1146 1414704782 rozvitok komunіkativnih tehnologіy by ShellShock

ЗМІСТ ВСТУП………………………………………………………………………………………............................................3 РОЗДІЛ І. ПОНЯТТЯ КОМУНІКАТИВНИХ ПРОЦЕСІВ ТА ТЕХНОЛОГІЙ……………………………………………….....................................................................................8 1.1. Основні концепції та моделі інформаційно-комунікаційних процесів у суспільстві.........................................................................................................................................................................8 1.2. Етапи розвитку комунікаційних процесів та вплив медіа-технологій.....................19 1.3. Комунікативні технології: проблеми становлення ………………………………………….27 РОЗДІЛ ІІ. ТЕОРЕТИЧНЕ ОСМИСЛЕННЯ РОЗВИТКУ КОМУНІКАЦІЙНИХ ПРОЦЕСІВ ТА ТЕХНОЛОГІЙ……….............................................36 2.1. Теорії соціальної комунікації………………..........................................................................................36 2.2. Сучасні теорії медіа комунікацій…………………………………………………………………….52 РОЗДІЛ ІІІ. ПЕРСПЕКТИВИ РОЗВИТКУ КОМУНІКАТИВНИХ ТЕХНОЛОГІЙ...........................................................................................................................................................75 3.1. Сучасні розробки інноваційних медіа-технологій у системі соціальної комунікації…………......................................................................................................................................................75 3.2. Ідеологічні та ціннісні контексти медіа в теоріях комунікацій………………………87 ВИСНОВКИ…………………………………………………………………………….............................................94 СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ……………………………………………………..97

ВСТУП Актуальність дослідження. Останні три десятиліття у всьому світі спостерігається інтенсивний розвиток інформаційних технологій і засобів комунікації, що стрімко модифікує існуючі системи масової комунікації, впливає на діяльність самих мас-медіа і багато аспектів культурного буття сучасного людства. У цьому контексті видається вельми актуальним розгляд найбільш значущих теорій мас-медіа 20 століття та їх вплив на розвиток засобів комунікації. У розвинених країнах сфера інформаційно-комунікаційних технологій виступає запорукою соціального, економічного і політичного благополуччя. Починаючи з 90-х років ХХ століття розвиток інформаційного суспільства є пріоритетним напрямом державної політики в провідних країнах світу. Стрімкий розвиток інформаційних технологій і повсюдне використання мережі Інтернет як основного засобу масової комунікації є причиною потужних змін у всіх сферах людського життя. Сучасні технологічні інновації сприяють істотному вдосконаленню системи комунікації і виводять її на якісно новий рівень. Основоположне значення комунікації в розвитку історії сьогодні стає все більш очевидним, і вчені все частіше звертаються до ідеї про те, що комунікація впливає на соціум більшою мірою, ніж економіка або яка-небудь інша сфера. Значні зміни у сфері медіа, що відбулися за останні кілька років, спричинили за собою чергову інтелектуальну революцію, яка поставила перед дослідниками сучасної дійсності нові завдання. На даному етапі розвитку комунікації ключовими є наступні напрямки розвитку медіа: конвергенція, використання мережі Інтернет, поширення мобільного зв'язку і зростання її ключових функцій. Вони провокують зміщення, а іноді повне стирання кордонів не тільки між різними технологічними майданчиками для розміщення контенту, а й між видами і формами самого контенту.

Потужний стрибок у розвитку технічних засобів комунікації дав можливість об'єднувати сьогодні текст, звук, графіку, фото і відео в єдиний мультимедійний продукт на одній цифровій майданчику, яка може бути і персональним комп'ютером, і ноутбуком, і планшетом, і навіть смартфоном. Повсюдна дигитализация

обумовила

специфіку

сучасного

комунікаційного

процесу,

особливістю якого стало багатократне збільшення обсягів інформації, безкінечне підвищення швидкості створення та розповсюдження, а також суттєве спрощення способів її передачі. Все це підвищило ступінь проникнення технічних засобів масової комунікації в повсякденне життя сучасної людини і посилило вплив інформаційних технологій на його спосіб життя і мислення. У розвитку медіа стався якісний зсув, що спровокував серйозні зміни поведінкових патерів сучасної людини і, як результат, що спричинив зміни на всіх рівнях суспільного життя. Дані зміни заслуговують на особливу увагу наукової спільноти, так як без дослідження та інтерпретації впливу нових інформаційних технологій на спосіб життя і мислення людей, представляється неможливим не тільки подальше дослідження

інформаційних

технологій,

але

вироблення

практичних

рекомендацій у сфері розвитку технічних засобів масової комунікації. Вивчення якісних змін в системі комунікацій під впливом інноваційних медіа почалося в середині XX століття. Першим дослідником і розробником теми став керівник відділу політичної економії Торонтського університету Гарольд Інніс. Будучи істориком економіки, Інніс спочатку спробував пов'язати історію розвитку цивілізацій з різними стадіями розвитку економіки. Однак незабаром він дійшов висновку, що економічні критерії не можуть у повному обсязі пояснити історичних закономірностей. За допомогою найдокладнішого аналізу обширного історичного матеріалу Інніс прийшов до ідеї про існування зв'язку між розвитком цивілізації і засобами комунікації, що використовуються в ній. У своїх подальших дослідженнях Інніс звертався безпосередньо до аналізу комунікації. На основі його досліджень величезний вклад в осмислення процесів комунікації вніс

Маршал Маклюен. А доповнені і розвинені концепції Маклюена були в працях його послідовника Уолтера Онга. Розробки цих дослідників є незамінним теоретичним базисом, а наукові метафори – ефективними інструментами для розуміння, опису та інтерпретації сучасної дійсності. Масштаб змін, що відбулися в XXI столітті під впливом нових інформаційнокомунікаційних технологій, по-справжньому великий і вимагає серйозного підходу. Проте на даний момент вивчення комунікації в Україні носить міждисциплінарний характер і не завжди може пояснити ті явища, які відбуваються в особистості та суспільстві завдяки змінам і розвитку в медіапросторі. Враховуючи швидкість розвитку сучасних інформаційних технологій, ймовірно, в майбутньому процеси в сфері комунікації будуть настільки швидкими, що осмислити нову реальність представиться можливим тільки повністю сфокусувавшись на самій комунікації і присвятивши їй окрему академічну дисципліну. Це не представляється можливим без певних технологій вивчення даної дисципліни. Теоретичне обґрунтування розвитку інформаційного суспільства значно відстає від практичного використання інформаційно-комунікаційних технологій. Таким чином, є доцільним розглянути інформаційний розвиток з позиції соціального, політичного і філософського аналізу. Створення наукової концепції, здатної синтезувати загальні проблеми інформаційного суспільства, а також перспективи розвитку інформаційного простору України, складає надзвичайно актуальне теоретичне завдання, вирішення якого дозволить соціальним суб’єктам всіх рівнів усвідомити свою роль і місце в нових умовах, обґрунтувати стратегію інформаційного розвитку нашої країни, з’ясувати особливості інформаційних процесів у транзитивних умовах, а також ефективно вирішувати суто практичні завдання створення і розвитку інформаційного суспільства в Україні. Різні аспекти інформаційного суспільства, зокрема, роль і місце людини в процесах

глобалізації

та

інформаційних

взаємодіях,

специфіка

розвитку

інформаційного суспільства в окремих високорозвинених країнах, і країнах, що розвиваються, проаналізовані в українській і російській літературі у працях І.Ю. Алексєєвої, М.С. Демкової, Т.А. Берези, Л.В. Березовець, О.Л. Вартанової, С.Т. Кара-Мурзи, А.В. Колодюка, І.Б. Колиушко, В.І. Лисицького, Л.Г. Мельника, І.С. Мелюхіна, А.І. Ракитова, Г.Л. Смоляна, Д.С. Черешкіна, А.А. Чернова та ін. Розгляду політичних аспектів суспільства знання, що формується, присвячені праці Г.Т. Артамонова, В.А. Васильєва, М.С. Вершиніна, М.С. Демкової, Н.З. Згуровського, В.В. Пастухової, А.І. Ракитова, Т.Л. Тихонової, М. Фігеля та ін. Економічна

складова

інформаційного

суспільства

розглядається

публікаціях Ю.М. Бажала, М.Г. Делягіна, Т.В. Єршової, А.Я. Жаліло, В.Л. Іноземцева, Л.Г. Мельника, С.І. Романенко та ін. Крім того, в дипломі проаналізовано значну кількість українських і зарубіжних документів, аналітичних і інформаційних матеріалів спеціального і загального періодичного друку, статистичних даних по різних аспектах розвитку інформаційного суспільства. Таким чином, актуальність проблеми, її недостатня наукова розробленість і практична соціальна значущість зумовили вибір теми дослідження. Мета

завдання

дослідження.

Враховуючи

ступінь

розробленості

проблеми, а також її багатоаспектність, у даному дослідженні ставиться мета: комплексно особливостей

розкрити

сутність

формування,

комунікативних також

дослідити

процесів

та

перспективи

технологій, розвитку

комунікативних технологій сучасної України. Реалізація поставленої мети передбачає вирішення наступних дослідницьких завдань: – розкрити основні концепції та моделі інформаційно-комунікативних процесів у суспільстві; – охарактеризувати основні етапи розвитку комунікативних процесів та вплив медіа-технологій; – розглянути проблеми становлення комунікативних технологій; – дослідити теорії соціальної комунікації;

– проаналізувати сучасні теорії медіа; – дослідити сучасні розробки інноваційних медіа-технологій у системі соціальної комунікації; – виявити ідеологічні та ціннісні контексти медіа в теоріях комунікацій. Об’єктом дослідження є комунікативні технології. Предметом дослідження є сутність і структурні основи комунікативних технологій, а також перспективи їх розвитку. Методи дослідження зумовлені специфікою даної дослідницької роботи і потребами комплексного і міждисциплінарного аналізу теми. У дослідженні спиралися на загальнонаукові методи: порівняльно-критичний метод і принцип типологізації, структурно-функціонального метод, системний підхід, методи аналізу і синтезу, історичний метод, метод спостереження. Практичне значення одержаних результатів дослідження визначається актуальністю, новизною і сукупністю положень, які виносяться на захист. Результати дослідження складають певну методологічну базу для подальшого теоретичного дослідження проблем розвитку інформаційного суспільства. Одержані

результати

громадськими

можуть

організаціями,

бути

використані

іншими

суб’єктами

державними соціального

органами, процесу

діяльності зі створення умов для формування інформаційного суспільства в Україні. Сформульовані рекомендації можуть також використовуватися в законотворчій діяльності зі вдосконалення правовідносин у сфері інформатизації. Матеріали дослідження можуть стати теоретичною основою для розробки і впровадження деяких тем і спецкурсів з філософії, політології, соціології тощо. Структура дипломної роботи зумовлена метою і завданнями, поставленими у процесі теоретичної розробки вибраної теми. Робота складається зі вступу, трьох розділів, висновків до розділів, загальних висновків і списку використаних джерел. Загальний обсяг дипломної роботи складає …. сторінок. Список використаних джерел містить ….. найменувань.

РОЗДІЛ І. ПОНЯТТЯ КОМУНІКАТИВНИХ ПРОЦЕСІВ ТА ТЕХНОЛОГІЙ 1.1. Основні концепції та моделі інформаційно-комунікаційних процесів у суспільстві Сьогодні людство вступило в ту стадію свого розвитку, яку можна називати інформаційним суспільством (далі – ІС). Про це засвідчує небувалий розвиток комп’ютерної техніки, космічного зв’язку, інформаційних технологій тощо. Проте існують й інші думки, що відносять інформаційне суспільство до понять далекого майбутнього і вважають завчасним обговорювання його особливостей, оскільки все те, що ми помічаємо в розвитку інформаційної сфери, є лише звичайним удосконаленням постіндустріального суспільства. Вступ в ІС варто пов’язувати з якісно новим етапом розвитку сучасної цивілізації, а не тільки з електронною і комп’ютерною інженерією, що є лише однією з передумов, потрібних для переходу від постіндустріального до комп’ютерного суспільства. Проблема становлення ІС є настільки глибокою, що необхідність її розв’язання накладає на сучасні покоління тягар нових обов’язків. У зв’язку з цим актуальність соціальнофілософського аналізу цієї проблематики не викликає сумніву. Пріоритет у розробці концепції ІС із самого початку належав західним соціологам, які називали становлення майбутнього інформаційного устрою порізному: посткапіталістичним, постмодерним, постцивілізаційним тощо. Оскільки ІС будується локально, у межах двох його моделей (західна і азійська), і стало глобальним політичним, ідеологічним, соціально-практичним явищем, то актуальним постає завдання усвідомити концептуальні засади ІС, дослідити досвід інших країн щодо його побудови. У науковій літературі можна виокремити два основних підходи до розгляду ІС: концепція постіндустріалізму, що визначає новий етап розвитку суспільства як постіндустріальний (Д. Белл, Р. Дарендорф, А. Турен та ін.); концепція власне ІС (О. Тоффлер, Й. Масуда, З. Бжезинський, М. Маклюен, М. Кастельс та ін.).

Концепція

постіндустріалізму

базується

на

теорії

індустріального

суспільства. Передусім розвиток суспільства розглядався як лінійний процес, пов’язаний з економічним зростанням, механізацією праці. У 60-ті роки ХХ ст. термін наповнюється новим змістом, з урахуванням значення інтелектуальної творчої праці та суспільних трансформацій. За визначенням І. Валерстайна, соціальний світ увійшов у процес «глобального переходу»: «…нам доведеться зіткнутися з тим фактом, що дехто зараз має більші привілеї, ніж інші, тож природно очікувати, що ті, хто мають більші привілеї, намагатимуться зберегти їх у тому потоці, який неминуче передбачає доба переходу. Одне слово, доба переходу – це нетовариський спортивний матч. Це жорстока боротьба за майбутнє. Одразу видно, що це моральна проблема: «що таке добре суспільство?». Але це також інтелектуальна проблема: «який різновид суспільства можна конструювати?»» [1, с. 54]. Таким чином, перехід цей має невизначені перспективи та наслідки. Тому й відповідна категорія, у якій мислиться стан, що виникає, не може дістати однозначної дефініції. Але це зовсім не означає, що її не існує або вона неможлива. Сам термін «постіндустріальне суспільство» розуміється як запрограмоване суспільство послуг, що має низку ознак. До них Д. Белл відносить: перехід від індустріального виробництва до сервісного й перетворення інтелектуальної технології в ключовий інструмент системного аналізу і теорії прийняття рішень. Поняття «інтелектуальні технології» охоплює «такі різноманітні методи, як лінійне програмування, аналіз систем, теорії інформації, теорії рішень, теорії ігор і моделювання, причому все це пов’язане з операціями ЕОМ, значно збільшуючи наш розумовий потенціал» [2, с. 22]. Д. Белл будує свою концепцію, вважаючи, що в XXI ст. вирішальне значення буде мати становлення нового соціального устрою, основаного на телекомунікаціях. У доіндустріальному суспільстві, на думку вченого, життя було «грою» між людиною й природою. В індустріальному суспільстві робота – це гра між людиною й штучним середовищем, створеним нею і наповненим різного роду механізмами. В ІС робота стає грою між людьми (учителем і учнем, чиновником і відвідувачем тощо). Тут природа усувається з

життя людини. Такий стан, на думку Д. Белла, не має в історії суспільства аналогів. У постіндустріальному суспільстві основною одиницею є те або інше співтовариство, а не індивід, тоді як для досягнення чого-небудь потрібне соціальне рішення, а не просто сукупність індивідуальних рішень. Кардинальне значення в концепції Д. Белла набуває поняття інформації. Саме знання й інформація – це стратегічні ресурси ІС, а інформаційна діяльність проникає згодом у всі сфери економіки. Таким чином, постіндустріалізм не відвертає продовження індустріалізації, а передбачає збереження таких основ розвитку, як динамізм, прогрес індустрії знань тощо. Але одночасно виявляє недоліки індустріального розвитку, що дає можливість показати переваги інформаційних технологій. Відомо, що термін «інформаційне суспільство» ввели в науковий обіг японські вчені Ю. Хаяші та Й. Масуда, це відбулося на початку 60-х років ХХ ст. Зокрема, праці Й. Масуди «Комп’ютопія» (1966), «Інформаційне суспільство як постіндустріальне суспільство» (1981) та «Гіпотези щодо генезису Гомо інтелідженс» (1985) стали в Японії і на Заході хрестоматійними. У цих працях ІС визначалося як суспільство, у якому процес комп`ютеризації надасть людям доступ до надійних джерел інформації, звільнить їх від рутинної роботи, забезпечить високий рівень автоматизації виробництва. При цьому зміниться і саме виробництво – його продукт стане більш «інформаційноємним», що означає збільшення частки інновацій, дизайну й маркетингу в його вартості; виробництво інформаційного продукту, а не продукту матеріального, буде рушійною силою освіти і розвитку суспільства. Приділяючи багато уваги питанню трансформації людських цінностей в інформаційному суспільстві, Й. Масуда писав, що «на відміну від індустріального суспільства, характерною цінністю якого є споживання товарів, інформаційне суспільство висуває як характерну цінність – час. У зв`язку з цим зростає цінність культурного дозвілля» [3, с. 40-41]. Слід зазначити, що японський варіант концепції ІС розроблявся насамперед для вирішення завдань економічного розвитку країни.

Прихильники іншого підходу до розгляду ІС визначають новий стан цивілізації шляхом розкриття його окремих ознак. При цьому часто в центрі уваги опиняються явища, які безпосередньо не визначають суспільство як соціальне ціле, що поклало початок теорії, розвиненої такими відомими авторами, як М. Порат, Т. Стоунер, Д. Тапскот та ін. Цей підхід розглядає еволюцію людства крізь призму прогресу знань і має багатьох попередників. Зокрема, до цього напряму близька концепція технотронного суспільства Збігнева Бжезинського, а також доктрини, що підкреслюють роль знань і характеризують сучасний соціум як суспільство знань. Новий етап в розвитку ІС настає з появою мікропроцесорних технологій. Поєднання новацій у засобах масової комунікації, поява і поширення комп`ютерної техніки формує нову макроструктуру суспільства. В роботі «Третя хвиля» О. Тоффлер визначає суспільство як інформаційне, оскільки обсяг і рух інформації в ньому суттєво зростають, що призводить до децентралізації, дестантартизації, демасифікації. Також він визначає ІС як таке, у якому визначальну роль у суспільному розвитку відіграє фактор знання і сфера знання (освіта, наука, технології, національні стратегічні концепції, мова, загальні знання про інші культури, культурне та ідеологічне розуміння світу, багатоманітність комунікаційних каналів, спектр нових ідей, інновацій). З цього приводу вчений писав: «Сучасні швидкі й масові зміни, які я називаю «третьою хвилею», створюють зовсім нову цивілізацію, що ґрунтується на високій технології, інформації й нових способах організації для досягнення економічних цілей» [4, с. 376-378]. Порівнюючи визначення ІС, сформульовані основними представниками вищезазначених підходів до його розгляду (Д. Белл та О. Тоффлер), можна побачити, що для першого напряму докорінний перелом в суспільстві відбувається за рахунок зрушення від сфери виробництва в бік сфери споживання та послуг. Для другого ж напряму докорінне зрушення системи суспільних відносин відбувається внаслідок того, що інформація стає основою, обов’язковою умовою будь-якої взаємодії.

У всіх розглянутих варіантах концепт «інформаційне суспільство» мислиться з погляду продовження й (неявно) посилення того соціального порядку, що його породжує. Однак майбутнє, хоча і народжується в минулому, має іншу природу, інші риси, ніколи не зводиться до нього і не може бути поясненим через нього безпосередньо. Тому реалії, які виникли в процесі технологічного стрибка, виявилися іншими, ніж це сприймалося авторами розглянутих вище концепцій. Чим більше розвиваються форми соціальної організації, що мають у своїй основі інформаційну взаємодію, тим більш помітною стає стурбованість дослідників неоднозначністю соціальних перспектив, що відкриваються. Про це свідчить робота відомого британського філософа С. Леша «Критика інформації». У своїй книзі С. Леш робить спробу уточнити зміст поняття ІС. Поняття «постмодерніті» чи «пізньої модерніті», звичайно вживані для позначення суспільного укладу, що формується сьогодні, С. Леш вважає невдалими у зв’язку з тим, що вони акцентують увагу лише на тому, що нинішня епоха відмінна від попередньої, і не містять указівок на зміст трансформацій, що відбуваються в суспільстві; у кращому випадку в них проглядаються такі характерні для нашого часу якості, як дезорганізація й невизначеність. «Поняття ІС є більш адекватним, ніж постмодерністське, тому, що вказує на принцип, навколо якого організоване суспільство, а не тільки лише на те, за якої соціальною формою воно випливає», – пише С. Леш [5, с. 11]. Отже, результатом виробництва в ІС стають не стільки блага, що втілюють у собі інформацію, скільки сама інформація як така. Аналіз теоретичних розвідок в царині проблематики ІС демонструє, що навіть у межах одного парадигмального напряму існують розбіжності стосовно можливого визначення сутності й особливостей нового ладу. Сьогодні дослідники виділяють дві моделі побудови ІС: західну і східну. Західною моделлю називають шлях, яким ідуть індустріально розвинені країни. Однак, дещо конкретизуючи її, можна виокремити американо-англійську і модель континентальної Європи.

Американо-англійська

модель

визначається

загальною

концепцією

соціально-економічного розвитку, яка передбачає превалювання приватного сектора над функціями держави в усіх напрямках розвитку суспільства. Американський вплив в галузі комунікаційних технологій та інформаційної сфери відчутний в глобальних процесах, міжнародній політиці, світовій економіці. Ця модель передбачає інтенсивний розвиток електронних комунікацій для встановлення соціальних, політичних, культурних зв`язків у суспільстві. Проблема розвитку універсальних послуг має важливе значення в програмах ІС США та Великої Британії, вона вирішується за допомогою стратегії поліпшення якості інформаційних послуг, соціальної орієнтації суспільства. Наприклад, досліджуючи місце і роль США у світовому інформаційному процесі, американські вчені (Д. Тапскот, М. Кастельс, Г. Шиллер, В. Дайзард) вважають, що її роль в ньому – це експорт ІС. Виходячи з того, що в США найбільший досвід інформатизації суспільства, тому саме цій країні, вважають вони, належить історична роль очолити людство в процесі перетворення його з індустріального стану

постіндустріальний

–

інформаційний.

Інформаційна

модель

інтернаціоналізації світу вперше з`явилася саме в США, а інші країни світу тільки зараз починають її оцінювати, констатують американські вчені. Для підтримання своїх глобальних інтересів, говорить американський соціолог В. Дайзард, США мають потребу в розгалуженій світовій системі комунікацій. Зростає економічне значення експорту продукції комунікації і сервісу. Те, що робить Америку унікальною в наш час, так це те, що конфронтація з новим є частиною щоденного американського експерименту, зазначав З. Бжезинский [6]. Однак дослідники, критикуючи американську комунікаційну практику за кордоном, стверджують, що США експортують не просто продукти і сервіс в інші регіони світу, а стереотипи масової культури, включаючи ідеологію, що проповідує американські цінності, чужорідні для інших культур, особливо в країнах, що розвиваються. Концепція національної інформаційної політики США ставить завдання розширення і вдосконалення інформаційного простору, посилення свого впливу в

таких регіонах, як Латинська Америка, Центральна і Східна Європа, країни Арабського світу та Азійсько-Тихоокеанського регіону. США запропонували доктрину «інформаційної парасольки» міжнародного співробітництва з широким колом країн у різних регіонах світу, суть якої у превентивній комунікації на основі переміщення масивів інформації, що передається США державамреципієнтам для забезпечення їхніх національних інтересів і, як наслідок, збереження лідерства США в політичній системі міжнародних відносин. Європейська модель ІС відрізняється стратегією європейської інтеграції, поняттям «об’єднаної Європи», пошуками рівноваги між контролем держави і стихією ринку, динамічним поєднанням державних інтересів і прагнень приватного та корпоративного бізнесу. Характерними рисами європейської моделі виступають варіативність і політична спрямованість програм побудови інформаційного суспільства для різних країн, обумовлених новою європейською геополітикою, становленням інформаційної (інтелектуальної) економіки, різними можливостями постіндустріального розвитку. В рамках європейської моделі українські дослідники (Є.Макаренко, А. Колодюк) називають західноєвропейську, скандинавську, центральноєвропейську, східноєвропейську стратегії. Сьогодні інформаційна політика Європейського Союзу виходить із доктрини європейського інформаційного суспільства, яка була проголошена 1994 року в доповіді «Європа і глобальне інформаційне суспільство: рекомендації для Європейської

Ради

ЄС»

(видатна

науковій

літературі

як

доповідь

М. Бангеманна). Основна ідея – зміна традиційних підходів і оцінок міжнародного співробітництва та світової конкуренції: від геополітики, яка визначає міжнародне становище

країни

за

географічними

ознаками,

природними

ресурсами,

кліматичними умовами, політико-економічними чинниками, до технологічної політики (інформатики), яка визначає місце кожної держави в світовій ієрархії залежно від впровадження нових наукових досягнень та високих технологій в усі сфери життєдіяльності суспільства. Позиція ЄС у регіоні обумовлює економічну й соціальну інтеграцію європейських країн, реорганізацію бізнесу, переосмислення взаємовідносин державного й приватного секторів, нові форми організації праці

та інші інституційні перетворення. Напрямки і стратегії інформаційної політики ЄС

втілені

програмах

проектах

організації

стратегічних

наукових

дослідженнях, таких як RTD (Розвиток технологічних досліджень), IMPACT (Інформаційні технології і ринкова політика), ESPRIT (Європейська стратегічна програма промислового розвитку і впровадження технологій); проектах «Он-лайн для урядів», «Глобальна інвентаризація», «Глобальний виклик Бангеманна», «Електронна комерція», «Дистанційна освіта, медицина, культура та інформаційні послуги». Реалізація програм і проектів ЄС, спрямованих на становлення ІС в Європі, здійснюється за підтримки ЄС та європейських країн на найвищому рівні. У 1999 році в рамках проведення міжнародної конференції «Технології інформаційного суспільства – 99» була представлена на конференції ініціатива «Електронна Європа – інформаційне суспільство для всіх». Вона розрахована на широкомасштабну участь, масовий розвиток і масове охоплення громадян послугами і можливостями ІС. Ще одна європейська програма, що визначає діяльність Ради Європи і країнчленів Організації на новий період до 2010 – 2015 року, була викладена у Політичній декларації «Інформаційне Суспільство – виклик для Європи» (1997); програма свідчить про нові напрямки європейської інформаційної політики, про розуміння

інформаційного

суспільства

як

важливого

рушія

політичних,

економічних, соціальних і технологічних змін. Інформаційні процеси справляють значний вплив на функціонування суспільства в цілому, на відносини між окремими індивідами, спільнотами, країнами на міжнародному рівні, надають широких можливостей для обміну інформацією на транскордонному рівні, через глобалізацію вільного доступу суспільства до мереж і послуг. Рада Європи зобов’язалася в рамках становлення ІС сприяти розвитку нових технологій, нових інформаційних і комунікаційних виробництв і послуг в інтересах свободи слова, інформації, творчого зростання та обміну між різними культурами, в інтересах освіти, соціального розвитку і гуманітарного права. На сьогодні ця модель повноправно конкурує з американською моделлю ІС.

Як вже зазначалось, крім західної, у науковій літературі виділяють азійську модель ІС, в основі якої лежить альтернативний соціально-економічний розвиток регіону, конкуренція із Заходом, утвердження власних ціннісних орієнтацій, зв`язок між культурними традиціями (освіта, виробнича дисципліна, відданість корпорації, довіра, сімейна гармонія) і соціальними трансформаціями. В рамках азійської моделі виділяють японську, індійську та младоазійську. В межах цієї розвідки зосередимо увагу лише на японському варіанті розвитку ІС. Японська модель ІС, у створенні якої основний внесок належить Й. Масуді, спрямована на вдосконалення системи корпоративного управління за принципом ієрархічної піраміди, в основі якої три принципи: оn (вдячність), gіrі (відповідальність), wа (гармонія). Вони виражають угоду про взаєморозуміння та взаємодопомогу вищого і нижнього рівнів управління. Ця модель використовує пріоритетний розвиток інформаційних технологій і впровадження інформаційних послуг у всі сфери життєдіяльності країни. Вищою стадією ІС, на думку Й. Масуди, буде «суспільство достатку», яке він назвав комп’ютопією. Особливу цінність становлять думки Й. Масуди щодо переваг і вад ІС, перспектив його розвитку і проблем політико-правового регулювання. Слід особливо наголосити, що в «Комп’ютопії» вчений досліджував не лише переваги ІС, але і його потенційні небезпеки. Японський дослідник визначив досить ефективні, як на нашу думку, шляхи, методи й засоби формування і вдосконалення досить демократичного ІС. Основними з них є: використання інформаційних технологій для створення знання; децентралізоване і відкрите для всіх людей використання інформаційних технологій; використання банків даних не окремими невеликими групами осіб, які перебувають при владі (і роблять це для обслуговування власних «політичних цілей, що перетворює країну на поліцейську державу»), а всіма громадянами та їх добровільними об`єднаннями для того, щоб «повністю розвинути свої здібності» [7].

Неабияку науково-теоретичну і практичну цінність становлять і положення Й. Масуди про вплив інформаційно-комунікаційних технологій на розвиток і вдосконалення політичної системи ІС та на розширення прав і свобод його членів. Сьогодні успіхи Японії на шляху побудови ІС співвідносять з досягненнями США. Ключовим фактором успіху країни завжди було масштабне виділення коштів на науку та наукові розробки, а також високий пріоритет техніки та технологій у забезпеченні соціально-економічного розвитку країни. Технічний прогрес і розширення комп`ютерного ринку стали технічною основою для розвитку ІС в Японії. Визначились стратегічні цілі, а саме: побудова тисяч взаємозв’язаних

телекомунікаційних

мереж;

розроблення

інформаційних

пристроїв, що поєднують можливості комп’ютера, телевізора та факсу; розвиток програмного забезпечення та інформаційних послуг; підготовка кваліфікованих кадрів, здатних працювати з цими системами. Розкриваючи перспективи розвитку інформаційно-комунікаційних систем, Т. Сакайя, начальник Управління економічного планування Японії, називає новою економікою «суспільство, де знання стають первинним джерелом економічного зростання і корпоративного прибутку» і вважає його становлення домінантою інформаційного розвитку. Високий рівень техніко-технологічного розвитку Японії уможливлює експериментально випробувати соціотехнічні ідеї ІС на регіональному рівні. До таких практичних спроб відносяться два відомі експерименти: «Тама ККІС» і «ХІОВІС». Тама ККІС – це коаксіально-кабельна інформаційна система в місті Тама на відстані 30 км від міста Токіо. ХІ-ОВІС – Хігасі-Ікома оптична візуальна інформаційна система. З технічного боку це двосторонні інформаційні системи, що об`єднують комп’ютери з новітньою комунікаційною технологією. Результати проведеного експерименту показали, що найбільшим попитом користувалися програми моментальної й нової інформації. Ця система ККІС стала важливою

надзвичайно

ефективною

інфраструктурою

майбутнього

інформаційного обслуговування і сприяла більшому включенню жителів у співтовариство

соціальну

діяльність.

Іншим

регіональним

японським

експериментом ІС є система ХІ-ОВІС (в місті Хігасі-Ікома). У цій технічній системі використовувався оптичний волоконний кабель замість мідного для двостороннього збільшення комунікацій відео- й аудіосигналів і передання даних. Центр ХІ-ОВІС був зв`язаний з 158 будинками і 10 громадськими об`єктами (школами, пожежними станціями, іншими міськими установами) в радіусі 400 км. Система ХІ-ОВІС була перша у світі оптична волоконна комунікаційна система. Вона дозволила з меншими витратами отримувати економічний ефект, знижуючи енерго- і матеріалоємність продукції. Крім цього, ця оптична система дозволяє збільшити комунікації у двох напрямках на основі візуальних, аудіо- і цифрових методів.

Цей

експеримент

передбачав

чотири

види

сервісу:

сервіс

телеретрансмісії; відеосервіс на вимогу; повторюване телебачення; різні телепослуги. Зазначені види обслуговування практикувалися в системі Тама ККІС, однак сервіс, запропонований ХІ-ОВІС, був у якісному й у кількісному плані

вищий,

ніж

запропонованому

раніше

експерименті.

Наведені

експерименти стали визначальними для розвитку ІС в сучасній Японії. Отже, аналіз існуючих підходів і точок зору дає право визначити ІС як принципово новий етап розвитку сучасної цивілізації. Його основними ресурсами є інформація і знання, діяльність людей здійснюється на основі використання послуг, що надаються за допомогою інформаційно-інтелектуальних технологій та технологій зв’язку. Процес становлення ІС проходить в різних країнах з різною інтенсивністю й особливостями. В «західній» моделі основна роль відводиться лібералізації ринку інформаційних супермагістралей та їх універсальному обслуговуванню. В «азійській» приділяється більше уваги співробітництву держави і ринку, спостерігається прагнення встановити зв`язок між традиційними культурними цінностями і невідворотними соціальними змінами. В той же час в рамках кожної з цих моделей існують свої відмінності, які багато в чому визначаються рівнем економічного і соціально-політичного розвитку того чи іншого соціуму.

1.2. Етапи розвитку комунікаційних процесів та вплив медіа-технологій Сучасну епоху постіндустріального розвитку дослідники визначають порізному: одні як «інформаційну», інші як «постмодерністську», треті як період «глобалізації». Наочним є той факт, що ми живемо в світі медіа − розширюється система

масових

комунікацій,

спостерігається

«інформаційний

вибух»,

основними прикметами якого є безмежність, мобільність, інтерактивність, оборотність, хаотичність та повсюдність. Прискорюється процес створення єдиного інформаційного простору світу. Невипадково відомий американський політолог Е. Тоффлер виділив пріоритет нової влади − влади інформації [9, c. 215]. Глобалізація засобів масової інформації, безсумнівно, сприяє подоланню географічних, економічних, духовних та інших кордонів для поширення текстової,

аудіо,

візуальної,

аудіовізуальної

інформації

за

допомогою

технологічних інновацій: комп'ютерних мереж, мобільного зв'язку, каналів кабельного і супутникового телебачення, цифрового кіно, фотографії тощо [3, c. 75]. Двадцятиріччя

соціально-політичних

трансформацій

Україні

продемонструвало помітні результати: країна зробила рішучий крок від тоталітарної системи до цивілізованого суспільства, при цьому очевидно зростання ролі медійних технологій як каталізатора багатьох соціальних процесів, що вплинули на політичний та економічний розвиток нашої країни. Результатом стало формування нового вітчизняного медіасередовища, яке є більш відкритим і демократичним, що дозволило нашому суспільству увійти в інформаційний простір світу. Розширилися міжкультурні контакти: ми активно беремо участь у міжнародних форумах і конференціях, обмінюємося досвідом у професійній сфері, спілкуємося через Інтернет, маємо можливість подорожувати по всьому світу, підвищувати кваліфікацію за кордоном і т. д. Сучасні медіа-технології відіграють вирішальну роль у трансформаційних соціальних процесах, істотним чином впливають на розвиток інститутів

демократії, помітно змінюють виробництво товарів і послуг, створюють принципово нові умови для реалізації громадянських прав і свобод. Поняття «медіа-технології» розглядається багатьма дослідниками як похідне від концепції інформаційного

суспільства.

Саме

такому

контексті

цю

категорію

медіа

технології

інтерпретують Д. Белл, Г. Маклюен, А.Турен, Е. Тоффлер та ін. Найчастіше

сучасних

політичних

дослідженнях

розуміються у прикладному аспекті та пов’язуються з аналізом масових інформаційних процесів, як наслідок ускладнення та урізноманітнення джерел політичної інформації, збільшення акторів політичної взаємодії, вдосконалення технічного оснащення громадян та владних інституцій. Сьогодні проблеми політизації масових інформаційних процесів і медіатизації політики знайшли своє відображення у працях західних учених, присвячених як загальним питанням політики, так і проблемам впливу мас-медіа на громадську свідомість у період організації й проведення виборчих кампаній. Серед них: Є. Андрунас, Ж. Бодріяр, Дж. Брайнт, Р. Гакет, С. Гантінтон, М. Кастельс, К. Крос, Н. Луман, Р. Міллс, Е. Ноель-Нойман, І. Панарин Т. Уайт, Р. Харріс, П. Шампань, Г. Шиллер. Плідний внесок у розуміння й осмислення різних аспектів теоретичних і практичних питань діяльності ЗМІ в сучасних умовах презентовано працями таких українських авторів як: М. Бабак, В. Бадрак, В. Бебик, О. Ваганова, І. Гаврада, Н. Гармаш, О. Гриценко, С. Демченко, О. Заславська, В. Здоровега, О. Зернецька, М. Каращук, С. Квіт, О. Королько, Н. Костенко, А. Костирєв, О. Мамонтова, І. Мащенко, О. Мелещенко, Ю. Мовчан, А. Москаленко, І. Ненов, С. Онуфрів, Т. Петрів, О. Пронченко, А. Ручка, О. Семченко, О. Соснін, М. Томенко, В. Шкляр, А. Шинкарук, Д. Яковлев. Умовно виникнення медіа технологій прийнято пов’язувати з появою писемності. Приблизно у 1750-1670 рр. до нашої ери у Стародавній Греції з’являється лінійна писемність, тобто те, що близько до нашого розуміння письма. Трохи пізніше, в Китаї, активно розвивається писемність за допомогою ієрогліфів, коли практично кожне слово і вираз має свій знак. Алфавіт, тобто писемність за допомогою певної кількості знаків, кожен з яких позначає не слова, а звуки,

вперше стали використовувати фінікійці близько 1100 років до н.е. [1, с.12]. Звичайно, всі ці дати досить умовні, тому що алфавіт тоді декретами і постановами уряду не вводився. Наступним етапом розвитку медіа-технологій стала поява паперу. Камінь, глина були дешеві і довговічні, але незручні для письма. Вже в 105 році нашої ери в Китаї з’явився папір, а через 625 років і перша друкарня. У 853 році в Китаї з’явилася перша книга, видрукувана типографським способом. Це був великий крок вперед у розвитку медіа-технологій. Але ієрогліфи не дозволили китайцям довести друкарську технологію до логічного завершення. Кожна сторінка кліше вирізувалася на дерев'яній, (кам'яної) дошці. Тому процес випуску книги був дуже довгим і трудомістким. Крім того, в Китаї було сильне угруповання професійних писарів, які не були зацікавлені у швидкому розвитку друкарської індустрії [1, с.15]. У 1794 році перші повідомлення були передані з Ліля в Париж через оптичне телеграфу, а в 1837 році з'являється електричний телеграф і відома азбука Морзе. Дуже швидко з допомогою телеграфу навчилися передавати не тільки слова, а й найпростіші малюнки. Однак не можна було передати голос або музику. Вже в 1881 році в США було 400 телефонних станцій і 132 000 абонентів. Майже одночасно з телефоном була розроблена та технологія механічної звукозапису. У 1877 році Едісон в США і Грос у Франції зробили звуковідтворюючий апарат – фонограф. Незабаром Едісон переробив модель фонографа, поставивши замість циліндра плоский диск [4, с. 31]. В цей же час розвивалися передумови для появи технології передачі електромагнітного сигналу на відстань без проводів. У 1865 році Фарадей відкрив існування електромагнітних хвиль. Його учень − Максвелл висунув гіпотезу, що «електромагнітні хвилі» переміщаються в просторі. У 1887 році Г. Герц підтвердив цю теорію на конкретних експериментах. І в 1895−96 роках були проведені перші досліди з передачі сигналу без проводів. У західній літературі винахідником

телеграфу

без

проводів

вважається

англієць

італійського

походження Марконі. Слід зазначити, що в наступні десятиліття Марконі зберігав

монопольне право на виробництво і розповсюдження апаратів телеграфного радіозв’язку. Правда, сигнали передавалися азбукою Морзе, як і по звичайному телеграфу [5, с. 47]. Звукове радіомовлення активно стало розвиватися після 1920 року. Піонерами тут були США. У 1928 році більше 578 радіостанцій щоденно виходили в ефір. Перед Великим кризою 1929 року в світі налічувалося понад 10 млн. радіоприймачів. У 1932 році Ф.Рузвельт, проти якого виступали господарі більшості впливових американських газет, вперше використав радіо для передвиборної боротьби. Зі своєю програмою «Новий курс» він звернувся по радіо до населення Америки. Як відомо, Ф.Рузвельт отримав 57% голосів. Інший засіб мас-медіа − кіно розвивалося дуже швидко. У США між 1905 і 1909 роком було побудовано більше 10 тис. кінозалів. Можна сказати, що кіно стало прообразом мультимедіа, особливо після 1927 року, коли воно знайшло звук. Кіно – перший засіб масової інформації, яке зачіпало більшу частину населення: у 1930 році, з 122 млн. американців, 95 млн. відвідували кіно раз на тиждень [5, с. 47]. Перші електронні телевізійні системи з'явилися в 1937 році. Друга світова війна затримала розвиток телебачення, але в 1947 році в США вже було 30 000 телеприймачів (45000 у Великобританії), а до 1961 року ці цифри зросли до 34,7 млн. і 11,2 млн. відповідно. У 1960 році телевізійні дебати кандидатів у президенти Дж. Кеннеді і Р. Ніксона дивилися 75 млн. американців [7, с. 101]. 60-ті роки − етап виникнення централізованих комп'ютерів. ЕОМ працювали в університетах, NASA, Пентагоні, великих мультинаціональних компаніях та ін. Більшість населення чуло про існування ЕОМ, але практично з ними не стикалося. Управляти ЕОМ могли тільки спеціально навчені програмісти. Пересічна людина не могла зрозуміти ті терміни і вирази, які з’являлися на екрані комп'ютера. Але восени 1971 року у виробництві ЕОМ починається нова ера. Всесвітньо відома сьогодні фірма Intel виробляє свій перший мікропроцесор під номером 4004. Через два роки вона ж випускає на ринок процесор 8008. Ед

Робертс, колишній інженер ВВС, розробляє конструкцію першого персонального комп'ютера Altair [8, с. 87]. У 1975 році студент-математик Білл Гейтс навчався у Гарварді. В одному з журналів він прочитав про випуск першої персональної ЕОМ Altair. Він кидає заняття математикою і створює фірму, яка виробляє програми для персональних ЕОМ. Компанія Microsoft швидко стає світовим лідером в цьому напрямку. С. Джобс і С. Возняк про праву вважаються одними з авторів технологічної революції. С. Возняк працював інженером на фірмі Hewlet-Packard. С. Джобс займався маркетингом. Удвох в 1977 році вони здійснили нову революцію в комп’ютерній галузі. На ринок була випущена ЕОМ Apple II. Вона була не дуже потужна, не найдешевша (1298 $). Але тут була вбудована клавіатура, звукові колонки, кольорова графіка і, найголовніше, цей комп’ютер був зрозумілий неспеціалістам. У 1979 році було продано 35 тис. Apple II. Компанія досягла обороту в 1 млрд. доларів в 1982 році, увійшла до числа 500 найбільших підприємств США через 5 років після свого створення. Тоді це був рекорд. З кінця 70-х років Apple Computer в секторі освіти контролював до 60% комп’ютерного ринку США [6, с. 101]. Сьогодні деякі дослідники відзначають, що епоха персональних комп’ютерів починає закінчуватися. Повідомляється, що багато компаній ведуть розробку, а в 1996 році на ринку з’явилися Network Computer (NC) – перші моделі мережевих комп’ютерів. Інформаційне суспільство тримається на універсальній, миттєвій інформації, яка перетворює всі сфери індустріального суспільства. Сучасні засоби зберігання, переробки і передачі інформації дозволяють зберігати і миттєво передавати в будь-який час, в будь-яке місце і кожному індивіду будь-який обсяг і будь-який вид інформації. Гігантський обсяг інформації, що циркулює в сучасному суспільстві,

якісно

нові

галузі

інформації,

що

освоюються

новітніми

інтелектуальними технологіями (включаючи генетичну інформацію), − всім цим сучасна людина, використовуючи новітні засоби комунікації, може ефективно оперувати. Причому інформація вперше виступає не в якості соціальної пам’яті в

книгах, а як дієва інформація в комп’ютерах і мікропроцесорах, здатна реалізувати саму себе, вести діалог з самою собою (наприклад, діалог «машина – машина»). накопичення

Прихід і

комунікаційний

передачі

інформації

процес створює

абсолютно якісно

іншу

нових

засобів

інформаційну

середовище. Глобальна мережа Інтернет дозволяє мільйонам користувачів комп’ютерів підключитися до світової інформаційної структури, що означає демократизацію людських зв’язків, коли кожен може заявити про свої ідеї і інтереси. В результаті формується єдиний, глобальний комунікативний простір. Соціальна комунікація, таким чином, є невіддільною від безперервного процесу виробництва і відтворення інформації. Інформаційна система – важливий засіб управління комунікаційними процесами. Вона допомагає людям розібратися в складних і різноманітних явищах і процесах суспільного життя, сприяє виробленню самостійної орієнтації, без якої неможливе формування світогляду. Без інформаційного обміну немає комунікації, тому що суб’єкт комунікації втрачає можливість доводити свої рішення до об’єкта управління і отримувати відповідні сигнали і повідомлення. Тому інформаційні компоненти є елементами змісту всякої комунікаційної системи. Сучасне суспільство збільшується в розмірах і стає все більш складним, арена спілкування все більше підпадає під вплив засобів масової комунікації − радіо, телебачення, газет, журналів та комп’ютеризованих банків даних. Термін «засоби масової комунікації» (ЗМК) означає всю систему комунікаційних процесів сьогодення, на відміну від терміна «засоби масової інформації» (ЗМІ), який означає лише традиційний набір – телебачення, радіо, преса. Процес комунікації в ЗМК носить двосторонній характер, у той час як у ЗМІ – це, в основному, односпрямований, односторонній процес. Метою засобів масової комунікації, таким чином, є встановлення зворотного зв’язку, а метою засобів масової інформації − донесення повідомлення до комуніканта. Засоби масової комунікації, таким чином, стають важливим механізмом управління сучасним суспільством і мають низку чітко визначених функцій. Глобальні трансформації сучасного комунікативного простору, становлення

інформаційного суспільства визначають необхідність нового рівня політикометодологічного осмислення поняття «комунікація». Подальший розвиток суспільства багатьма західними філософами визначається як глобальний процес переходу до інформаційно-техногенної цивілізації, що вимагає нової форми комунікації. Різноманітними є також і підходи до дослідження комунікаційних процесів. Ще в минулому столітті в Америці та країнах Західної Європи було чимало спроб дослідити головні закономірності поширення інформації в суспільстві. Можна виділити два напрямки досліджень масової комунікації на Заході: європейський та американський. Перший напрямок було презентовано переважно філософами, предметом студій яких були питання «масового суспільства». Представники цієї школи – іспанець Х. Ортега-і-Гассет, француз Г. Лебон та їхні послідовники – розглядали засоби масової комунікації як інструменти, що забезпечують об’єднання чи роз’єднання натовпу, як один із елементів масового суспільства. Другий напрямок презентовано американською школою, якій була властива орієнтація на емпіричні дослідження. Одним із перших дослідників масової комунікації в США був відомий журналіст і політичний оглядач У. Ліппман. Він досліджував діяльність мас-медіа як певний вид пропаганди. Суттєвим кроком у розвитку цієї галузі наукового знання були дослідження, присвячені проведенню виборів і конструюванню політичного простору. На думку Д. Белла, в інформаційному суспільстві інформація є тим фундаментальним соціальним фактом, який лежить в основі соціальної та економічної реальності. Він вважає, що інформація і теоретичне знання стають стратегічними ресурсами постіндустріального суспільства [2, с. 33]. Інформація та знання, таким чином, стають вирішальними факторами постіндустріального суспільства. І, як зазначає Е. Тоффлер, «інформаційне суспільство кидає виклик людині, її здатності жити у зовсім новому соціальному середовищі, її творчим і моральним силам, здатності до нового типу соціальної комунікації, породжує різноманітні форми самоврядування» [9, с. 47]. Інформаційні технології, нові комунікації долають крайності централізації, концентрації, характерні для

індустріального суспільства. Комунікаційні мережі дозволяють будь-якому ланці виробництва самостійно встановлювати прямі горизонтальні і функціональні зв'язки, минаючи посередництво верхніх бюрократизовані ланок індустріальних ієрархій. Як відзначає Е. Тоффлер, інформаційна революція створює супер символічну економіку, замінюючи металеві та паперові гроші кредитними картками, електронними грошима на екрані або в пам’яті комп’ютера. Також індивідуалізованої, гнучкою, що спирається на комп’ютери та універсальні комунікаційні засоби, стає система освіти [10, с. 45]. Праця із засобу створення речей перетворюється у вплив людей один на одного і на інформацію і в зворотній вплив інформації на людину. Виникає новий тип працівника − творча особистість, яка поєднує ініціативу, знання, здатність втілити ідею в життя. Підбиваючи підсумки, можна сказати, що до середини ХХ століття були закладені

основні

камені

фундамент

майбутньої

будівлі

новітніх

комунікаційних технологій. В результаті розвитку технологій друку, кіно, телебачення і радіомовлення знання, інформація, культура стали доступні найширшим верствам населення. Але для появи справді революційних змін у технологіях засобів масової комунікації необхідно було зробити ще один великий крок. І їм стала поява комп’ютерів. Глобальний процес зміни носіїв інформації і форм інформаційного обміну, викликаний

поширенням

сучасних

інформаційних

телекомунікаційних

технологій, став фундаментальним фактором, що кардинально змінює соціальнополітичну ситуацію. Новітні інформаційні та комунікаційні технології часто виступають

як

високорозвинених

головна засобів

сила

соціальних

комунікації

змушує

перетворень.

Використання

переосмислити

традиційні

уявлення про демократію відповідно до реалій XXI ст. Чим більше інформації використовує система управління, тим більш інформаційним стає суспільство. Проте це в свою чергу веде до поширення інформатики в політичному житті, а отже, – до маніпулювання інформацією до того, як вона з’являється у ЗМІ. В ході подальшої еволюції засобів масової комунікації значення та роль медіа-техногій у політичному процесі лише зростатиме і вони мають усі шанси

зайняти домінуюче положення серед інших політичних технологій. Перспективним

напрямом

подальших

досліджень

вивчення

медіа

технологій у контексті розвитку нових технічних засобів соціальної комунікації. 1.3. Комунікативні технології: проблеми становлення Розвиток технології є визначальним моментом культурної еволюції людства. У даному питанні розглянемо окремі аспекти специфічних комунікативних технологій, які останнім часом широко впроваджуються в соціокультурній сфері. Американський

антрополог

соціолог

Ралф

Лінтон

наголошував

на

пріоритетному значенні технології для всіх складових господарства й урешті решт усієї культури: «Поки не відбудуть» ся фундаментальні зміни в технології, зміни в інших елементах культури будуть обмежені як у напрямі свого розвитку, так і у своїх розмірах» [12, с. 189]. Розвиток технології і культури, на його думку, відбувається на основі мутацій, серед яких необхідно назвати такі події: відкриття і використання знарядь праці, вогню і мови; відкриття засобів збільшення їжі; використання тепла як джерела енергії; виникнення науки (з ХVІ ст.). Аналізуючи природу людської особистості, Р. Лінтон вважав, що вона ґрунтується на трьох головних духовних потребах: реагуванні наоточуючий світ, стремлінні до безпеки, набутті нового досвіду. Кожна з цих потреб може бути забезпечена завдяки технологіям, створеним людствомна певних етапах розвитку цивілізації. Відомо, що термін «технологія» виник наприкінці ХVІІІ – початку ХІХ ст. До цього часу замість терміна «технологія» використовували термін «ремесло», «діло», «мистецтво» тощо. У довідкових виданнях поняття технології визначають у контексті матеріального виробництва: «Технологія (від грецького techne – мистецтво майстерність, уміння і ... логія) – сукупність методів оброблення, виготовлення, змінення стану, властивостей, форми сировини, речовини або напівфабрикату, що реалізуються в процесі виробництва продукції [14, с. 1321 – 1322]. Упродовж тривалого часу поняття технології пов'язувалося виключно зі сферою технічного

виробництва. Тільки з другої половини ХХ ст. воно почало переосмислюватися в контексті соціальних відносин. У межах індустріальної технологічної парадигми участі людини як суб'єкта технологічних процесів не надавалося суттєвого значення. Новий, постмодерністський погляд почав викристалізовуватися під впливом докорінних змін у виробництві і соціумі, що відбувалися у ХХ ст. у зв'язку з настанням постіндустріальної епохи. Антропологічні аспекти технологій поступово стали предметом уваги соціологів, соціальних менеджерів, економістів на Заході вже у 20–30 рр. ХХ ст. Починаючи з 80 х рр. минулого століття окремі дослідники, котрі працюють на пострадянському просторі, сталиґрунтовно розглядати проблематику гуманітарної складової технологій. Одне із визначень гуманітарних технологій, наприклад, формулює В.М. Шепель: «... практичне використання систематизованого гуманітарного знання з метою забезпечення спрямованого впливу на вдосконалення особистості, її предметно-речового, соціального і природного середовища» [3, с. 64]. Як складові гуманітарних технологій С. Крупник визначає знання, ідеї, схеми, конструкції, знакове середовище (реклама, продукти ЗМІ тощо), кваліфікацію, людську психіку, час, довіру, відповідальність, авторитет, авторське право та ін. [3, с. 64]. Але розпочаті дослідження гуманітарних технологій мали один суттєвий недолік: недооцінка комунікативного аспекту. Як наслідок – непрактичність, схоластична обмеженість таких досліджень. Водночас на Заході розробка концепції

гуманітарних

технологій

розгорталась

рамках

практичної

комунікативістики в тісному зв'язку з практикою мас медіа і реклами. «Актуальність теоретичних досліджень, – зауважує Ю. А. Даниліна, – визначалася їх релевантністю основним питанням практики: наскільки ефективна та чи інша конкретна технологія щодо соціального впливу і наскільки досягнутий за її допомогою ефект виправдовує витрачені кошти. По суті, поняття гуманітарної технології практично в момент виникнення вже мало своїм близьким синонімом поняття комунікативної технології» [3, с. 64]. До речі, практична комунікативістика була безпосереднім утіленням ідей комунікативної філософії, розробка ідей якої тісно пов'язана з іменами таких

відомих західних мислителів, як К.О. Апель, Ю. Хабермас та М. Рідель. К.О. Апель, наприклад, дійшов важливої думки: кожний комунікативний акт людини (а поза комунікацією людина не існує свідомо) вже – а priori, ще до реального здійснення – передбачає власне комунікативність. Комунікація є останнім підґрунтям і свідомості, і пізнання, і суспільного буття. Як зазначає Л.А. Ситниченко, першим це дійсно революційне для сучасної філософської думки відкриття сформулював К. О. Апель [8, с. 7 – 8]. Важливими історичними формами комунікативної технології є реклама і public relations (PR), які вже при зародженні були комунікативними феноменами за своєю сутністю. Еволюція цих форм комунікативних технологій відбувалася на основі

переходу

від

асиметричних

до

симетричних

зв'язків

усередині

комунікативних процесів. З часом стало зрозуміло, що технології, які грунтуються лише на принципі «прямої дії», тобто коли інформаційне звернення спрямовано від комунікатора до комуніканта, а зворотний зв'язок відсутній, є не досить ефективними. На думку Ю.А. Даниліної, кроком уперед в подоланні асиметричності в комунікативних технологіях стали соціологічні дослідження П. Лазарсфельда щодо механізмів публічної і міжособистісної комунікації. Він виявив п’ять переваг міжособистісної комунікації: 1) вона є невимушеною; 2) завдяки безпосередньому зворотному зв'язку комунікація є більш гнучкою, завжди можлива її корекція залежно від реакції комуніканта; 3) комунікант одразу ж отримує від комунікатора емоційну «нагороду за слухняність», яка особливо приваблива для конформних особистостей, перш за все жінок; 4) комуніканти більше довіряють «своєму» комунікаторові, ніж, наприклад, редакторові газети чи радіопередачі; 5) під впливом «особистісного впливу» комунікатора людина може здійснювати певні дії, навіть якщо вона не впевнена, що вони правильні [3, с. 64-65]. Якщо йдеться не про особистісну комунікацію, то фахівці визначають такі її види: візуальна (ТВ), звукова (радіо), письмова, подієві заходи (презентації, ювілеї, свята тощо [10, с. 28]. Нині практика комунікативних технологій – як

реклами, так і РR – передбачає такі форми існування «зворотного зв'язку» між комунікатором і комунікантом, окрім «особистісного впливу», як анкетування, опитування, інтерв’ю тощо. Окремі автори, наголошуючи на комунікативній природі соціокультурних технологій, вважають за можливе визначати культуру в контексті комунікативної парадигми. Так, В. Королько зазначає, що культуру часто розглядають як систему ціннісних

(сенсових)

конструкцій,

створених

співтовариствами

людей

допомогою емпіричного досвіду комунікації [6, с. 29]. Теорія міжкультурної комунікації становить підвалини паблікрилейшнз. На прикладі РR-технологій цей автор розглядає п'ять характерних ознак міжкультурної комунікації. По-перше, вважає він, необхідно визначитися з інституціональними аспектами комунікації. Зазвичай, у РR-технології суб'єктом є організація, а змістовно її дія – це голос організації, звернений до громадськості. По друге, слід уточнити репрезентативні аспекти комунікації. Репрезентантом організації постає корпоративна особистість як сукупний (корпоративний) індивід. Уособленням корпоративної особистості найчастіше є РR фахівці організації. По третє, важливо розуміти ідеологічні аспекти комунікації. Ідеологічну компоненту комунікації постструктуралізм, зазвичай, розглядає як набір комунікативних практик. По-четверте, в процесі комунікації актуалізуються інтеграційні аспекти: усі РR-комунікатори мають на меті досягнення консенсусу, громадянської згоди між релевантними групами громадськості. Мета організації у процесі комунікації – зміцнити суспільні відносини, поліпшити якість життя в суспільстві. І, нарешті, по-п’яте, мають важливе значення культурні аспекти комунікації, культурний характер РR виявляється у двох аспектах: комунікації долають культурні межі, крім того, вони самі по собі презентують культурну практику [6, с. 29–32]. Отже, зазначає В. Королько, характерні ознаки РR-комунікацій надають змогу поглибити уявлення про теорію міжкультурної взаємодії. Більшість фахівців при визначенні суттєвих характеристик паблікрилейшнз наголошують на комунікативній сутності цього феномену. Атрибутом РRтехнологій є професійне управління комунікаціями, які забезпечують ефективний

діалог між організацією та її цільовою аудиторією, формують керований імідж товару, послуги, особистості, репутацію організації (компанії) [15, с. 23]. Нині

все

частіше

соціокультурні

технології

характеризуються

як

маніпулятивні. Індустрія розваг, реклама часто виконують функції мистецтва, етики, педагогіки, впливають на масову свідомість негативно. Важливими стають не смисложиттєві ідеї і настанови, а не обтяжені морально-етичними й естетичними інтенціями сприйняття існуючої реальності, норми поведінки, стандарти суспільних відносин. Рекламна субкультура створює свою культурну реальність, а людину перетворює на співучасника у її створенні і сприйнятті. На думку Л.Л. Геращенка, сучасній рекламі притаманні особливості, що є характерними для постмодернізму як такого: – прагнення до руйнування традиційних норм; – цитованість; – естетична еклектичність; – руйнування традиційних рамок моралі; – сприйняття світу як карнавалу, гри смислів і масок, іронії і безладу; – орієнтація на різноаспектність сприйняття, двозначність прочитання. Не випадково Ж. Бодрійар характеризує рекламу як «вид не – комунікації, що має за мету соціальний контроль, маніпулювання і придушення» [1, с. 27]. Сучасне, постіндустріальне суспільство соціологи характеризують як суспільство споживацьке. Споживацька психологія багато в чому культивується завдяки маніпулятивним технологіям і першість тут належить рекламі. Для того, щоби бути щасливим, необхідно не бути, а споживати – ця ідея є наскрізною в комерційній рекламі. «Відбувається корінна підміна цінностей, – зазначають А. Дрозд і А. Массарова. На бігбордах, у рекламних роликах по телевізору ми бачимо модель щасливого життя: з мобільним телефоном останньої моделі, з пляшкою пива або чаркою коньяку в руці, поряд з холодильником чи пральною машиною останньої моделі. І вже немає щастя в молодому житті без пива, без мобільного. Неможна не віддати належного талантові наших рекламістів. Їх завдання – як найефективніше сприяти збільшенню обсягів продажу і послуг.

Вони

успішно

справляються

поставленим

завданням,

добросовісно

відпрацьовують свій хліб з маслом» [4, с. 10]. Реклама міфологізує життя, спричиняє ілюзію свободи окремої особистості. Людина під впливом реклами відчуває свою причетність до «успішних» людей, до свободи, що інтерпретується нею як свобода споживання. Таким чином вона певною мірою компенсує свою особисту нереалізованість як повноцінного члена суспільства, творця справжніх цінностей життя, маскує, приховує свою нездійснену самореалізацію в споживацькій психології і практиці. «На запитання модерну «мати чи бути» постмодерн відповідає: «Бути засобом «мати». Людське життя відтепер призначене для споживання, невпинність якого захищає людину від смисложиттєвих пошуків, і тому для них не залишається часу» [11, с. 83]. Комерційна реклама – важливий інструмент маркетингу, предметами діяльності якого є вивчення попиту і пропозиції, розробка товару, формування цін, служби сервісу. Соціальна сутність маркетингу значно ширша за ринкову, але все ж таки головним у ньому є взаємодія творця і споживача товару. Завдяки рекламі «товаром» нині є не тільки речі і матеріальні вироби, а й послуги, види діяльності, ідеї, міста і навіть особистості – актори, політичні діячі. У цьому сенсі комерційна і політична реклама надзвичайно подібні: ідея, партія, лідер – усе перетворюється на товар. Порівняння кандидатів у передвиборних компаніях з товаром для продажу стало звичним для політичних менеджерів-професіоналів. О. Карпухін і Е. Макаревич уточнюють, що продається, звичайно, не власне кандидат на ту чи іншу посаду, не партія або рух як товари, а їхній імідж, образ. Виборці мають сприймати саме цей образ – імідж, постійно відтворюваний самим суб'єктом і засобами комунікації. Знаючи настрої і вподобання виборців, спеціалісти з виборчого консалтингу, іміджмейкери конструюють імідж політика, кандидата в лідери, «вождя». «Вождь» – це перш за все сконструйований імідж. Цей імідж образ повинен знайти відгук у свідомості людей і відповідати тому образові, що вже сформувався в масовій свідомості [5, с. 329]. Необхідно мати на увазі, що аудиторія, до якої звернена реклама, дуже різниться

за

своїм

економічним,

соціальним

станом,

психологічними

особливостями, естетичними вподобаннями, моральними принципами. Як зазначають соціальні психологи, у більшості населення ставлення до реклами нейтральне. Основним споживачем реклами і товарів є середній клас, який намагається наслідувати вищий клас, і реклама активно сприяє цьому. З точки зору дослідників поведінка споживачів є досить неочікуваною: вони не знають, чого хочуть, і не бажають розкривати свої симпатії і антипатії. Цим і користуються рекламотворці, вони вдаються до використання психологічного тиску, використовуючи елементи психоаналізу З. Фрейда. Відомо, що розум не завжди відіграє вирішальну роль у виборі товару, більше значення тут має чуттєве, емоційне його сприйняття. Отже, при зниженні попиту на товари споживач, по-перше, «оголошується рекламою» так, щоб він зробив покупку в підсвідомому стані. По-друге, реклама широко використовує еротичні мотиви. Символи й ознаки сексу замасковано і відкрито «вмонтовують» у рекламні оголошення з урахуванням підсвідомих механізмів, здатних спонукати людину до купівлі товару якнайширшого асортименту – від фруктів до газетно-журнальної продукції [13, с. 492 – 493]. Комунікативні технології в умовах панування споживацької психології мають і виразний гендерний аспект. Проблема рівності чоловіків і жінок віддзеркалюється і в сучасній рекламі. Соціальні психологи відзначають, що більшу привабливість рекламі забезпечує присутність жінок, аніж чоловіків. Але рекламна репрезентація жінок більшою мірою є дискримінаційною. Західні соціологи на основі перегляду більше 700 рекламних сюжетів виявили, що чоловіки в них, зазвичай, представлені в умовах офісу або на модному курорті, в той час як жінки — на кухні, біля пральної машини чи міняють підгузники. Існує декілька рівнів дискримінаційного зображення жінок у рекламі. Н. Маркова звертає увагу на таке явище в рекламі як фейсизм: фотографії в пресі підкреслюють у чоловіка обличчя, а в жінки – тіло. Голова й обличчя є центром життя – там локалізуються інтелект, особистість, ідентичність, характер і, таким чином, стає зрозуміло, що засоби масової інформації асоціюють ці поняття радше з чоловіками, ніж з жінками [7, с. 70].

Чотири

основні

стереотипи

репрезентують

жінок

як

«пасивних»

«декоративних»: – жінки переважно показані в домашніх умовах, їх соціальні ролі досить одноманітні; – жінки вирішують менш важливі питання, ніж чоловіки, навіть у тому, що стосується рішень про купівлю споживчих товарів; – жінки займаються чоловічими видами діяльності тільки в присутності чоловіків; найцікавішим феноменом є реклама сигарет: жінки ніколи не палять у ситуації самотності; – жінки сприймаються виключно як сексуальні об'єкти, «речі» для розглядання «чоловічим поглядом». Одним словом, зазначає В. Суковата, реклама віддзеркалює «мрії» і «потреби» чоловіків. До речі, розподіл матеріалу на українському ТБ значною мірою «гендеризовано»: в передачах і рекламних роликах, присвячених успішним бізнесменам, політикам, фігурують переважно чоловічі імена, тоді як у наративах про безробіття, соціальну незахищеність, розгубленість в умовах кризи переважають жіночі. «Безсумнівно, – зазначає цей автор, – що рекламні політики в Україні, котра не має гендерної експертизи телевізійної продукції, апелюють до найархаїчніших комплексів та інстинктів, відчужуючи жінку від культури, позбавляючи її статусу суб'єктивності й автономії, і маркуючи будь-які спроби жіночої саморепрезентації в контексті «антинаціонального» і «протиприродного» [9, с. 34, 38, 44]. Куди прямує комунікативна культура, які перспективи її розвитку? Над цим питанням замислюються і теоретики міжкультурної комунікації, і практики менеджери комунікативних технологій. Сьогодення – це час девальвації загальнолюдських цінностей, спрощеної інтерпретації ідеалів, омасовлення культури. В сучасному культурному просторі вирішальну роль відіграють системи теле- і комп’ютерних комунікацій, глобальні інформаційні мережі. На перші позиції в них часто виходять антигуманні, не керовані суспільством принципи й настанови щодо життя окремого індивіда й суспільства в цілому.

Перед соціальними технологами і менеджерами-комунікаторами все частіше постає бінарна опозиція комерції і духовності, яка спонукає до постійного вибору між цими полюсами. «Гонитва тільки за комерційним успіхом у художній і рекламній діяльності, — зазначає В.І. Грачов, – часто призводить до явної кун'юнктури і зниження естетичних завдань. Духовність же й елітарність не завжди гарантують успіх на ринку. Комерція, що домінує над духовністю, може стати надто згубною для розвитку творчості в мистецтві і рекламній справі» [2, с. 256]. Отже, в українському суспільстві комунікативні технології на сучасному етапі розвитку перебувають на стадії становлення. Одне із головних завдань, яке вони повинні вирішувати найближчим часом – це підвищення якості й професіоналізму,

загальної

та

спеціальної

технологічної

освіти

фахівців

комунікативних технологій, що має сприяти підвищенню якості всього суспільного життя. В Україні нині ще не сформувалася комунікаційна культура, рівень якої залежить від рівня цивілізованості суспільства в цілому. Багато в чому вона залишається маніпуляційною. Існує безпосередня залежність: чим менше розвинене суспільство в економічному, політичному і соціокультурному вимірах, тим більше існує передумов для маніпулювання свідомістю особистості. За умови виходу країни на рівень сучасного цивілізаційного розвитку можливе узгодження українських комунікативно-технологічних стандартів зі світовими.

РОЗДІЛ ІІ. ТЕОРЕТИЧНЕ ОСМИСЛЕННЯ РОЗВИТКУ КОМУНІКАЦІЙНИХ ПРОЦЕСІВ ТА ТЕХНОЛОГІЙ 2.1. Теорії соціальної комунікації Комунікація стає предметом дослідження у філософії та різних наукових галузях: соціології, кібернетиці, політології, соціобіології, психології, лінгвістиці, культурології. Неабиякої актуальності набуває концепція Нікласа Лумана, який розглядав комунікацію як сутнісну характеристику самого суспільства, стверджуючи, що «людські відносини, та і саме суспільне життя неможливе без комунікації« [3, с. 43]. Методологічним підґрунтям нового осмислення комунікації стають теорія комунікативної дії Ю. Габермаса, комунікативної спільності К.-О. Апеля, комунікативної раціональності (Ю. Габермас, К.-О. Апель, Н. Луман), в яких розкривається

сутність

комунікативності,

комунікативної

спільноти,

комунікативного простору, комунікативного середовища, комунікативної дії, комунікативного процесу. Характерною рисою сучасного комунікативного дискурсу є переважний акцент на міжособистісній, внутрішньо-груповій, міжгруповій взаємодії та, навіть, взаємодії між соціальними макросуб'єктами. Отже, проблематика соціальної комунікації є надзвичайно актуальною. Саме тому необхідним виявляється теоретичний аналіз концепцій соціальної комунікації, сформованих у роботах філософів та у дослідженнях галузевих наук, починаючи від часів античності і до сьогодення. Подібні дослідження дозволять узагальнити окремі розвідки, що на даному етапі здійснюються в межах соціології, психології, політології та акцентують увагу переважно на таких аспектах проблеми формування концепту соціальної комунікації, які належать до їх предметного поля. Особливості формування ідеї соціальної комунікації досліджуються в роботах В. Конецької [2], В. Плахова [6], А. Соколова [7], Ф. Шаркова [11], які аналізують соціологічні та соціально-психологічні концепції, що були сформовані

переважно

XIX-XX

столітті.

Проте

підстави

виділяти

соціально-

комунікативну проблематику і у роботах філософів більш раннього періоду. Саме тому розгляд етапів формування концепцій соціальної комунікації в історії філософської та наукової думки може стати темою цього дослідження. Історія наукового пізнання комунікації починається з періоду античності. Саме принцип діалогу був покладений у основу філософської системи Сократа, що репрезентує один із визначальних напрямків античної філософської традиції. На практиці ж, особливості функціонування політичної системи давньогрецьких міст-держав, що ґрунтувалася на принципах прямої демократії, породжували потребу у очільниках, що бездоганно володіли мистецтвом публічного мовлення. Саме тому риторика, як мистецтво і наука про публічне мовлення та ефективне ведення дискусії, переживає в цей час свій розквіт. Родоначальником античної риторики вважається Коракс (V ст. до н. е.), наступний розвиток вона отримує в роботах софістів та роботі «Риторика» Аристотеля, який акцентував увагу переважно

на

прагматичних

аспектах

процесу

соціальної

комунікації,

розглядаючи завдання риторики, як здатність знаходити важливі засоби переконання відносно кожного даного предмету. Традиції давньогрецької теоретичної риторики було продовжено у роботах римських філософів Марка Тулія Цицерона («Оратор») та Марка Фабія Квінтіліана («Про освіту оратора»). В період Середньовіччя до програми підготовки священнослужителів були включені риторика, граматика та діалектна, які утворювали «тривіум» – три перших та основних предмети вивчення. Схоласти відродили давньогрецьку герменевтику, використовуючи її принципи для тлумачення Священного письма. Значення риторики збереглося і у епоху Відродження, коли Ніколо Макіавеллі створює власну політичну філософію, важливою складовою якої виступає проблематика ораторського мистецтва. В цей же час Гаспарино Барціца пише роботу «Про композицію», а Лоренцо Валла – «Красоти латинської мови». Таким чином, дослідження соціальної комунікації у ранній період розвитку філософської та наукової думки відбувалося переважно дотично, в рамках предметного поля риторики, і мало на меті з'ясування переважно прагматичних

аспектів – яким чином вплинути на слухачів, а не в чому полягає сенс спілкування, в чому особливості комунікації в різних ситуаціях соціальної взаємодії. Подібна тенденція зберігається практично до початку XX століття, коли соціальна комунікація починає розглядатися як складова предметного поля багатьох наукових дисциплін, зокрема лінгвістики, психології, соціології, політичної науки, та філософії. За цією підставою можна виділити зокрема, лінгвістичні теорії соціальної комунікації. Початок цьому напряму було покладено у роботах швейцарського мовознавця Ф. де Соссюра [8, с. 323-327]. Ф. де Соссюр розглядав мову – найважливіший засіб соціального зв'язку – як «соціальний факт». Для Соссюра «мова є система, всі елементи якої утворюють ціле». Оскільки ж мова є суто соціальне явище, його слід відрізняти від мовлення – явища індивідуального. Комунікативну функцію, тобто функцію соціального зв'язку, мова і мовлення здатні

виконувати

завдяки

значущості

лінгвістичних

знаків.

соціальна

комунікація теорія технологія Надалі ця ідея отримала продовження у роботах представників празької школи функціональної лінгвістики, яку звичайно розглядають як розділ структурної лінгвістики. У знаменитій дослідницькій програмі «Тези Празького лінгвістичного кружка» його члени вказують на дві основні функції мови – соціальну (зв'язок між індивідами) і експресивну (здатність викликати певний емоційний стан, зворотну реакцію) [9]. До лінгвістичних теорій соціальної комунікації відноситься і теорія мовних (комунікативних) актів, яка сходить до ідеї австрійського філософа і логіка Л. Вітгенштейна про множинність функцій мови і її взаємодії з життям. Основи теорії були розроблені англійським філософом Дж. Остіном у середині 50-х років XX ст. і одержали подальший розвиток в роботах Дж. Сьорля, Н.Д. Арутюнова, М.М. Бахтіна. Розроблена типологія мовних актів дає можливість виявити соціальні чинники, що обумовлюють побудову висловів, в яких реалізується настанова того, хто говорить [2, с. 16- 18].

Інший напрям – «критичний аналіз дискурсу», що виник на теоретичній основі так званої критичної лінгвістики, яка сформувалася в Англії на рубежі 7080 років XX ст., трактує мову як один з видів «соціальної практики» (Г. Кресс, Р. Фаулер). Згідно цієї теорії тексти є результатом діяльності тих, хто говорить і пише

певній

соціальній

ситуації;

відносини

комунікантів

звичайно

відображають різні моделі соціальних відносин людей; комунікативні засоби на будь-якому рівні функціонування соціально обумовлені, і в цьому сенсі співвіднесеність форми і змісту не довільна, а завжди мотивована [2, с. 16 – 18]. Таким чином, у концепції соціальної комунікації, сформованої у рамках лінгвістичної парадигми, акцентовано роль комунікативних процесів, як важливого системо-утворюючого фактора відносно суспільства. Соціальна комунікація є невід'ємною складовою всіх соціальних взаємодій, і виступає не лише засобом їх оптимізації, але й реальним чинником, що визначає їх перебіг та результат. Другим напрямком є етнологія комунікації, яка розглядається іноді як частина етносоціології – наукової дисципліни, формування якої відноситься до другої половини 60-х років XX ст. В рамках етнології комунікації досліджуються зв'язки соціокультурного знання і мовних одиниць. При цьому реалізуються два принципи якісного аналізу – власне соціологічний (виділяються соціологічні домінанти комунікації – категорії) і власне етнологічний (аналізуються етнологічні чинники, що обумовлюють соціальну диференціацію в комунікації) [2, с. 16 – 18]. Традиція розгляду комунікаційної системи як важливої складової суспільства як соціальної системи продовжується в роботах представників символічного інтеракціонізму Г. Блумера та Дж. Міда, а також пізніше у концепції філософа франкфуртської школи Ю. Габермаса. Для Дж. Міда суспільство виступає як сукупність індивідуальних взаємодій, соціальною особливістю яких виступає вербальність (знаковість). Мову, знаки Мід називає символами. Тотожність їх значень дозволяє встановити соціальну комунікацію між її учасниками. Оскільки, проте, першою умовою комунікації є

значення і інтерпретація суб'єктивних дій, Мід зосереджує свою увагу на аналізі процесів походження (генезису) того чи іншого феномена. Він стверджує, що люди не просто «поводяться» (що показове для тварин), але одночасно конструюють і поведінку, і її значення [5]. Інший провідний розробник концепції символічного інтеракціонізма Г. Блумер продовжує ідеї Дж. Міда, пов’язуючи процес формування значень з «особистісним Я» [1]. Отже,

рамках

символічного

інтеракціонізму

процес

комунікації

розглядається переважно в його змістовному аспекті, засоби комунікації – символи, постають як умова соціальної взаємодії, оскільки є носіями певних загальноприйнятих для всіх учасників взаємодії смислів. Власні ідеї щодо проблематики соціальної комунікації Ю. Габермас розвинув у роботах «Комунікація і еволюція суспільства», «Теорія комунікативної дії», «Моральна свідомість і комунікативна дія». На його думку, основу суспільної системи утворюють взаємодія (інтеракція) і взаєморозуміння. Люди (індивіди) проживають в трьох світах, що взаємно перетинаються: по-перше, в об’єктивному світі, де мають місце ділові відносини; по-друге, в соціальному світі – світі нормативних і оціночних відносин; і, по-третє, в суб'єктивному світі, який утворюють людські відчуття, переживання, надії, роздуми і т.п. Відповідно, до об'єктивного світу відношення індивідів Габермас характеризує як ділове, до соціального світу – як нормативне, до суб'єктивного світу – як експресивне. Відношення до всіх трьох світів індивіди виражають за допомогою мови, причому мовне оформлення індивідуального відношення в першому випадку орієнтоване на істину, в другому випадку – на норму, а в третьому випадку – на правду. Мова як головний засіб, або спосіб, соціальної комунікації при такому підході повинна виконувати функцію не тільки передачі якогось повідомлення, але і містити сенс індивідуального домагання. І розуміння тому поєднує в нерозривному зв’язку об'єктивність і штерсуоб’єктивність [10, с. 198 – 211]. Прагматичний напрямок у соціокомунікаційному дискурсі представлений роботами Л. Блумфілда, Ч. Морріса, Б. Скіннера та ін.

Ч. Moppic розробив диспозиційний підхід до мовної поведінки, суть якого полягає в розумінні значення знаку (мови) як диспозиції, тобто, вказівки до певної дії. Згідно Морісу, тільки люди використовують в своїх взаєминах знаки. Відповідно, першою умовою соціального буття стає мова, а розвиток і функціонування мовної (знакової) системи представляє, за Морісом, семіозіс, що складається з синтаксису (зв'язок знаків між собою), семіотики (знакових значень) і прагматики (управління людськими взаєминами і поведінкою за допомогою знаків). Л. Блумфілд вважає, що комуніканти (суб'єкти комунікації) один з одним пов'язані в двох планах: мовному і немовному (практичному). Причому мовна взаємодія є референтною, вона замінює практичну взаємодію (поведінка). Прагматичний аспект комунікації пов’язаний з практичними інтересами, потребами і взагалі реальною дійсністю. Тому мова і взагалі знакові системи грають в комунікації лише допоміжну роль, тоді як сам комунікативний процес, самі комунікативні зв'язки визначаються в першу чергу практичними завданнями і цілями комунікантів. Н.

Скіннер

описує

комунікацію

рамках

біхевіорістської

та

необіхевіорістської методології. Комунікація при такому підході інтерпретується як вид «соціального обміну», головним законом якого є «вигода» для однієї або обох сторін (учасників) «обміну» [6, с. 132]. Прагматичний напрямок у дослідженні соціальної комунікації, таким чином, акцентує увагу на допоміжному, службовому статусі комунікативного процесу, який не має самостійного значення і виступає лише як засіб організації практичних дій. У 40-і роки XX ст. в США набула поширення технічна концепція комунікації.

Її

основоположники

–

автори

книги

«Математична

теорія

комунікації» інженери У. Уівер і К. Шеннон. Згідно їх підходу, систему комунікації утворюють: 1) джерело, 2) послання, 3) перетворювач сигналу (засіб кодування і декодування інформації), 4) одержувач сигналу (інформації), 5) мета комунікації [12].

В рамках постмодерністської філософії проблема соціальної комунікації отримала декілька досить відмітних інтерпретацій. Зокрема, Ж. Бодрійяр розглядає комунікацію не стільки як зв’язок між людьми, скільки як зв'язок між людьми і речами. Іншими словами, за Бодрійяром в комунікації реально беруть участь не тільки суб'єкти, але і речі, які визначаються ним як «символічні об’єкти». Будь-яка старовинна річ стає знаком «минулого», «історії», «прожитого» і «пережитого», символом «пам’яті», «епохи». Суть деконструктивістської концепції соціальної комунікації Ж.Дерріди полягає у відході від розуміння комунікації як процесу переважно знакового. Дерріда стверджує, що будь-який текст є амбівалентним, тобто, в ньому приховані принаймні два сенси, протилежні один одному. І зрозуміти дійсний сенс тексту можна не у зв'язку з «буквальним значенням» або нормативною істиною, а тільки порівняно з іншими текстами. Цей принцип Дерріда називає інтертекстуальністю. Постструктуралістські моделі комунікації розробляли французькі філософи Ж. Лакан, Ж. Делез і ін. Зокрема, Ж. Лакан виходив в своїх міркуваннях з ідеї З. Фрейда про головну роль в людській поведінці несвідомого початку. Такою формою несвідомого служить так звана «дзеркальна фаза» в індивідуальному розвитку дитини, коли вона вчиться упізнавати своє власне зображення в дзеркалі. Саме звідси починається розвиток комунікативних уявлень з елементами зворотного зв'язку. Функція мови, вважає Лакан, – не інформувати, а викликати уявлення. Звідси завдання – аналізувати те, що суб'єкт не говорить. Ж. Дельоз вважає що мова, як і саме несвідоме, може нічого не виражати. Несвідоме є лише своєрідна пружина (машина), що запускає людські дії («бажання», в термінології Дельоза) і, відповідно, комунікативні процеси між людьми. Знаки не мають значень, не є такими, що означають, вони лише провокують дії ("бажання"). Відповідно до термінології постмодернізму Дельоз використовує поняття «симулякр» – особливої позапонятійної форми, знаку якогось миттєвого, непіддатливого раціональній фіксації стану суб'єкта. Мистецтво, культура – значною мірою продукт «безумства», «галюцинацій» і «фанта змів». Комунікація,

за Дельозом, – елемент культури; основу комунікації складає система «сенсівподій». Це означає, що сенси – не задані наперед, а породжені Подіями і входять в Речі [6, с. 135-137]. Важливе місце у переліку концепцій соціальної комунікації займають концепції масової комунікації, що характеризують особливості соціально комунікативних практик у сучасному світі. У числі основних розробників теорії масової комунікації важливе місце займає американський соціолог Г. Лассуелл. По-перше, він звернув увагу на функції комунікації. їх, за Лассуеллом, три: – 1 – функція нагляду за соціальною обстановкою, що оберігає людей від можливих небезпек; – 2 – функція кореляції різних частин суспільного організму для адекватних відповідей на ситуацію, що складається; – 3 – функція трансмісії соціального досвіду від одного покоління іншому. По-друге,

Лассуелл

проаналізував

своєрідну

елементарну

одиницю

комунікативного процесу – «акт комунікації». Його зміст дозволяє описати відповіді на такі п'ять питань: хто передає інформацію? що це за інформація? по яких каналах? кому призначена інформація? з яким ефектом передана інформація? [6, с. 134- 135]. Проблематика комунікацій у масовому суспільстві знайшла відображення у роботах М. Маклюєна. Серед його робіт можуть бути виділені такі найбільш відомі, як «Галактика Гутенберга», «Розуміння медіа: зовнішні продовження людини», «Війна і мир в глобальному селі». У них Маклюєном були представлені його філософські погляди, викладені власна культурологічна концепція і розвинена теорія комунікаційних технологій, які є основними для становлення і розвитку сучасного масового суспільства. Відмінною рисою поглядів Маклюєна є та обставина, що технології комунікації розглядаються ним як вирішальний чинник процесу формування тієї або іншої соціально-економічної системи. Так, вже в «Галактиці Гутенберга» він доводить, що розвиток і економічної, і соціально-політичної

інфраструктури

індустріального

суспільства

був

би

неможливим без тієї кардинальної зміни комунікативних стратегій, яку спричинив винахід друкарського преса. Лише в умовах егалітарно-масового розповсюдження

слова

стають

можливими

–

приватновласницьке

підприємництво, і демократизація суспільства на основі виборчого права, – оскільки саме словом друкарським, а не усним, і навіть не письмовим, формується початковий елемент і центральний агент такого суспільного устрою – атомізована, герметично ізольована від всіх інших людська індивідуальність із специфічною сенсорікою, ментальністю і тілесністю. Радикальна трансформація «сенсорного балансу» в епоху неподільного панування друкарського слова приводить до майже повного атрофування всіх інших каналів сенсорного сприйняття, окрім візуального: людина перетворюється по суті справи на одне велике око, в якому все інші можливості сенсорного контакту і, відповідно, комунікації – тактильної, звукової, смакової – зведені до мінімуму [4]. Таким чином, розглядаючи історичні етапи розвитку теоретичних концепцій соціальної комунікації можна простежити тенденцію, що свідчить про суттєві зміни у статусі соціально-комунікативної проблематики у залежності від стадії розвитку суспільства. По мірі трансформації до інформаційної стадії сучасної цивілізації поступово відбувається перехід від осмислення соціальної комунікації як допоміжного процесу, що супроводжує практичні акти соціальної взаємодії, до розуміння її як самостійного самодостатнього процесу, який визначає можливість існування суспільства, як цілісної соціальної системи. Учення про соціальні комунікації є видом практичної справи. У системі суспільної взаємодії соціальні комунікації є її основними засобами, які створюються для забезпечення ефективного суспільного зв’язку між різними соціальними інститутами. Під соціальними комунікаціями необхідно розуміти таку систему суспільної взаємодії, яка включає визначені шляхи, способи, засоби, принципи встановлення і підтримання контактів на основі професійно – технологічної діяльності, що спрямована на розробку, провадження, організацію, удосконалення, модернізацію відносин у суспільстві, які складаються між різними соціальними інститутами, де,

з одного боку, у ролі ініціаторів спілкування найчастіше виступають соціально комунікаційні інститути, служби, а з іншого боку – організовані спільноти (соціум, соціальні групи) як повноправні учасники соціальної взаємодії. Соціальні комунікації утворюються за законами спілкування, але, як і будь – які технологічні речі, передбачають використання наукових знань про спілкування та про все, що використовується для організації суспільно комунікаційної справи [34]. Витоками вивчення соціальної комунікації послужили різні напрями, наукові школи, теорії, які можна об'єднати в три групи на основі провідного аспекту комунікації, – мовного, соціального і комунікативного. До першої групи відносяться перш за все соціологічні напрями науки про мову. Цілий ряд шкіл, течій і окремих концепцій трактується мова як соціальне явище, засіб спілкування людей, пов'язаний з їх суспільним положенням, родом діяльності, рівнем освіти і тому подібне Соціологічний напрям успішно розроблявся у Франції, Швейцарії, США і в ін. країнах. Другу групу витоків соціальної комунікації складають два напрями. Перший з них пов'язаний з вивченням соціальних чинників, сприяючих формуванню соціального знання. Іншим напрямом цієї групи витоків була етнологія комунікації.

рамках

етнології

комунікації

досліджуються

зв'язки

соціокультурного знання і мовних одиниць (єдність форми і змісту, яка не просто представляє інформацію, а повідомляють інформацію). У третій групі витоків виділяються два напрями, пов'язаних з теорією комунікації – теорія мовних (комунікативних) актів і «критичний аналіз дискурсу», що виникло на теоретичній основі так званої критичної лінгвістики, яка сформувалася в Англії на рубежі 70-80 років, трактує мову як один з видів «соціальної практики». Згідно цієї теорії тексти є результатом діяльності що говорять і пишуть в певній соціальній ситуації; відносини коммунікантів зазвичай відображають різні моделі соціальних відносин людей;

комунікативні засоби

на будь-якому рівні

функціонування соціально обумовлені, і в цьому сенсі співвіднесена форми і змісту не довільна, а завжди мотивована [20, с. 11].

Теорія будь-якої науки містить три аспекти – онтологічний (пов'язаний з сутнісною природою об'єкту, що вивчається), гносеологічний (пов'язаний з процесом пізнання об'єкту і вичленення предмету дослідження) і методологічний (пов'язаний з обгрунтуванням підходу або принципів наукового аналізу). Онтологічний аспект соціальної комунікації. Онтологія (від грец. «сутність» + «учення») соціальної комунікації пов'язана перш за все з природою її першої складової – соціальними структурами суспільства. Саме в рамках соціальних співтовариств різного типу вдається спостерігати соціальну диференціацію поведінки людей і їх мовної діяльності. Гносеологічний аспект соціальної комунікації. Гносеологія (від грец. «пізнання» + «учення») – теорія пізнання, яка стосовно об'єкту, що вивчається, включає наукову аргументацію тієї або іншої гіпотези, містить систему доказів на користь гіпотези, що висувається, критерії істинності виводів і спостережень і кінець кінцем дозволяє обгрунтувати предмет дослідження і сформулювати проблематику наукової дисципліни, яка вивчає даний предмет. Гносеологічний суперечливий

із-за

аспект

теорії

складності

соціальної

самого

об'єкту

комунікації

складний

вивчення

множинності

інтерпретацій його як предмету дослідження. У гносеологічний аспект теорії входить цілий ряд проблемних питань. У деяких суспільствах для ефективного здійснення комунікації важлива взаємодія мовних характеристик не тільки з соціальними структурами первинного і вторинного рівнів, але і з природними структурами, що склалися на основі ознак віку, статі. Соціальні структури не автономні в регламентації «комунікативної коди». Вони не можуть існувати незалежно від ідей, від розуміння соціальних цінностей, які склалися в даному суспільстві. Для теорії соціальної комунікації особливого значення набуває попереднє дослідження і виявлення її приватних функцій з урахуванням різнорідності комунікативних засобів і способів комунікації. Обгрунтування одиниць (соціальною) комунікації. Це – питання першорядної

ваги, від вирішення якого залежать як розуміння істотних характеристик соціальної комунікації, так і методи дослідження фактологичного матеріалу. У соціології такими одиницями служать соціальні структури різних рівнів, видів і різновидів. До комунікативних одиниць відноситься така єдність форми і змісту, яка не просто представляє інформацію, а повідомляють інформацію. Це означає, що інформація цілеспрямована, тобто адресована певному одержувачеві і, що дуже важливо передає особисте відношення що говорить як до інформації, за умови їх наявності. З іншого боку, соціальна інформація як би протистоїть їм як змістовна категорія, обумовлена так званими фоновими знаннями коммунікантів – знаннями навколишньої дійсності, соціальні цінності суспільства, культури і тому подібне. Методологічний аспект соціальної комунікації. Методологія розуміється як система наукових принципів, на основі яких будується дослідження і визначається вибір способів наукового пізнання, – методів і прийомів дослідження.

Методологія

соціальної комунікації

знаходиться

в процесі

становлення [20, с. 15]. Вона вивчає мовні сигнали (біхевіорізм), встановлює зв'язок

символів

соціальними

ролями

коммуникантов

(символічний

інтеракционізм), трактує комунікацію (феноменологічний напрям) як результат взаємного розуміння людей. Комунікація – це взаємодія, у процесі якої між людьми передається або приймається інформація. Соціальна комунікація – це широке поняття, котре охоплює різні явища у сфері обміну інформацією між індивідами та групами. Виділяють декілька видів соціальної комунікації: – по характеру аудиторії (міжособистісна, міжгрупова, масова); – по джерелу повідомлення (формальна (офіціальна), неформальна); – по каналу передачі (вербальна, невербальна) [20, с. 17]. Комунікація в міжособистісних відносинах ототожнюється з тим що людина думає перед виголошуванням інформації, як висловлюється, доносить свою думку до співрозмовника, як отримує від нього інформацію про правильність інтерпретації думки, реакцію на неї, як відбувається процес обговорення.

Специфіка міжособистісної комунікації. Вона виявляється в таких аспектах: – наявність спільного комунікативного простору; – активність учасників комунікації як суб'єктів взаємного інформування. Спрямовуючи інформацію, один учасник спілкування передбачає активність іншого, який також має орієнтуватися на мотиви, цілі, установки свого партнера, відповідно аналізувати їх; – під час виголошування думки кожним учасником налагоджується спільна діяльність; – активність суб'єктів комунікації передбачає не формальний «рух інформації», а активний обмін нею; – у процесі комунікації відбувається взаєморозуміння (непорозуміння), яке досягається наявністю зворотного зв'язку, а також значущістю інформації; – інформація, яка дійшла до співрозмовника і повернулась назад, організовує партнерів міжособистісної комунікації в спільне інформаційне поле; – спільний сенс у міжособистісній комунікації виробляється за умови, що інформація не просто прийнята, а й осмислена, тобто за наявності процесу спільного осягнення предмета розмови; – характер обміну інформацією визначається можливістю взаємного впливу партнерів за допомогою системи знаків; – ефективність комунікації вимірюється тим, наскільки значущим є взаємний вплив партнерів; – комунікативний вплив можливий лише за умови, що індивід, який спрямовує інформацію (комунікатор), та індивід, який її приймає (реципієнт), мають єдину або подібну систему кодифікації і декодифікації; – комунікація психологічно можлива за умови, що знаки, закріплені за ними значення (відображення найсуттєвіших та узагальнених сторін предметів і явищ) та сенс (суб'єктивний зміст, якого набуває слово в конкретному контексті), котрі відомі учасникам комунікативного процесу; – учасники комунікації повинні ідентично розуміти ситуацію спілкування; – під час обміну інформацією можуть виникнути комунікативні бар'єри.

Досягти взаєморозуміння під час комунікації, створити спільне інформаційне поле, спільний сенс дуже складно. Щоб інформація була зрозумілою комунікатору і реципієнту, потрібно подолати міжособистісну комунікацію. Міжгрупова комунікація – це такий тип комунікаційної взаємодії, в процесі якої потоки інформації циркулюють між двома або великою кількістю соціальних груп і організацій в цілях координації і здійснення спільної діяльності або протидії одне одному. Міжгрупова комунікація здатна сприяти зближенню позицій двох або більше кількостей груп, посиленню внутрішньогрупової єдності або міжгрупової солідарності, або, навпаки, приводити до розмежування інтересів і позицій різних груп і організацій (скажімо, у разі конкуренції двох фірм за ринки збуту або в процесі передвиборної кампанії по виборах президента, депутата парламенту або мера міста). Сфера міжгрупових комунікацій – зачіпає комунікації не тільки між великими, але і між малими соціальними групами. У число головних тим подібних досліджень входить вивчення процесів сприйняття і розуміння один одного представниками різних соціальних груп. В даному випадку соціальна група виступає як суб'єкт і об’єкт сприйняття з боку представників інших соціальних груп. Особливість міжгрупової комунікації – її цілісність (порівняно з міжособовою комунікацією). Наприклад, загальні для тієї або іншої соціальної групи установки, переконання, стереотипи і тому подібне. Міжгрупова комунікація відрізняється від міжособової також більшою стійкістю, стабільністю, інертністю. А також є ціннісною і відображає в основному соціальні відносини між групами, тоді як міжособова – базується на особистих взаєминах відповідних людей [20, с. 125]. Масова

організована

розповсюдження

спеціально

(офіційна)

комунікація

підготовлених

–

повідомлень

це

систематичне

із

застосуванням

технічних засобів тиражування інформації (радіо, телебачення, кіно, преса, відеокліпи, звукозаписи і тому подібне), що мають соціальне значення і використовуються з метою впливу на установки, поведінку, думки і оцінки людей. Масова систематична комунікація значно розширює круг інтересів людей.

З одного боку, їх все більше хвилюють проблеми соціального характеру, а з іншої – засоби масової комунікації, зокрема телебачення, кіно, разом з іншими чинниками, провокують агресію в поведінці певної частини індивідів, насильство у відношенні один одного. Зазвичай глядачі імітують екранні моделі поведінки в повсякденному міжособовому спілкуванні. І якщо ці моделі соціально схвалені в суспільстві, то можна говорити про позитивний освітньо-виховний аспект масової культури, якщо ж схвалення немає, то ми маємо справу з негативним освітньо-виховним контекстом телебачення і інших засобів масової комунікації. Масова організована комунікація виконує ряд функцій: – поширює знання про дійсність; – має освітньо-виховний характер (питання лише у тому, чому вона навчає); – здійснює соціальне регулювання; – поширює масову культуру і розваги; – задовольняє потребу людей в отриманні відповідної інформації і так далі. При цьому джерелом інформації (комунікатором) є певна організована група людей, яка діє в рамках інтересів іншої групи, масової аудиторії (реципієнта), віддалена від комунікатора простором або часом або тим і іншим. Основними ознаками масової систематичної комунікації є публічність, темп передачі і швидкоплинний характер інформації [20, с. 126]. Вербальна комунікація розділяється на письмове і усне спілкування. Усне спілкування звертається до вимовних слів в комунікаційному процесі. Усне спілкування може або бути комунікацією віч – на – віч або бесідою по телефону або на голосовій бесіді (чаті) по Інтернету. Інший тип вербальної комунікації – письмове спілкування. Письмове спілкування може бути або через листування, або через електронну пошту. Ефективність письмового спілкування залежить від стилю листа, від того, який використовувався словник, граматика, ясність і точність мови. Невербальна комунікація включає повну мову тіла людини, яка говорить про положення тіла, жести рук, рухи тіла. Вирази обличчя також грають головну роль,

тоді як комунікація починаючи з виразів на обличчі людини говорить багато про її настрій. З іншого боку жести як рукостискання, усмішка або обійми можуть незалежно передати емоції. Не вербальна комунікація може також бути у формі(класі) ілюстрованих уявлень, вивісок, або навіть фотографій, ескізій і картин. Формальна комунікація включає всі випадки, де комунікація може зустрітися в наборі формального формату. Як правило це може включати всі види ділового спілкування або корпоративної комунікації. Стиль комунікації в цій формі дуже формальний і офіційний. Офіційні конференції, зустрічі і письмові записки і корпоративні листи використовуються для комунікації. Формальна комунікація може також зустрічатися між двома незнайомцями, коли вони зустрічаються вперше. Отже формальна комунікація є прямою, офіційною і точною. Неофіційна комунікація включає випадки вільного нестриманого зв'язку між людьми, які ділять випадковий зв'язок один з одним. Неофіційна комунікація вимагає, щоб у двох людей була подібна довжина хвилі, і отже зустрічається у колі друзів, сім'ї. У неофіційної комунікації немає ніяких твердих правил і керівних принципів. Неофіційні бесіди не повинні обов'язково мати меж часу та місця [20, с. 150]. Отже, Теорія комунікації розглядає соціальне значення комунікації, яке означає та характеризує різноманітність зв’язків та відносин, що виникають у людському суспільстві (комунікаційні процеси у суспільстві). Виділяються три основні (базові) функції соціальної комунікації: – Інформаційна функція означає, що завдяки соціальній комунікації в суспільстві передається інформація про предмети, їх властивості, явища, дії та процеси. – Експресивна функція визначає здатність соціальної комунікації передавати оціночну інформацію про предмети або явища. – Прагматична функція означає, що соціальна комунікація є засобом, який спонукає людину до певної дії та реакції.

2.1. Сучасні теорії медіа Основною ознакою сьогодення є інтенсифікація засобів комунікації: починаючи з впливів телебачення, Інтернету і закінчуючи мобільним зв’язком. «Вибух комунікації» став причиною становлення інформаційного суспільства, а також суспільства постмодерну. Але на сьогоднішній день таке зазвичай знайоме поняття, як комунікація, при більш-менш глибокому аналізі виявляється зовсім невідомим, бо сутність самої комунікації доби постмодерну залишається невизначеною. Між тим дослідження цього явища, розкриття механізмів та характеру його проявів дозволить не тільки зрозуміти загальні суспільні процеси, які зараз відбуваються, але й визначити тенденції майбутнього. Достаток Інтернет ресурсів і прискорення темпу життя не залишає часу людині замислюватися над смислом свого існування й до того ж варто тільки зайти в Інтернет і йому відразу запропонують кілька варіантів світогляду. Відслідковується тонка тенденція, що для підтримки своєї значимості людина переходить до філософського мислення. Герой сучасності не тільки створює свою власну філософію, але й так само створює свій власний дискурс, намагаючись залучити до нього якнайбільше людей. Цьому й сприяють Інтернет ресурси, що дозволяють жити он-лайн. Життя он-лайн спричиняє перевагу сфери ментальної над сферою чуттєвою. Наприкінці постмодерної доби світогляд людини формувався під впливом мас-медіа, а саме телекомунікаційних засобів. В сучасності світогляд має більш великі джерела, у людини є свій мікропростір Інтернет, у якому вона може й вибірково визначати значимі парадигми, однак у такому світі виникає необхідність поділу знань, не існує остаточної істини, як у доісторичному суспільстві (релігія, влада, право та ін.) На сьогоднішній день комунікаційна проблематика стала складовою частиною досліджень як фундаментальних суспільних наук (соціальної філософії, соціології, лінгвістики, психології, антропології, культурології) так і прикладних напрямів.

Соціальні теорії комунікації оформлюються у ХХ столітті завдяки працям лінгвістів (Ф. Де Соссюр), логіків ( Л.Вітґенштайн, Ч. Пірс), семіотиків (Ч. Морріс, У. Еко), соціальних психологів (Г. Блумера, В. Вундта, Г. Тарда, Г. Лебона, Дж. Міда), соціологів (Н. Луман, М. Маклюен). [1; 6; 8] Розвиненість медіа сприяє розвитку культури у двох напрямках. Перше пов’язане з розширенням національних меж культури, подоланням язикових бар’єрів, руйнуванням границь між різноманітними формами культури. Друге пов’язане з тим, що для людини відкривається не тільки здатність пасивно сприймати зміст культури, але й впливати на світ культури. З початком Інтернету підриваються основи монологічного початку в культурі, що означає занепад «закритих» культур, які несуть у собі потенціал конфліктів. Таким чином, Інтернет сповіщає про народження культури «глобального діалогу» (культури як діалогу культур), «відкритої культури», де кожен з учасників має свій голос і може впливати на загальну думку. Феномен Інтернету відкриває новий обрій культури – орієнтацію на глобальну творчість та індивідуальний внесок кожного. Свідомість, конституйована принципом додатковості, являє собою місце, де відбувається формування програм життєвого поводження людини. Рівною мірою в ньому приймає участь і сфера сутнього, де світ, даний у його безпосередності, присутній як інтенціональна даність, і сфера належного, де за допомогою іманентних зусиль людини створюється образ бажаного світу. У результаті на перетинанні взаємодії сутнього і належного відбувається формування програми життєвого поводження людини. Взаємодоповнюваність сфери сущого й сфери належного у свідомості забезпечує його інтенціональність як цілого, а необхідність вироблення програми життєвого поводження людини, необхідність наявності самої цієї програми свідчать про те, що інтенціональність – не тільки характеристика його способу буття у світі. Теперішній час свідчить про можливий двоякий спосіб взаємозв’язку філософії та повсякденності. По-перше, можна прагнути до розширення прав і меж цієї реальності в самому філософському дискурсі. При такому підході відбувається переорієнтація в предметі філософії. Право мати свій голос і

висловлюватися здобуває те, що дотепер цього права не мало. Тут, щоправда, теж позначаються свої пріоритети, де провідна роль належить маргінальному в повсякденності, але як би там не було, це не може не урізноманітнювати індивідуальне філософування, а повсякденне розглядати як підставу цієї розмаїтості філософування. Тут повсякденне є канвою, за якою вишивається візерунок вищої реальності, що відкривається тільки умогляду філософа. По-друге, повсякденність стає тим предметним полем, де філософія може продемонструвати свою творчу індивідуальність, підкреслити індивідуальність своєї думки на тлі звичних і старих стереотипів мислення і таким чином саме простір повсякденності сприяє розвитку філософських ідей. Стаючи предметом

філософування,

повсякденність

мультиплікує

індивідуальні філософування. Впроваджені за допомогою медіа у філософський простір культури, вони практично не піддаються класифікації та типізації. У крайньому випадку це можна зробити але дуже умовно. Соціальні комунікації і, зокрема серед них, медіа комунікації як невід’ємна частина простору повсякденності представляють інтерес для філософського дослідження, але в основному розглядаються як частина соціологічного вчення, що пояснює те, що основними теоретиками медіа є здебільшого соціологи (Н. Луман, М. Маклюен та ін.) З точки зору Н. Лумана медіа являють собою індивідуальну ауто поетичну систему, що прагне залучити до себе комунікації, специфічні для себе, але разом з тим виключити інші комунікації. Комунікація як така включає у себе інформацію, повідомлення і розуміння. [5] Медіа-комунікації, як їх розуміє Маклюен, мають стати самі об’єктом дослідження, без конотації до їх змісту. Він стверджував, що «засіб передачі повідомлення є сам по собі повідомленням» [8]. Усвідомлення єдності соціально-комунікаційних феноменів, тобто їхньої системної єдності, стало можливим на певному рівні їхнього розвитку, а також у результаті інтеграції наукових підходів до їхнього вивчення. Останні, в цілому, є наслідком

методологічних

зрушень

науковому

пізнанні,

обумовлених

світоглядними трансформаціями. Насамперед, когнітивний поворот у суспільній свідомості, що сходить до концепцій філософів-системологів ХХ-ХХІ cт. Ф. Ґваттари, Ж. Дельоза, А. А. Любищева, М. Мінського, які сформулювали теорію про зв’язки по всіх рівнях реальності й свідомості. Універсалізація пізнання знайшла розвиток у концепції семіосфери, заснованої на поданнях про цільові структури свідомості Ю. М. Лотман, Т. А. Себола, У. Еко. Ці глобальні наукові трансформації вимагають подальшого методологічного аналізу, вироблення методологічного бачення соціально-комунікаційних феноменів у контексті нових ментальних конструкцій. Деконструкціоналізм – абстракціоністський напрямок у комунікативістиці. Теоретики цього напряму виступають проти авторських прав, затверджуючи, що це обмежує творчий процес. Вони підтримують ідею вседозволеності та вільної реінтеграції, апелюють до принципів силогізму, абсолютизації, спонтанності й непередбачуваності експериментів. Ірраціоналістичні концепції комунікацій – наголошують на важливості розуміння суб’єктивного змісту дій самим індивідом. У кожній із цих концепцій є конструктивний методологічний принцип. Найбільш значимі із цих концепцій: біхевіоризм,

символічний

інтеракціонізм,

феноменологічний

напрямок,

структурно-функціональні напрямки, діалектична, неомарксистська концепція тощо. Раціоналістичні концепції – пов’язані не тільки з методологічними питаннями, але й з проблемами соціального прогнозування. Їх різновиди – інформаційне суспільство, технологічний детермінізм, комп’ютерна футурологія – виникли на базі теорії постіндустріального суспільства. Відповідно до цієї теорії інтерпретація соціальних явищ залежить від поставлених пізнавальних завдань, а також від технології та знання. Інформація перетворюється на одну з найголовніших цінностей суспільства, для комунікації це пов’язане з якісно новим рівнем переробки й поширення інформації, створенням комунікативних систем, здатних забезпечити обмін інформацією. Концепція структурного функціоналізму – розкриті системи як усередині

процесу масової комунікації так і між її різними засобами. Культурологічна теорія комунікації – була представлена Г.М. Маклюеном та А. Молем. Маклюен стверджував, що засоби масової комунікації формулюють характер суспільства, а масова культура залучає до духовних цінностей, також мав теорію що при читанні книги люди мислять лінійно, послідовно, а при читанні електронної інформації «мозаїчно», через інтервали. «Мозаїчність» культури, що формується засобами масової інформації, вивчав А. Моль. Концепція комунікацій Маклюена заснована також на позиціях технологічного детермінізму. Некласична концепція соціальних комунікацій – ґрунтується на когнітивній моделі суб’єктивно-об’єктивних відносин щодо суб’єкта. Феноменологічна за своїми джерелами методологія виділяє сферу інтеракції в якості особливого онтологічного об’єкта. Автор цієї моделі філософ Юрген Габермас віддавав перевагу позитивній науці у вивченні соціальних суб’єктів. Постнекласичний

підхід

–

зводить

природу

соціального

до

інтерсуб’єктивності, елімінуючи об’єктність. Суспільство тут розглядається як мережа комунікацій. Комунікація з’являється як активне середовище, що самоорганізується. Такий підхід до розгляду природи комунікації виводить її на новий рівень і надає їй соціальну роль. Найпростіші соціальні системи – «інтеракції» – формуються через взаємоузгодження дій і переживань присутніх учасників спілкування. Прагматизм – філософське вчення, що трактує філософію як загальний метод вирішення проблем, які встають перед людьми в різних життєвих ситуаціях. Виходячи з цих поглядів, об’єкти пізнання формуються пізнавальними зусиллями в ході рішення практичних завдань. Мислення – засіб для пристосування організму до середовища з метою успішної взаємодії, поняття й теорії – інструменти, знаряддя. Істина ж трактується в прагматизмі як теоретична корисність. Теорія двоступінчастої комунікації – розроблена Б. Барельсеном, Г. Годе, Е. Катц, П. Лазарусфельдом, Р. Мертоном і характеризує наявність двоступінчастого

потоку комунікації, на першому рівні якого ідеї поширюються від засобів комунікації до лідерів, а від них до менш активної маси. «Лідери думок» є сполучною ланкою між засобами масової комунікації та масою. Вони, у свою чергу, можуть мати своїх лідерів – найбільш авторитетних серед лідерів – до яких вони

звертаються

за

порадою.

цьому

випадку

комунікація

стає

багатоступінчастою. Теорія соціального конструктивізму – ідеї соціального конструктивізму обґрунтовані в працях американського вченого П. Бергера і німецького соціолога П. Лукмана. «Конструктивісти» спиралися на феноменологічну соціологію австрійського філософа й соціолога А. Щюца. Альфред Щюц дії розглядає як мету здійснення комунікацій. Він вивчає процеси й механізми за допомогою яких відтворюється сама реальність. За Щюцем, обмеженістьіндивідуального

досвіду

долається завдяки ідеалізаціям, властивим повсякденному досвіду. Такий процес приводить до формування стандартизованої типологічної структури сприйняття об’єктів. Для побудови соціальної комунікації використовується головний механізм (але не істотний) – мова. Теорія інформаційного суспільства – основні представники: А. Турон, П. Серван-Шрайбер, М. Понятовский та ін. (Франція); Н. Луман, Ю. Габермас, (Німеччина); Д. Белл, М. Маклюен, Е. Тоффлер (США), Д. Масуда (Японія). Інформація розглядається як специфічний товар, основна соціальна цінність суспільства. Отже, аналіз дослідження поняття медіа комунікацій показав, що хоча цьому питанню і приділяється достатньо уваги, тим не менш саме поняття медіа точно не визначене і варіюється в залежності від напрямку дослідження. Не має цілісної методологічної бази концепцій. Представлені теорії комунікації являють собою, по суті, диверсифікованість пізнання феномена соціальної взаємодії і його проявів у спілкуванні й комунікації експлікаційного та імплікаційного характеру. Але, на наш погляд, вони не відповідають сучасному стану розвитку комунікацій. Недостатність вивченості філософського аспекту медіа комунікацій сприяє помилковому сприйняттю суб’єктом філософствування медійного простору, що

стає проблемою для дослідження. Зміни, котрі відбуваються в сучасному соціальному просторі не можуть не зробити істотного впливу на зміст і спрямованість комунікативних процесів. Очікувані результати різноманітних перетворень сучасного світу в своєму реальному здійсненні упираються у вирішення ряду проблем, безпосередньо пов'язаних з необхідністю дослідження перспектив людини. Інтерес до феномену комунікації як до певної сфери людського існування, в просторі якої здійснюються основні види його діяльності, з часом не тільки не зменшується, але й посилюється. Комунікація розглядається як своєрідний простір, інструмент та принцип культури, завдяки якому здійснюється міжкультурний діалог. У такому розумінні комунікація виступає як мета, як засіб і як умова для рішення глобальних проблем людства [8, с. 127]. Серед безлічі проблем подібного плану виділяють перш за все наступні: – структурно-функціональні зміни комунікативного простору сучасної цивілізації як системи; – руйнування в результаті глобального настання нових інформаційних технологій (телебачення, Інтернет і ін.) традиційних механізмів трансляції соціального досвіду, що історично склалися, і пошук нових комунікативних форм адаптації людини до сучасних цивілізаційних умови її буття; – зміна ціннісних орієнтацій і мотивації поведінки людини, в контексті сучасних економічних, політичних і соціокультурних процесів [35, с. 75]. Єдиний

інформаційно-комунікативний

простір

сучасного

світу,

що

створюється такими завоюваннями цивілізації, як глобальна система інтернет, засоби зв'язку і пересування величезних мас людей, повинен, здавалося б, по багатьом об'єктивним ознакам підсилювати природне прагнення людей до об'єднання, гармонізації людських відносин, вироблення нових підходів до вирішення соціальних і економічних проблем, що стоять перед людством. Насправді ж багатополярність сучасного світопорядку «вивернула» нові проблеми, орієнтовані, перш за все, на культурно-комунікативну сферу соціальної реальності. Найбільш глибокі суперечності і викликані ними зміни торкнулися

комунікативної сфери сучасної соціальної реальності. До суперечностей, що зробили найбільший вплив на корінні зміни в області комунікативної взаємодії, відносять: – суперечність між глобалізацією і інтеграцією суспільних процесів, з одного боку, а, з іншою, – індивідуалізацією людини; – суперечність між посиленням тенденцій глобалізації і опором цьому процесу з боку національно-державних утворень, а також з боку громадськості цих країн, виступаючої за економічний і культурний суверенітет своїх народів; – суперечність між американізацією всіх сфер суспільного життя і прагненням народів зберегти свої історико-культурні традиції і духовність як підставу етнічної ідентифікації; – суперечність між потенційними можливостями нових комунікативних технологій і ЗМІ в накопиченні і розповсюдженні знань, з одного боку, а, з іншою, – реальне положення справ з газетно-журнально-книжковою культурою і мистецтвом, а, отже, і традиційними формами гуманітарного спілкування. Переворот в свідомості сучасної людини відбувся в дуже короткі терміни, що за часом співпадали з переходом в нове століття, в нове тисячоліття. Найскладніше в цьому процесі, так це те, що відбувся розрив поколінь. І це не тільки комп'ютеризація, що вплинула на світосприймання сучасної людини, створює новий тип мислення. Відбувається зміна інформаційного поля під впливом глобальної інформаційної системи, що сформувалася [35, с. 79]. Спираючись

на

(коммуникатівістіки),

сучасні філософії

дослідження і

соціології

області

теорії

комунікації,

комунікації

теорії

масової

комунікації і так далі, можна виділити наступні особливості розвитку комунікаційних процесів в умовах становлення нових цивілізаційних відносин. По-перше, суперечності постіндустріальної цивілізації були причиною формування абсолютно нового типу комунікативної взаємодії, що забезпечується величезною кількістю комунікативних засобів і посередників. По-друге, інформаційна революція другої половини XX століття викликала до життя не тільки збільшення у все наростаючих розмірах частки ЗМІ, Інтернету,

стільниковому і супутниковому зв'язку і так далі в забезпечення інформаційнокомунікативної взаємодії між людьми, але і змінила їх спосіб життя, соціальні механізми,

що

забезпечують

функціонування

комунікативного

простору

населення планети. Саме тому інформаційно-комунікативні аспекти світової культури опинилися в центрі уваги представників ученого світу практично всіх напрямів сучасної науки і філософії. По-третє, розвиток засобів масової інформації, що розкриває широкі можливості дії (аж до маніпулювання) на масову свідомість, включає країни світу в неминучу глобалізацію інформаційних процесів. Інтеграція світової культури стала чинником сучасного соціокультурного процесу завдяки доступності ЗМІ найширшими

верствами

населення.

Інформаційне

суспільство

як

якісна

характеристика постіндустріальної цивілізації неймовірно розширило межі можливостей вибору форм поведінки (діяльності) людей. По-четверте, доступність практично будь-якої інформації найширшим верствам населення сприяє формуванню в самосвідомості людини свого власного образу, вирівняного (зрівняного) в можливостях зі всіма. Це відчуття причетності і вирівнювання в психологічному сприйнятті свого «Я» з «Іншим», з одного боку, підсилює індивідуалістичні тенденції в становленні особових якостей сучасної людини, а, з іншого, – інтегрує його в масу собі подібних, створює психологічну базу міфологізації власного іміджу, а також формування ілюзорного миру абсолютної рівності (у можливостях) [13, с. 35]. По-п’яте, однією з провідних ознак нового суспільства, що формується, є швидкоплинність, фрагментарність, що відзначаються, в першу чергу, у сфері міжособових комунікацій, а також у сфері споживання і послуг. Але саме ці сфери роблять найбільший вплив на сучасну людину. Сучасне комунікативне поле (поле взаємодії людей) характеризується високою мобільністю не тільки людини, але і соціальних систем і соціальних інститутів, скороченням часі, що відводиться на міжособове тривале спілкування, появою нових інформаційно-комунікативних технологій, сприяючих скороченню часу зв'язків між людьми. Принцип різноманітності увірвався в споріднені, сімейні, дружні відносини, додаючи їм

модульний

характер,

коли

кожен

учасник

комунікативної

ситуації

взаємозамінний, оскільки все більш втрачає свою функціональну і особову неповторність, стаючи усередненою людиною маси. Ці та багато інших особливостей нових цивілізаційних відносин, які роблять вплив на сучасні комунікативні процеси, позначили проблему необхідності всестороннього дослідження феномена комунікації в контексті соціокультурної реальності нашого часу. Труднощі адаптації людини до сучасних умов його буття настійно вимагають розробки нових соціальних механізмів стабілізації культурнокомунікативних процесів, пошуку нових соціальних форм впорядкування комунікативного швидкоплинності

простору, і

здатних

протистояти

фрагментарності

життєвого

деструктивному миру

впливу

суб'єктів

нових

цивілізаційних відносин (особи, сім'ї, соціальних груп, етносів і так далі) [35, с. 85]. У теорії масової комунікації часто використовується термін «парадигма». Під ним розуміється «комплекс теоретичних принципів, прийнятих як модель, зразок для класифікації досліджуваних засобів, форм і систем інформаційних зв’язків» [57, 159-160]. Цікаво порівняти його з визначенням теорії, як низки взаємозв’язаних тверджень, що дають можливість систематизувати знання, пояснити

передбачати

явища

соціального

життя

покоління

нових

дослідницьких гіпотез або як вищої, найрозвиненішої форми організації наукового знання, що дає цілісне уявлення про закономірності та зв'язки певної області дійсності. Російська дослідниця Л. М. Землянова виділяє парадигми аутопойезису (інформація розглядається як процес самовиробництва в еко- і ноосферах, а комунікація як найважливіша стабілізуюча сила, яка, з одного боку, є невід'ємною частиною соціальної організації, а з другого, її створює), контролю (традиційна концепція, що передбачає маніпулятивне керування свідомістю з боку мас-медіа), відкритої системи (розглядаються атрибути аудіовізуальних медіа, такі як інтерактивність, транзактивність, еволюційність, орієнтація на процеси розвитку електронної усності і сприйняття новаторських тенденцій), мережевої

конвергенції

(комунікаційні

процеси

розглядаються

як

серії

конвергаційних циклів інформаційних обмінів, учасники яких прагнуть до взаєморозуміння

згоди).

Виділяються

також

парадокси

комунікацій

різноманітності. Перший полягає в можливості некомунікабельності комунікацій. Тобто суспільство складається з безлічі самостійних систем зі своїми життєвими імпульсами і інформаційними зв'язками (у економіці – жадання збагачення, в політиці – влади). Моральні узи при цьому зникають, а комунікації стають некомунікабельними. Другий парадокс представляє один із можливих результатів інформаційної революції. З розвитком інформаційної індустрії та збільшенням обсягу інформації її якісна різноманітність може знизитися. Також виділяється парадокс: глобалізація створює локалізацію. Він полягає в тому, що надмірна глобалізація створює перешкоди до здобуття відомостей про безпосереднє місце проживання особи. Це спричиняє прагнення підпорядкувати медіа інтересам місцевих общин і культур. До цього парадоксу додається теорія відвертості і закритості, яка виникла в результаті впливу і оперує термінами інформатики. Закритими тут вважаються замкнені етнічні та релігійні співтовариства, для яких характерне насторожене (обережне) ставлення до медіа і нових інформаційних технологій. Взагалі, ледве не кожен дослідник комунікацій робить спроби скласти власні теорії розвитку і функціонування масової комунікації. Причина тут, мабуть, і в наукових амбіціях, і в слабкій дослідженості питання. Проте існує понад сотня теорій, які витримали перевірку часом і пояснюють функціонування різних складових процесу масової комунікації (американський вчений Андерсон лише при аналізі семи підручників із теорії комунікації нарахував 249 теорій [27]). Тобто єдиної теорії масової комунікації не існує, і найближчим часом навряд чи з'явиться комплекс наукових знань, що допоможуть досить повно пояснювати і давати змогу прогнозувати розвиток і функціонування такого складного процесу, як масова комунікація. В цілому, у загальних рисах повторюється історія з розвитком соціології. Частина дослідників дотримуються у своїх теоретичних дослідженнях принципів і методів, характерних для точних наук. Безліч не лише теоретичних положень, а й

термінів запозичуються з фізики, хімії, біології. Інша частина дослідників вважають, що масова комунікація як частина суспільної діяльності не дає можливості буквально слідувати за точними науками, і намагаються відкрити нові закономірності, спираючись на це. При цьому з виникненням нових явищ в сфері медіа негайно з'являються теорії, які можуть їх пояснити. Найчастіше пізніше вони поступаються місцем іншим теоріям, які краще інтерпретують ті чи інші тенденції і явища. Якщо дивитися на історію розвитку комунікації, то прийнято виділяти три революції. Перша пов'язана з появою і розвитком писемності. Хоча частина вчених вважають, що вона відбулася близько 40 тис. років тому і пов’язана з розвитком мови як основного засобу спілкування людей. Друга – це за влучним висловом

Г.М.

МакЛюена,

революція

Гутенберга.

Тобто

використання

друкарського верстата для тиражування інформації. Третя – поява електронних медіа. При цьому, на думку структуралістів, перша революція створила письмові символи, друга – трансформувала їх у друкарські, а третя – в електронні. У Новому часі виділяють також модерністський і постмодерністський цикли розвитку медіа (в основному це характерно для прибічників соціологічного напряму). Для модерністського етапу, що почався в кінці XIX ст., характерний доцентровий характер, що привів до створення загальнонаціональних медіа. Постмодерністський етап (з другої половини ХХ ст.) характеризується відцентровими

силами,

тобто

під впливом

глобалізації

превалюють

не

національні, а загальнопланетарні інтереси. Конфлікт при цьому переходить від просторової до часової сфери (конфлікт поколінь). Також характерною для цього періоду є гомогенізація смаків. Російський учений Г.П. Бакулев розуміє під теорією «перш за все засіб узагальнення..., набір взаємопов'язаних конструкцій (концепцій), визначень і гіпотез, що створюють впорядковану картину явищ через уточнення відносин між змінними» [9, с. 31]. При цьому він виділяв нормативні, суспільно наукові, функціональні та здорового глузду теорії. Швейцарські вчені Г. Бонфаделлі та В. Геттеншвілер вважали, що в

соціальних науках, на відміну від природничих, немає загальновизнаних методологічних підходів. Вони виділили три основні напрями розвитку: 1) марксистська

або

історико-діалектична

система

орієнтується,

на

думку

дослідників, на вузьке співвідношення теорія-практика, що веде до відсутності нейтральності та об'єктивності соціальної науки; 2) феноменологія і герменевтика особливу увагу приділяють принциповій різниці в предметі соціальної науки: особі й суспільству, що стосується медіа, то тут існують цікаві дослідження їх змісту як культурного продукту; 3) емпірично-аналітичний підхід до соціальних наук властивий передовсім американським дослідникам і характеризується багато в чому загальними підходами до вивчення природи і суспільства [23, с. 257]. В останньому випадку явно мався на увазі неопозитивізм. Дійсно, в соціології та інших соціальних науках уже на новому рівні продовжується дискусія між спадкоємцями феноменологічної та позитивної школи. Необхідно погодитися з тією думкою, що власне комунікаційні теорії виникли як реакція на виклики часу. «Її (теорії комунікації) виникнення було пов'язане з необхідністю рефлексії з приводу власної діяльності представниками засобів масової комунікації в умовах «інформаційного вибуху», що зумовило переважання в цій сфері знання журналістів і лінгвістів, а також вибір як теоретичне обґрунтування загальнонаукових принципів інформаційного підходу» [28, с. 348]. Звичайно, не варто перебільшувати значення чисто гуманітарного підходу до теорії комунікації. Вона була і залишається породженням кібернетичного підходу до дослідження суспільних явищ. Не випадково багато моделей масової комунікації явно ведуть своє походження від дослідження ліній зв'язку. Були в історії теорії комунікацій спроби створення єдиної теорії. Ф.І. Шарков писав, що «перший об’єднувальний підхід до розгляду теорії комунікації базується

на

класичній

позитивістській

методології

суб’єктно-об’єктних

диспозицій. Він представлений концепціями структурного функціоналізму (Г Спенсер, Т. Парсонс, Р. Мертон); системного підходу (Ч. Дарвін, К. Маркс, Н. Луман, вітчизн. – Афанасьєв В. Г., Гвішиані Д. М.); інформаційного суспільства

(Д. Белл, Н. Луман, М. МакЛюен, Д. Масунда, М. Понятовський, П. СерванШрайбер, А. Тоффлер, А. Турен, Ю. Хабермас, М. Хорк-хаймер); технологічного детермінізму (Т. Веблен, Д. Белл; вітчизн. – Кравченко С. А., Тітаренко Л. Г.); комп’ютерної футурології (А. Тоффлер, Е. Шумахер, С. Мендловіц, Р. Фолк, Г. Гендерсон; вітчизн. – Араб-огли Е. А., Бестужев-Лада І. В.) та інші. Онтологія соціальних комунікацій у цьому підході ґрунтується на системних зв'язках і функціях. Комунікативні технології ставлять завдання сконструювати бажані образ певного суб'єкта і соціальні зв'язки в системі. В управлінському аспекті такий підхід можна порівняти з принципом класичної кібернетики, який передбачає суворий контроль за поведінкою системи, при якому виключаються всі непотрібні взаємозв'язки» [13, с. 167]. Звичайно, подібне об'єднання хибує на еклектичність (як, утім, і саме визначення теорії комунікації: «система основних ідей в комунікативістиці, що дає цілісне уявлення про ті чи інші закономірності або істотні взаємозв'язки» [13, с. 215]). Необхідно погодитись із думкою, що «жодній «теорії комунікації» шляхом додавання знань, накопичених у різних наукових дисциплінах, виростити не можна. «Теорія комунікації» не може складатися з розділів, запозичених із антропології, мистецтвознавства, педагогіки і так далі. Щоб пізнати суть і структуру універсуму соціальної комунікації в цілому, потрібне не додавання, а узагальнення знання, здобутого антропологією, мистецтвознавством, педагогікою, історією і так далі. Таке узагальнення, тобто здобуття нового знання шляхом критичного аналізу, зіставлення, оцінки, систематизації конкретних фактів і концепцій, властиве не теорії, а метатеорії, або узагальню-вальній теорії» [14, с. 9]. Вдало визначив стан теорії комунікацій К. Розенгрен: «сфера комунікації виглядає так, ніби розділена на кілька ізольованих жаб’ячих ставків. Між ними нечутно дружнього квакання, дуже мало продуктивного спілкування, мало випадків успішного перехресного запліднення» [23, с. 27]. Таким чином, на сьогоднішній день ще немає достатніх передумов для створення цілісної теорії комунікації.

Теорія комунікації відіграє видатну роль у сучасному житті. Вона дає можливість пояснити процеси масової комунікації, яка набула особливого значення в процесі глобалізації (власне, глобалізація не могла б здійснюватися без масової комунікації). Під питанням залишається назва і предмет самої науки про комунікації. На думку Д.П. Гаври, вона повинна включати: загальну теорію комунікації, міжособистісну і ділову комунікації, теорію масової комунікації, теорію організаційної комунікації, комунікаційний менеджмент, історію комунікацій, методи комунікаційних досліджень, теорію крос-культурних комунікацій, теорію вербальної і візуальної комунікації, політичну економію і економію комунікацій, комунікативні дослідження, міжнародні та глобальні комунікації, теорію віртуальних комунікацій і так далі. М.А. Василик пропонує називати науку про комунікації комунікологією (хоча сам термін з’явився ще на початку 1980 рр. в книзі Е. Уїтмора «Медіаамерика. Форма, зміст і вплив масових комунікацій» [15, с. 94]), визначити її як науку про місце і роль комунікацій у суспільстві, про комунікаційні системи, структури і процеси, закономірності їх розвитку і функціонування. Центральними проблемами цієї науки, на думку російського вченого, мають бути пояснення комунікативної при роди соціальної реальності; визначення механізму комунікативних зв'язків, комунікативної взаємодії в різних комунікативних системах, структурах і процесах; з'ясування суті «комунікативних систем», механізму і закономірностей їх самоорганізації, впорядкування й еволюції; проблема структуризації комунікативних систем у суспільстві; визначення місця і ролі комунікації в суспільстві; визначення і характеристика основних етапів розвитку комунікацій; концептуальні підходи, основні теорії та моделі комунікацій; форми, рівні і види комунікацій та інше [27, с. 56]. Витоки теорії масової комунікації спробував простежити В.М. Березін. На його думку, вона визрівала у філософії Аристотеля, Д. Локка, Т. Гоббса, соціології та психології Г. Тарда, Г. Лебона, Л. С. Виготського, Т. Адорно, Г. Лассвелла, Г. Маркузе, М. Хорк-хаймера, П. Лазарсфельда, Р. Мертона, Ю. Хабермаса, С. Московічи, А. Менегетті, теорії інформації і кібернетики Н. Вінера,

К. Шеннона, С. Біра, культурології та естетики сприйняття М. Бахтіна, А. Моля, Ю. Лотмана, теорії журналістики. Особливо підкреслював дослідник роль філософії Т. Гоббса, який розглядав пізнання і мислення здебільшого як процес комунікації. Т. Гоббс виділяв «мітки», тобто об'єкти, які є матеріальними формами реалізації духовного (наприклад, слово). Також Т. Гоббс увів поняття «знаку», який робить інформацію доступною і корисною не лише для певного індивіда, а й усього суспільства. В. М. Березін виділяє два історико-концептуальні підходи до поняття теорії масової комунікації. Перший походить від вивчення спілкування первісних людей через обумовлений виробничими потребами розвиток комунікаційних засобів. Другий обумовлений вивченням феномену нагромадження комунікації. Особлива увага тут приділяється поняттю «публіка» [14, с. 18-22]. Також досліджувалася і роль Г. Тарда, одного з перших соціологів, який досліджував комунікаційні процеси (на звання першого претендує і німецький соціолог М. Вебер, який у 1910 р. висунув цілісну програму вивчення преси). Він пояснював

походження

суспільства

розвитком

соціально-комунікаційної

діяльності у формі наслідування. Тобто спочатку новатори здійснюють відкриття, а потім інші люди переймають від новаторів і затверджують нові знаряддя, відносини, соціальні інститути. У соціальній психології багато для дослідження комунікаційних процесів зробили засновники символьного інтеракціонізму Дж. Мід і Г. Блумер, які вивчали взаємодію за допомогою символів, тобто вербальними і невербальними діями, що мають певний смисл. Завдяки символьній інтеракції люди обмінювалися знаннями, духовними цінностями, зразками поведінки, здійснювали функції управління. Комунікаційну діяльність досліджував і П. А. Сорокін, який вважав, що «Взаємодія людей за своєю природою є, перш за все, взаємодія психічна, – обмін відчуттями, ідеями, вольовими імпульсами» [15, с. 149]. Американські учені виділяють чотири рамкові теорії комунікації та дві базові моделі переконання. Теорії комунікації включають структурний функціоналізм (структура суспільства забезпечує його стабільність, форми передачі інформації

залежать від суспільства і сприяють його рівновазі); теорія еволюції (суспільні зміни обумов-лені законами природи і масова комунікація розвивається, відповіда-ючи на потребу в ній аудиторії завдяки розвитку технологій); суспільний конфлікт (суспільство розвивається завдяки боротьбі між групами з конкуруючими цілями, мас-медіа є активними учасниками цієї боротьби); теорія інструменталізму (мас-медіа створюють картинку дійсності, базуючись на обмеженій кількості джерел, тому суспільство і особа створюють власні картинки дійсності). Моделями переконання є соціокультурна парадигма (інтерпретація соціальних і культурних змінних, які дають особі можливість уявляти реальність) і психодинамічна модель (передбачає, що ефективне повідомлення приводить до адекватних дій особи) [21, с. 251]. Займалися проблемами методології масової комунікації і радянські учені. Так, Ю.П. Буданцев критикував позиції західних колег, перш за все Г.М. МакЛюена за техніцизм і недооцінку живих, природних засобів комунікації. Як методологію вивчення масової комунікації він висунув системний, конкретноісторичний підхід. Його основним положенням є те, що виникнення і розвиток засобів

масової

комунікації

синхронне

розвитку

суспільства,

причому

визначальним є саме суспільний розвиток. Масову комунікацію Ю.П. Буданцев розумів як широкий простір спілкування за допомогою природних засобів (їх він поділяв залежно від типу суспільно-політичної формації), а на останньому етапі й технічних засобів. Розвиток масової комунікації невіддільний від розкуття людських «сутнісних сил» [24, с. 22-23]. Відомий український учений Г.Г. Почепцов умовно поділив науки, які займаються комунікацією, на п'ять підходів: традиційний, загальнотеоретичний, прикладний, філологічний, а також психологічний і соціологічний підходи. До традиційного напряму належать науки, які давно розробляють тему комунікацій. Це

герменевтика,

яка

займається

розумінням

тексту, його

правильною

інтерпретацією; гомілетика, що об'єднує теологію і комунікацію; риторика як мис-тецтво впливу за допомогою мовлення, філософія і логіка; теорія аргументації. Загальнотеоретичний підхід представлений теорією комунікації,

об'єднувальної концепції, що базуються на розгляді загальних питань комунікації; теорією масової комунікації; семіотикою, яка займається знаковим аспектом комунікації. Прикладний підхід втілює психоаналіз, який за допомогою комунікації дає можливість з'ясувати підсвідоме; теорія перфомансу; ділова комунікація; теорія інформації (математична); теорія комунікативних обмінів (Г.Г. Почепцов запропонував цю назву, щоб об'єднати розгляд різних типів обміну інформацією). Філологічний підхід представляє лінгвістика, що вивчає форми, в які оформлюється комунікація; семантика, що вивчає значення мовних одиниць; соціолінгвістика, котра досліджує співвідношення соціальних і мовних структур;

психолінгвістика,

що

займається

пошуками

еквівалентів

комунікаційних процесів у психіці; паралінгвістика, що вивчає процеси, які супроводжують комунікацію, і прагматика [32, с. 40]. С.В. Борисньов запропонував свою типологію теорії масової комунікації. На його думку, її вивчення проводилося в трьох аспектах: теоретичному, прагматичному і експериментально-прикладному. Теорії поділені на три групи. До першої, в якій комунікація розуміється як політичний контроль, вираження концентрації політичної влади, належать дві підгрупи. Теорії першої підгрупи розглядають матеріально-економічні чинники. До них належать теорія масового суспільства, або теорія масового відвернення, з її положенням про взаємодію авторитарних і владних інститутів суспільства, і мас-медіа, інтегрованих у ці структури;

політико-економічна

теорія

Г.

Мердока

П.

Голдінга

марксистськими положеннями про економічні й політичні чинники, що впливають на медіа; критична теорія М. Хоркхаймера, Г. Маркузе, Т. Адорно, що котра репрезентує нео-марксистський підхід. Друга підгрупа, в якій домінує ідеологічний підхід, представлена теоріями гегемонії мас-медіа Н. Пулантзаса і Л. Альтюссера і радянською соціологічною школою в галузі масової комунікації. У другій групі теорій зібрані концепції, побудовані на базі структурного функціоналізму.

Медіа

тут

розглядаються

як

само-контролююча

самоорганізуюча підсистема, яка функціонує за певними правилами. У третій групі представлений соціокультурний підхід. Це пізня Франкфуртська школа з

Т. Адорно і Г. Енценсбергером, Бірмінгемська школа (С. Холл), теоретичні погляди Г. МакЛюена і А. Моля. В окрему групу виділені теорії інформаційного суспільства Д. Белла й інших, а також соціопсихологія (А. У. Хараш), яка займалася проблемою зворотного зв’язку) [22, с. 28]. Взагалі, теорія масової комунікації розумілася як складова частина гносеології, а її напрями – суміжними і взаємнопроникними з соціологією, культурологією, лінгвістикою,

журналістикою, кібернетикою,

історією,

інформатикою.

філософією, Сама

психологією,

теорія

активно

використовувала науковий апарат і методологію цих наук. В. М. Березін відзначав три «камені спотикання» на шляху становлення теорії масової комунікації в Росії. Це 1) питання, звідки вести теорію мас-медіа: від первісності (екстраполяція) чи книгодрукування (інтраполяція). 2) Суперечки тривають довкола питання, що є спільним, а що особливим – комунікація чи інформація. 3) Актуальним залишається питання, чи повинна теорія масової комунікації увібрати в себе теорію журналістики [14, с. 36]. Як ще одну ілюстрацію до останнього положення, можна навести погляд білоруського дослідника Є.І. Дмітрієва, який штучно розмежовує соціологію масової комунікації та соціологію журналістики і вважає їх «абсолютно самостійними теоріями середнього рівня» [46, с. 10]. Мабуть, ці проблеми пов'язані з довгим розривом між дослідженнями в СРСР і на Заході в галузі гуманітарних наук. На жаль, в СРСР цей процес був повністю ідеологізований, що перешкодило прагматичним дослідженням, які проводилися на Заході. У численних спробах комплексного підходу до різноманітних теорій масової комунікації привертають увагу праці Д. Мак-Квейла. Цей дослідник розглядає масову комунікацію як певний феномен, а тому веде мову про єдину теорію масової комунікації. Д. Мак-Квейл вказує на важливість медій як соціального інституту, який треба досліджувати і знати особливості функціонування. Мас-медії: – сприяють зростанню і змінам в індустрії управління персоналом, продукуванню товарів і послуг, пожвавленню зв'язків у промисловості; вміщують

інституцію самі в собі, розвиваючи власні правила і норми, які пов'язують цю інституцію з іншими соціальними інституціями; – є владним ресурсом – у значенні контролю, управління та інновацій у суспільстві, який може бути замінником для сили та інших ресурсів; – виступають ареною, де здійснюється публічне, національне та міжнародне життя; – часто виступають місцем розвитку культури, в сенсі мистецтва і символічних форм, також звичаїв, мод, стилів життя і норм; – стали головним джерелом визначень і представлень соціальної реальності для індивідуумів, груп і суспільств; вони виражають цінності та нормативні рішення, нерозривно перемішані з новинами та розвагами. Д. Мак-Квейл розрізняє чотири види теорії, що намагаються пояснити масову комунікацію. По-перше, це соціологічна теорія, яка, зокрема, вивчає природу, способи

діяльності

та

впливи

масової

комунікації.

Вона

намагається

систематизувати та, якщо це можливо, з’ясувати об’єктивний погляд і свідчення про медії, часто ґрунтується на інших галузях знання. По-друге, це нормативна теорія (відгалуження соціальної філософії), яка більше опікується питанням, як медії можуть діяти, якщо певні соціальні цінності будуть визначені і реалізовані, і, звичайно, природою цих соціальних вартостей. Цей різновид теорії важливий, оскільки він не виступає гравцем (нікого не представляє) у конфігурації медіа інституцій і справляє відчутний вплив на очікування від медій, які має публіка та інші соціальні агенти й актори. По-третє, це корпус знання, який розвивається і підтримується самими медіапрактиками. Він може бути названий теорією роботи, оскільки пропонує настанови для діяльності медій: як певні речі можуть реалізовуватися згідно з абстрактними принципами соціальної теорії, а також як важливі результати можуть бути досягненні. Ця теорія є прагматичною тому, що вона допомагає з'ясувати такі питання: що сподобається авдиторії?, що буде мати вплив?, що заслуговує на те, щоб бути новиною?, що є відповідальністю журналіста і ЗМК?

Нарешті, по-четверте, це вид знання, котрий найменше підходить до того, щоб називатися теорією, але який є також всюдисущим, впливовим і таким, що з ним часто доводиться стикатися в дослідженнях масових комунікацій. Д. МакКвейл називає його теорією здорового глузду. Ця назва відсилає нас до знань та ідей, що кожен з нас має, які пов’язані із загальним досвідом авдиторії. Кожний читач газети чи телеглядач має власні теорії про медіа у питанні, що це, чому це добре, наскільки це придатне для щоденного життя, як це повинно бути прочитане і як пов’язується з іншими аспектами соціального життя. Більшість людей детально розробляють асоціації та ідеї цього різновиду теорії, що дає їм змогу діяти послідовно і прийнятно в стосунках з медіа. Теорії здорового глузду зазвичай не артикулюються, однак на них ґрунтується багато базових визначень, що таке медіа і як вони відрізняються один від одного. Питання теорії масової комунікації можна також пов'язати зі способами комунікації. Схематично це виглядає так:

Командний спосіб Пропаганда та ідеологія Питання теорії

Сервісний спосіб

Асоціативний спосіб

Комерціалізація, поведінка авдиторії

Участь та взаємодія

Маніпуляції, масове суспільство

Комунікаційні ринки

Соціальна фрагментація, нормативні медіа теорії

Класове домінування

Інформаційне суспільство

Зв'язки всередині медіа авдиторії

Прагнення Д. Мак-Квейла представити загальну теорію масової комунікації є дуже амбітним завданням, розв’язати яке допомагає певна ексцентричність. Якщо 1987 р. він випускає чи не найбільш цитоване друге видання своєї праці «Вступ до теорії масової комунікації», то назва п'ятого видання 2005 р. уже звучить як «Мак-Квейлова теорія масової комунікації». Крім того, 2002 р. була опублікована «Мак-Квейлова

хрестоматія

теорії

масової

комунікації».

Дискусія

на

міжнародному семінарі з медіа-грамотності у Могилянській школі журналістики

(липень 2006 р.) засвідчила, що деякі провідні західні дослідники, як-от М. Гуревич, навіть ставлять під сумнів правомірність такого підходу, зауважуючи, що одна людина не може мати багато теорій масових комунікацій. Очевидно, тут є деяке непорозуміння, оскільки йдеться про одну теорію Д. Мак-Квейла, сенс якої полягає у системному узагальненні всіх інших. Слід зазначити, що Д. Мак-Квейл 2005 р. уточнив ряд положень, висловлених ним у виданні 1987 р. Зокрема це стосується переліку т.зв. метафор медіації. Замість восьми метафор у новому виданні залишається сім, причому зникає поняття «бар’єра»; –

«дороговказ»

об'єднується

«інтерпретатором»,

виникає

поняття

«поширювача» інформації; замість «трибуни» знаходимо «форум і платформу». Також уточнюється пояснення метафор. Отже, медії як посередники у суспільстві у варіанті 2005 р. виступають: – вікном для будь-якого досвіду, що накопичується у суспільстві, яке розширює наше бачення, дає нам можливість побачити самим, що відбувається, без стороннього втручання; –

дзеркалом

перебігу

подій

суспільстві,

включаючи

достовірне

відображення (хоч з інверсією та можливим викривленням зображення), якщо б навіть ракурс і спрямування дзеркала вирішувалися іншими і ми були б обмежені у свободі бачити те, що ми хочемо; – фільтром чи воротарем , що виконує обов'язки відбору частини досвіду для спеціальної уваги і закриває інші погляди і голоси, роблячи це усвідомлено або ні; – дороговказом, провідником чи інтерпретатором, який створює запільну картину чи сенс із того, що бентежить і є фрагментарним; – форумом чи платформою для представлення авдиторії інформації та ідей, часто з можливістю відповіді чи реакції на них; – поширювачем, хто передає далі інформацію та робить її доступною для всіх; – співбесідником чи партнером у розмові, котрий дає відповіді на питання у квазі-інтерактивному обміні думками. Відносини ЗМК і суспільства часто

розглядаються як стосунки між елітами, мас-медіями і публікою. Посередництво медій сприяє розвиткові взаємовідносин у різних напрямах. Тому інформаційні потоки не є монологічними, вони різноспрямовані. Відбувається постійний взаємообмін інформацією

досвідом, тобто

власне масові комунікації.

Медіаторська роль медій може впливати на типи теорій масової комунікації.

РОЗДІЛ ІІІ. ПЕРСПЕКТИВИ РОЗВИТКУ КОМУНІКАТИВНИХ ТЕХНОЛОГІЙ 3.1. Сучасні розробки інноваційних медіа-технологій у системі соціальної комунікації Інформатизація й інформаційні технології останнім часом посіли у житті людей дуже важливе місце і стають фундаментом нових якісних змін у світі. Відкриваючи нові можливості, інформатизація потребує до себе уважного і дбайливого ставлення. Слід зазначити, що досі в Україні не зроблено конкретних кроків щодо підтримки цієї важливої галузі техніки, що позначилося на темпах її розвитку. Дослідження інформаційних і комунікаційних технологій в національній економіці України, оскільки вони є одним з вирішальних факторів соціальноекономічного розвитку. Ось чому вивчення та систематизація інформаційних та комунікаційних технологій, особливості їх використання в економічній сфері повинно бути в центрі уваги сучасних дослідників. Україна, починаючи з 2000 р., активно включилася в становлення інформаційного суспільства. Однак на цьому шляху виникає чимало труднощів, пов'язаних насамперед з недостатньою технічною базою, нерівномірністю забезпечення телекомунікаційних послуг та обмеженість доступу у сільській, гірській місцевості і депресивних регіонах, складним фінансовим забезпеченням цього процесу, неналежним законодавчим супроводом, а також відсутністю ґрунтовних

наукових

досліджень

процесу

формування

інформаційного

суспільства та його складових з урахуванням кращого зарубіжного досвіду. За рівнем розвитку інформаційних технологій Україна займає 68 місце(дані за 2013р.). Індекс охоплює 157 країн. Єдина конкурентна перевага, яку має наша країна в цьому аспекті, це традиційно сильні IT-кадри, тобто в Україні дуже високий рівень підготовки програмістів. Україна є одним зі світових центрів офшорного програмування.

Сучасна інформаційна та комунікаційна система в заданій сфері діяльності організації дозволяє забезпечити вирішення таких завдань: –

прямий,

своєчасний

доступ

до

інформаційного

продукту

(точну

інформацію про хід виробничого процесу в просторі та часі); –

ефективну

координацію

внутрішньої

діяльності

та

оперативне

розповсюдження різноманітних повідомлень; – ефективнішу взаємодію із суміжниками по технологічних маршрутах за рахунок використання більш інформованих та наочних засобів відображення та передачі-прийому повідомлень; –

використання

якісно

кращої

технології

системного

аналізу

та

проектування оперативного управління на нижній та середніх ланках управління виробництвом. Нині постає гостра необхідність ІТ- модернізації вітчизняних підприємств, проте новітні технології є не більше, ніж у десятої частини підприємств. На сьогодні є кілька основних світових розробників програмного забезпечення, які пропонують стратегію розвитку IT на підприємстві. Наприклад, компанія Microsoft прагне надати своїм замовникам найсучасніший інструментарій і одночасно стати орієнтиром у частині вибору розвитку ІТ-стратегії на підприємстві. До таких ініціатив слід віднести «Ініціативу про комерційне програмне забезпечення» (CSI, Commercial Software Initiative), «Ініціативу про надійні обчислювальні системи» (TWC, Trustworthy Computing Initiative). Цифрова епоха ІТ-модернізації українських підприємств – неминуче явище. Нині виділяють такі основні типи IT-інфраструктури: базовий, стандартизований, раціональний і динамічний. Рекомендації інфраструктури;

щодо

розвитку

базового

типу:

введення

служби

каталогів

Active

побудова Directory

серверної для

цілей

аутентифікації; налагоджування сервісів SUS/WUS для автоматичного оновлення; застосування антивірусного захисту; захист трафіку за допомогою ISA. Рекомендації щодо розвитку стандартизованого типу: оновлення ПЗ на робочих місцях для останніх версій операційної системи (ОС) і пакета офісних

застосунків; використання застосунків для служби каталогів Active Directory й інструментарій для роботи з об'єктами групових політик (GPO); активне застосування

System

Management

Server;

застосування

рішень

щодо

централізованого резервного копіювання і відновлення після збоїв; організація віддаленого доступу VPN-мережам. Рекомендації щодо розвитку раціонального типу: впровадження технологій автоматизації управління ідентифікацією (Microsoft Identity Integration Server 2003); використання System Management Server для управління серверами; перевірка застосувань на сумісність; управління образами робочих станцій; розгортання/управління міжмережевими екранами на робочих місцях; організація захищеного бездротового мережевого доступу з використанням служби Internet Authentication Service (IAS) і служби каталогів Active Directory. Рекомендації щодо розвитку динамічного типу: федеральна служба Active Directory; рішення для автоматичного поширення образів серверів; рішення для визначення рівня навантаження; підтримка карантину робочих місць; моніторинг продуктивності робочих місць; ізоляція доменів Active Directory з використанням IPSec. Висновки. Інформація та знання – найважливіший ресурс, товар і продукт сучасного суспільства. Формування інформаційних ресурсів та їх системне використання стають об'єктом політичних і економічних інтересів як на національному, так і на міжнародному рівнях. Світова економіка переходить на новий рівень свого розвитку, де ІКТ є одним із основних засобів виробництва. Наразі,Україна не може похизуватися рівнем розвитку ІКТ,але має задатки та перспективи,щоб розвивати та удосконалювати дану галузь,впроваджувати нові технології,що безумовно піде на користь економіки як країни так і підприємств. У масштабах всього людства продовжується розвиток нової комунікативної системи (нових медіа), які розглядають найчастіше як союз інтерактивних комунікативних технологій і цифрових засобів трансляції, в яких головним посередником стає мережа Інтернет. Цей процес виступає як основа зміни умов взаємодії, тобто це не просто технічний або технологічний, але і соціокультурний

процес. Тому нові медіа потрапили у фокус соціологічних досліджень і сьогодні аналізується в концепціях трансформації сучасного суспільства як один з ключових чинників. Як стверджує М. Маклюен, комунікативна революція XX в. забезпечила аудіовізуальній культурі історичний реванш над письмовим дискурсом. Благородний алфавітний порядок спочатку в кінофільмах і радіомовленні, потім в телебаченні поступився місцем чуттєвій, нерефлективнії комунікації. Технологічна трансформація не менших масштабів відбулася на рубежі століть. Вона утілюється в інтеграції різних способів комунікації в інтерактивні інформаційні мережі. Ґенеза нових медіа: технологічні та соціокультурні аспекти. Історія розвитку мас-медіа – це не лише історія технічних інновацій, бо їх становлення пов'язане і з грандіозними соціальними інноваціями. ЗМК, або мас-медіа, є відносно новим соціальним інститутом, функція якого полягає у виробництві і поширенні знань в найширшому значенні слова. Так, одне з найчастіше цитованих визначень, що належать М. Яновицу, свідчить: «Масова комунікація охоплює інститути і техніку, за допомогою яких спеціалізовані групи використовують технологічні засоби (пресу, радіо, кіно і т. д.) для поширення символічного змісту на великі, гетерогенні і надзвичайно розсіяні аудиторії» [7,с. 52]. На думку Джона Томпсона, «масова комунікація є інституціоналізованим виробництвом і масовим поширенням символічних матеріалів за допомогою передачі і накопичення інформації» [10, с. 219]. Загальні характеристики ЗМК як соціального інституту дані в роботах Д. Баррата [5], О. Бойда-Барреля і П. Брема [6]. Видається, що найбільш значущі характеристики цього порівняно нового інституту такі: –

як

більшість

сучасних

інститутів,

мас-медіа

інституційно-

організаційною єдністю; – інститут ЗМІ виконує особливу, тільки йому властиву функцію створення інформаційного аналога суспільства шляхом побудови визначеної картини світу, а також освітлення функціонування інших соціальних інститутів;

– виступаючи як рупор громадської думки, інститут масової комунікації в силу свого мобілізаційного потенціалу – здібності впливати на великі групи людей – грає особливу роль в сучасному політичному процесі. Етапи розвитку мас-медіа найтіснішим чином пов’язані зі змінами соціуму. Так, виникнення перших газет в XVIII ст. найбезпосереднішим чином пов'язане з виходом на політичну арену нового класу – буржуазії, для якої вони стали засобом реалізації економічних, політичних і культурних цілей (саме тоді виникає метафора «четверта влада», яка фіксувала їх величезне значення в суспільстві, авторство якої приписується як англійському романістові Г. Філдингу, так і політичному філософові Э. Берку). Згодом ЗМК стали чи не основним інструментом економічних і політичних взаємодій і конфліктів, необхідною передумовою становлення ліберальної економіки і конституційної демократії, так само, втім, як і бюрократичних економік, авторитарних і тоталітарних політичних режимів. Розвиток ЗМК йшов в ногу з поступом в соціальній і культурній організації. Урбанізація, підйом життєвих стандартів і збільшення вільного часу, становлення сучасної бюрократії і інші глобальні соціокультурні процеси були б неможливі у відсутність мас-медіа, які являються не лише одним з символів сучасного світу, але і дуже активним каталізатором усіх громадських змін. Термін «нові медіа» (НМ) вперше постав наприкінці минулого сторіччя. До 1980-х років основою для ЗМІ – періодики, радіо й телебачення – були аналогові й друковані носії. Однак із стрімким розвитком цифрових, мережевих, комп’ютерних, інформаційних, ігрових (а згодом і мобільних) технологій і комунікацій ЗМІ зазнали суттєвої трансформації. Нові здобутки не лише позначилися на традиційних у класичному розумінні медіа (приміром, зараз складно уявити собі періодичне видання, яке б не послуговувалося графічними редакторами перед публікацією того чи іншого зображення), а й призвели до появи нових медіа. Засновані на нових, цифрових носіях, безпосередньо пов’язані з еволюцією комп’ютерів та Інтернету, широко впроваджувані в різні сфери, вони стали інтерактивнішими за традиційні, чим теж суттєво відрізнилися від них. Втім, на початку виникнення нових медіа під означеним терміном часто розуміли

власне згаданий процес появи й поступу цифрових і мережевих технологій та комунікацій. Трансформація медіа відбувалася на цивілізаційному зламі, коли на зміну індустріальному приходило постіндустріальне (інформаційне) суспільство. Воно стало новим етапом розвитку соціуму, а інформаційно-комп’ютерна революція – процес інформатизації всіх сфер життя (суспільства в цілому і людини загалом) – його квінтесенцією. Новітні технології надзвичайно потужно, радикально трансформували матеріально-виробничу й соціальну сфери людства. Водночас відбулися й значні зміни обробки, виробництва й передачі інформації, самого підходу до її подачі. Рушійними силами означених трансформацій стали комп’ютеризація, інтернетизація, медіація і віртуалізація інформації. Саме комп’ютер уперше дав змогу подати (не лише окремо, а й разом) будь-який із видів інформації – текстовий, звуковий, відео чи зображальний – у цифровій формі. Інтернет як віртуальний простір разом із здатністю комп’ютерної пам’яті до миттєвого відтворення, своєю чергою, посприяв значному приростові знань, колосальному розширенню інформаційних меж і витворенню нової інформаційної картини світу як наслідку. Саме суттєво оновлена медіа-сфера загалом і нові медіа зокрема стали її основними виразниками, чи не найбільш визначальним чинником для остаточного

переходу

від

споживчого

індустріального

суспільства

до

постіндустріального, зі знанням, інформацією в центрі, а потому – суспільства інформаційного. Згадана інформатизація забезпечує нові медіа все більшою кількістю учасників комунікації. Її багатовекторність, нові умови функціонування, коли багато учасників підтримують комунікацію із багатьма, за нинішнього інтенсивного розвитку спроможні модифікувати комунікаційну модель «багато – багатьом» у ледве не «всі – всім», настільки масштабними є спроможності й перспективи нових медіа. Слід підкреслити інтегруючу роль і інтерактивність НМ через що вони: – включають своїх медіа-попередників (періодичний друк, ТБ і так далі);

– стають каталізатором появи досить специфічних форм соціальності і соціальної інтеграції. У соціальних і комунікативних дисциплінах поняття НМ визначається в цілому сімействі термінів, ключовими з яких є: – Поняття «Мас Медіа» (Mass Мedia) або «ЗМІ – засоби масової інформації» або «старі медіа» – традиційні засоби масової інформації, тобто телебачення, радіо, газети, журнали, кіно, відео. – Поняття «Мультимедіа» (Мultimedia) – термін ринково-технологічний, такий, що характеризує комунікативні і споживчі можливості комп'ютера: поєднання текстовою,

візуальною і аудіоінформації; засоби перетворення,

редагування і зберігання даних різного типу; можливість різних комунікацій зовні – вивід на друк, з'єднання з відео, телебаченням і телефонією, «спілкування комп’ютерів» в мережах і т. ін. Мультимедіа означає, також, конвергенцію різних типів даних. У цьому значенні «мультимедіа» став споживчим терміном, що слугує для орієнтації користувачів комп'ютерів в різноманітних функціональних можливостях останніх [2, с. 3]. Принциповим моментом в соціологічній інтерпретації НМ. є уявлення про конвергенцію. Центральний пункт уявлень про конвергенцію – образ ідеальної комунікативної

системи

НМ

(«інформаційній

супермагістралі»),

якій

відбувається інтеграція звуку, видео- і текстових даних з можливістю зберігання в гігантських бібліотеках; інтеграція включає також інтерактивні механізми. [8, с. 11] Особливо цікаві когнітивні наслідки експансії цифрових комунікацій. Яким чином НМ, інтегровані в комп'ютерні мережі, змінюють глибокі когнітивні структури сприйняття, осмислення і оцінки соціальної реальності. Чи можна говорити сьогодні про генезис під впливом агресивної віртуальності і в ній нового типу соціального знання. Всі передумови для цього в наявності. По-перше, трансляція всіх видів повідомлень в одній і тій же системі, індукує їх інтеграцію в загальній когнітивній структурі. Прийом аудіовізуальних новин, освітніх передач і шоу на одному і тому ж засобі – це ще один крок до змішення змісту, який вже

має місце в телебаченні. З погляду засобу різні види комунікації схильні запозичувати принципи один у одного: інтерактивні освітні програми виглядають як відеоігри; випуски новин будуються як аудіовізуальні шоу; судові процеси транслюються як «мильні опери»; спортивні ігри ставляться професіоналами так, що вони стають все більш схожими з фільмами в стилі action і так далі. По-друге, вибір різних повідомлень в одній і тій самій комунікаційній формі, при легкому перемиканні з одного на інше (сайт, канал, хвилю і тому подібне), скорочує ментальну відстань між різними джерелами когнітивної і сенсорної залученості. І, оскільки, вони зберігають свої відмінні риси як повідомлення, в той же час будучи змішані в символічному комунікаційному процесі, їх коди зливаються в цьому процесі, створюючи багатоликий символічний контекст, що виникає з випадкової суміші різних значень. По-третє, мультимедіа охоплюють в своїй сфері більшість видів культурного виразу у всій їх різноманітності. Їх пришестя рівносильне кінцю розділення між аудіовізуальними засобами і друкарськими засобами масової інформації, загальнодоступною і високою культурою, розвагами і інформацією, освітою і пропагандою. Всі прояви культури, формують чудову синкретику цифрового всесвіту, який зв'язує в гігантському супертексті минуле, сьогодення і майбутнє, формуючи нове символічне середовище. Особливості

новітніх

комунікаційних

систем.

Інтернет

змушує

переосмислити класичні визначення і категорії комунікативістікі. Коли ми говоримо, що Інтернет є засобом масової комунікації, стає ясно, що ні слову масовий, ні слову засіб не можна дати точного визначення. Що таке масова аудиторія? Що таке засоби комунікації? Яким чином можна передавати повідомлення? У традиційні них уявленнях комунікація є процес передачі інформації між адресантом (відправником інформації) і адресатом (одержувачем інформації). Інакше кажучи, в основі комунікації лежить відома схема «джерело – канал (передачі інформації) – адресат (аудиторія). Проте, коли ми розглядаємо Мережу, кожен з елементів даного ланцюжка зазнає зміни. Інтернет немов грає традиційною схемою «джерело – повідомлення – одержувач», інколи зберігає її в

первинному вигляді, інколи додає їй абсолютно новий характер. Так, джерелом повідомлення може бути як одна людина (якщо це торкається, наприклад електронних листів), так і ціла соціальна група. Само повідомлення може бути традиційною статтею, написаною журналістом або редактором, історією, що створювалася довгий час різними людьми, і навіть простий бесідою в чаті. Одержувач (або аудиторія) даного послання також може варіювати ось одного до декількох мільйонів, може змінюватися, а може і не змінюватися, в залежності ось ролі, яку виконує сам одержувач (наприклад, будучи творцем повідомлення). Природно,

що

одна

основних

проблем

соціології

комунікацій

комунікативістики в цілому – роль каналу (channel) як засоби передачі даних і його дія на саму інформацію і її сприйняття – набуває в разі мережевих взаємодій особливого значення. У найбільш явній формі цю ідею задовго до широкого поширення Мережі висловив відомий канадський комунікативіст і культуролог Маршал Герберт Маклюен (1911–1980), який виніс її в заголовок однієї зі своїх книг – «The medium is the messagе». Насправді носій інформації не ідентичний повідомленню, але визначає його характер. Простий приклад: історія філософії на компакт-диску у вигляді роману або фільму не лише виглядає інакше, ніж на сторінках фоліанта без ілюстрацій, скажімо, того ж Бертрана Рассела або Річарда Рорті, де вона викладена на мові науки, що використовує спеціальний термінологічний апарат, недоступний без спеціального вивчення. Вона дійсно інша. Книги дають нам константну інформацію, і суспільний сенс цього факту величезний. Мережа – носій постійно змінної інформації. Жодна сторінка в Інтернеті не зберігається в незмінному вигляді, але постійно удосконалюється. Нема жодної гарантії, що доступна сьогодні сторінка збережеться завтра. Інтернет є багатобічним ЗМК, який створює безліч різних форм комунікації. Можна погодитися із запропонованим М. Морріс і К. Оган виділенням в ньому 4 типів: – асинхронна комунікація «один на один» (електронні листи);

– асинхронна комунікація «багато з багатьма» (наприклад, мережа Юзернет: зведення, листи розсилок, де потрібна згода розсилки, або пароль для входу в програму, в якій повідомлення стосуються визначених тим); – синхронна комунікація «один на один», «один і декілька», «один з декількома» будується довкола якої-небудь конкретної теми, наприклад, «ролеві ігри, чати»; – асинхронна комунікація, де зазвичай користувач намагається розшукати сайт для здобуття певної інформації; тут можна зустріти комунікацію «багато і один», «один на один», «один і багато» (веб-сайти, гороскопи). Відносно традиційних ЗМК Інтернет виграє відразу по декількох параметрах: – мультімедійность. Інтернет об'єднує візуальні, звукові, друкарські і відеоаспекти других ЗМК; до того ж користувачі отримують певні економічні вигоди: ціна пересилки листа по електронній пошті набагато ниже його пересилки за допомогою звичайної пошти; – персоналізація. Інтернет забезпечує необхідною інформацією на будьякому рівні зацікавлених в ній індивідуумів або груп людей; доставка може бути забезпечена згідно з перевагою користувачів через персоналізацію вмісту, розсилку по електронній пошті і кабельному телебаченню; – інтерактивність. Інтернет передбачає діалог, зворотний зв’язок (feedback), а не монолог, який характеризує традиційні ЗМК. Взаємодія, діалог і зворотний зв'язок між сотнями користувачів можливі через електронну повазі, інформаційні табло, форуми, чати і телеконференції; – відсутність посередників. Інтернет дає можливість прямого доступу уряду до населення, населення до влади без втручання і маніпулятивної дії з боку ЗМК. [24, с. 201] Однак не слід ототожнювати нові медіа суто зі Всесвітньою мережею, комп’ютерами, новітніми технологіями й інтерактивністю. Із часом те ж цифрове телебачення й онлайн-видання почали вважати традиційними (якщо в когось взагалі була спокуса мати їх за нові медіа бодай на початку їхнього становлення),

а конвергенція як зближення, злиття різних аспектів медіа й мультимедійні редакції утвердилися як звичний, невід’ємний атрибут нинішньої журналістики. Канібалізація чи мирне співіснування? Цифрова ера й нові медіа як її чи не найголовніший атрибут знаменували формування нового медіа-середовища, що накладає свій відбиток як на ЗМІ, так і на журналістику в цілому. Вона вже усвідомила згадану смерть відстаней і звикає до роботи в кіберпросторі. Однак чи передбачає це поступовий відхід традиційних медіа, їх знищення медіа новими? Відповідь однозначна – ні. По суті, між традиційними і новими медіа немає жодного «смертельного» протистояння, лишень конкуренція, боротьба, радше навіть пошук споживача. Техногенна цивілізація інформаційного суспільства передбачає нову стратегію взаємозв’язку медіа, інформації та Інтернету. Вона полягає в їхньому взаємовпливі, що виражається в інтернетизації медіа й медіалізації Всесвітньої мережі. У контексті зазначеного Інтернет модифікує традиційні ЗМІ – періодику, радіо, телебачення, однак водночас і вони змінюють його – перетворюють Всесвітню мережу на стартовий майданчик трансмедійного виробництва. Означена стратегія взаємозв’язку та її процеси є неминучими. Адже й традиційні, й нові медіа об’єднані спільним комунікаційним простором. Не слід забувати й про давню, проте й досі використовувану у відповідних наукових колах гіпотезу німецького журналіста Вольфґанґа Ріпля (1864–1938) – так званий Закон Ріпля. Цей закон стверджує про невитіснення новими медіа своїх попередників. Вольфґанґ Ріпль вважав, що нові, більш високорозвинені ЗМІ ніколи не замінять старих – натомість шукатимуть для себе нові завдання й сфери застосування. Ми відокремлюємо класичні масмедіа від нових інтерактивних медіа не лише по

технічних

ознаках.

Так,

масмедіа

досягають

стабільності

завдяки

внутрішньому схематизму, а інтерактивні медіа знаходять стабільність завдяки зворотному зв'язку. Масмедіа роблять можливою світову комунікацію шляхом розширення мовлення, Інтернет робить зв’язуючи окремі світи в мережу [11, с.10].

можливою світову комунікацію,

Переведення в цифровий формат всіх даних вперше в історії створило можливість зв'язати один з одним всі медіа, що транслюють зображення. Старі медіа, тим самим, виявилися не витисненими, а доданими до цього загального функціонального взаємозв'язку. Можна тому передбачити, що саме старі медіа, такі як газета, в майбутньому вироблять нове розуміння себе і свого місця. Тому, мабуть, треба чекати не медіаканібалізма, а радісного медіа співіснування. Для друкарських медіа нові медіа не становлять смертельної небезпеки, але вимушують їх до нового позиціювання, до усвідомлення своїх специфічних, властивих

саме друку сильних сторін. Друкарські

продукти володіють

незамінними матеріальними якостями, які можна оптимізувати, щоб було приємно брати їх в руки, спокійно читати, швидко переглядати. Їх, нарешті, можна викинути. У цьому газети і журнали завжди будуть попереду мережевого світу, і це дозволить їм вижити. Втеча в Інтернет замість читання газети – це примарна альтернатива. Інформаційний простір інтернет-культури має безліч вимірів. У нього немає природної топографії. Кіберпростір – це територія, яку неможливо картографувати. У неї немає «природних» форм зображення, а тому для представлення даних потрібні метафори. А це якраз і означає, що не обійтися без допоміжних конструкцій старих медіа. Старі медіа слугують метафоричними засобами орієнтації в цифровому просторі. Як відомо, є віртуальні робочі столи, папки, документи, корзини для паперів. Все це означає, що не можна обійтися без стабільної ілюзії знайомого світу. Цифровий простір даних не дає людині можливості зорієнтуватися. Можна майбутньому

передбачити, ще

зросте.

що І

життєва нові

значущість

функції

старих

друкарських медіа

медіа

цифровому

медіаспівтоваристві можна визначити просто – вони дають втіху осяжності, вони пропонують форми для тих, хто шукає сенс, спрощують складне. Вони потрібні як метафоричні дороги навігації в інформаційному просторі. Книга втілює в собі перш за все ідею порядку цілого. Не треба ігнорувати тривіальні факти повсякденності. Як і в разі пасивного медіума – телебачення, читання газети – це ритуал. Газета потрібна багатьом як

уранішня кава. Читання газети — це лише в окремих випадках пошук інформації, але майже завжди блаженне перегортання: я дозволяю новинам всього світу лоскотати мені нерви. 3.2. Ідеологічні та ціннісні контексти медіа в теоріях комунікацій Проблема взаємодії мас-медіа та культури особливо актуальна в контексті розуміння зміни ідеологій і цінностей, що їх несе в собі нова парадигма соціального життя. Дослідження культурних цінностей хвилює сьогодні представників різних наук, а особливо комунікативістики, оскільки саме інформація

стала

тим

артефактом

сучасної

епохи,

який

сформував

постмодерністський тип культури. Розуміння ідеології та цінностей культури в сучасному суспільстві тісно пов'язане з вивченням соціально-політичної і культурної ролі медіа. У статті ми використовуємо різні терміни: медіа, мас-медіа, засоби масової комунікації, журналістика. Термін медіа вважаємо більш узагальненим, але й таким, що може виступати синонімом вищезазначених, залежно від контексту. У радянському журналістикознавстві ідеологічна функція журналістики тлумачилася з позиції партійного управління. Але таке спрощене розуміння ідеології зводилося до розуміння її як сфери класової боротьби. Тому в подальшому неомарксистська парадигма розширила розуміння ролі ідеології в культурі. У книзі «Діалектика просвіти» [11, с. 98] представники Франкфуртської школи Т. Адорно та М. Хоркхаймер, критикуючи індустрію культури, виявили, що вона стала ідеологічною системою, яка виступає під невинною назвою масмедіа і є вираженням нечуваної концентрації політичної та економічної влади: «Маси – це не міра, а ідеологія індустрії культури». Висновку вони доходять невтішного: «Сумарний результат впливу індустрії культури – анти просвіта». У такому ж дусі провадилися в 60-х рр. дослідження Г. Шіллера, котрий обґрунтував концепцію культурного імперіалізму. Він доводив, що домінування розвинутих країн у галузі технологій має важливі соціально-культурні наслідки.

Це пов’язано з розповсюдженням через ЗМІ таких цінностей, як індивідуалізм, споживання, практицизм, успіх, демократія, рівні можливості і т. п., що входять у метафору «американський спосіб життя». Неомарксизм антропологічної

сьогодні та

зазнає

впливу

структуралістської

психологічної,

парадигми.

філософсько-

Наприклад,

ідеологія

структурного марксизму, починаючи від Альтюссера і Грамші, поступово починає трактувати особистість не як причину, а як об'єкт об'єктивних структур (незалежних від свідомості індивіда). Така децентрація суб'єкта пов'язана з розвінчанням картезіанської ідеї цілісного автономного суб'єкта. З огляду на те, що динаміка ціннісних систем в епоху постмодерну складається на основі поширення ролі медіа, то в цьому аспекті спостерігаємо зміну ставлення до традиції, класики, ідеології та культури загалом. Тому відповідь на питання: чому і як відбуваються ці зміни, має дати теорія масової комунікації. Відомий соціолог Т. Лукман розуміє ідеологію як поєднання владного інтересу з реаліями життя. Тому одні й ті ж самі погляди в різні історичні епохи можуть виступати чи не виступати в ролі ідеології. Щодо цього християнство Середньовіччя не буде вважатися ідеологією, бо всі жили тоді в християнському універсумі. Але в наш час християнство – це вже ідеологія, бо в його межах зароджується атеїзм тощо. Т. Лукман вважає недоцільним використання поняття ідеології, коли, наприклад, стикаються реальності різних суспільств: іслам із християнством і т. п. [32, с. 45]. Розвиток теорії комунікації відбувався на Заході по-різному. Спочатку дослідники

медіа

запозичали

теорії

інших

наук,

до

речі,

нині

комунікативістика розподілена на безліч різних дисциплін, залежно від типу медіа. Тому теорія масової комунікації – це скоріше теорії МК. Але сьогодні, зазначає Г. Бакулєв, масова комунікація має достатню базу для створення власної теорії, хоча для цього треба виробити спільний ракурс у галузі фокусу, форм і функцій теорії комунікативістики [39, с. 56].

Аналізуючи загальний внесок соціологів і психологів у розвиток теорії комунікації, слід зазначити: всі вони сходяться в тому, що масові комунікації підтримують статус-кво у суспільстві і формують одночасно таку публіку, котра потребує саме тих цінностей і такої культури, яка відповідає більшості. У цьому і проявляється основна ідеологічна сутність медіа – легітимізація та підтримка статус-кво. Такий підхід занадто широкий для розуміння специфічної ролі медіа і не вписується в межі соціологічних і психологічних теорій. Тому в 70-ті рр. ХХ ст. Роберт Мертон зазначив, що для дослідження масової комунікації потрібні лише теорії середнього рівня, які вміщують винятково перевірені гіпотези щодо впливу медіа на аудиторію, функцій, структури та ін. аспектів медіа-дослідження (наприклад, когнітивного дисонансу). У зарубіжній комунікативістиці узвичаєно виділяти чотири основні дослідницькі парадигми: позитивістську, інтерпретаційну, системну і критичну. У кожній із цих парадигм визначено специфічну мету дослідження. Наприклад, позитивістська парадигма не досліджує ідеологічних та ціннісних аспектів функціонування мас-медіа, а інтерпретаційна не розглядає ідеологію та цінності масової комунікації як продукт зовнішньої владної діяльності. У 50-х роках дослідження в галузі масової комунікації концентрувалися на впливі масової культури на культуру в цілому. П. Лазарфельд і Р. Мертон зазначали, що: «...з піднесенням масової освіти відбувається падіння масових смаків <...> Якщо говорити стисло, то спостерігається розрив між писемністю та розумінням. Люди читають більше, але розуміють менше. Більша кількість людей читає, однак лише деякі критично сприймають прочитане» [14, с. 67]. Окремо слід сказати про британські культурні дослідження. Традиції «Cultural studies», наприклад, Бірмінгемський центр сучасних культурних досліджень (Стюарт Холл, Річард Хоггарт, Тоні Джеферсон) акцентує увагу на виробництві культури та її інтерпретації в суспільстві. З погляду цієї методології аудиторія сама сприймає культуру і не контролюється зверху. Хоча не зовсім

з'ясовано питання, як культура медіа переміщується у фокус культурної політики та в ідеологічне поле. Тому можна погодитися з думкою Ж. Томпсона, який вважає, що медіа – це не тільки сфера ЗМІ, інституційно структурована у формі організацій масової комунікації, а й посилення комунікативного начала у всіх сферах – політичній, економічній, правовій [25, с. 171]. Дослідження в галузі медіа-культури спрямовані на те, щоб зрозуміти, як люди впроваджують суспільні цінності, як задовольняються образами медіа та як медіа впливають на суспільство й особистість. Такий підхід цікавий для того, хто вірить у велику владу мас-медіа (піарники, маркетологи, рекламісти, критики медіа, соціологи). З погляду культурних досліджень мас-медіа формують особливий тип культури не тільки локалізовано в межах масових комунікацій, а й у всьому сучасному інформаційному суспільстві. У «культурних дослідженнях» особливо слід виокремити школу Стюарта Холла, який вбачає в дослідженні ідеологічної ролі ЗМК головне завдання теорії медіа. Річ у тім, що в критичній парадигмі ставиться питання про механізми виробництва суспільного консенсусу й активної ролі ЗМК. Для критичної парадигми методологічне значення мають дві проблеми аналізу ідеології: дослідження внутрішніх механізмів ідеології та дослідження зв'язку ідеологічних практик з іншими практиками суспільної формації: політикою, економікою. С. Холл вважає, що для цього треба досліджувати неомарксистську теорію ідеології, грамшіанську

концепцію,

(пост)структуралізм,

семіотику,

психоаналіз,

феноменологію. Учений вважає, що існують три способи, завдяки яким ідеї час від часу справляли вплив на суспільство. Ці три способи він співвідносить із веберовським аналізом «раціоналізації західного суспільства». Перший – це ідеї найменш автономні, наприклад, коли вони слугують осмисленням нового життя. Другий спосіб – це коли ідеї впливають на історію, прокладають шлях, за яким настає дія. І, нарешті, третій спосіб – це ідеї, що мають владу творення нових суспільств,

владу об'єднувати людей. Якщо прослідкувати процес творення нової суспільної парадигми, то можна з упевненістю сказати, що її сформували ідеї. І, напевно, в майбутньому буде ще більше видимий розрив між життям та культурою, яка дедалі частіше пропонуватиме нові символи, ідеї та цінності [16, с. 78]. Дослідження культурних феноменів – це вивчення соціально історичного світу як сфери значення. У класичному сенсі термін культура в цілому використовувався в розумінні процесу інтелектуального та духовного розвитку, процесу, який у певному значенні відрізнявся від цивілізації. Головною вадою класичної теорії культури є те, що вона віддає перевагу одним культурним феноменам, одним культурним цінностям і применшує важливість інших. Наприкінці антропологічним

XIX

ст.

класична

концепціям

соціологічна

культури.

Умовно

концепція їх

можна

поступається поділити

на

дескриптивну та символічну. Предметом дескриптивної концепції є різноманітні цінності, звичаї, релігія конкретного суспільства в конкретний період розвитку. Символічна концепція переносить акцент на символічні феномени, тому дослідження культури пов'язується з інтерпретацією символів і символічних дій. Томпсон зазначає, що масова комунікація має стосунок до символічних форм, які продукує індустрія медіа. Тому виникнення та розвиток мас-медіа може розглядатись як глибинна безперервна трансформація засобів виробництва і циркуляція символічних форм у сучасних суспільствах. Саме такий зміст учений вкладає в поняття «Медієзації сучасної культури». «Тому, що нашу культуру як «сучасну», модерну, визначає незворотне, поглиблене виробництво і циркуляція символічних форм в опосередковані процеси комодифікації та передачі інформації» [25, с. 171]. У вивченні ЗМІ як формуючого чинника культури та ідеології важливо враховувати різноманітні аспекти – не лише політико-фінансові, а й психологоструктурні. Не заперечуючи важливої ролі транснаціональних кампаній у розповсюдженні продукції глобальних ЗМК, слід акцентувати увагу на тому, як люди сприймають повідомлення ЗМІ, як впливає культурний контекст на

«прочитання» тексту, на його інтерпретацію. Так виникають поняття «семіотичної демократії», «культурного опору», покликані довести неоднозначний характер використання ЗМІ. У теорії генетичного структуралізму (П. Бурдьє) розвиток культурного виробництва (наприклад, журналізму – цієї сфери маргінальних інтелектуалів, які не знайшли свого місця в політиці чи у вільних професіях) пояснюється як постійне втручання поля журналістики в інші поля – науки, мистецтва, релігії, економіки, політики тощо. Журналісти намагаються диктувати вченим форму, зміст думок, виступаючи від імені «широких мас», демократії, проте під демократією, як правило, розуміється споживчий рейтинг та пошук нових ринків збуту продукції [7]. Для П. Бурдьє культурні потреби – це продукти виховання. Смак – є маркером класу. Учений вважає, що ідеологія, цінності культури – це символічні продукти, що їх споживають індивідууми в межах габітуса, котрих, у свою чергу, формують соціум та індивідуальні поля. Розпад соціальної реальності на фрагменти, що супроводжується відмовою від

загальних

соцієтальних

цінностей,

–

концепція,

властива

ідеології

постмодерну. Наприклад, Е. Тоффлер уважав, що це призведе в майбутньому до інформаційного шоку [18, с. 263]. Соціокогнітивний підхід до проблеми ідеологій у медіадискурсі пов'язаний з ім'ям відомого голландського ученого Ван Дайка, який надає ідеології значення оцінної функції, зміщуючи акцент на суб'єктивний план [19, с. 22]. У роботі «Думки та ідеології в пресі», він, спираючись на соціокогнітивний підхід, аналізує методологію вивчення дискурсу сучасної преси. У його структурі він виділяє думки та ідеології, яким надає першорядного значення. Ван Дайк пропонує вважати ідеології оцінним фундаментом групового менталітету, оскільки вони визначають основні принципи формування групових «думок» Більшість ідеологій задають також і схеми конструювання ідентичностей. У культурі постмодерну деідеологізація якраз і пов'язана зі зміною розуміння ідеології з класичного на структурно-семіотичний.

Розвиток нових ідеологій у сучасному суспільстві відбувається одночасно з демократичним

плюралізмом

інвайроменталізмом,

та,

популізмом,

як

його

глобалізмом,

наслідком

фемінізмом,

консьюмерізмом,

що

функціонують у тісному зв'язку з активністю мас-медіа. За цих умов відбувається медіаконструювання соціальної реальності. Як зазначає Л. Воєводіна: «Ідеологічне середовище, яке супроводжує функціонування індустрії культури, виникає в результаті експліцитної чи імпліцитної маніпуляції політичної еліти, але, відображаючись у соціальній свідомості, стає реальністю» [20, с. 123]. Справді, з появою могутніших засобів комунікації посилюється вплив ідеології на духовний світ людини, на соціальну та індивідуальну свідомість, оскільки саме мас-медіа забезпечують контакт між соціальним середовищем та індивідуумом, а останній виступає в ролі пасивного користувача інформаційних повідомлень. Медіа забезпечують ідеологічну підтримку суспільного життя, структурують ієрархію потреб і цінностей, насаджують певні моделі поведінки, спосіб життя, ментальні конструкції. Масмедіа є певною зброєю надбудови індивідуальних свідомостей на суспільні запити – запити масового суспільства. З появою могутніших засобів комунікації посилюється також уплив ідеології на духовний світ людини. Саме засоби масової комунікації забезпечують контакт між соціальним середовищем та індивідуумом, при цьому останній виступає як пасивний користувач інформаційних повідомлень, що транслюються каналами ЗМІ. Влада медіа є одним із головних напрямів досліджень масової комунікації. Проте владу інформації треба пропускати крізь фільтри різних теорій та показувати її і як владу медіамагнатів, і як владу самих медіа, і як владу, зумовлену самою знаковою природою спілкування. Тому питання про цінності та ідеологію медіа цілком актуальне, особливо за умов методологічної різноманітності. І проблема полягає не тільки в доступі до інформації,

розпізнаванні

«симулякрів»,

псевдореальностей,

псевдоідеологій, що формуються за допомогою засобів масової комунікації.

ВИСНОВКИ Розвиток нових інформаційно-комунікаційних технологій, їх зростаючий вплив на всі сфери суспільного життя приводять до становлення суспільства нового типу, в якому інформація і знання стають головним ресурсом подальшого розвитку. Зараз цей процес визначається в основному розвитком глобальної комп'ютерної мережі Інтернет, яка стає ключовою технологією і стрижньовим елементом інфраструктури інформаційного суспільства, в якому всі сфери життя переходять в інформаційний простір глобальних комп'ютерних мереж і зазнають істотні зміни. Користування Інтернетом стає необхідною умовою успішної соціальної адаптації до умов сучасного суспільства і новою повсякденною практикою. Процес інформатизації ґрунтується саме на тому, що інформація стає важливим фактором соціального прогресу. Тому суспільство, яке у своєму розвитку своєчасно не перейде на шлях інформатизації, прирікає себе на історичну відсталість, політичну, економічну залежність і може перетворитися на інформаційну колонію, тих країн, які досягли стадії, коли можуть називається «інформаційним суспільством». Інформатизація суспільства є процесом, у якому поєднані в одне ціле технічні, соціальні, економічні, комунікаційні механізми створюють нові інформаційні технології для виробництва,переробки,збереження та розповсюдження інформації. Результатом такого процесу є виникнення «інформаційного

суспільства»,

радикальне

перетворення

всіх

сфер,

як

виробництва і технологій, так і соціальних, економічних відносин, духовного життя людства. Підсумовуючи огляд сучасних тенденцій вивчення соціальної комунікації та її практичного застосування, можна відзначити, що вона є важливою передумовою наукового прогресу та основою динамічного розвитку суспільних відносин. Будь-який соціум, кардинально відмінний від його історичних попередників, передусім характеризується новою якістю суспільного життя, що породжує «нову людину» та якісно нову соціальну структуру. В інформаційному суспільстві ця нова якість полягає у забезпеченні кожної особи

будь-якими знаннями, що зумовлює радикальні зміни в усій системі у спільних відносин (політичних, правових, духовних, соціальних та ін.). Тобто основна ідея інформаційного суспільства у соціогуманітарному вимірі полягає у досягненні нової фази розвитку – «суспільства знань» і забезпечення для всіх рівного доступу до них. Для країн, подібних до нинішньої України, інформаційне суспільство, на жаль, багато в чому залишається радше перспективою, аніж реальною практикою. Але водночас очевидно, що і в Україні відбувається інтенсивна інформатизація більшості сфер людського життя та діяльності, а це є запорукою того, що новітні інформаційні технології невдовзі стануть визначальними чинниками соціально – економічного та інтелектуально-духовного розвитку українського соціуму. Парадокс сучасності полягає в тому, що в нову добу людина, з однієї сторони, залежить від технологічного розвитку власного суспільства, а з іншої сторони, вона сама відповідає за своє майбутнє, яке творить своїм інтелектом та здатністю до самовдосконалення. Через це людина стає головним суб’єктом і головним об’єктом глобального інформаційного суспільства, його засобом і метою одночасно. Глобалізація як чинник цивілізаційного розвитку спирається на якісно інший рівень інформаційних технологій, що відкриває нові можливості для комунікації.

Глобальна

трансформація

інформаційно-комунікативне,

що

індустріального

відбувається

суспільства

сучасному

світі,

супроводжується не лише проникненням комунікації в усі сфери суспільства, виникненням і розвитком якісно нового типу комунікативних структур і процесів, але і глибоким переосмисленням комунікативної природи соціальної реальності, сучасних змін у соціально-комунікативній сфері, місця і ролі комунікацій у розвитку суспільства. Комунікаційні процеси в інформаційному суспільстві як новому етапі розвитку людської цивілізації характеризується також високою швидкістю, що забезпечується наукоємними, високотехнологічними засобами, зокрема, мережею Інтернет. Користування Інтернетом є конкретною діяльністю, що складається із звичних, таких, що повторюються, дій, котрі пов'язані з роботою з інформацією і

комунікативною

поведінкою,

реалізуються

за

допомогою

комп’ютера,

підключеного до глобальної комп'ютерної мережі. Ця практика вимагає певних знань і навиків, а також припускає проходження правилам і стандартам цієї діяльності, пріятним в співтоваристві інтернет-користувачів. Інтернет має безліч сфер і напрямів практичного використання, що робить його важливим агентом зміни повсякденному життю. Він трансформує звичні практики комунікації, утворення, роботи, розваги, цивільній активності і ін. У світі Інернетом користується понад 2 млрд. чоловік. Процес його розповсюдження та освоєння населенням як в Україні так і в інших країнах відбувається нерівномірно. Поширення Інтернет-технологій на усі сфери життєдіяльності індивідів і соціальних груп стає одним із визначальних чинників соціальноекономічного розвитку суспільства. Інтернет сьогодні є простором, у якому активно спілкуються та отримують інформацію. Аудиторія мережі неухильно зростає, доступ до Інтернету стає насущною потребою сучасного життя, і світ уже просто не мислить себе поза ним.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ 1.

Аксьонова В.І. Методологічні засади міжкультурної комунікації в

контексті сучасного інформаційного суспільства / В.І. Аксьонова // Гілея. Історичні науки. Філософські науки. Політичні науки: Наук. вісник : зб. наук. праць / Нац. пед. ун-т ім. М.П. Драгоманова, Українська АН. – К.: Вид-во НПУ ім. М.П. Драгоманова. – К. – 2011. – № 49. – С. 139 – 149 2.

Арнаутова

В.В.

Масові

комунікації

як

культурний

феномен

глобалізації / В.В. Арнаутова // Гілея. Історичні науки. Філософські науки. Політичні науки : Наук. вісник : зб. наук. праць / Нац. пед. ун-т ім. М.П. Драгоманова, Українська АН.: Вид-во НПУ ім. М.П. Драгоманова. – К. – 2009. – № 21. – С. 276 – 282. 3.

Бальжирова Т.Ж. Интернет как средство социальной коммуникации в

условиях формирующегося в России информационного общества: дисс. на соиск. научн. степени канд. соц. наук.: спец. 22. 00. 04 «социальная структура, социальные институты и процессы» / Т.Ж. Бальжирова. – Улан – Удэ. – 2003. – С. 162. 4.

Барматова С. Зміна місця та ролі комунікації у сучасному світі /

Світлана Барматова (Матеріали з періодичного видання, журн. Соціологія: теорія, методи, маркетинг). – 2009. – № 3. – С.158 – 168. 5.

Бойко Н.Л. Тези до соціологічного портрету українських користувачів

Інтернету / Н.Л. Бойко // Національний інститут стратегічних досліджень. Стратегічні пріоритети. – 2011. – № 3 (20). – С. 190 – 195 6.

Бориснев С.В. Социология коммуникации: учеб. пособ. для ВУЗов /

С.В. Бориснев. – М.: ЮНИТИ – ДАНА. – 2003. – 270 с. 7.

Ваганов А. Краткая феноменология Всемирной паутины. Общество и

книга: от Гуттенберга к Интернету // А. Ваганов. – М.: Традиция. – 2000. – С.42-53. 8.

Гаврилюх Н.Р. Філософсько-культурологічний аспект соціальної

комунікації / Науковий вісник Волинського національного університету імені

Лесі Українки // Волинський національний університет імені Лесі Українки. – серія Філософські науки. – Луцьк. – 2008. – №12. – С.127 – 130 9.

Гільтайчук

Ю.В.

Вплив

мережі

інтернет

на

суспільство.

(Міжнародний науково-технічний університет ім. Юрія Бугая) [Електронний ресурс]. – Режим доступу до статті: www.nauka.zinet/info/9/gyitaychuk.php <http://www.nauka.zinet/info/9/gyitaychuk.php> 10.

Горошко

О.И.

Информационно-коммуникационное

общество

гендерном измерении: Монография. – Х.: ФЛП Либуркина Л.М. – 2009. – 816 с. 11.

Дубов Д.В. Інформаційне суспільство в Україні: глобальні виклики та

національні можливості: аналіт. доп. / Д.В. Дубов, О.А. Ожеван, С.Л. Гнатюк. – К. : НІСД. – 2010. – 64 с. 12.

Дятлов С.А. Принципи інформаційного суспільства / С.А. Дятлов //

Інформаційне суспільство. – 2000. – Вип. 2. – С. 78-79. 13.

Землянова Л.М. Зарубежная коммуникативистика в преддверии

информационного общества: толков. слов. терминов и концепций / Л.М. Землянова. – М.: Изд-во Московского ун-та. – 1999. – С. 301. 14.

Зернецька О. Глобальний розвиток систем масової комунікації і

міжнародні відносини / О. Зернецька. – К.: Освіта. – 1999. – С. 351. 15.

Иванов В.Ф. Аспекты массовой коммуникации: Монография / В.Ф.

Иванов. – Ч. 1: Информация и коммуникация. – К.: ЦВП. – 2009. – 190 с. 16.

Іщук С.М. Інтернет – комунікації: інформаційний зміст та ігровий

характер / С.М Іщук // Вісник Національного авіаційного університету. Серія: Філософія. Культурологія: Зб. наук. пр. – № 2 (8).- К.: Вид-во Національного авіаційного університету НАУ – друк. – 2008. – С. 186 – 190 17.

Казанская И.А. К научному пониманию феномена Интернета / И.А.

Казанская // Вестник Московского университета. – Серия: Философия. – Научный журнал. – № 3. – 2008. – С.20 – 40 18.

Касьян В.І. Філософія. Відповіді та питання екзаменаційних білетів:

навчальний посібник / В.І. Касьян. – К. – 2010. – 347 с.

19.

Квіт С.М. Масові комунікації: підручник / С.М. Квіт.- К.: Києво-

Могилянська академія. – 2008. – 206 с. 20.

Конецкая В. Социология коммуникации: учеб. / В. Конецкая. – М.:

Международ. ун-т Бизнеса и Управления. – 1997. – 304 с. 21.

Костенко Н. Парадигми та фактичності нових мас-медіа / Н.

Костенко // Соціологія: теорія, методи, маркетинг. – №1-2. – 1998. – С. 138 – 149 22.

Костенко Н. Масова комунікація / Н. Костенко // Соціологія: теорія,

методи, маркетинг. – №6. – 1998. – С. 127 – 151. 23.

Кочетов А.Н. Влияние Интернета на развитие общества / А.Н.

Кочетов // Информационное общество.: М. – 1999. – № 5. – С.43-46 24.

Красницька О.А. Вплив Інтернет – технологій та ресурсів на

інформаційну культуру студентської молоді [Електронний ресурс] / О.А. Красницька // Режим доступу до статті: 25.

Краснокутська

Ю.

Iнтернет

як

засіб

комунікації:

Теоретико-

методологічний аналіз. Сучасна українська політика. Політики і політологи про неї // Ю. Краснокутська. – Миколаїв: Вид-во МДГУ ім. П. Могили. – 2005. – Вип. 7. – 476 с. 26.

Курбан О.В. Соціальна комунікація в системі сучасного наукового

знання / Інформаційне суспільство. – К. – 2010. – №10. – С. 309 – 313 27.

Лукина М.М. СМИ в пространстве Интернета / М.М. Лукина, И.Д.

Фомичева // серия Интернет-журналистика. – М. – 2005. – № 1. – С. 87 28.

Маклюэн Г.М. Понятие Медиа: Внешне расширение человека / Г.М.

Маклюэн. – М.: Жуковский: КАНОК-Пресс-Ц. – 2003. – С. 464 29.

Мальковская

И.А.

Профиль

информационно-коммуникативного

общества (обзор современных теорий) / Социологические исследования // И.А. Мальковская. – 2007. – №2. – С. 3 – 4 30.

Назаров М.М. Массовая коммуникация в современном мире:

методология анализа и практика исследований / М.М. Назаров. – М. – 2002. – 233 с.

100

31.

Пиголенко І.В. Інтернет-технології та їх вплив на зміни цінностних

орієнтирів студентів технічного ВНЗ у трансформаційному суспільстві / Український соціум.- серія соціологія, політика, економіка, педагогіка. – К. – 2005. – № 5 – 6 (10 – 11). – С. 66 – 77 32.

Пилипенко Д. Інтернет у соціальній структурі суспільства / Д.

Пилипенко // Соціальні технології. – 2009. – № 42. – С. 19 – 25 33.

Почепцов Г.Г. Коммуникативные технологии двадцатого века / Г.Г.

Почепцов. – К. – Ваклер. – 2002. – 656 с. 34.

Різун В.В. Начерки до методології досліджень соціальних комунікацій

[Електронний ресурс] / В.В. Різун // Інститут журналістики. – К. – 2011. – Режим

доступу:

www.journlib.univ.kiev.ua/Nacherky_do_metologiyi.pdf

<http://www.journlib.univ.kiev.ua/Nacherky_do_metologiyi.pdf> 35.

Савруцкая Е.П. Феномен комуникации в современном мире / Е.П.

Савруцкая // Актуальные проблемы теории комуникации. Сб. науч. тр. – СПб.: Изд-во СПбГПУ. – 2004. – С.75-85 36.

Скалацький В.М. Автореф. дис. канд. філософ. наук: 09.00.03 / В.М.

Скалацький. – К.: Нац. ун-т ім. Т.Шевченка. – К. – 2006. – С. 17 37.

Соколов А.В. Общая теория социальной коммуникации: учеб. пособ.

[для студ. высш. учеб. завед.] / А.В. Соколов. – СПб. : Михайлов. – 2002. – 460 с. 38.

Тихонова С.В. Комунікаційна революція сьогодні: Інформація та

мережа / Поліс. – 2007. – С. 53 – 64. 39.

Федотова Л.Н. Социология массовой коммуникации: учебник для

ВУЗов / серия Учебник для ВУЗов. – СПб. – 2004. – 400 с. 40.

Филатова О.Г. Интернет как масс-медиа / О.Г. Филатова //

Актуальные проблемы теории комуникации. Сб. науч. тр. – СПб.: Изд-во СПб ГПУ. – 2004. – С. 232 – 240. 41.

Філіпова Л.Я. Інтерактивні комунікації в структурі дистанційного

навчання / Л.Я.Філіппова, О.В.Олійник / Держ. академія керівн. кадрів культури і мистецтв // Бібліотекознавство. Документознавство. Інформологія:

101

наук. журнал. – №4. – К. – 2008. – С.59-63 42.

Філіпова

потенціалу

Л.Я.

Інтернету

Інформаційно-комунікативні /

Л.Я.

Філіпова

прояви

ресурсного

Бібліотекознавство.

Документознавство. Інформологія. – 2010. – №2. – С. 44-48 43.

Хлызова Н.Ю. Средства массовой информации и средства массовой

комуникации как основные понятия медиаобразования / Средства массовой информации в современном мире. Молодые исследователи: Материалы VII межвузовской конференции студентов и аспирантов (28 февраля - 1 марта 2008 г.) // отв. ред. Л.П. Громова. – СПб. – 2008. – С. 288-290 44.

Шавкун І.Г. Сутність та атрибути комунікації в умовах глобалізації /

І.Г. Шавкун // Гілея. Історичні науки. Філософські науки. Політичні науки: Наук. вісник: зб. наук. праць / Нац. пед. ун-т ім. М.П. Драгоманова, Українська АН. - К.: Вид-во НПУ ім. М.П. Драгоманова. – 2010. – Вип. 35. – С. 260-267 45.

Шарков Ф.І. Витоки та парадигми досліджень соціальної комунікації /

Социс. – № 8. – 2001. – С.52 – 61 46.

Шевчук О.Б. E-ukraine. Інформаційне Суспільство: бути чи не бути /

О.Б. Шевчук, О.П. Голобуцький. – К: ЗАТ «Атлант Ums». – 2001. – 103 с. 47.

Шеремет А.Н. Интернет как средство массовой коммуникации:

социологическое исследование: автореф. дисс. к. соц. наук: 22.00. 06 / А.Н. Шеремет. – Екатеринбург. – 2004. – с.13 48.

Яременко И.А. Проблема коммуникации в современном обществе и

пути ее решения в свете теорий коммуникативного действия Ю. Хабермаса / И.А. Яременко // Актуальные проблемы духовности: Сб. науч. тр.- Кривой Рог. – Вып.7. – 2006. – С. 361 – 379