим часом

Ніж у спину: радянське вторгнення до Польщі Коли почалася Друга світова для України

Кримські хроніки Михайла Коцюбинського Яким побачив півострів письменник понад сто років тому

НАВІГАТОР

Франкі Бландо про генеральні штати культури

48 Лесь Белей про Форум видавців у Львові

Коли інших вже не ждуть Загиблі, полонені, зниклі безвісти: хто візьме на себе відповідальність за пошук цих людей?

49 Юрій Макаров про журналістів у політиці

24 № 38 (358) 19–25.09.2014 Засновник ЕСЕМ Медіа ГмбХ Видавець ТОВ «Український тиждень» 03067, Київ, вул. Машинобудівна, 37 Редакція Дмитро Крапивенко, Наталія Петринська, Алла Лазарева, Олександр Крамар, Анна Корбут, Ганна Трегуб, Богдан Буткевич, Валерія Бурлакова, Станіслав Козлюк, Юрій Макаров, Роман Малко, Ольга Ворожбит

СПАДОК

ТЕМА НОМЕРА

Микола Сунгуровський: «Терміново необхідно розробляти нову модель безпеки держави» Військовий експерт про виклики національної оборони

Наступна війна проти світового джихадизму США готують новий військовий похід

Роджер Маєрсон: «Певні форми передачі влади на місця можуть мати цілком позитивний ефект» Нобелівський лауреат про перспективи децентралізації в Україні

СВІТ

Директор зі збуту Олександр Грищенко Директор з реклами Олена Андрєєва e-mail: olena.andreeva@tyzhden.ua тел.: 067-407-10-89 Видається з 02 листопада 2007 року Свідоцтво про державну реєстрацію друкованого засобу масової інформації КВ № 18119-6919 ПР від 30.08.2011 р. Адреса для листування 03067, Київ, а/c № 2 Адреса редакції 03067, Київ, вул. Машинобудівна, 37 e-mail: office@tyzhden.ua тел.: (044) 351-13-00

Друк ТОВ «НОВИЙ ДРУК», Київ, вул. Магнітогорська,1 Свідоцтво суб’єкта видавничої справи ДК № 1447 від 28.07.2003 р. № зам. 14-2834 Наклад 41 500 Номер підписано до друку 17.09.2014 р. Виходить щоп’ятниці Розповсюджується в роздрібній торгівлі та за передплатою Передплатний індекс 99319 Ціна договірна Наші партнери: www.tyzhden.ua The Ukrainian Week

© Український тиждень. Редакція залишає за собою право на літредагування надісланих матеріалів без узгодження з автором. Рукописи не повертаються й не рецензуються. Редакція може не поділяти думку авторів. За зміст рекламних матеріалів та листів, надісланих читачами, редакція відповідальності не несе. Матеріали, позначені літерою «Р», публікуються на комерційній основі

№ 38 (358) 19 – 25.09.2014 УКРАЇНСЬКИЙ ТИЖДЕНЬ 3

НА ЧАСІ ТЕНДЕНЦІЇ ТИЖНЯ

Факти тижня Терористи на Донбасі не припиняють артобстрілів. За час так званого перемир’я загинуло 16 українських вояків

Петро Порошенко змінює голів ОДА. Ротацію вже здійснено на Луганщині, Кіровоградщині, Сумщині, Чернігівщині та Закарпатті

Рада ухвалила в цілому закон про люстрацію

Мюнхен у дії

ФОТО: REUTERS

Відтермінування економічної частини Угоди про асоціацію та «особливі закони» щодо Донбасу стали наслідком страху ЄС перед поглибленням конфронтації з Росією та небажання збільшувати підтримку України

Автор: Олександр Крамар

вересня під тиском Росії ЄС та Україна погодилися відкласти введення в дію економічної (основної і найважливішої) частини Угоди про асоціацію до 2016 року. 16 вересня на цій основі її синхронно ратифікували Європейський парламент і конституційна більшість (355 голосів «за») Верховної Ради України. Того самого дня ВР у закритому режимі проголосувала внесені президентом

4 УКРАЇНСЬКИЙ ТИЖДЕНЬ № 38 (358) 19 – 25.09.2014

Порошенком закони на виконання мінського протоколу від 5 вересня «Про особливий порядок місцевого самоврядування в окремих районах Донецької та Луганської областей» та «Про недопущення переслідування та покарання осіб – учасників подій на території Донецької та Луганської областей». За свідченням джерел, переговори з українського питання між представниками Росії та Німеччини і Франції уже навіть почалися

без залучення нашої сторони. Усе це проілюструвало перемогу в ключових державах ЄС «мюнхенського» підходу (див. Тиждень, № 30/2014) до його вирішення. Слід зазначити, що в ухваленому парламентом законі про ратифікацію насправді немає жодного слова про відтермінування набрання чинності Угодою. Там просто відсилають до ст. 486 «Набрання чинності та тимчасове застосування», яка визначає, що «Угода набирає чинності в перший день другого місяця» після її ратифікації останньою із 28 країн ЄС. Скільки триватиме відповідний процес, сьогодні ніхто не береться прогнозувати, адже деякі члени Євросоюзу під тиском Москви можуть під формальними приводами затягти його на роки. Сьогодні як оптимістичний варіант українське МЗС називає «до трьох років». Тобто в найкращому разі до 2017–2018-го. Проте важливішим є початок «тимчасового застосування» Угоди, яке мало передбачати дію більшої її частини, зокрема основних: торговельної та економічної. Саме це «тимчасове застосування» і стало предметом торгу, адже для його старту достатньо було ратифікації документа українською ВР та Європарламентом. При цьому саме європейська сторона, згідно зі ст. 486 Угоди, визначає, які її розділи й частини застосовуватимуться і відколи. Україна не має на це жодного впливу. У ЄС не приховують, що не готові до посилення конфронтації з Росією чи нарощування фінансової підтримки України. Єврокомісар із питань розширення та політики сусідства Штефан Фюле у відповідь на критику відверто визнав, що «це не затримка, а результат російських погроз. Ще на саміті 2008 року в Бухаресті Путін заявив, що Україна – неповноцінна країна». Своєю чергою, єврокомісар із питань торгівлі Карл де Ґухт,

ТЕНДЕНЦІЇ ТИЖНЯ НА ЧАСІ

Газпром на 23% зменшив постачання газу до Словаччини. Метою вочевидь є зупинка реверсу в Україну

який разом із Порошенком брав участь у мінській зустрічі з президентом РФ та представниками інших країн Митного союзу, відверто сказав: «Усе, що ми зробили, – це створили умови для ратифікації цієї Угоди сьогодні… не змінили в ній жодного слова», але «якщо хочете мати проблеми з Росією, тоді продовжуйте цю лінію, говоріть про те, що не можна ратифікувати Угоду в такому випадку». Те, що Росія після ратифікації Угоди розпочне проти нашої країни повномасштабну торговельну війну, було зрозуміло давно, але замість того, щоб відтермінувати документ на один рік і два місяці, ЄС цілком міг створити компенсаційний пакет для України. Максимальні можливі наші втрати від торговельного ембарго Москви за цей час не перевищили б €4–5 млрд – не такі вже й великі в масштабах Євросоюзу кошти. Проте там не захотіли виділити навіть їх. Понад те, у ЄС і досі затягують із виділенням раніше передбаченого траншу макроекономічної допомоги в розмірі €1 млрд та вже запитаного Україною ще €1 млрд, який потрібен навіть без торговельного ембарго Росії. Що й казати в цих умовах про рівень справжньої готовності членів Євросоюзу до посилення конфронтації з РФ, яка загрожувала б їм набагато відчутнішими економічними втратами. З огляду на це виникають сумніви в тому, чи буде ЄС готовий таки ввести в дію економічну частину Угоди та підтримати Україну в невідворотній у разі набрання цією частиною чинності торговельній конфронтації з РФ через рік. Високою залишається загроза, що там або підуть на подальше відтермінування, або сподіваються, що до того часу Путін дотисне Київ до відмови від асоціації. Об’єктивним фактом є й те, що українському керівництву доводиться рахуватися з тиском

Гривня знову втрачає позиції. За $1 на міжбанку дають 14,1–14,4 грн

ключових держав ЄС стосовно «дипломатичної деескалації» конфлікту з Росією на Донбасі, що апріорі можливо лише через поступки Путіну. Такий «мюнхенський» підхід базується на хибному розумінні логіки та цілей дій президента РФ, насправді лише розпалюючи його апетити задоволенням попередніх вимог. Проте в нинішніх реаліях Україні важливо будь-що не дати малозацікавленій її долею «старій» Європі або залежним від Росії урядам «нової» Європи зручний привід остаточно відмахнутися від підтримки Києва на тій підставі, що він нехтує їхніми пацифістськими ініціативами й сам провокує ескалацію. Позбувшись бодай мінімальної загрози посилення санкцій з боку ЄС як основного торговельного партнера РФ, Путін більше не матиме жодних гальм у посиленні військового втручання в Україні аж до повномасштабного вторгнення. США та Канада без Євросоюзу не зможуть завдати Росії нищівного економічного удару, а на пряму військову підтримку з боку Адміністрації Обами та ще й без підтримки європейських союзників навряд чи варто сподіватися. Наразі перспективи реалізації «особливих законів» видаються вкрай невизначеними з огляду на їх розмитий зміст і присутність великої кількості «але». Унаслідок їх прийняття Україна точно нічого не втратить по факту, однак реально нічого й не здобуде. Закони виписані таким чином, що, аби вони почали працювати, місцева влада в захоплених терористами районах Донбасу має визнати над собою юрисдикцію Києва й кожна громада, а не «ДНР» та «ЛНР» (які навіть не фігурують у ньому) повинна налагоджувати відносини з українськими виконавчими органами. Дії та заяви сепаратистів свідчать про те, що їх такий формат не влаштовує. Лишається сподіватися, що україн-

Російські окупанти і далі переслідують кримських татар. Силовики РФ влаштовують обшуки у приміщенні Меджлісу та мечетях Криму

США й Канада запровадили додаткові санкції проти Росії

ському керівництву вистачить розуму не викидати державні гроші на вітер. Принаймні Порошенко уже заявив, що без кроків назустріч із боку бойовиків закони не працюватимуть, а Яценюк попередив про невизначені перспективи фінансування з центрального бюджету. Терористи, які зараз контролюють зазначені території, і далі робитимуть це як народна міліція, їхню владу буде легалізовано через місцеві вибори та амністію, що відкриє їм можливість спиратися у своїх подальших вимогах та рішеннях уже не на нелегітимний травневий референдум і самопроголошення владою, а на результати санкціонованих Україною місцевих перегонів 7 грудня. Олігархи, які мають свої інтереси на Донбасі, дістали шанс відновити експорт звідти своєї продукції на зовнішні ринки як української (а не із сірої зони) та роботу власних підприємств.

ПУТІНУ ПОТРІБНА ПАУЗА ДЛЯ ЗМІНИ ВЛАДИ В КИЄВІ ТА ЗДОБУТТЯ КОНТРОЛЮ НАД УСІЄЮ УКРАЇНОЮ. УКРАЇНІ Ж ПОТРІБЕН ЧАС НА ПЕРЕПОЧИНОК ТА ЙМОВІРНІ ЗМІНИ НА МІЖНАРОДНІЙ АРЕНІ Як і у випадку з відтермінуванням Угоди про асоціацію, йдеться лише про паузу, яка потрібна Путіну для зміни влади в Києві та здобуття контролю над усією Україною. Україні ж потрібен час на перепочинок та ймовірні зміни на міжнародній арені, наприклад, після президентських виборів у США, що мають відбутися за два роки. Досягнуті домовленості в цьому контексті просто зафіксували на певний час статус-кво, заморозили ситуацію, але не вирішили жодної проблеми.

№ 38 (358) 19 – 25.09.2014 УКРАЇНСЬКИЙ ТИЖДЕНЬ 5

Донбас як зрада: ми були перші Олена Стяжкіна, Донецьк, Україна: «Ми зраджена й ніким не визнана сторона конфлікту»

Автор: Олена Стяжкіна

сихологи кажуть, що удар у живіт – це розплата тіла за зраду. Розпростираєш свої обійми, а замість чиїхось назустріч – несподіваний і підступний хук зліва, справа… Звідусіль. Удар у живіт. Болючий, із «відтяжкою», із провертанням кулака десь під ребрами, потім – над пупом… Розплющую очі. Прокидаюся. Болить серце. Не хочу нічого бачити. Нехай ліпше буде ніч: мовчання, тиша і сни… Мені не потрібно нового дня. Я неспроможна його прожити. Сімсот тисяч ударів у живіт. Півтора мільйона. П’ять мільйонів… Хто їх рахує? Хто вони взагалі такі, оті люди, що не мають більше сили існувати? Хіба треба їх жаліти? Зважати на них… Ні. Вони з Донбасу. І саме тим завинили. Відгородимо, замінуємо, проклянемо й забудемо. А «притомних» та «патріотичних» вивеземо. На щастя, їх небагато. А потім – уперед, уперед. До реформ. До світлого завтра. Небесна сотня – наша плата за гідність. Крим – за євроінтеграцію. Донбас – за приборкання російських апетитів. Жаль, але не жаль. Заради майбутнього, яке ніяк не настає, не шкода нічого. Тим більше вони самі винні…

FREQUENTLY ASKED QUESTIONS

Не хочу починати новий день, бо не маю вже шкіри, легенів, ніг. Не можу дихати, ходити, слухати. І розмовляти, здається, теж.

6 УКРАЇНСЬКИЙ ТИЖДЕНЬ № 38 (358) 19 – 25.09.2014

Однак мушу. Зобов’язана говорити, бо мої друзі і я є стороною конфлікту. Але доки ми не купимо у військторзі АК й танки, не станемо вбивцями, нас не помітять і не посадовлять за стіл переговорів. Отже, маємо заплямувати руки кров’ю? Чи є ще шанс у слів? Спробуймо ще раз у форматі frequently asked questions: «Розуміємо, що серед вас є якісь там патріоти, але чого ви самі не відбили ту злощасну ОДА?» А ви узялися б це робити? Скажімо, якби Кабмін, де засідав товариш Азаров, захопили люди, що кричали б: «Геть олігархів та крадіїв!»? Ви пішли б рятувати Миколу Яновича? Чи МВС, у якому забарикадувався б Захарченко? ГПУ з начинкою із Пшонки? Хто з нормальних людей побіг би на допомогу тим, кого справедливо було названо крадіями? Чи згодні ми, що жити так, як жили люди копанок, не можна (хоча тепер їхнє існування ще довго залишатиметься таким самим)? Що їхнє право на соціальний протест було беззаперечним? Інша річ, що цей процес був підступно каналізований проти України… Але хто у тверезому розумі й при пам’яті поспішив би на поміч Азарову, Захарченку чи Пшонці? Є такі? «Чому ви не взяли в руки зброю, не захистили міста, як кияни на Майдані? Ми ж змогли!» Особливо пишно проростає Ложь там, де є не вся правда. Кияни, кажете? Тільки вони й більше ніхто? Троє загиблих на

Майдані були з Донбасу. Знаємо про це? Пам’ятаємо? А інших, хто їхав до столиці? З різних міст і сіл держави… Забули? Україна захистила Київ. Україна. Не кияни. Тож не треба... Про Одесу й Запоріжжя – так само. Бо весь березень міліція Донбасу продавала чи наділяла задарма зброю «мірним протєстующім». Прокуратура в регіоні, помітна частина СБУ – всі ці люди чекали на російські зарплати й погони. Чималий такий загін із 17 тис. осіб. Винятки були. Їх убивали й катували першими. А решту ніхто не звільнив із посад донині. Вони залишаються передовим батальйоном вторгнення РФ. Тому «велкам ту» Новоазовськ, Тельманове, Старобешеве. Далі – скрізь. Скрізь, де до сьогодні збереглися ті самі міліціонери та прокурори, завтра з’явиться будь-яка «НР». Хоч Харківська, а хоч Запорізька. Чекайте. Топаза звільнили за клопотанням прокуратури. Вони вже йдуть до вас. Бо «реформи», за які беруться політики, будуть такі самі успішні, як люстрація, котрою вони переймалися півроку тому… «Ну гаразд. Але ж більшість із вас проголосувала на референдумі 11 травня?» Убивчий аргумент. Ага. А звідки знаєте, що більшість? Вам повідомила таке «ЦВК ДНР», підрахувавши бюлетені за дві години, «нє отходя от каси»? Ні? Вам показали на телебаченні? Вітаю вас, «люди телевежі». І що ж ви там розгледіли? Божевільні черги? Ніде

ОКУПАЦІЯ НА ЧАСІ правди діти: було таке. Але якщо замість тисячі дільниць відкрити сотню, то вони вишикуються. Штучні, красиві. Принаймні зранку. Черги для пенсіонерів, полум’яних активістів і тих, хто з похмілля. О 12-й черг уже не було. О 15-й дільниці переважно стояли пусті. Увечері, о 18-й, їх просто зачинили. Знаєте, ми телефонували журналістам, пропонуючи їм проїхатися містами ще і ще. У відповідь: «А навіщо? Ми сюжети вже відзняли…» Вони не сюжети відзняли, а затаврували наші міста й села. Донбас апріорі винний і дурний. Не вартий ані часу, ані сил, ані стратегії боротьби. Усі побачили: регіон проголосував за казна-що. Намагаючись вийти із зони темряви, ми провели опитування. За що, власне, ставили галочки на бюлетенях ті, що прийшли зранку? Цікавенні були відповіді. Більш ніж половина віддали голоси за те, щоб «Київ нас почув і дізнався, що ми – проти». Проти чого, незрозуміло. Такий собі крик дитини про допомогу… Приблизно третина вважала, ніби наступного понеділка прокинеться в РФ. Решта – свідомо чи ні – підтримала незалежність «ДНР». Отакої… Чи прилаштували ми оті матеріали до центральних каналів або ж газет? Ні. Чому? Бо нікого вони не цікавили. Таврування Донбасу тривало. Нині думаю, що власне це й було стратегією. Коли судити за результатами. «А де ви усі зараз? Змирилися? Співпрацюєте з агресором? Присягнули «ДНР»/«ЛНР»?» О! Це моє улюблене запитання. Де ми? Лежимо мертві й невпізнані під Іловайськом. Студенти, лікарі, бізнесмени… Ті, що пішли визволяти Донбас. Весь. Включно з Донецьком та Луганськом. Не дійшли. Загинули в підлому котлі. І ніхто не може поховати полеглих із почестями. Ба навіть назвати прізвища. Адже тут їхні батьки. Родини, діти, друзі… Вони оплакують своїх героїв фактично без сліз. Потай. Хочете собі такого досвіду? Є ще й інші відповіді на запитання, де ми зараз, чому мов-

Скрізь, де до сьогодні збереглися ті самі міліціонери та прокурори, завтра з’явиться будь-яка «НР». Хоч Харківська, а хоч Запорізька. Чекайте. Вони вже йдуть до вас. Бо «реформи», за які беруться політики, будуть такі самі успішні, як люстрація, котрою вони переймалися півроку тому… Ті, хто думає, що з ними вчинять інакше, глибоко помиляються. Просто ми були перші, кого зраджено. Завтра зрадять інших. На цьому шляху ще ніхто не зупинявся...

чимо… Бо хтось – у підвалах місцевого НКВД, хтось – серед волонтерів, годує безпомічних, хтось свідомо партизанить, хтось намагається вести переговори з «міністрами», щоб дістатися до зруйнованих об’єктів (труб чи теплотрас), хтось відбиває атаки на університет, хтось лікує поранених заручників… А назвімо їхні прізвища. Це буде яскраво, позитивно, красиво і слугуватиме патріотичному піднесенню. Ось тільки потім усіх цих людей закатують. І не виміняє їх ніхто. Адже вони не військові. «У списках не значаться». І не значитимуться. Іще ми зараз є серед біженців. Тут – різні особистості з різною мірою втрат. Кремезний чоловік, якого викупили з НКВД-гестапо, вже другий місяць мовчить. Якщо хтось плескає в долоні, він падає на підлогу й затуляє голову руками. Його забрали, бо знайшли у квартирі український прапор... У мене сотні таких історій. Насправді їх більше. Втрачений дім – найнижчий щабель горя… Серед «поверненців» нас також багато. Старі хворіють. Недугами приманюють дітей. Ті їдуть зі своїми синами й доньками. Так, заручники. Так, «живий щит». Але гроші й милосердя чужих швидко закінчуються. А для держави нас немає. Дякувати Богові, є волонтери. Чимало людей, які повертаються, розуміють, що вони просто сильніші за тих, хто цього не робить. Адже знають, що в таборах біженців займають місце інших – тих, кому воно потрібніше. Для декотрих «репатріантів» не є порожнім звуком клятва Гіппократа. Інші їдуть рятувати школу чи університет. У малого бізнесу – свій гачок: обладнання, кредити, податки… Це зрозуміло? Чи «лугандонцям» відмовлено в наявності «всєго чєловєчєского»?

ТОТАЛІТАРНІ ПРАКТИКИ

Кров і плоть нашого суспільства – це не тільки гідність та демократія. Погане минуле теж тримає нас міцно. Перш ніж створювати гетто, Гітлер системно пояснював спільнотам, що в їхніх бідах винні євреї. І якщо виселити тих за інженерні споруди, то буде

всім щастя. Є сенс нагадувати, як жителі України в роки Другої світової здавали своїх сусідів? Як за руку приводили єврейських дітей, жінок? Як грабували потім їхнє майно та бились за квартири? Як писали листи до нацистських комендатур? Ми воліємо пам’ятати про те, як рятували. Хочемо проростати деревами в саду «ЯдВашем». Про пекло для інших, котре створювали, пам’ятати не кортить. Країна невивчених уроків? Країна, заражена радянською системою, котра перед тим, як узятися за цілі народи чи соціальні верстви, теж цілеспрямовано доводила, що вони зрадники й несповна люди, а кров їхня піде на добриво для реформ… Чи для революції. Яка різниця? І от воно – знову. Гетто. Добриво. Вони самі винні, бо такими вродились. Їхній президент – Ірод, отож мають відповісти. Геть з України! Я ловлю те «геть!» своїми відкритими обіймами. Відчуваю потужний удар. Затуляю лице руками. Хочу щезнути. Не бути. Не чути. Не прокидатись. Нехай буде ніч. Довга-довга. І більше нічого. Бо ми не маємо права існувати, а отже, не існуємо. Ми зраджена й ніким не визнана сторона конфлікту. …Роздумуючи над купівлею танків, міркуємо, куди слід ними дістатися. До Києва, Страсбурга, Брюсселя, Москви? Скільком ми повинні вкоротити віку, щоб дістати дозвіл на голос та думку? Хто має стати нашими жертвами? Деенерівці? Еленерівці? Мешканці Банкової? Грушевського? Журналісти центральних каналів? Звичайні «мирні»? Може, варто вбити самих себе? Але ж хто почує мертвих? Немає відповіді. Тільки – щоранку – удар у живіт. Моя подруга каже: «Ті, хто думає, що з ними вчинять інакше, глибоко помиляються. Просто ми були перші, кого зраджено. Завтра зрадять інших. Може, віддадуть їхнє місто в пекло, може, призначать прокурором ґвалтівника, а головою ОДА – маніяка, може, зіллють у ще якийсь новомодний гібридний спосіб… На цьому шляху ще ніхто не зупинявся...»

№ 38 (358) 19 – 25.09.2014 УКРАЇНСЬКИЙ ТИЖДЕНЬ 7

ФОТО: УНІАН

НА ЧАСІ ВИБОРИ

На круги своя? Результати партійних з’їздів і затверджені ними списки свідчать про ймовірність масштабного повернення до парламенту «старих облич» під прикриттям презентаційних перших п’ятірок – двадцяток Автор: Олесь Олексієнко

–15 вересня фактично синхронно провели свої з’їзди й сформували списки висуванців у депутати всі політичні сили, які мають шанс подолати п’ятивідсотковий бар’єр на виборах до парламенту. Слід зауважити: навіть у низки партій, які претендують на статус продовжувачів справи Майдану, демонстративне включення до перших п’ятірок, десяток чи навіть двадцяток популярних у суспільстві учасників Революції гідності, журналістів, представників громадських організацій та добровольчих батальйонів поєднується із присутністю сумнівних, а то й відверто скомпрометованих персонажів. Годі вже й казати про відреставровані уламки Партії ре-

8 УКРАЇНСЬКИЙ ТИЖДЕНЬ № 38 (358) 19 – 25.09.2014

гіонів, лави яких кишать людьми, що забезпечували можливість узурпації влади Януковичем або функціонування його диктатури. Отож, хоч Верховна Рада ще й має шанс у разі правильного вибору громадян покращати, вона буде далека навіть від того аж ніяк не фантастичного рівня оновлення, на який сподівалися кілька місяців тому.

СКІЛЬКИ МІСЦЬ

Спробуймо оцінити прохідну частину списків основних політичних сил на найближчих перегонах. За даними опитування, проведеного 23 серпня – 2 вересня КМІСом, серед респондентів, готових прийти на дільниці, 25,2% проголосували б за Блок Петра

Порошенка, 8,9% – за Радикальну партію Олега Ляшка, 6,8% – за «Громадянську позицію» Анатолія Гриценка та Демократичний альянс (що йде на вибори разом із нею), 5,3% – за «Сильну Україну» Сергія Тігіпка, 4,4% – за політсилу Яценюка – Турчинова, 4,2% – за «Батьківщину» Юлії Тимошенко, 3,2% – за КПУ, 3% – за «Свободу», 3,1% – за Партію регіонів та Партію розвитку, 2,0% – за «Самопоміч». Лише цих учасників електоральних змагань ладні були підтримати 65,6% опитаних. Оскільки ПР участі в балотуванні не братиме, то її голоси (2,7%), найімовірніше, розподіляться між «Сильною Україною» і Опозиційним блоком, створеним на основі Партії розвитку екс-глави Адміністрації Януковича Сергія Льовочкіна та «Україна – Вперед!» Наталії Королевської (за котрою, як відомо, стоїть Рінат Ахметов). Слід очікувати, що рейтинг Блоку Порошенка серед патріотичного електорату значно просяде після гучних провалів АТО наприкінці серпня – на початку вересня й дальших поступок Москві, до яких вдалась Адміністрація президента. Зрештою, негативу політичній силі має додати й сам факт протягування голосувань стосовно Донбасу 16 вересня

ВИБОРИ НА ЧАСІ завдяки мандатам проросійського табору: ПР, КПУ, колишніх регіоналів зі створених після падіння Януковича депутатських груп, серед яких «За мир і стабільність!», фінансування якої пов’язують із «Сім’єю». Цей факт викликає очевидне дежавю (згадаймо фатальну угоду Віктора Ющенка з регіоналами у вересні 2005-го), й навряд чи він буде проігнорований опонентами пропрезидентської політсили в боротьбі за виборців. Утрачені голоси, найімовірніше, дістануться тим, хто публічно виступив проти: «Громадянській позиції» Гриценка, «Свободі», Радикальній партії Ляшка, «Батьківщині» Тимошенко, а заодно й таким політсилам, як «Самопоміч» та «Народний фронт», що включили до свого складу популярних командирів добровольчих батальйонів. З огляду на це можна очікувати, що за списками (загалом 225 мандатів) «Блок Петра Порошенка» може провести 65–70 висуванців, Радикальна партія Ляшка – 23–24, «Громадянська позиція» Гриценка та «Сильна Україна» Тігіпка – 21–22. «Народний фронт» і «Батьківщина» – по 17–18. На 12–13 крісел кожна можуть розраховувати «Свобода» й КПУ. Під сумнівом шанси на подолання п’ятивідсоткового бар’єру «Самопоміччю» та Опозиційним блоком. У разі проходження на межі бар’єру кожна із цих політсил може розраховувати на 11–12 місць за списками. Якщо ні, то їхні потенційні мандати пропорційно розділять переможці, збільшивши представництво на 11– 12% (від семи-восьми мандатів додатково відійде Блокові Порошенка, один-два – «Свободі» чи «Народному фронтові»). Інше питання – скільки кожна із цих сил здобуде в мажоритарних округах (також 225 мандатів). Адже саме на них основну ставку роблять Адміністрація Порошенка та колишні регіонали, олігархи й представники великого бізнесу регіонального масштабу. Певні шанси (вищі в разі погодження мажоритарників) можуть бути в «Батьківщини», «Свободи» й «Народного фронту». Тим часом мінімальні перспективи провести своїх одномандатників мають КПУ та «Громадянська позиція».

ІЗ ПРЕТЕНЗІЄЮ НА САМОСТІЙНУ БІЛЬШІСТЬ

Блок Порошенка як типова партія влади, що претендує на статус домінуючої в парламенті (котра в ідеалі буде здатна створити однопартійну більшість без критичної потреби об’єднуватися з іншими політсилами, хоч і не відкидає цього для певнішої стійкості), бачиться надзвичайно строкатим. По-перше, він утворений у результаті розподілу квот між різними учасниками. По-друге, в його складі чимало екс-регіоналів Януковича. По-третє, там-таки чимало персон із особистої квоти президента, які будь-що залишатимуться його людьми, а вже потім частиною блоку. Нарешті, почетверте, для привабливості у список політсили включено чимало особистостей, яких прийнято називати авторитетами громадянського суспільства (журналістів, активістів та ін.). До першої п’ятірки БПП окрім Віталія Кличка (чия участь є декоративною, бо він уже заявив, що в парламент із посади мера не збирається) ввійшли також Юрій Луценко, який залишається формальним очільником політсили, та віце-прем’єр Володимир Гройсман. Останній – своєрідний аналог Юрія Єханурова у команді Ющенка: у разі, коли президенту вдасться сформувати більшість без союзників із числа лідерських політсил, це найімовірніший претендент на посаду технічного прем’єр-міністра. Іще там опинилися знакова постать Євромайдану Ольга Богомолець та лідер кримських татар Мустафа Джемілєв. Серед відомих висуванців першої двадцятки – екс-бютівці Микола Томенко та Віктор Пинзеник (останній прийшов до БПП вже з УДАРу), Ірина Геращенко та керівник фракції ударівців і ймовірний керівник штабу Блоку Петра Порошенка на виборах Віталій Ковальчук. У другу десятку потрапили відомий із часу захоплення Росією Криму командир Юлій Мамчур, чимало знаних журналістів та громадських активістів, зокрема координатор руху «Чесно» Світлана Заліщук, Сергій Лещенко та Мустафа Найєм. Однак далі списки наповнені цікавими персонажами. Під номером 24 знову йде до парламенту «любий друг» Віталія Кличка із сумнівним минулим

Артур Палатний. Суспільний резонанс уже викликало й уключення туди під номером 46 Сергія Трегубенка, котрий, за інформацією ЗМІ, зарекомендував себе в уряді Азарова як активний прихильник «Сім’ї» Януковича. Не обійшлося й без людей найбільших олігархів (Коломойського, Пінчука, Фірташа). Під номером 93 (умовно прохідний у разі успіху політсили на виборах та маршу частини її обранців у виконавчу владу) прокрадається в парламент скандально відомий київський забудовник Лев Парцхаладзе, свого часу «тушкований» Леонідом Черновецьким після проходження в Київраду за спиною Віталія Кличка. На чотирьох із шести округів Закарпаття Блок Петра Порошенка надасть підтримку кланові Балог (сам екс-глава Адміністрації Ющенка й керівник МНС в уряді Азарова, а також його брати: два рідні й один двоюрідний). В одному з округів Одеської області від пропрезидентської по-

УЖЕ ЗАРАЗ МОЖНА ПРОГНОЗУВАТИ, ЩО КОНФІГУРАЦІЯ ПРАВЛЯЧОЇ КОАЛІЦІЇ В МАЙБУТНЬОМУ ПАРЛАМЕНТІ ВИЗНАЧАТИМЕТЬСЯ НАСАМПЕРЕД РЕЗУЛЬТАТОМ ГОЛОСУВАННЯ В ОДНОМАНДАТНИХ ОКРУГАХ літсили балотується Давид Жванія. Роль цієї людини в новітній вітчизняній історії та, зокрема, причетність до втрат, яких Україна зазнала 2014 року, переоцінити важко. Адже саме завдяки його «посередницьким» зусиллям у 2010-му стало можливим «тушкування» Народного союзу «Наша Україна» фракції НУНС, створення в результаті цього зорієнтованої на Януковича парламентської більшості, формування уряду Азарова та утвердження відтак кривавої диктатури із сотнями жертв. На Харківщині в окрузі № 168 від БПП балотуватиметься знакова тушка парламенту цього скликання Віталій Немілостівий. Консистенція Блоку Порошенка така, що він нагадує

№ 38 (358) 19 – 25.09.2014 УКРАЇНСЬКИЙ ТИЖДЕНЬ 9

НА ЧАСІ ВИБОРИ «ЗаЄдУ» зразка 2002-го, НУ–НС 2007–2009-го чи ПР 2013–2014 років. Це типовий пропрезидентський конгломерат. Водночас він обезголовлений. Адже і його іменний лідер Порошенко, і, найімовірніше, формальний перший номер списку Віталій Кличко в парламенті будуть відсутні. Зрештою, Юрій Луценко додає ще більше аналогій із НУ–НС зразка 2007–2009-го, адже саме він тоді вів політсилу Ющенка на вибори. Якщо рейтинг глави держави падатиме, то всередині цієї політсили відбуватиметься переорієнтація на іншого, успішнішого гравця. Хто ним стане: Яценюк, Тимошенко чи хтось іще, покажуть час, динаміка симпатій населення та конфігурація наступної правлячої коаліції. Однак посідання Арсенієм Яценюком ніші активної партії наступу на тлі пасивно-млявої партії миру Порошенка аж надто нагадує розподіл ролей у колишньому форматі: угодовського Ющенка з його універсалами з ПР та індульгенцією від кримінального переслідування для всіх олігархів, які в краватці відвідували його кабінет, і рішучу Тимошенко в ролі безкомпромісного борця з регіоналами та кланами. Ще більше запитань викликають мажоритарники, серед яких, вочевидь, Блок Порошенка як типова партія влади розраховує здобути куди серйознішу кількість мандатів, аніж за пропорційними списками. Вони переважно взагалі не матимуть жодних обов’язків перед президентом чи його політсилою і залишать її або дистанціюються від неї за першої-ліпшої миті. Отож спроби Петра Порошенка вчасно конвертувати нинішню популярність у парламентські крісла, доки його рейтинг не впав, справлятимуть лише умовний ефект. Обрані під його знаменами списочники та за його підтримки мажоритарники в разі падіння авторитету глави держави швидко покинуть його. Якщо він не здійснить чергового конституційного перевороту, як свого часу Янукович, і залишиться з повноваженнями, здобутими при його обранні главою держави, а до того ж не зможе застосувати неформальні «переконливі аргументи», аналогічні тим, що були в попередника, то досить швидко більшість у парламенті, навіть

ДРУЖБА КРІЗЬ ЗУБИ. Опозиційний блок став зосередженням колишніх регіоналів близьких як до Льовочкіна, так і Ріната Ахметова

сформована за результатами поточних виборів, стане малокерованою. Адже солодких бонусів щодалі ставатиме менше, тоді як апетити в окремих груп, які боротимуться між собою, лише зростатимуть.

МІНОРИТАРІЇ

Друга частина нинішньої влади йде окремою колоною – «Народним фронтом» Яценюка – Турчинова. До першої десятки її кандидатів окрім самого прем’єр-міністра та голови Верховної Ради належать екссекретар РНБО Андрій Парубій, міністр внутрішніх справ Арсен Аваков, журналістки та громадські активістки Тетяна Чорновол і Вікторія Сюмар, коман-

КОНСИСТЕНЦІЯ БЛОКУ ПОРОШЕНКА ТАКА, ЩО ВІН НАГАДУЄ «ЗАЄДУ» ЗРАЗКА 2002-ГО, НУ–НС 2007–2009ГО ЧИ ПР 2013–2014 РОКІВ дири спецбатальйону «Миротворець» Андрій Тетерук та добровольчого батальйону «Дніпро-1» Юрій Береза. Під номером 13 у списку – керівник громадської організації «Інформаційний опір» Дмитро Тимчук. А далі в списку чимало «прихованих тушок», які в парламенті цього скликання, бувши обраними від «Батьківщини», зрадили мандат своїх виборців і,

10 УКРАЇНСЬКИЙ ТИЖДЕНЬ № 38 (358) 19 – 25.09.2014

дарма що не виходячи із фракції, голосували за часів Януковича синхронно із представниками пропрезидентської більшості. Зокрема, підтримували уряд Миколи Азарова під час спроб опозиції висловити йому недовіру навесні 2013 року. Йдеться про людей, яких вважають ключовими спонсорами політсили Арсенія Яценюка: Миколу Мартиненка (14-й номер у списку), Дениса Дзендзерського (24-й), Сергія Фаєрмарка (29-й). Не лише перший, а й за певних обставин два останні можуть знову стати депутатами парламенту під прикриттям авторитету людей із першої десятки. Юлія Тимошенко значно модифікувала свій список, зберігши в ньому лише найпослідовніших прихильників зі старої гвардії (Григорій Немиря, Іван Кириленко, Андрій Кожем’якін, Сергій Власенко та ін.) і доповнивши їх популярними завдяки АТО чи Майдану іменами. Так, першим номером стала захоплена в заручники росіянами Надія Савченко, третім – громадський активіст і учасник АТО Ігор Луценко. Водночас у списках політсили присутні й заплямовані персони, як-от 21-й номер Віталій Данілов, помічений торік серед депутатів, що голосували в унісон із ПР і виключення яких із фракції домагалася низка обласних парторганізацій «Батьківщини». У першу десятку Радикальної партії Ляшка окрім самого лідера та його помічника-

ФОТО: УНІАН

ВИБОРИ НА ЧАСІ

консультанта потрапили командир добровольчого батальйону «Айдар» Сергій Мельничук, комбат Луганська-1 Артем Вітко (сьоме місце), ротний командир батальйону «Азов» Ігор Мосійчук (дев’яте), співачка Злата Огневич (четверте) й активіст Євромайдану Артем Запотоцький (п’яте), екс-голова Комітету виборців України та один із заступників у Адміністрації Ющенка політолог Ігор Попов (шосте), волонтер Харківського військового госпіталю Олена Кошелєва (десяте). Далі десятого місця склад списку політсили Ляшка наразі невідомий, тож там ми ще можемо побачити справжні сюрпризи від спонсорів політичної сили, серед ключових із яких називають главу Адміністрації Януковича Сергія Льовочкіна. Громадськими активістами та помітними учасниками Євромайдану й АТО наповнили свої списки «Громадянська позиція» та «Самопоміч». У випадку останньої шанси на потрапляння до парламенту представників другої десятки мінімальні. У складі політсили Гриценка йдуть його союзники з Демократичного альянсу, у списку «Самопомочі» другим номером – командир добровольчого батальйону «Донбас» Семен Семенченко, тринадцятим – головний борець за люстрацію Єгор Соболєв. На жаль, і його місце поміж висуванцями цієї політсили, і склад списків

більшості партій, які претендують нині на проходження до парламенту, є яскравими свідченнями, що ніякої люстрації не буде. «Свобода» та КПУ вирушають на вибори старим складом, ось тільки, найімовірніше, здобудуть цього разу за списками у 2–2,5 раза менше прохідних місць. І це при умові, що КПУ доти не буде заборонена судом.

НЕДОЛЮСТРОВАНІ

Неприхованим альянсом Льовочкіна, Ахметова на цих виборах стане Опозиційний блок. У його установчому форумі взяли участь Сергій Ларін, екс-заступник Льовочкіна в Адміністрації Януковича, Юрій Мірошниченко, у минулому представник Януковича в парламенті, «адвокат диявола», який до останнього вигороджував господаря «Межигір’я» в ЗМІ, а також учасник нещодавніх президентських виборів Вадим Рабінович, голова Луганської облради Валерій Голенко та ін. До першої п’ятірки списку увійшли Юрій Бойко, Наталія Королевська, Вадим Рабинович, мер Бердянська Олексій Бакай, і мер Святогорська Донецької області Олександр Дзюба.. Іншу колону колишніх регіоналів, пов’язаних із екс-главою АП Януковича, веде віце-прем’єр уряду Азарова Сергій Тігіпко. Його політсила піде на вибори також під іменним брендом свого патрона як Партія Сергія Тігіпка «Сильна Україна». Близький до Льовочкіна екс-віце-прем’єр уряду

Близький до Льовочкіна перший керівник СБУ часів Януковича Валерій Хорошковський, який відзначався на тій посаді зухвалим наступом на свободу слова та громадянські права, йде другим номером у списку колишніх регіоналів під проводом Тігіпка

Азарова та перший керівник СБУ часів Януковича Валерій Хорошковський став другим номером списку політсили. Нагадаємо, що його перебування на цій посаді запам’яталося масованим терором проти громадських активістів і науковців, наступом на свободу слова в країні (див. Тиждень, № 4/2012). У першій двадцятці партії чимало інших представників ПР, які до останнього служили слухняними гвинтиками режиму Януковича. Це Олександр Волков (9-й номер), Таріел Васадзе (11-й), Микола Джига (14-й). На 17-му місці – Василь Поляков, бізнеспартнер і близький товариш одіозного депутата від ПР Дмитра Святаша, який закликав до силового придушення Євромайдану. На 25-му – Сергій Кузяра, котрого за президентства Януковича ЗМІ називали наближеним до його старшого сина Олександра. Нарешті, на умовно прохідному (якщо частина осіб, чиї імена стоять у переліку вище, піде у виконавчу владу) 31-му місці перебуває Володимир Макеєнко, особисто відповідальний за блокування на посаді голови Регламентного комітету Верховної Ради всіх спроб тогочасної опозиції зупинити Януковича в парламентський спосіб аж до масового розстрілу снайперами учасників Євромайдану на Інститутській. Уже нині можна прогнозувати, що конфігурація правлячої коаліції в майбутньому парламенті визначатиметься насамперед результатом голосування в одномандатних округах. Спершись на більшість мажоритарників, традиційно зговірливу з фактичним центром впливу в країні на той чи той момент, Порошенко цілком може спробувати сформувати більшість у Верховній Раді без обтяжливого залучення союзників із лідерських політичних сил, які претендуватимуть на керівництво урядом. Тим часом списки мажоритарників від основних партій наразі залишаються переважно невідомими громадськості, хоч саме в них, найімовірніше, ховатиметься основна частина тих, за ким люстрація плаче. Тож до їх аналізу Тиждень іще повернеться.

№ 38 (358) 19 – 25.09.2014 УКРАЇНСЬКИЙ ТИЖДЕНЬ 11

НА ЧАСІ ГЕОПОЛІТИКА

Тоомас Гендрік Ільвес:

«Ми на початку періоду, в якому Росія буде вже зовсім іншим партнером» Спілкувалась Анна Корбут

інтерв’ю для Тижня президент Естонії окреслив паралелі між змінами міжсвітового порядку, що зумовлені діями Москви сьогодні, та обставинами, які сприяли появі НАТО і ЄС понад 60 років тому, а також між присутністю російських військ на території України нині й радянською окупацією Балтії.

У. Т.: Яка зараз ситуація з естонським працівником спецслужб, котрого нещодавно затримали росіяни? Де він? Як це трактувати?

ФОТО: АНДРІЙ ЛОМАКІН

– Йому висунули звинувачення. Очевидно, що він був по наш бік кордону, проводив кримінальне розслідування. Під час виконання цього завдання його викрали. Справа стосувалася завезення контрабанди до Естонії. Він із внутрішньої служби безпеки нашої країни, представники якої не працюють за кордоном, лише на своїй території. Це дуже чітка лінія, що ґрунтується на верховенстві права. Навіщо те було зроблено, не можу сказати.

Штатів. Почуваєтеся після цього впевнено?

У. Т.: Чи очікуєте реальних загроз Естонії від Росії?

– Ні. Однак усе, що ми спостерігаємо в Україні впродовж останніх шести місяців, несподіване. На наших очах відбувається цілковита відмова від усіх правил, за якими жили від часів Другої світової. Кордони не можна змінювати силоміць, способом насильства. Це фундаментальна істина європейської безпеки – і вона була такою навіть у період існування Радянського Союзу. Сьогодні те, у що ми завжди вірили, більше не виконується.

У. Т.: Нещодавно Естонію відвідав Барак Обама, аби запевнити в підтримці НАТО і Сполучених

«У нас відбуваються різні події, мітинги солідарності України. Естонці підтримують її – не лише президент чи прем’єр, це загальнопоширене явище»

– Ми дістали все, заради чого Естонія працювала впродовж років до саміту (остання зустріч країн НАТО на найвищому рівні відбулася в Уельсі 4–5 вересня. – Ред.), без компромісів. Якщо конкретніше, то маємо тепер постійну базу НАТО. Нині її підсилено значною присутністю військових Альянсу. А щодо політичного меседжу, то Обама ще раз наголосив: із погляду НАТО немає різниці між Таллінном, Ригою чи Вільнюсом та Парижем, Берліном чи Лондоном.

У. Т.: Країни Балтії, Польща та Україна становлять буферний пояс між дедалі агресивнішою Росією та Західною Європою. Чи змінить це якось їхню безпекову стратегію та лави їхніх союзників у відповідних питаннях?

12 УКРАЇНСЬКИЙ ТИЖДЕНЬ № 38 (358) 19 – 25.09.2014

– Єдина історична аналогія з нинішнім часом, яка спадає на думку, це період між 1945 і 1947–1948 роками. Тоді британці, французи, американці й СРСР були союзниками в боротьбі з нацистською Німеччиною. Але після поразки німців більшовики пішли на країни між Радянським Союзом і Західною Європою. Тоді, у 1946–1947-му, всі були спантеличені, бо вважали їх партнерами, а тут вони почали робити з нами те, що доти робили нацисти. Хоча дивуватися не було чому. Нині всі називають 1 вересня 1939 року датою початку Другої світової. Хоча не слід забувати, що майже 75 років тому, 17 вересня 1939-го, совіти як союзники нацистів вторглися до Польщі (див. стор. 40). У 1946– 1947 роках не відразу збагнули, що діється, бо кроки Радянського Союзу були нераціональними, як і Росії тепер. Тоді все це підштовхнуло до створення в 1949му НАТО й до появи плану Маршалла, що передбачав економічну допомогу Європі, хоча Сталін не допустив участі в ньому країн Сходу континенту. Ті самі обставини спричинилися й до заснування Європейського об’єднання вугілля і сталі у 1950–1951 роках, що пізніше стало Європейським Економічним Співтовариством і, нарешті, Євросоюзом. Отже, ЄС і НАТО, дві фундаментальні інституції сьогодення, були започатковані як відповідь на радянську поведінку, котрої ніхто не міг зрозуміти, але всі усвідомлювали: щось із цим треба робити. Північноатлантичний Альянс став відповіддю в секторі безпеки, а ЄС – економіки, він мав запобігти економічному підриванню країн Європи і зміцнити її відповідний потенціал. Увесь процес тривав близько п’яти років – від 1945-го до 1949–1950-го, коли вони остаточно сформувалися.

ГЕОПОЛІТИКА НА ЧАСІ Не знаю, скільки років мине, поки ми вийдемо за межі нинішніх інституцій і створимо щось нове, але однозначно стоїмо на початку періоду, в якому Росія буде вже зовсім іншим партнером чи радше не буде ним узагалі. Ця стадія займе якийсь час. Що стосується союзників, то всі члени НАТО зобов’язалися захищати нас, а ми – їх. Серед держав, із якими в нас тісні відносини, – Україна. Я приїздив сюди 2004 року, мерз на Майдані 1.0. Обіймаючи тоді посаду віце-президента Комітету закордонних справ Європарламенту, перебував тут разом із німцем Ельмаром Броком та іншими провідними європарламентаріями: зустрічалися з Леонідом Кучмою. Ми йому тоді сказали: «Це треба зупинити», – і він зупинив. Не дійшов до тієї стадії, що була за Януковича, коли той не слухав європейців. Кучма погодився. Ми всі дуже підтримуємо Україну й робитимемо це надалі.

У. Т.: У одному з інтерв’ю ви сказали, що Європі тепер потрібен новий набір правил для Росії. Чи створюють його зараз? Який він може бути?

– Схоже, що ми на початку тривалого процесу. Але розумні люди вже думають, як бути далі. Не всі європейські уряди переконані, що є необхідність у нових правилах. Ми бачимо, що деяким країнам ЄС не подобаються санкції. Одна із проблем полягає в тому, що в них до України, Естонії чи Польщі було таке ставлення: «Ця Східна Європа завжди боїться Росії, але вона нічого не тямить». Тепер це серйозно змінюється. По суті, з’явилось абсолютно нове розуміння того факту, що східноєвропейці були зовсім не параноїками.

У. Т.: Як європейські та російські обмеження позначаються на Естонії?

– Європейські санкції проти РФ – ніяк. Російські проти Європи – мають незначний вплив. Товари із країн ЄС, які Москва тепер ветувала, були заборонені в експорті з Естонії ще в січні. Тож для нас нічого нового не сталося. Єдине: закриття ринку Росії означає, що багато продукції європейських фермерів тепер залишається в Євросоюзі, і в нас дуже багато молока. Ціни на сільсько-

господарську продукцію впали. Цього достатньо, аби фермери непокоїлися.

У. Т.: Кремль веде потужну інформаційну війну, зокрема проти Естонії, а у вас чимала російськомовна громада. Чи відчуває Таллінн загрозу і як їй протидіє?

– Зарплата звичайного шахтаря на Донбасі – €200 за місяць. Російськомовного шахтаря в Естонії – €2 тис. Чому б це він захотів відмовлятися від такого? Кожна людина, що має право постійного проживання в Естонії, незважаючи на громадянство, може без віз подорожувати Європою, користуватися вільним рухом робочої сили. Якщо вони хочуть попрацювати в Лондоні чи Парижі, то їдуть туди. Навіщо їм відділятися? Заради вільного руху робочої сили в Тамбовську область?.. Крім того, у нас євро, а рубль падає. Тож нас це не вельми тривожить. Із соцопитувань знаємо, що настроїв приєднатися до Росії серед громадян і резидентів ЄС немає. Але ми помітили різницю в іншому питанні: багато росіян в Естонії, які дивляться телебачення РФ, підтримують анексію Криму. Ми – ні. Водночас, коли спитати їх, чи хотіли б приєднатися до Росії, вони відповідають «ні».

«Ми щойно відзначили 20-річчя з того дня, коли Естонію покинув останній російський солдат. Процес виведення тривав від 31 серпня 1991 року до 31 серпня 1994го. Весь той час на нашій землі були військові, танки й літаки РФ. Ми нескоро їх вигнали, але нам це вдалося. Саме тоді почався наш справжній суверенітет»

«НА НАШИХ ОЧАХ ВІДБУВАЄТЬСЯ ЦІЛКОВИТА ВІДМОВА ВІД УСІХ ПРАВИЛ, ЗА ЯКИМИ ЖИЛИ ВІД ЧАСІВ ДРУГОЇ СВІТОВОЇ» йни». Там були такі слова: «Це не дискотека, не Mudd Club і не CBGB» (Mudd Club і CBGB – відомі нью-йоркські нічні клуби альтернативної музики та субкультури, відкриті в 1970–1980-х роках. – Ред.). У вас, по суті, точиться війна. Намагатися проводити реформи, коли від зброї гинуть люди, дуже складно. Я поважаю прагнення проводити їх у такий час. Але перший крок – зупинити бої, домогтися виведення військ. Отоді можна братися за реформаторство.

У. Т.: Зараз поширена така думка: якщо Київ рішуче протистоїть російській агресії, то й міжнародна спільнота готова діяти жорсткіше задля його підтримки. Як оцінюєте відповідь України на агресію РФ у військовому та реформаторському сенсі?

– У міжнародній безпековій політиці є загальне правило: країна, що вірить у себе, захищатиметься. Якщо ви скажете: «Ми захищатимемо нашу державу», люди зрозуміють. А якщо скажете: «Не захищатимемо», ніхто до цього Україну не змусить. Це її вибір. Головне, що я бачу наразі: російські солдати й військова техніка, що перебувають на вашій території, мусять піти. Ми щойно відзначили 20-річчя з того дня, коли Естонію покинув останній російський солдат. Процес виведення тривав від 31 серпня 1991 року до 31 серпня 1994-го. Весь той час на нашій землі були військові, танки й літаки РФ. Ми не-

скоро їх вигнали, але нам це вдалося. Саме тоді почався наш справжній суверенітет. Інше важливе сьогодні питання – Крим. Я переконаний прихильник абсолютного невизнання окупації та анексії півострова. Естонію, Латвію і Литву окупували в 1940 році. Країни блоку НАТО дотримувалися політики невизнання аж до кінця – 50 років! Це означало, що звичайні естонці могли їздити до США чи Німеччини. Але той, хто казав: «Я посадовець Естонської Радянської Соціалістичної Республіки», ніколи не потрапив би туди як офіційна особа. З Україною дещо інакше: тут діяло «Міністерство закордонних справ», вона, як і Білорусь, була членом ООН. А що стосується реформ, то український президент каже: «Ми можемо проводити їх під час війни». Колись існував такий гурт – Talking Heads. Він грав суміш нью-вейву та панк-року й мав пісню «Життя під час ві-

БІОГРАФІЧНА НОТА

Тоомас Гендрік Ільвес – четвертий президент Естонії, на

посаді від 2006 року. Народився 1953-го у Стокгольмі в сім’ї естонських біженців, виріс у США, вивчав там психологію. До початку дипломатичної кар’єри (на посаді посла Естонії у Сполучених Штатах 1993 року) працював асистентом на кафедрі психології в Колумбійському університеті, вчителем англійської мови, журналістом. У 1996-му призначений міністром закордонних справ Естонії, 1998-го подає у відставку, щоб приєднатися до невеличкої опозиційної Селянської партії, яку невдовзі очолить. Під час другого терміну на посаді міністра закордонних справ починає переговори, в результаті яких 2004 року країна вступає до ЄС. У 2004-му обраний до Європарламенту від Естонії, а у 2006-му – її президентом

№ 38 (358) 19 – 25.09.2014 УКРАЇНСЬКИЙ ТИЖДЕНЬ 13

НА ЧАСІ ДЕЦЕНТРАЛІЗАЦІЯ

Роджер Маєрсон: «Певні форми передачі влади на місця можуть мати цілком позитивний ефект» В інтерв’ю Тижню нобелівський лауреат у галузі економіки Роджер Маєрсон розповів про суть і наслідки децентралізації та інших важливих реформ, потрібних Україні Спілкувався Любомир Шавалюк

оджер Маєрсон здобув визнання світової наукової спільноти в 2007 році, коли став лауреатом Нобелівської премії з економіки. Але він не просто вчений із великим ім’ям, а ще й належить до тих небагатьох, які займаються українською проблематикою. Маєрсон є одним з ініціаторів широкого обговорення потреби децентралізації в нашій країні серед вітчизняної, американської та європейської академічних спільнот. Нещодавно на запрошення Київської школи економіки він відвідав столицю України, де намагався аргументовано переконати громадянське суспільство й центральну владу в доцільності передати більше повноважень на місця.

У. Т.: Багато американців розглядають Україну як державу третього світу. Що зацікавило вас у нашій країні, чому ви почали вивчати негаразди її соціальноекономічної системи?

Повну версію інтерв’ю читайте на сайті www.tyzhden.ua

– Передусім Україна – це країна колишнього Радянського Союзу, яка міститься між Європою та Росією. Ми добре розуміємо її значення. Про недоліки вашої Конституції я дізнався сім років тому. Як економіста-теоретика мене зацікавила низка питань. Найбільше з них: що потрібно для успішного суспільства? Очевидно, хороша демократія. Але якщо країна стає демократичнішою, а загальна розруха й відсутність реформ залишаються, то чи важлива структура демократії?

За народовладдя правила, згідно з якими обирають лідерів, політиків, мають ключове значення. Як теоретик, скажу, що бачив дуже мало держав, де ці регули сконструйовані настільки погано, як в Україні. Тому й вирішив присвятити цьому увагу, вказати на відповідні недоліки Конституції. Якщо я правий, то є шанс зробити щось для допомоги українському народові. А коли ні, то мені вкажуть на помилки, відтак я краще зрозумію, щó насправді є принциповим для успішності демократичного суспільства. Це мій мотив у інтелектуальній площині. Є ще одна причина. Мої предки походять не з України, однак із сусідніх держав: Литви, Румунії, Польщі. Поділ Речі Посполитої у 1790-х роках був дуже важливою віхою в їхньому житті. Якби вони не мусили виїхати до Америки через те, що тодішні польські землі відійшли до Російської імперії, то, можливо, моя сім’я жила б нині в Європі. Падіння Речі Посполитої було питанням її Конституції – занадто, як на той час, децентралізованої. Це дещо інша проблема, ніж у сучасної України. Однак, вивчаючи те питання, я дійшов висновку, що конституція може бути як занадто централізована, так і надмірно децентралізована. Обидва випадки здатні стати причиною слабкості держави. Тож країна повинна шукати правильний баланс. На сьогодні ми маємо всі ознаки того, що через його відсутність у своєму Основному Законі велика європейська країна знову ризикує

14 УКРАЇНСЬКИЙ ТИЖДЕНЬ № 38 (358) 19 – 25.09.2014

бути поділена Росією. Хоч я і не громадянин України, однак глибоко стурбований такою перспективою. Тому й намагаюся порушити питання стосовно її децентралізації.

У. Т.: Які ваші пропозиції? У чому суть цього процесу?

– Коли президент РФ, який спонсорує руйнівну діяльність сепаратистів на Сході України, заявив, що, на його думку, ваша держава повинна децентралізуватися (на Заході між поняттями федералізації та децентралізації немає різниці. – Авт.), українці, очевидно, відреагували категоричним неприйняттям. Тоді ми з Тимофієм Миловановим подумали, що було б добре, якби авторитетні вчені з України, Європи, США (деякі навіть із Росії) виступили з поясненням: децентралізація (федералізація) не є поганою тільки тому, що про неї заговорив кремлівський лідер. Певні форми делегування влади на місця можуть мати цілком позитивний ефект. Дехто вважає, що децентралізація породжує численні проблеми, однак це можливо лише якщо її неправильно конструювати. Один зі зважених варіантів передачі функцій – просто дозволити міським, районним, обласним радам самим обирати голів місцевої виконавчої влади. Дати

ДЕЦЕНТРАЛІЗАЦІЯ НА ЧАСІ і професійного обговорення проблем реформування соціальноекономічної системи України. VoxUkraine продовжує ту роботу, яку ми з Миловановим започаткували ініціативою стосовно децентралізації.

ФОТО: УКРІНФОРМ

У. Т.: Опоненти децентралізації вважають, ніби потрібно зосереджувати кошти в центрі, щоб реалізувати проекти національного масштабу. Наприклад, Україна має дуже погані дороги, хоча географічне положення виправдовує будівництво мережі швидкісних автомагістралей. Чи можливі такі проекти без концентрації фінансів?

в їхнє розпорядження більший бюджет, так щоб сумарно всі кошториси місцевих органів охоплювали приблизно від третини до половини консолідованого українського (за результатами 2013 року ця частка у плані видатків становила 20%. – Авт.). Тобто центральній владі слід зберегти за собою більшу частину фінансових потоків. Однак вона не повинна мати права вето на проекти, ініційовані обласними, районними та міськими радами. Звичайно, при цьому в разі порушення законів регіональними адміністраціями їх можуть звинуватити й покарати за національним законодавством. Отже, наша з Тимофієм ініціатива полягала в тому, щоб допомогти порушити питання про децентралізацію в Україні. І я мушу сказати, що на сьогодні це зроблено. Не знаю, чи вагомий наш внесок. Мабуть, більшу частину роботи взяли на себе медіа. Але якщо академічна спільнота України, Європи, Америки бодай трішки долучилася до загального успіху, до того, що зважену передачу влади на місця невідкладно розгляне український уряд, то це варте будь-яких затрачених зусиль. Окрім того, зараз Тимофій займається організацією інформаційного ресурсу VoxUkraine, який стане платформою для широкого

БІОГРАФІЧНА НОТА

Роджер Брюс

Маєрсон – американський економіст, професор Чиказького університету, лауреат Нобелівської премії з економіки 2007 року за «створення основ теорії оптимальних механізмів». Народився 1951-го в Бостоні. Навчавсь у Гарвардському університеті, де здобув ступені бакалавра, магістра й доктора. Тривалий час працював у Школі менеджменту Келлоґа ПівнічноЗахідного університету, що в Еванстоні, штат Іллінойс, де й виконав основну масу досліджень, за які був номінований на Нобеля з економіки

– Це безглуздо. Автострадами національного значення повинна управляти центральна влада. Водночас регіональними шляхами часто значно ефективніше опікується місцева – відповідальна перед тамтешнім електоратом, який ними і їздить. У США мережею автомагістралей між штатами керують у центрі. Решта доріг перебуває у віданні влади штатів та округів. При цьому існує розподіл податкових надходжень, наприклад від бензину. Тобто федеральна влада передає частину грошей у регіони, але ремонт і будівництво доріг здійснюють на місцях, передусім муніципалітети. Інакше кажучи, якщо у вашому місті траса вкрита ямами, то ви повинні звертатися до міської адміністрації, а не до президента, щоб вам її полагодили. Цей аргумент проти децентралізації випливає лише з помилкового уявлення про її суть. Передача влади на місця не означає, ніби всі бюджетні видатки здійснюються через міські, районні чи обласні ради. Близько 60% витрат зведеного бюджету проходить через центральні органи. Серед них видатки на військо, національну мережу автомагістралей, програми соціального забезпечення, регулювання банків тощо. Одначе, скажімо, середньою освітою можна управляти на регіональному рівні. Якщо батькам не до вподоби, що діється у школі, де вчаться їхні діти, вони повинні звертатися до місцевої влади. Їхні голоси мають значно більше значення на локальних виборах, тож це дасть їм змогу впливати на ситуацію. У Польщі найбільше грошей перерозподіляється через цен-

тральну владу. Наступні за своїм значенням там муніципалітети, потім регіональна влада. В Австрії також основну масу видатків здійснює центр, на другому місці регіональний рівень, затим муніципалітети, на які припадає близько 10% витрат зведеного бюджету. Україна також може зробити децентралізацію порізному, але видатки ні за яких умов не варто проводити на місцях на 100%.

У. Т.: Чи може децентралізація стати дієвим елементом боротьби з корупцією?

– Це складне питання. Наприклад, ніхто не знає, коли президенту іноземної держави, який хоче корумпувати політиків, простіше це зробити: за централізації чи за децентралізації. Я сказав би, що за централізованого управління таки легше, бо тоді достатньо підкупити одногоєдиного лідера. І Україна має в цьому певний досвід. Однак тут пролунають заперечення. Адже, якби корумпували кожного мера чи керівника виконавчої влади району та області, наслідки для країни були б куди гірші. На мою думку, значно важче дати хабара кожному керівникові місцевої влади. Але чи маю я докази цього? Ні, не маю.

У. Т.: Ви пробули в Києві кілька днів. Чи склалося у вас враження, що теперішня українська влада чітко настроєна на реформи, зокрема децентралізацію?

– На конференції «Ялтинської економічної стратегії» я послухав дуже багато виступів. Кожен український політик, промову якого чув, наводив чудові аргументи за реформи і, здавалося, демонстрував розуміння того, що проведення змін важливе й має бути терміновим. Водночас якщо всі так говорили, то чому наразі зроблено дуже мало? Отже, принаймні дехто з них дуже добре розповідає про реформи, але не конче проводить їх чи має намір це робити взагалі. Я повен надії на те, що зміни розпочнуться, але подивимося, чи буде так насправді. Що стосується громадянського суспільства, то я відчував тут глибокий патріотизм і оптимізм із приводу майбутнього вашої країни. Це мене дуже вразило.

№ 38 (358) 19 – 25.09.2014 УКРАЇНСЬКИЙ ТИЖДЕНЬ 15

ТЕМА НОМЕРА АРМІЯ

НАШІ |

16 УКРАЇНСЬКИЙ ТИЖДЕНЬ № 38 (358) 19 – 25.09.2014

АРМІЯ ТЕМА НОМЕРА

Зовнішню агресію ворога здатна зупинити тільки армія. Підрозділи Збройних сил менше помітні в інформаційному просторі не тому, що їхня роль скромніша, ніж в інших військових формувань. Просто піару в армії традиційно приділяють не надто багато уваги Автор: Дмитро Крапивенко

примітивних культурах особливо небезпечні явища зазвичай прагнуть називати не прямо, а за допомогою відсторонених описів. Щось подібне в українському політикумі: війну чи то за інерцією, чи то «щоб не наврочити» (!) називають абревіатурою АТО. Хоча всі чудово розуміють, що очолювана СБУ (а саме цьому відомству доручено керівництво в зоні бойових дій на Донбасі) спецоперація ані за характером, ані за масштабами не підпадає під таке визначення. Ще в березні – квітні контрдиверсійні заходи, локалізація дрібних озброєних сепаратистських угруповань, ліквідація активних і «сплячих» терористичних осередків видавалися б адекватною і своєчасною відповіддю на ті загрози, що виникли на Донбасі. На тому етапі Збройні сили були б задіяні хіба що частково для виконання допоміжних функцій. Але нині маємо геть іншу картину: воєнну інтервенцію сусідньої держави за підтримки місцевих бандформувань, окуповані території, повноцінний фронт. Поліцейськими операціями в такій ситуації можна хіба що зашкодити. Конституція і просто здоровий глузд підказують, що захистити від зовнішнього ворога здатна лише армія. Не високотехнологічне вишколене натовське військо, не професійні Збройні сили майбутнього, які мають постати в Україні колись після років реформ, не партизанські загони патріотів з отаманами на чолі. А саме ті, хто нині служить у війську. А служать різні: представники офіцерських династій і мобілізовані вчорашні студенти з військовою кафедрою за плечима, звиклі до важкої фізичної праці селяни і «генерали» комп’ютерних ігор, добровольці й ті, хто не

зумів «закосити» від призову. Не дуже схоже на плакат про непереможну армію? Але й не зовсім те, що ми бачили якихось півроку тому в Криму, де українські військові чомусь діяли здебільшого як адепти ненасильницького спротиву. Усі попередні війни українці переживали в умовах жорсткої цензури і про події на фронті дізнавалися з офіційних урапатріотичних зведень та чуток, що обростали величезною кількістю нісенітниць дорогою з передової до тилу. Є таким чуткам місце і в нинішньому інформаційному суспільстві, однак те, що ми бачимо і чуємо зараз у тилу, – куди більш наближена до істини версія подій, аніж повідомлення а ля «от советского Информбюро». Інформація про бойові дії на Донбасі часто пригнічує і шокує, але правда про війну ще нікому не додавала

ІНФОРМАЦІЯ ПРО БОЙОВІ ДІЇ НА ДОНБАСІ ЧАСТО ПРИГНІЧУЄ І ШОКУЄ, АЛЕ ПРАВДА ПРО ВІЙНУ ЩЕ НІКОМУ НЕ ДОДАВАЛА ПСИХОЛОГІЧНОГО КОМФОРТУ. ТАК САМО ЯК ПРАВДА ПРО АРМІЮ психологічного комфорту. Так само як правда про армію. У нас прийнято нарікати на те, що всюди бракує фахівців – від державного менеджменту до медицини і працівників ЖКГ. Якість їхніх послуг ми оцінюємо ледь не щодня. Чого варта наша армія, побачили тільки тепер. І лише тепер відчули, що й там, як усюди, недостатньо професійних кадрів. Офіцерська доля ніколи не була легкою, зазвичай її обирають люди з неабияким внутрішнім стрижнем. Але протягом 23 років погони лейтенанта Збройних сил були мрією поо-

диноких романтиків, у військові навчальні заклади приходило чимало випадкових людей, які або швидко тікали в запас, або «тягнули службу» з надією на пенсію в 40 років. Так само як і в контрактники йшли переважно хлопці з найближчих до військової частини сіл по малу, але стабільну зарплату, які засвоїли в роки строкової служби неписане позастатутне правило: що менше ти працюєш, то «крутіший» твій статус серед товаришів по службі. Мобілізація також додала свій відсоток випадкових людей у війську. Втім, навіть попри весь згаданий вище негатив, армія не розбіглася, встояла, навчилася воювати. Дорогою ціною – ціною справжніх, не вигаданих політруками для промивки мізків подвигів. Завдяки щирому воїнському братерству і не «кіношній» звитязі українських солдатів. Чи могло бути гірше? Історія знає такі приклади. Посправжньому деморалізоване військо (яким намагається зобразити ЗСУ ворожа пропаганда) без вагань міняє окопи на дивани, кидає фронт, «братається» з ворогом і розстрілює офіцерів просто так, за наявність погонів на плечах. Усе це було в російській армії зразка 1917 року, і сумні наслідки тих процесів добре відомі. Українська ж армія уникла цього сценарію. Так, ми чуємо голоси ображених на бездіяльних офіцерів бійців, знаємо, що без волонтерів забезпечення фронту було б просто карикатурним, але й розуміємо, що саме завдяки стійкості наших солдатів ракова пухлина Новоросії не розрослася до восьми областей, російські десантники зрозуміли, чого коштують «маневри» на нашій території, а громадяни побачили, що покладатися, окрім як на Збройні сили України, ні на кого.

№ 38 (358) 19 – 25.09.2014 УКРАЇНСЬКИЙ ТИЖДЕНЬ 17

ТЕМА НОМЕРА АРМІЯ

Михайло Коваль: «Подякуйте армії»

ФОТО: АНДРІЙ ЛОМАКІН

Тиждень дізнавався погляд екс-міністра оборони на події останніх місяців

Спілкувався Богдан Буткевич

У. Т.: Наскільки ефективними є стратегія й тактика української армії в цьому конфлікті?

– Найбільше непокоїть те, що відповідь на це запитання з телеекранів зараз намагаються давати люди, які жодного дня не служили в армії. Ми стикнулися справді з війною нового покоління, яка була розпочата з потужної та заздалегідь підготовленої спецоперації ГРУ ГШ РФ, підрозділів 45-го окремого повітрянодесантного полку спецназу в Криму, а згодом і на Донбасі. Усе це підтримувала так само заздалегідь підготовлена п’ята колона. Понад те, навіть сама ситуація в країні наполегливо створювалася Росією ще з кінця минулого року. Головним ефективним кроком Москви на першому етапі конфлікту стала навіть не так присутність тут російських військових підрозділів, як озброєння місцевих сепаратистів, котрих підсилювали відповідним

контингентом із РФ, наприклад зеками, яким була обіцяна амністія за участь у воєнному конфлікті в Україні. Взагалі, якщо ретельно розбиратися в цій ситуації, треба простежити долю Збройних сил в останні роки. Подивіться, хто нами керував? Пряма агентура ГРУ або просто хабарники, якими зараз займається прокуратура. Впевнено стверджую: ЗСУ нищили останні роки свідомо. Найкращий доказ – ситуація на Лівобережжі. Точніше, майже цілковита відсутність військ на початок бойових дій. Ми мали там одну механізовану, одну повітряно-десантну, одну танкову бригади та реактивний полк у Сумах. Все. Були знищені потужна мотострілецька дивізія в Артемівську, 90-й механізований полк в Алчевську, продана вся найкраща зброя тощо. Важливий момент – не тільки не було угруповання ЗСУ, готового виконувати якісь

18 УКРАЇНСЬКИЙ ТИЖДЕНЬ № 38 (358) 19 – 25.09.2014

завдання, а й люди просто відвикли від того, що на цих теренах узагалі є армія. Не проводилися збори приписного складу, жодні заходи, на яких люди взагалі бачили б військовослужбовців ЗСУ. Прекрасно пам’ятаю, як на початку березня з уже, на жаль, покійним полковником Момотом із Прикордонної служби вводили на територію Луганської області підрозділи ДПСУ. Нас зустрічали як ворогів – казали, що ми фашисти, бандери, із нас намагались зривати погони. Знадобилося чимало часу, аби пояснити, що ми свої й просто прийшли захищати власну державу. Кажу це як військовийпрофесіонал: на початку конфлікту армія була як труп. Може, дарма вголос, але цілком правдиво Тенюх станом на березень оцінював кількість боєздатних військ у 6 тис. Згадайте, як кремлівський блазень, чиїми вустами вони вкидають своє бачення, Жиріновскій відверто казав, що Росія збиралася ввести війська ще 25 квітня. Не зробила цього тільки тому, що вже на той момент ми встигли майже на всіх можливих напрямках вторгнення сформувати боєздатні угруповання, прикрити військами ППО Київ і найбільші центри країни, були проведені командно-штабні навчання з відбиття російської агресії тощо. Взагалі варто всім сказати велике спасибі: ротним, комбатам, комбригам, солдатам – мужикам, які виносять усі тяготи війни. Хоча більшість із них не має навіть простої подяки, не кажучи вже про нагороди та відзнаки.

У. Т.: А якщо все ж конкретно про стратегію бойових дій? Чи правильно використовувати елітні десантні частини як звичайну піхоту? Як так сталося, що під Іловайськом у команду-

АРМІЯ ТЕМА НОМЕРА

вання ЗСУ не виявилося жодних нормальних резервів? Чому батальйони територіальної оборони використовують як звичайні бойові частини на фронті, адже вони не придатні для цього?

– Мені важко відповідати на це запитання, адже я діючий військовий. Щодо територіальної оборони та добровольчих батальйонів, то до бійців цих підрозділів ставлюся з глибокою повагою. Але з них потрібно було просто створювати регулярні військові частини, перед тим як вводити в бій, із нормальним командиром, бронетанковою групою, артилерією тощо. А ті, що є зараз, мають використовуватися виключно в тилу, на блокпостах. З добровольчих батальйонів потрібно взагалі формувати армійський, міліцейський спецназ, спецназ НГУ. За розумного підходу це будуть унікальні підрозділи, мотивовані, патріотичні, сміливі. Взагалі вся операція під Іловайськом, м’яко кажучи, не до кінця продумана. Ну от просте запитання: хлопці, а чи є у вас протитанкові резерви? А той резерв ніколи не діє сам, перед ним іде рухомий загін загородження, який ставить мінне поле, на якому зупиняється атакуючий клин супротивника, а його, своєю чергою, прикриває артилерія тощо. На жаль, у військовому керівництві склалася ситуація, коли неук вчить неука, при цьому обидва вважають, що вже вхопили Бога за бороду. Потрібно просто дотримуватися законів військової науки, щоб батальйон діяв у військовому порядку, а не був розмазаний по всій лінії фронту, як було в нас, щоб існував другий резервний ешелон військ тощо. Як може армія три місяці активно воювати, не маючи шляхів евакуації та пунктів збору пошкоджених машин? От тому й кидаємо техніку. Треба сказати правду: під Іловайськом у нас колосальні втрати людей і ще більші – техніки. У військового керівництва немає стратегічного бачення конфлікту.

У. Т.: Дуже багато говорять про масштабну інспірацію військового керівництва прямою та непрямою російською агентурою. Ви так і не провели чистки, тобто віз і нині там…

– У мене такої інформації немає, я не контррозвідник, до того ж, повторюся, діючий військовий і не маю права публічно критикувати Генштаб. Можу сказати, що три місяці, поки МО перебувало під моїм керівництвом, Генштаб працював днями й ночами не покладаючи рук. Конкретних даних по комусь у мене немає, хоча штірліци, звісно, є. Але не варто забувати, що українці як скорпіони – постійно самі себе жалять. Ми критикуємо всіх і вся, не розуміючи, що іноді це на шкоду, особливо зараз, під час війни. Щодо боязні вищого керівництва не знаю, хоча скажу щиро: зараз у кріслі заступника голови РНБО я займаюся відвертою маячнею, замість того щоб керувати хоча б ротою на фронті. Але не відпускають. Про кадрові питання. От Тенюх прийшов і першим ділом взявся за кадри, але, вибачте, просто проґавив Крим. У мене вибору взагалі не було. Процес мобілізації не давав можливості звільняти військових, а корумпованих цивільних я звільняв. Знаєте, все ж шкодую, що не потрапив на посаду міністра раніше, замість Тенюха. Як на мене, у нас був шанс військовим чином відстояти Крим. У Керченській протоці затопили б кілька поромів, поставили б «Рапіри» (протитанкові гармати. – Ред.), відкрили б вогонь по гвинтокрилах і літаках. Кілька згоріло б, інші не вилетіли б. Вважаю, що там було достатньо мужиків, готових виконати нормальний наказ. Взагалі я проти проведення люстрації в умовах війни, хоч це й непопулярна думка. Військові під час війни чекають на подяку і не повинні думати про перевірки. Хоча контррозвідка та військова прокуратура мають діяти активно. Однак вважаю, що для ефективності цілком достатньо було б не ставити на чолі МО жандармів, які керують ним і тепер. Не можна у воєнний час проводити подібні, та й будь-які інші, експерименти над армією. Зараз конче потрібні досвідчені фахівці, які можуть з ходу включитися в роботу. То призвіть їх із запасу, якщо нинішні не справляються. Хоча треба визнати, що наша військова еліта здебільшого схожа на політичну. У поганому

сенсі слова. Ті самі люди, які розкрадали цю армію, і далі нею керують.

У. Т.: Але ж ви не спростовуватимете тези, що ЗСУ потребують докорінного реформування на рівні як персоналій, так і стратегії?

– Так, реформа необхідна. Я особисто кілька разів викладав президентові своє бачення: невелика, близько 150 тис., мобільна армія, яка зможе негайно відреагувати на будь-яку загрозу, давши час для проведення мобілізації, якщо вона буде потрібна. На основі системи нормальної територіальної оборони, яка має слугувати резервом для ЗСУ, тоді як Нацгвардія повинна виконувати сер-

У ВІЙСЬКОВОМУ КЕРІВНИЦТВІ СКЛАЛАСЯ СИТУАЦІЯ, КОЛИ НЕУК ВЧИТЬ НЕУКА, ПРИ ЦЬОМУ ОБИДВА ВВАЖАЮТЬ, ЩО ВЖЕ ВХОПИЛИ БОГА ЗА БОРОДУ йозніші завдання. При цьому не варто впадати в «компані йщину», коли зараз армія всім потрібна, коли всі такі експерти в цих питаннях і коли пропонують Семена Семенченка на посаду начальника Генштабу. А як тільки трохи втихомириться, відпаде необхідність у піарі, про неї знову забудуть. І знову почнеться різання по живому, продаж зброї тощо. Процес має бути постійним: військо, яке не оновлюється щодня, назавтра застаріває. БІОГРАФІЧНА НОТА

Михайло Коваль – військовий, генерал-полковник. Народився 1956 року в Ізяславі Хмельницької області. У 1979-му закінчив Кам’янець-Подільське вище військовоінженерне командне училище, у 1990-му – Військову академію ім. М. В. Фрунзе в Москві, у 1997-му – Академію Збройних сил України. Пройшов шлях у стройових частинах від командира взводу до начальника штабу та командувача армійського корпусу. У 2001–2002 роках – начальник штабу – перший заступник начальника Головного управління внутрішніх військ МВС України. У 2002-му перейшов до Державної прикордонної служби, де працював першим заступником голови ДПС та директором департаменту із роботи з особовим складом. 25 березня 2014-го Верховною Радою України призначений виконувачем обов’язки міністра оборони України. 3 липня 2014-го звільнений із посади в. о. міністра. З 3 липня 2014 року – заступник секретаря Ради національної безпеки та оборони України. Нагороджений численними орденами та відзнаками

№ 38 (358) 19 – 25.09.2014 УКРАЇНСЬКИЙ ТИЖДЕНЬ 19

ТЕМА НОМЕРА АРМІЯ

Армія без держави чи держава без армії? Нині у кривавих боях із російськими підрозділами та сепаратистськими загонами формується якісно нове у моральному сенсі українське військо, що, поза сумнівом, відіграватиме значно помітнішу роль у суспільному житті країни

ПА незрідка називали армією без держави, що цілком відповідало ситуації. Націоналісти, чимало з котрих були ветеранами УВО (Української військової організації), марили створенням збройних сил незалежної України, що й пояснює чимало їхніх політичних кроків. Пацифістів поміж них не існувало, адже всі пам’ятали тезу Миколи Міхновського: «Військо – це право нації на існування» й виступали як послідовні мілітаристи, не плекаючи ілюзій, коли йшлося про наміри навколишнього світу щодо Вітчизни. УПА постала як добровольча військова потуга, створена народом без будь-якої участі урядових інститутів, яких українці не мали. Ця армія без держави продемонструвала феноменальну ефективність у вкрай несприятливих умовах. Доба новітнього українського суверенітету (від 1991 року) показала протилежний феномен: державу без власної армії, коли уламок радянської у вигляді трьох військових округів (Прикарпатського, Київського, Одеського) та частково Чорноморського флоту оголосили національними ЗС, змінивши прапори й шеврони, однак практично зберігши дух та характер. А більш ніж за 20 років навіть від цього уламка залишили дуже мало: такі собі опереткові формування із застарілою зброєю, без належної воєнної доктрини й чіткої мети існування. Своєю мілітарною слабкістю Україна постійно провокувала напад Росії. Всі верховні головнокомандувачі Збройних сил (Кравчук, Кучма, Ющенко, годі вже й казати про Януковича)

Автор: Ігор Лосєв

щиро не розуміли, для чого їм армія, розглядаючи її як зайвий тягар і об’єкт небажаних бюджетних видатків, які можна було витратити на щось «смачніше». Геополітичні погляди цих вождів, які чомусь вважали, що Росія не може бути супротивником, узагалі не залишали війську функціонального місця в системі державних інституцій. Заявивши свого часу, що вона не бачить зовнішніх загроз Україні, прем’єрміністр Юлія Тимошенко висло-

Пам© ятник російському генералісімусу на подвір© ї українського військового ліцею ім. Івана Богуна – промовиста ілюстрація дивного стану Збройних Сил

20 УКРАЇНСЬКИЙ ТИЖДЕНЬ № 38 (358) 19 – 25.09.2014

вила спільну думку вітчизняної керівної еліти. Загрози були, однак можновладці не могли їх розгледіти навіть після нападу РФ на Грузію в 2008 році… Таким чином, українська армія, не маючи зовнішніх функцій, животіла як певний інституційний атавізм, такий собі формальний атрибут, мовляв, усі держави мають ЗС, то й нашій треба… Водночас у крихких постколоніальних суспільствах зі слаб-

АРМІЯ ТЕМА НОМЕРА кими інститутами військо виконує вкрай важливі внутрішні функції, часто-густо будучи хребтом державного організму, створюючи нові держави й захищаючи їх від реставрації іноземного колоніального панування та обмежуючи апетит новоутворених керівних прошарків країн. Збройним силам нерідко доводиться відігравати політичну роль у кризові моменти національної історії, беручи на себе завдання соціально-економічного реформаторства. Це пояснюється тим фактом, що в системно і структурно нерозвинених державах армія виступає як єдина, крім влади, організована сила. Звісно, військові режими можуть бути як прогресивними, так і дуже реакційними, що засвідчує 200-річний досвід незалежного існування держав Латинської Америки: y XIX і XX століттях вона дала найбільшу кількість диктатур, які встановлювалися внаслідок так званих pronunciamento – збройних переворотів. Тамтешні армії ніколи не забували про своє політичне покликання, тож, коли журналісти запитали в Ауґусто Піночета, котрий саме очолив Чилі, на які політичні сили він спирається, генерал відповів: «Я спираюся на три політичні сили – сухопутні, військово-морські та військовоповітряні». Деякі країни регіону пережили безліч таких pronunciamento: Болівія за 200 років – понад 180… Українська армія жодних внутрішніх функцій не виконувала (хоча наша країна в багатьох сенсах типологічно подібна до латиноамериканських), та й не могла виконувати, бо мала зовсім інший статус: одного з найменш престижних інститутів. Її було перетворено на збіговисько генералів-корупціонерів, офіцерів-жебраків та голодних солдатів. У кожної держави такі ЗС, яких бажає її влада. А рівень геополітичного мислення всіх президентів України призвів до того, що нині вона не має ані війська, ані воєнної доктрини, ані сучасного озброєння. І в цьому сенсі не видно суттєвих відмінностей між Кравчуком, Кучмою, Ющенком і Януковичем. Оборона – це найважливіша функція держави. Якщо остання її не виконує, вона

є не функціональною, себто державою як такою. Паразитарно-компрадорська верхівка не потребує сильної армії, здатної захистити країну. Ідеалом для неї є поліцейська держава із силовими структурами для її охорони від народу. Один із експертів РНБОУ визнав, що в Україні є 609 тис. осіб у військових одностроях, але з них лише 160 тис. (за Януковича навіть тих збиралися скоротити руками міністрів оборони з російським громадянством до 80 тис.) захищають державу від зовнішньої загрози. А решта? Це ті структури, що є для влади значно важливішими, ніж армія: прокуратура, МВС (з усілякими ЗМОПами, «Беркутами», «Соколами», «Ягуарами»), внутрішні та конвойні війська і т. ін., і т. ін.,

ПАРАЗИТАРНОКОМПРАДОРСЬКА ВЕРХІВКА НЕ ПОТРЕБУЄ СИЛЬНОЇ АРМІЇ, ЗДАТНОЇ ЗАХИСТИТИ КРАЇНУ. ІДЕАЛОМ ДЛЯ НЕЇ Є ПОЛІЦЕЙСЬКА ДЕРЖАВА ІЗ СИЛОВИМИ СТРУКТУРАМИ ДЛЯ ЇЇ ОХОРОНИ ВІД НАРОДУ чиє призначення – убезпечувати владу від можливих загроз із боку власних громадян. Звісно, навіть у найдемократичнішій державі потрібні структури силового захисту внутрішнього порядку. Інша річ, що за нормальної демократії вони не можуть у кілька разів чисельно перевищувати національну армію. Якщо таке спостерігається, то це засвідчує поліцейський характер держави, де власного народу остерігаються дужче, ніж іноземного агресора. Крім того, специфіка кожної національної армії така, що вона в будь-якому випадку продукує патріотизм , бо офіцер служить не лише за гроші, а й реалізуючи свої патріотичні почуття. А це означає, що збройні сили об’єктивно становлять загрозу для антинаціональної олігархічної буржуазії, що зорієнтована на закордонні центри сили та влади. Компрадори постійно відчувають свою тимчасовість в Україні, де бувають у перервах між

проживанням, відпочинком та лікуванням на Заході. Тому диктатори й авторитарні правителі перебувають у суперечливій ситуації. З одного боку, вони нібито потребують армії, бо ніхто не давав їм гарантій від міжнародного чи сусідського збройного втручання, а з другого – смертельно її бояться. Диктатор Румунії Ніколае Чаушеску не міг обійтися без ЗС передусім після показової радянської «інтернаціональної допомоги» Чехословаччині в 1968 році. Водночас він ставився до румунської армії з величезною підозрою, намагаючись знівелювати її за допомогою всіляких поліцейських формувань і спецслужби Секуритате, вважаючи тих куди надійнішими й відданішими йому особисто. Однак принижена румунська армія своїми танками буквально впродовж кількох днів розчавила загони Секуритате. Вельми символічно, що саме військові судили й розстріляли подружжя Чаушеску… Вітчизняні компрадори у випадку загрозливого розвитку подій переїдуть на заздалегідь обладнані зарубіжні бази з усією необхідною їм інфраструктурою «солодкого буття». Ніякий захист України від зовнішнього ворога їм не потрібен. Навіщо таким повноцінна армія, яка часто почувається частиною народу і в разі узурпації влади компрадорами може перейти на його бік? Нове українське військо, що нині загартовується в боях на Донбасі, ускладнить буття олігархічним колам та бюрократичній верхівці, змусить політичний клас більше зважати на інтереси соціуму. Останнім часом президент Порошенко та його радники, як мантру, повторюють заклики до створення потужних ЗС. Але це нереально без докорінних змін у суспільстві, без радикального переформатування самої влади, бо не можна сформувати один здоровий соціально-державний інститут, коли решта – хворі та гнилі. А ті люди, що дістали владу від Майдану, наразі вкрай мало зробили, щоб нинішня Україна суттєво відрізнялася від України Кучми і Януковича. Наша держава лише тоді матиме сильну сучасну армію, коли нарешті здобуде справді патріотичну національну владу. Не раніше.

№ 38 (358) 19 – 25.09.2014 УКРАЇНСЬКИЙ ТИЖДЕНЬ 21

ТЕМА НОМЕРА АРМІЯ

Микола Сунгуровський: «Терміново необхідно розробляти нову модель безпеки держави»

икола Сунгуровський – керівник військових програм Центру Разумкова, один із провідних експертів у сфері безпеки, який працює в цій царині вже понад 20 років. Тиждень із його допомогою спробував проаналізувати діяльність армії за останні півроку.

У. Т.: Оцініть стратегію дій армії, обрану військовим керівництвом. Чому це досі АТО, а не офіційна війна?

– Треба розуміти, що стратегія обиралася виходячи зі стану не тільки армії, а й усього сектору безпеки, який на початок конфлікту з Росією був напіврозвалений. Сумнозвісні 6 тис. солдатів, названих Тенюхом у березні, – це реальна цифра, щоправда, якщо говорити виключно про сили миттєвого реагування, які були на той момент повністю укомплектовані технікою та людьми й готові по першому наказу висунутися. Готовність решти частин була набагато нижча за норму. Найбільшою ж проблемою стало те, що в нас не існувало, точніше вони були свідомо зруйновані, частин резерву, які згодом назвуть територіальною обороною. Саме тому, до речі, Міністерство оборони умовно швидко погодилося на формування добровольчих батальйонів, адже своя відповідна база була просто порізана за останні чотири роки, інформацію про що ретельно приховувало попереднє командування МО та Генштабу. Свого часу мова йшла про знищення близько 400 військових містечок, це щоб ви оцінили масштаб. Стосовно АТО вважаю, що до відкритого вторгнення російської армії в середині серпня це й справді була антитерористична операція. Зрозуміло, що її складність полягала в тому, що Збройні сили не можуть діяти проти терористів, які ховаються серед мирного населення, адже не призна-

Спілкувався Богдан Буткевич

БІОГРАФІЧНА НОТА

Микола Сунгуровський – військовий експерт, науковець, полковник запасу. Народився 1951 року в Москві. У 1972-му закінчив Оренбурзьке вище військове зенітне ракетне училище, 1982-го – Київську академію протиповітряної оборони. Служив у 39-му Науководослідному інституті бойового застосування військ ППО сухопутних військ, Аналітичній службі Апарату РНБО. З грудня 1999-го – координатор програм Центру Разумкова. З лютого 2000-го – позаштатний консультант Комітету з питань національної безпеки і оборони Верховної Ради України

чені для цього. Тож назвати все те від самого початку військовою операцією означало різко збільшити кількість жертв із-поміж цивільних. Ось тільки я не кажу, що можна було чинити так, як чинило військове керівництво. У законі про боротьбу з тероризмом, наприклад, не прописано, що ми мусили діяти виключно батальйонними групами ЗСУ. Єдина проблема АТО – те, що керувала нею СБУ, тобто армія не грала першу скрипку в прийнятті рішень. Але при цьому в керівництві постійно був представник Генштабу, тому казати, що армія ні при чому, в жодному разі не можна. Важко оцінювати оперативну тактику, про яку ви запитуєте, адже це закрита інформація. Але, судячи з результатів, можна говорити про якість управління та рішень, які ухвалювалися. До того ж треба розуміти, що рівень підготовки нашої армії дуже низький, адже всі навчання, які проводилися в останні роки, були щонайбільше бригадного масш-

табу, а найчастіше батальйонного. Загалом більшість помилок в управлінні були пов’язані з банальною бюрократією та браком відповідальності й ініціативи, адже в армії досі діє правило: «Висунув ініціативу – сам її й виконуй». Як наслідок – наші сили постійно здавали ініціативу в бойових діях, що недопустимо в принципі. Ми постійно давали противникові змогу відступити, перегрупуватися, підтягти резерви. Усе це зайві жертви. Але не варто випускати з уваги й фактор зради, яка поєднувалася зі згаданою безініціативністю. Чесно кажучи, слід зізнатися, що наші генерали загалом виявилися неготові до бойових дій нового типу, які вони не вивчали й не думали про них, – війни чужими руками. Тому з тих 114, які є, можна було залишити три-чотири – мало що змінилося б.

У. Т.: Чи треба було вводити воєнний стан ще навесні чи влітку? Що скажете з приводу адекватності дій політичного керівництва?

– Вважаю, що тоді це нічого не дало б і не змінило б. Так, були б дещо посилені обмежувальні засоби на кшталт комендантської години та введені військові комендатури і прокуратури. Однак це не збільшило б кількості підготовлених генералів та не поліпшило б їхнього оперативного мистецтва, не побільшало б військової техніки. Коли кажуть, що нібито воєнний стан змусив би економіку перейти на воєнні рейки, то це маячня. Адже мобілізація економіки відбувається під час так званого особливого періоду, який, своєю чергою, починається з мобілізації, яка в нас,

АРМІЯ ТЕМА НОМЕРА

У. Т.: Наскільки осмисленою і впорядкованою, на вашу думку, була діяльність Саламатіна та Лебедєва з розвалу армії? А що скажете про нинішнього міністра?

– Очевидно, що недаремно кадрові співробітники ГРУ ГШ РФ сиділи в керівництві всіх силових структур. Ці люди, безумовно, проводили чітку, заздалегідь сплановану й погоджену політику руйнування всього сектору безпеки в Україні. І, треба визнати, досить успішно. Щодо пана Гелетея скажу одне: президентові давно варто якимось чином, вибачте, змусити цього діяча прикрити рота або щонайменше не вдавати, що він великий полководець, бо взагалі-то всіма бойовими діям керує начальник Генштабу.

У. Т.: Чи треба все ж було Україні воювати за Крим і чи мають рацію ті, хто каже, що воювати було нічим і що мовчки здати його та найкращу зброю – то був єдиний вихід?

– 80% військовослужбовців ЗСУ в Криму становили місцеві контрактники, з якими вже

кілька років плідно працювали співробітники ФСБ та ГРУ. Кількість тих, що були прикріплені за Чорноморським флотом РФ, до речі, за останні три роки в Криму збільшилася вдвічі. Тож фактично ми мали там на три чверті небоєздатні частини. Боюся, що навіть якби й був чіткий наказ стріляти, то все одно не робили б того. Є ще один важливий аспект. Щоб стріляти в людину, потрібно подолати певний психологічний бар’єр, війська до цього мають готувати. ЗСУ були абсолютно не готові стріляти на ураження, тим більше в Криму. У своїх сусідів та знайомих, яких Росія майстерно використала для власної спецоперації. Понад те, той бар’єр, неготовність стріляти, існував і після закінчення кримської епопеї, фактично десь до кінця квітня, коли полилися ріки крові з українського боку на Донбасі. На сьогодні, звичайно, його вже подолано: і армія, і добровольці, і волонтери чітко знають, куди й навіщо вони йдуть.

У. Т.: Оцініть рівень підготовки російської армії порівняно з нашою.

– Те, що дуже часто кричать про неможливість воювати з російською армією, неправильно. Адже підготовлений контингент у РФ не такий уже й великий – від 150 тис. до 200 тис. солдатів на всій території. Переважно це десантники. Єдине, в чому вона має абсолютну перевагу, – авіація та ППО. Наліт пілота в середньому там становить 120 год, в Україні – 40 год. Але сухопутні війська в нас цілком зіставні. А величезні втрати росіян пояснюються тим, що їм доводиться воювати не самим по собі, а разом з тим набродом із так званого ополчення, навіть не «зеленими чоловічками», а якимись гуманоїдами, абсолютно непрогнозованими та важко контрольованими. Звідси й втрати в регулярних частин, не кажучи вже про «дружній вогонь». Хоча треба розуміти, що в нас досі бойові дії ведуться на рівні батальйонів: встиг – прорвався, не встиг – потрапив у засідку. Це ще навіть не бригадний рівень.

У. Т.: Що робити зараз? Які ваші пропозиції?

– Ввести найжорсткішу відповідальність за прийняття рішень, віддачу наказів та забезпечення

умов для їх виконання. Адже саме на етапі забезпечення – технічного, медичного, побутового тощо – у нас провал. А скільки втрат від того, що групи висуваються на бойове завдання без розвідки, комендантського супроводу. Варто різко посилити підготовку військ, яка, слава Богу, зараз відбувається набагато активніше на базі ЗСУ, НГУ та добровольчих з’єднань. Почало активно діяти Товариство сприяння обороні, де створено управління сприяння територіальній обороні. Їм виділили місце на полігоні «Десна», і там здійснюється підготовка. Варто розуміти: те, що в нас організовувалося під вивіскою територіальної оборони, – просто відбудова резервних частин для ЗСУ. Але реальна система ТрО конче потрібна, її необхідно розбудовувати. А її діючі батальйони перетворити на регулярні військові частини. Терміново провести повний огляд та інвентаризацію, а потім розробляти нову

НАШІ ГЕНЕРАЛИ ЗАГАЛОМ ВИЯВИЛИСЯ НЕГОТОВІ ДО БОЙОВИХ ДІЙ НОВОГО ТИПУ, ЯКІ ВОНИ НЕ ВИВЧАЛИ Й НЕ ДУМАЛИ ПРО НИХ, – ВІЙНИ ЧУЖИМИ РУКАМИ модель безпеки держави з урахуванням нинішніх реалій і залежно від цього проводити реформи всіх силових органів, зокрема й ЗСУ. Плюс чітко відповісти собі на запитання: від чого і як збираємося захищатися, визначити свої інтереси та можливості їх захисту. Дуже потрібним у цьому сенсі є створення Служби спеціальних операцій. Не варто плутати зі спецназом – йдеться про орган, який займатиметься інформаційними, медійними, політичними, кібербезпековими операціями із захисту українських інтересів. Аналогічна структура, наприклад, багато років діє у РФ. Слід розуміти, що нормальних реформ у військовий час із боку МО все одно не вийде через брак ресурсів, однак боротися з корупцією та реструктурувати систему управління потрібно було ще вчора. Як і посилювати контроль громадського сектору за всіма системами держави, зокрема й системою безпеки.

№ 38 (358) 19 – 25.09.2014 УКРАЇНСЬКИЙ ТИЖДЕНЬ 23

ФОТО: АНДРІЙ ЛОМАКІН

нехай і часткова, була оголошена ще в березні. Тобто ми давно вже живемо в умовах особливого стану, й за бажання політичного керівництва економіку можна й треба було переводити на воєнні рейки вже понад півроку тому, ніхто цього не забороняв. Але влада боялася відповідальності та власного народу, того, що нові добровольчі з’єднання не коритимуться наказам. До речі, зараз цей воєнний стан цілком можна й навіть уже потрібно вводити на території двох областей, організувати Ставку Верховного Головнокомандування. Ще наприкінці лютого тодішнє нове керівництво провело широку зустріч із військовими експертами, де ми виписали сценарій розвитку подій. Поки що все так і відбувається. На тій зустрічі ми запропонували комплекс випереджальних дій. На жаль, жодна з них і досі не була втілена в життя. Ось зараз нарешті дійшло до організації партизанського руху, який, до речі, цілком міг би свого часу зупинити розвиток сепаратизму на Сході. Але час упущено, і люди почали все робити самотужки. Держава стала долучатися тільки тепер.

ТЕМА НОМЕРА АРМІЯ

Загиблі, полонені, зниклі безвісти:

хто візьме на себе відповідальність за пошук цих людей? В українській Вікіпедії станом на 17 вересня у статті «Втрати силових структур внаслідок вторгнення в Україну російських військових формувань» наведено дані про 1111 загиблих. Фактично до цієї цифри слід доплюсувати ще не менш ніж 200 жертв, чиї тіла зараз вивозять або знаходять на території самопроголошених «ДНР» і «ЛНР». Не виключено, що цифра може бути ще більшою

аше суспільство зараз болісно намагається знайти відповіді на запитання: скільки людей загинуло в зоні АТО, скільки зникло безвісти й потрапило в полон і хто за це відповідатиме? Збройні формування, особовий склад яких зазнав найбільших утрат під час бойових дій, належать до двох не пов’язаних одна з одною структур: Збройних сил та Міністерства внутрішніх справ України. Керівники їх обох, а також Державної прикордонної служби, зобов’язані найближчим часом здійснити спискову звірку особового складу частин і дати вичерпну інформацію про тих, кого недорахувалися.

Людські втрати серед особового складу збройних формувань поділяються на п’ять категорій: 1) загиблі та померлі від ран унаслідок бойових дій 2) загиблі через нещасні випадки, позастатутні відносини, самогубці, а також померлі від хвороб 3) поранені та контужені унаслідок бойових дій 4) зниклі безвісти під час боїв 5) самовільно залишили частину (дезертири) Перша й друга категорії нині неофіційно звуться «вантаж 200», третя – «300», четверта – «400»,

п’ята – СЗЧ. Термін «двохсоті» – радянського походження, пов’язаний із війною в Афганістані: 8 жовтня 1984 року Міністерство оборони СРСР видало наказ № 200 про перевезення тіл загиблих на батьківщину. Оскільки дія цього документа поширювалась на небіжчиків не тільки з театру бойових дій, а й із гарнізонів (самогубці, жертви дідівщини, тощо), а також Чорнобильської зони, вже у 1986 році термін став загальновживаним. Кількість дезертирів зазвичай не наводять у офіційних повідомленнях. Але згідно з наявною практикою в нас на одного загиблого припадає один СЗЧ. Дехто з них може повернутися до свого підрозділу. Але є і такі, що перейшли на бік ворога, часто за гроші. Коли є тіло або ж смерть бійця на полі бою підтвердив медик, у збройних формуваннях його прийнято вважати загиблим. У решті випадків – зниклим безвісти. Облік загиблих та померлих військовослужбовців суворо регулюється відповідними наказами. 26 травня 2014 року тимчасовий в. о. міністра оборони генерал Михайло Коваль увів у дію Наказ № 333 «Про затвердження інструкції з організації обліку особового складу ЗСУ». Ч. 7 цього документа присвячена облікові жертв. У її п. 1 сказано: «Командир військової час-

24 УКРАЇНСЬКИЙ ТИЖДЕНЬ № 38 (358) 19 – 25.09.2014

Автор: Ярослав Тинченко

тини про смерть (загибель) військовослужбовця зобов’язаний у день встановлення смерті (загибелі) особисто повідомити телеграмою або по телефону військового комісара за місцем проживання сім’ї померлого (загиблого). У телеграмі або по телефону він повідомляє дату і причину смерті (загибелі) військовослужбовця». Із наказу № 333 бачимо, що ЗСУ не розшукують зниклих. Про цю категорію бійців ідеться у п. 3

АРМІЯ ТЕМА НОМЕРА вослужбовця Збройних сил». Але встановлений порядок їх виробництва (додаток № 43) – це яскравий зразок непотрібної, ба наві ть шкідливої в цьому випадку бюрократії. Замовлення, виготовлення, облік, збереження й видачу жетонів, згідно з наказом, покла-

ШУКАТИ ПОЛОНЕНИХ ТА ЗНИКЛИХ БЕЗВІСТИ СИЛОВІ СТРУКТУРИ НЕ ЗОБОВ’ЯЗАНІ

Попри розпочатий процес обміну полоненими, доля багатьох українських військових залишається невідомою

ФОТО: УНІАН

ч. 7: «Військовослужбовці, які померли від захворювання або загинули в результаті подій, стихійного лиха і нещасних випадків, а також безвісти відсутні, після встановлення причин і обставин смерті (загибелі), розслідування причин відсутності і отримання підтверджувальних документів виключаються наказом по стройовій частині зі списків особового складу військової частини». Іншими словами, якщо зниклий безвісти впродовж певного часу (зазвичай двох тижнів), не з’явився в частину або не дав про себе знати, його просто викреслюють зі списків. Опісля родині надсилають «сповіщення на військовослужбовця (працівника), який загинув (помер), зник безвісти чи потрапив до полону», що «є документом, який містить відомості про місце, дату та причину загибелі (смерті), обставини, за яких військовослужбовець (працівник) зник безвісти чи потрапив до полону, а також характеристику його вірності Батьківщині». Родині мають відправити тіло й речі воїна, а якщо його поховано деінде, надати фотографію та адресу могили. Приблизно такі самі норми мають регулювати облік утрат в інших силових структурах, зокрема МВС та ДПСУ. Цікаво, що наказом № 333 запроваджено «ідентифікаційні жетони з особистим номером військо-

дено на Центральне управління речового забезпечення ЗСУ. Щоб виробити їх і вручити бійцям, отже, слід: 1) провести конкурсні торги «відповідно до чинного законодавства»; 2) до 1 листопада зібрати списки військовослужбовців, яким необхідно виготовити ці жетони; 3) виготовити та видати жетони до 15 січня. На тлі війни згадки про конкурсні торги та якісь запізнілі дати бачаться, м’яко кажучи, абсурдними. А понівечені тіла наших солдатів тим часом збирають волонтери – без жетонів, документів та інших розпізнавальних знаків. Таким чином, шукати полонених та зниклих безвісти силові структури не зобов’язані. Хто ж тоді має це робити? СБУ, прокуратура, слідчі органи МВС? Але, наскільки нам відомо, до їхньої компетенції вирішення каких питань теж не належить. Щоб зарадити проблемі, 4 вересня при голові СБУ Валентинові Наливайченку створено Міжвідомчий центр допомоги в питаннях звільнення полонених та розшуку зниклих безвісти. Попри великий резонанс у пресі навколо заснування цієї установи, фактично вона має змогу хіба що приймати заяви від родин зниклих. І жодних пошукових або слідчих дій не проводить, бо не має таких можливостей фізично. Зниклі безвісти, своєю чергою, поділяються на три категорії: 1) загиблі чи страчені в полоні, чиї тіла або залишаються на місці бою, або похо-

вані часто в безіменних могилах 2) перебувають у полоні «офіційних» структур сепаратистів або ж їх насильно утримують в інших незаконних збройних формуваннях 3) перейшли на бік ворога або втекли із зони АТО, можуть переховуватись як на українській території, так і в інших країнах (скажімо, в Росії). Третю категорію зниклих безвісти зазвичай ніяк не можна виявити, доки вони самі не дадуть про себе знати. Що ж до другої категорії, бранців, то їхнім визволенням фактично заопікується лише Центр звільнення полонених громадської організації «Офіцерський корпус». Станом на 13 вересня на його обліку були 853 наші полонені, утримувані на територіях, що підконтрольні сепаратистам, та 408 зниклих безвісті. Перший список складений переважно представниками самопроголошених «ДНР» та «ЛНР», другий – передусім на підставі заяв громадян. Треба розуміти, що наші офіційні структури та громадські організації безсилі якось вплинути на лідерів терористичних «республік» у питанні звільнення бранців. Що ж до сепаратистів, то вони, вочевидь, розглядають їх як обмінний фонд і політичних заручників. Тому Центр звільнення полонених і його керівник Володимир Рубан обмежені у своїх можливостях і цілком залежать від позиції та забаганок іншої сторони. Найбільшою проблемою міг бути пошук тіл загиблих, які залишились на території, підконтрольній самопроголошеним «ДНР» та «ЛНР». Але, на щастя, Головне управління військового співробітництва та миротворчих операцій Генштабу ЗСУ досягнуло згоди із представниками останніх щодо ексгумації поховань та вивезення тіл загиблих українських вояків. Із боку сепаратистів головною умовою була участь у евакуації цивільних осіб, не задіяних у силових структурах. 30 серпня 2014 року представники Головного управління військового співробітництва звернулись до дирекції Національного військово-історичного му-

№ 38 (358) 19 – 25.09.2014 УКРАЇНСЬКИЙ ТИЖДЕНЬ 25

зею України (який діє у структурі МО) із проханням допомогти в організації волонтерських груп для пошуку та вивезення тіл загиблих. Планували залучити до цієї роботи колективи слідопитів, які займалися перепохованнями вояків часів Другої світової, а також не заангажованих у бойових діях майстрів військово-історичної реконструкції. Дирекція музею телефонувала багатьом керівникам клубів, та лише кілька з них погодились узяти участь у цій гуманітарній місії. Транспорт, пальне, екіпірування, інвентар були винайняті на власні гроші або передані волонтерськими організаціями. Вже 1 вересня група вирушила в зону АТО. Умови роботи складні: спочатку проходження наших блокпостів, потім – супротивника. На території, контрольованій «ДНР», пошукова робота здійснюється під наглядом збройної охорони. Доки тривали бойові дії, група двічі потрапляла під обстріл, один раз – під «Град». На сьогодні ситуація змінилася мало. Волонтерська команда, по суті, працює за власний рахунок, причому її члени ніяк офіційно не оформлені. На щастя, групу очолив один із лідерів всеукраїнського пошукового руху, керівник Союзу «Народна пам’ять», людина фанатично віддана цій справі, бізнесмен із Кривого Рогу Ярослав Жилкін. Крім того, що й сам власноруч працює лопатою, у цю справу він постійно вкладає свої заощадження. Але, вочевидь, рано чи пізно вони можуть вичерпатись… Іще одна проблема – інформація про місця поховань або знаходження тіл. Від початку ходили чутки, буцімто в районі Савур-Могили є понад 200 трупів, а неподалік Старобешевого (так званий Іловайський котел) – іще понад 600. За фактом ці цифри не підтвердились. Штабелів тіл немає. Максимальна кількість похованих в одній могилі – вісім осіб. Звичайно, не виключено, що трапиться й більше захоронення. Громадські координатори групи опитують командирів, поранених, родичів зниклих безвісти, місцевих жителів, збираючи інформацію про конкретні місця поховань. Ускладнює роботу й той факт, що в зоні АТО немає електрики, а тому не працюють мо-

ФОТО: REUTERS

ТЕМА НОМЕРА АРМІЯ

Ходили чутки, буцімто в районі СавурМогили є понад 200 трупів, а неподалік Старобешевого (так званий Іловайський котел) – іще понад 600. За фактом ці цифри не підтвердились

білки в людей, які раніше виходили на зв’язок і повідомляли, що власноруч десь захоронили наших бійців. Наявна «база поховань» у групи поступово вичерпується. Її поповненню цілком могли б посприяти Міністерство оборони, МВС, ДПСУ, а також Донецька та Луганська обласні державні адміністрації. Участь Міноборони, МВС та ДПСУ полягала б у тому, щоб вони зобов’язали в найкоротший термін начальників відділів кадрів, командирів частин та офіцерів, зайнятих виховною роботою, опитати свій особовий склад, аби з’ясувати: 1) час, обставини та місце знаходження тіл загиблих бійців, які залишились на тимчасово окупованій території; 2) час, обставини та місце загибелі бійців, про наявні сть останків яких нічого не відомо; 3) час, обставини та місце полонення (або зникнення) бійців, яких вважають зниклими безвісти. Разом зі статистичною інформацією слід надати списки осіб, які загинули або зникли безвісти. На підставі цих даних можна буде зробити висновок, де і скільки загиблих шукати. Хоча наше законодавство не визначає, хто відповідає за полонених та зниклих безвісти,

26 УКРАЇНСЬКИЙ ТИЖДЕНЬ № 38 (358) 19 – 25.09.2014

фактично цю відповідальність беруть на себе командири частин. Якщо, звичайно, мають совість. У нашому випадку цей обов’язок повинні визнати за собою особисто керівники силових відомств: Валерій Гелетей і Арсен Аваков. Лише вони можуть наказати підлеглим оперативно зібрати й надати зазначену інформацію. Пошуку тіл загиблих та поховань могли б серйозно пособити Донецька й Луганська обласні державні організації, а також працівники Міністерства охорони здоров’я, Міносвіти, МВС, прокуратури тощо. За офіційними та приватними каналами можна опитати голів сільських та міських рад, дільничних міліціонерів, колишніх та нині діючих працівників охоронних органів, лікарів, викладачів і т. ін., які залишились на землях, підконтрольних сепаратистам. Якщо на території їхніх населених пунктів лежать непоховані солдати або з’явились якісь військові братські могили, вони, мабуть, знатимуть про це. Доки триває тепла осінь, волонтерська група з пошуку та вивезення і далі вести продовжувати роботу. Коли підуть дощі, а потім – сніг, вона стане неможливою. Отож інформація потрібна терміново. Якщо хтось із читачів її має, він може зателефонувати до Союзу «Народна пам’ять» або надіслати інформацію електронною поштою (всі контакти є в інтернеті).

РЕДАКЦІЙНА ПЕРЕДПЛАТА! РЕДАКЦІЙНА: у будь-якому банку за наведеними реквізитами. Повідомте адресу доставки за телефоном 067-407-10-96 (з 9:00 до 18:00, оператор скине Ваш виклик і перетелефонує)

ОБЕРІТЬ ЗРУЧНИЙ ДЛЯ ВАС СПОСІБ ПЕРЕДПЛАТИ: отримувач платежу

повідомлення

ТОВ «Український тиждень»

У ВІДДІЛЕННЯХ УКРПОШТИ: «Український тиждень» за індексом 99319

назва установи банку

ЗА СИСТЕМОЮ PORTMONE: www.portmone.com.ua

Прізвище, ім’я та по батькові платника

ВАРТІСТЬ РЕДАКЦІЙНОЇ ПЕРЕДПЛАТИ: ▪ на 1 міс. – 45 грн ▪ на 3 міс. – 135 грн ▪ на 6 міс. – 270 грн ▪ на 12 міс. – 540 грн Телефон редакції: 044-351-13-00

26009000022321

35392656

поточний рахунок отримувача

код отримувача

300023 ПАТ «Укрсоцбанк»

МФО банку

Адреса платника, телефон

вид платежу: за передплату на журнал «Український тиждень»

період: касир сума, грн платник (підпис)

ТЕМА НОМЕРА АРМІЯ

Коли інших вже не ждуть Скільки зниклих безвісти в зоні АТО, як рідні самотужки знаходять їх у моргах та про що звітує спеціалізоване пошукове відомство Автор: Валерія Бурлакова

а перший погляд, ці історії схожі одна на одну: був у зоні АТО, востаннє вийшов на зв’язок, зник… Насправді ж за кожною – своя симфонія «Градів» чи тиждень життя контуженого бійця, який не їде до лікарні, щоб не кидати побратимів. Автомобілі, що «розчиняються» в повітрі на розбитих трасах Сходу, сухі запрошення до моргів на впізнання та випадкові уривки інформації, які стають для близьких рятівною соломинкою: може, живий?

ВЖЕ ПОХОВАЛИ

Хаpків’янка Тетяна Лисенко розшукує свого друга Артема Звоненка 1987 року народження. До зони АТО Артем виїхав у складі 92-ї механізованої бригади. За словами дівчини, хлопці перебували десь біля Комсомольська. 27 серпня колону розбили з «Градів». Відтоді жодної інформації про долю Артема немає. Охочих допомогти знайти солдата вона не бачить – підтримують зв’язок із нею та переймаються хіба що ті, хто воював пліч-о-пліч із ним. Сергій розшукував свого батька 46-річного Івана Журавльова з Національної гвардії, який востаннє виходив на зв’язок 17 серпня. «Батько був контужений, але сім днів не залишав своїх побратимів, – розповідає син героя-добровольця. – І тільки коли стан дійшов до критичного, його та інших мали відправити до шпиталю. Однак машина, якою їх вивозили, можливо, це був волонтерський автомобіль до Києва чи Дніпропетровська, потрапила в засідку». Довго родина не мала ніяких новин про долю Івана Ві-

кторовича. «Лише 27 серпня зателефонував і повідомив, що живий. Зараз перебуває в полоні, – повідомив Тижню Сергій. – Я звернувся в Центр звільнення полонених та СБУ, у списках він є. Кажуть, що працюють над звільненням». Серед зниклих і мирні мешканці. Наприклад, Олександр та Едуард Ходько, громадяни Білорусі з посвідкою на постійне проживання в Україні, прописані в Краматорську. 7 вересня чоловіки їхали з Донецька до Слов’янська автомобілем Skoda Superb. У Красноармійську їх розвернули. Близько 18:00 вийшли на зв’язок востаннє – сказали, що їдуть у бік Єнакієвого і що чути стрілянину. Потім слухавку вже ніхто не брав. Близько 3:30 один із телефонів відповів, однак той, хто прийняв виклик, мовчав. Потім апарати були вимкнені. ...Залишаючи в тематичних спільнотах повідомлення з проханням допомогти знайти зниклих: своїх батьків, дітей, братів, коханих, друзів, люди часто додають слова «благаю», «благаємо». «Можливо, хтось щось чув чи знає... благаємо...» – пише молода жінка. Вона шукає свого родича Романа Данилевича 1980 року народження. Місто Ковель, 51-ша бригада, 6-та батарея. На фото добре вбраний і впевнений у собі чоловік тримає за руку маленьку дівчинку в білій сукні. Поряд усміхнена красуня. Роман, пише Ольга, востаннє виходив на зв’язок ще 24 серпня. Тоді був під Іловайськом. 25-го родині повідомили, що поранений у спину чоловік відправлений до Старобешевого, де його мали оперувати. 28-го він з’явився у списках загиблих – і

28 УКРАЇНСЬКИЙ ТИЖДЕНЬ № 38 (358) 19 – 25.09.2014

ДОВІДКА ТИЖНЯ

Міжвідомчий центр допомоги громадянам у питаннях звільнення полонених, заручників та пошуку зниклих Цілодобова гаряча лінія callцентру 0800-501-482, 044-235-63-67 Електронна скринька polonhelp@ssu. gov.ua

Олег Кислицький, зник 6 серпня біля Сніжного

рідних одразу попросили приїхати до Мелітополя на впізнання. Але це було не його тіло. 4 вересня близьких поінформували, що пораненого залишили на блокпосту, де ним опікувався лікар-доброволець із Рівного... На календарі 15 вересня. На дзвінок Тижня відповідає спокійний і м’який жіночий голос. «Алло? Так. Дякую. Ми його вже поховали», – відрізає Ольга. «Це божевільня, – зітхає вона згодом. – І ви тут нічим не зарадите, нічим не допоможете. Утім, якщо можете, напишіть, хай це знають рідні зниклих: їх ніхто не шукатиме. Шукати треба самотужки – у переповнених моргах, де догнивають сотні трупів. Морг у Мелітополі забитий, у Дніпропетровську також... Там ми Романа і знайшли. Вас просто пускають всередину, де під номерами 1, 2, 3, 4, 5 лежать одне на одному тіла і гниють. Я раджу всім просто їхати й шукати своїх близьких».

ВІД 29 ДО 700

Як відомо з відкритих джерел, у списках створеного на базі СБУ Міжвідомчого центру допомоги громадянам у питаннях звільнення полонених, заручників та пошуку зниклих, за останніми даними, фігурувало «близько 700 прізвищ» (що вкрай цікаво, адже в Міноборони востаннє звітували про кількадесят зниклих. «А ось за інформацією Генерального штабу Збройних сил, безвісти зникли 22 військовослужбовці, Прикордонної служби – 7 прикордонників», – йдеться у присвяченій зниклим у зоні АТО публікації «Радіо Свобода» від 15 вересня). Складають списки на підставі звернень громадян, які повідомляють про відсутність зв’язку

АРМІЯ ТЕМА НОМЕРА Сергій Гришин, зник 29 липня біля Сніжного

Артем Звоненко, зник 27 серпня під Комсомольском

вних офіційних списків зниклих, ані уточнює, скільки осіб перебуває серед заручників і місцезнаходження скількох невідоме, а також чомусь не бажає ділитися реальними результатами своєї діяльності, крім єдиного озвученого на сьогоднішній день «дозволу» родичам самотужки вивезти із зони тіла загиблих. Одним із прикладів роботи є досягнута в результаті складних переговорів домовленість про надання «зеленого коридору», яким батьки двох загиблих льотчиків можуть вивезти з контрольованого терористами району тіла синів. Члени українського екіпажу після ураження літака бойовиками залишалися в ньому до останнього, відводячи палаючу машину від населеного пункту, і загинули як герої. Місцеві жителі забрали тіла й облаштували місце тимчасового поховання, поставили хрест. «Батьки вже вирушили туди, ми їх підтримуємо», – єдине, про що на сьогодні звітує прес-центр СБУ.

НІЧОГО НЕВІДОМО

зі своїми близькими. Як розповів радник голови СБУ Маркіян Лубківський, Міжвідомчий центр також співпрацює з волонтерами, громадськими активістами, незалежними журналістами. СБУ веде активну роботу з визволення та повернення людей, із їхніми сім’ями підтримується постійний контакт. Із-поміж рідних п’яти зниклих, із якими поспілкувався Тиждень, із державою наразі контактує лише Сергій Журавльов, батько якого сам зателефонував йому з полону. Доволі показово й те, що згаданий центр ані оприлюднює по-

Іван Журавльов (на фото зліва), перебуває у полоні

Цивільних ентузіастів, які змогли б повною мірою зібрати, впорядкувати, оприлюднити та, що дуже важливо, оновлювати інформацію про військових, волонтерів і мирних мешканців, місцезнаходження яких наразі невідоме, поки що також немає. Хоч і є проекти на кшталт http://www. poshuk.name – тут уже є дані про кількадесят зниклих осіб. Кількадесят облич. І кількадесят історій, традиційно схожих та водночас не схожих одна на одну. Ось розшукують Сергія Гришина 1984 року народження, бійця Кіровоградського полку спецназу: «29.07.2014 був відправлений на завдання в район Сніжного Донецької області. Мали заночувати на території фермерського господарства в селі

Латишеве. Там 19 хлопців потрапили в засідку. Четверо, яких виставили охороною, врятувались, але нічого не знають про долю інших бійців. У Кіровоград доставили вісьмох. Що з рештою, достеменно невідомо. Кількох із них бачили на відео в полоні. Але про Сергія Гришина інформації досі немає. Якщо ви щось знаєте про подальшу долю чи місце перебування Сергія, телефонуйте 050441-49-73», – просить рідна сестра бійця. «6 серпня між Сніжним і Амвросіївкою проривалася колона десантників і прикордонників, які до цього були в оточенні. Проривалися на машинах (близько 100 авто). Тоді ж потрапили під обстріл (їх обстрілювали і з боку Росії, і з боку сепаратистів). Вогонь вівся прицільно по самій колоні. Усі бійці розбіглися по лісосмугах. Олег уже до того був поранений у ногу. Він один із тих, хто тікав у посадку, – це шукають 30-річного прикордонника Олега Кислицького з Одещини. – Коли закінчився артобстріл, усі бігом позастрибували на 20 (зі 100) вцілілих автівок. Машина, якою їхав Олег, була розбита вщент. 20 автівок прорвалися з оточення. За деякий час, коли все затихло, повернулися забрати вбитих і поранених. Серед них Кислицького не було. Але відомо, що ніхто не ідентифікував і не забирав тіла вбитих, які були дуже ушкоджені снарядами. За офіційними даними, внаслідок цього обстрілу загинули шестеро – восьмеро десантників і прикордонників. За інформацією одеської газети «Известия» – близько 100 осіб. Загалом у колоні було 1–2 тис. бійців. Офіційна статистика базується тільки на тих тілах, які було знайдено та ідентифіковано». Незнайдених ніхто не враховував.

№ 38 (358) 19 – 25.09.2014 УКРАЇНСЬКИЙ ТИЖДЕНЬ 29

СУСПІЛЬСТВО ДОНБАС

Прифронтовий порт Автобус розбитою вщент дорогою повз бронетехніку закочується до Маріуполя. Місто зустрічає нас хмарною погодою і вже по-осінньому холодним повітрям. Подекуди накрапає дощ. Пасажири хочуть чимшвидше вибратися з транспорту, тож водій жене ранковим містом до автовокзалу. Війна майже не відчувається. Вулицями у своїх справах сунуть автомобілі, на ринку люд купує харчі, діти з величезними рюкзаками за спинами йдуть до школи, а пенсіонерки з бездонними сумками в клітинку намагаються забратися в тролейбуси.

ФОТО: УНІАН

СТРАШНІ КАЗКИ

Автор: Святослав Птіцин

иття в Маріуполі нагадує мирне. Настрої місцевих різні. Однак відвертих симпатиків сепаратистів кореспондентові Тижня зустріти там усе ж не вдалося На Центральному київському автовокзалі двоє чоловіків у камуфляжі курять сигарету за сигаретою. Їх не проводжають. Немає сліз, купи слів та міцних обіймів. Єдиний автобус, що раз на добу курсує до Маріуполя, напівпорожній. Чи то це пов’язано з війною, чи просто не сезон, але з близько 40 місць вільних приблизно половина. Хвилин за десять пасажири займають місця і ми рушаємо. Майже на фронт. «Доброго ранку, приготуйте, будь ласка, свої документи. Жінкам необов’язково», – каже чоловік у балаклаві з автоматом на одному із блокпостів Донецької

області. Народ мовчки витягує документи, показує. За п’ять хвилин перевірка завершена, нам бажають хорошого дня й пропускають далі. «Чоловіки призовного віку з речами і документами, на вихід! А тобі, хлопче з бронежилетом, і поготів», – це вже інший блокпост. Нас виводять на ранкове прохолодне повітря і починають перевіряти. Багато запитань до бронежилета. «Ти хто? Де живеш? Журналіст? Із Києва? А бронежилет звідки? Фотографував блокпости? Чому на камерах жодної світлини? Що в рюкзаку?» – сипалися запитання, немов на допиті. На всі відповідаєш тихо і спокійно. Прифронтова зона якне-як. Після десятихвилинного діалогу мене відпускають, автобус робить фінальний ривок.

30 УКРАЇНСЬКИЙ ТИЖДЕНЬ № 38 (358) 19 – 25.09.2014

«Азов»… та вони ж нацики!» – починає дорогою до готелю таксист Олександр. Як він зізнався, чи то колишній, чи то діючий міліціонер, який уже встиг «надивитися жахів» у Маріуполі за часи конфлікту на Сході. «Безлад тут влаштовують. Буває, понапиваються і гасають на машинах містом. Чув, що в нас біля мосту на лівому березі розстріляли авто! Щось там випили, слово за слово зачепилися…» – продовжує розповідь водій. «Чи от теж нещодавно на вулиці двох затримали, відвели у школу, де вони базуються. Здається, 61-шу. Так що ти думаєш? Закатували одного на смерть!» – сипле жахіттями таксист. Проїжджаємо спалену будівлю міськради, яка у травні стала епіцентром боїв за Маріуполь. «І от таких історій дуже багато. Десь автомобіль вкрали, десь мародерством займаються. Взагалі якби не було Майдану, то й безладу цього не було б. Ми ж не вказуємо, якою мовою і кому розмовляти. Російською, українською… – заїжджаємо на міст, перила якого пофарбовані в національні кольори. – Он міст зіпсували. Для чого було його так фарбувати? Тьху, огидно!» – виливає злобу Олександр. «А ще вони в нас рації крадуть. Заїжджаєш, буває, на блокпост. У тебе рацію побачать і за-

ДОНБАС СУСПІЛЬСТВО бирають. «Для власних потреб» – продовжує монолог водій. «Водночас я не розумію, навіщо одразу було братися за автомати, будівлі захоплювати. Можна ж питання вирішити якось інакше. Для чого стріляти?» – нарешті доїжджаємо до місця призначення. «Ти наче нормальний хлопець. Послухай пораду: не ходи на ті блокпости. Ті самі «добровольці» повністю неадекватні!» – на прощання кидає він. У Маріуполі по кабельному ТБ можна вільно дивитися «Первый канал», «НТВ», «Рен ТВ» і «РТР». Репортер «Первого» разом із сепаратистами їде обмінювати полонених і за кадром розповідає про свої переживання. Адже, за словами російського журналіста, у лісосмузі засіли українські снайпери, які чатують на колону. «НТВ» показує черговий «документальний фільм» про «13 друзів Порошенка». Якісь експерти роблять прогнози щодо майбутнього України, Донбасу і київської влади. Новини по «Рен ТВ» заспокоюють аудиторію. Ведучий переконує, що санкції Заходу Росії не страшні, тож можна спокійно спати. По «Шансон ТВ» (чи якось так) співає Іосіф Кобзон. «ТБ у нас велика проблема. Думаю, ви вже мали змогу переконатися. Доступ російських телеканалів до ефіру відкритий», – скаржиться активістка Світлана. Сама вона з Тернополя, проте із середини 1990-х живе на Сході. «Місцеві ЗМІ ахметовські. Тож зі свободою слова в нас певні проблеми. Телебачення – це взагалі окрема мова. Ті маленькі канали мають якийсь ефірний час, проте в більшості випадків просто ретранслюють російське ТБ, яке в нас начебто заборонене», – додає із сумом. Намагаюся з’ясувати ситуацію щодо бійців «Азову» й перевірити страшилки для приїжджих. «Так, машину в нас справді розстріляли. Утім, досі достеменно не відомо, хто саме це був. Зараз камуфляж модний. Тим паче в місті діють диверсійні групи. Ну подумайте самі: кому було б вигідно влаштувати таке? І хто від цього виграв би, а хто програв? Як на мене, точно не «Азов», – каже Світлана. Питаю в неї про таксистів.

«Вони були першими, хто «зливав» по раціях інформацію сепаратистам про пересування нашої армії. Власне, тому військові й розпорядилися прибрати рації. Хоча в них усе одно залишаються засоби зв’язку на кшталт програм на телефоні. Це важко відстежити», – додає вона. «Комендантська година. Ні, у місті її немає. Є «особливий режим» за межами Маріуполя, в бік Новоазовська. Але його треба було впроваджувати ще в березні. Щойно Крим почався, ми місцевій владі про це казали. Нас не слухали. От тепер нарешті з’явилися обмеження. Так, вони спричиняють певні проблеми, але, думаю, все можна владнати. Скажімо, пропускати людей за пропискою після 20:00 додому», – коментує вона. «Як бачиш, у нас відносно тихо. Треба було приїжджати минулого тижня – от тоді було весело. «Градами» стріляли на околицях, гуркоту було… А зараз так, тільки техніка їздить. Чи люди тікають… Скажімо, із селищ, того самого Широкиного, де все реально знищено. І їдуть вони поки що до Маріуполя. Чи реально в Широкине потрапити, – замислюється Іван, місцевий мешканець. – Реально. Нещодавно звідти людей забирав. Якщо хочеш, за двісті гривень туди тебе можу завезти». Прощаємося з ним і йдемо далі. Дощ безперестанку ллє вже понад годину. На вулицях з’являються великі калюжі. У небо клуби диму випускає ахметовська Азовсталь. Вздовж бетонного паркана заводу – реклама Метінвесту. Тематика загалом однакова: «Маріуполь – це Україна», «Я маю працювати, аби щось змінити на краще» тощо. Подекуди дорогою проїжджають військові УАЗики. «На блокпостах зараз не познімаєш. Не знаю, як вам, журналістам, тут працювати», – розповідає Сергій, місцевий. «Хоча, кажуть, нині під виглядом репортерів тут багато чи то шпигунів, чи то диверсантів. Певно, тому й запровадили такі обмеження. Колеги ваші розповідали, що біля готелю одного дня якась жіночка ходила. Представлялася журналісткою. Цікавилася, де тут бомбосховища найближчі. Потім виявилося, що вона з «ополченцями» співпра-

цює», – ділиться секретами Сергій. «А ще недавно тут весілля грали. Людей 15. У день, коли «Гради» стріляли. Уявіть: земля двигтить, гуркіт, а народ неподалік у ресторані гуляє. Справжній сюрреалізм», – додає він.

НА ПІДСТУПАХ ДО МАРІУПОЛЯ

Блокпост «Азова» десь неподалік міста. Кілька бетонних загороджень, укріплення з мішків із піском посеред дороги. Такий самий неподалік на пагорбі. На узбіччі, від Маріуполя, протитанкові їжаки. Бійці кажуть, що туди краще не ходити, заміновано. Азовці перевіряють автомобілі, не відриваючись від процесу пояснюють правила роботи: облич не знімати, техніку бажано також. Погоджуємося. Саме в цей момент повз проїжджають кілька БТР. Хлопці обмінюються кількома дружніми репліками, поки техніка долає блокпост.

У МАРІУПОЛІ ПО КАБЕЛЬНОМУ ТБ МОЖНА ВІЛЬНО ДИВИТИСЯ «ПЕРВЫЙ КАНАЛ», «НТВ», «РЕН ТВ» І «РТР» «Не проти, якщо сфотографую вас?» – запитую в чоловіка з автоматом, що стоїть за бруствером. «Чого ж проти, знімай», – каже він і поправляє на зап’ясті жовто-синю плетену стрічку. «Це мені дівчинка подарувала, – з теплотою в голосі розповідає боєць, погладжуючи кінчиками пальців подарунок. – Зовсім маленька. Їй років три. Коли у відпустку їздили додому, нас люди зустрічали. От тоді мені й вручили цей презент», – певно, всміхаючись крізь балаклаву, каже він. «Взагалі в нас тут відносно спокійно. Це далі, ближче до Новоазовська, на блокпостах «весело». Перемир’я є, але час від часу стріляють», – додає він. Повз проїжджають автомобілі. Військові оглядають салони, багажники. З кимсь із водіїв уже по-дружньому вітаються. Поряд зупиняється старенький «Москвич». За кермом пенсіонер. Від-

№ 38 (358) 19 – 25.09.2014 УКРАЇНСЬКИЙ ТИЖДЕНЬ 31

ФОТО: СТАНІСЛАВ КОЗЛЮК

СУСПІЛЬСТВО ДОНБАС

дає паспорт у руки азовця, виходить із машини, дістає з багажника невеличкий кавун. «Це вам, хлопці. З жінкою на базар їздили, трохи скупилися. От і вам гостинець. Беріть!» – каже чоловік і кладе ягоду на загорожу. Військові дякують, чоловік тисне їм руки і їде далі. «Раніше ми під Новоазовськом були. Взагалі були ближче до фронту. Що я тобі можу сказати... Не дай Боже спати під «Градами». Звісно, страшно. Проте на передовій краще. Там якийсь рух постійний, а не те що тут, на блокпосту. Стоїш під сонцем, машинами керуєш», – каже Ігор, боєць «Азову». «Трохи втомився вже від такого стояння. Не знаю, що там у Широкином у, Новоазовську зараз. Але хочеться туди, вперед, ближче до дії. Коли ж той мир підписали, ми були готові до контратаки. Техніку підтягли, підкріплення прийшло. Вже в наступ іти хотіли, а тут «припинення вогню», – розчаровано каже він. Тим часом блокпост проїжджає велика колона бронетехніки. Армійці. Бійці махають один одному руками. Хтось із азовців напівжартома кричить, показуючи на техніку: «Ну дайте й нам хоч щось із такого, будь ласка! Не будьте такими жадібними, поділіться!». Всі сміються. Колона тим часом зникає у хмарі пилу вдалині. Добровольці повертаються до

огляду машин і документів. З автобусів виходять групи чоловіків, раз по раз відкриваються багажники. Час іде. В якийсь момент у повітрі зависає напруження. Військові мовчки перекривають рух трасою в обидва боки. Чоловіки в камуфляжі, що стояли на пагорбі, десь розчиняються, бійці на дорозі перевіряють автомати. «Хлопче, а ходи-но за загорожу. І сиди за нею, не висовуйся», – каже старший, відводячи мене за укріплення. «Сепаратисти катаються?» – питаю. «А це ми зараз побачимо», – каже азовець і виходить на дорогу, тримаючи автомат напоготові.

«КОЛИ Ж ТОЙ МИР ПІДПИСАЛИ, МИ БУЛИ ГОТОВІ ДО КОНТРАТАКИ. ТЕХНІКУ ПІДТЯГЛИ, ПІДКРІПЛЕННЯ ПРИЙШЛО. ВЖЕ В НАСТУП ІТИ ХОТІЛИ, А ТУТ «ПРИПИНЕННЯ ВОГНЮ» На блокпост заїжджає синя BMW. Біля неї двоє добровольців перевіряють водія і документи. Оглядають салон, багажник. Інші бійці «Азову», принаймні ті, кого видно, уважно стежать за процесом, не випускаючи з рук автома-

32 УКРАЇНСЬКИЙ ТИЖДЕНЬ № 38 (358) 19 – 25.09.2014

тів. Минає близько десяти хвилин. Машину відпускають, рух дорогою відновлюється, можна спокійно видихнути. «Подібна машина у нас по орієнтуванню проходить. Була підозра, що це «наша». Як бачиш, не підтвердилося. Може, й на щастя», – пояснює командир і йде допомагати своїм розбиратися із затором, що встиг за цей час утворитися на трасі. Прощаємося і вирушаємо назад у місто. «Та наче нормальні хлопці в тому «Азові». Так, було таке, що в нас машину розстріляли. Очевидці кажуть, що то нібито добровольці. Але все треба ділити на два. Рації просили познімати, щоб ефір не засмічувати. Зняли, а що робити. Користуємося телефонами», – каже таксист Олексій дорогою до Маріуполя. «Багато різних історій розповідають. І про «закатованих у школі», і про мародерство. Але все якось на рівні чуток. Тож на твоєму місці я не вірив би кожному слову. Я он, нещодавно, людей із Широкиного вивозив. Там жінка була вагітна і чоловік. Так хлопці на блокпосту документи подивилися, машину швидко оглянули і без жодних запитань нас пропустили. Все розуміють», – додає Олексій. «Чи тікають люди з міста? Тікають, але не так масово. Я теж подався б кудись, але грошей не маю, лише кредити, – сміється. – Багато народу з Новоазовська і прилеглої до нього території їде. З Маріуполя ж виїжджають у Запорізьку та Дніпропетровську області», – каже він. Заїжджаємо на автовокзал. Білетів на найближчі три дні на прямий автобус до Києва немає. Навіть із рук. Доводиться їхати через Запоріжжя. Зранку біля автобуса щонайбільше десяток людей. Поряд білий «Богдан» на Донецьк. Вільних місць немає. Пасажири вантажать свої пожитки в багажне відділення і посьорбують чайок, закурюючи його цигарками. «Не страшно в Донецьк їхати?» – питаю у водія. «А що страшного? Все не так погано, як здається!» – відказує. «Так стріляють же!» – не відступаюся. «Ну стріляють. Дуже стрілятимуть – пригнуся», – сміється він.

ПОГЛЯД СУСПІЛЬСТВО

Питання провини

евдовзі після Другої світової війни Карл Ясперс написав знаковий трактат «Die Schuldfrage» («Питання про провину»), в якому розглянув питання німецької провини і вивів його у філософську площину. Він вважав, що його нація не лише вчинила страшний і смертельний гріх, а й скоїла жахливі злочини проти людства. Тож питання про те, чи можна звинувачувати і притягувати до відповідальності цілу націю за воєнні злочини, зовсім не було для нього абсурдним чи наївним. Ясперс сформував чітку модель філософської дискусії, визначивши чотири категорії провини: кримінальна, політична, моральна та метафізична. Карл Ясперс визначив і проаналізував кримінальну провину (безпосередня участь у злочинах та правопорушеннях), політичну (спадок від політичних лідерів або інституцій, чиї дії ми підтримуємо як громадяни або – гірше – політичні діячі, а також масова брехня і організована ненависть), моральну (за злочини проти людяності, від яких ми не можемо відсторонитися на підставі нашої політичної лояльності й громадянської покори) та метафізичну (за те, що ми вижили чи зробили замало або зовсім нічого, щоб урятувати життя наших побратимів, на тлі воєнних злочинів або інших злочинних дій). Ясперс наголошує: незважаючи на те що кримінальна і політична провина німців безпосередньо пов’язана зі злочинами, скоєними та організованими конкретними представниками нацистського режиму, наступним поколінням нікуди подітися від моральної та метафізичної провини, принаймні з огляду на те що німці й надалі говоритимуть однією мовою і поділятимуть колективний дух та усвідомлення спільної історії. Доки люди відчувають прив’язаність та відданість певному суспільству, звільнитися від провини теперішнього перед минулим вони можуть лише через інтерналізацію трагедії власних батьків. Відчуття провини стало своєрідним розмежуванням між повоєнними європейськими ідеалами та не- або антиєвропейським менталітетом, просякнутим різким запереченням будь-якої провини однієї нації за її нещодавнє минуле. Як зауважив французький філософ Паскаль Брюкнер у своїй провокаційній книжці «La tyrannie de la pénitence» («Тиранія каяття»), надмірна провина стала специфічним європейським політичним ресурсом, не обов’язково пов’язаним зі щирим почуттям моральної відповідальності. Натомість вона може використовуватися як ідеологічний інструмент, що дає змогу вгамувати опозиційний табір або заклеймити неугодну політичну еліту. Згаданий феномен чітко простежується на прикладі колоніальної провини Західної Європи або провини американців за расистське минуле. Справжнім уособленням культури провини в політиці був канцлер Німеччини Віллі Брандт із його дивовижним вмінням давати моральні оцінки історичним подіям: він двічі схилявся навколішки (вперше – у Польщі, у Варшавському гетто, вдруге – в Ізраїлі, біля меморіалу жертв Голокосту і Міжнародного центру документування та дослідження геноциду єв-

реїв «Яд Вашем»). Це були героїчні акти публічного каяття перед світом за злочини та гріхи своєї нації. Причому абсолютно не йшлося про жест переможеного ворога, адже для Брандта це не мало жодного сенсу – держава є державою, а індивід (навіть якщо він/вона є її главою) навряд чи здатен перетворити публічне каяття чи вибачення на ефективну державну політику. Виходить, що держава, яка стає навколішки і просить вибачення, подібно до держави Віллі Брандта, порушує гоббсівську модель сучасної держави, котра ніколи не визнає своїх помилок, не шкодує про хиби і не лишає простору ні для чого іншого, крім абсолютної влади. Влада є істиною, а істина є владою – приблизно так уявляється влада за логікою Гоббса. Зло – це не що інше, як безвладдя. Головна цінність – вправність і виживання найсильніших, а головний недолік – слабкість. Міжнародне право та будь-які норми і цінності можуть змінюватися відповідно до великодержавних пріоритетів та потреб. Завжди і всюди ми поважаємо суверена, однак із презирством ставимося до всякої «нічийної землі» (яку ми самі ж створюємо, підтримуємо та озброюємо, щоб мати змогу викорінити будь-які вияви незалежних і гідних форм життя, щойно вони з’являються), бо тамтешнє життя людей відразливе, безглузде і коротке. У цьому полягає меседж «нового Левіафана», породженого путінською Росією. Чи могли ми собі уявити главу колишнього СРСР, що вибачається за жахливі злочини і ганебну поведінку своїх солдатів, чиновників, представників еліти чи цілого державного апарату? Чи є ймовірність того, що очільник нинішньої РФ попросить вибачення в держави, якій росіяни зашкодили або навіть знищили? Відповідь дуже проста: ні. Німеччина і Росія близькі лише на поверховому рівні політики. Пацифістське суспільство, створене в повоєнній Німеччині, на тлі успішної Ostpolitik ХХ століття (що ніби засліпила очі німецькій політичній еліті, яка зовсім заплуталася у своїх відносинах із путінізмом) не надто вдало маскує фундаментальні розбіжності між двома колишніми агресорами. Один із них радикально змінив політичну парадигму; інший вирішив дотримуватися колишнього курсу в найбільш відразливий спосіб. У той час як Німеччина обрала шлях першої в сучасному світі держави, по-справжньому відмінної від гоббсівської моделі, Росія завжди була і є одержима ідеєю відродження експлуататорського, не здатного до каяття і глибоко аморального політичного світу в ХХІ столітті. Ми маємо відійти від концепції Семюеля Гантінґтона про зіткнення цивілізацій, у якій недооцінюються течії та моральні безодні всередині самої Європи. Нам радше варто спробувати осмислити зіткнення двох типів державності, про яке насправді нині йдеться. Це зіткнення між реінкарнаціями Томаса Гоббса і Віллі Брандта. Річ у тім, що Росія може стати європейською державою з майбутнім лише тоді, коли знайде в собі сили вибачитися перед Україною і таким чином відповісти за свої історичні та моральні помилки.

Автор: Леонідас Донскіс, Литва

№ 38 (358) 19 – 25.09.2014 УКРАЇНСЬКИЙ ТИЖДЕНЬ 33

СВІТ ТЕРОРИЗМ

Наступна війна проти світового джихадизму

котре (і ще з більшою неохотою, ніж раніше) Америка збирається в похід – вести збройні дружини в пустелі Межиріччя. 1991 року Джордж Буш-старший зібрав коаліцію, щоб вигнати посланих Саддамом Гусейном іракських загарбників із Кувейту. У 2003-му під прикриттям нібито глобальної війни з тероризмом він вторгся в Ірак, звільнив його від Саддама, але забуксував у потоках крові; аби взяти насильство під контроль, знадобилися величезна відданість американських військових і нестандартне мислення. Тепер Барак Обама, який із великими труднощами вивів американський контингент із Іраку в 2011 році, оголосив нову кампанію зі «знешкодження й цілковитого знищення» джихадистів, що вирвались із Сирії і дійшли до воріт Багдада. Вороги сьогодні – це особливо жорстока компанія із сунітівфанатиків, убивць і маргіналів, які величають себе «Ісламською державою» («ІД»). Остання є відгалуженням «Аль-Каїди», але перевершила останню як у політичних амбіціях, так і в жорстокості. І до того ж оголосила велику частину Сирії та Іраку «халіфатом». Про цей давно мертвий ісламський інститут покійний лідер «Аль-Каї-

ди» Усама бен Ладен лише мріяв у своїх месіанських виступах. Через пристрасть «ІД» до кривавих видовищ, натхненного кровопускання й відрізання голів на камеру для поширення в інтернеті, жорстоке переслідування релігійних меншин і (принаймні про це говорять) рабство жінок та дітей від неї дистанціюється навіть «Аль-Каїда». Ідеолог джихадизму абу Катада, якого колись називали правою рукою бен Ладена в Європі (Британія видала абу Катаду Йорданії, де його судять за звинуваченнями в тероризмі), називає «Ісламську державу» «машиною вбивств і руйнації», а її бойовиків – «пекельними псами». Обезголовлення двох американських журналістів показало Заходові лише часточку жахів, які творить ця організація. «ІД» примудрилася досягти того, що було важко уявити на Близькому Сході: об’єднала навколо спільної мети найзапекліших ворогів. Такі несхожі між собою європейці й курди, сирійський режим і чимало повстанців, які воюють проти нього, Туреччина, багато арабських держав, а також уряди Ізраїлю й Іраку – всі вимагають втручання Америки. Навіть Іран, не дуже втішений поверненням США до театру дій, з якого їх так намагався витіснити,

34 УКРАЇНСЬКИЙ ТИЖДЕНЬ № 38 (358) 19 – 25.09.2014

ФОТО: АР

Америка збирає союзників для тривалої кампанії проти іракських та сирійських екстремістів Після захоплення Мосула 10 червня й розгрому іракських військ «ІД» захопила величезний арсенал завезеної американцями зброї: бронетранспортерів, артилерії, протитанкових і зенітних ракет, бронемашин Hummvee та без ліку боєприпасів

негласно погодився на тимчасову спілку з «великим шайтаном». 10 вересня Барак Обама пообіцяв «очолити широку коаліцію для знищення цієї загрози тероризму», що має означати систематичні повітряні удари по «ІД», які допоможуть іракським військам і в разі потреби Сирії. Перетворити тимчасовий політичний блок на послідовну кампанію – завдання не з легких. Інтервенції в Афганістані та Іраку показали, як збройні сили Заходу здобувають швидкі перемоги спочатку, але не вміють гарантувати стабільну політичну систему для підтримання безпеки опісля. Ускладнити ситуацію може те, що Обама (навіть залучаючи до цієї місії сотні нових солдатів) наголошує: Америка «не втягуватиметься в нову наземну війну».

ВІД «БААСУ» ДО ХАОСУ

Міць «ІД» свідчить про політичний обвал, що стався в багатьох місцях на Близькому Сході: від знищеної американцями баасистської диктатури Саддама Гусейна до розколотого сирійського режиму Башара Асада внаслідок повстань Арабської весни. «ІД» водночас і результат, і головна причина протистояння між сунітами та шиїтами. Ця лінія розламу тягнеться від Бахрейну до Лівану й лише поглиблюється.

ТЕРОРИЗМ СВІТ Іще взнаки далися безвладдя й цинізм. «ІД» ніколи не закріпилася б у місті Ракка на північному сході Сирії, якби Асад не відмовився його обстрілювати (дарма що без будь-яких докорів сумління вбивав мирне населення деінде, намагаючись розгромити менш радикальних супротивників); так він хотів показати себе єдиною альтернативою найстрашнішим джихадистам. А влітку «Ісламська держава» не здобула б контролю над великими територіями Іраку (включно з Мосулом, другим за величиною містом країни), якби не систематична маргіналізація сунітів шиїтським урядом Нурі аль-Малікі. «ІД» виросла, отримала краще озброєння та фінансування і стала жорстокішою за решту терористичних організацій. Підраховано, що вона заробляє близько $1 млн за день від продажу нафти й викупу в неї заручників. За останніми оцінками розвідувальних служб, «Ісламська держава» разом із союзниками має в розпорядженні до 30–45 тис. бойовиків, приблизно третину яких вважають добре вишколеними. Вона мобілізувала новобранців із-за кордону швидше, ніж угруповання в інших конфліктах, – почасти завдяки полегшеному доступу в Сирію з території Туреччини. Оцінки кількості іноземних громадян різняться, але в країні їх може бути 12 тис. (можливо, 3 тис. із країн Заходу). Переважно їх приваблює в «ІД» більше «крутизни», грошей, а віднедавна й успіхів порівняно з угрупованнями-конкурентами (на кшталт офіційного відгалуження «Аль-Каїди» «Джабхат ан-Нусра»). «Ісламська держава» виросла із залишків іракської «АльКаїди», тимчасово придушеної рухом «Cахва» (Рада пробудження), започаткованим при підтримці США серед сунітських племен у провінції Анбар у 2007–2008 роках. «ІД» поглиблювала розкол, організовуючи теракти проти шиїтів у Багдаді за участю терористів-смертників. А ще вчиняла напади на в’язниці: як-от у липні 2013-го, коли в результаті штурму скандально відомої «Абу-Граїб» та ще однієї тюрми було визволено близько 500 ветеранів іракської «Аль-Каїди», зокрема багато колишніх командирів. До великої міри своїм успіхом «ІД» завдячує тій команді,

яку зібрав лідер групи абу Бакр аль-Баґдаді. Чимало з них – з екс-командування армії Хусейна, що приєдналося до опору після заборони служити в лавах збройних сил, яку практикували Америка та кілька іракських урядів поспіль.

ЗЕМЛЯ ДВОХ ВОЄН

Війна «ІД» прокотилася від одного кінця іраксько-сирійського кордону до другого. Зробивши місто Ракка своєю базою, органі-

«ІД» ПРИМУДРИЛАСЯ ДОСЯГТИ ТОГО, ЩО БУЛО ВАЖКО УЯВИТИ НА БЛИЗЬКОМУ СХОДІ: ОБ’ЄДНАЛА НАВКОЛО СПІЛЬНОЇ МЕТИ НАЙЗАПЕКЛІШИХ ВОРОГІВ зація показала, що має більший апетит до війни з іншими угрупованнями повстанців, ніж режим Асада. Після захоплення Мосула 10 червня й розгрому іракських військ «ІД» захопила величезний арсенал завезеної американцями зброї: бронетранспортерів, артилерії, протитанкових і зенітних ракет, бронемашин Hummvee та без ліку боєприпасів. Із таким підкріпленням вона зачистила провінцію Ракка від залишків сирійських частин. Три тижні тому бойовики «ІД» захопили військовий аеродром «Аль-Табка» після боїв, які стали чи не найбільшою і найкривавішою поразкою сил режиму Асада від початку повстання три роки тому.

Досі «ІД» поєднувала стратегічну витримку, здатність планувати непрості операції одночасно в Сирії та Іраку й гібридну війну, що складається із прийомів тероризму та повстанської боротьби й традиційних методів ведення бойових дій, а також спроможність керувати цими процесами. Серед розроблених нею тактичних прийомів – ослаблення цілей супротивника артилерійським вогнем або створення «дірки» в обороні при допомозі смертників-шахідів із наступною масовою атакою на бронемашинах Hummvee, обладнаних зенітними гарматами, які наступають, здається, звідусіль водночас. Її агресивність, швидкість, вогнева міць і готовність зазнавати втрат у поєднанні з добре відомою жорстокістю до будьяких полонених, наганяє жах на неприятеля і змушує його втікати з поля бою. «Аль-Каїда» чаїлася в тіні й шукала способу завдати удару по Америці та Європі, яких називала «далеким ворогом». На відміну від неї «ІД» поки що зайнята (на думку розвідувальних служб) «ближнім». Це мало втішає, оскільки «Ісламська держава» загрожує дестабілізацією значної частини й так неспокійного Близького Сходу. Її успіхи можуть надихнути інших: у Нігерії бойовики «Боко харам» узяли на озброєння тактику «ІД» в захопленні й утриманні територій. Своєю жорстокою ідеологією, відданістю «пропаганді ділом», високою організацією, цілими взводами бойовиків – громадян західних держав, ненавистю до Америки й рішучістю стати лідером світового джихадизму «ІД»

№ 38 (358) 19 – 25.09.2014 УКРАЇНСЬКИЙ ТИЖДЕНЬ 35

СВІТ ТЕРОРИЗМ

Дружні

Сирійська# опозиція

Нейтральні/недовірливі

Сирійські# курди

Недружні/ворожі

Туреччина США і ЄС Ізраїль Саудівська Аравія і Арабська ліга Іракський уряд Курди# Іраку Іракські бойовики-шиїти Іран «Аль-Каїда»/ «Джабхат# ан-Нусра» «ІСЛАМСЬКА ДЕРЖАВА»

За# даними# The# Economist

/ ра» їда» -Нус ь-Ка т# ан «Алжабха «Д н Іра иїти кі# ксь и-ш Іра йовик бо Іраку ди# д Кур уря ія кий ксь рав Іра аА ськ іга дів а л Сау абськ і Ар їль Ізра ЄС Аі СШ ина ечч и Тур урд кі# к ійсь ція ози Сир п ка# о ійсь д уря Сир кий ійсь

ія

Сирійський уряд

Сир

Політичний вінегрет

Відносини# між:

Рос

обов’язково рано чи пізно поверне зброю проти «далекого ворога». Здатність цієї організації притягувати іноземців як магнітом – особливо радикалізовану мусульманську молодь із Європи – посилює страх Заходу, що деякі ветеранибойовики захочуть повернутися додому і планувати власні теракти. Небезпека таких «самотніх вовків» стала очевидною після вбивства чотирьох осіб у травні в єврейському музеї Брюсселя. У французькому громадянині алжирського походження Мегді Неммуші, якого підозрюють у тероризмі, колишні французизаручники впізнали одного зі своїх наглядачів у Сирії. Мало хто з аналітиків вважає, що обезголовлення журналістів зі США, які змусили Обаму оголосити про свою стратегію, насправді були спробою виманити Захід назад до регіону. Це могло стати відплатою за перші авіанальоти американців і засторогою, щоб їх не продовжували. Або просто «декларацією безкарності», на думку Джессіки Льюїс, колишньої розвідниці з Америки в Іраку, яка працює в Інституті досліджень війни у Вашингтоні. Члени «ІД», які з’являються в соціальних медіа, сприймають перспективу активізації Сполучених Штатів зі змішаним почуттям захвату і страху. Попри всі свої успіхи, ця організація також має багато слабких місць. Альянс радикальних джихадистів і колишніх баасистів може не витримати тиску й дати тріщину. А ще в «ІД» параноїдально бояться спротиву місцевого населення, що частково пояснює жорстоке витіснення меншин та поміркованих сунітів із захоплених територій. Якщо вона хоче створити якусь «державу», їй доведеться тепер обороняти територію протяжністю близько 740 км від Багдада до Алеппо. А коли сили «ІД» наступають, їм треба їхати відкритими дорогами переважно через рівнину, де важко сховатися від нападу з повітря. Ті кілька ударів із неба, яких уже завдала Америка (наразі близько 150), дещо порятували єзидську меншину, дали змогу гірше озброєним силам курдської самооборони пешмерга відбити наступ «ІД» поблизу Кіркука й разом з іракськими силами зберегти контроль держави над греблями в Мосулі й Хадіті. За під-

тримки американців іракські війська та шиїтське ополчення зняли облогу міста Амерлі, де живуть туркмени-шиїти. Масивніша повітряна кампанія могла б знищити велику частину бронетехніки та важкого озброєння, які забезпечили мобільність і вогневу міць «ІД» під час захоплення іракських територій.

НАЗЕМНА ПІДТРИМКА

ВПС можуть стримати «Ісламську державу», та лише сухопутними операціями реально вигнати бойовиків із захоплених ними сунітських міст і не дозволити їм по-

ЩО БІЛЬШЕ СОЮЗНИКІВ ЗАЛУЧАТЬ США, ОСОБЛИВО АРАБІВ І СУНІТІВ, ТО ЛЕГІТИМНІШОЮ БАЧИТИМЕТЬСЯ ВІЙНА ПРОТИ «ІД» вернутися. Але чиїми силами це зробити? Бійці-пешмерга відомі своєю безстрашністю, однак без підтримки американців із повітря не втримали б своєї регіональної столиці, міста Ербіль. Західні країни нині поспіхом озброюють курдів, але ті навряд чи виходитимуть далеко за межі свого напівнезалежного анклаву. Шиїтське ополчення не надто відрізняється від

36 УКРАЇНСЬКИЙ ТИЖДЕНЬ № 38 (358) 19 – 25.09.2014

бойовиків «ІД». Навіть радикальний проповідник цієї конфесії Муктада аль-Садр мусив нещодавно відмежуватися від жахіть, які чинять нібито лояльні до нього бойовики-одновірці; було повідомлено, що вони вбили та обезголовили кількох сунітів і спалили житлові будинки під час боїв за Амерлі. Щоб покінчити з «ІД», потрібно насамперед домогтися співпраці ображених племен іракських сунітів, для яких це угруповання якщо не захисник, то принаймні зручний союзник проти уряду прем’єра-шиїта й безлічі шиїтських ополченців. Під тиском як Америки, так і Ірану конфліктного й дискредитованого Малікі замінили на Гайдера аль-Абаді, який минулого тижня заручився підтримкою парламенту для створення нового уряду. Але щоб розвіяти підозри сунітів, самих лише нових облич буде недостатньо. Зрештою, Малікі таки призначав міністрів-сунітів; тим часом Абаді – родом із партії «Дава» (Малікі її очолює). «Ми й далі воюватимемо пліч-о-пліч з «ІД», бо втратили так багато бійців під час правління Малікі», – каже бойовик на ім’я Тагсейн із міста Карма в іракській провінції Анбар. Повторити «Сахву» буде непросто. По-перше, в регіоні немає великої американської присутності (окрім певної кількості бій-

ТЕРОРИЗМ СВІТ ців військ особливого призначення), яка могла б захистити від убивць незалежно суніти вони чи шиїти. Та й у будь-якому випадку Абаді розмірковує про іншу модель: із силовими формуваннями в кожній провінції, фінансованими державою. Чи будуть такі сили бодай трохи ефективніші за безталанну іракську армію, невідомо. Науковий співробітник Інституту Брукінґса (США) Майкл О’Генлон стверджує, що приблизно на рік за кожним іракським батальйоном слід закріпити американські «допоміжні команди сил безпеки» чисельністю по 10–20 осіб. Кілька тисяч солдатів сил особливого призначення, які працюватимуть разом із іракцями, можуть виявитись потрібні для проведення достатньо ефективних ліквідаційних рейдів, щоб усунути найбільш затятих бойовиків «ІД» з поля бою.

ЩО РОБИТИ З АСАДОМ

Воювати з повстанцями незмірно важче, якщо вони мають безпечну гавань. Будь-яка стратегія проти «ІД» повинна рано чи пізно забезпечити зменшення опорних баз угруповання у Східній Сирії. Але тут – найслабше місце у плані Обами. В Іраку він позначив обриси контрповстанської кампанії, де місцеві сухопутні сили працюватимуть у зв’язці з американськими ВПС. Щодо Сирії, то тут він говорить переважно про антитерористичну операцію, яка передбачає авіаудари на зразок тих, яких Америка завдає в Ємені та Сомалі по відомих мішенях: згадаймо операції зі знищення ватажка сомалійського руху «Шабаб» на початку цього місяця. До певної міри така двовекторна політика відповідає реаліям. В Іраку є який-не-який уряд, що, попри всі свої недоліки, здатен попросити допомоги ззовні і який можна схилити до реформ. Тим часом сирійський режим Асада викликає не більше симпатій, ніж «ІД», й фактично погодився на експансію останньої. Крім того, Америка знає, що будьяке рішення ООН на користь військового втручання в Сирії може заблокувати Росія, яка це вже робила раніше. Проте рішучість Обами зміцнити сирійську опозицію, що не належить до «ІД», нечітка й дуже запізніла. На початку цього року дещо більш помірковані повстан-

Об' єднані війною Утрати серед мирного населення, помісячно, тис. осіб

10 8 6 4 2

Ірак 2003

Сирія 09

13 14

За даними проекту Iraq Body Count; Syria Network for Human Rights

ці-суніти витіснили «Ісламську державу» з північно-західних провінцій Ідліб та Алеппо, але потім відступили й нині сидять, затиснуті між нею та проасадівськими силами. Обама навіть не натякнув, як він збирається домагатися «політичного виходу» із громадянської війни в Сирії, що зігнала з місця майже половину її 23-мільйонного населення і, за деякими даними, забрала принаймні 110 тис. людських життів (див. «Політичний вінегрет»). Декому співпраця з Дамаском може здатися меншим злом, якщо вона принаймні убезпечить літаки коаліції від сирійських ракет. Але протиповітряну оборону Сирії годі назвати нездоланною перешкодою для західної авіації. Крім того, війська цієї держави дуже розсіяні, втомлені й деморалізовані. Асад, який належить до езотеричного відгалуження шиїтизму – секти алавітів, дуже розраховує на бойовиків-шиїтів, що прибули з Іраку й Лівану. Пряма чи непряма допомога диктаторові загрожує скомпрометувати Америку: її сприймали б відтак поплічника Ірану та шиїтів. Усі ці труднощі свідчать про необхідність широкої підтримки: що більше союзників залучать США, особливо арабів і сунітів, то легітимнішою в очах останніх і решти світу бачитиметься війна проти «ІД». На щастя, Саудівська Аравія бажає допомогти підготовкою і забезпеченням сирійських бойовиків. Інші ще не сказали, якого сприяння можна очікувати від них. Особливо важкою є дипломатична гра. Америка втрачає гегемонію на Близькому Сході; там різко загострилися протиріччя й

посилилася нестабільність. На додачу до неврегульованих арабоізраїльського й турецько-курдського конфліктів ще більше поглибився розкол між сунітами й шиїтами через закулісну боротьбу між головними державами – захисниками цих двох віросповідань: Іраном і Саудівською Аравією. В інших частинах регіону потрясіння Арабської весни змусили вцілілі режими (або відроджені – на кшталт єгипетського уряду військових) із набагато більшою недовірою поставитися до своїх традиційних західних союзників. Консервативні арабські правителі підозрюють Америку в змові задля підриву їхньої влади та недалекоглядному прагненні домовитися з Іраном щодо його ядерної програми й таким чином позбутися всіх нещасть у регіоні. Крім того, Туреччина й Катар, які підтримали єгипетських «Братів мусульман», вже не викликають довіри як партнери в інших арабських держав.

ДОВГА ВІЙНА

З огляду на комплекс військових і політичних проблем у цьому конфлікті Обама діє правильно, не визначаючи для місії конкретних часових меж (що він надто часто робив у минулому). Тим часом фортуна вже, схоже, відвертається від бойовиків. У Іраку «ІД» частково вичерпала свої сюрпризи та людські ресурси з лояльної етнічної бази. І якщо вона залишиться без магічної енергії інерції, то ризикує зникнути майже так само швидко, як з’явилась, принаймні існує така теоретична можливість. І все-таки, щойно «Ісламська держава» спіткнеться (а то й раніше), усі ситуативні партнери, які нині об’єдналися проти цього угруповання, майже напевне почнуть сваритися між собою. Щоб завадити їм це зробити або принаймні зменшити шкоду від неминучих конфліктів, знадобиться підхід, який сягає за межі нинішнього протистояння. Може, Обамі й пощастить розгромити «ІД». Але джихадисти – це тільки огидний аспект масштабнішої проблеми, з якою йому не дуже хочеться мати справу. Полягає вона в тому, як створити достатньо привабливе майбутнє для Іраку та Сирії, щоб забезпечити згоду більшості громадян: сунітів, шиїтів, курдів та всіх решти.

№ 38 (358) 19 – 25.09.2014 УКРАЇНСЬКИЙ ТИЖДЕНЬ 37

СВІТ ЄВРОПА

Тевтонський союз За лаштунками Німеччина тихенько зміцнює свій вплив у Брюсселі

к часто кажуть, Європейський Союз довго служив ширмою, якою прикривалися слабкість Франції та сила Німеччини. Крізь призму ЄС безсоромна гонитва Парижа за своїми національними інтересами бачилася перебільшеною, а Берлін міг вдавати, що в нього власних точно немає. Але криза євро рішуче схилила шальки владних терезів у бік ФРН із Анґелою Меркель на чолі – й ілюзія розвіялася. Нещодавній розподіл ключових посад, схоже, й зовсім поклав їй край. Це не відразу впадає в око. Жодному німцеві у Брюсселі не дістався значущий пост (за винятком Мартіна Шульца, який залишається головою Європейського парламенту). Минулого тижня новообраний президент Європейської комісії Жан-Клод Юнкер розподіляв різноманітні крісла серед висуванців, запропонованих національними урядами. Ґюнтерові Еттінґеру з Німеччини доручили «цифрову економіку та суспільство»: навряд чи можна це назвати блискучою перспективою для представника найбільшої і найбагатшої держави європейського клубу (хоча, звісно, Юнкер стверджує, що комісари залишають свої паспорти за порогом). Крім того, за роботою призна-

ченця спостерігатиме представник крихітної Естонії, віце-президент Андрус Ансіп. Але вплив Німеччини проявляється завуальовано. Найкращий приклад – комісар з економічних і фінансових справ. Після початку кризи євро саме цій людині доводиться виступати в ролі фіскального сторожового пса й напучувати ті країни єврозони, що не дотримуються бюджетних зобов’язань. Цю роботу із задоволенням виконували два суворі фіни, котрі

НІМЦІ НАВЧИЛИСЯ КРАЩЕ РОЗУМІТИ СУТЬ НЕПРИМІТНИХ, АЛЕ ДУЖЕ ВАЖЛИВИХ ПОСАД, НА ЯКИХ СПЕЦІАЛІЗУЄТЬСЯ БРЮССЕЛЬ обіймали посаду від 2010 року і працювали, за словами одного чиновника, «як сурогат німців». У 2014-му французький уряд, досить далекий від ощадливості, щосили намагався пролобіювати на цю посаду П’єра Московічі, міністра фінансів своєї країни у 2012–2014 роках. Меркель жахалася самої лише думки про такого цапа в єврогороді. Після тривалого борюкання він здобув пост, але виявилося, що за його робо-

тою пильнуватимуть два недремні віце-президенти, серед яких Юркі Катайнен, один із попередниківфінів. У Московічі добрі стосунки з Юнкером. Чи запрацює нова структура, покаже час. Але йому доведеться вдаватися до небачених досі хитрощів та підступів, якщо він захоче діяти незалежно. Першим пробним каменем стане його рідна держава: за кілька годин до оголошеного Юнкером рішення Франція заявила, що не зможе знизити дефіцит кошторису до рівня, узгодженого з Єврокомісією ще раніше. Новий очільник Єврокомісії, який має чимало критиків, дав минулого тижня зрозуміти, що хоче діяти на власний розсуд. Кілька його призначень стали несподіванками. Зобов’язавшись «перетрясти систему», він явив на суд громадськості нову структуру, яка майже розвіює ілюзію рівності всіх 28 комісарів (і країн). Сім віцепрезидентів дістали ролі міжсекторних зв’язкових для забезпечення координації політики; першим серед рівних стане Франс Тіммерманс (Нідерланди): до його завдань належатиме, зокрема, стеження за тим, щоб комісія не втручалась у справи, які краще залишити національним урядам. Не всі зміни Юнкера припадуть до вподоби Анґелі Меркель. Однак загальна картина буде Німеччині цілком до смаку. За нинішнього складу Єврокомісія стала помітно ліберальнішою, ніж були її нещодавні попередники, адже важливі портфелі – торгівля й конкуренція – дісталися представникам нордичних країн. Рішення

ПОЛЬЩА: ПІСЛЯ ТУСКА

Наступниця Дональда Туска має нагоду оживити «Громадянську платформу»

ризначення Дональда Туска, який уже довго очолює польський уряд, новим президентом Європейської ради викликало зміни в польській політиці. Його наступницею стане спікер парламенту Польщі Ева Копач. Вона має два тижні, щоб зібрати новий склад кабміну й дістати схвалення парламенту, це не повинно стати проблемою. А ще має нагоду провести «оксамитову революцію»: перетасувати урядову колоду, каже Войцех Шацький із аналітичного центру Polityka Insight. Це дає їй шанс покласти край негараздам у «Грома-

38 УКРАЇНСЬКИЙ ТИЖДЕНЬ № 38 (358) 19 – 25.09.2014

дянській платформі», через які ця політсила почала відставати від правої партії Ярослава Качинського «Право і справедливість». «Громадянську платформу» штормить уже кілька місяців. По ній ударив недавній «касетний скандал», коли було опубліковано незаконно зроблені записи розмов кількох міністрів у ресторанах Варшави й газети почали смакувати їхні необережні висловлювання. Нова посада Туска вже позитивно позначилася на позиціях «Громадянської платформи»: в одному з опитувань вона вперше за довгий час

ЄВРОПА СВІТ

призначити британського комісара Джонатана Гілла відповідальним за фінансові послуги розлютило багатьох, серед яких і затяті критики банкірів у Європарламенті (ЄС прийняв рішення про обмеження премій і бонусів для банкірів, а лондонські банки, схоже, легко відступають від нього, що сильно дратує Брюссель – Ред.). Але це призначення зупинить повільний розпад єврозони на новачків і старожилів і, мабуть, зміцнить позиції тих представників уряду Британії, які прагнуть залишитися в ЄС, а не виходити з нього. Обидві кадрові перестановки імпонуватимуть Меркель. Німці добре впорались і на інших фронтах. На саміті ЄС 30 серпня прем’єр-міністра Польщі Дональда Туска, незмінного союзника канцлерки, було обрано головою Європейської ради (він вільно володіє німецькою, але не розмовляє французькою). Призначення на тій самій зустрічі Федеріки Моґеріні, свіжоспеченого й недосвідченого міністра закор-

донних справ Італії, верховним представником ЄС із зовнішньополітичних питань нічим не загрожує інтересам Німеччини. Меркель посприяла правильному вибору очільником Єврогрупи (неофіційний орган для міністрів фінансів країн єврозони) керівника Мінфіну Іспанії Луїса де Ґіндоса, реформатора й борця з дефіцитом бюджету. Чи не найважливіше те, що німці навчилися краще розуміти суть непримітних, але дуже важливих посад, на яких спеціалізується Брюссель. Впливовою фігурою став Клаус Велле, генеральний секретар дедалі самовпевненішого Європейського парламенту й любитель яскравих картатих костюмів. Як і інтриган Мартін Зельмайр, керівник адміністрації Юнкера, він належить до Християнсько-демократичного союзу (ХДС) – партії на чолі з Меркель. За деякими даними, одним із найскладніших завдань для команди Юнкера було зробити так, щоб достатня кількість

різко вирвалась уперед і обійшла ПіС на 10 пунктів. Але в уряді є серйозні прогалини, які треба закрити. Із Туском до Брюсселя вирушить його здібна заступниця Ельжбета Беньковська. Чудово упоравшись із управлінням мільярдами євро, отриманих Польщею від ЄС, вона стане єврокомісаром з питань внутрішнього ринку. Поки що очевидної кандидатури на зміну Беньковській в уряді країни немає. Зміни можуть відбутись і в Міністерстві закордонних справ, яке від 2007 року очолює Радек Сікорський. Кажуть, що він балотуватиметься на спікера парламенту, але міняти авторитетного шефа МЗС у розпал української кризи не дуже розумно. Ймовірніше, з посади піде Бартоломей Сенкевич, міністр внутрішніх справ, чиї застільні ба-

За деякими даними, одним із найскладніших завдань для команди новообраного президента Єврокомісії ЖанаКлода Юнкера було зробити так, щоб достатня кількість посад у кабінетах єврокомісарів дісталася членам очолюваної Меркель партії ХДС або її союзникам

лачки стали через «касетний скандал» мало не бульварним чтивом (як і розмови Сікорського). Еві Копач доведеться тримати «Громадянську платформу» на плаву за відсутності Туска, одного із засновників партії, який стримував суперників, поєднуючи в собі харизму й безжальність. У партії є кілька заможних магнатів, а ще ідеологічні розбіжності між консерваторами й лібералами. У Копач немає шарму Туска, але вона була ефективним міністром охорони здоров’я (а ця посада часто ставала останньою для амбітних політиків). І ще в неї є принаймні одна короткочасна перевага. Підвищення Туска захопило зненацька Ярослава Качинського, який, схоже, не знає, вітати його чи зіпсувати йому тріумф. Качин-

посад у кабінетах єврокомісарів (особистих штатах) дісталася членам ХДС або її союзникам. Меркель часто стають у пригоді прорахунки інших великих держав Європи. Рекордне падіння рейтингів популярності Франсуа Олланда у Франції пришвидшило ослаблення впливу Парижа в Брюсселі, хоч і почалося ще задовго до його президентства. Британія під керівництвом прем’єраєвроскептика, чия партія носиться з ідеєю цілковитого виходу з ЄС, теж має набагато слабший голос. Прем’єр-міністр Італії Маттео Ренці витратив величезний політичний капітал (і роздратував кількох колег), щоб Моґеріні гарантовано обійняла свою посаду, але чи має Італія із цього якусь очевидну користь?

ОБИРАТИ СВОЇ БИТВИ

Не кожну битву можна виграти всередині складної бюрократичної машини 28 країн із її найрізноманітнішими інституційними хитросплетіннями. Але німецька дипломатія в Європі керується одним головним завданням: утримати курс фіскальної політики всупереч закликам до більш експансіоністського підходу. Обурення противників цієї політики чути вже з усіх кутків континенту. Якщо Франція чи Італія взагалі коли-небудь серйозно займуться структурними реформами, баланс думок може почати повертатися проти Меркель. Але після подій останніх кількох тижнів принаймні брюссельська бюрократична машина матиме до неї більше прихильності, ніж будьколи доти.

ському з його старосвітським шляхетським ставленням до жінок і цілуванням рук ніколи не вдавалось ефективно нападати на суперниць. Зараз у «Громадянської платформи» з’явилася надія виграти на місцевих виборах у листопаді. Президентські, що відбудуться наступної весни, є справою майже вирішеною: нинішній глава держави із «Громадянської платформи» Броніслав Коморовський, очевидно, без проблем посяде найвище крісло повторно. Це дає Копач трохи більш як рік на зміцнення партії, перш ніж та спробує безпрецедентно втретє перемогти на наступних парламентських перегонах. © 2014 The Economist Newspaper Limited. All rights reserved

№ 38 (358) 19 – 25.09.2014 УКРАЇНСЬКИЙ ТИЖДЕНЬ 39

СПАДОК ДРУГА СВІТОВА

Ніж у спину: радянське вторгнення до Польщі У Автор: Сергій Громенко

вечері 16 листопада 1939 року ситуація для Польщі була критична, але не катастрофічна. Німці відкинули поляків за Віслу, але половина держави усе ще залишалася ними не окупована. Дві польські армії потрапили в оточення під Варшавою, одначе столиця героїчно боронилася, подаючи приклад іншим містам, зокрема Львову. Уряд покинув резиден-

цію, та не країну, Військо Польське не зуміло протистояти Вермахту на рівних, проте на заході союзники, Британія та Франція, готувалися до наступу на Третій Рейх. Наступний день мав стати вирішальним у перебігу Вересневої кампанії і, власне, таким виявився. Щоправда, в абсолютно неочікуваний спосіб: 17 вересня сталінський СРСР вступив у війну на боці гітлерівської Німеччини.

Таємний протокол Молотова-Ріббентропа не містив жодного часового обмеження, тож більшовицький вождь мав величезне поле для маневру й можливість вдатися до них у зручний момент

СОЮЗ ДВОХ ТИРАНІВ

У серпні 2014-го світ уже згадував про 75-ті роковини укладення пакту Молотова-Ріббентропа, таємні додаткові протоколи до якого дали Гітлерові змогу напасти на Польщу, що й означало початок Другої світової війни. Тоді, в 1939 році, цього не знали навіть підписанти, що вже й казати про уряди та громадян інших країн, одначе ситуація складалася саме так. Щоб не воювати на два фронти проти вочевидь сильніших супротивників, Третій Рейх мав будь-що розбити Другу Річ Посполиту до втручання союзників, і дружній нейтралітет СРСР був головною передумовою такого сценарію. Поступившись Іосіфові Сталіну половиною Польщі й двома третинами Прибалтики, Адольф Гітлер дістав шанс вибудувати в Східній Європі «новий порядок».

ВЕЛИКЕ НЕПОРОЗУМІННЯ

Утім, не так сталося, як гадалося. Радянський Союз просто не розпочав бойових дій ані першого дня, ані потім. Таємний протокол не містив жодного часового обмеження, тож більшовицький вождь мав величезне поле для маневру й можливість вдатися до них у зручний момент або не вдатися зовсім, якщо тому не сприятиме перебіг подій. 3 вересня, коли Британія та Франція оголосили Німеччині війну, Йоахім фон Ріббентроп дав указівку послу Вернерові фон Шуленбурґу обговорити з Вячєславом Молотовим введення радянських військ на польську територію. І що відповів той 5 вересня? «Ми згодні з вами, що у слушний час цілком необхідно розпочати конкретні дії. Однак вважаємо, що цей час іще не настав». 9 вересня нацисти ще раз потурбували комуністів – наступного дня радянські дипломати повідомили німецьких, що для початку кампанії му-

40 УКРАЇНСЬКИЙ ТИЖДЕНЬ № 38 (358) 19 – 25.09.2014

ДРУГА СВІТОВА СПАДОК УКРАЇНСЬКИЙ РАХУНОК

Друга світова війна є однією з найбільш міфологізованих тем у національній історії. Відповіді на деякі запитання достеменно невідомі, як-от про кількість загиблих українців (є лише приблизний підрахунок: 8–10 млн осіб), а на деякі – перекручені, зокрема – коли саме для України розпочалася війна. Певні «видатні інтелектуали» з-поміж парламентаріїв уперто називають 22 червня 1941 року, але реальність виявляється цілком іншою: для нашого народу й «сучасної України» бойовим діям поклало початок бомбардування німцями львівського залізничного вокзалу 1 вересня 1939 року, а для УРСР – вторгнення радянських військ на тодішні східні терени Польщі 17-го числа того самого місяця. Намагання викреслити два роки з літопису війни є не тільки зневагою до пам’яті загиблих саме в той період людей, а й відвертим перешкоджанням справі консолідації нинішнього українського суспільства сять підготуватися, а це забере два-три тижні. Гітлеру довелося воювати самостійно, перебуваючи під загрозою вторгнення із заходу. Сталін «знову всіх переграв».

НАПЕРЕДОДНІ

14 вересня Молотов повідомив німецького посла, що СРСР готовий. Тієї самої доби в газеті «Правда» з’явилася стаття секретаря ЦК Андрєя Жданова, в якій було змальовано Польщу як недієздатну державу на межі розпаду і вперше апробовано тезу про «єдинокровних» українців та білорусів, що «стогнуть під польським ярмом». На додачу до політичних заходів сталися зрушення у військовій сфері: 14 вересня сили завбачливо розгорнутих Українського та Білоруського фронтів дістали директиви «Про початок наступу проти Польщі». Під питанням залишився хіба що день вторгнення.

ЧОМУ 17 ВЕРЕСНЯ?

Навколо саме цієї дати концентрувалося чимало очікувань учасників війни, які спричинилися до реальних подій. Зокрема, на 17 вересня французький головнокомандувач Моріс Ґамелен призначив спробу «натиснути на лінію Зіґфріда», тобто прорвати німецькі укріплення на кордоні. Розрахунок був простий: згідно з теорією та практикою Першої світової війни штурм ворожих позицій мав відбуватися лише після остаточного завершення мобілі-

зації та попереднього масованого артобстрілу. На всі ці плани відводили 15 діб. Оскільки призов у Франції розпочався 1 вересня, відразу по нападі Рейху на Польщу, то цілковите розгортання мало б завершитися 16-го, а наступ – початися 17-го. На англійський експедиційний корпус довелося б чекати до жовтня, тож його в розрахунок не брали. Від 7 до 12 вересня французи зайняли неукріплені німецькі землі вздовж Рейну, але це був локальний і нетривкий успіх, що ніяк не допоміг Польщі. Тим часом на іншому краю світу завершувалася грандіозна битва Радянського Союзу з Японією на річці Халхін-Гол у Монголії. Попри відчутну перевагу своїх сил, Сталін не бажав навіть мінімально ризикувати війною на два фронти, тому чекав до 16 вересня – дня, коли бої скінчилися. Неготовність французів воювати за будь-яку ціну й цілком протилежний настрій СРСР призвели до того, що 17 вересня Польща була остаточно полишена на розтерзання двом диктаторам.

ПЕРШІ ДНІ

О третій ранку 17 вересня польському послу Вацлавові Ґжибовському вручили знамениту ноту, де повторено було завчені слова про «фактичне неіснування» Польщі та «беззахисних» українців із білорусами, що «покинуті напризволяще». Той хоч і поінформував свій уряд про зміст до-

Зміною дати початку війни з 1941-го на 1939 рік (і в підручниках, і на монументах, і в суспільній свідомості) ми зберігаємо пам’ять про українців, загиблих після 22 червня 1941-го, долучаючи до цього переліку наших співвітчизників, які полягли після 17 вересня 1939-го, не лише знаходимо модус вівенді для примирення історичної пам’яті людей старших поколінь, а й нарешті заявляємо про включеність своєї держави у європейський (а не радянськоросійський) хід подій світової історії

кумента, однак прийняти його відмовився. Але це жодним чином не допомогло. Між четвертою та п’ятою ранку перші радянські колони ввійшли на польську територію. Вони майже не стріляли, втім, просувалися впевнено й швидко, масово обеззброюючи підрозділи супротивника. Боронилися до кінця лише прикордонники, тож серед них виявилися найбільші втрати. У безвиході головнокомандувач Польщі Едвард РидзСміґлий віддав наказ не чинити СРСР збройного опору, а, стримуючи й надалі німців, відступати до Румунії та Угорщини. Того самого дня польський уряд перейшов через румунський кордон. У перший день червоні війська зайняли Тернопіль та Рівне, впродовж наступних трьох – Станіслав (Івано-Франківськ), Луцьк, Ковель та ВолодимирВолинський. Жодне із цих міст поляки не здали без бою. Під радянські бомби потрапили й передові частини Вермахту: ані його командування, ані тим більше рядовий склад не були поінформовані про реальний зміст пакту Молотова – Ріббентропа. Однак німці, хоч і не без вагань, залишили призначену росіянам територію.

ДВІЧІ ГЕРОЇЧНИЙ ЛЬВІВ

Гітлерівський план захоплення Львова його відчайдушні захисники зірвали ще 12 вересня, тож Вермахт мусив вдатися до об-

№ 38 (358) 19 – 25.09.2014 УКРАЇНСЬКИЙ ТИЖДЕНЬ 41

СПАДОК ДРУГА СВІТОВА логи. 19-го червоноармійці спробували взяти галицьку столицю… й зазнали першої в цій кампанії поразки. О другій годині ночі 30– 35 танків і бронемашин зі складу 5-ї кавалерійської дивізії та 24-го танкового батальйону ввірвалися до міста зі сходу, з боку Винників, і навіть дійшли до його центру, втім, були зупинені вогнем із барикад. Не ризикнувши залишати цю техніку на вузьких вулицях, червоні почали відступ. Але ранок не переставав дарувати сюрпризи. У тих-таки Винниках радянську колону, що відступала зі Львова, зустріла обстрілом протитанкова батарея зі 137-го полку єгерів. Німці прийняли російські танки за польські, а червоне командування не могло подати сигнал підрозділові Вермахту, що не очікував тут на раптових «союзників». Унаслідок прориву втрати людей і бронетехніки були в обох сторін, тож почалися переговори про встановлення тактичної демаркаційної лінії. Дебати між росіянами й поляками щодо здачі Львова тривали 19–21 вересня, а бої останніх із Вермахтом не припинялися до 20-го, аж поки німецьке командування дістало наказ відступити. 22 вересня комендант Владислав Лянґнер, обираючи між продовженням оборони від Червоної армії, проривом до Румунії та капітуляцією, зупинився на останньому варіанті. Львів став радянським.

ЧЕРВОНО-КОРИЧНЕВИЙ АЛЬЯНС

Надії поляків та західних союзників на початок війни між німцями й росіянами розвіялися. Ба більше, після перших інцидентів, зокрема під Львовом, Вермахт і червоноармійці налагодили тісну співпрацю. Щонайменше, дві армії допомагали одна одній у добиванні польських сил під Перемишлем та Брестом, у котрому відтак 28 вересня відбулося прикметне дійство: чи то парад, чи то «урочистий марш», коли на трибуні Гайнц Ґудеріан та Сємьон Крівошеін спільно вітали проходження німецької та радянської військової техніки. У результаті попередніх домовленостей 20–23 вересня, закріплених потім у Договорі про дружбу та кордони від 28 числа того самого місяця, пакт був суттєво підкоригований. Центральна Польща зоставалася за

На колишніх «Східних кресах» були організовані «референдуми» про «возз’єднання», політичні репресії з фіналом у Катині, колективізація і розкуркулення Рейхом, натомість Литва опинилася у сфері інтересів СРСР, було обговорено умови взаємної репатріації громадян, що де-факто прирекло на смерть велику кількість противників гітлерівського режиму, які втекли до Польщі та Радянського Союзу. Та навіть більшовицьке вторгнення не змусило поляків скласти зброю. Окремі підрозділи без єдиного командування, постачання боєприпасів та жодних перспектив чинили опір аж до 6 жовтня.

ЧЕРВОНА АРМІЯ ТА ВЕРМАХТ ДОПОМАГАЛИ ОДИН ОДНОМУ В ДОБИВАННІ ПОЛЬСЬКИХ СИЛ ПІД ПЕРЕМИШЛЕМ ТА БРЕСТОМ ЕПІЛОГ

Хоч би як того хотілося Гітлерові та Сталіну, спільна окупація Польщі не поклала край війні, понад те, маховик світового кон-

42 УКРАЇНСЬКИЙ ТИЖДЕНЬ № 38 (358) 19 – 25.09.2014

флікту лише набирав обертів. Попереду в колишніх «Східних кресів», а тепер «Західної України та Західної Білорусії» були правильно організовані «референдуми» про «возз’єднання», політичні репресії з фіналом у Катині, колективізація, розкуркулення та багато інших речей, а насамкінець епічна битва між учорашніми союзниками: Третім Рейхом та СРСР. Землі навколо Львова ще не один рік будуть каменем спотикання між поляками, українцями та радянською державою, зрештою поляки та «совєти» пліч-о-пліч битимуться проти нацизму, кордони після війни ще не раз змінюватимуться, аж поки набудуть сучасного вигляду. Але у відносинах Варшави та Москви так ніколи й не настане справжня приязнь, позаяк забагато людських життів було обірвано й замало зроблено для примирення між народами. І насамперед через подію, яку лондонська Times іще 18 вересня назвала «ударом ножа у спину Польщі».

22± 27 вересня чекаємо Вас на таких заходах у Книгарнях «Є» Київ (вул. Лисенка, 3):

Івано-Франківськ (вул. Незалежності, 31):

22 вересня, 18:00 ± презентація книжки Леоніда Кантера та Павла Солодька «З табуретом до океану». 23 вересня, 18:00 ± дискусія в межах презентації книги «ІОВ». 24 вересня, 18:30 ± «Чи мають мігранти окрему мову?» Презентація книжки Драґіци Райчич «Integracion». 25 вересня, 18:30 ± презентація нової книжки Богдани Матіяш «Братик Біль, Сестричка Радість». 22 вересня, 18:00 ± Руслан Горовий і його нова книжка «Ген воїна».

23 вересня, 18:30 ± презентація книжки Романа Чихарівського «Мудація». 24 вересня, 18:30 ± презентація англомовної книжки віршів Мірека Боднара «Prime Meridian». 25 вересня, 18:30 ± презентація нового роману Степана Процюка «Десятий рядок».

Тернопіль (вул. Валова, 7± 9): 27 вересня, 17:00 ± презентація книжки професора Пилипа Гайди «Пройдений шлях. Спогади 1892± 1952 рр.».

Львів (просп. Свободи, 7): 23 вересня, 18:00 ± презентація Міжнародних програм стажувань «Global Citizen» та «Global Talent» організації AIESEC. 24 вересня, 18:00 ± «Сектор критики»: літературознавчі обговорення.

Харків (вул. Сумська, 3): 23 вересня, 18:00 ± презентація № 11 книгознавчого часопису «КОЛО» та розмови про літературу. 24 вересня, 19:00 ± дискусія «Чи є межа для можливостей людини?».

Вінниця (вул. Соборна, 89): 24 вересня, 18:00 ± презентація роману-антиутопії Дзвінки Матіяш «День сніговика».

Із повним переліком заходів та його можливими змінами ви можете ознайомитися в Книгарні «Є» у вашому місті та на сайті book-ye.com.ua

Оренда офісів м.Київ вул. Машинобудівна, 37 (044) 351 13 06 (096) 422 24 21 www.iland.in.ua

СПАДОК ПОСТАТЬ

Кримські хроніки Михайла Коцюбинського «Справжнє татарське царство без впливу московщини» – таким побачив Південне узбережжя Криму Михайло Коцюбинський, який понад рік пробув у відрядженні на півострові в середині 90-х років позаминулого століття Автор: Володимир Панченко

літку 1892-го в житті Михайла Коцюбинського (1864–1913) сталася подія, яка мала довге відлуння: він почав працювати в Одеській філоксерній комісії, створеній урядом для боротьби з брунатно-зеленою тлею, що знищувала виноградники. Мешкав тоді 28-річний Михайло Михайлович у Вінниці; працював переважно домашнім учителем у заможних родинах; у галицьких виданнях тільки-но почали виходити друком його перші оповідання.

ФІЛОКСЕРА І БРАТСТВО ТАРАСІВЦІВ

Щоб стати співробітником комісії, Коцюбинському знадобилася рекомендація одеського нотаріуса Михайла Комарова. Остаточне ж рішення приймав експерт філоксерної комісії Панас Іванович Погибка. Усе владналося просто: «Він (Погибка. – Ред.) із великою охотою приймає Вас на роботу розпорядчиком при робочих, – «звітував» Комаров Коцюбинському. – [...] Погибка, читавши дещо Ваше, дуже інтересується мати Вас за помічника»... Виявляється, під «дахом» комісії гуртувалися люди близьких поглядів, мало не таємне українське товариство! Михайло Комаров був членом одеської «Громади», бібліографом і фольклористом. Із його донькою Маргаритою приятелювала Леся Українка, яка, приїжджаючи в Одесу на лікування, зупинялася в будинку Комарових. Агроном Погибка у 1870-ті роки брав участь у нелегальному гуртку в Полтаві,

Стоять (зліва направо): Василь Степаненко, Михайло Коцюбинський, Борис Грінченко. Сидять: Олександр Глібов, Володимир Самійленко. 1898 рік був заарештований, якийсь час сидів в одеській в’язниці (й навіть тепер, на початку 1890-х, залишався під недремним наглядом поліції!). А невдовзі (у 1893-му) візьме на себе обов’язки видавця «щоденного науково-популярного ілюстрованого журналу мандрівок, пригод і романів для сі-

44 УКРАЇНСЬКИЙ ТИЖДЕНЬ № 38 (358) 19 – 25.09.2014

мейного читання» «По морю и суше», що фактично став трибуною одеських «громадівців». Серед співробітників комісії були члени Братства тарасівців, таємної політичної організації, що виникла з ініціативи харківських студентів: у 1891-му на могилі Тараса Шевченка вони при-

ПОСТАТЬ СПАДОК сяглися боротися за національні права України. Тарасівці, як засвідчує їхній програмовий виступ «Profession de foi молодих українців» (квітневе число львівського журналу «Правда» за 1893 рік), виступали проти деспотизму й централізму, маючи на меті «дати свому народові волю національну». «Profession de foi молодих українців» став маніфестом політичного українства, яке дистанціювалося від старого українофільства народницького зразка. Тарасівці декларували єдність «України російської» з «Україною австрійською» і готовність перенести «осередок ваги нашої культурно-політичної справи в Галичину», а пріоритетом у своїй діяльності оголосили «ідею культурно-національного відродження України», обіцяючи зробити із себе «українську інтелігенцію в самому високому розумінню сього слова». Наголос зроблено, зокрема, на потребі розвитку «рідної школи» і поширенні української мови: «Дбаємо про те, щоб українська мова запанувала скрізь на Вкраїні: в родині, в усяких справах, як приватних, так і загальносуспільних, у громаді, у літературі і навіть у зносинах з усіма іншими народами, що живуть на Україні. Так кожен з нас, свідомих Українців, має промовляти в родині, в товаристві і взагалі скрізь, де його зрозуміють, по-вкраїнському». Був у деклараціях Братства і соціалістичний компонент: тарасівці мріяли про «лад, у якому немає місця ні панові, ні мужикові, ні визискувачеві, ні визискуваному, а є місце ціловкраїнській (так у документі. – Ред.) національній родині, що складається з рівних поміж себе правом, можливо, однаково забезпечених національно свідомих братівпрацівників». Соціальна справедливість, отже, уявлялася як рівність членів суспільства. Згідно з уявленнями тарасівців межі українських земель мали визначатися за етнічною ознакою (Лівобережна, Правобережна, Степова України, Кубань і Галичина), права ж українців повинен був забезпечити «федеральний лад в тих державах, з якими з’єднана українська земля». Фактично у своїх програмових візіях Братство тарасівців зупини-

лося за крок від ідеї самостійної Української держави. Ідеологічні основи Братства заклали Іван Липа та Микола Міхновський, добрий знайомий Коцюбинського. Серед активних «братів» були Борис Грінченко, Валер’ян Боржковський, Віталій Боровик, Василь Андрієвський, Мусій Кононенко, Володимир Самійленко, Євген Тимченко... Присягнувши біля могили Шевченка, вони брали на себе обов’язок пропагувати ідеї товариства серед народу. Тим із них, хто працював у філоксерній комісії (Андрієвський, Боржковський, Боровик, Коцюбинський), це було нескладно, адже поруч із ними були молоді селяни з Полтавської губернії, головна робоча сила в комісії, а також розвідувачі виноградників, студенти з Одеси, Києва, Харкова і вчителі народних шкіл, яких цікавила не тільки філоксера. Розвідувачем був і Михайло Коцюбинський. Протягом двох років він служив під безпосередньою орудою Панаса Погибки в Оргіївському повіті, «де ліси Карпат переходять у степи Бессарабії», а потім перевівся в Ізмаїльський повіт, на Подунав’я, де матеріальні умови для співробітників були вигіднішими. Коцюбинський їздив від села до села, обстежував плантації виноградників. Один селянин, який працював у його артілі, згадував: «Коли ми вільні були від роботи, то збирались часто гуртом у колибу (хлівець) і там балакали, співали. Найбільше збирались українці. Михайло Михайлович дуже любив пісню, особливо чумацьку, хоч сам співати і не тямив... А після пісні дає карбованця нам – купуємо вина, варимо кашу і гуляєм. Розпитує Михайло Михайлович за звичаї наші полтавські, за ярмарки, за чумаків і все, все... Читав нам часто лекцію – розказував про хліборобство, як світ збудовано і т. ін. А найбільше говорив за одділення України та щоб президент управляв нашим краєм...» Зимову пору Коцюбинський проводив у Вінниці, в рідній домівці, де мав можливість узятися за літературні заняття. Так з’явився бессарабський цикл оповідань письменника: «Для загального добра», «Пе-коптьор», «Дорогою ціною». Перше з них читається як сповідь письменника: немає сумніву, що філоксе-

рист Тихович – це «двійник» автора. В оповіданні йдеться про драму молдавських селян (чиї заражені тлею виноградники знищує спеціальна комісія), а водночас і про тяжкі душевні сум’яття самого Тиховича, якого мучить совість. «Мені часто здається філоксерист одним з паразитів на винограді», – напише в одному з листів 1896 року Михайло Коцюбинський, мовби продовжуючи внутрішні монологи свого героя.

«ТВІЙ МУСЯ»

Навесні 1895-го Михайло Коцюбинський відкрив для себе Крим, де продовжилася його епопея боротьби з філоксерою. А через кілька місяців на запрошення Ва-

ЗГІДНО З УЯВЛЕННЯМИ ТАРАСІВЦІВ МЕЖІ УКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЕЛЬ МАЛИ ВИЗНАЧАТИСЯ ЗА ЕТНІЧНОЮ ОЗНАКОЮ, ПРАВА Ж УКРАЇНЦІВ ПОВИНЕН БУВ ЗАБЕЗПЕЧИТИ «ФЕДЕРАЛЬНИЙ ЛАД В ТИХ ДЕРЖАВАХ, З ЯКИМИ З’ЄДНАНА УКРАЇНСЬКА ЗЕМЛЯ» силя Андрієвського він уперше приїхав до Чернігова й познайомився там із 32-річною Вірою Іустинівною Дейшею (1863–1921), яка невдовзі стала його дружиною. Родом вона з містечка Ржев Тверської губернії, проте гімназію закінчувала в Чернігові, потім навчалася на Бестужевських курсах у Петербурзі, де її підхопила хвиля народницького руху. У 1893-му Віру Дейшу арештували й ув’язнили у Варшавській цитаделі. «З підстриженим волоссям (у ті роки це було рідкістю), високого зросту, з квітучим, цікавим обличчям, з рішучими, трохи різкими манерами» – такою запам’яталася вона в 1902 році молодій співробітниці Чернігівського земства Шурочці Аплаксіній (до речі, своїй майбутній суперниці, «дамі серця» Коцюбинського). Одружилися Михайло Михайлович і Віра Іустинівна в січні 1896-го, якийсь час мешкали у Вінниці, весну ж і літо провели в Криму. А в жовтні Коцюбинський уже засипав дружину листами,

№ 38 (358) 19 – 25.09.2014 УКРАЇНСЬКИЙ ТИЖДЕНЬ 45

СПАДОК ПОСТАТЬ надсилаючи їх із Алушти, а потім із села Куру-Узень (нині Сонячногірськ), де працювала та ж таки філоксерна комісія. За місяць до Чернігова полетіли 19 (!) його послань із неодмінним підписом наприкінці: «Твій Муся». Кримські листи Коцюбинського до дружини мають кілька сюжетів. Передусім інтимний, родинний. Послання, написані на березі моря, містили зливу ласкавих слів із характерними для Михайла Михайловича пестливозменшувальною лексикою та вишукано-ніжними звертаннями (просто-таки колекція для закоханих усіх часів: «дитино моя кохана», «лебідочко», «серденятко моє маленьке», «рибочко моя, доленько моя ясна», «серце моє кохане», «моя ти ясочко, моя квіточко наддесенська»). Що ж, екзальтація почуттів, інтимне «вуркотіння», зрозуміле лише двом, – річ природна у спілкуванні закоханих. І не для наших же очей це писалося: «Цілую тебе в оченьки, брівоньки, устоньки та у всі пальчики»; «ти мені потрібна як повітря, як вода»; «давай устоньки, оченьки та бровенята, а ще й третє око»... З тим химерно-підозрілим «третім оком» цнотливі радянські видавці мали мороку, тому відповідні місця суворо купюрувалися! Турботи уважно-пам’ятливого Михайла Михайловича стосовно побутових, житейських справ, його хвилювання з приводу перебігу вагітності Віри, тривожнорадісне очікування сина, якому ще до народження «придумали» ім’я Юрко («Як там Юрок? Чи вибрикує?»; «напиши мені, чи гарні сорочечки для Юрка»), – це теж психологічні прикмети кримського епістолярію письменника з його дещо «сахариновою» манерою… Кореспондент із Коцюбинського був надзвичайно акуратний: він щодня писав у різні кінці по два – чотири листи, не дозволяв собі затяжних пауз у заочному спілкуванні з Вірою Іустинівною і від неї вимагав того самого. Листи з Криму писала щаслива людина: «Тепер би я кожному порадив: не женись, коли хочеш бути егоїстом, коли не хочеш зазнавати великого й солодкого щастя – жити щастям і горем другого, мати приятеля – жінку,

Михайло Коцюбинський. 1895 р. сподіватися Юрочка...» (19 жовтня 1896 року). Другий сюжет громадський. Не забуваймо, що Михайло Михайлович і Віра Іустинівна однодумці, люди широких інтересів. У дружині Коцюбинський волів бачити друга, соратника. Тішився, що вона виступає в галицьких і буковинських часописах із науковими статтями (журнал «Зоря», наприклад, у № 15 за 1896 рік надрукував студію Віри Коцюбинської «Мірмікофільні рослини та мурахи»). У їхніх листах зачіпалися теми політичні, національно-культурні, часто згадувалися прочитані й переглянуті часописи та книжки, висловлювалися оцінки і враження від лектури… За інтенсивністю духовного спілкування саме кримські листихроніки Коцюбинського найяскравіші. У семитомному радянському виданні творів письменника вони були ретельно «зачищені» цензурою від «крамоли». В одному з листів Михайло Михайлович, скажімо, розповідав дружині про свою суперечку зі співробітником комісії А. Сіземським із приводу самостійності Польщі, Кавказу, Криму, України. Для «русского» ліберала то все не більш як «гарні краї, потрібні Росії». Коцюбинський же обурювався: «Коли більшість кацапів (я їх мало знаю) такі, то хай їм біс!». Викинула цензура і згадку про «капосну Лізе» (лікарку, при-

46 УКРАЇНСЬКИЙ ТИЖДЕНЬ № 38 (358) 19 – 25.09.2014

Віра Дейша, дружина Михайла Коцюбинського.1880-ті роки ятельку Віри Іустинівни. – Ред.), яка, нарікав Коцюбинський, «досі не прислала мені вкраїнських карток – і мушу писати на московській, що мені просто неприємно» (1896 рік, 10 жовтня). Тут уже, звісно, пахло «українським буржуазним націоналізмом», тому такий «компромат» на «революціонера-демократа» в радянських виданнях не проходив… Ще одну сюжетну галузку в кримських листах Коцюбинського можна назвати екскурсійною. Віра Іустинівна, розкриваючи конверт, не раз читала «записки мандрівника», який любить докладно описувати місця, де йому довелося побувати, фіксує враження від побаченого. Глухі вулички Алушти, татарські будинки, «синє, аж чорне» море, що «білою піною б’є об берег», – усе це викликало в Коцюбинського бажання вдатися до словесного живопису. Він і в листах свідомо чи несвідомо залишався митцем, який робить замальовки для майбутніх полотен. Особливо вражає «звіт» про подорож до Кузьмо-Дем’янівського монастиря біля Алушти. Про неї йдеться в чотирьох листах! Уже на початку 1990-х Соломія Павличко дорікне Михайлові Михайловичу за любов до «гастрономічних переліків», а тим часом ботанічних переліків у нього значно більше. Царська дорога, що веде до букового лісу, панорами гір, коріння дерев, що чіпляється за камінь,

ПОСТАТЬ СПАДОК зелене, схоже на бенгальський вогонь світло лісу, цвіт шафрану під ногами і шелест букових горішків, які падають, мов дощ, – як багато картин та ботанічних деталей потрапило в окуляр «мікроскопа» Коцюбинського-мандрівника! Мимоволі впізнаєш у цих епістолярних нотатках руку майстра пейзажу, шукача краси, неоромантичній прозі якого притаманний саме контраст красивого й потворного. Є такі протиставлення і в описах монастиря, який розчарував письменника («серед розкішної чистої природи монастир з його «братією», святощами та забобонами здається якоюсь гидкою плямою, смердючою купою гною»). «Моральним смітником» називає Коцюбинський також «дурне, невиховане, псевдоаристократичне» оточення й родину дідича Княжевича з Куру-Узеня, де працювали філоксеристи. Читаючи описи маєтностей господаря і пишних гостювань у його домівці, мимоволі всміхнешся: надуті олігархи та їхні самозакохані діти«мажори» в усі часи однакові. «Обідали у Княжевичів, – пише Коцюбинський дружині 15 жовтня 1896 року. – Було велике товариство: 6 чи 7 старих панів, що тільки й розмовляють про Ніццу, Рив’єру й Париж, військовий з генерального штабу з блідою у всяких розуміннях жінкою й ми. Льокаї в фраках, брудних манішках і засиджених мухами білих краватках. Голені й криволиці. Все претендує на шик – а пригадує другорядний ресторан. […] По хаті літає нудьга. Всі такі нецікаві: наперед знаєш, хто що скаже. […] Хоч би тобі одна благородна думка, хоч би одно людське слово! Анічогісінько! В бібліотеці, повній старих книжок, висять патрети поважних предків; дивляться вони розумними очима на виснажених нащадків, що не тільки не заклали нової бібліотеки, а навіть стару оддали мишам на сніданок. А нащадки бавляться: збудували в парку літній театр і під час вистави пускають татар постояти оддалік од «благородної публіки», а для порядку закликають десяцьких і урядника!!!» Сарказм Коцюбинського вельми характерний! Згодом ця його в’їдлива інтонація впізнаватиметься в новелах «Коні не винні», «Подарунок на іменини»,

«Сміх»: «зривання масок» із лукавих облич стане в них суттю психологічних сюжетів.

«ЦІКАВИТЬ МЕНЕ ЖИТТЯ ТАТАР ТУТЕШНІХ…»

Працюючи в Криму, Михайло Коцюбинський, звичайно ж, листувався не тільки з дружиною. Він підтримував тісні контакти з широким колом кореспондентів. Я спробував скласти їхній список, і в ньому виявилося понад десяток імен. Поет і перекладач Віталій Боровик, статистик і етнограф Валер’ян Боржковський, поети Микола Вороний і Володимир Самійленко, письменник Борис Грінченко, якого друзі, зокрема й Коцюбинський, жартома називали «Генералом», Олександр Кониський, котрий саме працював (у Криму!) над науковою біографією Тараса Шевченка, дослідник Сходу Агатангел Кримський, редактор львівського журналу «Зоря» Василь Лукич, буковинський видавець і письменник Осип Маковей, студент Тарас Мальований, харківський юрист Микола Міхновський (невдовзі він напише працю «Самостійна Україна»), педагог і видавець Кость Паньківський, філоксерист Олександр Урсин-Німцевич, львівський геній Іван Франко… Переважно це «брати», ідейно близькі Коцюбинському люди. Той-таки Микола Вороний: його листи часом нагадують репортажі про політичне життя на Галичині. Серед іншого він повідомив Коцюбинському про вихід у Львові «дуже цікавої» книжки» Юліана Бачинського «Україна irredenta» (6 березня 1896 року) і навіть виклав головні її ідеї, знаючи, що праця, в якій обґрунтовувалася потреба у створенні української соборної держави, Коцюбинського зацікавить. Проте частіше в листах ішлося все ж про справи літературні: філоксера філоксерою, а всередині 1890-х Михайло Коцюбинський уже набирав сили як письменник. Тому й приглядався до довколишньої екзотики Південного Криму: Ялти, Алупки, Сімеїза, Кастрополя, Алушти… «Цікавить мене життя татар тутешніх, котре, може, колись і опишу», – зізнавався він у листі до Василя Лукича (6 серпня 1895 року). А ось (у рядках, адресованих дружині) і безпосередні свідчення такої цікавості: «Місця тут (біля

Алушти, в Куру-Узені. – Авт.) доволі цікаві, справжнє татарське царство без впливу московщини» (19 жовтня 1896-го). Запас вражень, здобутих під час «філоксерних» мандрів Кримом, Коцюбинський-письменник зрештою реалізує в новелах «Під мінаретами», «У грішний світ», «На камені». Час творчості для нього таки настане, і виявиться, що нічого з побаченого й пережитого не зблякло. Не стерлося з пам’яті й «татарське царство»: його екзотика присутня в кожній із трьох новел. Причому з маленького шедевра «На камені» (1902 рік), із цієї дивної, сповненої неоромантичної туги за красою і свободою, поеми про кохання і море починався новий Коцюбинський, прозаїк-модерніст, чиї художні відкриття стануть значним здобутком не тільки української літератури. Народження сина Юрія наприкінці листопада 1896-го загострило бажання Михайла Ми-

ЗАПАС ВРАЖЕНЬ, ЗДОБУТИХ ПІД ЧАС «ФІЛОКСЕРНИХ» МАНДРІВ КРИМОМ, КОЦЮБИНСЬКИЙПИСЬМЕННИК ЗРЕШТОЮ РЕАЛІЗУЄ В НОВЕЛАХ «ПІД МІНАРЕТАМИ», «У ГРІШНИЙ СВІТ», «НА КАМЕНІ» хайловича перебратися до Чернігова. «Боже, коли б уже звідси, коли б уже! Так мені хочеться бути вже біля тебе, так я вже змучився тою самотою, так мені дорого коштує розлука ота! Особливо коли знаєш, що й тобі без мене не дуже солодко, що ти потребуєш рідної й близької душі», – писав він Вірі Іустинівні. Проте для того, щоб переїхати на помешкання до Чернігова, потрібна була згода губернатора, а той, своєю чергою, мав дочекатися дозволу від департаменту поліції. Минулося, однак, і це. І Михайло Коцюбинський таки поселився в Чернігові. Але й звідти його неспокійна душа не раз кликатиме в краї екзотичні: на острів Капрі, у гори Гуцульщини, де він, як і в Криму, серед скверни недосконалого світу шукатиме нектар краси й гармонії…

№ 38 (358) 19 – 25.09.2014 УКРАЇНСЬКИЙ ТИЖДЕНЬ 47

НАВІГАТОР ПОГЛЯД

За скликання генеральних штатів культури

«М

и, громадяни мистецтв і культури України, посланці миру й об’єднання навколо єдиної та неподільної нації, прагнучи захистити нашу колективну ідентичність і зберегти повагу до нашої історії й традицій, усвідомлюючи соціальну та моральну відповідальність, яка зобов’язує нас, з одного боку, берегти пам’ять і культурну спадщину країни, а з другого – формувати нову присвячену творенню культурну політику, беручи участь у захисті художньої та духовної творчості як чинника національної згуртованості й гордості: • наголошуємо на визначальній ролі держави у формуванні амбітної стратегії розвитку культури і художньої творчості в Україні;

Автор: Франкі Бландо, виконавчий директор Французького інституту в Україні у 2011–2014 роках

• вимагаємо глибокої реформи Міністерства культури з метою запровадити нові методи роботи з турботою про результат та відповідно до європейських норм; • вимагаємо адаптації та модернізації законодавчого забезпечення, щоб створити митцям, інтелектуалам і письменникам умови, необхідні для творчості, дискусій, обміну, захисту їхніх творів та утвердження статусу, і дати змогу культурним установам (театрам, операм, кінотеатрам, музеям, галереям тощо) функціонувати в стабільних рамках, сприятливих для їх економічного процвітання;

• прагнемо створити комісії в складі компетентних професіоналів для формування пропозицій у таких царинах, як розвиток книгодрукування в Україні, підтримка сучасної художньої творчості, меценатство в культурі тощо; • вимагаємо скликати в недалекому майбутньому генеральні штати культури в присутності авторитетних іноземних представників і поновому визначити участь державної влади у функціонуванні сектору культури, надати цьому сектору великого національного значення…» Французи, як відомо, полюбляють нескінченно дебатувати, дискутувати і виголошувати величні декларації. Рядки, наведені вище, теж не виняток. Звісно, не мені як іноземцеві годиться брати слово замість українських митців і закликати до мобілізації. Але я знаю Україну вже 15 років і мав щастя працювати тут поруч із людьми, які творять культуру. Мій висновок суворий: бажання є, а от уміння й динаміки загалом немає. Як можна уявити, що така велика країна, як Україна, – велика своєю історією, кількістю населення, територією, – фактично стоїть осторонь від міжнародних культурних течій? Як можна виправдати факт, що тільки жменька представників культури має аудиторію за кордоном? Який образ створює ця держава для себе, для майбутніх поколінь, для світу? Брак уваги до культури і культурної політики призводить до разючого відставання на шляху до пробудження свідомості. Розвиваючи людину і суспільство, не можна покладатися тільки на працю на заводі та футбол. Отже, пора. Пора всім митцям і всім «творцям культури» схаменутися. Пора замислитися над подіями, політичними постановами і мистецькою панорамою, яку пропонує Україна. Країна має великий козир: місцева сцена ще й досі значною мірою уникає норм і принципів, які – інколи аж занадто – визначають культурні ініціативи в Європі. Треба вміти зробити ставку на свіжість і спонтанність, характерні для «землі», яку ще необхідно відкрити. Знайти вихід тут, як і в інших царинах, можна лише колективно. Великі представницькі збори дали б змогу закласти підґрунтя нових відносин довіри між державною владою і діячами культури. Хто ступить перший крок?

БРАК УВАГИ ДО КУЛЬТУРИ І КУЛЬТУРНОЇ ПОЛІТИКИ ПРИЗВОДИТЬ ДО РАЗЮЧОГО ВІДСТАВАННЯ НА ШЛЯХУ ДО ПРОБУДЖЕННЯ СВІДОМОСТІ

• закликаємо політиків країни, зокрема кандидатів, які братимуть участь у майбутніх виборах до парламенту, відвести у своїх програмах пріоритетне місце сприянню українській культурі в усіх її складових і на всій території країни; • стверджуємо, що індустрія культури становить окремий сектор економіки, а отже, теж створює багатство і робочі місця; • вимагаємо створення національної програми захисту культурної спадщини та її популяризації;

• вимагаємо від державної влади суворої та ефективної боротьби з незаконним електронним поширенням художніх творів і захисту авторських прав в інтернеті;

48 УКРАЇНСЬКИЙ ТИЖДЕНЬ № 38 (358) 19 – 25.09.2014

ПОГЛЯД НАВІГАТОР

Молочний шлях культури

«З

наєте, яка різниця між йогуртом і Львовом? – У йогурті є хоч якась культура». Такий саркастичний анекдот мені розповіли під час ХХ Форуму видавців у Львові. Одні скажуть, що це зовсім не так, другі екстраполюють жарт на всю Україну, треті почнуть вираховувати відсотки бактеріальної культури в йогурті й порівнюватимуть її з нашою національною. Люди зі здоровим почуттям гумору просто посміються. Питання тільки в тому, чи містить дотеп частку правди. Що нагадує українська культура: знежирений кефір, йогурт, ряжанку, закваску чи масло? Скільки в ній жиру? А корисних бактерій? Яка вона на смак? Чи наситишся нею? 2014-го я увосьме побував на згаданому дійстві у Місті Лева. Як і щоразу, занурився у вир презентацій, зустрічей, павільйонів. Знову побачив друзів із цілої країни, поспілкувався з іноземними авторами, завів нові знайомства. Це найбільша книжкова подія року України. Фізично на всіх її заходах побувати неможливо, навіть якщо складеш список тих, які тебе цікавлять, то все одно виникне потреба у двійникові чи навіть трійникові. На багатьох акціях буквально бракувало місця. Мої знайомі письменники, що приїхали з шенгенських просторів, дивувалися ажіотажеві довкола Форуму. Заздрили, що так багато наших співгромадян цікавляться літературою. Водночас трохи нарікали на організацію: не зовсім зручні локації, негаразди з логістикою. Певні недоліки цього дійства є характерними для загальноукраїнського культурного процесу. Як на мене, то йдеться саме про недоліки, а не проблеми. По-перше, українській культурі на цьому етапі притаманна хаотичність. І в літературі, і в музиці, і в театрі, і в кіно, і у візуальних мистецтвах нам бракує усвідомлення жанрового різноманіття. Усі книжки в нас звикли сприймати як «українські» з умовним поділом на «класику» та «сучасні». І в межах останньої із цих категорій усі видання зазвичай ставлять в один ряд: і поп-літературу, й філософську прозу, й любовні романи, й історичні реконструкції. Схоже відбувається в інших галузях культури: концептуальний перформанс порівнюють із живописом, реп – із роком, мильний серіал – із артхаусом. Одна з основних причин безладу – банальний дефіцит, оскільки багато жанрових ніш у нас порожні або, в кращому випадку, напівзаповнені. Усі, хто цікавиться культурою, мають серйозний голод і накидаються на кожну новинку made in Ukraine. Коли щось з’являється, спраглі реципієнти відразу проголошують продукт шедевром або цілковитим провалом, виходячи із власних уподобань, і тільки невеликий відсоток розглядає

культурну новинку з перспективи жанру, в якому вона створена. По-друге, в українській культурі часто вдаються до пошуку легких та швидких рішень, які б зарадили всім проблемам, і бракує системності. Наприклад, у Львові мала місце дискусія довкола продажу російських книжок на самому Форумі та в Україні: чи можна їх забороняти? Такі дебати або точкові заборони насправді тільки погіршують ситуацію, оскільки книжка із сусідньої держави, яка демпінгує і витісняє слабшу та дорожчу українську, дістає додатковий піар забороненого плоду. Це питання слід вирішувати продумано й структурно: на рівні державного оподаткування іноземної книжкової продукції. Те саме стосується ефірних квот, державного регулювання загалом: бракує системи, що спрямувала б хаотичні й богемні творчі поривання (якими є кожна культура) у конкретне русло. Мантру про державну підтримку, мабуть, не повторюють тільки німі митці. Представники літератури, музики, кіно, театру, візуальних мистецтв співають довжелезну пісню про брак сприяння багатоголосим хором в екстатичному крещендо вже багато років. І їм важко заперечити. Звичайно, урядові гранти аж ніяк не запорука геніальності культури. Якщо митець отримає серйозну стипендію, то це не означає, що він відразу почне видавати на-гора нетлінні шедеври. Однак якщо підтримки нема, то навіть достойна продукція, якої в нас доволі, залишиться на непевних плечах ентузіастів, що базарними картатими торбами довозитимуть її на кравчучках до спраглих читачів, глядачів та слухачів. Мовчу вже про поширення нашої культури за кордоном. Саме зараз ми переживаємо момент, коли державної підтримки культури бракує як повітря. Впродовж останніх кількох місяців усі можливі мости, поручні та паркани (бачив навіть смітники) розмальовують кольорами державного прапора. У всіх піднісся патріотичний дух і загострився культурний голод. За такої ситуації держава просто зобов’язана (приєднаюсь і я до мантри) надати допомогу культурі. Дехто може дорікнути: мовляв, коли гармати б’ють, то музи мовчать. Точніше їх не годують. Однак Вінстон Черчилль міркував трохи інакше. Коли йому повідомили, що через війну державне фінансування культури буде скорочено, він спитав: «То за що в біса ми воюватимемо?». Якщо продовжити аналогію з молочними продуктами, то держпідтримка культури – це і є фабрична переробка молока (хаотичного богемного творчого процесу). І саме від неї залежить, стане ота сировина смачним і поживним вершковим маслом, а чи знежиреним кефіром на молочній основі.

Автор: Лесь Белей

В УКРАЇНСЬКІЙ КУЛЬТУРІ ЧАСТО ВДАЮТЬСЯ ДО ПОШУКУ ЛЕГКИХ ТА ШВИДКИХ РІШЕНЬ, ЯКІ Б ЗАРАДИЛИ ВСІМ ПРОБЛЕМАМ, І БРАКУЄ СИСТЕМНОСТІ

№ 38 (358) 19 – 25.09.2014 УКРАЇНСЬКИЙ ТИЖДЕНЬ 49

Відхідне

Н Автор: Юрій Макаров

у я вам відверто скажу, що не в захваті від цієї ідеї. Але розумію, що то неминуче. Як і, своєю чергою, болюча реакція частини суспільства. Йдеться про те, що журналісти сунули в депутати. У списках провідних партій на наступних виборах найяскравіші, без жодного перебільшення, зірки вітчизняної преси. Спочатку про те, чому це неминуче. Якщо репортер, розслідувач, копач роками описує вади суспільства, рано чи пізно в нього з’являються втома й депресія, адже він стільки викривав злодіїв і хабарників – із цифрами, фактами, документами, аргументами... Викривав, викривав, а нічого не змінилося. Минає якийсь час – і людина почувається виснаженою й непотрібною, і це цілком адекватна реакція. Ось чому, на відміну від країн Заходу, журналістський вік у нас такий короткий: 10 – максимум 15 років на арені, а потім дорога або в менеджери, або в монастир – згадайте гучні імена дев’яностих, і де вони? Один-два винятки височіють самітними монументами епосі Гонгадзе. Як варіант – репортер перекваліфіковується в громадські активісти й наступає на ті самі граблі: змінити світ усе одно не вдається. Це не означає, що я не поважаю колег, які обрали тактику прямої дії (Таня Чорновол, Єгор Соболєв, Ігор Луценко), навпаки, переважно захоплююся ними, але все одно не схвалюю. Тепер скажу чому. Зміна професії – результат зневіри. Тобто якщо людина не вірить (безпідставно, небезпідставно – байдуже, віра первинна й переважно ірраціональна за визначенням) у пресу як один із демократичних інститутів, навряд чи вона зможе використати інші інструменти демократії на новому місці. Докази недовго шукати. Не знаю жодного випадку, коли яскравий журналіст став би так само яскравим політиком. Він міг не поступатися принципами, по мінімуму брати участь у неподобствах, які неминуче передбачаються політичними взаємодіями, намагатися щосили бути корисним на рівні «малих справ» і все одно приречений залишатися на других ролях, осторонь від прийняття реальних рішень. Я вже не кажу про зміни, які відбуваються із самими героями подій: спершу гаснуть очі, потім псується фігура, синхронно з цим покращується гардероб – і в результаті людину не впізнати. Один із кількох сотень безликих фігурантів лялькового театру. Причому реанімація не передбачається. Я був свідком, як колись у минулому блискучі репортери чи телеведучі після кількох років під купо-

лом намагалися повернутися в професію й видавалися безпорадними новачками, бо без драйву в цій професії нічого робити. Понад те, мені не відомі прецеденти у світовій практиці, коли успішний журналіст перетворився б на успішного політика (якщо я когось забув, підкажіть, буду вдячний). Адвокати, військові, бізнесмени – скільки завгодно. Журналістів щось не пригадаю, хіба що Черчилль, але то в нього хобі було таке. Вочевидь, ці фахи потребують різних схильностей, різних груп м’язів. Тому мені передусім відверто й щиро шкода моїх колег, без яких наш медіа-простір відчутно збідніє, а от чи збагатіє політикум, немає жодної впевненості. Але, зрештою, це їхній вибір, і я його поважаю. А тепер стосовно реакції суспільства. Воно, суспільство, невротизоване, й сподіватися, що майданне очищення цілковито сприяло його одужанню, марно. Ми так само, як і рік тому,схильні демонізувати політиків (усіх), журналюг (усіх), олігархів (усіх), не бачачи різниці в цей конкретний історичний проміжок часу між Курченком і Коломойським, між Царьовим і Луценком, між Чаленком і Лещенком. Це практично той самий сумнозвісний класовий підхід, який звільняє від необхідності аналізувати й водночас дає змогу почуватися правим, виливаючи безкарно (у моральному сенсі безкарно) потоки прокльонів на зірок, які недарма стали зірками. Можна, припустімо, не захоплюватися тим чи іншим матеріалом Найєма, але називати його продажним, особливо коли він відверто каже, що не проживе на 6,5 тис. депутатської плати (якщо знімати «однушку» на околиці столиці коштує 3–4 тис. за місяць), – це вже тупа мізантропія. Невже краще хай розраховує на конверти та лобістські гонорари? Можна не бути в захваті від тотального викривального пафосу Лещенка, але звинувачувати його в тому, що він проштовхує свою «пасію», яка насправді була однією із засновниць опозиційного громадського руху, причому в часи, коли більшість критиканів ще чухали потилицю (а які там уже в них стосунки, я нічого не знаю й знати не хочу), – то вже хамство й ницість. Бажати перемін – не означає бути хамом. Ну а щодо кваліфікації, яка потрібна депутатові, то вправний розслідувач – це в будь-якому разі краще, ніж водій або масажист, як у цирку попереднього скликання. І все одно публікацій колег мені бракуватиме. Шкода.

Я БУВ СВІДКОМ, ЯК КОЛИСЬ У МИНУЛОМУ БЛИСКУЧІ РЕПОРТЕРИ ПІСЛЯ КІЛЬКОХ РОКІВ ПІД КУПОЛОМ НАМАГАЛИСЯ ПОВЕРНУТИСЯ В ПРОФЕСІЮ Й ВИДАВАЛИСЯ БЕЗПОРАДНИМИ НОВАЧКАМИ

50 УКРАЇНСЬКИЙ ТИЖДЕНЬ № 38 (358) 19 – 25.09.2014