Історія міста Станіславова by Watra

ББК63.3(4УКР)6 С87

Праця М. Струмінського «Історія міста Станіслава» свого часу стала викликом офіційній совєтській науці і моральній прострації істориків. Вже самою постановкою проблеми вона промовляла на захист станиславівської традиції, хоча до самих джерел її розвідка, на жаль, не доходила. Тексти М. Струмінського обросли риштуванням і густою павутиною хитросплетінь неспілої і несміливої думки історика тоталітарної доби. Автор, здебільшого, підійнявся до більш чи менш прихованої полеміки з його часом, з офіційними стандартами історичної науки, дуже непевно торкаючись українського національного життя Станиславова і зовсім не продовжував тих начал, які превалювали в працях його попередників. Однак М. Струмінський щиро хотів дати нашому місту його історію, але програв офіційній партійнокомуністичній науці про минуле. Тому перша, відома сьогодні совєтська краєзнавча розвідка про Станиславів буде цікавою усім, кому небайдужі погляди дослідників минувшини на історію, етнічну структуру, соціальне і господарське життя нашого міста. Майже 60 років машинопис М. Струмінського зберігався у фондах ІваноФранківського музею, а сьогодгі ми пропонуємо його окремою книжкою.

За наукової редакції Івана Монолатія Коментарі Івана Бондарева Переклад Івана Бондарева, Івана Монолатія

У виданні використані поштівки з колекції Зеновія Жеребецького

Серія «Моє місто» друкується за сприяння: Благодійної культурологічної фундації «Цинамоновий хрущ», п. Юрія Височанського, власника книгарні «Софія» (вул. Незалежності, 9)

ISBN 978-966-668-164-8 (№ 8) © Зеновій Жеребецький, 2007 9 7 8 - 9 6 6 - 6 6 8 - 1 4 9 - 5 (серія «Моє місто») © Видавництво «Лілея-НВ», 2007

ІСТОРІЯ МІСТА У РИШТОВАННІ СТРУМІНСЬКОГО Ще зовсім недавно Великий прочанин нашої сучасності Іван Павло II, розмірковуючи про XX століття, казав, що комунізм у певному сенсі впав сам. Впав через власні помилки і зловживання. Комунізм, на думку церковного і політичного діяча планетарного масштабу, не зробив справжньої суспільної реформи, хоча став для цілого світу великою пересторогою і викликом. Ця ідеологія зла впала сама через власну іманентну слабкість. Сучасна Україна належить до суспільства, т р а в м о в а н о г о довголітнім пануванням тоталітарної системи. Наш соціум уже понад шістнадцять років перебуває на стадії переходу від тоталітарної системи у ще не відоме майбутнє. Маю тверду надію, що в майбутнє демократичне. Панівна донедавна (в історичному сенсі) система правління була тоталітарною, з суворою цензурою і переслідуванням найменшого вияву іншодумання або плюралізму. М о с к о в с ь к і окупанти після остаточної ліквідації української державности, особливо впродовж цілого XX століття, поборювали не лише політичні вияви української самостійності, а й духово-культурні. На українських теренах проходили кривава і нещадна боротьба з українськими церквами, зтрадиціями, з українською наукою, літературою і мистецтвом, планове плекання комплексу меншовартості української культури. Дотепер Українська земля вкрита пам'ятками останньої окупаційної влади. Фактично знищено символи політичного характеру, які були б пов'язані з нашою державністю у минулому. В умовах колоніального існування і властивого цим у м о в а м національного каліцтва, коли нашу націю було здеґрадовано до рівня класу, українці вміли черпати із своєї трагічної історії оптимізм, тому витримали тисячолітню історичну пробу і не зникли на кладовищі історії. Традиціоналізм і обличчя, повернене до минулого, окреслюють живу історичну дійсність, відгуки на події минулого і тим с а м и м с п р и ч и н я ю т ь п о с т і й н у а к т у а л і з а ц і ю національної м и н у в ш и н и . З

Історичність л ю д и н и в и р а ж а є т ь с я у властивій їй здатності об'єкти візувати історію. Історії націй, окремих населених пунктів, людських родин та індивідів, об'єктивізовані й зафіксовані письмово, є о д н и м з найважливіших елементів культури - е л е м е н т о м , вирішальним для ідентичності у вимірах часу. Своєрідним викликом офіційній совєтській* історичній науці і моральній прострації істориків стала праця М. Струмінського «Історія міста Станіслава». Вже самою постановкою проблеми вона промовляє на захист станиславівськоітрадиції, хоча до самих джерел її розвідка, на жаль, не доходила. Прочищення і пробудження джерел - це справа тривалої дослідницької роботи поколінь. Тому-то робота М. Струмінського обросла риштованням і густою павутиною хитросплетінь неспілої і несміливої думки історика Станиславова, так що здалеку «Історія міста Станіслава» постала перед очима сучасників як «Історія міста у риштованні». Саме риштовання є символом зусиль усесвіту врятувати духовну с п а д щ и н у о к р е м о взятого міста. Але з іншого боку й імітацією діяльності духовно вигаслих людей, байдужих на полі культури й релігії. Характерно, що учасники краєзнавчого процесу в нашому місті за совєтів, а почасти і дотепер, не завжди до кінця розуміли цінності, які шукали, часто сприймали на віру певні історичні й культурні коди, інтуїтивно покладаючись на істину, заховану в традиції нібито їхніх попередників. А їхні ж попередники були зовсім іншими. Вчителями тієї традиції ставали автори, чиє не збагнене до кінця життя залишилося нам, нащадкам, як прихований паросток, здатний пробивати каміння. Навіть явно підтримуючи режим, вони обороняли й власну історію, й національну гідність. Такою тривожною загадкою і був М. Струмінський: за невідомим досі іменем станиславівського педагога і архівіатора мерехтіла драматична доля щирого краєзнавця. Він належав до покоління, яке, стривожене останньою світовою війною, гартоване злиднями, оглушене тотальною ідеологією, раптом прокинулося від падіння с т р а ш н о г о ідола Сталіна і кинулося до п р о б о ї н и у с т і н і , де він у п а в . Однак л и ш е о д и н и ц і к и н у л и с я її розширювати. З цього і починалися шістдесятники - т і , кому засвітила *Не плутати з термінами рада і радянський, вироблених давніми демократичними традиціями в Україні. На означення більшовицьких структур та пізнішої совєтсько-російської окупації України слід вживати слова совєти і совєтський. - І. М. 4

істина і хто вже не хотів зрікатися світла і правди. Вони кинулися долати пагорби за стіною і горби в собі, відкривати й усім доводити закриті від них аксіоми. Вчилися ходити власними ногами, дивитися власними очима і д о й т и власним р о з у м о м . Звідси їхня недовірливість до «батьків», титулованих і заслужених на пристосуванстві, вихованих на філософії вандалізму, манкуртства, примітивізму. То було покоління приречених на класову і збройну війну - замість життя у вигодах. Уявлення про те, що людина із соцтабору виходить на поле вільного вибору, виявилося ілюзорним. Людина така, якою її зробило життя. Вона може здобутися на зусилля Ad fontes, щоб повернутися до своїх витоків. Але коли їй немає до чого повертатися, то її навернення до традиції і об'єктивізму - неймовірно складна проблема. Такий, як на мене, текст М. Струмінського - автор у пошуках для себе аксіоми містознавства. Здебільшого він підійнявся до менше чи більше прихованої п о л е м і к и з й о г о ч а с о м , з о ф і ц і й н и м и с т а н д а р т а м и історичної науки, дуже непевно торкаючись українського національного життя Станиславова, і зовсім не продовжував тих основ, які превалювали в працях к р а є з н а в ц і в й о г о п о п е р е д н и к і в (або принаймні їх не озвучував). І насамкінець про текст. Як науковий редактор я беззастережно вилучив з р у к о п и с у М. С т р у м і н с ь к о г о підрозділ у з а г а л ь н е н о г о характеру. «Друга світова війна, ліквідація ран, що завдали містові німецькі загарбники та подальші перспективи розвитку радянського Станіслава». Цей уривок, на мій погляд, уже давно фактологічно і методологічно застарів, а тому сьогодні не має жодної пізнавальної чи краєзнавчої цінності. До того ж я переконаний, що об'єктивна і с т о р і я міста в ч а с и о с т а н н ь о ї с в і т о в о ї в і й н и ще ч е к а є с в о г о неупередженого історика. В авторській передмові вилучені «твердження» про «тяжіння українського народу до єдинокровного російського народу», про «надії на з'єднання з єдиним радянським народом», про «визволення Станіслава Червоною армієюу 1939 році». Вважаю, що ці та інші опуси автора слід залишити часові, в якому автор жив і працював. Сподіваюся, що перша совєтська краєзнавча розвідка про місто Станіслав (хоча, правильніше, Станиславів), автором якої судилося стати М. Струмінському, буде цікава всім, кому небайдужі погляди дослідників минувшини нашого міста на його історію, етнічну структуру, соціальне і господарське життя. 5

Для цього слід лише знову і знову перегорнути сторінки нового випуску серії «Моє місто» і переконатися, що в нас позаду так багато спільного - світлого й темного, переможного й трагічного, веселого й сумного - різного, але нашого, свого, рідного. Варто лише пізнати його, зрозуміти людей, які писали саме так, як тоді могли. Або як мислили чи хотіли мислити себе. І не осуджувати їх. Бо прийде час критики і на теперішніх дослідників. А як знатимемо своє минуле, навіть і з г і р к о т о ю с о в є т с ь к о г о , то ц і н у в а т и м е м о й о г о с у ч а с н и к і в , п и ш а т и м е м о с я т и м , що в о н и , хай і д у ж е по-різному, все-таки відважувалися писати про наш Станиславів. Не сьогодні мудрі придумали: «зрозуміти минуле - побачити майбутнє». Лише зрозумівши наших краєзнавців-попередників - через їхні публікації, спогади, через їхні діла і слова, зафіксовані у хронотопі міської історії, навчимося відділяти зерно від полови й не судитимемо тих, хто щиро хотів дати рідному містові його історію, але програв офіційній п а р т і й н о - к о м у н і с т и ч н і й науці про минуле, як не прощатимемо тих, для кого рідне місто і мала батьківщина стали розмінною монетою в гонитві за академічними званнями, титулами, нагородами і преміями на шляху задоволення хворобливих амбіцій або надутої величі горе-науковців. Знаємо, що рукопис М. Струмінського ще задовго до його опублікування багато хто з нині сущих читав, а багато хто - відверто крав з нього авторські думки. Нехай же сьогодні, після виходу цієї книжечки у «світ широкий», зникнуть уявні декорації їхніх праць і відкриється істина. Тоді-то побачимо тих, хто писав сам про наше місто, і декого, хто скористався чужою працею. А тоді нехай усіх розсудять Господь Бог і люди. Тож навчімося шанувати великих і малих, відомих і невідомих краєзнавців Станиславова - Станіслава - Івано-Франківська. Пишаймося їхніми п е р е м о г а м и і вчімося на їхніх помилках. Тоді ми т в е р д о почуватимемося в теперішньому містознавстві і впевнено дивитимемося в майбутнє рідного міста, нашого краю і власної держави. Іван Монолатій

ПЕРЕДМОВА Історична доля міста Станіслава є надзвичайно цікавою. Наше місто, засноване у д р у г и й половині XVII ст. одним з найбільших польських магнатів з роду Потоцьких, Станіслав упродовж перших 20-30 років після свого заснування, перетворився, за свідченнями сучасників, у великій господарський та торговий центр Прикарпаття. Війни Польщі з Молдавією та Валахією, постійні військові сутички Польщі з турками і татарами у XVII ст., жорстокі внутрішні конфлікти та анархія Речі Посполитої у XVI 11 ст., нарешті Перша світова війна завдали значноїшкоди містові, відякоївоношвидкооговтується. Цьому значною мірою сприяло досить вигідне положення Станіслава на великому торговому шляху з Польщі до Угорщини, Молдавії та Валахії і далі на Константинополь. До переходу Станіслава під владу Австрії у 1772 р. місто займало важливе стратегічне положення, і було своєрідним ключем до південносхідної частини Польщі у XVII ст. У першій половині XVIII ст. місто стало ареною військових зіткнень Польщі з її с у п р о т и в н и к а м и . Дідичні володарі міста Потоцькі, що відігравали вагому роль у політичному житті Речі Посполитої, зробили Станіслав у першій чверті XVIII ст. осередком значних політичних інтригта задумів, що тісно переплітались із дипломатичними інтересами найбільших європейських столиць Парижа, Лондона, Петербурга, Стокгольма, Константинополя. За австрійської займанщини Станіслав втратив своє стратегічне і політичне значення. Користуючись відносним затишшям міська влада пильну увагу звертає на благоустрій міста. У 1 9 1 9 р. знову відходить до Польщі. Період польського та австрійського панування залишив глибокі сліди в усіх галузях культурного, промислового та господарського життя міста [...] При написанні цієї праці автор головним чином використав друковані польськомовні дослідження з історії міста, а також матеріали Станіславського о б л а с н о г о д е р ж а в н о г о архіву з фонду «Станіславський міський магістрат». Автор 7

УКРАЇНА У ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ XVII СТ. Зі всіх міст давньої Червоної Русі Станіслав було з а с н о в а н о порівняно пізно - у другій половині XVII ст. Це були дуже тривожні часи на Західній Україні. Після возз'єднання України та Росії у 1654 р. Правобережна Україна ще більше 100 років залишалась під владою Польщі, п о с т у п о в о д е г р а д у в а л а та занепадала у національнокультурному і економічному відношеннях. В історії України цей період часу відомий як «руїна» і співпадає з утворенням двох українських гетьманатів - лівобережного та правобережного. Це відрізок часу від д р у г о ї половини 1663 року по 1687 рік, коли г е т ь м а н а м и були Брюховецький, Многогрішний та Самойлович. Термін «руїна» зберігся у народних переказах при описі, головним чином, Правобережної України, яка внаслідок безперервних війн, внутрішніх усобиць та ж о р с т о к о ї експлуатації з боку польської шляхти буквально перетворилася на руїну, позбулась населення та за своїм зовнішнім виглядом стала подібна на справжню пустелю. Польський уряд, бажаючи витравити з народної свідомості всіляку пам'ять про велику визвольну війну Богдана Хмельницького, жорстоко експлуатував населення Правобережної України. Особливо важкий національно-релігійний та соціальний гніт відчувало населення многостраждальної Галичини, де експлуатація селянства досягла нечуваних розмірів. Кріпосні порядки у Галичині перевершували навіть прусське кріпосне право с в о є ю ж о р с т о к і с т ю 1 . Крім самих різноманітних податків, які кріпаки сплачували п о м і щ и к а м , вони повинні були працювати на шляхетських фільварках 5-6 днів на тиждень, виконуючи різного роду «послухи». Кріпосна експлуатація у ХУІІст. на галицьких землях досягла таких розмірів, що врешті -решт селяни вже не в змозі були обробляти землю. Від непосильної експлуатації селяни залишали рідні місця та втікали на Лівобережну Україну, на Дунай, н а Д о н іт. п. У XVII ст. на т е р и т о р і ї Л і в о б е р е ж н о ї У к р а ї н и н а д з в и ч а й н о збільшується кількість крупних магнатських володінь. Майорати польських магнатів О с т р о ж с ь к и х , Заславських, Вишневецьких, 'Стосовно жорстоких панщизняних порядків тут дещо тенденційне твердження. Є історичні відомості, що селяни з Російської імперії часто утікали до Речі Посполитої, де панщина була не такою важкою. 8

Конєцпольських, Потоцькихтаін. набувають нечуваних розмірів. Так, володіння Вишневецьких на Правобережній та Лівобережній Україні налічувало до 40 000 селянських господарств та 450 млинів. Яких нечуваних розмірів з боку польських магнатів набула експлуатація селян, можна побачити із жалуваної грамоти польського короля Владислава IV, що видана у 1636 р. Станіславу Потоцькому на право володіння маєтком Максимівкою. У цьому документі йдеться наступне: «Віддається Максимівка з городищами та слободами, островами та уходами, як нині існуючими, так і майбутніми підданими, ґрунтами о р н и м и та неорними, ланами, лугами, пасовиськами, сіножатями, лісами, чагарниками, пасіками, медовими бортнями, озерами, млинами, криницями, ріками, берегами, бобровими гонами, звіриними та рибними ловами, з данями медовими, зі всім добром» (Архив Юго-Западной России. T. І. Киев, 1876 г. № 158 и 514). Вказані у цьому д о к у м е н т і статті експлуатації м а г н а т с ь к о г о господарства спрямовані на постійне збільшення виробітку сільськогосподарських продуктів та їх реалізації як на внутрішньому ринку, так і за кордоном. Зрозуміло, що збільшення магнатськотехнічного господарства, посилення виробітку сільськогосподарської продукції відбувалось виключно за рахунок експлуатації українського селянства, яке було основним класом, що експлуатувався[...] Важке становище селянства погіршувалось завдяки свавіллю польської шляхти та магнатерії, які впроваджували свої методи експлуатації та, к о р и с т у ю ч и с ь п р а в о м в о т ч и н н о г о суду, н е л и ш е з а л и ш а л и с ь непокараними, а й створювали такі умови селянам, за яких стан останніх був гіршим, ніж невільників на турецьких галерах.

ПОХОДЖЕННЯ РОДУ потоцьких Серед польських магнатів, що «славились» своєю жорстокістю та експлуатацією галицького селянства, особливо відзначилась фамілія Потоцьких, один з представників якої є засновником Станіслава. У польських хроніках та гербовниках рід Потоцьких вважається одним із найвідоміших та наймогутніших. Походження династії Потоцьких пов'язано із легендою про польського князя Болеслава Кривоустого. У1132 р. під Галичем він зазнав поразки від русинів. Легенда говорить, що він з декількома лицарями шукав притулку та знайшов його у млині, що був розташований на Золотому Потоці'. Власник т о г о млина 'Історик Садок Баронч, проаналізувавши стародавні хроніки, не знайшов підтвердження цієї битві. В той час Польща дійсно воювала, але з Угорщиною, і Галич ніде не згадується. Що стосується Потоцьких, то про них вперше згадано у хроніках у 1166 році. 9

прийняв гостя зі всією сердечністю та повагою до його високого стану. Після відпочинку Болеслав Кривоустий залишив гостинну садибу мельника, який пішов провести гостя та вказати найкоротший шлях. Польський князь, бажаючи віддячити гостинному господареві, на п р о щ а н н я с к а з а в : «В тебе з н а й ш о в п р и т у л о к Болеслав, князь польський. В нагороду за гостинність я роблю тебе шляхтичем, і нехай твоїм гербом буде цей хрест, у якого половина нижньої перекладини надломлена». З г о д о м нащадки мельника з З о л о т о г о Потоку р о з р о с л и с ь у магнатський рід Потоцьких з Потоку. О д и н з п р е д с т а в н и к і в цього роду Яків Потоцький ( п о м . 1 6 1 3 ) 1 о т р и м а в від к о р о л я Сигизмунда Августа, в подарунок за навчання королевича військовій справі, село Загайпіль, яке перетворив на місто і назвав й о г о З о л о т и м П о т о к о м . Герб Потоцьких - «Пилява» - пізніше став гербом міста Станіслава 2 . Родина Потоцьких посідала при польському королівському дворі різноманітні високі посади коронних гетьманів, каштелянів, з

Герб Потоцьких

старост . Завдяки різного роду

Яків Потоцький (помер у 1613 р.) - поширена помилка польських істориків, якої не уникнув навіть Алоїз Шарловський. Чомусь вони плутають першого власника Загайполя Якова, подкоморія галицького (1481-1551) з його рідним онуком воєводою брацлавським Яковом (1554 -1613). 2 Гербом Станиславова було, як відомо, зображення відкритої фортечної брами. Герб Потоцьких «Пилява» (хрест з відламаним лівим раменом) дійсно зображений на гербі, але відіграє там епізодичну роль. 3 Коронний гетьман - аналог сучасного міністра оборони. Існувала посада великого гетьмана коронного (в Литві, відповідно, литовського), який був головнокомандувачем королівських військ та польного (польового) гетьмана, який спочатку керував всіма прикордонними силами, а пізніше перетворився на першого заступника великого гетьмана. Обидві посади були пожиттєві. Каштелян - спочатку це був призначений королем чиновник, який керував фортецею, виконував судові та військові функції. Пізніше це був почесний титул*, що давав його власнику право засідання в сенаті. Найвищою посадою в Речі Посполитій була посада краківського каштеляна. Староста - керівник територіально-адміністративної одиниці в Речі Посполитій. Пожиттєво призначався королем, вирішував адміністративні питання та відповідав за охорону староства і збір податків. 10

пожалуванням та привілеям від польських королів Потоцькі у XVII ст. володіли в е л и к и м и м а є т к а м и у Галичині. Одна з їх м а є т н о с т е й знаходилася у межиріччі Бистриць, в дрімучих, непролазних лісах. Тут водилася величезна кількість дичини: вовків, ведмедів, диких кабанів, кіз та лисиць. Саме тут Потоцькі проводили час у безперервних полюваннях.

МІСЦЕ РОЗТАШУВАННЯ СТАРОГО СТАНІСЛАВА На місці, де сьогодні розташований Станіслав, Потоцькі спочатку спорудили мисливський павільйон, де для відпочинку збирались родини мисливців після полювання. В ньому зберігалася мисливська зброя та інші знаряддя для полювання. Поруч із павільйоном виникли невеличкі будиночки, і з часом тут виникло невелике поселення, що отримало назву «Княгинин» (від назви лісовиххащів - кнеїв) 1 . Пізніше була заселена також частина місцевості над болотом, яка отримала назву від цих боліт - «Заболоття». 2 У XVII ст. територія Покуття, яка займала південно-східну частину тодішньої Малопольщі, була ареною військових сутичок Польщі з татарами, волохами 3 , с е м и г о р о д ц я м и 4 та росіянами. Саме тому відчувалася потреба у будівництві фортець, які були б твердинями Покуття і слугували о б о р о н і південно-східної ч а с т и н и Польщі. Зауважимо, що давні поселення русько-українського населення на Покутті виникали вздовж Дністра, починаючи від Галича по течії цієї ріки, на обох її берегах, як, наприклад, Крилос, Хоростків, Єзупіль, Маріямпіль. Тут же пролягав один із трактів, що отримав назву Волоського. Населення, яке мешкало поблизу цього шляху, часто потерпало від татарських набігів. 'Сучасні українські дослідники вважають, що назва «Княгинин» походить від слова «княгиня». Є відомості, що на початку XIII ст. галицький князь Роман подарував цю місцевість своїй дружині - княгині Анні. 2 Село Княгинин вперше згадується у документах в 1427 році, а Заболоття у 1437 р. В той час бідна шляхетська родина Потоцьких, що мешкала у Краківському воєводстві, ще навіть не чула про такі села і навіть мріяти не могла про володіння ними у майбутньому. 3 Волохи - стара назва румунів. Хоча явних війн Волощина з Польщею і не вела, проте як васал Османської імперії волоські солдати брали участь у польськотурецьких війнах XVI—XVII ст. 4 Семигороддя - північно-західна частина сучасної Румунії, що у XVI—XVII ст. була окремим князівством, більш відомим як Трансильванія. Князь Георгій II Ракоці у 1657 році зайняв Краків та Варшаву, був у Галичині. 11

ТАТАРСЬКІ «ТРАКТИ» У ЗАХІДНІЙ УКРАЇНІ У XVI—XVII ст. набіги татар на Червону Русь особливо посилились. Татарські орди просувались трьома протореними шляхами, що вели вглиб східних польських земель. За кінцеву мету вони вбачали Червону

Русь, найбільш заселену і тому найбільш заможну. Всі три тракти виходили із загального кореня - з Криму чи прилеглих до нього приморських степів. Орди просувались до устя Дніпра, де він впадає у Чорноморський лиман. Тут, поблизу Тавані, вони переправлялись на правий берег і напрям подальших переходів зумовлювався трьома водоподілами: Дністром і Бугом, між Дніпром та Бугом і, нарешті, верхньою течією Дністра. Перший тракт, між Дніпром і Бугом, починався від Тавані і йшов степом вздовж Інгулу до Великого Чорного Лісу. Тут був збірний пункт орд, і від цього лісу цей тракт отримав назву «Чорний». Від Чорного Лісу через Ставище цей тракт доходив до Білої Церкви, де поділявся на два напрями: один йшов на північ, на Полісся, інший - на Житомир, а звідти на захід через Старокостянтинів, Збараж, Кременець, Сокапьі Львів. Другий тракт називався Кучманським. Від Тавані він переходив на правий беріг Бугу, йшов водоподілом між Бугом і Д н і с т р о м крізь Брацлавське воєводство коло Тульчина, потім біля Бара заходив на Поділля, а звідти попри Чорний Острів, Гржималів, Теребовлю, Зборів, Золочів та Львів. Третій тракт, Волоський, йшов від устя Дністра по його правому березі крізь молдавську Бессарабію і коло Снятина входив на Покуття. Починаючи з цього місця, тракт носив іншу назву, досить відому в історії - Золотий тракт. Так назвали його самі татари, через велику кількість здобичі, яку вони збирали на цьому шляху. Від Снятина тракт йшов попри Коломию, Тлумач і Тисменицю, доходив до Єзуполя. Біля Єзуполя він поділявся на два напрямки: один через Бурштин, Рогатин і Бібрку йшов на Львів, інший йшов ч е р е з Галич, Калуш, Долину, С т р и й , Д р о г о б и ч , С а м б і р і д а л і , розпавшись на декілька відгалужень, повертав до Карпат. У XVII ст. Покуття стало ареною запеклих боїв Польщі з турками і татарами. Місцеві магнати для оборони своїх володінь збудували оборонні фортеці, причому не тільки у таких тогочасних старостівських містах, як Галич і Коломия, але й у менших - Гвіздці, Снятині, Журавні і навіть в деяких селах. В XVII ст. Галич як місто занепав, а Коломия, з точки зору прикордонної фортеці, не відповідала своєму призначенню. Виникла потреба у побудові нової прикордонної фортеці, а довкола неї культурнопромислового центру, який би відповідав запитам місцевого населення.

ЗАСНУВАННЯ МІСТА СТАНІСЛАВА АНДРІЄМ ПОТОЦЬКИМ ТА ПЕРВІСНИЙ ВИГЛЯД МІСТА Потоцькі чудово розуміли важливість спорудження оборонних твердинь, а тому один з чільників цього магнатського роду Станіслав Ревера Потоцький вже у 1654 р., вражений вигідним розташуванням 13

д а в н ь о г о у к р а ї н с ь к о г о села Заболоття, вирішив на цьому місці заснувати укріплене місто. Однак зайнятість державними справами завадила йому втілити цю ідею в життя. Цю справу він доручив своєму синові Андрію Потоцькому, який і заклав 1662 р. на місці Заболоття місто-фортецю'. На честь батька місто було назване Станіславом. Андрій Потоцький був одним з найзаможніших магнатів Польщі: він володів майже цілим Покуттям, разом із давньою українською столицею Галичем. У с в і д о м л ю ю ч и , що з а с н у в а н н я т а к о г о м і с ц я - ф о р т е ц і відповідає стратегічним, г о с п о д а р с ь к и м і культурним потребам магнатерй і лише почасти населення Покуття, Потоцький намагався будувати місто так, щоб воно було певним взірцем для іншихміст 2 . Тому на запрошення Потоцького будівельними роботами опікувався відомий натри час архітектор Франциск Корассіні. У 1662 році Андрій Потоцький окремою грамотою надав містові низку прав та привілеїв. її підтвердив 14 серпня 1663 року польський к о р о л ь Ян К а з и м и р , надавши Станіславу м а г д е б у р з ь к е право. Одночасно було схвалено герб міста та закладено стрільбище, на якому мешканці міста могли навчатися ще й військовій справі. Як дідичне володіння Потоцьких Станіслав отримав статус вільного королівського міста, а тому міській владі надавалось право у спірних та сумнівних випадках безпосередньо звертатися до королівського суду. Наше місто спочатку було обнесено земляним ровом і частоколом, а п і з н і ш е - валами і ровом. Тогочасний Станіслав мав дві брами: Галицьку, яку ще називали Львівською, іТисменицьку, або Кам'янецьку.Такожбула одна хвіртка, яку називали Вірменською. До міста вели двоє мостів, перекинуті через спеціальний рів. Брами міста були кам'яними, з вежами, на яких і вдень, і вночі чатувала міська варта. У1666 році Андрій Потоцький збудуваву Станіславі дерев'яну ратушу, в якій розміщувався суд, атакож були приміщення торговельного призначення.

ВІРМЕНИ У м. СТАНІСЛАВІ ТА ЇХНЯ ТОРГОВЕЛЬНА ДІЯЛЬНІСТЬ Для підйому міської торгівлі і ремесла Андрій Потоцький запросив до нашого міста вірмен, яким тут було надано особливі права і привілеї. Вони прибули до Станіслава з Молдавії та Волощини і з г о д о м перетворили місто на торговельний центр всього Покуття. Наприкінці XVII ст. Станіслав став місцем перебування заможних родин вірменських 'У 1662 р. Станиславову було надано Магдебурзьке право і він набув юридичного статусу міста. Фактичне ж заснування міста відбулось дещо раніше. 'Насправді Станиславів споруджувався за зразком Замостя - міста-фортеці у Східній Польщі, будова якого розпочалась ще у 1579 р. 14

купців (Аміровичів, Теодоровичів, Богдановичів), які підтримували торговельні зв'язки з Угорщиною, Молдавією, Волощиною, а також з Віднем, Бреслау і Ґданськом. Перші вірменські родини прибули до Станіслава у 1663- 1664 рр. Вони сподівалися, що нещодавно засноване місто, оточене фортечними с т і н а м и , відзначене к о р о л і в с ь к и м и привілеями з правом самоврядування, ярмарками і торгами, звільнене на 20 років від податків і розташоване поблизу кордонів та на торговому шляху до Константинополя, має всі шанси на процвітання. Для поселення вірменських родин було виділено частину міста на схід від площі Ринок, а у передмістях надано фільварки для закладання броварень та солодовень. Для поселення вірмен відвели ділянку по вулиці Антоневича' та прилеглій до неї Вірменській вулиці, що йшла від Ринку прямісінько до вірменської церкви, яку було збудовано з ініціативи і за підтримки засновника міста. Тогочасне населення Станіслава було б а г а т о е т н і ч н и м , а т о м у к о ж н а етнічна г р у п а відрізнялися своєю мовою та релігією, не мала традицій взаємного проживання. Саме вірмени внесли в цей строкатий колорит містян ознаки соціальної організації та суспільної витримки. Хоча з г о д о м вони повністю асимілювалися місцевими поляками. Вірменіє у Станіславі значно побільшилося після п о л ь с ь к о турецької війни 1672-1676 рр. Після захоплення турками Кам'янця на Поділлі, що був тоді першим значним, після Львова, містом з переважаючою кількістю вірменів. їхнє життя у Кам'янці, під ярмом півмісяця, було вкрай тяжке, а тому почалась масова еміграція вірменських родин з Кам'янця у Станіслав.

Вулиця Антоневича 'Вулиця Антоневича - сучасна Вірменська. 15

Вірмени-прибульці з Кам'янця були представниками знатних вірменських торгових домів, а т о м у не могли задовольнятись тісними рамками польської магдебургії. Андрій Потоцький своїм розпорядженням від 14 січня 1677 року поклав початок самостійній вірменській гміні у Станіславі'. Чільником вірменської гміни був війт, я к о м у д о п о м а г а л и 12 р а д н и к і в з найбільш поважних м і с ц е в и х Вірменіє. Вони входили до складу міської управи або магістрату. Для утримання магістрату Потоцький виділив млин під З в і р и н ц е м 2 та поля з боку Опришівців. Після падіння Кам'янця і переселення вірмен до Станіслава, торговельний рух в цій частині Покуття набуває регулярного характеру і місто стає активним учасником цього руху. Андрій Потоцький висунув умову всім купцям, що проживали на Покутті, - транспортувати свої товари виключно Станіславським т р а к т о м . Ось чому у 80-х роках XVII ст. Станіслав стає значним осередком вірменської торгівлі, яка, з одного боку, сягала устя Дунаю і Закарпатських країн, а з іншого Ґданська і Шлезька 3 . Французький мандрівник д'Аллерак писав у 1684 році: «Найзаможнішим і найгарнішим містом на Покутті є Станіслав, розташований с е р е д чудової рівнини, у двох милях від Дністра, оточений потужною фортецею, збудованою за останнім словом т е х н і к и . У місті є п р е к р а с н и й палац, ч у д о в о п р и к р а ш е н и й та з б у д о в а н и й з к а м е н ю . Р и н о к , б у д и н к и , м е ш к а н ц і та а р с е н а л перевершують всі інші міста Червоної Русі. Населення Станіслава складається з вірмен і волохів, дуже заможних. Що ж до одягу чоловіків та жінок, а також численних ярмарків, які за багатством та розмаїттям товарів не поступаються ярмаркам Львова та Варшави, то цілком справедливо Станіслав можна назвати серцем королівства, хоча околиці міста значно поруйновані». Окрім вірмен, у Станіславі мешкала також значна кількість євреїв, які конкурували у торгівлі з першими. Андрій Потоцький надав дозвіл євреям на будову синагоги. Дерев'яний замок, збудований П о т о ц ь к и м для с е б е о с о б и с т о , не відповідав п о т р е б а м т а к о г о знатного роду, і тому Андрій розпочав будівництво кам'яного замку, в подальшому військового шпиталю. Палац цей збудовано у 1672 році у в о л о с ь к о м у стилі за т и п о м «палац у фортеці», п р и чому фронтоном і парком він був повернутий до центру міста, а з боків та тилу оточений укріпленнями двох малих бастіонів. На початку XIX ст., у період австрійської займанщини, цей палац було перетворено на шпиталь. 1

Ґміна - у цьому випадку община. 3віринець - мається на увазі Звіринецька Діброва, яка була на місці сучасного парку ім. Шевченка, аеропорту, міського озера та прилеглих дачних ділянок. 3 Шлеськ - Сілезія, історична область на південному заході сучасної Польщі. 2

БУДІВНИЦТВО У м. СТАНІСЛАВІ ФОРТЕЦІ, РАТУШІ ТА КОСТЬОЛУ На своїх початках Станіславська фортеця мала форму шестикутника, який охоплював центр міста, а по кутах мав шість бастіонів. У такому вигляді фортеця проіснувала до 1679 року, коли Андрій Потоцький, за безпосередньої участі інженера Карла Беное, розширив фортецю у напрямі новозбудованого палацу, що був охоплений з тилу двома б а с т і о н а м и та з ' є д н а н и й із ф о р т е ц е ю . Унаслідок ц ь о г о злиття фортеця, приблизно 1680 року, нагадувала швидше видовженого хробака. Станіславська фортеця з початку с в о г о існування і до половини XVIII ст. була утворена із земляних окопів, що були підперті потужним д у б о в и м палісадом, 1 та ш и р о к о г о рову. Вода у нього поступала із Бистриці спеціальним каналом. Андрію Потоцькому належить ініціатива будівництва у Станіславі ратуші. У своєму першому привілеї від 7 травня 1662 року Потоцький підтверджує, що налаштований збудувати ратушу за свої власні кошти. Оскільки ратуша повинна слугувати не тільки інтересам міського самоврядування, але й стратегічній меті, як найвищий спостережний пункт у межах фортеці і найближчих околицях, то ця будівля була

Макет Станисмвівської фортеці (з експозиції Краєзнавчого музею) 'Залишки цього дубового палісаду було виявлено позаду варного цеху колишнього пивзаводу археологом і архітектором В. Романцем літом 2007 року. 17

Ратуша після 1870 року

перебудована в наступні роки. У 1672 р о ц і м а н д р і в н и к Ульріх В е р д у м , я к и й п р о ї з д и в Ста ніславом, мав можливість оглянути ратушу у з а в е р ш е н о м у вигляді, збудовану, за його с л о в а м и , «у вигляді башти з різними отворами, частково з каменю». Однак дерев'яна конструкція ратуші не відповідала ні потребам міста-фортеці, ані смакам заснов ника, тому через декілька років ратуша була знесена. Придворним архітектором наприкінці XVII ст. став Кароль Бенуа й саме йому було доручено перебудову ратуші. Дерев'яно-кам'яну будівлю було перебудовано у кам'яний будинок у красивому стилі відродження з дев'ятьма стропильними зводами. Будівник влучно з м і г п о є д н а т и стрілчаті башти із стропильними

зводами поверхів у формі хреста, чотири кінці якого прямують до кутів Ринку й до чотирьох сторін світу. Це була цікава комбінація так званого волоського відродження з особливостями горизонтальної площі східних базарів. Ратуша була завершена у 1675 році'. На п'ятому поверсі ратушевої вежі містився годинник, а на шпилі купола височіло залізне зображення архангела Михайла. З південного боку, під галереєю, було встановлено зображення єврея, виготовлене з жерсті, при чому той єврей тримав у руці великий коровай хліба з написом «один гріш». Це зображення повинно було засвідчувати існуючу на той час дешевизну продуктів. За австрійського панування ратуша опиниласьужалюгідному стані: у 1801 році вона була передана військовим, які усунули звідти міську владу і п е р е т в о р и л и р а т у ш у на в і й с ь к о в у в ' я з н и ц ю та с к л а д боєприпасів. Австрійська влада двічі (1826 та 1837 рр.) ремонтувала ратушу: було укріплено стіни, облаштовано залу засідань, стіни якої прикрасили написами, що нагадували події з життя Станіслава. У такому стані ратуша ще існувала до 1868 року, коли пожежа знищила 'Правильне прізвище архітектора будовою 1695 року. 18

Кароль Беное. Його ратуша завершена

Парафіяльний костьол половину тогочасного міста, не пощадивши ратуші. Жертвою вогню стала верхівка вежі до самої галереї, прикраси впали вниз від жару, на сміття перетворились майже всі сторони хреста, а тому від ратуші залишився лише залізний каркас. Л и ш е у 1870 році за б у р г о м і с т р а К а м і н с ь к о г о ратуша була відремонтована згідно із планом професора Покутинського. Засновник міста Андрій Потоцький у 1662 році заклав також латинський парафіяльний костьол, спочатку дерев'яний, а потім у 1672 році закладено чудовий мурований костьол. Його будівництво завершили у 1703 році за часів Йосипа Потоцького, сина Андрія. За Андрія Потоцького також покладено початок вірменській церкви, яку заклали у 1665 році. Споруда мала вигляд великої дерев'яної церкви. Б у д і в н и ц т в о н о в о г о м у р о в а н о г о к о с т ь о л у відбувалося вже з а панування Йосипа Потоцького.

ВІЙСЬКОВІ СУТИЧКИ ПОЛЬЩІ З ТАТАРАМИ І ТУРКАМИ НА ПОКУТТІ НАПРИКІНЦІ XVII ст. Від часу з а с н у в а н н я міста Станіслава і аж до с м е р т і Андрія Потоцького в 1691 році Покуття було ареною постійних військових сутичок, запеклих побоїщ поляків з турками й татарами. «Золотий 19

тракт» носив на собі незлічені турецькі і татарські орди, які проникали вглиб Покуття, сіючи смерть та спустошення. Війна Речі Посполитої з Туреччиною почалася у 1665 році, коли Туреччина, захищаючи інтереси свого васала, задніпровського гетьмана Петра Дорошенка, оголосила першій війну 1 . Перший турецько-татарський набіг на Покуття відбувся у 1667 році, і хоча ч у ж и н е ц ь к е в і й с ь к о було р о з б и т е Яном С о б є с ь к и м 2 під Підгайцями, Покуття значно постраждало від рабунків турецькотатарських чамбулів 3 . У 1 6 7 2 році султан Магомет IV особисто, на чолі великої турецькотатарської армії, рушив на Польщу, захопив Кам'янець на Поділлі. Від т о г о ч а с у ц е м і с т о у п р о д о в ж ч в е р т і с т о л і т т я було г о л о в н и м п л а ц д а р м о м т у р к і в і м і с ц е м в і й с ь к о в и х п о ч и н а н ь п р о т и Речі Посполитої. Турки захопили на Поділлі і на Покутті приблизно 400 замків, а потім їхнє військо рушило на Бучач. Султан наказав взяти Львів в облогу, а хан Селім-Гїрей розпустив по всій Червоній Русі татарські чамбули, які почали безжалісно грабувати населення і захоплювати у полон тисячі мирних мешканців. Під Калушем турецькотатарська армія була р о з г р о м л е н а Яном С о б є с ь к и м і почалось переслідування залишків розбитої армії, що утікала. В цій погоні взяло участь і військо гарнізону Станіславської фортеці, яке знищило декілька с о т е н ь в о р о ж о г о війська. У 1675 році татарські чамбули знову з д і й с н и л и набіг на Покуття і А н д р і й П о т о ц ь к и й на чолі військ Станіславського гарнізону завдав відчутної поразки татарам під Калушем. Найважчим, мабуть, було становище Покуття у 1676 році, коли з боку Кам'янця на Західне Поділля рушило величезне турецькотатарське військо під керівництвом Ібраґім-Шайтана. Здобувши замки у Ягельниці, Чорткові, Бучачі та Язлівці, турки залишили там сильні залоги. Не оволодівши Бережанами, Ібраґім повернувся до Дністра і, ф о р с у ю ч и й о г о р а з о м із в і й с ь к о м поблизу Нижнева, вдерся на 'Тут Струмінський не зовсім точний. Правобережний гетьман Петро Дорошенко заключив союз із кримськими татарами у 1666 p., а визнав себе васалом (підданим) Оттоманської імперії лише у 1669. Війну з Польщею, що виникла наприкінці 1666 р., вели лише кримські татари та українські козаки Дорошенко. Регулярна турецька армія до 1672 р. в ній участі не брала. 2 Ян Собеський - у 1667 р. гетьман польний, у 1668 - великий коронний гетьман. У 1674 під іменем Яна III обраний польським королем. Завдав поразки туркам під Хотином (1673), Львовом (1675), Віднем (1683) та ін. Двічі (у 1673 та 1686 р.) відвідав Станиславів. 3 Чамбули - кавалерійські підрозділи татар, на чолі яких стоїть бей чи мурза, які їх і формують з власних людей. Розмір чамбула залежав від заможності та знатності татарського феодала. 20

Покуття. Такий маневр мав на меті з а х о п л е н н я Покуття і п е р е д а ч у й о г о , в якості т у р е ц ь к о г о лену, молдавському господареві Дуці. Доля цілого Покуття залежала від з д о б у т т я Станіславської фортеці. Упродовж кількох діб Ібраґім тримав фортецю в облозі, однак місто здобути йому так і не вдалося. Станіслав і станіславці мужньо витримали облогу, затримали турецьке військо і тим самим дали можливість королю Яну III Собєському зібрати військо. Так Ібраґіму створили загрозу з тилу, заклавши на Дністрі під Журавно військовий табір. Під час о б л о г и С т а н і с л а в а північне передмістя було спалене і цілковито знищене. Після декількох діб облоги Ібраґім відступив, здобув Галицький замок та рушив на Ж у р а в н о , де після невдалої битви змушений був укласти мир з Татарський хан п о л ь с ь к и м к о р о л е м . Героїчна оборона Станіслава здобула місту визнання з боку короля та сейму. Оголошувалося, що Станіслав «врятував Покутську землю й не допустив, щоб над нею нависло турецьке панування». При цьому сейм рекомендував коронним гетьманам, щоб вони «мали на особливій пам'яті Бережани і Станіслав, які зберегли від остаточної загибелі Покутський край». Нещастя, що впали на Станіслав через напад турків, змусили Варшавський сейм 1677 року звільнити мешканців міста від сплати податків. У 1683 році Андрій Потоцький зібрав у Станіславі семитисячний озброєний відділ й вирушив проти турків, щоби звільнити захоплені ними замки і землі. Потоцькому вдалося повернути захоплений турками Чортківський пашалик і відібрати майже всі замки, за виключенням Язлівця 1 . Від цього часу Покуття перетворилося на місце постійних військових

'Язлівець поляки здобули у серпні 1684 року. 21

пересувань!' сутичок Польщі із Туреччиною. Чимало військових сутичок відбувалися, головним чином, на берегах Дністра поблизучисельних «татарських бродів» 1 . Від 1685 до 1691 року (коли помер засновник Станіслава Андрій П о т о ц ь к и й ) Покуття було с в і д к о м чотирьох військових походів польських військ через Золотий тракт до Молдавії. Одночасно з цим т а т а р с ь к і ч а м б у л и не п р и п и н я л и с в о ї н а б і г и на П о к у т т я . Так продовжувалось до кінця XVII ст., коли мир, укладений з Туреччиною у Карловицях 26 січня 1699 року, визначив кордони Османської імперії, яка зобов'язалась повернути Кам'янець на Поділлі, т и м с а м и м назавжди припинити татарські наїзди на прикордоння Речі Посполитої. Однак в цьому ж 1699 році, коли звістка про підписаний м и р ще не встигла долетіти д о м і в , к р и м с ь к и й хан К а з і - Ґ і р е й 2 з багаточисельною о р д о ю вдерся на Покуття. Д і й ш о в ш и до Стрия і р о з о р и в ш и цілу округу, він взяв у полон декілька тисяч л ю д е й , незлічену кількість коней, рогатої худоби і втік до Криму. На щастя, це був останній наїзд татар З о л о т и м т р а к т о м . К р и м с ь к о г о хана покарав турецький уряд, і він був з м у ш е н и й повернути захоплений ясир. Від цього часу Покуття більше не потерпало від татарських набігів. До т о г о ж, у к р и м с ь к о г о хана вже не вистачало сил для подальших наїздів через зростаючу могутність Російської держави. З цього ж часу Золотий тракт перестав бути місцем пересування лютих татарських орд, як причинили стільки нещастя населенню Покуття.

Юдин з цих бродів був біля села Нижнів сучасного Тлумацького району. Казі-Ґірей - син Селім-Ґірея. У 1699 році він ще не був кримським ханом, яким стане лише у 1704 році і то не надовго (до 1707 р.) 2

г а

ВЛАСНИК СТАНІСЛАВА ЙОСИП ПОТОЦЬКИЙ ТА ЙОГО УЧАСТЬ У ПОЛІТИЧНОМУ ЖИТТІ ПОЛЬЩІ НА ПОЧАТКУ XVIII ст. У 1 6 9 1 році помер засновник Станіслава Андрій Потоцький і місто перейшло до й о г о сина Йосипа, к о р о н н о г о гетьмана і Краківського каштеляна 1 . Упродовж 60 років ( 1 6 9 1 - 1 7 5 1 pp.) історія міста тісно пов'язана з діяльністю цього польського магната. Й о с и п Потоцький був одним з найзаможніших магнатів, мав приблизно 6000 надвірного війська і приблизно 150 000 дукатів річного статку. У війнах ш в е д с ь к о г о короля Карла XII 2 з польським монархом Августом II 3 і російським царем Петром І Йосип Потоцький став на бік шведів та с в о г о родича Станіслава Л і щ и н с ь к о г о 4 (Потоцький був одружений на сестрі Станіслава Л і щ и н с ь к о г о ) 5 . Ця участь Йосипа Потоцького у Північній війні дуже важко відбилось на Станіславі: місто протягом 8 років (1706-1714 pp.) зазнавало окупації, контрибуцій і розміщень та утримання ворожих гарнізонів. Російські війська, вбачаючи 'У 1691 році Йосип Потоцький був лише скромним старостою галицьким. Великим коронним гетьманом він стане тільки у 1735 році, а краківським каштеляном у 1748. 2 Карл XII - шведський король у 1697-1718 pp. Найактивніший учасник «Північної війни», під час якої вдало боровся з датчанами, росіянами, поляками, саксонцями, але після Полтавської поразки 1709 р. втратив стратегічну ініціативу, яку вже не зміг повернути. Його союзниками були Іван Мазепа, Пилип Орлик, Йосип Потоцький та ін. Загинув під час облоги норвезької фортеці Фредрикстен від випадкової кулі. 3 Август II - польський король у 1697-1704 та 1709-33 pp. Підчас його правління Річ Посполита була втягнута у зовсім не потрібну їй «Північну війну», яка поступово перейшла у громадянську. Як саксонський князь був непопулярний серед шляхти і тримався при владі виключно завдяки російським багнетам. У другу половину свого правління не втручався у внутрішні справи Польщі, давши цим самим необмежену свободу магнатам. При ньому почалось скочування Речі Посполитої у прірву, яке остаточно відбудеться наприкінці XVIII ст. 4 Станіслав І Ліщинський - польський король у 1704-09 та 1733 роках. За активної підтримки шведів був обраний польським королем. Після Полтавської поразки емігрував у Францію, де у 1725 році видав свою доньку заміж за короля Людовіка XV. Після другої невдалої спроби зайняти польський престол у 1733 році емігрував до Лотарингії, герцогом якої став завдяки зятю, де і помер у 1766 р. 5 Дружина Йосипа Потоцького - Вікторія не була сестрою Станіслава Ліщинського. Якщо бути точним, то він їй приходився чотириюрідним племінником. 23

у Йосипові Потоцькому союзника Карла XII, двічі окупували місто 1 . Політичні противники Йосипа також неодноразово брали Станіслав в облогу, накладали на н ь о г о контрибуції та проводили реквізиції. Особливо жорстокого нападу місто зазнало з боку польського воєводи Адама Сінявського 2 , який наклав на місто величезну контрибуцію. У 1712 році купка шведів впродовж двох т и ж н і в т р и м а л а ж о р с т о к у облогу з боку польських військ, що завдали місту значних руйнувань. Коли Туреччина, що стала на захист р о з г р о м л е н о м у під П о л т а в о ю Карлу XII, взялась за зброю, над ОшніспавЛіщинський Покуттям нависла загроза і Йосип Потоцький змушений був тимчасово залишити Станіслав 3 . Всі ці негаразди, що звалилися на місто на початку XVIII с т , привели його до занепаду, якого він досі ще не знав. Після обрання на польський престол Авґуста II Йосип Потоцький побачив, що подальший захист інтересів Ліщинського втрачає сенс і подібний на авантуру, мириться з Авґустом II і у 1714 році повертається до Станіслава. Тут він починає займатися відновленням міста. Потоцький реорганізує міську владу, укріплює самоврядування окремих націй міста, організовує цехи, робить низку капітальних вкладень у будівництво каналів та брукування вулиць, осушує навколишні болота, на яких виникають нові передмістя і т. п. Одночасно з цим у місті починається пожвавлене будівництво: талановиті архітектори і художники перебудовують палац Потоцьких, на пл. Ринок з'являється низка прекрасних мурованих будівель. Для своєї дружини Вікторії над річкою Бистрицею Потоцький у 'Достеменно відомо, що росіяни разом з польськими союзниками у 1707 році зайняли Станиславів. Що стосується 1712 року, то тоді місто штурмували лише саксонці та поляки гетьмана Сінявського. 2 Адам Миколай Сінявський (1666-1726), польний (з 1702) та великий (з 1706) гетьман коронний. Один з найпотужніших магнатів Речі Посполитої, власник Бережан. Під час «Північної війни» був активним союзником Петра І, який один час розглядав його як кандидатуру на польський престол. Був особистим ворогом Йосипа Потоцького, що і позначилось на долі Станиславова. 3 Взагалі-то Потоцький втік з території Речі Посполитої не через Туреччину, «яка взялась за зброю» і союзником якої він був. Головною причиною відступу була все ж таки Полтавська поразка шведів і наступний російсько-саксонський контрнаступ. 24

1730 році створює чудовий літній палац, що відомий як Бельведер (цей палац у XIX ст. перейшов у приватні р у к и , а тому слідів його не залишилось). У 1743 році євреї почали будівництво своєї мурованої синагоги. В тому ж році вірмени заклали фундамент свого відомого храму, який лише через довгих 20 років звели до рівня стелі.

РЕСТАВРАЦІЯ СТАНІСЛАВСЬКОЇ ФОРТЕЦІ ТА ВІРМЕНСЬКОЇ ЦЕРКВИ Вірменська церква - одна з найцінніших архітектурних пам'яток Станіслава, що відноситься до XVIII ст. Храм зовнішнім та внутрішнім виглядом засвідчує великий артистичний смак виконавців. Церква була збудована у той час, коли у досі пануючий у Європі стиль бароко вже сходив нанівець, а стиль рококо лише починав завойовувати панівні п о з и ц і ї в а р х і т е к т у р і . Але, у н а с л і д о к т о г о , що н о в и н и архітектурної моди надходили у Польщу зі значнимзапізненням, риси класичного бароко при спорудженні церкви все ж переважали, хоча прагнення до овальних ліній на фронтальному фасаді свідчили про нове віяння в архітектурі. В основі церква мала форму хреста, зовнішній вигляд відрізнявся від теперішнього. Вежі знаходилися вище та були накриті бароковими щитами. Вгорі, посередині, була ще третя мала вежа, що нині не існує, яка мала форму невеликого куполу. Що ж стосується внутрішнього оздоблення костелу, то у нього було вкладено великі к о ш т и і витрачено чимало зусиль. З а г а л о м церква була розмальована під мармур, а стеля вкрита дуже цінними фресками, які були, мабуть, найкращими зразками стінного живопису того часу. Не менш цінною була і фігурна різьба, що прикрашала карнизи, вівтарі та ніші. її можна було б віднести до найбільш цінних та рідкісних взірців мистецтва різьби XVIII ст. Такою й була вірменська церква у 1764 році, у період завершення її будівництва. На початку XIX ст. церква занепала, у 1826 році її було зачинено і лише у 1829 році знову відкрито. У 1868 році велетенська пожежа, що вибухнула у Станіславі, не пощадила і вірменську церкву. Уціліли лише стіни, хоча стеля і не провалилась, однак цінні фрески були сильно пошкоджені, від вогню потріскав внутрішній розпис. Взагалі пожежа змінила вигляд церкви але, зрозуміло, не на краще. Церковні вежі були вкриті звичайними д з в о н о п о д і б н и м и щитами, вікна втратили свій потужний вигляд, муровані обрамлення у стилі бароко були знищені, ходи при головній брамі заштукатурили, малу вежу знесли. Перша світова війна також не пощадила храм: німецька артилерія у 1917 році також пошкодила вежі, ф р о н т а л ь н и й ф а с а д і с т е л ю . Від 1 9 1 8 п о 1 9 3 0 р о к и ц е р к в у 25

Вірменська церква реставрували, але в наш час вона лише незначною мірою нагадує ту красу, якою відрізнялася до пожежі у 1868 році. Йосип Потоцький особливу увагу звертав на реставрацію Станіславської фортеці, яка під керівництвом його сина Станіслава, знаного військового інженера, будівничого фортець у Кам'янціПодільському і Ченстохові, була знов відбудована за с и с т е м о ю В о б а н а 1 . Від 1 7 3 4 п о 1 7 5 0 р о к и п р о в о д и л и с ь р о б о т и з переобладнання фортеці за участю інженера Дальке. їхня вартість становила декілька мільйонів злотих. Старий дубовий палісад було 2 замінено на кам'яні та цегляні мури, старий арсенал , збудований у 1680 році Андрієм Потоцьким, було кардинально перебудовано та оснащено достатньо кількістю амуніції. Для оборони міста було п р и д б а н о 120 гармат. К о м е н д а н т о м фортеці Йосип Потоцький призначив Павла Мрочка, економа на Покутті. У 1 7 1 6 році Йосип Потоцький під впливом своєї дружини, великої шанувальниці єзуїтів, запросив до Станіслава членів цього чернечого ордену. Вже 1720 року для них було закладено костьол, будівництво якого було завершено у 1729 році. Внаслідок недбалості будівельників 'Вобан Себастьян (1633-1707) - французький маршал, талановитий військовий інженер-фортифікатор. Розробив нову теорію здобуття та оборони фортець. Протягом своєї служби збудував 33-и нових та укріпив більше 300-от вже існуючих фортець. 2 Цей арсенал знаходився позаду будинку, на Галицький, 14 (де сьогодні ринок), і його залишки існували ще у 50-х роках XX століття. 26

цей храм занепадав і ризикував щомиті завалитися. У1752 році він був капітально перебудований 1 . Із з н и щ е н н я м ордену єзуїтів після переходу Станіслава під панування А в с т р і ї , к о с т ь о л у 1849 р о к у перейшов до греко-католиків2. Після й о г о р е с т а в р а ц і ї , щ о відповідала потребам г р е к о католицького богослужіння, внутрішнє оздоблення костьолу є поєднанням бароко із східним візантійським живописом. Д р у ж и н а Йосипа Потоцького не шкодувала грошей на п р и крашення костьолу, а тому в л а с н и м и к о ш т а м и фундувала багатий вівтар, за що місцеві єзуїти називали її «побожною жінкою та матір'ю ордену». Донька Йосипа Потоцького, Зося, славилась д о б р о ч и н н и м и с п р а вами: на власні к о ш т и вона збудувала декілька будинків, в яких з н а х о д и л и п р и т у л о к немічні та

Катедральний собор Святого Воскресіння УГЩ (колишній костел єзуїтів)

каліки. Вулиця, де мешкали ці немічні та каліки, я к и м и опікувалась З о с я , і д е в о н а , д о п о м а г а ю ч и ї м , п р о в о д и л а б і л ь ш і с т ь часу, отримала назву «Зосина Воля» (пізніше Каліцька і Брукована). У 1730 році місто Станіслав охопила чума, що була занесена з глибин Туреччини. Від епідемії загинуло багато станіславців. Померлих від чуми хоронили за містом, обабіч шляху до Тисмениці, де Потоцьким була споруджена статуя Найсвятішого Збавителя, який тримав в руці земну кулю із написом «Salvator mundi, salve nos!» («Спаситель світу, врятуй нас!»). 1 лютого 1733 року п о м е р польський король Авґуст II. В Речі Посполитій знову почалася смута: одні вельможі стояли за його сина Авґуста III', і н ш і - з а Станіслава Ліщинського. Ці суперечки призвели до 'У 1752 році лише почали розбирати старий костел. Остаточно перебудова була завершена у 1763 р. 2 Греко-католицькій громаді міста костел фактично передали ще у 1847 році, а 21 жовтня 1849 року цю передачу було юридично оформлено міністерським розпорядженням. 27

нового вторгнення росіян на терени Покуття і переслідування прихильників Л іщинського. Місто вже вкотре зазнало спустошення з боку політичних противників Йосипа Потоцького. Економіка й міські ремесла занепали.

СТАНІСЛАВ ЯК ОСЕРЕДОК ПОЛІТИЧНОГО ТА ГОСПОДАРСЬКОГО ЖИТТЯ ПОКУТТЯ У ПЕРШІЙ ПОЛОВИНІ XVIII ст. 8 першій половині XVIII ст., до самої смерті Йосипа Потоцького, Станіслав займав одне з найпомітніших місць у тогочасній Речі Посполитій, підпорядковуючи своєму господарському та культурному впливу усе Задністров'я. За Йосипа Потоцького до складу так званого Станіславського ключа, крім власне Станіслава, входили села Чукалівка, Драгомирчани, Іваниківка, Княжичі, Крехівці, Старий Лисець, Майдан, Опришивці, Пациків, Пасічна, Радча, Рибне, Стебник, Угринів, Загвіздя. В політичному відношенні Станіслав, як великопанська резиденція, був відомий далеко за межами польської держави. У Станіславському палаці Потоцького народжувались різні задуми і зав'язувалися політичні інтриги. Тут складались плани конфедерацій, вирішувались питання успадкування престолів, реорганізації управління Польщею, тут зав'язувались політичні інтриги, що хвилювали Дрезден 2 , Варшаву, П е т е р б у р г та охоплювали с в о ї м и т е н е т а м и К о н с т а н т и н о п о л ь 3 , С т о к г о л ь м , П а р и ж . Тут н а р о д и в с я з а д у м п р о к а н д и д а т у р у гетьманського сина Станіслава Потоцького на польському престолі. Тут зародилася політична інтрига, яка набула розголосу у Європі, про вбивство шведського емісара у Константинополі Сінклера, який повертався через Станіслав до Швеції. Тут перебував у в'язниці претендент на молдавський трон Кантемир 4 , який з г о д о м , в серпні 1 7 3 9 р о к у , під час р о с і й с ь к о - т у р е ц ь к о ї в і й н и , п і д д а в о б л о з і Станіславську фортецю. 'Август III - польський король у 1734-63 рр. Оскільки був також курфюрстом саксонським, більше уваги приділяв своїй німецькій батьківщині. Польщею в той час фактично керували представники династії Чарторийських (так звана «фамілія»), ворогами яких були Потоцькі. Королівська влада була фактично паралізована, всі сейми зірвані, кожен магнат відчував себе фактичним королем у своїх володіннях. г Дрезден був тоді столицею незалежного князівства Саксонії. Константинополь - сучасний Стамбул, на той час був столицею Оттоманської імперії. "Кантемир Костянтин (1718-1776) молдавський князь, генерал-поручник російської армії. Оскільки був сином господаря Молдавії Антиоха, використовував це у боротьбі за трон під час русько-турецької війни 1735-39 рр. Очолював каральну експедицію російських військ проти Йосипа Потоцького, який вів таємні переговори з турками. 28

БОРОТЬБА ЙОСИПА ПОТОЦЬКОГО З ОПРИШКАМИ НА ПОКУТТІ Одночасно із тим, місто Станіслав у першій половині XVIII ст. було центром боротьби польської шляхти із народно-революційним рухом на чолі з «опришками», що виник у той час на Покутті. Жорстока експлуатація населення шляхтою, постійні знущання і звірячі розправи польських панів викликали на Покутті масовий рух проти гнобителів. Опришки були справжніми народними героями і месниками: вони боролись за свободу населення, за його краще майбутнє. Народ вважав опришків лицарями, які були носіями кращих традицій українського козацтва і тому в загони опришків йшли люди в надії «здобути волю без міри та кордонів». Контингент опришків складався з селян, які втікали від експлуатації польських панів, економів, орендарів, купців і т. п. До опришків приєднувались також батраки з Закарпатської України, що втікали від угорських поміщиків та сільських куркулів. Умови, в яких діяли загони опришків на Покутті у XVIII ст., були досить сприятливими. Покуття, яке межувало з Угорщиною, Волощиною та Трансильванією, зі своїми широкими та незліченими полонинами, глибокими і непролазними хащами, недоступними первозданними лісами, скелями, темними печерами було надійним укриттям опришків. Політичні обставини того часу сприяли поширенню опришківського руху. Анархія у Польщі часів Августа III, повстання Ракоці в Угорщині 1 , тривалі внутрішні хвилювання у Волощині, війна Австрії зі шведами 2 все це примушувало населення втікати в Карпати, а закони військового часу штовхали людей переходити на полонини, до опришків. Польський уряд і шляхта жорстоко розправлялися з опришками. Станіслав був тим страшним місцем для опришків, де їх жорстоко катували і де вони зазнавали смерті. Акти Станіславського міського суду першої половини XVIII ст. сповнені хвилюючими подробицями таких знущань і катувань. З цих актів, між іншим, ми довідуємось, що у Станіславі було спеціальне приміщення для екзекуцій над опришками - катівня. Катування були т р и с т у п е н е в и м и : по-перше, о п р и ш к а прив'язували до дошки й тягнули залізними гаками за пальці; по-друге, тіло приреченого припікали свічками, і по-третє, підсмажували на вогні. Особливою жорстокістю у боротьбі з опришками «прославився» власник міста Йосип Потоцький та його підручний ротмістр 'Йдеться проі національно-визвольну війну 1703-11рр., яку вели угорці під проводом Ференца II Ракоці. Після придушення повстання австрійцями Трансильванія остаточно втратила свою автономію. 2 У XVIII ст. Австрія не воювала зі Швецією, навпаки - під час «Семирічної війни» шведи були союзниками австрійців. 29

Пржелуський, які декілька років переслідували ватажка опришків Олексу Довбуша. Для боротьби з народними месниками було утворено о с о б л и в и й загін такої собі поліції. Таких «поліціянтів» називали «смоляками». Контингент смоляків набирався з місцевих мешканців, які добре знали навколишню місцевість і були знайомі з місцями, де переховувалится о п р и ш к и . С м о л я к и , під керівництвом офіцера Станіславської фортеці, нишпорили околицями міста. З актів Станіславського міського суду з н а є м о , що схоплених опришків засуджували до смертної кари через повішання чи відсікання голови. Своїми стратами і катуваннями Йосип Потоцький завоював собі поганої слави ката українського народу 1 . Погляд на Станіслав як місце страт опришків знайшов своє відображення у відомій пісні, авторство якої приписується Довбушу: Ой будете зимувати, Того літа літувати В Станіславі, на риночку, В тяжких дубах, в залізочку. Там будете ночувати, Там будете дні днювати, Там будете ночувати, Будуть птиці ваше тіло рвати.

'Судові книги того часу свідчать, що за 60 років у Станиславові було страчено 10 народних месників. 30

СТАНІСЛАВ ЗА НАЩАДКІВ ЙОСИПА ПОТОЦЬКОГО 19 травня 1751 року Йосип Потоцький помер і місто успадковував його син Станіслав, воєвода познанський 1 . Після смерті останнього у 1760 році місто переходить у власність й о г о д р у ж и н и Гелени з Замойських. Наступного року в Бродах відбувся розподіл спадку Потоцьких, при чому місто Станіслав, після смерті Гелени Потоцької, перейшло до малолітніх синів Станіслава - Вінцента і Францішека. Від них, а точніше від їхніх опікунів, Станіславські володіння набула в оренду вдова Катерина з Потоцьких К о с с а к о в с ь к а , яка у 1771 році остаточно придбала місто у власну посілість. Від цього часу доля Станіслава пов'язана зі смутною епохою Станіслава-Авґуста 2 і поділом Польщі. Катерина Коссаковська була впертою противницею кандидатури к о р о л я С т а н і с л а в а і не воліла в и з н а в а т и к о р о л е м ф а в о р и т а Катерини II 3 , якого підтримували багнети російського війська. Стара фортеця нашого міста, його тісні вулички, ринок та палац ще раз наповнились шумом та різнобарвним натовпом озброє ної галицької шляхти. У с е р п н і 1764 року Станіслав був обсадже ний російським військом полков ника Дашкова і, після короткого бомбардування, захисники міста змушені були капітулювати. Р о с і й с ь к і в і й с ь к а були о к у п а н т а м и Станіслава у п р о д о в ж декількох місяців, і К. Коссаковська, яка втратила надію на повернення, н а п р о в е с н і 1765 р о к у віддала місто м о л о д и м в л а с н и к а м . Від Станіслав Август Понятовський 1

У 1751р. Станіслав був ще воєводою Київським. Познанське воєводство він очолить тільки у 1756 р. 2 Станіслав II Август Понятовський - польський король у 1764-95 рр. Намагався провести необхідні реформи для укріплення королівської влади, які наштовхнулись на шалений опір магнатів. Користуючись внутрішніми заворушеннями у країні, сусідні держави провели три розділи Польщі (1772, 1793,1795), після яких Річ Посполита припинила своє існування. Після зречення престолу жив у Петербурзі, де і помер у 1798 р. 3 Станіслав Понятовський був коханцем майбутньої російської імператриці Катерини II у 1756-58 рр. під час своєї дипломатичної служби у Петербурзі. 31

цього часу, через роки Барської конфедерації' і російсько-турецької війни, чужинецькі війська продовжували окупацію Станіслава, а у січні 1769 року Станіславська фортеця була використана як плацдарм наступу росіян проти Молдавії. Ця окупація тривала до першого поділу Польщі у 1772 році. Незадовго перед цим Станіслав і наддністрянські землі знову відійшли до Коссаковської, яка у травні 1773 році, після встановлення там австрійського уряду, прибула у Станіслав і наступні 20 років хазяйнувала тут за дуже складних обставин. У1770 році Станіслав став жертвою морової язви. Від неї померло багато містян, а решта повтікіла з міста у навколишні ліси.

СТАНІСЛАВ ПІД ПАНУВАННЯМ АВСТРІЇ Після першого поділу Речі Посполитої у 1772 році Станіслав разом із Покуттям відійшов під владу Австрії[...] З переходом Станіслава під владу Австрії стан міста погіршився. Приватна фортеця, приватна фортечна артилерія, власний гарнізон все це були п о н я т т я н е с у м і с н і з ц е н т р а л і з о в а н о ю с и с т е м о ю Габсбурзької монархії. З перших же років перебування Станіслава під владою Австрії місто стало предметом суперечок за його одержавлення. Сам цісар Йосиф II особисто приїжджав до міста, щоби на власні очі побачити стан й о г о укріплень 2 . Відтоді австрійські чиновники починають вести тривалу суперечку з власницею про відчуження міських володінь. У січні 1792 року власниця Станіслава К. Коссаковська продала місто своєму брату Проту Потоцькому, відомому фінансисту, який і був останнім його власником з цього роду. Однак йому так і не вдалось подолати труднощі, в якими стикнулося місто. Після банкрутства Прота Потоцького у 1795 році, з метою покриття претензій кредиторів, Станіслав надійшов у власність «Об'єднаної ліквідаційної комісії». 21 червня 1801 року через несплачені Протом Потоцьким податки, Станіславський ключ, разом із містом, перейшов до австрійської державної скарбниці і був переданий релігійному фонду. Таким чином, австрійський уряд привласнив собі права колишніх власників міста Станіслава і отримав можливість в подальшому впливати на розвиток міста цілком по-новому. 'Барська конфедерація - повстання частини польської знаті проти проросійськи налаштованого короля Станіслава Августа Понятовського, яке тривало у 17681772 pp. Головними причинами було проведення реформ, які обмежували права магнатів та спроба зрівняти православних із католиками. Отримала свою назву від містечка Бар, що на Поділлі, де відбувся з'їзд невдоволеної шляхти. 2 Візит імператора Йосифа II до Станиславова скоріше відноситься до розряду легенд. Окрім «Анекдотичного збірника», про цей випадок більше ніде не згадується. 32

РЕФОРМИ АВСТРІЙСЬКОЇ ВЛАДИ В ЦАРИНІ МІСЬКОГО УПРАВЛІННЯ м. СТАНІСЛАВА Австрійська влада пішла шляхом підкорення Станіславова та його чільників владі місцевого старости - крайсгауптмана. Перш за все, на підставі Патенту Йосифа I11776 року було реорганізовано міське с а м о в р я д у в а н н я . На чолі міського уряду стали б у р г о м і с т р и , на д о п о м о г у я к и м були призначені старшини (синдики) та радники. Синдики та бурмистр мали юридичну освіту та забезпечували вплив влади на хід міських справ. Бургомістр, синдикта асесори (засідателі) складали верхівку ґміни, яка виконувала політичні та судові функції у місті та спостерігала за управлінням міських маєтків та благочинних закладів. За власником міста лишилось лише право на стягування боргів з власників. Іншим важливим завданням влади по відношенню до міста було остаточний викуп Станіславських володінь з рук Прота Потоцького, що і сталося у 1801 році. Це остаточно підпорядкувало місто рішучому впливу австрійського уряду. Одним з перших заходів австрійської влади було скасування у Станіславі з г р о м а д ж е н н я Ордену єзуїтів та наступна ліквідація єзуїтської колегії'. В останній розмістили новозасновану школу та староство. За австрійської з а й м а н щ и н и у Станіславі був відносний мир та спокій. Біди, що були пов'язані з війною, окупацією, контрибуціями, що переживало місто до поділу Польщі, поступилися місцем мирній праці. До т о г о ж постійна військова з а г р о з а , що так часто висіла над м і с т о м , з н и к л а . Це мало свої н а с л і д к и для м і с т а : з н а ч н о з б і л ь ш и л о с я н а с е л е н н я , п о в е р н у л и с я в і р м е н с ь к і р о д и н и , які активізували міську торгівлю та підняли г о с п о д а р с т в о . Від 1773 по 1790-ті роки р и м о - к а т о л и ц ь к е населення міста збільшилось втричі, а р а з о м із н и м у такій же пропорції збільшилася кількість інших містян. Збільшилося населення і Станіславських передмість. Зміна політичних обставин, у зв'язку з переходом Станіслава під владу Австрії, проявилась і в суттєвих змінах в справі укріплення міста. Стратегічне та географічне положення Станіслава, що суттєво змінились після його приєднання до монархії Габсбургїв, зробили, за визначенням австрійців, зайвими міські фортифікації. А потім і Катерина Коссаковська, не зацікавлена утримувати Станіславську фортецю для нових власників, почала знищувати окремі 'Орден єзуїтів був скасований постановою папи Климента XIV від 21 липня 1773 р. Єзуїтська школа, чи колегіум, під керівництвом колишніх ченців протрималась до 1 листопада 1784 p., коли була замінена на світську державну гімназію.

укріплення. При цьому місця, що звільнялись, вона розподіляла поміж станіславців. У1801 році австрійська влада почала планове знищення Станіславської фортеці 1 . Значна частина укріплень була знесена вже до 1820 року, а рештки фортифікацій були знесені за бурмистра Краттера та його наступників. Знищення фортечних споруд мало свій безпосередній вплив на перепланування Станіслава. Територія міста значно збільшилася, а звільнені від фортифікацій площі почали поступово забудовувати. Передмістя, до тих пір відірвані від центру, отримали можливість з ним об'єднатися. У 1809 році розпочалася війна між Австрією, з одного боку, і Францією та Польщею, з іншого. Військові дії були перенесені на територію Східної Галичини, польськими військами був зайнятий Львів, а 6 червня невеликій відділ польської кавалерії вступив до Станіслава. Знову надії поляків на приєднання Станіслава до Польщі о ж и л и і в м і с т і на д о п о м о г у п о л ь с ь к о м у з а г о н у п о ч а л и о р г а н і з о в у в а т и с я о з б р о є н і відділи польської м о л о д і . Але надії польських мешканців не виправдалися: наприкінці липня 1809 р. польський загін під тиском переважаючих сил австрійців залишив місто.

На цьому місці колись була Тисменицька брама 'Юридично Станиславів було позбавлено статусу фортеці імператорським розпорядженням від 1809 р., але фактично знищення мурів почалось тільки у 1812р. 34

ДІЯЛЬНІСТЬ СТАРОСТ м. СТАНІСЛАВА У ГАЛУЗІ МІСЬКОГО БЛАГОУСТРОЮ Після Віденського конгресу 1 , коли остаточно з'ясувались політичні відносини у австрійських землях, настав час важливих змін і в самому місті. У 1829 році відбулась корінна заміна посадових осіб, що були на чолі міського самоврядування - до Станіслава було призначено нового старосту Краттера 2 .3 його ім'ям пов'язані нововведення, які суттєво змінили обличчя міста і поклали початок перелому в історії Станіслава XIX століття. Староста Краттер із нечуваною енергією взявся за благоустрій міста. На пл. Ринок були знесені всі старі і дерев'яні будинки, також знесені дерев'яні будівлі на колишній площі Падеревського; вулиці було з а б р у к о в а н о , р о з п о ч а л о с я ї х н є р е г у л я р н е о с в і т л е н н я ; покращено і розширено каналізаційну систему; організовано поліцію та пожежну частину. Краттер піклувався про прикрашення міста та поклав початок існуванню громадських скверів, які отримали назву «Краттерівка» 3 .

Площа Падеревського, тепер Майдан Шептицького 'Віденський конгрес - зустріч союзників по антинаполеонівській коаліції, яка проходила у Відні упродовж 1814-1815 рр. Під час конгресу остаточно була похована надія на відновлення незалежної польської держави та підтверджено право Австрії на володіння Галичиною. 2 Краттер Францішек - станиславівський староста у 1821-1831/33 рр. 3 Краттерівка - тепер це частина Вічевого майдану. 35

Наступник Краттера, Мільбахер1, продовжив його бурхливу діяльність з благоустрою міста: збудували новий шпиталь 2 , відремонтували вірменську цекркву та колегіальний костьол, звели кілька кам'яних будинків. Упродовж 20-х років першої половини XIX ст. Станіслав корінним чином змінив с в о є обличчя і став н е б е з п і д с т а в н и м п р е д м е т о м здивування для мандрівників. Головною заслугою старост Краттера та Мільбахера стало прокладання нового шляху з Угорщини через Делятин, Микуличин та Карпатські гори. Цей шлях, будівництво якого було завершено лише у 1847 році, зміцнив сполучення і сприяв розвитку торгівлі Галичини з Угорщиною.

ТОПОГРАФІЯ СТАРОГО СТАНІСЛАВА Топографія сучасного Станіслава, його планування, назви вулиць, площ та передмість не є результатом останніх років, але походять з часів заснування міста, тобто з другої половини XVII століття. Як свідчить історія, передмістя Станіслава у XVII столітті зазнавали ворожих набігів та постійних спустошень. Л и ш е після приєднання Галичини до складу Австрії, коли припинились війни та неприятельські наїзди, можна казати про плановий та більш-менш систематичний розвиток станіславських передмість. Мапи міста, датовані кінцем XVIII ст., та акти м і с ь к о г о с а м о в р я д у в а н н я д о з в о л я ю т ь скласти приблизне уявлення про топографію старого Станіслава. Як і кожне тогочасне місто, Станіслав поділявся власне на місто, оточене міськими укріпленнями, та передмістя (назви передмість, вулиць та номери будинків автор наводить, користуючись даними 1933 року). Межі міста можна приблизно окреслити наступним чином: стара лінія укріплень йшла від колишньої Гімназійної площі через вул. Мосціцького до валів, що дугою оточували колегіату. Звідти напряму до руїн колишнього арсеналу, ліворуч від вул. Св. Станіслава, потім півкругом лівіше, біля кам'яних будівель на Тринітарській площі №5-6 до піднесення з лівого боку шпиталю, де пізніше влаштовано алею. Наприкінці цієї алеї ще недавно був підвищений кут - залишок одного із давніх бастіонів - з якого відкривався вид на околиці й на село Вовчинці. З цього місця лінія укріплень йшла позаду шпиталю до п р о т и л е ж н о г о кута, а звідти - алеєю з правого боку шпиталю. Необхідно згадати й значне підвищення, що мовби панувало над 'Мільбахер Казимир - станиславівський староста у 1833-1838 рр. Йдеться про міський цивільний шпиталь імені Фердинанда д'Есте, який споруджували упродовж 1838-42 рр. Тепер - найстаріший корпус міської клінічної лікарні на вул. І. Мазепи. 2

По цій вулиці проходила фортечна стіна подвір'ям цивільного управління. Тут, вздовж воєводського саду, у половині XIX ст. йшло русло колишнього рову, який збирав воду з сусідніх каналів та джерел. Від згаданої алеї ця межа йшла напряму через вул. Красовського до валу і решток стін за міською семінарією і тринітарською будівлею і звідти до решток валу в огорожі вірменської церкви. В цьому місті є рештки колишнього бастіону, який імовірно охоплював площу, яку тепер займає театр і староство. Далі лінія міських стін йшла вздовж будинків на пл. Міцкевича№ 10-14, огинала с и н а г о г у і т е р и т о р і ю воєводської у п р а в и , йшла до виходу вул. Карпінського і назад, до стін на Гімназійній площі. Вказану територію можна було обійти повільною ходою за годину 1 . Передмість у с т а р о м у Станіславі було ч о т и р и : Галицьке, Заболотівське, Тисьменицьке або Підзамче, а також група вулиць, що утворювали Лисецьке передмістя (вулиці Зосина Воля, Середня, Липова таБрукована). 'Для того, щоб сучасному читачеві було легше орієнтуватись у межах фортифікацій, пропоную фрагмент статті «Станиславівська фортеця» краєзнавця Михайла Головатого. «Окреслимо межі колишньої фортеці на плані сучасного міста. Вони такі: Фортечний провулок - лінія, паралельна вулицям Новгородській та Дністровській, на відстані приблизно 20 м від них - сквер «Вали» - лінія паралельна вулиці Грушевського між собором УАПЦ та будинком обласних організацій до облфілармонії - вулиця Сотника Мартинця - початок Фортечного провулку. Тисьменицькі ворота знаходились на Галицькій вулиці, де від неї відгалужується вулиця Сотника Мартинця. Галицькі ворота були теж на Галицькій вулиці, там, де зараз вхід на ринок. Вірменська хвіртка була позаду Покровського собору УАПЦ, який будувався як вірменська церква». 37

Галицьке передмістя, найменш заселене, займало вулиці: Галицьку, Коллонтая і частину Седельмайєрівської'. Заболотівське передмістя, трохи більше за Галицьке, тяглося вздовж вулиць Заболотовськоїта Петра Скарги 2 . Т и с ь м е н и ц ь к е п е р е д м і с т я , найдовше та найбільш з а с е л е н е , охоплювало вулиці Тисьменицьку (пізніше Сапєжинську) , Ш и р о к у (пізніше Собєського) і територію, що займали вулиця Карпінського, площі Потоцького і Міцкевича, вулицю Седельмайєрівську, а також площі Пілсудського і Галлєра 5 . Частина цього передмістя, що була розташована поза міськими стінами, і носила назву Підзамче. Лисецьке передмістя охоплювало вулиці Зосина Воля, Липову і Бруковану. Це були найстаріші вулиці Станіслава, що існували вже в с е р е д и н і XVIII ст. Вулиця З о с и н а Воля 6 у XVIII ст. являла с о б о ю найбіднішу частину Станіславського передмістя. Свою назву вона отримала від Софії Потоцької 7 , доньки Йосипа Потоцького, яка разом із матір'ю відзначилася благодійністю найбіднішому населенню міста. Помітно це було серед мешканців цього передмістя, де за її ініціативи і підтримки було збудовано будинки для жебраків. Батьки Софії назвали цю вулицю Зосина Воля, при чому слово «Воля» означало, що мешканці цього передмістя були звільнені від усіляких податків на користь власника міста. У XIX ст. ця вулиця називалася Каліцькою, через велику кількість калік та жебраків, що там мешкали. У другий половині ХІХст. вулиці було повернуто стару назву. Середня вулиця 8 була н а й м е н ш е та найпізніше заселена. Л и п о в а вулиця існує із середини XVIII ст. і вже тоді там налічувалося понад 20 будинків. Брукована 9 чи Вірменська вулиця (пізніше Казимирівська) у XVIII ст. була місцем проживання вірменських родин, які осіли у Станіславі. 'Коллонтая - сучасна вулиця Дністровська. Седельмайєрівська - сучасна вул. Новгородська. 2 Заболотівська - з 1912 р. вулиця Петра Скарги - сьогодні це вул. Василіянок. 3 Тисменицька (Сапєжінська) - сучасна Незалежності. Широка (Собєського) - сучасна Січових стрільців. Карпінського - частина сучасної вулиці Галицької від початку до площі Ринок. ••Площа Потоцького - займала частину сучасного сквера біля головного корпусу медичного університету. 5 Площа Пілсудського - північно-західна частина Вічевого Майдану (біля магазину «Мальва») Площа Галлєра - південно-східна частина Вічевого Майдану (біля Поштамту). "Зосина Воля - тепер вул. Коновальця. 'Софія Потоцька (бл. 1697-1729), єдина донька Йосипа Потоцького. У другому шлюбі за Домініком Коссаковським, від якого народився Станіслав - чоловік вже відомої нам Катерини з Потоцьких Коссаковської. "Середня - вулиця Чорновола. 'Брукована - вулиця Мазепи. 38

СТАНІСЛАВ У ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ XIX ст. У 1 8 6 6 - 1 8 6 8 роках місто в а р х і т е к т у р н о м у плані д о к о р і н н о з м і н ю є т ь с я . Вирішальний вплив на це мали дві небуденні події. Перша - це введення у зв'язку із політичними змінами у тогочасній Галичині міського самоврядування, що спиралось на державний статут 1866 року. Ці статути, що надавали міській владі порівняно ш и р о к і межі діяльності у г о с п о д а р с ь к і й та культурній сферах, передбачали створення міського представництва шляхом обрання 36 радних та б у р м и с т р а , який обирався р а д н и м и , а також виконавчого органу, чи магістрату, також під к е р і в н и ц т в о м бурмистра. У Станіславі обставини склалися так, що із 36 радних 18 місць припадало на християнське населення ( 1 - 2 місця русинам, решта полякам), а половина (18 місць) - євреям. Іншою подією, що докорінним чином змінила обличчя міста, була пожежа 1868 року, яка перетворила значну частину Станіслава на з г а р и щ е , знищила пл. Ринок, вірменську церкву та багато інших будівель. Перед міською владою постало завдання заново в і д б у д у в а т и м і с т о , і вона в п о р а л а с ь з ц и м д о с и т ь д о б р е . Під керівництвом таких бурмистрів, як К а м і н с ь к и й ' та Німгін 2 , місто почало швидко р о з р о с т а т и с ь , при чому цей процес відбувався настільки швидко, що вже перед Першою світовою війною Станіслав разом із передмістями утворював, власне, єдину місцевість, третю за величиною у тогочасній Галичині. Велике значення для розвитку міста мало також відкриття залізничної дирекції, а також початок роботи повітових установ - повітового суду, дирекції державної скарбниці та ін. У другій половині XIX ст. у Станіславі спостерігається бурхлива будівельна діяльність. Крім капітального ремонту ратуші у 1870 році та реставрації вірменської церкви, необхідно згадати низку монументальних споруд, що виникли у цей час, а саме: залізничні с п о р у д и , б у д и н о к в о є в о д с т в а і магістрату (будівля залізничної 'Камінський Ігнаци - бургомістр Станиславова у 1870-1888 рр. Німгін Артур - бургомістр Станиславова у 1896-1919 рр. До речі, в історії міста це був перший і останній бургомістр - єврей. 2

Міський театр дирекції), міський театр, не кажучи вже про велику кількість приватних будинків, переважно у середмісті 1 . Виникає ряд установ громадського характеру, як наприклад, газовий завод. Брукують та упорядковують вулиці та ін. Все це значною мірою сприяло г о с п о д а р с ь к о м у та культурному розвитку міста. Культурно-просвітницька робота у Станіславі також набуває у цей період значного розмаху. Якщо на початку XIX ст. у Станіславі існувала одна гімназія та одна середня школа, то у 1876 році тут вже була вища реальна школа, а на початку XIX ст. було відкрито другу гімназію і кілька громадських шкіл. Розвитку набула і преса: від 1870 по 1914 рік у Станіславі д р у к у в а л и с я п р и б л и з н о 33 п е р і о д и ч н і в и д а н н я . З - п о м і ж них п о п у л я р н і с т ь з д о б у в п о л ь с ь к о м о в н и й « К у р ' є р Станіславовський». З 1892 р о к у п о ч и н а є ф у н к ц і о н у в а т и С т а н і с л а в с ь к и й т е а т р . Відкривається музичне товариство ім. Монюшка. Культурно-просвітнє життя у Станіславі в той час перебувало під впливом польського населення, яке переважало у місті. 'Залізничні споруди - йдеться про приміщення вокзалу, який було споруджено у 1866 р. та перебудовано і розширено у 1906-08 рр. Будинок дирекції залізниць - сучасний головний корпус медичного університету, споруджений у 1894 р. Театр - театр музичного товариства ім. Монюшка, споруджений у 1891 р. Тепер це обласна філармонія. 40

СТАНІСЛАВ У ПЕРІОД ПЕРШОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ Після д о в г и х р о к і в с п о к о ю т а м и р н о г о г о с п о д а р с ь к о г о й культурного розвитку над Станіславом, що вже 100 років не відчував військових негараздів, нависла нова загроза - Перша світова війна 1914-1918 рр. М і с т о двічі було о к у п о в а н е n^SSF* -X російськими військами. Вперше, від 3 в е р е с н я 1 9 1 4 р о к у по 1 березня 1915 року, а вдруге - від с е р п н я 1916 по 27 л и п н я 1917 року. У проміжку між цими двома о к у п а ц і я м и влітку 1915 р о к у Станіслав з а й н я л и а в с т р і й с ь к і війська 1 . Війна з а в д а л а м і с т о в і д у ж е значних руйнувань, оскільки місто протягом цілого року знаходилось у прифронтовій смузі. Майже третину Станіслава з його б у д и н к а м и та м і с ь к и м и устано в а м и було з н и щ е н о . М і с т о занепадало і с к о р о могло нага дувати руїну, подібну на ту, яка тут була на початку XVI 11 ст. Російські козаки 1 л и с т о п а д а 1918 року в центрі Станиславова Станіслав був зайнятий військами Української Центральної Народної Ради, яка, маючи у своєму розпорядженні значні сили ліквідованої австрійської армії, здобула місто б е з всіляких п е р е ш к о д . П р о т я г о м 7 - м и місяців Станіслав був с т о л и ц е ю п р о к л а м о в а н о ї у к р а ї н ц я м и З а х і д н о української Республіки 2 . У місті склалося двовладдя: з одного боку Українська Народна Рада, з іншого - польський Повітовий Комітет 3 . Такий стан справ тривав до травня 1919 року, коли польська армія з м у с и л а українські з а г о н и з а л и ш и т и місто. Двічі, у 1919 і 1920 роках, Станіслав був зайняли спочатку українські, а потім і радянські 'Окупація міста російськими військами відбувалась тричі: 1) 03.09.191420.02.1915; 2) 04.03.1915-08.06.1915; 3)14.08.1916-24.07.1917. 2 Станиславів був столицею ЗУНР з 1 січня 1919 р. по 15 травня 1919 р., тобто 4 місяця та 15 днів. 3 Про двовладдя це дуже гучно сказано. Справжня влада належала українцям, а поляки таємно готували повстання, яке вибухне 24 травня. 41

Будинок колишнюю Секретаріату ЗУНР війська 1 . Перемир'я, укладене у жовтні 1920 року, після неперервної шестирічної війни, принесло містові довгоочікуваний мир[...]

ПЕРЕХІД ЗАХІДНОЇ УКРАЇНИ ПІД ВЛАДУ ПОЛЬЩІ 2

У 1919 році Антанта віддала Західну Україну Польщі . Населення Західної України опинилось під владою польських панів, що завдало українцям ще більше горя, спричинило злидні та нещастя. У 1921 р о ц і на т е р и т о р і ї Л ь в і в с ь к о г о , С т а н і с л а в с ь к о г о та Тернопільського воєводств налічувалось 3933 поміщики, які володіли 4-ма мільйонами га землі. Почалась в п р о в а д ж у в а т и с ь у ж и т т я з е м е л ь н а р е ф о р м а , що зводилась до так званої «парцеляції» (розукрупнення) земельних наділів, що привело до різкого зменшення селянських земельних наділів. У містах і селах почалась посилена польська колонізація та так з в а н е в і й с ь к о в е «осадництво», що п р о в о д и л а с ь у більших 'У червні 1919 р. під час знаменитої «Чортківської офензиви» війська УГА підійшли до Нижнева. Це викликало зрозуміле занепокоєння у поляків, які почали евакуювати державні установи зі Станиславова. Але тоді здобути місто українцям не вдалось. Влітку 1920 р. під час радянсько-польської війни підрозділи Червоної Армії зайняли Рогатин та частину сучасного Галицького району, але оскільки головний удар більшовиків був спрямований на Львів, то відволікатись на Станиславів вершники Будьонного не стали. Юстаточно Галичина була приєднана до Польщі рішенням Ради Амбасадорів у Парижі в 1923 р. 42

Руїни після війни українських містах і деяких селах регіону. Економічний стан населення нашого краю був нестерпним: придбати земельну ділянку, через її к р а й н ю д о р о ж н е ч у , було н е м о ж л и в и м , з а р о б і т к и н а п а н с ь к и х фільварках були м і з е р н і , еміґрація була з а б о р о н е н а , п о д а т к и збільшувались з к о ж н и м р о к о м . Число сільських безробітних в Західній Україні у 1936 році збільшилось до шести мільйонів осіб. П о містах б р о д и л и т и с я ч і ф а б р и ч н о - з а в о д с ь к и х б е з р о б і т н и х , оскільки, крім Бориславського басейну, інших промислових центрів у Західній Україні не було. В а ж к а е к о н о м і ч н а ситуація викликала н и з к у а н т и п о л ь с ь к и х повстань класового характеру в Західній Україні у 1928-1929 роках. Однак їх жорстоко придушували поліція та військо, а учасників було покарано.

МІСТО СТАНІСЛАВ ПІСЛЯ ПЕРШОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ Після Першої світової війни почалася відбудова міста. Упродовж п'яти років значно збільшилась площа, яку займав Станіслав. Якщо у 1919 році площа міста становила 415,8 га, то на 1 січня 1925 року вона зросла до 2227,5 га, а кількість населення за той же період збільшилась від 28 213 до 70 000. Такому значному збільшенню населення сприяло приєднання до міста присілків. Значно, порівняно із 1918 роком, змінився і зовнішній вигляд міста. Перш за все, було розширено частину тротуарів, що були остаточно 43

зруйновані підчас війни. Тротуари головних вулиць за своїм виглядом нічим не поступались вулицям інших більших міст Польщі. Велику увагу міська влада приділяла паркам, скверам, вуличним деревам та міським алеям. У 1 9 2 7 - 1 9 2 8 роках у належний вигляд привели парк ім. Сенкевича', а також існуючи міські сади і плантації. При чому кожен клаптик землі ретельно оброблявся під газон або підлягав озелененню. Поверхня міських плантацій та садів, а також озеленень, що у 1918 р. дорівнювала 14 га, у 1928 році зросла до 22 га. Перспективні плани розвитку міста 1928-1929 років передбачали подальшу реконструкцію скверів та створення нового парку площею 50 000 м 2 . Одночасно із розширенням міських скверів та парків почалася відбудова закладів громадського користування, знищених війною. Величезна шкода була завдана місту зруйнуванням міського газового заводу, який до війни вважався одним з першокласних комунальних закладів у австрійських володіннях 2 . Великі пошкодження були нанесені вуличним трубопроводам. Значних пошкоджень зазнали вуличні стовпи та ліхтарі. У зв'язку зі знищенням вуличних трубопроводів було прокладено приблизно чотири тисячі метрів трубопровідних мереж для обміну труб малого діаметру на більш ш и р о к и й . Це дало змогу здійснювати більш інтенсивного газопостачання удані райони. Після ремонту трубопроводів їх довжина, у порівнянні з 1914 роком, зросла

Міський парк 'Парк ім. Сенкевича - сучасний парк ім. Т. Шевченка. Цей газовий завод був на місті сучасного об'єднання «Івано-Франківськгаз» що на вулиці Ленкавського. Відбудований поляками у 1920-х роках. 2

на 560 м е т р і в . Ч и с л о д і ю ч и х вуличних газових ліхтарів, що у 1920 р о ц і с я г а л о 6 1 , у 1927 збільшилося до 700. Що стосується газової продукції, то вона у 1919 р о ц і д о р і в н ю в а л а 711 464 м 2 , а у 1927-1928 роках 1 275 313 м 2 . Приватне с п о ж и вання газу зросло з 395 560 м 2 до 666 362 м 2 у 1927-1928 рр., а кіль кість споживачів за той самий пе ріод збільшилася із 1460 до 1874. Пригадаємо, що у 1909 році, із врахуванням вимог новітньої техніки, була збудована міська Будинок Польського союзу б і й н я з х о л о д и л ь н и к о м , з а в о д залізничників ш т у ч н о г о льону, а в т о н о м н а центральна електростанція, а т а к о ж було о б л а д н а н о к а н а л і з а ц і ю з в і д п о в і д н и м м е х а н і ч н и м устаткуванням. У липні 1917 року війська неприятеля при відступі знищили бійню, залишив лише стіни та пошкоджені машини'. У1922 році міська влада відбудувала бійню, встановивши передвоєнне обладнання. Склад місцевої пожежної команди був наступний: у 1919 році 2 п о ж е ж н і р у к а в и , 4 ручних п о м п и , 8 д і ж к о в о з і в , 4 п а р и к о н е й . Обслуговуючий персонал складався із 8 чоловік команди і одного коменданта. Від 1924 року пожежна команда почала використовувати спорядження новітньої конструкції. Персонал у 1928 році збільшився до 32 осіб, було придбані 20-метрова пожежна драбина, 4 самохідних пожежних труб, а діжковий парк збільшився до 12 одиниць. Були збудовані приміщення для пожежної охорони, оснащені корисним технічним устаткуванням.

ПРОМИСЛОВИЙ, ТОРГОВЕЛЬНИЙ ТА КУЛЬТУРНИЙ РОЗВИТОК м. СТАНІСЛАВА У ПЕРШІЙ ПОЛОВИНІ XX ст. Перша світова війна, яка знищила значну частину міських будинків, поставила перед міською владою гостре питання про будівництво нових та ремонт старих будівель, які під час війни, через неможливість 1 Ці «війська неприятеля», про які так скромно пише автор, - російські війська, що відступали після невдалого липневого наступу у 1917 р.

Санаторій Гутта ремонту, зазнали пошкоджень. У місцевостях, де точились бої, багато будинків було знищено, і житловий голод збільшувався у зв'язку із напливом нових мешканців із сіл та містечок, постраждалих під час війни. Крімтого, виникла потреба у приміщенні для новоствореногоу 1922 року воєводського уряду та інших воєводських закладів, а також родин прибулих польських чиновників. У 1 9 2 5 - 1 9 2 8 роках, з а в д я к и ініціативі приватних осіб, були збудовані декілька багатоповерхових будинків, обладнаних з великим комфортом. Це зокрема будівля Польського союзу залізничників, будинок повітової каси хворих, санаторій лікаря Гутта, жіноча гімназія сестер Урсулянок, будинок дирекції публічних робіт, а також будинки, збудовані корпорацією службовців під назвою «Власний дім» 1 . В загальному, у п е р і о д від 1919 по 1928 р о к и , у н а ш о м у місті було збудовано 699 приватних будинків з 2822 квартирами. Одночасно будувалися ще 70 майбутніх будинків із 518 к в а р т и р а м и . В 20-х роках XX ст. починається бурхливий розвиток Станіслава в промисловій та господарській галузях. 'Будинок польського союзу залізничників, що був зведений у 1927 p., більше відомий нам як Будинок офіцерів, що по вул. Грушевського 19. Повітова каса хворих - сучасна міська поліклініка № 3 по вул. Франка, збудована у 1926 р. Санаторій доктора Гутта - зараз тут центральний корпус фтизіопульманологічного центру по вул. Франка. Збудований у 1926 р. Жіноча гімназія урсулянок - збудована у 1908 p., тепер це загальноосвітня школа № 3 по вул. Франка. Будинок дирекції публічних робіт - імовірно, йдеться про житловий будинок по вулиці Донцова, 4, де зараз на першому поверсі розташовано ательє. Будинки збудовані корпорацією «Власний дім» - найбільша їх кількість зберіглась на початку вулиці Сорохтея та на вулиці Снігуровича. 46

Місто користувалося з розвинутої нафтової промисловісті, залізоливарних заводів і фабрик сільськогосподарських знарядь, закладів шкіряної п р о м и с л о в о с т і . Працювала велика фабрика діжок, яка була обладнана за останнім словом техніки і відома с в о ї м и в и р о б а м и далеко за межами Станіслава, один великий та три малих млини, велика ф а б р и к а вати і ватину, ч о т и р и цегольні, фабрика кахлів, фабрика дріжджів і спирту, фабрика шоколаду та декілька менших промислових майстерень. У галузі деревообробної п р о м и с л о в о с т і в місті були 4 лісопильні заводи і 4столярні фабрики. Нова ратуша Крім цих підприємств, у Станіславі розміщувалися величезні залізничні майстерні для ремонту вагонів і паротягів. Значно пожвавилася торгівля деревом з Німеччиною. З метою збільшення прибутків Станіславської ґміни міська влада звертає особливу увагу на розвиток ручних ремесел. Показником розвинутого культурного життя міста, що завмерло під час війни, стала діяльність значної кількості культурних товариств та інституцій господарчого, професійного, спортивного та інших спрямувань. Міська періодика була представлена п'ятьма тижневиками та м і с я ч н и к а м и . Працювало вісім к н и г а р е н ь та кілька культурнопросвітницьких організацій. За кількістю навчальних закладів місто Станіслав посідав одне з чільних місць серед аналогічних міст Другої Речі Посполитої. Однак стосувалося це, як правило, польського шкільництва. У місті працювали 14 громадських шкіл, 4 публічні гімназії, 4 приватні гімназії, грекокатолицька духовна семінарія, дві учительські семінарії, школа торгівлі, дві професійних школи і низка перекваліфікаційних шкіл. Місто мало цінну бібліотеку ім. Смаґловського, в якій налічувалося 8 тисяч томів, з-поміж яких були справді раритетні книжки 1 . 'Бібліотека названа на честь Вінцента Смаґловського, який у 1872 р. подарував містові власну бібліотеку, яка налічувала 5 000 книжок. Власного приміщення бібліотека не мала аж до приходу совєтської влади. 47

Міський театр піст реконструкції З і н і ц і а т и в и м а г і с т р а т у було з а п о ч а т к о в а н о о р г а н і з а ц і ю Покутського музею 1 . Цей культурний і науковий заклад, разом із бібліотекою, планували об'єднати у єдиний культурний заклад, що обслуговував би все Покуття. У 1 9 2 8 - 1 9 2 9 роках у Станіславі налічували три театри професійний та аматорські. На їхніх сценах ставилися як популярні, такі класичні дійства і вистави. Крім того, працювали інші театри, що функціонували як на передмістях, так і при більших культурних закладах. За допомогою ґміни та під керівництвом вже традиційного м у з и ч н о г о т о в а р и с т в а і м . М о н ю ш к а було р о з п о ч а т о п о б у д о в у н о в о г о п р и м і щ е н н я театру. Після й о г о відкриття будівля стала справжньою окрасою архітектури міста.

КОМУНАЛЬНЕ ГОСПОДАРСТВО ТА КАПІТАЛЬНЕ БУДІВНИЦТВО У МІСТІ СТАНІСЛАВІ З-поміж визначних архітектурних пам'яток, що можуть слугувати прикрасою кожного міста, крім вищезгаданих, потрібно назвати такі: нова залізнична дирекція, магістрат, школа по вул. Матейка, повітовий 'Музей Покуття створений у 1928 р. Він розміщувався у будинку № 7а по вул. Галицький, де зараз бібліотека медичного університету, а пізніше переїхав до будинку Каси ощадності (вул. Гетьмана Мазепи, 14), де займав три тісних кімнатки, разом із бібліотекою. Збірка експонатів музею Покуття слугувала матеріальною базою для створеного пізніше Краєзнавчого музею. 48

суд, пошта, каса ощадности, іпотечний банк, польський банк, готелі «Варшава» та «Уніон» 1 . Вартість н е р у х о м о г о майна міської ґміни у 1 9 2 7 - 1 9 2 8 роках дорівнювала 18 млн. злотих, з них приблизно 2,5 млн. припадає на вартість маєтків, що були придбані у 1925-1926 роках. Борги міста у 1919 році складали 13 327 738 злотих, а у 1928 вони складали 1 979 738 зл. 45 гр. Звичайний та надзвичайний міські бюджети

Готель «Варшава* 'Нова залізнична дирекція - будинок споруджений у 1914 р., зараз Будинок правосуддя, що на вул. Грюнвальдській. Магістрат - до 1914 р. містився у ратуші, а у 1914 р. «переїхав» до колишнього приміщення залізничної дирекції. Школа по вулиці Матейка - йдеться про спільний будинок жіночої школи ім. Е. Платер та чоловічої школи ім. Г. Пірамовича, збудований у 1928 р. Зараз тут міська лікарня № 1. Повітовий суд - будинок збудований у 1911 р. Тепер тут розміщуються обласні управління СБУ та МВС по вул. Сахарова. Пошта - приватна кам'яниця Хованців на розі нинішніх вулиць Вітовського і Січових стрільців, збудована 1909 року. Пошта тут містилася до спорудження нової у 1938 році. Ощадна каса - міська каса ощадності, будинок якої, що на розі вулиць Орлика і Мазепи, збудовано у 1884 р. Тепер тут установа Ощадбанку. Іпотечний банк - будівлю, споруджену у 1897 р., зараз займає «Райффайзен банк Аваль». Польський банк - тепер це частина «Райффайзен банк Аваль», а саме будинок, що на куті вулиць Грушевського та Василя Вишиваного. Готель «Варшава» - сучасний готель «Дністер», приміщення споруджено у 1913р. Готель «Уніон» - збудований у 1912 р., сучасний готель «Київ». 49

дорівнювали: у 1924 р. - 1 225 903 зл., а у 1928-1929 роках складали вже 8 485 890 зл. Крім в и щ е з г а д а н и х к а п і т а л о в к л а д е н ь , на черзі п е р е б у в а л о виконання наступних робіт: завершення будівництва міської електростанції та нового міського ринку, будівництво каналізаційної мережі, будівництво міських трубопроводів. У 1928 році ґміна р о з п о ч а л а будівництво електростанції п о т у ж н і с т ю 1725 М К \ Проект електростанції відповідав найновітнішим технічним досягненням. Введення в дію електростанції уможливило створення «Закладу дезинфекційного». У т о м у ж році р о з п о ч а т о б у д і в н и ц т в о н о в о г о т о р г о в о г о р и н к у п л о щ е ю 6 0 0 0 0 м 2 . Було з а п р о е к т о в а н о б у д і в н и ц т в о н о в о г о торговельного пасажу у центрі міста, який мав би повторювати найкращі пасажі тогочасної Європи. Каналізація Станіслава у д о в о є н н и й час охоплювала л и ш е частину міста, а відведення використаної води з д і й с н ю в а л о с ь за д о п о м о г о ю проритих ровів та каналів. Такий незадовільний стан з м у с и в міський уряд вжити заходів до спорудження каналізації в усьому місті. У 1924-1928 роках було споруджено частину запроектованих колекторів та частину нової міської мережі загальною протяжністю приблизно 9 км. Започаткування в о д о п р о в о д у у місті Станіславі було розпочато ще у 1914 році, але через війну було п р и п и н е н е . Подальше впровадження водопровідного проекту після війни наштовх нулося на відсутність коштів. Якщо магістрат вже завершував електрифікацію міста та б у д і в н и ц т в о електростанції, то проблема водопроводу зали шалася однією з першочергових. Проект водопроводу, який розроблено та затверджено ще до Першої світової війни, потребував Середміспшу 20-хроках доповнень, що мали враховувати 'Тепер це найстаріший корпус міської електростанції, що по вулиці Індустріальній. 50

вже існуючі п е р е д м і с т я та територіальні надбання міста, яких довоєнний проект не передбачив. У 1 9 2 9 - 1 9 3 0 роках ґміна Станіслава планувала вирішити питання про спорудження спортивного стадіону, будівництво підприємства для утилізації с м і т т я , б у д и н к і в для м і с ь к о ї у п р а в и , р е м о н т т а асфальтування міських доріг. З м е т о ю з а б е з п е ч е н н я м і с т а та п р о м и с л о в и х п і д п р и є м с т в дешевим газом місто у 1929 році вело переговори про проведення сюди земляного газу 1 . Оскільки перемовини з державою не принесли позитивного результату, то магістрат був змушений приступити до переобладнання вже існуючого газового заводу. У зв'язку із розширенням міста, а особливо його околиць, постало питання про д е ш е в і види г р о м а д с ь к о г о т р а н с п о р т у , п р и чому магістрат мав намір організувати власні автобусні маршрути. Я к с в і д ч и т ь б ю д ж е т С т а н і с л а в а н а 1 9 1 9 - 1 9 2 0 р о к и , площа, яку з а й м а л о м і с т о , д о р і в н ю в а л а 2 227,5 га. Кількість м і с ь к о г о населення досягла а б с о л ю т н о г о числа 70 000 осіб. Умісті налічувалось 3 221 кам'яних т а 4 4 0 6 дерев'яних будівель, житлових одноповерхових будинків - 6 652, двоповерхових - 619, триповерхових - 275, чотириповерхових - 7 1 , п'ятиповерхових - 7. Вартість міського майна складала 22 758 400 зл. та складалась з нерухомості ( б у д и н к и , площі, п а р к и , с к в е р и і т. п.), каналізації, рухомості, міських підприємств та ін. Бюджет міста був виражений наступними цифрами: адміністративний - 2 403 628 зл. та бюджет підприємств - 2 170 680 зл.[...]

'Ідеться про земельний газ - мається на увазі природний газ, який був значно дешевим від штучного, який виробляли газові заводи з відходів деревини. 51

ПРО АВТОРА Мартин Якович Струмінський народився у 1884 році. Українець. У 1906 р. проживав у селі Людовка Жмеринського району Вінницької області, де в нього народився син Борис. У1911 році закінчив історичний факультет Московської духовної академії. До революції Мартин Якович викладав російську та стародавні мови у середніх навчальних закладах Міністерства народної освіти. Після революції викладав у школах УРСР, а у 1934 році став викладати у вищих навчальних закладах України. Невідомо, чи брав він участь у Першій світовій чи громадянській війнах, але з державних нагород Струмінський мав чехословацький хрест. Щоправда, за які заслуги, мені з'ясувати не вдалось. У липні 1941 р., після початку війни, був евакуйований у Якутськ, де працював у педагогічному інституті. Одночасно він був співробітником Якутського архіву НКВС. З 1 вересня 1945 року працював у Станіславському вчительському інституті старшим викладачем кафедри історії. На той час він вже був кандидатом історичних наук. Паралельно з викладацькою роботою Мартин Якович обіймав посаду старшого наукового співробітника управління Державного Архіву НКВС Української СРСР. Цікаво, що, не дивлячись на це, він до кінця життя залишався позапартійним. Після переїзду до Станіслава вже 16 вересня 1945 р. в «Прикарпатській правді» з'являється стаття Струмінського «По залах музею», в який він критикує експозицію краєзнавчого музею за недостатню ідейну насиченість. Паралельно із викладацькою роботою, в тому ж 1946 р., Струмінський публікує у «Прикарпатській правді» краєзнавчі нариси про Городенку, Чернелицю, Кути, Печеніжин та інші села і містечка Прикарпаття. 16 квітня 1947 р. Струмінський працює в Архіві відділу УМВС УРСР Станіславської області над вивченням фондів Станіславського управління. Зокрема він замовляв справи за 1935, 1936 та 1937 роки. У особовій справі його сина, Бориса, який працював доцентом вчительського інституту, є заява від 27.01.1950 р., в який він просить директора інституту дозволити поїздку до місця роботи батька у м. Л енінабад (сучасний Худжент, Таджикистан) у зв'язку із важким станом здоров'я останнього. Це остання згадка про Струмінського-старшого, яку вдалось знайти в архівах. Його син, Борис Мартинович, кандидат математичних наук, працював на кафедрі математики у Станіславському вчительському інституті до 1956 року, коли був звільнений з роботи з невідомих причин. Після звільнення він виїхав з міста і з цього часу всілякі зв'язки родини Струмінських з нашим містом обриваються. Іван Бондарев 52

ЗМІСТ ІСТОРІЯ МІСТА У РИШТОВАННІ СТРУМІНСЬКОГО з ПЕРЕДМОВА 7 I ЧАСТИНА Україна у другій половині XVII ст. 8 Походження роду Потоцьких 9 Місце розташування старого Станіслава 11 Татарські «тракти» у Західній Україні 12 Заснування міста Станіслава Андрієм Потоцьким та первісний вигляд міста 13 Вірмени у м. Станіславі та їхня торговельна діяльність 14 Будівництво у м. Станіславі фортеці, ратуші та костьолу 17 Військові сутички Польщі з татарами і турками на Покутті наприкінці XVII ст. 19 II ЧАСТИНА Власник Станіслава Йосип Потоцький та його участь у політичному житті Польщі на початку XVIII ст. 23 Реставрація Станіславської фортеці та вірменської церкви 25 Станіслав як осередок політичного та господарського життя Покуття у першій половині XVIII ст. 28 Боротьба Йосипа Потоцького з опришками на Покутті 29 Станіслав за нащадків Йосипа Потоцького 31 Станіслав під пануванням Австрії 32 Реформи австрійської влади в царині міського управління м. Станіслава 33 Діяльність старост м. Станіслава у галузі міського благоустрою 35 Топографія старого Станіслава 36 III ЧАСТИНА Станіслав у другій половині XIX ст. 39 Станіслав у період Першої світової війни 41 Перехід Західної України під владу Польщі 42 Місто Станіслав після Першої світової війни 43 Промисловий, торговельний та культурний розвиток м. Станіслава у першій половині XX ст. 45 Комунальне господарство та капітальне будівництво у м. Станіславі ... 48 Про автора 52 53

ІВАНО-ФРАНКІВСЬКА КУЛЬТУРОЛОГІЧНА БЛАГОДІЙНА ФУНДАЦІЯ «ЦИНАМОНОВИЙ ХРУЩ»

В Україні існує чимало різного роду інституцій, які мають на меті підтримку та розвиток культурно-мистецьких проектів у класичному «шароварному», «калиново-солов'їному» форматі. Ми вважаємо, що такий ф о р м а т у мистецтві й культурі «має право мати місце». І тому хай він собі живе і процвітає. І «пасеться», де може. Фундація «Цинамоновий Хрущ» має на меті: • П і д т р и м к у н и з к и культурно-мистецьких н е к о м е р ц і й н и х «сучасноформатних» (у тому числі постмодерних) проектів (літературних, дослідницьких, і м п р е з , театральних, візуальних, «міфотворчих» і т.п.), які с п р и я т и м у т ь п о д о л а н н ю « с и н д р о м у культурно-мистецької провінційності України» в Європі та формуванню питомо урбаністичного (міського) українського соціальнокультурного середовища. • Заснування всеукраїнських мистецьких премій за незалежну інтелектуальну позицію «Золотий Цинамоновий Хрущ», «Актуальний Хрущ», «Ґламурний Хрущ» для різних напрямків у сучасному мистецтві та жартівливої відзнаки «Хрущ, який не гуде» для тих, хто «войовниче» не толерує сучасні постмодерні формати в мистецтві. • «Захрущення» України, початком якого стане захрущення Івано-Франківська. Для нас Х Р У Щ - це СИМВОЛ, частина нашої назви. ЦИНАМОНОВИЙ ХРУЩ - це Україна в її європейському прагненні. А ЗАХРУЩЕННЯ - це початок акту творення, поки що в «окремо взятому» Станіславі (Івано-Франківську), тому найсучаснішому українському урбаністичному соціально-культурному середовищі, про яке мовилося вище.