Майданами і вулицями Івано-Франківська by Watra

ББК 63.3(4УКР)6 П49

У загальних рисах історія Івано-Франківська відома, хоч і у ній є чимало «білих плям», що вимагають їх нового вивчення, вагомого підтвердження або ж заперечення, взагалі нового погляду на виникнення і розвиток нашого обласного центру Менш відома історія Івано-Франківська як міста, тобто історія його окремих площ і вулиць, окремих його будинків, місць перебування у місті відомих діячів історії і культури, письменників, митців різних профілів тощо. У пропонованому путівнику подається коротка історія походження різних назв і гіпотез про дату заснування Івано-Франківська, що необхідна для розуміння його становлення як міста, а також розкрита історія його вулиць і площ в історичному розрізі, тобто від першої, по можливості, згадки аж до сьогодення, а отже, і через істориколітературні портрети його видатних мешканців. При написанні путівника використано всі відомі на сьогодні подібні праці і видання з історії Івано-Франківська, знайдені нами ста тті у газе тах і журналах, архівні матеріали, які ми знайшли, - українські, польські і німецькі. Враховано також і досвід подібних видань за кордоном.

У виданні використані поштівки та ілюстрації з колекції Зеновія Жеребецького Примітки М и х а й л а Г о л о в а т о г о С е р і я « М о є місто» д р у к у є т ь с я з а сприяння: Благодійної культурологічної фундації «Цинамоновий х р у щ » , п. Юрія Височанського, власника книгарні «Софія» (вул. Незалежності, 9)

ISBN

978-966-668-163-1 (№ 5) 9 7 8 - 9 6 6 - 6 6 8 - 1 4 9 - 5 (серія «Моє місто»)

Д о с т о й н і с т ь міст п і д т в е р д ж у є т ь с я т а к и м и д а н и м и : п о - п е р ш е , виникнення, за якого необхідно відшукати творця або засновника. П о д р у г е , с т а р о д а в н і с т ь . П о - т р е т є , маєтки або д о с т а т к и . П о - ч е т в е р т е , розміщення: розкішне, з д о р о в е , р о д ю ч е , що має вигідне о т о ч е н н я . П о - п ' я т е , сам вигляд міста: ширина, велика кількість будинків, краса, о з д о б и , зручне розміщення, громадські будівлі, а саме: храми, гімназії, л а з н і , ринки, т е а т р и , а м ф і т е а т р и , цирки, п о р т и к и , д о р о г и , м о с т и , статуї, пам'ятники перемог, укріплення, в о д о п р о в о д и , розкішні ф о н т а н и . . . П о - ш о с т е , мужні, багаті розумні л ю д и , визначні і численні митці. По-сьоме, формауправління, державні п о с а д и , котрі і які, і якого з н а ч е н н я з а к о н и , н а г о р о д и і к а р и . П о - в о с ь м е , в е л и к а кількість прикладів чеснот: велична військова слава, перемоги, т р і у м ф и й інше. П о - д е в ' я т е , також сумні моменти /як-от: скільки разів місто б у л о за войованим/... Феофан Прокопович

КРАЄЗНАВЧІ ЛИКИ ПОЛЄКА Час с т е р із пам'яті л ю д е й події, якими жив с т а р и й Станиславів. Все менше й менше з а л и ш а є т ь с я живих свідків навіть недалекого нашого минулого. Науковці ще й д о с і не виявили багато історичних документів, чимало з них назавжди втрачені. Тому й не д и в н о , що молоде покоління не знає історії рідного краю, міста чи села. П о в о л і , невпинно, а л е , на жаль, закономірно (з п о г л я д у Історії) відходять давні Генерації наших рідних, знайомих та сусідів, а то й зовсім невідомих л ю д е й . «Старі» д о л а ю т ь невидимий кордон між цим і тим, уявленим, світом. І залишають нас, наших батьків, а згодом і нас самих як крайніх між обома світами чекати своєї черги у Господа. Л и ш е т о д і нас єднає невидима нитка пам'яті: про наші взаємини, відвідини, спільні радощі і б о л і , перемоги і поразки. А пам'ять про людину, як сказано, оцінюється її добрими ділами. І чим більше було таких справ за ж и т т я , т и м ближче вона наближається у засвітах до ликів блаженних і святих. Кожен, хто знав і мав нагоду почути В о л о д и м и р а П о л є к а (19241999) - У ч и т е л я з великої л і т е р и , шляхетного е р у д и т а , правдивого українознавця - з а л и ш а є т ь с я з а д о в о л е н и м . Більше т о г о , усі вони пізнали ясну людину, справжнього християнина, д о п и т л и в о г о д о с л і д н и к а , ратая с л о в а , д л я якого найголовнішим б у л о - р о б и т и д о б р о д л я л ю д е й , о с о б л и в о власним п р и к л а д о м , своєю нелегкою щоденною працею дослідника зацікавлювати і вчити пізнавати історію та культуру власного народу. Важке і водночас благословенне ж и т т я аристократа д у х у Полєка б у л о й прикладом « м а л о г о » патріотизму: до міста, у якому з'явився на світ у вересні 1924 року і пішов з нього у липні 1999-го, до його минувшини, яку скрупульозно вивчав. Таким він залишається у спільній п а м ' я т і й о г о п о к о л і н н я і учнів не л и ш е як в и з н а н и м в ч е н и м , бібліографом, мово- й літературознавцем, педагогом, а й містознавцем теперішнього Івано-Франківська. На краєзнавчі т е м и В о л о д и м и р П о л є к в п е р ш е о з в а в с я ще у «ненадійні» 1960-ті. В часи, коли комуністична система вже причаїлася за ш и р м а м и « х р у щ о в с ь к о ї в і д л и г и » в п о г о н і за у к р а ї н с ь к и м и патріотами, він д р у к у є і с т о р и к о - к у л ь т у р н і путівники « Л і т е р а т у р н е Прикарпаття» (1963, 1964), «Іван Франко на Прикарпатті» (1966). Д а л і - з а ц і к а в л е н н я л і т е р а т у р н о - м е м о р і а л ь н и м и м і с ц я м и ІваноФранківщини і відповідна публікація (1971). Вже на сконі комуністичноб і л ь ш о в и ц ь к о ї імперії п р о ф е с о р П о л є к а к т и в н о в і д г у к а в с я н а 4

краєзнавчі теми, вносячи щоразу щось нове, маловідоме у дозволені режимом тексти, лаконічно «вплітаючи» у них правду про рідний край. Маємо на оці раритетні сьогодні історико-культурологічні путівники « Л і т е р а т у р н о - х у д о ж н і місця Галича, О п і л л я і Бойківщини» (1989), «Літературно-художні місця Івано-Франківська, Покуття і Гуцульщини» (1989) (обидва - у співавторстві), а також своєрідний літопис місцевої шевченкіани - « Т а р а с Шевченко і П р и к а р п а т т я » (1991). Поважним вкладом у регіональне українознавство свого часу с т а л и краєзнавчі матеріали «Біографічний словник Прикарпаття» (24 зошити за 19931999 рр.), які ще належить опублікувати окремою книжкою. Перу професора Полєка належать цікаві й поважніші з академічної точки зору праці, як-от: «Українська література у зарубіжній критиці і п е р е к л а д а х » (1998), « І с т о р і я української л і т е р а т у р и XVIII с т о л і т т я » (1999), а також новаторська за ідеєю й змістом книжка « С т о р і н к и українсько-німецьких історико-культурних взаємин» (у співавторстві, 1999). О с т а н н я , як на м е н е , ще чекає визнання і с т о р і о г р а ф і є ю українсько-німецьких взаємин. Поза цим мало кому сьогодні спаде на думку, що саме п р о ф е с о р Полєк дав нинішньому Івано-Франківську його першу і масову історію. Хай навіть у формі історико-культурного путівника - книжки «Майданами та вулицями Івано-Франківська» - видрукованого 1994 року у Києві львівським видавництвом «Світло і тінь» накладом 5 тисяч примірників. У своєрідній передмові до книжки автор зазначав, що «білі плями» історії Івано-Франківська « в и м а г а ю т ь нового їх вивчення, в а г о м о г о підтвердження або ж заперечення, взагалі нового погляду...». І цей погляд виявився досить-таки успішним. А сьогодні можна стверджувати, що думки В. Полєка про історію Станиславова, його виникнення і становлення як міста на Покутті і аж до с т а т у с у обласного центру, с т а л и набагато переконливішими, аніж деякі «ґрунтовні» історії професійних істориків. В цьому і був непоказний, некрикливий патріотизм автора. У праці В. Полєка йдеться про головну площу міста - Ринок, майдан Андрея Шептицького, площу Адама Міцкевича, 27 головніших вулиць, а також меморіальний сквер і парк імені Тараса Шевченка. Фактично усі без винятку краєзнавчі тексти автора мають добру наукову аргументацію, логічно упорядковані за тематичним і хронологічним принципами. В і д о м о , що кожне с п р а в ж н є місто з а с н о в у є т ь с я принаймні на кількох вулицях, які пізніше об'єднуються у квартали, а їх самих згодом може бути кільканадцять. Якщо про перші досить-таки умовні «вулиці» - п р о м і ж к и між н а й д а в н і ш и м и п о с е л е н н я м и т р и п і л ь ц і в в с е л і Бернашівка (4700-4300 рр. до Р. X.) ще точитимуться дискусії, то вже т о ч н о відомі п р о т о в у л и ц і мікенської д о б и у Давній Е л л а д і . Значно пізніше б у л о у н о р м о в а н о певні м і с т о б у д і в е л ь н і закони, за якими п е р е д б а ч а л и с я і вулиці, і квартали, що с в і д ч и л о про різнорідність кожного європейського міста. Віддавна Станиславів був поділений на латинський, гебрайський, руський та вірменський квартали з відповідними святинями. Цікаво, 5

що поділ на рівновіддалені від центру міста квартали певним чином ставив різні релігійні та етнічні спільноти міста в більш-менш однакову позицію. Тогочасний Станиславів, як і майже всі українські міста XVII— XVIII с т , не був поділений на дві частини - чотирикутне місто, оточене валами, й передмістя. Спочатку це був шестикутник, поділений на квартали. Посередині міста була ринкова площа, в центрі якої стояла кам'яна ратуша, навколо - дерев'яні ятки (одночасно майстерні й крамниці) шевців та різників. Ряди будинків, які оточували ринкову площу, називалися «періями» (так називали також протилежні сторони вулиць). Ринкові будинки будувались з цегли або дерева; в останньому випадку мурованими були тільки «верхні й нижні склепи» на фасадному боці будинків. Від рогів ринку під прямим кутом розходилися головні в у л и ц і м і с т а . Інші в у л и ц і п е р е т и н а л и їх також, н а й ч а с т і ш е в перпендикулярному напрямі. Переважали дерев'яні будинки. Можна припустити, що у більшості втрачених сьогодні міських актових книгах при записі угод про продаж і заставу будинків чітко розрізняються хати ( « х а л у п и » ) , середні д о м и ( « д о м и » ) і «великі будинки» з різними господарськими прибудовами («домівства»). Хати передміщан стояли на огороджених плотами «загородах», відведених під городи й садки. З г о д о м , за австрійської займанщини, інтенсивна реалізація ідеї « к у л ь т у р и з а ц і ї » слов'янських народів імперії Габсбурґів, стратегічні військові й політичні плани щодо майбутнього Станиславова змушували у д о с к о н а л и т и а р х і т е к т у р н и й л а н д ш а ф т міста. Ц е , однак, н е б у л о ф е н о м е н а л ь н и м винятком л и ш е д л я о д н о г о н а с е л е н о г о пункту. Австрійцями розбудовуються і розширюються Броди, Бережани, Бучач, Д р о г о б и ч , Городок, Жовква, Золочів, Коломия, Перемишль, Самбір, Снятин, Сокаль, Стрий, Сянок, Тернопіль, Теребовля, Яворів, Ярослав. Відомий і, головне, вдалий інтерпретатор краєзнавчого матеріалу німецький ж у р н а л і с т Мартін П о л л а к не без певного с е н т и м е н т у у власних враженнях «Галичина. Подорож у зниклий світ Східної Галичини і Буковини» говорить, що «Станиславів був, за галицькими мірками, с у ч а с н и м і гарним м і с т о м , з ш и р о к и м и б р у к о в а н и м и в у л и ц я м и , готелем першого рангу «Уніон» з л і ф т о м та електричним освітленням на Сапєжінській, парком, названим на честь цісарівни Є л и з а в е т и , і численними церквами, дзвіниці яких б у л о видно здалеку». І д а л і : «На околицях, в Галицькому передмісті, кварталі довкола Бельведерської, у Новому Світі електричні лампи не горіли і не було заасфальтованих тротуарів, там панував бруд аж до кісточок...» Саме в цей час у Станиславові зводяться монументальні архітектурні с п о р у д и , розширюються існуючі і прокладаються нові вулиці, які й нині визначають спільне і відмінне в європейському розвитку міста. З а б у д о в а станиславівського с е р е д м і с т я насичена різними архітектурними стилями середини XIX - початку XX століть, справляє враження гармонійної цілісности. Цьому сприяло суворе дотримання традиційного тоді периметрального фронту забудови головних вулиць. Архітектурну своєрідність Станиславова забезпечував

динамічний п р о ц е с розвитку міста п р о т я г о м т р и в а л о г о часу, його стрімкий розвиток в останні роки XIX ст. та перші д е с я т и л і т т я XX ст. у п е р і о д панування с т и л ю с е ц е с і я . Т о м у - т о , п о р я д із д о с л і д ж е н н я м просторової структури міста, майбутнім авторам вартувало б описати заплутаний гармидер вулиць і завулків, щільні блоки і маси міських будинків, окремі кам'яниці, які творять й нині різнорідну архітектурну поліфонію старого Станиславова і нового Івано-Франківська. Про все це дізнаємося з праці В. Полєка «Майданами і вулицями І в а н о - Ф р а н к і в с ь к а » - о д н о г о з н а й к р а щ и х п у т і в н и к і в по ІваноФранківську з неповторним стилем авторського тексту, який робить її надзвичайно цікавою і захоплюючою. З а п р о п о н о в а н а нині ч и т а ч а м п р а ц я п р о ф е с о р а П о л є к а має п о с л у ж и т и в с т у п о м о д н о ч а с н о і д л я початківців і д л я фахівців дослідження історії Станиславова - Станіслава - Івано-Франківська. Д е к о т р і д о п и т л и в і містяни відчують нестачу розлогіших відомостей п р о окремі і с т о р и ч н і п е р і о д и або з н а м е н и т и х і с т о р и ч н и х діячів. Можна, вочевидь, їх з р о з у м і т и , але ж автор мусив суворо дотримуватися певного кола тем з містознавства. П р о ф е с о р Полєк зосередив свою увагу на Станиславові - Івано-Франківську як містові передусім майданів, вулиць, площ, скверів т о щ о і віддав перевагу аргументам і фактам «анатомії міста» над особистостями. Вибір тем, їхнє витлумачення і поодинокі неточності (які вказані у примітках) належать авторові першої громадянської, у широкому сенсі с л о в а , тому й доступної усім історії нашого міста. Мандруючи « М а й д а н а м и і вулицями Івано-Франківська», читач, напевно, побачить, що В. Полєк написав великий Текст міста, вказавши на певні зміни, які відбувалися у ньому у п р о д о в ж кількох останніх с т о л і т ь . Авторові вдалося простежити зміни назв вулиць, кварталів, окремих вивісок і нумерацію будинків, а також п о к а з а т и зміни у ментальному характері станиславівців, які одного дня перетворилися на іванофранківців. Тексти В. Полєка свідчать: майдани і вулиці нашого міста сигналізують про його фрагментарність, в якій є у с е д л я т о г о , щоби називатися «малим Л ь в о в о м » . Це зайвий раз ріднить т е к с т и п р о ф е с о р а Полєка з працею видатного українського історика Івана Крип'якевича «Історичні проходи по Л ь в о в у » . Переконаний, що ж и т т я і творчість Сівача мудрості (як називали В. Полєка його студенти та колеги) ще чекає свого оповідача у багатьох вимірах: л і т е р а т у р о з н а в ч о м у , і с т о р и ч н о м у , к у л ь т у р о л о г і ч н о м у , краєзнавчому. Т о ж нехай презентоване перевидання його краєзнавчої праці п р о наш С т а н и с л а в і в - Івано-Франківськ с т а н е у п р и г о д і с у ч а с н и м і майбутнім поколінням н е б а й д у ж и х г о р о д я н , а може й прийдешніх поколінь дослідників майданів та вулиць рідного міста. І т о д і поміж ликами блаженних і святих з'явиться лик краєзнавчий Володимира Полєка - позначений великою любов'ю до рідного міста і рідного краю. Іван

Монолатій 7

ДО ЧИТАЧІВ Книжка, яку ми пропонуємо читачам, повторює видання, що побачило світ у львівському у видавництві «Світло і тінь» 1994 року. Автор визначив його жанр як історико-культурний путівник. Це було фактично перше окреме краєзнавче видання про місто у післявоєнний час. Путівничок «Івано-Франківськ», який вийшов у видавництві «Карпати» 1979 року, навряд чи можна брати до уваги, оскільки він був по-радянському заанґажований і слабо опертий на джерельну базу. Книжка В. Полєка написана в перші роки незалежності України, коли автори змогли вперше на повні ф у д и вдихнути повітря свободи друку, писати про невідомі або замовчувані раніше ф а к т и , не оглядаючись на зловісну в минулому цензуру. Цікава книжка досить швидко зникла з полиць книгарень. П р о ф е с о р В. Полєк, якого називали «ходячою енциклопедією ІваноФранківська», при написанні свого путівника використав усі відомі на т о й час видання з історії Івано-Франківська, статті з газет і журналів, архівні матеріали - українські, польські й німецькі. В т о й же час він усвідомлював, що в книжці порівняно невеликого обсягу неможливо широко в и с в і т л и т и історію в у л и ц ь і майданів міста, що в о п и с а х залишиться ще чимало «білих п л я м » . У дарчому написі авторові цих рядків у д е н ь презентації в липні 1994 року він написав: «Шановному п. Головатому з побажаннями найкращих успіхів у вивченні « б і л и х плям» Івано-Франківська». З т о г о часу минуло т р и н а д ц я т ь літ. Історики і краєзнавці р о б и л и свою справу, вийшла низка книжок, розвідок, матеріалів наукових конференій, присвячених Івано-Франківську. Відкрилися справді нові ф а к т и з і с т о р і ї м і с т а , а інші, в і д о м і , п і д л я г а ю т ь у т о ч н е н н ю . Нововиявлені факти й уточнення подані у посторінкових примітках до тексту. За час, що минув, змінилися назви окремих вулиць, різних з а к л а д і в , ц и ф р о в і д а н і п р о них. У ц ь о м у в и д а н н і в и п р а в л е н н я примітками зроблені л и ш е д л я найсуттєвіших випадків. Явні х и б и , друкарські помилки в ц и ф р а х , д а т а х , прізвищах т о щ о виправлені б е з п о с е р е д н ь о в тексті. Ці місця помічені зірочкою (*). Пересічний читач може не звертати на них уваги; вони цікаві л и ш е тим читачам, які захочуть зіставити текст попереднього видання з пропонованим. У цьому виданні враховані і зауваження архітекторки Л. Лукомської, які вона висловила в газеті «Галичина» від 14.05. 2002 р. с т о с о в н о авторства окремих споруд та правильності написання прізвищ. Розраховуємо, що читачі з цікавістю зустрінуть це видання путівника. Михайло 8

Головатий

З ІСТОРІЇ ІВАНО-ФРАНКІВСЬКА Коли ж засновано Івано-Франківськ ( д о 1962 року Станіслав)? Поки що немає є д и н о ї д у м к и . Н а й п о ш и р е н і ш о ю і з а г а л ь н о в і д о м о ю є т а , щ о н і б и т о м і с т о між д в о м а Б и с т р и ц я м и у 1662 р о ц і з а с н у в а в польський маґнат Андрій П о т о ц ь к и й . з 1660 року власник цих земель. 21 березня 1662 року містові б у л о д о з в о л е н о влаштовувати ярмарки (ця т р а д и ц і я т р и в а л а до 1939-го). У 1687 році ними з а х о п л ю в а в с я ф р а н ц у з , с е к р е т а р п о л ь с ь к о г о к о р о л я Яна III С о б е с ь к о г о , бо вони « щ о д о багатства і різноманітності товарів не поступаються ярмаркам у Л ь в о в і і В а р ш а в і » , а т о м у їх можна вважати « с е р ц е м » , о ч е в и д н о , економіки, Русі-України. 7 травня 1662 року Станиславів о д е р ж а в с т а т у с міста. У документі підкреслювалося, щ о місто засноване « т а м , д е б у л о З а б о л о т т я » , т о б т о на місці с т а р о д а в н ь о г о українського с е л а . З а б о л о т т я виникло у 1437 році, а л е вже через 10 років після заснування С т а н і с л а в а п е р е с т а л о існувати як окрема адміністративна о д и н и ц я , « с т а л о о д н и м з п е р е д м і с т ь » новоствореного міста1, як про це дізнаємося із « Щ о д е н н и к а » Ульріха ф о н Вердума. Німецький мандрівнику січні 1672 року побував у С т а н и с л а в о в і , записавши, що З а б о л о т г я названо так « в і д багна і мочарів, над ними б у л о п о л о ж е н е » . Це « р у с ь к е ( т у т і д а л і у значенні українське. - В.П.) церковне с е л о » б у л о відділене від Княгинина саме цими б о л о т а м и . Відомо, що у 1654 році власник З а б о л о т т я Є ж и Жечковський д а в 500 з о л о т и х на придбання органів д л я к о с т ь о л у в Є з у п о л і * . А назва с е л а З а б о л о т т я з б е р е г л а с я у назві в у л и ц і Заболотівської, що з 1945 року с т а л а чомусь називатися в у л и ц е ю Панфіловців (з 1993 р. - с е с т е р Василіянок). 14 с е р п н я 1663 р о к у п о л ь с ь к и й к о р о л ь Ян К а з и м и р п і д т в е р д и в надання С т а н и с л а в о в у м а г д е б у р з ь к о г о права, вказавши, щ о в о н о назване ( п о д а ю у перекладі з л а т и н с ь к о ї мови) «іменем його (Андрія Потоцького) сина». О т ж е , первісно місто називалося Станіславів, або Станиславів, що більше відповідало нормам української мови. І 'Ульріх Вердум помилився. Заболоття, на землях якого заснований Станиславів, ще довго існувало самостійно. До початку 19 ст. місто, крім Середмістя, мало лише два передмістя: Галицьке і Тисменицьке. Заболотівське передмістя, а також Лисецьке утворені 1817 року. 9

тільки після загарбання Галичини Австрійською імперією у 1772 році назва міста подавалася у німецькій формі - Станіслау, звідси Станіслав. Таку ф о р м у п р и й н я л а Російська імперія, її с п і л ь н и ц я з р о з п о д і л у Речі П о с п о л и т о ї , і т а к у ф о р м у з а т в е р д и в « б а т ь к о всіх народів і часів» як «законний с п а д к о є м е ц ь » царизму. З т а к о ю с п о т в о р е н о ю назвою місто виступало після 1939 року. Крім цієї традиційної версії про д а т у заснування теперішнього о б л а с н о г о центру, маємо й інші. Так, « Е н ц и к л о п е д і я о г у л ь н а в є д з и л ю д з к е й » (Варшава, 1876. Т. X I . С . 269) п и с а л а : « П е р в і с н е с е л о Станіслав Ревера Потоцький З а б о л о т т я , від 1654 місто, назване від імені власника С т а н і с л а в а Ревери П о т о ц ь к о г о » . Такої ж д у м к и д о т р и м у в а в с я наш земляк Р. З а к л и н с ь к и й у своїй «Географії Р у с и » (Львів, 1887. - С.139), а п о л ь с ь к и й є з у ї т Т. Й. З а л е н с ь к и й у с в о є м у дослідженні «Отці єзуїти в С т а н и с л а в о в і » (Львів, 1896. - С. 6) навіть у т о ч н и в , що «в п е р ш и х д е с я т и л і т т я х XVII ст. ці п у с т к и , і багна, і л і с и , с е р е д яких л е ж а л о село Заболоття, внаслідок родинних поділів стають власністю в.к. ( в е л и к о г о к о р о н н о г о . В.П.) гетьмана Станіслава Ревери П о т о ц ь к о г о » , я к и й у 1654 р о ц і вирішив «замінити с е л о З а б о л о т т я на укріплене м і с т о » . З цих висновків Т і й . З а л е н с ь кого виходить, що вже у 1654 році, т о б т о на 8 років раніше офіційної д а т и , було засноване місто Станиславів, одержавши свою н а з в у в і д імені с в о г о н о в о г о власника (нагадаємо, що,

о ч е в и д н о , на початку 1654 року воно ще н а л е ж а л о названому Є ж и Жечковському) С т а н і с л а в а Ревери П о т о ц ь к о г о , а не внука*, який, о ч е в и д н о , н а р о д и в с я у 1660 році (як писав Ульріх ф о н В е р д у м ) . Бо* є д и н о м у синові київського в о є в о д и Андрія П о т о ц ь к о г о на початку 1672 року б у л о 12 років ( « з а р а з д в а н а д ц я т и р і ч н о г о п а н и ч а » ) . За с п о с т е р е ж е н н я м и І. К у з и ч а - Б е р е з о в с ь к о г о він - уніат, т о б т о не виключено, що він був українського п о х о д ж е н н я . Не виключено, що з початку заснування міста і його назва асоціювалася з іменем Станіслава Р е в е р и * , а пізніше і київського в о є в о д и Андрія П о т о ц ь к о г о * , який з г о д о м побажав, щ о б н о в о с т в о р е н е місто б у л о назване іменем його первістка та одинака С т а н і с л а в а * 2 , що й б у л о офіційно зафіксовано у т о г о ч а с н и х актах. Він загинув 12 вересня 1683 року під час турецької о б л о г и Відня. Д а т а 1654 рік д о з в о л я є з р о з у м і т и , чому 21 березня 1662 року Станиславів о д е р ж а в право ярмарків, а 7 травня - с т а т у с міста. Якби воно не існувало раніше, т о , звичайно, не м о г л о б мати таких правпривілеїв, бо ж д л я кого б у л о п о т р і б н о в л а ш т о в у в а т и ярмарки, якби т у т не п р о ж и в а л а певна кількість н а с е л е н н я , навіщо і д л я кого б у л о йому надавати маґдебурзьке право. У 1 9 8 7 році П. С і р е д ж у к в Ц Д І А у Львові виявив документ, виданий на свято Діви Марії ( т о б т о у серпні. -Б./7.) 1644 р о к у в С т а н и с л а в о в і . Ця «згадка про Станиславів змушує переглянути загальноприйняту т е з у про заснування магнатом А.Потоцьким і названого на честь його сина Станіслава... Ця нова письмова згадка про нинішній Івано-Франківськ робить його на 18 років с т а р ш и м , - с т в е р д ж у є історик-краєзнавець, а, о т ж е , д о з в о л я є зробити припущення, що наш обласний центр виник не на основі с е л а З а б о л о т т я , а самостійно на землях цього п о с е л е н н я к о л о якогось військового об'єкту, що став на перешкоді просування татарських о р д вглиб Прикарпаття, що перетворення нововиниклого безіменного п о с е л е н н я в місто Станиславів в і д б у л о с я з а д о в г о навіть до й о г о п е р ш о ї з г а д к и в 1644 р о ц і , бо ж у з г а д а н о м у д о к у м е н т і С т а н и с л а в і в не н а з и в а є т ь с я н о в о з а с н о в а н и м м і с т е ч к о м , як т о д і з а с н о в а н і м і с т а Л и с е ц ь , Б о г о р о д ч а н и , Я б л у н і в т а інші. П р о т и приписання А. Потоцькому ролі засновника міста є і т е , що він не міг ним б у т и , оскільки тільки у 1660 р. він став в о л о д а р е м цих з е м е л ь . Як бачимо, нововиявлений д о к у м е н т робить наше місто ще с т а р ш и м , хоч неясним з а л и ш а є т ь с я тільки назва - х т о і чому в 1644 році назвав н о в о с т в о р е н е місто С т а н и с л а в о в о м , б о , о ч е в и д н о , так 2

Андрій Потоцький спочатку був київським воєводою (1668-1682), потім краківським каштеляном (1682-1691) і нарешті польним коронним гетьманом (16841691). Він мав двох синів: Станіслава (нар. 1660) та Юзефа (нар. 1673).

б у л о написано у д о к у м е н т і 1644 року. А міркування П. С і р е д ж у к а п р о його р о л ь як «військового о б ' є к т у » , як з а с л о н у проти татарських набігів відповідає історичній правді. Щ о п р а в д а , з г а д а н и й Т.Й. З а л е н с ь к и й вважав, що місто м а л о не тільки з а х и щ а т и ці з е м л і від т а т а р і турків, а л е й від « г у ц у л ь с ь к о г о г у л ь т я й с т в а (так з н е в а ж л и в о він називав опришків. - В. П. ), з яким не раз о б ' є д н у в а л о с я г о л о д н е х л о п с т в о , що т и н я л о с я п о л і с а х » . Ц е щ е раз п і д т в е р д ж у є т о й історичний факт, щ о нова ф о р т е ц я б у л а задумана і як захист польської шляхти від опришків. Існує ще о д н а д а т а заснування С т а н и с л а в о в а , ще о д н а версія п р о його засновника. У 1667 році помер С. П о т о ц ь к и й * , п е р е д а в ш и свої маєтки на Покутті синові Є н д ж е ю ( т о б т о Андрієві, бо А н д ж е й і Є н д ж е й - синоніми), київському воєводі,* краківському каштелянові і польному* коронному гетьманові. Він « с т о л и ц ю і ф о р т е ц ю Покуття від імені с в о г о с т а р ш о г о сина С т а н і с л а в а , який був у б и т и й під В і д н е м (1683), назвав С т а н и с л а в о в о м » . А л е у д о к у м е н т і від 8 травня 1662 року С т а н і с л а в Ревера П о т о ц ь к и й * писав, що, « о с н о в а в ш и за д о п о м о г о ю Бога н а дідичній моїй з е м л і , т а м , д е с е л о З а б о л о т т я б у л о , місто з назвою Станиславів, задумав... власним коштом ф о р т и ф і к у в а т и , зміцнити валами, о б к л а с т и мурами і замкнути д о б р и м и брамами, з а б е з п е ч и т и різними гарматами і відповідною амуніцією». Вже наш земляк ( н а р о д и в с я в о б л а с н о м у центрі), історик вірменського п о х о д ж е н н я С а д о к Баронч (1814-1892) у своїй праці « П а м ' я т к и міста С т а н и с л а в о в а » ( Л ь в і в , 1857) звернув увагу на ці суперечності, вважаючи, що Ревера* Потоцький розпочав будівництво міста, а вже його син Є н д ж е й закінчив його. Такий висновок заперечує документ, в и д а н и й у 1677 році вірменам. У ньому Є н д ж е й П о т о ц ь к и й с т в е р д ж у є , що « м о є місто С т а н и с л а в і в , через мене [...] засноване ( л ь о к о в а н е . - В.П.)», у т о ч н ю ю ч и , що й о г о з б у д у в а в « в і д с и р о г о 3 кореня», т о б т о від фундаментів . Нове пояснення цим с у п е р е ч л и в и м д а н и м про початок і назву н а ш о г о м і с т а п о д а в Т . Й . З а л е н с ь к и й . Він вважав, щ о я к щ о « в і д ф у н д а м е н т і в з б у д у в а в місто Є н д ж е й , то не міг й о г о р о з п о ч и н а т и Ревера (його батько. - 6 . /7.), а л е з певністю можна т в е р д и т и , що він * якесь укріплення чи місто на (території) с е л а З а б о л о т т я міг поставити. Це м у с и л а б у т и [...] якась погранична д е р е в ' я н а ф о р т е ц я [...] пізніше з д о б у т а через турків і ними с п а л е н а » . аналізуючи версію про те, що засновником міста міг бути великий коронний гетьман Станіслав «Ревера» Потоцький (яка справді має слушність), автор, проте, заплутує ситуацію. Документ від 8 травня 1662 року видав не Станіслав «Ревера», а його син Андрій (Єнджей). Тому суперечностей, про які пише автор, між названими в тексті документами не існує, посилання на C. Баронча безпідставні. 12

Таке пояснення п о с е р е д н ь о п і д т в е р д ж у є т о й факт, що наше місто виникло не у 1662 році, як традиційно вважається, а значно р а н і ш е - у 1644 чи 1654 роках. Д у м к у п р о Є н д ж е я П о т о ц ь к о г о як засновника С т а н и с л а в о в а підхопили автори «Пшеводніка по виставє мяст і з в й о н с к у м я с т п о л ь с ь к и х » ( В а р ш а в а , 1929) т а « І л ю с т р о в а н о г о пшеводніка інформаційно-описового і адресового мяста С т а н и с л а в о в а » (Станиславів, 1939). Як бачимо, історія заснування т е п е р і ш н ь о г о Івано-Франківська п р и х о в у є в собі б а г а т о т а є м н и ц ь . Це п е р ш за все п о я с н ю є т ь с я т и м , що українські і с т о р и к и не з а в д а л и с о б і праці, щ о б вивчити наші багатющі архіви, а п і ш л и с л і д а м и п о л ь с ь к и х д о с л і д н и к і в (офіційна версія), хоч і с е р е д них, як бачимо, не б у л о є д и н о ї д у м к и про д а т у і засновника нашого міста. З в і д с и і д у м к а про Андрія П о т о ц ь к о г о * як засновника Станиславова, названого так на честь його сина Станіслава, за іншою версією - батька*. Така т р а д и ц і я б у л а потрібна п о л ь с ь к и м історикам тільки д л я того, щоб і в цьому випадку показати к у л ь т у р т р е г е р с ь к у місію п о л ь с ь к о ї ш л я х т и на українських з е м л я х , а разом з тим підняти престиж р о д у Потоцьких, який криваво записався в історії українського н а р о д у і народної т в о р ч о с т і . Так т р и в а л о 300 років. Не маючи своєї д е р ж а в н о с т і , український н а р о д з м у ш е н и й був м и р и т и с я з т и м , що на й о г о т е р и т о р і ї різні о к у п а н т и навіть у назвах н а с е л е н и х пунктів у т в е р д ж у в а л и с в о є панування, намагаючись так виявити с в о є « п р а в о » на наші з е м л і . У 1962 році у зв'язку з 300-річчям С т а н і с л а в а знову ( в п е р ш е у 1950

році з а п о п а д л и в і керівники о б л а с т і в и с т у п и л и з п р о п о з и ц і є ю перейменувати Станіслав... наСталінськ-Прикарпатське 4 . Ціле щастя, що цей політично-мовний покруч не був затверджений у Києві) виникла д у м к а назвати й о г о іменем геніального Івана Ф р а н к а . Оскільки поки що д е р ж а в н і і партійні архіви не д о с т у п н і д о с л і д н и к а м , то не можна вказати на ініціатора такого перейменування, до речі, єдиного вдалого перейменування (маємо на увазі історичну с п р а в е д л и в і с т ь , а не його мовне о ф о р м л е н н я ) , т а п о д р о б и ц і ц ь о г о факту. В і д о м о т і л ь к и , щ о керівники республіки проконсультувалися із сином Каменяра Тарасом Ф р а н к о м , який п о п е р е д н ь о д а в з г о д у на таке перейменування, хоч був п р о т и такої ф о р м и - Івано-Франківськ як н а д т о д о в г о ї і такої, що не відповідає нормам української мови. Цю пропозицію б у л о н а д і с л а н о керівникам т о д і ш н ь о ї С т а н і с л а в с ь к о ї о б л а с т і д л я о з н а й о м л е н н я з нею наукової г р о м а д с ь к о с т і о б л а с н о г о ц е н т р у . Н е з н а є м о , х т о брав у ч а с т ь в обговоренні, с к а ж е м о т і л ь к и , що д е с ь у с е р е д и н і ж о в т н я 1962 року нам б у л о з а п р о п о н о в а н о п і д г о т у в а т и д л я « П р и к а р п а т с ь к о ї п р а в д и » сторінку матеріалів про творчі та о с о б и с т і зв'язки Івана Ф р а н к а з Прикарпаттям. Ми п і д г о т у в а л и таку сторінку, і вона 4 л и с т о п а д а 1962 року з ' я в и л а с я в о б л а с н і й газеті під назвою « В і н ж и в е в пам'яті н а р о д н і й » . У вступній с т а т т і ми п и с а л и : « О с ь чому с т а н і с л а в ч а н и вважають Івана Яковича своїм д о р о г и м з е м л я к о м . У д н і 300-річчя Станіслава ми о с о б л и в о підкреслюємо його о с о б и с т і й творчі зв'язки з С т а н і с л а в о м і о б л а с т ю , оскільки це - одні з найсвітліших сторінок н а ш о г о к р а ю » . А ч е р е з 5 д н і в , 9 л и с т о п а д а 1962 р о к у , б у в опублікований Указ Президії Верховної Ради У Р С Р про перейменування С т а н і с л а в а на Івано-Франківськ. З цього д н я наше місто та вся о б л а с т ь ідуть «у мандрівку с т о л і т ь » з й о г о « д у х а п е ч а т т ю » . Тепер знову повернімося до перших днів існування нашого міста, до 60-х роківХУІІ ст. У « Щ о д е н н и к у » Ульріха ф о н В е р д у м а читаємо: « В о н о л е ж и т ь на цілком рівній площині, де б у л о руське с е л о Заболотів (треба З а б о л о т т я . - В.П.), що зараз с т а л о о д н и м з передмість. З інших т р ь о х боків місто оточене озерами й б о л о т а м и , через які тече мала річка Б и с т р и ц я (очевидно, С о л о т в и н с ь к а , б о тільки після приєднання д о міста Княгинина, Княгинина-Гірки і Княгинина-Колонії місто н а б л и з и л о с я і до Надвірнянської Бистриці, розташувавшись між ними -В.П.), впадаючи до міського рову. Укріплення с к л а д а ю т ь с я з ш е с т и правильних земляних бастіонів, нижче яких - частокіл з п о с т а в л е н и х с т о р ч цілих д у б і в . В о є в о д а ще збирався наказати викласти рови й 'Пропозиція виходила від М. Хрущова. Він пропонував назву Сталінокарпатськ. Назву не прийняла Москва. 14

забезпечити їх зовнішніми укріпленнями. Головна лінія бастіонів має 150 стіп д о в ж и н и . Ці укріплення збудував пан Ф р а н с у а Корассіні з Авіньйону (місто у Франції. -В.П.). підполковник пішої гвардії воєводи. В місті є папський (римо-католицький. - В.П.) костьол, щоправда, дерев'яний, с л у ж б а в якому б у д е правитися аж д о т и , доки не буде цілком закінчений гарний кам'яний костьол ( т е п е р х у д о ж н і й музей. -В.П.), на будові якого вже виконано чималі р о б о т и . Вірмени й русини, або греки ( т о б т о греко-католики. - В.П.), мають також по одній церкві, а євреї б о ж н и ц ю . Р а т у ш а с т о ї т ь п о с е р е д в е л и к о г о ч о т и р и к у т н о г о ринку. В о є в о д а заклав т у т також вищу школу з п'ятьма п р о ф е с о р а м и . Замок, у якому він сам зараз живе, також д е р е в ' я н и й , а л е вже звезено балки, ц е г л у й кам'яні п л и т и д л я іншого замку, великої будівлі, що має звестися в південно-східному кінці міста (тепер вул. Шпитальна. -В. П.). Воєвода хоче забезпечити його вежами та іншими укріпленнями, як ц и т а д е л ь . М і с т о має т р и б р а м и , з б у д о в а н і з каменю; на о д н і й з них в и д н о півмісяць. О д н и м передмістям є Заболотів, з д р у г о г о боку є таке саме, в кожному є руська церква. На південний захід від міста на відстані гарматного п о с т р і л у є гарний д у б о в и й ліс завдовжки з чверть милі (раніше Діброва, т е п е р парк імені Т.Г Шевченка. - В.П. ) » .

Карта Станиславова 1792 року 15

Ми навели д о с и т ь д о в г у цитату із « Щ о д е н н и к а » Ульріха ф о н Вердума, бо в ній німецький мандрівник з характерною д л я його народу педантичністю залишив нам опис міста на початку його славної історії. Цікаво відзначити, що він вказав тільки на о д и н к о с т ь о л , який мав с л у ж и т и д л я київського воєводи С т а н і с л а в а Андрія П о т о ц ь к о г о , його д р у ж и н и та найближчого оточення, бо поляків у місті майже не б у л о . А українці мали ч о т и р и церкви - о д н у в місті і т р и на п е р е д м і с т я х З а б о л о т с ь к о м у , Галицькому5 і Тисменицькому, що п о с е р е д н ь о підтверджує той історичний факт, що Станиславів виник на споконвічних українських землях, а поляки становили незначну частину мешканців. А до опису Ульріха ф о н Вердума ми ще повернемося при розкритті історії окремих вулиць і п л о щ теперішнього Івано-Франківська. В ж е після 15-ти років с в о г о існування С т а н и с л а в і в с ь к а ф о р т е ц я б у л а настільки с и л ь н о ю , що у 1676* році з м о г л а з у п и н и т и с т р а ш н у Турецьку армію, в и т р и м а т и о б л о г у . Тоді т у р к и с п а л и л и п е р е д м і с т я , с п у с т о ш и л и Г а л и ч . А н а с т у п н о г о року, я к у ж е з г а д у в а л о с я , у Станиславові з'явилися вірмени, п е р е с е л и в ш и с ь із Кам'янцяПодільською. За наданим Є н д ж е є м (а не Андрієм) Потоцьким привілеєм їм н а д а в а л о с я с а м о в р я д у в а н н я , т о б т о вони не п і д л я г а л и ю р и с п р у д е н ц і ї міста. Вірмени п о с е л и л и с я у районі вірменського к о с т ь о л а , з р о б и л и значний внесок в економіку міста, а їхні шкіряні вироби, скажімо, знамениті сап'янці, з д о б у л и собі європейську славу. Крім з г а д а н о г о вже С а д о к а Баронча, варто з г а д а т и такі вірменські

Церкви в Галицькому передмісті ніколи не було

р о д и н и , як Аміровичі, Б о г д а н о в и ч і , Т е о д о р о в и ч і ( о д и н з них б у в львівським вірменським а р х и є п и с к о п о м ) т о щ о . О к р е м у г р о м а д у с т а н о в и л и євреї, які також у п р а в л я л и с я своїм кагалом ( р а д о ю ) . Якщо у 2-й пол. XVII ст. мешканці міста найбільше терпіли від набігів татар і турків, то вже на початку XVIII ст. вони б у л и втягнуті у жорстокі магнатські міжусобиці - у криваву війну між прихильниками польського к о р о л я А в ґ у с т а II М і ц н о г о (раніше с а к с о н с ь к о г о е л е к т о р а ) , якого підтримував П е т р о І, та о д н о д у м ц я м и польського короля Станіслава Л е щ и н с ь к о г о , прибічника шведського короля КарлаХИ. Власник міста Ю з е ф Потоцький виступив на боці останнього, що і с т а л о причиною в т о р г н е н н я у й о г о маєтки війська в е л и к о г о г е т ь м а н а к о р о н н о г о Сенявського, який разом з частинами Російської армії двічі - у 1707* і 1712 роках штурмом здобув Станіславську фортецю, пограбував і спалив місто та його околиці. Відомо, що за даними 1709 року т о д і у місті проживало 146 родин - 62 українські, 50 вірменських, 25 єврейських і тільки 9 польських. Цікаво відзначити, що капелан Ю. ПотоцькогоТомаш Заленський виконував різні таємні доручення Карла XII, від імені якого і вів п е р е г о в о р и з І в а н о м М а з е п о ю . П і с л я п о р а з к и п і д П о л т а в о ю Ю. Потоцький разом із шведським королем і українським гетьманом опинився у Бендерах, а Т. Заленський став домашнім учителем д в о х синів П. Орлика, якого після смерті Івана Мазепи було обрано українським г е т ь м а н о м . Д р у ж и н а П . О р л и к а Ганна і з с и н а м и 6 п р о ж и в а л а у Станиславові. У1713 році Ю. Потоцький помирився з Авґустом II Міцним, повернувся до Станиславова і зайнявся відбудовою міста. У1730 році страшна чума с к о с и л а багато мешканців міста, а через ч о т и р и роки російські війська знову з д о б у л и місто, о б к л а л и й о г о ж и т е л і в значною контрибуцією. У серпні 1764 року Російська армія знову з а х о п и л а Станиславівську ф о р т е ц ю . П р о цю подію з б е р е г л а с я цікава «Пісня свіцька о ляхах з москалями», яку опублікував І. Франко. У н і й читаємо: Билися отраня аж (мали до-) волі, А вечер зостали в москалів в неволі, Любилисте ляхи їсти курей, гусей много, Сидіть же в неволі, не іджте нічого. І.Франко у т о ч н и в , що « П і с н я свіцька о л я х а х з м о с к а л я м и » « х а р а к т е р н е д л я нашої т е р и т о р і ї с в і д о ц т в о п р о н а с т р і й русинів (українців) с у п р о т и поляків п е р е д р о з б о р о м П о л ь щ і » , що, як відомо, с т а в с я у 1772 р о ц і . З ц ь о г о ч а с у С т а н и с л а в і в б у в о к у п о в а н и й Австрійською імперією, став спочатку домінією (маєтком) Потоцьких, а з г о д о м - ц е н т р о м ц и р к у л у (округу) Г а л и ц ь к о - В о л о д и м и р с ь к о г о королівства (скорочено - Галичини). Ганна Орлик проживала в Станиславові не з синами, а з неодруженими доньками. 17

У 1792 році П р о т П о т о ц ь к и й відкупив у п о п е р е д н ь о ї в л а с н и ц і Катерини з Потоцьких Коссаковської місто Станиславів, але через різні розтрати незабаром утратив своє майно. В 1802 році на ліцитації місто купив австрійський у р я д , наказавши з н и щ и т и фортифікаційні мури і вали, рештки яких можна т е п е р побачити по вулиці Новгородській. У 70-х роках XIX ст. Станиславів б у л о проголошено королівським вільним містом (таблиці з таким написом можна б у л о бачити ще у 1939 році при в'їзді до міста на початку вулиць Галицької і теперішньої Незалежності), т о б т о він знову одержав самоврядування і став місцем перебування урядових, автономних і військових органів в л а д и . Б у л и проведені й інші р е ф о р м и . На основі розпорядження імператриці Марії Терезії з 1774 і 1777 p p . у С т а н и с л а в о в і б у л и відкриті парафіяльні школи з «рідною мовою» викладання (насправді - ц е р к о в н о с л о в ' я н с ь кою з у к р а ї н с ь к о ю в и м о в о ю ) , тривіяльні (трикласні) і нормальні (головні), тобто чотирикласні, з німецькою мовою викладання. У 1784 р. відкрито нормальну школу, 1797 р. - жіночу, а також нормальну є в р е й с ь к у ш к о л и . 1784 р . б у л а відкрита гімназія ( т е п е р при майдані Ш е п т и ц ь к о г о ) . С п о ч а т к у Марія Терезія

вона м а л а 5 класів, з 1818 р. т 8 4 8 р_ _ В І С І М ) щ0 т і л ь к и з

Ш І С Т Ь |

закінчувалися матурою (іспитом зрілості). Майбутні греко-католицькі священики з д о б у в а л и високу д у х о в н у освіту у Віденській д у х о в н і й семінарії (з 1774 p.), а з г о д о м (з 1784 р.) - у Львівській генеральній д у х о в н і й семінарії. У к р а ї н с ь к е д у х і в н и ц т в о з р і в н я т и у п р а в а х з л а т и н с ь к и м , р и м о - к а т о л и ц ь к и м , а п о л ь с ь к и м п а н а м у 1777 р. з а б о р о н и т и в и г а н я т и с в я щ е н и к і в і дяків на панщину, як це п р а к т и к у в а л о с я у колишній Речі П о с п о л и т і й . 1782 р. австрійський цісар Й о с и ф II скасував усі монастирі, які не займалися д о б р о д і й н и м и справами - не вели шкіл, лікарень чи захисту бідних. Тоді б у л и скасовані єзуїтський ( т е п е р майдан Ш е п т и ц ь к о г о ) і тринітарський монастирі, а р и м о - к а т о л и ц ь к у колеґіату п е р е т в о р и т и на п а р а ф і я л ь н и й к о с т ь о л . 1783 р. цісар Й о с и ф II відвідав Станиславів. Як в и г л я д а л о т о д і наше місто, д і з н а є м о с я з книги « Г е о г р а ф і я Галіції і Л ь о д о м е р і ї » (1786), в 18

якій читаємо, що у місті б у л и «гарні будинки і високі кам'яниці, широкі і бруковані в у л и ц і , багаті крамниці купців і стайні вірмен, наповнені кіньми на п р о д а ж , та б а г а т о п о р я д н и х ф а б р и к » ( с т о р . 92). Незважаючи начасті пожежі -1826,1827 і 1835 рр. і х о л е р у 1831 р., Станиславів п р о д о в ж у в а в д о с и т ь інтенсивно р о з в и в а т и с я . Ц ь о м у с п р и я л и австрійські с т а р о с т и - Франціск Краттер (див. «Краттерівка», т е п е р Вічова п л о щ а , і «Камінь Краттера» в Яремчому), заходами якого б у л а п р о в е д е н а д о р о г а на З а к а р п а т т я , і Казимир Мільбахер. « В е с н а народів», революційні п о д і ї у Франції й австрійській імперії с к о л и х н у л и і громадськість Станиславова. Українці с т в о р и л и Окружну Р а д у я к ф і л і а л «Головної Руської Ради» у Львові, члени якої на численних вічах п о я с н ю в а л и « к о н с т и т у ц і ю , п о у ч у в а л и н а р о д про ціль і з а с о б и к у л ь т у р н о - о с в і т н ь о ї праці, причому г о л о в н и й натиск п о к л а д е н о на п а р а л і з у в а н н я п о л ь с ь к о ї п о в с т а н ч о ї а г і т а ц і ї між у к р а ї н с ь к и м и м а с а м и » . У відповідь на о г о л о ш е н н я виборчої ординації від 5 червня 1848 р. від Станиславівської округи до Австрійського парламенту б у л о обрано 37 українців, а с е р е д них - 26 с е л я н (зокрема - Іван Капущак із с е л а Ляхівців, т е п е р - с. П і д г і р ' я * ) , р е ш т а - священики ( с е р е д них п а р о х У г р и н о в а о. Г р и г о р і й Шашкевич) і с л у ж б о в ц і . На о д н о м у з п е р ш и х засідань п а р л а м е н т у (був відкритий 12 л и п н я 1848 р. у Відні) з б л и с к у ч о ю промовою в и с т у п и в Іван Капущак, вимагаючи від панів н е г а й н о г о відшкодування с е л я н а м за всі знущання н а д ними, бо «скасування панщини - це не є дарунок панів», а вимушений захід. По наших с е л а х б у л и посвячені х р е с т и с в о б о д и , які масово б у л и знищені у 80-х роках XX ст. У квітні 1849 р. у С т а н и с л а в о в і б у л и організовані руські (українські) стрільці на чолі з поручиком Родакевичем, що мали захищати місто й округу від іноземного втручання, зокрема угорських військ. Курінь б у л о розв'язано у січні 1850 р. 28 вересня 1868 р. у С т а н и с л а в о в і с п а л а х н у л а величезна п о ж е ж а ( д и в . в у л . Шевченка), щ о з н и щ и л а значну ч а с т и н у С т а н и с л а в о в а . Завдяки енергійним заходам бурґомістра І. Камінського та одержанню д в о х позичок - міської і л о т е р е ї місто зібрало майже мільйон Гульденів (ринських), щ о д о з в о л и л о д о с и т ь с к о р о в і д б у д у в а т и с ь . Д л я релігійного, культурного й економічного розвитку С т а н и с л а в о в а о с о б л и в е значення мало відкриття у місті єпископства (у 1885 р., д и в . майдан А. Ш е п т и ц ь к о г о ) і с п о р у д ж е н н я залізниці Львів-Чернівці (пізніше ще С т а н и с л а в і в - С т р и й і Станиславів-Рахів). Так наше місто с т а л о ще центром греко-католицької єпархії (спочатку вона п л а н у в а л а с я у Коломиї) і в а ж л и в и м п е р е х р е с т я м залізничних шляхів. Нагадаймо, що спочатку таким центром мала стати Тисмениця, а л е її мешканці в і д м о в и л и с я від неї, вважаючи її н е д о с т о й н о ю д л я с е б е як с т а р о д а в н ь о г о міста і нібито небезпечною д л я його ж и т е л і в . 19

1877 р. заходами п р о ф е с о р а т у т е ш н ь о ї гімназії Є. Желехівського у С т а н и с л а в о в і б у л а заснована ф і л і я « П р о с в і т и » . Такі філії на початку XX ст. з ' я в и л и с я також у Княгинині-місті, Княгинині-Гірці (див. вул. Вовчинецька) і Княгинині-Колонії. У1910-1912 і у післявоєнний період її г о л о в о ю був д - р В о л о д и м и р Янович, лікар за п р о ф е с і є ю і видатний г р о м а д с ь к о - к у л ь т у р н и й д і я ч . У г р у д н і 1884 р . б у л о з а с н о в а н е Товариство руських (українських) жінок, 1904 р. - хорове т о в а р и с т в о « Б о я н » ( п е р ш и й г о л о в а Р о м у а л ь д Зарицький), 1902 р. - « С о к і л » ( д и в . вул. Грушевського), у навчальному 1911 -1912 р. - « П л а с т » (вукраїнській гімназії), члени якого поповнили л а в и Українських січових стрільців. Д у ж е важкі часи настали д л я мешканців Станиславова підчас Першої світової війни. Австрійські війська заарештовували їх за симпатії до росіян, а російські війська - за подібну прихильність до Австрії. Багато з них з а а р е ш т у в а л и і відправили у сумнозвісний табір у Т а л е р г о ф і (Австрія), інших - у глибину Росії, звідкіля тільки небагатьом у д а л о с я повернутися додому. Російська адміністрація позакривала всі українські організації, почалася насильна русифікація всіх шкіл і гімназій. А т и м часом П е р ш а світова війна н а б л и ж а л а с я до кінця. 1918 р. р о з п а л а с я А в с т р о - У г о р с ь к а імперія. Б у л а п р о г о л о ш е н а З а х і д н о у к р а ї н с ь к а Н а р о д н а Р е с п у б л і к а ( З У Н Р ) , с т о л и ц е ю якої з г р у д н я 1918 р. і до травня 1919 р. б у в С т а н и с л а в і в ( д и в . вул. Шевченка). Після в і д с т у п у УГА місто з а х о п и л и п о л я к и , які п о ч а л и п е р е с л і д у в а т и всіх національно свідомих українців, заарештовувати їх. 15 березня 1923 р. р і ш е н н я м А н т а н т и т и м ч а с о в о н а 2 5 років З а х і д н у У к р а ї н у б у л о передано під адміністрацію Польщі. 1921 р. Станиславів став центром о д н о й м е н н о г о в о є в о д с т в а . Тоді д о нього п р и є д н а л и Княгинин-місто, Княгинин-Гірку і Княгинин-Колонію. У 1939 р. п о ч а л а с я Д р у г а світова війна. В р е з у л ь т а т і т а є м н о г о д о г о в о р у С т а л і н а і Г і т л е р а П о л ь щ а б у л а п о д і л е н а між С Р С Р і Німеччиною. 19* вересня 1939р. Червона армія ввійшла у Станиславів. 4 г р у д н я 1939р. місто с т а л о ц е н т р о м Станіславської о б л а с т і . Б у л а п р о в е д е н а шкільна р е ф о р м а - гімназії замінено с е р е д н і м и ш к о л а м и , щ о виховували у ч н і в у р а д я н с ь к о м у д у с і , у с х и л я н н і п е р е д усім російським і у зневазі до н а ц і о н а л ь н о - к у л ь т у р н и х ц і н н о с т е й . П о ч а л и с я масові репресії, яких д о с і не з а з н а л и ні наше місто, ні наш край. Якщо д о с і крамниці б у л и повні товару, а л е не б у л о г р о ш е й , щ о б його к у п и т и , т о т е п е р , навпаки, б у л и гроші, а л е н е б у л о товару. Щ о б купити, скажімо, хліб, треба б у л о с т о я т и у чергах цілу ніч! (див. с п о г а д и О л ь г и Т е р л е ц ь к о ї у її книзі « Л ю б і й Україні з чужини, - М е л ь б у р н , 1980). П р и х і д н о в о г о о к у п а н т а - ф а ш и с т і в нічого не змінив у ж и т т і С т а н и с л а в о в а . Ті ж репресії, ті ж матеріальні у м о в и . М о ж л и в о , до 20

з д о б у т к і в ц ь о г о п е р і о д у т р е б а в і д н е с т и н а д з в и ч а й н о цікавий репертуар Станиславівського т е а т р у імені Івана Франка, творчі успіхи й о г о акторів. А д ж е у 1941-1944 рр. т у т п р а ц ю в а л и найкращі с и л и з м а й ж е всієї У к р а ї н и . Щ о п р а в д а , ц і з д о б у т к и б у л и з а х м а р е н і неймовірною трагічною подією в історії б у д ь - я к о г о т е а т р у - в нас і за к о р д о н о м . У 1943 р. Гестапівці ввірвалися до т е а т р у (це с т а л о с я під час п р е м ' є р и о п е р е т и Я. Барнича « Ш а р і к а » ) , з а а р е ш т у в а л и кожного д е с я т о г о глядача, а пізніше ч а с т и н у з них р о з с т р і л я л и ! Почалася збройна боротьба з ф а ш и с т а м и . Спочатку б у л а створена Українська Національна С а м о о б о р о н а , яку пізніше п е р е т в о р и л и на Українську П о в с т а в ч у Армію ( У П А ) . Б а г а т о учнів С т а н и с л а в і в с ь к о ї української гімназії д о б р о в і л ь н о (за с п о г а д а м и Б. Ясінського із 64-х тільки о д и н не був принятий) з г о л о с и л о с я до лав дивізії « Г а л и ч и н а » , а с е р е д них - згаданий Б. Ясінський і Б о р и с Шкандрій (пізніше відомий поет, що виступав під псевдонімом Богдан Бора), які пізніше у С Ш А т а Англії с т а л и п о п у л я р и з а т о р а м и українства с е р е д чужинців. У червні-липні 1944 р. д е с я т к и т и с я ч представників української інтелігенції п о к и н у л и С т а н і с л а в , щ о б таким чином у р я т у в а т и с я від сталінських репресій. У Західній Європі і за океаном вони намагалися з б е р е г т и свою національну і д е н т и ч н і с т ь . Д л я ц ь о г о з а с н о в у в а л и ш к о л и , с п о р у д ж у в а л и ц е р к в и , о р г а н і з о в у в а л и різні т о в а р и с т в а , зокрема Земляцтво Станиславівщини і Центральний Станиславівський Комітет, з а х о д а м и яких б у л и видані два т о м и « А л ь м а н а х у Станиславівськоі землі» ( Н ь ю - Й о р к - П а р и ж - С и д н е й - Т о р о н т о , 19751985). 27 липня 1944р. Радянська армія ввійшлауСтаніслав, ізнову почалися сталінські репресії, насильні вивезення до Сибіру. До 1952 р. тривала боротьба УПА. І пізніше виникали спроби д е щ о пом'якшити репресивну машину НКВС і створити хоча б мінімальні умови д л я розвитку української культури. У1966 р. був за нібито антирадянську діяльність заарештований викладач педінституту Валентин Мороз. У1970 р. його ув'язнили вдруге, а в 1979 р. обміняли на радянських розвідників. З 1988 р. п о ч а л а с я г о р б а ч о в с ь к а в і д л и г а , що з а п о ч а т к у в а л а п о т у ж н е н а ц і о н а л ь н о - к у л ь т у р н е в і д р о д ж е н н я . В Івано-Франківську б у л о о р г а н і з о в а н е Т о в а р и с т в о у к р а ї н с ь к о ї м о в и , яке о ч о л и в п о е т С. Пушик. У 1990 р.* у р е з у л ь т а т і п е р ш и х напіввільних виборів до В е р х о в н о ї Р а д и Р а д я н с ь к о ї У к р а ї н и б у л и вибрані д е м о к р а т и ч н і д е п у т а т и , а с е р е д них від о б л а с н о г о ц е н т р у - Л е в к о Лук'яненко. Вони п р о г о л о с у в а л и за С у в е р е н і т е т України (1991) і за Акт Н е з а л е ж н о с т і України (1991). Н а д Р а т у ш е ю , н а д о б л а с н о ю і міською Радами б у л и підняті с и н ь о - ж о в т і п р а п о р и . А зараз пройдімося вулицями і майданами Івано-Франківська. 21

ПЛОЩА РИНОК За д а в н ь о є в р о п е й с ь к о ю міською т р а д и ц і є ю у містах, які м а л и магдебурзьке право, головною с п о р у д о ю б у л а ратуша з обов'язковою високою вежею, що м а л а б у т и не тільки с в о є р і д н о ю окрасою міста, але й с т о р о ж о в о ю вишкою, найвищим пунктом міста-фортеці, з якого в е л и с я постійні с п о с т е р е ж е н н я , чи не н а б л и ж а є т ь с я ворог до міста або чи не в и б у х н у л а у місті п о ж е ж а . А в самій р а т у ш і м і с т и л и с я магістрат, т о б т о міська рада, с у д і крамниці. Тому не д и в н о , що відразу ж після т о г о , як С т а н и с л а в і в о д е р ж а в м а г д е б у р з ь к е право, п о ч а л о с я будівництво ратуші п о с е р е д ринку. Перший її опис залишив нам Ульріх ф о н В е р д у м , який у січні 1672 року побував у нашому місті. Німецький мандрівник так о п и с а в її у с в о є м у « Щ о д е н н и к у » : « Р а т у ш а с т о ї т ь п о с е р е д великого ч о т и р и к у т н о г о ринку. З б у д о в а н а у вигляді вежі з різними з а г л и б л е н н я м и частково з д е р е в а , а частково з каменю». У 1665 і 1676 роках двічі Т у р е ц ь к а армія о б л я г а л а м і с т о , а л е ж о д н о г о разу їй не в д а л о с я з д о б у т и Станиславівської ф о р т е ц і , а з ратуші у с п і ш н о в е л и с п о с т е р е ж е н н я з а п е р е м і щ е н н я м и в о р о ж и х військ. Не виключено, що с а м е із с т р а т е г і ч н и х міркувань маґнат П о т о ц ь к и й вирішив п е р е б у д у в а т и р а т у ш у , з р о б и т и ї ї в и щ о ю , а о д н о ч а с н о к р а с и в і ш о ю . Він д о р у ч и в с в о є м у п р и д в о р н о м у архітекторові Карлу Беное реконструювати її. Італійський архітектор 7 перебудував її в с т и л і пізнього ренесансу. П і с л я завершення п е р е б у д о в и у 1695 році вона мала в и г л я д 9-поверхової круглої вежі на кам'яній основі. Н а 5 - м у поверсі розміщувався міський годинник, щ о н а в і т ь п і с л я п і з н і ш и х п е р е б у д о в з б е р і г с я д о н а ш о г о часу. О д н о ч а с н о під р а т у ш е ю б у л и с п о р у д ж е н і підвальні приміщення, щ о с п о л у ч а л и с я з ч и с л е н н и м и підземними х о д а м и , що, як кажуть с т а р о ж и л и , мали в и х о д и д а л е к о поза межами н е тільки т о г о ч а с н о г о м і с т а - ф о р т е ц і , а л е навіть с у ч а с н о г о . Підвальні приміщення м а л и і військове призначення і с л у ж и л и як тимчасове місце перебування найнебезпечніших, звичайно, з точки зору власників ф о р т е ц і злочинців. П р о це г о в о р и т ь с я у пісні про О. Д о в б у ш а « О й п о п і д гай з е л е н е н ь к и й » (у записі Я. Головацького): 7 Карл Беное не був італійцем. Він був польським шляхтичем у першому поколінні родом із Княгинина, обізнаним у будівельній справі. З А. і Ю. Потоцькими був у дружніх стосунках. За створення низки об'єктів, у тому числі станиславівської ратуші, одержав звання капітан-інженера.

« О й Д о б о ш у , т и , пане наш, В е л и к а п р и г о д а н а нас! Д е ж м и б у д е м з и м о в а т и . Т о т о л і т о л і т о в а т и ? » «В Станіславі на риночку, В тяжких дибах в залізочку, Там б у д е т е дні д н ю в а т и , Б у д у т ь птиці т і л о рвати!» Як нам з д а є т ь с я , н а р о д пов'язував з ринком ( р а т у ш е ю ) і місце ув'язнення опришків, і місце їхньої с т р а т и , хоч насправді вони постійно п е р е б у в а л и в іншому місці ( п р о це д а л і ) . С а м е в ратуші засідав с у д , який д у ж е с у в о р о карав б у д ь - я к і п р о я в и н е п о к о р и . « З в и ч а й н и х опришків карано 100 буками на площі п е р е д ратушею та ув'язненням у тюрмі, а л е ї х ватажків брали на слідчі т о р т у р и , «тягнено» і раз, і д р у г и й , і т р е т і й , а боки припікали свічками або розпеченою б л я х о ю . С т р а ш н е те с л і д с т в о звичайно закінчувалося вироком смерті [... |. З а с у д ж е н о г о стинав ( г о л о в у . -В.П.) або вішав кат». Незважаючи на страшні муки і т о р т у р и , с х о п л е н і о п р и ш к и п о в о д и л и с я д о с т о й н о і навіть с е р е д найстрашніших т о р т у р не з р а д и л и своїх товаришів, не вказали на місця їхнього перебування. Із т. зв. «чорних книг» Станиславівського с у д у за 1703-1723 і 1738-1751 роки відомо, що с у д у ратуші з а с у д и в 50-х в'язнів, с е р е д яких б у л о 10 опришків. Усі вони б у л и страчені на « п л о щ і с м е р т і » п о с е р е д ринку. З б е р е г л и с я прізвища д в о х рядових опришків та їхнього ватажка с л а в н о г о В а с и л я Баюрака. Так, 25 червня 1740 року п е р е д с у д « б у в поставлений (опришок) на ім'я Василь, син мельника з с е л а Ш е ш о р и » , а 26 жовтня « б у в с т а в л е н и й свіжо привезений з купи Д о в б у ш а » Ф е д і р Палійчук. О ч е в и д н о , вони б у л и покарані буками, а пізніше з а с у д ж е н і до багаторічного ув'язнення. С т р а ш н о б у л о покарано Василя Баюрака, який п р о т я г о м д е в ' я т и років (1745-1754) після с м е р т і О. Д о в б у ш а очолював а н т и ф е о д а л ь н и й опришківський рух. 20 квітня 1754 року в ратуші р о з п о ч а в с я с у д н а д ватажком опришків, а через ч о т и р и д н і й о г о б у л о п і д д а н о вишуканим т о р т у р а м . Незважаючи на катування, він « н а д а л ь ш і запитання нічого не в і д п о в і д а в » . 25 квітня 1754 року с у д виніс такий страшний вирок: «Повинен б у т и катом випроваджений на п л о щ у с м е р т і , який має в і д р у б а т и йому о б и д в і руки сокирою по лікті. П і с л я їх відрубання має б у т и відрубана г о л о в а . В р е ш т і , з метою здержання інших від такого ж и т т я - четвертувати. Окремі частини тіла повинні б у т и розвішані на шибениці в полі, при шляху, а пізніше мають б у т и закопані у з е м л ю . Тільки г о л о в а повинна д о в ш е в и с і т и » . З д а в а л о с я б, що така с т р а ш н а кара залякає В а с и л я Баюрака і він зламається п е р е д смертю. Як свідчить польський поет Ф. Карпінський, так не с т а л о с я . « П е р ш а с т р а т а з л о ч и н ц я , яку я т о д і бачив у Станиславові, - писав він у своїх « С п о г а д а х » , - справила на мене велике враження. Це був розбійник на прізвище Баюрак, який, ідучи на п л о щ у с м е р т і , казав собі д а т и сопілку, т о б т о у л ю б л е н у г у ц у л ь с ь к у д у д к у , н а 23

якій вигравав сумні гірські д у м и . . . Пізніше розповідав мені батько, що п і с л я з а г и б е л і [...] р о з б і й н и к а Д о б у щ у к а т о й Б а ю р а к , о д и н з д в а н а д ц я т и й о г о м о л о д ц і в , був о б р а н и й ватажком розбійницької ватаги...» Ці с п о г а д и Ф. Карпінського наочно засвідчують героїзм опришків та їхню глибоку л ю б о в до рідної Верховини. А о д н о ч а с н о не можна п о г о д и т и с я із з г а д а н и м істориком А . Ш а р л о в с ь к и м у тому, що нібито « с т а н и с л а в і в с ь к и й карний с у д відзначався н а д з в и ч а й н о ю вирозумілістю і гуманністю, гідною п о х в а л и » . 24 серпня 1992 р. в урочистій обстановці б у л а відкрита меморіальна д о ш к а з таким т е к с т о м : « Н а ц і й площі 25 квітня 1754 р. був страчений керівник о п р и ш к і в с ь к о г о р у х у на П р и к а р п а т т і в 1745-1754 роках соратник О л е к с и Д о в б у ш а , народний герой Василь Баюрак». У1802 році, коли місто Станиславів б у л о продане з молотка, ратуша втрачає своє призначення і значення. Австрійська в л а д а п е р е д а л а їїу р о з п о р я д ж е н н я армії, яка п е р е т в о р и л а її на с к л а д и д л я армійського обмундирування, а одночасно на міську тюрму. В 1825 році буря знесла вершок вежі ратуші, що с т а л о п р и в о д о м д л я її р е м о н т у і реставрації. П і с л я н о в о г о р е м о н т у в 1837 р о ц і р а т у ш а п о в о л і н а б у в а є репрезентаційного характеру. В залі засідань з'являються написи, що п е р е д а ю т ь окремі ф а к т и з історії нашого міста. 28 вересня 1868 року під час страшної пожежі Станиславова майже повністю з г о р і л и р а т у ш а і всі б у д и н к и на ринку. Ч е р е з д в а роки за проектом п р о ф е с о р а Покутинського розпочалася в і д б у д о в а р а т у ш і , що, як в и д н о з т о г о ч а с н и х листівок, набула д е щ о іншого вигляду. 6 л и п н я 1870 року в урочистій обстановці було з а к л а д е н о ф у н д а м е н т нової р а т у ш і , в який б у л о з а м у р о в а н о пергамент з виписаною на ньому історією міста та різні м о н е т и . У 1867-1884 роках у ратуші містилася ощадкаса. П е р ш а світова війна знову не п о щ а д и л а ратуші, яку ворожі армії о б с т р і л ю в а л и як о б с е р в а ц і й н и й пункт. П і с л я загарбання Західної Ратуша 24

України П о л ь с ь к о ю д е р ж а в о ю ще деякий час ратуша л е ж а л а в руїнах. П і д к е р і в н и ц т в о м і н ж е н е р а Т р е л і у 1928 році р о з п о ч а л а с я ( у ж е вчетверте*!) відбудова ратуші, що фактично т р и в а л а до вересня 1939 року, а л е так і н е б у л а з а к і н ч е н а . В е ж а р а т у ш і з а в е р ш у в а л а с я с в о є р і д н и м ковпаком, що нагадував військовий ш о л о м , а в її крилах п е р ш о г о п о в е р х у р о з м і с т и л и с я різні т о р г о в і к р а м н и ц і і д е ш е в і ресторації. В с е б у л о о ш т у к а т у р е н о в ж о в т и й колір. На всіх ч о т и р ь о х рогах ч е т в е р т о г о поверху б у л и встановлені бронзові о р л и (їх у 1957 році замінили якимись неозначеними прикрасами). Ще раз н а в и с л а з а г р о з а знищення ратуші під час ф а ш и с т с ь к о ї окупації. Відчуваючи н а б л и ж е н н я кінця с в о г о панування, гітлерівці з а м и с л и л и підірвати ратушу, але це їм не в д а л о с я , бо її стіни с к л а д а л и с я із залізобетонного моноліту. Б у л и д у ж е пошкоджене південно-західне крило та будинки на ринку. В1957-1958 роках був проведений капітальний ремонт ратуші, після завершення якого с ю д и п е р е в е л и о б л а с н и й краєзнавчий музей, що став одним з визначних культурних закладів Івано-Франківщини, виховав цілий ряд відомих науковців-краєзнавців. Так, у 1990 році П. Арсеничеві за плідну фольклорно-етнографічну діяльність була присуджена Р е с п у б л і к а н с ь к а премія імені П . П . Ч у б и н с ь к о г о , а д и р е к т о р музею М.І. Паньків захистив кандидатську дисертацію з етнографії Покуття. Р а т у ш а з а в ж д и с т о я л а с е р е д квадратової п л о щ і , щ о звичайно звалася ринком, бо т у т традиційно відбувалися базари. Кожна сторона ринку б у л а щільно з а б у д о в а н а б у д и н к а м и , що, як п р а в и л о , не могли б у т и вищими д в о х , а пізніше т р ь о х поверхів і не ш и р ш и м и т р ь о х -

Площа Ринок 25

ч о т и р ь о х вікон. Ц ь о г о в и м а г а л а т р а д и ц і я м і с т о б у д у в а н н я з а магдебурзьким правом, що, очевидно, б у л о продиктоване оборонними міркуваннями. П р и б л и з н о знаємо розміри площі нашого ринку. 15 січня 1905 року « К у р ' є р С т а н и с л а в і в с ь к и й » подав до відома своїх читачів, що ринок має п л о щ у 9667 кв. м. Якщо від неї відняти п л о щ у ратуші - 1033 кв. м, то з а л и ш и т ь с я 8634 кв. м. На цій п л о щ і може р о з м і с т и т и с я 34 536 чоловік з розрахунку 4 о с о б и на 1 кв. м, а о т ж е , все н а с е л е н н я міста, що т о д і с т а н о в и л о 33 077 чоловік. У1980 році над унікальною пам'яткою архітектури - п л о щ е ю Ринок нависла небезпека її повного знищення. Поки над нею висів дамоклів меч, як писав 10 вересня А. Зубков у « М о л о д і У к р а ї н и » , д в а б у д и н к и з а в а л и л и с я і д о в е л о с я б у д у в а т и нові, щ о п р а в д а , у с т и л і р е т р о , а ще т р ь о м з а г р о ж у є ця ж д о л я . Як в и г л я д а л и ці б у д и н к и з боку вул.Галицької, можна с у д и т и із с в і т л и н и , п о д а н о ї 26 ж о в т н я у газеті «Прикарпатській п р а в д і » . З усіх будинків на п л о щ і Ринок, що з б е р е г л и с я до нашого часу, найцікавіші д в а - під номерами 4 і 6. П е р ш и й з них - зразок цивільного будівництва XVIII с т о л і т т я . У ньому міститься о д н а з найстаріших аптек нашого міста. Вона б у л а відкрита у 1911 році 8 . На д р у г о м у поверсі б у д и н к у під ш о с т и м н о м е р о м 9 л и с т о п а д а 1884 року у р о ч и с т о в і д к р и л и Українську ч и т а л ь н ю . Відкрив її український мовознавець,

іїюща Ринок. Ліворуч - триповерхові будинки № 2, 3. 4,5 8

Пам'ятка архітектури, триповерховий будинок вул. Ринок, 4, знесений з порушенням Закону України «Про охорону культурної спадщини». На місці його і ще двох сусідніх земельних ділянок завершується спорудженя великої п'ятиповерхової кам'яниці з мансардою, яка порушує масштабність і гармонійність забудови історичної площі. Аптека, що містилася в старому будинку, була найдавнішою в місті, заснована 1777 року.

а в т о р « М а л о р у с ь к о - н і м е ц ь к о г о с л о в а р я » Є. Ж е л е х і в с ь к и й , якого і о б р а л и її головою. Відкриття читальні привітав український письменникС.Кониський, який з Києва надіслав таку телеграму: «Вітаю станиславівських робітників на ниві освіти і розвою руського народа. Щ а с т и Боже Вашій Ч и т а л ь н і » . Через місяць, 9 грудня 1884 року, в приміщенні читальні знову зібрався цвіт тогочасної української громадськості Західної України, щоб на установчих зборах заснувати Товариство руських жінок. З відповідною д о п о в і д д ю в и с т у п и л а п и с ь м е н н и ц я й о р г а н і з а т о р к а жіночого р у х у Н. Кобринська. І. Франко привітав нове Товариство віршем «Женщина», в якому виразив радість, що жінка «по стежці життєвій іде з ним (чоловіком. -В.П.) спільно, д у м а є і вчиться - у ч а с н и ц я всіх трудів, втіх, надій». 7 г р у д н я 1884 року в газеті « Д і л о » І. Ф р а н к о опублікував с т а т т ю « П е р е д з б о р о м руського жіночого т о в а р и с т в а у С т а н и с л а в о в і » , а 11 г р у д н я - « П е р ш і загальні з б о р и р у с ь к о г о ж і н о ч о г о т о в а р и с т в а в С т а н и с л а в о в і » , відзначивши н е б у д е н н і с т ь цієї події у г р о м а д с ь к о кул ьтурному ж и т т і Західної України.

МАЙДАН ШЕПТИЦЬКОГО Якщо площа Ринок завжди вважалася адміністративно-економічним центром міста, то майдан А. Шептицького (таку назву вона носить з 29 л и п н я 1990 р о к у ) - й о г о д у х о в н о - к у л ь т у р н и м . Д о н а ш о г о ч а с у збереглися т р и архітектурні пам'ятки, з якими пов'язані цікаві історичні події. Це греко-католицька катедра ( к а ф е д р а л ь н и й с о б о р ) , морфологічний корпус медичного інституту (колишня гімназія-колеґія) і художній музей (колишня римо-католицька колеґіата), що с т в о р и л и унікальний архітектурний ансамбль Івано-Франківська. З будівництвом міста-фортеці Станиславова, що мало гарантувати безпеку його мешканців п е р е д нападами ворогів і мирний розвиток ремесел та торгівлі, виникла потреба у д у х о в н о м у забезпеченні ж и т е л і в . У 1669 році Є н д ж е й П о т о ц ь к и й д о б и в с я заснування р и м о католицької колеґіати, а при ній трьох прелатів і т р ь о х каноніків, т о б т о підніс її до значення єпископської к а ф е д р и , якою вона фактично ніколи не с т а л а . О д н о ч а с н о ф у н д а т о р зобов'язав їх відкрити п р и к о с т ь о л і публічну школу, яку д е х т о з істориків нашого міста безпідставно і надто г о л о с н о називав «Станиславівською академією», хоч вона б у л а тільки філією Краківської академії. Т у т навчалося до 200 учнів відповідно до програми західноєвропейської ш к о л и т а к о г о типу. Вона проіснувала майже сорок років, поки її не замінила єзуїтська колегія. С п о ч а т к у римо-католицька колеґіата б у л а д е р е в ' я н о ю , а в 1672 році почалося будівництво мурованого к о с т ь о л у за проектом і 27

Парафіяльний костел керівництвом італійських і н ж е н е р і в - ф о р т и ф і к а т о р і в Ф. Корассіні з Авіньйону і К. Беное. В основному будівництво колеґіати б у л о закінчено в 1703 році. Це був т р и н е ф н и й костьол з т р а н с е п т о м (поперечні н е ф и , що під прямим кутом перетинають г о л о в н и й п о з д о в ж н и й н е ф ) у с т и л і бароко. Ф а с а д з барочним ф р о н т о н о м і двома симетричними б а ш т а м и та д о р и ч н и м и і к о р и н ф с ь к и м и о р д е р а м и . У1718 році сеймик у Галичі ухвалив податок з населення краю д л я о з д о б л е н н я костьолу. До 1737 року б у л и встановлені бокові розкішні барокові вівтарі ( д в а надвівтарні б а л д а х і н и з б е р е г л и с я д о нашого часу), виконана декоративна ліпнина. У 2-й половині XVIII ст. с к у л ь п т о р Матвій Полейовський (прибл. 1720- прибл.1800) прикрасив колеґіату барочними скульптурами (одна чи дві виставлені в Х у д о ж н ь о м у музеї, інші зберігаються в церкві Пантелеймонау с. Шевченковому Галицького району). В 1877 році к о с т ь о л р о з п и с а в Еразм Р у д о л ь ф Фабіянський (1826, м. Ж и т о м и р - 17.VII.1892, Краків). Р о з п и с и через п'ять років б у л и частково знищені під час п о ж е ж і б у д і в л і . З д а є т ь с я , ї х з н о в у виконав Е.Р. Фабіянський. УХІХ ст. д л я зміцнення стін б у л и встановлені к о н т р ф о р с и . 12 вересня 1863 року до 200-річчя о б л о г и Відня турками і з а г и б е л і С т а н і с л а в а П о т о ц ь к о г о , сина Андрія П о т о ц ь к о г о , « н а час в и п р а в и п і д В і д е н ь в і ц е к о р о л я , з а с н о в н и к а С т а н и с л а в о в а » (як викарбувано на новій меморіальній д о ш ц і ) , по о б о х боках вхідних дверей до колеґіати були встановлені дві пам'ятні таблиці українською і п о л ь с ь к о ю мовами. В 1933 році п о л ь с ь к а д о ш к а б у л а відновлена і в с т а н о в л е н а між к о н т р ф о р с а м и праворуч від входу, а 28

українська - з н и щ е н а ! Така в цей час б у л а шовіністична п о л і т и к а польських окупантів. П е р е д к о н т р ф о р с а м и , на висоті д р у г о г о поверху, можна п о б а ч и т и г е р б Потоцьких. У1945 році п е р е д закриттям колеґіати вона мала п р и б л и з н о такий внутрішній в и г л я д . По о б и д в а боки величавого вівтаря у с т и л і рококо с т о я л и розкішно різьблені лавки з високими о п е р т я м и д л я каноніків, а п е р е д вівтарною частиною містився вхід до крипти, т о б т о усипальниці р о д у Потоцьких. Зараз т у т можна побачити д и т я ч у г р о б н и ц ю і порожній та частково п о ш к о д ж е н и й с а р к о ф а г однієї з д р у ж и н р о д у Потоцьких. Та й крипта порівняно невелика. Як з г а д у ю т ь с т а р о ж и л и , вони б а ч и л и її значно б і л ь ш о ю влітку 1938 року, коли крипта була відкрита д л я публічного відвідування у зв'язку з коронацією ч у д о т в о р н о ї ікони Б о г о м а т е р і у в і р м е н с ь к о м у к о с т ь о л і . М о ж н а з д о г а д у в а т и с я , що у післявоєнний п е р і о д її з а м у р у в а л и 9 . В і д р а з у ж за м о н у м е н т а л ь н и м г о л о в н и м вівтарем у бічних н е ф а х під з г а д а н и м и б а л д а х і н а м и м і с т и л и с я величні вівтарі с в . Ю з е ф а ( Й о с и п а ) і св. В і н ц е н т а ( В і н с е н т а ) . Крім н а с т і н н о г о р о з п и с у Е.Р. Ф а б і я н с ь к о г о і д е р е в ' я н и х з б а г а т о ю п о з о л о т о ю с к у л ь п т у р М. Полейовського, колеґіата була ще прикрашена мармуровими скульптурами (частина з н и х т е п е р зберігається в О л е с ь к о м у замку на Львівщині), багато різьбленими сповідальницями і казальницею роботи майстрів відомого різьбярського цеху в м. Ярославі. А на хорах над г о л о в н и м в х о д о м звучав о с о б л и в о ї м е л о д і й н о с т і о р г а н ( у п е р ш е зазвучав 11 л и с т о п а д а 1900 року, коли на ньому грав п р о ф е с о р з Д р е з д е н у Т е п ф е р ) , що в цілому с п р и я л о д у х о в н о м у піднесенню вірян. На ж а л ь , у с ю цю красу по-варварськи з н и щ и л и войовничі а т е ї с т и « б а т ь к и міста» у п і с л я в о є н н и й час. У с е р п н і 1993 р. з а в е р ш и л и с я реставраційні р о б о т и , зокрема відновлені розписи Е.-Р. Фабіянського, щ о д о ц ь о г о часу б у л и замальовані. Першого у д а р у костьолові Пресвятої Діви Марії б у л о завдано у 1965 році, коли в зв'язку з його передачею під геологічний музей і н с т и т у т у н а ф т и і газу був п р о в е д е н и й н е о б х і д н и й ремонт. Що не в д а л о с я в р я т у в а т и , б у л о з н и щ е н о або с п а л е н о . У 1966 році т у т в і д к р и л и згаданий музей, переведений сюди з Львівського політехнічного і н с т и т у т у . Хоч з а с в о ї м и б а г а т с т в а м и ( т і л ь к и зразки с т а кольорів мармуру!) геологічний музей став не тільки навчальним, але й науковим центром Прикарпаття, все жтаки зберігання унікальних мінералів, рудних і н е р у д н и х к о р и с н и х к о п а л и н не с п р и я л о з б е р е ж е н н ю унікальної 9

Як д о с л і д и л а археолог М. Вуянко, в підземеллях костьолу є три крипти: центральна під вівтарною частиною і дві бічні (західна і східна). Потоцьких ховали в центральній крипті. До неї зараз є доступ з дозволу дирекції музею. Входи до бічних крипт забетоновані. 29

архітектурної пам'ятки. Тому із спорудженням корпусів інституту нафти і газу по вул. Карпатській музей п е р е н е с л и до головного корпусу. 18 т р а в н я 1980 року після р е м о н т у в к о с т ь о л і в і д к р и л и Х у д о ж н і й м у з е й , що за короткий час п е р е т в о р и в с я на б а г а т ю щ у с к а р б н и ц ю українського професійного та народного мистецтва. С е р е д його 70-ти т и с я ч експонатів можна п о б а ч и т и унікальні картини, Гравюри і с к у л ь п т у р и наших відомих митців - М. Б р и н с ь к о г о , В. Касіяна, І. О с т а ф і й ч у к а , Я. П с т р а к а , П. С а х р а , Г. С м о л ь с ь к о г о , М. Ф і ґ о л я та б а г а т ь о х інших п р о ф е с і й н и х і н а р о д н и х х у д о ж н и к і в . Т у т ч а с т о відбуваються цікаві виставки, н а п р и к л а д , картин Опанаса З а л и в а х и . Працівники музею багато з р о б и л и і р о б л я т ь д л я пошуків, вивчення та реставрації творів мистецтва, наближення їх до народу. Т у т працюють м и с т е ц т в о з н а в е ц ь і п о е т М. А р о н е ц ь і М. Я к і б ч у к - а в т о р - у п о р я д н и к а л ь б о м у «Івано-Франківський х у д о ж н і й м у з е й » (К., 1989). У с е р п н і 1993 р . в і д к р и в с я м у з е й с а к р а л ь н о г о м и с т е ц т в а Г а л и ч и н и . З а к о л е ґ і а т о ю - м у з е є м р о з т а ш о в а н и й 2-поверховий будинок, мабуть, т а к о ж XVIII ст., в якому м і с т и л а с я к о н с и с т о р і я і п р о ж и в а л и р и м о католицькі священики. У п і с л я в о є н н и й період т у т був г у р т о ж и т о к , а з 1990 року зберігаються е к с п о н а т и Х у д о ж н ь о г о музею. В р е ш т і , т р е б а з г а д а т и , що Г. Сенкевич у повісті « П а н Володийовський» описав похорон вигаданого «маленького полковника» саме в колеґіаті. « П о с е р е д костьолу стояв високий катафалк, рясно о б с т а в л е н и й свічками, - ч и т а є м о у ньому ( п о д а є м о у власному перекладі з польської мови), - а на ньому лежав у домовинах, олов'яній і дерев'яній, пан В о л о д и й о в с ь к и й » , якого « т и м ч а с о в о мали п о х о в а т и у С т а н и с л а в о в і » . « В р а з із п р о п о в і д н и ц і о з в а л и с я звуки барабана... З д и в у в а л и с я п р и с у т н і . К с ь о н д з Камінський у д а р и в у барабан, неначе н а с п о л о х . . . Н е с п о д і в а н о к с ь о н д з Камінський кинув палички на п і д л о г у церковну, підніс о б и д в і руки в г о р у і закричав: «О Б о ж е , пане В о л о д и й о в с ь к и й . С п о в і щ а ю т ь про с п о л о х ! Війна! В о р о г наступає! А т и не підносишся? Шаблі не виймаєш? На коня не сідаєш? Що с т а л о с я з т о б о ю , с о л д а т е ? » Звичайно, ця сцена - фантазія польського письменника, але вона цікава д л я нас т и м , що відбувається у 2-й пол.XVII ст. саме в Станиславівській колеґіаті. У межах С т а н и с л а в і в с ь к о ї ф о р т е ц і б у л а і церква, а л е поки що не м о ж е м о у т о ч н и т и , д е вона с т о я л а 1 0 . З г а д а н и й У л ь р і х ф о н В е р д у м писав, що «вірмени й русини, або греки ( т о б т о греко-католики. -В.П.) мають також по одній церкві». Найімовірніше, що ця дерев'яна церква ,0

У той час у місті була єдина українська церква Св. Воскресіння, стояла вона на тому місці, де тепер синагога на вул. Страчених. Була вона дерев'яною і завалилася 1815 року. ЗО

на час перебування мандрівника у С т а н и с л а в о в і (1672) височіла на місці сучасної греко-католицької к а т е д р и ( к а ф е д р а л ь н о г о с о б о р у ) . Це підтверджується інформацією з 1851 року, коли дописувач з Галича п о в і д о м л я в , що у 1674 році « м о л о д е б р а т с т в о » п о д а р у в а л о церкві В в е д е н н я келих, і т у т же уточнював, що « р у с и н и свої через с у д ь б у неприязну п о с т р а д а л и |... |, где костел по-єзуїтський нині (тобто у 1851 році. -В.П.) о д д а н и й на церкву [,], т а м де б у л а церква В в е д е н н я » . О т ж е , церква В в е д е н н я б у л а н а місці п о є з у ї т с ь к о г о к о с т ь о л у , п е р е д а н о г о у к р а ї н ц я м г р е к о - к а т о л и ц ь к о г о вірування під церкву. Справа в тому, що в результаті революції 1848 року українці д о б и л и с я в австрійського цісаря відкриття у С т а н и с л а в о в і греко-католицького є п и с к о п с т в а , а під к а ф е д р а л ь н и й с о б о р б у л о п е р е д а н о напівзруйнований єзуїтський к о с т ь о л , закритий у жовтні 1773 року. Тому зупинімося на історії його с п о р у д ж е н н я . З д а є т ь с я , на початку 1715 р о к у в С т а н и с л а в о в і п о с е л и в с я п о л ь с ь к и й є з у ї т Т о м а ш З а л е н с ь к и й , духівник в о є в о д и И о с и ф а П о т о ц ь к о г о , щ о б заснувати т у т колегію, т о б т о ш к о л у п і д в и щ е н о г о т и п у . Вже у вересні 1716 р о к у б у л и у р о ч и с т о відкриті д в а найнижчі к л а с и - граматики і с и н т а к с и , через р і к - п і ї т и к и і риторики, а в 1718 році - дворічні класи ф і л о с о ф і ї . Вже т о д і навчалося 200 с т у д е н т і в . С п о ч а т к у навчання в е л о с я в якомусь д е р е в ' я н о м у будинку, д е , о ч е в и д н о , був і д о м а ш н і й к о с т ь о л д л я п о т р е б єзуїтів і с т у д е н т і в . У 1772 році генерал цього чернечого о р д е н у Тамбуріні підніс ш к о л у до рівня колегії, а л е Польський сейм не затвердив такого рішення, хоч ні т о д і , ні пізніше ніхто н е з а п е р е ч н е цього. А т о м у аж до її закриття вона вважалася колегією. Крім у ж е згаданих класів, у ній ще б у л о відкрито класбогослів'я, але незабаром він був закритий, бо не б у л о кандидатів на ксьондзів. Світський характер колегії засвідчило і відкриття занять німецької і ф р а н ц у з ь к о ї мов. Щ о б матеріально п і д т р и м а т и о р д е н єзуїтів та їхню колегію, Й. П о т о ц ь к и й подарував значну с у м у г р о ш е й , яка за з а п и с о м й о г о сина С т а н і с л а в а П о т о ц ь к о г о в и н о с и л а 48 т и с я ч з о л о т и х з річними відсотками 3360 з о л о т и х . Під заставу о р д е н у б у л о передано с е л о Тисменичани, щ о з 1769 року с т а л о їхньою власністю. З г а д а н и й є з у ї т Томаш З а л е н с ь к и й за ЗО т и с я ч з о л о т и х купив ще д в а с е л а - В о л о с і в і Ц у ц и л і в , т е п е р і ш н ь о г о Надвірнянського району. Зібравши відповідні гроші, Т. З а л е н с ь к и й як р е к т о р колегії приступив до будівництва костьолу, після завершення якого п е р е д б а ч а л о с я с п о р у д и т и і шкільне приміщення. З н е з р о з у м і л и х причин під його б у д і в н и ц т в о в і д д а л и п л о щ у , на якій с т о я л а церква (відразу ж за Т и с м е н и ц ь к о ю брамою), що з г о р і л а , як ми вважаємо (була дерев'яною), підчас нападу турків на Станиславівську ф о р т е ц ю . 31

В а р т о відзначити, що під час закладання ф у н д а м е н т і в у землі б у л о з н а й д е н о 14 т и с я ч з о л о т и х , п о л о в и н у яких Й. П о т о ц ь к и й віддав на б у д і в н и ц т в о храму, а д р у г у взяв с о б і " . У 1720 році р о з п о ч а л о с я с п о р у д ж е н н я є з у ї т с ь к о г о храму, який б у д у в а л и д о с и т ь ш в и д к о , і вже в 1729 році в ньому почали п р а в и т и . Тоді він складався з г о л о в н о г о і д в о х бічних нефів, у яких р о з м і с т и л о с я 7 каплиць. З часом п о м і т и л и , що й о г о ф у н д а м е н т и - н а д т о неглибокі д л я такої б у д і в л і , склепіння погано пов'язані, а т о м у в мурах виникли глибокі тріщини. Тому в л ю т о м у 1752 року костьол розібрали, а в квітні н а с т у п н о г о року р о з п о ч а л и б у д і в н и ц т в о нового, завершивши його в 1763 році. Т е п е р с п о р у д ж е н н я в е л и під керівництвом і н ж е н е р а ф о р т и ф і к а т о р а маґната Станіслава Потоцького (він також брав участь у спорудженні укріплень у Кам'янці-Подільському і Ченстохові), якому допомагав інженер-архітектор Дальке*, що тоді займався у д о с к о н а л е н н я м ф о р т и ф і к а ц і ї нашого міста. В серпні 1764 року під час о б л о г и міста Російською армією права вежа храму б у л а знищена попаданням г а р м а т н о г о я д р а і відновлена тільки після 1773 року. П і с л я загарбання П р и к а р п а т т я Австрійською імперією 21 л и п н я 1773 року о р д е н єзуїтів б у л о скасовано. В і д п о в і д н о д о цісарського д е к р е т у в кінці вересня - на початку жовтня 1773 року костьол закрили. З часом він занепав. У 1847 році напівзруйнований к о с т ь о л в і д д а л и під г р е к о - к а т о л и ц ь к у парохіальну церкву, коли б у л и з р о б л е н і перші реставраційні роботи. З установленням греко-католицького

Franciszka. — Franzensplatz.

Stanisławów. — Stanislau.

Катедралъний собор УГКЦ " П р о скарб в 14 тисяч злотих пише лише С. Заленський, однофамілець ректора колегії у 18 ст., автор твору «Отці Єзуїти в Станиславові» (1896). Інші дослідники про скарб нічого не згадують. 32

є п и с к о п с т в а у 1885 р о ц і ц е р к в а с т а л а С в я т о - В о с к р е с і н с ь к и м к а ф е д р а л ь н и м с о б о р о м . 1 л и с т о п а д а 1885 року в т е а т р і в і д б у л о с я у р о ч и с т е знайомство г р о м а д с ь к о с т і міста з першим грекок а т о л и ц ь к и м є п и с к о п о м Ю. П е л е ш е м (1843-1896). На його ч е с т ь зазвучала кантата А. Вахнянина на с л о в а нашого земляка В. Масляка і відбулася постановка п'єси ще одного нашого краянина О. Огоновського « Ф е д ь к о О с т р о з ь к и й » , а в д е н ь його інтронізації, 29 грудня 1885 року, д в а українські п о е т и - О. О г о н о в с ь к и й та О. Л е в и ц ь к и й і п о л ь с ь к и й П. Париляк привітали нового єпископа віршами. Ю. П е л е ш відомий як автор 2-томної праці «Історії унії української церкви з Римом» (1880). Д р у г и м станиславівським єпископом з серпня 1891-годосічня 1899 р о к у б у в Ю . Куїловський,у 1899-1901 р о к а х - А . Ш е п т и ц ь к и й . у 19011945 - Г. Х о м и ш и н , а в 1 9 2 6 - 1 9 4 5 р о к а х - є п и с к о п - п о м і ч н и к Й. Л я т и ш е в с ь к и й . Після сумнозвісного Львівського с о б о р у 1946 року катедра б у л а перетворена на кафедральний собор Російської православної церкви. Першим станіславським і коломийським архиепископом Р П Ц призначили А. Пельвецького, після його с м е р т і уродженця Чернієва Й. Савраша, якого замінив кир Макарій (до л ю т о г о 1990 року), а потім архиепископом призначили Ф е о д о с і я , який, однак, ніколи т у т не правив. 28 січня 1990 року рішенням о б л в и к о н к о м у кафедральний с о б о р повернули його законному господареві Українській Греко-Католицькій Церкві в особі її єпископа П. Василика. Що являє с о б о ю катедра як пам'ятка архітектури і м и с т е ц т в а ? Як с т в е р д ж у є В. Баран, вона « в и д і л я є т ь с я чіткою композицією основних об'ємів, з л а г о д ж е н і с т ю п р о п о р ц і й , с т р о г и м о р д е р о м і с т р и м а н і с т ю пластичної обробки стін (очевидно, в збережених до нашого часу нішах ф а с а д у містилися с к у л ь п т у р и святих, а л е про них не з б е р е г л и с я б у д ь які в і д о м о с т і . - В.П.). В о б р и с а х б у д і в л і вже явно п р о с т у п а ю т ь р и с и класицизму». «Стрункий силует головного фасаду доповнюють шатровидні завершення башт, - п р о д о в ж у є д а л і мистецтвознавець, які запозичені з г у ц у л ь с ь к о ї д е р е в ' я н о ї а р х і т е к т у р и . В свій час п і с л я р е м о н т у вони з ' я в и л и с я замість раніше існуючих барочних бань». П і с л я т о г о , я к колишній к о с т ь о л с т а в к а ф е д р а л ь н и м с о б о р о м , д о в е л о с я п о т р а т и т и багато з у с и л ь і коштів, щоб майже зруйнований храм став д о с т о й н о ю кафедрою греко-католицького єпископа. Ю. П е л е ш витратив тільки 7 т и с я ч з о л о т и х на перекриття даху. В липні 1885 року вже б у л и відновлені г о л о в н и й і бічні вівтарі, а праворуч відразу ж біля іконостасу в с т и л і бароко с п о р у д ж е н о є п и с к о п с ь к и й т р о н , що зберігся до нашого часу. В 1897 році художник Ю. Макаревич (1854-1936) розробив проект художнього оформлення кафедрального собору, що мало коштувати 40 тисяч золотих. Ці р о б о т и значно п р и с к о р и л и с я , коли є п и с к о п о м став А . Ш е п т и ц ь к и й , який з в л а с н и х коштів виділив значні с у м и на реставрацію к а т е д р и . 33

Під керівництвом Ю. Макаревича був виконаний величний п ' я т и я р у с н и й іконостас, а ж у р н о р і з ь б л е н и й і б а г а т о п о з о л о ч е н и й . Ікони д л я н ь о г о і настінні р о з п и с и в и к о н а л и відомі х у д о ж н и к и А. Манастирський (1878-1969) і М. С о с е н к о ( 1875-1920), наш земляк із с.Порогів Б о г о р о д ч а н с ь к о г о району. К о л о н и г о л о в н о г о н е ф а б у л и облицьовані т е м н о - з е л е н и м мармуром. Попід ними б у л и встановлені ориґінальнплавки д л я парафіян (коли катедра с т а л а храмом РПЦ, вони б у л и знищені, бо не в п и с у в а л и с я в її канони). А п о р т а л храму був увінчаний єпископською митрою, х р е с т о м і ж е з л о м , що мало підкреслювати с т а т у с церкви як єпископської к а ф е д р и . У1990 р. вони б у л и відреставровані. У такому вигляді він і зберігся до нашого часу. В 1987-1988 роках у зв'язку із святкуванням 1000-ліття х р е щ е н н я Київської Русі кафедральний с о б о р вдруге реставрували, а л е , на жаль, д е щ о знищили з робіт А. Манастирського, Ю. Макаревича і М. Сосенка. П і с л я повернення к а т е д р и У Г К Ц с т а р а н н я м и ї ї н а с т о я т е л я о т ц я м и т р а т а М и к о л и Сімкайла п о ч а л а с я копітка праця над поверненням с о б о р о в і первісного вигляду, встановленням нових ікон у розкішних б а р о к о в и х р а м а х . З О т р а в н я 1993 р о к у б у л а в і д к р и т а в е л и ч н а м е м о р і а л ь н а д о ш к а р о б о т и с к у л ь п т у р а В.К. Д о в б е н ю к а * з таким т е к с т о м : «З 20.ІХ.1899 р. по 17.ХІІ.1900 р. є п и с к о п о м - о р д и н а р і є м І в а н о - Ф р а н к і в с ь к о ї ( С т а н и с л а в і в с ь к о ї ) єпархії був с л у г а Б о ж и й митрополит Андрей Шептицький. Молімся за прославу Великого м и т р о п о л и т а А н д р е я » . А л і в о р у ч від с о б о р у п о ч а л о с я б у д і в н и ц т в о Благодійно-катехитичного центру. Як ми вже з г а д у в а л и , п р и церкві п о ч а л о с я б у д і в н и ц т в о і навчального з а к л а д у - колегії, що б у л о завершене у 1744 році. Т о д і вперше за п а р т и с і л о 400 учнів. У 50-х роках XVIII ст. ( д о 1758 року) в ній навчався згаданий Ф. Карпінський (1741-1825). 1 л и с т о п а д а 1784

Будинок колеґії-гімназії 34

року австрійська влада закрила колегію, перетворивши її на німецьку гімназію. У 1855 році в ній н а в ч а л о с я 308 учнів, с е р е д них - 168 українців, 108 поляків, 18 євреїв і 20 німців, а в 1902 році 630 відповідно 161,460 і 3 німця. Після захоплення Прикарпаття поляками - це п о л ь с ь к а гімназія імені М. Романовського, названа так на ч е с т ь п о л ь с ь к о г о п о е т а (1834-1863), у р о д ж е н ц я с е л а Ж у к о в а Тлумацького району і вихованця цієї гімназії. П і с л я с м е р т і Ю. П і л с у д с ь к о г о (1935) вона с т а л а н о с и т и п р і з в и щ е ц ь о г о п о л і т и ч н о - д е р ж а в н о г о д і я ч а відродженої П о л ь щ і . У1939-1941 роках - с е р е д н я школа, з 1945 року - м о р ф о л о г і ч н и й корпус м е д и ч н о г о інституту. Як засвідчує меморіальна т а б л и ц я , відкрита на початку липня 1988 року, тут, крім Ф. Карпінського, навчалися видатні українські письменники І. В а г и л е в и ч (1811-1866), А. М о г и л ь н и ц ь к и й (1811-1873), О. Терлецький (1850-1902) та ф о л ь к л о р и с т В. Гнатюк (1871-1926). Д о д а й м о ще й такі імена українських письменників, як В. Навроцький ( 1 8 4 7 - 1 8 8 2 ) , М . Яцків ( 1 8 7 3 - 1 9 6 1 ) , Д . Л у к і я н о в и ч ( 1 8 7 3 - 1 9 6 5 ) , мовознавців Є. Желехівського (1844-1885) та І. Гануша (1858-1887), композитора П. Бажанського (1836-1920) та історика Ю. Целевича (1843-1892), п о л ь с ь к и х діячів к у л ь т у р и - С. Б а р о н ч а (1814-1892), Г. Баттаглія (1848-1915), Ф. Дашинського (1864-1890), І. Дашинського (1866-1936), С. Вінценза (1888-1971), л ь в і в с ь к о г о вірменського архиєпископа, у р о д ж е н ц я Л и с ц я І. Ісаковича (1824-1901). Гімназисти б р а л и активну участь у політично-громадському і культурному житті нашого міста і краю. Так, у 1865 році згадані В. Навроцький і О. Терлецький видавали рукописну газету «Зірка» як орган таємної « Г р о м а д и » , вякій, крім їхніх творів, була опублікована стаття В. Небиловця « М і с т о Калуш», перша спроба зібрати матеріали до історії названого міста. Через д в а роки «коштом руських гімназистів в Станиславові» була видана листівкавірш О. Щавинського « Н а пам'ятку шестих роковин с м е р т и славного нашого батька - кобзаря Тараса Шевченка». У дворі теперішнього морфологічного корпусу м е д і н с т и т у т у можна побачити рештки ф о р т е ч н о г о муру, що з д в о х боків о х о п л ю є подвір'я. Й о г о ширина і в и с о т а - д е с ь біля 10-ти метрів. Ч е т в е р т а с т о р о н а майдану А. Ш е п т и ц ь к о г о - р я д нових будинків, які с п о р у д ж у ю т ь п р о т я г о м останніх д е к і л ь к о х років на місці с т а р и х , що в результаті їх б е з г о с п о д а р н о ї експлуатації б у л и майже повністю знищені. Нові б у д у ю т ь у с т и л і р е т р о , щ о б хоч таким чином з б е р е г т и с т а р у з а б у д о в у ц е н т р у міста. В б у д и н к у під № 3 м і с т я т ь с я міська т а о б л а с н а організації У к р а ї н с ь к о г о т о в а р и с т в а о х о р о н и п а м ' я т о к історії і к у л ь т у р и , які б а г а т о з р о б и л и д л я вивчення і з б е р е ж е н н я пам'яток на Прикарпатті.

ВУЛИЦЯ НОВГОРОДСЬКА З вулиці Низової ( д о 1991 року - Камо, про неї ми розповімо в кінці цього р о з д і л у ) п о т р а п л я є м о на вулицю Новгородську, що с т а л а так називатися з кінця 50-х років. У 1956 році за в л а д н и м наказом згори Станіславська і Новгородська області підписали договір про так зване соціалістичне змагання. Тоді ж у складі д е л е г а ц і ї у Новгороді побував п о е т М. Кубик (1931-1991), який і започаткував творчі с т о с у н к и з новгородськими письменниками. Такутворахбагатьох прикарпатських письменників з'явилася «новгородська» сторінка, а в новгородських «прикарпатська». Хоч цей політично-економічний захід був продуманий як о д и н із засобів русифікації нашого краю і вивищення « с т а р ш о г о » брата, в с е ж т а к и в д а л о с я нагадати і про деякі історичні зв'язки - д о б р і (наприклад, про новгородську М а р т у - п о с а д н и ц ю , яка б о р о л а с я за незалежність Н о в г о р о д а п р о т и зазіхань московських князів, с т а л а популярною і на Західній Україні) і погані (новгородський князь Мстислав Удатний (Удапой) передав галицький престол... угорському королевичу, а не с в о м у зятеві Д а н и л о в і Галицькому, у с к л а д н и в ш и о с т а н н ь о м у б о р о т ь б у за звільнення князівства від іноземних загарбників) т о щ о . Так на мапі тодішнього Станіслава з'явилася нова назва вулиці Новгородська, що замінила стару - Седельмайєрівську. Вона називалася так відпрізвища власника відомого станіславського броваря, що до 1939 року виробляв знамените станиславівське пиво ( п о п у л я р н і с т ю користувалося і калуське пиво). Про це свідчать дві охоронні таблиці на п е р е х р е с т і в у л и ц ь Н о в г о р о д с ь к о ї , З а к л и н с ь к и х і Т и ч и н и . На одній читаємо, що т у т з 1767 року містився с о л о д о в и й цех (тепер с к л а д ) , а на протилежному боці - варний цех (котельня), в підвалах якого відбувається о д и н з основних технологічних процесів - доброджування пива. С е д е л ь м а й є р був не тільки власником н а й с т а р і ш о г о бровара у нашому місті, а л е й не менш відомої ресторації з « о г о р о д о м » . Т е п е р це б у д и н о к № 4 А , г , а « о г о р о д » містився на ф о р т е ч н о м у валу, вихід на який і т е п е р можна побачити (він замурований). Як писала преса кінця ХІХст., «велика з а л а С е д е л ь м а й є р а » могла вмістити до 500 осіб, т о м у її ч а с т о в и к о р и с т о в у в а л и д л я п р о в е д е н н я різних зборів. Так, 3 січня 1892 року т у т в і д б у л о с я «віче робітників і с е л я н » , на якому зокрема в и с т у п а в р е д а к т о р львівської г а з е т и « П р а ц а » Й . Д а н и л ю к ( 1 8 4 2 1904), де п л і д н о співпрацювали І. Ф р а н к о і М. Павлик. 9 квітня 1892 року знову в і д б у л о с я віче, в роботі якого взяли у ч а с т ь С. Д а н и л о в и ч іг Будинок по вул. Новгородській, 4-а не має відношення до Седельмайєра. Зала Седельмайєра була на місці гаражів на цій же вулиці (вони теж підлягають знесенню в зв'язку з реконструкцією фортечного бастіону).

(1860-1939) та І. Гарасимович, відомі українські громадсько-культурні д і я ч і . У червні 1892 р о к у цю ж з а л у х о т і л и в и к о р и с т а т и І. Ф р а н к о і М. Павлик д л я п р о в е д е н н я віча Радикальної партії, а л е в о с т а н н ю хвилину «батьками міста» « с а л ю сю узнану за небезпечну» д л я перебування в ній значної кількості л ю д е й ! Тому з б о р и в і д б у л и с я в лазні по теперішній вулиці Низовій, 5. Як ми вже с к а з а л и , б у д и н о к № 4 А в п и р а є т ь с я у ф о р т е ч н и й мур, о д н и н бік д о б р е в и д н о з Ф о р т е ч н о г о п р о в у л к а і є о д н и м із залишків ф о р т е ч н и х мурів, що мали захищати наше місто від ворога, а т е п е р однією з небагатьох пам'яток ф о р т и ф і к а ц і й н о г о м и с т е ц т в а XVII ст. За с л о в а м и п о е т а Ю. А н д р у х о в и ч а , він - « м о в о с т а н н і й р е д у т о б о р о н и » : Це п о х і д зі с т а т р и д ц я т и кроків. Це вежі, яких немає. І найтонша квітнева трава. В 2-й п о л о в и н і XIX ст. був с п о р у д ж е н и й б у д и н о к кагалу, т о б т о єврейського самоврядування (такзв. старий кагал), що пізніше, з 1896 року, з добудовою нового приміщення став «школою барона Гірша». Цей багатий єврей багато зробив д л я розвитку освіти в місті не тільки д л я своїх земляків. Тому не дивно, що його прізвищем за Австрії і З У Н Р б у л а названа теперішня вулиця Л е с і Українки 1 3 . Підчас фашистської окупації у «школі барона Гірша» гітлерівці зберігали найцінніші речі, відібрані в євреїв ґето. Тепер т у т міститься Міжшкільний навчально-виробничий комбінат т р у д о в о г о навчання і професійної орієнтації учнів, в якому навчається до 3-хтисяч старшокласників з усіх шкіл обласного центру.

ВУЛИЦЯ НИЗОВА Невеличка вулиця Низова з'єднує майдан А. Шептицького з в у л и ц е ю Н о в г о р о д с ь к о ю . Т у т під н о м е р о м 5 р о з т а ш о в а н а о д н а з найстаріших л а з е н ь м і с т а - т е п е р № 3 . Ц е о д н о п о в е р х о в и й будинок з п о р т и к о м . П р о її відкриття п и с а л и так: « Т а к о ж з а с л у г о в у є на увагу парна лазня з ваннами, збудована у 1845 році на вул. Ф е р д і н а н д а , яка з великим коштом і вигодою відкрита... д л я відвідання громадськості за помірну п л а т у » . Цей б у д и н о к цікавий ще й т и м , що в ньому в червні 1892 року І. Ф р а н к о і М. Павлик п р о в е л и з б о р и Радикальної партії. Вони мали відбутися у залі С е д е л ь м а й є р а (тепер по вулиці Новгородській), а л е міська в л а д а в останню хвилину « с а л ю сю узнала за н е б е з п е ч н у » д л я перебування в ній значної кількості л ю д е й . Тому з б о р и відбулися в лазні, хоч це, як писав к о р е с п о н д е н т газети « Д і л о » , "Школа імені барона Гірша побудована 1898 року. Його ім'я від 1899 року мала також нинішня вулиця з дивовижною назвою: вул. Площа Ринок. Теперішня вул. Лесі Українки, починаючи від вул. Галицької до вул. Труша тоді називалася вул. Потоцького, а з протилежного боку, від вул. Вітовського і до вул. Труша - вул. Мейзелєса. 37

« д у ж е н е д о г і д н е м і с ц е » . Ц е пояснюється т и м , щ о власником «парної купальні» був учитель і відомий науковець І. Яхно (1840-1906). У зборах у з я л и участь, крім І. Франка і М. Павлика, такі відомі г р о м а д с ь к о культурні діячі, як І. Герасимович, С. Д а н и л о в и ч , Я. Окуневський і К. Трильовський. Щоправда, незважаючи на п р о т е с т зібраних, австрійський комісар з а б о р о н и в з б о р и , а І. Ф р а н к а і М. Павлика п р и т я г л и д о с у д о в о ї відповідальності, а л е с у д виправдав їх. О т ж е , теперішня лазня №3 - і пам'ятка архітектури, і пам'ятка нашої культури.

ВУЛИЦЯ БЕЛЬВЕДЕРСЬКА На окраїні С т а н и с л а в о в а , д е с ь за Б и с т р и ц е ю , с т о я в позаміський папацик власників міста Потоцьких, щозатрадицієюХУІІІст. називався « б е л ь в е д е р о м » (від італійського с л о в а б е л ь в е д е р е - « ч у д о в и й в и д » ) . С п о ч а т к у це могла б у т и н а д б у д о в а над б у д и н к о м або альтанка на п а г о р б і , з яких відкривався м а л ь о в н и ч и й к р а є в и д , а пізніше так називали палац на пагорбі. Д л я прикладу назвімо Бельведер у Варшаві (тепер резиденція президента Польщі) чи Б е л ь в е д е р и у Відні - Верхній і Нижній. У станиславівському Бельведері 1 травня 1732 року померла в о є в о д и н а Вікторія П о т о ц ь к а , т і л о якої б у л о п е р е н е с е н е д о п а л а ц у П о т о ц ь к и х по в у л и ц і Ш п и т а л ь н і й , а вже з в і д с і л я її п о х о в а л и у крипті колеґіати ( т е п е р Х у д о ж н і й музей) 1 4 . П а м ' я т ь п р о « Б е л ь в е д е р » б у л а н а с т і л ь к и с и л ь н о ю , щ о вона закарбувалася у назві вулиці. Оскільки вулиця п р о л я г а л а найбіднішою д і л ь н и ц е ю к о л и ш н ь о г о С т а н и с л а в о в а , т о навіть н а б у л а я к о г о с ь негативного забарвлення. Ще в 40-х роках можна б у л о почути зверхнє - « б а т я р (хуліган) б е л ь в е д е р с ь к и й » , що навіть зафіксував поет Ю. А н д р у х о в и ч у вірші « Б е л ь в е д е р » : То був край пустирів і злодюжок, дерев 'янихліхтарень, скупих порохнявих готелів, нічних рівчаків. То був край землі. І все ж таки о д и н із цих « п о р о х н я в и х г о т е л і в » увійшов в історію української культури - у ньому станиславівські гімназисти у 1869 році вперше відзначили пам'ять Т. Шевченка. Це с т а л о с я в теперішньому б у д и н о ч к у під № 10, а колись це був г о т е л ь під гучною назвою « П і д з о л о т и м о р л о м » . У травні 1885 року Т о в а р и с т в о українських жінок у «Руській ч и т а л ь н і » п р и вулиці Б е л ь в е д е р с ь к і й (номера не в д а л о с я ,4

Вікторя Потоцька на прохання ченців спочатку була похована в єзуїтському костьолі і лише після його передачі під греко-католицьку катедру 1886 року останки були перенесені в крипту колегіяти. 38

уточнити) відзначило пам'ять відомого українського історика і письменника Миколи Костомарова, який помер 19травня 1885 року 1 5 . 21 л и п н я 1912 року « н а лані за Б е л ь в е д е р о м » , т о б т о д е с ь у районі г а з з а в о д у і С о л о т в и н с ь к о ї Б и с т р и ц і г р а ф М . С к і п і о д е л ь Кампо п р о т я г о м 12-ти х в и л и н чарував ч и с л е н н о зібранних станиславівців і с е л я н Загвіздя п о л ь о т о м на літаку. Присутні вперше бачили таке д и в о сучасної техніки! По вулиці Б е л ь в е д е р с ь к і й у д в о х о д н о п о в е р х о в и х будиночках під № 36 і № 38 містився « х а й д е р » ( х е д е р ) , т о б т о єврейська школа, в якій перших азів Т а л м у д у навчався і польський письменник Горацій Сафрін. М о ж е б, на цьому і закінчилася історія цієї вулиці, якби не віроломний напад фашистів, що д л я єврейського народу став страшноютрагедією. 12 жовтня 1941 року Гестапо насильно зігнало всіх євреїв з міста у спеціально відведене д л я них місце - ґето, щоб там їх знищити. Спочатку такі д і л ь н и ц і - ґ е т о існували в деяких містах середньовічної Західної Є в р о п и , щоб таким чином о х о р о н и т и їх від фанатиків. До цієї ф о р м и звернувся Гітлер, щоб у нелюдський спосіб розправитися з євреями як нібито ворогами л ю д с т в а і т в о р ц я м и ж и д о - б о л ь ш е в и з м у . Це був ж а х л и в и й г е н о ц и д п р о т и цього народу, найсумніша сторінка в його історії, а о д н о ч а с н о - найзлочинніша в історії нацизму. В своїй книзі « І с т о р і я о д н о г о ж и т т я » Л ю д в і к Г і р ш ф е л ь д (18841954) порівняв д о л ю своїх співвітчизників з д о л е ю собак у Туреччині. « К о л и с ь т у р к и в и р і ш и л и п о з б у т и с я псів у К о н с т а н т и н о п о л і . Звичай забороняв у б и в а т и т в а р и н . Тому п е р е с е л е н о собак на б е з л ю д н и й о с т р і в , щ о с е б е взаємно п о ж е р л и . Ц е й с п о с і б знищення псів б у л о з а с у д ж е н о як ж о р с т о к и й і н е г і д н и й . Це б у л о к о л и с ь . А т е п е р німці вирішили з н и щ и т и євреїв. С п о ч а т к у - як собак з К о н с т а н т и н о п о л я : щ о б п о з д и х а л и з г о л о д у , від'вошей і в б р у д і , щ о б взаємно п о ж е р л и себе...» А к о л и з а п и т а л и маленькуєвреєчку, ким в о н а х о т і л а б б у т и . т о вона б е з будь-яких вагань відповідала: « Х о т і л а б б у т и собакою, бо німці л ю б л я т ь псів, не м у с и л а б б о я т и с я , що мене з а б ' ю т ь ( т у т і д а л і у в л а с н о м у п е р е к л а д і з п о л ь с ь к о ї мови. - В./7.)». Ц е , мабуть, чи не найстрашніше обвинувачення націонал-соціалізму! Н а г а д а й м о деякі сторінки цієї с т р а ш н о ї історії С т а н и с л а в о в а і значної частини його громадян. Д л я цього використаймо « Щ о д е н н и к 13 С т а н и с л а в о в а (1941 - 1 9 4 3 ) » Ю л і у ш а Ф е й є р м а н а , опублікований у 1966 р о ц і у в а р ш а в с ь к о м у « Б ю л е т е н і Ж и д і в с ь к о г о і н с т и т у т у 15 Готельчик « П і д золотим орлом» побудований 1888 року, тому в ньому не могло відбуватись вшанування пам'яті Т. Шевченка у 1869 році. Ймовірно, це б у л о в давнішому г о т е л і по вул Б е л ь в е д е р с ь к і й , 1 (не з б е р і г с я ) . Пам'ять М. Костомарова Товариство українських жінок у 1885 році відзначало в будинку вул. Бельведерська, 5 (не зберігся).

і с т о р и ч н о г о » . У н е д і л ю , 12 ж о в т н я 1941 року, ф а ш и с т и наказали під карою смерті зібратися біля синагоги (тепер клуб медінституту по вул. С т р а ч е н и х ) , звідкіля їх на вантажівках (більшість - пішки) відвезли на окописько (єврейський цвинтар). Т у т у ж е викопані величезні м о г и л и завдовжки 60 м, шириною - 20 м і з а в г л и б ш к и -5 м. «Наказано нам с і с т и на з е м л ю і в і д д а т и під карою с м е р т і (декілька трупів вже б у л о ) з о л о т у біжутерію, гроші, з о л о т і пера т о щ о . З б и р а л и це під їх (німців. - В.П.) к о н т р о л е м - є в р е ї » , - писав з г а д а н и й Ю. Ф е й є р м а н , якого врятувало ґестапо, а наступного д н я б у л о призначено старшим Юденрату (єврейської ради). У цей страшний день б у л о знищено 9-10 т и с я ч євреїв! Це був тільки вступ до масового знищення євреїв у Станиславові, що почався у л и с т о п а д і 1941 року і тривав до 23 л ю т о г о 1943 року. Це так званий період ґ е т о . « Н е с п о д і в а н о ми з р о б и л и с я окремою мікродержавою (паньстевкєм), - знову п р о ц и т у є м о « Щ о д е н н и к із С т а н и с л а в о в а » , - яку нам потрібно б у л о якнайшвидше впорядкувати». Ю.Фейєрман став відповідальним за організацію «шлюзів», тобто пунктів переходу з ґето д л я т и х євреїв, які працювали на заводах, фабриках і підприємствах обласного центру. Основний « ш л ю з » до ґето містився на перехресті сучасних вулиць Бельведерської і Новгородської, а перша з них с т а л а основною артерією ґ е т о , де розташовувався Юденрат, а одночасно - центр усіх розправ ґестапо з євреями. Після утворення ґ е т о , як писав Ю. Ф е й є р м а н , євреї зрозуміли, що означає «пухнути з г о л о д у » : «Такі л ю д и мали набряклі обличчя, особливо мішечки під очима, і пізніше падали на вулиці, як мухи». Навіть на голоді л ю д е й наживалося ґестапо. Щ о б якось «заспокоїти потреби ґ е с т а п о » , Ю д е н р а т продавав кілограм хліба по 20 з о л о т и х і навіть більше. 31 березня 1942 рокуґестапо оточило ґето,захопило до 5000 євреїв, яких відвезло на вокзал, звідкіля їх у спеціальних вагонах повезли до міста Б е л з а на Львівщині і знищили. В зв'язку з цим п л о щ а ґето значно зменшилася - так зване ґето №2 вже налічувало 12 тисяч євреїв. 20 квітня 1942 року ґето взагалі закрили. З цього д н я вже ніхто з його нещасних мешканців не виходив на р о б о т у до міста, а т о м у не мав можливості хоча б на короткий час продовжити життя - своє і своїх рідних. 24 липня 1942 року можна вважати найстрашнішим днем в історії Станиславівського ґето. Цього дня ф а ш и с т и вздовж вулиці Б е л ь в е д е р с ь к о ї п о в і с и л и всіх членів Ю д е н р а т у ( я к и м о с ь чином урятувався тільки Ю. Фейєрман) і тисячі євреїв. їхні трупи висіли протягом трьох днів. У ґето « щ о р а з сильніше відчувався г о л о д . Щ о д н я з г о л о д у в середньому вмирало 20 осіб. У місті (в ґето. -В.П.) поширюється т и ф » . «З ліквідацією Ю д е н р а т у по с у т і закінчився т р е т і й п е р і о д в історії планового знищення єврейського населення у Станиславові, - стверджує 40

Ю. Ф е й є р м а н , - розпочався період повної ліквідації ґ е т о » . 12 вересня 1942 року гестапо ще раз п о в т о р и л о страшну акцію знищення євреїв, а 23 л ю т о г о 1943 року вважається д н е м остаточного закриття ґ е т о в нашому місті. За час його існування б у л о знищено ЗО тисяч євреїв. Врятувалися тільки одиниці, які б у л и потрібні ґестапо. Ю. Фейєрмана б у л о переселено до будинку № 94 по вулиці Зосиній Волі (тепер Є. Коновальця), де він спочатку працював над мапою дистрикту Галичина, а пізніше - нашого краю. Його «Щоденник із Станиславова» обривається л ю т и м 1944 року, коли ґестапо, очевидно, вбило і його. В Станиславівському ґето загинули і відомі єврейські письменники: Натан Штокгамер, С и д а Ріхтер, Ф р и д е р и к Бертіш, Еліаш Л е о н Табак, д и т я ч а п о е т е с а Мінка З и л ь б е р м а н , історик, автор праці про караїмів Галича Р е у б е н Ф а н . Тоді ж, м о ж л и в о , під час п е р ш о г о п о г р о м у євреїв 12 ж о в т н я 1941 року, загинув Б е р Горовіц, який у т о м и к у поезій « П р о моє обійстя в горах» зумів «у прекрасних, вражаючих своєю п р о с т о т о ю віршах з а ч а р у в а т и красу Г у ц у л ь щ и н и » , а в « П р е д и в н и х о п о в і д я х » р о з к р и т и х а с и д с ь к і л е ґ е н д и , п о п у л я р н і с е р е д євреїв П р и к а р п а т т я . Є дані, що в ґето загинув українець, відомий лікар Кость Воєвідка (1891 — 1944), який пішов на вірну с м е р т ь із с в о є ю д р у ж и н о ю єврейкоюв и х р е с т к о ю . А і с т о р і я С т а н и с л а в і в с ь к о г о ґ е т о щ е чекає с в о г о д о с л і д н и к а , який розкриє і ч и с л е н н і ф а к т и безкорисної д о п о м о г и українців нещасним мешканцям « м е р т в о г о міста». Під кінець Д р у г о ї світової війни вулиця Бельведерська почала знову поволі з а с е л я т и с я - с ю д и п о в е р т а л и с я нечисленні власники будинків чи т і , які т у т п р о ж и в а л и до с т в о р е н н я ґ е т о . В 60-х роках п о ч а л а с я з а б у д о в а цієї в у л и ц і . З ' я в и л и с я т а к звані х р у щ о в к и . З а с л о в а м и Ю. А н д р у х о в и ч а ці д о м и з ш і с т д е с я т и х такі неживі й непридатні. Вони в и р о с т а л и зненацька на тій скам'янілій рівнині. М о ж н а п о г о д и т и с я з т а к о ю п о е т о в о ю оцінкою т и х некрасивих будинків, щ о в и я в л я л и бідність архітектурної д у м к и , а л е о д н о ч а с н о варто д о д а т и , що це вперше за всі роки так званої радянської в л а д и б у д у в а л и окремі квартири, а не, як д о с і , комуналки, т о б т о декілька однокімнатних квартир із с п і л ь н и м и к о р и д о р о м і кухнею. Тому наші ж у р н а л і с т и їх часто називали «Станіславські Черьомушки» (від району Москви, де почалася така забудова), а славні «батьки міста» запопадливо перейменували вулицю Бельведерську на Московську 1 6 . Тільки 16 ж о в т н я 1990 року їй п о в е р н у л и д а в н ю назву, х о ч , як нам з д а є т ь с я , т р е б а б у л о н а д а т и цій старій вулиці відповіднішу назву. ,6 1з встановленням радянської влади вул. Бельведерська залишалася з цією назвою до 1953 року, надалі була названа Сталінградською, а вже від 1961-го Московською.

ВУЛИЦЯ ГЕТЬМАНА МАЗЕПИ 16 ж о в т н я 1990 року міська Рада своєю п о с т а н о в о ю п о в е р н у л а в у л и ц і Д з е р ж и н с ь к о г о її п о п е р е д н ю назву, яку вона м а л а в роки Західно-Української Народної Республіки, - Гетьмана М а з е п и . Спочатку ця вулиця б у л а звичайною д о р о г о ю , що починалася відразу б і л я Т и с м е н и ц ь к о ї б р а м и ( т е п е р у районі ц е н т р а л ь н о г о к о р п у с у

Вулиця Гетьмана Мазепи м е д і н с т и т у т у ) і вела через Діброву, т о б т о д у б о в и й л і с , рештки якого це парк імені Т. Шевченка, на Богородчани і д а л і . З 2-ї половини XIX ст. і до 1918 року, а т а к о ж у м і ж в о є н н и й п е р і о д (1922-1934) вона н а з и в а л а с я в у л и ц е ю К а з и м и р і в с ь к о ю , н а з в а н о ю так н а ч е с т ь п о л ь с ь к о г о к о р о л я Казимира III В е л и к о г о (1310-1370), який у 1349 році н а с и л ь н о захопив Галицьку з е м л ю . Як і інші вулиці Івано-Франківська, в у л и ц я гетьмана М а з е п и с в о є р і д н и й музей архітектури, в якому відбиті різні с т и л і і ш к о л и - від сецесії початку XX ст. до з а л і з о б е т о н н и х коробок нашого часу. Так, у 1910 році с п о р у д ж е н і б у д и н к и № 2 4 і, о ч е в и д н о , № 3 , №11 і №34. Б у д и н о к під №36 не т і л ь к и зразок а р х і т е к т у р и початку XX ст. (він с п о р у д ж е н и й у 1910 p.), а л е й пам'ятка нашої історичної трагедії. У н ь о м у до 1954 а б о 1955 р. м і с т и в с я ш т а б Н К В С « п о б о р о т ь б і з б а н д е р і в ц я м и » , в підвалах якого не о д н о г о учасника національновизвольної б о р о т ь б и У П А , а ч а с т о і зовсім невинного, з а м у ч и л и , з а с т о с о в у ю ч и вишукані т о р т у р и до с м е р т і , а інших в і д п р а в и л и у 42

сталінські концтабори. П р о жахіття, через які перейшов т о д і підлітком (в 1945р. йому б у л о 15-16років), В а с и л ь Гаргат розповів у с п о г а д а х « Г о л о с душі повстанця». Під д е с я т и м номером у старовинному будинку тепер розташований навчальний корпус Прикарпатського у н і в е р с и т е т у імені В. С т е ф а н и к а . Раніше т у т н а в ч а л и с я с т у д е н т и філологічного і педагогічного факультетів, тепер - художньог р а ф і ч н о г о . Т у т працює д о ц е н т М. Ф і ґ о л ь , х у д о ж н и к і м и с т е ц т в о знавець, д о б р е відомий своїми картинами і монографіями. Вважаємо, що в цьому б у д и н к у ( т о д і вул. Казимирівська, 10) у 1906 році р о з т а ш о в у в а л а с я редакція т и ж н е в и к а « Б о є в и й п р а п о р » , який видавав А. Яновський. Цікава архітектурна пам'ятка - б у д и н о к під н о м е р о м 14. У 1867 році в ратуші в і д к р и л и о щ а д н у касу, що б у л а органічною ч а с т и н о ю міської. У 1881 році о щ а д к а с а с т а л а с а м о с т і й н о ю о д и н и ц е ю , а н а с т у п н о г о року її правління вирішило п о б у д у в а т и в л а с н и й будинок. У1883 році був о г о л о ш е н и й конкурс на найкращий проект з а б у д о в и , в якому в з я л и у ч а с т ь відомі а р х і т е к т о р и . П е р ш у премію з д о б у в краківський архітектор Р. Меус, однак будинок с п о р у д и л и за проектом й о г о з е м л я к а М. К н а у с а 1 7 . В 1896 р. від в у л и ц і Р о г у с ь к о г о ( т е п е р П . О р л и к а ) д о б у д у в а л и щ е о д н е к р и л о . Таким чином с п о р у д а набула сучасного вигляду. На фронтоні будинку можна побачити дві алегоричні

ЗТАШЗЬАи'йИ'.

ШІса

КаїШІеггошзка.

Вулиця Гетьмана Мазепи. Зліва - будинок № 14 ' "Архітектором ощадної каси був таки Р. Меус. Інше ім'я появилося через помилку газети «Кур'єр станіславовскі» в статті про будову ощадкаси. Вже в наступному номері газета виправила свою помилку, але цього не помітив автор книжки. 43

ф і ґ у р и - « П р а ц я » (жінка із щ и т о м і бджілка) та « О щ а д л и в і с т ь » р о б о т и п о л ь с ь к о г о с к у л ь п т о р а ! Д и к а с а (1860*-1909). У 1 9 1 0 році п р о в е л и р е к о н с т р у к ц і ю внутрішніх п р и м і щ е н ь . М а р м у р о в і к о л о н и і с т і н и н а д а ю т ь г о л о в н о м у залові на п е р ш о м у п о в е р с і та с х о д о в і й клітці о щ а д к а с и у р о ч и с т о с т і , величі і с о л і д н о с т і . Н а с т у п н о г о року художник С. Л я х о в с ь к и й о ф о р м и в зал засідань на д р у г о м у поверсі картинами, д о л я яких невідома. З-посеред д е р е в і чепурних будинків до недавнього часу п р о г л я д а л а с и н я в а р у к о т в о р н о г о о з е р а , щ о з 1955 р о к у с т а л о улюбленим місцем відпочинку жителів міста. Вже кілька років ведеться його реконструкція. Т у т с п о р у д ж е н о будинок Товариства мисливців і рибалок, а дещо далі - перший в області готель турбази «Прикарпаття». Саме звідси численні т у р и с т и починають своє знайомство з Івано-Франківськом та о б л а с т ю . По вулиці Гетьмана Мазепи розташована о б л а с н а клінічна лікарня, її с т а р а частина п о б у д о в а н а ще в с е р е д и н і XIX ст., а нові к о р п у с и кардіологічний ( а р х і т е к т о р ( ? . П . М е р к у л о в ) і хірургічний (архітектор Б.В. М а р т и н ) - у кінці 1971 року. В 1975 році з д а н о в е к с п л у а т а ц і ю терапевтичний комплекс, а в 1982-му- ще о д и н корпус, с п о р у д ж е н и й у г о р с ь к и м и б у д і в е л ь н и к а м и . Н а г а д а й м о , що в Івано-Франківську п е р ш у міську лікарню б у л о відкрито в 1842 році, а через т р и роки єврейську лікарню на ЗО ліжок. Вона с т о я л а на теперішній автобусній зупинці, де вулиця Січових стрільців с х о д и т ь с я з вулицею Н е з а л е ж н о с т і , і б у л а знищена у 70-х* роках під част. зв. реконструкції головної магістралі о б л а с н о г о центру. По в у л и ц і Гетьмана М а з е п и р о з т а ш о в а н і навчальні й наукові з а к л а д и . Під номером 142 А розташована с у ч а с н а б у д і в л я технікуму фізичної к у л ь т у р и , а поруч - криті с п о р т и в н и й зал і б а с е й н . Технікум був заснований у 1940 році. Тепер т у т навчається 840 учнів на денному і 380 - на заочному відділеннях. їх навчає 95 викладачів, б і л ь ш і с т ь з я к и х - колишні випускники технікуму. Його закінчив багатолітній в'язень совісті, д о л и н с ь к и й д е к а н У Г К Ц і поет Я р о с л а в Л е с і в (1945-1991), автор поетичних збірок « М и т ь » (Нью-Йорк, 1982), « Т ю р е м н а т и ш а » (1992) і «У небі пісня о б і р в а л а с ь » (1992). З а г и н у в за з а г а д к о в и х о б с т а в и н в а в т о к а т а с т р о ф і . В 1965 році був відкритий Карпатський філіал Українського науково-дослідного інституту лісового г о с п о д а р с т в а і а г р о л і с о м е л і о р а ц і ї імені Г М . В и с о ц ь к о г о , щ о с т а в науково-практичним ц е н т р о м д о с л і д ж е н н я л і с о в о г о г о с п о д а р с т в а в Карпатах, рекомендацій з б о р о т ь б и зі шкідниками і х в о р о б а м и лісу. Міністерство лісового г о с п о д а р с т в а України в и д і л и л о кошти на б у д і в н и ц т в о відповідного б у д и н к у по вулиці Гетьмана М а з е п и , 165, навколо якого с т в о р е н о д е н д р а р і й з багатьох екзотичних і 44

декоративних порід, д о с л і д н і грядки, т е п л и ц ю і вегетаційний будинок. На жаль, у 1988 році волюнтаристським рішенням тогочасних «батьків м і с т а » У к р Н Д І Л Г А п е р е с е л и л и на в у л и ц ю Г р у ш е в с ь к о г о , 31, а й о г о приміщення передали медучилищу. Це не поліпшило роботи с е р е д н ь о г о навчального закладу, а одночасно погіршило умови р о б о т и У к р Н Д І Л Г А , бо у приміщенні по вулиці Грушевського, 31 немає будь-яких умов д л я р о б о т и наукової у с т а н о в и біологічного п р о ф і л ю . Теперішня в у л и ц я Гетьмана М а з е п и записана в біографію Івана Ф р а н к а . В « Н а р и с і історії українсько-руської л і т е р а т у р и до 1890 р.» він писав, що «з у н і в е р с и т е т у ( Л ь в і в с ь к о г о . - В. П.) я познайомився також з двома станиславівськими учениками Дзвонковським і Ф е л і к с о м Дашинським, якого брата Ж е ґ о т у (Іґнаци), пізнішого п р о в о д и р я г а л и ц ь к о - п о л ь с ь к о ї с о ц і а л - д е м о к р а т и ч н о ї партії, я ще 1881 р. пізнав у Д р о г о б и ч і як ученика гімназіального». Як у с т а н о в и в к р а є з н а в е ц ь М. Г о л о в а т и й , б р а т и п р о ж и в а л и в «II ч а с т и н і м і с т а ( Л и с е ц ь к е п е р е д м і с т я ) : б у д и н о к 2 6 2 » , що пізніше, з д а є т ь с я , збіглося з в у л и ц е ю Казимирівською, 72, а т е п е р - вулицею Гетьмана М а з е п и , 66 1 8 . Протягом 1883-1884 років на запрошення Ф е л і к с а Д а ш и н с ь к о г о (1864, м. З б а р а ж - 1890, м. Львів) І. Ф р а н к о не раз з у п и н я в с я в г о с т и н н о м у б у д и н о ч к у під №262, звідки йшов « з а Т и с ь м е н и ц ь ку р о г а т к у » , щоб з у с т р і т и с я із своїм д р у г и м коханням Й. Дзвонковською. Каменяра приваблювала революційно-патріотична д і я л ь н і с т ь б р а т і в . У 1880 р о ц і н а д е н ь З а д у ш к і в ( 1 л и с т о п а д а ) Ф . Д а ш и н с ь к и й написав с п р я м о в а н и й п р о т и австрійських окупантів вірш, а його б р а т Ігнаци розмножив й о г о на г е к т о г р а ф і й роздавав усім, хто прийшов на цвинтар (тепер Меморіальний сквер), щоб з г а д а т и своїх п о м е р л и х рідних і б л и з ь к и х . За це його з а а р е ш т у в а л и . В березні 1882 р. його знову заарештували за належність до таємного гуртка гімназистів (тепер корпус м е д і н с т и т у т у при майдані А. Шептицького),автравні 1883 р о к у - з а написання і розповсюдження листівки «Товариші!». Він переклав польською мовою повість І. Франка «Боа констріктор». Український письменник мав значний вплив і на Ігнаци Д а ш и н с ь к о г о (1866-1936), рецензію на « К р е й ц е р о в у с о н а т у » Л. Т о л с т о г о якого опублікував « Н а р о д » , а коломийська « З о р я » - дві його інтерпеляції в Австрійському парламенті. Я к п о в і д о м и л о львівське « Д і л о » , п і с л я с м е р т і Д . Сочинського « т і л о покійного перевезено з г о т е л ю до д о м у ч . 9 3 при вул. Казимирівській. Тут зложено його в чорну д у б о в у домовину та установлено с е р е д зелені вазонів, цвітів і китиць на катафалк. Д н я 27 мая (1909 року - В.П.) в п о г і д н у маєву д н и н у о г о д . 5-й п о п о л у д н і почався с у м н и й о б р я д п о х о р о н н и й . В с я Русь станиславівська зібралась коло д о м у ж а л о б и , ,8

На цьому місці тепер новий будинок.

щоби віддати покійному п о с л і д н ю п р и с л у г у . . . » В похороні взяв участь український письменник Б. Л е п к и й , який в и с т у п и в з п р о щ а л ь н о ю промовою на цвинтарі. На д у м к у з г а д а н о г о М. Г о л о в а т о г о , вказана а д р е с а будинку, куди б у л о п е р е н е с е н о т і л о Д . Січинського, т е п е р відповідає вулиці гетьмана М а з е п и , 83. Ц е й 3-поверховий б у д и н о к с п о р у д и в в л а с н и к « ф а б р и к и п о в о з і в » В . Сівінський н а п е р е д о д н і П е р ш о ї світової війни на місці п о п е р е д н ь о г о с в о г о ж б у д и н о ч к а , з якого і б у л о поховано Д. Січинського. З 1 вересня 1989 року в н о в о с п о р у д ж е н о м у приміщенні працює е к с п е р и м е н т а л ь н а с е р е д н я ш к о л а - л а б о р а т о р і я №23, с т р у к т у р н и й п і д р о з д і л у н і в е р с и т е т у імені В. С т е ф а н и к а На ц ь о м у місці с т о я в монастир с е с т е р Василіянок (у післявоєнний період і до с п о р у д ж е н н я ш к о л и - ж и т л о в и й будинок), в якому 1 вересня 1899 року був відкритий І н с т и т у т д л я українських дівчат. У цей час т у т навчалося 16 учениць. Він ( т о д і ш н я а д р е с а - вул. Казимирівська, 33) проіснував до 1904-го чи 1905 року, к о л и ц е й н а в ч а л ь н и й з а к л а д п е р е с е л и л и у нове приміщення по теперішній вулиці Василіянок, 17. У будинку під номером 20* у міжвоєнний період містилася Перша державна гімназія з польською мовою викладання імені М. Романовського, названа так на честь польського поета і повстанця 1863 року Мечислава Романовського (1834-1863), у р о д ж е н ц я с е л а Жукова теперішнього Тлумацького району. В ній навчався польський письменник єврейського походження Гораци Сафрін (1891-1982), перекладач творів І. Франка і Л е с і Українки. В 1929 році б у л а видана «Ксенга памьонткова І Гімназіум Паньствовего імені М. Романовського в Станиславові».

Вулиця Гетьмана Мазепи 46

ВУЛИЦЯ ПУШКІНА 19 У 2-й половині XIX ст. на мапі т е п е р і ш н ь о г о Івано-Франківська з'явилася ще одна вулиця, що згодом стала однією з феше небельних магістралей міста. Австрійсько-польські власті назвали її іменем А. Голуховського (1813-1875), намісника Галичини, який проводив угодовську політику польської ш л я х т и із австрійським цісарем. За З У Н Р вона н о с и л а г о р д е ім'я г е т ь м а н а Б . Х м е л ь ницького. В міжвоєнний період польські окупанти знову повернули їй назву А. Г о л у х о в с ь к о г о , а після Д р у г о ї світової війни вона с т а л а називатися вулицею Пушкіна. В ж е т і л ь к и в цій і с т о р і ї назв однієї з вулиць Івано-Франківська, мов у краплині р о с и , відбита сумна історія і нашого міста, і взагалі українського народу. В 1940 р. в будинку під №1 б у л а відкрита обласна бібліотека імені І. Франка, що містилася т у т до 1 червня 1983 р., коли її п е р е с е л и л и на вулицю Василіянок. На будинку під №9 т а б л и ц я повідомляє, що т у т розташована Гарнізонна комендатура. І ніщо не н а г а д у є , щ о ц е й д в о п о в е р х о в и й б у д и н о к д о 1939 р . виконував гуманнішу р о л ь . Його с п о р у д ж е н о 1878 р 2 0 . З цього часу і до 1939-го т у т містилася бурса св. Миколая, де діти бідних батьків, особливо селян, мали б е з п л а т н о або за мінімальну п л а т у д а х над г о л о в о ю , харчі і д о п о м о г у у навчанні. С е р е д бурсаків бачимо і Д. Вітовського, пізніше д о б р е відомого військового діяча У С С і ЗУНР. У 1913 р. в будинку під №4 працювало т о в а р и с т в о « Р о д и н а » . Б у д и н к и №6, №6-А і № 6 - Б у 1991 р. передали д л я релігійних потреб Р П Ц Московського патріархату. Цікава історія будинку під №22 ( р а н і ш е - Г о л у х о в с ь к о г о , 20). Він був с п о р у д ж е н и й у 1913 р. (це засвідчує охоронна т а б л и ц я ) як Н а р о д н и й дім. 1 січня 1919 р. « М о л о д а Громада» разом із Селянсько-робітничим союзом скликала нараду-віче, щоб о б г о в о р и т и політичну ситуацію в З У Н Р і справу злуки всіх українських земель в одну Українську Народну Республіку. З д о п о в і д д ю виступив п р о ф . В. Гадзінський (1888-1932), І9

Після загибелі В. Чорновола в 1999 році вулиця названа його ім'ям. Будинок споруджений у 1840-х роках як житловий міщанином І. Лопатинським. 1878 року він придбаний д л я б у р с и . Від 1995 року його займає військова прокуратура гарнізону. 20

відомий поет і критик. В обговоренні д о п о в і д і взяли участь і д е л е ґ а т и У Н Р а д и , які п р и б у л и на її сесію, що мала відбутися 2-3 січня 1919 р. О т е ц ь А. Бандера (батько Провідника О У Н ) виступив п р о т и о д н о г о з доповідачів, який вважав, що « т р е б а революціонізувати н а р о д » . « Н е вільно казати, - сказав він, - що « д в о р и можуть с п о п е л і т и » , бо вони як цілість уважаються народним д о б р о м і мають п р и п а с т и українському народові в користування - непошкоджені й цілі». Після виступів заступника державного секретаря закордонних справ З У Н Р д - р а Льонґина Цегельського і заступника президента УНРади д - р а Л. Бачинського збори у х в а л и л и постанову, в першому пункті якої записано: « В з и в а є т ь с я Українську Національну Раду до негайного й урочистого проголошення сполуки Західньо-Української і Наддніпрянської Республік в о д н у д е р ж а в у під назвою Українська Народна Республіка і до негайного переведення цього в дійсність у всіх д і л а х державної управи на основі рівні з рівними, без о г л я д у на т е , яка д о л я чекає Україну, а з нею н а с » . В останніх с л о в а х передана тривога учасників наради-вічаз приводу спроб гетьманського уряду встановити ф е д е р а т и в н і відносини з Росією, падіння Гетьманату та утворення Директорії. АЗ січня 1919 року в приміщенні кінотеатру «Австрія» (тепер Н а р о д н и й дім по вулиці Шевченка, 1) д е л е ґ а т и У Н Р а д и о д н о г о л о с н о п р о г о л о с у в а л и за « з л у к у Наддністрянщини із Наддніпрянською Україною в о д н у Українську Н а р о д н у Республіку». Мабуть, т о д і вулицю Голуховського перейменували на вулицю Б. Хмельницького. У вересні 1910 р. згаданий д - р Л е в Бачинський відкрив по вулиці Голуховського, 22 свою адвокатську канцелярію, яку після упадку З У Н Р і

Вхід до Народного дому 48

вумовах польської окупації переніс до Народного дому, де також містилася і його квартира. Ця адреса була д о б р е відома українській громадськості, с ю д и писав письменник В. Стефаник, прохаючи позичити гроші на навчання синів та в інших громадських і особистих справах. На місці сучасної 5-поверхової с п о р у д и під № 21 А* стояв будинок, у якому проживав п р о ф е с о р гімназії ( т е п е р майдан Ш е п т и ц ь к о г о ) , укладач «Українсько-німецького словника» Євген Желехівський (18441885). Як писав І. Ф р а н к о , він «нашої мови скарбницю з д в и г а » , за що кожен повинен вдячно с т и с н у т и « й о г о руку» (це звертання до учасників с т у д е н т с ь к о ї мандрівки 1884 р.). У1933 р. на кошти єпархіі У Г К Ц був с п о р у д ж е н и й приют Пресвятої Тройці, перший д и т б у д и н о к на Прикарпатті. Під д б а й л и в и м д о г л я д о м с е с т е р С л у ж е б н и ц ь д і т и з а б у в а л и , що вони - с и р о т и , виростаючи ф і з и ч н о з д о р о в и м и , м о р а л ь н о ч и с т и м и , національно с в і д о м и м и . П і с л я трагічного вересня 1939 року н а с т а л и важкі часи і д л я приюту. 23 л ю т о г о 1940 р. бюро С т а н і с л а в с ь к о г о обкому К П ( б ) У у х в а л и л о рішення про переведення « д і т е й з д и т б у д и н к у по вул. Голуховського, 47 в о д и н з районних д и т б у д и н к і в о б л а с т і » , п е р е д а в ш и «приміщення к о л и ш н ь о г о д и т я ч о г о б у д и н к у п о вул. Г о л у х о в с ь к о г о , № 4 7 п і д П а л а ц піонерів та ш к о л я р і в » . З н е з р о з у м і л и х причин П а л а ц піонерів був відкритий по теперішній вул. Г р у ш е в с ь к о г о , 7 ( т е п е р фізіологічний корпус медінституту). Дітей у с е ж т а к и в и с е л и л и , але з а л и ш и л и с е с т е р С л у ж е б н и ц ь . Під час німецької окупації т у т і д а л і діяв приют Пресвятої Т р о й ц і , який о с т а т о ч н о закрили в 1945 р. в зв'язку з н а с и л ь н и ц ь к о ю ліквідацією У Г К Ц . Д і т е й у п р и м у с о в о м у п о р я д к у п е р е в е з л и у східні о б л а с т і . Тільки небагатьом з н и х у д а п о с я врятуватися і з а л и ш и т и с я на рідній з е м л і . В приюті розмістився п о л о г о в и й б у д и н о к , до якого в 1971 р. д о б у д у в а л и новий корпус (на розі в у л и ц ь Пушкіна і Чекістів, т е п е р С а х а р о в а ) , а в 1990 р. - ще о д и н - від в у л и ц і Пушкіна. Й о г о проектував архітектор С. Валевський, але це будівництво пов'язане із зруйнуванням каплиці оо. Р е д е м п т о р и с т і в . Знищена каплиця монастиря оо. Редемптористів - цікава сторінка релігійної історії Івано-Франківська, українсько-бельгійських взаємин. У 1913 р. м и т р о п о л и т А. Ш е п т и ц ь к и й , п о в е р т а ю ч и с ь із Є в х а р и с т і й н о г о К о н г р е с у в М о н р е а л і (Канада), з у п и н и в с я в Бельгії, де домовився з настоятелем бельгійської провінції чину Найсвятішого Ізбавителя про утворення на Західній Україні східної вітки їхнього з г р о м а д ж е н н я , о о . Р е д е м п т о р и с т и р а д о п о г о д и л и с я з цією п р о п о з и ц і є ю і вже восени 1913 року п р и б у л и до нашого міста. їм д о в е л о с я перебороти багато труднощів. Не було відповідного приміщення, т р е б а б у л о вивчити українську мову і о б р я д и ГрекоКатолицької Церкви. 49

Спочатку оо. Редемптористи проживали в духовній семінарії по вул. Липовій-Шевченка, а о б с л у г о в у в а л и церкву в Княгинині-Гірці. Після закінчення Першої світової війни вони закупили будинок по вул. Красінського (тепер вул. Безкровного), де започаткували своє монастирське життя. Першими ігуменами б у л и бельгійці - о. Скрайверс і о. Кінцінґер. « П о л я к и , - як п и ш е о. Л. Тимків, - з а т р и в о ж е н і успіхом праці о о . Редемптористів на Гірці почали будувати там свій костьол (по вул. Вовчинецькій.-В. П.). Певно, т у т не грали релігійні мотиви жодної ролі». У1927 р. оо. Редемптористи закупили будинок при вул. Голуховського ( т е п е р - Пушкіна), до якого д о б у д у в а л и церкву, яку звичайно називали каплицею оо. Редемптористів. У лівому кутку була споруджена Л у р д с ь к а

Будинок оо. Редемптористів печера із статуєю Богоматері, а посередині - місійний хрест Напередодні Д р у г о ї світової війни ченці з а м и с л и л и будівництво величавої церкви Н е у с т а н н о ї Помочі П р е ч и с т о ї Д і в и Марії, а л е п р и х і д більшовиків перекреслив ці плани. Після насильницької ліквідації У Г К Ц у 1946 р. каплиця і монастир б у л и пограбовані, а приміщення перетворене на лікарню. У1989 р., як уже б у л о сказано, будинок з н и щ и л и , щоб на його місці побудувати корпус пологового будинку. О о . Р е д е м п т о р и с т и не обмежували свою місійну діяльність нашим містом - вони з успіхом працювали у північній частині Західної України. Тут варто нагадати с л о в а єпископа М. Чарнецького, який говорив, що «якби не поляки і їхня шовіністична п о л і т и к а , то В о л и н ь , П о л і с с я і Холмщина до трьох років могли б у т и католицькими, але в укр. о б р я д і » . Останнім їхнім ігуменом, а л е вже українцем, був о. В. Величковський (1903-1973), пізніше єпископ Катакомбної У Г К Ц і в'язень сталінських Ґ У Л А Ґ І в , а с е р е д ченців - В. С т е р н ю к , т е п е р львівський м и т р о п о л и т . Д е щ о д а л і с т о я в б у д и н о к о . Івана Ф і ґ о л я (1881 * - 1 9 3 3 ) , щ о п о п у л я р н о називався « Ф і ґ о л і в к а » . Він - катехит х л о п ' я ч о ї і дівочої гімназій при вул. Липовій (Шевченка), засновник Ліґи Української молоді (1921, пізніше «Марійська д р у ж и н а » ) , автор « П р о п о в і д е й д л я м о л о д і » . 50

А н а в п р о т и - 9-поверховий навчальний корпус П р и к а р п а т с ь к о г о університету імені В. С т е ф а н и к а , де з 1 вересня 1988 р. р о з м і с т и л и с я р о м а н о - г е р м а н с ь к и й , ф і л о л о г і ч н и й , і с т о р и ч н и й , початкової о с в і т и ф а к у л ь т е т и , а т а к о ж - а к т о в и й зал. У1886 р. львівський журнал « А т е н е у м » повідомляв про будівництво казарм д л я австрійської армії (піхоти т а а р т и л е р і ї ) 2 1 , щ о вже п о н а д 100 років с л у ж а т ь військовикам, хоч мінялися д е р ж а в и і р о д и армій. Вони розташовані між д в о м а вулицями - Пушкіна та Є. Коновальця. Під кінець XIX ст. австрійська влада в кінці Діброви, т о б т о в дубовому лісі ( р е ш т к и й о г о з б е р е г л и с я у парку імені Т. Шевченка), п о б у д у в а л а щ е о д н у тюрму, щ о призначалася д л я найнебезпечніших злочинців. Вона б у л а так спроектована, що за задумом її творців виключала втечу в ' я з н я . А л е с т а л о с я н е п е р е д б а ч е н е . У 1911 р. з неї з д о п о м о г о ю Д . В і т о в с ь к о г о ( п і з н і ш е в і й с ь к о в о г о д і я ч а З У Н Р ) утік М и р о с л а в Січинський (1887-1979), з а с у д ж е н и й до с т р а т и за вбивство австрійського намісника в Галичині. В т е ч а викликала велику р а д і с т ь с е р е д українців, здивування та обурення с е р е д поляків. Ці події л я г л и в основу роману Є. Куртяка «Губернаторські в а л и » (Львів, 1981). За Польщі тюрму перетворили на казарми, а за фашистів - на табір в і й с ь к о в о п о л о н е н и х , що відомий як « С т а л а ґ - 3 7 1 » . Ч е т в е р о з г о л л а н д с ь к и х офіцерів п о м е р л о і б у л о поховано на цвинтарі по вулиці Київській. Невеликій групі в д а л о с я втекти і з д о п о м о г о ю У П А через У г о р щ и н у повернутися на батьківщину. П р о це з вдячністю пише о д и н з утікачів, тепер генерал у відставці Е. Й. Ц. ван Ґотеґем у своїх спогадах « М о я з у с т р і ч з У П А » . Решта г о л л а н д с ь к и х офіцерів п е р е д н а с т у п о м радянських військ б у л а д е п о р т о в а н а до концтаборів у Німеччині. В липні 1992 р. військовий аташе Голландії у Москві майор К. Рос побував в Івано-Франківську, збирав матеріали про д о л ю своїх співвітчизників підчас фашистської окупації, показав план табору, потайки складений голландськими офіцерами. 1 вересня 1983 р. почала свій відлік часу н о в о с п о р у д ж е н а ш к о л а інтернат №1, що майже завершує історію вул. Пушкіна.

ВУЛИЦЯ Т. ШЕВЧЕНКА І ПАРК ІМЕНІ Т. ШЕВЧЕНКА В у л и ц я Т. Ш е в ч е н к а - о д н а з н а й д а в н і ш и х , н а й к р а с и в і ш и х і найфешенебельніших вулиць Івано-Франківська. Т у т можна побачити б у д и н к и , с п о р у д ж е н і у м и н у л о м у с т о л і т т і , і найсучасніші, наприклад, б у д и н о к № 3 7 * , кожна квартира якого д в о п о в е р х о в а . В квітні 1970 р. а в т о р с ь к и й к о л е к т и в ( В . В. М а р т и н , А. О. Ковальчук, Є. Є. Чайко* і 2І

Казарми призначались д л я кавалерії і артилерії. Піхотних казарм там не було.

Т. І. В а с и л а ш к о ) був відзначений д и п л о м а м и д р у г о г о с т у п е н я республіканського конкурсу на найкращу збудовану с п о р у д у . О с о б л и в о гамірна і в е с е л а в у л и ц я Шевченка вранці. В с у п р о в о д і батьків д р і б о ч у т ь малюки д о ч о т и р ь о х д и т с а д к і в , п о с п і ш а ю т ь н а з а н я т т я с т у д е н т и найстарішого на Прикарпатті вишу - педагогічного і н с т и т у т імені В. С т е ф а н и к а (так названий в ювілейному 1971 році, тепер Прикарпатський у н і в е р с и т е т ) , а раніше - учні д в о х у к р а ї н с ь к и х гімназій - ж і н о ч о ї і ч о л о в і ч о ї т а д у х о в н о ї семінарії. О т ж е , р о з к р и й м о історію в у л и ц і Шевченка, що виникла у XVIII ст. як д о р о г а , щ о вела д о Д і б р о в и , т о б т о д о д у б о в о г о л і с у ( т е п е р парк імені Т. Шевченка), куди власники колишнього Станиславова Потоцькі запрошували своїх гостей на полювання. Вони приймали їх у будинку, що зберігся до нашого часу22. Оскільки ця д о р о г а б у л а обсаджена л и п а м и , т о пізніше її назвали в у л и ц е ю Вулиця Т. Шевченка Л и п о в о ю . Після вбивства у 1934 р. міністра внутрішніх справ Б. Перацького уряд Польщі ухвалив п о с т а н о в у 2 3 - назвати її іменем ц ь о г о ката у к р а ї н с ь к о г о н а р о д у , о р г а н і з а т о р а с т р а ш н о ї т. зв. пацифікації на Західній Україні. Це б у л о з р о б л е н о не випадково, а щоб якнайдошкульніше в д а р и т и по українцях. А д ж е вулиця Л и п о в а б у л а найукраїнськішою у воєводському центрі. Т у т с т о я л и п а л а ц греко-католицького єпископа і консисторія, д у х о в н а семінарія і дві українські гімназії. А л е ця назва не п р и ж и л а с я . П і с л я сумнозвісних вересневих подій 1939 року їй п о в е р н у л и д а в н ю назву, а після завершення Д р у г о ї світової війни «вірні сталінці» назвали її в у л и ц е ю Й. С т а л і н а , щ о б у 1956 р., п і с л я опублікування відомої п о с т а н о в и про культ о с о б и , її назвати в у л и ц е ю Т. Шевченка 2 4 . Ще в р е в о л ю ц і й н о м у 1848 році виникла д у м к а про в і д к р и т т я у " М и с л и в с ь к а резиденція Потоцьких в діброві не збереглась.Найдавніший будинок в парку, що дійшов до нас, споруджений 1842 року поміщиком Т. Дошоттом, згодом належав баронам Ромашканам і до Потоцьких не має відношення. "Рішення про перейменування вулиці прийняла міська влада. " В у л и ц я Шевченка у 1939 році була названа Червоноармійською, у 1953-му вулицею Сталіна, у 1961-му одержала нинішню назву. 52

Єпископська резиденція тогочасному Станиславові греко-католицького єпископства, але польська ш л я х т а і римо-католицьке духівництво р о б и л и все д л я т о г о , щоб перешкодити цьому, д о б р е розуміючи, що це зміцнить українство на П р и к а р п а т т і . Т і л ь к и в 1885 р. з д і й с н и л а с я ця мрія у к р а ї н ц і в . 1 л и с т о п а д а 1885 р. г р о м а д с ь к і с т ь м і с т а у р о ч и с т о в і т а л а с в о г о п е р ш о г о є п и с к о п а Ю. П е л е ш а (1843-1896), в і д о м о г о ще як а в т о р а д в о т о м н о ї « І с т о р і ї унії у к р а ї н с ь к о ї Ц е р к в и з Р и м о м » (1880). Г р а ф А. П о т о ц ь к и й « п о д а р у в а в » під є п и с к о п с ь к у р е з и д е н ц і ю свій п а л а ц 2 5 . Н а п е р ш и й п о г л я д може з д а т и с я , щ о ц е був в е л и к о д у ш н и й ж е с т підтримки п о л ь с ь к и м магнатом національно-культурних і церковних с т р е м л і н ь українців. Насправді палац був у д у ж е з а н е д б а н о м у стані і вимагав значних коштів д л я його реставрації. Завдяки п о ж е р т в у в а н н я м вірян є п и с к о п с ь к а р е з и д е н ц і я б у л а п р и в е д е н а д о зразкового п о р я д к у і с т а л а окрасою вулиці Л и п о в о ї (Шевченка), як у цьому можна п е р е к о н а т и с я і зараз. П і с л я П е р ш о ї світової війни на замовлення є п и с к о п а Г. Х о м и ш и н а х у д о ж н и к А. Д о б р я н с ь к и й ( 1 8 8 6 1948) у д у с і українського б а р о к о р о з п и с а в п а л а ц о в у каплицю. П і с л я арешту владики і передачі палацу д л я п о т р е б штабу радянських військ р о з п и с и б у л и знищені (замальовані?). Д р у г и м г р е к о - к а т о л и ц ь к и м є п и с к о п о м з с е р п н я 1891 -го до січня " П і с л я 1801 року Потоцькі не мали у місті ніякого майна. Під єпископську резиденцію б у л а придбана кам'яниця у вдови адвоката А. Пшибиловського (вул. Шевченка, 16). 53

1899 р. був Ю. Куїловський, у 1899-1901 рр. А. Шептицький (пізніше, до своєї с м е р т і 1 л и с т о п а д а 1944 р. - г а л и ц ь к и й м и т р о п о л и т ) , у 1904*-1945 р р . - Г. Х о м и ш и н , а в 1929-1945 р р . - є п и с к о п о м помічником Й. Л я т и ш е в с ь к и й . У 1945 р. д в а останні є п и с к о п и б у л и заарештовані Н К В С . Є п и с к о п Г. Хомишин у 1947 р.* помер у Київській тюрмі, а єпископа І. Л я т и ш е в с ь к о г о з а с у д и л и до багаторічного ув'язнення у с т р а ш н и х сталінських концтаборах. З червня 1955 р. він повернувся до Станіслава, де помер 27 л и с т о п а д а 1957 р. Після арешту обох єпископів п а л а ц в і д д а л и під штаб Радянської армії, що і д о с і там перебуває і не віддає його законним г о с п о д а р я м - У Г К Ц . З у т в о р е н н я м С т а н и с л а в і в с ь к о г о є п и с к о п с т в а виникла і п о т р е б а відкриття д у х о в н о ї семінарії. У л ю т о м у 1894 р. був с к л а д е н и й план б у д і в н и ц т в а семінарії н а в п р о т и є п и с к о п с ь к о г о п а л а ц у п о в у л и ц і Л и п о в і й ( т е п е р Шевченка, 11). Це був т р и п о в е р х о в и й б у д и н о к із с е м і н а р с ь к о ю к а п л и ц е ю з д в о м а б і ч н и м и к р и л а м и , в яких мав р о з м і с т и т и с я г у р т о ж и т о к 63-х семінаристів. П р о т е за браком коштів тоді не вдалося розпочати будівництва. Коли єпископом було йменовано графа А. Шептицького, він у серпні 1899 р. на власні кошти закупив вказану п л о щ у , а н а с т у п н о г о року п е р е п и с а в її на грекок а т о л и ц ь к у семінарію, де за вказаним п р о е к т о м і був с п о р у д ж е н и й б у д и н о к семінарії, щ о з б е р і г с я д о нашого часу. О д н о ч а с н о є п и с к о п А. Ш е п т и ц ь к и й п е р е д а в д л я неї свою бібліотеку вартістю у декілька т и с я ч з о л о т и х , з о б о в ' я з а в ш и с ь щороку п е р е д а в а т и 500 корон на поповнення бібліотечного фонду. Після незаконного закриття семінарії у 1946 р. найцінніші видання п е р е д а л и в о б л а с н и й архів (на д е я к и х з них можна п о б а ч и т и е к с л і б р и с и А. Ш е п т и ц ь к о г о ) . Б у д і в н и ц т в о семінарії з а к і н ч и л и в 1904 р. В січні 1907 р. 20 семінаристів р о з п о ч а л о навчання. А в с т р і й с ь к и й у р я д в и д і л и в н а о б л а д н а н н я приміщення 28 т и с я ч корон, а на навчання і проживання одного семінариста щороку виділяв 546 корон. За роки свого існування ( д о жовтня 1945 р.) із стін семінарії вийшло декілька сотень священиків, які с т а л и ревними д у ш п а с т и р я м и й українськими патріотами. С е р е д його викладачів с л і д назвати згаданого єпископа-помічника Й . Л я т и ш е в с ь к о г о ( в и к л а д а в історію Ц е р к в и ) , Й . К о ц и л о в с ь к о г о (1876-1947), який у 1907-1911 рр. був в і ц е р е к т о р о м і п р о ф е с о р о м богослів'я, а в 1917-1945 рр. - Перемисько-Самбірським єпископом. П е р е д своїм а р е ш т о м ( п о м е р у С и б і р у ) п е р е д а в до Ватикану свою є п и с к о п с ь к у м и т р у , що т р а д и ц і й н о в в а ж а є т ь с я п е р е р о б л е н о ю з королівської корони Д а н и л а Галицького. Останнім ректором і професором духовної семінари буво.д-рАвксентій Бойчук (1888-1971), якого енкаведисти заарештували 24 жовтня 1945 р. Після дворічного перебування в тюрмі у Києві був засланий на 10 років 54

д о В о р к у т и . Разом з ректором о. д - р А. Бойчуком б у л а заарештована ч а с т и н а в и к л а д а ч і в і с е м і н а р и с т і в , з я к и х 19 б у л о р о з с т р і л я н о в с. Посічі. В 1991 р. їх п е р е з а х о р о н и л и в Д е м ' я н о в о м у л а з і . П і с л я з а к р и т т я греко-католицької д у х о в н о ї семінарії її величний б у д и н о к п е р е д а л и радянським військовикам, які в и к о р и с т о в у ю т ь його і д а л і , хоч змінилася політична і церковна ситуація в Україні. В д в о п о в е р х о в о м у б у д и н к у №14 з 1966 р. м і с т и т ь с я музичнопедагогічний факультет педагогічного інституту, перший такого профілю на Прикарпатті. До цього часу в ньому б у л а консисторія У Г К Ц , а після сумнозвісного Львівського собору 1946 р. і насильницької ліквідації'УГКЦ - консисторія Російської Православної Церкви і резиденція ІваноФранківського і Коломийського архиєпископа Р П Ц А. Пельвецького, після смерті якого будинок п е р е д а л и педінститутові. Першим деканом музпеду був заслужений а р т и с т У Р С Р д о ц е н т В. Пащенко. В б у д и н к у №18 м і с т и л и с я а д в о к а т с ь к а канцелярія і к в а р т и р а відомого адвоката і громадсько-культурного діяча д - р Юлія О л е с н и ц ь к о г о , голови місцевоїфілії « П р о с в і т и » , який часто у галицькій періодиці друкував статті та інформації про культурне ж и т т я т о д і ш н ь о г о С т а н и с л а в о в а , наприклад, про відзначення ювілею м и т р о п о л и т а А . Ш е п т и ц ь к о г о (1935) ч и Б . Л е п к о г о (1933). С а м будинок - зразок цивільного будівництва початку XX ст. О д н о п о в е р х о в и й непомітний б у д и н о ч о к під № 20 також має свою історію. До 1939 р. в ньому р о з т а ш о в у в а л о с я Є в р е й с ь к е музичнод р а м а т и ч н е т о в а р и с т в о імені А. Ґ о л ь д ф а д е н а , назване так на ч е с т ь є в р е й с ь к о г о д р а м а т у р г а А. Ґ о л ь д ф а д е н а (1840-1908), п'єсу якого « С у л а м і ф » с т а в и в у 1910-1911 рр. київський т е а т р М. С а д о в с ь к о г о . Його організатором, р е ж и с е р о м та актором був польський п и с ь м е н н и к є в р е й с ь к о г о п о х о д ж е н н я Горацій С а ф р і н ( 1 8 9 9 - ? ) , відомий також як перекладач творівТ. Шевченка та І. Франка. У цьому театрі розпочав свою акторську діяльність відомий єврейськонімецько-польський актор О л е к с а н д р Ґранах, уродженець с. Вербівців т е п е р і ш н ь о г о Городенківського району. Як пише Г. С а ф р і н у с в о ї х с п о г а д а х « У т і ш н і й о с о б л и в і і с т о р і ї м о г о ж и т т я » ( Л о д з ь , 1970), О. Ґранах «у 1931 році, с т о я ч и на вершині с л а в и , відвідав р о д и н н і с т о р о н и » , д а в ш и у Станиславові на користь С т у д і ї імені Ґ о л ь д ф а д е н а д о б р о д і й н и й концерт. П і с л я п р и х о д у д о в л а д и А . Г і т л е р а покинув Німеччину й очолив Студію імені А. Ґ о л ь д ф а д е н а , на сцені якої поставив а н т и ф а ш и с т с ь к у д р а м у Ф . В о л ь ф а « Ж о в т а л а т к а » ( в українському перекладі - « П р о ф е с о р Мамлок»), сам виступив у головній ролі професора Мамлока. Це була прем'єра цієї знаменитої п'єси німецького д р а м а т у р г а . З д а є т ь с я , О. Ґранах загинув у С т а н и с л а в і в с ь к о м у ґ е т о .

Вулиця Т. Шевченка. Зліва - будинок № 32 А Г . С а ф р і н п о с т а в и в н а с ц е н і С т у д і ї імені Ґ о л ь д ф а д е н а « С у д д і в » Г. В и с п я н с ь к о г о , дія яких відбувається у Білих О с л а в а х т е п е р і ш н ь о г о Н а д в і р н я н с ь к о г о району. В 1939-1941 р р . Г. С а ф р і н працював в о б л а с н о м у управлінні к у л ь т у р и , а в 1945 р. виїхав до П о л ь щ і . З іменем Г. С а ф р і н а пов'язаний б у д и н о к № 32, в якому до 1939 р. п р а ц ю в а л а ш к о л а п о в ш е х н а імені Т. Ч а ц ь к о г о , в якій і навчався польський письменник і театральний діяч Г. С а ф р і н . У післявоєнні роки - це о д и н із корпусів педінституту. В 1981 *-1987 рр. т у т розміщувався х у д г р а ф , д р у г и й в Україні ( п і с л я О д е с ь к о г о п е д і н с т и т у т у ) т а к и й ф а к у л ь т е т . Й о г о о р г а н і з а т о р о м був п р о ф е с о р М . Ф і ґ о л ь . Б у д и н о к № 44 т і с н о п о в ' я з а н и й з історією першої української гімназії у нашому місті. Й о г о п о б у д у в а л а відома б у д і в е л ь н а фірма С е р а ф і н і , а химерні ф і г у р и , що п і д т р и м у ю т ь балкон д р у г о г о поверху, с т в о р и в відомий український с к у л ь п т о р М. Б р и н с ь к и й (1883-1957), р о д о м із с е л а Д о л и н и . Будинок спочатку призначався під ж и т л о , а л е в з в ' я з к у з в і д к р и т т я м гімназії с т а в н а в ч а л ь н и м з а к л а д о м . Щ о б з р о з у м і т и , як це с т а л о с я , нагадаймо історію нашої гімназії. Т р и в а л о ю б у л а б о р о т ь б а за відкриття української гімназії в українському місті С т а н и с л а в о в і . Австрійська в л а д а і польська ш л я х т а р о б и л и все, щ о б п е р е ш к о д и т и її появі, пояснюючи свою відмову т и м , що, мовляв, д л я цього необхідні постанова с е й м у і кошти. Д л я порівняння нагадаймо, що п р о с т и м адміністративним р о з п о р я д ж е н н я м тільки у 1903-1904 навчальному році в Галичині б у л о відкрито сім... п о л ь с ь к и х гімназій! 56

Вулиця Т. Шевченка, 44- (Будинок колишньої української гімназії) 31 л и п н я 1905 р. австрійський цісар д о з в о л и в відкрити українську гімназію, а л е д л я неї не з н а й ш л о с я . . . приміщення! Як це н а г а д у є н е д а в н ю с и т у а ц і ю з у к р а ї н с ь к о ю гімназією, к о л и певна ч а с т и н а к о л е к т и в у С Ш № 2 п р о т е с т у в а л а п р о т и п е р е д а н н я ї ї приміщення під гімназію, а в т о й же час спокійно відкривається російська гімназія в українському Івано-Франківську. О т е м п о р а ! О м о р е с ! (О часи! О звичаї!). В р е ш т і , 4 ж о в т н я 1905 р. вона б у л а відкрита у т и м ч а с о в о м у приміщенні по вулиці С о б е с ь к о г о , ЗО ( т е п е р Січових с т р і л ь ц і в ) . Т у т р о з п о ч а т о навчання 140 г і м н а з и с т і в . Ч е р е з т р и р о к и , у 1908 р., українська гімназія п е р е й ш л а в нове п р и м і щ е н н я ( т е п е р в у л и ц я Шевченка, 44), а л е орендну,умову б у л о підписано тільки на шість років. У с е змінили Перша світова війна й окупація Польщею Західної України. Оскільки власник будинку Розенштрайх виїхав до Австрії, будинок став державною власністю, а о т ж е , і постійним приміщенням гімназії. Вона проіснувала д о вересня 1939 року, к о л и с т а л а С Ш № 3 . За 34 роки існування у гімназії п р а ц ю в а л и і навчалися л ю д и , які з р о б и л и значний внесок у п о л і т и ч н о - г р о м а д с ь к е і к у л ь т у р н е ж и т т я українського народу. В 1906-1914 р р . в и к л а д а ч е м л а т и н с ь к о ї мови працював д - р . Іван Дем'янчук (1880-?), р о д о м з Надвірної, одночасно займаючись науковою р о б о т о ю . С в о ї наукові праці д р у к у в а в у к р а ї н с ь к о ю , німецькою і п о л ь с ь к о ю м о в а м и . В 1921-1926 р р . у ч и т е л е м малювання працював х у д о ж н и к О . С о р о х т е й (1890-1941), а з 1936 р. - В. Пашницький, с и н шевця з В о в ч и н ц я . У 1939 р. був 57

організатором обласної бібліотеки ім. І. Франка (вулиця Пушкіна, №1), а з 1 березня 1940 р. - викладачем учительського інституту. 22 червня 1941 р. енкаведисти без будь-яких підстав заарештували його, а через три дні р о з с т р і л я л и у підвалах Н К В С по вулиці Франка (тепер тут СШ № 5). Й о г о поховали на цвинтарі по вулиці Радянській у спільній могилі жертв сталінського терору, але в 1944 р. більшовицькі опричники розкидали могилу, щоб таким чином затерти с л і д и своєї злочинницької д і я л ь н о с т і . В 1922-1924 рр. у гімназії вчителював підхорунжий УГА, д о к т о р ф і л о с о ф і ї Віденського університету (1921) Іван Рибчин (1892, Братишів - 1970, Австралія), автор праць «Соціопсихічна динаміка українського козацтва» (1945), «Геопсихічні реакції та їх вплив на формування вдачі українця» (1966) і роману « Р о з п о р о ш е н і с и л и » (в рукопису). В 1920-1939 рр. учителював, а потім працював директором сотник УГА О с и п Левицький (1886, В е р б і ж - 1973, С Ш А ) , автор праці «Галицька армія на Великій Україні» (1921). Варто також нагадати хоча б про деяких учнів гімназії, які по-різному з р о б и л и внесок в історію і культуру українського народу. Як свідчує меморіальна дошка на стіні гімназії(вона відкрита у вересні 1987 р) 2 6 , у ній навчався К. Саврич (Максимович), р о д о м із с. Кукільників, о д и н із організаторів К П С Г (1919) і його о р г а н у « Н а ш а п р а в д а » (1921) т а Закордонного комітету КПСГ (1920), секретар посольства У Р С Р у Варшаві. За цю широку діяльність на користь чужої держави - Радянсь кого Союзу К. Саврич (Максимович) був відповідно «винагороджений» арештом у 1933 р. і розстрілом як «ворога народу» та «агента міжнародного імперіалізму»! В 1923 р. українську гімназію закінчив у р о д ж е н е ц ь Микуличина Микола Дубовицький (1903-?), який п р о д о в ж и в навчання у Гірничій академії в Кракові, де після 1929 р. п р а ц ю в а в на к а ф е д р і металографії і термічної обробки, став членом Наукового товариства імені Шевченка. В 1919-1927 рр. у ній навчався к о л о м и є ц ь А. К о с , 26

Меморіальна дошка К. Савричу (Максимовичу) демонтована у 1996 році. Встановлені дошки О. Гірнику (2000) та С. Ленкавському (2005). 58

пізніше в і д о м и й к о м п о з и т о р А. К о с - А н а т о л ь с ь к и й . Із «VIII з в і т у державної гімназії з руською мовою викладовою в Станиславові за шкільний рік 1926/27» ( С т а н и с л а в і в , 1927) д і з н а є м о с я , що він на засіданнях наукового гуртка гімназистів прочитав дві доповіді з питань античної літератури - «Постаті д о л і , злиднів, деяких недуг та днів тижня» і « А т е н а (Афіна. - В. П . ) в поезії й ш т у ц і » , а 2 червня 1927 р. від імені абітурієнтів п о д я к у в а в викладачам гімназії за знання і виховання. У 1920 р. закінчив гімназію у р о д ж е н е ц ь С т а н и с л а в о в а ( н а р о д и в с я н е д а л е к о від семінарії) В а с и л ь Величковський (1903-1973), є п и с к о п Катакомбної У Г К Ц (1959 р. - номінація, 1963 р. висвячення), з 1972 р. - її архиєпископ. За свою душпастирську діяльність був заарештований, відбував ув'язнення у тюрмі суворого режиму на Донбасі. П р и гімназії діяв 11-й курінь « П л а с т у » імені гетьмана М а з е п и , в якому в и х о в у в а л и с я пізніше д о б р е відомі діячі національновизвольного руху. Це член Проводу О У Н М. Климишин, С. Ленкавський, автор знаменитого «Декалога українського націоналістар е в о л ю ц і о н е р а » , Я. Ц и м б а л і с т и й , відомий науковець, та інші. П і с л я в е р е с н я 1939 р. у к р а ї н с ь к у гімназію з а к р и л и , в і д к р и в ш и С Ш № 3 р а д я н с ь к о ї шкільної с и с т е м и . Щ о б я к о с ь вирівняти д в і п р о г р а м и , всіх учнів гімназії п е р е в е л и на рік нижче, т о б т о учень 6-го к л а с у гімназії т е п е р с т а в а в учнем 5-го к л а с у с е р е д н ь о ї ш к о л и . П р о т я г о м 1939-1941 рр. у ч и т е л е м російської мови і л і т е р а т у р и т у т працював Т а р а с Ф р а н к о (1889-1971), с и н Каменяра. П і с л я війни ш к о л у з а к р и л и , щ о б нічим не н а г а д у в а л а про цей о с е р е д о к нібито «націоналізму і мрякобісся», і вона с т а л а ж и т л о в и м б у д и н к о м . На будинку № 82 т а б л и ц я с т в е р д ж у є , що т у т розташоване професійно-технічне у ч и л и щ е №3. Т у т з 1909 р.* (тоді вулиця Л и п о в а , 80) б у л а С е л я н с ь к а б у р с а , в якій з 1921 р. р о з м і с т и л а с я українська ж і н о ч а гімназія У П Т « Р і д н а ш к о л а » . ї ї о р г а н і з а т о р о м і п е р ш и м д и р е к т о р о м був п е д а г о г і п а т р і о т Н. Д а н и ш , а з в е р е с н я 1927 р. М. Соневицький. У1923-1927 рр. у гімназії навчалася Дарина Макогон (1907-1982), пізніше д о б р е відома українська п и с ь м е н н и ц я , яка в и с т у п а л а під п с е в д о н і м о м Ірина В і л ь д е . її закінчила відома діячка національно-визвольних змагань Оксана Л е м е х а - Л у ц ь к а , авторка спогадів «У в'язницях т р ь о х окупантів» і «Український жіночий к о н ґ р е с у 1934 р. в С т а н и с л а в о в і » , с п і в р е д а к т о р к а « А л ь м а н а х у Станиславівської з е м л і » (1985). У б у д и н к у №95, як про це с в і д ч и т ь меморіальна д о ш к а р о б о т и скульптора В. Л е н д ь є л а та архітектора М. Греська (їїурочисто відкрили 26 с е р п н я 1990 р.), у 1939-1945 рр. проживав з г а д а н и й Т. Ф р а н к о з 27 дружиною і донькою Зіновією (1925-1991), пізніше відомою як " Т . Франко проживав з дружиною і трьома дітьми: Зіновією, Любою, Роландом. 59

мовознавицею і д и с и д е н т к о ю . Тоді вона навчалася у СШ № 5 . У цьому ж б у д и н к у вже д е к і л ь к а років м і с т и т ь с я о б л а с н а організація С п і л к и письменників України, яку з травня 1990 р. очолює поет Я. Дорошенко. А б у д и н о к № 7 9 ц і к а в и й як а р х і т е к т у р н а п а м ' я т к а , як з р а з о к найсучаснішого ж и т л о в о г о приміщення. Н а п е р е д о д н і Д р у г о ї світової війни й о г о с п о р у д и в власник шкірзаводу М а р ґ о ш е с , який, з д а є т ь с я , загинув 1941 р. в ґ е т о 2 8 . В п і с л я в о є н н и й час б у д и н о к с л у ж и в місцем проведення урочистих прийомів, бо стіни д р у г о г о поверху с к о н с т р у й о в а н і так, щ о р о з с у в а ю т ь с я , у т в о р ю ю ч и о д и н в е л и к и й бенкетний з а л . Т е п е р т у т розташувався Ц е н т р д и т я ч о ї т в о р ч о с т і . Напередодні Д р у г о ї світової війни розпочалося навчання у торговій школі ( т е п е р центральна частина п е д і н с т и т у т у ) , що т о д і вважалася найсучаснішою такого призначення спорудою. 1 березня 1940 р. почалося навчання у новозаснованому вчительському інституті. Цього д н я на урочистому відкритті першого вишу на Прикарпатті виступив згаданий п р о ф е с о р гімназії В. Пашницький, але у своїй промові навіть не згадав імені страшного Й. Сталіна, не подякував «мудрій» партії за «піклування» про нібито нещасний ще недавно український н а р о д у Галичині. Здається, це і с т а л о причиною його арешту і загибелі у казематах НКВС. У 1 9 5 0 р. С т а н і с л а в с ь к и й у ч и т е л ь с ь к и й і н с т и т у т реорганізували в п е д а г о г і ч н и й , у 1955 р . д о н ь о г о п р и є д н а л и К о л о м и й с ь к и й у ч и т е л ь с ь к и й інститут, а в січні 1971 р. йому п р и с в о ї л и ім'я в и д а т н о г о українського письменника В. Стефаника, про що нагадує меморіальна д о ш к а , в с т а н о в л е н а 1984 р. В 1966 р. до к о л и ш н ь о г о б у д и н к у торговельної школи б у л и добудовані нові навчальні корпуси (від вулиці Шевченка). Вони з ' я в и л и с я на місці будинку, у якому у 1940-1941 рр. м і с т и л и с я с т у д е н т с ь к а ї д а л ь н я і г у р т о ж и т о к , у післявоєнний п е р і о д спортзал і навчальні авдиторії музпеду, а від вулиці Пушкіна - спортзал, актовий зал ( с т а р и й ) і бібліотека, а на д р у г о м у поверсі - ч и т а л ь н и й зал і б і б л і о г р а ф і я . У 1988 р. с п о р у д ж е н о 8-поверховий навчальнолабораторний корпус, нове приміщення бібліотеки та презентабельний актовий зал. Таким чином, інститут розмістився між д в о м а вулицями - Шевченка і Пушкіна, набравши ф о р м и букви « Н » . У вересні 1992 р. Указом П р е з и д е н т а України і н с т и т у т п е р е т в о р е н о на П р и к а р п а т с ь к и й у н і в е р с и т е т . У січні 1993 р. на й о г о п р е з е н т а ц і ї побував П р е з и д е н т України Л. М. Кравчук. За роки свого існування педінститут імені В. Стефаника став не тільки навчальним закладом, але й науковим. А д ж е у ньому працюють т р и академіки - ректор В. І. Кононенко, В. Костицький і М. Г. Стельмахович, 28

3а свідченням представників міської єврейської громади власник шкірзаводу Я. Марґошес помер за кілька тижнів до початку німецько-радянської війни. 60

15 докторів наук, п р о ф е с о р і в , до 200 д о ц е н т і в , чиї наукові п р а ц і з д о б у л и загальне визнання. І, врешті, будинок №1, колишній г о т е л ь « А в с т р і я » , в якому в кінці 1918 р. працював у р я д З У Н Р і який ц тоді був перейменований на « О д е с у » . 2-3 січня 1919 р. в залі кінотеатру «Австрія» (зал Будинку культури №1, т е п е р Н а р о д н и й дім) п р о х о д и л о засідання Української Національної Ради ЗУНР, яке ухвалило історичне рішення про З л у к у з У Н Р 3 січня 1919 р., в в е ч е р і , з цієї н а г о д и відбувся військовий парад, який приймали, стоячи на балконі, п р е з и д е н т е . Петрушевич, секретар військових справ Д. Вітовський і, здається, Є. Коновалець 2 9 , пізніше Провідник О У Н , а с е р е д учасників п Приміщення Народного дому (зліва) 1 Ґ ^ п а р а д у був к о м п о з и т о р Л е в к о Лепкий, брат Богдана. 21 січня 1990 р. від цього історичного будинку і до Києва п р о л і г ж и в и й л а н ц ю г - с и м в о л З л у к и 1919 р., а х у д о ж н ь о меморіальна дошка засвідчує і закарбовує факт Злуки, коли З У Н Р і У Н Р об'єдналися в «одну суверенну Народну Республіку». З травня 1940 р. і майже до кінця 1979 р. т у т м і с т и л а с я о б л а с н а ф і л а р м о н і я , а при ній працював Г у ц у л ь с ь к и й а н с а м б л ь пісні і танцю. О д н и м з п е р ш и х й о г о організаторів був к о м п о з и т о р Я. Барнич, а в післявоєнний п е р і о д - М. Г р и н и ш и н . Пізніше філармонію п е р е н е с л и на п л о щ у А. Міцкевича у приміщення т е а т р у ім. І. Франка, що перейшов у нову с п о р у д у по вулиці Незалежності. Пізніше в приміщенні філармонії р о з м і с т и в с я Міський б у д и н о к к у л ь т у р и № 1, а з н е д а в н ь о г о часу Народний дім, що став центром національно-культурного відродження У к р а ї н и , а 1993 р. - т е а т р л я л ь о к імені М а р і й к и П і д г і р я н к и . А в приміщенні т е п е р і ш н ь о г о г а с т р о н о м у до 1939 р. б у л а « С в я щ е н и ч а поміч» У Г К Ц , д е можна б у л о п р и д б а т и речі релігійного вжитку. На будинку на протилежному боці вулиці Шевченка можна побачити бронзову меморіальну дошку, виконану художницею С. О. Топорковою. її в і д к р и л и в березні 1989 року до 175-річчя від д н я н а р о д ж е н н я В е л и к о г о Кобзаря. 9

В газетних інформаціях про цей парад присутність Є. Коновальця не згадується. 61

У б у д и н к у № 3 (раніше - № 5) до 1939 р. п р а ц ю в а л а приватна д р у к а р н я Л е о н а Данкевича, в якій д р у к у в а л и українські і польські видання. Так, т у т б у л и видані « Т р и п о е м и » Т. Шевченка у п о л ь с ь к о м у перекладі Е. В и л о м о в с ь к о г о (1898-1928). У р і з н и й час по в у л и ц і Липовій-Шевченка проживали українські п и с ь м е н н и к и . В 18901896 р р . у б у д и н к у п і д № 7 8 проживав і працював письменник і видавець Василь Лукич ( п с е в д о н і м В. Л е в и ц ь к о г о ) . Як р е д а к т о р « З о р і » він н а м а г а в с я р о з ш и р и т и к о л о авторів ж у р н а лу завдяки письменникам з Наддніпрянської України. На його а д р е с у н а д х о д и л и твори Л е с і Українки, її матері О л е н и Пчілки, А. К р и м с ь к о г о , І. К а р п е н к а - К а р о г о та інших. П р о це так п и с а в І. Ф р а н к о : По Липовій вулиці Іде панок, аж кулиться, Несе пачок зо сорок Нав 'язанихдо торок. Іде, потом обливавсь, А так втішно усміхавсь Все письменство я двигаю, Драми, казки, поемки. Віршів три оберемки. В 1865 р. д в а учні С т а н и с л а в і в с ь к о ї гімназії, п і з н і ш е в і д о м і українські п у б л і ц и с т и В. Навроцький та О с т а п Т е р л е ц ь к и й , « н е раз, х о д я ч и до пізньої ночі по Л и п о в і й вулиці, о б а вони д е б а т у в а л и про народні с п р а в и й п о т р е б и » , а « Н а в р о ц ь к и й у с е пер на т е , що т р е б а з висот... ентузіазму зійти д о низин р е а л ь н о г о ж и т т я т а б р а т и с я д о практичної р о б о т и » . А т е п е р по вулиці Шевченка проживають українські письменники Б. Бойко, С. Пушик і Г. Турелик.

*** Парк - ровесник Івано-Франківська 3 0 . К о л и с ь на цьому місці шумів г у с т и й д у б о в и й л і с , а т о м у він майже до 50-х років н а ш о г о часу т р а д и ц і й н о називався Д і б р о в о ю . З 1945 р. й о г о п е р е й м е н у в а л и на парк к у л ь т у р и і відпочинку імені Т. Шевченка, з 60-х років - п р о с т о парк імені Т. Шевченка. В 1955 р. народні умільці з в е л и д е р е в ' я н и й б у д и н о к у г у ц у л ь с ь к о м у с т и л і . С п о ч а т к у він с л у ж и в ц е н т р а л ь н и м павільйоном з г а д а н и х виставок, пізніше - літнім кінотеатром, а д а л і о ф і с о м о б л а с н о ї р а д и з т у р и з м у та екскурсій. За час с в о г о існування парк значно розрісся. Якщо він спочатку займав 15 гектарів, то т е п е р майже вдвоє більше. Він - своєрідний музей п р и р о д и . Тут р о с т е майже 9 тисяч д е р е в і 3 тисячі декоративних кущів майже 100 видів, що знайомлять з багатством річних кліматичних зон земної кулі. Т у т можна побачити японську сакуру, ф р а н ц у з ь к е тюльпанове д е р е в о , тибетське ґінкготощо. Тінисті алеї, зелені ґазони і клумби створюють приємний затишок, а білі і чорні л е б е д і та різні птахи д о п о в н ю ю т ь цей куток майже недоторканної п р и р о д и . Наш парк своєрідне поєднання англійського (діброва, якої нібито не т о р к н у л а с я рука л ю д и н и ) і французького паркового мистецтва. П р и головній алеї, що з ' є д н у є вулиці Пушкіна і Гетьмана М а з е п и , с п о р у д ж е н о б ю с т Т. Шевченкові р о б о т и с к у л ь п т о р а І. Н и к о л и ш и н а . Біля нього р о с т е верба з Чернечої гори у Каневі, яку привіз і п о с а д и в п о е т С . Пушик. У куточку парку від в у л и ц і Пушкіна можна побачити гору, що несподівано піднімається с е р е д рівнини. Існують дві версії про її походження. За однією її висипали п о л я к и у 1869 р. на ч е с т ь Л ю б л і н ської унії 1569 року, к о л и о б ' є д н а лися Польське королівство і Л и т о в с ь к е велике князівство і в и н и к л а н о в а д е р ж а в а - Річ П о с п о л и т а . За іншою - це « к о п є ц Костюшка», висипаний на честь керівника п о л ь с ь к о г о п о в с т а н н я Погруддя Т. Шевченка в парку 1794 р. « К о п є ц » - г о р а , н і б и т о висипана у 20-х роках XX с т 3 1 . 30

Це твердження є досить поширеною помилкою. У 17-18 ст. тут справді була діброва, але в 19 ст. вона вирубана. Ліс перетворився на орну землю під назвою «Радецьке поле». Парк, починаючи від 1896 року, довелося насаджувати наново.

За парком - с т а д і о н , який за Австрії був с т а д і о н о м о щ а д н о ї каси. С ю д и часто п р и х о д и л и учні української гімназії, щоб своєю присутністю виразити моральну підтримку М. Січинському, який у т ю р м і «Діброві» відбував покарання за вбивство австрійського намісника в Галичині. ЗО травня 1910 р. до 10-х роковин утворення « С і ч е й » (перша виникла 1900 р. в с е л і Заваллі на Снятинщині) т у т відбулася велична д е ф і л я д а кінних відділів « С і ч е й » та д е м о н с т р у в а л и с я вправи станиславівських і львівських « С о к о л і в » . Участь у цьому святі взяли представники різних с л о в ' я н с ь к и х народів - О. Рібаж ( С л о в е н і я ) , Л. Цар ( Х о р в а т і я ) , Ф. К о т р о в ш , Б. П а в л ь о і Б. Гавель (Чехія), а т а к о ж українські діячі Л. Бачинський, С. Л е в и ц ь к и й , К. Т р и л ь о в с ь к и й та інші. Ще раз т у т з і б р а л и с я українці, точніше, українки, щ о б 24 червня 1934 р. під час Українського світового жіночого конгресу п р о в е с т и Д е н ь с е л я н к и . Жінки і дівчата з багатьох сіл С т а н и с л а в і в с к о г о в о є в о д с т в а у своїх національних строях продемонстрували єдність і відданість українського жіноцтва, а дівчата - Граціозні вправи. Організаторкою цього величного свята б у л а Оксана Л е м е х а - Л у ц ь к а .

ВУЛИЦЯ СІЧОВИХ СТРІЛЬЦІВ Д е с ь у с е р е д и н і XVIII ст.* п а р а л е л ь н о з Тисменицькою д о р о г о ю (тепер вулиця Незалежності) виникає вулиця ВузькаТисменицька, що пізніше н о с и т и м е ім'я п о л ь с ь к о г о к о р о л я Яна III С о б е с ь к о г о ( в у л и ц я

Вулиця Січових стрільців 31

Обидві версії не відповідають дійсності. Ця гірка насипана як звичайний парковий атракціон у 1908 році. 64

С о б е с ь к о г о ) . В 1919 р. за З У Н Р Ї Ї б у д е названо іменем українського історика М. Г р у ш е в с ь к о г о , п о л ь с ь к а в л а д а знову поверне їй назву С о б е с ь к о г о , радянська назве її в у л и ц е ю Чапаєва, а українська Січових стрільців (з л ю т о г о 1991 р.). В у л и ц я Січових с т р і л ь ц і в з ' є д н у є д в і важливі магістралі ІваноФранківська - М а з е п и і Н е з а л е ж н о с т і . Найвідомішою б у д і в л е ю до н е д а в н ь о г о часу вважався б у д и н о к під № 24, про що н а г а д у ю т ь т р и д о ш к и - о д н а о х о р о н н а і дві меморіальні, присвячені І. Франкові. Це б у д и н о к « Р у с ь к о ї (Української) б е с і д и » , в якому в и с т у п а л и відомі українські діячі к у л ь т у р и . Так, у 1902 р. письменниця К. М а л и ц ь к а п р о ч и т а л а д о п о в і д ь « П р о організацію жіноцтва по містах і с е л а х » . З д а є т ь с я , 1911 р. в залі «Руської б е с і д и » І. Ф р а н к о читав свою поему « М о й с е й » , про що нагадує скромна меморіальна д о ш к а , встановлена 26 с е р п н я 1966 р. Через д в а д ц я т ь років, 6 червня 1986 р., у р о ч и с т о і в п р и с у т н о с т і учасників наукової к о н ф е р е н ц і ї , що п р о х о д и л а в п е д і н с т и т у т і імені В. С т е ф а н и к а , б у л а відкрита мармурова д о ш к а з бронзовим б а р е л ь є ф о м І. Франка ( с к у л ь п т о р С. Топоркова, архітектор С . С о к о л о в с ь к а ) . Н а ній викарбуваний з о л о т о м н а п и с : « В ц ь о м у б у д и н к у в 1889-1914 р р . г е н і а л ь н и й у к р а ї н с ь к и й п и с ь м е н н и к , революціонер-демократ Іван Якович Франко неодноразово читав свої т в о р и » . У цих с л о в а х символічно зафіксовані різні п е р і о д и і ф а к т и (в 1889 р. в и с т у п а в у з а л і по в у л . Г а л и ц ь к і й , 7) з т в о р ч о ї б і о г р а ф і ї Каменяра. На жаль, у цій історичній залі розмістилася дієтична їдальня, с п о т в о р е н а ремісницькою ляпаниною. У 1 9 2 5 - 1 9 3 9 рр. у крамниці, де т е п е р п р о д а ю т ь напівфабрикати, містився ф і л і а л з н а м е н и т о г о « М а с л о с о ю з у » , а у д в о р і - м о л о ч а р н я , в и р о б и якої б у л и відомі по всій П о л ь ш і , а т а к о ж за її м е ж а м и . О р г а н і з а т о р о м « М а с л о с о ю з у » був у р о д ж е н е ц ь К н я г и н и н а - Г і р к и і н ж е н е р А . П а л і й , який закінчив а г р о н о м і ч н и й в і д д і л П р а з ь к о ї п о л і т е х н і к и . З а х о п л е н и й у с п і х о м цієї у к р а ї н с ь к о ї г о с п о д а р с ь к о ї у с т а н о в и , письменник В. Павлусевич написав л і б р е т о о п е р е т и «Дівча з М а с л о с о ю з у » , а Я. Барнич - музику. За подвір'ям « М а с л о с о ю з у » , де т е п е р приблизно височіє т е л е в е ж а , з ініціативи Я р о с л а в а А н д р у х о в и ч а і за активної п і д т р и м к и ф у т б о л ь н о г о т р е н е р а « П р о л о м у » і пізніше д о б р е відомого с п о р т и в н о г о о г л я д а ч а О с и п а Новицького (1910-1982, р о д о м із с е л а Вовчинця) б у л и викорчувані в е р б и , а на їхньому місці з у с и л л я м и українських гімназистів і громадян міста був п і д г о т о в л е н и й п е р ш и й у С т а н и с л а в о в і тенісний корт, що був названий п л о щ е ю « Ч о р н о г о р о ю » (на майках с и н ь о - ж о в т и й щ и т з б у к в о ю « Ч » ) , б о б у в в л а с н і с т ю о д н о й м е н н о г о і найстарішого українського Т у р и с т и ч н о - С п о р т о в о г о Т о в а р и с т в а (з 1907-го або 1908 р.). 1932 р. т у т в і д б у в с я п е р ш и й 65

український чемпіонат міста з тенісу, що закінчився несподіваною п е р е м о г о ю Я . П о п е л я н а д с в о ї м « у ч и т е л е м » О . Н о в и ц ь к и м , який н а с т у п н о г о року взяв реванш н а д своїм с у п р о т и в н и к о м . 1934 р. на площі « Ч о р н о г о р и » відбувся Крайовий тенісний чемпіонат, що також закінчився перемогою станиславівських тенісистів і тенісисток. З п л о щ е ю « Ч о р н о г о р о ю » пов'язані і початки наших відбиванкиг а н д б о л у і кошиківки-баскетболу, а також з а р о д ж е н н я Українського с п о р т о в о г о к л у б у ( У С К ) і й о г о зверхньої організації - Українського с п о р т о в о г о с о ю з у ( У С С ) . Ц і д о б р і початки у к р а ї н с ь к о г о с п о р т у в С т а н и с л а в о в і ж о р с т о к о з у п и н и л а п о л ь с ь к а в л а д а , яка в 1937 р. з а б о р о н и л а У С С , а корт т а інші с п о р т и в н і м а й д а н ч и к и наказала знищити і заорати поле, щоб і с л і д у не з а л и ш и л о с я від них. Так польські шовіністи р о з п р а в и л и с я з українським с п о р т о м ! Пізніше, за с л о в а м и О. Новицького, «станиславівський теніс» відродився у післявоєнні роки на чужині, щ о б таким с п о с о б о м « н а з д і г н а т и т е , що не з власної вини в т р а т и в на р і д н о м у ґ р у н т і » . В 1947-1949 р р . у н і м е ц ь к о м у місті Авгсбурзі відновило свою діяльність товариство « Ч о р н о г о р а » , а д е щ о пізніше О . Н о в и ц ь к и й т а інші наші т е н і с и с т и с т а л и с е н ь й о р а м и Української с п о р т о в о ї ц е н т р а л і Америки і Канади. Г о т е л ь « Д н і с т е р » т е ж має с в о ю цікаву історію. До 1919 р. він називався « А в с т р і є ю » , за З У Н Р (1919) - « О д е с о ю » , за П о л ь щ і « В а р ш а в о ю » . У 1919 р. т у т містилася канцелярія голови Української Національної Ради ЗУНР Є. Петрушевича (18631940) і й о г о з а с т у п н и к а Л . Б а ч и н с ь к о г о (1871-1930). У г о т е л і п е р е д с в о є ю вимушеною емігра цією на З а х і д з у п и н я л и с я г о л о в а Директорії, письменник В. Винниченко (20-23 л ю т о г о 1919), п р е з и д е н т УНР, і с т о р и к М . Г р у ш е в с ь к и й ( 5 - 8 к в і т н я 1919), головний отаман Українського війська С. П е т л ю р а ( 2 4 - 2 8 л ю т о г о 1919), к у л ь т у р н о - г р о м а д с ь к и й діяч і ж у р н а л і с т Є. Чикаленко (ЗО січня - початок л ю т о г о 1919). Багатоповерховий будинок №11 т а к о ж т і с н о п о в ' я з а н и й з Готель «Дністер* 66

і с т о р і є ю З У Н Р . На д р у г о м у й о г о п о в е р с і з 1 січня і до 18 т р а в н я 1919 р. м і с т и л а с я редакція о р г а н у С е л я н с ь к о - Р о б і т н и ч о г о с о ю з у « Р е с п у б л і к а н е ц ь » , щ о виходив під д е в і з о м « Б о р о т ь б о ю з д о б у д е ш т и право с в о є » . Р е д а к т о р а м и б у л и п о е т В. Гадзінський, г р о м а д с ь к о культурний діяч Д. Дем'янчук, історик М. Кордуба, а с е р е д співпрацівників бачимо письменника В. Пачовського. Наступний будинок має оригінальну архітектуру, що вказує на його призначення. Це - головна п о ш т а , с п о р у д ж е н а в 1938 р. З 1909 р. на цьому місці р о з т а ш о в у в а л о с я інше приміщення п о ш т и , а л е воно вже не з а д о в о л ь н я л о п о т р е б міста, що с т а л о ц е н т р о м в о є в о д с т в а . Тому, як ми вже сказали, в 1938 р. с п о р у д и л и теперішнє приміщення п о ш т и , що вражає ф у н к ц і о н а л ь н и м розв'язанням і підпорядкуванням приміщень д л я п о т р е б окремих с л у ж б п о ш т и . А до 1909 р. п о ш т а р о з м і щ у в а л а с я п р и вул. Д . В і т о в с ь к о г о , 4 3 2 .

Будинок пошти (до 1938 року) А д р е с а в у л и ц я С і ч о в и х с т р і л ь ц і в ( Ч а п а е в а , 15) д о б р е відома авторам і читачам о б л а с н и х газет «Прикарпатської п р а в д и » ( д о кінця вересня 1988 р. ) і « К о м с о м о л ь с ь к о г о п р а п о р а » (з 1990 р. - « С в і т м о л о д і » ) . Я к щ о на с т о р і н к и п е р ш о ї з них д у ж е рідко п о т р а п л я л и правдиві матеріали з історії української культури, а ще рідше - з історії українського н а р о д у (рідкісним винятком можна вважати появу 9 с е р п н я і 5 в е р е с н я 1944 р. с т а т т і « К р о в на площі Міцкевича» про 32 Д о 1909 року пошта розміщувалася в будинку по вул. Л. Бачинського, 4, надалі, до 1938 року - в будинку вул. Січових стрільців, 15.

р о з с т р і л 14 л и с т о п а д а 1943 р. ф а ш и с т а м и українських патріотів), то « К о м с о м о л ь с ь к и й п р а п о р » у ц ь о м у відношенні був п е р е д о в і ш и м , о с о б л и в о за р е д а г у в а н н я й о г о п о е т е с о ю Г. Т у р е л и к . З 23 б е р е з н я 1968 р. на його сторінках друкується наша «Прикарпатська літературна е н ц и к л о п е д і я » ( н е закінчена). З 1992 р. Г. Т у р е л и к - з а с т у п н и к редактора ж у р н а л у « П е р е в а л » , редакція якого також розмістилася при вул. Січових с т р і л ь ц і в , 15. Й о г о р е д а к т о р - прозаїк В. Д о б р я н с ь к и й . З серпня 1990 р. т у т почала р о б о т у редакція міської газети « З а х і д н и й к у р ' є р » , що т е п е р розташована по вул. Грюнвальдській. Д о ш к а на будинку № 17 повідомляє, що т у т працює д и т я ч а музична ш к о л а № 2 імені В а с и л я Б а р в і н с ь к о г о . В 60-х р о к а х т у т д і я л о Станіславське книжково-газетне видавництво, в якому працював поет М. Карпенко. За його редакцією з'явилася поетична збірочка Д. Осічного « Д у м и верховинця» (1963) і краєзнавча розвідка В. Полєка « Л і т е р а т у р н е П р и к а р п а т т я » (1963), що в з в ' я з к у з л і к в і д а ц і є ю видавництва б у л а передана (гранки) у львівське видавництво « К а м е н я р » , де вона у д о п о в н е н о м у і р о з ш и р е н о м у вигляді з ' я в и л а с я д р у к о м і відразу ж б у л а з а б о р о н е н а і з н и щ е н а . Це в і д б у л о с я у д в о р і колишньої друкарні (в дворі будинку №15) у присутності представників друкарні і О б л л і т у (так невинно називалася більшовицька цензура, що т о д і містилася на т р е т ь о м у поверсі б у д и н к у №15). А т е п е р підійдімо до д в о п о в е р х о в о г о б у д и н к у з д в о м а колонами ( № 4 4 Б), що сховався у дворі за невеличкими будиночками. В 1902 р. Д. Січинський організувавутодішньому Станиславові першу в Галичині музичну школу, що в 1921 р. б у л а п е р е т в о р е н а на філіал Львівського музичного і н с т и т у т у імені М. Л и с е н к а , а 31 г р у д н я 1939 року - на м у з и ч н е у ч и л и щ е , я к о м у 2 9 г р у д н я 1965 р . п р и с в о ї л и і м ' я Д. Січинського. 26 г р у д н я 1985 р. в у р о ч и с т і й обстановці відкрили меморіальну д о ш к у р о б о т и А. Басюка. На ній в і д т в о р е н о п о р т р е т к о м п о з и т о р а і с т и л і з о в а н у б а н д у р у , а бронзові р я д к и н а г а д у ю т ь : « Д е н и с Січинський, 1865-1909, видатний український к о м п о з и т о р , диригент, п е д а г о г і громадський діяч, який проживав у нашому місті в 1873-1909 р р . » . У в е р е с н і 1990 р. т у т с т в о р е н о м у з е й п а т р о н а м у з у ч и л и щ а . В 1939-1941 рр. викладачем т е о р е т и ч н и х д и с ц и п л і н був композитор Р. Сімович, у р о д ж е н е ц ь С н я т и н а (1901 -1984). Не раз г о л о в у в а в т у т на д е р ж а в н и х е к з а м е н а х А. К о с - А н а т о л ь с ь к и й . З в и п у с к н и к і в м у з у ч и л и щ а імені Д . С і ч и н с ь к о г о с л і д з г а д а т и І. Малковича (скрипковий к л а с ) , який відомий також і як поет. З д а є т ь с я , н а п е р е д о д н і Д р у г о ї с в і т о в о ї війни у б у д и н к у №38 проживав український л і т е р а т у р о з н а в е ц ь М. М о ч у л ь с ь к и й (18751940). З д а є т ь с я , з в і д с и громадськість міста п р о в е л а його в останню путь (за іншими д а н и м и - з б у д и н к у по вул. Н е з а л е ж н о с т і , 43). А на 68

першому поверсі з 1990 р. розмістилося культурно-науковетоваристо « Р у х » . При вул. С о б е с ь к о г о , 50 (тепер Січових стрільців, 50) проживав Гнат Полотнюк (1856-1903), д и р и ґ е н т хору катедри У Г К Ц , організатор Товариства дяків С т а н и с л а в і в с ь к о ї єпархії, р е д а к т о р «Дяківського г о л о с у » й упорядник « Ц е р к о в н и х напівів» (1902).

ВІД ЗОСИНОЇ ВОЛІ ДО Є. КОНОВАЛЬЦЯ Перша звістка про сучасну вулицю Є. Коновапьця (так вона названа в л ю т о м у 1993 р.) в і д н о с и т ь с я до початку XVIII ст. Д а л е к о за межами Станиславівської ф о р т е ц і в нужденних хижах т у т о с е л я л и с я бідняки. Оскільки вони не виконували ж о д н и х панщизняних робіт і не п л а т и л и податків, то за т о г о ч а с н и м и законами такі о с е л і називали « в о л я м и » , « с л о б о д а м и » (звідси Слобода-Рунґурська, тепер С л о б о д а , Лісна С л о б і д к а , п р о с т о - С л о б і д к а ) . Часом ці « н у ж д е н н і х а л у п и » нібито відвідувала сама власниця Станиславова Зофія (Зося) Коссаковська 3 3 . Вона р о з д а в а л а біднякам харчі, ліки і навіть гроші. П і с л я її с м е р т і «вдячні* жебраки назвали свою « в о л ю » - « З о с и н о ю в о л е ю » . З г о д о м 33

Ім'я власниці Станиславова не Зофія, а Катерина Коссаковська (померла 1803 року), але це було згодом. Мову треба вести про доньку Ю. Потоцького Зофію (Зосю) Потоцьку, в другому заміжжі Коссаковську (померла 1729 року), яка нібито відзначалася надзвичайною д о б р о т о ю до бідних і калік, п о п р о с и л а батька збудувати д л я них кілька притулків на цій вулиці. Батько виконав волю доньки і звідси нібито пішла поетична назва вулиці - Зосина воля. Таку, більш вірогідну, версію наводять інші автори. 69

так с т а л а називатися і в у л и ц я , що поволі виникла після зруйнування ф о р т е ч н и х мурів і відкриття цвинтаря у 1808 р. Після закінчення Д р у г о ї світової війни її перейменували - назвали іменем капітана Радянської армії П . Д а д у г і н а , щ о д о н е д а в н ь о г о ч а с у навіть з а с в і д ч у в а л а меморіальна д о ш к а р о б о т и с к у л ь п т о р а А . Л е н д ь є л а . Таку зворушливу казочку д л я чемних д і т е й , т о б т о про походження назви «Зосина воля», розповіву 1896 р. польський єзуїтТ. Й. Заленський, забувши уточнити, що ці «вдячні» бідняки воліли животіти, аби тільки не гнути спини на вельможну пані... Ця сумна історія вулиці п о с л у ж и л а матеріалом д л я іронічного вірша Ю. Андруховича « З о с и н а в о л я » . П р о т я г о м XIX - до 60-х рр. XX ст. в у л и ц я б у л а з а б у д о в а н а майже повністю о д н о п о в е р х о в и м и будиночками, що п о т о п а л и у садках. Під час ф а ш и с т с ь к о ї окупації лівобіч вул. З о с и н о ї волі (від вул. Сахарова) б у л и розташовані г о р о д и ґ е с т а п о , д е п р а ц ю в а л и євреї, вирощуючи різні п р о д у к т и д л я « ю б е р м е н ш і в » . З а с п о г а д а м и с т а р о ж и л і в н е раз п а д а л и м е р т в и м и євреї від « т о ч н и х » п о с т р і л і в начальника ґ е с т а п о Кріґера, що л у н а л и з б а л к о н а б у д и н к у по вул. С а х а р о в а , 28. Тоді ж у будиночку під №94 згаданий Юліуш Файєрман з товаришами працював з кінця 1942 р. н а д мапою д и с т р и к т у і нашого повіту. О ч е в и д н о , в з в ' я з к у із с п о р у д ж е н н я м л е т о в и щ а ( м а й ж е в кінці вул. Є. Коновальця) із злітно-посадковою смугою з твердим покриттям виникла потреба реорганізувати цю важливу магістраль міста. Почалася забудова багатоповерховими житловими будинками і корпусами заводів - виробничого об'єднання « Г е о ф і з п р и л а д » , арматурного і ф у р н і т у р н о г о . Після реконструкції в грудні 1985 р. урядова комісія прийняла новий аеровокзал, с п о р у д ж е н и й за проектом колективу «Украеропроект» під керівництвом г о л о в н о г о архітектора М. Юрченка, який відразу ж був визнаний одним з найкращих в Україні. Він приваблює оригінальністю фасаду, черепичним д а х о м у гуцульському с т и л і , вдалими інтер'єрами, а також найновішою інформативною апаратурою. У незалежній Україні відкрито і міжнародні лінії до П о л ь щ і , Німеччини, Англії. П р и в е р т а є увагу а р х і т е к т у р н о - х у д о ж н і м о ф о р м л е н н я м о б л а с н а дитяча лікарня, керувала спорудженням якої архітектор Л. Лукомська*. З 1 вересня 1964 р.* працює технікум т о р г і в л і .

ВУЛИЦЯ С. БАНДЕРИ В у л и ц я С. Бандери с ф о р м у в а л а с я у 20-х роках нашого сторіччя. На мапі міста часів З У Н Р (1919) вона - безіменна. В післявоєнний час називалася вулицею Куйбишева, а з л ю т о г о 1991 р. - С. Б а н д е р и . У 70

1978 р. архітектори М. Жук і С. Вапевський спроектували 12-поверховий Центр науково-технічної інформації (№1), що став до л а д у в 1990 р. 13 жовтня 1991 р. на ньому в урочистій обстановці був відкритий пам'ятний 34 з н а к С . Бандері роботи скульптора В. Довбенюка . Він складається з трьох частин. На першій з них бачимо кобзаря, який натхненно закликає народ до боротьби за свободу і незалежність: Піднімайтесь, козаченьки, честь і волю захищать. Досить нидіти рабами, Час прийшов кайдани рвать. На с е р е д н і й д о ш ц і бачимо п о в с т а н ц я , який у п е р е д с м е р т н и й час передає рушницю в руки Матері-Вітчизні, ніби прохаючи її продовжити боротьбу за волю України. На третій В. Довбенюк зобразив С. Бандеру, а поруч напис: « В у л и ц я названа в честь видатного діяча національнов и з в о л ь н о г о р у х у керівника П р о в о д у Організації українських націоналістів С т е п а н а Б а н д е р и 1.01.1909-15.10.1959». С е р е д одноповерхових будиночків бачимо багатоповерхові ж и т л о в і с п о р у д и , щ о в и р о с л и з а о с т а н н і 2 0 років. П р и п о ч а т к у вул. С. Бандери розмістилася науково-дослідна станція хрестоцвітих к у л ь т у р . У 1975 р. п о ч а л о с я б у д і в н и ц т в о с п е ц і а л ь н о г о приміщення д л я кооперативного технікуму* ( № 7 9 ) , що в 1991 р. б у л о перетворене на Комерційний коледж.

ВУЛИЦЯ КИЇВСЬКА З п р о в е д е н н я м залізниці С т а н и с л а в і в - В о р о н е н к а і п о б у д о в о ю залізничних майстереньукін.ХІХст. виникло нове поселення КнягининКолонія, що адміністративно підлягало Княгининові-Селу. Тут п о с е л я л и с я спочатку німці, які працювали на залізниці. Тому вона ще

Німецька колонія 34

Пам'ятний знак С. Бандері 17 жовтня 1999 року замінений іншим, виконаним скульптором А. Басюком.

н а з и в а л а с я Н і м е ц ь к о ю К о л о н і є ю , або п р о с т о К о л о н і є ю ( ч а с о м М а й з л я м и ) . На початку XX ст. (перші поховання за нашими с п о с т е р е ж е н н я м и в і д н о с я т ь с я д о 1905 р.) п о т е п е р і ш н і й в у л и ц і Київській (раніше - Опришівська) виникає цвинтар, що в 60-х роках був закритий радянською владою, але, на щ а с т я , не був зруйнований, т о ч н і ш е - т і л ь к и ч а с т к о в о . В і д о м о , щ о т у т б у л и м о г и л и січових стрільців, але у післявоєнний час вони б у л и знищені, а на їхньому місці з ' я в и л и с я м о г и л и червонозорих в и з в о л и т е л і в . Т р и м о г и л и г о л л а н д с ь к и х о ф і ц е р і в н а г а д у ю т ь нам п р о т р а г е д і ю і д о с и т ь в і д д а л е н о г о від н а с н а р о д у . В о н и п о м е р л и в таборі д л я військовополонених по теперішній вулиці Пушкіна ( д и в ) . Ц е - А . Й . Й . Л о м е й є р ( 4 . IV. 1891-3. III. 1942), Й. ван д е р С л і к к е (22.1.1896-27. VIII. 1943),Г.КеппельГесселінк(16.УІ. 1887-29. IX. 1942) ІГ. Й. П о т г і с е р (8. V. 1883-12. XII. 1942). П р и головній алеї міститься г р о б н и ц я , в якій поховано є п и с к о п а п о м і ч н и к а У Г К Ц о . д р І в а н а Л я т и ш е в с ь к о г о ( 1 7 . Х . 1879-27.XI. 1957), який багато років (з 1946 р.) провів у сталінських концтаборах. Д е щ о д а л і - м о г и л а священика У Г К Ц И о с и ф а Наконечного ( З . І . 1886-5. V. 1958), п р о ф е с о р а релігії в О т и н і ї . А н е д а в н о від входу, правобіч головної алеї, можна побачити велику глибу чорного мармуру, напис на якій нагадує, що т у т л е ж и т ь настоятель кафедрального с о б о р у РПЦ, м и т р о ф о р н и й п р о т о і є р е й В о л о д и м и р Мархева (7. III. 1899-14. III. 1965). Правобіч г о л о в н о ї алеї - н а д м о г и л ь н и й пам'ятник п о е т е с і О л ь г и С т р і л е ц ь (2.1.1923-13.111.1974). На високому п ' є д е с т а л і скульпторка О. Топоркова з о б р а з и л а п о е т е с у в х в и л и н у п о е т и ч н о г о натхнення. А на п л и т і викарбувані с л о в а з вірша О л ь г и С т р і л е ц ь : Є благородство й відданість хвилин, Є благородство цілого життя. Ще дві м о г и л и з а с л у г о в у ю т ь на увагу. Це оригінальна н а д г р о б н а композиція на місці поховання українського архітектора В о л о д и м и р а Л у к о м с ь к о г о (24. II. 1 9 2 7 - 2 8 . V I I . 1973), з а п р о е к т о м я к о г о с п о р у д ж е н о , зокрема, т у р б а з у « Г у ц у л ь щ и н а » в Яремчі, т е л е ф о н н о т е л е г р а ф н у с т а н ц і ю в І в а н о - Ф р а н к і в с ь к у (в с п і в а в т о р с т в і ) * . На к л а д о в и щ і п о в у л и ц і Київській р о з т а ш о в а н а м о г и л а у к р а ї н с ь к о ї акторки Ірини Коссак.

Початок вул. Неза кою/ості. Будинок не зберігся

ВУЛИЦЯ НЕЗАЛЕЖНОСТІ Первісно вона називалася Тисменицькою д о р о г о ю , бо починалася відразу ж за Тисменицькою брамою Станиславівської ф о р т е ц і ( т е п е р у районі р е с т о р а н у « Ю в і л е й н о г о » і пасажу) і б у л а важливою комунікаційною артерією, що з в ' я з у в а л а місто з Т и с м е н и ц е ю , К о л о м и є ю й іншими містами (ще на початку XX ст. можна побачити таку а д р е с у - «Станиславів біля Тисмениці», бо остання б у л а на багато віківстарішою за теперішній обласний центр). Уточнімо, що на початку X X ст. д о С т а н и с л а в о в а н е в х о д и л и К н я г и н и н , К н я г и н и н - Г і р к а і Княгинин-Колонія, що ввійшли до с к л а д у міста в 1925* році, к о л и Станиславів став центром о д н о й м е н н о г о в о є в о д с т в а . В 1812 р. б у л и зруйновані ф о р т е ч н і м у р и (їхні р е ш т к и можна п о б а ч и т и по Н о в г о р о д с ь к і й і Ф о р т е ч н і й в у л и ц я х ) , засипані рови з в о д о ю - С т а н и с л а в і в п о в о л і р о з ш и р ю в а в с я . В з д о в ж Тисменицької д о р о г и почали в и р у б у в а т и л і с , с е р е д якого вона п р о л я г а л а і р е ш т к и якого з б е р е г л и с я на с т а р о м у кладовищі (тепер Меморіальний сквер). Перші поховання т у т відносяться до 1782 р. * Після відкриття ЗО серпня 1866 р. залізниці Л ьвів-Чернівці Тисменицька д о р о г а с п о л у ч а л а місто з в о к з а л о м - д в і р ц е м . Це с п р и я л о п е р е т в о р е н н ю її на ц е н т р а л ь н у м а г і с т р а л ь , навколо якої й починається у т в о р ю в а т и с я новий ц е н т р С т а н и с л а в о в а ( п е р ш и й - Ринок). О ч е в и д н о , в 1869 р. її б у л о названо С а п е ж и н с ь к о ю в у л и ц е ю нібито н а ч е с т ь м о г у т н ь о г о л и т о в с ь к о г о княжого р о д у Сапегів. Чим польські шовіністи х о т і л и відзначити 300л і т т я с у м н о з в і с н о ї Л ю б л і н с ь к о ї п о л і т и ч н о ї унії, н а о с н о в і якої о б ' є д н а л и с я П о л ь с ь к е к о р о л і в с т в о і В е л и к е Л и т о в с ь к е князівство в є д и н у д е р ж а в у - Річ П о с п о л и т у , а українські землі с т а л и безправною 73

колонією польської ш л я х т и . За іншою версією її б у л о названо так нібито на честь інженера С а п е г и , який багато зробив д л я будівництва залізниці, що, звичайно, менш вірогідно. А л е й пізніше, навіть ще у 1910р., вживали подвійну назву-Сапежинська-Тисменицька. В 1919— 1922 р р . вона н о с и л а ім'я Шевченка, у міжвоєнний п е р і о д знову ж н а з и в а л а с я С а п е ж и н с ь к о ю , у 1941-1944 р р . - А д о л ь ф - Г і т л е р Ш т р а с с е , пізніше - С т а л і н а ( т о д і її п р о д о в ж е н о до річки Б и с т р и ц і ) , з 1956 р. - Радянською, а з л ю т о г о 1993 р. - Н е з а л е ж н о с т і 3 5 . В червні 1880 р. зі старого вокзалу (його вигляд подає книга « В а с и л ь Стефаник: Ж и т т я і творчістьу документах, фотографіях, ілюстраціях». К., 1987. - С. 20) по вулиці Сапежинській у с у п р о в о д і ж а н д а р м а йшов « ц ю п а с о м » - « п о е т а п у » І. Ф р а н к о , щоб переночувати в одній з камер а р е ш т у по теперішній Галицькій вулиці, 7 3 6 , а наступного д н я цією ж в у л и ц е ю знову попрямувати на вокзал і п о ї з д о м п о в е р н у т и с я в рідні Нагуєвичі. Це б у л о пов'язано з несподіваним та необгрунтованим арештом українського письменника в Яблунові і Коломиї. Ч е р е з ч о т и р и роки приємніші події знову п р и в е л и І. Ф р а н к а на в у л и ц ю Сапежинську. В 1884 р. він приїжджав до нашого міста, щоб у будинку Б. Д е с к у р а брати участь у д и с п у т а х м о л о д і , « щ о шукали нових доріг д л я суспільно-політичної праці». Т у т м о л о д и й письменник познайомився з Й. Д з в о н к о в с ь к о ю (1862-1892) (ці д а т и ми вперше п о д а л и у 1967 р. на основі її розшуканої м о г и л и ) , яку щ и р о , глибоко та із взаємністю покохав і яка ввійшла у його ж и т т я і творчість. П р о неї І. Ф р а н к о писав у н е з д і й с н е н і й п о в і с т і « Н е с п и т а в ш и б р о д у » (її реконструкцію з р о б и в Г В е р в е с , видавши її у 1966 р.), вірші «Тричі мені я в л я л а с я л ю б о в » , їй же присвятив низку своїх віршів. 16 червня 1884 р. І. Ф р а н к о п р о с и в українську п о е т е с у У л я н у Кравченко писати йому на а д р е с у Й. Дзвонковської, яка проживає по Сапежинській вулиці заТисменицькою рампою. Ця не зовсім зрозуміла а д р е с а і д о с і х в и л ю є ф р а н к о з н а в ц і в і д о с л і д н и к і в і с т о р і ї ІваноФранківська, які намагалися якось у т о ч н и т и її. Висловімо й ми свої міркування. До л и с т о п а д а 1894 р. «рампа», т о б т о товарна п л а т ф о р м а , містилася п о р я д з вокзалом. О т ж е , 700-метроваТисменицька вулиця п р о х о д и л а повз «рампу» праворуч від вокзалу. Оскільки т о д і ще не б у л о з а л і з н и ч н и х м а й с т е р е н ь ( в о н и п о б у д о в а н і д е с ь д о 1899 р . ) , т о , 35 Вулиця названа у 1884 році на честь Леона Сапєги (1803-1878) - політичного і громадського діяча Польщі з білорусько-литовського роду. За радянської влади увесь час називалася Радянською, ім'ям Сталіна не називалася. 36 Не міг І. Франко ночувати в будинку по вулиці Галицькій, 7 (його нинішній номер 7-а), оскільки в цьому магістратському будинку в той час арештантських камер не було. На першому поверсі там містилися десятки крамниць, у підвалах їхні с к л а д и , на другому поверсі - житлові помешкання та міщанське казино. «Поліційні арешти», про які згадує письменник, тоді містилися в підвалах ратуші.

перетнувши залізничне п о л о т н о ( д е т е п е р міст над вокзалом, с п о р у д ж е н и й я к перехід д о майстерень), можна б у л о потрапити д о будинку Дзвонковських, точніше на вулицю Дзвонковської, тепер вулиця О с т р о в с ь к о г о . Таку мою д у м к у ще в 1968 р. п і д т в е р д и в краєзнавець О. Феданко, який у л и с т і від 12 липня перерисував д л я нас орієнтовний п л а н Княгинина-Колонії ( М а й з л і в ) з 1923 р., н а п и с а в ш и : « В у л и ц я Дзвонковської д о б р е мені знана з моїх м о л о д и х років, бо рідний мій д і м , в якому я р о д и в с я , перебував шкільні роки, там вчителював до 1923 року - знаходився п р и вулиці Кінги ( т е п е р - Кримська. - В. П.), напроти вул. Дзвонковської»... Будинки Дзвонковських с т о я л и біля залізниці. Навколо л е ж а л а територія залізничної станції (на нашу думку, це с т а л о с я між 1894-1899 рр., коли б у л и споруджені названі майстерні. - В. П.). Дирекція залізниці викупила ці б у д и н к и , розібрала їх і на т о м у місці побудувала залізничні крамниці, іпотечний банкта інші с п о р у д и 3 7 . У зв'язку з відкриттям у кінці 1894 р. залізничної лінії С т а н и с л а в і в Вороненка виникла п о т р е б а п е р е с у н у т и рампу на 450 метрів ( т е п е р т а м також м і с т и т ь с я приміська станція д л я поїздів н а К о л о м и ю т а Я р е м ч е ) , а о т ж е , відповідно п е р е с у н у в ш и і Т и с м е н и ц ь к у в у л и ц ю , піднявши її на 3-4 метри вгору над залізничним п о л о т н о м , побудувати міст, що п р о с л у ж и в до г р у д н я 1980 р. Т о д і був в і д к р и т и й новий вартістю 2,6 мільйона карбованців, що проліг т е п е р ліворуч від старого мосту. Наприкінці 1971 р. п о ч а л о с я б у д і в н и ц т в о с у ч а с н о г о м о с т у через Надвірнянську Бистрицю. Тепер вулиця Незалежності п р о с т я г л а с я до річки Б и с т р и ц і , а д а л і п р о л я г а є в у л и ц я Тисменицька. Як ми вже сказали, після знищення валів і засипання ровів з водою виникає н о в и й г р о м а д с ь к и й ц е н т р м і с т а . У 1825 р. з ініціативи австрійського окружного с т а р о с т и Ф. Краттера (1758-1830) у братів Агопсовичів ( з д а є т ь с я , вірмен за походженням) місто викупило ґрунт п р и б л и з н о між вулицями Січових стрільців та Гетьмана Мазепи до вулиці Д. Вітовського, на якому б у л о в и с а д ж е н о д е р е в а і кущі. Так з'явився перший у нашому місті сквер, що у р о ч и с т о був відкритий у 1827 р. Він став у л ю б л е н и м місцем відпочинку д л я мешканців. Тут щонеділі можна б у л о п о с л у х а т и військовий о р к е с т р . На честь австрійського с т а р о с т и тодішнього Станиславова Франціска Краттера сквер називався «Краттерівкою». На її нечисленних лавочках часто з н а х о д и л и «нічліг» бездомні мешканці міста і вбогі гімназисти, про що "Міркування про переноси товарної платформи видаються недоречними і заплутаними, що зумовлено помилковим трактуванням слова «рампа». В той час воно означало шлагбаум на залізничному переїзді. І був цей переїзд (Тисменицька рампа) на місці, де нині шляхопровід. Цю рампу має на увазі І. Франко, називаючи адресу Дзвонковських. Архівні матеріали свідчать, що вулиця Островського - це колишня вулиця Дзвонковських. С п о г а д и О. Ф еданка збігаються з документальними свідченнями. 75

свідчить О. Заклинський (1819-1891) у своїх «Записках пароха С т а р и х Б о г о р о д ч а н » (Львів, 1890). «Я пригадав собі мою нужденну ночівлю, згадував мемуарист, - як то я, учнем іще, в станиславівському парку Краттерівка, г о л о д н и й сік зубами на твердій і зимній лавці». У 2-й половині XIX ст. з розширенням С т а н и с л а в о в а й утворенням нового парку за містом - т. зв. Д і б р о в и ( т е п е р парк імені Т. Шевченка) Краттерівка втрачає своє значення, с т а є звичайною п л о щ е ю , що за Австрії називалася п л о щ е ю П р и н ц е с и Г і з е л и , за П о л ь щ і - Генерала Ґ а л л е р а (він у 1919 р. п р и б у в з Франції на чолі д о б р е о з б р о є н о ї П о л ь с ь к о ї армії і почав н а с т у п п р о т и армії ЗУНР, що закінчився поразкою останньої та окупацією Західної України П о л ь щ е ю ) . Тоді сквер був зменшений (його рештки бачимо і тепер), бо завдяки йому б у л а проведена вулиця Сапежинська. Ліворуч від неї с п о р у д и л и т е а т р , а в 1904 р. - пасаж Гартенберґів, що мав нагадувати подібні т о р г о в е л ь н і ц е н т р и З а х і д н о ї Є в р о п и ( п о р . твір Е . З о л я « Ч е р е в о П а р и ж у » ) . Це б у л а крита Г а л е р е я з р я д о м крамниць по о б и д в а боки

Кав'ярня «Едісон» проходу, а на д р у г о м у поверсі - ф е ш е н е б е л ь н о ю кав'ярнею « Е д і с о н » (пізніше - ресторан). У1960 р. після внутрішньої перебудови (знесення п е р е г о р о д о к між окремими крамницями) т у т відкрився універмаг, з початку 1972 р. - « Д и т я ч и й с в і т » , а з 1990 р. - виставковий з а л . У п е р е о б л а д н а н о м у приміщенні в і д б у л и с я д в і м і ж н а р о д н і х у д о ж н і виставки - «Імпреза-90» і «Імпреза-91». У с у с і д н ь о м у б у д и н к у під №7 76

був відкритий п е р е г о в о р н и й пункт, що недавно перенісся до нового і навмисно с п о р у д ж е н о г о з цією метою будинку. Н а б у д и н к у № 3 2 1 березня 1992р. встановлена меморіальна дошка, яка засвідчує: «В цьому б у д и н к у 9 г р у д н я 1903 року г р о м а д с ь к і с т ь міста вітала в и д а т н о г о українського к о м п о з и т о р а М и к о л у Л и с е н к а

Будинок, в якому перебував М. Лисенко (посередині) 1842- 1912з 35-річчям його творчої д і я л ь н о с т і » . На першому поверсі цього будинку, вважаємо, з ініціативи П. Самоверського б у л а відкрита безплатна їдальня, що д о п о м о г л а не о д н о м у мешканцеві міста вижити у важкі роки ф а ш и с т с ь к о ї окупації. У 1967 р. з д а н о в е к с п л у а т а ц і ю 9-поверхову с п о р у д у ц е н т р а л ь н о ї п о ш т и , д о б у д о в а н е д о с т а р о г о будинку пошти. П е р е д ним с п о р у д и л и ф о н т а н . Щороку т у т засвічується міська ялинка, біля якої відбувається парад вертепів. У післявоєнні роки ч а с т и н у вулиці між вулицями Гетьмана М а з е п и ( т о д і Д з е р ж и н с ь к о г о ) і Щ о р с а ( Д . В і т о в с ь к о г о ) б у л о п е р е к р и т о . Так у т в о р и л а с я п л о щ а , яку с п о ч а т к у н а з в а л и Ф е с т и в а л ь н о ю , д а л і Р а д я н с ь к о ю , з 1975 р. - П е р е м о г и , а з січня 1993 р. - Вічовим майданом, хоч іванофранківці неофіційно так називали її ще раніше. Т у т у 1989 р. з'явився з н а м е н и т и й «Куб г л а с н о с т і » , що с т а в т о д і чи не єдиною рукописною газетою з найповнішою і найправдивішою п о л і т и ч н о ю інформацією, п о п е р е д н и ц е ю д е м о к р а т и ч н о ї п р е с и . Т у т в і д б у в а л и с я знамениті віча д е м о к р а т и ч н и х с и л о б л а с н о г о ц е н т р у та о б л а с т і . Богослужіння Греко-Католицької Церкви, що вийшла з 77

катакомб і з н о в у з а я в и л а п р о с в о є і с н у в а н н я . Ц ю п л о щ у т а к о ж неофіційно називали майданом Н е з а л е ж н о с т і . П о в і д о м л я ю ч и про відкриття д о ш к и М. Л и с е н к у , г а з е т и п и с а л и , що її в с т а н о в л е н о на майдані Н е з а л е ж н о с т і , 3. Тут с л і д у т о ч н и т и , що нумерація будинків на майдані продовжується на вулиці Незалежності, неначе підтверджуючи цілісність цієї магістралі міста. У 1980 р. д а л ь ш а частина вулиці Радянської б у л а п е р е к р и т а ( д о з ' є д н а н н я в у л и ц ь С і ч о в и х с т р і л ь ц і в і Ф р а н к а ) і п е р е т в о р е н а на пішохідну. Старовинні б у д и н к и б у л и о з д о б л е н і мармуром і д е р е в о м ,

Вул. Незалежності з ' я в и л и с я оригінальні ліхтарі у с т и л і р е т р о , ф о н т а н и і зручні лавки. За комплексну реконструкцію ч а с т и н и вулиці Радянської архітекторам В. М а р т и н ю к о в і , Л. П о п и ч е н к у , В. А л ь о щ е н к о в і і Г. Б у д з и н у та виконавцеві р е с т а в р а ц і й н и х робіт О. В а с и л е н к у в г р у д н і 1988 р. п р и с у д и л и Д е р ж а в н у премію УРСР. Ця частина вулиці Радянської цікава і за своєю архітектурою, і за своєю історією. Майже всі будинки (крім багатоповерхового будинку Союздруку, с п о р у д ж е н о г о в 1984 р.) збудовані у 2-й половині XIX - на поч. XX с т о л і т ь у с т и л і сецесії. Під №4 - г о т е л ь «Київ», у якому в 1905 р. п р о ж и в а л и славетні українські а р т и с т и М. Заньковецька і М. С а д о в с ь к и й 3 8 , у березні 1947 р. - л а в р е а т и премії СРСР, народні а р т и с т и С Р С Р Н. Ужвій та А. Бучма, які в и с т у п а л и в головних ролях у виставі О. Корнійчука «Загибель ескадри» на сцені театру імені І. Франка. На збереженій світлині з 1949 р. бачимо Я. Галана на балконі г о т е л ю с е р е д прикарпатських журналістів. У 1965 р. художник П. Сопільник 38

М . Заньковецька та М. Садовський 1905 року проживали в іншому місці, тому що готель «Уніон» («Київ») збудований пізніше, 1912 року. 78

прикрасив одне з приміщень готелю «Київ» «Київською л е ґ е н д о ю » (теразит з ґрафітом). У підвальному приміщенні м і с т и л а с я д р у к а р н я С. Хованця, який на початку 1894 р. відкрив щ е відділ л і т о г р а ф і ї , д е д р у к у в а л и п о р т р е т и , мапи, ноти і д и п л о м и . Тут на замовлення М. Гасклера у 1903-1905 рр. б у л и надруковані дві збірки Д. Сочинсь кого «152 українські народні і патріотичні пісні» і «Збірник народних і патріотичних пісень на г о л о с и діточі». Підчас фашистської окупації М. С а м о в е р с ь к и й видав повість Д. Ярославської « П о л и н під н о г а м и » , збірник « Н а ш а р а д і с т ь » (упорядник П е т р о Самоверський), плакат « Т р и з у б » , портрети Т. Шевченка, І. Франка тощо. Тоді ж т у т друку валася обласна газета «Українське слово» (далі - «Станіславське слово»). У 1939-1941 рр. в о б л а с н і й друкарні д р у к у в а л и о б л а с н у г а з е т у « Р а д я н с ь к у У к р а ї н у » , з 1944 р. - « П р и к а р п а т с ь к у п р а в д у » , що т у т друкувалася до 1975 р., коли вона була переведена у нове приміщення друкарні ( т е п е р вулиця Січових стрільців). П і с л я реконструкції т у т розмістився ресторан « Б і л и й камінь», а в решті приміщень колишньої друкарні (від вулиці Січових стрільців) - база О б л к н и г о т о р г у . Останнім часом увагу л ю д е й , які п р о х о д я т ь пішохідною частиною вулиці Незалежності, привертають будинки під № № 1 0 і 10А. 26 л ю т о г о 1993 р. обвалилася стіна т р е т ь о г о поверху, під уламками якої загинула м о л о д а жінка. Мешканців цих д в о х будинків б у л о терміново п е р е с е л е н о , як і т е а т р л я л ь о к , і ф о т о а т е л ь є . А ці д в а б у д и н к и мають п о н а д с т о л і т н ю цікаву історію. В о н и б у л и с п о р у д ж е н і у 1874 р. з ініціативи тодішнього бургомістра І. Камінського. Тут мав розміститися «зразковий г о т е л ь » . І хоч ці будинки д о с и т ь коротко використовувалися за призначенням, вони у пам'яті містян збереглися як « г о т е л ь Камінського». В 1881-1901 рр. т у т містилося Станіславське с т а р о с т в о , а в 1891 -1903 рр. - Крайова школа дерев'яного промислу. В 1901 р. К р е д и т н и й банк, що у міжчасів'ї став власником цих д в о х будинків, продав їх за 150 тисяч корон Ш. Сусману, який користувався ними до 1939 р. У 1909 р. т у т б у л о відкрито п е р ш и й у С т а н и с л а в о в і кінотеатр « У р а н і я » , що діяв до 60-х рр., коли в ньому розмістився Будинок народної творчості, аз 1984 р. - театр ляльок імені П. Морозова 79

(з 1992 р. - імені М а р і й к и Підгірянки). Над його оздобленням чудово попрацювали художники М. Корпанюкі М. М у р а ф а . В 19141921рр. архітектор К. Штерн надав цим будинкам сучасного вигляду, на першому поверсі яких розмістили фотокрамницю «Артес», годинникарська фірма К. Реґера і Будинок машин, де можна б у л о п р и д б а т и авта будь-якої зарубіж ної фірми. Можна тільки пошкодува т и , що через халатність відповідних с л у ж б зникає ще о д н а кам'яна сторінка з історії обласного центру. 1914 р . б у в с п о р у д ж е н и й будинок, у якому тепер розташова н а к р а м н и ц я « С и л у е т » . П і д час ф а ш и с т с ь к о ї окупації т у т б у л а Будинок К. Гаусвальда, в якому згодом розкішна крамниця « Г а н з а » , щ о містилася крамниця «Силует» приваблювала багатством товарів, не д о с т у п н и х збіднілим за роки окупації мешканцям міста. До т о г о ж це б у л а крамниця « Н у р ф ю р Д о й ч е » ! На д р у г о м у поверсі будинку під №15 у л и п н і - в е р е с н і 1941 р. м і с т и в с я К р а й о в и й П р о в і д О У Н і й о г о р е ф е р е н т у р и . У вересні 1941 р. Гестапівці несподівано увірвалися до приміщення і заарештували 9-х членів О У Н , а с е р е д них Василя Бандеру, С т е п а н о в о г о б р а т а (загинув у концтаборі Освенцимі), і його вагітну д р у ж и н у Марію Возняк-Бандеру. З 80-х р р . XIX ст. у б у д и н к у №17 містилася реальна школа, у міжвоєнний період - польська гімназія (сюди на уроки релігії п р и х о д и л и всі українці греко-католики з усіх трьох польських гімназій), з 1984 р. - с т о м а т о л о г і ч н и й корпус медичного і н с т и т у т у , до якого н е щ о д а в н о був д о б у д о в а н и й (з боку вулиці М. Грушевського) ще о д и н будинок. У кінці ХІХст. був с п о р у д ж е н и й ф е ш е н е б е л ь н и й будинок іпотечного банку, що пізніше став і д о т е п е р є Д е р ж б а н к о м . На д р у г о м у поверсі містилася адвокатська канцелярія д - р а Й . Партицького, в я к і й у 19111912 рр.* працював наш земляк Д. Вітовський (1887-1918), пізніше міністр військових справ ЗУНР. А на п е р ш о м у поверсі з а в ж д и р о з т а ш о в у в а л а с я книгарня - до 1939 р. з г а д а н о г о М. Г а с к л е р а , спольщеного єврея, що п і д т в е р д ж у є т е , що підчас ремонту приміщення у червні 1972 р. над вхідними д в е р и м а б у л а знайдена Тора. В 2 0 - х р р .

він « о д я г н у в » колони напівовапьними вітринами, які б у л и зняті у червні 1972 р., а колони реставровані. Таким чином крамниці повернули її первісний в и г л я д . У 1941-1944 рр. у цьому приміщенні м і с т и л а с я «Українська книгарня» згаданого М. Само-верського, що с т а л а культурним центром Прикарпаття. Тут можна б у л о не тільки п р и д б а т и українські книжки, але позичити їх (працювала бібліотека), передплатити газети і ж у р н а л и . З 1944 р. т у т - к н и г а р н я №1 О б л книготоргу, з 1992 р. - мале підприємство «Ольвія» (чому?). Вважаємо, що і д а л і т у т повинна міститися книгарня 3 9 , і п р о д о в ж у в а т и д о б р у традицію «Української книгарні» М. Самоверськрго, який, емігрувавши до с т о л и ц і Аргентини Буенос-Айресу, став власником філателістичної крамниці.

В будинку №23 містилася Українська міщанська бесіда, а будинок №43 належав відомому українському лікареві Осипу Гробельному (18891957) і його дружині лікареві-стоматологу О. Гробельній-Полотнюк (1897-1944), д о н ь ц і відомого керівника к а ф е д р а л ь н о г о хору І. Полотнюка. Тут також проживав відомий український літературознавець М. Мочульський (1875-1940), автор спогадів про І. Франка. Від перехрестя вулиць Франка і Січових стрільців вулиця Незалежності н а б у в а є н о в о г о х а р а к т е р у . Н а місці о д н о п о в е р х о в и х з ' я в и л и с я багатоповерхові житлові і будинки громадсько-культурного призначення. 39

Будинок споруджений 1897 року для ресторатора Г. Басса. Іпотечний банк придбав будинок у його вдови в 1911 році. Нині будинок належить Райффайзен банку Аваль. Книгарня в ньому - найдавніша в місті, містилася тут безперервно від 1912 року. На жаль, на вимогу власника, вона цього року змушена звільнити приміщення. 81

У1970 p. відкрито Будинок художника, оздоблений рельєфно-мозаїчною композицією на тему різних видів мистецтва. У виставковому залі можна побачити нові твори наших художників, а в крамниці - купити вироби народного і професійного мистецтва. До початку 1988 p. у цьому ж будинку містилася обласна організація Спілки письменників України (тепер по вул. Шевченка). На розі вулиць С. Бандери і Незалежності у 1992 р. здано будинок Ц е н т р у науково-технічної інформації. У травні 1972 р. в будинку №73 відкрилася крамниця « Е д е л ь в е й с » , х у д о ж н є о ф о р м л е н н я якого виконано за проектом В. Сокальського. На частині с т а р о г о к л а д о в и щ а 24 г р у д н я 1975 р. б у д і в е л ь н и к и з а в е р ш и л и с п о р у д ж е н н я н о в о г о г о т е л ю « У к р а ї н а » , а в 1980 р. т и п о в о г о за зовнішнім в и г л я д о м , а л е незвичного за своїм х у д о ж н і м о ф о р м л е н н я м т е а т р у імені І. Ф р а н к а . Архітекторові Д. С о с н о в о м у , художникам В. Вільшукові і В. Шевчуку, столярові-червонодеревнику А . О в ч а р о в і , різьбяреві В . Л у к а ш у т а а р х і т е к т о р о в і * п р о е к т у т е а т р у Л . С а н д л е р о в і п р и с у д и л и Д е р ж а в н у премію У к р а ї н с ь к о ї P C P імені Т. Г. Шевченка. (1982). В р а ж а є й о с в і т л е н н я і н т е р ' є р у т е а т р у , яке виконали б р и г а д и братів Я. М. та І. М. Д у д я к і в із с е л а Кутищ. Трохи д а л і ще дві новобудови - широкоформатний кінотеатр « К о с м о с » , що споруджений на місці «жидівського окопища» (цвинтаря), по-варварськи знищеного більшовиками. Він побудований за проектом архітектора В. Лукомського (у співтоваристві)* й урочисто відкритий 2 л и с т о п а д а 1963 р. Щоправда, після у р о ч и с т о г о відкриття завалилася

Костел св. Иосифа 82

частина с т е л і , що мешканці міста с п р и й н я л и як покарання за осквернення пам'яті померлих євреїв. А навпроти - колишній Будинок політосвіти, с п о р у д ж е н и й у 1975 р. Т у т у с е в р а ж а є функціональною доцільністю і некрикливою красою. 31991 р . т у т розмістився Центр творчості д і т е й . П р о м и н у в ш и нові м о с т и н а д залізничним полотном і Надвірнянською Б и с т р и ц е ю , ми бачимо старі архітектурні пам'ятки і нові с п о р у д и . М и вже з г а д а л и про вулиці О с т р о в с ь к о г о (раніше Дзвонковської) і Кримську (раніше королеви Кінги), пов'язані з іменами І. Ф р а н к а , Й. Д з в о н ковської і О. Феданка. Окремо с л і д

сказати про церкву Троїцьку, що, як свідчить охоронна дошка, с п о р у д ж е н а в 1935 р., а насправді 1 ж о в т н я 1930 р. б у л а посвячена. Поруч с п о р у д ж е н и й м о н а с т и р о о . В а с и л і я н . П і с л я с у м н о з в і с н о г о і н е п р а в е д н о г о Л ь в і в с ь к о г о с о б о р у 1946 р . ц е р к в у з а к р и л и і п е р е т в о р и л и на с к л а д винно-горілчаних виробів, а ченців в и с е л е л и . С п о ч а т к у в приміщенні м о н а с т и р я р о з м і с т и л и с я органи внутрішніх справ, а з г о д о м початкові класи СШ №15 і кінотеатр імені М. Горького. 31991 р. в с т р а ш н о знищеній церкві знову звучить с л о в о Боже, знову вона с т а є ц е н т р о м д у х о в н о с т і у цій частині Івано-Франківська, знову ченці присвячують своє ж и т т я служінню Богові й Україні. А поруч римокатолицький к о с т ь о л св. И о с и ф а (1910-1925), що в післявоєнні роки був закритий у зв'язку з репатріацією поляків і перетворений на с к л а д . З 1989 р. - це Д і м м о л и т в и х р и с т и я н віри євангельської. У 1977 р. с п о р у д ж е н и й торговий комплекс « К о о п е р а т о р » . У 19751977 рр. у кінці вулиці Незалежності (тепер - Тисменицької, але нумерація є д и н а ) с п о р у д ж е н і б у д и н о к і г у р т о ж и т о к П Т У №21 ( т е п е р в и щ е професійне у ч и л и щ е №21), у дворі якого 21 червня 1991 р. урочисто відкритий пам'ятникТ. Шевченкові роботи скульптора П. Сопільника.

МЕМОРІАЛЬНИЙ СКВЕР Агов, хоча б Благаю,

старожили/'Чипам'ятаєхтось місце родинного склепу Дзвонковських? відгукніться!!! І. Андрусяк Ми виконуємо п р о с ь б у автора с т а т т і «Магія навпаки...», хоч здивовані, чому він с т у р б о в а н и й саме цим с к л е п о м (насправді його не б у л о ) , а не д о л е ю всього к л а д о в и щ а , де б у л и поховані і визначні діячі української к у л ь т у р и , і 143 січові с т р і л ь ц і , що також волають до пам'яті і сумління с т а р о ж и л і в та м о л о д і Івано-Франківська. « Н е можу йти й о г о ( М е м о р і а л ь н о г о скверу. - В. П.) т о н к и м и з а т и ш н и м и зовні алеями - враження, - т у т ми п о г о д ж у є м о с я з І. Андрусяком, - ніби й д у по н а п і в р о з к л а д е н и х т р у п а х . Гілочка х р у с н е під ногою, а з д а є т ь с я , кістка хруснула...» 29 л и с т о п а д а 1969 року в «Прикарпатській правді» ми надрукували с т а т т ю « В к л о н и с я пам'яті», в якій у тогочасному псевдонауковому д у с і в и к л а л и історію цвинтарів узагалі й нашого зокрема. С т а т т я мала несподіваний резонанс. Оскільки т о д і готувався д о к у м е н т про с т а н науково-освітньої р о б о т и музеїв і використання історикореволюційних пам'ятників « у комуністичному вихованні т р у д я щ и х » , вказані нами м о г и л и на кладовищі по вулиці Радянській (про це д а л і ) 83

б у л и включені д о рішення міської Р а д и д е п у т а т і в т р у д я щ и х з а №610 від 12 г р у д н я 1969 року (її копія б у л а п е р е д а н а і нам) і закріплені за окремими організаціями, які повинні б у л и п р о в е с т и їхній р е м о н т і піклуватися про їхнє збереження. З д а в а л о с я , що о д н е з найдавніших к л а д о в и щ в Україні (перші поховання відносяться до 1782* року) б у д е врятоване і збережене д л я майбутніх мешканців Івано-Франківська, які завжди вшановуватимуть своїх славних предків, а одночасно захоплюватимуться монументами на їхніх могилах, що у багатьох випадках б у л и виконані справжніми с к у л ь п т о р а м и . Тому не в и п а д к о в о цвинтар називають музеєм під відкритим небом. Та с т а л о с я інакше. Д е с ь на початку 80-х років на міському кладовищі почали відбуватися неймовірні і жахливі події. Якісь хулігани почали розбивати склепи-гробівці, викидати з них д о м о в и н и , р о з к и д а т и кістки померлих, нібито шукаючи там з о л о т и х речей. На багатьох могилах можна б у л о побачити с л і д и нічних пиятик, а багато з могил б у л о п р о с т о осквернено... Міліція не могла п е р е ш к о д и т и і так і не зуміла спіймати цих невловимих хуліганів. М і с т о м пошепки п е р е д а в а л о с я , що це р о б л я т ь карні злочинці за обіцянку д о с т р о к о в о звільнити їх з тюрми. Не можемо ні п і д т в е р д и т и , ні заперечити ці чутки. Це розкриють колись історики. А причиною цих хуліганських вчинків, на нашу думку, б у л и могили січових стрільців, що м у л я л и очі «батьків міста». Врешті, к л а д о в и щ е набуло такого страшного вигляду, що ухвалили Соломонове рішення про його з а к р и т т я і п е р е т в о р е н н я на сквер, т и м більше, що т у т почалося б у д і в н и ц т в о н о в о г о т е а т р у . Так з'явився Меморіальний сквер, а в ньому і рештки колишнього кладовища. Т е п е р перейдімо до історії н а ш о г о к л а д о в и щ а . Д о кінця XVIII - п о ч а т к у XIX ст. воно т р а д и ц і й н о р о з т а ш о в у в а л о с я б і л я церков ч и к о с т ь о л і в (так і з а р а з по с е л а х ) , а багатих парафіян хоронили в ц е р к в а х . Із з р о с т а н н я м м і с т і з б і л ь ш е н н я м у них мешканців на прицерковних кладовищах не в и с т а ч а л о місця д л я нових Німецька кірха 84

Станиславівська скульптурна майстерня п о х о в а н ь . Д е х т о с х и л ь н и й д у м а т и , щ о так с т а л о с я під в п л и в о м в і л ь н о д у м с т в а у XVIII ст. Т о д і н а ч е б т о в и м а г а л и в і д о к р е м л е н н я к л а д о в и щ а від ц е р к в и ( ц ю д у м к у м и п о в т о р и л и у з г а д а н і й с т а т т і , що б у л о найвагомішим аргументом у часи войовничого атеїзму д л я з б е р е ж е н н я н а ш о г о ц в и н т а р я ) . Т е п е р в о н и л е ж а л и д а л е к о від міста, в нашому випадку д а л е к о від ц е н т р у Івано-Франківська (воно закінчувалося у районі « Д и т я ч о г о с в і т у » ) - при Тисменицькій д о р о з і ( т е п е р вулиці Н е з а л е ж н о с т і ) . В х і д д о н ь о г о містився між с у ч а с н и м и т е а т р о м і г о т е л е м « У к р а ї н о ю » . Л і в о р у ч , н а місці с у ч а с н о г о т е а т р у , с т о я л а німецька кірха, що в п і с л я в о є н н і роки б у л а п е р е т в о р е н а на с п о р т и в н и й з а л , а з г о д о м зовсім з н и щ е н а . П р а в о р у ч - с к у л ь п т у р н а м а й с т е р н я , д е в и г о т о в л я л и н а д г р о б н і с к у л ь п т у р и а б о ж і самі склепи-гробівці, причому не б у л о двох подібних чи стандартних. На цвинтар вела алея, по обидва боки якої р о с л и високі пірамідальні т о п о л і (всі з р у б а н і ! ) , а з а ц в и н т а р н о ю б р а м о ю с т о я л а к а п л и ц я ( « т р у п а р н я » ) , де відбувалася церковна ж а л о б н а церемонія. Ми не раз п р о х о д ж у в а л и с я цим музеєм п р о с т о неба, м и л у в а л и с я витворами л ю д с ь к о г о духу, вклонялися п е р е д пам'яттю наших славних предків. А о д н о ч а с н о під час цих п р о х о д і в відкривали д л я с е б е поховання т и х діячів нашої і ненашої к у л ь т у р и , п р о яких ми нічого або майже нічого не знали. Так випадково ми розшукали дві надгробні п л и т и завбільшки 1 м з а в д о в ж к и , 0,5 м завширшки і д е с ь ЗО см заввишки. На них б у л и викарбувані імена і прізвища батьків Й о с и ф и Дзвонковськоїтаїїсамої. 85

Так у рецензії на реконструйовану п о в і с т ь І. Ф р а н к а « Н е с п и т а в ш и б р о д у » , що з'явилася у « П р и карпатській п р а в д і » за 6 т р а в н я 1967 року, ми вперше п о д а л и д а т и народження і смерті «Франкової Б е а т р і ч е » - 21 ж о в т н я 1 8 6 2 5 травня 1892. П о с и л а ю ч и с ь « н а о д н о г о прикарпатського краєз навця», ці д а т и вказує Р. Горак у с в о ї й п о в і с т і - е с е « Т р и ч і мені являлася л ю б о в » . Ці дві надгробні п л и т и л е ж а л и д е с ь за 50 м ліворуч від м о г и л и Д . Січинського. 26 т р а в н я 1909 р о к у п о м е р Д е н и с Січинський,якого у р о ч и с т о поховали на міському кладовищі. Громадськість довго не могла встановити на його могилі гідний Пам'ятникД. Січнііському пам'ятник. У середині 30-х років був розписаний конкурс, а л е ж о д е н з проектів не з д о б у в собі визнання. І, врешті, у важкому 1943 році, в умовах ф а ш и с т с ь к о ї окупації, на могилі українського композитора відкрили пам'ятник у формі бандури роботи художника Михайла Зорія, якого в післявоєнні роки б е з п і д с т а в н о р е п р е с у в а л и . А пам'ятникбандура - це «зашифрована д у ш а композитора й диригента: вісім рамен - октава, чотири с т о р о н и - квартет, т р и натягнуті с т р у н и - а к о р д , вгорі камертон, а зверху конструкція його має вигляд розпластаного хреста». Це справді оригінальне і символічне відзначення т в о р ч о г о п о д в и г у Д е н и с а Січинського, а о д н о ч а с н о - і М и х а й л а Зорія. А п е р е д ним містилася м о г и л а українського актора О. Б о ж е д а н а (1913-1947). За ним - н а д г р о б н и к - п а м ' я т н и к на м о г и л і ще о д н о г о т р а г і ч н о г о діяча, цим разом п о л ь с ь к о г о поета і повстанця Маврикія Г о с л а в с ь к о г о ( 1 8 0 2 - 1 8 3 4 ) . Він був п р е д с т а в н и к о м « у к р а ї н с ь к о ї ш к о л и » в п о л ь с ь к і й л і т е р а т у р і , а в т о р о м п о е м и « П о д і л л я » , в якій о п и с а в к р а с у , в е л и ч і н а р о д н у м у д р і с т ь цієї ч а с т и н и У к р а ї н и . З а а р е ш т о в а н и й а в с т р і й с ь к и м и в л а с т я м и , він п о м е р у т ю р м і по теперішній вулиці С т а р о з а м к о в і й , 2. Пам'ятник відкрили 20 вересня 1875 року. Виконав й о г о м а й с т е р Й. Б е м б н о в и ч ( й о г о п р і з в и щ е на п а м ' я т н и к у ) , а с к у л ь п т у р н и й п о р т р е т п о е т а - італійський с к у л ь п т о р п р о ф е с о р Марконі. На меморіальній д о ш ц і напис - « М а в р и ц и Гославський, с о л д а т - п о е т , нар. 5 жовтня 1802 р., помер 17 л и с т о п а д а 86

1834 р . Ч е с т ь й о г о п р а х у ! ! ! » Ц е й п о л ь с ь к и й н а п и с н е щ о д а в н о замінений українським т е к с т о м . А н и ж ч е вірш п о л ь с ь к о ю мовою (подаємо у власному підрядковому перекладі): Народе, народе мій знеславлений, Безперервно будуєш могили, хрести, Аж, врешті, Господь твої сльози осушить І сам обмиє твої пекучі рани! Як ці р я д к и п е р е г у к у ю т ь с я з в і д о м и м и Ф р а н к о в и м и с л о в а м и « Н а р о д е мій, замучений, р о з б и т и й ! » Н а в к о л о н а д г р о б н о г о пам'ятника б у л а залізна о г о р о ж а у вигляді т е р н о в о г о вінка, на жаль, також чомусь не з б е р е г л и . Далі - гробниця Бучинських. Тут поховано українського ф о л ь к л о р и с т а і г р о м а д с ь к о - к у л ь т у р н о г о діяча М е л і т о н а Бучинського (1847-1903), о д н о д у м ц я І. Ф р а н к а , М. П а в л и к а і М. Д р а г о м а н о в а . Й о г о л и с т у в а н н я з ц и м и та іншими п р е д с т а в н и к а м и української к у л ь т у р и - б а г а т ю щ е д ж е р е л о д л я вивчення історії України д р у г о ї половини XIXст. Тут, очевидно, треба вмурувати т а б л и ц ю з відповідним н а п и с о м , бо с а м е прізвище, та ще й у множині, нічого не г о в о р и т ь нашим сучасникам. Д е щ о у г л и б и н і - г р о б н и ц я М. М о ч у л ь с ь к о г о (5. XI. 187514. II. 1940), у к р а ї н с ь к о г о л і т е р а т у р о з н а в ц я , а в т о р а праць «Іван Ф р а н к о . С т у д і ї т а с п о г а д и » (1938), « П о г р у д д я з б р о н з и » (1938), « Г о щ и н с ь к и й , С л о в а ц ь к и й і Шевченко як співці К о л і ї в щ и н и » (1936), перекладача творів В С т е ф а н и к а « К л ь о н о в е л і с ь ц е » (1904) та нотаря - т е о р е т и к а і практика, а в т о р а д о с л і д ж е н н я « С п а д к о в і с т ь з г і д н о м і ж н а р о д н о г о п р и в а т н о г о права» (1938). Майже навпроти гробниці Бучинських стояла оригінальна г р о б н и ц я , на мармуровій т а б л и ц і якої можна б у л о п р о ч и т а т и такий напис: Д р . Л е в Бачинський адвокат, г о л о в а У. С - Р партії, В і ц е п р е з и д е н т Н а ц і о н а л ь н о ї Р а д и 3 . 0 . У. Н. Р. д о в г о л і т н і й п о с о л д о австрійського парламенту, визначний член багатьох українських т о в а р и с т в і установ, п о с о л д о варшавського с е й м у і д р . 14. VII. 1 8 7 2 - 11. IV. 1930 Д о цих слів д о д а й м о , щ о Л . Бачинський очолював д е л е г а ц і ю З У Н Р ( д о неї також входив В. С т е ф а н и к ) , яка 22 січня 1919 року п і д п и с а л а Акт про З л у к у о б о х частин України - У Н Р і ЗУНР. А д е щ о д а л і б у л а м о г и л а у к р а ї н с ь к о г о х у д о ж н и к а О с и п а С о р о х т е я (1890-1941). У зв'язку із закриттям кладовища обидві могили перенесені на Чукалівку. 87

Гробниця Л. Бачинського 22 січня 1990 і 1991 років г р о м а д с ь к і с т ь І в а н о - Ф р а н к і в с ь к а вшанувала о д н о г о з творців Акту З л у к и , поклавши на його м о г и л у квіти в д я ч н о ст і . Я к нам з д а є т ь с я , гробниці Л . Бачинського т а О . С о р о х т е я варто б п о в е р н у т и на с т а р е к л а д о в и щ е 4 0 . Д а л і - висока м о г и л а із залізним х р е с т о м на ній. Біля її підніжжя мармурова д о ш к а з таким с т р а ш н и м н а п и с о м : Т у т б у д е с п о р у д ж е н о пам'ятник ж е р т в а м р е п р е с і й 1 9 3 9 - 1941 А з а х р е с т о м на невеличкій т а б л и ц і подані такі прізвища: Д о р о г о м у вуйкові Семанюку С т е п а н у М. 1 9 1 7 - 1941 р. Д о р о г о м у братові О с т а ф і й ч у к у Грицеві В. 1 9 2 3 - 1941 р. Д о р о г о м у с у с і д о в і Гаврилашу С е м е н у П. 1 9 2 3 - 1941 р. Д о р о г о м у с у с і д о в і М о л о ф і ю В а с и л ю О. 1923 - 1940 р. Від р о д и н и с е л а Т р о с т и н е ц ь . Це чотири прізвища із 269-ти осіб, у с т р а ш н и й спосіб закатованих с т а л і н с ь к и м и опричниками в С т а н і с л а в с ь к і й тюрмі п е р е д в і д х о д о м Червоної армії у кінці червня 1941 року. їхні останки р о з к о п а л и на подвір'ї тюрми і поховали на т о м у місці, де зараз прокладають вулицю від Н е з а л е ж н о с т і . В л и п н і 1941 року в і д б у л а с я панахида, в и с и п а л и в и с о к у м о г и л у , яку в 1944 р о ц і , п і с л я п р и х о д у Р а д я н с ь к о ї армії, р о з к и д а л и . 9 л и с т о п а д а 1989 року с и л а м и « М е м о р і а л у » проведені ""Гробниця л. Бачинського у 1996 році повернена в Меморіальний сквер турботами українського патріота, іванофранківця В. Гривінського. 88

розкопки, які виявили з а х о р о н е н н я ж е р т в сталінських р е п р е с і й . З г р у д н я 1989 року їхні о с т а н к и у р о ч и с т о п е р е з а х о р о н и л и на новому місці ( н е д а л е к о від п о п е р е д н ь о г о ) , в и с и п а л и м о г и л у і в с т а н о в и л и х р е с т і названу дошку. В цій частині колишнього кладовища містилися могили Українських січових стрільців, що в часи з а с т о ю б у л и по-варварському знищені. На весні 1990 року їх с и м в о л і ч н о в і д н о в и л и , а л е вже в іншій частині. Т е п е р це д в а р я д и спільної м о г и л и - в о д н о м у ряді маємо 60 хрестів, у д р у г о м у - 40, а л е , як ми вказали на початку, їх б у л о 143. О т ж е , т р е б а встановити ще о д и н ряд стрілецьких могил. Д а л і - високий березовий х р е с т з мармуровою т а б л и ч к о ю : « Г е р о я м О У Н - У П А » . Н е п о д а л і к в і д п а м ' я т н и к а Д . Січинському скромна гробниця Маріїз М о н а с т и р с ь к и х К р у ш е л ь н и ц ь к о ї ( п о м е р л а 21 л и с т о п а д а 1907 на 49-му році ж и т т я ) і В о л о д и с л а в а Крушельницького (помер 14 січня 1910 на 65-му році ж и т т я ) , батьків відомого українського письменника, п е д а г о г а і г р о м а д с ь к о - к у л ь т у р н о г о діяча Антона Крушельницького (1878-1937). Загинув у сталінських таборах. Письменників Івана і Тараса Крушельницьких р о з с т р і л я л и 17 г р у д н я 1934 року в Києві. До речі, д р у ж и н а А. Крушельницького й мати Івана і Тараса Крушельницьких, відома українська акторка, на звістку про розстріл синів з б о ж е в о л і л а . Оскільки не знаємо про місце їхнього останнього спочинку, то вважаємо, що с л і д т у т встановити символічну могилу, яка б нагадувала про страшну трагедію р о д и н и Крушельницьких. Л і в о р у ч від пам'ятника Д . С і ч и н с ь к о м у - о р и г і н а л ь н и й надгробник у ф о р м і Готичної каплиці. Це місце вічного спочинку г о л о в н о г о лікаря міського ш п и т а л ю , поляка З и ґ м у н д а Мрочковського. Д о п о м а г а ю ч и х в о р и м на т и ф , він заразився цією х в о р о б о ю і п о м е р у 1888 році. Праворуч - гробниця польського поета та учасника Паризької Комуни Кароля Снідзінського (4. VI11842-5. VI. 1877). А поруч з нею - порожнє місце ( з а п а д и н а ) , що н а г а д у є нам, що т у т був н а д г р о б н и й пам'ятник на м о г и л і українського п о е т а О с т а п а Л е в и ц ь к о г о (1839-1903), яку ч о м у с ь також з н и щ е н о , хоч про неї ми п и с а л и у 1969 р о ц і . Ще д а л і гробниця ( х р е с т на ній знищено!) Євгена Желехівського (1844-1885), українського мовознавця, автора д в о т о м н о г о «Українсько-німецького словника» і творця правопису - «желехівки». Д е с ь т у т с т о я л а гробниця польського громадсько-культурного діяча, учасника польського п о в с т а н н я 1863 р о к у і з а с н о в н и к а « К у р ' є р а С т а н и с л а в і в с ь к о г о » А г а т о н а Г і л л е р а ( 1831-1887). Г о р е л ь є ф А. Г і л л е р а виконав польський с к у л ь п т о р Т. Д и к а с , а епітафію склав п о е т Т . Л е н а р т о в и ч . У зв'язку із знищенням к л а д о в и щ а й о г о г р о б н и ц ю п е р е в е з л и д о П о л ь щ і . У1931 р о ц і т у т п о х о в а н и й о д и н з ініціаторів У к р а ї н с ь к о г о л і к а р с ь к о г о

т о в а р и с т в а В. Янович. Через 5 років його прах п е р е в е з л и до Львова і поховали на Л ичаківському цвинтарі. Праворуч від в и х о д у на вулицю Н е з а л е ж н о с т і , між д р а м т е а т р о м і г о т е л е м «Україна», можна побачити величаву гробницю, мармурова п л и т а якої засвідчує, що т у т похований д - р Іван Яхно, шкільний радник і п р о ф е с о р , який помер 22 січня 1906 року на 66-му році ж и т т я . Він викладаву семінарії по теперішній вулиці Старозамковій, почесний член багатьох зарубіжних наукових товариств, автор праці «Систематичний перегляд галицьких рослин... з увагою до таких, які ростуть на околицях міста С т а н и с л а в о в а і К о л о м и ї » (Станиславів, 1884). В р е ш т і , т р е б а с к а з а т и п р о проектантів М е м о р і а л ь н о г о скверу. Це інженерна група Івано-Франківського філіалу інституту «Укркомуншляхпроект», зокрема головний інженер проекту Г П. Будзик*, керівник г р у п и П. І. К и р п а н * , с т а р ш і і н ж е н е р и - а р х і т е к т о р и Г. Г ОнищенкоіВ. І. Мартинюк, старший інженер-дендрологМ. Й. Флісак, інженер-архітекторЯ. В. Микитин. Проект р о з р о б л е н о в 2-й половині 1982 року. За ним п е р е д б а ч а л о с я реставрувати залишені м о г и л и , встановити на багатьох із них відповідні написи й інформаційний с т е н д із планом Меморіального скверу. Це т р е б а з р о б и т и невідкладно, а сквер повинен с т а т и справді меморіальним, а не місцем відпочинку д л я мешканців міста, забав д і т е й чи вигулювання собак.

ВУЛИЦЯ І. ФРАНКА У 2-й половині XIX ст. вона називалася М а л о ю Заболотівською, пізніше - Камінського (у 80-х роках XIX ст. бургомістр міста і д е п у т а т до австрійського парламенту, звільнений за хабарі, що, проте, не п е р е ш к о д и л о полякам назвати його іменем о д н у з вулиць 41 С т а н и с л а в о в а ) , за З У Н Р - А. М о г и л ь н и ц ь к о г о (українського поета, о д н о г о з наступників « Р у с ь к о ї т р і й ц і » , у р о д ж е н ц я с е л а Підгірок, т е п е р Калуша), пізніше - знову Камінського, у післявоєнні роки - Сталінської Конституції, а з кінця липня 1956 р. -1. Франка. В1978 р. т у т споруджено п о г р у д д я великого письменника роботи с к у л ь п т о р а А. Болюка. На вулиці І. Ф р а н к а розташовані т р и ш к о л и . З 1 вересня 1992 р. в С Ш № 2 в і д к р и л а с я у к р а ї н с ь к а гімназія № 1 , щ о , я к н а п и с а н о у розпорядженні представника Президента України в Івано-Франківській о б л а с т і В . П а в л и к а , с т в о р ю є т ь с я « з метою в і д р о д ж е н н я т р а д и ц і й української національної ш к о л и , виявлення о б д а р о в а н и х д і т е й т а 41 Щодо ймовірного хабаря бургомістра І. Камінського у 1883 році вела слідство парламентська комісія і виправдала його. І. Камінський залишався бургомістром до 1888 року. Вулиця була названа ім'ям не бургомістра, а генерала Я. Камінського, героя оборони міста від турків і татарів 1676 року.

Вулиця І. Франка р о з в и т к у їхніх з д і б н о с т е й » . її в і д к р и т т я н е о д н о з н а ч н о с п р и й н я л а громадськість міста. Більшість вважає, що вибором приміщення д л я гімназії міська в л а д а х о т і л а неначе п о с м і я т и с я н а д с а м о ю ідеєю відродження такого типу середньої школи. Будинок перебуває у жалюгідному стані, немає с п о р т и в н о г о залу, їдальні, з а л у д л я зібрань та концертних виступів. Незважаючи на цей с т а н , гімназія п р о д о в ж у є п р а ц ю в а т и 4 2 . А в 1939-1941 рр. у СШ №2 навчалася Зіновія Ф р а н к о , донька Тараса Франка і внучка І. Франка, українська мовознавиця. Тоді т у т учителював Д. Ліськевич (1883-1974), відомий педагог і г р о м а д с ь к о - к у л ь т у р н и й д і я ч . 2 2 т р а в н я 1941 р . е н к а в е д и с т и з а а р е ш т у в а л и й о г о і на 8 років з а с л а л и до Сибіру. СШ №3 - російська (з 1945 р. ). З вересня 1908 р. т у т містився п о л ь с ь к и й п р и в а т н и й жіночий л і ц е й с е с т е р У р ш у л я н о к ( з в і д с и у р ш у л я н к и ) . А навпроти - СШ №5, у якій деякі п р е д м е т и викладають німецькою мовою. Це школа з п о г л и б л е н и м вивченням німецької мови. А л е не завжди т у т виховували нашу м о л о д ь , б о , на ж а л ь , у 1939-1941 рр. т у т д і я л о управління Н К В С , яке за д в а роки п е р е т в о р и л о « з о л о т и й » вересень на «червоний», т о б т о на д в а роки т е р о р у і страху. Після втечі енкаведистів мешканці міста з ж а х о м п о б а ч и л и т а к у м а с у в с т р а ш н и й с п о с і б закатованих л ю д е й ( д в а т р у п и м о л о д и х х л о п ц і в мали попалені п'яти, 42 Пмназія 1994 року перейшла в спеціально збудований комплекс у Пасічній по вул. Калуське шосе, 1.

Вулиця І. Франт а на спині вирізані т р и з у б и ! ) , що і д о с і с т а р ш е покоління з жахом розповідає про все побачене. Т у т б у л о в б и т о п р о ф е с о р а української гімназії В. П а ш н и ц ь к о г о . У п і с л я в о є н н и й п е р і о д т у т р о з м і с т и л а с я міліція, а з 60-х років - названа СШ №5. П о вулиці І . Ф р а н к а розташовані д в а медичні з а к л а д и . П і д № 3 0 міська поліклініка. Ц е й б у д и н о к цікавий т и м , що в ньому до 1939 р. м і с т и л а с я каса х в о р и х , т о б т о п е р ш а в місті с т р а х о в а м е д и ц и н а . Нагадаймо, що в кінці XVI ст. виникли лікарні при церковних братствах. У 1854 р. в и н и к л и п е р ш і ф а б р и ч н і к а с и х в о р и х , у 1883 р. корпораційні, а з ЗО березня 1888 р. - повітові. Так поволі с к л а д а л а с я с и с т е м а кас хворих - зародків страхової м е д и ц и н и .

ВУЛИЦЯ М. ГРУШЕВСЬКОГО На початку січня 1892 року міська рада на д о г о д у її польських членів назвала ч а с т и н у З а б о л о т і в с ь к о ї вулиці (від вулиці Романовського, т е п е р Гаркуші) в у л и ц е ю 3 мая. Так поляки відзначили конституцію, що б у л а у х в а л е н а с а м е ц ь о г о д н я у 1791 р. За З У Н Р в о н а н о с и л а ім'я І. Франка, за Польщі - знову 3 мая, а в післявоєнний період - К. Маркса. В липні 1990 р. д р у г а сесія Івано-Франківської міської Ради народних депутатів надала їй ім'я М. Грушевського, про що нагадує меморіальна д о ш к а , відкрита н а с т у п н о г о року до 125-річчя від д н я н а р о д ж е н н я в и д а т н о г о українського історика і п е р ш о г о П р е з и д е н т а УНР. У 60-х рр. XIX ст. на вулиці Заболотівській, 28 ( т е п е р на цьому місці с п о р у д ж у є т ь с я 4-зірковий г о т е л ь на 80. місць ф і р м и « А у с к о п р у т » ) 92

п о с е л и в с я М. Кучинський (1847-1903), пізніше відомий громадськок у л ь т у р н и й діяч, адвокат, письменник і ф о л ь к л о р и с т . У 1892 р. й о г о відвідали М. Драгоманов і український економіст М. Зібер. Тут бували І. Ф р а н к о і Ю. Ф е д ь к о в и ч . М. Кучинський був о д н и м з організаторів « П р о с в і т и » в нашому місті. Так, 9 ж о в т н я 1881 р. на з б о р а х філії « П р о с в і т и » прочитав д о п о в і д ь « Л и х в а і закони проти неї», яку власним накладом видав окремою б р о ш у р о ю . А поруч з будинком М. Б у ч и н с ь к о г о у 1886 р. почалося будівництво казарм д л я австрійської п і х о т и . 15 л и с т о п а д а 1918 р. на подвір'ї казарм відбулося у р о ч и с т е прийняття присяги на вірність ЗУНР. Текст присяги с к л а л и поручик У С С Богдан Гнатевич і редактор « С т а н и с л а в і в с ь к о г о Г о л о с у » І. С т а в н и ч и й . У п р и с у т н о с т і Української повітової Національної Р а д и і військових с т а р ш и н з а з в у ч а л и с л о в а п р и с я г и : « М и , жовніри Українського війська, п р и с я г а є м о нині п е р е д Богом всемогучим, всевідучим та п е р е д л ю д ь м и , що від т е п е р будемо вірно і з всією п о с в я т о ю с л у ж и т и л и ш е н ь У к р а ї н с ь к і й Д е р ж а в і . П р и с я г а є м о , що вірно і п о с т і й н о б у д е м о б о р о н и т и нашої д о р о г о ї Вітчизни, ніколи, хоч би н а в і т ь у л и х і й годині, не покидати наших стягів та рядів, с т а р ш и н і товаришів наших та ніколи не б у д е м о вдаватися у порозуміння з ворогом нашим. Взагалі б у д е м о п о в о д и т и с я так, як се воєнні правила та жовнірська честь, В о л я , Д о б р о і Щ а с т є українського н а р о д у вимагають, за що й ж и т т я своє в і д д а т и ми готові. Так нам д о п о м о ж и , Б о ж е . - А м і н ь » . В д р у г е п р и с я г а н а в і р н і с т ь Україні зазвучала на початку 1992 р.

Вулиця М.Грушевського. Казарми піхоти (не збереглись) 93

Вулиця М. Грушевського. Будинок №31 На протилежному боці вулиці ряд будинків, споруджених на початку XX с т , а с е р е д н и х - п і д №31, що був з б у д о в а н и й у 1912 р. д л я п о т р е б фінансової палати. У післявоєнний період тут розміщувався міськвиконком, а з 1989 р. - Карпатський ф і л і а л н а у к о в о - д о с л і д н о г о інституту лісового господарства та агролісомеліорації (з вулиці І. М а з е п и ) і редакція « Р і д н о ї з е м л і » . її р е д а к т о р - В а с и л ь А р т и м ( н а р о д и в с я у 1957 р. в с е л і Д е л е в і й ) , а с е р е д її співробітників - п о е т Іван Гаврилович, а в т о р поетичної збірки « Д а н и н а ж и т т ю » (1991). А д а л і « Б і л и й д і м » , як його п о п у л я р н о називає народ. Щ о б й о г о 43 з в е с т и , з н и щ и л и п а л а ц П о т о ц ь к и х с е р е д розкішного с а д у ( т у т у п і с л я в о є н н и й час п р а ц ю в а в д и т с а д о к ) , д в а б у д и н к и ( о д и н кінця XIX ст., а другий - 30-х років XX с т ) , резиденцію вірменського священика, а пам'ятник С. Мельничуку р о б о т и с к у л ь п т о р а І. Кулика п е р е н е с л и на вулицю Галицьку (він був відкритий у жовтні 1968 р . ) . А 8 - п о в е р х о в у * с п о р у д у « Б і л о г о д о м у » звели всупереч волі жителів Івано-Франківська, які вважали, що краще побудувати 10 шкіл, ніж витратити 20 мільйонів карбованців (за с т а р и м и цінами) на б у д і в н и ц т в о нового а д м і н і с т р а т и в н о г о будинку. А якщо д о д а т и багатомільйонні в и т р а т и н а й о г о о з д о б л е н н я т а у м е б л ю в а н н я ( р о б о ч и й кабінет п е р ш о г о секретаря обкому партії - це скоріше п а л а ц с е р е д н ь о а з і й с ь к о г о бая! - Д и в . « Г а л и ч и н у » за 10 вересня 1991 р.), то с у м а витрат за « Б і л и й д і м » значно з б і л ь ш и т ь с я . Як с п р а в е д л и в о писав київський архітектор 43

Цей житловий будинок був зведений у 19 ст. і Потоцьким не належав.

В. Вечерський, « м у д р а комуністична партія» зробила творця «руйнівником к у л ь т у р и » або « а р х і т е к т о р о м з б у л ь д о з е р о м » У л і в о м у крилі р о з м і с т и в с я обком партії, у правому - о б л в и к о н к о м . 15 квітня 1990 р. над « Б і л и м д о м о м » б у л о піднято с и н ь о - ж о в т и й прапор, а на т р и дні раніше із сесійного залу винесли б ю с т В. І. Леніна. П і с л я трагічних серпневих днів 1991 р. обком партії з а к р и л и . З ц ь о г о часу « Б і л и й д і м » с л у ж и т ь вільній і незалежній Україні. Першим головою о б л в и к о н к о м у с т а в х у д о ж н и к М. Яковина ( д о 1992 р. ), д р у г и м д е п у т а т В е р х о в н о ї Р а д и У к р а ї н и С . В о л к о в е ц ь к и й . Крім а д м і н і с т р а т и в н и х с т р у к т у р , у « Б і л о м у д о м і » розташовані редакції о б л а с н о ї т е л е с т у д і ї « Г а л и ч и н и » ( р е д а к т о р - п о е т е с а О. Бабій), газет « Г а л и ч и н и » ( р е д а к т о р Б. Галюк) і « П о л і т т я » . Вже с т а л о т р а д и ц і є ю п р о в о д и т и найважливіші масові з а х о д и у залах « Б і л о г о д о м у » . Так, 17-18 с е р п н я 1993 р. т у т п р о х о д и в 1 -й Світовий конгрес гуцулів. П е р е д а д м і н і с т р а т и в н и м б у д и н к о м - пам'ятник, що за з а д у м о м з а м о в н и к а ( о б к о м у п а р т і ї ) і виконавців - г р у п и с к у л ь п т о р і в п і д к е р і в н и ц т в о м н а р о д н о г о х у д о ж н и к а У к р а ї н и Я . І . Ч а й к и мав с и м в о л і з у в а т и т. зв. в о з з ' є д н а н н я Західної України з Р а д я н с ь к о ю , а н а с п р а в д і - ганебну з м о в у д в о х д и к т а т о р і в - С т а л і н а і Г і т л е р а . В червні-серпні 1988 р. в і д б у л а с я в и с т а в к а - о г л я д ш е с т и проектів, з яких був вибраний с а м е т о й , що т е п е р бачимо. В центрі композиції - д в і 15-метрові с т е л и , які до 1990 р. б у л и об'єднані с т я г о м , на якому б у л о з о б р а ж е н н я г о р е л ь є ф В. І. Л е н і н а (у 1990 р. й о г о з н я л и ) . Скульптурна частина складається з д в о х 3-метрових фіґур, що с и д я т ь , р о з м і щ е н и х п о о б и д в а б о к и від с т е л н а н е в и с о к и х постаментах. Вони символізують народних співців України - кобзаря від В е л и к о ї України і ц и м б а л і с т а - від З а х і д н о ї . П е р е д б а ч а л о с я їх в і д л и т и з міді, а л е в о с т а н н ю мить б у л о в і д л и т о тільки г о р е л ь є ф В . І . Л е н і н а . Н а ц е й м о н у м е н т з а т р а т и л и б л и з ь к о 300 т и с я ч карбованців (у с т а р и х цінах), з яких ЗО т и с я ч в з я л и з ф о н д у миру, 237 т и с я ч - з к а п і т а л о в к л а д е н ь , призначених на б у д і в н и ц т в о в місті каналізації та інших комунальних с п о р у д , і тільки ЗО тисяч - державних ф о н д і в . Як у с т а н о в и л а е к с п е р т н а комісія зі встановлення х у д о ж н ь о м и с т е ц ь к о ї цінності пам'ятників історії і к у л ь т у р и , ч о р н о - б р о н з о в е з о б р а ж е н н я г о л о в и В. І. Л е н і н а « д о м і н у є і т я ж и т ь » « н а д мовчазним спокоєм низькорозміщених білих ф і г у р музикантів». Крім мистецької н е д о с к о н а л о с т і пам'ятника, е к с п е р т н а комісія в с т а н о в и л а , що й о г о б у д і в н и ц т в о в е л о с я б е з н а л е ж н и х д ж е р е л фінансування і в с у п е р е ч думці громадськості міста. Після зняття голови В. І. Леніна композиція н а б у л а спокійнішого характеру, а л е й д о с і вона н е о д н о з н а ч н о с п р и й м а є т ь с я м е ш к а н ц я м и м і с т а . Р. К л е к і т так

с п р и й н я в і п е р е д а в с в о є в р а ж е н н я від п а м ' я т н и к а : « О б л и ч ч я цимбаліста і б а н д у р и с т а суворі, зажурені і збентежені. Враження таке, ніби х т о с ь перервав їх натхненну гру і спів, бо з а р а з їм не до музики, їхні п о г л я д и п о л и н у л и в д а л е ч . А л е , крім смутку, в очах жевріє вогник надії... В і д с т а н ь між ф і г у р а м и музикантів-співців - д о с и т ь в е л и к а . В о н и ніби і не з н а ю т ь п р о існування о д и н о д н о г о . . . О б и д в а мов загіпнотизовані, щоб боронь Боже не повернулися обличчям брат д о б р а т а , щ о б н е п р о с т я г н у л и о д и н о д н о м у руку. А д е х т о п и л ь н о с т е ж и т ь , щ о б м у з и к а н т и , б у в а , н е з а с п і в а л и іншої пісні, а б о н е з а г р а л и не ту музику. То і зараз, напевно, п і с л я й о г о ( Л е н і н а . -В. П.) окрику вони в і д н я л и руки від с т р у н , п е р е р в а л и пісню і з а ж у р и л и с я : н е в е с е л о г р а т и п і д к о м а н д у » . З в и ч а й н о , т а к е п р о ч и т а н н я цієї к о м п о з и ц і ї - о с о б и с т е т а й має б е з п о с е р е д н є в і д н о ш е н н я д о первісного стану (з головою Леніна), але якась д о л я правди є у такому с п р и й н я т т і п а м ' я т н и к а . М о ж л и в о , ті із с п о с т е р і г а ч і в , які не знають про його первісний вигляд, можуть оцінити композицію д е щ о інакше. Б у д и н о к під № 1 7 - ще о д и н зразок цивільного ж и т л о в о г о б у д і в н и ц т в а 30-х рр. XX ст. Й о г о с п о р у д и в на власні к о ш т и О с и п Маланюк (1873-1949), відкривши у ньому с в о ю приватну лікарську о р д и н а ц і ю і п е р ш и м використовуючи у нашому місті рентгенівський апарат. З д о б у в ш и медичну освіту в Ґраці (Австрія) і Кракові, д - р О. Маланюк працював військовим лікарем в Австрійський армії, а за З У Н Р - комендантом 1 -ї військової лікарні у С т а н и с л а в о в і ( в у л и ц я Ш п и т а л ь н а ) , д е , як з д а є т ь с я , у 1919 р. н а р о д и л а с я д о ч к а Ірина Маланюк, тепер всесвітньо відома українська оперна співачка. Пізніше вона п р о ж и в а л а у згаданій кам'яниці №17. У 1944 р. вони емігрували до Австрії, де у Ґраці помер д - р О. Маланюк, а Ірина Маланюк заснувала музичну школу, в якій, на ж а л ь , не в и х о в у ю т ь с я українські оперні співаки. Н а в п р о т и - б у д и н о к українського « С о к о л а » ( № 1 8 ) . У січні 1907 р. це культурно-спортивне товариство за 55194 корони купило земельну ділянку, на якій р о з п о ч а л о будівництво власного будинку за проектом відомого українського архітектора, професора Львівського 44 політехнічного і н с т и т у т у , у р о д ж е н ц я міста Д о л и н и І. Л е в и н с ь к о г о . 16 л и с т о п а д а 1912 р. у р о ч и с т о відкрили найбільший і найсучасніший д л я т о г о часу с п о р т и в н и й зал з усіма необхідними приміщеннями. Т у т "Товариство «Сокіл» придбало не лише земельну ділянку, а й одноповерховий будинок на ній. Спочатку планували збудувати триповерховий будинок "Сокола" за проектом І. Левинського. Ці плани не були реалізовані, очевидно, через брак коштів. Тому обмежилися реконструкцією існуючого будинку. За інерцією авторство реконструкції продовжують приписувати І. Левинському, хоч документальних свідчень на те немає. 96

також відбувалися концерти і театральні вистави. Після пожежі будинок (1922 р.) р о з ш и р и л и за п р о е к т о м а р х і т е к т о р а С. Б е р н а р д а , а в 1993 р. появився новий парадний вхід до всього будинку. Ця д о б у д о в а не п о р у ш и л а первісного вигляду, а б у л а задумана і виконана неначе в є д и н о м у архітектурному с т и л і . У ньому р о з м і с т и л и с я о б л а с н е і міське Т о в а р и с т в а української мови імені Т. Шевченка « П р о с в і т а » й інші українські організації та о б ' є д н а н н я . До 100-річчя від д н я н а р о д ж е н н я Т. Шевченка 25 б е р е з н я 1914 р. на б у д и н к у в с т а н о в и л и б ю с т п о е т а р о б о т и с к у л ь п т о р а Г. Кузневича і д о ш к у з таким н а п и с о м : « К о б з а р е в и України Т а р а с о в и Шевченку 1 8 1 4 - 1 9 1 4 » . На її в і д к р и т т і в и с т у п и л и п и с ь м е н н и к Б. Л е п к и й і г р о м а д с ь к о - к у л ь т у р н и й діяч Л . Бачинський ( д и в . в у л и ц я Пушкіна). П і д час П е р ш о ї світової війни вони б у л и з н и щ е н і , а п і с л я пожежі будинку відновили меморіальну дошку, що збереглася до нашого часу. 23 г р у д н я 1989 р. в с т а н о в и л и б ю с т п о е т а р о б о т и с к у л ь п т о р а М.Тимкова. До реконструкції « С о к о л а » на його стіні м і с т и л и с я ще дві меморіальні д о ш к и , що із з р о з у м і л и х причин б у л и зняті. На першій з них, відкритій у грудні 1957 року, б у л и викарбувані с л о в а : «В цьому б у д и н к у в л ю т о м у 1919 р о к у в і д б у л а с я п е р ш а к о н ф е р е н ц і я Комуністичної партії Східної Галичини, яка поклала початок існуванню К П З У » . Цей напис д у ж е дискусійний. Ніде в літературі не названо місце проведення конференції, та й д а т а організаційного о ф о р м л е н н я партії т а к о ж викликає сумніви. А якщо д о д а т и , що К П С Г - К П З У відіграла в історії Західної України д е с т р у к т и в н у р о л ь , то стане зрозумілим, чому її з н я л и . В грудні 1989 р. відкрили ще о д н у меморіальну д о ш к у з таким н а п и с о м : «У цьому б у д и н к у в різні роки в и с т у п а л и видатні українські радянські письменники Іван Л е , Ю. Яновський, В. С о с ю р а , О с т а п В и ш н я , Я. Галан, М. Р и л ь с ь к и й , актори І. Рубчак, М. Б е н ц а л ь , Г. Б о р и с о г л і б с ь к а , Л е с я Кривицька, співаки С. К р у ш е л ь н и ц ь к а і М. Г о л и н с ь к и й » . У цьому тексті викликає заперечення прізвище Я. Гапана, який відіграв трагічну р о л ь у розвитку української літератури, а також означення - «радянські». Мабуть, цим пояснюється, що д о ш к у з н я л и , хоч вона д о с и т ь повно і н ф о р м у в а л а про в и с т у п и українських письменників, акторів і співаків. До цього с п и с к у д о д а й м о ще Б. Л е п к о г о , на ч е с т ь якого в 1933 р. в і д б у л а с я у р о ч и с т а академія за участі музикантів Марії Сокіл і А. Рудницького. 29-30 травня 191 Ороку на відзначення 10-річчя « С і ч е й » , заснованих К. Трильовським у селі З а в а л л і , « С о к і л » організував величне свято, на яке вперше п р и б у л и г о с т і із с л о в ' я н с ь к и х країн - д - р О т т о к а р Рібак 97

(Словенія), голова Союзу хорватських соколів д - р Лазар Цар, референт технічного відділу С о ю з у чеських соколів Ф е р д и н а н д Котровш, співробітник чеської газети « Ч а с » і чеський діяч Богуміл Гавел. За теперішнім парком імені Т. Шевченка на стадіоні ощадної каси ( т е п е р « Р у х » ) в і д б у л и с я д е ф і л я д а піших і кінних відділів « С і ч і » т а показ ф і з к у л ь т у р н и х вправ станиславівських і львівських « С о к о л і в » , які із з а х о п л е н н я м с п р и й н я л и глядачі і г о с т і . 15 л и с т о п а д а 1910 р. в залі « С о к о л а » ( о ч е в и д н о , в гімнастичноруханковій, бо театральна ще не б у л а здана в експлуатацію) відбулися перші загальні з б о р и т о в а р и с т в а «Український народний т е а т р імені Івана Т о б і л е в и ч а » , що з а п о ч а т к у в а л и існування ще о д н о г о нашого театру. Його ініціатором був д - р В. Янович, пізніше голова « П р о с в і т и » . А перша вистава « Н а т а л к а П о л т а в к а » відбулася у залі Д. Є г е р а по вул. Газовій 4 5 . У1921 р. т е а т р поновив свою роботу, перервану війною, а л е як а м а т о р с ь к и й г у р т о к . Т і л ь к и 20 с е р п н я 1927 р. з а в д я к и

Січове свято в Станиславов!. 29 травня

р.

фінансовій підтримці мецената і свого першого директора К . В и ш н е в с ь к о г о з н о в у почав д і я т и п р о ф е с і й н и й т е а т р імені І. Т о б і л е в и ч а , відігравши значну р о л ь у к у л ь т у р н о м у ж и т т і міста і П р и к а р п а т т я . Н а г а д а й м о , що на сцені « С о к о л а » , крім у ж е згаданих, в и с т у п а л и також Марія Сокіл і А. Рудницький. 45

Ц е й будинок с т о ї т ь д о н и н і , хоч і в занедбаному стані. Його а д р е с а вул. Дністровська, 47. 98

21 ж о в т н я 1918 р. у « С о к о л і » в і д б у л и с я д о в і р о ч н і з б о р и п р е д с т а в н и к і в у к р а ї н с ь к о г о г р о м а д я н с т в а С т а н и с л а в о в а , на яких д - р а В. Яновича о б р а л и г о л о в о ю Української Повітової Національної Ради, що вночі на 1 л и с т о п а д а 1918р. п е р е б р а л а від австрійців владу в місті і п р о г о л о с и л а встановлення ЗУНР. Д о д а й м о , що д - р В. Янович з 1904 р.* був г о л о в о ю С т а н и с л а в і в с ь к о ї філії « П р о с в і т и » , о д н и м з організаторів « С о к о л а » , підтримуючи його і матеріально. 23-27 червня 1934 р. в з а л а х т е п е р і ш н ь о г о Н а р о д н о г о д о м у « П р о с в і т а » відбувся 1-й Український Світовий жіночий конґрес, під час якого т у т б у л и організовані ч о т и р и виставки - е т н о г р а ф і ч н а , книжкова, фотографічна і пластичного мистецтва, що майже в и ч е р п н о р о з к р и л и місце і р о л ь жіноцтва в історії і культурі України. П і д час к о н ґ р е с у з д о п о в і д я м и в и с т у п а л и сенаторка і редакторка коломийської «Жіночої д о л і » О . К и с і л е в с ь к а , відомий п е д а г о г С. Русова, авторка книжки «Наші визначні жінки» ( К о л о м и я , 1934), письменниця О. Дучимінська, яка до конґресу видала брошуру «Наталія Кобринська як ф е м і н і с т к а » ( К о л о м и я , 1934), а власною кореспонденткою «Жіночої д о л і » б у л а письменниця Ірина Вільде. Всі ці театральні вистави, концерти, зустрічі (у 1933 р. на урочистій академії т у т вітали Б. Л е п к о г о ) і д о п о в і д і в і д б у в а л и с я у т е а т р а л ь н і й залі, а в гімнастично-руханковій склалася своя традиція. її прикрашав великий п о р т р е т інженера Комаринського, якому « С о к і л » завдячував своє існування, бо він був його д о в г о л і т н і м головою. У 1937-1938 рр. головою « С о к о л а » був начальник відділу « М а с л о с о ю з у » О. Трач, а після й о г о с м е р т і д е я к и й час в и к о н у в а в о б о в ' я з к и г о л о в и д и р е к т о р Українського з е м е л ь н о г о банку і г о л о в а Українського С п о р т о в о г о товариства « П р о л о м » Теодор Мартинець. Його д о л я склалася трагічно. У вересні 1939 р. й о г о з а а р е ш т у в а л и б і л ь ш о в и к и - він загинув у сталінських катівнях. А останнім г о л о в о ю « С о к о л а » був інженер Ілько Попович (помер у 1959 р. на еміграції у Німеччині). На к і н е ц ь 1938 р. в « С о к о л і » б у л о 80 х л о п ц і в і д і в ч а т , які с и с т е м а т и ч н о з а й м а л и с я руханковими вправами, а в неділю ч а с т о 99

в и х о д и л и на ц і л о д е н н і екскурсії, щ о б краще пізнати рідний край, загартуватися під час різних змін п о г о д и та інших труднощів. У1927 р. при товаристві б у л а утворена ф у т б о л ь н а команда « С о к і л » , що успішно з м а г а л а с я з п о л ь с ь к и м и та єврейськими ф у т б о л і с т а м и ( д и в . вул. Вовчиненька). У1932 р. під такою ж назвою виникли команди при вулиці Бельведерській, у Богородчанах та Отинїї, в Ямниці - під назвою «Вихор». « С о к і л » був не тільки ц е н т р о м к у л ь т у р н о г о і с п о р т и в н о г о , а л е й національного виховання. Так, с е р е д його р е ф е р е н т і в був і Д м и т р о Клячківський, який пізніше загинув як командир УПА-Північ (підпільне псевдо-Савур). У 2-й половині вересня 1939 р., зараз після п р и х о д у Червоної армії, п р о в і д « С о к о л а » востаннє зібрався, щ о б о ф і ц і й н о у д о б р о в і л ь н о примусовому порядку п р и п и н и т и діяльність Українського руханковоспортового товариства « С о к і л » . П і с л я закінчення Д р у г о ї світової війни у приміщенні « С о к о л а » м і с т и в с я Б у д и н о к н а р о д н о ї т в о р ч о с т і . Т у т в і д б у в а л и с я зустрічі з письменниками. В 1950 р. будинок п е р е д а л и с п о р т и в н о м у т о в а р и с т в у « А в а н ґ а р д » , щоб таким чином повільно з а г у б и л и с я національно-культурні традиції « С о к о л а » . Т і л ь к и в 1990 р . ц е й б у д и н о к п е р е д а л и Т о в а р и с т в у української мови імені Т. Шевченка, що д е щ о раніше розміщувалося у випадковому приміщенні по вул. Гетьмана М а з е п и , 9. У дворі за « С о к о л о м » р о з т а ш о в у в а л а с я українська приватна семирічна «Рідна школа» імені М. Шашкевича (з 1911 р.) (тепер корпус С Ш № 7 ) , д и р е к т о р о м якої був український письменник Д . Макогон (1881-1961), батько Ірини В і л ь д е . Т у т навчався його син Б о р и с , який пізніше загинув як вояк дивізії « Г а л и ч и н и » . «Шашкевичівка» з о л о т и м и буквами з а п и с а л а с я в історії освіти і к у л ь т у р и . 27 червня 1926 р., до 10-річчя від д н я смерті І. Франка, з ініціативи с е л я н навколишніх сіл - Вовчинця, З а г в і з д я , Микитинців, П а в е л ч а й У г р и н о в а між « С о к о л о м » і «Шашкевичівкою» б у л о п о с а д ж е н о д у б на ч е с т ь письменника. Як п и с а л а п р е с а , «хоч і д о щ п е р е ш к о д и в , у з я л о у ч а с т ь п о н а д 2 0 0 0 л ю д е й » . Д а л ь ш а його д о л я невідома. В а р т о з г а д а т и про ще д в а б у д и н к и . П і д №7 - о д и н з корпусів медичного інституту. В ньому в 1940-1941 рр. розташовувався Будинок піонерів. А с а м будинок с п о р у д ж е н и й у 1904 р. Під №3 - кінотеатр імені І. Франка, що був с п о р у д ж е н и й у 1929 р., що засвідчують охоронна д о ш к а і д а т а , вмонтована у п і д л о г у будинку. За Польщі т у т містився кінотеатр « Т о н » , який за ф а ш и с т с ь к о ї окупації був п е р е б у д о в а н и й , набравши сучасного вигляду. В 70-х роках був відкритий верхній зал, а в підвалі - малий. У 1967 р. ф о й є б у л о о з д о б л е н е р е л ь є ф о м «Вічний революціонер» (кована с т а л ь ) р о б о т и П. Сопільника (1922-1991). 100

ВУЛИЦЯ М. ДРАГОМАНОВА З вулиці С. Мельничука перейдімо на с у с і д н ю - М . Грушевського, а з неї - на в у л и ц ю М. Д р а г о м а н о в а . Так її назвали 10 г р у д н я 1991 р., що засвідчує відкрита того дня меморіальна таблиця роботи С. Топоркової. На ній викарбувані с л о в а : « В у л и ц ю названо на ч е с т ь видатного українського історика, літературознавця, ф і л о с о ф а , громадсько-культурного діяча Михайла Драгоманова, ж и т т я і наукова д і я л ь н і с т ь якого б у л и пов'язані з П р и к а р п а т т я м ЗО. IX. 1841 - 2 . VII. 1895». До цього часу вона н о с и л а прізвище В. Б є л і н с ь к о г о , який у своїх працях п а п л ю ж и в т в о р ч і с т ь Т. Шевченка та інших українських письменників.

Вулиця Драгоманова Н а н а с т у п н о м у б у д и н к у бачимо щ е о д н у м е м о р і а л ь н у д о ш к у , відкриту 17 вересня 1987 р. Ч и т а є м о : «В цьому б у д и н к у з 1958 по 1965 рік проживав д е п у т а т Народних Зборів Західної України, д е л е г а т п'ятої позачергової сесії Верховної Р а д и С Р С Р , яка п р и й н я л а закон п р о включення З а х і д н о ї України д о с к л а д у УРСР, п ' я т и с к л и к а н ь Верховної Р а д и С Р С Р Григорій В а с и л ь о в и ч Гаврищук» 4 6 . Д о д а й м о , що про д о л ю л і с о р у б а з Космача розповів О. Кундзіч у повісті « В е р х о в и н е ц ь » (1940). Більшість будинків по вулиці М. Драгоманова може п о с л у ж и т и д о б р о ю н а о ч н і с т ю п р и в и в ч е н н і ц и в і л ь н о г о б у д і в н и ц т в а 30-х років XX с т .

Меморіальна дошка демонтована 1996 року. 101

ВУЛИЦЯ ГРЮНВАЛЬДСЬКА 16 ч е р в н я 1910 р. на в і д з н а ч е н н я 5 0 0 - р і ч ч я п е р е м о г и п і д Г р ю н в а л ь д о м о б ' є д н а н о ї П о л ь с ь к о - Л и т о в с ь к о - У к р а ї н с ь к о ї армії н а д х р е с т о н о с ц я м и (1410 р.) міська р а д а н а з в а л а нову в у л и ц ю Грюнвальдською. З часом вона п е р е т в о р и л а с я на адміністративний центр міста, одночасно зв'язавши його із залізничним вокзалом. За З У Н Р вона н а з и в а л а с я в у л и ц е ю Г. С к о в о р о д и .

БудинокДержавного

Секретаріату ЗУНР

У 1912 р. п о ч а л о с я б у д і в н и ц т в о ч о т и р и п о в е р х о в о ї к а м ' я н и ц і д л я залізничної дирекції (тепер №11), а поруч, у формі квадрата, б у д и н к у д л я ї ї п р а ц і в н и к і в ( т е п е р в у л . Т о л с т о г о , 1). А л е в и б у х П е р ш о ї с в і т о в о ї війни п е р е к р е с л и в ці п л а н и і з а д у м и 4 7 . З 1 січня і д о т р а в н я 1919 р . у к а м ' я н и ц і р о з м і с т и в с я С е к р е т а р і а т ( м і н і с т е р с т в а ) З У Н Р . Як п и с а в п и с ь м е н н и к А. Ч а й к о в с ь к и й у с в о ї х спогадах «Чорні рядки», «кращого будинку на приміщення верховної в л а д и й н е т р е б а » . Я к щ о наш письменник д е щ о критично оцінив р о б о т у С е к р е т а р і а т у ЗУНР, т о відомий історик Д . Д о р о ш е н к о с т в е р д ж у в а в , щ о « н а мене р о б и л о п р и є м н е в р а ж е н н я , щ о т у т е ш н і м і н і с т р и , я к з в и ч а й н і г р о м а д я н и , з а х о д я т ь с о б і в певні г о д и н и д о к а в ' я р е н ь , к о л и всі т а м б у в а ю т ь , с і д а ю т ь р а з о м з п у б л і к о ю п р и столиках, балакають, взагалі держать себе дуже просто і "Будівництво обидвох кам'яниць було завершене у квітні 1914 року, до початку Першої світової війни. Тоді в будинку №11 розмістилась дирекція залізниць, д л я якої будинок і споруджувався. 102

п е р е б у в а ю т ь в п о с т і й н о м у к о н т а к т і з г р о м а д о ю не т і л ь к и на офіційній с т о п і » . П р о т я г о м січня-травня 1919 року в цьому б у д и н к у працювали відомі політичні діячі З У Н Р - прем'єр-міністр С. Голубович, міністр військових справ Д. Вітовський, Д е р ж а в н и й секретар внутрішніх с п р а в І. Макух та інші, які т о д і і пізніше б а г а т о з р о б и л и д л я д е р ж а в н о г о будівництва З У Н Р ( З О У Н Р ) , а після її падіння д л я п і д н е с е н н я а в т о р и т е т у українців у н о в и х п о л і т и ч н и х у м о в а х п о л ь с ь к о ї окупації З а х і д н о ї У к р а ї н и . П і с л я з а х о п л е н н я західноукраїнських з е м е л ь поляками в будинку №11 р о з м і с т и л и с я штати воєводського управління 4 8 , що перебувало т у т до вересня 1939 р., коли т у т р о з м і с т и л о с я т и м ч а с о в е о б л а с н е управління, а з 4 г р у д н я 1939 р. - о б л а с н е управління, з 1990 р. міськвиконком вільної України. Д е я к и й час т у т м і с т и л а с я редакція г а з е т и « Г а л и ч и н и » , а т е п е р - « Н о в о г о ч а с у » (заступник р е д а к т о р а поет В. Ганущак). У міжвоєнний період вулиця Грюнвальдська поволі забудовувалася. Т у т з ' я в и л и с я п р е с т и ж н і б у д и н к и . 1 л и с т о п а д а 1929 р. на розі т е п е р і ш н і х в у л и ц ь Г р ю н в а л ь д с ь к о ї і Гаркуші б у л о з д а н о п ' я т и п о верховий ж и т л о в и й будинок, а в с е р е д и н і 30-х років - ще о д и н , що став зразком цивільної архітектури т о г о часу. Т у т чи не в п е р ш е в н а ш о м у місті б у л о с т в о р е н о всі побутово-санітарні умови д л я його мешканців (на р о з г а л у ж е н н і між вулицями Грюнвальдською і Толстого). Навпроти готелю « Р о к с о л я н а » і міської Ради - д в а одноповерхові б у д и н к и , своєрідні котеджі. В о д н о м у з них - редакція « З а х і д н о г о кур'єра». С е р е д будинків в у л и ц і Г р ю н вальдської привертає увагу р о з кішно відреставрований колишній г у р т о ж и т о к обкому партії, а т е п е р - міжнародного класу готель « Р о к с о л я н а » , с п і л ь н е українськоавстрійсько-американське підпри є м с т в о « А у с к о п р у т » . 12 червня 48 Після повернення поляків будинок знову зайняла дирекція залізниць. 1935 ро ку вона була ліквідована, після чого там розмістилося воєводське управління.

103

1993 року г о т е л ь « Р о к с о л я н а » г о с т и н н о відчинив свої д в е р і п е р е д відвідувачами, відразу ж з д о б у в ш и а в т о р и т е т оригінальністю с в о г о зовнішнього і внутрішнього о ф о р м л е н н я , своїм х у д о ж н і м смаком та шиком, елегантністю і класом обслуговування.

ПЛОЩА МІЦКЕВИЧА У 1870-х роках с ф о р м у в а л а с я п л о щ а Міцкевича, що зберегла і свою первісну назву, незважаючи на зміну « г о с п о д а р і в » міста. Спочатку був с п о р у д ж е н и й т е а т р М у з и ч н о г о т о в а р и с т в а імені С . М о н ю ш к а ,

Міський театр р о з п и с а н и й к о н к у р с н а н а й к р а щ и й й о г о проект. П е р ш у премію п р и с у д и л и проектові інженера Вітольда Мілковського, що б у л о зафіксовано у закладній записці, вкладеній у бляшанку, яку замурували у ф у н д а м е н т в е с т и б ю л ю . 29 л и с т о п а д а 1891 року під час у р о ч и с т о г о відкриття т е а т р у в и я в и л о с я , що В. Мілковський - це псевдонім інж. Юзефа Лапіцького, якому вдячні громадяни вручили золотий перстень. Тоді театр мав д е щ о інший вигляд, а сучасний - з 30-х роківХХст. Т е а т р М у з и ч н о г о т о в а р и с т в а імені С. М о н ю ш к а п о в ' я з а н и й з історією і культурою українців. 12-30 л и с т о п а д а 1905 р. на його сцені в и с т у п а в т е а т р « Р у с ь к о ї ( У к р а ї н с ь к о ї ) б е с і д и » під к е р і в н и ц т в о м в и д а т н о г о українського р е ж и с е р а й актора М. С а д о в с ь к о г о (18561933), який в и с т у п и в у д р а м і І. К а р п е н к а - К а р о г о « Б у р л а к а » . В постановці п'єси « Н а й м и ч к а » глядачі п о б а ч и л и знамениту М. Заньковецьку. В квітні 1919 р. М. С а д о в с ь к и й побував у С т а н и с л а в о в і , р я т у ю ч и с ь таким с п о с о б о м від б і л ь ш о в и ц ь к о г о т е р о р у . Т у т відомий актор і режисер зібрав невелику театральну трупу, до якої, крім акторів, увійшли д р а м а т у р г С. Черкасенко і художник М. Кричевський. 104

Протягом квітня-червня 1919 р. М.Садовський поставив декілька п'єс, показавши т у т е ш н і м т е а т р а л а м найкращі зразки українського класичного репертуару. В червні 1919 р. після упадку З У Н Р він переїхав до Т е р н о п о л я , а пізніше - на З а к а р п а т т я . У квітні 1912 р. т у т г а с т р о л ю в а в Український н а р о д н и й т е а т р імені Тобілевича. В 1898-1904 р р . слухачі з а х о п л е н о с п р и й м а л и пісні і романси у виконанні геніальної С. Крушельницької, яка у вересні 1927 р. привітала Український т е а т р імені І. Тобілевича з відкриттям. У цьому залі звучав г о л о с О. М и ш у г и . 14 с е р п н я 1987 р. в і д к р и л и мармурову д о ш к у , що з а с в і д ч и л а ці славні сторінки українського т е а т р а л ь н о г о і музичного ж и т т я нашого міста. На ній з о л о т и м и буквами викарбувані с л о в а : «В цьому б у д и н к у в кінці X I X - на початку XX с т о л і т т я виступали корифеї українського театру Марія Заньковецька, М и к о л а Садовський та оперні співаки з світовим ім'ям С о л о м і я К р у ш е л ь н и ц ь к а т а О л е к с а н д р М и ш у г а » . Т а б л и ц ю в и г о т о в и л а с к у л ь п т о р к а С . Топоркова. Постановою Р а д н а р к о м у У Р С Р від 31 грудня 1939 р. передбачалося відкриття у Станіславі д в о х стаціонарних театрів - українських д е р ж а в н и х д р а м а т и ч н о г о і музичного, а л е ф а к т и ч н о був с т в о р е н и й о д и н - м у з д р а м т е а т р імені І. Ф р а н к а , що з г у р т у в а в ч а с т и н у відомих а к т о р і в т е а т р у імені І . К о т л я р е в с ь к о г о , п о п о в н и в ш и й о г о л а в и м а й с т р а м и сценічного м и с т е ц т в а з Радянської України. О с о б л и в о ю популярністю користувався « с о в є т » О. Б о ж е д а н , який створив чимало прекрасних сценічних образів. У театрі імені І. Ф р а н к а п р о в о д и л и організаційну і т в о р ч у р о б о т у з метою викорінення т. зв. українського б у р ж у а з н о г о націоналізму і перетворення т е а т р у на ще о д и н засіб знищення українського духу. На нашій сцені щ о р а з частіше з ' я в л я ю т ь с я п'єси О. Корнійчука та інших радянських д р а м а т у р г і в . П р о т е цей д и я в о л ь с ь к и й з а д у м н е в д а л о с я з д і й с н и т и - п о ч а л а с я Д р у г а світова війна. У п е р і о д ф а ш и с т с ь к о ї окупації т е а т р імені І. Ф р а н к а с т а в с п р а в д і н а ц і о н а л ь н и м - і за м о в о ю , і за р е п е р т у а р о м . На й о г о с ц е н і б у л и п о с т а в л е н і т в о р и , які т о д і с т а в и л и в п е р ш е і, як з д а є т ь с я , б і л ь ш е не бачили світла рампи. Це - « О б л о г а » Ю. Косача (родича Л е с і Українки), « П о м и л к а п р о к у р о р а Д а л ь с ь к о г о » К. Гупала та інші. П р о т е не ці т в о р ч і з д о б у т к и з а п а м ' я т а л и с я і с т о р и к а м н а ш о г о т е а т р у і г л я д а ч а м . 14 л и с т о п а д а * 1943 р. с т а л а с я п о д і я , що не має аналогів в історії с в і т о в о г о т е а т р у . П і д час п р е м ' є р и о п е р е т и Я . Б а р н и ч а «Шаріки» до залу ввірвалися Гестапівці, перервали виставу, з а а р е ш т у в а л и 140 глядачів. 17 л и с т о п а д а вони в л а ш т у в а л и в т е а т р і с т р а ш н е с у д и л и щ е , з а с у д и в ш и 27-х о с і б , у т. ч. і о д н у жінку, до

105

р о з с т р і л у 4 9 . Б і л я б о ж н и ц і з а к о п а л и 1 0 с т о в п і в , д о яких п о черзі п р и в ' я з у в а л и заарештованих і р о з с т р і л ю в а л и . З а с у д ж е н і з гідністю з у с т р і л и п р и с у д . В о н и п р и в і т а л и с м е р т ь вигуками « С л а в а Україні!» і співом « Щ е не в м е р л а У к р а ї н а » . Ч а с т и н у з а а р е ш т о в а н и х н а с и л ь н о в і д п р а в и л и н а каторжні р о б о т и д о Райху. Так ф а ш и с т и н а м а г а л и с я з у п и н и т и б о р о т ь б у членів О У Н п р о т и окупації У к р а ї н и , з а л я к а т и українців. П р о т е це ф а ш и с т с ь к и м окупантам не в д а л о с я . Під час каральної акції у театрі несподівано з а л у н а л и п о с т р і л и . О д и н з глядачів вибіг на с х о д и , вибив шибку, вискочив на в у л и ц ю і, як з д а є т ь с я , врятувався. Це був обласний провідник СБ О У Н Митар - В о л о д и м и р Лівий. А народ відразу ж відгукнувся на цю трагічну і в е л и ч н у подію біля с и н а г о г и , склавши пісню про подвиг членів О У Н . Щ о п р а в д а , радянські ф о л ь к л о р и с т и ф а л ь с и ф і к у в а л и і цю п о д і ю , п р и п и с а в ш и її нібито р а д я н с ь к о м у п і д п і л л ю . У пісні с п і в а є т ь с я , що « ф а ш и с т и з а б р а л и і під стіною в Станиславові» р о з с т р і л я л и тата і маму тільки за т е , що батько «складав вірші за армійців, що прийдуть зі С х о д у » , «за радянську в л а д у » . Так б у л о о п у б л і к о в а н о у збірнику « Ф о л ь к л о р В е л и к о ї Вітчизняної війни», що з'явився у Львові в 1945 р. Пізніше енкаведисти розібралися у цій історичній події, що більше не з г а д у в а л а с я ні у ф о л ь к л о р и с т и ц і , ні в історіографії. І тільки 9 вересня 1990 р. вдячні іванофранківці в ш а н у в а л и п а м ' я т ь с в о ї х г е р о ї в , п о к л а в ш и квіти і вінки до С т і н и С к о р б о т и , а вулицю Тобілевича перейменувавши на вулицю Страчених. У1944 р. майже весь склад т е а т р у емігрував за кордон, повернувся тільки хворий на туберкульоз О. Божедан, щоб померти на рідній землі. 15 б е р е з н я 1945 р. м у з д р а м т е а т р імені І. Ф р а н к а відновив свою роботу. Т е п е р він виник на основі Золочівського пересувного т е а т р у з Х а р к і в щ и н и , що т о д і г а с т р о л ю в а в у С т а н і с л а в і . У 1980 р. т е а т р перейшов у нове приміщення по вул. Незалежності, а т у т розмістилася о б л а с н а філармонія. У1895 р. за проектом архітектора К. З а р е м б и с п о р у д и л и будинок п о л ь с ь к о г о « С о к о л а » (українського - по вул. М. Г р у ш е в с ь к о г о , 18). « С о к і л » - це к у л ь т у р н о - с п о р т и в н е т о в а р и с т в о , що вперше виникло в Чехії і з д о б у л о собі прихильників с е р е д українців і поляків. Його члени о д я г а л и д у ж е цікаві с т р о ї . У 1927 р. б у д и н о к на п л о щ і Міцкевича, 2 згорів. За о д е р ж а н у страхівку поляки з у м і л и не тільки в і д б у д у в а т и б у д и н о к « С о к о л а » за п р о е к т о м С. Т р е л і , а й д о б у д у в а т и до нього від теперішньої вулиці М. Г р у ш е в с ь к о г о кінотеатр « Т о н » (1929). П і д ч а с 49

До розстрілу були засуджені 27 чоловіків і 4 жінки. Чоловіки були розстріляні біля синагоги, жінок розстріляли в іншому місці, мабуть, на тюремному подвір'ї. 106

Будинок польського «Сокола* ф а ш и с т с ь к о ї окупації кінозал п е р е б у д у в а л и , він набрав с у ч а с н о г о вигляду. Ц е п о я с н ю є т ь с я т и м , щ о він с т а в кінотеатром « т і л ь к и д л я німців» ( « н у р ф ю р Д о й ч е » ) . Від 1945 р. - кінотеатр ім. І. Ф р а н к а . А в приміщенні « С о к о л а » з 29 с е р п н я 1945 р. р о з м і с т и л а с я о б л а с н а бібліотека д л я д і т е й і юнацтва імені І. Франка. Майже в центрі площі стоїть пам'ятник польському поетові А. Міцкевичу, що має свою історію. Н а б л и ж а ю ч и с ь до 100-річного ю в і л е ю а в т о р а « П а н а Т а д е у ш а » , м е ш к а н ц і Кракова з а м о в и л и в с к у л ь п т о р а Т. Б л о т н и ц ь к о г о (1858-1928) пам'ятник А. Міцкевичу. В 1881 р. у Флоренції він почав р о б о т у над ним. П р о т е австрійська влада з а б о р о н и л а в с т а н о в и т и й о г о в Кракові, а л е д о з в о л и л а відкрити у С т а н и с л а в о в і , щ о б таким чином посіяти в о р о ж н е ч у між поляками й українцями 5 0 . П р о с у м н у д о л ю с в о г о творіння писав Т. Б л о т н и ц ь к и й у д в о х б р о ш у р а х - « П а м ' я т н и к А. Міцкевичу в Кракові» (Краків, 1895) і « П р о пам'ятник Міцкевичу» (Краків, 1896). 20 л и с т о п а д а 1898 р. у р о ч и с т о в і д к р и л и пам'ятник А. Міцкевичу ( д о д а й м о - ще в Коломиї і Рогатині) на площі, яку назвали його іменем. П о с т а т ь п о е т а б у л а в и к о н а н а у б і л о м у к а р р а р с ь к о м у мармурі і п о с т а в л е н а н а п ' є д е с т а л д е щ о іншої ф о р м и , ніж т е п е р і ш н і й . Н а 50 Пам'ятник Міцкевичу роботи Т. Блотницького не встановлений у Кракові через т е , що краківський оргкомітет вибрав і затвердив ще 1891 року проект іншого автора - Т. Ригера. 1898 року, т о д і ж, що і в Станиславові, він був відкритий. Австрійська влада в ці справи не втручалась.

107

п о с т а м е н т і б у л и викарбувані с л о в а п о л ь с ь к о ю мовою: « А д а м о в і М і ц к е в и ч у у с т о л і т н ю річницю н а р о д и н - г р о м а д я н с т в о м. С т а н и с л а в о в а . 1898». П і д час П е р ш о ї світової війни пам'ятник б у л о пошкоджено. Тому в 1930 р. постать поета в і д л и л и з бронзи, п ' є д е с т а л набув чіткіших г е о м е т р и ч н и х ф о р м , а весь пам'ятник п е р е с у н у л и б л и ж ч е до т е а т р у . В 1940 р. п о л ь с ь к у д о ш к у замінили українською: « А д а м Міцкевіч. 24/ХП 1798 - 26/ХІ 1855».

ВУЛИЦЯ ЛЕСІ УКРАЇНКИ З площі Міцкевича д о б р е видно, як на сусідній вулиці Л е с і Українки з в о д и т ь с я новий будинок. У квітні 1988 р. т у т с т о я в Ю. Андрухович і спостерігав, як « в и д о в и щ н о п а д у т ь уламки с т е л і » с т а р о г о будинку, що через халатність і неналежну експлуатацію (згадаймо подібний випадок по вулиці Н е з а л е ж н о с т і , 10 і 10А) перебував в аварійному стані, а т о м у був зруйнований. П о е т не просто спостерігав за знищенням ще о д н о г о с т а р о г о б у д и н к у с т а р о г о С т а н и с л а в о в а , а л е у вірші « Н а зруйнування « Б р і с т о л я » написав, що це « д і р а у нашій пам'яті», « п ' є т а на тлі духовної д і є т и » , а п е р е д ним поставив таку присвяту: «Пам'яті зруйнованого в Івано-Франківську у квітні 1988 р. будинку, в якому за давніх часів містився г о т е л ь з романтичною назвою « Б р і с т о л ь » . У цьому г о т е л і колись помер великий і б е з д о м н и й музикант - Д е н и с Січинський».

Площа Міцкевича. В глибині праворуч - вулицяЛесі Українки. На її початку готель «Брістоль* 108

Повернімося у наше м и н у л е . На початку XX ст. т у т с т о я в б і д н и й єврейський г о т е л ь під претензійною назвою « Б р і с т о л ь » . «У непривітній єврейській г о с т и н н и ц і » , як п и с а л а київська « Р а д а » , провів останні дні с в о г о ж и т т я Д . Січинський, п і д г о т у в а в ш и д о д р у к у 2 5 к о л я д о к д л я книгарні Гасклера ( д и в . в у л и ц я Н е з а л е ж н о с т і ) , а 26 травня 1909 р. закінчив свою ж и т т є в у д о р о г у . З в і д с и ш а н у в а л ь н и к и т а л а н т у українського к о м п о з и т о р а , т в о р ц я о п е р и « Р о к с о л я н а » , п е р е н е с л и й о г о т і л о на в у л и ц ю Казимирівську, 93 ( т е п е р Гетьмана М а з е п и , 83). Так зникла ще о д н а архітектурна і культурна пам'ятка в нашому місті.

ВУЛИЦЯ С. МЕЛЬНИЧУКА П і с л я виникнення С т а н и с л а в о в а в н а ш о м у місті п о с е л я ю т ь с я вірмени. Вони займалися торгівлею. За традицією Середньовіччя вони р о з с е л я л и с я компактно, в одному кварталі міста - навколо Вірменської в у л и ц і . Так вона називалася до л ю т о г о 1956 р., к о л и її « б а т ь к и м і с т а » з а т о д і ш н ь о ю партійною практикою б е з б у д ь - я к о ї консультації з науковцями і г р о м а д с ь к і с т ю міста п е р е й м е н у в а л и на в у л и ц ю С. М е л ь н и ч у к а , о д н о г о з керівників відомої партизанської « д в а н а д ц я т к и » . Звичайно, ця л ю д и н а з а с л у г о в у є на нашу вдячність і повагу - й о г о в 1922 р. у Чорткові р о з с т р і л я л и польські окупанти (як писав поет П. Карманський, він п е р е д смертю заспівав « Щ е не вмерла і ж и т и м е л я х а м на скін!..»), а л е в ц ь о м у в и п а д к у з н и к л а ще о д н а історична пам'ять, ще о д н а сторінка в л і т о п и с і міста.

Вулиця С. Мельничука 109

О т ж е , повернімося до XVII ст. У 1677 р. вірменам б у л и надані певні привілеї. В районі вулиці Вірменської вони закупили фільварок, почали б у д і в н и ц т в о в л а с н о ї ц е р к в и . Т у т с л і д у т о ч н и т и , щ о в 1654 р . західноукраїнські вірмени поєдналися з католицькою церквою, визнавши Папу Римського своїм головою. З цього часу католицизм складається з т р ь о х віток - р и м о - к а т о л и ц ь к о ї , греко-католицької і вірменської. У 1665 р., з д а є т ь с я , на ц ь о м у місці, де й т е п е р с т о ї т ь к о с т ь о л , був п о б у д о в а н и й д е р е в ' я н и й х р а м . П р о т я г о м 1742-1763 років був споруджений величний кам'яний костьолустилі пізнього бароко. Настінні розписи виконав художник Ян С о л е ц ь к и й . До нашого часу збереглися його композиції«Вознесіння» і «Акафіст Богородиці». Барочні скульптури виконав Матвій Полейовський (близько 1 7 2 0 - б л и з ь к о 1800). П і д ч а с страшної пожежі 1868 р. згорів і вірменський костьол. Після його реставрації 1869 р. він д е щ о змінив свій зовнішній вигляд. Зникла башта, яка вінчала дах, дві круглі вежі, що обрамляють головний ф а с а д , с т а л и нижчими, а їх барочні завершення замінили п р о с т и м и дзвоноподібними куполами. По горизонталі ф а с а д розчленовано п р о ф і л ю ю ч и м к а р н и з о м , п р и к р а ш е н и м іоніками, а в е р т и к а л ь н а архітектоніка ф а с а д у підкреслена пілястрами з капітелями іонійського о р д е р а . З а г а л ь н о ї п а р а д н о с т і цій с п о р у д і надає м о д и ф і к о в а н и й грецький п о р т а л . У1919-1930 роках тривало оновлення костьолу, повернення його до стану з-перед 1866 року. Б у л и відновлені фрески Яна С о л е ц ь к о г о , а в г о л о в н о м у нефі на широких в и с т у п а х карниза, що п і д т р и м у ю т ь с я колонами, б у л о встановлено дванадцять с т а т у й святих, а ще вісім - на д в о м е т р о в и х постаментах між колонами ц е н т р а л ь н о г о вівтаря, які виконав згаданий Матвій Полейовський. О с о б л и в у цінність мають статуї «Георгій змієборець», «Архангел М и х а ї л » , « М о й с е й » , «Благовіщення» і «Схимник Онуфрій». Оновлення костьолу закінчилося влітку 1938 р., коли примас Польщі кардинал Ґльонд коронував чудотворну ікону Богоматері. У 1945 р. ополячені вірмени виїхали до П о л ь щ і , взявши із с о б о ю найцінніші реліквії, зокрема ч у д о т в о р н у ікону Богоматері, а закритий костьол наступного року було передано Російській Православній Церкві. Через рік-два церкву закрили, бо в місті не виявилося... православних! Приміщення передали художникам, які влаштували т у т свою майстерню, д е , зокрема, в и г о т о в и л и с т а т у ю Матері-Вітчизни д л я к л а д о в и щ а п о теперішній вулиці Б. Л е п к о г о . В 1962-1965 рр. у захристії проживав х у д о ж н и к - д и с и д е н т Опанас Заливаха. Т у т його б у л о заарештовано, а його малярські р о б о т и , з д а є т ь с я , з н и щ и л и каґебісти. П і с л я р е с т а в р а ц і ї у л ю т о м у 1971 р. у в і р м е н с ь к о м у к о с т ь о л і в і д к р и л и музей історії релігії т а атеїзму, який працював д о л ю т о г о 110

1990 р., к о л и й о г о знову б у л о п е р е д а н о Російській П р а в о с л а в н і й Церкві. Через деякий час настоятель Андрій ( С т е ф а н Абрамчук) вийшов з-під юрисдикції Московської патріархії, визнавши У А П Ц . З 1992 р. колишній вірменський костьол - кафедральний собор, у якому править Галицький і Львівський м и т р о п о л и т У А П Ц кир А н д р і й . До к о с т ь о л у належав о д н о п о в е р х о в и й будинок, у якому в післявоєнний п е р і о д м і с т и л а с я д и т я ч а музична школа №1, а т е п е р консисторія УАПЦ. А резиденція вірменського священика р о з т а ш о в у в а л а с я у с т а р о в и н н о м у б у д и н к у з к о л о н а м и , що, на ж а л ь , був зруйнований у зв'язку з б у д і в н и ц т в о м « Б і л о г о д о м у » . Він був на т о м у місці, д е т е п е р бачимо підземний п і д ' ї з д д о а д м і н і с т р а т и в н о г о будинку. Тоді ж з н и к л и ще д в а б у д и н к и - о д и н кінця XIX ст., а д р у г и й зразок ц и в і л ь н о г о б у д і в н и ц т в а 30-х років XX ст., а т а к о ж пам'ятник С. Мельничуку, що був перенесений на вулицю Галицьку. Інший бік вулиці С. Мельничука забудований будинками, що мають певне відношення до історії єврейської г р о м а д и в нашому місті. В д в о р і , д е щ о д а л і від в у л и ц і , бачимо д в о п о в е р х о в и й б у д и н о к , щ о з а своїми а р х і т е к т у р н и м и ф о р м а м и вказує на д в а п е р і о д и с в о г о будівництва. Центральна частина з колонами споруджена, як здається, у 2-й половині XIX ст., а л і в а - у 30-х роках XX ст. Це - колишня єврейська гімназія, що т е п е р р е м о н т у є т ь с я під російську гімназію. А праворуч до вузького т р о т у а р у прилягає теж двоповерховий старовинний 51 б у д и н о к , у якому містився кагал, єврейська міська р а д а . З с е р п н я 1941 р. ф а ш и с т и наказали є в р е я м , ж и т е л я м міста, з і б р а т и с я біля кагалу, щоб звідси п о в е с т и їх під конвоєм на окописько по теперішній вулиці К о р о л я Д а н и л а . Т у т вони р о з с т р і л я л и багато т и с я ч л ю д е й .

Панорама міста з вулицею С.Мельничука 5, В цьому будинку кагал не містився. Місце знаходження кагалу - двоповерховий будинок на розі вул. Вітовського і Лесі Українки (лівий бік). Знесений разом із давньою синагогою під час німецької окупації 1942 року.

111

В У Л И ЦЯ С Т А Р О З А М КОВА З площі Ринок переходимо на невеличку вуличку Шеремети, названу так на ч е с т ь у р о д ж е н ц я Пукова ( т е п е р Р о г а т и н с ь к о г о району), воїна УГА й о д н о г о з керівників « д в а н а д ц я т к и » П е т р а Ш е р е м е т и (18971922). Чепурні д в о п о в е р х о в і б у д и н о ч к и с п о р у д ж е н і в 2-й п о л о в и н і XIX ст., а під № 6 - у кінці XVIII ст. У1987 році під час розбирання будинку під № 2 б у л о знайдено чимало флаконів і баночок із залишками різних ліків, а також пічні кахлі з о р н а м е н т а м и . О ч е в и д н о , т у т с т о я л а піч, де о д е р ж у в а л и активоване вугілля, яке вживали при шлункових розладах. На д у м к у п р о в і з о р а 142-ї міської а п т е к и Л. В а с и л и к а , д е с ь у кінці XVIII ст. т у т містилася аптека. В у л и ч к о ю Ш е р е м е т и д і с т а є м о с я на К о л г о с п н и й ринок, на якому до березня 1989 року, т о б т о до с п о р у д ж е н н я критого ринку по вулиці Д н і с т р о в с ь к і й , був базар, що частково існує і д о с і . А с т а р а назва п л о щ і - п л о щ а Тринітарська або п р о с т о Т р и н і т а р и , щ о п о х о д и т ь від н а з в и к а т о л и ц ь к о г о ч е р н е ч о г о о р д е н у . Ч е н ц і тринітари п р и б у л и до С т а н и с л а в о в а у 1690 році, н е д а л е к о від палацу Потоцьких п о б у д у в а л и дерев'яний монастир. За однією з непідтверджених л е ґ е н д мурована с п о р у д а монастиря (тепер вулиця С т а р о з а м к о в а , 2, що засвідчує охоронна д о ш к а ) з'явилася на кошти полковника коронних військ П. Н і т о с л а в с ь к о г о . Й о м у в сні з'явився ангел, який передав йому Господню волю - п о б у д у в а т и монастир, що він і виконав. С п о р у д ж е н н я м о н а с т и р я б у л о завершено в 1732 році. У Станиславові тринітари займалися поширенням католицизму, Stanisławów. — Stanislau. —

Plac Trynitarski. Trynitarskiplatz.

Тринітарська тоща 112

збиранням м и л о с т и н і д л я викупу л ю д е й з турецької неволі, а також поширенням о с в і т и . У1774 році австрійський у р я д позакривав усі монастирі. Тринітари п о к и н у л и с в о є приміщення, а разом з ним і к о с т ь о л , що д о в ш и й час не використовувався (у місті б у л о небагато поляків, д л я яких вистачало р и м о - к а т о л и ц ь к о г о к о с т ь о л у при теперішній п л о щ і Ш е п т и ц ь к о г о ) , а після д в о х п о ж е ж у 1868 році був розібраний. С а м е на й о г о місці виникла п л о щ а , що з цього часу називалася Тринітарською. Д е щ о по-іншому с к л а л а с я д о л я м о н а с т и р я п о теперішній вулиці Старозамковій, 2 - його б у л о передано під окружний с у д і тюрму. В ній м а й ж е д в а р о к и п р о с и д і в п о л ь с ь к и й п о е т і п о в с т а н е ц ь М. Гославський (1802-1834), т у т він і помер, був похований на старому к л а д о в и щ і ( т е п е р М е м о р і а л ь н и й с к в е р ) . Він є а в т о р о м п о е м и « П о д і л л я » , « Д у м и про Нечая» і вірша « Н а с м е р т ь П е с т е л я , Муравйова т а інших мучеників з а р о с і й с ь к у с в о б о д у » , п е р ш о г о т в о р у п р о декабристів. У1884-1898 роках т у т працював український композитор-самоук І. Біликовський (1846-1922), навчаючи в'язнів музики і співу. Б у д у ч и в 1891 році на посвяченні іконостасу в т ю р е м н і й церкві, український письменник І. Воробкевич із з а х о п л е н н я м писав про х о р в'язнів під д и р и г у в а н н я м І. Біликовського. Н а г а д а й м о також, що дія оповідання Ю. Ф е д ь к о в и ч а « Х т о в и н е н ? » (1863) в і д б у в а є т ь с я «у славнім місті С т а н и с л а в о в і , у т е м н и ц і » , де Маркові « н а руки і на ноги кайданнячко г о с т р е » н а к л а л и і де й о г о « н а д р у г і м місяці (ув'язнення. - В. П.) і п о х о в а л и » . З а р а з у приміщенні к о л и ш н ь о г о м о н а с т и р я і колишньої т ю р м и м і с т и т ь с я о б л а с н е управління т о р г і в л і . А в його д в о р і (вхід з вулиці Вірменської) ще недавно ( д о початку будівництва а д м і н і с т р а т и в н о г о б у д и н к у п о в у л и ц і Г р у ш е в с ь к о г о ) можна б у л о бачити вхід до п і д з е м е л л я , а в ньому страшні з н а р я д д я т о р т у р . Як нам з д а є т ь с я , саме т у т п е р е б у в а л и ув'язнені о п р и ш к и , саме з в і д с и ї х в и в о д и л и на « п л о щ у смерті» перед ратушею. На таку д у м к у наштовхує і така сценка з праці С. Баронча «Пам'ятки міста Станиславова» (1858): « П е р е д ЗО роками у Станиславові проваджено опришка на шибеницю, який ідучи (на с м е р т ь . -В. П.) мав сказати: « А л е ж б о л о т о , а л е ж біда» (всі р е п л і к и п о д а н і у к р а ї н с ь к о ю мовою у п о л ь с ь к і й т р а н с к р и п ц і ї . В. П.). Ж о в н я р , що йшов п о р у ч , відповів: « Щ о т о б і за біда, ти ся т а м л и ш и ш , а л е ми м у с и м п о в е р т а т и » . Як на якомусь бенкеті, відповів йому л о т р : « Л и ш і т ь ви с я , пане вояк, а я п о в е р н у с ь » . О т ж е , с х о п л е н і опришки перебували в цьому підземеллі, звідки їх п р о в а д и л и на місце с т р а т и . Т о м у м о ж н а п о ш к о д у в а т и , що в з в ' я з к у з б у д і в н и ц т в о м адміністративного б у д и н к у вхід д о п і д з е м е л л я б у л о засипано.

113

В б у д и н к у по в у л и ц і С т а р о з а м к о в і й , 4 т е п е р р о з т а ш о в а н а Г а р н і з о н н а п о л і к л і н і к а . У XIX ст. у н ь о м у м і с т и л а с я в ч и т е л ь с ь к а семінарія, в якій природознавчі д и с ц и п л і н и викладав Іван Яхно (18391905), у к р а ї н с ь к и й ботанік, ч л е н б а г а т ь о х з а р у б і ж н и х наукових т о в а р и с т в і з а к л а д і в . У 1884 р о ц і в С т а н и с л а в о в і він в и д а в «Систематичний опис галицьких рослин за Ліннеєм з особливою у в а г о ю до Гатунків, які р о с т у т ь в о к о л и ц і м і с т а С т а н и с л а в о в а і К о л о м и ї » . У цій праці І. Яхно о п и с а в 542 р о д и і 1161 в и д р о с л и н , п о д а в ш и їхні назви українською і п о л ь с ь к о ю мовами. А сам учений проживав у власному будинку по вулиці Тринітарській, т е п е р Колгоспній ,13, ф р о н т о н якого у класичному стилі звернений до площі. Н а й б л и ж ч и м ч а с о м К о л г о с п н и й ринок н а б у д е з о в с і м і н ш о г о вигляду. На конкурсі на найкращий проект з а б у д о в и цієї історичної ч а с т и н и о б л а с н о г о ц е н т р у найкращим визнано проект архітектора з філії « Д і п р о м і с т » Т . В. Жука. І це не випадково. А д ж е в ньому органічно поєднано старовину і потреби завтрашнього д н я . Тоді зникнуть і н е в е л и ч к і к р а м н и ц і , що б у л и п о б у д о в а н і у 30-х р о к а х , у яких р о з м і щ у в а л и с я і поки що р о з м і щ у ю т ь с я крамниці з р і з н и м и продовольчими і промисловими товарами.

ВУЛИЦЯ ШПИТАЛЬНА Ч е т в е р т и й бік колишнього К о л г о с п н о г о ринку с т а н о в и т ь вулиця Ш п и т а л ь н а , щ о п р о с т я г л а с я між в у л и ц я м и Г р у ш е в с ь к о г о і Дністровською. Вона називається Шпитальною, тому що в колишньому пишному палаці Потоцьких розмістився Гарнізонний ш п и т а л ь .

Вулиця Шпитальна 114

А майже в д р у г о м у кінці в у л и ц і Ш п и т а л ь н о ї з-за високих і с т а р и х д е р е в виглядає оригінальний паркан, що неначе закриває с в о є р і д н и й ч о т и р и к у т н и к різних б у д и н к і в . Ц е з а л і з н і ш т а х е т и між м у р о в а н и м и с т о в п ч и к а м и , щ о з д в о х боків п р и л я г а ю т ь д о в и с о к о ї в'їзної б р а м и . Вона р о з т а ш о в а н а п о с е р е д и н і й о з д о б л е н а п а н ц и р а м и та іншими військовими а т р и б у т а м и , і це не в и п а д к о в о . А д ж е за цим парканом - п а л а ц о в и й а н с а м б л ь Потоцьких, що з т р ь о х інших боків о т о ч е н и й в и с о к и м ц е г л я н и м м у р о м , р е ш т к а м и ф о р т и ф і к а ц і й н и х в а л і в і б а с т і о н і в , з н и щ е н и х п і с л я 1809 р о к у австрійськими окупантами. Л і в о р у ч від б р а м и б а ч и м о 3 - п о в е р х о в и й б у д и н о к . Ц е к о л и ш н і й п а л а ц П о т о ц ь к и х , що раніше т р а д и ц і й н о називався « Б л і х о м » , бо б і л я підніжжя валів на річці Б и с т р и ц і , що т о д і п р о п л и в а л а н и з о м , був міський « б л і х » - місце д л я вибілювання п о л о т н а . С п е р ш у замок стояв на місці г р е к о - к а т о л и ц ь к о ї к а т е д р и , а л е вже в 1671 році А н д р і й Потоцький замислив с п о р у д и т и новий, розкішніший. Згаданий У л ь р і х ф о н В е р д у м у с в о м у « Щ о д е н н и к у » з а п и с а в : « З а м о к , у якому він сам живе, також л и ш е д е р е в ' я н и й , а л е вже звезено балки, ц е г л у й кам'яні п л и т и д л я іншого замку, важкої б у д і в л і , що має з в е с т и с я в п і в д е н н о - с х і д н о м у кінці міста. В о є в о д а ( А н д р і й П о т о ц ь к и й . - В. П.) хоче забезпечити його вежами та іншими укріпленнями, як ц и т а д е л ь » . На початку XIX ст. у зв'язку з п е р е д а ч е ю й о г о під лікарню в н у т р і ш н є п л а н у в а н н я п а л а ц у б у л о змінене і в с у ч а с н о м у стані він м а й ж е в т р а т и в с в о є з н а ч е н н я як п а м ' я т к а а р х і т е к т у р и . П о р у ч з п а л а ц о м б у л и с л у ж б о в і п р и м і щ е н н я , н а в п р о т и - кухня, а за нею с т а й н і . А у ф о р т и ф і к а ц і й н и х валах б у л о вісім казематів, вхід до яких м і с т и в с я у д в о р і т е п е р і ш н ь о г о б у д и н к у по вулиці С т а р о з а м к о в і й , 2, д е після з а к р и т т я м о н а с т и р я тринітарів р о з т а ш о в у в а л а с я т ю р м а . П а л а ц о в и й а н с а м б л ь не має якоїсь цікавої історії. Як к у р й о з і підтвердження сумнозвісної крилатої фрази про обжерливість польської ш л я х т и - « є д з , пій і п о п у щ а й п а с а » ( « ї ж , пий і попускай п о я с » ) наведімо о п и с обіду після похорону Ю. Потоцького у 1751 році. На похорон з усієї Речі П о с п о л и т о ї з'їхалося 10 єпископів, 60 каноніків і 1705 ксьондзів. Тільки на о д и н обід д л я г о с т е й б у л о витрачено 20 бочок у г о р с ь к о г о вина, 11 бочок б у р г у н д с ь к о г о , ш а м п а н с ь к о г о і рейнського! Похорон тривав чотири дні, але найщиріші « ш а н у в а л ь н и к и » п о м е р л о г о г о с т ю в а л и т у т т р и місяці! Не п о х о р о н , а справжнє в е с і л л я , як сказав о д и н з д о с л і д н и к і в . 4 травня 1915 року як член лікувально-харчувального загону імені М. І. Пирогова у палаці-шпиталі побував О. С е р а ф и м о в и ч , який цього д н я записав: « В е с ь вокзал завалений пораненими». Оскільки в палаці115

ш п и т а л і д л я них н е з н а й ш л о с я місця, т о р о с і й с ь к и й письменник н а с т у п н о г о д н я виїхав до Тисмениці, щоб там зайнятися пораненими с о л д а т а м и . У с т а т т і « З Галичини» О . С е р а ф и м о в и ч д о с и т ь д о к л а д н о описав ж и т т я на Прикарпатті, відзначивши вищу національну свідомість наших с е л я н і їхню більшу освіченість, ніж українських селян у царській Росії, не кажучи вже п р о російських.

ВУЛИЦЯ ГАЛИЦЬКА Вулиця Галицька - найдавніша в Івано-Франківську. Вона чине єдина з б е р е г л а с в о ю п е р в і с н у назву, незважаючи на зміни п о л і т и ч н и х в л а с т е й . її назва п о х о д и т ь від т о г о , що вона с п о л у ч а л а м і с т о із стародавнім Галичем. А сучасна вулиця Галицька утворена у післявоєнні роки й о х о п л ю є частину вулиці Карпінського (за прізвищем згаданого п о л ь с ь к о г о поета), частини площі Ринок і власне вулиці Галицької та її продовження за м о с т о м через Б и с т р и ц ю , а о т ж е , вулицю колишнього с е л а Пасічної. Найсумніша історія вулиці Галицької припадає на часи фашистської окупації о б л а с н о г о центру. П і с л я 12 жовтня 1941 року саме ця вулиця с т а л а границею єврейського ґ е т о , а точніше - її лівий бік. За наказом Гестапо всі вікна б у л и забиті дошками, а двері замуровані. Так т р и в а л о до 21 квітня 1942 року, коли ф а ш и с т и вивезли біля 5000 т и с я ч євреїв до ґ е т о в місті Б е л з і , а ч а с т и н у з них з н и щ и л и .

Початок вулиці Галицької. 1900-іроки 116

Зараз в і д т в о р и т и первісний в и г л я д вулиці Галицької д у ж е важко. А д ж е д в і п о ж е ж і - 1868 і 1882 років м а й ж е п о в н і с т ю з н и щ и л и найдавніші будинки, з б е р е г л и с я тільки поодинокі. Через б е з г о с п о д а р н і с т ь нещодавно б у л о зруйновано ще декілька будинків, що к о л и с ь н а л е ж а л и до п л о щ і Ринок. І все ж т а к и ця м а г і с т р а л ь с у ч а с н о г о Івано-Франківська - с в о є р і д н и й кам'яний л і т о п и с нашого м і с т а , « в и с т а в к а » зразків а р х і т е к т у р и різних е п о х і шкіл, різних принципів містобудування. Почнімо з б у д и н к у п і д № 7 . Як з а с в і д ч у є о х о р о н н а д о ш к а , він с п о р у д ж е н и й у 1827 році відразу ж за Т и с м е н и ц ь к о ю брамою. Т у т м і с т и л а с я австрійська військова адміністрація і гавптвахта. У 60-х роках XIX ст. б у д и н о к з а к у п и л о місто, в і д д а в ш и п е р ш и й поверх під крамниці, що ф а к т и ч н о п р о і с н у в а л и до 50-х років н а ш о г о віку. На д р у г о м у поверсі п р а ц ю в а л о казино, в залі якого в і д б у в а л и с я різні у р о ч и с т і зустрічі і к о н ц е р т и . За Польщі т у т містився музей « П о к у т т я » , на матеріалах якого був в і д к р и т и й о б л а с н и й краєзнавчий м у з е й . У жовтні-листопаді 1952 року в його підвалах по-варварському знищили чимало історичних експонатів, що б у л и кваліфіковані як націоналістичні й ідеологічно шкідливі, а с е р е д них - гроші УНР, військові відзнаки УГА т о щ о . З 1957 року о б л а с н и й краєзнавчий музей працює в ратуші, в будинку під № 7 розташований о б ч и с л ю в а л ь н и й центр облстатуправління, а з д р у г о г о боку-бібліотека медінституту. З цим б у д н и к о м пов'язані трагічна і радісна події у ж и т т і і творчій д і я л ь н о с т і І. Ф р а н к а . В червні 1880 року по д о р о з і з К о л о м и ї т у т у с у п р о в о д і австрійського ж а н д а р м а з у п и н и в с я письменник, щ о б в о д н о м у із з а ґ р а т о в а н и х приміщень п е р ш о г о п о в е р х у (вхід з боку комплексу громадського харчування « Ю в і л е й н о г о » ) заночувати п е р е д д а л ь ш о ю д о р о г о г о д о Нагуєвичів ( т е п е р с е л о Івана Ф р а н к а ) 5 2 . « Ц е й т р а н с п о р т по поліцейських арештах в Коломиї, С т а н и с л а в о в і , С т р и ю і Д р о г о б и ч у н а л е ж и т ь до н а й т я ж ч и х в моїм ж и т т ю » , - з г і р к о т о ю згадував пізніше І. Ф р а н к о . 31 б е р е з н я 1890 р о к у в з а л і м і щ а н с ь к о г о к а з и н о на Шевченківському вечорі в и с т у п а в Іван Ф р а н к о з д о п о в і д д ю п р о « Т о п о л ю » Т. Шевченка. Проаналізувавши її на ш и р о к о м у т л і світової л і т е р а т у р и , д о с л і д н и к д і й ш о в д о п р а в и л ь н о г о висновку, щ о тільки «здорова, світла і чоловіколюбна натура нашого поета» могла створити такий шедевр, спрямований «на збудження сього щ и р о л ю д с ь к о г о с п і в ч у т т я » д о «бідної, покинутої д і в ч и н и » , « а н е н а викликання страху і моторошності». Тому в поемі « Т о п о л я » Т. Шевченко виступає «як правдивий а п о с т о л нового, щ и р о л ю д с ь к о г о євангелія». 52

Див примітку 36 117

« Д у ж е щ а с л и в и й початок р о б и т ь п. Ф р а н к о в нашім п и с ь м е н с т в і , читаємо в « Д і л і » за 23 б е р е з н я (4 квітня) 1890 року, - то й не д и в н о , що грімкі о п л е с к и вітали є г о в х о д я ч о г о на е с т р а д у і з с т у п а ю ч о г о з естради». Крім д о п о в і д і І. Ф р а н к а , п р и с у т н і п о ч у л и вірші Т. Ш е в ч е н к а у виконанні українського п о е т а і х у д о ж н и к а К. У с т и я н о в и ч а . А відкрив у р о ч и с т і з б о р и у ч и т е л ь місцевої гімназії, п о е т О с т а п Л е в и ц ь к и й (1839-1903), похований у Меморіальному сквері. М о г и л у нещодавно з н и щ е н о . А с е р е д п р и с у т н і х був учень гімназії, пізніше в и д а т н и й у к р а ї н с ь к и й п и с ь м е н н и к М . Яцків (1873-1961). « П а м ' я т а ю й о г о я д е р н и й г о л о с , - сказав він у с п о г а д а х « М о ї зустрічі з Каменярем», і ясний в и к л а д » . А поруч під п'ятим номером бачимо сучасну с п о р у д у б а г а т о п о в е р х о в и й комплекс г р о м а д с ь к о г о харчування, який став місцем в і д п о ч и н к у мешканців міста і й о г о г о с т е й , місцем різних р о д и н н и х у р о ч и с т и х п о д і й . Він с п о р у д ж е н и й у 1967-1970 роках. С п о ч а т к у він називався « К а р п а т а м и » , а з л ю т о г о 1988 року п і с л я реконструкції - « Ю в і л е й н и м » . Н а в п р о т и с т о ї т ь 4-поверховий будинок з ф а с а д о м , прикрашений к о л о н а м и . Він с п о р у д ж е н и й у 1894 році ( п р о що свідчить о х о р о н н а дошка) в с т и л і сецесії. У ньому спочатку знаходилася Станиславівська повітова р а д а , за П о л ь щ і - ф і н а н с о в и й в і д д і л 5 3 , а з 1945 року ц е н т р а л ь н и й корпус медичного інституту.

Вулиця Галицька - західний квартал площі Ринок 53 Ц е й ч о т и р и п о в е р х о в и й будинок с п о р у д ж у в а в с я містом д л я дирекції' залізниць. Коли 1914 року дирекція вибралась у власний будинок на вул. Грюнвальдській, у цьому розмістився магістрат, а від 1921 року - також воєводство. У 1935 році його змінила фінансова палата.

118

Ще в 1983 році під номером 21 можна б у л о побачити будинок з оригінальним п о р т а л о м (на ньому ґроно винограду). Це так званий вірменський б у д и н о к , що засвідчував внесок вірмен в економіку Прикарпаття. Нажаль, і він, і будинки перед ним і після нього в результаті безгосподарності і безвідповідальності б у л и зруйновані, а на їхньому місці виросли а б о б у д у т ь с п о р у д ж е н і нові будівлі. Можливо, вони б у д у т ь кращими і функціональнішими, з більшими комунальними вигодами д л я їхніх мешканців, але так зникла історія нашого міста. Вони в основному б у л и споруджені в другій половині XIX ст. - вже після пожежі 1868 року. Ще о д и н квартал - і закінчується середньовічний Станиславів, що став розбудовуватися після знищення у 1809 році ф о р т е ч н и х мурів (їх ще можна побачити у дворі морфологічного корпусу медичного інституту). Майже на місці колишньої Галицької брами бачимо сучасну будівлю (№43). Це популярна крамниця «Тисяча дрібниць». У 50-х роках б у л а знищена 3-метрова с к у л ь п т у р а Яна Непомуцена, с п о р у д ж е н а в 1742 році в стилі рококо. Збереглася тільки їїоснова (ліворуч від сходів, якими ми піднімаємося до крамниці). Тоді ж б у л а знищена і 10-метрова ф і г у р а Б о г о м а т е р і , в с т а н о в л е н а у 1739 році. На її місці с п о р у д ж е н о 10-поверхову будівлю виробничого управління « О р г х і м » (архітектори В. В. Кочмар*та І. М. Гринів, конструктори Л. К. Петров* і В. А. Куликовський), о д и н з перших висотних будинків в Івано-Франківську. Навпроти «Тисячі дрібниць» - будинок під №14, що привертає увагу своєрідністю архітектури і гостроверхим д а х о м . Це пам'ятка а р х і т е к т у р и 2-ї п о л о в и н и XVII ст. Він с п о ч а т к у п р и з н а ч а в с я « д л я розміщення і утримання б е з п р и т у л ь н и х старців», т о б т о бідних. У1787 році в ньому відкрили ш к о л у д л я дівчат, п е р ш у на Прикарпатті. Зараз це ж и т л о в и й будинок. Д е с ь від п е р е х р е с т я в у л и ц ь Галицької і Д н і с т р о в с ь к о ї п о ч и н а л о с я Галицьке передмістя. Т у т п р о ж и в а л и бідні ж и т е л і міста. В 1894 році за рішенням міської р а д и тут, майже на окраїні міста, б у л а відкрита торговиця, де щочетверга можна б у л о купити і продати с і л ь с ь к о г о с п о д а р с ь к і п р о д у к т и , х у д о б у т о щ о . На початку 30-х років, коли б у л а спеціально о б л а д н а н а нова т о р г о в и ц я , винесена знову на окраїну міста, к о л и ш н я т о р г о в и ц я п е р е т в о р и л а с я на п у с т и р і навіть смітник. У 1940 році мешканці в п о р я д к у в а л и це місце, з а с а д и л и д е р е в а м и і кущами 5 4 . Так виник Піонерський парк, що в 1989 році був ще раз упорядкований, оточений оригінальною о г о р о ж е ю . Різні види д е р е в , чагарників і квітів р а д у ю т ь очі і с т в о р ю ю т ь затишок. ^Колишня торговиця була впорядкована, засаджена деревами 1938 року й о т р и м а л а назву парк Маршала Р и д з - С м і г л и . Нині у зв'язку з т и м , що там встановлениий пам'ятний знак загиблим воїнам-афганцям та завершується спорудження каплиці пам'яті, за парком закріплюється назва парк Воїнів-афганців. 119

З - п о с е р е д численнихбудинків, більшість яких з'явилася за останні 20 років, хочемо з у п и н и т и с я на д в о х . Це б у д и н о к під номером 101 і Н а р о д н и й д і м « К н я г и н и н » . П е р ш и й з них с п о р у д ж е н о в 1900 році як « Б у д и н о к д л я бідних і калік» за проектом міського архітектора К. Захаріясевича. Він був розрахований на72-хчоловік. П і д ч а с Першої світової війни б у д и н о к був частково зруйнований і до 1939 року не в и к о р и с т о в у в а в с я . 2 1 г р у д н я 1939 р о к у в н ь о м у в і д к р и л и ф е л ь д ш е р с ь к о - а к у ш е р с ь к у школу, а в післявоєнні роки п е р е т в о р и л и на медичне у ч и л и щ е . В зв'язку із с п о р у д ж е н н я м нового корпусу м е д у ч и л и щ е переїхало до нового приміщення, а в б у д и н к у по вулиці Галицькій, 101 відкрили музичну школу. Навпроти, між крамницею «Галичанкою» і с е р е д н ь о ю школою № 13, « в т и с н у в с я » 2-поверховнй б у д и н о ч о к , що к о л и с ь належав відомій українській родині Заклинських 5 5 . Після смерті чоловіка Ігнатія (Гната) З а к л и н с ь к о г о , г р е к о - к а т о л и ц ь к о г о священика в Маріямполі ( т е п е р Маринопіль Галицького району), И о с и ф а Катерина Заклинська п е р е ї х а л а до С т а н и с л а в о в а і разом з д і т ь м и п о с е л и л а с я у цьому будинку. З ц ь о г о часу її б у д и н о к - ш к о л а виховання українського патріотизму. Щ о р о к у в Шевченківські д н і т у т н е л е г а л ь н о відбувалися вечори, присвячені ж и т т ю і т в о р ч о с т і Кобзаря. Помираючи (1894), ч а с т и н у с в о є ї з е м е л ь н о ї д і л я н к и Й. К. З а к л и н с ь к а з а п и с а л а під б у д і в н и ц т в о Н а р о д н о г о д о м у в цій частині нашого міста. На ж а л ь , з різних причин не в д а л о с я реалізувати цього з а д у м у жінки-патріотки. І її д і т и п о х в а л ь н о записані на сторінках к у л ь т у р н о г о л і т о п и с у українського народу. Н а р о д ж е н і у Маріямполі, її с и н и навчалися у Станиславівській гімназії (при теперішній площі А. Шептицького), б у л и активними членами п і д п і л ь н о г о гуртка гімназистів. Л е о н і д Гнатович Заклинський (1850-1890) відомий як у ч и т е л ь , г р о м а д с ь к о к у л ь т у р н й й д і я ч н а р о д о в с ь к о г о напрямку, о д и н з о р г а н і з а т о р і в учнівських і с т у д е н т с ь к и х « г р о м а д » та о д и н з авторів їхнього с т а т у т у . Л и с т у в а в с я з багатьма українськими і зарубіжними науковцями. В 1877 р о ц і й о г о п р и т я г а л и д о к р и м і н а л ь н о ї в і д п о в і д а л ь н о с т і і в і д п у с т и л и з-під варти за підпискою, що не виїжджатиме із Станиславова. Й о г о б р а т Роман Г н а т о в и ч З а к л и н с ь к и й (1852-1931) - а в т о р «Географії Руси» (1887), численних с т а т е й і записів народної творчості. А Корнило Гнатович Заклинський (1857-1884) - історик. С е с т р а О с и п а 55

3аклинським належали два одноповерхових житлових будинки на тому місці, де тепер школа №13. Згаданий двоповерховий будиночок (№63) зведений пізніше і мав іншого власника. 120

Заклинська - авторка спогадів про І. Франка і Марійку Підгірянку. Тому цей скромний б у д и н о к увійшов в історію нашого міста. Має свою історію і будинок кінотеатру « К о м с о м о л е ц ь » , що ухвалою міської Ради народних депутатів від 16 жовтня 1990 року перейменований на Народний дім «Княгинин», щ о б таким чином зберегти д л я нащадків назву містечка Княгинина, що в зв'язку з проголошенням поляками Станиславова центром воєводства б у л о приєднане до міста і зникло як окрема адміністративна одиниця. На місці Народного д о м у «Княгинина», за народними легендами, була корчма, де не один мешканець Княгинина пропив своє майно і став жебраком. О д и н з них Юрко Ясинський, пропивши все, неначе прозрів і розпочав бойкот корчми, який закінчився т и м , що власник корчми Баух змушений був п р о д а т и її. У 1930-1933 роках під керівництвом архітектора М. Грицака с п о р у д и л и цей будинок як читальню « П р о с в і т и » . Як розповідають с т а р о ж и л и , т у т напередодні Другої світової війни був молитовний будинокєвангеликів, а в післявоєнні роки - кінотеатр « К о м с о м о л е ц ь » . П е р е д ним у с к в е р и к у б у л а * с к у л ь п т у р н а к о м п о з и ц і я , що п р е д с т а в л я є с м і л и в о г о б о р ц я із з а к у т и м и р у к а м и . Це - о д и н з керівників партизанської « д в а н а д ц я т к и » С. Мельничук (1898-1922), р о д о м з П ' я д и к К о л о м и й с ь к о г о району, який у 1922 році підняв повстання проти польських загарбників і т о г о ж року був розстріляний у Ч о р т к о в і . П о р у ч на кам'яній б р и л і в и к а р б у в а н і р я д к и з й о г о п е р е д с м е р т н о г о л и с т а : « В а м , д р у з і мої, ми, з а с у д ж е н і н а с м е р т ь , п о с и л а є м о привіт... Й д і т ь д а л і , наша с м е р т ь хай б у д е в а м з а о х о т о ю . Хай ж и в у т ь борці за волю н а р о д у ! Хай ж и в е р е в о л ю ц і я ! » Т в о р ц я м и цього пам'ятника б у л и с к у л ь п т о р П. Куликта архітектор Л. Попиченко. Він був відкритий у 1968 році по теперішній вулиці М. Г р у ш е в с ь к о г о , а л е в зв'язку зі с п о р у д ж е н н я м адміністративного б у д и н к у його п е р е н е с л и на в у л и ц ю Галицьку. 1993 р. п о с т а н о в о ю міської Р а д и п а м ' я т н и к С . М е л ь н и ч у к у з н е с л и під н і б и т о п р е т е к с т о м , щ о він очолював «червону дванадцятку». Нагадаймо, що означення «червона» з ' я в и л о с я значно пізніше - після 1956 р., к о л и р е а б і л і т у в а л и К П З У і т р е б а б у л о с т в о р и т и нібито її правдиву історію. А насправді до 1939 р. на Західній Україні С. Мельничука і його однодумців шанували як національних героїв, а п о е т П. Карманський у вірші « Л е б е д и н и й спів» писав, що С. Мельничук і П. Шеремета п е р е д розстрілом співали: « Щ е не вмерла і ж и т и м е л я х а м на скін». Ще донедавна вулиця Галицька закінчувалася п е р е д м о с т о м через Б и с т р и ц ю , а л е за о с т а н н і д е к і л ь к а років вона п е р е т н у л а річку і п р о д о в ж и л а с я д а л е к о за нею. Т у т виріс новий ж и т л о в и й масив багатоповерхові будинки, школа, аптека т о щ о , поволі поглинаючи с е л о Пасічну. 121

ПАСІЧНА В п і с л я в о є н н и й час Івано-Франківськ п о с т у п о в о п е р е с я г н у в свої п р и р о д н і межі - С о л о т в и н с ь к у Б и с т р и ц ю . У 1958 р. з мапи України з н и к л о с е л о Пасічна, засноване в 1394 р. Т е п е р в у л и ц я Галицька простягається до перехрестя доріг, що ведуть на Калуш і Галич. Майже в її кінці бачимо скромну сільську церкву, що б у л а с п о р у д ж е н а в 18701880 рр. У 1946 р. (за іншою версією д е с ь у 60-х рр.) у зв'язку з насильницькою ліквідацією У Г К Ц її з а к р и л и й п е р е т в о р и л и на с к л а д реквізитів Івано-Франківського т е а т р у імені І. Франка. В1988 р. церкву знову відкрили, а її парафіяни за короткий час відновили її, с п о р у д и л и дзвіницю і капличку. А на парафії у 1914-1939 рр. п р о ж и в а в о . Микола Б о р и с л а в с ь к и й (1887-1964), в е л и к и й к н и г о л ю б , який д о п о м а г а в здібнішим сільським д і т я м навчатися в українській гімназії. У1946 р. його заарештували енкаведисти. Після 10-річної каторги він мешкав у Д р о г о б и ч і , де й п о м е р . 21 в е р е с н я 1993 р. у р о ч и с т о п о с в я ч е н о каплицю, с п о р у д ж е н у за проектом архітектора С. Синька* з прекрасними розписами художника М. Греська. А п е р е д автостанцією - сільське кладовище, де можна побачити скромну могилу у к р а ї н с ь к о г о п и с ь м е н н и к а К о с т я н т и н а Б о б и к е в и ч а (1855-1884), автора оповідань з ж и т т я студентів - « К л о п о т и «скінченого» академіка», « Н а о б з о р и н а х » і повісті « Ж е р т в а панського в е с і л л я » . У 1985-1990 р р . по в у л . Ю. Ф е д ь к о в и ч а німецькі б у д і в е л ь н и к и с п о р у д и л и ч у д о в и й к о м п л е к с о б л а с н о ї лікарні, щ о з а т о д і ш н ь о ю традицією б у л а названа лікарнею « Д р у ж б и народів С Р С Р і Н Д Р » . Вона привертає увагу акуратністю виконання і професійною доцільністю та функціональністю. Обов'язково вклоніться пам'яті ж е р т в сталінських репресій 19391941 років, закатованих в урочищі Д е м ' я н о в о м у л а з і . В л і т к у 1989 р. р о з п о ч а л и с я р о з к о п к и цієї с т р а ш н о ї г о р и н а ш о ї С к о р б о т и . Т у т р о з к о п а л и 422 ж е р т в и енкаведистів. Це місце історик І. Андрухів, к о л и ш н і й п е р ш и й с е к р е т а р Т и с м е н и ц ь к о г о райкому КПУ, назвав « С т а н и с л а в і в с ь к и м и К у р о п а т а м и » і місцем « в е л и к о г о в і д с т р і л у » . 29 жовтня 1989 р. в урочистій обстановці за участі єпископів У Г К Ц Павла В а с и л и к а т а Іринея Білика відбулося перезахоронення невинних жертв більшовицького т е р о р у . С е р е д них ідентифіковано т і л о с о т н и к а У С С Г. Голинського, яке перезахоронили в Делятині. Пізніше в Дем'яновому лазі б у л и перезахоронені тлінні о с т а т к и 19-ти священиків і с т у д е н т і в д у х о в н о ї семінарії, р о з с т р і л я н и х у с е л і Посічі. Х р е с т і т е р н о в и й вінок з а в ж д и б у д у т ь нагадувати про невинні ж е р т в и сталінізму. 122

ВУЛИЦЯ ШКІЛЬНА На б у д и н к у колишньої ґміни можна побачити т а б л и ч к у з н а п и с о м « В у л и ц я Шкільна», якої фактично вже немає. На їїтериторіїу декількох б у д и н о ч к а х р о з м і с т и л и с я к о р п у с и д и т с а д о ч к а « Л і с о в о ї казки», щ о виник т у т у 1980 р. Це о д и н з найрозкішніших подібних закладів не тільки на Прикарпатті, а л е й в Україні. Н а д р у г о м у кінці « Л і с о в о ї к а з к и » , з а ї ї п а р к а н о м , в и д н о д в о п о в е р х о в и й б у д и н о к , у якому, як вказує в і д п о в і д н а т а б л и ц я , розташований Пасічнянський відділ міліції. Це колишня 7-річна школа, а в післявоєнний період - г у р т о ж и т о к м е д у ч и л и щ а . Майже навпроти школи до 1939 р. була славна кузня, що ввійшла в історію української л і т е р а т у р и . Ірина В і л ь д е написала повість « Т і з Ковальської» (Львів, 1947), в якій з позицій соцреалізму змалювала життя л ю д е й , які ж и л и біля кузні - по вулиці Шкільній. В і д о м о також, що письменниця утутешній читальні «Просвіти» в 1924 р. заснувала нелегальне молодіжне товариство імені О л ь г и Кобилянської, про що повідомила авторку « З е м л і » . Як нам здається, це було в приміщенні згаданої ґміни.

ВУЛИЦЯ С. КОВПАКА Теперішня вулиця С. Ковпака (так її названо після закінчення Д р у г о ї світової війни) до початку 20-х років XX ст. б у л а г о л о в н о ю в у л и ц е ю К н я г и н и н а - с е л а . її р а д а на чолі з війтом О л е к с о ю Когутяком ( 1 8 3 9 1917) 2 2 л и с т о п а д а 1900 р . у х в а л и л а н а з в а т и в у л и ц ю і м е н е м Т. Шевченка. З приєднанням Княгинина-села до С т а н и с л а в о в а в о є в о д с т в о п е р е й м е н у в а л о її, н а з в а в ш и і м е н е м т о г о ч а с н о г о п р е з и д е н т а П о л ь щ і С. Войцеховського. 10 л и п н я 1925 р. на прохання мешканців Княгинина міська рада повернула вулиці попередню назву - Т. Шевченка, що фактично з б е р е г л а с я до 1945 року 5 6 . В кінці XIX ст. війт О. Когутяк с п о р у д и в б у д и н о к « ґ м і н и » , сільської р а д и . П о р у ч з ним у 1902 р. п о ч а л о с я б у д і в н и ц т в о церкви Покрови Божої М а т е р і , яку 16 ж о в т н я 1904 року п о с в я т и л и . В 1910-1912 рр. різьбяр Горохівський с т в о р и в о р и г і н а л ь н и й іконостас і д в а бокові вівтарі, що і д о с і вражають с в о є ю гармонійною красою. П о р у ч б у л а с п о р у д ж е н а д з в і н и ц я , із т р ь о х дзвонів якої зберігся тільки с е р е д н і й , найбільший. П е р е д ц е р к в о ю - д в а х р е с т и . На одному з них, зведеному 56

У 1900 році вулицею Шевченка міська рада назвала вулицю, що нині має ім'я Лєрмонтова. До Княгинина-Села вона не належала. Після її перейменування на вул. Войцеховського мешканці Княгинина ніби з викликом полякам назвали ім'ям Т. Шевченка свою головну вулицю. Нинішня її назва - вул. Княгинин. 123

в 1938 р., н а п и с - « 9 8 8 рік хрещення Руси-України». Д р у г и й місійний, з д а є т ь с я , з н и щ е н и й у п і с л я в о є н н и й період, к о л и церкву з а х о п и л а Російська Православна Церква. Під №15 - к о н с и с т о р і я Р П Ц . У 30-х рр. ц е й б у д и н о к з а к у п и л а Українська Греко-Католицька Церква, розмістивши в ньому парафіяльну канцелярію, з а л у д л я нараді приміщення д л я пароха.Тоді ним був о. д - р Й о с и ф Казимир С а в р а ш , який з д о б у в д о к т о р а т на теологічному факультеті університету в Інсбруці (Австрія). Після Д р у г о ї світової війни зрадив свою віру, став о д н и м із ініціаторів насильницької ліквідації У Г К Ц і підпорядкування її російському патріархові. За це був іменований С т а н і с л а в с ь к и м і К о л о м и й с ь к и м є п и с к о п о м Р П Ц (1957). Церкву П о к р о в и Божої М а т е р і у 1989 р. п о в е р н у л и У Г К Ц , а будинок парафіяльний і д о с і з а л и ш а є т ь с я у власності Р П Ц . П і д № ЗО - о д н о п о в е р х о в и й б у д и н о ч о к . У 20-30-х роках т у т м і с т и л а с я захоронка ( д и т с а д о к ) , яку д у ж е д б а й л и в о в е л и с е с т р и Служебниці У Г К Ц . Це перший подібний дитячий з а к л а д у нашому місті. У 1 878 р . * б у л а с п о р у д ж е н а ф а б р и к а д р і ж д ж і в і г о р і л к и Ф. Л ібермана, що в п і с л я в о є н н и й п е р і о д п е р е т в о р и л а с я на могутній спиртзавод. Українці Княгинина-села (з 1923 р. - міста) завжди тягнулися до освіти і культури. Оскільки с т а р е приміщення « П р о с в і т и » вже не відповідало новим вимогам, у 30-х рокахXXст. почалося спорудження нового будинку на розі вулиць Галицької і Шевченка. В ньому передбачали великий зал д л я театральних вистав, концертів та інших культурних заходів, з боку вулиці Галицької - декілька крамниць, а над ними - житлові приміщення. Н е с т а л о грошей, д о в е л о с я продати будинок євангельській громаді (під молитовний дім, що після сумнозвісних подій 1939 р. був закритий). У післявоєнний п е р і о д т у т працював кінотеатр «Комсомолець», аз 1991 р. - Народній дім «Княгинин».

ВУЛИЦЯ ЦЕРКОВНА П е р ш а згадка про К н я г и н и н - с е л о в і д н о с и т ь с я до 1449 року. Як можна з д о г а д а т и с я із скупих історичних фактів, його адміністративний ц е н т р до кінця XIX ст. містився по вулиці Церковній (з 50-х років і до початку 1993 р. вона називалася вулицею А. Євчука), т о б т о в долішній (нижній) частині с е л а , щ о б у л а в і д д і л е н а від верхньої ( т е п е р в у л и ц я С. Ковпака) фабрикою Ф. Лібермана. В самій назві вулиці - Церковна з б е р е г л а с я з г а д к а п р о г р е к о - к а т о л и ц ь к у церкву, щ о д о 20-х років XX ст. с т о я л а на місці гробниці р о д и н и Ясінських (на цьому місці розташовувався вівтар). Вона б у л а дерев'яною, побудована в 124

гуцульському с т и л і . Коли с п о р у д и л и муровану церкву Покрови Божої М а т е р і п о т е п е р і ш н і й в у л и ц і С . К о в п а к а , вона п е р е с т а л а б у т и п а р о х і я л ь н о ю д л я мешканців Княгинина-села. Оскільки під час Першої світової війни згоріла церква в Угорниках, на прохання її мешканців ч л е н и церковної р а д и - Іван Ясінський і Юрій Когутяк б е з п л а т н о п е р е д а л и с т а р у церкву угорницькій громаді. її під наглядом інженера Р у б л я р о з і б р а л и і знову с к л а л и в Угорниках. Ю. Когутяк планував п о с т а в и т и на місці розібраної церкви хрест, виписавши на ньому її історію. Він тільки поставив д е р е в ' я н и й хрест, що зберігся до нашого часу (поруч з гробницею Ясінських). Т у т похований Іван Ясінський (помер у вересні 1919 р.), багатолітній начальник ґміни Княгининаміста*, (одна з вулиць цієї частини нашого міста носила його прізвище. А на д о с и т ь упорядкованому цвинтарі (він був закритий у кінці 70-х років) поховані громадсько-культурні і релігійні діячі. П е р е д гробницею Ясінських ( т у т нещодавно поховано внучку І. Ясінського) розташована г р о б н и ц я Г р е б е н ю к і в , у якій л е ж и т ь о . м и т р а т О л е к с і й Г р е б е н ю к (8. VIII. 1893 - 3. II. 1977). А д е щ о д а л і - н а д г р о б н а к о м п о з и ц і я х у д о ж н и к а В . Т у р е ц ь к о г о н а м о г и л і у к р а ї н с ь к о г о письменника Д . Макогона (1881 -1961). На Гранітному о б е л і с к у - б а р е л ь є ф покійного і його д р у ж и н и , прибраний українським рушником (мозаїка). В н и з у напис: «І с м е р т ь не р о з л у ч и л а їх. Ірина В і л ь д е » . Пам'ятник на м о г и л і батьків української письменниці був відкритий у л и п н і 1965 р. П е р е д г о л о в н и м в х о д о м на цвинтар - велика г р о б н и ц я Когутяків. Т у т п о х о в а н и й б а г а т о л і т н і й війт К н я г и н и н а - с е л а О л е к с а К о г у т я к (30.111.1839- 17.111.1919), який д а в Ю т и с я ч ринських на б у д і в н и ц т в о церкви п о т е п е р і ш н і й в у л и ц і С . Ковпака. З а й о г о с п р и я н н я д е с ь у 1912 р. на Мазурівці ( т е п е р в кінці вулиці Пугачова) вперше б у л а с п о р у д ж е н а електрівня ( е л е к т р о з а в о д ) , що подав електричний с т р у м д о х а т мешканців К н я г и н и н а - с е л а . Б у л и о с в і т л е н і в у л и ц і , т о д і я к Станиславів мав і д а л і газове освітлення. Він був о д н и м з організаторів читальні « П р о с в і т и » . Разом з батьком поховано і с и н а - Юрія Когутяка (30.111.1873 28.XI.1935), д о в г о л і т н ь о г о г о л о в н о г о скарбника сільської р а д и . П і д час Першої світової війни призваний до австрійського війська, був на італійському ф р о н т і . П і с л я повернення з Італії перебував у л а в а х У Г А . П і с л я у п а д к у З У Н Р у її лавах відступив за З б р у ч , пережив усі з л и г о д н і Галицької армії. П о в е р н у в с я д о д о м у з підірваним з д о р о в ' я м . П і с л я з а х о п л е н н я поляками Західної України на знак п р о т е с т у п р о т и нової окупації в і д м о в и в с я о б і й н я т и п о с а д у м і с ь к о г о к а с о в о г о в і д д і л у , п р и є д н а в с я д о українського б о й к о т у п о л ь с ь к о ї в л а д и . У гробниці лежить і довголітній посол до австрійського парламенту Лазар

125

Винничук (1850-16. XII. 1916). За іншими д а н и м и , він помер п і с л я 1919 р., бо в кінці 1918 р. ввійшов до Повітової г о с п о д а р с ь к о ї р а д и у Станиславові, підтримавши заходи ЗУНР щодо державного будівництва. На цвинтарі похований ще о д и н у р о д ж е н е ц ь Княгинина-села Антін Б а л а н д ю к ( 1 2 1.1893- 13.XII. 1953), самодіяльний композитор, о д и н з творців стрілецької пісні. На с л о в а P. Купчинського с т в о р и в пісні « Г і м н коша» і « О й зацвіла черемха ( « О й зацвіла ч е р е м ш и н а » ) , а на с л о в а А. Л о т о ц ь к о г о - « З а сімома д е с ь г о р а м и » . В с а м о м у кінці лівої від г о л о в н о г о в х о д у алеї, що в е д е до річки Б и с т р и ц і , - пам'ятник на могилі к о м с о м о л ь ц я , якого чомусь в ш а н о в а н о т і л ь к и ч е р е з 1 7 років п і с л я й о г о с м е р т і (1956). Н а постаменті викарбувано: Августин Євчук 18 червня - 18 вересня (1911 - 1939 рр. ) Комсомолець-підпільник, який р о з с т р і л я н и й білополяками при встановленні Червоного прапора на ратуші міста С т а н і с л а в а в д е н ь звільнення від п о л ь с ь к о - ш л я х е т с ь к о г о гніту. А. В. Євчук н а р о д и в с я по вулиці Церковній, 12. У цьому б у д и н к у в 1928 р . м і с т и в с я о к р у ж н и й к о м і т е т « С е л ь р о б у » , л е г а л ь н о ї п р о р а д я н с ь к о ї організації. А під №10 23 січня 1923 р. н а р о д и в с я Богдан Ясінський, ч л е н О У Н , який у 1944 р. емігрував до Німеччини, а пізніше - до С Ш А , де став завідувачем «Україніки» бібліотеки Конгресу С Ш А . З д а є т ь с я , по цій же вулиці н а р о д и в с я Д м и т р о Дем'янчук (9. X. 1888 - 19. X. 1968, Івано-Франківськ), о д и н з діячів п р о р а д я н с ь к о г о с п р я м у в а н н я , о р г а н і з а т о р С е л я н с ь к о - Р о б і т н и ч о г о С о ю з у (1918), редактор його органу « Р е с п у б л і к а н е ц ь » (з ч е т в е р т о г о номера - до 18 травня 1919 р.) і організатор кооперативного руху на Західній Україні.

ВУЛИЦЯ СЕСТЕР ВАСИЛІЯНОК Загальновідомо, що місто Станиславів (Івано-Франківськ) виникло на місці українського с е л а З а б о л о т т я , що з часом зовсім з н и к л о з мапи Прикарпаття - його п о г л и н у л о новостворене місто. Щ о п р а в д а , й о г о назва д о в г о з б е р і г а л а с я у назві вулиці З а б о л о т і в с ь к о ї (часом вона н а з и в а л а с я З а б о л о т і в с ь к о ю - В е л и к о ю на відміну від З а б о л о т і в с ь к о ї - М а л о ї , т е п е р і ш н ь о ї - в у л и ц і І. Ф р а н к а , або З а б о л о т і в с ь к о ї - Н и ж ч о ї ) , що в п е р і о д З У Н Р (1918-1920) називалася вулицею Петра М о г и л и , відомого українського церковного і 126

Початок вулиці Сестер Василіянок к у л ь т у р н о г о діяча XVII ст., організатора К и є в о - М о г и л я н с ь к о ї колеги' (1631, пізніше - К и є в о - М о г и л я н о - М а з е п и н с ь к а Академія). У часи польської окупації її перейменовано на в у л и ц ю П е т р а С к а р г и (15361612), п о л ь с ь к о г о є з у ї т а , п и с ь м е н н и к а й о р а т о р а - п р о п о в і д н и к а , автора книги « П р о єдність церкви Божої» (1577), якою він започаткував полемічну л і т е р а т у р у 2-ї п о л о в и н и XVI - 1 -і п о л о в и н и XVII ст. З 2-ї половини 1946 р. і д о н е д а в н а вона називалася вулицею Панфіловців. Тоді її так п е р е й м е н у в а л и на ч е с т ь нібито 28-ми героїв - захисників М о с к в и від ф а ш и с т і в . Як доказав д о к т о р історичних наук, г е н е р а л , редактор «Военно-историческогожурнала» В. І. Філатов, - це «красива казка, потрібна нашій (комуністичній. -В. П.) ідеології д л я пропаганди стійкості радянських воїнів», іншими с л о в а м и « н е б у л о таких героїв. Н е б у л о такого п і д р о з д і л у » .

Вулиця Сестер Василіянок. 1900-іроки 127

В п е р ш е З а б о л о т т я з г а д у є т ь с я під 1437 роком, хоч не виключено, що це с е л о виникло значно раніше. С в о ю назву воно о д е р ж а л о від річки Заболотної. Після заснування Станиславова воно щораз частіше с т а л о називатися З а б о л о т і в с ь к и м п е р е д м і с т я м , а сама назва, як у ж е сказано, збереглася в назві вулиці. В 1788 р. т у т проживало 54 р о д и н и і, як вказують їхні прізвища, це б у л и л и ш е українці - А н д р і й Семенів, Ф е д і р Черепко, А н д р і й Рись, Ф е д і р С е р е д н я к , С т е п а н Петик, Ф и л и п Цивіль т о щ о . Вони займалися городництвом, тваринництвом і с а д і в н и ц т в о м , б о б і л ь ш е нічого н е м о ж н а б у л о в и р о щ у в а т и н а з а б о л о ч е н и х з е м л я х , а також т к а ц т в о м і різними р е м е с л а м и . С в о ї вироби вони з б у в а л и на міських ярмарках. Під роком 1753-м з г а д у є т ь с я церква Введення, а під 1788 роком « р у с ь к и й ц в и н т а р » . М о ж л и в о , що храм і цвинтар (він існує і зараз) м і с т и т ь с я по вулиці Церковній. П і с л я п р и б у т т я у 1690 р. з Варшави ченців о р д е н у Тринітарів власник С т а н и с л а в о в а А. П о т о ц ь к и й надав їм т у т з е м е л ь н у ділянку. Тому в актах XVIII ст. з г а д у ю т ь с я «фільварки на З а б о л о т т і по тринітарах панські» і «панський дім на З а б о л о т н о » , т о б т о після з а к р и т т я о р д е н у їхні маєтки п р о д а л и якомусь панові. А мешканці З а б о л о т і в с ь к о г о п е р е д м і с т я і З а б о л о т і в с ь к о ї вулиці п е р е ж и в а л и різні т р а г і ч н і події. У 1676 р. с у л т а н І б р а ґ і м - п а ш а , п і д с т у п а ю ч и під мури С т а н и с л а в і в с ь к о ї ф о р т е ц і , знищив цю ч а с т и н у міста. Д в і ч і - в 1730 і 1770 роках б а г а т о ж и т е л і в п о м е р л о від чуми. 28 вересня 1868 р. пожежа, що виникла на теперішній вулиці Т. Шевченка, з н и щ и л а ц е н т р С т а н и с л а в о в а та Заболотівське п е р е д м і с т я . Після неї зберігся т і л ь к и , як з д а є т ь с я , о д н о п о в е р х о в и й б у д и н о ч о к під № 52,

Територія монастиря єзуїтів 128

який т р а д и ц і й н о раніше називали вірменським, бо він, о ч е в и д н о , належав якомусь д о с и т ь багатому вірменинові. В кінці X V I I I - н а початку Х І Х с т . с п о р у д ж е н и й будинок №15. П і с л я п о ж е ж і 1868 р. ця в у л и ц я п о в о л і набуває т е п е р і ш н ь о г о вигляду. Відразу ж на розі вулиць Панфіловців і Грюнвальдської можна побачити культову споруду, щоправда, без хреста. Це колишній костьол єзуїтів, яким раніше належав інший храм - теперішня катедра УГКЦ.21 л и п н я 1773 р. австрійський цісар скасував цей о р д е н , члени якого надійно заховали всі релігійні цінності, а самі п і ш л и у п і д п і л л я . Деякі з них працювали на ф і л ь в а р к у вірменської церкви, т о б т о на території, де т е п е р розташовані « Б і л и й дім» і казарми по вулиці М. Г р у ш е в с ь к о г о . В 2-й п о л о в и н і XIX ст. є з у ї т и м а й ж е в і д к р и т о з а й м а л и с я релігійною д і я л ь н і с т ю , а о т ж е , знову виникла п о т р е б а у будівництві нового костьолу. В травні 1887 р. на кошти «однієї поважної матрони» єзуїти купили « п р и вул. Заболотівській, 4 чотири старі б у д и н о ч к и із г о р о д о м » , де й т и м ч а с о в о замешкали і звідкіля х о д и л и до вірменського костьолу. В червні 1894 р. на цьому місці п о ч а л о с я б у д і в н и ц т в о нового храму, який у ж е восени цього року п е р е к р и л и , а навесні 1895 р. п о ш т у к а т у р и л и . Будівництво велося під керівництвом інж. Кшижановського із Кракова та інженера Шпорка із С т а н и с л а в о в а . К о с т ь о л с п о р у д ж е н о в с т и л і В і д р о д ж е н н я . Й о г о д о в ж и н а 32 м е т р и , ширина - 14 метрів, він може вмістити 1500 чоловік. Кам'яну п і д л о г у виклав м а й с т е р з Н о в о г о С о н ч а ( т е п е р П о л ь ш а ) Чубач, п р е к р а с н у різьбу по д е р е в у виконав Крук зі Л ь в о в а , вітражі з а к у п и л и в Чехії, а о р г а н в с т а н о в и л а ф а б р и к а Ріґера і з С и л е з і ї . В і д к р и т т я к о с т ь о л у в і д б у л о с я 6 жовтня 1895 р. Він с т а в , як казали польські шовіністи, ще однією «пляцувкою», форпостом ополячення українців Заболотівського передмістя. До нього було добудовано т р и п о в е р х о в и й м о н а с т и р д л я єзуїтів. П і с л я п е р е с е л е н н я поляків до П о л ь щ і к о с т ь о л у 1946 р. з а к р и л и . Т у т р о з м і с т и в с я о б л а с н и й архів, багаті ф о н д и якого с л у ж а т ь д л я вивчення історії і к у л ь т у р и П р и к а р п а т т я 5 7 . С е р е д й о г о б а г а т ю щ о ї бібліотеки зустрічаються справжні раритети. Всі ці книжки конфісковані п і с л я закриття радянською в л а д о ю б а г а т ь о х к у л ь т у р н и х у с т а н о в у Станиславові або вилучені в окремих осіб під час їх арешту, наприклад, « Т в о р и » В. С т е ф а н и к а , видані 1942 р. у Л ь в о в і ( п і д ч а с ф а ш и с т с ь к о ї окупації), видання з бібліотеки д у х о в н о ї семінарії У Г К Ц (на д е я к и х з них - е к с л і б р и с и м и т р о п о л и т а А. Ш е п т и ц ь к о г о ) . "Обласний архів 1998 року вимушено змінив адресу. В колишньому костьолі тепер Святотроїцький собор УПЦ КП, в колишньому монастирі єзуїтів - єпархіальне управління і богословський інститут. 129

Д о к о с т ь о л у п р и л я г а є 6-поверховий о б л а с н и й о б ч и с л ю в а л ь н и й ц е н т р С т а т и с т и ч н о г о управління, с п о р у д ж е н и й у 1971-1974 рр.* за проектом членів першої проектної майстерні Івано-Франківського ф і л і а л у інституту « Д і п р о м і с т » . Хоч її начальник М. К. Назаров і с т в е р д ж у в а в , що с п о р у д ж е н н я о б ч и с л ю в а л ь н о г о ц е н т р у в е л о с я з а індивідуальним п р о е к т о м , щ о б , мовляв, « н е т и с н у т и » на костьол - будинок о б л а с н о г о архіву, саме ця залізобетонна будівля якось применшила красу колишнього костьолу. Б у д и н о к № 8А цікавий д л я нас т и м , що т у т у 1945-1976 р р . п р о ж и в а л а членка С п і л к и х у д о ж н и к і в У к р а ї н и , відома х у д о ж н и ц я т е а т р у і кіно М и л и ц я С и м а ш к е в и ч (1900-1976). З 1924 р. вона о ф о р м л я л а вистави у т е а т р і « Б е р е з о л і » , у 1929-1935 рр. працювала на О д е с ь к і й кіностудії. Працюючи х у д о ж н и ц е ю в о б л а с н о м у м у з д р а м т е а т р і імені І. Ф р а н к а , М. Симашкевич виконала декорації і костюми до вистав «Назар С т о д о л я » Т. Шевченка, « С у є т а » І. КарпенкаКарого (1945), « Р о д и н а щіткарів» М и р о с л а в а Ірчана (1957), « В і й , в і т е р е ц ь » Я . Р а й н і с а (1959) т о щ о . Х у д о ж н и ц я т а к о ж к е р у в а л а х у д о ж н ь о ю с т у д і є ю в Івано-Франківському палаці піонерів. Р о б о т и її студійців експонувалися на республіканських і міжнародних виставках д и т я ч о г о м и с т е ц т в а в Японії, Ф р а н ц і ї , Англії, Італії і С Ш А . А свої 130

оригінальні твори М. Симашкевич виставляла на персональних виставках в Івано-Франківську (1959,1965). Ще т р и сучасні будівлі з ' я в и л и с я по вулиці Василіянок. У 1972 р. у р о ч и с т о відкритий д и т я ч и й комбінат « П р о м і н ь » на 280 місць, 12 груп - ч о т и р и ясельні і вісім дошкільних. Він перший с е р е д інших подібних д и т я ч и х закладів с т а в ц е н т р о м національного навчання і виховання наших малюків. Д а л і - а д м і н і с т р а т и в н и й корпус о б ' є д н а н н я « П р и к а р п а т л і с » , с п о р у д ж е н и й у 1966 р. З 1975 р. його г е н е р а л ь н и м д и р е к т о р о м був В . Ф . В е р е с (1930-1989). Т е п е р « П р и к а р п а т л і с » очолює кандидат економічних наук І.Ф. Калуцький. Т у т працював і поет М. Кубик (1931-1991). Т у т м і с т и т ь с я і редакція г а з е т и « Л і с о в о г о к о м п л е к с у » , р е д а к т о р к о ю якої є О. Білецька. Ще д а л і , під № 62 в и с о т н и й б у д и н о к в и р о б н и ч о г о о б ' є д н а н н я з виробничо-технічного забезпечення сільського г о с п о д а р с т в а . А на розі д в о х вулиць (Василіянок, № 64) можна п о б а ч и т и п о м п е з н и й , у д у с і с т а л і н с ь к о г о архітектурного с т и л ю будинок з численними колонами, що не несуть ж о д н о г о навантаження - ні функціонального, ні декоративного. Це не д и в н о . А д ж е його с п о р у д и л и в 1958 р.* як г у р т о ж и т о к д л я слухачів партшколи. Тепер т у т проживають учні радгоспу-технікуму з підготовки керівних кадрів колгоспів і р а д г о с п і в . Д е я к и й час т у т ж и л а п о е т е с а О л ьга С т р і л е ц ь (1923-1974). П р о т е найголовніша історія пов'язана з будинком №17, що п р и в е р т а є увагу своєю архітектурою, а о х о р о н н а д о ш к а не зовсім т о ч н о інформує, що це « п а м ' я т к а архітектури. У ч и т е л ь с ь к а семінарія 1912-1926 р р . » А її с п р а в ж н я і с т о р і я т а к а . 1 в е р е с н я 1899 р. з ініціативи Т о в а р и с т в а Пань Р у с ь к и х ( у к р а ї н с ь к и х ) б у в в і д к р и т и й український жіночий інститут. Ц ь о г о д н я 16 у ч е н и ц ь п о ч а л о с в о є навчання, щоб, як сказав на відкритті Ґ. В е л и ч к о , пізніше відомий український науковець, с л о в а м и М . Некрасова « С е й т е р а з у м н о е , д о б р о е , вечное. С е й т е ! С п а с и б о вам с к а ж е т с е р д е ч н о е Р у с с к и й народ!» Очевидно, Ґ. Величко мав на увазі не « р у с с к и й » - російський народ, а український ( р у с ь к и й ) , а л е с у м н о з в і с н а м о с к в о ф і л ь с ь к а г а з е т а «Галичанин» не зробилатакого уточнення. Спочатку жіночий інститут, як він був гучно названий, містився по вул. Казимирівській, 94* ( б у д и н о к у 1987 році з н и щ и л и , щоб на цьому місці побудувати СШ № 23, відкриту 1 вересня 1989 р. Його світлину подано в дослідженні д - р а М.С. Цьорох « П о г л я д на історію та виховну діяльність монахинь василіянок. - Рим, 1964. - С.172), і тільки 1 травня 1901 р. його п е р е н е с л и на вулицю Заболотівську-Нижчу, 13 ( т е п е р Панфіловців, 17) до б у д и н к у фундації інженера О л е к с а н д р а О с о с т о в и ч а . Як він писав у л и с т і від 18 вересня

131

1904 р. ( л и с т опублікувала д - р М.С. Цьорох на стор. 249-251), віддаючи половину свого маєтку по вулиці Заболотівській, 13 греко-католицькій капітулі у Станиславові, намагався вшанувати пам'ять своєї передчасно померлої дочки Марії, Тому просив назвати новий навчальний заклад « І н с т и т у т Марії» або «Марійський і н с т и т у т » . За побажаннями 0. Осостовича він мав с л у ж и т и « д л я освіти українських дівчат і місцем їх проживання, поки не зможуть самі себе утримувати». При ньому повинні бути відкриті т р и фахові відділення - агрономічний, бухгалтерський, який готував би дівчат до поштової і залізничної професій, атакож медичний. З г і д н о із з а п о в і т о м О. О с о с т о в и ч а с п о ч а т к у « І н с т и т у т Марії» мав перебувати під управлінням греко-католицької єпископської капітули у Станиславові, а навчання і виховання дівчат повинні здійснювати українські греко-католицькі монахині. В липні 1909 р., коли названий навчальний заклад став міцно на ноги, капітула повністю віддала черницям його управління. У липні 1910 р. вони д о б и л и с я , щоб поруч з «Інститутом Марії» відкрили вчительську семінарію і народну школу імені М. Шашкевича. З цією метою у листопаді 1910 р. Василіянки звернулися до українського н а р о д у із закликом п о д а т и п о ж е р т в у в а н н я на б у д і в н и ц т в о н о в о г о п р и м і щ е н н я . Й о г о п р о е к т р о з р о б и л и відомі українські а р х і т е к т о р и 1. Левинський (1851-1919, родом з міста Д о л и н и ) та О. Лушпинський (1878-1944), замислили його як багатофункціональний комплекс, що включав у с е б е приміщення навчального, ж и т л о в о г о і к у л ь т о в о г о призначення, причому все було побудоване в українському стилі, т о б т о у своєрідному поєднанні романського, візантійського і наддніпрянського (козацьке бароко) стилів. Сучасний дослідник В. В. Чепеликпише: « Й о г о розвинута п'ятичастинна композиція головного фасаду набула ще ліпшого

Монастир і школа Сестер Василіянок. Проект

вирішення, ніж будинок Педагогічного товариствау Львові. Тут головний об'єм, підсилений двома міцними фланкуючими баштамита фронтоном, оригінально вирішеним п о р т а л о м з трапецієвими д в е р и м а . Стіна у видовжених від головного об'єму крилах має напівкруглі і трапецієвидні вікна. Д о б р е намальовані соковиті форми ввібрали в себе характерні риси романтики і наддніпрянської (будинок чимось нагадує будинок Полтавського земства 1903-1909 рр., тепер краєзнавчий музей. -Б.Г7.) архітектури, що обумовило оригінальність образу цього комплексу». Цей опис відповідає сучасному станові приміщення Василіянок, а не тому, що його в 1911 -1913 рр. збудували І. Левинський та О. Лушпинський (тільки ліве крило), а отже, їм не вдалося завершити свій задум - його у 1938 р. закінчив архітектор М. Грицак (1887-1968), прізвище якого і д а т а вмонтовані у б е т о н і п е р е д в х о д о м у бібліотеку. Щ о п р а в д а , після примусового виселення Василіянок і закриття вчительської семінарії церкву перекрили утворилося д в а поверхи, а над входом до неї знесли х р е с т и , замість яких вмонтували дві п'ятикутні зорі, що, очевидно, мали освітлювати шлях до «щасливого майбутнього» слухачам партшколи, яка д е я к и й час т у т працювала. О т ж е , приміщення Василіянок - ще й архітектурна пам'ятка, споруджена трьома українськими архітекторами І. Левинським, О. Лушпинським і М. Грицаком. О т ж е , в 1911-1913 рр. с п о р у д и л и т і л ь к и л і в е к р и л о с у ч а с н о ї б у д і в л і , а решту, як ми вже с к а з а л и , з а в е р ш и л и в 1938 р. За 19091934 рр. ( д а л і д а н и х немає) в ч и т е л ь с ь к у семінарію закінчило 3418

133

семінаристок, а б о , як їх ще н а з и в а л и , Василіянок. За ці роки нею у п р а в л я л о вісім д и р е к т о р і в , а с е р е д них у 1928-1929 навчальному році М и к о л а Л е п к и й , б р а т в и д а т н о г о українського письменника. А в ч и т е л я м и т у т п р а ц ю в а л и вчителі різних гімназій С т а н и с л а в о в а , а також шість монахинь. У 1921-1923 рр. т у т у ч и т е л ю в а л и Ю. К р а й к і в с ь к и й (1892, с. Р і з д в я н и - 1975*, К а н а д а ) , в і д о м и й український х у д о ж н и к , і к о м п о з и т о р Р. С а в и ц ь к и й (1907-1960). П р и вчительській семінарії існували Марійська д р у ж и н а , самоосвітні гуртки - україністок, п р и р о д н и ч и й та і с т о р и к о - г е о г р а ф і ч н и й , а з а м і с т ь закритої польським у р я д о м організації « П л а с т у » - спортивний гурток. З-посеред випускниць семінарії можемо назвати українську х у д о ж н и ц ю О . О н и щ у к - Р у д е н с ь к у , д о к т о р а м е д и ч н и х наук п р о ф е с о р а 6.1. П е т р а н ю к - Я ц о ж и н с ь к у , д р у ж и н у у р о д ж е н ц я С т а н и с л а в о в а , також д о к т о р а медичних наук і п р о ф е с о р а Кримського м е д і н с т и т у т у (1967-1993) і Прикарпатського у н і в е р с и т е т у (з 1993 р.) Ю.Д. Яцожинського, а також п е д а г о г а В.І. Проців, авторку підручників д л я 1-3-х к л а с і в « О б р а з о т в о р ч е м и с т е ц т в о » , щ о д е к і л ь к а разів п е р е в и д а в а л и с я і перекладені російською мовою, а також ілюстрацій до творів Л е с і Українки і В. С т е ф а н и к а та графічних робіт. Як у ж е з г а д у в а л о с я , при семінарії б у л а відкрита н а р о д н а ш к о л а , щ о , як п и с а л а газета « Д і л о » , мала н о с и т и ім'я М. Шашкевича, а л е ц ь о м у п е р е ш к о д и л а П е р ш а с в і т о в а війна. В о н а б у л а в і д к р и т а р о з п о р я д ж е н н я м Крайової шкільної р а д и у червні 1909 р., а з вересня

Монастир і школа Сестер Василіянок від подвір'я. 1938рг 134

п о ч а л а с в о ю р о б о т у я к базова ш к о л а д л я вчительської семінарії. З а 1909-1934 р о к и ї ї з а к і н ч и л о 3324 у ч н і . О с к і л ь к и н е в и с т а ч а л о п р и м і щ е н ь д л я з а н я т ь , т о в 1911-1912 н а в ч а л ь н о м у р о ц і учні т и м ч а с о в о з а й м а л и с я у б у д и н к у по вулиці Г о л у х о в с ь к о г о , 4 ( т е п е р Пушкіна). З д о б у д о в о ю будинку по вулиці Заболотівській, 13 ( т е п е р 17) розв'язано і це питання. Д і т в о р у навчали і виховували с е с т р и Василіянки, а с е р е д н и х - Й о с и ф а Ісипенко, остання ігуменя монастиря ( п р о це д а л і ) , і М и р о с л а в а Максимчук, яка після закриття м о н а с т и р я , семінарії і ш к о л и в ч и т е л ю в а л а , а у 1989 р. в б у д и н к у своїх батьків по вулиці Д о в б у ш а , 5 знову відкрила м о н а с т и р . На запрошення отця А. Волошина, директора Ужгородської в ч и т е л ь с ь к о ї жіночої семінарії, пізніше п р е з и д е н т а К а р п а т с ь к о ї України, та його с е с т е р О л ь г и і О л е н и 28 ж о в т н я 1921 р. до У ж г о р о д а із С т а н и с л а в о в а виїхали с е с т р и Василіянки М. Гуменюкта І. Олексюк, щоб т у т о ч о л и т и с и р о т и н е ц ь д л я д і т е й - с и р і т п о вчителях. Н а початку 1922 р. с ю д и п р и б у л и ще т р и черниці - В. Глібовицька, М. Матіяс та А . Ц е к н е р . П і д керівництвом с е с т р и ігумені М . Гуменюк в д а л о с я організувати в У ж г о р о д і і н т е р н а т - с и р о т и н е ц ь , в якому п р о ж и в а л о і навчалося 545 дівчат ( с т а н о м на 1934 p.), з яких 160 с к л а л о і с п и т з р і л о с т і . П р и інтернаті-сиротинці був відкритий новіціят, д о якого д о 1934 р. в с т у п и л о 37 кандидаток, у р о д ж е н о к З а к а р п а т т я . 1 л и с т о п а д а 1922 р. з ініціативи української письменниці Ірини Негребецької станиславівські Василіянки відкрили у Пряшеві ( т е п е р Словаччина) монастир та інтернат, за д е с я т ь років існування якого його закінчило 440 учениць, а з них 150 с к л а л о іспити з р і л о с т і . О т ж е , на Закарпатті і у Пряшеві, де споконвіку п р о ж и в а л о багато українців, станиславівські с е с т р и Василіянки започаткували чернечий о р д е н Василіяноктаорганізувалиукраїнське шкільництво. На жаль, про д а л ь ш у їхню історію ми нічого не знаємо. О ч е в и д н о , після насильницької ліквідації Української Греко-Католицької Церкви в л ю т о м у 1949 р., що с т а л о с я за наказом Й. С т а л і н а , монастирі в У ж г о р о д і і Пряшеві б у л и закриті, а т о м у по-різному с к л а л а с я д о л я монахинь. З н о в у повернімося до історії Станиславівської вчительської семінарії і культурно-освітньої д і я л ь н о с т і Василіянок. Д е с ь у середині 20-х вони відкрили захоронку (дитсадок) по теперішній вулиці Ковпака, ЗО, щ о , я к з д а є т ь с я , п р о і с н у в а л а д о 1939 p., к о л и з п р и х о д о м червонозоряних «визволителів» б у л а закрита. У1934 p.* по теперішній вулиці Пушкіна Василіянки відкрили П р и ю т Пресвятої'Тройці, перший 58 і, з д а є т ь с я , т о д і є д и н и й на П р и к а р п а т т і д и т б у д и н о к . П і с л я й о г о 58

Тоді лише в Станиславові вже було 7 притулків д л я дітей-сиріт - українських, польських, єврейських. Найдавнішими і найбільшими були дитячі заклади пастора німецької громади Т. Цеклера, які діяли від 1890-х років. Туди приймали дітей різних національностей. 135

з а к р и т т я у 1946 році т у т р о з м і с т и в с я п о л о г о в и й б у д и н о к , до якого пізніше д о б у д у в а л и нові к о р п у с и , а д і т е й вивезли на С х і д . Нова і д у ж е трагічна сторінка в історії Василіянок п о ч и н а є т ь с я у 1944 р. З архівних д о к у м е н т і в , завірених н о т а р і у с о м 16 л и с т о п а д а 1946 р. копій, можна п р и б л и з н о в і д т в о р и т и події, що в і д б у л и с я у 1944-1946 рр. Із « З а п и т а л ь н и к а » (так ми умовно назвали документ, у якому на 19 запитань п о д а л а відповідь с е с т р а н а с т о я т е л ь к а Марія И о с и ф а Іванівна Ісопенко) відомо, що « м о н а с т и р С . С . Василіянок у С т а н ( і с л а в і ) заснований 1900 р. і п о с т е п е н н о розвивався працею членів д а н о г о м о н а с т и р я (на д е н ь с к л а д е н н я « З а п и т а л ь н и к а » т у т п р о ж и в а л о 33 монахині. - В.П.) та збірок вірних», і о х о п л ю є церкву, ж и т л о в и й б у д и н о к , « я к о г о 75% з а н я л а д е р ж а в а » , о д н е приміщення д л я т в а р и н н и ц т в а , г о р о д із с а д о м 0,30 га (14 д е р е в ) . Є о д н а корова, д в а підсвинки і вісім курей, і від цього « в л а с н о г о г о с п о д а р с т в а є ярина і бараболя». За земельну ділянку за 1945 р. б у л о нараховано 628,20 крб., від п л о щ і під б у д и н к о м - 284 крб., а також « в о є н н и й п о д а т о к » . Під пунктом 6-м з а п и с а н о : « Н і х т о не втік із м о н а с т и р я з німцями», а під 14-м номером: - « Ж о д н и х завдань німецьких окупантів не виконувало». Ми о с о б л и в о наголошуємо на цих відповідях ігумені, бо саме вигадана е н к а в е д и с т а м и нібито співпраця У Г К Ц з ф а ш и с т а м и б у л а причиною насильницької ліквідації Греко-Католицької Церкви. 17 жовтня 1946 р. за №34 Станіславське облінвентарбюро в и д а л о довідку, що підтверджувала, що « в л а д е н и е №17 по у л . Панфиловцев (Петра Скарго), зарегистрировано собственностью монастиря С е с т е р Василиянок, о чем в регистрационной книге 26/ХІ.-45 г. п о д №1902 сделана регистрационная запись, произведенная на оснований правовых документов». Отже, здавалося, що сестри Василіянки доказали законність своєї власності і вже ніхто на зможе відібрати у них монастир і город. А л е с т а л о с я інакше. Держава відразу ж забрала 75% будинків, у яких розмістили військовий шпиталь і педучилище, відкрите постановою міськвиконкому від 23 серпня 1945 р. і тимчасово розміщене в будинку вчительської семінарії. Через рік керівництво п е д у ч и л и щ а через с у д намагалося насильно відібрати це приміщення у Василіянок, а їх у примусовому порядку в и с е л и т и . С у д виніс с п р а в е д л и в и й вирок: « В позові Станіславського Педучилища до сестер Василіянок про виселення з будинку п/о 17 по вул. Петра Скарги в м. Станіславі за безпідставністю [...] в і д м о в и т и » . На ж а л ь , це б у л а о с т а н н я с п р о б а ігумені Ісопенко захистити «свої законні права». З д а є т ь с я , у 1947 р. Василіянок б у л о примусово виселено, і на цьому обривається історія цього монастиря і вчительської семінарії, що, як ми вже сказали, відіграли певну р о л ь у розвитку освіти на Прикарпатті і Закарпатті.

136

З 23 с е р п н я 1945 р. п о ч а л а с я і с т о р і я п е д у ч и л и щ а , п е р ш и м д и р е к т о р о м якого п р и з н а ч и л и відомого українського письменника В. О с т р о в с ь к о г о (1881-1950), а в т о р а п о п у л я р н и х історичних творів « Б л а к и т н і очі» (1935), « З а й ш л о с о н ц е в Х о л м і » (1940, про Д а н и л а Г а л и ц ь к о г о ) , « К н я з ь С и л а - Т у р » (1938), « М і ж д в о м а р е в о л ю ц і я м и (1905-1917)» (1938), « П і д знамя х р е с т а » (1938) т о щ о . Щ о б якось у р я т у в а т и с я від п е р е с л і д у в а н н я , він о п у б л і к у в а в о п о в і д а н н я « П о в е р н е н н я » , в якому описав « щ а с л и в у » д о л ю холмщаків ( В . О с т р о в с ь к и й народився на Холмщині) і лемків, насильно п е р е с е л е н и х з рідних с т о р і н на Радянську Україну. А л е ця та інші публікації не врятували його від переслідувань. У ж е 10 вересня 1946 р. його прізвище внесли до с п и с к у « б у р ж у а з н и х націоналістів» і «ворогів н а р о д у » , але від страшних сталінських ҐУЛАҐІв його врятували хвороба і с м е р т ь . У п е д у ч и л и щ і навчався Роман Ф е д о р і в , пізніше д о б р е відомий прозаїк, який завжди з повагою згадував про В. Островського. Пізніше т у т розміщувалася п а р т ш к о л а , т е п е р - р а д г о с п - т е х н і к у м , а в правому крилі з 1 червня 1983 р. працює о б л а с н а бібліотека імені І.Франка. Мозаїчні панно д л я неї виконала художниця Марія Корпанюк, а оригінальні вітражі - М. Яковина. В кінці 1993 р. р а д г о с п - т е х н і к у м п е р е д а в д е к і л ь к а кімнат с е с т р а м В а с и л і я н к а м , п е р е д б а ч а ю ч и п о с т у п о в у п е р е д а ч у лівої ч а с т и н и колишніх м о н а с т и р я і церкви. А вулицю Панфіловців перейменували на вулицю Василіянок, відзначивши таким с п о с о б о м їхній внесок у національний релігійнокультурний розвиток Прикарпаття.

ВУЛИЦЯ ШОПЕНА 22 л и с т о п а д а 1900 р. рішенням міської р а д и нову в у л и ц ю , що з'єднала Заболотівську з Валами, назвали вулицею Ф. Шопена на честь п о л ь с ь к о г о к о м п о з и т о р а . Така назва з б е р е г л а с я і до н а ш о г о часу. Б у д и н о к під №1 має свою історію. До 1939 р. т у т р о з т а ш о в у в а л а с я п о л ь с ь к а семирічна ш к о л а , а під час ф а ш и с т с ь к о ї окупації п е р е с и л ь н и й пункт, з якого в і д п р а в л я л и на примусові р о б о т и до Німеччини. С ю д и в жовтні 1943 р. з о б л а с н о ї тюрми б у л и передані ті з г л я д а ч і в , яких Г е с т а п о з а а р е ш т у в а л о п і д час п р е м ' є р и « Ш а р і к и » Я. Барнича і на яких ф а ш и с т и не мали д о с т а т н і х матеріалів, щ о б з ними р о з п р а в и т и с я . Тому Г е с т а п о не р о з с т р і л я л о їх біля с и н а г о г и (тепер вулиця Страчених), а покарало примусовою працею у Німеччині. З д а є т ь с я , тільки о д и н и ц я м у д а л о с я т о д і в р я т у в а т и с я від фашистської каторги. Тепер т у т міститься військова кафедра інституту н а ф т и і газу. 137

ВУЛИЦЯ МАКОГОНА В і д р а з у ж за б у д и н к о м №62 (про нього ми п и с а л и в історії вулиці В а с и л і я н о к ) п о ч и н а є т ь с я в у л и ц я М а к о г о н а , названа так на ч е с т ь українського письменника і п е д а г о г а , батька Ірини В і л ь д е . У р о д ж е н е ц ь Т е р н о п і л ь щ и н и ( н а р о д и в с я 28 ж о в т н я 1881 р. в Х о р о с т к о в і ) , Макогон у 1903-1922 рр. у ч и т е л ю в а в на Буковині, яку з м у ш е н и й був п о к и н у т и , щ о б у н и к н у т и п е р е с л і д у в а н ь румунських окупантів. Він п о с е л и в с я на окраїні т е п е р і ш н ь о г о Івано-Франківська, а т о д і у Княгинині-місті (перша його а д р е с а невідома), а з 30-х років у власному б у д и н к у по вулиці Потічній, 6 ( т е п е р Макогона). В т у т е ш н і й читальні « П р о с в і т и » Д . Макогон п р о т я г о м 1932-1933 рр. прочитав доповіді «Із виховних п р о б л е м українського ремісництва», «Значення школи д л я середнього стану» та «Устрій шкільництва». З цього б у д и н о ч к а (теперішні його власники від подвір'я з р о б и л и д о б у д о в у ) він х о д и в на р о б о т у до ш к о л и імені М. Шашкевича ( т е п е р ш к о л а №7 по в у л и ц і Г р у ш е в с ь к о г о - б у д и н о к у д в о р і ) , де в ч и т е л ю в а в і був д и р е к т о р о м . Під час ф а ш и с т с ь к о ї окупації і до 1953 р. працював у ч и т е л е м у Х о д о р о в і . О с к і л ь к и б у д и н о к був т и м ч а с о в о п о к и н у т и й (можливо, це пояснюється т и м , що в 1945 р. в Югославії як вояк дивізії « Г а л и ч и н а » загинув с и н письменника Б о р и с М а к о г о н . Письменник побоювався з а с в о ю д о л ю і д о л ю Ірини Вільде), енкаведисти п о с е л и л и в ньому з г а д а н о г о В. О с т р о в с ь к о г о , віддавши йому й о г о з м е б л я м и і .всім і н ш и м ч у ж и м д о б р о м . У 1953 р. с і м ' ю * В. О с т р о в с ь к о г о п р и м у с о в о в и с е л и л и , а будинок №6 п о в е р н у л и Д. Макогонові. Т у т не раз б у в а в на т. з в . « л і т е р а т у р н и х в е ч е р я х » у В. О с т р о в с ь к о г о письменник Р. Ф е д о р і в , т о д і учень п е д у ч и л и щ а , під час яких г о с п о д а р д і л и в с я із своїми учнями скромною їжею, слухав їхні перші літературні с п р о б и , давав фахові п о р а д и . З 1953 р. і до своєї с м е р т і , що с т а л а с я 7 ж о в т н я 1961 р., т у т проживав Д. М а к о г о н .

ВУЛИЦЯ ВОВЧИНЕЦЬКА Зутворенням Княгинина-Прки (просто - Гірка) протягом XIX ст. (найінтенсивнішеукінціХІХ-на початкуXXст.) формується його центральна магістраль-вулиця Вовчинецька(в 1961-1993 рр. носила ім'я Ю. Гагаріна), що з ' є д н а л а Станіслав із с е л о м Вовчинцем (з березня 1982 р. у складе/ Івано-Франківська). З проведенням залізниці Львів-Чернівці і Л ь в і в Вороненка виникло багато незручностей д л я мешканців і навіть аварій. На вимогу депутатів галицького сейму* в 1906 р. був споруджений тунель, що і д о с і виконує свою р о л ь транспортної розв'язки. 138

Відразу ж за т у н е л е м на кошти місцевих залізничників вимурували церкву святого Й о с и ф а Обручника, щ о в 30-х р о к а х с т а л а м і с ц е м екзорту для семінаристок у ч и т е л ь с ь к о ї семінарії с е с т е р Василіянок. С а м е т о д і катехитом там був о. д - р В а с и л ь Кушнір, який разом із своїми вихованками щонеділі приходив на бого служіння. З 15 вересня 1932 р. і до і квітня 1933 р. він був г о л о в о ю р е д а к ц і й н о ї колеги' е к о н о м і ч н о освітнього двотижневика «Фаховий вісник». У 1934 р. о. д - р В. Кушнір емігрував д о Канади, д е був одним з організаторів Конгресу українців Канади (КУК) і Всесвітнього кон ґресу ві л ьних україн ці в (С КВУ). Перед церквою дво-

Церквасв.ИосифаОбручника

поверховий будинок читальні « П р о с в і т и » . її організатором був відомий український громадсько-культурний діяч д - р В. Янович. Восени 1914 р . й о г о з а а р е ш т у в а л и р о с і й с ь к і з а г а р б н и к и і в и в е з л и д о Симбірська. Після повернення із заслання 15 липня 1918 р. його радісно вітали мешканці Княгинина-Гірки. У післявоєнний період « П р о с в і т у » о ч о л ю в а в с т а р ш и й с у д о в и й офіціал М и к о л а Паранкевич. П р и ній активно працювали « С о ю з у к р а ї н о к » , драматичний і спортивні гуртки, музична школа, якою керував Вислоцький. Т у т б у л а гарна бібліотека, можна б у л о прочитати українську періодику. В 1939 р. радянські власті з а к р и л и « П р о с в і т у » і п о с е л и л и т у т р о д и н и військових. На д р у г о м у поверсі п р о ж и в а л а р о д и н а Терлецьких, яка на початку 20-х емігрувала з Чернівців, щоб уникнути переслідувань румунської с и ґ у р а н ц и . В 1944р.Терлецькі емігрували до Німеччини, а з в і д т и - до Австралії. П р о трагічні події і ж и т т я під трьома окупантами - польськими, радянськими і фашистськими О л ь г а Т е р л е ц ь к а р о з п о в і л а у своїй книжці « Л ю б і й Україні з ч у ж и н и » ( М е л ь б у р н , 1980). У 1927-1939 р р . (на о х о р о н н і й д о ш ц і п о м и л к о в о - 1938 р . ) 5 9 п о л ь с ь к а г р о м а д а Княгинина-Гірки п о б у д у в а л а в м о д е р н о м у с т и л і 59 Костьол освячений львівським римо-католицьким архиєпископом Б. Твардовським 16 жовтня 1938 року.

139

римо-католицький к о с т ь о л , що своїми великими і величними ф о р м а м и мав н а г а д у в а т и п р о « п о л ь с ь к і с т ь » і цієї частини міста, х о ч , звичайно, не відповідав релігійним потребам нечисленних поляків. У зв'язку з початком Д р у г о ї світової війни й о г о не закінчили, а п і с л я масового в и ї з д у поляків до П о л ь щ і в и к о р и с т о в у в а л и під с к л а д и різні організації, н а п р и к л а д , О б л к н и г о т о р г . У 1987 р. к о с т ь о л в і д д а л и під М о л о д і ж н и й ц е н т р , а л е н е з н а й ш л о с я коштів д л я й о г о р е м о н т у і р е к о н с т р у к ц і ї . У 1990 р . й о г о п е р е д а л и н е в е л и ч к і й п о л ь с ь к і й г р о м а д і , яка п о в о л і п о ч а л а р е м о н т к о с т ь о л у і в п о р я д к у в а н н я т е р и т о р і ї н а в к о л о н ь о г о . В л ю т о м у 1993 р . й о г о в і д в і д а л и Л ь в і в с ь к и й римо-католицький архиєпископ М. Яворський та єпископ М . Т р о ф и м ' я к , які п о д а р у в а л и п о л о г о в о м у б у д и н к у інкубатор д л я новонароджених. За к о с т ь о л о м - с т а д і о н с п о р т и в н о г о т о в а р и с т в а « Л о к о м о т и в » , що також тісно пов'язаний з розвитком українського спорту. В міжвоєнний п е р і о д с т а д і о н був власністю п о л ь с ь к о г о « С т ш е л ь ц а » ( « Г у р к и » , т о б т о « Г і р к и » ) , а в 1941-1944 рр. - української « З а г р а в и » . 17 червня 1927 р. на п о л і « С т ш е л ь ц а » - « Г у р к и » українська команда « С о к і л » , що б у л а с т в о р е н а навесні ц ь о г о року й о ф і ц і й н о м і с т и л а с я в приміщенні «Просвіти», перемогла єврейських футболістів «Адміри», започаткувавши історію українського ф у т б о л у в С т а н и с л а в о в і . Д е щ о раніше, в 1926р., ще о д н а українська команда « Б у й - T y p » на полі «Гурки» п е р е м о г л а п о л ь с ь к и х г о с п о д а р і в п о л я . Тоді і пізніше відзначився у р о д ж е н е ц ь с е л а Вовчинця О с и п Новицький (1910-1982), в о р о т а р і тренер названих ф у т б о л ь н и х команд, спортивний журналіст та історик українського с п о р т у ( в и с т у п а в п і д п с е в д о н і м о м О . Райський). З кінця 60-х років почалася масова забудова мікрорайону по вулиці Вовчинецькій, що т р и в а є і д о с і . Крім б а г а т о п о в е р х о в и х ж и т л о в и х будинків, с п о р у д ж е н о дві ш к о л и , універсам, книгарню «Кобзар» т о щ о . В о д н о п о в е р х о в о м у б у д и н о ч к у під №77, що так нагадує барак сталінських ҐУЛАҐІв, у родині колишньої ув'язненої Мирослави Антонович з 1977 року п р о ж и в а л а українська письменниця О л ь г а Дучимінська (1883-1988). До с в о г о 100-ліття вона на основі р о з ш у к а н и х публікацій у різних збірниках, ж у р н а л а х і газетах, д в о х о к р е м и х в и д а н ь - « К и т и ц я н е з а б у д ь к і в » (1911) і « Е т і » (1945) та табірних творів упорядкувала і підготувала до д р у к у свою творчу с п а д щ и н у , якій н е с у д и л о с я п о б а ч и т и світ. Д о х а т и у в і р в а л и с я е н к а в е д и с т и - к а ґ е б і с т и , з а б р а л и всі р у к о п и с и , а М . А н т о н о в и ч наказали негайно викинути н е п р о п и с а н у О. Дучимінську. На щ а с т я , мужня жінка н е з л я к а л а с я п о г р о з і п и с ь м е н н и ц я д о с и т ь с п о к і й н о ж и л а т у т щ е п ' я т ь років, д о ч е к а в ш и с ь с в о г о 1 0 5 - л і т н ь о г о ювілею.

140

З в і д с и О. Д у ч и м і н с ь к а п і ш л а у вічність. П о х о в а н а на Ч у к а л і в с ь к о м у цвинтарі. На сусідній вулиці Новий світ ( т е п е р Б. Х м е л ь н и ц ь к о г о ) народився д о к т о р ветеринарії, бізнесмен Канади С т е п а н Д е р ш к о . А в у л и ц е ю Вовчинецькою не раз ішов на навчання до гімназії у р о д ж е н е ц ь с е л а Вовчинця В. П а ш н и ц ь к и й , пізніше п р о ф е с о р української гімназії по т е п е р і ш н і й вулиці Шевченка. 25 червня 1941 р. й о г о р о з с т р і л я л и єнкаведисти.

ВУЛИЦЯ ЛЕПКОГО Колись це б у л а тиха вулиця на околиці С т а н и с л а в о в а , забудована в основному о д н о п о в е р х о в и м и ( о с о б л и в о цікаві с п о р у д и під № 43, 27, 25) і д в о п о в е р х о в и м и б у д и н к а м и . В о н и є зразками ж и т л о в о ї архітектури кінця XIX - початку XX ст. У післявоєнний період вулиця п е р е т в о р и л а с ь на важливу комунікаційну м а г і с т р а л ь . По ній п р о х о д и л и м а р ш р у т и автобусів на Коломию,Чернівці.Тернопіль, Кам'янець-Подільський і Хмельницький, а також Надвірну, Яремчу і Рахів. В1986 році по вулиці Лепкого (тоді Леніна) пролягла тролейбусна лінія. В кінці в у л и ц і Л е п к о г о з н а х о д и т ь с я м е м о р і а л ь н е к л а д о в и щ е . В і д р а з у п і с л я війни (у 1946 році) т у т б у л о с п о р у д ж е н о пам'ятник

Вулиця Б. Лепкого 141

радянським воїнам, які загинули підчас визволення Івано-Франківська та о б л а с т і від німецько-фашистських загарбників. Пізніше архітектор Я.М. Процак і с к у л ь п т о р и А. Л е н д ь є л та А. Мацієвський р е к о н с т р у ю в а л и старе кладовище створивши меморіал з м о г и л а м и воїнів, що з а г и н у л и , т а монументом М а т е р і Вітчизни.

Барельєф Т. Цеклера

А ось ще деякі ш т р и х и . На початку 1969 року б у л о з а с е л е н о 40-квартирний будинок під п е р ш и м н о м е р о м . Він п р и в е р т а є увагу нестандартною архітектурою - зубчастими сходинками з ч и с е л ь н и м и б а л к о н а м и . За ним будинок, с п о р у д ж е н и й у 1905 році. Це к о л и ш н я гімназія з німецькою мовою викладання ( д о 1939 року), а т е п е р о д и н із корпусів с е р е д н ь о ї ш к о л и № 11. У 1971 р о ц і т у т д о б у д о в а н о нове приміщення, створено єдиний навчальний комплекс, що відповідав вимогам т о г о часу. На ф а с а д і б у д и н к у № 9 встановлено барельєф Теодору Ц е к л е р у . Що це за л ю д и н а і що т а к о г о вона з р о б и л а д л я нашого міста?

Спеціалізована школа № 11 142

Д о к т о р Ц е к л е р приїхав д о Г а л и ч и н и в 1891 р о ц і , а в 1896 заснував у С т а н и с л а в о в і б у д и н о к д л я покинутих і потребуючих д о п о м о г и д і т е й . За 45 років с в о г о і с н у в а н н я він с т а в о д н и м з найбільших християнських б л а г о д і й н и х закладів у Південній П о л ь щ і ( д о 1939 р о к у в н ь о м у з н а й ш л и п р и т у л о к 2499 д і т е й ) . Заклади пастора Цеклера не

о т р и м у в а л и ніяких коштів від д е р ж а в и . Вони виникли з християнської любові до б л и ж н ь о г о і фінансувались виключно добровільними пожертвуваннями з різних країн світу. Мандруючи д а л і по вулиці за р я д о м с т а р и х б у д і в е л ь у приміщенні під номером 19-а з н а х о д и м о д и т я ч о - ю н а ц ь к у спеціалізовану ш к о л у олімпійського резерву №1 зі с п о р т и в н о ї гімнастики. Тут за б а г а т о р і ч н о ю т р а д и ц і є ю п р о х о д я т ь В с е у к р а ї н с ь к і т а міжнародні змагання із спортивної гімнастики. С е р е д багатьох поколінь випускників ш к о л и - чемпіони та п р и з е р и п е р ш о с т і України, Є в р о п и , заслужені т р е н е р и т а майстри с п о р т у міжнародного класу. По вулиці Л е п к о г о під номером 28 розташований будинок, в якому т е п е р розташоване Управління по боротьбі з організованою з л о ч и н н і с т ю У М В С в Івано-Франківській о б л а с т і . Раніше ,там був розташований навчально-лабораторний корпус №6 інституту нафти і газу. Він також має свою історію. До « с л а в н о з в і с н о г о » вересня 1939 року в ньому з н а х о д и л а с я державна школа д е р е в ' я н о г о промислу. У 1957 році т у т розміщався а д м і н к о р п у с Івано-Франківського економічного а д м і н і с т р а т и в н о г о району, д о якого в х о д и л и також Закарпатська і Чернівецька о б л а с т і . Пізніше будинок зайняв загапьнотехнічний факультет Львівського політехнічного інституту, на базі якого в 1967 році б у л о відкрито п е р ш и й і є д и н и й на Україні і н с т и т у т н а ф т и і г а з у (з 2001 р о к у І в а н о - Ф р а н к і в с ь к и й Н а ц і о н а л ь н и й т е х н і ч н и й університет н а ф т и і газу).

143

ЛІТЕРАТУРА

Альманах Станиславівської землі: 11 - 2. - Нью-Йорк-Торонто-Мюнхен, 1975-1985. Арсенич П. Станіславів - столиця ЗУНР. - Івано-Франківськ, 1993. - 54 с. Галюк Б. П., Шеремет О. П. Івано-Франківськ: Путівник. - Ужгород: Карпати, 1979. - 144 с, іл. Голубков М., Січкар Г. Івано-Франківськ: Короткий ілюстрований путівник. - Львів: Каменяр, 1963. - 84 с, іл. Грабовецькнй В. В., Карпенко 0. Ю. Сходинками Історії - у майбутнє. - Івано-Франківськ, 1987. - 42 с. Івано-Франківськ: Фотоальбом. Автор тексту X. Й. Сорохтей. Автор фото Б. 0. Міндель. - К.: Мистецтво, 1964. - 70 с, іл. Івано-Франківськ: Фотоальбом. - К.: Мистецтво, 1980. - 96 с. Івано-Франківськ: План міста. - Івано-Франківськ, 1992. Історія міст і сіл УРСР: Івано-Франківська область. - К.: Наукова думка, 1971. - С. 53-81. Тези обласної науково-практичної конференції, присвяченої 325-річчю заснування міста Іано-Франківська. Ів.-Франківськ, 1987. 164 с. Головатий М. С е р й о з н е , ймовірне, неймовірне і курйозне: ІваноФранківську - 325 років. // Ком. прапор. 2.06 - 29.12.1987. Ісаїв П. історія міста Станиславова // Вперед. - 17.09. - 29.10.1992. Полєк В. Вулицями і майданами Іваво-Франківська. // Західний кур'єр. - 1990. - 27 жовтня - 22 грудня р. 17.01. -21.11.1992.; 08.05.1993. (не закінчено). Полєк В. Місто, в якому ти вчишся.//Альма Матер. 1993. № 6-9. С. 15-18. Полєк В. Народний дім «Просвіта»: сторінки історії. // «Просвіта»: історія, постаті, чин. - Івано-Франківськ, 1993. - С.49-55. Полєк В. Відповідь одному авторові: Чи носитиме місто ім'я Каменяра. // Західний кур'єр. - 1990. - 20 жовтня. Полєк В. Івано-Франківськ чи Станіслав? // Прик. правда 07.05.1989 р. Полєк В. М і с т о українське, вулиці - польські? або р о з д у м и про перейменування вулиць Івано-Франківська. // Галичина. 4.02.1993. Полєк В. Місто, що гріє теплом рідного дому // Зах. кур'єр. 1509. 1990. Станиславівський історичний нарис. Переклав та опрацював Ю. Пікар. // Світ молоді. - 1992. - 18, 26 вересня, - 2, 6 жовтня. Беркут, Лев чи Каменяр? // Західний кур'єр. - 1991. - 1 січня. Кімакович В., Довган Л. Звідки залетів німецький орел на герб Станиславова. //Західний кур'єр. - 1991 - 14 лютого. Мицан К. Герб міста: збережім історію чи вифантазуймо щось нове? // Західний кур'єр. - 1993. - 19 червня. Прядко А. Фортечні мури, геральдика і наші неофіти. // Західний кур'єр. - 1991. - 29 березня. Шевчук Я. Станіслав, герб міста Станіслава і його топоніми. // Крок. - 1992 - 8-15 січня. 144

ПРО АВТОРА ВОЛОДИМИР п о л є к народився 27 вересня 1924 р. в Станіславі (тепер Івано-Франківськ). Заочно закінчив філологічний факультет (українське відділення) Львівського університету ім. І. Франка (1958). З травня 1955 р. працював у педінституті (з 1992 р. - Прикарпатсь кий університет імені В. Стефаника). П р о ф е с о р кафедри української літератури. Захистив кандидатську дисертацію «Творчість І. П. Котля ревського у зв'язках української і зарубіжних л і т е р а т у р » (1972), що визначила одну з тем творчих зацікавлень літературознавця «Українська література у зарубіжних перекладах і критиці». В. Полєк надрукував чимало досліджень про рецепцію творчості українських письменників в Україні та за кордоном (Англія, США, Канада, Польща...) Ще одна проблема, яку досліджував Володимир Теодорович, - «Історія українських юридичних термінів». Починаючи від успішної дипломної роботи у 1958 році, він опублікував цілий ряд статей з історії окремих українських юридичних термінів: право, правда, рік, універсал, привілей тощо. Однією з найцікавіших наукових проблем було краєзнавство. В. Полєк надрукував такі праці: «Літературне Прикарпаття» (Івано-Франківськ, 1963), «Літературне Прикарпаття» (Львів, 1964), «Іван Франко на Прикарпатті» (1966), «Літературно-меморіальні місця Івано-Франківщини» (1971), «Літературно-мистецькі місця Івано-Франківська, Покуття і Гуцульщини» (1989), «Літературно-мистецькі місця Галича, Опілля і Бойківщини» (1989), «Тарас Шевченко і П р и к а р п а т т я » , « К а л е н д а р пам'ятних д а т ІваноФранківської області на 1991 рік і наступні роки» (1991-1994 рр.). В 1994 році видана книжка В. Полєка «Майданами та вулицями ІваноФранківська», яка до цих пір є найґрунтовнішим виданням з історії нашого міста. Практично за нею школярі Івано-Франківська до сьогодні вивчають історію обласного центру. Добре розуміючи значення бібліографії д л я розвитку літературознавчої науки, В. Полєк видав цілу низку бібліографічних покажчиків: «Марко Черемшина» (1964), «Іван Франко і Прикарпаття» (1966), « М и х а й л о Бринський» (1968), «Етель-Ліліан Войнич і Україна» (1970), «Композитор А. Кос-Анатольський» (1974) та інше.

145

П р о ф е с о р В. Полєк - автор програми д л я педінститутів «Історія української літератури Х-ХУІІІ ст.» (1992). Перу Володимира Полєка належить 1200 статей, опублікованих у збірниках, журналах і газетах в Україні і за кордоном (Канада, Польща, Росія), частину з яких зафіксовано у покажчику «Володимир Теодорович Полєк» (1987). В о л о д и м и р П о л є к - л а в р е а т о б л а с н о ї краєзнавчої премії імені І. Вагилевича (1990). Помер Володимир Теодорович Полєк 19 липня 1999 року. Похований на центральній алеї міського кладовища. На честь цієї видатної людини, яка так добре знала наше місто, його історію і так б у л а закохана в нього, названа одна з вулиць ІваноФранківська. В Прикарпатському національному університеті ім. В. Стефаника, де багато років викладав Володимир Теодорович, відкрито наукову бібліотеку, ф о н д професора В. Т. Полєка. В ньому зберігаються його особиста бібліотека, наукові матеріали і рукописи. Дослідження його наукової та літературної спадщини ще триватимуть не один рік, і ми ще побачимо багато цікавого з тієї доброї спадщини, яку нам залишила ця дійсно надзвичайна людина. Олександр Парешних, член Спілки дизайнерів України

146

ЗМІСТ Передмова Краєзнавчі лики Полєка До читачів З історії Івано-Франківська П л о щ а Ринок Майдан А. Ш е п т и ц ь к о г о Вулиця Новгородська В у л и ц я Низова В у л и ц я Бельведерська В у л и ц я Гетьмана Мазепи В у л и ц я Пушкіна В у л и ц я Т. Шевченка і парк імені Т. Шевченка В у л и ц я Січових стрільців Від З о с и н о ї волі до Є. Коновальця В у л и ц я С. Б а н д е р и В у л и ц я Київська Вулиця Незалежності Меморіальний сквер В у л и ц я І. Франка В у л и ц я М. Грушевського В у л и ц я м . Драгоманова Вулиця Грюн вал П л о щ а Міцкевича Вулиця Л е с і Українки В у л и ц я С. Мельничука В у л и ц я Старозамкова В у л и ц я Шпитальна В у л и ц я Галицька Пасічна В у л и ц я Шкільна В у л и ц я С. Ковпака В у л и ц я Церковна Вулиця С е с т е р Василіянок В у л и ц я Шопена В у л и ц я Макогона В у л и ц я Вовчинецька Вулиця Лепкого* Література П р о автора

ьдська

З 4 8 9 23 27 21 37 38 42 47 51 69 69 70 71 73 83 90 92 101 102 104 108 109 112 114 116 122 123 123 124 126 137 138 138 141 144 145

* Раніше не опублікований матеріал про вул. Б. Л е п к о г о люб'язно наданий п. Олександром Парешних. 147