Іронічний життєпис by Sunny Ketie

65 років Інституту журналістики

Іронічний життєпис

Слово редактора Почати треба з того, що я люблю Інститут журналістики. Це очевидно, але все ж. Усі інші подробиці мисленнєвого процесу, що наштовхнув мене на ідею про цей альманах є лише відображенням тієї першої – ключової – думки. Я б не назвала ІЖ своїм домом, своєю фортецею, навіть своєю alma-mater. Я б не взялася стверджувати, що це найкращий навчальний заклад у світі, що тут найпрекрасніші аудиторії, найсвітліші коридори, найсмачніші булочки у їдальні. Я не стану говорити, що усі викладачі тут – мої улюблені і що на пари до кожного ми ходимо із задоволенням. Я навіть не буду брехати, що ніколи не запізнювалась на ці самі пари. Я не належу до тих, хто омріяв професію журналіста, видавця чи рекламіста ще у школі, або ж тих, хто понад усе прагнув отримати диплом найкращого київського університету, - я потрапила сюди цілком випадково. Але, як виявилось, це доля. Ті, хто вчаться в Інституті журналістики (люди, безперечно, творчі, а від того примхливі), дуже люблять на нього жалітися. Мовляв, усі такі неорганізовані, ніхто нічого ніколи не знає, і предмети не ті, і завдання складні, і практики мало, а вміти «на п’ять» треба ой як багато… Коли я чую їх, я посміхаюсь. І чим більше лають ІЖ, тим ширша моя посмішка. Бо вони не розуміють. Інститут журналістики – це не навчальний заклад. Інститут журналістики – це дух. Інститут журналістики – це діагноз. Інститут журналістики – це і є Я. Це очевидно, але все ж.

укладач: Кушнєрова Катерина, 4 курс, РЗГ

Ïðî æóðíàë³ñòèêó або Як знайти себе в житті

нститут журналістики покликаний навчити молодь правилам журналістики та випустити їх у світ професійними та обізнаними спеціалістами. Логічно, що будь-який студент Інституту поважає сьогодні та поважатиме у майбутньому свою альма-матер за всі знання та навички, що вона йому дала. Я люблю Інститут журналістики за те, що він дав мені зрозуміти: я не хочу бути журналістом. Мене цікавить не ця професія і не цей спосіб життя. Інститут журналістики показав мені, яким реально є журналістське життя та що чекає мене, якщо я вирішу працювати за фахом. Інститут довів, що я можу розвиватися та показати себе зовсім у іншій сфері. Саме тут я зрозуміла, що мої плани на успішну кар’єру професійного «писаки» були рожевими мріями дівчинки-підлітка, що більшість журналістів за методологією роботи більше нагадують технарів: прийшов, почув, написав, і так по колу. Так, звісно, можна хотіти стати колумністом чи то започаткувати власний журналістський проект, проте я хочу не цього. Журналістика стала для мене безцінним джерелом інформації. Після чотирьох років у стінах ІЖ я знаю, яким джерелам можна довіряти та яким чином перевірити їхню достовірність. Інститут вивчив мене знаходити у журналістських текстах неправду та відповідно не брати її до уваги. Інститут, зрештою, дав мені можливість спробувати себе у цій сфері і повноцінно оцінити власні можливості та бажання. Інститут жу рналістики навчив мене, що я не хочу бути журналістом, скерував мою життєву стежку у правильному напрямку, і я безмежно вдячна викладачам та предметам, що дали мені зрозуміти цю просту, але таку неочевидну в мої шістнадцять істину.

Настя Настюшкіна

Про свободу

, ть о ю б а а ж зн , а м ищ о у т і у и к и к к и т не е т фі з и , я нс т л и н е , н : І о в р ь м б е у т а в ік е т е , к і та н т и к есь – н н а п й д е м и , н а о с р н е а є т и к и т и в и о р а а ми , щ і б е а в ч і с т а з а т и р а т міст м и и и к н а л с к в і д п е г р а а ра м и іл ії, р з о р о к то ч . о ф ії, ви у рн н а й а с о ог ії ж о ж в и м и , и, п н и ніза і й аній о м о л р м и м ч и рам е н рга о д мп ь н е з а ф і л і т о т е о -де і к е д у то м и, о п х ко е а л и ш р, л е , и а д н і п о и к и де-н и м у л те . в д а к с ь ра м и х м и р л , е к е н г і ї іс т ії, ч н ом ь е т і до е т о в і м к у а р з н и ч с й ц п за й ч и и в е р о і н л о а л ка ц т и ерш тос о а р н и р я вір , у е с к о п о у рн у ні р а к а п о х ва н ь. д и р о ра м в с , в и л ь н а п о – н н я Н ж е щ м п н т р і ї ко і ху. я, мо ван у і к е в о а в у ібн а ж а н о р ої е н а ь с ря д і р м р б ти х п ж и ь а е ф п , с А д ж л т и п і р н о по т н я, и с ду и т ько х а іс т асов а в л и з даєт лес х спо л с і о ищ я м о з б тям бі з ці вої к о во и м ови у в тоб жа н е р і л ни , і в к че н і й в на н н и , а при : « В с ь р н ят і т о но й в т з л і т и що б а г е м о т . у з а о о о у н а д і ї о с пе й м г а й за рс ль вд це? на тебе т од с т ь о п В с е , б е ня… о д р цьо и ч н ч о г б у л й у б а ра к е к у ь н нов и н а т и . а к с е і в о е о п а з р е іт у с жа н я п сь і е г о и с ь е б а и щ а б и о р т яч р ит А в о л і ) гл е ви чи т осв ти у и м л и в п р а т і є ї а о ла а т и т р л м м а им ж є к (! Щ н ю ю т ис . П е р с и н а б в з е т ш Т и а о М и у? у А л Ви щ вл и ц ь к м о м а и с я н е с с у м а к і в т і в ні в та ов й к а в ч о ? х у ч – т і л к м и л р и е ни г с ц о т н е й с о б сят е н ні у ч о м к і в ь с я н и н а с в н у б а и а ви і т к о л и ч н о ф т к о ю л и л е ж ш и и / о т лі д об и л ь а т з н и с т н і ; з к и, а о ю д е т у д зн я е и р о к о і и ч н ю А и щ т і ч р о в і р ь п н н т т а ч . с і с т чи в с о 10 а г а ц и і , в в м і т а т и , н а д а е н с к о і , а б е б е юд и л а с х о р а к д о п ш в н а в т и» л и т і л и д ві / о с т в : а т и т д я и А , щ а м д и ос т и ч ог і с їл з а о ж ру ос п т и ат и но ш б р ь с і й ре К б о и в л я лог і н і ї і м у н и ьн ч и ть ь к т н і п е к и х с й т а в т о ч ч но ь о а є т ь і д и ж л д іо о е а то а с и т да л ь в ую л ь с д р а і ч н » в с с т и у с и ш л я. а і щ т и т т в ть н а в ч ові ю т муш Р и в а і м у ка ю мо о с ь офі з г а рмтю. в а р а к о м а л у с и інц б у у а к х н а но у н і д п а г а ри ь щ с и х у н іс п і ч . З и з ок о д ж : т да д , д е л « д т и а а п в и м и , ’ я т и т ц я н у ь ом а п и т і зн б у е р е р і в а м у т ь и , і з е в с л я х а с т ног , а м я в ат а у в т і с я ою у тн и щ ж о б р т о о п о л ь. В а ж ч к в с ш к л ож е п з н а п і ш о с . В с у х йб – в д о р ем В а о м ш к в ч ат п о к а в и А л е , н н и р в н к и а м в ма а л і я пе , п н а х а с в у н о т н и не н нс і т а а д… с. в е р і ю ж с я н ою д ть д о с є а в в ь я л ї а в и т аб н н ц єть ібн е ж да н а ічогоіч ш а н н рик від а ю е т, л а да о т р а л в и ш и а в ши й н и п ть п з л н и р ь у т в з в еп і … у с и в о б л ьк к і ї б е я т и в зя т еж и в с т у л ь і н и т т а! з о ал ом у п т а ті ь ро с в о е к в ч т г и і ж в т у то фа т щ ко ше з х ос Н а м в с т е т а х , м- п ’я а т и , т а а т и ін Т і , н и й и ф и ув и в к ч о , в е р с и й т и р о н ’я зк и м у е т а щ н і я н ч о и к ов т р н ізи ф і а б в ь у р мо я і о е о Т с о м д е и с й н а ц с у. ся… ра ло л и б у ч и т е с і и з о н у а ло і д к , к о п нт у р о ф і н к і б га д п о ц о с т як а нн я о м е , й я к ся ув м у а ло ч а р т о й з т с Ро с у на до

к оЯ

аб

вибору

Ганна Зензіна, 4 курс, ВСР

чи в а

чи в я

с и т

Про Про любов любов та та ненависть ненависть або Îснови життºäіяльності журналіста

У кожної людини є щось, без чого вона не уявляє своє життя: для когось це вечірні прог ул янки, д л я когось − улюблений чай зранку, для когось − друзі, для когось – автомобіль. Я ж не уявляю себе без Інституту журналістики. Справа навіть не в обраній професії, дипломі чи тому, що на вча нн я в од ном у і з на й п р е с т и ж н і ш и х ви щ и х навчальних закладів країни піднімає самооцінку. ІЖ – більше ніж просто на вча льний за к ла д. Це ма лен ьк и й с віт зі с вої м и проблемами та правилами. С в і т, я к и й т и з м ож е ш

побачити, лише коли відчуєш, Пе р е с т у п и вш и порі г І Ж, завтрашньому дні, ти завжди а відчути його можна тільки розумієш, що тепер ти завжди поспішаєш, але все одно не в с т и г ає ш, т и с п і л к ує шс я будеш в постійному русі. тоді, коли станеш іжівцем. із неймовірним и люд ьми, Д о І н с т и т у т у ж у р - викладачі одночасно і друзі, і Вже з перши х днів навчання на першому курсі налістики не можна ставитись наставники, і вороги – все це усвідомлюєш, що тут все не нейтрально, занадто вже він разом забезпечує адреналіном, так як в інших. Інститут не неординарний. Його можна який життєво необхідний для зустрічає першок у рсників або любити, або ненавидіти. такої молоді як ми. н а г р о м а д ж е н н я м і н ф о р - Ненавидіти ІЖ може лише Наш інститут – це особливе м а ц і ї н а з а н я т т я х ч и той, хто не створений для залякуванням сесією. Нових журналістики, тому не може м і с ц е , т у т н а в ч а ю т ь с я і с т у д е н т і в о зн а йом л юю т ь вклинитись у життєвий цикл працюють надзвичайні люди. з у с т р о є м н а в ч а л ь н о г о і нс т и т у т у, т а к і с т у д е н т и Люблю я його не за щось закладу, дають можливість просто свого часу помилились конкретне, а за миті, які з ним адаптуватись, поспілкуватись з вибором і це не проблема пов’язані. Можливо, студенти і з с т а р ш о к у р с н и к а м и , ІЖ. Для справжніх майбутніх і скаржаться на нього, але це я к і д і л я т ь с я д о с в і д о м псів демократії навчання − лише тому, що занадто сильно і д о п о м а г а ю т ь в і й т и в задоволення. Ти ніколи не люблять. с т рі м к у т е ч і ю н а вч а н н я . можеш бу т и впевнен и й у

Надія Якубець, 2 курс, журналістика

або Ç чого починаºться мій äень в ²нституті журналістики

Про дорогу до

Усе починається із тихого клацання кнопки. На ній дві рисочки та трикутничок – здавалося б, ієрогліфи, але всі, чомусь, розуміють їх значення. Відчуття прохолодного пластику у вусі таке звичне, але щоразу неочікуване. Натискаю на ручку-важіль, - і ось тут, за дверима, усе починається. Один трек – кілька східців, очікування ліфту, контрольний погляд у дзеркальні двері внизу. Ще два – дорогою до зупинки. Три або чотири – в очікуванні необхідного номера на лобовому склі обклеєного рекламою автобуса (якщо пощастить; якщо ж ні – шість або вісім). Океан Ельзи, Димна Суміш, Christina Perri. Щоразу проїжджаючи повз цей житловий комплекс мрієш колись мати там квартиру. Майже 4 роки пройшло – а все ніяк не добудують. Linkin Park, O.Torvald, Paramore. Такий бажаний поворот на проспект Перемоги: ним зажди їдеш гуляти до центру, але не сьогодні. Треба хоч трохи повчитись. Земфіра, The Fray, Adele, Hoobastank. Червоний годинник над Лук’янівською щодня атакує студентське сумління: мовляв, ти ще недостатньо спізнився, аби не піти на першу пару. Muse, Nikelback. Майже на місці. Ще один трек – і ти у гардеробі. Коли спізнюєшся, такого натовпу вже немає… За пунктуальність доводиться платити особистим простором. Сходами встигаєш підспівати майже двом куплетам The Pretty Reckless. Що ж, позитивний настрій для першої пари гарантовано. А далі – хто зна.

Катерина Кушнєрова, 4 курс, РЗГ

За що я

люблю

Інститут

журналістики

Про найстрашніший іспит або Як-то воно, бути першокурсником

Найстрашнішим іспитом у моєму житті був… залік. Дивно звучить, чи не так? Але більш панічного відч у ття, ані ж на за лік у у власного завідувача кафедри у першу ж літню сесію, у мене, мабуть, ніколи не було і не буде.

до втрати свідомості, хтось за вж ди тримає ру к у на п у л ь с і й г о тови й п ри й т и на допомогу… І в кожному випа дк у є один такий викладач, якому «неможливо скласти». Принаймні, ходять ч у тк и. А ч у тк и, вони, як ми знаємо із курсу масової комунікації, поширюються швидко, неконтрольова но і в процесі поширення обростають такою кількістю додаткови х подробиць, що пе ршод же р ело на віт ь при сильном у ба жа нні не може і де н т ифі к у в ат и ц ю інформацію як свою власну.

Батьки часто розповідали мені кумедні історії зі свого ст удентського життя.. Ну, знаєте, як хвилювалися перед кон т р ол ьн и м и, я к і к у д и ховали кілометри шпаргалок, як кепкували з професорів. І з а в ж д и іс т орі ї ц і бу л и такими смішними, такими привабливими й сповненими Професор Іванов для нас тугою за золотими бу в са ме тим вик ла дачем. студентськими роками. Якому «неможливо скласти», Мож л и во, р ок і в че р е з так. Розмови про виняткову 10-15 я так само розповідатиму складність курсу, непохитну своїм дітям, як весело мені принциповість екзаменатора було навчатись в Інституті й н е р е а л ь н у к і л ь к і с т ь жу рналістики; одна з моїх перескладань (максимум, про фірмових історій обов’язково який мені доводилося чути, матиме епічну назву «Як ми здається, 13) роїлися навколо ск ла да ли за лік професору нас ледь не з першого вересня. Іванову». Однак зараз я все ще Н а л е к ц і я х у п р о ф е с о р а із жахом згадую перший курс Іванова ми сиділи, як ті миші, тільки й знали, що боятись і ту саму літню сесію… і запису вати, запису вати і Ч и н е у к о ж н о м у боятись. університеті є такі собі рольові І от настав той день, коли ігри: на кожен стереотип є свій професор. Хтось студентів ми, тримаючи тремтячими любить і все пробачає, п а л ь ч и к а м и с и н е н ь к і хтось не любить, але кінцем заліковочки, вишикувалися кінцем поступається; хтось п і д т р и с т а - я к о ю с ь - т а м ж ар т і вн и к, х т о с ь л ю би т ь аудиторією в очіку ванні… на л якати першок у рсників Страшної невідомості.

Відмінниця

Дивитись на нашу завжди веселу й метушливу компанію було як мінімум смішно: вночі всі у паніці завчали довжелезні визначення, запам’ятовували дати й прізвища, розкладали по поличка х теорії та причинно-наслідкові зв’язки; о 10 ранку складали залік із політології, а потім до 15.00 так жахливо нервували, що й уявити важко. На п і д лозі у кори дорі купка першокурсників, як ті пташечки, сидять у рядочок та ти х цем обговорюють теоретичні засади функціонування чергового наукового явища. І бояться. Концентра ці я стра х у в аудиторії, де сиділи по-п’ятеро, в за г а л і переви щ у ва ла ус і можливі межі.. Проте, знаєте, що н а йс м і ш н і ше? Зд а л и . Майже всі здали. Навіть і зараз, якби вам збагнуло на думку розбудити мене посеред ночі й голосно спитати «Що т а к е ко н т е н т - а н а л і з?», я б п і дскочи ла і з за вчени м «як іс но-к і л ьк іс ний ме тод дослідження…» і так далі. Мабуть, це на все життя… Але, знаєте, навіть дипломом про закінчення Інстит у т у жу рна лістики я пишатимусь, мабуть, не так си льно, як тим ом рі яним «зарах.» із Соціології масової комунікації :)

Пiслясмак або Як тебе не любити...

Люблю за лавки перед входом, де викурила не одну сотню сигарет, у зв’язку з чим народилася далеко не одна корисна думка, що допомогла пережити проблеми і повірити в успіх. Люблю за групу, в який кожен подібний картині великого Далі − має неймовірний, неповторний підтекст за начебто простими і зрозумілими формами. За групу, де кожен настільки повноцінний, що не було ані конкуренції, ані гри в лицемірство, ані змагань під гаслом «хто сильніший, нахабніший, той попереду», кожен ішов своєю дорогою, і не кидав слабких, їх піднімали, допомагали; разом ми перетворювали наше «неможливо» у «море по коліно». Люблю за розклад, який не піддавалася логіці, за їдальню, що не працює після другої пари, і нас, що сидять на підлозі, прямо під цією самою їдальнею й діляться смачненьким між собою. Люблю за червоні килими, тому що кожен раз ідучи по ним, подумки грала у премію «Оскар» як мінімум. За розмальовані парти й спинки стільців, що розвивають креатив краще, ніж експонати магазину Лебедєва. Люблю за гуртожиток, у якому не жила, але так багато випила пива, вина, вермуту, що навіть страшно озвучити літраж. Люблю, за деяких викладачів, яких слухати можна було б вічно, не виходячи з кабінету, у

якому, до речі, було завжди або занадто холодно, або занадто жарко. Люблю за кілометри списаних паперів, літри використаного чорнила, вбиті нервові клітини, і роки, додані мені в зв’язку з постійним сміхом, який найчастіше ледве стримували на парах. Люблю за наші зустрічі під гітару на орендованій квартирі у компанії однокурсників, за історії, пережиті разом. Л ю бл ю з а оч і к у в а н н я ... б а г ат о , б а г ат о очікування, під кабінетом, у кабінеті, у черзі на іспиті чи в їдальні, особливо у моменти коли 20-ть чоловік відраховує 15 хвилин, що б з чистою совістю влаштувати собі ще одне «вікно». Л ю бл ю з а те що на вч и лас я ви кон у в ат и нездійсненні завдання у найкоротші терміни, люблю за дерево, посаджене мною під університетом, люблю за графік, який дозволяє вволю виспатися. Люблю, за те що з гордістю називаю місце, де закінчила бакалаврат. Люблю за вх і дні двері, ві дкрива ючи як і підкачала праву руку. Люблю за нові відкриття − у людях, книжках, вчинках. За знайомства, які перевернули мій непохитний світ. Заслужено люблю.

Ірина Левицька, випускник, ВСР

Про плату з

а навчання або Дружба вартістю 54 тисячі гривень

Хтось із відомих світу цього писав, що любити людину потрібно не за те, яка вона, а за те, ким ти стаєш поруч з нею. Думаю, цей вислів абсолютно точно підходить не лише для закоханих, але й друзів, колег по роботі та навіть навчальних закладів. Не скажу, що самі стіни Інституту журналістики допомогли мені займатись зараз тим, що мені подобається, - скоріше люди, які в них перебували. Проте не всі люди (адже в нашому корпусі здобувають о с в іт у й с т у д е н т и М і ж н а р од но г о інституту), а саме моя група – бакалаври 2011 року.

тому, що не потрібно було ні від кого в м і н н я м а л ю в а т и г о д и н н и к и , а просто через нестандартне мислення), захищатись. х т о с ь – на і ноз ем н у а к т рис у 30 -х Одразу в перший день навчання років, на істеричного героя Віцина з ми привітали нашу іменинницю, якій фільму про «Шурика» та «Кавказьку пощастило народитись 3 вересня, ще полонянку», на епатажну Вольнову… Так до першої пари Тетяни Олегі вни в охарактеризувати можна кожного. На гуртожитку ми вже готували фруктовий основі дій та вчинків усіх одногрупників салат, ще до першої скарги вахтера ми з вийде вдала комедія або гарний фільм тодішньою новою сусідкою по кімнаті, про життя. а теперішньою подругою, вже встигли В о н и н а в ч и л и м е н е н е т і л ьк и зробити маленьку пожежу та рушником конспектувати лекції, але й прагнути загасити її. чог о с ь нов ог о, не т і л ьк и з у бри т и Моя група стала для мене не просто семі нари, а ле й зна ходити час д л я зібранням людей, які разом протирають власного розвитку, не падати духом лише штанці в аудиторіях, а колективом, до через те, що поряд люди, на яких хочеться якого хочеться бігти, якому хочеться рівнятися, але не бути конкурентом чи розповісти смішні історії, що почув на в чомусь кращим, а просто мати схожі тролейбусній зупинці, з яким просто не погляди та філософію життя. Розуміти, хочеться розлучатись після пар. І це не що тут, у цих стінах, великі, могутні сліпа любов, без якої стрибаєш з вікна чи й невиліковні проблеми лишаються ріжеш собі вени, а просто люди, за якими позаду, за важкими вхідними дверима, сумуєш під час канікул і яких радий а в аудиторіях панує лиш позитив та самовдосконалення. бачити після травневих свят.

Чесно кажучи, при вступі до цього Інстит у т у, ма ючи за п лечима к у п у проблем і ледве не бійок у школі, я не могла повірити, що в цьому навчальному за к ла ді бу де кра ще. Гірше – та к, а краще – та ніколи в житті. Перед 1 вересня я свідомо налаштувала себе не зва жати на провока ції всі л яки х «мажорів», менше говорити та багато На ви п ус к у, кол и д і й ш л а моя На ша 2-г а г ру па – це колект ив вчитися. Але не вийшло. І не через те, що мій «грузинський» темперамент не і н д и ві д у а л ьно с т е й : х т о с ь с хож и й черга казати тост, я зрозуміла, за що дозволив мені сидіти сірою мишкою, а на Са льва дора Да лі (і зовсі м не за заплатила 54 тисячі гривень.

Катерина Кундельська, спеціаліст, ВСР

Про атмосферу або Де можна знайти найоригінальніших тарганів

За що я люблю Інститут жуналістики? Та навіть не знаю. Напевно, за те, що кожного ранку, а точніше дня, коли приходжу сюди, у мене значно покращується настрій, навіть не можу пояснити, чому це відбувається, але це насправді так. Напевно, за те, що такої атмосфери як тут, я ніколи раніше не зустрічала. На всіх чотирьох поверхах веселі й енергійні студенти, привітні й усміхнені викладачі, ну як це може не подобатись.

Люблю ІЖ за зручні дивани, на котрих збираються всі, коли є вільна хвилинка, щоб обговорити останні новини дня. І не важливо на першому пове р с і т и зна ход и шс я, ч и на четвертому.

Люблю за те, що звикла завжди і всюди носити з собою диктофон і ф о тоа парат, ц і к а ва под і я може підстерігати нас в будь-який момент.

Люблю за те, що в такій, здавалося б, не високій будівлі є аж два ліфти. Мабуть, це для дівчат, щоб вони бідненькі на своїх п’ятнадцяти сантиметрових підборах не травмували свої ніжки й не піднімались самостійно аж на другий поверх. А тим паче там є величезне дзеркало, тож наші дівчата, поки знаходяться в ліфті, встигають підфарбувати вії та підправити зачіску.

Люблю ІЖ за те, що кожен ту т зі своїми тарганами, і всі вони такі оригінальні й не схожі один на одного.

За те, що не перестаєш дивуватися всьому, що відбувається в цих стінах. Сьогодні фотовиставка, завтра концерт, потім зустріч з відомою людиною, і так ще маса подій, головне ‒ всюди встигнути.

Тут кожен має вишуканий смак у музиці, книжка х і фотографіях. Проходячи повз будьяку з кімнат можна почути симфонію Моцарта; у коридорі побачити студента з книгою Ліни Костенко в руках; на лавці біля корпусу групку людей, що знімають черговий сюжет або ж п рос то фотог рафу ют ься на пам’ять.

Взагалі я люблю Інститут журналістики за те, що завдяки йому, за останній рік я стала зовсім іншою людиною.

Анастасія Щедрінова, 1 курс, журналістика

Про сесію або Режим екстренної мобілізації

25 Хто не був студентом, тому не зрозуміти універсальності слова «сесія». Це направду найточніша та найзрозуміліша відповідь на будь-які запитання. «- Як справи? – Сесія.», «- Що нового? – Сесія.», «- Ходімо гуляти? – Сесія.» і так далі і так далі. Ясна річ, я неймовірно вдячна Інститутові за те, що він навчив мене складати сесії та мобілізувати себе. Сесія – той період, коли студент здатний вивчити все, що повинен був учити півроку, за одну ніч, причому десь на третій семестр це взагалі перестає бути новиною чи то проблемою. Такий уже ми народ – першого семестру п р ов од ж ує мо о с т а н н і т еп л і д н і, по т і м депресуємо через початок холоду та дощів, а там бац – і вже заліки за тиждень. А другого – поки відгуляли новорічні свята, День святого Валентина, 8 березня, 1 квітня, травневі…

Знову заліки! Ніби самі заліки у житті. Сесія в Інституті журналістики – визначна подія, що тут і казати. Усі раптово починають працювати, хворіти, приймати пологи у кішок, виходити заміж чи видавати заміж сина троюрідної тітки. Дехто бігає з переляканими очима, дехто співчутливо дивиться на них і ставить підпис за підписом у заліковку. Згодом ті, хто на перших курсах лякався, вже спокійно підходять на кафедри і здають свої борги, нервуючись куди менше, ніж ті, хто ходив увесь семестр. Насправді, так, як сесія, ніщо і ніколи не навчить людину в режимі авралу робити все і головне – встигати це робити. За це величезне дякую і щира любов моєму Інститутові. P.S. Як-то кажуть, «від сесії до сесії живуть студенти весело…»

Настя Настюшкіна

Про віру або Çаписки юного мрійника

Знаєте, я з дитинства вірю в казки. Ні, мене ні в якому разі не можна назвати наївним чи занадто довірливим. Навіть навпаки – скептицизм і вельми специфічне почуття гумору завжди були присутні в наборі хромосом мого характеру. Та це не заважало мені вірити в казки. Знаєте, я з дитинства носив окуляри. Скільки себе пам’ятаю. Деяким це здавалось смішним, наді мною кепкували, придумували різні прізвиська, але жодне з них не було образливим. Так, слід віддати належне людям, що мене оточували. Вони не виховали в мені соціопатію, яка зараз вельми популярна серед молоді мого віку. Ой, тільки не заперечуйте! Я ж вірю в казки та ще й ношу окуляри, тому часто бачу набагато більше, ніж звичайні люди. Знаєте, я з дитинства люблю розказувати історії. І слухати їх теж люблю. Мої друзі завжди розказували й досі розказують мені про всі свої походеньки. Часто на вухо і з ремаркою на полях «Ти ж тільки нікому…». А я що? Я – нікому. Розповідати історії я й сам мастак.

І от сидів я, сидів, думав нелегку думу, куди ж мені податися – казкареві в окулярах – та й придумав. Ви не повірите – таки придумав! Виявляється, є місце, де таких чекають. А як дочекаються, то цінують більше за золото. Чесно-чесно. Інститут журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка розкрив переді мною свої важкі (непідйомні, якщо бути відвертим) двері. А за дверима я знайшов масивні мармурові сходи, чотири поверхи, чотири коридори, велику їдальню, різних, дуже різних людей… Це все нагадало мені мою рідну школу. Так-так, ви не помиляєтесь, якщо згадали Ту Саму Школу, Де Навчають Вірити В Казку. Тільки тссс… Я тут під вигаданим ім’ям. Я розповів у стінах Інституту багато своїх історій, записав безліч чужих, навчився створювати казки. А ще ми їх часто разом із друзями вигадуємл для викладачів… Ой. Це вже зайве, ЗАЙВЕ, викладачі, не читайте це, будь ласка. Я з дитинства вірив у казки й носив окуляри. Тому я бачу, що ви зараз посміхаєтесь. У вас гарна посмішка, знаєте? ;)

Той-Хто-Носить-Окуляри

Київ 2012