сапухін_матеріали_конференції

Управління культури Сумської обласної державної адміністрації Комунальний заклад Сумської обласної ради «Сумська обласна універсальна наукова бібліотека» Комунальний заклад Сумської обласної ради Сумський обласний краєзнавчий музей Громадська організація «Центр розвитку території та соціального маркетингу «Триторія» Громадська організація «Центр корпоративної освіти «Акме»

До 125-річчя від дня народження Павла Сапухіна

КРАЄЗНАВСТВО СУМЩИНИ

В КОНТЕКСТІ ВИВЧЕННЯ ІСТОРИЧНОЇ, ДУХОВНОЇ І КУЛЬТУРНОЇ СПАДЩИНИ РЕГІОНУ

Збірник матеріалів обласної науково-краєзнавчої конференції з он-лайн зв’язком м. Суми, 19 квітня 2018 р.

Суми 2018 Триторія

908(477.52)(06) К78

Краєзнавство Сумщини в контексті вивчення історичної, духоК78 вної і культурної спадщини регіону : зб. матеріалів обласної наук.краєзнавчої конф. з он-лайн зв’язком 19 квітня 2018 р., м. Суми / уклад. О. М. Малиш. — Суми : Триторія, 2018. — 92 с.

ISBN 978-966-97774-7-8

Збірник містить доповіді та повідомлення учасників обласної науково-краєзнавчої конференції «Краєзнавство Сумщини в контексті вивчення історичної, духовної і культурної спадщини регіону», що відбулася 19 квітня 2018 року у рамках святкування 125-ї річниці від дня народження краєзнавця Павла Андрійовича Сапухіна. Автори статей відповідають за достовірність і вірогідність викладеної інформації, за належність поданого матеріалу їм особисто, за правильне цитування джерел та посилання на них.

ISBN 978-966-97774-7-8

© ТОВ «Триторія», 2018 р. © Сумська обласна універсальна наукова бібліотека, 2018 р. © ФОП Ткачов О.О., 2018 р.

Зміст

Бражніченко С. О. Творча біографія Павла Андрійовича Сапухіна на тлі епохи ��������������������������������� 5 Гончарова І. Є. Архіви краєзнавця Павла Андрійовича Сапухіна �������������������9 Грабар З. І. Нитки історії духовного служіння Сапухіних �����������������������������������������������������11 Дмитрієва О. М. Матеріали до вивчення місцевої історії у фонді Харківської державної наукової бібліотеки імені В. Г. Короленка (на прикладі малої батьківщини П. А. Сапухіна — Богодухівського повіту Харківської губернії) �������������������������������� 13 Знаменщикова В. М. Літературно-краєзнавчі дослідження П. А. Сапухіна з лебединського періоду життя Григорія Сковороди ������22 Кислиця П. М. «Їх єднала Шевченкіана: Павло Сапухін і Віра Юрченко» �����������33 Конотоп А. В. Фонд П. А. Сапухіна у Сумському обласному краєзнавчому музеї ��������������39 Кудінов Д. В. Організація П. А. Сапухіним краєзнавчої роботи у Великописарівській середній школі ����44 Линник О. К. Спроба аналізу бібліографії публікацій П. А. Сапухіна і літератури про нього за фондами Сумської ОУНБ ����������������������������������������������������������52 Малиш О. М. «Павло Андрійович Сапухін: портрет розбудовника краєзнавства на Сумщині» (презентація книги) ����������59

Покидченко Л. А. Таганська І. О. Федорова М. А.

Яременко Л. М. Сапухіна Л. П.

Атланти. Про патріотів-краєзнавців П. А. Сапухіна та Г. Т. Петрова �������������64 Літературно-краєзнавчі дослідження П. А. Сапухіна �������������������69 Книжкова колекція письменника та літературознавця Петра Петровича Ротача у фонді відділу краєзнавства Полтавської ОУНБ ім. І. П. Котляревського ��������������������������75 Т. Шевченко та О. Пушкін у краєзнавчих студіях П. Сапухіна ��������82 Подяка за пам’ять �������������������������������������� 87

Бражніченко С. О., м. Лебедин ТВОРЧА БІОГРАФІЯ ПАВЛА АНДРІЙОВИЧА САПУХІНА НА ТЛІ ЕПОХИ 7 квітня виповнюється 125 років від дня народження одного з відомих краєзнавців Сумщини Павла Андрійовича Сапухіна. Дитинство його і значна частина життя минали у с. Ямне, нині Великописарівського району, куди перебралася сім’я після смерті батька — сільського священика, що сталася через два тижні після народження Павла 7 квітня 1893 року. Навчався Павло Сапухін спочатку в Сумському духовному училищі, Харківській семінарії, потім у Петроградській духов­ ній академії на літературно-словесному відділенні. Одночасно відвідував заняття в інституті історії мистецтв. Обидва навчальні заклади закінчив у 1917 році. Трудову діяльність розпочав у вересні 1917 р. викладачем російської мови в школі м. Сватова нинішньої Луганської області. З 1920 по 1941 жив у Великій Писарівці, займаючись педагогічною роботою, з якою поєднував краєзнавчу, журналістську, музейну діяльність [3]. У краєзнавчій, літературній, педагогічній, загальній періодиці 20 — початку 40-х рр. була опублікована велика кількість його статей з історії, краєзнавства, літературознавства. Вже з 1920 року П. А. Сапухін почав займатись краєзнавчою роботою, коли організував у Великописарівській середній школі один з перших у пожовтневій Україні шкільний історичний музей і став його керівником на громадських засадах. Займався П. А. Сапухін і археологічними дослідженнями на території Великописарівського району. В період Другої світової війни (за станом здоров’я військовій службі не підлягав) знаходився з сім’єю в евакуації. У 1942– 1944 роках був на педагогічній роботі в Башкирській АРСР. У —5—

травні 1944 року — повернувся в с. Велика Писарівка (нині смт, райцентр Сумської області).

1948 року доля приводить А. Сапухіна до Сум, де працював методистом російської мови Сумського інституту вдосконалення кваліфікації вчителів, інспектором шкіл Сумського обласного відділу народної освіти (1948–1950), завучем Сумської семирічної школи № 13 (1950–1951), завідувачем кабінету вдосконалення кваліфікації вчителів (1951–1955), заступником директора цього інституту. 1958 року — вийшов на пенсію [4]. Як і в довоєнний період, у другій половині 40–60-х років багато часу і зусиль віддавав краєзнавчій роботі. Був членом Спілки журналістів. Його статті не сходили зі шпальт обласної газети «Ленінська правда», газети Великописарівського району «Красное знамя». Друкувалися вони й у республіканській та союзній періодиці, зокрема, в «Літературній Україні», «Радянській освіті», «Учительской газете», журналах «Радянська освіта», «Радянська школа», бюлетені «Пам’ятки України» та багатьох інших. Ряд його статей з краєзнавчої тематики був опублікований в наукових записках та збірках Академії педагогічних наук СРСР, науково-дослідного інституту педагогіки УРСР [2]. Брав активну участь в роботі товариства «Знання» (1948– 1970), Товариства охорони пам’яток історії та культури (1966– 1970), склав реєстр пам’яток, що підлягають охороні, і дав докладні пояснення до кожного об’єкта. Автор праць про зв’язки з Сумщиною І. Буніна, М. Гоголя, В. Короленка, Г. Сковороди, А. Чехова, Т. Шевченка та ін.; досліджував окремі питання топоніміки, архітектури, охорони пам’яток історії та культури; літературне минуле краю; живучи у Великій Писарівці, проводив археологічні дослідження; як співавтор був залучений до створення перших путівників по Сумщині та м. Суми, першого фотоальбому про м. Суми, путівника-довідника «Знайомтесь: Сумщина» (1966 р.) [5]. П. А. Сапухін був автором ряду краєзнавчих брошур, зокрема, «Перебування Т. Г. Шевченка на Сум—6—

щині» (1956 р.) [1], «П. А. Грабовський в рідному краї» (1957 р.), «Події російсько-шведської війни 1708–1709 років на території Сумщини» (1958 р.), ґрунтовної праці «Чехов на Сумщині»; Архітектурні пам’ятники Сумщини. — Харків, 1971. Досліджував біографічні і творчі зв’язки з Сумщиною Т. Шевченка, А. Чехова, П. Грабовського, Л. Українки, П. Чайковського, М. Щепкіна, Л. Толстого, М. Вовчок, К. Трутовського, Д. Фонвізіна, І. Буніна, К. Ушинського, Г. Сковороди та інших. Павло Андрійович широко відомий як книголюб, колекціонер, збирач рідкісних речей. Разом з П. Дорошенком, Т. Осадчим, П. Кисиленком, Г. Петровим, Я. Кривком, І. Лисим, В. Терлецьким належить до плеяди найбільш відомих краєзнавців Сумщини ХХ ст. В дуже неповній біографії праць і статей П. А. Сапухіна (за 9 років відсутні будь-які дані, у відомостях за інші — 44 роки є істотні прогалини) налічується близько 560 публікацій. Помер П. А. Сапухін 10 серпня 1970 р. і похований у м. Суми на Петропавлівському цвинтарі. Дивовижна плідність краєзнавчих досліджень (більше 500) Павла Андрійовича Сапухіна (1893–1970), широкий діапазон його інтересів (історичне, літературно-мистецьке краєзнавство, топоніміка, пам’ятки природи, археології, історії, та культури) і чесність у поводженні з фактами зробили пам’ять про нього неминущою. ЛІТЕРАТУРА: 1. Сапухін Павло Андрійович // Шевченківський словник Сумщини / Сумський державний педагогічний інститут ім. А. С. Макаренка ; Сумська обласна організація українського товариства охорони пам’яток історії та культури ; Сумська обласна організація товариства «Знання» ; упоряд. В. Ю. Голубченко. — Суми, 1993. — С. 75–76.

2. Сапухіна Л. Краєзнавець з Сумщини П. А. Сапухін / Лада Сапухіна // Шоста Всеукраїнська наукова конференція з історичного краєзнавства / Волинський державний університет ім. Лесі Українки. — Луцьк, 1993. — С. 262–263.

—7—

3. Звагельський В. Б. Сапухін Павло Андрійович / В. Б. Звагельський, Н. Німенко // Краєзнавці України : довідник. Т. 1 / Всеукраїнська Спілка краєзнавців. — Київ ; Кам’янець-Подільський, 2003. — С. 197–198.

4. Рисіна М. Ю. Творчий доробок і педагогічна діяльність П. А. Сапухіна / М. Ю. Рисіна // Третя Сумська обласна наукова історикокраєзнавча конференція 7–8 грудня 1999 р. : зб. ст. / Сумська обласна державна адміністрація ; Сумський державний педагогічний університет ім. А. С. Макаренка ; Сумська обласна організація українського товариства пам’яток історії та культури. — Суми, 1999. — С. 125–127.

—8—

Гончарова І. Є., м. Суми АРХІВИ КРАЄЗНАВЦЯ ПАВЛА АНДРІЙОВИЧА САПУХІНА (до 125-річчя від дня народження краєзнавця та педагога) Документи Павла Андрійовича Сапухіна, передані до Державного архіву Сумської області його дочкою Ладою Павлівною Сапухіною, склали окремий фонд. Тематика досліджень і публікацій П. А. Сапухіна, які увійшли до фонду, засвідчує широкий діапазон його інтересів. Це — історичне та літературномистецьке краєзнавство, топоніміка, пам’ятки природи, археології, історії та культури, їх збереження і охорона. Творчий доробок П. А. Сапухіна буде цікавим кожному досліднику, який вивчає історію Сумщини. Історики, філологи, журналісти, краєзнавці, студенти знайдуть матеріал, який стане поштовхом до початку нових досліджень або продовженням, доповненням вже розпочатого. Всім стануть у нагоді нотатки літературно-краєзнавчого характеру про Г. Сковороду, Л. Марковича, Т. Шевченка, А. Чехова, П. Грабовського, Л. Українку, П. Чайковського, В. Туманського, О. Паліцина, І. Клюшникова, Л. Толстого, М. Щепкіна, Д. Фонвізіна та ін. У фонді зберігається машинопис книги «П. А. Грабовський за молодих літ». Значне місце у зібраних П. А. Сапухіним матеріалах займає дослідження історії заснування м. Суми, Великої Писарівки, сіл та міст Сумщини, їх топоніміка. Передана на зберігання до архіву створена ним картотека з історії населених пунктів Сумщини. У його доробку — участь у написанні перших путівників по Сумщині і Сумах, фотоальбому про Суми, путівника-довідника «Знайомтесь: Сумщина». У співавторстві був виданий путівник «Архітектурні пам’ятки Сумщини».

—9—

Краєзнавчий доробок П. А. Сапухіна не раз висвітлювався в місцевій, загальноукраїнській та всесоюзній пресі. Читаючи його статті, дізнаємося про події російсько-шведської (Північної) війни в період 1707–1709 років на Сумщині, про зв’язки декабристів з нашим краєм, архітектурні пам’ятки Сумщини, зокрема про Воскресенський храм м. Суми та ін. Матеріали про цікаві, змістовні лекції Павла Андрійовича неодноразово розміщували в обласній та районних газетах. Павло Андрійович хотів, щоб історію Сумщини знали і за її межами, про що свідчить машинописний варіант «Екскурсійно-туристичного довідника» по визначних місцях на Сумщині, пов’язаних з історичними подіями та постатями. Ні в якому іншому архівному фонді не знайдеться літературної екскурсії, наприклад від залізничного вокзалу до Червоної площі м. Суми, якими їх бачили А. Чехов, О. Купрін, Л. Українка. Як педагог П. А. Сапухін розумів значення краєзнавчого матеріалу для уроків історії. Він розкривав це в нотатках до тем: літературно-краєзнавчий матеріал у роботі викладача літератури, краєзнавча робота в школі, організація та зміст роботи шкільного історико-краєзнавчого музею, робота над топонімікою в школі. Він розробив методику історико-краєзнавчого вивчення свого краю. Про П. А. Сапухіна, як про педагога, люблячого чоловіка, батька, дізнаємося із його щоденників, написаних під час евакуації спочатку до Бєлгородської області, а потім до Башкирської АРСР. Особовий фонд П. А. Сапухіна є прикладом того, як треба збирати, зберігати, вивчати та пропагувати культурно-духовну спадщину рідного краю.

— 10 —

Грабар З. І., смт Велика Писарівка НИТКИ ІСТОРІЇ ДУХОВНОГО СЛУЖІННЯ САПУХІНИХ Нитки історії духовного служіння Сапухіних тісно пов’язані з с. Ямне, в якому місію духовного пастирства проводили покоління представників роду. Книга Андрія Парамонова, яка подарована автором Центральній районній бібліотеці, «Село Ямное Богодуховского уезда» видана у 2011 році і розкриває цікаві сторінки життя і духовного служіння Сапухіних у с. Ямному. За даними Державного архіву Харківської області, які наведені в книзі Андрія Парамонова, Адріан Мойсейович Сапухін (1810 р. н.) — син дяка, закінчив Харківський Колегіум в 1831 році. Священиком в с. Ямне призначено 20 липня 1832 року, також був наставником в Ямненському парафіяльному училищі безоплатно. Був нагороджений набедреником і чорною скуфією. Дружина Олександра Омелянівна (1814 р. н.). Діти: Марія (1835 р. н.); Анастасія (1837 р. н.), Іоанн (1841 р. н.), Василь (1843 р. н.), Михайло (1845 р. н.), Анна (1847 р. н.). В книзі наведені дані також про о.Антоніна, який замінив померлого батька Павла Андрійовича у Ямненській Покровсь­ кій церкві: Антонін Тимофійович Сапухін (1864 р. н.) — син священика, закінчив в 1882 році повний курс наук у Вовчанській вчительській семінарії. До 1890 року був учителем народних училищ, з 1888 року диякон Покровської церкви в Недригайлові. З 24 квітня 1893 визначений до Ямненської церкви священиком, мешкає у власному будинку. Нагороджений: набедреником, скуфією, камілавкою, наперстним хрестом, темно-бронзовою медаллю на стрічці державних кольорів, за праці по перепису населення, срібною медаллю на Олександрівській стрічці в пам’ять Імператора Олександра ІІІ, срібною медаллю на — 11 —

Олександро-Миколаївській стрічці в пам’ять 25-річчя церковноприходських шкіл, світло-бронзовою медаллю на Романівській стрічці в пам’ять 300-річчя Будинку Романових, вдячності від Єпархіального керівництва. 23 листопада 1901 р. від прихожан сл. Ямне був піднесений Св. Образ Спасителя. Дружина Марія Стефанівна( 1862 р. н.). Діти: Валентина (27.01. 1891 ) — вчителька в с. Ямне; Борис (17.10.1892.) — на військовій службі; Зінаїда (12.10.1883) — вчителька в с. Ямне; Костянтин (25.09.1885) — студент Імператорського Харківського університету. За даними ДАХО, що наведені в книзі, Покровська церква, де служили Сапухіни, будувалась 10 років з 1884 по 1894 р., освячена 13 листопада 1894 р. На той момент батько Павла Андрійовича помер (1893 р.). З 24 квітня 1893 року (тобто через 15 днів після народження Павла Андрійовича — 7 квітня 1893 р.) у церкві служив о. Антонін Сапухін. В с. Ямне з 1899 р. діяла церковно-приходська школа, окрім церкви з 1986 року в Ямному діяло двокласне Міністерське училище для хлопчиків, а з 1909 р. однокласне Міністерське училище для дівчаток. Законовчителем і в школі і в училищах був священик Антонін Сапухін, а вчителькою Зінаїда Сапухіна. На сьогоднішній день в с. Ямному зберігся будинок (нежилий, без вікон, дверей), в якому за свідченнями жительки Назарової Г. Я. проживали представники роду Сапухіних, в т. ч. сім’я о. Антонія. Можливо тут в будинку і народився Павло Андрійович Сапухін. Також зберігся будинок (зараз нежилий), в якому за словами Кальченко У. В. проживав разом з сім’єю представник роду Сапухіних — Петро Григорович Сапухін, син о. Григорія. Працював вчителем російської мови, дружина Марія Василівна була вчителем початкових класів в Ямненській школі. Ось такі нитки історії духовного служіння Сапухіних і допомогла розкрити їх книга Андрія Парамонова «Село Ямное Богодуховского уезда».

— 12 —

Дмитрієва О. М., м. Харків МАТЕРІАЛИ ДО ВИВЧЕННЯ МІСЦЕВОЇ ІСТОРІЇ У ФОНДІ ХАРКІВСЬКОЇ ДЕРЖАВНОЇ НАУКОВОЇ БІБЛІОТЕКИ ІМЕНІ В. Г. КОРОЛЕНКА (на прикладі малої батьківщини П. А. Сапухіна — Богодухівського повіту Харківської губернії) Історія невеличких населених пунктів — один із найчастіших і найскладніших запитів у роботі бібліотекарів. Адже велика кількість цінної краєзнавчої інформації, дрібних фактів, прізвищ місцевих мешканців розкидана по сторінках видань ХІХ — початку ХХ ст. З наведенням прикладів, що стосуються малої батьківщини Павла Сапухіна (села Ямне, Велика Писарівка, Богодухівський повіт цілком), хочеться узагальнити досвід бібліотекарів з використання таких джерел і таким чином дещо полегшити пошукову роботу майбутніх дослідників-початківців. У фондах ХДНБ ім. В. Г. Короленка та Сумської ОУНБ зберігається книга «Село Ямное Богодуховского уезда. История. Предисловие» [1], видана у 2011 р. Андрієм Парамоновим. У силу своїх переконань її видавець надає перевагу архівним джерелам перед друкованими, відтак у книзі переважають матеріали Центрального державного історичного архіву і Державного архіву Харківської області. Та цими документами не вичерпується джерельна база краєзнавчих досліджень. Друковані джерела можна розділити на кілька груп, а саме: 1. Статистичні видання є одним із найважливіших історичних друкованих джерел. У ХІХ — на початку ХХ ст. їх підготовкою займалися як центральні, так і місцеві офіційні органи Російської імперії. Прикладом перших є «Списки населенных мест Российской империи», що видавалися в 1861–1885 рр. Центральним — 13 —

статистичним комітетом Міністерства внутрішніх справ. 46-й випуск, присвячений Харківській губернії, містить перелік усіх населених пунктів (включно з хуторами на один двір та двох мешканців) станом на 1864 р., із зазначенням місцезнаходження, відстані від повітового міста та станової квартири, числа дворів і мешканців, наявності закладів (церкви, школи, поштової станції, ярмарків, промислових підприємств). Видання має географічний покажчик. З нього ми дізнаємося, що казенна слобода Ямна стоїть на березі р. Ворскли, в 30 верстах від повітового міста і в 5 — від станової квартири, має 427 дворів, налічує 1316 чоловіків і 1359 жінок, має одну православну церкву [2, 32]. На регіональному рівні підготовкою статистичних видань займалися переважно губернські статистичні комітети. Найбільшою групою джерел, виданих Харківським губернським статистичним комітетом, є офіційні довідники-щорічники «Памятная книжка Харьковской губернии» (1863–1868) та «Харьковский календарь» (1869–1917) — унікальні та надзвичайно цінні краєзнавчі джерела. З середини 1830-х рр. до 1917 р. включно такі видання випускалися місцевими офіційними установами у 89 губерніях та областях Російської імперії. Варто зазначити, що в 1869–1872 рр. «Харьковский календарь» видавався приватними особами, і лише з 1873 р. цю роботу відновив губернський статистичний комітет. Щорічники дають змогу простежити зміни, що відбувалися в Харківській губернії рік за роком протягом понад півстоліття. Їх зміст — адміністративний довідник (адміністративний поділ губернії, транспорт, зв’язок та інше); різноманітні огляди та описи губернії; статистична інформація про населення, промисловість, сільське господарство, медицину, освіту, пожежі та нещасні випадки тощо; рекламні оголошення (відомості про промислові підприємства, освітні заклади, побутові послуги і т. ін.). Наприклад, друге за часом виходу таке видання — — 14 —

«Памятная книжка на 1863 год» — пише, що Богодухівський повіт «…заключает в себе 2,683 2/3 кв. верст; жителей считается 84,108 д., церквей православных 51, в том числе каменных 16 и деревянных 35. Весь уезд разделяется на 2 стана; становая квартира 1-го стана находится в сл. Писаревке, а 2-го в г. Краснокутске. По ведомству государственных имуществ Богодуховский уезд, составляя один округ, разделяется на 10 волостей…» [3, 43-44]. У світлі пошуку інформації стосовно повітів і окремих населених пунктів губернії інформативною частиною є адрескалендар — перелік губернських і повітових урядових та громадських установ з їх особовим складом, де зазначені прізвища, імена, по-батькові посадових осіб, чини, інколи адреси. Так, з «Харьковского календаря» на 1887 р. можемо дізнатися прізвище лікаря Богодухівської повітової земської управи, який одночасно завідував і Велико-Писарівською лікарнею, це — Ржаніцин Михайло Олексійович [4, 98 (адрес-календар)], а з того ж довідника на 1917 р. — прізвища начальника Велико-Писарівського поштово-телеграфного відділення (Яковлєв Федір Іванович) і поштово-телеграфного чиновника 6-го розряду (Яковлєва Анна Павлівна) [5, 19 (адрес-календар)]. Богодухівським повітовим статистичним бюро під наглядом земської комісії у 1886 р. був підготовлений «Сборник статистическо-экономических и оценочных сведений по Богодуховскому уезду Харьковской губернии» [6], який теж стане у пригоді краєзнавцям Богодухівщини.

2. Земські видання — інша група друкованих джерел, які досі не втратили своєї значимості для дослідників. Це різні видання губернського та повітових земств, земських зборів і земських управ — журнали зборів, доповіді управ і комісій, звіти, кошториси, що мають різнопланову внутрішню структуру і використовуються для вивчення історії не тільки власне земств, а й місцевої освіти, медицини, господарства, виявлення прізвищ місцевих діячів і пересічних жителів.

— 15 —

У фонді ХДНБ зберігається понад 40 видань Богодухівського повітового земства. На жаль, цей масив документів має значні часові прогалини: звіти (в т. ч. фінансові) Богодухівської повітової земської управи за 1880, 1882, 1906, 1907, 1912 та 1913 рр.; журнали Богодухівської повітової земської управи за 1865–1866, 1879 рр.; журнали Богодухівських повітових земських зборів (чергових, надзвичайних та екстрених) 1872, 1873, 1879–1887, 1897, 1898, 1900 та 1912 рр.; доповіді Богодухівським повітовим земським зборам (у т. ч. окремих відділів: воєнного, агрономічного, земельно-окладного, земського, ветеринарного, медичного, шкільного, народної освіти, позашкільної освіти) 1906, 1912–1915 рр.; кошториси витрат на повітові земські повинності Богодухівського земства на 1908, 1909, 1913 та 1914 рр. Інформація про окремі населені пункти міститься і в матеріалах губернського земства. Так, в об’ємистому збірнику доповідей Харківської губернської земської управи Харківським губернським земським зборам 1896 року можна відшукати деякі відомості про слободи Ямне та Велика Писарівка (наприклад, причини пожеж). У виданні також є карти повітів Харківської губернії в масштабі 1 дюйм: 10 верст [7]. Губернською земською управою також видані «Материалы по статистике землевладения и земледелия в Харьковской губернии» [8] та «Материалы по оценке фабрик и заводов Харьковской губернии» [9].

3. Єпархіальні видання — це джерела з церковної історії. Проте, оскільки важливим чинником розвитку населеного пункту завжди була наявність храму, вони певною мірою теж несуть цінну краєзнавчу інформацію. У 1867–1883 рр. двічі на місяць Харківська єпархія видавала «Харьковские епархиальные ведомости». На жаль, у ХДНБ вони представлені лише трьома роками — 1869 (неповний комплект), 1877 (річний комплект), 1883 (неповний комплект). У 1884 р. видання було включене до богословсько-философського журналу «Вера и разум», що до 1915 р. виходив двічі на — 16 —

місяць, в 1916–1917 рр. — раз на місяць. В окремі періоди журнал містив серійні додатки «Листок для Харьковской епархии» (1884–1903) та «Известия по Харьковской епархии» (1905–1906). У рубриці «Известия и заметки по Харьковской епархии» друкувалися відомості про вакансії та «кадрові зміни» в парафіях, архієрейські візити та богослужіння, паломництва тощо. З матеріалів рубрики дослідник може дізнатися, зокрема, про відкриття в 1909 р. в слободі Качалівці Богодухівського повіту місіонерського гуртка [10] або про ювілей священика слободи Козіївка того ж повіту [11]. До єпархіальних видань відносимо й «Справочную книгу для Харьковской епархии», підготовлену в 1904 р. секретарем Харківської духовної консисторії Іваном Самойловичем. Тут наводяться відомості про парафії, церкви, майно, штати причтів і їх наявний склад, кількість парафіян, кошти утримання, школи тощо; іменний та географічний покажчики. З довідника ми, зокрема, дізнаємося, що священиком у с. Ямне на той час був 40-річний Антонін Сапухін, який закінчив Вовчанську учительську семінарію, п’ять років служив дияконом, водночас завідував місцевою церковно-парафіяльною школою і викладав Закон Божий [12, 155].

4. Місцеві газети (перш за все офіційні «Губернские ведомости») вважаються одним із ключових джерел з вивчення історії будь-якого регіону. У ХІХ — на початку ХХ ст. у Харкові видавалися три крупні газети: урядові «Харьковские губернские ведомости» (1838–1917), неурядові — «Южный край» (1880– 1919) та «Утро» (1906–1916). Усі вони тією чи іншою мірою містять огляди, нариси, статистичні та рекламні матеріали, хроніку подій губернії. ХДНБ ім. В. Г. Короленка володіє доволі повними комплектами цих видань. Зважаючи на їх незадовільний фізичний стан, видача газет користувачам обмежена, натомість для роботи пропонуються їх мікрофільми. Для полегшення пошуку інформації з 1993 р. в бібліотеці укладаються покажчики — 17 —

змісту цих видань — «Харьков и губерния на страницах газеты «Харьковские губернские ведомости» [13] та «Харьков и губерния на страницах газеты «Южный край» [14]. За час, що минув, видано шість випусків покажчиків першої газети (роботу завершено) та вісім випусків другої (робота триває). Усі посібники містять допоміжні покажчики — іменний, географічний та предметний. За допомогою географічного покажчика можна, наприклад, дізнатися про відкриття у вересні 1883 р. земської лікарні у слободі Велика Писарівка [15], про появу в 1889 р. у слободі Ямне секти богомолів [16], про пожежу у серпні 1905 р., що знищила 17 дворів у Великій Писарівці [17] або про епідемію скарлатини в Ямному у грудні 1907 р. [18]. На сторінках цих газет містяться відомості про будівництво храмів, відкриття закладів, ювілеї та некрологи місцевих діячів, статистичні звіти. Так, із газети «Южный край» за 21 серпня 1892 р. стає відомо, що в слободі Велика Писарівка проживає 15 тис. мешканців, є 4 церкви, 30 лавок, народне училище, поштове відділення, земська лікарня на 30 ліжок [19]. А з неї ж за 1 серпня 1905 р. — що священик Антонін Сапухін та парафіяни села Ямного зібрали на потреби хворих і поранених воїнів 186 пудів сухарів [20]. Звичайно, слід враховувати, що матеріали місцевих газет завжди вимагають критичного осмислення та співставлення з іншими джерелами. Серед інших видань, без яких не обходиться жоден краєзнавчий пошук, варто назвати такі: «Историко-статистическое описание Харьковской епархии» архієпископа Філарета (Д. Г. Гумілевського) [21], «Историческая хронология Харьковской губернии» К. П. Щелкова [22], «Фабрично-заводская промышленность Харьковской губернии и положение рабочих» О. Н. Опацького [23], «Обзор фабрично-заводской промышленности Харьковской губернии» О. Г. Гнєдіча та С. Аксьонова [24], «Список мировых участков и волостей Харьковской губернии» [25], «Список сельских обществ и волостей — 18 —

Харьковской губернии» [26], «Список чиновников и преподавателей Харьковского учебного округа» [27]. Наостанок слід зауважити, що ці джерела містять інформацію про всі повіти Харківської губернії, отже, і про деякі населені пункти, що нині належать до Сумської, Донецької та Луганської областей. ЛІТЕРАТУРА: 1. Парамонов А. Ф. Село Ямное Богодуховского уезда. История. Предисловие / Андрей Парамонов. — Харьков : Харьк. част. музей гор. усадьбы, 2011. — 91 с. : ил.

2. Список населенных мест. [Вып.] 46. Харьковская губерния : по сведениям 1864 года / издан Центр. стат. комитетом М-ва внутр. дел ; обработан членом Стат. совета Н. Штиглицом. — Санкт-Петербург : в тип. К. Вульфа, 1869. — [3], XCVI, 210 с., 1 л. цв. карт.

3. Памятная книжка Харьковской губернии на 1863 год / сост. секретарем Харьк. губерн. стат. ком. Яковом Голяховским. — Харьков : в Унив. тип., 1863. — IV, 340 с.

4. Харьковский календарь на 1887 год : (год пятнадцатый) / изд. Харьк. губерн. стат. ком. — Харьков : Тип. Губерн. правления, 1886. — 1043 с. разд. паг., 2 вкл. л. ил.

5. Харьковский календарь на 1917 год : год сорок пятый / изд. Харьк. губерн. стат. ком. — Харьков : Тип. Губерн. правления, [1916]. — 354 с. разд. паг.

6. Сборник статистическо-экономических и оценочных сведений по Богодуховскому уезду Харьковской губернии / собрано и обраб. уезд. стат. бюро под наблюдением земск. комис. — Харьков : Тип. Зильберберга, 1886. — 438 с. разд. паг., 2 вкл. л. ил.

7. Перечень докладов Харьковской губернской земской управы, пред­ ставляемых XXXII очередному земскому собранию Харьковской губернии 1896 года. — Харьков : Тип. и литогр. Зильберберг, 1896. — 996 с. разд. паг., 11 вкл. л. карт, 1 вкл. л. табл.

8. Материалы по статистике землевладения и земледелия в Харьковской губернии / собраны и изданы стат. отд. Харьк. губерн. зем. управы. — Харьков, 1881–1883. — 2 вып.

9. Материалы по оценке фабрик и заводов Харьковской губернии / Отд. оценки ф-к и з-дов Харьк. губерн. зем. управы. — Харьков, 1910– 1917. — 4 т.

— 19 —

9. Открытие миссионерского кружка в слоб. Качаловке Богодуховского уезда // Вера и разум. — 1909. — Т. 2, № 7–12. — С. 253–257.

10. Дьяченко М. Пятидесятилетний юбилей священнослужителя протоиерея Иоанна Владыкова [слободы Козеевка Богодуховского уезда] // Вера и разум. — 1912. — № 22. — С. 579–582.

11. Самойлович И. О. Справочная книга для Харьковской епархии / сост. секретарь Харьк. духов. консистории Иван Самойлович. — Харьков : Типо-литогр. И. М. Варшавчика, 1904. — LXIV, 471 с. — Указ.: с. II–LXIV. 12. Харьков и губерния на страницах газеты «Харьковские губернские ведомости», 1838–1917 гг. / Харьк. гос. науч. б-ка им. В. Г. Короленко. — Харьков : ХГНБ, 1993–1996. — 6 вып.

13. Харьков и губерния на страницах газеты «Южный край» (1880–1919) / Харьк. гос. науч. б-ка им. В. Г. Короленко. — Харьков : ХГНБ, 2002.

14. Богатыренко. Сл. Большая Писаревка Богодуховского уезда : [открытие зем. больницы] // Харьк. губерн. ведомости. — 1883. — 1 окт.

16. [Новая секта] // Юж. край. — 1889. — 2 сент.

17. Большая Писаревка Богодуховского уезда : [о пожаре, истребившем 17 дворов с постройками и хлеб] // Юж. край. — 1905. — 24 авг.

18. Эпидемия [в с. Ямном Богодуховского уезда] // Юж. край. — 1907. — 29 дек.

19. Слобода Большая Писаревка, Богодуховского уезда // Юж. край. — 1892. — 21 авг.

20. Пожертвование для нужд больных и раненых воинов // ЮК. — 1905. — 1 авг.

21. Филарет (Д. Г. Гумилевский). Историко-статистическое описание Харьковской епархии / Филарет. — Москва ; Харьков, 1852–1858. — 5 отд-ний.

22. Щелков К. П. Историческая хронология Харьковской губернии / сост. К. П. Щелков. — Харьков : в Унив. тип., 1887. — VI, 368 с.

23. Опацкий А. Н. Фабрично-заводская промышленность Харьковской губернии и положение рабочих : Обзор промышленности. Положение рабочих. Санитарное состояние фабрик. Список фабрично-заводских и горнопромышленных предприятий / А. Н. Опацкий. — Харьков : Тип. фирмы «Адольф Дарре», 1912. — [2], IV, 141 c., 1л. диагр.

24. Гнедич А. Г. Обзор фабрично-заводской промышленности Харьковской губернии. Вып. 1. Количественное и качественное развитие производств. Перечень промышленных заведений Харьковской губ. /

— 20 —

А. Гнедич и С. Аксенов. — Харьков : Тип. А. Дарре, 1899. — VI, 48, 198 с., 1 л. табл.

25. Список мировых участков и волостей Харьковской губернии. — Харьков : Тип. М. Гордона, 1873. — [2], IV, 114 с. : табл.

26. Список сельских обществ и волостей Харьковской губернии. — Харьков : Тип. М. Гордона, 1876. — [IV], 112 с. : табл.

27. Список чиновников и преподавателей Харьковского учебного округа, 1886. — Харьков : в Унив. тип., 1886. — XII, 923 с.

— 21 —

Знаменщикова В. М., м. Лебедин ЛІТЕРАТУРНО-КРАЄЗНАВЧІ ДОСЛІДЖЕННЯ П. А. САПУХІНА З ЛЕБЕДИНСЬКОГО ПЕРІОДУ ЖИТТЯ ГРИГОРІЯ СКОВОРОДИ Людина залишає на землі свій унікальний слід, усе що вона говорить чи пише, до чого торкається — дає нам свідчення про неї. Змінюються часи, епохи, люди... Але вічним залишається прагнення людини до добра, любові, світла, краси, істини.

7 квітня 1893 року в с. Ямне, Богодухівського повіту, Харківської губернії, нині Великописарівського району, Сумської області народився в майбутньому відомий педагог, краєзнавець Сапухін Павло Андрійович. Своїми краєзнавчими дослідженнями розпочав займатися з 1920 року, коли організував у Великописарівській середній школі один з перших в Україні шкільний історичний музей і став його керівником на громадських засадах. Він автор ряду краєзнавчих брошур, зокрема, «Перебування Т. Г. Шевченка на Сумщині» (1956 р.), «П. А. Грабовський в рідному краї» (1957 р.), «Події російсько-шведської війни 1708– 1709 років на території Сумщини» (1958 р.) та інших; ґрунтовної праці «Чехов на Сумщині», співавтором путівників — Сумщина : довідник-путівник. — Xарків, 1963; Суми: путівник. — Xарків, 1963; Суми : фотоальбом. — Київ,1963; Знайомтесь: Сумщина: путівник-довідник. — Xарків, 1966; Архітектурні пам’ятники Сумщини. — Харків, 1971. Тематика досліджень і публікацій П. А. Сапухіна засвідчує широкий діапазон його інтересів. Це — історичне та літературно-мистецьке краєзнавство, топоніміка, пам’ятки природи, археології, історії та культури, їх збереження і охорона, біографічні і творчі зв’язки з Сумщиною видатних людей, тощо. Цікавою і ґрунтовною є започаткована наукова робота по дослідженню зв’язків великого українського філосо— 22 —

фа Григорія Сковороди з Сумщиною. Що ми можемо дізнатися із досліджень Павла Андрійовича? «Під час таких подорожей Сковорода не раз відвідував Суми, Лебедин, Охтирку, Боромлю і багато інших міст та сіл нашого краю. Тут він завжди зустрічав щиру прихильність до себе простих людей і мав добрих знайомих серед передових представників місцевої інтелігенції. У Сумах існував навіть гурток його однодумців і послідовників. Ще в 1767 році в учасників цього гуртка виникла думка про заснування в нашому місті вищої школи, чого в той час, звичайно не можна було здійснити. Відсутність вищого навчального закладу на Слобожанщині, не повною мірою, але компенсувалася діяльністю культурнопросвітницького гуртка, який діяв на хуторі Попівка (зараз с. Залізняк Сумського району), засновником його був дрібнопомісний дворянин О. Паліцин. Григорій Савич неодноразово бував у Попівці в Олександра Паліцина, брав участь у диспутах. Усі члени «Попівської академії» віддавали йому данину шани» [1].

3 грудня 2017 року виповнюється 295 років від дня народження мандрівного філософа, просвітителя-гуманіста, поета, педагога, феномена української культури письменника Григорія Савича Сковороди. Світ починався зі Слова, і Україна починається зі Слова. Віще Сковородинське слово рубали мечем, випікали залізом, садили на палі, морили голодом, спопеляли вогнем, кували в залізо, гноїли в казематах, виривали із серця і стирали із пам’яті, а Слово всесильно світиться на землі і на небі. Григорій Савич Сковорода посідає унікальне місце в історії української культури. Так само, як не можна забувати своїх батьків, так не можна забувати і свій народ та його історію. Не можна забувати землі нашої, бо це першооснова. Людина не може називатися людиною, якщо вона не має ні мови, ні пісні, ні землі, ні роду, ні пам’яті. «Весь світ спить», — ці слова належать самому Григорію Сковороді, сказані ним більше двохсот років тому. «І ще довго спатиме, якщо не прозріє, що матерія — — 23 —

це тільки пітьма і обман, якщо її не пожвавлює світло Духу».Усе своє життя присвятив філософ пошуку і знаходженню істини. Народившись у бідній родині, він стає одним із найосвіченіших людей свого часу, мислителем, письменником, педагогом та музикантом, знавцем античності і середньовіччя. Народився ж Григорій Савич Сковорода на Полтавщині 3 грудня 1722 року в родині малоземельного козака Сави Сковороди. Пізніше він любив називати себе Григорій Вар-Савою, тобто Сином Спокою. «Григорій на сьому році від народження відрізнявся серед однолітків схильністю до набожності, талантом до музики, полюванням до наук, твердістю духу. У церкву він добровільно ходив і співав чудесно, приємно». За звичаєм свого часу Григорій закінчив чотирирічну дяківську школу і у шістнадцять років вступив до Києво-Могилянської Академії. Вона була першим вищим навчальним закладом на Україні. ЇЇ засновник — Петро Могила в 1931 році об’єднав братську школу зі школою Києво-Печерської Лаври в єдиний Києво-Могилянський Колегіум, що з 1694 року набуває статус Академії. Петро Могила забезпечував академічну бібліотеку кращими виданнями, літературою різних релігійних та філософських планів, запрошував з Європи найкращих професорів. Академія була центром духовного життя України, яка не поступалася за рівнем викладання навчальним закладам Європи того часу. Її студентів можна було зустріти в найбільших університетських центрах — Сорбоні та Болоньї, Кракові та Празі. В Академії існувала інтелектуальна атмосфера, яка давала поштовх до розвитку класичних гуманітарних наук. Навчання в академії було відкритим для всіх станів суспільства. Рік починався 1 вересня, але студентів приймали також пізніше протягом року. Процес навчання в Київській Академії тривав дванадцять років. Предмети поділялися на так звані ординарні та неординарні класи. До ординарних належали: фара, інфіма, граматика, синтаксима, поетика, риторика, філософія — 24 —

та богослов’я. В неординарних класах викладались грецька, польська, німецька, французька, єврейська та російська мови, історія, географія, математика (курси включали алгебру, геометрію, оптику, діоптрику, фізику, гідростатику, гідравліку, архітектуру, механіку, математичну хронологію), музика, нотний спів, малювання, вище красномовство, медицина, сільська та домашня економіка. Сковорода перебував в Академії, щоправда з перервами, майже до 1753 року. Час від часу він відволікався від навчання був і півчим імператорської капели в Петербурзі, подорожував по Європі, викладав у Переяславському Колегіумі, але завжди повертався до своєї Alma Mater. Босоніж пройшов Сковорода тернистими шляхами історії, бачив, пізнавав і відчував біль України, та в душі залишився дитиною чистою та святою по-людському. Приваблює його скромність і невибагливість людини, яка в останній період життя звела свою і до того мізерну власність до кількох речей: посоха, сакви, флейти та книги. Ці речі брав він у дорогу, подорожуючи і по Лебединщині та всієй Слобожанщині. Сковороду безупинно переслідували цивільні і духовні власті. Під кінець 70-х років XVIII ст., після різних конфліктів з владою, Григорій Сковорода обрав зовсім новий і незнаний до того стиль життя, а саме — мандрівку. І ця мандрівка тривала до самої смерті, майже тридцять років. Була вона повна пригод, оповита переказами й легендами. У ній ніколи не розлучався філософ із Біблією, сопілкою або флейтою і своїми писаннями. Слава про нього йшла всюди, і кожний, чи то пан, чи то селянин хотів його побачити й почути. Тож аудиторія його була дуже численна і різнорідна, і всі розуміли його — філософ великої правди, людина з незалежними поглядами була для царату нестерпною. Внаслідок цього він у 1766 році змушений був звільнитися з посади викладача Харківського колегіуму. У двотомнику творів Сковороди згадуються прізвища учнів Васи— 25 —

ля Іванецького з Лебедина та Івана Андрієвського із села Азак, яких він навчаючи не відійшов від своїх переконань, відхилив усі спокуси тих, хто намагався поставити собі на службу його талант і знання. Все існуюче, зазначає Сковорода, може бути розділене між трьома сферами: макрокосмом (великою машиною Всесвіту), мікрокосмом (внутрішнім світом Людини) і світом символів (перш за все Біблією). Всі три світи мають тлінну та вічну натури. А тодішні церковники винесли присуд: взагалі заборонити Григорію Савичу займатися викладацькою роботою, адже його освітні ідеї, вільнодумні та єретичні, суперечили ідеям офіційно-церковним. На його думку, Біблія містить не тільки істину, що дана нам Богом, а й багато того, що не від Бога, а від пророків, які все ж таки були людьми, що самопізнання — це пізнання Бога у собі. Прожив Григорій Сковорода 72 роки. Вітер історії очищає справжні коштовності від сміття і нашарувань, робить очевиднішою різницю між великим і мізерним. Одним з однокурсників Сковороди по Київській Академії був уродженець міста Лебедина — Федір Залеський. Товариші здружилися в академії на все життя. Але подальша їх доля склалася по-різному. Безпритульним мандрівником жив і під чужим дахом помер Григорій Савич. Федір Залеський, закінчивши навчання, швидко обріс сім’єю, оселився назавжди в Лебедині, влаштувавшись там на спокійній і досить прибутковій посаді. Сковорода частенько і подовгу гостював у друга своєї юності, який незмінно виявляв до нього зворушливу приязнь. Син Залеського Михайло Федорович записав зі слів батька його І. І. Срезнєвському. З цих матеріалів ми довідалися про те, з якою рішучістю відхиляв непідкупний український мислитель підступні пропозиції духовних сановників йти їхньою стежкою. Федір Залеський ретельно збирав і зберіг рукописи й листи свого знаменитого друга, заповівши їх разом з іншою — 26 —

спадщиною своєму сину. А його внук Михайло Михайлович Залеський на тій же садибі приймав у себе в 1859 році великого українського поета Тараса Григоровича Шевченка і переказував йому сімейні спогади про перебування Григорія Сковороди на Лебединщині. Ось уривок із виданням листа Михайла Федоровича Залеського до профессора-славіста Срезневського. «Прочитал почтеннейшее письмо Ваше 13 числа сего мая, мною полученное, и сейчас бросился прочитать в «Утренней звезде» отрывки о Сковороде, потом целый день рылся в письмах отца моего, зная одно к нему письмо его по подписи на латинском языке «Григорий Савич Сковорода» (в моем рассуждении чтото о священном писании: не сыщу ли одного или других его же пера писем, но, к сожалению, не сыскал написанного, прочтенное же в отрывках Ваших о нем весьма сходно с известными мне слухами, кои я получил от своих родителей еще в малолетстве, а после 1798 году, когда я уже священником был села Рябушки, то слыхал много подробного от тамошних помещиков Красовских, в которых он более году проживал, полюбивши их, место положения дома их близ церкви и рощи, а более потому, что знаком был с отцом еще в Киеве, почему весьма часто из Рябушек посещал отца и иногда по месяцу, что отец мой познакомил его с Красовским…» [2]. Віковічний дубовий гай в селі Рябушки, ще пам’ятає ті часи коли Сковорода топтав своїми ногами стежки по ньому та грав на своїй чарівні флейті. Недалеко від Лебедина в селі Рябушках жили Іван Тимофійович Красовський дрібнопомісний землевласник з колишніх слобідських козаків. Іван і Андрій Красовські здобули освіту у Харківському колегіумі, причому старший із них вивчав поетику у самого Григорія Сковороди і зберігав дружні стосунки з учителем і надалі. Іван Тимофійович же із 1752 р. перебував на службі у Сумському слобідському козацькому полку (сумський полковий старшина; сотник 1-ї Лебединської сотні (до 1767 р.); сотенний хорунжий (під-прапорний)), — 27 —

а потім — вахмістром у Сумському гусарському полку (1767), із 01(12).І.1768 р. — прапорщик. У нього в Лебединському комісарстві було 272 підданих селян (1767). 05(16).VII.1770 р. Вийшовши у відставку 31.ІІІ(11.IV).1771 р. був нагороджений чином поручика. Проживаючи у Рябушках, у 1770 р. заклав храм на честь свого покровителя Іоанна Предтечі. Вивчення роду Красовських здійснено Сумським істориком В. Власенком, в його роботах знаходимо відомості про його козацько- старшинський рід. Гуманні ідеї Сковороди, мабуть, імпонували товаришам Красовських, відвідуючи їх Григорій Савич роздумуванням працював над рукописами своїх творів. Та були і розбіжності між однодумцями, про це читаємо в Михайла Залеського «Мати моя мені, а також і Красовські розповідали, що він був незрозумілим «чудаком», дуже важко було задовольнити, якщо щось не по його, все раптом кидає, і стіл, і постіль, і будинок і біжить ходити по лісах, по полях та горах, і все із своєю флейтою, через час після повернення нічого не говорить про минуле не любив щоб про цей випадок йому нагадували…» [3]. Усе своє життя присвятив Григорій Сковорода пошуку і знаходженню світла духа, пошуку істини. Як бачимо, і Рябушки можуть гордитися тим, що й по їхній землі ходив великий Сковорода. Саме в Рябушках Григорій Савич, як стверджують краєзнавці, плідно працював над рукописами своїх творів. Важко було мандрівному філософу не лише зберегти, а навіть і пригадувати все те, що він написав під чужою стріхою і що, звичайно, переходило в цілковите розпорядження людей, які давали йому притулок. Зате легко уявити, скільки його рукописів, залишених у різних місцях, так ніколи й не побачили світ, безнадійно загубившись у мотлохові поміщицьких комор, горищ, монастирських архівів. Таким кладовищем літературної спадщини Сковороди стали і деякі місця Сумщини, зокрема, колишні Охтирський і Сумський монастирі, де не раз Григо— 28 —

рій Савич зупинявся, шукаючи обстановки, в якій він міг зосереджено попрацювати. Про Охтирку він згадує у своїй праці «Наркисс. Разглагол о том: Узнай себя». А втім знайшлися на Сумщині такі люди, які зберегли для нащадків немало дорогоцінних сторінок, написаних рукою славнозвісного українського просвітителя. Серед них ми вже назвали двох Залеських з Лебедина. Назвемо ще й уродженця Сум І. Т. Лисенкова, який згодом видав у Петербурзі Шевченків «Кобзар». У 1861 році Лисенков передав Харківському університету, зібрані ним, очевидно, ще на Сумщині, рукописи Г. С. Сковороди. У цих фактах ми бачимо переконливе свідчення живого зв’язку видатного українського просвітителя XVIII століття з нашою Лебединщиною. «Братіє моя люб’язна! Одверніть очі ваші ангельські од содомлян і придивіться-но до цього мандрівника на землі, що гряде перед вами. Він крокує з жезлом веселими ногами урочищами і спокійно виспівує: «На землі я пришелець, не сховай від мене заповідей твоїх».Такі генії народжуються в надрах народних не так часто. Вони не тільки акумулюють у собі віковічну мудрість того, хто їх породив, усі чесноти свого народу та драматичну напругу їхніх історичних шляхів, а й стають їхніми виразниками та янголами-охоронцями. Їхні філософські думки, що нагадують коней із золотими підковами, яким вітри супротиву вивертають ніздрі, їхні твори, що схожі на дуби-велетні, для яких не є актуальною приказка «буває, що й дуби ламає», належать не лише минулим століттям, а й сьогоденню та століттям майбутнім. Вони — завжди сучасні, бо їхні автори зуміли побачити майбутнє крізь морок віків, зуміли загнуздати час. Таких людей справедливо називають геніями. З роками фігура Григорія Савича не потьмяніла, а заблищала щирим золотом непідробного скарбу. Він і сьогодні манить своєю моральною чистотою і осяяного високими ідеалами, життя з творчістю — поезією, філософією, етикою. Слава про нього йшла всюди, і кожний, чи то пан, чи то селянин хотів — 29 —

його побачити й почути. Тож аудиторія його була дуже численна і різнорідна, і всі розуміли його — речника великої правди. Слава про Сковороду йшла так далеко, що про нього довідалась і цариця Катерина II, і забажала його побачити. Через свого поручника Потьомкіна вона послала Сковороді запрошення переселитись з України в Петербург. Посланець цариці застав Сковороду на краю дороги, де він відпочивав і грав на флейті, а недалеко нього паслася вівця того господаря, в якого філософ затримався. Приятель і біограф Сковороди Ковалинський теж засвідчував, що коли «посланець передав йому запрошення цариці, Сковорода, просто й спокійно дивлячись в очі посланцеві, заявив: «Скажіть цариці, що я не покину України — мені дудка й вівця дорожчі царського вінця» [4]. За життя твори Г. Сковороди не видавалися. Перші публікації з’явилися до 100-річчя з дня смерті філософа. Його постать зав­ жди була овіяна таємницями, домислами та викликала інтерес. М. Костомаров писав: «Мало можна вказати таких народних постатей, якою був Сковорода і який би так пам’ятав і поважав народ. На всьому обширі від Острозька до Києва, у багатьох будинках висять його портрети. Його мандрівне життя є предметом оповідань і легенд» [5]. Останні 25 років свого життя Сковорода був мандрівним вчителем-філософом. І якраз тоді він, вільний і ні від кого не залежний, створив свої найкращі філософсько-поетичні твори, серед яких є пісні, канти, псалми, вірші з «Саду божественних пісень», байки, філософські трактати, діалоги та бесіди. Незадовго до смерті Сковорода склав список своїх праць (18 оригінальних та 7 перекладів, 4 з яких досі не знайдені). Писав свої твори автор тогочасною книжною українською, латинською і грецькою мовами. Помер Григорій Савич 9 листопада 1794 року в селі Іванівці на Харківщині (нині село Сковородинівка Золочівського району). Його постать, серед інших постатей такої ж величини, що не говори, є таки складною і суперечливою, а його поетич— 30 —

ний та філософський доробок — це сміливий виклик тодішньому та й теперішньому світові. Григорій Сковорода заповів ставити не хреста на своїй могилі, а камінь із його крилатою фразою: «Світ ловив мене, та не спіймав». У 1972 році у Сковородинівці відкрито літературно-меморіальний музей, а в Києві, Харкові та селищі Чорнухи споруджено оригінальні пам’ятники Г. Сковороді. Його ім’я було присвоєно Харківському державному педагогічному університету, Переяслав-Хмельницькому державному педагогічному університету, Інституту філософії Національної академії наук України. У космічному просторі Всесвіту за № 2431 існує мала планета, названа — «Сковорода». Постать Сковороди завжди була овіяна таємницями, домислами та викликала інтерес. М. Костомаров писав: «Мало можна вказати таких народних постатей, якою був Сковорода і який би так пам’ятав і поважав народ. На всьому обширі від Острозька до Києва, у багатьох будинках висять його портрети. Його мандрівне життя є предметом оповідань і легенд» [6]. Г. С. Сковорода канонізував високі моральні принципи: волелюбність, твердість духу, гідність, щирість, прагнення мудрості, надійність, любов до ближнього. Цим утверджувалися моральні підмурки нового українського суспільства. Творча спадщина великого філософа стала невичерпним джерелом мудрості й життєдайної наснаги для українського народу на довгі-довгі віки. Вона злободенна й сьогодні. Вона актуальною буде і завтра. Межі духовному вдосконаленню людини так і не визначено…» [7]. Власним життям Павло Андрійович Сапухін довів глибину своїх наукових пошуків, новизна його це висвітлення знаних і маловідомих фактів, виняткова чесність і принциповість вченого яким захоплюють наші сучасники. Отже, наукові дослідження Павла Андрійовича виконують двоєдине завдання: по перше, сприяють всебічному вивченню історії рідного краю; по друге, допомагають використати історико-краєзнавчий матеріал в виховному процесі. Краєзнавство вчить людей любити не тільки — 31 —

свої рідні місця, а й знати про них, привчає їх цікавитися історією, мистецтвом, літературою, підвищувати свій культурний рівень. Виховувати і навчати треба так, щоб вони усвідомлювали себе з одного боку — дітьми своїх батьків, внуками і правнуками своїх предків, а з іншого боку — дітьми своєї країни. Бо людина лише тоді стає активним членом нації, коли чітко знає, хто вона, з якого роду, коли дійсно знає свій народ, його історичну долю, його колію в історичному житті. ЛІТЕРАТУРА: 1. Сапухін П. А. Неймовірні подорожі Г. С. Сковороди по Сумщині [Електронний ресурс] // E-NEWS : веб-сайт. — Електрон. дані та прогр. — 2013. — 5 лют. — Режим доступу: http://e-news.com.ua/ show/280691.html (дата звернення 07.06.18). — Назва з екрана.

2. Багалій Д. І. Український мандрований філософ Григорій Сковорода / Д. І. Багалій. — 2-е вид., випр. — Київ : Обрій, 1992. — 469 с.

3. Сковорода Г. С. (1722-1794). Пізнай в собі людину / Г. С. Сковорода. — Львів : Світ, 1995. — 527 с.

4. Пазинич В. Геній Сковороди: простий, складний, суперечливий [Електронний ресурс] // Лебедин press : веб-сайт. — Електрон. дані та прогр. — Лебедин. – 2013. – 2 трав. – Режим доступу: http:// www.lebedinpress.com.ua/kategorii/novosti/6-genij-skovorodi-prostijskladnij-superechlivij (дата звернення 06.06.18). — Назва з екрана.

5. Дудченко В. Сковородинські стежки Лебединщиною / В. Дудченко // Життя Лебединщини. — 2002. — 11 груд. — С. 3.

6. Фалько О. Оксамитова пора. Філософія серця і людяності / О. Фалько. — Суми, 2010. — 147 с 7. Ткаченко Б. Г. С. Сковорода на Лебединщині / Борис Ткаченко // Будівник комунізму. — 1976. — 23 листоп. — С. 4.

8. Кравченко В. Вулиця мандрівного філософа Григорія Сковороди / Володимир Кравченко, Григорій Олефіренко [Електронний ресурс] // Лебедин press : веб-сайт. — Електрон. дані та прогр. — Лебедин. – 2016. – 17 серп. – Режим доступу: http://www.lebedinpress. com.ua/kategorii/novosti/1898-vulitsya-mandrivnogo-filosofa-grigoriyaskovorodi (дата звернення 06.06.18). — Назва з екрана.

— 32 —

Кислиця П. М., м. Суми «ЇХ ЄДНАЛА ШЕВЧЕНКІАНА: ПАВЛО САПУХІН І ВІРА ЮРЧЕНКО» Про краєзнавця Павла Сапухіна теплі спогади до останніх днів своїх зберігала знана художниця Віра Юрченко (1922– 1991), котра працювала у Сумському художньому музеї, театрі імені М. Щепкіна, в обласній газеті, була душею місцевої творчої організації художників. Непростий шлях долала юна художниця, перш ніж опинилася в нашому місті. Мистецький фах здобувала в Бакинському художньому училищі та в Харківському художньому інституті. За призначенням поїхала працювати до Львова, де була зачарована архітектурою древнього міста, самобутніми людьми, мовою, яку встигла трохи забути, навчаючись на Кавказі, та й у Харкові, хоч походить сама зі славного села Юрченкове на Полтавщині. З людьми швидко знайшла спільну мову, та все ж жилось напружено, відчувався правомірний спротив сталінському режимові, непевність. Працювала юна Віра Юрченко в одній з галицьких газет, сиділа саме за тим столом, де нещодавно було вбито Ярослава Галана, — хто? За що вбито галицького письменника? Чого сподіватися далі? — то ж можна зрозуміти збентеження молодої дівчини, хоча саме з дружиною Ярослава Галиною, як і з іншими колегами, єднали її теплі стосунки, взаєморозуміння. Все ж таки поїхала до Києва прохати в Міністерстві культури іншого місця роботи. Там її вподобала тодішня директорка Сумського художнього музею Олександра Маршала-Чаловська і запросила до співпраці. Тут Віра потрапила до теплого кола спільників: Павла Сапухіна, Миколи Бончевського, Якова Красножона, Сергія Арбузова, колекціонером, з котрим її поділяло давнє — 33 —

захоплення поетичною і малярською спадщиною Великого Кобзаря. А головний художник театру імені М. Щепкіна Семен Блайвас, за його ж словами, так уподобав «чарівну білявку», що вона згодом стала його дружиною. Саме досвідчений краєзнавець Павло Сапухін у 50-х роках ХХ ст. запросив молоду художницю до подорожі Шевченковими місцями на Сумщині. Не можна передати радощів Віри Юрченко: збулася її мрія глибше пізнати життя улюбленого з дитинства поета. Вона побачила освячені перебуванням Кобзаря місця в Кролевці, Конотопі, Ромнах, Лебедині, в селах і хуторах нашого краю. Яке хвилювання охоплювало її, коли бачила Тарасів дуб, дерева на Кролевеччині, повз які проносили домовину Кобзаря в урочисті дні його перепоховання. Всі ці незабутні враження, вивчення архівів, оповіді сумських краєзнавців, підсилені уявою художниці, знайшли своє відображення в майстерних графічних аркушах Віри Юрченко, присвячених шевченківським місцям. Графічний жанр, чорно-біла гама, геометрична умовність не вельми сприяють передачі розмаїтих почуттів, які охопили авторку, і все ж вона зуміла наповнити аркуші поетичним і музичним змістом. Любов до Кобзаря водила її золотим пером. Знайшла багато відтінків скупого колориту графіки, аби передати чари місячної ночі, на тлі якої зображено будинок у Кролевці, де вітали Тараса Григоровича (аркуш «Остання ніч у Кролевці 25–26.VІІІ.1859 у Т. Огієвської»), призахідного неба над Лихвином, сільських хат у с. Гирівці (тепер Шевченкове на Конотопщині), де художниця свідомо поєднала минуле з сучасним, не відкидаючи реалій уже свого часу — телеграфних дротів, сучасних доріг. Оглядаючи пам’ятник Шевченку в Ромнах роботи Івана Кавалерідзе, В. Юрченко легко уявляла собі й тамтешній Іллінський ярмарок, намет, в якому ночував Кобзар. Згодом Шевченкіану створила і в акварелі та екслібрисах. Її графічні роботи збагачені умінням працювати і в техніці живопису, вона писала й натюрморти, пейзажі, що відбилось і в нюансуванні образів Шевченкіани.

— 34 —

— «Шевченківська тема принесла мамі не тільки творче натхнення, — розповідає її донька Надія Юрченко, директорка Сумського художнього музею ім. Никанора Онацького. — Вона супроводжувала все її життя і навіть містично допомагала тоді, коли її земний шлях завершився. У скрутні 90-і, коли я через брак коштів не змогла поставити пам’ятник незабутній матері і шановній художниці, до мене завітали працівники Канівського музею Т. Шевченка, щоби закупили її роботи. Таким чином я змогла виконати заповіт матері, завдяки її надзвичайній любові до Кобзаря, її творчій самопосвяті Співцеві України. Великим щастям для матері було те, що столичний музей Т. Шевченка влаштував персональну виставку її творів, які стали його надбанням і гордістю... Пишаюся творчим вкладом матері до Шевченкіани, до креативної атмосфери Сум!» П. Сапухін познайомив художницю з багатьма сумськими і столичними митцями, які теж творили, натхнені творчістю й особистістю Кобзаря. Одним із таких був відомий режисер Володимир Денисенко, котрий поставив фільм «Сон», серіали, присвячені життєпису великого поета і художника, в яких натхненно творила вся династія Денисенків, дружина режисера, славетна Наталія Наум, його сини — теж віддані Кобзарській темі і справі. Віра Степанівна Юрченко була щиро вдячна всім сумським шанувальникам Тараса Шевченка, а особливо Павлові Сапухіну, котрий щасливо посприяв її творчій причетності до великого поета України, допоміг створити неповторну Шевченкіану, в якій багатству нюансів і ліризму зображення може позаздрити будь-який живописець. Я щасливий, що маю причетність до виставки графіки Віри Юрченко у ювілейний для Кобзаря 2014 рік, котра відбулася у читальній залі Центральної міської бібліотеки ім. Тараса Шевченка. Графічні аркуші Шевченківських місць на Сумщині — то натхненна Поема про відвідини Тарасом Григоровичем краю, за яким він стільки тужив на чужині. Непідробна любов до Кобзаря, системне вивчення його творчості та життєпису допомогли авторці створити незбаг— 35 —

ненно красиву і змістовну Шевченкіану у графіці. Просто неймовірно, що у такій умовній, скупій барвами і засобами техніці можна створити вельми ліричний цикл образів сумських реалій Кобзаревої доби в переплетінні з сучасністю («Гирівка, сучасне с. Шевченкове»). Переглядаючи лихвинські пейзажі, будиночки у Лебедині, Кролевці, на Конотопщині, змальовані Вірою Юрченко, не ймеш віри, що це створено за допомогою монохромного колориту, геометрично сухих контурів. Тут із замилуванням відтворено не лише давню архітектуру, а й трепетне, аж самозречене ставлення авторки до Великого Кобзаря, глибоке розуміння особистості Т. Шевченка, його й її залюбленість у Слобожанський край, а й невловимий душевний настрій натхненного Пілігрима. Прочитуєш у виразистій графіці його щемливу любов до Вітчизни, вистраждані сподівання ще звити сімейне гніздечко в Україні і ймовірні сумніви, які охоплювали (не могли не охоплювати) його серце віще. Чи не спадало Тарасові на думку, що може й востаннє бачить він рідну Украї­ну? Так перейнято різнорідними настроями-думами роботу «Остання ніч в Україні» (Кролевець). Сумно сіріють стіни будиночка Огієвських, де заночував великий Прочанин. Згадуєш Поетове: «Не спалося, а ніч — як море…». Хата огорнена напівпрозорою темрявою, напевно серед радощів од зустрічі з земляками і невеселі думи охоплювали бентежного нічліжанина кролевецьких господарів-прасолів. А ось Лихвин (сучасний хутір Лихвине). Тополя оддалеки від дому Поетових приятелів Хрущових мріє під крутим схилом сільського цвинтаря, який тут своєрідно називають «городок». (Тополя як архетип фольклору є й на іншім образку — «Село Лихвине», мимоволі тут зринають рядки з «Кобзаря»: «Одна, одна, як сирота На чужині гине…»). На протилежному схилі величавий хрущовський палац, у нечіткім освітленні непомітно, що він уже руйнується… Гармонію настрою Кобзаря і Віри Степанівни відбиває й дзеркало водойми під тополею. Кажуть, вода — 36 —

довго зберігає генетичну пам’ять, певне, згадує вона, як ходив тут із мольбертом і фарбами Співець, «що народу віддав свої сили». Змальовував серцю милі куточки хутора, селянські хати, старезний дуб, войовничі будяки на околиці. Ходили цими стежками і інші сумські художники, з-поміж них і Віра Юрченко, котра так імпресійно схопила на вечірнім прузі краєвид Лихвина. З-за рогу палацу виглядає прозора хмарина: «За сонцем хмаронька пливе, Червоні поли розстилає І сонце спатоньки зове…» Фантастично красива місячна ніч у «Сільському будинкові у Лихвині»! В цій хаті написано акварельно чистий вірш «Ой по горі роман цвіте…». Саме тут найбільше підтвердження знаходить думка про те, що графіка своїми контурами майже ідентична музиці. Як інакше можна передати всі чари місячної ночі зимової пори, коли не володієш музикальною тональністю рисунка? Навіть у живопису важко відтворити щедро нюансоване кольорами сяйво примарного сонця, як іноді називають місяць. А тут розмаїто й тотожно передано трохи розпливчате повітря романтичної зимової ночі, як воно висвітлює стіну хати, наводить величавий спокій. Чудовий ритм ліній, властивий усім аркушам В. Юрченко, навіть екслібрисам, яким на роду написано бути схематичними, вміння надати динаміки небагатьом деталям, за якими відчуваєш великий простір, оті «три шляхи широкії»… Які різні відтінки білого знайшла авторка для снігу, стін, місячного сяйва! А з одного фронтонного вікна бачимо і світло місяця з «затилку», як називають задню велику стіну хати. Місяць проглядає крізь «затильне» вікно у вікно фасаду, виліплюючи рельєфність хатини, багатовимірність простору й часу. Тут мисткиня виявила себе неабияким обсерватором, терпеливим спостерігачем, адже місячне сяйво хутко рухається по небу і міняє аспекти. Скільки тут пильності і медитування під час цих «нічних зйомок» майстрині. Хочеться вигукнути й собі услід за Гоголем: «О, ви не знаєте української ночі!». Помилуйтеся чарами ночі на виставці мисткині Віри Юрченко!

— 37 —

Ясно, що художниця до зорового ряду образів-пейзажів додала ще й свою вроджену музикальність, котру вона,здається, успадкувала од шевченківських пейзажів, що теж милують око і звучать українською мелодією навіть в казахських степах. Жива уява мисткині В. Юрченко, знання реалій тогочасного побуту відбилися і в промовистих екслібрисах її та акварелях, звідки легко вимріяти, як Тарас їхав поштовим диліжансом по нашій Сумщині, зупинявся на повітових станціях, міняв коней — «Прочитайте тую славу!»… Як б’ється його натруджене серце при спогляданні незабутніх сіл і містечок Сумщини, так ностальгійно змальованих у «Кобзарі», а особливо у повістях, написаних у сумні дні й ночі гіркого заслання. Апофеоз шевченківських дум, тривог за «Україну в огні» ідентифікується у В. Юрченко з образом скульптора Івана Кавалерідзе «Пам’ятник Т. Г. Шевченкові» в Ромнах. Зрілим, незламним, хоч і змарнілим козаком, борцем за красу і справедливість бачила наша Сумщина Поета під час його останньої подорожі в незабутню Україну. Щедра уява художниці й талант допомогли передати хвилюючий образ Кобзаря на вечірньому прузі великого життя. Досягти такого ефекту поліфонії, чуття міри у графіці, мабуть, найбільше допомогла Вірі Юрченко любов до нашого Кобзаря, вміння безкорисливо піддатися творчому пориву. Трохи сумно, що її мистецький доробок власне невідомий загалові, а його треба би споглядати і поціновувати не лише з приводу ювілеїв. То ж ми щиро вдячні директорці Сумського художнього музею імені Н.Онацького Надії Юрченко, доньці Віри Степанівни, котра до славного 200-річчя Кобзаря передала чудові роботи матері на виставку в бібліотеці імені Великого Кобзаря. Таким чином, Шевченкіана, яка була однією з найулюбленіших тем краєзнавця П. А. Сапухіна, стала провідною і у творчості художниці Віри Юрченко.

— 38 —

Конотоп А. В., м. Суми ФОНД П. А. САПУХІНА У СУМСЬКОМУ ОБЛАСНОМУ КРАЄЗНАВЧОМУ МУЗЕЇ Ім’я одного з провідних педагогів та науковців, краєзнавців, дослідників сумської старовини минулого століття П. А. Сапухіна вже неодноразово згадувалось у чисельних публікаціях, автори яких вивчали його біографію, досліджували наукову спадщину. Мета статті — проаналізувати матеріали з фонду П. А. Сапухіна, сформованого в Сумському обласному краєзнавчому музеї, який і нині залишається вивченим не в повному обсязі. Фонд формувався починаючи з 70-х рр. ХХ ст. завдяки історику та краєзнавцю, колишньому співробітнику музею, доньці П. А. Сапухіна — Л. П. Сапухіній. Останні надходження речей були зафіксовані в 2013 р. Нині фонд налічує понад 350 одиниць збереження (більш як 280 предметів основного фонду та понад 70 науково-допоміжного) — це документи, меморіальні, особисті та побутові речі, фотографії, періодичні видання 50– 70-х рр. ХХ ст., в яких зберігається науковий доробок краєзнавця, книги, брошури під його авторством. Фонд має важливе значення для вивчення життєвого і науково-педагогічного шляху краєзнавця. Найчисельнішою є група документів. У музеї зберігаються: повторне свідоцтво про народження, атестат на звання учителя середньої школи, посвідчення про закінчення курсів підвищення кваліфікації, військовий квиток, посвідчення державного страхування, читацький квиток Сумської обласної бібліотеки, профспілкові квитки, пенсійні посвідчення, членські квитки товариств поширення політичних та наукових знань, охорони пам’яток історії та культури [1]. Серед особистих документів чільне місце належить автобіографії написаній у 1950 р. [2].

— 39 —

Варто окремо виділити групу документів, що відображає листування краєзнавця. Тут представлені листи, як особистого характеру так і такі, що висвітлюють його професійну діяльність, зокрема, від редакцій чисельних періодичних видань, що співпрацювали з дослідником, листи, автори яких високо оцінювали його наукові розробки, листи з проханнями допомогти у розробці краєзнавчих тем, надати рецензію на наукову працю та інші [3]. Окремо виділено листування краєзнавця з відомим українським письменником і перекладачем, уродженцем Роменщини Б. Д. Антоненком-Давидовичем, який у своїх листах часто згадує про населені пункти Сумщини, зокрема, Охтирку, Ромни, Недригайлів [4]. Активно листувався П. А. Сапухін з кандидатом педагогічних наук, заслуженим вчителем Ю. Ф. Самбросом [5] та громадським діячем А. Е. Гетлером [6]. Ці листи теж є складовою фонду. Творчий доробок краєзнавця надзвичайно великий. У музеї зберігаються рукописи його праць: дев’ять унікальних зошитів, з записами екскурсійно-туристичних маршрутів, в яких подані короткі історичні довідки про окремі населені пункти Сумської області, нариси з історії м. Суми, присвячені шевченківській тематиці та інші [7]. Друковані видання фонду П. А. Сапухіна представлені періодикою ХХ ст., книгами з особистої бібліотеки дослідника, кількома брошурами під його авторством, а саме: «Перебування Т. Г. Шевченка на Сумщині», «П. А. Грабовський у рідному краї», «Чеховський меморіал у Сумах» та «А. П. Чехов на Сумщині» [8]. Більшість наукових розробок краєзнавця були висвітлені провідними періодичними виданнями минулого століття, на сторінках яких друкувалися статті П. А. Сапухіна про Т. Г. Шевченка, А. П. Чехова, Є. Х. Мовчана, К. Д. Ушинського, Лесю Українку, присвячених місцевій топоніміці та історії краю [9]. Серед книг, що були передані до музею з особистої бібліотеки дослідника, більшість — це різноманітні методичні рекомендації, які використовував П. А. Сапухін у своїй педагогічній — 40 —

діяльності, історичні нариси, наукова та художня література. Є книги з дарчими підписами П. А. Сапухіну від письменника Б. Д. Антоненка-Давидовича, професора Ю. П. Ступака [10]. Комплекс фотографій представлений чисельними фотокопіями зробленими з оригінальних знімків, що нині зберігаються у родинному архіві. Більшість з них були зроблені на початку ХХ ст. в фотоательє м. Суми та Харкова. Окремі знімки — у 1940–1950-х рр. на яких дослідник зафіксований з дружиною, донькою, колегами, друзями. Є знімки зроблені і під час дослідницької роботи краєзнавця [11]. Зберігаються у музеї й оригінальні предмети, які свого часу були знайдені П. А. Сапухіним. Не можна оминути увагою унікальний музейний предмет — кістяну порохівницю, що за переказами належала гетьману І. Самойловичу. Завдяки краєзнавцю до музею надійшов естамп художника В. С. Юрченко «Будинок Огієвських у Кроливці» та окремі археологічні знахідки [12]. У фонді П. А. Сапухіна представлений комплекс нагород: медалі, знак «Відмінник народної освіти» і посвідчення до нього, почесні грамоти [13]. Особливе місце в дослідженнях П. А. Сапухіна посідала тема Т. Г. Шевченка і його зв’язків з Сумщиною. 1961 р., з нагоди 150-річчя від дня народження Кобзаря, він був нагороджений дипломом, шевченківським значком та пам’ятною медаллю, яка разом з відповідним нагородним документом є однією з найпрестижніших відзнак з арсеналу дослідника [14]. Є у музеї і меморіальні речі, якими свого часу користувався краєзнавець: вишиванка, друкарська машинка, папка для зберігання паперів, портфель, ніж, окуляри, годинник, подарований досліднику з нагоди 75-ї річниці від дня народження, з дарчим підписом та інші речі [15]. Ім’я П. А. Сапухіна було відоме і шановане його сучасниками. Він був учасником різноманітних наукових та культурних заходів. У музеї зберігаються вітальні телеграми, грамоти, лис— 41 —

тівки, отримані дослідником з нагоди його 75-ї річниці від дня народження, у тому числі і від колективу Сумського обласного краєзнавчого музею [16]. Окремою складовою фонду П. А. Сапухіна є періодичні видання, в яких друкувалися статті про краєзнавця [17]. Фонд П. А. Сапухіна, що зберігається у Сумському обласному краєзнавчому музеї потребує свого детального вивчення, адже кожна з вище згаданих груп матеріалів може стати темою для окремої наукової розробки. ВИКОРИСТАНІ ДЖЕРЕЛА: 1. Фонди Сумського обласного краєзнавчого музею (далі СОКМ). — КН 31306. — Д 5533; КН 31307. — Д 5532; КН 38828. — Д 7444; КН 31725. — Д5672; КН 31726. — Д 5673; КН 31320. — Д 5543; КН 31724. — Д 5671; КН 32233. — Д 5886; КН 31727. — Д 5674; КН 32234. — Д 5887; КН 31317. — Д 5541; КН . — Д 5546.

2. СОКМ. — КН 32236. — Д 5889.

3. СОКМ. — КН 31390. — Д 5560; КН 31389. — Д 5559; КН 31393. — Д 5565; КН 31391. — Д 5561; КН 31397. — Д 5563; КН 32873. — Д 6002; КН 32874. — Д 6003; КН 32875. — Д 6004; КН 32876. — Д 6005; КН 31392. — Д 5564; КН 31394. — Д 5566; КН 31397. — Д 5569; КН 31398. — Д 5570; КН 31399. — Д 5571; КН 31400. — Д 5572; КН 31401. — Д 5573.

4. СОКМ. — КН 31395. — Д 5567; КН 38833. — Д 7449; КН 38835. — Д 7451; КН 38834. — Д 7450; КН 38837. — Д 7453.

5. СОКМ. — КН 38746. — Д 7423; КН 38747. — Д 7424; КН 38748. — Д 7425; КН 38749. — Д 7426; КН 38750. — Д 7427; н/в 6774, н/в 6775, н/в 6770, н/в 6771, н/в 6772, н/в 6773.

6. СОКМ. — КН 28747. — Д 5011; КН 28748. — Д 5012; КН 28749. — Д 5013; КН 28750. — Д 5014; КН 28751. — Д 5015; КН 28752. — Д 5016; КН 28753. — Д 5017; КН 28754. — Д 5018; КН 28755. — Д 5019 7. СОКМ. — КН 31387. — Д 5550; КН 31387. — Д 5551; КН 31387. — Д 5552; КН 31387. — Д 5553; КН 31387. — Д 5554; КН 31387. — Д 5555; КН 31387. — Д 5556; КН 31387. — Д 5557; КН 31387. — Д 5558; н/в 3889, н/в 4137, н/в 4138.

8. СОКМ. — КН 23657. — Пи 7146; КН31335. — Пи 12441.

9. СОКМ. — КН 32818. — Пи 13037; КН 32814. — Пи 13033;

— 42 —

КН 32816. — Пи 13035; КН 32817. — Пи 13036; КН 33212. — Пи 13179; КН 31334. — Пи 12440; КН 32544. — Д 12916; КН 32546. — Д 12918; КН 32552. — Пи 12908; КН 32560. — Пи 12922; КН 32581. — Пи 12943; КН 32587. — Пи 12949.

10. СОКМ. — КН 31083. — Пи 12341; КН 31404. — Пи 12453; КН 31405. — Пи 12454; КН 31409. — Пи 12458; КН 31410. — Пи 12459; КН 31347. — Пи 12448; КН 31349. — Пи 12450.

11. СОКМ. — н/д 6697; н/д 6698; н/д 6699; н/д 6700; н/д 6701; н/д 6702; н/д 6703; н/д 6704; н/д 6705; н/д 6706; н/д 6707; н/д 6708.

12. СОКМ. — КН 14333. — Р 48; КН 31582. — Р 701; КН 14334. — А 2486.

13. СОКМ. — КН 31312. — Нум 4323; КН 31319. — Нум 4324; КН 31318. — Д 5542; КН 31313. — Д 5537; КН 31314. — Д 5538; КН 31315. — Д 5539.

14. СОКМ. — КН 31321. — Д 5547; КН 31728. — Нум. 4428; КН 31309. — Нум 4322; КН 31310. — Д 5535.

15. СОКМ. — КН 31244. — ТК 1432; КН 33009. — М 1404; КН 31245. — Р 677; КН 31246. — Р 678; КН 31247. — М 1322; н/в 3877; КН 31248. — М 1223.

16. СОКМ. — КН 31316. — Д 5540; КН 31322. — Д 5544; КН 31323. — Д 5545; КН 31326. — Д 5531; КН 31327. — Д 5530.

17. СОКМ. — КН 31329. — Пи 12437; КН 35584. — Пи 14433; КН 35584. — Пи 14441; КН 30141. — Пи 11799.

— 43 —

Кудінов Д. В., м. Суми ОРГАНІЗАЦІЯ П. А. САПУХІНИМ КРАЄЗНАВЧОЇ РОБОТИ У ВЕЛИКОПИСАРІВСЬКІЙ СЕРЕДНІЙ ШКОЛІ Видатна постать краєзнавства Сумщини, П. А. Сапухін, нині більше відомий широкій аудиторії саме як дослідник, автор багатьох захопливих та змістовних розвідок з літературної, соціальної й політичної історії краю. При цьому інший бік фахових занять науковця — педагогічна діяльність, налагодження краєзнавчої роботи в загальноосвітніх навчальних закладах — згадується, як правило побіжно, нерідко в сенсі «вимушеного» акценту зайнятості Павла Андрійовича в часи, коли вітчизняний краєзнавчий рух піддавався репресіям [5, с. 3; 10]. Утім, педагогічна й дослідницька діяльність П. А. Сапухіна, якого на учительській посаді високо цінували як діти, так і колеги («у взаєминах з працівниками зразково ввічливий, витриманий і дуже скромний, готовий завжди подати допомогу», «характерною рисою т. Сапухіна є те, що він свою роботу виконує сумлінно і досконало»), невіддільні одна від одної. В учнях він вбачав не лише слухачів, але й юних істориків, своїх молодших колег у пошуках минувшини. У 1920 р., з початком роботи на посаді учителя Великописарівської радянської семирічної трудової школи, П. А. Сапухін заснував один з найперших в нашій країні шкільних краєзнавчих музеїв, а через два роки очолив шкільний краєзнавчий гурток. Отже, П. А. Сапухіна цілком можна визнати одним із фундаторів шкільного краєзнавства України, яке в той час віднаходило підтримку з боку Народного комісаріату освіти УСРР. Зокрема, до навчальних програм семирічних шкіл вводилися предмети краєзнавчого циклу (37 годин на рік) — історичне, географічне та економічне краєзнавство. Гурткову роботу Пав— 44 —

ло Андрійович не полишав і після переїзду з Великої Писарівки, зокрема, під час роботи на посаді учителя російської мови та літератури в Сумській середній школі № 13 в 1950/1951 н. р. [8, 5 об.]. Проте найпліднішою добою краєзнавчої педагогічної діяльності став саме великописарівський період його життя. Учасники краєзнавчого гуртка Великописарівської середньої школи, згідно звіту, розміщеного в журналі «Краєзнавство» у 1928 р., «збирали та досліджували випадкові археологічні знахідки», «упорядковували нумізматичну колекцію», «обслідковували церковні архіви й використовували їх матеріал для дослідження місцевої історії» [1, с. 80]. Крім цього, вони залучалися її керівником до організованого читання, збирання інформації з історичної топоніміки й скупчення фольклорних матеріалів. Діяльність гуртка підпорядковувалася ґрунтовній методиці, яка отримувала творчий підхід до справи. Зокрема, топонімічні розвідки здійснювалися за чіткою програмою, яка передбачала реєстрацію архаїчних назв, опис пов’язаних із ними топографічних об’єктів, запис переказів, що мали відношення до них, залучення археологічних, архівних та інших матеріалів задля розширення загального уявлення про топоніми. Так, «назви сіл Гутинівки та Кобильовки були осмислені нами тільки після того, як в наші руки потрапив документ (з архіву колишнього Вольнівського монастирю, матеріали якого зберігалися в приходській церкві с. Попівка В.-Писарівського району), який містив повідомлення про те, що наприкінці XVII ст. вольнівській піддячий Петро Гутинов і боярський син Кобильов «жалувалися» земельними угіддями , лісами та покосами по річці Ворсклиці» [9, с. 8]. Звісно, поєднання писемних джерел з топонімічними мали результатом локалізацію багатьох об’єктів доби козаччини — сторожових маяків, укріплень, застав тощо та нанесення їх на мапу району. Особливим напрямом діяльності великописарівських краєзнавців було проведення археологічних пошуків, — заняттю, якому Павло Андрійович, як виявляється, завзято віддавався (ві— 45 —

дійшов від цієї справи вже у повоєнний період). «Шкільний історико-краєзнавчий гурток поставив перед собою завдання збирати свідчення про археологічні пам’ятки, які не були зареєстровані в опублікованих матеріалах, і відшукувати сліди пам’ятників, зруйнованих у минулому», — описував поставлені в даному напряму завдання П. А. Сапухін [9, с. 10]. Членами гуртка було винайдено або зібрано в земляків чимало артефактів сивої давнини: сокири, молотки, зернотерки, крем’яні наконечники стріл кам’яного (припустимо і бронзового) віку, фрагменти кераміки, дрібні кольорові намиста, бронзові наконечники стріл, фібули, пряслиця, персні, бердиш, порохівниця, корсунські хрести, рушниця з кременевим замком часів Північної війни, печатки тощо. Серед нумізматичних знахідок — денарії чи сестерції, викарбувані під час правління римського імператора Антоніна Пія (138–161), монети XVII–XIX ст. Частина з них («єфімки» часів правління царів Михайла Федоровича, Олексія Михайловича та Петра І) потрапила до шкільного музею зі скарбу, викопаного у Вольному. Значення винайдених археологічних матеріалів особливо підкреслювалося П. А. Сапухіним: «Різні за своєю історико-пізнавальною цінністю, всі ці предмети, тим не менш, допомогли нам у тій чи іншій мірі уточнити окремі питання місцевої історії» [9, с. 12]. Від випадкових знахідок гурток перейшов до справжніх археологічних розкопок. І хоча П. А. Сапухін оговорював, що «проводити розкопки можуть лише спеціалісти», тим не менш, чекати на їхнє прибуття юні краєзнавці не стали. Детально Павлом Андрійовичем описані розкопки, що проводилися у вересні 1939 р. на місці ґрунтового могильника поблизу Ницахського городища (VIII–XIII ст.): «У якості завдання ми поставили перед собою: 1) познайомити учасників історичної екскурсії з методикою й технікою археологічних робіт при вивченні слов’янських некрополів; 2) зібрати у фонди запроектованого у нас краєзнавчого музею місцевий краєзнавчий матеріал по темі «Слов’яни». Розкопки здійснювали за методом зняття насипі шарами в 25–30 см по всій — 46 —

площі могильного кургану. Знайдене нами на рівні обрію колективне захоронення виявилося сильно пошкодженим. Однак добутий у ньому інвентар (огранені сердолікові намиста, жіноче бронзове кільце, дрібні намистинки, мушлі тощо), повторюючи знахідки розкопок ХІІ археологічного з’їзду, відтворював чітке уявлення про слов’янські погребіння цього типу, який доповнювався археологічним матеріалом, підібраного нами на поверхні розореного піж озимину лану на території могильника» [9, с. 11]. Вагоме значення П. А. Сапухін надавав розшуку та систематизації документів, особливо, з колишніх церковних архівів (у тому числі, бувшого Вольновського монастиря), що містили цінну інформацію про минуле краю. «Особисто нами в межах свого району вдалося зібрати три приходські літописи, велику кількість приватних листів, усіляких офіційних клопотань, рапортів, судових актів, документів купівлі-продажу, доходних і витратних відомостей, метричних книг тощо», — характеризував колекцію документів Вилокописарівського музею П. А. Сапухін [9, с. 13]. Документальні матеріали значно доповнювалися інформацією переказів, що дозволяло краще деталізувати картини минулого слободи дореформеного та пореформеного періоду, особливо в частині соціальних сторін життя, участі земляків в революційних рухах та громадянській війні. Наслідком пошукової роботи ставало не лише поповнення фондів шкільного, а потім і відкритого в 1940-му році районного краєзнавчого музею, але й підготовка рукописів учнівських робіт. Значна увага приділялася популяризації знань про край — до 1928 р. для мешканців району було прочитано понад 50 лекцій краєзнавчого змісту й проводилися екскурсії у шкільному музеї. Досвід керівництва гуртком у 1920–1930-х роках був узагальнений П. А. Сапухіним у низці статей в часописах «Шлях освіти» й «Радянська освіта», періодичних виданнях району, Харківської та Сумської областей. Нарешті, закономірним результатом тривалої плідної педагогічної праці — 47 —

стало узагальнення її результатів Павлом Андрійовичем у доповіді «Краєзнавча робота школи у зв’язку із вивченням курсу історії СРСР», прочитаній на І Всеукраїнській науково-методичній конференції в 1940 р. (участь у ній, а також на першому з’їздові учителів України в тому ж році П. А. Сапухін відзначав як важливий факт своєї бігорафії). Текст доповіді був опублікований у журналі «Комуністична освіта» (№ 10, 1940 р.), а також виданий Сумським інститутом удосконалення вчителів окремою брошурою [2, с. 29; 7, арк. 4 об, 12 об.; 8, арк. 2]. Уже на першій сторінці публікації педагог постулював краєзнавство як методичний підхід, що дозволяє уникнути «недопустимо одноманітних уроків», «мертвих схем» та «штампів» викладання за підручником. Натомість краєзнавчий матеріал був покликаний стати ілюстрацією процесів та явищ минулого, слугувати її живим прикладом, забезпечувати дотримання принципів доступності, наочності й конкретності, розширювати систему методичних прийомів (наочний, лабораторно-дослідницький, екскурсійний), формувати в учнів спостережливість, навички самостійної роботи тощо. Краєзнавча інформація, запевнював П. А. Сапухін, є надійним інструментом в руках учителя вже на самій першій сходинці знайомства з історії при опануванні теми джерельної бази цієї науки. Наприклад, екскурсія до кургану може супроводжуватися встановленням зв’язку з іншими пам’ятками минулого, знайомством з методами архео­ логії та її здобутками, збором артефактів та їх розміщенням в історичному кабінеті школи. Також учням може бути запропоноване завдання поєднати знання про археологічні об’єкти з назвами та переказами, що побутували в певній місцевості, для обґрунтування топонімів. «Організована таким чином проробка пропедевтичного курсу історії, — резюмував П. А. Сапухін, — не лише забезпечує необхідну доступність та наочність навчального матеріалу, але й виховує дослідницький підхід до історичного минулого, викликає в ньому живий інтерес» [9, с. 17].

— 48 —

Краєзнавець повинен бути бібліофілом (сам П. А. Сапухін мав книгозбірню в понад 5 тис. примірників). Організоване читання дозволить віднайти йому потрібний матеріал навіть у самих неочікуваних на перший погляд виданнях. «Здавалося б, яке відношення до Велико-Писарівського району можуть мати бджолярські журнали? Між тим у одному з них ми віднайшли цікаві дані про перших українських колоністів нашого району, про їхній бортницький промисел, його техніку й економіку. Один з листів поета К. Батюшкова до О. І. Тургенєва від 1818 р., опублікований у зібранні його творів (вид. 6, 1898 р.), підтвердило місцеві розповіді про те, що Писарівка на початку минулого століття була програна в карти її поміщиком князем Голіциним», — наводив приклад евристичного підходу до справи своїх вихованців П. А. Сапухін [9, с. 5]. Позаурочна робота учнів з історичним матеріалом, безсумнівно, виправдовувала себе і під час вивчення основного курсу історії. Так, зібрані на Ницахському городищі та могильнику «предмети давньої слов’янської культури, слугували для нас чудовими речовими посібниками, що конкретизували низку історичних свідчень і збуджували інтерес до роботи» при вивченні історії Київської Русі [9, с. 18]. Відмітимо, що методичні погляди П. А. Сапухіна щодо використання краєзнавчого матеріалу на уроках та в позаурочний час надто близькі до позиції новаторів педагогічної науки початку ХХ ст. Зокрема, це стосується доробку російського педагога-методиста, історика В. Я. Уланова (нар. між 1881–1883 – ?), котрий викладання регіональної історії вважав важливим індуктивним засобом навчання, що через актуалізацію об’єктів в оточенні учня, пов’язаних із локальним минулим, забезпечує перехід до висвітлення загальних проблем історії, допомагає її оживити, зробити більш відчутною та близькою для дитини [11, с. 100]. Значне місце В. Я. Уланов відводив опорі педагога на життєвий досвід дитини: «потрібно відшукати спочатку фунда— 49 —

мент — наявні знання дитини, і на них, як на природній основі, зводити стіни будівлі, спираючись на відоме для розкриття невідомого й оживляючи сучасними переживаннями мертві форми та образи старовини» [12, с. 95]. Надто корисним він вважав і знайомство учнів із документами, оскільки останні сприяють наочності образів та набуттю духу минулого, пробудженню загального інтересу до історії («Старий документ є яскравою ілюстрацією давньої мови й форми думки, якими залишаються уривки старовини для характеристики побуту і потреб минулих поколінь») [3; 4; 6, с. 146–147]. Фактично ідентичні думки віднаходимо й в доповіді Павла Андрійовича. Загалом, у шкільній історико-краєзнавчій роботі П. А. Сапухін виокремлював такі складові: 1) збір та вивчення місцевого матеріалу з максимально можливим залученням до цієї справи учнів (залучення великої кількості осіб до пошукової роботи збагачує дослідників більшим числом фактів, у чому як раз і полягає перевага колективної праці перед індивідуальною); 2) його використання в навчальній роботі у якості допоміжного джерела для конкретизації окремих тем курсу історії, що залишалося в сфері компетенції педагога. Організацію та діяльність краєзнавчого гуртка П. А. Сапухін поставити на наукові рейки. Вироблений ним алгоритм дій педагога відбувався в наступній послідовності: 1) вивчення методів історичного дослідження; 2) знайомство з історико-краєзнавчою літературою; 3) упорядкування виписок із даними про край у вигляді карток (конспектів); 4) збір інформації (усні, речові, письмові джерела); 5) репродукція знань учнів у вигляді створюваних ними стендів, рукописів, статей, доповідей, екскурсійних текстів по музею. Педагогічний досвід П. А. Сапухіна є не лише цікавим аспектом його біографії і, загалом, перспективною темою історико-педагогічних досліджень, але й цілком актуальним матеріалом, що, без сумніву, може використовуватися в сучасній дидактиці.

— 50 —

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ 1. Життя краєзнавчих організацій: Харківська округа // Краєзнавство. — 1928. — № 6–10. — С. 75–82.

2. Кашаба О. Краєзнавчий напрям в українській педагогіці 1920-х років / О. Кашаба // Краєзнавство: науковий журнал. — 2012. — № 1. — С. 25–32.

3. Кудинов Д. В. Проблема пропедевтики обучения истории в работах В. Я. Уланова / Д. В. Кудинов // Журнал Министерства народного просвещения. — 2014. — № 2. — С. 83–92.

4. Кудінов Д. Проблема пропедевтики історичного навчання в роботах В. Я. Уланова / Д. Кудінов // Освітні інновації: філософія, психологія, педагогіка : матеріали Міжнародної науково-практичної конференції, 3 грудня 2014 року: у 4 ч. — Суми : Мрія, 2014. — Ч. 4. — С. 30–35.

5. Петров Г. Сапухін — із сузір’я Сапухіних / Г. Петров // Панорама Сумщини. — 1993. — 1 квіт. — С. 1, 3, 7.

6. Пометун О. І. Методика навчання історії в школі / О. І. Пометун, Г. О. Фрейман. — Київ : Генеза, 2006. — 328 с.

7. Приватний архів Кудінова Д. В. (ПАК): цифрова копія втраченого документа КЗ СОІППО. — Спр. 30: Особова справа Сапухіна Павла Андрійовича. — 12 арк.

8. ПАК: цифрова копія втраченого документа КЗ СОІППО. — Спр. 2: Справа Сапухіна Павла Андрійовича, учителя російської мови школи № 13. — 11 арк.

9. Сапухин П. А. Краеведческая работа школы в связи с изучением курса истории СССР / П. А. Сапухин. — Сумы : Изд. Сумск. инст. усовершен. учит., 1940. — 23 с.

10. Сапухіна Л. П. Спогади про батька і краєзнавця П. Сапухіна / Л. П. Сапухіна // Календар знаменних і пам’ятних дат Сумщини на 2018 рік / Сум. ОУНБ ; уклад. О. К. Линник. — Суми : Б. в., 2017. — С. 44–71.

11. Уланов В. О постановки истории на летних педагогических курсах / В. Уланов // Вестник воспитания. — 1913. — № 9. — С. 97–119.

12. Уланов В. Опыт методики истории в начальной школе / В. Уланов. — Москва : Сытин, 1913. — 139 с.

— 51 —

Линник О. К., м. Суми СПРОБА АНАЛІЗУ БІБЛІОГРАФІЇ ПУБЛІКАЦІЙ П. А. САПУХІНА І ЛІТЕРАТУРИ ПРО НЬОГО ЗА ФОНДАМИ СУМСЬКОЇ ОУНБ. Цьогорічне видання «П. А. Сапухін: портрет розбудовника краєзнавства на Сумщині : до 125-річчя від дня народження» містить бібліографію публікацій Павла Андрійовича і літератури про нього. Основою для цього послугував у доповненому варіанті біобібліографічний покажчик «Павло Сапухін : до 105-річчя від дня народження», підготовлений Сумською обласною універсальною науковою бібліотекою сумісно з Сумським краєзнавчим музеєм у 1998 р., завдяки основним зусиллям його доньки, краєзнавця, заслуженого працівника культури України Лади Павлівни Сапухіної. Покажчик включає 563 публікації П. А. Сапухіна за період 1917–1993 рр.: окремі видання, статті в наукових записках, бюлетенях, альманахах, журналах, газетах. Ця інформація не є вичерпною. Відсутні дані за 9 років: 1919, 1921–1924, 1933, 1934, 1942, 1943, а за інші роки є істотні прогалини. У своїх спогадах про батька Лада Павлівна Сапухіна пише, що «тепер неможливо сказати, коли побачила світ його перша краєзнавча стаття, бо періодика з довоєнними публікаціями загинула під час нацистської навали» [1]. «Широко розгорнулася дослідницько-краєзнавча і публікаторська діяльність Сапухіна у 50–60-і рр. XX ст. Початок цьому процесові поклала хрущовська «відлига» та вихід батька на пенсію у 1958 р.» [2]. П. Сапухіну належить 14 окремих видань педагогічного і, в більшості своїй, краєзнавчого змісту: «Перебування Т. Г. Шевченка на Сумщині», «П. А. Грабовський у рідному краї», «Події російсько-шведської війни 1708–1709 років на території Сумщини», «А. П. Чехов на Сумщині», він є співавтором книги — 52 —

«Архітектурні пам’ятки Сумщини» і перших путівників по місту Суми і Сумщині, першого фотоальбому про м. Суми. Праці П. А. Сапухіна публікувалися в наукових записках Науково-дослідного інституту педагогіки УРСР «Література в школі», збірках Академії педагогічних наук СРСР, збірнику статей Сумського обласного інституту удосконалення вчителів, республіканських журналах «Радянська освіта», «Шлях освіти», «Краєзнавство», «Радянське літературознавство», «Україна», «Пам’ятники України». Більшість статей друкувалась в сумських газетах («Ленінська правда», «Більшовицька зброя», «Більшовицька молодь», «Луч»), смт Велика Писарівка («Красное знамя», «Путь к социализму», «Знамя коммунизма», «Сталинский путь»), а також київських («Літературна газета», «Літературна Україна», «Голос труда»), харківських («Земське діло», «Народний учитель», «Виробнича думка») і тодішній союзній («Учительская газета»). Тематика публікацій свідчить, що приблизно п’ята частина написаного присвячена педагогічним питанням (особливо у період 20–40-х років), все інше — літературне, історичне, мистецьке краєзнавство. Висновок відомого сумського краєзнавця Г. Т. Петрова про те, що «після смерті Сапухіна краєзнавство на Сумщині …кружляє навколо тем, вперше ним піднятих і опрацьованих» [3] підтверджується аналізом інформації Зведеного краєзнавчого каталогу Сумської ОУНБ, який є єдиним і найповнішим джерелом краєзнавчих даних області. Цей аналіз свідчить, що П. А. Сапухін вперше на Сумщині написав про земляків: генерала, героя Вітчизняної війни 1812 р. П. П. Коновніцина (1956), поетів П. Грабовського (1957), В. Туманського (1957) та І. П. Клюшникова (1962), засновника першого літературного гуртка на Слобожанщині О. Паліцина (1958), педагога А. С. Макаренка (1958), останнього кошового Запорозької Січі П. Калнишевського (1966), мемуариста Я. А. Марковича (1960), сумського кореспондента Л. Толстого князя Д. Хілкова (1945), кобзаря Є. Мовчана (1939). П. А. Сапухін — 53 —

першим дослідив зв’язки з Сумщиною українських письменників: Т. Г. Шевченка (1956), Лесі Українки (1956), М. Гоголя (1957), М. Вовчка (1960), І. Котляревського (1969), російських: А. П. Чехова (1948), О. Купріна (1957), В. Короленка (1959), Л. Толстого (1960), М. Лєрмонтова (1960), І. Буніна (1961), Д. Фонвізіна (1965), О. Пушкіна (1969), білоруського класика Ф. Богушевича (1957). Саме П. А. Сапухіну належать перші на Сумщині дослід­ ження про зв’язки з нашим краєм педагога К. Д. Ушинського (1956), філософа Г. Сковороди (1957), актора М. Щепкіна (1958), художників К. Трутовського (1956), М. П. Чехова (1959) і М. Нестерова (1968), декабриста С. Г. Волконського (1968), унікальну колекцію книг путивльського мецената М. С. Маклакова (1951), пам’ятник мамонту в с. Кулішівка Недригайлівського району (1950), літописні міста Сумщини (1956), першу Сумську публічну бібліотеку (1962), найстарішу архітектурну пам’ятку м. Суми — Воскресенську церкву та її таємницю (1963). Допоміжний іменний покажчик свідчить, що найбільшу кількість своїх досліджень П. А. Сапухін присвятив А. П. Чехову, починаючи з 1917 р. і до останнього року свого життя, оскільки «в духовному світі Павла Андрійовича Чехов посідав особливе місце. Він схилявся перед чеховським генієм, безмежно захоплювався його творчістю та особистістю. Чехов імпонував йому і як людина з близьким душевним складом…» [4]. Друге місце за численністю розвідок у доробку Павла Андрійовича займає Т. Г. Шевченко, третє — О. С. Пушкін. У географічному розрізі П. А. Сапухіним написано більш за все про м. Суми і свою малу батьківщину — Велику Писарівку і Великописарівський район. Другий розділ бібліографічного покажчика — «Матеріали про П. А. Сапухіна» — свідчить, що ім’я Павла Сапухіна як педагога і краєзнавця не забуте, воно увійшло у республіканський довідник «Краєзнавці України» (2003) [5], про нього та його до— 54 —

робок говорять на наукових краєзнавчих конференціях, пишуть у книгах, журналах, газетах. Ім’я П. А. Сапухіна-шевченкознавця і -грабовськознавця, на відміну П. А. Сапухіна-чеховознавця, введено у загальноукраїнський науковий обіг. Так, фундаментальна праця П. А. Сапухіна «Перебування Т. Г. Шевченка на Сумщині» використана при написанні «Літопису життя і творчості Т. Г. Шевченка» (1976) [6], «Шевченківського словника» (1977) [7], облікована у новому бібліографічному покажчику «Історична Шевченкіана» (2016) [8]. Дослідження про Т. Г. Шевченка: «По слідах великого поета», «Невідомий автограф Т. Г. Шевченка», «Натурщиці Т. Г. Шевченка з с. Славгорода», «Т. Г. Шевченко у друзів з Сумщини», «Сумщина під пером і пензлем Т. Г. Шевченка», «Дві пісні Т. Г. Шевченка», «Лифинська зустріч», роботи «П. А. Грабовський у рідному краї» та «П. А. Грабовський в селі Пушкарному» — увійшли до республіканських бібліогра­ фічних покажчиків, підготовлених у різні роки АН УРСР, Інститутом історії України НАН України, Інститутом літератури ім. Т. Г. Шевченка, Центральною науковою бібліотекою ім. В. І. Вернадського, Національною історичною бібліотекою [9–12]. Звичайно, праці П. А. Сапухіна активно використовуються і на місцевому рівні, вони входять у різнопланові бібліографічні і методичні матеріали, підготовлені у різні роки Сумською обласною універсальною науковою бібліотекою: «Історія міст і сіл Сумської області» [13], «Памятники истории и культуры Сумской области» [14], «Літературна Сумщина» [15], «Історичні маєтки Сумщини та їх володарі. Родоводи» [16], «Сумській ОУНБ — 65» [17], «Геннадій Петров: до 75-річчя від дня народження» [18], «Т. Г. Шевченко і Сумщина» [19], «Лада Сапухіна: до 80-річчя від дня народження» [20]. Методико-бібліографічні рекомендації по проведенню краєзнавчої вікторини «Чи знаєте ви свій край?» [21], крім рекомендованих у бібліографії — 55 —

праць П. А. Сапухіна, містять питання стосовно особистості краєзнавця: «Назвіть першого і найавторітетнішого дослідника сумської сторінки в біографії великого російського письменника А. П. Чехова». Доробок П. А. Сапухіна і сьогодні затребуваний у користувачів інформації. Так, досвід одного з перших у пожовтневій Україні краєзнавчого осередку Великописарівської семирічної школи, заснованого П. А. Сапухіним у 1920 р., згадується у статті харківської дослідниці Ольги Кашаби «Методика викладання краєзнавства в школах Харківщини в 20-ті роки XX ст.», опублікованій у журналі «Краєзнавство» за 2008 р. № 1–4. Місцеві науковці Дмитро Кудінов і Петро Опанащук у своїй розвідці «Перший український поет-робітник: короткий нарис життя і літературної творчості Антона Шабленка» («Сумська старовина. — 2015. — № 46. — С. 133, 135) приводять оцінку літературного доробку А. Шабленка краєзнавцем П. Сапухіним, посилаючись на його статтю «Заспівувач робітничої поезії», надруковану у «Ленінській правді» за 1970 р. Праця П. Сапухіна «Події російсько-шведської війни 1708–1709 років на території Сумщини» використана у книзі С. Павленка «Військо Карла XII на півночі України», виданої у Києво-Могилянській академії 2017 року. В книзі «У мереживі життя» (Харків, 2014) мовознавець, професор Сергій Дорошенко, який 18 років працював у Сумському державному педагогічному інституті ім. А. С. Макаренка, згадує, що помітну роль у його перших вишівських кроках відіграв заступник директора Сумського інституту підвищення кваліфікації вчителів П. А. Сапухін. Таким чином, аналіз бібліографії публікацій П. А. Сапухіна і літератури про нього свідчить, що все зроблене Павлом Андрійовичем Сапухіним на ниві краєзнавства актуально і увійшло назавжди в історію нашого краю і України. Остається надіятися, що всі його публікації, розпорошені у різних джерелах і часі, незабаром знайдуть своє місце у окремо виданій — 56 —

книзі. А в м. Суми з’явиться меморіальна дошка, вулиця. Діяльність і доробок П. А. Сапухіна — це скарб нашого міста і області. І він — Сапухін — має стати почесним громадянином м. Суми. ДЖЕРЕЛА: 1. Сапухіна Л. П. Спогади про батька-краєзнавця П. Сапухіна // Календар знаменних і пам’ятних дат Сумщини на 2018 рік / Сумська обл. універс. наук. б-ка ; упоряд. О. К. Линник. — Суми, 2017. — С. 47.

2. Там само. — С. 48.

3. Петров Г. Сапухін — із сузір’я Сапухіних // Петров Г. Щоденники. Нариси. Статті / Держархів Сумської області ; упоряд.: Покидченко Л. А. (відп. упоряд.) та ін. ; під ред. Л. А. Покидченко. — Київ : Фенікс, 2016. — С. 861.

4. Сапухіна Л. П. Дослідник сумських сторінок життя і творчості А. П. Чехова краєзнавець П. А. Сапухін // Матеріали наукової конференції, присвяченої 110-річчю приїзду А. П. Чехова на Сумщину (1888–1998) / Сум. обл. краєзн. музей ; Будинок-музей А. П. Чехова ; Укр. академія банківської справи. — Суми : Ініціатива, 1998. — С. 6.

5. Краєзнавці України : довідник / Всеукраїнська Спілка краєзнавців. — Київ : Кам’янець-Подільський — Т. 1. — 2003. — С. 197–198.

6. Анісов В. Літопис життя і творчості Т. Г. Шевченка / В. Ф. Анісов, Є. О. Середа. — 2-ге вид., доп. — Київ : Дніпро, 1976. — С. 280.

7. Шевченківський словник : у 2 т. / Ін-т літ. ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР та ін. — Київ : Головна ред. УРЕ. — Т. 2 : Мол–Я. — 1977. — С. 247.

8. Історична Шевченкіана : бібліогр. покажч. / Нац. істор. б-ка України ; Ін-т історії Укр. НАН Укр. ; упоряд. : Н. Вощевська, З. Мусіна, Т. Приліпко та ін. — Київ, 2016. — С. 82–83.

9. Т. Г. Шевченко: бібліогр. літ. про життя і творчість. 1839–1959 : у 2 т. / уклад. І. З. Бойко та ін. — Київ : Вид-во АН УРСР. — Т. 2 : (1917– 1959). –1963. — С. 303, 319, 376, 441.

10. Т. Г. Шевченко: бібліогр. ювілейної літ. 1960–1964 / АН УРСР ; Центр. наук. б-ка ; уклад. Ф. К. Сарана. — Київ : Наук. думка, 1968. — С. 68, 121, 143, 455.

11. Т. Г. Шевченко: бібліогр. покажч. 1965–1988 / АН УРСР ; Центр. наук. б-ка ім. В. І. Вернадського ; уклад. : Л. В. Бєляєва, Н. М. Мислович. — Київ, 1989. — П. 577, 812.

— 57 —

12. Павло Грабовський : бібліогр. покажч. / АН УРСР ; Ін-т літератури ім. Т. Г. Шевченка ; уклад. М. О. Мороз. — Київ : Наукова думка, 1964. — П. 458, 515.

13. Історія міст і сіл Сумської області : бібліогр. покажч. / Сумська держ. обл. універс. наук. б-ка ім. Н. К. Крупської ; уклад. О. К. Линник ; ред. Н. О. Горнова ; відп. за вип. А. Р. Калашникова. — Суми, 1985. — П. 6, 84, 115, 188, 260, 281, 629, 704, 705, 943–945, 964, 980, 1378, 1490, 1978.

14. Памятники истории и культуры Сумской области : науч.-вспом. библиогр. указ. / ГОУНБ им. Н. К. Крупской ; Сум. обл. орг. Укр. о-ва охраны памятников истории и культуры ; сост. Т. И. Звягина. — Сумы, 1987. — П. 157, 158, 578, 783, 845.

15. Літературна Сумщина : бібліогр. довід. : до 60-річчя утворення Сумської області / Сумська ДОУНБ ; уклад. О. К. Линник. — Суми, 1999. — С. 6, 22.

16. Історичні маєтки Сумщини та їх володарі. Родоводи / Сумська ДОУНБ ; уклад. О. К. Линник. — Суми, 2003. — С. 23.

17. Сумській ОУНБ — 65 : бібліогр. покажч. / Сумська ДОУНБ ; уклад. О. К. Линник. — Суми, 2004. — С. 16.

18. Геннадій Петров : бібліогр. покажч. / Сумська ДОУНБ ; уклад. О. К. Линник. — Суми, 2011. — П. 47, 328, 332, 372.

19. Т. Г. Шевченко і Сумщина : наук.-допоміж. бібліогр. покажч. / Сум. обл. універс. наук. б-ка ; уклад. : О. М. Малиш, О. К. Линник. — Суми, 2014. — П. 12, 27, 30, 33, 35, 74, 79, 84, 86, 220, 303, 304, 354, 381, 390, 472, 500.

20. Лада Сапухіна : бібліогр. покажч. / Сумська ДОУНБ ; уклад.: Л. П. Сапухіна, О. К. Линник. — Суми, 2011. — П. 49, 54.

21. Чи знаєте ви свій край? : (методико-бібліогр. рек. по проведенню краєзнавчої вікторини) / Сумська ДОУНБ ; уклад. О. К. Линник. — Суми, 2003. — С. 8, 13–14, 16.

— 58 —

Малиш О. М., м. Суми «ПАВЛО АНДРІЙОВИЧ САПУХІН: ПОРТРЕТ РОЗБУДОВНИКА КРАЄЗНАВСТВА НА СУМЩИНІ» (презентація книги) Вихід книги «Павло Андрійович Сапухін: портрет розбудовника краєзнавства на Сумщині» є даниною пам’яті сумському краєзнавцю Павлу Сапухіну, якому цього року виповнилося б 125 років. Він залишив після себе велику спадщину своїх досліджень на педагогічній і краєзнавчій ниві. «Після смерті Сапухіна краєзнавство на Сумщині… часто кружляє навколо тем, вперше ним піднятих і опрацьованих», — так свого часу скаже про Павла Андрійовича відомий краєзнавець Геннадій Терентійович Петров. У кожної людини в житті є щось таке сокровенне, найрідніше, без чого вона не може навіть уявити свого життя. Це рідний батьківський край, де вперше дитиною побачили світ. Це та земля, по якій ми зробили свої перші кроки, земля наших дідів і прадідів, і вона найдорожча за все на світі. Таким рідним краєм для героя нашої книги, Павла Андрійовича Сапухіна, є с. Ямне Богодухівського повіту Харківської області (нині Великописарівський район Сумської області) і м. Суми. Все свідоме життя він присвятив дослідженню рідного краю в історичному, літературно-мистецькому діапазоні. Його цікавили: топоніміка, пам’ятки природи, археології, історії, культури і багато ін. Як педагог високого класу і науковець виняткової обдарованості він зробив вагомий внесок до скарбниці вітчизняної педагогіки. Павло Андрійович один із перших в пожовтневій Україні створив у 20-х роках на базі Великописарівської школи краєзнавчий музей, про що свідчить публікація в журналі «Краєзнавство» за 1928 р.

— 59 —

Великий обсяг інформації, яку містить книга, допомагала збирати донька Павла Сапухіна — Лада Павлівна. Державний архів Сумської області надав машинописний текст роботи Павла Андрійовича «П. А. Грабовський за молодих років», яка і лягла в основу видання. Ця робота була написана ще в 60-х роках минулого століття і отримала схвальну оцінку відомих знавців життя і творчості поета, включалася до видавничих планів Харківського видавництва «Прапор», але так і не побачила світ. Матеріали про молоді роки Павла Грабовського П. Сапухін збирав по крихтах. Йому довелося побувати в усіх населених пунктах Харківщини і Сумщини, пов’язаних з Грабовським, зустрічатися з людьми, які спілкувалися з поетом, занотовував їх розповіді, що дало можливість досконало описати цей період життя Павла Арсеновича. За словами Лади Сапухіної «На наш погляд, книжка П. А. Сапухіна, цікава не лише як історичний документ своєї епохи, а містить у собі ще факти, прізвища, деталі, які й досі залишаються невідомими, залишеними поза увагою інших дослідників або розкиданими по різних виданнях з невеликим тиражем… Тож сподіваємося, що її запізнілий вихід все ж буде доречним і приверне до себе увагу не лише шанувальників творчості і життя П. А. Грабовського — літературознавців, краєзнавців, студентів, учнів, а й широкого читацького загалу» [1, с. 14]. Одним із розділів видання є спогади про Павла Андрійовича Сапухіна науковців, краєзнавців, серед яких Юрій Ступак, Геннадій Петров, Лада Сапухіна. Вони дають високу оцінку роботі, яка була проведена П. Сапухіним по відродженню свого краю. «Всі ці дослідження й публікації були результатом надзвичайно копіткої праці, зв’язаної з виявленням і вивченням найрізноманітніших джерел: літературних, мемуарних, архівних. Однак талановитий дослідник ніколи не обмежується висвітленням фактів, він завжди намагається розкрити, як сумські враження — 60 —

відбилися у творчому доробку майстрів слова чи пензля, в пое­ зіях, картинах», — скаже про Сапухіна Юрій Ступак у статті «Золота нитка історії», надрукованій у 1968 р. [2]. Краєзнавець Г. Петров зазначить: «Йому, як нікому ми зобов’язані обізнаністю з краєм, в якому живемо. Він перший у незнаних доти масштабах взявся за вивчення літературного минулого Сумщини, першим дав уявлення, яка багата історією наша земля, який високий духовний потенціал вона таїть. Доля подбала, аби було кому донести до нас звістку про давні часи, про тих, що колись на Сумщині жили і діяли» [3]. Наступний розділ — це бібліографія публікацій Павла Сапухіна і літератури про нього. Основою розділу послугував у доповненому варіанті бібліографічний покажчик, виданий у 1998 році і присвячений 105-річниці від дня народження краєзнавця. Покажчик включає: окремі видання (14) педагогічної і, в більшості своїй, краєзнавчі за змістом, праці в наукових збірниках, республіканських і місцевих періодичних виданнях. Тематика статей різнопланова. Це — літературне, історичне, мистецьке краєзнавство. Дослідницькі праці про зв’язки з нашим краєм видатних особистостей, серед яких виділяються роботи присвячені перебуванню А. П. Чехова, Т. Г. Шевченка, Л. Українки і ін. У географічному розрізі найбільша кількість статей присвячені малій батьківщині П. Сапухіна — Великій Писарівці і району та м. Суми. Заслуговує на увагу розділ, присвячений матеріалам про П. А. Сапухіна. Зі сторінок книги дізнаємося, що його ім’я як педагога і в першу чергу, як краєзнавця і дослідника рідного краю, не забуте і увійшло до республіканського довідника «Краєзнавці України» (2003); як дослідника-шевченкознавця введено у науковий обіг загальноукраїнської шевченкіани («Історична Шевченкіана» (2016); фундаментальна праця «Перебування Т. Г. Шевченка на Сумщині» використана при написанні «Літопису життя і творчості Т. Г. Шевченка» (1976, автори, наші земляки Ані— 61 —

сов В. Ф. — літературознавець та Середа Є. О. — музеєзнавець, дослідник і популяризатор творчості Т. Шевченка); частина статей увійшла до республіканських покажчиків, підготовлених у різні роки науковими установами: АН УРСР, Інститут історії України НАН України, Національною бібліотекою України ім. В. І. Вернадського, Національною історичною бібліотекою України; науковці використовують при написанні статей. Мовознавець Сергій Дорошенко, який тривалий час працював у Сумському державному педагогічному інституті ім. А. С. Макаренка наголошує, що «помітну роль у його перших вишівських кроках відіграв саме Павло Андрійович Сапухін, який обіймав посаду заступника директора Сумського інституту підвищення кваліфікації вчителів». Допомагає в пошукі інформації допоміжні покажчики: іменний та географічний. Увиразнюють постать Павла Андрійовича Сапухіна як розбудовника краєзнавства Сумщини вперше опубліковані світлини з сімейного архіву Сапухіних, дбайливо збережених донькою краєзнавця Ладою Павлівною так і з колекції фотомитця Ігоря Ройченка. Копії документів з особистого архіву, які зберігаються у Сумському обласному краєзнавчому музеї та документи з приватного архіву доктора історичних наук, професора кафедри професійної освіти та менеджменту Комунального закладу «Сумський обласний інститут післядипломної педагогічної освіти» Дмитра Кудінова. Видання «Павло Андрійович Сапухін: портрет розбудовника краєзнавства на Сумщині» — надзвичайно цінна і важлива книга, яка знайде позитивне схвалення у жителів нашого міста і області. Вона може стати посібником для вчителів, учнівської молоді, студентства, бути корисним для краєзнавців, туристичних менеджерів і екскурсоводів, всіх, хто цікавиться історією свого краю.

— 62 —

ЛІТЕРАТУРА: 1. Сапухіна Л. П. П. А. Грабовський за молодих років : передмова / Л. П. Сапухіна // Павло Андрійович Сапухін : портрет розбудовника краєзнавства на Сумщині / уклад.: Л. П. Сапухіна, О. М. Малиш, О. К. Линник ; літ. ред. Ю. В. П’ятаченкщ. — Суми : Триторія, 2018. — С. 146.

2. Ступак Ю. Золота нитка історії / Юрій Ступак // Ленінська правда. — 1968. — 7 квіт. (№ 69). — С. 2.

4. Петров Г. Сапухін — із сузір’я Сапухіних / Геннадій Сапухін // Панорама Сумщини. — 1993. — 1 квіт. — С. 1.

— 63 —

Покидченко Л. А., м. Суми АТЛАНТИ. ПРО ПАТРІОТІВ-КРАЄЗНАВЦІВ П. А. САПУХІНА ТА Г. Т. ПЕТРОВА «Люди, які тримали наді мною небо», — написав Г. Т. Петров про краєзнавців (в тому числі і про П. А. Сапухіна), «хто в пітьмі тоталітарних десятиліть беріг від заглади Україну для наступних поколінь» [1, с. 4]. Мені пощастило знати Геннадія Терентійовича Петрова особисто. Про Павла Андрійовича Сапухіна я почула вперше від свого викладача Павла Павловича Охріменка в далекому 1974 році. Він назвав його одним з найцікавіших дослідників «Слова». Потім був спецкурс з російської літератури, на якому ми вивчали Чехова. Серед матеріалів були запропоновані статті про перебування Чехова на Сумщині. На дослідження Сапухіним творчості Грабовського та Шевченка вказав викладач української літератури. Петров і Сапухін… Один народися в ХІХ столітті, другий — в ХХ, а належать третьому тисячоліттю. Здається, вони такі різні за походженням, вихованням, освітою. Сапухін — з родини священиків, Петров — з робітничої родини. Але в них більше спільного, ніж відмінностей. Вони належать до української національної еліти, якої так не вистачає сьогодні. Вони — приклад беззавітного служіння Україні, її народу, їх праці актуальні і зараз.

1. Дитинство. Величезний потяг до знань. Книголюби. У Павла 5 чи 6 поколінь, що збирали книги, бібліотека нараховувала 5 тисяч томів. Щастям було виростання біля такого книгозібрання [2, с. 1], а Геннадій перший в родині, який цікавиться книгами. «Якщо книжок не було, це було б дуже погано… бо без книжок я не можу жити» [3, с. 13]. Його власна бібліотека — 64 —

нараховувала близько 7 тисяч примірників. Родини були двомовними — знали і російську, і українську мови. Жили небагато. Щоб прогодувати сім’ю, мати Павла мусила працювати у народній чайній, Павло навчався на казенний кошт і на повному утриманні [2, с.1], Г. Петров в своїх щоденниках часто пише: «Помираю з голоду… Обезсилів… Голод», а далі — «Книжок і журналів немає. Читати хочеться більше, ніж їсти в найбільш голодні мої дні» [3, с. 19].

2. Навчання. Обирали не просто навчальний заклад, а найкращий. Петербург у Сапухіна, Львів у Петрова. Що спільного? Вікно в Європу, наповнене життя. Петров писав про Сапухіна: «Роки навчання він згадував часто і тепло. Харків, коли опинився в нім, переживав період національного пробудження: саме впала заборона на українську мову. А Петроград — це ж російський Срібний вік, можливість бачити і чути знаменитих поетів, художників, композиторів» [2, с. 1]. Петров, навчаючись у Львівському національному університеті на факультеті журналістики, жив в одній кімнаті з Миколою Даньком, спілкувався з братами Горенями, В. Чорноволом, М. Осадчим. Відвідував бібліотеки, музеї, театри Львова, брав участь в студентських конференціях.

3. Блискучі лектори і оратори. Досконале знання української та російської мови. Могли говорити в любій аудиторії. Павло Андрійович до того ж був ще й прекрасним педагогом. Десятки людей називають їх своїми вчителями. Петров вважав Павла Андрійовича своїм вчителем і прикладом для наслідування. Самого Геннадія Терентійовича називає вчителем і наставником визнаний краєзнавець Б. І. Ткаченко [4, с. 43].

4. Працювали в районних газетах, де, здається, не було місця творчості, але й там публікували неперевершені, гідні наукових журналів дослідження та розвідки.

5. Різноплановість захоплень. Науковий підхід. Прискіпливість. Досконале вивчення матеріалів в архівах. Листування з тими, хто міг допомогти в дослідженні.

— 65 —

«Він перший масштабно взявся за вивчення літературного та мистецького минулого нашого краю, перший дав нам уявлення, яка багата історія нашої землі, який високий духовний потенціал вона таїть. Не забудемо: діяльність його протікала в роки, зовсім несприятливі для краєзнавства. Всі краєзнавчі журнали і збірники ще на початку тридцятих були закриті, а краєзнавчі осередки ліквідовані. Сапухін — один з тих небагатьох подвижників, хто за складних умов не дав перерватися золотій нитці часу» [5, с. 4]. Ці слова повною мірою стосуються і самого Геннадія Терентійовича. Л. П. Сапухіна зазначила: «Журналістський талант поєднувався в ньому з нестримною відданістю краєзнавству, науковим підходом до нього, даром неперевершеного дослідника, ерудицією, справжнім патріотизмом… Майже кожна стаття Петрова — глибоке наукове дослідження, часто відкриття невідомого або давно забутого» [6, с. 8, 9].

6. Винагород та почесних звань не мали. Обох викреслювали при поданні на нагородження. У П. А. Сапухіна — медаль «За доблесний труд у Великій Вітчизняній війні» та Шевченківська ювілейна (1964). Г. Т. Петров не отримав навіть відзнаки «золоте перо», жартував: «Були золотіші». Сапухін лише в 65 років одержав двокімнатну квартиру, а до того 10 років жив в підвальній кімнаті краєзнавчого музею. Петров взагалі не мав окремої квартири, а займав одну кімнату в комунальній квартирі.

7. Книги. За життя не були видані. Видання головної праці Сапухіна «А. П. Чехов на Сумщине» відбулося в 1993 році, через 23 роки після смерті. Ще через 25 років — книга про Грабовського. У Петрова «Рідний берег поета: статті про Олександра Олеся» вийшла в 1997 р. Книга «Щоденники. Нариси. Статті» вийшла через 20 років після смерті — в 2016 році.

8. Матеріали Г. Т. Петрова і П. А. Сапухіна знаходяться на зберіганні в Державному архіві Сумської області. Я мала змогу ознайомитись з цими фондами і побачити, як готувались — 66 —

книги, статті, нариси, скільки сил, часу, вивчення всіх доступних джерел займало написання кожного матеріалу, як шліфувалися тексти. Картотеки, складання бібліографії, посилання, підготовка варіантів. Тому, коли читаєш їх роботи, не виникає питань і білих плям. Все незрозуміле пояснюється або в тексті або в примітках. Подані різні точки зору. Наукові, бездоганні з точки зору літературознавства, їх герої постають живими людьми зі своїми перемогами, переживаннями, вадами, добрими і не дуже вчинками. Вони окреслені не лише чорною і білою фарбами. Вони — багатокольорова веселка. Такі А. Чехов, П. Грабовський, Т. Шевченко, Я. Мамонтов, О. Олесь, М. Лисенко… Грабовський і Чехов особливі теми для обох дослідників. Павло Андрійович навчався в тому ж духовному училищі, у тій же духовній семінарії, знав тих, хто разом з Грабовським навчався, записував їх спогади. Петров знайшов в Державному архіві Сумської області автограф Грабовського, листувався з сином поета. Вагомий вклад Павла Сапухіна в відкриття музею Чехова. Петров був на відкритті 29 січня 1960 року, саме приїхав на канікули. «Мій дід (з Луки родом) до смерті згадував, що бачив Чехова» [7, с. 2]. Намагались дійти до суті, часто не співпадали з офіційною точкою зору. Лише два приклади. Місце народження Олеся — м. Білопілля. В енциклопедіях називались с. Кандибине, с. Верхосулка, хутір Крига. Петров пішки обійшов Білопільський район, працював в архівах і довів, що народився поет в Білопіллі. Сапухін спростовує існуючу в літературознавстві точку зору, що Лука в літературному відношенні нічого Чехову не дала. «В первых семи ее главах прослеживаются биографические связи Чехова с Сумщиной… Автор, насколько это было возможно, стремился воссоздать бытовой фон и общественное окружение — 67 —

писателя. В последней главе речь идет о творческом соприкосновении Чехова с тем же краем. При этом имеются ввиду как те произведения, над которыми писатель работал на сумской даче, так и те, в которых в той или иной мере использован материал, почерпнутый из живых родников окружающей тогда писателя действительности» [8, с. 5, 6]. До речі, сьома глава найбільша — 36 сторінок зі 106. Вони й досі «тримають небо» над нами. Свідченням цього є видання нової книги П. А. Сапухіна. СПИСОК ДЖЕРЕЛ: 1. Петров Г. Крізь імперські тортури : дві зустрічі із Антоненком-Давидовичем // Панорама Сумщини. — 1992. — 12 берез. — С. 4.

2. Петров Г. Сапухін із сузір’я Сапухіних // Панорама Сумщини. — 1993. — 1 квіт. — С. 3.

3. Щоденники Геннадія Терентійовича Петрова. 1949–1954 рр. // Матеріали наук.-практ. конф. дослідників «Петровські читання», 2 червня 2006 р. / ДАСО ; відп. ред. Л. А. Покидченко. — Суми, 2006. — 100 с.

4. Ткаченко Б. І. Він і вчитель мій, і наставник // Треті «Петровські читання» : до 80-річчя від дня народження Г. Т. Петрова : матеріали наук.-практ. конф., 2 червня 2016 р. / Сумська обл. універсальна наукова б-ка ; уклад. О. М. Малиш. — Суми, 2016. — 102 с.

5. Петров Г. Про автора // Сапухін П. А. А. П. Чехов на Сумщине. — Суми, 1993. — 106 с.

6. Сапухіна Л. П. Неперевершений дослідник, ерудит, патріот // Треті «Петровські читання» : до 80-річчя від дня народження Г. Т. Петрова : матеріали наук.-практ. конф., 2 червня 2016 р. / Сумська обл. універсальна наукова б-ка ; уклад. О. М. Малиш. — Суми, 2016. — 102 с.

7. Петров Г. Флігель з колонами // Панорама Сумщини. — 1990. — 18 жовт. — С. 2.

8. Сапухін П. А. А. П. Чехов на Сумщине. — Суми, 1993. — 106 с.

— 68 —

Таганська І. О., смт Краснопілля ЛІТЕРАТУРНО-КРАЄЗНАВЧІ ДОСЛІДЖЕННЯ П. А. САПУХІНА Павлу Адрійовичу ми як нікому зобов’язані обізнаністю з краєм, в якому живемо. Він перший у незнанних доти масштабах взявся за вивчення літературного минулого Сумщини, перший дав уявлення, яка багата історією наша земля, який високий духовний потенціал вона таїть. Як правило, людей такої ерудованості і шляхетності тоталітарна система знищувала. Він уцілів. Доля подбала, аби було кому донести до нас звістку про давні часи, про тих, що колись на Сумщині жили і діяли. Після смерті Сапухіна краєзнавство на Сумщині ось уже понад 40 років часто кружляє навколо тем, вперше ним піднятих і опрацьованих. Сапухін упродовж усього життя готувався до подвигу... Він любив краєзнавство з молодих літ. Не випадково 1920 р. облаштував у місцевій школі один з перших у республіці краєзнавчих музеїв, двадцять літ поповнював його і в 1940 р. на основі шкільного створив районний музей. Тільки чи міг впритул наблизитись до краєзнавства, коли з початком 30-х років воно зазнало погрому? Влада краєзнавчі органи закрила, краєзнавчі товариства ліквідувала, а краєзнавці зазнавали утисків. Основний інтерес Сапухіна надовго зосередився навколо теорії і практики педагогічної роботи. Педагогом він був винятково обдарованим. Його уроки колишні учні згадують, як найсвітліші хвилини життя. Авторитет продовжував зростати, коли 1948 р. він переїхав до Сум, де працював завідуючим кабінетом педагогіки і заступником директора Інституту удосконалення вчителів. Згодом настала «відлига». Оті 200 публікацій, на які Сапухін — 69 —

спромігся в останні роки життя, і зробили пам’ять про нього неминущою. Продушину, яка відкрилась, краєзнавець постарався використати сповна [1]. До найулюбленіших належала Шевченківська тема. Адже з 40-х рр. ХХ ст. тема «Шевченко і Сумщина» стала об’єктом систематичних досліджень. Поряд із Сапухіним у її розробці велику роль відіграли такі краєзнавці як М. Сережко, Ю. Ступак, І. Рябенко та ін. У статті «Тарас на Сумщині» П. А. Сапухін розповідає про те, що наш край був дуже знайомий Тарасу Григоровичу. Він неодноразово бував тут, мав друзів. Знаходив сюжети для творів художнього слова і натуру для творів живопису. У розвідці «Т. Г. Шевченко на ярмарку в Ромнах» дослідник розповідає про те, як поет влітку 1845 р. відвідав Іллінський ринок у Ромнах, а згодом у повісті «Наймичка» він точно відтворює ландшафт околиць Посулля (Роменщини) [2, с. 9]. «Натурщиці Т. Г. Шевченка із с. Славгород», саме таку назву має стаття П. А. Сапухіна про те, як дві сестри, Горпина і Одарка, із с. Славгород Сумської області увійшли маленьким, але зворушливим епізодом в біографію Великого Кобзаря. Малюючи картину «Дві сестри» та слухаючи поневіряння дівчат Тарас Григорович думками линув в убогі покріпачені села, на змалечку знайому колючу ниву, в похилені хати Моринців…[3]. У розвідці Павла Андрійовича «Т. Г. Шевченко у друзів із Сумщини» мова йде про братів Лазаревських. Міцна і зворушлива дружба пов’язала Тараса Григоровича з шістьма братами Лазаревськими — Василем, Михайлом, Федором, Яковом, Олександром та Іваном. На честь дружби і поваги до Лазаревських у грудні 1849 р. під час перебування у Оренбурзі, Шевченко написав парний портрет двох братів — Федора і Михайла Лазаревських і подарував їм на пам’ять. 14 серпня 1859 р. Тарас вирушив з Києва до Петербурга. 21 серпня ввечері він прибув у с. Гирівка, де знаходився маєток Лазаревських. У Гирівці по— 70 —

стійно жила мати братів Афанасія Олександрівна. Під час перебування там Шевченко написав портрет Афанасії Лазаревської, а від’їджаючи подарував їй свій офорт «Свята родина» та автограф вірша «Садок вишневий коло хати» [4]. Окремий цикл склали публікації про зв’язки Павла Грабовського із нашим краєм. Ніхто із дослідників не був так добре обізнаний із життям Грабовського в дитячі і юнацькі роки. Сапухін навчався у тому ж духовному училищі, у тій же духовній семінарії, знав тих, хто разом з Грабовським навчався, записував від них спогади. І це надавало сапухінським публікаціям неперехідної цінності. Серед них «П. А. Грабовський у рідному краї», «Ранній вірш Грабовського і «Дума» Лермонтова» та ін. [1]. Навряд чи коли ще пошле доля нашому краю такого доскіпливого і тямущого дослідника чеховської біографії. Він намагався не обійти жодного більш-менш вагомого моменту в біографії і творчості письменника, не оминути жодного прізвища чи події, пов’язаних з перебуванням його на Сумщині. У цій царині під кінець життя не мав рівних. Окремі моменти з життя Чехова на Україні ніхто, крім нього, не міг пояснити. Мало хто знає, що Сапухін був членом Спілки журналістів. І ось перша замітка, з якою він виступив у пресі, називалася «З’їзд духовенства», а друга — «Пам’яті Чехова». Йшлося у ній про вшанування письменника у Великій Писарівці. Відтоді по 1970 р., поки жив, примножував свої і наші знання про генія російської літератури [1]. Два чеховські літа на Луці відтворені ним в різних аспектах у дослідженні «А. П. Чехов на Сумщині» та у всім багатстві імен, пов’язаних з цим перебуванням. Адже саме Лука залишила помітний слід в житті і творчості Антона Павловича. Без Лучанської сторінки наше уявлення про нього було б неповним. Саме в садибі Линтварьових Чеховим було створено кілька відомих творів. Та саме завдяки Чехову та його гостинам про родину Линтварьових залишилось дуже багато цікавих свід— 71 —

чень. Як зазначає Павло Сапухін, особливо близькі стосунки склалися у Чехова з наймолодшою Линтварьовою — Наталкою, саме вона познайомила Антона Павловича з творчістю українського Кобзаря — Шевченка. Окрім Линтварьових тісні зв’язки встановилися у Чехова з місцевим людом — з Лучанськими і Барановськими селянами. Також у 1888 р. Антон Чехов разом з Линтварьовими побував на батьківщині Гоголя в Полтавській губернії. Павло Сапухін пише, що ці місця зачарували його не менше Луки. У нього навіть зароджується мрія засісти де-небудь на хуторі, писати або займатися медичною практикою [5]. В 1956 році на сторінках газети «Ленінська правда» була надрукована стаття П. А. Сапухіна «Леся Українка в селі Косівщина», в якій краєзнавець описав, як в село Косівщина, що неподалік від Сум, Леся Українка приїздила лікуватися до народної цілительки Параски Богуш. Мине кілька місяців — і косівщинські враження відкладуться в одному з нарисів поетеси, який матиме назву «Весняні співи». Але не зважаючи на оптимістичну назву, зміст самого нарису гостро суперечить заголовку. В цьому нарисі поетеса відтворила сумний побут невеликого села під Сумами [6, с. 3–4]. «Неймовірні подорожі Г. С. Сковороди», саме цією статтею Павло Андрійович Сапухін започаткував цілу серію досліджень про зв’язки великого українського філософа Григорія Сковороди з Сумщиною. У ній розповідається, що Григорій Сковорода не раз відвідував Суми, Лебедин, Охтирку, Боромлю і багато інших міст та сіл нашого краю. Тут він завжди зустрічав щиру прихильність до себе. Григорій Савич неодноразово бував у Попівці (нині с. Залізняк) в Олександра Паліцина, брав участь у диспутах «Попівської академії». Також Павло Сапухін розповідає про друга Григорія Сковороди, його співучня в Київській академії, Федора Заліського. Він був уродженцем Сумщини, а згодом оселився в Лебедині. Сковорода частенько і — 72 —

подовгу гостював у друга своєї юності. Федір Заліський ретельно збирав і зберіг рукописи й листи свого знаменитого друга, заповівши їх разом з іншою спадщиною своєму сину. А його онук Михайло Михайлович Заліський на тій же садибі приймав у себе в 1859 році великого українського поета Тараса Григоровича Шевченка і переказував йому сімейні спогади про перебування Г. С. Сковороди на Лебединщині [7]. Після тривалого забуття Сапухін відновив пам’ять про знамениту Попівську академію під Сумами, надав серію матеріалів про сам гурток і його учасників. Пам’ятна і стаття Сапухіна «Гоголь і Україна», надрукована в 1952 р. Луна від неї не вляглася і через багато років. Автор по суті заговорив у ній про Гоголя як про українського письменника — про його ніжну і проникливу любов до України, про «Тараса Бульбу» як епопею українського життя [1]. Плідності краєзнавчих зусиль пенсіонера-педагога можна дивуватись. Він ґрунтовно висвітлив перебування на теренах теперішньої Сумщини Костянтина Трутовського, Миколи Гоголя, Володимира Короленка, Івана Буніна... Не минув Марка Вовчка, поета Івана Клюшникова, Василя Туманського. Доводиться шкодувати, що його краєзнавчі нариси не побачили світ окремою книжкою. Вони б надійно служили і нинішньому, і наступним поколінням. Легкість викладу, сувора вивіреність фактів зробили б їх популярними серед нових поколінь. СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ: 1. Петров С. Сапухін із сузір’я Сапухіних // Панорама Сумщини. — 1993. — 1 квіт. — С.1.

2. Нашими краями ходив колись Тарас : рек. анот. список літератури / Сумська міська бібліотека ім. Т. Г. Шевченка ; уклад.: І. О. Хоматко, Н. Б. Устименко. — Суми, 2013. — 28 с.

3. Натурщиці Т. Г. Шевченка із Славгорода // Перемога. — 1993. — 19 квіт. — С. 2.

4. Сапухін П. По слідам великого поета // Більшовицька зброя. — 1949. — 11 берез. — С.4.

— 73 —

5. Сумська колиска натхнення: де віднайшов свою музу Чехов [Електронний ресурс] // RegionNews Суми : веб-сайт. — Електрон. дані та програми. — 2015. — 4 листоп. — Режим доступу: http://regionews. sumy.ua/?q=node/59094 (дата звернення 17.05.18). — Назва з екрана.

6. Пам’ятає Лесю Сумщина : до 140-річчя від дня народження Лесі Українки і 40-р. заснування народного літературно-меморіального музею поетеси / Центральна міська бібліотека ім. Т. Г. Шевченка ; уклад. Л. Д. Клімачова. — Суми, 2011. — 16 с.

7. Григорій Сковорода і Сумщина [Електронний ресурс] : [Репозиторний електронний ресурс Національної юридичної академії ім. Ярослава Мудрого] : веб-сайт — Електрон. дані та програми. — Режим доступу: http://nadoest.com/grigorij-skovoroda-i-sumshina-perednyeslovo (дата звернення 18.05.18). — Назва з екрана.

— 74 —

Федорова М. А., м. Полтава У відділі краєзнавчої літератури і бібліографії зберігається копія листа Петра Петровича Ротача до Павла Андрійовича Сапухіна. Дата написання 12 серпня 1957 р. В ньому він висловоює подяку за брошуру Сапухіна про перебування Т. Шевченка на Сумщині, а також бажання познайомитися з його матеріалом «А. П. Чехов в Сумах». КНИЖКОВА КОЛЕКЦІЯ ПИСЬМЕННИКА ТА ЛІТЕРАТУРОЗНАВЦЯ ПЕТРА ПЕТРОВИЧА РОТАЧА У ФОНДІ ВІДДІЛУ КРАЄЗНАВСТВА ПОЛТАВСЬКОЇ ОУНБ ІМ. І. П. КОТЛЯРЕВСЬКОГО Петро Петрович Ротач (1925–2007) — відомий письменник, літературознавець, краєзнавець. Народився на хуторі Калениківщина Талалаївської волості Роменського повіту (що нині у межах с. Слобідка Талалаївського району Чернігівської області) [1, с. 11]. Як великий інтелектуал та книголюб, Петро Петрович усе життя збирав та упорядковував свою бібліотеку. На одній із зустрічей у Полтавському педагогічному інституті (тепер ПНПУ ім. В. Г. Короленка) Петро Петрович розповідав, що працюючи над рукописом статті «Бібліотеку мою заповідаю…» [про бібліотеку М. І. Гнідича], розмірковував, кому б передати свою унікальну колекцію. Петро Ротач вирішив подарувати своє зібрання декільком установам рідного міста: ДАПО (це один із найцінніших особових фондів (ф. 9092), який нараховує 1469 справ за 1838–2007 рр.); ПНПУ ім. В. Г. Короленка (790 прим. книг та періодичних видань) та відділу краєзнавства Полтавської ОУНБ ім. І. П. Котляревського (668 прим.). Власне, про останню колекцію і йтиметься далі. Остаточно сформована у 2003 р., вона складається із 668 книг з різних галузей знань — філософія, історія, культура, — 75 —

релігія, освіта, мистецтво, літературознавство, бібліотекознавство та художня література. Більшість видань колекції — з автографом видатного земляка [2, с. 5]. Будь-яка книжкова колекція є інтелектуальним надбанням народу і потребує бібліотекознавчого та джерелознавчого дослідження. Спробуємо дослідити деякі видання. Серед найстаріших книжок — двотомник Г. Бічер-Стоу «Хижина дяди Тома», надрукована у Санкт-Петербурзькому видавництві Суворіна у 1899 році. На титульному листі — печатка Константин Николаевичъ ЧАПЛИНЪ. На форзаці виведено літери — Ч. Г. К. 25.Х.46. Цей двотомник потрапив до бібліотеки Петра Ротача у 1947 році, про що свідчить напис олівцем на форзаці у кінці книжки: «Після мого від’їзду з села книжечку оберігав мій батько Петро Федотович Ротач. Потім вона опинилась у Полтаві. Але хочеться її повернути в рідні місця. Я придбав її в 1947 р. в Сильченковому [село Талалаївського р-ну Чернігівської обл.] в Кисника... 27.ІІІ.90». У кінці книжки (Т.1) над змістом написана адреса «Сумская область Талалаївський район Село Слобидка» і підпис. На наступній сторінці Петро Петрович написав: «Це розпис Володі Безпальчого. Давно нема в живих мого друга. Все, все пам’ятається, мовби воно було вчора... і все таке дороге! 15.Х.86». Цікавою є історія колекційної книжки О. Грибоєдова «Горе от ума» (С.-Пб., 1874) з передмовою Ів. Гарусова. Декілька перших і останніх сторінок не збереглося. На форзаці впоперек напис — «1960. 6 школа. З макулатури». На наступній сторінці письменник зазначив: «Ця книга слугувала мені в роботі в заочній школі та інституті». На авантитулі — витримки (написані від руки Петром Ротачем) із статті П. Краснова «Предназначенная пережить», надрукована у другому номері журналу «В мире книг» за 1975 рік: «Большой вред комедии нанесло издание под редакцией Гарусова... Сто двадцать девять стихов, включенных в это издание, не были грибоедовскими, и все же — 76 —

на протяжении последних сорока лет приписывались автору «Горя от ума». Извращали смысл комедии и комментарии Гарусова...». Серед найстаріших книжок зберігаються декілька, придбаних Петром Ротачем з бібліотеки Корженевського — оповідання О. Купріна «Ночная смѣна» (Ростов-на-Дону, 1904), збірка оповідань «Только часѣ» (Ростов-на-Дону, 1903) та «Пѣсни Труда» (Ростов-на-Дону, 1903). До них прикріплені клаптики цупкого паперу з написом: «Кобеляки. Придбав 7.ІХ.1974. П. Р. Із бібліотеки Корженевського — Кобеляки». Особливу цінність становлять книги В. С. Ващенка «Полтавські говори» (Х., 1957) та «Словник полтавських говорів» (Х., 1960), які вже стали бібліографічною рідкістю. У них подано науковий опис полтавських говорів та шляхи їх дослідження [3, с. 26]. Дарчі написи на книжках визначають коло спілкування нашого земляка. Багато видань з колекції містять автографи літературознавців, мовознавців, мистецтвознавців, журналістів, письменників та поетів. Подібність доль поєднала на цілих 30 літ «цих двох мужніх і красивих людей» — Феодосія Рогового і Петра Ротача. Особливо гаряче П. Р. сприйняв вихід роману Ф. Рогового «Свято останнього млива». У листі П. Р. до Феодосія Рогового від 31 жовтня 1982 року читаємо: «Доброго здоров’я, Феодосію Кириловичу! Не можу не написати тобі кілька слів після того, як прочитав «Свято останнього млива». Скажу коротко: молодець ти!... П. С. І все-таки я хочу, щоб книжка твоя була в мене з автографом...» [4]. Феодосій Кирилович прохання виконав. Він подарував свою книжку Петру Ротачу, але у перекладі російською — «Праздник последнего помола» — з дарчим написом «Нам би в житті більше ласки. Та довір’я. І Тобі також, Петре Петровичу. Автор». На звороті титульної сторінки Петро Петрович, ніби на підтвердження своїх слів у листі, написав: «Одне з достоїнств роману — мова. В перекладі втрачено первозданну красу і принадність. 11.08.87».

— 77 —

Дружні стосунки пов’язували нашого земляка з літературознавецем, письменником, журналістом Леонідом Большаковим. На книзі Л. Большакова «Нет ничего дороже» (Х., 1979) напис: «Петру Петровичу Ротачу в пополнение его «большаковианы». Жму руку. 22 IV 79». Усього в колекції краєзнавця 11 книг Л. Большакова з автографами. Багато видань книжкового зібрання містять дарчі написи та автографи видатних полтавських письменників Федора Гаріна, Анатолія Гальченка, Володимира Мирного та багатьох інших. Пропонуємо з деякими ознайомитися нижче. Віршований дарчий напис від полтавського письменника Федора Гаріна зустрічаємо на його книзі поезій «Над Ворсклою» (К., 1953) — «Петру Ротачу. Тому, хто пише сам вірші, Дарую книгу від душі. Федір Гарін 10.ХІ. 1953 р. Полтава». Невеличка за форматом книжка цього ж автора «Троянди й метал» (Х., 1967) має напис, який влучно характеризує тяжку подвижницьку працю П. Р.: «Щиро шановному Петру Ротачу, що зробив подвиг на важкій ниві літератури: словник полтавських письменників. І сам — поет, якому свого часу бурхливо плескав Київ. З дружнім — Федір Гарін.

26.V-68 р.». Поет Андрій Страшко на своїй збірочці поезій «Де Ворскла хлюпоче» (К., 1957) написав віршоване побажання: «Цю книжечку маленьку З повагою, Петре, дарую В надії, що скоро Про вихід твоєї почую». 30.І.1958 р. Дарчий напис від поета Олега Головка на збірці «Стежка до рідної хати» (К., 1963) по-своєму характеризує постать літературознавця: «Великому Полтавському і Всеукраїнському книголюбові та бібліографові Петрові Петровичу Ротачу від автора. 25.ІХ.68 р. Кременчук». Про дослідження Петром Ротачем життя і творчості І. П. Котляревського говорить дарчий напис Дмитра Косарика «Дорогому Петру Петровичу Ротачу та Аллі Ол. Ро— 78 —

тач. Вдумливому дослідникові історії літературної слави нашої Полтавщини та вченому пропагандистові діяльності І. П. Котляревського». Важливим елементом кожного книжкового зібрання є також екслібриси власника колекції та екслібриси на книжках, подарованих власнику. Як справжній бібліофіл Петро Ротач помічав деякі книжки своєї бібліотеки екслібрисами. У його колекції знайдено п’ять художньо зроблених екслібрисів і декілька намальованих ним від руки. Всі екслібриси чорно-білі. На художніх екслібрисах написи «Книгозбірня Петра Ротача», «Книга Петра Ротача». На екслібрисі «Із книг Петра Ротача» на передньому плані зображено Наталку Полтавку, а позаду — полтавський пам’ятник класика української літератури — Івана Петровича Котляревського. Починаючи з 60-х років ХХ ст., літературознавець прискіпливо збирав та впорядковував відомості про перебування Тараса Шевченка в Полтавській губернії, місця, які він відвідував, людей, з якими спілкувався, про митців і мистецькі колективи, що торкалися шевченківської тематики у своїй творчості. Один з екслібрисів присвячений саме цій темі. Автор — полтавський художник Євген Путря. На екслібрисі зображено портрет Тараса Шевченка, обрамлений написом «Шевченкіана Петра Ротача», під портетом — орач, який обробляє волами поле і напис «Орися ж ти, моя ниво». На деяких екслібрисах, намальованих Ротачем від руки, зображено розкриту книжку з написом «Книга П. Ротача» або «Книгозбірня П. Ротача», на інших — сова, яка сидить на книжці, слово «Exlibrs» та ініціали «П. Р.». У колекції краєзнавця є також декілька книжок з екслібрисами дарувальників. Цікавою для книголюбів буде книга В. Кокосова «На Карийской каторге», видана у Читі 1955 року, яка є бібліогра­фічною рідкістю. Редактор — Евген Дмитрович Петряєв, учений-краєзнавець, бібліофіл. На книзі міститься екслібрис Петряє­ва та дарчий напис: «П. П. Ротачу Примите, — 79 —

дорогой Петр Петрович, на память от составителя эту многострадальную и давно исчезнувшую книгу о людских несчастьях. 4 сент. 1966. Киров на Вятке». До речі, особиста колекція книжок Петряє­ва визнанана книжковою пам’яткою на федеральному рівні. Привертає увагу невеличка за форматом книжечка «Примор’я» українського поета, перекладача, громадського діяча Якова Гудемчука. Надрукована у Варшаві у 1980 році. На ній екслібрис Якова Гудемчука та наклеєна записка: «Шановний Товаришу! Посилаю Вам нашу нову поетичну ластівку...». Рукою Петра Петровича написано: «Одержано 16.5.80. Полтава». Від письменника Василя Осокіна Петро Ротач отримав книжку «Жемчужины Подмосковья» (1972), на якій знаходиться екслібрис «Из книг В. Е Осокина» та дарчий напис «Петру Петровичу Ротачу на самую добрую память от автора. 24.ХІ.72». На книзі Бориса Олександровича Ручьева «Магинт-гора» (1972) дарчий напис від Л. Ганца «Уважаемому Петру Петровичу от одного из исследователей творчества Бориса Ручьева» та екслібрис «Из книг Б. А. Ручьёва» (автор — художник Ф. Разін, Магнітогорськ). Є в колекції книг письменника ще одне рідкісне двотомне видання — твори Спиридона Черкасенка (Київ-Відень, 1920). (Це ім’я було викреслене з літературного процесу й заборонене в Україні ще на початку 20-х років ХХ ст. І тільки після проголошення незалежності України С. Черкасенко зайняв належне місце в історії української літератури). На книгах розміщені екслібриси М. Петренка. Природньо, всі названі книги мають меморіальну ціність, адже пов’язані з іменами конкретних людей. Отже, книжкова колекція Петра Петровича Ротача становить величезну культурну цінність, а також відіграє значну роль у вивченні його особистості, часу, середовища, в якому він проживав та є віддзеркаленням його інтересів. З метою вшанування пам’яті видатного земляка та задля збільшення кола дослідників — 80 —

унікальної колекції Петра Петровича відділ краєзнавства Полтавської ОУНБ ім. І. П. Котляревського видав бібліографічний покажчик «Каталог бібліотеки та особовий фонд Петра Ротача» [2], який відкриває серію «Бібліотечні колекції», започатковану відділом у 2017 році. СПИСОК ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ: 1. Пустовіт Т. Він був письменником, літературознавцем, енциклопедистом : до 90-річчя з дня народження Петра Петровича Ротача / Т. Пустовіт // Край. — 2015. — лют. (№ 130). — С. 11–13. : фот.

2. Каталог бібліотеки та особовий фонд Петра Ротача : бібліогр. покажч. / уклад. М. А. Федорова, Г. А. Дідусенко, О. П. Перепьолкіна та ін. — Полтава : АСМІ, 2017. — 265 с. — (Бібліотечні колекції ; вип. 1).

3. Карпенко Л. М. Книжкові колекції із фонду відділу краєзнавства Полтавської ОУНБ імені І. П. Котляревського / Л. М. Карпенко, О. П. Перепьолкіна // Полтавщина — земля моя свята : зб. кращих матеріалів VII обласної краєзнавчої конф. учнівської молоді / Департамент освіти і науки Полтавської обласної державної адміністрації ; Полтавський обласний центр туризму і краєзнавства учнівської молоді. — Полтава : Техсервіс, 2016. — С. 23–26.

4. «Добрий день хай буде Вам...». Листи до Феодосія Рогового. Статті, рецензії, примітки / упоряд. Ю. Ф. Роговий. — Полтава : Дивосвіт, 2016. — 420 с.

— 81 —

Яременко Л. М., м. Суми Т. ШЕВЧЕНКО ТА О. ПУШКІН У КРАЄЗНАВЧИХ СТУДІЯХ П. САПУХІНА Сучасне інформаційне суспільство, інтерактивна комунікація, при всій своїй глобальності, позначені впливом антропоцентризму (людина є найвищою цінністю). Мовець, — і молода людина, із великим життєвим досвідом, — «шукає духовної сумісності з іншими індивідами і можливості реалізувати свою волю, емоції, інтелект… самоутвердження в соціумі» [1, с. 9], знайти порозуміння навіть роки поспіль. Змінюються історичні умови, суспільні пріоритети, соціальні запити громади, але залишається спільною історія рідного краю, малої батьківщини, що робить людей краянами, долучає їх до духовної спадщини попередніх поколінь, культурних традицій. Провідниками стають соціально активні люди, освітяни, митці, краєзнавці, поети, письменники. До цієї когорти патріотів малої батьківщини належить і Павло Андрійович Сапухін (1893–1970) — педагог, історик-аматор, журналіст. Енциклопедичний довідник 2003 р. так його позиціонує: «…Разом з П. Дорошенком, Т. Осадчим, П. Кисиленком, Г. Петровим, Я. Кривком, І. Лисим, В. Терлець­ким належить до плеяди найбільш відомих краєзнавців Сумщини ХХ ст…» [2, с. 394]. Допитливим слухачам відомий вислів М. Монтеня «Слово належить наполовину тому, хто говорить, і наполовину тому, хто слухає», або читає. Отже, метою нашої наукової розвідки є проаналізувати та порівняти окремі публікації П. Сапухіна, присвячені двом поетам — Т. Шевченку та О. Пушкіну, — на сторінках місцевих газет Сумщини 50–70-их рр. ХХ ст., що зберігаються у Комунальному закладі Сумської обласної ради «Сумська обласна універсальна наукова бібліотека». 50 років по— 82 —

спіль звертаємось знову до краєзнавчих студій педагога й митця, щоб з’ясувати, які думки й спостереження автора є актуальними й до сьогодні. Принагідно зауважуємо, що Павло Андрійович є автором книжки «Перебування Т. Г. Шевченка на Сумщині» (1956 р.), видану за сприяння Сумського обласного відділу народної освіти та інституту удосконалення вчителів. Ця робота, на нашу думку, потребує окремого вивчення, і як об’єкт дослідження не розглядаємо. Бібліографія статей про П. А. Сапухіна — краєзнавця, не чисельна, зокрема стаття авторитетного у журналістських колах Сумщини та України Г. Петрова «Сапухін із сузір’я Сапухіних» (1993 р. — 1 квітня) та деякі інші. П. А. Сапухін готував свої краєзнавчі дописи у газети, на той час регіональні друковані органи партійних організацій — «Більшовицька зброя», пізніше «Ленінська правда» — орган Сумського обкому й міському КП(б)У та обласної та міської Рад депутатів трудящих; «Красное знамя» — орган В-Писарівського РК Компартії України та ін., що, без сумніву, вимагало від автора дотримання певної пропагандистської стратегії таких видань, однопартійного спрямування, але в той же час публікації відзначаються оригінальністю, послідовністю, доречністю, вправним володінням українською мовою, багатим словниковим запасом, витонченою стилістикою розповіді. Слід зазначити, що перші студії краєзнавця про двох поетів у слобідському вимірі припадають на далекий 1936 рік. П. Сапухіну, дипломованому фахівцю з російської мови, належать 25 газетних публікацій про Т. Шевченка та 16 «пушкінських» матеріалів [3]. Автор, намагаючись «реалізувати свою волю, емоції, інтелект», не вдається до хрестоматійних, часто повторюваних пропагандистських гасел радянської доби, а подає винайдені факти в неочікуваній трактовці. І постають поруч з національним по— 83 —

етом, — живою людиною з палким серцем, — прості закріпачені селяни та селянки, що були «іграшками» у руках панів. Так, сторінки історії рідного краю доповнюються розповіддю про сестер-кріпачок поміщика князя Голіцина, Горпину та Одарочку Соколенко з с. Славгорода (Краснопільського району), що були натурщицями у Т. Шевченка під час створення ним картини «Дві дівчини»; повертається в обіг і ім’я художника Григорія Честахівського, — друга поета, який ці імена зберіг для нащадків [4, с. 4]. Нові факти про перебування художника Шевченка на ярмарку в Ромнах 1845 р. — «Всюди їздив і всюди плакав», «зіткнувся з «брудною пародією», але був і захоплений справжнім мистецтвом — грою славетного актора Карпа Трофимовича Соленика в п’єсі «Москаль-чарівник». А також панорама Посулля та «високі могили, такі самі, як… на Білокняжому полі, між Києвом і Васильковим» («Ленінська правда», 21.01.1961 р.). До відомих сьогодні фактів про слобідські (сумські) краєвиди в російських повістях «Наймичка» і «Капітанша» П. Сапухін додає окремі малознані широким загалом деталі критичного бачення Т. Шевченком «душевласників», зокрема глухівських: «пошле повітове містечко», з дивною байдужістю до своєї цікавої історії, …і без жодних ознак чогось гідного уваги…» («Ленінська правда», 10.03.1961 р.). Прикметним у краєзнавчих студіях Павла Андрій­ овича, на нашу думку, є бажання зберегти для історії спогади старожилів, зокрема з Лебединщини про три етюди Шевченкамаляра, що зберігалися у нащадків М. М. Залеського, точніше їхні сюжети — самотня постать пастушка з великими очима, повни­ ми докору і смутку, виснажена працею наймичка, яка зашиває на собі поділ сорочки…[там само, с. 3]. Молоді читачі-дослідники перших десятиліть ХХІ ст. знайдуть у студіях матеріали, які зберегли інтригу й до сьогодні. Так, 5 червня 1859 р. с. Лифине (Лебединський район) і найпотаємніша надія великого поета: розлучитися з «одиною-самотиною» …і несподівана розв’язка — стаття «Дві пісні» («Ленінська — 84 —

правда», 12.01.1964 р.). І знову с. Лифине, найтриваліша зупинка Т. Шевченка (5-10 червня 1859 р.) на Сумщині у поміщиків Хрущових Дмитра Олександровича та Наталії Олександрівни. У останньої чи не найбільша кількість офортів, віршів з дарчими автографами великого поета. І «припорошена пилом» справа Третього відділення царської поліції на поміщика с. Іванівки Сумського повіту П. П. Ляліна, яка домальовує портрет цієї непересічної жінки свого часу — публікація «Лифинська зустріч» («Ленінська правда», 04.02.1967 р.). Не менш змістовні пушкінські студії краєзнавця. Петро Андрійович у притаманній йому манері заповнює т. зв. білі плями та розширює коло поважних краян, сучасників великого російського поета. У розлогій публікації на шість колонок «Друг Пушкіна з Сумщини» він презентує призабутого поета-чарівника, за висловом О. Пушкіна, Василя Туманського, що родом із с. Чортороги (нині с. Шевченкове) поблизу м. Глухова. Як і всі передові поети того часу був окрилений ідеями декабристів, активно листувався з Рилєєвим, А. Міцкевичем, О. Пушкіним: «Зроби ласку, дорогий Пушкін, не забувай, що тобі на Русі належить виконати роль Вольтера (в розумінні справжньої освіти)…» Прах російського поета у безіменній могилі покоїться в с. Панасівці («Ленінська правда», 08.12.1957 р.). Навіть у низці ювілейних статей, до 160-річчя та 170-их роковин з дня народження О. Пушкіна, знаходимо цікаві факти, що увиразнюють історичну палітру краю. Зокрема про сувенір — бронзову медаль грубого карбування з рядками пушкінського послання до Чаадаєва, знайдену в с. Пожні Великописарівського р-ну, на колишній садибі горезвісного генерал-майора Гейсмара («Ленінська правда», 07.06.1959 р. — С.3). І знову історія рідного краю в особах, за П. Сапухіним, — від згадки про пращурів О. Пушкіна Григорія та Степана Гавриловичів Пушкіних, «що сиділи на воєводстві» в Путивлі…» до співрозмовників поета — майбутнього історика М. А. Маркевича, з с. Дунайців на Глухів— 85 —

щині; згадуваного В. Туманського, декабриста П. Коновніцина з с. Микитівки Тростянецького р-ну, славнозвісного актора М. Щепкіна, чиї дитячі роки пройшли в с. Юнаківці Сумського р-ну, книгаря з м. Суми І. Лисенкова та ін. Отже, хоча 19 подорожей О. Пушкіна Україною не пролягли через наш край, але спогади людей не є менш зворушливими [5, с. 2]. Важливо наголосити, що краєзнавець ніколи не відходить від правди, тому деякі замітки набувають сатиричного звучання, як наприклад, «Пушкін і путивльські собакевичи» про «мертвий камінь дворянської байдужості» («Ленінська правда», 01.06.1964 р.). Проведений аналіз показує, що краєзнавчі студії П. А. Сапухіна і понад 50 років поспіль містять добутки, варті уваги сучасних молодих науковців для подальшого поглибленого вивчення духовної спадщини. СПИСОК ДЖЕРЕЛ: 1. Мацько Л. І. Культура української фахової мови : навч. посіб. / Л. І. Мацько, Л. В. Кравець. — Київ : Академія, 2007. — 360 с.

2. Сумщина в іменах : енцикл. дов. — Суми : «АС-Медіа» ; СумДУ, 2003. — 624с.

3. Павло Сапухін. Бібліографічний покажчик : до 105-річчя з дня народження / упоряд.: Л. Сапухіна, О. К. Линник. — Суми, 1998. — 52 с.

4. Сапухін П. Натурщиці Т. Г. Шевченка з с. Славгорода / Павло Сапухін // Ленінська правда. — 1959. — 8 берез. — С. 4.

5. Сапухін П. У зв’язках з Пушкіним / Павло Сапухін // Ленінська правда. — 1969. — 6 черв. — С. 2.

— 86 —

Сапухіна Л. П., м. Суми ПОДЯКА ЗА ПАМ’ЯТЬ На цій конференції я почула змістовні і глибокі доповіді, присвячені краєзнавчому доробку мого батька П. А. Сапухіна, який народився в такому далекому останньому десятилітті ХІХ ст. За фахом він був педагогом, але змолоду його улюбленою справою стало краєзнавство. На уроках, в лекціях, статтях, виступах він завжди використовував місцеві матеріали. Це завжди викликало інтерес молоді, широкого загалу. За радянських часів краєзнавство не вважалося наукою. Обстановка почала змінюватись на краще з настанням політичної відлиги. Почали з’являтися перші краєзнавчі путівники, у написанні яких батько брав найактивнішу участь. Стало друкуватися більше краєзнавчих статей. Вдалося віднайти назви понад півтисячі публікацій Сапухіна, більшість яких, побачила світ на шпальтах газет. Громадськість дуже прихильно сприйняла їх. Що ж до офіційного визнання, то найвищою його нагородою була ювілейна Шевченківська медаль, якою він пишався. що правда раніше, не пам’ятаю точно коли, до нашої напівпідвальної кімнати завітав кореспондент «Учительской газеты», відряджений до Сум, щоб взяти інтерв’ю у Сапухіна. Після повернення до Москви він опублікував в «Учительской газете» статтю під заголовком «Наш корреспондент». Ми з мамою раділи за батька. Пізніше статті, згадки про його краєзнавчу діяльність неодноразово з’являлися як у місцевій, так і в столичній українській періодиці, наукових записках, матеріалах конференцій. Згадують його і дотепер. У своїх публікаціях Сапухін торкнувся багатьох аспектів краєзнавства — літературного, історичного, топонімічного, архітектурного, тощо. Але здається, найбільший відсоток його — 87 —

публікацій припадає на літературне краєзнавство. Він повернув із забуття ряд імен біографічно, або творчо пов’язаних з Сумщиною поетів, письменників. Та найбільше уваги він приділив своїм улюбленим — А. П. Чехову, Т. Г. Шевченку, П. А. Грабовському. Крім публікацій в газетах, різних виданнях Тарасу Шевченку присвячено окрему брошуру «Перебування Т. Г. Шевченкана Сумщині» (1956 р.). А. П. Чехову — працю «А. П. Чехов на Сумщине», опубліковану у виданому в Києві, в тому ж 1956 р., 4-му томі наукових записок «Література в школі». У 1993 р. останню працю було перевидано окремою книжкою в Сумах зусиллями директора Сумського обласного краєзнавчого музею В. С. Терентьєва. До Павла Грабовського, який народився у Краснопільському районі, нині суміжному з Велико-Писарівським, звідки родом Сапухін, у останнього був особливий інтерес. Між іншим, в їх біографіях є спільні риси: обидва народилися в сім’ях духовних осіб (Грабовський — паламаря, Сапухін — сільського священика), у ранньому дитинстві померли батьки, а матері влаштували їх у духовні навчальні заклади, куди вони як напівсироти були прийняті на повне утримання. Навчалися вони в тому ж самому духовному училищі (бурса) — Грабовський в Охтирці, а Сапухін у Сумах, куди наприкінці 80-х рр. ХІХ ст. був переведений цей навчальний заклад. Потім обидва стали студентами Харківської духовної семінарії. Саме в семінарські роки Сапухін, який брав участь у діяльності харківських нелегальних гуртків, вперше почув про Грабовського. Батько знав обстановку в семінарії, був добре обізнаний з семінарськими порядками, чув розповіді про колишніх викладачів. Серед його знайомих були співучні Грабовського. Це дозволило йому більш яскраво відтворити обставини життя поета-революціонера. У 1957 р в Сумах було видано брошуру Сапухіна «П. А. Грабовський у рідному краї». Публікуючи статті про Грабовського, Сапухін продовжував досліджувати його біографію і творчість.

— 88 —

Відтак підготував працю «П. А. Грабовський за молодих років». Вона отримала позитивні рецензії, була прихильно сприйнята редакторами Харківського видавництва «Прапор» і, здається, двічі включалася до видавничих планів цієї установи, але була викреслена звідти вищестоячими органами. І от нарешті, майже через 50 років після смерті автора, ця праця побачила світ. Я безмежно вдячна працівникам відділу краєзнавчої літератури і бібілографії Сумської обласної універсальної наукової бібліотеки О. М. Малиш, О. К. Линник, які з власної ініціативи добилися видання цієї книги, доклали неймовірних зусиль до підготовки її до друку, не гребуючи навіть чисто технічною роботою (комп’ютерний набір, вичитка, уточнення, тощо). Вони ж стали організаторами цієї ювілейної конференції, підготували до неї виставку публікацій Павла Сапухіна. Сумський обласний краєзнавчий музей також розгорнув перед залом, де відбувалася конференція, виставку про життя і краєзнавчу діяльність ювіляра П. А. Сапухіна. Серед експонатів: особисті та побутові речі, світлини, документи, краєзнавчі книги, періодичні видання, епістолярна спадщина краєзнавця Павла Андрійовича. До речі, до попередніх двох ювілеїв Сапухіна в музеї експонувалися аналогічні стаціонарні виставки (автори: І Скворцов, В. Іванова). Щиросердна подяка літературному редакторові книги Сапухіна Ю. В. П’ятаченку, видавцю О. О. Ткачову. Дуже вдячна також доповідачам, які виступили на конференції. Дякую всім присутнім на ній. я думала, що побачу напівпорожній зал, а він виявився повним. Низький уклін усім причетним до виходу в світ книги П. Сапухіна, усім, хто зберігає пам’ять про нього.

— 89 —

ВІДОМОСТІ ПРО АВТОРІВ

БРАЖНІЧЕНКО Світлана Олексіївна

ГОНЧАРОВА Інна Євгенівна ГРАБАР Зінаїда Іванівна ДМИТРІЄВА Олена Миколаївна

старший науковий співробітник Комунального закладу Лебединської районної ради Лебединський районний краєзнавчий музей начальник відділу інформації та використання документів Державного архіву Сумської області директор Великописарівської центральної бібліотечної системи (ЦБС) головний бібліотекар Харківської державної наукової бібліотеки імені В. Г. Короленка

ЗНАМЕНЩИКОВА Валентина Миколаївна провідний науковий співробітник Комунального закладу Лебединської районної ради Лебединський районний краєзнавчий музей КИСЛИЦЯ Пилип Маркович крає- і мистецтвознавець КОНОТОП Аліна Володимирівна завідувач науково-експозиційним відділом історії краю з найдавніших часів до початку ХХ ст. Сумського обласного краєзнавчого музею КУДІНОВ Дмитро Валерійович доктор історичних наук, доцент, професор кафедри професійної освіти та менеджменту Комунального

закладу «Сумський обласний інститут післядипломної педагогічної освіти», член Національної спілки краєзнавців України, член Всеукраїнської асоціації гідів

ЛИННИК Олена Костянтинівна головний бібліограф Комунального закладу Сумської обласної ради «Сумська обласна універсальна наукова бібліотека» МАЛИШ Ольга Миколаївна завідувач відділу краєзнавчої літератури і бібліографії Комунального закладу Сумської обласної ради «Сумська обласна універсальна наукова бібліотека» ПОКИДЧЕНКО Людмила Анатоліївна архівіст, залужений працівник культури України САПУХІНА Лада Павлівна краєзнавець, заслужений працівник культури України ТАГАНСЬКА Ірина Олегівна бібліотекар читального залу Краснопільської центральної дитячої бібліотеки ФЕДОРОВА Марина Анатоліївна завідувач відділу краєзнавства Полтавської обласної універсальної наукової бібліотеки імені І. П. Котляревського ЯРЕМЕНКО Людмила Миколаївна старший викладач кафедри мовної підготовки іноземних громадян Сумського державного університету

Краєзнавче видання Краєзнавство Сумщини в контексті вивчення історичної, духовної і культурної спадщини регіону

Збірник матеріалів обласної наук.-краєзнавчої конф. з он-лайн зв’язком 19 квітня 2018 р.

Відповідальна за випуск та укладач: О.М. Малиш Дизайн обкладинки, опрацювання матеріалу, макетування та підготовка до друку: ФОП Ткачов О.О. +380687514803 Українською мовою. Формат 60х84/16. Підписано до друку 01.07.2018 р. Тираж 30 прим.

ТОВ «Триторія» майдан Незалежності, б. 3, оф. 420, м. Суми, 40030, Україна http://www.mt.co.ua/book Свідоцтво про внесення суб’єкта видавничої справи до Державного реєстру видавців, виготівників і книгорозповсюджувачів видавничої продукції: серія ДК № 5222 від 28.09.2016 р.

Управління культури Сумської обласної державної адміністрації Комунальний заклад Сумської обласної ради «Сумська обласна універсальна наукова бібліотека» Комунальний заклад Сумської обласної ради Сумський обласний краєзнавчий музей Громадська організація «Центр розвитку території та соціального маркетингу «Триторія» Громадська організація «Центр корпоративної освіти «Акме»