Тернопіль: історія міста

ТЕРН О П ІЛ Ь

ББК 63.3 (УкрТер) П-30

Рецензенти: Бармак М. В. - доктор історичних наук, професор завідувач кафедри історії України Тернопільського національного педагогічного університету ім. В. Гнатіока; Ситник О. С. - доктор історичних наук, професор Львівського національного університету ім. І. Франка, завідувач відділу археології Інституту Українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України; Хаварівський Б. В. - голова обласного товариства «Меморіал» ім. В. Стуса, заступ­ ник директора Державного архіву Тернопільської області, заслужений працівник культу­ ри України. Шама О. /. - кандидат історичних наук, доцент кафедри стародавньої і середньові­ чної історії Тернопільського національного педагогічного університету ім. В. Гнатюка.

У книзі використано матеріали з фондів Головного архіву>давніх актів м. Варшави, Дерлсавного архіву>Вавеля м. Кракова, Дерлсавного архіву Тернопільсь­ кої області, Тернопільського обласного краєзнавчого музею, відділів рукописів Ягеллонської бібліотеки м. Кракова таЛНБ ім. В. Стефаника НАН України тощо, більшість фото - Ігоря Крочака, Едуарда Кислинського. На першому форзаці зобралсена французька карта, Париж, 1700 рік. На другому форзаці зобралсена австрійська карта 1880року. П-30

Петровський Олександр, Гаврилюк Олег, Окаринський Володимир, Крочак Ігор. Тернопіль / Tarnopol: 216 с.; іл.

історія міста. -

Тернопіль: Астон, 2010. -

ISBN 978-966-308-375-9 Книга присвячена історичним аспектам формування культурно-історичного облич­ чя Тернополя протягом усієї історії міста. Докладно висвітлено археологічне минуле те­ риторії міста та його околиць, ранню історію середньовічного Тернополя, побут і культу­ ру міста модерної доби. Особливу увагу присвячено висвітленню маловідомих сторінок історії міста. Виданні розраховане на краєзнавців, істориків, пам’яткознавців та широке коло читачів, що цікавляться історією рідного краю і міста Тернополя. ББК 63.3 (УкрТер)

Видано за фінансової підтримки Тернопільської міської ради ISBN 978-966-308-375-9 О Петровський Олександр, Гаврилюк Олег, Окаринський Володимир, Крочак Ігор, 2010 ©Крочак Ігор, Кислинський Едуард, фото, 2010 © ТзОВ «Видавництво Астон», верстка, 2010

ТЕРНОПІЛЬ

Місто, в якому ми живемо, це наша оселя, родинна домівка наших батьків, матерів, дідівпрадідів,великої тернопільської родини. І все, що було найкраще, найпам 'ятнішеу долі Тернополя, - це наша духовна спадщина, яка наповнює силою і правдою сутність буття громади. За свою майже півтисячолітню історію місто пережило чимало подій, випробувань, змін... А л е йому за вжди допомагала рости і розквітати віра - у Бога та Україну. Тернополяни вирізнялися своєю духовною шляхетністю, патріотизмом, сповідуванням християнських моральних чеснот. І це було запорукою збереження міста як самобутнього та неповторного в житті України і світу. Сьогоднішній Тернопіль розмаїтий барвами квітів, очей, усмішок, доль... Вишукану чарівність міста над Серетом засвідчує розкішна природа, синьоокий став, затишні вулиці з фонтанами та клумбами, а ще особлива спокійна позитивна аура, яка ненав'язливо заохочує миролюбніше, чесніше, милосердніше іти дорогами рідного міста, стежинами свого життя... І це, мабуть, найголовніше... Бережімо і любімо наш Тернопіль.

-

Міський голова Тернополя Роман Заставний

ТЕРНОПІЛЬ

Інформація про авторів нарису Петровський Олександр Миколайович - історик, кан ди дат істо р и ч н и х наук, д о ц ен т каф едри стародавньої та середньовічної історії Тернопіль­ ського національного педагогічного університету імені В олодим ира Гнатю ка. С ф ера наукових досліджень: археологія, культурологія, пам’яткозн а в с т в о , с п е ц іа л ь н і іс то р и ч н і д и сц и п л ін и , краєзнавство.

Гаврилюк Олег Миколайович - історик, завідувач відділу стародавн ьої істо р ії Тернопільського обласного краєзнавчого музею, викладач кафедри стародавньої та середньовічної історії Тернопіль­ ського національного педагогічного університету імені В олодим ира Гнатюка. С ф ера наукових досліджень: археологія, музеєзнавство, пам’яткознавство, краєзнавство, нумізматика, геральдика.

Окаринський Володимир Михайлович - історик, кандидат історичних наук, доцент кафедри історії України. Тернопільського національного педагогіч­ ного університету імені Володимира Гнатюка. Сфера наукових досліджень: соціальна історія, історія культури, історія молодіжних рухів, контркультури, альтернативної культури, краєзнавство.

Крочак Ігор Якович - історик, фотожурналіст, архівіст державного архіву Тернопільської області, член Національної спілки журналістів України. Сфера наукових досліджень: військова історія, архівна справа, пам’яткознавство.

у\ Т у

ВСТУП Урбанізація, одним з аспектів якої є проблема виникнення і розви­ тку середньовічних міст, залишається актуальною науковою пробле­ мою. Останніми роками з ’явилася велика кількість наукових публіка­ цій, присвячених цій тематиці. Вони охоплюють історію як окремих великих міст, зокрема Києва, Чернігова, Львова та інших, так і загаль­ нотеоретичні обгрунтування процесів, що спричинилися до становлен­ ня міст Європи. Звичайно, заснування Тернополя і його подальший розвиток не менш цікавий, ніж більш відомих і титулованих осередків міського життя. У переважній більшості випадків виникненню того чи іншого середньовічного міста передувало якесь поселення - селище або городище. В межах сучасної території міста Тернопіль існувало принаймні декілька різночасових стоянок кам’яного віку та поселень бронзової доби та раннього залізного віку, які розміщувалися у різних його частинах. Історія середньовічних міст України багата на різноманітні події. Насиченою була й історія Тернополя. Вона здавна цікавила мешканців Галичини. Одну з перших коротких публікацій, присвячену цій тема­ тиці знаходимо в енциклопедичному виданні «Starożytności Polskie» 1852 року [188: 593]. Дещо раніше, в 1844 році, у Варшаві з ’явилося енциклопедичне видання польських дослідників Міхала Баліньського і Тімотеуша Ліпіньського. Тут, у статті, присвяченій Тарнополю, зустрі­ чаємо значно грунтовнішу за обсягом публікацію про місто, але хроно­ логічний виклад матеріалу тут доведений лише до 1786 року [189: 733— 734]. На жаль, згадані автори припустилися низки суттєвих помилок, що були використані наступними поколіннями дослідників як незапе­ речні факти. Тим часом у львівському часописі «Зоря Галицкая» за 1852 рік в одній зі статей анонімний автор, згідно з його рівнем тогочасних знань, розповідав не тільки про церкви міста, а й частково торкнувся історії Тарнополя другої половини X V I-X V II століть. При цьому він .згадав про власників міста та його архітектурні пам’ятки [150: 803-804, 810-812]. Одночасно, у Львові головний редактор «Тижневика при Львівській газеті» М. Шженява Сартіні, з подачі Францішка Воланьського, у додатку до видання розпочав публікацію привілеїв, наданих міс­ ту Тарнополю засновником та польськими королями [206]. Цінним було те, що тексти грамот подавалися мовою оригіналу - латиною та пере­ кладалися польською.

ТЕРНОПІЛЬ

Аналіз актових документів середини та другої половини XVI сто­ ліття дає підстави для з ’ясування первинної назви, яку мало середньо­ вічне поселення, що знаходилося в межах історичної частини майбут­ нього міста. Переважна більшість польських істориків першої полови­ ни XIX століття дають однозначну відповідь - Сопільче (Sopilcze). Дещо згодом, вже у другій половині XIX століття, відомий західноук­ раїнський дослідник минулого професор Ізидор Шараневич, якого не можна звинуватити у необ’єктивності, стверджував, що: «Там, де нынѣ мѣсто Тернопфль, були ще пусти поля Сопильче» [185: 166]. Займався питанням історії заснування міста і професор 1-ї тарнопольської місь­ кої цісарсько-королівської вищої гімназії доктор філософії Ян Ленєк, який поділяв думку своїх попередників [221: 16]. Подібні висловлю­ вання зустрічаємо й у інших дослідників кінця XIX століття. І тільки у 1892 році Людвік Дзедзіцький вперше вводить у науковий обіг назву «Топільче» (Topilcze) [208: 188]. В останній чверті минулого та на початку XXI століття окремі українські автори, спираючись у своїх висновках на повідомлення од­ ного з Додатків до Львівської газети другої половини XIX століття та визнавши за аксіому безпідставне твердження Людвіка Дзедзіцького, що були опубліковані в одному з томів «Słownik Geograficzny Krylewstwa Polskiego» [208: 188], вживають назву «Топільче», хоч окремі з них не відкидають і попередню «Сопільче». Так, деталізуючи обстави­ ни виникнення міста, М. М. Стрішенець зробив припущення, що: «На річці Серет ще на початку XIII ст. на місці теперішнього Тернополя з ’явився оборонний пункт Топільче» [170: 31]. Інший автор - І. Я. Букавин - стверджує, щ о : «У часи Галицько-Волинської держави тут іс­ нувало руське городище Топільче». Проте на карті-схемі воно в нього вже фігурує як поселення [17: 5, 14]. Виникає питання: то все ж таки було городище, чи поселення? На основі яких джерел базуються поді­ бні твердження? У місцевій краєзнавчій літературі знаходимо й інші безпідставні твердження, наприклад, про те, що Топільче зруйнували ординці у 1512 році. Т а й намагання «удавнити» історію міста спричинилося до явних ляпсусів.^Іого, зокрема, варті твердження, що на село Топільче, яке, на думку цизки авторів, передувало середньовічному місту, «напа­ дали римські легіони»? [105]. Іноді називаються фіксовані у джерелах дати подій, які хоч і відбулися на теренах краю, але не стосуються іс­ торії міста.

Не кращою є ситуація й з окремими працями польських вчених. Так, дослідник початку минулого століття доктор Мауріцій Мацішевський стверджував, що Тарнополь виник одночасно з Чортковом у 1560 році. Та й сучасний вчений Едвард Клісієвіч, хоч і використав ар­ хівні матеріали, опубліковані ще Теодором Вежбовським на початку минулого століття, чомусь розпочинає історію Тарнополя тільки з 1564 року [226: 7; 219: 144]. Дослідниця, доктор Варшавської політех­ ніки, Марія Бриковська вважає, що початок будівництва замку у сере­ дньовічному Тарнополі розпочався тільки в 1554 році, а Рената Хмурак першу згадку про замок датує 1566 роком [201: 171-172; 202: 258]. На жаль, названі автори ігнорують той факт, що про існування замку у місті є згадка в гетьманському привілеї ще 1550 року [221: 19-21]. Подібних ви­ словлювань можна навести багато. Нарис історії Тернополя задуманий як наслідок багаторічної праці з систематизації археологічних артефактів, що походять з території мі­ ста та найближчих околиць, а також розшуку архівних матеріалів, ори­ гінали яких зберігаються у Головному Архіві Стародавніх Актів м. Ва­ ршави, у Державному архіві Вавеля, Центральному державному істо­ ричному архіві України м. Львова, Державному архіві Тернопільської області та у відділах рукописів бібліотек Ягеллонській та музею імені князів Чарторийських м. Кракова. Частина привілеїв польських королів і власників міста знаходилася до початку Першої світової війни у місь­ кому архіві м. Тарнополя, але вони були втрачені під час військових дій. На щастя, копії з них ще наприкінці XIX століття опублікував професор 1-ої міської гімназії Тарнополя, доктор Ян Ленєк. Визначаючи дати заснування міста та деяких інших подій в його історії, авторський колектив взяв до уваги локаційний привілей поль­ ського короля Сигізмунда І та привілеї наступних королів Речі Поспо­ литої, грамоти великого коронного гетьмана Яна з Тарнова і його сина Яна Кшиштофа, привілеї князя Костянтина Костянтиновича Острозь­ кого. Вперше ми опублікували перший лист локаційного привілею польського короля Сигізмунда І у вигляді фотокопії в книзі «Терно­ піль: сторінки минулого і сьогодення» [28: 27]. У нинішньому виданні ми наводимо повний текст даного документа. У зв’язку з відсутністю оригіналів актів кінця XVI століття, зокрема грамот Костянтина Остро­ зького, автори вимушені були використати частину привілеїв X V IIXVIII століть, в яких містяться посилання на привілеї XVI століття і одночасно наводяться їх тексти.

ТЕРНОПІЛЬ

Автори щиро вдячні львівському історику, кандидату історичних наук Ігореві Ярославовичу Скочилясу, який першим повідомив нас про місце зберігання копії локаційного привілею польського короля Сигізмунда І, згідно якого 15 квітня 1540 року розпочався розвиток міста Тарнополє, що згодом отримало назву Тарнополь, а з 1944 року - Тер­ нопіль. Висловлюємо подяку директору Окружного музею у м. Тарнув (Польща) Адаму Бартошу за сприяння у пошуках матеріалів до історії міста Тернополя та дозвіл опублікувати портрет великого коронного гетьмана Яна з Тарнова. Понад шість десятиріч тому, під час Другої світової війни, 9 серп­ ня 1944 року Президія Верховної Ради СРСР внесла «уточнення щодо найменування міста» Тарнополя, згідно з яким з ’явилася назва «Тер­ нопіль». Фактично, ця постанова дала поштовх для низки невиправда­ них перейменувань населених пунктів краю. Тому в тексті нашого до­ слідження подаються ті форми назв міста та прилеглих сіл, які вжива­ лися в епоху Середньовіччя, Нового і Новітнього часу та зафіксовані у багатьох різноманітних документах, написаних латинською, німець­ кою, польською, руською (староукраїнською) мовами. Треба відзначити, що авторський колектив з повагою поставився до доробку попередніх поколінь дослідників історії Тернополя, до вже іс­ нуючих публікацій, що різною мірою відобразили історію міста. Гак, важливе місце в історіографії історії Тернополя посідають на­ риси «Місто Тернопфль и єго околиця» П. Білиньського [12] та «Тер­ нопіль» І. Кордуби - місцевого краєзнавця, вміщений у кількох числах часопису «Тернопіль» [72-75]. Історію міста Тернопіль, щоправда дещо тенденційно, висвітлює у своїх публікаціях польський автор Ч. Бліхарський [197-199]. Помітне місце, попри його певну тенденційність, в історіографії Тернополя посідає розлогий нарис історії міста, вміщений у виданні «Історія міст і сіл УРСР: В 26 тт. - Т. XIX: Тернопільська область» (го­ лова редколегії тому С. П. Нечай) [60: 66-99]. Варто згадати й цікаву книгу Л. Бойцун, у якій вперше системати­ зовано широкий матеріал з історичної топоніміки Тернополя [13], а та­ кож монографію «Тернопіль: сторінки минулого і сьогодення» [28]. До речі, іс^бріографія міста має в своєму активі дослідження й з окремих аспектів життя Тернополя. Так, цікавими та змістовними ви­ явилися публікації Л. Легкого про розвиток футболу в Тернополі [89; 90]. Про місця, де у міжвоєнний період мешканці міста частенько

ТЕРНОПІЛЬ

проводили ділові зустрічі та бесіди на дозвіллі, розповів на сторінках часопису «Тернопільська газета» О. Братрура [16]. Наукові історичні дослідження і розвідки, разом із краєзнавчою літературою і мемуарними текстами авторів з української діаспори вміщено у своєрідні збірники, які були перевидані у незалежній Украї­ ні і доповнені спогадами представників старших поколінь наших су­ часників. Серед таких історико-краєзнавчих збірників варто згадати тритомник «Шляхами Золотого Поділля» та видання «Ювілейна книга Української гімназії в Тернополі. 1898-1998» (Тернопіль-Львів, 1998). Так, крім уже згадуваних вище авторів,, у «Шляхами Золотого Поділля» можна знайти наукові розвідки М. Чубатого, Р. Миколаєвича та інших. Хибою цих праць, зумовленою об’єктивно, був брак доступу до бага­ тьох історичних, джерел, як архівних, так і раніше опублікованих [184: 17]. Привертають увагу статті та нариси про значення Тернополя у культурному русі, а також у боротьбі за українську державність, вмі­ щені у збірнику з промовистою назвою: «Тернопіль: погляд крізь сто­ ліття. Історія міста очима емігрантів», у якому вміщено, зокрема, спогади колишніх мешканців міста. Кращому розумінню окремих ас­ пектів культурного життя Тернополя у минулому сприяють історичні нариси, замальовки буденної праці та традиційних свят, вміщені у кни­ зі Б. Остап’юка [141]. Подібного характеру публікації О. Кравченюка [80-82], П. Гайди [ЗО], В. Гамуляка [31] та інших. Окремі аспекти історії міста та формування його культурноісторичного обличчя розкрито у публікаціях тернопільських науковців і краєзнавців І. Ґерети [35], Я. Гулька [50], І. Дуди [55], В. Окаринського [109-135], О. Петровського [152], О. Семеніва [161] та інших авто­ рів. Варто згадати й видання довідникового характеру, зокрема путів­ ник [56]. Цінним джерелом з історії міста є тернопільська преса, яку в своїй розвідці проаналізував В. Ханас [179]. Серед публіїсацій різних пері­ одів історії міста варто відзначити репортерські матеріали газет «Głos Polski», «Подільське слово», «Ровесник», «Тернопільська газета» та ба­ гатьох інших, а також регіональних та загальнодержавних часописів. Насамперед це стосується газет «Діло», «Наш прапор», тощо. Серед тернопільських авторів чи редакторів можна назвати О. Васильчук, А. Вацика, О. Вільчинського, В. Гайду, Я. Гулька, Б. Діїсальчука, Р. Крамара, С. Мичко та інших [21; 25; 50; 104]. Неодноразово як репо­ ртер висвітлював життя міста І. Франко [178].

9

ТЕРНОПІЛЬ

Переважна більшість публікацій з історії міста Тернополя мають краєзнавчий характер. Серед них заслуговують на увагу статті науко­ вців, які через місцеву пресу знайомили тернополян із історією міста. Це статті Я. Бауера, М. Ґембаровіча, Л. Загродзької та інших [192; 254]. До найбільш цінних краєзнавчих публікацій авторів новітнього пері­ оду, починаючи з 1980-х років, варто віднести праці: Л. Бойцун, І. Ду­ ди, О. Кравченюка, В. Лавренюка, Л. Легкого, П. Медведика, Б. Мельничука, В. Окаринського, Б. Остап’юка, О. Полянського, О. Семеніва, П. Сливки, О. Сухого, В. Сушкевича, В. Шумської та ін­ ших. Більшість вищеназваних авторів популяризували наукові дослі­ дження з історії міста. Цінним джерелом історії, що представляє живий подих епох, суб’єктивний погляд звичайних людей на політичне, культурне й осві­ тнє життя, побутові реалії тощо, є мемуаристика. Вона є скарбницею пам’яті, енциклопедією ретроспективного автентичного знання про епоху, її події, явища та постаті. Суб’єктивна за своєю природою, вона забезпечує можливість встановлення правди, осягнення об’єктивного змісту історії через листи, щоденники, нотатки, великі оповіді тощо. Мемуари як вид оповідних письмових історичних джерел, є най­ більш перспективним з кута зору гуманізації історичної науки. Разом з тим, до спогадів слід ставитися обережно. Реальні події у мемуаристиці переломлюються крізь особисте сприйняття автора, тому факти, викладені в них, потребують перевірки іншими джерелами. За­ вдяки мемуарам дізнаємося про обставини діяльності тернопільської гімназійної «Громади» і життя тернопільських гімназистів (О. Барвінський, Л. Олесницький), формування і діяльність театру «Тарнопільські театральні вечори» (М. Бенцаль), визвольну боротьбу УГА і діяль­ ність Галревкому в Тарнополі (Н. Гірняк, Г. Лучанко, І. Максимчук), життя тернопільської молоді, діяльність спортивних товариств та інші аспекти міжвоєнного життя (О. Кравченюк, Б. Остап’юк), роки Другої світової війни (Б. Остап’юк, Р. Острозький, П. Тимочко), битву за Тарнополь 1944 року та перші повоєнні часи (К. Сімонов, Ю. Воронич), обставини повоєнного життя міста (В. Сушкевич, І. Герета), життя студентів та/творчої еліти Тернополя наприкінці 1980-х - початку 1990-х рр. (Й. Махно) тощо [7; 136; 11; 37; 94; 81; 141; 149; 27; 34; 99]. Важливим джерелом осмислення історії Тернополя є художня лі­ тература, переважно проза, в якій узагальнюються та висвітлюються реалії життя міста новітнього часу (А. Дністровий, О. Вільчинський, С. Ухачевський та інші) [54].

ТЕРН О П ІЛ Ь

Авторський колектив у викладі історичного тла розвитку міста Те­ рнопіль спирався на праці видатних українських вчених, зокрема М. Грушевського [46-48], І. Крип’якевича [84], І. Кревецького [83]. Результати дослідження, що публікується, викладено у шести роз­ ділах, які охоплюють хронологічний діапазон від епохи палеоліту до су­ часності. Автори намагалися поєднати археологічні, нумізматичні мате­ ріали з архівними документами, які стосуються історії це тільки міста, а й найближчої околиці. Тому нами залучені вже опубліковані матеріали епох каменю, раннього заліза (висоцької культури), а також випадкові археологічні знахідки з фондів Тернопільського обласного краєзнавчого музею, виявлені у різні роки на території міста Тернопіль та найближ­ чих до нього населених пунктів. Окремі з тих сіл ще у 50-80-х роках минулого століття увійшли у межі міста. Сподіваємося, що виконана авторами робота, в якій на підставі ви­ вчення нових, раніше не публікованих архівних матеріалів XVI століт­ тя та з долученням археологічних і нумізматичних раритетів, а також опублікованих в останні роки документів, які стосуються часів Другої світової війни, фотографій об’єктів культурної спадщини тощо, допо­ може краще зрозуміти ті об’єктивні обставини, що впливали не тільки на життя мешканців міста Тернопіль, але й на формування його куль­ турно-історичного середовища. Автори цього нарису не претендують на вичерпність викладу істо­ ричного минулого міста. Сподіваємося, що наша скромна праця стане поштовхом для подальших досліджень з історії Тернополя. Ця темати­ ка заслуговує на детальну наукову розробку, зокрема у монографіях та дисертаційних дослідженнях. Авторський колектив вдячний читачам, які після ознайомлення з нашими попередніми публікаціями з історії міста, висловили свої за­ уваження та рекомендації Окремі з них враховані у цій книзі.

ТЕРНОПІЛЬ

РОЗДІЛ І ДАВНЄ МИНУЛЕ ТЕРНОПОЛЯ Місто Тернопіль є адміністративним центром Тернопільської обла­ сті, яка розташована у західній частині плато Подільської височини, що розміщена неподалік Карпатських гір. Західне Поділля здавна відіграва­ ло роль контактної зони, в якій відбувалися складні міграційні процеси, культурні взаємовпливи, творення власної матеріальної та духовної культури, багатої на колоритні регіональні риси [152: 22]. Земля, на якій розкинулося місто Тернопіль, ховає в собі сліди життя та діяльності давніх поселенців краю ще з часів давнього кам’ян ою віку (палеоліту). Тут, н а берегах річки Серет, що є притокою Дністра, традиція поселень зберігалася в усі епохи: каменю, міді та бронзи, заліза, Середньовіччя, зриває й дотепер. Змінювалися природні умови - клімат, ландшафти, фауна і флора краю, змінювались умови господарювання і побут давніх людей. Територія міста Тернополя, у сучасних її межах, то перебувала у складі мисливських і рибальських угідь людності кам’яного віку, то сама ставала місцем 'поселення дав­ ніх мешканців краю.

Тернопільський став, 2009 рік

Заселення краю відбулося близько 200 тисяч років тому, за доби пі­ знього ацїелю (середній палеоліт), коли Тернопілля опинилося у холод­ ній прильодовиковій зоні. Люди цього часу вели рухливий спосіб життя і годувалися виключно тим, що вдавалося зібрати або вполювати. Ha­ ft

ТЕРНОПІЛЬ

ступна - мустьєрська - доба середнього палеоліту - характеризується подальшим розвитком матеріальної культури. Неандертальці удоскона­ лили техніку обробки каменю і виготовлення знарядь праці, навчилися добувати вогонь тощо. їх життя минало у тій-таки прильодовиковій зоні. Полювали на великих травоїдних тварин - мамонтів, первісного зубра, волохатого носорога тощо. Наступна доба - пізнього палеоліту (40000/35000 - 11000 років тому) - припадає на заключну фазу зледе­ ніння і характеризується різким похолоданням клімату. Останній був сухий, континентальний. Ландшафт цього періоду - лісотундра. Відпо­ відно й фауна - «мамонтова». Люди селилися переважно у долинах рі­ чок, захищених від холодних вітрів, обираючи під житла печери або споруджуючи довготривалі житла різних типів. Сліди перебування лю­ дей палеолітичного часу зафіксовано поблизу населених пунктів, які на­ лежать до території міста (с. Пронятин), або межують, з ним (села Біла, Велика Березовиця, Петриків) [164:26-107]. Найбільш ранні археологічні знахідки, які походять з території сучас­ ного міста, належать до доби середнього палеоліту.. Колишній працівник Тернопільського обласного краєзнавчого музею (ТОКМ), а сьогодні заві­ дувач відділу археології Інституту українознавства імені Івана Крип’якевича НАН України (м. Львів), професор) кафедри археології та спеціальних дисциплін історичної науки Львівського національного уні­ верситету імені Івана Франка, доктор історичних наук О. С. Ситник виявив у північній частині міста, в районі сучасного Циганського пляжу, палеолі­ тичну стоянку, яку він позначив як Тернопіль І. Учений трактує «комплекс Тернополя І як мустьє типове (класичне, звичайне) з примітивноархаїчними леваллуазькими традиціями у техніці первинного розщеплення і мустьєро-шаранськими домішками у техніці вторинної обробки» [164: 167] (рис. 1-6). Дослідник також виявив декілька фрагментів кісток і зубів викоп­ них тварин, зокрема мамонта і первісного коня [164: 167, рис. 62-67]. Крем’яні вироби, які знайдені на правому березі річки Серет в урочищі Загребелля, дослідник позначив як пам’ятку Тернопіль II [164: 192]. Принагідно зазначимо, що в околицях міста, зокрема в селах Дичків і Шляхтинці, зуби та кістки мамонта знаходили ще перед Першою світовою війною. Ці знахідки зберігалися у Подільському музеї Тарнополя [237: 13].

Т Е Р Н О П І Л Ь

Рис. 1. Тернопіль І. Крем’яні нуклеуси (за О. С. Ситником)

ТЕРНОПІЛЬ

&

Рис. 2. Тернопіль І. Крем’яні нуклеуси (1-4), заготовки і знаряддя праці (5-7) (за О. С. Ситником)

ТЕРНОПІЛЬ

Рис. 3. Тернопіль І. Крем’яні знаряддя праці (за О. С. Ситником)

ТЕРНОПІЛЬ

Рис. 4. Тернопіль І. Крем’яні знаряддя праці (за О. С. Ситником)

ТЕРНОПІЛЬ

Рис. 5. Тернопіль І. Крем’яні заготовки і знаряддя праці (за О. С. Ситником)

><2,

T E J P H O T J J jV ъ

Рис. 6. Тернопіль І. Крем’яні заготовки і знаряддя праці (за О. С. Ситником) У січні 2006 року під час копання котловану під будинок у Терно­ полі по вулиці Новий Світ, 2 на глибині 5-6 метрів у суглинках темножовтого кольору тернополянином П. В. Рибаком був знайдений

ТЕРНОПІЛЬ

крем’яний гостроконечник мустьєрської фази середнього палеоліту трикутної форми, середньовидовжених пропорцій, трикутний у перері­ зі, з фасетованою ударною площадкою, частково підправленою в осно­ ві. Латеральні сторони вирівняні суцільною лусковою ретушшю, яка заходить до 1 см на спинку заготовки, розмірами 89x53x13 мм. Загото­ вкою слугував конвергентно-крайовий відщеп високого типу. Гострий проколюючий кінець знаряддя злегка надламаний, можливо під час ви­ користання. Гостроконечник виготовлений з високоякісного туронського кременю сірого кольору в розломі з концентричними смугами ядрища. Предмет вкритий інтенсивною білою патиною з обох сторін, яка свідчить про тривале перебування речі на поверхні і часткове перевідкладення її з первісного місця залягання. Гостроконечник датується часом середнього палеоліту, ймовірно, мустьєрською добою від 100—40 тис. років тому.

Гостроконечник крем’яний мустьєрської фази середнього палеоліту

(М 1: 1). Тернопіль, Новий Світ, 2006 рік (публікується вперше) 20

ТЕРНОПІЛЬ

Цей предмет подібний до деяких гостроконечників 4-го шару мустьє Молодове І [182: 18, рис. 6/3,8], 12-го шару Молодове V, хоч поді­ бні гостроконечники більш характерні для західноцентральноєвропейських комплексів. Гостроконечник дещо викривлений у розрізі, вико­ ристовувався первісною людиною як наконечник списа під час полю­ вання і кріпився до древка1. Матеріали археологічних досліджень, проведених на згаданих та інших пам’ятках, дозволили переконатися в тому, що сучасна територія міста колись входила до складу мисливських і рибальських угідь палео­ літичної людності краю періоду пізнього ашелю - мустьє середнього палеоліту і «Homo sapiens» періоду пізнього палеоліту. Рештки викоп­ них тварин, зафіксовані на пам’ятках Великий Глибочок, Пронятин, Біла тощо, свідчать, що давні поселенці полювали на великих стадних траво­ їдних тварин, зокрема, мамонта, волохатого носорога, первісних зубра і коня, північного оленя та інших представників холодолюбивої фауни того часу. Відомою у Європі стала пам’ятка Пронятин. Тут було знайде­ но поздовжньо розчленовану променеву кістку первісного зубра, на по­ верхні якої містилося контурне зображення фігури великої травоїдної тварини у профіль. Цей артефакт є першим проявом первісного мистец­ тва, що почало народжуватися у мустьєрський час [164: 82-84]. Територія, на якій тепер розташоване місто Тернопіль, залишалась у складі мисливських і рибальських угідь давніх поселенців краю і в наступні часи, зокрема у середньому кам’яному віці, або мезоліті (X -V I тисячоліття до н. е.). Про це свідчать стоянки первісних людей поблизу сіл Велика Березовиця, Великий Глибочок, Івачів Горішній, Івачів Долішній [163: 14; 100: 47—48], Курники, Лозова, ЧернелівРуський, а також знахідки окремих артефактів мезоліту на території міста (масив «Дружба») [152: 79]. Мезоліт припадає на період різких змін клімату з холодного на теплий і вологіший. Територія Тернопілля заводнювалася ще більше, ніж у палеоліті. Багато ділянок перетвори­ лося на мочари, розрослися чагарники. Ці та інші чинники спричини­ лися до відходу великих травоїдних тварин у степові райони, де вітри розганяли комарів та інших комах - ворогів травоїдних у період веснаосінь. В умовах зростаючої кризи мисливства і збиральництва це спону­ кало давніх поселенців краю, зокрема й тих, що жили на бере1 Автори висловлюють щиру вдячність професору, доктору історичних наук О. С. Ситнику за надану консультацію по визначенню та атрибутації гостроконечника.

ТЕРНОПІЛЬ

зі р. Серет у районі теперішнього міста, до активізації рухливого спо­ собу життя і переселення на більш зручні для життя території. Посту­ пово встановилися сучасні флора і фауна [152: 25-26]. Завершальний період кам’яного віку неоліт (V I-IV тисячоліття до н. е.) - характе­ ризується тенденцією до подальшого збіль­ шення кількості археологічних пам’яток на те­ риторії краю, через згадувані вже природні причини. Наступні епохи характерні коливаннями кліматичних умов, що спричинювались до змін чисельності населення, його способу життя, організації побуту і господарчої діяльності. З ’явилися сприятливі для землеробства кліма­ тичні умови. Поступові зміни клімату, що ви­ являли себе, насамперед, у зменшенні вологос­ ті та підвищенні середньорічних температур, спричинювалися до поступового зростання ро­ лі скотарства, наприклад, у трипільських зем­ леробсько-скотарських племен. Наприкінці минулого століття сліди трипільських посе­ Статуетка тера­ лень було зафіксовано в околицях м. Терно­ котова, трипільська культура IV-III тися­ піль, зокрема поблизу сіл Дичків і Лозова. Бу­ яння трав, чудові умови для скотарства прива­ чоліття до н. е., били на наші землі племена культури кулястих с. Дичків Тернопіль­ ського району амфор, що переселялися з територій, розташо­ ваних на захід від сучасних кордонів України. Представники цієї культури залишили численні кам’яні гробниці, зок­ рема поблизу сіл Застінка, Лучка [152: 26, 45]. Бронзовий вік (кінець III - II тисячоліття до н. е.), особливо його фінальні фази, а також початок раннього залізного віку характеризува­ лися подальшими, негативними, змінами клімату, що став посушливим і спричинився до екологічної кризи, - це погіршило становище давньо­ го населення,1України, особливо в її південних районах. Дещо м ’якшою виглядала Ситуація на Тернопіллі. З території міста походять кам’яні просвердлені сокири, крем’яні серп і наконечник списа, які зберіга­ ються у фондах Тернопільського обласного краєзнавчого музею. Ниж­ че подаємо детальний опис окремих знахідок.

ТЕРНОПІЛЬ

Наконечник списа крем’яний, виявле­ ний у Тернополі в 1954 році (М 1: 1), (публікується вперше)

У 1952 році на території Загребелля була виявлена не­ велика кам’яна сокира з на­ скрізним отвором, який звужу­ вався до одного з країв, дов­ жиною 82 мм, шириною 50 мм, товщиною 53 мм, діаметр отвору 20-25 мм, ТОКМ А 504. Через два роки у фонди обласного музею був переда­ ний крем’яний наконечник списа, який був знайдений на території другої дільниці тор­ форозробок в Тернополі Р. В. Зілинським. Наконечник плоский, виготовлений з на­ півпрозорого темно-сірого кременю, краї леза ретушовані з обох сторін, на плечиках є виїмки для кріплення до древ­ ка списа. Довжина наконечни­ ка 151 мм, ширина 51,5 мм, то­ вщина 9 мм, ТОКМ А 208. У пізній період бронзово­ го віку (ХІѴ-Х століття до н. е.), на околиці сучасного Тернополя, поблизу села Охримівці, зафіксовано велике поселення культури Ноа. Його ми розглядаємо як один з пле­ мінних центрів культури Ноа. На його території функціону­ вала ювелірна майстерня, що підтверджується знахідками ливарних формочок. На території та в найбли­ жчих околицях міста Тернопіль зафіксовано сліди прожи­ вання давніх людей епох нео-

тернопіуѵъ

літу, енеоліту (VI—III тисячоліття до н. е.), бронзового віку та гальштатського періоду раннього залізного віку (Х-Ѵ І століття до н. е.). Так, наприклад, ще у 1870 році, під час будівництва залізничної колії, було знайдено^ глиняні посудинки, крем’яний ніж, бронзовий браслет. При спорудженні вокзалу виявлено стародавні поховання, облицьовані ка­ менем [218: 233]. Із супровідного інвентарю збереглися тільки чотири глиняні кухлики висоцької культури [246: 101, tabl. XX / 19, 24, 29, 33]. У с. Біла знайдені поховання пізнього періоду бронзового віку, які належали культурам Ноа, лужицькій, висоцькій [182: 197, 223, 225; 246: 101-102]. У найближчих околицях міста, на краю с. Петриків, ще до Другої світової війни зафіксовано знахідки предметів висоцької культури, а у 1987 році О. С. Ситником відкритий могильник і прове­ дені рятівні розкопки [29: 26-27]. У 1990-х роках цей могильник дослі­ джено археологічною експедицією, очолюваною М. С. Бандрівським. Тут, зокрема, виявлено парне поховання молодого подружжя. Антро­ пологічні дослідження цього поховання засвідчили, що чоловік був до­ волі високим на зріст —понад 1 м 70 см [6: 32]. Поселення та похован­ ня висоцької культури зафіксовані і в інших найближчих до Тернополя населених пунктах: Лозова, Острів [6: 8, рис. 1], Великий Глибочок [58: 195-243], С миківціта ін. [182: 232; 246: 100-102]. Загалом, для Тернопілля екологічні умови фінальної доби бронзо­ вого - початку залізного віків не були катастрофічними через те, що клімат тут був дещо вологіший, ніж на сході. Про це свідчить велика кількість пам’яток раннього залізного віку (І тисячоліття до н. е. IV століття н. е.), зокрема й довкола м. Тернопіль і, навіть, на його те­ риторії. Сліди життя та діяльності давнього населення зафіксовано по­ близу або на території сіл Байківці, Біла, Велика Березовиця [6: 8, рис. 1], Великий Глибочок, Острів, Пронятин (тепер у складі міста). Під час вже згадуваного будівництва залізниці та вокзалу в Тернополі було знайдено й залізний наконечник дротика. На заключних фазах сарматського періоду раннього залізного віку на авансцену історії вийшли племена черняхівської культури. Так, по­ селення, поховання або ж окремі предмети представників цієї спільно­ ти відомі /у селах Кутківці та Пронятин, які тепер є частиною м. Тернопіль, а також у селах Біла [172: 59], Велика Березовиця, Ост­ рів, Підгороднє, Чернелів-Руський, Буцнів, Мишковичі та ін. За повід­ омленням видатного науковця і дослідника краю в 1920-1930-х роках Богдана Януша, на території міста знаходили й античні римські моне­

Т Е Р Н О ТІ ІЛ. Ь

ти, зокрема імператора Траяна. Крім цього, у Тернополі у різні часи були виявлені римські монети імператорів Тіберія, Доміціана, Люція Вера, Коммода, Авреліана, Діоклетіана, Константина І, Кріспа, август Фаустіни Старшої і Фаустіни Молодшої, які були в обігу у населення черняхівських племен [15: 180; 235: 125; 236: 105]. Про розвинуті торгівельні зв’язки останніх свідчить і римська амфора, знайдена у Тарнополі, яка зберігалася до Першої світової війни в музеї ім. Любомирських м. Львова [218: 255]. У 1950 році, при нез’ясованих до цього часу обставинах, у торфі на Загребеллі були виявлені ще 4 срібні римські денарїї II століття, які зберігаються у фондах ТОКМ. З яких вдалося атрибутувати наступні монети: 1. Фаустіна Молодша. Аверс - голова августа повернута вправо, по колу напис: FAVSTINA AVGVSTA. Реверс - постать богині, напис затертий. Вага денарію 2,58 гр. ТОКМ Нум. 4704.

2. Марк Аврелій (161-180). Аверс - голова імператора у лаврово­ му вінку повернута вправо, по колу напис IMP AVREL...AVG. Реверс - постать невизначена, надпис затертий, під рискою напис COS III (?) Вага монети 2,79 гр. ТОКМ Нум. 4705.

3. Імператор невизначений. Аверс - голова імператора у лаврово­ му вінку повернута вправо, по колу напівстертий напис. Реверс затер­ тий. Вага монети 2,17 гр. ТОКМ Нум. 4706.

4. Імператор невизначений. Аверс - голова імператора у лаврово­ му вінку повернута вправо. Реверс затертий. Вага монети 2,16 гр. ТОКМ Нум. 4707. На початку 2009 року у Великій Березовиці в лісі, на прокладеній грейдером дорозі, був виявлений невеликий скарб монет І—II століть н. е. До складу якого входили близько 50-60 римських денаріїв імпера­ торів Отона, Веспасіана, Траяна, Адріана, Антоніна Пія, Луція Вера, Марка Аврелія, Коммода, Дідія Юліана, август Фаустіни Старшої і Фаустіни Молодшої, Кріспіни.

Денарії римських імператорів Отона (1) і Дідія Юліана (2) з Великої Березовиці, 2009 рік, (публікуються вперше) 25

ТЕРНОПІЛЬ

Денарії римських імператорів і август з північно-східної околиці міста: 1 -Доміиіана, 2 - Антоніна Пія, 3 - Септимія Севера, 4 - Каракалли, 5 - ЮлїіМеси, 6 - Александра Севера, 7 - Максіміна, 8 - Гордіана III (публікуються вперше)

26

Фібули черняхівської культури III ст. н. е. з північно-східної околиці міста

У ПІ столітті н. е. на північ­ но-східній околиці сучасного мі­ ста розміщувався племінний торгово-ремісничий центр чер­ няхівської культури, який заги­ нув під час усобиці наприкінці згаданого століття. На місці ко­ лишнього поселення працівни­ ками Тернопільського обласного краєзнавчого музею були зібрані фрагменти керамічного посуду, близько 70 пряслиць, бронзові фібули III—IV століть, срібні денарії, два антонініани, селіква та бронзові монети I-IV століть, скляні, бурштинові та сердоліко­ ві намистини, серед яких є й уні­ кальні.

Намистини черняхівської культури III-IV ст. н. е. з північно-східної околиці міста

Отже, на період раннього залізного віку припадає розвиток різних археологічних культур, носії яких, нерідко, представляють якщо не єдину, то багато в чому спільну лінію генезису давнього населення краю. Тут варто виокремити лужицьку та висоцьку культури, які ма­ ють спільних предків, хоч і розвивалися своїми шляхами. Необхідно згадати й носіїв культури Ґава-Голігради, що у культурній взаємодії з висоцькими та іншими племенами формували наступні покоління на­ селення краю, вже ранньоскіфського часу. У сарматський період ран­ нього залізного віку до процесів культурогенезу долучилися племена поморської, пшеворської, черняхівської, вельбарської та інших архео­ логічних культур. Уже в Ѵ-ѴІІ століттях давнє населення краю поступово вступило в епоху раннього Середньовіччя. Слов’янські племена цього часу пережи­ вали складний період своєї історії. Завершувалась чергова хвиля «Вели­ кого переселення народів». Слов’янам довелося обстоювати свою волю і право на існування, що спонукало їх до об’єднання. На території краю з ’явилися городища та поселення празької культури, зокрема поблизу сіл Кровинка і Мишковичі. У першій половині VII століття місцеві слов’янські племена зазнали спустошливої навали аварського війська: було спалено городища, місцеве населення знищене. Деяке зменшення кількості слідів поселень періоду ѴТ-ѴП століть ста­ ло, швидше, наслідком загострення політичної ситуації, ніж кліматич­ них змін. У цілому, клімат залишався сприятливим для землеробства упродовж усієї доби Середньовіччя, за винятком ХѴІ-ХѴІІ століть, які отримали в літературі назву «малого зледеніння» [152: 26]. Археологічні матеріали нашого регіону свідчать, що у період ІХ -Х століть Тернопілля входило у зону формування єдиної матеріа­ льної і духовної культури, що свідчить про творення єдиного етносу та його політичну консолідацію. Остання була перервана переможним військовим походом князя Володимира. Він остаточно приєднав су­ часні західні українські землі до Русі наприкінці X століття [93: 80]. Поселення культури Лука-Райковецька IX - початку X століть виявле­ ні поблизу Тернополя, зокрема на околиці сіл Курники і Мишковичі. У 1926 році в місті, на Оболоні, було знайдено скарб - горщик з монетами, які миттєво розійшлися по руках. На щастя, інформація про знахідки дійп/ла й до науковців, зокрема завдяки місцевому ювеліру, якому вдалося викупити золотий солід візантійської імператриці Ірини (800-802 рр.) [77: 46]. Цей скарб свідчить про розвиток торговельних

ТЕРНОПІЛЬ

зв’язків між місцевим слов’янським населенням і Візантією та є поки що єдиним скарбом на теренах України того часу. Землі, на яких розташоване тепер місто Тернопіль, деякий час входили до складу древнього Теребовльського князівства і разом з ним періодично потрапляли до складу більших політико-адміністративних утворень. Після того, як Русь вступила у період міжусобиць і розпалася на окремі самостійні князівства, предметом міжусобної боротьби став і Теребовльський уділ, який у 1144 році увійшов до складу Галицького князівства. У 1199 році вся територія сучасного Тернопілля була вклю­ чена до складу Галицько-Волинської держави. До цього періоду нале­ жить феодальна садиба XII—XIII століть, виявлена на північно-східній околиці сучасного Тернополя. На території їїрозташ ування працівники Тернопільського обласного краєзнавчого музею зібрали фрагменти то­ гочасного керамічного посуду, бронзовий та бурштиновий хрестики, бронзові скроневі прикраси та книжну застібку, уламки скляних брас­ летів, залізні сокири, наконечник списа, тесло. Садиба, вочевидь, була знищена під час монгольської навали взимку 1240 або 1241 років. Завдяки археологічним дослідженням пам’ятки періодів княжої Русі і Галицько-Волинської держави зафіксовано у найближчих до Тернополя населених пунктах. Так, у селах Дичків, Застінка, Лозова, Пронятин (тепер у межах міста), Чернелів-Руський зафіксовано пам’ятки (селища, некрополі) XII—XIII століть. Великий цвинтар епохи Середньовіччя знайдено в с. Острів. Вважається, що у місцевості Сопільче теж могло існувати селище часів Галицько-Волинської держави. На жаль, планомірних археологічних розкопок історичної частини міс­ та не проводилося, тому точні дані щодо цього відсутні. Загалом, пам’ятки періоду княжої Русі, а згодом і Галицько-Волинського кня­ зівства свідчать про спільність і наступність у державному розвитку території краю як частини колись великої держави. Після 1349 р. Галицько-Волинське князівство припинило своє іс­ нування, а його землі захопили Литва, Польща та Угорщина. Східна Галичина, включаючи Теребовльщину, була захоплена польською ко­ роною. К рем енецька та Збаразька волості разом з іншими волинськи­ ми землями опинилися у володінні литовсько-руського князя Любарта, якого ще вважають останнім князем Галицько-Волинської держави, і згодом відійшли до Великого князівства Литовського [63: 154].

ТЕРНОПІЛЬ

РОЗДІЛ II ЗАСНУВАННЯ І РОЗВИТОК МІСТА У ХѴ1-ХѴІП СТОЛІТТЯХ Історія самого міста Тернопіль розпочалася 15 квітня 1540 року, коли королівська канцелярія у Кракові надала локаційний привілей (Locacio oppidi Tamopolie) великому коронному гетьману Польського королівства графу Яну (Іоанну) з Тарнова на заснування оппідума (містечка-фортеці) Тарнополо на закинутому (спустошеному) місці, звано­ му Сопільче [224: 290]. Назва «Тарнополь» вперше фіксується у доку­ менті, написаному «руською» мовою, під 1575 роком [4: 443]. Основну частину мешканців міста становили русини-украшці. Другою за чисе­ льністю групою були поляки. Вже за 8 років, 20 січня 1548 р., на клопотання Великого коронного гетьмана графа Яна з Тарнова, поль­ ський король Сигізмунд І надає міс­ течку (оппідуму) Тарнополє тевтон­ ське право (iure theutonico), яке тра­ диційно перекладається українською мовою як німецьке. У зв’язку з тим, що у роки Другої світової війни, під час окупації фашистами Варшави, була знищена Метрика Коронна за 1548 рік2, у яку була вписана копія цієї грамоти, ми можемо скориста­ тися лише скороченим викладом привілею, опублікованим ще Теодором Вежбовським у четвертому томі «Matricularum Regni Poloniae SumПортрет великого maria». Згідно останнього, привілей коронного гетьмана графа Іоанна з Тарнова має такий зміст: «Fabiani et Sebastiani (Яна Тарновського) зі збірки (20 ian.) Oppidum Tarnopole Ioannis малюнків польського короля comitis in Tamow, castellani Станіслава Августа Cracoviensisyiure theutonico fimdatur ___________ l______________ 2 Користуючись нагодою, висловлюємо щиру подяку магістру Головного архіву давніх актів (AGAD) п. Марії Сероцькій-Посьпех за інформацію, надіслану авторам щодо знищених німцями під час Другої світової війни книг Метрики Коронної, у тому числі і за 1548 рік.

ТЕРНОПІЛЬ

triaque fora annualia pro festis Viti (15 iun.), Exaltationis Crucis (14 sep.) et Purificationis V. M. (2 feb.) et septimanalia feriis secimdis ibidem instituuntur» [228: № 8134}. Або українською: «Фабіана і Себастіана (20 січня) Оппщуму Тарнополє засновнику Іоанну графу з Тарнова, ка­ штеляну Краківському, право тевтонське надаю, щорічно перед святами на Віта (15 червня), Величі Хреста (14 вересня), Очищення найсвітлішої Діви Марії (2 лютого) і щотижневі торги у понеділок там само організо­ вувати» - (переклад авт.)- Для порівняння зазначимо, що містечку Чартковіче3 Сигізмунд І також надав тевтонське право (iure Theutonico) ще 1522 року [215: 185], а Бережанам - 19 березня 1530 року [223: 5], але з дозволом проведення тільки двох ярмарків на рік - на Великдень і день святого Петра та щотижневих торгів кожної п ’ятниці [Фонди ТОКМ Рд 6961]. Містечко Кудринці отримало подібний привілей на проведення двох ярмарків на рік у дні святої Малгожати та Воздвиження Святого Хреста і щотижневі торги кожної середи ще у 1518 році [207:116], а Бучач - у 1558 році з дозволом проведення двох ярмарок щорічно в дні св. Прокопа і св. Андрія та проведення торгів у четвер [189: 712-713]. 1550 року польський король Сигізмунд П Август надав привілей Трембовлі, згідно якого щотижневі торги дозволялося проводити у суботу [193: 198]. Згодом король Сигізмунд Ш у привілеї, наданому Микулинцям 1595 року, дозволив проводити ярмарки три рази на рік [165: 60]. У зв’язку з тим, що повний текст грамоти 1548 року до нашого часу не зберігся, ми можемо реконструювати частину його, що стосується про­ ведення ярмарків і торгів, на основі вже згаданого привілею Сигізмунда І для містечка Кудринці 1518 року. Зокрема, у ньому стверджується, що король дозволяє «візницям, купцям і різним людям, до упомянутаго міс­ течка на ярмарки і торги прибувати, там ставати, затримуватися, речі і товари, (...) барви і вироби викладати, продавати або за інші обмінюва­ ти» - (переклад авт.) [207: 116]. Першими цілком дбкладно, а головне лаконічно і достовірно охарак­ теризували вищезгаданий привілей 1548 року доктор Владислав Боґатиньський ще на початку XX століття, згодом - Томаш Кунзек і Ян Бауер вже у 30-х роках минулого століття [200: 156; 220: 71; 191: 53-54]. У дру­ гій половині XX століття польська дослідниця Ельжбєта Горнова конста­ тувала, що Тарнополь отримав магдебурзьке право 1550 року [217: 377]. Але детально надання локацій на території Польського королівства, а зго­ дом і Речі Посполитої у XVI столітті розглянув сучасний польський істо­ Чартковіче - сучасний Чортків Тернопільської області [57: 557-567].

ТЕРНОПІЛЬ

рик, професор Люблінського університету, доктор габілітований Ришард Щиґел. Досліджуючи історію Тарнополя, він зазначив, що, крім німець­ кого права 1548 року, місто у 1550 році отримало і магдебурзьке. Харак­ теризуючи останній привілей, Ришард Щигел відзначає, що: «Jest to jedna z najlepiej udokumentowanych lokacji miejskich» («Це є одна з найкраще за­ документованих міських локацій» - переклад авт.) [248: 297]. Одночасно історик підготував карту Польської держави із зазначенням тих міст, які протягом XVI століття отримали німецьке і магдебурзьке право. Сучасна львівська дослідниця Тетяна Гошко детально розглянула історіографічні проблеми магдебурзького права в Україні [40: 40-63]. Щодо надання тев­ тонського, а згодом і магдебурзького прав Тарнополю існує стала, як міс­ цева, так і українська діаспорна, помилкова традиція, яка об’єднує їх в єдину дату - 1548 рік і пов’язує його з іменем польського короля Сигізмунда II Августа [13: 10, 58, 369-371; 9: 24; 16: 20-21; 44: 23; 51: 26; 53: 424; 70: 83-84, 409; 82: 14; 184: 24]. Яка своїм корінням базується на висловах Міхала Баліньського і Тимотеуша Ліпіньського [189: 734], а зго­ дом і о. Петра Білинського: «Щобы мѣсто хутше залюднилося и под­ неслось, надавъ Жигмонть Августа 1548 р. магдебурске право» [12: 95], а вони, в свою чергу, скористалися твердженням польського дослідника, який позначив своє ім’я і прізвище літерами А. М., що було опубліковано ще 1852 року [188: 593]. Як вдалося з ’ясувати, це твердження було саме по собі хибне. Зокрема, привілеєм від 20 січня 1548 року Тарнополю на­ дав польський король Сигізмунд І тевтонське право (німецьке), а не маг­ дебурзьке, і ця подія відбулася у січні, а не у серпні, як про це пише ряд сучасних дослідників [70:409]. Іноді у літературі зустрічається здогад, що одночасно з магдебурзьким правом король Сигізмунд П Август у серпні 1548 року надав і герб [70: 409]. Думка про надання магдебурзького права місту 20 січня 1548 року зустрічається, хоча і досить рідко, і серед висловлювань сучасних поль­ ських дослідників [209: 240]. Зокрема, Рената Хмурак, не перевіривши твердження Людвіка Дзедзіцького, якими вона безапеляційно користу­ ється, констатує, що: «Kolejnym pryzwilejem z 20 stycznia 1548 г. Król nadał miastu prawo magdeburskie» [203: 256]. Подібні твердження ми зу­ стрічаємо і у Марії Бриковської [201: 171]. Хоча у вказаний час дійсно був наданий польським королем привілей, але не на магдебурзьке право, а на тевтонське, яке більш відоме як німецьке [228: № 8134]. Отже, у 1550 році засновник міста граф Ян з Тарнова надав місте­ чку магдебурзьке право та детально регламентував обов’язки міщан, одночасно дозволив селитися у місті євреям [221: 19-23].

Т Е Р Н О П І Л Ь

Т Е Р Н О П І Л Ь

ТЕРНОПІЛЬ

Локаційний привілей на заснування оппідума Тарнополє, наданий 1540 року польським королем Сигізмундом І великому коронному гетьману графу Яну з Тарнова. Вперше публікується у повному обсязі. Оригінал зберігається у Головному архіві давніх актів м. Варшави (AGAD. МК. Ks. 61. 290-292v) Традиційно вважається, що основу герба міста Тарнополя стано­ вить родовий герб родини Тарновських «Леліва». Вперше на території Польського королівства герб «Леліва» був зображений на печатці кра­ ківського воєводи Спициміра 1324 року, а в письмових джерелах зафі­ ксований під 1399 роком [249: 173]. Відомо, що композицію, яка поєд­ нувала зображення шестипроменевої зірки та оберненого догори кін­ цями півмісяця, використовували ще за часів античності. Вперше вона з ’явилася на реверсі монет римського імператора Адріана (117-138 рр.)

[241: 145]. «Леліва» - це поєднання золотої шестипроменевої зірки (Estoiles) із півмісяцем (Crescent) під нею. Зображення символізує при­ хильність вищих сил до міста [114]. Логічно було б припустити, що цей герб надав місту Тарнополю одночасно з магдебурзьким правом сам великий коронний гетьман у 1550 році. Герб остаточно був затвер­ джений імператором Австрійської держави Фердинандом І як герб віль­ ного королівського міста Тарнополь у 1844 році [221: 64-65]. Зазначимо, що в цьому гербі золота барва «Леліви» була замінена на срібну. Остання, в поєднанні із блакитним тлом гербового щита, символізує рицарські чесноти. Срібна - шляхетність, чистота, невинність, правди­ вість; блакитна - великодушність, чесність, вірність і бездоганність. «Леліва» увійшла лише як елемент у теперішній герб Тернополя, ком­ позиційна побудова якого не відповідає правилам геральдики - науки про герби [114].

35

ТЕРНОПІЛЬ

Постать засновника Тернополя Іоанна з Тарнова, або Яна Амора П Тарновського (1488-1561), на жаль, маловідома теперішнім тернополянам. Навіть місцеві періодичні, краєзнавчі, довідкові видання часто спотворюють його ім’я, передаючи його переважно як «Ян Тарнавський». Проте, Іоанн з Тарнова є однією з найвидатніших осіб свого часу в Центрально-Східній Європі. Він знаний як один з найвидатніших полководців своєї доби. У 1531 році коронний гетьман Ян з Тарнова у битві під Обертином (тепер - Тлумацького району Івано-Франківської області) вщент розгромив спільне військо турків, волохів та молдаван і двічі був удостоєний тріумфу у Львові та Кракові на честь цієї перемо­ ги. Крім того, він відомий як автор видатної теоретичної праці «Рада воєнної справи» (лат. Consilium rationis bellicae, 1558). За воєнні заслу­ ги отримав титул графа Священної Римської імперії [118]. Ян з Тарнова толерантно ставився до різних релігійних конфесій. Він був видатним меценатом мистецтва доби Ренесансу. При дворі Яна Тарновського працювали скульптори Бартоломео Берецці, Джованні Марія Падовано та інші. Граф був покровителем найвидатнішого поетагуманіста слов’янського світу русина Станіслава «Роксолана» Оріховського, який, одразу ж після смерті коронного гетьмана у 1561 році, напи­ сав твір-панегірик і одночасно історико-біографічну працю «Життя і смерть Яна Тарновського» [140]. Також вірш на смерть графа написав найвидатніший польський ренесансний поет Ян Кохановський. Таким чином, Іоанн з Тарнова - Ян Амор II Тарновський увійшов у історію як справжнє втілення духу європейської культури Ренесансу. Саме ренеса­ нсне обличчя мала й первісна забудова Тарнополя [113]. Унікальним є Тарнопольський став, закладений Яном з Тарнова невдовзі після заснування міста. Ян Амор з Тарнова отримав від коро­ ля береги Серету в Петрикові і Пронятині, мабуть уже маючи на меті спорудження тут ставу. 6 лютого 1545 року король розпорядився, щоб його секретар Вацлав Баворовський, який володів землями у згадува­ них місцях з ще 1525 року [228: № 4630, р. 272], відступив їх Яну Тарновському [228: № 21802, р. 234]. Як компенсацію за це Баворовський отримав нові землі на Скалатщині. Те, що В. Баворовський не скорис­ тався зі свопу: права спорудити став, спричинилося до плутанини у пу­ блікаціях окремих краєзнавців, які пишуть про одночасне існування двох ставів: Баворовського і Тарновського [13: 36-37]. Цьому немає жодних документальних доказів. Дане питання, на підставі джерел, з ’ясував ще 1933 року історик Тарнополя Ян Бауер. Мабуть, одночасно королівський секретар В. Баворовський поступився Яну Тарновському

ТЕРНОПІЛЬ

і селом Петриків, а брати Чистилівські - Кутківцями й Пронятином. І вже 26 серпня 1547 року Тарновський із сином отримав від короля у довічне володіння ці села, й таким чином став власником усіх маєтків навколо Тарнополя. Щоб убезпечити ще зовсім юне місто Тарнополь від татарських нападів, Ян Тарновський 16 травня 1548 року домігся від короля дозволу на утворення ставу між берегами Серету біля села Кутківці, тобто на місці, де він розташовується й нині. Було насипано високу й широку греблю, по якій пролягала дорога на Загребелля. Вна­ слідок цього рівень води піднявся на три метри вище нижнього річища Серету. Надлишок води спливав чотирма шлюзами. Крім оборонного, Тарнопольський став швидко набув й значного господарського значен­ ня [192: 128]. Тарнополь швидко розвинувся у великий осередок торгівлі. Через нього проходила так звана «Шльонська дорога», якою везли найрізно­ манітніший товар і переганяли худобу з тогочасного сходу України в Саксонію. На ринках міста торгували сукном, полотном, готовим одя­ гом, гончарними і шкіряними виробами, ювелірними прикрасами, зер­ ном, медом, винами, сіллю, воском, худобою тощо [52: 86]. Постійну торгівлю в місті провадили іноземні купці. З Туреччини вони постачали оливкову олію, зброю, чистокровних скакунів; з Греції - прянощі, вина, тканини; з Волощини - вина, фрукти, рибу; з Росії - хутро [12: 76]. Надання Тарнополю права на проведення трьох ярмарків на рік та щотижневих торгів пожвавило міську торгівлю. Про це свідчать укла­ дені угоди. Зокрема, у 1556 році львівський міщанин, різник Станіслав Шолтишек закупив 350 волів у князя Дмитра Івановича Вишневецького, заплативши по литовській копі грошей за кожного бика. Загальна вартість контракту сягнула 21000 грошей (наші розрахунки базуються на твердженні М. Ф. Котляра, що литовська копа складала 60 грошів) [78: 85]. Череда волів була перегнана через кордон Великого князівства Литовського у Польське королівство, і в Тарнополі була оформлена угода купівлі-продажу. Ця обставина викликала подачу позову до львівського раєцького суду уповноваженими митників Волинської зе­ млі братами Олехною й Іваном Борзобагатими, підвійтом луцьким Якобом Крешинським і писарем Кременецької митної контори Ярмолою, які вимагали сплати податку від зазначеного різника. Львівський дослідник Мирон Капраль, який першим опублікував один документ з цього процесу, наводить пояснення князя Дмитра Вишневецького, на­ писане польською мовою [67: 135]. Зазначимо, що на ті часи вартість вола вдвічі перевищувала вартість двох пар чобіт.

37

ТЕРНОПІЛЬ

Згідно люстрації 1564 року, Тарнополь числився серед ряду другоря­ дних привілейованих приватних міст Польського королівства, звільнених від оплати мита [57: Т. II, 77]. Одним з перших звернув на цей факт увагу М. С. Грушевський у контексті порі­ вняння в отриманні свободи від на­ кладання мита між польськими і українськими містами [46: 81]. Незважаючи на те, що у місті не було засновано цехів у XVI столітті, але нам достеменно відомо імена окремих ремісників та їх професії. Зазначимо, що у 1560 році в Сандомирі був зареєстрований «konwisarz Pawel» з Тарнополя [248: 297].

«Konwiszarz», або ремісник-ливарник займався виготовленням для повсяк­ денного ужитку предметів з міді - та­ рілок, мисок, дзбанів, кухлів, а також з бронзи - предметів культу, наприклад підсвічників [36: 344; 216: 132; 242: 1005]. За твердженням ряду дослід­ ників, у кінці XVI ст. майже чверть Ян Кшиштоф Тарновський, другий власник Тарнополя, мешканців королівства жила в міс­ його активний будівничий. тах. За рівнем урбанізації Річ Поспо­ Портрет XVI ст., з путівни­ лита залишила далеко позаду біль­ ка Варшавського замку шість європейських країн, але серед міст чисельно переважали аграрні містечка і навіть у значних торговельно-ремісничих центрах була ва­ гома частина міщан, яка добувала собі прожиток сільським господарст­ вом [107: Ііу. Наприклад, згідно поборових списків 1579 року, Тарнополю налеяйало 172 лани землі, Трембовлі - 22, а Бучачу - 41 [9: 25]. Після смерті гетьмана Яна з Тарнова у 1561 році місто успадкував його син Ян Кшиштоф і володів ним до 1567 року. У 1562 році він під­ твердив привілей мешканцям міста Тарнополя, наданий його батьком [221: 27]. Після смерті Ян Кшиштоф Тарновський був похований разом

ТЕРНОПІЛЬ

із батьком, у катедральному со­ борі м. Тарнова (Польща) [71: 154]. Місто Тарнополь успа­ дкувала Зофія - сестра Яна Кши­ штофа. Вона була дружиною кня­ зя Костянтина Костянтиновича Острозького. У 1570 році під час пологів Зофія померла, тож на кі­ лька десятиліть власником міста став князь Острозький (1526/7— 1608). Він надав міщанам низку грамот, дбав про церкви міста. Князя К. К. Острозького на­ зивали некоронованим королем Русі і головним представником русинів-українців у Речі Поспо­ литій. Він мав своє чисельне на­ двірне військо, був покровителем православної церкви, виношував плани перенесення царгородськоПортрет Зофн з графів Тарновських, го патріархату в Острог і Київ, а княгині Острозької, також унії східних церков із Рикопія з оригіналу XVI ст. мом. А після смерті польських королів Сигізмунда II Августа (1572) та Стефана Баторія (1587) і мос­ ковського царя Івана IV Грозного (1584) цей волинський князь, сенатор і київський воєвода претендував на польський та московський престоли. Того ж року, коли князь Костянтин Острозький став власником Тарнополя, він видав першу грамоту для заснованої ним «Шпитальної фундації», заклавши тим самим початки Тарнопольського братства. При Тарнопольському Христорождественському братстві було відкри­ то школу, перша згадка про яку датується 1593 роком [115]. У другій половині XVI століття у Тарнополі була побудована де­ рев’яна православна церква «Рождества Христова», яка також вперше / згадується, як було зазначено вище, ще під 1570 роком. Аналогічна да­ та, стосовно соборної церкви Різдва Христового, наводиться і на поча­ тку привілею польського королевича Якуба Людвіка від 13 травня 1743 року. В якому подається текст грамоти князя К. К. Острозького, дато­ ваний 4 вересням 1593 року, з якого ми дізнаємося, що при церкві Різ­ два Христового були священик, диякон, дяки, вітрікуш, проскурниці.

T E F>Н О TT І ѵ \ Ь

Причому священик соборної церк­ ви виконував одночасно обов’язки духовного,, намісника, тобто мав у своєму підпорядкуванні інших як тарнопольських, так і священиків з сіл Тарнопольської округи. Поруч біля церкви знаходилися попівсь­ кий і дияконський доми, школа, шпиталь для убогих [12: 80]. Завідувати справами шпиталю, а також дияконом, дяком і проску­ рницями мали вісім тарнопольсь­ ких мужів православної віри. А са­ ме: Душин Олехович, Грицько Вайєвич, Марк Суконник, Симеон Личковецький, Андрей Крупка, Тимко Крамар, Лука Гороховський, Лукаш Дияк [12: 78]. Грамотою від 1593 року князь К. К. Острозький Портрет князя Костянтина збільшив кількість опікунськоКостянтиновича Острозького дорадчої ради при соборній церкві до десяти осіб. З попереднього складу залишилися тільки Андрей Крупка і Душин Олехнович4. Зауважимо, що князь на вічні часи звіль­ нив від усіх міських і замкових податків як «samego popa, dyakona і innich sług cerkiewnych», так і їх дім та фондовані шпитальні поля [12: 81]. Одночасно, князь К. К. Острозький ще 1570 року, як ствер­ джує один з перших дослідників тексту княжої грамоти, «церкви рождественьской два ланы на издержки церковни и шпитальни» надав [150: 804]. Ми можемо достатньо точно локалізувати місце, де знаходилася соборна церква. А саме, виходячи з церковних записок, які велися при згаданій церкві, зазначено, що «при старожитной церквы деревяной, зъ боку отъ пойудневой стороны збудували» нову кам’яну [12: 85]. Таким чином, первинна дерев’яна церква розташовувалася північніше сучас­ ної, тобто на сучасній проїзній частині вулиці Руської. І. Я. Букавин,

4 Цікаво, що у листі привілеї від 1570 року його прізвище, записано як Олехович.

ТЕРНОПІЛЬ

покликаючись на якісь «відомості», які він, звичайно, не наводить, стверджує, на наш погляд, зовсім безпідставно, що ця церква «могла бути збудована ще раніше - в 1596-1598 рр.» [17: 24]. Доктор Роман Миколаєвич, виходячи з того, що церков у Тарнополі було дві, та з розрахунку умовної кількості прихожая на одну українську парафію від «сім соток до тисячі душ», а на католицьку від чотирьохсот до шестисот осіб, припускає, що у XVI столітті кіль­ кість міської громади сягнула «півтори тисячі» [102: 62]. Звичайно, що наведені розрахунки дослідника чисто умовні. Населення Тарнополя не могло перевищувати кількості мешканців більш вагомих старовин­ них старостинських центрів у Трембовлі, або Скалі. Але для порівнян­ ня чисельності приватних містечок Трембовельського повіту ми може­ мо скористатися статистикою, що зазначена у поборових регестах 1565 і 1570 років. Зокрема, село Каміонкі, яке після татарського спустошен­ ня було локовано Яном Сененським як містечко тільки 1550 року, вже у 1565 році нараховувало 116 міщанських і шляхетських будинків [248: 284]. Звичайно, що Тарнополь, який жодного разу протягом XVI сто­ ліття не був захоплений і спалений татарами, мав близько півтори сот­ ні будинків, а кількість мешканців не перевищувала однієї тисячі осіб. Ми також можемо навести найбільш типові чоловічі імена право­ славного населення міста, виходячи з привілеїв власника Тарнополя князя К. К. Острозького та записів церковної книги храму Різдва Хрис­ тового. Вони були наступні: Андрей, Василій, Гаврило, Грицько, Душина, Лаврин, Лука, Лукаш, Ласко, Марко, Мацько, Мартин, Павло, Симеон, Тимко, Тимофій. Окремі прізвища тарнополян були утворені від прізвиськ, які характеризують професійну діяльність особи, напри­ клад, згадується у листах-привілеях князя і соборній церковній книзі Мацько і Тимко Крамарі, Павло Різник, Марко Суконник, Мартин Злотник. Іноді у тогочасних документах подається не тільки прізвище мі­ щанина, але і його прозвище, яке також використовується як прізвище, зокрема: «Василій Игнатовичъ, прозваний Чайка, крамар и радца мѣста Тарнополя» так названий у записній книзі соборної церкви Різдва Хри­ стового, а у князівському листі К. К. Острозького 1593 року він вже фі­ гурує як Вашко Чайка5 [12: 80, 85]. До однієї з ґродських книг м. Пе­

5 Перед нами типовий приклад зневажливого ставлення, яке висловлене у звертанні українського феодала до свого підлеглого міщанина, коли використовувалося не повне ім’я, а його принизлива форма. Дещо пізніше, ця особа названа у міський соборній церковній книзі хвалебно вже як «прьвый панъ Василій Игнатовичъ» [12: 85].

ТЕРНОПІЛЬ

ремишля ще 1569 року, з подачі тарнополян Якуба Розумовича та Не­ стора Буського, був вписаний королівський привілей вказаного року [206: 1853, № 6]. У князя К. К. Острозького в Тарнополі служив видатний архітектор пі­ знього Відродження кінця XVI - поча­ тку XVII століття італієць Петро (П ’єтро) Сперендіо [64: 631]. Одна з давніх вулиць сучасного Тернополя носить ім’я князя К. К. Острозького. Серед відомих європейських пер­ сон православного церковного кліру кінця XVI століття Тарнополь був удо­ стоєний честі відвідання у 1589 році Константинопольським патріархом Іе­ реміею II [10: 146, 43]. Який, як заува­ жував Микола Чубатий, вперше при­ їхав на територію Київської митропо­ лії [184: 36]. На противагу йому Пом­ пей Батюшков підкреслює, що патріКНЯЗЬ арх вже двічі відвідав південну Русь у Олександр Костянтинович 1588 і 1589 роках [10: 146]. Патріарх Острозький Іеремія II з родини Транос, що у пере­ кладі з грецької означає «світлий», до 1572 року був митрополитом Л ариським . 5 травня 1572 року зведений на патріарший престол, користувався великою популярністю і автори­ тетом серед православних християн [10: Примѣчанія, с. 43]. Одночасно у місті Тарнополі відбувся православний собор, на якому патріарх, за твердженням о. Петра Білинського, «потвердивь свою давнѣйшу волю о заведенню братствъ» [12: 76]. Відомий дослідник минулого Галичини Денис Зубрицький зазначав, що «вчитель цих мов боронив грецькою мовою перед патріархом на суді в Тернополі 1589 року справу брацтва» [59: 200]. Коментуючи ці події, І. Я. Букавин додає, що під час пе­ ребування у місті патріарх відправив службу в церкві Різдва Христово­ го, спілкувався з духовенством і церковними братчиками. У якості пере­ кладача виступав Кирило Транквіліон-Ставровецький [17: 25]. /6 6 Лариса - місто на території сучасної Греції.

ТЕРНОПІЛЬ

Наприкінці XVI століття у Тарнополі був здійснений переклад ча­ стини книг «Старого Заповіту» нашим земляком Лукою. В кінці цього перекладу, що тоді зберігався у бібліотеці колишнього Варшавського університету, зазначено: «Божею помощью, повелѣліемъ же и пильностію худаго человѣка на имя Луки въ неславнемъ градѣ Тернополѣ, лѣта 1596» [38: 234]7. Майже через два століття подібний вислів ми зу­ стрічаємо у приписці Стефана Вислобоцького, який «Сію книгу ... по­ трудися списати ... бранною рукою своею власною до веси Кобилѣ до славного града Тарнополя» [153: 196]. Різниця полягає тільки у напи­ санні назви міста і в епітеті перед нею. Населення Тарнополя від дня його заснування мало інтернаціона­ льний характер. Крім русинів-українців і поляків, тут, починаючи з 1550 року, почали мешкати і євреї, згідно отриманого дозволу на про­ живання, затвердженого привілеєм великого коронного гетьмана графа Яна з Тарнова і надання їм певних прав і обов’язків. Зокрема, у приві­ леї зазначено: «Judaei domos suos in plateis et non in circo oppidi habebunt» [221: 20, № II]. Існує думка ряду як місцевих дослідників, так і діаспорйих, які стверджують, що євреї прибули у місто близько 1570 року [184: 24], або наприкінці XVI ст. [17: 23]. Зауважимо, що од­ на з перших єврейських громад на теренах краю знаходилася у Трембовлі і фіксується у документах з 1539 року [216: 34], а в Бережанах 1552 року [223: 6]. У 1564 році тарнопольські євреї заплатили 20 золо­ тих флоринів поголовного податку, а в наступному році - вже 23 золо­ ті монети [216: 34] (див. табл. 1). Для порівнянім, у 1628 році тарнопольські євреї заплатили шосу (назва податку - авт.) тільки 24 флори­ на [217: 377]. У цей час у Трембовлі, згідно люстрації 1565 року, меш­ кало євреїв - 5 господарів і 5 комірників. Господарники, крім звичай­ ного чиншу, платили ще старості по червоному золотому, а комірники - по пів золотого [91: 241]. Одночасно трембовельські євреї заплатили

7 Яків Головадький піддав критиці висловлювання Йоахіма Лелевеля про те, що пере­ клад був здійснений Лукою з Тернополя у 1569 році [38: 234]. Думку Я. Головацького роз­ діляли о. Петро Білинський, Микола Чубатий, Осип Кравченюк [12: 101-102; 184: 36; 82: 15]. В свою чергу Омелян Огоновський висловлював сумнів, що Лука був перекладачем [108: 172-173]. Незважаючи на цей факт, навіть відомі українські історики продовжили і надалі фіксувати здійснення зазначеного перекладу 1569 роком [46: 430]. В 1902 році, під ас роботи XII археологічного з ’їзду у Харкові, дослідник Ю. Тиховський зачитав реферат а тему «О южно-русскомъ библейскомъ кодексѣ Луки изъ Тарнополя (1569)* [97: 17]. У >наш час низка дослідників також датує переклад Луки 1569 роком [9: 28; 13: 50]. М. С. Грушевський наводить дещо змінену приписку Луки і вважає, що це є парафраза «...Скорининих закінчень де він називаєть ся «ученим мужем из славнаго града Полоцка* [46: 430].

;

43

ТЕРНОПІЛЬ

поголовного податку у 1563 році 20 флоринів, у 1564 - 16, а у 1565 18. Крім цього додамо, що бучацькі євреї у 1563 році заплатили 20 зо­ лотих монет поголовного податку, а у 1564-1565 роках - по ЗО флори­ нів. Цротягом 1563-1565 років підгаєцькі євреї платили по 20 золотих, а євреї з Устя Зеленого - тільки по 2 [216: 297]. Згідно ухвали консти­ туції Пйотрківського вального сейму 1538 року, податок (королівський шос) з єврейської сім’ї, яка мешкала у Польському королівстві, складав 1 флорин. Згодом, нова постанова королівського уряду від 1549 року визначила, що єврейська людність повинна платити по одній золотій монеті від диму. У 1550 році в польській державі був проведений пе­ репис кількості єврейських домів. На превеликий жаль, він загинув у роки Другої світової війни разом з іншими реєстрами. З 1552 року ва­ льний сейм оподатковує євреїв згідно їх майнового стану. Т о можна з впевненістю стверджувати, що у 1565 році кількість єврейського насе­ лення Тарнополя перевищувала єврейські громади Підгайців та Устя Зеленого разом узятих і поступалася тільки кагалам старостинського міста Трембовлі, Бережанам і Бучача [216: 61, tabl. 4; 297, Aneks II; 223: 6]. Найбільші суми податків у другій половині XVI століття спла­ тили єврейські громади Львова - від 500 до 664 флоринів та Холму 250 [216: 54—56, 297-298]. Мауріцій Горн цілком слушно припускає, що власники приватних міст Руського воєводства свідомо применшу­ вали кількість єврейського населення, яке проживало у тому чи іншому населеному пункті.

Таблиця 1 Сплата податків єврейським населенням у 1563-1578 роках у містах Руського воєводства межиріччя Збруча і Золотої Липи (за матеріалами Мауріція Горна і М. Е. Лібермана)

Назва міста Бережани Бучач Підгайці Тарнополь Устя Зелене і (Устя Г$фожане)

1563

1564

1565

1567

1570

1577

1578

40 16

60

27 20 20

зо 20 20

зо 20 23

2

2

2

20

До зовсім інших висновків прийшли дослідники, що мешкали у ді­ аспорі. Зокрема, згідно тверджень д-ра Миколи Чубатого, «Жидів у мі-

ТЕРНОПІЛЬ

сті спершу не було зовсім. Вони стали стягатися до Тернополя аж при кінці власності Тарновських, перед самим перейняттям Тернополя но­ вим власником, Острозьким (около 1570 р.)» [184: 24]. На думку д-ра Романа Миколаєвича, вперше єврейське населення з ’явилося у Тарнополі «десь під 1600 р.» [102: 63-64]. Можемо констатувати, що вище­ згадані дослідники просто проігнорували текст гетьманського приві­ лею 1550 року, або ж його зміст їм, на жаль, залишився невідомим. За браком даних, ми не володіємо інформацією про загальну чисельність єврейського населення Тарнополя того часу. Але для порівняння, за­ уважимо, що у старостинському місті Трембовлі, згідно люстраціГ 1570 року, євреїв мешкало 10 господарників і 2 комірники [57: Т. ГѴ, 121], а за твердженням польського дослідника Александра Байгера, який покликався на люстрацію 1572 року, - вже тільки 10 іудеїв [193: 199]. Грамотою 1550 року гетьман дозволив буду­ вати будинки для прожи­ вання іудейській громаді тільки на території біч­ них вулиць і не при са­ мому ринку [206: № 1]. Згідно апеляції 1600 року, яка була пода­ на від тарнопольських міщан, яких доручено було представляти Лаврину - «лентвуйту», Ан­ дрею Крупці і Ваську Чайці, до князя К. К. Ос­ трозького, у місті «аренъдаремъ мытъ Тарнопо­ льскихъ» був єврей Мен­ дель [12: 70]. Останній, користуючись «подъ пре­ текстомъ якогось права своєго непевного влас­ Світильник латунний зі старої синагоги ную волоку шпитальную м. Тарнополя, XVII ст. (за М. Горном) на кгрунте мѣсткомъ Та-

ТЕРНОПІЛЬ

рнопольскомъ подля лану шпиталя Лядзкаго волики при стинѣ кгрунтовъ села Билецкого лежачою отнялъ» [12: 70-71]. Згідно розпоря­ дження князя К. К. Острозького, Мендель мав повернути цю волоку руському шпиталю і щоб «вѣчно и непорушне до того шпиталя русс­ кой) тая волока належала и тыхъ привилеевъ и декретовъ моихъ, абы и потомокъ мой жаденъ псовати и тое волоки подъ строкгою помстою не смѣлъ» [12: 71]. Традиція віддання євреям на відкуп різноманітних мит була започаткована ще польським королем Сигізмундом II Августом, коли він віддав іудеям королівські прибутки з міста Кременця. Вони охоплювали торгівлю, корчми і млини [24: стб. 161]. У 1575 році на те­ ренах Галицької землі, яка входила до складу Руського воєводства, розташовувалося 61 місто, у 14 з них були єврейські громади [216: 22, Tabl. 2]. Місто доволі часто потерпало від татарських нападів. Татари без успішно намагалися захопити укріплення Тарнополя у 1549, 1575, 1589 роках. Під час першого такого нападу оборону міста очолила від­ важна княжна Євдоксія Чарторийська. У цій війні під стінами Тарно­ поля, за твердженням Гіпполіта Ступніцького: «w г. 1549 odważna kobieta, Eudoxia, księżna Czartoryska, wielce się przyczyniła» [245: 86]. Вона озброїла своїх підданих косами і ціпами і «піші podczas najgorętszey walki nieprzyjacielowitył wzięła, a połamawszy jego szyki, okropne zamieszani sprawiła, i tym samym zwycięztwo Polakom przyspieszyła» [245: 142]. Подібний опис подій ми зустрічаємо і в Г. Гехта, але з додатковим твердженням, що під Тарнополем польське ри­ царство «pobiło nieprzyjaciela» [215: 185]. Насправді, події відбулися наступним чином. Після отримання повідомлення про напад татар на місто, з Сандомира до Тарнополя вирушив з військами коронний геть­ ман, залучивши під свої стяги багатьох підлеглих [209: 160]. Але тіль­ ки ця вістка досягла табору татар, вони з полоном ретирувалися у на­ прямку до Криму, так і нічого не заподіявши місту [200: 93].

14 січня 1567 року під Тарнополем збиралося посполите рушення Львівської землі для боротьби проти татар [248: 297]. На жаль, наслід­ ки організації цієї мобілізації шляхти нам залишаються невідомими. Наступного разу татари з ’явилися під містом у 1575 році. Цьому сприяло ряд подій, пов’язаних з відсутністю на троні короля, передча­ сною смертю польного коронного гетьмана Єжи Язловецького з Буча­ ча (G^orgium Jazlowieczki de Buczacz, praefectum exercitum Regni), та низка інших обставин. У кінці літа на південно-східному кордоні Речі

ТЕРНОПІЛЬ

Посполитої була помічена концентрація значних військових сил Крим­ ського ханства на чолі з братом хана Адлі-Ґіреєм, які у вересні 1575 року рушили на Поділля. Згідно повідомлення Бєльського, їх за­ гальна чисельність сягала 80-100 тисяч. На початку жовтня татари за­ ложили «кошъ» під Тарнополем.

Замок у Тернополі. Малюнок-реконструкція Кшиштофа Москаля, 2009 рік Про це свідчить скарга шляхтича Івана Михайловича Хренницького волинському воєводі, старості луцькому, брацлавському і веницькому князю Богушу Корецькому, в якій він зазначає, що «кгды неприятел поганство Тотары, вторгнувши в панство короны полское и оста­ вивши кошъ в Тарнополя, без жадное вести в здешний край, в землю Волынскую, загоны свои роспустили», дещо пізніше був пограбований і спалений його маєток у селі Хренніки [4: 443^445, Акт LXXII]. Сам Тарнополь не зазнав суттєвих пошкоджень, можливо, кримчаки навіть і не намагалися його штурмувати. Наше припущення базується на тве­ рдженні Свентослава Ожельського, що під час нападу татар маєтки Острозького і Мєлецького не постраждали [250]. Коментуючи ці події Людвік Дзедзіцький зазначав, що на татарський табір напав «Jakub Niezabitowski iz garstką rycerstwa hordę do ucieczki zmusił» («Якуб Heзабітовський з малою чисельністю рицарства орду до втечі примусив» - переклад авт.) [208: 190]. Ряд сучасних українських дослідників

47

ТЕРНОПІЛЬ

стверджують, що татари «Під час навали в 1575 р. - зруйнували Тер­ нопіль і навколишні села», але через декілька рядків вже спростовують свої попередні виклади і зауважують, що кримчаки зажадали викупу від городян, але «через декілька днів вони відступили, і в бою під Зба­ ражем вороже військо було розбите» [9: 31]. Інша група дослідників минувшини зауважують, що татари «знищили вже тільки місто, але за­ мок здобути не змогли» [70: 53]. Підтвердження такої деталізації подій 1575 року у середньовічних джерелах ми не знаходимо і тому схильні більше довіряти твердженням вже згаданого сучасника тих подій Свентослава Ожельського8. Врешті, татари, захопивши 40 тисяч людей у ясир, десятки тисяч голів худоби і коней, повернулися у Крим [250]. Третій напад татар на місто відбувся у 1589 році. 12 квітня 1590 року польський король Сигізмунд III нобілітував (надав шляхетс­ тво - авт.) магістра вільного мистецтва і доктора філософії Яна Вішьнєвського , секретаря Януша Костянтиновича Острозького - волинсь­ кого воєводи. Мотивацією надання нобілітації послужила участь у би­ твах нобілітованого з татарами під Тарнополем і Збаражем. Одночасно Ян Вішьнєвський отримав герб Острозьких, названий Баклай [229, 510ѵ512ѵ]. У зв’язку з тим, що нобілітація відбулася на початку 1590 року, ми можемо з впененістю стверджувати, що Ян Вішьнєвський брав без­ посередню участь у битві з татарами під Тарнополем 1589 року. Великих руйнувань край зазнав у 1605 році, але й тоді, в бою під Тарнополем, похід татар був зупинений. Вдершись на Поділля у 1618 році, татари руйнували укріплення Тарнополя. Спроби пограбу­ вання міста татари продовжували і пізніше, зокрема у 1621 та 1626 роках [217: 15-19]. Значну роль відіграв Тарнополь у часі перших козацьких повстань (війн) кінця XVI століття. В «Історії Польщі» Райнолда Гейденштейна під 1593 роком зазначено, що: «Тим часом Косинський з Підляшшя, гетьман козацький, зібравши до 5000 людей, плюндрував Поділля, а найбільше нищив маєтності київського воєводи князя Острозького. Здавалося, небезпека загрожує всій Речі Посполитій. Син князя Януш 8 Ожельський Свентослав (Orzelski Świętosław, 1549-1598 pp.) - відомий середньовічний польський хронограф, протестант, автор праці з історії Речі Посполитої періоду 15721576 років, що була написана латиною і є основним джерелом для характеристики того ча­ су. Переклад/ польською мовою і видання здійснив Спасович (Spasowicz. 1856, 3 т.), мовою оригіналу юядав Кунтзе (Kuntze. «Interregni Poloniae lib. XII.» 1917) [250: T. XII, 27].

9 Ян Вішьнєвський народився у Кракові, навчався у Краківській Академії. Служив спочатку у теолога Станіслава Соколовського, згодом у краківського воєводи Анджея Тенчинського.

ТЕРНОПІЛЬ

на Поділлі, а він сам в Польщі біля Тарнополя та в Угорщині збирали військо. Косинський, не довіряючи Тар но полю, де сам мешкав, подав­ ся назад, до П ’ятки» - (переклад авт.) [239: Т. 2, 17-18]. Інтерпретацію цих подій козацького повстання 1592 року та обставин загибелі «Фе­ дора Косиньского» ми знаходимо вже у Стефана Качали [69: 69-70]. Дещо згодом о. Петро Білинський подав коротку характеристику свого бачення епізоду цих подій під нашим містом. Згідно його тверджень, «Христофоръ (Федоръ) Косиньскій, шляхтичъ з Подляся, ставъ г е т ­ маномъ козацкимъ, до него прилучило ся много убогой шляхты та поспольства, став таборомъ, подъ Тернополемъ 1593 року, той табор скрѣпивъ гетьманъ Лобода прибувши с 6000 свѣжои силы» [12: 100]. Протягом 1594-1596 рр. на території України вирувало полум’я но­ вої «козацької війни» під проводом Северина (Семерія) Наливайка. Згідно свідчень великого коронного гетьмана Речі Посполитої Яна Замойського, польське військо й. к. м. Сигізмунда III збиралося між Вишнівцем і Кре­ менцем для боротьби з козаками С. Наливайка і гетьмана Шаули [160: 117, № 80]. За твердженням окремих дослідників, після поразки по­ встання, .«Через Тернопіль прикованого ланцюгами Наливайка везли на возі у Варшаву» [9: ЗО]. Мало хто сьогодні знає, що наприкінці XVI століття у Тарнополі народився і провів раннє дитинство відомий донський козацький ота­ ман початку XVII століття Іван Мартинович Заруцький (7-1614), одна з найяскравіших постатей доби «Смути» в Московії. Він був союзни­ ком Дмитра Самозванця (Лжедмитрія І), Лжедмитрія II та Марини Мнішек. Ставши після смерті Лжедмитрія II чоловіком М. Мнішек, Іван Заруцький був опікуном престолонаслідника і фактичним прави­ телем Московії. Польські військові діячі й історики, такі як С. Жолкевський, Кобежіцький і П. Пясецький, свідчили, що славний і відомий на той час вояк Іван Мартинович Заруцький народився саме у Тарнополі. Значно пізніше польський дослідник Гіпполіт Ступницький, використавши твердження своїх попередників, писав, що у Тарнополі народився Іван Мартинович Заруцький, який «jeszcze małym dzieckiem od Tatarów zabrany, później od nich do Kozaków dońskich uciekł, gdzie zostawszy ich hetmanem, w wojnie moskiewskiej za Demetrego Samozwańca wiele dokazywał» [245: 87]. Відомий російський історик XIX століття С. М. Соловйов характе­ ризував Івана Мартиновича Заруцького наступним чином: «Этот Зару-

ТЕРНОПІЛЬ

цкий был родом из Тарно поля, еще ребенком был взят в плен татарами, выросши, ушел к донским козакам, отличился между ними и тепер приехал на службу к Лжедмитрию уже старшиною, выдавался он, действительно, пред товарищами красотою, стройностью, отвагою» [16§: 483]. Іван Заруцький привів до Лжедмитрія 5000 донських козаків [16Ś: 483]. Д-р Микола Чубатий більш детально характеризував життє­ вий шлях Івана Заруцького. Зокрема, вчений вважав, що той потрапив у татарський полон у 1575 році ще семирічним хлопчиком, кримчаки «... виховували його як Татарина і магометанина» [184: 37]. Згодом Іван Заруцький опинився на Дону і став козацьким отаманом. Під час народного повстання на чолі з Іваном Ісаєвичем Болотніковим у 1606-1607 рр. ми бачимо серед оточення вождя й Івана Заруцького. З червня 1611 року І. Заруцький увійшов до складу тимчасового уряду Московської держави, як один з трьох військових керівників, у зв’язку з тим, що на той час був уже боярином [65: 280]. Після загибелі Лже­ дмитрія II він одружився на його вдові Марині Мнішек і намагався по­ садити на царський престол її сина Івана, а сам мав виконувати обов’язки регента [68: 712-715]. Після невдачі під Москвою, втік до Астрахані, де хотів створити незалежну державу під протекцією іран­ ського шаха [65: 294]. Подальша доля Івана Заруцького трагічна - він закінчив своє життя на палі у Москві [184: 37-38]. У 1603 році замок у Тарнополі, разом з розташованим біля нього фільварком та прилеглими селами, остаточно був закріплений за кня­ зем Олександром Костянтиновичем Острозьким [234: 33], а після сме­ рті останнього перейшов до рук його вдови Анни зі Штемберка, а зго­ дом до його доньки Катерини, яка вийшла заміж за Тому Замойського. У 1608 році Тарнополь відвідала місія отців єзуїтів, яка залишила звіт і схематичний малюнок міста із зазначенням кількості доріг, що вели до нього і виходили з нього. Оригінал документа зберігається у збірці проектів оо. єзуїтів Національної бібліотеки м. Парижа. Згідно цього плану, до Львівської брами міста сходилися три тракти, які вели зі Львова через Новий Зборів і Озерну; з Вишнівця та з Микулинців. З Кам’янецької брами виходили чотири дороги, які вели на Будзанів; Збараж з розгалуженням на Колодно і Вишнівець; Борек і далі до Кам’янця і правдоподібно до Баворова [201: 169, 174-183, гус. 1-2]. Вперше Тарнополь позначений на карті «Partis Sarmatiae Europeae nova descriptio» польського картографа Андреа Пограбіуса, яка була на­ друкована 1570 року у Венеції, під назвою «Tamopolia». Місто розміщене у межиріччі Збруча і Стрипи, поблизу міфічного озера Амадока (Amadoca

SO

lacus), яке вперше позначено на картах Клавдія Птолемея [79: 107, карта на с. 108; 103: 22; 70: 38]. Одночасно на карті Вацлава Гродецького, яка побачила світ у Антверпені, на північ від Трембовлі (Trebowla), фактично між останньою і Збаражем (Sharas) позначено на карті місто без зазначен­ ня назви [20: 44—45, 47], яке ми вважаємо за Тарнополь. Згодом Тарнополь був позначений на карті Великого князівства Литовського Герарда Меркатора (1512-1594), яка була надрукована 1595 року [79: 109; 103: 22; 44: 25]. Г. Грещук, характеризуючи останню, зазначає, що серед міст ме­ жиріччя Збруча і Стрипи зазначено і Тернополію [44: 25], що насправді не відповідає дійсності, тому що на карті позначено місто Тарнополіа (Tamopolia) [79: 109; 103: 23, карта 2]. Тарнополь щц назвою Tamopolia також позначений на карті Литви (Lithvania) згаданого вище Герарда Ме­ ркатора, виданої Йодокусом Гондіусом (Jodocus Hondius) у 1609 році у Амстердамі. Місто розміщене поблизу південно-західного узбережжя Амадокського озера (Amadoca Lago) [20: 110-111]. Назва «Тарнополє» зустрічається і у ряді привілеїв польських королів 1550, 1551, 1566, 1574, 1576 років, а «Тарнополє» - 1562 року [221: 23-34, № III—X]. Назва «Тар­ нополь» .фіксується у джерелах, написаних «руською» (староукраїнсь­ кою) мовою з 1575 року [4: 443]. Місто під назвою «Tarnopol» позначено на карті 1613 року, виданій в Амстердамі і вклеєній у І том «Нового Ат­ ласу» 1647 року, який експонується у ТОКМ [232]. Надзвичайно цікава середньовічна мікротопоніміка околиць Тарнополя, яку частково вдається відновити за більш пізніми картами 1797 і 1944 років. На північний схід від Тернополя розташовувалася гора Гай Чумак висотою 378 метрів, а на схід - ш ра Щур висотою 368 метрів10 [154]. Назва Щур, безумовно, реліктовою походження і відноситься ще до слов’янських часів. З півночі, півдня, заходу та сходу місто оточували колись великі лісові масиви. Нагадаємо, що, згідно привілею великого коронного ге­ тьмана 1550 року, тарнополянам дозволялося годувати свиней жолу­ дями з навколишніх лісів [221: 19-23]. На північ від міста розташову­ валися ліс Чагарі, Ганчариха, Джусів гай, біля котрого знаходився Ве­ ликий ліс. Від північного сходу були розміщені три острівки лісового масиву під назвою Чумацькі гаї [240: 143]. Один з них під назвою Чор­ ний ліс розташовувався південно-західніше села Петриків, від другого

10За Балтійською системою

висот.

збереглися невеликі острівці лісу і назва села Великі Гаї, третій лісо­ вий масив розміщався північніше села Кутківці і доходив до південної околиці села Пронятин, від четвертого - залишилася у 1944 році ділянка лісу на північно-західних схилах гори Гай Чумак [154 ]. Населення краю страждало й від магнатських чвар. Не оминули вони і міста Тарнополь. Так, у 1614 році н а нього здійснив напад загін шляхти князя Януша Острозького, що таким чином хотів довести своє право власності на місто, яке на той час належало вдові його рідного брата княгині Анні Острозькій. Очолював загін нападників управитель маєтків князя Войцех Закжевський. Місто було захоплене і пограбова­ не, особливо постраждали євреї, які під час самооборони поранили у голову брата Закжевського шляхтича Нарайовського, за що вимушені були за­ платити йому 700 золотих монет [217: 278-279]. Онука князя Костян­ тина Острозького Катерина Олександрівна Острозька у 1620 році вийшла заміж за подільського воєводу і си­ на великого коронного ка­ нцлера Тому Замойського і внесла Тарнополь у маєт­ ності чоловіка. Тома Замойський (1591-1638) був ще й воє­ водою київським. На свій час це була високоосвічена людина. Він об’їздив Францію, Нідерланди, Ан­ глію, Італію, написав трактат з фортифікації. Ма­ Тома (Томаш) Замойський, власник Тер­ нополя, великий коронний канцлер, воєво­ буть, саме за володіння да і '' ький і київський. Гоавюра невіТ. Замойського було спо­ автора, перед 1664 роком руджено дерев’яну «Мона11 Карта зберігається у фондах ТОКМ.

ТЕРНОПІЛЬ

стирську» церкву Успіння Пресвятої Богородиці. У 1638 році власником міста, після смерті батька, став син Томи Ян «Собіпан» Замойський, воєвода сандомирський і київський, останній прямий представник роду Замойських (1627-1665). Недовгий час Тарнополь належав Олександрові Конєцпольському (1620-1659), воєводі сандомирському, одруженому з донькою Томи Замойського ИоанноюБарбарою. Згодом Тарнополь переходив у власність різних родин. Ним володіли Конєцпольські, Гадомські, знову Замойські, згодом Гнінські, Собеські [213: 1-4].

10 жовтня 1623 року євреї Тарнополя отримали черговий привілей від нових власників міста Замойських - на право торгівлі, та другий на право побудови божниці (синагоги), будинку для доктора (рабина), кантора, шпиталю, школи та лазні, що згоріли раніше [217: 239-240]. У реєстрі поборовому 1628 року зазначено, що в Тарнополі містилося 40 єврейських будинків, у яких мешкало 480 осіб [217: 377]. У 1628 році тарнопольський міщанин єврей Абрагам склав контракт з графом Станіславом Потоцьким на купівлю 230 волів [217: 179]. Кагал євреїв розвивався досить динамічно та швидко. Зазначимо, що у сере­ дині XIX століття кількість євреїв сягнула майже 50% населення міста [245: 86] і в наступні десятиліття мала тенденцію до зростання, досяг­ нувши у 1880 році 13468 осіб, або 52,2% від загальної кількості горо­ дян (за обчисленнями М. Балабана, «Еврейская Энциклопедія»). Поді­ бна ситуація збереглася і в 30-х роках XX століття, коли з 44000 меш­ канців міста євреї складали 16320 осіб (для порівняння, поляків нара­ ховувалося 15663, а українців - 11758 осіб) [253: 96]. У будь-якому середньовічному місті, наділеному тевтонським або магдебурзьким правом, типовим явищем було створення ремісничих організацій, більш відомих як цехи. Щодо Тарнополя, існує декілька різних думок дослідників, які, відповідно, наводять різноманітні дати їх виникнення. Зупинимося на них детально. Один з сучасних терно­ пільських дослідників І. Я. Букавин безапеляційно констатує, що «Ста­ тут першого в місті цеху шевців затверджено власником міста в 1556 році» [17: 23]. Група сучасних львівських істориків стверджує, що в Тарнополі: «Вже 1560 р. затвердили статут цеху шевців, незабаром ви­ никли й інші цехи» [43: 339]. Відсутність посилання на джерело інфо­ рмації викликає сумнів у достовірності подібних висновків, а кінцівка вислову взагалі дивує. Іншу інформацію, також без посилань, наводить польський дослідник Людвік Дзедзіцький у статті, присвяченій Тарнополю у збірнику «Słownik Geograficzny». Згідно його твердження,

ТЕРНОПІЛЬ

«Jeszcze hetman Tarnowski wydal temuż cechowi krawieckiemu przywilej zabezpieczający go od nadużyć partaczów, wdzierstw obcych, tudzież stwierdzający rozmaite zwyczaje przyjęte w cechu». Одночасно дослідник констатує, що цей привілей загинув під час пожежі [208: 190]. Подібні твердження зустрічаємо і у праці Ельжбєти Горнової, тільки дослідни­ ця вже називає цей цех шевським [217: 104]. У статті «Тернопіль», яка опублікована у Радянській Енциклопедії Історії України, знаходимо твердження, що «В 1566 було затверджено статут першого в місті шев­ ського цеху» (Т. IV, с. 264). Подібної думки притримуються і ряд ін­ ших дослідників - Ельгорт, Лопата, Чернявський і Клименко, Хаварівський [70: 412]. Більш деталізує обставини виникнення цеху у місті М. М. Стріїпенець. Згідно його твердження: «У 1566 році Ян Тарнавський, власник міста Тернополя, затвердив статут цеху шевців» [170: 47]. У наведеному вище висловленні допущено декілька помилок, зокрема, у зазначеному році гетьман фізично не міг підписати статут, тому що ще 1561 року помер, його прізвище все ж таки Тарновський, а не Тарнавський і місто в той час носило назву Тарнополь, а не Тернопіль. Але одночасно зауважимо, що викликають сумнів зазначені вище всі чоти­ ри дати - 1556, 1560, 1561 та 1566 рр. - у зв ’язку з тим, що вони не під­ тверджуються архівними документами. Останні фіїссують, що затвер­ дження статуту цеху шевців відбулося 28 лютого 1636 року новими власниками міста Томою і Катериною Замойськими [207: 1855, № 9]. Цей факт знайшов відображення як в українській історіографії [46: 118]12, так і у польській [217: 143, 146]. На противагу вище згаданим дослідникам, О. Клименко і Б. Хаварівський помилково стверджують, що у 1566 році виник цех кравців [70: 412]. Коронний гетьман у свій час з обуренням виступив проти само­ стійних організацій підмайстрів, характеризуючи їх як діїочих «ко вре­ ду Речи Посполитой, так как многие подмайстерья к работе небрежно относятся и от всякой работы прочь пойдут»]. Гетьман пропонував та­ ких «конспіраторів» і «ледарів» карати смертною карою [История Польши: Т. І. - Москва: Изд-во АН СССР, 1956, с. 238]. Тарнополь відігравав значну роль у планах воюючих сторін під час подій Української національної (козацької) революції середини та третьої чверті XVII століття, зокрема «Хмельниччини». Пропаганду " ' г сраїни вів посланець Богдана Хмельницько12 За твердженням М. С. Грушевського, у 1636 році у місті створено кравецький цех [46: 118].

ТЕРНОПІЛЬ

го Ярема Кончевський чи Кончевич, який мав батька у Лопушній біля Чорткова. Він був заарештований і на тортурах розповів про організа­ цію цієї роботи, в тому числі й у Тарнополі. Тарно польський піп, який вів зі своїми колегами листування, теж активно писав про козаків і до козаків [84: 67-68]. 31 липня шляхтич Холмський з Тарнополя писав іншому шляхтичу в Замостя, що в містечках і селах навколо Тарнополя діють кілька тисяч повстанців. Хоч самі тарнопольські міщани і не по­ встали, проте власник міста Ян Замойський зі своїм почтом змушений був утікати до Сандомира. Замок спорожнів і стояв напівзруйнованим

[ 121]. Під час облоги Збаразького замку 1649 року, татарському хану Іслам-Ґірею Ш повідомили, що «в гяурській фортеці Тирнапул [Тирнапул - татарська назва Тарнополя - авт.] є дві потужні осадні гармати, надзвичайно великі і боєздатні, здатні крушити гори». Хан надіслав до гетьмана Богдана Хмельницького свого головного скарбника, «і той дав декілька козаків, і [хан] приєднав до них одного із своїх заслуже­ них і іменитих підданих на ім’я Сещ Алі Бйолюк-Баши, і відправили їх у дорогу з наказом: «Завтра ви обов’язково повинні доставити ці гар­ мати сюди» [87: 49]. Вони негайно були привезені під стіни Збаража, але їх застосування не принесло бажаного результату. Тарнополь надзвичайно постраждав у 1648-1649 роках, було зни­ щено і пограбовано 270 будинків [217: 47]. Спустошливими для міста були й подальші епізоди «Хмельниччини». Біля Тарнополя кілька разів групувалися ворогуючі сили. Через кілька днів після укладення Зборівського миру 1649 року через Тарнополь у напрямку на Львів вирушило коронне військо. У травні 1651 року, напередодні битви під Берестеч­ ком, Б. Хмельницький тривалий час перебував табором під містом, групуючи війська між Тарнополем і Збаражем. Переслідуючи шляхет­ ське військо коронного гетьмана М. Калиновського повз Тарнополь пройшли козаки з татарами. Місто було спалене. Чимало міщан тоді повтікали до Дніпра або до козацьких міст. Поляків та євреїв татари повбивали, або взяли в полон. А про «руських людей» гетьман уклав з ханом угоду, що їх не вільно брати аж до Львова [47: 243]. Польський бранець Бєчинський писав про групування козацьких військ під Тар­ нополем: «Хмельницький під Тарнополем стояв півтори неділі і в день св. Трійці [28 травня] мав рушити під Збараж, до замку...». Той же су­ часник характеризує самого Хмельницького і його соратників: «...Джеджалий при нім невідлучно... Виговський абсолютно всім ря­ дить; не докладаючи [Хмельницькому] відправляє послів. Скарби має

55

ТЕРНОПІЛЬ

мало менші від Хмельницького... Значно змінився на виду [Хмельни­ цький]; як прийшов під Тарно піль і тут його приймали, дуже невесело поводився...» [цит. за: 47: 247]. 28 травня гетьман прийняв під Тарнополем послів семигородського (трансільванського) князя Д ’єрдя II Ракоці. Посольство від князя перебувало в околицях міста чотири дні [47*251]. Наступний епізод перебування загонів війська Б. Хмельницького біля Тарнополя пов’язаний уже з 1653 роком. Щоб з’ясувати настрої війська, Хмельницький скликав під Тарнополем чорну раду. Незважа­ ючи на позицію Хмельницького, який погоджувався прийняти протек­ торат султана, чернь висловилася проти цього, за відновлення підданс­ тва королю [47*. 551]. У листопаді 1654 року, вже після прийняття під­ данства московському царю Військом Запорозьким, у ході війни коза­ цько-московських військ із Річчю Посполитою, в Тарнополі збирали свої сили, йдучи на Кам’янець, шляхетські війська під орудою гетьма­ на Потоцького і Лянцкоронського [48: 959]. Звідси вони й починали наступ на Поділля, в напрямку на Бар [48: 1014]. А у вересні 1655 року вже козацькі полки, об’єднані з російськими військами, просуваючись на Львів, у числі інших населених пунктів, оволоділи й Тарнополем [84:314]. Після другої облоги Львова Б. Хмельницьким спільно з російсь­ кою армією у листопаді 1655 року, Військо Запорозьке пішло на Тарнополь, але не змогло дійти через тяжкі переправи і тому зупинилося під Озерною. Там, об’єднане козацько-московське військо Б. Хмель­ ницького, В. Бутурліна і П. Потьомкіна було оточене спільною армією хана Мехмеда IV Ґірея і П. Потоцького. Близько 21 листопада 1655 року Б. Хмельницький був змушений підписати трактат, що зобов’язував йо­ го укласти перемир’я з татарами, визнати зверхність Речі Посполитої і надати їй збройну допомогу, а також зірвати союз із Москвою [48: 1139— 1143]. Таким чином, Тарнополь відігравав значну роль у бойових діях під час Української національної (козацької) революції під проводом Б. Хмельницького, а воюючі сторони неодноразово користалися зі стра­ тегічного розташування міста. Останній раз під Тарнополем військо Б. Хмельницького з ’явилося у 1657 році [121]. Джерела вказують на тодішнє значне знищення і спустошення міста. Після Хмельниччини, у 1660-1670-х роках на По­ діллі та в Галичині точилася боротьба за створення незалежної Україн­ ської козацької держави на чолі з гетьманом Петром Дорошенком. Йо­ го союзниками виступали Османська імперія та її васал - Кримське

56

ТЕРНОПІЛЬ

ханство. Ці союзники спустошували подільські поселення. Не був ви­ нятком і Тарнополь. Мандрівник, фризієць за походженням, Ульріх фон Вердум, відві­ давши Тарнополь у листопаді 1671 року, занотував у щоденнику, що замок розташовується у північно-західній частині міста, в самій сере­ дині ставу, має велику масивну забудову з каменя італійським спосо­ бом, мури і вежі на заході та півдні боронять і сам замок, там де став тягнеться навколо; від міста замок відділений глибоким сухим ровом та земляним валом з палісадом [251: 751]. У самому замку, згідно інвентарю Тарнополя 1672 року, коли міс­ то належало полковнику, долинському старості Станіславу Конєцпольському, було 4 залізних гармати, 1 гармата латунна на колесах, 1 стаці­ онарна баба - різновид мортири, 13 гаківниць, 20 мушкетів, пороху 4 бочки і одне барило, 4 камені шроту, сніп заліза, 20 великих шротів, 300 олов’яних куль, камінь олова, 40 гарматних куль. Еліаш Кончевіч, який завідував замковим парком гармат, отримував від володаря 80 флоринів щорічно. Для порівняння: тарнопольський католицький ксьондз мав платню у 600 флоринів [210: 36]. За згаданим інвентарним описом, населення Тарнополя становило 2,5 тисячі осіб, у місті було 9 вулиць, які сходилися до Ринку, та 4 ра­ йони. Працювали чотири млини і броварні, серед мешканців міста 181 були хліборобами [167]. Отже, у другій половині ХѴП століття місто Тарнополь доволі ча­ сто піддавалося нападам з боку татарських орд і турецького війська. Деякі з них вдавалося успішно відбивати, як, наприклад, у 1667 році, коли в Тарнополі перебував із 7 хоругвами долинський староста Стані­ слав Конєцпольський. Зазнавши нападу від татар, він зумів його відби­ ти і змусив їх до відступу [208: 190]. Проте нашестя турків під командуванням Ібрагіма Шишмана-паші у 1675 році виявилося для Тарнополя вкрай спустошливим. Тоді османи спалили замок, костел, водяні млини, спустили воду зі ставу і кілька тижнів грабували місто. Наслідки турецької окупації Тарнополя були катастрофічними, вони давалися взнаки ще кілька десятків років. На­ приклад, якщо в 1672 році в місті було 420 дерев’яних і 12 кам’яних будинків [210: 14], то в 1690 році - лише 46 будинків, а будівлі замку за­ лишалися без дахів; про зруйновані турками вежі нагадували купи цегли, а розкопаний у багатьох місцях вал так і не був відновлений [213: 11]. У зв’язку з татарськими нападами і боротьбою проти них, варто згадати в історії міста цікавий і маловідомий епізод за участю запоро-

57

ТЕРНОПІЛЬ

зьких козаків та їх отамана Івана Сірка. Як свідчить лист від 20 вересня 1673 року, тарнопольські міщани, які попереднього року потрапили в татарський полон, повернулися з самого Криму додому. 19 серпня їх вийшло звідти 15, і вони повідомили, що два місяці тому Сірко напав на Криіуі і повністю його поруйнував. При цьому на 15 миль у ширину і вздовж спалив і спустошив, кільканадцять тисяч татар вбив, а невіль­ ників наших кілька тисяч відбив, і вони зараз ідуть прямо через Тарнополь [233: 251]. Потерпало місто і від природних стихій та явищ. Так, у 1673 і 1690 роках лиха завдали нашестя сарани, які спустошили околиці Тарнополя, знищили збіжжя і спричинили неврожаї [254].

План замку в Тарнополі. Згідно рішення любельського трибуналу, у 1690 році місто пере­ йшло у власність польської королеви Марії Казимири Луїзи де Ля Ґранж д ’АрК’єн Собеської (1641-1716), яка була вдовою по Яну «Собіпану» Заьуойському і вдруге вийшла заміж за великого коронного геть­ мана Яна Собеського, згодом польського короля Яна III. До цього часу замок п ’ятнадцять років був у напівзруйнованому стані, але коли дру-

ТЕРНОПІЛЬ

жина Яна III виграла суд у Конєцпольського, то виділила велику суму грошей на його ремонт, замок був відбудований. Саме з 1690 року збе­ рігся опис зруйнованого турками Тарнопольського замку. У ньому, на той час, були лише дві пошкоджені гармати на півтора і один сажень, але в замку не було ані куль, ані пороху. В міській Кам’янецькій брамі була тільки одна невелика гармата [213:11]. Доволі драматичним для Тарнополя було й XVIII століття. Під час правління короля Речі Посполитої Августа II Фрідріха, коли йшла Пів­ нічна війна, Тарнополь був зайнятий російськими військами. В «Запи­ сках» французького бригадира Моро-де-Бразе, який служив у царській армії, зазначено, що в «Тарнаполі» у 1712 році знаходилися полки генерала Рене [Пушкин А. С., 1977: Cc. - Т. 8. - С. 397]. Вдруге окупа­ ція повторилася після смерті цього монарха. Під час Барської конфеде­ рації місто поперемінно займали конфедерати, коронне і російське вій­ ська. Це тривало кілька років поспіль, від чого Тарнополь значно по­ страждав [208: 190]. Щоб допомогти місту відродити його економіку, король Август II, із значним запізненням, надав у 1724 році привілей на влаштування в Тарнополі щорічного ярмарку 26 липня на день свя­ тої Аннц. Сюди приїжджали купці: болгари, греки, московита, румуни, турки [Ї2: 109]. У ~Г770 році місто зазнало епідемії чуми, внаслідок якої померло майже 10 тисяч мешканців. Наступна велика епідемія страшного за­ хворювання панувала в Тарнополі та околицях у 1778 році [254; 167]. До значної паніки серед міщан у XVIII столітті спричинилася низ­ ка природних явищ. Так, 7 червня 1738 року місто відчуло потужні поштовхи землетрусу. У 1743 році мешканців міста вразила та наляка­ ла величезна комета. 17 червня 1748 року в Тарнополі спостерігали за­ темнення сонця. А за місяць, у липні того ж року, місто та околиці за­ полонила сарана. Було її стільки, що накрила поля товстим шаром майже на півліктя. Тож, населення було переконане у зв’язку двох явищ - затемнення та нашестя ненажерливих комах. 21 березня 1764 року, в неділю, знову було затемнення сонця. А у 1768 році на греко-католицький Великдень у травні випав сніг до колін [254].

26 жовтня 1668 року при церкві Св. Трійці Тарнополя (тепер у складі храму Різдва Христового - авт.) було засноване і затверджене львівським єпископом Иосифом Шумлянським «Братство благочести-

Т Е Р Н О П І Л Ь

выхъ и благоговѣйныхъ младенцовъ въ мѣсте Тарнополи обретающихъ» - чи не перша українська молодіжна організація [12: 89]. На^ початку XVIII століття в Тарнополі зусиллями львівських єпископів Й. Шумлянського та А. Шептицького поширилася церковна унія, запроваджена свого часу на соборі в Бересті (1596 р.). З того часу аж до сьогодні (з невеликими перервами) у краї домінує грекокатолицький обряд. У 1737 році місто перейшло у влас­ ність великого коронного гетьмана Речі Посполитої Йосифа Потоцького, герба Пилява (1673-1751), який придбав Тар­ Погруддя Августа нополь у Якова (Якуба) - сина колиш­ Ф. Мошиньського. нього польського короля Яна III СобесьСкульптор Андре Лебрун. кого. Йосиф Потоцький включив тарноXVIII ст. польські володіння до своїх, і так величе­ зних, маетностей. Потоцькі володіли в Галичині та на Поділлі 226 се­ лами і 9 власними містами та 3 містами і 82 селами королівськими. Про багатства цього графа свідчать промовисті факти: на весілля своєї дочки він витратив понад 250 тисяч злотих, а на його похорон з ’їхалося 2 тисячі шляхти, яка бенкетувала два тижні [73: 29-30]. Йосиф Потоцький був фундатором у Тарнополі знаменитого домі­ ніканського собору, разом із кляштором. Фундаційний акт 1749 року свідчить, що місце під храм було відведене на розі міських валів. Щ о­ правда, сам собор споруджувався уже пізніше за планом знаменитого польсько-саксонського пізньобарокового архітектора Августа Ф. Мошиньського (1731-1786) [227: 132]. Після Йосифа Потоцького Тарнополь отримав його син Станіслав (1698-17^Пї ипгріпття познанський, а згодом внук Йосиф (помер 1802 рок ш ий крайчий, одружений з Оленою ОссолінПотоцький-онук встановив новий перелік ською.

ТЕРНОПІЛЬ

обов’язків тарнопольських міщан. Замість панщини і натуральних по­ датків він запровадив єдиний грошовий чинш з міста у сумі 11050 зо­ лотих [39: 114]. Міщани виконували й військову повинність.

Проекція бокового розрізу домінікансь­ кого костелу, проект А. Ф. Мошиньського, 1755-1770 рр.

План домініканського костелу, проект А. Ф. Мошиньського, 1755-1770 рр.

ТЕРНОПІЛЬ

РОЗДІЛ III ТАРНОПОЛЬ ЗА ЧАСІВ АВСТРІЙСЬКОЇ ТА АВСТРО-УГОРСЬКОЇ ІМПЕРІЙ У 1772 році Тарнополь увійшов, після першого поділу Речі Поспо­ литої, до складу Австрійської імперії, а з 1783 року став центром авст­ рійського циркулу [190: 65]. Детальний план Тарнополя разом із зам­ ком показані на військовій карті Галичини 1779-1782 років, яка була виготовлена офіцером австрійського Генерального штабу підполковни­ ком Ф. фон Mira, одночасно із замком у с. Загребелля [Летрилшн Г. П. «Карта фон Міга» (1779-1782 рр.) як джерело до містобудування Галичи­ ни. - Львів: Видавництво Національного університету Львівська політех­ ніка, 2006. - С. 235]. Власником Тарнополя на початку XIX століття, тоді циркульного міста Королівства Галичини і Володимири (Галіції і Лодомерн), став на той час маршалок шляхти тарнопольського повіту, коронний гали­ цький мечник Франциск Коритовський, герба Мора (1763-1833). Йому після Потоцьких перейшли ключі від брами міста, разом із сусідньою П лотичею [1П ].

20 червня 1786 року цісарсько-королівське намісництво розпоря­ дилося, щоб із Тарнополя до міст Підволочиська та до Козлова, а від нього до Золочева і Львова розпочали будувати кам’яну дорогу, яка ві­ діграла помітну роль у подальшому економічному розвитку міста [ 12: 111]. Тарнополь як центр округи активно розбудовувався. З наказу авс­ трійського цісаря Ф. Коритовський зніс давні укріплення, в ’їзні брами, перебудував старий замок Тарновського. Біля нього і замку Стшалковського, над ставом, Ф. Коритовський спорудив новий палац, що отри­ мав назву «Новий замок». До Тарнополя приєднали позафортечні квар­ тали «Микулинецький», «Засадки», «Зарудця» та передмістя Великі і Малі Гаї. Завдяки цьому територія міста зросла втричі [74: 50]. У 1808 році, за переписом населення (другий австрійський перепис насе­ лення в Галичині), у місті налічувалося вже 7093 або 7095 мешканців [167]. Поступово Тарнополь набував ошатного вигляду. Споруджувалися дерев’я н і/а згодом і кам’яні тротуари. У 1809 році збудована двопове­ рхова будівля магістрату [39: 108].

ТЕРНОПІЛЬ

Наприкінці XVIII століття на українських землях Австрійської ім­ перії набув поширення звичай уживання кави як товариського напою. Про прихильність тогочасних тарнополян до кави свідчить те, що укра­ їнських міщан Тарнополя називали «кавунами». Назва «кавун» засто­ совувалася до міщан-рільників, а не до купців чи ремісників, саме то­ му, що вони, на відміну від рільників-селян, які пили на сніданок мо­ локо, пили, переважно, каву [141: 21]. На початку XIX століття у місті, що тоді активно розбудовувалося, з ’явилися перші «каварні» (кафе) [16].

Брама Коритовських з пілонами та гербами перед замком, міжвоєнний період. Із зібрань Narodowe Archiwum Cyfrowe На початку XIX століття в історії Тарнополя і регіону мав місце своєрідний епізод. У той час Французька республіка перетворилася на імперію на чолі з Наполеоном Бонапартом, який за десятиліття підко­ рив майже всі європейські країни. Воював він і з Австрійською та Ро­ сійською державами. У травні-червні 1809 року, упродовж трьох тиж­ нів, Тарнополем володіли наполеонівські війська Варшавського князів­ ства, очолювані майором Стжижовським. На знак вдячності за участь у війні проти Австрії, Наполеон передав Російській імперії два австрій­ ські округи у Східній Галичині: Чортківсько-Заліщицький і Тарнопольський, аж по Озерну [120].

ТЕРНОПІЛЬ

За умовами Шенбрунського замирення, укладеного між Австрією та Францією в 1809 році, територію між річками Збруч і Стрипа з 15 червня 1810 року до 6 серпня 1815 року було передано Російській імперії. У зв’язку з цим, Австрійська адміністрація зібрала податки з населення краю наперед, по 1811 рік. 15 грудня 1809 року російські війська зайняли «Тарнопольський край». У січні 1810 року в Тарнополі помер командувач російськими військами С. Ф. Голіцин, а новопризначений царем Д. С. Дохтуров прибув лише 25 лютого 1810 року. Тарнополь став центром адміністративного округу [41: 10]. За розпорядженням царя Олександра І, цивільну владу на приєдна­ ній до Російської імперії землі - у Тарнопольському краї - було доруче­ но організувати сенатору і таємному раднику І. А. Тельсу. На соборній площі та в домініканському костелі в Тарнополі була прийнята присяга на вірність царю - для цього був скликаний з ’їзд шляхти і духівництва. Тарнопольський округ очолювали «городничий» майор у відставці Іван Заньківський, пізніше - відставний капітан Демінський [41: 15]. У 1812 році в Тарнополі був створений тимчасовий комітет, який вживав заходів проти проникнення шпигунів на територію краю [41:26]. Тягар утримання російських військ ліг на населення краю. Було запроваджено використання відсталого від григоріанського юліансько­ го календаря, що «повертав» населення майже на два тижні назад. У Тарнопольському замку було відкрито офіцерське казино. Однак, Ро­ сійська імперія не змогла уникнути війни з Наполеоном [120]. Згідно указу російського імператора Олександра І від 1811 року в Москві була сформована 27-а піхотна дивізія у складі чотирьох полків: 1-й - Одеський, 2-й - Віл енський, 3-й - Тарнопольський, 4-й - Симбір­ ський. Варто згадати, що в битві під Бородіно у серпні 1812 року брав участь і Тарнопольський полк, який входив до 1-ї бригади флігельад’ютанта полковника М. Ф. Ставицького і перебував у складі 27-ої пі­ хотної дивізії генерал-майора Д. П. Неверовського 8-го піхотного кор­ пусу генерал-лейтенанта М. М. Бороздіна [14]. Під час битви офіцери та солдати полку виявили мужність і відвагу. Зокрема, як це видно з доповідної записки командира єгерської бригади 27-ої дивізії полков­ ника А. В. Воєйкова, шеф Тарно польського піхотного полку полковник Тітов «24 .Августа, будучи послан со своим полком на подкрепление 50-го егерского полка, с отличным мужеством сделал нападение на неприятеля и несколько раз опрокидывая его штыками, подавая пример храбрости своим подчиненным, причем, получив контузию в ногу, ос-

64

ТЕРНОПІЛЬ

тался при полку»; майори Окуньков, Штемпель, штабс-капітани Дмитревський, Резанов 2-й, Юнкер, підпоручики Подольський, Апрелєв, Милитинський, Остапенко, Курьянов, прапорщики Артаков, Бариков «24 августа способствовали своєму шефу, неустрашимо наступая на превосходной) в силах неприятеля, стремившегося сбить на левом фланге стрелков 50 егерского полка, и возбуждаемые примером шефа, поражали онаго неприятеля штыками, поощряя нижних чинов к муже­ ственному нападению, где все сии офицеры и ранены» [180]. Полк, як зазначав один зі свідків, атакував французів з піснею, це був єдиний випадок під час битви. Зокрема, М. І. Андрєєв з 50-го єгер­ ського полку стверджував, що: «Тогда неприятели, правеє нас, стали показываться колоннами на поле. Нашей дивизии Тарнопольский полк пошел колонной в атаку с музыкой и песнями (что я в первый и последний раз видел). Он после бросился в штыки в глазах моих. Резня не­ долго была, и полкового их командира ранили в заднюю часть тела на вылет пулею. Его понесли, и полк начал колебаться. Его место засту­ пили, полк остановили, и он опять бросился в штыки и славно работая. После остановились, прогнав неприятеля, и нас сменили» [180]. Всі офіцери, зокрема, й шеф полку полковник А. А. Тітов, були поранені, або вбиті Особливо, піхотинці Тарнопольського полку відзначилися в бою за Шевардинський редут, а також на Семенівських флешах [120]. Тарнопольський піхотний полк (1-й і 3-й батальйони) очолювали: шеф —полковник А. А. Тітов (контужений 24 серпня, але залишився в строю, поранений 26 серпня); згодом його заступив майор Г. А. Космачевський (поранений 26 серпня); згодом - капітан М. А. Соловов [14]. У битві під Бородіно, з усіх полків 27-ої дивізії, Тарнопольський полк зазнав найбільших втрат особового складу - ЗО офіцерів і 750 нижчих чинів. У бойових лавах полку залишилися тільки 1 фельд­ фебель та 177 солдатів [14]. Підсумувати вищесказане хотілося б сло­ вами командувача російської армії генерала М. І. ГоленіщеваКутузова: «Дивизия Неверовского так храбро дралась, что и неслыхан­ но: можно даже сказать, что примера такой храбрости ни в какой армии показать нельзя». У 1815 році Тарнопольський край знову повернувся до складу Ав­ стрійської імперії [41: 29]. На згадку про добу Наполеона в Тарно полі на цвинтарі біля Монастирської церкви залишилися могили вояків, зо­ крема французів [80: 32]. Там був споруджений і обеліск «наполеончикові» - 19-річному графу Леонарду Стаженському, що воював у війсь-

ТЕРНОПІЛЬ

ку Наполеона і помер від рани. Пам’ятник був зруйнований під час ні­ мецької окупації у Другій світовій війні в 1941 році [120].

Ескіз пам’ятника «наполеончикові» на цвинтарі Монас­ тирської церкви по вул. Острозького. Виконаний В. Бауером під час інвентаризації старого цвинтаря в 1932-1933 рр. (за Ч. Бліхарським)

У 1823 році місто відвідав австрійський цісар Франц І, що для тарнополян стало важливою подією. 15 лютого 1843 року останній влас­ ник Тарнополя Тадеуш рицар фон Туркул (Turkuö), герба Остоя, уклав з магістратом контракт і за 175000 флоренів сріблом відмовився від своїх прав на місто [12: 118-119]. Наступного, 1844-го року, 12 грудня, австрійський цісар Фердинанд І надав Тарнополю герб і статус вільно­ го королівського міста [221: 64-65]. Щит герба вінчала корона, яка си­ мволізувала суверенітет міста [114]. Місту було передано й замок, який упродовж тривалого часу використовувався під казарми вояків тарнопольського гарнізону. Важливою подією в житті громади міста стало заснування в 1861 році першого в Тарнополі міського парку (сьогодні - «Старий парк») на території, яку називали «Новий город». Створення парку іні­ ціював Володимир Мандль, який протягом 1855-1868 років обіймав посаду бургомістра (бурмістра) Тарнополя. За заслуги В. Мандля перед громадою міста остання назвала на його честь вулицю, яка вела до па­ рку (тепер вул. Паркова) та поставила йому пам’ятник (не зберігся, скульптор Т. Дикас) у «Новому городі» [198: 153]. Міщани гордилися своїм парком, проте відвідувачі недостатньо дбали про його чистоту й засмічували принесеною з собою їжею. Зрештою влада заборонила

ТЕРНОПІЛЬ

приносити та вживати їжу на території парку, а вхід до парку зробила платним.

Герб міста на печатці Тарнопольського магістрату, 1829 рік (за О. О. Клименком, Б. В. Хаварівським)

Герб, дарований вільному королівському місту Тернополю Фердинандом І у 1844 році (за Я. Ленєком)

У другій половині XIX століття Тарнополь ще залишався невели­ ким містом, що мало доволі занедбаний вигляд. Лише дві центральні вулиці, Львівська і Міцкевича, виглядали по-справжньому міськими. Решта 80 вулиць не мали твердого покриття, були вузькими та завалені сміттям [167]. Та з плином часу обличчя міста змінювалося. Про розвиток Тарнополя у XIX столітті свідчить динаміка зрос­ тання чисельності його мешканців. Так, станом на 1817 рік їх кількість становила понад 10000 [39: 108], у 1849 році - 13000 [245: 86]. Згідно галицького перепису населення від 31 жовтня 1857 року, що застосо­ вував новітні методи статистики та демографічної науки, в Тарнополі проживало 17 тисяч осіб [167]. У 1897 році населення міста становило вже з 30000 осіб. У 1850 році в місті налічувалося 1350 будинків [167]. Про темпи розвитку міста можна дізнатися з аналізу даних про професійний склад населення. Наприклад, у 1865 році розподіл міщан за професіями виглядав так: 15 пекарів, 1 лакувальник, 3 будівельники, З палітурники, 1 зброяр, 5 токарів, 6 землемірів, 1 перукар, 4 склярі, З різники, 2 чинбарі, 4 рукавичники, 3 коновали, 2 капелюшники, 2 гребенярі, 1 шапкар, 20 мідників і дротярів, 1 граверних, 13 кушнірів,

ТЕРНОПІЛЬ

82 муляри, 2 механіки, 4 круп’ярі, 2 позолотники, 2 сажотруси, 1 парасольник, 14 римарів і шорників, 5 миловарів, 20 кравців, 120 шевців, 7 слюсарів, 5 шліфувальників, 1 мотузник, 5 сріблярів, 3 каменярі, 2 копачі криниць, 60 столярів, 2 гончарі, 2 стригалі, 8 годинникарів, 9 колісників, 4 ватярі, 20 ткачів і 21 тесля. Про розвиток Тарнополя у 1866 році статистика розповідає насту­ пне: територія міста разом з передмістям становила 8970 моргів 673 сажнів квадратних або 5293 га, у місті було 1700 будинків, 3442 сім’ї, 16167 мешканців (з них 3032 латинського обряду, 3485 гре­ цького обряду, 9632 євреї; 12333 жінок і дітей). За професіями тарнополян представляли: 43 священики, 215 службовців, 12 військових, 25 літераторів і митців, 11 адвокатів, 39 лікарів, 258 власників ґрунтів, 751 власник будинків, 984 ремісники з 263 помічниками, 344 торговці і купці з 28 помічниками, 7 рибалок, 14 помічників по господарству, 396 слуг, 446 наймитів [243].

Тарнопольський замок. Малюнок Наполеона Орди, 1870-ті роки Тарноиоль поділявся на «старе» і «нове» місто. В місті діяли окру­ жне упра^іління, поєднане з повітовим; окружний суд з цивільним, кри­ мінальним і торговим відділами, з судовою прокуратурою та 8 адвока­ тами. Також були ґмінне управління, пошта, телеграф. Як і весь край,

68

ТЕРНОПІЛЬ

місто Тарнополь поступово втягувалося у процеси розвитку капіталіз­ му. Особливо помітним це стає у 1870-1880-х роках [187: 121]. У 1880 році площа міста становила 9320 моргів 1274 сажнів кв. За даними перепису того ж року, в Тарнополі проживало понад 25000 осіб. З них римо-католики становили 6023 особи, греко-католики - 6170, а юдеї - 13468 осіб. У 1900 році статистика подає вже інші дані про чи­ сельність та релігійну і національну приналежність міщан. Із загальної кількості мешканців Тарнополя у 30415 осіб, римо-католики становили 8249 осіб, греко-католики - 8583, юдеї - 13493 особи. За польськими да­ ними, поляки становили 18808 осіб, а русини (українці) - лише 7880. Національність тоді визначали за мовною ознакою, що не може о б ’єктивно відображати реальної картини, оскільки польською мовою послуговувалася й значна кількість українців і євреїв [187: 121-122]. Особливо важливе значення для економічного розвитку міста мали прокладення залізниці, яка у 1870 році з ’єднала Львів з Тарнополем, а згодом - з Підволочиськом, а також побудова залізничного вокза­ лу. Наприкінці XIX століття залізничну колію від Тарнополя було про­ кладено до Бережан, а в 1906 році - до Збаража. Утвердження міста Тар­ нополь як залізничного центру округи сприяло розвиткові гуртової торгі­ в л і Залізницею місто було пов’язано з іншими адміністративними та еко­ номічними центрами Аветро-Угорської імперії [42: 19]. З 1895 року Тар­ нополь було з’єднано шосейною дорогою з Теребовлею, Збаражем, Під­ волочиськом, Бережанами [167]. Напередодні XX століття до міста про­ лягало шість шосейних доріг, було завершено прокладання залізнич­ них колій Тарнополь - Копичинці, а у 1906 році було відкрито рух по залізниці Тарнополь - Збараж [42: 84, 87].

Залізничний двірець (вокзал). Листівка початку XX ст.

ТЕРНОПІЛЬ

Тарнополь у XIX столітті відносно швидко розвивався економічно. Велику роль у цьому відігравала торгівля. Ще в 1836 році місто отри­ мало право проводити 12 ярмарків на рік. Поступово розвивалися й інші галузі економіки. У 1851 році збудовано броварню Пшиваліха. Згодом на ній розливали знамените пиво «Окочім».

Етикетка пива з броварні Пшиваліха в Тарнополі. Міжвоєнний період

Етикетка пива «Okocim» з розлив­ ні Пяндес-Фундова, Тарнополь. Міжвоєнний період

Станом на 1881 рік у Тарнополі було 5 водяних, парових і парово­ дяних млинів. Найвідомішими були млини Якоба Галла (Ґалля) (паро­ вий) та Самуеля Амаранта (водяний) [187: 124]. У місті працювала ве­ лика воскобійня, яка щороку випускала 80400 центнерів жовтого вос­ ку. Цінну сировину успішно експортували в Австрію та Італію. Крім того, в діжки фасувалися мед, який вивозили до Львова, Берна, Бельська, Кракова. Ще у 1876 році в Тарнополі засновано велику фабрику з виробництва крохмалю. В місті існували фабрика сиру, спиртовий за­ вод на Загребеллі, кілька боєнь, а також підприємства з обробки шкіри, виготовлення цегли, черепиці, возів, коліс, керамічного посуду тощо. У 1900 році до ладу стала й невелика електростанція. На підприємствах працювали як мешканці міста, так і люди з навколишніх сіл. Серед найбільших підприємств виділялися завод Маргуліса - з виробництва цегли (400 працівників), паровий млин Галла (100 працівників), під­ приємство/’з виготовлення меблів (у 1912 році налічувало 200 праців­ ників). УуІ910 році в Тарнополі виникло товариство з промислу і про­ дажу паперових виробів «Будучність». Згодом воно стало комерційно-

ТЕРНОПІЛЬ

промисловим кооперативом, в його власність перейшла фабрика туток і папірців. На початках, щоб привернути увагу покупців, виробам фаб­ рики надавалися назви відомих «брендів», зокрема «Ле Балкан», «Кінг» [187: 125-126]. За статистичними даними, 1886 року в Тарнополі нараховувалося 467 ремісників, які займалися пекарством, ковальством, волочінням дроту, обробкою шкір, млинарством, ткацтвом, столярною, гончарною, шевською справою та іншими промислами. Загалом, у місті, як і в ці­ лому краї, переважало дрібне та напівкустарне виробництво. Розвиток сільського господарства, промисловості та різних реме­ сел сприяв зростанню торгівлі у Східній Галичині, зокрема, в Тарнопо­ лі. В самому місті торгували такими товарами, як хустки, стрічки, по­ лотно, вироби з рогожі, вироби бондарів і гончарів, вапно тощо. У про­ дажу був широкий асортимент продуктів харчування: борошно, масло, мед, крупа, риба, хліб, овочі, фрукти, кава, м ’ясо, содова вода, тощо. На початку 1880-х років у місті діяло 20 крамниць, 21 пекарня, а на по­ чатку XX століття в Тарнополі було вже й 20 буфетів [187: 126]. Здавна в Тарнополі відбувалися ярмарки і торги. Так, щорічно проводилися кінний ярмарок, ярмарок на день св. Анни, який починав­ ся 24 липня і тривав два тижні. З ’їжджалися на нього купці з Росії, Польщі, Чехії, Угорщини та з інших країн. У спеціальному регламенті торгів указувалось на те, які саме товари можна продавати та в якій кі­ лькості, а також - де та коли можна торгувати. Так, худобою торгували лише з 1 квітня до кінця вересня. Нагляд за всією торгівлею в місті здійснював міський магістрат. Разом з тим, попри певний економічний розвиток краю слабкою залишалася соціальна його сфера. Керівні кола Австро-Угорської імпе­ рії мало турбувалися проблемами охорони здоров’я жителів Східної Галичини. Робочий день робітників тривав понад 16 годин. Згодом ро­ бітники добилися скорочення робочого дня до 14 годин. Низька заро­ бітна платня, хронічне недоїдання, висока вартість медичних послуг спричинялися до високого рівня захворювань і смертності серед робіт­ ників та інших бідних верств населення міста і округи. До 1880-х років у місті була практично відсутня державна медична служба. За даними 1894 року, у Тарно польському повіті працювали лише 16 лікарів, з яких практикували приватно 15, а на державній посаді перебував 1. Акушерок було 26, з них лише 5 утримувалися за рахунок державного та місцевого бюджету. У той самий час у Тарнополі була тільки одна лікарня на 75 ліжок. За період 1881-1890 років лише від інфекційних

захворювань (віспи, тифу, скарлатини, дифтерії, кору, дизентерії) що­ річно помирало до 1240 осіб [187: 128]. У 1896 році стався «Тарнопольський бунт» - виступ міської бідноти з вимогами підвищення зар­ платні,^ скорочення робочого дня та скасування системи штрафів [60: 71-72].

Вигляд на вул. Руську. Листівка початку XX ст.

За таких умов доволі дошкульними для міста були й природні катаклізми: буревії, посухи, епідемії тощо. Дослідниця Л. Загродзька у 1933 році, на основі давніх міських хронік, склала хроніку подій міста Тарнополя. У ній повідомляється про прикрі «трафунки», що спіткали місто у XIX та на початку XX століть. Нижче наводимо деякі з них. У 1818 році сталася пошесть вітряної віспи. У 1831 році Тарнополь охопила епідемія холери. Спочатку, в тра­ вні, на холеру захворіло декілька людей. Через це у червні того ж року швидше завершили навчальний рік, було зачинено церкви і костел. На Торговій площі (згодом, площа Собеського, тепер - майдан Волі) регу­ лярно відправлялися Служби Божі. Було закладено шпиталь і холерний цвинтар (збоку від залізничної колії на Березовицю). Лише у вересні пошесть було зупинено. Її останньою жертвою була молода мешканка міста Анастасія Онуферко. Загалом же, за 1831 рік через азійську холе­ ру померЛо 10% населення. У 1833 році (за іншими даними, у 1832-му [208: 190]) в Тарнополі сталася велика пожежа. Згоріло дві третини міста. Пожежа ширилася з дивовижною швидкістю через посуху.

ТЕРНОПІЛЬ

У листопаді 1835 року в місті панувала нервова пропасниця. 5 ли­ стопада в гімназії оо. Єзуїтів (згодом - 1-а Державна) було 63 хворих учні. ЗО серпня наступного, 1836-го, року о 2-й годині по полудню місто захопила жахлива буря. Від північного заходу зірвався вихор. Хмари вкрили небо, стало темно, як уночі. Незабаром впав град завбільшки з куряче яйце. Лише в гімназії оо. Єзуїтів було вибито 267 шибок. У 1837 році вдарили сильні морози. На Новий рік і 2 січня було -28°С. Того ж року, 26 і 27 червня, невщухаюча злива спричинилася до затоплення лук і пасовищ. Того ж місяця знову панувала нервова про­ пасниця. Від грудня 1840-го до березня 1841-го року панували морози, які сягнули відмітки -32°С . У 1845 році знову панувала посуха. За наказами греко-католицької і римо-католицької капітул 10 липня відбулися процесії по полях, а та­ кож до фігури Матері Божої біля чернівецького гостинця (шляху).

26 червня 1855 року дощ лив, як з цебра, луки і пасовиська були затоплені. У червні 1864 року в Тарнополі град падав чотири рази серед страшної бурі. У 1868 році зимової пори по заході сонця з ’явилася комета. Хвіст від неї сягав від ставу аж поза костел Єзуїтів (тепер швейна фабрика). Пси заводили, худоба ревіла, сталася величезна паніка, поповзли чутки про скору війну. У травні 1869 року стояли спекотні дні, було аж +34°С. У червні того ж року містом чотири рази прокотилися буревії з градом [254]. У лютому 1870 року мороз досяг -33°С. У травні 1872 року було аж чотири градові бурі. У 1873 році палав замок. У 1879 році сталося нашестя щурів. Мандрували вони з боку Петрикова такими купами, що шляхи сполучення утримували возами. Но­ ве нашестя щурів сталося в 1882 році. Тоді ними був обліплений замок Стшалковського (тепер у районі парку ім. Т. Шевченка). Люди збира­ лися юрбами, спостерігаючи за незвичним видовищем. Рік 1884-й всіх здивував урожайністю. Поле, яке на початку XIX століття давало максимум 8 кіп збіжжя, дало цього року аж 16 кіп. Зима 1886 року накидала стільки снігу, що для того, аби дістатися надвір, робили тунелі.

ТЕРНОПІЛЬ

У 1887 році в Тарнополі сталася епідемія віспи. У повіті померло 4765 осіб. Весна 1894 року була дуже холодна і винятково дощова. У жовтні й листопаді 1900 року напала нова пошесть - епідемія скарлатини. Вона повторилася й у 1902 році.

15 травня 1906 року годинники, зокрема на Ратуші та у місті, були наставлені відносно меридіану Гринвіч. У 1908 році мешканці міста спостерігали комету, що була видима на заході. У листопаді 1911 року сталася чергова пошесть скарлатини [254]. Наведені вище факти яскраво ілюструють тогочасний стан медич­ ного обслуговування та проблеми санітарної медицини, а також знач­ ний вплив на економіку та й побут населення міста природних стихій­ них явищ. Розвиток економіки дав новий поштовх до активізації освітнього життя у Тарнополі та краї. На жаль, розвивалося воно не дуже високи­ ми темпами, хоч і відігравало важливу роль у житті тарнополян. Частогусто інтенсивність освітнього життя пов’язувалася з політичними об­ ставинами. Після руської (української) православної братської школи, засно­ ваної ще у часи Костянтина Костянти­ новича Острозького, наступну школу в Тарнополі відкрила єврейська громада. У 1813 році єврейський просвітитель Йосиф Перль заснував у місті приватну напівсвітську школу - першу такого ти­ пу в Галичині [135]. Українське населення краю зазна­ вало утисків у національно-культурній та освітній сферах і залишалося най­ більш неосвіченим. У 1820 році відкрилася гімназія, ви­ пускникам якої згодом було надано пра­ во вступу до університету. Відкриття в Тарнополі першої гімназії було пов’язане із діяльністю ордену ченцівєзуїтів. Отці-єзуїти прийшли в ТарноЙосиф Перль поль під час австрійського панування. Цей орден, після ліквідації, а потім від-

ТЕРНОПІЛЬ

новлення Папою Римським та вигнання з Російської імперії, отримав дозвіл на заснування своїх осередків у Галичині. За це отці-єзуїти, які славилися своїми навчальними закладами, зобов’язувалися відкрити в Тарнополі 6-класну гімназію та запровадити дворічне навчання філо­ софії. Тож, 20 листопада 1820 року в приміщенні кляштору домінікан­ ців, який єзуїти взяли в оренду, шість ченців ордену заснували гімна­ зію. Діти до навчання допускалися, незалежно від національності та ві­ росповідання, безкоштовно. До виховного процесу залучали також шкільний театр, хор, оркестр. Крім того, єзуїти вперше навчали мате­ матично-природничих дисциплін, збільшили кількість уроків з історії та географії. Через два роки при гімназії було відкрито шляхетський конвікт (інтернат). Високо оцінивши успіхи учнів, австрійський імпе­ ратор Франц І, який у 1823 році відвідав Тарнополь, наказав звести для неї нову будівлю.

Тарнопольські гімназисти і міщани перед костелом оо. Домініканів. Листівка початку XX ст.

ТЕРНОПІЛЬ

Через 10 років Тарнополь знову відвідала особа з монаршого роду ерцгерцог Фердинанд д ’Есте, він також зацікавився гімназією і пода­ рував їй колекцію монет і медалей та значну суму грошей, на які було придбано землю і збудовано маєток для школи у Великих Гаях [135]. Проте, в 1848 році цісар Фердинанд заборонив діяльність ордену єзуїтів на території імперії (ця заборона тривала до 1852 року), відтак і гімназію в Тарнополі було закрито. Але вже наступного року на її під­ валинах з ’явилася вже цілком світська державна (цісарськокоролівська) гімназія. Першим світським директором гімназії став українець Євстахїй Прокопчиць. Коли Франц Йосиф І повернув єзуїтів до Галичини, навчальний заклад залишився світським. Отці-єзуїти за­ снували шляхетський конвікт, що складався з шести класів. Він набув популярності: шляхта зі всієї Східної Галичини прагнула посилати сво­ їх дітей на навчання саме до цього закладу. Проте наступні два роки шляхтичі навчалися у державній гі­ мназії, й матуру (випускний іспит) складали саме у ній. Крім обов’язкових предметів, тут викла­ дали музику, спів, малюнки й фех­ тування. Дозвіл міністра віроспові­ дань на відкриття приватної гімназії та шляхетського конвікту в Тарно­ полі єзуїти отримали лише в 1856 році [136: 35-36; 116]. Трива­ лий час вихователем й опікуном мо­ лоді в єзуїтському колегіумі Тарнополя був Ян Бейзим (1850-1912). Згодом він став місіонером. В історії церкви відомий як «слуга прокаже­ Тарнопольський єзуїт них» на о. Мадагаскар. Після смерті о. Ян Бейзим, беатифікований Яна Бейзима католицька церква про­ католицькою церквою голосила його блаженним [116]. У 1888-му навчальному році у восьми навчальних класах Вищої цісарсько-королівської гімназії викладали протягом тижня: релігію 2 години, латинську мову - 5-8 годин, грецьку - 4-5 годин, німецьку 4 -6 годиш польську - 3 години, руську (українську) - 2-3 години, ма­ тематику - 2-3 години, фізику - 3 години, географію та історію 3 -4 години, філософію - 2 години.

76

ТЕРНОПІЛЬ

Попри всі обмеження, влада усе ж намагалася демонструвати при­ хильність до всіх народів, що населяли імперію. Тож, гімназистирусини (українці) у V -V III класах виконували письмові індивідуальні наукові роботи, які охоплювали галузі природознавства, географії, іс­ торії, літератури, рідною мовою [244: 72-73]. Проте, помітного впливу на українську громаду це не справляло, оскільки склалося так, що у гі­ мназії навчалися, переважно, діти з німецьких, польських, єврейських родин.

Вигляд на Домініканський костел з вул. 3-го Мая (тепер Сагайдачного). Початок XX ст.

У 1855 році в місті відкрилася чотирикласна реальна школа. Траплялися в житті тогочасних гімназії і гімназистів драматичні та трагічні випадки. Так, в останніх роках XIX століття два учні-невдахи ' Тарно польської державної гімназії, що походили з Денисова, Роман Стислович та Іван Войтина, не зуміли скласти іспити з грецької та ла­ тинської мов. Замовивши напередодні собі могильну плиту, вони вчи-

77

ТЕРНОПІЛЬ

нили самогубство. На плиті власноруч написали: «Тут спочиває моло­ да студентина. Нас тут побила грека і латина». Плиту було встановле­ но на місці їхнього самогубства в Новому городі (Старому парку) [135]. г У 1873 році зусиллями громадськості міста було збудовано при­ міщення Української бурси для учнівської молоді, названої на честь ініціатора і засновника священика о. Степана Качали. Тут вона перебу­ вала до Першої світової війни. В 1921-1939 роках у колишніх примі­ щеннях бурси працювала гімназія Руського (згодом - Українського) педагогічного товариства «Рідна школа». У 1875 році в Тарнополі з ’явилась учительська семінарія. В 1870-х роках коштом магістрату утримувалися ще й дві чотирикласні народні школи (чоловіча і жіноча). У 1891 році в місті відкрилась дво­ річна промислова школа з підготовки робітників-майстрів. Тож напри­ кінці XIX - початку XX століть у місті були «руська», польська і єв­ рейська бурси, «руський інститут Педагогічного Товариства», реміс­ нича бурса ім. Кіліньського, інтернати для семінаристів і дівчат. У державній гімназії дуже часто мінялися професори, серед яких, зокрема, було багато німців та чехів. Поступово гімназія полонізувала­ ся. Тому патріотично налаштовані українці наприкінці XIX століття підняли питання про відкриття в Тарнополі окремої української гімна­ зії. Вирішення цього питання потребувало значних зусиль, оскільки необхідною була згода Галицького сейму, в якому переважали польсь­ кі впливи. Проблему розв’язав Олександр Барвінський - випускник старої Тарно польської гімназії та посол (депутат) парламенту у Відні. Для по­ зитивного результату голосування, під час якого вирішувалася доля уряду, бракувало три голоси і О. Барвінський, від імені трьох українсь­ ких позафракційних депутатів, надав підтримку прем’єр-міністрові. В обмін на це О. Барвінський вимагав негайного відкриття української гімназії в Тарнополі. Щоб обминути спротив депутатів-поляків, у 1898 році було відкрито тільки паралельний перший український клас у гімназії. В 1902 році українська гімназія отримала будівлю колиш­ ньої реальної гімназії на вулиці Валовій. Як самостійну класичну гім­ назію, її бу/io відкрито лише 1911 року і перенесено до новозбудованого приміщення на вул. Костюшка, 9 [135]. Тарнопольські українські гімназисти ще з часів старої державної гімназії організовувалися у таємні середньошкільні «громади», в яких доповнювали шкільну освіту українознавчими дисциплінами. Тоді мо-

78

ТЕРНОПІЛЬ

лоді «народовці» в Галичині, за прикладом київської Громади, органі­ зовували студентські та учнівські організації (громади) у навчальних закладах. З метою пробудження національної самосвідомості українсь­ кої молоді, народовці повели громади в напрямку вивчення їх учасни­ ками української літератури та історії, збирання етнографічного і фо­ льклорного матеріалу, влаштування літературних вечорів, концертів, випуску рукописних часописів тощо. Показово, що такі провідні гали­ цькі народовці, як К. Горбаль, О. Партацький, Є. Згарський, були ви­ кладачами Тарнопольської гімназії. Засновником тарнопольської гімназійної «Громади» весною 1864 року був учень Михайло Чачковський, він же й був обраний її першим «війтом». Другим війтом «Громади» був Андрій Сочинський. «Громада» діяла в обстановці надзвичайного військового стану, у зв’язку із польським повстанням, і тому мусила працювати в підпіллі. «Громада» винайняла собі кімнату на піддашші в офіцинах (флігелі) кам ’яниці Степчиньського, якраз навпроти т. зв. полковничих палат на той час резиденції військового коменданта Тарнополя, полковника гусарів Оттінґера. Одним з перших «громадівців» був гімназист Іван Пулюй, майбутній відомий фізик. Він і залучив до складу «Громади» О. Барвінського, свого однокласника. Серед інших відомих членів тарноподьськш учнівської «Громади» були майбутні: вчений-окуліст Ми­ хайло Борисикевич, правники Євген Курилович і Володимир Ганкевич, священик Омелян Білинський, інші науковці та українські національні діячі [7: 80-S2].

Вулиця Руська. Листівка початку XX ст.

Т Е Р Н О ПІ Л. Ł

Гімназисти мали й усталені традиції, починаючи з гранатових му­ ндирів і закінчуючи самодіяльним гімназійним театром. Саме тут в Олександра (Леся) Курбаса та його однокласників виник задум створи­ ти свій театр. Гімназисти не лише отримували грунтовні знання, а на практиці навчалися основ самоврядування, часто у підпільних самоос­ вітніх гуртках, зокрема у згадуваних вже «громадах», видавали підпі­ льні рукописні часописи, як на початку XX століття - «Перший про­ мінь», «Праця», «Ідея» та інші [135]. Тарнопольські гімназії виховали чимало відомих людей - громад­ ських та політичних діячів, учених, освітян, діячів культури та мистецт­ ва, військовиків тощо. Полякам вони дали визначних політичних прові­ дників: Земялковського, Ґолуховського, Ґрохольського, Лева Біліньського [136: 36]. Тут виховували й зміцнювали національну свідомість укра­ їнців Данило Людкевич, Віктор Загайкевич, перші галицькі народовці Євген Згарський, Омелян Партацький і Кость Горбаль, а також о. Мико­ ла Конрад, Петро Карманський, Лев Цегельський, Яким Ярема, Василь Безкоровайний, Іван Галущинський. Тут вчилися Барвінські, майбутні академіки Іван Горбачевський та Кирило Студинський, професори Ста­ ніслав Дністрянський, Микола Чубатий, Іван Пулюй, Євген Олесницький, Денис Січинський, Ярослав Стецько, Йосип Сліпий, Лесь Курбас та інші видатні особи української культури, науки, освіти тощо. Загалом, Тарнопольська гімназія, за оцінкою Є. Олесницького, дала найбільшу кількість інтелігентних українців, після Львівської академічної та, мож­ ливо, Перемишльської гімназій. Тільки до 1880-х років тут вчилися Білинські, Борисикевичі, Барвінські, Пулюї, Січинські, Ганкевичі, Федо­ ровичі, Темницькі, Танчаковські і багато інших [136: 36].

Пасаж Адлера в Тарнополі (тепер вул. О. Кульчицькоі% давнє місце друка­ рень і редакцій. Листівка початку XX ст.

ТЕРНОПІЛЬ

Важливою подією у духовному житті міста стало заснування пер­ шої газети - «Podolanin» («Подолянин»), яка з ’явилася 10 лютого 1878 року. Вона започаткувала тогочасну тарнопольську пресу. Газета виходила щочетверга та щонеділі. Перший україномовний часопис у Тарнополі - двотижневик народовців «Руський голос» - з ’явився, ма­ буть, 1 січня 1904 року. Того ж року в місті з ’явилися ще два україно­ мовних видання - «Молодіж» та «Подільський голос». У 1909— 1912 роках замість останнього щ оп’ятниці виходило «Подільське сло­ во». У 1911 році в Тарнополі вже було 5 часописів [119]. У 1910 році викладач Тарнопольської гімназії Йосип Застирець перевидав у Тарно­ полі перший західноукраїнський альманах «Русалка Дністровая», що вперше був виданий у Будапешті в 1837 році, але майже весь його ти­ раж тоді було конфісковано і знищено. У 1887 році в житті міста сталася чергова подія, якій влада та гро­ мада Тарно поля надавала надзвичайного значення. Місто відвідав представник австрійської імператорської династії, спадкоємець пре­ столу ерцгерцог (або архікнязь) Рудольф. До візиту високого гостя в Тарнополі міщани створили спеціальний комітет, і на пропозицію його члена, українського політика і мецената Володислава Федоровича, влаштували на честь гостя в павільйоні міського парку етнографічну виставку, яка мала представити побут, культуру та звичаї українців 45-ти повітів Східної Галичини. Програму цієї, другої Крайової етно­ графічної, виставки та й усього візиту склав Олександр Барвінський. Володислав Федорович був головою оргкомітету. Декілька сотень ет­ нографічних експонатів для виставки з особистої колекції надав найвідоміший тодішній галицький етнограф, дослідник Гуцульщини Воло­ димир Шухевич [26]. Матеріал Гуцульщини був чи не найбагатшим на виставці. Як журналіст, подію на всіх етапах висвітлював Іван Франко, який залишив про неї цінні репортажі [178]. Ерцгерцог Рудольф прибув до міста 5 липня 1887 року зі своєю свитою. Місто було святково декороване, вулиці освітлювали ліхтарі. Коли Рудольф з ’явився на балконі своєї резиденції, т. зв. «полковничівки» або полкових палат, на площі Собеського (тепер майдан Волі), багатотисячний натовп привітав його криками «Слава!». А селянський хор о. Йосифа Вітошинського з Денисова, що складався зі 122 співаків, виконав народний гімн та спеціально складену до візиту кантату Н. Вахнянина. Наступного дня на виставці архікнязь оглянув археоло­ гічні та етнографічні пам’ятки і саму виставку в парку: чотири типи українських селянських хат з обійстями та групи селян і міщан у своїх

ТЕРНОПІЛЬ

традиційних строях. З виставки було зроблено серію фотографій, аль­ бом, який фотограф А. Сількевич подарував ерцгерцогу. Наприкінці виставки Рудольфу продемонстрували обряд обжинків. Ерцгерцог при­ дбав чимало мистецьких виробів просто у виставковому салоні і висловивгдумку, що прийом у Тарнополі був найкращим в усій Галичині. І зробив висновок, що Східна Галичина не є такою дикою, а народ «та­ ким неотесаним, як то представляють» [127].

Тарнопольські ремісники-євреї та українки в околицях Ринку (ймовірно, вул. Перля). Початок XX ст. Джерело: www.times.te.ua

У XIX столітті Тарнополь розвинувся як багатонаціональне місто. Він був і центром єврейського Просвітництва, і польського революцій­ но-визвольного руху, і українського національно-культурного відро­ дження. Чимало тарнопольської молоді втікало до лав повстанського війська під час антиросійського польського Листопадового повстання 1830-1831 років. Тоді класи гімназії просто-таки порожніли. Дирекція потім мала чималий клопіт з австрійською адміністрацією, а декого з учителів було звільнено. Тарнопольські революціонери збиралися і в міських підземеллях. У готелі Ляндауа «Під білим конем» були підзе­ мні таємний тунель і три поверхи кам’яних склепів. У верхньому з них розміщувався ресторан. У ньому відбувалися таємні зібрання учасни­ ків польського повстання 1863 року [75: 51]. Пробудилися й русини-українці, які під час «Весни народів» 1848 року створили у місті окружну Руську Раду як філію Головної Ру­ ської Ради у Львові. Цей орган домагався поділу Галичини на польську

82

(західну) і українську (східну) частини та об’єднання Східної Галичини разом із Північною Буковиною в окремий коронний край - національ­ но-територіальну автономію для русинів-українців Австрійської імпе­ рії. Під керівництвом Руської Ради в місті був утворений відділ бата­ льйону Руських гірських стрільців. Під впливом революційних подій цісар Фердинанд І видав указ про дозвіл формувати в Австрійській ім­ перії частини національної гвардії. У Тарно полі ініціатором формуван­ ня національної гвардії став голова місцевої Ради і парох Тарно поля о. Михайло Білинський, який освятив прапор і став духівником загону [83: 103-104; 80: 23]. Згадані формування можна вважати зародком на­ ціональної армії, до того ж вони використовували символіку в синьожовтих барвах. Так, національна гвардія вперше використала синьожовті прапори. Співзасновником і заступником голови Головної Русь­ кої Ради у Львові та автором її статуту і програмних документів був випускник Тарнопольської гімназії Іван Борисикевич. Перед фактом загрози національних хвилювань і виступів цісарсь­ ка влада загравала з українською громадськістю, демонструючи своє прихильне ставлення до неї. Яскравий приклад такої демонстрації мав місце у 1887 році, під час згадуваної вище поїздки спадкоємця престо­ лу Рудольфа містами Галичини та Буковини. Відвідав представник мо­ наршої сім’ї і Тарнополь. Серед інших висловлювань Рудольфа неспо­ дівано прозвучали й такі слова: «Нехай Господь хоронить і береже український народ і його святу церкву». Закінчивши промову, він до­ дав українською: «Многая літа!». Дискримінація русинів (українського населення) краю та й міста Тарнополь, яка мала місце де-факто, була очевидною не лише в освіт­ ніх закладах. Простежується відповідна ситуація і в органах влади. Так, Тарнопольська міська рада у 1908 році складалася з 46 депутатів, з яких євреї становили 18 осіб, поляки - 14, русини - лише 4 особи. Се­ ред останніх були М. Брикович, д-р С. Чикалюк, П. Демчук і о. В. Громницький. Депутати мали також 14 заступників, серед яких русинів було двоє - В. Чубатий та о. д-р М. Конрад [199: 161].

13 квітня 1913 року в Тарнополі був відкритий Подільський музей. Був випущений путівник по музею. Після Другої світової війни цей пу­ тівник виявиться чи не єдиним основним джерелом, у зв’язку з втра­ тою всіх інвентарних книг першої половини XX століття [237: 1—15]. З часом музей перетворився на найбільшого охоронця старожитностей краю. У його фондах зберігалися середньовічні дукат і таляр імперато­ ра Священної Римської імперії Матеуса І, а також бельгійський таляр

ТЕРНОПІЛЬ

1644 року. Дві останні монети знайдені у місті під час земляних робіт на території Заруддя підмайстром В. Місієвічем у 1913 році [198: 298]. У 1930 році колишній тарнополянин Людвік Фінкель, відомий іс­ торик, лірофесор Львівського університету, подарував музею особисту бібліотеку, що нараховувала 4000 примірників книг, на окремих з них збереглися автографи відомих дослідників того часу [198: 299]. Напередодні Першої світової війни у місті вже функціонувала Пу­ блічна бібліотека Кола Товариства Школи Людової. Перед Першою світовою війною місто набуло своєрідного облич­ чя, яким вирізнялося серед багатьох інших. Цим воно завдячувало низ­ ці архітектурних, зокрема культових і громадських, споруд, а також пам’ятникам, встановленим на честь видатних людей або в пам’ять про визначні історичні події. Наприкінці XIX - початку XX століття в Тарнополі з ’явилася ціла низка цікавих пам’яток. У 1892 році сформувалося одне з улюблених місць для прогулянок тарнополян - міський сквер («корсо» або «корзо») на вулиці Міцкевича, колишній Панській. Тепер тут бульвар Т. Шевченка.

Тарнополь, «корсо» або вул. А. Міцкевича, колишня Панська (тепер бульвар Т. Шевченка). Листівка початку XX ст.

У згадуваному вже «Новому городі» 29 вересня 1896 року на честь 300-ліття^берестейської церковної унії було насипано Холм Унії. Ціка­ во, що приблизно на цьому ж місці, але вже у 1970 році, було створено дуже подібний Курган Слави на честь вояків Червоної армії, що заги­ нули, визволяючи Тарнополь від німецької окупації в 1944 році.

ТЕРНОПІЛЬ

У 1897 році було відкрито пам’ятник Адаму Міцкевичу у сквері його імені (сучасний район Театральної площі). Автор пам’ятника скульптор Т. Дикас [198: 150-151].

Вул. 3-го Мая (тепер Сагайдачного) в Тернополі, Початок XX ст., перед Першою світовою війною

У 1898 році в Тарнополі розпочалося будівництво нового єзуїтсь­ кого монастиря з костелом Непорочного Зачаття Найсвітлішої Діви Марії за проектом Діонізія Кжичковського. Головними виконавцями були тарнополяни інженер Заюкевський і майстер Микола Кордуба. Головним фундатором костелу був граф Вацлав Баворовський.

1900 року в Парижі були закуплені 4 різьблені ангели до головного ві­ втаря, а також різьба Матері Божої і фігура Св. Антонія, канделябри привезли з Відня. Костел освятили у 1901 році. У грудні 1915 року польова жандармерія 11-ї російської армії заарештувала отців єзуїтів разом з суперіором. Деякі з отців загинули у в’язницях Києва, а інші були вислані в різні частини імперії. Під час Першої світової війни цінна бібліотечна збірка була частково знищена, а частково реквізова­ на царськими військами. А після Другої світової війни, коли оо. єзуїти залишили місто в 1945 році, будівлю кляштору пристосували під швейну фабрику [195: 305-306, 307]. У 1903 році, у стилі сецесіону, було завершено будівництво нового /приміщ ення Тарнопольського залізничного вокзалу («двірця»). А на­ ступного року, на добровільні пожертви українського населення Тарнополя, з ’явився будинок «Міщанського братства» (зараз - філармонія, архітектор Фалендиш). Тут відбувалися святкування річниць Т. Шев­

ТЕРНОПІЛЬ

ченка, перед тарнополянами виступали І. Франко, який читав уривки зі своєї поеми «Мойсей», Б. Лепкий - з тетралогії про гетьмана І. Мазепу. Тут відбувалися концерти за участю всесвітньо відомої співачки Соло­ мії Крушельницької, працював театр Леся Курбаса і Миколи Бенцаля «Тарнопольські театральні вечори». Упродовж 1903-1908 років на вулиці Руській збудовано парафія­ льний костел Божої Матері Неустанної Помочі в неоготичному стилі. Автором проекту храму був галицький архітектор, головний представ­ ник галицької неоготики Теодор-М ар’ян Тальовський (1857-1910) [196: 228]. Він відомий ще й за архітектурним проектом знаменитого костелу Святої Ельжбети у Львові (1903-1911). Парафіяльний костел у Тарно полі був зруйнований у 1954 році. На його фундаме­ нті пізніше було збудовано і відкрито у жовтні 1959 року ЦУМ (центральний універса­ льний магазин) [13: 131]. У 1910 році сім’я Шидловських збудувала і відкрила в Тарнополі кінотеатр «По­ ділля» (тепер «Перемога»). На початку XX століття в Тарнополі почали виникати не лише культурно-про­ світницькі, але й спортивні товариства. Фізичну культу­ ру, зокрема руханку (гімнас­ тичні вправи), почало попу­ ляризувати «руханковопожарне» товариство «Січ». Із «Січчю» конкурував найпопулярніший серед тарнопольських міщан «Сокіл», за взірець якого був узятий че­ ський і загальнослов’янський сокільський рух. Заняття з Парафіяльний руханки у просторій залі костел у Тарнополі. Г;.

J ■ Із зібрань Narodowe Archiwum Cyfrowe Міщанського братства вів ві­ домий руховик Іван Дигдале-

86

ТЕРНОПІЛЬ

вич. На фестонах і здвигах (з’їздах) демонструвалися показові вправи. Окружний здвиг «Соколів» і «Січей» у Тарнополі відбувся у 1910 році. У 1905 році в Тарнополі було засноване одне з пер­ ших українських спортивних товариств «Поділля». А в серпні 1909 р. відбувся пер­ ший офіційний футбольний матч між тарнопольськими командами УСТ «Поділля» і «Креси». Уже в 1920-х роках в Тарнополі вперше в Гали­ чині було створено секцію боксу, поширювався хокей, туризм, теніс, велоспорт. У 1912 році при Тарнопольській українській гімназії Іваном Галущинським засно­ вано осередок першої суто молодіжної організації новіт­ нього часу «Пласту». ПершоПарафіяльний костел го ж року в Тарнополі у Тарнополі вночі, вул. Тарновського (тепер ЦУМ, вул. Руська). з’явилося 150 пластунів, а на­ Джерело: http://sowiniec.com.p ступного - 120 [117: 8]. Наприкінці XIX та на початку XX століть тарнополяни все ще жили своїми замкнутими на­ ціональними громадами. Русини-украшці заселяли всі дільниці міста. Однак, у Середмісті, зокрема й на вулиці Руській, переважали євреї, а Заруддя і Новий Світ заселяли, переважно, поляки. Однак, між міща­ нами різних національностей не було ворожнечі. Міщани, зокрема й українці, були більш консервативним елемен­ том суспільства, аніж інтелігенція чи навіть селянство. Русини займа­ лися, переважно, рільництвом, ремеслом, не цуралися й торгівлі.

ТЕРНОПІЛЬ

Тарнопольські міщани з о. В. Фортуною під час крайової етнографічної виставки в Тернополі, 1887 рік (за Б. Ос­ тап’юком)

Українці Тарнополя були згуртованою групою, переплетеною ро­ динними зв’язками. Серед найчисельніших або найвідоміших україн­ ських родин міщан-тарнополян були: Абрамовичі, Абрамчуки, Арти м ’яки, Вагани, Безкоровайні, Бекесевичі, Бриковичі, Брояки, Вацики, Василишини, Войтовичі, Гринкевичі, Грицини, Давидовичу Демчуки, Довгані, Лубенські, Дякови, Дячуни, Завадовичі, Заплітні, Караїсі, Книші, Комаровські, Кордуби, Кордибани, Королюки, Коршовські, Кравченюки, Кузьмовичі, Кучерішки, Кучерські, Лисі, Литвини, Май­ ки, Марковичі, Мисули, Мурії, Нестайки, Омецінські, Онуферки, Остап’юки, Острожинські, Паращуки, Постригачі, Ремези, Решетухи, Савуляки, Салевичі, Саї, Сатурські, Сеники, Сеньківські, Телев’яки, Трачі, Фалендиші, Фарміґи, Чубаті, Чумаки, Щурки, Юськевичі, Яремович іт а інші [147: 106-108]. Своєрідним був і міщанський одяг другої половини XIX століття. Його добре представляють світлини-дагеротипії міщан під час крайо­ вої етнографічної виставки 1887 року. Тогочасні міщани носили пере­ важно високі чоботи і довгі чорні плащі. На білі каучукові ковніри пов’язували темні «кокарди». На голову вдягали «циліндр» або «габік» («котелок»), у руках тримали паличку чи парасолю. Майже всі мали при собі табакерки з нюхальним тютюном (табакою), яким взаємно ча­ сту ван н я при зустрічах. Жінки носили довгі спідниці та білі фартухи, шиї прикрашали коралями (кораловим намистом), часто з медаллю із портретом Марїї-Терезії, на голову пов’язували хустку [147: 106].

Будинок науково-виховного закладу сестер св. Йозефа в Тернополі, вул. Костельна, поч. XX ст.

Внутрішній двір будинку науково-виховного закладу сестер св. Йозефа в Тарнополі, вул. Костельна, поч. XX ст.

ТЕРНОПІЛЬ

РОЗДІЛ IV МІСТО ПІД ЧАС ПЕРШОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ ТА У МІЖВОЄННИЙ ПЕРІОД У Х Х столітті на долю тарнополян випали важкі випробування, які почалися у 1914 році, із вибухом Першої світової війни. Здавалося, багатий врожай ярини та овочевих культур, який вже почали з середини літа 1914 року збирати та звозити до своїх комор га­ личани, обіцяв добрий статок. Але вже 21 серпня вдарив мороз - З °С, того ж дня об 11 годині ранку сталося повне затемнення сонця. Насе­ лення краю тлумачило це як поганий знак [254]. У своїх передбаченнях люди не помилилися. Жахлива дійсність часів Першої світової війни спричинилася до скорочення населення не лише Тарнополя, але й усього краю. Упро­ довж війни Галичина залишалась ареною найважчих і найкривавіших боїв на Східному фронті. Населення зазнавало збитків від руйнувань і спустошень. З серпня 1914 року у Львові було створено Головну Укра­ їнську Раду. Її метою було сприяти відокремленню Наддніпрянської України від Росії і, в перспективі, визволенню Східної Галичини з-під австрійського панування та створенню незалежної Української держа­ ви. 6 серпня 1914 року була створена єдина Бойова управа при Голо­ вній Українській Раді, яка почала формування Українських Січових Стрільців. Легіон УСС був сформований з українських галицьких доброволь­ ців на початку Першої світової війни, у 1914 році, в складі австрійської армії і воював проти Російської імперії. Українські політики розгляда­ ли його як зародок майбутнього українського війська. У містах Східної Галичини створювалися повітові центри з вербування січовиків. Діяв такий центр і в Тарно полі. У серпні 1914 року у Львові, Тарнополі, Бе­ режанах та інших містах Галичини до війська зголосилися до 28 тисяч добровольців [8: 139]. У першому українському збройному формуванні новітньої історії України - Українських Січових Стрільців як - масово проявили себе вихованці молодіжних і руханкових товариств, гімназійних громад. В УСС було порівняно мало тарнопольської молоді, оскільки Тарнополь був швидко окупований російськими військами. Та все ж у першому бою УСС 27 і 28 вересня в Карпатах загинув Іван Вацик та потрапив у полон Петро Завадович, обидва - випускники гімназії в Тарнополі

90

ТЕРНОПІЛЬ

[146]. За даними на 1916 рік, необхідно назвати й інших УСС-ів, родом з Тарнополя: підхорунжий Степан Чепельовський, старший десятник Володимир Чубатий, десятники Степан Кузьмович, Осип Шелепко, ві­ стун Антін Качмарчук, стрільці Іван Недошитко, Федь Давидович, Павло Скочиляс, Михайло Зазуляк, Петро Сорочан [177: 145-157]. У лавах Легіону УСС були й інші тарнополяни. Австрійське військове керівництво, відступаючи, у своїх поразках звинувачувало населення краю. Здійснювалися каральні акції. За підо­ зрою у симпатіях до Росії галичан розстрілювали, відправляли на ши­ бениці, інтернували в табори вглиб Австрії. Проводилися реквізиції харчових запасів, фуражу тощо. Мобілізації чоловіків і гужового транспорту до австрійського війська спричинилися до того, що врожай було зібрано не повністю. Багато людей опинилися на межі голоду. Ці­ ни на продукти харчування і товари першої необхідності зростали. Так, від серпня 1914 року до липня 1915 року, уже за російської окупації, ціна пуда житнього борошна зросла з 80 коп. до 1 крб. 50 коп., солі - з 60 коп. до 2 крб., гасу - з 1 крб. 80 коп. до 2 крб. 40 коп. [8: 130-131]. У серпні 1914 року у Тарнополі були випущені паперові бони но­ міналом 50 гелерів і 1 крона для купівлі товару. В цей час бурмістром був д-р Станіслав Мандль [199: 164]. Його підпис фігурує на лицевій стороні бони. Одна з цих бон зберігається у фондах Тернопільського обласного краєзнавчого музею (ТОКМ Нум. 3540). У серпні 1914 року Тарнополь був окупований російськими війсь­ ками. Тепер арештам і репресіям піддавалися не лише симпатики Авс­ трії, але й українофіли. Закривались українські культурні установи і періодичні видання, були заборонені кооперативні, спортивні товарис­ тва та політичні партії, зазнавала тиску Українська греко-католицька церква. У східні райони Російської імперії, аж до Далекого Сходу, були вислані свідомі українці, зокрема й деякі гімназисти. Російське офіцер­ ство та адміністрація на чолі з графом Бобринським металися за те, що галичани воювали на боці Австрії. У роки Першої світової війни Тарнополь кілька разів переходив із рук у руки. Під час воєнних дій багато будівель було зруйновано. Майже всі промислові підприємства припинили свою роботу. Скоро­ тилася торгівля. Різко погіршилося матеріальне становище населення. Ціни на хліб у 1917 році зросли від початку війни у два рази, на карто­ плю - в три рази, а на м ’ясо, масло, паливо - ще більше [8: 135-136].

Замок у 1917 році

Будівництво залізничного мосту

Залізничний міст, 1917 рік

ТЕРНОПІЛЬ

Паровий млин, 1917 рік

Під час російської окупації, у 1915 році молодим актором Лесем (Олександром) Курбасом, за участі його друзів по Тарнопольській гім­ назії Теофіля Демчука, Томи Водяного, М ар’яна Крушельницького, Володимира Калина і Севастіяна Зубрицького, був заснований перший у Тарнополі професійний стаціонарний театр «Тарнопольські театра­ льні вечори». 18 жовтня 1915 року театр зіграв першу виставу в при­ міщенні кінотеатру «Світязь». Афіші доводилось друкувати російсь­ кою мовою, і вони обов’язково проходили цензуру. Та все ж театр «Тарнопольські театральні вечори» (власне, «Тар но польскія театраль­ ные вечера») був шалено популярний, і, в першу чергу, серед російсь­ ких вояків, чимало з яких були українцями. Можливо, саме в Тарнопо­ лі зароджувалися революційні ідеї театрального реформаторства геніа­ льного Леся Курбаса. Вже навесні 1916 року він виїхав до Києва, щоб працювати у театрі Садовського. Невдовзі Лесь Курбас заснував «Мо­ лодий театр», а потім мистецьке об’єднання «Березіль». Тепер у Тер­ нополі діє палац культури «Березіль» імені Леся Курбаса. Після Курбаса «Тарнопольські театральні вечори» очолив Микола Бенцаль, а свідомі українці з російського війська повернули театрові залу «Міщанського братства». В репертуарі театру було аж 52 вистави. Тут працювали такі славнозвісні актори як Іван Рубчак, М ар’ян Крушельницький, Володимир і Марійка Калин, Януарій Бортник та Ганна Бабіївна, Ярослав Сеньків, Теодосія Бенцаль, Фільомена і Фавст Лопатинські, Марійка Крумпівна, Ганна Юрчакова та інші [148: 672]. Коли наприкінці війни серед українців посилився національний рух, актори театру співали на богослужіннях у Середній («кам’яній») церкві, орга-

93

ТЕРНОПІЛЬ

нізовували концерти до ювілеїв Т. Шевченка та І. Франка. Під час останнього Софія Стадникова, тримаючи національний прапор, упер­ ше перед тарнополянами заспівала гімн української революції «За Україну» (слова М. Вороного), який тричі виконувала «на біс» [ЗО: 1^46—147]. Цікавий факт: свого часу знаменитий український поетмодерніст М икола Вороний працював актором та режисером українсь­ ких театральних труп у Тарнополі [101]. На хвилі національного відродження українці-вояки царської армії утворили самостійницький «Український військовий клюб імені геть­ мана Павла Полуботка». Своїм головним завданням «полуботківці» вважали українізацію військових частин і утворення української націо­ нальної армії. Один з перших мітингів, який відбувся 8 квітня 1917 року, Клуб організував саме в Тарнополі [85: 360-361]. Спільно з міщанами Клуб влаштував національні маніфестації з нагоди дат наро­ дження Т. Шевченка та смерті І. Франка. Чимало мешканців Тарнополя у цей час, або й раніше виїхали до Києва розбудовувати українську державність. У червні 1917 року воєнні дії активізувалися. До Тарнополя, з ме­ тою піднести бойовий дух російських вояків, прибув військовий мі­ ністр Тимчасового уряду Росії О. Ф. Керенський. Наступ російських військ, який розпочався 18 червня, успіху не мав. 11 липня 1917 року австрійська армія знову захопила Тарнополь. Розлючене російське ко­ мандування безпідставно звинуватило у своїй поразці Перший Гвар­ дійський корпус, який нібито з ініціативи солдатів-більшовиків само­ вільно залишив місто. На розправу з відступаючими солдатами генерал Л. Г. Корнілов кинув козаків Донського полку [8: 135].

Маніфестація солдатів російської армії на вулицях міста під час Першої світової війни, 1917 рік

ТЕРНОПІЛЬ

Відступаючи у липні 1917 року, російські війська підпалили центральну частину Тарнополя. Згоріли будівлі по вулиці Міцкевича і замок Тарновського. Остання руїна після цих пожеж зникла аж у 1930 році, коли на місці згарища, що залишалося на вулиці Міцкевича (тепер бульвар Т. Шевченка), було споруджено готель і кав’ярню «Польонія» (донедавна там розташовувався відомий гастроном «Дніс­ тер») [243; 55: 24]. Протягом кількох липневих днів Тарнополь відвідали аж два правителі: німецький кайзер та австро-угорський цісар. Кайзер Німеччини і король Пруссії Вільгельм II прибув до Тарно­ поля 26 липня 1917 року - наступного дня після входження до міста австрійсько-німе­ цьких військ. На пам’ять про цю подію через два роки, вже в умовах польської оку­ пації, було встановлено пам’ятний камінь з тек­ стом трьома мовами (німецькою, французь­ кою і польською) посередині скверу-«корзо» Замок Тарновських у Тарнополі після на вул. Міцкевича (те­ Першої світової війни. пер у районі академічІз зібрань Narodowe Archiwum Cyfrowe ного театру) [238: 88].

30 липня 1917 року Тарнополь відвідав останній цісар АвстроУгорської імперії Карл І. При в ’їзді до міста, на Загребеллі (тепер «Дружба») його зустрічав почесний ескорт - ескадрон прусської кінно­ ти. Тисячі міщан вітали цісаря на площі Ринок. Цивільну владу пред­ ставляв намісник Галичини генерал Гуйн [197: 224].

ТЕРНОПІЛЬ

Будинки Тернополя, зруйновані під час Першої світової війни

У лютому 1918 року до Тарнополя приїхав ерцгерцог (архікнязь) Вільгельм Габсбург-Льотрінген (1895-1948), якого русини-українці на­ зивали «Василем Вишиваним» і вважали претендентом на український престол, якби Україна здобула незалежність і стала монархією. Його кандидатуру підтримували галицькі українські консервативні кола та греко-католицький клір. Вільгельм Габсбург-Василь Вишиваний з вла­ сної ініціативи вивчив українську мову і навіть складав нею вірші, а з вишиванкою він майже не розлучався. Ерцгерцог очолив армійську групу, до складу якої входили Українські Січові Стрільці. Ця група мала вирушити на допомогу Українській Народній Республіці, визво­ ляючи її спільно з німцями від більшовиків (за умовами мирної угоди в Бресті). Згодом, Вільгельм Габсбург відмовився від свого висунення на український престол і служив у республіканських військах Армії УНР як сотник (згодом полковник) Василь Вишиваний, помер 1948 року в Києві у в ’язниці НКВС. Про подробиці перебування В. ГабсбургаВишиваного у Тарнополі писав у своїй книзі відомий український сус­ пільно-політичний діяч доктор Є. Онацький. Так, після приїзду архікнязя до міста виявилося, що староста міста заборонив урочистий похід українців вулицями з нагоди прибуття високого гостя. Але архікнязь Вільгельм наказав везти його із залізничного двірця (вокзалу) просто до будівлі староства і викликати старосту. Ерцгерцог виніс старості су­ вору до/ану, а потім прийняв у себе українську делегацію, оскільки українці не мали на той час відповідного приміщення для зустрічі архікнязя [137: 15].

ТЕРНОПІЛЬ

Ерцгерцог ВільгельмГабсбург (Василь Вишиваний) на гостині у тернопільського духовенства, лютий 1918 року

Восени 1918 року за­ хиталася Австро-У горська монархія. На території ко­ лишньої імперії почали виникати незалежні дер­ жави. У жовтні 1918 року у Львові було створено Українську Національну Раду з українців-депутатів до колишнього австрійсь­ кого парламенту і крайо­ вого сейму, представників політичних партій Східної Галичини. Головою Укра­ їнської Національної Ради було обрано Євгена Петрушевича. Створено та­ кож таємний Український військовий комітет. У ніч на 1 листопада 1918 року у Львові українські військовики з таєм-

ного комітету під коман_ J „

лунанням сотника Дмитра Вітовського роззброїли австрійських військовослужбовців міста та захопили урядові будинки, казарми, арсенал. Влада перейшла до Української Національної Ради. Такий поворот справ був несподіваним для польських військовополітичних організацій. Вони самі претендували на владу в Східній Галичині, і українська державність їх не влаштовувала. Вже 1 листопа­ да 1918 року польські організації під командуванням М. Мончиньського вчинили заколот і розв’язали криваві бої за Львів. Далі події розви­ валися драматично. У цих складних умовах 13 листопада 1918 року Українська Націона­ льна Рада ухвалила Тимчасовий Основний закон про державну самостій­ ність українських земель колишньої Австро-Угорської імперії. В ньому, зокрема, говорилося: «Держава, проголошена на підставі права самови­ значення народів Українською Національною Радою у Львові дня 19 жов-

97

ТЕРНОПІЛЬ

тая 1918 року, обнімаючи весь простір бувшої Австро-Угорської Монар­ хії, заселений переважно українцями, має назву Західно-Українська На­ родна Республіка» [8: 136]. У подіях, які передували «листопадовому зриву» та відбулися після нього, активну участь брали тарнополяни. Українська Національна Рада підтримувала зв’язок з усіма повітовими радами. В кінці жовтня Україн­ ська Національна Рада розіслала наказ, щоб у ніч на 1 листопада 1918 року українці перебрали на місцях владу від австрійської адмініст­ рації до своїх рук. Передбачаючи можливість опору поляків і військових частин у Тарнополі, вчителі української гімназії Семен Сидоряк і Анд­ рій Музична розіслали старших учнів на села, щоб вони організували озброєних хлопців, роззброїли жандармів і прибули до Тарнополя. Зміна влади в місті відбулася мирно. Ввечері 1 листопада австрійсь­ кий комендант Тарнополя передав українцям владу. Андрій Музична зі своїми гімназистами роззброїв жандармерію. Вже наступного дня тарно­ поляни побачили українські національні прапори на урядових будинках. У селах перехід влади також відбувся мирно. Григорій Лучанко привів відділ із с. Малашівці та сусідніх сіл і укріпився на залізничній станції, Павло Баб’як прибув з озброєним загоном селян із с. Курники. Прийшли військові загони із сіл Денисів та Насгасів. З них було організовано пер­ ший військовий загін і направлено до Львова, де вже почалися військові дії проти озброєних поляків. Водночас створювались органи державної влади. Головою Повітової Національної Ради в Тарнополі став Петро Карманський - вчитель гімназії. Повітовий комісаріат очолили Олексій Сальвицький, Ілярій Брикович, Осип Білинський. Міський комісаріат очо­ лив Семен Сидоряк. Почали виходити українські газети «Український го­ лос» та «Українські вісті». Євреї та селяни-поляки до української влади на поставилися, зага­ лом, лояльно і співпрацювали з нею. Вони сформували міліційні сили з 200 осіб [8: 136-137]. Після вимушеної здачі Львова 21 листопада 1918 року, уряд Захід­ но-Української Народної Республіки, Державний секретаріат, під кері­ вництвом доктора Костя Левицького, переїхав до Тернополя - саме та­ ка назва міста вживалася у той час. Урядові установи розмістилися у приміщеннях магістрату (будинок не зберігся, нині тут сквер з пам’ятником О. С. Пушкіну), в українській державній гімназії на вул. Коотюшка (тепер вул. Камінна, цей будинок не зберігся) та в польській державній гімназії по вул. Конарського (тепер вул. Грушевського). Установи були розміїцені ще у готелі «Подільський». На тепе-

98

ТЕРНОПІЛЬ

рішній час зберігся тільки будинок польської гімназії (згодом, знову гімназія, облвиконком, тепер ЗОШ № 4). Про те, що в цьому примі­ щенні розташовувався уряд ЗУНР, свідчить меморіальна таблиця.

Тарнополь, площа короля Яна III Собеського (тепер, майдан Волі). Листівка початку XX ст.

Наступного дня по прибутті уряду до Тернополя було проголоше­ но додаткові вибори до законодавчого органу ЗУНР Української наці­ ональної ради від громадських організацій, повітів і великих міст (три­ вали з 22 до 26 листопада). Президентом Ради був Євген Петрушевич, а до її складу від Тернополя обрано відомого поета Петра Карманського, а від повіту - Антона Кунька. Крім того, діяли повітові та міські ор­ гани влади, суд, поліція тощо. До складу першого Державного секретаріату ЗУНР входили такі міністри: Льонгин Цегельський (внутрішні справи), Василь Панейко (заграничні справи), Дмитро Вітовський (військові справи), Сидір (Ізидор) Голубович (судівництво), Ярослав Литвинович (торг і промисло­ вість), Олександр Барвінський (віросповідання і освіта), Іван Мирон (шляхи), Олександр Пісецький (пошта і телеграф), Іван Макух (публіч­ ні роботи), Степан Баран (земельні справи), Іван Куровець (суспільне здоров’я), А. Чарнецький (суспільна опіка і праця). З них із Тернопо­ лем були тісно пов’язані Олександр Барвінський, Ізидор (Сидір) Голу^бович та, згодом, Степан Баран. У Тернополі склад уряду змінився. Його головою став тернопільський адвокат доктор Ізидор Голубович (на честь нього також відкрито меморіальну таблицю на будівлі ЗОШ № 4). Він також керував фінансами, торгівлею і промисловістю. Частина членів уряду, серед яких був тернополянин О. Барвінський,

вибули. їхні місця посіли Осип Бурачинський, Маріян Козаневич, Ми­ хайло Мартинець, Агенор Артимович. До речі, помічником останнього - державного секретаря освіти - був уродженець міста, в майбутньому відомий учений Микола Чубатий. Саме ці люди урядували в Тернополі [125]'. Варто зазначити, що 22 листопада 1918 року в Тернополі був си­ льний мороз (-32°С), величезні снігові замети. Тоді ж у місті пошири­ лася пошесть плямистого тифу [254]. Трохи згодом вона далася взнаки УГА. З великою силою пошесть знову спалахнула 15 грудня. Завезли її колишні полонені австрійської армії, що поверталися додому з росій­ ського полону. Колишніми полоненими і хворими опікувався Комітет Червоного Хреста. Молоді міщанки збирали добровільні грошові по­ жертви на лікування та утри­ мання постраждалих [125]. Після захоплення Львова польська сторона здійснила спробу захопити й Тернопіль.

23 листопада польський загін полковника Рибінського кіль­ кістю 22 старшин та 700 вояків, сформований в Одесі, пере­ йшов кордон біля Сатанова і вирушив на Тернопіль. Дмитро Вітовський відрядив назустріч полякам відділ стрільців.

27 листопада біля села Козівка польський загін було оточено і взято в полон. Решта групи, що залишилась у Микулинцях, склала зброю. Полонених пе­ ревезли до Тернополя і розміс­ тили у т. зв. «полковничівці» (була біля приміщення Очисфка від снігу шляхів на трасі Львів - Тарнополь, РАЦСу на майдані Волі) 1929 р. Із зібрань Narodowe [55: 26].

Archiwum Cyfrowe

ТЕРНОПІЛЬ

У Тернополі виходили друковані урядові видання ЗУНР, такі як «Українські Вісти» (перетворені з повітового органу «Голос Поділля») та «Український Голос» (виходив з 27 листопада 1918 року, редактор П. Карманський). Між іншим, видатний український поет Петро Карманський (1878-1956) був однією з ключових постатей галицького лі­ тературного модерному і естетизму, центральною постаттю о б ’єднання «Молода Муза». З 1 грудня 1918 року у Тернополі виходив також «Вісник Державного секретаріяту військових справ» (редагував відомий політичний та спортивний діяч Іван Боберський). А 1 січня 1919 року вийшло перше і останнє число газети для українського вій­ ська «Стрілець» (редактор В. Пачовський). У готелі Пунчерта, на вул. Сагайдачного, діяла радіостанція. Через неї оголошували розпоря­ дження для цивільного населення, при цьому вони дублювалися поль­ ською та єврейською мовами [55:26]. Під час формування української влади театр «Тарнопільські теат­ ральні вечори» було перетворено на «Український тернопільський те­ атр» [11]. Пізніше, коли Львів захопили поляки, а «столицею» ЗУНР був Тернопіль, театр отримав назву «Новий львівський театр» (очолю­ вав Микола Бенцаль). Саме в Тернополі творилася Українська Галицька Армія (УГА). У грудні 1918-го було видано указ Президента ЗУНР Є. Петрушевича про створення УГА. З початку грудня 1918 року як Начальний (голо­ вний) комендант армію очолював генерал Михайло ОмеляновичПавленко. Тернопіль як столиця показав приклад формування україн­ ського війська. У ці даі місто вислало для захисту незалежності Украї­ ни Перший подільський полк піхоти ім. С. Петлюри і батарею артиле­ рії. Чотири курені (батальйони) цього полку було виряджено на оборо­ ну Львова. П ’ятий курінь під командуванням сотника М. Королюка, перший з Галичини, вирушив на оборону Києва на заміну тих наддніпрянців, які воювали під Львовом. Тернопільські євреї (тоді вживалася назва «жиди») не лише лояльно ставилися до української влади, а й створили свою міліцію з 200 осіб та навіть свої частини в Українській Галицькій Армії (УГА). Так, відомий Жидівський курінь УГА було утворено у червні 1919 року саме в Тер­ нополі. Командиром куреня був поручник Соломон Ляйнберг, колиш­ ній поручик австрійського піхотного полку. Спочатку, у листопаді 1918 року, в місті сформовано загін єврейської самооборони, т. зв. мі­ ліцію. Як зазначає тернопільський історик і публіцист С. Липовецький,

><з,

ТЕРНОПІЛЬ

після відвоювання українцями в поляків Тернополя 16 червня 1919 року, за погодженням з виконавчим комітетом євреїв Тернополя - «Жидівсь­ кою національною радою» Соломон Ляйнберг звернувся до полковника Української Галицької Армії Осипа Микитки з пропозицією приєднати­ ся до лав УГА. Так почав формуватися «Пробойовий курінь І корпусу Галицької армії», більш відомий під назвою «Жидівський курінь УГА». За короткий час курінь уже налічував 1200 добровольців-євреїв, які зго­ лосилися воювати за незалежність ЗУНР. Пробойовий {тобто наступальний) жидівський курінь УГА брав участь у боротьбі проти польської агресії, а згодом - проти більшови­ ків, після переходу УГА за Збруч. Командир куреня поручник Соломон Ляйнберг загинув за Україну в польському полоні (ймовірно, у 1920 році в Тарнополі), а зараз його іменем названо вулицю у Львові [92]. Наприкінці 1918 року у Тернополі сформувалася літунська ескад­ ра УГА, звідки літаки та інші матеріали перевозили до Красного - го­ ловного осідку ескадри. Окрему «Студентську сотню» було створено з молодших учнів Тернопільської гімназії під командою вчителя профе­ сора Івана Галущинського. Вони несли вартову службу в місті, при ма­ газинах (складах). Згодом із сотні створено курс телефоністів, декого переведено до школи підстаршин і книговодів, а наймолодших розпу­ щено по домівках [31: 57]. Тимчасовою столицею ЗУНР Тернополю судилося бути всього трохи більше місяця. Під тиском важких політичних і воєнних обста­ вин 2 січня 1919 року уряд переїхав до Станіслава (тепер - ІваноФранківськ). Тернополяни можуть пишатися тим, що саме в їх місті розробля­ лися плани Злуки ЗУНР з Українською Народною Республікою (УНР) в одну державу, урочисто проголошену 22 січня 1919 року на Софійсь­ кому майдані в Києві. А полк ім. Петлюри на чолі з сотником М. Королюком ніс почесну варту під час цієї історичної події. Наприкінці січня 1919 року до Тернополя евакуйовано багато шпита­ лів. Органи влади міста намагалися забезпечити воєнні медичні заклади усім необхідним. 20 лютого 1919 року у місті були випущені паперові бони номц#сілом 2 гривні, 10, 20 і 50 гривень. Всі вони були завірені підписами асесора і комісара міста та двома відбитками печаток і штампом. На пер­ шій зазначено по центру «Укр. Н. Ради», а по колу: «МІЙСЬКИИ КОМІСАРІЯТ В ТЕРНОПОЛІ», на другій по центру герб міста, дарований йому у 1844 році, а по колу напис «МІЙСЬКА КАСА в ТЕРНОПОЛІ»,

ТЕРНОПІЛЬ

штамп у вигляді зазначеного вище герба і напису у два рядки «Бюро обчи­ слень міста Тернополя». Останній був завірений підписами Лукаша або Марчука і Возняка. Також на окремих з них є вдавлені відбитки печатки, по центру якої видно абревіатуру М і Т. Остання літера розміщена по сере­ дині першої і домінує над нею, по колу видно частково збережений напис «... ЕРНОПОЛЬ». Ці бони зберігаються у фондах Тернопільського облас­ ного краєзнавчого музею (ТОКМ Нум. 3405-3508,4167). Тим часом «червоні» війська наближалися до Збруча. В кінці квітня 1919 року українська армія потрапила у ворожі «лещата» (зі сходу - «чер­ вой»), а з заходу - поляки) на невеликому просторі в районі Крем’янецького, Збаразького і Тернопільського повітів. Після короткого бою 2 червня 1919 року українські частини залишили Тернопіль [8: 137]. У червні 1919 року у Тернополі перебу­ вав штаб Дієвої армії УНР. Згадки про ці події містяться у поемі «П ’ята симфонія» Євгена Маланюка, колишнього ад’ютанта начальника штабу Армії УНР, а потім її командувача ге­ нерала Василя Тютюнника [95: 17]. Начальни­ ком штабу армії УНР був полковник Євген Мєшковський. Внаслідок важкого поранення він помер у шпиталі Тернополя 9 липня 1920 року, похований на Микулинецькому цвинтарі міста. Посмертно Євгену Мєшковському було присвоєно звання генералахорунжого. Вступивши до міста, польська влада вдаПолковник, начальник лася Д° репресій проти українців. Колишніх штабу військ УНР керівників міста і повіту було заарештовано та Євген Мєшковський вислано в концтабори. Українська Галицька Армія опинилася на невеликій території в Борщівському і Заліщицькому повітах. Становище здавалося безнадій­ ним. Саме тоді частини Української Галицької Армії перейшли у наj ступ під Чортковом. Поляки змушені були швидко відступити. 15 чер­ вня Тернопіль знову було визволено. Проте, далі Золочева розвинути наступ не вдалося [8: 138].

28 червня польська армія під особистим командуванням Ю. Пілсудського розпочала контрнаступ. Стрільці УГА протягом двох днів стри­ мували наступ переважаючих сил ворога, але змушені були відступити.

8 липня 1919 року в Борщеві відбулася зустріч Симона Петлюри з Євге-

ТЕРНОПІЛЬ

ном Петрушевичем - диктатором ЗУНР. Було прийнято рішення про пе­ рехід УГА на Схід, через р. Збруч. 15 липня поляки знову захопили Тер­ нопіль. Протягом 16-18 липня 1919 року УГА (чисельністю 45 тисяч стрільців) перейшла Збруч і об’єдналася з Армією Української Народної Республіки. Тож, у липні 1919 року Польща окупувала всю Східну Га­ личину і місту знову було повернуто стару назву.

Парад польських військ у Тернополі, 1919 рік

Вулиця Львівська (частина нинішньої Руської) після Першої світової війни

З приходом польської влади тисячі людей було заарештовано й кинуто удо в ’язниць і концентраційних таборів. У середині серпня 1919 року лише в Тарнопольській в’язниці перебувало близько тисячі в’язнів. Про розмах терору свідчить таке: протягом одного дня 5 жовт­ ня 1919 року в Тарнопольському повіті потрапили за ґрати 2 тисячі се­ лян [8: 138].

ТЕРНОПІЛЬ

Становище населення ускладнилося тим, що війна зруйнувала го­ сподарство краю, були надто обмежені запаси продовольства. В січні 1920 року тарнопольський повітовий староста доповідав польській владі, що місто не має жодних запасів продовольства, багато будинків зруйновані в роки війни, але не відбудовуються через нестачу будіве­ льних матеріалів, «а дощок бракує навіть на домовини для людей, які сотнями вмирають від висипного тифу», і що в Тарнополі кількість хворих серед солдатів і населення перевищує 2 тисячі осіб [8: 138].

14 липня 1920 року Робітничо-селянська Червона армія (РСЧА), переслідуючи польські війська, вступила на землі Західної України. На Збручі протягом двох тижнів відбувалися жорстокі бої. 26 липня 8-а ка­ валерійська дивізія Червоного козацтва під командуванням 23-річного Віталія Примакова увійшла до Тарнополя. Протягом липня - серпня 1920 року війська РСЧА захопили 20 по­ вітів, з яких 16 - на Тернопіллі. На території, що охопила Збаразький, Зборівський, Заліщицький, Підгаєцький, Скалатський, Теребовлянський, Тарнопольський, Чортківський, Гусятинський, Борщівський, Бучацький і Бережанський повіти, декларацією від 15 липня було проголошено Га­ лицьку Соціалістичну Радянську Республіку (далі - ГСРР). Ще 8 липня 1920 року оголошено про створення керівного органу влади - Галицького революційного комітету (Галревкому), який очолив більшовик Воло­ димир Затонський. Заступником останнього, згодом комісаром освіти і військових справ, став Михайло Баран (колишній випускник Тарнопольської гімназії), секретарем був І. Сіяк. Членами Галревкому були: Ф. Конар-Палащук (судівництво, можливо - внутрішні справи), А. Бараль і Гаврилюк (земельні справи), М. Козоріз (освіта), І. Брилинський (фінанси), К. Литвинович (пошта і телеграф), М. Гаврилів (освіта) і його брат (здоров’я), О. Паліїв і Губер (військові справи), Лакіза, можливо І. Немоловський, М. Левицький (внутрішні справи). Як видно, плинність складу Галревкому була значною. Шефом телеграфної агенції ГСРР і головою мистецької ради був письменник І. Кулик, а її секції - театра­ льного і образотворчого мистецтва - очолювали Є. Коханенко та Я. Струхманчук [37; 94: 80]. Це був маріонетковий уряд, оскільки сформовано його заздалегідь, щ е у Харкові, на спільному засіданні т. зв. Галицького організаційного ^комітету КП(б)У і Політбюро ЦК КП(б)У. По суті, цим «урядом» керу­ вав В. Ленін через Затонського, який був зобов’язаний щотижня звіту­ вати йому особисто. Галицьких комуністів в уряді майже не було, за винятком кількох т.зв. туркестанців - колишніх Українських Січових

ТЕРНОПІЛЬ

Стрільців, які потрапивши до російського полону, були «перевербовані» [109]. Для управління на місцях Галревком формував повітові ре­ волюційні комітети (ревкоми). Місцевий ревком у Тарнополі очолював колишній стрілець УГА Федір Замора, за переконаннями анархіст (як і М. Баран), однак щирий український патріот. Він і кілька колишніх старшин УГА, як Федір Конар-Палащук (комісар судівництва), Іван Сіяк (секретар голови Галревкому) та Никифор Гірняк, утворили свій підпільний гурток. Затонський видав наказ, згідно з яким окремої уря­ дової мови не мало бути, а урядовими були всі поширені на території Галичини мови (тобто українська, польська і єврейська). Тарнопольський повіткомісар Ф. Замора не оприлюднив цього наказу [37]. «Уряд» не зумів налагодити постачання продуктів харчування до Тарнополя, тож навіть звичайні урядовці голодували. Цивільне насе­ лення голодувало ще більше, майже щодня були випадки смерті від го­ лоду. Натомість, керівництво Галревкому харчувалося добре у їдальні готелю «Подільський» (тепер «Україна»), де їм подавали навіть шоко­ лад і кав’яр (ікру). Вірним поплічником Затонського був голова Галицької НК (в на­ роді її називали «Ганка» - Галицька надзвичайна комісія) «туркестанець» І. Немоловський (або Наваловський). «Ганка» повністю взяла на себе керівництво, і чимало мешканців Тарнополя (і не лише) було роз­ стріляно як потенційних ворогів режиму. На приміщенні «Ганки» висі­ ла велика червона вивіска, на якій були зображені око і вухо - «око і вухо революції» [37]. Багатьох, які сиділи у в ’язниці «Ганки», врятував від розстрілу несподіваний відступ Галревкому, що раптово трапився в ніч на 21 вересня 1920 року. Це сталося у зв ’язку з контрнаступом об’єднаної Армії Української Народної Республіки (УНР) спільно з по­ ляками. 23 вересня Галицька Соціалістична Радянська Республіка ос­ таточно припинила своє існування і повернулася польська окупація. Тарнополь знову опинився під владою Польщі [8: 139-140; 109].

21 березня 1920 року Тарнополь відвідав тодішній тимчасовий ке­ рівник Польщі маршалок Юзеф Пілсудський. Через 15 років, 11 листо­ пада 1935 року, на спогад про цю подію, польська влада встановила «кінний» пам’ятник «1-му маршалку Польщі» Юзефу Пілсудському. Цей перший пам’ятник Ю. Пілсудському в тогочасній Польщі мав ве­ ликий постамент, біля якого стояли з рушницями в руках піші фігури вояків (автор монумента Аполлінарій Ґловіньський) [110].

ТЕРНОПІЛЬ

Маршалок Речі Посполитої Польської Юзеф Пілсудський у Тернополі, 1921 р.

У вересні 1921 році було утворено Тарнопольське воєводство Поль­ щі, яке складалося із 17 повітів. У жовтні 1921 року польський уряд провів перепис населення та сфальсифікував його результати. Так польська влада намагалася довес­ ти, що хоч більшість населення Східної Галичини не є поляками, але вважає себе громадянами Польщі. Обурені такими твердженнями, жи­ телі Тарнополя провели демонстрацію протесту. Тарнополяни бойко­ тували перепис населення 1921 року, а також вибори до польського сейму 1922 року, призов до польського війська 1923 року. Вживалися й інші форми опору окупаційній владі [8: 141].

Освячення каплички на розі вулиць Шевчен­ ка, Уєйського і Ленартовича (тепер ріг вулиць М. Пирогова і М. Гоголя)

ТЕРНОПІЛЬ

Внаслідок воєнного лихоліття, а потім економічної кризи занепала економіка краю та міста. На початку 1920-х років у місті працювали невелика електростанція потужністю 400 кВт/год, столярна майстерня, броварня, тютюнова фабрика, млини, друкарні, бійня, 2 цегельних завойи, механічний цех та близько 75 різних кустарних підприємств. Пі­ зніше до ладу стало ще одне невелике підприємство - фабрика «Кали­ на», на якій виготовлялися гільзи для цигарок. У 1937 році в околиці Тарнополя було завершено будівництво цукрового заводу «Поділля». Реальна заробітна платня робітників Тарнополя у 1921 році становила 90% від рівня 1914 року, у 1922 році 82%, а в 1923 році - лише 64%. Праця міс­ цевих робітників коштувала роботодавцям значно дешевше, ніж у центральних та промислових районах Польщі Якщо в сер­ пні 1937 року середній заробіток робітників-чоловіків за годину на підприємствах Варшави складав 1,07 злотого, то в Тарнопольському воєводстві - 0,41 злотого. В період світової економічної кризи 1929— 1933 років багато робітників Тарнополя втратили роботу. За офіційними даними, наприкінці квітня 1930 року в Тарнополі було 1476 безробітних, а наступного 1931 року - вже 3100. На початку Герб 1934 року частково або повністю безробіт­ Тарнопопьського ними у воєводстві були 29500 робітників. З воєводства, 1928 року по 1936 рік безробіття зросло в 20-30-і pp. XX ст.

3,5 рази [8: 147; 57: 79]. У Польській державі «Велика депресія» затягнулася аж до 1935 року. Влада чинила перепони працюючим, які намагалися захис­ тити свої права. Хоч не вдавалося організувати великі мітинги, та все ж у 1927 році понад три місяці тривав страйк 100 робітників-столярів, а в 1937 році - робітників, що працювали на будівництві цукрового заводу «Поділля», який придушили зброєю. За даними 1938 року, населення міста становило 45000 осіб. У Тарнополі на той час були 4000 житлових будинків, три церкви і три кос­ тьоли, кілька синагог, споруди магістрату, залізничного вокзалу, вели­ кої триповерхової в ’язниці, пошти, банків та інших адміністративних, фінансових установ і громадських організацій, та велика кількість дрі-

ТЕРНОПІЛЬ

бних крамничок. Медичні послуги мешканцям міста надавали одна лі­ карня на 200 ліжок, у штаті якої перебувало 7 лікарів і 10 медсестер, та окремий медичний пункт з трьома лікарями, що надавав допомогу пе­ реважно незаможним людям [60: 82-83].

Вулиця 3-го Мая. Листівка по­ чатку XX ст.

Польська влада провадила жорстоку політику полонізації всіх сфер суспільного життя, найбільше ц е відобразилося у національному питанні. З офіційного вжитку вилучалася українська мова, терміни «українець», «український» заміняли на старі «русин», «руський», за­ мість назви «Східна Галичина» вживалося «Східна Малопольща». Сві­ домих українців обмежували в правах, суворо переслідували за най­ менші прояви національної гідності. Польська влада нехтувала взятими на себе зобов’язаннями забезпечити національно-культурні та політич­ ні права українців Східної Галичини. Вже у 1924 році розпочалася реа­ лізація політики полонізації у сфері освіти. Запроваджувалась «утра­ квістична», тобто т. зв. «двомовна» система навчання. Українська мова витіснялася з навчального процесу. У 1925/26 на­ вчальному році 10 з 12 шкіл міста було повністю переведено на поль­ ську мову навчання. Лише дві початкові школи залишалися двомовни­ ми. За статистичними даними 1936 року, в Тарнополі працювало 8 гім­ н а з ій , половина з яких була приватними, а також 7 семирічних і 4 по­ чаткові (1-2-класні) школи. У 1938/39 навчальному році було відкрито трирічну торгову школу першого ступеня [60: 82-83].

ТЕРНОПІЛЬ

Вулиця А. Міцкевича (тепер бульвар Т. Шевченка)

Вулиця Міцкевича (вид з нинішньої Театральної пло­ щі). Листівка між­ воєнного періоду

Вулиця Міцкевича (тепер бульвар Т. Шевченка в р-ні Театральної площі)

ТЕРНОПІЛЬ

Вуличний годинник біля готелю «Подільський».

Готель «Подільський». Листівка початку XX ст.

Вулиця Руська. Листівка початку XX ст.

Вигляд із вул. Міцкевича на вул. З,Мая (тепер Сагййдачного). Листівкаміжвоєнного періоду

Гімназисти біля 2-ї польської гімназії (тепер ЗОШ № 4), 30-і роки XX ст.

ТЕРНОПІЛЬ

• Під час «Великої депресії» 1929-1933 років українсько-польські стосунки погіршилися. Уряд вдавався до масових і жорстоких репре­ сій. Великі військові та поліцейські загони чинили розправи над украї­ нськими селянами та інтелігенцією. Офіційно це називалось «пацифі­ кацією» («умиротворенням») [60: 41]. Застосовуючи принцип колекти­ вної відповідальності, польська влада руйнувала осередки українських громад і читальні «Просвіти», конфісковувала майно та продукти, чи­ нилися фізичні розправи над тими, хто протестував, населення, зокре­ ма молодь, піддавали масовим арештам. Тільки з 1 по 3 листопада 1930 року в Тарно польському воєводстві «умиротворенням» було охо­ плено 121 село. У в ’язницях, зокрема в Тернополі, перебували тисячі українців. У 1934 році урядові кола Польщі відмовилися від свого зо­ бов’язання забезпечувати права національних меншин, до яких влада відносила й українців на їх споконвічній землі. Та, незважаючи на на­ ціональні утиски, українські міщани Тарнополя знаходили форми для свого національного самовияву у численних товариствах. Національ­ ного характеру набували кооперативи, професійні об’єднання, спорти­ вні, молодіжні та інші організації. Зокрема, в місті діяли українські ко­ оперативи та підприємства «Повітовий Союз кооператив», «Будучність», «Українбанк», «Пасічнича спілка», «Маслосоюз», «Руська тор­ говля», «Сільський господар», багато приватних підприємств. Деякі з товарів, як наприклад тутковий (сигаретний) папір «Калина» коопера­ тиви «Будучність», користувалися попитом у Галичині і у всій Польщі, дещо йшло на експорт.

Пам’ятник маршапку Речі Посполитої Польської Ю. Пілсудському, 1935 рік

ТЕРНОПІЛЬ

Тарнополяни відновили роботу товариств: «Луг» (замість «Січ»), «Сокіл», «Просвіта», Українське педагогічне товариство «Рідна шко­ ла», «Пласт», Українське спортивне товариство «Поділля» і у них від­ стоювали свої соціальні і національні права. І'ак, «Зелено-чорні» футболісти «Поділля» були грозою тогочас­ них авторитетів копаного м ’яча. Загартувавшись у товариських матчах із місцевими клубами інших національностей «Креси», «Легія» (поля­ ки), «Єгуда» (євреї), уже в 1926 році «подоляки» були на піднесенні. Затяті вболівальники-фанати, які в той час називалися «кібіци», давали своїм улюбленцям влучні прізвиська. Знаменитими «гравцями» «По­ ділля» того часу були воротар Володимир «Качка» Качмарчук, Воло­ димир і Євстахій «Стах» Олейнюки, Ілля «Гіля» Коцюмбас, Славко Королюк, Завадович-Сікора, Роман «Панєнка» Королюк, Іван «Єньо» Чумак, Володимир «Кнадьо» Новицький, Ісидор «Доля» Кордуба, Пет­ ро Муран, Степан Тераз, М ар’ян Лукасевич та інші. «Поділля» змага­ лося в класі «А» і завжди закінчувало сезон у верхній частині таблиці, конкуруючи навіть зі знаменитою львівською «Україною». Окремі спортсмени «Поділля» належали й до інших секцій товариства. А в 1933 році футболіст Ілля Коцюмбас заснував боксерську секцію в Тарнополі - першу в Галичині, яка вже у наступному році вступила до бо­ ксерської ліги, здобула перше місце і увійшла до клясу «А» [81: 191].

Футболісти основного складу УСТ «Поділля» (Тарнополь), 1937 р. Зліва направо: Роман Королюк, Едвард Ройовський, Богдан Мітрінґа, В. Тераз, Володимир Козуб, Іван Чумак, Роман Пронішин, Миро­ слав Королюк, Ізидор Кордуба, Володимир Борецький, І. Чорний

ТЕРНОПІЛЬ

Добре розвивався жіночий спорт (переважно ігрові види). Клуб мав власний тенісний корт і відкритий плавальний басейн. Загалом же, при УСТ «Поділля» розвивалось 18 видів спорту, яких за оригінальною українською термінологією називали так: копаний м ’яч (футбол), відбиванка (волейбол), наколесництво (велоспорт), кошиківка (баскет­ бол), лещетарство (лижний спорт), ручний м ’яч (гандбол), гаківка (хо­ кей), великий теніс і стук-пук (пінг-понг), бокс, плавання, гребля, ша­ хи, шашки, стрілецький спорт (стрільба), туристика (туризм), легка і важка атлетика. Сильною була секція «наколесництва» (велоспорту). Довголітнім головою «Поділля» в Тарнополі був Осип Дядів. Після поразки української державності під польською окупацією активну підпільно-революційну діяльність вели члени Української Вій­ ськової Організації (УВО), а в 1930-х роках - Організації Українських Націоналістів (ОУН). Методами УВО були саботаж, політичний терор щодо представників польської адміністрації, знищення урядового май­ на, контрабанда, поширення підпільної літератури, бойкоти, побиття тощо. 27 квітня 1932 року в Тарнопольській в ’язниці було страчено бойовиків Української Військової Організації Павла Голояда та Якова Пришляка, учасників атентату на провокатора та інформатора польсь­ кої поліції. Чи не першим виявом діяльності УВО в самому Тарнополі була спроба атентату на місцевого воєводу, всього за тиждень після відомо­ го невдалого замаху Степана Федака на львівського воєводу восени 1921 року. Хто виконав атентат у Тарнополі - невідомо. Покоління бо­ йовиків УВО змінювалися досить часто, притому вони не лише припи­ няли діяльності, але й змінювали свої переконання. Порівняно з інши­ ми місцевостями, в Тарнополі було здійснено небагато актів терору. Зокрема, в коридорі староства було закладено бомбу, однак її вчасно знешкодила поліція. Поліція не змогла довести вину жодного із затри­ маних членів тарнопольської групи, і їх відпустили. У 1922 році група організувала низку акцій саботажу, зокрема спалювали фільварки, пе­ рерізали телефонні дроти. Багато людей у Тарнополі не погоджувалися брати участь у бойових акціях УВО і швидше зголошувалися до її еко­ номічної діяльності [66: 86-88]. Альтернативною до УВО, але менш поширеною, була інша - За­ хідноукраїнська народно-революційна організація (ЗУНРО), яка стояла на платформі емігрантського уряду ЗУНР диктатора Є. Петрушевича. Одночасно в Тарнополі діяла поширена по всій Галичині Органі­ зація вищих клас українських гімназій (ОВКУГ). Правда, деякі дослід-

ТЕРНОПІЛЬ

ники піддають сумніву існування такої організації, бо її назва не засві­ дчена в жодних документах. Підпільні гуртки юнацтва, безумовно, іс­ нували, але, швидше за все, це були середньошкільні ланки Групи української державницької (національної) молоді (ГУДМ). Її осередок у Тарнопольській українській гімназії очолював у 1927-1928 роках учень VII класу Іван Шиманський. Його помічниками були Роман Паладійчук, Іван Мітрінга та майбутній лідер ОУН Ярослав Стецько. В учнів гімназії неодноразово вилучали таємний орган організації «Ме­ теор» [98: 290-291]. Зі зростанням активності Організації Українських Націоналістів (ОУН) низка тарнополян пов’язала свою долю з цією організацією у боротьбі за державність і суверенітет України. Один з провідних діячів ОУН, Голова Антибільшовицького Блоку Народів (АБН) Ярослав Сте­ цько в юнацькі роки навчався в гімназії у Тарно п олі У 1923-1925 роках у Тарнопольській гімназії навчалися Катерина Зарицька —у майбутньому провідна діячка ОУН, Українського Червоного Хреста, зв ’язкова Романа Шухевича, та її майбутній чоловік Михайло Сорока - Провідник «ОУН-Північ» у радянських концентраційних та­ борах системи ГУЛАГ [22: 79-80; 139: 20-21], у 1925-1929 р о к а х -Є в ­ генія Петерзіль, членкиня ОУН з 1930 року, в часи Другої світової вій­ ни - учасниця Похідних груп ОУН, Провідниця жіночої сітки ОУН у м. Вінниця (ув’язнена та розстріляна гестапівцями на Сумщині) [106: 785]. Чимало тарнополян було ув’язнено в польському концентраційно­ му таборі у Березі Картузькій на Поліссі, що відкрився для інакомис­ лячих у 1934 році. Серед них, здебільшого з 1934 по 1935 роки, були Михайло Зубик, студенти Ілля Кінаш, Фелікс Кордуба, Петро Кравченюк, Володимир Мурій, Теодор Процишин, Володимир Роґовський, брати Антін та Ярослав Романюки, журналіст Іван Мітрінга, гімназій­ ний учитель Михайло Рущак, Богдан Філінський та інші [106: V ч., розд. 7]. У 1926 році до складу міста було долучене приміське Загребелля (теперішня «Дружба»). Незважаючи на економічні й політичні негара­ зди та національні утиски, в 1920-1930-х роках у Тарнополі поширю­ валися світові та європейські культурні тенденції, які набували місце­ вого колс^риту. У міській архітектурі ампір Руської та інших централь­ них вулиць доповнився забудовами в стилі модерн, зокрема характерно це й для вілл Нового світу. У 20-30-х роках XX століття у Тарнополі

33%

ТЕРНОПІЛЬ

виходили українські літературно-мистецький часопис і альманахи «Сяйво» та «Чар-зілля» (видавець Василь Семчишин) [179: 467]. Проте, повнокровного мистецького життя в місті не було. Насам­ перед, через те, що талановиті тарнополяни виїжджали на навчання чи творчу працю у Львів, Краків, на Закарпаття або й за океан. Сьогодні в художньому музеї зберігається картина Влодзімежа чи Владислава Щепаніка (1891-?), який у міжвоєнний період мешкав у місті, «Тарнополь взимку» (1926). Серед тих, кого Тарнополь дав мистецькому світу того часу, є знані українські художники. В місті народився Теодор Вацик (1886-1968), навчалися майстри живопису та графіки Михайло Осінчук (1890-1969) і Антін Малюца (1908-1970) [181:21]. У міжвоєнний період уродженець міста Богдан Сарамага створив мандрівний театр, який гастролював навіть по селах. Цей театр харак­ теризували як «оперетково-ревюйовий», оскільки він давав, переваж­ но, музичні вистави [ЗО: 148-149].

Тарнопольські махабунди на місці своїх зібрань біля пам’ятника А. Міцкевичу (тепер Театральна площа), 1938 р. Джерело: http://sowiniec.com.pl

У Тарнополі міжвоєнного часу ставала популярною джазова куль­ т у р а та її танцювальні різновиди - фокстрот і свінг. Було багато відпочинкових закладів. Так, ресторан Горка в Старому парку славився сво­ їм джазовим оркестром. Популярним був колектив, який титулувався «Jazz-Band» [13: 359-360]. Молодь влаштовувала забави, вечорниці,

117

ТЕРНОПІЛЬ

костюмівки (маскаради) з дансінгами тощо. Вслід за Львовом набула поширення молодіжна гедоністична субкультура «батярів» - гульвіс і волоцюг. Міські бешкетники-батяри, яких у Тарнополі ще називали «вар’ятами» і «махабундами», створили свій своєрідний стиль одягу, говірку і фольклор у вигляді пісень на основі народної сміхової тради­ ції. За видатним українським діалектологом і дослідником арго ОлексоюгГорбачем, слово «махабунда» походить з перекрученого німецько­ го «wagabond», отже, є тотожним за значенням із «батяром». Батяривар’яти-махабунди відзначалися веселощами, бешкетами і розіграшами-«ґєцами» [134]. У середині 1930-х років інженер Єжи Джевецький сформував у Тарнополі концепцію будівництва акробатичного літака (для виконан­ ня фігур пілотажу), за зразком RWD-8. Літак отримав позначення RWD-17. Проект конструкції виконав інженер Броніслав Жураковський, а прототип було побудовано на пожертви громади Тарнополя. Пе­ рший прототип з прикріпними знаками SP-BMX (літак на корпусі мав написану назву «Тарнополь») був випробуваний 14 серпня 1937 року пілотом Дослідних Авіаційних Майстерень (ДВЛ) Євгеном Пшисєцьким [243]. За статистикою, 1939 року в Тернополі налічувалося близько 44 тисяч мешканців, близько половини з яких офіційно записані поля­ ками, решту складали відповідно євреї та українці [253: 96].

ТЕРНОПІЛЬ

РОЗДІЛ V ДРУГА СВІТОВА ВІЙНА ТА ПОВОЄННИЙ РОЗВИТОК ТЕРНОПОЛЯ У вересні 1939 року Тарнополь опинився у вирі подій Другої сві­ тової війни. Радянський Союз та гітлерівська Німеччина таємним пак­ том Молотова-Ріббентропа домовилися про розподіл Східної Європи. Вже 1 вересня 1939 року війська нацистської Німеччини напали на Польщу. Польський 54-й полк піхоти, що квартирував у Тарнополі, ви­ ступив з міста на фронт. За даними, які наводить польський автор Чеслав Бліхарський, протягом другого тижня війни частини люфтваффе бомбардували місто [199: 28-29]. Одним з керівників оборони Польщі під час нападу Німеччини був уродженець Тарнополя генерал бригади Францішек Клеєберґ (1888— 1941), кавалер багатьох нагород, у тому числі був нагороджений Коман­ дорським хрестом ордену Почесного Легіону (Франція). У вересиі-жовтні 1939 року він командував польською операційною групою «Polesie». 6 жо­ втня 1939 року Клеєберґ, останнім з польських генералів, знаходячись у безвихідній ситуації і бажаючи збе­ регти життя підлеглих солдатів, під­ писав наказ про капітуляцію. Генерал помер 5 квітня 1941 року у шпиталі Вейсер Гірш фашистського концта­ бору офлаг ІѴВ у фортеці КенігшГенерал бригади тейн поблизу Дрездена і був поховаФранцішек Клеєберґ ний на кладовищі в Неуштадті. По­ смертно йому присвоєно чин генера­ ла дивізії у 1943 році. 1961 року його прах був перепохований на вій­ ськовому цвинтарі у Коцку в Польщі, саме під цим містечком 2 жовтня 1939 року керовані ним війська завдали поразки німцям у той час коли Адольф Гітлер, у понівеченій бомбардуванням Варшаві, приймав па-

ТЕРНОПІЛЬ

рад перемоги [Kryska-Karski Т., Żurakowski S. Generałowie Polski nie­ podległej. - Warszawa, 1991. - S. 42].

17 вересня 1939 року військові частини Радянського Союзу, реалІзуючи домовленості за пактом Молотова-Ріббентропа, перейшли річку Збруй і вступили на західноукраїнські землі. Увечері того ж дня до мі­ ста Тарнополь увійшли підрозділи 10-ї танкової бригади та кавалерій­ ської дивізії [60: 83]. Розпочався процес інтеграції західноукраїнських земель до складу УРСР та СРСР.

Вулиця Яна Тарновського (тепер час­ тина Руської). Листівка по­ чатку XX ст.

Пам’ятник маршалку Речі Посполитої Ю. Пілсудському, 1935 рік

ТЕРНОПІЛЬ

Пам’ятник А. Міцкевичу. Листівка поча­ тку XX an.

Пам’ятник А. Міцкевичу, міжвоєнний період

Міський парк відпочинку («Но­ вий город», тепер «Старий парк»). Листівка початку XX ст.

ТЕРНОПІЛЬ

Народні Збори Західної України, що відбулися у м. Львів 26-27 жовтня 1939 року, проголосили встановлення влади Рад депута­ тів трудящих на возз’єднаних з УРСР у складі СРСР західноукраїнсь­ ких ^землях. Указом Президії Верховної Ради УРСР від 04Л2.1939 року замість колишніх Львівського, Станіславського, Тарнопольського, Во­ линського воєводств на західноукраїнських землях було створено Дро­ гобицьку, Львівську, Станіславську, Тарнопольську, Волинську і Ровенську області Вже за тиждень розпочали свою діяльність призначені Президією Верховної Ради УРСР виконавчі комітети обласних Рад де­ путатів трудящих. Так, наприклад, 10 грудня 1939 року розпочав свою діяльність виконавчий комітет Тарнопольської обласної Ради депутатів трудящих. Одразу після того, як 15 грудня 1939 року у возз’єднаних областях були проведені вибори обласних, районних та міських Рад депутатів трудящих, відбулися сесії обласних Рад. На них було затвер­ джено виконкоми, а також постійно діючі комісії. Перша сесія Тарнопольської обласної Ради депутатів трудящих відбулась у Тарнополі 26 грудня 1939 року. Протягом грудня 1939 - січня 1940 років у Тарнопольській області запроваджено новий адміністративнотериторіальний поділ [32]. Після приходу радянської влади відбулися значні зміни в житті Західної України. Розпочалися процеси радянського будівництва та націоналізації землі, підприємств і майстерень, а також майна, що на­ лежало «великим землевласникам та буржуазії». Вже до кінця 1939 року в Тарнополі до державної власності переведено 32 промис­ лові підприємства, банки, 100 великих житлових будинків, готелі. На­ прикінці 1940 року в місті працювало 36 промислових підприємств, 1516 кустарів було об’єднано в промислові артілі. У 1940 році в Тарнополі діяли 2 лікарні на 355 ліжок, 3 поліклініки, жіноча і дитяча консультації, відкрилися пологовий будинок, спеціалі­ зовані диспансери. В 1939/1940 навчальному році в місті працювало 11 загальноосвітніх шкіл. У 1940 році відкрилися технікуми залізнично­ го транспорту, радянської торгівлі, а також школа механізаторів [60: 86]. У вересні 1939 року в Тарнополі з ’явилася низка газет: «Червона Україна», «Вільне життя», «Комсомолець», «Prawda Bolszewicka», «Бі­ льшовицька зміна» (пізніше «Ровесник») [179: 467]. Радянською вла­ дою таі£ож було об’єднано мандрівні театри в єдиний Державний обла­ сний український театр ім. І. Франка. Театру надали будівлю колиш­ нього польського «Сокола», яку було модернізовано [30: 149-150].

ТЕРНОПІЛЬ

Будівля гімнасти­ чного товариства «Сокол» у Терно­ полі (вул. Стрілецька, тепер І. Франка). Зараз кінотеатр. Листівка Альфреда Бруггера, 1908 рік Радянська пропаганда переконувала світ, що після входження за­ хідноукраїнських земель до складу СРСР населення краю зажило щас­ ливо і радісно. Проте, з різних причин, новою владою було невдоволено багато людей. Вже в грудні 1939 року в Збаразькому районі вибух­ нуло повстання під гаслами створення самостійної України. Повстанці атакували повітовий відділ НКВС. Учасники повстання розуміли, що ліквідувати радянську владу вони не зможуть, проте намагалися довес­ ти, що пропаганда нової влади, стосовно її нібито всенародної підтри­ мки, є неправдивою [162: 25]. Незважаючи на придушення збройного виступу у Збаразькому ра­ йоні, інші організації ОУН - Тарнополя, Підгаєцького та Бережансько­ го районів - продовжили підготовку до широкого виступу проти ра­ дянської влади у 1940 році. Найактивнішу діяльність розгорнула орга­ нізація ОУН м. Тарнополя. Учасники підпілля провадили антирадянську пропаганду, зокрема й серед учнівської молоді, намагаючись залу­ чити до організації якомога більше нових національно свідомих людей. Була створена бойова група. Підготовлену Тарнопольською організаці­ єю ОУН для майбутнього повстання зброю переховували на єврейсь­ кому цвинтарі. Проте, «енкаведисти» викрили організацію і в березні та квітні 1940 року провели повальні арешти підпільників. Того ж року місцеві органи НКВС ліквідували ще й підпільну групу української молоді, очолювану Майкою. Її учасники виготовляли листівки із за­ кликами до населення бойкотувати вибори до Верховних Рад (СРСР та УРСР). Тоді ж НКВС розкрила й польську підпільну організацію, до складу якої входили учні старших класів середніх шкіл міста [162: 22, 32].

ТЕРНОПІЛЬ

Радянський період в історії Тарнополя характеризується супереч­ ливими тенденціями. З одного боку, відбувався розвиток освіти, змі­ нювалась економіка краю, запроваджувались безплатна медицина, со­ ціальне страхування, пенсійне забезпечення, відкривався широкий до­ ступ до надбань культури - кіно, театру, бібліотеки, музею, виставки тоїііо. Натомість, населення західноукраїнських земель зазнало полі­ тичних репресій, масового винищення національно свідомої інтеліген­ ції та борців за національне визволення, примусового виселення украї­ нців та поляків у східні області України та в Казахстан і за Урал, утис­ ків у сфері ідеології, зокрема інспірування «саморозпуску» Української греко-католицької церкви у 1946 році, політики русифікації, примусо­ вої колективізації 1940-х та 1950-х років тощо. Радянська влада розпочала жорстокий терор проти своїх явних і потенційних ворогів, головним чином, проти інтелектуальної та духо­ вної еліти, польських службовців, ліквідувала майже всі українські культурні та економічні установи, громадські організації.

17 вересня 1939 року, після того, як о 15 год. Тарнополь був за­ йнятий військовими частинами Червоної армії, вже ввечері розпочали­ ся масові арешти місцевого населення. їх провадили органи НКВС за активної допомоги послужливих інформаторів та активістів з числа ко­ лишніх членів Комуністичної партії Західної України (КПЗУ) та місь­ кої бідноти. Вони з ’явилися на вулицях з червоними пов’язками на лі­ вому рамені, що означало приналежність до т. зв. «червоної міліції». Остання розшукувала в місті помешкання родин колишніх австрійсь­ ких і польських поліціянтів, військових, зокрема офіцерів і підофіце­ рів, юристів, державних службовців, а також діячів усіх (крім комуніс­ тів) політичних партій, власників маетностей, т. зв. «куркулів» та свя­ щеників і доправляла їх до в ’язниці. За спогадами, серед «міліціянтів» було багато колишніх професійних злодіїв, зокрема з вулиці Подільсь­ кої Нижньої (в районі сучасної Танцорова - а в т .) [197: 289]. Нова влада повела боротьбу з релігійними організаціями, зокрема християнськими церквами, у якій не гребувала провокаціями. Згідно свідчень Ч. Бліхарського, за «інформацією» місцевих комуністів, з ма­ ленької вежі на куполі собору отців Домініканців (теперішня грекокатолицька катедра) «польські офіцери» стріляли у «визволителів». Це стало приводом до того, що вранці 19 вересня 1939 року радянські воя­ ки пославили перед костелом гармати і періодично обстрілювали його фасад і вежі, від чого храм загорівся. Пожежників міської пожежної сторожі під проводом її керівника Ґалянта, які почали гасити пожежу

ТЕРНОПІЛЬ

на даху, обстріляли, і вони були змушені відступити від пожежі з тяж­ ко пораненим Ґалянтом. Підрозділ Червоної армії заборонив гасити пожежу під загрозою смерті. Тим часом, червоноармійці вдерлися до монастиря (тепер приміщення Державного архіву Тернопільської обла­ сті) і, переходячи з келії до келії, грабували й нищили все, що могли. У грабунку брали участь і місцеві жителі, в тому числі й колишні кварти­ ранти домініканських будівель [197: 288]. Через сходи на вежі вогонь дістався всередину домініканського костелу. Невдовзі спалахнули органи та бічні вівтарі. Згоріло чимало оздоб костелу. Прикраси із золота й срібла розплавилися, були сильно пошкоджені цінні фрески, зокрема роботи відомого барокового майст­ ра Станіслава Строїнського, а також покрівля храму. Вдалося врятува­ ти тільки чудотворний образ Матері Божої Вервиці з головного вівтаря та скульптуру Матері Божої, яка ламає блискавки Божого гніву (згодом вивезені до Польщі). За деякими даними, тоді не було знищено тільки захристію. Настоятеля храму і ченців було заарештовано, вони дивом уникнули розправи. Англійський історик Кейт Сворд оцінив цей напад на костел оо. домініканців як варварський і як одне з найзначніших руйнувань культових споруд Радянською владою у вересні 1939 року [247: 146]. Чимало тарнополян у період 1939-1941 років було примусово ви­ селено цілими сім’ями в Сибір та Казахстан. Багато було відправлено у концтабори та в ’язниці. В останні дні «радянської влади» у 1941 році НКВС заарештувало багато людей, а перед приходом німців 640 в ’яз­ нів було замордовано в тарнопольській тюрмі. Після приходу німець­ ких окупантів жертви більшовицького режиму були поховані в окремій могилі. Більшість з них було отруєно миш’яком, високий вміст якого було знайдено у залишках риби на в ’язничній кухні. Окрім тюрми, трупи було виявлено також у каналізації [149: 96]. Лихими для Тарнополя виявилися роки німецько-радянської війни та німецької окупації. 22 червня 1941 року Німеччина напала на СРСР - свого колишнього «союзника» по поділу Європи. З початком війни у місті перебував штаб Південно-Західного фро­ нту під командуванням генерал-полковника М. П. Кирпоноса. 22 черв­ ня сюди прибув як представник Ставки Головного Командування на­ чальник Генштабу РСЧА генерал армії Г. К. Жуков [Жуков Г. К. Спо­ гади і роздуми. - Київ: Політвидав України, 1985. - С. 258-259]. 23 че­ рвня придатні до військової служби тарнополяни отримали «повєстки», які закликали під загрозою розстрілу негайно зголоситися до вій-

ТЕРНОПІЛЬ

ськової дільниці. Один з таких «участків» містився на вулиці Дубовецькій, у колишніх австрійських казармах драгунів. З прибулих органі­ зували загін протиповітряної оборони. З наближенням фронту посили­ вся терор НКВС, посланці якого з ’являлись посеред ночі і здійснювали арешт культурно-освітніх та громадських діячів, студентів. їх садили до в ’язниці або вивозили на схід. Щовечора розпочинався наліт німе­ цьких літаків, які спочатку засвічували «свічки» з фосфорним освіт­ ленням, і коли вони зависали на парашутах, скидали бомби [143: 8 889]. Місто обороняли вояки 6-ї армії генерал-лейтенанта І. М. Музиченка. Натиск німецької авіації стримували літуни 87-го винищувального авіаполку, в той час як залізницею евакуювали на схід промислові об’єкти [124]. Після оборонних боїв 2-го липня 1941 року частини Червоної армії залишили Тарнополь. Його зайняли німецькі війська. Але наступного дня солдати 10-ї танкової дивізії генерал-майора С. Я. Огурцова, яка входила до складу 15-го мехкорпусу РСЧА генерал-майора Г. І. Карпезо, вибили фашистів з міста. Проте наступного дня вони та­ ки залишили Тарно поль [5: 168]. У місті розмістилися штаби XIV ар­ мійського моторизованого корпусу вермахту і 5-ї дивізії «Вікінг» [86: 94-95]. Завдяки оприлюдненню низки архівних документів, нещодавно стала відомою кількість невинних жертв, які загинули від рук «енкаведистів» перед захопленням Тарнополя фашистами. Зокрема, у доповід­ ній записці старшого інструктора політвідцілу Тюремного Управління НКВС УРСР В. Н. Поперелі від 9 липня 1941 року зазначено, що «4. Согласно указаниям по НКГБ УССР нач. обл. управлення ВАДИС поручил нач. 2-ого отдела тов. АЛЕКСАНДРОВУ, который пересмотрел дела по к/р преступлениям и забрал из тюрьмы г. Тарно поль 560 чел. Никаких следов в тюрьме не осталось, все было организовано согласно указаний... 10. В Тарнополе работала опергруппа под руководством капитана г/б т. ФИЛИППОВА и его указанна мной выполня­ лись, о чем представлена докладная т. МИТИКОМ» [159: 365-366]. З іншого звіту начальника Тюремного Управління НКВС УРСР ві­ домо, дцо «По состоянию на 22/ѴІ - в тюрьме г. Тарнополь содержа­ лось 1790 чел. заключенных. Из этого количества 500 чел. убыло (зни­ щено - авт.) по 1-й категории. Погребение произведено в вырытых

ТЕРНОПІЛЬ

специалыю для этой цели ямах, однако часть 197 чел. погребены в подвале НКГБ, мелко очень зарыты, операцию проводиш нач. УВКГБ. Из тюрьмы г. Тарнополь этапировано 1008 заключенных пешим порядком до ст. Волочиск, где погружены в вагоны и направлены согласно теле­ граммы нач. Тюремного Управлення НКВД УССР г. Курск [159: 367374]. Після того, як німецька окупаційна влада оприлюднила інформа­ цію про закатованих та розстріляних мешканців Тарнополя і області, яких поспіхом знищили перед відходом з міста «енкаведисти», тарнополяни радісно зустріли повідомлення про те, що радянська влада впала. З початком війни Німеччини проти СРСР посилилися сподівання ОУН на відновлення Соборної Української Держави. ЗО червня 1941 року в будинку «Просвіти» у Львові відбулися Народні Збори, які відкрив перший заступник Провідника ОУН Ярослав Стецько. У своїй промові він наголосив, що союз із Німеччиною можливий лише за умови, що вона визнає державну незалежність України та її уряд. Яро­ слав Стецько зачитав Акт про відновлення Української Держави. Під кінець Зборів у залі з ’явилися представники німецької армії капітан Ганс Кох, який на той час працював у штабі Верховного командування німецьких збройних сил політичним радником в українських справах, та майор фон Айкерн. У своєму виступі, виголошеному німецькою та українською мовами, Ганс Кох заявив, що питання української держа­ вності не актуальне. Попри заяви з боку німецьких зверхників україн­ ські патріоти намагались добитися визнання Української Держави та її уряду з боку німецької окупаційної адміністрації хоч би де-факто. У населених пунктах Галичини проводилися Народні Збори на підтримку Акта проголошення Української Держави [176: XIV]. У липні 1941 року в Тарно полі відбулися події, що сприяли підне­ сенню морального духу людей, які прагнули відновлення Української Держави. Так, 3-го липня місцеве керівництво ОУН поінформувало на­ селення міста про проголошення Української Самостійної Соборної Держави. 7-го липня 1941 року через Тарнополь проходив Український легіон. Він зупинився на Ринку. Українське населення міста прихильно зустріло українських вояків, що прямували на Киш. Сотник і комен­ дант першої сотні Українського легіону Роман Шухевич виступив пе­ ред городянами, що стихійно зібралися на імпровізований мітинг, з ко-

ТЕРНОПІЛЬ

роткою промовою, в якій висловив їм вдячність за добрі слова і братню зустріч. А за чотири дні, 11 липня 1941 року, для відпочинку і пере­ групування до Тарнополя прибули кілька роїв Південної похідної гру­ пи 0У Н , які отаборилися в околиці міста. Завданням Похідних груп було надавати на місцях допомогу в організації українського «держав­ ного життя», розбудові мережі організації на окупованих німецькими військами українських територіях. Населення міста та околиць допо­ магало учасникам походу, зокрема продуктами харчування, і відмов­ лялося від плати за них. Перебуваючи в Тарнополі, вже згадувані рої значно поповнили свій особовий склад. Після реорганізації постали рої Козака, Куцика, Кручового, Васечки і Сидора. За кілька днів рої про­ довжили похід [162: 43-44]. Тарнопольську обласну управу Української Держави очолив відо­ мий провідник ОУН Василь Охримович. З нагоди Акта проголошення Української Держави в Тарнополі 27 липня 1941 року відбулася бага­ толюдна маніфестація. Тоді на зборах українців Тарнополя та околиць було ухвалено резолюцію на підтримку Акта ЗО червня. У ній зазнача­ лось, що «Всенародні Збори (...) заявляють своє однодушне та беззас­ тережне підпорядкування програмово-політичним напрямним Органі­ зації Українських Націоналістів, яку веде її Провідник Степан Бандера, як єдиній провідній суспільно-політичній силі Українського Народу та визнають п. Ярослава Стецька Головою Краевого Правління Західних Областей України». Але гітлерівська Німеччина не збиралася підтри­ мувати прагнення українців до державності. Розпочалися пересліду­ вання членів ОУН. Гітлерівці намагалися змусити Провід ОУН скасу­ вати Акт ЗО червня, а коли це ш не вдалося, застосували проти ОУН і членів Українського державного правління жорстокі репресії, аж до розстрілів включно [176: XV]. Ейфорія, викликана відходом радянської влади через окупацію Галичини німецькими військами, минулася швидко. За кілька місяців на­ селення міста зрозуміло, що чекати добра від «нового порядку» не доводиться/В ж е в день вступу німців до Тарнополя німецький солдат застрелив'гімназиста Л. Пачовського просто в церкві. Німецька окупація Тарнополя тривала 33,5 місяці. Тарнополь ад­ міністративно належав до дистрикту «Галичина» у складі Генерал-

®ар

gusftOk

губернаторства з центром у Кракові. Військовий комендант міста граф Подевільс 15 липня 1941 року видав розпорядження, яким було заборонено будь-яку політичну діяльність. Натомість усі громадяни були зобов’язані працювати: «Без праці немає хліба». Цікаво, що одно­ часно із райхсмаркою офіційним засобом платежу деякий час був ра­ дянський рубль (10 рублів дорівнювало 1 райхсмарці). За пограбування розстрілювали. Було наказано здати радіоприймачі, зброю, знищити радянську символіку, портрети радянських лідерів і навіть рекламу. «Перебування в помешканнях, у яких власник неприсутній, забороне­ но». Самі помешкання в нічні години (з 21 -ої до 4-ої) необхідно було затемнювати. З 22-ї вечора до 4-ї ранку було запроваджено комендант­ ську годину [158:106-107]. Розпочалося масове вивезення молоді на примусові роботи до Ні­ меччини. Так, уже в листопаді 1941 року адміністрація дистрикту до­ повідала, що з Тарнополя вивезено 5017 чоловіків і 2003 жінки «робо­ чої (сили». А відділ праці генерал-губернаторства цього ж місяця прозвітував такими цифрами: 3171 чоловіків, 1383 жінки, загалом 4554 особи. Весняна кампанія 1943 року охопила вже 4250 осіб, яких було заплановано вивезти, осіння кампанія того ж року - 8000, з них на січень припадало .870 осіб. За час .окупації міста німці вивезли облад­ нання 2 9 промислових підприємств [60: 87]. Старожили пам’ятають і (Єврейське гето, розстріли євреїв і тих, хто боровся проти німецьких окупантів. Розпочалося все із того, що німе­ цьке «Ортскоммандо», боячись пошесті, яка загрожувала за спекотної літньої погоди місту, наказало керівникам санітарної служби, до якої залучили місцевих лікарів, негайно поховати жертви, яких було замор­ довано більшовиками в Тарно польській в ’язниці. Поспіх та стан роз­ кладу тіл не дозволив упізнати більшість трупів. Місцевих євреїв, яких призначали копати братську могилу, повбивали есесівці. Та, незважа­ ючи на небезпеку, охочих працювати не бракувало, адже в місті був голод [149: 94—96]. За окупації діяла цивільна Тимчасова управа міста, але вона була неспроможна чинити опір свавіллю військової адміністрації. Німецькі окупанти відразу розпочали масове винищення євреїв. Українці, нех­ туючи небезпекою, все ж намагалися таємно допомогти приреченим.

ТЕРНОПІЛЬ

На початку Другої світової війни в Тарно полі мешкало близько 18 ти­ сяч євреїв. Одразу ж після початку німецької окупації було вбито їх майже 5000 осіб. Зокрема, близько 1000 тарнопольських євреїв було знищено 6 липня 1941 року. За тиждень, упродовж 4-11 липня того ж року, в Тарнополі було знищено ще 600 євреїв, зокрема 127 було розстріляно спеціальною «Sonderkommando 4b SS» [252: 274].

Тарнопольська синагога, підпалена солдатами СС під час німецької окупації, між 1941-1944 роками (тепер на цьому місці адміністративний j корпус медакадемії). Джерело: http://www.encyclopedie. bseditions.fr

У вересні 1941-го року ні­ мецька окупаційна влада ство­ рила гето для 12,5 тисяч осіб із міста і довколишніх сіл. До ча­ су ліквідації гето, 23 червня 1943 року, більшість євреїв було або знищено, або вивезе­ но в табори смерті, переважно у Белжець. Чимало тарнополян єврейської, української та польської національностей бу­ ло відправлено й в Авшвіц (Освєнцім). Щодня, під приво­ дом відправлення на роботу, по 300-500 людей з гето пере­ возили в Петриківську долину, де розстрілювали [56: 72]. За­ раз там встановлено пам’ятний знак. Відділ «Sonderkommando 4Ь» прибув до Тарнополя, здійснивши розстріли у Львові і Золочеві. Згадки про ці по­ громи збереглися тільки в си­ туаційних рапортах [124].

ТЕРНОПІЛЬ

Єврейська команда каменоломні, серпень 1942 року, Тарнополь

Не менше постраждали військові та й цивільні громадяни інших національностей. Для полонених Червоної армії, а також французьких, словацьких, італійських вояків та офіцерів, які відмовлялися воювати на Східному фронті, було створено на території міста концентраційний табір. Декілька тисяч людей було розстріляно в Янівському лісі (біля сучасного села Підгороднє). Тарнопольськими звірствами керував штурмбанфюрер СС Герман Мюллер. Він та його поплічники, що без­ посередньо чинили розправи, постали перед правосуддям у жовтні 1965 року під час Штутгартського процесу. За даними перепису насе­ лення 1943 року, в місті налічувалося лише 26 тисяч мешканців [124]. У 1943 році, коли становище Німеччини у війні погіршилося, українці домоглися створення у складі німецької армії добровольчої фронтової Української дивізії «Галичина». Українські політики вбача­ ли у 14-й гренадерській дивізії зброї СС «Галичина» зародок майбут­ ньої української армії, яка мала здобути військовий досвід, воюючи проти Червоної армії. У липні 1944 року дивізія потрапила в оточення і була розбита у боях під Бродами. Ветерани і дослідники, зокрема Б. Стасів, стверджували, що під час набору до дивізії з Тарнополя ви­ рушило 800 стрільців. Відомим старшиною (хорунжим) дивізіону важ­ кої артилерії в дивізії був тарнополянин Фелікс Кордуба, який залишив спогади про бій під Бродами [76]. Наприкінці існування дивізію «Га­ личина» перетворено на Першу Українську Дивізію Української Наці­ ональної Армії. В її лавах уже наприкінці війни загинув, зокрема, тар­ нополянин Андрій Питляр. У 2000-х роках у Тернополі вулицю Довгу перейменовано на Вояків Дивізії «Галичина».

ТЕРНОПІЛЬ

Залізничний двірець (вокзал) Те­ рнополя. Проводи добровольців у дивізію «Галичи­ на», 1943 рік

Попри всі труднощі часів німецької окупації, свій музичний театр відновив тарнополянин Богдан Сарамага, часто здійснюючи першокла­ сні постановки. Та під час однієї ревії прозвучала пісня «Ми українські партизани», і за це Б. Сарамага місяць просидів у в ’язниці і дивом уни­ кнув концтабору [ЗО: 153]. У серпні 1943 року в Тарнополі відбулася подія, яку в радянські повоєнні часи назвали «матч смерті» - гра з футболу між збірною міс­ та, на основі довоєнного УСТ «Поділля», і збірною військовоповітряних сил Третього рейху «Люфтваффе». Проти професійної ко­ манди німців виступили гравці довоєнних футбольних клубів, що зі­ бралися протягом трьох днів, відведених громаді Тарнополя для підго­ товки до гри. Збірна міста вийшла на матч із «Люфтваффе» в зеленочорних футболках - кольорах УСТ «Поділля». Капітаном команди був Петро Муран, у складі збірної Тарнополя грав найкращий бомбардир довоєнного часу в місті Здислав Маркович. У складі тарнопольської збірної команди грали: Михась Мосципан - воротар, Петро Муран, Ярослав Козачок та Олександр Королюк - у захисті, у півзахисті Ясьо Рахліцький, Володимир Козуб і Богдан Назар, в атаці - Омелян Ращук, Здислав Маркович, Данило Борецький, Казимир В ’єпшоник. Наприкінці гри вийшов на поле півзахисник Іван Онисько, який пере­ бував у Запасі. Відданим тарнопольським кібіцам пощастило побачити сенсацію [90].

ТЕРНОПІЛЬ

Трупа Богдана Сарамаги під час німецької окупації з гестапівським офіцером (із собакою), представленим для нагляду над театром. Тарнополь, будівля театру (згодом кінотеатр ім. І. Франка), 1940-ві роки У першому таймі тарнопольські «копули» зуміли вистояти проти навальних атак «Люфтваффе», яким «підсуджували» судді - всі троє арбітрів були німці. А після перерви тарнополяни додали обертів. їм вдалося перехопити ініціативу. Німці змушені були залучити до гри свіжі сили - чотирьох нових гравців. Судді не завжди звертали увагу на порушення правил з боку німецьких гравців, які доволі брутально поводилися щодо наших футболістів. За 20 хвилин до завершення мат­ чу втомленого постійними ударами по ногах Казимира В’єпшоника замінив Іван Онисько. І, за декілька хвилин до завершення гри одна з атак «Тарнополя» таки увінчалася голом - на 88-й хвилині гри комбі­ нація Маркович - Назар завершилась вивіреним пасом «на хід» /набігаючому Данилові Борецькому. Форвард сильним ударом з 20-ти метрів послав м ’яча точно у лівий нижній кут воріт суперника. Зрівня­ ти рахунок німці не змогли, хоч судця додав аж 7 хвилин часу. За порадою тарнопольських уболівальників, боячись жорстокої реакції німців на поразку, футболісти після матчу одразу ж повтікали в парк. Дехто негайно ж виїхав з міста. Однак, переможців не пересліду­ вали. Автор переможного гола Д. Борецький загинув під час війни,

М. Мосципан і К. В ’єпшоник перебралися до Польщі, а інші учасники тарнопольського воєнного футбольного тріумфу жили і працювали в рідному місті. Капітан тарнополян IL Муран аж до 45-річного віку грав у різних командах міста. Уже по війні обласна федерація футболу ви­ дала всім учасникам матчу 1943 року довічні перепустки на стадіон [156]. У березні 1944 року розпочалося звільнення Тарнопольської обла­ сті частинами 1-го Українського фронту Червоної армії. З 8-го березня розпочалися бої за Тарнополь. Вони були настільки запеклими, що згодом їх називали «малим Сталінградом». Щоб зупинити просування радянських військ на Захід, фюрер Німеччини А. Гітлер особисто висунув ідею перетворити Тарнополь на «фортецю», яка мала б зупинити наступ ворога. Однак, Тарнополь, що до війни був ключовим транспортним вузлом, адміністративним і тор­ говим центром, ніяк не надавався на роль «фортеці» і фактично не мав жодних укріплень. Гітлер відвів Тарнополю функцію «прив’язувати до себе, по змозі, якнайбільше ворожих сил» і голоси проти цього не вра­ ховував. Комендант «фортеці» підпорядковувався особисто головно­ командувачеві сухопутних військ відповідної армії і був наділений правами бойового генерала [23]. Понад місяць часу місто утримував гарнізон, яким командував ге­ нерал-майор Егон фон Нейндорф, нагороджений Рицарським хрестом за бої у Тарнополі, а Дубовим листям до нього посмертно. Він загинув 15 квітня на території міста. У його руках зосереджувалися наступні сили: 949-й гренадерський полк 359-ї піхотної дивізії вермахту в складі двох батальйонів, 500-й дисциплінарний («штрафний») батальйон, 543-й охоронний батальйон, фузилерний батальйон «Демба», окремі підроз­ діли 3-го батальйону 4-го полку дивізії «Галичина»; п ’ять самохідних гармат StuG III, шість протитанкових самохідних гармат Marder III, шість самохідних гаубиць Wespe; одна самохідна артустановка Chummel, чотири легкі самохідні піхотні гармати, один бронетранспо­ ртер, три 105-міліметрові гармати, вісім самохідних важких піхотних 150-міліметрових гармат, чотири 88-міліметрові зенітні гармати, три 20-міліметрові зенітні гармати, дев’ять 37-міліметрових протитанкових гармат, щість 85-міліметрових протитанкових гармат, вісім легких 50-міліметр^бих, двадцять п ’ять середніх 81-міліметрових, одинадцять важ­ ких 120-міліметрових мінометів [211: 68-71]. За радянськими джере­ лами, чисельність німецького війська становила від 12 до 16 тисяч осіб. Проте, сучасні воєнні історики називають інші цифри. Особовий Ш а г

т%

ТЕРНОПІЛЬ

склад гарнізону становив близько 4750 вояків. Разом з тими частинами, що захищали місто на підступах до нього та намагалися прийти на до­ помогу німецькому гарнізону, загальна чисельність німецького війська могла становити близько 10-11 тис. осіб.

Німецька самохідна легка гаубиця «Веспе» на околиці міста, 1944 рік

Німецький бронепоїзд поблизу міста, 1944 рік

З боку радянського війська участь у визволенні міста та його око­ лиць брали частини 302-і, 322-ї, 336-ї, 99-їта 117-ї стрілецьких дивізій і 3-ї мотострілецької бригади, які зазнали надзвичайних втрат у живій силі та військовій техніці. Частини ще кількох стрілецьких дивізій 246-ї, 140-ї, 148-ї, 350-ї, 135-ї, 2 4 0 -ї- 28-го та 18-го стрілецьких корпу­ сів складали зовнішнє кільце оточення і стримували німецькі війська, які намагалися прорватися на допомогу оточеному гарнізону [60: 8 7 88]. Вони також зазнали значних втрат. Так, у боях 11-12 квітня під селом Городище половину свого особового складу втратила 135-та ди-

ТЕРНОПІЛЬ

візія [161]. На допомогу було додано ще й частини 4-го і 6-го танкових корпусів, а також 1-шу і 17-ту артилерійські дивізії, 1827-й гвардійсь­ кий самохідний артполк. Тобто, на думку сучасних дослідників, у боях за'Тарнополь була задіяна вся 60-та армія, якою командував генерал І. Д. Черняховський, а також значні сили резерву Ставки Верховного Г оловнокомандування.

Мінометний підрозділ Червоної армії на вулиці міста, 1944 рік

Німецькому гарнізону вдалося тривалий час утримувати Тарнополь завдяки добре організованій обороні. За короткий термін навколо міста на висотах було зведено дев’ять рубежів оборони - траншеї пов­ ного профілю, мінні поля, влаштовано артилерійські позиції. Просто посеред міста, приблизно вздовж залізничної колії, німці збудували три лінії ешелонованої оборони, зі спеціальними пастками і «мішка­ ми». Для кращого огляду було зрізано всі високі дерева поблизу заліз­ ничного вокзалу та на території, що прилягала до замку (тепер - май­ дані Волі). До того ж, обладнано бліндажі і проведено пристрілку гар­ мат. Висотні будинки стали справжніми фортецями: на верхніх повер­ хах ховалися снайпери. За задумом німців, на вузьких вуличках старо­ го Тарнополя спеціально підготовлені солдати, озброєні протитанко­ вими рушницями і гранатометами, могли влучити у моторне відділен­ ня танка або гусениці.

(5тже, спроби радянських військових частин прорватися до міста почалися ще на початку березня. 8 березня в Тарнополі було запрова­ джено надзвичайний стан облоги. Однак, уже 9 березня радянські вій­ ська силами одного полку разом із танками і мотопіхотою прорвалися ’<5

Т Е Р Н О П І Л Ь

до міста і пересувалися по ньому, відкривши шквальний вогонь. Було зруйновано головні лінії телефонного зв’язку. Танки просунулися зі сходу аж до Загребелля, яке не мало захисних споруд, і викликали де­ яку паніку. І хоч наступ було припинено, з міста втік підполковник медико-санітарної служби, який прихопив із собою найпотрібніші меди­ каменти. Цим він спричинив катастрофічне становище для 850 німець­ ких поранених, які були позбавлені ліків. Наступного ранку радянські війська прорвалися на північний схід міста і захопили продовольчу базу. Проте, німцям не тільки щоразу вдавалося вибити з міста підрозділи Червоної армії, але й здійснювати контроперацїї спільно із німецькими частинами за межами міста. На­ скільки жорстокими були бої, свідчать втрати Червоної армії (за німе­ цьким істориком Г. Фріцке): за 11 березня 1944 року - 400 загиблих, 14 березня - 200 загиблих і 50 полонених [23]і. З 23 березня Тарнополь опинився в оточенні. Намагання німців здійснити прорив танками, щоб доставити у місто амуніцію, заверши­ лося невдало. Не вистачало зброї, продуктів, харчування, медикаментів. Доставку боєприпасів німецьке командування вирішило здійснювати повітряним шляхом, однак більша частина & потрапляла неточно: за­ чіплялася парашутами за будівлі, падала у став чи до рук радянських вояків. Тож, німецький гарнізон зумів отримати лише третину призна­ чених припасів. Німецьке командування активно протидіяло наступу радянських військ. Так, наприклад, 15-17 квітня спроби деблокування гарнізону Тарнополя зробила бронегрупа «Фрібе». Вона складалася з 24 танків T-V «Пантера», 9 танків T-VI «Тигр» 101-го батальйону важких танків, який входив до складу 2-го танкового корпусу СС, ЗО танків Т-ГѴ та 30 штур­ мових гармат StuG III 9-ї танкової дивізії СС «Гогенштауфен» [211: 106]. Звужуючи кільце оточення, радянське командування активно засто­ совувало бомбардування, артилерійський обстріл. З 5 квітня застосову­ валась тактика ураганного вогню та прямого обстрілу важкою артилері­ єю у поєднанні з підтримкою штурмової авіації. Обстріл чергувався із піхотними атаками. Одночасно з бойовими діями ударних частин Чер­ воної армії, використовуючи запальні снаряди, виводили з ладу будівлі головної лінії оборони, що були центром опору. Продовжуючи бої все­ редині міста, вони обстрілювали об’єкти з відстані 60, 40,20 метрів.

ТЕРНОПІЛЬ

Німецький план деблокади Тернополя, 15-17 квітня 1944 року 15 квітня 1944 року, після тривалих кривавих боїв, під час яких окремі будинки Тарнополя кілька разів переходили з рук у руки, місто було звільнено від німецьких військових підрозділів. Серйозними опо­ рними пунктами німецької оборони були приміщення сучасних Держ­ архіву області (домініканського монастиря) і управління міського від­ ділу МВС, міська в ’язниця, школа, церква, житлові будинки. Як від­ значив у своїх спогадах відомий радянський фронтовий кореспондент і письменник К. Симонов, під час вуличних боїв великого клопоту ра­ дянським військам завдали глибокі тарнопольські пивниці, іноді роз­ мірами значно більші за самі будинки. Щоб вибити з них німецьких вояків, застосовувалися гранати та пляшки із запалювальною суміш­ шю. Чи не ключовим моментом штурму Тарнополя стало знищення штабу і радіостанції німецького гарнізону разом із комендантом міста. За спогаДами маршала авіації С. Я. Красовського, як тільки стало відо­ мо продх дислокацію в міській ратуші, радянське командування напра­ вило десятки нічних бомбардувальників ПО-2 бомбардувати ціль. Ко­ менданта Нейндорфа було вбито, радіостанцію знищено. Оточені за­ лишилися без зв’язку. Німецькі війська, що наступали із заходу на зов­ нішньому фронті, вирішили, що гарнізон здався і припинили наступ.

Т Е Р Н

О ТІ І Л Ь

Після цього оточений німецький гарнізон фортеці Тарнополь капіту­ лював [56: 83-85]. 16 квітня, на Великдень, взяттям Загребелля, завер­ шилася ліквідація залишків німецького гарнізону. Наказом Верховного Головнокомандувача 27-и військовим з ’єднанням і частинам Червоної армії, які брали участь у звільненні Тарнополя від німців, було присвоєне почесне найменування «Тарнопольських». Іменами частини вояків, що відзначилися героїзмом у бит­ ві за Тарнополь і загинули та були удостоєні високих військових звань, було названо вулиці міста: Г. Танцорова, М. Карпенка, А. Живова, В. Чалдаєва.

Німецькі полонені поблизу Тарнополя, 1944 рік

Уцілілим мешканцям Тар­ нополя та радянським військо­ вим місто після звільнення ви­ глядало майже суцільною руї­ ною. Вибухами бомб і снарядів було знищено близько 80% бу­ дівель. Вщент зруйновано ра­ тушу, значних ушкоджень за­ знали замок, домініканський костел тощо. На руїнах міста, що курилися димом, радянські вояки встановили таблицю з написом російською мовою: «Тут було місто Тарнополь» [142: 193]. Людям не було де жити, установи не мали при­ міщень для організації праці. До серпня 1946 року всі облас­ ні державні установи перебу­ вали у Чорткові та Збаражі. Розпочалася важка праця по розбиранню і розчищенню за­ валів і руїн та відбудові міста. Ці роботи, загалом, тривали кілька років [60: 88].

ТЕРНОПІЛЬ

Домініканський костел після звільнення міста від німців, 1944 рік

9-го серпня 1944 року Президія Верховної ради СРСР своїм спеці­ альним указом перейменувала м. Тарнополь на м. Тернопіль [60: 88]. Таким чином, давню історичну назву було замінено на новочасну, рі­ шеннями владних органів було подано «правильну» транскрипцію на­ зви міста. З часу перейменування Тарнополя, походження назви міста стали виводити від «тернового поля», хоч це не зафіксовано у жодних історичних джерелах.

Руїни Старого замку після штурму Тарнополя у квітні 1944 року

єщрг»***

Т Е Р Н О П І Л Ь

Після визволення міста досі нез’ясованими залишаються деякі пи­ тання, зокрема про чисельність жертв серед мирного населення, долю багатьох поховань радянських і німецьких вояків. Відомо, що загиблих ховали у братських могилах на вулиці Міцкевича, перейменованій на Сталіна (згодом бульвар К. Маркса, тепер бульвар Т. Шевченка), у Старому парку, на Загребеллі (площа Перемоги) та в інших місцях. Ча­ стину поховань з території міста перенесли на військове кладовище на Микулинецькому цвинтарі. Решта поховань була знесена [27: 105].

Замок після битви за Тарнополь, 1944 рік

Залізничний вокзал після взяття Тарнополя, 1944 рік

З метою швидшого відновлення і використання промислового по­ тенціалу міста для допомоги фронту та відновлення економіки регіону велася відбудова підприємств, зокрема обозного заводу. Було відновЧ»<ЯЯС5

лено роботу ковальського, деревообробного, слюсарного, токарного цехів. У серпні завод почав давати першу продукцію. Вже в липні 1944 року до роботи стали м ’ясокомбінат, млин, пивзавод, завод безал­ когольних напоїв. Відновлювалася робота медичних лікувальних за­ кладів, зокрема міської лікарні, поліклініки, протитуберкульозного диспансеру, міської санепідемстанції тощо.

Парафіяльний костел після звільнення міста, 1944 рік, уцілілий під час боїв, знищений у радянський час, тепер на цьому місці Центральний універмаг

Міський ринок після звільнення Тернополя, 1944 рік

У 1946 році в Тернополі працювали й давали продукцію 12 промисло­ вих підприємств і 8 промислових артілей. У наступному, 1947-му році було вже 22 підприємства. В 1958 році у Тернополі продукцію виробля­ ли 28 промислових підприємств. За даними 1950 року, чисельність насе­ лення міста знову становила 26 тис. осіб [60: 90-91].

Тернопільський облвиконком, 1950-ті роки (згодом міський палац піоне­ рів, тепер ЗОШ № 4)

Комсомольське озеро (тепер Тернопільський став), 1950-ті роки

ТЕРНОПІЛЬ

Площа Свободи центральна площа міста у 1950-х роках

Майдан між СШ № З і облвиконкомом, кінець 1950-х років

Вулиця Леніна (тепер Руська), 1950-ті роки

Центральний універмаг, 1950-ті роки

Вулиця Островського (тепер Князя Остро­ зького), 1950-ті роки

Зона відпочинку. На­ бережна Комсомоль­ ського озера (Терно­ пільського ставу), бл. 1960-го року

ТЕРНОПІЛЬ

У повоєнні роки Тернопіль був тісно пов’язаний зі збройною бо­ ротьбою Української Повстанської армії (УПА). Мало кому відомо, що легендарний командир Холмського тактичного відтинка УПА сотник М ар’ян Лукасевич («Ягода», «Черник») закінчив Тернопільську гімна­ зію / а також був знаним футболістом УСТ «Поділля». На початку 2000-х у Тернополі помер наш найбільш відомий «упівець» поручник Омелян Польовий - командир 3-ї Тернопільської військової округи УПА-Захід «Лисоня». Він витримав 25 років більшовицьких концтабо­ рів і не зламався. Тепер ім’ям Омеляна Польового у Тернополі названо вулицю. УПА чинила спротив більшовицькій владі і її заходам приму­ сової радянізації, зокрема репресіям НКВД - МТБ. На вулиці Тернопо­ ля в червні 1950 року героїчно загинув боєць УПА Роман Дячун, на честь якого кілька років тому встановлено пам’ятну таблицю на про­ спекті С. Бандери. Ім ’я мешканця Тернополя доктора Л. Карачки було внесене в Польщі у «Кресову книгу справедливих» у числі українців, які прояви­ ли людяність під час українсько-польської міжетнічної ворожнечі пе­ ріоду 1939-1945 років і врятували людські життя [231: 152].

Театральна пло­ ща. Зустріч партійно­ го функціонера, 1950-ті роки

У 1960-1980-х роках розвиток міста Тернопіль відбувався, в пер­ шу чергу, за рахунок розбудови промислових об’єктів. Так, у 1966 році розпочалось будівництво бавовняно-прядильного комбінату, перша та друга черги якого стали до ладу ще до 1970 року. Наприкінці 1972 року в Тернополі працювали 44 промислових підприємства. Вна­ слідок розвитку промисловості в 1970-1980-х роках відбулося значне

ТЕРНОПІЛЬ

зростання населення міста. Станом на 1970 рік чисельність мешканців Тернополя становила 85000, а в 1972 році - вже 97000 мешканців. Це, у свою чергу, спричинилося до зростання обсягів торгівлі, обміну між містом і селом тощо [60: 92-96].

Адмінбудинок медичного інституту, 60-ті роки

Острів Чайка, 60-ті роки

У Тернополі та передмістях споруджувалися промислові підпри­ ємства. Так, з ’явилися гіганти промисловості - бавовняний комбінат («Текстерно»), виробниче об’єднання «Тернопільський комбайновий

ТЕРНОПІЛЬ

завод», потужний м ’ясокомбінат. У 1971 році на базі заводу «Електро­ арматура» було створено головне підприємство виробничого об’єд­ нання «Ватра», продукція якого постачалася у понад 40 країн світу та в усі республіки колишнього СРСР. На цих підприємствах працювали тисячі робітників, техніків, інженерів. Продукція виробництва розпо­ ділялась централізовано в різні регіони республіки та за її межі. Остан­ нє було одним із чинників того, .що ці та інші підприємства не могли повною мірою задовольнити потреб області. На формування промис­ ловості суттєво впливала майже повна відсутність необхідних сиро­ винних та енергетичних ресурсів місцевого походження. Це впливало на собівартість продукції, ефективність виробництва, відтак і на дохо­ ди і прибутки підприємств та відрахування у місцевий бюджет, зокре­ ма й на соціальні потреби міста [45: 155]. Залежність тернопільських підприємств від постачання сировини та споживання продукції за схемами промислової інтеграції в СРСР яскраво ілюструє доля підприємств військово-промислового комплексу в Тернополі - заводів «Оріон» та «Сатурн». Вони сповна зазнали нега­ тивних наслідків поглиблення системної кризи другої половини 1980-х років та неминучого поділу військово-промислового комплексу СРСР після розпаду останнього. Завдяки розвитку промисловості удосконалювалась виробнича і соціальна інфраструктури міста. Здійснювалось житлове та соціальне будівництво. З’явилися великі підприємства сфери послуг: побуткомбінат «Юність», будинок побуту «Пенза» (пізніше «Роксолана»), побу­ товий комплекс «Чайка», ательє індпошиву одягу «Ромашка» тощо. Розвинулась мережа закладів громадського харчування. Популярними були ресторани «Росія», «Українська ніч» та ін. Широкою була мережа закладів торгівлі, зокрема продовольчими та промисловими товарами. У процесі повоєнної відбудови та наступної розбудови міста воно значно змінило своє обличчя. Були по-новому сплановані вулиці, як наприклад, Руська (на той час В. Леніна). З ’явилися нові площі (напри­ клад Театральна), будівлі, промислові об’єкти, парки. У 1947 році роз­ почав роботу Тернопільський аеропорт. У 1950 році перебудовано кі­ нотеатр «Перемога», який на той час був найкращий у місті: на 505 місць, з просторим фойє, читальним залом, естрадою. Після війни в кінотеат­ рі «кру ли» трофейні фільми. У 80-х і до початку 1990-х у місті було кілька кінотеатрів, зок­ рема «Україна» з широкоформатним екраном (тепер «Гранд-базар»), «Перемога», «Комсомолець» з Червоним і Голубим залами, відкритий

ТЕРНОПІЛЬ

1981 року (перейменований пізніше на «Волинь», а потім - «Мальви»), імені І. Франка (з кінозалом «Хроніка»), «Мир» (тепер перетворений на греко-католицьку церкву).

Пляж на набережній біля Комсомоль­ ського озера (Тернопільського ставу), 1958 рік

У 1951 році було закладено парк культури та відпочинку імені Та­ раса Шевченка (біля ставу). Сам Тернопільський став, який був дуже занедбаний, пережив відродження. Воно почалося 26 квітня 1950 року, коли виконком Тернопільської обласної ради ухвалив рішення про підпорядкування водойм області місцевій владі. У 1951-1952 роках було висаджено 10450 дерев і 5400 кущів. Для зміцнення берега понад ставом використали 2500 квадратних метрів лицювального каменю. Завдяки реконструкції піднявся рівень води, а площа поверхні водойми збільшилася до 400 гектарів. Сучасний Тернопіль - одне із двох у Єв­ ропі і небагатьох міст у світі, в центрі яких міститься штучна водойма [128]. Загалом, тернопільські парки здобули місту славу «найзеленішого», після Києва, і найчистішого, після закритого порту Севастополя, міста України. Завдяки зусиллям тернополян у місті з ’явилися парки «Комсомольський» (чи Ленінського комсомолу, тепер Національного відродження) та гідропарк «Піонерський» (тепер «Топільче», хоч мав би називатися «Сопільче»), у паркову зону перетворено Кутковецький ліс (тепер парк «Загребелля»).

ТЕРНОПІЛЬ

Театральний сквер Тернополя, 1960-ті роки

На жаль, у оновленому Тернополі не знайшлося місця для низки давніх пам’яток. Деякі споруди, зруйновані внаслідок битви за Терно­ піль, не відновлювали. Наприклад, Новий замок (на його місці збудо­ вано готель «Тернопіль»), або магістрат (тогочасну ратушу) Тернопо­ ля. На її місці у 1957 році закладено сквер, де посаджено екзотичні ро­ слини - ботанічні пам’ятки. Низку пам’яток архітектури, монумента­ льної скульптури взагалі було знищено свідомо або цілеспрямовано, як ідейноворожі. Так, у 1954 році зруйнували перлину галицької неоготики - Тер­ нопільський парафіяльний костел. Спочатку його намагалися підірва­ ти, але це не вдалося зробити. А згодом розібрали. У 1958-1959 роках на фундаменті парафіяльного костелу було побудовано Центральний універмаг. По-варварськи було зруйновано у 1962 р. монастирську це­ ркву Успіння Божої Матері («На рогатці»), яка була вимурована протя­ гом 1836-1837 рр. на основі храму 1636 року. Разом з церквою було знищено весь комплекс споруд, із монастирем і цвинтарем. На цьому Успенському цвинтарі було поховано багато видатних людей: учасни­ ків наполеонівських воєн, членів королівських дворів і просто знаних мешканців міста, як наприклад, одного з перших істориків Тарнополя о. Петра Білинського [80: 32]. Весь жомплекс споруд більшовики зруйнували протягом осені 1962 року. Після зруйнування каплички і кількох спроб підірвати цер­ кву її зрештою було висаджено в повітря вибухівкою вранці 19 листо­ пада того ж року. Разом зі стінами в повітря злетіли й могильні плити та кості. Далі кості впереміш із камінням розтягували бульдозери і ви-

ті

Т Е P H О -ZTI Л . Ь

возили як сміття. На місці храму й цвинтаря звели житлові будинки, спортивні майданчики, дитячий садочок тощо [144]. Єзуїтський монас­ тир було частково розібрано і перебудовано на швейну фабрику. Піз­ ніше, у 1976 році, було знищено й стрілецькі могили на Микулинецькому цвинтарі. їх просто розрівняли бульдозерами.

Дзвіниця монастирської церкви («На рогатці»), зруйнована у 1962 році, відновлена у 1990-х роках

Натомість, ряд старіших пам’яток середньовічного і ранньоновочасного Тернополя було відреставровано в 1950-х роках. Так, у 1954 році реставрували церкву Воздвиження Чесного Хреста (Надста­ вну). У 1957 році розроблено проект відбудови замку і перетворення його під спортивну школу, який невдовзі було втілено. Тоді ж рестав­ рували церкву Різдва Христового. Її відновлення здійснювала Львівсь­ ка філія Інституту українських реставраційних робіт - Укрзахідпроектреставрація під керівництвом Ігоря Старосольського. У 1959 році був відреставрований домініканський костел (згодом картинна галерея, те­ пер Собор Непорочного Зачаття Пресвятої Діви Марії УГКЦ), і тоді ж

ТЕРНОПІЛЬ

побудовано 19-метровий обеліск Перемоги на початку теперішньої ву­ лиці Руської (демонтований на початку 1990-х рр.). Відреставровані пам’ятки чи споруди доповнювалися новими, іно­ ді йа місці давніших. Такою, зокрема, була доля тернопільських пам’ятників, які зводили на місці старіших. Мабуть для того, щоб не пустувало місце колишнього пам’ятника А. Міцкевичу (знищений під час Другої світової війни), через 15 років, біля Театральної площі вста­ новили пам’ятник російському поетові Олександру Пушкіну (до 160-річчя з дня народження). Цей монумент з органічного скла і граніту ство­ рили скульптори М. К. Вронський, О. П. Олійник, О. П. Скобликов та архітектор Е. Е. Тройський. У 1961 році пам’ятник з глибини Червоноармійського скверу перенесли ближче до Театральної площі (на місці колишньої ратуші). Сам колишній бульвар Міцкевича було розділено Театральною площею, яка виникла після того, як 2 листопада 1957 року було збудовано приміщення Тернопільського обласного му­ зично-драматичного театру імені Т. Г. Шевченка [158: 383].

Пам’ятник В. І. Леніну на площі Свободи в Тернополі, початок 1980-х років

До 50-ї річниці т. зв. Великого Жовтня, тобто в 1967 році, на місці, де передувійною стояв монумент польському «маршалкові» Ю. ПілсудськомуДІ935, скульптор А. Словінський), відкрили пам’ятник заснов­ никові СРСР, «вождю» більшовицької партії В. І. Леніну. Згодом, у серпні 1990 року, пам’ятник було демонтовано згідно рішення міськ­ ради. Цікаво, що це був другий монумент В. І. Леніну в Тернополі: пе­

ТЕРНОПІЛЬ

ред тим, у 1947 році один пам’ятник Леніну вже був встановлений у центрі Старого парку на пагорбі Унії. На початку 1980-х років будо відкрито ще низку пам’ятних знаків. Зокрема, у 1982 році в Театральному сквері було відкрито пам’ятник Тарасу Шевченку (скульптор М. В. Невеселий, архітектор С. О. Калашник), на згадку про його перебування на теренах Тернопільщини во­ сени 1846 року. До речі, перший у Тернополі пам’ятник поету (т. зв. масового виробництва) стояв біля входу до парку ім. Т. Г. Шевченка в 1953-1981 роках. Був ще пам’ятник борцю з «українським буржуазним націоналізмом» та клерикалізмом Ярославу Г алану перед педагогічним інститутом, що звався його іменем (1983). Перед фасадом середньої школи № 6 (тепер імені Назарія Яремчука) маячіло погруддя голови більшовицького уряду Східної Галичини, т. зв. Галревкому, Володи­ мира Затонського (1982). Фасад адміністративного корпусу медичного університету від 1979 року аж до сьогодні прикрашає меморіальна до­ шка з горельєфним зображенням зустрічі воїнів Червоної армії мешка­ нцями міста у «золотому вересні» 1939 року. На набережній Терно­ пільського (тоді Комсомольського) озера аж до 1980-х років свіжий бриз «ловив» пам’ятник невідомому матросу. Він був частиною серії масових пам’ятників уздовж набережної Комсомольського озера. Пам’ятник матросу зараз стоїть біля готелю «Чайка» над Тернопільсь­ ким ставом, ще один з пам’ятників цієї групи - на теперішній вулиці Поліській. У 50-60-х роках XX століття навпроти ЦУМу (де раніше був парафіяльний костел) стояв ще один пам’ятник т. зв. масового ви­ робництва (як і перший пам’ятник Т. Шевченку) - гетьманові Богдану Хмельницькому, яких було багато по містах, містечках і навіть селах практично всі однакові (Збараж, Скалат і інші містечка Тернопільщини тому доказ) [110]. У післявоєнні роки в Тернополі реконструйовано старі шкільні приміщення, а також за типовими проектами було побудовано примі­ щення для 10 загальноосвітніх шкіл. У 1961/1962 навчальному році в місті працювало 11 ЗОШ, зокрема 9 середніх і 2 семирічні. В 1972/1973 навчальному році було вже 16 шкіл [58: 95-96]. Упродовж 1970-1980-х років у Тернополі з ’явилося кілька професійно-технічних училищ (№-№ 1, 2, 3, 4, 9, 10), в яких молодь отримувала робітничі спеціально­ сті. Тоді ж у місті існували й середні спеціальні навчальні заклади технікуми кооперативний, радянської торгівлі, радіотехнічний, а також музичне училище.

ШШ

ТЕРНОПІЛЬ

Протягом 1950-1960-х років Тернопіль почав формуватися як сту­ дентське місто. У 1957 році на місці синагоги збудовано корпус меди­ чного інституту - першого вищого навчального закладу в місті (тепер медичний університет імені І. Горбачевського). У 1958 році відкрито «Кооперативний технікум облспоживспілки» (на теперішній вулиці Руській) та Тернопільське музичне училище [158: 383-384]. На місці будівлі колишньої жіночої школи імені Міцкевича постав теперішній національний технічний університет - «політех». Він був відкритий 11 листопада 1960 року як Тернопільський загальнотехнічний факультет Львівського політехнічного інституту. Згодом, з 1964 року, це вже філія Львівської політехніки, а у 1990-х - Тернопіль­ ський приладобудівний інститут, тепер - Тернопільський національний технічний університет імені Івана Пулюя. У 1966 році в Тернополі було відкрито відділення фінансовоекономічного факультету Київського інституту народного господарст­ ва. Вже через рік на його базі був створений фінансово-економічний факультет. Нарешті, з січня 1971 року, його перетворено у самостійний вуз - Тернопільський фінансово-економічний інститут, згодом Терно­ пільський національний економічний університет.

1969 року в Тернополі виникла ще одна вища школа. У місто був переведений з Кременця педагогічний (перед тим - учительський) ін­ ститут, створений ще 1940 року. Якщо врахувати те, що він у свою чергу був продовженням знаменитого Кременецького ліцею (початку XIX століття), то заклад вважає себе спадкоємцем цих і ще низки дав­ ніших провідних навчальних закладів краю (тепер це Тернопільський національний педагогічний університет імені Володимира Гнатюка). В народі наші ВНЗ називали іронічно: фінансово-економічний інститут «протитанковим інститутом імені Установа» (міністр оборони СРСР), політех - «бляхарнею», ПТУ - «бурсами» і т. д. Тернопіль 1960-х років проявив себе і в антирадянському русі Опору проти більшовицько-комуністичної тоталітарної системи, руси­ фікації України, за дотримання прав людини тощо. Це виявилося голо­ вно у діяльності підпільного товариства тернопільських шістдесятни­ ків, а також у дисидентському русі. Товариство тернопільських «шіст­ десятників» почало гуртуватися у 1959-1960 роках із національносвідоіѵуэ'і української молоді, навколо синів священика о. Петра Ґерети Ігоря та Олега. Переважно це були учні музичного училища ім. Соло­ мії Крушельницької, а також студенти вузів і випускники інших навча­ льних закладів. Найчисельніші зібрання групи відбувалися в помеш-

ТЕРНОПІЛЬ

канні Ґеретів на вул. Глибокій, 15, куди вони перебралися з Великої Березовиці у 1961 році [129]. За спогадами одного з найвідоміших тернополян і керівника това­ риства Ігоря Ґерети, ця організація мала політичне спрямування і була законспірованою. Її принципи і за­ вдання вкладалися у схему: боротьба за незалежну Україну шляхом агіта­ ційно-пропагандистської антиурядо­ вої діяльності, яка б спричинила ви­ хід України з СРСР. Формою органі­ заційної роботи було нефіксоване членство, товариство не мало офі­ ційної назви і програмних докумен­ тів. Провід групи складався з чоти­ рьох, згодом - п ’яти членів. Це були: старший науковий працівник Терно­ пільського краєзнавчого музею Ігор Ґерета, його брат Олег - студент Львівської консерваторії, студент Ігор Ґзрета, Тернопільського музичного учили­ тернопільський «стиляга», засновник товариства ща Мето дій (Мефодій) Чубатий, за­ шістдесятників, відувач клубом приміського с. Ост­ кін. 1950-х- поч. 1960-х років.. рів поет Василь Ярмуш, а з кінця Фото з родинного архіву Ґзретів 1963 року - студент того ж музично­ го училища, а тепер відомий кобзар і письменник Микола Литвин. Йо­ го залучив до товариства Ігор Ґерета, познайомившись із ним під час офіційного концерту в обласному муздрамтеатрі. Микола Литвин знав чимало заборонених пісень і навчався козацьких дум у викладачки училища Антоніни Голуб - правнучки славетного кобзаря Остапа Вересая. До гуртка молоді входили: випускниця Львівського медінституту Христина Дурбак (у заміжжі Куркевич), учитель фізики з Буцнівської школи Михайло Гуральчук, економіст Марія Тивонюк (Тебенко), бух­ галтер Ірина Загалюк (Фриз), лікар Олег Королюк. Хоч вони не брали участі у нарадах проводу, однак підлягали своєрідній звітності та спі­ льно розробляли теоретичні засади діяльності. Активними членами то­ вариства були тернопільські медсестри Люба Костюк та Надія Петер-

Т Е Р Н О П І Л Ь

зіль, електрик Володимир Кейс, студент з Теребовлі Орест Добрянський та Степан Кіналь [34]. На початках зібрання часто відвідували Ігор Королюк, Юрій Кузьменко та інші. Найчастіше зустрічі відбувалися за неформальних обставин: під виглядом святкувань, вечірок - так було надійніше і природно для молоді. Відвідували родинні місця одне од­ ного поза Тернополем, ходили в походи. До діяльності товариства та­ кож долучалися однодумці з-поза меж Тернополя, в тому числі відомі згодом українці. Це студент Львівської консерваторії, згодом народний артист України, хормейстер Богдан Антків, етнограф Степан Музиченко та відомий лікар і письменник Євген Товстуха. Фактично до лав ор­ ганізації входили теж і репресовані за участь у підпіллі ОУН і УПА Ігор Олещук, Борис Бобинський (син знаменитого поета), Богдан Ко­ гут, Ярослав Карп’як і Петро Кекеш. Між старими політв’язнями і мо­ лоддю ідейних розходжень не було. Активісти товариства провадили агітацію, поширювали національно-визвольні ідеї, читали заборонені твори «самвидаву», зокрема вірші В. Симоненка, І. Драча, Л. Костенко, публіцистику І. Дзюби, І. Світличного, Є. Сверстюка. Учасники гурту розповсюджували заборонені твори дисидентів, І. Франка та М. Грушевського, спогади про «розстріляне відродження» 1920-х, а також відвідували культурно-національні заходи. У серпні-вересні 1965 року відбулися арешти провідних членів цієї групи: Ігоря та Олега Ґеретів, Миколи Литвина і Методія Чубатого, Бог­ дана Антківа, низку інших було затримано. Виявилося, що молодь з цієї групи опинилася у полі зору КДБ ще до виникнення товариства. Під час піврічного слідства арештованим вдалося приховати свої контакти із ко­ лишніми політв’язнями. Натомість, слідчим потрапили до рук вірші Миколи Литвина. Також йому інкримінували виконання «націоналісти­ чних» пісень та національного гімну «Ще не вмерла Україна». 24 люто­ го 1966 року в Тернополі розпочався закритий судовий процес проти Методія Чубатого та Ігоря Ґерети. Аудиторія складалася переважно із секретарів первинних партійних і комсомольських органів, «активу» мі­ ста і районів. Враховуючи «каяття» обвинувачених, Тернопільський об­ ласний суд 25 лютого засудив їх умовно - відповідно на 4 і 5 років. Од­ нак, аж до розпаду СРСР, колишні обвинувачені перебували під нагля­ дом органів держбезпеки. Особливо це відчував Ігор Ґерета, однак куль­ ту р н и ц ь ^ і громадську працю з елементами підпільної діяльності у та­ ких умс^ах не припиняв ніколи [34; 129; 183: 31]. У 1965 році по Тернопільському озеру почали курсувати пасажир­ ські прогулянкові катери, найбільше три, зокрема маленький ПТ-50 і

ТЕРНОПІЛЬ

більший «Герой Григорій Танцоров», який курсує і досі. Цей останній тернопільський катер приписаний до тролейбусного депо міста, а з да­ ху старенької «Шкоди» виготовлено кабіну капітана. На ставі існувало 6 пристаней. А 25 грудня 1975-го у місті з ’явився перший тролейбус «Skoda 9Тг». Перших двадцять тролейбусів були поповнені наступно­ го року ще 15-ма новими тієї ж марки з Чехословаччини [62].

Комсомольське озеро і катер «Герой Г. Танцо­ ров» у Тернопо­ лі 1980-х років

У 1979 році було закладено «Парк імені Ленінського комсомолу». А в червні 1986-го у ньому відкрили перше в Україні Співоче поле, сцена якого вміщує 1200 артистів, в амфітеатрі може розташуватися 5 тисяч глядачів і ще стільки ж на оглядових майданчиках. У 1984 році відкрито гідропарк «Піонерський» (тепер «Топільче»). У 1980-х в Тернополі з ’явилися нові тенденції побутового життя та дозвілля. Відкрився перший офіційний диско-бар «Перлина» на «новій» ВО «Ватрі». З ’явився великий торгово-побутовий комплекс «Ювілейний» на вулиці Енергетичній (тепер Злуки, 1985). У «ватрівському» палаці культури і техніки та в інших місцях міста грали піонери тернопільського джазу, рок-н-ролу і електропопу. Останній розробляла тернопільська група «Максі», а тернопільські музиканти стали осно­ вою для радянських поп-груп «Форум», «Електроклуб» та інших. Та обставина, що значна частина тернопільських музикантів реалізувала себе в комерційних поп-групах Ленінграда і Москви, не сприяла пов-

ТЕРНОПІЛЬ

ноцшному існуванню прошарку поп- і рок-культури в місті, адже існу­ вав постійний відтік кадрів. Тим не менше, Тернопіль прославився і в українській поп- і рокмузиці. Наприкінці 1960-х з’явилася пісня «Квіти ромена» - перший міжнародний тернопільський шлягер, найуспішніший з усього, що бу­ ло створено у Тернополі. Хоч тематика пісні була гуцульською, обидва автори були тернополянами: поет Борис Демків (1936-2001) і компози­ тор Владислав Толмачов. Пісня, яку в Україні виконувала тодішня найвідоміша співачка Валентина Купріна, стала популярною також у Ю гославії (де її співала славна Радміла Караклаїч), Польщі, Франції, Росії. У 1968 році «Квіти ромена» вийшли понад мільйонним накладом на платівці Всесоюзної фірми грамзапису «Мелодія» (у світі це аналог платинового диска) [56: 134]. Дуже популярним в Україні та навіть за її межами між 1980 і 1984 роками став утворений при Тернопільській філармонії неофольковий гурт (вокально-інструментальний ансамбль) «Медобори», який спершу був тріо і виконував фолк-рок. Керував групою Олег Марцинківський. Зі своїм великим акустичним складом «Медобори» по­ сіли в Україні вакантне тоді місце між Мареничами та традиційними ВІА, а гурт був одиним із найпопулярніших ансамблів України. Майже одразу «Медобори» виграли всі можливі конкурси. Виступали музика­ нти навіть на партійних з ’їздах, з гастролями відвідали Польщу і навіть Монголію. Всюди звучали пісні з репертуару гурту «Три дороги», «Колодязний журавель» та інші, які стали справжніми шлягерами [130]. Короткий час у 1980-х при Тернопільській філармонії працювала справді революційна група «Жайвір», яка створила першу в Україні рок-оперу «Стіна». У 1970-1980-х роках блюз- і хард-рок у Тернополі грала рок-група «Т-34», у якій барабанщиком був музикант-віртуоз Ігор Сазонов (короткий час грав у знаменитій групі «Світязь»). У повоєнні роки в Тернополі працювали лише поодинокі худож­ ники. Так, короткий час наприкінці 1940-х - початку 1950-х у місті працював Михайло Гончарук. Від 1952 року художником у Тернопіль­ ському обласному музично-драматичному театрі ім. Т. Шевченка пра­ цював Степан Данилишин, відомий майстер пейзажів [35: 687; 181:43]. уЯ иш е наприкінці 50-х - початку 60-х років минулого століття в Тернополі пожвавилося мистецьке життя. До міста приїхали живописці Григорій Миколишин, Володимир Анужис, Сергій Львов, Андрій Тка­ ченко, Дмитро Шайнога і графік Євген Удін, скульптори Володимир

ТЕРНОПІЛЬ

Бець, Володимир Голофаєв, Віктор Приймаченко та Іван Мердак. Останній є автором відомих дерев’яних скульптур у гідропарку. В 1963 році, після хрущовського «погрому» художниківабстракціоністів, у Тернополі керівництво обласної організації комуні­ стичної партії «виявляло» своїх, місцевих, «абстракціоністів». Для цьо­ го було спеціально скликано обласні збори творчої інтелігенції, де пе­ рший секретар обкому «викривав» тернопільських абстракціоністів Є. Удіна і Л. Журавльова [35: 687-688]. Під постійним наглядом перебували митці, що раніше були репресо­ вані: Я. Омелян, Д. Шайнога, С. Львов. Один з них, Сергій Львов (19301993), був останнім представником російської князівської династії Львових, нащадків Рюриковичів. Опинився у Тернополі випадково, після ув’язнення в Сибіру, Казахстані й на Соловках. Помилково, замість посе­ лення в Тирасполі (Молдова), його відправили в Тернопіль. Львов - автор майстерних пейзажів, натюрмортів і портретів. У радянські часи не нале­ жав до жодних творчих спілок. Помер у забутті в Тернополі Багато його картин - у приватних зібраннях, ще більше втрачено [96]. У 1960-х роках до Тернополя прибули випускники Одеського ху­ дожнього училища Петро Кукурудза, Михайло Піпан та Богдан Оста­ пів, а з кінця 60-х - Львівського інституту декоративно-прикладного мистецтва (тепер Академія мистецтв) Іван Козлик, Олег Курдибаха, Василь Садовник, згодом Казимир Сікорський, Ярослав Голець та ін­ ші. Після закінчення Львівського училища декоративно-прикладного мистецтва ім. І. Труша до Тернополя приїхали Ігор Зілінко, Надія Ки­ рилова, Станіслав Ковальчук, Ярослав Новак, Дмитро Стецько, Богдан Ткачик, з Ужгорода - Михайло Лисак, з Вижниці - Борис Рудий, з Ки­ єва - Степан Нечай, Ігор Бортник, а також Юрій Нечай, Микола Пазізін. Наприкінці 70-х, за скеруванням зі Львова, прибули Михайло Николайчук, Степан Мамчур, Ганна Ткачик, з Києва приїхали майстри плаката Михайло Харинович і Роман Гермак, з Ленінграда - подружжя скульпторів Невеселих. Тоді ж з ’явилися малярі Ярослав Бурда та Іван Яворський, скульптори Дмитро Пилип’як, керамік Євген Овчарик, майстер живопису на склі Володимир Чорнобай. Багато з-поміж тернопільських митців були нонконформістами. їх уіїасто не допускали до виставок, викликали на «бесіди» в КДБ, не да­ вали замовлень. За такої ситуації Д. Стецько, Я. Новак, Б. Ткачик, С. Ковальчук, І. З іліїїко щомісячно звітували про свою працю один пе­ ред одним. Збиралися в майстернях, зокрема у Я. Новака, на вулиці Островського, яку поміж собою мистецьке оточення називало «терно-

ТЕРНОПІЛЬ

пільським Монпарнасом». Тут відомі тепер багатьом в Україні люди знайомилися із роботами тернопільських майстрів. Партійні функціо­ нери намагалися змінити таке становище, позбавляючи митців можли­ вості працювати, приміром, відібрали майстерню в Д. Стецька. Та тер­ нопільські художники створили свою «тусовку», крім розмов у майс­ тернях, збиралися в лісі біля ватри, на берегах Серету, співали пісні, колядували тощо [35: 688-689]. З кінця 80-х тернопільські майстри стали здобувати визнання українське, всесоюзне і навіть міжнародне. Серед них посилилися мо­ дерністські шукання, а Тернопіль ставав поважним мистецьким осере­ дком України. Тернопіль аж до 1980-х років мав авторитетне місце в спорті. Ви­ хованці школи олімпійського резерву з класичної (греко-римсько'і) бо­ ротьби «Спартак» ставали переможцями у багатьох змаганнях, від че­ мпіонату України, СРСР, Спартакіади до Олімпіади і Чемпіонату світу. Відомі прізвища борців-чемпіонів В. Новохатька, О. Єльчанінова, А. Лосева, А. Михеева, В. Д ем’яного, О. Саченка, О. Коменданта. Тер­ нопільська школа боротьби була відома далеко за межами України. Здобували перемоги біатлоністи Тарас Дольний і Віктор Щур, велоси­ педистка Галина Страхоцька, легкоатлет Олег Семираз та гребці, за­ явив про себе міжнародний гросмейстер з шахів Василь Іванчук та ін.

[56: 186-189]. У 1970 і 1982 роках на Тернопільському ставі (тодіш­ ньому «Комсомольському озері») проводилися міжнародні, всесоюзні та республіканські змагання з водно-моторного спорту, веслування на байдарках і каное, судномодельного спорту. У серпні 1987 року на озе­ рі відбувся чемпіонат світу з водно-моторного спорту на скутерах кла­ су 0-500. Динамічно у повоєнні роки розвивався тернопільський футбол. Якщо у 1945 році «Локомотив» виборов бронзові нагороди першості України, то згодом йому на зміну прийшли тернопільські «Динамо» і «Авангард» (протягом 1958-1974 років). «Авангард» став чемпіоном України 1968 року, і команда піднялася до класу «А» (саме так довший час називався і стадіон). Тоді за сезон команда забила 97 голів, пропус­ тивши тільки 26, у 50 матчах; у 50 іграх «авангардівці» мали лише 4 поразки, пройшовши без поразок підряд 32 гри. Із 28 виграшів чемпіонатуЧ4 були з великим рахунком. Це найкращі показники тернопіль­ ського футболу за весь час історії [89: 21-23, 90]. А вже наприкінці 1980-х у зеніті слави перебувала тернопільська футбольна команда «Нива», яка перебралася у Тернопіль з Бережан і

ТЕРНОПІЛЬ

грала у 2-й лізі. «Нива» (Тернопіль) у 1987 році виграла срібні медалі чемпіонату СРСР і «бронзу» 1989 р., перемагала й команди вищої ліги (в т . ч. московський «Спартак» і єреванський «Арарат») [89: 43-51]. Тернополяни мали своїх кумирів: Ігоря «Яву» Яворського (кращий бо­ мбардир «Ниви»), Віталія «Рудю» Рудницького, Володимира «Мара­ дону» Венгреновича, Ромка Мацюпу, Ігоря Біскупа (найдовголітніший тернопільський футболіст новітнього часу), Петра Прядуна, Ігоря «Покидю» Покидька та інших. За статистикою, у 1976 році в Тернополі було збудовано 90 тисяч квадратних метрів житла, відкрито дитячі дошкільні установи на 600 місць, а також 8 магазинів, 3 підприємства громадського харчу­ вання, посаджено 11000 дерев і 10000 кущів троянд. Вже 1979 року на кожного тернополянина припадало 50 кв. м зелених насаджень. За даними Тернопільського обласного управління статистики, у 1979 році в Тернополі мешкало 144,4 тисяч осіб наявного населення, і 141,7 тисяч постійного населення. Протягом 1979-1988 років населен­ ня міста зросло на 42,6 відсотка. Основним чинником такого зростання був природний, а також значний міграційний приріст. За даними пере­ пису, проведенной) 12 січня 1989 року, в Тернополі мешкало 205,7 ти­ сяч осіб наявного населенім, у т. ч. 203,5 тисяч постійного населення, що становило близько 143% до показника 1979 року [166]. Як свідчить статистика питома вага українців у національному складі населення Тернопільської області і Тернополя була найвищою в Україні. Чисельність населення Тернополя зросла за десять років на 61 тисячу осіб, у тому числі за рахунок 60,4 тисяч українців. Відбува­ лася природна асиміляція національних меншин, найчисельнішою зпоміж яких були росіяни, далі йшли поляки. При цьому більшість останніх своєю рідною мовою вважали українську. В Тернополі про­ живало також 2104 особи інших національностей: білоруси (690 осіб), євреї (556), молдавани (116), вірмени (83), татари (66), грузини (56) та інші [157]. За статистичними даними, у 1979 році в Тернополі працювало 6 лікарень, 28 лікарсько-фельдшерських пунктів, 5 поліклінік. В охо­ роні здоров’я працювало 3700 лікарів та працівників із середньою ме, дичною освітою. До цього часу в місті було збудовано 17 шкіл, де на­ вчалося близько 17000 учнів і працювало 1300 вчителів. Працювало 6 спортивних шкіл, 2 музичні і художні школи, в яких навчалося понад 3,5 тисяч дітей.

ТЕРНОПІЛЬ

РОЗДІЛ VI ТЕРНОПІЛЬ НА ЗЛАМІ XX І XXI СТОЛІТЬ За парадним фасадом радянського Тернополя крилося чимало проблем, які далися взнаки місту уже наприкінці епохи СРСР. Напри­ кінці 1980-х Тернопілля стало одним із центрів українського відро­ дження в період «перебудови», задуманої реформаторським керівницт­ вом колишнього СРСР на чолі з М. С. Горбачовим як «революція зго­ ри», з надією врятувати СРСР від системної кризи і зберегти провідну роль компартії Наприкінці існування Радянського Союзу, в самий розквіт «за­ стою» кінця 1970-х - початку 1980-х, побутове життя тернополян було не з легких. Пересічні громадяни о 5-й ранку займали чергу за маслом, постійно щось «діставали» (в т. ч. товари першої необхідності). «Пеп­ сі-колу» і «Фанту» привозили із відрядження з Києва, в’єтнамські чи кубинські банани - з Москви, перші «жуйки» були прибалтійські. В цей час до Тернополя почали приїжджати чехословацький «Лунапарк» та польські туристи, популярно названі в народі «янеками». В «янеків» купували косметику, закордонні жуйки з вкладеними малюн­ ками («дональд», «турбо»), польську ерзац-каву «Інка», цигарки з мен­ толом та інший непотріб, а головне «варені» джинси.

Тернопільський став (Комсомольське озеро), «Старий фонтан» і катер ПТ-50, 70-80-ті роки

ТЕРНОПІЛЬ

Такі ж проблеми ще більше активізувалися у період «перебудови». Під кінець 1980-х Тернопіль охопила хвиля «розборок» молодіжних банд, які групувалися по мікрорайонах міста і навіть по вулицях. Під час відомих таких «розборів» кінця 1989 року було розгромлено опор­ ний пункт міліції на вул. Енергетичній, про що згадується в сучасному культовому романі Анатолія Дністрового «Пацики». У 1990-му році Тернопіль урочисто святкував своє 450-ліття (тоді казали «з часу першої писемної згадки»). Відбулося величезне Свято пісні на Співочому полі та інші святкові заходи. Випущено ювілейну продукцію, зокрема значки. Приїздили фольклорні колективи із містпобратимів Тернополя: Тирасполя (Молдавія), Пензи (Росія), Слівена (Болгарія). Однак, у цих святкуваннях ще проглядалися ознаки «совко­ вого» і «шароварницького» кітчу, офіціозу, фальшивого пафосу. Натомість, були й окремі високомистецькі заходи. Наприклад: два міжнародні симпозіуми-пленери декоративно-паркової скульптури «Медобори-89» і «Медобори-90». Вони були приурочені все тому ж 450-річному Ювілею Тернополя. На перший з цих симпозіумівпленерів зібралося 11 скульпторів зі Львова, Москви, Києва, Тернопо­ ля, а також бельгієць Тьєррі Верхеллен. Серед інших учасників зібран­ ня - два тернополяни Борис Рудий і Микола Невеселий, Григорій Кудлаєнко зі Львова, Олег Косткевич, Микола Білик, Василь Закревський, Василь Мікропуло, Анатолій Валієв та Юрій Багаліка з Києва, Борис Черствий та Сергій Антонов з Москви. Робота Тьєррі Верхеллена була встановлена на місці, де працювали митці - галявині лісопарку біля го­ телю «Москва» (тепер «Галичина») [104]. Після пленера всі скульпту­ рні композиції залишилися в Тернополі і були встановлені в парках чи мальовничих місцях міста, зокрема на набережній Тернопільського ставу. Щоправда, деяких з них уже немає, а частина високомистецьких асоціативних кам’яних творінь поруйнована новітніми «шанувальни­ ками». У 1990 році міжнародний симпозіум монументальної пластики «Медобори» знову відбувся в Тернополі. Того разу галявину митців, самі скульптори прозвали тернопільським «Островом Пасхи». В юві­ лейний рік Тернополя на пленері зібралося вже 16 учасників: Б. Рудий (Тернопіль), Г. Кудлаєнко (Львів), В. Кочеровський (Пенза), Ю. Бага­ ліка, О. Владимиров, Є. Проколов (Київ), П. Антип (Горлівка), а також Вагіф Рахманов (Алма-Ата) і Брюс Коппінґ (Сідней) [25; 181: 27]. Піс­ ля пленера цікаві модерні скульптури, створені митцями з України, Ро­ сії, Кахахстану, Австралії, були встановлені вже біля Надставної церк-

ТЕРНОПІЛЬ

ви, художнього музею, фінансово-економічного інституту (тепер еко­ номічний університет), кооперативного технікуму, в гідропарку тощо. Більшість.тернополян на той час уже поринули в хвилю національнЬ-державного відродження України доби «перебудови». Із почат­ ком «перебудови» в СРСР, Тернопіль став місцем зародження «нефор­ мальних» товариств і одним з центрів національно-державного пробу­ дження України кінця 80-х - початку 90-х років минулого століття. З ’явилися національно-демократичні сили, які повели боротьбу за не­ залежність України, відновлення історичної пам’яті. Щораз більшу підтримку української незалежності висловлювали звичайні тернополяни. Тернопіль був одним із найбільш активних в українській «пере­ будові». Активізувалися процеси національного пробудження. Студенти філологічного факультету Тернопільського педагогічного інституту створили молодіжно-культурологічне товариство «Вертеп». Вони бага­ то зробили для відновлення національних традицій, першою з яких і була різдвяна костюмована вистава. Спираючись на половинчастий закон про вибори народних депу­ татів СРСР, у 1989 році демократичні сили області та міста, ще органі­ заційно не сформовані, в умовах психологічного тиску з боку тодіш­ ньої влади зуміли провести на З ’їзд народних депутатів СРСР своїх представників. З великим піднесенням тернополяни віддали більшість своїх голосів за Романа Гром’яка - професора Тернопільського націона­ льного педагогічного інституту (тепер університет імені Володимира Гнатюка). Набутий політичний досвід дозволив демократичній опозиції успішно провести вибори до Верховної Ради України і місцевих рад. Тернополяни можуть пишатися тим, що саме вони, в ніч з 24 на 25 березня 1989 року, створили першу Крайову (обласну) організацію Народного Руху України, яка стала справжнім центром консолідації демократичних сил всієї Галичини. До створення організації долучи­ лися ветерани визвольних змагань, колишні політв’язні та репресовані. Заслугою «рухівців» є те, що процеси відродження відбувалися, в ос­ новному, в цивілізованих формах, без міжетнічних конфліктів і конї. Позитивним було прагнення всіх демократичних сил Терниішлф і області виробити спільну лінію співпраці з усіма політичними силами, які прагнули становлення та зміцнення української державнос­ ті, зокрема й соціал-демократичним крилом колишньої Компартії України [45: 158].

ТЕРНОПІЛЬ

Із великим національним піднесенням тернополяни брали участь в інституюванні Товариства української мови імені Т. Г. Шевченка, українського товариства «Меморіал», Спілки незалежної української молоді (СНУМ). 1-го липня 1990 року в Києві відбулася перша сесія Української міжпартійної асамблеї (УМА), яку заснували партії та об’єднання національно-демократичного спрямування. УМА оголоси­ ла реєстрацію громадян Української Народної Республіки і скликання національного конгресу, виступила за створення Національних Зброй­ них сил, Національної Служби Безпеки та Національної поліції. Восе­ ни 1991 року на основі УМА було створено Українську Національну Асамблею. Своїм радикалізмом УМА та УНА багато в чому завдячу­ вали тернополянам. Наприкінці 80-х років минулого століття Тернопіль охопила спра­ вжня мітингова демократія. Так, ЗО липня 1989 року, з ініціативи те р ­ нопільською товариства «Меморіал», відбулася перша громадянська панахида на могилах стрільців УГА та жертв масових сталінських реп ­ ресій, а також т. зв. несанкціонований мітинг біля пам’ятника Т. Ш ев­ ченку. 1 вересня на Співочому полі відбувся перший великий мітинг під гаслом: «За демократичний Закон про вибори». Його провели обла­ сна рада товариства «Меморіал-ІІ» (М. Куземко) і Крайова організація «Народного Руху України за перебудову» (М. Левицький, Г. ПетрукПопих). У перших числах грудня Співоче поле зібрало 20 тисяч людей на Крайове віче НРУ, в роботі якого взяв участь І. Драч, під гаслом: «Вся влада - Радам!». Перші мітинги супроводжувалися і сутичками з правоохоронними органами. Потім святкували на Театральному май­ дані День соборності, висловлювали солідарність незалежності Литви, піднімали над міськрадою український національний прапор тощо. У Тернополі в добу «перебудови» видав али «неформальні» самвидавні газети: «Екологічний сполох», «Тернове поле», «Тернистий шлях», «Дзвін», «Посвіт», «За віру і волю» - органи екологічних рухів («зелених»), Української Гельсінської спілки і Української республі­ канської партії, «Народного Руху України», молодіжного культурни­ цького товариства «Вертеп» та інших. А на початку 1990-х років Тер­ нопіль уже став поліграфічною столицею України - тут друкували ,Найбільше періодичних друкованих видань. Тернопільське видавницт­ во «Збруч» друкувало газети для всього Західного регіону України і навіть більше. Однією з ключових подій на шляху виборення Україною незалеж­ ності і здобуття масової народної підтримки цієї ідеї стала всеукраш-

ТЕРНОПІЛЬ

ська студентська акція протесту жовтня 1990 року, яку нарекли «Сту­ дентською революцією на граніті». Акцію охоплювали загальний і окупаційні страйки, і головне - голодування в Києві на площі Жовтне­ вої революції (тепер майдан Незалежності). Протягом 2-17 жовтня 1990 року в Києві голодувало 158 учасників із 24 областей і близько 40 міст України, а також Росії. В окремі дні голодувало понад 200 лю­ дей. Серед голодуючих були й тернополяни. Організаторами акції були Українська Студентська Спілка (УСС) та Львівське Студентське Брат­ ство. Вимогою голодуючих була відставка голови Ради Міністрів УРСР В. Масола і низка політичних вимог. Суто молодіжною тезою були вимоги про проходження військової служби призовниками на те­ риторії України. Також були вимоги щодо перевиборів Верховної Ради України навесні 1991 р., націоналізації майна КПРС та комсомолу на території України, відмова від підписання союзного договору. Студен­ ти добилися моральної перемоги і відправили у відставку голову уря­ ду. Голодуючих підтримували багатотисячні студентські мітинги та всеукраїнський студентський і загальний страйки [171] Свій «майдан», на підтримку голодуючих у Києві, влаштували й у Тернополі. Першими, 12 жовтня 1990 року, політичний страйк оголо­ сили студенти Тернопільського державного педагогічного інституту. Було утворено страйкком. Того дня, на імпровізованому мітингу ви­ ступили члени страйккому В. Шевчук, В. Бойчук та Ю. Тима, голова тернопільського Студентського Братства Т. Гребеняк, депутати міськ­ ради і викладачі інституту І. Дітчук та Я. Гап’юк, було прийнято резо­ люцію із вимогою до ВРУ негайно задовільнити всі вимоги голодую­ чих. На знак протесту проти зневаги Верховною Радою вимог голоду­ ючих у Тернополі акція уже наступного дня переросла в загальномісь­ кий страйк студентів та учнівської молоді. До 11 год. було зареєстро­ вано понад 60 голодуючих: студенти всіх вузів міста, кооперативного та технікуму радянської торгівлі, ПТУ та середніх шкіл, викладачі, де­ путати міськради [19]. Страйк підтримали практично всі студенти міс­ та (близько 10 тис.). Молодь збиралася біля своїх закладів і йшла коло­ нами під українськими національними прапорами на Театральну пло­ щу, де відбувалися мітинги. Було встановлено намети. Під кінець акції в Києві до голодуючих приєдналися народні депутати від Тернопіль­ щину Л. Горохівський, В. Колінець, М. Куземко. Після завершення студентського голодування помер його учасник - син Ігоря Ґерети, Устим (1972-1990). Показово, що згодом постанову від 17 жовтня 1990 р. було переглянуто і ревізовано Верховною Радою України в

Т Е Р Н О П І Л Ь

найбільш принциповому питанні: призначенні дострокових виборів до парламенту. А першими вдалися до запевнень у передчасності достро­ кових виборів депутати-«демократи» [171: 123]. Саме це й послужило приводом до нового майже двотижневого студентського голодування у жовтні 1992 року, вже в умовах незалежної України, з ініціативи Сою­ зу Українського Студентства. В акції брало участь чимало студентів із Тернополя. Саме з цього періоду в Тернополі починається повернення істори­ чної справедливості, щоправда не послідовно і не завжди зважено. Бу­ ло відновлено (символічно) братські могили жертв сталінських репре­ сій та вояків УГА на Микулинецькому цвинтарі міста. На початку 1990-х років відбудовано монастирську (Успенську) церкву «На рогат­ ці». Насипано символічні могили вояків УПА. Повернено історичні на­ зви деяким вулицям (щоправда, з багатьма неточностями), деідеологізовано міську топоніміку. Найбільш одіозні комуністичні назви і об’єкти були демонтовані або перейменовані. Так, у серпні 1990 року в Тернополі вперше серед міст-обласних центрів і вдруге в Україні, згід­ но постанови міської Ради, було демонтовано пам’ятник В. І. Леніну на площі Свободи. Переломним моментом у житті Тернопілля, як і України в цілому, стали проголошення 24 серпня 1991 року Акта про незалежність та під­ готовка до проведення загальноукраїнського референдуму на його під­ тримку. Виняткове значення для утвердження суверенітету України мали й президентські вибори 1 грудня 1991 року. Вперше в історії України політична боротьба велася в умовах плюралізму, відсутності диктату державних та ідеологічних структур, цивілізованого суперни­ цтва різних партій та рухів. Сотні тернополян у складі пропагандист­ ських груп брали участь в агітаційній роботі в східних та південних областях України. Разом з ними шлях до незалежності України про­ кладали студенти ВНЗ, учителі, учасники художньої самодіяльності. Успіху просвітницької діяльності сприяли друковані видання Тернопіл­ ля - «Свобода», «Тернове поле», «Дзвін», «Тернистий шлях», «Терно­ піль вечірній», листівки, плакати Крайової Ради Руху. Значну роботу здійснили депутати Верховної Ради України від Тернопільської області. ' Свідченням небаченого патріотичного піднесення тернополян ста­ ли наслідки референдуму щодо державного суверенітету. Близько 99% виборців прийшли на виборчі дільниці і, за винятком 1%, проголосува­ ли на підтримку незалежності України [45: 158-159].

ТЕРНОПІЛЬ

Позитивною рисою політичних сил краю є здатність до консоліда­ ції у відповідальний для долі держави час, ініціювання державотвор­ чих процесів, готовність захищати здобутий суверенітет та ідеали де­ мократичного суспільства. Варто згадати, що тисячі тернополян, разом з мільйонами інших громадян України, захистили під час Помаранче­ вої революції 2004 року своє право жити у незалежній демократичній державі. І не їх вина, що ідеали демократичного Майдану були втілені в життя лише частково і зраджені тими, кого революція привела до влади. На жаль, темпи оздоровлення економіки в державі, областях і міс­ тах України не відповідають потребам суспільства. Тисячі тернополян працюють за межами області та за кордоном. Вони намагаються підне­ сти добробут своїх сімей, забезпечити освітою та житлом своїх дітей, рідних. На жаль, ще відсутні механізми ефективного залучення зароб­ леної нашими земляками валюти для реконструкції та технологічної модернізації економіки міста та області. Разом з тим, сучасний Терно­ піль - це зручне для проживання місто, яке все ще має розвинуту соці­ альну інфраструктуру, транспортну систему, парки відпочинку, центри дозвілля тощо. Незважаючи на фінансову скруту, все більше заявляють про себе на всеукраїнській і міжнародній арені спортивні колективи та окремі спортсмени Тернополя та області. Без сумніву, найбільшою увагою і лю бов’ю вболівальників користується футбольний клуб «Нива», тре­ нером якого певний час працював один з легендарних українських фу­ тболістів Леонід Буряк. Зараз команда перебуває у скрутному, в першу чергу фінансовому, становищі. Спортивними здобутками уславилася волейбольна команда «Галичанка», один із лідерів українського волей­ болу, чемпіон України 2010 року. Варто згадати і студентський футбол - 1-е місце в Європі у 2010 році. Тернопільські легкоатлети, борці, ли­ жники, біатлоністи у складі збірних України приносять славу державі, зміцнюють її авторитет на міжнародній арені. Попри всі негаразди, в Тернополі вирує культурне життя. Терно­ пільська область та обласний центр стали центром проведення різно­ манітних культурно-мистецьких фестивалів, музичних конкурсів тощо. На хвилі духовного відродження напередодні і в перші роки неза­ лежності України активізувалося національно-культурне і духовне ж иття/ Так, серед митців з ’явилися незалежні об’єднання, відродилася національна рок- і поп-музика, незалежна преса. Так, у 1990 році було створено перший мистецький гурт «Хоругва», до складу якого тоді

ТЕРНОПІЛЬ

входили живописці і графіки Михайло Лисак, Ігор Зілінко, Петро Мо­ роз, Дмитро Стецько, Станіслав Ковальчук, Михайло Николайчук, Ярослав Новак, скульптор Борис Рудий, фотохудожник Андрій Зюбровський [181: 22-27]. Згодом з ’явилися об’єднання художників «Фіра» і «Кварта». Наприкінці 1980-х у Тернополі утворилися і стали відомими кіль­ ка рок-команд. Найвідоміший з-поміж них —хард-роковий гурт «Пен­ сія», у якому керівником, автором музики і аранжувань був басист Ан­ дрій Качало (тепер відомий звукорежисер). Іншу тенденцію репрезен­ тували представники «нової* хвилі». У лютому 1989 року в цьому стилі Михайлом Луценком та Анатолієм Крохмальним був заснований гурт «Ліки від розпачу». У складі гурту також грали гітарист Олег Романів, і клавішник Річард Мельник [173].

Тернопільський поп-рок-гурт «Анна-Марія», 1992 рік

Тернополяни брали участь у перших фестивалях сучасної україн­ ської музики «Червона Рута» 1989-1990-х років. Одними з найвідоміших гуртів України початку - середини 1990-х років були тернопільсь­ кі «Нічлава-блюз» та «Анна-Марія». Одним з переможців рокфестивалю «Тарас Бульба» у 1991 році був тернопільський рок-гурт ^Пенсія» (І премія). Далеко за межами України стала популярна пісня найвідомішого українського рок-гурту зі Львова «Брати Гадюкіни», присвячена на­ шому місту. Пісня, написана лідером «Братів Гадюкіних» Сергієм «Ку­ зею» Кузьминським, який кілька місяців перебував тут на лікуванні,

ТЕРНОПІЛЬ

вперше вийшла в альбомі «Було не любити» у 1994 році. На останньо­ му перед розпадом гурту концерті, що відбувся у Тернополі в лютому 1996 року, «Брати» співали пісню про Тернопіль тричі, в тому числі дщчі «на біс».

Квиток із останнього концерту перед розпадом «Братів Гадюкіних». Тернопіль, 17 березня 1996 року Ще 1988 року тернопільські рокери пробували зорганізуватися у рок-клуб. Тоді його намагалися створити Анатолій Крохмальний та віртуоз-барабанщик Ігор Сазонов. Та вони стикнулися з матеріальними проблемами, зокрема - відсутністю апаратури [173]. Остаточно рокклуб у Тернополі створився, на думку його першого президента Олек­ сандра Домбровського, лише 21 червня 1991 р., коли на ВО «Ватра» відбувся перший рок-концерт [21]. За іншими даними, це сталося 7 травня того ж року, коли в палаці культури «Ватра» грали тернопіль­ ські «Анестезія», «Архіпелаг», «Телефон D/7-5», а також гості із Запо­ ріжжя «Транквілізатор» і «СС». Тернопільський рок-клуб був офіційно зареєстрований у державних органах 26 лютого 1993 року [61]. З 1992 року в Тернополі відбувається один з найстаріших в Украї­ ні рок-фестивалів «Нівроку». Його головним організатором незмінно є Тернопільський рок-клуб. Перший фестиваль відбувся 26-28 червня 1992 року в тодішньому кінотеатрі «Україна», і в ньому взяли участь місцеві гурти «Кракс» («Сшх»), «Анестезія», «Архіпелаг», «Телефон D/7-5», «Західний вітер», «Жива легенда». Наступний фестиваль «Нів­ року» відбувся в липні 1993 року у тодішньому кінотеатрі імені Олек­ сандра Довженка за участю металевих гуртів з Рівного і Львова [61]. А вже з наступного року фестиваль довгий час відбувався незмінно на Співочому полі, згодом - на Театральній площі, в парку імені Т. Шев­ ченка та гідропарку.

ТЕРНОПІЛЬ

Тернопільська рок-група «Анестезія», 1992 р. Справа - Олек­ сандр Домбровський. Джерело: www.locus.te.ua

З 1998 року Тернопільський рок-клуб почав влаштовувати щомі­ сячні концерти, що отримали назву «Висадка» і відбувалися у фойє Центру дозвілля та молодіжних ініціатив ім. О. Довженка. Регулярні «Висадки» відбуваються досі, і в них брало участь безліч рок-команд з України і навіть з-за кордону, та практично всі тернопільські гурти. Серед них, «Неймлес», «ALM», «C.A.T.s», «Птаха-Project», «Ті, що Падають Вгору», «Зе Калліказ», «С.К.А.Й.», «Фуді-Дуді», «Неатестовані», «Ковчег», «Oithodox», «Los Colorados» та інші.

Виступ рок-групи «Nameless» в Тернополі на Співочому По­ лі, 1996 р. Зліва направо: Сергій Бучинський (гітара), Світлана Фролова (вокал), Ігор Пелих (басгітара гурту у 1993-1998 роках)

ТЕРНОПІЛЬ

Найстарішим із існуючих рок-гуртів у Тернополі на сьогоднішній день є «Nameless» (у перекладі - «ті, що втратили імена»), який засну­ вали в лютому 1992 року як «Sunflower» Сергій Бучинський, Василь Протасевич та Руслан Мазуренок. Невдовзі до гурту приєдналися Зорян Безкоровайний, Ігор Пелих, Олег Ломаковський, Світлана Фролова та інші. На бас-гітарі в «Nameless» грав, до свого переїзду до Києва, популярний телеведучий початку 2000-хроків тернополянин Ігор Пе­ лих (див. фото). У групі починали учасники широковідомих українсь­ ких рок-гуртів «Щастя» та «Вася Club» з Києва. Зараз до гурту вхо­ дять: Світлана Фролова - губна гармоніка, тамбурин, вокал; Наталія Возняк - вокал, альт, клавіші, флейта; Сергій Бучинський — сологітара; Зорян Безкоровайний - гітара, вокал; Андрій Слєпцов - ритмгітара; Роман Божко - тромбон; Ярослав Дроздовський - бас; останнім часом на барабанах грали Олег Петришин і Андрій Зубакін. Іншими рок-гуртами з Тернополя, які здобули всеукраїнську популярність або культовий статус в Україні, є «С.К.А.Й.», «Ті, що Падають Вгору», «Los Colorados». Зараз у Тернополі є не менше 40 молодих гуртів різ­ них напрямків рок-музики. Це дуже високий показник по У країні Ди­ плом серед рок-виконавців на останньому фестивалі «Червона Рута» (2009) вперше після 1990-х років здобув тернопільський гурт «Повний Привід». Завдяки рок-руху і мистецькому авангарду Тернопіль у 2000-х ро­ ках зажив слави неофіційної столиці західноукраїнської (галицької) контркультури. З ’явилися альтернативні електронні музичні проекти «ZSUF», «Electrostatic Death» і «Зелені Сестри» (лауреати фестивалю «Червона Рута»-2009 в номінації «Інша музика»), угруповання вулич­ них художників SWB, що існує понад 10 років, «Кома» та інші. Напри­ кінці 1990-х - початку 2000-х творчі сили альтернативної культури в Тернополі згуртовувало угруповання «Рейвах» (президент Зорян Без­ коровайний). Цей клуб у 2004 році провів у ЦДМІ ім. О. Довженка в Тернополі дводенний Всеукраїнський фестиваль «Рейвах», у якому рок-музика поєднувалася із візуальним мистецтвом і художнім аванга­ рдом. Останні чотири роки в Тернополі відбувається міжнародний джа­ зовий фестиваль «Jazz-Bez» (Украша-Полыца). У місті працюють ві­ домі в Україні джазові гурти «D. Край» та «Джазова фіра». У 1987 році в місті було започатковано театральний фестивальконкурс «Тернопільські театральні вечори». Спершу це було творче змагання народних аматорських театрів області, присвячене пам’яті

ті

ТЕРНОПІЛЬ

Леся Курбаса, що відбувалися раа на два роки. У 1999 році започатко­ вано Всеукраїнський фестиваль-конкурс молодої театральної режисури «Тернопільські театральні вечори. Дебют». Таким чином, Тернополю пророкують славу фестивального міста, і для цього є всі історичні під­ стави. У 1992 році в Тернополі знято фільм, який отримав культовий ста­ тус в українському ігровому кінематографі, - «Іван та кобила». Фільм знімали просто на вулицях міста, коли в гідропарку ще не згорів де­ рев’яний корабель, у центрі замість пам’ятника І. Франку був фонтан, а навпроти нього ще стояло дитяче кафе «Сніжинка». Режисер фільму А. Згерський, у головних ролях відзнялися Анатолій Л ук’яненко, Ірина Дорошенко, Андрій Подубинський, Іван Гаврилюк, рок-гурт «Кому вниз» і його лідер Андрій Середа, а також кобила Кася.

Кадр з культового фільму «Іван та кобила», який знімався у Тернополі (вийшов на екрани у 1992 році)

Отже, місто Тернопіль уславилося своїм культурно-мистецьким життям. І це - традиція з глибоким корінням. Лише перелік видатних діячів культури та мистецтв, що походять або працювали чи якийсь час перебували тут, зайняв би не одну сторінку. Згадаємо окремих з них: видатна українська співачка і педагог Соломія Крушельницька, що здобула світове визнання; єврейський письменник, діяч освіти Йосиф Перль; польсько-білоруський художник Наполеон Орда, що намалював загальний вигляд Тернополя з північного боку ставу; видатний україн­ ський вчений, поет, письменник, публіцист, громадсько-політичний ді­ яч Іван Франко; українські письменники Юліан Опільський (Юрій Рудницький), Василь Стефаник, Богдан Лепкий, українські літератори Павло Тичина, Максим Рильський; видатні діячі театрального мистец-

ТЕРНОПІЛЬ

тва Микола Садовський, Лесь Курбас, Марія Заньковецька, Наталія Ужвій, Павло Загребельний, Михайло Форгель, Мирослав Коцюлим; видат­ ний композитор, основоположник української класичної музики, автор музики Духовного гімну України Ми­ кола Лисенко; співавтор одного з пе­ рших варіантів тексту українського національного гімну «Ще не вмерла Україна», тернопільський адвокат Северин Данилович; радіо- та телеведучий, продюсер Ігор Пелих та багато інших осіб. Доволі сильною в Тернополі є лі­ тературна традиція, зокрема поезія. До місцевих «класиків» Б. Демкова, Я. Павуляка і перекладача німецької поезії П. Тимочка у 1980-2000-х ро­ Барельєф уродженця Тернополя, ках приєдналися поети Олег Карпен­ видатного антрополога, етно­ ко, Гордій Безкоровайний, Василь лога, піонера фото, кіно і аудіо в Махно (два останніх зараз прожива­ Австрії ють у США), Віталій Гайда, Борис Рудольфа Пьоха Щавурський, Юрій Завадський. У жа­ нрі прози, зокрема розважальної, працювали і працюють тернополяни О. Вільчинський, С. Ухачевський, Б. Гуменюк, І. Маленький, О. Волков та інші. Найбільш відомим своїми «тернопільськими» романами про «важких» підлітків став Анатолій Дністровий (Астаф’єв). Тернопіль славний і видатними вченими, які народились або пра­ цювали у місті. Вартують поваги і пам’яті тернополян імена Александ­ ра Брюкнера, Сімхи Пінскера, Казімєжа Міхаловського, Івана Пулюя, Івана Горбачевського, Степана Рудницького, Михайла Юрківа та бага­ тьох інших науковців. Чималий внесок у розвиток науки зробив Тарнополь австрійських часів. Представники єврейської інтелігенції міста Нахман Крохмаль, Самуель Лейб Ґольдберґ і Саломон Єґуда Раппопорт були засновника­ ми відомої Галицької історичної школи. 1870 року в Тарнополі наро­ дився* австрійський вчений-антрополог і етнолог, лікар, мандрівник, а також піонер фото, кіно (зокрема кінодокументалістики) і аудіо в Авс­ трійській імперії Рудольф Пьох (1870-1921). У місті народився відо­

Т Е Р Н О П І Л Ь

мий польський філолог, славіст, історик культури, мовознавець, член кількох академій наук Александр Брюкнер (1856-1939). Уродженцем тарнопольського Підзамча над ставом був поляк Казімєж Айдукевич (1890-1963) - логік і філософ, представник всесвітньо відомої «Львів­ сько-Варшавської школи» вчених. Визначним був внесок Тарнополя й в історію української та світо­ вої науки. Гімназистами в місті були майбутні академіки і професори: біохімік Іван Горбачевський, літературознавець Кирило Студинський, правник Станіслав Дністрянський, фізик Іван Пулюй, історик Микола Чубатий, біолог Степан Ґжицький, теолог Йосиф Сліпий. Іван Горба­ чевський (1854-1942) був професором і ректором Празького універси­ тету, ректором Українського вільного університету та першим україн­ цем - міністром здоров’я Австро-Угорщини. Зараз його іменем названо медичний університет у Тернополі. Іван Пулюй (1845-1918) був пер­ шовідкривачем Х-променів, які згодом отримали назву «рентгенівсь­ ких», а також був ректором Празької політехніки. Доктор богослов’я та філософії Йосиф Сліпий (1892-1984) очолив Українську грекокатолицьку церкву після смерті митрополита Андрея Шептицького, був у в ’язнений більшовицьким режимом, а повернувшись із концтабо­ рів, довгі роки очолював церкву в еміграції, був кардиналом. У 2004 р. в Тернополі відкрили пам’ятник Йосифу Сліпому. Також у різні часи в гімназіях міста викладали вчений-психолог Степан Балей (1885-1952), що згодом був професором Варшавського університету, психолог та літературознавець доктор Яким Ярема (1884-1964) та інш і У Тернополі народився знаний математик Володимир Левицький (1872-1956), який був професором Львівського університету і писав праці також з фізики та астрономії. А інший уродженець міста, визнач­ ний правник Станіслав Дністрянський (1870-1935), був у науковому світі авторитетним фахівцем цивільного права. Обирався не тільки професором Львівського і Празького університетів, а також ректором Українського вільного університету, був редактором низки часописів і навіть послом (депутатом) до австрійського парламенту. А ще він був автором проекту Конституції ЗУНР. У Тернополі зберігся будинок, в якому народився і жив Станіслав Дністрянський [112]. За однією з вер­ сій, у нашому місті народився засновник української наукової геогра­ фії Степан Рудницький (1877-1937), який провів тут раннє дитинство, а згодом деякий час викладав у Тарнопольській гімназії. Кілька років тому С. Рудницькому встановлено меморіальну дошку на будинку, де він мешкав у дитинстві по бульвару Т. Шевченка. Там же є меморіаль-

ТЕРНОПІЛЬ

на дошка його рідного брата, письменника-белетриста, автора історич­ них романів з історії України Юліана Опільського (Юрія Рудницького). Тернополяни брали активну участь у роботі Наукового товариства імені Тараса Шевченка (НТШ), яке в роки бездержавності України ві­ дігравало роль національної Академії наук. Головою НТШ, який вста­ новив зв’язки з Всеукраїнською академією наук у Києві, був філолог, літературознавець, історик академік Кирило Студинський (1868-1941). Відомий етнограф і фольклорист Володимир Гнатюк тривалий час був вченим секретарем НТШ і у 1898-1906 роках постійно приїжджав до нашого міста, а зараз його іменем названий Тернопільський національ­ ний педагогічний університет. У 1893—1897 роках головою Наукового товариства імені Шевченка був випускник і викладач Тарнопольської гімназії, історик літератури Олександр Барвінський. Його вважають піонером українського націо­ нального відродження в Тарнополі, що одним з перших запровадив се­ ред галицьких українців-русинів назву «українець», «український». Саме у місті О. Барвінський розпочав видавати перші 15 томів 24-томного видання «Руська історична бібліотека» (1886-1904 рр.). Рід Барвінських дав декілька видатних тарнополян і українців, зокрема: науковця і політика Олександра, його брата Володимира —першого го­ ловного редактора першої в Галичині україномовної щоденної газети «Діло» (протягом 1880-1883 рр.), співзасновника товариств «Просвіта» і «Рідна Школа», а також синів О. Барвінського - знаменитого компо­ зитора Василя Барвінського (1888-1963) і його старшого брата, істори­ ка і архівіста Богдана Барвінського (1880-1958) тощо. Зараз у Терно­ полі одна з вулиць у середмісті носить ім’я Родини Барвінських. У 1878 р. вищезгаданий О. Барвінський відкрив у Тарнополі філію това­ риства «Просвіта» [7: 246-247]. Тарнополь був улюбленим містом українських театральних кори­ феїв. Скажімо, Микола Садовський міг перебувати в Тарнополі не ли­ ше під час гастролей, місяцями. Одного разу корифей пробув у місті три місяці [ЗО: 146]. В той час театри гастролювали у місті два-три ра­ зи на рік. Тріумфували на тарнопольській сцені театри Миколи Садовського і Марка Кропивницького, перший у Галичині український про­ фесійний театр «Руської Бесіди». Свої аматорські театри в Тарнополі з ’явилися ще з середини XIX сторіччя. Відомо про аматорський гурток в українській державній гімназії. Режисером іншого аматорського теа­ тру в Тарнополі був у 1890-1910 роках галицький драматург Сидір

ТЕРНОПІЛЬ

Мидловський. У Тарнополі у приміщенні Нового замку (тепер на місці нього готель «Тернопіль») відбулася прем’єра тоді ще юної співачки Соломії Крушельницької (1872-1952), яка згодом здобула світову сла­ ву [126]. З містом різною мірою пов’язана плеяда громадських і політичних діячів минулого та сучасності, зокрема родина Барвінських, Борисикевичів, Володимир Стернюк, В ’ячеслав Чорновіл, Роман Гром’як, Ігор Ґерета, Георгій Петрук-Попик, Олег Полянський та багато інших пат­ ріотів краю та України. Оптимізму щодо майбутнього краю і держави додає молоде поко­ ління, що виховується і здобуває освіту в сучасних умовах. У Тернопо­ лі у даний час працюють ЗО загальноосвітніх шкіл, з яких 4 - з поглиб­ леним вивченням іноземних мов, 3 ліцеї, 5 коледжів. Швидкими тем­ пами відбувається модернізація структури і змісту освіти, яка стала ба­ гатоступеневою та зорієнтована не лише на здобуття теоретичних знань, але й умінь і практичних навичок майбутньої професійної діяль­ ності. Сьогодні в Тернополі є чотири провідні університети, три з яких мають найвищий статус національних: Національний педагогічний університет імені Володимира Гнатюка, Національний економічний університет, Національний технічний університет імені Івана Пулюя, Медичний університет імені Івана Горбачевського. Є в Тернополі й кі­ лька приватних та філії київських ВНЗ. Вищі навчальні заклади м. Тернополя нарощують матеріально-технічну та науково-методичну базу з метою створення умов для ефективного навчального процесу, запроваджують передові інформаційні технології, найефективніші ме­ тодики навчання. Тернопільські ВНЗ сьогодні намагаються давати які­ сну сучасну освіту, що відповідає вимогам дня, працювати на випере­ дження нових викликів соціального та економічного розвитку країни. Про ефективність освіти в наших навчальних закладах свідчить довіра, яку виявляють студенти-іноземці, готові сплачувати за неї. їхня чисе­ льність з року в рік зростає. На базі ВНЗ Тернополя щорічно відбуваються десятки наукових і науково-практичних конференцій, симпозіумів, зокрема зі статусом всеукраїнських та міжнародних. До цієї справи, в міру фінансових і матеріальних можливостей, долучаються історико-культурні заповід­ ники та Тернопільська міська рада. Остання й сама ініціює та прова­ дить представницькі форуми та конференції, під час яких зав’язуються нові стосунки з бізнес-елітою України і зарубіжжя, обговорюються і

ТЕРНОПІЛЬ

формуються нові плани співпраці в економічній та гуманітарній сфе­ рах на користь міста та його мешканців. В останні кілька років на теренах Тернопілля та обласного центру значно актуалізувалися питання розвитку сфери туризму, зокрема й Міжнародного, а також проблеми збереження історичного та культур­ ного обличчя міста. Важливим завданням сьогодення є збереження і розумне використання того, що залишилося з культурного надбання міста від попередніх епох. Культурно-історичне середовище Тернопо­ ля приховує у собі потужний потенціал подальшого розвитку міста [151: 111]. Наведемо інформацію лише про окремі об’єкти культурної спадщини, з величезного числа тих, які творять неповторний колорит і красу старовинного та сучасного Тернополя. Гостям міста завжди цікаво побачити ті пам’ятки історії та куль­ тури, які давно вже сприймаються всіма як візитівки Тернополя. Однією з таких пам’яток є оповитий легендами став, на березі яко­ го розташовані найдавніші пам’ятки архітектури міста - замок та церк­ ва Воздвиження Чесного Хреста. С тав було створено засновником міста Яном Амором Тарновським з дозволу польського короля Сигізмунда І на початку 1548 року. Тоді площа плеса становила близько 2,5 км2. У привілеї 1550 року наводиться друга назва ставу - «Тарасов» [221: 22], що, ймовірно, походить від іме­ ні чоловіка, що наглядав за ним. Що три роки воду зі ставу спускали, виловлювали рибу та чистили береги і дно. Продаж риби давав власни­ кам значний прибуток. В інвентарі міста за 1672 рік називається сума 18000-24000 золотих монет [210: 33].

Тернопільський став, 60-70-і роки XX ст.

ТЕРНОПІЛЬ

У 1951 році розпочалися роботи з розчистки та розширення площі ставу та окультурення прилеглої до нього території. Деревами і куща­ ми було насаджено 16 га парку культури і відпочинку. Після будівниц­ тва нової дамби і перекриття р. Серет утворився став площею 400 га [60: 94]. З того часу - «перлина» міста. Як визнання заслуг молоді міс­ та у спорудженні ставу, його було названо «Комсомольським озе­ ром». Ця назва використовувалася до кінця 1980-х років. Сьогодні Тернопільський став та його набережна є одним з улюблених місць відпочинку тернополян і гостей міста. Зам ок. Первинний замок, ймовірно камінно-дерев’яний, збудова­ ний за наказом великого коронного гетьмана графа Яна з Тарнова, впе­ рше згадується у документах під 1550 роком, а будова кам’яної твер­ дині розпочалася у 1554 році [194: 163-164]. Після смерті гетьмана, його син Ян Кшиштоф звелів добудувати стіни замку. Цікаво, що бли­ зько 1565 року в місті перебував італійський військовий архітектор Христофор Боззано або Боццано (Криштоф Бодзан) з Феррари [225: 30]. Можливо, саме під його керівництвом замок було добудова­ но в італійському стилі «casaforte». Наступну згадку про кам’яний за­ мок у Тернополі знаходимо в щоденнику таємного посла австрійського ерцгерцога Максиміліана Еріха Ляссоти фон Стеблау, який відвідав мі­ сто в 1589 р о д ії 186:168].

Старий і Новий замки у Тернополі після Першої світової війни. Із зібрань Narodowe Archiwum Cyfrowe Замок зазнавав значних реконструкцій і в XVII столітті, за волода­ рювання Замойських і Конєцпольських [204: 108-109]. Реконструкції мали місце і в XIX столітті - за часів короткого перебування Тарнопольського краю у складі Російської імперії та після повернення його знову до складу Австрійської імперії. Захищаючи місто від нападників, Тарнопольський замок зазнавав руйнувань. У 1675 році його було зруйновано турецьким військом Ібрагіма Шишмана-паші, у 1676 році

ТЕРНОПІЛЬ

твердиня зазнала шкоди від війська Ібрагіма Шайтан-паші. Після відкуплення міста від останнього власника, з 1844 року замок використо­ вувався під казарми тарнопольської залоги. У 1873 році замок горів знову [254]. В 1917 році замок був підпалений під час відступу росій­ ських^ військ. Руйнувань він зазнав у квітні 1944 року, під час визво­ лення міста від німецьких загарбників. Про міцність замку свідчать та­ кі'дані: товщина західної стіни споруди, на рівні другого поверху від поверхні ставу, сягає 4,2 м. Ремонтно-реставраційні роботи на пам’ятці проводилися наприкінці XVII століття, у 1926-1931-х роках, 1950-х роках, 1980-х роках. Ц ер кв а Воздвиження Чесного Х реста вперше згадується у гра­ моті князя Костянтина Костянтиновича Острозького 1570 року. Вона розташовувалася неподалік від колишньої Львівської брами. У 1627 році з західного боку церкви була прибудована триярусна дзвіни­ ця. Кошти на ці роботи дали Тома і Катерина - подружжя Замойських. Окремий «фундуш» церкві надала у 1760 році Гелена Потоцька. Спо­ руда церкви збудована з каменю, у ренесансному стилі, купол з елеме­ нтами готики. Зазнала руйнувань у роки Першої та Другої світових во­ єн. Сучасного архітектурного вигляду набула після реставрації у 1954 році, зокрема було видозмінено купол. На прилеглій до церкви території зведено капличку в стилі сакрального кітчу, популярного у наш час. Сьогодні пам’ятка використовується за призначенням, нале­ жить Українській автокефальній православній церкві. Ц ер ква Різдва Х ристового. Первинна дерев’яна споруда церкви вперше згадується у 1570 році [12: 79]. Ймовірно, під час татарського нападу 1589 року вона згоріла. На південь від руїни упродовж 1602-1608 років збудовано новий кам’яний храм. Як повідомляє давня хроніка, міщани «усмотрѣвши собѣ майстра доброго муляра на имя Леонтія» звели церкву Різдва Христового. Загальна вартість будівниц­ тва споруди склала 1916 золотих монет. 4 січня 1609 року церква була освячена львівським єпископом Іереміею Тесаровським [12: 88]. Дзвіниця храму містилася під центральним куполом церкви. Сьогодні великі слухові вікна під куполом замуровані. Церква постраждала під час штурму Тарнополя в квітні 1944 року. Відреставрована 1956 р. філією Інституту українських реставраційних робіт - Укрзахідпроектреставрацією і, зокрема, І. Старосольським. У 1990-х роках передана УАЛЦ. За­ раз належить УАПЦ, є осідком Митрополита Тернопільського і По-

{

Т Е Р Н О П І Л Ь

дільського Мефодія. В останні роки до храму здійснені незаконні до­ будови, в т. ч. у вигляді «пам’ятників». Д ом ін ікан ськи й костел. Ідея будівництва костелу належала влас­ нику міста великому коронному гетьману Речі Посполитої Юзефу Потоцькому. Її реалізацію гетьман розпочав у 1749 році, але з його смер­ тю в 1751 році всі роботи зупинилися. За дещо зміненим проектом польського архітектора графа Августа Фрідеріка Мошиньського, зятя Станіслава Потоцького - сина гетьмана, костел було збудовано у стилі пізнього бароко 27 років потому, завдяки онукам фундатора [227: 169200]. Внутрішній розпис храму протягом кінця 1770-х років здійснив львівський художник Станіслав Строшьський, разом зі своїм учнем і зятем Юзефом Хойніцьким [205: 343]. Храм був підпалений Червоною Армією 19 вересня 1939 року.

План-малюнок фасаду домініканського костелу архітектора А. Ф. Мошиньського (1755-1770 рр.)

Домініканський костел, сучасний катедральний собор Непорочного Зачаття Пресвятої Богородиці УГКЦ, поч. XXI ст.

ТЕРНОПІЛЬ

Значних руйнувань споруда собору зазнала під час визволення мі­ ста в березні-квітні 1944 року. В 1908—1910-х та 1950-х роках костел був реконструйований і відбудований. У повоєнний час використову­ вався як склад. У 1980-1990-х роках тут розміщувалася картинна гале­ рея. Тепер - катедральний собор Непорочного Зачаття Пресвятої Бого­ родиці УГКЦ.

Домініканський костел, 30-ті роки XX ст.

Сьогодні храмове будівництво у місті триває. Вплинули на цей процес і поліконфесійність релігійних громад, і толерантність тернополян (чисельність храмів у кілька разів перевищує кількість шкіл міс­ та). Серед новозбудованих храмів бачимо: храм Української грекокатолицької церкви св. Верховного Апостола Петра на розі вулиць Во­ лодимира Великого та Василя Симоненка, збудований у модерному архітектурному стилі; римо-католицький костел і православну церкву Московського патріархату, що розташувалися на перехресті проспекту Степана Бандери та вулиці Євгена Коновальця; своєрідною виглядає споруда церкви Матері Божої Неустанної Помочі оо. редемптористів, що на бульварі Данила Галицького, та багато інших.

ТЕРНОПІЛЬ

ПІСЛЯМОВА Тернопіль сьогоднішній - доволі мальовниче і затишне місто. Во­ но багате на пам’ятки історії та культури, перлинами міста стали руко­ творний став, парки імені Т. Г. Шевченка, Національного відродження, Гідропарк та ін. Упродовж багатьох століть формувалося культурно-історичне об­ личчя міста. Свій відбиток в архітектурі Тернополя залишили часи па­ нування на західноукраїнських землях Польщі, Речі Посполитої, Авст­ рійської та Російської імперій, а також період перебування у складі СРСР. І сьогодні у місті ведеться будівництво житлових та культових споруд. Забудовники використовують прогресивні архітектурні проек­ ти, переважно оригінальні та стилізовані. Ш кода лише, що Тернопіль не має генерального плану розвитку та забудови, внаслідок чого по­ страждало обличчя центральної частини міста. Це сталося через те, що Тернопіль не потрапив до реєстру історичних центрів, який складався у 1946-1949 роках. Можливо, тут вплинуло те, що тогочасні критерії визначення історичного значення міст і сіл були нечіткими, а Терно­ піль лежав у руїнах. Сьогодні з ’явилася надія, що помилки минулого будуть враховані ї виправлені. У рамках невеликої за обсягом книжки розкрити всі перипетії іс­ торичного життя міста і його мешканців неможливо. Сподіваємось, наша розповідь про Тернопіль дозволить читачеві зрозуміти, що Тер­ нопілля та його адміністративний центр мають цікаву і неповторну іс­ торію, багату на події не лише локальні, але й масштабні та доленосні. Тернополяни люблять рідний край і своє чудове місто. Вони спов­ нені бажання наполегливою працею якнайшвидше подолати економіч­ ні негаразди, забезпечити щасливе життя своїм дітям та онукам, збере­ гти історичне обличчя і красу рідного міста.

ТЕРНОПІЛЬ

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ 1. Археологические открытая 1976 года. - Москва: Наука, 1977. - 607 с.

2. Г Археология Прикарпатья, Волыни и Закарпатья / Энеолит, Бронза и Ранний железный век. - Киев: Наукова думка, 1990. - 188 с.

3. Археологічні пам’ятки Української РСР. Короткий список / Редкол.: Телєгін Д. Я. (відп. ред.), Кучера М. IL, Ковпаненко Г. Т., Сміленко А. Т., Круц В. О. (секретар). - Київ: Наукова думка, 1966. -4 6 4 с.

4. Архивъ Юго-Западной Россіи, часть VIII, Т. IV. Акты .о землевладѣніи въ Юго-Западной Россіи ХѴ-ХѴШ вв. - Кіевъ, 1907. - 451 с.

5. Баграмян И. X. Так начиналась война / И. X. Баграмян. - Киев: Издате­ льство политической литературы Украины, 1984. -4 9 3 с.

6. Бандерівський М. Могильник в Пегрикові біля Тернополя в контексті по­ ховального обряду висоцької культури / М. Бандерівський. - Львів, 2002.

- 282 с.

7. Барвінський О. Спомини з мого життя. Частина перша та друга / Упор. А. Шацька, О. Федорук; ред. Л. Винар, L Гирич. - Київ: Смолоскип, 2004. - 528 с.

8. Бармак М. В. Тернопільщина: від Першої до Другої світової війни 1 М. В. Бармак ІІ Тернопілля: сторінки історії. - Тернопіль, 1995. - С. 130-149.

9. Бармак М., Бармак О. Наш край - Тернопільщина (на допомогу вчителю та учням). - Тернопіль, 1998. - 168 с.

10. Батюшковъ П. Н. Волынь. Историческія судьбы Юго-Западного края / IL H. Батюшковъ. - С-Петербургъ, 1888.

11. Бенцаль М І. У в’язниці і на сцені / М. Бенцаль // Тернопіль. — 1991. № 2 .- С . 58-59.

12. Бѣлиньскій П. Місто Тернополь и єго околиця / П. Бѣлиньскій // II. Rocznik Kółka Naukowego Tarnopolskiego za rok 1893. - Tarnopol, 1894.

- C . 67-121.

13. Бойцун Л. Тернопіль у плині літ. Історико-краєзнавчі замальовки / Л. Бойцун. - Тернопіль: Джура, 2003. - 392 с.

14. Бородино. Русская армия: 8-й пехотный корпус - генерал Бороздин U Васильєв А., Елисеев А. Русские соединенные армии при Бородино 24-26 августа (5-7 сентября) 1812 г. - Режим доступу: http://www. genstab.ru/oob_bor_ru 8. htm#2 7.

15. Бшійчевський M. Ю. Римська монета на території Україні / М. Ю. БрайДевський. - Київ: Видавництво академії Наук УРСР, 1953. - 256 с.

16. Братрура Остап. Тернопільські кнайпи, каварні, ресторації / Остап Братрура // Тернопільська газета. - 2003. - 28 травня - 3 червня. - № 22 (387).

- С. 21. ш ш ш і

ТЕРНОПІЛЬ

17. Букавин І. Я. Історія Тернопілля. Наш край з найдавніших часів до наших днів / 1. Я. Букавин. —Тернопіль: Асгон, 2004. - 104 с.

18. Бурма В. О. Берегами Серету: Путівник по туристському маршруту. Львів, 1979. - 88 с., іл., 15 л. іл.

19. Буяк Я. В ім’я свободи / Я. Буяк // Тернопіль вечірній. - 1990. - 14 жовт­ ня. - № 31.

20. Вавричин М., Дашкевич Я., Кришталович У. Україна на стародавніх ка­ ртах. Кінець XV - перша половина XVII ст. / М. Вавричин, Я. Дашкевич, У. Кришталович. —К.: ДНВП «Картографія», 2004. - 208 с.

21. Васильчук О. 10-річна абетка / О. Васильчук <// Ровесник. - 2001.-21 че­ рвня. - № 23 <5278). - С. 9.

22. Визначні постаті Тернопілля / Біографічний збірник / Укладачі: Ольга Бенч, Віра Троян. - Київ: Дніпро, 2003. - 231 с.; іл.

23. Вишневецький Юрій. «Здесь был город Тарнополь» / Юрій Вишневецький // Тернопільська газета. - 2003. - 23-29 квітня, —№ 17 (382). -С . 6.

24. Вишницеръ М. Л. Откупщики-евреи въ Западной Бвропе и въ Польшѣ / М. Л. Вишницеръ // Еврейская Энциклопедія. Оводъ знаній о еврействѣ и его культуръ въ прошломъ и настоящемъ / Подъ общей редакцей д-ра А. Гаркави и д-ра Л. Каценельсона. Томъ двенадцатый. ОбычайПроказа. (Съ иллюстраціями и картами). - С.-Петербургъ: Изданіе Об­ щества для Научныхъ Еврейскихъ Изданій и Издательства БрокгаузъЕфронъ, б. д. —Стб. 158-163.

25. Вільчинсьашй О. «Медобори-90» / О. Вільчинський // Тернопіль вечір­ ній. - 1990. -2 3 вересня. -№ № 27-28.

26. Володимир Шухевич. Список експонатів, випозичених на етнографічну виставку в Тернополі <1:887, 19 червня) // Львівська наукова бібліотека ім. В. Стефаника НАН України, відділ рукописів, ф. Барв., спр. 5841, 1 арк.

27. Воронич Ю. Свідчу про це як очевидець / Ю. Воронич // Тернопілля’95. Регіональний річник. —Тернопіль: Збруч, 1995. -С . 103-106.

28. Гаврилюк О., Крочак І., Петровський О. Тернопіль: сторінки минулого і сьогодення. - Тернопіль: Астон, 2010. - 120 с.; іл.

29. Гаврилюк О., Ситник О., Яшдинська М. Охоронні розкопки на Тернопіль­ щині в 1987-1988 рр. / О. Гаврилюк, О. Ситник, М. Ягодинська // Нові ма­ теріали з археології Прикарпаття і Волині - Львів, 1991. - С. 26-27.

30. Гайда П. Тернопіль у історії українського театру / П. Гайда // Тернопіль: погляд крізь століття. Історія міста очима емігрантів. - Тернопіль, 1992.

- С . 145-163.

31. Гамуляк В. Тернопіль у боротьбі за державність / В. Гамуляк // Терно­ піль: погляд крізь століття. Історія міста очима емігрантів. - Тернопіль, 1992.- С . 52-64.

^ Т Е Р Н О П І Л Ь

32. Газ. «Вільне життя». - 1940. - 22 січня // ДАТО. - Фонд виконкому Тер­ нопільської обласної Ради депутатів трудящих (1939-1970).

33. Газ. «Вільне життя». - 1944. - 19 серпня // ДАТО. - Фонд виконкому Тернопільської обласної Ради депутатів трудящих (1939-1970).

34. Герета L Тернопільські шістдесятники (машинопис) / 1. Герета // Родин' ний архів Ґеретів. - 26.03.1995 р.

35. Герета І. Художники Тернополя / І. Герета // Тернопілля’95. Регіональ­ ний річник. - Тернопіль: Збруч, 1995. —С. 687-691.

36. Гессен Д., Стыпула Р. Большой польско-русский словарь. В 2-х томах / Д Гессен, Р. Стынула. - Т . L А-О. - Москва-Варшава: «Русский язык»«Ведза Повешехна», 1980. -661 с.

37. Гірняк Никифор. Останній акт трагедії Української Галицької Армії (Спогади учасника подій за час від половини грудня 1919 до половини вересня 1920). - Частина третя. З Червоною Армією у Галичині (липеньвересень 1920) / Никифор Гірняк. - Режим доступу: http://exlibris.org.ua/ uga/part3.html.

38. Головацкий Я. Ф. Нѣсколько слов о Библіи Скорины и о рукописной русской библіи изъ XVI столѣтня, обрѣтающейся въ библіотецѣ монас­ тыря св. Онуфрія во Львовѣ / Я. Ф. Головацкий // Науковый сборникъ издаваемый литературнымъ обществомъ Галицко-Русской Матицы. Годъ изданія первый 1865. - Львов, 1865. - Вып. IV. - С. 225-256.

39. Гонтар Т. М. Тернопілля після поділів Польщі. Скасування панщини (1796-1848 рр.) / Т. М. Гонтар // Тернопілля: сторінки історії. - Терно­ піль, 1995.- С . 107-118.

40. Гошко Т. Нариси з історії магдебурзького права в Україні XIV - початок XVII ст. / Т. Гопіко. - Львів: Афіша, 2002. - 254 с.

41. Гошко Ю. Г. Тернопільщина в складі Росії (1810-1815 рр.) / Ю. Г. Гошко. - Львів, 1957. -3 1 с.

42. Гранкін П. Е., Лазечко П. В., Сьомочкін І. В., Шрамко Г. Л. Львівська за­ лізниця. Історія і сучасність / П. Е. Гранкін, П. В. Лазечко, І. В. Сьомоч­ кін, Г. Л. Шрамко. - Львів: Центр Європи, 1996. - 176 с.

43. Гречило А., Савчук Ю., Сварник І. Герби міст України (XIV - пер. пол.

XX ст.) / А. Гречило, Ю. Савчук, І. Сварник. - Київ, 2001.

44. Грещук Г. Так повстало Тернопілля / Г. Грещук. - Тернопіль, 2001. - 122 с.

45. Грищук М. В. Тернопілля у повоєнний час / М. В. Грищук // Тернопілля: сторінки історії. - Тернопіль, 1995. - С . 150-161.

46. Грушевський М. Історія України-Руси: В 11т., 12 кн. / Ред. кол.

11 . С. Сохань та ін. / М. С. Грушевський. - Київ: Наукова думка, 1995. І . V I.-671 с.

Т Е Р Н О П І Л Ь

47. Грушевський М. С. Історія України-Руси: В 11т., 12 кн. / Ред. кол. П. С. Сохань та ін. / М. С. Грушевський. - Київ: Наукова думка, 1991— 1998. - Т. IX. Кн. 1. - 1996. - 880 с.

48. Грушевський М. С. Історія України-Руси: В 11т., 12 кн. / Ред. кол. П. С. Сохань та ін. / М. С. Грушевський. - Киш: Наукова думка, 1991— 1998. - Т. IX. Кн. 2. - 1997. - 776 с. [том починається із с. 870].

49. Губчак М. Українська державна гімназія в Тернополі (Нарис споминів) / М. Губчак // Шляхами Золотого Поділля. Регіональний історичномемуарний збірник Тернопільщини. Том III. - Нью-Иорк-ПарижСідней-Торонто, 1983.- С . 137-145.

50. Гулько Я. Де поділася вулиця Тарновського? / Я. Гулько // Тернопіль ве­ чірній. - 1993. - 22 вересня. - С. 3.

51. Гуцал П. Адміністративно-територіальний поділ Тернопільщини / П. Гуцал // Тернопільський Енциклопедичний Словник (ТЕС). - Тернопіль: ВАТ ТВПК «Збруч», 2004. - Т. 1. А-Й. - С. 25-29.

52. Гуцал П. 3. Тернопільщина в першій половині XVII століття / П. 3. Гу­ цал // Тернопілля: сторінки історії. - Тернопіль, 1995. - С. 83-97.

53. Дем’янова І. Магдебурзьке право на Тернопільщині / І. Дем’янова // ТЕС. - Тернопіль: Збруч, 2008. - Т. 2. К-О. - С.423-424.

54. Дністровий Анатолій. Пацики: Роман / Анатолій Дністровий. - Київ: Факт, 2003. - 392 с.

55. Дуда І. Тернопіль. 1914-1920 / 1. Дуда // Тернопілля’95. Регіональний рі­ чник. - Тернопіль: Збруч, 1995. - С. 21-30.

56. Дуда І. М., Мельничук Б. І. Тернопіль. Що? Де? Як?: Фотопутівник / І. М. Дуда, Б. І. Мельничук. - Київ: Мистецтво, 1989. - 239 с.: іл.

57. Жерела до історії України-Руси / Видає Археографічна комісія Науково­ го товариства імені Шевченка. Тт. І-ХХІІ. - Львів, 1895-1924. - Т. II. 1897; Т. IV .-1903.

58. Записки наукового товариства імені Т. Г. Шевченка. - ТомССХХХѴ. Праці археологічної комісії / Редактори тому: Бандрівський М., Крушельницька Л., Купчинський О. - Львів: НТШ, 1998. - 716 с.

59. Зубрицький Д. Хроніка міста Львова / Д. Зубрицький / Переклад з поль­ ської мови Івана Сварника, науковий коментар Мирона Капраля. - Видан­ ня друге, виправлене і доповнене. - Львів: Центр Європи, 2007. - 606 с.

60. Історія міст і сіл УРСР: В 26 тг. - Т. XIX: Тернопільська область / Нечай С. П. (голова редкол.). - Київ: Інститут історії АН УРСР, 1973. - 640 с. j61 . Історія Нівроку // «ALT-М Project». - Режим доступу: http://www. alt-m.te.ua/index.php?go=nivroku_story_l 991.

62. Історія тернопільського тролейбуса // Тролейбуси Тернополя: Незалеж­ ний тернопільський транспортний веб-ресурс. - Режим доступу: http://trolter.nm.ru.

ТЕРНОПІЛЬ

63. Історія України / Керівник авт. кол. Ю. Зайцев. - Вид. 2-ге, зі змінами. Львів: Світ, 1998.-488 с.

64. Історія української культури: У п’яти томах. Том 2 (Українська культура XIII - першої половини XVII століть). - Київ: «Наукова думка», 2001. 846 с.

65. История СССР: с древнейших Бремен до наших дней. - Москва: Наука, * 1966.-6 2 8 с.

66. К. В. УВО в Тернополі / В. К. // Тернопіль: погляд крізь століття. Історія міста очима емігрантів. - Тернопіль, 1992. -С . 85-88.

67. Капраль М. Причинок до історії козацького руху 50-х pp. XVI ст. (Два документи про Дмитра Вишневецького з книги Львівського раєцького суду) / М. Капраль // Україна у минулому. - Київ-Львів, 1994. - Вип. 5. С. 132-136.

68. Карамзин Н. М. История Государства Российского. - М.: ОЛМАПРЕСС, 2003. - 879 с.

69. Качала С. Коротка історія Руси // Руска Історична Бібліотека под редак­ цією О. Барвѣньского. Томъ І. - Тернопіль, 1886. - 167 с.

70. Клименко О., Хаварівський Б. Міська геральдика Тернопільщини / О. Клименко, Б. Хаварівський. - Тернопіль: Воля, 2003. - 500 с.

71. Козакевич X., Козакевич С. Ренессанс в Польше / X. Козакевич, С. Козакевич. - Варшава: Аркады, 1977. - 348 с.

72. Кордуба І. Тернопіль / І. Кордуба // Тернопіль. - 1993. - № 1. - С. 39-43.

73. Кордуба І. Тернопіль (продовження) / 1. Кордуба // Тернопіль. - 1993. № 2 (1 2 ).- С. 29-30.

74. Кордуба І. Тернопіль (продовження) / 1. Кордуба // Тернопіль. - 1993. № 4 (14). - С. 50-53.

75. Кордуба І. Тернопіль (закінчення) / І. Кордуба // Тернопіль. - 1995. № 1 .-С . 50-53.

76. Кордуба Фелікс. Дивізіон тяжкої артилерії під Бродами / Фелікс Кордуба // Броди: збірник статей і нарисів. - Третє видання. - Дрогобич: Відро­ дження, 2003. - 172 с.

77. Котляр М. Ф. Грошовий обіг на території України доби феодалізму / М. Ф. Котляр. - Київ: Наукова думка, 1971. - 175 с.

78. Котляр М. Ф. Нариси історії обігу й лічби монет на Україні ХІѴ-ХѴІІІ ст. / М. Ф. Котляр. - Київ: Наукова думка, 1981. - 240 с.

79. Кравців Б. Теребовля на старих картах, описах і гравюрах / Б. Кравців // Теребовельська земля. Історично-мемуарний збірник. - Нью ЙоркПариж-Сідней-Торонто, 1968.-С . 106-120.

80. ^равченюк О. Українська церковна громада в Тернополі / О. Кравченюк ł // Тернопіль: погляд крізь століття. Історія міста очима емігрантів. Тернопіль, 1992.- С . 13-41.

ТЕРНОПІЛ. Ъ

81. Кравченюк О. Українське спортове товариство «Поділля» / О. Кравченюк // Тернопіль: погляд крізь століття. Історія міста очима емігрантів. Тернопіль, 1992.-С . 187-192.

82. Кравченюк О. Хроніка міста Тернополя / О. Кравченюк // Шляхами Зо­ лотого Поділля. Тернопільщина і Скалатщина. Регіональний ІсторичноМемуарний Збірник. Том III. - Нью-Йорк-Париж-Сідней-Торонто, 1983.- С . 14-20.

83. Кревецький І. Проби організовання руських національних гвардій у Га­ личині 1848-1849 р. / І. Кревецький // Записки наукового товариства ім. Шевченка. - Львів, 1913. - Кн. 1. - Т . 113. - С. 83-131.

84. Крип’якевич І. П. Богдан Хмельницький / Відп. ред. Ф. П. Шевченко, І. Л. Бутич, Я. Д. Ісаєвич. - 2-е вид., виправлене і доповнене. - Львів: Світ, 1990. - 408 с.

85. Крип’якевич І., Гнатевич Б., Стефанів 3. та ін. Історія українського вій­ ська (від княжих часів до 20-х років XX століття) / Упор. Б. 3. Якимович.

- 4-е вид., змін, і доп. - Львів: Світ, 1992. - 712 с.

86. Куровски Франц. Немецкие танковые асы / Франц Куровски / Пер. с англ. В. Старостина. - Москва: Яуза, Эксмо, 2007. - 384 с.

87. Кырымлы Хаджи Мехмед Сенаи. Книга походов. История хана Ислям Гирая Третьего / Пер. К. А. Усейнова / Кырымлы Хаджи Мехмед Сенаи.

- Симферополь: Крымское учебно-педагогическое государственное из­ дательство, 1998. - 72 с.

88. Лавренюк В. А. Дещо з маловідомих сторінок історії міста Тернополя / B. А. Лавренюк // Тернопілля’95. Регіональний річник. - Тернопіль, 1995.- С . 16-21.

89. Легкий Л. Футбол Тернопілля / Л. Легкий. - Тернопіль: Лілея, 2002. 169 с.

90. Легкий Л. Тернопільський футбол / Л. Легкий // Ровесник. - 1990. 30 червня - 6 липня. - № 27. - С. 10.

91. Линниченко І. Суспільні верстви Галицької Руси ХГѴ-ХѴ в. / 1. Линниченко // Руська історична бібліотека. Т. VII. - Львів, 1899. - 268 с.

92. Липовецький Святослав. «Жидівський курінь» УГА / Святослав Липовецький // День. - 2009. - 10 липня. - № 117.

93. Лѣтопись по списку монаха Лаврентія // Лѣтопись по Лаврентіевскому списку. Изданіе Археографической комисіи. - Санктпетербург, 1872. C. 1-464.

94. Максимчук І. Тернопіль у серпні і вересні 1920 року / І. Максимчук // / Тернопіль: погляд крізь століття. Історія міста очима емігрантів. - Тері нопіль, 1 9 9 2 .-С. 79-84.

95. Маланюк Є. П’ята симфонія: Поема / Є. Маланюк // Тернопіль. - 1993.№>3.-С. 17-20.

Т Е Р Н О П І Л Ь

96. Маленький Ігор. «Інвестиції в майбутнє» / Ігор Маленький // Ішла літе­ ратура. -Режим доступу: http://www.inlit.com.ua/node/411.

97. Маркевич О. XII археологічний з’їзд у Харкові, 1902 р. / О. Маркевич // Записки НТШ імені Шевченка, 1903. - Т . LIII. - С. 1-18.

-98. Марганець В. Українське підпілля від УВО до ОУН: спогади й матеріяли до передісторії та історії українського організованого націоналізму / B. Марганець. - Вінніпег, 1949. - 350 с.

99. Махно Василь. Врубай свою музику гучніше, якщо можеш / Василь Ма­ хно // Критика, - 2010. - Число 1-2 (147-148). - Режим доступу: http://krytyka.com/cins/upload/Okremi_statti/2010/2010-01 -02/39-412010_l-2.pd£ 100. Мацкевой Л. Г, Мезолит Запада Украины / Л. Г, Мацкевой. - Киев: Нау­ кова думка, 1991. - 148 с.

101. Микола Вороний 1871-1938 // Рідне слово (Сербія). - Режим доступу: http://www.ridneslovo.co.rs/rs24/22.html.

102. Миколаєвич Р. Тернопіль і Тернопільщина в світлі статистики / Р. Миколаєвич // Шляхами Золотого Поділля. - Філадельфія: В-во «Америка», 1960.- С 59-86.

103. Миколаєвич Р., Тесля І. Західне Поділля в історичних картах / Р. Мико­ лаєвич, І. Тесля // Шляхами Золотого Поділля. Тернопільщина і Скалатщина. Регіональний Історично-Мемуарний Збірник. Том III. — НьюЙорк-Париж-Сідней-Торонто, 1983. - С . 21-29.

104. Мичко С. Міжнародний симпозіум-пленер скульпторів «Медобори-89» / C. Мичко // Ровесник. - 1989. - 9-15 липня. - № 28.

105. Мінц Б. І., Приходько М. А. Тернопільщина / Б. І. Мінц, М. А. Приходь­ ко. - Київ, 1974.

106. Мірчук П. Нарис історії Організації Українських Націоналістів. Т. 1: 1920-1929 / П. Мірчук; За ред. С. Ленкавського. - Мюнхен-ЛондонНью-Йорк, 1968. - 639 с.

107. Новик В. М., Якубовский В. А. Место свободных и полусвободных категорий сельского населення в структуре польского общества ХѴІ-ХѴІІ вв. / В. М. Новик, В. А. Якубовський // Проблемы социальной структуры и идеологии средневекового общества. - Ленинград: Изд-во ЛГУ, 1980. Вып. 3. - С. 75-83.

108. Огоновскій О. Исторія Літературы Рускои / О. Огоновскій. - Часть I. Львовъ: Накладом Товариства имени Шевченка, 1887.

109. Окаринський В. Більшовицька репетиція: Тернопіль як столиця комуніс­ тичної Галичини / В. Окаринський // Тернопільська газета. - 2003. ^ 30 липня - 5 серпня. - № 31 (396). - С. 21.

110. Окаринський В. Віхи історії або пам’ятники-двійники / В. Окаринський // Тернопільська газета. - 2003. - 20-26 серпня. - № 34 (399). - С. 21.

ТЕРНОПІЛЬ

111. Окаринський В. Власники Тернополя / В. Окаринський // Тернопільська газета. - 2004. - 28 квітня - 4 травня. - № 17 (434). - СЛ 0.

112. Окаринський В. Вчені зі світовим ім’ям формувалися в Тернополі / В. Окаринський // Тернопільська газета. - 2003. - 22-28 жовтня. - № 43 (408).- С . 8.

113. Окаринський В. «Іоанн з Тарнова» - Ян Амор II Тарновський (1488— 1561), граф, великий коронний гетьман, воєвода руський, засновник міс­ та Тернополя, як ренесансна людина в контексті доби / В. Окаринський // Українська історична біографістика: забуте і невідоме / За редакцією проф. М. М. Алексієвця. - Част. 2. - Тернопіль: Вид-во ТИПУ ім. В. Гнатюка, 2008. - С. 33-46.

114. Окаринський В. На який герб заслуговує королівське місто Тернопіль / B. Окаринський // Тернопільська газета. - 2003. - 25 червня - 1 липня. № 26 (391).- С . 21.

115. Окаринський В. Найвідоміший власник Тернополя / В. Окаринський // Тернопільська газета. - 2003. - 18-25 листопада. - № 47 (412). - С. 8.

116. Окаринський В. Отці єзуїти у Тернополі / В. Окаринський // Тернопіль­ ська газета. - 2004. - 24-30 березня. - № 12 (429). - С. 10.

117. Окаринський В. М. Пластовий рух на Тернопільщині (від початків до сьогодення) / В. М. Окаринський. - Тернопіль: Астон, 2007. - 64 с.

118. Окаринський В. М. Постать засновника Тернополя «Іоанна з Тарнова» Яна Амора Тарновського (1488-1561) за матеріалами зарубіжної та віт­ чизняної історіографії / В. М. Окаринський // Наукові записки ТИПУ імені Володимира Гнатюка. Серія: Історія. - Тернопіль, 2007. - Вип. 1. C . 10-14.

119. О каринський В. С тарі тернопільські часописи / В. Окаринський // Тер­ нопільська газета. - 2003. - 10-16 грудня. - № 50 (415). - С. 8.

120. О каринський В. Тернопіль в добу Наполеона / В. Окаринський // Терно­ пільська газета. - 2004. - 18-25 травня. - № 19 (436). - С. 8.

121. О каринський В. Тернопіль в часи Богдана Хмельницького / В. О каринський // Тернопільська газета. - 2004. - 2 -8 червня. № 2 1 (4 3 8 ).- С . 8.

122. О каринський В. Тернопіль 80-х / В. О каринський // Тернопільська газе­ та. - 2004. - 18-24 лютого. - № 7 (424). - С. 8.

123. О каринський В. Тернопіль мистецький / В. Окаринський // Тернопільсьj ка газета. - 2 0 0 3 . - 6 - 1 2 серпня. - № 32 (397). - С . 21.

4 2 4 . Окаринський В. Тернопіль під час Другої світової війни / В. Окаринський // Тернопільська газета. - 2004. - 16-22 червня. - № 23 (440). - С. 8.

125. О каринський В. Тернопіль-столиця / В. О каринський // Тернопільська газета. - 2003. - 27 серпня - 2 вересня. - № 35 (400). - С. 21.

ТЕРНОПІЛЬ

126. Окаринський В. Тернопіль театральний / В. Окаринський // Тернопільсь­ ка газета. - 2003. - 18-24 червня. - № 25 (390). - С. 21.

127. Окаринський В. Тернопіль шанували і представники королівських фаміг лій // Тернопільська газета. - 2003. - 9-15 липня. - № 28 (393). - С. 21.

128. Окаринський В. Тернопільський став // ТЕС. - Тернопіль: Збруч, 2008. Т. 3. П -Я .-С . 436.

129. Окаринський В. Тернопільські шістдесятники / В. Окаринський // Тер­ нопільська газета. - 2004. - 4-10 лютого. - № 5 (422). - С. 8.

130. Окаринський В. Тернопільські шлягери / В. Окаринський //Тернопільсь­ ка газета. - 2003. - 16-22 липня. - № 29 (394). - С. 21.

131. Окаринський В. Тернопільці у боротьбі за державність / В. Окаринський // Тернопільська газета. - 2003. - 11-17 червня. - № 24 (389). - С. 21.

132. Окаринський В. Хто був будівничим Домініканського собору в Терно­ полі? / В. Окаринський // Тернопільська газета. - 2004. - 21-27 квітня. № 16 (433).-С . 10.

133. Окаринський В. Хто підпалив Домініканський собор у Тернополі? / В. Окаринський // Тернопільська газета. - 2004. - 17-23 березня. - № 11 (428).- С . 10.

134. Окаринський В. Чи були в Тернополі батяри? / В. Окаринський // Терно­ пільська газета. - 2003. - 8-14 жовтня. - № 41 (406). - С. 8.

135. Окаринський В. Школярське життя давніх тернополян / В. Окаринський // Тернопільська газета. - 2003. - 10-16 вересня. - № 37 (402). - С. 8.

136. Олесницький Є. Як зберегти національний дух / Є. Олесницький // Тер­ нопіль. - 1993. - № 2 (12). - С . 35-39.

137. Онацький Є. Портрети в профіль / Є. Онацький // Тернопіль. - 1993. № З (13). - С . 14-15.

138. Онишко Л. Організація та діяльність підпільного Українського Хреста на західноукраїнських землях у 1943-1945 роках / Л. Онишко // Визво­ льний шлях. - 2004. - № 3. - С. 54-64.

139. Онишко Л. «Нам сонце всміхалось крізь ржавії грати»: Катерина Зарицька в Українському національному русі: «The sun was smiling at us through rusty bars ...» / Леся Онишко. - Торонто-Львів: Видавництво «Літопис УПА», 2007.-928 с.

140. Оріховський Станіслав. Життя і смерть Яна Тарновського (переклад В. Литвинова) / Станіслав Оріховський // Українські гуманісти епохи родження. Антологія. - Т. 1. - К., 1995. - С. 254-293.

141. гап’юк Б. Давній Тернопіль: Іст. нариси, постаті, картини хліборобсь­ кої праці, традиційні святкування, спогади / Б. Остап’юк. - МаяміТоронто: Земляцьке об’єднання «Тернопільщина», 1984. - 208 с.

142. Остап’нж Б. Давній Тернопіль (Мандрівка в минуле з-перед 50 років) / Б. Остап’юк // Тернопіль: погляд крізь століття. Історія міста очима емі­ грантів. -Тернопіль, 1992. - С. 192-204.

143. Остап’юк Б. Десять днів у Червоній армії (Жахливий спогад) / Б. Остап’юк // Тернопіль: погляд крізь століття. Історія міста очима емі­ грантів. -Тернопіль, 1992. - С . 88-93.

144. Остап’юк Б. Документ ганьби / Б. Остап’юк // Тернопіль: погляд крізь століття. Історія міста очима емігрантів. - Тернопіль, 1992. -С . 42-44.

145. Остап’юк Б. Перша галицька етнографічна виставка в Тернополі в 1887 році / Б. Остап’юк // Тернопіль: погляд крізь століття. Історія міста очима емігрантів.-Тернопіль, 1992.-С . 141-145.

146. Остап’юк Б. Перший бій УСС у Карпатах 27 і 28 вересня 1914 р. (До 70-річчя збройного виступу УСС) / Б. Остап’юк // Тернопіль: погляд крізь століття. Історія міста очима емігрантів. - Тернопіль, 1992. - С. 66-67.

147. Остап’юк Б. Тернопільські міщани - «кавуни» (Історичний нарис) І Б. Остап’юк 11 Тернопіль: погляд крізь століття. Історія міста очима емі­ грантів. -Тернопіль, 1992. - С. 96-109.

148. Остап’юк Б. «Тернопільські театральні вечори» (фрагменти) / Б. Остап’юк // Тернопілля’95. Регіональний річник. - Тернопіль: Збруч, 1995.- С . 671-674.

149. Острозький Р. Спомин жахливого злочину / Р. Острозький // Тернопіль: погляд крізь століття. Історія міста очима емігрантів. - Тернопіль, 1992.

- С. 93-96.

150. О тарнопольскихь церквахъ и о самомъ Тарнополи // Зоря Галицкая, 1852. - Ч. 82-83. - С. 803-804, <810-812.

151. Охорона культурної спадщини в Україні: історія, теорія, практика. Ма­ теріали Всеукраїнської науково-практичної конференції (28-29 травня 2007 р., м. Тернопіль). —Тернопіль, 2007. - 140 с.

152. Петровський О. М. Матеріали до зводу пам’яток історії та культури Тер­ нопільської області (Тернопільський район та місто Тернопіль) / О. М. Петровський. —Тернопіль, Астон, 2009. - 124 с.

153. Петрушевичъ А. Сводная Галицко-русская Лѣтопись / А. Петрушевичь.

-Львовъ, 1874.

154. План г. Тарнополя. - 1944 г.

155. Полянський О. З історії українського національно-визвольного руху 1956-1991 рр. / О. Полянський // Тернопілля’95. Регіональний річник Тернопіль: Збруч, 1995. - С. 80-89.

156. Попович В. Вся правда про тернопільський «матч смерті» «TARNOPOL» UKRAINE - «LUFTVAFFE» DEUTCHLAND 1:0 (0:0) / В. Попович // Номер один. - 2007. - 4 квітня. - № 14 (79). - Режим доступу: http://www, numberone. te.ua/?page=consu lt&consu Itid—52&sub=27.

Т Е Р Н О П І Л Ь

157. Про національний склад населення Тернопільської області // Вільне життя. —1990. - 22 серпня.

158. Радянська Тернопільщина: 1939-1958. Документи й матеріали / Упор. М. П. Глинський, М. М. Нестерець. - Л.: Каменяр, 1971. -4 3 2 с.

159. Романів Олег, Федущак Інна. Західноукраїнська трагедія 1941 / Олег Роґ манів, Інна Федущак. - Львів-Нью-Йоріе НТШ, 2002. - 430 с. - Режим доступу: http://www.poshuk-lviv.org.ua/zut/zmisthtm.

160. Селянський рух на Україні 1569-1647 рр.: Збірник документів і матеріа­ лів. - Київ: Наукова думка, 1990. - 534 с.

161. Семенів О. Бій за Тернопіль: необхідні уточнення / О. Семенів // Нова Тернопільська газета. - 2008. - 11-17 червня. - № 22 (405).

162. Сергійчук Володимир. Український здвиг: Поділля. 1939-1955 / Воло­ димир Сергійчук. - Київ: Українська Видавнича Спілка, 2005. - 840 с.

163. Ситник О. С. Пам’ятки кам’яної та мідно-кам’яної доби на Тернопіллі / О. С. Ситник // Тернопілля: сторінки історії. - Тернопіль, 1995. - С. 5-24.

164. Ситник О. С. Середній палеоліт Поділля / О. С. Ситник. - Львів, 2000. 372 с.

165. Сіреджук П. С. Джерела до вивчення історії виникнення міст Галицької землі в ХѴ-ХѴІП ст. / П. С. Сіреджук // Архіви України. - 1986. - № 1. — С. 58-66.

166. Скільки нас і хто ми?: Чисельність і склад населення Тернопільської об­ ласті // Вільне життя. - 1990. - 31 серпня.

167. Сливка П. Переписи свідчили... / П. Сливка // Вільне життя. - 1988. 25 жовтня.

168. Соловьев С. М. История России с древнейших времен. Книга IV. Тома 7-8. - Москва: Изд-во Социально-Экономической литературы. - Москва, 1960.-780 с.

169. Список пам’яток історії та культури і закріплених за ними шефських ор­ ганізацій / Рішення № 499 від 16.08.1985 р. Тернопільської міської Ради народних депутатів. Виконавчий комітет // Поточний архів Тернопільсь­ кої обласної організації Українського Товариства охорони пам’яток іс­ торії та культури. Протоколи засідань, пленумів міської організації. Т. 1. - Зошит 1 .-2 0 арк.

170. Стрішенець М. М. Економічна історія Тернопільщини / М. М. Стріїиенець. - Тернопіль: Астон, 2001. -3 1 2 с.

171. Студентська революція на граніті / Авт. та упоряд. О. Доній. - К.: Смо­ лоскип; Тріумф, 1995. - 129 с.: іл. 26.

172. Тейи доповідей і повідомлень 1-ої Тернопільської обласної наукової істррико-краєзнавчої конференції. Частина 1. - Тернопіль, 1990. - 80 с.

173. Терненко В. «Лиси від розпачу» / В. Терненко // Ровесник. - 1989. 10-16 вересня.- № 37.- С . 12.

Т Е Р Н О П І Л Ь

174. Тернопіль: фотоальбом [Інтернег-ресурс]. - Режим доступу: http://www. times.te.ua/index.html.

175. Тернопільський Енциклопедичний Словник (ТЕС). - Тернопіль: ВАТ ТВПК «Збруч», 2003-2008. - ТТ. 1-3: 2003. - Т. 1. А-К; 2005. - Т. 2. К-О; 2008.- Т . З.П-Я.

176. Українське державотворення. Акт 30 червня 1941: Збірник документів і матеріалів. - Львів-Київ: Літературна агенція «Піраміда», 2001. - 560 с.

177. Українські Січові Стрільці, 1914—1920. - Львів: Слово, 1991 (Львів, 1935).

178. Франко І. Я. Етнографічна виставка в Тернополі / І. Я. Франко // Зібран­ ня творів в п’ятдесяти томах. - Наукові праці. Томи 44—47. - Том 46. Книга І: Істор. праці (1883-1890). - К.: Наук, думка, 1985. - С. 469-479.

179. Ханас В. Початки преси на Тернопільщині / В. Ханас // Тернопілля’95. Регіональний річник. - Тернопіль: Збруч, 1995. - С. 465-468.

180. Хлесткин Вячеслав. Канун Бородина / Вячеслав Хлёсткин // Библиотека - Православное воинство - РУССКОЕ ВОСКРЕСЕНИЕ. - Режим досту­ пу: http://www.voskres.ru/army/library/khlestkm.htm.

181. Художники Тернопільщини. Спецвипуск журналу «Тернопіль». - 1994. № 2-3(16-17).

182. Черниш О. П., Ауліх В. В., Смішко М. Ю., Шевченко Ф. П. Стародавнє населення Прикарпаття і Волині (доба первіснообщинного ладу) / О. П. Черниш, В. В. Ауліх, М. Ю. Смішко, Ф. П. Шевченко. - Київ: Нау­ кова думка, 1974. - 288 с.

183. Чорновіл В. Лихо з розуму: Портрети двадцяти злочинців. - Париж, 1968.-335 с.

184. Чубатий М. Історія Тернополя та Тернопільщини / М. Чубатий // Шля­ хами Золотого Поділля. Регіональний історично-мемуарний збірник Те­ рнопільщини. Том Ш. - Нью-Йорк-Париж-Сідней-Торонто, 1983. С. 17-58.

185. Шараневич И. Оглядь внутрѣшнихъ вбдносинъ Галицкои Руси въ другой половинѣ XV. Столѣтя / И. Шараневич // Руска Історична Бібліотека. Томъ V. Монографіи до исторіи Галицкои Руси М. Смирнова, М. Даш­ кевича и Дра И. Шараневича. - Тернополь, 1 8 8 6 -С. 107-174.

186. Щоденник Еріха Ляссоти із Стеблова // Мемуари до історії Південної Русі. Випуск І (XVI ст.) Михайло Литвин, Б. де Віженер, Л. Горецький, Е. Ляссота. За редакцією В. Антоновича / Пер. з рос. Т. С. Завгородної; Передмова В. С. Мороза; Худож. оформ. А. П. Дерев’янка. - ДніпропетJ ровськ: Січ, 2005. - С. 164-218. ^ 187. Шумська В., Шумський І. Тернопілля в другій половині XIX ст. - на по­ чатку XX ст. / В. Шумська, І. Шумський // Тернопілля: сторінки історії. Тернопіль, 1995.- С . 119-129.

ТЕРНОПІЛЬ

188. А. М. Tarnopol / М. А. ІІ Starożytności Polskie. Тош II. —Poznań: Nakładem księgarni Jana Konstantego Żupańskiego, 1852. - S. 593-594.

189. Baliński Michał, Lipiński Tymoteusz. Starożytna Polska pod względem historycznym, jeograficznym i statystycznym opisana. Tom II / Michał Baliński, Tymoteusz Lipiński. - Warszawa, 1844. - 1431 s. r!90. Barwiński Eugeniusz. Piarwsze podziały administracyjne Galicji / Eugeniusz Barwiński // Ziemia Czerwińska. Rocznik I. - Zeszyt 1. - Lwów, 1935. S. 57-65.

191. Bauer Jan. Z przeszłości osiedli wojewodstwa Tarnopolskiego. Część I / Jan Bauer. - Tarnopol, 1935. - 59 s.

192. Bauer Jan. Jak powstał staw Tarnopolski? / Jan Bauer // Głos Polski. Tarnopol, 1933. - 29 stycznia.

193. Bayger Jan Aleksander. Powiat Trembowelski. Szkis geograficznohistoryczny i etnograficzny. - Lwów, 1899. - 319 s.

194. Bernard Pretwicz do Ferdynanda // Biblioteka Jagelońska, Rękopis nr. 191/59, 163-170 v.

195. Betlej Andrzej. Kościół p.w. Niepokalanego Poczęcia Najśw. Panny Marii i rezydencja ks. Jezuitów w Tarnopolu / Andrzej Betlej // Materiały do dziejów sztuki sakralnej na ziemiach wschodnich dawnej Rzeczypospolitej / Redakcja naukowa: Jan K. Ostrowski. - Część I. Kościoły i klasztory rzymskokatolickie dawnego Województwa Ruskiego. - Tom 16. - Kraków, 2008.- S . 305-316.

196. Biernat Marcin. Kościół parafialny p.w. Matki Boskiej Nieustającej Pomocy w Tarnopolu / Marcin Biernat // Materiały do dziejów sztuki sakralnej na ziemiach wschodnich dawnej Rzeczypospolitej / Redakcja naukowa: Jan K. Ostrowski. - Część I. Kościoły i klasztory rzymskokatolickie dawnego Województwa Ruskiego. - Tom 16. - Kraków, 2008. - S. 215-270.

197. Blicharski Czesław E. Tarnopol w latach 1809-1945: od epizodu epopei napoleońskiej do wypędzenia / Czesław E. Blicharski. - Biskupice, 1993. 351 s.,21 tabl.

198. Blicharski Czesław E. Miscellanea Tamopolkie. Tom I. / Czesław E. Blicharski.

- Biskupice: Helion, 1994. - 472 s.

199. Blicharski Czesław E. Miscellanea Tarnopolskie. Tom II. / Czesław E. Blicharski. Biskupice, 1995.-461 s.

200. Bogatyński Władysław. Hetman Tarnowski 1488-1561 / Władysław Bogatyński. . -Kraków, 1913.-183 s.

201. Brykowska Maria. Ze studiów nad architekturą z pocyątku XVII wieku wokół Tarnopola / Maria Brykowska // Sztuka ziem wschodnich Rzeczypospolitej /ХѴІ-ХѴІІІ w. Źródła i monografie 189. - Lublin: Towaryzstwo Naukowe Katolickiego Uniwersztetu Lubelskiego, 2000. - S. 169-187.

ТЕРНОПІЛЬ

202. Brzozowski Stanislaw M. Potocki Piotr / Stanisław M. Brzozowski // Polski Słownik Biograficzny. - Wrocław-Warszawa-Kraków-Gdańsk-Lódź, 1984. T. XXVIII/l . - S . 132-133.

203. Chmurak Renata. Tarnopol przyczynek do działalności architektonicznej hetmana Jana Tarnowskiego / Renata Chmurak // Czasopismo Techniczne 1A/1997 (ROK 94). Wydawnictwo Politechniki Krakowskiej. - Kraków, 1 9 9 7 .-S. 255-277.

204. Czołowski Aleksander, Janusz Bohdan. Przeszłość i zabytki województwa Tamopolskigo / Aleksander Czołowski, Bohdan Janusz. - Tarnopol: nakł.

Państwowej organizacji narodowej, 1926. - 199 s. - 78 tabl., 160 il., mapa.

205. Daranowska-Łukaszewska Joanna. Stroiński / Joanna DaranowskaŁukaszewska. // Polski Słownik Biograficzny. Tom XLIV/1. Zeszyt 180. Warszawa - Kraków, 2006. - S. 342-345.

206. Dodatek Tygodniowy przy Gazecie Lwowskiej. - Lwów, 1852. - Nr. 15, 16, 174 1853.

207. Dodatek Tygodniowy przy Gazecie Lwowskiej. - Lwów, 1854; 1855.

208. Dzied. (Dziedzicki) Ludwik. Tarnopol / Ludwik Dzied. (Dziedzicki) // Słownik geograficzny Królewstwa Polskiego i innich krajów słowiańskich, pod red. B. Chlebowskiego i W. Walewskiego. Tom XII. Zeszyt 135. Warszawa, 1892. - S. 187-194.

209. Dworzaczek Włodzimierz. Hetman Jan Tarnowski. Z dziejów możnowładztwa małopolskiego / Włodzimierz Dworzaczek. - Warszawa: Instytut Wydawniczy Pax, 1985. - 476 s.

210. Finkeł Ludwik. Miasto Tarnopol w roku 1672 / Ludwik Finkel. - Tarnopol, 1892.-36 s.

211. Fricke Gert. «Fester Plate» Tarnopol 1944 / Gert Fricke. - Freiburg, 1986. 161 s.

212. Centrum Dokumentacji Czynu Niepodległościowego [Інтернет-ресурс]. Режим доступу: http://sowiniec.com.pl.

213. Górzycki Kazimerz. Acta procesu ю Tarnopol z r. 1690 / Kazimerz Górzycki // III. Rocznik Kółka Naukowego Tarnopolskiego za rok 1895. - Tarnopol, 1896. - S. 1-28.

214. Inwentarz miasta Tarnopola // Finkel Ludwik. Miasto Tarnopol w roku 1672.

-Tarnopol, 1892. - S . 18-36.

215. Hecht G. Czortków / G. Hecht // Ziemia. Dwutygodnik krajoznawczy ilustrowany organ Polskiego Towaristwa Krajoznawczego. - Warszawa, 1926.-№ 12.- S . 185-188.

216. Horn Maurycy. Żydzy na Rusi Czerwonej w XVI i pierwszej połowie XVII w. Działność gospodarcza na tle rozwoju demograficznego / Maurycy Horn. Warszawa: Państwowe Wydawnictwo Naukowe, 1975. - 331 s.

ТЕРНОПІЛЬ

217. Homowa Elżbieta. Stosunki ekonomiczno-społeczne w miastach ziemi halickiej w latach 1590-1648 / Elżbieta Homowa. - Opole, 1963. - 385 s.

218. Janusz Bohdan. Zabytki przedhistoryczne Galicyi Wschodniej / Bohdan Janusz.-Lwów, 1918. -3 1 0 s.

219. Klisiewicz Edward. Nazwy miejscowe Tamopolszczyzny (motywacjageneza-struktura) / Edward Klisiewicz. - Kraków, 2001.

220. Kunzek Tomasz. Przewodnik po Województwie Tamopolskiem: monografja krajoznawcza z 82 ilustracjami w tekście i 2 mapkami / Tomasz Kunzek. Tarnopol: nakł. Podolskiego T-wa Krajoznawczego, 1936. - 303 s.

221. Leniek Jan. Przywileje królów i właścicieli miasta Tarnopola, znajdująnce się w archiwum miejskiem / Jan Leniek // L Rocznik Kółka Naukowego Tarnopolskiego za rok 1892. - Tarnopol, 1892. - S. 14—65.

222. Leszczyc Zbigniew. Herby szlachty polskiej. Z predmową Wacława Gasiorowskiego. Tom II / Zbigniew Leszczyc. - Poznań, MCMVTEL —312 s.

223. Lieberman M. E. Żydzi w Brzeżanach za czasów dawnej Rzpp. Polskiej. Brzeżany, 1938. - 31 s.

224. Locacio oppidi Tamopolie // Archiwum Główne Akt Dawnych w Warszawie.

Metryka Koronna. - Ks. 61. - 290-292 v.

225. Łoziński W. Sztuka Lwowska w XVI і XVII wieku. Architektura i rzeźba / W. Łoziński. - Lwów, 1901. - 228 s.

226. Maciszewski Maurycy. Brzeżany w czasach Reczypospolitej Polskiej.

Monografia historyczna / Maurycy Maciszewski. —Brody, 1911.- 224 s.

227. Mańkowski Tadeusz. August Moszyński architect polski ХѴПІ stulecia / Tadeusz Mańkowski // Prace komisji histoiji sztuki. Tom IV. - Kraków, M CM XXX.-S. 169-230.

228. Matricularum Regni Polonia Summaria, excussis codicibus, qui in Chartophylacio Maximo Varsoviensi asservantur, contexuit indicesque adiecit Theodorus Wierzbowski. Pars ГѴ. Sigismundi I regis tempora complectens (1507-1548). Volumen 1-um. Acta cancellariorum, 1507-1548. - Varsoviae, M CM X .-440 s.

229. Metryka korona // Archiwum Główne Akt Dawnych. Warszawa. — 133. — 510v-512v.

230. Narodowe Archiwum Cyfrowe [Інтернет-ресурс]. - Режим доступу: http://www.nac.gov.pl.

231. Niedzielko Romuald. Kresowa księga sprawiedliwych 1939-1945.

Q Ukraińcach ratujących Polaków poddanych eksterminacji przez OUN i XjPA. / Romuald Niedzielko. - Instytut Pamięci Narodowej. - Seria «Studia i f materiały»: tom 12. - Warszawa, 2007.

232. Novus Atlas. - Amsterdami, Anno CIDIDXLVII.

ТЕРНОПІЛЬ

233. Ojczyste spominki w pismach do dziejów dawnej Polski. Diaryusze, relacye, pamiętniki... i.t.p., służyć mogące do objaśnienia dziejów krajowych; tudzież Listy historyczne do panowania Królów Jana Kazimierza i Michała Korybuta oraz listy Jana Sobieskiego Marszałka i Hetmana Wielkiego Koronnego / z rękowpisów zebrane przez Ambrożego Grabowskiego. - Tom II. W Krakowie: Nakładem Józefa Cypcera, 1845. - 364 s.

234. Ostrogski. Dział wiczysty dóbr ojczystych między Januszem Ostrogskim, kasztelanem krakowskim, i Aleksandrem Ostrogskim, wojewoda wolińskim.

Sinami K (W) Ost. 1603 // Archiwum Państwowe w Krakowie. Oddział I. Arch. Sang. Teka 548/4, 1-37 v.

235. Piotrowicz Ludwik. Monety starożytne w Regjonalnem muzeum Podolskiem T. S. L. w Tarnopolu / Ludwik Piotrowicz // Wiadomości NumizmatycznoArcheologiczne. - Kraków, 1933. - T. XIV. - S. 124-125.

236. Piotrowicz Ludwik. Znaleziska monet greckich i rzymskich przy budowie kolei małopolskich / Ludwik Piotrowicz // Wiadomości NumizmatycznoArcheologiczne. - Kraków, 1937. - T. ХѴШ. - S. 95-109.

237. Przewodnik po muzeum Podolskiem T. S. L. w Tarnopolu. - Tarnopol, 1913. -1 5 s.

238. Przewodnik po Województwie Tarnopolskim. - Tarnopol, 1928.

239. Rajnolda Heidenstejna, secretarza królewskiego, Dzieje Polski od śmierci Zygmunta Augusta. Ksiąg XII / Z łacińskiego przetlomaczyl Michał Gliszczyński, życiorysem uzupełnił Włodzimierz Spasowitz. - Petepsburg, 1857.

240. Schneider Zygmunt. Las Kutkowiecki / Zygmunt. Schneider // II. Rocznik Kółka Naukowego Tarnopolskiego za rok 1893. - Tarnopol, 1894. - S. 143— 159.

241. Sear David R. Roman coins and their values. Volume И. / David R. Sear. London: Spink and Son Ltd, 2002. - 696 p.

242. Słownik języka polskiego. Tom pierwszy. A-K. - Warszawa: Państwowe wydawnictwo naukowe, 1978. - 1103 s.

243. Spacerkiem po starym Tarnopolu (do 1945) [Інтернет-ресурс]. - Режим до­ ступу: http://tamopol.prv.pl.

244. Sprawozdanie dyrekcyi С. K. Wyższego gimnazyum w Tarnopolu za rok szkolny 1888.-Tarnopol, 1888.

245. Stupnicki Hippolit. Galicya pod względem topograficzno-geograficznohistorycznym / Hippolit Stupnicki. - Lwów, 1849. - 176 s.

246. Sulimirski Tadeusz. Kultura Wysocka / Tadeusz Sulimirski. / Polska j Akademja Umiejętności. Prace Prehistoryczne NR 1. - Kraków, 1931. /247. Sword K. Polityka wyznaniowa władz sowieckich na terenie Białorusi Zachodniej w latach 1939-1941 / Sword K. // Społeczeństwo białoruskie, litewskie i polskie na ziemiach północno-wschodnich II Rzeczypospolitej w

ТЕРНОПІЛЬ

latach 1939-1945 / Red. M. Gizejewskiej i T. Strzembosza. - Warszawa, 1995.

248. Szczygieł Ryszard. Lokacje miast w Polsce XVI wieku / Ryszard Szczygieł. - Lublin, 1989.

249. Szymański Józef. Herbarz średniowiecznego rycerstwa polskiego / Józef Szymański. - Warszawa: Wydawnictwo naukowe PWN, 1993. - 318 s.

250. Świętosława Orzelskiego Bezkrólewia ksiąg ośmioro czyli Dzieje Polski od zgonu. Zygmunta Augusta r. 1572 aż do r. 1576. - Petersburg, 1856.

251. Ulryk Werdum i dziennik podróży jego po Polsce w latach 1670-1672 // Przewodnik naukowy i literacki. Dodatek do «Gazety Lwowskiej». Rocznik czwarty. 1876. - Lwów, 1876. - S. 289-309, 400-432, 546-570, 643-672, 735-768, 844-864.

252. War of Extermination: The German Military in World War II, 1941-1944 (War and Genocide) / Edited by Hannes Heer, Klaus Naumann. Berghahnbooks, 2004. - 460 p.

253. Wielka Ilustrowana Encyklopedja Powszechna. - Kraków: Wydawnictwo «Gutenberga», 1929-1938.-T . 1-18.

254. Zagrodzka L. Geograficzna Kronika Tarnopola / L. Zagrodzka // Głos Polski.

- Tarnopol, 1933. - 8 stycznia.

Т Е Р Н О П І Л Ь

Фотохроніка побудови і служби корвета ВМС України «Тернопіль»

За кілька хвилин корвет «Тернопіль» буде спущено на воду, м. Київ, 15.04.2002 р.

Швартування біля Севастопольського причалу

Перед першим підняттям військово-морського Бойового прапора ВМС України, 16.02.2006 р.

Розгортання військово-морського Бойового прапора ВМСУкраїни перед підняттям, 16.02.2006р.

Зустріч катера командувача ВМС України, 18.02.2007 р.

Біля рідного причалу, 18.02.2007 р.

ТЕРНОПІЛЬ

Корвет «Тернопіль»

Командир корвета «Тернопіль» 2008 р. Пятницький Роман

Командир корвета «Тернопіль» Куриленко Андрій

Тернопільська делегація на кораблі. У центрі командувач ВМС України віце-адмірал Ігор Тенюх

Запуск ракет

ТЕРН О П ІЛЬ Ъ

Від рідного причалу в похід

Корвет «Тернопіль», Середземне море (вид зверху з корми)

9 травня 2009 р., парк Слави у м. Тернопіль, перед покладанням квітів

У штормовому морі. Бак (ніс) корвета «Тернопіль»

Корвет ВМС України «Тернопіль», на задньому плані - фрегат британських Королівських ВМС «Монтроуз», Середземне море

Пам’ятні відзнаки участі корвета «Тернопіль» в міжнародних навчаннях. Знаходяться в кают-компанії корабля

Т Е Р Н О П І Л Ь

Тернопіль у світлинах

Герб «Леліва», родовий герб Тарновських

Старий (XVI ст.) і Новий (XIX ст.) замки в ТарнополІ, вигляд з боку ставу. Листівка поч. XX ст.

Вид на церкву Воздвиження Чесного Хреста з боку вул. Львівської. Поч. XX ст. (тепер частина вул. Руської),

Вулиця Стрілецька (тепер І. Франка)

Селяни в народних строях під час Крайової етнографічної виставки, 1887 рік, «Новий город» (тепер Старий парк)

ТЕРНОПІЛЬ

Портрет Яна з Тарнова. Невід, автор XVII ст. Фонди окружного музею в Тарноеі

Надгробок Яна з Тарнова, скульптор Д. М. Падовано, XVI ст. Родова каплицяусипальниця Тарновських, тепер катедральний собор м. Тарнова (Польща)

Посполитої Яна III Собеського, невід, автор XVIII ст. Фонди ТОКМ

ТЕРНОПІЛЬ М

Ж

Ш

Ш

’

Бурмістр Тернополя доктор Володимир Лучаківський. (Фотоательє Бруно Калішевського)

Бурмістр Тернополя доктор В. Лучаківський. (Фото А. Сількевича, кін. XIX ст.)

Те р н о п і л ь

Бона 50 гелерів. Тарнополь, 1914 рік

Бони’на 2, 10, 20, 50 гривень м. Тернополя, 1919 рік

Пам'ятна дошка політичній діячці Славі Стецько, бульв. Т. Шевченка

Пам’я тні дошки І. Франку і В. Стефанику на будинку адвоката С. Даниловича

Пам'ятна дошка Михайлу Паращуку, ТВПТУ № 4

Погруддя Івана Пулюя в головному корпусі ТНТУ

ТЕРНОПІЛЬ

ЗМІСТ

ВСТУП............................................................................................ 5 Розділ І Давнє минуле Тернополя............................................................12 Розділ II Заснування і розвиток міста у XVI—XVIII століттях..................ЗО Розділ III Тарнополь за часів Австрійської та Австро-Угорської імперій.......................................................................................... 62 Розділ IV Місто під час Першої світової війни та у міжвоєнний період. 90 Розділ V Друга світова війна та повоєнний розвиток Тернополя...... 119 Розділ VI Тернопіль на зламі XX і XXI століть........................................ 162 Післямова................................................................................... 183 Список використаних джерел.................................................. 184 Summary..................................................................................... 201 Resume....................................................................................... 208

ТЕРНОПІЛЬ

Наукове видання

Олександр ПЕТРОВСЬКИЙ Олег ГАВРИЛЮК Володимир ОКАРИНСЬКИЙ Ігор КРОЧАК

ТЕРНОПІЛЬ TARNOPOL ІСТОРІЯ МІСТА

Редактор Ігор Миколів Комп’ютерний набір Олега Гаврилюка, Володимира Окаринського, Олександра Петровського Комп ’ютерна верстка Марії Логош Фото Едуарда Кислинського, Ігоря Крочака, Юрія Кожія, Лілії Берник та з фондів Державного архіву Тернопільської області, Тернопіль­ ського обласного краєзнавчого музею Дизайн обкладинки Петра Тирпака

Підписано до друку 11.08.2010 р. Формат 70x100 1/16. Папір офсетний. Гарнітура Шкільна. Друк офсетний. Умовно-друк. арк. 15,7. Облік.-видавн. арк. 21,1. Зам. № 65 ТзОВ «Видавництво Асгон» м. Тернопіль вул. Гайова, 8 тел. (0352) 52-71-36 Свідоцтво ТР № 28 від 09.06.2005 E-mail: Zbut@utel.net.ua Віддруковано в ТОВ «Гал-Друк» м. Тернопіль