Мова як духовний адекват свiту

ОЛЬГА ФЕДИК

Вічний, Безмежний, Всевидячий i Всемогутній Бог пройшов передо мною. Я не бачив обличчя Його, але я бачив сліди Божі на Його творінні всюди, навіть y нaйдpiбнiшиx непомітних творіннях. Що за сила! Що за мудрість! (ЛІННЕЙ)

He займайся однією лиш наукою: однією рукою досліджуй природу, a другою, як дитина, тримайся за одяг Батька, за край Божої ризи... (АМПЕР)

2

OЛЬГA ФEДИK

MOBA ЯK ДУXOBHИЙ AДEKBAT CBITУ(ДIЙCHOCTI)

ЛЬBIB BИДABHИЦTBO “MICІОHEP” 2000 ББK 88.53

3 Ф32 УДK 155.552

Федик O. Ф 32 Мова як духовний адекват світу (дійсності). - Львів: Місіонер, 2000. - 300 с.

ISBN 966-7086-75-5 У своїй праці Ольга Федик досліджує мову у нерозривному зв’язку з трансцендентним буттям людини. Мова тут представлена як невід’ємна частина цього буття, сфера душі людини, що відображає навколишній світ, формує систему духовного життя людини. Автор книги торкається розвитку та функціонування не тільки української мови, яка є головним об’єктом дослідження, але й інших мов. Формуючи нове розуміння мови на основі поєднання лінгвістики, філософії та теології, Ольга Федик довела, що мова пов’язує духовну та матеріальну сутності нації, зливає їх в одну систему національного буття.

ISBN 966-7086-75-5 2000

© О . Федик, 2000 © A. Кісь, обкладинка, 2000 © Видавництво “Місіонер”,

4

ОЛЬГA ФEДИK ( 17 травня 1948 –  31 жовтня 1999) Кандидат філологічних наук, доцент, завідувач кафедри мови засобів масової інформації факультету журналістики Львівського національного університету імені Івана Франка Народилася 17 травня 1948 року в селі Поляна Золочівського paйoнy Львівської області в родині Aнчapcькиx. B 1965 році закінчила з медаллю Плyгiвcькy середню школу i у цьому ж році вступила на філологічний факультет Львівського державного університету імені Івана Франка, який закінчила у 1970 році з відзнакою. Після закінчення університету працювала вчителькою в Лагодівській середній школі, що на Пepeмишлянщинi та в Професійно-технічному училищі № 48. Десять років працювала в інституті суспільних наук Академії наук України, де захистила кандидатську дисертацію “Функціонування безприйменникових субстантивних словосполучень у сучасній українській розмовній мові”. Від 1981 до 1987 працювала викладачем кафедри мови у Львівському поліграфічному інституті (тепер – Львівська академія друкарства). У 1987 р. стала доцентом кафедри мови засобів масової інформації Львівського державного університету імені Івана Франка (від 11 жовтня 1999 року – Львів ський національний університет імені Івана Франка). Ольга Федик працювала також літературним редактором видавництва ЧСВВ “Місіонер”, газет “Мета” та “Українське слово”. Одна із засновників телепередач “Як много важить слово” та “Світ і Україна”. Автор понад 150 праць (статей, брошур, монографій, програм тощо), присвячених проблемам української мови у контексті національного, політичного, релігійного, культурного та економічного розвитку української нації, опублікованих в Україні та за кордоном.

5 ЗМІСТ

РОЗДІЛ І Мова і духовне життя людини та нації (Мова – як система духовного життя людини і нації) 1. Мова як ідеальна дійсність 2. Чотиривекторне спрямування мови 3. Функціональна природа мови 3.1 Функція духовної екзистенції 3.2 Функція біеволюції 3.3 Функція фазового самоототожнення 3.4 Функція духовної апеляції 3.5 Функція передавання та збереження Духу 3.6 Функція мислення 3.7 Функція спілкування 3.8 Функція моралі 3.9 Функція національної ідентифікації 3.10 Функції пізнання та осягнення світу 3.11 Волютативна функція 3.12 Функція почуття (сенсорна функція) РОЗДІЛ II Мова як національний зображальногносеологічний адекват 1. Онтологічне членування дійсності 2. Просторове членування дійсності 3. Часове членування дійсності 4. Кількісне членування реальності 5. Ототожнення та диференціація реалій у мові 6. Статика й динаміка у мові 7. Відображення причинно-наслідкових зв’язків у мові 8. Відображення категорії об’єктивності у мові РОЗДІЛ ІІІ Мова – як адоративний адекват ВИСНОВКИ ЖИВОДАЙНИЙ СВІТ ОЛЬГИ ФЕДИК СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ СПИСОК СКОРОЧЕНЬ

6 ПЕРЕДМОВА Нація – Боготвірний феномен, у якому людська природа поєднується із духовною структурою, яка втілена, розвивається і функціонує в національній мові, наповнюючи її внутрішнім змістом, глибинною таємничістю, споможністю одухотворювати і пізнавати світ. У мові не тільки сконденсоване усе духовне, культурне, естетичне, гносеологічне, інформаційне багатство нації, а й змодельована складна прагматика життя, вона містить у собі увесь спектр психологічної мотивації поведінки людини, є прогностичною моделлю як для індивідуума, так і для цілого народу. Національна мова розділяє національне життя на дві реальності: духовну й фізичну, певним чином забезпечуючи перехід від надприродної субстанції до природної і навпаки (сприйняття мовного тексту через слухово-зорову природу людини якраз і являє собою аналогічну трансформацію). Національна мова – це система національної гносеології і національного розуміння, сприйняття, відображення реального (й ірреального) світу, національний адекват духу. Мова поєднує національний організм у часі й просторі, забезпечуючи нації духовну й культурну безперервність, певний життєвий уклад, світоглядну систему, орієнтацію у світі, моральний закон. Вона є найважливішим засобом ідентифікації та самопізнання нації. Мова – це не константна застигла система, а живий процес національного мислення. Мова ніколи не вичерпується як джерело національних стимулів до утвердження нації як самочинного й самодостатнього організму через культуру, державу, релігію; завжди є тим подразником свідомості й душі, що спонукає націю до регенерування, до самозахисту через волевиявлення та вираження своїх прагнень. Увесь цей функціональний спектр є виявом духовної феноменології національної мови. Упродовж тривалого часу (а лінгвістика як наука має давні традиції) виникали розмаїті лінгвоконцепції, що в той чи інший спосіб пояснювали природу мови, її походження, її функціонування. Помітною є схильність багатьох учених до трактування мови як якоїсь вищої субстанції, як духовного онтосу. У стародавній Індії існувало поняття “брахман”, що означало вищу реальність, яка не має ні початку, ні кінця, що є мовленням (словом), із якого народжується Всесвіт із його безмежною розмаїтістю предметів і явищ.

[1] Духовна екзистенція мови була предметом дослідження у середньовічну добу (Ансельм Кентерберійський, Фома Аквінський, Дуне Скотт, Уільям Оккам), коли наука і культура розвивалися у лоні християнства, коли християнська філософія визначала увесь напрям наукового мислення та пізнання. Найповніше зв’язок мови і Духу досліджено Вільгельмом Гумбольдтом, а також його послідовниками: Августом Подтом, Германом Штейнталем, Георгом Курціусом, Августом Шлейхером, Карлом Фосслером. Ці ідеї знайшли своє часткове продовження у вченні українського мовознавця-психолога Олександра Потебні. Чимало уваги духовній природі мови приділяв Іван Огієнко, який постійно наголошував на сакральності слова, на глибинних зв’язках мови з національною душею, з національними почуваннями та переживаннями. Цікаві афоризми про духовність мови сформулював Іван Нечуй-Левицький, чия “схованка духу” стала навдивовиж точним означенням дихотомії “мова–дух”. У поетичних формах взаємозв’язок мови і духу, мови і душі, мови і

7 внутрішнього світу як людини, так і нації закодовано в поезіях Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесі Українки, Володимира Самійленка, Олександра Олеся, Євгена Маланюка, Олега Ольжича, Василя Стуса, Івана Світличного, Дмитра Павличка, Ліни Костенко... Загалом же , адоративний характер української мови, а також її тривале протистояння різним способам знищення та уневажнення, логічно спричинює її статус як виняткової та особливої мови що мала і має специфічне функціональне навантаження, пов’язане із сакральним захистом нації. Це, на нашу гадку, виявилося (та, врешті продовжує виявлятися) у самочинній інкультурації слова в національний простір, у спорадичній презентації національної духовної системи в тих умовах, коли національний організм України був розірваний, в імпульсивних “спалахах” на межі національної смерті українського народу (Тарас Шевченко, “Русалка Дністрова), (Ігор Калинець, Василь Стус, Тарас Мельничук – у новітню добу). Українське слово в усі часи ставало першопочатком національного відродження через феноменальну психологію індивідуумів-геніїв, порушуючи певним чином природний розвиток історико-культурних умовин і пульсуючи проти течії, яка аж ніяка не збігалася з нормальним станом нації. Не витримавши натиску історико-соціальних детермінантів, чимало європейських мов (наприклад, ірландська, шотландська), американських (мови індіанських племен) були асимільовані, а от наша мова пройшла у стократ страшнішу асиміляцію, проте не тільки не ослабла так би мовити фізично, але й продовжувала повнокровно розвиватися, відповідаючи усім параметрам модерної мови XX і XXI сторіч. Ця дивовижна життєздатність нашого Отчого Слова може бути пояснена двома причинами: 1) її давністю; 2) стрункістю та динамічністю її системи. Ці ознаки і визначають духовну глибину нашої мови, її внутрішню гармонію, її системну досконалість. Загалом же розвій та функціонування нашої мови напрочуд послідовно підтверджує синтез слова і духу, взаємопроникнення цих двох субстанцій на рівні психології, духовного життя як окремішньої індивідуальності, так і нації загалом. Власне, історія української мови, її онтологія, її природа підтверджує потребу виділення зв’язку мови // духовності в окрему лінгвістичну проблему, що розглядає мову як духовну субстанцію і допомагає виявити аспекти сакральності мови, показати їх вплив на людину, глибше розкрити їх значення для духовного життя, а також їх функції та відображення навколишнього світу. Наукова потреба у вивченні та поглибленні сакрального навантаження слова продиктована, на наш погляд, загальною девальвацією слова як духовного першопочатку людського життя, як засобу адорації людських почуттів, внутрішнього світу людини, як найголовнішого чинника духовного співіснування людей, їх духовного контакту. Знецінення слова як духовного онтосу відбувається паралельно із занепадом віри в Бога, який промовляє до людства також через Слово, принесене у світ Сином Божим і проповідуване ним для всіх людей на Землі. Розкриття сакральної природи мови, на нашу гадку, допоможе збагнути надприродну сутність духу, який усе наповнює, який пульсує поміж людьми, який перебуває в кожному з нас. Щоб показати духовну глибину мови, її зв’язок із духовним та фізичним буттям людини, ми вводимо поняття “адекват”, що допомагає означити мову як цілісний духовний відповідник, системи якого підпорядкована психолого-духовно-морально-

8 естетичній діяльності людини і нації. Використовуючи різні мовні засоби: фонетичні, семантичні, лексичні, морфологічні, синтаксичні, ми ставимо собі за мету дослідити, як, яким чином мова, формуючи свою систему, створює ідеальну дійсність (паралельний духовний світ), що не є копією реального світу, а його духовним відповідником, його національнопсихологічною моделлю, універсальною для нації і неповторною у своїй структурі. Як адекват реальності мова створює унікальні можливості для людини не тільки відображати світ, що її оточує, не тільки віддзеркалювати його і себе саму на психологічному рівні, але й наближати його до себе, інкультурувати свої задуми, свої наміри у дійсність, підпорядковувати його собі. Мова – це втілення духовної влади людини над світом, який створений Богом для неї. Слово, і лише слово, є інструментом одухотворення навколишньої дійсності, засобом уприсутнення людини на цій Землі. Мова детермінує, моделює усю практичну діяльність людини, значною мірою визначає її поведінку, характер, а, отже, відіграє вагому роль у щоденному людському житті та суспільстві. Посилення значеннєвості мови як універсального сакрального чинника, на наше глибоке переконання, позитивно вплине на функціонування різних соціальних інститутів: державних органів, освіти, науки, культури, політики тощо. Глибоке усвідомлення духовної вартості слова, поза всякими сумнівами поліпшить моральний клімат в українському суспільстві. Роль слова як універсального національнодуховного адеквата дійсності повинна кардинально змінити мовну ситуацію в Україні, яка вимагає повноцінного функціонування української мови в усіх сферах життя. Мова дана кожній нації Богом, і тільки рідне слово втілює увесь спектр духовного життя народу, повнокровно відображає мислення, почуття, модальність душі, створює внутрішню гармонію між фізичною та духовною природою нації, лише воно відповідає психофізичній структурі нації, стимулює розвиток національного буття, формулює культури. Національне мислення, що є найважливішим ідентифікатором, адекватно втілюється насамперед у рідній національній мові. “Національна свідомість + національна мова” – ця духовна формула має трансцендентний зміст, деформація цього укладу спричинює національне виродження, культурний, моральний та економічний занепад. Воскресіння отчої мови – це благодатний процес духовного наповнення України, регенерація національного організму, оживлення духовних регістрів української душі, це живодайне духовне єднання усього народу. Не розминаймося із цією великою Божою ласкою – воскресінням національного духу в оздобі рідного слова. Ольга Федик

9

Розділ I МОВА І ДУХОВНЕ ЖИТТЯ ЛЮДИНИ ТА НАЦІЇ 1. МОВА ЯК ІДЕАЛЬНА ДІЙСНІСТЬ Як духовний адекват світу, мова, перейшовши у розпорядження людини, стає його макрообразом. Вона набуває функцій паралельної дійсності, ідеальної моделі, яка має свої іманентні закони, свої категорії, певне ієрархічне співвідношення між одиницями різних рівнів тощо. Через мову дух животворить, щоб людина мала можливість пізнати цей світ, створити його ідеальну модель із метою поширення та розгортання своєї діяльності у ньому. Мова виконує визначальну роль у парадигмі “людина – її життя, чин – навколишній світ”, оскільки вона і тільки вона трансформує фізичний світ в ідеальний, а також створює усю систему життєвих вартощів, є джерелом розвитку людського розуму та душі. Якщо окинути поглядом загалом розвиток мовознавчої думки, то можна відзначити, що проблема духовної онтології мови прямо чи опосередковано бралася під увагу час від часу мовознавцями тієї чи іншої школи, напряму тощо. Наприклад, у мовознавчих дослідженнях старогрецьких учених є така універсалізована думка (найповніше вона висловлена Арістотелем) [2] про те, що мова характеризується незвичайністю, утаємниченістю, прихованим внутрішнім змістом, невідповідністю між явищем реальної дійсності та внутрішньою формою слова, що в той чи інший спосіб торкається проблеми сакрального характеру мови. Ще тоді превалювала думка, що виражала дихотомію “річ  слово” (первинність  вторинність чи навпаки), і це знайшло своє продовження в дискусіях між аналогістами та аномалістами. [3] Версія про Божественне походження мови викладена і в “Повісті временних літ”. [4] Ансельм Кентерберійський та Фома Аквінський вважали , що загальні поняття не є відображенням предметів і явищ матеріального світу в свідомості людей, а реальними духовними сутностями, що свідчить про створення мови Богом. [5] Слово є знаряддям у Божих руках, за допомогою якого створено світ і людину в ньому – така думка превалює у вченні Августина Блаженного. [6] Однак найповніше і найточніше передав цю характеристику мови відомий німецький учений Вільгельм фон Гумбольдт, який трактував мову як відображення духу народу, як його рушій, як втілення духовної енергії, духовної еволюції. Таке розуміння випливало з його філософії культури, в основі якої лежить теза про перенесення людського духу в процесі пізнання на світ, який нас оточує і за яким ми спостерігаємо, внаслідок чого відбувається урізноманітнення гносеологічних зв’язків. [7] “Мова, – пише Вільгельм фон Гумбольдт, – це не просто, як інколи вважають, відбиток ідей народу, оскільки багатство його знаків не дає можливості виявити ніяких наявних окремо від нього ідей; мова – це об’єднана духовна енергія народу, що дивовижним способом закріплена у відповідних звуках і в цьому вияві та через

10 взаємозв’язок своїх звуків і зрозуміла всім мовцям, яка збуджує в них приблизно таку ж саму енергію”, [8] Вільгельм фон Гумбольдт блискуче довів, що рушієм національного є дух, а екзистенцією духу є мова. [9] Але його концепція мала універсальний та аксіоматичний характер, вона не була підтверджена аналізом конкретних мовних реалій у світлі сакрального характеру мови, хоча вчений не обминув метафори як найцікавішої духовної функції слова. Попри це, теорія Вільгельма фон Гумбольдта, на наш погляд, відкрила прогностичний погляд на мову, який мав би був стати визначальним не тільки у мовознавстві, але й у філософії, оскільки він міг лягти в основу нового філософського мислення, яке обов’язково поєднало б згодом християнство та новітнє мислення. Однак як мовознавство, так і філософія не розвинули в модерну епоху найцінніших постулатів Вільгельма фон Гумбольдта. Лінгвістика двадцятого сторіччя у значній мірі розвивалася як наука про мовну структуру (правда, структуралізм породив декілька наукових “гілок”, серед них – і гіпотезу Сепіра-Уорфа, яка глибинно заторкує етнічні основи мови) та формалізаційні системи, які підготували грунт для машинних перекладів та трансформацій природних мов у машинні мови, що спричинило швидкий розвій комп’ютерної техніки та створення в Японії, в США, в Європі інформаційних систем. Однак духовна криза не лише в комуністичній імперії, але й у західному світі, вимагає нового (чи, може, оновленого, освіжілого) погляду на проблеми духу, слова, людини. Не ставлячи собі за мету вичерпно й всеохопно проаналізувати розвій лінгвістики в двадцятому сторіччі (це, зрештою, не є метою нашого дослідження, а тема окремої, а, може, й не однієї, а декількох праць), ми виділяємо одну суттєву особливість: послаблення національних аспектів у лінгвістиці при достатньо глибокому вивченні структурної та семантичної онтології різних мов. Українське мовознавство, як свідчить історія, ніколи не розвивалося як наука, що адекватно відображає виникнення, розвиток та функціонування самого онтосу мови, оскільки позамовні і позамовознавчі чинники (відсутність національної держави, розчленування національного організму, багаторічна заборона українського слова як у підросійській Україні часу Петра І [10], так і в підавстрійській, підпольській, підугорській, підрумунській частинах України спорадично тощо) не те, що не сприяли узвичаєному розвиткові комплексу наук, у тій чи іншій мірі пов’язаних із націологією, а послідовно руйнували будь-які спроби українських учених, культурологів, літературознавців, критиків, націологів-теоретиків (українська наука нищилася і фізично, і морально, тому тепер у плані ретроспекції можемо брати під увагу лише спорадичні вияви наукового підходу до лінгвальних явищ). Український учений Олександр Потебня, який писав свої праці поросійському (це був спосіб вигублення національного інтелекту українців, тому названа постать цілком вписується у “логічний ряд”: Феофан Прокопович, Памфил Юркевич, Володимир Вернадський...), аналізував явища російської мови, одначе зробив величезний науковий внесок у світову лінгвістику. Вчення Олександра Потебні можна загалом назвати психологічним і духовним мовознавством, оскільки він у своєму мисленні сягає глибини внутрішньої форми слова, що так чи інакше виводить нас на духовну структуру мислення, на спонтанний, органічний зв’язок слова і духу як пульсу думки, як рушія свідомості.

11 Ми вважаємо, що лінгвістичні ідеї Олександра Потебні повинні б знайти логічне продовження у модерній українській лінгвістиці як такі, що випливають з національної ментальності та прояснюють чимало складних аспектів мови на глибинному рівні “мова – мислення”, “мова – психологія”. У нашій праці в другому розділі ми відштовхуємося від основних положень геніального українського вченого. Вивчення мови як духовно-національного феномена, що відображає увесь комплекс національного буття, історичний та культурний розвій народу знайшло своє продовження у працях таких українських лінгвістів, як Василь Сімович [11], Іван Огієнко [12] Іван Свєнціцький [13], Олена Курило [14], Степан Смаль-Стоцький [15], Олекса Синявський [16], Микола Грунський [17], Микола Наконечний [18], Юрій Шевельов [19] та ін. Однак упродовж тривалого часу праці цих відомих українських дослідників були недоступні в Україні, і наша національна лінгвістика розвивалася в руслі комуністичної ідеології, яка трактувала мову однобічно – як засіб спілкування у суспільстві. Аналіз мови як сакрального явища спричинений не лише загальнонаціональними чинниками, які є ще й до того досить-таки специфічними в нашій ситуації, і не тільки внутрішньою логікою розвитку як української мови, так і українського мовознавства, але й також потребою самої духовної структури людини і нації, самої духовної онтології людини як Боготвірного феномена, що за своєю суттю “...належать тілом до мінерального царства, душею до живої природи, а духом до царства ідей”. [20] Сакральна сутність мови закладена у Святому Письмі: “Споконвіку було Слово, із Богом було Слово, і Слово було Бог. З Богом було воно споконвіку. Ним постало все, і ніщо, що постало, не постало без нього. У ньому було життя, і життя було – світло людей”. [21] На наше глибоке переконання, ця думка розкриває духовну природу мови, надає їй трансцендентного змісту. Євангеліст підкреслює спроможність мови як носія та адеквата духу творити життя: тут виразно сказано, що Слово являє собою духовний інструмент у руках Бога, за допомогою якого було утворено цей світ і людину у ньому. Таким чином, мовні функції значно ширші, ніж ми собі уявляємо, оскільки Слово стає першопочатком і способом надприродного створення світу. Звідси випливає, що мова як Божий витвір існувала ще до сотворення людини, як її носія і була інкультурована в її свідомість, у її душу. Отже, сакральна суть мови є визначальною, коли йдеться про її функціонування, розвиток, формування, про вивчення її природи тощо. Тезу про духовнотворчу функцію мови блискуче підтвердив Ісус Христос, який приніс у світ Боже Слово: “Дух – ті слова, що їх я вимовив до вас, вони й життя”. [22] Син Божий за допомогою Слова воскресав мертвих, зцілював немічних, переконував невірників, наголошуючи на духовній силі Слова. Мова супроводжувала всі чуда, які чинив Спаситель, являючи світові органічну єдність слова і духу: “Мовить Ісус до нього: “Устань, візьми ложе твоє і ходи”. [23] Ісус Христос послідовно наголошував на сакральній функції мови, на тому, що Боже Слово – це одночасно і дар вічного життя. Син Божий дав нам зрозуміти, що завдяки мові ми пізнаємо Бога, пізнаємо його діла, через неї ми єднаємося з Богом, наближаємося до Нього, перебуваємо з Ним у постійному духовному зв’язку. Проповідуючи Божу Правду, чинячи

12 чуда, Ісус Христос розкрив перед нами надприродні можливості мови (перемінення за допомогою слова води у вино в Кані Галилейській), її здатність творити духовний світ, духовну ойкумену, духовний простір. Здійснення Божого Слова означає для людини: увірування в своє Божественне походження, усвідомлення своєї спорідненості з Творцем як Його образу і подоби, переконаність у тому, що духовна природа є первинною, фізична – вторинною. Євангельське пояснення сакральної суті мови, таким чином, подає нам правильне і досконале розуміння цього феномена, що є визначальним для людського розуму, для людської душі, для діяльності людини. Річ у тім, що духовна структура нації і окремої людини (щодо мови, її тут, очевидно, раціональніше співвідносити її з такими поняттями як нація, оскільки мова – це не особистісна , не індивідуальна система, хоча особистість, індивідуум може і частково, і малозначно, і суттєво впливати на розвиток мови, на її деформації чи поповнення новими утвореннями, однак індивідуальні новації – це все таки результат національної ментальності, національної свідомості, яка виходить “назовні” через особистість, тому ми надалі послуговуватимемося термінологічним словосполученням “духовна структура нації”, не додаючи слова “людина”, однак маючи на увазі і людину як складника нації) формується у мові, акумулюється у слові, розвивається у ньому ж, виявляється також, завдяки чому стає сприйнятною, відчутною, можливою для передавання, розширення, впливу, себто, завдяки мові, духовна структура загалом набуває онтологічних ознак, без чого вона не може бути пізнавана і пізнана, не може стати чинником людського буття на рівні мислення. Звичайно, ми не ототожнюємо духовну структуру нації та мову, бо це неможливо в природі речей, навпаки, ми вважаємо, що духовна структура є набагато ширшою, глибшою, що багато чого у людському мисленні, відчуванні, діях є такою, що перебуває поза словом, що не скраплюється у слові (невербальний рівень), що ніколи не доходить до слова, що не має потреби виражатися у слові, що ховається від слова, що не може вміститися у слові, що не може бути адекватно відображено у слові [24], що ще чекає на слово і под. Крім цього, мова є породженням духу, вона – вторинна щодо нього, вона – його оболонка, його вияв, тому вона – лише його репрезентант (глибше про це – у подальшому нашому викладі). Ми виходимо також із двох тез: 1) кожна національна мова – це духовний відбиток у свідомості нації навколишнього світу, самоідентифікація, ототожнення себе самої; 2) кожна національна мова – це одночасно і відображення (у межах гносеологічних можливостей людського розуму і душі) надприродного (трансцендентність пізнання). Типологічною ознакою всіх національних мов є їх духовне походження , яке присутнє у мові в її духовних властивостях, якраз у тому, що поза словом, що не завжди є виражене у слові, а зрозуміле і сприйнятне на підсвідомому та надсвідомому рівнях, що відчувається, а не усвідомлюється, що має імпульсивний характері надбіологічну швидкість (ми ледве встигаємо відчути, однак нам бракує часу, щоб збагнути його сутнісну природу). Зрештою, національні мови тотожні функціонально (незалежно від історичної долі нації, від історичних періодів, які вона переживає, від умов існування, від державного укладу тощо національної мови споконвіку виконують одні і ті ж функції), що також підкреслює їх духовну природу та походження. Отож, національні мови споріднені внутрішнім духовним кодом, який

13 зумовлює ідеальний характер слова та його функціональне навантаження. Сакральне походження і сакральна природа мови детермінують повноцінне духовноморальне життя нації: тотожність між духовною структурою національної душі та її вираженням у національному слові є абсолютною. Про це писав Іван Франко: “А тим часом якась таємна сила в людській природі каже: “ти не маєш до вибору; в якій мові вродився і виховався, тої без скалічення душі не можеш покинути, так, як не можеш замінитися з ким іншим своєю шкірою”. І чим вища, тонша, субтельніша організація чоловіка, тим тяжче дається і страшніше карається йому така переміна”. [25] Ми розглядаємо мову не лише як результат духу, а як його екзистенцію, спосіб його інкультурації в національну свідомість, яка, своєю чергою, виконує функцію посередника між навколишньою дійсністю, яку нація відображає, пізнає та духом як джерелом творчості цього світу і всього живого і неживого в ньому. У національній мові національна свідомість створює неповторну та унікальну картину світу, яка є своєрідним духовним відбитком, духовною “копією” його, яку ще можна кваліфікувати як ідеальну дійсність (другу реальність), яка, відображаючи першу, не є її тотожністю в онтологічному плані. Мова як ідеальна дійсність відзначається абсолютною автономністю насамперед тому, що вона являє собою замкнену систему, яка характеризується низкою власних онтологічних одиниць і взаємозалежністю між ними (звук = слово = речення = текст), тільки їй притаманними законами, що мають іманентний характер і не підпадають під типологію законів, які характеризують інші сфери діяльності. Мова як ідеальна дійсність функціонує самочинно, оскільки її основні закони (фонетичні, граматичних парадигм, синтаксичного конструювання тощо) цілком незалежні від інших сфер людської діяльності, оскільки вони є чинними лишень стосовно мовних онтологічних одиниць. Тільки лексика стоїть найближче до реальної дійсності, оскільки вона виконує номінативну функцію, через що наповнюється новими номінаціями, які дуже часто є відображенням нових реалій. Як ідеальна дійсність мова є напрочуд згармонізованою в тому значенні, що одне явище одна онтологічна одиниця певним чином зумовлює наявність чи функціонування іншої: для прикладу, прислівник в українській мові – це невідмінювана частина мови, яка, таким чином, може тільки прилягати до дієслова, бо відсутність граматичних ознак цілком нівелює її можливості щодо інших різновидів синтаксичного зв’язку. Ще приклади: іменник чоловічого роду в українській мові може бути утворений за такими моделями – нульова флексія (найпоширеніша словотвірна формула), флексія – о, набагато рідше – а (я), відповідно – іменники чоловічого і жіночого роду. Чи можливе творення українських дієслів поіншому, ніж із суфіксом – ти (ть). [26] Усі ці закономірності, які майже неможливо пояснити у світлі причиново-наслідкових зв’язків, надають мові як цілісній ідеальній системі автономного функціонування та самодостатності. Фонетичні, граматичні, стилістичні закони аж ніяк не пояснюються впливом зовнішніх (позалінгвальних чинників) , оскільки вони мають абсолютно іншу природу, ніж закони, що характеризують, наприклад, живу і неживу природу. Унікальність мови як ідеальної системи спричинена, на наш погляд, тим, що вона розвивається в духовній сфері, обслуговуючи раціональну і сенсорну діяльність людини.

14 Автономність національної мови щодо світу, який вона відображає, визначається потребами інтелектуально-пізнавальної діяльності, яка спрямована не лише на створення ідеального адеквата навколишньої дійсності (тобто ідеальної моделі світу), а також - на освоєння цієї дійсності, на прагматичне моделювання природних процесів, що необхідне в повсякденній діяльності. Крім того, мова – це не просто нагромадження інформації про світ і саму людину, а й також – формування інтелектуальної культури, певного способу поведінки щодо навколишньої дійсності. Автономний характер національної мови як ідеального адеквата дійсності проявляється також і в творчій спроможності мови, в тому, що у ній навколишня дійсність так ніби продовжується, розвивається, оскільки у слові і через слово пізнаються явища, процеси, які неможливо пізнати безпосередньо – через сприйняття. У цьому сенсі виражається екзистенція нації як суб’єкта світу. “Кожна нація – це свого роду індивідуальність, головними ознаками якої є особливості психічного складу і типів мислення...”. [27] Євангельська аксіома, що закодовує первинність мови, її адоративний зміст, її духовну природу, її утаємничене виникнення. Звичайно, розшифрувати, здекодувати процес Божого Творення – понадлюдська річ, надприродна дія, якщо це можна окреслити саме цим словом, однак теза про синкретизм Духу і слова є зрозумілою і виразною. На доказ духовної природи мови є чимало арґументів, які ми зробимо спробу у певній послідовності викласти. Однак перед цим підкреслимо таке: синкретизм Духу, слова і людини потрактований у Святому Письмі як одночасний творчий акт, суть якого, звичайно, наука не може з’ясувати, бо це “річ у собі” (за Кантом), яким залишається трансцендентною щодо наукової методики та можливостей наукового пізнання, тому наведена теза про першопочаток, першорух слова і Духу є чільною у визначенні національної мови кожного народу як сакрального явища. Найпереконливішим підтвердженням духовно-мовного синкретизму є сама мова, яку ми творимо, вивчаємо, досліджуємо, продовжуємо: при найскрупульозніших дослідженнях та різнобічному вивченні її системи, її одиниць, лексичних, фонетичних, фразеологічних, стилістичних засобів, семантичних процесів та лексичних змін, мова залишається – таки почасти, “річчю в собі”, оберігаючи недоторканою свою духовну серцевину, яка “розташована” на надприродному рівні. Розвиток і функціонування української мови як окремішньої слов’янської мови з “немалим числом мовців (понад 40 мільйонів), з тисячолітньою вже майже літературною традицією” [28] є прекрасним і надзвичайно послідовним підтвердженням неподільності духу і слова, іманентного зв’язку між ними, який є визначальним у найголовнішій функції мови: бути духовним адекватом дійсності. Як сакральне явище, національна мова є екзистенцією Духу в тому розумінні, що Дух інкультурує через неї в національну свідомість, де мова формує системне зображення світу, виробляє власну іманентну структуру, а також певним чином пов’язана з підсвідомим (як спорадичний фіксатор інтуїтивних імпульсів, інтуїтивного відчуття, інтуїтивного розвитку людини) та з надсвідомим (трансцендентним) (як спосіб адорації та створення третьої реальності) рівнями. Як сакральне явище мова охоплює, відображає, матеріалізує духовну структуру нації та особистості, трансформуючись у її абсолютного репрезентанта, що сполучає фізичне явище (звук), нейрофізичне (клітину) та ідеальне (значення) і в такий

15 спосіб поєднує дві дійсності: фізичну та ідеальну. Поза мовою духовна структура виходить за межі людинного рівня, вона лежить у сфері надприродного. Втілюючись у слово, Дух обтяжує себе психологічною вагою, однак лишень у такому ковалентному зв’язку він розвивається, існує, живе в людині, в мовній екзистенції – його еволюція, його наближення до внутрішнього світу людини, його присутність у людині, його сприйняття людиною. Поза мовою він не доступний для людського сприйняття, він не має виразної концентрації в людській психології (наприклад, у кожному з нас присутнє відчуття нашої вічності, нашого безсмертя, ніхто не може собі уявити, як світ може існувати далі без нього, що є підтвердженням безсмертя душі, очевидно, Бог дає відчуття цього тут, на землі, щоб людина могла збагнути свою суть як його образу і подоби, однак це відчуття не має мовної репрезентації, воно не передається словами, ми не можемо визначити, якими засобами, чим вловлюємо його, тобто, це відчуття – за межами слова, це надприродний рівень).

2. ЧОТИРИВЕКТОРНЕ СПРЯМУВАННЯ МОВИ Кожна національна мова лежить у чотиривимірному духовному просторі, що є визначальним у духовному функціонуванні і нації в цілому, і кожної окремої особистості: а) спрямування людини до Бога; б) спрямування людини до людини; в) спрямування людини до дійсності; г) спрямування людини до самої себе. Кожен із вказаних духовних векторів здійснюється у мові, через слово, а всі разом вони являють собою цілість духовного єства людини, її духовного становлення та духовного життя. Цікаво зауважити, що цей чотиривекторний напрям є визначальним і щодо суті самої людини. Відомий мислитель Марк Аврелій зазначав, що дуже важливими є три типи відношень, які ідуть від людини: відношення до тіла, до Божественної причини, і до людей, які живуть із тобою. [29] Очевидно, він мав на увазі людську екзистенцію як таку, однак це легко спроектувати і на лінгвістичну екзистенцію людини, оскільки все, що з нею відбувається, відбувається у слові. Спрямування людини до Бога, що звершується у слові, пов’язане насамперед з її дедалі глибшим усвідомленням своєї місії у світі та вічності, з пошуками вічної і безсмертної щасливості, з потребою уможливити собі життєві гарантії, віднайти надприродну підтримку, зміцнення духу, сили, енергії, волі. Йдеться тут, очевидно, про сенс і значення віри, яка надходить через слово, існує у слові, передається через слово, розвивається у слові, живиться словом, була проповідувана Ісусом Христом за допомогою слова, а згодом передана апостолами також через слово. Тривалість людини у вірі – це перебування у Божому слові, сказаному його Сином, яке ніколи не промине і не відійде. Якщо людина живе у вірі, спілкується з Богом, потребує і прагне контакту, зв’язку з Всевишнім, то це означає, що вона знаходиться у належному екзистенційному стані, що вона – на правильній дорозі. “Перебіг людської долі є остаточно визначений Богом. Божий дух провадить усе, а зокрема людину, до її цілі [30], – пише д-р Іван Ортинський. “Людина нудьгує від усього і шукає так багато занять тільки тому, що вона має уявлення про

16 втрачене щастя, вона настирливо шукає його в речах зовнішніх, бо щастя – не в нас самих, не в створіннях, а в самому Богові”. [31] Людина відчуває у собі присутність Того, хто її створив, відчуває це з особливим душевним трепетом і любов’ю, відчуває свій внутрішній голос, який до неї промовляє. Августин Блаженний сказав про це досить точно: “Ти прошив моє серце Словом Твоїм, і я полюбив Тебе...”. [32] Людина як Боготвірний феномен має також відчутну внутрішню потребу у духовному контакті з іншими людьми. Марксистська псевдонаука ще не так давно стверджувала, що мова є засобом спілкування, наголошуючи тільки на інформаційному аспекті. Насправді треба говорити про всесторонній активний контакт людини з людьми. Це можливо тільки в національній мові, яка духовно споріднює людей. Друге спрямування людини до людини через мову виходить на співпрацю, співтворчість, співдіяльність. Йдеться не тільки про передачу і сприйняття найрізноманітнішої інформації, хоч і про це також, а про створення, формування і розвиток спільного національно-духового середовища, яке є благодатним і сприятливим для духовного життя людей однієї нації. Йдеться також і про психологічну потребу людини через слово впливати певним чином на інших людей, про внутрішню необхідність людини звільнитися від думок, а тим паче, якщо вони обтяжливі, гнітючі, неприємні, про психологічну потребу знати, довідатися, що думають інші люди, які вони мають наміри, мету тощо. Тобто спрямування людини до людини через слово має поліфункціональний характер і включає цілий спектр міжлюдських взаємовідносин. У спрямуванні людини до Бога переважають апелятивні структури, у спрямуванні людини до людини знаходимо чимало експресивних конструкцій які виконують емоційну та оцінну функції. Третій “вектор” у мові – це спрямування людини до світу, до дійсності. Людина – активний діяч, а не пасивний спостерігач. Вона пізнає, вивчає навколишній світ, створений Богом, вона вибудовує цілу систему знань, відомостей, зафіксованих у національній мові. Але не тільки. Людина формує систему досвіду, яка має велике значення у практичному житті. Гносеологічний процес іде від людини, людина є стимулятором пізнання. Єдність “людина – мова – мислення” лежить в основі мовної ойкумени, яка, немов енергетичне поле, охоплює націю в просторі і часі. Мова – це макрообраз світу в усіх його складних взаємозв’язках і переплетеннях, це ідеальний образ дійсності, що невпинно поповнюється, розвивається, ускладнюється. У цьому плані мова являє собою синтез біологічного, етнічного, психологічного та духовного. Мова сполучає природне середовище, яке в першу чергу є об’єктом національної гносеології, зі свідомістю нації. Мова за своєю знаковою національною природою закодовує усю глибину осягання світу, способи проникнення національної психології у таємниці живої та неживої матерії. Як духовний феномен мова значною мірою моделює дійсність, інтегруючи її відповідно до особливостей національного мислення та національного сприйняття. [33] Четвертий “вектор”, який проходить через національну мову, це спрямування людини до самої себе. Слово насамперед сконцентровується у людині як носій духу у ній, як втілення думки, почуття, стану, поведінки, внутрішніх намірів і спонук. Мова забезпечує

17 кожній людині друге – духовне – життя і суттєво визначає її фізичне життя, її поведінку, її щоденну прагматику, моделює її вчинки, акумулює енергію. Мова розвивається в людині, функціонує в її психіці, в її душі, наповнює внутрішній світ людини мисленням. Через національну мову здійснюється духовне становлення особистості, а також складний процес самоусвідомлення людини, її самоствердження. Мова забезпечує і духовне та моральне зростання людини, і її занепад, вона виступає ідентифікатором її духовного “я”. Кожна людина відчуває у собі присутність свого “я” через мову, бо мова є і змістом, і формою духовної плоті людини. Кожна національна мова функціонує у двох виявах: один мовний потік постійно виходить назовні (від людини до людини), а другий “впадає” в душу людини: він адресований собі, він постійно в людині, адже ж частина інформації завжди залишається в людині і ніколи не виходить назовні. Мова підтримує духовний рівень у людині, виступає духовним рушієм, конденсатор духовної енергії. У слові визріває те, що людина прагне, хоче зробити, зреалізувати тощо. Впродовж тривалого часу марксистська псевдонаука знецінювала людину як Боготвірний і Богоподібний феномен і трактувала її лише як соціальну істоту, узалежнюючи її поведінку від суспільства і надаючи мові насамперед соціальної функції. У той час людина, за християнським віруванням, створена на подобу Божу, що возвеличує її над земним світом. Підкреслимо, що якраз мова вирізняє людину з-поміж інших створінь, виявляючи її духовну природу, виражаючи її інтелект. Проте мова не є пасивним адекватом внутрішнього світу людини, мова самочинна, вона керована духом, а тому самодостатня і самодіяльна. У мові народжуються і ферментують ідеї, які стають (чи не стають) чинністю. Мова як сакральний феномен є джерелом і керманичем людської психології, вона є визначальною як у плані поведінки людини, так і в плані її самоствердження і в суспільному, і в індивідуальному житті. Усі чотири спрямування людини у мові перетинаються між собою і утворюють єдиний духовний національний цикл, який наповнює духовний рух і розвиток національної свідомості. Мова як сакральний феномен має трансцендентне значення у тому сенсі, що вона підносить вартість людського буття в очах людини до надприродного рівня: у слові і через слово щоденне життя людини трансформується у духовний феномен: завдяки мові відбувається оцінювання і возвеличення; значною мірою і своє власне життя, і життя інших людей сприймаємо через мову і в мові (як і весь світ, який нас оточує), а це означає, що мова є духовним еквівалентом і людського життя. Мова моделює життя, оскільки ми щонебудь створюємо або чинимо здебільшого внаслідок словесного спонукання, під словесним контролем, втілюючи спочатку свої наміри на мовному рівні, мова розвивається і функціонує або разом із життям, або випереджуючи його, внаслідок чого помітною є тенденція до вдосконалення життя через мову, до вироблення на сентенційному рівні відповідних життєвих правил і норм. Мова відкриває людині трансцендентний зміст її буття; як спосіб адорації вона дає відчути, що життя також характеризується таємничістю, у багатьох моментах загадковістю та несподіваністю, через мову до свідомості людини доноситься розуміння того, що духовне життя людини вічне, що воно має безсмертний сенс; на перший погляд здається, що людина не керується у щоденному бутті цією ідеєю, однак у глибині душі все-таки

18 надіється на Боже помилування і Божу ласку щодо невмирущості душі. Небожественне, нетрансцендентне трактування мови знецінює мову як джерело національної культури, як спосіб одухотворення світу і людського життя; у такий спосіб мова трансформується (з погляду лінгвістики) у “звичайний” об’єкт (чи предмет) дослідження, у загальноприйнятному розумінні – у спосіб спілкування (як інформаційний канал) і водночас – як щось другорядне, несуттєве для суспільства, людини, науки тощо, що трансформується у вже загальновживану банальну формулу “яка різниця, якою мовою розмовляти?” (коли йдеться саме про відновлення української мови у своїй же державі!).

[34] Таким чином, увесь сенс і людського, і національного буття втрачає свій духовний зміст, свій піднесений і адоративний характер; і окрема людина, і нація загалом зазнають на психологічному рівні знецінення власної суті, втрачають потребу духовного піднесення, духовного поєднання з надприродним рівнем, з надприродною сферою, що відповідає природній екзистенції і людської, і національної душі. Не маємо на увазі міфологізування дійсності та ірраціональне трактування реального життя, яке почасти в сучасній україністиці адресують нашій нації окремі дослідники [35], звинувачуючи її у консерватизмі, традиціоналізмі, етнографізмові, а невпинне прагнення перебувати у зв’язку з духом, відчувати через слово і у слові присутність духу, розвиватися (відповідно до статусу, наданого і людині, і нації Творцем) у двох іпостасях – духовній та матеріальній. Йдеться, на нашу гадку, про утвердження через мову і в мові такого світогляду, який є адекватом духовного світу, а не лише відчутного, реального, уречевленого, який бачимо, чуємо, за яким спостерігаємо, який вивчаємо експериментальне, який нам більше зрозумілий і нами вивчений. Духовний світ може пізнаний, може бути адекватно відображений тільки через духовне явище, яким є мова, що призначена і приречена моделювати все те, що ми називаємо природним, і те, що номінуємо як надприродне. Знецінення мови як сакрального явища знецінює і саму вартість життя, знедуховлена мова (тільки як система систем, як система ієрархи, як структурне явище, як парадигма парадигм, як гіперпарадигма, тільки як фонетика, фонологія, лексикологія, лексикографія, граматика і т.д.) приземлює і саму людину аж до того рівня, що людина перестає усвідомлювати сакральну суть існування, що закладена не людиною, а Богом, і дана людині для пізнання та усвідомлення. Ми виходимо з того, що всі структурні рівні мови і їх взаємопроникнення на функціональному рівні якраз і підпорядковуються духовній цілості мови як адекватові дійсності. Той факт, що у мові кожна функціональна одиниця (насамперед головна з них – слово) реалізує себе тільки на рівні контексту, є свідченням того, що лише на рівні думки (мислення), що є імпульсом і працею духу, мова виявляє себе і як раціональний, і як пізнавальний, і як почуттєвий, і як комунікативний засіб. Тобто ієрархічна структура мови (фонема > морфема > слово > словоформа > словосполучення > речення) знаходить своє завершення і викінчення як будівельний матеріал для духовної структури мови. Сакральний характер притаманний мові не лише на етапі функціонування, але й тоді, коли мова виявляє себе як іманентне явище: процес підпорядковування менших мовних одиниць більшим і синтезування думки має адоративний (утаємничений) характер: яким чином на основі цього

19 підпорядкування виникає думка, що апелює не тільки до розуму, але й до почуття, – це закрита для людського пізнання річ. Очевидно, адоративний характер мовотворення приховує від людського ока процес сакралізації самої мови, коли матеріальні елементи (мовні одиниці різних рівнів), синтезуючись, забезпечують функціонування духовного онтоса.

3. ФУНКЦІОНАЛЬНА ПРИРОДА МОВИ 3.1. Функція духовної екзистенції: перебування Духа у слові, взаємопроникнення Духу і слова (синкретика), концентрація Духу у слові, відчуття Духу через мову, пульсація Духу в людині, що забезпечує безупинність мовного потоку впродовж людського життя, пізнання Духу через мову, перебування під впливом Духу завдяки мові, духовне єднання й духовна спорідненість людини з іншими людьми у мові й через мову; осягання Духу, наближення через мову до свого Божого походження; забезпечення за допомогою мови духовного розвитку людини і нації.

3.2. Функція біеволюції: мова і дух синхронно розвиваються, мова поширює Дух у просторі, мова одухотворює простір, формує єдине духовне національне середовище, забезпечує розвій духовного національного життя в часовому та психологічному розрізах.

3.3. Функція фазового самоототожнення людини як біодуховного феномена (біологічне, психічне, метапсихічне, позапорогове). Тут можна виділити два аспекти: а) внутрішній (якщо за допомогою мови людина в процесі формування внутрішньо ідентифікує себе як особистість, єдину, унікальну, феноменальну, якщо у внутрішньому мовленні формується відчуття самого себе як когось); б) зовнішній (якщо у спілкуванні з іншими людьми особистість ідентифікує себе як особистість, водночас таку саму і іншу), що перехрещується. Якщо уважно простежити за всіма фазами самоототожнення, то можна запримітити, що мова супроводжує всі, але найінтенсивніше виконує вона властиву їй функцію на психічному і метапсихічному рівнях, які відіграють найважливішу роль у духовній структурі. Що стосується позапорогової (трансцендентної) фази, то мова підводить, образно кажучи, людину до неї впритул, однак не репрезентує надприродного рівня як онтологічного явища, оскільки жодні людські засоби не мають (і не можуть мати способів відображення та відчуття того рівня буття, яке належить Богові, точніше кажучи, мова дає можливість відчути, що Бог існує, що існує, наприклад, вічність, вічне життя, що існує щось таке, що є для людини незбагненним, неможливим для осяганням розумом, а лише серцем, душею, проте мова не окреслює того, що ми називаємо надприродним рівнем, підсилюючи в той спосіб вічне прагнення людини до вічної щасливості, до вдосконалення себе самої як образу і подоби Бога. Мова наближає людину до надприродного, дає можливість вловити його присутність і в самій людині, і у світі, однак існує певна дистанція між духовним життям людини і надприродним світом. Функція мови якраз і полягає в тому, щоб людина змогла, пізнаючи Дух у слові, скорочувати цю дистанцію і через удосконалення свого життя могла прямувати до вічності. Функція самоототожнення людини через мову відбувається впродовж усього життя: від початкової фази спілкування до останнього подиху. Людина самоутверджується у мові як духовна істота насамперед, як істота, що не може обійтися без слова ні вдень, ні вночі, ні в

20 процесі праці, ні під час сну: внутрішнє мовлення допомагає формувати наше “я”, наш власний образ, що в значній мірі впливає на нашу екзистенцію. Людина, хоч би й навіть хотіла, не може самочинно припинити у собі потік мовлення, тому вона за допомогою слова приречена проникати у власну психологію, приречена формувати своє “я”. Одночасно завдяки мові людина здатна вийти за межі самої себе, пізнати інших людей, ототожнюючи й диференціюючи себе з ними. Процес самоототожнення на різних етапах людського життя має різний характер (це є предметом вивчення, звичайно, психології), нам же важливо підкреслити, що мова поєднує в процесі самоототожнення різні фази людського життя. Внутрішнє самоототожнення (формування власного “я”) перебуває під впливом як внутрішньої, так і зовнішньої інформації, що поступає не лише від органів відчуття, але й сконденсовується у мові: людина нагромаджує інформацію не тільки про світ та інших людей, але й про саму себе. Завдяки мові людина формує складну моральну систему, відчуває друге “я” в собі, потребу духовної праці, інтелектуальну необхідність самооцінюванню власної поведінки, її кореляція щодо інших людей, вироблення своєрідного морального та життєвого релятивізму, корегування своєї поведінки та життєдіяльності. На основі слова, внутрішнього “голосу”, який постійно звучить у людині, який формує самостійний внутрішній світ, що є надзвичайно важливо для самоідентифікації людини, викристалізовується психологія поведінки кожного з нас, здійснюється внутрішня психологічна кореляція, окреслюється певний “вектор” психологічного скерування особи тощо. Мова як сакральне явище дає насамперед людині відчуття окремішності її як духовного феномена, мова підносить людину над світом природи, виділяє її як богоподібний феномен, як особливий інтелектуальний феномен, спроможний освоювати цей світ. Завдяки мові кожна людина на Землі усвідомлює себе як унікальна, неповторна особистість. Як підкреслює християнська філософія, кожна людина виконує почесну місію на Землі, закладену у ній Творцем, Всевишнім. Тому ми наголошуємо, що мова виконує роль духовного самореалізатора людини, вона дає можливість людині зреалізувати себе як духовна істота. У мові знаходить вираження інформація людини про саму себе, що є неодмінною умовою особистісної ідентифікації і ототожнення з власним “Я”. У мові і через мову цілісне психологічне “Я”, що формується також у мові (мова – як духовна цілість окремого індивіда), воно і розкладається через слово на окремі психологічні фрагменти. Формуючи і укладаючи внутрішній духовний замкнений цикл людини, мова підтримує “життєдіяльність” цього циклу, що є першопричиною і джерелом життя. Мова укладає і формує ідеал “Я”, що виробляється на психологічному рівні як психологічна мета. Слово веде людину до цього ідеалу “Я”, що часто виступає мотивацією вибору мети та життєвого напрямку. Тут можна сперечатися із ученням Фрейда, який вважає, що в основі ідеалу “Я” лежать фізіологічні причини. Мова поєднує зовнішній світ, у якому живе людина, і внутрішній, який формується в людині. Його замкнутість, його закритість також забезпечується мовою. Підкреслимо, що психологічні реакції людини часто бувають спонтанними, раптовими, інколи помилковими, і тільки мова трансформує елементи людської поведінки у факт свідомості: людина обдумує, аналізує, що, як, де і коли вона вчинила, чи можливою є

21 така поведінка в подальшому житті, в інших ситуаціях тощо. Окремо слід наголосити на національному самоототожненні людини, яке починається з перших вимовлених слів і здійснюється у мові впродовж усього життя. Разом із першими сказаними словами дитина входить у духовне національне середовище, поступово пізнаючи його особливості, підкоряючи собі національний ідеальний світ, поступово підєднуючи свою психіку, своє “Я” до загальнонаціональної психології, поступово потрапляючи в національнопсихологічне русло. Мова дедалі глибше занурює психіку дитини в національну духовну структуру, щоб вона відчула себе не лише духовною, але й національною особистістю; мова не тільки є універсальним способом національного спілкування, але й національнопсихологічним чинником кожної особистості. Мова виступає як універсальний засіб національнопсихологічного ототожнення: пізнання себе як певного національного феномена на психологічному рівні через інші чинники – звичаї, обряди, традиції, страви, одяг, житло, пісню тощо, маючи все-таки спорадичний (або навіть і частковий) характер, зрештою, у мові відображений увесь комплекс культури та буття нації. Мова не просто виражає і формує національну психологію, вона є її внутрішнім чинником, вона постійно підтримує національне відчуття, є джерелом національнодуховної гравітації. Кожна людина на Землі створена так, що вона психологічно ототожнює себе з власним національним середовищем і диференціює з чужим. Мова забезпечує рівновагу цих двох, образно кажучи, психологічних векторів, які створюють відповідне національне гравітаційне поле: людина усім своїм єством тяжіє до власної національної екзистенції; у цьому сенсі недостатньо трактувати мову як виразника національного буття, а необхідно суттєво доповнити таким чином: мова – це рушій і регулятор національної психології. Національне ототожнення особистості, яке здійснюється у мові і через мову, є невід’ємним складником людського життя і діяльності, оскільки воно дає можливість людині посісти відповідне місце у духовній структурі світу. Незалежно від того, чи людина це усвідомлює, чи ні, її психологія і загалом її екзистенція потребуватимуть відповідного національного означення та національної приналежності.

3.4. Функція духовної апеляції. Вона виконує специфічне комунікативне навантаження: подача інформації має вербальний характер, а так званий “зворотний зв’язок” – позавербальний: до людини не повертається слово, а духовна енергія, духовна підтримка, духовна сила, що якраз і свідчить на користь сакральності мови, яка спроможна через вербальний рівень (тобто, через власну систему, через власні засоби) апелювати до найвищої надприродної сили і викликати в людині відчуття духовного простору. Функція духовної апеляції мови – важлива життєва необхідність людського існування, що має глибокий прогностичний зміст: вона зводиться не лише до випрошування людиною ласки від Бога, не лише до очікування “зворотного зв’язку”, суть її – розбудова духовної структури людини, що є другою формою (і при цьому визначальною) людського існування. Розбудова духовної структури людини абсолютно залежна від слова, оскільки мова є джерелом інтелектуального взаємозбагачення між людьми тощо, однак в основі розвитку духовної структури лежить словесна молитва, яка обрамлює кожен відрізок людського життя (день,

22 ніч, місяць, рік), допомагає оновити духовні сили, фізичний стан, підтримує в людині стан психологічної впевненості в своєму житті, виробляє в людині психологічну рівновагу, дає їй відчуття життєвої перспективи. Можна виділити ще один аспект цієї проблеми: словесна молитва виражає сенс людського буття, надає йому відповідної психологічної ваги, підтримує зв’язок Духу, що є в людині, з Богом, що, в свою чергу, вносить надприродний елемент у людське життя. Українці напрочуд вдало і точно сформулювали неможливість людського існування поза Богом: “Без Бога – ані до порога”, що само по собі викликає потребу словесної апеляції до нього. Мова як сакральне явище не має альтернативи щодо духовної апеляції: вона найприродніше і найорганічніше (спонтанно) відображає адекватно людську психіку, найнепомітніші внутрішні психологічні коливання (це підтверджують спонтанні та невимушені своєрідні “формули-звертання”, що вживаються в екстремальних ситуаціях, що природно вириваються з людських грудей на кшталт: “О Боже!”, “Боже, що ж то таке?!”, “Господи!”, “Господи, сохрани, заступи!”, “Хай Бог боронить!”, “Не дай Боже”, “Хай Бог милує!”, “Бог, збав”, “Змилосердься, Господи”, “Боже, зглянься на нас” та под. Функція апеляції тут поєднується із сильно вираженими інстинктами страху та самозахисту, очікування допомоги тощо, що виражається в тому, що їх уживають навіть люди, які не вірять у Бога, однак сама людська природа спрацьовує на глибині мовної спонтанності. Ця функція мови була майже знівельована під час комуністичного тотального режиму, коли релігія заборонялася, винищувалася духовна структура суспільства, коли мова ставала знаряддям облуди, обману, коли слово втрачало свій духовний зміст, і мільйони людей (а українців – насамперед) втрачали зв’язок із Богом, втрачали духовну опіку, духовну підтримку, що призвело до духовного зубожіння людини і нації загалом. Функція духовної апеляції, що виражається у мові, супроводжує людину все життя, вона є її внутрішньою психологічною потребою, що випливає з її людської суті, вона є могутнім моральним чинником, оскільки в молитві людина самооцінює себе, позбувається (чи, принаймні, так логічно мало би бути) аморальних, гріховних намірів, шукає духовного захисту, духовної опори у свого Творця. Цей зв’язок мав би бути ціложиттєвий, що забезпечує людину в духовному бутті, дає їй відчуття присутності Бога у її щоденному житті, наближає її до Бога, тримає її на духовному піднесенні, на духовній тональності. До слова, українська література XIX ст., наприклад, відображає глибоку побожність українського народу. У творах Карпенка-Карого, Марка Вовчка, Панаса Мирного, Марка Кропивницького, Михайла Старицького, Івана Нечуя-Левицького чимало уваги приділяється християнській етиці, побожній поведінці українців, дотриманню Божих заповідей, пошануванню християнської культури. Тому чимало героїв класичної літератури, що складають сумарний портрет українця-християнина, оцінюють свої вчинки під релігійним кутом зору, щиро апелюють до Бога. Про те, що українська свідомість і душа завжди прагнула Бога, відшукувала в Господові опору і захист, свідчать загальнонаціональні апеляції та настанови, які функціонують у творах Тараса Шевченка. Подамо декілька прикладів: Боже, спаси, суди мене Ти по своїй волі (ТЛІ., 283); Встань-но, Боже, – твою славу Гордий зневажає (ТЛІ., 284); Благаю Бога, щоб печаль Тебе довіку не збудила (Т.Ш., 313); Молюся, Господи, молюсь! Хвалить тебе не перестану (Т.Ш., 316); Свою Україну любіть, Любіть її...

23 Во время люте, В останню тяжкую минуту За неї Господа моліть (Т.Ш., 319); А я собі у бур’яні Молюся Богу... І не знаю, чого маленькому мені тоді так приязно молилось (Т.Ш., 333); Боже мій з тобою! Мій краю прекрасний, розкішний, багатий! (Т.Ш., 339); Які ж мене, мій Боже милий, Діла осудять на землі? (Т.Ш., 345); А красота – то красота! Мій Боже милий! (Т.Ш., 353); О Боже мій! О мій єдиний! Воно тойді було дитина (Т.Ш., 365); Тихо задзвонили У Києві, мов на небі... О Боже мій милий! (Т.Ш., 367); Та не дай, Господи, нікому, Як мені тепер, старому, У неволі пропадати (Т.Ш., 370); Там будем жить, людей любить. Святого Господа хвалить (Т.Ш., 375) та под. Наш національний Пророк у багатьох своїх творах відтворює глибинний потяг української нації до Бога, усвідомлення того, що Бог – Творець і Розпорядник світу, усвідомлення того, що людина повинна підкорятися Божій волі, пам’ятати про відповідальність перед Богом, прибігання до Божої допомоги. Найрізноманітніші відтінки опелятивних структур знаходимо, для прикладу, в творах Марка Вовчка, які буквально фіксують нейнепомітніші порухи української душі: Почули діти, Боже! Як кинуться до мене та в плач (М.В., 35); Нехай Господа милує! Що ж то за пригода? (М.В., 37); Боже, твоя воля! (М.В., 41); Нехай Господь помагає! Іди з Богом! (М.В., 41); Боже, помагай! Спасибі! (М.В., 42); Багацько ти мене дурила, та нехай тобі Господь подарує (М.В., 44); Не оддасте, то мені Бог оддасть (М.В., 46); Здорові були й Богу милі (М.В., 50); Се б нам од Бога гріх великий, коли б її не одговорили (М.В., 51) та ін. Загалом же можна підкреслити, що мова уможливлює постійний зв’язок із Богом, якого шукає людина, слово, звернене до Бога, підкріплює людську душу, підсилює дух, допомагає людині відчувати зв’язок із Богом, не втрачати його, апеляція до Бога кожного разу дає надію, сподівання на надприродну підтримку, на поновлення сил. Завдяки мові людина одержує Божу підтримку, поновлює своє духовне життя, дає відчуття того, що людина не самотня в цьому світі, що вона має Всевишнього заступника і проводиря. Бог послав на Землю свого сина Ісуса Христа, щоб він посіяв зерна Божої науки і правди. Навчаючи та проповідуючи, Ісус Христос возвеличив мову як спосіб передання істини про світ і людину, і в той спосіб Син Божий дав людству великий урок духовної природи слова: Божа Премудрість, яку повинна пізнати кожна людина, збагнути її суть, її безмежність і велич, сформульована у людській мові. Через мову Бог іде нам назустріч, відкриває людині себе, через мову він установлює і доносить до свідомості людини моральні закони, за якими людина повинна жити. Мова як засіб розбудови духовної структури людини і нації характеризується здатністю посилювати апеляцію людини до Бога, що виявляється в медитаційному стані людини під час молитви, Служби Божої тощо. Слово вводить людину у стан адорації, вона неначе зупиняється перед Божими таємницями, її думки шукають “розшифрування” надприродних кодів, і це допомагає формувати їй пізнавальний потяг насамперед щодо її власної сутності, сенсу буття. Функція апеляції мови постійно спрямовує людину до найвищого духовного рівня, який віддалений від неї, який вона до себе наближає. Через національне слово людина наближається до Бога, бо словесна семантика дає їй понятійне розуміння та сприйняття найвищих та найскладніших істин, у мові формується мікросистема духовних понять, яка певною мірою окреслює ті межі, в яких людина живе й працює як духовна

24 істота. Мова уможливлює розуміння Бога на рівні людської свідомості та інтуїції, робить доступним сприйняття його суті, його величі, його таємничості, вона рівночасно наближає Бога до людини, а людину – до Бога і разом із тим залишає відповідну духовну віддаль між цими двома духовними етносами, що відповідає поступальному наближенню людини до Бога, що складає зміст людського буття. Виконуючи функцію духовної апеляції, мова спроможна підносити емоційний стан людини у спілкуванні з Богом, який кардинально відрізняється від того, що виникає під час контакту внаслідок спілкування людини з людиною (у другому випадку емоційним подразником є слово, що виражає ставлення співрозмовника до мовця, а під час духовної апеляції джерелом емоційності є якраз стан апелювання, звернення самої людини, який зроджується, наростає в самій людині, із неї самої, слово тут виконує роль психологічної емоційної “хвилі”, яка несе людину, її душу, її прагнення, прохання до Бога; молитва не мусите бути наповнена емоційно забарвленими словами, що їх носіями є префіксально-суфіксальні елементні мови, чи експресивними виразниками (ними може бути і семантика слова, наприклад: любов-ненависть, гарнийпоганий, поважати-зневажати тощо), вона сама по собі вже є піднесенням, принаймні для переважної більшості людей. Саме у ній проявляється здатність мови самочинно породжувати духовне “середовище”, духовну ойкумену, яка наповнює та оточує людину, яка – в людині.

3.5. Функція передавання та збереження Духу. Підкреслимо в окремий спосіб, що мова має здатність зберігати духовну енергію, своєрідний духовний “відбиток” упродовж довгого часу. Завдяки цій функції мови духовна інформація не втрачає ні волютативної, ні емоційної сили (скажімо, твори Шевченка продовжують хвилювати наших сучасників, незважаючи на віддалення від поета в часі, Гомерові “Іліада” та “Одіссея” теж впливають на нас, незважаючи на те, що існує віддаль у даному випадку не лише часова, але й просторова та національна, незважаючи на те, що ми живемо в цілком інших умовах). На наш погляд, функція збереження Духу випливає із самої природи мови, яка в художніх та нехудожніх засобах сакралізує дійсність, тобто одухотворює її, прагне насамперед відтворити, зафіксувати духовну структуру людини, нації, передати її саморух, її динамізм, її трансформацію, її послаблення чи посилення, передати той духовний стан нації, в якому вона знаходиться, перебуває на даному історичному зрізі, на певному синхронному етапі її буття та розвитку. Мова як ідеальна система є доскональним та універсальним засобом сакралізації дійсності в тому розумінні, що вона сама по собі – друга реальність (і паралельна, і непаралельна водночас), однак цієї властивості для того, щоб створене письменником (чи іншою інтелектуальною постаттю) на терені слова впродовж тривалого часу (а. може, й назавжди) замало, тому обов’язковою умовою духовної консервації слова є добір мовних засобів, їх поєднання таким чином, що художній (чи якийсь інший) текст стає адекватним відображенням національно-духовного стану народу, стану його Душі, його екзистенційних ознак у даному історичному бутті. Завдяки цій властивості мови нагромаджуються духовні національні скарби, що забезпечують духовний поступальний розвиток нації, формують відчуття духовної

25 національної протяжності у часу. Кожна особа, приналежна до будь-якої нації, стає спадкоємницею духовної інформації; це так само необхідно для людського буття, як і успадкування відповідних генетичних кодів від батька-матері. Духовна спадщина попередніх поколінь є тою основою, на якій тримається духовний розвій народу; змінюються епохи, соціальні уклади, історичні обставини, географічне розташування національної території, може зазнавати як часткових, так і повних змін спосіб життя та господарювання, однак духовне споріднення, духовна єдність поколінь – понад часом. Це блискуче висловив своїм посланням “І мертвим, і живим, і ненарожденним землякам моїм в Украйні і не в Украйні моє дружнєє посланіє” Тарас Шевченко. Функція духовного збереження Духу за допомогою мови зумовлює духовний національний зв’язок, ту духовну серцевину, що пов’язана з менталітетом нації, з її духовною непроминальністю, з її суттєвими прагненнями тощо. Такий духовний національний зв’язок забезпечується двома природнішими формами мови – усною та писемною, з яких друга форма, зрозуміло, є історично триваліша та живучіша. Однак українська історія характеризується такими періодами, коли наша мова функціонувала як засіб побутового та пісенного спілкування на значній території України. Як відомо, українська мова в підросійській Україні декілька разів заборонялася, припинялося українське книгодрукування, навчання українською мовою, тобто писемна форма мови фактично перестала функціонувати, і українська мова впродовж багатьох років функціонувала лише в усній формі, а зрозуміло, що усне слово обслуговує насамперед побутову сферу. Однак навіть при такому функціональному звуженні українська мова не вмерла, а продовжувала розвиватися в абсолютно несприятливих умовах, акумулюючи національний дух. Ця функціональна однобічність спричинила розвій усної народної творчості, насамперед пісенної, що складає унікальний духовний пласт світової культури. Саме на цих синхронних зрізах, які позначилися несприятливими умовами щодо розвою мови (маємо на увазі чинники історико-соціального та політичного характеру), виявляється іпостась мови як сакрального явища: мова трималася тільки на духовній опорі, закоріненій у національну українську душу та свідомість, адже зовнішні чинники, як-от: розвій національної держави, культури, офіційних національних інституцій тощо було заблоковано. Точніше, український духовний світ втратив свій етнічний простір, був позбавлений зовнішніх стимулів, які сприяють мовній динаміці, розповсюдженню національної мови у межах національного ареалу. У таких нестерпних умовах український національний дух, образно кажучи, пішов у глибини української душі, пульсуючи на рівні підсвідомості та почуттів. Українська мова, не маючи “просторової свободи”, неначе сконцентрувала всю свою систему на духовних витоках, підготувавши грунт для таких потужних національних спалахів, як Тарас Шевченко, Маркіян Шашкевич у, здавалось би, в абсолютно мертвій національній культурі, майже на межі національної загибелі нашого народу. Феномен української мови полягає в тому, що вона внутрішньо досконала та історично сильна. Підкреслимо, що саме з мовної проблеми декілька разів починалося відродження нації. Ця закономірність виявила себе і в нашу добу, коли в 1989 році було засновано Товариство української мови імені Тараса Шевченка, яке започаткувало новітнє

26 відродження України як держави.

3.6. Функція мислення. Завдяки своїй духовній природі мова водночас виконує низку функцій щодо мислення: а) мова – першопоштовх думання (у немовляти цей поштовх здійснюється під впливом зовнішніх факторів – мови матері, батька, рідних, у щоденному спілкуванні слово є стимулом для виникнення та продовження розмови); б) мова – це сам процес мовлення, абсолютно неможливо роз’єднати думку і слово [36], розщепити їх, що свідчить про онтологічний симбіоз цих двох явищ, про їх молекулярну взаємопроникливість (на нашу гадку, навіть немає сенсу вести мову про два явища: думку і слово, оскільки мислення не має іншого способу екзистенційної трансформації, як слово, про що свідчить, наприклад, сонний стан людини: розум пригашений, він відпочиває, а мова триває, фіксуючи інтуїтивні перебіги, довербальний рівень спілкування, що відображено у словесному хаосі, у невпорядкованості логічних конструкцій, у невиразності висловлень); в) мова – це стан розуму, екзистенція інтелекту; г) мова – це еволюція розум поглиблення і розширення його аналітико-синтезових можливостей, інформаційновідтворювальної й інформаційно-пошукової діяльності; мова як стані еволюція розуму забезпечує людині, яка працює інтелектуально своєрідно специфікаційну щодо психології та фаховості діяльність; д) мова – це результат мислення, скраплення над чим працює Дух, інтелект, психіка, емоційна система людини (завдяки мові результати мислення закріплюються в інтелектуальній “пам’яті” нації, помножують та збагачують інтелектуальний досвід; е) мова – провідник інтелекту між людьми у горизонтальному (діахронному) плані і у вертикальному (синхронному); є) завдяки мові в духовному світі нації (а також – різнонаціонального суспільства) виникає інтелектуальна “смуга”, що вирізняється глибинним рівнем категоріальності, поглибленим аналітизмом, виробленням відповідної наукової термінології, підтримуванням певного інтелектуального етикету (одне слово, елітарне мислення, як воно загальноприйнято); ж) мова – фіксатор хибного мислення, яке в достатній мірі присутнє в світовій науці (це переконливо свідчить про те, що мова не лише відображає мислення як щось зовнішнє, таке, що є лише формою його, а є його змістом, суттю, екзистенцією, тобто мова віддзеркалює мислення у внутрішніх суперечностях його самого, у процесі, в розвитку, у безнастанному пошукові; з) мова – це швидкість мислення, оскільки слово найприродніше надається до своєрідних “надзвукових” швидкостей мозку, до моментальних перебігів від однієї акцентації до іншої, від однієї теми до іншої (власне, таку високу швидкість може мати лише “духовне тіло”, яке позбавлене структури (у фізичному значенні), що стримує його переміщення в часі (простір тут не має сенсу знову ж таки через відсутність фізичної структури); й) мова щодо мислення відіграє роль своєрідного лакмусу, оскільки багато чого, що є результатом мислення, слово відносить за поріг пам’яті; і) одночасно відзначаємо здатність мови остаточно втрачати інформацію; мабуть, ця властивість слова є надзвичайно важливою в тому сенсі, що людський мозок має певний поріг свого інформаційного навантаження, наповнення, за яким наступає вичерпання його як фізичного тіла, тому слово облегшує цей процес, завдяки чому він відновлює свою працездатність; й) відновлення (відтворення) інформації, яка полягає в тому, що відомості, які

27 ми сприймали, запам’ятовували в різні періоди життя, можуть бути заново відтворені і тій чи іншій повноті (це переважно здійснюється завдяки пошукові у пам’яті того чи іншого слова, найчастіше – власної назви, що має, як відомо, конкретне значення, або є слова, яке є тематично чільним, визначальним; при згадуванні допомагають асоціативні зв’язки між словами, які дуже часто нагадують нам підсвідомі спалахи); слід неодмінно зазначити, що та інформація, яка нами відчувається у глибинах підсвідомості, але яку ми не можемо зловити словом, яка не може вербалізуватися, не може бути відтворена: ми її або втрачаємо остаточно, або вона тримається на підсвідомому, або ж через деякий час виходить на словесний рівень; к) мова як духовне явище має здатність рухатися як паралельно до реального світу, невпинно фіксуючи його на трьох рівнях: жива і нежива матерія, людське мислення, так і в протилежному напрямку “від теперішнього – до минулого” (це можливо тільки завдяки Духові, який позбавлений категорії часу і простору, і способи переміщення якого, якщо, звичайно, можна так сказати, мають різнобічні вектори, вони не мусять бути однонапрямними, як, не приклад, лядське життя, історія, дозрівання рослин тощо); л) мова як духовне явище має властивість випереджувати реальність (прогностична властивість), моделювати діяльність; зазначимо, що моделювання майбутнього в розумінні подій, своє власної поведінки, вчинків, праці тощо людина реалізує себе як Боготвірний феномен (це ніби Божий акт творення в мініатюрі); слово є моделлю того”, про що людина мріє, над чим думає, чого прагне, що осягає, чого не хоче, до чого не прагне, що відкидає, чого боїться, що осягає, чого хоче уникнути, чого абсолютно не сподівається, на що розраховує (не розраховує); досить складно пояснити, наскільки адекватно слово може моделювати події, вчинки, явища, наскільки словесна модель може наблизитися до реальної, складно віднайти ті чинники, що лежать в основі моделювання; м) мова як духовне явище є одночасно “річчю в собі” і “річчю для нас” (щодо другого визначення, то воно достатньо з’ясоване: маю на увазі дослідження функції спілкування, яку виконує мова, а от щодо другого, то зазначимо такі два моменти: 1) іманентний характер мови вивчався лише зі структурного та історичного боку, де, наприклад, українська мова трактувалася за моделлю “праіндоєвропейська – праслов’янська – давньоруська – українська” [37] або під оглядом порівняльного аналізу щодо російської [38], рідше – білоруської, ще рідше – слов’янських мов [39], які репрезентують різні слов’янські групи – південну, західну, східнослов’янську, а ще рідше українська мова вивчалася в контексті європейських мов як одна з найстаріших і найрозвиненіших слов’янських лінгвістик; другий аспект – структурно-граматичний також мав зіставнопорівняльний ракурс, оскільки вчені відшукували та подавали насамперед ті моделі (словотвірні, синтаксичні), які були ідентичними в обох слов’янських мовах (українській та російській) і майже не брали до уваги, зрозуміло чому, диференційованих особливостей, які виконують розрізнювальну функцію, що робить українську мову такою, а не іншою; як “річ у собі” українська мова, як і, зрештою, кожна національна лінгвосистема, є іманентною, тому не завжди ті чи інші зміни у мові можна пояснити з погляду детермінізму; легше з’ясувати, наприклад, появу того чи іншого нового слова, яке відображає розвиток суспільства, виробничого укладу тощо, або ж є запозиченим разом із реалією, тобто, в тих випадках, коли позамовні чинники спрацьовують виразно і помітно, і мовні зміни більше

28 залежать від зовнішнього впливу на мову, однак, для прикладу, чергування голосних і приголосних (фонетичні зміни), особливості відмінювання та дієвідмінювання (морфологічні зміни), прийменникові та безприйменникові словосполучення (синтаксичні зміни) лишень позамовними чинниками пояснити складно, очевидно, тут ми маємо справу з іманентними законами мови, де переплітаються етнолінгвальні чинники та особливості мови як сакрального мови в тому сенсі, що національна мова спроможна до самоеволюції, самоформування, самодиференціації.

3.7. Функція спілкування. [40] Як “річ для нас” є універсальним засобом міжлюдського спілкування [41] , однак не лише джерелом передачі інформації, як воно було потрактовано в радянській мовознавчій науці, а – способом духовного зв’язку між людьми; людина як біодуховний і Боготвірний феномен не може обійтися без сакрального контакту з іншою людиною, що зафіксовано в заповіді Божій, яка закликає любити ближнього, як самого себе. Цей контакт охоплює не лише сферу інтелектуальної праці, але й щоденне людське життя у найрізноманітніших виявах і формах. Мова – універсальний засіб сакрального взаємозв’язку між людьми, який людині зрозумілий і доступний. Мова не просто передає інформацію, а вона є засобом адаптації відомостей, повідомлень до конкретних людей, моменту, теми, акту спілкування тощо. Одне і те ж повідомлення можна подати по-різному, за допомогою різних словесних контекстів, емоційного навантаження, волютативного впливу тощо. Таким чином, ми можемо стверджувати, що існує суб’єктивація мовного повідомлення, зумовлена екстралінгвальними чинниками [42], однак в основі спілкування лежить потреба духовного контакту між людьми, який виконує роль стимулювання у взаємному спільному житті, у взаємному пізнанні. Людина спілкується, в першу чергу, не тому, що вона – соціальна “істота”, а тому – що вона – духовна істота, Дух – першопричина і першоджерело соціальної спільноти ще й тому, що в основі формування та становлення соціального “організму” лежить національна спільність у тому розумінні, що нація-клітина вселюдності, суб’єкт історії та соціального укладу, нація-творець соціальної надбудови, способів і методів спільного укладу життя; з попереднього випливає, що мову трактуємо як духовне поле нації в ареальному та історичному плані. Як відомо, Вільгельм Гумбольдт утверджував думку про те, що мова є виразником національного духу, відштовхуючись від цієї найголовнішої тези, можна розвинути положення про виникнення на основі мови національно-духовного поля, яке охоплює свідомість того чи іншого народу, має протяжність у просторі і часі. Мова – це екзистенція національно-духовного поля, його матеріалізація, яка полягає в тому, що вона виступає конденсатором Духу, вона трансформує його в національну категорію, поняття, вона відкладає його в національній пам’яті, формуючи картину світу, через національну мову Дух інкультурує в національну свідомість, набираючи відповідних інтелектуальних форм, мова “одягає” Дух у такі форми, які “приземлюють” його до людського розуміння та сприйняття; мова розвиває Дух у національній свідомості, де він знаходить своє видозмінення у формах відображення світу, людини, людського мислення; мова є середовищем, у якому Дух набуває чинності як позаструктурна, позаматеріальна екзистенція; мова сполучає національну генетичну систему з

29 Божим Духом, і цей синтез є необхідний, бо впливає з самої сутності людини як Божого створіння і функції вибраного народу (вибраний народ – це кожна нація, яка скерована Богом, вибраний народ – це категорія, вибрана Богом для доведення того, що нація є співучасником Божої справи, а це відповідно означає, що нація – складовий повноцінний і самодостатній компонент структури вселюдності); Дух над нацією перебуває у слові, акумулюється і скраплюється у слові; завдяки мові Дух членується просторово на національні “поля”, що обрамлюють націю (у світі існують не лише державні кордони, але М мовні, які не завжди збігаються з попередніми) як єдине духовне ціле. Дух, скраплюючись у мові, дає нам конденсацію національного духу, мова забарвлює Дух національними методами відображення та пізнання світу; людина як біодуховний феномен в може перебувати, жити поза духовною системою, але вона обов’язково розташована в національну духовній системі, вмістилищем, носієм і розвитком якої є мова. Функція спілкування найтісніше пов’язана з діяльністю людини, з її розвитком, із психологічним та соціальним функціонуванням: людина через мовне спілкування узгоджує свої дії, вчинки з іншими людьми, пристосовується до середовища, до суспільних і побутових ситуацій, корегує свою щоденну поведінку, формує своє оточення, виявляє іншим людям себе, намагається утвердити в такий спосіб свої життєві погляди, свою свободу, унезалежнити своє “я”, довести свою правоту, нав’язати своєму оточенню власну позицію, поведінку, вплинути на корекцію поведінки людей, із якими вона спілкується тощо. Аналізуючи цю функцію мови дещо глибше, не можна не зауважити, що є декілька рівнів спілкування, які відрізняються між собою комунікативною метою, вибором мовних засобів, інтонацією спілкування тощо; кожен із нас неначе переключає свою психологію з одного рівня спілкування на інший: офіційно-ділове спілкування, побутове (вдома з рідними), спілкування з випадковими людьми, листування, спілкування у громадських місцях, із підлеглими тощо. Така багатогранність вимагає від людини відповідної психологічної та культурної орієнтації, опанування певним набором мовних засобів. Як ми вже зазначали, мова є найуніверсальнішим засобом метапсихічної тотожності людини, одночасно вона є виразником Духу в інших людях; як сакральне явище мова “обіймає” людину, формуючи таким способом відчуття приналежності людини до національно-духовної ойкумени, відчуття духовного тяжіння [43], яке є цілком природним, як і фізична гравітаційна сила. Від самого дня народження людина вже знаходиться в національно-духовній системі, запрограмованій генетичне. Але до того часу, поки дитина не розмовляє, її єство напружено працює над ототожненням своєї генетичної природи (лінгвопотенційності) з мовним середовищем, для цього достатньо півтора-два роки, щоб таке ототожнення відбулося.

3.8. Функція моралі. Як сакральне явище мова акумулює розвиток, становлення душі – комплексу морально-етичних складників, морально-психологічного укладу життя тощо. Якнайтісніше мова пов’язана з совістю, що підсилює функціональний характер внутрішнього “голосу”, психологічного “я”. Якщо людина зазнає докорів совісті, то тут певна роль належить слову, яке внутрішньо нагадує про них, яке неначе “вертається” на те

30 саме місце, нагадуючи про вчинок, подію тощо, так що мова підсилює вплив душі на психологію людини, на її поведінку, на самоусвідомлення себе як духовної істоти (аналогічну функцію виконує мова в тих випадках, якщо ми користуємося словом як найважливішим чинником впливу на совість людини), інша річ, що це може дати належний ефект, а може і не дати, але те, що слово має надзвичайно великий вплив на душу людини, не викликає сумніву. Таким чином, мові притаманна моральна актуалізація, яка забезпечує формування морального кодексу, моральних принципів на рівні психології завдяки подразливості слова, його здатності спричинювати нервову реакцію, повертати мислення” думку у зворотному напрямі. Слід підкреслити, що названа функція надзвичайно тісно пов’язана з внутрішнім психологічним станом людини, це абсолютно закрита (прихована) функція, яка не завжди має вихід назовні. Маю на увазі те, що внутрішній моральний статус людини не завжди є доступний для середовища; оскільки часто трапляється так, що людина на рівні слова виявляє розуміння християнської моралі, однак на рівні чинності, поступків є злочинцем, брехуном, підлабузником, аморальником. Це загалом проблема, що має статус “вічної”, бо вона межує з досконалістю і особистості, і суспільства, тому функція внутрішньої моральної актуалізації тісно пов’язана з чинником морального ототожнення, яка визначається накладом (збігом) слова і дії (чинності) у моральному аспекті. Роль слова у цьому взаємозв’язку є первинною, бо вона є засобом акумулювання моралі в душі людини, пізнання її сутності, її справжньої вартості. Помітну роль тут відіграє дидактична вартість мови як спосіб сакрального життя сім’ї та суспільства, як метод передачі етнодидактики, формування повчального кодексу тощо. Дидактична вартість мови як сакрального явища формує той моральний клімат, який складається, наприклад, у сім’ї та суспільстві. Мова сама по собі характеризується до певної міри відповідним рівнем експресії (оцінювання), особливо виразно це простежується на лексиці, яку можна під цим поглядом умовно поділити на три групи: а) лексика з позитивною експресією: повага, любов, пошана, цілувати, гладити, розбагатіти, добрий, гарний, щирий і т.п. б) лексика з негативною експресією: ненависть, зло, вбити, одурити, покинути; в) лексика з нейтральною експресією: день, вчора, існувати, стіл, відро, двадцять два тощо. Однак мова володіє експресивними способами не тільки на рівні значення слова, але й також на рівні контексту, де кожне слово, може бути, що незалежно від експресивносемантичного навантаження, набуває експресивної актуалізації стосовно ситуації особи, її психологічного стану тощо. Наприклад, у реченні “Згоріла хата” слово хата, що на лексичному рівні належить до категорії з нейтральною експресією, набуває негативного експресивного забарвлення через поєднання з дієсловом згоріла; а в реченні “Він має власну хату” – навпаки, це ж саме слово вживається з позитивним експресивним відтінком. Крім того, мова має невичерпні можливості щодо експресивного навантаження на рівні словотвору, де,

31 як відомо, найбагатшими в експресивному плані є суфікси, префікси, які можуть збільшувати або зменшувати експресію (порівняймо: щонайменший – якнайбільший, ледащо – працьовитіший, нездалюший – гарнесенький та под.). Таким чином, мова за своєю природою є надзвичайно потужним волютативним засобом, що виявляється почасти і в дидактиці. Якщо під цим кутом зору вникнути у природу українських фразем, які є джерелом національної педагогіки та дидактики, то внаслідок цього спостереження ми виявимо цілий пласт прислів’їв, приказок, ідіом тощо, які містять відповідні повчання, застереження, орієнтують на дотримання тих чи інших моральних законів, накладають певні заборони на ті чи інші вчинки. Наприклад: не забігай поперед батька в пекло; не кажи гоп, поки не перескочиш; не копай іншому ями, бо сам упадеш; не лови гав; не плюй у криницю, бо доведеться води напитися; не розгледівши броду, не лізь у воду; не хвались, ідучи на торг; знайся кінь з конем, а віл – з волом; скупий двічі тратить; нагинай молоде дерево; сам не гам і другому не дам; де двоє б’ються, третій користає; шануй честь замо лоду; не знавши броду, не лізь у воду; одна голова добре, а дві краще; пусти свиню під стіл, то вона дреться на стіл; своя сорочка ближче до тіла [44] та под. Своєрідні національні заповіді – застереження, сформульовані у формі фразеологізмів, вчать насамперед культури поведінки, високої моральності у взаєминах між людьми, вони фіксують багатовіковий моральний досвід народу, апелюють до людини, до її сумління і совісті, у цих коротких сентенціях ми віднаходимо орієнтири такого людського життя, яке є чесним, моральним і правдивим.

3.9. Функція національної ідентифікації. [45] Мова – найважливіший національний ідентифікатор, завдяки якому кожна нація вирізняється з-поміж інших, усвідомлюючи себе самодостатнім та самочинним суб’єктом історії. Вона є одним із суттєвих та визначальних елементів національної ідентифікації, яка “завдяки багатовимірності” стає “такою гнучкою, неподатливою силою в сучасному житті й у політиці і може ефективно поєднуватися з іншими могутніми ідеологіями та рухами”. Характерно, що мова ідентифікує націю у двох напрямках: а) горизонтальному (синхронному) і б) вертикальному (діахронному). Вагому роль тут відіграє здатність мови передавати, зберігати і трансформувати інформацію. Мова також виконує завдяки своїй сакральній природі, оскільки зберігачем інформації є насамперед номінальна одиниця – слово, семантика якого має ідеальний характер. Про інформаційну функцію мови написано чимало праць, тому немає сенсу на цьому зупинятися, однак зауважимо, що мова може виступати як псевдоінформаційний засіб. Мова може приховувати справжню інформацію, слово стає своєрідною “вуаллю” думки, воно або абсолютно замінює те , що людина в тій чи іншій ситуації мала б сказати (свідома неправда), або частково приховує справжнє повідомлення. Власне, тут ми також маємо справу зі співвідношенням “мова-Душа”, своєрідний парадокс, але слово як сакральне явище в позитивному розумінні може бути інструментом неправди, обману, наклепів, несправедливих звинувачень, болючих докорів, образ тощо, себто ставати індикатором аморальної, гріховної поведінки людини. У зв’язку з цим виникає питання: як духовний феномен може мати антидуховне функціональне навантаження? Звичайно, це з’ясувати досить складно. Однак

32 річ у тім, що ми мусимо розрізняти екзистенційно Дух і Душу. Зацитуємо слушну думку Ю. Русова: “Дух є приналежність лише людині і виявляється у нашій здібності творити ідеї думки. В той час, як дух у своїх нижчих частинах зв’язаний з душею, душа у своїх вищих частинах з духовим всесвітом. Людський розум є один з виявів духа, так само підсвідомість, свідомість, надсвідомість належить до царства духа, як рефлекс, інстинкт і дресура до обсягу душі” [46]; “Таким чином, людина належить тілом до мінерального царства, душею до живої природи, а духом до царства ідей”. [47] Мова як сакральне явище спроможна відображати, фіксувати, передавати на віддалі не лише “потік свідомості”, не тільки імпульси на довербальному рівні, але також і найнепомітніші коливання душі на різних рівнях: від інстинктивного – до морального. У зв’язку з тим, що Бог обдарував людину як власний творчий феномен також і волею, що дає їй можливість як саморозвивати і самовдосконалювати власну душу (на нашу гадку, цей надскладний процес у самій людині є способом наближення до Бога, є способом зрозуміння себе самої як Боготвірного феномену), так і деградувати в духовному плані, що так само зафіксовано у мові. Мова під цим кутом зору залишається сакральним явищем, оскільки вона спроможна передати атрофацію душі. Ми не вважаємо, що це внутрішня антиномія мови, навпаки, відображення порухів душі та її трансформації в бездушність, свідчить про те, що мова – над душею, на рівні духу, душа – у її віддзеркаленні (звичайно, цей взаємозв’язок не є таким прямим і однобічним, а різнобічним / різноканальним, однак запропонована нами умовність допомагає хоча б наближено відтворити взаємозв’язок духовних явищ); мова – це універсальний та самодостатній спосіб духовної взаємодії людей на віддалі [48], власне, безсумнівним є те, що кожна людина, думаючи про когось, адресує йому свої думки, сподівання, роздуми тощо (переважно цей вплив має несвідомий характер), однак ні одна людина (якщо не брати до уваги поодиноких випадків) не може описати, передати тощо, чи вона сприймає чи не сприймає цю інформацію, людина не відчуває її так, як, наприклад, при безпосередньому звуковому чи зоровому спілкуванні та сприйнятті тексту. Однак духовний контакт із Богом також не є такий відчутний і виразний, як фізичний емоційний вплив, що є цілком закономірним: адже Дух позбавлений структури, фізичних ознак, це надприродний феномен, і його дотик має надприродний характер, який ми відчуваємо, наближаючись до нього, ведучи духовне життя, себто, створюємо основу для сприйняття та відчуття Духу. Крім того, мова і Дух не тотожні, Дух втілюється у мові, трансформується у мові, конденсується у мові, що також підтверджує їх екзистенційну різність, мова зливається з Духом, не розчиняючись у ньому, мова наділена трансцендентністю, однак лише до певної межі, якою є поріг сприйняття людиною слова, поза цим порогом – не підвладний мові духовний простір, що не може бути закодований у слові і сприйнятий на лінгвальному рівні. Мова як сакральне явище не може абсолютно охопити усі вияви Духу як надприродного феномену, мова – екзистенція Духу, але – не Дух. Мова – це лишень частково надприродне явище, а не повністю. Мова – спосіб вираження Духу, а не сам Дух, тому, коли говорити про їх абсолютний збіг і абсолютну тотожність, то треба мати на увазі, що є такий рівень духу, який – поза мовою, поза словом (можливо, навіть правильніше – понад мовою, понад свідомістю), отже, якраз тому людина, посилаючи думки на віддалі, не

33 спроможна їх так виразно сприймати, як формулювати. Ця теза може бути підтверджена ще й тим, що сприйняття тексту (насамперед – художнього) може збігатися, а може й не збігатися з думками, закладеними реціпієнтом (творцем тексту) [49], за приклад можна взяти будь-який художній текст, написаний давніше (маємо передачу думок на віддалі), декодування якого всебічно засвідчує взаємозв’язок мови і духу: мова є сакральним інформатором, однак сприйняття інформації, її відтворення та декодування відбувається на вищому духовному рівні; мова так ніби переводить інформацію на вищий рівень, у порівнянні з тим, на якому рівні знаходиться вона сама. Безсумнівно, передача думок на віддалі, коли слухове чи зорове сприйняття відсутнє, є надзвичайно цікавою ще не дослідженою проблемою, яка пов’язана з духовною енергетикою як однією з чільних аспектів сучасного модерного світу. Не породжує сумніву і те, що в людини є внутрішньопсихологічна потреба адресувати свої думки комусь іншому з певною навіть метою: переконання в чому-небудь, з бажанням – повернути до себе ту чи іншу людину, привернути її на свій бік тощо, одне слово, – це справа психологічного стану реціпієнта; як сакральне явище мова не тільки – в людині, але й – навколо неї, національна мова заповнює міжлюдський простір і творить над нацією духовне поле, саме вона забезпечує цілість нації як біодуховного феномену [50], саме мова єднає в одній нації і на горизонтальному рівні (живих людей), і на вертикальному (минулі і сучасні покоління); без мови духовна єдність щезає, втрачає сенс, а цілість нації може бути підтримана хіба що зовнішніми чинниками, до яких належить держава як форма політичної організації нації. Правильну думку висловлює політик і державний діяч Михайло Горинь, який відстоює тезу про державну свідомість, про державне мислення, яке допомагає об’єднати навколо державної ідеї людей, які або належать до зденаціоналізованої страти, або – до іншої духовнонаціональної сфери: людина не може не належати до відповідного духовного чи бездуховного середовища, оскільки ця потреба випливає із її суті. Духовнонаціональна ойкумена – це не лише середовище, але й перебування людини у відповідній гносеологічнопрагматичній системі, яка поєднує світоглядну підсистему, генетичну спроможність, історичну діяльність, віру, культуру, щоденну життєву практику (найуніверсальнішим способом систематизації названих складників є мова, яка підтримує духовнонаціональну цілість функціонально: зовнішній рівень – державні та соціальні інститути, внутрішній рівень – психологія). Мова закриває національний простір, обмежуючи його у просторі, однак ця обмеженість, як досить слушно зауважив український філософ Дмитро Чижевський, “... є однобічним розкриттям людського ідеалу. Але лише в оцих обмежених і однобічних здійсненнях загальнолюдський ідеал і є живий. Тому кожна нація якраз у своєму своєрідному, оригінальному, у свої однобічності і обмеженості і має вічне, загальне значення”. [51] Вийти із цієї системи надзвичайно складно у зв’язку з її психологічним закоріненням, з психологічною адаптацією людини до життєвого укладу, культури, способу поведінки тощо. Перебування людини в іномовному середовищі, яке для неї є чужим, якщо вона цілком не розуміє мови, якнайточніше і якнайповніше підсилює нашу тезу про те, що мова – друга ідеальна (духовна) дійсність, оскільки людина в такій ситуації є абсолютно виключена з

34 нормального реального життя і нормального психічного стану. Внаслідок опинення в чужомовному середовищі людина втрачає координати власної поведінки, вона орієнтується тільки завдяки предметам і подіям, що значно ускладнює їй розуміння тої економіко-соціальної системи і культурного середовища, в яке вона потрапила. Поза мовою є абсолютно неможливо зрозуміти реальне життя, збагнути системні зв’язки між реаліями, шлях до реальності лежить через слово як його адекват. В іномовному середовищі на багато разів зростає психологічна напруга людини, вона часто розгублена, не почуває себе впевнено, тому її поведінка може не бути адекватною щодо ситуації, в якій вона знаходиться. Мова як сакральне явище виявляє свій паралелізм щодо дійсності в тому, що вона відповідає тій національній реальності, тому національному буттю, яких вона обслуговує. Ідентифікація національного життя здійснюється через мову і завдяки мові. Якщо людина потрапляє в чужомовне оточення, то вона пробує перенести власну мовну реальність у цей чужий для неї світ, вона пробує пізнати цю чужу для неї дійсність через власну мовну систему, однак це їй не вдається, бо кожна окрема національна мова – це й окрема національна дійсність. Дещо, звичайно, вона може збагнути (це вже залежить від спорідненості мов), однак шлях до чужої реальності лежить тільки через цю мову, яка її ідентифікує на ідеальному рівні. Незнання мови середовища, в яке потрапляє людина, заступає від неї той реальний світ, який відображає дана національна мова. В осерді чужомовного середовища, мова якої ми не знаємо, виразно відчуваємо двоструктурну будову людського буття – реальну та духовну (словесну), відчуваємо, наскільки вони пов’язані між собою, відчуваємо, як непросто перебувати в чужій духовній структурі. Підкреслюємо, що мова на відміну від інших знакових систем, відзначається тим, що вона здатна передавати як змістову, так і почуттєву, а також експресивну та естетичну інформацію, що є підтвердженням природного характеру мови (фізичні, математичні, хімічні знакові системи є штучними та похідними, тому вони несуть якусь одну інформацію), а також її сакральності, її синкретизму з Духом, її гуманізованості, її універсальності щодо презентації духовної сутності людини. Як інформаційний засіб мова невичерпна, вона володіє кількома способами, які забезпечують їй інформаційний динамізм: а) семантичні трансформації слів (багатозначність, переносні і образні значення, синекдохи і т.п.), звуження значення тощо; б) виникнення нових лексем; в) творення складних і складноскорочених слів; г) іншомовні запозичення; д) слова – оказіоналізми; е) фразеологічні одиниці; є) зміст речення. Названі чинники забезпечують мові унікальну можливість – найдосконаліше задовольняти інформаційні потреби людини і нації. Як сакральне явище – мова є фундаментом для інших штучних (похідних) знакових систем: йдеться не тільки про те, що, наприклад, у багатьох із них як засіб позначення використовуються літери (система хімічних елементів, позначення геометричних фігур тощо), а про те, що мова пов’язує елементи такої системи

35 (чи й підсистеми) у відповідну цілість і забезпечує умови для функціонування: відповідні пояснення, які супроводжують усі без винятку знакові похідні системи, спираються на мову; зрештою, ознайомлення із такою системою та засвоєння принципів її функціонування також здійснюється через мову. Отже, мова як джерело інформації формує національно-духовний світ, який є паралельним до національного буття, який пов’язаний не тільки зображально-описовими зв’язками у тому сенсі, що мова відображає історію, еволюцію, мислення та почуття нації, але й глибинні рушії національної духу, його внутрішній розвиток, його спрямованість, його образно кажучи, проекцію на життя” Мова є цілісним духовним явищем, що забезпечує потреби нації в духовному самоствердженні, в духовному осягненні навколишнього світу.

3.10. Функції пізнання та осягнення світу. Кожна національна мова виконує функцію пізнання та осягнення світу охоплення його як цілісного феномена, вічно рухомого і одночасно константного, у чомусь незмінне, вічно сущого. Власне, стрункість мовної системи, її внутрішня гармонійність відображає (опосередковано, звичайно) гармонію світу, його уклад, його безконечний розвиток. Мова є першопричиною пізнання світу, оскільки Дух, що пульсує у ній, веде людину через мову і в напрямку пізнання, і в напрямку самопізнання. Мова сама по собі є поштовхом до пізнання, є гносеологічним рушієм нації. Одночасно мова забезпечує цей процес впродовж історичного та культурного розвитку нації, розвиває у національній свідомості потяг до власної інтерпретації суті буття загалом і людського життя зокрема. На наш погляд, названа функція мови випливає із двох чинників: а) першого – трансцендентного: світ створений Богом для людини, що означає: людина має право розпоряджатися ним, а також використовувати його для свого життя й розвитку, що є неможливо здійснити без пізнання світу; б) другого – природного: мова – це спосіб, за допомогою якого підтримується гармонія тіла і душі, гармонія розуму і серця, вона єднає біос і дух, є своєрідним трансформатором між цими двома суттєвими онтологіями – природною та надприродною; як спосіб синкретизації біосу і духу мова й сама є таким двокомпонентним поєднанням: звук – фізичка величина, значення, зміст – духовна величина, двокомпонентним є і процес мовного кодування-декодування: сприйняття органами чуття комбінації звуків, трансформація та ототожнення на рівні клітини. Звичайно, діяльність суспільства загалом і людини зокрема в значній мірі залежить від того, наскільки адекватно мова відображає закони природи і життя та потреби людини. Тому національна мовна картина світу – це не пасивний образ дійсності, а основа для укладу та способу життя нації. Як сакральне явище національна мова є складною духовною картиною світу, яка має свої іманентні функції та гетерогенну природу: мова не просто відображає, копіює світ у національній свідомості, вона створює його, якщо брати до уваги її ідеальну природу; це пояснюється тим, що лінгвосистема не являє собою пасивну копію, механічне відображення (відбиття) навколишньої дійсності, що неможливо за онтологічною сутністю мови, а надзвичайно розвинену систему систем, яка фіксуючи, передаючи інформацію про світ,

36 номінуючи явища, події, факти не лише створює паралельну ідеальну реальність, але й відкриває можливість для її гносеологічної гетерогенної активності, адже чимало моментів істини відкриваються за допомогою мови і мають апріорний характер. Національна мовна картина світу має свої внутрішні компоненти, вона є гетерогенною в тому значенні, що не лише відображає, формує систему, але й випереджує дійсність, створює її, формує її розуміння, поняття про неї. Якби не було національної мови, то неможливо було б пізнавати світ, відображати його, тобто не існувало б самої гносеології, цей своєрідний нонсенс лежить в основі буття світу й людини. Мова сама рухає і свідомістю, і дійсністю, тобто свідомість через мову розвиває дійсність, навколишній світ, який оточує людину, в якому живе людина: і матеріальний, і моральний, і духовний. Мова як сакральне явище вводить людину у світ, у дійсність, наближає людину до світу, а світ – до неї. Через людську мову Боже слово інкультурує, тобто втілюється в дійсність, в історичну реальність. Подвійний розпад мовної системи на реальність-людину відповідає духовній канві структури світу, він не є розпадним на дві долі, а взаємозв’язаним у двох долях. Суб’єктивний фактор у мові виявляється в тому, що людина відображає, творить мовну дійсність (власне, правильніше сказати нація), формує її, укладає, змінює. Функції мови як духовного образу світу полягають насамперед у тому, що вона цей світ конденсує, створює можливість його фіксувати, відчувати, розвивати, пізнавати, продовжувати, взаємодіяти з ним, перебувати в ньому, жити в ньому, продовжувати себе в ньому, передавати його спадкоємне. Мова є засобом пізнання і видимого, і невидимого світу: уся інформація про дійсність, яку ми одержуємо за допомогою наших органів відчуття, фіксується у слові, згодом вона аналізується, зіставляється тощо, що є основою для тих чи інших висновків, які можуть мати вплив на діяльність людини й суспільства; невидимий світ ми пізнаємо також через мову – це наші здогади, метафоричні та уявні образи тощо. Слово як сакральне явище є творцем дійсності в тому розумінні, що воно формує ідеальну дійсність як автономну (тобто, самостійну), яка не повторює реальність, не копіює її, а формує паралельний світ, що є самодостатнім. Мова створює дійсність у тому розумінні, що вона впливає безпосередньо на формування дійсності, на її зміну, на пристосування реальності до людського життя, на адаптацію людини до світу, а світу до людини. Мова має здатність замінювати дійсність, у якій ми існуємо фізично, на уявну реальність, у якій ми живемо духовно. Цей паралелізм виявляється в тому, що ми повсякчас абстрагуємося від дійсності, і наше мислення функціонує не обов’язково паралельно, разом із нашим фізичним життям, а само по собі. Абсолютної вершини у цьому плані мова досягає двома своїми функціями: образною і науковою. Наукова мова, ускладнена термінологічною системою, є надзвичайно віддалена від щоденної прагматики. Слово породжує слово, розгалужуючи мову, будуючи семантичну систему над семантичною системою. Мова як сакральне явище тримає людину в середовищі уяви, уявлень, домислів, здогадів, інтуїтивних спалахів, розшифрованих і нерозшифрованих семем; вона дає кожній людині відчуття другого світу (нефізичного, нематеріального). Мова забезпечує гносеологічну спадкоємність: здобуті та нагромаджені знання

37 зберігаються та передаються наступним поколінням; завдяки мові, насамперед писемній, створено можливість для поступального розвитку людського пізнання. Кожна людина, яка приходить у світ, не починає спочатку, а користується національними здобутками, національною інформацією про навколишній світ, про життя, про саму себе; відштовхуючись від уже відомого, вона продовжує властивий пошук сенсу життя. Національна мова вводить людину у таку пізнавальну систему, яка їй найближча, яка відповідає її генетичній програмі, тому збереження національних традицій – це не просто данина етнографії, а збереження тієї духовної атмосфери, в лоні якої розвивається усе національне єство. Поза національною мовою як середовищем духовного національного буття можна говорити хіба що про мутацію свідомості і душі. Розкішна природа знайшла своє віддзеркалення у словесному паралелізмі, який є органічним компонентом народної пісні. Це модель, яка охоплює дві паралелі, що, образно кажучи, не перетинаються на рівні змісту, а на глибині національного відображення і передає співіснування, співрозвиток, взаємозв’язаність різних рівнів живої матерії у свідомості українців: А вже весна, а вже красна, із стріх вода капле // Молодому козакові мандрівочка пахне: Вечір надворі, ніч наступає // Вийди, дівчино, серце бажає: В кінці греблі шумлять верби, що я насадила // Нема того козаченька, що я полюбила: Жито, мамцю, жито не полова // Як дівчину не любити, Коли чорноброва і под. Паралелізм у наших народних піснях поліфункціональний: просторова та часова локалізація, підсилення психологічного стану людини, камертонування настрою, передача глибинної ритмічності всього живого. Найменування флори, фауни чи явищ природи, що вживаються у народнопісенних паралелях, утворюють своєрідний словесний етноряд: терен – вишні – черешні – жито – верби – гай – пшениця – дуб –барвіночок – долина – малина – сад – луг – виноград – нивка – материнка – хміль – яр – діброва; каченята – соловейко – гусоньки – воли – горлиця – селезень – жук – перепілонька – вода – вечір – небо – зіроньки – холодок – сонечко – місяць – дощик – туман – ніч... Цей “ланцюжок” закріплюється психологічно і виконує функцію своєрідного етнічного вакууму, в межах якого розвивається національна психологія. Цей словесний етноряд часто може виконувати роль асоціацій, збудника національних почуттів. Щоб підтвердити тезу про те, що спрямування людини через мову до дійсності лежить через рідне національне середовище, можна вдатися ще і до такого засобу, як персоніфікація, що служить способом “олюднення” природи, наближення її до людини. Мова в устах Лиса, Вовка, Лева, Їжака тощо в українських народних казках (і не тільки в українських, а й будь-яких!) є виразником живого одухотвореного світу, в якому ми живемо і який ми наповнюємо своїм національним словом. Уособлюючи навколишній світ, українці, як і всі інші народи, розширюють межі мовного простору, заповнюють його власними мовними реаліями. Відомий американський учений Б. Уорф підкреслював, що кожна мова своєрідно, у неповторний спосіб відтворює дійсність і таким чином втілює та закріплює неповторний світогляд (гіпотеза лінгвістичної відносності). Народна пам’ять запрограмувала в персоніфікаціях національну поведінку, мотивацію вчинків, закодувала високі категорії добра, зла, порядності, правди, істини. Одухотворивши природу за

38 допомогою національного слова, українці розкрили себе, виявили свою любов до батьківського краю, уклали своєрідний кодекс етнокультури, етноморалі, розуміння світу.

3.11. Волютативна функція. Людина як боготвірний і богоподібний феномен наділена розумом, душею і волею. Мова як сакральне явище охоплює, поєднує та забезпечує розвиток і функціонування цих трьох складників. Ця функція у мові має психологічне підґрунтя: слово виступає подразником центральної нервової системи, воно впливає на почуття, збуджує чутливість до того чи іншого явища, викликає почуттєву реакцію тощо. Мова володіє системою волютативної функції, яка складається з таких засобів: 1) морфеми (суфікси, префікси), які несуть емоційне навантаження; 2) інтонація; 3) контекстуально-ситуативне значення слова; 4) переносне та образне вживання слів; 5) повторення слів; 6) фразеологізми; 7) окличні речення; 8) звертання; 9) вигуки; 10) риторичні конструкції; 11) оказіоналізми; 12) недокінчені та обірвані речення. Різні мовні засоби можуть поєднуватися в різних контекстах і ситуаціях. Очевидно, такі засоби, як інтонація, вигуки, суфікси, префікси, окличні речення впливають на почуття безпосередньо, а переносне та образне вживання слова, оказіоналізми – опосередковано. Волютативна функція мови, однак, не вичерпується впливом на людські почуття, вона полягає ще й у тому, що люди, спілкуючись в тій чи іншій мірі нав’язують свої думки, свій спосіб мислення, своє розуміння тих чи інших факторів, явищ навколишньої дійсності, свою модель поведінки, своє ставлення до когось чи до чогось. Люди не просто інформують один одного про що-небудь, а прагнуть, щоб співрозмовник (співрозмовники), сприйнявши сказане, щонайменше були солідарні з ними, стали співдіяльними з ними, перейнялися їх проблемами, поспівчували їм, взяли на себе частку морального тягару, моральної відповідальності. Окрім форми спілкування (для прикладу, пояснення вчителя в школі, лекція професора в університеті, вказівки і поради лікаря, Укази Президента, виступи політиків тощо) характеризуються посиленою волютативною функцією, оскільки вони розраховані на те, щоб їх і сприймали, і виконували те, про що там сказано. Волютативна функція мови має як позитивне, так і негативне забарвлення, точніше кажучи, людина може впливати на людину, спонукаючи як до добрих учинків, так і до злих. У слові акумулюються як добрі наміри та задуми, так і лихі. Але мова як сакральне явище стимулює вчинки людини; нагромаджена “ідеальна” енергія слова трансформується у відповідну модель поведінки, у поступки та дії. Інколи це може охоплювати цілі суспільства, нації. Саме таке явище можна спостерігати на прикладі комуністичного лінгвогіпнозу, в якому жило радянське тоталітарне суспільство – своєрідна “мутація” господарськоекономічного, соціального організму, національно-духовного та культурного середовища. Ця атрофація починалася з облудного і фальшивого слова (на кшталт “Земля – крестьянам, фабрики – рабочим, власть – советам”), яке закорінювало у свідомості мас викривлене відображення дійсності, скеровуючи дії і вчинки людей у напрямку до знищення і руйнації, подразнюючи на підсвідомому рівні негативну реакцію на певні явища і проблеми. Комуністична система трималася на тому, що неадекватне відображення дійсності і суті

39 людини спричинювало відповідні мотивації вчинків та моделі поведінки, оскільки частина людей ще й сьогодні перебуває у полоні комуністичної свідомості. Мова як ідеальна (друга) дійсність урівноважує життя людини, моделює її поведінку адекватно до ситуації, поставленої мети тощо. Якщо є мова втрачає свою сутність як духовний адекват дійсності, то поведінка людей перестає бути адекватною щодо суті і призначення людського життя. Це змінює наміри і поведінку людини, атрофує сенс її буття загалом. Комуністичний лінгвогіпноз спирався на спеціально розроблений “словник”, штучно сформований в ідеологічних кабінетах, який відзначався тим, що не називав речей своїми іменами. Наприклад: добробут народу, краса нової людини, моральний кодекс будівника комунізму, світле майбуття, щасливе сьогодення, успішне завершення п’ятирічки, успіхи трудящих у будівництві комунізму, досягнення трудящих, переможна хода комунізму, суспільні блага, щасливе дитинство, окрилені успіхами трудящі, натхненні партією, світлі висоти комунізму. ентузіазм народу, вірність партії і т.п. Ці та інші найменування, які обслуговували більшовицьку московську імперію, насправді всі сукупно відображали і називали абсолютну деградацію суспільства та людини. Суть лінгвогіпнозу полягає насамперед у неадекватному відображенні реалій, а також у багаторазовому повторенні одних і тих самих фраз, висловлень, які стереотипізують і уніфікують процес мислення. Стереотипне мислення як спосіб нівелювання свободи думання і пізнання стало сприятливою основою для психологічного управління великими масами людей. Мова як адекват реальності є джерелом правдивості та істинності. Якщо ж деформується ця сутністна особливість мови, то вона стає засобом поневолення людини і світу. Комуністичний лінгвогіпноз, інструментом якого була російська мова, мав ще й ту особливість, що він продукував штучні номінації, які поглинали національні наймення. Скажімо, прикметник радянський, який мав надзвичайно високу валентність (напр., радянський лад, спосіб життя, устрій, учений, космонавт, артист, спортсмен, сталевар, учитель.., радянські люди. радянська дійсність і под.), став штучним замінником прикметника український, що виступає означенням за відношенням до нації або держави українців. Це слово, що активно вживалося в комуністичних мас-медіях, у літературі, в науковому обігу, у найрізноманітніших державних і партійних документах тощо повністю нейтралізувало та уніфікувало національний прикметник український. Це, до речі, стосується не тільки прикметника, а й також слів Україна, українець, українка, українці, що практично були вилучені з мовного обігу. Ці слова як номінанти національного буття заборонялися впродовж підневільної історії нашої Землі, достатньо пригадати хоча б штучно придумані назви Малоросія, малороси, якими царська імперія називала Україну й українців. Маємо блискуче підтвердження того, що мова як сакральне явище виходить далеко за межі лексико-фонетичного та граматичного укладу і охоплює національну психологію та національне буття. В усі часи усі завойовники прагнули знищити власні назви поневоленого народу, щоб затерти сліди того народу не тільки у просторі, але й знищити мову, як джерело національної свідомості. Можна, як приклад, подати ще ось таке підтвердження: скільки доводиться працювати нашим дипломатам, політикам, ученим, щоб утвердити в психології європейців образ незалежної України, тому що відсутність нашої самоназви спричинила своєрідний нульовий знак у їх свідомості. Нема слова – нема держави, нема

40 нації. Так що багаторічна радянська пропаганда спричинилася до того, щоб у свідомості європейців, американців і под. була відсутня національна диференціація на терені колишнього Радянського Союзу. У такий спосіб формувався цілісний образ рашен, який ще й тепер шкодить у плані визнання незалежності держав – колишніх республік СРСР на рівні психології середнього європейця чи американця. Більшовицький лінгвогіпноз зашифровував, заштриховував за допомогою неадекватних найменувань найцінніший здобуток людського поступу – істину, яку відкриває наука, культура, віра, мистецтво. Мова як сакральний феномен несе в собі істину, вона володіє еврістичними засобами, які відкривають дорогу до правильних пошуків істини, проте неадекватні найменування породжують псевдопізнання, яке у своєму спрямуванні і за своєю суттю не відповідає правді. Це відобразилося на інтелектуальному розвою суспільства, на антилюдському спрямуванні радянської науки та освіти. Скажімо, “дружба народів” насправді означала їх нівеляцію в національному плані і приховувала “злиття нації” у неймовірних розмірів етномутант; словосполучення “боротися з класовими ворогами” завуальовувало знищення мільйонів невинних людей, переслідування, тюрми та концтабори; “будівництво нового суспільства” означало навпаки – атрофування суспільного організму, руйнацію віками укладених господарських традицій, культурного укладу багатьох націй. Неадекватні номінації створювали психологічні бар’єри між людьми, формували неправдиве неправильне уявлення про суспільство та саму людину. Комуністичний новояз, як його називав англійський письменник Орвел, зашифрував не тільки правду про дійсність, але й наше минуле. Історія України була повністю атрофована і цілком вилучена з національної свідомості, що віддалило нашу націю від духовних джерел, позбавило її спадкоємності щодо національної ідеї, спричинило своєрідні провалля між поколіннями. Внаслідок цього образ України втрачав своє національне та державотворче обличчя, і на його основі у свідомості багатьох українців і не українців з’являлася безіменна частина великої Росії. Таким чином, неадекватне відображення історії повністю зруйнувало спадкоємність національної свідомості, унеможливило трансформацію національної ідеї в національний чин. Поступово на рівні свідомості зникало національне відмежування: нема слова – нема його знаку у національній психології. Так що послідовна руйнація нашої мови була для ідеологів російської імперії вдалим вибором, щоб повністю зліквідувати нашу націю, розчинивши її у конгломераті радянських народів. Про сакральну суть слова свідчить і те, що тоталітарна система воювала проти слова (насамперед українського) зброєю, таборами, тортурами, переслідуваннями. Чимало людей у радянські часи було засуджено за правдиве і щире слово, за сказану правду. Геніальний український поет-мученик Василь Стус невпинно ставив страшні риторичні питання: Народе мій, коли тобі проститься крик передсмертний і тяжка сльоза розстріляних, замучених, забитих по Соловках, Сибірах, Магаданах?

41 Більшовицька система породила і таке явище, як подвійна психологія, коли людина про одне думала, а інше говорила. На рівні свідомості було порушено природний плин мовного потоку, коли процеси мовотворення і спілкування є тотожними та взаємозв’язаними: те що людина думає, що є у її внутрішній психології, набуває відповідної актуальності і трансформується в мовні блоки, які виходять назовні. Якщо ж цей процес порушується, то те, над чим людина думає, затримується у свідомості і приховується від інших людей, тобто результати процесу мислення не стають фактом спілкування, а залишаються у внутрішньому мисленні. Така подвійна психологія вимагає від людини відповідної напруги, постійного мовного контролю над слововживанням, повсякчасного добору мовних компонентів тощо. Поза сумнівом, це спричинювало психологічну нерівновагу, негативно впливало на поведінку людини, а часто дезорієнтувало. Подвійна психологія – це нестерпний антиприродний стан, коли людина не має можливості звільнитися від інформації, коли загальмований процес самовираження і самоототожнення. Тому при першій же можливості, коли розвалилася більшовицька імперія, впало облудне і фальшиве слово, яке було психологічною опорою тоталітарної системи. Запульсувало слово правди, що відкрило справжню суть буття. Мова повернула собі власний духовно-національний статус: стала поступово відновлювати національне психологічне наповнення, почала поглиблювати функцію національної ідентифікації, стала символом національної ідеї та державності. Підкреслимо, що українська мова у цьому плані є унікальною, оскільки в умовах бездержавності та національного поневолення вона стала символом національної регенерації, конденсатором національного духу, знаком українства та нашої національної ідентифікації. Можна порівняти стан української мови з іншими слов’янськими та європейськими мовами, які функціонували в звичайних природних умовах і виконували функції, органічно властиві будь-якій лінгвосистемі. Українська мова, на відміну від них, упродовж тривалого часу виконувала невластиві мові функції: сконцентровувала в собі різні форми та вияви українського духу, оскільки в умовах поділу України та бездержавності єдиним загальнонаціональним об’єднувальним чинником була мова, яка могла долати кордони і єднати націю духовно. Українська мова унікальна в тому, що вона вийшла за межі своєї власної системи, вона переросла саму себе як національний феномен і знакова етносистема і набула значення і вартості як мета явища, що перекриває інші ознаки нації, замінює відсутність держави, можливостей для розвою культури, науки, для нормального національного буття. Цю функцію мова виконувала тому, що вона як жодний інший феномен чи вияв національної культури має ще й індивідуально-психологічний характер у тому сенсі, що вона не є автономною від людини, як, для прикладу, літературний, мистецький, архітектурний, музичний твір, який, будучи результатом творчої діяльності, має своє окремішнє життя. Мова не може функціонувати окремо від людини, бо вона – не тільки результат і носій національної культури у якнайширшому значенні цього слова, мова – це сама діяльність, це ще й процес та енергія культури водночас. З огляду на це, варто підкреслити, що не мають рацію ті вчені, які вважають національну мову засобом культури. Це доситьтаки звужує функціональні межі мови. Мова – це розвиток самої культури, це її екзистенція, її вияв, її зміст і форма в плані ідентифікування національної свідомості, створення

42 національного образу навколишнього світу.

3.12. Функція почуття (сенсорна функція). Мова як виразник Духу підтримує в людині образ душі як трансцендентного, надприродного та безсмертного явища; вона обслуговує свідомість у найрізноманітніших виявах: і як процес, і як функціональну діяльність мозку, і як результат, а ідея безсмертя людської душі, яка формується та закріплюється і на підсвідомому, і на свідомому рівнях, підтримується словом, яке унеможливлює сам факт усвідомлення себе смертним: людина не може збагнути, не може уявити собі, як так, що її не стане, людська свідомість не спроможна навіть уявно дати людині зрозуміння своєї смертності, настільки сильно “звучить” у кожній людській особі ідея незнищенності душі, правда, свідомість так само не може окреслити хоча б у якихось образних контурах і трансформацію душі в інші форми Буття, перехід її у надприродний стан тощо. Саме тому, що мова є виразником душі, у слові зафіксовано усю гаму людських почуттів, схоплено найнепомітніші почуттєві коливання, людські переживання – від позитивних до негативних. Для передачі почуттів можуть використовуватися різні мовні засоби: переносне та образне значення слова, словотвірні формати, фразеологізми, інтонація, сила голосу, вигуки, частки, еліпсис, структура речення тощо. Мова не тільки передає почуття, а й є їх подразником: слово здатне викликати і радість, і сміх, і журбу, і незадоволення тощо. У цьому сенсі можна говорити, що мова виконує подвійну інформаційну роль: для розуму і почуттів; вона є провідником емоцій, мова формує чуттєву атмосферу між людьми. Кожна національна мова – це іманентна система, яка має ієрархічну будову, змодельовану завдяки співвідношенням між лінгвоодиницями (звук  комбінація звуків  слово  словосполучення  речення ? текст), вона складає макромодель реальності, що в суті своїй є знаковою. Проте ті вчення, що трактували мову як семіотичну систему, уникали визнання цього феномена як національного явища, що призводило до якоїсь абстрактної системи. Однак суть мови як знакової системи якраз і полягає в тому, що знаки ці є національними кодами, а не просто співвідношення означувального і означення. Складність полягає в тому, що мовна система похідна від духу, вона функціонує як сакральне явище, вона розвивається, впливає на людину і суспільство насамперед як сакральний онтос. Виділимо дві найважливіші координати, які обрамляють лінгвомодель світу: структурну та функціональну (друга є визначальною в тому сенсі, що вона відображає динаміку мови, надаючи структурним елементам змістової актуальності). Якщо розглядати функціональне навантаження структурних одиниць мови за наведеною вище формулою (а вона традиційно закріпилася в мовознавстві), то можна вивести макрофункцію всієї ієрархічної системи: формування змісту речення як ідеального адеквата фрагмента реальності) тут не має значення обсяг предмета [52], відображення як такого), якій підпорядкована знакова природа звуків, морфем, слів. Проте найвизначальнішим чинником у формуванні змісту речення є, на наше переконання, семантико-граматичні зв’язки між словами, які відображають зв’язки між реальними явищами, процесами тощо у формі ідеальних зв’язків (слово – назва і предмет, який іменує, – це абсолютно різні субстанційні онтоси, між якими немає і не

43 може бути безпосередніх предметно-зображальних зв’язків на взірець “оригінал  копія”, якщо не брати до уваги звуконаслідувальної лексики та вигуків, які насправді є безпосередніми знаками реалій, однак їх відсоток у мові порівняно незначний і не може допомогти у розв’язанні цієї надскладної проблеми). На рівні зв’язків між словами співвідношення між реальністю і мовою стає виразнішим та закономірнішим: якщо між словами гарна і дівчина та реальними відповідниками майже неможливо встановити детермінанти за схемою “предмет  слово”, то між словосполученням гарна дівчина і реалією, яку називає словосполучення, таке співвідношення є тотожне. Підкреслимо, що на рівні семантико-граматичних зв’язків починає формуватися картина світу як цілість, а слово набуває відповідного функціонального навантаження як основна значеннєва одиниця мови. Зауважимо, що слово як чисто номінативна одиниця мови перебуває в такому стані лише у словнику, у мові ж функціонального навантаження набуває зв’язане слово або ж його значення (сема, семема), яке конкретизується вже навіть на рівні мікроконтексту (двослівне повнозначне словосполучення), а також – і макроконтексту [53] – речення. Зв’язок між словами (мова йде про лексико-граматичний чи семантико-граматичний, чи синтаксичний) – це величина не лише лінгвістична, але й гносеологічна, тому що він лежить в основі формування лінгвонаціональної картини світу, він є першопочатком формування мови як сакрального явища. Зв’язок між словами – то не механічне поєднання мовних структурних елементів, а відображення реальних зв’язків, співвідношень, причиново-наслідкових відношень, просторового розташування, часової послідовності, кількісного співвідношення, певної порядковості і підпорядкованості, співвідношення частини і цілого, конкретного і загального, фізичного, тілесного і духовного, видимого і невидимого, пізнаваного і непізнаного, елемента і цілого предмета, рухомого і застиглого тощо. Усі ці зв’язки мають гносеологічну природу, тобто вони відображають світ у свідомості нації в процесі, в еволюції національного мислення і національної прагматики. Саме на рівні синтаксичного зв’язку можемо вести мову про реально-лінгвістичний паралелізм, про превалювання мови як ідеальної системи над матеріальним світом. Надприродне зародження мови, неможливість пояснити її походження через біо-, соціоеволюцію якраз і підтверджують цю думку: слово є первинним гносеологічним джерелом, пізнання починається зі слова, а не з реального світу, людинасуб’єкт пізнання навколишньої дійсності, а не навпаки. У мовознавчій науці зв’язки спроектовано на достатньо струнку систему словосполучень: предикативні, атрибутивні, об’єктні, адвербіальні (за типом зв’язків між словами) і дієслівні, іменникові, займенникові, числівникові, прикметникові, прислівникові тощо, проте ця класифікація є лише мовознавчою, вона не стосується гносеологічного аспекту мови: відображення у лінгвосистемі зв’язків між реаліями, які проектуються на різні моделі словосполучень. Тому ми пропонуємо систему зв’язків, які синкретизують співвідношення між реаліями та зв’язками між словами. Духовна природа кожної національної мови виявляється насамперед у тому, що вона є сакральним (а не прямим) відображенням навколишнього світу, себе самої, нації як біодуховного феномена. Це виявляється, передусім, у тому, що мова і те, що вона відображає – це абсолютно різні субстанційні системи, а точніше, мова відображає декілька різних

44 субстанційних систем: жива природа, нежива природа, процес мислення, фізична система, хімічна система тощо. Знову ж таки це відображення є опосередковано-умовним, завдяки чому мова як сакральне явище є автономною, самочинною, самоеволюційною в тому сенсі, що вона продукує власні словотвірні, семантичні, стильові засоби поза своєю зображальновідображальною функцією як такою. Національна картина світу як призначення мови, як процес мовотворення, як результат еволюції мови формується усім комплексом мовних засобів: а) система словникового складу; б) семантичний розвиток слова; в) словесно-образна система; г) оказіональні явища; д) морфемна система; е) словотвірні компоненти; є) парадигматична система; ж) система словосполучень; з) фраземи; й) просте речення; і) складне речення; й) макроконтекст. Крім того, з погляду пізнання навколишнього світу основне значення має контекст, який може змінювати семантику слова, надаючи лексемі нового значення, у контекстуальному оточенні є можливою трансформація простого речення в плані синкретизації (стиснення словесної структури, що ослаблює експлікацію, а підсилює імплікацію тексту), контекст може модифікувати граматичне та синтаксичне значення слів, словосполучень, може функціонально ототожнювати слово і речення, словосполучення і речення тощо. Увесь цей функціональний спектр мови забезпечує духовну самодостатність нації, що виявляється у тому, що розвиток національної свідомості, пам’яті, національного пізнання можливий насамперед на грунті національної мови, яка духовно обрамлює націю, яка оберігає її від асиміляції, від розсіяння в інших духовних середовищах, яка сконцентровує її зусилля на власній ідентифікації, на самозаглибленні і самопізнанні.

Розділ II МОВА ЯК НАЦІОНАЛЬНИЙ ЗОБРАЖАЛЬНОГНОСЕОЛОГІЧНИЙ АДЕКВАТ 1. ОНТОЛОГІЧНЕ ЧЛЕНУВАННЯ ДІЙСНОСТІ 1. Людина як духовна істота невпинно пізнає світ. Пізнаючи, створює його ідеальну модель. Моделюючи, будує своє життя, утверджує себе як суб’єкт. Увесь цей цикл здійснюється у мові, за допомогою мови. Це абсолютно логічно, оскільки духовна істота приречена виражати себе, свій розум, свої почуття, свою волю через духовні засоби. Така функція, що є визначальною для людського існування, дана людині Богом як її Творцем, так і Розпорядником її життя. Саме тому гносеологія скерована від людини (суб’єкта) до світу (об’єкта), а не навпаки. Це передбачає зображальну функцію, оскільки пізнаване, пізнане (як також непізнаване, непізнане) мусить мати свій відповідник на рівні свідомості, де

45 пульсує дух. Цю трансформацію здійснює мова як духовний феномен.

2. Мова як автономна ідеальна дійсність (паралельний ідеальний світ) функціонує за властивими їй законами, які відповідають антологічним ознакам її одиниць та способам взаємозв’язку між ними. Мова членує реальний світ, що здійснюється відповідно до його антології: предмети, явища//, дії, процеси//, якісні параметри предметів, явищ, дій, процесів// кількісні параметри предметів, явищ, дій, процесів тощо, внаслідок чого в мові сформувалася якісно-морфологічна система, яка забезпечує всі потреби номінування. Є кілька способів номінування: 1) одна назва – одна реалія; 2) одна назва – дві і більше реалії; 3) дві і більше назв – одна реалія. До першого різновиду відносимо однозначні слова (власні назви, терміни (54), числівники, займенники), до другого – всю багатозначну лексику, а також ті слова, які вживаються в переносному та образному значеннях, до третього – слова-синоніми. Поза будь-якими сумнівами, варіант “одне слово – одна реалія” у плані членування дійсності є найвідповідальнішим та найдосконалішим, однак у цьому випадку мова розросла б ся кількісно до такої міри, що практично було б дуже складно опанувати її лексичною системою; занадто ускладненим був би і пізнавальний процес. Саме тому мова обирає інший шлях членування реальності – номінативно-семантичний, який ускладнює семантичну систему мови, однак спрощує лексичну. Другий спосіб якнайтісніше пов’язаний із мовним контекстом, оскільки за його допомогою у цьому випадку відбувається членування реальності. Якщо одне і те саме слово називає декілька реалій, то зрозуміло, що конкретизація значень мусить відбуватися в конкретному мовному оточенні. Третій спосіб членування реальності полягає в тому. що одна і та сама реалія може бути названа двома, а то й більше за кількістю слів (синонімія). В основі такого способу членування можуть лежати різні причини: а) пізнавальна (коли синоніми відображають різні грані предмета, явища, різні зв’язки і співвідношення з іншими предметами і явищами; б) етимологічна (коли одну і ту саму реалію іменує національне слово та запозичене, що можна пояснити різними позамовними причинами); в) соціальна (коли спеціальні інституції впроваджують в обіч ті чи інші слова, називаючи відповідні установи, організації тощо, і ці назви функціонують паралельно, скажімо, до давньої народної назви тощо. Третій спосіб членування реальності також узалежний від контексту, як і попередньо описаний, хоча цілком по-іншому. Якщо при другому способові контекст уточнює те, яку реалію називає предмет, то при третьому відбувається уточнення самого слова, бо реалія у даному випадку є спільною для двох і більше слів. Власне, контекстуальна обумовленість мови, можна сказати, згармонізовує усі три способи номінування, які цілком задовольняють комунікативні потреби мовців. Адекватність мови щодо дійсності не може обійтися без таких важливих явищ, як узагальнення і конкретизація: кожна номінація поєднує в собі певні типологічні ознаки того чи іншого класу слів і одночасно має здатність до контекстуальної конкретизації, ця дихотомія також спрямована на впорядкування лексичної системи мови, яка членує дійсність на окремі предмети, явища, процеси тощо.

46 2. ПРОСТОРОВЕ ЧЛЕНУВАННЯ ДІЙСНОСТІ Навколишній світ має свою структуру, яка знаходить відображення на лексикоморфологічному рівні: іменник означає предмети, дієслово – дії, процеси, стани у русі і розвитку, прикметник – ознаки ознак і ознаки дій, числівник – кількість предметів і порядок їх при лічбі. Лексико-морфологічна структура мови відображає події реального світу на дві взаємопов’язані та водночас відмінні рівні: а) нежива матерія; б) жива матерія. На мовному рівні ці дві підсистеми реального світу поєднані: їх фіксує іменник; є декілька граматичних елементів, що диференціюють категорії неживий предмет і живий предмет: відмінкові питання (хто? що? кого? чого?...), диференціація на рівні предмета як логічне продовження попередніх відмінностей, логіко-змістовий контекст (Дівчина посміхається. Так можна сказати, а речення Хата посміхається, є неправильним, якщо це тільки не художній контекст). Проте інтервал між живими і неживими предметами руйнує метафора (Ліс задрімав. Осінь дихає прохолодою. і под.). Таким чином, що є неможливим у природі речей (Лукрецій Кар), те є можливим у природі слова: в реальному світі між живою і неживою природою існує певний перехід, однак у мовній системі, завдяки переносному та образному навантаженню слова, ці дві підсистеми взаємно проникають. Одухотворюючи світ, мова робить його ціліснішим і внутрішньо згармонізованим. Як ідеальна система мова спроможна одночасно розчленовувати дійсність на окремі антологічні елементи: 1) предмети, явища; 2) дії, процеси; 3) властивості предметів, явищ; 4) властивості дій, процесів; 5) кількість предметів, дій, явищ, процесів, властивостей. Онтологічне членування членування реальності майже адекватно (виняток складають займенники, що мають узагальнене значення вказівності) відображається у лексико-морфологічній системі мови: предмети, явища – це іменник, дії, процеси – дієслово, властивості предметів, явищ – прикметник, властивості властивостей, а також властивості дій, процесів – прислівники. Окремішньо стоїть числівник, який передає кількість предметів, явищ, дій, процесів, властивостей, а тому має відношення до кожної групи слів. Онтологічне членування дійсності за допомогою мови відповідає структурі світу, його елементам, що забезпечує нескінченний гносеологічний розвій людства і дає можливість впорядковувати його. За допомогою мовного онтологічного членування світ вивчається, досліджується як система, де складники є взаємно обумовленими, а закони мають детермінантний характер. Не тільки відображення, але й упорядкування системи світу за допомогою мови є неодмінною умовою людського життя, оскільки за своєю природою, за своєю екзистенцією людська діяльність спрямована на це, і в своїй основі мовна система головним чином накладається на реальність. Усе, що пізнала, вичленувала з дійсності людина, знаходить своє місце в лексико-морфологічній підсистемі мови, ніщо у цьому плані не може бути створене людиною таке, що не може мати свого словесного відповідника, що існує поза мовними знаками. Мовне членування дійсності з онтологічного боку є універсальним ще у тому плані, що безконечна множинність, наприклад, предметів, явищ при всій розмаїтості належить до одного класу, скільки би ми не утворювали, скажімо, іменників, вони обов’язково матимуть одну зі словотвірних моделей, які вже є у мові. Онтологічне членування спирається на певний семантичний “стержень”, який об’єднує той чи інший клас слів. Для прикладу, абсолютно різними в онтологічному

47 плані є іменники людина, листочок, навчання, радість, Європа, Карпати, держава, суперечка, інтелект, Юпітер, Океан, сон, прасування, тиша, книжка, успіх, боротьба, оскільки вони називають різні за структурою та функцією предмети, однак узагальнена категорія предметності, яка має досить широкий діапазон: від речей до абстракцій, об’єднує їх в один великий клас слів – іменник. Граматична система іменника доповнює цю підсистему відповідними парадигмами, внаслідок чого даний клас слів відзначається семантичною та граматичною стійкістю. Аналогічні думки можна висловити і щодо інших частин мови – прикметника, дієслова, числівника, де ознаки, дії, процеси є різними, однак об’єднуються в класи слів на основі узагальнених критеріїв. Лексико-морфологічна система онтологічного членування дійсності є вичерпною: ніщо не перебуває поза нею, все, що фіксує людська пам’ять, що людина пізнає і що зафіксовує у слові, підпадає під той чи інший клас слів. Крім головних (узагальнених) онтологічних категорій (предмет, ознака, дія, ознака ознаки й ознака дії, кількість), є ще підвиди: наприклад, кількість може виражатися ще прислівниками (роздерти надвоє, пообідати тричі), іменниками (тисяча гривень, мільйон доларів), прикметниками (двадцятиповерховий будинок), дія – іменниками (читання, боротьба, біг) і под. Тобто, здійснюючи онтологічне членування світу, мова фіксує і перехідні реалії, які мають місце. Національна ономастика виокремлює у просторі національне поле, яке є місцем проживання і діяльності нації., а також відображає її контакти з іншими народами і її переміщення у просторі. Назви міст (Київ, Львів, Черкаси, Одеса, Чигирин, Ужгород, Тернопіль, Чернівці, Луцьк, Хотин, Батурин, Конотоп, Звенигород, Золочів, Буськ, Жовква, Жовті Води, Біла Церква, Хмельницький), сіл, містечок, присілків, річок (Дніпро, Дністер, Буг, Уж, Тиса, Ворскла, Десна, Прип’ять), урочищ тощо, а також антропонімічні назви несуть закодовану інформацію, про спосіб мислення українців, про різні співвідношення між реаліями, про зв’язок простору з суспільним укладом, із правом власності, із приналежністю, наприклад, тієї чи іншої ділянки землі тій чи іншій особі; часто ці номінації відображають міграційні процеси тощо. Визначний український ономаст М. Л. Худаш підкреслює: “Антропонімійне багатство кожного народу – це продукт його історії”. В ньому відбиті особливості суспільно-економічного і суспільно-політичного життя народу різних історичних епох, особливості побуту, матеріальної і духовної культури, оточуючої природи, демографічні процеси, зв’язки з іншими народами тощо” (55). Національна ономастика впродовж століть укладає макромодель національного простору, в координатах якого живе й розвивається нація. Національна ономастика – це словесні знаки нації на землі: простір іншої нації має своє власне номінування. Щоб зруйнувати український національний простір, розчинити його у величезному конгломеративному утворенні, радянська імперія змінила чимало назв міст, сіл тощо, які не є носіями національної інформації, які не є національними знаками. Національна мова формує і закріплює власне національне середовище, національну географію, яке одночасно виконує функцію просторової ідентифікації. Власні назви, насамперед географічні функціонують упродовж багатьох століть, тисячоліть, окреслюючи і виділяючи той простір, де жила та чи інша нація. Саме тому зросійщення України по-

48 чиналося з перейменування власних українських географічних назв. Чужими й штучними для української свідомості були назви Проскуров, Єлисаветград, Єкатеринослав та інші, що появилися з початком російського імперіалістичного панування. Однак найбільшого понівечення зазнала українська географічна номенклатурна система за час більшовицького панування, коли ідеологи штучного комуністичного псевдосвітогляду хотіли вилучити з національної пам’яті та свідомості цілі пласти давніх просторових найменувань, які закодовували в собі історичну інформацію. Тому на карті України з’явилося чимало ідентичних загальних назв у функції географічних: Щасливе, Комуністичне, Робітниче, Правда та под., які не виконують гносеологічної інформації, не є національними утвореннями. Простір у сприйнятті українців – це завжди орієнтація на предмети багатого рослинного світу, серед якого вони живуть: “Біля того дерева почекаєте”, “Бачите, де ліс, а там...”. Урбанізація принесла, звичайно, свою просторову орієнтацію, де активну функцію виконують назви вулиць, у першу чергу. Просторове членування як підсистема в національній мові завдяки великій кількості власних географічних назв несе чимало історичної інформації, яка прив’язує національну мову до власної географії, до історичного процесу; ці номінації конкретизують національну інформацію, окреслюють її ареал, відмежовують від сусідніх націй, диференціюють національну мову як таку, що містить власні назви для власних реалій. Відкладення підсистеми національних географічних найменувань у національній свідомості створює систему просторової координації нації. Саме тому в Російській імперії, а особливо в СРСР, штучно знищувалася підсистема географічних назв як така, що має виразне національне забарвлення. Українські назви, що виникли як результат національного просторового членування, яке забезпечує мова, були штучно замінені своєрідною примітивною знаковою системою комуністичної ідеології: Червоне, Красне, Правда, Добре і под. Ці назви не були тільки номінаціями, а несли в собі присмак фальшивої ідеології, яка села називала прикметниками добрий, правдивий тощо, а в той час знищувала українську мову, українську культуру, фізично винищувала українську інтелігенцію, обмежувала функціонування української мови. Чужі штучні назви з часом почали замінювати національні історичні назви, зміщуючи кодову систему географічних назв, порушуючи віками складену систему національного членування простору. Національні назви не лише виконують ідентифікаційну функцію на рівні свідомості і культури, а вони також є джерелом національного ототожнення середовища, національної історії, історичної пам’яті і національної свідомості. Найважливіша національна назва держави, землі /для українців – Україна/ є не тільки “звичайною” лексемою, що виконує номінативну функцію, а психологічним національним образом, який формує основний національний “знак”, що за своїм духовним значенням та семантичним обсягом є макрознаком, глибина і код якого виходять далеко за межі дефінітивно-понятійної функції слова та ідентифікаційної функції власних назв. Назва держави, землі тощо в кожній національній мові – це своєрідне “узагальнення”, яке охоплює абсолютно увесь комплекс національного буття: матеріальне виробництво, культурне життя, історію, психологію, міжнародний статус тощо. У лінгвістиці не вироблено ще такого способу дослідження, який

49 би допоміг з’ясувати характер семантики власних назв Україна, Польща, Франція та под. Досить глибоко вивчається етимологія названих слів, їх історичні трансформації, функціональне навантаження /що дане найменування в той чи інший період називало: державу, територію, плем’я, союз племен, частину території тощо (56), однак не береться під увагу цілий семантичний каскад, який виникає на основі національно-психологічного життя того чи іншого народу. З другого боку, абсолютно недоторканою в лінгвістичній науці є проблема трансформації номінативної функції найголовнішої власної назви в національнопсихологічну, хоча семасіологія розщепила семантику слова на семи та семеми і є достатньо розвинена семасіологічна теорія. Тому ми вважаємо, що доцільно ввести термін надсловесне /синонім надвербальне/ значення, яке відображає національно-психологічну функцію слова. Назва нашої держави, нашої землі, нашої прабатьківщини виконує не лише знакову функцію, тобто, не лише називає те, що їй призначено семантичними кордонами. “Україна... /із СУМу взяти/. Наша давня назва вперше зафіксована в Іпатіївському літописі в 1187 році – Україна, в Єрмолаївському списку – Країна, у Єрмолаївському та Хлебниковському списках під 1282 р. – Вкраїниця (57) набула своєрідного психолого-національного звучання /символізму/: слово “Україна” символізує якнайглибшу любов народу, інтеліґентівборців до своєї Батьківщини; Україна – символ страдництва, національної боротьби, національної непокори; Україна – синонім волі, свободи і багатовікового рабства й поневолення; Україна – синонім незламності народу, його неперебутності й незнищенності; Україна – синонім історичної спадкоємності від найдавніших часів до наших днів; Україна – одвічна мішень наших ворогів, які потратили чимало часу, щоб стерти це ім’я у національній свідомості, у національній психології, в мовному обігові, щоб його стерти з народної пам’яті і в той спосіб унеможливити ідентифікацію нації, унеможливити концентрацію національної енергії, перервати історичну правічність, відрізати націю від минулого, позбавити її самосвідомості, позбавити націю від самоототожнення як на підсвідомому, так і на свідомому рівні, що сприяє виробленню національного почуття. Тому впродовж віків наше власне ім’я набуло власне ось такого забарвлення, яке далеко виходить за межі семантики слова. Символізації назви “Україна” сприяла послідовна заборона його, псевдонаукове трактування його походження та значення (58), невизнання його як нашої власної самоназви, як окремішнього національного наймення. Тому в обіг були пущені назви Малоросія, Мала Русь, в новітні часи – УРСР, які заступали назву “Україна”, штучно замінювали її. Щодо нашої власної назви, то багато російських істориків шовіністичного скерування сперечалося, щоб тільки довести її другорядність, незначність. Але наймення не затратилося, не щезло зі свідомості народу. Нового метафоричного і психологонацінального значення надав нашій назві Тарас Шевченко: “Недавно, недавно у нас в Україні старий Котляревський отак щебетав”, /Т.Ш. І, 23/, “Праведная душа!... Припини до мене хоч на одне слово, Та про України мені заспівай!” /Т.Ш. І, 23/; Зажурилась Україна – Така її доля! /Т.Ш. І, 44/; Україно! Україно! Серце моє, ненько! /Т.Ш. І, 45/; В Україну ідіть, діти! В нашу Україну, Попідтинню сиротами, а я тут загину /Т.Ш. І, 50/; Не встануть гетьмани, Не покриють Україну Червоні жупани / Т.Ш. І, 59/; Було колись – в Україні Ревіли

50 гармати /Т.Ш. І, 61/; Місяць випливає... Горить, а не сяє, Неначе зна, що не треба Людям того світу, Що пожари Україну Нагріють, освітять /Т.Ш. І, 85/; Гомоніла Україна, довго гомоніла /Т, 95/; а ти, моя Україно, безталанна вдово... /Т.Т. І, 206/; Це той Первий, що розпинав Нашу Україну, А Вторая доконала Вдову сиротину /Т.Ш. 213-214/; Молися, сину: За Вкраїну Його замучили колись /Т.Ш. І, 8/ . Як бачимо, у Тараса Шевченка відшукуємо цілу низку надсловесних значень, які викликають відповідне емоційне піднесення у читача. Таке інтенсивне навантаження слова “Україна” у Шевченкових текстах не є випадковими, навпаки, воно абсолютно закономірне, оскільки поезія Кобзаря – це насамперед втілення в художнє слово та в загальновживану мову національної ідеї, її трансляція, її регенерація, її матеріалізація на духовному рівні. Національна ідея як джерело, як вияв національної душі превалює у Тараса Шевченка над естетичною культурою, над засобами метафоризації, епітетизації тощо, оскільки вона передана за допомогою психологічної напруги, найсильнішим у цьому плані, звичайно, є слово “Україна”. Тарас Шевченко актуалізує наше національне наймення як найважливіший засіб національної ідентифікації, окремішності національної психології, національної культури, національного способу мислення на межі зникнення нашої нації як самостійного історичного етносу в центрі Європи. Національна ідея інкультурована в текстах Тараса Шевченка шляхом мовної дифузії – розсіювання у різних мовних структурах: лексика, фразеологія, фонетика, синтаксис тощо, однак слово “Україна” у своїй семантичній основі є “легітимним” щодо національної ідеї, яка в цій назві ущільнюється, згущується, набуває спонтанного характеру. Тарас Шевченко регенерує не просто слово, а сконцентровану форму національного буття, “Формулу” національної свідомості, назву-символ. Зрозуміло, що при відсутності національної держави головна національна назва – це найважливіший психологічний чинник, який одночасно є носієм усіх національних постулатів, збуджувачем національної свідомості. Треба підкреслити, що Шевченкова поезія, як надзвичайно сильна національне, як легітимно народна успішно виконала функцію регенерації національної свідомості у найстрашнішій історичній ситуації нашого народу. Роль своєрідного акумулятора національної ідентифікації, розпізнавання нації у собі самій виконують номінації на означення національного простору: Україна, Дніпро, степ, долина, село, хата, садок, верба, калина, барвінок, гора, поле, гай, річка, діброва, тополя, тощо – увесь комплекс національної ойкумени. У поезії Тараса Шевченка ми одночасно маємо і національну диференціацію, і національну ідентифікацію, і національне ототожнення: у Шевченковому слові українська нація впізнає себе, відрізняє себе як окремішню духовну структуру від російської нації, ідентифікує себе як суб’єкт історії, як самочинний організм і створює на основі Кобзаревої поезії прогностичний національний образ, це поєднує минуле, сучасне і майбутнє. Назва “Україна” на надсловесному рівні означає ще й національно-психологічну ретроспекцію: відновлення історичної пам’яті, історичного способу мислення як найважливіших чинників духовної структури нації, як неодмінного складника національної свідомості. На наш погляд, духовна національна структура формується віками, вона має еволюційно-динамічний характер, вона нагромаджувальна, вона спроможна до історикосинхронних трансформацій /адаптацій щодо історико-соціальних умовин, історичного

51 контексту тощо/, тому її руйнація призводить до порушення національної еволюції і в фізичному, і в духовному планах. Духовна структура нації має свій уклад, свою іманентну систему, порушення якої руйнує психологічне національне середовище: така нація перестає бути творцем культури, атрофується її чинність як суб’єкта історії, світової еволюції. Якраз із цієї причини комуністичний ідеологічний монстр знищував насамперед національні назви як своєрідні символічні “Формули” /скраплення/ духовної національної культури. Впродовж сімдесяти років відбувалася фальшива словесна трансформація: заміна національної номінативної системи штучно виплодженим в ідеологічних кабінетах уніфікованими назвами з революційною символікою, яка була абсолютно чужою для української національної свідомості, яка, зрештою, не була результатом духовного розвитку, а державної експансії чужого взірця. У даний час ми переживаємо ще одне національне відродження, яке супроводжується знову ж таки зміною лексичного складу, відпаданням цілої комуністичної словесної психологічної системи, яка мала подвійну психологічну систему /одне – говорити, інше – робити, а ще інше – думати/, що наклав свій відбиток на людську прагматику, на формування атрофованої духовної структури, що неадекватно відображає національну свідомість і культуру, що не впадає в русло національно-духовної еволюції, пульсації національного духу. Внаслідок невідповідності /внутрішнього неспівпадання/ національнодуховної еволюції, напрямку національної свідомості, онтології національної культури номінативній і псевдокультурологічній системі, штучно накиненій українській нації відбулося зміщення усієї духовної структури нації, що призвело до втрати національних вартощів, до неадекватного відображення власного національного “я”, власної національної історії, світового розвитку тощо. На основі цього психологічного зміщення виникла психологічна відображально-зображальна антисистема, в якій впродовж багатьох років перебувала українська національна духовна структура. Загалом на основі слова /а точніше, на основі лінгвістичних деформацій /виникає “унікальний” антидуховний світ, який повністю руйнує духовну структуру, і національну, і людську, тобто здеформоване слово, а точніше, псевдомова, яка створила неадекватні умови для внутрішнього /манентного/ розвитку національно-духовної еволюції. Географічні назви в українській мові – це не лише знаки просторової орієнтації, не лише фіксація місця, ріки, поля, міста, села, що надзвичайно необхідно для впорядкування того географічного ареалу, який обіймає нація, але й знаки тієї іншої історичної доби, епохи, історичного синхронного зрізу, історичних подій, постатей, явищ, конфліктів, взаємодії з іншими народами. Тобто, це глибинно закодовані мовні знаки, що поєднують національну історію, національну пам’ять та національну географію. Це синкретичні знаки історичного розвою і простору. Національна психологія в даному випадку інтуїтивно закріплює, оскільки географічні назви пов’язані з повсякденною орієнтацією людей, із прив’язаністю до рідної землі, стабілізують просторову орієнтацію нації, вони надзвичайно конкретні та візуально незмінні, внаслідок чого одночасно зберігають історичну інформацію. Тобто географічні назви виконують якби подвійну функцію: сполучають національний простір і національну історію. Цікаво, що якраз цю функцію виконують саме

52 ці географічні назви /топоніми/, які передають національну протяжність простору, внаслідок чого нація неначе займає власний географічний простір за допомогою національних назв /назвемо це функцією мовної експансії/. Це стосується і тих назв, які зафіксовують взаємодію з іншими народами, перехід через національну територію іншого народу, племені тощо. Саме такої функції позбавлені слова, що виражають орієнтацію у просторі загалом: вгору, вниз, додому, вперед, назад тощо. Вони швидше передають переміщення /пересування/ у просторі чуттєвого, ситуативного /це адаптація мови до конкретних мовних ситуацій/. Вони виражають адаптацію людської поведінки у слові. Це відображення реакції людини на зміни в процесі спілкування, почасти – втручання емоцій у формулювання думки, вплив почуттєвого на результат мислення, на його потік. Розмовляючи, людина творить дійсність, реальність, світ. І так – кожного разу, коли триває мовлення. Людина формує світ, коли спілкується. Просторове членування у мові здійснюється також за допомогою загальних назв, які означають: а) просторові відрізки: поле, море, майдан, село, місто, країна, область, дорога, ліс, гай, діброва, гора, річка, байрак, луг, долина, низовина, височина, ставок, берег, вітальня, приймальня, коридор, зал; б) предмети, розташовані у просторі: будинок, хата, стодола, двері, вікно, дерево, тин, стіл, шафа, крісло; в) космічні об’єкти: Земля, Юпітер, Сонце, Місяць та под. Якщо ономастика назви просторових відрізків, назви предметів, розташованих у просторі орієнтують нас у горизонтальному плані: членують той простір, який доступний нам для сприймання у тому сенсі, що ми в ньому живемо, переміщаємося, охоплюємо зором, вимірюємо тощо, то назви космічних об’єктів здійснюють просторове членування у вертикальному плані. Зрозуміло, що горизонтальне членування простору стосується Землі, яка може бути і є доступніша для пізнання і вивчення, а вертикальне – космосу, який завжди для людини був наповнений таємницями та уособлював вічність. Характерно, що людина, спостерігаючи за тим простором, який вона освоює, в якому живе й працює, який упорядковує і підкоряє собі, не може уявити безконечність як ознаку Божого світу, її розум і уява за допомогою телескопа проникають на досить далеку віддаль по вертикалі, однак просторову безмежність вона не може осягнути, вона не може зрозуміти, наскільки ця категорія відповідає можливостям нашого пізнання. Саме тому просторове членування по вертикалі прямує до трансцендентного рівня, а по горизонталі – набуває конкретних обрисів. Спрямовуючи свій погляд у небо, людина завжди шукала Божого погляду, а скидаючи поглядом Землю, бачила конкретні предмети, розташовані у просторі; у межах цих просторових координат формується уся світоглядна система людини і нації. Національна ономастика відображає з одного боку відкритий географічний простір, а, з другого, замкнений національний простір; виділяємо певну групу предметів, які відображають замкнений простір: будинок, хата, комора, вітальня, спальня, кухня, ґанок, зал, приймальня, покій, клас, аудиторія і под.

53 г) функцію просторового членування виконує ще і багаточисельна група прислівників: тут, там, де, куди, звідки, осьдечки, вгорі, внизу, впоперек, вповздовж, наліво, направо, вперед, назад і под., які переважно відображають напрямки, орієнтацію на місцині тощо. Назви міст, сіл, селищ, предметів, розташованих у просторі, опредмечують простір, матеріалізують його, наповнюють об’єктами, а прислівники спрямовують за різними векторами: по вертикалі, по горизонталі, відносно розташування об’єктів тощо; д) функцію просторового членування в українській мові виконує і група дієслів на означення переміщення, пересування: іти, повзти, їхати, летіти, тікати, мандрувати, пересуватися, переміщатися, плентатися, переїжджати, бігти, плисти, возити і под. Звичайно, дієслова членують простір щодо суб’єкта переміщення, оскільки у просторі пересувається предмет, який є носієм дії. Дієслова, що означають переміщення і пересування, доповнюють членування простору в онтологічному плані, внаслідок чого ми одержуємо цілісну структуру мовного членування простору: напрям (по вертикалі // по горизонталі) означення (національні назви міст, сіл, річок тощо) національної території опредмечення простору (освоєння його), просторове співвідношення об’єктів, орієнтація у різних напрямках, відкритий і замкнений простір, структура національного інтер’єру, уявлення про безконечність простору, просторове членування, здійснене мовою, створює на психологічному рівні людини відповідну просторову модель: власна домівка  село, місто  район  область  країна  континент  Земля  космос, яка є своєрідним просторовим колообігом, по якому переміщається і сама людина, і її уява. Цей просторовий колообіг, закріплюючись психологічно, підсилює гравітацію людини, яка відчуває себе як таку, що існує в певних просторових координатах. Крім того, мова допомагає психологічно усвідомити відповідну просторову замкненість, яка є необхідною з огляду на те, що людина мусить жити в певному просторовому обмеженні, в конкретних географічних координатах, у межах яких вона мислить про себе як про самостійну і самодостатню особистість. г) доповнюють просторове членування прийменники, які, хоч і позбавлені лексичного значення, мають усе-таки певне семантичне навантаження, яке дуже виразно вказує на напрям у просторі як поза контекстом (у, в, на, під, попід, за, поза, під, перед, із, із-за, через, до, при, по, біля, коло, поблизу, з-під, над, з, серед, посеред та под.: розташування в середині, зверху, недалеко від чого-небудь тощо), так і в контексті (книга у столі – книга на столі – книга під столом – книга за столом книга біля стола – книга поблизу стола – книга над столом) (59). Прийменники доповнюють цілісну модель просторового членування дійсності у мові тим, що пов’язують просторове розташування предметів; прийменники не мають якогось обмеження щодо різних способів просторового членування – вони в однаковій мірі вживаються і з тими назвами, які виражають відкритий простір, і з тими, які стосуються замкненого простору, не поєднуються вони з прислівниками, оскільки таке поєднання було б тавтологічним, тому що прийменники з прислівниками пов’язує спільна семантична ознака – напрям у просторі; є) останнім мовним засобом просторового членування дійсності є складнопідрядне речення з підрядним місця: Де що впало, Там і осталось (Ш., 330); Параска похиталася,

54 глянула туди, куди ткнула Зінька рукою, підвела обидві руки, скрутнула одну коло другої і ткнула ними у темну темноту (П.М., 88); Ми підем, де трави похилі, де зорі в легкій далині (Мал., 12); Там, де Ятрань круто в’ється, з-під каменя б’є вода, там дівчина воду брала, чорнобрива, молода; Де досвітки, де вечорниці Або весілля де було, дівчатка де і молодиці, Кому родини надало, То тут троянці і вродились; (Кот. 71); Гарбузи в’ються поміж картоплею, спинаються на вишні, перелазять через тин, вони, прикріпившись чіпкими своїми вусиками, просочуються, пробиваються скрізь, де тільки можуть знайти краплину сонця. (Гуд. 20); Їхали вони туди, куди вона вже ніколи не повернеться, не долетить ні думкою, ні спогадом... (Загр. 37); Аж справді, де казав Нечипір, що положив шапку, там вона і є (Кв.-Ос. 131); Нехай гнеться лоза, Куди вітер пігне (Руд. 52); Прокинувшись ранком на печі, де спав я в просі чи в житі, ой брешу, – в ячмені, прокинувшись, отже, в теплому душистому зерні, чую – щось твориться у хаті незвичайне (Довж. 446); Там, де Боровиця вливалась в Рось, сиділи над водою парубки й малі хлопці з вудками (Н.-Л. 122); Біля крамнички ось, де продаються хрести, книжечки, іконки, чернець один сміттячко замітає мітлою (Тесл. 185); Ти не йди в пишний дім, де музика бринить, Де юрба стоголова, як море, Йде, хвилює, шумить (Л. У. 47); Прощай садочок, мій будинок, Де після праці одпочинок (Стар. 41); Куди не гляну, все мені усміхається (Стар. 158); В сусідньому з Коритищем великому селі, де жив завідуючий її школою, о. Лука, й куди вона заїздила по дорозі на місце, вчителі земської школи прозвали Галю і за її чудовий видок, і за те, що мала служити в церковній школі, “божественною” (Вас. 67); Забувалося, де в церкві вікна, де двері (Вас. 369); Обабіч дороги, аж ген-ген куди око дістає, закучерявилися зелені вруна колгоспної озимої пшениці (Вим. 240); Ось тут, де переходили бульвар Шевченка, її колись стрічали, як приїздили на олімпіаду (Ян. 321); Куди не гляну, що не заговорю, то все їх згадаю! (М.В. 40); І я в Ірпінь приїхав, де поети Живуть і вірші без упину тчуть... (Павл. 37); Де заманеться, там і посадіть (Павл. 243). Підрядні речення місця виконують аналогічну до прийменників функцію: визначають, конкретизують місце знаходження чого-небудь, або напрям. Такій самій меті служать і уточнювальні обставини. Наприклад: На полі, край лісу, стояв хрест (Коц. 95); Сумна та непривітна була перед очима у Семена: справа і зліва, скільки оком захопиш, чорніли свіжою ріллею зорані на зяблю гори, а в ярах та видолинках було ще чорніше, ще сумніше (Коц. 108); Бабина та дідова хата стояла над шляхом біля самісінького лісу... (Гуц.

22); І Корчуватому під Києвом, рік сорок другий, ожеледь, зима (Кос. 72); Було це десь там, біля Таврії, в степах, де гнеться ковила (Кос. 94); Коло діда, на старому яблуневому пні, сидів його давній товариш і побратим Григорій (Довж. 57); Серед села, над ставком, стояли високі верби (Н.-Л. 69); В тій балці, на крутому косогорі, неначе притулилося зелене гніздо з високих верб. (Н.-Л. 109); Над хвилями моря, на скелі, Хороша дівчина сидить (Л.У. 48); А Серебрія на поперечнім яру, як до Торнівки їхати, в сторону від тих сіл (Св. 67); Живу, як знаєте, я на хуторі і якраз на узліссі (Виш. 236). Цікавим є такий момент: і складнопідрядні речення з підрядним місця, і уточнювальні обставини, які чітко й однозначно, конкретизують місце розташування чого-небудь, стосуються переважно, просторового членування по горизонталі і спираються на номінування об’єктів, що наповнюють той чи

55 інший простір. У порівнянні з одиничними прислівниками складнопідрядні речення з підрядним місця і речення з уточнювальними обставинами подають ширше просторове “тіло”, оскільки розгалуження структури речення завжди спричинює повніший і ґрунтовніших опис реалії. Просторове членування навколишнього світу, яке здійснюється за допомогою мови, допомагає людині не тільки орієнтуватися в просторі, але й підкоряти простір, переноситися думкою туди, де людина ніколи не була, уявити собі далекі світи, країни, яких вона ніколи не бачила. Характерно, що просторове уявлення сучасної людини сягає значно далі, оскільки людина долає земне тяжіння, підкоряє космічний простір, пробує вийти за межі Сонячної системи, прагне відшукати в космічних просторах аналоги життя, раціональні системи, однак ці речі ще сильніше прив’язують людину до Землі. Просторове перенесення людської уяви також можливе насамперед завдяки мові, яка допомагає нам пов’язувати певним чином просторову вісь “національний простір космічний простір”, долаючи його здебільшого уявно: мабуть небагато людей погодило б ся реально відірватися від землі, що свідчить про те, що призначення людини від Бога – жити і творити на Землі. Очевидно, тому просторове членування світу по горизонталі відображено у мові значно ширше і повніше, ніж по вертикалі, де надзвичайно слабким є просторове членування, що спирається на назви об’єктів, які заповнюють простір; коли ми маємо на увазі космічний простір, то послуговуємося порівняно невеликою кількістю засобів на взірець: вгорі, в космосі, десь далеко, десь дуже далеко, десь там, десь там високо, на небі, на небесах, на іншій планеті, поза Галактикою, у космічній безодні, в інших світах, далеко від Землі, дуже далеко від нас, у стратосфері та под., які, як бачимо, акцентують увагу, в першу чергу, на напрямках та віддалі і майже не фіксують об’єктів, які наповнюють простір. Скажімо, наша мова відображає такий аспект: Сонце сприймається нами не як просторовий об’єкт, а як щось більше, суттєвіше і ваговитіше – як джерело життя, тепла, світла, про що свідчать пейзажі, створені Іваном Нечуєм-Левицьким, Панасом Мирним, Михайлом Коцюбинським, Уласом Самчуком, Іваном Багряним, Олесем Гончарем та багатьма іншими, які за своєю суттю є землецентричними й геліоцентричними (два взаємозв’язані джерела життя загалом і людської життєдіяльності зокрема) і майже завжди несуть символічне навантаження радості – спокою – надії – оптимізму – воскресіння – пробудження – оновлення тощо. Крім того, номінація “Сонце” не може вживатися в словосполученнях із прийменниками, що притаманні назвам об’єктів (просторове членування по горизонталі): стіл біля вікна, книга на столі, картина над столом, замок у дверях і под., а якщо в поодиноких словосполученнях і вживається , то або поза просторовим значенням (наприклад, вставати разом із сонцем – тобто дуже рано), або у переносному чи образному значенні (наприклад, мати місце під сонцем – тобто мати де жити тощо). Загалом, досить слабке відображення у просторовому членуванні по вертикалі об’єктного чинника має глибинну гносеологічну природу: земний простір доступніший для осягання та пізнання, він олюднений, ближчий до людини, його людина може подолати, освоїти, заповнити об’єктами житла, різ них інституцій тощо, це простір, призначений для людського життя й діяльності.

56 3. ЧАСОВЕ ЧЛЕНУВАННЯ ДІЙСНОСТІ Крім просторового членування, мова виконує функцію часового членування дійсності. Категорія часу як в українській, так і в інших європейських мовах є досить сильною, про що свідчить той факт що носієм часу виступає дієслово (60), як одна з багатших у семантичному та граматичному аспектах частина мови, а також те, що кожне речення у мові містить часову семантику як визначальний чинник думки. Правда, у мові натрапляємо на такі синтаксичні конструкції, які позбавлені присудків, це, так звані, номінативні речення. “Номінативними називаються такі односкладні речення, які стверджують буття предмета або явища (нерідко в супроводі значення вказівності, емоційної оцінки тощо) і мають головний член, виражений іменником у називному відмінку або сполученням слів з прямим відмінком у центрі”. (61) Однак уже саме ствердження буття (існування чогонебудь не може бути позачасовим, оскільки все, що існує в часі, тому ми вважаємо, що категорія часу в таких конструкціях виражена експліцатно (приховано), тобто вона не має словесно-граматичного вираження, однак сприймається на змістовому рівні, доказом цього є хоч би те, що речення Ось садок! Це університет. Школа. Клас. Моя кімната. Село. легко трансформуються у двочленні речення: Ось є садок. Це є університет. І сприймаються ці речення як такі, що передають буття / існування чого-небудь у теперішньому часі. Так само відчуття теперішнього часу притаманне інформативним реченням, де опорним компонентом синтаксичного центру є інфінітивна форма дієслова, що, як відомо, позбавлена багатьох граматичних категорій. Маємо на увазі речення на взірець: Пити! Вийти з класу! І – ї – сти !???, які можуть бути співвіднесені зі структурами Води! Геть із класу! ат под. Присутність категорії часу експліційно (тобто на довербальному рівні) характерна і для таких українських речень, де синтаксичним центром є іменникова вісь: Я – чудовий фахівець. Моя мати – вже старша жінка. Україна – велика європейська держава. Відчуття теперішнього часу на довербальному рівні знову ж таки підтримується функцією констатування буття / існування чого-небудь. Така часова репрезентація відсутня щодо минулого та майбутнього часів. Інший характер відчуття теперішнього часу на довербальному рівні має в тих реченнях, де присудком виступають звуконаслідувальні дієслова. Наприклад: Дівчина його хляп по чолі. Марія Павлівна бац по руці. Щоразу стук-стук по дереву, де неможливим є екпліцитне вираження часу, однак значення моментальності, раптовості, властиве групі дієслів, які походять із звуконаслідувальної лексики, також співвідносне з теперішнім часом. Таким чином, можна сказати, що час – це універсальна категорія для мови, яка разом із категорією простору відіграє найвагомішу роль у функціонування мови як національного адеквата дійсності. Українська мова має такі засоби часового членування дійсності: а) дієслово як основний репрезентант часового вектора “минуле  сучасне  майбутнє” (минулий  теперішній  майбутній), що за допомогою відповідних граматичних засобів адекватно відображає реальний час як неодмінну умову існування. Точкою відліку на мовночасовій осі є момент мовлення, до якого все, що відбувається, належить минулому, все, що з ним збігається, теперішньому, а все, що після нього, майбутньому: ходив – ходжу – ходитиму – буду ходити; любила – люблю – любитиму

57 – буду любити; розмовляла – розмовляю – розмовлятиму – буду розмовляти; запізнювався – запізнююся – запізнюватимуся – буду запізнюватися; причепурювався – причепурююся – причепурюватимуся – буду причепурюватися; створював – створюю – створюватиму – буду створювати; хотів – хочу – хотітиму – буду хотіти; прищеплював – прищеплюю – прищеплюватиму – буду прищеплювати і под. Різні часові форми дієслова вживаються в різних синтаксичних конструкціях для передачі часового буття найрізноманітніших реалій: Отакий-то Перебендя, Старий та химерний! Заспіває про Чалого – на Горлицю зверне (Ш.

51); Всі танцюють, а Галайда Не чує, не бачить. Сидить собі кінець стола, Тяжко-важко плаче (Ш. 109); Тричі мені являлася любов.(Фр. 117); Облягали ляхи місто Десь в часі Руїни, Штурмували брами й мури, Підкладали міни (Фр. 178); Яр в’ється гадюкою між крутими горами, між зеленими терасами; од яру на всі боки розбіглись неначе гілки дерева, глибокі рукави й поховались десь далеко в густих лісах (Н.-Л. 153); “Ми всі, як бач, народ хрещений, Волочимся без талану, Ми в Трої, знаєш, порождені, Еней пустив на нас ману” (Котл. 41); З копійкою циганчук По ярмарку ходить І купив би, може, що, Та все не знаходить (Руд. 89); Зінаїда Петрівна розуміє, що це жарт, однак хвилюється (Гонч. 67); Восени, коли вечорами і ранками волохатиметься від паморозі озимина, у вирій відлітають останні перелітні птахи, а вовчі виводки покидають запоганені батьківські лігва (Стельм.

6); ліс, що себе відріксь, опавши в вічну темінь, лиш де-не-де листки, немов на вішачках худенькі сорочки, яких вже не вберемо, але й порвати їх не зважиться рука (Малк. 20); Перше, що, взявши квитка, спало на думку Іванові Семеновичу, це розірвати цього рожевого папірця, вийти геть на завіяні снігом безлюдні вулиці й знову стати звичайним, спокійним і рівним, – коли ясно тобі й все зрозуміло, – яким і був він до цього безглуздя! (Плуж. 42); Дехто дивиться з тугою, дехто готує набої, дехто сів на тендер і полетів: паровик одчепився й летить по паливо (Хв. 47); Раннє сонце ходило золотими стопами по широких кам’яних стінах і освічувало то калину, схилену над ними, то незручно вириті там імена ченців та прочан, що хотіли жити довше людської тліні й зачіпали пам’ять свойого маленького буття об довговічну твердь. (Грим. 56); Батько Боян сидів на засніженому бервені перед хижею і, кутаючись у медвеже хутро, споглядав, як Любана лагодилася рушити з Русином у глибінь пролісу звідати розставлені на дрібну звірину сельця і тенета. (Фед. 159); Майже двадцять літ Роксолана в стамбульському гаремі, не гаяла часу марно, перегорнула цілі гори зжовклих рукописів у султанських книгозбірнях, читала поеми, хроніки, сурнали, похвалення і вихвалення (Заг. 69). За допомогою дієслова як головного репрецентанта часу у мові передається найрізноманітніша послідовність тих чи інших подій, які наповнюють часову вісь реальності. Виділяємо декілька способів часової послідовності в українській мові: 1) д м; дт; дмб; 2) дм + дт; 3) дм + дмб; 4) дт + дмб; 5) n (62) (дм); n(дт); n(дмб); 6) n(дм) + n(дт); 7) n(дт) + n(дмб); 8) n(дм) + n(дмб). Поза цими моделями існує ще чимало комбінаторних варіантів, коли навіть в одному і тому ж реченні може вживатися або однакова, або різна кількість або однаковий, або різних часових форм. Категорія часу в дієсловах не є абстрактною, вона поєднується з дією, яка може мати також різні часові відтінки: 1) раптовість, моментальність (коли дія відбувається впродовж невеликого часового проміжку): крутнув, гайнула, чхну,

58 лизьнула, бахнуло, клацнуло, булькнули; 2) довготривалість дії (коли дія триває довго); переспівала, понасаджую, попереписував, понакреслював, повипивала, повичищала, понабираю, понакручую; 3) довготривалість та перерваність дії: попоїла, попосиділа; 4) невизначеність дії щодо тривалості: сказав, опитали, перегляну, вивчу, ходжу, міняю, прагнемо, намагаємося, бігаємо, пропоную, оглядаюся, перевіряю, зітхаю, не щастить, не спиться, вихваляю та под. Ця семантична диференціація дієслова дає можливість охопити певні часові фрагменти дії, її протяжність у своєму розвитку, її поетапність до онтологічного та часового завершення. Сприйняття часової осі дієслів має природу вектора  від минулого до теперішнього і до майбутнього, яка щодо реальності є незворотньою. Майже з паралельною ідентичністю це відображено в дієслівних граматичних формах. Однак в окремих випадках під впливом ситуації деякі форми минулого часу каталізуються і сприймаються як форми теперішнього часу. Класичний приклад із розмовної мови: Ну, я пішов, у значенні Ну, я іду. Просторове членування реальності за допомогою дієслова на рівні парадигми відповідає загальночасовому векторові минуле  сучасне  майбутнє, однак на рівні контексту дієслово відображає потік мислення, який, як відомо, може бути не тільки проспективним, але й ретроспективним, що уже в котрий раз свідчить про те, що мова – це не копія дійсності, а її ідеальний адекват, тому часова незворотність, притаманна об’єктивній категорії часу, фактично не має способів вираження в мовній синтагматиці, у зв’язку з чим можна констатувати, що граматична модель “минулий  теперішній  майбутній час” відповідає об’єктивному часовому векторові, який спрямовує розвиток буття тільки в одному напрямку. Планчасової ретроспекції позбавлений граматичного вираження в українській мові, він належить, очевидно, до змісту тексту. Функцію часової ретроспекції можуть хіба що частково виконувати вставні слова та словосполучення: було, бувало, як було, як бувало, як то воно колись було, як розповідалось, як кажуть старі люди і под., що належить до модального плану речення. В українській мові відсутні і певні граматичні’ засоби для вираження отаких часових відтінків, як-от: теперішній постійний час, подія, яка щойно відбулася, подія, яка передувала чому-небудь тощо (63). очевидно, сприйняття часу українцями більше зосереджувалося не на часовій осі, не на послідовності подій, які наповнюють час, а на характері дії, на її внутрішньому розвиткові, тому українське дієслово має напрочуд розгалужену систему префіксів (найчисленніша група засобів дієслівного словотворення), суфіксів, інтерфіксів, постфіксів (64). У цьому плані українське дієслово є семантичне багатим. Наприклад: іти – ввійти – вийти – відійти – одійти – дійти – зайти – зійти – надійти – обійти – перейти – підійти – піти – прийти та под. У такий спосіб можна передати не тільки напрям дії, а й також її внутрішню межу, яка має відповідне граматичне вираження: досконалий і недосконалий вид – очевидно, існує глибинний внутрішній зв’язок не лише між видовими і часовими формами (дієслова досконалого виду, як відомо, не мають форм теперішнього часу), який відображає відповідні іманентні зв’язки у мовній системі; дієслова досконалого виду виражають дію, яка має менший часовий інтервал, а дієслова недосконалого виду – дію, яка має більший часовий інтервал. Наприклад: йти – перейти; читати – прочитати; рвати – зірвати; падати – впасти; чистити – почистити; вдаряти – вдарити; гукати – гукнути; бігти – перебігти; терти – натерти і под.

59 б) Крім дієслів, часове членування у мові здійснюється за допомогою невеликої за чисельністю групи іменників, які називають певні часові періоди: секунда, хвилина, година, день, ніч, доба, мить, момент, тиждень, місяць, рік, століття, тисячоліття, мільйон, чверть, квартал, епоха, період, річниця, вік, весна, літо, осінь, зима та под., серед яких виділяємо підгрупу іменників, які називають конкретні часові відтінки (рік, день, місяць) і такі, які передають часові терміни невизначено (епоха, період). Часове членування за допомогою іменників допомагає людині організовуватися насамперед у природних циклах, допомагає на рівні свідомості обмежувати ті чи інші часові відтинки, дає можливість сприймати час, що є ознакою вічності буття, окремими відрізками, що певним чином наближає вічність до людської свідомості. Іменники, які відіграють роль часового членування реальності у мові, пов’язані насамперед із тим, як людина сприймає час свого власного життя на Землі, як вона порівнює ті чи інші періоди життя відносно певних подій, випадків, відносно своїх рідних, знайомих, співпрацівників. окремі часові відтінки, названі іменниками, формують у свідомості людини відповідні психологічно-вікові цикли: дошкільний період – школа – вища школа – праця – пенсійний вік, які диференціюють людське буття. Відштовхуючись від теперішнього часу, який закономірно стає минулим і має відносне значення (стосовно одних подій це може бути якась невеличка частка секунди, а стосовно інших – століття), людина постійно в думках повертається в минуле, поділяючи його на певні відрізки, де основною одиницею поділу є іменник “рік”. Загалом же, іменники на означення часових відтинків допомагають, образно кажучи, опредмечувати час, диференціювати його на різні рівні: людське життя (вимірюється роками)  життя і розвиток нації (вимірюється століттями, тисячоліттями)  космос (вимірюється мільйонами, мільярдами років)  трансцендентна дійсність (за межами людського осмислення). Таким чином, часове членування реальності, як і просторове, має також двовекторне спрямування: по горизонталі – людське життя, по вертикалі – безконечний світ і трансцендентна дійсність; як перший так і другий вектори, мають триєдине членування – минуле – сучасне – майбутнє. в) Іменникове членування часу доповнюють числівники, які, сполучаючись з іменниками, конкретизують час події, явища, наприклад: п’яте століття, десять років, тисяча дев’ятсот дев’яносто сьомого року, півтора місяця, першого дня, одна доба, кілька секунд, на шостий день, у четвертому кварталі, впродовж двадцятого сторіччя, через дві доби, шосте-п’яте століття до нашої ери, мільйон років і под. г) функцію членування часової осі здійснюють і прислівники; в українській мові це достатньо чисельна група темпоральних прислівників: ввечері, вдень, вранці, зранку, зрання, вдосвіта, вночі, на світанку, напровесні, влітку, восени, взимку, щороку, щорічно, щодня, щоденно, щомісяця, віддавна, здавна, завидна, з давніх давен, завчасу, вчасно, зраненька, позавчора, позаторік, цілодобово, поквартальне, сьогодні, нині, вчора, позавчора, від ранку до ночі, день у день, рік у рік, погодинно, щосекунди, щотижня, рік за роком, день за днем, з дня на день, з хвилини на хвилину, спозаранку, напередодні, рано-ранесенько, пополудні, опівдні, опівночі, під вечір, після обіду, миттю, щомиті, помісячне, на початку, наприкінці, погодинно, похвилинно, миттєво, тривало, вічно, на віки вічні, завжди, повсякчас, повсякчасно, в усі часи та под.

60 Прислівники, як можна помітити, виражають найрізноманітніші відтінки: часовий момент відносно часових циклів (ввечері, вночі, взимку, напровесні), повторюваність часових періодів (щороку, щомісяця, щодня), часовий момент по горизонталі (позаторік, позавчора), моментальність події, явища (миттю), часові межі події, явища (на початку, наприкінці), постійний час (вічно, в усі часи) та ін. Якщо дієслово у своїх граматичних формах синкретизує час і розвиток, рух чого-небудь, то прислівники членують час відносно природно-астрономічних циклів, аналогічно, як і іменники. Дієслова і темпоральні прислівники – це два часові перпендикуляри, які взаємно перетинаються. д) Часове членування у мові здійснюють складнопідрядні речення з підрядним часу: Будеш, батьку, панувати, поки живуть люди (Ш. 20); Як заб’ється їй серденько, як дівча зітхне тяженько, як заплачуть чорні очі, вертай, вітре, к полуночі (Руд. 78); Коли сонце зійде, роса очі виїсть; після того, як не стало батька, доля розлучила нас на п’ятна дцять років (Тют. 44); Андрій спав як убитий, коли його прийшли будити опівночі (Багр. 43); Як повернувся Мойсей з гори, то приніс з собою закон Господа (Ходк. 11); Коли Мстислав виплакався, засіли усі довкола старця, а жінки-жалібниці почали голосіння (Он. 20); Коли ротмістр ступив уже на багнисько, Кривоніс враз нахилився, блиснув зубами і мигцем проткнув ротмістрові груди (Панч. 37); Тепер він, сотник чигиринський, має визначити час, коли закласти долі свою голову і, може, незабаром і собою поповнити їхні ряди (Панч. 107108); Всі зацікавились, і заки прийшов прикликаниий Семко, вже й дві дерев’яні шаблі з’явилися (Чайк. 37); Коли Наум приходив до церкви молитись, то вже справді молився, а не ловив вітрів, не розглядав і туди і сюди, а стояв як треба, неначе перед самим Господом, царем небесним, і тільки слухав, що читають і співають (Кв.-Ос. 83); Пройшло вже більш місяця з того часу, як пообіцяв отець Полієвит написать Оленці про місце (Тесл. 106); Я чув, як вибухнула тріснута шина, Коли повернув за оліхтарений ріг (Сем. 164); Не барися, Марисю, поки день не дотлів (Моз. 45); Коли коні полягали, приступили до воза три зеленюки і розпитували діда, чому не спить і скільки років мають його коні... (Чер. 162); Я наче бачу височенні сходи, – Кінчаючи біжучим днем моїм, – Безкраю слугу весен, літ і зим, Що ними край мій тихо переходив, Аж доки виросли міста й заводи, Свій кучерявий розстелили дим... (Плуж. 192); Та, поки світ принишк в пустельності іскристій, Повільні, шкарубкі, незграбні та бугристі Слони ідуть і йдуть пісками в рідний край (Світл. 172); Коли вона сиділа на порозі І годувала немовля своє, З-за причіпка мальованої хати Русявий місяць вийшов як леґінь (Павл. 64). Складнопідрядні речення з підрядним часу, які пов’язують явища, події, факти на часовій осі “минуле  сучасне  майбутнє” насамперед фіксують їх часову послідовність: наступна подія відбувається тільки тоді, коли відбулася попередня (найтиповіша модель – це підрядне часу зі сполучником (сполучним словом коли). Крім того, складнопідрядне речення з підрядним часу може передавати такий часовий зв’язок між реаліями, коли одна подія відбувається всупереч іншій (Поки сонце зійде, роса очі виїсть). Вони можуть означати також події, які збігаються в часі і тривають одночасно (Як я їду селом, усі молодички задивляються). Часове членування в українській мові здійснюється на рівні тексту, де розповідається

61 про події, які нанизуються одна на одну, відбуваються за часовим порядком, який загалом відповідає часовій осі “минуле  сучасне  майбутнє”; проте; часова послідовність на рівні тексту може мати різні модифікації, які залежать, в першу чергу, від стилістики тексту, від його комунікативного спрямування та онтологічних характеристик. У зв’язку з цим ми виділяємо декілька часових модифікацій на рівні українського тексту: а) чітка часова послідовність “минуле  сучасне  майбутнє”, характерна для більшості наукових, офіційно-ділових та частини художніх і публіцистичних текстів; б) актуалізація минулого в історичних наукових та художньо-публіцистичних текстах на історичну тематику; в) ретроспективне відображення подій у художніх текстах, яке руйнує часову послідовність “минуле  сучасне  майбутнє”; г) актуалізація теперішнього часу в частині наукових, офіційно-ділових та поетичних текстах; д) візія майбутнього часу в художніх, публіцистичних та окремих наукових текстах. Названі модифікації відображають характер людського мислення, яке само по собі є мисленням у часі: у цьому сенсі мова як ідеальна дійсність сполучає об’єктивно існуючий (реальний) час із суб’єктивним сприйняттям часу, із входженням людини /нації у часовий контекст, із упорядкуванням надій та фактів людського і національного життя, із відкладенням у свідомості людини часової моделі світу, у структурі якої людина усвідомлює себе, психологічно сповільнюючи плин часу і сконцентровуючи увагу на його наповненні життєвими реаліями. Людське мислення нестримно летить у майбутнє, немовби інтуїтивно відчуваючи потяг до вічного життя, приготованого Богом, однак уява людини не може перетнути межу власного сприйняття часу, оскільки майбутнє людини знаходиться у сфері трансцендентної дійсності, однак сильне відчуття майбутнього часу в людській свідомості і постійне випередження теперішнього часу на психологічному рівні засвідчує, що людина володіє певною інформацією щодо свого майбутнього. Названі часові модифікації на рівні тексту, звичайно, забезпечують часове членування світу у мові. однак основне навантаження тут несе, безперечно, дієслово, яке передає час комплексно: лексико-семантичне значення, граматичні засоби, синтаксична функція. Таким чином ми можемо говорити не тільки про часове членування реального світу за допомогою мови, а й про повноту та адекватність цього членування. Можемо стверджувати про членування часової осі (дієслівні форми теперішнього, минулого та майбутнього часу, темпоральні числівники), про конкретизацію реалії (порядкові числівники), про часові співвідношення між подіями (складнопідрядні речення з підрядним часу), про нанизування подій у часі, про їх послідовність. Завдяки переліченим чинникам, національна мова повністю забезпечує часове сприйняття людиною навколишньої дійсності, її орієнтацію у вселенській історії, допомагає сформувати у свідомості “вектор” часу (від минулого до майбутнього), який відповідає реальній часовій онтології.

4. КІЛЬКІСНЕ ЧЛЕНУВАННЯ РЕАЛЬНОСТІ Кількісне членування реальності у мові спирається на таку частину мови, як числівник: а) два, тридцять, сорок один, триста двадцять п’ят, нуль цілих п’ять десятих, одна друга, тисяча дев’ятсот вісімдесят вісім; багато, мало, чимало, небагато, немало;

62 двадцятий, перший, тридцятий, п’ятимільйонний та ін.; які виражають абстрактне число і можуть набувати відповідної конкретики у сполученні з іменниками: один стілець, десять зошитів, чотирнадцять днів, одна друга ділянки, сто гривень, дві тисячі кілометрів, семеро дівчат, двадцятеро відвідувачів, півтора року, півтори доби, багато документів, чимало несподіванок, небагато пропозицій, малувато грошей, нуль цілих п’ять десятих гектара, двадцять два квадратних метри площі, п’ять цілих одна друга площі ділянки, п’ятдесятий день, трьохсота річниця, двадцятип’ятитисячний кредит, декілька днів, кілька годин, кільканадцять місяців, кількадесят варіантів, трильйон карбованців. Числівник охоплює увесь спектр відтінків кількості: а) найменування цілих одиниць; б) сукупність чого-небудь як ціле; в) частина цілого; г) абстрактне число (65); д) порядок при лічбі, який допомагає впорядкувати насамперед навколишній світ, що нас оточує. У сприйнятті кількості вагоме значення має насамперед матеріальний світ, який складається в основному з предметів що піддаються лічбі. Коли ж ідеться про абстрактні поняття, то в українській мові використовуються ті числівники, які виражають неконкретну (Приблизно окреслену) кількість: багато часу, декілька проблем, чимало клопоту, мало поваги та под. Так, як і при сприйнятті безмежності простору та нескінченності часу, під час усвідомлення величезної кількості, для прикладу, космічних віддалей, чисельності зірок, сузір’їв, мікроелементів хімічних речовин і под. дається взнаки певний психологічний бар’єр: людина сприймає і розуміє насамперед те, що доступне для сприйняття і розуміння. б) функцію кількісного членування в українській мові виконує і частина іменників, що означають: б1) певну кількість предметів: десяток яєць, десятина землі, тисяча кілометрів, сотня дітей; б2) відповідну сукупність предметів: група учнів, бригада саперів, гурт музикантів, полк вояків, загін студентів, клан банкірів, натовп страйкарів, отара овець, табун коней; б3) назви грошових одиниць: купон, гривня, карбованець, франк, долар, марка, копійка; г) частину чого-небудь: ложка цукру, горнятко кави, бочка меду, тарілка борщу, половина хліба, четвертина булки, більшість студентів, меншість екскурсантів; аналогічну функцію виконує і слово пів, яке сполучається з різними іменниками і є синонімом до слова половина; д) одиниці виміру: метр, кілометр, фут, центнер, кілограм; е) назви часових відрізків: тиждень, місяць, рік, сторіччя, квартал, півріччя, двійка. Іменники, які виконують функцію кількісного членування реального світу, опредмечують кількість, надають їй певного структурного і матеріального вияву, оскільки числівники, як правило, пов’язані з цілісними предметами, безвідносно до їх внутрішніх зв’язків поділу на частини чи на елементи. Крім того, іменники з таким значенням заповнюють ту “програму” в кількісному членуванні, яку залишають числівники: приблизна кількість, кількість як сукупність, поділ на частини, структурні елементи тощо; в) функцію кількісного членування може виконувати і частина прислівників: по-перше, по-друге, вдвічі, втричі, вдруге, втретє, надвоє, натроє, начетверо, удвох, вдесятеро та ін. (66). Хоча до цієї групи належить порівняно невелика кількість прислівників, проте вони обіймають різні семантичні відтінки: в1) порядок подій (по-перше, по-друге); в2) багаторазовість подій, явищ, процесів (вдруге, втретє, вдесяте); в3) поділ на кілька частин (надвоє, натроє); в4) кількість осіб

63 (удвох, учотирьох). Наприклад: По-перше, ми з вами не можемо погодитися, а по-друге, у нас уже нема грошей, щоб купити таку дорогу машину; Вдруге я повторювати не буду; Продавець розірвала тканину надвоє; Ми учотирьох вирішили плисти на байдарках та под. Кількісне членування реальності за допомогою мови має відповідно горизонтальне і вертикальне спрямування, оскільки воно супроводжує часове і просторове членування у цьому значенні, що фіксує кількість предметів, які розташовані у просторі (два будинки, чотирнадцять кілометрів), передає їх порядок при лічбі (перша вулиця, четвертий під’їзд та под.), а також відображає кількісне визначення часу (двадцять днів, тисяча років, декілька століть, тисяча дев’ятсот дев’яносто сьомий рік, двадцять перше століття і под. Звичайно, у цій ролі виступають, у першу чергу, числівники та відчислівникові прислівники. Іменники, числівники і прислівники, які виконують функцію кількісного членування у мові, разом забезпечують тривимірність простору (довжина, ширина, висота), що має важливе значення для практичного життя людини й суспільства, для впорядкування середовища, у якому живе людина, для визначення площ, обсягів, об’ємів тощо, що є необхідне в виробничій діяльності людей; усі конкретні предмети, які оточують людину, якими вона користується, мають відповідні розміри, відповідну структуру, що відповідає людським потребам. Кількісне членування реальності – це ціла система обчислень, вимірів, яка охоплює всі суспільні ділянки і всі напрямки людської діяльності: у щоденній прагматиці кожна людина оперує кількісними поняттями, визначеннями, які є еквівалентами людської праці та діяльності, які в значній мірі визначають взаємини й контакти між людьми: для прикладу, кількість грошей, якими володіє людина, в значній мірі визначає її соціальний статус, її вплив на соціально-економічні та політичні процеси, її взаємини з владою, з іншими людьми – рідними, друзями тощо. Категорія кількості в сучасному світі формує так звану філософію “мати” (і якнайбільше) і послаблює філософію “бути”, що є визначальною сутністю буття як єдності і принципу несуперечності, як істинності і принципу причинності, як доброти та вартості (67). Філософія “мати” спирається на категорію кількості як межу людського життя, як визначальну домінанту людського існування, якій підпорядкована вся діяльність людини і її духовна екзистенція; це спричинює атрофацію буття як способу вдосконалення людини, це кардинально змінює параметри соціального укладу та суспільного життя загалом, впливає на занепад моралі, на втрату людиною своєї Божої подоби. Підкреслимо, що у свідомості людини під впливом філософії “мати” постійно підтримується прагнення здобути капітал, придбати маєтності тощо і в такий спосіб категорія кількості стає домінантою людської психіки, а відтак – і поведінки. Крім кількісного членування на лексико-семантичному рівні, українській мові притаманне і членування на граматичному рівні, у чому і полягає різниця між просторовим та часовим членуванням з одного боку, і кількісним – з іншого. Йдеться насамперед про категорію числа, що властива таким частинам мови, як іменник, займенник, прикметник, дієслово, а також порядковим числівником, при цьому є певні відмінності в різних частинах мови щодо вираження однини і множини. В іменниках носіями цієї категорії є закінчення: школа – школи, будинок – будинки, чоловік – чоловіки, озеро – озера, море – моря, день –

64 дні, ніч – ночі, теля – телята, ім’я – імена, гора – гори, пальто – пальта, думка – думки, вино – вина, зустріч – зустрічі, суспільство – суспільства, успіх – успіхи, мати – матері та под. “В іменнику відтворення кількісно-числової ознаки здійснюється неоднотипними щодо змісту і форми класами, або рядами граматичних одиниць, з яких власне і формується категорія числа” (68). Однак категорія числа в іменниках не є в усіх випадках послідовною, а в залежності від семантики може бути або повністю відсутньою, або виявляти свою бінарність спорадично. Скажімо, однина відсутня у множинних іменниках (двері, сани, Чернівці), а множина у збірних (учительство, комашня, волосся), у назвах речовин, сипучих харчах (чай, цукор, кисень, водень, сіль), в абстрактних назвах (любов, сум, випадковість, читання), у власних назвах (Дніпро, Полтава, Обухів, Чернігів), у прізвищевих назвах (Коваленко, Петрів, Гончарук) та под. Вираження множини в збірних, власних, абстрактних іменниках, а також у назвах, що означають речовини, харчі, сипучі матеріали тощо пов’язане з варіантними значеннями: а) множина в речовинних назвах означає не просто збільшення кількості (більше, ніж один), а великий обсяг (об’єм, простір), який це речовина охоплює: незабаром задзюрчали весняні води; Цього року сніги випали по коліна; Настали осінні холодні дощі; Україна багата на мінеральні води; б) множина в деяких абстрактних іменниках означає тривалість у часі: У новітні часи модною і популярною стала філософія екзистенціалізму; Морози тримали десь два місяці; в) множина у прізвищах виражає риси, ознаки особи, які стають, типовими, часто з негативним відтінком: Тепер Обломових, які не хочуть нічого робити, не бракує; Українська земля завжди народжувала Сірків, які боронили її від турків і татар. Звичайно, поза межами цих відтінків знаходиться чимало іменників, які не мають множини: радість, можливість, необхідність, швидкість, дітвора, мишва, гайвороння, борошно, бензин, горох, чавун і под. На основі вираження категорії кількості (числа) в іменниках можна зробити висновок, що значення кількості на номінативному рівні залежить від семантики слова, а якщо поглибити цю думку, то можна також ствердити, що кількісне членування Дійсності за допомогою іменників якнайповніше відображає об’єктивний стан речей: однина – множина послідовно репрезентовані в тих іменниках, які називають конкретні предмети, що існують як одиничні, і в множині. В інших випадках категорія числа (передусім множина) набуває лінгвістичної інтерпретації, виражаючи додаткові відтінки або вживаючись у переносному значенні як-от власні назви. Найпослідовніша категорія числа виявляється в прикметниках, порядкових числівниках, присвійних, вказівних, означальних, питально-відносних займенниках, дієприкметниках, де вона має виразне граматичне вираження – закінчення і сполучається з категорією роду: зелений, -а, -е - зелені, успішний, -а, -е - успішні, батьків, -а, -е - батькові, соколиний, -а, -е - соколині; волинський, -а, -е - волинські; перший, -а, -е - перші; двадцятитисячний, -а, -е - двадцятитисячні; мій, -а, -е - мої; ваш, -а, -е - ваші, їхній, - а, -е їхні; цей, -а, -е - ці; такий, -а, -е - такі; кожний, -а, -е - кожні; інший, -а, -е - інші; лежачій, -а, -е - лежачі; розгорнений, -а, -е - розгорнені; зів’ялий, -а, -е - зів’ялі; прибитий, -а, -е - прибиті. Очевидно, на граматичний характер вираження категорії числа в названих частинах мови впливає те, що вони семантичне прив’язані до іменників.

65 Диференціація “однина-множина” має дещо інший характер у дієсловах: тут вона не пов’язана з переліченням дій, явищ, процесів, а з суб’єктом дій чи носієм процесу: Я ходив по гриби. – Ми ходили по гриби. Ти купив хліб. – Ви купили хліб. Він чудово виглядає. – Вони чудово виглядають, і якнайтісніше переплітаються з категорією особи та відношенням до процесу мовлення: перша особа однини та множини означає суб’єкт дій, процесу, стану (мовець), друга особа однини та множини означає суб’єкт дії, процесу, стану (співрозмовник), третя особа однини та множини означає суб’єкт дії, процесу, стану (той, про кого мовиться), і власне вже під цим кутом зору можна говорити про вираження кількості як такої, що детермінована категорією числа в іменниках та займенниках: Учень написав контрольну роботу. – Учні написали контрольну роботу; Я прочитав книгу. – Ми прочитали книгу, і под. Однак тут необхідно взяти під увагу такий факт: якщо в іменниках множина означає чітко 1+1+1..., то в займенниках ми може мати як аналогічне значення. так і виражати сукупність, наприклад: Ми (тобто український народ) повинні розбудовувати власну державу. Ми (тобто ректорат) вирішили скоротити зимові канікули. В окремих випадках авторських “ми” означає я. У дієсловах категорія числа простежується в достатній мірі послідовно за винятком неозначеної форми так (любити, чекати, гукнути, зруйнувати) окремих особих форм у безособовому значенні (Мені не щастить. Надворі потепліло.), безособових дієслів (Тут жилось гарно і безтурботно. Надворі задощило. Не спиться, не лежиться і сон мене не бере. Дитину морозило і трусило. Мені кортить щось розповісти. Нам треба пильніше до нього придивитися. Чи можна увійти?), у звуконаслідувальних дієсловах (вона його бах по чолі. Хлопчик під столом гар-р-р та гар-р-р), у тих випадках, коли дієслово, що вживається в однині, має узагальнене значення (Вік живи – вік учись. Що посієш, те й пожнеш. Книжку читай – розуму набирайся), але і в усіх цих випадках категорія числа в дієсловах пов’язана із суб’єктом дії. Особливим прикладом уживання множини і дієсловах замість однини є використання так званої пошанівної займенникової форми (Ви замість ти), що притаманна українському мовленнєвому етикетові (Мамо, побудьте зі мною. Чи Ви (до дівчини) мене впізнаєте? та под.). Зауважимо, що особливе навантаження щодо кількісного членування реальності за допомогою мови виконують числівники, які, крім “звичайних” мовних текстів, активно функціонують у математичних, природничих та технічних науках, несучи основне інформаційне навантаження і виражаючи передусім конкретну кількість, розміри, виміри тощо. Функціональне навантаження числівників у названих текстах є надзвичайно розмаїтим: вони можуть означати віддалі між предметами, вагу, масу предметів, речовин, кількість різних мікроелементів у речовинах, кількісні співвідношення між вагою, швидкістю і часом, розміри геометричних фігур та різних предметів, вимірювання кутів у геометричних фігурах, біологічні маси, співвідношення частини і цілого, міру предметів, явищ та процесів, співвідношення хімічних елементів тощо. Числівники у наукових текстах поєднуються з різними знаковими системами і виконують пізнавальну функцію: розкривають суть предметів, явищ і процесів, допомагають збагнути різні фізичні, хімічні та математичні закони, відображають закономірність розвитку і функціонування живої та

66 неживої природи, суспільства, людського мислення. На синтаксичному рівні кількісне членування здійснює порівняно невелика група підрядних речень, які означають кількість і приєднуються до головних речень за допомогою корелятивної пари “стільки-скільки”: Михайло приніс стільки сіна, скільки корова могла з’їсти; Наші студенти мають стільки вільного часу, скільки хочуть.

5. ОТОТОЖНЕННЯ ТА ДИФЕРЕНЦІАЦІЯ РЕАЛІЙ У МОВІ

У кожній національній мові надзвичайно сильним є пізнавальний аспект, який спирається як на буття та нагромадження інформації, так і на способи відображення структури світу, закономірностей його розвитку та взаємозв’язків між різними сферами. Важливе значення з цієї точки зору має ототожнення й диференціація реалій, які у мові мають різне вираження. Засобом ототожнення у мові на номінативному рівні є: а) словасиноніми, які називають один і той самий предмет, одне і те саме явище, відображаючи різні сторони їх: говорити, казати, мовити, розповідати, балакати, балагурити, розказувати, оповідати, розмовляти, вести бесіду, жебоніти, шептати, спілкуватися, точити ляси, райдати, молоти язиком, тарабанити, бубоніти, гунсавити, гугніти – на означення процесу мовлення; гарний, красивий, вродливий; високий, стрункий; чистий, акуратний; дотепний, жартівливий – на означення прикмет, рис характеру тощо; хлопець, парубок, козак, чоловік, юнак – на означення молодої особи чоловічої статі; дім, будинок, хата, споруда, будівля, кам’яниця – на означення оселі. Як відомо, синоніми в українській мові поділяються на кілька різновидів, серед яких виділяємо передусім лексичні та контекстуальні, що характеризують реалії на різних рівнях – номінативному та синтаксичному (парадигматичному та синтагматичному) та з різних боків. Зазначимо, що характеристика реалії часто може поєднуватися з експресивними відтінками (пор. нейтральне говорити і молоти язиком, плести язиком тощо), що, поза сумнівом швидше відображає ставлення мовця до того предмета чи явища, які він характеризує. Помітно, що з гносеологічного боку слова-синоніми фіксуючи найрізноманітніші грані предмета, явища, допомагають всебічно відображати їх, подають вичерпний онтологічний образ, а , з другого збагачують мову семантичне і стилістично, що надає їй гнучкості та можливості користуватися тим чи іншим синонімічним словом відповідно до контексту, ситуації та комунікативного спрямування, як про слушно зауважує Іван Огієнко: “Синоніми треба не тільки знати, але головно відчувати. Природному українцеві часто тільки чуття вказує, де якого слова вжити, пор., наприклад, значення слів,: балакати (неповажно про що-небудь), говорити ( про поточне життя, розповідати), бесідувати (про поважні чи святі справи). Кажемо: налий молока, але: насип борщу; дощ іде (а не падає) і т.ін. Або такі слова ходження: іти, швендяти, плентатись, волочитись, плестись, бігти, гнати, дременути, тупцяти, податись, чимчикувати і т.ін., – такі слова треба вміти вжити кожне якраз на своєму місці” (71). Незважаючи на те, що синоніми передають найрізноманітніші характеристики реалій, у синонімічних рядах зберігається семантичне ядро як основа ототожнення: для прикладу, при всіх відмінностях синоніми ходити, плентатися, тягнути ноги, чалапати, пересуватися,

67 повзти, сунути, шкандибати, переступати, рухатися об’єднані в один ряд на основі значення “процес ходіння”. Синоніми поглиблюють онтологію реалій, розширюють їх образ у людській уяві; власне, онтологічний аспект є причиною того, що синонімами є іменники, прикметники, дієслова, частково прислівники, а не можуть бути займенник, які вказують на предмети та їх якості і числівники, що відзначаються максимальною конкретністю. б) Функцію ототожнення у мові виконують також порівняння: Отак, Іван дивився на людей, як той камінь на воду. Потряс сивим волоссям, як гривою, кованою зі сталевих ниток, і договорював (Стеф. 42); Тут і не хотячи зробишся нелюдиною, коли серце болить, мов гадина його ссе (Крон. 37); В небі чистім і прозорім, Сонце сяє Наче в морі, в жовтім житі Хвиля грає. (Рильськ. 25); Я знову вірю, що пригода, Мов чорна хмара пропливе (Граб.

41); Незамітно прийшла весна, незамітно й минула, замовк у лузі соловій, зозуля мов не кула (Мак.33); Квітчастий луг і дощик золотий. А в далині, мов акварелі, – Примружились гаї, замислились оселі... Ах, серце, ний! (Тич. 23); Ой та у святую неділеньку Барзе ранораненько, Ой да то ж тото не сизії орли заклекотали, як то біднії невольники У тяжкій турецькій неволі заплакали, гей! (Н.Д. 40); Він розташувався осторонь грейдерного шляху, заховавшись у своїм вижалобку, мов у колисці, і це не раз рятувало колгоспників від різних німецьких напастей (Гонч. 86); Вікно в сад стоїть одчинене, і рине в його повітря, чисте й холодне, дише, як вино.(Вас. 338); І встає перед очима руїна – чорна, як головешка, ніби од печалі пригоріла (Вас.339); І сонце, нівроку йому, пече й смажить ярмарок, як на пательні. (Ян. 194); Така вже в нас соромляжа, мов засватана (М.В. 38); Але вона ні слова не сказала, усправедливень жодних не дала, тілько стояла, мов з каменю тесана (Кост. М.Ч. 4); І голова й нього над плечима була, як вежа в шапці сивини (Л.К.М.Ч. 22); Напівроздягнута, з мокрими косами шинкарка і зраділа, і занепокоїлась однораз; зраділа, бо відразу почула роздобичу, але ж вид гостя був таким, наче саме лихо місило його. (Стельм. 95). Порівняльні конструкції виконують передусім пізнавальну функцію: через зіставлення реалій розкриваються такі властивості та прикмети, які поза порівнянням неможливо вловити. Порівняльні конструкції мають онтологічне спрямування, що виявляється у різних способах зіставлення реалій: порівняння внутрішніх прикмет, порівняння реалій у цілому. У пізнавальному плані порівняння допомагають пізнати ще не пізнане, або ж повніше і всебічніше розкрити онтологію реалій, тому предмети, явища, процеси, ознаки, прикмети, які зіставляються, обов’язково мають щось спільне у своїй природі, у своїй структурі, у функціонуванні. Для порівняння мусить бути відповідна основа: Ця трава гірка, неначе полин; Вони від нас живуть так далеко, як звідси до Львова; Рисі, як і зайці та лисиці, живуть у Карпатських лісах; Соляна кислота, як і азотна, вступає в реакцію з водою, та под. Такого типу порівняння ми називаємо онтологічними, оскільки вони грунтуються на спільних ґрунтових ознаках предметів і допомагають глибше пізнати той чи інший предмет, явище, процес тощо. Та крім онтологічних порівнянь, у мові активно функціонують метафоричні порівняння, які дуже часто зіставляють реалії, що не мають між собою нічого спільного, наприклад: І голова у нього була, як вежа в шапці сивини; І сонце, нівроку йому, пече й смажить ярмарок, як на пательні; Вікно в сад стоїть одчинене, і рине в його повітря,

68 холодне й чисте, як вино. Якщо онтологічні порівняння виконують тільки пізнавальну функцію, то метафоричні – насамперед образну, якщо онтологічні порівняння мають у своїй основі природні ознаки та особливості, то метафоричні виникають за аналогією, за суміжністю, завдяки асоціативним зв’язкам у мисленні; проте вони також несуть пізнавальне навантаження. Є певні відмінності на стилістичному рівні: онтологічні порівняння переважають у науковому стилі, а метафоричні – у художньому, публіцистичному та розмовному стилях, однак обидва різновиди ототожнюють предмети, явища, процеси, фіксуючи в різний спосіб між ними щось подібне; онтологічні та метафоричні порівняння різняться і тим, що онтологічні є закономірними, а метафоричні випадковими, а тому й еврістичними, і ще тим, що метафоричним порівнянням властива експресія, що, як правило, супроводжує образне навантаження слова. Особливим випадком порівняння в українській мові є такий, коли порівняльна конструкція за своєю синтаксичною функцією є іменною частиною іменного складеного присудка: Степ – як море, що простягнувся аж до обрію; Карпатські гори – неначе волохаті чорні дідугани. Різниця між попередньо проаналізованими порівняннями і порівняннямиприсудками – тільки формами, функціональне навантаження – одне й те саме – зіставляти предмети, розкриваючи їх суть та спільні прикмети. в) Функцію ототожнення за екзистенцією виконує в українській мові іменний складений присудок, який разом із підметом у реченні формує своєрідну корелятивну пару, де іменна частина присудка розкриває екзистенцію підмета. “Роль предикативного імені, яке є лексично повнозначною частиною іменного складеного присудка, в українській мові виконують, звичайно, різні форми іменників, прикметників, займенників, числівників, і дієприкметників, зрідка – вигуки, прислівники, словосполучення атрибутивного походження і кількісно-іменні сполуки” (72). Наприклад: Бо то була не просто музика, це була її, Шурина, власна сила, її порятунок, її майбутнє (Гонч. 48); Я була дитина, Я гралася, забавлялась, А вона все в’яла (Ш. 293); Думи мої, думи мої, Ви мої єдині (Ш. 321); Василина була пишна як троянда. (Н.-Л. 30); Через годину ввійшов в пекарню Ястшембський і звелів Василині ставати за горничну, а Одарці за ключницю (Н.-Л. 30); Колись вона була щасливою дитиною, коханою одиначкою багатого дідича (Коц. І61); Думка працювала з особливою ясністю, рухи стали методично доцільні й безповоротні (Гонч. 220); Він пан землі, безсмертний Божий син (Л.У. 320); Мені осіння ніч короткою здається, Безсоння довге не страшне мені (Л.У. 326); Іду в полях. Нікого і ніде. Півнеба захід – золото червоне (Кост. 67); Чи й справді необхідно, щоб жінка була мужня? (Кост. 79); Для когось там цей міст – бетон і криця, Сухі закони твердості й числа (Павл. 2.128); Я їдкий? Знаю сам: На роз’ятрені душі моє слово гірке не бальзам (Світл. 181); Там Корецький був душею товариства, це сталося само по собі, він не нав’язувався (Мушк. 31); Велике промислове місто велике, але не величне: забуло слобожанське народження, забуло слобожанські полки... (Хвил. 43); Злазіть, небоги, з тих видок та будьте нам товаришами й пособниками! (Лен. 38); А взагалі – що ми знаємо чи можемо... Людина – це ніщо. Комаха. (Іван. 83); Щось їй здалося дивним у тоні мого голосу (Янов. 82); Просто в голові був якийсь туман (Стец. 31); Яке ж погане все, а люди які ж нудні! (Коб. 74); Їх хата – звичайна хата

69 селянська з призьбою, коло вікон оббілена (Коб. 105); Ах, який ви вихований стали! (Плуж.

160); Незвичайною була сівба над Дніпром у сорок четверту весну. (Довж. 112); Широка брама була відчинена навстіж, і в ній і навіть далі в дворі товпилися цікаві з міста... (Черкас. 55); Мати ж Василя була рабинею-слов’янкою, що прислужувала імператору Роману (Скл. 151); Недавно вся площа була точно розмірена й розподілена, і за кожним закріплена рисками на стіні, що визначали межі відпоки й доки чия територія. (Богр. 112); Низенький, присадкуватий, круглолиций, в міру сительний, з вічною усмішкою на лиці, він був втіленням такої людини, що свій побут серед природи випершує над усе... (Хот. 268); Ще буде поганіше, панове товариство (Чайк. 63); Що являє собою цей чоловік?; Вона була доброго рибацького роду, доброї степової крові (Янов. 72); Перша режисерська проба теж була в цьому жанрі (Довж. 44); Чого ти такий? (Гонч. 18). Як свідчать наведені приклади, через модель іменного складеного присудка ототожнення реалій може мати декілька варіантів: ототожнення предметів, явищ у цілому, якщо іменною частиною виступає іменник, ототожнення предметів, явищ через виділення суттєвої (визначальної, екзистенційної) ознаки. Особливим випадком ототожнення в українській мові є вживання таких іменних присудків, де іменна частина виражена через тавтологію: Дружба дружбою, а кожний пильнує своїх інтересів; Хата хатою, але нам шкода городу; Дівчина як дівчина, нічого особливого в ній нема; Чому тобі не подобається? Вино як вино; Злодій так і залишається злодієм; Кохання коханням, а сесія сесією, та под. Ототожнення предметів, явищ у даного різновиду конструкціях має дещо інший характер: тут не ототожнюються різні реалії, а підсилюється екзистенція того предмета чи явища, яке називає підмет, прицьому виникає відтінок “подвійної” екзистенції, яка має довшу тривалість у часі. г) Ототожнювати реалії в мові можна і за допомогою речень, які стверджують буття / існування чого-небудь: Так, це те саме. Справді, воно подібне на велику кулю. Він подібний до мого дідуся Марія Павлівна дуже нагадує нам нашу колишню класну керівничку. Ти купи такі меблі, які б нагадували нам про батьківське гніздо. Очевидно, в основі таких конструкцій лежить порівняння / зіставлення / уподібнення реалій, однак граматична будова речень є іншою, ніж у порівняльних конструкціях, де обов’язковим компонентом є сполучники як, немов, наче, неначе, ніби. Ототожнення реалій у мові через зміст здійснюється у найрізноманітніших за будовою реченнях, домінантою яких є подібність між предметами і явищами. Неодмінно умовою існування та функціонування мови як адеквата дійсності є диференціація реалій, за допомогою якої ми розрізняємо предмети та явища, без чого процес пізнання є неможливим. а) Розрізнювальну функцію виконують фонеми: бік-пік-рік-сік-тік-лік; гак-пак-максак-бак; мер-мед; мед-мод; сіль-сіл; дар-бар; тин-тінь; сіно-синьо; лід-лад; пора-нора; гуліґулі; соло-сало; мело-мало; дуло-дало; жало-сало; пара-мара; квіт-квит; долото-болотозолото; тихо-лихо; містечко-тістечко; гора-нора; бак-бук-бік; дати-мати; жара-мара-карапара-Дара та под. Різні фонеми допомагають розрізняти слова та граматичні форми, які могли б ототожнюватися і певним чином викликали б семантичну тавтологію.

70 б) На лексико-семантичному рівні функцію диференціації виконує антонімія, яка пронизує по діагоналі в тій чи іншій мірі всі частини мови: холод-тепло, день-ніч, літо-зима, достаток-убогість, поміщик-кріпак, дорога-бездоріжжя, освіченість-неуцтво, правданеправда, чоловік-жінка, гора-долина, чесність-нечесність, мудрість-дурість, молодістьстарість, довгий-короткий, мудрий-дурний, високий-низький, теплий-холодний, добрийнедобрий, щирий-скупий, гарний-негарний, пречудовий-препоганий, чорний-білий, товстий-худий, рум’яний-блідий, гострий-тупий, я-ти, ми-ви, мій-твій, та-кий-інший, оцейтамтой, багато-мало, відчиняти-зачиняти, приїжджати-від’їжджати, віднести-принести, ввійти-вийти, почорніти-побіліти, похолодніти-потепліти, одягнути-роздягнути, взутися-роззутися, будувати-руйнувати, ходити-не ходити, думати-не думати, спішити-не спішити, добре-погано, чисто-брудно, тепло-холодно, високо-низько, гордо-принизливо, тихогамірно, спокійно-неспокійно, мало-немало, у хату-з хати, у школу-зі школи, на столі-під столом, так-ні, еге-ні, авжеж-ні, мабуть-звичайно, напевно-очевидно, Добрий день! – До побачення, На добраніч! – Доброго ранку! Як можна помітити, диференціація на лексикосемантичному рівні може мати різні відтінки: слова розрізняються завдяки тому, що називають предмети, явища, які на онтологічному рівні суперечать одні одним або взаємно виключають один одного, можуть протиставлятися прикмети та властивості предметів, явищ (як різних, так і в межах однієї реалії: Минулого року зима була довгою, а цього – короткою.), розрізнення може стосуватися і певних відношень щодо третьої реалії (напр.: Крісла у вітальні стоять недалеко від стола, а книжкова шафа – далеко у кутку), протилежними можуть бути напрямки дій, процесів, станів, що виражаються Дієсловами (прилетіти - відлетіти, прибути - відбути, спиться - не спиться і под.), диференціація може бути пов’язана з протиставленням просторових та часових координат (вчора-сьогоднізавтра, колись-тепер, зранку-ввечері, вгору-вниз, Добрий день – Добрий вечір!), у багатьох випадках розрізнення відбуваються за ознакою міри, ступеня (мало вивчений - достатньо вивчений, добротно одягнений - убого одягнений, дуже розумний - не дуже розумний), диференціація може виражатися через ствердження і заперечення чого-небудь (так-ні), одне слово, ця особливість мови є надзвичайно багатогранною та розповсюдженою, що підкреслює її вагоме значення для структури та функціонування мови. Якщо додати ще те, що антонімія як один із способів диференціації на лексико-семантичному рівні може ще бути контекстуальною, тобто її можливості значно зростають, бо її контекст дозволяє вступати в антонімічні зв’язки словам, які на лексичному рівні не є антонімами. Особливим засобом протиставлення виступають частки не, ні, які, приєднуючись до різних часин мови (передусім не), утворюють чимало антонімічних пар, в основі зв’язку між якими лежить як антонімічне протиставлення (правда-неправда, великий-невеликий, мало-немало), так і заперечення (любити-не любити, який-ніякий, хто-ніхто). Антоніми виконують у мові, на наш погляд дві важливі функції: а) пізнавальну, адже людина пізнає світ не тільки через ототожнення та уподібнення реалій, не тільки завдяки існуванню антологічних аналогій між предметами та явищами, спільних закономірностей розвитку та функціонування, але й через установлення та виявлення того, що відрізняє реалії, аж до онтологічного контрасту між ними. У мові знаходить відображення як диференціація реалій

71 у природі речей, так і така диференціація, що є предметом людської уяви, домислу (тобто контекстуальна). в) Диференціація характерна і для граматичної системи мови, де вона має також найрізноманітніше виявлення: протиставлення категорії числа в таких частинах мови, як іменник (школа-школи, успіх-успіхи, весна-весни, країна-країни; гарний, -а, -е -гарні, ласкавий, -а, -е - ласкаві, мудріший, -а, -е -мудріші, найчистіший, -а, -е -найчистіші, п’ятиповерховий, -а, -е - п’ятиповерхові; мій, -а, -е -мої, інший, -а, -е - інші, такий, -а, -е такі, я - ми, він, вона, воно - вони; ходжу - ходимо, несеш - несете, чинив, -а, -о - чинили, співатиму - співатимемо, читатимеш - читатимуть); категорія роду в прикметниках, окремих групах займенників, порядкових числівниках, у формах минулого часу дієслів, у дієприкметниках, у деяких іменниках (чистий - чиста - чисте, вищий - вища - вищий, найприємніший - найприємніша - найприємніше; той - та-те, кожен-кожна - кожне, інший інша - інше; четвертий - четверта -четверте, двадцятитисячний - двадцятитисячна двадцятитисячне; думав - думала -думало, здійснився - здійснилася - здійснилося; категорія відмінка в іменниках, прикметниках, займенниках, числівниках (країна - країни - країні країну - країною - у країні; відважний - відважного - відважному -..., я - мене - мені - мене мною - на мені; п’ять - п’ятьох - п’ятьом - п’ять - п’ятьма, п’ятьома - на п’яти, п’ятьох; різні ступені порівняння У прикметниках (добрий - добріший - найдобріший, чистий чистіший - якнайчистіший); категорія часу у дієсловах (переїжджав - переїжджаю переїжджатиму, любив - люблю - любитиму, сидів - сиджу - сидітиму), уся граматична система мови формується як сукупність словоформ, які розрізняються тими чи іншими граматичними засобами, препарованими до внутрішньої структури мови; граматична диференціація є засобом внутрішньої гармонії та стійкості національної граматичної системи. На наш погляд, якраз диференціація граматичних форм, яка пронизує всі граматичні категорії, є запорукою того, що граматична система мови є досить стійкою та стабільною. г) На синтаксичному рівні функцію диференціації виконують ті речення, в яких є протиставні зв’язки як на рівні членів речення (Не хтось це зробив, а наш пан (Н.-Л. 78); В університеті вчилися не тільки українці, але й поляки, чехи, білоруси, росіяни; Хлопчина раптово посковзнувся, але втримався на ногах (Вас. 44); Одарка спочатку погодилася, а потім відмовилася (М.В. 74); Мати вже давно вирішила їхати на хутір, однак все ще тягнула час (Крм. 68), так і на рівні складносурядного речення: Апаратна востаннє здригнулась і стала, а махове коло напружилось в такому шаленому льоті, що, здавалось, підхопить з собою й машину (Коц. 44); Так Сивоок став жити в Радогості і вчитися в тітки Звенислави пізнавати не тільки поверхню, але й душу барв (Загр. 178); Як він мене нищить, а хотів мене вилічити! (Коб. 79); Довкола голого майдану тулилися кривобокі крамнички й криті ґонтом будиночки міщан, а біленькі козацькі хатки ховалися в зелених садках понад Тясмином (Панч. 86); Небагато тих ялівцевих корчів довкола неї, а так її заслоняють, що лише жменю вершка видко (Черем. 72); Один із робітників метнувся до коновки, а Маріора, спостерігши той рух, зірвалась на рівні ноги і блиснула на Тизовича повними гніву чорними очима (Коц. 217); Понад Дніпром, найчастіше лівим берегом, стояли добрі ліси, а починаючи від Хортиці більш як на сто верст простигайся вкриті непролазними лісовими

72 пущами й очеретами луги, які звалися так: от Хортиці між Дніпром та Конкою до того місця, де вона впадає в Дніпро – Великим лугом, а нижче устя Томаківки й до Базавлуцького лиману, який ще називають Великими Водами, ширився Луг Базавлук (57); Коли довідалася від батька, що Ромко сьогодні увечері виїжджає, цілісінький учорашній день уникала його, а коли зустрілися вчора при обіді, вдавала, що його від’їзд її зовсім не зворушує (Заг. 75); Ніяково було ротмістрові між козацькими провідниками, та потроху мед-вино розв’язало язики гетьманових гостей, полилася жвава розмова (Фед. 47); Доброніга не пручалася, терпіла мовчки пестощі, але цілунки його бридливо витирала (Фед. 132); Запросила й патера, але не йшла йому в горло та вечеря (Фр. 2.191); Панталаха задеревів на хвилю, але швидко віднайшов свою рішучість (Фр. 2.271). Як бачимо, диференціація на синтаксичному рівні через протиставлення має різне навантаження: розрізнення предметів, явищ, подій, різних життєвих випадків, думок, сповнених чого-небудь, розрізняється за часом і простором, за послідовністю подій тощо. Відтінок протиставлення як спосіб диференціації може супроводжувати і єднальні сурядні речення: Сумовито рипить дуб, замислився перед зимовим сном, тяжко зітхає клен, і тільки берізка, жовтаво-зелена,... білявим станом своїм кокетує (Вин. 226); Під осінь та взимку Чорне море дуже бурхливе, і легким чайкам часом несила боротися з розлютованою хвилею (Кащ. 41); Враз блискавка розтинає грозовий небосхил, і в ясній розколині на порозі освітленої їдальні, стає мамина постать! (Смол. 93); Василь Кравчина, поранений в руку, одступав по дорозі з групою добре озброєних бійців, і тяжкий сором і гнів розтинали його душу (Довж. 174). В українській мові диференціація через протиставлення може здійснюватися не в межах одного (простого чи складного) речення, а на рівні тексту: Усатий щось про Персію балакать почав. Голос його такий противний Оленці. А пики у всіх страх осоружні які! І таке їй все вороже, чуже: і банка з варенням, і зелений балкон, і білі двері, що ідуть у покої. А повітря так воняє панами (Тесл. 113); Приїзд Хмельницького на Січ зробив цілу революцію між запорожцями. Були й такі на Січі, що згадували, як Хмельницький намагався бути “вірним слугою” Конєцпольських та з ласки коронного гетьмана володів Суботівським хутірцем під Чигирином, населяв слобідку підданими, що мусили “толокою” робити кілька день у рік на сотниковім хуторі. – Бач, аж коли згадав про Січ Запорізьку городовий дукач! Якби не взяли у нього хутора, то гнув би кирпу й тепер перед козацькою сіромою, – гомоніли одні. Та були й інші голоси на Січі. Знали, особливо старші запорожці, Хмельницького, як людину освічену, бувалу, розторопну. (Фед. 12); Нагло і спокійно з’явилася нізвідки, виступила з борів, мовби породжена ними, прикривана сизою заволокою холодного туману, чи то стояла незрушно, чи то посувалася просто до того замшілого мосту й до тої брами, крізь яку входили колись до Родогостя Какора й Сивоок. Але Сивоок ще не бачив того, що діялося перед мостом, під старезними священними борами, повитими холодним осіннім туманом. (Загр. 179). Протиставлення як засіб диференціації на рівні тексту включає розгорнений описовий план, де події, явища описані ширше, глибше, де взято до уваги різні співвідношення між предметами та явищами.

73 д) Сполучниковий і безсполучниковий зв’язки на синтаксичному рівні мови є також засобом розрізнення, однак це розрізнення стосується тільки граматичного плану, на зміст речення воно не впливає, хіба що посилює інтонаційну паузу між частинами речення, на чому слушно наголошує Олекса Синявський (73). Ще можна доповнити цю думку, що сполучниковий зв’язок передає взаємообумовленість чи взаємозалежність частин речення між собою значно сильніше я конкретніше, оскільки сам сполучник є тою домінантою, яка визначає різновид складносуроядного чи складнопідрядного речення на рівні змісту та граматики. Безсполучниковий зв’язок віддаляє частини печення одну від одної, і в цьому якраз і полягає протиставлення цих двох типів зв’язку. Очевидно, таке граматичне розрізнення надає мові певної динамічності та гнучкості, це особливо помітно там, де сполучникові та безсполучникові речення змінюють одне одного. Наприклад: “ Шумило аж затрясся, як побачив ячменевську корчму. Він знав, що знаходиться в самій середині шляхетського гнізда; знав, що не знайдеться тут ні одного чоловіка, котрий би хотів промовити за нього хоч би слово (Чайк. 45); Камер багато. Впускають: Троянду, єврейчика одного і ще грузина якогось. (Тесл. 158); Ох ясновельможний пане воєводо, ваша милість має рацію. Щось там у народі козако-українському діється, що й нелегко відгадати. Війна рабів нам загрожує, як було колись у Римі за Спартака. Озлобилось серце в людях, нема братньої любові й покори до старших, до влади світської й Духовної (Фед. 54); Заграй, музика, заспівайте, ангели, в небі, пташки в лісі, жабеньки попід берегами, дівчаточка під вербами. Я пливу за водою, і світ пливе наді мною, пливуть хмари весняні – весело змагаються в небі, попід хмарами лине перелітне птаство – качки, чайки, журавлі (Довж. 444). е) На синтаксичному рівні мови диференціація може здійснюватися і через розділові зв’язки в структурі складносурядного речення. Як підкреслюється в академічному виданні “Сучасна українська літературна мова”, основний зміст частини розділових речень полягає в повідомленні про несумісні дії, процеси, явища, з яких реальною чи можливою є щось одне, але не інше (74). Розділовість як специфічний змістово-граматичний зв’язок у такий спосіб різко диференціює дві (чи й більше) реалії, що взаємно виключають одна одну. Наприклад: Або я тебе вижену звідси, або – ти мене. (Фед. 24); Або ти мене будеш слухати, або я тебе відречуся (М.В. 44); Свободний дух або тікати мусить, Або живцем він умирає в гробі (Фр. 1.89); Моссаковський або посватає мене, або я вийду заміж за Балабуху (Н.-Л.

385). Диференціація через розділовість притаманна і таким реченням, у яких йдеться про події, предмети, явища, що відбуваються поперемінне: Не то осінні води шуміли, збігаючи в Дунай, не то вітер бився в заломах провалля (Коц. 214); Вітре теплий, брате мій, Чи твоя се мова? Чи на гірці світленькій Так шумить діброва? (Фр. 1.42); А ти, моє трудне й пекельне слово, чи заговориш, як мене не стане, Чи разом з голосом моїм умреш? (Павл.

1.90); Чи нафта розпливлась, чи, може, це казки на Командорах, кажуть, серед літа з морської піни вийшла на піски коров’яча остання Афродіта (Кост. 55); І так нам вільно, так повільно, таке роздолля степове! – що так ніхто і не помітив, що човен далі не пливе! Чи, мо’, наскочили на камінь? чи, мо’, бензину вже не є? (Кост. 65); Не то вогонь дотлівав на березі, не то хтось викурював люльку (Стельм. 281).

74 Підкреслимо, що подані речення мають ще й таке навантаження, як вираження сумніву, невпевненості, що супроводжує буття / небуття реалії. Такі речення несуть, очевидно, також і пізнавальне навантаження в тому значенні, що передають неможливість установлення онтології реалій. є) Дещо інший характер диференціації на синтаксичному рівні можна спостерегти в складнопідрядних реченнях із підрядними допустовими: у даному випадку щось відбувається, здійснюється, реалізується всупереч іншій події. Наприклад: Що б там не кричало, не оглянься (Ш. 28); Рушив до дверей, намагаючись іти струнко, хоч ноги заплітались (Гон. 312); Скільки б не співали, а кінчати час; Їй не спалось, хоч надворі тільки що розвиднювалось (Н.-Л. 353); Згодилась, прийде, хоч тяжко дуже (Л.У. 1.109); Он все поле сніг завіяв, Хоч не йди із хати! (Л.У. 118); Потім Юра хоч і бачить, що ліва рука в нього є, одначе це все одно, що її нема, – ні поворухнути, ні чогось іншого нею зробити не можна (Смол. 70); Хай там що, а він обов’язково попросить пробачення у тітки Клавдії (Смол.

185); Не тільки хазяйська дочка, та хоч би королівна, хоч княгиня, та хоч би сама охвицерівна, – не подивлюсь ні на кого, усіх призрю для тебе (Кв.-Ос. 64). Диференційні процеси у мові лежать в основі Розрізнення класів слів: предметність атрибутивність - кількість - дія - ознаки дії, яке починається ще в семантичному навантаженні кореня слова і завершується в формуванні різних парадигм та підсистем граматичних категорій. Диференційні процеси несуть не лише навантаження щодо протиставлення найрозмаїтіших явищ дійсності, а й підтримують цілість мовної системи як іманентного макроявища. Підтвердженням цього може бути послідовність диференціації, яка простежується на різних рівнях мови: від фонетичного – до синтаксичного. Очевидно, що на різних мовних зрізах: фонетичному, лексичному, морфологічному, синтаксичному диференціація мовних елементів має різне функціональне навантаження, однак незаперечним є те, що вона є внутрішньою (іманентною) ознакою національної мови, яка допомагає формувати її структуру в такий спосіб, щоб мова була спроможна адекватно членувати дійсність, накладати свою модель на реальний світ. Послідовність та всезагальність диференційних процесів у мові свідчить про внутрішні потреби мови дати свою ієрархічну структуру таким способом, щоб ця послідовність була детермінована. Наприклад, диференціація класів слів, в основі якої лежить загальна семантика (скажімо, предметність, ознака, дія тощо), спричинює диференціацію синтаксичних відношень на рівні речення: предметність як лексикоморфологічна категорія знаходить своє вираження насамперед у предикативних та об’єктних відношеннях, дія – у предикативних, ознака – в атрибутивних. Звичайно, це аж ніяк не заперечує того, що іменник може виконувати функцію неузгодженого означення, дієслово – функцію підмета тощо, проте, як інваріантне явище їм притаманні ці основні синтаксичні навантаження. Іменник у функції неузгодженого означення – це все-таки варіант, а не інваріант. Крім того, диференціація у мові не є абсолютним явищем, вона має відносний характер, що також спричинено відображальною природою мови. Розрізнювальна функція мови поєднується з функцією ототожнення явищ дійсності. На синтаксичному рівні диференціація проявляється у протиставленні групи підмета та групи

75 присудка: слова, які залежать від підмета, поглиблюють і диференціюють зміст речення в плані об’єктивності, а слова, які залежать від присудка, розвивають, умовно кажучи, план дії, процесу, стану. Загалом же членування дійсності у реченні прямо пропорційне кількісному наповненню речення: із зростанням членів речення поглиблюється членування дійсності, оскільки кожен наступний компонент речення виокремлює той чи інший фрагмент навколишнього світу. Теоретично кожне речення в мові має потенційну здатність поширювати свою змістово-граматичну структуру до безмежності, а це свідчить про те, що мова має невичерпні можливості щодо проникнення у дійсність, щодо відображення її, проте практично кожне речення обмежене порогом пам’яті людини і дискретним характером мови: існує оптимальне наповнення моделі речення, яке сприймається реципієнтом і декодується швидко та активно в процесі спілкування. Оптимальне наповнення моделі українського речення, за нашими спостереженнями, коливається в межах від чотирьох-п’яти компонентів до десяти-дванадцяти. Правда, в процесі мовлення роль відіграють різні позамовні чинники, які впливають на наповнення та насичення синтаксичних моделей мови. Рівень наповнення та насичення речення залежить від багатьох моментів, які можна назвати своєрідними регуляторами членування дійсності. Це темп мовлення, ситуативна пресуппозиція, зміна ситуації спілкування, безпосереднє втручання позамовних чинників під час процесу мовлення, стильові межі, тематика, сам розвиток процесу мовлення, відносини між мовцями (чи між мовцем і реципієнтом), комунікативна мета тощо. Названі ознаки, які впливають тією чи іншою мірою на наповнення та насичення синтаксичних моделей мови, опосередковано визначають ступінь членування навколишньою дійсності, яку людина пізнає у слові і через слово. Зрозуміло, що писемні тексти характеризуються більшою наповненістю речень, а, значить, глибшим членуванням картини світу. Усні тексти, навпаки, позначені такими конструкціями, які відзначаються короткими моделями речень. Для того, щоб глибше пояснити взаємозв’язок між членуванням дійсності через мову і в мові та синтаксичним наповненням моделей речень, ми скористаємося планом експлікації та імплікації: так-от писемні тексти у порівнянні з усними характеризуються експліцитними моделями, де план змісту і план вираження є тотожними, або майже тотожними, в усних текстах переважають імпліцити структури, в яких план змісту і план не є тотожними, а точніше, план вираження не відповідає планові змісту, оскільки чимала частка інформації не має свого словесного вираження. Для підтвердження цієї думки порівняємо для прикладу, науковий текст і художній діалог, який відображає українське усне мовлення: 1. “Відродження культурного життя в Україні в післявоєнні роки наражалося на великі труднощі. В умовах, коли на першому плані стояла відбудова важкої промисловості і нарощування воєнного потенціалу, на інші сфери життя, у тому числі культуру, не вистачало коштів. Ось чому видатки на культуру концентрувалися на найважливіших об’єктах – школах, вищих навчальних закладах, науково-дослідних установах. Без налагодження їх роботи відбудова економіки була неможлива. Що ж стосується клубних установ, кінотеатрів, драмтеатрів, філармоній, бібліотек, радіомережі та інших культосвітніх об’єктів, то введення їх у дію не вважалося першочерговим завданням” (НІУ, 39); – Ну що

76 їсти, мамо? – Та я ж не знаю, – мати йому. Микола по горшках: і в той заглянув, і в сей... Увіходить батько знадвору такий сумний.

– От лихо, – каже, – хліба на денці тільки. Миколка своє: – Та, мамо, що їсти?

– Батька питай. Миколка: – Он у людей і риба, й олія. Батько так бликнув на його. Він байдуже: – І оладки, – каже, – і в школу беруть. Батько: – Що?! – та як ухопить деркач.

– Так тобі ще, – каже, – риби, олії! Шкури з мене, шкури! – та деркачем його, деркачем. Меньшенькі четверо, що теж їсти дивились, на піч усі, як горобчики” (Тесл. 61). Діалог наповнений еліптичними реченнями, еквівалентами речень, нерозкладними емоційними структурами, які загалом характеризуються невідповідністю між планом змісту та планом вираження, тобто членування дійсності тут має фрагментарний та імпульсивний характер, натомість описовий текст відрізняється цілісністю у зображенні і викінченістю у змалюванні явища дійсності. Аналогічне розмежування ми віднайдемо навіть в одному і тому самому тексті, наприклад, у прозовому творі. Подамо приклад із повісті Івана НечуяЛевицького “Хмари”: “Одного літнього гарячого дня, в місяці липні 183... року, з города Тули вийшла купка хлопців, убраних по-дорожньому. На молодих паничах були сіртуки з темної парусини з чорними роговими ґудзиками, суконні широкі й круглі картузи. Кожний мав за плечима торбу з одежею, книжками й харчами; кожний держав у руці палицю. Паничі були високі на зріст, кремезні, широкоплечі й русяві. Їх рум’яні, повні щоки були здорові якось по-сільській; жилавими руками, кремезними плечима й шиями вони скидались на великоруських робітників або крамарів – коробейників” (Н.-Л., 101); – Куди – то оце нас порозселяють, як ми скінчимо курс, – промовив Дашкович.

– Я зостанусь тут, у Києві, – одрізав Воздвиженський.

– А в Тулі не хочеш? – крикнули усі.

– Не хочу! – одказав Воздвиженський.

– Але ж там гарно! – промовили усі сміючись.

– То що, що гарно! Я зостанусь тут, на Україні, і в Києві; і оженюсь тут! – додав Воздвиженський.

– А ти, хохле, катай до Тули.

– Розкажи батькові своєму! – одказав Дашкович.

– Я за гріхи не пойду в твою Тулу. Я не покину Україну нізащо в світі!” (Н.-Л., 113). В експліцитних структурах членування дійсності неподільно пов’язане з номінуванням, оскільки ототожнення плану змісту і плану вираження спирається на пряму пропорційну залежність між номінаціями та їх семантичним навантаженням у контексті. Інша річ імпліцитні структури, де номінація (чи номінації, а в деяких еліптичних реченнях і декілька) відсутня (причина такого явища у цьому сенсі значення не має), а її значення як фрагмент думки (змісту) присутнє. Очевидно, у свідомості мовця якимось способом відбувається ототожнення контекстуального семантичного навантаження поза самою

77 назвою. У свідомості людини є неначе своєрідний семантичний “слід”, який полишає слово. Правда, тут необхідно розрізняти різні контексти: контекст, із якого зрозуміло, про що йдеться; у такому контексті можна цілком відтворити пропущене слово (числова); і контекст, із якого логічно не випливає значення пропущеного компонента (чи компонентів). Подамо приклад: а) до першого випадку: 1) – Дай Боже добрий день! – сказав жид, припіднімаючи капелюх на голові.

– Дай Господи! – відказав Яць.

2) – Ну, то продайте мені.

– Тобі? А тобі навіщо?

– Так собі. Потрібно.

3) – Хіба не бачиш, що бузьки? – мовив один кухар.

– Бузьки? А вони що тут роблять?

4) – Я... я... сплю, – мовив, загикуючися, Прокіп.

– А ти не чув нічого?

– Нічого, нічого. (І.Фр., 191) б) до другого: 1) Перед суддею, Богом і людьми Чурай Маруся – на підсудній лаві, і пів-Полтави свідків за дверми.

2) Я вже й варила зілля полинове, Щоб мій Грицько від туги не зачах. А він – десь там! Якраз перед походом не спалося мені, як на біду.

3) Чужа душа – то, кажуть, темний ліс. А я скажу: не кожна, ой не кожна!

4) Все ніколи. То в них і повелося: Сьогодні ситий, бо учора їв. (Кост., 14-15). На синтаксичному рівні членування дійсності знаходить своє вираження у сурядних і підрядних зв’язках, які поєднують два синтаксичні рівні – словосполучення і складні речення. Вважаємо, що недостатньо є описувати й аналізувати підрядний та сурядний зв’язок тільки у мовному ключі (75). бо мовні зв’язки, які достатньо глибоко досліджені в українській лінгвістиці, не вичерпують справжньої суті зв’язку у мові і є лише поверхневими (зовнішніми) виявами глибинних реальних та почасти випадкових зв’язків. На синтаксичному рівні мови ми маємо повну і абсолютну реалізацію національної мовної системи як цілісної і внутрішньо згармонізованої та урівноваженої. Звичайно, дотримуватися схеми “дійсність – мова” у тому значенні, що синтаксис відображає зв’язки між предметами, явищами та процесами реального світу, було б дещо наївним і спрощеним. Правильніше буде сказати, що мова подає нам адекватно через синтаксичні зв’язки образ дійсності, вона ідентифікує їх на ідеальному рівні, вона розрізняє закономірні зв’язки (тепла хата, зелений ліс, осіння прохолода, мамина порада, Іванове обійстя, другий поверх, п’ятеро дівчат, написати акуратно, відвідати бабусю, працювати разом зі студентами, повірити цій людині, звернутися з проханням, обробляти сапою, подарувати школі, зустріти його, хтось інший, я і ти, лист від неї, зачинене вікно, грунтовно підготовлений, дуже вдалий та под. та випадкові, спорадичні (або надзвичайно глибинні) (зажурені Карпати, причесані ниви, голубооке небо, підстрелена пісня, втихомирити душу, сміються, плачуть

78 солов’ї, село спить, розпашіла весна, холод душі та под.). При цьому у схемі дійсність  мова і мова  дійсність, яка змодельовує цей складний процес, не є рівноцінними ці обидва напрямки, оскільки мова як духовний інструмент людини прямує до реальності як об’єкта людського пізнання, мова первинна як сакральне явище, а тому вона – активна, визначальна у цій взаємодії. Сурядні та підрядні зв’язки характерні як для словосполучень, які вичленовуються із простого речення, так і для складних (і складносурядних, і складнопідрядних) речень, однак між ними є принципова різниця, яка не стала ще предметом дослідження у нашій мовознавчій науці. У зв’язку з тим ми побіжно розглянемо цей аспект, оскільки він також пов’язаний із духовною природою мови. Зв’язок між словами у словосполученні і простому реченні має не лише лексико-граматичну природу, але й онтологічну (він існує між тим і чимось), наприклад, у реченні: Мій син пішов у поле косити ми маємо класичну схему онтологічних зв’язків між підметом та об’єктом, які обсередковані відповідною дією та значенням приналежності і формують думку, яка констатує певний факт дійсності. Не можемо не помітити, що суттєву функцію у цьому плані виконує номінативна природа слова, яка є носієм онтосу, яка називає (номінує) онтос, а також фіксує його прикмети, особливості тощо, завдяки чому можливе є формування думки, кістяком якої виступають значення слова. Таким чином, на рівні простого речення і словосполучення зв’язок є способом творення думки, складання, її визрівання. На рівні складного речення синтаксичний зв’язок не має онтологічного навантаження, він або цементує окремі думки (як у сурядних конструкціях), або фрагменти думки (як у підрядних). У складному реченні синтаксичний зв’язок переміщається з онтологічного на логічний рівень, і мова наче віддаляється від дійсності, акцентуючи увагу на власній специфіці. Підтвердженням саме такого розуміння суті синтаксичного зв’язку на різних мовних рівнях є ті граматичні засоби, які виступають формальними елементами синтаксичного зв’язку: на рівні словосполучення у простому реченні показниками зв’язку є закінчення як компоненти слова, відмінкові форми, а також прикметники (у сурядних словосполученнях – окремі сполучники), а на рівні складного речення це переважно сполучники (і тільки в окремих випадках, як-от в складнопідрядних з’ясувальних, у безсполучникових реченнях, детермінантами того чи іншого різновиду підрядної частини виступають слова з повним семантичним навантаженням (76), порядок частин складного речення, тобто такі елементи, які не беруть участі у формуванні думки, а , значить, не мають виходу на онтологічний рівень. Є певна відмінність між різними синтаксичними рівнями і щодо типів зв’язку: сурядний зв’язок як на рівні словосполучення, так і на рівні складного речення поєднує рівноцінні і в семантичному, і в синтаксичному планах елементи (слова, частини сурядного речення), про підрядний зв’язок цього ствердити не можна, оскільки на рівні словосполучення ми маємо справу з підпорядкуванням однієї номінації іншій, а на рівні складнопідрядного речення підпорядкування має поліваріативний характер, оскільки йдеться про підпорядкування одного фрагмента думки іншому. Загалом ще, синтаксичний сурядний і підрядний зв’язок у мові є виразником ієрархічності реалій, їх послідовності, їх онтологічного часового та просторового розташування, їх взаємовключення та взаємовиключення, їх альтернативності та

79 детермінації. що знаходить своє відображення в різновидах словосполучень та складносурядних і складнопідрядних речень. У загальному плані сурядний зв’язок фіксує співіснування реалій, а підрядний зв’язок, – їх взаємозалежність. Нарешті, диференціація у мові стосується трьох основних мовних одиниць: звука, слова, речення в той спосіб, що звук відносно слова є фрагментом мови, мінімальною матеріальною одиницею її, а слово – це номінативна цілість, що являє собою комбінацію звуків. У свою чергу слово щодо речення – це номінативний фрагмент дійсності, який виокремлює певні явища, предмети, процеси, дії, ознаки тощо, а речення являє собою змістову цінність, що є лексикосемантичним синтезом слів. Якщо ж продовжити цю своєрідну ієрархічну диференціацію у мові, то речення можна потрактувати як фрагмент реальності, а текст як цілість, що являє собою надфразну єдність речень. Таким чином, диференціація є тією іманентною ознакою мови, яка забезпечує мовній системі не тільки внутрішній зв’язок, що виявляється у накладанні одних мовних явищ на інші, у включенні одних одиниць в інші, у підпорядкуванні одних мовних явищ іншим, у “парному” співіснуванні мовних особливостей та функціонуванні протилежних за спрямуванням закономірностей, але й надає мові суттєвих ознак як адеквата реальності.

6. СТАТИКА Й ДИНАМІКА У МОВІ Відображення руху і розвитку у мові спирається насамперед на дієслово, яке фіксує і передає щонайрізноманітніші форми розвитку – від механічної форми пересування до біологічних та духовних форм руху (77), при чому весь клас слів відображає різні онтологічні вияви цієї універсальної категорії: нескінченність, незавершеність – скінченність, завершеність (Дівчина співала пісню. – Дівчина заспівала пісню.); рух, розвиток, що триває вічно (Земля обертається навколо Сонця. Яблуня родить яблука.); ознака, яка виникає внаслідок певної форми руху (Ця книга написана торік. Поле було переоране вдруге.); напрям руху (Кінь біжить лугом. Кінь бігає по дорозі.); моменти статики як елементи динаміки (Дуб росте на узліссі. Жоден колосок не поворухнувся.); перебіг, розвиток людських почуттів (Ганна від щастя заплакала. Учитель надзвичайно зрадів.); перебіг фізичного, психічного, морального стану людини (Дитинча на руках у матері заснуло. Іван Петрович ще довго думав над своїми проблемами. Я боявся потрапити в халепу.); перебіг внутрішніх намірів, прагнень та бажань людини (Ми хочемо додому. Петро намагався зробити все якнайкраще..); переміщення у просторі (на землі, в повітрі) (Машина під’їхала до четвертого будинку. До нашого гурту підбігла ще й Мар’яна. Бузьки відлітають у теплі краї.); рух, переміщення мікрочастинок (Електрони обертаються навколо ядра. Дві молекули кисню сполучаються з однією молекулою водню.); фізіологічний розвиток (Хлопчик підростав на очах. Мати за останні роки дуже постаріла.); рух неживих предметів (Вогонь блимав на всю хату. У лісі шуміли сосни. Небо затягували осінні хмари.); духовний розвій особи, нації, суспільства (Наші діти читають багато казок. Історичні думи виникли у шістнадцятому столітті. Український народ створив дуже багато народних пісень.); соціальні переміщення, рухи (Баски борються за свою державу. Англійці в цей час завоювали Індію.); виробничу діяльність (Ці трактори виготовляють у Тернополі. Мати

80 начистила цілу каструлю картоплі. Четверо робітників утрамбувало дорогу.); рух, розвиток людського мовлення (Дідусь Панас розповів декілька казочок. Президент звернувся до Верховної Ради з черговим посланням);рух, розвиток людського мислення (Петро довго роздумував над прочитаним. Ці явища треба ретельно проаналізувати. Професор обгрунтував свою ідею. Він не зумів це довести.); взаємини та контакти між людьми (Марко та Одарка покохали одне одного. Ми це майно нажили спільно. Мати покликала дочку.) та ін. Прислівники та іменник в непрямих відмінках мають ту властивість, що вони уточнюють способи і форми руху та розвитку в різних аспектах: а) напрям, вихідний і кінцевий пункт прибуття: поїхати вліво, подивитися вгору, зайти в хату, доплисти до села, вийти з-за рогу будинку, зупинитися перед ворітьми, вибратися з лісових нетрів, політати над морем, перебувати за лаштунками, бігти через гай, піти вслід за батьком, кинутися навперейми, пролізти крізь дірку, оббігти навколо будинку, прибути на конференцію, виїхати у Францію і т.д.; б) часові терміни руху і розвитку: працювати з ранку до ночі, приймати з п’ятнадцятої години, повернутися о п’ятій, вставати щоночі, турбуватися про когось повсякчас, приготувати на сьогодні, їсти щоденно, читати час від часу, побігти миттю, орати навесні, прокинутися вдосвіта, повернутися через декілька років, пропрацювати півроку і т.д.; в) спосіб руху і розвитку: мчати стрілою, летіти каменем у воду, вити вовком, прикидатися дурнем, бігти вихором, злетіти у небо соколом, зробити по-їхньому, вчинити по-своєму, діяти по-нашому, піклуватися по-батьківському і под. г) інтенсивність руху і розвитку: добряче попоїсти, їхати швидко, бігти чимдуж, працювати довго, зробити багато, виконати якнайкраще, зіграти досконало, наїстися досхочу, їхати найшвидше, читати прискорено, набігатися вволю, витратити до копійки, захопити якнайбільше і под.; д) причину руху і розвитку: зробити що-небудь зопалу, вчинити комусь на зло, покарати спересердя, плюнути зозла; е) адресування руху і розвитку: допомогти матері, працювати для держави, позичити сусідці, сказати вчительці, прислати батькові, подарувати школі, присягати Україні, звертатися до аудиторії, випрошувати у людей, благати батька, творити для народу, жити задля дітей і под.; є) допустовість руху і розвитку: робити наперекір батькові, діяти всупереч колективові, малювати незважаючи на обставини. Відображення руху і розвитку на синтаксичному рівні має також свою специфіку, яка полягає насамперед у функціональному навантаженні дієслова, що виступає присудком: крім різних форм руху та його характеристик, у реченні може одночасно відображатися декілька форм руху і розвитку, що зафіксовані в різних дієсловах і виконують функції дієслівного складеного присудка (78), який поєднує дієслово-інфінітив і допоміжний компонент, що є носієм граматичних категорій та додаткових семантичних відтінків. Характерно, що здебільшого за допомогою допоміжного дієслова в українських реченнях передано рух /розвиток модального плану, тобто рух/ розвиток, що пов’язаний із суб’єк-

81 тивним чинником у мові (79), а за допомогою інфінітивного дієслова передано таку форму розвитку, яка є у порівнянні з допоміжною статичнішою та результативнішою і водночас віддаленішою від суб’єкта-діяча. Наприклад: Вечорами дівчата співають веснянок, сівши черенем чи лавою, а хлопці не сміють підспівувати (Янов. 64); Це вже була його звичка – він завжди тяжко замислювався, коли брався вдягати панчохи (Смол. 99); І все на світі треба пережити. І кожний фініш – це, по суті, старт (Кост. 13); Налякана грозою й криком птиць, Вона жадає знову повернутись (Павл. 89); – Ех, – каже, – як я хотів дома побуть, на вечорниці походить (Тесл. 34); М’який передзвін наближався, і не можна було зрозуміти, чи він налітає з хуртовини, чи просочується з самої землі, розтікається під снігами (Стельм.

79); Лют Лихвар не належав до гордих людей, волів вершити справи непомітно (Фед. 125); Вона хотіла дізнатись, чи знає дочка про замір Гнатів, а як знає, то що скаже на те (Коц. 69); Їй стало жаль своєї хати, жаль на Гната, а ще більше жаль на Настю (Коц. 79); Так то вже напустилась, неначе вона яку велику шкоду вчинила – свою рідну дитину пожалувала, що вже сам Господь звелів своїх діток жалувати, а її зганили й обидили, і з покоїв вигнали! (М.В. 58); Олеся звеліла зарізати три останні гуски й два індики, що зостались на господарстві (Н.-Л. 121); Їй страх як хотілося погуляти на таких вольних балах (Н.-Л. 423); Задній офіцер задумав стругнути ще кращу штуку й повернув коня на Шаплики з дьогтем (Н.-Л. 439); Хоч її пан сидів звичайно позад неї, і вона не все могла бачити, що Діється там, усе-таки відчувала, коли від здіймав кулак над нею (Коб. 186); І білим листям полотно заколихалось, як вино, у тостах доти небувалих: за того, хто прийти не зміг, кому, напевно, снився сад в чужих пісках, у темних скалах (Рим. 11); Стихала не тільки в селі, але і в молодих грудях хлопців, що, завівши її, думали заглушити все, що тільки може будитися в людині, яка покидає рідне село і йде на війну (Куп. 6); Вояк і собі збирався поправити перший свій наступ, бо затиснув кулак і підступив до Зварича (Кун. 28); Богдан вперше мав нагоду придивитися до козацького обозового життя (Чайк. 21); – Скажіть, будь ласка, котрими дверима до пана гетьмана та чи можна там зайти. (Чайк. 23); Приїхав я і маю передати пану кошовому – батькові письмо (Чайк. 23); І може, тільки ця бурхлива маршова ніч здатна була викликати Брянського на одвертість (Гонч. 65); Про це у Павла Федоровича слід було довідатись (Міщ. 16); Сказали, що я небажана особа в школі, що вони мали намір поділити між собою години Павла Федоровича (18); Вітрильники і навіть галери не наважуються вийти в море (Тул. 23); Я мушу відкинути слова Кайтмиза (Тул. 27). Дієслівний складений присудок, крім названого функціонального навантаження, може виражати різні стадії руху і розвитку, що належить до внутрішньої структури цієї універсальної категорії. У сприйнятті світу, який рухається і розвивається, людина диференціює еволюційний та стрибкоподібний рух, який спричинює перехід із одного стану в інший, розрізняє початкову та кінцеву фази руху / розвитку, його завершеність / незавершеність, інтенсивність перебігу тощо. Має значення і те, як людина диференціює свій власний розвиток, етапи свого життя і рух / розвиток світу, що є певним зовнішнім середовищем відносно внутрішнього світу людини; очевидно, “зовнішній” рух / розвиток є людиною обсервований досконаліше і всебічніше. оскільки він сприймається відчуттями, крім того. він часто має відносний характер: один предмет змінюється відносно іншого, який

82 розвивається повільніше і т.п. Натомість власний розвиток людини має глибоко закорінений психологічний інстинкт збереження, тому дуже часто відчуття фізіологічного і психологічного віку не збігається. Різні стадії і ступені руху / розвитку передають допоміжні дієслова в дієслівних складених присудках: Тільки що став так Василь говорити, то Маруся і нестямилась (Кв.Ос. 63); Так собі порадившись, устала (бо вже і розсвіло) і зараз прийнялась поратись (Кв.Ос. 70); Дід мій, нехай здоров буде, коли зачина розказувать що-небудь таке, що не сам бачив, а чув, то спершу скаже: “Коли старі люди брешуть, то й я з ними” (Ш. 125); Гнат метнувсь помагати їй; він так хапався до всього, що мало не побив образів (Коц. 69); Вони стали розпитувати про дочку і дізнались, що Іван підмовив її жити на віру (Коц. 78); Якось горювали вкупі, коли знеобачка лихо наринулось, та щонайтяжчеє: став пан у дорогу ладитись, аж у Москву (М.В. 55); Тільки що музики перестали грати, а молодиці й матушки танцювати, в клуню ввійшли якісь дві жидівки й один жид (Н.-Л. 355); Як ти мене перестанеш любити, я загину... (Н.-Л. 428); Балабуха опустив руки; він почав впадати в апатію (Н.-Л. 438); Останні, що не встигли чи не зуміли схопити коней, почали виставляти на них і свої права, почали хапатися вже за повідки (Панч. 40); Тільки для форми переставали час від часу їсти, чекаючи на господареву принуку (Кун. 23). Між складеними дієслівними присудками, де допоміжним дієсловом виступає модальне дієслово чи предикативний прикметник і тими дієслівними присудками, де допоміжним компонентом виступає фазове дієслово: у першому випадку ми маємо враження потенційного руху й розвитку, що виникає як намір чи бажання особи, у другому розгортання руху / розвитку за певними стадіями: початок, продовження, закінчення. Багатство форм, способів руху / розвитку, а також їх одночасність передається у мові за допомогою однорідних присудків: Тюха слухняно метнувся до хлопця, вихилився, щоб ухопити своїми чіпкими клешнями, але Сивоок в’юнко проринув у нього попід руками, штовхнув Ситникового полигача ззаду так, що той заточився, а сам помчав до дверей (Загр.

56); Нечутно прокрадались поміж гони, стікались і падали, та йшли, Змагали до австрійського кордону, Що блицився вогнями з-поза мли (Вер. 98); Вона сиділа над колискою, вдивлялася в зморщене личко немовляти і залишалась холодною і байдужою (Тул. 348); Жрець пополотнів, схопився руками за голову (Мик. 104); Еней і сам за старшиною Анхіза добре поминав; Не здрів нічого пред собою, А ще з-за столу не ставав, А далі трошки проходився, Прочумався, протверезився, Пішов к народу, хоть поблід (Котл. 55); А в повітрі птахи вились, Бились, потопали, Та до корабля святого Приступу не мали (Руд. 244); Мати спить над колискою схилившись, Певне, пісню малому співала, А тепер, як приспала його, – утомившись, Край його і сама задрімала (Л.У. 1.98); Дмитро зірвав суху, жилаву стеблину, перекусив міцними зубами, і присмак, і напівзабуті видіння далекого літа непомітно війнули на нього (Стельм. 102); Я злетів на гору крижану, Я відкинув од серця чорнозем (Павл. 262); Старші школярі увіходили до школи вільно, як до своєї хати, зразу знаходили своїх товаришів, починали гульню (Вас. 73); Ви постерегли мою страшну думку, відігріли порадою теплою моє серце задубле, ви визвали благодійні сльози; ви показали мені нову путь, яка може загоїти врази... (Стар. 272), та под.

83 Однорідні присудки передають також певну послідовність дій, процесів, властиву суб’єктові у конкретній ситуації, у відповідних умовах. Цей спосіб відображення руху / розвитку передає багатоманітність людської діяльності, людської чинності у різних сферах життя, виражає спроможність суб’єкта (виконавця дії). Важливо підкреслити, що однорідні присудки мають надзвичайно високу частоту вживання при назвах живих предметів, насамперед людини (наприклад, із 100 прикладів, виписаних із українських художніх текстів, 80 – це приклади, в яких однорідні присудки розкривають найрозмаїтіші дії, чинності людини, і тільки 20 речень припадає на неживі предмети, що аж ніяк не може бути випадковим, а цілком логічно підкреслює, що найактивнішим діячем у цьому світі є людина, яка пізнає, вивчає, діє, експериментує, практикує, підкоряючи дійсність і використовуючи всі дари світу в практичному житті. Мова відображає також інтенсивність руху /розвитку, його прискорення, його швидкість. Цікавим може бути і таке спостереження: поєднання в єдине текстове ціле двоскладних речень, що містять по одному присудку, передають, образно кажучи, середню швидкість руху/ розвитку, в міру пришвидшеного і сповільненого (80), а також відображають швидку зміну подій. Наприклад: Кричать сови, спить діброва, зіроньки сіяють, Понад шляхом, щирицею Ховрашки гуляють (Ш. 35); Ще треті півні не співали, Ніхто ніде не гомонів, Сичі в гаю перекликались Та ясен раз у раз скрипів (Ш. 15); Діло в Києві було. На дворі смеркало. Захід жеврів. Де-де займалися зорі, зимні зорі, яскраві такі. Стояв лютий мороз, дув вітер. Нічліг тільки що одперли. (Тесл. 67); Заходить сонце за лаштунки лісу. Тополя поклонилась вдалині... Вечірній обрій опустив завісу, – космічний цирк запалює вогні! (Кост. 21); Стліває сніг від поблиску блакиті, Солодкий вітер віє із Дніпра, І птаство гомонить, як дітвора, І діти сяють, наче зорі в миті (Павл. 143); Уж скотилось із неба сонце, Заглянув місяць в моє віконце. Вже засвітились у небі зорі, Усе заснуло, заснуло й горе (Л.У. 1.63); Вниз котиться мій віз. Пов’яли квіти .літа на душу накладають пута (Фр. 1.126); У долині село лежить, понад село туман дрижить, а на горбі край села стоїть кузня немала (Фр. 174) та под. Доречно зауважити, що наведені приклади є досить рідкісними в українських текстах, очевидно, тенденція до поширення структури речення є переважальною, що цілком відповідає психології мислення – мовлення. Уживання однорідних дієслівних присудків різного типу може також передавати інтенсивність руху / розвитку у напрямку нагнітання дій, процесів тощо. Наприклад: Хата наче покращала, побільшала, з бідної хатини стала багатою світлицею (Коц. 70); І все те диво світилося наскрізь, блищало, сипало іскрами, брильянтами, переливалось то різким, то матовим світом (Н.-Л. 425); Олеся зблідла, аж пополотніла, як смерть, потім трохи одійшла, заридала і впала Казанцеву на груди (Н.-Л. 439); Сонце заходить, вечоріє. (Кер. 25); Надворі засвистав, захлиснувся реготом вихор (Кор. 28); Захлипала, засовалась, замарудила маленька Ганя (Кор. 34); Криши, мамай, трощи стереотипи, вони кричать, пручаються, – мамай! (Кост. Неп. 11); Я теж тут причепилась і катаюсь, страждаю, мислю, плачу і сміюсь. (Кост. Неп. 21); Лежить Грицько, увесь уже посинів, хрипить, здрігає, роздирає ковнір (Кост. М.Ч. 6). Помітно, що такі однорідні ряди присудків можуть вносити у текст емоційне

84 забарвлення, захоплення чим-небудь, а також відтінок спонукання (Криши, мамай, трощи стереотипи...). Одночасно це може бути і спосіб емоційного самовираження мовця. В окремих випадках ми натрапляємо на повторення одного і того самого слова, що, звичайно, підсилює рух / розвиток: Ходить, ходить, у бір піде, над озерами, де з нею сидів (Кв.-Ос. 70); От іде та іде за возом, – бачить, чоловік у тім селі, де Маруся живе, та повернув у вулицю (Кв.-Ос. 71); Сумувала Олеся, сумувала та надумала до панії йти, бо їй частенько листи шлють М.В. 56); Стояла груша, зеленів лісочок. Стояло небо, дивне і сумне (Кост. 42); Як гадаєте, сусідко? Як гадає пан сусід? (Світл. 47); Дивіть, дивіть на того запливаного – реготали “сироїди” з неповоротного Стецька (Кор. 44); Буває така розмова... Буває таке мовчання... Буває така година... (Павл. 2.309) та под. Мова відображає навколишній світ та саму людину у двох координатах: статика й динаміка. До статичних засобів належить насамперед підсистема слів, які називають предмети, явища, ознаки, властивості: іменник (крім віддієслівних), прикметники, займенники, прислівники, числівники: Україна, долина, Бог, мати, пам’ять, зір, добрий, високий, упевнений, чистий, батьків, польський, він, хто, який-небудь, мій, гарно, ввечері, вдома, спересердя, двадцять, п’ятеро, сорок перший тощо. Статичним засобом мови вважаємо також прийменники, сполучники, частки, вигуки. Саме ці частини мови можна назвати статичними, оскільки вони передають застиглі моменти дійсності, а якщо взяти, для прикладу, займенники, то вони впродовж розвитку не зазнали суттєвих поповнень: новацій майже немає, у значній мірі це стосується і часток, і сполучників, і прийменників. Найактивніше поповнюють свій склад іменники, дієслова, прикметники, прислівники, які несуть основне навантаження у мові. Співвідношення динамічних та статичних тенденцій урівноважує мовну систему внутрішньо, надає їй правильного співвідношення щодо дійсності: змінюється та частина лексичної системи мови, яка відображає зміни в навколишній дійсності, в соціальній та культурній сферах суспільства: вдалим підтвердженням цієї думки є інтенсивна зміна на лексичному рівні великої за обсягом лексичної верстви – слів, що означали різні комуністичні ідеології, явища російського імперіалістичного мислення та структури російської більшовицької системи. Поява інших мовних реалій викликає відповідну трансформацію у мисленні та сприйнятті світу, що веде за собою певні психологічні проблеми. Мова формує життєвий уклад на рівні свідомості, певним чином поєднує людину, її розум, її “конструкцію” світобудови з навколишньою реальністю – природою, суспільством, культурою. У значній мірі людина сприймає увесь спектр реального світу і життя через певним чином пов’язані мовні елементи, які можуть формувати неадекватну ідеальну реальність, що відповідно впливає на неадекватну поведінку та діяльність і окремої людини, і суспільства загалом. Сімдесятирічна історія більшовицької імперії, що була своєрідним лінгвістичним експериментом, саме сформувала у свідомості значної частини суспільства, в тому числі й українського, неадекватне уявлення про суть людського життя, про найголовніші національні вартощі тощо. Тому ця частина суспільства навіть досить агресивно у психологічному плані сприймає трансформацію суспільства, людського життя, загалом пострадянського простору.

85 Наголосимо, що властивість мови, як статичного явища виявляється в тому, що вона формує певні світоглядні стереотипи, які закріплюються у свідомості, відображаючи усталеність людського буття, суть людської екзистенції. Являючи собою внутрішню згармонізовану систему, мова гармонізує (урівноважує) людську психіку, надає статикодинамічного характеру. Статична властивість граматики виявляється, на наш погляд, у декількох властивостях: а) незмінність упродовж тривалого часу граматичних моделей: наприклад, для іменників чоловічого роду – це нульова флексія (дощ, приїзд, намір, секретар, будинок, огірок та под.), -а (-я) (Саша, Ілля), -о (Петро, батько); для прикметників - ий (-ій, їй), -а ( -я), а-(-я), -е (-є), -і (чистий, чиста, чисте, чисті, літній, літня, літнє, літні); для дієслів -ти (ть) (працювати, наполягати, сіять); для прислівників -о, -е (гарно, віддано, добре) і под. На рівні синтаксису статичний характер мови проявляється насамперед у виникненні готових мовних формул, які набувають ознак відтворення, закріплюються у мові як стійкі словосполучення і фраземи. Надзвичайно складним є механізм мовної конденсації, внаслідок якої конструкція застигає як нерозпадна цілість і надалі функціонує як готова словосполука. Однією з причин виникнення таких мовних утворень на першому синтаксичному рівні, яким є словосполучення, є позалінгвальна потреба у складних словосполученнях, які виконують номінативну функцію: Український поліграфічний інститут ім. Івана Федорова, Києво-Могилянська академія, Інститут ядерних досліджень АН України і под. Ознакою статичності мови є також чимала кількість фразеологічних одиниць, що конденсуються як на рівні словосполучення, так і на рівні речення, що кожного разу відтворюються у мові, виражаючи переважно сентенції повчального чи запобіжного характеру, що, безперечно, спричинене позамовними чинниками: потребою національного мислення і пізнання закріпити певні життєві вартощі, які є необхідними для поведінки та діяльності людини. До слова, ціла низка фразеологізмів являє собою своєрідне “табу”: Не плюй в криницю, бо доведеться води напиться; Сім раз відмір, а раз відріж; Не кажи гоп, поки не перескок; Нагинай галузку, поки молода; Хто рано встає, тому Бог дає; Не хвались, йдучи на ярмарок, а хвались, ідучи з ярмарку; Мовчи язичку, будеш їсти паляничку; Знайся кінь з конем, а віл з волом; Тримай язик за зубами; Брехнею світ пройдеш, а назад не вернешся; Скупий тратить двічі; Сміється той, хто сміється останній; Не поспішай із козами на торг. та под; вони застерігають людину від необачних учинків, вчать дотримуватися в житті високих моральних засад, моделюють поведінку людини у типових ситуаціях. Усі ці функції фразеологізмів пов’язані із способом життя нації та з її культурним укладом, тому вони “застигають” у мові, щоб усталити в національному житті національну прагматику. До статистичних ознак мови належить і ціла низка мовних “формул”, які вживаються в типових ситуаціях і контекстах: Добрий вечір! Доброго ранку! Прощавайте! Будьте здорові! Ну, звичайно. Аякже. Так. Ні. Ніколи! Ні в якому випадку! Нізащо! Та ну тебе! Як справи? Скільки це коштує? Котра година? Ого! Ну і ну! Ти диви! Я тобі дам! Шановні телеглядачі! Пані і панове! та под.; вони також відтворюються у мові, надаючи їй певної

86 статичності та усталеності: життєві ситуації повторюються, дуже часто вони не залежать від соціально-історичних умов, від тієї чи іншої епохи. Власне, ці життєві закономірності, що залишаються у своїй основі незмінними, мова закріплює і відтворює, передаючи в такий спосіб ідентичність людських взаємин, реагування людини на ту чи іншу подію тощо. Поєднання двох тенденцій у мові – статики й динаміки – досить послідовно простежується на рівні речення, граматичні модифікації якого є незмінними (вони являють собою різні комбінаторні варіанти синтаксичного ядра “Підмет + Присудок”), а лексикосемантичне наповнення весь час змінюється. На наш погляд поєднання цих тенденцій на рівні речення забезпечує мові функціональну безмежність у тому значенні, що її відображальні, відтворювальні та еврістичні можливості як адеквата дійсності ніколи не вичерпуються: ніякій мові ніколи не бракує номінативних та змістових засобів для передачі будь-якої реалії (якщо ж навіть у мові відсутнє необхідне слово, то контекст може це компенсувати). Загалом же мова невпинно розвивається, рухається. Цьому сприяє насамперед те, що вона – поліфункціональне явище, яке обслуговує навіть в один і той самий момент різні сфери життя і суспільства, найрозмаїтіші індивідуальні виражальні та комунікативні потреби. З другого боку, мовотворчість нації – це її внутрішня потреба, викликана необхідністю духовного розвою.

7. ВІДОБРАЖЕННЯ ПРИЧИНОВО-НАСЛІДКОВИХ ЗВ’ЯЗКІВ У МОВІ У мові віддзеркалені і причиново-наслідкові зв’язки, що допомагають установити певну взаємообумовленість реалій, взаємозв’язок між ними тощо. З цією метою у мові функціонують обставини причини, які в першу чергу відображають причиново-наслідкові зв’язки між діями і процесами: обставина передає причину, є присудок – наслідок: Через тебе я спізнилася на роботу; Через цю шапку з козачим червоним верхом у Сагайди завжди виникали конфлікти з полковим начальством (Гонч. 20); З тої досади Гнат став ще мовчазнішим (Коц. 44); Внаслідок цього ми прочекали ще три години; Зустрівши їх обох, Марічка ще більше зраділа; Впізнавши батька, хлопець зомлів; Гірко ридали матері і рвали на собі волосся, прощалися з дочками і синами (Тул. 1.198); Ні, панове, цього не можна ухвалювати зопалу (Тул. І. 203); Зроблено це заради тебе (Черк. 40); Згубивши слід, він не знав, куди податись (Черк. 40); Не дочекавшись дівчини, я побрів додому ( Черк. 102). Розповсюдженими в українській мові є складнопідрядні речення з підрядними причини, які фіксують детермінантні зв’язки між явищами: Не розказували, бо не питали (Коб. 109); Правда, злі язики плескали, що нібито Володимирко не кращий від Угрина, бо лише перед тим уклал ряд з Болеславом про мир (Фед. 67); І болі, і жаги, бо жага пекучіша ще від болю, язик до піднебіння прилип, у грудях вогнем палить (Лепк. 4); Вона плаче, тому що їй важко, і вона страждає (Довж. 44); Мухтаров чотири дні сидів на центральній дільниці, тому що там мітингували натурповинники (Ле. І. 271); Десь, колись, в якійсь країні, Де захочете, там буде, Бо у казці, та ще в віршах, Все можливе, добрі люди (Л.У. І.

124); Ви скажіть, що я не хочу Слави з рук цого приймати, Бо лихую тільки славу Тії руки

87 можуть дати (Л.У. І. 143); Не писав я до тебе в останні два дні через те, що був у дорозі (Коц. 377); Не лякає тебе полум’я блискавки, Не страшить глубочінь моря бурхливого Бо ж оселя твоя в тихому надолі, Човен твій на мілкім брідку (Сков. 79); Не кажіть так, тому що я буду зі всіма вами воюватись (Вас. 80); Коли регіт стих, постановили мру припинити, тому що справді може перепасти від Титарчихи (Вас. 90). Аналогічну функцію виконують і складнопідрядні речення з підрядними наслідковими: Ми запізнилися, так що довелось весь концерт простояти; І, правду кажу, не схибнув ні разу, так що через рік сидів на місці помічника столоначальника (Мирн. 44); Наближався вечір, так що треба було повертатися до села (Стельм. 64); Ганна боялася, так що батько мусів вертати назад (Кос. 64). Причиново-наслідкові зв’язки властиві і безсполучниковим складним реченням: Гляди, бач щоб з великого розуму дурним не став: за саму оранку треба до покрова служить – знаєш це? (Кос. 67); Ще тільки вирок – і скінчиться справа (Кост. 24); А що там буде, смерть чи перемога, – Полтавський полк виходить на зорі! (Кос. 25); Все йшло як треба: по косовиці жнива наставали, як і щороку (Свид. 39); Тепер Антосьо вже жив сам собі: вчив дітей у одного підпанка (Свид. 172); Але тримай за руку легко, не сіпай: вона маленька (Стеф. 130); Кілько вас тут є іршених, то абисте були свідомі: через оцеє варінник я на старця зійшов (Черем. 80); Вона вас зовсім не боїться: ви їй нічого не зробите (Виш.111); Боліли плечі, боліла спина: цілий день носив рейки (Хв. 56); Йому від цього не робилось журно: він пильно слухав солов’я (Стельм. 44); Ти ж , Семене, зостанешся надворі, а ми підемо в хату: так закон велить (Кроп. 49); Вона щороку обід справляє: це твій заповіт! (Кроп. 68); Сказано – святеє: і мороз не бере його... (Вас. 58); До того гуртка, що я познакомився, щось не лежить моє серце: горілка, карти, п’яне важке життя, брудні розмови, непристойні анекдоти, нападки на мужика-гадюку (Вас.

59); Глянув я на море, – засиніли чари... (Сос. 42); А хто не став за правду до борні – Зійшов на трясовину серед ночі І згинув у зрадливому багні (Павл. 48); Їх дуже скоро за минулі гріхи усунули від роботи – хай відпочивають (Вільде 81); Тільки заспокоїлась трохи, черговий удар спав на її голову: Казимир не захотів в ужендніки іти, а вирішив працювати десь звичайним робітником (Вільде 102); Вечірній обрій опустив завісу – космічний цирк запалює вогні! (Кост. 21); Мусила баба злазити з печі: онука заслабла і потребувала тепла (Коц. І.100); На що б око не впало, що б не сталось на світі: чи пропала овечка, полюбив леґінь, зрадила дівка, заслабла корова, зашуміла смерека – все виливалось у пісню, легку й просту, як ті гори в їх давнім первіснім житті (Коц. І.143); Недаремне Іван поспішав з полонини: він не застав Марічки живою (Коц. І.160).

8. ВІДОБРАЖЕННЯ КАТЕГОРІЇ СУБ’ЄКТИВНОСТІ У МОВІ Мова як адекват дійсності об’єктивує її, роз’єднує, образно кажучи, два онтоси – реальність та людське мислення. Мова опосередковує навколишній світ і людський дух для того, щоб людина могла у доступній структурі, через зрозумілі їй засоби пізнавати його, програмувати власну діяльність Мова функціонує як духовний трансформатор, що перетворює світ у логічні та образні структури, якими людина може оперувати, за допомогою яких може формувати духовний аналог дійсності. Ця трансформація, суть якої полягає в

88 абсолютній заміні однієї онтологічної системи іншою (з усіх мовних засобів лише звуконаслідувальні слова є безпосередніми знаками елементів реальності) підвладна знову ж таки духовній системі і відповідає духовній природі як людини, так і нації. Людина не тільки відображає, пізнає, фіксує, називає щось, але й творить мову, впливає на лінгво- та психоатмосферу. Можна говорити про два способи мовного антропоцентризму: а) відтворення мовних структур; б) створення нових мовних структур, які поєднані між собою і взаємно переплітаються: у рідкісних випадках текст на всі сто відсотків створюється значно частіше на тлі відтворених структур виникають цілком нові, створені. Скажімо, у кожній національній мові щоразу відтворюються моделі речень, кількість яких є відносно обмеженою (двоскладні - односкладні, прості - складні, складносурядні - складнопідрядні, сполучникові - безсполучникові тощо), однак їх змістова структура та комунікативна функція не відтворюється, а створюється щоразу заново. У мові не існує абсолютно ідентичних текстів щодо змісту, що є ознакою суб’єктивного характеру мови, її безпосереднього зв’язку з індивідуумом-творцем тексту, з почуттями людини, з її суб’єктивними враженнями, з її суб’єктивним розумінням і сприйняттям та под. А.П.Загнітко підкреслює: “Суб’єктивна модальність – це відношення мовця до висловлюваного. До суб’єктивно модальних значень належать посилення (підкреслення, акцентування), експресивна оцінка, переконаність або непевність, незгода або згода та ін.

(81) людина не просто розмовляє чи пише за допомогою мови, людина живе у мові, у ній вона відчуває потребу самовираження. Завдяки мові людина звільняється від нагромадженої психологічної, вольової та іншої енергії (у деяких випадках, як-от письменники, просто необхідно писати, бо мова, продукуючи думки, образи, спонукає до виходу назовні), яка скупчується і гальмує інформаційний потік (є люди, які відчувають доконечну необхідність у тому, щоб разом поділитися своїми думками з іншим, і це не просто синдром “язикатої Хвеськи” з відомої української байки, а психологічна потреба: розповідаючи про свої потреби, утаємничуючи свого співрозмовника у них, людина полегшує свій внутрішній стан). У такий спосіб мова виконує функцію відчуження негативної інформації, що є своєрідним способом психологічного та морального полегшення (82). Цей аспект, на наш погляд, недостатньо досліджений у сучасній науці, оскільки немає ще такої галузі лінгвістики, яка б вивчала енергію слова, незважаючи на бурхливий розвиток інформатики, а також на те, що інформація в наш час стає не тільки власністю, товаром, а й своєрідним стратегічним матеріалом. Суть у тому, що при всіх наймодерніших і швидкісних інформаційних системах основною одиницею інформації залишається живе людське слово, яке несе в собі не лише зміст і значення, але й духовну енергію, оскільки його носієм є людина як духовна істота. Категорія суб’єктивності виражається у мові на різних рівнях: а) вибір предмета мовлення; б) ступінь розкриття його суті; в) оцінювання предмета мовлення; г) активізація ставлення співрозмовника / співрозмовників до предмета мовлення;

89 д) активізація ставлення співрозмовника / співрозмовників до мене (мовця); е) спонукання співрозмовника / співрозмовників до діяльності. Презумпцією спілкування є те, що кожен мовець прагне викликати у співрозмовника / співрозмовників аналогічне ставлення до предмета мовлення, тобто, він прагне переконати інших, що стан речей є саме такий, яким подає його він (мовець). У рідкісних випадках буває навпаки: мовець хоче довести, що його думки і погляди не мають сенсу (83). Ці два аспекти суб’єктивності у мові найінтенсивніше представлені в усному спілкуванні та в тих текстах, які розраховані на швидке сприйняття (радіо, телебачення, газета, шкільний урок, лекція тощо). Дещо послаблені вони в текстах, розрахованих на триваліше сприйняття, де відсутній безпосередній контакт між мовцями (художні та наукові тексти). Категорія суб’єктивності у мові переплітається з емоційним станом мовця, з його духовною екзистенцією, і це також має градуйований характер: від усного мовлення – до наукових та художніх текстів. У даному випадку можна говорити про ступінь відчуження тексту від його творця: найнижчим він є в усному мовленні, найвищим – у писемних наукових та художніх текстах, які розраховані здебільшого на довготривале сприйняття. Це стає очевидним, якщо, для прикладу зіставити два тексти – описовий та імпульсивний: Недалеко від Богуслава, коло Росі, в довгому покрученому яру розкинулось село Семигори. Яр в’ється гадюкою між крутими горами, між зеленими терасами; од яру на всі боки розбіглись неначе гілки дерева, глибокі рукави й поховались десь далеко в густих лісах. На дні довгого яру блищать рядками ставочки в очеретах, в осоці, зеленіють левади. Греблі обсажені столітніми вербами. В глибокому яру ніби в’ється оксамитовий зелений пояс, на котрому блищать ніби вправлені в зелену оправу прикраси з срібла. Два рядки білих хат попіл горами біліють, неначе два рядки перлів на зеленому поясі. Коло хат зеленіють густі старі садки. (Н.-Л. 153); ...Загавкали собаки. По ярку забігали постаті. Стій! Куди біжиш? Стій! Голоси загінчан метушились у зелені, і з усіх кінців одкликались луни. Савко скрикнув: Стріляй у повітря! Бухнувся випал над Солонським Яром, і раптом село стало мертве... Савко суворо подивився і спитав: – Де ваш предсідатель?

– Та староста ж!

– Так би ви й казали... Марфо! Ану-бо поклич голову. (Хвил. 68). Описовий текст у більшій мірі віддалений від мовця, який неначе стоїть збоку, а імпульсивний безпосередньо фіксує складні перебіги, спалахи і затухання почуттів. Обидва тексти є своєрідною “електрокардіограмою” процесу мислення і переживання. Треба підкреслити, що загалом будь-який мовний текст (а то навіть і його відрізок), будучи продуктом мовотворення, віддзеркалює увесь суб’єктивний комплекс, оскільки він пройшов через фільтри індивідуальної психології, через духовний пласт неповторної духовної істоти. Суб’єктивні відбитки на мовному тексті можуть бути помітними, а можуть бути і прихованими, такими, що належать до мовної імплікації. Мова як духовне явище володіє

90 двома способами відображення категорії суб’єктивності: висвітлення людської психіки і водночас її утаємничення; мова виносить назовні чимало такої інформації, яку та чи інша людина не бажає оприлюднювати (часто інформація такого типу “розшифровується” через такі мовні структури, які в своєму прямому значенні її не виражають), проте одночасно мова багато чого і приховує від інших в глибинах психіки, куди немає доступу нікому, Категорія суб’єктивності виражається у мові в такий спосіб, що є люди, які відзначаються еврістичним способом мислення (учені, письменники, художники і под.), що спирається на еврістичну функцію мови, яка полягає насамперед у тому, що слово спрямовує процес мислення в такому напрямку, який веде до відкриття, до охоплення істин, яких ще ніхто не відкривав, до конденсації у думках нових реалій, мова спонукує як розум, так і інтуїцію до пошуків нових зв’язків між реаліями, До аналогії, до аналізу і синтезу, до зіставлення і протиставлення. Мова виконує антропоцентричну функцію в тому сенсі, що в самому суб’єкті формує образ “я”: наше мислення функціонує в напрямку від “я” до зовнішнього світу, тому все, що відбувалося сприймається кожною людиною як таке, що має певну дотичність до “я”. Над створенням “я” мова працює надзвичайно послідовно і невпинно: вона наповнює внутрішній світ людини відчуттям психологічної певності; у багатьох ситуаціях людина залишається наодинці зі словом, за допомогою якого здійснює самоаналіз поведінки, вчинків, діяльності, моделює можливу / неможливу реакцію інших людей на її поведінку, оправдовує чи осуджує себе тощо. В українській літературі є блискучі шедеври психологічного самоаналізу героїв літературних творі, серед яких виділяються новели Василя Стефаника, дуже часто побудовані на основі лінгвопсихоаналізу й самооцінювання власної поведінки. Візьмемо для прикладу новелу Василя Стефаника “Діти”: Поклав граблі коло себе, сів потім на межу, закурив люльку, та й гадка гадку пошибала. А далі говорив на четверо гонів заголосно.

– Най я трошки спочину супокоєм, бо лиш дома вкажуси, та й зараз дідові роботу найдуть. Таки невістка, коби здорова, круть, верть на зараз запівторить: “Табо ви не сидіть...”

– А то Господь, що над нами, видить, що я лиш ногами перебираю. А руки, аді, як загребло, а вже-м місяць неголений, а до церкви вже-м дорогу загубив. У чім піду, коли все з плечей забрали? По межі, по межі та й дідів голос цілим полем вадрував, та й усі оберталися в сторону за дідом. А він скаржився, не переставав.

– Ой, сегодні такі діти. Але мені ще, Богу дєкувати, з памнєті не вікинуло, я ще знаю, яку бесіду у нотаря мали-м. Сухенький був панок, з борідков, та й він так роз’єзував синові. Дідові, каже, допоки єго живота, то має єму бути єго постіль, він має спати, він має вілежуватиси, аби і до схід сонця...

– Але коби нотар десь вечером подивився до хати. Син на постелі, невістка на печі, а я з старов на землі, на солімці валєємоси. А це ж по правді, а де Бог є? У цих людей вже нема Бога, ой, нема...

– Здихайте, старі, бо вам шкода лижки страви. Молочко поїдають, сирець поїдають, а ми як щенєта на них дивимоси. А я їм коровку дав, овечки дав, плуг дав, усе дав. Як люди

91 дають, та так і я дав. А сегодні вони вповідають, що ви старенькі, слабенькі та й їжте маленько. Отак нам уповідають наші діти... (Стеф. 62). Форма “від оповідача” дає можливість авторові насвітлити потік мислення – мовлення, яким він є насправді. Апелюючи від свого “я” до дітей, персонаж твору надзвичайно правдоподібно і достовірно передає взаємини між батьками і дітьми, які мають глибинну мораль. На рівні психоаналізу мова є переважно інструментом обгрунтування неадекватної поведінки аморальних учинків тощо, у цьому плані слово неначе підсилює “я” суб’єкта, що є необхідно для внутрішньої психологічної рівноваги людини. За своєю природою людина прагне психологічного спокою, тому вона дуже часто себе вговорює, що правильно буде саме так, як вона поступає. Кожен текст містить експресію як спосіб оцінювання предмета мовлення, співрозмовника /співрозмовників тощо (84). Експресія може бути позитивною, а може бути негативною; часом такі протилежні оцінки поєднуються. Категорія суб’єктивної оцінки передається за допомогою таких мовних засобів: 1) Слів, які в своєму лексичному значенні містять експресивний (оцінний) відтінок (як позитивний, так і негативний ): любов, доброта, спокій, правда, гарний, чудовий, возвеличувати, хвалити, пестити, багатіти, тепло, щиро, ненависть, гнів, неспокій, неправда, поганий, бити, бідніти, холодно, нещиро, та под. Будь-який текст, а то навіть і мовний відрізок, можна розглядати під кутом зору наповнення його лексикою з експресивною семантикою, що залежить насамперед від морального статусу мовця, комунікативної мети, онтології тексту тощо. Блискучим прикладом взаємозалежності між предметом зображення та слів із експресивною семантикою є поезія Тараса Шевченка, де ми чітко виділяємо онтологічну опозицію “Україна – імперія”; навколо першого поняття групується лексика з позитивною експресивною семантикою, навколо другого – з негативною. Ця диференційна лінія проступає надзвичайно чітко у багатьох творах нашого Національного генія, що відповідно проектується на українську свідомість, де також виникає опозиція “Україна – імперія”, а це, в свою чергу, виходить на універсальну опозицію “добро – зло”.

2) Пестливо-здрібнілих та згрубілих слів: літечко, матуся, сонечко, батенько, синочок, хатиночка, кріселечко, деревце, хлібчик, тепленький, малюсінький, тісненько, бабище, казанище, Ганька, бабера, та под. Українська мова надзвичайно багата на лексику даного типу, яка надає їй особливої делікатності у людських взаєминах. Уживання пестливоздрібнілої лексики, поза сумнівом, допомагає передавати позитивні емоції, висловлювати почуття ніжності, тепла, задоволення, що насамперед відображає ставлення мовця або співрозмовника / співрозмовників, або до предмета зображення, або і до першого, і до другого. Одночасно пестливо-здрібніла лексика – це згустки енергії любові та добра, які формують сприятливі умови для спілкування. Натомість згрубіла лексика виконує функцію зневаги, приниження людини тощо. До певної міри вона є показником низької загальної культури людини.

3) Слова з префіксами пре-, най-, щонай-, як-най-: прегарний, прекрасний, пречудове, найкращий, щонайліпший, якнайгірший, найдовше, щонайгірше, якнайчасмтіше тощо; вони використовуються насамперед із метою екпресивної оцінки ознак, якостей,

92 властивостей.

4) Слова-вигуки, що синтезують почуття та оцінку сказаного: Тю, скажений! – проказав Кривоніс, дивуючись (Панч 467); Ой, Дмитре, ти проклята дитино! За що ж ти його караєш? (Чайк. 91); Я так його, вуйку, випарив, що а! (Чайк. 91); Ой, сегодні такі діти. Але мене ще, Богу дєкувати, з памнєті не викинуло, я ще знаю, яку бесіду у нотаря мали-м (Стеф. 62); – Ай-яй! – сів, наче підкошений, і заводив як по рідній мамуні. – Бодай же тя потріскало, та би тя потріскало! (Кер. 37); Ах, як бігли ми на зустрічі до школи! (Павл.

11.227); Ой ті плавання невеселі (Як від правди тебе втаю?) ( Сим. 44); Ах, розумієте – нудьга наринула – Що я не такий, як всі (Сем. 80); Ох, не рання любов, не рання! (Кост.Неп.

47); Ой, яка ти гарна! Ох, яка ж ти дурна! Тю, який ти незграбний!; Ото, як високо!; Охо-хо, ти навіть не вмієш добре цвяха забити! О, воістину час ратай! Славословлю його ім’я (Плуж. 164); Ой, село моє кохане, деревлянеє моє село! (Сос. 1.52); Світ грає мерехтливо, безкраїй, дужий світ. О, без кінця щасливо лиш двадцять мати літ.(Антон. 268).

5) Слова-частки, які мають оцінювальну семантику: Що за чудова дівчина твоя Даруся! Що за добрий чоловік, Той Петро! Що ж! тот ненависті не знає, хто цілий вік нікого не любив (Л.У. 313); Ото така смачна юшка! Питають других жничок, – не бачили, щоб ішла... Що за диво! (М.В. 44).

6) Переносне та образне вживання слова, яке здебільшого пов’язане з суб’єктивними чинниками створення мовного тексту: специфічним (образним) мисленням, активізацією асоціативного способу відображення дійсності, здатністю вловлювати глибинні зв’язки між реаліями, помічати між ними віддалені аналогії тощо; до певної міри мовна образність властива кожній людині, оскільки вона є неодмінною ознакою пізнання і відображення світу, а не просто прикметою окремих талановитих людей, проте є різні рівні образного відображення світу: є, так би мовити, типова модель образного мислення, що є легкодоступною для будь-якого мовця, а є неповторне образне відображення, яке спирається на індивідуальну (оказіональну) образність і утворює надзвичайно складну систему художніх знаків, що так і залишаються нерозкодованими. Переносне та образне вживання слова спрямоване не лише на те. щоб відкрити в тій чи іншій реалії ще не пізнані складники, ознаки тощо, а також на те, щоб у такий спосіб привернути увагу до зображуваного, дати йому певну оцінку, висловити своє ставлення до нього, забарвити у відповідний емоційний “тон” зі знаком плюс чи мінус. Переносне та образне вживання слова як експресивний засіб має опосередкований характер: якщо експресивно забарвлена лексика, слова – вигуки, слова – частки тощо або містять у своїй структурі експресивну семантику, або самі є носіями цієї семантики відповідно до їх функціонального навантаження, то переносне або образне слово, значення якого пов’язане як мінімум із двома поняттями, є насамперед випадковим у мовному тексті, тому його експресивна функція є контекстуальне спричинена, а отже , контекстуальні значення переважно не можуть бути відтворені. Таким чином, експресивно забарвлена лексика, вигуки, частки, де експресія має відповідне вираження (семантика, словотвірні форманти, функція) має загалом слабше суб’єктивне навантаження у порівнянні з переносним чи образним словом. Є певна відмінність і в емоційному плані: експресивно забарвлена лексика, вигуки, частки

93 тощо, як правило, характеризуються інтенсивнішим емоційним навантаженням (вигуки це взагалі – сигнали, сплески почуттів, вони мають рефлексивну природу), а слова з переносним чи образним значенням характеризуються менш інтенсивним емоційним забарвленням, що до певної міри послабле експресію, яка набуває дещо іншого навантаження: знак “плюс” чи “мінус” втрачає свою виразність, а сама експресія набуває онтологічного значення – радше розкриває суть реалії з експресивним відтінком. Наприклад: “Раніше почало вставати сонце, щиріше доглядати землю. Поринули весняні води, задзюрчали струмочки, заклекотали в ярках, розіллялись широкою повіддю. З-під снігу зазеленіла травиця і звеселила жайворонка. Звився жайворонок високо під чисте, неначе нове, небо і заспівав про те, що мертва земля ожила знов, що сонце, зрадівши щастям землі, стало ласкавим, теплим, ясним, що повіяли вітри і принесли на своїх крилах невідомі досі пахощі, що забриніли у веснянім повітрі мухи та набубнявіли на деревах бруньки, готуючись зеленим листом займати гай та діброви... Жайворонок співав, аж луна йшла під блакитне небо, а в лісі слухав того співу первоцвіт і, здійнявши догори, мов руки, два зелені листочки та схиливши білу головку, неначе дякував золотому сонечку, що воно йому першому дало спроможність побачити веселе свято весни...” (Коц. І.81). образні “вкраплення” у наведеному тексті, поза сумнівом, створюють “позитивне тло” цього пейзажного малюнка, емоційне забарвлення тексту наближається до нейтрального, що підтверджує думку: переносне та образне вживання слова, яке супроводжується експресією, не обов’язково мусить паралельно нести емоційне навантаження; натомість слова-вигуки, слова-частки, слова з різними суфіксами, що виконують оцінювальну функцію, неподільно поєднують емоції та експресію. Звичайно, цей висновок не стосується абсолютно всіх випадків, а він відображає певну тенденцію у функціонуванні експресивних засобів української мови.

7) Актуалізація того чи іншого слова, спричинена цілим комплексом комунікативних факторів: темою спілкування, важливістю / неважливістю того чи іншого поняття, внаслідок чого у кожному тексті появляється концепт – опорне слово, що тематично об’єд нує текст. Скажімо, одне і те ж слово в одному тексті залишається “непоміченим”, а в іншому стає епіцентром тексту, навколо якого обертаються інші слова та фрази. У таких випадках експресія слова зростає (чи позитивна, чи негативна), оскільки мовець (або і співрозмовники загалом) загострюють на ньому свою увагу. Наведемо декілька прикладів: Співай, душе моя, похвальну псалму Богу, словами-зорями, словами-перлами лунай і мерехти співай, душе, много сонця перемогу, словами-рожами, словами-іскрами горить вогонь святий. Співай, душе моя, могутню пісню Богу злети на мене Голуб-Дух і крилами закрий, натхнений зміст налий у мене в форму вбогу,

94 нехай горить в очах захоплення вогонь святий. Співай, душе моя, пречисту пісню Богу. Порадуйся, повеселися вся! Вкажи захопленим очам твою дорогу, Хай арфою твоєю стану я. О серце, заспівай йому похвальну псальму Він єдиний Бог величний Натхнення вітер гне душі моєї пальму. Він є усім акорд музичний. (Антон. 291). У поданому вірші Б.-І. Антонича “Magniticat” концептом є слово “Бог”, навколо якого розгортається поетична інформація; і сам концепт, і загалом поезія має позитивну експресію, яка підсилює відповідний настрій. Актуалізація того чи іншого слова може бути спричинена не тільки комунікативними факторами, про які йшлося вище, а навіть такими чинниками, які віддалені від процесу спілкування і належать до позамовної сфери: зміни соціального укладу, історичних умовин тощо. Ще донедавно чимало українських номінацій, як наприклад, Степан Бандера, Симон Петлюра, Іван Мазепа, Михайло Грушевський, Роман Шухевич, Андрей Шептицький, Йосиф Сліпий, Йосафат Кунцевич, Євген Маланюк, Василь Стус, Микола Зеров; Центральна Рада, Українська Народна Республіка, Західно-Українська Народна Республіка, Організація українських націоналістів, Українська повстанська армія, тризуб, незалежна Україна, соборна Україна та под. уживалися в різних контекстах тільки з негативною експресією, що підсилювалося зневагою до всього національного. З набуттям Україною незалежності такого типу номінації вживаються, як і належить із позитивною експресією, однак у певної частини суспільства вони й надалі асоціюються з певним негативним рядом, оскільки експресивні стереотипи, якщо можна так сказати, що спеціально були призначені для деформації людської психології і в межах яких формувався потік соціальної свідомості, закріплюються на психологічному рівні, так що актуалізація певних понять має відносний характер, що є підставою для того, щоб підкреслити: категорія суб’єктивності при цьому також набуває релятивності: одна людина (чи люди) сприймають той чи інший концепт позитивно (що узгоджується з їхніми поглядами, способом життя сприйняття, розуміння тощо), а інша (чи інші) – негативно, що також відповідає названим критеріям. Релятивістський характер категорії суб’єктивності виявляється ще й у тому, що одна і та ж людина одні і ті ж поняття в різних ситуаціях сприймає по-різному: наприклад, абітурієнт, який перший раз не вступив до університету, певний час сприйматиме це поняття з негативною експресією, якщо ж наступного року він стане студентом, університет викликатиме у нього позитивні емоції. Отже, експресія як основний виразник суб’єктивності у мові пов’язана з усім комплексом людської психології, поведінки, мислення, досвіду; оцінювальний аспект у мові підтверджує думку про те, що мова несе на собі емоційні відбитки особистості, що кожен мовний текст, будучи відокремленим від мовця, зберігає емоційний заряд особистості, який відповідно викликає емоційне сприйняття його.

95 8) Носієм експресивної оцінки може виступати і фразеологія, насамперед антропоцентрична, яка характеризує людину, її характер, її моральний уклад, її життя, працю поведінку, ставлення до реалій тощо: Дурень думкою багатіє, Чому бідний, бо дурний, чому дурний, бо бідний; Наговорити сім кіп гречаної вовни; На городі бузина, а в Києві дядько; Ні се ні те; Ні риба ні м’ясо; Говорить, ні пришити, ні прилатати; Пекти раків; Спіймати облизня; Мовчанка – золото; Хто мовчить, той п’ятьох навчить; Голодній кумі хліб на умі; Під лежачий камінь вода не підтече; Ліпше з розумним загубити, як з дурнем знайти; Пізнай себе; Знайся кінь з конем, а віл – з волом; Два чоботи пара; У сімох господинь хата не заметена; Хитрий, як лис; Заяча душа; Ведмежа послуга; Сім раз відмір, а раз відріж; Коня кують, а жаба ногу підставляє; Один з сошкою, а семеро з ложкою; Малі діти – малий клопіт, великі діти – великий клопіт; Дивитися як кіт на сало; І сам не гам, і другому не дам; Що посієш – те й пожнеш; Знає кішка, чиє сало з’їла; Блудна вівця; Бити байдики; Людей слухай, а свій розум май; Добрий – з добрим, кепський – сам; Розумному досить; Яблуко від яблуні далеко не впаде; Клин клином вибивають; Собака на сіні; Як у воду дивитися; Семеро одного не ждуть; Дурний птах дурну пісню співає; Вдарити лихом об землю. Експресивне навантаження фразеологізмів поєднується з виразністю та емоційним забарвленням, вони автономізують прикмети людини, риси поведінки, актуалізують норми життя тощо. Українська мова насичена щонайрізноманітнішими фразеологізмами, які охоплюють увесь антропоцентричний спектр: від внутрішнього життя людини – до її соціального статусу. Народна фразеологія відображає людську психологію в усіх її виявах та ознаках, Моделює ймовірні варіанти людської поведінки, подає “рецепти” ситуацій тощо.

9) Експресивно-підсилювальну функцію у мовному тексті виконують повтори – кількаразове вживання одного і того ж слова, словосполучення, речення (анафора, епіфора також належать сюди. Повторюючись”, ті чи інші мовні елементи збільшують своє змістово-стилістичне навантаження і багатократно акцентують увагу на певних опорних словах: “Неприємно дивитись на великий вогонь, а от на малий – приємно. І приємно обнімати лоша. Або прокинутись удосвіта і побачити в хаті теля, що знайшлося вночі. Приємно бродити по калюжах після грому й дощу, чи ловити щучок руками, скаламутивши воду, або дивитись, як тягнуть волока. Приємно знайти в траві пташине кубло. Приємно їсти паску і крашанки. Приємно, коли весною вода заливає хату й сіни і всі бродять по воді. Приємно спати в човні, в житі, в просі, в ячмені, у всякому насінні на печі. І запах вогкого насіння приємний. Приємно тягати копиці до стогу й ходити навколо стогів по гасінню. Приємно, коли яблуко, про яке думали, що кисле, виявляється солодким. Приємно, коли позіхає дід і коли дзвонять до вечірні літом. І ще приємно, і дуже любив я, коли дід розмовляв з конем і лошам, як з чоловіками. Любив я, коли хтось на дорозі вночі, незнайомий, проходячи повз, казав до нас “Здрастуйте”, Я любив, коли дід одказував: “Дай Бог здрастувать”. Любив, коли скидалась велика риба в озері чи в Десні на захід сонця. Любив, їдучи на возі з лугу, дивитися лежачи на зоряне небо. Любив засинати на возі і любив, коли віз спинявся біля хати в дворі і мене переносили, сонного, в хату. Любив скрип коліс під важкими возами в жнива. Любив пташиний щебіт у саду і в полі...” (Довж. 442).

96 Підкреслені слова в кіноповісті Олександра Довженка “Зачарована Десна” допомагають підсилити позитивну експресію у тексті, функція якої – проникнення у внутрішній світ оповідача який репрезентує український духовний уклад, українську культуру, український світ із його складниками, способом оцінення тих чи інших явищ, квантитативних ознак життя, природи тощо. У багатьох випадках повтори мають чисто суб’єктивне навантаження – передають силу волі, наполегливість, категоричність мовця. Як приклад візьмемо вірш Лесі Українки “Contra spem spero”: Я на вбогім сумнім перелозі Буду сіять барвисті квітки, Буду сіять квітки на морозі, Буду лить на них сльози гіркі. (Л.У. І.37).

10) Виразником експресії в мові є також різного типу окличні, риторичні, недокінчені та обірвані речення: Стоїть твоя слива велика як райдуга, викута в горні з семіцвіту й щирого злота, дніпровська красуня моя! (Мал. 20); Будеш, батьку, панувати, Поки живуть люди, поки сонце з неба сяє, Тебе не забудуть! (ПІ. 26); Бувай здоров, мій рідний край, В останній раз я спозираю Твою довічную красу! (Стар. 41); Добрий вечір, красна Дзвінко, отвори, пусти до хати (Федьк. 39); Швидше! Швидше! – сіпав його за руку Мюфке, звертаючи у високий ясним світлом залитий коридор. (Плуж. 47); Боже! Дай шєстє і розум добрий усім людєм та й мені (Хотк. 147); – Я – Петро Конашевич, а мій побратим – Марко Жмайло – Кульчицький. – Невже ж! – брикнув врадуваний сотник. (Чайк. 121); “Лишіть, пане сотнику!” – гримала на нього Векла. – “Пощо ви мені дівчину проти ночі жахаєте?” (Лепк. 26); – Скоріше на допомогу! Большевики у нас в селі. Отамана вбили. (Горліс-Гор.

58); Пийте до дна, щоб і за ваші окаянні душі помолився у монастирі прощальник! (Панч.

115); – Не любить! – сказала нарешті, обриваючи два листки враз. (Кобр. 48); Мчимося по космічній трасі, так і не знаючи, – а що ж там в кінці Чумацького Шляху?... (Кост. Неповторність. 20); Вечора хочу! А в серці все ранки – Ранки і ранки в моєм затишку. (Сем.

92); – Славіте! А запирай там двері! Створив настижир, як у червую! (Кер. 31); Тож послухайте, сонце і вітре! Перестаньте скиглить на мить! Маю річ я до вас нехитру, Ви послухайте, помовчіть (Сим. 51); А може, спливає все зрештою – цими тонкими снігами? (Рим. 58); Ліла ламається в істериці, жбурляє на підлогу одяг, дзеркала... (Ульян. 30); – Це знову унтер, – кивнув Мартин на двері. – Він ніби нюхом чує, що я у вас... (Шев. 159); Вівдя сказала: – Яка ти жалкенька. Усміхнулась: – Я тобі, як другові... (Хвил. 46); Ні, я не скнара ані стільки, Та я люблю, люблю, люблю! (Світл.1444); Полтави, Моринців – нема – (підлісся, Нагуєвич...) тютюн, цигарка, Чигирин – розтерті в жмені (Малков. 56); І боліло, боліло нам Там... в днях... Ах! Не треба! Під наметом нового неба, На просторах полів нових – Нині відпускаєш рабів твоїх, Часе! (Плуж. Поезії. 181); Не обійшлося, правда, без демагогії, доводилось чути, що рідного батька, мовляв, державі накинув. То коли всіх слухати... (Гонч. Собор. 117); Пані (розпаляючись) Я давно шукала случая... щиро, одкровенно

97 поговорить... розкрить душу... Ви, віроятно, догодолись, що я... (Стар. 148). В окличних реченнях експресія часто поєднується з наказом, проханням, бажанням, спонуканням, ствердженням, запереченням тощо, і це відображає широку гаму людських почуттів, сприяє емоційному контактові між співрозмовниками; окличні речення різного типу є носіями експресивно-емоційної енергії, вони створюють у мові імпульсивні потоки, які формують емоційне середовище у мові. Інтонація при цьому використовується як регулятор емоційної інтенсивності, як фізична величина емоційного заряду, що передається від людини до людини. Загалом же відзначимо, що імпульсивний синтаксис (окличні речення, розмаїті еквіваленти речень, слова-речення, нерозкладні синтаксичні сполуки, обірвані речення, вокативні конструкції, короткі питальні речення, які характеризують живе мовлення) відзначається високим експресивним та емоційним рівнем, а, значить, і сильним енергетичним зарядом. Досить часто імпульсивний синтаксис у порівнянні з описовозображальним має згорнену (стиснену) структуру, яка характеризується імплікативністю, що дозволяє заповнити мовний простір емоціями. Мова як духовний феномен – урівноважує зміст і форму, думку і почуття, негативну і позитивну експресії; як ми вже підкреслювали емоційна інтенсивність тексту залежить від того, хто творить цей текст, у меншій мірі – від позамовних чинників, оскільки емоційний стан людини, її темперамент тощо беруть безпосередню участь у спілкуванні. Цікавим експресивним засобом в українській мові є недокінчені, недоговорені та обірвані речення, де недомовленість (недокінченість) виступає як емоційно-експресивний елемент. Серед цих речень виділяється найчисленіша група, в яку об’єднуються речення, де недомовленість є виразником емоційного стану людини. Класичним прикладом у цьому плані може служити чимало художніх творів Василя Стефаника, Михайла Лукова, Миколи Хвильового, Степана Васильченка, Архипа Тесленка. Наведемо приклад із оповідання А. Тесленка Школяр”: – Де воно, – каже, – чортового батька коноплі ті? Холод такий, а тут підперезатися нічим, хоч би мотузок виплести.

– Хм... там десь... – жінка йому. – Та... те й у послі б ... а тут... он... – та очима на Миколку і показує.

– Н... не кажіть, – сичить Миколка, – не кажіть.

– Як же ж, – мати йому, – а в школу в чім підеш?

– Що таке? – батько до їх.

– Підбор у Миколи одпав...

– Що? – крикнув. Тут Миколка, як печений, як схопиться та під піл, та за стовпцем опинився. Подививсь-подививсь Прокіп, засіп.. (Тесл. 62). За допомогою недокінчених (недомовлених, обірваних) речень людина передає як позитивну, так і негативну експресію, що пов’язана як і з особою (особами), так і з предметом мовлення. Категорія суб’єктивності сконцентрована в особових займенниках, які, з одного боку, узагальнюють особу, а з другого, диференціюють персоналі!: я – ти – він, вона, воно; ми – ви – вони. Суть займенникової диференціації полягає в тому, що перші особи (я, ми) завжди

98 є джерелом мовлення, першопочатком спілкування, яке вкладається у форму я  ти, ми  ви. Проте займенник я виходить за межі своїх лінгвальних функцій і набуває значно ширшого значення: кожна людина пізнає себе і сприймає себе насамперед не як мовцясуб’єкта, а як мовця-актанта, як епіцентр світу, в якому вона живе, що цілком відповідає її природі – Богоподібному феноменові, який у земних умовах моделює процес творення. Абсолютно нормальним для кожної людини є мислити категоріями суб’єктивності, диференціювати я і не -я з тією метою, щоб зосередити увагу на я, щоб починати з я, щоб відштовхуватися у своїх учинках та діях від себе самого, щоб формувати у свідомості систему суб’єктивного життя, думання, переживання, моделювання, яка є самодостатньою. Не йдеться тут, зрозуміла річ, про синдром егоїзму чи якоїсь надлюдини, ідеться про самоототожнення кожної людини як окремішньої і неповторнї духовної істоти, про нормальну і природну психологічну рівновагу я і не -я: формула ця не є внутрішньо суперечливою, бо, диференціюючи, вона поєднує: кожна людина обов’язково ототожнює себе на інших (я і ти, я і він, я і вона, я і воно, ми і ви, ми і вони), що певним чином послаб лює значення займенника я як акумулятора і стислої формули всього того, що ми називаємо суб’єктивною системою людського буття. Самоототожнення і ототожнення з ти, він, вона, воно – невід’ємні складники людської психології і людського життя як у позитивному, так і в негативному аспектах, що дає можливість кожній людині одночасно зосереджуватися на власному я і виходити за його межі, долаючи психологічний бар’єр. Я постійно присутнє У свідомості людини як внутрішній компонент закритого психологічного світу, як його точка опори, навколо якої обертається складний космос думок, переживань, намірів, побажань; усе, що виходить назовні, також підлягає координуванню із я. Процес самовираження я може відбуватися як безпосередньо, так і опосередковано; у першому випадку я за допомогою відповідних мовних засобів описує та відображає свої думки, оцінює вчинки, аргументує саме таку поведінку, а не іншу, зіставляє себе та інших людей тощо; у другому – образ я спостерігаємо за описом його поведінки, його психології, а також одержуємо відповідну інформацію від інших я, від певних подій тощо. Інколи опосередковане виявлення я має мимовільний характер: люди часто не помічають, як мова виносить на поверхню інформацію, котра допомагає “розшифрувати” глибинні психологічні процеси, що відбуваються у людській свідомості. Ми маємо достатньо надзвичайно цікавих прикладів у нашій літературі, де процес самовираження я відображено з величезною психологічною точністю, і не лише як потік свідомості, а й як спосіб самоаналізу, самозаглиблення, самооцінювання, самооправдання у моральному плані. Подамо декілька прикладів із таких художніх текстів: новела “Новина” Василя Стефаника, роман “Вогненне око” Олеся Ульяненка: Йому стало легше, і він заговорив скоро: – Скажу панам, що не було ніякої ради: ані їсти що, ані в хаті затопити, ані випрати, ані голову змити, ані ніц! Я си кари приймаю, бо-м завинив, та й на шибеницю!... – Ні, ні, не буду, але доці вже ліпше буде, як тобі. Повертайси до села, а я йду мелдуватися. Аді, оцев стежечков іти, геть, геть аж угору, а там прийдеш до першої хати, та й увійди, та й кажи, що так і так, дядя хотіли мене утопити, але я си випросила та й прийшла, аби-сте мене переночували.(Стеф. 38); Двійник, котрий не давав мені тієї останньої ночі ілюзій спокою, який відкрив двері у зовсім інше, ніж я шукав.

99 Я – Родик. Упізнав? Колись я був би радий тебе бачити. Проте у мого життя нема долі. Довга віра, любов до прекрасного мене спустошила. Піди, пройдися кімнатами, вони забиті Рубенсами, Ван-Гогами, Матіссами.(Ульян. 65). Як у художній літературі, так і в розмовному мовленні часто натрапляємо на діалог із я, із самим собою, що є своєрідним способом самовиявлення, і самооцінки. Мовець завжди прагне якнайщиріше презентувати себе як особливість, дуже часто підкреслюючи ваговитість та важливість того, про що він говорить або пише; як правило, суб’єкт мовлення ставить собі за мету переконати співрозмовника / співрозмовників в тому, про що йдеться. При цьому має значення такий чинник як адресат мовного тексту: якщо текст адресований порівняно невеликій групі співрозмовників і розрахований на швидке сприйняття та реакцію, то суб’єктивний чинник у такому випадку має рефлексивний характер; коли ж адресація послаблена (скажімо, при творенні художнього та наукового текстів), то суб’єктивний чинник тоді має дещо інше навантаження: він у значній мірі є самовиражальним. Категорія суб’єктивності у мові має своє вираження і в таких ознаках, як категоричність сказаного, впевненість у своїх думках та висловленнях, достовірність інформації. Усі ці якості передаються за допомогою вставних слів і словосполучень (безперечно, безумовно, дійсно, справді, звичайно, без сумніву, безсумнівно, поза всяким сумнівом, розуміється, зрозуміло, само собою зрозуміло, певна річ, певно, природно, немає жодного сумніву, сказати по правді, правду кажучи та под.), а також стверджувальних / заперечувальних слів-речень: А, справді, ходили (Н.-Л. 35); Ой лишенько, правду кажучи, й моя краса пішла туди ж (Н.-Л. 89); Як сказати правду, то пусте оте діло – книжки читати! (Вас. 35); Значить, наступаємо (Довж. 92); Раз уже так сталося, раз уж світ перемінився, комусь же, видно, треба цю зброю брати, будь вона проклята нехай! (Довж. 167); Отже, сама ідея творення літературного гуртка це був, безсумнівно, акт крамольний (Смол.293); Це, значить, отакезна ніби яма, велика-велика, – вщерть налита соленою водою (Виш. 104); І ото, очевидно, коли вже йому, духові тому, там дуже сутужно робиться, тоді він з його вискакує, вскакує у макети, розсипається по мізансценах... (Виш. 115); А правда, Марійко, що пан казав, ніби у твого батька кіп не братиме? (Гол. І. 73); Видно було, що йому не хотілося про це говорити (Панч, 34); У вас, – каже, – так якось сердечне, звичайно, красно... (Федьк. На день добрий. 114); І, справді, було гарно на ниві, несказанно гарно! (Коц. І. 25); І не дивниця, бо цього року недорід (Коц. І. 93); Таких, щоб молоді душу кривили, певно, що немає (Чайк, Пасковн. Крич. 24); Оксана, розуміється, допомагала їй, прикладала груди до того місця, яке пізніше звалося устами, і дві ніжні теплі рожеві пелюсточки дружно обнімали їх. (Самч. Марія. 19); От, дійсно, була б забула (Самч. Марія. 33); От бачиш, правда, бо якраз і чхнулося (Кост. М.Ч. 58). Дещо в інший спосіб передається категоричність та упевненість за допомогою стверджувальних та заперечувальних речень, які або підсилюють думку, або відкидають її; у конструкціях зі вставними словами та словосполученнями думка ідентифікується як реальна, можлива. Наприклад: То й тепер нікого з малих не було дома ні духу. – Так і треба. – кажуть четвертокласники. (Свид. 125); – Маю надію, що пан помститься за товариша... Біля

100 пораненого походить моя дочка! – Так... так!... – забелькотав пан Струсь. (Кащ. Зруйнов. гніз.

214); Причалив до берега і питає: – Ти Варвара? – Так. – А не брешеш? – Не віриш, то плинь дальше з Богом (Будзин. Ос. Підк. 42); “Так... так... – подумав Забейко, – можливо, що багато є на світі таких, що й пленер не до лиця...” (Вільде. Повісті та оповід. 37); – Твій старший син називається також Мирослав? – Так, княже! (Назар. 132); – О, нині вдалися йому мови – замітив шепотом один із дружинників Чагрова, старий пройдисвіт Микола Перехресний до свого товариша Понеділка. – Певно! Зловив найкрасшого оленя на всі гори й доли! (Назар.

156); – А от на заводі він, кажуть, добре починав. – Отож, починав. (Ген. Соб. 67); Так. Не зійшлися ми. (Сос. І. 57); Азіати? Дикуни ми? – Добре! (Плуж. 110); Слова самі піснями забринять. То правда все, але не в тому сила... (Сим. 113); Апарат космічний загуркоче, пропливе смарагдовий кортеж... – Добре, я коли-небудь заскочу. (Кат. Неповт. 108); – Ні, – схопившись за голову, сказав він, – цього ніколи не буде, не може цього бути, мамо (Скляр.

220); – Хіба заборонено? – Ну, ні... Але... Та постій же. (Самч. Марія. 42); – Чого ти хочеш?

– Нічого, нічого, зовсім нічого, Маріє. Хочу лише дивитись й більше нічого. (Самч. Марія.

43); – Пусти! – несвоїм голосом заревів він, струсивши Олександрою, як грушею, – Ба не пущу! – й собі скрикнула Олександра. (Коц. 87); Конвалії свіжі, фіалочки гожі... Ні, пролісків треба мені!... (Л.У. 50); – Будь ласка, це станція? – Не може бути, я зараз узнаю, ви не турбуйтеся. (Панч. 40); – Можна подумати, що ти голодний... Ні, ситий. (Гонч. Соб. 67); Десь авто загув... Ні, це тільки вітер дерева хитає та сліди глибокі ззаду на снігу. (Сос. 61); О, ні! Не копійки брудні! Дайте шматочок щирости! (Плуж. 171); Ні, то не сум промінить риса кожна, То творчість б’є з натхнених наших віч. (Сим. 25); Ідилія? Кажіть. Архаїка? Не треба. (Кост. Неповт. 111); прадавня це гра, затяжна... Не накликай! (Рим. 34). Стверджувальні та заперечувальні конструкції можуть повторюватися, варіювати, поєднуючи категоричність із експресією, а також – із різними емоційними відтінками: Так. Так-так. Еге. Еге ж. Тільки так. Так , а не інакше. Так, а не інак. Ага. Добре. Добре-добре. Гаразд. Гаразд-гаразд. Згода. Так-таки так! Аякже. Ну аякже. Ну певно! Очевидно, та под; Ні-ні-ні-! О ні! О ні-ні! Дзуськи! Не вийде! Ніколи! Того не буде! Що ні – то ні! Ні в якому разі! Ні в якому випадку! Ні – і все! Ще раз ні! Ні – та й годі. і под. У багатьох випадках разом із категоричністю звучать такі відтінки: а) неможливість повернути щось, змінити, вплинути на хід подій: Та де там! Та де тобі! Нічого з того! Нічого не виходить! Ніяк! Бодай не казати! Все даремно. Все дарма. Все! Ні туди, ні сюди!; б) Радість, задоволення від того, що все скінчилося саме так: Слава Богу! Слава тобі, Боже! Дяка Богові за те! Як добре! Добре, шо так сталося! Добре. що так вийшло! Все добре, що добре закінчується! Прекрасно! Чудово! Так і треба! Добре, що Господь милував! та под. У мові не бракує суб’єктивних регуляторів, які допомагають класифікувати реалії відповідно до дихотомії “добре-погано”, “так-не так”, що, звичайно, певним чином упорядковує той колосальний інформативний матеріал, який проходить через розум, душу і серце людини, який складає її інтелектуальне та духовне життя, в якому людина зреалізовує себе як творець, як самостійний суб’єкт. Другою найважливішою ознакою суб’єктивного характеру мови є сумнів: процес

101 пізнання означений цією прикметою, оскільки він не завжди є процесом відтворення, а також евристичним процесом, спрямованим на самопізнання. Людина може сумніватися в декількох випадках: а) коли вона не є впевнена в чомусь; б) коли неможливим є пізнання та осягання реалії; в) під впливом іншої особи. Усі ці нюанси мова передає за допомогою таких засобів, як частки (зокрема модальні) та вставні слова і словосполучення. Наприклад: Мати розболілась, ридаючи (батька давно вже не було на світі), сестри неначе з ума зійшли, таке заводя (Федьк. На день добрий. 99); Москалі беруть його попід руки і знов ведуть кудись... мабуть, у тюрму... (Коц. І. 83); Друга частина Січі була наче предмістя першої (Чайк. Полков. Крич. 26); Може, десь є лотоси і гінкго, тихі ріки і рожева даль – у краю неляканих фламінго, де цвіте наламаний мигдаль (Кост. Неповт. 28); Чи нафта розпливлась, чи, може це казки, – на Командорах, кажуть, серед літа з морської піни вийшла на піски коров’яча остання Афродіта (Коте. Неповт. 29); Мабуть, Ягор з Дніпра повернувсь, потривожив своїх підлеглих (Гонч. Собор. 13); Розвиватиметься, напевно ж , у бік прекрасного, а не потворного... (Гонч. Собор. 16); Собор ніби має щось від стихії, навіває щось таке велике, як навівають на людину степ, або ескадри хмар... (Гонч. Собор. 16); Він крутиться головою і мовчить, ніби зовсім нічого не зауважує (Самч. Марія. 23); Ах, які незграбні руки. Не витримають чи що? (Самч. Марія. 33); Виймає з кишені пакуночок, а в нім цукерки дорогі, шоколадові в олов’яних папірцях. Ледве чи й бачила Марія такі цукерки. (Самч. Марія. 42); ... І друга ніч. Не спалося ні миті. А спокій дивний! – наче я вже там. (Кост. М.Ч. 31); Воно, либонь, якесь чи не турецьке. Таке червоне – аж на мене жаль. (Кост.М.Ч. 69); Всі почали чекати того суду, який мав бути, либонь, восени, як казав адвокат (Коц. 90); Напевне, сором переміг би той страх, коли б наш патріот міг збоку глянути на свою громадську відвагу, чи так на брак її (Коц. 248); Може, й забувати стала? (Гонч. Соб.

60); Може, це і не дуже грішно – Не для всіх ж доступна даль... (Сим. 43); Ну, от і все. Одплачеться природа. Їй стане легше, певно. Як мені. (Кост. Непов. 63); А може, спливає все зрештою – цими тонкими снігами. (Рим. 58); Хіба ж я винен у вашому лихові?... – почав він, але Замфір не дав йому скінчити, махнув рукою, обернувся і вийшов з обійстя (Коц. І.

225); – Невже так і допікатимуть? (М.В. 114); – Хіба вони вже прийшли? (Стар. 132); Хіба це не поезія? (Хвильов. 94). Категорія суб’єктивності у мові невіддільно пов’язана із взаєминами, що існують між співрозмовниками, при цьому суттєве значення має два моменти: 1) текст, призначений тільки для сприйняття, де відсутня зворотна реакція (співрозмовник – + мовець); у такому випадку засоби впливу на адресата, засоби активізації процесу спілкування мають дещо слабший вияв; 2) текст, призначений для сприйняття і для відповідної реакції на нього (мовець  співрозмовник  мовець). Тому, що відображення категорії суб’єктивності тісно пов’язане з усім психологічним комплексом людини, ми мусимо розрізняти ці два тексти і в психологічному плані: в усному спілкуванні (і в художніх діалогах, які це спілкування відображають), відчуття психології людини (реакції на сказане, емоційного тонуса, темпераменту, експресивного забарвлення тощо) є надзвичайно сильне, оскільки люди не просто розмовляють між собою, а психологічно взаємодіють, що також спричинено духовною суттю як людини, так і мови. У писемних текстах безпосередній дво- (три-,

102 чотиристоронній) психологічний контакт унеможливлений, тому ці тексти набагато глибше відображають психологію мовця, оскільки вся його енергія спрямована на онтологію тексту і в меншій мірі на подолання психологічного бар’єру між співрозмовниками. Рівень самовираження у писемних текстах вищий у цьому плані, що мовець зосереджений на собі, на власних думках, на власній логіці. Усні тексти позначені ентропією енергії, оскільки мовець змушений спілкуватися у двох напрямках: перший – це творення тексту, другий – вплив на співрозмовника (співрозмовників). Зрозуміло, чому писемні тексти мають і дещо іншу структуру у порівнянні з усними. Стимуляторами процесу спілкування виступають такі засоби, як питальні речення, розмаїті звертання (як поширені, так і не поширені), вигуки, спонукальні частки, наказові форми дієслів, стверджувальні та заперечувальні слова-речення, вітальні та прощальні формули. Наприклад: – Ну, що ж там особливого? Я здоров, коханий брате... Як твоє здоров’я? (Коц. І. 168); – Карпе! – промовив Лаврін. – А кого ти будеш оце сватать? (Н.-Л. 154); – Чого ви, – каже, – начепились на мене? Що я вам винна? (Тесл. 39); Що? Нічого... Тебе чорт приніс – теє-то як його – Наталка утекла, а я з тобою остався. (Котл. 225); – Не піду. – Чому? Туди всі xодять; он до того будинку: там і школа (Стар. 137); Тачанка відходила на захід. – Вадиме, що з тобою? Вадим сказав ледве чутно: – Нічого... мені легше... (Хвильов.

97); Болящая щодень, щогодини, ледве чутно питається: Доню Катерино! Чи ще Марко не приїхав? (Ш. Кобзар. 265); Скажи ж мені, мій братику, королевий цвіте: Нащо мене Бог поставив Цвітом на сім світі? (Ш. Кобзар. 294); – Карпе! Йди, серденько, полуднувать! (Н.Л. 157); – А де ж ти, волоцюго, волочився до цього часу? (Н.-Л. 160); – Марусю, Марусю! – гукав Симін до хати. (Тесл. 37); – Ну, дівчино, наймешся до мене? (Тесл. 37); А то – і ти, голубко сиза, Ізгинеш од руки моєй! (Котл. 119); Венерин сину! не жахайся, – Дід очеретяний сказав (Котл. 136); – Кохання моє! – озвався він стиха. – Така в мене думка, що я тобі світ зав’язав! – Милий мій, моє подружжя дороге! – одповідає Олеся... (М.В. 53); – Пані милостива! Будьте ласкаві, скажіть мені, що мій чоловік на чужині, як проживає? (М.В. 56); Не сердься, друже: я тебе люблю за твоє серце чуле та добре; але воно й надто м’яке. (Стар. 133); Єпископ. Ти кажеш, що Люцій був з Руфіном у садку, як ти прийшла? Прісцілла. Так, превелебний отче. (Л.У. 111); Водяник. То се ти так?! Ти, клятий баламуте, ще знатиме, як зводити русалок! (Л.У. 349); Катерино, серце моє! Лишенько з тобою! (Ш. Кобзар.

29); Мій батечку! Мій братику! Хай ти не цурайся! (Ш. Кобзар. 42); Так отак хіба, небого, Ні ти нас не знаєш, Ні ми тебе. (Ш. Кобзар. 258); Гей, хто зо мною вийде битись? (Котл. 56); Гей, ти, проклятий стариганю! (Котл. 64); – О, жінко! – каже, – се вже, бачу, твої примхи! Не обижай сестри: гріх тобі буде! (М.В. 35); – Еге! Ми й самі ждемо, молодичко! (М.В. 42); – Ну, кажуть, – нічого з тобою робити. (М.В. 47); – Еге, не можна – мамка битимуть (Коц. 141); – Гей, крути, Гаврило! (Довж. 38); – Геть! Геть! Не давати йому слова! (Довж. 44); – Ай!... – як же воно це сталося, скажіть мені? (Довж. 165); – Ах, Вірунько, я думав, у тебе щось виробниче, невідкладне... (Гонч. Соб. 97); Анумо, знову віршувать. Звичайне, нишком. Нумо знову... (Ш. Кобзар. 362); Ось ну, закалиткуй брязкалом... (Котл. 103); – Ну, – кажу, – коли вже з’їла я свої гроші, то Бог із вами! (М.В. 41); – Ну, то йдіть з Богом... (Коц. І35); – А тепер гайда бити того жидка, що нас займав учора! – загадав Гаврилко. (Коц. І40); – Ну, і що ж, –

103 допитувався Замфір, – рубатимуть нам виноградники? (Коц. 195); – Ось будете ще ви самі один одного бити, – вмішався в розмову старий Купріян. – Ну? – Побачите. (Довж. 165); От бачиш, правда, бо якраз і чхнулось (М.В. Маруся Чурай. 44); – Ану, погляньте котрийсь, чи не світає...(Шевч. Син волі. 183); – Ну, от ми і порозумілися нарешті. (Гонч. Соб. 78). Та гляньбо, подивись!... Подивись, що на мені немає тої манти традицій, у яку ти загорнула мене (Коц. І. 163); – Колего Савченку, годі-бо вам носом свистіти, он гляньте краще на той табун диких гусей; аж злість бере, що не можна дістати. (Коц. І. 200); Та сідайте-бо, свахо, за стіл! – просила хазяйка. (Н.-Л. 170); – Так ви не робіть, Варврушко. Ми й самі справимось. – Не робіть! А хто ж обід зварить? Га?! – Ну, то робіть, Варварушко. (Хвильов. 101); Учітесь, читайте, І чужому научайтесь, Й свого не цурайтесь... (Ш. Кобзар. 277); Любітеся, брати мої, Україну любіть (Ш. Кобзар. 310); “Прокинься милеє дитятко! Пробуркайся і проходись, Се твій прийшов до тебе батько, То не сполохайсь, не жахнись...” (Котл. 67); – Лий, лий повну, не бійся! (Гонч. Соб. 86); Прощай, Карпе! –сказала Мотря і крутнулась перед ним так швидко, Що її стрічки обсипали йому лице, ніби пухом. (Н.-Л. 168); Здорові були, добродію пане возний! (Котл. 219); Катрусю, здорова була! (Стар. 155); – До побачення, мамо... – До побачення, сестро... – Прощавайте, браття (Багр. 34); Сказала: “Помагай біг, діти! (Котл. 62); – Добридень! – Кажу й собі. (М.В. 36); – Нехай Господь помагає! Іди з Богом... (М.В. 41); – Здорові, – каже, – були й Богу милі. Чи не на пожарину біжите? (М.В. 50); – Добридень, Замфіре! (Коц. І94); – То я до вас. Добривечір! (Шевч. Син волі. 282); – Володько, привіт! (Гонч. Соб. 111); – Авжеж! Хіба що? Так ото він, генерал той мій, молоко собі випив... (Довж.

323); – Аякже! У нього ж десь-то жінка й діти страждають... (Довж. 323); – Новий, напевно, учень? – спитав той самий голос. – Еге. – Федот Ткаченко. (Шевч. Син волі. 104); – Отож-то й є! підніс угору палець старий. (Шевч. Син волі. 182); – Ні, ми такі! Який народ так довго і так покірно несе свою недолю, свою ганьбу, приниження? (Шевч. Син волі. 246); – Ткаченко мене в Полтаві женить. – Еге, еге... (Шевч. Син волі. 406); Невже не запалює? – Ні. (Гонч. Соб.

78). Кожен мовний засіб має свої під функції: питальні речення розвивають процес мовлення, вони дуже часто вимагають відповіді, а тому несуть основне гносеологічне навантаження; звертання наділені аналогічною підфункцією з тією різницею, що вони стосуються не самої онтології процесу спілкування, а контакту між мовцями, і тому можуть виражати ставлення людини до людини (від ніжності – до зневаги), бути камертоном спілкування, передавати соціальний статус співрозмовника, ієрархічну (вікову, соціальну) співзалежність між особами тощо; вигуки, які за своєю природою є елементами емоцій і належать насамперед до екпресивних засобів, мають властивість спонукати до чого-небудь, загострювати увагу на чомусь тощо; наказові форми дієслів є надзвичайно сильним волютативним засобом, що передає бажання, прагнення мовця передати наказ /прохання співрозмовникові, часто-густо наказ/ прохання мають суб’єктивний характер; спонукальні частки виконують своє головне навантаження, однак у сполученні з іншими компонентами (звертання, різні форми дієслів, інші частки, вигуки) можуть виражати і різні емоційноекспресивні відтінки; слова-речення регулюють продовження / закінчення спілкування, а також ставлення співрозмовника до висловленої мовцем думки (зрозуміло, що ствердження

104 у цьому плані є позитивною реакцією, а заперечення – негативною). Процес спілкування має декілька векторів: мовець  співрозмовник; мовець  співрозмовник  мовець..., мовець  співрозмовник  практична діяльність, які означають або тільки словесний рівень, або словесно-прагматичний (коли слово стає практикою, ділом). Усі спонукальні засоби, серед них насамперед – наказові форми дієслова, звертання, частки, функціонують у двох напрямках: стимулюють або процес мовлення, або практичну діяльність людини. Підкреслимо, що для вираження категорії суб’єктивності як квантитативної ознаки мови у структурному плані підходять, образно кажучи, малі синтаксичні форми, якими по вінця наповнена українська мова і які вимагають окремого дослідження. У нашій роботі ми подаємо лише ті консультації, які відображають найрізноманітніші відтінки поведінки, реакції тощо суб’єкта: 1) Ствердження чого-небудь, згода з чим-небудь: Так. Так-так. Так-так-так. Так-такитак. Еге. Еге ж. Правда. Атож. Авжеж. О, так. Ага. Та так. Звісно. Воно то є так.

2) Заперечення чого-небудь: Ні. Ні-ні-ні. О ні! о ні-ні! Дзуськи! Не вийде! Нічого не вийде! Так не буде! Так не можна! Не можна! Ніколи! Аж ніяк! Того не буде! Ні в якому випадку! Ні – і все! Ні – та й годі! Але ж ні! Не так! та под.

3) Усвідомлення неможливості повернути справу, зробити щось по-іншому, змінити що-небудь: Та де там! Та де тобі! Нічого не вийшло! Нічого з того! І ні туди, і ні сюди! Бодай не казати! Шкода. Все даремно. Все пропало. Все дарма. Як жаль! та под.

4) Сприйняття того, що сталося, як неминучості: Ну та що ж?! Як є, так є! По-іншому не можна. А як інакше? Як буде, так буде. Маємо те, що маємо. Хай так буде! Аби не гірше. Що зробиш?

5) Радість від того, що все відбулося (скінчилося) саме так, а не інакше: Слава Богу! Слава тобі, Господи! Дяка Богові за те! Як добре! От і гаразд! Добре, що так! Добре, що так сталося! Добре, що вийшло на добре! Все добре, що добре закінчується. Прекрасно! Чудово! Те, що треба. Те, що треба було довести. Так, як ми думали. Так, як ми хотіли. Сталося, як гадалося. Вийшло по-нашому.

6) Допуст: Будь ласка. Прошу. Продовжуй. Давай-давай. Говори. Дам. Як хочеш. Як собі хочеш. Роби, як знаєш. Як вважаєш. Як хочеш. Роби, що хочеш. Поступай, як знаєш. Твоя справа. То твій клопіт. Хай так буде! Хай там! Нехай собі. Нехай робить, що хоче. Нехай собі як знає.

7) Прагнення чого-небудь: Ех, якби! Ех, якби так! Ех, якби ж то! Якби! Ой, коли б то так... Якби так було... Якби так вийшло... Якби так сталося, як гадалося!

8) Застереження від чого-небудь: Обережно! Будь обережний! Будь уважний! Не спіши! Не поспішай! Поволі! Спокійно. Заспокійся. Тихо. Тихо будьте! Пильнуй. Пильнуй себе. Будь обачний, Увага! З таким не жартують! Надалі будь уважний. Акуратніше. та под.

9) Розгубленість: Не знаю! не розумію. Не збагну. Не знаю, як так сталося. Не знаю, як так вийшло. не знаю, що й казати! Не знаю, що й до чого! Як так?! Як так вийшло?! Мені невтямки. Не знати, чого так?! Як і що?! Як і чому?!

10) Переривання чого-небудь (розмови, події тощо): Досить! Достатньо! Все!

105 Набридло! Вистарчить! Кінець! Закінчуй! Кидай то все! Геть! Геть з очей! Геть звідси! Кінець – і край! Гетьте! З мене досить! Помовч! Замовкни! Перестань! Припини! Закрий пельку! Годі! Цить! Цитьте! На цьому й закінчимо! Припиніть негайно! Ні слова! Більше – ні слова! Перестань. Тихо. Ша! Годі! Годі-бо! Годі вже! Годі тобі! Ну, досить! Ну, годі! Ну, буде вже! Дайте мені спокій! Облиш! Облиште! Негайно ідіть геть! Відчепись! і под.

11) Реакція на чиєсь прохання: Ну, що там? Ну, чого тобі? Ну, як ти? Ну, як ти там? Усе добре? Усе гаразд? Що? Що тобі? Що подати? Чим тобі допомогти? Що сталося? Що з тобою? Що ти хотів? Чого тобі? Ти чого? Я йду. Я допоможу. Я зроблю. і под.

12) Прохання: Прошу. Прошу тебе. Будь ласка. Коли твоя ласка. З ласки своєї. Води! Підійди! Допоможи! Допоможіть! Пити! Їстоньки! Ножа! Гроші! Рятуйте! Рятуйте мене! та под.

13) Радість від побаченого та почутого: О-о-о! Чудово! Я гарно! Як добре! Нарешті! Я дуже тішуся! Я дуже радію! Як добре! Ой, яка радість! Ой, яка я щаслива! Прекрасно! Ах, яка краса! та под.

14) Тривога, страх від побаченого та почутого: Ой, який жах! Ой, що це робиться?! Ой, що це Діється?! Та ти що?! Що ти кажеш?! Де, що, як?! Ой, що ж це буде?! Як же ж так?! І що? А що ж він на те?! Хто ж то?! Та як так?! Ой. боже! Ой, Боже мій! Ой, Господи, спаси, спаси і заступи! Ой, Боже, порятуй нас, грішних! Ой, матінко Божа, допоможи! Ой, Господи, прости! та под.

15) Розчарування: А я думала... От тобі на! От тобі маєш! Отак! Та... Та хай йому! та хай йому грець! і под.

16) Докір: Ех, ти! Ну, як ти там? Що ж ти так? Чому ж ти так? Нащо ти так? Нащо ти його? Як ти міг?! Ну, як ти так міг? Бач, який ти. Бачиш, що вийшло. Бач, куди воно пішло. Ну і ну! і под.

17) Експресивна характеристика кого, чого-небудь: Пава! Яка дівчина! Красуня! Як дуб! Дурень! Ідіотка! От зараза! От впертий! Дурний, як пень! Та ти потворо! Мій любий! Моє золотко! моє сонечко! та под.

18) Констатування буття: Весна! Ось Україна! Парк. Це крамниця. Тут новий вокзал. Ось школа. Оце хороше. Тепла осінь. Львівський державний університет імені Івана Франка. Кінець серпня, і под.

19) Стимулювання розмови: А далі? Ну як там? Ну як? Ну що? Ну що там? Як справи? Як ви там? Що далі? А далі? А потім? Ну й що? Ну й що з того? Куди? Звідки? Доки? Чому? З якої причини? Розкажи. Ну, давай розповідай. Ми тебе слухаємо.

20) Докір: Ех, ти! Що ж ти зробив?! Навіщо ти це зробив? Як ти так?! Чому ж ти так?! Та цур тобі! Як ти могла?! Як ти так поступив?! та под. Малі синтаксичні форми є надзвичайно динамічними, вони відображають динаміку мислення, є своєрідною осцифалограмою психологічного руху. Таким чином, мова як духовний феномен виступає одночасно об’єктиватором і суб’єктиватором реальності: з одного боку, вона відокремлює дійсність від особи, щоб була можливість цей навколишній світ пізнавати, вивчати, змінювати, устійнювати у національній свідомості, формувати як щось окремішнє і цілковито інше, ніж сама реальність. Розвиваючи мову, кожна нація наповнює її власними знаками, кодами, які

106 відображають її власне сприйняття та розуміння світу. Як духовний адекват реальності мова стимулює духовний розвиток нації, вона є засобом і середовищем цього розвитку, у ній відображається результат національного духовного розвою. Мова – це роздвоєна система, яка відображає дихтомію я – Не -я, у межах якої вона циркулює; вона проходить крізь душу і серце людини, набуваючи суб’єктивного забарвлення, відповідного емоційного чуття та вбираючи психологічні імпульси особистості. Як духовний адекват дійсності мова максимально наближена до неї, оскільки фіксує за допомогою класів слів її онтологічну суть, відображає структуру, стратифікацію усього комплексу реальності, передає її суть як безконечно динамічної (категорія часу), вічно рухомої, самодостатньої системи. За допомогою мови ми здійснюємо просторове та часове членування дійсності, виражаємо можливість / неможливість, бажаність /небажаність, реальність/ ірреальність подій, явищ тощо. Мова виконує функцію ототожнення і диференціації реалій з метою впорядкування світу у людській свідомості, з метою відображення його гармонії та природних закономірностей. Вона допомагає пізнавати реальність як внутрішньо складний і гармонійний феномен, створений Богом, який є не тільки предметом пізнання та засобом для життя, але й основою для Духовного розвою людства. Мова виступає посередником між людиною і реальністю: вона є другою реальністю, що віддзеркалює першу, вона є ідеальною реальністю, яка не може ототожнюватися з першою, вона трансформує реальність у категорії, які є інтелектуальним та духовним інструментом людини; мова з’єднує людину і реальність (зрештою, сама людина – це також реальність), мова допомагає людині підкоряти реальність, мова наближає людину до реальності, а реальність до людини. За допомогою мови реальний світ трансформується в ідеальний і стає набутком людського духу, людського мислення та пізнання.

Розділ IІI МОВА – ЯК АДОРАТИВНИЙ АДЕКВАТ Трансцендентно-адоративний рівень мови характеризується тим, що ньому слово виступає як носій утаємничення. На цьому рівні мова відступає від своїх основних функцій (номінативна, синтаксична і неначе самозаглиблюється, втягає в себе все, що на поверхні можна декодувати. Коли ми кажемо про цей рівень, то перш за все маємо на увазі не якісь новоутворення, а насамперед контекстуальну функцію мови, оказіональне вживання слова, метафору. Трансцендентно-адоративний рівень мови – це той рівень, на якому відбувається мовне кодування, однак відсутній процес декодування, але не в тому значенні, коли людина не знає, чи не обізнана з текстом, а в тому сенсі, що він не потребує декодування, оскільки утаємничення – це і є сенс даного мовного рівня. На трансцендентно-адоративному рівні мова неначе віддаляється від мовця, від його свідомості і так якби веде за собою у свої глибинні духовні поклади; на цьому рівні ми душею торкаємося того у мові, що лежить за

107 порогом свідомості: складаючись зі слів, викликаючи у певному словесному контексті, метафора втрачає ознаки номінації, втрачає свою називність і таким способом переключає сприйняття мовного тексту не за змістом, а за душевним дотиком. Метафора як породження мови процес мовного декодування трансформує у полісемантичне духовне відчуття, яке не має ні змістової концентрації, ні відповідних аналогів у свідомості людей, які це сприймають; це духовний дотик, що викликає своєрідний стан благодаті (як правило, він виражається у своєрідних типових висловах: гарно, добре сказано, чудово та под.), що є необхідний для душі. Нерозшифрованість метафор завжди зупиняє нас перед таємницею буття як такого, буття як духовної трансформації, як зашифрованого від людини явища, що здійснюється поштовх або дотик надприродного. Стан благодаті, який мова дає можливість відчути через метафору, це насамперед відчуття наявності душі як способу адорування; у цьому плані мовна адорація ототожнюється з душевним станом людини, вона у повній мірі узгоджується з духовною структурою людини: душа не завжди може сприймати те, що доходить до неї через раціональне сприйняття, через змістову структуру мови, для неї важливим є те, що утаємничує, поглиблює її стан, торкається тільки їх. породжує у ній нові імпульси, сприяє відчуванню людиною душі. Мова має таку спромогу, що вона допомагає людині відчути душу, яка є чи не найбільшою таємницею у людському житті. Даючи можливість відчути, що в нас є душа, мова збуджує її, подразнює, щоб людина відчувала не тільки її присутність у собі, але й усвідомлювала її значення для існування людини. На трансцендентно-адоративному рівні мова забезпечує розвиток душі, її прагнення співдіяти з усім комплексом внутрішнього світу; одночасно душа через мову пробиває собі дорогу від людини до людини, вона неначе виходить “назовні”, репрезентуючи загалом духовний стан людини, відкриваючи одночасно духовне єство людини. На трансцендентно-адоративному рівні мова одночасно наближає людину до таємниці і віддаляє її від її пізнання. Мова залишає духовну таємницю нерозгаданою наявною, закритою, прихованою. На цьому рівні сама мова стає утаємниченою, дивовижною, незвичайною. Якщо логічний рівень мови відображає чи відтворює навколишню реальність, той світ, що оточує націю, то метафоричний – створює нову реальність, яка не є копією дійсності, а прообразом духовного світу, прообразом того, що не завжди дано нам у відчуття, що не завжди підвладне спостереженню, можливостям людського пізнання і відображення. Саме тому творення метафоричного рівня – це лінгвотворчість окремих індивідуальностей, обдарованих еврістичною функцією мови. Третій рівень мови метафоричний. Важливо розглянути функцію слова на цьому рівні, оскільки вона абсолютно відрізняється від інших функцій. Як ми вже писали в попередньому розділі, логічний рівень мови визначається насамперед тим, що на ньому слово вступає в зв’язки з іншими словами, створюючи національну картину світу. На метафоричному рівні ми маємо також справу з мовним зв’язком, однак лише з граматичним. Щоб пояснити це глибше, подамо низку метафоричних прикладів: Помисли виснуть на лікоть від вислову; Ребриста тиша каштаном подекуди лусне; Зоря молодим горошком сходить на городі (Емма Андієвська) (85); Мури тиснуть тих, які кохаються вночі; Більма ві-

108 кон ломлять темряву; Тиснуть слова, щоб просвердлити діри крізь смерть (Богдан Бойчук) (86). У синьому небі я висіяв ліс; Осінніми імлистими устами не бий, не дорізай мене; Очерети вчамріли (Микола Вінграновський)3 (Там же, С.35-37);... Виникає питання: що змальовує, зображає, передає, фіксує, відтворює метафоричний зв’язок? Насамперед зазначимо, що метафоричний зв’язок – це результат нелогічного, незмістового поєднання слів. Де можуть бути причини виникнення цього незвичайного зв’язку? Очевидно, їх треба шукати у відсутності тих зв’язків у реальності. Метафора виникає на основі слів, які називають реальні речі, предмети, явища тощо, однак суть їх у тому, що Ці наймення сполучаються між собою так, що не виникає ніяких зв’язків, або ж дуже глибинні зв’язки, які не помітні внаслідок пізнавальних процесів. Метафоричні зв’язки виникають там, де відсутні логічні зв’язки як модель реальних зв’язків. Метафоричні зв’язки виникають там, де немає або й не може бути логічних зв’язків як словесної моделі реальних зв’язків. Метафоричний рівень, який граматично ідентичний логічно-змістовому рівневі мови, являє собою цілком специфічну сферу мови, яка грунтується на абсолютно відмінну функцію слова. Результатом логіко-змістових зв’язків у мові є. думка. Результатом метафоричних зв’язків може бути думка, якщо метафори вплетені в логіко-змістові зв’язки, а. може бути відсутність думки в загальноприйнятому розумінні цього слова. Тобто, якщо речення складається винятково з метафоричних зв’язків, то результатом метафоричного сплаву не є думка (судження про кого- або що-небудь), а образ, який має іншу онтологію, іншу природу. Образ, створений через метафоризацію (через метафоричну функцію слова) не має логічної викінченості, він, розмитий, розпливчастий, аморфний, неконтурний, не окреслений. Метафоричний образ – це не відображення чого-небудь у людській свідомості, а нове уявлення, що не має відповідника (аналога), що одночасно репрезентує і відображуване, і відображувальне. Метафоричний образ не має повторення, він не може бути вичленуваний із контексту, оскільки існує тільки в даному контексті, тільки в певному словесному оточенні. Це, очевидно, характеристика, яка є протилежною до онтології “думки”, що характеризується логічно викінченістю, просторовою чи часовою окресленістю, змістовою завершеністю. Образ – це код, який виникає внаслідок поєднання непоєднаного, сполучення несполучуваного. Внаслідок цього виникає образ як духовний (неструктурний, нематеріалізований у думці) “слід” у свідомості людини. Метафора не належить до підсвідомого рівня, оскільки цей рівень є дораціональним, він спирається на почуттєві рефлекси, які безпосередньо пов’язані з біопсихофізичним рівнем (тобто, з фізикою мови). У той же час метафоричний рівень мови – це виший рівень, ніж підсвідомий і свідомий. На наш погляд, метафоричний рівень – це надсвідомий рівень (чи понадсвідомий), який з’єднує свідомість людини і духовний рівень, який лежить у сфері надприродного. Доказом цього є як онтологія самої метафори, так і те, що метафора – це результат індивідуальної творчості (де діє надзвичайно сильний суб’єктивний фактор), результат алогічності (відсутності внутрішньої логіки в поєднанні тих чи інших слів (кипить уява, як турецька кава). А що ж являє собою метафора? Візьмемо такий приклад: В цистерні ночі миються

109 майбутні зорі ранку (Б.-І. Антонич). Тут поєднуються в одному реченні дві метафори, розглянемо одну з них: зорі зранку миються. Де тут метафора? Це контекстуальне значення (контекстуальна семема) слова миються. Це не саме слово, а його контекстуальний аспект. Виникає питання: чи семема (контекстуальне значення) може виконувати називну функцію? Чи вона (воно) має онтологічну природу (чи виконує називну функцію?) як слово в цілому? Очевидно, це неможливо, оскільки називна функція слова не може бути розщеплена, називну функцію слово виконує як лексична одиниця мови (як єдність звукового комплексу та лексичного значення). Як трансформується називна функція слова, якщо воно метафора? Друге слово, завдяки сполученню з яким виникає метафора, нейтралізує номінативну функцію метафоризованого слова. Переносне значення слова (метафоричне значення слова) виникає лише у контексті. Власне, воно не має онтологічної природи, оскільки за ним не стоїть щось, що воно б називало. Метафора не існує поза контекстом. Метафора – це не слово, а чиста контекстуальна функція слова, виникнення якої – таємниця гносеологічної природи людської свідомості. Метафора – це функція мови, що закорінена в природній необхідності пізнавати цей світ, а від пізнання його іти (наближатися) до розуміння надприродної дійсності. Одночасно метафора – це реалізація надзвичайно глибинного рівня мови, який не може бути репрезентований на логічному рівні, оскільки логічний рівень відображає ті зв’язки між реаліями, які є і можуть бути пізнавальними. Метафора як функція слова, схоплює такий зв’язок (очевидно, тут навіть не може йти мова про зв’язок, оскільки це не зв’язок, а співвідношення між чимост і чимось), який не може бути пізнаний, бо він не є реальним чи уявним. Вже тому, що метафора заперечує логічний зв’язок (можливо, правильніше було б сказати аналогічний) вона не може бути зображальною чи відображальною. Власне, вона може бути такою, але якимось іншим способом, ніж через мову як другу дійсність. Пригадуєш: весна горіла; Пізнались ми. Весна дзижчала; Спалився вечір елегійний, зів’яв, мов пісня, спопелів; Сонце догоріло, пожаром очі обпекло; Ніч зорями на небі шиє; відповідає співом явір; відповідає співом ніч тощо. У зв’язку з тим постає проблема самого механізму метафоризування, що виводить нас на якийсь прихований мовний рівень, який є набагато глибшим, ніж раціональний. Найголовніша його ознака – позараціональність, позалогічність, тобто це мовна антизакономірність, де зв’язки між словами виникають іншим шляхом, ніж лексико-семантичний зв’язок, що є відображенням, паралеллю до реальних зв’язків. Спроба пояснити цей механізм лише констатацією (фіксацією) перенесення значень не допомагає нам збагнути і дослідити природу метафори, її справдішню функцію. Перенесення значення – це лише поверхневий процес, який дозволяє тільки вловити семантичну зміну у слові, яка дійсно відбувається, проте він абсолютно не пояснює, в який спосіб це відбувається, які причини лежать в основі перенесення, які стимули регулюють цей процес, які тут можна виділити типологічні ознаки, що супроводжують процес перенесення тощо. Внаслідок перенесення значення не щезає номінативна функція слова, але слово перестає бути аналогом предмета; явища, події, ознаки тощо, слово, залишаючись тим, чим воно є як компонент лексико-семантичної системи, втрачає свою знакову природу в даному метафоричному контексті і

110 трансформується в надідеальний елемент, що належить до того рівня, на якому мова втрачає роль адекватна дійсності. Складність щодо наукового аналізу цього явища полягає ще й у тому, що метафоричний спосіб мислення часто переплітається з логічним ( поєднання ідеального і надідеального рівнів), і ми одержуємо текст, у якому метафори функціонують спорадично, привносячи у дану текстову структуру елементи одухотворення навколишнього світу. Очевидно, немає сумніву в тому, що виникає потреба витлумачити цей складний процес, з’ясувати його складники і функції. Зважаючи на поширення метафоризації в національних мовах, підкреслимо, що замало трактувати її як чисто семантичний (тобто тільки мовний) процес. Вочевидь, є глибоко закорінені гносеологічні причини (пізнати- і схопити духовне), які утверджують метафоризацію як один із могутніх функціональних засобів слова. Метафоризація – то реалізація духовної іпостасі слова, яка окривається в ньому, яку важко пізнати через “звичайні” лексико-семантичні зв’язки у мові. Суть механізму виникнення метафори – не в перенесенні значення слова з одного предмета на інший (що, до речі, само по собі є складним явищем), а в охопленні імпульсів духовної природи мови, фіксація ідеального у мові на основі антилогічного поєднання лексем. Перенесення значення є способом, методом охоплення такого зв’язку між словами, який відображає; фрагменти духовного рівня мови, які не можуть бути проаналізовані так, як ми вивчаємо і досліджуємо семантичну природу слова. Якщо говорити глибше, то нема перенесення значення, є просто незвичайне антилогічне поєднання слів у мові. Ніяке значення нікуди не переноситься. Поєднуються слова, які не творять семантико-логічного поєднання. Звичайно, не може бути й мови, що ці слова поєднуються випадково, інколи, це заперечується поширенням метафори у мові (і в різних її функціональних різновидах), а також тим, по метафора сприймається людиною, часто подобається людям, людина на неї реагує і раціонально, і емоційно, і надсвідомо. Це свідчить про те, що метафора – психологічно закономірна функція слова, а не лише продукт суб’єктивної творчості. Психологічна закономірність метафоризування якраз є чи не найсильнішим доказом досить сильної органічно природної функції слова (мови). Психологічна закономірність виникнення і сприйняття метафор засвідчує їх закономірність. Тобто, вони функціонально зумовлені, закономірні. Але щодо мовної логіки, щодо логічного рівня як другої дійсності, то метафора як функція слова є антизакономірною. Найскладніше з’ясувати, яким є “внутрішній” механізм метафотворення. В його основі лежить новизна між словами. Кожна метафора – це свіжий зв’язок між словами, у багатьох випадках – абсолютно новий, не повторений ніким. Метафоричний зв’язок як цілком інший мовний симбіоз (він виникає не як результат взаємодії “реальні зв’язки – мовні зв’язки”, а як наслідок вловлювання неіснуючих (позареальних, позалогічних) зв’язків, які не пов’язані з субстанцій ними структурами. У той же час мовні зв’язки (зв’язки між словами) мусять мати паралельну тотожність. Метафоричні зв’язки відображають надприродній рівень, який є паралельним щодо метафоричних зв’язків. Надідеальний характер метафор визначаються типологічною моделлю “мова  дійсність”, а “мова  трансцендентність”, метафоризуючись, слово виявляє свою

111 внутрішню, приховану функцію – стає адекватом трансцендентної дійсності, адекватом того, що не може бути передано логічним зв’язком на зображально-відображальному рівні. Таким чином, мова є способом урівноваження реального і трансцендентного світів, вона – їх сполучник. Саме тому мова є національним явищем, в основі якого лежить типологічне функціонування, Що являє собою замкнену систему. Звичайно, метафоричний рівень має свою градуйованість, тобто є різні рівні метафори, є близькі До логічного рівня, а є дуже віддалені метафори. Як це можна визначити? На наш погляд, чим більша семантична віддаль між словами на рівні словника і логічних зв’язків, тим віддаленіша метафора від логічного рівня. І, навпаки, чим ближча логіко-семантична віддаль між словами у мові, тим метафоричний рівень ближче до логічного. Логіко-семантична віддаль між словами визначається віддаллю між реальними предметами, явищами, подіями, тощо. Себто віддаль між словами як ідеальними одиницями відповідає реальним зв’язкам, які є між предметами, явищами, процесами. Специфіка метафор полягає в тому, що метафоричні зв’язки не мають такого адекватного підложжя, їх аналоги – в трансцендентній дійсності, яка не віддзеркалює реальної, а є автономною та іманентною. Тут важливо поєднати логіко-семантичну “віддаль” між словами, яка відображає “віддаль” взаємозв’язки, взаєморозташування в реальності, та фактор оказіональності. Оказіональні метафори є результатом поглиблення метафоричного рівня, результатом фіксації таких зв’язків, які є найвіддаленішими від логіко-семантичного рівня. Немає сумніву в тому, що оказіональна метафора є результатом суб’єктивізації поетичного мислення, індивідуалізації поетичного світосприйняття. Вони безпосередньо відображають спроможність талановитої людини формувати власний метафоричний світ. Слово закодовує реалію: предмет, стан, дію, якість, кількість. Метафоричне слово – це також код, однак якісно інший, ніж “звичайне” слово. У чому його відмінність. Насамперед в індивідуально-особистісному способі закодовування (багато поетів має такі метафори, яких не має ніхто інший), в неповторних зв’язках, схоплених і зафіксованих у тих чи інших поетичних текстах, а також у тому, що метафора декодується абсолютно в інший спосіб. Декодування метафорично значення слова не обов’язково передбачає фактор зрозумілості щодо змісту. Кодування (поет) – декодування (читач) не мусить мати прямий перпендикулярний зв’язок. Це надзвичайно цікаво, що код, не мусить відповідати лекодові. Під час логічного мовлення є презумпція аналогічності декодування: слухач, читач декодує, сприймає текст, так, як і той, хто його створив. Метафора не передбачає сприйняття слухача, або читача так само, як у мовця. Метафора приречена на схований код, на те, що вона не буде декодована прямим сполучувальним зв’язком. Метафора залишається недекодованою, оскільки вона неможлива для відтворення через сприйняття, метафора має асоціативне розшифрування, вона виникає з асоціативних зв’язків і відповідно викликає асоціативні зв’язки, при цьому перші та другі не є рівнозначними в антологічному плані, а це значить, що не співпадають два плани – автора і тексту і його сприймана. На цій підставі можна говорити про суб’єктивний чинник і з одного, і з другого боку. Якщо логіко-змістова структура мови – це ідеальна об’єктивізація світу, то метафора – це ідеальна суб’єктивізація трансцендентної дійсності. Особливо це стосується метафор, які виникли внаслідок

112 поєднання надзвичайно віддалених слів за семантикою слів, імовірність сполучування яких є досить високою. Зрозуміло, що чим незвичайніша і рідкісніша метафора, тим можливість декодування й малоймовірна. З погляду психології це явище вимагає ретельного дослідження, чи справді проблема: поет до кінця не знає, що він закодував у метафорі, а читач, слухач, сприймач не може “розшифрувати” чітко і ясно метафоричного змісту слова. Ще цікавішим є те, що розшифрування метафоричного змісту слова не є обов’язковим елементом сприйняття тексту в розумінні його абсолютної змістової зрозумілості. Ми можемо сприймати метафоричний зміст слова, а в окремих випадках – і весь вірш, якщо він складається лише з метафоричних значень, а не із поєднання логічних і метафоричних у тій чи іншій пропорції. Ні поетові, ні читачеві не обов’язкова абсолютна провідність, абсолютне ототожнення у сприйманні змісту. Це ще раз свідчить про те, що метафоричне значення слова і сприймається на рівні духовому, де панує “внутрішнє” розуміння сказаного чи написаного, а не раціональне. Точності змісту як такого тут не можна вимагати, бо нема абсолютної точності метафоричного значення. Розуміння метафоричних змістів слова є цілком самодостатнє на рівні душі, своєрідного духового доторку, а не повнокровного логічного розшифрування. Загальноуживаним щодо художнього твору є термін “образ” (відбиток, відображення). Він правильний, коли застосовуємо його до зображальної літератури, яка справді відображає, змальовує, описує, розкриває реальність, дійсність. Він правильний щодо знакової природи слова. Слово як знак є обов’язково презумпцією наявності зображуваного (того, що ми зображаємо, в нашому розумінні – це явище дійсності, предмет, процес тощо), зображувального (того, що відображає) і коду, результату зображення (відображення, відбиття, віддзеркалення тощо). Знаковій природі слова притаманна така. триєдина структура. Але вона руйнується внаслідок метафоризації, тому що відсутні два компоненти цієї структури: І (об’єкт, предмет, явище зображення) плачуть моляться білі троянди – що тут зображено? Немає предмета зображення, бо той предмет зображення – ефемерний, а точніше – відносно ефемерний, його джерелом, джерелом його створення є не слово, не слово як носій значення, семантики, а контекстуальне значення слова, причому найчастіше – єдине і неповторне. Метафора руйнує знакову природу слова насамперед тому, що вона не бере до уваги семантику слова, а, точніше кажучи, вона зроджує через контекстуальний зв’язок якийсь абсолютно інший різновид мовної семантики, сутність якого має парадоксальний зміст: ми уявляємо собі троянди, але аж ніяк не можемо уявити собі троянди, які плачуть і моляться. Метафора, руйнуючи знаковий образ троянд, водночас залишає нам неначе їх тінь. Десь у глибокому підтексті ми “розшифровуємо” приблизний зміст метафоричного висловлення: плач троянд – аналогія до людського плачу, природа – тло для людського плачу, яке підсилює такий, а не інший, почуттєвий стан людини, проте це – здогадна семантика, це те значення, яке ми продовжуємо самі, яке ми подаємо від себе, за допомогою якого ми хочемо (а нам здається, що правильно саме так) витлумачити метафору поета. Ми ніби продовжуємо текст, що неможливе є при функціонуванні мови як знакової системи. Однак здогадна семантика аж ніяк не може бути підставою для того, що загальноприйнято називати образом. Здогадна (доповнювальна) семантика, що містить (або

113 є результатом) суб’єктивного сприйняття метафори чи навіть художнього тексту загалом, не може бути потрактована як образ, оскільки образ – це обов’язково в певному сенсі об’єктивне відображення, оскільки він є спільний, закріплений у свідомості тих, хто його сприймає. Образ – це завжди паралелізм зображуваного і зображеного, це відбиток у свідомості того, що було, є, буде, могло бути, що можна собі уявити (на основі досвіду, фантазії тощо). Метафора (крім сухої) перебуває поза межами цього трактування, вона не підходить ні під жодну образотвірну модель. Отож, вона не може бути і результатом відображення – сприйняття, вона не може творити образ. Вона постає не є відображення того, що є, а вона сама творить те, чого нема насправді, чого не можна уявити в той спосіб, як ми завжди уявляємо, вона творить “дійсність” (а, точніше, “не-дійсність”, “не-реальність”), яка може бути нетрактована і названа як духовна площина ( ), духовне поле (енергія) тощо. Метафора – це елемент, через який ми відчуваємо і сприймаємо духовне не опосередковано, а безпосередньо. Метафора – це імпульс, а не образ, що виникає внаслідок сполучення непоєднаного (але поєднаного інтуїтивно-духовною спромогою поета, це водночас результат духовного, а не лише носій). Метафора творить, відкриває, трансцендентну дійсність, яка лежить на перетині надсвідомого рівня людини і Божого рівня, який сполучається, перетинається з людським. Метафора – це елемент і Святого Письма як носій трансцендентного в Письмі, як ознака його, як посилювач адорації. Можна сказати, що метафора, творить адоративну реальність, що є серцевиною духовної функції мови. Адоративна реальність – це не містична дійсність і не містичний рівень, а це не до кінця декодована сфера в логічному значенні цього слова. Себто, сприйняттю метафоричного тексту, як рівно ж – і сприйняття окремої метафори не вимагає, не передбачає (не призводить), не детермінує змістову (логічну, семантичну) кодифікацію в значенні зрозумілості, ясності, чіткості, окресленості, у знаковому значенні, якщо так можна сказати. Метафора, можна стверджувати, руйнує модель “автор –сприймач”, яка зумовлює і передбачає “розшифрування” створеного (написаного) автором. Як автор, так і сприймач (читач, слухач, переважно, звичайно, читач), працюють в одному скеруванні, однак між ними відсутній обов’язковий для мовного тексту зв’язок “код – декодування”, метафора – це код для коду, код, який так і залишається кодом (і не також – ознака адоративної функції), так і залишається “річчю в собі”, метафора так і зберігає в собі саму адорацію, тому що вона адоративна сама по собі, сама в собі, вона адоративна за своїм внутрішнім змістом, як елемент духу, або – як елемент духовного світу, духовної структури. Метафора – це породження, результат антиномії, що виникає внаслідок сполучення логічно несполучувального, семантично несполучувального, а тільки – контекстуальне стикованими словами (можливо, навіть випадково стикованими, випадково збіглими в тому сенсі, що їх сполучення не здетерміноване закономірностями текстотворення). Закони метафоричної сполучуваності мають інший характер, вони насамперед спричинені здатністю поета (митця) випадково поєднувати, випадкове сполучувати, інтуїтивно пошукувати такі зв’язки, які не можуть виникнути за аналогією до сприйняття реального світу.

114 Метафора – це імпульсний зв’язок: він одночасно є і його нема: відчуття це можна передати через категорії ймовірності, сумнівності – здається, ніби, неначе, наче. Те, що метафора є, свідчить або одне з двох слів, або обидва у своєму питомому значенні, але те, що метафори нема, інформує сам зв’язок, точніше, те, що вловлюємо внаслідок існування такого зв’язку. Сприймаючи метафору плачуть і моляться білі троянди, ми відштовхуємося від нормальної семантики слів, які мають знакову природу, тобто, зроджують образ, але, відштовхуючись від образів, ми втрачаємо сам образ, він щезає, та до слова ми прив’язані все одно, воно нас не відпускає, але далі нас не веде. Тобто, семантика слова (слів), які творять метафору, неначе ховається від нашого сприйняття, неначе зроджує нову несемантичну якість. Метафора – це ще мова і вже – не мова у своєму екзистенційному вияві. Мова в тому значенні, що вона виходить зі слів, основою її є слово як мовна одиниця, і мовний текст (контекст), однак сама онтологія метафори (сама метафора, те, що ми називаємо метафорою) не має мовних виявів, мовних ознак, не має знакової природи. Проблема полягає в тому, щоб з’ясувати метафоричну функцій слова як таку, з погляду мови і не - мови. Особливо складно це зробити у поезії, де метафори нанизані одна на одну: імпульс накладається на імпульс” імпульс веде імпульс, імпульс зроджує імпульс, імпульс творить імпульс. Невиразність, невизначеність щодо уявлення того, що несе в собі метафора, залишається. Одночасно ми й сприймаємо семантику метафори, десь у глибинах підсвідомого, на рівні душ ми ледь вловлюємо натяки, які несе метафора. Ці імпульси є так само невиразними й не визначеними, як і сама метафора. Імпульси – це сама адорація, таїнство, що запинається для нас сакральною прихованістю слова, сакральною недоторканістю слова. Метафора творить третю реальність у тому значенні, що вона відступає від зображально-відображальної функції слова, вона її заперечує, вона її перекреслює своєю власною функцією, своєю суттю. Метафора – це функція слова, яка відкриває його сакральний зміст, його сакральність як онтологічне явище, як онтологію словесних первнів, як внутрішню спромогу слова. Цікавим є і такий аспект: кожне повнозначне слово відкрите для метафоричного значення, воно потенційно спроможне стати метафорою, що переконує нас у тому, що творення третьої реальності – в природі мови, в природі слова. Характерно, що в цьому плані немає ніяких закономірностей, усталених семантико-граматичних моделей тощо, які б визначали способи, шляхи, методи метафоризування, давали б якусь схему метафоризації тощо. Відсутність таких обмежень і дія лишень духовних канонів, які мають особливу експресивно-оцінну природу і не вкладаються у певні схеми (як, скажімо, в логічному тексті), створює абсолютну свободу для слова. Експресивно-оцінне відчуття сакральності слова стає інтуїтивносуб’єктивним чинником, який є творцем, продуцентом сакральної дійсності, народженої словом. Маємо подвійну функцію адорації: процес творення і результат творення, які є взаємозв’язаними. Процес творення є адоративним тому, що ми не можемо передбачати, як

115 виникає метафоричний зв’язок (логічні зв’язки, як відомо є усталенням в тому плані, що там слово сполучається зі словом на основі реально чи уявно існуючих зв’язків). Але тут ми натрапляємо на дуже складну проблему: чи автор творить третю реальність, чи вона створена, існує на високому духовному рівні, а письменник лишень уміє її передати, спроможний її осягнути, її відтворити? Насамперед звернімо увагу на те, Що метафоричний зв’язок (а точніше, контекстуальний зв’язок, який дає метафоричне значення), як ми вже підкреслювали, не має закономірного характеру, він підпадає під дію абсолютної дифузії мови) під нею ми розуміємо здатність будь-якого слова творити необмежену кількість метафоричних значень, або по-іншому: необмежена (безкінечна) метафорична потенційність слова, що приводить до розсіювання, взаємопроникнення семантик (а то й семем) у мовному просторі. Метафоричне значення – це спосіб розсіювання значення слів, це своєрідне заперечення системи відносно постійних значень того чи іншого слова на лексикографічному рівні, де зафіксовано семантичну парадигму того чи іншого слова як семантико-функціональне поле того чи іншого слова. Поглиблюючи, розширюючи семантичну парадигму слова, метафора одночасно заперечує саму цю парадигму, вона не зроджує семантичне значення, а набуває абсолютно іншого функціонального навантаження, яке не можна кваліфікувати як семантичне в тому розумінні, що виникає нове знакове навантаження (метафора не є результатом знакової семантики, метафора не підлягає аналізові з погляду знакової семантики, метафора не відповідає природі знакової семантики), тому ми стверджуємо, що метафоричне значення слова – це якісно нова функція, це імпульсна семантика, яка позбавлена знакової природи як зображальної основи мови. Імпульсна семантика слова характеризується відсутністю знаку в свідомості читача, в неможливості кодування – декодування значення слова, вона сприймається душею, вона позбавлена раціонального сприйняття, оскільки сама по собі не може бути основою такого сприйняття, нема онтосу для раціонального сприйняття. Тому імпульсна семантика слова фіксує внутрішні порухи душ, які в осереді мови, які не мусять проходити через фільтри свідомості, не мусять викристалізовуватися в раціональні формули. Імпульсна семантика слова нагадує світлові перебіги, вона надзвичайно близька до світла через невловимість, через миттєву мінливість. Візьмемо для прикладу два-три вірші Ігоря Калинця, які скомпоновані лишень на основі імпульсної семантики: 11 Взялося червоне яблуко, Взялося собі – і знеслося Писаним святвечором У срібному обручику. Летіло червоне яблуко, А ми собі не займали. Ані тобі святвечора, Ані щедроньки мами.

12

116 віншувальники на стовичину хаті небо прихилюють. Одне небо для господаря Його доні – марципанове А в моєї ніченьки Небо сиротятко: Ні одної свіченьки В золотім горішку. (87) Імпульсна семантика тримає стержні віршів, тобто тему, однак вона одночасно і відхиляється від них. Імпульсна семантика як результат метафоричного значення і особливої функції слова – це спалахувально-світлові точки, які мають тільки асоціативну природу, вони логічно зв’язані поза зображально-відображальною логікою. Вони зв’язані просвітленням окремих моментів, окремих точок, що викликають у нас духовні сигнали. Імпульсивне значення позбавляє нас закінченості думки як змістової цілості, позбавляє нас зрозумілості й змістової довершеності речення, тексту. Імпульсивне значення є носієм духовного змісту, який позбавлений завершеності, викінченості, де думка, не має тих квантитативних ознак, які притаманні їй у мовно-логічному довершенні, у мовно-логічному вияві. Речення як відрізок мови (мовлення) втрачає відповідність між змістовою та інтонаційною довершеністю, докінченістю. Речення в багатьох випадках перестає бути шматком думки як фрагмента, як відрізка мислення і дуже часто само стає носієм імпульсивного значення, якщо воно всуціль складається з метафоричних значень. Тобто, речення втрачає свій статус як ідентифікатор думки в логічному значенні цього слова. І як ідентифікатор думки речення втрачає свій статус. Однак воно залишається текстовою одиницею, залишається відрізком імпульсивного тексту, хоча в українській літературі, насамперед – сучасної (Вікторія Стах, Іван Царинний...) ми маємо тексти, де немає членування на речення, де взагалі не можна вести мову про дискретний характер тексту. Імпульсивне значення, що його несе в собі метафора, впливає таким чином на дискретність мови загалом, зокрема вона відкриває можливість для зміщення меж дискретності, оскільки вірш, скомпонований із лишень одних метафоричних висловлень, зсуває межі членування тексту, основою якого є речення. Імпульсивне значення слова само зроджене на межі двох слів (це межова, міжслівна семантика) і самою своєю суттю руйнує ознаки речення як такого. Імпульсивні значення як онтологічна суть метафори значно розширюють функціональні межі слова, яке неначе виходить за межі себе самого й набувають абсолютно іншого статусу. Слово роздвоюється на семантику (прямі та переносні значення) та імпульсивні значення, які мають різну насамперед функціональну природу. Метафора відкриває ідеальний зміст речей, предметів. Метафора віддаляє предмет, явище, річ від людини, віддаляє від безпосереднього сприйняття, на віддаль осягання, метафора передає ідею речі, адже кожна річ, предмет включений у динамічні зв’язки і відношення з іншими речами і неречами (процесами, явищами, рухами, полями).

117 Перший план мови відображально-зображальний копіює дійсність. А метафора проникає у внутрішню сутність речей, світу, вона примушує нас абстрагувати від зовнішньої форми, від матеріальної структури, від образу-копії і проникати у глибину ідеального змісту речей і світу, який є прихованим, який треба відкривати через абстрагування від копії-образу, від образу-відбитку. Метафора – це проникнення у внутрішній ідеальний зміст світу. Метафора – це невиразні, але динамічні зв’язки. Метафора – це такі відношення між речами, предметами, які доступні лише поетичному методові осягання навколишньої дійсності. Метафора задовольняє одну із потреб душі, душа має потребу відкривати ідеальний зміст речей, світу, торкатися кожного разу цього світу. Метафора – це глибинна гносеологія, яка веде око душі у внутрішню глибину речей, у внутрішню сутність, яка споріднює, поєднує сенс цього світу загалом. Метафора – це ідеально-конкретизаційна функція слова, лишень конкретизація досягається через відкриття ідеальної суті. Конктретизація ідеального. Метафора – це спосіб надприродного охоплення ідеального змісту предметів. Метафора як естетична Функція слова схоплює суттєве, ідеальне (невиразне). Метафора руйнує той світ, який є, який неможливо зруйнувати навіть уявно, метафора – це розпад семантичної парадигми слова. Задля пізнання природи ідеального, духовного. Без руйнування змістово-логічних зв’язків це зробити неможливо. Відбувається своєрідне розкріпачення змістово-логічних зв’язків, їх заперечення метафоричними. Метафора звільняє нас від форми, від образу і дає відчуття безформності, безпредметності. Метафора – це функція слова – ідеї. Метафора розкріпачує семантику слова не для того, щоб заступити, ускладнити навколишній світ, а для того, щоб навпаки – відкрити нам природу його ідеальних зв’язків, які не можуть бути поміщені в природу зображення. Метафора створює цілу систему таких відношень, у яких перебуває предмет, явище, які ми називаємо, у яких перебуває наша душа, наша підсвідомість, цей світ – за межами раціонального. Метафора – це відображення потреби людини знайти ідентичний духовний світ за межами себе самої. Метафора – це створення духовного світу як ідентифікатора душі, як відображення одного з внутрішніх людських світів. Метафора ідентифікує світ ідей, вона формує світ ідей, однак він не має уявної викінченості, укладеності, сталості, оскільки фіксує, передає надзвичайно динамічні (рухливі, імпульсивні) зв’язки, які не можуть мати системний зв’язок на взірець наукових понять. З другого боку, незважаючи на те, що метафора – надзвичайно продуктивний спосіб конкретизації (завдяки контекстуальній прив’язаності), метафора як функція слова несе в собі щось надзвичайно узагальнене, неокреслене, наближає людину до охоплення чогось загальносуттєвого в речах, предметах тощо. Якраз ці ознаки свідчать про те, що метафора є проекцією душі на дійсність, тому у літературі є так багато оказіональних та індивідуальних метафор, які підтверджують суб’єктивно-ідеалістичну природу, що є неодмінною умовою метафоричного зображення: в художній літературі, на відміну від інших функціональних сфер мови (офіційно-ділове спілкування, публіцистика), найменше стереотипів, хоча подібні метафоричні конструкції можуть інколи траплятися в різних авторів, але все-таки – це рідкісне явище. Якщо у сфері науки, офіційно-ділового спілку-

118 вання, публіцистики тощо певна частина тексту відтворюється, то у сфері художньої літератури (насамперед поезії) кожний новий текст завжди створюється: він є неповторним явищем, у якому еврістичну функцію виконує метафора. Метафори можна поділити на два різновиди: 1) метафори, які одухотворюють природу, світ загалом (небо, космос, міста, країни, предмети через перенесення на них людських ознак, властивостей): Під хмарами згасає долина; Як сивий лірник, сніг іде і грає (Пав. 167); Прийшов я сповідатися калині (Пав.147); Мене, як немовлятко, сповиває І тісно в’яже музика сумна (Пав.167); Я вигортаю попіл із каміна, і ліс мені натрясся на коліна (Малк.14); Тремтіла тьма. Ще ніч лежала ниць. (Малан. 243); Мій ямб задиханий, моє горіння гнівне (Малан. 173); Знов на Богдановій дідизні Історії свистять, свистять вітри (Малан. 127); Хмари над лісом пливуть в долину, Вітер свистить свою пісню сумну (Сем. 46); Хутко осінь, хутко лист Мов сумно-жовтий серпантин Обстеле темну цю алею (Сем. 79); Роса вже очі мені палить. Важка, в пів’яблука роса (Драч. 81); Здрастуйте, бабо Історіє, Як вам ведеться? (Драч. 18); Горобина кров’ю на морозі, Кров’ю молодою крапотить (Драч. 16); День відшумів. Померкли вдалині Гір снігових блідо-рожеві перса (Плуж. 300); Цвітуть думки, а на слова – скупіше...(Плуж. 274); Вітчизна, любаска – янголятко. По луках ходить (Світл. 196); Поезія – свобода серця (Світл.

54); Цілують квітень солов’ї, І поцілунків їх – без краю... Вартують – слухають гаї І мліють квіти серед гаю (Олесь. 585); Під вечір виходить на вулицю він. Флоренція плаче йому навздогін (Кост. 224); Син білявого дня і чорнявої ночі, вечір – мулат підійшов до порога (Кост. 184); Є вірші – квіти. Вірші – дуби. Є іграшки – вірші. Є рани (Кост. 146); Розлетілись наші думи, Як птиці бездомні (Гуш. 492); Не все гудуть буйні вітри, Не все стогне море (Петр. 301); І чую: проситься душа моя Туди, де потонуло в хмарах око (Заб.

288); Виконуючи функцію одухотворення світу, що полягає в перенесенні властивостей та ознак людини на весь світ, який нас оточує, який є видимий і невидимий, метафори поділяються на: 1. Метафори, що переносять властивості людини на природу (флору й фауну): Стліває сніг від поблиску блакиті, Солодкий вітер віє із Дніпра (Павл. 143); Кружальцем ядровитої цитрини з блакиті сонце скочується вниз (Павл.42); Мій ямб задиханий, моє горіння гнівне (Малан.173); Горбату голову землі Вінчає лисиною осінь (Малан.106); Скрегочуть місяці залізні Неповторимої пори (Малан.127); Як плакала чайка під сонцем промінням Як гралось проміння на смілім крилі І тоне повітря у просторі синім заплутуєсь вітер у жовтім брилі (Сем.67); На ніжці маку, у колінці влаштовано суфлерську будку (Малк.35); Помаранчева стигла палітра Горизонту вина подає (Драч.35); Таке безлюддя! Скільки не гукай, – Лиш під ногами стогне мокра глина (Плуж.263); Чіткіші лінії і фарби спокійніші, – Благословляється на осінь, на дощі (Плуж.228); Кажуть, що вночі на передмістя Осінь приблукала з хуторів (Плуж.226); Армада вітру вщент розгону зусилля снігу розлила (Світл.76); Цілують квітень солов’ї, І поцілунків їх – без краю... Вартують – слухають гаї І мліють квіти серед гаю (Олесь.ІІ. 585); І цілу ніч дивися хоч задурно у те склепіння, де горить Персей, жонглює космос бриликом Сатурна, І Всесвіт крутить всю цю карусель. Ірже Пегас, виблискує Корона, І Волопас пасе своїх Телят, і мерехтять у сяйві

119 Оріона химерні Сальто Діви і Плеяд (Кост. Неп.21); Мене ізмалку люблять всі дерева, і розуміє бузиновий Пан, чому верба, від крапель кришталева, мені сказала: “Здрастуй!” крізь туман. Чому ліси чекають мене знову, на щит піднявши сонце і зорю. (Кост. Нел.22); Берези, в снігу занімілі, Іній на вітках слізьми, ... Дуби в крижаній кольчузі, Одягнуті в сиві шовки... (Сим.56); Вітчизна, любаска-янголятко, По луках ходить (Світл.196); Ой, зима! Біжить, регоче біло, Бубонами брязкає в степу... (Сим.81); На мої білостінні міста впала темна утомлена тиша (Рим. ПСЮ.133); Верхового сіна срібні стебла стежку вітру пишуть на снігу. (Герас. ПСЮ.196); І слово не спалахне, бо хиже воно й дочасне (Герас. ПСЮ. 197); Думи мої думи мої, Квіти мої, біти! (Ш.50); Старий заховавсь В степу на могилі, щоб ніхто не бачив, Щоб вітер по полю слова розмахав, Щоб люде не чули, бо то Боже слово, То серце поволі з Богом розмовля, То серце щебече господнюю славу, А думка край світа на хмарі гуля, Орлом сизокрилим літає, ширяє, Аж небо блакитне широкими б’є; Спочине на сонці, його запитає, Де воно ночує, як воно встає (Ш.53); Зорі, очі весняної ночі! Зорі, темряви погляди ясні! (Л..У.131); З вітром весняним сосна розмовляла, Вічнозелена сосна. (Л.У.146); Співи стихли, потім хутко Налетіла літня нічка; Дерева шуміли з вітром, Гомоніла бистра річка. (Л.У.1.130); Надворі вечоріло. Сонце стояло над самим садком і через одчинені в садок вікна заливало світом всю здорову кімнату. (Н.-Л.29); Розпечене повітря пашіло жаром і, здавалося, затаїло дух, не дихала: так було тихо (Коц. 74); Село. Гай. Дуби, липи, тополі ... таке все кучеряве, зелене стоїть, попростягало гілля. Ліщина порозлягалася сюди й туди. (Тесл. 180); Усе округи дуже тихо було: чутно тільки – шорошать листя під віконечком... (М.В.233); Магнолії лимонний дух, солодкі мрії олеандра... А в небі огненні гранати, і мислі зоряно цвітуть (Сос.1.25); По далекій дорозі пішла широка тінь. Проходили розпатлані хмари і погасили сонце. (Хв.165); Тоді, як вороно-синя ніч молоком голубим береться, коли чадру свою ніч скидає, синю чадру, синю, аж ворону, а море, чадру тую вхопивши, у кришталево чистих хвилях своїх її вимиває, синяву оту їй виполіскує... (О.В.107) та под. Напрям “людина  природа” у своїй глибині є гносеологічним, оскільки процес пізнання скерований якраз за цим вектором. Маємо на увазі два аспекти цієї проблеми: а) вивчення, дослідження природи з прагматичною метою; б) пізнання природи для встановлення певної системи життєвих вартощів, для з’ясування своєї людської суті на тлі природи. Звичайно, зайвим буде підкреслювати взаємопов’язаність цих аспектів, для нас важливо, що людина (як суб’єкт цього світу) прямує до природи (як об’єкт людського пізнання), тому метафора, що переносить людську спромогу, людські можливості, людські прикмети і дії на флору і фауну, несе навантаження, яке виходить далеко за межі мови: ототожнює різні рівні єдиної живої системи, задовольняє гносеологічний потяг людини, наближає людину до природи, допомагає збагнути унікальність людини у системі буття. Цілком можливо, що при цьому духовний простір людини розширюється, метафора допомагає це відчути через пошуки аналогів людських дій, учинків та прикмет у природі. Величезна кількість метафор, утворених за моделлю “людина  природа”, що простежується, для прикладу, в українській народно-пісенній творчості, а також у літературі та розмовній мові, свідчить про сакральний зв’язок між людиною і

120 природою: людина не випадково інкультурує елементи свідомості, психології, прикмети характеру тощо у дерева, небо, землю, квіти, трави, а також у явища – пори року і под., вона виходить за межі своєї свідомості, свого власного “я”, щоб у такий спосіб підтримати співіснування себе і природи і щоб “повторити” за допомогою власної моделі одухотворення світу, здійсненого Богом. Метафора “людина  природа”, яка насамперед стосується перенесення дії, чину, в меншій мірі – прикмет, властивостей, підсилює роль людини як творчого суб’єкта. Людина кладе, образно кажучи, печать свого духу не природу, щоб опоетизувати світ, який її оточує, і в цьому є також глибинний духовний сенс: світ створений як колиска земного буття. Метафора відображає психологічну потребу людини (а також нації) у створенні духовної гармонії: одухотворена, опоетизована природа узгоджується з духовним світом людини, складником якого є духовне піднесення, адорування. Природа – предмет для адорування, її безмовність утаємничує, тому людина прагне вникнути в цей дивовижний світ. Метафори, утворені за моделлю “людина  природа”, звичайно, обіймають насамперед природу, серед якої живе нація, яку вона відчуває у повсякденному контакті з нею, серед якою формується її національна свідомість, спосіб мислення та осягання дійсності, а також культура, естетика. Скажімо, в українській поезії найчастіше підлягають метафоризуванню такі групи слів: 1) назви дерев (кадика, дуб, верба, яблуня..:, 2) назви трав (барвінок, любисток, чебрець, осока...); 3) назви культур (жито, пшениця, овес ...); 4) назви птахів (соловейко, зозуля, жайвір...), які відображають українську флору та фауну, з якими взаємодіє і спілкується українська душа, які утворюють національний духовний колообіг, по якому обертається національна свідомість. Відчути природу якнайглибше українець може тільки через номінації, що називають складники рідної природи; скажімо, назви екзотичних рослин, які не ростуть в Україні, не викликають у нашій душі тих порухів, що власні. Метафорична модель “людина – природа” має і другий рівень: метафоризуванню підлягають також космічні об’єкти, насамперед Сонце, Місяць, які в найбільшій мірі пов’язані з Землею: Сонце дає життя, а Місяць – супутник. В українській мові сформувалися цілі метафоричні ряди: Сонце усміхається, прокидається, встає, лягає, виглядає, підморгує, підстрибує, ніжить, гладить, пестить..., Місяць виглядає, заходить, насупився, мандрує... За нашими спостереженнями, метафори такого типу найчастіше передають рух, підкреслюючи природне призначення цих космічних об’єктів: Місяць обертається навколо Землі, а Земля – навколо Сонця. Метафори, де Сонце і Місяць виступають опорними компонентами, якнайповніше відображають зв’язок людини з Космосом, який уособлює Всесвіт як безконечність і вічність. Мова допомагає людській свідомості і душі долати межі атмосфери, стратосфери (наука в цьому сенсі вплинула на мову, спричинивши розширення метафоричних рядів “людина  космос”) за допомогою уяви. Метафори “людина  природа” характеризуються у цьому плані певною еврістичністю, відмінною від наукової методики: вони відкривають єдність і цілість світу, певний взаємозв’язок між людиною, її життям. І знову ж тут людина виступає як суб’єкт, оскільки її душа прагне відчуття цієї цілості, вона хоче за допомогою слова осягнути те, що не підлягає спогляданню, експериментові; замість наукової точності використовується метафорична, яка має узагальнений

121 зміст. Одухотворення Космосу, що пролягає найчастіше через метафори, де опорними компонентами є небо, зорі, значно розширює межі живої природи: людина інкультурує життя за власним “образом і подобієм” навіть туди, де його немає, вона прагне відчути, що увесь Всесвіт наповнений Духом. Очевидно, присутність духу у людини скеровує її до такого прагнення. Метафора “людина  природа”, крім того, є психологічним виявом любові до життя, одухотворення природи, насамперед неживої, є способом “оживлення” того рівня фізичного світу, який передує живому. За допомогою метафори людина поширює життя на всі структури природи, гуманізуючи загалом увесь світ і прилучаючи його до співпраці та співдії. Надзвичайно цікавими є метафоричні ряди, пов’язані зі словами небо і земля (Земля), які утворюють своєрідну одухотворену вісь: земля притягує, а небо несе ввись людський дух, і ця антиномія відображена у мові за допомогою метафор, що відповідно моделюють ті властивості: Земля родить, годує, виховує, виколисує, бере до себе, а небо зачаровує, дивиться, поглядає та под. Виникає своєрідна духовна вісь “земля  небо”, на якій розташована людина, що усвідомлює цей зв’язок. За допомогою метафори людина ще сильніше відчуває силу земного тяжіння, що виявляється в поетичному симбіозі земля – як планета, як космічне тіло і земля – як батьківщина, і ці поняття у свідомості кожної людини формують ієрархію сприйняття: від часткового (земля – як батьківщина) до загального (земля – як планета). Зрозуміло, що метафоричний ряд, що витворений на грунті поняття “землі – як батьківщини” є значно ширший і багатший, оскільки він є ближчий до людської свідомості, він відображає безпосередній контакт людини з землею; усе, що стосується Землі – планети є дещо віддаленим від сприйняття: людина не може спостерігати за цим космічним об’єктом збоку, оскільки вона тут живе, вона може бачити цю планету лише на світлині тощо. Свідомість людини рухається із землі до неба: земля для неї зрозуміла, доступна, вона її посідає, користується нею, а небо недосяжне, безмежне, бездонне, тому людський погляд тягнеться в глибину блакиті, сподіваючись на допомогу Того, хто створив цей світ. Земне тяжіння трансформується у духовну невагомість, і людина зводить руки до неба. Власне, ця духовно-апелятивна функція є способом подолання прив’язаності до землі, є своєрідною втечею від земних клопотів та обтяжень. Цю думку дуже вдало висловив український поет Б.-І.Антонич: О! Серце мріє вирватись із лона тяжкої дійсності, із буднів ґрунту в безкрає небо, в соколів околи. (Ант. 47). Ідея звернення до неба як трансцендентного простору, зафіксована у слові, є набагато давнішою, ніж мрії про польоти у космос. Слово як втілення духу підносить людину до духовної стратосфери, мова своїми способами долає земне тяжіння і дає людині можливість відчути наявність духовного етносу у безмежних космічних просторах. Метафоризування слів небо і земля наближає в людській уяві ці два феномени один до одного, хоча, з другого

122 боку, допомагає роздвоювати тіло і душу за різними векторами: вгору (), вниз (). Метафора “людина  природа” – це величезний мовний пласт, який тягнеться з давніх давен і, можна припустити, сягає ще тих часів, коли люди обожнювали природу, бачили у кожній рослині та тварині щось неземне, незвичайне. Первісні вірування якраз і підтверджують думку про те, що людина відчуває трансцендентність, шукає її і прагне. Олюднена за допомогою образного слова дійсність стає максимально близькою людині, стає для неї духовним середовищем. Через метафору людина пізнає живу і неживу природу з такого боку, з якого її не вивчає наука і який не представлений у життєвій прагматиці: світ є продуктом духу у всій своїй розмаїтості і багатогранності. Завдяки метафорі ми сприймаємо природу як похідну від духу, як підвладну духові, як таку, що підпадає під закони духу. Наука, звичайно, вивчає природу у різних аспектах: еволюція, структура, хімічні та фізичні процеси тощо, метафора, допомагаючи осягати її цілість, дає можливість через своєрідне словесне одкровення збагнути її залежність від духовного створення.

2. Метафори, які одухотворюють природу таким чином, що ознаки, дії, вчинки переносяться з природи на людину (модель “природа  людина “): У кратері нічного стадіону Я був один, як в небі молодик (Павл.139); Недавно, недавно у нас в Україні Старий Котляревський отак щебетав (Ш.26); Серце в’яне співаючи, Коли знає за що (Ш.27); Люди гнуться, як ті лози, Куди вітер віє (Ш.37); Бувають хвилі – серце мліє І скорбних мислей рій летить (Фр.І. 45); Де ви так рветесь, куди ви літаєте, Думи-орли? (Фр.І 48); У сні мені явились дві богині. Лице одної – блиски променисті (Фр.І. 87); Щоб ніколи сльоза не вії Не світилася, мов роса (Сим.46); Спади мені дощем на груди, Пустелю-душу ороси... (Сим.54); В грудях набубнявіла тривога Світла, ніби ранок запашний ... (Сим.61); Земле рідна! Мозок мій світліє (Сим.87); Він був крутий, він був гора горою, він був магніт, котрий мене притяг. (Кост.93); Ідилія? Кажіть. Архаїка? Не треба. У закутку душі хай буде трохи сад. (Кост.111); Я прокидаюсь. І твоє ім’я наповнить душу сонцем і печаллю. (Кост.114); І так нам сумно буде стоятись під яворами і дивитися всьому услід, ніби ми – невеличкі, незграбні і трагічні сонця (Малк.18); Наша пам’ять – гладенька й весела. Та щоночі спливають угорі наші душі – затоплені села, що вихлипують сни в димарі (Рим.44); Ах, ця осінь! Це з нею постійно так: Стисне серце в малий кавалок, – І ось дні – Наче сірий тифозний барак, А за вікнами плями галок (Плуж.166); Так гірко відати, що юність відцвіла – Та нарікань і розпачу немає (Плуж.221); Холод суне німий В душу сповзає мла (Сем.47); В темную ніч я до моря душі прислухаюсь. (Сем.48); І я загубив упевненість Я загубив ґрунт (Сем.57); Ікар упав, а я лечу й лечу Там лабіринт, а тут моря незнані. Життя пускає колір, як тканина, І переміщується в інший час. (Анд.61); не допоможе стежка у міжгір’я згадок. (Кал.56); не звикну до твого тіла помаранчу з незнаного саду (Кал.64) та ін. Метафори першого та другого різновидів мають спільний знаменник – одухотворення навколишньої дійсності, наповнення її відчуттям людської присутності, відчуттям того, що людина і природа на певному рівні синтезують єдине єство, де в глибині діють закони живого світу. Різняться вони тільки векторами: людина  природа, природа  людина, що спрямовані врізнобіч. Ця своєрідна “рівновага” на метафоричному рівні посилює функції мови як художнього відображення реальності, де категорія адекватності має дещо інші

123 виміри: 1) вона не вимагає зображення достовірності; 2) має чисто суб’єктивний характер; 3) зберігає помітну онтологічну дистанцію між зображувальним і зображеним. Одухотворення природи в той чи інший спосіб має позитивний вплив на психологію людини, оскільки її свідомість потребує відповідної рівноваги на духовному рівні, яка допомагає сформувати певний духовний простір, необхідний для просторового пересування людського духу. Метафори “людина  природа”, “природа  людина” виражають глибинне споріднення між цими двома рівнями життя й розвитку, що виливається у відчуття людиною життя природи, її елементів, її порухів. Метафори компенсують певним чином те, що природа не може людині відповісти на її ставлення так, щоб людина могла це сприйняти, відчути, тому людина шукає способу, який можна назвати ототожненням із природним середовищем. Природа – це об’єкт, а людина – це суб’єкт, діяльний, гносеологічний, що скеровує свою увагу на навколишній світ, від якого людська душа чекає зворотньої реакції, до певної міри метафори виконують у цьому плані функцію компенсації такого реагування з боку природи. Треба підкреслити, що метафорична модель “людина  природа” в українській мові має надзвичайно широкий семантичний діапазон: по суті, усі різновиди рослин, тварин, усі компоненти рельєфу (гори, долини, байраки, балки) – уся структура української природи одухотворена українською душею. Ця метафорична модель для української свідомості є невичерпною. Візьмемо, для прикладу, метафоричний ряд із твору Тараса Шевченка “І мертвим, і живим...”: лихом засівають – орють лихо – сонця-правди дозрівать – оставсь би сиротою З святими горами Дніпро – і люди не знали б, що ви за орли – заговорять і Дніпро, і гори! у нас воля виростала, Дніпром умивалась, який підсилює асоціації, що фіксують підневільний стан української нації, але водночас передають наростання енергії, окремі пульсації національної душі та природи, є своєрідними сигналами застереження, вони виходять за межі ковалентного зв’язку “людина  природа”, “природа  людина” і переносять нас на рівень: “людина  суспільство”, “нація  суспільство” (Ш. 272-277). Цікавими є спостереження над досить обсяжними метафоричними рядами окремих українських поетів. Для прикладу подамо частину метафоричного ряду “людина – природа” Ліни Костенко: зі мною грають в піжмурки суниці – я чую дощ. Він тихо плаче правду – навшпиньки ходять сутінки і сни – котилася моя зірка да із неба впала – Русалки виглядали із річок – ріка вже стане спогадом ріки – вечірнє сонце, дякую за день – тополя поклонилась вдалині – космічний цирк запалює вогні – жонглює космос бриликом Сатурна – і Всесвіт крутить всю цю карусель – кружляють Риби і сузір’я Лева – мигтить і сяє вся ця карусель – вже дим, як пес, – він лащився, звивався – од холоду в ногах посиніли дуби – сонце реготало – вжахнувся шлях – торкне ті струни пальчиком верба – зіграй мені осінній плач калини – на біле поле гайворіння літер впаде як хмари, цілі хмари строф – чорна ніч інкрустована ніжністю – горизонт піднімає багряним плечем день – і муравель над здобиччю міркує – на росах і дощах настояний бузок – Цей ліс живий. У нього добрі очі. – і десь на пні під сивою сосною ведмеді забивають доміно – колише хмара втомлені громи – поїдемо поговорити з лісом – співає ліс захриплими басами – бринить бджолина музика мажорна – Святкує літо мить свою п’янку – Ласкавий липень, липи, липи, липи-лісів солодка млява – іде гроза

124 дзвінка і кучерява садам замлілі руки цілувать. Мова справді наділена невичерпним потенціалом метафоризування, оскільки це явище – результат оказіонального зв’язку, між словами, який дуже часто має суб’єктивне походження. Можна, навіть, стверджувати, що кожен письменник (частково й публіцист) створює свою власну метафоричну систему “людина  природа”, що, як матриця, накладається на дійсність, персоніфікуючи її, оживляючи її, наповнюючи її людським духом, сама ж людина, проникаючи в природу, розчиняється у ній, стає її часткою; у такий спосіб стверджується думка, що навколишній світ створений для людини, що він є органічним середовищем для неї, що людині необхідно контактувати з природою, наближати її до своєї душі, шукаючи у природі не тільки засобів для існування, але й способу погамування душевних поривів. Метафора “людина  природа”, природа  людина” є своєрідним компенсатором відчуття самотності у людській душі, вона допомагає психологічно побороти оболонку духовної замкненості людської душі і “вийти в космос”. Як неодмінний атрибут художнього відображення дійсності названий різновид метафори є одним із складників гносеологічної рівноваги людини у світі: наука, що вивчає хімічну та фізичну структуру природи і художнє пізнання, яке дає можливість сприймати природу як продукт духу, як похідну від духу субстанцію, як субстанцію, що впливає не тільки на тіло, але й на душу, на чуттєвий рівень людини. В українській мові впродовж багатьох століть уклалася багата система метафоричних символів, де вже є усталені знаки: калина, тополя, верба символізують, для прикладу, дівочу красу, дуб, ясен символізують юнацьку вроду, силу, шлях – життєву дорогу, долю, вінок – дівочу невинність, хліб – достаток, гостинність, поле – долю, євшан-зілля – почуття патріотизму, любові до рідної землі, трава є символом безталанності, соловей – символом кохання, вечірнє небо, місяць найчастіше асоціюються з одинокістю, зажурою, чеканням, вода, річка – це символи плинності та скороминучості часу або людського життя тощо. Ця метафорична символіка, пов’язана з природою, закріплюється на рівні свідомості і набуває функції національної образної картини світу, яка доповнює мовну картину дійсності загалом. Національна мова і на образному рівні створює замкнену національну систему, внутрішні відношення між символами якої породжені національним сприйняттям навколишнього світу та національно-психологічним відображенням природи. Ці символи не просто існують у мові як образні компоненти, а вони стають елементами національної психології, що належать до структури національної свідомості, вони час від часу актуалізуються на психологічному рівні, підтримуючи національне почуття, яке потребує адекватного відображення того середовища, в якому живе нація.

3. Метафори, утворені за моделлю “людина  простір”. Саме цим способом одухотворюється назва держави (Україна), назви міст, сіл, тобто не природа, а ті просторові елементи, які створені людиною, які є результатом людської діяльності, які розташовані на тлі природи. Особливу увагу звертає на себе включення нашої головної національної номінації “Україна” у метафоричний ряд, що являє собою надзвичайно продуктивну модель у наш час, що спричинено здобуттям Україною незалежності, виходом Української держави на міжнародну арену тощо.

125 Однозначно можна сказати, що активізування цієї моделі виконує компенсативну функцію у національній свідомості народу, оскільки впродовж тривалого часу це слово як головний компонент та епіцентр національного мислення був заборонений (назва “Українська Радянська Республіка” відповідала колоніальному статусові держави і народу і таким чином виконувала функцію національного пригнічення), тому в наш час він надзвичайно інтенсивно працює на регенерацію образу національної держави, на відновлення державницького мислення. Це є прикладом того, що мовний знак працює не лише на рівні кодування-декодування, а й також на духовному рівні, що охоплює увесь комплекс національної свідомості. Утворення зі словом “Україна” досить обсяжного метафоричного ряду має ще й сильне експресивне забарвлення. Для прикладу, подаємо метафори цього ряду, зафіксовані в українських мас-медіях впродовж останніх п’яти років:

126

Цей метафоричний ряд не закритий, а відкритий, він поповнюється новими метафорами, які розширюють валентність слова “Україна”, надаючи йому “нормального” семантичного навантаження. Цікавим є зіставлення модерного метафоричного ряду, утвореного навколо слова “Україна” з сукупністю метафоричних значень у творах Тараса Шевченка. Наведемо приклади з поезії Кобзаря: Встає хмара з-за Лиману, А другая з поля; Зажурилась Україна – Така її доля! (Ш.45); Україно, Україно! Серце моє, ненько! (Ш.46); Привітай же, моя ненько, Моя Україно (Ш.50); Гомоніла Україна, Довго гомоніла (Ш.93); Трохи не рік шляхетською кров’ю напували Україну (Ш.122); Подивись тепер на матір, на свою Вкраїну (Ш.184); Плач, Украйно! Бездітна вдовице! (Ш.206); Сміється і ридає Уся Україна! (Ш.247); Занапастив єси вбогу Сироту Украйну!. (Ш.253); Розвалиться ... і з-під неї Встане Україна. (Ш.253); Доборолась Україна до самого краю (Ш.276); Люблю, як щиру, вірну дружину, Як безталанную свою Вкраїну!. (Ш.340). Збільшення валентності слова “Україна” завдяки метафоризуванню у творах Тараса Шевченка спричинене актуалізацією національної ідеї як націотворчої духовної субстанції, яка через мовний знак подразнює національну свідомість, впливає на чуття національної ідентичності (доречно зауважити, що семантичний розвиток метафоричного ряду в поезіях нашого генія відображає підневільний стан нації, оскільки слово “Україна” набуває ознак персоніфікації, підтверджуючи, образ України як історичного суб’єкта). Тарас Шевченко возвеличив образ України як національної інституції, що мала колоніальний статус, однак наповнив цю номінацію надзвичайно сильним духовним забарвленням. Україна як духовна субстанція, за Шевченком, володіє такими ознаками, як безсмертність, невмирущість, незнищенність, трансцендентність, здатність трансформуватися із просторового образу, що є приземленим, пов’язаним із природою, у національний знак, який має часову протяжність і властивість регенерації на рівні свідомості. Маємо справу з феноменом, який простежується аж до нашого часу. Образ України, створений Тарасом Шевченком, невпинно працював на рівні української свідомості, заповнюючи нішу того поняття, яке ми, окреслюємо словосполученням “національна держава”. Метафора “людина  простір” пов’язана не тільки з узагальненими поняттями, але й

127 із конкретними назвами: О Львове, батьку мій камінний, Як мучила тебе страшна жада (Павл.1.14); Під вечір виходить на вулицю він. Флоренція плаче йому навздогін (Кост.224); Реве та стогне Дніпр широкий, Сердитий вітер завива (Ш.15); Стоїш ти [село], як і стояло, Самотнє і дрібне, дитя мов, що сховало В зелені бур’яни головку кучеряву. (Ф.1.68); Сріблиться плесками, кришталить весла Блідий Сучан (Сем.115); Блимні смолоскипи стриміли в темне небо Вітрини витріщали переляканий зір (Сем.154); Кварталом – не канали – упирі (Анд.22); Немов антична – з олива – монета. Фасад, – ще пам’ятає нагороди (Анд.37). Мова одухотворює міста, села, вулиці, будинки, що дає можливість їх гуманізувати, наповнити відчуттям того, що тут живуть і цим користуються люди. Метафори даного різновиду доповнюють просторовий цикл, який, будучи одухотвореним, складає духовну ойкумену кожної окремої нації. Природа, предмети, будинки, села, міста, нарешті, весь етнопростір стають завдяки мові структурними компонентами національної душі, входять у систему образних знаків, яка витворюється впродовж національної еволюції і є складником художньословесної картини світу. Можна говорити про ототожнення двох величин – духовної структури національної душі та мовнодуховної системи навколишньої дійсності (як реальної так уявної), з яких перша проектується на реальність через мовні засоби образності. Про те, що одухотворення простору має абсолютний характер, свідчить метафоризація усіх його компонентів. Є суттєва різниця між відображенням простору і його одухотворенням: у першому випадку людина і простір віддалені, відчужені, всі його компоненти відмежовані від людської свідомості та від людських почуттів; у другому – простір і людина у просторі – це єдине ціле, вони взаємно доповнюють одне одного, простір для людини – це насамперед – “живе” середовище, з яким людина не лише контактує, але й у якому розповсюджується її духовна енергія, працює свідомість, розвивається пізнання, функціонує уява, почуття.

4. Метафори, утворені за моделлю “людина  час”: Сумний зимній вечір заглянув через вікна в хату (Н.-Л.192); Рвав восени я шипшину, карії очі любив. Вечір упав на коліна, руки простяг золоті... (Сос.1.31); Збентежено ховалась в очеретах ніч (Хв.20); Минали дні, і в спогадах поринали ночі (Хв.22); Ранок щез раптово, як і настав (Коц.1.59); Стояла тепла, ясна осінь (Коц.1.64); Уже світання просилося вночі. (М.7.67.); Йшли літа ... і самотність з літами росла ... (Олесь.1.55); Чорна ніч розкрила крила (Олесь.1.64); Ніч горіла темрявою (Гонч. Собор.36); Вночі собор молодіє. Зморщок часу на ньому не видно (Гонч. Собор.65); Весна таки зламала зиму. Позаливала сонцем зелені вруна озимини, забушувала соком в отерплих грудях дерева і задзвеніла піснею у високості (Шевч.167). Метафори впливають на суб’єктивізування часу, який сприймається як дискретна дійсність (весна, літо, осінь, зима як ритмічні часові відрізки, що відображають циклічний характер природи і одночасно періодичність людського життя, набувають чинності як автономні явища, яким притаманна певна самостійність у реальній дійсності). Названі пори року через метафори абсолютизуються на психологічному рівні і набувають екзистенційних ознак істоти, але не ототожнюються, наприклад, із людиною. Очевидно, метафори (в усіх проаналізованих нами випадках) утворюють у мові проміжний різновид суб’єкта, який можна покваліфікувати як такий, що надає самостійної чинності живій природі та неживим

128 предметам, однак не урівноважує суб’єкт-людину і суб’єкт-предмет; при цьому функція мови полягає в тому, щоб, одухотворюючи дійсність, розрізняти духовний рівень людинисуб’єкта і нелюдини-суб’єкта, що є неначе віддзеркаленням людини-суб’єкта. Мова фіксує відповідну антологічну різницю: людина-суб’єкт належить і до реального світу, і до мовної системи, а не-людина-суб’єкт тільки до мовної системи, її чинність має аналогічний характер щодо людини-суб’єкта. Надання ознак суб’єкта через метафору часовим відтинкам надає часовій осі відповідної автономії, що динамізує час як чинник розвитку світу. У такий спосіб час сприймається як паралелізм до людського мислення. Людина сприймає час у двох площинах: а) розвиток світу; б) розвиток людини і людського мислення. Розвиток світу і саморозвиток людини – це різні часові параметри, різне відчуття часу, однак у відповідних координатах ці два сприйняття часу перетинаються, проте переважно існує диференціація цих двох часових вимірів. Зрозуміло, що людина сприймає насамперед те, що є у ній, що пов’язане з нею, що обертається навколо неї, що є дотичне до неї тощо, все інше сприймається як щось зовнішнє, як таке, що проходить, проминає поза нею. Людині досить складно мислити себе в тому часі, в якому вона живе, тому метафоризування часу наближає до людської психології час як такий. Метафора наближає два часи на рівні людської свідомості, ототожнює їх, суб’єктивізує час, який пливе поза людиною.

5. Метафора “людина  предмет”: Обізвалися струни легеньким гомоном, Осміхнулися струни потухлими болями (Сем.112); Вмерзає коляда у кожен звук – і тут не допоможуть нам кожухи (Малк.48); Стогне бандура, ридає бандура – Правічна колиска щабель. (Драч.13); Порвалися струни на арфі... І арфа сумує німа, В других виклика вона сльози І плаче сама (Олесь.94); Стара дзвіниця й досі ловить ґави. Танцює ціп на житньому току. (Л.К.112); Велосипед ночує на балконі, наставив роги на туманне скло (Кост.116); Хіба тим полукіпкам, що, надувшись моя сичі, порозсідалися на стернях (Куп.2.6); Вигоріле паленище глипало із земної трави чорним більмом. (Кер.41).

6. Метафора “людина  розум, душа, почуття”: Цвітуть думки, а на слова – скупіше... (Плуж.274); По той бік пристрасті народжується ніжність (Плуж.298); Моя думка пестила мрію (Сем.137); Кохання не любить щирості, Кохання любить гру (Сем.98); Лягає сум і серце б’ється (Сем.45); Марія хоче щось сказати, але перешкоджає биття серця (Самч.40); Луна земна проскомідія, І вірю, і душа співа: Не з воску, – з каменю і міді я Карбую вічнії слова (Мал.73); Що доля нелегка, – в цім користь і своя є. Блаженний сон душі мистецтву не сприяє (Кост. Неповт. 43); Наша пам’ять гладенька й весела (Рим.44).

7. Метафора “людина  мова, слово”: О мово, ти іще жива, Тяжкі твої тортури (Кост.549); Щоб ті слова хитали чорні трони, Щоб їх несли з собою легіони Нових, непереможних Спартаків (Сим.21); У вазах строф цвітуть слова. (Б.-І. Ант.90). Метафора “людина  ...” є по суті універсальною формулою, що розщеплює цілість людини як суб’єкта світу, оскільки окремі елементи людського духу в такий спосіб вкраплюються в образний світ, наближаючи його до людської душі та свідомості.

8. Метафори “природа  природа”: Вмерзає слово у грубезний лід (Малк.48); Нектар дощу в бетонному флаконі – це гарне місто у цвітінні лип. (Кост. Непов.62); На

129 ніжці маку у колінці влаштовано суфлерську будку (Малк.35); Тиша важчає. Тиша репне навпіл. (Сим.100). Дивись: шумує день погожий (Б.-І. Ант.114); Заплутані колеса в куделях бадилля, в променях пралісу гички цибулі (Кал. 38); Буяє на розквітлих вишнях Солодке молоко землі. (Мал.105).

9. Метафора “природа  явище”: І я лечу у мох твоєї тиші (Кал.35); Бачив я: у Миколи в зіницях Синім полум’ям радість цвіла (Сим.34); В грудях набубнявіла тривога Світла, ніби ранок запалений (Сим.61); Доживає останні дні Крижане лихо. (Сем.125); Нуртують пристрасті без ладу – і ритм тріщить (Плуж.56); Старезні пни, кошлаті поторочі (Кост.Непов.48); Ще тільки мить – і в безсмертя зіллються води легенд, попелищ, революцій (Рим.28).

10. Метафора “природа  предмет”: А місяць все такий же: і молодик, і повен, і серпик, і рогалик, і місяць, як діжа (Кост. Неп.72); І провіває синє неба сито пшеницю діл крізь зір дрібні зірки (Ант.54); Флегматична зима тротуаром поскрипує (Сим.32); лиш де-неде листки, немов на вішачках худенькі сорочки (Малк.20); Аж поки сонця золота стріла Не задзвеніла й не протяла душу. (Мал.51); На біле поле гайвороння літер впаде як хмари, цілі хмари строф. (Кост. Непов.39); Ніч, вітрами дурними освистана Свою чорну чадру підніма (Сим. 102).

11. Метафора “природа  почуття людини”: Тільки чомусь в очах їх смішно Заплелися журба і жаль. (Сим.43); Спади мені дощем на груди, Пустелю-душу ороси (Сим.54); Так фосфор пристрасті спалив Могутні м’язи й гострий мозок (Малк.40).

12. Метафора “елемент природи  предмет”: Знову захід буряний. Недобрий. Знов пророкує кров’ю літер (Малк.44); Ти не бійся дивитись В мої розтривожені очі, Очі-вікна моєї душі (Сим.115); Вітер мій знов надимає бандери дністрових лодій (Кал.27); І я поплив у світ дитячих мрій на білі колискові оболоні Котились писанками із гори ясні сонця у мамині долоні (Малан.34).

13. Метафора “предмет  явища”: Ввійдете Ви – і все замре в партері, І в келих тиші потечуть слова; Бо не можна життя заховати За рожевих ілюзій вуаль (Сим.59); Цей цар – це я, палац-душа моя, бунт-сон, раби – мої померлі мрії (Антон.71); Стіна віків. Пісень лоза гнучка. (Рим.21).

14. Метафора “людина  складник людини”: І знов скрипки. І знов тобою П’яніє зір і б’ється біль. (Мал.82); Робився шматочок життя (Кос.20); І обнявся сміх з журбою, Ненависть – з любов’ю (Сим.43); Дріботіли маленькі боти Об розчулений тротуар. (Сим.55); Іншому у душу зрониш слово, Сумнів розпанахавши навпіл (Сим.57); Впала з воза моя мрія – пішки йде до тебе (Сим.61); В тій тишині хотів би я почуть Свойого серця власного секрети (Кост.14); Очима ти сказав мені: люблю. Душа складала свій тяжкий екзамен. (Кост14); Бувають душі – наче пні старі, що пишуть стежку почерком гадюки. (Кост.538). Метафоризування навколишнього світу, який оточує поета, стосується і природи, і простору, і часових відрізків, і відповідних часових циклів (день, ніч, місяць і код.), і переміщення відповідно до національних просторових координат, які обрамлюють почуття поета. Метафора як спосіб одухотворення проектує на національний простір і середовище

130 імпульси людської душі, яка відповідно прагне відчувати “присутність духу у природі: оживлені через метафоричне слово ліси, гаї, поля, дерева, дні, ночі, гори, луги, ріки і код. розширюють духовний простір і людини, і нації, створюють наповнене усім живим і спорідненим із людським буттям середовище, з яким людська душа контактує, у якому вона почуває себе не такою усамітненою. Метафоричне слово відкриває для людської душі духовну цілісність світу, дає можливість зрозуміти людині, що вона знаходиться у духовному контакті зі світом, який є її домом. За допомогою метафоричного слова ми відчуваємо життєві процеси у природі, ми наближаємо їх до себе. Сприймаючи метафори, ми усвідомлюємо, що насправді ліси не сплять, поля не дрімають, небо не усміхається, дні не біжать, однак елементи одухотворення, передані метафорами, в основі виникнення яких лежить уподібнення “людина-природа”, не викликають у нас ставлення, що є аналогічним до сприйняття дітьми казок, а вкладаються в нормальне пізнання, яке в значній мірі доповнює логічну гносеологію. Метафори не оцінюються нами як щось нереальне, фантастичне, а сприймаються як щось реальне, відчутне. Метафори виникають насамперед із духовної потреби людини – проектувати на “канву” світу людський духовний світ. Метафоричне слово, що є результатом поетичної інтуїції, підносить вартість навколишнього світу, який створений для людини, який підтримує не тільки природне (тілесне) життя людини, а й надприродне (трансцендентне) життя. Найвищим ступенем духовності людина вважала і вважає небо (дуже багато поетів одухотворюють небо), куди вона спрямовує свій погляд, відшукуючи Божі знаки, Божу присутність; до неба скерована і людська душа, яка найглибше відчуває зв’язок із Богом; цей духовний зв’язок по вертикалі проектується на два горизонтальні зв’язки:

Метафора – це один із способів одухотворення і світу, і самої людини: наповнюючи духовними імпульсами навколишню діяльність, людина через слово проникає у духовну суть усього живого на землі, вона до певної міри підтверджує духовне походження життя як такого; метафора розширює і поглиблює людське пізнання у плані інтуїтивного “схоплення” духовної єдності світу, того, що не може бути досліджене і описане науково та експериментальне. Метафора – це не якесь окреме (чи спорадичне, чи випадкове) явище у мові, а органічна (природна та екзистенційна) внутрішня властивість кожної національної мови, яка лежить в основі метафоричної системи як національної проекції трансцендентної дійсності. Якщо порівняти метафоричну систему із системою тих мовних засобів, які створюють духовний адекват реального світу, то між ними не буде жодних внутрішніх суперечностей: метафора – це контекстуальна функція слова, а слово є елементом лексикосемантичної системи мови, метафора – це результат лексико-семантичної сполучуваності, яка реалізується на рівні речення як змістово-комунікативної одиниці мови, тому метафору не можна кваліфікувати як щось таке, що не вкладається у системну будову мови. Під-

131 креслимо, що здатність кожної національної мови метафоризувати відображає специфіку мислення, пізнання та бачення дійсності людини як такої, що є свідченням духовного споріднення людства в цілому. Однак характер метафоризування і самі метафори мають мовно-національний характер: психологія національних письменників підкоряється законам національного сприйняття світу та законам національної мовної семантики. Звичайно ці особливості не є такими помітними, як наприклад фонетичні, словотвірні та граматичні ознаки мови, однак вони виражають, якби сказати, внутрішньо національну психологію (національний асоціативний спосіб мислення), який має свою специфіку у національній пам’яті, у вибірковості реалій, у сполучуваності слів, які творять метафору. Мова як духовний адекват дійсності і мова як спосіб метафоризування дійсності – це різні мовні рівні, але одна і та система. Найпомітніша відмінність між цими двома рівнями мови – в їх антологічній природі: мова як адекват дійсності являє собою паралельну площину до реального світу, а метафоричний рівень мови має всі ознаки трансцендентності: якщо адекватний рівень характерний зображально-відображальними функціями, то трансцендентний перебуває поза зв’язком із дійсністю, це третя дійсність, яку створює метафора. На трансцендентний характер метафоричного рівня вказує насамперед імпульсивна природа метафоричних утворень, відсутність причинно-наслідкових зв’язків, структурно-семантичної виразності; денотата, розпливчастість означуваного, прив’язаність до тексту (ми сприймаємо метафори, поки читаємо чи слухаємо текст, поза тим метафори не функціонують як константні мовні одиниці, а уявлення, які вони викликали, щезають), суб’єктивний творення і суб’єктивний характер сприйняття. Співвідношення реального світу із різними мовними рівнями можна змалювати за допомогою такої схеми:

Метафоричний рівень мови, як бачимо на схемі, не має зв’язку з реальним світом у тому сенсі, що він позбавлений двох основних функцій – зображально-відображальної; відтворювальної (скільки б ми не перечитували метафоричну поезію, ми кожного разу поіншому будемо її сприймати: у нашій пам’яті не закріплюється якесь постійне значення, яке було б мовним образом фрагмента реальності і щоразу відтворювало б цей фрагмент), а тому ми можемо ствердити, що метафора не просто належить до трансцендентного рівня, а вона формує цей рівень, відриваючи мову від зв’язку з реальністю, хоча й опосередкованого. ВИСНОВКИ

132 (Українська мова пройшла тривалий шлях розвитку в умовах підневільного стану української нації, яка була розділена між різними державами і позбавлена нормальних умовин для свого національного буття та духовного і культурного функціонування. Починаючи від 1654 року, коли Україна втрачала свої функції як своєрідна державна формація Запорізька Січ – унікальний демократичний феномен Європи – інтенсивних утисків і багатьох заборон зазнавала на собі українська культура і мова як її універсальне втілення та спосіб реалізації і функціонування. Процес зросійщення української нації через лінгвоцид налічує більше, ніж три сторіччя, що позначені були з боку Російської імперії як у царському, так і в більшовицькому варіантах, майже безперервним звуженням функціонування української мови на всьому національному просторі у двох ракурсах: горизонтальному (український ареал) і вертикальному (різні функціональні сфери: театр, церква, школа, побут, державні інституції). Однак усупереч надзвичайно несприятливим історичним умовинам, всупереч інтенсивному зросійщенню українська мова все-таки була врятована, що спричинило регенерацію її системи, її виражальних засобів наприкінці двадцятого сторіччя, з якої розпочалося українське національне відродження. Уся історія української мови і її функціонування є переконливим підтвердженням сакральної природи національної мови, її синкретизму з національним духом, що, наповнюючи мову, надає їй безсмертних імпульсів, є джерелом пульсування слова в національній свідомості і національній культурі. У світі є чимало мертвих мов (серед них, для прикладу, латинська мова, що тривалий час забезпечувала комунікативні потреби цілої Європи майже у всіх культурних та суспільних сферах – наука, релігія, дипломатія тощо), які, втративши носія, закам’яніли, застигли у писемних пам’ятках. Мова, яка втрачає усну сферу функціонування, стає відчуженим продуктом Духу, вона продовжує функціонувати як сакральний феномен, однак позбавлена розвитку у взаємодії з живим національним духом. Українська мова виявила себе як мова, що поглибила своє занурення у підсвідомості нації, щоб закумулювати духовну енергію нації в надрах української душі, що стало причиною своєрідних духових “вибухів” впродовж історії. Таких духових “спалахів” українського слова в нашому національному бутті було декілька: Тарас Шевченко (це чи не найпотужніший національний стрес, здійснений у слові і через слово), Маркіян Шашкевич (“Руська трійця”), Іван Котляревський, поети-шістдесятники у двадцятому сторіччі, нарешті – Василь Стус. Прикметами цих духових “спалахів” є насамперед повна історична алогічність, оскільки історичні умовини не тільки не сприяли національному розвою, а, навпаки, перепиняли його, тому духовий “вибух” відбувався всупереч реальним обставинам; народ також не був психологічно готовий до національної регенерації, оскільки не відчував себе активним суб’єктом історії та творцем самобутньої культури, а пасивно переживав підневільний (рабський) стан (як писав Тарас Шевченко: Село неначе погоріло, неначе люди подуріли, німі на панщину ідуть і діточок своїх ведуть, констатуючи майже цілковите національне самозречення), що не могло привести до вродження такої могутньої постаті, як Тарас Шевченко, яка б увібрала в собі весь спектр національного життя і вияву національного духу так потужно і впевнено, одне слово, феномени українських національних “спалахів”, які спричинювали досить відчутний поштовх до національного

133 життя і в буквальному значенні того слова до пробудження української свідомості. Слово неначе виносило назовні національну духову енергію через постать Тараса Шевченка, через його розум, серце і душу. Мова не проходила через феномен Тараса Шевченка жодного фільтрування, як ми часто помилково вбачаємо у нього її олітературнення, поет явив світові українське слово в якнайприроднішому вияві, збагативши мову потужною національною ідеєю, національною програмою та національною вірою в безсмертя народу, яка знайшла своє втілення в поетичній прогностичній моделі (І мене в сім’ї великій, в сім’ї вольній новій, не забудьте пом’янути незлим тихим словом). У взаємодії українського слова зі свідомістю і душею Поета також виявила себе сакральна природа мови: Шевченкова поезія сильна насамперед внутрішньою напругою тексту, адекватним відображенням духового стану нації, закличною інтонацією, сильним волютативним впливом особистості Тараса Шевченка, високим зарядом національної енергії, але не якимось лексичними новоутвореннями чи граматичними новаціями. Точніше кажучи, мова в регенерації Тараса Шевченка – це геніальна трансформація народної української мови в літературні шедеври. З другого боку, у творах Тараса Шевченка українська мова розкрила себе як духовне явище, що має здатність регенерувати. Наприкінці двадцятого сторіччя знову проявила себе ця питома функція мови: у незалежній Україні наша мова вже вкотре регенерує, хоча для її повнокровного відтворення немає належних умовин. Заслабкою є і підтримка держави, яка необхідна для забезпечення соціальної стратифікації мови, для набуття неп державницької функції, для підвищення авторитету нашої мови на міжнародному рівні. Сакральна природа мови спричинена її надприродним Божественним походженням, про що свідчить функціональне навантаження національного слова, його надзвичайно важливе значення для розвитку нації та її екзистенції. Мова як сакральне явище має два важливі ракурси: загальнонаціональний та персоналістичний. У загальнонаціональному плані мова є носієм та репрезентантом національного духу, який являє собою певний ступінь трансцендентальної дійсності, що об’єднує націю в духову цілість, є сенсом її духовного розвою, вираженням її ментальності, її самобутності як біодуховного феномена. Національний дух як трансцендентний прошарок, певним чином структурований у різних формах культури – мистецтво, наука, фольклор, музика, скраплений у щонайрізноманітніших формах національної діяльності: від політичних до фізичних, синкретизується з духовною природою людини, а мова якраз і є способом та середовищем цієї синкретизації оскільки в мові поєднуються ці два рівні трансцендентної дійсності: мова – національна за формою і духова за внутрішньою суттю, своїм функціональним навантаженням та походженням. Загалом, мова кожної нації являє собою другу ідеальну дійсність, духовий образ світу, який є його адекватом у свідомості нації. Це виявляється в тому, що за допомогою мови нація створює, формує, укладає духовий адекват дійсності, життя і водночас реалізує свій духовий потенціал, закладений у її свідомість Богом. Підкреслимо, що в мові знаходить своє виявлення духовий потенціал нації, виявляється її творча суть, що якраз засвідчує Божественне походження мови. Як сакральне явище мова виконує цілу низку функцій, які забезпечують діяльність

134 окремої особистості як духовного феномена і нації як духовної цілості: це насамперед безпосереднє втілення і відображення потоку свідомості, презентація внутрішнього світу людини, найнепомітніших її душевних порухів. Як Боготвірний феномен людина наділена розумом, душею і силою волі. Ці три екзистенційні прикмети людини якнайповніше виявляються у мові, однак є деякі відмінності у лінгвальній презентації цих трьох здатностей людини: розумова діяльність відображена якнайповніше, оскільки мова – це не тільки спосіб мислення, втілення думки, але й сам мислительний процес, а також спонукування до мислення та результат мислення; відображення людської душі у мові має ті особливості, що мова фіксує її коливання до деякої міри опосередковано: через експресію, переносне чи образне значення слова тощо. Це абсолютно не означає, що мова – то насамперед раціональне явище, навпаки, мова поєднує розум і душу в єдине духовне ціле, де не може превалювати ні раціональне, ні духовне. На онтологічному рівні неможливо розщепити на два структурні рівні духовний феномен людини хоча б тому, що духовний світ людини лише умовно може бути структурований, оскільки його екзистенція – охоплювати внутрішній світ людини як цілість. Інша річ комунікативна спрямованість тексту: є тексти, в яких мова переважає як раціональне явище, а є тексти, які мають виразний емоційний вплив, де логіка мислення суперечить самому характерові тексту (наприклад, наукова стаття і вірш). Проте і такий текст (скажімо, вірші Емми Андієвської, Ігоря Калинця та багатьох сучасних українських молодих поетів, де цілком відсутня логіка у звичному значенні цього слова) є продуктом мислення. На наш погляд, тут треба розрізняти логічне і асоціативне мислення (або логічне й нелогічне), які мають різну функцію. Як показало наше дослідження у другому розділі дисертації, логічне мислення скероване до того, що мова функціонує, розвивається як ідеальна дійсність, що є адекватом реальної дійсності, оскільки семантико-синтаксичні зв’язки між словами прямо пропорційні реальним зв’язкам між предметами, явищами та процесами. Очевидно, онтологічна природа мовних реалій та дійсних реалій є абсолютно різною, у зв’язку з чим суперечливим видається загальнорозповсюджене твердження про те, що мова відображає дійсність, про що ми докладно написали у другому розділі. Логічне мислення має своїм джерелом гносеологічний потяг людини як Богоподібної істоти: поперше, людина як духовна істота, яку спонукає до пізнання і діяльності в цьому напрямку надприродний дар-дух, хоче пізнати цей світ, щоб усвідомити себе, щоб збагнути своє місце і свою роль у ньому, що дає їй змогу утвердитися в собі самому; по-друге, людина хоче пізнати цей світ для того, щоб могти виживати в ньому, щоб забезпечити собі багатогранну діяльність; по-третє, людина має внутрішню потребу творити, перемінювати реальність, у якій вона живе. Саме тому мова як універсальне духовне явище і стала національним адекватом реальності. Однак зауважимо, що це не незмінний і не пасивний (застиглий) адекват, а жива та рухома ідеальна дійсність, що відображає невпинне пульсування духу в людині, що відповідає динаміці мислення, що задовольняє невпинне інформативне наповнення людського розуму. Відоме марксистське твердження про те, що шлях пізнання починається від живого споглядання, а тоді прямує до абстрактного мислення, від нього – до практики, є надто спрощеною гносеологічною схемою; людське пізнання починається зі

135 слова, яке репрезентує реальність на ідеальному рівні, що й відповідає самій природі людського буття, духовній структурі людини; мова у цьому сенсі є духовним посередником між світом і людиною, вона розмежовує два світи – матеріальний (фізичний) і духовний. І чим поінформованішим стає людство, тим опосередкованішим стає пізнавальний процес, і мова займає у цьому процесі дедалі ширший ареал, оскільки вона стає для людини навіть уже не адекватом, а в значній мірі ідеальним замінником дійсності: є дуже багато явищ та предметів, які людина пізнає тільки через слово (а так зване живе споглядання цілком відсутнє). Що стосується абстрактного мислення, то якраз мова є і конкретним, і абстрактним мисленням, хоча така диференціація є досить умовною, оскільки будь-яка назва узагальнює, так що є конкретні предмети, однак немає абсолютно конкретних назв. Щодо асоціативного мислення, то воно, на наш погляд, спрямоване на те, щоб схопити, зафіксувати у слові інші, відмінні від реальних, зв’язки: це можуть бути приховані зв’язки, які неможливо пізнати шляхом логічного мислення, це можуть бути зв’язки за суміжністю, за якоюсь внутрішньою подібністю, яка характеризує суть явищ, за аналогією, що існує між предметами та явищами на онтологічних рівнях тощо; часто результатом асоціативного мислення є одухотворення живих і неживих предметів, речей та явищ, що свідчить про духовну владу людини над світом, у якому вона живе (сакралізація реальності), про наближення неодухотвореного світу до самої людини, а в окремих випадках – про духовну єдність людини з живою природою. Загалом же, асоціативне мислення, яке переважно спирається на інтуїтивні імпульси, також спрямоване на створення мови як ідеального адеквату мислення, однак цей адекват сформований “від протилежного”: якщо логічне мислення, формуючи мову як адекват реальності, має векторне спрямування – “від реальності  до людини”, то асоціативне, часто зображаючи те, чого насправді не існує, або те, що існує в уяві людини і не має позасуб’єктного відповідника, має протилежне векторне спрямування: “від людини  до реальності”. Як ми знаємо, внаслідок асоціативного мислення виникає метафора, що є основою трансцендентного рівня у мові, який виконує дещо іншу функцію, ніж зображально-відображальний рівень: він не лише доповнює суть національної мови як духовного адеквата реальності, а й наближає людину до пізнання духу як такого, до відчуття нею самого духовного онтоса, метафора впритул дає можливість людині для адорування (утаємничення), оскільки багато метафор залишаються нерозкодованими і не залишають у людській пам’яті знакового сліду (метафора, як ми довели у третьому розділі, є своєрідним трансцендентним знаком, який за своєю природою не вимагає декодування, а тільки реакції душі. Якщо логічне мислення спрямоване на те, щоб мова об’єктивізувала реальність, то асоціативне – навпаки, щоб мова її суб’єктивізувала, адже метафора здебільшого – це плід суб’єктивного мислення, результат індивідуального способу осягання духовної суті і світу, і людини. Якщо логічне мислення, що відображається у мові в логічних та природних лексико-семантичних зв’язках, спрямоване на те, щоб формувати адекват реальності, який зрозумілий для всіх носіїв даної національної мови, то асоціативне мислення, будучи результатом суб’єктивного мислення, спричиняє відповідно і суб’єктивне сприйняття: метафора ніколи не ставить знаку тотожності між автором і читачем. Вона завжди вимагає іншого прочитання, ніж намір і за-

136 дум автора. Якщо логічні семантико-синтаксичні зв’язки призводять до укладання стереотипного корпусу національної мови, то асоціативні (насамперед метафора) стосуються оригінальності мови, її неповторності. І перші, і другі взаємно доповнюють одні одних, повністю репрезентуючи можливості людського мислення і почувань. Можна ствердити, що мова як сам процес думання (а не тільки як його результат) охоплює і одночасно поєднує в цілість увесь психологічний комплекс людини, забезпечуючи повністю її буття як духової істоти. Результатом наших спостережень та досліджень стала диференціація національної мови: зображальний та трансцендентний, які різняться на онтологічному рівні (основним структурним компонентом першого є номінативна та граматична система мови, а основним структурним компонентом другого є метафора), а також функціонально, однак споріднені духовною основою мови. Узагальнюючи, до цього слід додати і таке: існує певна закономірність щодо стійкості різних мовних підсистем: скажімо, граматика та фонетика є мовними константами, які залишаються майже незмінними впродовж тривалого часу; номінативна підсистема чітко поділяється на ту лексичну та фразеологічну частину, які також впродовж тривалого часу не змінюються (можна виділити навіть окремі лексичні групи, для прикладу, назви пір року, займенники, числівники, частки, які, по суті, впродовж навіть історичного відрізка Київська Русь – сучасна Україна майже не зазнали змін щодо поповнення новими лексемами) і на ту частину, насамперед іменники, дієслова, прикметники, яка є надзвичайно динамічною (коли розпалася імперія, почав занепадати й імперський “новояз” (за Орвелом), який відображав її суть, її специфіку, натомість в українську мову повернулося чимало слів, які називають різні поняття, пов’язані з українським національним життям); метафорична підсистема у порівнянні з номінативною та граматичною є найменш стійкою, оскільки це індивідуальне явище. Метафора – це не слово, а його оказіональне (і контекстуальне) значення і вже тому вона не може належати до константних явищ у мові. З другого боку, метафора – це результат суб’єктивного осягання дійсності, і в цьому сенсі вона є раз і назавжди даною. Виділення двох названих рівнів мови дає можливість ствердити, що не лише дійсність впливає на мову, відображаючись у системі номінацій, але й нація (та й людина) накладає на реальний світ свою модель, закодовану у слові, ототожнюючи своє уявлення, своє розуміння зі справжнім станом речей. Підкреслимо: ми дійшли висновку, що національна мова завдяки своїй духовній суті створює дійсність, у тому розумінні, що формує в психології нації адекват дійсності, який не тільки замінює реальний світ на рівні свідомості, але й перевершує його, доповнює, розвиває його в глибину душі, спонукає до подальшого пізнання. Мова як духовне явище характеризується еврістичною функцією, якою володіє насамперед метафора, тому що кожне метафоричне утворення відкриває якийсь неповторний штрих (чи момент) духовного буття. Але і мова як цілість виконує еврістичну функцію на різних етапах людського життя і для кожної особи та нації зокрема. У цьому сенсі мова безмежна, як і її рушій – дух; мова ніколи не вичерпує своїх номінативних, зображально-відображальних та образних засобів: її уклад є таким, що забезпечує невичерпні можливості людського пізнання і творення. Мова запрограмована Богом як

137 носій духу, тому її функціонування прямує до безконечності. Як адекват духу кожна національна мова відзначається динамізмом, варіативними можливостями на лексичному, словотвірному, морфологічному та синтаксичному рівнях, що забезпечує повноту відображення, а також пристосовує її до найрізноманітніших ситуацій та різновидів спілкування. Як адекват духу мова, а не сама дійсність, є визначальним чинником поведінки людини, через мову людина корегує і свою власну поведінку, і поведінку інших людей. Будучи сакральним явищем від походження, мова живе і функціонує як національне явище, вона проходить через національну свідомість, фільтрує відбір тих чи інших засобів відображення - вираження - пізнання - метафоричності, які формують національний адекват реальності. У цьому сенсі кожна національна мова укладає свій власний ідеальний національний світ, у якому нація себе виражає, ідентифікує, вирізняє у вселюдській спільноті; кожна мова ще є адекватом національної свідомості, національного пізнання і самопізнання. Як адекват національного духу мова забезпечує психологічну рівновагу людини, яка належить до певної нації, між реальним світом, у якому живе і творить нація, та її духовним життям. Поза цією замкненою системою “дух-мова-нація” людина втрачає не тільки національне самовідчуття, вона входить у зону національного відчуження1 від національного організму і поступово може стати чужорідним елементом іншого національного єства. Однак втрата національної рівноваги ще довго зроджуватиме відчуття того, що я – чужинець у тій нації. Щоб вийти з однієї національної духовної системи і ввій ти в іншу, недостатньо (хай і досконало) знати іншу мову, навіть недостатньо спілкуватися нею, забуваючи рідну, треба, щоб кілька поколінь адаптувалося внутрішньо до усього духовного національного комплексу, який міститься у мові, треба досить часу, щоб чужа мова адекватно почала відображати психологію людини, не створюючи перешкод у сприйнятті – відображенні світу та не викликаючи суперечностей у самоототожненні та самоутвердженні. Зміна духовного адеквату, яким є рідна національна мова, кардинально трансформує систему вартощів, змінює погляд на світ, руйнує гармонію духовного укладу людини, у якому людина формувалася, який є її природним середовищем як духовної істоти. Цей процес є антиприродним і регресивним щодо діяльності людини. Саме тому регенерація української мови на всьому етнічному просторі України сама по собі відтворить для нашої нації природне духовне буття, поза яким національне життя не має сенсу. Регенерація української мови як державної цілком логічно призведе до своєрідного психологічного “поштовху” насамперед серед зросійщених українців, які відчувають своє українство однак не можуть побороти психологічний стереотип, що закріпився у щоденному мовному обігу. Повернення до отчої мови можливе не тільки тому, що мовець цього хоче, а насамперед тому, що він має можливість чути мову, сприймати її, бачити її роль у повноцінному суспільному житті. Потребу підтримки державної мови підсилює ще, й те, що українська мова руйнувалася Російською імперією зовні, через заборону у державних інституціях, в освіті, в науці, в церкві. Психологія та свідомість українського народу ще довго залишалася середовищем для нашої мови. Тому і відновлювати

138 функціонування української мови слід починати з державних інституцій, оскільки чинник державності у відношенні до мови є в наш час визначальним: він надає мові не тільки соціального пріоритету, але й утверджує в психології нації державотвірну функцію національної ідеї. Мова як сакральне явище ототожнює національну природу з національним духом, вона поєднує ці два названі чинники національного буття, що є визначальними впродовж усієї національної історії. Сакральний характер мови підсилюється тим, що вона несе в собі моральний зміст, який, з одного боку, є виразником добра, а з другого, зла. І добро, і зло як дві антиномії людського життя, абсолютно адекватно відображені у мові: вони можуть бути визначальними на семантичному рівні (любити-ненавидіти, гарний-поганий, чисто-брудно, гарно-погано та под.), що свідчить про певну об’єктивацію моральних і аморальних чинників, а може бути і так, що одне і те саме слово (словосполучення, вислови тощо) у різних контекстах і ситуаціях має різні аспекти – як моральний, так і аморальний, і в цьому випадку ми можемо говорити про суб’єктивацію мови. Слово як носій і атом духу було запрограмоване Господом як духовна благодать для людини, однак впадання у гріх, яке також бере початок від облесного і облудного слова, стало причиною того, що мова стала придатною для послуговування злу. З огляду на це треба наголосити, що усвідомлення сакрального характеру мови матиме важливе значення для суспільства загалом: розуміння мови як духовного феномена повинно вплинути на: а) усю систему мовної освіти в Україні; адже вивчення мови до цього часу грунтувалося лише на граматиці, такий підхід до мови, поза сумнівами, є спрощеним і звуженим, оскільки семантичні процеси у мові, а також розуміння мови як явища культури залишалося поза увагою в процесі вивчення мови; слабким аспектом мовної освіти є також образна система мови: типовим для шкільної та університетської освіти є розуміння метафори як способу увиразнення, тобто функція образного слова зводиться тільки до естетичного навантаження, і то дуже поверхневого; б) на духовне та моральне життя нації, оскільки мова є джерелом віри в Бога; слово повинно очистити людські душі, скерувати думки, наміри, бажання і прагнення українського суспільства до Бога, наповнити суспільство загалом любов’ю до Бога і до ближнього; шлях людини до Бога пролягає через слово, тому людина повинна усвідомлювати духовну суть мови, знати про те, що слово одухотворює її, наповнює Святим Духом, дає духовне життя. Розуміння мови як сакрального явища суттєво б змінило ставлення до культури загалом: і як до явища, і в щоденному житті; в) на національні мас-медія, насамперед телебачення як універсальний і всеохопний спосіб комунікації, який володіє інтенсивним впливом на людську психіку і може спрямовувати у відповідне русло мислення та поведінку мільйонів людей; сакральний характер мови вимагає від мас-медій виваженого слова, яке пробуджує в людині добрі наміри, лінгвопсихологічного підходу, при якому береться до уваги слово як психологічний складник і виразник; сакральний характер мови суперечить тому, щоб телемовлення стало своєрідним засобом маніпулювання свідомістю нації, щоденним нав’язуванням їй чужих стереотипів життя, вульгарних смаків, а трансформувалося в явище національної культури;

139 г) сакральна суть мови спроможна повернути українську націю у рідне етнопсихологічне середовище, відновити нормальний стан національної свідомості, зрештою, переконати мільйони українців у тому, що повернення до материнської мови допоможе здобути душевну рівновагу, гармонію між духовним та біоетнічним складниками нації, поза чим є неможливий повноцінний і цілеспрямований розвиток особистості; д) визнання того, що мова – насамперед сакральне явище, допомагає на терені лінгвістики з’ясувати цілу низку методологічних проблем, як-от: походження мови, її ролі у людському та національному житті, основних закономірностей її функціонування, створення нею цілісної національної картини світу, унікальної та неповторної; е) національна мова – це органічне, спонтанне та цілісне втілення національного духу, чим можна пояснити глибинну любов кожної нації до власного слова, прагнення завжди його чути, у ньому перебувати, за ним пошукувати, у ньому формуватися; є) тільки тому, що сакральний характер мови є визначальним чинником мови як “схованки” (Нечуй-Левицький) національного духу, кожна нація ідентифікує себе у світі як духовний суб’єкт, як окремішню духовну систему, що є складником вселенської духовної культури; мова виокремлює кожну націю, надає їй духовної автономності, сконцентровує національну свідомість на власних, питомих духовних потребах, що є неодмінною умовою духовного розвитку і національного самовираження; через власну мову нація входить у вселенське духовне життя, прилучається до загальнолюдського духовного напрямку, що веде до гносеології Творця світу; нації можуть перебувати на різних щаблях прогресу, можуть мати різну (або й подібну) історію, можуть різнитися економічним рівнем, політичним статусом тощо, однак на духовному рівні їх вартість урівноважується: національні мови є тими рівноцінними духовними величинами, де духовна структура кожної нації знаходить свою презентацію та еволюцію; дух урівноважує нації через мови, і в цьому полягає найвища справедливість світу; і при цьому не так суттєво, чи це мова, яка функціонує на всьому континенті, чи це мова, якою спілкується кілька тисяч людей: духовна сила і духовна вартість їх однакова щодо національного буття та загальнолюдських духовних вартощів. ж) людське життя роздвоєне на фізичне та духовне буття; мова виступає як з’єднувальний чинник у двох напрямках: ідеалізує дійсність і матеріалізує ідеї, наміри, задуми, мислення та почуття; як сакральне явище вона здатна звільнити людину від моральних тягарів, від психологічного перевантаження, від моральних мук, від докорів совісті, мова спроможна полегшити духовний стан людини, але вона спроможна й обтяжити людину психологічно, викликати у неї пригнічений душевний стан; пізнання мови як сакрального явища, як джерела духовної енергії поки що залишається малодослідженою ділянкою мовознавства; з) впродовж тривалого часу мови вивчаються як підсистеми одиниць того чи іншого рівня (порівняймо: лексеми – лексичний рівень, фонеми – фонетичний рівень, фраземи – фразеологічний рівень, морфеми – морфологічний рівень, словосполучення і речення – синтаксичний рівень і под.), що, без сумніву, відповідає структурі і функціонуванню мови, однак не вичерпує її онтологічного змісту; вивчення сакральної природи національної мови

140 поєднує всі ці мовні рівні в духовну цілість, де ієрархія мовних одиниць підпорядкована мовній системі як духовному адекватові дійсності. ЖИВОДАЙНИЙ СВІТ ОЛЬГИ ФЕДИК Світлої пам’яті Ольга Федик назавжди залишила нам спадок своєї благородної душі, потужного інтелекту, незгасного національного серцебиття. Досліджуючи духовну екзистенцію мови, обґрунтовуючи роль слова як універсального національно-духовного адеквата дійсності, вона визначила нові орієнтири наукових пошуків, глибоко з’ясувала основоположне: “Людина виникла з доторку Божого Слова”. Усі три розділи книги переконують: наука – для правди, а правда – для людини. Адже людина відображає образ вічної трансцендентної Правди, якою є Бог. Володіючи комбінаторним, тобто поєднувальним мисленням (термін Ернста Юнгера), розсудливо й шляхетно оперуючи словами високої якості, заглиблюючись у проблему, яка виразно виходить на перший план у XXI столітті, Ольга Федик захищає Слово від слова. Під поняттям Слова треба розуміти Сенс, вимір правдивого Бога, водночас – вимір автентичне людський. Тут народжується етика як своєрідний міст між сакральним і профанним. Варто пам’ятати, що Слово Правди, опромінене блиском самого Господа, завжди буде останнім словом серед зливи людських слів, що намагаються заглушити Слово, яке визволяє, виелімінувати його зі свідомості, висміяти. Кожна підступна дія проти іншої людини, схильність використання інших як знаряддя, додавання до хаосу життя хаосу своєї власної душі – усе це впроваджує до суспільного життя атмосферу неправди. Так само, як віками триває те єдине Слово, “яке стало тілом”, триватимуть і ті слова, у яких втілюватиметься Його дух. Саме такі слова є творчими, такими, що пробуджують. Натомість слова масової культури через ЗМІ спроваджують трансцендентність Слова до рівня популістського шумовиння. Знахабніле слово-розтлінник продукують патентовані викривачі, які схильні усе трощити своєю критикою. Ось чому вартість наукового доробку О. Федик зростає, бо обстоює слово-рушія, слово-вчителя, оте “святеє слово” (Тарас Шевченко), яке розтоплює людські серця, прокладає шлях до істини, пізнання суті речей. Випрацювана роками книга, відшліфовані думки – не інтерпретаторство, до якого досить часто вдаються науковці, а синтез плодотворного спадку власного та інших народів у царині мови, рівно ж – осягнення нових, глибших істин. Ольга Федик не вдається до софістичних аргументів, це не претензійна наука, нашпигована модними, емблематичними термінами. Заглиблення до витоків явища допомагає нам “дивнії перла виносить” (Іван Франко), вчить відкривати у собі людську гідність і самоповагу, повертати нам віру в єдність через любов. У цілості творчі пошуки дозволили Ользі Станіславівні досягти такого рівня узагальнення й наукової довершеності, який слугуватиме людині зінтеґрованій, тобто відповідатиме її психічним, інтелектуальним, моральним і духовним потребам. З’ясовуючи різні аспекти проблеми, демонструючи культуру думки, О. Федик спонукує глибше, стійкіше сприймати світ вартостей – правди, справедливості, любові. Справді, маємо захищатися самі й допомагати іншим захиститися від ідеологій, які редукують людину до звичайної функції продукування чи споживання матеріальних благ, від фаталізму, що паралізує душі, від вульгарного релятивізму, який знищує культуру свободи і вкидає людину у порожнечу гедонізму, від агностицизму, що прагне усунути Бога з культури. Одне слово, – від організованого зла, досвіду

141 страху, щоб “перейти до досвіду зачарування таємницею Абсолюту” (Йозеф Тішнер). У даному разі Ольга Федик збагачує національну традицію, яка від Мономаха (“не лютувати словом”) аж до Сверстюкового “маєстату слова” чинить думку високоякісною й пристрасною, окриленою розвиненою уявою. Багата душевна енергія витворюється через людей, які позитивно мислять. Найдосконалішою саморепрезентацією Ольги Станіславівни є також її публіцистика, яка охоплює найвищі орбіти людського духу. Кожний рядок її статей протистоїть нігілістичному задумові “вирощувати” людину без національного коріння. Водночас маємо повновартісний національний текст, який служить найвищим ідеалам. “Благослови” – й означає обдарувати словом, принести благо у слові. Публіцистика думання О. Федик застерігає нас від того, щоб не йти “чужинними шляхами навмання” (Леонід Кисельов), пам’ятати, що основою громадянського суспільства і джерелом усього людяного є релігія, – отже, обов’язком творчої особистості є рятувати “духову рівновагу ума” (Андрей Шептицький). Аргументи й моральні міркування допомагають змінювати спосіб мислення, збагнути священне, непроминальне. Скористаймося орієнтирами, визначеними Ольгою Станіславівною: “Українські ЗМІ повинні виконувати державотвірну, націотвірну та духовну функції”. Вчімося мислити на макрорівні, наприклад, так оцінювати явища: “Неправильною в своїй основі є теза про причини складного економічно-соціального стану нашого народу. Політики, оглядачі, урядовці, вчені називають різні причини: перехоплення влади партійно-номенклатурними кланами, слабкість національнодемократичних сил, їх політичні помилки, безсилля влади та подібне. На мою гадку, найголовніша причина одна: Україна в значній мірі продовжує жити у чужій большевицько-московській системі, яка відкидає український менталітет та європейськість в усіх ділянках життя: господарство, наука, культура, побут” (Вісті Комбатанта. - 1997. - Ч. 5-6). Шляхетно здисциплінована душа, Ольга Федик не зраджувала ідеалів свого серця. Вона вірила у велику роль української нації у зарезервованому для неї майбутньому. Принагідно: інша блискуча публіцистика – Галина Паламарчук теж нагадує, що “все публічне, зверхнє, галасливе – інструментарій, воно не є найдорожчим для Творця, не є таємним і тонким рушієм, поруч із ним; найдорожче заховане, про нього Він мовчить, доки на Землі влада розбійника... Шаленіє ворог, бо підпирає ворога час, бо минають його терміни, шматує українську землю, ллє отруту в серця, напускає блуд на душі – та не добереться він до Великого Льоху, в якому зберігається код цієї благословенної землі з прозорою назвою – Україна...” Добротний науковець, відповідальний талановитий педагог, блискучий публіцист, активант у найсенсовнішому значенні цього слова – Ольга Станіславівна Федик була скромною й милосердною людиною. Її ігнорували роками – вона відповіла добром на зло. Довго не віддавали належне її талантові – вона терпеливо чекала об’яву Божої любові. Безкорисливо допомагаючи іншим, забуваючи про себе, вона часто сприймалася “прагматиками” і самовозвеличувальниками як наївна жінка. Але час неодмінно потурбується про те, щоб розставити усе на свої місця. Тому доречно нагадати такі велемудрі слова Богдана-Ігоря Антонича: “Найбільша простота – Найвища досконалість. Наївність є свята, Довершенням є малість”. Учитель прийде, коли будуть готові учні. Ця прадавня мудрість завжди нагадуватиме нам, що епічні герої живуть серед нас, що усе воістину вартісне доконечно витіснить на периферію

142 свідомості усе галасливе, претензійне... Також вкотре упевнюємося, що служити Правді ніколи не запізно. Виплекана терпеливою мислительною роботою, книга Ольги Федик допомагатиме у XXI столітті збагачувати українську науку новими ідеями (саме вони, а не інтереси – рушій історії!), кріпити дух нації, яка є Боготвірним феноменом. Колеги CПИCOK ЛITEPATУPИ 1. Koвaлик І.І., Caмійлeнкo C.П. Зaгaльнe мовознавство // Історія лінгвістичної думки. - K.: Вища школа, 1985.

2. Античные теории языка и стиля / пoд. peд. О. M. Фpeйдeнбepг. - M. - Л.: Гoccoцэкгиз, 1936. C. 341.

3. Ковалик І.І., Caмійлeнкo C.П. Загальне мовознавство // Історія лінгвістичної дyмки. - K.: Вища школа, 1985. – C. 18 - 19.

4. Hiмчyк B. B. Староукраїнська лексикографія в її зв’язках з російською та білоруською. - K.: Наукова думка, 1986. - C. 8 - 29.

5. Ковалик І.І., Caмiйлeнкo C.П. Загальне мовознавство // Історія лінгвістичної думки. - K.: Вища школа, 1985. - C.35.

6. Святий Августин. Сповідь. K.: Основи, 1996. - C. 212 - 215.

7. Bілъгeлъм фoн Гyмбoлъдт. Язык и философия культуры. - M.: Прогресс, 1985. - C. 213.

8. Там само. - C. 349 9. Згодом Гумбольдта було розкритиковано за містицизм. Див. Toмceн B. История языковедения до конца XIX века. - M., 1938. - C. 69 - 70.

10. Лінґвоцид щодо української мови ґрунтовно oпиcaнo в кн.: Iванишин B., РадевичВинницький Я. Мова i нація / за ред. Радевича-Винницького Я. – Дрогобич, 1994. - Видання 4-e. C. 21 - 70.

11. Ciмoвuч B. Рідна мова й інтелектуальний розвій дитини. - Львів, 1934.

12. Oгiєнкo І. Для одного народу - одна літературна мова // Рідна мова. - Варшава, 1985. - № 2; Oгiєнкo І. (митрополит Iлapioн). Історія української літературної мови. - K.: Либідь, 1995.

13. Cвєнцiцъкuй І. Основи науки про мову українську. - K., 1917.

14. Курило O. Уваги до сучасної української літературної мови. - Краків - Львів, 1924.

15. Cмaлъ-Стоцъкий C. Українська мова, її початки, розвиток та характеристичні приклади. – Львів, 1933.

16. Синявський O. Українська мова. – K., 1924; Cинявcький O. Норми української літературної мови. - Львів, 1941.

17. Гpyнcъкuй M. Caбaлдир Г. Українська мова. – K., 1926.

18. Наконечний M. Українська мова. – K., 1928.

19. Шевелъoв Ю. Українська мова в першій половині двадцятого століття (1900 - 1914). Стан i статус // Сучасність, 1987.

20. Pycoв Ю. Душа народу i дух нації. - Видання “Америки”, 1948. - C. 54.

21. Євангелія від Йоана. - Святе Письмо Старого та Нового завіту, 1992. - C. 113.

22. Євангелія від Йoaнa... – C. 122.

143 23. Там же. - C 119.

24. Це якраз ще додатково підтверджує духовну природу мови, a не заперечує її.

25. Франко І. Двoязичнicть i дволичність. Кафедра, Лондон, 1990. – 4.2-3. - C. 11 - 12.

26. Виняток складає порівняно невелика група дієслів зі звуконаслідувальним відтінком: бах, трах, чах, бух, хляп, бац, шух, та й то тут можна сперечатися, чи це дієслова, чи звуконаслідувальна лексика в ролі дієслів.

27. Keccиди Ф.X. Народ и нация // Философская и социологическая мысль. - 1992. - Ч. 6. - C. 37.

28. Олекса Горбач. Генеза української мови та її становище серед інших слов’янських. - Детройт, Мюнхен: Фенікс, 1959. - C. 5.

29. Див.: Марк Аврелий. Размышления. – Магнитогорск: Изд-во “Aмpитa-Уpaл”, 1996. - C. 166.

30. Іван Ортинcъкий. Хрищення, хрест та харизма України. Дрогобич, 1993, c.5.

31. Паскаль. Думки про релігію. Львів: Вид-во “Місіонер”, 1995, c.39.

32. Святий Августин. Сповідь. K.: Основи 1996. - C.146.

33. Див.: Sapir E. The status of linguistics as a science // Language. - 1929. - V. 5. - P.209-210.

34. Див.: C.M.Aндpyciв. Що ми без матері в світі? // Дзвін. – 1989. – 4.9. – C.82-90; Мусимо вилікуватися самі // Літературна Україна від 15 квітня 1993p.

35. Див., наприклад: Зиновій Антонюк. Про чистоту i простоту // Сучасність. - 1996. - 4.5. - C.5266.

36. Про співвідношення думки i реальності йдеться у таких працях: Арутюнова H.Д. Предложение и его смысл. - M.: Наука, 1976. - 382c.; Apват H.H. Семантическая структура простого предложения в современном русском языке. - K.: Высшая школа, 1984. - 159c.; Дари A.C. Импликация, эллипсис и другие смежные явления (на материале современного французского языка). – Кишинев: Штиннца, 1986. – 62c.; Kaдoмцeвa Л.О. Українська мова: синтаксис простого речення. – K.: Вища школа, 1985. – C.29-35; Kapaнcъкa M.I. Синтаксис сучасної української літературної мови. - K.: HMK BО, 1992. - C.150-156.

37. Зауважте, який довгий i тривалий період виокремлення української мови аж із “потрійного” лона, що само по собі є антинауковим тлумаченням i антиприродним відображенням онтології мови.

38. Це майже обов’язкове зіставлення у кожній дисертації та монографії з української лінґвістики.

39. Див. праці Мельничука O.C. 40. Ця функція під соціологічним ракурсом досліджена найповніше, що випливало із марксистсько-ленінської концепції людини, яка внаслідок природної еволюції трансформувалася в соціум. Якщо мова тільки соціальне явище, тільки засіб спілкування, то зрозуміла річ, її заміна на іншу мову цілком можлива.

41. Соціаспект української мови досліджений у таких наукових працях: 42. Див.: Белич A., Гавранек B., Едличка A., Травничек O. K вопросу об “обиходно-разговорном” чешском языке и его отношении к литературному чешскому языку. - Boпpocы языкознания, 1961, № 1. - C.44-51. Бoриcюк I.B. Деякі особливості синтаксично-інтонаційної організації спонтанного мовлення. - Мовознавство, 1980, № 4. - C.28-33.

43. Хто втратив (забув, переїхав жити в іншомовне середовище, змушений був покинути рідну землю, був асимільований тощо) рідну мову, у нього виникають проблеми щодо метапсихічного ототожнення, така людина не відчуває духовного тяжіння, вона психологічно розгублена, якщо

144 можна так сказати. Така ситуація не є сприятливою для повнокровного духовного розвитку особистості.

44. Українська фразеологія досліджена переважно із семантичного, структурного та етимологічного боку, однак недостатньо вивчена під кутом зору етнолінгвістики та eтнoдидaктики.

45. Сміт E.Д. Національна ідентичність / Пepeкл. з англ. - K., 1994. - C.149.

46. Ю.Pycoв. Душа народу i дух нації. - Видання “Америка”. 1948. - C.6.

47. Ю. Pycoв. Та caмa праця. - C.54.

48. Ha нашу думку, абсолютно недослідженим є таке явище, як передача думок на віддалі. Тим часом воно органічно пов’язане з екзистенцією мови, з проблемою симбіозу слова i думки.

49. Про це детальніше див. Розділ III. 50. Історія української нації надзвичайно виразно засвідчує, власне, таку духовну єдність i участь на віддалі: як знаємо, українська діаспора завдяки мові, поєднаній із релігією, зберегла свою ідентичність, свою культуру, i не лиши зберегла; але й розвинула, поєднавши з досягненнями світової цивілізації.

51. Чижевський Д. Нариси з історії філософії на Україні. -K., 1992. - С.8.

52. Предмета, звичайно, в найширшому значенні цього терміна, a не лиши – синоніма до іменника.

53. Для слова макроконтекстом є речення, тому що його значення вичерпується у межах думки. Однак якщо слово функціонує як речення, або якщо воно є еквівалентом речення, то макроконтекстом виступає для нього контекстуальне оточення або ж i цілий текст.

54. Принагідно зауважимо, що i власні назви, i терміни часто можуть набувати ще кількох значень i втрачати свою однозначність: для перекладу власні назви можуть нoмiнyвaти не тільки географічний об’єкт, але й різні інституції, як-от: кафе, бари, товариства (Дніпро, Дністер, Київ, Львів), готелі тощо; терміни здебільшого вживаються у переносному значенні: “У нього добрий комп’ютер (голова)”.

55. Xyдaш M.Л. З історії української антропонімії. - K.: Наукова думка, 1997. - 14c.

56. Див.: Барвінський Б. Звідки пішло ім’я Україна. - Відень, 1916; Dorosenko Die namen Rus, Rusland, Ukraine in inter historischen und gegenwдrtigen Bedeutung // Зaпиcки українського наукового інституту в Берліні, T. III, 1931; Січинський C. Назва України. - Абсбург, 1948; Цегельський Л. Звідки взялися i що значать назви “Русь” i “Україна”. – Львів, 1907; Шелухин C. Слово “Україна” в Пересопницькій Євангелії // Науковий збірник в 30-тy річницю наукової праці проф. д-ра Івана Огієнка. - Варшава, 1937. - C. 190-205 та под.

57. Див. про це: Сергій Шелухин. Україна. Назва нашої землі з найдавніших часів. - Прага, 1936.

- 107 с.

58. Див. там само: Сергій Шелухин. Україна. C. 3-92.

59. Наявність певного семантичного навантаження у прийменниках i стало причиною трьох підходів щодо цієї частини мови: перший кваліфікує прийменник як службове слово (Колодяжний A.C. Прийменник: матеріали лекцій з курсу сучасної української літературної мови. X., 1960.; C. 1415; Мельничук O.C. Історичний розвиток функцій i складу прийменників в українській мові // Слов’янське мовознавство, 1961. Вип. № ? C. 124; Сучасна українська літературна мова: Морфологія / За заг. ред. I.Білодіда. K., 1969. C. 474/; другий підхід трактує прийменник як особливу морфему (Курилович C. Деривация лексическая и деривация синтаксическая. K теории

145 частей речи // Курилович C. очерки по лингвистике. M. 1962. C. 66-67; Вихованець I.P. Прийменникова система української мови. K., 1980. C. 5-24; Вихованець I.P. Частини мови в семантико-граматичному аспекті. K., 1988. C. 23-30); третій підхід кваліфікує прийменник як самостійне слово (Кучеренко І. K. Теоретичні питання граматики української мови: Морфологія.

K., 1964. ч. 2. C. 131-152).

60. Див.: Русанівський B.M. Структура українського дієслова. - K.: Наукова думка, 1971. - 317 с.

61. Сучасна українська літературна мова. /За заг. ред I.H. Білодіда. K. Наукова думка, 1973. C. 257.

62. n – це eннa кількість дієслівних форм.

63. Є лише залишок давноминулого часу “Він був пішов від мене ще в червні”, який вживається , як правило, в розмовній мові та в окремих літературних текстах.

64. Див.: O.H. Безпояско, H.Г. Городенська, B.M. Русанівський. Граматика української мови. Морфологія. K. Либідь. C. 161-163.

65. Про лексико-семантичні відтінки числівника див.: Арполенко Г.П., Гopoдeнcъкa K.Г., Щербатик Г.X. Числівник української мови. K. 1980; Вихованець І.Р. Частини мови в семантикограматичному аспекті. K. 1988; Івченко M.П. Числівник української мови K. 1955; Лукінова T.Б. Числівник // Історія Української мови: морфологія. K. 1978. C.126-234; Самійленко C.П. З історичних коментарів до української мови: Числівник // Українська мова в школі. 1954. № 4. C.3-15.

66. Див.: Жовтобрюх M.A. Українська літературна мова. K. 1984. C. 119-120; Іваненко З.І. Система прийменникових конструкцій адвербіального значення. K. 1981; Курс сучасної української літературної мови / За peg. Л.A. Бyлaxoвcъкoгo: B 2 т. K. 1951. T. 1 C. 316-318; Леонова M.B. Сучасна українська літературна мова: Морфологія. K. 1983. C. 241-246.

67. o. Діонісій Павло Ляxoвич, ЧCBB. Лекції з метафізики. Львів. 1995. C. 39-47; M.A. Krapice / Teoria Analogii buty. Lublin.KUZ.1993.C.437.

68. Це питання достатньо висвітлено у таких працях, як: Вихованець I.P., Гopoдeнcъкa K.Г., Русанівський B.M. Семантико-синтаксична структура речення. K. 1983. C. 25-30; Вихованець I.P. Частини мови в семантико-граматичному аспекті K. 1988. C. 41-79; Леонова M.B. Сучасна українська літературна мова. Морфологія. K. 1983. C. 20-107; Матвілс I.Г. Іменник в українській мові. K. 1974. C. 24-52; Пешковський A.M. Русский синтаксис в научном освещении. 7-e изд. M. 1956. C. 30-164; Потебня A.A. Из записок по русской грамматике. M. 1985. T.4 Вып. 1. C. 3-96; Coccюp Ф. Труды по языкознанию. M. 1977. C. 133-172; Тимченко Є.K. Українська граматика. K. 1977. C. 37-57; Чейф У. Значение и структура языка. M. 1975. C. 113-240.

69. Див.: Леонова M.B. Сучасна українська літературна мова. Морфологія. C. 49-52.

70. Білоус M.П. Український мовленнєвий етикет. У. кн.: Мова i духовність нації. K. 1992. C. 164199.

71. Іван Огієнко (митрополит Iлapioн). Історія української літературної мови. K. 1995. C. 225.

72. Сучасна українська літературна мова. C. 161.

73. Олекса Синявський. Норми української літературної мови. Львів. 1941. - C. 323.

74. Сучасна українська літературна мова. C.407.

75. Див.: Бевзенко C.П. Структура складного речення в українській мові. K., 1987; Бyлaxoвcъкий Л.A. Синтаксис (зв’язки займенників у простому реченні; K., 1957; Вихованець I.P. Нариси з

146 функціонального синтаксису української мови. K., 1992; Вихованець I.P., Горденська K.Г., Грищенко A.П. Граматика української мови. K., 1982; Вихованець I.P., Гродненська K.Г., Русанівський B.M. Семантико-синтаксична структура речення. K., 1983; Вихованець I.P. Граматика української мови. Синтаксис. K., Либідь, 1993; Грищенко A.П. Складносурядне речення в сучасній українській літературній мові. K., 1969; Дорошенко C.I. Складні безсполучникові конструкції в сучасній українській мові. K., 1980; Кротевич E.B. Словосочетание как строительный материал предложения, Львов, 1956; Матвіяс I.Г. Синтаксис займенників в українській мові. K., 1962; Мельничук O.C. Розвиток структури слов’янського речення. K., 1966; Тимченко Є. K. Акузатив в українській мові. K., 1928; Тимченко Є.K. Вокатив i інструменталь в українській мові. K., 1925; Тимченко Є.K. Льокатив в українській мові. K., 1925; Тимченко Є.K. Номінатив i датив в українській мові. K., 1925 та ін.

76. Див.: Сучасна українська літературна мова. Синтаксис. K., H.д., 1973. C. 317.

77. Бондарко A.B. Бyлaнин Л.Л. Русский глагол. Л., 1967; Виноградов B.B. Русский язык: Грамматическое учение o слове. M., 1986; Граматыка беларуской мовы. T. l. Марфалогiя. Мінск, 1962; Маслов Ю.C. Очерки по аспектологии. Л., 1984; Maцкeвiч Ю.Ф. Mapфaлoгiя дзeяcлoвa у бeлapycкaй мoвe. Miнcк, 1959; Мещанинов И.И. Глагол. M; Л; 1949; Потебня A.A. Из записок по русской грамматике. T.4. M., 1941; Русановский B.M., Жовтобрюх M.A., Городенская E.Г., Грищенко A.A. Украинская грамматика. K., 1986; Русанівський B.M. Структура українського дієслова. K., 1971; Сучасна українська літературна мова. Морфологія / За заг. ред I.K. Білодіда. K., 1969.

78. Про цей присудок див.: Meдyшeвcъкuй A.П. Синтаксис простого речення. K., 1959; Синявський Олекса. Норми української літературної мови. Львів, 1941; Сучасна українська літературна мова. Синтаксис. Київ. H.д. 1972; Шахматов A.A. Синтаксис русского языка. Л. 1941.

79. У даному випадку суб’єкт ми розуміємо дещо ширше, ніж особи, a саме – як діяч, носій ознаки, стану, тобто поняття “суб’єкт” не пов’язане з поняттям “живий предмет”, a із предметністю як такою.

80. Ha цю особливість присудків вказує O. Синявський. Назв. праця. C. 230).

81. Загнітко A.П. Український синтаксис. Ч. 1. (науково-теоретичний i навчально-практичний комплекс). K., 1996. - C. 45-46.

82. До речі, аналогічну функцію виконує сповідь, під час якої за допомогою особливого психоаналізу людина вiдчyжyє інформацію про негативні вчинки з метою полегшення свого психологічно-морального стану та вдосконалення подальшого життя.

83. Про вплив суб’єктивного чинника на текст див.: Вихованець I.P. Нариси з функціонального синтаксису української мови. - K.: Наукова думка, 1992; Дудик П.C. Спонукальні речення i словаречення // Українська мова i література в школі. - 1971. - № 9. - C. 30-35; Плющ H.П. Про один із засобів вираження суб’єктивної модальності речення // Українська мова i література в школі. - 1975 - № 12. - C. 45-52; Русанівський B.M. Форма умовного способу i вираження значення умови в реченні // Українська мова i література в школі. – 1971. - № 9. - C. 30-35; Юрченко B.C. Космический синтаксис. – Бог. Человек. Слово // Лингво-философский очерк. – Саратов: Изд-вo Саратовского университета, 1992. - C. 137.

84. Див. про це: Шерех Юрій. Третя сторожа. Література. Мистецтво. Ідеології. - K.: Дніпро, 1993. - C.196-226; Телия B. H. Экспрессивность как проявление субъективного фактора в языке и

147 ее прагматическая ориентация // Человеческий фактор в языке: Языковые механизмы экспрессивности. - M.: Наука, 1991. - C. 5-35.

85. Золотий гомін. Українська поезія світу. - K., Молодь, 1991. C.4-6.

86. Taм же. C.14-16.

87. Ігор Kaлинeцъ. Тринадцять алогій. K. – Рад. Письменник, 1991. – 9 с.

CПИCOK CKOPOЧEHЬ

1. HIУ – Typчeнкo Ф. Г., Пaнчeнкo П.П., Tимчeнкo C. M. Новітня історія України. - K.: Генеза, 1995. - Ч. 2.

2. Tecл. – Архип Тесленко. Прозові твори. Драматичні твори. Вірші. Листи // Бібліотека української літератури. - K., 1998.

3. H.-Л. – Іван Нечуй-Левицький. Твори. - T. 1. - Повісті та оповідання. // Бібліо тека української літератури. - K., 1985.

4. І. Фр. – Іван Франко. Твори. - K. : Дніпро, 1981. - T.2.

5. Кост. – Ліна Костенко. Маруся Чурай. - K.: Дніпро, 1984.

6. T. Ш. – Тарас Шевченко. Кобзар. - K.: Дніпро, 1984.

HAУKOBE BИДAHHЯ

148

OЛЬГA ФEДИK

MOBA ЯK ДУXOBHИЙ AДEKBAT CBITУ (ДIЙCHOCTI)

Редактор Іван ФEДИК Обкладинка художника Андрія KICЯ Художній редактор Роман ГИMOH Технічний редактор Софія ДOBБA Комп’ютерне макетування Ольги KУЗЬMИЧ

Підписано до друку 26.09.2000. формат 84x108 1/32. Папір oфc. Oфc. друк. Гарнітура Journal. Умов. друк. арк. 15,75. Умов. фapбo-вiдб. 16,2. Oбл.-вид. арк. 14,19.

Видавництво Отців Василіян “Місіонер”. Друкарня видавництва Отців Василіян “Місіонер”.

80300, м. Жовква Львівської обл., вул. Василіянська, 8.