Давня історія українців книга 2 by Watra

[О ) « в

Автори: П. П. Тол очко (керівник авторського колективу) Д. Н. Козак С. Д. Крижицький О. П. Моця В. Ю. Мурзін О. В. Симоненко Д. Я. Телегін

Художники-ілюстратори: М. М. Ієвлєв П. Л. Корнієнко

ББК 63.3(4УКР)2я73 Д13 Розповсю дження та тираж ування без офіційного дозволу видавництва заборонено

Рецензенти: д-р іст. наук М. І. Гладких, д-р іст. наук Є. В. Черненко Головна редакція літератури з духовного відродження України та історико-філософських наук Головний редактор С. В. Головко Редактор С. О. Васильченко

„

0503020902-030 „

Без д д ------ ------------ Б«3

оголош ення

І5ВМ 5-325-00415-8 (кн. 2) І5ІШ 5-325-00566-9

І. ПОХОДЖ ЕННЯ прабатьківщина. Інтерес Слов’янська до проблеми прабатьківщини слов’ян ниник ще у XII ст. Так, відповідаючи у своїй «Повісті минулих літ» на запитан их — «звідки пішла земля Руська?», зна менитий літописець Нестор пише: «По довгих же часах сіли слов’яни на Дунаю, де ссть нині Угорська земля та Болгар

ська. Од тих слов’ян розійшлися вони по землі і прозвалися іменами своїми, [од того,] де сіли, на котрому місці». Розповідь Нестора стала основою так званої балканськбі (дунайської) теорії походження слов’ян — панівної у творах польських і чеських хроністів XIII— XV ст. У XIX ст. її підтримували росій 5

П Е РШ И Й РОЗДІЛ

ські історики С. М. Соловйов, М. П. Погодін, В. О. Ключевський, а в нинішній час на новій джерелознавчій базі розви ває московський лінгвіст О. М. Трубачов. Однак уже в епоху раннього се редньовіччя існували й інші погляди що до згаданої проблеми. У VIII ст. географ Баварський (автор «Баварської хроні ки») і космограф Равеннський висунули гіпотезу про автохтонне походження слов’янства. За цією гіпотезою, підхоп леною багатьма західноєвропейськими вченими XIV—XVIII ст., предками слов’ян були скіфи, алани, роксолани, кельти, фракійці,— словом, всі ті народи, які колись жили між Одрою і Дніпром і про яких так чи інакше згадували сучасні їм автори. Послідовники згаданої теорії виходили з того, що слов’яни спо конвіку мешкали на одних і тих самих місцях, а отже, античні письменники, історики, географи описували саме їх, хоч і вживали при цьому інші етноніми. Так склалися два основні напрями в пошуках прабатьківщини слов’ян: м і граційний та автохтонічний. Яскравим представником останньо го був відомий чеський дослідник П. Шафарик — автор добре знаної в XIX ст. книги «Слов’янські старожитності». Взявши за основу повідомлення писем них джерел, він пов’язав із слов’янами історичні племена венедів, котрі, на його думку, проживали з давніх-давен на величезних обширах між Балтикою й Чорним морем, Татрами й Доном. Центром слов’янськоі прабатьківщини Шафарик уважав Подністров’я, П оділ ля та Волинь. Цю гіпотезу підтримав і розвинув за допомогою нових джерел російський історик початку XX ст. М. П. Погодін. Значний вплив на активізацію наукових по шуків у даній сфері справила праця видатного чеського славіста Л. Нідерле «Слов’янські старо житності», видана в Празі 1902 року. В ній уза-

гальню іалися тогочасні досягнення різних наук — лінгвістики, історії, етнографії, топоніміки. П ро аналізувавш и їх, Нідерле дійшов висновку: пра батьківщина слов’ян знаходилася на території між Віслою, Нарвою та Прип'яттю, Середнім П о дніпров'ям , Прутом і Серетом, а центр правічних слов'янських зем ель — на В олині ( з ним ототож ню валися історичні племена неврів, будинів і скіф ів-зем леробів); в окремий етнос с лов'яни виді л и л и с я десь у І ст. до н. е. Концепція Л. Нідерле заіслала підгрунтя так званої вісло-д ні провськеіі теоріі походж ення с ло в’ян, а згодом стала вихідним пунктом при побудуванні різних гіпотез, за якими слов'яни займали той чи інший регіон — на захід або на схід від Вісли. Одні дослідники локалізували слов’ян на сході — в басейнах П рип'яті та Д ніп ра, другі — на заході, у Віело-Одерському меж и річчі. треті ж — до яких відносилася й більшість радянських учених — поєднують ці два варіанти й розширюють межі слов'янської прабатьків щини від Одри на заході до П одніпров'я на сході (О. І. Теренож кін. П. М. Третьяков, Б. О. Ри б ако ві.

Надзвичайна важливість проблеми вимагає бодай стислого історіографічно го огляду. Так, польський ботанік Ю. Ростафінський поклав в основу своїх розві док оригінальне джерело — флористич ну лексику. Вивчаючи давньослов’янську мову, він з’ясував, що в ній відсутня назва дерева бука, натомість поширені назви граба, плюща, тиса. Звідси — ви сновок: регіон слов’янської прабатьків щини розташовується поза ареалом зро стання бука й охоплює тільки землі із добре відомими слов’янам рослинами. На думку Ростафінського, такій умові відповідають Прип’ятське Полісся й Верхнє Подніпров’я. Із цим погоджував ся відомий німецький славіст М. Фасмер, який виявив на цій території кілька де сятків річок із давньослов’янськими на звами; в Центральній Європі, вважав Фасмер, трапляються лише кельтські, германські, фракійські й іллірійські гі дроніми. Західне походження слов’ян — при чому також із позицій автохтонізму — найпослідовніше обстоювали, починаючи

ДАВНІ СЛОВ’ЯНИ

F 7 Z P 2

Прабатьківщина слов'ян (за Б. О. Р ибаковим ): І територія слов’янської прабатьківщини; 2 — територія праслов’яи-сколотів V I— IV ст. до н. ец 3 — територія «Русько? землі» • VI—VII ст. н. е. (рис. М. М. І свж ва)

« 30-х років нашого століття, польські ичені Ю. Костшевський, Я. Чекановський, Т. Лер-Сплавинський. Археолог Ю. Костшевський поклав в основу віслоіх)і'рськоі концепції гіпотезу про слов’я н ську належність лужицької культури, по ширеної в період пізньоі бронзи та раннього заліза між Ніс лою й Одрою, а гакож у верхів’ях Ельби й частково в Західній Україні. За цим дослідником, с падкоємцем лужицької групи пам’яток <тало населення пшеворської культури, мне склалося в результаті проникнення м середовище лужичан більш північних племен — носіїв поморської культури;

пшеворська ж культура пов’язується з історичними венедами. Т. Лер-Сплавинський обгрунтував свою гіпотезу антропологічними, лінгві стичними, археологічними даними. На думку цього науковця, до II тис. до н. е. більша частина Європи була заселена угро-фінами — творцями культури гре бінцевої кераміки. На початку ж згада ного тисячоліття з Центральної Європи на схід аж до Середнього Поволжя й Північного Кавказу просунулася частина індоєвропейців — носіїв культури штри хованої кераміки. Внаслідок змішання їх з угро-фінами на зем лях між Віслою 7

П Е РШ И Й РОЗДІЛ Європа в останні століття д о нової ери в описі П омпонія Мелли (рис. М. М . Ієвлєва за реконструк цією Ф. Н ансена)

й Одрою сформувалися балто-слов’яни; десь близько середини І тис. до н. е., після розселення носїів поморської куль тури з Нижнього Повіслення в середо вищі лужицьких племен Півдня Польщі, слов’яни відгалузилися від болтів. Слі дом за Кистшевським Лер-Силавинський уважав: пшеворська культура, як і оксивська, є археологічним відповідником слов’ян-веденів. Зразком міграційного підходу до вирішення етноісторичних проб л:м є теорія походж ення

слов’ян, висунута О. О. Ш ахматовим. Етнічний розвиток розглядається прихильниками міграціонізму як просторова експансія, тобто як переселен ня, періодична зміна території одним і тим самим народом. Керівною засадою етнічного процесу є рух народів, а отже, змістом і суттю етнологічних досліджень є вивчення напрямів таких рухів. Слов'яни, за О. О. Ш ахматовим, входили до однієї з груп східних індоєвропейців, які ще за сивої давнини займали Балтійське узбереж ж я. В певний період часу одна частина цих індоєвропейців переселилася на Південь і склала там етнічну основу майбутніх іранців та фракійців, а друга частина залиш илася на місці й розвинулася з часом у балто-слов'янську етнічну спільність.

Найновішу теорію слов’янської пра батьківщини висунув у 60-х роках відо мий польський історик і лінгвіст Г. Ловмянський. В основу його гіпотези по кладено аналіз топоніміки й особливо етимології назв річок, озер тощо. Пра слов’янську історію цей дослідник уявляв собі так. До появи слов’ян на території Європи проживало так зване ляпонське (старосвропейське) населення. Десь близько середини II тис. до н. е. із-за Середньої Волги й Нижньої Оки на захід і північ розпочали просуватися групи північної частини індоєвропейського населення. Праве крило цього етнічного масиву складали предки германців, централь не — балтів, а ліве — предки слов’ян. У результаті асиміляції прийшлою індоіоропейською людністю північнії групи староевропейців сформувалися герман ські народи, а південної, що мала назву «ік’неди»,— слов’яни та болти. Відокре мившись від балтів у середині 1 тис. до и. с., слов'яни зберегли й етнічну назву сіароевропейців. Ідеї Г. Ловмянського розвиває й певиою мірою модифікує польський історик Н. Гензель. На його думку, балто-слов’я-

ни вже в II тис. до н. е. займали терито рію між Дніпром і Віслою. На гючатку І тис. до н. е. південні балто-слов’яни (предки слов’ян) заселили територію між Віслою й Одрою та асимілювали місцевих мешканців — венедів-іллірійців. Так склалися праслов’яни. В різні періоди на їхні землі проникали кельти, дакійці та інші народи, котрі асимілю валися у місцевому середовищі. Писемні джерела про слов’ян. Почат ковий період свого життя слов’яни як сформований етнос провели, очевидно, в глибинах Європейського континенту, віддалених від центрів тогочасного куль турного життя. Тому стародавні істори ки, політики, географи, письменники, які цікавилися варварським світом, залиши ли про наших предків аж надто уривча сту, суперечливу, нерідко мізерну інфор мацію. Але й у цьому вигляді її зна чення важко переоцінити. Для розуміння проблеми етногенезу слов’янства надзвичайну цінність станов лять повідомлення готського історика VI ст. Йордана про те, що слов’янські угруповання, відомі в його час під різни ми назвами, в давнину об’єднувалися під одним спільним іменем — «венеди». Найдавніша в Європі згадка про цей етнонім, котра міститься в листах рим ського історика Помионія Мелли (І ст. до н. е.), дійшла до нас через праці також римського історика, географа й природознавця початку І ст. н. е. Плінія Старшого. Помпоній Мелла пише, що римський проконсул у Галлії отримав у дар від германців двох «індів» (віндів), прибитих штормом до германських бере гів на Балтійському узбережжі. Біль шість учених тлумачать це повідомлення як свідчення проживання венедівслов’ян на берегах Балтики вже в / ст. до н. е. Більш конкретними вважаються відомості Плінія Старшого, який, опи суючи народи Прибалтики, згадує сар9

ДАВНІ СЛОВ’ЯНИ

У І тис. до н. е. остання розпалася, й у II ст. н. е., коли германські племена переселилися з Повіслення д о П одунав'я й П риазов'я, слов’яни зайняли їхню територію й прож ивали на ній до V ст. С ам е тут відбувався процес подрібнен ня первісної слов'янської спільності, і звідси ж розпочиналося розселення слов’ян в Європі. Оскільки до V ст. шлях на південь заступали готи, а пізніш е — гуни, слов’яни рухалися в основ ному на захід, в межиріччя Одри та Ельби, а т а кож і на схід — у Прип'ятсько-Дніпровський б а сейн. Т ак виникли західна й південно-млхідни групи слов’ян. П ісля розгрому гунів у V ст. слов'яни рушили на південь, досягли Чорного моря, Дунаю, де й сф орм увалася їхня південна група. Ясна річ, так а концепція етноісторичного розвитку слов'янства у наш час викликає лише суто історіографічний інтерес, однак свого часу праця Ш ахматова активізувала дискусію навколо порушеної проблеми й тим самим стимулювала її подальше вивчення.

П ЕРШ И Й РОЗДІЛ

матів, венедів, скіррів, гіррів. Ці дані відносяться до 5 р. н. е. і спираються на матеріали експедиції римського флоту в гирло Вісли, подані римським істори ком Філемоном. Плінія істотно доповнює римський історик другої половини І ст. н. е. Тацит. У його праці «Германія» наводиться конкретний опис не лише території ве недів, а й кількох важливих рис їхнього життя й побуту. Так, на відміну від сарматів венеди-слов’яни будують домів ки, а отже, є осілим землеробським народом. Вони добрі воїни, мають на озброєнні щити, провадять активні воєн ні дії проти певкінів та фенів і при цьому застосовують продуману тактику. Тацит не вказує спеціально на територію про живання венедів (обмежившись за уваженням, що вона розташовується на схід від германців), однак досить точно встановлює її при описі життєдіяльності венедів,— це землі між племенами фенів і певкінів, які зазнавали нападів праслов’ян. Певкіни жили в гирлі Дунаю й, можливо, над Дністром, уздовж східних відрогів Карпат, фени — на північ від балтів, за Двіною й Верхньою Волгою; германці мешкали на схід від Вісли. Отже, за Тацитом, територія розселення венедів у І ст. обіймала обшири на схід від Вісли, на південь від фенів і балтів та на північ від бастарнів. На сході, гадає Г. Ловмянський, ця територія досягала лівого берега Дніпра, оскільки лінгвісти простежують контакти мови слов’ян і племен Приазов’я — спалів (звідси— архаїчне слов’янське слово «ісполін»). Ще одна згадка про слов’ян, уже під їхньою власною назвою (хоча й дещо перекрученою), міститься в «Географії» ученого з Олександрії Птолемея (89— 167 рр.). Крім племен, що проживали на південь від венедів, цей автор називає народи, які розселилися від Прибалтики 10

далеко на схід: галіндів, сидинів, ставанів, аланів. Назви «ставани» та «слов’я ни» були ідентифіковані багатьма до слідниками, починаючи ще від М. В. Ло моносова й В. М. Татищева. На думку Г. Ловмянського, згадані народи були пов’язані з торговельним шляхом від Балтійського до Азовського морів, ко трий міг існувати в І— II ст.; ставанів польський науковець локалізував у Се редньому Подніпров’ї й Подесенні. На його думку, ця назва вживалася купця ми, котрі налагодили торгівлю між при балтами та аланами. На повідомлення про слов’ян-венедів натрап л яєм о і в дорожній карті римських купців — у так званих Певтінгерових таблицях другої половини III ст. Н а карті, де наводиться перелік різних народів і земель, венеди один раз розміщені на північ від К арпат, у Подністров’ї, а другий — у гир лі Дунаю. Цей документ розглядається як під твердж ення ф акту заселення слов'янам и Подунав’я вже в пізньорим ський час.

З аналізу писемних джерел можна зробити висновок, що слов’яни на рубежі нової ери займали сучасні Полісся, Во линь, П оділля та Середнє Подніпров’я. У 11—111 ст. венеди звідсіля йдуть через землі бастарнів і данійців на територію між гирлами Дунаю та Дніпра й осідають на ній. Виразно, з чіткою локалізацією, пи семні джерела фіксують слов’ян у сере дині 1 тис. н. е., коли останні виступають на історичну арену Європи у вигляді уже сформованої могутньоі суспільнополіт ичні сили. Візантійські автори VI ст. Йордан, Прокопій Кесарійський, Менандр Про тектор, Феофілакт Симокката, Маврикій Стратег, знаючи слов’ян під іменем ве недів, антів та склавенів, описують їх у своїх працях як багатолюдний народ, котрий активно впливає на політичні події в Південній і Південно-Східній Європі. Оселившись на Балканах, слов’я ни постійно воювали з Візантією, чим

ДАВНІ СЛОВ'ЯНИ

К ульгу*1"* фос* ^

СКІРМ МАРе и г ь и

Розселення європейських племен на рубежі ери за описом Корнелія Т а пита (рис. М . М . Ієвлєва)

і пояснюється підвищений інтерес згада них авторів до території, внутрішньої орі анізації й соціально-політичної структу ри своїх небезпечних сусідів, їхнього шііськового устрою, взаємовідносин з иііними народами тощо. За Йорданом, слов’яни у VI ст. по ділилися на три великі частини: венедів, шпів і склавенів. Територія розселення чисельного племені венедів із півдня окислювалася Карпатами, а із заходу — псрхів’ями Вісли. Східні межі Йорданові м<■були відомі, але, на його думку, вони простигалися на далеку відстань. Скла* т н и мешкають «від міста Новієнтуна її оіера, що зветься Мурманським, до

Данастра, а на північ — до Віскли [Віс ли] . Анти ж проживають на землях від Данастра до Данапра, до того місця, де Понтійське море утворює вигин». Якщо така локалізація венедів та антів більш-менш ясна, то ареал поширення склавенських племен точно з’ясувати важко, оскільки географічні прив’язки Йордана нам не зрозумілі. Одні дослід ники розміщують склавенів у Подунав’ї, інші — в північній частині сучасної України. Виходячи ж із аналізу всіх відомих на сьогодні писемних джерел, можна дійти висновку: слов’яни займали райони Вісли, Дністра, Прип’ятського Полісся, сягали Верхнього Подніпров’я. 11

П ЕРШ И Й

Слов’янські

Слов'янськл

С Т А Р ОЖИ Т Н ОС Т І

КУЛЬТУРА V - V I I C T

РОЗДІЛ

VI - VII с т. п і в н і ч н о ЗА ХІДН О ГО

ПЕРШ ОЇ

—

V-VUct

ДР У Г ОЇ

ГРУПИ

( П Р А З Ь К О -К О Р Я Ц Ь К А

РЕГІО Н У

С л о в ’я н с ь к і культури

)

ГРУПИ

( ПЕНЬКІВСЬКА )

т ;

—

Чє р н я х і в с ь к а К У Л Ь ТУРА

За

руви

НСЦЬКА КУЛЬТУРА

Ф ра к ій ц і

культура ІТ А п і к и

К ельти

) [ Ге р м а н ц і

п ід ш о ш е в и х

ПОХОВАНЬ _гГ

\ \

Се р е д н ь о є в р о п е й с ь к і

П о морськім КУЛЬТУРИ

КУЛЬТУРИ

ПОЛІВ

ПОХОВАЛЬНИХ

УРН,

ТОМУ ЧИСЛІ

Л У ЖИ Ц Ь К А

Схема культурогенезу слов’ян (за В. В. Седовым). Рис. М . М. Іевлева

Джерела VI ст. чітко фіксують слов’ян (антів і склавенів) на лівому березі Дунаю, який вони переходять наприкін ці VI — на початку VII ст. Лінгвістика, антропологія, археологія про походження слов’ян. Важливе місце у дослідженні слов’янського етногенезу належить лінгвістиці. Для пошуків пер 12

вісної території слов’ян велике значення має картографування архаїчних слов’ян ських гідронімів і топонімів. В. М. Топоров і О. М. Трубачов з’ясували: ці назви найвиразніше та у значній кількості виявляються на південь від Прип’яті й Десни, досягаючи верхньоі течії Півден ного Бугу та Середнього Подністров’я.

Слід при цьому зазначити, щ о при побудуянііііі тих чи інших концепцій археологи не завжди іупоро дотримувалися даних своєї науки, а це приі водило до слабо, а то й зовсім не обгрунтованих гНііггсз. Згадаєм о у зв’язку з цим польського А<нлідника Ю. Костшевського, який апріорі огол і к и и слов’янськими всі археологічні культури на території Польщі (починаючи від луж ицької). II Україні таким сам им ш ляхом пішли В. В. Хвой нії і В. П. Петров,— виходячи з позицій авто«тіннтму, вони запропонували розпочинати роініиід слов'янства безпосередньо від трипільських п/ігмсн. Російський учений П. М. Третьяков ува«иіп мриоіон'инськими культури шнурової кераміМІ II тис. до н. с.

Останніми десятиріччями завдяки значному поповненню слов’янської ар хеології новими матеріалами спостері гається зближення позицій науковців. Важливе значення для вирішення питан ня походження слов’ян мали відкриття й вивчення ранньосередньовічних слов’ян ських культур — празької та пеньківської, після чого суть проблеми звелася до з’ясування процесу генезису цих культур. Має місце й докорінна зміна методології. Раніше вчені прагнули ство рити загальну схему слов’янського етно генезу, а тепер зосереджують увагу на невеликих ділянках досліджень. Основ ною моделлю став шлях не від неві домого до відомого, а навпаки. Провідну роль при цьому відіграють слов’янські старожитності, які добре узгоджуються з писемними даними. На сьогодні ви значилися три основні напрями в пошу ках джерел ранньослов’янської культури. Представники першого напряму К. Годловський (Польща), І. Вернер (Ф Р Н ), М. Б. Щукін (Росія) беруть за основу порівняльного розгляду со ціально-економічну модель слов'янсько го суспільства епохи середньовіччя, вба чаючи її коріння на території Верхнього Подніпров’я, Подесення й Бєларусі,— в регіоні поширення пам’яток київської культури III—V ст. Представники дру гого напряму В. В. Сєдов, І. П. Русанова (Росія), виходячи з морфологічних ознак самої матеріальної культури (го ловним чином із подібності чи іденти фікації певних форм ліпної кераміки, елементів поховального обряду), висуну ли гіпотезу, за якою коріння слов’ян ства треба шукати в межиріччі Одри й Вісли — в ареалі розселення пшеворців. Не вдаючись до детального розгляду згаданих теорій, зазначимо лише, що вони, на наш погляд, позначені рядом вад, спричинених не досить глибокою вивченістю тих чи інших пам’яток, пев13

ДАВНІ СЛОВ'ЯН И

Північніше трапляються балтські гідро німи, на Лівобережжі Дніпра — іранські, на захід від Вісли — германські. Про аналізувавши слов’янські архаїчні гідро німи, німецький науковець І. Удольп теж дійшов висновку, що вони найщільніше розташовані у верхів’ях Пруту, в Середньому та Верхньому Подністров’ї до верхів’їв Вісли. Проте лінгвістична наука має свої вади, головна з яких полягає в неможливості продатувати ті чи інші мовні явища. Що ж до фізичного типу слов’ян, то за матеріалами антропологів у різних регіонах у ньому простежуються помітні відмінності, зумовлені контактами із сусідніми народами: балтськими, фракій ськими, германськими. Цей висновок є дуже важливим для визначення напрямів слов’янського етногенезу. Однак дані антропології теж не дають повної карти ни. Відомо, наприклад, що впродовж I тис. н. е. і раніше слов’яни ховали своїх небіжчиків шляхом тілоспалення, а це, звісно, позбавляє науковців однієї з важ ливих джерелознавчих баз при вивченні ранніх етапів історії слов’янства. З огляду на все сказане особливого значення набувають археологічні мате ріали. Вони не тільки доповнюють істо ричні, лінгвістичні, антропологічні дже рела, а й розкривають нові сторінки життя давньос лов’янськоі людності.

РО ЗД ІЛ П ЕРШ И Й

ська культура, сформована на території Польщі в основному східногерманськими племенами під впливом кельтів, також містила в собі слов’янський (поморськокльошевий) компонент. У другій половині І ст. н. е. зарубинецька культура Подніпров’я розпа дається під ударами сарматів. Майже все її населення покидає свої домівки й відходить у лісові райони Верхнього По дніпров’я й Подесення, частково — в Південне Побужжя. Освоюючи північні регіони, слов’яни активно контактували з тамтешніми балтами. В результаті ви никли своєрідні пізньозарубинецькі па м’ятки, що лягли в основу формування у III ст. киівської культури. На базі останньої у V—VI ст. складаються ран ньосередньовічні слов’янські старожит ності — колочинські та частково пеньківські. Те ж зарубинецьке населення, яке залишилося в Середньому Подні пров’ї, змішалося із східнопшеворськими племенами, котрі прийшли сюди у знач ній кількості, а також увібрало в себе деякі балтські й сарматські елементи. Від цього конгломерату племен залиши лися старожитності, які теж входять до ареалу поширення пізньозарубинецьких пам’яток. Дещо інакше розвивалася тодішня слов’янська людність у західній частині сучасної України. В середині І ст., при близно в той самий час, що і в Подні пров’ї, зарубинці Прип’ятського Полісся мігрували з насиджених місць на пів день — Волинь і Подністров’я. Тут вони інтегрувалися з місцевими мешканця ми — носіями верхньодніпровського варіанта пшеворської культури (останні були нащадками поморсько-кльошевих

Г кгм а етногенезу слов’ян, запропонована українськими славістами (рис. М . М . Іевлєва): » • у л ь т у р н : ВБК — вельбарська; ВЛК — йолинцівська: ЗК — зубрицька; ЗБК — зарубинецька; ІКЧ — Іпотйшти — Киндешти 'І урол; КВК — київська; К ЛК— коломийська; КШ К — штрихованої кераміки; ЛПК — лилицька; J1PK — Лука-Райківецька; ЛСК 41« ім тгпова скіф ська; МГК — милоградська; П ЗП — пізм>озарубинсш>кі пам’ятки; ПКК — підкльошева; ПЛК — П ояиеш ти 'І уІ м н ім « ; ПИК — псньківська; П РІ — провінціал ьио-римський культурний імпульс; ПРК — празька; ПШК — пш сворська; Р К І романський культурний імпульс; РМ К — роменська; СФК — Суков — Фельдберг; ЧХК — черияхівська; ЮХК — юхнівська

— — — —

ДАВНІ СЛОВ’ЯНИ

них культур або історичних явищ тощо. Прихильники обох викладених наукових течій стоять на позиціях міграціонізму, абсолютизація якого (так само як і автохтонізму) вже неодноразово доводила свою безперспективність. Про третій напрям, запропонований українськими вченими, йтиметься нижче. Українська археологічна наука про походження слов’ян. На основі результа тів багаторічних польових досліджень і величезної кількості нагромадженого археологічного матеріалу київські на уковці створили якісно нову концепцію слов’янського етногенезу. Вона грунту ється на тезі щодо автохтонності сло в’янства між Дніпром та Одрою (хоча при цьому не ігнорується й важлива роль міграційних процесів). За методологічну основу цієї концеп ції править положення, згідно з яким формування слов’янського етносу відбу валося поетапно і здійснювалося впро довж тривалого часу ш ляхом інтеграціі його з іншими етнокультурними групами: болтами на Півночі, іраномовними пле менами на Півдні, германцями на Захо ді, фракійцями на Південному Заході. До рубежу III— 11 ст. до н. е. ці процеси розвивалися головним чином на терито рії між Віслою й Одрою, охоплюючи також Волинь в ареалах поширення лу жицької, поморської та кльошевої куль тур. П ісля виникнення зарубинецькії культури, визначальним субстратом якої виступали поморсько-кльошеві племе на — із включенням місцевих Сбалтських, іраномовних) компонентів,— центр слов'янськії історії переміщуєть ся а межиріччя Вісли і Дніпра. Синхронна зарубинецькій пшевор-

П Е РШ И Й РОЗДІЛ

племен, котрі асимілювали якусь частину германців). Унаслідок цих інтеграційних процесів у другій половині І ст. створю ються пам’ятки зубрицькоі групи. Вони мають багато спільних рис із пізньозарубинецькими старожитностями По дніпров’я й Південного Побужжя та, ймовірно, генетично пов’язані з ними. Це цілком зрозуміло, бо ж обидві ці етнокультурні спільності грунтуються на єдиному пшеворсько-зарубинецькому субстраті, який сягає своїми коріннями поморсько-кльошевої культури. Творця ми зубрицьких і пізньозарубинецьких

пам’яток виступали венеди, описані Тацитом. У III ст. зубрицьке населення разом із фракійцями — носіями липицьких пам’яток Подністров’я — і під впливом римських провінцій формується в черняхівську кульїуру; До ареалу якої увійшла й частина пізньозарубинецьких племен Середнього Подніпров’я (інша частина увійшла до київської культури). Напри кінці IV — у V ст. на базі черняхівської культури складаються ранньосередньо вічні празько-корчацька, а також частко во пеньківська культури слов’ян.

2. ДАВНЬОСЛОВ'ЯНСЬКІ ПЛЕМЕНА НА РУ БЕЖ І ТА В ПЕРШ ІЙ ЧВЕРТІ І ТИС. Н. Е. Археологічні культури слов’ян II ст. Верхнього Подніпров’я, Подесення, в до н. е.— II ст. н. е. На рубежі нової Південне Побужжя. ери давньослов’янські племена мали Обезлюдніло і Прип’ятське Полісся. кілька культурних утворень, археологіч Тут причиною міграції стала, вочевидь, ним відповідником яких уважають за- не військова загроза, а якісь природні рубинецьку, пшеворську (верхньодні катаклізми (ерозія землі, підвищення п ровську) культури, пізньозарубинець- підземних вод і як наслідок — надмірна ку та зубрицьку культурні групи. вологість). Зарубинці відійшли по річках Горинь, Случ, Стир на південь і розсе Зарубинецька культура, що існувала з II ст. до н. е. до І ст. лилися в основному на Волині та Поднь н. е., охоплювала східний і північний стров’ї, частково — між Західним Бугом регіони давньослов’янського масиву в і Віслою та в Подніпров’ї. басейнах Середнього й Верхнього Дніпра Якщо міграція з Полісся була, оче та в Прип’ятському Поліссі. За підрахун видно, повною, то в Середньому По ками київського археолога Є. В. Макси дніпров’ї значна частина зарубинецькомова, її пам’ятки охоплюють площу го населення залишалася на своїх міс близько 500 тис. км2. Селища розта цях, змішавшись із новими пришельцяшовувалися гніздами, віддаленими одне ми — балтами, пшеворцями, сарматами, від одного. Кожне таке гніздо склада зарубинцями з Полісся. Утворена в ре лося з 10— 15 поселень і належало одно зультаті людська спільність, основу якої му племені. Племінна територія не була становило місцеве населення, значною сталою і в різні часи розширювалася мірою міняє характер своєї культури. або, навпаки, звужувалася. З другої по Іншими стають місця розташування по ловини І ст. більшість областей прожи селень, поховальні обряди,вбрання, й ли вання зарубинецьких племен опинилася ше частина матеріального комплексу по в зоні експансії сарматів. Це змусило переднього часу продовжує розвиватися основну масу слов’ян залишити освоєні в симбіозі з балтськими, сарматськими, землі й відійти в безпечніші райони пшеворськими елементами. Враховуючи 16

описаними Тацитом. Межа зубрицьких старожитностей на Півночі і Сході збігається з ареалом пшеворської верхньодністровської культури, на За ході поширюється на Люблінщину й Посання, а на Півдні — на Середнє Подністров’я. Якщо освоєння західної території слов’янами було, очевидно, результатом мирної асиміляції германсь кого населення, то заселення середньодністровських земель, зайнятих в основ ному данійцями та бастарнами, відбува лося не лише мирним шляхом. Напри клад, Тацит зазначає, що венеди, озброє ні щитами, «гасають» між певкінами (бастарнами) та фенами «задля грабун ку». На сьогодні дослідникам відомо 10 гнізд зубрицьких поселень, шість з яких розташовані на Волині й чотири — в По дністров’ї. Кожне з них об’єднувало кілька груп селищ. На селищі, мабуть, проживали патріархальна сім’я або кіль ка кровноспоріднених сімей; групу селищ складав рід, а гніздо — плем’я. Генезис культур давніх слов’ян. По ходження давньослов’янських культур рубежу нової ери остаточно ще не з’ясо ване. Це стосується й зарубинців. Такі дослідники, як Є. В. Максимов, С. П. Па чкова, К. В. Каспарова, вважають, що їх виникнення є одним із наслідків мігра ції різних європейрьких народів, котра наприкінці III — на початку II ст. до н. е. охопила басейни Вісли, Дністра та Дніп ра і внесла значні зміни у внутрішній розвиток автохтонного населення. Крім зарубинецької, тут виникають зовні по дібні, однак різні за етнічним складом пшеворська, оксивська, поянешти-лукашівська культури. Отже, досліджуючи їх генезис, необхідно враховувати роль у ньому місцевих і прийшлих племен. У різних регіонах поширення навіть однієї культури ці два фактори виявляли сь н£_0днакиии. Так, зарубинецька куль17

ДАВНІ СЛОВ'ЯНИ

консервативність звичаїв тих часів, ці зміни можна вважати глобальними. Змі нюються напрями торговельних зв’язків, міжплемінних контактів. Це зумовлюва лося тим, що економічні й культурні інтереси нової спільності орієнтувалися переважно на західні культурні ареали через посередництво й за прямої участі спорідненого населення Подністров’я та Волині, а через данійців — із римськими провінціями. В археологічній науці всі пам’ятки, залишені змішаним населен ням Подніпров’я та Подесення (основу якого складали давньослов’янські пле мена венедів), об’єднані в так звану пізньозарубинецьку куль т урну групу. У західному регіоні набула поширен ня пшеворська культура верхньодністровського ва р і а н т а . Цей різновид давньослов’янської культури, що існував із І ст. до н. е. до середини І ст. н. е., посідав про міжне місце (не тільки в територіально му, а й у культурному відношенні) між германцями та слов’янами. Пшеворці займали землі площею близько 60 тис. км2 між Віслою й Саном на Заході, Горинню— на Сході, Прип’яттю — на Півночі та Збручем — на Півдні. Подіб но до зарубинсцьких, пшеворські посе лення розташовувалися гніздами, на значній відстані одне від одного. Неве ликі за розмірами, вони складалися з двох—трьох жител і кількох господар ських будівель. Тут проживала, ймо вірно, одна невелика патріархальна сім’я. Неподалік від поселення розміщувався цвинтар. У другій половині І ст. н. е. пшеворську культуру на цій території змінюють пам’ятки з у б р и ц ь к о ї к у л ь т у р н о ї г р у п и , створеної пшеворськими й прибулими з Прип’ятського Полісся зарубинецькими племенами. Ці пам’ятки ототожнюють із слов’янам ^венедами,

П Е РШ И Й РОЗДІЛ

тура чітко поділяється на три локальні варіанти: прип’ятський, верхньодніпров ський та середньодніпровський. Відмін ності між ними зумовлюються різним співвідношенням місцевих мешканців і прийшлих поморсько-кльошевих племен. Останні стали основним компонентом зарубинецької культури в Поліссі. У верхньодніпровському регіоні зарубинецькі пам’ятки мають виразні риси міс цевої милоградської культури, у середньодніпровському — автохтонних культур пізньоскіфського часу. Ще більш дискусійним є питання генезису пшеворської культури на території Польщі. Н а прикінці XIX. ст. вваж алося, що вона походить від кельтів, але водночас існувала думка про гер манські корені. Більш ість повоєнних польських дослідників вваж али ї ї слов’янською. Із 70-х ро ків запанував погляд стосовно належ ності цих пам 'яток до східногерманського союзу племен, відомих у писемних дж ерелах під назвою лугіїв, та їхніх нащадків. Знаряддя праці, предмети озброєння, побутові речі, кераміка зарубинецьких племен П одніпров'я (за Ю. В. К ухаренком та Є. В. М а ксим овим ). Рис. П. Л. К орнієнка

Д ослідж ення пшеворської культури показали, що на рубежі III— II ст. до н. е. вона у сформовано му вигляді була привнесена східними германцями на територію Вісло-Одерського межиріччя. Прийшле германське населення меш кало по руч із носіями місцевої поморсько-кльош евої куль тури. Лиш е через століття спостерігається процес включення цієї людності — вірогідно, слов’ян ської — у пш еворське середовище. Н а цих даних грунтується й гіпотеза про походж ення верхньодністровського варіанта пш еворської культури, пам’ятки якого з’явилися на Волині й Подністров’ї також у сформованому вигляді, але вж е в І ст. до н. е. (тобто тоді, коли на території Польщі відбувався процес інтеграції прийшлої германської та автохтонної поморсько-кльош евої культур). Помітний поморсько-кльош евий компонент у пшеворських пам’ятках Волино-Дністровського регіону може свідчити про те, що сюди переселилися зм і шані племена. Певна ізоляція від основного пш еворського масиву (в основному германського), вплив частково спорідненого місцевого поморськокл комірного населення, а дещ о пізніш е — сусід нього зарубинецького привели до того, що у пшеворців Волині й Подністрянщини перевагу отри мала «поморе ько-кльошева» (давньослов'янська) лінія етнокультурного розвитку. Натомість у Вісло-Одерському межиріччі пшеворські племена, серед яких були слов’янські групи, відчували по стійний вплив із боку західних і північнозахідних германців.

Виникнення зубрицької та пізньозарубинецької культур стало результатом складних етнокультурних процесів на те риторії нинішньої України в І ст. н. е. Саме тоді розпалися попередні куль тури так званого латенського циклу: пшеворська, зарубинецька, поянештилукашівська. Знову розпочалися міграції: зарубинці Полісся прийшли на Волинь і Подністрянщину, Середнього Подні пров’я — в Подесення й Східне Поділля. Разом із тим на південь і схід просува лися пшеворці. їхній вплив досягає Дніп ра і східніших територій. Із півдня в Український Лісостеп проникають дакійці, котрі принесли із собою липицьку культуру, а також сармати. Спільне про живання на одних землях різних племен, які перебували приблизно на однаковому рівні соціально-економічного розвитку, створило умови для етнічної інтеграції, асиміляції й консолідації. Саме ці проце си між пшеворцями та прийшлими з Прип’ятського Полісся зарубинцями лягли в основу пам’яток зубрицької групи. Широкі дослідження дали змогу проЗарубинецькі фібули ( ! ) та пряж ки (2 ) (рис. П . Л. Корніенка за Ю . В. К ухаренком )

ДАВНІ СЛОВ’ЯНИ

стежити деталі цього історичного явища. З ’ясувалося, що зарубинці йшли на нові землі невеликими, вочевидь, сімейними колективами. Вони не створювали тут своїх поселень, а займали вже існуючі (тобто пшеворські), змішуючись із міс цевим населенням і привносячи в його середовище елементи своєї культури. Так на пшеворських поселеннях з ’яви лися нові, вже бікультурні комплекси. Значно зросла чисельність мешканців, а тому через тогочасний екстенсивний спосіб ведення господарства неминуче мала виникнути необхідність відселення симбіозних пшеворсько-зарубинецьких сімейних общин на нові місця, освоєн ня нових земельних ділянок і пасовищ тощо. Еклектизм комплексу зубрицьких пам’яток спостерігається до кінця І ст. н. е. Пізніше формуються сталі синкре тичні у своїй основі риси культури сло в’ян цього регіону. Процес пшеворськозарубинецької інтеграції остаточно за вершився тут у III—IV ст. на пам’ятках черняхівського типу. У формування зубрицької групи

Верхнього та Середнього Подністров’я були втягнуті носії липицької культури, основу яких, нагадаємо, становили дакійці. За таких складних умов інтеграції різних етнокультурних елементів і від бувався процес складання — на базі зарубинецьких племен — пізньозарубинецькоі культурної групи. В Середньому та Верхньому Подніпров’ї, Південному Побужжі відомо кілька типів її пам’яток кінця І—II ст. Тут простежуються зм і шані зарубинецько-пшеворські, зарубинецько-сарматські, зарубинецько-балтські етнокультурні елементи. В резуль таті взаємодії всіх цих культурно-істо ричних масивів наприкінці 11 — у 111 ст. викристалізовується нова давньослов’янська, так звана київська, культура. Незважаючи на низку спільних еле

П Е РШ И Й РОЗДІЛ Реконструкція пшеворського поселення біля с. Гірка Полонка на Волині (розкопки Д . Н . К озака). Реконстр. Д . Н. К озака та П. Л. Корніенка. рис. П. Л. Корніенка

ментів у зубрицькій та пізньозарубинецькій культурах, які дають підстави гово рити про їхній генетичний зв’язок, між ними є й певні відмінності, зумовлені різними контактами і впливом суб стратного населення. Якщо давні слов’я ни Подніпров’я вступали в асимілятивні 22

зв’язки головним чином із балтським (культури юхнівська, штрихованої кера міки) та іраномовним (сармати) насе ленням, то давні слов’яни Подністрян щини й Волині — з дакійським (липицька культура) та слов’яно-германським (пшеворська культура). Вірогідно, ці

ДАВНІ СЛОВ'ЯНИ Схема розміщення археологічних культур рубеж у ери й першої половини І тис. н. е. в Ц ентраль ній та Східній Європі (за Д . Н . К озаком ): а — кордони Римської імперії до 98 р. н. е.; б — кордони Р имської імперії від 105 до 117 p.; в — кордони Римської імпе рії від 117 до 271 р . ; к у л ь т у р ю І — пшеворська; 2 — лилицька; 3 — зубрицька; 4 — зарубинецька; 5 — пам 'ятки сарматів (рис. М. М. Ієалева)

процеси створювали передумови для формування в останній чверті І тис. н. е. окремих літописних східнослов’янських племен та їхніх об’єднань. Тому розгля немо їх конкретніше. Давні слов’яни та їхні сусіди. Харак тер взаємозв’язків слов’ян і дакійців зумовлювався їхнім «черезсмужним» проживанням у Подністров'ї впродовж досить тривалого часу. Мирні стосунки між ними не могли не привести до знач них обопільних культурних впливів та інтеграції цих різних за походженням етносів.

Пш еворсько-дакійські відносини добре ілю струються матеріалами двох могильників поблизу с. Звенигород на Львівщині, а також ряду поселень у цьому ж регіоні. Ці пам'ятки демонструють симбіоз поховальної обрядності та синкретизм се лищ них структур. Т акі явища є, очевидно, ре зультатом глибоких асимілятивних процесів, котрі поступово привели до злиття дакійського і пшеворського населення. Остаточне зникнення дакійських елементів у Подністров’ї (що рівнозначно їх ціл ковитій асиміляції) припадає на кінець II ст.

Західними сусідами слов’ян Подні стров’я й Волині були пшеворські пле м ена серед яких переважали різні східногерманські угруповання (та, можливо, 23

РО ЗД ІЛ П ЕРШ ИЙ

І — ліпний посуд; 2 — пряслиця; 3 — фібули; 4 — бронзова по судина; 5 — кружальний посуд; 6 —7 — план та реконструкція землянки та ями-погреба із поселення біля с. Рем езівці; £ — 9 — план та реконструкція ж итла-майстерні з цього ж поселення (рис. та реконструкції П. Л. К орніенка)

ДАВНІ СЛОВ'ЯНИ

Культура дакійських (липицьких) племен Подні стров’я ( за матеріалами р озкопок В. М . Ц игилика):

П Е РШ И Й РОЗДІЛ

слов’яни). В районі Посання й Люблінщини ці дві етнокультурні групи прожи вали поряд. Про жваві контакти між ни ми в І—II ст. свідчать знахідки на зубрицьких пам’ятках пшеворської кера міки, прикрас, деталей одягу (пряжки, деякі типи застібок). Історична ситуація різко змінюється наприкінці II ст., насамперед на Волині. Ще у другій половині цього століття сусідні з Волинню землі Мазовії й Підляшшя, що їх займали східногерманські та слов’янські племена, були загарбані готами — войовничим і добре організо ваним народом, який у І ст. переселив ся з Ютландії до Повіслення. Судячи з того, що в цей час припинили своє існу вання майже всі пшеворські пам’ятки Мазовії та Підляшшя, готська навала, на думку польських дослідників, супро воджувалася витісненням і винищенням місцевих мешканців. В останній чверті II ст. готи, об’єднав ши навколо себе інші германські пле мена, зокрема бургундів, вандалів, а по тім — гепідів, рушили через Волинь на територію сучасної України. Під їхнім тиском волинські слов’яни відійшли на південь — у Подністров’я, а також до Середнього Подніпров’я. За археологічними даними, в останній чверті II ст. всі слов’янські поселення Волині припинили своє існування. На них з ’являється шар германської так званої вельбарської культури. Натомість у Подністров’ї в той же час різко збіль шується кількість слов’янських поселень, а вже існуючі розширюють свої межі; населення регіону зростає у 2,5—3 рази. Нові археологічні матеріали, отримані О. В. Гудковою, свідчать: пам’ятки,

близькі до зубрицьких, з’явилися далеко на півдні — в Буджацькому степу (вони дістали назву етулійських). Ці матеріали добре узгоджуються з Певтінгеровими таблицями, які приблизно в цьому само му місці локалізують венедів; не виклю чено, що археологічні й писемні джерела відбивають рух останніх на південь на прикінці II ст. На пам ’ятках Подністров'я елементи культури вельбарців повністю відсутні,— очевидно, їхній на ступ спромоглися зупинити численні слов’янські племена даного регіону. Сліди германців гублять ся на території М алого П олісся — й сьогодні болотистого району, який відділяє Волинь від Поділля. Готи змушені були повернути на схід — у Південне П обуж ж я й С ереднє Подніпров'я. Т ут меш кало більш розрідж ене населення, тож нападникам удалося пробитися до Азовського й Чорноморського узбереж ж я. Через Подністров’я з Посання пройшли тільки добре озброєні загони вершників. Н а думку дослідників, то були ванда ли, потиснені у верхів'ях Вісли готами. Свід ченням цього є поява в Подністров’ї, головним чином між гирлами Золотої Липи і Збруча, похо вань зі зброєю (К а м ’янка Велика, Добростани, Твірж , Рудки, Іване-Золоте, Репужинці та ін.). Загалом відомо близько 20 таких пам’яток. Сели щ а відсутні. Н іяких територіальних чи демогра фічних зруш ень у цей час тут не спостерігалося.

Отже, археологічні матеріали відтво рюють складний процес історичного роз витку давньослов’янського етносу на ру бежі й у першій чверті І тис. н. е. Він ішов шляхом взаємодГі із сусідами, вбирання елементів їхньої культури та відповідно зміни власна. Консолідування слов’ян ських племен було порушене навалою готів, які на певний час запровадили політичний диктат на території ниніш ньої України. Залежність від германців збереглася в пам’яті слов’янського на роду аж до давньоруського часу, від бившись у «Повісті минулих літ».

Черняхівська культура. У III—IV ст. пізньозарубинецькі та зубрицькі старо житності, залишені на території Півден но-Східної Європи венедами, змінюють ся пам’ятками культур: черняхівськоі, київської, вельбарськоі, карпатських курганів. Слов'яни були творцями ки ївська та частково черняхівськоі куль тур. Остання існувала протягом указаних століть і становила виключне явище в історії не лише давнього слов’янства, а й інших народів Східної Європи. її вивчен ня пов’язане з іменем В. В. Хвойки, котрий у другій половині XIX ст. роз копав перший могильник у с. Черняхів на Київщині. Приблизно в той же час у верхів’ях Дністра й Західного Бугу до слідження пам’яток цієї культури розпо чав К. Гадачек. У нинішній час вивчен ням історії черняхівських племен займа ються українські науковці М. Ю. Брайчевський, В. Д. Баран, О. В. Гудкова, Б. В. Магомедов та ін. З а даними Є. В. Махно, на сьогодні на тери торії наш ої країни відомо близько 3 тис. черня хівських поселень і могильників. Загалом же вони охоплюють переважну частину території України, Молдови, Румунії. Археологічні розкопки велися на 150 селищ ах (понад 100 — в Україні) і 50 могиль никах: найбільші з останніх розташ овані в Молдові та Румунії, де відкрито близько 500 поховань із тілопокладенням і тілоспаленням. На території України теж є великі могильники — в Черняхові (Подніпров’я) та Чернилеві Руському (П од ілля). В них розкрито кількасот біритуальниХ поховань.

Будучи одним із найскладніших куль турних феноменів в історії давнього на селення Європи, черняхівська культура ось уже близько 100 років привертає до себе пильну увагу дослідників. У числі найважливіших і досі залишаються пи тання етносу цього народу. В. В. Хвойка вважав черняхівців витвором автохтонів, тобто слов’ян, і в

типологічному плані виводив їх із зарубинців. Німецькі й польські дослідники довоєнного часу пов’язували виникнення черняхівських пам’яток із приходом на нинішні українські землі східногерманських племен готів і гепідів. Сучасні вчені України та Росії у вирішенні цього питання поділилися на два табори. Перші обстоюють слов’янську належ ність носіїв черняхівськоі культу ри (М. Ю. Смішко, Є. В. Махно, Е. О. Симонович, А. Т. Сміленко, М. Ю. Брайчевський), другі — герман ську (М. А. Тиханова, Ю. В. Кухаренко). В останні десятиріччя запанувала ком промісна точка зору, за якою черняхівське населення було різноетнічним і складалося із скіфо-сарматів, германців, фракійців, слов’ян. В. Д. Баран, О. В. Гудкова, Б. В. Магомедов виділяють три локальні варіан ти пам’яток, де переважає той чи інший етнос. Перша група (Північно-Західне Причорномор’я) характеризується кам’яними житлами. Наявність великої кількості тілопокладень у могилах із підбоями та заплічками, домінування серед ліпного посуду скіфо-сарматських форм — усе це дає підстави вважати скі фів і сарматів основним етнічним ком понентом у складі творців цього ком плексу пам’яток. Для старожитностей другої локальної групи, розташованих в межиріччі Дністра, Пруту й Дунаю, ти повими є великі наземні глинобитні жит ла, поховання зі скорченими кістяками, гето-дакійська ліпна кераміка. У третій групі, котра охоплює Лісостеп України, переважають житла-напівземлянки та ліпний посуд, форми якого, з одного боку, успадковують традиції попередніх культур, а з іншого — близькі до кера міки ранньосередньовічних слов’ян. Таким чином, у Північному Причор27

ДАВНІ СЛОВ'ЯНИ

3. СЛОВ’ЯНИ У ДРУГІЙ ЧВЕРТІ І ТИС. H. Е.

П ЕРШ ИЙ РОЗДІЛ

Вигляд черняхівського поселення (рис. П. Л . К орніенка за матеріалами Є. П. Р ікм ана)

номор’і основу носіїв чернігівської куль тури складали скіфо-сармати, на тери торії нинішніх Молдови та Румунії — дако-гети, в Лісостепу України — слов’яни. Крім того, майже в усіх регіо нах, окрім Верхньодніпровського, трап ляються вельбарсько-черняхівські па м’ятки, що свідчить про помітне місце германців серед черняхівців (наприкінці 28

II — в IV ст. германці проживали ком пактною групою на території Волині між Західним Бугом і Горинню). Формування своєрідного черняхів ського етносу зумовлювалося специфіч ною історичною ситуацією в Європі у II ст. На основі складних інтеграційних процесів у цей час виникають стабільні культурні утворення: зубрицьке на Дні-

Черняхівська культура; загальний план ( І ) поселення із Середнього Подніпров’я, план (2 ) та рекон струкція ( і ) напівземлянки з цього поселення (рис. П. Л. К орніенка за матеріалами Є. П . Р ікм ана)

П ЕРШ ИЙ РОЗДІЛ

Черняхівські намиста, підвіски, сережки, перстень, поясні пряж ки, фібули та прикраси (упоряд кування Д . Н. К озака, рис. П. Л. К орнієнка)

стрі й Волині та пізньозарубинецьке — в Подніпров’ї. Ці генетично пов’язані між собою культури синтезували пам’ят ки багатьох своїх попередників: пшеворських, зарубинецьких, липицьких, балтських, якоюсь мірою — сарматських і германських племен. Зникає характерна для пізньолатенської епохи родова й пле мінна замкнутість, ідо відкрило шлях новим культурним, етнічним та еконо мічним зв’язкам; налагоджуються жваві контакти з античними центрами Пів нічного Причорномор’я, наддунайськими ЗО

провінціями Риму. Посередниками в цих зв’язках виступали сармати та мешкан ці пізньоскіфських городищ Нижнього Дніпра, які розселилися по північному узбережжі Чорного моря, а також дакійці з Пруто-Дністровського межиріч чя. Просування цих варварських племен уздовж кордонів Римської імперії, набі ги на римські володіння сприяли за своєнню досягнень античної цивілізації, впровадженню їх у власне господарство та побут. Швидке поширення серед на селення України кінця II—III ст. нових

нійцями, воюючи з Римом і слов’янами, вони стимулювали консолідацію авто хтонних племен, утворення великих союзів між ними. Отже, відзначаючись єдністю своїх культурних елементів, «черняхів» разом із тим включав у себе різні етнічні групи, в тому числі й слов’янські. На від міну від ранньоримського часу, слов’яни III— IV ст. не мали чітко визначеної влас ної культури. Як і інші етнокультурні утворення Південно-Східної та Цент ральної Європи, вони сприйняли провінційно-римську культуру, хоч і зберег ли при цьому властиві їм етнографічні риси. Занепад черняхівських племен при падає на кінець IV—V ст. і пов’язаний із навалою гунів.

Прикраси з виїмчастою емаллю ранньослов'янського часу з П одніпров'я та реконструкція їхнього функціонального використання в одязі (реконстр. та рис. П . Л. К орніенка за науковою консультацією Є. Г. Гороховського)

ЗІ

ДАВНІ СЛОВ’ЯНИ

знарядь землеробства (наприклад, за лізного наральника, ротаційних жорен), прогресивних способів металообробки, гончарного ремесла свідчить про доволі високий рівень розвитку місцевої еконо міки. В обмін на хліб, м’ясо, інші про дукти сільського господарства різко зро стає імпорт з античних міст вина, при крас, побутових предметів тощо. За цих умов формується єдина куль тура — черняхівська, яка поєднала в собі виробничо-технічні досягнення рим ських провінцій і місцеві традиції різноетнічних племен, у тому числі і слов’ян. Певну роль в етногенезі черняхівців відіграли й готи, котрі якраз у цей час з’явилися в Лісостепу. Запровадивши по літичний контроль над місцевим населен ням, насамперед скіфо-сарматами й да

П ЕРШ И Й РОЗДІЛ

Ф ормування нової ранньосередньовічної куль тури відбувалося в умовах постійних війн авто хтонів із готами за політичну незалеж ність. Після розгрому готів гунами вплив германців на місце ві навколишні племена, очевидно, впав. Із цього слов'яни не забарилися скористатися та об'єднали свої сили для рішучого двобою з готськими угру пованнями. За свідченням Йордана, ця війна три вала з перемінним успіхом і заверш илася пораз кою антського князя Бож а. Готський володар Вінітарій розіп'яв його разом із 40-ка іншими вождями переможених. Однак перемога над Бо же м не зупинила процес консолідації слов’ян ських племен та їхню боротьбу проти ворогів. Готське об’єднання, до якого входили різноетнічні групи степових і лісостепових племен, розпалося, а самі готи покинули Південно-Східну Європу й пішли на Захід. їх н є місце заступили слов'ян ські племена антів та склавінів, згуртовані в кіль ка воєнно-політичних союзів. В. Д. Баран уваж ає готсько-антські війни V ст. початком формування нової етнокультурної спільності Південно-Східної Європи, в якій слов’я ни відігравали провідну роль.

Київська культура. Більшою самобут ністю відзначалася культура слов’ян дру гої чверті І тис., відома в науці як київ ська й поширена в північній частині Середнього та південній — Верхнього Подніпров’я, а також на суміжних те риторіях сучасної Бєларусі. На півдні вона межувала з черняхівськими, на пів ночі — з балтськими племенами. Цю культуру відкрив наприкінці 40-х — на початку 50-х років В. М. Даниленко, а систематичні дослідження здійснюють, починаючи із 70-х років, Р. В. Терпиловський, Н. М. Кравченко, Є. О. Горюнов. На території нашої країни відомо близько 150 пам’яток київської культури (понад ЗО із них розкопані). В. М. Д а ниленко вважав її прямим продовженням розвитку зарубинецької людності й по передником ранньосередньовічного сло в’янства, проте ширше вивчення київ ських пам’яток з’ясувало складніші проКришталсві й сердолікові намиста т а імпортні (з території Німеччини) скляні кухлі з черняхівських поселень і поховань ( упорядкування Д . Н. К озака, рис. П. Л . К орніснка)

Ж м

\ \ и і

ДАВНІ СЛОВ’ЯНИ

•»ЯНРГ

Реконструкція поселення КИЇВСЬКОЇ культ) ри біля с. Гочеве І в Подесенні (розкопки Р. В. Т е р пи ю а сько го ). Реконстр. Р. В. Терпилоаського та П. Л . К орнієнка, рис. П . Л. К орніін ка

цеси, пов'язані зі становленням і роз витком їхніх носіїв, унеском останніх у слов'янський етногенез тощо. Етнічне підгрунтя київської куль тури було створене зарубинцями, пшевор ц я м и та їхніми сусідами ( усім їм

загалом належать змішані у своїй основі пізньозарубинецькі старожитності). їх синтез, вочевидь, і відіграв роль головно го стрижня при формуванні нового утворення. Це підтверджується й тим, що, крім виразних зарубинецьких рис, 33

П Е РШ И Й РОЗДІЛ Поселення київської культури біля с. Роїш е (П о д есен н я). План розміщ ення житлових і господарських споруд, план ж итла та його реконструкція (реконстр. Р. В. Т ерпиловського та П. Л . К орніенка, рис. П. Л. К орніенка)

ранні пам’ятки київської культури вклю чають і цілу низку балтських юхнівських (особливо в Подесенні), сарматських і пшеворських (переважно у верхів’ях Сейму, Псла і Сіверського Дінця) еле ментів. На думку дослідників, у складан ні київської культури активну участь взя ли групи населення, які просунулися у II ст. на південь із гирла Березини й Сожа. Це були нащадки зарубинецьких племен, котрі ще на початку І ст. віді йшли із Середнього Подніпров’я на пів ніч під тиском сарматів. У процесі формування київської культури відбулася складна перебудова традицій усіх згаданих етнокультурних груп. Окремі класичні зарубинецькі ри си значно тране формувалися, але основ 34

ні напрями соціально-економічного роз витку залиш илися незмінними. У своєму розвитку нова спільність пройшла три етапи. На першому (III ст.) поглиблювалися контакти київських пле мен із балтським культурним ареалом лісової зони. Під його впливом слов’яни виробили своє специфічне вбрання, до складу якого входило багато прикрас із виїмчастою емаллю. Для середнього — найвищого — етапу (друга половина III—IV ст.) характерні широкі торго вельні зв’язки київських племен із черняхівцями. На пізньому етапі, що збігаєть ся із заключною фазою розвитку черняхівської культури (друга половина IV — перша половина V ст.), впливи останньої охоплюють всі регіони поши-

Унікальні вироби ювелірного ми стецтва IV— VI ст. з території Середнього Подніпров'я: / — римсько-візантійський стиль; київський; і — гунський. Золото, ем аль, гранат. Рис. П. Л. Корніснка

рення київської культури, значно по глиблюються й урізноманітнюються. Тут уже виникають риси, котрі стають про відними в ранньосередньовічних слов’ян ських культурах (зокрема полонинській та пеньківській). На сьогодні генетич ний зв’язок між київською та колочинською культурами вважається доведе- ^ ним, що підтверджується майже цілко-

2— мідь,

витим збігом їхніх територій, значною подібністю елементів матеріальної куль тури й особливостей господарської ді яльності, а також наявністю ряду пере хідних пам’яток V ст. Однак через втрату контактів із римськими провінціями колочинська культура в цілому примітивні ша, ніж київська. Якщо колочинців можна назвати без посередніми спадкоємцями київських племен, щодо іншої ранньосередньовіч ної слов’янської людності — пеньківської — справа стоїть дещо інакше. Ареал побутування її пам’яток набагато ширший, ніж київських; лише у формах кераміки та елементах житлобудівництва збігається ряд пізньокиївських і ранньопеньківських рис. У той же час багато пеньківських елементів пов’язується з черняхівським культурним комплексом, а також культурою степових племен. Міжетнічні контакти слов’ян III— IV ст. Пам’ятки київської культури є головним джерелом для вивчення різноМ атеріальний комплекс племен вельбарсько? куль тури (рис. П . Л . Корніенка за матеріалами роз копок Д. Н. К озака, М. Ю. Сміш ка та І. К. Свешникова)

ДАВНІ СЛОВ'ЯН И

бічних слов’яно-балтських контактів у другій чверті І тис. Саме виникнення цієї культури, відмінності її носіїв від тих слов’ян, котрі перебували у складі черняхівської культурно-етнічної спіль ності, було результатом процесів асимі ляції слов’янами балтської людності в південно-східній частині сучасної Бєларусі. Тому б а л т с ь к і е л е м е н т и репрезентовані в найважливіших компо нентах матеріального комплексу київ ських племен — у формах ліпних горщи ків, в одязі, наборі прикрас та ін. Певний вплив на етнічний розвиток північно-східної частини слов’янського масиву справляли, вочевидь, групи с к і ф і в і с а р м а т і в , які проживали се ред черняхівців. Значно більшою мірою вплив із боку іраномовного населення виявлявся в середовищі слов’ян — меш канців лісостепової зони. Якщо в характері поселень слов’яничсрняхівці загалом зберегли свою само бутність, то в поховальному обряді вона вже не простежується (останній нічим не відрізняється від обрядів інших етніч-

П ЕРШ И Й РОЗДІЛ Реконструкція поселення вельбарської культури біля с. Боратин Волинської області (розкопки Д . Н . К оза к а ). Реконстр. Д . Н. К озака та П . Л . К орнієнка, рис. П. Л. К орнієнка

них складників черняхівської людності). Етнокультурне забарвлення найвиразні ше демонструє компактна група слов’ян ських племен, котрі займали Верхнє й Середнє Подністров’я. В цьому регіоні чітко простежується своєрідність струк тури поселень (з виключною перевагою напівземлянок), форм ліпного посуду, поховальних звичаїв. Тутешні слов’яни контактували з п ш е в о р ц я м и , в ос новному з г е р м а н ц я м и - в а н д а -

з в

л а м и; межа між ними пролягала при близно по Сану і верхів’ях Вісли. Про ці зв’язки у III—IV ст. свідчать, наприклад, пшеворські керамічні форми та орнамен тальні мотиви, виявлені на слов’янських пам’ятках Подністров’я. Судячи з ма теріалів поселення у с. Березець на Львівщині, окремі пшеворці безпосе редньо проникали до середовища дні стровських слов’ян. Вище вже йшлося про те, що на

Окрема ситуація склалася в Північно-За хідному П ричорномор’ї т а Прутсько-Дністровському межиріччі. Т ут виявлені змішані вельбарсько-дакійські й вельбарсько-скіфо-сарматські пам'ятки — свідки асимілятивних процесів між готським та автохтонним населенням. У Верхньо му Подністров’ї, де слов’яни прож ивали суціль ним масивом, вельбарські елементи у матеріально му комплексі відсутні. В Середньому Подністров’ї останнім часом досліджено кілька поселень вельбарського типу. Вони чітко відрізняються від місцевих — слов’яно-черняхівських — пам’яток. Спільними дл я них є лише прояви провінційноримської культури (круж альна кераміка, предме ти ремесла, знаряддя землеробства). Отже, будьякі контакти між готами і слов'янам и в Подні стров’ї не простежені. Те ж саме м ож на сказати й щодо П одніпров'я й Подесення. де в кількох випадках зафіксовані перекриття ш арів поселень київської культури шарами вельбарських поселень. М атеріальна культура київського населення також не включає вельбарських елементів. Як бачимо, на відміну від фракійців, скіфів, сарматів. слов’яни у III— IV ст. здебільшого перебували в антаго ністичному протистоянні з готами. Це. до речі, підтверджується й писемними дж ерелами, про що йшлося вище.

Південно-західними сусідами слов’ян

Подністров’я у III — на початку IV ст. були носії к у л ь т у р и карпат с ь к и х к у р г а н і в . Вони проживали на передгір’ях Карпат у невеликих сели щах, поблизу родючих грунтів і водой мищ. їхній матеріальний комплекс за знав значного впливу з боку римських провінцій. Особливості процесу складан ня цього етносу (зокрема формування його поховального обряду) підводять до думки про його гето-дакійські корені. М. Ю. Смішко вважав, що ця культура належала дакійському племені карпів, а Л. В. Вакуленко виділила в ній слов’ян ські риси. Це дає змогу1 висловити при пущення, що в середовищі гето-дакійців існував слов’янський компонент, який, за археологічними матеріалами, з часом набуває дедалі більшого розвитку і, врешті-решт, стає домінуючим. Таким чином, історичний шлях культури кар патських курганів є наочною ілюстра цією процесу асиміляції давніми слов’я нами гето-дакійців. Можливо, саме в цьому явищі полягають глибинні причи ни своєрідності слов’янських етнічних груп, що проживають нині в Карпатах. Отже, у другій чверті І тис., як і до цього, слов’яни жваво контактували із своїми сусідами: скіфо-сарматами, балтами, дакійцями, частково — східними германцями. Ареал слов’янських земель у Верхньому Подніпров’ї суттєво розши рився за рахунок освоєння балтських територій, а в Прикарпатті — дакійських. Активізується проникнення сло в’ян у Подунав’я.

ДАВНІ СЛО В'ЯН И

прикінці II ст. н. е. на територію сучасної України з Північно-Західної Польщі прийшли численні племена в е л ь б а р с ь к о ї к у л ь т у р и , носіями якої ви ступали г о т и , г е п і д и та інші групи с х і д н и х г е р м а н ц і в . У «чистому вигляді» вельбарські пам’ятки локалізу ються на Західній Волині — від Захід ного Бугу до Горині. В Південно-Східній Волині існують змішані вельбарськочерняхівські пам’ятки. Очевидно, тут, на пограниччі з черняхівцями, проживали вельбарці, які засвоїли провінційно-рим ську черняхівську культуру.

4. РОЗСЕЛЕННЯ СЛОВ’ЯН НА ТЕРИ ТО РІЇ УКРАЇНИ У ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ І ТИС. Н. Е. Археологічні культури слов’ян раннього середньовіччя. В середині 1 тис. київські, черняхівські, карпатські старо-

житності римського часу поступово змінюються ранньосередньовічними — празькими, пеньківськими, колочинськими, 40

П ЕРШ ИЙ РОЗДІЛ Розміщ ення слов’янських культур раннього середньовіччя (упоряд куванн я карги Д . Н. К озака, рис. М. М . Іевлева): / — полонинська культура: 2 — псньківська культура; і — празько-корчацька культура; 4 — пам'ятки кочовиків V I—VII ст.; 5 — дзєдзінська група

які, згідно з писемними джерелами, належали слов’янським племенам антів і склавенів. Систематичне вивчення цих культур розпочав чеський археолог І. Борковський, котрий опублікував у 1940 р. пра цю «Старослов’янська кераміка в Серед ній Європі (студія початків слов’янської культури)». На сьогодні в Центральній і Східній Європі відкрито понад тисячу 40

слов’янських ранньосередньовічних па м’яток (в Україні — близько 500). Вони розміщуються на величезній території від верхів’їв Прип’яті і Дніпра на Пів ночі до Балкан на Півдні, від Десни й Сейму на Сході до Ельби й Заали на Заході. На всіх цих землях, особливо на південних, слов’яни в VI ст., за об разним висловом Йордана, «через гріхи наші бушують...».

ДАВНІ СЛОВ'ЯН И Речі празько-корчацьких племен (упорядкування Д . Н. К озака, рис. П. Л . К орніенка)

У цей час слов’янській матеріальній культурі властиві єдність і чітко вираже не етнографічне забарвлення. Спільні елементи простежуються, зокрема, в то пографії поселень, у житловому будів ництві. Провідним типом житла є заглиб лена в материк до 1 м квадратна в плані напівземлянка з піччю-кам’янкою в куті. Відкриті також типові для римської епо хи поодинокі житла овальної, прямо кутної чи неправильної в плані форми, з вогнищем або глиняною піччю. У V—

П ЕРШ И Й РОЗДІЛ

розколу

Празько-корчацька культура: план поселення Саш ків 2, план і реконструкція ж итла з цього по селення, кераміка різних егалів розвитку культури. Реконстр. жител та рис. П. Л. К орнієнка за В. Д . Бараном

VII ст. всі слов’янські угруповання ви конували спільний поховальний обряд: тілоспалення або поховання в урнах (рідше — в ямках) на грунтових могиль никах. Лише у східній частині Прип'ятського Полісся трапляються тілоспален ня під курганними насипами. У VIII— IX ст. цей обряд поширюється на всі регіони слов’янського світу. Кераміка, на відміну від попереднього часу, майже виключно ліпна та груба. Тільки на Дні стрі, Пруті й у Подунав’ї у V — на почат ку VI ст. ще зрідка вживався гончарний посуд, виготовлений за традиціями рим ських провінцій. Набір посудин сталий і бідний — горщик та сковорідка.

ренонструйобане титло

ДАВНІ С Л О В'ЯН И

Однаковими були також знаряддя праці (ножі, пряслиця), прикраси (бра слети, фібули), знахідки яких на посе леннях поодинокі. Близькість основних виявів матері альної культури ркиїньосередпьооічіїих слов’янських племен є важливим свід ченням їхньої внутрішньої єдності та спільності походження. При цьому, звіс но, мали місце й певні локальні відмін ності, насамперед у формах горщиків. За цією й деякими іншими ознаками слов’янська культура VI—VII ст. ділить ся на локальні групи-культури: п р а з ь ку, п е н ь к і в с ь к у , к о л о м и й с ь к у . Пам’ятки першої з них поширені на Прип’яті, її правих притоках та на Верх ньому Дністрі, а також у межиріччі Вісли та Ельби й середньої течії Дунаю, дру гої — в Подніпров’ї, Південному Побуж жі й Пониззі Дністра, третьої — в Пів нічному Подніпров’ї, в басейнах Десни, Сейму, Сожу, Березини.

Пайбіпьш типова кераміка Щ Споруди І етапі/

Р О ЗД ІЛ П ЕРШ И Й

Старож итності пеньківсько? П. Л . К орнієнка)

культури

(рис.

Формування слов’янських культур V—VII ст. Вище вже йшлося про різні точки зору щодо походження ранньо середньовічних слов’янських культур. Гіпотези І. Вернера, К. Годловського, В. В. Седова, І. П. Русанової мали під стави для існування тільки до моменту відкриття перехідних слов’янських старожитностей IV—V ст. При цьому були досліджені не лише окремі комплекси на черняхівських (Черепин, Сокіл, Бакота) або ранньосередньовічних пам’ят ках (Кодин, Кавеччина, Пархомівка), а й

ДАВНІ СЛОВ'ЯН И

Вигляд ранньослов'янського чоловічого та жіночого вбрання за матеріалами М артинівського скарбу (V —VI ст.). Реконстр. П. Л. Корнієнка та О. М. Приходню ка за науковою консультацією О. А. Брайчевськоі, рис. П . Л . К орнієнка

П ЕРШ И Й РОЗДІЛ

поселення відповідних часів, які запов нюють хронологічну лакуну між рим ським часом і раннім середньовіччям. За характером знахідок перехідні пам’ятки кінця IV—V ст. поділяються на дві територіально-культурні групи. Пер ша сконцентрована в Середньому По дніпров’ї та верхів’ях Південного Бугу, друга — в Подністрянщині та верхів’ях Пруту. Для першої характерні підквадратні в плані житла-напівземлянки з вогнищем, а іноді — ще й зі стовпом у центрі. Кераміка виключно ліпна; пере важають біконічні та циліндрично-коніч ні горщики, подібні до київського посуду. Для Прутсько-Дністровського регіону типовими є житла-напівземлянки квадЛіпний посуд, зн арядд я праці й предмети озброєн ня коломийської культури (рис. П. Л. К орніенка за матеріалами розкопок Р. В. Терпиловського)

ДАВНІ СЛОВ'ЯНИ Слов'янські поселення в Європі V — V III ст. (за І . Зем аном , П. Донатом, /. П . Русановою , В. Д . Бара ном ) та ш ляхи розселення східних слов’ян у ранньому середньовіччі (за В. Д . Бараном): / — поселення з напівземлянками, де є печі; 2 — поселення з напівземлянками, де с вогнища; і — поселення з іншими формами жител і вогнищами; 4 — поселення з наземними житлами (упоряд куван ня карти Д . Н . К озака, рис. М. М. Ісвлева )

ратної в плані форми, з піччю-кам’янкою. В керамічному комплексі співіснують ліпні та гончарні вироби. Конічні ліпні горщики мають високі округлі плічки й нагадують ліпну черняхівську кераміку. Ранньосередньовічним слов’янським угрупованням передували культури рим ського часу — пшеворська та черняхівська, які становили периферію провін ційно-римського світу, та київська, що її

провінційно-римські впливи торкнулися значно меншою мірою. Порівняння цих старожитностей приводить до висновку: ранньосередньовічні слов’янські куль тури не були продовженням надбань яко гось одного народу римського часу — вони інтегрували елементи всіх культур III— IV ст. Так, київська культура безпо середньо стосувалася генезису колочинських і частково пеньківських, черня47

П Е РШ И Й РОЗДІЛ

Слов'янські культури V III— X ст.: І — волинцівська; 2 — салтівська; 3 — роменська; 4 — тилу Лука-Райківецька; 5 — слов'янські поселення V III— X ст. Середньої Європи (упоряд кування карти Д . Н. К озака, рис. М. М. Ісвлсва/

хівська — празьких і частково пеньківських племен. Що ж до соціально-економічного розвитку ранньосередньовічних слов’ян, то він наближувався скоріше до моделі, виробленої київським населенням, ніж до моделі провінційно-римського зразка. Певна примітивізація ж иття слов’ян у V— VII ст. зумовлювалася розривом — унаслідок нава ли гунів — традиційних зв'язків Лісостепу з рим ськими провінціями. Зни кає така невід'ємна ри са черняхівських могильників, як тілопокладення. В похованнях абсолютно відсутня зброя (ознака пш еворців). Могили біднішають: у них трапляю ть ся лиш е кальциновані людські кістки, інколи при криті горщиком або черепком чи покладені в урну. Елементи такого обряду мож на знайти в деяких культурах римського часу, однак він ніде не був пануючим. Змінюється планування по селень, щ езаю ть наземні глинобитні ж итла: пря мокутні в плані будівлі з відкритим вогнищем зустрічаю ться дуже рідко, основним типом стає

квадратна напівзем лянка з піччю-кам'янкою. Заро дившись у середовищі зарубинців. цей тип у числі інших продовж ує існувати в зубрицьких, пізньозарубинецьких культурних групах та в черняхів ських пам 'ятках Лісостепу. На думку В. Д . Б а рана, піч-кам 'янка виникла в IV — V ст. в Подні стрянщ ині, багатій на камінь. Кераміка в цілому продовжує традиції черняхівської лісостепової та київської культур, але при мітивізується, одноманітнішає. Звичайно пош и рюється одна з ф орм попереднього часу: у колочинців — тюльпаноподібна, у пеньківців — біконічна. у праж ців — конічна. Порівняно з по переднім часом змінюється характер ремісництва: занепадаю ть гончарні майстерні, припиняють діяльність великі металургійні центри, а нато мість виникають невеликі тимчасові поселення ме талургів із кількома горнами. В землеробстві та приселищному тваринництві помітних змін не від булося.

Як уважають деякі дослідники (зо крема В. Д. Баран), слов'яни в римську епоху не створили оригінальної культу

ДАВНІ СЛОВ’ЯНИ Культура типу Л ука-Райківецька. Вигляд городища М оиастирьок (реконстр. та рис. П .Л . К орніснка за матеріалами розкопок Є. В. М аксимова та В. О. Петрашенко)

ри, а були включені до загальна культур ної моделі, що виникла під провінційноримським впливом. Крім того, у складі черняхівськоі культури слов’яни були по літично залежними від воєнно-політичного союзу, створеного готами в Північ ному Причорномор’ї. Аж лиш е після перемоги гунів над готами на рубежі IV — V ст. почала розвиватися власна слов’янська ранньосередньовічна куль тура. Територія її формування охоплю вала не тільки Південь сучасної Бєларусі ( як твердили деякі дослідники, визнаючи пріоритет київських племен у складанні

культури слов’ян V I— VII ст.), а й лісо степові обшири між Дніпром і Віслою, а також між Віслою та Одрою — в ареалі розселення пшеворців. Однорідність археологічної культури VI—VII ст. свідчить, напевно, про існу вання цілком сформованого слов’янсько го етносу. І справді, саме для цього часу писемні джерела фіксують провідну роль слов’ян в європейській історії. Слов’яни тоді об'єднувалися в могутні воєнні сою зи, нападали на Візантію, проникали да леко на Південний Захід Балканського півострова й доходили до Рейна. Все це 49

П Е РШ И Й РОЗДІЛ

свідчило про те, що слов’янство досягло стадії воєнної демократії. На його зем лях виникають невеликі укріплені по селення — економічні й політичні центри союзів племен, місця збору озброєних дружин. Одне з таких укріплень відкри то на Старокиївській горі в Києві, три — на Волині, біля сіл Бабка, Зимне та Лежниця (останні належали дулібам — одному з найбільш ранніх слов’янських племінних об’єднань); кілька подібних археологічних об’єктів відомо й на тери торії Бєларусі (Хотомель) та Східної Польщі (Ш елігі). Розселення східних слов’ян. Процес розселення слов’ян у Європі припадає на V—VI ст. Колочинські та пеньківські племена просуваються на Північ і Північний Схід, колонізуючи все Верх нє Подніпров’я. До VIII ст. вони зай мають басейн Сіверського Дінця та вер хів’я Оки. В VI—VII ст. пеньківці приКультура типу Л ука-Райківецька: / — ліпний і кружальний посуд; 2 — 3. 5 — знаряддя праці; 4 — п р е д ^ т и озброєння; б — план і реконструкція ж итла ( рекоистр. та рис. П . Л. К орніснка за матеріалами розко п о к Є. В. М ак симова та В. О. Петрашенко)

ДАВНІ СЛОВ’ЯНИ

ходять на Поділля, змішуючись у По дністров’ї з населенням празької групи пам’яток. Останні, у свою чергу, тради ційними шляхами проникають із Волині й Подністров’я в Подніпров’я. Однак це були малі, внутрішні міграційні те чії. Значно потужніші людські потоки рухалися на Південь і Південний За хід — у Подунав’я, до кордонів Візантії. За археологічними знахідками, пересе ленцями були носії празької та пеньківської культур. Вони просувалися з Воли ні та Подністров’я в Попруття й на Серет, а звідти через Потисся — в По дунав’я. Тут на їхніх поселеннях вияв лені типові східнослов’янські квадратні в плані напівземлянки з печами-кам’янками та з характерним для ДністроДніпровського межиріччя набором кера міки. В Подунав’ї, як показав В. Д. Ба ран, шляхи пеньківців і пражців ро зійшлися: перші заселяють Нижнє Подунав’я, Балкани, територію сучасних Румунії, Болгарії, землі колишньої Югославії, другі піднімаються вгору по течії Дунаю й освоюють території сучас них Словакії та Моравії. Наступні потоки

РОЗДІЛ

П Е РШ И Й

носіш празької культури переходять у межиріччя Ельби та Заали, просуваю чись вниз по Ельбі в західному напрямі на територію сучасної ФРН. Певно, вже у VIII ст. слов’яни — вихідці з ДністроДунайського межиріччя — заселили все Поельб’я аж до Балтійського моря (сьогоднішня земля Шлезвіг-Гольштінія у Ф РН ). Інший напрям руху ранньосередньо вічних слов’ян пролягав з території су часної Польщі вздовж берегів Балтики. Тут вони створили суківсько-фельдберзьку культуру. В північних землях су часної ФРН слов’яни проживали до кін ця XIII ст., а пізніше були знищені або асимільовані германцями. Археологічні культури слов’ян на передодні утворення державності. На ко рінних слов’янських землях, від Право бережжя Дніпра до Закарпаття, празька та пеньківська культури змінюються в VIII ст. новою, яка отримала назву Лука-Райківецька. На сьогодні відомо понад 200 пам'яток цієї культури. Дослід ники виділяють два періоди її роз витку: кінець VII—VIII ст., коли побу тувала виключно ліпна кераміка, і IX ст., Місцевий та імпортний посуд волинцівської ( з л ів а ) й роменсько? ( с п р а в а ) культур (упорядкування Д . Н. К озака. р и с .Л . Л. К прнієнка)

П П ІП іТ іВвіш ш

коли ліпний і гончарний посуд спів існують. Загальноприйнятою є точка зо ру, за якою пам’ятки типу Луки-Райківецькоі в генетичному плані безпо середньо продовжують ранньослов’янські празькі старожитності. На думку ряду дослідників, окремі елементи ново утвореної культури, зокрема керамічний посуд, пов’язують її із пеньківською люд ністю. Отже, празькі та пеньківські па.м’ятки становлять підгрунтя пам’яток типу Луки-Р айківецької. Східнослов’янська етнічна належ ність носіїв культури Лука-Райківецька не викликає сумнівів. Основною про блемою є ідентифікація археологічних пам’яток з літописними групами схід них слов’ян, які складали великі союзи племен, а деякі об’єднувалися в окремі княжіння. До полянського міжплемін ного об’єднання дослідники відносять поселення VIII—IX ст. Київщини та Канівщини. Південніше полян («вниз по Дніпру») літопис розміщує уличів, котрі згодом переселилися на землі між Пів денним Бугом і Дністром. На Східній Волині проживали древляни, а у вер хів’ях Західного Бугу і Дністра — дуліби (пізніше — волиняни й бужани). З тиверцями, які жили, за літописом, по Дністру аж до Дунаю, науковці пов’язу-

П Е РШ И Й РОЗДІЛ

ють старожитності Пруто-Дністровського межиріччя. Прикарпаття та Закарпат тя займали хорвати. Археологічні пам’ятки VIII— I X ст. у згаданих регіонах мало чим різняться між собою. Переважання рис культур ної спільності може свідчити про куль турно-етнічну консолідацію слов’я н ських племен напередодні утворення Київської Русі і про формування єдиної давньоруської народності. Територію Дніпровського Лівобереж жя у VII—IX ст. обіймали слов’янські культури — волинцівська й роменська. Вони репрезентовані укріпленими посе леннями, селищами та великими могиль никами. Як показали багаторічні дослід ження (І. І. Ляпушкін, П. М. Третьяков, Д. Т. Березовець, О. В. Сухобоков), ці культури виникли в результаті три

валого розвитку слов янського населен ня, який завершився в період форму вання Давньоруськоі держави. Між ними існує типологічна близькість — у фор мах ліпного посуду, орнаментації, кон структивних особливостях житлобудів ництва, характері господарської діяль ності. На думку більшості дослідників, волинцівські пам'ятки залишені слов’янизованими скіфо-сарматами, котрі становили один із компонентів черняхівської культури. Питання щодо пле мінної належності роменців досі диску тується. Найпоширенішою є думка про їхній зв’язок із міжплемінним союзом сіверян. Такий погляд збігається з дани ми літопису, який локалізує сіверян в басейнах лівих притоків Дніпра («другий сЬдоша по Десне, и по Семи, по Суле и нарекошася СЬверь...»).

5. ОСНОВНІ ФОРМИ ГОСПОДАРСЬКОЇ ДІЯЛЬНОСТІ. СОЦІАЛЬНИЙ РОЗВИТОК. ДУХОВНА КУЛЬТУРА Господарство, торгівля. Етнографіч ні дані та писемні джерела свідчать, що основу господарської діяльності ранньослов'янської спільності становило землеробство. «У них велика кількість різної худоби та земних плодів, складе них у купи, особливо проса і пшениці»,— зазначав візантійський автор VI ст. Псевдо-Маврикій. Зв’язок між спосо бом господарювання й особливостями розселення слов’ян у VI—VII ст. за фіксував інший візантійський інформа тор — Прокопій Кесарійський: «Живуть вони на великій відстані один від одно го. І всі вони часто змінюють місце про живання... Тому-то й землі їм треба зай мати багато». Він же згадує про великі стада худоби, що їх слов’яни забирали у переможених як військову здобич, про принесення биків у жертву богам. Араб ський автор X ст. Ібн-Руста вказує, що 54

слов’яни — це «народ, котрии пасе сви ней, як ми овець, а більша частина [його] посівів — із проса», а його співвітчизник і сучасник Ібрагім Ібн-Якуб пише: сло в’яни засівають поле двічі на рік — влітку та навесні і збирають два врожаї. Отже, у другій половині І тис. сло в'я н и мали розвинені землеробство і тваринництво. Тради ційність для них цих господарських галузей дово дить насамперед топографія давньослов'янських поселень, починаючи від рубежу й перш ої полови ни І тис. н. е. Наші предки селилися поблизу річок, струмків та озер, невисоко над рівнем води, п оряд із заплавними луками — там, де були при датні для землеробства й легкі для обробітку родючі землі, росли багаті трави — надійна база дл я тваринництва. Основною системою землеобробітку був переліг, вируб застосовувався рідко. З а перелогу поле обробляли й засівали аж до виснаження землі, а потім воно відпочивало до відновлення родючості. Т ака система можлива, звісно, лиш е за наявності великої кількості зе мель із відповідними якостями. Вона не потре-

ДАВНІ СЛОВ’ЯНИ

Процес роботи ткаль за вертикальним (ранньослов'янський час) та горизонтальним (X с т.) вер статом (рис. П. Л. К орніенка за матеріалами публікацій)

К істяна та залізна ш вайки й керамічні знаряддя ткацького ремесла слов’ян III— IV ст. (за матері алами черняхівської культури). У порядку вання Д . Н. К озака, рис. П. Л . К орніенка

П ЕРШ И Й РОЗДІЛ З л і в а — реконструкція загального вигляду млинової споруди та її деталі з поселення III— IV ст. біля с. Іванківці в Подністров'ї (за матеріалами Й. С. В инокура), с п р а в а — реконструкція вигляду гончарної печі та нож ної ступи населення черняхівсько? культури (за матеріалами Б. В. М агом едова). Рис. П. Л . К орніенка за Й . С. Винокуром і Б. В. Магомедовым бувала великих трудових затрат, і високих уро ж аїв м ож на було досягти за мінімального обро бітку грунту й за низької ефективності орних знарядь. Т ож для того часу згаданий спосіб ве дення землеробства був досить продуктивним і з а безпечував відносно невеликі людські колективи необхідною кількістю харчів. Із зернових сіяли просо, пшеницю — двозернянку та карликову. Врожай збирали невеликими серпами, пристосо ваними переваж но для обрізання колосків. Зерно м ололи ручн и м и ж орн ам и .

Судячи з остеологічного матеріалу, впродовж усього І тис. слов’яни розво дили переважно велику рогату худобу і свиней. Як тяглову силу уже тоді могли використовувати волів. Рідше трапля ються кістки дрібної рогатої худоби та 56

коня. Такий склад стада відповідає приселищному характерові тваринництва. Взимку худобу тримали в закритих при міщеннях. Знахідки кіс свідчать про за готівлю сіна для підгодівлі тварин у стай нях. У III — IV ст., після засвоєння куль тури черняхівців, землеробство у слов’ян піднеслося на якісно новий рівень. По ширюються нові прийоми обробітку грунту, збільшується асортимент сіль ськогосподарських знарядь, запровад жуються нові культурні злаки. Саме в цей час з’являються плужні ножі — чересла, за допомогою яких спочатку різали грунт, а потім розорювали ралом.

ДАВНІ СЛОВ'ЯН И

що вже мало залізний наконечник (на ральник) . Це було значно ефективні шим, ніж до цього, коли землю тільки розпушували ралом перед сівбою. Більші врожаї стимулювали урізноманітнення знарядь для збирання та обробки зерна. На черняхівських поселеннях висвітлю ваного часу вже частіше трапляються серпи, коси, мотики. З’являються ж ор на — куди продуктивніші порівняно із зернотерками. Ц е нововведення здійсни ло справжню революцію в повсякденно му житті — відтоді люди почали випіка ти хліб і коржі, які посіли основне місце в харчовому раціоні. Крім того, варилися різні каші.

Наступний якісний стрибок у розвит ку землеробства спостерігається в VII — VIII ст. Однією з причин прогресивних змін було, очевидно, скорочення площі легких для обробітку орних земель, що сталося, у свою чергу, внаслідок різкого збільшення народонаселення. Люди зму шені були вже обробляти важкі грунти на плато, що дало поштовх до вдоско налення сільськогосподарських знарядь. Запроваджується рало з відносно широ ким наральником і череслом, завдяки чому поглиблюється оранка. Виникає двопільна система землеробства. З ’явля ється новий, близький до сучасного, тип серпа з асиметричним лезом та відігну57

П ЕРШ И Й РОЗДІЛ

Слов'янський ювелір-ливарник V I— VII ст. за роботою (реконстр. та рис. П . Л . К орнієнка за матеріалами розкопок Й. С. В инокура)

тим руків’ям. Розширюється асортимент культурних злаків, дедалі частіше вжи ваються придатніші до розмелювання голозерні пшениці (хоч, як і раніше, важливу роль відігравали жито, просо, ячмінь). Крім злакових, ще з рубежу нової ери відомі горох, боби, ріпа. Можливо, культивувалися і плодові дерева. Певну роль у господарстві ранніх слов'ян ві дігравали пром исли (мисливство. рибальство,

бортництво), які поповнювали економічну базу общини. Мисливство орієнтувалося, насамперед, на здобуття м 'ясної їж і. Полювали на лося, бла городного оленя, зубра, тура, косулю, кабана. Кістки цих тварин становлять від 10 до 20 % остеологічного матеріалу з поселень. Одним із традиційних експортних товарів слов’ян щ е із сивої давнини було хутро впольованих диких зві рів. Рибальство засвідчене знахідкам и риб’ячих кісток та луски, залізними гачками, остенями, керамічними грузилами від сіток і неводів. Про наявність бортництва в докиївську епоху твердять писсмні дж ерела. Так, у V ст. гунам, які

ДАВНІ СЛОВ'ЯН И

мали певні зв 'язк и з корінним населенням, були відомі напої « к а в а » і «медос» — це, безперечно, перекручені слов'янські назви квасу та меду. Н а певно, мед і віск у цей час добували із дупел, де гніздилися дикі бджоли. Згадаєм о також про збиральництво, роль якого, напевно, різко зростала у неврожайні роки. Зби рали жолуді, горіхи, ягоди, гриби, дикоростучі плоди.

Із ремесел найрозвинутішими були залізодобування та металообробка, котрі значною мірою визначали рівень роз витку суспільства і в тому числі земле робства, військової справи тощо. Сло в'яни мешкали на сприятливих для залізообробнсї справи територіях,— тут простягалися великі ліси, що служили джерелом виготовлення деревного ву гілля, а в річкових заплавах містилося вдосталь болотної руди. Її викопували, промивали й випалювали на вогнищах та в печах. Д еревне вугілля отриму вали, спалюючи дрова у спеціальних ям ах без до ступу повітря. Чимало таких ям виявлено на по селенні І — II ст. в Лю теж і на Київщині, а пооди нокі ями трапляю ться на більшості поселень. Т ак само на багатьох слов'янських населених пунктах виявлені сліди залізодобувного виробництва у ви гляді залиш ків окремих горнів, криці, шлаків. Ш ирокомасш табне виробництво зал іза фіксується рідше (поселення I I—VII ст. у Ремезівцях на Верхньому Дністрі, згадуваний уж е Лютіж, а т а кож У м ань і Гайворон на П оділлі).

На ранніх етапах використовувалися одноразові горни, що свідчить про до машній характер виробництва. Виплав кою металу займалися, вочевидь, коваліуніверсали, однак не регулярно, а в разі необхідності. Ще в перші століття нової ери слов’яни знали і стаціонарні наземні горни, призначені для багаторазових плавок й обладнані системою шлаковипуску. Проте вони не дістали повсюдного Середня частина обкладки піхов меча із зоо- та антропоморфними зображ еннями із пшеворського могильника біля с. Гринів на Львівщині (розкопки Д . Н. К о за ка ). Фото В. І. К лочка

Т Т Л Т ЇЇТ

РО ЗД ІЛ П Е РШ И Й

План і реконструкція святилищ а з зубрицько? культури біля с. За гаї (розкопки Д . Н. К о за ка ). Реконстр. зака та П. Л . К орнієнка, рис. П. Л .

поселення на Волині Д . Н. К о К орніснка

формочок. Так звані пальчасті фібули, прикраси з виїмчастою емаллю та інші складні речі відливалися за восковими моделями. Застосовували також куван ня й карбування. Сировина — олов’яні сплави, бронза, латунь, срібло — була привізною На прикраси нерідко йшли срібні монети — римські денарії, араб ські дирхеми. Традиційно поширеним залишалося гончарне ремесло. На рубежі нової ери слов’яни — зарубинці та пшеворці — під впливом кельтизованих племен Цент ральної Європи навчилися виготовля ти лискований посуд вишуканих форм (миски, вази, кухлики). Така доверше ність виконання, а також певна стандар тизація різних типів посудин, особливо столових, дає підстави для твердження про наявність кваліфікованих гончарів, які працювали на ринок. Наприкінці II — на початку III ст. через активні міграції племен, порушення демографічної та со ціально-економічної стабільності якість посуду значно погіршується. Гончарство набирає домашнього характеру, й кожна сім’я обходиться уже власною продукцією. У III—IV ст. слов’яни широко ви користовували посуд, виготовлений на гончарному крузі майстрами — здебіль шого вихідцями з римських провінцій. У межах України знайдено вже близько 40 таких майстерень. Гончарство наби рає товарного характеру. За підрахунка ми дослідника цього ремесла О. О. Бобринського, тогочасний майстер виготов ляв щодня від ЗО до 80 посудин, постачаючи посудом округу в радіусі кіль ка десятків кілометрів. Припускають, що гончарі вимінювали в місцевого населення свої вироби на продукти сільського гос подарства з наступним їх перепродажем за денарії на ринках Римської імперії. Але з розпадом черняхівської культури і втратою зв’язків із Римом гончарство знову занепадає і примітивізується. 61

ДАВНІ СЛОВ'ЯНИ

поширення, оскільки їхня продукція, ма буть, перевищувала попит тогочасного населення. Крицю — малоякісне залізо із знач ними домішками шлаків — отримували в сиродутний спосіб. Шлаки виводили ку ванням. Що ж до сталі, то через склад ність технологічного процесу її виробля ли рідко, й цінувалася вона дуже високо. Рівень ковальського ремесла у сло в’ян до VII—VIII ст. був порівняно низьким. Майстри володіли технікою пластичної обробки металу в гарячому стані (тобто кування), цементації заго товок і готових речей, зварювання. Ма сивні предмети виготовлялися шляхом зварювання кількох штабок металу в па кетну заготовку. Асортимент залізних виробів становив близько ЗО назв, вклю чаючи знаряддя праці, зброю, деталі одя гу, прикраси. Кожна громада утримувала свого ко валя, який самотужки забезпечував себе сировиною Спеціалізація була нерозви нутою, й ремісники провадили весь об сяг робіт, пов’язаних із добуванням руди, виготовленням та обробкою чорних і кольорових металів, лагодженням зіпсо ваних предметів тощо. Починаючи з VI—VII ст. спостері гається деяке піднесення ремесла. В цей час металургія відокремлюється від ко вальства, розпочинається торгівля напів фабрикатами. На пам’ятках VIII—X ст. вже з’являються складні за конструкцією сталеві вироби. Нова технологія сприяла поглибленню спеціалізації майстрів, ди ференціації всіє'і залізообробноі справи, підвищенню її продуктивності. Прикраси з кольорових металів виго товлялися в техніці литва. Про це свід чать знахідки глиняних тиглів і ливарних

П Е РШ И Й РОЗДІЛ

В умовах натурального господарства такі ви ди ремісничої діяльності слов’ян, як п рядіння, ткацтво, обробка ш кіри, каменю, дерева, мали домаш ній характер і забезпечували людей найнеобхідніш ими повсякденними речами: одягом, взуттям, побутовими предметами тощо. Археоло гічними розкопками відкрита величезна кількість глиняних пряслиць і грузил від ткацьких верста тів, кістяних лощил дл я обробки иікірн, кістяних та металевих прокалок, галок, шил, котушок, з а лізних сокир, скобелів, доліт, свердел тощо. Судячи з досконалих прийомів житлобудівниц тва, слов’яни добре опанували деревообробне ре месло. Теслі виготовляли меблі, сани, човни, рала, хатнє начиння т а ін. Знахідки на деяких посе лен нях II I —IV ст. різців від токарного верста та м ож уть свідчити про виробництво дерев’яних мисок, чарок, керамічні аналоги яких невідомі. Т акий посуд нерідко трапляється на пам’ятках київської доби.

Незважаючи на натуральний спосіб господарства й порівняно низький рівень розвитку соціально-економічних відно син, давні слов’яни вели активну вну трішню та зовнішню торгівлю (у вигляді натурального обміну). На рубежі нової ери вони підтримували торговельно-обмінні контакти з пізньоантичними цент рами, пізніше — з римськими провінція ми в Північному Причорномор’ї й Подунав’ї, з Візантією. Ці стосунки щодо слов’ян мали колоніальний характер: вво зилися вина, вироби зі скла, прикраси, срібні монети, а вивозилися раби, зерно, хутра, шкіри, віск, мед. Торговельні шля хи проходили, зокрема, Дністром і Дніп ром (останній згодом став для слов’ян основним). Про різнобічні контакти з північни ми (балти, фіно-угри), східними (тюр ки), західними (германці) сусідами свід чать деякі імпортні деталі слов’янського одягу: бурштинові намиста прибалтій ського походження, фібули, пряжки з те риторії нинішньої Польщі та Подунав’я. Активні взаємини підтримуються між носіями київської культури та черняхівцями. Останні постачали своїх північних торговельних партнерів продукцією влас 62

ного виробництва — фібулами, пряжка ми, склом, гребенями, а також масив ними жорнами з вулканічного туфу, що виготовлялися на Поділлі. У VIII—X ст. із відокремленням ре месла від сільського господарства, заро дженням товарного виробництва та зро станням внутрішнього обміну зовнішня торгівля значно розширюється. Східні слов’яни мали тоді торговельні стосунки з Великою Моравією, Болгарією, Хозарією, Візантією та іншими країнами й народами. Суспільні відносини. За писемними даними, у слов’янському середовищі ще у VI ст. панували первіснообщинні від носини. Так, Прокопій Кссарійський пи ше: склавіни й анти «живуть в народо правстві, й тому в них доля і недоля вважаються спільною справок». Динаміку розвитку суспільних відно син у слов’ян розкривають деякі кате горії археологічного матеріалу, зокрема структура поселень упродовж І тис. На приклад, зарубинці на рубежі нової ери мешкали на вже існуючих тривалий час, укріплених валами й ровами поселеннях, а також на відкритих селищах. На одних поселеннях житла й господарські будівлі розташовувалися разом в окремих гру пах (Пилипенкова Гора), на інших господарські комплекси розміщувалися окремо від житлових. З огляду на це можна зробити висновок, що в останньо му випадку ми маємо справу з єдиною монолітною громадою (родом), яка складалася з кількох або однієі патріар хальної сім’ї. Патріархальна ж громада, у свою чергу, об’єднувала певну кількість Реконструкція святилищ а з черняхівського поселення біля с. Іванківці на Поділлі та кам'яні ідоли черняхівських племен Подні стров’я (за матеріалами Й . С. В инокура). Реконстр. Й . С. Винокура та П . Л . К орніенка, рис. П. Л . К орніенка

ДА ВНІ СЛО В'ЯН И

и и п и зи ілїїєоа

часу знову стають великими й довго тривалими. На них розміщувалося по кілька десятків окремих житлово-госпо дарських комплексів. Кожен із них зай мала мала сім’я. Прогрес землеробства на базі застосування нових знарядь праці (рала з наральником і череслом, удо сконалених типів серпа, коси), узвичаєн ня нових землеробських систем (дво пілля), розвиток ремесел і торгівлі — все це вело до складання територіальносусідської, або селянської, общини. Про існування у слов’ян таких суспільних від носин у період формування давньорусь кої державності повідомляють, напри клад, літописи. Так, поляни сплачували данину «з диму», «з рала», «з плуга». Отже, «дим», під яким треба розуміти окремий двір, де мешкала мала сім’я (тобто сімейна пара з кількома дітьми), був основною одиницею слов’янського суспільства. У тогочасній суспільно-політичній системі община входила до ширшого об’єднання — племені. Як це відбилося в археологічних джерелах? Спираючись на середньовічні аналогії, можна вважати: общині (родові) відповідали гнізда ( гру пи) од почасових поселень, розташова них на значній відстані одне від одного. Такі гнізда відомі в усіх культурах І тис. Картографування добре досліджених те риторій показує й більш широкі скуп чення, які об’єднують групи гнізд. Остан ні утворювалися вздовж якоїсь річки або її частини, займаючи кілька десятків кілометрів. Між ними існували незаселені зони. Такі скупчення відповідають, очевидно, племенам. За повідомленням Йордана, венеди поділялися на окремі племена, назви котрих походять від назв родів та місць їхнього проживання.

Ритуальний посуд слов’ян III— IV (за м ате рі» нами черняхівської культури). У порядкуячпііи Ц. Н. К озака, рис. П . Л . К орніенка

У період функціонування первісної сусідської общини племена вж е втратили економічні ф ун к ції, зате набули великого значення як воєнно-по літична сила, об’єднання озброєних людей, що

ДАВНІ СЛОВ’ЯНИ

малих сімей. Очевидно, саме таким па тріархальним сім’ям, котрі налічували по кілька десятків чоловік, належали окре мі групи жител та господарських споруд на городищі Пилипенкова Гора. На ін ших поселеннях існування подібних сі мей стратиграфічно не засвідчується, од нак концентрація господарських буді вель виразно доводить факт спільної власності всієї громади на засоби існу вання. Ці колективи, названі в науці первісною сусідською общиною, вели спільне господарство, обробляли разом землю та розводили худобу протягом тривалого часу. Ситуація змінюється в І—II ст., що ілюструється матеріалами зубрицької та пізньозарубинецької культурних груп. Зникають укріплені поселення, а нато мість у масовому порядку з’являються невеликі селища, які налічують 6— 10 жител і кілька десятків господарських споруд. Останні, як і в попередній час, інколи розміщені окремими групами, але в основному — поряд із житлами, утво рюючи окремий господарський двір. На таких поселеннях проживали вже окремі патріархальні сім’ї, що складалися із кровноспоріднених малих сімей. Виник нення селищ, що належали окремим патріархальним сім’ям як осередкам уособленої власності, стало результатом прогресу орного землеробства на екстен сивній основі — панівного в І— VIII ст. Саме це зміцнювало господарську само стійність патріархальних сімей і сприяло виділенню їх із общини. У VIII— IX ст. розвиток суспільних відносин у слов’ян визначається зміцнен ням господарської самостійності малих сімей, які перетворюються на головний виробничий осередок. Поселення цього

П ЕРШ И Й РОЗДІЛ

усвідомлюють свою близькість і спорідненість. Із свідчень авторів V I— VII ст. видно: під час походів на Візантію склавіни й анти об’єднува лися у воєнні союзи. П ісля кож ного вдалого н а бігу вони поверталися додому, ведучи тисячі по лонених, більш ість із яких та інша здобич потрап ляли до рук ватажків і дружинників. Поступово зміцнюючи свою економічну владу над однопле мінниками, такі вожді перетворювалися на п а нівну верхівку. В VI ст. слов’янство вступило в добу воєнної демократії. Тогочасні звичаї наших предків х а рактеризує, наприклад, таке повідомлення ПсевдоМ аврикія: коли слов'яни збираю ться до гурту, «рішення одних негайно заперечуються іншими, оскільки всі вони ворогують між собою і при цьому ніхто не хоче поступитися іншому... С еред них багато ватажків, але згоди між ними немає». П о ш ирюється патріархальне рабство, коли полонених приймали в сім’ю як молодших членів, а через певний час відпускали або повертали одноплемін никам за викуп. Очолювані воєнними ватажками, племена об'єднувалися в союзи на час війни із сусідами, потім розпадалися і в разі потреби знову утворю валися, але вж е у новому складі. Разом із тим попри весь авторитет ватаж ків більшість важ ли вих справ вирішувалися на народних зборах, де кож ний дорослий чоловік — общинник — був воїном.

Протягом VII—VIII ст. у середови щі південних слов’ян складаються перші ранньодержавні утворення (держава Са мо, Велика Моравія). В той же період у східних слов’ян зміцнюються міжпле мінні воєнні союзи, в ареалі яких до IX ст. формуються політико-адміністративні, ремісничо-торговельні й культові центри. Окремі з них (Київ, Чернігів, Полоцьк та інші) згодом стали першими давньоруськими містами, інші ж залиши лися центрами дислокації воєнних дру жин (Зимне, Хотомель). У межах союзів племен поступово долається племінна замкнутість, і вони перетворюються на етнічні й соціальні спільності. У процесі подальшої консо лідації східнослов’янських об’єднань ви никають окремі князівства (полян, древ лян, сіверян), на основі яких утворюєть ся Руська земля. 66

Ідеологія. Аналіз археологічних дже рел свідчить, що вже в перших століттях нової ери слов’яни мали досить розвине ну язичницьку міфологію й організовані форми культу (я к вираз іхніх міфоло гічних уявлень). Провідне місце в язич ницькому пантеоні посідали божества, пов’язані з аграрним культом. Особливе значення мало обожнення неба й небес них світил — уособлень вищих сил. Літо писи повідомляють про божества сон ця — Сварога, Даждьбога, Хорса. Про тягом усього І тис. культ сонця різно манітно й широко втілювався в символіч них знаках на кераміці, прикрасах, пред метах побуту тощо. На думку С. О. То карева, у слов’ян існував і культ богині землі. Богом тварин — і, можливо, багат ства — був Велес; він мав також відно шення до обрядів, котрими супроводжу валося збирання врожаю. Певну роль у землеробському культові відігравав Стрибог — бог вітру. Аграрного культу безпосередньо стосується образ Переплута-Симаргла — бога рослинності й життєдайної сили природи, захисника насіння рослин, бога багатства і статків. Давні слов’яни обожнювали й одухотворювали природу в усіх її проявах (во да, вогонь, ліс, дерева тощо). З літопис них даних відомі дух лісу — лісовик (гайовик), дух води— водяник, поля — полудниця та ін. Дуже поширеним був культ дівчини-русалки, яка живе в полі, лісі, у воді. Споконвічно слов’янськими й дуже давніми міфологічними персона жами виступають берегині, водяниці, вовкулаки, упирі. На основі археологічних джерел до ходимо висновку, що вірування слов'ян мали переважно утилітарний характер. Основна іх ідея — господарський до бробут і процвітання роду. Проте разом Предмети культового призначення слов'ян III— УП ст. У порядкування Д . Н. К озака, рис. П. Л . К орнієнка

о ооо ДА ВНІ СЛОВ'ЯНИ

П Е РШ И Й РОЗДІЛ

із сподіваннями на поміч і заступництво божественних покровителів слов’яни, як те показують матеріали черняхівської культури, володіли й певною сумою прак тичних позитивних знань, що особливо виявилися в складанні господарських календарів. У них відбиті знання руху не бесних світил, розуміння закономірно стей розвитку природи тощо. Поряд із невизначеним, аморфним, неперсоніфікованим поклонінням си лам природи населення Південно-Схід ної Європи на рубежі нової ери почи нає створювати систему антропоморфних божеств. А це вимагало чіткішої класи фікації міфологічних обрядів, визначен ня їхніх основних функцій. За приклад цього править композиція на обкладці піхов меча із пшеворського могильника (рубіж нової ери) у Гриневі поблизу Львова, де нарівні із зооморфними вже виступають й антропоморфні міфологіч ні герої. Ідоли черняхівських племен становлять, очевидно, завершальну лан ку антропоморфізації міфологічних уяв лень давніх слов’ян. їх можна вважати попередниками знаменитого збручанського ідола. Східні слов’яни у І тис. н. е. пройш ли кілька ступенів соціального розвитку. В І—VII ст. вони перебували на завер шальній стадії розкладу первіснообщин ного ладу, коли ще панувала патріар хальна община, пізніше — на етапі фор мування станово-класового суспільства і протодержавних об’єднань. Кожній із цих стадій відповідали свої форми орга нізації сакральних дій. За патріархальнородових відносин, напевно, переважав сімейно-родовий культ у вигляді покло ніння предкам. Разом із тим існували й общинні культи, пов’язані насамперед із землеробством — базою економічного добробуту суспільства. До сакральних пам’яток сімейно-родового, общинного характеру належать малюнки на госпо 68

дарсько-побутових предметах, розташо вані на селищах общинні святилища та жертовники. Більш високому рівневі суспільних відносин у слов’ян, коли основою їхньої соціальної організації стали плем’я та союзи племен (V III—IX ст.), відповіда ли племінні й міжплемінні сакральні центри — святилища-городища, відкриті на Буковині, в Середньому Подністров’ї. З посиленням класового розшарування, на стадії переходу до державних форм життя, відповідно складалися передумо ви для трансформації племінних і між племінних богів та культів у державні культи. Таку реформу спробував здій снити, як відомо, князь Володимир Святославич у 980 р. Складним і дискусійним є питання про на явність і час появи жерців у слов’ян. Н а думку С. О. Токарева, ритуали родового культу викону валися старійш инами сімей т а родів, общинні ж культи були прерогативою професійних виконав ців сакральних дій. Писемні дж ерела називаю ть іх ведунами, волхвами, чародіями, кудесниками, ворожбитами, віщунами. Характеризуючи міфоло гію давніх слов’ян, В. В. Сєдов висловив думку, щ о родові, племінні й міжплемінні ритуали здій снювалися родовими та племінними старійш ина ми і князям и, а наявність касти ж ерців він заперечує. Проте досить високий рівень органі зації міфологічних вірувань давніх слов’ян (під тверджуваний і археологічними даним и) передба чає, безперечно, ранню появу спеціальних служ и телів культу — виконавців ритуальних дій. Свід ченням цього є общинні святилищ а, відомі у слов’ян вж е в перших століттях нової ери,— спеціальні місця дл я молінь і жертвоприношень, що їх (тобто м ісця) необхідно було тримати в порядку, виконувати на них ритуальні дії або при наймні урядувати ними. Цим-то й займ алися жерці. Однак це, звісно, не виключало участі у сакраль них церемоніях старійшин, вождів і князів. Оче видно. саме вони першими почали виконувати жертовні функції, оскільки зберігали звичаї та міфи родів і племен, і через це їм віддавалася перевага при здійсненні найважливіших ритуаль них дійств. Сказане якою сь мірою підтверджується мате ріалами розкопок уж е згадуваного пшеворського могильника в Гриневі поблизу Львова. Зобра ж ен н я на виявленій тут обкладці піхов меча

Не менш дискусійним залишається питання про верховне божество слов’ян. Б. О. Рибаков уважає, що до X ст. таким божеством був Род: «Християнському богові Саваофу протиставляється не Перун, а його стадіальний попередник, давній землеробський бог Род, божество неба, блискавок, дощу, всієї природи, людського роду й навіть підземного сві ту»; Перуна ж — бога грому і блискав ки — увели до язичницького пантеону лише в X ст.— за часів Володимира Святославича. На погляд В. В. Седова, Перун став загальнослов’янським богом грому і блискавки з другої половини І тис., а Род, домінуюча роль якого у слов’янській міфології визначається ще за глибокої давнини, перетворюється в цей час на домашнє божество (а також, можливо, на божество сімейних общин); при цьому згаданий автор посилається

на таке повідомлення Прокопія Кесарійського: «Вони [склавени та анти) вважають, що тільки один бог — творець блискавок — є володарем усього світу, і приносять йому в жертву биків та всіх інших тварин». Проте в наведеному урив ку не згадується ім’я самого божества,— ним міг бути і Род, і Перун, або ще якийсь міфологічний персонаж Оригінальну думку з цього приводу висловив С. О. Токарєв: заперечуючи точку зору Б. О. Рибакова щодо Рода як верховного божества всіх слов'ян до християнської епохи, він твердить: давні слов’яни ніколи не мали політичних або економічних об’єднань, а в і д т а к не могли мати і спільних богів та спільні культи; кожне плем’я — а можливо, й рід — по клонялося своїм богам. Разом із тим Токарєв припускає, що деякі з племінних богів могли набути ширшої популярності і стати міжплемінними. В язичницькій міфології давніх сло в’ян, початок формування якої сягає глибинних шарів історії, сконцентровані культурні досягнення й позитивний до свід великої кількості людських поколінь. Пройшовши впродовж І тис. ряд важли вих етапів свого розвитку і не зникнувши із свідомості людей навіть у період Київ ської Русі й монголо-татарського пану вання, ця міфологія збереглася в бага тьох елементах культури й побуту на щадків венедів та антів — різних етно графічних груп українського народу.

6. КОЧОВИКИ РАННЬОГО СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ В ПРИЧОРНОМОРСЬКОМУ СТЕПУ Перехідний період від античної доби до раннього середньовіччя поклав край пануванню в Північному Причорномор’ї іраномовних кочовиків. їхнє місце засту пають нові повновладні господарі степо вих обширів — тюркомовні племена. Цей

час називають добою Великого пересе лення народів, і першими з них були гуни. «Вони стають до бою, шикуючись у вигляді клину, з відчайдушним зойком. Дуже легко схоплюючись із місця, вони інколи раптово й навмисно розсипають 69

ДАВНІ СЛОВ’ЯНИ

маю ть космогонічний зміст; судячи ж із призна чення та пишноти оздоблення інших речей, зн ай дених у могилі, небіжчик був, вочевидь, воєнним вождем племені. Отже, весь поховальний комплекс дає підстави для висновку: цей вождь був носієм і зберігачем найціннішої інформації роду та пле мені (втіленої у сценках на піхвах м еча), а зн а чить, і провідником у виконанні й охоронцем родових або племінних традицій. Таким чином, маємо конкретне підтвердження двоїстої функції вождя: воєнної та сакральної. Щ е одним свід ченням цього є матеріали княж ого кургану X ст. Чорна М огила під Черніговом. Т ут до складу супровідного інвентаря входили й культові пред мети: бронзовий ідол, жертовний ніж, кістки для ворожби.

П Е РШ И Й РОЗДІЛ

ся в різні боки та гасають розпоро шеними натовпами, сіючи смерть на ши роких просторах». Так писав про гунів сучасник і свідок їхньої навали — рим ський історик Амміан Марцеллін. Звід ки ж прийшов цей войовничий народ, який згодом дістав від європейських хро ністів назву «бича Божого»? Його істо ричний шлях розпочинається ще до но вої ери на Далекому Сході... Удар «бича Божого». У III—II ст. у китайських документах уперше з’явля ються згадки про кочові орди хунну (сюнну), які мешкали на пі в нічно-за хідному кордоні Піднебесної імперії. Вони плюндрували прикордонні міста, брали численний полон, вимагали дани ни. Китай докладав величезних зусиль, аби позбавитися цього лиха, застосовую чи при цьому найрізноманітніші засоби. Жорстокі битви змінювалися пишними спільними бенкетами, хуннські загони йшли на службу за Велику китайську стіну, а чарівні принцеси з імператор ського дому їхали в далекі чужинські степи, щоб стати дружинами шаньюїв — володарів кочовиків. Та ось у середині І ст. н. е. хунну розкололися на два великі угруповання — північне та півден не. Між ними розпочалася запекла бо ротьба за владу. Південному угрупо ванню допомагали китайці. Після низки поразок північні хунну в 93 р. відко чували на захід, в Джунгарію. Китай дістав жаданий спокій, а для народів тих країн, де заходить Сонце, настав час ви пробувань, що тривав майже п’ять століть. На ж аль, перебування хунну-внгнанців між Тянь-Ш анем т а Європою аж надто слабо від бите в історичних та археологічних джерелах. Мож ливо, їм належ ать деякі середньоазіатські мо гильники II— III ст. н. е. (Кенкольський, АкчійК арасу). Античний автор Діонісій Перієгет (117— 138 рр.) розміщ ує в Прикаспії якихось «унів», а його сучасник Птолемей пише про «хунів», котрі меш каю ть поміж бастарнами та роксолана ми (тобто на території сучасної У країни).

Достовірні повідомлення про цей на род уже як про гунів стосуються IV ст.: за Амміаном Марцелліном, у 70-х роках гуни, з’явившись десь із-за «Меотійських боліт», напали на аланів і, «вчинивши серед них страшенне винищення і спу стошення», заволоділи їхніми землями. Переслідуючи аланів, частина пришельців через Прикубання пройшла на Та мань — азіатську частину Боспорського царства. Почалося знищення й без того конаючої держави. Впали Кепи, Фанагорія, Гермонасса. Форсувавши Боспор, нападники здобули Тірітаку. На євро пейському березі протоки вони зіткну лися з кримськими готами, перемогли їх та вийшли в «широкі й родючі» землі остготів. Тут до них приєдналися головні сили, які рухалися степами від Дону. Розгромивши остготів, кочові орди досягли володінь вестготів (візіготів), роз ташованих у Подністров’ї. Переможені вестготи, залишки остготів та аланів (іншу частину цих племен завойовники включили до складу свого війська і при мусили їх битися з родичами) з дозволу римського імператора Валента перейшли за Дунай до Фракії й Мезії. А в Північ ному Причорномор’ї утворилася могутня та небезпечна для суддів гунська держа ва, що увібрала в себе рештки місце вих народів (про це свідчить, зокрема, те, що готські, аланські, гунські пам’ят ки є синхронними та зустрічаються на одній території). У 425 р., за правління кагана Руї, гуни намагалися захопити придунайські землі, однак кадрові легіони все ще міц ного Риму завдали їм поразки. Кочови ки повернулися у свої степи, та ненадов го. В 433 р. Руя помер, і влада перейшла до його небожів Блєди й Аттіли. Мабуть, брати не дуже полюбляли один одного, Гунський вершник V ст. (реконстр. П . Л . К орнієнка та О. В. Симоненка, рис. П . Л. К орнієнка)

ДА ВНІ СЛО В'ЯН И

П Е РШ И Й РОЗДІЛ

бо в 445 р. Блєду було вбито, й Аттіла став єдиним каганом. Розпочався його короткий, але блискавичний шлях все світньої слави, відомий нам завдяки гот ському історикові Йордану. «Хто ж, на решті, відкрив предкам нашим шлях до Меотід, що стільки століть був замкне ний та таємничий? Хто ж примусив тоді перед неозброєними відступити озброєних? Обличчя гунів не спромог лося винести все багатолюдство»,— так звернувся згодом каган до свого вій ська перед битвою на Каталаунських полях у Галлії, надихаючи його на звитя гу. Однак шлях до Каталаунів був не близький... Орди Аттіли форсували Дунай і вдер лися до Паннонії (римська провінція на території сучасної Угорщини), де меш кали сармати. Тутешній степ сподо бався непереможному ватажкові, й гуни розташували свої кочів’я на землях між Дунаєм і Тисою. Й досі угорці звуть свою країну «Хунгарія», тобто «Країна гунів*. Пришельців зі Сходу жахалася вся Європа. Римські провінції змушені були відкупатися від них даниною. Підкорив ши середньоєвропейські германські пле мена герулів, гепідів, остготів, гуни за бирали їхніх воїнів до свого війська. У 443, 447—448 рр. кочовики сплюн дрували східні провінції Римської імпе рії, а згодом Аттіла вирішив загарбати й її західну частину — Галлію. Величез не збірне військо — гуни, остготи, алани, герули — рушило в похід. У 451 р. на Каталаунських полях (сучасна Франція) його зустріли римські легіони (підсилені франками та вестготами) на чалі з до свідченим полководцем Аецієм. У запек лій битві (за Йорданом, у ній брали участь 180 тис. вояків з обох боків) гуни зазнали поразки, й Аттіла повернув назад. На зворотньому шляху він піді йшов до міста Рима, однак, не зважив 72

шись на штурм, обмежився даниною з обложених. Каталаунська поразка підірвала могутність гу нів. У 453 р. помер Аттіла, і, як це часто трап л ял о ся із сильними, але не міцними військовополітичними угрупованнями кочовиків, гунська дер ж ава почала швидко занепадати. «Між спадко ємцями Аттіли спалахнула суперечка за владу...— писав Й ордан,— і поки вони, нерозумні, всі разом прагнули володарювати, всі ж разом і втратили владу». Повстали гепіди, піднявш и на боротьбу інші германські племена. В битві з ними в 455 р. біля Недао вчорашні володарі Паннонії були роз громлені та змушені повернутися до Північного Причорномор’я. Однак тут на них вже чекали нові вороги, котрі прийшли з того ж таки Сходу,— акацири, кутригури, оногури. Спроби гунів проби ти ся на Балканський півострів зазнали невдачі. * Врешті-решт їх спіткала доля тих, кого вони сто л іття тому примусили зійти з історичної арени,— аланів і готів. Підкорені новими володарями сте пів, гуни поступово «розчинилися» серед них...

За відносно коротке перебування гу нів у Північному Причорномор’ї вони, звісно, залишили по собі небагато пам’я ток. На сьогодні тут відомо лише близько 15 поховальних комплексів і кілька ви падкових знахідок (щоправда, гуни зро били виразний внесок у прикладне мис тецтво античного світу, однак про це йти меться далі). Поховання різноманітні — тілоспалення й тілопокладення кількох типів. Це свідчить, насамперед, про ет нічну строкатість гунського с е р е д о в и щ а . Ще в XIX ст. було досліджено могиль ник біля с. Новогригорівка на Запоріжчині, який містив дев’ять курганів із могилами заможних воїнів (тілоспалення під кам’яними насипами); супровід ний інвентар складався із зброї, кін ського спорядження, коштовних при крас. Тоді ж біля сіл Поди, Саги, Олешки (сучасний район м. Цюрупинська на Херсонщині) були випадково знайдені гунські прикраси. Останніми роками кілька гунських по ховань відкрито на Миколаївщині, Оде щині і в Криму. Вони здійснені у зви

ментом, викладеним із пласких камінців, які, у свою чергу, забрані в золоті рамки (йдеться про т. зв. перегородчасту ін крустацію). Разом із гунами ця яскра ва поліхромія розповсюдилася по всій Європі, зокрема в античних містах При чорномор’я й Середземномор’я, й досяг ла аж Північної Африки, куди її занесли колишні союзники гунів — вандали. Як приклад наведемо опис гунського похо вання V ст., дослідженого в 1986 р. в могильнику Кубей на Одещині. В ямі з підбоєм було поховано зам ож ного воїна. На дні вхідної ями відкриті череп і кістки ніг коня (залиш ки шкури, знятої з туші разом із головою та ногами). Поруч із ліонським кістяком леж али реш тки дерев'яного сідла та вуздечки. Полиці сідла прикраш алися золотими платівками з лускатим орнаментом. Оголів’я та поводи вуздечки кріпилися до вудил золотими обоймами, інкрустованими альмандинами. Знайде ні також П-подібні золоті інкрустовані накладки (від піхов к индж ала?), кілька срібних пряж ок від портупей численні золоті платівки (ними, мабуть, було оздоблене вбрання), деталі вишуканого поя са — срібні накладки і пряж ка: зброя репрезенто вана залізним кинджалом, залиш ками лука з кістя ними обкладками, залізними наконечниками стріл.

Під прапорами з вовчими головами. Після розпаду тунського політичного об’єднання степи Причорномор’я на якийсь час стали ареною бурхливих по дій. Йордан повідомляє, що, повернув шись із Європи, гуни зіткнулися тут зі своїми етнічними родичами— акацирами. Та невдовзі всі вони разом уже від чули тиск нових ворогів — кутригурів, оногурів, утигурів. Ці племена, що їх деякі джерела (зокрема, той же Йордан) називають гунами, насправді, мабуть, на лежали до тюркомовних протоболгар, які просунулися в Північне Причорно мор’я наприкінці V — на початку VI ст. Однак, як і завжди, перші ланки цього ланцюга заворушилися далеко на Сході. У середині VI ст. у степах Централь ної Азії виник Тюркський каганат (552— 630 рр.). Войовничий рід Ашина з племе ні тугю (так звали тюрків китайці) об’73

ДАВНІ СЛОВ’ЯНИ

чайних ямах або, рідше, в ямах із під боями. У вхідних ямах або на неве ликих приступках знаходилися кінські черепи та кістки ніг — залишки шкури, що її знімали з туші коня разом із голо вою та ногами. Цей звичай доводить тюркське походження гунів — адже пізні ше ( й аж до XIII ст.) він с однією з про відних рис поховань тюркомовних кочо виків. Орієнтація небіжчиків нестала: північ, північний захід, захід. Чоловічі могили супроводжувалися довгими мечами або палашами, стрілець кою зброєю. Щодо останньої, то в гунів надзвичайно поширився — й через те навіть був названий археологами «гунським» — тип лука, вже й до цього відо мий у інших народів, але вживаний ни ми зрідка: великий, важкий, із кістяними обкладками. Стріляли з такого лука дов гими стрілами з великими ромбічними трилопатевими наконечниками, ковани ми із заліза. Гуни принесли із собою деякі но ві деталі кінського спорядження — де рев’яні арчаки сідел, інколи прикрашені золотими платівками з характерним лус катим орнаментом; Г-подібні псалії; своє рідні прикраси вуздечки. Але найвідомішою рисою гунської культури є по ліхромний стиль, у котрому виконані діадеми, колти, гривни, прикраси вузди і зброї, пряжки та інші речі. Цей стиль відрізняється від сарматського доміну ванням червоного кольору вставок, що суспіль укривають виріб. Що ж до мате ріалу, з якого виготовлялися ці вставки, то на відміну від своїх попередників гуни замість емалі майже завжди засто совували коштовні й напівкоштовні ка мінці — гранати та альмандини. Тло по верхні предмета між вставками пла кується вже не позолоченим сріблом, а щирим золотом. Поширюється техніка «клуазоне», за якою геть уся поверхня виробу вкривається геометричним орна

єднав під своєю владою численні спо ріднені племена — місцеві та алтайські. Тотемом Ашина був вовк, а тому зобра ження голови цього звіра стало симво лом завойовницької політики каганату. Розгромивши попередніх господарів сте пу — жужанів, тюрки-тугю (відомий ро сійський дослідник Л. М. Гумільов зве їх тюркютами) посунули до Середньої Азії. А вже у 70-х роках VI ст. їхні воло діння сягають Північного Кавказу, Боспору, Північного Причорномор’я. Від тюркютської кінноти, яка йшла у наступ під прапорами з вовчими головами, тіка ли оногури, кутригури та інші протоболгари. Можливо, в авангарді цієї нової навали рухалися авари — перші відомі нам із літописних джерел кочовики, котрі, з ’явившись у 558 р. у Причорно мор’ї, безпосередньо зіткнулися зі старо давніми слов’янами: «Си же обри воеваху на словенех, и примучиша дулеби, сущая словеньї...» Авари швидко пройшли причорномор ські степи, спинилися в Паннонії і ство рили тут Аварський каганат, до скла ду якого увійшли місцеві племена та ча стина підкорених протоболгар. Позбув шись аварів, кутригури, утигури й оноПлан і розріз поховання знатного гунського яоТна-вершника V с г. з могиль ника Кубей (П івнічне П ричорномор'я) та речі з нього. Р ис. П. Л . К орнієнка

ДА ВН І СЛОВ’ЯНИ

П ЕРШ И Й РОЗДІЛ

гури десь у 635 р. сформували в Пів нічному Причорномор’ї та Приазов’ї свою державу — Велику Болгарію, із столицею у зруйнованій ще гунами Фанагорії. Її очолив каган Кубрат (із роду Дуло — давнього суперника роду Ашина в боротьбі за владу). Болгарське об’єд нання підтримувало зв’язки з Аварським каганатом й уклало союз із Візантій ською імперією. Про те, що Болгарія бу ла великою державою і з нею мусила рахуватися навіть могутня Візантія, свід чить факт одержання Кубратом від імпе ратора Іраклія титулу патриція. Одночасно з Великою Болгарією, на схід від неї, між Доном і Волгою та в Прикасггії, виникло інше тюркське об’єд нання — Хозарський каганат, де влада рював славетний рід Ашина — ворог ро ду Дуло. Отже, зіткнення між болгара ми й хозарами було неминучим. Воно сталося вже по смерті Кубрата, в сере дині VII ст. Двоє з його п’яти синів — Аспарух і Батбай — очолили дві великі орди, на які тоді розпалася Болгарія. Аспарух воював сміливо, але Батбай ки нув його напризволяще і скорився су противникові. Після цього Аспарух у 70-х роках разом зі своєю ордою від кочував за Дунай, де й заснував нову державу — Дунайську Болгарію (зго дом — Болгарське царство і, нарешті, сучасна Болгарія). Відтоді й аж до сере дини X ст. Хозарський каганах безроз дільно панував у Північному Причорно мор’ї. Упродовж цього часу він провадив постійні війни з арабами, русами (в 965 р. Київський князь Святослав здобув сто лицю Хозарії — місто Саркел), а остан нього вирішального удару йому завдали нові пришельці зі Сходу — печеніги та огузи. Таким чином, протягом я ки хо с ь 200 років у П івнічном у Причорномор’ї досить часто зм іню ва ли один одного різн і кочові народи. З а таких умов вони, звісно, не могли залиш ити по собі масових

пам ’яток. Узагалі на археологічних старожитностях дуже негативно позначалися політична неста більність, війни й інші суспільно-політичні струси. Ц е й зрозуміло, адж е за лихих часів корінне на селення вж е рідко коли дотримується звичаїв предків, а то й зовсім покидає насиджені місця. Прийшлі ж кочовики, захоплюючи нову терито рію, якийсь час ще не вваж аю ть її своєю, й тому їхні могили маю ть тоді вигляд поодиноких впус кних поховань, характерних для першої стадії кочування (коли все плем’я безупинно пересу вається. не залиш аю чись надовго на одному місці).

Більшість пам’яток кочовиків VI— VIII ст. репрезентована курганними по хованнями, частина — випадковими зна хідками речей і кладів. Своєрідну групу становлять пам’ятки типу Мала Перещепина — Глодоси — Вознесенка (про них ітиметься далі). Останніми роками завдяки масовим розкопкам курганів на Півдні України почали окреслюватися загальні риси культури VI—VII ст., що належала, як гадають, аварам або протоболгарам (цю точку зору підтримує де далі більше науковців). їхні поховання знайдені в Христофорівці на Миколаївщині, в Сиваському, Сивашівці, Чорно морському на Херсонщині, в Малій Тер нівці й Токмаку на Запоріжчині, тобто в тих місцях, де стародавні джерела якраз і локалізують кутригурів, оногурів, аварів та інші племена. Як правило, по ховання виконувалися у звичайних, пря мокутних у плані ямах. Інколи на пере криття могили клали цілого коня (Сивашівка) або його шкуру (Костогризове, Яблуня). Це є сталим звичаєм у тюрко мовних народів. Небіжчиків випростува ли на спині, головою на північ або північ ний схід. Чоловіків супроводжувала до потойбічного світу їхня зброя: довгі за лізні палаші, іноді зі своєрідними В-подібними петлями на піхвах (деталь, що чітко датує те чи інше поховання), «гунський» лук з кістяними обкладками, стрі ли із залізними наконечниками (вже не ромбічними, а трилопатевими або трапе цієподібними).

ДАВНІ СЛОВ'ЯНИ Паремійна гарнітура гунів V I—VII ст. (з а матеріалами розкопок на Х ерсон щ ині). Реконстр. О. В. Симоненка та П . Л. К орнієнка, рис. П . Л . Корнієнка Характерною рисою цих поховань є срібна гар нітура поясів та взуттєвих ремінців. Стиль її ви конання названо «геральдичним». І справді, біль шість бляш ок відлито у формі лицарських щитів із загостреним нижнім краєм. У виробах є отво ри — круглі або у вигляді напівмісяця. К раї бляш ок обов’язково фацетовані. П асую ть до них і п р я ж ки — застібки до поясів. Такі поясні набори відо мі на Сході, в алтайських і мінусинських степах (що і вказує на історичну батьківщину носіїв цьо го сти л ю ). Самі ж набірні пояси, на думку дослід ників. були відзнакою воїна, своєрідними «пого нами», оскільки їх знаходять переваж но у воїнських похованнях.

З інших речей у могилах кочовиків VI—VII ст. зрідка трапляються недбало виконані ліпні горщики, а одного разу на Херсонщині виявили чудовий мідний казан. 77

П Е РШ И Й РОЗДІЛ

Широко відомими є пам’ятки вищої родо-племінної знаті кочовиків VII — початку VIII ст.— так звані клади з Ма лої Перещепини на Полтавщині, Глодосів на Кіровоградщині та Вознесенки на Запоріжчині. Подібні до них знахідки походять із с. Келегеї в дельті Дніп ра та з Нових Санжар (Полтавщина). Останнім часом доведено, що ці «клади» у дійсності є довготривалими поминаль ними комплексами кочівницьких вождів. Загальна особливість цього типу пам’яток — уміщ ення в яму перепалених речей воєнного вжитку: шабель, палашів, вудил, стремен, оздобле них золотом т а коштовним камінням, а також ве личезної кількості прикрас (так, у Малій П ерещ е пиш загальна вага тільки золота становить понад 2.1 кг, у Глодосах — близько 2,6, у Вознесенці — 1.2 кг). С еред цих шедеврів середньовічного юве лірного мистецтва назвемо палаш, руків’я та піхви якого прикраш ені золотом (М ала П ерещ епина). золоті сережки, гривні та медальйони з л ан цю ж ками (Глодоси), браслети, персні, гарніту ри поясів і прикраси вуздечки, срібні, позолочені й золоті таці, тарілки, глеки, вази, келихи, ритони, амфори. Знайдено також велику кількість (на сьо годні — 89) золотих візантійських монет, карбо ваних між 582 та 668 рр. імператорами М аври кієм, Тиберієм, Фокою, Іраклієм, Константаном II. Більш ість коштовних речей є виробами візантій ських та перських майстрів і, безумовно, потра пили до степу як здобич кочовиків або як пода рунки їхнім вождям (надаючи Кубратові титул патриція, Іраклій супроводив це багатими дарами: до речі, болгарські дослідники вважають, щ о ком плекс із М алої Перещепини належ ав саме цьому каганові).

У IX ст. північнопричорноморськими степами прокотилася ще одна орда. Це були угри — кочовики з Південного Приуралля, витіснені на захід сусіда

ми — печенігами та огузами. Перебуван ня угрів на наших землях було недовгим, але відбилося в давньоруських літописах: «...пришедЬше къ ДнЪпру сташа вежами; бЪша бо ходяще аки се половци» (лі тописець наголошує на кочовому укладі життя угорських племен, порівнюючи їх із сучасними авторові номадами). Між русами та уграми відбулася битва, невда ла для перших. Вождь пришельців Олмош зажадав контрибуції, в обмін на яку йому запропонували покинути сло в’янську територію. Обидві умови було виконано з обох сторін, й кочовики по сунули далі на захід, залишивши по собі кілька сторінок у літопису та назву од ного з урочищ стародавнього Києва — Угорське. У 896 р. вони на чолі з Арпадом прийшли до Паннонії, де заснували Угорське князівство (пізніше — королів ство). Ця дата досі святкується угорця ми як «рік одержання батьківщини». Пам’ятки угрів добре відомі в При ураллі (Великотиганський та Всликотарханський могильники), однак прак тично відсутні в Україні. З огляду на швидкість їхнього переходу через Північ не Причорномор’я це зовсім не дивно. Археологи пов’язують з ними деякі типи наременної гарнітури і припускають, що якась частина угорської орди брала участь у складанні пам’яток типу Глодо си — Вознесенка. Можливо, уграм нале жать і поодинокі поховання, які, маючи загалом вигляд ранньотюркських, від різняються від останніх деталями обряду (зокрема, відсутністю кісток коня).

1. РУСЬ В ІСТОРІОГРАФІЇ І ДЖ ЕРЕЛАХ IX ст. в результаті тривалого внутріш У нього розвитку східнослов’янських племен, збагаченого впливами сусідніх народів, склалася одна з найбільших держав середньовічної Європи — Русь.

Роль її історичного ядра відігравало Се реднє Подніпров’я , де традиції політич ного життя сягали ще скіфо-античних часів. У зв’язку з тим, що центром нової держави впродовж багатьох століть був

Д РУ ГИ Й РОЗДІЛ

Київ, в історичній літературі вона ді стала назву Київської Русі. Широко вживаються також назви Давньоруська держава, Київська держава, Давня Русь. Охоплюючи величезну територію — від Балтики й Північного Льодовитого океану до Чорного моря, від Волги до Карпат,— Русь становила собою істо рично важливу контактну зону між Араб ським Сходом і Західною Європою, Візантією і Скандинавією. Це й зумовило її швидке входження до загальноєвро пейського історико-культурного процесу. Про нову могутню державу одночас но заговорили в різних частинах Ста рого Світу. Повідомлення арабських та візантійських авторів, згадки у сканди навських сагах та французьких епічних творах показують Русь як велику країну, яка посідає важливе місце в системі європейських політичних й економічних контактів. За словами арабського істори ка, географа та мандрівника X ст. АльМасуді, руси «утворюють великий на род». Перлина західноєвропейського се редньовічного епосу — «Пісня про Ро ланда» засвідчує участь руських дружин у війні проти Карла Великого. Візантій ський автор Нікіта Хоніат наголошував, що «християнський» руський народ уря тував імперію від навали половців. Одночасно з міжнародним визнанням на Русі зростало і зміцнювалося усві домлення своєї належності до світової історії. Не випадково на монетах Воло димира Святославича великий київський князь зображувався так само, як і візан тійський імператор. Визначний церков но-політичний діяч Русі першої полови ни XI ст. митрополит Іларіон писав, що князі «не въ худЬ бо и невЪдомЪ зем ли владычЪствоваша, нъ в Руські, яже ведома и слышиша всЪми четырьми кон цами земли». Київській Русі належить особливе 80

місце в історії Східної Європи — ана логічне тому, котре посідала імперія Карла Великого в історії Західної. За вершення в Подніпров’ї державотвор чих процесів позитивно позначилося на етнічному розвиткові східнослов’янсь ких племен, що поступово складалися в єдину народність. В її основі лежали спільна територія, єдина мова, спорід нена культура, відносно тісні внутріш ні економічні зв’язки. Упродовж всього періоду існування Давньоруської держа ви руська етнічна спільність розвивала ся шляхом консолідації, хоч і зберігала при цьому етнографічні регіональні осо бливості. Велике історичне значення мала Київська Русь і для багатьох неслов'янських народів. Її досяг нення в галузі суспільно-політичного, економіч ного, культурного розвитку ставали надбанням Литви, естів, латишів, карелів, весі, мері, муроми, мордви, тюркських кочових племен південноруських степів. Ч астина цих народів етнічно й політично інтегрувалася у складі Русі.

Існування відносно єдиної Київської держави охоплює період з IX по 30-ті роки XII ст. Політична форма — ранньо феодальна монархія з елементами феде ралізму. В 30-ті роки XII ст. вона вступи ла в період феодальної роздробленості, характеризований дальшим розвитком продуктивних сил і виробничих відно син, кристалізацією окремих князівств. Видозмінюючи свою федеральну струк туру, Русь проіснувала до 40-х років XIII ст. і впала під ударами монголотатарських завойовників. Історіографія. Київській Русі при свячена величезна наукова література. Вже в працях російських та українських істориків кінця XVIII — першої полови ни XIX ст. В. М. Татищева, М. М. Карам зіна, М. П. Погодіна, М. Ф. Берлінського, М. О. Максимовича та інших була роз горнута широка панорама розвитку пер шої східнослов’янської держави. Напрям

РУ СЬ КИЇВСЬКА УПСАЛА

<0> ҐРеУїль

(р У ЦТллдіт

ібі/іоозїго І 'Н о в го р о д

Великий

- ' га

щ Р ясто і

\імк-!к V

МОСКША

^ ----- А[>" М и т н ій НООГОРОЛ

МІНСЬК Р язань

Пінськ і ]Лювеч

'Ь

Н о в го і СіВСРСІ

т \

із я с л а в л ь

біяпт

ПЄРЄЯСЛАВ

ІМЦГАРАКАНЬ Тирнов •

К о р с ун ь .

С иро ж

Київська Русь (за П. П. Т олочком ). Рис. М . М . Іевлева

Д РУ ГИ Й РОЗДІЛ Софійський собор у Києві. Сучасний вигляд

досліджень мав переважно династичний характер, що й визначало основну того часну схему історичного процесу. Згідно із названими істориками, Русь спочатку була єдиною державою; це забезпечува лося єдністю князівського роду, члени якого владарювали спільно і в злагоді. 82

Пізніше, у XII—XIII ст., принцип стар шинства був порушений, наслідком чого стали нескінченні міжусобиці. М. М. Ка рамзін уважав, що Русь утратила свою силу вже після смерті Ярослава Мудро го: «Давня Русь поховала з Ярославом свою могутність і благополуччя. Засно

РУ СЬ

руського державного ладу йшов двома шляхами: з одного боку, до складання руської землі в єдинодержавне тіло, а з іншого — до утворення в ньому політич них суспільств, які, зберігаючи кожне свою самобутність, не втрачали між со бою зв’язку та єдності... Русь ішла до федерації, й федерація була тою фор мою, в яку вона почала прибиратися. Татарське завоювання зробило крутий поворот в її державному житті». Ідею єдності Київської Русі підтри мав В. О. Ключевський. Як і М. І. Косто маров, він убачав в її історії уособлення боротьби двох засад, які вели, з одного боку, до політичного дроблення держави, а з іншого — до збереження її єдності. Круговерть міжкнязівських чвар і війн утягувала до своєї орбіти місцеве насе лення, безпосередньо зачіпала їхні інте реси, а отже, об’єктивно гальмувала се паратистські тенденції. Вважаючи Русь XII ст. федерацією, заснованою на кров ній спорідненості правителів, В. О. Юіючевський не поділяв думку про цілкови ту окремішність давньоруських земель: «У ній (Русі.— Авт.) діяли зв’язки, які з’єднували землі в одне ціле, але були вони не політичні, а племінні, економічні, соціальні й церковно-моральні». Видатний український історик М. С. Грушевський присвятив власне Київській Русі два томи своєї фунда ментальної праці «Історія України-Руси». Використавши широке коло писем них джерел, він показав суперечливість її історичного розвою: впродовж X — X II ст. високого рівня розвитку досягли виплекані Києвом економіка, культура, право, але сам державний організм по ступово занепадав. На відміну від біль шості тогочасних дослідників, М. С. Гру шевський навіть часи Ярослава Мудрого відніс до періоду розкладу старої Київ ської держави. Цей період, протягнув шись аж до монголо-татарської навали,

КИЇВСЬКА

вана єдиновладдям, вона втратила силу, блиск і громадське щастя, будучи знову роздробленою на малі області... Держа ва, яка за одне століття пройшла шлях від колиски до своєї величі, підупадала й руйнувалася понад триста років». Відзначаючи слов’янський звичай спільно володіти землею, М. П. Погодін убачав головну причину князівських між усобиць у виділенні волостей, яке роз почалося ще на зорі давньоруської істо рії: «В установлених для XII— XIII ст. межах землі-волості існували вже всере дині XI ст., на цей час вони склалися територіально, причому збігалися із зем лями, які займали племена» (тут ідеть ся про літописні племена полян, древ лян, сіверян, котрі насправді були вели кими союзами племен). Теорію уділів, на які начебто по стійно розділялася Русь, рішуче запере чив С. М. Соловйов. У передмові до першої книги своєї праці «История Рос сии с древнейших времен» він наголошу вав: «Не ділити, не дрібнити руську істо рію на окремі частини, періоди, але з’єд нувати їх, стежити переважно за зв’яз ками явищ, за безпосередньою спадко вістю форм; не розділяти засад, але роз глядати їх у взаємодії, намагатися по яснити кожне явище із внутрішніх при чин, перш ніж виділити із загального потоку подій і підпорядкувати зовніш ньому впливу». Новий історичний метод С. М. Соловйова і створена ним чітка родова теорія справили значний вплив на вітчизняну історіографію другої по ловини XIX ст. Цей вплив не обминув навіть тих науковців, які відчували не досконалість побудов видатного істори ка й намагалися доповнити їх поняттями общинного побуту та вотчини. М. І. Костомаров розглядав Русь як федерацію князівств, засновану на спіль ності походження, єдності мови, побуту, віри, князівського роду: «Корінний зачин

РО ЗД ІЛ Д РУ ГИ Й

бо й овом у

сп о р яд ж ен н і.

Типи давньоруських шоломів (реконстр. та рис. П . Л. К орніенка за В. Семеновым)

мав свої «застої й перерви», коли окре мим князям випадало відновити «давню державну систему, залежність давніх провінцій від Києва». Перша стадія в процесі розкладу завершилася князю ванням Мстислава Великого, після чого розпочався політичний занепад Києва. Переломним моментом в існуванні Київ ської Русі М. С. Грушевський називав 1169 р. (рік здобуття Києва військами Андрія Боголюбського), а фіналом — монголо-татарську навалу: «В сих напря мах агонія давньої Руської держави за кінчилася вповні вже в середині XIII ст., але завдяки сформуванню в українськоруських землях нового політичного центру, що притягнув до себе західну частину її земель (Галицько-Волинська держава), державне життя на Україні протяглося ще на століття довше». У XIX — на початку XX ст. помітно зріс інтерес дослідників до історії окре мих земель-князівств. Вийшли друком монографії О. С. Грушевського, П. В. Голубовського, Д. І. Баталія, В. Г. Ляскоронського, М. П. Дашкевича, А. М. Андріяшева, в яких підсумовувалися розвід ки із згаданої проблеми, зібрані дже рела стосовно історії Галицької, Во линської, Київської, Чернігівської, Пере яславської, Смоленської, Полоцької й ін ших земель. З точки зору методології більшість із цих «регіональних історій» наближалися до праць М. М. К а рамзіна, М. П. Погодіна, М. С. Гру шевського та інших істориків, які дотримувалися концепції прогресуючого політичного занепаду Давньоруської держави.

РУСЬ

воїн

Реконстр. та рис. П. Л. К орніенка за науковою консультацією О. А. Брайчевськоі (за матеріалами М узею історичних коштовностей У країни)

КИЇВСЬКА

Д ав н ьо р у ськ и й

Д РУ ГИ Й РОЗДІЛ

Дискусії навколо питань держав но-політичного розвитку Київської Русі тривали далі й не завершилися й досі. На думку М. Н. Покровського, Русь була типовою феодальною державою, полі тична структура котра протягом X — XI II ст. не зазнала кардинальних змін. Пізніше такий же погляд висловив Д. С. Лихачов,— за ним, міжусобиці давньоруських князів розпочалися од разу ж по смерті Володимира Свято славича й не припинялися аж до нападу монголо-татар. У працях Б. Д. Грекова, С. В. Юш кова, М. М. Тихомирова, Б. О. Рибакова, В. Й. Довженка розроблялася нова кон цепція історії та культури Київської Ру сі, розвиток якої визначався феодальною формаційною системою Щодо держав ного устрою думки розбіглися. Так, Б. Д. Греков пояснював розклад Русі економічним занепадом Середнього По дніпров’я , що розпочався із середини XII ст.; С. В. Юшков, крім економіч ного фактора, важливою причиною роз паду єдиної держави вважав князівські міжусобиці, а також постійний тиск на Ті кордони половецьких орд; за Юшковим, Київська Русь остаточно припини ла своє існування в 1169 р., коли її сто лицю здобув Адпрій Боголюбський. М. М. Ти хомиров, загалом визнаючи процес дроб лення Київської Русі на окремі князів ства, разом із тим наголошував, що вона й у XII—XIII ст. залишалася значною міжнародною силою на Сході Європи. Згідно з Б. О. Рибаковим, час від 1132 по 1241 р. правильніше називати не періодом феодальнім роздробленості, а початковим етапом зрілогр феодаліз му, коли формувалися самостійні князівства-королівства. Він не поділяє думку тих, хто твердить про економічний за непад Середнього Подніпров’я та Києва у XII— XIII ст. В. Й. Довженок підкреслював: фео 86

дальні землі-князівства не були чимось новим для Русі XII—XIII ст., вони ви никли ще з утворенням Киівськоі дер жави і становили Ті структурні одиниці. На його думку, єдність Русі трималася на міцних економічних зв’язках, спільній матеріальній і духовній культурі, мові, православній вірі, законодавстві, на усві домленні різними верствами населення необхідності боротьби проти зовнішніх ворогів. На думку В. Т. Пашуто та Л. В. Черепніна, Київська Русь, політична си стема якої була заснована на васалітеті підвладноі знаті й різних формах данинності сусідніх народів, проіснувала, видо змінюючи свою форму, до 30-х років XIII ст. У ряді праць П. П. Толочка обгрунто вується концепція єдності Русі й ролі Києва як Ті економічного, культурного та політичного центру аж до монголо-татарська навали. Крім названих істориків, значний внесок у дослідження історії Київської Русі зробили С. О. Висоцький, В. Л. Янін, Я. М. Щ апов, М. П. К у чера, І. Я. Ф роянов, П. 0. Раппопорт, М. Ю. Брайчевський, А. М. Кирпичников, М. Ф. Котляр, А. В. Куза, О. П. Моця, А. О. Мединцева, П. Ф. Лисенко, В. П. Коваленко, Г. В. Штихов, О. Пріцак, Я. Пеленськнй та інші українські й з а кордонні, зокрема російські, науковці. Більшість праць останнього часу характеризується широким залученням писемних та археологічних дж ерел до висвітлення історії окремих давньоруських земель і міст, загальних питань економічного, суспільнополітичного, етнічного, культурного розвитку всієї Русі тощо.

Джерела. Протягом тривалого часу основним джерелом вивчення історії Київської Русі були літописи. Аж надто довірливе ставлення до них у минулому нерідко призводило до неправильних ви сновків. Сьогодні користуватися літопис ними матеріалами стало значно прості ше, чому сприяла велика джерелознавча робота багатьох українських і російських

Колт X II ст. Золота, чернь. Київ

учених різних поколінь — М. І. Костома рова, О. О. Шахматова, М. С. Грушевського, Д. С. Лихачова, М. М. Тихомирова, Б. О. Рибакова, А. М. Насонова, В. Л. Яніна, В. Т. Пашуто, А. Г. Кузьміна, В. Ю. Франчук та ін. Щоправда, вона ще далека від завершення. Літописи — воістину невичерпне джерело, яке вима гає від кожного дослідника самостійно го критичного аналізу та осмислення закладеної в цьому джерелі інформації. Основу давньоруського літописання становить «Повість минулих літ». Укла дена Нестором у Печерському монастирі близько 1110 р., вона піддавалася редак ції в 1116р. ігуменом Видубицького мо настиря Сильвестром, а в 1118 р.— одним із прибічників князя Мстислава Володи мировича (після чого, до речі, в ній з’яви лася значна норманська вуаль). «Повість минулих літ» утримується в Лаврентіївському й Іпатіївському літо

Важливі відомості з історії Русі та Києва дає Києво-П ечерський П атерик, основу якого стано вить переписна володимиро-суздальського єпископа Симона — колишнього ченця Печерського м она стиря — з ченцем того ж монастиря Полікарпом. У Патерику вміщено унікальні замальовки старо давнього київського ж иття зі згадуванням імен м аляра Алімпія, лікарів Агапіта і Вірменина, про водиться ідея уславлення Києво-П ечерського м она стиря як загальноруського православного центру. О тж е, незважаючи на історико-літературний ж анр Патерика, він, як довели О. О. Ш ахматов, Д . І. Абрамович, А. Г. Кузьмін, є повноцінним дж ерелом з історії Русі.

Ідейно близькими до літописів є л і тературні твори — «Слово про закон і благодать», «Повчання Володимира Мономаха», «Ходіння ігумена Даниїла», «Слово о полку Ігоревім» та ін. За деяки ми винятками, на них значно меншою 87

РУСЬ КИГВСЬКА

писних зводах. Лаврентіївський зберіг ся в єдиному примірнику, написаному ченцем Лаврентієм у 1377 р. для суздальсько-нижегородського князя Дмитра. Іпаті'івський (назва від Іпатіївського мо настиря під Костромою, звідки походить список) датується початком XV ст. Він утримує ряд зводів піиденноруського лі тописання, зокрема Київський 1198 р. і Галицько-Волинський XIII ст. Близьким до Лаврентіївського є Радзивіллівський літопис. Він зберігся в «ли цьовому» ілюстрованому списку XV ст., однак укладений був ще на початку XIII ст. Великий інтерес для вивчення історії Давньої Русі становлять літописні зводи XVI ст., зокрема Никонівський, Хлібниківський, а також праця В. М. Татищева «История Российская», в якій широко використані літописні джерела, які не дійшли до наших днів. Дослідники з’ясу вали: практично у всіх пізніх зводах — у розділах, котрі стосуються домонгольського часу — містяться дані якогось південноруського літопису, але відмінно го від Іпатіївського.

Д РУ Г И Й РОЗДІЛ

мірою позначився вплив «сильних світу цього», однак це аж ніяк не завадило їм провадити патріотичну ідею державної й народної єдності Київської Русі. За Руську землю, за князів своїх і за весь руський народ молився в далекому Єру салимі ігумен Даниїл. Із ще більшою силою ідея єдності Руської землі прозву чала в геніальній поемі «Слово о полку Ігоревім». У «Золотому слові» великий київський князь Святослав закликає інших князів ступити «вь злата стремень... за землю Рускую». Серед писемних джерел важливе міс це посідає «Руська Правда» — звід юри дичних законоположень, чинних на те риторії всієї держави. Початок їй покла ла так звана «Правда Ярослава», роз роблена Ярославом Мудрим у 1015— 1016 рр., а формування давньоруського феодального законодавства завершилося у XIII ст. Довгий час не діставало належної оцінки дуже цікаве джерело з давньо руської історії — мініатюри Радзивіллівського літопису. Тільки після виходу друком відомих праць російського до слідника А. В. Арциховського, а також після грунтовного джерелознавчого ана лізу літопису, здійсненого Б. О. Рибаковим, стало очевидним, що через готич ні рами вікон мініатюр проступає світло Русі, близької до «Слова о полісу Ігоре вім».

Останнім часом дж ерелознавчий писемний ф он д історіТ Русі значно поповнився. Йдеться про знамениті берестяні грамоти Новгорода, Старої Руси, Пскова, Твері, Звенигорода, графіті на сті нах культових споруд Києва, Новгорода, Старої Ладоги та інших давньоруських міст. їх грунтов ний дж ерелознавчий аналіз виконали Б. О. Рибаков, С. О. Висоцький, В. Л. Янін, А. О. Мединцева, А. А. Залізняк, Л. В. Черепній.

Сьогодні різнобічне вирішення тих або інших питань соціально-економіч ного, політичного, культурного розвитку Київської Русі просто неможливе без залучення археологічних матеріалів. Не знання або ігнорування їх нерідко при зводить до того, що в історичній науці повторюються висновки, зроблені ще в XIX ст., але вже давно спростовані ар хеологією. У зв’язку з цим нагадаємо, приміром, про долю відомої теорії еко номічного занепаду Києва й запустіння Південної Русі у XII—XIII ст. Багаторічні систематичні розкопки літописних міст Києва, Чернігова, Пере яслава, Галича, Вишгорода, Білгорода, Новгорода-Сіверського, Путивля, Звени города, Любеча, Пліснеська, Городська, Колодяжина, а також численних того часних городищ і селищ засвідчують, що всі вони аж до монголо-татарської на вали розвивалися по висхідній лінії. Орди Чингісхана й Батия перервали цей поступ і круто змінили історичний про цес як у Південній Русі, так і на всіх давньоруських землях.

2. УТВОРЕННЯ КИЇВСЬКОЇ РУСІ Проблема виникнення Київської Ру сі — одна з найактуальніших у вітчизня ній історіографії. В цілому дослідники відтворили доволі повний і об’єктивний образ держави східних слов’ян, котра сформувалася в результаті їхньої трива лої політичної та соціально-економічної еволюції, збагаченої досвідом сусідніх 88

народів. Вона розвивалася в рамках за гальних закономірностей історико-культурного процесу середньовічної Європи, в якому кожний етнос брав участь, на самперед, через власні культурні тради ції. Разом із тим доводиться констату вати: поряд із науково-об’єктивним ви

Першим князем цього союзу Нестор називає Кия. котрий ходив до Ц аргорода і з почестями був прийнятий візантійським імператором: «Ини же, не свЬдуще, рекоша, яко Кий есть перевозникъ былъ, оу Києва бо бяш е перевозь тогда с оноя стороны Д н Ъ п р а, тЬмь глаголаху: на перевозь на Києїгь. Аще бо бы перевозникъ Кий, то не бы ходилъ Царюгороду; но се Кий княж аш е в родЪ своємь, приходившю ему ко царю, якож е сказають, яко велику честь приялъ от царя, при которомъ приходивъ цари. Идущю ж е ему вспять, приде къ Дунаеви, и възлюби мЬсто, и сруби градокъ малъ, и хотяш е сЪсти с родомъ своимъ, и не даш а ему ту близь живущии; еж е и донынЬ наречють Д унайци городище Киевець. Киеви ж е пришедшю въ нині градъ Киевъ, ту ж ивотъ свой сконча; а б р а ть

его Щ е к ь и Х оривт. и сест р а их Л ьібедь ту ско н ч аш а».

Повідомлення Нестора (яке, до речі, поділяють далеко не всі вчені) не є чимось незвичайним у слов’янській історії. Воно, по суті, підтверджується свідченнями візантійських авторів про постійні на біги антів і склавінів на візантійські володіння наприкінці V — в VII ст. Розповідь П рокопія Кесарійського про антсько-візантійські контакти ЗО— 40-х років VI ст., а також про антського вож дя Хільбудія певним чином перегукується з роз повіддю Нестора про Кия.

Важливим моментом у процесі полі тичної консолідації Полянського племін ного союзу стало заснування Києва. Ві домі на сьогодні археологічні й писемні джерела дають підстави твердити, що це сталося наприкінці V — в першій поло вині VI ст. Розташоване в надзвичайно зручній географічній точці, котра була своєрідним природноісторичним фоку сом Східноєвропейської рівнини, це м і сто протягом тривалого часу правило за головний політичний центр східних сло в’ян. Практично кожному союзові племен відповідає своя археологічна культура. Виходячи з даної тези, можна окреслити територію ранніх слов’янських об'єднань та визначити рівень їхнього соціальноекономічного розвитку. За Б. О. Рибаковим, Полянський союз племен (або Русь VI— VII ст.) охоплював землі площею до 200 тис. км*. Процеси консолідації східнослов’ян ських племен, що відбувалися за умов постійної небезпеки з боку кочовиків, викликали до життя нову форму посе лень. У літопису вона дістала визначення «град». Можна припустити, що ці «гради» виступали насамперед як адміністрахивно-політичні й культові центри союзів племен, а також як порубіжні фортеці. Археологічні дослідження Києва, Черні гова, Пскова, Ізборська, городищ біля сіл Зимне (Волинь), Пастирське (Чер кащина), Колочин (Гомельщина) та 89

КИЇВСЬКА

світленням згаданої проблеми існують й інші підходи. За ними, внутрішні законо мірності складання східнослов’янської державності, традиції якої сягають у гли бину віків, підмінюються зовнішніми; роль культуртрегерів східних слов’ян від водиться візантійцям, хозарам, норма нам та ін. Літопис про початки Русі. Вище вже згадувалося, що, відповідаючи на запитан ня «откуда есть пошла земля Руская?», літописець Нестор у «Повісті минулих літ» відтворив широку картину розселен ня східнослов’янських племінних об’єд нань — полян, древлян, сіверян, волинян, дреговичів, словен (загальним чис лом 14), які перебували на стадії заро дження державності. В літопису ці об’єд нання названі князівствами: «И по сихъ братьи (після Кия, Щека й Хорива.— Авт.) держати почаша родь ихъ княженье в поляхъ, а в деревляхъ свое, а дреговичи свое, а словЪни свое в НовЪгородЬ, а другое на ПолотЪ». «Род» тут виступає в значенні князівської династії. Центром зародження східнослов’ян ської державності було Середнє П о дніпров’я, що мало, повторимо, давні традиції політичного розвитку. В V I— VII ст. тут виникло велике об’єднання полян, яке згодом перейняло назву одно го з місцевих племен — Рос або Рус.

РУСЬ

РО ЗД ІЛ Д РУ ГИ Й

РУСЬ КИЇВСЬКА

інших засвідчують їхню фізичну та со ціальну однотипність. Руська земля. Важливим етапом у розвитку Давньоруської держави були VIII—IX ст. Саме тоді, за Нестором, у Середньому Подніпров’ї склалося дер жавне об'єднання полян, древлян і сіве рян — Руська земля. Наявні писемні джерела містять чи мало аргументів на користь південного походження терміна «Русь». Ті ж істо рики, які обстоюють думку щодо його північного походження, апелюють, як правило, до «Повісті минулих літ», охоче цитуючи таке її місце: «И бЬша у него (князя Олега.— Авт.) варязи и словени и прочии прозвашася русью». Однак при цьому забувають відзначити: дивне перетворення північних зайд на русів відбувається тільки після того, як вони потрапляють до Києва. У зв’язку з цим виникає ще одне за питання: якщо, згідно з цими дослід никами, завдяки тісним слов’яно-фіноскандинавським контактам назва «Русь» уже в IX ст. могла з’явитися лише в се редовищі цього змішаного населення (тобто далеко на північ від Середнього Подніпров’я), то чому Олег оголосив «матерью городам руским» не якесь пів нічне місто — скажімо, Ладогу або Нов город, розташовані в центрі Північної Русі,— а Київ, віддалений від останньої на тисячу кілометрів? Літописці й пізніш е чітко відрізнятимуть русь під варягів і навіть словен. У 1015 р. Ярослав ииступив із Новгорода на Київ з тисячею варягів 1-а іншими воями. Йому назустріч вийшов Святоиолк, «пристрои бещ исла вой, Русь и печенЪгъ». А після утвердж ення на київському столі вже

Давньоруська зброя (рис. ш матеріалами публікацій)

П.

Л.

К орніенка

Давньоруські прикраси (рис. П . Л . Корніенка її/ матеріалами публікацій)

РОЗДІЛ

Д РУ ГИ Й

видно, і Константин Багрянородний, говорячи про «внутрішню Русь», мав на увазі саме цей регіон.

Підвіски X — XII ст. (рис. П. Л . К орнієнка за матеріалами публікацій) Ярослав став володарем руської (київської) дру жини. Ще показовішим у цьому плані є свідчення давньоруських літописів X II— X III ст. У них по няття «Русь» або «Руська земля» виступають у двох значеннях — широкому, яке стосується всіх східнослов’янських земель у складі Давньоруської держави, й вузькому, вживаному тільки щ одо пів денної частини цих земель,— Київщини, Черні гівщини, Переяславщ ини. Аналіз літописних по відомлень про Руську землю у вузькому зн а ченні цього терміна, або про внутрішню Русь, дає змогу визначити її меж і — між Десною на півночі. Сеймом і Сулою на сході, Россю й Т ясмином на півдні, Горинню на заході. Інакш е каж у чи, це ті самі зем лі, де колись сиділи поляни, сіверяни і древляни, які-то й склали етнополітичну основу ранньодерж авного утворення Русь. Д о речі, саме тут збереглося найбільше гідронімів і топо німів, пов'язаних із цією назвою ,— Рось, Росава, Роставиця, Ростовець та ін. Коли на Русі з ’яви лося кілька міст із назвою Переяслав, перший із них (який дав цю назву іншим) став назива тися Переяслав-Руський. Навряд чи мож на сумніватися у тому, що пізні літописці відродили п ам 'ять й окреслили ту корінну Русь, котра поклала початок державі. Оче

Хронологічно найраніші згадки назви «Русь» в арабській літературі належать авторам IX ст.: ріка Друс (ДанапросДніпро), Руські гори (Джабал-Рус), купці (ар-Рус). В анонімному творі то го ж століття «Худуд ал-Алам» говорить ся: країна русів знаходиться між горою печенігів на сході, рікою Рутою на півдні і слов’янами на заході. Ібн-Хордадбех відзначив, що, за твердженням самих русів, вони є християнами. Свідчення на користь цього містяться в «Житії Стефана Сурозького», де розповідається про похід князя Бравліна до Криму кін ця VIII — початку IX ст. (як і всі його наступники — київські князі, котрі хо дили на Візантію, Бравлін мав на меті утвердити Русь на чорноморських рин ках). Успішність цих ранніх воєнних ек спедицій доводиться тим, що «Румійське море» стало називатися «Руським»: «А ДнЪпръ втечеть в Понетьское море треми жереломъ, еже море словеть Руское». Уважний і неупереджений аналіз лі тописних свідчень не дає підстав убача ти в назві «Русь» щось чуже для східних слов’ян, нібито привнесене в їхнє життя тільки у IX—X ст. Навпаки, той факт, що ця назва швидко поширилася на весь східнослов’янський світ, указує на давні традиції його побутування в даному се редовищі. Незалежно від свого похо дження, в період східнослов’янської етнополітичноі й культурноі консолідації назва *Русь» була тотожньою назві осло в’яни». В цьому нас переконують літо писні висловлювання — «Руские грады», «мы от рода Руского», «Русин» та ін.

Скандинавські металеві фібули, знайдені на Київщині (рис. П. Л. К орнієнка за матеріалами публікацій)

К И ЇВ С ЬК А РУСЬ

Д РУ ГИ Й РОЗДІЛ

I M .y B I liW -U T H

Вікінги. Зображ ення на килимі з Б ай о (Ф р а н ц ія)

Поза сумнівом, уже в I X — X ст. колишні міжплемінні союзи поступово зливають ся в єдину етнічну спільність. Ця народ ність почала називатися «родом руським» або «Руссю». Русь і нормани. Норманізм як науко ва течія має давнє коріння. Виник він у Росії у XVIII ст., а вже потім його під хопила історіографія західних країн. На сьогодні крайнощі старої норманської школи (як, до речі, й антинорманізму) подолані, однак проблема залишається. Неонорманісти оголошують варягів одні єю з історичних сил, котра відіграла вирішальну роль в утворенні Київської Русі, заснуванні давньоруських міст тощо. Характерною в цьому відношенні є позиція шведського дослідника Холгера Арбмана. З одного боку, він, як і його попередники, доводив: просуваючись на схід і південь, шведи підкорили місцеве, головним чином слов’янське, населення й дали йому політичну організацію; з іншого ж — цього науковця бентежи 94

ла незначна кількість пам’яток сканди навського походження в давньоруських м іс т а х .

Практично всі історики, які прагнуть обгрунтувати пріоритет скандинавів в утворенні Київської Русі, як один із го ловних аргументів використовують відо мий текст із «Повісті минулих літ* про закликання варягів: «И изьбрашася З братья с родьі с в и м и , пояша по собі всю Русь, и придоша, старЬиший Рюрикь, сйде НовЬгородЬ, а другий Синеусь, на БЬлЬ-озерЬ, а третий ИзборьсгЬ, Тру- # ворь». Як доведено, два з цих братів виявилися міфічними. Вони виникли під пером літописця, який погано знав швед ську мову: Сінеус (або Sine hus) озна чає «свій рід», а Трувор (або Thru voring) — «вірна дружина». Не все ясно з Рюриком. Історичність його не підда ється сумнівам, однак етнічна належ ність і роль у давньоруській історії ще потребують з’ясування. Деякі дослідни ки вважають його вихідцем з Ютландії (Д анія), але не виключено, що він міг

Все сказане стосується й етнічної належності варягів. Н и н і є всі п ідстави ствердж увати : вони

мали не тільки скандинавське (шведське чи дат ське), а й поморсько-слов’янське походж ення. Вражаючий феномен адаптації вже першого поко ління варягів на Русі не мож е знайти задовільного пояснення, якщ о не припустити, що ще до приходу їх на береги Волхова і Дніпра вони були наполо вину слов'янам и. З а археологічне підтвердження широкого проникнення поморсько-слов’янського населення в північні й північно-західні ранони Русі правлять керамічні комплекси так званого балтійського вигляду, знайдені в Новгороді, П ско ві, Старій Л адозі, в городку на Л оваті. На тісний зв’язок псковських кривичів і новгородських с.ю вен із венедським (західнослов’янським ) регіоном вказують і дані лінгвістики.

Некоректні посилання ряду зарубіж них дослідників на літописні повідом лення про варягів створюють оманливе

Підвіска й перстень із знаками Рюриковичів (рис. II. Л . К орніенка за матеріалами п ублі кацій)

Кістяна горловина бурдюка та розгортка зображ ення на ній (с. Верхній Салтів на Х арків щ ині). Р ис. П. Л . Корніенка

РУСЬ

враження мало не рівноправної участі їх у східнослов’янському державному бу дівництві. Однак навіть і у виправленому вигляді «Повість минулих літ» не дає для цього підстав. Після приходу на Русь Рю рик, згідно із статтею 862 р., сів у Нов-

КИЇВСЬКА

походити з венедських ободритів,— в їх ніх землях відоме торговельне місто Рерік (до речі, в німецького хроніста XI ст. Адама Бременського ім’я Рерік виступає як друга назва поморських слов’ян-ободритів).

городі, Сінеус — у Білоозері, Трувор — в Ізборську. По смерті братів «прия власть Рюрикъ, и роздая мужемъ своимъ грады, овому Полотескъ, овому Ростовъ, другому БЪлоозеро». Наче передбачаючи майбутні претензії норманістів, Нестор (а може, його попередник) пояснив: «А перьвии насельници в НовЪгородЬ СловЪне, въ Полотьски кривичи». У 882 р. князь Олег, спускаючись Дніп ром, «приде къ Смоленьску съ кривичи, и прия градъ, и посади мужь свой; оттуда поиде внизъ, и взя Любець, и по сади мужь свой». Сам же він сів у Києві. То де ж тут рівноправна участь? Адже Рюрик та Олег не засновують нових міст, а здобувають уже існуючі, не запро ваджують у них систему політичної вла ди, а лише міняють стару адміністрацію на «свою»! Цілком природно, що нова князівська династія, північна за похо дженням, спочатку сприяла залученню варягів до державного життя. Однак це ніколи не набирало форм панування, засилля чужинців. Процес їхнього при пливу на Русь контролювався, а прожиПрикраси й залізні вироби населення Хозарського каганату (салтівська культура). Рис. П. Л. К орніенка

Дутики про недоцільність тримати буйні вата ги варягів у містах дійшов ще Володимир С вято славич. Д о речі, він вирішив повідомити візантій ського імператора про досвід спілкування русичів із норманами. Посли, виряджені ним до Царгорода попереду відправленої туди ж варязької дру жини, передали імператорові такі слова київського князя: «Се йдуть к тебЬ варязи, не мози и хь д ерж а ти в ь град-Ь, оли то стьворять ти зло, яко и сде, но росточи я розно». Щ оразу, як тільки варязькі найманці виконували своє завдання, князі намага лися позбутися їх. При цьому не тільки не від дячували — із родинною щ едрістю — за їхню службу, а й нерідко не платили навіть обумовленої суми. Т аке траплялося, наприклад, за Володими ра Святославича та Ярослава Мудрого. Ці та інші ф акти доводять: слов'яно-скандинавська за похо дж енням князівська династія на Русі досить швид ко стала просто слов'янською і вж е не мислила себе поза інтересами очоленої нею держ ави.

Русь і Хозарія. У VII ст. в пониззях Волги й Дону з’явилися хозари. Вони заснували свою державу — Хозарський каганат із центром у місті Ітіль. Деякі сучасні західні історики та археологи твердять, нібито ця «мирна торговельна держава» справила виключно благодій ний вплив на політичний і культурний розвиток східних слов’ян. Професор Гарвардського університету (США) О. Пріцак узагалі пропонує відмовитися від концепції слов’янського походжен ня Русі. Згідно з ним, поляни були не слов’янами, а різновидом хозар, а їхня київська гілка — спадкоємницею роду Кия, який заснував (іноді вжива ється термін «завоював») Київ у VIII ст. У першому томі своєї планованої ба гатотомної праці «Походження Русі» О. Пріцак висловив таку думку: «Ідеї дер жавності не виникають спонтанно, але переносяться з одного регіону до іншого, а їхніми носіями і засновниками держав є купці та воїни, що найраніше виді

РУСЬ

лилися у професійні групи населення». Однак із подальшого викладу видно, що у Францію чи Німеччину, а також у Хозарію державність все ж таки не була принесена, а зародилася там саме спон танно, що ж до східних слов’ян, то їм державність принесли, причому одразу з двох сторін — із Заходу та Сходу. Чи підкріплюються ці висновки ар хеологічним матеріалом? Адже коли б вер сія хозарської Русі й Києва мала рацію, ми могли б сподіватися на аналогічність знахідок у Києві та хозарських цент рах — Саркелі, Ітілі та ін. О. Пріцак зов сім не торкається археології. А шко да, бо в іншому разі він неодмінно пе реконався б, що розкопки стародавньо го Києва незаперечно доводять місцеву слов’янську самобутність його матері альна культури. Речі хозарського ко ла — так званої салтово-маяцької куль тури — в Києві трапляються в поодино ких екземплярах і складають лише якусь частку відсотка від загальної кількості знахідок. Не витримує випробування архео логією і твердження О. Пріцака про бу дівництво Києва наприкінці VIII — у першій половині IX ст. Пам’ятки, які засвідчують безперервний розвиток на київських горах важливого адміністра тивно-політичного й культурного центру Полянського союзу племен, датуються кінцем V— VIII ст. Уже в I X ст. у Києві на місцевій слов’янській основі склала ся нова міська культура, котра не мала нічого спільного з хозарською. Сказане, звісно, не означає заперечення будьяких зв’язків Середнього Подніпров’я та Києва з хозарським світом. Поза вся ким сумнівом, відбите в писемних дже релах сусідство і взаємодія цих етнополітичних утворень — ранньої Русі та Хозарії — аж ніяк не могли минути без слідно для них обох. А проте було б історично помилково твердити про одно

КИЇВСЬКА

вання у слов’янському середовищі — регламентувалося (що виявлялося, на приклад, в екстериторіальності варязь ких дружин у відношенні до великих давньоруських міст).

ДРУ ГИ Й РОЗДІЛ

бічність цих впливів, а тим більше ото тожнювати два різноетнічні масиви (Хозарія, очевидно, досить відчутно впливала на складання економічних і політичних структур у східнослов’ян ському світі, що виявилося, зокрема, в запозиченні київськими князями титулу кагана, а також системи дуумвірату). Загалом же «цивілізаторська» діяль ність хозар полягала насамперед у тому, що вони силою зброі підкорили окремі східнослов’янські племінні об’єднання — полян, сіверян, в’ятичів — і перетворили їх на своїх данників. Тим самим вони змушували східних слов’ян консолідува тися для боротьби за своє визволення. Отже, державне утворення Руська земля розвивалося й міцніло не під патронатом Хозарі'і, а в боротьбі проти Ті експансії. Є підстави вважати, що вже за князюван ня в Києві Аскольда й Діра хозарська зверхність у межах власне Руської землі була подолана. Потім Олег здійснив — у 884 і 885 рр.— походи на хозар і звільнив від їхньої влади східних сіверян і радимичів. Край хозарському владарю ванню на Русі остаточно поклав Свято слав Ігоревич. Аскольд і Дір. Під 862 р. в «Повісті минулих літ* згадуються київські князі Аскольд і Дір, які спочатку начебто були боярами Рюрика, але відпросилися в нього в похід на Константинополь і по дорозі здобули Київ. Цю версію, дуже поширену в зарубіжній історіо графії, переконливо спростував ще 0 . О. Шахматов. Аналіз літописних по відомлень привів його до висновку: ці князі IX ст. були нащадками Кия, остан німи представниками місцевої київської династії. Пізніше до аналогічної думки прийшли Б. О. Рибаков, М. М. Тихомиров та інші дослідники, які підтвердили свої розшуки свідченням польського хроніста Яна Длугоша: «Після смерті Кия, Щека та Хорива, успадковуючи за 98

прямою лінією, їхні сини і племінники багато років панували у руських, поки спадщина не перейшла до двох рідних братів Аскольда й Діра». На користь слов’янського походжен ня Аскольда й Діра свідчить і літописна стаття «Повісті минулих літ» 882 р.: «И придоста къ горамъ къ Києвьскимь, и оувидЪ Олегь, яко Осколдъ и Диръ княжита... И приплу подъ Оугорьское, похоронивгь вой своя, и приела ко Асколду и Дирови, глаголя, яко „Гость еемь, и идемъ въ Греки от Олга и от Игоря княжича. Да придЪта к намъ къ родомъ своимъ“ . Асколдъ же и Диръ придоста, и выскакав вси прочии изъ лодья... И убиша Асколда и Дира». Наведений текст ставить цілий ряд запитань. Я кщ о Аскольд і Д ір належ али до оточення Рюри ка, чому тоді ф акт їхнього князю вання виявив ся таким несподіваним для Олега? Як могло тра питися, щ о в Києві лиш илося непоміченим про ходж ення по Дніпру великої флотилії? Кому зн а добився м аскарад зі схованкою воїнів? І, нарешті, чому київські князі мусили йти до Олега, а не він до них. щ о з усіх точок зору виглядало б куди логічнішим? Вся справа тут у тому, що реальні події розгор талися інакше, ніж у викладі літописця. Ідея з а хоплення К иєва виникла в Олега значно раніше, а здійснив він Д напевно, не без допомоги ото чення Асколвда й Діра, бо аж надто гладко Олег здійснив свій задум. Оволодіти Києвом силоміць він не мав ж одного шансу. Н авряд чи зарадила б і хитрість зі схованкою воїнів, адж е підступне вбивство Аскольда й Діра в Угорському (тут, напевне, вж е в IX ст. знаходилася зам іська кня зівська резиденція) ще не гарантувало узурпа торові безпереш кодного вступу д о столиці Русі. Тим часом він здобув її без щ онайменших зусиль! Літопис спокійно підсумовує події 882 р. словами: «И сЬде О легь княж а въ Киев*». Все це наводить на природне припущення: Аскольд і Дір стали жертвою не стільки Олега, скільки власних бояр.

Часи дуумвірату Аскольда й Діра по значилися цілою низкою визначних по дій. Особливого розголосу набув похід руських дружин під проводом Аскольда на Константинополь у 860 р. Незважаю чи на відносну невдачу цього походу, він

3. ПЕРІОД РАННЬОГО ФЕОДАЛІЗМУ Ранньофеодальний період історії Ки ївської держави був етапом, на якому і тарі суспільно-економічні відносини ціл ком змінювались новими, створюва ними вже на класовій основі. В цей час зміцніла матеріальна база феодаль ною способу виробництва, і він почав відігравати провідну роль у багатоуклад ній економіці країни. Поступово оформи лася ієрархія самого класу феодалів, де кожен із «сильних світу цього» зале жав від багатшого і знатнішого,— до німого великого князя київського (слід при цьому відзначити, що в середньо вічному світі ті, хто стояв на горі суспіль ної піраміди — князі, королі, кагани, ко-

нунги,— в свою чергу, теж вважалися особисто залеж ними— від Бога). Соціальна ієрархія. Писемні джерела постійно фіксують участь у багатьох подіях на Русі представників різних ка тегорій князівського оточення: гриднів, мечників, отроків, кращих мужів, бояр та ін. Крім великого князя київського, на сторінках літописів називаються й під леглі йому місцеві «велиции князи». Розшарування феодалів по соціаль ній вертикалі відбилося й у археологіч них матеріалах, зокрема в поховальних пам’ятках, досліджуваних у різні часи В. В. Хвойкою, В. Б. Антоновичем, Д. І. Бліфельдом, О. П. Моцею та інши 99

РУ СЬ

пастиря і з великою старанністю справ ляють християнські обряди». Ця важлива подія в житті Київської держави не відзначена в «Повісті мину лих літ». Із тогочасних джерел тільки Никонівський літопис зберіг повідомлен ня про Аскольдове хрещення Русі (в тій частині цього списку, яка, на думку Б. О. Рибакова й інших істориків, була укладена на основі «літопису Асколь да»). Певною мірою русько-візантійський договір 60-х років IX ст. зумовлював активність Русі на Сході. Так, похід на Абесгун відповідав практичним інтере сам руських, але разом із тим розгля дався і як виконання ними союзницьких зобов’язань щодо Візантії, яка тоді вою вала з Арабським халіфатом. Таким чином, усе сказане вище дає підстави зробити загальний висновок: Киівська Русь другої половини IX ст. являла собою значну військово-політич ну структуру, що владно входила в коло європейських держав.

КИЇВСЬКА

відіграв вирішальну роль в утверджен ні міжнародних позицій Київської Русі. Облога Царгорода стала своєрідним пун ктом відліку руської історії у грець ких хроніках: із посиланням на «л е тописанье греческое» «Повість минулих літ» відзначає, що від цього часу тачася прозивати Руска земля». Тобто відбу лося, по суті, дипломатичне визнання Візантією східнослов’янської держави. Ці дві країни уклали між собою договір «миру й любові», однією з найважли віших статей якого було хрещення Русі. Ось що писав із цього приводу патріарх Фотій у своєму «Окружному посланні» східним митрополитам: «Підкоривши су сідні народи й через це надмірно загор дившись, вони (руси.— Авт.) звели руку на Ромейську імперію. Але тепер вони проміняли еллінську й безбожну віру (язичництво.— Авт.), в якій раніше пе ребували, на чисте християнське вчен ня, увійшовши в число підданих нам і друзів... і в них загорілася така спрага віри та ревність, що вони прийняли

РОЗДІЛ

Д РУ ГИ Й

свого сюзерена становили основу життє діяльності. До третьої й четвертої груп входили й могили знатних воїнів із най ближчого князівського оточення. Ще в 1872— 1873 рр. Д . Я. Самоквасов до слідив у Чернігові Чорну Могилу — курган із по хованням одного з «велициих» князів місцевої династії. З а переказами, тут спочив князь Ч ор ний — легендарний засновник міста. Насип кургану заввишки більш ніж 10 й окруж ністю 170 м було оперезано ровом завширш ки близько 7 м. На підсипці в центрі кургану виявлене кострище із залиш ками кісток трьох осіб (чоловіка, жінки й підлітка) та різноманітним супровідним інвен тарем: зброєю, знаряддями праці, побутовими предметами, візантійськими монетами X ст.. кіст ками жертовних тварин і т. ін.

Схема розрізу та реконструкція етапів поховально го обряду в кургані давньоруського часу та загальна схема конструкції насипу ( з а матеріалами розко пок Д . Я. Самоквасова кургану Чорна М огила на Чернігівщ ині). Р ис. П .Л . К орнієнка за реконструк цією Б. О. Рибакова

ми. Так, серед багатих могил зі зброєю виділені чотири групи: поховання воїна (одиночне); воїна з конем; воїна з жін кою (дружиною або рабинею-наложницею); воїна з жінкою та конем. Із цих груп тільки дві перші реально репрезен тують заупокійні обителі представників молодшої князівської дружини — про фесійного контингенту вояків-найманців, для яких війна та захист інтересів 100

Феодалізація земель. Після об’єднан ня у 882 р. північно- та південноруських земель верховні правителі Русі активно продовжували політику приєднання до державної території околиць східносло в’янського світу, придушуючи щонаймен ші сепаратистські прояви з боку місцевої племінної верхівки. Археологічні мате ріали дають змогу простежити конкретні шляхи реалізації намірів київських кня зів щодо цілковитого підкорення південноруської території. За пам’ятками X ст. добре визначаються не зафіксовані на лежним чином у писемних джерелах головні напрямки феодалізаціі право бережних і лівобережних районів Подні пров'я. Такими «магістральними» шля хами на Лівобережжі виступали літопис ні Чернігів — Сновськ (сучасний Седнів Чернігівської області) — Стародуб (сучасний райцентр Брянської області Росії), К и їв — Переяслав Руський — Курськ. На Правобережжі аналогічна стратегічна лінія проходила через Київ Реконструкція уявного вигляду князівського похо вання-тіл оспалення в зрубі кургану Чорна Могила (з а описом Д . Я. Самоквасова) та речі з цього поховання (рис. П. Л. К орнієнка за реконструкцією Б. О. Рибакова)

К И ЇВ С ЬК А РУСЬ

Д РУ ГИ Й РОЗДІЛ Два ритони з турячих рогів із кургану Чорна М огила: загальний вигляд і прорисовка зображ ен ь на срібних окуттях (рис. П . Л. К орніенка за В. В. Седовым і Б. О. Рыбаковым)

на Пересопницю (сучасний населений пункт у Рівненській області). Далі на Захід ця лінія простежується слабше, однак можна впевнено говорити, що два головні магістральні шляхи пролягали в напрямку літописних Червенських гра дів (територія сучасного Люблінського воєводства в Польщі), міст Пліснеська (нині — с. Підгірці Львівської області) та Перемишля (сучасний Пшемисль у Польщі). За А. М. Насоновим, у при карпатському регіоні феодальні відно сини від самого початку успішно роз вивалися без якихось генеруючих ім пульсів із Середнього Подніпров’я, а то му київським князям доводилося докла дати великих зусиль у боротьбі з Давньо102

польською державою за цілковите під порядкування собі цих розвинених в економічному відношенні земель, зай нятих автохтонним — східнослов’ян ським — населенням. Важливу роль на цьому початковому етапі розвитку феодалізму на Русі про довжували відігравати воєнні походи за межі її території. З цього правлячий клас мав великий зиск, а сама молода держава стверджувала свій престиж на міжнародній арені. Зацікавленість в от риманні доходів у результаті міждержав них воєнних конфліктів, а також зов нішньоторговельних операцій становила найхарактернішу рису політики воло дарів кінця IX — першт половини X ст.

В першій половині X ст. були укладені перші русько-візантійські дипломатичні договори. В догонорі від 945 р. читаємо: «И великий князь нашъ Игорь, и князи и боляри его, и людье вси рустии нослаша ны к Роману, й Костянтину, и къ С теф а ну. къ всликимъ царсмъ греческимъ, створити люґіовь съ самЪми цари, со всЪмъ болярствомъ и со нсъми людьми гречьскими на вся л-Ьта, донде ж е .ъ я е т ъ солнце и весь миръ стоить. И еж е по мыслить от страны руския разруш ити таку любовь, и елико ихъ крещенье прияли суть, да приимуть месть от бога вседержителя, осужденье на поги бель въ весь вЪкъ в будущий: и елико ихъ есть не крещено, д а не имуть помощи от бога ни от Перуна, ди не ущ итятся щиты своими, и да посЬчсни будуть мечи своими, от стрЬлъ и от иного оружья, н да будуть раби въ весь вЪкъ в будущий».

Суперечності класового суспільства, що посилювалися, та спроби київських інерхників забирати собі і своїм людям дедалі більшу частку громадського до даткового продукту призводили, звісно, до конфліктів із безпосередніми вироб никами. Інколи ці сутички закінчувалися трагічно. Так сталося, наприклад, у 945 р., коли київський князь Ігор (912— 945) вирішив двічі підряд зібрати данину і древлян. Довідавшись про це, вони зій шлися на віче та, за свідченням літопису, іаивили: «Аще ся въвадить волкъ в овцЪ, го ныносить все стадо, аще не оубьють его; тако и се аще не оубьемъ его, то вся ми погубить». Після цього князівську дружину перебили, а самого Ігоря розі рвали навпіл між двома нахиленими де ренами. Часи князювання Ольги (945—964) і а Святослава (964—972) значною мі

Прийом княгині Ольги імператором Константином у Константинополі. Ф реска Софійського собору в Києві (за С. О. В исоцьким )

103

РУ СЬ

рою характеризувалися тими ж самими рисами, що й попередні. На паритет ному рівні провадяться русько-візантій ські переговори; під тиском руської воєн ної могутності гине Хозарський каганат; феодалізація внутрішніх районів країни виходить на якісно новий рівень, коли місцеві князівські династГі поступово потрапляють під цілковиту зверхність центральна влади або ж замінюються представниками великокнязівської ро дини. Так, поки Ольга займалася дер жавними справами в Києві, її син Свято слав протягом тривалого часу контролю

КИЇВСЬКА

У той ж е час центральна казна почала вже поповнюватися надходженнями із внутрішніх районів країни. Основним напрямком закордонних воєнних походів залишалися Візантія та її столиця — Константинополь. У 907 р. київський князь Олег (роки правління 882—912) навіть прибив на знак перемо ги свого щита до міської брами Царгорода.

Д РУ ГИ Й РОЗДІЛ

вав ситуацію в північному регіоні держ а ви — в Новгороді (це засвідчено візан тійськими джерелами, а також знахід кою у згаданому місті кістяного виробу із двозубом — князівським знаком Свя тослава). Помста Ольги за вбивство сво го чоловіка Ігоря супроводжувалася по лоненням древлян та передачею їх у

повну залежність слугам і радникам княгині. Крім активної внутрішньополі тичної діяльності, Ольга підтримувала зносини з європейськими країнами, на самперед Візантією. У 957 р. (за новими даними — у 946) вона відвідала Царгород, де була прийнята імператором Кон стантином Багрянородним і патріархом.

К онструкція укріплень Білгорода-К иївського (нині — с. Бі/городка Київської о б л .).Рис. М . М . Ієвлева за реконструкцією Б. О. Рибакова

104

РУСЬ КИЇВСЬКА Десятинна церква (рис. М. М . Ієвлева за реконструкцією М. В. Холостенка)

Яскравою фігурою був і її син, князь ( нитослав,— природжений воїн, який не 11льк и блискуче здійснював тактичні опе рації, а й розробляв тривалі стратегічні кампанії. Сучасники говорили, що Свято<лан Ігоревич легкий та швидкий у війі і.коиих походах, наче барс. Із собою він ис брав ні намету, ні воза, ні казана; мк і його вірні дружинники, їв печене па нугіллях м’ясо, спав на підстилці із і ідлом у головах. Візантієць Лев Діакон іііл и шив словесний портрет князя. Він <»уи і ередній на зріст, кирпатий, вусатий, май кошлаті брови і світло-сині очі. На голеній голові залишалося тільки од не пасмо волосся, а у вусі блищала зо

лота сережка. Починаючи бій, Свято слав завжди попереджав супротивника: «Хочю на вьі ити». Повертаючись зі своїми військами з Болгарії на Русь після виснажливих битв із переважаючими силами візантійського імператора Іоанна Цимісхія, Святослав загинув біля Дніпровських порогів від рук печенігів. Епоха Володимира. Логічне завер шення політика руських князів IX—X ст. дістала за Володимира (980— 1015) — позашлюбного сина Святослава та ключ ниці княгині Ольги — Малуші. В ці часи Русь утвердилася на провідних позиціях серед найрозвинутіших країн середньо 105

Д РУ Г И Й РОЗДІЛ

вічної Європи. На рубежі тисячоліть про водиться реформа структури державного правління, в результаті якої чільні поса ди в керівництві почали обіймати тільки члени великокнязівської родини, а систе ма взаємовідносин між сюзеренами та васалами стала чітко зарегламенто ваною. Загальне піднесення Київської Русі дало змогу зміцнити її кордони. Оборон ні лінії зводяться насамперед довко ла Києва, Чернігова, Перяслава — трьох найважливіших осередків Руської землі. Під 988 р. літопис зазначає: «...рече Владимирь: се не добро, еже маль городь

окало Києва. И нача ставити городьі по Десніі, и по Востри, и по Трубежеви, и по СулЬ, и по СтугнЬ». Наведена інфор мація добре підтверджується матеріала ми досліджень численних градів, біль шість з яких відігравали важливу роль і в наступні століття (літописні Воїнь, Новгород-Сіверський, Білгород та ін.) У соціально-політичній сфері стосун ки різних груп панівної верхівки розви валися в діалектично пов’язаній опози ції двох основ — державної та родової. До верхніх щаблів соціальної ієрархії прагнули як представники племінної вер хівки, так і безрідні, але повністю від

Язичницькі амулети і прикраси із християнською символікою (рис. П. Л. К орніенка за матеріалами публікацій)

106

«Повість минулих літ» оповідає про це так: «...йде Володимеръ съ вои на Корсунь, градъ гречьский, и затвориш ася корсуняне вь граді. И ста Володимеръ об онъ полъ города в лимени, дали града стрЬлищ е едино, и боряхуся крЬпко изъ града. Володимеръ ж е обьстоя градъ. Изнемогаху въ град* людье, и рече Володимеръ к гражаномъ: „Аще с я не вдасте, имамъ стояти и за 3 лЬта“ . Они ж е не послушаша того. Володимеръ же изряди воа своа, и повел* приступити къ гра ду. С имь ж е спуще имъ, корсуняне, подкопавше стЬну градскую, крадущ е сыплемую перьсть, и нош аху к соб* въ градъ, сыплюще гіосред* града. Воини же присыпаху боле, а Володимеръ стояще. И се муж ъ корсунянинъ с тріл и , имянем ъ Настасъ, папсавъ сице на стрЪлЪ: „К ладязи, яж е суть за тобою от въстока, ис того вода идеть по труб*, копавъ переими". Володимеръ же, се слышавь, возрЪвъ на небо, рече: „Аще се ся сбудеть, и самъ с я крещю“ . И ту абье повел* копати прекі трубамъ. и преяш а воду. Людье изнемогоша вод ною ж аж ею и предаш ася. Вниде Володимеръ въ градъ и друж ина его, и посла Володимеръ ко царема, Василью и Костянтину, глаголя сице: „Се градъ ваю славный взяхъ; слыш ю ж е се. як о сестру имата д* вою, д а аще е* не вдаста за мя, створю граду вашему, якож е и сему створихъ“ . И слы ш аста царя, бы ста печальна, и въздаста вЬсть, сице глаголющ а: „Н е достоигь хрестеяномъ за поганыя даяти. Аще ся крестиши, то и се по лучишь, и царство небесное приимеши, и с нами единОвЬрникъ будеши. Аще ли сего не хощеши створити, не мож ем ъ дати сестры своее за тя“ . Си слы ш авъ Володимеръ, рече посланымъ от царю: „Глаголите царема тако: Яко азъ крещ юся, як о испы тахъ преж е сихъ дний законъ ваш ъ, и есть ми люба в*ра ваш а и служенье, еж е бо ми слов*да т а послании нами мужи“ . И си слыш а вша царя ради быста, и умолиста сестру свою, имянемъ Аньну, и посласта къ Володимеру, глаголюща: „Крестися, и тогда послев* сестру свою к тоб*“ . Рече же Володимеръ: „Д а пришедъше с ъ сестрою вашею крестять м я“ . И послушаста царя и посласта сестру t-вою, сановники и*кия и прозвутеры. О на ж е не хотящ е ити: „Яко в полон,— рече,— иду, лучи бы ми еде оумрети“ . И рЬста ей братия: „Е да како обратить богь тобою Рускую землю в покаянье, а Гречьскую землю избавиш ь, отъ лютыя рати. Видиши ли, колько зла створиш а Русь грекомъ? И нын* ащ е не идеши, то ж е ймуть створити нам ъ“ . И о два ю принудиша. Она ж е, сЬдъши в кубару, ц*ловавши оужики своя съ плачемъ, поиде чресъ море. И приде къ Корсуню, и изидоша корсуняне с поклономъ, и в*ведоша ю в градъ,

107

РУСЬ

чисті події — хрещення князя та його вінчання з Анною.

КИЇВСЬКА

дані великому князеві та його оточенню вихідці з різних земель і народів. Наприкінці X ст. відбулися корінні зміни ідеологічної системи — вона була приведена у відповідність до соціальноекономічноі структури феодалізованого суспільства. Писемні джерела свідчать, що у 80-х роках згаданого століття Воло димир Святославич починає «релігійні експерименти». Спочатку створює в Киє ві пантеон популярних у різних землях Східної Європи язичницьких богів і ста вить на чолі цього пантеону Перуна — головного бога великокнязівської дру жини. Однак специфіка феодалізму (вер тикальна стратифікація суспільства) вимагала мати над усім народом тільки одного володаря, а в релігійно-ідесшогічиій сфері — відповідно тільки одного бога. Тож розпочинаються пошуки зада ної альтернативи язичницькому багато божжю. Літописи вказують на знайомство Во лодимира з догмами ісламу, іудаїзму, християнства (в західному та східному наріантах). Після детального вивчення усіх релігійних систем, оцінки конкрет ні,іі політична ситуаціі та цілого ряду дипломатичних заходів князь, а за ним і пси Русь у 988 р. приймають із ВізантГі православне християнство, котре стало офіційною державною релігією. Через цю акцію величезної історична ваги К и ївська держава увійшла до кола євро пейських християнських краін. Дуже іросло політичне значення великого киїиського князя. Шлюб із візантійською принцесою Анною зробив Володимира фактично рівним імператорові. Сталося цс, звісно, не з доброї волі константи нопольського двору, який категорично шнсречував подібні мезальянси, а під і іи ком Володимира. Для цього йому доімміося здійснити похід на Херсонес (Корсунь), де й відбулися обидві уро

■#

ДРУ ГИ Й РОЗДІЛ

и посадиша ю въ полатЪ. По бож ью же оустрою в се время разболъ Володимеръ очима, и не видяше ничтоже, и тужаш е велми, и не домыш ляш еться, что створити. И посла к нему царица, рекуще: „Аще хощ еш и избытити болезни сея, то въскорЪ крестися, ащ е ли, то не имаши избыти недуга сего“ . Си слыш авъ Володимеръ, рече: „Д а аще истина будеть, то поистинЪ великъ богь будет хрестеянескъ“ . И повелЬ хрестити ся. Епископъ ж е корсуньский с попы царицины, огласивъ, крести Володимира. Я ко вгьзложи руку на нь, абье прозрЪ. Видивь ж е се Володимирь напрасное исцЪленье, и прослави бога, рекъ: „Топерво оуведЬхъ бога истиньнаго". Се ж е видЪвше дружина его, мнози крестиш ася. Крести ж е ся в церкви святаго Василья...»

Незабаром відбулося хрещення киян, новгородців, жителів інших давньору ських міст і регіонів. Розпочалося будів ництво християнських храмів, у тому чи слі і славетної Десятинної церкви на київському дитинці. Наприкінці X — в XI ст. церкви споруджуються насамперед у головних центрах, а пізніше — у від даленіших районах. У результаті прийняття нової релігїі Київська держава стала ідеологічним партнером більшості краін середньовіч н ії Європи. Позитивне значення хрещен ня Русі не підлягає сумніву. Окремі ди скусії виникають тільки з питань, на які ж сторони людського буття впливала нова віра: на побут, мораль, культуру тощо. Аналіз стародавніх джерел із точки зору сучасної науки дає підстави твер дити: язичницька система світогляду яв ляла собою складний комплекс обрядів та ідей, котрі відбивали багатий духовний світ наших предків, і перемога християн ства над прадідівськими віруваннями зумовлювалася не їхнім «примітивіз мом», а більшою відповідністю нової релігії соціально-економічній моделі феодалізму. Все ж протистояння язич ництва і православ’я на Русі, розпоча те задовго до 988 р., тривало аж до 108

XIII ст., про що свідчать, зокрема, деякі типи археологічних знахідок, писемні джерела. Так, протягом X—XIII ст. у більшості районів країни над могилами померлих продовжували насипати курга ни, а це, як відомо, один із основних елементів старого поховального ритуалу. Поєднання язичницької та християн ської символіки зафіксовано на амулетах-оберегах, побутових речах, прикра сах. На шиферному пряслиці XII ст., знайденому біля Софійського собору в Києві, виявлено цікавий напис: «Потворина> (чи «Потвориня»). На думку Б. О. Рибакова, пряслице належало жін ці, яка займалася чарівництвом — «тво рила потвори». Отже, можна твердити, що після запровадження православ’я на Русі стара й нова ідеологічні системи довгий час співіснували, а вірування бу ли значною мірою синкретичними. Від Ярослава Мудрого до Володими ра Мономаха. Київська Русь розвивалася як могутній державний організм, який активно впливав на всі сфери життя середньовічної Європи. По смерті свого батька Володимира Святославича Яро слав Мудрий розпочав боротьбу із своїм братом Святополком за київсь кий стіл. Після тривалого збройного конфлікту він досяг, нарешті, мети і правив Руссю з 1019 по 1054 р. Ярослав успішно про довжив політику Володимира. Були на лагоджені дипломатичні стосунки з біль шістю європейських держав, у тому числі й через династичні шлюби. Зрослий еко номічний потенціал країни дав змогу ще більше стабілізувати кордони. В архео логічному плані показовими є Пороська оборонна лінія, обсаджена різноплемін ним населенням, і Змійові вали (зав довжки до 1 тис. км), призначені для захисту слов’ян-землеробів від кочів ницьких орд. Як показав київський до слідник М. П. Кучера, їхнє зведення

Мрослав Мудрий. Реконструкція М . М . Гераііімова

припадає на час правління Володими ра Святославича та Ярослава. На між народній арені послідовно проводився курс на піднесення пріоритету Русі, (окрема, це відбилося у спробі вивести руську церкву з-під надмірної залежно сті під Візантії, коли на її чолі без узго дження з константинопольським патрі архом було поставлено не грека (як то практикувалося до цього), а русина Іларіона. Після смерті Ярослава сформувався правовий статус Києва і прилеглих те риторій як загальнородової спадщини І'ніриковичів. Великий князь володів нею гимчасово — доки сидів на київському і нілі. Першим тут утвердився Ізяслав —

109

РУСЬ КИЇВСЬКА

старший син Ярослава. Він правив з 1054 по 1073 р. із невеликою перервою (викликаною антикнязівським повстан ням киян у 1068 р. і втечею Ізясла ва до Польщі). Чернігівська земля ві дійшла до Святослава, а Переяслав ська — до Всеволода. Інші сини Яросла ва отримали віддаленіші від столиці наділи. Тріумвірат старших Ярославичів (модифікований у дуумвірат після смер ті першого з них у 1078 р. у битві на Нежатиній ниві) певний час визначав політику Давньоруської держави і яко юсь мірою стримував сепаратистські прагнення молодших братів. Однак не забаром старші правителі пересварилися, і великокнязівський стіл захопив дру гий із Ярославичів — Святослав (1073— 1076). Після його смерті Києвом за пра вом найближчого спадкоємця заволодів Всеволод (1076— 1093). Суперечки між представниками різ них гілок князівського роду поглиблю валися й надалі, що відбилося в регіо нальних конфліктах та рішеннях кня зівських з’їздів (у 1097 р. такий з’їзд відбувся в Любечі — резиденції чернігів ських князів). Основу цих суперечок становили соціально-економічні чинни ки, зокрема, зміцнення феодалізму на місцях. Усі ці явища добре фіксуються матеріальними пам’ятками (так, вироби ремісників, предмети торгівлі тощо, знай дені у віддалених від основних центрів населених пунктах, за якістю не відріз нялися одні від одних). Протиріччя зайшли так далеко, що для міжусобної боротьби почали залу чатися й сусіди, насамперед кочовики причорноморських степів. Все це, звісно, послаблювало міць країни та погіршува ло умови життя широких народних мас, які найбільше потерпати від князівських чвар. Для різних прошарків суспільства

‘

Д РУ ГИ Й РОЗДІЛ Золоті та срібні монети Володимира і Ярослава (прорис. П . Л . К орнієнка)

дедалі привабливішими ставали об’єднувальні тенденції, виразниками котрих на початку XII ст. стали великі київські князі Володимир Мономах (1113— 1125) та його син Мстислав Великий (1125— 1132). Перший набув популярності, ще будучи чернігівським (1078— 1094) і переяславським (1094— 1113) князем. Саме він виступав ініціатором походів на половців. Його заклики об’єднатися діставали підтримку й розуміння сед£д 110

багатьох соціальних верств, починаючи від простих сільських трударів — смер дів. Далекоглядна діяльність Мономаха сприяла певній стабілізації внутрішньо політичного становища. За його влада рювання практично всі удільні прави телі повністю залежали від великого князя. В умовах політичного затишшя почали зміцнюватися економічні зв ’язки між різними давньоруськими землями.

4. ФЕОДАЛЬНА РОЗДРОБЛЕНІСТЬ Основні тенденції розвитку. Перши ми десятиліттями XII ст. закінчився ран ньофеодальний період історії Київської Русі, й вона вступила в епоху феодаль ної роздробленості. За Б. О. Рибаковим та іншими істориками, час із 30-х років XII по 40-ві роки XIII ст. характери зувався поглибленням процесу феодалі:шціі земель, назрілими погребами нала годження нормального виробництва в місті й на селі. Як показали нові дослідження, кри сталізацію відносно незалежних кня зівств не можна ототожнювати з полііичним розкладом Давньоруська дер жави. Остання лише видозмінила свою форму, прийшла у відповідність до нових структур земельної власності. Зміцнення фі-одального способу виробництва по кликало до життя не тільки імунітетні прана, а й надзвичайно розгалужену і истему васальних зв’язків. Панівний плис Русі X II—XIII ст. являв собою складну феодальну ієрархію, на верхніх щпблях якої перебували представники кіія іівського роду, а нижчі посідали боя ри, дружинна знать, дворяни. К н я зі— засновники місцевих динаі ми, швидко зміцнивши своє становище н ісмлях, увійшли в тісний контакт із ІГМі і.ким боярством, великою земельною пініп о , конче зацікавленою в мирному ик нодарюванні у своїх вотчинах. Із ча пім, однак, між осілими на землю княімми й місцевим родовим боярством ниникали серйозні протиріччя, котрі не

рідко переростали у збройні конфлікти. Тож у боротьбі із сепаратистськими тенденціями з боку великого боярства князі мусили спиратися на постійну дружину, розташовану поблизу від сто лиці князівства й готову щомиті вируши ти в похід. Так у XII ст. в кожній землі народжується нижчий прошарок феода лів — дрібне дворянство, сформоване із князівських дружинників, слуг, рядовичів, тіунів. Невід’ємним елементом державного розвитку Русі була церква — не тільки засіб ідеологічного впливу на маси, а й частина панівного класу. Церковна орга нізація нагадувала світську. На її чолі стояв митрополит «Київський і всієї Ру сі», якого поставляли константинополь ський патріарх або великий київський князь (із наступним затвердженням со бором руських єпископів). Єпархіями, в X II—XIII ст. територіально наближе ними до князівств, управляли єпископи. Тх, переважно з числа київського духо венства, поставляли митрополит разом із великим київським князем. Важли вою складовою частиною церковних ор ганізацій були монастирі, розташовані як у великих містах, так і поза ни ми. У XII—XIII ст. церква володіла де сятками міст і сіл, величезними зе мельними угіддями. Вона брала актив ну участь і в політичному житті, бо ж, будучи неодмінною частиною держа ви, маючи централізоване адміністратив не управління, не була зацікавлена в еко 111

РУ СЬ

об’єднувальних тенденцій у Київській Русі. Однак високий рівень економічного розвитку і відповідних йому суспільних відносин уже невблаганно підводив одну з найбільших держав тогочасної Європи до епохи феодальної роздробленості.

КИЇВСЬКА

По смерті Володимира у 1125 р. на київському столі утвердився його син Мстислав — ревний продовжувач полі тики батька. Роки його правління спра ведливо вважаються в історичній літе ратурі часом найвищого піднесення

Д РУ ГИ Й РОЗДІЛ

План залиш ків га етапи реконструкції одного з ж ител київського Подолу, реконструкція його загального вигляду та інтер’єру (рис. П . Л. К орнієнка за реконструкцією П . П. Т олочка й В. О. Харлам ова)

номічному й політичному роздробленні країни. Важко переоцінити ідеологічний вплив церкви на маси, в яких вона вихо вувала почуття народного єднання, дер жавної й духовної цілісності. Тим самим у XI I — XIII ст. стимулювався процес консолідації руської етнічної спільності. Це дуже важливий момент, бо, якщо на першому етапі існування Київської Русі силою, котра сприяла етнічній згур тованості східного слов’янства, виступа ла держава, то на другому однією з умов державної єдності стала саме ця руська етнічна спільність. Окрім етнічної, давньоруські землі за 112

часів феодальної роздробленості збері гали також і культурну спільність. Ре зультати розкопок міст, городищ, по селень, могильників тощо засвідчують: у XII—XIII ст. матеріальна культура Русі стає більш однорідною. Бурхливий розвиток міст як осередків вищих куль турних цінностей народу доводить існу вання в тогочасному суспільстві над звичайно активних доцентрових куль турних тенденцій. На Русі склався єди ний (за певних локальних відмінностей) стиль культури, формування якого не залежало від феодального дроблення земель. Аналіз літописних повідомлень по

Відображенням цього прагнення є численні літературні твори — від «Повчання Мономаха» до «Слова про погибель землі Руської», де ідея єдності руської землі звучить із наростаючою силою. Адресуючи до князів свої палкі заклики припинити ворожнечу й об'єднатися для боротьби проги зовніш ніх ворогів, давньоруські публіцисти V блискучій літературній ф ормі вираж али сподінніпія всього давньоруського народу. Не випад ково ж «Руська земля» стала центральним обраіом геніальної поеми «Слово о полку Ігоревім».

Політична історія X II—XIII ст. з її окладною та заплутаною системою міжкиизівських взаємин, нескінченними усо бицями та об’єднавчими з ’їздами, постій ною половецькою загрозою і «хрестомими» походами руських дружин у Степ іаснідчує федеративну форму управлін ня па Русі із провідною роллю і зна ченням київського столу. Традиційна роль Києва — головного міста країни, її культурного й релігійного центру, еконо мічна могутність, честь і право старшин> т а великокнязівської влади, високий іііі альнонародний авторитет «матери го родам руским» і в X II—ХНІ ст. робили м іаповітною мрією багатьох честолюб них князів. Політичне суперництво окремих княнті.ких династій близько середини XII ст. викликало до життя систему дуумвірату — одночасового співправлінми н Києві князів із двох найсильніших мін іінських ліній. Винайдене київським Опмрством, співправління князів-дуумві|ии індії рало позитивну роль в політичній її т р ії Київської Русі X II—XIII ст. У цей •імг її політичний розвиток характерн ейший не тільки доцентровими, а й відцгнтроними тенденціями. Носіями остан

Ф едеративна ф орм а державного управління Русі X II—X III ст. (кваліфікована ще як поліцентрична) остаточно визначилася в епоху ф ео дальної роздробленості, однак зародилася, по су ті, ще на першому етапі історії Давньоруської держ ави, коли Володимир Саятославич здійснив адміністративну реформу (модифіковану потім Ярославом М удрим). Землі й волості були від дані в управління синам великих київських кня зів і являли собою тепер структурні одиниці єдиної держ ави. Протягом XI — X II ст. на політичній карті Русі з'явилося близько 15 великих зем ель-князівств, із яких п’ять — Київське. Чернігівське. Переяславське. Володимиро-Волинське й Галиць ке — розташ овувалися переважно в м еж ах тери торії сучасної України. Удільні князівства не були монолітними та самостійними держ авами: у другій половині XII і у X III ст. процес політико-адміністративного дроблення захопив і їх . Виникло безліч малих князівств-васалів. К ож на земля в мініатюрі повторювала політичну систему всієї держави. Р азом із тим у більшості земель у X II— X III ст. помітні й тенденції до єдності, виразниками яких була сильна князівська влада.

Київська земля. Важливе місце в по літичній структурі Русі періоду феодаль ної роздробленості посідали Київ і Київ ська земля. Втративши реальну політич ну силу, Київ, однак, залишався церков ним центром усіх давньоруських земель та організатором боротьби проти зовніш ніх ворогів, а отже, й далі відігравав роль політичної столиці Русі. Аж до кінця 60-х років XII ст. необхідною умовою досягнення князями політичної старшості було володіння київським столом. Пізніше боротьба князів за відновлен ня загальноруської єдності відбувалася шляхом утвердження в ролі об’єднавчого центру стольного міста однієї із земель, але за обов’язкової участі правителів у співволодінні Києвом. 113

РУСЬ

ніх стало велике боярство земель. Зміц нення місцевої влади призвело до того, що в окремі періоди зі сфери київського впливу виходили Галицьке й РостовоСуздальське князівства, Полоцька та Новгородська феодальні напіврес пуб ліки.

КИГВСЬКА

казує, що Русь X II—XIII ст. зберігала й територіальну цілісність. Її потребували і князі, й церква, й широкі народні маси (котрі, повторимо, найбільше терпіли під внутрішніх усобиць та вторгнень на падників із-за кордону).

Д РУ Г И Й РОЗДІЛ

Київська земля — давнє політичне й територіальне ядро Русі — на відміну від більшості земель не перетворилася на спадкову вотчину якоїсь із князів ських ліній, а впродовж усього періо ду феодальної роздробленості вважала ся загальнодинастичною спадщиною давньоруського князівського роду. Роз виток різних форм співправління на київському столі привів до того, що Київ і Київська земля стали об’єктом колек тивного сюзеренітету найсильніших кня зів. Формування території Київської зем лі в основному завершилося у другій по ловині XI ст., коли стару Руську землю було розподілено між Києвом, Черніго вом і Переяславом. До київського столу відійшли колишнє полянське Правобе режжя, землі древлян, південно-західні райони розселення дреговичів, а також землі уличів у басейні Південного Бугу. Географічно Київська земля обіймала частини двох ландшафтних зон — Лісу й Лісостепу, що позитивно позначалося

Скроневі кільця X II— ХІП ст.

114

на її економічному розвиткові. Численні ріки — Дніпро, Десна, Прип’ять, Півден ний Буг та інші — сполучали її з найвіддаленішими районами держави, а та кож із міжнародними ринками. У стра тегічному ж відношенні окраїнне розта шування Київської землі (вона межува ла з половецьким Степом) сприятливим не було. Постійні набіги печенігів і по ловців на її південні райони підривали економіку, відволікали населення від мирної праці і примушували його брати ся до зброї тощо. Одночасно з формуванням основної території Київської землі визначилися й її межі. На Лівобережжі Київ про довжував володіти невеликою смугою (завширшки 10— 15 км), яка простяга лася від гирла Десни до гирла Трубежу. На правому березі північні межі прохо дили по вододілу Прип’яті, Березини й Німану. Західні рубежі вже в X—XI ст. сягали Горині й Західного Бугу, де зна ходилася Берестейська область. На пів денному заході межа Київщини проля-

Паремійні бляш ки і реконструкція кінської упряж і (рис. П. Л . К орнієнка за матеріалами публікацій)

I JUKI по лінії Південного Бугу і Случі, на півдні — збігалася із державним кор доном Русі (по річці Рось). У період феодальної роздробленості Апінська земля була однією з найрозічінугіших і густозаселених областей кініїии. В писемних джерелах згадуєтьі н близько 80 її міст. Головним містом Київщини і всієї Русі був Київ. За свого нпнмищого розвитку він займав площу Сіли п,ко 400 га, а число його мешканців дні жало 50 тис. Археологічні розкопки показують його як значний центр реме

сла й торгівлі, що підтримував жваві економічні зв’язки з багатьма країнами Європи. Важливу роль у житті Київської Русі відігравали також Вишгород, Білгород, Василів, Юр’їв, Овруч та інші міста Київщини. У висвітлюваний час великокнязів ський стіл був об’єктом гострої конку рентної боротьби чернігівських, волин ських, ростово-суздальських, смолен ських князів. У проведенні об’єднавчої політики деякі з них досягли визначних успіхів. Так, Всеволод Ольгович (1139—

Д РУ ГИ Й

Ка м ін і

РОЗДІЛ

к о в р ін

Мінськ,

Чернігів

Чорторммськ Ч орнобиль

АВНВ.0ВА 50Ж ЕККА

ЧСОПНі пуєськ

'ЕМОЦЬ,

\с т р о г

Ьіс іч е н

ДСРЕВН<

IS U H

> К уднн

\Неживі

’остови В узь ки й

__6ЛТ р\ п°Ьь ~ ^ 9 )П ( рЬошв •7 dUAPrf іОГУСЛАВ O n W o a l H b

Корсунь

Га л и ч

Київська зем ля (за П . П. Толочком ). Рис. M. М. Іевлева

1146), Ізяслав Мстиславич (1146— 1154), Ростислав Мстиславич (1158— 1167), Святослав Всеволодович (1177— 1194) і Рюрик Ростиславич (1180— 1202) долали сепаратизм удільних воло дарів і відновлювали єдність Русі. Осо бливо вдалими були їхні зусилля щодо організації спільної боротьби проти по ловців, коли найсильніші міста — Київ, Переяслав, Чернігів, Володимир-Волинський, Галич, Турів, Смоленськ — над силали свої війська для участі в об’єдна них походах. Поступальний розвиток Київської землі перервали монголо-татари. В 116

1223 р. вони завдали з’єднаним силам південноруських князівств першого від чутного удару. В битві на Калці загинув київський князь Мстислав Романович. А похід хана Батия став для Києва фатальним. Чернігівське князівство. Найбільшим князівством Південної Русі було Черні гівське. Процес його формування завер шився в XI ст., коли Ярослав Мудрий віддав Чернігову колишні землі сіверян, радимичів, в’ятичів, а також Муромську волость і Тмутаракань (сучасна Тамань). Засновником чернігівської дина стії був син Ярослава — Святослав.

РУСЬ КИЇВСЬКА Со(м>р

МіНЧі)

и їв с ь к о г о

монастиря в Києві (рис. М. М. Ієвлева за реконструкцією Ю. С. Асеева і В. О. Харла

До Чернігівської землі на початку XII с т . входили території, розташовані ■і басейнах Десни й Сейму, Сожу, верхмі.оі течії Оки. За межу поміж Чернігів щ и н о ю та Київщиною формально вва ж а в с я Дніпро, однак фактично вона про к и п і л а на певній відстані від нього. Пів нічні кордони Чернігівської землі сяга/ііі нерхів’їв Сожу, Іпуті, Десни, пів нічно-східні доходили до р. Лопасня. 11.1 півдні й південному сході чернігово|ін і.піські землі розмежовувалися водо/ п / і а м и Дону та його притоків Проні, ( і к н и , Упи, Зуші. Посейм’я займало

проміжне становище між Чернігівщиною й Переяславщиною Головним його мі стом був Курськ. Розташований на порубіжжі зі Степом, він нерідко терпів від половецьких нападів. Постійна небез пека виховувала тут сміливих воїнів — «кмітів». У «Слові о полку Ігоревім» Буй Тур Всеволод, звертаючись до Ігоря, так славить своїх бійців: А мои ти куряни свЪдоми къмети: П одъ трубами повити, П одъ шеломы възлЪлЬяни, Конецъ копия въскоръмлени. Пути имъ вЬдоми,

117 .

Д РУ ГИ Й РОЗДІЛ

Вязьма

Свсрплсськ?

і І/тЕбськ

С по лен а

Лом сн*

Ельня

''\ B 0 P H C 0 l

Глебов ЛЦьгов \ПЄРЕЯСЛАВЛЬ

Ужеськ Р язань > ? / ІРОНСЬК ‘о п и с

Кр и ч и

Пруш ІРЯНСЬК

~~~^Х0Р* Ор м н н А Росись

Г о п ій

Ольгош / Л н с тв ен

С н ів с ь к

__ )

Рнльськ

і. гГї

^Зартий О

біЛАІЕЖА

О Вись • / В ’ЯХАІ

Ос т с р с ь к и й \ ГОРОДЕЦЬ \

Горопець

ІОПАШ

П р и лу к

Київ »ВарІ ч В и т а ч ів За р у б

дОНЕЦЬ

ЦСЛАВ

Пісочнн

[Римові^ ЬКЕЛНІ

К орсун ь

о^Воїнь

Чернігівська та Переяславська землі (за П. П . Т о ло чк о м ). Рис. М . М . Ієалєва

118

РУСЬ КИГВСЬКА

Яруги имъ знаеми. Луци у нихъ напряжени, Тули отворе ни, Сабли изъострени; Сами скачуть, акы сЪрии вльци вЬ полЪ Ищучи себе чти, а князю славЪ.

Курське князівство було своєрідними порогами Чернігівської землі в Степ, а також ланкою, що сполучала Чернігів із Гмутараканню — великим містом і між народним портом на Керченській про тоці, в якому мешкали русичі, греки, хозари, вірмени, євреї, адигейці. Із XI ст. Тмутаракань належала чернігівським князям. Пізніше згадки про неї зникають н сторінок давньоруських літописів. Про цю втрату натякає і «Слово о полку Іго ревім»: Святославичі, мов два соколи, полетіли Поискати градъ Т м утараканя А любо испити ш еломомъ Дону.

Географічне розташування Чернігіві і»кої землі сприяло тому, що тут ще під часів утворення Київської Русі осі дало ірано- та тюркомовне населення — попередники половців, а згодом і самі половці. В економічному плані Черніі іиське князівство було одним із найрозиинутіших. Серед його міст виділялися Чернігів, Новгород-Сіверський, Путивль, І.рмпськ, Курськ, Стародуб. Вони відігра нім и нажливу роль в історико-культурном \, економічному, політичному житті не іілі.ки князівства, а й усієї країни. Сто личний Чернігів посідав друге після Києші місце серед найбільших міст Південної І> і його площа досягала 250 га. Він мші потужну фортецю, загальна довжи ни палів якої дорівнювала 6,5 км. У місті |іо щипалися ремесло, торгівля, монуменіпльне будівництво. За міцними міськи ми стінами зосереджувалися двори кия ни, бояр, воєвод — власників численних міі і і сіл у межах землі. Політичний розвиток Чернігівського « І Іонгарод-Сіверського князівств у

Єпископська брама у П ереяславі-Руському (нині — м. П ереяслав-Х м ельницький). Рис. М . М. Ієвлева за реконструкцією Ю. С. Асєева

XII — першій половині XIII ст. був по в’язаний із діяльністю князівських ди настій Ольговичів і Давидовичів (від імен засновників — синів Святослава Ярославича — Олега й Давида). Представники цих родів змагалися за право сидіти на чернігівському столі, а найенергійніші утверджувалися й на великокнязівсь кому. Помітний слід в історії Чернігів щини лишили по собі Всеволод Ольгович (1128— 1139), Ізяслав Давидовим (1139— 1161), Святослав Всеволодович (1163— 1177), Всеволод Чермний (1204— 1212). Під час феодальної роздробленості в Чернігівському князівстві виникло близько 16 невеликих уділів, зв’язок яких із чернігівським столом дедалі біль ше слабшав. Переяславське князівство. Склалося як одна з трьох частин стародавньої Руської землі ще до розділу її між сина ми Ярослава Мудрого. У X I I — XIII ст. 119

ДРУ ГИ Й РОЗДІЛ Галицько-Волинські землі (за П. П . Т о л о ч к о м ). Рис. М. М. Іевлева

воно, на відміну від інших князівств, Після відокремлення від Переяславфактично не мало політичної самостій- ського князівства північно-східних зеності й повністю залежало від Києва. мель його розміри значно зменшилися. 120

РУСЬ КИЇВСЬКА Літописне місто Тустань (нині — с. Урич на Л ьвівщ ині). Р озкопки та реконструкція М. Ф. Рожка, рис. М. М. Ієвж ва

На заході й північному заході межа Переяславщини проходила по Дніпру, Корані, Десні, Остру, на північному і холі — по верхів’ях Удаю, Сули, Хоро<іу і Псла. На сході переяславські землі межували зі Степом. Тут, як і скрізь п,і русько-степовому порубіжжі, осідали тюркомовні племена: торки, берендеї, гурпеї. Центр князівства — Переяслав — розташовувався неподалік від Дніпра, мри нпадінні р. Альти в Трубіж. Це місто надується вже на перших сторінках лііопису. У XII — XIII ст. воно входило до числа найбільших у Південній Русі, мало першокласну на той час фортецю, що иідігравала важливу роль у боротьбі про їм кочовиків. Крім невеликого дитинця між Дльтою і Трубежем, Переяслав мав пікож великий посад, обнесений потуж

ною оборонною стіною завдовжки близько 3,5 км. Археологічні розкопки виявили значну кількість монументаль них культових і світських споруд, ремі сничих майстерень, жител міського люду. Довкола Переяслава розташовували ся князівські феодальні двори, села й замки. Інших великих міст Переяслав ська земля не мала. В літопису зга дуються такі міста-фортеці, як Остерський городок (на Острі), Баруч і БроньКняж на Трубежі, Прилуки, Переволокана-Удаї, Воїнь, Лубни-на-Сулі, Лутавана-Хоролі. Переяславські князі брали активну участь, а нерідко й очолювали походи на половців. Найвідомішими серед них були Ярополк Володимирович (1113— 1132), Ізяслав Мстиславич (1142— 121

Д РУ ГИ Й РОЗДІЛ

1146), Володимир Глібович (1169— 1187). Останній особливо уславився своєю боротьбою проти хана Кончака. Смерть Володимира Глібовича, яка ста лася після чергового походу в Степ у 1187 р., відгукнулася глибокою тугою по всій Переяславщині. «И плакашася по немь вси Переяславци...— пише лі топис,— о нем же Оукраина много постона». Наприкінці XII — в перших десяти літтях XIII ст. Переяславська земля або вважалася частиною великокнязівських володінь, або потрапляла під своєрідний протекторат Всеволода Суздальського (в Переяславі короткий час сиділи його сини та племінники). Напередодні мон гол о-татарської навали Переяслав, як і Київ, взагалі не мав князя. Така ситуа ція не могла не мати для міста й усієї землі згубних наслідків. Західні князівства Південної Русі — Волинське й Галицьке — виникли не в результаті розкладу єдинсн Київської держави, а у процесі місцевого розвитку. В той час, коли на цей регіон поширила ся влада Києва, тут уже існували чи сленні міста і сформовані політичні структури управління. Етнічну підосно ву західних земель Русі становили дуліби, тиверці, бужани, хорвати, волиняни. Волинське князівство. Це — порівня но невелика окраїнна земля Київської Русі. Залежність Волині від Києва, а пізніше від Галича зумовила певну не визначеність її політичних кордонів. На сході межі між Волинню та Київщиною проходили по середній течії рік Стир, Горинь, Случ, північні пролягали від впа діння р. Турія у Прип’ять до вододілу Пини й Мухівця. Західні рубежі Волині становили водночас і державний кордон Русі з Польщею (від гирла р. Нури і далі на південь через верхню Кросну, вздовж Тисмениці й Вепру). Ці межі, звісно, певною мірою умовні, оскільки й на захід 122

від окресленої лінії знаходилися руські населені пункти. Землі між Бугом і Віслою неодноразово були предметом не згоди між Руссю та Польщею. В 1213 р. Данило Романович відібрав у польського князя Лешка «Берестий, и Угровескь, и Верещинь, и Столпье, Комов-ь, и всю Украйну». Межа між Волинню й Галичиною до їхнього об’єднання проходила від р. Сан по р. Любачівка до верхів’їв Західного Бугу й далі до верхів’їв Горині та Серету. Волинська земля дістала назву від свого давнього політичного центру — міста Волинь на Західному Бузі. Вже на початку XI ст. він зійшов з історичної арени і поступився місцем новій столи ці — Володимиру, заснованому Володи миром Святославичем. У XII — XIII ст. Володимир являв собою велике місто з добре обладнаною фортецею. Коли в 1231 р. угорський король підступив до нього, то в захоплен ні вигукнув, що такого міста немає на віть у німецьких краях. Великий торго вельно-ремісничий центр, Володимир не тільки займав трикутник між річка ми Сточею й Лугом, а й простягнувся вздовж лівого берега Лугу. За свідченням літопису, в XIII ст. в ньому розміщу валися торговельні колонії німців, сурожців, новгородців, євреїв. Як єпископ ський центр, Володимир відзначався численними монументальними культо вими будівлями. Серед інших міст Во линського князівства виділялися Луцьк, Холм, Белз, Дорогобуж, Пересопниця, Кременець. Аж до середини X II ст. Волинська земля не мала власної князівської ди настії,— вона або безпосередньо управ лялася із Києва, або ж на володимирському столі сиділи київські ставлени ки. Тільки за князювання Ізяслава Мстиславича Волинь отримала статус спадко вої вотчини й надовго закріпилася за

РУСЬ

ІІН С П

МСІГСМ1) С іи п ш ні

КИЇВСЬКА

ГМ ІЧ Іу

Італії ГМИі

Романі0 Горг

Ом ш і

б/лгоеод

Них оди м(иіголо-татар на Південну Русь (за П. П. Толочком ): і Ф

похід 1223 р.; 2 — походи 1239— 1241 « голиці князівств (рис. М. М . І ев лев а)

рр.;

З — марш рут

його родом (щоправда, й надалі тісно м і;и модіючи з Києвом). Волинські князі брали активну участь у боротьбі за вели кокнязівський стіл, намагаючись зосе редити в одних руках Київську й Волині і.ку землі. Серед найвидатніших волинських кишів XII—XIII ст.— Мстислав Ізясламич, Роман Мстиславич, Данило Романокич. Галицьке князівство. Почало формушпиія наприкінці XI ст., але остаточно і клалося тільки в 40-х роках наступного і юліття. Подібно до Волині, Галичина Оула невеликим князівством. На північ ному сході вона межувала з Волинню, на і ході — з Київщиною. За рубіж між

руху

руських

друж ім

до

р.

К ока

1223

р.;

ними правили верхів’я Горині, Случі, Південного Бугу. На півдні спочатку була освоєна територія Верхнього й Серед нього Подністров’я, пізніше до складу Галичини увійшли Верхнє Попруття, а з другої чверті XII ст.— і ДністровськоДунайське Пониззя. Західними сусіда ми Галичини були Угорщина й Польща. Державний кордон тут проходив від гир ла Сана по вододілу рік Віслок і Віслока, далі — по Карпатському хребту до Семиграддя й по Серету — до Пониззя. До Галицького князівства входила також і Закарпатська Русь. Основні центри Галицької землі: Пе ремишль, Звенигород, Теребовль, Галич. Останній із 40-х років XII ст. став столи 123

Д РУ Г И Й РОЗДІЛ

цею. Його швидке піднесення зумовлю валося зручним географічним розташу ванням (він стояв на Дністрі — важли вій торговельній магістралі), а також тим, що в околицях Галича залягали великі поклади солі. Місто мало потужну фортецю, зведену на підвищенні між рі ками Луква та Мозолевий Потік й ото чену з півдня двома системами подвій них і потрійних валів і ровів. Галич був великим торговельно-ре місничим центром. На посаді та в «підгородді» розміщувалися ювелірні, гон чарні, склоробні майстерні. Уздовж ліво го берега Лук ви й аж до самого Дністра тяглися боярські садиби, монастирські оселі. Значний єпископський осередок Русі, столиця Галичини милувала око де сятками монументальних культових спо руд. Білокам’яні, оздоблені художнім різьбленням і декоративною керамікою храми, кам’яні й дерев’яні палаци, мо гутні земляні вали із дерев’яними заборолами — все це викликало щире захоп лення сучасників. Розквіт Галицького князівства при падає на часи князювання Володимира Володаревича (1141 — 1152) та Ярослава Осмомисла (1152— 1187), які подолали опір місцевого боярства й утвердили міц ну центральну владу. Наприкінці XII ст. Галичина й Во линь об’єдналися. Так виникло Галицько-Волинське князівство. Його волода рем став Роман Мстиславич (1199— 1205). Оволодівши потім Києвом, він, по суті, сконсолідував усю Південну Русь в єдиній державній структурі. Не дарма в 1204 р. папа римський Інокентій III пропонував Романові королівську корону. Держава Романа Мстислав ича не пережила свого творця. Після 1205 р.,

124

коли Роман загинув під Завихостом, вона розпалася на уділи, й Галичина увійшла в смугу тривалої політичної кризи. Боярство організовувало нескін ченні бунти і змови проти князівської влади і врешті-решт перетворило землю на арену, де зводили між собою рахунки правителі сусідніх країн, а також на предмет політичних маніпуляцій рим ської церкви. У 1229 р. на галицькому столі оста точно утверджується Данило Романович, який досяг помітних успіхів у стабілі зації політичного життя західноруських земель. Поступальний історичний розвиток Давньої Русі перервали монголо-татари. Вперше вони з’явилися в Північнопричорноморському Степу в 20-х роках XIII ст. На київському з’їзді князів 1223 р. було вирішено не чекати, поки монголо-татари вдеруться в межі держа ви, а зустріти їх на чужій території. Того ж року сталася трагічна для русь ких дружин битва на Калці. Однак після своєї перемоги монголи дійшли тільки до Новгорода-Святополча на Дніпрі, після чого повернули назад. У 1237 р. вони знову вирушили в похід на Русь. У 1239 р. здобули Переяслав та Черні гів, у 1240 р.— Київ, у 1241 р.— Володимир-Волинський, Галич та інші міста. Дійшовши до Польщі, Угорщини й Чехії, Батий припинив похід на Захід і через Боснію, Сербію, Болгарію та Русь вивів свої війська в пониззя Волги. Тут він заснував свою могутню державу — Золо ту Орду. Приводом для відмови від походу в Європу послужила смерть головного монгольського хана — Угедея, однак на справді Батий просто не мав уже сил, аби утримувати в покорі завойовані країни.

Давньоруська держава із центром у Києві відкрила новий, феодальний період II історії східних слов’ян, котрі промину ли у своєму розвитку рабовласницьку формацію. На базі розкладу первісно общинного ладу в них одразу почав формуватися феодалізм. Головну особ ливість його раннього етапу становила данинна форма експлуатації трудящого населення (так зване полюддя). Поступово, в міру захоплення князя ми і знаттю общинних земель, склада лося феодальне помістя. Це, у свою чер гу. спричинилося до виникнення такої

I Ір едстав н и ки р ізн и х су сп іл ь н и х верств д ав н ь о р у сь к о го н асе л е н н я (реконстр. одягу П. П. Топочка)

125

РУСЬ

форми експлуатації, як відробітки. Впер ше про них згадує літопис під 946 р. (у зв’язку з реформою княгині Ольги). «Уроки», запроваджені київською адмі ністрацією, стали, по суті, нормованими відробітками в господарстві феодала. Значення їх зростало із розвитком товар ного виробництва і збільшенням попиту на сільськогосподарську продукцію. Основною категорією населення, зай нятого на відробітках, були феодально залежні смерди. Вони тримали власне господарство, однак мусили певний час працювати на свого пана. Джерела на-

КИЇВСЬКА

5. СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНИЙ РОЗВИТОК

РОЗДІЛ

Д РУ Г И Й

зиваюгь й іншу категорію, котра обслу говувала феодальне господарство,— дворову челядь, або холопів. Вони пере бували в цілковитій власності хазяїна. Близьким до холопського було стано вище рядовичів і закупів — колишніх смердів, які внаслідок посилення ек сплуатації втрачали власне господарство і йшли в кабалу до пана. Працювали в нього за договором — «рядом» (звідси й «рядовичі») або відробляли грошовий борг — «купу» (звідси — «закупи»). Третьою формою феодальної експлу атації була грошова рента, засвідчена писемними джерелами вже для X ст. У XII— XIII ст. вона поширилася по всій Русі. Усі перелічені форми визискування трудящого люду визначалися рівнем розвитку виробництва на той чи інший момент. З і свого боку, вони впливали на економічне становище суспільства. Ха рактерною особливістю Київської Русі були швидкі темпи її соціально-еконо мічного розвитку. За порівняно короткий історичний період вона добилася знач них успіхів у розвитку сільського госпо дарства, ремесла, торгівлі тощо. Сільське господарство. Провідне міс це в економіці Київської Русі протягом усієї її історії посідало сільське госпо дарство, що мало давні місцеві тради ції. Особливо високого рівня досягло землеробство. Як показав київський на уковець В. Й. Довженок, селяни вико-

126

РУСЬ КИЇВСЬКА )|»м м .оруські зем л ер о б ськ і з н а р я д д я праці (І ) , |> К'ИК гр укц ія в и гл яд у о д н о к о л існ о го плуга з че|ич кім і н ар ал ь н и ко м (2) і з н а р я д д я дер ево о б р о б ній» р ем есл а (3 ). Рис. та реконстр. Л. Л. Корніенка

ристовували досконалі на той час зна ряддя праці й застосовували кілька агро технічних систем — парову (з двопіль ною і трипільною сівозмінами), під січну й перелогову. Асортимент земле робських знарядь досить широкий — плуг, рала з широкими і вузькими ле зами, одно-, дво- і тризубі сохи, борони, мотики, заступи, коси, серпи тощо. Із рільничних культур вирощувалися в ос новному жито, пшениця, просо, ячмінь, овес, горох, коноплі, льон. Продуктив ність праці була настільки високою, що валовий збір зерна набагато перевищу вав потреби населення. 127

РО ЗД ІЛ Д РУ ГИ Й

РУСЬ КИЇВСЬКА В ізан тій ські а м ф о р и X— X III ст., зн ай д ен і в К иєві

К о р ч ага із п р и бал тій ськи м б у р ш ти н о м ( X III с т .), зн ай д ен а в К и єві (фото О. Фрідлянда)

Ш и ф ер н і ли вар н і ф о р м о ч к и д л я ви готовл ен н я ю велірних ви робів т а п р и крас (рис. П. Л. Корнієнка

м матеріалами публікацій)

ДРУГИЙ РОЗДІЛ

Високорозвинене землеробство, бага тющі пасовиська й сіножаті давали змо гу утримувати велику кількість худоби. Тваринництву приділялася постійна ува га, недарма ж у «Руській Правді» кра діжка свійських тварин визначалася як злочин, що тягнув за собою суворе по карання. Важливою допоміжною галуззю гос подарства в Київській Русі були про мисли: полювання, рибальство, бджіль ництво. Так, мед і віск не тільки широко вживалися самими русичами, а й стано вили не останню статтю в зовнішній торгівлі. Тож не дивно, що бортництво перебувало під захистом відповідних пунктів «Руської Правди». Ремесло. Висококласне ремісниче виробництво зосереджувалося переваж но в містах, однак деякі його галузі розвивалися і в селах. Перед у цій сфері господарської діяльності вели чорна ме талургія та металообробка. Залізо до бували з болотяних руд (у поліських районах вміст заліза в руді досягав 18—40 % ). Плавилося воно у спеціаль них сиродутних горнах, залишки яких виявлені в багатьох місцях. СпеціалізоП л ан сіл ьського п о с е л е н н я X I— X II ст. б іл я с . Автун и чі н а Ч ернігівщ ині т а зн ах ід к и з н ь о го (рис.

П. Л. Корніенка за матеріалами розкопок О. П. Моці і В. П. Коваленка)

маним центром залізообробпого вироб ництва був Городськ на Тетереві, ви разні сліди такого виробництва зафіксомані також у Вишгороді. Обробка заліза й виготовлення з нього речей для господарських потреб, иійськової справи, побуту тощо здійснюналися в ковальських майстернях, знай дених в усіх без винятку давньоруських містах. Асортимент виробів із заліза на лічував близько 150 назв. Майстри опа нували всі відомі тоді технічні й техно логічні методи його обробки: кування, іиарювання сталевих лез, інкрустацію кольоровими металами та ін. Високим рівнем м ай стерн ості від зн ач ал и ся •ку їн ец ьі зл а ту и серебру»: виготовлені ними пілоті д іад е м и й барм и , кол ти й нам и ста, срібні Л раслети-наручі т а інші ю велірні речі к о р и сту ва лися повсю дн ою славою . ї х ви робл яли в тех н іц і н ср его р о дчасто ї ем алі, скан і, черні, л и тва, карбуніініія, сви н ц еви х та о л о в 'ян и х відливок. У X II ст. ►мінські рем існ и ки ви н ай ш ли м и стец тво відливок Прикрас у сп ец іал ьн и х ф о р м о ч к ах . Ц і п ри краси Імітували зо л о ті й срібні вироби і п р и зн ач ал и ся /їли ш и рокого ринку. М ай стер н ість д авн ьо р уськи х ю велірів д іс т а л а м іж н ародне в и зн а н н я . У відом ом у тр ак т аті чении Т е о ф іл а з П ад ер б о р н а (Н ім еч ч и н а) «П ро різні «удож ества» Р у сь н азв а н а країн ою , д е відкриті ігк р ет и «м и стец тва ем ал і й р ізн ом ан ітн ості Ч ер н і» .

В ерш иною руського ем ал ево го ви робни ц тва і ш ли роботи ки ївсько го м ай стр а д р у го ї половини ЧИ ст. Л а з а р я Богш и. Н ай кращ і се р е д них —

ДРУГИ Й РОЗДІЛ

дві к н язів сь к і діадем и (о д н а із зо б р аж е н н я м д еісусн ого чину, інш а — із зо б р аж е н н я м во зн есін н я О л ек сан д р а М ак едо н ського), а т ак о ж х р ест Є ф р о си н ії П олоц ької. З ем ал еви м ви робн и цтвом бул о тісн о п ов’я з а не склоробство. Т р ив ал ий час у важ ал о ся , щ о всі с к л я н і п р ед м ети п р и в о зи л и ся н а Р у сь із В ізантії, одн ак ар х ео л о гіч н і р о зк о п к и спростували цю д у м ку. Н а сьогод н і скловарн і м ай стер н і відомі в б а г а ть о х давн ьо р у ськ и х ц ен тр ах . Т у т ви готовл ял и ся м о за їч н а м а с а (с м а л ь т а ), віконн е скло, посуд, б р а сл ети , н ам и ста тощ о.

До числа масової продукції відно сяться також вироби з глини, кістки, дерева, каменю. Ремесло розвивалося як у структурі феодальних господарств, так і на вільній міській основі. У XII — XIII ст. посадські ремісники почали об’єднуватися в корпо рації, свідченням чого є назви міських «кінців» (Гончарний, Плотницький, Кожум’яцький), воріт («Кузнечньїе»), а та кож згадки писемних джерел про артілі «городників» і «мостників». Торгівля. Дуже важливу роль в еко номіці Київської Русі відігравала тор гівля, рівень розвитку якої визначався станом сільськогосподарського й ремі сничого виробництва. Основною тенден цією економічних зв’язків був обмін у межах невеликих районів у радіусі 10— 30 км: саме на такій території розходи лися вироби сільських ковалів, гончарів, ювелірів, шевців. Активно розвивалася також торгівля в межах усієї країни. Так, продукція київських ремісників — скляні браслети, енколпіони (хрести-складні), речі з перегородчастою емаллю — масово над ходили до багатьох міст і сіл. Жвава торгівля сполучала різні за природними умовами частини Русі: Галицька земля вивозила в інші князівства сіль, Новго родська — хутра, Київська й інші південноруські землі експортували на Північ зерно тощо. Обмін мав різні форми і здійснювався або через замовлення, або через купівлю132

продаж. Для цього існували постійно й періодично діючі ринки в містах і селах (такі села називались погостами, що означало місце «гостьби»— торгівлі). П о р яд із внутріш ньою ш и рокого розви тку н а б у л а м іж н а р о д н а торгівля. З а н ай важ л и віш у т о р говельну ком ун ікац ію правив зн ам ен и ти й ш л ях «від Греків», або «Г рецький», яки й з в ’язував Р у сь із б ал тій сь к и м и т а чорн ом орськи м и ри н к а ми. А ктивно ф ун кц іон ували т а к о ж «С олян ий » і «Зал озн и й » ш л я х и , щ о вели до Г ал и чи н и й на П івнічний К а в к а з. Ш л ях К и їв — Г ал и ч — П р а га — Р еген сб у р г п рол ягав ч е р ез кр аїн и Ц ен тр ал ь н ої та З а х ід н о ї Є вропи. Руські купці п о стач ал и на м іж н ар о д н і ринки х утра, м ед, віск, ш кіри, д ея к і види рем існи чої продукції, а т а к о ж — на р ан н іх е тап а х — рабів. Із - з а кордон у везли золото, срібло, кош товні т к а нини, вина, м асл о, столови й посуд, речі х р и с т и я н ського культу, зброю . О сновним и торговельним и к о н тр аген там и К и ївсь к о ї Русі ви ступ ал и В ізан тія. В о л зьк о -К а м сь к а Б ол гарія, Х о за р ія , кр аїн и А раб ського С ходу, скан ди н авські, ц ен тр ал ь н о - й з а хідн оєвроп ей ські д ерж ави .

На Русі існували купецькі об’єднання, спеціалізовані на торгівлі з певними країнами або певними видами товарів. Наприклад, відома Іванівська община Новгорода зосереджувала у своїх руках торгівлю воском, київські купецькі об’єд нання «гречників» і «залозників» торгу вали з Візантією і Кавказом. У багатьох містах — Києві, Новгороді, Смоленську, Володимирі-Волинському та інших — розташовувалися торговельні двори іно земних купців. Про високий рівень торгівлі в Київ ській Русі свідчила практика кредитних операцій, відбита в законодавстві: «Русь ка Правда» утримує статті щодо регла ментування порядку стягнення боргу із купців-боржників і виплати ними про центів під позичені гроші. Торгівля покликала до життя інтен сивний грошовий обіг. На ранньому ета пі (VIII — X ст.) на Русі ходили арабські диргеми (знайдено сотні тисяч), візан тійські номісми й міліаресії, західно європейські динари. За Володимира Свя-

РУСЬ КИЇВСЬКА км а іінський т ер ем у Ч ернігові (рис. М. М. Іевлева за реконструкцією М. В. Холостенка)

гославича та Ярослава Мудрого Русь карбувала власні монети — срібники і »латники. Від XI ст. під час великих іорговельних операцій розраховувалися і рійними зливками — гривнами вагою шд 95 до 197 г. Вживалися гривни ірі.ох типів — київська, новгородська та чернігівська. Село. Розвиток феодальних відносин і унроводжувався соціальною диференціІІЦІГН) поселень. Більшість із них являли і иГшю села, мешканці яких були безпоі грсдньо зайняті в сільськогосподарі мниму виробництві, інші — феодальні

двори-маєтки, де зосереджувався адмі ністративний апарат округи. Писемні джерела подають кілька назв сільських поселень часів Київської Русі: «село», «сільце», «деревня», «погост», «двір», «дом». Вони відрізнялися одне від одного не лише розмірами, а й со ціальними функціями. Так, «погост» ви значається як центральне поселення округи (можливо, сільської общини), де знаходилися торговище й культове місце, «деревня» — як невелике дочірнє поселення, утворене вихідцями з великих сіл, «двір» і «дом» — як садиби феодалів, 133

ДРУГИ Й РОЗДІЛ

центри володінь (останні звичайно обно силися потужними укріпленнями). А рхеологи ви явили п р ак ти ч н о всі н азван і т и пи сіл ь сь к и х п оселень. Н ай більш і з них зай м ал и п лощ у від 2 д о 6 га. Т у т н ал ічувал ося до 50 с е л я н сь к и х дворів. З у р ах у ван н я м р озм ірів то го ч асн и х ж и тл о в и х будинків м о ж н а п рип устити, щ о сім ’я с е л я н и н а -с м е р д а с к л а д а л а с я із ш ести — сем и чо л о в ік . їй н ал еж ал и господ арські будівлі, худоба, р ізн о м ан ітн і зн а р я д д я п рац і, речі д о м аш н ь о го вж и тку тощ о. В л іто п и сі м іс тя ть ся кон кретн і відом ості щ одо вл асн о сті се л я н с ь к о ї с ім ’ї. Т а к . у 1103 р. на Д о л о б сько м у о зер і під К и євом відбувся к н язів сь к и й з'їз д . В еликий ки ївський к н я з ь С вя то п о л к відм ов л я в с я йти на половців, м отивую чи це ін тер есам и см ердів: « Н его д н о нынЪ веснЪ ити. хочем ъ п огу би ти см ер ды и ролью (р іл л я .— Авт.) ихъ». А Во л о д и м и р М он ом ах н ап о л я гав на негайном у п о х о ді й т а к о ж п о си л ав ся на ін тереси смердів: «Д и в но ми. др у ж и н о , о ж е л о ш ад ей ж ал у й те, ею ж е кто ореть: а сего чему не п р о м ы сл и те, о ж е н ач н е ть о р ати см ер д ъ , и п р и Ь хавъ п оловчи н ъ у д ар и ть и стрЬ лою . а л о ш ад ь его поим еть, а в сел о его Ь х а в ъ и м еть ж ен у его и дЪти его. и все его имЪнье». В л ітоп и сн ій статті 111 1 р. згад у єть ся т а к о ж і тік см ерда.

Вважається, що за трипільної сівозмі ни пересічне селянське господарство ма ло володіти приблизно 12 десятинами землі. Очевидно, ця середня норма землекористування становила й одиницю оподаткування, відому під назвами «ра ло», «плуг» і «дим» (тут назви орних знарядь визначають ту площу землі, що її можна було ними обробити, а «дим» — саме господарство, також обкладене по датком). Місто. Зміни у сфері суспільно-полі тичного й соціально-економічного життя східних слов’ян уже в третій чверті І тис. зумовили виникнення н о в и х ф орм п о се л е н ь — так зв а н и х «градів», в я к и х д о с л ід н и к и сп р а вед ли в о вбачають за р о д ки м іс ь к и х осередків у в и гл я д і м іж п лем ін н и х центрів, порубіж них у к р іп л ен ь , пунктів зб о р у д а н и н и , о б щ и н н и х са к р а л ь н и х м ісць тощо.

Писемні повідомлення та археологіч ні матеріали кінця VIII — IX ст. засвід 134

чують існування в цей час у східних слов’ян багатьох міських центрів. «По вість минулих літ» називає стосовно IX—X ст. понад 20 міст, у тому числі Київ, Чернігів, Переяслав, Білгород, Вишгород, Любеч, Смоленськ, Псков, Ізборськ, Новгород, Ладогу та ін. У XI ст. літописи згадують ще 32 міста. У XIII ст. за літописними даними на Русі налічува лося 300 «градів», з яких близько 100 бу ли справжніми містами. Укріплене валами й ровами, місто структурно поділялося на детинець і по сад. Його складовими частинами висту пали також передмістя та окольні райо ни, де розміщувалися феодальні садиби, монастирі тощо. Площа найбільших міст Київської Русі — столиць земель-князівств — до сягала кількасот гектарів, а населення — кількох десятків тисяч чоловік. Отже, ц е б ули с к л а д н і со ц іа льн і організм и, я к і в и к о н у ва ли в системі ф ео д а льн и х ви р о б н и ч и х від н о си н ц іли й к о м п л ек с ф унк ц ій — ек о н о м іч н и х, адміністративнополіт ичних, ід е о ло гіч н и х , культ урних.

Господарське життя міст характери зувалося, з одного боку, ви с о к о ю к о н центрацією в н и х рем есла й торгівлі, а з іншого — тісними зв ’я зк а м и із сільським господарством. Останнє засвідчено чи сленними знахідками тут землеробських знарядь праці, а також зосередженням садиб феодалів — власників великих маєтків у землях. Створюваний селяна ми додатковий продукт надходив до міст і там перерозподілявся: йшов на будів ництво різних споруд, укріплень, на роз виток матеріальної й духовної культури і Т. д. Основний контингент городян стано вили князі, великі землевласники, дру жинники, ремісники, торговці, челядни ки, служителі культу. Роль центру громадського життя відігравали багато людні торги,— за «Руською Правдою»,

6. СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНІ ВІДНОСИНИ НА РУСІ В X—XIII с т . Суспільно-політичне життя в Київ»і.кій Русі завжди позначалося неабиякою мкгивністю. За літописами, в ньому брали учисть практично всі верстви тогочас н о г о населення. Причиною цього була не •соціальна гармонія» безкласового су спільства, яка, згідно з твердженням дсиких істориків, нібито відкривала до ступ демократичним низам до сфери управління, а якраз навпаки — гострі со ціальні протиріччя. В даному розділі йтиметься лише про ті суспільно-поліі ичні структури та явища, в яких най чіткіше виражена класова природа оргаі і і и державної влади на Русі. Князь. Проблема князівської влади ми Русі неодноразово порушувалася у Працях В. І. Сергеєвича, Б. Д. Трекова, (І І). Рибакова, В. Т. Пашуто, І. Я. Фрояипші, II. П. Толочка та інших дослідникім. Писловлювалися різні, часом протиІІ'ЖІІІ думки щодо місця і ролі князя и Д нині, пруській державі. Так, в уявленні І И Фроянова к н я зь — не феодальний правитель, котрий уособлював закономйачу й виконавчу владу в усій країні «По и якійсь окремій землі, а такий собі Ііиіріарх, «слуга народу», перейнятий ви мкнімо інтересами останнього. Однак • тридакні джерела висвітлюють зовсім Іншу картину. Влада й управління на І' VIІ цілком зосереджувалися в руках фґш)илін, насамперед князівсько-бояр-

ськоі верхівки. К нязь виступав не тільки ве р х о вн и м

правит елем

краіни,

зем лі,

волості, а й законодавчим розпорядни ком усього життєвого укладу. Його від сутність у місті чи землі порушувала нормальне функціонування всіх місце вих адміністративно-управлінських служб. Зміна князів звичайно призводи ла й до зміни попередньої адміністрації, яка не тільки не мала імунітету щодо князівської влади, але й безпосередньо їй підпорядковувалася. Однією із суттєвих функцій князів ської влади була законодавчо-судова. Від перших же років існування Київської держави князі разпочали активну зако нодавчу діяльність. М. М. Тихомиров, С. В. Юшков, В. Т. Пашуто та інші дослідники детально вивчили її й на цій основі розкрили феодальний характер давньоруського законодавства. Устави й уставні грамоти Володимира Святославича, Ярослава Мудрого, Ізяслава, Свя тослава та Всеволода Ярославичів, Во лодимира Мономаха, Мстислава Володи мировича, Ізяслава й Ростислава Мстиславичів та інших князів показують: їхня законодавча влада поширювалася практично на всі сфери буття. Вона ре гламентувала норми міського співжиття, надходження данини на користь держа ви, розпоряджалася міським земельним фондом, комунальним благоустроєм 135

РУСЬ

і міських поселень, а відтак і чисель ність їхніх мешканців. За нашими під рахунками, в межах південноруських князівств — Київського, Чернігівського, Переяславського, Володимир-Волинського й Галицького, які обіймали пло щу загалом близько 600 тис. км2, у XII— XIII ст. проживало до шести мільйонів чоловік.

КИЇВСЬКА

на них офіційно оглошувалося про крадіжки, доводилися до відома населен ня розпорядження князя тощо. Наявні літописні та археологічні дже рела доводять: упродовж усієї своє'і істо рії Давню Русь відзначав стабільний соціц.чьно-економічний розвиток. Повною мірою це стосується й Південної Русі, де невпинно зростала кількість сільських

РОЗДІЛ ДРУГИЙ

норм на свій же адміністративний апа рат. До його складу входили тисяцькі, воєводи, посадники, намісники, сотські, десятники, тіуни, дворецькі та інші уря довці. З часом цей апарат ставав дедалі численнішим і розгалуженішим. На службі у князя перебувала верхівка феодаіьної знаті, соціальне й майнове ста новище якої значною мірою визначало ся її участю в державному управлінні. Віче. Висновок, що давньоруське віче було органом народовладдя, сформулюли історики XIX ст. В. І. Сергеевич, М. В. Довнар-Запольський, І. А. Лінніченко. Цей висновок логічно випливав з їхнього розуміння загальнонародного характеру Русі. Сучасні ж науковці знач но розходяться в оцінках природи, ком петенції та складу віча. Одні (Б. Д. Гре ков, М. М. Тихомиров, І. Я. Фроянов) вважають, що воно відкривало шлях ни зам до державного управління, інші (С. В. Юшков, В. Т. Пашуто, В. Л. Янін, П. П. Толочко) вбачають у ньому вузькокласовий орган, прибраний феодалами до своїх рук.

К н я зів с ь к е п арадн е вб р ан н я X II— X III ст. (ре-

констр. П. П. Толочка>

(Устав Ярослава «О мосгЬхг.»), визна чала місце церкви та її кліру в державно му управлінні (Устав новгородського князя Всеволода про церковні суди, людей і міри торгові). Торкаючись пи тання п р о соціальний статус і к о м п е т е н цію основних органів державного управ ління на Русі, слід наголосити, що вони вже в початковий період розвитку Київ ської держави були інститутами кня зівської влади. Тож цілком природно, що князь-законодавець покладав пиль нування за виконанням усіх згаданих 136

Р о зп о від аю ч и п ро важ л и ві д е р ж ав н і справи, літоп и си н ерідко вказую ть на у ч а сть у них «нищ их и худы х», «всех лю дей», «всех ки ян », тоб то п р ед став н и к ів н и ж ч о го стану. О д н ак а ж н адто д о в ір я ти ся цим свід ч ен н ям не варто. В. Т . П аш уто слуш н о за з н а ч а є , щ о це бул о тільки п ри й н яти м у Д авн ій Русі л ітер ату р н о -ц ер к о вн и м висловом: «С м іш н о н авіть п ри пусти ти , щ о в к р аїн і, де з а к о ном б у л а Р уська правда, ж еб р ак и і вбогі виріш у вали, ком у за й н я т и к н я ж и й стіл О см ом исла». В. Л. Я нін твердить: загал ь н о м ісь к е віче — вузькокласови й орган , і в ньому не бул о м ісц я «всьому Н овгороду»; воно о б 'єд н у в ал о ли ш е великих ф е о д а л ів і в и сту п ал о не як народні збори, а як зб ори п ан івн ого к л асу . А налогічний ви сн овок зроб лено й щ одо ки ївсько го віча.

Аналіз подій, пов’язаних із діяльні стю віча, свідчить про значне посилення великого боярства. Зміцнення його еко номічних позицій, особливо в період ф ео дальної роздробленості, супроводжува

КИЇВСЬКА

лося намаганням отримати свою частку н управлінні містом і землею. Крім суперечностей між князівською ііладою та боярською феодальною демо кратією, в діяльності віча відбивалися й істотні протиріччя в середовищі само го боярства,— адже в політичному відно шенні воно не являло собою моноліт ної сили. Відомі випадки, коли віче ви користовувалося для прикриття звичай ної змови певного боярського угрупоІІШ ІН Я проти неугодного князя та його оточення. Все сказане переконує: віче як су спільний інститут, який сягав своїм ко1>інням ще додержавних часів, ніколи не Оу.'іо органом справжнього народовладдя, широкої участі демократичних низів у державному управлінні. Керівну роль і пікшо представництва в ньому утримува ні за собою верхи. За сильного князя міча були слухняними додатками до иі'рховної влади, за слабкого — залеж ність могла бути і зворотною. Отже, загальний висновок: у X — XIII ст. на Русі існували, доповнюючи їм)»// одного — а нерідко і вступаючи в ьонфлікт,— орган феодальної демокраіії (віче) і представник монархічної »чади (князь). Народні рухи. Основним джерелом про народні рухи на Русі в X—XIII ст. • літописи. Враховуючи залежність їх укладачів від князівської влади, мабуть, ін слід чекати від них повного й адекпін ного висвітлення соціальних колізій. Але гой факт, що навіть за такої залеж ній ті згадки про соціальні заворушення ніг ж таки регулярно потрапляли на і ічрінки літописів, переконливо свідчить: ні миище становило невід'ємну рису * ні пі давньоруського суспільства. Перший значний соціальний кон флікт стався в 945 р., коли, нагадаємо, кми н. Ігор порушив норми збирання по-

РУСЬ

С няткош й убір жінки князівсько-боярського к о л а X I— X III с т . (реконстр. П. П . Толочка)

люддя й зажадав від древлян подвійної данини. Останні на чолі зі своїм князем повстали, розгромили дружину Ігоря, а самого його стратили. Вочевидь, одно значно трактувати це повстання як кла совий протест не було б слушним. Ско ріше можна говорити про конфлікт між центральною владою і древлянськими князями. Разом із тим не можна виклю чати й елемента народного опору у від повідь на посилення феодальної експлу атації. У писемних джерелах збереглися ві 137

ДРУГИЙ РОЗДІЛ С к а р б п р и к р ас X II ст. із К и ев а:

1—3 — очільні підвіски; 4 — п ерсн і з п еч а тк ам и ; 5 <рис. П. Л. Корніенка за Г. Ф. Корзухіною)

кручені бр аслети ; б — гривна; 7 — бр асл ет-н ар у ч

домості про цілий ряд народних рухів XI — XIII ст.: 1068— 1069, 1113, 1146— 1 147, 1157 рр.— у Києві, 1024, 1070— 1071, 1 175 рр.— у Ростово-Суздальській землі, 1069— 1070, 1136, 1209, 1228 рр.— у Новгороді, 1219 р.— у Галичі. Коли в них брали активну участь не тільки найзлиденніші міські низи, а й селяни, тоді ці повстання досягали широкого розма ху. Заворушення нерідко набували ре лігійного забарвлення і сполучалися з боротьбою проти християнства як спів учасника феодальних утисків. Так, волх ви очолили повстання 1024 і 1070— 1071 рр. у Ростовській землі, 1068 — 1069 рр.— у Києві, 1069— 1070 рр.— у Новгороді. 138

Феодальні партії, які постійно воро гували між собою, аби посадовити на князівський стіл свого кандидата, нерід ко використовували в цих цілях невдо волення трудящого люду. Однак яких би форм не набували на родні рухи, всі вони мали досить чітко виражений класовий характер. Народ бо ровся проти посилення феодальної ек сплуатації, проти конкретних визискува чів — князів, великих землевласників, вотчинників, представників князівської адміністрації, лихварів. Під тиском низів правлячі кола змушені були йти на деякі поступки, вносити зміни до законодав ства, спрямовані на обмеження сва вільства «сильних світу цього» тощо.

ИІДІІОСИН.

Суспільно-політичні відносини та за конодавство. В тісному зв’язку із соці альною активністю народних мас знахо дилася еволюція феодального законодшіства. Сформувавшись на основі зви чайного права, яке існувало у східних ( мю'ян ще в додержавний період, воно O v i n поставлене на службу панівному h шсові й послідовно боронило інтереі її князів, бояр, інших заможних верств. Це засвідчив уже перший юридичний міід «Устав і закон руський», згаду

'ІММ'ці'Кнй зам о к (рис. М. М. Ієвлєва за реконструкцию Ь. О. Нибакова)

139

РУСЬ

ваний у русько-візантійських договорах 911 й 944 рр. Він грунтувався на поділі населення на вільних і залежних (челя динів). Древлянське повстання 945 р. змуси ло правлячу київську верхівку на чолі з княгинею Ольгою вжити заходів щодо зміни системи зиску шляхом визначення «уроків» і «уставів» — твердих норм фео дальних повинностей. За князювання Володимира Святославича на Русі значно почастішали роз бої як акти класового протесту населен ня, котре в процесі феодалізації втрачало землю. Для захисту панівного класу Во лодимир запровадив новий закон — «Устав земляний», що передбачав смерт ну кару розбійнику, потім замінену кон фіскацією його майна на користь дер жави. Свою долю відповідальності за опір новим порядкам несла й община — верв. Правові устави IX—X ст. ввійшли в «Руську Правду». Її найдавнішою части ною була «Правда Ярослава», видана ним Новгороду в 1015—1016 рр. Із ме тою зміцнення своїх позицій у Києві

КИЇВСЬКА

О ціню ю чи н ар о д н і рухи на Р усі в X — X III ст. ик кл асо ві, їх р азо м із тим не м о ж н а вваж ати ш іти ф еодальн и м и . Ф е о д а л ізм тоді я в л я в собою ф орм ацію , я к а щ е д ал ек о не ви ч е р п а л а своїх прогресивних м о ж л и во стей , і ал ьтерн ати вою йом у могли бути тіл ьки відж илі первісн ообщ ин н і від носини. О тж е, за так и х у м ов б у д ь -як и й а н т и ф еодальн и й рух, коли б він м ав м ісце, був би регресивним яви щ ем . С у спіл ьство п р о сто щ е не до ір іл о д о т а к о ї ф о р м и со ц іал ь н о го п ротесту. Ж одне п о в с та н н я не став ил о собі за м ету п рин ципово зм ін и ти існую чі п о р яд к и . Т р у д я щ е наі і-лсння Д а в н ь о ї Р усі б о р о л о ся не проти ф е одальної си сте м и як так о ї, а п роти кон кретн и х експ луататорів. Т о ж к о н стр у к ти вн ість тогочасн и х народних п о в стан ь п о л ягал а н а с ам п ер ед у за л р о ш ідженні до ц іл ьн іш и х ф о р м соц іал ьн о -ек о н о м іч н и х

ДРУГИ Й РОЗДІЛ

Ярослав Мудрий між 1024 та 1026 pp. розробив «Покон вірний», що визнана« розміри данини з населення на користь князівських дружинників. Наступний етап законотворчості по в'язаний із діяльністю синів Ярослава. В 1072 р. Ізяслав, Святослав, Всеволод, а також бояри і представники вищого духівництва затвердили у Вишгороді «Правду Ярославичів». Поява нового ко дексу юридичних норм зумовлювалася народними рухами кінця 60-х — початку 70-х років XI ст.— вони не тільки за гострили соціальну ситуацію в країні, а й висвітлили недосконалість існуючих право порядків. Я к і п оп ередн і правові кодекси, « П р авд а Я р о славичів» б о р о н и л а н асам п ер ед ін тереси п ан івн ого к л асу . О д н ак у ній у ж е з ’я ви л и ся с тат ті, с п р я м о вані на певне обмеження свавільства землевлас ників стосовно :ш:чж>ю.и> населення. З о к р ем а, їм за б о р о н я л о с я чини-и fie-з к н я зів с ь к о го сулу р о з п р аву н ад см ер дам и ; зап р о в а д ж у в а л и с я зі т р а ф и за вбивство с е л я н и н а , зн и щ ен н я його коня. Я сна річ, усе ц е д и к ту в а л о с я перш з а все ін тересам и ф е о д ал ь н о го ї-осподарс-ґиа, б о ;к й ого успіш ний р о зви то к вели кою м ірою за л е ж а в він за б е зп е ч е ності см ердів тя гл о во ю си лою та сіл ь сь к о го сп о д ар с ьк и м рем анентом .

Під тиском народного повстання в Києві 1113 р. Володимир Мономах до повнив правові норми. Устав Мономаха затвердили на нараді в Берестові, в якій, окрім великого князя, взяли участі, київ ський, білгородський і переяславський тисяцькі, «муж» князя Олега Святосла вича, інші представники феодальної зна ті. Нарада відбувалася в той момент, коли в Києві ще тривали заворушення. Отже, великий князь визнав за необхідне з’явитися у збунтованому місті з реаль ною відповіддю на вимоги трудящих мас.

1 40

Цілком зрозуміло, що законодавство Мономаха відбило передусім інтереси панівного класу. В оно підтвердж увало вот чинний імунітет ф еодала та й о го пра во на експлуатацій) під вла д н о го насе л е н н я . Разом із тим новий устав дещо об

межував лихварство, а це можна розгля дати як поступки міщанам і селянам. Статті, згідно з якими полегшувалася становище закупів, свідчили: Володимир і його оточення добре розуміли потреби економічного розвитку країни, адже для утримування власного господарства се лянин потребував певних юридичних й економічних гарантій. Наступний важливий етап у розвит ку давньоруського законодавства було спричинено народними хвилюваннями 40-х років XII ст. на Півдні Русі. За Л. В. Черепніним та іншими істориками, нові статті «Пространної Правди» на лежали до двох уставів: Всеволода Ольговича та Ізяслава Мстиславича. Біль шість статей — про князівське господар ство, правопорядки у вотчинних селах, спадщину тощо — стали своєрідною реакцією влади на події 1146- 1147 рр. в Києві. Дослідники виділяють у «Пространній Правді» комплекс статей, що їх здогадно можна пов’язувати з діяль ністю володимиро-суздальського князя Всеволода Велике Гніздо. їхня поява розглядається як наслідок народних ру хів у Володимирі й землі в 1174-1175 рр. Тривалий процес формування да вньоруського законодавства завершився на початку XIII ст. у Новгороді. Як і до цього, правотворча діяльність верхів стимулювалася тиском знизу.

141

РУСЬ

ф іч н о ї культури п ізн іш и х часів. Ц е стосується, Період існування Київської держа- - зо к р е м а , скр о н еви х к іл ец ь X— XII ст .— прикрас, ни — один із найважливіших в етнічно щ о н аш и в ал и ся н а головні убори а б о в п л італ и ся му розвитку східних слов’ян. У цей час у во л о сся чи п ід віш у вал и ся б іл я скрон і. В різни х склалася і розвивалася нова історична регіон ах С х ід н о ї Є вропи побутували свої типи Щ е н а п оч атку II ти с. вони зал и ш а середньовічна спільність, котра дістала тлаиксия х кілець. одним із осн овн и х ел ем ен тів ж ін очого п сучасній науці назву «давньоруська вб р ан н я . народність». Вона становила етнічну основу майбутнього українського, а та Східнослов’янська спільність. Напри кож російського та білоруського народів. кінці І тис. у Середньому Подніпров’ї Літописи донесли до нас згадки про починає складатися так звана дружинна мнйже півтора десятка слов’янських культура, пам’ятки якої засвідчують роз шіемінних об’єднань, які в останній виток східнослов’янського етносу в тіс ЧНерті І тис. являли собою етнополіних контактах із Візантійською імпе тичні угруповання, за своєю соціальнорією, Арабським Сходом, Волзькою г кон омічною суттю значно відмінні від Болгарією, скандинавськими країнами класичних племен первісного суспіль та іншими сусідами. Запозичення фіксу ства. З літописних полян, древлян, сіве ються насамперед у речових наборах рян, волинян, уличів, хорватів — меш- представників привілейованих прошарків кшщів території сучасної України — суспільства. складалися утворення, котрі перебували У цей час з ’являються так звані речіна перехідному етапі від докласового гібриди (йдеться передусім про вироби до класового суспільства. В їхньому сехудожнього ремесла). їхня специфіка |н*довищі вже виділилася племінна верполягала в тому, що в манері виконання КІкка, почалося майнове розшарування якогось набору чи окремого предмета — Тоїцо. скажімо, прикрас пояса дружинника, Писемні та археологічні джерела металевої гарнітури кінського споряд дпють змогу більш-менш точно локалі- ження абощо — сполучалися як місцеві, так і надбані ремісничі мотиви і традиції. іуішти сіверян у лівобережних районах Дніпра, полян — на Дніпровському ПраЯскравим прикладом цього є знайдена иобережжі, древлян і волинян — на Во- на київському Подолі шиферна формоч /іині (відповідно Східній і Західній), ка з арабським написом, призначена «ирнатів — у Прикарпатті, уличів— на для відливання улюблених дружинника Нижньому Подніпров’ї та Південному ми поясних металевих накладок (бля Побужжі. Матеріальна культура назва шок). мик угруповань відображена в пам'ят Крім ремісничих традицій, деякі них типу Луки-Райківецької, роменської предмети-гібриди несуть на собі відбиток ці нолинцівської культур. На старожит взаємовпливів ідеологічних уявлень різ нім тих останньої відбився помітний них контактуючих між собою етносів. имлин Хозарського каганату. Це добре простежується, наприклад, у сюжетах зображень на срібному окутті турячих рогів із згадуваної вище Чорної Г іч и о д іл сх ід н и х сл ов’ян н а окрем і м іж Могили. Одні дослідники шукають про Нііимінііі групи в другій полови н і І ти с. п росте• у м і.ги й з а д ея к и м и ел ем ен там и їх н ь о ї етн о гр а тотипи цих сюжетів у духовному світі

КИЇВСЬКА

7. ЕТНІЧНИЙ РОЗВИТОК

РО ЗД ІЛ ДРУ ГИ Й Розселення

східнослов'янських

МОР Е

літописних

племен

(рис. М. М. Іевлева)

Щоб відтворити це різ ноет ніч не князівське нгичгння, мож на послатися на боротьбу за київі м ий стіл синів Володимира С вятославича,коли за нінніом одного з них — С вятополка — в 1015 р. Пу ні пбиті два його брати — Борис і Гліб (згодом »щіоііізооані руською церквою). На першого напаIII ииміїородські «мужі боярські» (у С ВО ЇЙ біль ші'! її, напевно, слов’яни за походж енням ), а доОИ'їн ішряги. Разом із Борисом загинув його слуіч угорець Георгій. Гліба ж зарізав власний >у«п|і І'орчин,— судячи з імені, виходець із кочів........ м іці середовища. Чимало пришельців назавж ди залиш алося на 14 І І 'сред н и х — згадувані в літописах в а р т и І ИІИГ/ІІ.Д і Ш имон. Упродовж правління в Києві імі| іи, Ольги, Святослава, Ярополка Свенельд tit к ііисіїодою й мав значний вплив при дворі. • іімг піп у 977 р. підбурив Я рополка на братоШніичу війну з овруцьким князем Олегом: «Поиди її» ftpnn. свой и прими волость его». Ш имон у ІНоИ р. слідом за Володимиром Мономахом виІ'і ніш на Волгу, в Ростово-Суздальську землю, Я <«іннііі н там тисяцьким, отримавши за це великі •»моїми наділи. М/імність переселенців поступово асимілюва-

КИЇВСЬКА

РУСЬ

місцевих слов’ян, другі — народів Пів нічної Європи, треті — у звичаях хозар. На Русь, звісно, потрапляли не лише ідеї, а й їхні носії — вихідці з інших зе мель. Особливо інтенсивні міжрегіональ ні зв’язки відбувалися за князювання Володимира Святославича, який для охорони південних кордонів держави переселяв «кращих мужів» із північних східнослов'янських земель на степове прикордоння. Цю практику продовжува ли і його наступники, що підтверджу ється археологічними матеріалами. І> О. Рибаков датує початок циклу билин про народного богатиря Іллю Муромця німе 90-ми роками X ст. Крім слов’ян, на південноруські землі переселялися також фіно-угри та балти. Помітну роль у житті Київської Русі, особливо в перші століття її існування, нідіїравали вікінги. їх використовували ик воїнів-професіоналів, дипломатів, рішииків к н я з і в та виконавців інших до ручень (часом доволі сумнівних).

Сканлинавська черепахоподібна фібула з Ш сстовицького курганного могильника (К и ївщ и н а ). Рис. П. Л . К орніенка за Д . /. БліфельОом л ася місцевим населенням. По них залишалися не тільки згадки в писемних дж ерелах, а й мате ріальні пам'ятки: окремі речі ба навіть комплекси, виявлені в похованнях (застібки-фібули, різно манітні підвіски тощ о).

143

РО ЗД ІЛ ДРУ ГИ Й

Д а в н ь о р у с ь к и й одяг (за зображ еннями на браслетах-н аручах). Рис. та прорис. П. Л . К орнієнка за реконструкцією О. А. Брайчевськоі

Будівлі старок иївського Подолу, характерні також для різних районів Русі (рис. П. Л. К орніенка за реконструкцією П. П. Толочка та В. О. Харламова)

Д РУ ГИ Й РОЗДІЛ Стильова єдність давньоруської культової архітектури (за П . П . Толочком ) . Рис. М. М . Ієалева

На початку II тис. вихідців із Півночі Європи у військових контингентах на Півдні Русі змінюють причорноморські кочовики. Інтеграційні політико-економічні та культурні процеси привели до етнічного консолідування східних слов’ян, які утворили давньоруську народність. Вона характеризувалася насамперед єдністю 146

мови (із збереженням, проте, місцевих діалектів), спільністю території (котра в основному збігалася з межами Київської Русі), матеріальної та духовної культури, релігії, певною економічною цілісністю. Етнічному згуртуванню східних слов’ян в єдину народність сприяли й однакові традиції, звичаї, звичаєве право і закон, суд, військовий устрій, спільна боротьба

занотовувалися події, важливі для життя

всієї країни. Отже, наведені факти дають підста ви для твердження про інтенсивні сто сунки між окремими частинами Русі та про існування єдиної давньоруської на родності і в період феодальної роздроб леності. 147

РУСЬ

доказ при обгрунтуванні цього висновку править недоведене положення щодо розпаду держави на окремі князівства. Як аргумент на користь відсутності етнічної спільності окремі науковці ви сувають неодноразове протиставлення в літописах Руської землі — тобто Середньодніпровського регіону — іншим давньоруським землям. Однак при цьому не беруться до уваги численні записи, в яких Русь виступає і як сукупність усіх земель-князівств. Особливо характерною в цьому плані є літописна стаття 1216 р. За нею Русь — це «вся Русская земля, и Галичская, и Киевская, и Смоленская, и Черниговская, и Новгородская, и Рязанская». Якщо ж звернутися до зафік сованих у літописах XII— XIII ст. подій на Півдні, Північному Сході та Півночі Східної Європи, тобто на Київщині, Володимиро-Суздальщині та Новгородщині, то можна легко простежити величезну зацікавленість і якнайдетальнішу поін формованість кожної із названих земель стосовно життя своїх сусідів. Це теж наочно свідчить про постійні інтенсивні зв’язки між землями-князівствами за феодальної роздробленості. Так, під 1145 р. Суздальський літопис сповіщає про пожежу на київському Подолі, Іпатіївський (південноруський літопис ний звід) під 1158 р. розповідає про будів ництво князем Андрієм Боголюбським церкви у Володимирі-на-Клязьмі, Новго родський під 1224 р. докладно описує битву з татарами на Калці. Крім того, в різних літописах нерідко ретельно

КИЇВСЬКА

проти зовніш ніх ворогів. Мабуть, уже в цей час виникають певні елементи на ціональної самосвідомості, почуття па тріотизму. Сказане вище підтверджується архе ологічними матеріалами. Так, протягом усієї історії Київської Русі вироблявся цілий ряд речей і систем, відомих одно часно в різних районах східнослов’ян ської ойкумени. Йдеться, зокрема, про традиції житлобудування, загальноруські типи тих або інших ремісничих виробів, однотипні предмети озброєння, прикраси, елементи вбрання. Єдність простежується не тільки на рівні економічних відносин, а й у ідео логічній сфері. Наприклад, починаючи з другої половини І тис. на більшій частині східнослов’янської території існував сте реотипний підкурганний обряд похо пимня. Після прийняття християнства його догми поступово (але практично син хронно) поширюються по всій Русі, підтвердженням чого є зведення в пер шій половині XI ст. Софійських соборів у Києві, Новгороді, Полоцьку. Взагалі, м епоху Середньовіччя все світосприй мання було релігійним, тож віднесення себе до мусульман, іудаїстів чи християн (у нашому конкретному випадку — праиославних) також лежало в основі етніч ного самоусвідомлення. Давньоруська народність у XII— XIII ст. Питання про давньоруську на родність періоду феодальної роздробле ності Русі жваво дискутується в історич ній літературі. Спираючись на думку, що на цьому етапі розвитку феодалізму між окремими землями-князівствами іаимирають економічні, культурні та політичні зв’язки, частина дослідників доходить висновку про відповідний роз пад давньоруської етнічної спільності. Як показав П. П. Толочко, за основний

РО ЗДІЛ ДРУ ГИ Й

О свЬтло с в іт л а я и украсно украшена зем ля Руськаяі И многими красотами удивлена еси... ОтсЪле до Угоръ, от Угоръ и д о Л яховъ, от Л яховъ д о Чеховъ, от Чеховъ до Ятвязи и от Я твязи до Литвы, от Литвы до Нъмецъ, от НЪмецъ до КорЪлы, от КорЪлы д о Устьюга, гдЬ там о бяху Тоймичи погании и за Ды ш ю чимъ моремъ. От моря до Болгаръ, от Болгаръ до Буртасъ, от Буртасъ до Черемисъ, от Ч еремисъ до Мордъви — то псе покорено было богомъ крестияньскому языку поганьскыя страны... А для ф ранцисканського ченця П лано Карпіні, икий у 1248 р. їхав до Золотої Орди, саме Київ у недалекому минулому був столицею всієї східно слов'янської держ ави.

Не можна не згадати і про викори стання протягом усього давньоруського періоду єдиних юридичних норм на тери торії всієї Русі. Вони були викладені в «Руській Правді», починаючи зі статті І Короткої редакції: «...аще будеть русин, любо гридин, любо купчина, любо ябетиик, любо мечник, аще изьгои будеть, любо С л о в е н и и . . . » При цьому писемні джерела знаходяться в повній відповід ності до археологічних, які засвідчують

Іііі|и)би з дерева із розкопок на київському Подолі, «ирактерні також для різних давньоруських іориторій (рис. П . Л . К орніенка за матеріалами публікацій)

149

РУ СЬ

єдність матеріальної культури, а отже, й народності як її творця. На першому етапі існування Київ ської Русі етнічна інтеграція відбувалася значною мірою завдяки централізації управління всіма сферами суспільного й економічного життя. На другому, за фео дальної роздробленості, консолідації східнослов’янської спільності сприяла вся структура соціально-економічних відносин на Русі, насамперед специфіка феодального «держання» волостей-наділів. На відміну від західноєвропейських феодалів, котрі, отримавши володіння, залишалися в них назавжди й мали право на успадкування,давньоруські кн язі(аб о й служилі бояри) постійно боролися за престижніші й економічно вигідніші волості. Це спричинювалося до безпе рервних переміщень, бо ж за князями по Русі мандрувало і їхнє оточення. Учо рашній київський чи вишгородський князь завтра ставав, скажімо, володимиро-суздальським (як це було з Юрієм Долгоруким або Андрієм Боголюбським). Це вважалося нормою в тогочасному бурхливому політичному житті. Така си стема виключала місцеву замкнутість і сприяла консолідації давньоруської на родності. Щоправда, не слід забувати: чітке усвідомлення державної й національноетнічної єдності Русі було притаманне насамперед Рюриковичам та їхнім спо движникам. Серед широких мас інте граційні процеси в цей історичний період виявлялися набагато слабше. До того ж величезної шкоди завдала навала орд Батия, внаслідок якої Русь втратила державно-національну незалежність. Си туація у сфері етнічного розвитку до корінно змінилася. Відтепер визначальну роль відігравали місцеві особливості — мовні, культурні, етнографічні. На колись єдиній етнокультурній основі почали складатися споріднені народи: україн-

КИЇВСЬКА

Огляд матеріалів із питання існування давньо руської народності заверш имо згадкою про мотиви єдності «землі Руської», щ о м істяться в багатьох писемних дж ерелах початку II тис. («Слово про іакон і благодать» Іларіона, «П ам 'ять і похвала ІІолодимиру» Іакова Мніха, «Слово о полку Ігореиім* та інш і). Н авіть у «Слові про погибель Руської »■млі» (X III ст.) координати Русі визначаються и межах усіх давньоруських земель-князівств:

ський, російський і білоруський. Власне, кристалізація г.их нових етносі» спостерігалася ще за епохи Київської Русі,

однак загибель останньої внаслідок ординської навали значно інтенсифікувала ці процеси.

8. МІЖ НАРОДНІ ВІДНОСИНИ. РУСЬ І КОЧОВИЙ СВІТ М іжнародні зв’язки Русі почали складатися одночасно з формуванням східнослов’янської політичної спільності. Надалі вони активно розвивалися. Відносини з країнами Європи та Азії мали місце в найрізноманітніших сферах ж иття: в торгівлі та обміні, політиці, династичних шлюбах, релігії, культурі тощо. Отже, розвій давньоруські>і д и п л о мати тісно п о в 'я за н и й :і усім ко м п лек со м со ц іа льн о -економ і ч ни х, політ ичних, культ урних п р оцесів у сер ед ньо вічно м у світі. При цьому, звісно, використову

валися і традиції та звичаї, усталені ще в ранньослов'янські часи, а також м іж народний досвід, запозичений у інших слов'янських і неслов’янських народів. В. Т. Пашуто розділив усю історію давньоруської дипломатії на два періоди. Перший — ранньофеодальний (IX — XI ст.), коли відносно єдина тоді дипло матія все ж набула уже двох функцій: внутрішньої, імперської, покликаної з а безпечувати виконання васалітетних обов’язків неслов'янськими народами, котрі входили до складу Київської дер жави і проживали на Півночі та Пів нічному Сході Східної Європи, і зовніш ньої, або міжнародної,— у відношенні до іноземних країн. Другий період вклада ється в рамки ф ео д а льно ї р о зд р о б ле ності, характеризованої в політичній сфері колективним сюзеренітетом пайсильніших князів. Дипломатія цього періоду відзначалася неабиякою складністю й не мала єдиного координаційного центру. Т а незважаю чи на це, можна стверджу вати: у IX — XIII ст. міжнародні зв’язки Русі відбувалися на рівні свого часу, з

усіма піднесеннями та спадами, зумовле ними конкретно-історичними обстави нами. Активне включення Київської Русі в міжнародні стосунки і створення влас ного «дипломатичного корпусу» розпо чалося з перших же десятиліть існуван ня держави. Д о здійснення дипломатич них акцій залучалися як слов’яни, так і іноземці. Вже Бертипська хроніка пові домляє: правитель народу Рос (названий хаканом) у 839 р. «заради дружби» виря див дипломатичну місію до Візантії. За п і з н і ш и м и джерелами, міжнародні кон такти Русі мали кілька основних напрям ків: країни Арабського Сходу, Сканди навія, Західна Європа. Найтісніші зв’я з ки підтримувалися з Візантією. Русь і Схід. Відносини Русі з країна ми арабського світу та Середньої Азії, Хозарією, Волзькою Болгарією, Іраном та іншими державами Сходу мають бага товікову історію. Вже автори IX — X ст. Ібн-Хаукаль, Ібп-Хордадбег, Аль-Істархі, Аль-Масуді *га ін ш і засвідчують по стійні контакти арабів із русами і демон струють обізнаність із географією та історичними подіями у східноєвропей ському регіоні. Східні слов’яни дуж е тіс но спілкувалися з народами Поволжя, які під впливом арабів прийняли іслам. Це поясню ється активною участю сло в’ян, болгар і хозар у посередницькій торгівлі між Заходом і Сходом, а також бажанням поволзьких володарів мати свою частку з прибутків від транзиту то варів через їхні землі. Відзначимо, до речі, про спроби втяг нути наприкінці X ст, Русь до магометан-

РУСЬ КИЇВСЬКА

ського світу, про що повідомляють Шараф ал-Заман Тахір Марвазі та «Поність минулих літ» (ідеться про поїздки русів до Хорезма та Булгара з метою вивчення догм ісламу, перебування в Києві волзьких болгар, котрі перекону вали Володимира Святославича в істин ності мусульманської ідеології). Т існе переплетення інтересів Русі і східних держав іноді призводило до отримання дивіден дні якимось сусідом, що не брав активної участі п тій чи іншій конкретній міжнародній акції. Так, Нолзька Болгарія стала повністю самостійною й економічно могутньою лиш е після розгрому С вя тославом Ігоревичем Хозарії у 60-х роках X ст. І хоча А. П . Новосельцев уваж ає, що Хозарська держава остаточно припинила своє існування аж тільки через століття після поразки від СвятослаВідливки деталей наремінної гарнітури, зроблені з ливарної формочки з арабським написом, та реконструкція пояса давньоруського друж инника (рис. П. Л . К орнієнка, реконстр. пояса Р. С. Орлова)

151

Бронзовий болгарський замочок, знайдений на території Середнього Подніпров'я (рис. П . Л. К орнісн ка)

Русь та Європа. У висвітлюваний час Русь інтенсивно розвивала відносини із країнами Скандинавії, Центральної та Західної Європи: Данією, Швецією, Польщею, Чехією, Угорщиною, Німеччи ною, Францією, Англією, Ірландією. Цьому сприяло, зокрема, прийняття Рус сю правослаеґя як офіційної державної релігі'і. Така акція, повторимо, зробила Київську державу ідеологічним партне ром християнської Європи. Не завжди ці взаємовідносини були мирними, однак за допомогою диплома тичних місій і численних династичних шлюбів князі врешті-решт добивалися стабільності. Важливе місце в міждер жавних зносинах відводилося взаємним зобов’язанням у військовій сфері: Русь діставала допомогу від сусідів — сканди навів, поляків та інших — і, в свою чергу, віддячувала їм тим же. Ще раз згадаємо і про такий вагомий аргумент на ко ристь Русі в її зносинах з європейськими

ва, м ож на твердити, щ о в другій половині X ст. поволзькі болгари завдяки Русі позбулися свого основного суперника.

Воєнні й політичні конфлікти нерід ко завершувалися підписанням різних угод, у тому числі й торговельних. У 1006 р. Болгарія та Русь уклали дого вір, після якого зв’язки цих країн стали постійними, а їхні купці одержали гаран тію безпеки та сприяння в їхніх спра вах. Ці контакти здійснювалися як через водні магістралі, так і через сухопутні шляхи. Вони тривали і за феодальної роздробленості, про що свідчить Ал-Гарнаті, який у середині XII ст. проїхав із Багдада через пониззя Волги й Булгар до Києва (а пізніше — далі, до Угор щини). Проте взаємовплив двох великих середньовічних культур стримувався протистоянням їхніх різних релігійних доктрин. 152

[ д

м\. '

.1 %

Зображ ення Св. М иколая — ф рагм ент срібноТ чаш місцевого виробництва (X II— X III с т.). Чернігів. Фото В. П . К оваленка

РУСЬ КИЇВСЬКА Іалишки будівель середньовічних часів у Корсуні

країнами, як регулювання східної торгів лі, контрольованої східнослов’янськими князями завдяки вигідному географічно му розташуванню підвладних їм земель. Особливо високого рівня міжнародні відноі ини досягли за князю вання Я рослава Мудрого (перша половина XI ст.). У цей час назріла кон фронтація з Візантійською імперією, а також пиникла потреба в закріпленні мирних стосунків та підписанні взаємовигідних угод про співрнбітмицтво з правителями ряду європейських держав. Ярослав удався до перевіреного м ехамі іму між держ авних зносин у середньовічні ча си — династичних шлюбів. У 1043 р. польський король Казимир одружується із сестрою к н язя М.ірікю-Доброгнівою, а трохи раніше, у 1039 р., І іяслав Ярославич бере за себе сестру Казимира — І гртруду-Олисаву. В 1048 р. Анна Ярославна, и гр а в ш и с ь із королем Ф ранції Генріхом І, стає королевою цієї держави. Щ е одна дочка Я росла на Анастасія — йде зам іж за угорського коро

л я Андрія, а інша, Єлизавета, за норвезького — Гаральда Грізного (по смерті чоловіка вона знову виходить зам іж — за датського короля С вен а). Після збройних конфліктів і переговорів по дипломатичній лінії в 1052 р. відновилися мирні стосунки Русі з Візантією. Це було закріплено шлюбом Всеволода Ярославича з дочкою імпера тора Константина IX Мономаха — М арією (їхнім сином був славетний кн язь Володимир М ономах). Як бачимо, завдяки численним династичним ш любам своїх дітей Ярослав Мудрий налагодив дружні зв'язки мало не з усім тогочасним ци вілізованим світом. Його самого нерідко нази вають «тестем Європи».

Дипломатичні прийоми, які склада лися з поєднання воєнної сили, перего ворів та укладення договорів, розвива лися і в епоху феодальної роздроблено сті. Тоді наймогутніші князі-правителі окремих земель домоглися права не тіль 153

Д РУ ГИ Й РОЗДІЛ

ки на самостійні політичні акції всереди ні країни, а й на незалежну політику на міжнародній арені та створення ви гідних для себе союзів. Часом виникали досить цікаві коаліції удільних князів. Так, володимиро-галицька панівна вер хівка прагнула дружби з Візантією й Малою Польщею, а волинсько-чернігівсько-смоленська — з Угорщиною та Мазовією. Однак спроби вирішити внутріш ні проблеми за допомогою іноземних правителів не завжди закінчувалися успі хом для ініціаторів таких дій. Наприклад, після смерті галицького князя Ярослава Осмомисла його син Володимир звернув ся за підтримкою проти Романа Мстиславича Волинського до угорського коро ля. Проте останній, відвоювавши столи цю князівства, не тільки не повернув її Володимирові, а й навіть заточив його до вежі одного зі своїх замків. Галиць кий стіл на деякий час обійняв короле вич Андрій. Русь і Візаіггія. Як уже зазначалося, між цими державами відбувалися осо бливо інтенсивні взаємовідносини на різ них рівнях (розпочаті ще за князювання Аскольда та Діра). Ініціатором запровадження й розвит ку русько-візантійських стосунків висту пав Київ. Зацікавлений у регулярних зв'язках із Константинополем, він у IX—X ст. силою зброї долав перешкоди, створювані недоброзичливо настроєною візантійською дипломатією. Хоч як цього прагнули імператори, але протягом кіль кох століть — аж до здобуття в 1204 р. Константинополя хрестоносцями й по ступової загибелі імперії — їм так і не вдалося підпорядкувати собі Русь. Прикладами цього мож уть бути взаємовідно сини княгині Ольги та її сина С вятослава з імпе раторами Константином Багрянородним і Н ики фором Фокою, коли останні не спромоглися на кинути русичам свою волю, а також використати їхні війська в боротьбі проти дунайських болгар.

154

Повернувшись до Києва, Ольга на нагадування Константина про обіцяні нею дари відповіла «Аще ты також е постоиши у меня в ПочайнЪ. яко же язъ в Суду, т о тогда й дамъ». Пізніше, в 959 р., княгиня дош кулила Константинополю вдалим дипломатичним маневром, звернувшись із проханням про організацію християнської церкви на Русі до германського імператора Оттона. А Святослав, розгромивши Д унайську Болгарію та уклавши з нею мир, повів свої дружини на Константинополь. Він навіть мав намір перенести столицю Русі в місто Переяславець на Д унаї.

Незалежність політики Київської держави щодо Візантії засвідчують і русько-візантійські договори 911 і 944 рр., й історичні події, пов’язані з християнізацією та одруженням Володи мира Святославича з візантійською принцесою Анною, й поставлення собо ром руських єпископів у 1147 р. (за князювання в Києві Ізяслава Мстиславича) на митрополичу кафедру русина Климента Смолятича і т. п. Паритетна ситуація зберігалася аж до XIII ст., хоча й тоді в більшості випадків митро политів на Русі попередньо благословля ли константинопольські патріархи. Русь і Північне Причорномор’я. Зо ною постійних суперечностей між Киє вом і Константинополем був Кримський півострів, центром якого в епоху Серед ньовіччя був Корсунь (Херсонес). Він відіграв роль посередника Візантії в її сухопутній та морській торгівлі з Руссю. Зазначимо, що влада імперії над Таврикою (тобто Кримом) не була абсолют ною. По суті, один тільки Корсунь і був тут її опорним пунктом в економічному та політичному протистоянні із сусідні ми країнами за Північне Причорномор'я. Зі свого боку, Візантія боронила місто від ворогів, хоча й не завжди вдало (нагадаємо: в часи прийняття християн ства його здобув Володимир Святосла вич). На території Криму сформувалося План м ісцезнаходж ення середньовічних культових будівель у Корсуні (рис. М. М. Іевлєва)

КИГВСЬКА РУСЬ

РОЗДІЛ

ДРУГИЙ

грекомовне, однак зберігаюче своєрідні місцеві традиції населення, котре дістало назву кримських греків. Вони горнулися до Корсуня, чим і пояснюється концен трація навколо нього землеробських по селень, а пізніше — великих феодальних укріплень. Особливістю Корсуня було те, що він зростав на руїнах античного Херсонеса, повторюючи його реі'улирне плану вання. В порівнянні з греко-римською забудовою змінювалися лише квартали. Безперечно, однією з найцікавіших груп археологічних пам’яток Криму є й так звані печерні міста (Ескі-Кермен, Чуфут-Кале, Мангуп та інші): крім на земних кам'яних будівель, тут були й ви рубані у скелях печери. Вони мали зде більшого господарське та воєнно-оборонне призначення, рідше — правили за церкви та монастирі. Борючись із Візантією за Крим, Русь не відмовлялася від намірів панувати загалом у Північному Причорноморі. Під її тиском ще за часів Святослава Ігоревича імператор Цимісхій визнав право східнослов’янської держави на во лодіння Керченською протокою, фактич но пропонуючи тим самим київському князеві продовжувати завоювання цих територій. Згодом плацдармом Русі на Тамані стала вже згадувана вище Тму таракань. В центрі цього міста син Воло димира Святославича Мстислав «заложи церковь святыя Богородица и созда ю». Із Тмутаракані походить дуже цікавий напис 1068 р. на мармуровій плиті — частині цоколя якоїсь античної скульп тури: «В лето 6576, индикта 6 Глеб князь мерил море по леду от Томутораканя до Корчева, 14 000 сажень». Тобто князь Гліб Святославич, промірявши відстань від Керчі до Тмутаракані, наказав заКераміка Корсуня (рис. П. Л. К орнієнка за мате ріалами публікацій)

156

Тмутараканський камінь (Т ам ань). Прорис. П. Л. Корніенка за А. О. Мединцевою

фіксувати цю подію у спеціальному написі. Русь і кочовики. Населення південноруських земель найактивніше контакту вало з кочовиками причорноморських степів — печенігами, торками, беренде ями, половцями. Давньоруські літописи згадують не менш як вісім шлюбів відо мих руських князів із дочками половець ких ханів. Як пише А. М. Робінсон, сім’ї тоді були багатодітними, і якщо припустити, що у восьми князівських родинах у середньому виросло по п’ятеро дітей — синів і дочок, то близько 40 давньоруських князів і княгинь були напівполовцями, а далі в них народило ся приблизно 200 половецьких онуків. Стосунки останніх скріплювалися пов торними шлюбами княжичів змішаного походження. Відносини між степовиками і слов’янами-землеробами були різними. Ха рактерною в цьому плані є доля двох героїв «Слова о полку Ігоревім» — князя Ігоря Святославича й хана Кончака, які протягом досить короткого періоду то втікали разом в одному човні від спільного ворога, то насмерть протистоя ли один одному на полі бою, то родича лися через шлюби своїх дітей... Але ча стіше Русь знаходилася в стані збройної конфронтації зі Степом, використовуючи при цьому для охорони своїх південних

кордонів самих же кочовиків («своїх поганих»). У середині X II ст. в Пороссі навіть виник сою з чорних клобуків — васалів київських кн я зів. Він складався з різноплемінних кочівниць ких угруповань, котрі осідали на землі. їхні старо житності систематизовані С. О. Плетньовою. Перебуваючи на служ бі в Києва, чорні клобуки з повним правом могли говорити князеві Юрію Долгорукому: «Ми вмираємо за Руську землю з твоїм сином і голови свої складаємо за твою честь». Із літописів відомі й інші контингенти найманців-кочовиків, щ о служ или окремим к н я зям (переяславські торки та інш і). Однак їхніх поховань на території Русі, крім згаданого пороського району, відомо дуж е м а л а М ожливо, від служивш и за плату певний час, вони поверталися до Степу. (Д о речі, в степовому Причорномор’ї, окрім тюркомовних племен, проживали й групи слов'ян. Це стосується передусім Н ижнього П о дніпров'я. В гирлі Дніпра існував навіть значний слов'янський населений п у н к т — О леш ’є.)

Іноді кочовиків використовували на Русі для розв’язання внутрішніх дина стичних суперечок. Запрошувалися як професійні найманці на князівській службі, так і волонтери зі Степу, згодні взяти участь у якійсь одній конкретній операції (наприклад, «дикі половці»). Послугами степовиків особливо часто користувалися чернігівські Ольговичі, а засновник династії у цьому зв’язку навіть отримав прізвисько «Гореславич». Найцікавішими матеріальними па м’ятками кочового світу є так звані кам’яні баби — скульптури чоловіків і

РО ЗДІЛ ДРУГИЙ

Давньоруські шаблі, пряж ка, (рис. П. Л . К орніенка)

ш пори,

кресало

жінок, установлювані на курганах, а також супровідне начиння поховань. Воїн вирушав у потойбічні краї, вбраний у кольчугу, із шоломом на голові та захисною залізною маскою на обличчі. Крім забитого коня в повному споряд женні, до могили клали зброю (стріли, шаблю та ін.), казан для варіння м'яса, побутові предмети тощо. Природжені вершники та вояки, ко човики виробили такий бойовий — на ступальний і захисний — обладунок, який ідеально відповідав умовам війни в безлісій місцевості. Тож цілком природ ним є те, що слов’яни, особливо мешкан ці Південної Русі, у своїй боротьбі проти степових сусідів запозичили багато чого з їхнього військового спорядження. На думку А. М. Кирпичникова та інших дослідників, давньоруські кольчуга, го строверхий шолом і шабля походять са ме від прототипів, поширених у кочови ків Європи та Азії. Останнім часом на Півдні України археологами виявлені багаті поховання середньовічних кочовиків. Серед них виділяється половецька могила в кургані іаввишки 6 м на р. Чингул. Цінність цієї пам'ятки полягає не тільки в різноманіт

ному супровідному інвентарі, а і в тому, що поховання дійшло до нас незайма ним, у первісному вигляді. Це дає змогу зафіксувати всі деталі і відтворити ці лісну картину заупокійного обряду. Навколо прямокутної ями великих розмірів було покладено п’ятеро забитих коней зі збруєю та сідлами, оздобленими срібними з позолотою бляш кам и. На земляних східцях у середині ями покладено до 10 розрубаних туш баранів. Небіжчик леж ав у дерев'яному саркоф азі, замкненому чотир ма давньоруськими циліндричними зам кам и. П иш не вбрання — гаптований золотими бляш ками, нитками, парчевими стрічками й бісером каптан, парчеві, прикрашені срібними платівками і п ряж к а ми пояси, шапочка з нашитими срібними, інкру стованими бурш тином бляш ками; предмети оз броєння — залізний шолом із напівмаскою і кольчужною бармицею, щит, сагайдак, налуччя, стріли, кольчуга, ш абля, кинджал; аксесуари вер ховного жерця — курильниця, ножі; символ вла ди — кручена випрямлена шийна гривна з високо пробного золота; срібні прикраси, різноманітні побутові речі, зокрема чудовий за якістю виконання полив’яний посуд, коштовні тканини,— все це свідчить п роте, щ о померлий за ж иття посідав дуже високе соціальне стан о в и щ е в половецькому суспільстві.

Історична ДОЛЯ ПОЛОВЦІВ, ЯК І біль шості середньовічних кочових народів, склалася драматично. Вони не зберегли себе, розчинилися у східнослов’янському та інших осілих етносах, з якими кон тактували впродовж кількох століть. Край самостійному етнополітичному розвиткові половців поклала монголотатарська навала.

9. КУЛЬТУРА Культурі Київської Русі IX—XIII ст. притаманний безперервний поступаль ний розвиток. Більшість її галузей — прикладне мистецтво, дерев’яна архітек тура, народна творчість — мали глибокі вікові традиції. Мистецтво русичів відби вало не тільки 'їхню органічну естетичну

потребу прикрашати багатоманітний світ оточуючих речей, а й світосприйняття, ідеологію тогочасної людини. Феномен надзвичайного культурного злету Київської Русі нерідко пояснюєть ся виключно тісними контактами з Ві зантією, Хозарією, країнами Централь 159

КИЇВСЬКА

Хозарські стремена та палаш і (рис. П . Л . К орнієнка)

РУСЬ

ИИЛЛНЇ7 ІГІЇЇЄОН

ної та Західної Європи. Це не зовсім так. Справді, вплив згаданих та інших держ ав на культуру Русі був значним, але далеко не визначальним. Щоб зерна передових цивілізацій, насамперед візан тійської, могли дати рясні сходи в ново му середовищі, вони мали потрапити в добре підготовлений ф ун т. С аме таким і в и я в и в с я «культ урний грунт» с х ід н и х с л о в ’я н , я к и й у віб р а в у себе багатовікові традиції м ісц ево го розвит ку, зб а га ч ен о го в п л и в о м сусідів.

писати духовні заповіти на випадок смерті, а одна із статей договору 944 р. вимагала, щоб руські посли або купці, прибуваючи до Царгорода, мали при собі не золоті і срібні печатки (як це практи кувалося раніш е), а спеціальні грамоти, підписані князем. Д оказом раннього існування писемності на Русі може слу гувати і знахідка в одному з гньоздів ських курганів корчаги другої чверті X ст. із прошкрябаним написом «гороух ща» чи «гороушна» (гірчиця, гірчичне масло).

Писемність, освіта. На етапі завер шення формування Київської Русі її Особливий інтерес становить так зван.і культура збагатилася новими елемента ми. Найважливіший серед них — п и с е м Софійська абетка, виявлена київським досліднії ком С. О. Висоцьким на стіні Михайлівського ність, поширення якої у східнослов’ян вівтаря Софійського собору в Києві. Вона скла ському світі передувало офіційному за далася із 27-и літер: 23-х грецьких і чотирып провадженню християнства. Археологіч слов'янських: Б, Ж , Ш, Щ. Це не кириличним алф авіт, шо складається із 4.3-х літер. Не можна ні дж ерела дають підстави відносити його вважати й абеткою із 38-и літер, про я м час опанування неупорядкованим пи згадує Чорноризець Храбр. За С. О. Висоцьким, сьмом до IX ст. Болгарський автср по Софійська абетка відбиває один із перехідний етапів східнослов'янської' писем ності, коли до чатку X ст. Чорноризець Храбр писав: грецького алфавіту почали додавати літери для слов’яни раніше «не имеху книгъ, но передання фонетичних особливостей слов'янської чрьтами и резами чьтеху и гадаху, по- , мови. Не виключено, шо перед нами алф авіт, яким гани суще, крЪстивше ж е ся, римскими и користувалися на Русі ше за Аскольда та Діра. грЪчЪскыми письмены нуждахуся словенскоу речь безъ устроения и тако бешу П іс л я запровадж ення християнства много лЬта». Пізніше вони отримали я к держ авної р е лігії на Р усі утверджу дві азбуки — глаголицю та кирилицю, ється к и р и л и ч н а система письм а. Нею одна з яких складена слов’янським про написані всі відомі нам твори XI і на світником Кирилом. Більшість дослідни ступних століть: Остромирове Євангеліє. ків схиляється до думки, що йдеться про Ізборники 1073 і 1076 рр., «Слово о зако глаголицю. Кирилиця ж, згідно з не и благодати», Мстиславове Євангеліє, І. І. Срезневським і С. Георгієвим, виник «Повість минулих літ» та ін. Названі ла на базі грецького уставу VI— VIII ст., твори — не єдині пам’ятки, на під ставі яких можна скласти уявлення про доповненого слов’янськими літерами. Порівняно раннє знайомство Русі з характер і рівень поширення писемності писемністю засвідчує літописне повідом в Київській державі. Великий додатковий лення про знахідку Кирилом у Корсуні матеріал даю ть також археологічні роз Євангелія та псалтиря, написаних «русь копки. В числі знайдених численних кими письмены». Підтвердженням цього виробів із написами — шиферні прясли можуть бути й договори Русі з греками: ця, керамічний і металевий посуд, ливар ні формочки, плінфа (тонка цегла). Зміст один з їхніх примірників призначався написів різний, але найчастіше вони за для Русі і писався слов’янською мовою. свідчують власника речі («княжа», «спаДоговір 9 1 1 р . вказує на руський звичай 160

<ЬТГ9 « г < к

Й '

А Ч5І<а В Ъ Д / > Л А ГГрОІ І Ну ЧрЬЦ Ь

Давньоруські написи на пряслицях, кераміці та ливарній формі (рис. та прорис. П . Л. К орніснка за С. О. Висоцьким, М. К . Каргером, О. П . М оцею )

КИЇВСЬКА

г ^ Д б6 А К Р

РУСЬ

Кс>Р Г б "о рг ио С лор" Ч

1^і|с1ДАПН£!Яо/)^ оСТОМ

Д РУ ГИ Й РОЗДІЛ

сова», «княж о єсть», «М стиславля кор чага», «Давидова чара», «Гюргева», «Ган рило», «Молодило», «Янка вдала пря слень Ж ирце» та ін.), іноді вказують ми вміст посудини («Ярополче вино», зга дувана уже «гороухща»), містять поба ж ання («благодатнеша полна корчага сия»), увічнюють ім’я майстрів («Макосим», «Людота», «К остантин»). П ік л у в а н н я про освіту з часу приіі няття християнства в з я л и на себ е держи ва й церква. З а князювання Володими

ра Святославича в Києві вже існує дер ж авна школа, де навчалися — або, як пише літопис, «постигали учение книж ное» — діти «нарочитой чади» — най ближчого оточення кн язя («учение книжное» — тут не просто письменність, а навчання різним наукам). Продовженню й поглибленню освіти сприяли бібліотеки, створювані при мо настирях і церквах. Багато хто із князів виявив себе завзятим шанувальником книжних знань. Так, Ярослав Мудрий Софійська абетка (за С. О. В исоцьким ), металеві писала з київського Подолу, берестяна грамота із Звенигорода на Львівщині (за І. К. Свешниковым). Р нс. та прорис. П . Л. К о р ніенкп

Написи на середньовічних мечах (рис. та про рис. П. Л. К орніенка за С. О. Висоцьким. Р. Р олле, А. М. К ирпичниковим )

Д РУ ГИ Й РОЗДІЛ

заснував бібліотеку С оф ії Київської, його син Святослав наповнив книгами кліті своїх князівських палат, князь Микола Святош а витратив на книги всю свою казну й подарував їх Печерському мо настирю. «Великим книжником» літопи си називаю ть волинського к н язя XIII ст. Володимира Васильковича. Власні книж кові зібрання мали також деякі освічені ченці. У давньоруських школах і бібліоте ках виховалося чимало видатних лі тописців, літераторів, богословів, філо софів, публіцистів. Імена окремих із них за тогочасних умов, коли авторству яко гось твору не надавалося такого значен ня, як пізніше, чи не дивом збереглися до наших днів. Н азвемо лиш е кількох: літописці Никон Великий, Нестор, Силь вестр, митрополит-публіцист Іларіон, єпископ Кирил Турівський, митрополитідеаліст Клим Смолятич, Д анило Заточ ник. Л ітописання. У справі поширення освіти на Русі важко переоцінити роль С офії Київської. Книги, які виходили із її стін, слугували основою для створен ня нових бібліотек, у тому числі й вели кої бібліотеки Печерського монастиря (з кінця XI ст.— найбільшого осередку культурного ж игтя Київської держ ави). З го д о м у кож ному єп и ск о п сь к о м у місті. а також у в е л и к и х м онаст ирях, за п р и кладо м С о ф іі в и н и к л и свої кн и го п и сн і майстерні, котрі р а зо м і з бібліот еками с к л а л и базу д л я розвит ку да вньо р усько го літ описання — видатного я ви щ а в к у л ь турному житті не л и ш е К и їв с ь к о ї Р усі, а й усієї серед ньо вічно ї Є вропи. Росій

ський академік XVIII ст. Г. Міллер, вра жений широтою літописної інформації та рівнем її систематизації, писав, що Нестор і його наступники створили на стільки повну систему історії, що жодна інша нація не може похвалитися таким скарбом. 164

Літописання на Русі виникло раіи> Б. О. Рибаков та інші дослідники від носять першопочатки наш ої історичної писемності до часів кн язя Аскольда 60— 80-х років IX сг. Виділяється так званий «Літопис Оскольда», сліди якою збереглися в Никонівському зводі XVI ст. Спробу київського науковії» М. Ю. Брайчевського реконструювати цей літопис ш л я х о м перенесенн я ДО

НМ>

го повідомлень, що стосуються епохи Володимира Святославича, не слід вви жати за коректну. Адже систематичне літописання за Аскольда ще не велося, може йтися лише про поодинокі записи. Є більше підстав говорити про літо писну традицію кінця X — початку XI ст., на чому наполягають М. М. Ти хомиров, Б. О. Рибаков, Л . В. Черепній. Як уваж ається, в цей час з ’явився істо ричний твір, який підбивав підсумки діяльності Володимира Святославича т.і його попередників. Не виключено, що створювався він у стінах Десятинної церкви, а його автором був Анастаї Корсунянин. Ц ей літ описний зв ід я вля н собою п е р ш у спробу іст оричного узи га ль н е н н я історії К и ївськ о ї Р усі впро довж 150 років.

О. О. Ш ахматов виділив літописний твір 1039 p., який був створений при Софійському соборі в Києві і який одер жав назву найдавнішого Київського зво ду. Він закінчується великою статтею з похвалою будівничій і просвітницькій діяльності Ярослава Мудрого. У 70—80-х роках XI ст. літописання ведеться в Д есятинній церкві, а також у Києво-Печерському монастирі, де в 1078 р. ігумен Никон створив самостій ний літописний звід. Никон виступав не просто редактором зібраних до нього матеріалів, а й автором основного тек сту літопису з 1039 по 1078 р. Ще один літописний звід XI ст. (1095) пов’язу ється з діяльністю ігумена Києво-Печер-

КИГВСЬКА

РУСЬ

Д РУ ГИ Й РОЗДІЛ

ського монастиря Іоанна. В ньому ви разно пролунав заклик до єднання кня зів у боротьбі проти половців. На початку X II ст. в К иєво-П ечер ському монастирі створю ється літопис ний звід, названий його автором Нестором «Повістю минулих літ». Дослідники одностайно називають її видатною історико-літературною пам ’яткою. Вона у в і гірала в себе не л и ш е весь досвід істо р и ч н о ї писемності п о п ер ед ньо го часу, а й д о с я гн е н н я євр о п ей ськ о ї д у м к и , традиції візант ійської культури. У вступі до «По

вісті» Н естор розгорнув широку картину світової історії, показав місце слов’ян і Київської Русі в тодішньому світі, ствер див прогресивну філософську ідею вза ємозв’язку і взаємозумовленості історії всіх народів, рішуче засудив між князівські усобиці. Вражає ш ирока ерудиція Нестора,— він постійно звертається до Біблії — найвищого авторитету історич них знань епохи Середньовіччя, до чис ленних візантійських хронік. Помітний вплив на нього спрапила візантійська хроніка X ст. Георгія Амартола. «Повість минулих літ» доведена Нестором до 1110 р. Як уж е згадувалося вище, за князю вання Володимира М ономаха та М стислава вона була піддана дворазовому редагуванню: у 1116 р. ігуме ном Видубицького монастиря Сильвестром, у 1118 р.— Мстиславом Володимировичем або його прихильником. Унаслідок цього в ній з’явилася норманська концепція давньоруської історії, яка не відповідає історичній дійсності. «Повість» най кращ е збереглася у двох літописних списках — Лаврентіївському (1377) та Іпатіївському (поча ток XV ст.). Останній складається так ож із Київ ського (1198) і Галицько-Вол оди мирського (кі нець ХШ ст.) літописних зводів. Київський звід укладено ігуменом Видубицького монастиря Моїссєм — придворним літописцем великого київського к н язя Рюрика Ростиславича, Галицький - к н и ж ником Т имоф ієм та його продовжувачами.

Крім Києва, літописання велося в Новгороді, Чернігові, Переяславі, Галичі, Володимирі-Волинському, Володимиріна-К лязьмі, Ростові та інших містах

166

Русі. У X II—X III ст. поряд із традицій ними з ’являю ться нові форми історич них творів: сказання, сімейні та родові хроніки, воєнні повісті, життєписи кня зів. Характ ерна особливість літ описання е п о х и ф еодальної роздробленост і — йо го в у з ь к о зем ельн а приуроченість: кр уго з ір у д іл ь н и х літ описців зви ч а й н о не по ш ирю вався за межі князівст в. Виняток становить ки ївсь ке літ описання, я к е і в цей час зб е р іга л о за га льн о р усь ки й х а рактер.

Вивчення хронології літописів пока зує, що вона базувалася переваж но на «Константинопольській» ері, яка визна чала період від «створення світу» до «різдва Христа» в 5508 р. Окремі статті датуються за «олександрійською», або «антіохійською», ерою — тривалістю 5500 р. Різними були й стилі літочислен ня, тобто визначення початку року. В більшості літописних зводів вживати два стилі — березневий і ультраберезневий (останній був на один рік старший). Зустрічається, хоча й рідко, вересневий грецький стиль літочислення,— на пів року старший за березневий і на пів року молодший за ультраберезневий. Література. П оряд з історичною пи семністю на Русі неабиякий розвиток дістала ор и гін а льн а література', агіогра фічна, філософсько-публіцистична, ху дожня. Її природне підгрунтя становила усна народна творчість: епічні й ліричні пісні та перекази, легенди, замовляння, заклинання. Особливе місце посідали пісні — билини, де історія народу відтво рювалася самим же народом. Відомі би лини київського та новгородського цик лів. У них оспівуються народні богатирі Ілля Муромець, Д обрикя Никитич, Альоша Попович, селянин-орачМ икула Селянинович. Оригінальна література X I—X III ст. репрезентована на сьогодні невеликою кількістю творів — більшість їх не

том са м о усвід о м лен н я р у сь к о го народу.

Юр'єва бож ниця в Острі (рис. М. М . Ієвлєва за реконструкцією Ю. С. А сеева)

дійшла до наших днів. Проте і за (береженими пам’ятками, кож на з яких є справжнім шедевром, мож на зробити нисновок про ви со ки й р іве н ь розвит ку літератури в К и ївс ьк ій Р усі. Йдеться, «окрема, про видатний твір митрополитарусича Іларіона «Слово о законе и благо дати», агіографічні твори Н естора «Чте н и е о жизни и погублении... Бориса и Глеба» та «Ж итие Ф еодосия Печерско го», «Поучение» дітям Володимира Мон о м а х а , «Послание» митрополита-русича Клима Смолятича, проповіді та повчан-

Оглядаючи християнські діяння княгині Ольги та Володимира Святославича, автор порівнює цих володарів із візан тійським імператором Константином Ве ликим та його матір’ю Оленою. Ярослав Мудрий став продовжувачем добрих справ батька, будівничим великого міста 1 славетного храму. «Слово» закінчується зверненням до Ярослава, котрий, немов Соломон після Давида, «великий дом божий святой Божьей премудрости соз дал на святость и на освящение твоему городу, который украсил всякой красо той». Своєрідною відповіддю на запити давньоруського ж иття другої половини XI ст. став Ізборник 1076 р. Велике місце в ньому займає повчання про те, «како подобает человеку бити», тобто якими приписами людині необхідно ке руватися в житті. Вперше в давньорусь кій суспільній думці визнається н а я в ність с о ц іа льн и х протиріч: меншість б а гатих розкошує, тоді як «большая часть мира сего в ништете есть». При цьому праведні й бідні живуть мало, а заможні «многие лета». Т ож цілком у дусі хри стиянської моралі Ізборник закликає ба гатих і злидарів до загальної любові і взаємного всепрощення. Видатним публіцистом був великий князь Во лодимир М ономах, перу якого належ ить відоме «Поучение» дітям. Головна ідея твору — тривога за долю Русі, ш матованої міжкнязівськими чва рами, заклик піклуватись про свою землю та під даних: «Всего ж е паче убогыхъ не забывайте, но елико могуще по силЬ кормите, и придайте сиротЪ, и вдовицю оправдите сами, а не вдавай те сильнымъ погубити человека. Ни права, ни кри ва не убивайте, ни повелівайте убити его. Аще бу-

167

РУ СЬ КИЇВСЬКА

ня єпископа турівського Кирила, «Слово 0 полку Игореве», «Хождение Даниила Заточника» та ін. Іларіонове «Слово о законе и благо дати», проголошене близько 1050 р. в Со ф ії Київській, стало своєрід ним м а ніф ес

РОЗДІЛ

ДРУГИ Й

І деть ішвинеігь смерти, а душа не погубляйте никоя же хрестьяны. РЪчь молвиче, и лихо и добро, не кленитеся богоиь, не хреститеся, нЬту бо ги нуж а никоей же. А.щс ли вы будете крестъ цели вати к братьи или кому, а ли улравивьш е ;ерцс свое, н а немъ можете устояти, тож е цЬлуйте, и цЬловавше блюдЬте, д а не, приступи, погубите душЪ своей. Епископы, и попы и игумены... с любовью взимайте от них-ь благословленье, и не устраняйтеся отъ нихъ, и по силъ любите и найдите, да приимете отъ нихъ молитву... отъ бога, Паче всего гордости н е и м Ь й іе и с е р д ц к и вії .умі». ни рц'Ьм; с м е р ш и

есмы, днесь живи, а заутра в гробъ; се все, что ны еси вдаль, не наше, но твое, поручилі. ны еси на мало дний. И в земли не хороните, то ны есть велик.ъ і рЬхі>. Старыя чти яко отца, а молодыя ико братью. В дому свог-мъ не лЪнитсся, но все видите; не зрите на тивуна, ни на отрока, да не посмЬются приходящий к вамъ ни дому вашему, ни обЪду вашему. На войну выщ едь, не лЪнитеся, не зрите на воеводы: ни питью, ни Ъденью не лаго дите, ни спанью; . сторожЪ сами каряж ивайте, и ночь, отвеюду нарядивш е около вой тоже л я зи те, а рано встаньте; а оруж ья не снимайте с собе вборЗ'Ь, не розглядавш е -тЬнощами, внезапу бо человЪкЪ погибаетъ. ЛжЪ блюдися и пьяньства и блуда, в том ъ бо душа погы баегь и тЬло. К уда же ходящ е путемъ по сноимъ зем лям ъ, не дайте па кости дЬяти отрокомь, ни своимъ, ни чюжимъ, ни въ селЪхъ, ни в ж итЬхъ, да не кляти вас начнуть».

Серед церковної літератури виділя ється «Чтение о жизни и погублении... Бориса и Глеба» Нестора Печерського. Це — розповідь про ж иття і смерть м о лодших Ярославичів. Вони прийняли її з мученицькою покірливістю й тим са мим, з погляду Нестора — прихильника принципу старшинства на Русі, явили собою гідний наслідування приклад хри стиянської смиренності. Митрополит Клим Смолятич, відре комендований літописцем як філософ і книжник, яких до того не було на Русі, у «Посланні до Фоми пресвітера» виказус широку ерудицію, знання класичної ф і лософії, проводить ідеалістичну концеп цію некористолюбства. Незвичною для багатьох сучасників К лима Смолятича здавалася його сентенція: «премудрість це божество, а храмом є людство». Великою популярністю користувались

168

твори й Кирила Турівського. В його повчаннях, проповідях і молитвах, напи саних із неабияким ораторським і пое тичним хистом, відчуваються трад и іг; грецької літератури з її драматизмом : постійним протиставленням позитивної ' негативному. Наприкінці XII ст. написане «Слов,, о полку Игореве» — перлина давньорусь кої художньої літератури. Палкі дискусі; з приводу авторства «Слова» та міси« його створення, які дедалі більше стаю fі: цариною місцевих любителів-патріотів. малоконструктивні й до того ж безпер елективні. Т а й не це с головним. Важ ли во, що «Слово» з ’явилося на Русі й нале ж ало перу видатного нашого співвітчиз ника. Розповідаючи про невдалий похі,-; новгород-сіверського кн язя Ігоря Свято славича в 1185 р. на половців, автор поеми вбачає причину трагедії на берегах Каяли в роз’єднаності князів, в їхньому сепаратизмі. Тому з такою силою зву читьу «Слові» ідея єдності Руської землі На початку X III ст. складено КисвоПечерський патерик, до якого увійшли повчання Феодосія Печерського, житійні твори Нестора, послання суздальської-и єпископа Симона печерському ченцеї» Полікарпу, П олікарпа до ігумена Акіндіна. В посланнях Полікарпа, викладених у формі переказів, містяться важливі да ні щодо будівництва Успенської церква Печерського монастиря, зодчих, ж иво писців, зокрема київського художника Алімпія. Наукові знання. Науково-природничі знання в Київській Русі, як і в інших країнах середньовічної Європи, перебу вали під сильним впливом трактатів Козьми Індикошюва. В його уяві Земля являла собою чотирикутник, який оми вається з усіх боків океаном, а всередині має два моря — Середземне й Каспій ське та дві затоки — Перську та Аравій ську. За океаном також с зем ля; вона

Із географ ічного о п и су «Повісті ми нулих літ» можна зробити висновок: Несторові Зем ля уявлялася інакше. Го ворячи про спадщину трьох синів леген дарного Ноя, він перелічив майж е всі країни Європи, Азії та Північної Афри ки, їхні моря, ріки, острови. В деталь ному описі шляху із «Варяг у Греки» він підкреслює, що з Варязького моря можна припливти до Риму, а від Риму — в Понтійське (Чорне) море, куди впа дає Дніпро (останній системою річок та озер сполучається з тим же Варязьким

морем). Активна виробнича діяльність, розви ток ковальського, ювелірного, склороб ного, керамічного й інших ремесел зумо вили освоєння русичами знань у галузі ф ізи ч н и х і х ім іч н и х властивостей мате ріалів, а торгівля, монументальне будів

ництво, літочислення сприяли розвитку та астрономГі (згід н о з дослідженнями Ю. К. Афанасьєва та Б. О. Рибакова, на Русі добре знали ф ор мули вирахування площі кола). Певних успіхів досягла також м ед и ц и на , грунто вана на лікуванні травами. В КиєвоПечерському патерику, нагадуємо, роз повідається про двох київських «лічців» кінця XI — XII ст.— Агапіта та Вірмени на, які користувались великою популяр ністю серед киян і певною мірою конку рували один з одним. Знахідки пінцетів і спеціальних ножів засвідчують засто сування хірургічних операцій (? ). До то го ж із літопису відомо, що київському князеві Святославу Ярославичу видаля ли пухлину — «рЬзанье желве» (щ о правда, ця операція була невдалою). М узика, театральні дійства. Важли вою частиною давньоруської духовної культури була м узи ка . Вона супроводжу вала людину від її народж ення й аж до самої смерті. Великого поширення на математики

Авт.)».

Щ е раніше така сама музичнотеатральна група існувала при дворі Святополка Окаянного. Засудивши кня зя за вбивство братів Бориса і Гліба,

169

РУСЬ

були обрядові танці, пісні, скомороські ігри, гуслярські розспіви. Певно, саме співцями-гуслярами були славетний Боян, який жив при дворі Святослава Ярославича і славив подвиги князів, а також «славутний певец» — галичанин Мітус, згадуваний у літописі під 1241 р. Скоморохи-витівники («затейники») бу ли професійними акторами й музиканта ми. Вони виступали на княж их дворах, міських площах. Про розвиток музично-т еат рального мистецтва на Русі можна судити з відо мих фресок С офії Київської. Н а одній із них зображено оркестр із семи вико навців, які грають на флейті, трубі, лю т ні, гуслях, органі. Близькі за формою зображ ення музичних інструментів б а чимо й на мініатюрах Радзивіллівського літопису, на срібній чаші XII ст. з Чернігова, київських платівчастих браслетах-наручах. У розповіді К иєво-П е черського патерика про спокуси Ісаакія говориться, що біси «удариша в сопЬли, в гусли и в бубны и начаша имъ играти». Великим любителем музики й театралі зованих дійств був Святослав Ярославич, при дворі якого, крім уже згадуваного співця Бояна, утримувалася трупа музи кантів і скоморохів. Про це ми довідуємо ся з «Ж ития Ф еодосия Печерского». Коли печерський старець увійшов до хра му, його погляду відкрилася картина музично-театрального дійства: «И се видЬ многыя играюща прЪдъ нимъ; 8вы гуслЪныя гласы испущающемъ, другыя же оръганъныя гласы поющемъ, и инЪмъ зам аръны я пискы гласящемъ, и тако въсЬмъ играющемъ и веселящ емъся, яко ж е обычаи есть прЪдъ князЪмъ (Святославом Ярославичем.—

КИЇВСЬКА

оточена муром, що переходить у небо схил.

РОЗДІЛ ДРУГИЙ

Зображення музик і танцюристів на фресках Софії Київської, музичні інструменти епохи Київської Русі (р и с. та прорис. П. Л . Ко рн ієнка ш С . О . Висоцьким . /. Ф. Тоц ько ю та О . М . З а я р у зн и м )

Найкращ ою будівлею «міста Володимира» бу ла Д есятинна церква 996 р. Про вигляд цього най давнішого кам ’яного храму Київської Русі дові дуємося з писемних свідчень і даних археологіч них розкопок. З а своїм типом він належ ав до хрестово купольних візантійських храмів. Стіни зведено з каменю й цегли. Внутрішній простір перекривався склепінням у формі хреста, над

171

РУСЬ

них будинках площею близько 20 м2. На Півдні Русі вони зводилися пере важно на основі каркасно-стовпової кон струкції, обмащеної глиною. Побілене по глині, таке житло нагадувало пізнішу українську хату. З дерева споруджували ся також міські укріплення (кліті, заборола, веж і), міські та сільські церкви. Так, дерев’яними були перші Софійські собори в Києві та Новгороді, храми ча сів Володимира Святославича, постав лені на місцях зруйнованих язичницьких капищ. Вихід Русі на міжнародну арену, знайомство з візантійською культурою, а потім і запровадження християнства зумовили виникнення монументальної кам’яноі архітектури. Саме з нею київ ські князі асоціювали як державну мо гутність, так і власну велич,— адже вони, володарі, мали жити в палацах не гірших, ніж у візантійських імператорів, а київ ські храми не повинні були ні в чому по ступатися царгородським. Наприкінці X — початку XI ст. на Русі склалися необхідні умови для бу дівництва кам’яних споруд. Ідеться, зо крема, про високий технічний рівень давньоруського ремесла, його зрослу спеціалізацію. Ремісники порівняно швидко опанували новими професіями, пов’язаними з монументальною архіте ктурою. Однак перші кам’яні будівлі зво дилися, безперечно, ще під керівництвом візантійських зодчих. У згаданий час розпочалося ство рення ансамблю монументальних споруд князівського центру в Києві.

КИГВСЬКА

літописець зауважує: «Лють бо граду тому, в немъ же князь унъ, любя вино пити сь гуслями и с младыми свЪтникы». Надзвичайно поширені в народі скомо роські танці й ігри, які вийшли з гли бокої язичницької старовини, різко за суджувалися церквою. В повчаннях і проповідях вони називаються «поган ськими» звичаями або «сатанинськими» обрядами. Музичні інструменти типу гудків, гуслів, сопілок трапляються під час архе ологічних розкопок, зокрема в Новгоро ді, де добре зберігається дерево. В Києві знайдені кістяні кастаньєти. Після прийняття християнства на Ру сі поширився хоровий, одно- та багато голосний спів. Знали тут і нотну си стему — так звані крюкову та кондокарну нотації. Архітектура. Зовнішній вигляд на селених пунктів Київської Русі визна чався насамперед дерев’яними споруда ми. Археологічні розкопки Києва, Новго рода, Старої Ладоги, Пскова, Звениго рода, інших давньоруських міст виявили численні залишки зрубних будівель, а також різні конструктивні деталі — карнизи, лиштви, коньки, колонки, одвір ки тощо, які засвідчують пишний архі тектурний декор жител русичів X— XIII ст. До справжніх шедеврів народ ного житлобудування можна віднести будинки заможних верств населення, відомі в писемних джерелах під назвою «хоромів». Вони складалися з кількох зрубів, які утворювали цілий комплекс приміщень — «сіни», «істбу», «кліть». У великих містах князівсько-боярські та купецькі хороми мали два й більше по верхи. Біднота ж мешкала в однокамер-

ДРУ ГИ Й РОЗДІЛ В’їз д д о ф о р тец і Т у стан ь (рис. М. М . Іевлєва за реконструкцією М. Ф. Рожка) я к и м и п ід н о си л ася б ан я, п ідтри м уван а п ідп руж н и -

ми арками (останні, у свою чергу, спиралися на чотири центральні стовпи ). Зі сходу розташ о вувалися напівкруглі виступи — вівтарі. Т ринефне ядро оточувалося галереями, поділеними на кіль ка приміщень. Із західного боку підносилися дві башти, які разом із багатоглавим заверш енням надавали Десятинній церкві особливої урочистості.

Новий етап розвитку монументальної архітектури на Русі репрезентують на самперед будівлі ансамблю «міста Яро слава» в Києві. Якщо побудовані за Володимира Святославича кам’яні спо руди витримані у візантійських тради ціях, то за Ярослава Мудрого давньо руське зодчество набирає вже досить 172

виразних національних рис. Це засвід чує шедевр кам’яного будівництва пер шої половини XI ст.— Софійський собор (1037). Його величезні й разом з тим гармонійно витримані форми, урочистосвяткове внутрішнє опорядження викли кали захоплення сучасників. Митропо лит Іларіон, свідок зведення Софії, писав: «Церкви дивна и славна всЪмъ округънимъ странамъ, яко же и на не обрящется въ всемъ полунощи земнЪм от въстока до запада». Софія Київська становила собою ве летенську п’ятинефну хрестовокупольну споруду із 13 куполами, оточену з пів нічного, західного та південного боків двома рядами відкритих галерей. Із захо ду, між зовнішніми галереями, до собору були прибудовані дві вежі, широкі гвин тові сходи яких вели на церковні хори або полаті. Крім Києва, монументальне будів ництво в першій половині XI ст. велося і в інших містах Київської Русі. В По лоцьку та Новгороді за прикладом Софії Київської зводяться однойменні собори (1045— 1050). У Чернігові за наказом брата Ярослава Мудрого Мстислава роз почалося спорудження єпископського Спаського собору, за своєю архітектурою близького до Десятинної церкви. Це — велична тринефна споруда, увінчана п’ятьма банями. До північно-західного кута прилягала башта, подібна до Со фійських, із протилежного — хрещальня. Центральний неф відділявся від біч них двоярусними аркадами на мармурових колонах із капітелями іонійського орде ру. Відсутність галерей надавала Спаському соборові видовжених пропорцій по лінії схід — захід. Хрещата форма вну трішніх стовпів, невідома у візантій ському зодчестві, в майбутньому стане типовим елементом давньоруської архі тектури. У другій половині XI ст. культове

Першим репрезентантом цього типу був Успенський собор Києво-П ечерського монастиря (1078) — хрестовокупольна, ш естистовпна, тримефна будівля, увінчана однією банею. Зі сходу нефи заверш увалися гранчастими апсидами, із іаходу розташ овувався нартекс — притвор із хо рами над ним. Н адзвичайна популярність Успен ського собору на Русі викликала баж ання на слідувати його тип і в інших містах. Т ак, Воло димир М ономах звів аналогічний храм у Ростові: «Вземь мЬру бож ественная тоя церкви Печер ской, всЬмъ подобиемъ сЬзда церкви въ градЪ Ро ст о в і» . В Києві за подобою Успенського було ■будовано Михайлівський Златоверхий собор (І 108).

Іалишки дерев'яних зрубів на київському Подалі

173

РУСЬ

Із 30-х років XII ст. культова архі тектура Київської Русі набирає нових рис. Одночасно з посиленням політичної ролі удільних князівств зростали й їхні столиці. В кожній із них, звісно, швид кими темпами розвивалося монумен тальне будівництво. Кількість храмів зростала, однак їхні розміри зменшува лися, архітектура спрощувалася, вну трішнє спорядження ставало менш ви шуканим. Шестистовпні храми із часом поступаються місцем чотиристовпним, зникають сходові вежі, а сходи тепер вибудовуються в товщі стін. Іншою стає й техніка будівельної кладки. Якщо ра ніше скрізь використовували великі кам’яні брили й тонку плінфу, то відтепер застосовується тільки порядова система кладки. Збільшується товщина самої плінфи. В Південній Русі у XII ст. значно розвинулися київська, чернігівська та переяславська архітектурні школи, об’єднані єдиним стилевим напрямком. Характерними пам’ятками цього періоду є храм Федорівського монастиря (1131), церкви Богородиці Пирогощі (1132), Кирилівська (1146) та Василівська (1183) в Києві, Юр’ївська (1144) у Каневі, Борисоглібська (1128) та Успен ська (40-ві роки XII ст.) у Чернігові. Галицькі монументальні будівлі ціл ком зводилися із світло-сірого вапняку. За Ярослава Осмомисла формується ан самбль князівського двору, до складу якого входили білокам’яний Успенський собор (1157), палац та інші будівлі. Центральний храм Галича до наших днів не зберігся. Про його тип якоюсь мірою можна судити на основі церкви Св. Пантелеймона (близько 1200 р.) — тринефної, чотиристовпної, побудованої із добре підігнаних один до одного вап някових блоків. Апсиди розчленовані напівколонками з капітелями корінфського ордеру. Над ними — аркатурний пояс.

КИЇВСЬКА

будівництво розгортається і в інших давньоруських центрах. У цей час масо во засновуються монастирі з новими кам’яними храмами. В Києві це — собо ри Дмитрівського (пізніше Михайлів ського Златоверхого), Михайлівського Видубицького, Печерського та Кловського монастирів. Виробився новий тип монастирського храму, який згодом по ширився по всій Русі і став особливо характерним для X II ст.

Д РУ ГИ Й РОЗДІЛ

Цікаві так звані перспективні портали церкви, заглиблені в товщу стіни і при крашені романською різьбою. Західний (центральний) портал оздоблено колон ками з корінфськими капітелями. Білокам’яні храми будувалися також і в інших містах Галичини. З літопису дізнаємось, що в Холмі місцевий зодчий і різьбяр Авдій звів церкву Св. Іоанна. її фасади прикрашалися скульптурними масками, розписами фарбами, позоло тою, вікна — вітражами (так званими «римскими стеклами»). Наприкінці XII — на початку XIII ст. монументальна архітектура Київської Русі розвивалася шляхом ускладнення зовнішніх форм. Будівлі цього періоду мають висотні композиції й нагадують башти. Особливу увагу будівничі приді ляли профільованим пілястрам (прямоДавньоруські полив'яні плитки (Чернігів, К иїв) та глиняна іграшка з київського Подолу (рис. П. Л. К орніенка)

174

РУСЬ КИГВСЬКА

висні лінії яких надавали храмам над звичайної стрункості), а також порталам, чий складний і розвинутий профіль доб ре поєднувався з пілястрами. В цих еле ментах, можливо, відбився вплив давньо руської дерев’яної архітектури. У згаданий час на Київщині з’яв ляються церкви: Трисвятительська (1187) у Києві, Св. Василія (1190) в Овручі, Св. Апостолів (1197) у Білго роді. Не виключено, що будівничим при наймні деяких із них був знаменитий київський архітектор Петро Милоніг, котрий працював при дворі великого київського князя Рюрика Ростиславича. Новий архітектурний стиль найви разніше виявився в чернігівській П’ятницькій церкві (початок XIII ст.). Це — чотиристовпна баштоподібна споруда із трилопатевим стрільчастим завершен ням. Всі фасади розчленовані складнопродільними пілястрами, аркатурними поясами, поребриком, нішами. Перспек тивні портали заглиблені в товщу стін. Мистецтво. З культовою архітекту рою тісно пов’язані такі види давньо руського мистецтва, як живопис, худож нє різьблення, майоліка. На ранньому етапі розвитку монументальні споруди поєднували у своєму інтер’єрі моза'іку т а фрески, пізніше запанувало тільки фрескове опорядження. Особливої уваги заслуговує ансамбль розписів Софії Київської. Головний вів тар і склепіння прикрашені мозаїчними юбраженнями, зокрема апсида цент рального вівтаря — величною постаттю Ьогоматері Оранти (висота — 5,45 м), позначеною монументальністю, вишука ністю ліній, соковитістю фарб і надзви чайною гармонією колориту. Оранта ндягнута в пурпурний мафорій із золо тими складками, синій хітон і червоні чобітки. З-під пояса звисає біла хустка, світла пляма якої немов підкреслює оригінальне кольорове вирішення. Ши-

Хрест XI ст. із зображ енням Хри ста (с. Ж овнин на Черкащ ині)

рокий поміст, на якому стоїть Оранта, має золотавий фон і прикрашений ко штовними каменями. Всі мозаїки Софії Київської набра ні зі смальти 177 кольорових відтінків на яскравому золотавому фоні. Фрески вкривали всі стіни собору. За стилістикою вони близькі до мозаїк. Добре прочитується єдиний задум фре скових паппо. Тут зображені три цикли: євангельський, біблійний та житійний. Світський сюжетний живопис розміщено в західній частині храму. Він становить унікальне явище, не характерне для візантійських церковних канонів. Ідеться про урочисту композицію із зображен ням засновника Софії — Ярослава Муд рого та його сім’ї на стінах середнього нефа. Чудовим внутрішнім опорядженням славився собор Михайлівського Злато верхого монастиря в Києві. З а схемою композицій його мозаїки нагадували Со фійські: Оранта, «Євхаристія», «Святи тельський чин». На думку Д. В. Айнало175

С рібний б р ас л е т-н ар у ч X II— XIII ст.

Прикраси кінсько? збруї з дорогоцінних металів і кістки ( рис. П . Л . К о рн іе н ка за м атеріалами М узею істо ри ч н и х кош товностей У к р а їн и )

Вироби давньоруського кісткорізного ремесла (р ис. П . Л . К о р н іе н к а )

ва, підтвердженою пізніше В. І. Антоно вою та іншими дослідниками, у створен ні мозаїк цього собору брав участь ви датний київський маляр кінця XI — початку XII ст. Алімпій, який пройшов школу царградських майстрів. У Києві склалася іконографія Св. Бо риса і Гліба. Уявлення про неї дає, зо крема, ікона «Борис і Гліб» кінця XIII — початку XIV ст., що експонується в Київському державному музеї російсько го мистецтва. З Новгорода походять ікони «Архангел» кінця XI ст. та «Устюзьке благовіїцення» XII ст., близь кі за стилем до фресок і мозаїк Ми хайлівського Златоверхого собору. Ціка ва ікона XIII ст. «Покрова» походить з Галичини (зберігається в Київському державному музеї українського мистец тва) . Серед пам’яток художнього різьблен ня по каменю найбільшу увагу при176

К И ЇВ С ЬК А РУСЬ

Д РУ Г И Й РОЗДІЛ

вертають плити, виготовлені в техніці орнаментального й тематичного рельсфу та призначені для оздоблення храмів і палаців. Одинадцять таких плит зберег лося на хорах С офії Київської. Вони всуціль покриті вишуканим рослинногеометричним орнаментом, доповненим геральдичними зображ енням и орлів і риб. З а взірці для київських майстрів кінця X — початку XI ст. правили різь блені вироби із праконеської о мармуру, що добре видно на прикладі шиферного саркофага з Д есятинної церкви, виго товленого київськими майстрами. Його орнаментальні мотиви мають багато спільного з мармуровим саркофагом Ярослава Мудрого, привезеним із Візан тії. Виключний інтерес становлять чоти ри шиферні плити з різьбленими тема тичними рельєфами: дві — з М ихайлів ського Златоверхого монастиря, дві — з Кисво-Печерського. На михайлівських плитах зображені вершники — «святі воїни», покровителі, к и ї в с ь к и х князів: Георгій Побідоносець та Федір С тра ти лат — на одній, святий Меркурій і Дмитрій Солунський — на іншій. Визначним досягненням давньорусь ких різьбярів по каменю є невеличкі ікони. Найчастіше на них зображені перші руські святі — Борис і Гліб. Д м ит рій Солунський, Богородиця, Спас, Св. Миколам тощо. Високого рівня досягло в Київській Русі п р и кла д н е мистецтво. Орнаменталь ними композиціями, більшість елементів яких брали свій початок не лише у сло в’янській, а й у значно давнішій язи ч ницькій старовині, вкривалися побутові речі, прикраси, зброя, металеві та кера мічні посудини, різьблені кістяні речі тощо. Надзвичайною декоративністю виді ляю ться вироби художнього р ем есла , ви готовлені в техніці емалі й черні. Вишу 178

каність рослинного орнаменту й загал ковість сюжетної композиції притаманні вж е згадуваним вище срібним окуттям до двох турячих рогів, виявлених під час розкопок кургану Чорна Могила (X ст.) в Чернігові. Особливістю давньоруського прикладного ми* тец тв а с сп івіснування елементів язичницької г.: х ри стиян сько ї сим воліки. Як уж е наголошувало^»

ви ще, вони нерідко мирно уж ивалися на одним*

предметі. Так, на київській золотій емалевії; діадемі X I— XII ст. я деі;усним чином поруї і апостолами зображ ені дівочі голівки й дерево жит тя. Цілком можливо, що иличницькі сюжети т.і символи на виробах християнської доби X X III cv. несли и ,-обі не тільки декоративні, а й ма-ічну охоронну функцію.

Одним із поширених видів приклад ного мистецтва було художнє литво по воскових моделях у кам’яних і глиня них формах. Давньоруські ливарники виготовляли величезні бронзові паніка дила, дзвони, лампади із зображенням святич, хрести-енколпіони, оклади книг, іконки, змійовики тощо. Відзначимо дві пречудові бронзові арки XII ст. роботи Константина, знайдені під час розкопок давньоруського міста Вщиж на Бряніцині. Ремісники Київської Русі порівняно рано оволоділи технологією склороб ства, майолікової кераміки. Цьому спри яло широке будівництво кам ’яних спо руд, оздоблених всередині смальтою та керамічними полив’яними плитками. Розкопки Києва та Білгорода виявили поліхромні плитки, орнаментовані рос линним плетивом жовтого, білого й зеле ного кольорів. Ними викладалися піплоги і стіни князівських палаців, білгородської церкви Св. Апостолів. Слід згадати і про такий популярний вид художнього ремесла на Русі, як різьблення по дереву й кістці. Віртуозно виконаними дерев’яними оздобами при краш алися фасади зрубних будинків, одвірки, речі домашнього вжитку, човни,

КИЇВСЬКА

РУСЬ

ДРУ ГИ Й РОЗДІЛ

сани тощо. Різьблення було плоским, орнамент — геометричним, рідше — рослинно-геометричним. Дерев’яні колони, знайдені в Новгороді, свідчать про дуже високу майстерність давньоруських дереворобів. Окремі елементи орнаменту сягають у глибину століть, у деяких вга дуються античні традиції. Різьблені кістяні речі здобули широ ке міжнародне визнання. Особливо сла вилися скриньки, образки, руків'я ножів, дзеркал, ложки, шахові та шашкові ф і гурки. Вони покриті геометричним і рос линним орнаментом, на деяких трапля ються майстерно вирізані голови фанта стичних звірів, різноманітні сюжетні композиції. Взагалі вироби художнього ремесла Київської Русі відзначалися високим рів

нем технічного, технологічного й есте тичного виконання й охоче купувалися за кордоном. Продукція майстерень К иє ва, Новгорода, Галича, Чернігова та ін ших давньоруських міст відома з архео логічних розкопок у багатьох євро пейських країнах. Таким чином, все сказане дає підста ви зробити висновок про найвищий між народний клас досягнень культури Київ ської Русі IX — XIII ст. На превеликий жаль, цей яскравий період повнокровно го розвитку могутньої східнослов’янської держави було безжально перервано монголо-татарською навалою. На цьому за вершилася ціла епоха в житті старо давнього населення нашої країни й роз почався перехід до формування власне українського етносу.

висновки

Отже, в цій книжці ми простежили історичний ш лях розвитку стародавніх суспільств на території сучасної України від найдавніших часів до середини Х Н І ст. Цей ш лях був складним, загалом поступальним, але не завжди — однолінійно ви східним. Людська історія знала періоди стагнацій і криз, спричинених різними катаклізмами, після чого тому чи іншому суспільству доводилося неначе вдруге всту пати на путь, уже здолану їхніми попередниками. Найдавнішою соціально-економічною формацією була первіснообщинна. Суть Ті полягала в колективному виробництві та споживанні, а також у колективній власно сті на природні ресурси і знаряддя праці. Протягом тривалого часу первіснообщин ний лад пройшов кілька стадій свого розвитку, відмінних за характером продуктив них сил і виробничих відносин. Чітко виділяються дві стадії (епохи): привласнюючо го та відтворюючого господарства. Основними соціально-економічними осередками їхніх соціальних структур були відповідно первісна община та рід. Іноді виділяється ще й третя стадія, пов'язана з виникненням в економіці металургії, а в суспільній організації — племінного ладу. Основна мета первісного виробництва полягала у створенні продукту, необхід ного для забезпечення фізичного існування людини і відтворення населення.

висновки

У рам ка х пер вісно о б щ и нно ї ф ор м а ц ії від б ули ся два в е л и к і сусп ільн і п о д іл и праці П ер ш и й характ еризувався в и д іл е н н я м пастуш их п лем ен , щ о зу м о в и л о зн а чн е під ви щ ення продуктивності праці, п о я ву додат кового продукту, а відтак і обм іну. Д ругий, п о в’я за н и й з ви д іл е н н я м м ет алургії я к самост ійної га лузі виробництва, спричинився д о к о р ін н и х зм ін в еко н о м іч н ій і с у с п іль н ій структурі. Розвит ок продукт ивних сил у п ер віс н о м у суспільст ві відб увався по ви схід н ій л ін іі, а л е нерівном ірно. В о д н и х р е гіо н а х іст оричний поступ іш ов ш ви д ш е , в ін ш и х п о віль н іш е . Це п р и в о д и л о д о с п ів іс н у ва н н я на п е в н и х етапах і в п е в н и х суспіль ствах історично п о с л ід о в н и х я ви щ . У відповідност і д о провідної р о л і ж інки або чо ло віка в гром адськом у житті родо вий ла д набирав ф орм матріархату чи патріархату. В іст оричному п л а н і матріархат б ільш о ю м ірою характ ерний д л я суспільст в із привласню ю чою ек о н о м ік о ю та куль том продовж увачки лю д сько го роду, патріархат же притаманний суспільст вам і.і відт ворю ю чою еко но м іко ю , провідне м ісц е в я к ій належ ало ч о ло віко ві я к основном у ви р о б н и ко ві й го сподареві сім ей но го багатства. П ер віс н о о б щ и н н и й л а д у меж ах суч а сно ї У кр а їн и сп іввід н о си вся з такими архео ло гіч н и м и періодам и, я к палеоліт (ст ародавній кам ’я н и й в ік ), мезоліт (середній к а м 'я н и й в ік ), неоліт (н о в и й ка м 'ян и й в ік ) , енеоліт ( м ід н о -к а м 'ян и й в ік ), бронзовии вік. Н айдавніш а л ю д и н а суча сн о го типу з 'я в и л а с я на на ш и х з е м л я х б л и з ь к о м ільйон а р о к ів до Н - е. П е р е к о н л и в і д о ка зи тому дають матеріали р о зк о п о к багатошарового палеоліт ичного п о с е л е н н я п о б л и зу с. К о р о леве на Закарпатті. Тут у багатометровій товщі с у гл и н к о в и х від кла д ів простежено вісім культ урних горизонтів, датованих часом від І м лн до 35 тис. р о к ів д о н. е. А н а л із м ісцезнаход ж ень кіст кових решток на й д а вн іш и х лю д ей та їх н іх речей на тер и го р іі У кр а їн и свідчить, що н а йві р ог ід ні ш и ми н а п рям кам и їх початкового р о з с е л е н н я >■ нас б у л и за х ід н и й — із б о к у З а х ід н о ї Є вропи та п івд е н н о -с хід н и й — із боку К а вк а зу . Р анньопалеоліт ичне н а с е л ен н я ж ило н е в е л и к и м и гр упам и, корист увалося вогнем, за й м а л о ся збиральницт вом. Суть ц ього п ер іоду - - колект ивне виробницт во й к о л е к тивне спож ивання. Ш лю б н і з в ’я з к и м а л и п а рн о -гр уп о ви й характер, а общ ина стано ви л а не стільки р о д о ву, скіль ки с о ц іа ль н о -ек о н о м іч н у одиницю . К лі ми т тоді був теплий, а ле м а ли м ісц е й періодичні п о х о ло д а н н я — п р о вісн и ки Д н іп р о вс ь ко го зл е д е н ін н я . Н аст упний етап іст оричного розвит ку палеоліт ичної л ю д и н и датується 150 — 35 тис. р о к ів до н. е. У цей час відбуваєт ься інт енсивне за с е л е н н я С х ід н о ї Європи, щ о д о сяга є басейну Д е с н и . Ч исельно н е ве л и к і середпьопалеоліт ичні колективи с к л а д а ли с я із д во х — чоти рьох сім ей. С оціальна о р га н іза ц ія б а зу ва ла ся на кр овн ос порідне н и х від носин ах. В о б щ и н і спост ерігався п р и р о д н и й р о зп о д іл праці: ч о ло вік за йм ався п о лю ва н н я м (д о б ув а н н я м їжі) , ж інка — збереж енням домаш нього вогнищ а та продовж енням роду. З а к л ю ч н и й етап е п о х и палеоліт у датується 35— 10 тис. ро ків до н. е. В ін характ е р и зу ва в с я р ізк и м п о хо ло д а н н я м , сп р и ч и н ен и м останнім вел и к и м з л е д е н ін н я м (валд а й с ь к и м ). 3.м інилися рослинніст ь, т варинний світ — п о р я д із ф орм ам и п о м ірних широт у х о л о д н и х степах н и н іш н ь о ї У кр а їн и з ’я в и л и с я й п івнічн і: мамонт, шерстис тий носоріг, п івн іч н и й о лен ь, вівц еб и к, песець, сайгак. 182

183

висновки

У пізньому палеоліті значно зросло населення. Виділяються локальні етнокуль турні зони, близькі між собою за рівнем розвитку та соціальною структурою. На цей час припадає завершення формування людини сучасного фізичного типу, яка діста ла назву Homo Sapiens, або кроманьйонця (за місцем першої знахідки кісток у печері Кро-Маньйон у Франції). На думку дослідників, наприкінці пізнього палеоліту визначилася криза полюван ня на великих тварин, зумовлена антропогенними і природними факторами. Вихід із неї було знайдено через мікролітизацію знарядь праці та зміну форм мислив ського господарства. В мезоліті сталися великі зміни у природному середовищі. Приблизно 11 тис. років тому Європа звільнилася від останнього льодовика. Клімат пом’якшав, ланд шафтно-географічні зони набули нинішніх характеристик, сформувалися русла рі чок. Близьким до сучасного став тваринний світ. Із мезолітом пов'язані кардинальні зміни у сфері виробництва знарядь праці. Тоді були винайдені лук і стріла, що, в свою чергу, привело до реорганізації мислив ського господарства та соціальної структури общини. Розпочалося приручення диких тварин: насамперед вовка, потім — дикого кабана. Нестача м ’ясної їжі стимулювала розвиток рибальства, а також збиральництва, яке привело згодом до початків рос линництва. Наявні археологічні дані свідчать: у мезоліті відбулася друга велика криза мис ливського господарства і виникли зародкові форми відтворюючого. Зміни в господарській діяльності первісної людини зумовили еволюцію й со ціального життя. Індивідуалізація виробництва та споживання піднесла роль парної сім’ї, хоч остання тоді ще не стала економічним осередком суспільства: таким за лишалася община (в науці вона називається кланом, або ранньородовою общ иною). Деякі дослідники вважають за можливе твердити про початок формування племінної етнічної спільності. Завершальною стадією кам’яного віку стала епоха неоліту, датована часом із б по 3 тис. до н. е. Вона характеризується подальшими змінами в економіці. Поряд із традиційними ї ї формами — мисливством, рибальством, збиральництвом — за роджуються й поширюються нові — скотарство, землеробство. Тепер основою по ступального розвитку тогочасного населення, чисельність якого значно зросла, є відтворююче господарство. Перехід до свідомого виробництва продуктів харчуван ня — це якісно новий етап в історії людства, що його визначають як «неолітичну революцію». В соціальному плані неолітична епоха була часом розквіту родового ладу. Н аяв ність родової структури засвідчена, зокрема, могильниками. Виробничі відносини відтепер базуються на спільній власності роду на знаряддя і продукти праці, а в зоні відтворюючого господарства — й на певну територію, тобто на землю. Значно підви щилася в цей час і роль сім’ї — генеалогічної основи роду. В IV —III тис. до н. е. на~території сучасної України відбувся перехід до епохи міді. Вона характеризувалася не лише освоєнням технології виробництва та обробки міді, а й дальшим прогресом відтворюючих форм господарства — землеробства і скотарства. Найяскравішою археологічною культурою нової епохи є трипільська, пам’ятки котрої виявлені в лісостеповій зоні на величезних обширах від Прута й Дунаю до Дніпра. Характер господарської діяльності трипільців зумовив подальше

висновки

зміцнення міжтериторіальних зв ’язків, що відбилося у відповідних формах сощаль ної структури. На базі територіальних общин формуються племена, зароджуються міжплемінні об’єднання, складається ієрархічна структура родів, виділяються нач знатніші з-поміж них на чолі з визнаними главами — патріархами. У другій половині III тис. до н. е. на наших ж млях розпочався бронзовий вік. Його характерною особливістю є значне поширення виробів із бронзи — першого штучно створеного людиною металевого сплаву. Опанування новою технологією дало змогу значно розширити асортимент знарядь праці і зброї. В соціально-політичному житті населення бронзового віку сталися кардинальні зрушення. Розвиток виробництва та обміну, а також постійна боротьба за територію зумовили прискорення консолідаційних процесів на всіх рівнях суспільної організи ціі. Ці процеси завершилися утворенням великих союзів племен на чолі з вождями. Зростання питомої ваги скотарства викликало початок певного майнового розшару вання серед общинників, а через його відносно невелику — в порівнянні із земле робством — трудозатратність частина чоловіків вийшла із господарської сфери і спеціалізувалася на грабіжницьких набігах на сусідів. Бронзовий вік на території сучасної України являв собою завершальну стадію первіснообщинного ладу, який пройшов тривалий ш лях розвитку від первісної общч ни (базованої на екзогамних шлюбних стосунках) до воєнно-потестарних племін них об’єднань. У його надрах зародилися й визріли всі передумови для виникнен ня станово-класових відносин — визначальних на наступному історичному етапі. Із відкриттям і поширенням заліза в історії стародавнього населення України розпочалася нова епоха — докорінної ломки старих соціально-економічних струк тур. На неї припадає завершення процесу розкладу первіснообщинного ладу й початок переходу до станово-класового суспільства. Поява додаткового продукту спричинилася до створення порівняно міцних, ієрархічно добре організованих воєн но-політичних об’єднань, що, в свою чергу, сприяло виділенню воєнно-аристокра тичної верхівки суспільства. Спостерігається трансформація додаткового продукту в престижно значущі цінності — скарби золотих і срібних коштовностей, пишне вбрання тощо. Значною мірою цей процес залежав від того, наскільки кочовикам південноукраїнських степів (кіммерійцям, скіфам, сарматам) вдавалося підтримува ти політичні контакти з античними містами-держаиами Північного Причорномор'я. Тут неодмінно слід підкреслити стимулюючий вплив античної цивілізації / тис. до н. е. на формування станово-класових суспільств у середовищі тогочасного населен ня України, а також на зародження тут державотворчої традиції. Наприкінці II — на початку І тис. до н. е. у степах Північного Причорномор’я розселилися кіммерійці — найдавніший народ, назву якого донесли до нас писемні джерела (зокрема «Одіссея» давньогрецького поета Номера). Провідною галуззю господарства у кіммерійців було кочове скотарство. Воно досягло в них найвищої ефективності й дозволяло створювати додатковий продукт — основу існування кім мерійських кінних загонів, спроможних на далекі, аж до Передньої Азії, грабіжниць кі походи. Етнічність кіммерійців з ’ясована не до кінця. Є певні підстави стверджувати, що вони належали до однієї з іраномовних груп. їхн є воєнно-політичне об’єднання проіснувало до VII ст. до н. е. й розпалося під тиском скіфів. Пізніше кіммерійці, вочевидь, розчинилися у скіфському суспільстві. 184

185

ВИСНОВКИ

На початку І тис. до н. е. у лісостеповій зоні України продовжували жити місцеві землероби і скотарі. Дніпровське Правобережжя заселяло велике угрупо вання чорноліських племен. Постійна загроза нападу з боку кіммерійців спонукала чорнолісців до будівництва величезних укріплень. У середині VII ст. до н. е. в південноукраїнських степах з ’являються іраномовні скіфи. Вони витіснили звідси, а частково асимілювали кіммерійців. Д о меж скіфських володінь увійшла також лісостепова зона. Головними ріками Скіфїі були Борисфен (Д ніпро), Гіпаніс (Південний Буг), Тірас (Дністер), Танаїс (Дон) та ін. Давньогрецький історик Геродот дав загальну картину розселення народів Скіфїі та Ті сусідів. У пониззі Південного Бугу мешкали калліпіди, вище їх — алазони, а далі на північ, між Дніпром і Дністром,— скіфи-орачі. Всі ці три групи племен зай малися землеробством (за Г еродотом, скіфи-орачі вирощували зерно на продаж північнопричорноморським античним колоніям, головним чином Ольвії). Степові обшири Лівобережжя і Правобережжя Дніпра обіймали скіфи-кочовики й царські скіфи. На схід від Дніпра, в Лісостепу, проживали скіфи-землероби. Скіфію оточували численні народи, етнічно не споріднені з нею. В лісостеповій і поліській зонах, за Геродотом, жили сколоти, неври, меланхлени, андрофаги, гелони, будини та ін. Наприкінці VI ст. до н. е. в причорноморських степах на чолі з іраномовними скіфами формується могутнє державне об’єднання, до складу якого увійшло й місце ве населення степових і лісостепових районів. У Скіфії володарювали царі, а також заможна племінна верхівка; столиця розташовувалася на Нижньому Дніпрі ( поблизу сучасного міста Кам" янка-Дніпровська). За своїм характером Скіфська держава була значною мірою експлуататорськопаразитарною, оскільки за основне джерело отримання нею додаткового продукту правили експлуатація сусідніх землеробських племен, грабіжницькі воєнні походи, збирання данини з підкорених народів тощо. Розквіт скіфської державності припадає на V I— IV ст. до н. е. і визначається феноменом царських курганів. Суспільство розвивалося шляхом класоутворення, але цей процес так і не завершився: на перешкоді стояв принцип колективного користування землею, який консервував родоплемінні відносини. Із кінця III ст. до н. е. під натиском сарматів частина скіфського населення віді йшла в Нижнє Подніпров’я і степовий Крим, де заснувала нову столицю під грецькою назвою Неаполь (Нове Місто). Це державне об’єднання фігурує в науковій літерату рі як Мала Скіфія. Завершальний період в історії скіфів характеризувався подальшим розвитком у них державності й етнічної консолідації, зародженням міських форм життя, по жвавленням торговельних і культурних зв’язків із грецькими містами Північного Причорномор’я. Найвищого піднесення Мала Скіфія досягла у II ст. до н. е. В перші століття нової ери спостерігається ще один сплеск Ті економічної й політичної могут ності, після чого під ударами сарматів із півночі та римських міст-держав із півдня вона у III ст. н. е. фактично припиняє своє існування. Іраномовні сармати почали проникати зі сходу в Північне Причорномор’я у III ст. до н. е. Вже в наступному столітті вони зайняли межиріччя Дону і Дніпра, на рубежі ер — межиріччя Дніпра і Дністра. Частина сарматів просунулася на північ,

висновки

у Лісостепове Правобережжя,— на землі місцевих землеробських племен, у тому числі слов’янських. Із сарматами пов’язаний цілий період в історії стародавньої України. Протягом шести століть ці войовничі кочовики посідали панівне становище у степах Північного Причорномор’я. Античні автори відзначали спорідненість сарматів і скіфів, мова кот рих належала до північно-східної групи іранських мов. У середині III ст. н. е. сармати втрачають свої провідні позиції у причорномор ських степах. У цей час сюди з Прибалтики прийшли готи. Уклавши спілку з місце ІЬими племенами (серед яких були й сармато-алани), вони здійснювали спустошливі напади на римські міста Північного Причорномор’я. А в IV ст. н. е. у Степу з ’явилися нові пришельці зі Сходу — кочові гуни. Велику роль у стародавній історії України відіграли грецькі міста-держави Пів нічного Причорномор’я. Залишаючись органічною частиною античної цивілізації, вони разом із тим жили й розвивалися в тісній взаємодії з місцевим населенням. У процесі грецької колонізації Північного Причорномор’я тут утворилися чоти ри основні осередки: район Д ні про-Вузького й Березанського лиманів (поселення Борисфеніда, місто О львія), район Дністровського лиману (міста Ніконій, Тіра), південно-західне узбережжя Криму (місто Херсонес), Керченський і Таманський півострови (міста Пантікапей, Феодосія, Фанагорія та ін ш і). За формою політичного устрою ці міста-держави були подібними до грецьких полісів і становили собою (за винятком Боспору) рабовласницькі демократичні республіки. їх н я адміністра тивно-територіальна структура копіювала тип, усталений у материковій Греції: роль політичного, економічного та культурного центру держави відігравало місто, навколо якого розташовувалася хора — сільськогосподарська округа. Протягом тисячолітнього існування античної цивілізації в Північному Причор номор'ї міста-держави справили великий вплив на соціально-політичний розвиток, економіку, культуру не лише сусідніх із ними скіфів, сарматів, гепідів, а й віддалені ших племен, у тому ч и с л і слов’янських. Слов'яни вперше згадуються — під іменем венедів — у працях римських і грець ких істориків І —II ст. н. е. Плінія Старшого, Тацита, Клавдія Птолемея. Згідно із цими авторами, землі наших предків розлягалися між степами Північного При чорномор’я, Віслою та Прибалтикою. Згодом до території розселення слов’ян долучилося ще Нижнє й Середнє Подунав’я. На сході давня слов’янська ойкумена сягала Середнього та Верхнього Подніпров’я (включно з басейнами Прип'яті й Десни). Археологічним виявом давніх слов’ян на цих величезних обширах були культури — зарубинецька на сході та частина пшеворської на заході. Бурхливі часи великого переселення народів II— VII ст. спричинилися до значних етнічних зрушень у південно-східноєвропейському регіоні. Певна частина слов'ян була змушена покинути свої предковічні місця й переселитися на нові землі. Йдеться насамперед про «надлишкове» населення, оскільки регіон між Середнім Подніпров'ям і Верхнім Подністров'ям і надалі залишався стабільно слов'янським. У III— IV ст. тут побутували черняхівська культура, яка склалася під сильним впливом римських провінцій, а також київська, населення котрої у Верхньому Подніпров'ї тісно взаємодіяло з балтськими племенами. Від VI ст. величезний слов’янський масив розподіляється на кілька етнокультур них зон: західна стала місцем проживання «склааінів» та «венедів», східна — «антів» 186

187

ВИСНОВКИ

та носГів колочинської культури. У суспільно-політичному плані цей поділ відбиває, очевидно, стадію формування переддержавних структур — так званих союзів пле мен. У VI— VII ст. вони відігравали помітну роль у європейській історїі, зокрема візантійській, і були відзначені багатьма тогочасними авторами — ГІрокопієм Кесарійським, Маврикієм Стратегом, Йорданом та ін. У VI — VII ст. слов’яни ведуть війни з Візантійською імперією й заселяють майже весь Балканський півострів. У межах територй сучасної Укра'іни східнослов’янська культура переддержавного періоду позначається загалом високим рівнем спільності, відбитої в характері поселень, особливостях домобудівництва, поховальному обряді, речовому матеріалі тощо. Основним заняттям східних слов’ян було землеробство, на базі якого розви валися скотарство, ремесло й торгівля. В суспільно-політичній сфері спостерігають ся, з одного боку, певна диференціація, розпад великого, але не міцного Антського об'єднання, а з іншого — консолідація окремих етнографічних регіонів. У літописі ці нові етнополітичні структури дістали назву племен — полян, древлян, сіверян, уличів, волинян, дулібів, тиверців, хорватів та інших, але насправді це були союзи племен. Упродовж VI— VIII ст. у східнослов’янському суспільстві відбувається процес соціального розшарування, з ’являються вожді-князі, озброєна дружина, виникають укріплені центри — місця зосередження владних і культових структур. Поступово під дією внутрішньоїнтеграційних і зовнішньополітичних чинників (насамперед тиску з боку Хозарського каганату) в Середньому Подніпров’ї складається ранньодержавне утворення «Руська земля» із центром у Києві. Від рубежу VIII— I X ст. розпочинається руський період історїі, що характери зувався формуванням і розвитком однієї з найбільших і наймогутніших держав Середньовіччя. Сучасники — араби та візантійці — називали Ті Руссю, а народ — русами. Київська Русь проіснувала до 40-х років XIII ст. і впала під ударами монголотатарських орд. За своїм соціально-економічним і культурним розвитком Київська Русь пере бувала на рівні передових країн середньовічної Європи. Культурні цінності, ство рені генієм давніх русичів, витримали випробування часом, а кращі з них увійшли до скарбниці світової культури. На міжнародній арені Русь посідала одне з провідних місць. Вона підтримувала широкі економічні, політичні й культурні зв ’язки з багатьма державами Сходу й З а ходу, Півночі й Півдня. Особливо тісними були контакти з Візантією і Сканди навією, а також із Польщею, Чехією, Болгарією, Грузією, Францією, Англією, Німеччиною. Яскравим виявом високого міжнародного авторитету Русі є дина стичні шлюби київського князівського двору із дворами багатьох країн. Протягом кількох століть військова могутність Русі була тим щитом, об який розбивалися численні орди кочових племен Степу — печенігів, чорних клобуків, по ловців. У цьому відношенні їй судилася історією роль рятівниці європейської хри стиянської цивілізації. За визнанням візантійського історика X II ст. Нікіти Хоніата, саме руський народ урятував Візантію від половецької навали. У 1237— 1241 рр. монголо-татари завдали поступальному розвиткові Київської Русі непоправного удару. Кочовики зруйнували державу, сплюндрували Ті квітучу культуру, високорозвинене ремесло, знищ или найбільші осередки життя, вигубили

висновки

або забрали в рабство значну частину населення. І все ж історичні традиції давньо руського періоду продовжували жити, оскільки лиш илися живими Ті носії. В нових історичних умовах вони стали основою історико-культурного відродження РусіУкра'іни. *

На завершення слід наголосити, що авторський колектив цієї книги в міру можли вості реалізував методологічні принципи та ідеї, проголошені у *Передмові». Давня історія України подається не як проста сума подій, що відбувалися в окремі епохи й періоди, а як органічно спадковий розвиток конкретних племен, народів і су спільств, котрі, безперервно розвиваючи традиції своїх попередників, урешті-решт склали підгрунтя українського етногенетичного процесу.

РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА

, .

ПЕРВ1СНА ДОБА

Артемрнко И. И. Племена Верхнего и Среднего Поднепровья в эпоху бронзы. М., 1967. Археология Украинской ССР: В 3 т. К, 1985. Т. 1. Первобытная археология. Бадер О. Н. Изучение эпипалеолита Крымской яйлы / / Сов. археология. 1940. № 5. Балагуры Э. А. История племен периода позднебронзового века в Среднем Поднестровье (культура Ноа): Автореф. дис. канд. ист. наук. К., 1964. Березанская С. С. Средний период бронзового века в Северной Украине. К., 1972. Березанская С. С. Пустынка — поселение эпохи бронзы на Днепре. К, 1974. Бибиков С. Н. Грот Мурзак-Коба — новая позднепалеолитическая стоянка в Крыму / / Сов. археология. 1940. № 5. Бибиков С. Н. Некоторые вопросы заселения Восточной Европы в эпоху палеолита / / Сов. археология. 1959. № 4. Бибиков С. Н. Раскопки в навесе Фатьма-Коба и некоторые вопросы изучения мезолита Крыма / / Материалы и исслед. по археологии СССР. М., 1966. № 126. Бодянский А. В. Мустьерская стоянка у скалы Орел (в Днепровском Надпорожье) / / Крат, сообщения Ин-та археологии АН УССР. К., 1960. Вып. 9. Бпндарь Н. Н. Поселения Среднего Поднепровья эпохи ранней бронзы. К., 1974. Борисковский П. И. Палеолит Украины / / Материалы и исслед. по археологии СССР. М., 1953. Вып. 40. Братченко С. Н. Нижнее Подонье в эпоху средней бронзы. К., 1976. Векилова Е. А. Каменный век Крыма: Некоторые итоги и проблемы / / Материалы и исслед. по археологии СССР. М., 1971. № 173. Гладилин В. Н. Проблемы раннего палеолита Восточной Европы. К., 1976. Гладилин В. Н. О времени возникновения позднего палеолита в Европе / / Археологи ческие исследования на Украине в 1976—1978 гг. Днепропетровск, 1980. Гладких М. И. К вопросу о разграничении хозяйственно-культурных типов и историко этнографических общностей позднего палеолита/ / Палеоэкология древнего человека. М., 1977. Городцов В. А. Результаты археологических исследований в Изюмском уезде Харьков ской губернии в 1901 г ./ / Тр. XII археол. съезда. М., 1905. Т. I. Даниленко В. Н. Неолит Украины. К., 1969. Даниленко В. Н. Энеолит Украины. К., 1974. ■.« 189

Ефименко П. П. Первобытное общество. К., 1953. Збенович В. Г. Позднетрипольские племена Северного Причерноморья. К., 1974. Колосов Ю. Г. Шайтан-Коба — мустьєрська стоянка в Криму. К., 1972. Колосов Ю. Г. Мустьерские стоянки района Белогорска. К, 1983. Круц В. А. Позднетрипольские памятники Среднего Поднепровья. К., 1977. Лагодовська О. Ф., Шапошникова О. Г., Макаревич М. Л. Михайлівське поселення. К., 1962. Макаренко М. О. Маріюпільський могильник. К., 1933. Мацкевич Л. Г. Мезолит и неолит Восточного Крыма. К., 1977. Мовша Т. Г. Об антропоморфной пластике трипольской культуры / / Сов.археология. 1969. № 2. Неприна В. И. Неолит ямочно-гребенчатой керамики на Украине. К., 1976. Пассек Т. С. Периодизация трипольских поселений. М., 1949. Пассек Т. С., Черныш Е. К. Памятники культуры линейно-ленточной керамики на тер ритории СССР //С вод археол. источников. М., 1963. Вып. Б1-11. Пидопличко И. Г. Позднепалеолитические жилиіца из костей мамонта на Украине. К., 1969. Потехина И. Д. К вопросу о носителях культуры Средний Стог II по антропологическим данным / / Сов. археология. 1983. № 4. Потушняк М. Ф. Питання хронології та культурної належності пам’яток неоліту та енеоліту Закарпаття / / Дослідження стародавньої історії Закарпаття. Ужгород, 1972. Рудинський М. Я. Деякі підсумки та ближчі завдання палеонтологічних вивчень у межах УРСР / / Антропологія. 1931. Т. 4. Савич В. П. Пізньопалеолітичне населення Південно-Західної Волині. К., 1975. Самоквасов Д. Я. Могилы русской земли. М., 1908. Свешніков І. К. Історія населення Передкарпаття, Поділля і Волині в кінці III — на по чатку II тисячоліття до нашої ери. К., 1974. Смирнов С. В. Палеоліт Дніпровського Надпоріжжя. К., 1973. Станко В. Н. Мирное: Проблемы мезолита Северного Причерноморья. К., 1983. Телегін Д. Я. Дніпро-донецька культура. К., 1968. Телегін Д. Я. Середньостогівська культура епохи міді. К., 1973. Телегін Д. Я. Мезолітичні пам'ятки України. К., 1981. Формозов А. А. Этнокультурные области на территории Европейской части СССР в ка менном веке. М., 1958. Чередниченко Н. Н. История срубных племен Подонья: Автореф. дис. ... канд. ист. наук. К., 1973. Черниш О. П. Володимирська палеолітична стоянка. К, 1953. Черныш А. П. Палеолит и мезолит Приднестровья. М., 1973. Черняков И. Т. Племена Северо-Западного Причерноморья в позднем бронзовом веке: Автореф. дис. ... канд. ист. наук. К., 1975. Шарафутдинова И. К. Степное Поднепровье в эпоху поздней бронзы. К., 1982. Шовкопляс И. Г. Мезинская стоянка. К., 1965.

190

СКІФО-САНМАТСЬКИЙ ЧАС Абаев В. И. Скифо-европейские изоглоссы. М., 1965. Алексеев А. Ю. Скифская хроника. СПб., 1992. Алексеев А. Ю., Мурзин В. Ю., Ролле Р. Чертомлык: Скифский царский курган IV в. до н. э. К., 1990. Археология Украинской ССР: В 3 т. К., 1986. Т. 2. Скифо-сарматская и античная архео логия. Белявский В. А. Война Вавилона за независимость (627—605 гт. до н. э.) и гегемония скифов в Передней А зии// Исследования по истории стран Востока. Л., 1964. Бонград-Левин Г. М., Грантовский Э. А. От Скифии до Индии. М., 1983. Брашинский И. Б. Сокровища скифских царей. М., 1967. Бунятян Е. П. Методика социальных реконструкций в археологии: На материале скиф ских могильников IV—III вв. до н. э. К., 1985. Высотская Т. Н. Неаполь — столица государства поздних скифов. К., 1979. Гаврилюк Н. А. Домашнее производство и быт степных скифов. К., 1989. Граков Б. М. Скіфи. К., 1947. Граков Б. Н. Скифы. М., 1971. Золото Степу: Археологія України / Автори-упорядники П. П. Толочко, В. Ю. Мурзін, Р. Ролле та ін. Київ; Шлезвіг, 1992. Ильинская В. А. Скифы Днепровского лесостепного Левобережья. К., 1968. Ильинская В. А. Раннескифские курганы бассейна р. Тясмин. К., 1975. Ильинская В. А.. Тереножкин А. И. Скифия VII—IV вв. до н. э. К., 1983. Ковпаненко Г. Т. Племена скіфського часу на Ворсклі. К., 1967. Ковпаненко Г. Т. Курганы раннескифского времени в бассейне р. Рось. К., 1981. Ковпаненко Г. Т., Бессонова С. С., Скорый С. А. Памятники скифской эпохи Днепров ского лесостепного Правобережья. К., 1989. Куклина И. В. Этногеография Скифии по античным источникам. Л., 1985. Лесков А. М. Курганы: проблемы, находки. Л., 1981. Максименко В. Е. Савроматы и сарматы на Нижнем Дону. Ростов-на-Дону, 1983. Махортых С. В. Скифы на Северном Кавказе. М., 1991. Мозолевський Б. М. Товста Могила. К., 1979. Мозолевський Б. М. Скіфський степ. К., 1983. Мурзин В. Ю. Скифская архаика Северного Причерноморья. К, 1984. Мурзин В. Ю. Происхождение скифов: основные этапы формирования скифского этно са. К., 1990. Нейхардт А. А. Скифский рассказ Геродота в отечественной историографии. Л., 1982. Ольховский В. С. Погребально-поминальная обрядность населения степной Скифии. М., 1991. Петренко В. Г. Правобережье Среднего Поднепровьяв V—III вв. до н. э. / / Свод археол. источников. М., 1967. Вып. ДІ-4. Полин С. В. От Скифии к Сарматии. К., 1992. Раевский Д. С. Очерки идеологии скифо-сакских племен. М., 1977. Раевский Д. С. Модель мира скифской культуры. М, 1985. Ростовцев М. И. Эллинство и иранство на юге России. Пг., 1918. Ростовцев М. И. Скифия и Боспор. Л., 1925. 191

Рыбаков Б. А. Геродотова Скифия. М., 1979. Симоненко А. В., Лобай Б. И. Сарматы Северо-Западного Причерноморья в 1 в. н. э. К., 1991. Скорий С. А. Курган Переп'ятиха (До етнокультурної історії Дніпровського Лісостепового Правобережжя). K., 1990. Смирнов К. Ф. Савроматы. М., 1964. Тереножкин А. И. Киммерийцы. К., 1976. Хазанов А. М. Социальная история скифов. М., 1975. Черненко E. D. Скифский доспех. К., 1968. Черненко Е. В. Скифские лучники. К., 1981. Черненко Е. В. Скифо-персидская война. К., 1984. Шрамко Б. А. Вельское городище скифской эпохи. К., 1987. Яковенко Е. В. Скіфи Східного Криму. K., 1974. Minns E. H. Scythians and Greeks. Cambridge, 1913. Rolle R. Totenkuli der Skuthen. Berlin; New-York, 1979. Rolle R. Die Welt der Skythen. Luzern; Frankfurt/M., 1980. АНТИЧНІ ДЕРЖАВИ ПІВНІЧНОГО ПРИЧОРНОМОР'Я Анохин В. А. Монетное дело Херсонеса (IV в. до н. э.— XII в. н. з.). K., 1977. Анохин В. А. Монетное дело Боспора. K., 1986. Анохин В. А. Монеты античных городов Северо-Западного Причерноморья. K., 1989. Античная культура Северного Причерноморья в первые века нашей эры: Сб. науч. тр. К., 1986. Античная культура Северного Причерноморья: Сб. науч. тр. К, 1984. Античная скульптура Херсонеса. К., 1976. Античные города Северного Причерноморья: Очерки истории и культуры. М.; Л., 1955. Античные древности Северного Причерноморья: Сб. науч. тр. К., 1988. Археология Украинской ССР: В 3 т. К., 1986. Т. 2. Скифо-сарматская и античная археология. Белов Г. Д. Херсонес Таврический: Ист.-археол. очерк. Л.. 1948. Блаватский В. Д. Античная археология Северного Причерноморья. М., 1961. Блаватский В. Д. Пантикапей: Очерки истории столицы Боспора. М., 1964. Брашинский И. Б. Афины и Северное Причерноморье в VI—IV вв. до н. э. М., 1963. Буйских С. Б. Фортификация Ольвийского государства (первые века нашей эры). К., 1991. Виноградов Ю. Г. Политическая история Ольвийского полиса, VII—I вв. до н. э.: Ист,эпиграф. исслед. М., 1989. Гайдукевич В. Ф. Боспорское царство. М.; Л, 1949. Гайдукевич В. Ф. Илурат / / Материалы и исслед. по археологии СССР. М., 1958. № 85. Иванова А. П. Скульптура и живопись Боспора: Очерки. К., 1961, Кадеев В. И. Очерки истории экономики Херсонеса Таврического в I—IV веках н. э. Х„ 1970. Кадеев В. И. Херсонес Таврический в первых веках нашей эры. X., 1981. Кадеев В. И., Сорочан С. Б. Экономические связи античных городов Северного При черноморья в I в. до н. э.— V в. н. э. (на материалах Херсонеса). X., 1989. 192

Карышковский П. О. Монеты Ольвии: Очерк денеж ного обращ ения Северо-Западного Причерноморья в античную эпоху. К., 1988. Карышковский П. О., Клейман И. Б. Древний город Т ира' Ист.-археол. очерк. К., 1985. Козуб Ю. 1. Некрополь Ольвп V—IV ст. до н. е. К , 1974. Корпус боспорских надписей. М.; Л., 1965. Крапивина В. В. О львия первых веков нашей эры. К., 1993. Кругликова И. Т. Сельское хозяйство Боспора. М., 1975. Крыжицкий С. Д. Ж илы е ансамбли древней Ольвии, IV— II вв. до н. э. К., 1971. Крыжицкий С. Д. Ж илы е дома античных городов Северного Причерноморья (VI в. до н. э,— IV в. и. э .) . К., 1982. Крыжицкий С. Д. Ольвия: И сториографическое исследование архитектурно-строитель ных комплексов. К., 1985. Крыжицкий С. Д. Архитектура античных государств Северного Причерноморья. К., 1993. Крыжицкий С. Д., Буйских С. Б., Бураков А. В., Отрешко В. М. Сельская округа Ольвии. К., 1989. Крыжицкий С. Д., Буйских С. Б., Отрешко В. М. Античные поселения Нижнего Побужья (археологическая карта). К., 1990. Кутайсов В. А. Античный город Керкинитида, VI—II вв. до н. э. К., 1990. Лапин В. В. Греческая колонизация Северного Причерноморья (критический очерк оте чественных теорий колонизации). К., 1966. Латышев В. В. И сследования об истории и государственном строе города Ольвии. СПб., 1887. Латышев В. В. И звестия древних писателей греческих и латинских о Скифии и Кавказе. СПб., 1893. Т . I; 1904, Т. II. Масленников А. А. Население Боспорского государства в VI— II вв. до н. э. М., 1981. Масленников А. А. Н аселение Боспорского государства в первых веках н. э. М., 1990. Надписи Ольвии (1917— 1965). Л., 1968. Онайко Н. А. Архаический Торик: Античный город на северо-востоке Понта. М., 1980. Охотников С. Б. Н ижнее Поднестровье в VI — V вв. до н. э. К , 1990. Парович-Пешикан М. Некрополь Ольвии эллинистического времени. К., 1974. Ростовцев М. И. Античная декоративная живопись на юге России. М., 1913. Т. 2; 1914. Т. 1. Русяева А. С. Земледельческие культуры в Ольвии догетского времени. К., 1979. Русяева А. С. Античные терракоты Северо-Западного Причерноморья (VI — I вв. до н. э.). К., 1982. Русяева А. С. Религия и культы античной Ольвии. К., 1992. Самойлова Т. Л. Тира в VI— I вв. до н. э. К , 1988. Секерская H. М. Античный Никоний и его округа в VI— IV вв. до н. э. К., 1989. Скржинская М. В. Северное Причерноморье в описании Плиния Старшего. К , 1977. Скржинская М. В. Древнегреческий фольклор и литература о Северном Причерно морье. К., 1991. Скуднова В. М. Архаический некрополь Ольвии: Публикация одной коллекции. Л., 1988. Сокольский Н. И. Деревообрабатываю щ ее ремесло в античных государствах Северного Причерноморья. М., 1971. Сокольский Н. И. Таманский талое и резиденция Хрисалиска. М., 1976.

193

Стржелецкий С. Ф. Клеры Херсонеса Таврического: К истории древнего земледелия к К р ы м у . С и м ф е р о п о л ь , 1961.

Шелов Д. Б. Танаис и Нижний Дон в III— I вв. д о н. э. М., 1970. Ш елов Д. Б. Танаис и Нижний Дон в первые века нашей эры. М., 1972. Щ еглов А. Н. Северо-Западный Крым в античную эпоху. Л., 1975. Щ еглов А. Н. Полис и хора. Симферополь, 1976. ІмІу5Ііеу В. Іп5сгірїіопеь апііциае огае 5еріетгіопаІіх Р о т і Еихіпі: С гаеса еі Іаііпае. Реігороіі, 1916.

ДАВНІ СЛОВ’ЯНИ Археология Украинской ССР: В 3 т. К., 1986. Т . 3. Раннеславянский и древнерусский периоды. Аулі:с В. В. Зимнівське городище. К., 1972. Баран В. Д. Ранні слов’яни між Дністром і Прип’яттю. К., 1972. Баран В. Д. Ч ерняхівська культура. К., 1981. Баран В. Д. П раж ская культура. К., 1988. Баран В. Д., Козак Д. / / , Терпило<(ський Р . В. П оходж ення слов'ян. К., 1991. Бобринский А. А. Гончарство Восточной Европы. М., 1978. Брайчевський М. Ю. Біля джерел слов’янської держ авності. К., 1964. Брайчевський М. Ю. П оходж ення Русі. К., 1968. Буданова В. П. Готы в эпоху великого переселения народов. М., 1990. Вакуленко В. В. П ам ’ятки передгір’я Українських Карпат першої половини І тис. н. е. К.. 1977. Винокур /. С. Історія та культура черняхівських племен Дністро-Днігіровського меж и річчя II— V ст. н. е. К., 1972. Гончаров В. К. Райковецкое городище. К., 1950. Грушевський Михайло. Історія України-Руси: В 1 1 т., 12 кн. К., 1991. Т. І. Д о початку XI віка. Гудкова А. В., Фокеев М. М. Земледельцы и кочевники в низовьях Дуная. К., 1984. Довженок В. Й. Землеробство Древньої Русі. К , 1961. Этнокультурная карта территории УССР в I тыс. н. э. К., 1985. Иордан. О происхождении и деяниях гетов. М., 1960. Козак Д . Н. Пшеворська культура у Верхньому П одністров’ї та Західному П обужжі. К., 1984. Козак Д. Н. Етнокультурна історія Волині. К., 1992. Кухаренко Ю. В. Памятники ж елезного века на территории Полесья / / С в о д археол. источников. М., 1961. Вып. ДІ-29. К у х а р е н к о Ю . В. З а р у б и н е ц к а я к у л ь т у р а / / С в о д а р х е о л . и с т о ч н и к о в . М ., 1964. Вы п. Д І-2 9 .

Ляпуш кин И. И. Городище Новотроицкое / / Материалы и исслед. по археологии СССР. М., 1958. № 74.

Ляпушкин И. И. Д непровское Лесостепное Левобереж ье в эпоху раннего ж елеза / / Мате риалы и исслед. по археологии СССР. М., 1961. № 104. Магомедов Б. В. Черняховские племена Северо-Западного Причерноморья. К., 1987. Максимов Е. В. Среднее Поднепровье на рубеже нашей эры. К., 1982. 194

Максимов Е. В. Зарубинецкая культура на территории УССР. К., 1985. Петров В. П. Етногенез слов’ян. K., 1972. Приходнюк О. М. Слов’яни на Поділлі. K., 1975. Прокопий из Кесарии. Война с готами. М., 1950. Русанова И. П. С лавянские древности V I—IX вв. между Д непром и Западным Бугом / / Свод археол. источников. М., 1973. Вып. EI-25. Русанова И. П. С лавянские древности VI— VII вв. М., 1976. Свод древнейших письменных известий о славянах. М., 1991. Т . 1 ( I —VI вв.). Седов В. В. Происхож дение и ранняя история славян. М., 1979. Седов В. В. Восточные славяне в VI— XIII вв. М., 1982. Славяне Ю го-Восточной Европы в предгосударственный период. К., 1990. Сміленко А. Т. Слов’яни та їх сусіди у степовому Подніпров'ї ( II — XIII ст.). K., 1975. Смішко М. Ю. Карпатські кургани першої половини І тис. н. е. K., 1960. Сухобоков О. В. Славяне Днепровского Левобереж ья. K., 1975. Тацит Корнелий. О происхождении германцев и местоположении Г ер м ан и и / / Соч.: В 2 т. М., 1970. Т. 1. Терпиловский Р. В. Ранние славяне П одесенья III— V вв.К., 1984. Терпиловский Р. В., Абашина Н. С. П амятники киевской культуры. К., 1992. Тимощук Б. О. Слов’яни Північної Буковини V— IX ст. K., 1976. Третьяков В. П. У истоков древнерусской народности. М., 1970. Цигилик В. М. Н аселення Верхнього Подністров’я перших століть нашої ери. K., 1975. Gocüowski K. Pszemiany kulturowe і osadnicze w potudniowey i srödkowey Polsce w mtodszym okresie przedrzymskim і w okresie rzymskim. Warszawa, 1985. Hensel W. Polska starozytna. Warszawa, 1973. Jaldzewski K. Z problem atyki poczqtkow stowiariszczyzny і Polski. Lodz,1968. Cz. 1. LerSplawiAski Т. О poszçtkach і praojczyznie slowiari. Poznan, 1946. Lowmianski H. Poczqtki Polski. Warszawa, 1964.

КИЇВСЬКА РУСЬ Алексеева Т. И. Этногенез восточных славян: По данным антропологии. М., 1973. Аничков Е. В. Язычество и древняя Русь. С П б , 1914. Артамонов М. И. И стория хозар. Л., 1962. Археология Причерноморья, Волыни и Закарпатья (раннеславянский и древнерусский периоды). К., 1990. Археология Украинской ССР: В 3 т. К., 1986. Т. 3. Раннеславянский и древнерусский периоды. Асеев Ю. С. Архітектура Київської Русі. К , 1969. Баранов И. А. Таврика в эпоху раннего средневековья. К., 1990. Бліфельд Д. І. Давньоруські пам’ятки Ш естовиці. К , 1977. Брайчевський М. Ю. Коли і як виник Київ. К., 1963. Брайчевський М. Ю. П оходж ення Русі. К , 1968. Брайчевський М. Ю. У твердження християнства на Русі. К., 1988. Буклин В. А., Дубов И. В., Лебедев Г. С. Археологические памятники Древней Руси. IX —XI вв. Л., 1978.

195

Высоцкий С. А. Средневековые надписи Софии Киевской. К., 1976. Висоцький С. О. Про що розповіли давні стіни. К., 1978. Высоцкий С. А. Киевские граф ф ити X I—XVII вв. К , 1985. Гаркавч А. Я. С казания мусульманских писателей о славянах и русских. СПб., 1870. Голубинский Е. И стория русской церкви. М., 1901. Т. 1. Греков Б. Д. Киевская Русь. М., 1953. Грушевський Михайло. Історія України-Руси: В 1 1 т., 12 кн. К., 1991. Т. I. Д о початку XI віка; 1992. Т. II. X— XIII вік. Гумилев Л. Н. Д ревняя Русь и Великая Степь. М., 1992. Гуревич А. Я. Походы викингов. М., 1966. Гуревич А. Я. Категории средневековой культуры. М., 1972. Даркевич В. П. Путями средневековых мастеров. М., 1972. Довженок В. Й. Військова справа в Київській Русі. К., 1950. Довженок В. Й. Землеробство древньої Русі до середини XIII ст. К., 1961. Довженок В. Й., Гончаров В. К., Юра Р. О. Древньоруське місто Воїнь. К., 1966. Древнерусские кн яж ества X— XIII вв. М., 1975. Замалеев А. Ф., Зоц В. А. Мыслители Киевской Руси. 2-е изд., перераб. и доп. К., 1987. Земли Южной Руси в IX — XIV вв. К., 1985. История культуры древней Руси. М.; Л., 1951. Каргер М. К. Древний Киев: В 2 т. М.; Л., 1958— 1961. Києво-Печерський Патерик. К., 1991. Килиевич С. Р. Д етинец Киева IX — первой половины XIII вв. К., 1976. Кирпичников А. Н. Древнерусское о р у ж и е //С в о д археол. источников. М., 1966. Вып. 1-2. Константин Багрянородный. Об управлении империей. М., 1991. Корзухина Г. Ф. Русские клады IX — XIII вв. М.; Л., 1954. Куза А. В. Малые города Древней Руси. М., 1989. Кучера М. П. Змиевы валы Среднего Поднепровья. К., 1987. Максимов Е. В., Петрашенко В. А. Славянские памятники у с. М онастырек на Среднем Днепре. К., 1988. Махновець Л. Є. Літопис Руський. К., 1989. Моця А. П. Население Среднего П однепровья IX — XIII вв. К., 1987. Моця А. П. Погребальные памятники южнорусских земель IX — XIII вв. К., 1990. Мыц В. Л. Укрепления Таврики X— XV вв. К., 1991. Насонов А. Н. «Русская земля» и образование территории древнерусского государства. М., 1951. Новое в археологии Киева. К., 1981. Пашуто В. Т. Внешняя политика Древней Руси. М., 1968. Пеняк П. С. Ранньослов'янське і давньоруське населення Закарпаття V I— XIII ст. К., І 980. Плетнева С. А. Печенеги, торки и половцы в южнорусских степях. М., 1958. Плетнева С. А. От кочевий к городам. М., 1967. Повесть временных лет. М.; Л., 1950. Рамм Б. Я. Папство и Русь в X— XV веках. М.; Л., 1959. Раппопорт П. А. Древние русские крепости. М., 1965. Раппопорт П. А. Древнерусское жилищ е. Л., 1975.

196

Робинсон А. Н. Литература Древней Руси в литературном процессе средневековья, XI— XIII вв. М., 1980. Романов Б. А. Люди и нравы Древней Руси. М.; Л., 1966. Рыбаков Б. А. Ремесло Древней Руси. М., 1948. Рыбаков Б. А. Д ревняя Русь: С казания, былины, летописи. М.,1963. Рыбаков Б. А. Киевская Русь и русские княж ества X II— X III вв.М., 1982. Сагайдак М. А. Давньокиївський Поділ. K., 1991. Самоквасов Д . Я. Могилы Русской земли. М., 1908. Седов В. В. Восточные славяне в VI— XIII вв. М., 1982. Сухобоков О. В. Славяне Днепровского Левобереж ья. К., 1975. Сухобоков О. В. Дніпровське Лісостепове Л івобереж ж я у V III— XIII ст. K., 1992. Тимощук Б. О. Північна Буковина — земля слов'янська. Ужгород, 1969. Тимощук Б. О. Давньоруська Буковина (X — перша половина XIV ст.). К., 1982. Толочко П. П. Історична топограф ія стародавнього Києва. K., 1972. Толочко П. П. Киев и К иевская земля в эпоху феодальной раздробленности X II— XIII веков. К., 1980. Толочко П. П. Древний Киев. К , 1983. Толочко П. П. Д ревняя Русь: очерки социально-политической истории. К , 1987. Толочко П. П. Древнерусский феодальный город. К., 1989. Толочко П. П. Історичні портрети. K., 1990. Толочко О. П. К нязь в Древней Руси: власть, собственность, идеология. К., 1992. Хабургаев Г. А. Этнонимия «Повести временных лет». М., 1979. Хвойка В. В. Древние обитатели Среднего Приднепровья и их культура в доисторические времена. K., 1913. Чернігів і Північне Л івобереж ж я. К , 1928. Чернигов и его округа в IX — XIII вв. К., 1988. Ю жная Русь и Византия. К., 1991. Янин В. Л. Д енежно-весовы е системы русского средневековья. М., 1956.

КОРОТКЕ ЗВЕДЕННЯ ПИСЕМНИХ ДЖ ЕРЕЛ ПРО СЛОВ’ЯН (І — ПОЧАТОК II ТИС. Н. Е.)

П убл ій Корнелій Тацит (народився наприкінці 50-х років). «Германія» 1 46. Тут кордон Свевії. Я не знаю напевно, куди причислити народи певкінів, венетів і фенів — до германців чи до сарматів. Зреш тою певкіни, яких деякі називаю ть бастарнами у мові, способі життя, місць проживання і жител, поводять себе як германці. Всі вони ж и вуть у болоті, а знать у бездіяльності. Змішаними шлюбами вони спотворюють себе майже як сармати. Венети багато що засвоїли з їхніх звичаїв, адж е вони обходять розбійними групами всі ліси й гори, розташовані між певкінами і фенами. Все ж гаки вони вірогідніше повинні бути віднесені до германців, бо й будинки будують, і носять великі щити, і мають перевагу у тре нованості і швидкості піхоти,— все це відрізняє їх від сарматів, які живуть на возах і на коні.

Птолемей (89— 167 рр.). «Географія» 111.5. 1,5. Європейська Сарматія оточена з півночі Сарматським океаном вздовж Венедської гори... Іншими горами оточена Сарматія, з яких називаю ть і Венедські гори. 11 1.5. 7 -9 . А займають Сарматію дуж е великі народи — в ен ед и вздовж всієї Венедської затоки... і менші народи населяю ть Сарматію: по річці Вістулі нижче венедів гітони, потім фіни, потім сулони... Східніше названих, знову нижче венедів, суть голінди й судини і ставани аж до аланів...

И ордан

(VI ст.). «Історія готів»

34. В оточенні рік леж ить Д акія, укріплена, ніби вінцем, крутими Альпами. З їх лівої сторони, яка схиляється до півночі від витоків р. Вісли, на величезних просторах проживає багаточисельне плем’я венедів. Хоч тепер їх назви змінюються в залежності від різних родів і місць проживання, все ж переважно всі вони називаю ться слов’янами й антами. 35. Слов’яни живуть від міста Новієнтуна і озера, яке називається Мурсіанським, аж до Данастра й на півночі до Віскли: болота й ліси заміняю ть їм міста. Анти ж, найбільш могутні з них, там, де Понтійське море робить дугу, простягаю ться від Д анастра аж до Данапра. Ці ріки віддалені одна від одної на багато переходів. Ц е й н аступні за ним д ж е р ел а дру ку ю ться н основном у за: Свод древн ей ш и х письменны х известий о с л а в я нах. М осква, 1981. Т. 1 ( т у т і д а л і п е р е к л а д л р о с ій с ь к о ї Д . //. К о з а к а ).

198

119. Після побиття херулів Херманарік також пішов із військом на венедів, які, хоча й варті презирства через їхнє -{погане] озброєння, але могутні чисельністю, спочатку зробили спробу чинити опір. Але нічого не значить багаточисельність нездатних до війни, особливо коли з ласки бож ої веде наступ велика кількість добре озброєного війська. Вони ж, як ми сказали раніше, або в каталозі народів, вийшовши з одного кореня, породили три народи, тобто венедів, антів і слов’ян, які хоч тепер лютують повсюдно за гріхи наші, проте всі підпо рядковувалися владі Херманаріка. 246. ...Після смерті їхнього короля Х ерманаріка, вони -{остготи!, відділені від візиготів... підпорядковані владі хуннів, залиш аю ться в тій самій державі, проте Амал Вінітарій утримав знаки відмінності своєї верховної влади. 247. Він, наслідуючи владі діда Вултулфа, хоч і уступаючи Херманаріку у вдачі, однак важко переносячи підпорядкування владі хуннів, потроху визволяючи себе від них, між тим прагнув виявити власну доблесть -{і] рушив із військом у володіння антів. І коли підійшов до них, був переможений у першій сутичці, потім повів себе більш хоробро й короля їхнього за іменем Боз з синами його і 70 знатними людьми розіп’яв, щоб трупи повішених подвоювали страх покорених. 248. Але після того... не потерпів Баламбер, король хуннів... повів війська на Вінітарія. І -{вони] довго воюють, Вінітарій перемагає у першій і другій битві... 249. У третій же битві, при допомозі обману... коли обидва підійшли один до одного, Баламбер, поранивши пущеною стрілою в голову Вінітарія, вбив його -{й]... оволодів всім народом готів.

Гірокопій

Кесарійський

(народився між 490 і 507 рр.). «Історія війн» IV. 21 —30. ...Адже племена ці, слов’яни і анти, не управляю ться однією людиною, а здавна живуть у народоправстві, й від того у них вигідні й невигідні справи завжди ведуться спіль но... Бо вони вважають, що один з богів — Творець блискавки — саме він і є єдиний владика всього, і йому приносять в жертву биків і всяких жертовних тварин. Долі ж вони не знаю ть і взагалі не визнають, що вона має якесь значення, у крайньому разі у відношенні до людей, але коли смерть уж е у них в ногах, чи захоплені вони хворобою, чи вирушають на війну, вони дають обітницю, якщо уникнуть її, тут же здійснити богу жертву за своє ж иття, а уникнувши -Ісмерті], жертвують, що обіцяли, й думають, що цією жертвою купили собі спасіння. Проте шанують вони ріки і німф і деякі інші бож ества і приносять жертви також і їм всім, і при цих жертвах здійснюють ворожбу. А живуть вони в убогих хатинах, розташовуючись далеко один від одного і кожен міняючи наскільки можна часто місця поселень. Вступаючи ж у битву, більшість іде на ворогів пішими, маючи невеликі щити і списи в руках, панциря ж ніколи на себе не одягають; деякі не мають -{на собі] ні хітона, ні -Ігрубого] плаща, але пристосувавши лише штани, які прикривають сороміцькі частини, так і вступають у бійку з ворогами. Є у тих й інших і єдина мова, повністю варварська. Та й зовнішністю вони один від одного не відріз няються, бо всі вони й високі, й дуж е сильні тілом, ще й волоссям не дуже світлі й не руді, але не схильні й до чорноти, але всі вони трішки червонуваті. Спосіб їхнього ж и ття грубий і невибагливий, як і в массагетів, і як і ті, вони постійно покриті болотом,— зреш тою вони менш за все підступні й каверзні, але й у простоті своїй вони зберігають гунський норов, і ім’я колись у склавінів і антів було одне. Бо і тих, і других здавна звали «спорами», якраз

199

через те, гадаю, шо вони населяю ть країну, розкидано розташ увавш и свої житла. Саме тому вони займаю ть неймовірно обширні землі... VII. 29. Приблизно в той ж е час (близько 547 р .— Лат.) військо склавінів, перейшовши річку Істр, сотворило ж ахливе зло по всьому Іллірику аж до Єпідамна, вбиваючи й забираючи у рабство всіх дорослих людей, які їм траплялись, і грабуючи майно. Так само вдалося їм оволодіти там і багатьма фортецями, які раніше вважалися надійними, причому жодна не виявила опору; вони рискали в пошуках -(здобичі| всюди, де хотіли. А архонти Іллірика слі дували -І за ними маючи п'ятнадцятитисячне військо, і тим не менш не осмілюючись набли зитися до противника. VII. 38. Приблизно в той ж е час (близько 549 р.— Акт.) військо склавінів чисельністю не більше ніж 3 тисячі перейшло річку Істр, причому ніхто не виявив їм опору. Б ез великих перешкод перейшовши зразу річку Гебр, вони розділилися надвое. І ось архонти ромейського війська в Ілліріці і Фракії, вступивши у бій і з тими, і з іншими, хоч вони і були віддалені один від одного, несподівано зазнали поразки... хоч ці сильно поступалися їм у чисельності... Со творивши це, вони стали безбоязно розоряти всі області, як фракійські, так і іллірійські, й обидва -Ізагони І взяли облогою велику кількість фортець, -І хоча | раніше вони не штурму вали стін і не осмілювалися опускатися на рівнину... Ті, які перемогли Левада, -Ідійшлиі до моря, грабуючи {на своєму ш ляху| все підряд, і штурмом захопили приморське місто під назвою Топір, хоча він мав військовий гарнізон. Це перше місто фракійського примор'я леж ить від Візантії на 12 днів шляху. Взяли його таким чином. Більш ість з них заховалася у важкодоступних місцях перед міською стіною, а деякі з’явились біля воріт, які звернуті до сходу, взялися турбувати ромеїв, -І що стояли І біля зубців {стіни]. Воїни — всі, які несли там сторожу, вирішивши, що ворогів не більше, ніж було по мічено внизу, тут же. взявш ись за зброю, вийшли проти них. А варвари повернули назад, створюючи у наступаючих враження, нібито відходять від страху перед ними. Ромеї, пустив шись у погоню, опинилися десь на віддалі від міської стіни, і от -|варвари|, піднявшись із засідки і виявившись в тилу у переслідувачів, закрили для них {зворотній| шлях у місто. Ті, що зображ али відступ, у свою чергу, розвернувшись, примусили ромеїв битися уже на два фронти. Знищивши їх, варвари кинулися до міської стіни... і, приставивши до неї драбини, взяли місто приступом. VII. 40. Іоанн і військо імператора, прибувши в Далмацію, вирішили перезимувати в Салані... А склавіни й ті, що раніше виявилися в землях імператора, й інші, що дещ о пізніше перейшли Істр і, змішавшись із першими, абсолютно безпереш кодно розоряли державу ро меїв... Ці варвари, розділившись на три частини, сотворили жахливе зло по всій Європі, не |тільки| в набігах грабуючи тамтешні області, але й зимуючи, нібито у власній країні, не боючись ніякої небезпеки. VIII. 25. І Кінець 551 р.— Авт.]. Величезні полчища склавінів, напавши на Іллірік, со творили там невимовні біди. Імператор Ю стініан послав проти них військо.

Прокопій Кесарійський. «Таємна історія» XIV. XVIII. Іллірік ж е і всю Фракію, рахуючи від Іонійської затоки до передмість Ві зантії, включаючи й Елладу і область херсонесців, гуни, і склавіни, і анти -{розоряли], здій снюючи набіги майже кожен рік з того часу, коли Юстініан прийняв владу над ромеями, -(і| творили жахливе зло тамтеш нім людям. Бо думаю, що при кожному вторгненні виявля 200

лося більш ніж по 200 000 погублених і забраних у рабство там ромеїв, -[тому) скіфська пустеля справді стала в цій землі...

Менандр

Протектор

(народився в середині VI ст.). «Історія» 1 У р и в о к 34

559 р. Вожді антські доведені були до тяж кого становищ а і втратили свої надії. Авари гра бували і спустошували їхню землю. Пригнічені нападами ворогів, анти відправили до аварів посланником Мезаміра, сина Ідарізієва, брата Келагастова, і попросили допустити їх викупити деяких полонених з свого народу. Посланник М езамір, базіка і хвалько, як тільки прибув до аварів, закидав їх зарозумілими й навіть зухвалими виступами. Тоді Котрагіг, який був по в’язаний спорідненістю з аварами й подавав проти антів найбільш неприязні поради, слу хаючи, що М езамір говорить зарозуміліш е, аніж це дозволено посланнику, сказав кагану: «Цей чоловік має великий вплив між антами і може сильно діяти проти тих, які хоч скількинебудь є його ворогами. Треба вбити його, а потім без великого страху напасти на ворожу землю». Авари, переконані словами Контрагіга, ухилилися від звичної до особи посланника поваги, проігнорували права і вбили М езаміра. Відтоді більше, ніж раніше, почали авари розоряти землю антів, не перестаючи грабувати й поневолювати жителів.

Уривок 35 577/578 pp. Отже, поки проходив час в цих переговорах і посли обох держ ав займалися ними, а про східну війну нічого не було відомо, слов’янський народ в числі біля 100 000 чоловік спустошував Фракію й багато інших областей. Це було на четвертому році царю вання Тиверія Константина.

Уривок 36 578 р. Еллада була спустош ена склавінами, з усіх сторін нависла над нею біда. Тиверій не мав достатніх сил протистояти і одній частині ворогів, тим менш всім разом... Відправив він посольство до князя аварів Ваяна... Тиверій схилив його воювати проти склавінів, для того, щоб, розоряючи римські області... повернулися на свою рідну землю й, бажаючи допомогти їй, перестали грабувати римську... Як тільки авари переправилися на протилежний берег -(ІстраІ, вони почали негайно палити поселення склавінів, розоряти їх і спустошувати поля. Ніхто з проживаючих там варварів не посмів вступити з ними у бій; всі втекли у хащі й густі ліси. Зреш тою, похід аварів проти склавінів був наслідком не тільки посольства кесаря й бажання Ваяна виявити йому подяку за виявлені йому ласки,— він здійсню вався і з власної ворожості Ваяна до склавінів. Адже перед тим вождь аварів відправив посольство до Давріта і до найважливіш их князів склавінського народу, вимагаючи, щоб вони покорилися аварам і зобов’язалися платити данину. Давріт і старш ина склавінські відповіли: «Чи народилася на світі й зігрівається проміннями сонця ця людина, яка б підкорила собі силу нашу? Не інші нашою землею, а ми чужою звикли володіти, і в цьому ми впевнені, поки будуть на світі війна й мечі». 1 З а: М и ш у л и н A . R. Д ревний с л ав я н е и отры вках гр еко -р и м ски х и ви зан ти й ски х п исателей по V II в. н. э. / / ВДИ. 1941. № 1.

201

Іоанн Єфеський (V I с т .) .

«Церковна історія» У р и в о к 43

VI. 25. На третьому році по смерті імператора Юстина і правління державного Тиверія рушив проклятий народ слов’ян, який пройшов через всю Елладу і по країні Фессалоніці і по фракійських провінціях. Здобув багато міст і фортець, спалив, пограбував і підкорив країну, сів на ній в л а д н о і без страху, як у своїй власній, і впродовж чотирьох років, доти, доки ім ператор був зайнятий персидською війною і відправив всі свої війська на Схід, вся країна була віддана напризволящ е слов'янам; останні зайняли її й розтіклися по ній на час, яке при значив Бог. Вони спустошують, палять і грабують країну навіть до зовнішніх стін, так що захопили і всі імператорські табуни, багато тисяч голів худоби й інше, і диви — от тепер 895 рік — вони живуть, сидять і грабують в римських провінціях без турбот і страху, вбива ючи і спалюючи; вони стали багатими, мають золото і срібло, табуни коней і багато зброї. Вони навчилися вести війну краще, ніж римляни, -|і все ж вони) люди прості, які не сміли з’явитися з лісів і степів і не знали, що таке зброя, за винятком двох або трьох дротиків.

Маврикій (друга половина VI — початок VII ст.). «Стратегікон» XI. 5. Племена слов'ян і антів близькі за способом ж иття, за своїми звичаями, за своєю любов’ю до волі, їх ніяким чином не можна схилити до рабства або покори у своїй країні. Вони багаточисельні, витривалі, легко переносять спеку, холод, дощ, наготу, нестачу їжі. До прибуваючих до них іноземців вони ставляться ласкаво й, виявляючи їм знаки своєї поваги, -{при переході їх | з одного місця в інше охороняю ть їх при необхідності, так що якщо б виявилося, що через недбалість того, хто приймає в себе іноземця, останній зазнав -|якоїсь| шкоди, приймаючий його раніше починає війну Шпроти винного), вважаючи справою честі помститися за чуж оземця. Тих, хто знаходиться у них в полоні, вони не тримаю ть у раб стві, як інші племена, на протязі необмеженого часу, а, обмежуючи 4термін рабства), певним ч асо м п р о п о н у ю т ь їм вибір: б а ж а ю т ь в они з а п е в н и й викуп п о в е р н у т и с я г е т ь чи з а л и ш а т и с я

там -{де вони знаходяться] на становищі вільних і друзів. У них велика кількість різноманітної худоби і плодів земних, що леж ать у купах, особливо проса і пшениці. Скромність їх жінок перевищує всяку людську природу, так що більшість із них вва жають смерть свого чоловіка своєю смертю і добровільно душ ать себе, не вважаючи пере бування вдовою за життя. Вони селяться у лісах, біля важкодоступних рік, боліт та озер, влаштовують у своїх житлах багато виходів... Необхідні для них речі вони зариваю ть у тайниках, нічим зайвим відкрито не володіють і ведуть ж иття бродяче. Воювати зі своїми ворогами вони лю блять у місцях, що поросли густим лісом, у тіснинах, на урвищах; з вигодою для себе користуються -(засідками], раптовими атакам и, хитро щами, і вдень, і вночі винаходячи багато -)різноманітних] способів. Досвідчені вони також і в переправі через ріки, перевершуючи в цьому відношенні всіх людей. Мужньо витримують вони перебування у воді, так що часто деякі з числа тих, що залиш аю ться дома, захоплених 20 2

зненацька раптовим нападом, поринають у пучину води. При цьому вони тримаю ть в роті спеціально виготовлені великі, видовбані всередині тростини, які доходять до поверхні води, а самі, леж ачи навзнак на дні -(ріки], дихають з їх допомогою, і це вони можуть робити на про тязі багатьох годин, так що абсолютно не мож на догадатися про їх присутність... Кож ен озброєний двома невеликими списами, деякі мають також щити... Вони корис туються також дерев'яними луками і невеликими стрілами, намоченими особливим ядом, сильно діючим... Не маючи над собою голови і ворогуючи один з одним, вони не визнаю ть воєнного строю, нездатні битися у правильній битві, показуватися на відкритих, рівних місцях. Якщ о і ста неться, що вони відважилися іти на бій, то вони в час його з криком трохи просуваються вперед всі разом, і якщо противник не витримує їх крику, похитнеться, то вони сильно на ступають, у протилежному випадку починають втікати, не поспішаючи помірятися з силами супротивника у рукопашному бою. Маючи велику допомогу в лісах, вони направляю ться до них, оскільки серед тіснин вони вміють відмінно воювати. Часто здобич вони кидаю ть -(нібито] під впливом розгубленості і біж ать у ліс, а потім, коли наступаючі кидаю ться на здобич, легко піднімаються і завдаю ть супротивнику зло... Словом, вони підступні і не тримають свого слова відносно договорів, їх легш е підпо рядкувати страхом, ніж подарунками. Оскільки між ними нема однодумства, то вони не зби раються разом, а якщо і зберуться, то вирішене ними тут ж е порушують інші, оскільки всі вони ворожі один одному і ніхто не хоче поступитися іншому.

«Повість минулих літ» 1 ...Ці слов’яни прийшли і сіли по Дніпру і назвалися полянами, а інші — древлянами, тому що сіли в лісах, а ще інші сіли між П рип’яттю й Двіною й назвалися дреговичами, інші сіли на Двіні й назвалися полочанами по річці, що впадає в Двіну й носить назву Полота. Ті ж слов’яни, котрі сіли біля озера Ільменя, прозвалися своїм ім’ям — слов'янами, й по будували місто та назвали його Новгородом. А інші сіли по Десні, й по Сеймі, й по Сулі й на звались сіверянами. І так розійш овся слов’янський народ, а по його імені і грамота назвалась слов'янська... Поляни ж жили в ті часи окремо й володіли своїми родами, бо й до тієї братії були вже поляни і жили вони родами на своїх місцях, володіючи кожні своїм родом. І були три брати: один на ім’я Кий, другий — Щ ек і третій — Хорив, а сестра їх була Либідь. Сидів Кий на горі, де нині узвіз Боричів, а Щ ек сидів на горі, що нині зветься Щ екавиця, а Хорив на третій горі, котра прозвалась по ньому Хоревицею. І збудували городок в ім’я старш ого свого брата, і назвали його Київ, і був навколо міста ліс і бір великий, і ловили там звірів, і були ті мужі мудрі та тямущ і, і називались вони полянами, від них поляни й до сьогодні у Києві. ...По смерті братів цих поляни пригноблювались древлянами та іншими навколишніми людьми. І знайшли їх хозари сидячими на горах цих у лісах і сказали: «П латіть нам да нину». Поляни, порадившись, дали від диму по мечу. І віднесли їх хозари до свого кн язя й до своїх старійшин, і мовили їм: «Ось нову данину захопили ми». Ті ж спитали у них: «Звідкі ля?» Вони ж відповіли: «В лісі на горах над рікою Дніпром». Знову спитали ті: «А що дали?» Вони ж показали меч, і мовили старці хозарські: «Н е добра ця данина, княже: ми добули її зброєю, гострою лише з одного боку, тобто шаблями, а у цих зброя на два боки гостра, тобто 1 З а : П о весть врем енны х л е т. М осква; Л ен и н гр ад, 1950.

203

мечі: стануть вони коли-небудь збирати данину і з нас, і з інших земель». І збулося це все, бо ж не по своїй волі говорили вони, а по божому повелінню. В літо 360 4852 р ік |, індикта 15, коли почав царювати Михаїл, стала прозиватися Руська земля. Д ізналися ми про це тому, що при цьому цареві приходила Русь на Цареград, як пи шеться про це в літописанні грецькому. Ось чому з цієї пори почнемо і числа покладемо. В літо 6390 4 882 р ік |. Виступив у похід Олег, взявши з собою багато воїнів і варягів, чудь, слов'ян, мерю, весь, кривичів, і прийшов до Смоленська з кривичами, і прийняв владу у місті, і посадив у ньому своїх мужів. Звідти відправився вниз і взяв Любеч, і також посадив своїх мужів. І прийшли до гір Київських, і довідався Олег, що князю ю ть тут Аскольд і Дір. Заховав він одних воїв у лодіях, а інших залишив позаду, а сам підійшов до гір, несучи малого Ігоря. І підійшов під Ігорське, заховавш и своїх воїв, і послав до Аскольда і Діра, говорячи їм: «Ми купці, йдемо до греків від Олега і княжича Ігоря. Прийдіть до нас, до родичів своїх». Коли ж Аскольд і Дір прийшли, усі сховані воїни вискочили із лодій, і мовив Олег Аскольду та Діру: «Не князі ви і не князівського роду, але я князівського роду», а коли винесли Ігоря, додав: «Ось він, син Рюрика». І вбили Аскольда та Діра, віднесли на гору й поховали: Аскольда — на горі, що зветься нині Угорською, де тепер Ольмин двір; на тій могилі Ольма поставив церкву святого Миколи, а Дірова могила — за церквою святої Ірини. І сів Олег, княжуючи. у Києві, і сказав Олег: «Це буде мати містам руським». І були у нього варяги, і слов’яни, й інші, що прозвалися Руссю. 4988 рік ]. І просвітився Володимир сам, і сини його, і земля його. Було ж у нього 12 синів: Вишеслав, Ізяслав, Святополк, Ярослав, Всеволод, Святослав, Мстислав, Борис і Гліб, Станіслав, Позвізд, Судислав. І посадив Вишеслава у Новгороді, Ізяслава в Полоцьку, Святополка в Турові, а Ярослава в Ростові. Коли ж помер старш ий Вишеслав в Новгороді, п о с а д и в у н ь о м у Я р о с л а в а , а Б о р и с а в Р о с т о в і, а Г л іб а в М уром і, С в я т о с л а в а в Д р е в л я н с ь к ій

землі, Всеволода у Володимирі, Мстислава у Тмутаракані. І мовив Володимир: «Недобре, що мало градів біля Києва», й почали ставити городи по Десні, і по Острі, і по Трубежу, і по Сулі, і по Стугні. І почав набирати мужів кращих від слов’ян, і від кривичів, і від чуді, і від в’ятичів, і ними заселив гради, бо була війна з печенігами, і воював з ними, і перемагав їх. В літо 6524 |1016 рік]. Прийшов Ярослав на Святополка, і стали той і другий по обидва боки Дніпра, і не наважувались розпочати бій ні ці проти тих, ні ті проти цих, і стояли три місяці один проти одного. І почав воєвода Святополків, роз’їздж аю чи вздовж берега, доко ряти новгородцям, говорячи: «Чого прийшли з кульгавим отим, ви ж теслі? Ми й поставимо вас хороми рубати нам!» Почувши це, новгородці сказали Ярославу, що «завтра ми перепра вимось до них, якщо ніхто інший не піде з нами, самі вдаримо по них». А настали вж е зам о розки. Святополк стояв між двома озерами і всю ніч пив з дружиною своєю. Ярослав ж е на ранок, приготувавши дружину свою до бою, засвіт переправився і, висадячись на берег, вони відштовхнули лодії від берега й пішли в наступ, і зійш лись обидві сторони. Була битва люта, і не могли з-за озера печеніги прийти на допомогу. І притиснули Святополка з друж и ною до озера, і вступили вони на лід, і підломився під ними лід, і перемагати почав Ярослав. Побачивши це, Святополк побіг, і переміг Ярослав. Святополк втік до ляхів, а Ярослав сів у Києві, на столі батьківському й дідівському. В літо 6545 4 Ю37 рік]. Заклав Ярослав місто велике, в якому зар аз Золоті ворота, заклав і церкву святої Софії, митрополію, і потім церкву святої Богородиці благовіщення на Золотих воротах, потім монастир святого Георгія і святої Ірини. При ньому почала віра християнська плодитись та поширюватись, а чорноризці почали множитися і монастирі з'являти сь. Любив Ярослав церковні устави, попів любив дуже, особливо ж чорноризців, і до книг був прихиль 20 4

ний, часто читаючи їх і вночі і вдень. І зібрав книгописців багато, котрі переводили з грецької на слов’янську мову й письмо. І написали вони багато книг, по яким віруючі люди вчаться й насолоджую ться вченням божественним. Я к буває, що один землю зорає, другий ж е засіє, а треті пожинаю ть та спож иваю ть страву неоскудну, так і тут. Адже батько його Володимир землю зорав і спушив, тобто хрещ енням просвітив. Цей ж е засіяв книжними словами серця віруючих людей, а ми пожинаємо, отримуючи вчення книжне. Велика бо користь бува від вчення книжного, книги наставляю ть та навчають нас шляху покаяння, бо мудрість здобу ваємо і стриманість у словах книжних. Це — ріки, що тамую ть спрагу всесвіту всього, це дж ерела мудрості. 41113 рік]. Володимир Мономах сів у Києві в неділю. Зустріли його митрополит Никифор з єпископами і зі всіма киянами з честю великою. Сів він на столі батька свого і дідів своїх, і всі люди раці були, і заколот улігся.

І л а р і о н.

«Слово про закон і благодать» Хвалить ж е похвальними голосами Римська країна Петра.., Азія і Ефес, і П афм Іоанна Богословця, Індія Фому, Єгипет Марка, усі країни і міста, і люди шанують і славлять кожний свого вчителя, який навчив їх православної віри. Похвалимо ж і ми, по силі нашій, малими похвалами того, що створив велике й дивне, нашого вчителя й наставника, великого кагана нашої землі — Володимира, онука старого Ігоря, сина ж славного Святослава, які, у свої літа володарюючи, мужністю й хоробрістю відомі в багатьох країнах, і перемагали, і силою згадую ться нині і славляться. Не в бідній і невідомій землі володарювали, але в Руській, яку знаю ть і чують в усіх чотирьох кінцях землі. ...Заповідав (Володимир Святославич.— Авт.) по всій землі хреститися в ім’я отця, і сина, і святого духа. І ясно, і велегласно в усіх містах славитися святій троїці, і всім бути християнами, малим і великим \рабам і вільним], юним і старим, боярам і простим, багатим і бідним. І не було жодного, хто б противився благочасному його велінню, коли хто і не лю бов’ю, але страхом повелителя хрестився, оскільки було благопір’я його з владою поєднано. 1 в один час вся зем ля наша уславила отця і святого духа. Тоді почав морок ідольський від нас відходити і зоря благовір’я явилась. Тоді темрява бісівська згинула, і слово євангельське землю нашу осіяло. Капища руйнувались, і церкви поставлялися, ідоли трощ илися і ікони святих яви лись. (...) ...Щ о незакінчене твоє закінчив, як Соломон Давидове, що дом Божий великий святий його премудрості створив, на святість і освячення місту твоєму, її ж всякою красою прикра сив, золотом і сріблом, і каміннями дорогими, і посудом чесним. І така церква дивна і славна всім сусіднім країнам, що іншої такої не знайдеться в усій півночі земній від сходу до заходу. І славне місто твоє Київ величчю, як вінцем, обіклав. (...) Я, милістю чоловіколюбивого Бога чернець і пресвітер Іларіон, з волі його (Ярослава Мудрого.— Авт.) благочестивими єпископами був висвячений і настолований у великому і богохранимому місті Києві, щоб бути мені в ньому митрополитом, пастухом ж е і вчителем. Було ж це в літо 1051 за володарювання благовірного кагана Ярослава, сина Володимира. Амінь.

ДОДАТКИ

ХРОНОЛОГІЧНА ТАБЛИЦЯ ДАВНЬОЇ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ

7 0 0 — 10 тис. років тому X— VI тис. до н. е. V— III тис. до н. е. I V — I I I тис. до II. е. II — початок І тис. до н. е. 150 — 4 0 / 3 5 тис. років тому 3 5 — II тис. років тому V тис. до н. е. V — початок IV тис. до н. с.

V— III тис. до II. е. IV тис. до н. е. Друга половина IV — початок III тис. до н. е. Друга половина IV — початок II тис. до II. е. IV тис. до н. е. IV — перша половина III тис. до н. е. Середина — друга половина IV тис. до II. е. Перша половина III тис. до н. е. Друга половина III тис. до н. е. III — середина II тис. до н. е. XXVII— XIX ст. до н. е. Кінець III — перша половина II тис. до н. е. XX— XVII ст. до н. е. X VIII— XII ст. до н. е. XVII— XIII ст. до н. е. XVII— XV ст. до н. е.

206

— палеоліт — — — — — — — —

м е з о л іт н е о л іт е н е о л іт а б о м ід н и й вік е п о х а брон зи м у стьєр ська культура к у л ьту р и п із н ь о г о п а л е о л іт у н е о л іт и ч н а к у л ь т у р а К ріш , а л ь ф е л ь д с ь к а к у л ь т у р а р а н н ь о н е о л іт и ч н і ку л ьт у р и : б у г о -д н іс т р о в с ь к а , л ін ій н о с т р іч к о в о ї к ер а м ік и — д н іп р о -д о н е ц ь к а к у л ь т у р а — п о л г а р с ь к а к у л ь т у р а м ід н о г о віку — с е р е д н ь о с т о г ів с ь к а к у л ь т у р а — к у л ь т у р а я м к о в о -г р е б ін ц е в о ї к е р а м ік и — Г ум ельн иця — Т р и п іл л я

— — — — —

Л ендель к у л ь т у р а л ій ч а с т о г о п о с у д у культура кулясти х ам ф о р Н и ж н я М и х ай л ів н а т а К е м і-О б а я м н а культура

— — — — —

к у л ьт у р и ш н у р о в о ї к е р а м ік и к атако м б н а культура м а р ’я н ів с ь к а к у л ь т у р а о тто м ан ськ а культура к у л ь т у р а б а г а т о в а л и к о в о ї к е р а м ік и

XVI— XII ст. до н. е. XV— XI ст. до н. е. XIV— XII ст. до н. е. XIV— XII ст. до н. е. X III— XII ст. до н. е. XI— IX ст. до н. е. XI— IX ст. до Нг Є.

зрубна культура тш инецька культура, комарівська культура станівська культура сабатинівська культура культура Ноа білозерська культура білогрудівська культура

X — V I II с т . д о н. е .

б о н д а р и х и н с ь к а к у л ьт у р а

IX — початок VII ст. до н. е. 722— 715 рр. до н. е.

кіммерійський період давньої історії України найдавніші згадки про кіммерійців в ассірійських писем них дж ерелах вторгнення кіммерійців до Ассірїї

6 79/78 рр. до н. е. Початок VII — початок III ст. до н. е. 70-ті роки VII ст. до н. е. VII— VI ст. д о н. е. Друга половина VI ст. до н. е.

Близько 614 р. до н. е. V — IV с т . д о н. с .

339 р. до н. е. 331 р. до н. е. 310/09 р. до н. е. Кінець IV — початок III ст. до н. е. Рубіж III— II ст. до н. е. 112— 110 рр. до н. е.

74—63 рр. до н. е. 16 р. до н. е. Рубіж н. е. I I , 35— 37 рр. 49 р. 50 р. 50—60-ті роки

скіфський період в давній історії України перші згадки про кіммерійців у давньосхідних докумен тах; початок скіфських походів до Передньої Азії період існування «царства Ішкуза» у степах Північного Кавказу поступове переміщення основної маси скіфського на селення у степові райони сучасної України та утворення Північнопричорноморської Скіфії скіфо-перська війна розквіт Північнопричорноморської Скіфії загибель скіфського царя А тея у бою з військом м аке донського володаря Ф іліппа II похід намісника Олександра Македонського — Зопіріона до С кіфії та розгром його війська битва на р. Ф ат та участь скіфів у династичній боротьбі у Боспорі загибель Північнопричорноморської Скіфії утворення Малої Скіфії; поява сарматів у причорно морських степах війна пізньоскіфських царів Скілура та П алака проти Херсонеса. Воєнний сою з П алака з царем роксоланів Тасієм третя М ітрідатова війна, в якій брали участь причорно морські сармати (язиги) перший напад сарматів на дунайський кордон Римської імперії початок переселення сарматів на П равобереж ж я Дніпра напади сарматів на дунайський кордон Римської імперії участь аорсів у боротьбі за боспорський престол язиги в Паннонії перекочівка частини аорсів у межиріччя Д она й Волги, у дніпро-дністровські степи. Утворення держави Ф арзоя

207

6 0 -т і — п о ч а т о к 8 0 -х р о к ів

68— 70 рр. М іж 6 3 т а 67 рр.

89— 92 рр. С е р е д и н а II с т . д о н. е. 177— 180 рр. П е р ш а п о л о в и н а III ст. 4 0 - ві р о к и 3 7 0 -т і р о к и Д р у г а п о л о в и н а VII с т . д о н. е. VI с т . д о н. е. 4 8 0 — 4 3 8 рр. д о н. е. С е р е д и н а V с т . д о н. е . 4 3 8 /3 7 р. д о н. е. Б л и з ь к о 4 3 7 р. д о н. е.

422/21 р. до н. е. 331 р. д о н. е . 107— 6 3 рр. д о н. е. К ін е ц ь II с т . д о н. е. К ін е ц ь II с т .— 6 3 р. д о н. е. 107 р. д о н. е. 63 р. д о н. е. С е р е д и н а І с т . д о н . е.

45—62 рр. 54— 68 рр. 63 р. 68— 92 рр. 138— 161 рр. 193— 211 рр. 375— 376 рр. Д о І с т . н. с. IV — II с т . д о н . е. II с т . д о н. е .— І ст. н. е . II СТ. ДО II. е .— IV с т . н . е. І с т . д о н. е .— І с т. н. е. І— II с т . С е р е д и н а І — с е р е д и н а III с т . К ін е ц ь І — II с т .

20 8

карбування в Ольвії монет сарматських царів Ф арзоя та Інісмея напади роксоланів на Нижню Мезію похід П лавтія Сільвана до Криму боротьба імператора Д оміціана із сарматами на Дунаї та в Д акії поява аланів у Північному Причорномор'ї; загибель де яких пізньоскіфських городищ участь сарматік у М аркоманській війні поява готів у Північному Причорномор’ї походи сарматів у складі готського війська на Танаїс навала гунів. Загибель сарматського об’єднання заснування Березанського поселення заснування більшості античних держав Північного При чорномор'я встановлення в Боспорі влади династії Археанактидів відвідання Геродотом Ольвії початок правління в Боспорі династії Спартокідів похід Перікла в Північне Причорномор’я та вступ при чорноморських держав до Афінського Морського союзу заснування геракліотами Х ерсонеса облога Ольвії Зопіріоном правління царя Понтійської держави М ітрідата VI Сена тора походи полководця Мітрідата VI Є в п а то р а— Д іофанта проти скіфів залеж ність північнопричорноморських античних держав від Мітрідата VI Євпатора повстання в Боспорі під проводом Савмака повстання Фанагорії проти влади Мітрідата VI Євпатора навала гетських племен під проводом Буребісти на Ольвію правління боспорського царя Котіса 1 правління римського імператора Нерона похід П лавтія Сільвана до Північного Причорномор'я правління боспорського царя Рескупоріда II правління римського імператора Антоніна Пія правління римського імператора Септимія Сєвера гунська навала д о в е н є д с ь к и й п е р іо д іс т о р ії с л о в 'я н

поморсько-кльошева культура зарубинецька культура пшеворська культура на території Польщі пшеворська культура на території України ранньовенедський період історії слов'ян зубрицька культурна група пізньозарубинецька культурна група

I ll— IV ст. I ll— IV ст. I ll— IV ст. Середина V - ■VII ст. V—VII ст. Середина V—■VII ст. Середина V - •VII ст. V III— X ст. V III— IX ст. V III— X ст. IX — X ст. VII— X ст. 839 р. 862 р. 882 р. 9 1 5 р. 945 р. 9 6 5 — 971 рр. 988 р. 1036 р. 1068 р.

— — — — —

пізньовенедський період історії слов’ян київська культура черняхівська культура антський період історії слов’ян празько-корчацька культура — пеньківська культура — колочинська культура

— п е р е д д е р ж а в н и й п е р іо д іс т о р ії с л о в ’ян

— волинцівська культура — культура Л уки-Райківецької — роменська культура — салтівська культура — посольство народа «Рос» до Константинополя — літописна звістка про Аскольда й Діра — об’єднання Південної та Північної Русі — перший мирний договір Русі з печенігами — вбивство к н язя Ігоря повсталими древлянами — походи к н язя Святослава на Волзьку Болгарію, Хозарію та Балкани — прийняття християнства на Русі як офіційної релігії — розгром Ярославом Мудрим печенігів під стінами Києва — поразка Ярославичів у битві з половцями на р. Альта й п о в стан н я киян

1097 р. 1113 р.

1169 р. 1185 р. 1204 р. 1223 р. 1240 р.

— князівський з ’їзд у Любечі: «..к аж до держ и ть очьчину свою» — прийняття на Берестові Володимиром М ономахом «Уста ва» — доповнення до юридичного кодексу «Руська Прав да» — здобуття К иєва військами князівської коаліції — похід Ігоря Святославича на половців — пропозиція папи римського Роману Мстиславичу прийня ти королівську корону — битва на р. К алка руських і половецьких військ із монголо-татарськими ордами — здобуття Києва та інших міст Південної Русі військами хана Батия

СЛОВНИК СПЕЦІАЛЬНИХ ТЕРМІНІВ

А верс А втохтон ний А г іо гр а ф іч н і тво р и А гора А го р ан о м А канф А крополь А к р о т ер ій

А лабастр А мф ора

А н дрон А н ім ізм А нт А н таблем ент А н т е ф ік с А ктовий храм А н тропом орф ний

210

— лицьовий бік монети (див. також Р е в е р с ) — той, що виник, зародився на місці сучасного проживання, існування — агіографія — вид церковноісторичної літератури — опис ж иття святих у С т а р о д а в н ій Г р ец ії м іс ь к и й м а й д а н , я к и й м ав , зо к р е м а , т о р г о в е л ь н о -а д м ін іс т р а т и в н і т а г р о м а д с ь к і ф у н к ц ії

— наглядач за ринком у давньогрецьких містах — рослина, подібна до чортополоху; улюблений елемент антич ного образотворчого мистецтва — розташ ована на підвищенні укріплена частина античного міста — скульптурне зображ ення, найчастіш е аканф а (див.) або пальмети (стилізованої пальмової гілки), рідше — якоїсь ф і гури тощо, встановлюване над кутами фронтону (див.) — антична заокруглена знизу невелика посудина для різних пахощів. Мала видовжені форми та вушко для підвішування — глиняна посудина, найчастіше з видовженим туловом і ко нічним дном, високим і вузьким горлом та двома ручками, які відходять від нього. За античних часів та раннього се редньовіччя амфори широко використовувалися для пере везення і зберігання рідких і сипучих речовин, фруктів тощо — у Стародавній Греції головна кімната господаря будинку, призначена для трапезувань — віра в існування душ і духів, котрі управляю ть усім мате ріальним світом — торцевий виступ поздовжньої стінки античного храму; як і колони, мав капітель (див.) і базу, однак іншої форми — верхня горизонтальна частина колонади; звичайно склада ється з архітраву (див.), фризу (див.) та карнизу (див.) — щиток фронтальної черепиці (див.) із різними рельєфними зображ еннями, зокрема рослинними, геометричними та ін. — храм з одним портиком (див.), в якому колони (звичайно дві) обмежені з боків двома антами (див.) — людиноподібний

Апойкія Апсид а Аркада Аркатурний пояс у будівлі

Артефакти Архітрав Архонт Арчак (тюрк.) Асиміляція Астином Баліста Балістарій Бальзамарій Барми

Бармиця

Бікультурний комплекс Б ім е т а л е в і речі

Біритуальний вання Варвари Васалітет

обряд

Вексиляція

Виїмчаста емаль

Вотивні речі (вотиви) Гарнітура Гема

похо

в античному світі поселення, колонія напівкругле або багатобічне в плані заверш ення торцевої частини будівлі кілька однакових за формою арок у будівлі, що спираються на колони або стовпи аркатура — прикраса стіни з кількох однакових глухих арок, які часто спираються на консолі (опорна конструкція), кронштейни (вид консолі), іноді — на колонки тут — археологічні матеріали опорна балка — нижня частина антаблементу (див.) у Стародавній Греції одна з виборних керівних осіб най вищого рівня тверда основа сідла злиття одного народу з іншим, супроводжуване зміною самосвідомості, звичаїв, мови тощо наглядач за містом у Стародавній Греції пристрій для метання каміння (див. також Балістарій,) стрілець із балісти (див.) антична невелика посудина для різних пахощів. Звичайно мала вузьке горло, витягнуто-кулясте тулово і високу ніжку дорогоцінні наплічники, прикрашені зображ еннями релігій ного характеру; одягалися візантійськими імператорами й давньоруськими князям и під час коронацій та урочистих виходів кольчужна сітка, що кріпилася до шолома й захищ ала шию, вуха та потилицю воїна; використовувалася, зокрема, на Русі та у степових народів комплекс тих або інших пам’яток, в якому поєднані еле менти двох різних культур (див.) речі, зроблені з двох металів обряд із поєднанням тілоспалення (див. Кремація,) й тілопокладення (див. Інгумація) у давніх греків і римлян назва чужоземців система особистої залежності одних феодалів (васалів) від інших, могутніших (сеньйорів) військовий підрозділ у давніх римлян, виділений із легіону (див.) зі своїм прапором і призначений для виконання особливих завдань поширена в ранніх слов'ян та в Київській Русі техніка ви готовлення металевих ювелірних виробів, прикраш ених за литими у спеціально видовбані гнізда кольоровими ема лями речі, що їх приносили в жертву духам або богам металеве окуття шкіряного виробу (пояса, вуздечки тощо) коштовний або напівкоштовний камінь із вирізьбленим на ньому зображ енням

місце поховання скіфських царів, розташ оване десь у Нижньому Подніпров’ї назви річок, озер тощо вбрання давніх греків: плащ, що його одягали поверх хітона

Г ер р о с Г ід р о н ім и Г ім а тій

( див.) Г ім н а с іа р х Г ім н ас ій

керівник гімнасія (див.) державний навчально-виховний заклад для юнаків (у Старо давній Греції) або загальноосвітня школа (у Стародавньому

Г іп о к а у с т

в античному світі конструкція для центрального опалення нагрітим повітрям стін або підлог приміщень давньогрецький важкоозброєний воїн-піхотинець дерев’яний ф утляр для лука і стріл (побутував в основному у скіфів) кам’яне знаряддя праці мустьєрської епохи написи й малюнки, видряпані на різних речах, стінах буді вель тощо

Р и м і)

Г оп л іт Г ори т Г остроконечни к Г р аф іт і Г рац ильни й тип лини

будови

Г р іш е н ь Г ри ф ом Гумус Д екрет

Д ем ос

Дипінті Д и с к р е т н и й п р о ц ес Д и тин ец ь Д іє р а Д ольм ени Д о м е с т и к а ц ія Д ром ос

Д у у м в ір а т Едикула

212

лю

в антропології тип фізичної будови людини, який відзна чається від масивного типу тендітнішою конституцією, стрункішими пропорціями тіла, меншим зростом, тоншими кістками тощо дружинник, який служив у князівському палаці у стародавній міфології фантастична істота — лю те крилате чудовисько із лев’ячим тілом та орлиною головою перегній — верхня, органічна частина грунту в античному світі настанова органів державної влади: не рідко — вибитий на камені урочистий напис на честь якоїсь події або особи у Стародавній Греції народ — спільність повноправного на селення написи фарбою, звичайно на посудинах роздільний, перервний, «стрибкоподібний» процес внутрішні укріплення в давньоруському місті навколо рези денції князя або єпископа античне судно із двома рядами веслярів поховальні споруди дохристиянських епох, складені з кам 'я них брил у вигляді скрині (див. також Мегаліти,) одомашнення диких тварин коридор, що веде до склепу (камери) в різних поховальних спорудах, наприклад, у курганах (див.); звичайно розташ о вується нижче денної поверхні тут — спільне правління двох володарів ніша, по боках якої розташ овані дві колони або пілястри (див.), увінчані фронтоном (див.)', невелика культова де коративна споруда

Е к з о г а м ія

за первіснообщинного ладу звичай, який забороняв шлюби між членами однієї родової групи. П ротилежне — ендогамія

Е к к л іс іа с т е р ій Е к лек ти зм

будівля для народних зборів у Стародавній Греції поєднання різнорідних елементів, наприклад, у ф ілософ ських системах, мистецьких стилях тощо

( див.)

Е кстенсивни й н и ц тв а

с п о с іб

вироб

Е лектр Е ло гій (лат.) Е м п о р ій Е н д о г а м ія

Е нкаусти ка Е п іг р а ф ік а

Е п ік л е з а Е п іт а ф ія (грец.) Е р г а с т е р ій Е т и м о л о г ія

Е тногенез Е т н о н ім и Забороло З а в о д н и й к ін ь Зернь Зоом орфний Ік о н о г р а ф ія

І н г у м а ц ія І с о п о л іт ія К аб о таж н е м овеп лавство К а га н

К аган ат

такий, що відбувається на основі кількісного (а не якісного) збільшення, розш ирення виробництва штучний метал: сплав золота і срібла короткий вислів; надмогильний напис в античному світі торговельний центр чи ф акторія за первіснообщинного ладу звичай, коли шлюби дозволяли ся тільки між особами однієї суспільної групи. П ротилеж н е — екзогам ія (див.) живопис восковими фарбами допоміжна історична та філологічна дисципліна, що вивчає стародавні написи, вирізьблені на твердих матеріалах (ка мінь, метал тощ о) найменування того чи іншого бож ества у відповідності до його конкретного втілення надгробний напис майстерня у Стародавній Греції розділ мовознавства, що вивчає походж ення слів; пояснення походж ення якогось слова ш ляхом зіставлення його зі спо рідненими словами тієї самої або іншої мови походження, формування того чи іншого народу назви племен, народностей, народів дерев’яні захисні споруди навколо давньоруських населених пунктів запасний кінь, що його вершник веде поруч «у заводу» дрібні золоті або срібні кульки, напаяні в ювелірних виробах на філігрань (див.) звіроподібний перелік, опис і систематизація зображ ень певної особи, події, сюж ету тощо; суворо визначені правила зображ ення певного сю ж ету чи особи поховання за обрядом тілолокладення рівність громадянських прав; надання іноземцям громадян ських прав тут — прибереж не плавання (на відміну від плавання у від критому морі) титул ватаж ка племені або племінного об’єднання у деяких кочових народів (див. також К а г а н а т ) воснно-політичнс об’єднання ранніх тюрків (див. також К аган )

213

Кадуцей Каліптер

Канельована кераміка Каиф ар Капище Капітель Карниз Кельт Кераміда Керамій (грец.) Кераміка

Кибіть К іл ік

Кініки Кіфара Клер Когорта Колт Кора Коропластика Корчага Космогонія Космографія Космологія К ратер Кремація

214

обвитий двома зміями ж езл — атрибут давньоримського бога Меркурія вузька чотиригранна або напівкругла в поперечному пере тині черепиця, призначена для перекриття поздовжніх бор тиків керамід (див.) кераміка (див.), орнаментована вертикальними жолобка ми — канелюрами давньогрецька посудина типу кубка із двома вертикально розташованими ручками, на піддоні - місце культових відправ у давніх слов'ян увінчуюча частина колони, пілястра (див.) або стовпа профільований виступ — увінчуюча частина антаблементу (див.), фронтону (див.) або стіни бронзова сокирка зі втулкою, куди вставляється дерев’яний держак широка плоска черепиця (див. також Каліптер,) посудина випалена на вогні маса із глини з домішками піску, товчених черепашок тощо; вироби з цієї маси (див. також Теракота,). В археології даний термін широко вж ивається для означен ня гончарних виробів - дерев'яна частина лука давньогрецька широка відкрита посудина з двома горизон тально розташованими ручками, на піддоні; призначалася для пиття вина -давньогрецька філософська школа, що мала певні матеріалі стичні тенденції -давньогрецький струнний щипковий музичний інструмент земельна ділянка сільськогосподарського призначення у Стародавній Греції -підрозділ легіону (див.) поширена в Київській Русі підвісна прикраса на зразок скро невого кільця -зображ ен н я дівчини в античному образотворчому мистецтві -теракотова скульптура малих форм (див. також Теракота,) -велика дворучна посудина для рідини або зерн а -розділ астрономії, що вивчає походж ення й розвиток не бесних тіл та їхніх систем - опис Всесвіту у книгах; сукупність коротких відомостей з астрономії, метеорології, географії, геології тут — уявлення давніх людей про будову й розвиток Все світу давньогрецька велика відкрита дворучна посудина, призна чена для змішування вина з водою поховання за обрядом тілоспалення

К ре пі да Кромлехи

Культура

Культуртрегери Курган Курос Куртина Лабрис Лапідарний напис Легат Легіон Лекана Л екіф Лутерій Магія М атріархат

Меандр Мегаліти

Мегаронний тип будівель М е т р о п о л ія

Міграція (лат.) Моногамія (грец.) Некрополь (грец.) Н еф

Німфей

кам 'яна стінка навколо грунтового насипу кургану (див.) культові споруди дохристиянських епох, складені з великих каменів у вигляді округлих чи квадратних у плані огорож (див. також Мегаліти,) в археології — поняття, що визначає спільність археологіч них пам’яток, які стосую ться одного часу, певної території та відзначаються місцевими особливостями. Археологічна культура нерідко відбивас етнічну спільність її носіїв тут — носії тієї чи іншої культури (див.), які несуть її іншим народам грунтовий (значно рідше — кам ’яний) насип над одним або кількома похованнями; звичайно м ає напівсферичну форму зображ ення юнака в античному образотворчому мистецтві фортечна стіна між двома баш тами зображ ення або невелика модель сокири із двома лезами напис, вирізьблений на камені в імператорському Римі — командир легіону (див.); наміс ник провінції головний підрозділ давньоримського війська давньогрецька посудина типу миски з вертикальними вінця ми та з накривкою давньогрецька вузькогорла, циліндрична посудина для олії. Мала одну ручку давньогрецька широка миска для вмивання обряди, пов’язані з чаклунством, віщуванням, вірою в над природні сили людини тощо ранній період у розвитку первіснообщинного ладу, який характеризується наявністю материнського роду та рівно правним із чоловіком, а пізніше — і провідним становищем жінки у суспільстві стрічкоподібний орнамент у вигляді безперервної ламаної чи кривої лінії із завитками загальна назва культових споруд дохристиянських епох, складених із кам ’яних брил — дольменів (див.), кромлехів (див.) та ін. мегарон — прямокутна в плані однокамерна будівля із вхід ним відкритим приміщенням — портиком (див.) у торці у Стародавній Греції назва міста-держави — поліса (див.) щодо заснованих ним поселень-колоній в інших зем лях переселення, переміщення тут — одношлюбність кладовище витягнуте у довжину приміщення в церкві, відокремлене рядом колон чи стовпів у Стародавній Г реції— святилище німф (міфологічні істо ти ), спочатку — грот, пізніше — павільйон із фонтаном і ба сейном 215

Номади (.чат.)

— кочовики

Н уклеус

— к р е м ін н е я д р и щ е , від я к о г о п е р в іс н і л ю д и в ід к о л ю в а л и п л а с т и н и т а в ід щ е п и

Ойкіст Ойкос (грец.) Ойкумена

— керівник групи давньогрецьких переселенців (колоністів) — дім; садиба; майно; сім'я; рід — тут — сукупність земель, зайнятих ти\і чи іншим етносом: населена земля; грецька земля — давньогрецька вузькогорла посудина типу глека з однією руч кою і трьома зливами на вінцях; призначалася для розли вання вина одразу в три келихи — тут — об'єднання кількох родів у степових кочовиків; об'єд нання військових кочівницьких загонів, що здійсню є загарб ницький похід — певна естетично-конструктивна система стояково-балкової конструкції; в античному світі вживалися в основному дорич ний, іонічний, корінфський та аттічний ордери. Храмовий ордер звичайно складався з основи (стереобат — основа храму, стилобат — ряд плит, укладених під колони), власне колони й антаблементу (див.); колона, у свою чергу, мала базу, фует (стовбур) і капітель (див.). Торцеві фасади хра му мали фронтони (див.)

О йнохоя

Орда

Ордер

Остеологічний матеріал Отрок Палаш Пандус Пантеон Пастадний тип будинку П атр и л о кал ьн и й ш лю б

Патріархат

Пектораль Пеплос Перегородчаста емаль

Периптер Перистиль

216

— остеологія — розділ анатомії, який вивчає форму і структуру кісток у взаєм озв'язку з їхніми функціями молодший дружинник у Київській Русі. Князівські отроки виконували, зокрема, різні доручення своїх володарів — довга пряма шабля — похилий спуск — усі боги того чи іншого культу — пастада — портик ( д и в .) у дворі античного ж итлового бу динку; об’єднував кілька приміщень — така ф орм а шлюбу, за якої дружина переходить до родової общини чоловіка — останній період в історії первіснообщинного ладу, що за ступив матріархат (див.) і передував класовому суспіль ству; характеризувався веденням родоводу по батьківській лінії, пануючою роллю чоловіка в господарстві, суспільстві, сім'ї — тут — дорогоцінна металева нагрудна прикраса — ознака влади — одяг — покривало у давніх греків (носили переваж но жінки) — поширена в Київській Русі техніка виготовлення металевих ювелірних виробів, коли всередину напаяних на прикрасу перегородок заливалися кольорові емалі — античний храм, оточений з усіх боків колонадами — т у т — античний двір, оточений з усіх боків колонадами

Піксида Піктограма Пілястр, пілястра Пірон Піфос П лакетка Плакування Поліс

Портал Портик Посад Пританейон

Проконсул Проксенія

Прокуратор Простильний храм

Псалії

Реверс Ритон

Ритор Ротаційні жорна Сакральний (лат.) Сима Синкретизм С итон

— кругла або овальна скринька, вживана и античну пінну для зберігання косметики — малюнкове спрощ ене зображ ення предметів, понить ніщо, що замінювало слово — плоский, прямокутний у плані, схож ий на колону иигтун ни поверхні стіни чи стовпа — скріпа для з ’єднання кам’яних плит або блоків — велика глиняна гостродонна округлобока посудини, приііні чена для зберігання господарських запасів — тут — металевий або дерев’яний виріб, плакований (ihm. Плакування) фольгою з коштовних металів — тут — покриття якогось виробу фольгою з коштовних мета лів (див. також Плакетка) — античне місто-держ ава (за політичним устроєм звичайно рабовласницька республіка) — архітектурно виділений на ф асаді вхід до великого будинку, переважно громадського призначення — відкриті з одного боку галерея або сіни, утворені з колон чи стовпів — передмістя, торговельно-реміснича частина давньоруського міста — у Стародавній Греції — будинок для місцеперебування служ бових осіб — пританів; тут вони також спільно обідали й підтримували свящ енне вогнище — один із членів римської адміністрації; в імператорському Римі — намісник сенатської провінції — постанова про надання громадянинові права репрезентувати інтереси іншого полісу (див.); дарування прав взаємної го стинності — управитель невеликої римської провінції — храм без антів (див.) та лиш е з одним портиком (див.) по головному фасаду — дерев’яні, кістяні або металеві частини стародавньої кін ської вуздечки, за допомогою яких з ’єднувалися вудила, повід і ремені оголів’я; до складу вуздечки входила пара псаліїв — зворотний бік монети (див. також Аверс) — ріг для пиття; стародавня лійкоподібна посудина для пиття, виготовлена з металу, каменю, кістки, скла чи глини у вигляді голови людини або тварини — в античних країнах — оратор і вчитель красномовства — жорна, які працюють за принципом обертання навколо осі — священний, релігійний — увінчуюча частина карнизу (див.) — тут — зміш ування різних ідей, образів, культів тощо — службова особа у Стародавній Греції, яка контролювала торгівлю хлібом

217

Скань С карабей

Смальта Софіст Стела

Стоя Стратег Стратиграфія Стратифікація Сфінкс

Сюзеренітет

Тамга (тюрк.) Тарпан

Теменос (грец.) Теракота Терми Тимпан Тіун Толос Топоніміка Тотемізм

Трензель Трибун

218

— те ж, що й філігрань (див.) — тут — кам 'ян е зображ ення ж ука-скарабея, що звичайно пра вило за амулет — кольорове непрозоре скло, застосовуване в мозаїці — т у т — розумна, винахідлива людина, вчитель мудрості та красномовства у Стародавній Греції — вертикально встановлена кам 'ян а плита чи стовп із якимось рельєфним зображ енням або написом; у стародавньому світі були поширені також антропоморфні (див.) стели, вико нані у вигляді стилізованої чи реалістичної лю дської постаті — галерея у вигляді колонади, відкритої з одного з поздовжніх боків — воєначальник у Стародавній Греції та Римі — тут — послідовність залягання культурних шарів на археоло гічному об'єкті — тут — соціальна диференціація суспільства — т у т — фантастичне крилате чудовисько з головою жінки й тулубом лева (у давньогрецькій міфології) або кам ’яна фігу ра лева, що леж ить, із головою людини (у Стародавньому Єгипті) — верховне право могутнього феодала над іншим — васалом (див. В асалітеті; верховне право однієї держави щодо ін шої — залеж ної від неї — іменний, родовий або племінний знак — дикий кінь сірого кольору, у стародавні часи поширений, зокрема, на території нинішньої України. Один із предків свійського коня — культова ділянка; святилище — виріб із випаленої глини (див. також Кераміка, Коропластика); термін звичайно вж ивається стосовно скульптури — лазні у Стародавньому Римі — т у т — внутрішнє поле фронтону (див.) — у Київській Русі господарський управитель кн язя, боярина або іншого ф еодала — в античному світі кругла в плані будівля, найчастіш е культо ва — храм або гробниця — розділ мовознавства, щ о вивчає власні географічні назви: топоніми — сукупність географічних назв певної території — одна з первісних форм релігійних вірувань, для якої харак терна віра в спільне походж ення і кровну спорідненість між даною групою людей (родом) і певним видом тварин, птахів, риб, рослин, рідше — тим чи іншим предметом або явищем природи — частина вуздечки, а саме вудила: один чи два з ’єднані між собою металеві стрижні, які вкладаю ться в пащу коня — т у т — начальник легіону (див.); в легіоні було шість трибу

Трієра Трієрарх

нів, які виконували свої обов’язки позмінно, по два місяці на рік кожний — у Стародавньому Римі найдосвідченіші солдати, котрих під час бою ставили як резерв у третьому ряді бойового розта шування війська — античне судно із трьома рядами веслярів — командир трієри (див.)

Т р іу м в ір

— ч л е н т р іу м в ір а т у ( д и в .)

Тріумвірат

— у Стародавньому Римі колегія з трьох осіб, призначених або обраних задля якоїсь спеціальної мети (див. також Тріум вір). У ширшому значенні — спільне правління трьох во лодарів — металева бляха, що прикрашала і зміцнювала центральну частину щ ита — безрозпірне склепіння, в якому камені укладаю ться горизон тальними рядами, кожний з яких трохи виступає в бік при міщення — у Стародавній Греції та М акедонії — ш икування для бою щільно зімкнутих шеренг важ коозброєної піхоти — тут — орнамент у вигляді зубчастої або хвилястої лінії — давньогрецька низька чаша із загнутими всередину вінцями — металева застібка, зроблена за принципом англійської шпильки — один із видів ювелірної техніки — виготовлення декоратив них аж урних предметів із тонкого скрученого золотого, срібного чи мідного дроту. На філігрань часто напаюють зернь (див.). Див. також Скань — тут — живописний твір, виконаний водяними фарбами на свіжій вогкій штукатурці — середня горизонтальна частина антаблементу (див.)

Тріарії

Умбон Уступчасте склепіння

Фаланга Фестон Фіал Фібула Філігрань

Фреска Фриз Ф ронтальна черепиця

— черепиця, яка виходить на карниз (див.). Див. також Анте ф ікс

Фронтон

Хітон

— верхня трикутна частина фасаду будівлі або античного над гробку, облямована з усіх трьох боків карнизами (див.). Див. також Тимпан — натільний одяг у давніх греків

Х ора

— с іл ь с ь к о г о с п о д а р с ь к а о к р у га а н т и ч н о г о м іс т а

Храп

частина кінської морди від лоба до ніздрів

Центуріон

Циркумпонтійський Цитадель

у Стародавньому Римі начальник центурії — військового підрозділу, що складався із ста, пізніше — з шістдесяти воїнів — розташований навколо Чорного моря — тут — найукріпленіша центральна частина фортеці; споруда фортечного типу всередині давнього міста

219

Чернь

Чопери і Чопінги Чуринга Ш анью й

Шеврон

(кит.)

— сплав срібла, свинцю, сірки та інших компонентів, за до помогою якого шляхом спеціальної термічної обробки при крашають вироби з металів (головним чином із срібла) — ранньопалеолітичні знаряддя, виготовлені з оббитих гальок — за віруваннями стародавніх людей, предмет, що має таємни чу, чудодійну силу — ватажок племені або племінного об’єднання у хунну — тут — орнамент у вигляді зубчастої лінії (з похиленими зуб цями)

ЗМІСТ

Розділ перший ДАВНІ СЛОВ’ЯНИ

1. Походження

2. Давньослов’янські племена на рубежі та в першій чверті І тис. н. е. 16 3. Слов’яни у другій чверті І тис. н. е.

4. Розселення слов’ян на території України у другій половині 1 тис. н. е. 39 5. Основні форми господарської діяльності. Соціальний розвиток. Духовна культура 54 6. Кочовики раннього середньовіччя в Причорноморському степу 69

Розділ другий К И ЇВ С Ь К А Р У С Ь

1. Русь в історіографії і джерелах 2. Утворення Київської Русі

3. Період раннього феодалізму 4. Феодальна роздробленість

99 111

5. Соціально-економічний розвиток

125

Суспільно-політичні відносини на Русі в X — XIII ст. 7. Етнічний розвиток

141

8. Міжнародні відносини. Русь і кочовий світ 9. Культура В и сн овки

150

159 181

Р еком ендована література

189

Коротке зведення писемних джерел про слов’ян (І — початок II тис. н. е.) 198 Додатки Хронологічна таблиця давньої історії України Словник спеціальних термінів

2 10

2 06

135

Толочко Петро Петрович Козак Денис Никодимович Моця Олександр Петрович та ін.

ДАВНЯ ІСТОРІЯ УКРАЇНИ

У двох книгах

Книга 2

Художній редактор О. Г. Григір Технічний редактор Л . /. Ш вець Коректори А. А. Нараз, Л . Ф. Іванова, А. В. Бородавко

З д а н о на с к л а д а н н я 2 4 .I I . 93. П іди, д о д руку ІД.ОД.95. Ф о р м ат 70 X 8 4 / щ. Н ап ір о ф с с т . Г арн ітура Геймі Д рук о ф с е т . Ум. д р у к, арк. 15,12. Ум. ф и рбовідб. 5 8,59. О б л. янд. а р к . 17,96. Вид. ЇМ" М И . Зи м . № 1 2847. В и давн и ц тво »Л ибідь* ирн К и їв сько м у ун івер си теті, 25

піні

Киїн. Х р ещ ати к, 10

Г оловн е ііід н р н с м с гв о |ч-« нублікпи« і.к о ю ви робн и чого о б 'д іи и н н и »М оли ряфмимі 2520^7 К иїв, У Інв*енкм, *

Д13

Давня історія України: У 2 кн. / Толочко П. П. (керівник авт. колективу). Козак Д . Н., Крижицький С. Д . та ін.— К.: Либідь, 1995.— Кн. 2 / Толочко Г1. П., Ко зак Д . Н ., Моця О. П. та ін.— 224 с., іл.

ІБІМ 5-325-00415-8. Висвітлюючи давню історію України, автори дотримуються думки: менталітет українства витворювався зусиллями річних народів, котрі протягом тисячоліть розвивали традиції матеріальної о й духовного життя своїх попередників. Видання складається з двох книг. Друга з них охоплюс період від зародж ення слов'янства до епохи Київської Русі включно. Д ля студентів вищих навчальних закладів. 0503020902-030 _ Д -------------------------Без оголошення 224-95

ББК 63.3<4У К Р)2я73