Ukrainext - 2019. by ukrainext team ukrainext

2009

2019

2029

2039

2049

2059

2069

2079

2089

2099

2109

різ а т и, ши т и, ж и т и 1

Редакція Андрій Трембач Антон Сененко Валерій Калниш Алім Алієв Єва Цукер Маша Андромашка Володимир Хоменко Олексій Зарахович Микола Судаков Марія Грушева Артем Єгоров Олена Галай Поліна Вернигор Надія Ущаківська Тім Златкін Олександр Верголяс Дарина Новікова Євгенія Брага Олена Задорожна Євгенія Кубах Олександр Данилов Катерина Жук Сергій Кузін** Олена Новікова** Сергій Лук’янов** Павло Новіков** ** - робили два випуски журналу.

Павло Новіков людина

Ми перезапустили тайм-капсулу. 522 тижні тому приблизно о 4 годині ранку я сів писати редакторську колонку для

першого номера журналу UkraЇnext. О 9:58 того ж дня на сервер шведського порталу ISSUU (issuu.com/ukrainext/) було завантажено готовий макет видання, створеного за 24 години. То був час, коли в світі з’являлось саме поняття «флешмоб». 2009 рік, жовтень.

522 тижні по тому цей журнал став періодикою. Ми знову зробили журнал. Номер

два. Він перед вами. Мене дістало, що в моїй Україні досі неправильно сприймають приказку про те, що “у перемоги завжди багато батьків, а поразка - завжди сирота”. От якщо десь сталася Перемога - всі намагаються примазатись, приписати собі, а як Зрада повилазила - то ніхто не хоче бути відповідальним. Так вважається в Україні - зараз. 2019 рік, жовтень. Якщо тобі дійсно потрібна Перемога - залучай одразу достатньо “батьків”. Так сприймають цю приказку зараз у Страсбурзі (де я й почув цю тезу), так само її сприйматимуть в Україні-некст. І сам факт появи цієї редакції свідчить: майбутнє вже настало, просто воно розподілене нерівномірно. Кілька людей на власних машинах в ніч з суботи на неділю шукали одночасно: прапор України, скальпель, хірургічні рукавички, пінцет, операційну голку. Купили і привезли. Потім кілька годин поспіль ми різали і зшивали прапор України, щоб відзняти обкладинку журналу. Журналу, який може ніколи не потрапити на папір, але задля появи якого три десятки людей поклали свою суботу-неділю. Бо волонтерство – це не безкоштовно. Волонтерство – це безцінно. Музика, Філософія та Математика визначили весь номер. Джон Неш (Нобелівський лауреат з економіки) вважав, що саме ці науки - найближчі сестри. Т я ж мав би в редакційній статті сказати щось про Україну-некст. Про те, чи повернемося ми з війни. І про те, хто будуть ті люди, які повернуться з війни. І про те, чи буде куди повертатися. І чи буде для чого. Буде. Повернемось. Переможемо. Не знаю, чи вже в 2024, чи аж в 2119, але неодмінно переможемо. І для цього нам лишилось небагато - навчитись читати одночасно мудрого Олексія Зараховича та юну Дарину Новікову. Вони не знайомі, хоч і працювали в одній редакції. Але вони круто працювали в одній редакції і думали про спільне: якою має стати Україна-некст?

Алім Алієв Програмний директор Кримського Дому

Анексія Криму – це особистий фетіш Путіна У цьому році я вже другий раз у Франкфурті. Франкфуртський книжковий ярмарок – найбільший у світі. Тут представлені більше 100 країн, серед них і Україна. Цьогоріч ми разом з радянським дисидентом, фактично я його вважаю одним з моральних лідерів нації, Мирославом Мариновичем, говорили про Крим, про кримських татар, про політв’язнів. Дискусія була достатньо вдалою, прийшла різна аудиторія. Я говорив про порушення прав людини. Однак порушення прав – це лише верхівка айсберга. В основі лежать культурні, соціальні, політичні зміни. Такі, як мілітаризація півострова і мілітаризація свідомості жителів, побудова паралельних пропагандистських інститутів Росії в Криму, про репресії стосовно кримських татар. І заміщення населення. Коли витискаються активні проукраїнськи налаштовані люди з Криму, а як мінімум півмільйона нових жителів Криму «завезені» з Росії. І, звичайно ж, про пропаганду, про те, як російська окупаційна влада намагається створити з жителів Криму новий симулякр, який називається кримський народ, у противагу сильній українській та кримськотатарській ідентичності. А кримський народ – це чутки, такого народу немає. Це умовна спільнота людей, яка має ось цю імперську історію завойовницьку. Мирослав Маринович говорить про те, що ми дійсно до 2014 року дуже мало комунікували одне з одним, дуже мало говорили про кримських татар. Ми про Крим знали через чебуреки, кримське вино та пострадянський ненав’язливий сервіс. Частина нашого суспільства сприймала кримських татар як потенційних сепаратистів – через те, що історія нас весь час розділяла. А 4

зараз кримські татари – одні з небагатьох, хто бореться за Україну в Криму. Я роблю акцент на тому, що ми повинні не лише пам’ятати, що сотні тисяч наших проукраїнських громадян знаходяться сьогодні в Криму, а й на тому, що ми повинні ще й максимально сприяти та допомагати українським незалежним ініціативам на окупованій території: ідейним, культурним, мовним, освітнім та правозахисним. Російська окупаційна влада намагається зробити з нас екстремістів та терористів. Тому рух спротиву точно повинен бути мирним, як і у радянські роки. Адже що мається на увазі під мирним протестом? Коли твоїй дитині не дають можливості вчити рідну мову, тоді батьки збираються і йдуть до школи, і протискають можливість для кримськотатарських дітей вивчати кримськотатарську мову. І це одна з частин. А медійні ініціативи, що зберігають кримськотатарську культуру, зі свого боку - це сильна українська та кримськотатарська ідентичність в Криму. І це – загроза національній безпеці Росії. Тому всі ті репресії, що є в Криму – це верхівка айсберга, в основі – нас бояться. Історично склалося, що кримські татари знають, що це таке – бути з Росією. Перша анексія Криму у 18 сторіччі – з Росією, депортація 1944 року – з радянською Росією, тепер нинішня окупація. Це чорні сторінки кримськотатарської історії. Після дискусії про Крим на Франкфуртському книжковому ярмарку до мене підійшла росіянка і попросила пробачення. Вона говорила, що живе у Німеччині довгий час, просила повірити, що не усі росіяни підтримують політику Путіна, і що вони теж розуміють, що таке Путін. Дякую, сказав я, однак саме тому ви живете у Німеч-

чині. До слова, стенд Росії, представлений в абсолютно комуністичних червоних кольорах, з таким самим шрифтом, знаходився фактично на паралельній лінії від українського стенда. Анексія Криму – це особистий фетиш Путіна, символ, незважаючи на етнічні, соціальні погіршення в їх державі – це символ імперіалізму. Для нього це рядок в історії. Рейтинги, пропагандистські історії, повернення Криму як основа нової Російської імперії - це другорядне. Рядок в історії – це для нього важливіше за економічні провали, санкції та тиск. Слухачі у Франкфурті – представники демократичного світу, європейці, сприймають Путіна як нового авторитарного лідера, і не розуміють, чого від нього очікувати завтра. Цей лідер втручається у внутрішню політику європейських країн, у світові конфлікти, або сам і створює їх, в намаганнях перекроїти сучасну міжнародну політичну мапу світу. І це дуже лякає людей. Історія Криму, історія війни на сході – це історія не лише України та Росії. Це історія нової європейської цивілізації. Я дуже не хотів би, аби кримські татари масово виїздили з Криму, хоча сам я наразі живу у Києві. Те, що нині відбувається – це гібридна депортація, гібридне витискання. Звільнені окупантами політв’язні повертаються до Києва. Частіше за все це означає, що вони не зможуть поїхати до Криму найближчим часом, у підсумку і їх родини переїжджають до Києва. У нас є сім’ї політв’язнів, в яких 13 дітей, це багато, це ж критична маса. У кримських татар, незважаючи ні на що, незважаючи на тиск, постійний страх обшуків, арештів, кіднепінгу, є серйозна мотивація. Живи в Криму, адже це твоя батьківщина! Маринович абсолютно справедливо звертає нашу увагу на те, що наприкінці 80-х – початку 90-х кримські татари поверталися до Криму умовно, «з чорного ходу». Ми самі облаштовувалися, нам не давали роботу через так звану «п’яту графу» (за національною ознакою). Нас сприймали жартома. Однак у майбутньому - в Україні-next - кримські татари мають повернутися через парадний вхід. Мирний спротив – це не сидіти, склавши руки. Зараз це і дипломатичний тиск, і санкції, і культурні освітні проекти – це все частина мирного спротиву.

Для нас важливо виходити на міжнародні майданчики. Не лише політичні і дипломатичні, а й інтелектуальні, для того, аби говорити однією мовою з людьми, аби доносити інформацію. У 2018 році я приїжджав виступати з Мустафою Джемілевим. В цьому році ми приїхали у Франкфурт з Мирославом. Ми говорили і продовжимо говорити. Роботи дуже багато, і домашньої, і всередині країни, і на міжнародному рівні. Однак ми маємо розуміти, що у нас не спринт, а марафон.

Олексій Зарахович ведучий радіо НВ, поет, журналіст, режисер

Знати, аби передбачати Системна помилка більшості прогнозів, пов’язаних з Україною, полягає у тому, що ті, хто робить передбачення, виходять з «тут і зараз», «тут і наразі». У певному сенсі такий підхід є правильним, оскільки спирається на фактичну реальність. Або, тут важливе уточнення, на нібито реальність. Чому «нібито»? Тому, що Україна осмислюється не протягом усієї історії, у контексті світової, а як ізольована у часі і просторі сутність. А якщо так, тоді будь-яка фантазія, заснована виключно на бажанні і уяві, має не менше шансів у підсумку опинитися правдою, ніж математично вивірені прогнози. «Знати, аби передбачати» - так говорив французький філософ Огюст Конт. Однак питання у тому, що знати, якими є і у чому вихідні дані, що дозволяють хоча б загалом уявляти майбутнє. І тут полягає вододіл сенсів, оскільки у відповіді на це питання ми можемо задовольнятися або виключно даними на цю мить, котрі заведуть нас у абсолютно прогнозований глухий кут. Або ми (якщо це взагалі у людських силах) спробуємо зрозуміти Задум. Якщо ми обираємо другий шлях, тоді маємо бути готові до наступних висновків: Україна ще не починалася, Україна не має своєї «точки зборки», Україна не накликала свій спадок – тобто не накликала саму себе, свою духовну енергію, що проявлена у формах словесності, живопису, богослов’я, музики, науки та іншого. І, як наслідок, Україна не бачить і не чує себе. Іншими словами, перш ніж робити передбачення, треба визначитися – передбачення для якої України ми робимо. В першому випадку ситуація наступна: під виглядом України, скажімо так, певного родючого дерева, посадили бур’ян. Бур’ян зростає, а нам пропонують вгада6

ти, коли і які саме з’являться плоди – яблука чи груші. Наскільки перспективні такі передбачення – питання риторичне. Що ж до другого шляху – він передбачає, що на початку потрібно хоча б закріпити простір для сенсів, в центрі якого Київ, як точка зборки і сьогоденної історії, і усього історичного часу. Київоцентричність дозволяє акумулювати енергію країни, що сприймається як спадок. І ось тоді, і лише тоді, стає можливим прогноз - не наївні фантазії та ворожіння, але знання, засноване на простій істині: або Україна буде великою, або її взагалі не буде.

Ева Цукер редакторка нідерландської газети NRC

Я бажаю, щоб Україна вийшла з цього проблематичного похмурого болота політики Мені здається, що українці хочуть рухатися, і Україна рухається вперед. А вперед - це в сторону західної Європи. Вперше я побувала в Києві в 2010 році. Я приїхала на 3 дні до своєї подруги, голландки. Вона в Києві проходила .... курс російської мови. Київ виявився для мене ідеальним місцем для знайомства з регіоном колишнього СРСР. Тому що Україна - країна між європейською Заходом і Росією. А Росія - далека, дивна, незрозуміла, велика країна. Для молодих людей, які хочуть познайомитися з цим регіоном, Київ - ідеальне місце.

Європейського Союзу, щоб ми повноцінно сприймали Україну як нормальну європейську країну. Я багато подорожую, часто міняю регіони і країни. У порівнянні з іншими державами, можу відзначити, що в Україні все поступово змінюється. І українці - вони… такі... мені складно дібрати відповідне порівняння... не хочу говорити стереотипами, але українці - вони відкриті, веселі, доброзичливі.

У Голландії я вивчала російську мову як філолог, і з Україною познайомилася під час навчання. І, звичайно, центром відродження слов’янської культури вважаю саме Київ. Для мене Київ та загалом Україна - це місце народження та символ великої культури, але не російської, а саме слов’янської.

У країні, звичайно, багато чого не дуже веселого, і було б добре, аби ці люди жили краще. Тому що країна все-таки бідна. Україна комплексна, складно її зрозуміти, в кожному регіоні все сприймається по-іншому, в тому числі і мовне питання. Сторонній людині це складно зрозуміти. У Києві зовсім по-іншому, ніж в Одесі або, скажімо, у Слов’янську. Але є одне спільне - всі люди більш відкриті до інших у спілкуванні, наприклад, набагато більше, ніж в Росії.

Через 10 років я хочу бачити приємну, вільну країну. Я дуже хочу, щоб українці могли жити як хочуть - мирно, без втручання інших держав. Я б дуже хотіла, щоб люди у нас і в Росії, зрозуміли що це за країна. Що це більше, ніж просто кордони між державами, це унікальна країна, де відбувається багато чого цікавого. Тут, в Україні, дуже цікаві люди. Так, народи крізь різняться, люди всюди інші, звичайно, але українці ДУЖЕ інші. І я б хотіла, щоб це помічали й інші, і могли жити мирно разом. І щоб Україна стала частиною Європи,

Всі українці хочуть жити спокійно і більш прогнозовано. Я знаю, що в Україні живе багато креативних та позитивних людей, я бажаю, щоб вони змогли приділити свою увагу більш радісним речам, наприклад, робити Журнал за 24 години :), а не витрачати свій час та енергію на війну, політику та побутові проблеми.

Я бажаю, щоб Україна вийшла з цього проблематичного похмурого болота політики, щоб люди побороли нарешті складні проблеми - такі, як корупція, олігархія, і, нарешті, змогли мирно жити.

Тім Златкін

Чесне питання Їх четверо. Було більше, кого запитував. Залишив інтерв’ю з ними, як символи. Символи війни. Можна назвати - «живі легенди». Крізь кого пройшов біль втрат - та забрав минуле життя. Вони боролися і захищали, допомагали та з першого дня були попереду. Вони справжні і без купюр. Їх думки, їх мрії, їх правда. Правда про війну, якою вона є насправді. Так, російською мовою, поза всі виправдування окупанта, що заявляє про нібито захист російськомовних людей. Але вони завжди були та лишаються українцями. Знайомтесь, це мої друзі. Вони мають, що відповісти вам.

Юлія, колишній боєць «Азова» із Запоріжжя, зараз снайпер Сил Спеціальних Операцій (ССО) Валентин, колишній боєць добровольчого батальону МВС, народився та виріс у Донецьку Дядя Сєрьожа (Сергій Максимець), військовий волонтер з 2014 року, переселенець з Донецька Наталя Воронкова, волонтерка з часів Майдану, киянка, колишня радниця заступника міністра оборони України у 2015 – 2019 роках

1. Прекратится ли война? Какой ценой? Мирные переговоры, победа или поражение? Не знаю, кто внушил нынешнему руководству мысль, что они великие миротворцы, но самое страшное, что они в это верят. Должна быть политическая воля, только уже не знаю, чья она должна быть. Какие могут быть договорённости с агрессором? Мы можем говорить о переговорах, но какие договоры? Да и сами переговоры с Путиным - всё равно, что садиться за стол с шулером. Странно видеть, как нынешняя власть наивно думает, что сумеет его переиграть. (Воронкова) Не вижу предпосылок для мира. Так скоро не прошибить эту стену лбом. Даже если будет наступление ради освобождения наших территорий, жертв окажется значительно больше и вмешается опять Россия. А тягаться со страной с ядерным оружием и управляемой самодурами, опасно даже для США. (Валентин) Мирным путём это решить нереально. Чтобы было мирное решение - необходимо желание двух сторон, а мы видим желание лишь нашей стороны. Не забываем психологический фактор населения здесь и населения там. Шесть лет промывающей мозги пропаганды накладывают отпечаток. Даже если мы каким-то чудом отберём свою территорию обратно, то будем иметь проблемы с взаимопониманием. Невозможно пойти на мир, когда этого не хотят. (Юля) 8

Я проехала весь фронт и ни один военный не сказал мне, что он за разведение. Ни один. Все однозначно против. Потому что каждый терял там своих друзей. И каждый метр нашей земли, которую пытаются отдать, полит кровью наших солдат. Берём банально Петровское, где стояла 93 бригада, третий бат, они там потеряли Татарина, если бы они сейчас там стояли – не отдали и сантиметра земли. (Воронкова) Война будет продолжаться до момента, пока будет существовать такое государство, как Россия. Да, сегодня вектор пытаются изменить с Европы на Россию, но что получится?.. Дай Бог, если поменяют просто президента. (Юля) Многим слишком, к сожалению, война выгодна, ничего не поменялось, разве только схемы, люди, «крышующие контрабас», но он идёт всё равно по тому же маршруту. По данным ОБСЕ, аэро-разведки, другие военные данные показывают, что та сторона не отошла, у них оборудованы новые огневые точки, и явно там присутствуют боевики, в составе СЦКК сотрудники ЛНР/ДНР… А мы играем в обезьянку, которая ничего не видит и не слышит, делая вид «да-да, всё супер». Не верю, что Путин решится пойти в наступление, потому что грозят санкции, слишком большие ресурсы, да и ему это, наоборот, выгодно – покусывать Украину через псевдо-республики и истощая её этим. А удержание Запада в постоянном напряжении выгодно ещё более. (Воронкова) Ни в коем случае забор по линии разграничения! Только по кордону Украины. Огромный такой забор. Для меня дико оградить свой родной город от Украины. (Валентин) Не имеем больше права на поражение и снимать берцы. Пока враг под боком - нужно быть наготове. Всегда. Мы помним гарантии сверхдержав, и где они, гарантии? Чего они стоят? (Дядя Серёжа) Почему-то народ всегда ждёт волшебника, который прилетит и станет вдруг хорошо. Не прилетит. Начинать надо с себя. (Воронкова) Мы не сдадимся и крови будет много, как бы мне не хотелось думать иначе. (Дядя Серёжа)

2. Готовы ли простить? Это не прощается в принципе, не забыть. Этот конфликт мы будем стараться забыть. Но никогда ни один военный не сможет от слова «вообще». (Юля) Война останется в голове на всю жизнь, но пройдёт время и… Нет, не сумеем простить. Брезгую даже касаться, видеться, общаться. (Валентин) Я знаю хлопцев по 20 лет, которые гибли за Украину, как я могу простить орка, их убившего? Как я могу обнять бывших друзей, которые предали и сдали меня оккупантам, что я угодил в расстрельные списки? (Дядя Серёжа)

3. Какова судьба людей, прошедших войну? Кем мы станем? Не превратимся ли в монстров? Военные больше всех хотят, чтобы война закончилась. Мы - сломанное поколение. Мы обеспечили приход тех, кто будет делать эту страну, заплатив жизнями, здоровьем, кошмарами по ночам. Мы заплатили за независимость Украины, которую мы обрели 29 лет назад. Скорей всего, мы останемся за бортом и будем 9

забыты. Потому что задача солдата - сделать всё, чтобы дети, женщины и старики не узнали, как звучит приход 120-ых и 152-х. К слову, на «мы тебя туда не посылали» я отвечаю «за тебя туда и не шла». (Юля) Для ребят, которые поняли, что война - их предназначение, думаю, всегда найдётся служба по контракту, или там участие в других горячих точках за рубежом, поэтому вряд ли они захотят применять свои знания и опыт ради продолжения войны здесь, у себя дома, когда недалеко живут жена и ребёнок. (Валентин) Обострённое чувство справедливости. Если бы раньше смолчал или прошёл мимо, то уже не промолчишь, и не пройдёшь. (Юля) В России были банды после Чечни или Афгана, у нас в большинстве своём - нет. Афган и Чечня – место, куда российские войска пришли. А мы защищали свою землю. Мы – кардинально противоположная ситуация. Конечно, в семье не без урода, однако не будет никогда настолько массово, как в России. (Юля) Взяв автомат для защиты своего дома, в голову никогда не приходила мысль заниматься чем-то противозаконным. Только больной на голову так сумеет жить, и то недолго. А кто был в криминале до войны, в него вернётся. Хотя знаю тех, кто после войны осознал ценность человеческой жизни и после дембеля живёт исключительно по закону. (Валентин)

4. Какие видите пути реинтеграции Донбасса? Интегрировать Донбасс только на первый взгляд кажется - «впихнуть невпихуемое», но за определённое время вполне реалистично. Прогнать, кто бегал с автоматами и триколорами, в их любимую Россиюшку, пусть целину поднимают. Кто-то, выпучив глаза, бегал с криками «Новороссия», а другой планктон - они безвольны: Россия – так Россия, Дээнэр – так Дээнэр, Украина – та хрен с ним, пусть Украина. Они плохо живут и понимают это. Им всё равно абсолютно. «Ну что мы можем поделать?» Уверен, что большая часть населения на той стороне, когда вернётся Украина, лишь первое время будут с опаской поглядывать. А почувствовав глоток свежего свободного воздуха, быстро адаптируются к цивилизации. (Валентин) Примирить на бумаге и примирить по факту – вещи разные. К примеру, Афганистан: ментально мы абсолютно разные. Там есть объединяющий фактор – религия. И неписанный закон – кровная месть. Или сербы и хорваты, когда сталкиваются в одной компании где-то в Европе, то диалоги, мягко выражаясь, негативные. (Юля) 10

Раньше я была более лояльно настроена к той стороне, но вот 19-й год - и им там настолько промыли мозги, и многим настолько стала выгодна война… Нет, хватит, хочу, чтобы закончилось. Хочу жёсткий забор, отрезать им электричество, воду, газ – прочувствуйте в полной мере, каково это ЛНР/ДНР без украинских пенсий и прочих поблажек. (Воронкова) У меня мало знакомых, а я в Донецке прожил всю жизнь, кто бы пошёл в какое-то «ополчение» или выступал против Украины. Самоидентификации вопрос вообще не стоял. Хоть я и родился во времена Союза, но я всегда считал себя украинцем, и Донбасс - Украиной. (Валентин) Сейчас самая животрепещущая тема - Золотое-4, где я вижу, как власти наплевать на обычных людей: Катю, бабушку, Олечку, что там живут – им плевать на всю страну. Обстрелы по нам почти не фиксируются. И если в Станице есть река, то в Золотом сразу через мостик - Первомайское сепарское. В Катериновке есть дом начальника разведки батальона, который воюет против нас, а рядом живет бабулька, которая вышила сине-жёлтым салфеточки как оберег для наших бойцов, и семья украинских патриотов, в чьи дома в первую очередь придут, а полиция их вовсе не защитит. Министр обороны заявил, что безопасность мирного населения будет обеспечивать Нацполиция, но это враньё. Наглое. В демилитаризованную зону они не имеют права входить с оружием. В случае мира - да, военные уйдут. Но останется разрушенный Донбасс. Останутся детские дома, интернаты, школы, останутся посёлки с детьми, у которых сильно промыт мозг. И мы так же будем заниматься «лагідной» украинизацией, разговаривая с детьми об Украине, показывая местным, как вся Украина помогает им. Помнишь вопросы в Марьинке - «а кто это передал?», а мы отвечали: «вся Украина для вас собирала», они - «а за что нам такое?»… Да ну блин, потому что вы свои, мы вас не бросаем! Всё это мы пытаемся внести им в голову. (Воронкова)

5. Какой будет украинская армия? Не каждый военный – воин, и не каждый воин – военный. В первые годы на войну шли добровольцы, но сегодня мы понимаем необходимость подготовки профессионалов, идя по пути развития качества. (Юля) Очень хочется верить в наше гражданское общество, которое всё-таки научится не меряться, кто круче, и амбициями, а поймёт – нужно объединяться. И очень хочу верить в наших военных. В настоящих, правильных. Которые не продадут народ Украины. (Воронкова) А профессиональную армию мы сделаем через 5-10 лет. У военных, по сути, только одна задача: защищать целостность и суверенитет Украины. Если кто-либо из высшего руководства даст приказ Украину сдать, то крайне сомневаюсь, что они получат поддержку от военных. У меня надежда есть только на одно: в Советском союзе армия давала присягу СССР, в РФ дают присягу России, у нас армия давала присягу украинскому народу. Хочу, чтобы армия помнила об этом. (Воронкова)

6. Будем ли готовы снова к войне? У меня всегда лежит дома собранный тревожный рюкзачок. (Юля) Пока нам не вернут нашу территорию, проводить инвентаризацию рюкзака мы не устанем. (Валентин) Президенты меняются, правительства, депутаты, но Украина останется всегда Украиной, несмотря на определённые разногласия внутри. Когда существует угроза распада страны, то уже мало кто его допустит. И если в 14 году некоторые финансово-промышленные группы допустили конфликт на Донбассе, то лишь по одной причине – подобного никогда в Украине не было. Большинство людей не вышло на митинги, поскольку просто не представляли, что будет потом, наблюдая со стороны. А сегодня все прекрасно поняли, что во время войны что-либо урвать гораздо невыгоднее. И бизнес потеряет в сотни раз больше, чем заработает. (Юля) 11

Когда мы станем сильными - на нас никто не посмеет напасть. Не троньте Неньку - и вас никто не тронет. (Дядя Серёжа)

7. Есть ли жизнь после войны? Какая она? Чем будешь заниматься? Личные планы на будущее, когда мир настанет? Буду жить, где поменьше людей, это нормальное желание всех, кто на войне более 4-5 лет. Но у меня будет дом и сад. (Юля) Жить в Донецк уже не вернусь, разве что в гости зайти к некоторым. (Валентин) На войне никогда особо далеко не планируешь. Есть какие-то мечты, но планы строишь максимально недалёкие. Максимально собран и довольствуешься малым, соответственно, это переносится на гражданскую жизнь. Многие вещи воспринимаем со смехом, который цивилы никогда не поймут, бо смерть давно и долго рядом. Привыкли. И это единственная гарантия не сойти с ума. (Юля) Мне хотелось бы вернуться в Донецк и восстановить там всё, как он должен быть Украиной и сохранить его особенность. Ведь Донецк - он как розбышака и хулиган, но добрый и настоящий. Вспомни, каким он был прекрасным! (Дядя Серёжа) Мы вышли на Майдан - и сразу произошло что-то такое?.. Нужно работать каждый день. Бороться каждый день с проявлениями системы власти, которые негативно отражаются на нашей жизни. (Воронкова) Сейчас волонтёры - как динозавры, нас осталось мало, скоро раритетом будем. Тем не менее, почему мы с тобой этим занимаемся? А не можем бросить тех, за кого взяли ответственность: и детей, и военных, и стариков… И будет стыдно перед погибшими друзьями. Для меня постоянно пример Эндрю - чтобы я шла и не предала нашу с ним работу. (Воронкова) 12

Ірина Вратарьова Амбасадорка Прозорості&Порядності, сценаристка, showrunner

Країна-волонтер Як каже моя знайома сценаристка Олена Косенко, за роки війни Україна перетворилася на країну–волонтера. Криза дійсно стала точкою росту, бо ми були загнані у глухий кут і взяли на себе абсолютну відповідальність за свою країну. Волонтерська діяльність не обмежилася військовою проблематикою, а розповсюдилася на всі можливі сфери життя, в яких держава показала свою неспроможність. Після зборів на «Лікарню майбутнього» довіра до благодійності була дуже низькою. А нині суспільство рятує тих, хто потребує допомоги, всім світом. В Україні працюють сотні тисяч громадських організацій і десятки тисяч зареєстрованих фондів. І все, здавалося б, чудово. Крім тіні неприбуткового сектору. За інформацією моніторингової організації Charity Tuner, 90% зборів в інтернеті - шахрайські. Але ж ознака здоро-

вого суспільства – прозора благодійність. І я прогнозую, що ми зможемо укласти свій внутрішній суспільний договір таким чином, щоб не дати аферистам жодного шансу. Що ж для цього потрібно?

1. Широка інформаційна підтримка переві-

рених фондів та моніторингових організацій. Моніторинг забезпечує контроль звітності фондів та перевіряє, чи дійсно зібрані кошти використані на зазначені цілі. Якщо пояснювати на пальцях, є певна кількість фондів, що збирають кошти на лікування дітей, які ГАРАНТОВАНО отримують допомогу держави. І де осідають мільйони коштів – велике питання. І це ще квіточки. Історія знає приклади, коли благодійні фонди ставали потужними терористичними організаціями, і нині, в країні з військовим конфліктом, чи не найзручніший спосіб відмивання та направлення коштів злочинним

угрупуванням – саме через підставні неприбуткові організації.

2. Я маю надію, що трансплантологія в Укра-

їні за 10 років запрацює і збори на лікування за кордоном стануть неактуальними. Саме це критичне питання змушує тисячі українців щороку збирати кошти в інтернеті, наражатися на ризики шахраїв від медичного туризму, неякісного та недоцільного лікування, пограбувань та викачки коштів, зрештою, ризикувати найціннішим – життям, і втрачати шанси на порятунок. Кошти, які виділяє МОЗ, можуть врятувати лише певний відсоток хворих, мільйони доларів утікають, а справа не вирішується, попри всі обіцянки.

3. Критичне мислення і розумна допомога. Інтернет – ідеальний майданчик для розповсюдження інформації. Саме цим користуються шахраї, маніпулюючи довірливістю громадян. Вкрадені фото дітей, емоційні тексти та тиск на жалість – основні інструменти аферистів. Вони, наче пліснява, пристосовуються до будь-яких змін, і навіть пишуть звіти за отримані кошти! Цього року я стала свідком і учасницею подій з затриманням шахраїв, що збирали гроші. Креативності цих «майстрів» позаздрить найвигадливіший сценарист. Вони «вбивали» вигадане дитя разів двадцять лише за час розслідування, намагаючись звинуватити наших «інтернет-ботів», що смерть настала, бо не переказали кошти, і вимагали оплатити транспортування

тіла… Вам здається, що повестися неможливо? Політики і зірки шоу-бізнесу підтримували «нещасну маму» - негідників, які зібрали і програли таку суму, яка могла б врятувати декілька життів – півмільйона гривень.

4. Законодавство. Я не можу категорично

говорити про необхідність заборони карткових зборів, адже є ситуації, коли фонди не в змозі допомогти. Але ми маємо розвивати інститут волонтерства і робити збори сертифікованими, інакше ми будемо раз у раз наражатися на ті самі помилки.

5. Має з’явитися

зацікавленість бізнесу в благочинності. Нині у нас з фондами співпрацює соціально відповідальний бізнес, і це питання іміджу. В розвинутих країнах участь у благодійності дає податкові пільги, що є вагомим і абсолютно здоровим чинником. Отже, ми вийшли на рівень свідомого суспільства, яке проявляє милосердя і рятує, і наш напрямок абсолютно зрозумілий: рухатися у бік прозорої допомоги і звітності. Кожна гривня, витрачена на допомогу, може врятувати життя, а може проспонсорувати смерть – шахраїв. Довіряйте перевіреним, це ваша відповідальність.

P.S. Всі «скриничники» – аферисти. І за 10

років, і за 100 міжгалактичні - також:)

Олена Задорожна

Якщо хочеш щоб тебе почули - слухай Якщо старі стратегії не діють або не вирішують нових питань і проблем, постає потреба напрацьовувати нові. Очевидно, що за п’ять років війни і досі до кінця не є зрозумілим, що вважати «перемогою», на яку ціну за неї ми здатні погодитися, і головне – як взаємодіяти з людьми, які нині мешкають на тимчасово окупованих територіях, якщо війна закінчиться, наприклад, завтра. В принципі, питання, чи розмовляти з ними, чи ні, не стоїть, бо в час, коли завдяки технологіям в зоні доступу на відстані витягнутої цифрової руки, умовний мешканець Австралії чи США, ми об’єктивно не можемо лишатися в ізоляції від тих, хто поруч з нами. Хоча б через умовне «спільне господарство»: кордон, комунальні мережі, грошовий обіг, транспортне сполучення, надання медичних послуг тощо. Одним словом, якщо нам йдеться про цілісність України в її географічних межах зразка 1991 року, ми не можемо бути громадянами однієї країни і не мати комунікаційних містків, бо відсутність таких рано чи пізно матиме наслідки. І хибно думати, що тільки для якоїсь однієї сторони. Зрештою, це стосується не лише реінтеграції Донбасу – в суспільстві достатньо антагоністичних груп, які проявляються в питаннях політики, релігії, традицій чи новацій. І якщо графічно зобразити переконання людей за різними ознаками, а тоді накласти шарами один на один ці графіки, думається, точки співпадуть. І антагоністи в одному виявляться спільниками в іншому. Про те, що буває, коли ворожнеча є запеклою і пронизує не одне покоління, найбільше показових історій можна знайти в класичній літературі, і ще, може, в архівах кримінальних справ. Щастя такі сценарії зазвичай не приносять, чому ілюстрація хоча б та ж шекспірівська історія родів Монтеккі і Капулетті. Не вдаючись в обговорення того, навіщо автор цю трагедію увіковічнив, вона достатньо детально описує всі ті пастки і наслідки, до яких призводить зачаєна ненависть. Першопричину стирає час, а її викривлена тінь, не будучи осмисленою, затьмарює буття майбутніх поколінь. Логічно, що не вийде просто перегорнути сторінку, потиснути руки і почати з чистого аркушу, якщо

у роті гірчить чимось з минулого. А чим саме – уже напевно і не скажеш. Це фантомні болі, які люди тягнуть з собою протягом всього життя і лишають тяжким спадком нащадкам, які потім приходять до психоаналітиків з дивними запитами про те, чого ніколи не траплялося в їхньому житті. Рівно до генетичних хвороб досвід попередніх поколінь закріплюється на рівні пасивного навчання, він переймається через звички, словесні конструкції і коригує поведінку у дорослому житті.

Новий світ, нові загрози Епоха Модерну потроху здає позиції, а отже, ті принципи, за якими існувало суспільство останню сотню з хвостиком років, втрачають свою ефективність. Науковий прогрес, який приніс Модерн, відтіснив гуманітарні аспекти на другий план, але зрештою умови, в яких опинилося людство, поставили ті питання, з якими здатні впоратися найперше гуманістичні дисципліни і робота з мозком, розумом. Оцінка продуктивності мало корелюється із творчістю, робота з даними і потоки інформації заганяють людину розумну в дистрес і виснажують її спочатку морально, а тоді і фізично. Позбавлена необхідності боротися за щоденне виживання цивілізована людина, тим не менш, втрачає сили і здоров’я та почувається нещасливою, маючи під рукою фактично все, що мало би це щастя гарантувати. Хронічна втома, гостре відчуття самотності і відсутність сенсу в щоденному калейдоскопі подій, і ось вже здається, що наш далекий предок, полюючи на мамонтів і втікаючи від природніх загроз, цілком міг почуватися більш цілісно, і можливо, навіть щасливіше. Відповіді на питання наповненості людського життя шукали ще в античні часи, але гуманістична

гілка філософії і психології зробила якісно інший крок у цій царині. Досвід в’язня концтабору Віктора Франкла став початком логотерапії, яка наголошує на смислові у всьому, що відбувається з людиною, включно з найтяжчими стражданнями. Людина і її переживання, пошук точки балансу, щастя, наповненості – ось якими є лейтмотиви досліджень сучасних гуманістичних дисциплін та нейрофізіології. З цих даних черпають інформацію розробники програмного забезпечення, маркетологи, політтехнологи і всі, хто виборює увагу, а потім і прихильність споживача. Тим часом, вболіваючи за пошуки однодумців, людина потроху стала заручником власноруч створеної бульбашки. Пояснюючи суть створення і Фейсбуку його розробник Марк Цукерберг переповідає історію свого дитинства у невеликому місті, де мешкало десять тисяч людей, і всі розваги для юнака полягали в участі у змаганнях з місцевою спортивною командою. Тоді як Марк мріяв про товариство програмістів. Власне, створена ним мережа і стала виходом в омріяний світ однодумців. А разом з тим - пасткою з герметичних бульбашок «товариств за інтересами», із змогою відсікати усіх незгодних і створювати навколо себе ідеальний світ. Але винятково віртуальний, бо за межами монітору і ретельно вичищеної стрічки чатує щось інше, незнайоме.

Гнучкість замість крихкості У доцифровому суспільстві найближче оточення людини складала її родина та сусіди. І хочеш не хочеш, але доводилося миритися і взаємодіяти, а разом з тим учитися чомусь інакшому. Спільне слухання радіо, обговорення однакових новин із газет стрімко перетворилися в мільйони дрібних ніш і груп по інтересах. Будь-що відмінне дратує, хочеться закритися, і віртуальний світ дає змогу викинути іншорідне, ампутувати його і відчути полегшення в той же момент. А ось адаптативність полягає в умінні взаємодіяти у незвичних умовах, з незрозумілими, а інколи відверто недружніми людьми. А те, як швидко може мінятися картина світу, нам демонструє зовнішній світ: катастрофи, війни, нещасні випадки здатні кардинально змінювати життя народів, соціальних груп, особисті долі. І від уміння пристосуватися, взаємодіяти з новим залежить навіть не успішність, а здатність вижити. Українська реальність Донбасу демонстру,є як руйнувалося усе нажите, як ставали незначущими статуси, і як багато значили особисті якості людини і її уміння взаємодіяти в нових умовах. Ці історії життів – той матеріал, який суспільство покладе в свій розвиток на довгі роки уперед. Чи є в нас розкіш ділити українське суспільство на «своїх» і «чужих», коли навколо чатують загрози і зацікавлених в дестабілізації країни може бути більше, аніж видимі і вороже налаштовані сили? Чи політичні переконання, прихильність до нацмен-

шин чи якоїсь спільноти є приводом для жорсткого протистояння, якщо на карті – цілісність України як системи взаємозв’язків, і власне сама Україна як цінність, а не просто територія? Чи справді політичні вподобання є приводом для взаємоненависті, коли спільне бажання полягає в площині миру, чесності, справедливості, рівних прав і базових прав та свобод громадянина? І головне – чи готові ми шукати відповіді на ці питання, чути їх і якимось чином діяти, якщо це не вписується в наші уявлення і принципи?

Співпраця в умовах протидії? Повертаючись до нових стратегій дії і взаємодії, варто звернути увагу на успішний світовий досвід миротворення, коли завдяки єдності суспільства народам вдавалося витиснути за межі країни сили окупанта. Можливо, вони не дають відповіді на питання «як?» у конкретно українському випадку, але вони потверджують – рух у цьому напрямку можливий. «Пісенна революція» у Прибалтиці протягом 19871991 років була спрямована на відновлення суверенітету Естонії, Латвії та Литви, а її базовим елементом були масові співи народних пісень рідною мовою країн. Іоанн Павло Другий будував свою підтримку на постулатах любові і вчив триматися її навіть у найтяжчі, найжорстокіші часи. Можливо, тому віряни покладаються на цю постать, збираючись проголосити його покровителем польсько-українського примирення. Тож у часи, коли на зміну традиційним відносинам Модерну, будь-то система лідерства, управління чи торгових відносин, приходять спільнокошт, краундфандинг, нетворкінг і співпраця на всіх рівнях, постає питання – як це можливо в умовах, коли я не довіряю тому, з ким матиму справу? І чи можливо взагалі? Можливість бути в діловому партнерстві з будь-ким в будь-якій точці світу унеможливлює консервацію суспільних відносин на знайомому нам рівні – рано чи пізно нові принципи взаємодії проникнуть у всі сфери життя. І тут вже йдеться про можливості – або я приймаю цю нову реальність, або з усіх сил тримаюся зубами за ті сценарії, які вже не працюють. Це як стара модель смартфону, на які вже не випускають оновлення – він ще дзвонить, але дедалі менше тих, з ким можна спілкуватися, наприклад, через месенджери.

«Я нічого про тебе не знаю, але мені цікаво дізнатися» Самість іншого – це те, що збагачує, а неодмінна умова діалогу не так в умінні говорити, як в здатності вислухати. Причому без установки «я й так знаю, що мій співрозмовник скаже». Насправді,

щоб дійти до справжнього знаменника, потрібно пройти через хащі картини світу, тобто того, як кожен в діалозі трактує предмет розмови: те, що очевидно для однієї людини, може виявитися незрозумілим для іншої. В основі лежить попередній досвід, вплив медіа та сторонніх думок, і у кожного ця комбінація – унікальна. «Я нічого про тебе не знаю, але мені надзвичайно цікаво», - лише така формула, чиста від «шуму» наперед складеної думки, оцінки і ставлення до співрозмовника дає той рівень доступу, в якому будується справжній глибокий діалог, один з принципів, яким у своїй роботі послуговуються переговорники. За великим рахунком, нам всім є повчитися у переговорників. Але передусім, визначити інтерес для себе, бо в професійних перемовинах він може стосуватися, наприклад, бізнесових інтересів, або нерідко й людських життів, якщо йдеться, зокрема, про визволення заручників. А шукаючи цей власний інтерес у взаємодії з ситуативним опонентом, варто згадати про розгалужену систему зв’язків, яка дедалі глибше оповиває світ. Теорія шести рукостискань завдяки технологіям скорочується до трьох. Космічні суми коштів ще вкидаються у відбілення репутації, але дедалі більш значущою є здатність до співпраці та взаємодії – це той соціальний капітал, який набуває дедалі більшої ваги у постмодерних відносинах. Його складові – усвідомленість, емпатія та відповідальність. І нехай ця картина поки що видається такою, що живе в умах мрійників і зовсім непридатною «для українських реалій», але колись винахідників літака, паротягу, двигуна внутрішнього згоряння, розробників комп’ютера вважали справжніми мрійниками, а їхнім дітищам пророкували загибель з огляду на непрактичність. Однак сьогоднішні засоби пересування на сотні кроків попереду своїх «пращурів», більше того, і їх потроху витісняють нові розробки. Власне, кожен черговий рух уперед завжди наражається на спротив і протидію існуючої системи, але жодного разу людство не поверталося у вихідну точку. Олена Задорожна

Павло Жовніренко голова правління Центру стратегічних досліджень, уродженець Іловайська.

Думка Взаємодія через комунікацію може бути успішною чи неуспішною, але вона повинна спершу початися. Дивлячись на якому рівні вона буде проводитися. Одна справа, коли це, умовно кажучи, телебачення, якісь офіційні заяви. Українське телебачення, радіо, якого там на Донбасі немає. Але міжособистістна комунікація – це теж дуже важливо. На мою думку, до 2014 року не було горизонтального зв’язку між регіонами України. Мені здається, ця комунікація повинна бути доброю, наскільки це можливо. Тут варто підходити з точки зору біблійних істин, з любов’ю підходити – на ненависті нічого не можна збудувати. Якщо ми підемо шляхом доведення того, хто був правий, а хто не правий з нас конкретно, навряд чи буде якийсь позитивний результат. А от з точки зору очікувань кожного з нас – можна знайти спільні точки, точки, що об’єднують. Припустимо, та ж тема щастя. Що означає щастя для цієї сторони, і для тих, хто з окупованої сторони? Напевне, безпека. І ще справедливість. Безпека лежить на долоні – тому що після п’яти років війни усі хочуть, щоб був мир і не було пострілів. Але також справедливість, потреба в ній – дуже важлива певна психологічна особливість українців. Якщо «мир будь якою ціною», тоді питання: а мир справедливий чи несправедливий? А що таке «справедливий мир»? Це означає, що той, хто винний у порушенні цього миру, має бути покараний. А той, хто до цього не мав відношення – його треба залишити у спокої. Тобто не повинно бути колективної відповідальності, якої немає і у кримінальному кодексі: кожному за своє. Для когось - тюрма, для іншого - психіатр, для когось психолог. Або це можуть бути спільні зустрічі, розмови один на один чи компаніями: сюди приїхали, туди поїхали – в Донецьк, Луганськ після того, як туди можна буде безпечно потрапити і там почуватися у безпеці. Але для цього потрібен час, відразу буде дуже важко. В Іспанії примирення між франкістами та демократами відбулося аж через сорок років після закінчення війни.

Олександр Сударкін

Світові уми приїздять за українським досвідом у сфері «pro bono» Українці не знають про себе чогось такого, що знають іноземці, які їдуть сюди вже не рятувати і нести «таємне знання», а й наснажуватися досягненнями, здобутими великою ціною, і, в прямому сенсі, кров’ю та потом. Про позиціонування, українських фахівців на експорт та культуру філантропії і волонтерства розмова з кандидатом економічних наук, директором програми «Менеджмент і лідерство» бізнес-школи МІМ Олександром Сударкіним. - У комунікацїі будь-якого рівня має бути трансляція важливих, об’єднавчих смислів, на зразок такого: «Україна різна, але це єдина держава. Вона не окраїна чогось, це не є «фейл стейт». У нас є часом суперечливе історичне минуле. Однак країна існує і займає досить потужне місце на мапі світу». Це смисли, які здатні зшивати, базуючись на чомусь глобально спільному. Україна - це сучасна європейська держава, на східному кордоні Старої Європи. Це країна, яка бореться за своє щастя. Це країна, яка стрімко розвивається, і яка фактично нааутсорсила цілу армію. А волонтерський рух в Україну будуть ще приїжджати і досліджувати, бо такого ніде і ніколи не було. І оці всі речі ми можемо вносити поступово, як ключові месиджі Мінінформполітики, або всіх державних закладів. Тобто нам є що транслювати не просто на все суспільство, а й на суспільство всесвітнє, у тому числі і засобами дипломатії. Важливо при цьому, щоб ми не залишалися в так званій «шароварщині», що використовується зараз ворогом, аби показати: «Ну, якщо ви, звичайно хочете в село – їдьте в Україну. А якщо ви хочете в модерновий якийсь світ – їдьте там у Москоу». Але це не так – Київ більш сучасне місто, ніж багато які російські і навіть східноєвропейські міста. І нам варто це показувати, говорити про наукові розробки, про технологічні досягнення, а їх є дуже багато. - Що ми маємо зрозуміти про себе і для себе, перш ніж взагалі з кимось взаємодіяти? - Передусім, що не варто насиллям нав’язувати свою точку зору. По-перше, це не вийде. Це не Совєтський

Союз, який міг усіх незгодних заслати в табори, постріляти, а тоді від решти легко домогтися погодження з будь-якою думкою. Ми мусимо бути системними і розуміти, що свою точку зору треба доводити. Але треба її доводити навіть до тих людей, які з тобою незгодні, а ще своєю точкою зору можуть тебе обурювати. І тут ми можемо казати, що «я розумію вашу точку зору, я можу не погоджуватися з нею, але я її розумію». І при цьому я роблю те, що я вважаю за потрібне, ви робите те, що ви вважаєте за потрібне. Треба усвідомлювати, що ми зараз знаходимося в стані інформаційної війни з Росією та «сателайт стейтс» - і точки зору, які направлені на те, щоб зруйнувати Україну, вони не просто існують у мізках, а активно нав’язуються професіоналами, які працюють за зарплатню. Тому я думаю, що треба робити прості речі, які не будуть викликати обурення ні в кого, причому починаючи з середньої школи чи дитячого садка. Це такі речі, як повага до державних символів і державних свят. Зараз я думаю, що у більшої частини людей не викликає обурення український прапор над будь-чим, це тепер своєрідна цінність. Але ще десять років тому, та що десять, ще у 2014-му за український прапор хтось бив, когось били, а хтось казав – так їм і треба, що вони свою «ганчірку» вішають. Пройшло п’ять років – і це вже вважається якоюсь дикістю. Це прапор держави – ти можеш будь-як відноситися до того курсу, яким йде держава, до будь-кого, хто став або перестав бути президентом. Однак не викликає сумніву, що держава є, вона існує, вона розвивається, і це моя держава. Я спостерігаю зараз зміну ставлення щодо української мови. Навіть у російськомовних містах, от наприклад, як моє рідне місто Одеса, діти вже не розуміють – а в чому такий хайп щодо української мови, я навчаюсь українською, я розмовляю українською, і це нормально. - А як щодо «війни за серця» в контексті Донбасу і в контексті тих, хто може якось інакше, контраверсійно сприймає ідею України?

- «Війну за серця» варто вести, але не треба думати, що вигравши лише війну за серця, ми повернемо території. Вона має бути паралельно з укріпленням держави, у тому числі і її мілітарного компоненту. Щодо самої війни за серця – думаю, можна поступово продовжувати фактично те, що зараз робиться. Якщо п’ять або десять років тому Степан Андрійович Бандера вважався абсолютно негативною політичною фігурою – то відкриваючи історично правдиві факти, показуючи, що саме відбувалося з такими персонажами і йому подібними, ми можемо сказати, що були люди, що боролися за власну державу. Те, що зараз зробив режисер Ахтем Сейтаблаєв у фільмі «Захар Беркут»: він показує боротьбу за Україну на світовому рівні з точки зору кіно. І ми маємо доносити інформацію не просто через сухі підручники чи застарілі засоби комунікації, а через серіали – наприклад, хто більше розказав про Радянський союз та Чорнобиль, ніж серіал НВО «Чорнобиль»? В нас кількість туристів туди збільшилася чи в три, чи в п’ять, чи в сім разів тільки завдяки цьому серіалу. Потім була десь з півроку тому абсолютно «чудова» інстаграм-сторіз про єврейську дівчинку, яка потрапила у концтабір разом з батьками і її було страчено. Однак разом з тим це дійсно викликало шквал обурення: як ви можете в сторіз – інстаграм говорити про такі серйозні речі? Однак там було щось 15 мільйонів переглядів. - Зараз можна бачити, скільки іноземних фахівців приїздить до нас, щоб ділитися знаннями, навичками тих самих soft skills, умінням комунікувати, компетенцій емоційного інтелекту. У чому причина такої цікавості? Це не схоже на прагнення «дати промінчик світла темному народу»… - Справді, в Україну сьогодні приїздять фахівці не тому, що вони провадять «інтелектуальну гуманітарну допомогу», а тому що їм самим цікаві наші досягнення. Наприклад, приїжджати сюди і вчити маркетингу – ринок цього просто не дозволить. Навіть якщо ти будеш вчити безкоштовно. Бо є вже велика кількість ініціатив, приватних, державних і будь-яких, на чому можна навчитись тут, при цьому на місцевих прикладах. З моєї точки зору, у тому числі і як бізнес-викладача, викликає обурення, якщо нам надають неадаптовані приклади, типу, Амазон робить так, але як це перекладається на українські реалії з українським податковим законодавством? Якщо лектор не може цього сказати, на нього перестають ходити. З точки зору безкоштовних ініціатив, нещодавно відбувся цікавий форум «pro bono» («для суспільного добра» послуги, що надаються для блага суспільства безкоштовно і добровільно, - авт.) форум, де люди розповідали, як частину свого часу віддавати безкоштовно на потреби суспільства. У приватних розмовах організатори розповідали, що змогли залучити цей міжнарод-

ний форум для проведення в Україні тому, що українська «pro bono» робота – одна з найпотужніших в світі. Тобто до нас вже приїжджають, навчаються тут, для того, щоб транслювати цей досвід в інші країни. Навіть українські менеджери користуються дуже гарним попитом в тих країнах, в яких не так розвинений бізнес та управлінські навички. Багато хто поїхав в Казахстан, в розвинені країни Африки. Це абсолютно нормальний процес – 10-15 років тому на керівних посадах міжнародних компаній були міжнародники, а зараз вже українці. - Чим варто «озброїтися» кожному окремо узятому українцю на шляху до побудови здорового «інформаційного егрегора» України? - Як людина, що професійно займається комунікацією, я скажу, що це, по-перше, навичка критично оцінювати отриману інформацію. Тобто так зване критичне мислення. І це вміння подивитися на отриману інформацію і сказати, що це - чиясь зброя, чи це саме інформація. Навіть підручник історії може бути зброєю, якщо його відредаговано таким чином, що там є месиджі, які є проти існуючої держави Україна. Ну, наприклад, теза «Крим ніколи не був українським» - і якщо це сказати десятки разів, можна почути від дитини: «ну ок, а що ж ви хотіли, Крим же ніколи не був українським». І в цьому питання вже ніхто не буде далі розбиратися. Друге – це розуміння того, що в Україні не буде іншого населення, аніж те, яке є тепер. До нас не завозять людей на цю планету з інших, тож ми маємо навчитись працювати і жити разом з тими, хто зараз є поруч з нами. Навіть якщо вони не дуже подобаються. Колись кілька років тому було цікаве дослідження щодо спільних ініціатив у США і в Україні. Так ось, у Сполучених Штатах відсоток схожості з людиною для того, щоб робити з нею спільний проект, був приблизно біля 40%. Тобто ми на 60% не погоджуємося, але 40% в нас є спільного, давай щось робити разом. В Україні цей відсоток був, якщо я не помиляюсь, більше за 80%. Тобто у нас це звучить як «я буду щось робити тільки з тим, хто повністю мене підтримує». Але ми маємо розуміти, що це утопія. Люди будуть несхожими на нас, вони будуть різними. Юваль Ной Харарі на виступі в Україні наголосив на орієнтирах, «червоних лініях» - якщо людина заходить за ці лінії, може буде занадто важко з нею знаходити спільну мову. Але якщо людина погоджується з основними схожими цінностями – наприклад, «Україна це є наша спільна країна, і її територіальна цілісність не є питанням», добре, ми можемо не погоджуватися по решті питань, але я буду з тобою щось спільно робити для нашого ж спільного блага. Олена Задорожна

Ущапівська Надія

Срач мі бейбі ван мо тайм! Прокинутися. Одним оком зирнути в телефон. Що нового відбулося за ніч? Приїхати на роботу. Відкрити браузер на комп’ютері. Там вже відображені вкладки з соцмережами і новинними сайтами. Про що написали за останню годину? Ця сторінка просить вашого дозволу надсилати сповіщення. Дозволити. Потрібно отримувати інформацію якомога швидше. Повернутися додому. За вечерею гортати стрічку новин. На улюбленій платформі опублікували новину. Просять поділитися своїми враженнями в коментарях. Прокоментувати. Отримати флейм гнівних зауважень. Треба негайно відреагувати. Дискусія почалась. На годиннику вже третя година ночі. Наступного дня цикл повторюється. І наступного. І наступного теж. Участь в Інтернет-суперечках стала звичною справою для українців. Питань для того, що невтомно схрещувати списи, вистачає. Як завершити війну на Донбасі? Коли ми повернемо Крим? Хто наші справжні герої? Емоцій теж. Бо «зачепити за живе» – ось головна мета будь-якого маніпулятора. Йому варто викликати страх однієї людини, і вона неодмінно поділиться цією емоцією з іншими. Людина

в такому стані завжди хоче бути напоготові. Тому і споживає всю інформацію без фільтрування. Вона боїться випустити зі сфери уваги щось важливе і не залишає простору для перевірки. «Зі ста людей, що прочитали фейкову новину, лише 20 помітять спростування. Чи захочуть вони визнавати власні помилки і що їх використали? Не думаю. Вони собі вигадають ще багато виправдань; але все так і залишиться», - говорить Павло Бєлоусов, експерт з інформаційної безпеки. Щодня фабрика тролів продукує нові фейки і ми все більше занурюємося у «воронку дезінформації». Та що буде в майбутньому? Ми все ще будемо розводити онлайн-баталії і не здогадуватись, що за аватаркою “45-річного бізнесмена з Херсона” приховується бот? Будемо з жалем реагувати на світлини закривавлених тіл і не помічати, що це фотошоп? В моїй Україні майбутнього все буде інакше: ми прокидатимемося без телефону в руках і засипатимемо без нав’язливих думок. Будуватимемо реальну історію, а не коментуватимемо вигадані. Принаймні я для себе ставлю таку задачу: навчитися контролювати власні емоції та мислити критично. Справа, напевно, не легка. Втім, свобода того варта.

Сергій Кузін

радіоведучий, шоумен, продюсер

Я за жодних умов не уявляю того, що за 10 років хтось в Україні навіть згадає про таких виконавців, як «Балаган Лимитед» чи «Ласковый май» 10 років тому, в першому випуску «UkraЇnext» я казав, що у нас відсутній шоу-бізнес, а є лише неякісний контент. І що допоки наша публіка не наїсться до такого стану, що лусне від цього калу, все так і триватиме. І ось тепер я видаю свої думки з гримерки, у мене за півгодини концерт в рамках всеукраїнського концертного туру “Камтугеза” і мене знову запитали про те, що слухатимуть в Україні-next. Українська публіка наїлася вдосталь низькоякісних копій. Якщо тоді, 10 років тому, увесь музичний контент було зорієнтовано на російський «Перший канал», в ефірі якого було 5-6 муміфікованих голів, що дісталися нам у спадок з 60-х років, то зараз ми вибралися з цього, у буквальному сенсі, ярма, і що найголовніше зробили це ментально. Зараз я з впевненістю можу сказати, що в нас дійсно є шоу-бізнес, і дійсно його можна назвати успішним. Цю тезу легко підтвердити: за 2018 рік зі 100 найпопулярніших пісень, що були завантажені через Spotify, 80 зроблено українцями. І тут мова йде аж ніяк не про їхній патріотизм, це просто констатація факту, що це українці. Loboda, Лорак, Время и Стекло, Monatik, Maruv - усі ці виконав22

ці роблять тренди. Популярність того ж «Океану Ельзи» нікуди не поділася. Те, що робиться зараз в Україні, є хорошою європейською музикою. Але якщо говорити саме про західну музику, що має більше охоплення аудиторії, то тут причин успіху дві. Перше фінансування, адже для них музична студія за 5 мільйонів євро не є чимось надзвичайним. Вони не бояться вкладати гроші у розвиток цієї індустрії. А друге - це постійна, жорстка і безкомпромісна конкуренція. На жаль, у нас успіху досягають одиниці, до того ж, вони намагаються зробити весь свій контент простішим, ближчим до народу, часто помиляються. А там, на Заході, вам не пробачать жодної помилки. Олег Винник - вдалий приклад тієї людини, яка замінила у нас все, що надходило з Росії. І хай там як би ми не ставилися до його «музичних злочинів», його слід відзначити. Адже він все робить сам, працює по-справжньому. І насправді я, хоч і не слухаю, але поважаю його й товаришую із ним. Він співає без фонограми й збирає повні зали, а такі люди, безумовно, заслуговують на повагу.

Україна зараз стала на шлях стабільності, тож я певен, що з музичними смаками українців все буде добре й за 10 років. Взагалі, коли говорять, що Україна - це співоча країна, я завжди погоджуюся з цією тезою. Зважаючи на свій досвід, можу сказати, що в нас є набагато більше людей, які люблять музику і дійсно вміють співати, аніж ми думаємо. І це вражає! Але я не знаю, чим пояснити такий

феномен. Говорячи саме про шоу-бізнес, то він 100% розвиватиметься, адже люди вже зараз отримують задоволення від продукування й отримання якісного контенту, тож зворотного шляху немає. Я за жодних умов не уявляю того, що за 10 років хтось в Україні навіть згадає про таких виконавців, як «Балаган Лимитед» чи «Ласковый май», тому що те, що вони роблять, доволі примітивне. Я сподіваюсь, що за 10 років люди будуть більш вибагливими та більш підготованими до того музичного продукту, які вони будуть сприймати. А це передбачає якісніший рівень людей, що виробляють музичний продукт. Радіо житиме, в цьому в мене немає сумнівів, але це буде потоковим чи стрімінговим сервісом, який все одно формуватиметься головними редакторами. Єдине, що зміниться - цільова аудиторія радіо ставатиме вужчою, аніж вона є зараз. Але не думаю, що за 10 років помре й просте офлайн-радіо. Тому що особливістю радіо незмінно є те, що воно може запропонувати людське спілку-

вання в ті моменти, коли ви на самоті в машині чи варите собі ранкову каву. Ну і про щастя, адже про нього домовились говорити в цьому номері. Я досі, в свої 56 років, не розумію, що таке щастя. Проте я - щаслива людина. Я маю сім’ю, дітей, улюблену роботу, у мене жива мама, а також я маю силу відчувати усе це. А от якесь глобальне щастя, як на мене - це предмет для обговорення політологів, депутатів, експертів, але особисто я цього не розумію. Для мене якоїсь

« формули загального щастя» не існує, адже кожна людина щаслива по-своєму і для кожного існує його власне щастя.

Костянтин Кузнєцов Голова правління ГО “Асоціація Креативних Індустрій України”

Від ADVERTISING до GOODVERTISING: чи здатна реклама поліпшити життя? Світовий досвід та українська мрія Відповідь на питання “Що таке культура?” неоднозначна і багатогранна. На одному полюсі знаходиться трактування культури як сукупності матеріальних і духовних цінностей, створених людством протягом його історії. На іншому – розуміння культури як комбінації явищ та тенденцій, які формують стереотипи/кліше нашого смаку та сприйняття, збуджують наші шість почуттів тут і зараз, безпосередньо створюються нашими мозком, серцем та руками. Це те, що знаходиться між модою (або трендом) і підручниками з історії (або антропології). А десь посередині, на перетині – з’являється те, що називається масовою або поп-культурою, яка формується нібито органічно. Чи це так? Одну з найважливіших ролей у сучасному суспільстві і як раз у формуванні сьогоденних потреб і сталих кліше відіграє саме бізнес. Це не лише галерейний чи шоу-бізнес. Це і світові корпорації та відомі бренди, студії та медіа-холдинги, які витрачають трильйони в різній валюті і мають більше контактів зі споживачами, ніж на планеті є людей. Сукупна кількість онлайн-проявів та Інтернет комунікацій, прямих та прихованих, вже давно випередила за масштабом класичні медіа та, здається, наближається до нескінченності. Сукупний ринок 24

витрат на рекламну комунікацію складає понад $600 млрд на рік. І це тільки те, що можна відстежити. На жаль, поки це набагато більше, ніж виділяється на міжнародні гуманітарні та екологічні програми, допомогу постраждалим від природних катастроф та збройних конфліктів, або на побудову демократичного цивілізованого суспільства в країнах, що розвиваються. В Україні ситуація схожа. Пропорції трохи інші, але, загалом, щорічний обсяг рекламних комунікацій за фінансовими показниками пере-

вищує всі існуючі програми розвитку. Лише у 2019 році на рекламні комунікації буде витрачено близько 22 млрд грн (відповідно до прогнозу ВРК). Це більше, ніж сукупно виділяється державними фондами та міжнародними програмами на вдосконалення державного устрою, розвиток культури, інфраструктури тощо. Насправді ситуацію можна пояснити досить просто: в Україні все ще діє спрощена, класична схема взаємодії між замовником, виконавцем та аудиторією. Інерція нашого бізнесу і загалом нашого мислення перетворюється на силу, яка викидає нас зі світового процесу розвитку. Натомість в більш розвинутих країнах (та й не тільки там – ми бачимо це з кейсів у новинах та на фестивалях) – важливим компонентом є “суспільні цінності” і відчуття соціальної відповідальності. Доведено: найяскравіші кейси, які заслужено отримують міжнародне визнання (наприклад, на Міжнародному Фестивалі Креативності Cannes Lions) ніколи не оминають так званий Goodvertising, у категоріях, в яких розглядаються саме рекламні комунікації. Правильність цього шляху підкріплюється даними про ефективність. Цікавий той факт, що в багатьох країнах так званого “третього світу” спостерігається пряма залежність між активністю бізнесу та рекламної спільноти та реальним покращенням соціальної ситуації через вирішення нагальних, кричущих проблем.

Беззаперечним є той факт, що рекламні комунікації та PR є тим самим інструментом та шляхом налагодження діалогу між тим, хто створює цінності та тим, для кого вони призначені. Та не варто забувати про ступінь соціальної відповідальності кожного, хто цю цінність продукує. Успіх нових кейсів прямо пропорційний коефіцієнту сприйняття його місії аудиторією. Ба більше, таку відповідальність світова аудиторія вже активно вимагає від бізнесу сама! Тим, хто працює в галузі креативних комунікацій, – а це рекламний та маркетинговий сегмент, журналісти та медіа, сегменти дизайну та навіть кіно та живопис – варто спитати себе: що ми маємо зробити для того, щоб українські університети декларували такі цінності, як в кейсі Western Sydney, щоб українські лікарні мотивували батьків, волонтерів та й самих хворих дітей до боротьби за своє життя та майбутнє, як в канадському кейсі Sick Kids; щоб українські фінансові установи опікувалися не лише матеріальними цінностями, як у кейсі the Fearless Girl? Уявімо на хвилину: якби ці рішення було знайдено, якими б ми стали у майбутньому? Чи буде помітний результат наших зусиль через десять років? Відповіді поки немає, але… Ми мріємо – це вже немало. Ми шукаємо шляхи та рішення – це вже значно ліпше. Ми об’єднуємось та діємо – це те, що може прискорити зміни, яких ми всі так прагнемо.. 25

Дарина Новікова учениця 11 класу КССМШ (Київської середньоспеціалізованої музичної школи) імені Миколи Лисенка

Освіта нині - і освіта майбутнього очима сьогоднішніх учнів. Це текст - від наймолодшої людини у редакції. Я 16-річна дівчина, яка сидить тут серед дорослих, однак я теж маю що сказати про те, якою хотіла б бачити UkraiNEXT. Мають і ті, з ким я розмовляла сьогодні - люди, які в освітньому процесі кожен день, вчителі, і, перш за все, учні. Чомусь старші за віком вважають, що молодші не знають, чого насправді хочуть. І наразі в мене є нагода дати вам можливість послухати – чи є в нас оте «незнання», і з чого воно насправді складається. Я бачу, що освіта в Україні знаходиться на дивній стадії – з СРСР ми вийшли, і, здавалося б, відмовилися від його ідей, але українські школи й досі переважно працюють за тими самими, застарілими ще 30 років тому принципами. І це текст не про бажання, аби нам «знижували планку». Це текст про те, що діти хочуть хотіти вчитися, і це бажання ніяк не вкладається в концепцію «45 хвилин ми сидимо мовчки і слухаємо, як сорокарічна жіночка читає нам вголос з нашого ж підручника». Ми ті, хто створюватиме Завтра, тож вчіться слухати нас сьогодні. Тож по-перше, ми хочемо комфорту. І для себе, і для вчителів – хочемо, щоб школа була сейфспейс для всіх, хто туди потрапляє, і кожен з них знав, що тут його почують та сприймуть як рівного. Щоб була місцем, куди жадаєш йти. «В школах мають слідкувати за тим, щоб діти вибудовували правильні відносини – наразі вчителю важливіше, що учень прийшов не в формі, ніж те, що його цькують. Це одна з причин, з якої діти стають жорстокими до всього, і ідуть з цією жорстокістю в світ. Те саме стосується булінгу між учнями – якщо вчителю все одно, в ньому теж є проблема. Так не має бути» - каже мені учениця восьмого класу з Кривого Рогу. 26

«Я б хотіла щоб до учнів ставилися нормально – ти не можеш зосередитися, коли на тебе кричать, коли відчуваєш, що тебе не чують. Вчителі зараз гірші за дітей, адже зовсім не хочуть нічому вчитися – якщо я підійду до них з таким зауваженням, на мене, знову ж таки, накричать. І МОЖНА НАМ ТУАЛЕТНИЙ ПАПІР ДО ШКОЛИ, НУ БУДЬ ЛАСКА! Він взагалі є, але я його бачила 4 рази за місяць» - дійшло до мене від десятикласниці з Києва. Однокласниця на прохання поговорити з молодшим братом переповідає: «Моєму брату – перший клас! – все подобається, окрім вчителя фізкультури, бо він на них часто кричить, а ще діти б’ються. Однокласник порвав йому сорочку, а на наступний день вони подружилися. Я цього, чесно, не розумію. Йому взагалі все подобається, поки його не б’ють». «Що хотілося б за наступні десять років? Мені здається, було б дуже круто, якби школа раптом стала цікавою. Якби програма була гнучкою, якби діти могли розвиватися у різних сферах. Якби було менше стресу» - ділиться учениця 11 класу з Києва. «З середньої школи діти мають вибирати, хто вони, чого хочуть від життя та навчання» - зазначає моя учителька з вокалу, до якої я підійшла з цим питанням. «І для цього нам по-

ЩОБ В , А Л І Т Я Б ХО ЕНШЕ М О Л І БУ ШКОЛ У.. СТРЕС

КОМФОРТ І СЕЙФСПЕЙС ДЛЯ КОЖНОГО, ХТО ПОТРАПЛЯЄ ДО ШКОЛИ - ОДНА З НАЙВАЖЛИВІШИХ СКЛАДОВИХ НАВЧАННЯ.

трібно розвивати в них всебічні знання про різні професії змалечку, а не чекати до одинадцятого класу, коли дитина вже микається – куди ж вступати до ВНЗ». Тож ще одна теза – підлітки насправді знають, чого хочуть, ви просто не даєте їм можливості це осягнути розумом. Ми хочемо і можемо бути геніями в тому, що припадає до серця, а не намагатися витягнути все підряд – а в результаті перетворитися просто на одного з багатьох однакових, що знають про все – але не мають хисту в жодному. І давайте не забувати, надворі 21 століття – усі, і діти, хочуть мультимедіа. Більш того, воно їм потрібне. «Було б добре, якби програма змінювалася без випадків, коли у вересні її затвердили, а підручники ми отримали аж навесні наступного року» - жаліється восьмикласниця з Ужгорода. «Толерантність, любов до інших, те, що агресія в любому її прояві неприпустима – має пропагандуватися через ЗМІ будь-якими способами. І ці способи мають бути доступними для дітей також – «Даша-мандрівниця здорової людини» у будь-якому її вигляді має існувати для всіх» додає вчителька з Києва.

МОЖНА НАМ ТУАЛЕТ НИЙ ПА ПІР ДО ШКО ЛИ НУ Б УДЬ ЛАСКА! !!

«Одна справа - теоретичні знання, але зовсім інша - практика. Навчання - не тільки про сидіти і думати, ми хочемо мати простір, щоб застосовувати ці знання» - каже студентка другого курсу з Одеси. І наостанок – я та мої однолітки впевнені, що освіта, якісна освіта, має починатися максимально змалечку. Адже наразі ми маємо жахливу модель, яка поступово, але впевнено перетворює безліч малюків, зацікавлених у пізнанні світу, на зажаханих «стійких олов’яних солдатиків» - ой, я не буду лізти, краще постою на місці, бо ж раптом щось погано зроблю, і мене насварять. Далі гірше – це зберігається і у дорослих, а дехто з них йде потім вчителювати. І труїти наступні покоління так само, як вчили їх: адже насправді здебільшого не вчили, а забороняли. Замкнене коло. Освіта була за усі часи людства, краща, гірша – але була. І розвивалася. Наразі для цього є багато механізмів та інструментів, тож наше, однак наразі скоріше ваше, панове Дорослі, завдання – допомогти їй у розвитку, стати сучасною і дійсно корисною для дитини. Адже ви маєте усвідомити – вже невдовзі саме сьогоденні учні будуватимуть суспільство. Будують вже. 27

Поліна Вернигор

Покоління next обирає Україну Мене звати Поліна, мені 22. Я тільки закінчила університет і нині шукаю своє місце в країні. У той час, коли безліч моїх однолітків тікають в інші країни, я мрію знайти себе тут. В роздумах над темою журналу, я вирішила спроектувати моє життя – яким воно буде за 10 років. Отже, бачу себе зовсім дорослою та реалізованою як особистість. Моя держава мені не заважає і створює простір для цього. Я можу забезпечити себе, бо отримую гідну зарплатню. Мені не треба відстоювати свої права, бо вони реалізуються повною мірою. Напевно, на той час у мене будуть діти. Вони зростатимуть у здоровому суспільстві, де всі їхні недосконалості спрймаються суспільством, як круті особливості. Що таке сексизм, ксенофобія, гомофобія та булінг - вони дізнаються з уроків історії, як я дізналася про кріпацтво та работоргівлю. Вони зможуть навчитися бути щасливими змалечку, бо не знатимуть, що таке війна, дискримінація та горе. А ще вони не скажуть після університету, що не хочуть жити в Україні, а розвиватимуть суспільство для моїх онуків. Мріяти ніхто не забороняв, авжеж? Та що робити, аби знайти оте суспільне щастя? Сьогодні мені хочеться дати змогу почути всьому світові, які проблеми та бачення у тих, хто за 10 років “рулитиме” країною - у амбітних молодих українців, які вже тут і зараз роблять Україну країною мрій. Ось моє бачення: перед лікуванням завжди ставлять діагноз. Аби поставити діагноз, треба вислухати скарги: нам необхідно навчитися слухати одне одного. Навіть якщо ми кардинально не згодні між собою. А ще дуже важливо вагати28

ся. Питати себе щодня - “А наскільки я впевнений, що дурень не я, а вони?”. Коли ми зможемо почути проблеми один одного, нам слід обговорити, куди ми рухаємося: як задовольнити потреби більшості членів суспільства, які проблеми є первинними, а які можуть почекати. Однак у цьому обговоренні, як і в самому “лікуванні”, мають брати участь всі. Ми не можемо більше собі дозволити відсторонюватися від всіх, мовляв, “моя хата з краю”, бо ця ідея і привела нас до того, де ми є зараз. Ми маємо бути єдиними на шляху до нашого щастя: я, ти, твій чоловік або жінка, твої діти, друзі. Лікуванням буде руйнація старого та побудова нового: нових напрямів, ідей, компромісів. І ми, молоде покоління - покоління NEXT, відповідальні за ці зміни.

Катя Галушка, 22 роки Курсантка Інституту УДО, парамедик Щастя - це вибір, а не наслідок. Людям потрібно навчитися не шукати і не чекати щастя, а бути достатньо розумними та сильними, аби обрати його тут і зараз, пізнати його в щоденних речах. Людина - це пазл громадськості, якщо кожен буде на бажаному місці, повний

сил та віри, то і громадськість буде здорова та щаслива у своєму шляху. Коли люди поважають один одного, поважають простір та права інших, однаково з повагою ставляться до будь-яких елементів суспільства - ми уникаємо багатьох конфліктів, непорозумінь та не так часто заходимо в глухий кут. А у відсутності вищепереліченого, є можливість бути не обтяженим негативом та щасливим. Думаю що в Україні майбутнього важливою стане людина. Не держава як така, не кланові інтереси. В епіцентрі всієї внутрішньої політики буде людина і захист її прав, бо, відштовхуючись від цього, держави Європи та Америки свого часу налагодили систему економіки, освіти і правосуддя. І для цього нам всім треба переслати сидіти мовчки та терпіти, нам треба зрозуміти всім, що влада це люди. А також запровадити систему громадянської освіти, аби навчити людей бути свідомими своїх прав, навчитися їх відстоювати та брати на себе всеціло відповідальність за країну, а не перекладати на когось іншого.

Люба Галан, 23 роки. Співробітниця Центру громадянських свобод, координаторка групи громадського спостереження «Озон».

Антон Суслов, 22 роки, політолог Найголовніше - щоб Україна була. Була в її визнаних світом кордонах - з Кримом та Донбасом. І я впевнений, що так буде. В цьому контексті важливо, аби реінтеграція пройшла не лише на політичному рівні, але на рівні людей. Другий момент, насправді дуже пов›язаний із попереднім, полягає у побудові суспільної довіри: як між людьми, так і громадян до політичних інститутів. Критично важливо створити такі умови, аби люди ставились з більшою довірою один до одного і до державних органів, чиновників, партій. Однозначно, шлях до цього лежить не тільки в моральній площині. І з цього логічно витікає третя важлива характеристика - сформовані та стійкі політичні та державні інститути. З дитинства хотів бути Президентом України. Якщо говорити більш серйозно, то точно змінотворцем. І, можливо, не так важливо, на якій посаді це буде. Тобто хочу бути тим, хто створює або посилює своєю відповідальною працею політичні, державні інститути. Тим, хто своїми діями формує довіру, хто довіряє іншим. Тим, хто пліч-о-пліч стоїть з такими ж людьми, які несуть відповідальність за розвиток держави. Базовим принципом єдності у різноманітті є толерантність. Зараз це слово, на жаль, має якийсь негативний шлейф. Але що це таке? Визнання права іншого на альтернативну, відмінну від твоєї, думку. Зверніть увагу, не схвалення такої думки, а саме усвідомлення того, що інша людина може мати іншу думку - і це не привід мати до неї негативне ставлення. Так от сьогодні, на жаль, не вистачає толерантності в українському суспільстві. І тут кожна людина в змозі працювати над собою, аби ставати більш толерантним до інших.

До 2029 року треба дожити, не розвалити країну. Не вірю в поняття суспільного щастя. Коли люди доходять якогось рівня комфорту життя, їм цього завжди стає замало і досягти відчуття повної задоволеності - важка духовна практика. Але це добре, бо це про зміни: чим більше ми досягаємо, тим вищі планки ми собі ставимо. Це і є розвиток. Забезпечення рівних правил для всіх надасть відчуття безпеки в країні. Попри полярні думки та розбіжності, кожен громадянин має реалізувати базову потребу - безпеку. Потрібно відмовитися від очікування кардинальних швидких змін: неможливо зробити один великий крок і бути щасливим. Я впевнена, що до Усе в наших руках: якщо хочемо і робимо, все 2029 року ми робитимемо щось на кшталт лупання скали - не завжди ефективне, героїч- буде добре! не, але тільки так я бачу роботу з інституціями.

Антон Сененко фізик

Скільки коштуватиме Нобелівська премія? Суспільство, що ставить собі таке питання, є не тільки більш зрілим та відповідальним за те, що зневажливо «кидає» науковцям «Де ваші нобелівки?», а освітянам «Де ви в рейтингу топ500 університетів?» Як на мене, воно відрізняє суспільства щасливих людей від абсолютно нещасних суспільств з окремими щасливими людьми. Перші – попри політичний плюралізм, демократію і вир думок – в більшості своїй є монолітними щодо принципових речей – погляду на власну історію, на сьогодення, на майбутнє, розвиток економіки, права власності, верховенства закону, важливості науково-технічного прогресу тощо. Другі – не мають єдиної думки практично з жодного питання і роз’єднані на велику кількість клаптиків, що дозволяє популістам і пройдисвітам мати хороші електоральні «жнива». І погляд на розвинені країни демонструє цікаву річ: освіта і наука, попри свою належність до сфери «раціо», здатні впливати на «емоціо», руйнуючи бар’єри між людьми, формуючи з окремих клаптиків – потужне громадянське суспільство. І справа не в тому, ЩО наука та освіта для цього роблять, а ЯК. 30

Так, всі люди прагнуть бути здоровішими і жити довше – тут до їхніх послуг медики, біологи, фізіологи та генетики. Так, всі люди прагнуть менше, але ефективніше працювати – тут їм в поміч осяяння фізиків, хіміків, математиків, економістів. Проте куди важливіше, що саме наука зі своїм науковим методом та критичним мисленням звужує до мінімуму поле для компромісів та популізму. Вічного двигуна не існує, а літій-йонні батареї – цілком реальні. Викатування яйцем – не лікує, а редагування геному – дуже перспективний метод. Земля не є пласкою, і крапка.

Ба більше, не «фізиками» єдиними. Саме «лірики» з гуманітарних наук врешті здатні розставити крапки над і в історії наших величних перемог чи тотальних зрад, віднайти в архівах остаточні докази героїчної звитяги чи жах-

ливих військових злочинів, знайти точки дотику між поглядами умовних правих і лівих, пояснити, чому ядерна енергія для атомного реактора – це добре, а для ядерної зброї – не дуже.

А де ж тут освіта? Скільки б науковці не доводили важливість та потрібність вакцин чи користь ГМО, брак освіти – шкільної, університетської і протягом життя, нестача вмотивованих вчителів та педагогів – дозволяє легким помахом конспірологічних теорій повернути нас у часи епідемій і мракобісся. Начебто вирішені питання – декомунізації, відсутності торсійних полів, безпорадності гомеопатії, дурнуватості расових теорій, доведені факти Голодомору, Сандармоху та «братської любові» – підніматимуться знову і щоразу штовхатимуть суспільство на вже пройдені граблі, подекуди рясно скроплені кров’ю. Тому «Скільки країні коштуватиме Нобелівська премія?» - це, в першу чергу, не про гроші.

Це про готовність створити середовище, в якому існуватимуть і розвиватимуться якісна освіта і потужна наука. А отже - це про готовність громадян чути одне одного і знаходити чесні відповіді на невирішені питання. Майже всю історію Незалежної України ми лише імітували увагу до цих сфер і не мали відповіді, нащо вони нам? Те саме, до речі, стосувалося Армії, допоки 2014 рік не змусив нас віднайти швидку відповідь. Мені здається, що Ukraїnext – це країна, де ми ще не маємо остаточної відповіді на «Нащо?», однак замість інфантильного «Де?» інтуїтивно вже запитуємо «Скільки?». І нинішні реформи науки в Україні – запуск Національного фонду досліджень, спроба підтримати кращих та позбутися імітаторів, прагнення до інтеграції української науки в світову, налагодження діалогу між високопосадовцями та науковцями – про це. 31

Андрій Трембач журналіст інформаційного агентства «Петро і Мазепа»

Щоб стати Україною-Next, нам треба побороти Україну-Now На Україну в найближчі десять років очікує найсерйозніше протистояння. Протистояння із самою Україною за право бути Україною. І хай там як парадоксально це звучить, але виграти Україні в України буде вкрай непросто. Українці - унікальний народ. Посудіть самі основні ідеї, на яких побудована уся сутність нашої нації - це постійна згадка історичних подій і скиглення про втрачені можливості. При цьому, нікому навіть на думку не спадає те, що сучасна Україна куди більша і має чималий потенціал, який може бути реалізований при грамотному менеджменті. Тим не менш, є чимало факторів, які ми маємо перебороти в боротьбі за самоідентифікацію. По-перше, чимало людей соромляться українства. Соромляться своєї національності, а без об’єднання воєдино ця боротьба буде програна. По-друге, комічність нашої ситуації в тому, що навіть вигравши, ми можемо знову зупинитися. Ми можемо знову почати загальнонаціональну деградацію. І національна ідея має бути змінена докорінно, можливо, навіть, шляхом потужної пропаганди. По-третє, і це найголовніше, не використавши цей шанс зараз, існує ризик знову втрапити в національний вакуум - втратити самоідентифікацію. Власне у нашій надмірній любові до історії, на мою думку, винна сама історія, адже упродовж усього становлення України нам нав’язували спотворену історію. І щоразу, як у українців з’являлась певна ідея на побудову самостійної нації, щоразу нам намагалися довести зворотнє: нас переконували, що окрім історії нічого немає, а тих людей, що були проти цього заносили в історію. Проблема ж наша у тому, що ми щоразу пережовуємо таке знущання з України, а тому-то й щоразу повертаємось до початкових проблем. Будемо відверті, ми багато років занурені в одну суцільну інформаційну бульбашку, що змінює основні ідеї, але не змінює сенсу - завдан32

ня такої бульбашки - передавати нам ту інформацію, яка вигідна владі. Але зараз ми отримали можливість: можливість луснути цю бульбашку і остаточно відмовитися від домінування телевізору в нашому інформаційному житті. Зараз, у 2019 році є всі умови для того, аби закласти фундамент у перш за все в інформаційну перебудову нації, у її сприйняття будь-якої інформації. За 10 років, коли на перші ролі вийде сучасна молодь, ми отримаємо нове бачення світу. Але яким воно буде - залежить від сьогодення. Прикладів, на жаль, історія навела нам достатньо. Наприклад, небажання після здобуття незалежності продовжувати зрощувати національну ідею, а навпаки, штучне посилення конфлікту між Сходом та Заходом призвело до відсутності сталої концепції розвитку країни (бо кожна політсила зазвичай заграє з однією зі сторін конфлікту) і, як наслідок, військових дій на Донбасі. Люди просто не захотіли протистояти ідеї Новоросії, бо програли в інформаційному просторі тоді. Зараз треба замурувати цю дірку поступово: цеглинка за цеглинкою. Для України настає золотий час для боротьби зі стереотипністю, для невпинного руху до об’єднання навколо якогось фактора. Що це буде? Сумніваюся, що це буде мова або сучасна українська література. Власне, якщо реалізувати ініціативу щодо фінансування українського кіно, а режисери таки візьмуться знімати щось більш патріотичне, то це може змінити щось. До того ж, насадження мови через кіно також може стати дуже позитивною зміною для українців. По суті, нам слід переосмислити лозунг «Україна для українців», та розширити його до «Україна для українців, а українці для України». І лейтмотивом наступних років має стати ідея про творення своєї країни самостійно. Ми звикли за 28 років незалежності рухатися від Росії до Європи і навпаки. Тепер це треба змінити й шукати архітекторів державності не в Брюсселі чи Москві, а в Києві, Харкові, Львові, Донецьку і Симферополі.

Сергій Літвінов кандидат соціологічних наук, заступник директора, науковий керівник дослідницьких проектів компанії СОЦІОПОЛІС: Social, Political & Market Research

Майбутнє соціогуманітарних наук в Україні Сучасність, як відомо, знаходиться на шляху з минулого у майбутнє. Тому тільки порівнюючи актуальний стан суспільствознавства та соціогуманітарних досліджень з ретроспективою можна дати оцінку тенденціям розвитку даної сфери. В останні роки ми були свідками збільшення кількості та підвищення якості прикладних проектів, вдосконалення їх методичного забезпечення, росту точності та надійності даних, особливо в галузі соціально-політичних досліджень. Загальним правилом стає впровадження технологій Big Data. Розширився спектр методів збору та обробки первинної соціологічної інформації, були вдосконалені способи формування територіальної вибіркової сукупності, широке розповсюдження отримали експрес-опитування із застосуванням планшетів. Разом з тим, помітна деяка стагнація академічної сфери. Зокрема, академічна/університетська наука все більше відстає від потреб практики досліджень як у плані теоретичної рефлексії, так і власне наукових емпіричних досліджень. Світовим стандартом соціогуманітарних наук у сучасному світі є міждисциплінарний підхід, співпраця вчених різних, іноді досить віддалених спеціальностей. В той же час в українській науці переважає підхід, який орієнтує дослідників на вузькоспеціальні теми та проекти, породжує міждисциплінарну конкуренцію, ставить формалістичні обмеження на шляху співпраці вчених різного профілю.

Варто відзначити суттєве зниження рівня соціогуманітарної освіти, яке частково пов’язане з демографічними процесами, але більшою мірою – з недостатністю фінансування. Загалом, ситуацію, яку ми сьогодні спостерігаємо, визначає комерціоналізація сфери research та формування ринку відповідних послуг в Україні. Поза сумнівом у найближчому майбутньому розвиватимуться насамперед ті напрямки соціогуманітарних досліджень, які відповідатимуть інтересам платоспроможних замовників – комерційних компаній, політичних партій і кандидатів, міжнародних організацій. Це виклик і водночас шанс для вітчизняних дослідників і науковців, яким слід приділяти більше уваги мотиваційній стороні наукових проектів, розширювати мережу міжнародного співробітництва, брати участь у проектах, що об’єднують представників різних спеціалізацій, установ та організацій.

Олена Галай

Доремідоредо або все одно рулять композитори. Ми живемо в такому просунутому світі, що доступ до звуку і музики або, частіше, “музики” є цілодобовим і надмірним. Народні маси своїми хвилеподібними змінами смаків постійно генерують неочікувані варіанти розвитку мас-медійної культури. Як академічні, так і естрадні концепції з плином історії регулярно летять в ігнор. Пропоную розібрати наявний додекафонічний арсенал створення і деконструкції смислів для народних мас. Ну хтось же пише для них музику? А уявіть, що новим етапом може стати з’єднання всіх жанрів в один. Синкретизм, якщо промовляти, вдягнувши монокль. Антон і Софія - це люди, які повністю занурені у творчість, але вони мають міцний зв’язок із сьогоденням, і володіють тим, що язик не повертається назвати зброєю, та за своєю дією та впливом це ніщо інше, як потужна зброя. Це - музика. «Ми познайомились на проєкті Влада Троїцького «Коріолан», а по його завершенні поєдналися як чоловік та дружина. Наші творчі пошуки привели нас до усвідомлення того, що ми - сила, і маємо реалізовувати свій потенціал разом, не зважаючи ні на що. Надихаємося людьми, музикою та чорними дірами. Дуже любимо музику Вікторії Польової. Софія стала виконавицею її опери «Безбрежный остров» разом із Мар‘яною Головко.» Маємо крутий приклад «синкретичного творця» - це молодий композитор Антон Байбаков, що працює у творчому тандемі зі своєю коханою Софією Байбаковою. Проєкт SOFIIA це їхня колаборація. Софія - вокалістка, піаністка. Вивчала різні манери співу - оперний, джазовий, барокко, експериментує з їх поєднанням у 34

власну манеру, стиль. Антон - композитор, пише музику для кіно, театру, анімації. Ми до них ще повернемось. Бо найголовнішою в моєму роздумі є Музика - серце в тілі, яке зліплене з буденного життя народу, його історичного досвіду, оточуючої природи, людських почуттів, настроїв. Музика може повністю визначати різні за змістом та наповненістю стани навколишнього або особистого простору. Науково розмірковувати про музику та музичну теорію - це те, що в моїй країні вміють дуже-дуже давно. «Граматика Мусікійська» Миколи Дилецького була першою українською письмовою інструкцією до написання музики. Її постулати стали базою діяльності багатьох музикантів XVII й початку XVIII століття. Українські вчені вважають, що початково робота написана українською мовою, проте пізніше (задля поширення роботи) автор зробив низку перекладів російською мовою. Країна-агресор,звісно, приписує цю працю виключно собі. Таких ситуацій чимало, та навіть володіючи реальною інформацією, Україна жодним чином не використовує правду. Вибір кожної людини - чим живити свій мозок. Звісно, вибір залежить від доступності варіантів та способів отримання інформації, пошуку ресурсів, з яких можливо почерпнути бажане. Щоб отримувати задоволення від високого Українського мистецтва, потрібно знати його історію, бачити його народження, юність, еволюцію в історичному розрізі. Натомість ми маємо медіа-простір, що сконцентрований на політиці, війні, фінансах, наркотиках, сексі, рекламі. Інформація загалом важлива, але від неї потрібно вміти абстрагуватися,

Назад в майбутнє: зачепити за живе - про «Небувалий похід». Анамнез: стрічка Михайла Кауфмана (російський кінорежисер, кінооператор. Заслужений діяч мистецтв Росії (1935). Один з основоположників сучасного документального кіно) відзнята у 1931, за рік до Голодомору. Німе кіно було частково відзняте на території України та висвітлює період індустріалізації села. Ця стрічка від початку була задумана як пропагандистська. Антон і Софія зробили музику для старого німого фільму. Музику, яка позалінгвістично розказує про Голодомор. На кадрах радянської пропаганди. Цитата: - Ви можете сказати, хто зараз в Україні зніме достовірний фільм про Голодомор? Цінність того, що я роблю, саме у тому, що ми беремо абсолютно пропагандистський фільм про “індустріалізацію”, але, знаючи контекст, додаємо туди музику і отримуємо сучасне кіно про Голодомор. Це магія. У музиці та фільмі є не лише інформація, але й моє ставлення, відчуття цієї катастрофи. Для мене це фільм-попередження.

Музика викликає непередбачувані емоції, які страшно визнати. Деякі творчі ідеї не завжди зрозумілі. Багато митців сьогодні шукає оригінальні засоби виразності і форми існування власних творів. Але на прикладі роботи з музикою справжніх Майстрів - Сільвестрова, Станковича, Польової, Дичко і трохи вже більш знайомого для читацької аудиторії Антона Байбакова я бачу та інтуїтивно вірю в «хепі ноу енд» мистецтва, яке подарує людині гуманізм, толерантність, любов та дружбу. Бо Музика - це значно сильніша штука, ніж про неї думають невігласи.

щоб відчути спокій, просвітлення, Ісуса, Дзен. Та замість них - сміттєві розважальні програми, неякісна танцювальна естрада та музична порнографія, а «елітарне мистецтво» (чому справжнє завжди хочуть обізвати елітарним?!) викликає у більшості населення хіба бажання втекти або вимкнути. І це доводить мене до відчаю. Та наша культура була репресована багатьма способами - від банального привласнення наукових надбань, нав’язування чужорідного як значущого, і аж до повної заборони використання рідної мови в авторських працях. Як приклад маємо Розстріляне Відродження. На той час українська культура скоротила трьохсотрічне відставання, і навіть подолала вплив інших культур, російської зокрема. А потім - все було втрачено. І якщо про письменників Розстріляного Відродження є інформація та хоча б окремі публічні згадки, то про музикантів знає лише кілька фахівців.

Головними рисами Відродження був бунт, самостійність мислення та щира віра у власні ідеали. Його рушійною силою були інтелектуали, що робили ставку на особистість, а не на масу. Щоб зупинити культурний бум, комуністична партія СРСР діяла простими і ефективними методами: репресіями, замовчуванням, критикою, арештами, розстрілами. Перед інтелігентами стояв вибір: самогубство, репресії і концтабори, замовчування, еміграція, або писання програмових творів на уславлення партії. Більшість (часто незалежно від вибору) була репресована і розстріляна. Твори здавалися до спецсховищ, заборонялися, замовчувалися, багато з них були втрачені назавжди. Та якщо ти розумієш Музику, то навіть німе кіно дасть тобі можливість висловитись.

Олександр Данилов експерт з освітлення, засновник ГО «Лампочки»

Світле навчання Я – батько двох дітей. І, як кожен адекватний батько, дуже хочу, аби мої діти були здорові, щасливі та освічені. У сучасному світі благополуччя наших дітей – у наших руках. Це насправді добре, однак потребує додаткової відповідальності та знань. Багато хто вважає, що короткозорість – невелика проблема: вдягнув окуляри, і все владналося. Але не все так просто. За значної короткозорості (а вона має властивість прогресувати) є ризик повністю осліпнути через відшарування сітчатки. Хто, якщо має здоровий глузд, захоче, аби таке сталося з його близькими? Жоден. Тому мені довелося опанувати нові знання після народження старшого сина. Який, як і я – короткозорий. Прогноз невтішний: до 2050 року, за попередженням науковців, кожен другий житель Землі буде короткозорим. Одна з основних причин – ми забагато часу проводимо у замкнених приміщеннях, при штучному світлі, і працюємо з гаджетами усіх видів (в основному на близькій відстані, коли очні м’язи напружені. Кілька років тому я вирішив перевірити, яке освітлення у групі моєї дитини. Взяв прилад (люксметр), подивився, які норми для дитсадків діють – і вирушив на своє перше вимірювання. Яким був мій подив, коли я виявив, що освітлення повністю не відповідає нормам! Як сьогодні пам’ятаю: клас вивчення англійської мови у дитсадку для дітей з порушеннями зору, в якому замість належних 500 Люкс було усього 46(!). Якщо говорити про Україну і освіту майбутнього, необхідно усвідомлювати – окрім отримання необхідних знань, ми не повинні забувати про здоров’я наших дітей. Те, в яких 36

умовах навчається дитина, впливає на рівень сприйняття нових знань, на те, як він буде переносити години зайнять у садку, школі чи виші. Знання ціною втрати здоров’я навряд чи принесуть користь чи щастя. Яким повітрям дихають наші діти, яку воду п’ють, чим харчуються, за якого освітлення грають та виконують уроки? Так склалося, що ми мало уваги звертаємо на освітлення. Світить – та й годі. Однак ні. За часів гаджетів та істотного збільшення навантаження на око дитини фактор правильного та безпечного освітлення стає вкрай важливим. Сам я надягнув окуляри під час навчання у виші, однак ніколи не замислювався, що причиною цьому стало погане освітлення. Однак саме син став стимулом підійти до проблеми серйозно. За більш ніж 5 років вивчення проблематики я можу з впевненістю сказати, що в Україні наразі ситуація катастрофічна. У переважній більшості учбових закладів недостатнє освітлення несе шкоду здоров’ю не лише дітей, але й педагогів. Чому так склалося? Причин цьому декілька. Перша – технічна: більшість приміщень збудовані у радянський час і довгі роки не модернізувалася. Друга – матеріальна: як завжди, немає грошей на заміну. Третя причина – безвідповідальність тих, хто відповідає за стан освітлювального обладнання (банальні шкільні лампи). За законом, один раз на рік перед початком нового навчального року має проходити перевірка, за результатами якої заклади з порушеннями мають бути закриті до моменту усунення таких. Чесно, я не чув, аби хоч раз таке відбулося, і

першого вересня діти не пішли б до школи. І сама перевірка, як правило, проходить чисто формально. Четвертий фактор – корупція та безграмотність: те, що закуповується для учбових закладів, дуже низької якості і не відповідає вимогам санітарних правил і норм. Здебільшого через те, що покупець (управління освіти) не знається на тонкощах питання, і не несе відповідальності, а продавець - зацікавлений продати. І п’ята причина – самі батьки, що не відстоюють свої права, як і права своїх дітей на здорову освіту.

якості громадського активіста. Однак, на жаль, я не можу сам вирішити проблему. Тільки спільними зусиллями ми з вами зможемо спростувати прогнози науковців на 2050 рік.

Чи знаєте ви, який рівень освітлення в класі ваших дітей? Які лампи використовуються? Чи їх достатньо? Ставте питання, дивіться норми. Аби дізнатися цю інформацію, не потрібні дороговартісні прилади. Достатньо замість однієї чашки кави взяти в оренду прилад зі складною назвою «Люксметр». Якщо люксметр показав менше 400 Люкс на робочій поверхні (500 Люкс для тих, в кого слабий зір, у спеціалізованих дитячих закладах) – час бити на сполох. Пишіть директору, в управління освіти, вимагайте вирішення проблеми. Це ваші діти. Історія у дитсадку мого сина вирішилася встановленням нових світильників у групі. А я у підсумку став професійно займатися цією проблематикою. Однак вже на державному рівні в

Сильна Україна без сильної науки неможлива Інтерв’ю з Юлією Безвершенко, заступницею голови Ради молодих вчених НАН України, фізиком-теоретиком У сучасному глобальному світі наукові інновації роблять ефективнішим поступ у будь-якій з галузей - від економіки до освіти. І з огляду на це ми спробували розібратися, чи йде Україна в один бік з рештою країн, що у цьому стає на заваді - і якими мають бути реальні кроки задля покращення. Тож один з авторів UkraЇnext Антон Синенко поставив низку запитань фізику-теоретику Юлії Безвершенко. - Якою може бути основа побудови потужного громадянського суспільства з точки зору науковця? Україна потребує людей, які будуть обирати адекватних політиків та контролювати їх дії, грунтовно аналізувати програми партій та питати про їх виконання. У моєму розумінні це люди з якісною базовою освітою, критичним та аналітичним мисленням, здатністю думати і ухвалювати рішення. Ті, хто здатен творити якість і брати на себе відповідальність, бачити довготермінові наслідки дій - своїх та чужих. Громадяни, які мають сформовану базу для порівняння та аналізу, а також напрацьовані інструменти для його здійснення. . Це вимогливі та відповідальні співвітчизники. Це підприємці та інноватори, дослідники, люди, здатні створювати високу додану вартість, яку б діяльність вони не обрали. З них виростатимуть національні еліти високої якості та державотворці. Ми можемо скільки завгодно заспокоювати себе, що у нас хоч щось відбувається так само, як і в інших суспільствах - ті ж тренди на альтернативні факти та епоха постправди, марке38

тинг замість політики, штучно сконструйований публічний дискурс, антивакцинаторство і повсюдне «не все так однозначно». Але в нормі це мало б формувати відчуття смертельної небезпеки - і необхідності протидіяти цьому. Ми потребуємо освіти і просвітництва, науки та способів її донесення не лише як набору фактів, а і як методу мислення. - Які цілі перед собою має сформувати держава, щоб бути конкурентоспроможною в сучасному глобалізованому світі, і де в цій конструкції роль науки? Держава має бути амбітною. Йдеться про серйозні дослідження нашої актуальної спроможності та цілеспрямований рух у цьому напрямку. Маємо аналізувати світові тренди - від штучного інтелекту до квантових комп’ютерів, і обмірковано ухвалювати рішення щодо бажаного місця України на глобальній карті світу. Йдеться про місце науки і освіти в творенні бажаного майбутнього. Це узгоджена реалізація всіх елементів: від створення якісних національних стратегій до інструментів їх впровадження. Якщо влада ще не доросла до такого мислення, а суспільство живе не в тих умовах і не в тому стані, щоб про це думати, саме активні середовища, науковці, громадські активісти, бізнес повинні вийти на передній план. - Якими, на вашу думку, основні проблеми науки та освіти в Україні зараз? По-перше, держава не дає нам механізмів відрізнити кращих фахівців від тих, хто лише прикидається науковцем. Вона однакова у ставленні до тих, хто чесно та якісно працює, хто дбає

про репутацію, про майбутнє науки і освіти - і тих, хто роз’їдає систему, як іржа: фальсифікує, краде, мімікрує. Замість адекватної реакції на псевдонауковців їхні вчинки толеруються. Держава досі не здатна розрізнити ці дві групи. Навіть по-справжньому й не ставить таку задачу. Тому чесним в Україні фактично немає чого робити: виживати всупереч замість розвиватись - мало хто обирає цей шлях, бо це унеможливлює повну професійну реалізацію та повноцінне життя. Держава мала б нарешті створити інструменти підтримки і заохочення «бажаної» поведінки та нульової толерантності до тих, хто віддається фантазіям замість працювати в доказовій площині. По-друге, рішення досі ухвалюються всліпу. Дані ніхто не систематизує, а якщо таки їх хтось збирає, то або не ті, що треба, або неповні, в нечитабельних форматах, у папках на зав’язках та сканованих файлах в глибинах міністерств. Відтак це дані, що дають якісь цифри, але не дають розуміння проблем. Це ускладнює розробку окремих інструментів та робить неможливим структурні реформи. На жаль, до реалізації циклу публічної політики у сфері науки нам ще дуже далеко. Тому часто вирішуються недоформульовані проблеми тими інструментами, які для цього не призначені. Втрачаємо час і ресурси, мотивацію і головне - людей. По-третє, від СРСР дотепер залишається парадигма тотального контролю та максимальної централізації повноважень щодо ухвалення рішень. Максимально закрутити гайки і вимагати папірчик з кожного приводу. Це створює видимість контролю та видимість виконання у масштабі країни протягом десятиліть. Це вбиває творчі професії та креативні індустрії, робить неможливим розвиток науки, освіти, інновацій та культури. Фактично, йдеться про консервацію та підробку. Тому дерегуляція як ніколи на часі.

уряду, пропозиції щодо бачення основ державної політики у сфері науки, та здійснений ними аналіз наявного стану наукової сфери. Чого не вистачає? Залученість попереднього прем’єра у ці процеси була близька до нульової, а його реальна участь вкрай важлива. Забезпечення роботи аналітичного центру для напрацювання рішень досі відсутнє, а узгоджена робота міністерств на основі ухвалених рішень поки що залишається мрією. Другий - створення дієвих інструментів для підтримки у точках зростання: від окремого науковця до розвитку дослідницької інфраструктури. В 2019 році створено Національний фонд досліджень - інструмент конкурсного фінансування національного масштабу, який буде розподіляти кошти на основі прозорої експертизи із залученням міжнародних експертів. Задача дуже амбітна і нетривіальна, вимагає багато роботи і політичного фокусу. Тут бракує спроможності урядів ухвалювати рішення достатньо швидко та реалізовувати закладене в законах, гнучкості для застарілого бюджетного законодавства та дерегуляції наукової та науково-технічної діяльності. Третя важлива новація - збір даних, що ж ми все таки маємо у сфері науки, та подальший їх аналіз для здійснення структурних реформ. Оновлена державна атестація наукової та науково-технічної діяльності установ мала б дати відповіді, що там відбувається насправді. Далі до її результатів треба прив’язати надання базового фінансування на науку, тим самим нарешті запустити механізм базового фінансування на основі якості досліджень. У цьому напрямку маємо проблеми з якісною системою державної атестації та фінансування експертизи із залученням міжнародних експертів та запобіганням конфлікту інтересів. Без цього зібраним даним довіряти не зможемо. А отже, і послуговуватися ними в ухваленні рішень. - У 2016 році в Україні стартувала реформа І останнє - не зафіксовано те, що держава науки. Що у неї було закладено і на якому етапі забезпечує інтеграцію України до європейськоми перебуваємо сьогодні? го та світового дослідницького простору. Ми не Реформа науки 1.0 передбачена Законом про маємо реальних дій та політичного фокусу. Наунаукову і науково-технічну діяльність, і в ній ковці інтегруються самотужки як можуть, а от чотири ключові напрямки. Перший - це створен- держава поки пасе задніх. ня державної політики у сфері науки на основі даних та експертизи науковців. У 2017 році - З огляду на все сказане, чи є надія на хеппі створено Національну раду з питань розвитку енд? науки і технологій на чолі з Прем’єр-міністром. Сильна Україна без сильної науки неможлива. До її Наукового комітету входять провідні вчені Тому у нас немає вибору. України, відібрані міжнародною комісією за Спілкувався Антон Сененко прозорими процедурами. Є реальна робота цих науковців щодо експертизи проектів рішень 39

Оксана Півень кандидатка біологічних наук

Час одинаків у науці минув Вчені - вкрай консервативні люди. Деякі закони, відкриті ще сотні років тому, лишилися у первісному вигляді і працюють. Тим не менш, ми, як вчені, прагнемо зміни “правил гри” в полі науки і освіти в Україні у бік їх вдосконалення. Я займаюся фундаментальною наукою. Це те, що “на хліб не намастиш” - і водночас те, без чого жодного прогресу у прикладних галузях, наприклад, медицині - бути не може. Власне, ми творимо майбутнє у нашій лабораторії щодня. Я вивчаю, як гени працюють у серці. Це неймовірно цікаво, хоч і дуже складно. З одного боку, через те, що ми, людство, у розумінні живого просунулися вже досить далеко і відкрити щось нове з кожним днем все важче. Час одинаків у науці минув. Нині - час команд і кооперацій фахівців із різних галузей. Аарон Чехановер, Нобелівський лауреат з хімії, часто говорить молоді - я вам не заздрю, бо зараз займатися наукою складніше. З іншого ж боку, якісні дослідження потребують не лише ідей та ерудиції, а й дуже дороговартісного обладнання, реагентів та інфраструктури. Це все повинне спиратися на фінансування. І якщо з ідеями, ерудицією та ентузіазмом в українських вчених більш-менш, то з фінансуванням, по суті, ніколи не було добре. Останніми роками наполегливість самих вчених у створенні нових “правил гри” у полі освіти і науки дає певні сподівання. Я, як експериментатор, нетерпляче чекаю на запуск роботи фонду [Національний фонд досліджень - прим. ред.] і, ймовірніше за все, буду серед тих, хто першою робитиме свої пропозиції на грантове фінансування. 40

Бо без фінансування робити нині якісні і цікаві людству дослідження просто немає можливості. Так, мені потрібні кошти, щоб моя лабораторія функціонувала і жила повноцінним науковим життям, а не “билася у конвульсіях”, намагаючись поділити, куди б витратити 50 тисяч гривень - на «антитіло» (реагент), яке коштує 25 тисяч, чи додати на зарплату, щоб не йти усією командою у вимушену відпустку за свій рахунок через брак фінансування. І, мабуть, я таки оптиміст, бо своє майбутнє поки що все ж пов’язую з Україною. Хочу тут розвивати вже те, що створено. Хочу створити таку наукову базу, куди і з інших країн вважатимуть приїхати за щастя. Спілкувався Антон Сененко

Марія Грушева журналістка програми «Події дня», 4 канал Марія

Яка вона – релігія-next?

У світі наукового прогресу та цифрових технологій питання релігії подекуди відходить на другий план. Із польотами до космосу та новими відкриттями дедалі більше стає тих, хто сумнівається в існуванні вищих сил. І постає питання - чи відійде взагалі релігійність як така у минуле? Україна нині перебуває в переліку найбільш релігійних країн світу. Переважна більшість населення нашої країни ідентифікує себе як християн, таких понад 80%. Лише 15% українців вважає себе атеїстами, і менше відсотка юдеїв, мусульман та представників інших вірувань. Тож бачимо, що безліч людей має на сьогодні принаймні замислюватися – а як безболісно поєднати навалу сучасних технологій та відкритість світу зі своєю релігійністю, аби вони могли співіснувати? Наразі в Україні виокремлюється молода українська церква. Вона почалася, як зміна підпорядкування одних церковних служителів іншим, що формально аж геть не впливає на життя мирян. Але від самого початку її очільник каже, що церква має стати ближчою до людей і сучаснішою. Має наблизити далекі, сакральні, і місцями не зовсім зрозумілі канони до людей. І тут виникає очевидне, однак не таке й вже просте питання. Якщо більшість функцій люди виконують за допомогою гаджетів - чи можна переводити релігійні питання в режим online? Можливо, невдовзі українська церква піде шляхом вже існуючого досвіду і залучатиме новітні технології у релігійні процеси.

та отримувати поради від духовного наставника онлайн, то чи варто відвідувати релігійні будівлі? Про таке дедалі більше мислить сучасна релігійна людина. Тут є і межа з атеїзмом, де успішна людина обирає ділові справи замість традиційного походу до церкви. Може, діджиталізація релігії і є її прогресивним майбутнім? Повна відмова від ідеї Бога у суспільстві неможлива - хоч би як вона була облаштована: як запит про сенс життя в монастирі, чи як той самий запит до штучного інтелекту, що працює на наукових математичних алгоритмах. Люди у всі часи хочуть у щось вірити. Занепад класичних релігій, що спостерігається в технологічно розвинених суспільствах та серед сучасних людей, не є занепадом вірування. Суспільство тяжіє до того, аби осмислювати Бога по-новому і непомітно перелаштовують під нього свої класичні уявлення. Чи будуть люди вірити штучному інтелектові, який зможе сам генерувати думки і формувати поради, як це колись робили служителі церков? Чи будуть замість богослужінь відвідуватимуть електронні каплички? Чи стануть громади вірян проводити богослужіння не тільки в стінах кам›яних та цегляних храмів, але й у цифрових? Можливо, стане. Бо як неодмінний супутник людства, Бог теж еволюціонує.

Так, наприклад у Ватикані розробили… електронні чотки. Через мобільний додаток інтерактивна вервичка повідомить – чи правильно та чи достатньо інтенсивно ви молитеся, і дасть поради, як це виправити. Тож у сучасному світі релігія перестає бути повністю консервативною. Можливо, із часом і тут буде повноправне місце сучасним технологіям. Адже й Святе письмо вже давно доступне в електронних версіях. А в мобільному додатку можна знаходити промови, до прикладу, ісламських проповідників і оцінювати їх п›ятничні проповіді. А якщо діджитал так швидко втручається у релігійне життя людства, то стає реальним концепт релігії в смартфоні. А якщо можна молитися вдома

журналіст програми «Вікна», СТБ

Неодимовый магнит на счетчик

Дмитро Литвиненко

“Ми починаємо нормально жити, коли зростають тарифи” Перебуваючи всередині системи люди не завжди спроможні відстежувати зміни у динаміці, фіксувати рух по шкалі “зростання-занепаду”. Тому звіряти ці “контрольні точки” можна поза площиною цих координат. Щоб не занурюватися у високі матерії, які апріорі є предметом для дискусії, ми вирішили розібратися у тенденціях на прикладі речей приземлених і зрозумілих кожному, а також улюбленому об’єкту спекуляцій у наближенні виборів будь-якого рівня - сфері житлово-комунального господарства. Наш колега Дмитро Литвиненко журналіст програми «Вікна-Новини» на каналі СТБ, водночас ніби всередині цієї системи як пересічний споживач, але разом з тим ґрунтовне фахове дослідження теми є тією передумовою, яка підштовхнула нас поцікавитися - а що там ЖКГ як показник сталого розвитку суспільства? - Якщо пройтися ретроспективою по десяти останніх роках, які відчуття з приводу “було-стало”? Чи пам’ятаєте свої сподівання на той момент, у 2009-му, і чи справдилось щось, а що ні? - У 2009 я думав, що ми усі живемо одним днем. І я дуже хотів, щоб ми тоді почали якість стратегії будувати, рухатися в якомусь напрямку. Не просто купити собі щось, думати про один день. Тоді ми “наїдалися”, бо перед тим мали затяжну кризу. Купували перші квартири, перші машини і при цьому кожен сам за себе, кожен “наїдався” сам. А це неефективно, якщо ми кажемо подивимося з позиції ефективність. Мала би бути якась спільна дія, коли люди починають об’єднуватися і створювати якісь системні інструменти, які будуть надовго. І я тоді думав, що люди будуть об’єднуватися, і це справді відбувалося, але не так добре, як хотілося – люди об’єднуються, коли треба когось бити.

- Давайте тепер поговоримо про поступ. Був 2009 – був рух. А куди він був – вперед, вбік, назад? Ці десять років - в плюс чи в мінус? - Ну як може бути життя в мінус? Хіба що досвід може бути негативним. Хіба є причини казати, що Україна нині гірше, ніж десять років тому? Ні.. Криму не стало? Не стало – він повернеться, а війна – це найперше досвід. В тому є позитивні моменти, просто треба їх зібрати докупи. З Донбасу багато людей приїхало – вони подивилися, яка в них велика країна. І насправді нинішнім подіям передували якісь процеси на нинішніх окупованих територіях. Знаєте, це як жити з великою травмою, і не думати про неї – вона однаково колись вилізе. Так і сталося. До Майдану, я пам’ятаю дані тодішнього дослідження, близько п’яти-шести відсотків українців були членами якихось об’єднань. В нормальних країнах – дев’яносто чи хоча б вісімдесят відсотків. Для мене Україна майбутнього – країна, де люди навчилися об’єднуватися. Саме люди і в якихось простих речах: клуби, філармонії, асоціації велосипедистів, що завгодно. - А зараз немає цього? - Ні. Шість відсотків. Це ніщо. - Але все ж таки - чи маємо рух вперед у цьому? - Так, поступ якийсь певний є, і зараз тридцять тисяч ОСББ вже в країні, це 18 % будинків. Однак має бути 100 % ОСББ в країні. Щодо тої ж енергоефективності: спочатку була суто патерналістична штука, типу про вас будуть дбати, фарбувати парадні на мільярди гривень, ремонтувати дахи. Потім сказали – ні, давайте хоча б співфінансування, хоч 5%. Перші хтось пішов – а потім усі захотіли йти цим шляхом. І муніципалітети тепер кажуть – давайте допомагати тим, хто сам об’єднується, але співфінансувати, а не просто так давати.

квартири переселенцям”. Бо ж інші скажуть - “а ми що, гірші?!” Крім того, потрібна системність, бо хаотичність - це наша хвороба. Хтось каже - такий - Слава богу?! менталітет. Ні, це наслідки травми. Було сто років - Так, і хай ще ростуть. Якщо людям здаєть- травм: комунізм, НКВС, Сталін, війни нас ламали, ся, що немає проблеми – вона не вирішуєть- колгоспи з цими настановами “закрийся, нікому ся. В цілому ми починаємо краще жити, тому що не показуй, нікому не вір”. Це треба лікувати, і тарифи стають нормальними. І люди починають лікування повинно бути системним – постійно, в нормально себе вести, як європейці. Якщо нічого одну сторону, ласкаво, і все буде добре. не болить – ти нічого не лікуєш. Або ти тільки думаєш, що в тебе нічого не болить. А тут прорва- - Що може стати на заваді реалізації такого плану і подальшого розвитку? ло і пішов рух.. От «Теплі кредити» з’явилися, люди - Бажання швидкості. Велика спокуса мати все побачили, що можна так, і зараз там таке зростання, люди «виїдають» ліміти за один місяць. Ство- вже завтра, а так не буде. Завтра всі не об’єднарений Фонд енергоефективності, в якому зараз ються, не почнуть одне одного любити. Системвже шість мільярдів гривень. І він тільки для ОСББ. ність – це також про розуміння, що це буде довго. Що ми постійно робимо одне й те саме, капаємо, - Ми зараз тільки на початку чи вже можна говокапаємо, і розуміємо, що ми не жадаємо швидрити про певний «вихлоп»? ких результатів в ціннісних штуках. Брати за руку і - Він є. Я пам’ятаю, коли ми тільки починали казати – ми разом. Патерналістів не можна кидати впроваджувати енергоефективність, щоб показа- у воду і казати – Стамбул там, пливи. Брати за руку ти людям якийсь приклад, треба було брати поль- і плисти разом – ми з тобою разом пливем, тобі не ський чи угорський будинок і говорити: дивіть- буде одному погано. ся, як тут живуть! Тепер я у кожній області можу - Україна рухається, як і увесь світ, до певного такий будинок показати. об’єднання, глобалізму. Принаймні, сподіваємо- Якщо говорити про наступні десять років, якими ся, що світ до цього за короткий час повернеться після нинішніх тенденцій розділення. І в цьому тут є очікування, прагнення і ймовірні досягненглобальному сенсі – де є наші переваги, якими ми ня? І звідси - що може стати об’єктивною переможемо ділитися зі світом не на рівні «от дивітьшкодою до шляху до реалізації усього цього? - Чекаємо на появу культури людей, які довіря- ся, який в нас рушничок»? - От дивіться, який в нас посадковий модуль ють одне одному, об’єднуються, і разом ефективно роблять те, що одна людина не зробить. Входять для місячної програми. От дивіться, які ми ракети в кооперативи фермери, батьки ходять в клуби робимо, «Антарес», «Вега» перший ступінь ми друзів зоопарку, доєднуються до таких подібних зробили, Морський старт, Зеніт. Зараз людство організацій і розуміють, що вони мають не тільки буде летіти далеко, і ми там потрібні, тому що ми квартиру чи будинок,і парк під домом, і Київ весь це вміємо. І ми там будемо. Головне у нас є вели– він теж їхній . Поняття «моє» розширюється, бо чезний базис, якого у багатьох немає. Є школа. Європа це якраз про розширену зону «моє». Це - Тобто говорити про те, що нам немає чим похвазгуртованіі люди, що входять у спільноти, а спіль- литися – це геть неправда? ноти беруть на себе щось, що більше ніж «моя - Це національний вид спорту, ми можемо по квартира». тому Олімпіаду виграти – зібратися і розповіда- Однак за цим має в ідеалі стояти добровільти, кому з нас гірше. Я в Австрію приїжджаю – там не бажання людей, як його стимулювати? Бо ж в районі сидр роблять. Ніхто не каже, що в нього інакше ми знов провалюємося у патерналізм, сидр поганий. Кажуть, я шикарний варю, а от у коли нам згори кажуть, як мусимо робити. сусіда – ще кращий, і так далі по сусідах, і так - Треба не заважати органічному процесу. Я вони піднімають ринок. В Канаді це як у кімнату можу сказати, хто заважає - часто це політи- без трусів зайти і говорити «в мене все погано», ки, коли вони закидають думки, що розділю- ніхто не зрозуміє, чому ти плачешся – адже взявся ють людей. Не заважайте, не кажіть їм всіх цих і робиш. І нам треба так робити, бо ми сильні. речей, типу “давайте комуналку дешеву для усіх, Спілкувався Антон Сененко хто старше 75-ти”, чи “давайте безкоштовно дамо -Чому люди цього захотіли? - Тому що тарифи зросли, слава богу.

Микола Судаков Кандидат соціологічних наук, доцент, соціолог-дослідник.

Українська гуманітарна наука: спалені мости чи телепорт у майбутнє? Дивитись за межі – якщо вважаєш, що це легко, то це ілюзія. Так само, коли ми дивимось на людину і на суспільство, і все здається очевидним - допоки не поставиш питання: ким же вони є, і чому вони живуть саме так. Важливим для мене є усвідомлення того, що наукові й технологічні революції, які все більш прискорюють наше життя, дають не відповіді, а нові проблеми. Тому для UkraiNEXT мені цікаво поміркувати щодо гуманітарного блоку української науки. По-перше, тому, що саме тут формується здатність суспільства генерувати власну єдність і самодостаність. По-друге, через те, що невпинні суспільні зміни обов’язково призведуть до широкого усвідомлення, що наукові результати соціогуманітарних наук можна використовувати як інструменти формування бажаного майбутнього. Моє бачення переходу в оптимістичне майбутнє складається з того, що з того стану гуманітарних наук, який ми маємо наразі, недоцільно брати із собою, а також - до яких ситуацій варто бути готовим на цьому шляху. Для початку пропоную замислитись, що може завадити нам проскочити у двері швидкісного потягу світової гуманітарної науки, і що дове44

деться лишити на узбіччі. Стільникова модель та залученість до масштабних проектів прийде на зміну академічній автономності та ізоляції. Так чи інакше, відносно автономна та малоефективна розробка науково-дослідних тем аспірантами, докторантами або штатними науковими співробітниками (за зарплату) академічних інститутів трансформується у розробку окремих комірок в рамках великих фундаментальних наукових проектів. Прийняття світових стандартів науковості та критеріїв новизни проведе ревізію та жорсткий профвідбір працюючих науковців. Доведеться визнати, що науковоподібні здобутки не є науковим надбанням. Болісним також може стати змістовне об’єднання подібних наукових напрямів та спеціальностей (державне управління, адміністративний менеджмент, публічне адміністрування тощо). Здоровий глузд поборе радянську організацію наукової роботи. Напевно, пересічній людині важко зрозуміти, що таке Національна академія педагогічних наук України, що це за педагогічні науки та які їх результати. Або який формат науковості можливий у Національній академії мистецтв. Або якими є наукові здо-

бутки численних науково-дослідних інститутів Національної академії правових наук України. Зрозуміло, що і педагоги, і митці, і правники потребують спеціалізованих досліджень та майданчиків для комунікації - та чи доцільно це вважати наукою і чи потрібні для цього Академії? Напевно, успішне майбутнє соціогуманітарних наук залежить від того, наскільки швидко й аргументовано вони зможуть провокувати конструктивні соціальні зміни та протистояти стихійним наслідкам тотальної технологізації та інформатизації. Серед відповідей, яких вимагає час, відзначу дві, які, на мою думку, визначатимуть загальну успішність соціогуманітарного осмислення сучасності. Штучний інтелект та великі дані. Для скептиків зазначу, що штучний інтелект вже існує, і протягом 10 років відбудеться його значний розвиток. Водночас, невпинно розшириться його використання в усіх сферах життя. Наслідки його застосування непередбачувані по суті, від апокаліптичних до безхмарних. Поряд із цим, великі дані та аналітичні алгоритми вочевидь визначатимуть безмежні можливості економічного, соціологічного, психологічного,

поведінкового аналізу. Так чи інакше, у найближчі 10 років відкриються нові горизонти сутнісного розуміння людини та суспільства. Чи сприйматиме таку нову реальність наукова спільнота і чи буде готова до її адекватного осмислення? Інтерактивність та віртуальність. Віртуальний простір яким 20 років тому приваблювали нас фантастичні є реальністю. Як і структурований простір особистої сторінки в соціальній мережі, віртуальний світ захоплює нас розширенням можливостей і новими враженнями. У віртуальний світ прагнуть потрапити цілі сфери життя - віртуальний простір науки, правосуддя, туризму, освіти тощо. Чи підлягає віртуальна реальність вивченню традиційними засобами, чи маємо справу із новою природою? Як не дивно, але така ситуація відкриває багато можливостей для українських вчених, оскільки кризові проблеми соціально-гуманітарного розвитку стають наскрізними для всього світу. На моє глибоке переконання, якщо українській науковій спільності стане до снаги відкинути рудименти, прийняти необхідне усвідомлення нової реальності - за майбутнє можна не хвилюватись. 45

Валерій Калниш головний редактор радіо НВ

Нова людина Дуже давно, років зо 20 тому, коли я ще вважав, що не можу жити без університетської освіти, на 1 курсі тоді ще Запорізького державного університету, на факультеті психології та соціальної педагогіки мені поставили питання. Викладач загальної психології жваво поцікавився, народжується людина доброю чи злою. А якщо глобально: зло та добро – це даності, що існують від початку, чи ні. Я сказав, що людина народжується доброю. Дурість сказав. «Моральні якості виявляються у зв’язку з наміром». Ці слова приписують Аристотелю. Насправді, не важливо, чи говорив він їх у дійсності. Думка сама собою гарна. У неї можна вдивлятися, як у криницю. Якщо прийняти її за істину, це означає, що людині, як мінімум, властиві моральні якості. В неї є наміри. Це теж добре. Якщо б я був обізнаний у біології, певно, я б розвінчав цю тезу, пояснивши мораль якимось хімічним процесом всередині організму. У ній я не обізнаний, тому розмірковуватиму без огляду на неї. Хоча й прочитав деякі матеріали та книжки на цю тему. От хоча б National Geographic: «Останні десятиріччя дослідники сягнули значних успіхів у виявленні рушійних сил добра та зла. Ці сили, схоже, пов’язані з однією і тією ж найважливішою властивістю нашої психіки: емпатією, тобто вродженою здатністю уявляти, що відчуває та переживає інша людина. Вчені з’ясували, що саме емпатія спонукає нас допомагати тим, хто потрапив у біду. Досліди також свідчать, що у основі жорстокої, психопатичної та антисуспільної поведінки лежить нестача емпатії, яка, напевно, пояснюється збоями у нейронних ланцюжках». Дуже хочеться поставити перед собою просте питання. Скажімо, чи буде Україна моральною державою за 10 років? Або – чи будемо ми все 46

кращими і добрішими? І відповісти – так і так. І все? А про що ж мені написати ще якнайменше 4800 знаків, котрі необхідні, аби текст був схвалений і став частиною проекту? Тому давайте заглибимося. Україна моя батьківщина, і я її дуже люблю. Однак вона не є особливою країною. Немає особливого «коду українця». Немає «богообраності». І, сподіваюся, не буде. Коли я пишу ці рядки, світ несеться під три чорти. 45 хвилин тому агенція Інтерфакс-Україна у своїй стрічці повідомила: «Лідер Палати громад британського парламенту Джейкоб Ріс-Могг оголосив у суботу про те, що уряд країни відкладає до понеділка голосування щодо угоди з Брюсселем про вихід з ЄС, узгодженої з прем’єром Борисом Джонсоном». А ще Україна опинилася втягнутою у скандал, який може закінчитися імпічментом Дональда Трампа, Туреччина дала тимчасовий перепочинок курдам, підозрюваному у корупції колишньому першому заступнику секретаря Ради нацбезпеки і оборони України Гладковському надали вибір: термін ув’язнення або вихід під заставу у 10 мільйонів гривень. Світ у світлі моїх новин нічого не хоче знати про мораль, душевне тепло, емпатію та просте людське існування. Хоча що це – «просте людське існування»? Образ «українця» почав змінюватися. Все менше і менше всередині країни ми сприймаємо себе через призму гоголівських творів. Ми вже не думаємо про себе з вареником у руці і у шароварах, під час танцювання гопака. Або у віночку з чорнобривцями, зі стрибками через багаття. Молодь сьогодення, навіть не наблизившись до спроби придумати себе, взяла за зразок певну усереднену західну постать. Діти див-

ляться YouTube, промінявши книги на рухомі картинки. Діти розуміють, що таке статусність, і їм потрібний айфон. Діти не бачать сенсу у навчанні. Нерозумні діти стануть недоумкуватими дорослими. Вже зараз розвінчаний міф про те, що діти є більш успішні за своїх батьків. З’ясувалося, принаймні, у США - якщо до 90-х років 90% дітей були заможніші за батьків, зараз таких близько 50%. Мораль… Мораль більшості… Моральна Україна… Навіть коли я це пишу, я ловлю себе на думці, що ці слова тхнуть нафталіном. І усі мої уяви про майбутнє – це бажання повернутися до вигаданого минулого. «Золотої доби» загального миру та злагоди, поваги до права особистості, культу знань, раціональності та правильних вчинків ніколи не було і не буде ніколи. Ані за 10 років, ані згодом. Якщо, звичайно, нам за ці роки не придумають та не вживлять чіп, налаштований на загальну злагоду. Мораль напряму пов’язана з табу. Заборони сприяють збереженню, консервації правил. Табу стає все менше. У вже згаданих вище 90-х шоком була реклама жіночих гігієнічних прокладок на ТБ. Нині ніхто на це не звертає уваги. Одностатеве кохання, легкі наркотики… Радянська людина сконала. Можна мріяти та філософствувати, сподіваючись, що нова добра людина з’явиться нізвідки. Ні. Усі ми є результатом еволюції, і отримати за 10 років зможемо лише те, що посіяли 10 років тому. Церква – не важлива. Знання – не затребувані. Любов замінив секс. Новинам на заміну прийшли коментарі. Книги та кіно замінив tiktok. Думка дурня дорівняна до «точки зору». Моральні авторитети пішли до «внутрішньої Монголії», полишивши «зовнішній світ» більш нахабним пройдисвітам. Жага кращого світу обов’язково має бути підтверджена можливістю їсти «хліб з маслом». Ми стали більш цинічними, злими, жорстокими серцем. Більш вільними, розкутішими. І в цьому – у сприйнятті себе нових – і є запорука майбутнього. Ми маємо придумати собі нову мораль. Нові табу. Нові правила. Правила, за яких матеріалізм і пластмасовість (або, якщо хочете, «пласт масовість») суміщається з добрими намірами, що спрямовані на загальне благо. Де суспільство – це сукупність індивідуаль-

ностей, а не просто індивідів. Все це напряму пов’язане і з політичним устроєм, і з економічними можливостями. Соціальний капіталізм, де людина цінна своїми навичками та знаннями, де держава – це і турбота про нужденних, і повага до заможних, де суспільство – це і сила закону, і сміливе «ні!». Ймовірно, це вихід. Так, ми не збудуємо ідеальне суспільство. Однак, напевно, в нас є шанс на суспільство, яке не зневажало б, яке не бачило б в нас сировину, де створені були б умови і для тих, хто хоче жити своїм розумом і своїми руками. На це в нас є ще 10 років.

«Нації вмирають не від інфаркту. Спочатку їм відбирає мову.» (Ліна Костенко)

Олександр Верголяс

Геном нації Мовлення. Можливо, саме воно відокремлює мавпу від людини. Саме мовлення потрібне було для комунікації в процесі збору ягід, полювання, виготовлення знарядь праці та творчості. Звісно, це грубе припущення, однак без засобу передачі інформації про корисні чи шкідливі рослини, про необхідність заховатись чи піти в обхід, про матеріал, придатний для наконечника, більшість з цих дій лишилася б на звірячому, примітивному рівні – або й взагалі була б неможлива. Що таке мова? Абетка, слова, граматика, синтаксис, пунктуація - чи щось більше? Інструмент донесення сенсів, формування свідомості та уявлення світу через виховання? Самоідентифікації? Мова - це геном нації. Це те, чим дихає, чим живе та як творить нація Є два різних підходи до формування поняття «нація». Перший - це кровноспоріднена спільнота людей, другий – духовно споріднена спільнота. Останній є основою політичного розуміння нації: коли українцем може себе відчувати як етнічний українець, так і етнічний росіянин, еврей, грузин, німець, японець. І не є важливим, яке він має прізвище, де він чи вона народились - адже при цьому є не лише позитивне сприйняття України, а й самоідентифікація себе з нею. Мова - геном нації. Мова (будь-яка) формує світогляд через культуру. Адже вона включає не тільки фольклор чи традиції як такі, не лише історію - але й новини, наративи, сучасні міфи. А в узагальненому сенсі є набором та системою аудіо-візуальних символів нації: як-то слова, зображення, словесні конструкції, через які усе вищезгадане передається. І людина, як істота соціальна, у повсякденні живе серед цього символізму, фольклору та міфології. Сьогодні перелік доповнили меми: нова форма 48

інформаційних конструкцій, що також передає певний набір сенсів. Попри глобалізацію світового інформаційного простору, меми мають достатньо локальний та неповторний характер. Звісно, що певні меми перетікають з одного мовного сегменту інтернету до іншого, і стають міжнародними, але є і значна кількість локальних мемів, які зрозумілі виключно тубільцям. Отже, мова - це той цемент, який скріплює націю та державу. І для того, щоб нація та держава не зникли з мапи, мову потрібно підтримувати та розвивати. Так склалось, що наш північно-східний сусід - це ледь не єдина держава у світі, яка використовує мову, як один з найважливіших важелів впливу на сусідів, навіть більше - не цурається використовувати мову як зброю. Зброю масового ураження. Який найбільш логічний засіб захисту від такої зброї можливий? Інша мова. Для того, щоб якісно та ефективно доносити інформацію, необхідно це здійснювати тією ж мовою, що й цільова аудиторія. Якщо цільова аудиторія сприймає інформацію мовою, відмінною від вашої - пропагандист приречений на поразку. Варто згадати, як приблизно на другий рік антитерористичної операції на сході України росіяни активізували спроби зайти до україномовного сегменту соціальних мереж. Але не маючи жодного уявлення стосовного того, наскільки російська та українська мови є різними, і тут, на практиці, теза про один народ не працює, почали припускатися грубих помилок. Багато з них стали тими самими мемами: нагадаємо підлогу країни (пол страны), хрону знає що (хрен знает что), цензор.немає (цензор.нет), та ще купу інших. Однак головною цільовою аудиторією таких пропагандистів є саме російськомовна частина українського суспільства. Особливо це стосу-

ється тих її представників, які попри всі заборони та роз’яснення дивляться, слухають та читають російські ЗМІ. Варто додати, що не тільки класичні ЗМІ несуть російську та проросійську пропаганду та наративи до інформаційного простору України але й соціальні мережі, які продовжують та розвивають інформаційний наступ на масову свідомість. На тлі всього цього мовне питання постає не тільки і не стільки патріотичним, але питанням саме національної та державної безпеки, на одному щаблі з економічним розвитком та зростанням заможності населення. Те, що мова є одним з найважливіших питань, говорить і те, як Угорщина пручалась впровадженню закону про освіту. Він, згадаємо, передбачає значне збільшення ролі вивчення української мови у вітчизняних школах, в тому числі Закарпаття, на територію якого претендує (поки що не вголос) Будапешт. Не менш агресивно відреагувала і Російська федерація на ініціативу Києва про посилення українізації України. Адже і в Кремлі, і в Будапешті розуміють важливість мови, як елементу самоідентифікації. А за її певної слабкості збільшується можливість подальшого впливу на українське суспільство, варіативність розпалювання сепаратистських настроїв, та загалом - розколу українського суспільства на ворогуючі табори. За останні 5 років нам вдалось розпочати поступову українізацію. М’яку, поступову і всеохоплюючу. Розпочалось це все з патріотичних та антиросійських настроїв, коли саме з такою мотивацією пересічні люди у побуті почали переходити на українську, вимагати обслуговування українською та відкривати україномовні медійні проекти. Так, подекуди такі вимоги були на грані фолу, майже дикунські і навіть викликали відразу та негатив. Але вони зробили свою справу. І вже за 10 років частина україномовного населення України досягне тієї критичної маси, коли українізацію вже буде не спинити. І всі бізнеси, які чутливі до мовного питання, як-то медіа, книговидавництво, культурна сфера (театр, кіно) матимуть достатню кількість читачів та прихильників, що зроблять ці сфери комерційно не менш, або й більш привабливими, ніж російськомовні продукти. А гроші - кров не лише економіки, без фінансів і культуру на хліб не намастиш.

Що далі? Кількість плавно перетікає у якість. Неможливо досягти якості без практики. Це стосується всіх сфер життя, і це правило не оминуло й сферу культури. Без практики українські сценаристи, режисери та продюсери не знімуть якісне кіно, письменники не напишуть захопливих книжок. Без якісного кінематографу чи літератури не буде новітньої української міфології та масової культури. Без новітньої української міфології та масової культури не буде України. І зараз ми бачимо, як цей процес набирає обертів – кілька років тому це були перші поштовхи і зрушення, а наразі можна бути майже впевненими, що це стане справжньою лавиною, однак не руйнівною – а навпаки, лавиною творення нових сенсів. Українська - геном українців. Варто лише відкинути меншовартість та комплекси. Але це вже зовсім інша історія.

Гено́м — сукупність всієї спадкової генетичної інформації організму гаплоїдного набору, тобто всіх генів (екзонних та інтронних ділянок), некодуючих ділянок ядерної ДНК і позахромосомного генетичного матеріалу (мітохондріальна, пластидна ДНК, плазміди тощо). Вікіпедія

Олена Задорожна

Захист від фейків: порахувати до трьох і …промовчати Хто уміє кусатися, тому зазвичай не доводиться – доведено природою. Разом з тим, у кого добра броня, тому, можна припустити, менше дістається атак, а їх наслідки є мінімальними. Україна в фокусі інформаційних атак була, здається, завжди. Але судячи з усього, нам досі не вдалося позбутися надміру вразливості. Технології дезінформації опонента давні як сама історія мислячого людства – мистецтво обману неодмінно знайдеться в будь-якій військовій стратегії, ним послуговувалися первісні мисливці, щоб заманити у пастку здобич і так далі. Зрештою полювання на довірливі уми в цифрову епоху стало окремим, якщо можна так сказати, «мистецтвом». І наслідки його не менш згубні, аніж від звичної зброї. Бо ціль його посіяти паніку і деструктурувати сталі групи. А розрізнені, напівпритомні люди у паніці – легка здобич для будь-якого хижака. Власне наслідком тиражування різноманітної викривленої інформації, яка призводить до паніки, дисбалансу може стати те, що заспокоєння об’єкт впливу буде шукати в пащі Сцилли і Харибди, пливучи на солодкий голос сирен. В інформаційному просторі не існує ані корми, ані канатів, прив’язавши якими би до неї, подібно Одіссею, можна було убезпечити себе від згубних «чар». Але знаючи, з чим саме ми маємо справу, сила деструктивних впливів може бути суттєво знижено. Передусім, у що намагаються «влучити», поширюючи неправдиву чи викривлену інформацію? Одна з цілей – поруйнування зв’язків і довіри всередині сталих груп та особисто між людьми. Фактично, в тих повідомленнях, які породжують питання «а чи довіряю я своєму соратнику?» є імовірність зашитих смислів, що 50

працюють як вірус. Інша сферу впливу стосується коригування громадської думки і зміни настроїв відносно якогось питання чи явища. Зацікавлена сторона знаходить в «тілі» майбутньої жертви «тріщинки», вражливі місця, проникає в них, заповнює собою і породжує розриви, міняючи ландшафт переконань. Соціальний психолог Олег Покальчук стверджує, що українське суспільство в своїх діях, в розуміння «можна» і «заборонено» керується переважно мораллю, тобто ставленням до тих, хто є його найближчим оточенням, з ким встановлені особисті зв’язки. Натомість не розвинене належним чином поняття етики, тобто взаємин з іншими виходячи лише з приналежності до одного і того ж виду. З огляду на це у спілкуванні там, де варто керуватися етичними засадами, їх замінюється на звичніші і зрозуміліші індивіду моральні норми, які належним чином не працюють в царині спілкування з незнайомцями. Звідси і складнощі у взаєморозумінні між людьми, у яких на перший погляд відмінностей більше, аніж спільного. За таких умов дезінформатори мають цілком родючий ґрунт для зрощення своїх деструктивних ідей. Їхнє проникнення відбувається зокрема в приєднанні шкідливого месіджу до чогось реального за формулою «три справжні факти плюс одна неправда». Таким чином фейк виводять в сферу обговорення і привчають аудиторію до його артикулювання. Наступний крок – поступове переміщення теми-вкиду в один ряд із достовірними фактами. А раз люди вже заковтнули наживку, вони не витісняють його з обговорень. Так воно знаходить своїх адептів і прихильників, тут же вмикається спеціально навчене підкріплення, мета якого – вивести

токсичний вкид тепер вже повноцінно в ряд загальновідомих, правдивих фактів, закріпити його там. Відтоді він отримує значний вплив на формування громадської думки, до цього «факту» можуть звертатися як до першоджерела, а охочих перевіряти його майже немає. І все таки , деструктивному впливу можна і варто протидіяти. У деяких моментах українці інтуїтивно вдаються до ефективних засобів нейтралізації того, що здатне заподіяти їм шкоду. Наприклад дістаючи з загашничків почуття гумору, яке діє на загрозу як криве дзеркало, роблячи страшне смішним. Одна з цілей шкідливих месіджів – штучно породити дискусію щодо вкиду, це один зі способів їх поширення і легітимізації. Отже Олег Покальчук радить зайвий раз промовчати, пройти повз коментаторів, які провокують ламати списи у коментарях в тих таки соцмережах. Або якщо вже зовсім хочеться «долучитися до прекрасного», висловити своє невдоволення чиїмись діями чи намірами, можна підійти до питання практично. Це може виглядати як апелювання до статей Кримінального Кодексу у відповідь на заклики щось руйнувати чи знищувати тощо. Ну і універсальне – тримати голову холодною, тобто зберігати спокій. Рахувати до десяти, коли хочеться репостити сенсації і кричати

на повні легені про зраду. Перечекати день, а краще три, аніж вистрілювати гнівною реакцією. Особливо це стосується тих речей, правдивість і достовірність джерел яких важко перевірити. Годі сподіватися на те, що дезінформація будь-коли буде викорінена, бо таким є одне з обличч людського потягу до творчої реалізації. Її природа криється в тій же площині, що і здатність створювати фантастичні романи, знімати фільми про пригоди супер-героїв і продукувати нові, сміливі винаходи, побившись об заклад “на слабо”. А маючи такий потужний інструмент як фантазію і знаючи, що саме її продукт здатен принести вигоди, суспільство дедалі більше поглиблюватиме свої уміння в цій слизькій царині. Та власне, вся віртуальна реальність, на яку сьогодні шалений попит і яка май грандіозні перспективи - це та ж гіпербола, породжена творчим мозком. А межа задоволення і особистої вигоди розробника це такий собі Уроборос, змій що кусає себе за власного хвоста. Навички ж концентруватися на тому, з чим людина має справу в конкретний момент дає їй фору у виборі: буде вона управляти процесом чи принаймні прагнути до того, а чи процес цілком поглине її, оминаючи контакту із свідомою здатністю реагувати на зовнішні чинники, і тоді збалансований Уроборос може стати старозавітним Левіафаном. 51

Артем Єгоров

[UN]happy: коли формула Штайнмайєра нарешті зробить нас щасливими? Був Порошенко - про неї говорили, є Зеленський - про неї говорять і проти неї протестують. Може здатися, що вона - це щось, що увійшло в традицію чи, радше, в погану звичку. Формула Штайнмайєра, про яку вдруге заговорили вголос у жовтні 2019 року, збентежила всю Україну. Як наслідок - територією країни прокотилися акції протесту під гаслом “Ні капітуляції!”. “Зрада скасовується”, - відповів Зеленський, та чи так це насправді? Може ліпше сказати “відтерміновується”? Часом думаю, що круговерть довкола формули не завершиться ще довго. Адже коли нам повернуть Донбас, треба буде думати, як повернути Крим, а це буде важче - РФ принаймні не визнає ОРДЛО “своїми” територіями, але невпинно з піною на вустах гучно кричить на весь світ, що окупований півострів - її. Формула Штайнмайєра була запропонована 2015 року, коли тодішній міністр закордонних справ ФРН Франк-Вальтер Штайнмайєр та його французький колега Лоран Фабіус надіслали лист головам МЗС України та МЗС Російської Федерації. Провідна ідея політиків - змінити порядок виконання пунктів Мінських угод. Річ у тім, що російську сторону та бойовиків завжди не влаштовувало те, в якій послідовності домовленості мають реалізовуватися. Наприклад, про місцеві вибори йдеться тільки у передостанньому пункті, після припинення вогню, відведення військ та встановлення контролю ОБСЄ над кордоном. Ця ж формула пропонує абсолютно інший порядок розвитку 52

подій, який починається саме з місцевих виборів, після яких йде спочатку тимчасове набуття чинності закону “Про особливості місцевого самовряду-

вання окремих районів Донецької та Луганської областей”, а після підтвердження з боку ОБСЄ демократичності виборів, - прийняття цього закону назавжди. І одночасно з його імплементацією - розведення військ та поновлення Києвом контролю над східним кордоном. Найбільш суперечливим є, звичайно, обов’язкова імплементація так званого закону про особливий статус Донбасу, оскільки він точно не грає на руку Україні чи, якщо бути точним, не грає на український лад взагалі. Давайте розглянемо деякі статті цього ймовірного документу, який був створений іще 2014 року, та проаналізуємо їх. 1) Стаття 3. Згідно із цим законом наша держава повинна гарантувати амністію всім «учасникам подій на території окремих районів Донецької та Луганської областей”. Про які “події” йдеться, закон не уточнює, хоча зрозуміло, що мається на увазі воєнні дії. Цей пункт також не дає права Україні викликати до суду тих, хто брав участь у військових операціях проти нашої країни та вбивав наших військових. Безкарною ще залишиться організація незаконних референдумів та виборів в ОРДЛО. А тих, хто вже сидить за ці злочини, Київ повинен буде звільнити. 2) Стаття 4. Про українську мову в ОРДЛО також, скоріш за все, доведеться забути. Цей закон ніяк не регулює українську мову, як державну. а тільки надає окремим районам Донецької та Луганської області автономію у виборі регіональної мови з формулюванням “російська та інші”. А це погано вже навіть на геополітичному рівні. Бо такий стан речей, наприклад, дає можливість політикам на кшталт Трампа говорити, що якась територія належить Росії, бо на ній розмовляють російською, як він висловився щодо Криму. 3) Стаття 7. Україна зобов’язується надавати

підтримку соціально-економічного розвитку цього регіону. Основна ціль - відновлення інфраструктури в зоні ООС, житлового фонду, залучення кредитів тощо. Після того, як ці видатки будуть прописані в Держбюджеті, їх вже не можна буде змінити, оскільки вони матимуть статус “захищених”. Це означає, що навіть коли скорочуватиметься весь бюджет, гроші на ОРДЛО чіпати не можна буде. Фактично, Україна, згідно з цим пунктом закону, бере на себе фінансування відновлення Донбасу. При цьому Київ не зможе контролювати те, як ці гроші витрачаються, бо в ОРДЛО діятиме “особливий режим організації місцевого самоврядування”. 4) Стаття 8. Виконавча влада в ОРДЛО сприятиме транскордонній співпраці цього регіону з окремими регіонами Росії. Такі угоди укладатимуться органами місцевого самоврядування. Це означатиме фактичне узаконення управління цими територіями з Кремля. Себто, ми де-факто будемо контролювати кордон, але сама ситуація в ОРДЛО ризикує не зрушитися з мертвої точки взагалі. Ось така формула була узгоджена 11 вересня 2019 року на засіданні тристоронньої контактної групи у Мінську. І хоча Зеленський виправдовувася, що “ніяких виборів під дулом кулеметів не буде”, питання все ще залишаються по самому тексту так званого закону про особливий статус Донбасу. Дуже мало в ньому передбачено українського, а нині він є ключовою фігурою у формулі, на яку погодилася наша країна. Але віри у те, що вона щось вирішить - майже немає. І цілком можливо, що за найближчі 10 років у нас зміняться уряди і президенти, засяють і згаснуть “нові” політики та партії, а от мітинги “проти формули Штайнмаєра” виникатимуть щоразу, коли суспільство побачить хоча б натяк на її реальне впровадження. 53

Зустрінемось у 2029