Легендарні опришки - лицарі Карпат (XVI-XIX ст.) в літописі та ілюстраціях by Watra

Прикарпатський національний університет імені Василя Стефаника Інститут історії і політології Івано-Франківський державний історико-меморіальний музей Олекси Довбуша

Володимир Грабовецький

Присвячую працю незабутній па м'яті героям опришківського руху XVIXIX ст., які боролись за соціальне І національне визволення уярмленого народу і загинули героїчною смертю в боях з ворогами або в шляхетських катівнях. Серед них - легендарний українець Олекса Довбуш, мертве тіло якого польські пани порубали на 12 частин і розвішали в 11 містах І селах Прикарпаття на пострах нескореному українському народу. Такий факт роз прави над ватажком повстанського руху - єдиний у світовій історії. Це видання побачило світ завдяки фінансовій допомозі ректорату Прикарпатського Національного університету ім. Василя Стефаника Івано-Франківськ "Нова Зоря" 2008

ББК 63.3 ( 4 Укр.) 6 Г-75 Грабовецький В. В.

Г-75 Легендарні опришки - лицарі Карпат (XVI-XIX ст.) в літописі та ілюстраціях. Видання друге, доповнене. - Івано-Франківськ: Нова Зоря, 2008. - 464 с. + 20 стор. кольор. вкл. ISBN 978-966-398-004-4

На великому фундаментальному історичному матеріалі, підтвер дженому архівними документами, відомий історик України академік Володимир Грабовецький перевидає з доповненнями свою півстоліт ню працю-монографію з літопису карпатського опришківства XVIXIX ст. Книга наповнена ілюстрованим матеріалом, який складаєть ся з уривків документів, карт, творів з образотворчого мистецтва, історичної, художньої і музичної літератури. Перед читачем зринуть картини про визначних опришківських ватажків, в тому числі леген дарного Олекси Довбуша, його попередників і наступників. Монографія переконливо засвідчує витоки національно-визволь них змагань поневоленого польсько-шляхетською Річчю Посполи тою і австрійською монархією українського народу в період серед ньовіччя і нового часу. Книга приверне увагу істориків, письменників, художників, музи кознавців, а також широкого кола читачів, всіх тих, хто шанує опришківську славу наших героїчних предків. ББК 63.3 ( 4 Укр.) 6

Рецензент: В. В. Марчук -

доктор історичних наук, профееерг-

Редактор: А. 3. Корольке

- кандидат історичних наук, доцент.

ISBN 978-966-398-004-4

Die Monografie bestätigt überzeugend die Quellen der nationalen Befreiungsbewegung des von dem polnisch-adeligen Rzeczpospolita und der österreichischen Monarchie unterdruckten Volkes im Zeitraum des Mittelalters und der Neuen Zeit. Das Buch wird die Aufmerksamkeit der Historiker, Schriftsteller, Maler, Musikanten sowie des breiten Kreises von Lesern, allen denen, die den Ruhm der Opryschken und unserer heldenhaften Vorfahren schätzen, auf sich ziehen. Annotacya Na podstawie ogromnego, fundamentalnego materiału historycznego, który jesl potwierdzony dokumentami archiwalnymy, znany historyk ukraiński, prof. dr hab. Wolodymyr Hraboweckyj wznawia z uzupełnieniami swoja monografie poświecona opryszkom karpackim działającym od XVI do XIX wieku. Tematyka ta prof. Hraboweckyj zajmuje sie od ponad piecdziesieciat lat. Książka zawiera liczne ilustracje, które pochodzą z dawnych dokumentów, m a p , obrazów, literatury historycznej, artystycznej i muzycznej. Przed czytelnikiem pojawiają sie obrazy znaczących przywódców opryszkow, w tym - miedzy innymi - legendarnego Oleksy Dowbusza, jego poprzedników i następców. Monografia s u g e s t y w n i e p r z e d s t a w i a rozwój z m a g a ń n a r o d o w o wolenczyeh narodu ul .ainskiego niewolonego przez szlachecka Rzeczpospolita oraz Monarchie Arstro-Wegierska w okresie średniowiecza i czasów późniejszych. KMazka przykuje uwagę historyków, pisarzy, artystów, muzyków, a także -zerokich kol czyte lików, wszystkich tych, którzy interesują sie opryszkiwska sława naszych bohaterskich przodków. Родовий г е р б XV ст. української галицької шляхти Грабовецьких

На

гера.іьдичному

щиті

гера.іьдиці правилом.

внизу

зображена

символічна

брама,

за

прийнятим

середньовічні обладунки. шолом,

середньовічній

По боках — справа і зліва, розміщені розгорнуті прапори синього та

білого кольору, які завершені стрічками, хрестами та кулями вгорі. лшарський

В цій фортечній брамі на сторожі — середньовічний лицар, одягнутий в

увінчаний

короною,

що

символізує

давнішнє

ження. Зверху зображений фрагмент муру з трьома вежами, герб обрамований з обох боків по краях галуззями

Посередині герба зображений

королівське

(князівське)

поход

які вінчають павині пір'їна.

Весь

Володимир ГРАБОВЕЦЬКИЙ

розвідок). Він виступив ініціатором проведення низки наукових конфе ренцій, п р и с в я ч е н и х ж и т т ю та діяльності найвидатнішого ватаж ка опришків, його по передників та наступ ників.

За своїм внеском в дослідження опришківського руху В. Грабовецький не має в Ук раїні собі рівних. На слідком його багаторіч ної праці над пробле мою стало не лише увічнення пам'яті про легендарних опришків на сторінках історичних розвідок та в тематич них музейних експози ціях. Вчений домігся в далеко не простій сус пільно-політичній ситу ації 70-х років XX ст. встановлення на бать ківщині О. Довбуша мо нумента, а також ві Зони загинули за волю поневоленого народу в минулих віках дзначення місць його середньовіччя і нового часу, але пам'ять про лицарів-опришків народження й загибелі карпатських гір вічна в серцях нескорених українців. Із книги „Господь — сила народу свого". Гравюра заслуженого мистця пам'ятними обелісками України, лауреата Державної премії України (с. Печеніжин і Косім. Т. Г. Шевченка Василя Лопати мач). 1995 року його зусиллями в Івано-Франківську було відкрито історико-меморіальний музей Олекси Довбуша. Оновлене видання монографії «Легендарні опришки — лицарі Карпат» приурочене до 80-річчя її автора. Праця, що складається із двох частин, висвітлює історію легендарного руху карпатських опришків від його вито ків, що заховані в XVI ст., до згасання в нових реаліях XIX ст., коли австрійському уряду силами великих збройних формувань вдалося загасити

Володимир ГРАБОВЕЦЬКИЙ

12 ВІД

АВТОРА

J уцульщина галицька і сусідні місцевости досі ще повні оповіданнями про опришків, що гніздили ся в Карпатах, на границі Волощини, Угорщини, ^Іольщі в поріччях 'Jlpyma і Ч.еремоша, розбивали панів і купців. Я-іайславнішим ватажком тутеш ніх опришків був Олекса Х>овбуш — син бідного с зарібника з }Теченіжина. Знаємо його яко ватаж ка опришків від 1738 до 1745 року, коли він загинув від кулі, пущеної із засідки в Космачі".

H ^ Ł ^

Так писав про понад трьохсотлітню національновизвольну боротьбу легендарних карпатських опришків за своє національне і соціальне визволення патріарх української історіографії Михайло Грушевський у своїй відомій "Ілюстрованій історії України" (КиївВідень, 1921. — С. 445). Йому вторив його учень Іван Крип'якевич у своїй "Історії України", яку написав в 1938 році. У ній вчений так висловився про карпатських опришків: "На Підкарпатті соціальне лихоліття викликало по яву карпатських опришків. Це були невеликі ватаги по кільканадцять людей, зв'язаних товариською со лідарністю (опришки деколи складали ватажкові присягу на рушниці), що виправлялися на панські двори

і жидівські корчми. Найбільшої слави зажив Олекса Довбущук (Довбуш), убитий 1745 року. Його по-

Михайло

Грушевський

fcjJff-Ж"

стать народна пам'ять прикрасила різними перека зами" (Крип'якевич І. П. Історія України. — Львів, ; t.. 1990. — С. 233). Два найвидатніші українські історики першої по ловини XX ст. лише кількома реченнями згадали цей національно-визвольний рух на західноукраїн ських землях, опираючись на кількох попередніх істориків XIX століття, зокрема, на статті Августа Бельовського (Pokucie. Dodatek go gazety "Czas". — 1857. — S. 688 — 733) і Юліяна Целевича (Оп Академік ришки // Зоря та Діло. — 1882. — № Ю-11). Ці Іван Крип'якевич матеріали про опришків повторили пізніше істори ки (І. Dziezkowski. Przyjaciel domowy. 1861. — № 1-3; M. Білоус. Оприш ки. — Коломия, 1900; О. Білоус. Олекса Довбуш. — 1943; 3. М. Коса-

Легендарні опришки - лицарі Карпат

невская. Народные мстители — галицкие опришки // Вестник Ле нинградского университета. — № 3. — 1948; Э. И. Дракохруст. Галицкое Прикарпатье XVI века и движение опришков // Вопросы истории. — № 1. — 1948; Э. И. Дракохруст. Оприш ки. Из истории крестьянства ХУІ-ХІХ веков. — Москва, 1955. — С. 31-68). Про карпатське опришківство збереглась велика народна твор чість. Це — пісні, легенди, опо відання, які особливо поширені в Карпатах, Прикарпатті, Закар патті і Буковині. Романтична за

Сторінка де про

Юліян

часопису Целевич

покутське

..Зоря"

за

1882,

опублікував

опришківство Олексу

та

Кв 10-11,

свою

статтю

його

ватажка

Довбуша

гибель Олекси Довбуша, що найкраще відображена в найстарішій баладі "Ой, попід гай зелененький", надихнула фольклористів, письменників до написання різних повістей, поем і збору фольклорного матеріалу, який вперше узагальнив у своїй публікації відомий галицький етнограф Володи мир Гнатюк (Народні оповідання про опришків. Етнографічний збірник. — Т. 26. — Львів. 1910). Цікаві погляди на проблему карпатського опришківства подав у своїх наукових працях, етнографічних розвідках, деяких публікаціях до пісень про народних месників Іван Франко. Все це збагачу вало фольклорну опришківську проблематику в кінці XIX — на початку XX століть. иднак, ще в часи Івана Ф р а н к а і Володимира Гнатюка відчувалася прогалина у пошуках нових історичних документів про карпатських опришків до і після Довбушевої історичної бувальщини. Ство рювалося враження, що рух карпатських опришків існував тільки у середині XVIII ст. і в основному обмежувався територією Покуття на Сході і Лемківщиною на Заході, тобто від Чорногорії (Східної Карпатської смуги) до Західного Бескиду. Ця епі зодичність не давала можливості розширити тери торіальний радіус руху карпатського опришківства. в тому числі визначити хронологічні рамки діяль ності цих лицарів Карпат, щоб можна їх порівняти з українською козаччиною на Наддніпрянщині в XVI-XVII ст. і гайдамаччиною на Правобережній

Іван

Франко.

Світлина

1898

р.

Володимир ГРАБОВЕЦЬКИЙ

„РУСЬКА ТРІЙЦЯ'

ІВАН МИКОЛАЙОВИЧ БАГИЛЄВИЧ

МАРКІЯН

Я к і в

С е м е н о в и ч

Ueil-1866)

Ф е д о р о в и ч

ГОЛОЕАЦЬКИЙ U814-1888J

ШАШКЄВИЧ (1811-1843J

НАВКОЛО „РУСЬКОЇ Т Р І Й Ц І " ОБ'ЄДНУВАЛАСЯ м о л о д ь , щ о ПАЛКО П Р А Г Н У Л А ПРАЦЮВАТИ ДЛЯ РОЗВИТКУ КУЛЬТУРИ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ

АЛЬМАНАХ „ Р У С А Л К А Д Н І С Т Р О В А Я " (1837). І Н І Ц І А Т О Р О М В И Д А Н Н Я Б У В М . ШАШКЄВИЧ. П О Я В А „ Р У С А Л К И Д Н І С Т Р О В О Ї " С Т А Л А В И З Н А Ч Н О Ю ПОДІЄЮ В РОЗВИТКУ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЄРАТУРИ. „ P v c A Л K A ДНІСТРОВАЯ" Ь Н А М Є Н У Ь А Л А СОБОЮ Н А Р О Л Ж Є Н Н Я Н О В О Ї п р о г р е с и в н о ї v к P A Ї н c ь к o ï Л І Т Є Р А Т У Р И В ГАЛИЧИНІ.

Україні і Подільському краю в середині XVIII століття. Це і засвідчило спільну соборність національно-визвольних змагань в Україні у період середньовіччя і нового часу. Про ці два основні національно-визвольні рухи в Україні у XVI-XVIII століттях — запорозьке козацтво і карпатське опришківство — вперше заговорили на початку XIX ст. Маркіян Шашкєвич, Іван Вагилевич і Яків Головацький — видатні галицькі просвітителі, учасники славетної "Руської трійці" у своїй славнозвісній "Русалці Дністровій", хоч вони і не мали в своєму розпорядженні історичних документів для підтвердження своїх здо гадів. Але їх прогностика стала вірною і чекала свого підтвердження В д у м а х розцвивае лицарскими діла ми буйність, звязана з переповненим внутреним призраком $ они сут найчеснійшйм образом борючих-ся и загибаючих стратен ц і в . Із Запорожя лицарских д і л гомін зашибау-ся високими курганами по всей Руси, а з Бескидів и всяких сторон розбігали-ся мстиві м о л о д ц і за печальную неволю міран. Уривок з передмови Івана Вагіїїіевича до книги „Русалка Дністре-

новими актовими матері алами. Адже в передмові "к народним руским піс ням", вміщеній у "Русал ці" Іван Вагилевич чітко висловився про ці два основні вогнища націо нально-визвольної бороть би козацтва на Великій Україні і опришків на за

в а " , де чітко сказано про два основні націона,іьно-визвольні

.. .

„

. „

рухи на Україні в ХУІ-ХУШ — Запорізьке Козацтво і Карпатське

опришківство,

що

свідчить

про соборність

боротьби

народних мас за своє соціальне і національне визволення

хідноукрашських землях в J

таких Словах. ІЗ ЗапоріЖЖЯ лицарських ДІЛ ГО-

Володимир ГРАБОВЕЦЬКИЙ

молдавські бояри, загарбавши Буковину, як і угорські королі, підкоривши Закарпаття, утворивши штучні польсько-молдавсько-угорські кордони. Вся ця полоса з українським населенням трьох регіонів опинилась під важким гнітом іноземних держав, правителі яких протягом XIV — XVI століть міцно закріпи лись у завойованих ними землях, розбудували міцні замки і фортеці та еконо мічно почали пригноблювати підкорене їм населення, переважно селян і міщан. Основу економіки, провідну галузь сус пільного виробництва, становило сіль ське господарство. Село було головною сферою феодального панування і крі посницької експлуатації селянства. Влас ність на землю — головний засіб ви робництва — відзначало відносини всіх груп суспільства як на Прикарпатті, так і на Закарпатті й Буковині.

Польська шляхта у XVI ст. З

Будівництво

атласу

Брауна

панського

З гравюри

1637 р.

двора.

Земля зосереджувалась головним чи ном у руках великих і середніх землев ласників польської магнато-шляхетської верхівки, молдавського боярства та угор ських заможних феодалів. їх панування над підкореним українським населен ням найкраще спостерігаємо на Галиць кому Прикарпатті в період середньо віччя. XV-XVI ст. — Більшість міст і сіл Прикарпаття, а також природні багат ства встигла захопити невелика група магнатської верхівки, яка опиралася на середню заможну шляхту у своїй еко номічній експансії і господарстві. XVI ст. — Фільварково-панщинна система, уведена польськими панами в Галичині, досягає свого вищого розвит ку. Польський лицар перетворюється в землероба, заводить фільваркове гос подарство і спрямовує все на те, щоб

мати якнайбільший дохід, застосовуючи дармову працю селян-кріпаків. Фільварки, продукція яких йшла на продаж, приносили шляхті і магнатам значні доходи. Зростання фільваркового землеволодіння супроводжувалося масовим загарбанням селянських земель, посиленням експлуатації кріпаків. XVI ст. — На Прикарпатті, як і по всій Галичині, була поширена і стала основною формою управління феодальними маєтностями орендна

Легендарні опришки - лицарі Карпат

система. Переважала в цей час застав на форма оренди, що тяжко відбивало ся на соціально-економічному станови щі селян. Х У - Х У І ст. — В результаті значних економічних змін, які відбулися в При карпатському селі, виникло багато соці альних прошарків. Це "дворишні", "півдворишні", "ланники", "півланники", які характеризують певні верстви селян в залежності від кількості землі, наділу. Се ляни розрізнялися і за наявністю в них тяглової сили. "Потужні" і "тяглі" так найменовувались селяни, які мали тягло ву силу, воли, коні, а ті, що не мали тяглової сили, називались "пішими". Таким чином, розвиток панщиннофільваркової системи, а також товар но-грошових відносин у XVI ст. приз водить до ще більшого розшарування селян, збагачується купка сільських багатіїв, а з другого — зростає кіль кість . малоземельних і безземельних селян "загородники" або "огородники", ,г "халупники" чи домники". які появля ються внаслідок панщинно-кріпосної сис теми XV-XVI ст. і, зазнаючи найтяж чого визиску, були найбільш активними елементами у селянських руках.

Оранка та сівба на панщині. З гравюри XVI ст.

Сінокоси на панщині.

З гравюри XVI ст.

Прикарпатська шляхта не звертала увагу на важке соціально-економічне ста новище селян. В гонитві за найбільши ми доходами феодали від магната до дрібного шляхтича обтяжували селян різ ними повинностями, панщиною на філь варках, безплатною роботою від одного до чотирьох днів тижневої роботи, не зменшуючи грошові чинші, і всякого роду данинами від збіжжя, худоби, до машнього дробу. Таким чином, внаслідок наступу фео далів у період зародження фільварко-

Жнива на панщині.

З гравюри XVI ст.

Володимир ГРАБОВЕЦЬКИЙ

Закріпачені селяни із скаргами в дорозі до короля.

Гравюра з

початку XVI ст.

Народний

Битва

загонів

полководець

Мухи

Рогатинам

Муха.

Худ.

Деркач

польсько-шляхетськими

(вересень,

1490 р.).

Худ.

військами

І. Деркач

під

во-панщинної системи убогі селяни втратили землю, йшов процес їх зубожіння, але селяни не мирилися з своїм стано вищем і ставали на шлях боротьби, тобто скаржи лися на своїх панів пе ред королем, а коли і то не допомагало їм, вони поодинці, групами, або цілими селами вті кали із своїх осель і під німалися на збройну бо ротьбу. Про цей анти кріпосницький виступ се лян і міщан Прикарпат тя є багато прикладів. Актові дані показують, що селяни Галичини, по чинаючи з XIV століття, постійно втікають, пере важно на Поділля, Наддншрянщішу. а також в Карпати, на Закарпаття і Буковину. Потяг селян-втікачів на схід пояснюєть ся тим, що на Правобе режній Україні, починаю чи з XVI ст., постійно спалахували селянсько-ко зацькі повстання і стано вище селян було легшим, порівняно з Галичиною. Карпати притягували селян-втікачів тому, що тут, у порівнянні з низовинни ми околицями, феодально-кріпоснжрзкий гніт був трохи меншим, поселенці користувалися волоським правом і не визнавали

Володимир ГРАБОВЕЦЬКИЙ

22 Щ о б и усунути раз на все сумніви, які спричиню* подаванн< т о г о рола звісток б е з точного подання сторони жерела із першої руки, подаю тут докладний цитат із Чацкого, відшуканий мною серед безконечних ноток його знаменитого твору .0 Litewskich і Polskich P r a w a c h " . Там читаемо: . L e c z do u w a g i , którą Jan 0 с і е 8 Й Kanclerz d a ł sądowi Grodzkiemu K r a k o w s k i e m u 1550 Roku 8 Czerwca w sporze, czyli dwunastoletniego chłopca wspólnika roz b ó j n i k ó w , śmiercią karać; nie mogę. n i c dodać . P y t a c i e się, waszmość, czy odebrać g a r d ł o o p r y s z e z e , co m a lat dwanaście, i piszecie że ma głowę na złe. Ja waszmościom opowiadam mole my ślenie, że kiedy on ieszcze l e p a k n i e m o ż e wybrać ż o n y , leszcze za zupełnego człowieka mieć go nie m o ż n a . Lecz poprawić go bato giem n a l e ż y . Oddać go radzę do szkoły P a n n y Maryi, a on na uczywszy się co iest zło, będzie się kaiał 1 iego głowa będzie do b r a " 1 ) . Так отже маемо точну дату 8. червня 1550 р., я к о першу документальну звістку про назву .опришок". Очивидна річ, що коли вона була в уживанню в Польщі вже в половині XVI ст., б е з сумніву відома була може не тільки на початку XVI ст., але певно ще й протягом XV ст. Одначе відповідь на питание, коли взагалі у перве явилася назва .опришок", зависима від розвязки питання про походженне сеї назви, тому то й сьому питанню хочу присвятити окреме місце. Про першу письмову згадку щодо походження ришки" згадується в 1550 році у книзі Б.

назви

..Оп

Барвінського. Д-

р Юяіян Целевич, Львів. 1927 p. Czacki о Litewskich Prawach С. II — Warszawa, 1801 — С. 55

широке вогнище національ но-визвольного руху закріпачених селян, соціально при гнічених міщан і приниже ного православного духовен ства. XVI ст. — Дослідники стверджують про появу пер шої історичної документаль ної відомості про назву "оп ришки". 1588 р. — Польський істо рик 3. Гльогер вказував на прикладі, що ця назва впер ше з'явилась у 1588 році. Інший український історик Богдан Барвінськнй твердив, що така назва вперше зустрі

чалась у відповіді, яку дав королівський канцлер Ян Оцецький 8 червня 1550 року на запитання краківського міського суду: "Чи можна стратити 12літнього хлопця, співучасника розбійників?" Оцецький відповів: "Ви питаєте чи можна лишити життя опришка віком 12 років? Моя думка така: коли він самостійно не може вибрати собі жінки, його не можна вважати повнолітнім. Його слід добре висікти і віддати в школу Діви Марії, де він зрозуміє, що зле, і розкається". 1529 р. — Відомий дослідник збуйніцького руху на польсько-словацьких землях В. Охманський у своїй праці "Zbdjnictwo góralskie" (1950) більш переконливо стверджує, що цей термін вперше зустрічаємо в письмових документах саме під 1529 роком. Дослідники по різному намагалися пояснити питання про походження і значення терміну "опришки" і стверджували, що назва походить від слів "рискать", "опрочник", "опроч", "опрично", від румунського слова "opresc". На наш погляд назва "опришок" походить від латинського слова "oppressor" в розумінні порушник, пригноблювач, знищувач шляхти. Відомо, що в той час офіційною, адміністративною і судовою мовою була латинська. В судовій термінології "опресором" вважався той, хто пригноблював або знищував когось (в даному випадку шляхту). В галицьких, перемишльських і сяноцьких гродських книгах часто можна зустріти вислови "опресую", "опресувати" в розумінні "пригноб лювати", "знищувати когось". З письмових (переважно судових) протоколів ця назва через певний час перейшла в розмовну мову. Привертає увагу і той факт, що термін "опришок" не залишався одна ковим для визначення опришківського руху. Як видно з джерел, в різних

Легендарні опришки - лицарі Карпат

Отже, стає зрозумілим, що на Прикарпатті польські пани, молдавські і \торські феодали протягом ХУІ-ХУШ ст. могли утримуватись завдяки силь ній мережі замків, фортець, укріплених шляхетських дворів. Таким чином, соціально-економічне становище селян на західноукраїн ських земелях і географічне середовище спричинилося до виникнення і роз гортання антикріпосницького руху карпатських опришків в період середньо віччя і нового часу.

3. Рух опришків в XV — першій половині X V I I ст. Федір

Головатий — один із перших опришків

25 липня 1493 р. Федір Головатий — один із перших загонів народних месників типу опришків, які діяли в Західному Прикарпатті на лемківськословацькому пограниччі в кінці XV ст. Саме на той час припадає перша письмова згадка про народних месників типу опришків із загону Федора Головатого, які діяли на Західному Прикарпатті в гірських околицях на лемківсько-словацькому пограниччі. Зберігся унікальний лист гірських мес ників, в якому вони погрожують збройно помститися правителям королів ського міста Бардіїва за страту їх невинних побратимів — Тимка, Іваська та інших і вимагають викуп 400 злотих золотом дати їх за три тижні, при тому на листі намальована шабля, мітла, вогонь і рушниця типу пістоля і в'язка

Погрозливий телям Цей му

загін

лист

народних

словацького складався

пограниччі

міста із

кінці

повстанців-бескидників Бардіїва

лемківських XV

ст.

культури

Із у

за і

загону

спіймання словацьких

книги

і селян

..Науковий

Свиднику".

2007.

Федора

страту і

діяв

збірник, —

їх

С.82

т.

Головатого бойових

на 24

прави

побратимів.

лемківсько-словацько музею

української

Легендарні опришки - лицарі Карпат

шинки з його статті про ватажка народних месників в Західному Прикарпатті Федора Головатого. Такий зміст праці: „Я спробую довести, що цей, без сумніву, ори гінальний лист, — пише Микола Мушинка, — укладений невідо мим писарем правдоподібно під диктовку українських опришків, є пам'яткою української мови і куль тури, та важливим документом звичаєвого слова". І далі у цій статті автор пише: „В XV ст. тут діяло кілька опришківських груп, з яких найвідомішою була група Федора Го ловатого, яка в момент найбіль шої „слави" нараховувала понад 50 членів. Кількох з них було зловлено, піддано фізичним тор турам, на яких вони видали імена інших членів дружини. В 1493 році Один із перших ватажків українсько-словаць чотирьох опришків із дружини Ф. кого загону народних месників-бескидників, які Головатого суд міста Бардіїва за- діяли в кінці XV ст. в західному Прикарпат судив на кару смерті. їх побрати ті. Із книги Alois Sivek. Ondras z Janovic, 1958 ми оголосили місту криваву пом сту, якщо ті не дадуть грошовий викуп. Дружина Ф. Головатого діяла теж в Гуменському окрузі та на Галицькій Лемківшині. Після 1495 року відо мостей про неї та її ватажка нема. Вже на перший погляд Бардіївський погрозливий лист нагадує листи запо розьких козаків турецьким султанам. Правда, в ньому немає тих бурлескносатиричних елементів, якими рясніють листи запорожців. Українські елемен ти, перш за все елементи лемківського діалекту, становлять основу листа. Це такі лексеми як четери (четири), золотих, золото, неділя (тиждень), єс•.(. гордло, иманіє, мстити, кров. Всі інші слова, переважно загальносло в'янські, зустрічаються і в сучасній лемківській говірці української мови. Олександр Гущава переконливо довів, що відправником листа були оп ришки з дружини Федора Головатого із Руської Волової, яка в тому часі діяла в околиці Бардіїва. Однак в його роботі ніде не сказано про націо нальність або етнічну приналежність опришків. Оскільки Бардіїв є сло вацьким містом, необізнаний з його історією читач, без сумніву, вважати-

Володимир ГРАБОВЕЦЬКИЙ

ме, що листа писали словацькі опришки і він є документом словацької культури, що аж ніяк не відповідає дійсності. Г. Гушава наводить два поіменні списки членів дружини Ф. Головатого. В першому з березня 1492 року є 18 опришків, з яких 17 є з руських (українських) сіл (Руська Поруба, Красний Брід, Гостовиці, Пчолинне, Старина, Ковбасів, Улич та Бобовише на Мукачівщині) і лише один зі словацького села (Свиня). Ця дружина в березні 1492 р. оперувала в околиці Свидника в маєтках графа Розгоні, викрадаючи, головним чином, коней і значну частину одягу. Був між ними і православний священик (Батько, Бацтко) з Красного Броду, майно переховували в руських селах: Пчолинному, Гостовицях, Старині та Нехваль-Полянці. В списку є й ім'я Васько, син Теодора (Федора) із Старини, однак автор виключає його тотожність з Васьком, страченим у Бардїїві. Другий поіменний список з 9 жовтня 1492 року містить 29 імен оприш ків дружини капітана Федора Головатого — семеро з Руської Волової (між ними і брати Федора — Васько і Данко), троє з галицької Лемківшини (Висова, Мисцова та Ольшаниця) троє — з Ужгорода, один з Павлової біля Мукачева, троє з Гостовиць, двоє з Красного Броду та по одному із Сташківець, Грабівця, Сорочина, Свидника. Светлиць. Сташина, Старини та Красного Броду. І в цьому списку всі села є українські (руські), чого в праці Гушави ніде не згадано. В списку є двоє дизертирів з війська. Про українське (руське) походження опришків свідчать їх імена та назвиська (прізвища в тому часі ще не були узаконені): Алексіус, Байко, Байтко, Батько, Брендза, Васько. Гиря, Данко, Дац, Іван, Ігнат, Клим, Копач. Копча, Кость, Мацко. Мигаль. Михал, Мишко. Ринь. Роман. Саха, Сенько, Симко, Стець, Стецько, Тимко, Томко, Фе дор. Федорець, Хмель, Циган, Шалены[й]. Шимко. Всі вищеназвані імена та прізвиська і досі побутують в укра

Загін в

лемківських

поході

кінці

проти cm.

Із

і селян книги

словацьких на Alois

народних

месників-бескидників

українсько-словацькому Sivek.

Andras

пограниччі

Yanovic.

1958

їнських селах. Д л я нас д у ж е важливим є факт, що в списку є рід ний брат Федора Головатого Васько (Василь) та інший

Легендарні опришки - лицарі Карпат

ства над пійманими і судженими в Перемишлі списаками, які атакували в 1648 р. панський вір у с. Борині. Здається, тут коментарі зайві. На наш погляд, цей українсько-словаць кий загін, який комплектувався в основному із лемківських і словацьких сіл під проводом Федора Головатого, став одним із перших відомих оприш ків на Західному Прикарпатті, їх національно-визвольні рухи охоплювали Сяноцьку, Перемишльську землі і тривожили польську корону протягом всього середньовіччя і Нового часу. Опришківський рух бере свої початки в XVI ст. В середині цього століття основними центрами розгортання опришківського руху стало По куття (Коломийський повіт) на сході і Сяноцька і Перемишльська землі на заході. В цих гірських територіях організовуються загони народних месни ків і ведуть завзяту боротьбу з феодальною верхівкою. Особливо активно діяли покутські і лемківські опришки на пограниччі Польщі, Молдавії і Угорщини. Значну допомогу надавали їм молдавські і сербські гайдуки, польські і словацькі збійники, які разом з ними часто об'єд нувалися у спільні загони та одночасно в багатьох місцях на відали на ненависних феода лів. Перелякані феодали скар жилися перед польським коро лівським урядом, молдавськи ми господарями та угорськими королями і просили панівну чи сельну верхівку надати їм до помогу перед опришківською небезпекою. У зв'язку з цим, починаючи із середини XVI ст. польські королі і молдавські господарі творили комісії, уклоговори з метою приіушення опришківського руху на польсько-молдавському по граниччі. ЗО листопада 1547 р. — був іений договір, в якому заз началося, що "опришків мають карати на місці (виступу), а втікачів-підданих треба видавати".

Ватажок боровся

опришків, із

який

польською

із

загоном

шляхтою

Прикарпатті на Лемківщині

побратимів Західному

70-х роках XVI ст.

Володимир ГРАБОВЕЦЬКИЙ

Польська виступами

окупаційна

завдяки

шляхетська

міцним

верхівка

фортифікаційним

захищала спорудам

себе по

перед

всьому

селянсько-опришківськими Прикарпатті

(Х\'І-Х\'ІІ

ст.)

Якщо в середині XVI ст. рух опришків в основному розгортався на Покутті, то в другій половині XVI ст. він значно активізувався в західній частині Галицького Прикарпаття, в гірських околицях Перемишльської і Сяноцької земель, переважно на галицько-угорському пограниччі, де на родні повстанці мали свої постійні стоянки в горах.

Володимир ГРАБОВЕЦЬКИЙ

Фотокопія 12 статей статуту польського королівського сейму, прий нятого 10 грудня 1586 р., проти діяльності подільського опришківства в

околицях

Кам янця-Подільського

1567 р. — Поль ський королівський сейм затвердив для Подільської землі "скорочений процес" — скасував право апеляції і дозволив королівському ста рості судити оприш ків на свій розсуд. Було розроблено т а к о ж 12 с т а т е й проти опришків, які шляхта прийняла 10 грудня 1586 року на кам'янецькому сей мику. Ці статті — дуже важливе дже рело, що допомагає вияснити характер і розмах подільського опришківства, його зв'язок з селянами. Із статей видно, що шляхта намагалася в першу чергу припи нити зв'язки оприш ків з народними ма сами, які були їх го ловною опорою. Було встановлено правило — жорсто ко карати осіб, які переховують оприш

ків. В кожному селі отаман і двоє спеціально обраних селян були зобо в'язані викривати підозрілих людей, ловити їх і віддавати до панського двору або негайно доповідати про них урядникам шляхетського маєтку. Селянам строго заборонялося залишати село без дозволу пана та сільсько го старшини. На випадок невиконання цього наказу, їх мали ловити спе ціальні карні загони, так звані "побережники" і віддавати до гродського суду на покарання.

Володимир ГРАБОВЕЦЬКИЙ

5. З д о б у т т я Пнівського замку Гриньом Кардашем 1621 року

Пнівський

замок,

який

1621 р.

здобували

буковинсько-покутські

Реконструкція

М.

опришки

Козурука

Значно активізу вали свої удари оп ришки в Коломий ському повіті в 20тих роках XVII ст. Тут розгорнув ан тикріпосницькі дії загін під керівниц твом буковинсько го ватажка Гриня Кардаша. Йому до помагали селяни з галицьких сіл, зок рема села Пнів'я. 1621 р. — Загін опришків здобув і знищив найбільшу на той час на При карпатті шляхетську фортецю Пнів'я. якою володіли маг нати К у р о п а т в и . Допомагали, як і скрізь, панські слу ги, а також селяни навколишніх сіл. Так. Степан Букласко. перший розвід-

Фопюкопія актового документа, в якому сказано, що ватажок молдавських гайдуків

Петро Гречин дозволив покутському

керівнику Гриню Кардашу із своїм

загоном виступати на Покуття

ник 1

ПОМІЧНИК ЦЬОГО загону. ЯКИЙ раніше був слугою у

дворі Пнів'я, добре вивчив обстановку фортеці і підказав буковинсько-покут ським опришкам, як здобути укріплений замок. Під час нападу замкова сторожа, яка складалась із селян бідняків, не лише не чинила опору, але навіть показувала, "де спить пан", хоч перед тим учасники не мали з нею жодного порозуміння. Всього в поході брало участь 40 опришків.

Легендарні опришки - лицарі Карпат

Видатний

проводир

покутського

селянства

Ігнат

Височан

із

своїм

сином

та з покутськими опришками атакує польську шляхту в 1626 р.

Худ.

Семеном М.

(Семком)

Гаталевич

Подібні королівські універсали і мандати, спрямовані проти опришків, повторю вали майже щороку, проте рух опришків розвивався. Причиною їхніх дій " ло погіршення соціально-економічного становища народних мас як в ко ролівських, так і приватних маєтках по всьому Прикарпатті. Рух опришків, який виник в XVI ст. і розвивався у першій половині XVII ліття, набув ще більшого розвитку в період Хмельниччини 1648-1657 років.

7. Гомін опришківської з б р о ї в часи Хмельниччини Травно я в тому перестерігав, що тут у воє водстві Руському (Галичині) може бути таке строге повстання, як і на ^-країні, бо в тих горах на Самбірщині та на ^окутті мається чудова руська сила, і те моє передбачення вже почало здійснюватися. Так писав коронний підчаший польський магнат Микола Остророг у дні 1648 року, коли західноукраїнський народ в час переможних боїв з ::<упаційними польсько-шляхетськими силами піднявся на національно-виз вольну боротьбу. Саме цією чудовою руською силою було карпатське опришківство, і це змушена була визнати навіть тодішня польсько-магнат-

Володимир ГРАБОВЕЦЬКИЙ

Богдан підпис.

Хмельницький та його власноручний

Обкладинка книги автора про народне повстання

Гравюра голландського художника

під проводом полководця Семена Височана на При-

Вільгельма Гондіуса. 1651 р.

карпатті восени 1648 р. Художник Михайло Фіголь

ська верхівка, як і Запорозьке козацтво на Великій Україні, коли шабля гетьмана Богдана смертельно нависла над короною Речі Посполитої. Національно-визвольна війна 1648-1657 років під проводом Богдана Хмельницького підштовхнула народні маси Прикарпаття, які підняли гріз не повстання проти польської окупаційної влади. її очолив згодом Семен Височан, за висловом самих шляхтичів — "перший вождь", або "Хмель ницький Галицької землі", як писали історики. Це національно-визвольне змагання підтримали своїми виступами прикарпатські опришки в різних місцях, і особливо в Карпатах. Червень 1648 р. — Збереглися точні відомості про напад опришків в тому часі на шляхетський двір у с. Борині, недалеко від м. Турки. Центр цієї опришківської групи був в околицях Ужоцького перевалу в Карпатах, в тих самих місцях, де опришки активно виступали двадцять років тому. 1648 р. — Відбулося два напади опришків на Сяноцькій землі, що набрали широкого розголосу. Ініціатором першого наступу, який стався в ніч з 9 на 10 травня, були селяни Вислока. Озброївшись рушницями й іншою вогнепальною і холодною зброєю, вони — у кількості 120 чоловік — вирушили до Новатонецького замку.

Легендарні опришки - лицарі Карпат

суворо наказував, щоб перед „посполитим рушенням" (походом визвольних військ Б. Хмельницького)" всі стіни, особливо Галицької землі від Угорщи ни і Молдавії, мали зміцнення, щоб була "надійна безпека від опришків". 1653 р. — Особливу увагу привертають звістки обох схилах Карпат, на Буковині і Закарпатті.

про опришків

по

5 травня 1653 р. — Бурхлива діяльність опришків змушували скликати як Галицький, так і Вишенський сейми "з метою запобігти наростаючій небезпеці" від опришків з боку пограниччя з Угорщиною і Молдавією. Шляхта постановила не тільки укріпити міста Самбір і Дрогобич, але й організувати військо на чолі з перемишльським старостою проти оприш ків, яких наказано було судити без всякої апеляції. 1653 р. — Коронний гетьман Потоцький повідомляв, що "наддністрян ські опришки роблять великі наїзди, шляхту вбивають, маєтки нищать, палять, навіть міста здобувають". В той час опришківство дуже розвину лося у Молдавії. Визвольна війна на Україні та молдавські походи Богдана Хмельницького активізували тутешніх опришків. За свідченням сучасника, в Молдавії часом були такі народні заворушення, що сам господар готував ся до втечі. Історичні документи засвідчують, що в той час, а точніше в 1652-1653 роках, молдавські гайдуки з'єдналися з буковинсько-покутськи ми опришками і розгорнули на Букови ні справжнє народне повстання.

9. Народний герой Буковини

Дитинка 1649-1654 рр. — Зосередження на Буковині значної кількості повсталих Покуття і Буковини, які мали вже дос від боротьби з феодалами на Покутті під проводом Семена Височана (за вис ловом шляхти ,,сшх ргітагіия" — ..пер шого вождя") сприяло виникненню у 1654 році в Чернівецькому і Хотин ському повітах грізного опришківського руху. Його очолив народний прово дир буковинських опришків по прізвиДитинка. На жаль, про це буковин, ке опришківське повстання 1654 року жерелах лишилося тільке невеличке повідомлення. Молдавський літописець Мирон Костін повідомляє: "Піднявся в ті часи розбійник, а саме Дитинка, який

Молдавський воєвода Георгій Степан, наляканий повстанням му

Чернівецькому

роках, військом

направив на

повітах

стольника

придушення

лянсько-опршиківського Дитинки

який,

селян у Хотинсько

руху

1649-1654 Бучака

покозаченого під

з се-

проводом

Володимир ГРАБОВЕЦЬКИЙ

цілим Покуттям. Не поступались перед Потоцьким галицькі магнати Яблоновські, Скарбки та інші, які нещадно експлуатували селянство по своїх ключах і міщанство у містах. Вони володіли маєтками, звідки та кож отримували багатства. Будую чи свою економічну міць на ек сплуатації селян і міщан, шляхта виступала головною силою у при душенні селянсько-опришківських рухів. Важливим засобом збагачення се редньої шляхти була оренда маєтків XVIII ст. у великих магнатів, а також коро лівських маєтків. Магнати, а також середня шляхта, безпосередньо не займалися управлінням маєтками. Це здійснювали призначені ними комісари, губернато ри, адміністратори, яким були надані широкі права. Таким чином, управління феодальним маєтком здій снювалося трьома (а то й більше) шляхтичами і власниками, орендарем і його адміністратором або підстаростою. Адміністратори намагалися добути для себе якнайбільше прибутків. Всю свою енергію вони спрямовували на посилення експлуатації кріпосного населення в селах і містах та містечках.

Польська шляхта в ХЛ'І-XVIII ст. З гравюри

Друга половина ХУИ-середина XVIII ст. Це — період занепаду селянського господарства та поси Польський шляхтич. лення експлуатації населення. Дані селянських і мі Рисунок Х\'ІІІст. щанських скарг цього періоду, які ми виявили в архівах Львова, Киє ва, Кракова. Вроцлава. яскраво свід чать, що магнати і шляхта в гонит ві за збільшенням доходів порушу вали норми феодального права, ма сово захоплювали у селян землю, худобу, інвентар, збільшуючи своє феодальне господарство. Це сприя ло виникненню різних категорій селян. У багатьох селах Прикар паття, крім "багатих", або "дужчих" Будинок фільварового економа. селян, велику групу становили "огоХуд.

Г.

Пйонковський

Легендарні опришки - лицарі Карпат

Економ

на

польському

Праця

на панському

фільварку.

Дереворит,

1655 р.

фільварку. Гравюра XVII ст.

родники , аоо загородники", що посі ли тільки город; "ха:шики", які мали лише лиху хатину; "ко мірники", що не мали своєї хати, а винайма•чомірчини у замож них селян. Сталим ко мірником був Василь юущук — батько ендарного месника Олекси Довбуша. ХУН-ХУШ ст. — В інвентарних описах .трічаємо такі ка Орендар Давид Лейбович. тегорії безземельного Мал. канцеляриста, 1703 р. :елянства, як "убогі поди", або "дуже убогі люди", які "нічого не ють", "позбавлені всього і мешкають в ко Закарпатські кріпаки на морах або халупах". Орендарі, дбаючи лише будівництві Хустського замку. про збільшення своїх доходів, жорстоко екХуд. М. М. Дем'ян атували таких селян, розоряли їх до кін ця, доводили до голодної смерті. Саме з таких категорій обездолених селян і серед міщан у містах поповнювалися загони карпатських опришків. Таким чином, на Прикарпатті у досліджуваний період відбувався процес

Легендарні опришки - лицарі Карпат

1656 р. травень — Рух опришків в Галицькій землі і Теребовлянському повіті став таким грізним, що король Ян Казимир був змушений звільнити іщьку шляхту від участі у шляхетському ополченні, мотивуючи це тим, "що збунтувалися немалі купи опришків у Галицькій землі". Перед прикар патською шляхтою король поставив завдання розгромити опришківськорелянський рух. „Щоб ви, — наказував король шляхті, — посполитим ленням за нами не вирушали, а залишались, згадане збунтоване хлопство з куп розганяли і обмірковували стан безпеки маєтків і замків у Галицькій землі, а також де це можна громили і нищили опришків". Крім загального об'єднання шляхти Галицького, Коломийського і Теребовлянського повітів, проти опришків повинні були виступити наймані військові загони. 1656 р. серпень — Король рекомендував Галицькій шляхті виділити 50 кіннотників, щоб запобігти небезпеці з боку "опришків і різної сваволі, що наступає щодня". 1656 р. жовтень — Сяноцька шляхта обговорювала на сеймику заходи оборони від "нестерпних та частих нападів опришків". 1657 р. червень — Стало відомо, що в Галицькій землі шляхтич не може мати безпечного переїзду від села до села, бо "збільшилися опришивські виступи". Майже все Прикарпаття і Поділля перебувало в руках юоришків. Вони загрожували навіть такому укріпленому замку, як столиці Гз-"нцької землі, обложили Теребовлянську фортецю. 1658 р. — Галицька шляхта знову говорить про "небезпеку від оприш ка". Через часті набіги опришків. — повідомлялось в той час з Поділля, опришки діяли дуже активно, — шляхта тутешніх країв не може .шшатися дома і через те поз'їжджалась до найближчих фортець. 1659 р. — Особливо посилюється рух опришків в цьому часі. Для боротьби проти них і селян галицький каштелян Микола Потоцький орга нізував шляхетське •іісько. Мабуть, Дому вдалося завда ти опришкам деякої иоразки. бо на га лицькому сеймику ересня 1659 р. шляхта склала Потецькому подяку за жхюмогу в бороть бі з опришками та нроскла його і в майбутньому допо магати їй громити —|ИІІІІІ ІІІ

Теребовлянський Хмельниччини.

замок, З

який

книш

М.

здобували

подільські

Грушевського

опришки

„Ілюстрована

часи

історія

Володимир ГРАБОВЕЦЬКИЙ

Зібрання з

метою

іиляхти

вироблення

Галицької землі на сеймику у Галичі заходів

оборони

проти

опришківського

руху.

Худ. М. Гата.іевич

Загальне

ополчення

шляхти

Галицької землі

з-під Галича в похід проти опришків.

Худ.

М.

вирушає Гаталевич

60-ті рр. XVII ст. — Знову по жвавилися висту пи карпатських опришків від По куття на сході до Лемківщини на заході. ЗО серпня 1660 року корон ний гетьман зак ликав галицьку шляхту постійно "обдумувати за ходи безпеки" від кількатисячного загону опришків, який діяв на Га лицькому Подніс т р о в ' ю . В Сяноцькій землі в той час все біль ше зростала не безпека від пог р а н и ч н и х оп ришків. Вони з Сяноччини, Пе ре мишльщини спільно із поль ськими і сло вацькими збуйніками діяли в за хідному Прикар патті, здобуваю чи панські маєт ки. 1662 р., 5 лип ня — Шляхта повідомила, що у

"Подільському воєводстві рух опришків продовжує ширитися". Щоб при пинити цей рух подільських опришків, місцева шляхта поновила старі кримінальні закони ще з XVI ст., в яких зазначалося, що „кожний викли каний на суд за розбійництво, повинен згідно з правом каратись смертю".

Легендарні опришки - лицарі Карпат

Навіть того, хто співчував опришч. шляхетський закон наказував "без огляду ловити і після попе реднього судового слідства, як оп ришка судити". 1665 р. — Розгортання опришківського руху на Поділлі мало вплив також і на Прикарпаття. Великий переполох серед галиць кої шляхти викликав похід народ ного полководця Василя Дрозденка (або Дрозда) на Поділлі в лип ні 1665 року. Він із своїм повстаі полком прибув на Галицьке Поділля і закликав українське на:глення до відкритого повстання проти польської шляхти. На своєшляху Дрозденко знищував гар нізони польських військ і руйну вав маєтки шляхти. Очевидно, в онах цього ватажка було бага то подільських опришків, бо його хід у повідомленнях галицької яхти іменувався " о п р и ш к і в • і " . Опришки діяли в селах Те:чі. Колодіївці. Субочі. Колачківцях Подільського воєводства. 50-60 рр. — Під страхом нападу опришків постійно перебувала поль. ь ча шляхта на кордоні з Молдавією. 1666 р. — На нараді Вишеного сеймику зазначалося, що в руському воєводстві зростає небез.а від опришків, які нападають на шляхетські маєтки, вбивають шляхту, а її майно захоплюють.

Бій

козаків

із

шляхетськими

на Поділлі 1655 р.

загонами

Картина ХУПст.

ді готовились урядом заходи са мооборони. 1667 р. — Покутським оприш кам вдалося захопити місто Снятнн і нанести міським патриціям і орендарям значної шкоди.

Запорізький „Історія Літографія

козак.

книги Д.

запорізьких невідомого

Яворницького

козаків". художника

1894. XIX

ст.

Володимир ГРАБОВЕЦЬКИЙ

християн запродує негідникам... Христия нин на пана робить — за пса, а орендар — брат". Наведена розмова з ксьондзом свідчить про велику, як на той час, наці ональну свідомість Бордюка. За кількавікове існування опришківсько-гайдуцького руху не знаходимо в джерелах таких чіт ко сформульованих антикріпосницьких вис ловів із уст гайдуцького ватажка в за хист замучених селян.

Малдавськіш ватажок гайдуків Бордюк при був на Покуття і полонив католицького ксьондза. Завів його в густі ліси Молдови і наказує йому, щоб після повернення пе реказав шляхетським власникам, щоб вони не

передавали

орендарям,

своїх маєтків

які знущаються

ченимії селянами Худ.

жидівським над закріпа-

(1673). Ярема

1676 р. — Самбірський міський суд засудив до страти ватажка опришків Яна Масара, який діяв на території цілої Самбірської феодальної економії. 1675-1676 рр. — На Лемківщині ак тивно діяли прикарпатські і закарпат ські опришки. Вони масово переходили Карпати і з'єднувалися в один загін та розгортали свої походи на всьому При карпатті від Покуття до Сянока і Пере мишля.

Оленюк

4. Діяльність ватажка Нестора на Покутті

1681 р. — Місцевій шляхті вдалося спіймати біля Ділятина на Надвірнянщині, як висловлювалася сама шляхта, "славного опришка Нестора". З його судових зізнань видно, якого розмаху набрав керований ним опришківський рух. В загін Нестора входили селяни і міщани сіл і містечок Галицької землі і навіть з Наддніпрянської Уктраїни. Особли вою активністю відзначалися "слободяни", тобто селяни-втікачі, які селилися у так званих слободах. Сам ватажок Нестор, наприклад, говорив на суді, що 6 братів Дзюндзюків, які з-під Калуша прийшли на слободу, були "опришки і великі провідники". Опришки загону Нестора мали з в ' я з к и з багатьма підгірськими і гірськими селами, де жили їх побратими і товариші. Будучи багаточисленним, загін Нестора міг добре вивчати намічені о б ' є к т и дій та здійснювати напади на шляхту, орендарів одночасно в кількох місцях за допомогою місцевих кріпаків. 1671-1681 рр. — Майже 10 років на Жидачівщині, біля м. Сколи, підтримуючи тісний зв'язок з навколишніми селами, спираючись на сіль-

Легендарні опришки - лицарі Карпат

ВОЛОДИМИР ГРАБОВЕЦЬКИИ НАРОДНІ ГЕРОЇ ІВАН ІЖСКЛИВИЙІ СТЕПАН ПИНТЯІ Ватажок

опришків

Нестор

із

загоном

оп-

ршиків, в якому були вихідці з різних місцевостей Прикарпаття і Наддніпрянщини, активно діяв в околицях Делятина і Надвірної у 80-х роках XVII ст.

Худ.

Обкладинка народних Івта

героїв П

книги

В.

Грабовецького

Прикарпаття

"^мівого

та

Степана

про

Закарпаття Пинтю

Ярема Оленюк

:их побратимів діяв загін колишнього пастуха Андрія Дзигановича. Ці опришки, свідчать джерела, виступали" як месники за свою і чужу кривду". Кінець XVII ст. — Спостерігаємо піднесення руху опришків на всьому Прикарпатті. В районі Журавно на Подністров'ї довгий час діяв із своїм загоном славний опришок Михайло Скрибета. Він мав по селах вірних йому помічників. Характерно, що під час нападу на панські маєтки до опришків Скрибети приєдналися міщани. 1698 р. — На Коломийщині організувався великий селянсько-опришківський загін, який напав на місто Косів і розправився з ненависними гнобителями. Покутські опришки часто нападали на гірські містечка, в •у числі й Косів, де в кінці XVII-нa початку XVIII ст. зосереджувались найбільші орендарі і лихварі Покуття, які на експлуатації селян і міщан ивали казкові багатства.

Володимир ГРАБОВЕЦЬКИИ

Літо 1698 р. — Найбільш розорені селяни Косівщини із гірських сіл Довгополя, Рожева, Микуличина зв'язалися з ватажками опришків Василем Лунгою і його двома братами. За допомогою закарпатських опришків в складі 80 чо ловік, озброєні "довгою і короткою збро є ю " — топірцями, ножами, рушницями, рогатинами — захопили місто Косів. Вони, "палаючи вогнем помсти", як за писано в актах, рогатинами і сокирами повбивали й поранили найбільш бага тих і ненависних гнобителів та завдали їм шкоди на 200 тисяч флоринів.

Опришківський

загін

братів Лунгів улітку

1698 року на прохання напав

складі

Косів

на

селян

месників

Гуцульщині

знищив

Косівщини на

місто

місцевих

орендарів,

завдавши їм шкоди 200 тисяч

флоринів.

Худ.

Ярема

Оленюк

Початок та 20-30-ті роки XVIII ст. — Новий етап у розвитку опришківського руху на Прикарпатті. Основними при чинами його піднесення було посилення павперизацїї сільського населення та даль ше зростання феодально-кріпосницького гніту. Необхідно відзначити також, що активізація руху галицьких опришків була зв'язана на той час з посиленням козаць ко-селянських виступів у кінці XVII-Ha початку XVIII ст. на Правобережній Ук раїні, і особливо на Поділлі.

1702 р. — Галицька шляхта готувала загальне ополчення для боротьби з народними рухами на Поділлі. Але саме в цей час активізували свої виступи опришки. Стривожена шляхта відкрито говорила про те на нараді в Галичі в липні 1702 р.: "Ми ще з дому не вирушили, а вже з'явилися опришки і свавільні люди, які насту пають на шляхетські доми". У зв'язку з цим шляхта просила київського воєводу і галицького старосту Потоцького, щоб він "своїми людьми дав захист". Проте, ці заходи не мали бажаних для шляхти наслідків. Опришки і селяни ще ширше розгорнули свої наступи.

5. Народні герої Іван Пискливий і Степан Пинтя 1703-1704 рр. — 3 судових документів відомо, що на початку XVIII ст. діяв загін опришків Галицької землі. Ватажком його був Іван Пискливий. Загін здійснив декілька вдалих походів проти феодалів на Коломийщині. Так Іван Пискливий з великим загоном готувався "відомстити за свої кривди" якомусь орендареві з Коломиї, робив напади на багатих заболотів-

Володимир ГРАБОВЕЦЬКИЙ

ських орендарів, шляхтича в Отинії, розправився з сільськими багатіями в селах Незвиську і Вороні. Незабаром Пискливий з своїми опришками влився у загін закарпатського ватажка Степана Пинті, який прославився в боротьбі із закарпатськими феодалами на початку XVII століття. Це об'єднання покутсько-закарпатських опришків відбулося влітку 1704 року. На той час польській шляхті вдалося розгромити загін Івана Пискливого. Але ватажка не вдалося спіймати, він деякий час переховувався у різних місцях. Степан Пинтя із Закарпаття, прибувши на Покуття, розшукав Пискливого і, об'єднавшись з ним, почав нові походи на гнобителів. Перший похід цих народних ватажків Пискливого і Пинті відбувся 1704 року на лихварів міста Косова. Тут зосереджувалися великі групи різних багатих орендарів, лихварів, які жорстоко і нещадно експлуатували довко лишнє населення. В 1704 році косівський багач Гедалій на весілля своєї дочки запросив багато лихварів. Обу рені мешканці вирішили відомстити їм і запросили опришків на чолі з Пинтою і Пискливим допомогти їм у цьому. Ці ватажки вчинили напад на тих п'явок на тілі бідних гуцу лів, деяких з них побили і завдали їм збитків на 10 тисяч злотих. Ці події стали голосними. Необхідно зазначити, що рух по кутських опришків Пинті і Пискли вого на початку XVIII ст. розгор тався поряд з народним рухом у Закарпатській Україні, де повста лими керував Іван Шугай, діяльність якого народні маси прославили в усній творчості.

На початку XVIII ст. на Покутті прославився в боротьбі з місцевою шляхтою та лихварями ва тажок опришків Іван Пискливий,

до нього 1703-

1704 рр. приєднався закарпатський ватажок Сте пан Пинтя.

Вони спільнішії силами на прохання

селян

р.

1704

здійснили

орендаря

Гедалія

Косові

нанесли

під

час

збитки

тисяч злотих. Худ.

напад

на

весілля цим

М. Дем'ян

найбільшого

його

лихварям

дочки у на

1706 р. — Тривогу галицької шляхти викликали нові народні за ворушення на Поділлі, які, за свід ченням документів, перекидались на територію Галицької землі. 1707-1722 рр. — В цих роках значно активізувалися загони оприш ків на всьому Прикарпатті. Вини кали нові і нові загони народних месників, їх очолювали відважні ва тажки.

Володимир ГРАБОВЕЦЬКИЙ

1717 р. — Біля Березова діяв опришок Ва силь Солонинка разом з селянами, які, за свід ченням джерел, були "давно опришками". 15 липня 1717 р. — У Станіславському містіфортеці судили опришка Матвія з с. Стопчатова. З його зізнань на суді довідуємося, що він діяв у загоні Івана Пискливого, в який входили також селяни з Покуття та Молдавії.

Беца

керівник

селянських

загонів Уманської долини у виз вольній ду

війні

угорського

1703-1711 рр.,

участь

запорізький

опришків книги

Степан

„Нариси

паття",

наро

в якій брав ватажок Пинтя

історії

(з

Закар

1993 р.)

1717 р. — Шляхті вдалося спіймати деяких опришків із загону ватажка Івана Лютого, що діяв біля Борщева на Поділлі. Загін складався з 6 селян довколишніх сіл. 17 лютого 1719 р. — У Станіславівському міському суді розпочався процес над опришками Іваном Маланюком і Федором Андрійчишиним. ЗО роки XVIII ст. — Рух карпатських оприш ків на Прикарпатті настільки посилився, що шляхта змушена була скликати загальне опол чення для боротьби з ними, а також просити великого коронного гетьмана Иосифа Потоцького надіслати на допомогу коронні війська. Поси лення гайдамацького руху на Правобережжі і Поділлі та похід козацьких військ у Галичину в 1734 році значно сприяли піднесенню опришківсько-селянського руху. В горах селяни й оприш ки повсюди нападали на феодалів, наводячи на них жах і страх. Про це ясно висловлювалася шляхта: "В горах страх від опришків". В зв'язку з таким становищем шляхта Галицької землі у травні 1734 р. зібралася на сеймик у Галичі і винесла постанову "в справі сваволі опришків і підданих".

Опришківські

загони

Петра

Сабата

і Григорія Дранки ^.мдооблли люди $А*ш- і і

король ^дду<?л$ся,

Степан

Пинтя.

легендами.

Худ.

За

народними

М. Дем'ян

30-ті роки XVIII ст. — У Делятинському старостві діяв загін опришків Петра Сабата. Шляхті вдалось його спіймати і ув'язнити у Станіславську фортецю. Але, як свідчать оче видці, Петро Сабат, втікши з в'язниці, "витво рював зле", тобто боровся з шляхтою на Над-

Легендарні опришки - лицарі Карпат

вірнянщині. В цей час виступає і вата жок Григорій Дранка, родом з Делятина. який із сімома іншими опришками у 1727 р. ходив на якогось багатія Пет ренку, у якого забрав гроші, зброю і споживу. Його загін складався із 10 опришків, з якими він ходив у свої походи. Рух карпатських опришків у 1700 — 1738 pp. був продовженням попередньо го опришківського руху. Він мав антик ріпосницький, національно-визвольний ха рактер і значно сприяв виступу видатно го легендарного героя Олекси Довбуша та його наступників.

Опришківські і в

Григорія

загони

Петра

Дранки

активно

Делятинському

роках

XVIII

ст.

старостві Худ.

Ярема

Сабата діяли в

30-х

Оленюк

РОЗДІЛ III Літопис життя і діяльності Олекси Довбуша JRo наш ~Оовбцил — наша слава! Юрій Федькович \\ III ст. — Період найвищого піднесення антикріпосницької боротьби І Ш К І В . Серед ватажків опришківського руху першої половини XVIII ст. •••більше прославився Олекса Довбуш.

1. Походи Олекси Д о в б у ш а у 1738-1743 рр. 1700 р. — Народився Олекса Довбуш (в актах званий Довбущуком) в убогій селянській сім'ї в Печеніжині (тепер селище Коломийського райоі. Про бідняцьке походження Олекси Довбуша переконливо засвідчують

Володимир ГРАБОВЕЦЬКИИ

історичні факти. Так, у Станіславі в 1739 р. добре знайомий родини Довбушів пастух Олекса Жолоб на запитання суддів в і д п о в і д а в , що "старий Довбущук м е ш к а є в мого господаря Село Печеніжіш біля Коломиї, в якому 1700 року народився в сім'ї Твердюка в ко селянина-комірника Олекса Довбуш. Загальний вигляд. З листівки 1890 р. мірному". В судових актах записано, що 26 липня 1739 р. перед Станіславівською судо вою лавою "був ставлений і питаний господар іменем Гаврило Твердюк, у котрого в комірному мешкає Василь Довбущук". 1738 р. — Вперше згадується про виступ братів Олекси та Івана Довбущуків. Олекса Довбуш, не маючи великого майна, за прикладом багатьох інших селян, розорених шляхтою, залишив батька, матір і пішов в опришки, щоб боротися за селянську правду. "Зібрався собі Олекса, — говориться в народному переказі. — і пішов розбивати тих панів, що хлопам кривду робили". Як засвідчують народні оповідання, Довбуш, всту паючи в опришки, заявив: "Отак тепер не буду ґаздувати, але й пан не буде панувати". Незвичайна сміливість, завзятість, неабиякі організаторські здібності, ненависть до ворогів сприяли тому, що навколо Довбуша згуртовувалися опришки, з якими він робив успішні наскоки на шляхту й орендарів. За лицарство й чесність народ високо цінував Олексу. Навіть ідеологи Ав стрійської монархії визнавали, що Довбуш "вважається не за звичайного грабіжника, хоч він убивав і нищив, але прямо за героя, якого народ має у великій пошані..." Згідно з "декретом старших земських в інтересі Солотвино" сказано, що "між опришками" в 1738 р. знаходилося шість осіб: Дранки — два брати, ДовбушІ-також два брати (Олекса та Іван), Смикайло і Семен Ігнатюк. У 1738 — 1739 рр. Олекса Довбуш розгортає діяльність навколо Печеніжинського ключа, а згодом і всього Яблунівського староства. Спочатку Олекса Довбуш діяв зі своїм братом Іваном. Вони ходили по всьому Покутті, нераз навідувалися в рідне село. Наймит Гаврила Твердю ка, у комірному якого перебував Василь Довбуш із сім'єю, розповідав на допиті в 1739 р., що сини Довбуша, озброєні від ніг до голови, часто вночі з'являлися у Печеніжині. Але до хати вони не заходили, весь час були на сторожі, викликали матір і говорили з нею по кілька годин, а відходячи,

Легендарні опришки - лицарі Карпат

залишали родичам грошо ву допомогу. Заходив ін коли Олекса з братом і до печеніжинської корчми, де довідувався від селян про життя шляхти і події в око лиці. Після розлуки з Іваном навесні 1739 р. Олекса сам очолює загони покутських опришків. Особливо актив но діяли опришки О. Довб>іпа в Коломийському по віті влітку і восени 1738 р.. :'х опорним центром стали околиці Яблунівського клю ча. Вже у ці роки виявився основний характер його ді яльності. Головні удари Довбуш спрямовує на найбільш ненависних народові панів. Виступ його набуває масо вого характеру. Влітку 1739 р. повідомлялося, що опришДовбуша "повсюди роз бивають по дорогах і по лі сах". 1739 р. ж о в т е н ь — Олекса Довбуш прибуває із загоном на Свірську соле варню, де карає гнобителя-лихваря Лошака, і спа лює його боргові книги. У жовтні 1739 р. Довбуш прибуває на солеварню в Б Текучу і розправляється з лихварем, про що свідгь зізнання опришка Паіука. Ці події стурбу вали коронну княжну Теофілю Яблоновську. Вона була власницею солеварні.

Перевірка мужності легеня при вступі до загону Олекси Довбуша. Худ.

Ватажок

загону

В.

Олекса Довбуш

Скакандін

карає

лихваря

Лошака

на Свірській солеварні в с. Ліскучі в жовтні 1739 р. Худ.

Г.

Якутович

Володимир ГРАБОВЕЦЬКИЙ

Відомий польський поет Францішек Карпінський у своїх спогадах згадував,

як по-лицарськи

повівся

ватажок при його народженні 8 жовтня 1741 р. хоч прибув з наміром поманитися

Княжна мешкала тоді у Львові, а її маєтками на Яблунівщині управляв відомий орендар Павло Беное. Як тільки звістки про події на солевар ні дійшли до Яблоновської, вона напи сала декілька листів до Павла Бе ное. Зміст цих листів вказує не лише на пожвавлення опришківського руху на Яблунівщині, а й допомагає з'я сувати причину розправи над Лоша ком. Особливо цікавий лист Ябло новської до Беное від 27 жовтня 1739 р., через що подаємо його май же повністю. "До мене: (у Львові — В. Г.) дійшла відомість про жор стокість опришків у Покутському краю, а особливо бушуючих біля Яблунова. Як очевидний документ, по казується убивство Лошака і єврей ки на Свірській бані, через тих гультяїв і другого орендаря на тих же

банях зарубали і скалічили. Я впевнена, що й пану має бути відомо. Для того не лише для моєї шкоди, але й для цілости доходів пана, прошу, щоб ти захотів запобігти тому і наказав сильно розслідувати убивство Лошака, коли ж, як нам повідомляють, люди знають, хто його мав убити. Отже, щоб інші Яблунівські євреї (сподіваючись для себе подібного нещастя) не пішли, прошу вашої милості пана, для них (євреїв) зробив безпеку, так як і самого пана в тому буде цілість". З цього випливає, що перелякана Яблоновська, хоч і не знала ще тоді, що Лошака вбив Довбуш, надзвичайно тривожилась за свої доходи в Яблунівських маєтках, тому так наполегливо просила Беное розслідувати справу і запобігти дальшому опришківському рухові, зміцнивши каральні загони, і за всяку ціну просила затримати орендарів-євреїв у маєтках Яблунівщини. Крім цього, Яблоновська власноручно дописала в листі, докоряючи Беное, що за попереднього "державця — пана Кшуцького не зустрічалась подібна акція", а тільки тепер за його урядування сталися ці події саме в той час, коли Галицька земля і Коломийський повіт має на службі людей, "які той край повинні боронити від опришків". В кінці хитра шляхтянка запевняє Беное, що "тим самим буде доказ приязні вельможного пана, коли в його руках добра не будуть зруйновані".

Акт

Володимир ГРАБОВЕЦЬКИЙ

великої лицарської гуманності

Олекси Довбуша

25 серпня 1741 року у горах на Буковецькій полонині. Худ.

Ярема

Оленюк

що мене мила і на руках три мала, — більше не було ніко го. Моя мати не могла говорити з болів і переляку, баба прис тупила до Довбуша зі мною на руках і каже: "Ось годину тому, як народилася дитина, зважай на Бога і на хвору матір, і на немовлятко і не роби ніякої шкоди, коли тебе приймають, як доброго гостя". Ці слова зво рушили серце ватажка; він на казав своїм молодцям, щоб по водили себе чемно і засів з ними до їжі й до горілки, якої було досить. Бабі дав потім три зло тих червоних, а мою матір про сив, щоб дала дитині на згадку, що він там був, ім'я — Олекса — бо так звався Довбуш — і

пішов зі своїми, не зробивши ніякої шкоди". 1741 р. — Другий приклад великої лицарської гуманності Довбуша, навіть до своїх ворогів, проявився 25 серпня цього року. Полковник гарнізону Станіславської фортеці Пшелуський за наказом великого ко ронного гетьмана Юзефа Потоцького із своїми смоляками, вистежуючи загін Довбуша, був оточений на Буковецькій полонині. Смоляки опини лись у повній владі "чорних хлопців". Опришки підняли рушниці і напра вили проти Пшелуського і його смоляків. Але команди "вогонь" не почулося. Довбуш заборонив стріляти і зупинив хлопців словами: "Не губіть його (Пшелуського. — В. Г.), в нього є жінка і діти". Цю подію лицарської гуманності образно відтворив у графіці прикарпатський ху дожник Ярема Оленюк. 1742-1743 рр. — Основним місцем перебування Довбуша і його загону була гора Стіг в Чорногорі на пограниччі Галичини, Закарпаття і Букови ни. Стрімка і недоступна вершина на найдальшому південному крилі гір ського пасма Чорногори серед високих скель, на прикордонні Угорщини, Молдавії та Галичини. Звідси народні месники за допомогою закарпатських опришків завдають дошкульних ударів не лише галицькій шляхті, а й багатіям Закарпаття. 1742 р. — Найбільшого розголосу набула розправа Довбуша над отама ном Миколою Дідушкою у Довгопіллі. Сам отаман був відомий багатій, мав маєток, чимало слуг, а також отари овець та просторі полонини.

ендарн і ЩЬКОЇ

і - «ицарі Карпат

.-лмлш^.

З е Ю І П О С Т І Й Н О С В О Ї М И ПІ-

(и і г і н н п т військами намагаюся зегти і чтржмати безпеку в Поському краї. Однак вищезгаданий збуш зі своїми опришками має по Них селах свої сховки і притулки, у наказую всім моїм і чужим гроам, щоб у с і є ю міццю і силою н а галися згаданого Довбуша і всіх з м опришків ловити, забирати і до аніслава на жорстоку кару відсити. Бо якщо б яка-небудь громада вбуша й інших опришків охороняабо харчами постачала, чи до охоф н е н н я перестерігала, така то ( г р о мада. — В. Г.) без жодної апеляції в еіень буде витята. Щоб більш послідовкю і справедливо утримати цілість і аЗезпеку в краї, каральні загони вишм по і сам особисто вирушаю в Покуту : ь к и й край д о Станіслава. А цей МІЙ Г е Т Ь М а н С Ь К И Й універсал П р и З В И Ч а Й -

Коронний польський гетьман Йосиф Потоцьякий

боровся

проти

гайдамків

на

право-

бережжі України і опришківськіш загоном Олек

НІЙ печатці, рукою моєю підписаний, си Довбуша на Прикарпатті в 1741-1742 рр. 'має бути по всіх Покутських і Під гірських містах і селах опублікований. 21 серпня 1742 р. у Тернополі". Очолити каральні загони коронних військ, які негайно були вислані на П р и к а р п а т т я . Потоцький наказав досвідченому шляхетському офі церові Антону Соболевському. Крім цього, наприкінці місяця корон ний гетьман з придворними і загонами коронних військ особисто вирушив на Галицьке Підкарпаття в м. Станіслав — головний центр | слідств і розправ над опришками. Загони ці налічували близько 2500 солдатів. 1739-1744 рр. — Спеціальні каральні загони, звані смоляками, в кіль кості 150 чоловік на чолі з полковником Пшелуським переслідують Дов буша і схоплюють деяких опришків. 1742-1744 рр. — Спійманих побратимів Довбуша — Федора Палійчука, Андрія Лавріва, Василя Дронева. Василя Мельника і Михайла Малярчука піддають у катівнях Станіславівської фортеці жорстоким тортурам і чет вертують, а їхні тіла розвішують на головних шляхах Прикарпаття з метою залякування селян.

Легендарні опришки - лицарі Карпат

Повішення

ватажка

опришків

за

середнє ребро.

ГШгунок Софії Букрабо за старою гравюрою XVIII ст.

Знаряддя лися

тортур, проти і

які

застосовува-

повсталих

опришків

селян

Володимир ГРАБОВЕЦЬКИЙ

3. Активізація загону опришків Олекси Довбуша в 1744-1745 рр. 1744-1745 рр. — Період найактивнішої діяльності Олекси Довбуша. На родний герой робить походи на Поділля і Прикарпаття, люто карає гноби телів. 1744 р. травень — Олекса Довбуш здобуває в Борщеві маєток-фортецю і переслідувача повсталих опришків К. Золотницького. вбиває ненависного полковника. Ще десь наприкінці квітня 1744 р. Довбуш із загоном подався на Поділля і перейшов р. Дністер. На початку травня він напав на маєток шляхтича К. Золотницького у Борщеві. Яка причина могла спонукати ватажка подолати таку відстань від Закарпаття до Борщева? Цей вчинок легко пояснити, адже недавно виявлені джерела чітко характеризують К. Золотницького як жорстокого гнобителя селян. Шляхтич — полковник

Легендарні опришки - лицарі Карпат

коронного війська гетьмана Й. Потоцького. Його маєтки знахо дились у Борщеві. Гетьман Потоцький, утихомирюючи селянсько-опришківський рух і насту пи козаків влітку 1739 р. у Га лицькій землі, доручив Золотницькому "зі своїм полком увійти на Покуття, на пограниччя та гро мити свавільні купи козаків", в тому числі й опришківські заго ни Довбуша. Крім цього, сам Золотницький дуже погано ставив ся і до своїх селян у Борщеві. Сучасник дав йому таку ха рактеристику: "Був той пан злий на людей і навіть кількох заму чив". Отже, зрозуміло, чому Довбуш - травня напав на маєток Золотницького. Полковник благав по щади, пропонуючи за себе викуп. ІЄ народний месник не ХОТІВ „

ка

нстянтина

К°

стань та

орати грошей і срюла. говорячи: г

Похід Олекси Довбуша на шляхетського полковниЗолотницького

знущання

•

за

над кріпаками,

, „

погроми

пов-

1744 р.

Х\>д. Ярема Оленюк

"Не по гроші сюди прийшов, але по твою душу, щоб ти більше людей не мучив". Маєток шляхтича був спалений, а шляхтич з усією родиною знищений. 1744 р., літо — Народний герой здобуває Богородчанську фортецю пана Романовського, захоплює заховані тут панами багаті скарби і знищує іномічні книги феодалів Прикарпаття. Після цього на скаргу богородчанського економа Й. Шидловського "дня 25 серпня 1744 р. до Богородчанського замку враз зі шляхтою" прибув на обстеження возний з Галицького гроду. З його письмового повідомлення, теє він склав на основі особистого спостереження, бачимо: шкода, завдана :яхті у Богородчанському замку, становила тисячі злотих. У замку холилась скарбниця каштеляна Подлянського, пана Косаківського, а також панів Романовських. Опришки розтрощили шляхетську скарбницю, порубали дерев'яні скрині з дорогоцінними речами, інші контуші з багатої матерії, оздоблені соболями, і золотими прикрасами, знищили коштовні речі, привезені з Гданська, забрали зброю, паризькі пістолі, шаблі тощо. В -:ій із скринь з покоїв, повідомляв возний, "взято монети самими тинерами. менш-більш на 2 тис. злотих".

Володимир ГРАБОВЕЦЬКИЙ

Як бачимо, Олекса Довбуш пішов у Бого-

|№f^fe УшД

родчаниз дне ради о б изачі, грошей чи інших дорогоцінних р е ч е й , а щоб знищити коштовне майно, з а к у п л е н е за награбовані у селян гроші. •

1744 р., жов Напад Олекси Довбуша на Богородчанську фортецю влітку 1744 р. тень — Після Худ. Ігор Деркач відпочинку в Чорногорі Олекса Довбуш переходить в Західне Прикарпаття, облягає місто Дрогобич, щоб спіймати великого лихваря Зельмана, підходить під Турку — міцну фортецю шляхтича Калиновського і письмово вимагає викупу від пана. Проте інші документи засвідчують: восени 1744 р. Олекса Довбуш продовжував походи. З повідомлення шляхтича Гаєвського з Корчина довідуємося, що у жовтні цього ж року "Довбущук після пограбуван ня в Богородчанах пана Романовського перейшов у Перемишльські гори" і підступив під Турку — міцну шляхетську фортецю. Він вночі "виставив на кию перед брамою картку", де написав, щоб шляхтич Калиновський (власник цих маєтків) від себе і міських лихварів "дав грошовий викуп" у визначеному місці й часі. " Б о коли б не зробив тієї ласки, — попереджу вав Довбуш шляхтича, — то буде тобі, як пану Золотницькому". Галицька шляхта після нападу на панську фортецю у місті Турці (Львів щина) змушена була визнати, що рух під проводом Довбуша набув такого розмаху, що повсталі, крім нападів на феодалів, набралися сміливості і накладали контрибуцію на шляхту, піднімаючи гірське селянство до фор мального повстання. ("Ciz hultaie niepraktykowany dotąd nigdy nabrali zuchwałości ze prucz porabowania wsi у miast różnych, mieli śmiałość kontrybucye nakazywać у chłopstwo górskie do formalnego buntu nakłaniać...") За переказами, у c. Вовче біля Турки Довбуш мав товаришів Шиясоханя і Цеканя. У цих місцях мали бути заховані Довбушем скарби на горі Магурі, а також на горі Вільсі за Туркою. Приблизно в той час Довбуш "другий раз діяв" на Дрогобиччині. Його поява в тих місцях дуже налякала панів, особливо відомого багатія Зельмана. Цей лихвар володів численними маєт ками на Дрогобиччині. Боячись опришків Довбуша, Зельман спровадив з

Володимир ГРАБОВЕЦЬКИЙ

на Закарпаття, але не міг зупинитися в с. Ясень у своїх знайомих, тому що виникла загроза пе реслідування з боку угорського уряду. Обережний ватажок у супроводі най ближчих соратників перейшов у Чорногору і там у без печному кутку Джерджя біля по току, серед нікому Розправа Довбуша над губернатором Рушицею в Печеніжині невідомої глухої по 27 квітня 1745 р. Худ. І. Деркач лонини збудував хату-зимівку і оселився з дружи надіслав яблунівському старо МАНІФЕСТ сті Павлу Беню. На жаль, са ною та групою найближчих побрамої копії цього маніфесту не ОЛЕКСИ виявлено, залишився лише ко тимів-соратників. роткий запне про це. Але тепер ДОВБУША

Історична постать видатно го героя народно-визволь ного руху трудящих захід неукраїн ських земель ЗО—łO-х років XVIII ст. Олекси Довбуша ці кавить дослідників вже понад сто років. Якшо в середині XIX ст. Довбуш був відомий лише з народної творчості, то пізніше виявлені історичні документи дали змогу повніше висвітлити Його діяльність. Досі вдалось знайти про Довбуша понад 50 нових документів. Нешодавно у відділі руко писів Львівської наукової біб ліотеки, в архіві князів Яблоновських {№ 76/1, арк. 19} виявлено цікаву лаконічну записку. Читаємо: «Маніфест Дообушка проти князів, в се редині якого оригінальна копія Сольдані».

Уважне вивчення цього до кумента показало, що один із управителів шляхтичів Яблунівського ключа —• опорного центру Довбуша —- отримав такий маніфест, зробив копію і

Стаття

автора О.

точно встановлено, що існував «маніфест Довбуша», який був спрямований «проти князів» І в якому, зрозуміло, народний герой погрожував великим феодалам розправою за гноб лення селян. П, очевидно, під маніфестом був власноручний підпис Олекси Довбуша. Оригінал {або копію) яблунівськнй староста надіслав ко ронному гетьману або королю з метою змалювати небезпеку для шляхти і просити В І Й С Ь К О В О Ї допомоги. Це підтверджується тим. що коронний гетьман Иоснп Потоцькнй 21 серпня 1742 р. вндає у Тернополі універсал проти Довбуша, в якому вка зує на велику небезпеку для шляхти від загону Довбуша. і. щоб «утримати безпеку в По кутському краї», очолює бли зько трьохтисячний шляхет ський загін. Зрозуміло, чому раділа < шляхта із загибелі Довбуша., Княжна ТеофІля Яблоновська. ( нагороджуючи вбивцю, називає Довбуша «проводирем всіх ие-1 слокоїо і розрухів, який нищив 1 маєткн і життя покутської шляхти». «За це,—пише во-' на,— хай буде богу честь І без1 межна хвала Дзвінчукові, що відвернув небезпеку І страх се ред шляхти покутського краю' та повернув їм бажану безпе- : ку». • Тривалість боротьби, відоз ви І маніфест Довбуша підно- і сять Його до рівня видатних керівників народно-внзвольиого руху України й Росії. Водезяммр

ГРАБОВЕЦЬКИЙ.

про маніфест

Довбуша

1745 р., весна — Нарада опришків у Криворівні, де складаються плани майбутніх походів на Прикарпаття, За карпаття і Буковину. 1745 р., 13 травня — Довбуш із загоном перейшов Дністер і з'яв ляється в околицях Рогатина, чим викликав значний переполох серед панів. Так перезимував Довбуш з по братимами. Настала весна 1745 р., остання Олексина весна. Він на креслював плани літніх походів, радився з товаришами. Перед Ве ликодніми святами перейшов на польський бік Карпат і в с. Криворівня зустрівся з побратимами. Домовились зійтися після свят і остаточно обговорити свої плани. Рада відбулася в хаті Василя Процюка і Тимка Хоцюка. Звідси оп ришки перейшли в Угорщину і роз-

Легендарні опришки - лицарі Карпат

Олекса Довбуш

опришками

серед

селян-гуцулів.

Худ.

Я.

Оленюк

Ш ю п управителя маєтків шляхтича Гаєвського до княжни Яблоновської.

У листі зазначається,

щ о лише під загрозою конфіскації маєтків треба змусити шляхтичів, щоб вони наказали своїм селянам спіймати Довбуша. Лист датований 4 жовтня

1744 р.

Володимир ГРАБОВЕЦЬКИЙ

Легендарні опришки - лицарі Карпат

викресати. А потім Довбуш сказав їм, щоб забрали у ньо го зброю, говорячи: "Ще звідси можу йти'*. Вони забрали у нього зброю, взя ли його з собою і пішли в ліс". Василь Б а ю р а к через дев'ять років розповідав на суді майже подібне: "Ва тажок пішов з нами до Ямного і там від відав із своїм сестрінцем сестру, а я ско Смертельне поранення Олекси Довбуша під чив тим часом до Степана Дзвінчука 23 серпня 1745 р. Худ. І. Дори, до свого бать ка. Звідти я вернувся до Ямного, переночували ми всі три у Довбушевої сестри і пішли звідти до Микуличина на ґазду Мочернюка. підданого коритницького ста рости Цетнера. Мочернюк загиб із наших рук; впіймавши його, ми відтяли йому голову, взяли сім би тих талярів, котел, рушницю і деякі фанти та спалили його хату. До конавши тієї розправи, вибрались ми всі три до Космача до Стефа на Дзвінчука і підійшли під його 5 вночі, а тому що Дзвінчук не хотів відчинити дверей, то Довш ухопив на дворі якесь дерево, вдарив ним у двері і став їх зажувати. Ми оба. я і його сестрінок. стояли при дверях. Вата жок відважив трохи двері і почав тиснутися до дверей. Але саме тоді вистрілив до нього Дзвінчук і вці-

Бойові буша

побратими з-під

хати

серпня 1745 р.

ведуть вбивці

Худ.

хатою Деркач

пораненого С.

Дзвінчука

Г. Якутович

Олексу Дов ввечері

Володимир ГРАБОВЕЦЬКИЙ

лив плече. Підстрелений ватажок втікав з нами до лісу, але тому що не міг далі йти, то ми оба занесли його за село в корчі, прикинули ще живого хворостом, а самі пішли в ліс". В останні години біля Довбуша Василь Баюрак і Павло Орфенюк. буш, умираючи, просив соратників щоб його тіло не дісталось "панам

були його два найближчі товариші — У народній пісні співається, що Довзанести його в гори і там порубати, на наругу":

Ой ви, хлопці, ба й молодці, Візьміть мене на топірці, Беріть мене на топори, Занесіть мя в сині гори. В Чорногору занесіть мя І на дрібний мак посічіть мя, Най ся ляхи не збиткують, Моє тіло не чвертують. Далі довідуємося, що Дзвінчук, боячись відплати за свій злочин, зразу ж після того, як опришки пішли, вибіг з хати і почав шукати в селі допомоги. Він заходив до деяких хат, але нікого не застав, адже господарі ночували на косовиці з двірським отаманом. Однак убивця, його батько і мати не відважувались повертати до хати, "протягом цілої ночі не спали, але ховалися по хащах і бур'янах". На світанку 24 серпня 1745 р. на заклик Дзвінчука і панського двора зібралася космацька громада (серед них два священики від двох сільських церков) і орендар. Вони спочатку почали шукати пораненого у селі, на сіножатях, але не знайшли. І тільки за допомогою собаки відшукали місце, де "на добрі руські гони від села в хащі під смерековим деревом знайшли ще живого Дов буша". Особливе заці кавлення викликає такий факт: "Піс ля того, як Довбущука було під стрелено і грома да прийшла його взяти, біля нього знайшли коновку з молоком". З історичних

доку

ментів не відомо, Умираючий Олекса Довбучі ранком 24 серпня 1745 р. у с. Худ.

Дмитерко

Космач.

хто

саме

приніс

це молоко. Прав-

Володимир ГРАБОВЕЦЬКИЙ

серпня

1745 р.

тіло убитого

Олекси Довбуиш Худ.

привозять під

наглядом

смоляків

до

Коломиї.

І. Деркач

темна, тому громада боялася йти за ним. Лише на другий день орендар зібрав громаду і пішли слідом до лісу, де знайшли його там ледве живого в кущах. При ньому не знайшли жодної зброї, ніяких прикрас, тільки патронташ на ньому з бляхою і позолочену караваку, ладанку, два медальйони та плящинку з миром і в коробці проскурку, шматочок срібла, дві срібні голки і вирізьблений спаський руський хрест, дев'ять зерен пшениці у вузлику і пір'я різних птахів. Те все держав у шкіряній калитці. Все це космацький піп з орендарем, як забрали, занесли до церкви і вложили хрест в цимборію (ківот). Цього Довбущука взяли ледве живого із-під лісу, принесли до корчми. Там єврей поперев'язував рани і напоїв його, щоб довше тримати його при житті та дещо з нього випитати. Але він вже мало говорив: Спитали його: "Де подів скарби, Олексо?" Він відповів: "У Чорногорі, а саме на Свидовій горі". Тільки мене про це повідомила громада, я вже в тій хвилині прибув до Космача, але вже його не застав живого. Тоді поклали його на віз, повезли у Станіслав до ясновельможного пана гетьмана і так привезли його до Коломиї. Пан ловчий, який був тоді в Заболотові, довідавшись про вбивство того ж Довбущука, писав до мене, щоб те тіло залишалося в Коломиї, поки прийде розпорядження ясновельможного пана гетьмана, щоб був четвертований. Довбуша четвертовано на дванадцять чвертей і

Легендарні опришки - лицарі Карпат

Схема

розвезення

порубаних

частин

Довбушевого

тіла

Володимир ГРАБОВЕЦЬКИЙ

Звісно, шляхта поширювала цю звістку, щоб порадувати перелякане панство, з яким не встиг розправитися Довбуш. Селяни ж з тугою передавали від села до села інформацію про передчасну смерть свого улюбленого героя. Вже через два дні після загибелі Довбуша Дзвінчук докладно інформу вав галицьку шляхту і гетьмана про перебіг подій, пов'язаних з убивством Олекси. Отже, Потоцький особисто брав участь у розслідуванні справи про загибель ватажка опришків. Крім цього, Потоцький писав до Яблоновської, щоб вона Дзвінчукові "за його відвагу віддячилася вільністю". 1745 р., 10 вересня — Т. Яблоновська видала у Львові спеціальний привілей для вбивці. У ньому зазначалося: "Повідомляю всіх, кому треба знати, а особливо милостивих панів комісарів і губернаторів мого Яблунівського ключа на тепер і майбутнє. Підданий мій з села Космача Стефан Дзвінчук зніс і спровадив з цього світу Олексу Довбуша — проводиря всіх неспокоїв і розрухів. смока, вихованого в запрутських горах, який нищив маєтки і життя покутської шляхти. За це хай буде богу честь і нескінчена хвала Дзвінчукові. що заспокоїв постійну небезпеку серед покутського краю та повернув їй бажану безпеку.

Фотокопія

привілею, Олекси

виданою Довбуша

княжною Стефану

Яблоновською Дзвінчуку

вбивці

100

Володимир ГРАБОВЕЦЬКИЙ

два брати з Рунгур, Смикайло і Семак Гнаткж — з Порогів. Брат Семаків служить у Шрубаків. Л Н Б АН України, відділ рукописів, ф. Яблоновських, арх. Бурштинського замку. Листування П. Беное, № 76, розд. 1, арк. 4, Оригінал. ЛЬ 2 1739 р., липня 28, Станіслав. Добровільне зізнання перед міським Станіславським шляхетським судом селян Олекси Жолоба, наймита Олекси, і Гаврила Твердюка про початкову антикріпосницьку діяль ність Олекси, Івана Довбущуків, їх соціальне походження, зв'язки з батьками, селянами, озброєння та перші напади на феодалів і селян ських багатіїв. Переклад Діялося у Станіславі 28 липня 1739 року. Перед спільними урядами і польської, і вірменської нації, славетним паном Яном Атаназієм Кіракевичем, війтом, паном Криштофом Якубови чем, війтом польської нації, паном Якубом Богдановичем, радником, паном Стефаном Кшижановським, радником. Добровільне зізнання Олекси Жолоба з села Печеніжина. Був питаний: "Для чого ходив до Лючі до жида-орендаря на ім'я Й о с я ? " Відповів: "Той орендар з Лючі першим приніс нам до куреню великий бутель горілки, віддав батькові тих Довбущуків наї ім'я Василь і просив, щоб синам наказав, аби його не розбили". Той старий Довбуш відповів: "Не бійся, коли вони до тебе прийдуть, дай їм їсти й пити, а коли б хотіли чинити якусь сваволю, то накричи на них, і дадуть тобі спокій". Через тиждень після принесення горілки посилає мене батько тих Довбущуків до єврея, говорячи: "Візьми рогатину (народна назва виду зброї) і іди до єврея, хай дасть горілки, тільки йому покажи рогатину і скажи, що тебе прислав батько Довбущуків по горілку, а рогатину прислав на знак, хоч то візьми". Він (орендар. — В. Г.) налив у бутель горілки 3 кварти, дав два буханці хліба і не брав ні грошей, ні рогатини. Вдруге питаний був: "Чиї пасеш вівці?" Відповів: "Свої і брата та старого Василя Добоша в одній юрмі із села Марківки, а найняли марківці, щоб доглядав усіх овець". Був питаний: "Чия була черга пасти і доїти тих овець?" Відповів: "Старого Василя Добоша". Знов був питаний: "Чи бувають сини Добощуки в батька?" Відповів: "Бувають, але було це чотири тижні тому". Був питаний: " Ч и знаєш ти про якийсь розбій". Відповів: "Чув, що напали на хати у селі Чорних Ославах і там розбили

Легендарні опришки - лицарі Карпат

101

чотири будинки, але застали тільки жінок, а люди втекли і там побрали різні речі". Був питаний: "Від кого то чув?", відповів: "Чув від старого Добоша і сторонніх людей..." Другий Олекса. Був питаний: "Звідки родом?" Відповів: "З міста Бариша". Був питаний: "Що знаєш про Добощуків і старого Добоша?" Відпо вів: "Старий жиє у мого господаря Твердюка в комірному". Ще раз запитали: " Ч и бувають там сини Добоша?" Відповів: "Бувають за тиждень ;вох і чужих чотири". Був питаний: " Ч и Добощуки носять якісь гроші або речі до матері або господаря?" Відповів: "Не знаю, чи приносили, ьки бачив, що на горілку давали матері по кілька грошей шостаками. Однієї ночі прийшли, коли я ночував у господаря, вони, прийшовши, постукали у вікна, мати вийшла до них і веселилася з ними кілька годин". Був питаний: "Що за зброю мають Добощуки?" Відповів: "Добощуки мають по дві пари пістолів і палаш, а ті чотири, що з ними, мали тільки по парі пістолів, рушниці і топірці і по рогатині". Знов запитали: "Чи не ч\в про якийсь розбій?" Відповів: "Не чув, щоби мали розбивати когось, а тільки брат на трьох братів наслав у селі Малих Лючках і там розбили, але не знаю, що взяли". Ще раз запитали: "Чи пан підстароста тамтеший знає про Добощуків і про їх розбої?" Відповів: "Знає, що розбивають по дорогах і лісах". І то зізнав: "Одного разу, бувши на сторожі, недавного часу пані Рушельова запитала мене, чи вони (у Добощука. — В. Г.) бувають? Я відповів: "Бчвають в шалашах біля овець, але їм не можу ніщо чинити". І то визнав, що комісари, бувши в Печеніжині. говорили до Василя Добоша: Хай сини твої покинуть розбої і хай мешкають, хай нікого не бояться". Запитали: "Коли вони напилися?" Відповів: "У Великодню суботу в Печеніжині так були понапивалися, що могли б їх і діти пов'язати, і порубати, брат (Іван) затяв брата (Олексу) топірцем по нозі і другого між ою порубали. їхав пан Рушель і бачив, як п'яні лежали і єврейка говорила, щоб їх пов'язали, на що пан відповів: "А за що їх в'язати, коли мені ніщо не винні". Третій був ставлений і питаний господар іменем Гаврило Твердюк, у якого в комірному жив старий Василь Добош. Був запитаний: "Що вони роблять, ті Добощуки, і чи бавляться розбоєм?" Відповів: "Чув, що були в Чорних Ославах у дворі, їм дано їсти і пити, а напившись, пішли у Лючки і взяли у мого брата рушницю і щось більше, забрали..." Знов запитано: "Чи не були в тебе, у батька і матері?" Відповів: "Ніколи вони в нас не бувають, і як починили галаси в Печеніжині, так вже остерігаються, бо наказано ловити, і від того часу я їх ніколи не бачу. Тільки раз були навесні біля овець в шалашах, і батько їх відрікся і просив, щоб в нього не бували..."

102

Володимир ГРАБОВЕЦЬКИЙ

Був питаний: " Ч и не знаєш, як посилав батько його по горілку до корчми для них? Відповів: "Я не знаю, кого з шалашу посилав". Л Н Б АН України, відділ рукописів, ф. Оссолінських, № 1351/Н. Судова так звана Чорна книга м. Станісла ва. — С. 62-64. Оригінал. М З 1739 р., серпня 29 (вересня 9). Броди. Виклик великого гетьмана коронного, київського воєводи Йосипа Потоцького на суд хорунжого, Йосипа Вішоватого та полковника Костянтина Злотницького, які за мість боротьби з козаками грабували населення. Переклад Йосип з Потока (Потоцький), пан у Станіславі, Збаразькому князівстві, Бродах і Немирові, воєвода і генерал київських земель, великий коронний гетьман варшавський, снятинський, лежайський, коломийський та інший староста. Особисто нашою гетьманською владою шляхетним вашим милостям: хо рунжому панцирного полку його милості мечника Великого Князівства Ли товського князя Сангуша Йосипові Виноватому, полковникові мого легкого полку Костянтину Злотницькому, а також хоругвам, що перебувають під нашим командуванням, і усім взагалі особам ваших маєтків наказуємо: після оголошення цього виклику ваша милість, панове, особисто повинна стати перед нами або перед нашим військовим судом, коли ця справа на вимогу ясновельможного його милості пана канівського старости Миколи Потоцько го буде порушена у суді. Він викликає Вас у зв'язку з тим, що ваша милість, панове, виступила проти писаного права коронних військ, яке оберігає цілість маєтків Речі Посполитої, та знехтувала дисципліною і гетьманськими наказа ми. Ваша милість, панове, увійшовши в Покуття для ліквідації свавілля та свавільних ватаг козаків, дозволила собі насильства на його території, в маєтках Речі Посполитої. Ви, зупинившись у селі Сем'яківцях, вели себе як вороги — забирали сіно, фураж, розбирали скирди і вишукували для жовнірів спеціальне харчування, чинячи насилля над підданими. Ви дозволили биття людей і дивилися, як вони розбігаються, зокрема ваша милість пан Костянтин Злотницький, крім вищезгаданих непристойних вчинків, виганяв на різні робо ти протягом довгого часу підданих із села Липниці, власності цього позивача, до власного села Борщева, причому з вашого боку мали місце і примус, і великі кривди. Ви наказали у селі Вовківцях взяти з церкви, від вівтаря священика грецької релігії, закинути в диби та зв'язати. Ви дозволили забрати у цього священика чотири воли, коня і чотири таляри. Ви наказали забрати

103

Легендарні опришки - лицарі Карпат

з власної хати, зв'язати, немилосердно бити, вести до другого села поселенця Сенецького, внаслідок чого ви поступили проти права та військових законів. Таким чином, у зв'язку з усім вищезгаданим (а про більше можна буде довідатись під час судового розгляду) ви будете викликані заслухати спра ведливе рішення у справі своїх свавіль. Дано в Бродах, дня дев'ятого вересня, тисяча сімсот тридцять дев'ятого року. ЦДІАЛ, ф. 5, т. 243, с. 1573 — 1574. Копія.

№ 4 1739 р., жовтня 27. Лист Теофілії Яблоновської до посесора Яблунівського ключа Павла Беное, в якому вона просить розслідувати вбивство на солеварні лихваря Лошака і захистити від нападу опришків Довбуша інших орендарів. Переклад Вельмишановний і милостивий пане інтигаторе, коронний мій великий і милостивий пане і брате. До мене тут (у Львові) дійшла відомість про жорстокість опришків у Покутському краю, а особливо бушуючих біля Яблонова. Як очевидний того документ, показується вбивство Лошака і жидівки на Свірській бані через тих гультаїв, другого орендаря на тих же банях зарубали і скалічили. Я впевнена, що й пану має бути відомо. Для того не лише для моєї шкоди, а й для цілості доходів пана, прошу, щоб ти захотів запобігти тому і наказував уважно розслідувати вбивство Лошака, коли ж, як нам повідомляють, люди знають, хто його мав убити. Отже, щоб інші Яблонівські жиди (сподіваючись для себе подібного не щастя) не пішли, прошу нашої милості пана, щоб для них (жидів) зробив безпеку, так як і самого пана буде в тому цілість. Маєш там, милостивий пане, і моїх кілька жовнірів показати громадам, аби тим гультяям не дали бушувати... За час орендування пана Кшуцького не зустрічалася ніколи така акція, доперва розуміла б за їх милостивого пана, який добре знаєш, що в Галицькій землі і Коломийському повіті є на то люди, які там той край від опришків повинні боронити, тим самим буде доказ приязні вельмишановного пана, коли в руках його добра не будуть зруйновані... Дня 27 жовтня, 1799, Теофілія Яблоновська. Л Н Б АН України, відділ рукописів, ф. Яблоновських, арх. Бурштинського замку. Листування № 4, розд. З, арк. 12 — 13, Оригінал.

104

Володимир ГРАБОВЕЦЬКИЙ

№ 5 1739 р., Солотвино. Заборона Солотвинського міського уряду будувати будинки біля ратуші з метою кращої охорони від нападу опришків. Переклад Рації є для Солотвина, через яких не дозволено Моисеевичу будуватися в середині ринку при ратуші. В тому ринку є потреба вільності і перес тороги для оборони від опришків. Бо в середині містечка в ратуші, посадивши кілька людей із зброєю, було би зручно на всі сторони боро нитися, а коли б нові будинки ту площу біля ратуші зайняли, тоді невідомо звідки треба було б стерегтись від гультяїв. Л Н Б АН України, відділ рукописів, ф. Яблоновських, арх. Бурштинського замку, № 93. розд. 1, арк. 156. Оригінал. № 6 1740 р., червня 25. Станіслав. Добровільне зізнання ув'язненого побра тима Олекси Довбуша Василя Мельника перед Станіславським міським шляхетським судом, де він розповідає про своє походження та вступ у загін Довбуша, в якому він брав участь у походах. Переклад Діялося в ратуші дня 25 червня 1740 року перед вельми славними панами — Яном Атаназієм війтом нації польської, паном Якубом Богдановичем субделе гатом війта нації вірменської, паном Вартаном. паном Базилієм Мадиновічом, Олександром Лопатинським — радниками, паном Станіславом Яніцким, Доменіком Голубобов — присяжними лавниками обох урядів. Добровільне зізнання Був ставлений на ім'я Василь син Мельника із села Шешори. Був питаний: "Де народився?" Відповів: "Родом із Шешор". Був питаний: "Скільки має років?" Відповів: "Маю 30 років". Був питаний: "Як називався його батько?" Відповів: "Іван Мельник". Був питаний: "Можливо, яке прізвись к о ? " Відповів: "Не мав жодного прізвиська, лише прізвище Мельник". Був питаний: "Чи жонатий?" Відповів: "Мав жінку, але вже 6 років як мене покинула". Був питаний: " Ч и мав потомство?" Відповів: "Не мав". Був питаний: "Якої віри?" Відповів, що руської. Був питаний: "Чий був підда ний?" Відповів, що його милості пана Каліновського. Був питаний: "Через ті роки чим займався?" Відповів: "При батьку сидів у млині, тоді від батька пішов; їх милостивий пан Каліновський поставив був млин для

Легендарні опришки - лицарі Карпат

105

мене в Пістині. І той млин, коли вода прибувала, то молов, а як води не було, то стояв пусто. І так я, покинувши той млин у Пістині, і тому, що не мав чого триматися, пішов на Волоський край до Розток. Там у якогось Шемберга, який називався Отаманом, поставив (Отаман. — В. Г.) був млин для мене своїм коштом, який я той млин тримав упродовж 6 років аж до цього часу. Був питаний: "Чи їх милостивий пан Каліновський знав про тебе, що ти там на Волощині сидів?" Відповів: "Не знав, що я там сидів на Волощині". Був питаний: "Звідки мав схильність до того розбійництва?" Відповів: "На Зелені свята прийшов до мене Олекса Добощук, почав мене питати, що ти тут робиш, чи маєш жінку?" Відповів: "Що не маю, тільки служу в Отамана при млині". Питав мене: "Звідки зайшов сюди?" Відповів, що із села Шешорів. Почав мене намовляти: "Ходи зі мною, бо не маєш ні брата, ні жінки, підемо на. здобич, а потім повернешся із здобиччю, а люди зрозумі ють, що ти у брата був". І дався на підмову в самі Зелені свята. Так я пішов з ним. І прийшли в ліс Рокитні, де при ньому були також двоє. Один був на прізвище Дрислюк, а другий — Семен із села Ясенова. Обидва прийшли до того лісу Рокитні і застаємо ще вісім. Так нас учинило 12. Був питаний: "Як там ті називалися?" Відповів: "Чув, що його називають Смикайло і знав двох рідних братів із села Яворова на прізвище Джемиджуки", і знову говорив, що двох із села Хорочова лише ім'я, ні прізвища не знає їх, бо недовго з ним. лише тиждень був". Був питаний: "Як решта назива лися?" Відповів, що не знає ні прізвища, ні імені і не знає звідки. Далі був питаний: "Чим жили, сидячи в тім лісі Рокитні?" Відповів: "Двоє пішло — Смикайло й інший з ним, привели ялівку, убили цю ялівку, поклали на вогонь і порубали те м'ясо, одне позатинали на пече ню, а інше готували в котлі. А тим часом пішов Добощук в гори і спостеріг там вірмен, скоро повернувся і шепнув то Смикайлові та іншим. Вони, побравши свою зброю — пістолі, топірці — скочили, а мене з хлопцем Добощуковим залишили при печенях, забавилися до заходу сонця як повернули. Зараз позабирали печеню, парене м'ясо у тайстри в бордюки (тайстри і бордюки — спеціальні торби опришків, у яких зберігалися побутові речі. їжа, продукти — В. Г.) і скочили всі разом аж до Микуличина лісами, долинами. Та зараз ударилися до комор і так позабирали чотири комори. Казав їм Добощук жінку в'язати, аби не кричала, але я іншу зв'язав. І пішли ми з того села. Вже над світанком там мене Добощук кинув, більше як милю, і стали відпочивати. Лише полягали, аж зараз надбігла громада з Микуличина за нами, тут на нас ударила. Микуличинська громада, ударивши на нас, так мене в лице ударила, що без пам'яті лежав. І спіймали мене, а іншого підстрелили, який у Ямні помер того ж дня". Далі був питаний: "Як повернули, розбивши тих вірмен

106

Володимир ГРАБОВЕЦЬКИЙ

і повбивавши, чи хоч одного не привели живого вірменина?" Відповів: " Н і щ о не видів і не чув, бо я там не був з ними, коли розбивали". Сьогоднішній суд двох урядів, зрозумівши з добровільного допиту, що сам признався і дався на підмову на той же розбій, має у день понеділок піти на тілесні допити, аби був через публичного майстра тутейшого три рази підтягнутий і свічками три рази припечений. Але тих допитів не відправлено. Л Н Б АН України, відділ рукописів, ф. Оссолінських, № 135ЛІ. Судова так звана Чорна книга м. Станіс лава. — С. 84 — 86. Оригінал. № 7 1741 р., 4 жовтня, Голосків. Спогади Францішека Карпінського — польського письменника про лицарське ставлення Олекси Довбуша до нього під час його народження та обставини загибелі героя. Переклад Народився в 1741 році, дня 4 жовтня у Галицькій землі на Покутті, в Коломийському повіті у селі Голоскові, 33 милі від Станіслава, у родині Андрія і Розалії Карпінських. Того дня трапилася особлива подія в домі моїх батьків. Сусід і приятель мого батька Козловський перестеріг його (батька. — В. Г.) кілька годин перед тим, як я мав побачити світ, що славний на все Покуття опришок Олекса Добощук, який у цих краях немало себе показував, мав напасти на дім моїх батьків з 12 молодцями. В тяжких болях лежала мати на ліжку, а батько покинув хату, побою ючись, щоб не втратити життя, забрав нашвидкоруч з собою все, що міг, і сховався в недалекому лісі, наказавши при своєму відході, щоб для того страшного гостя і його товаришів поставити на стіл хліб, сир і горілку. Через годину після мого народження прийшов у двір Добощук зі своїми, застав у всьому домі лише мою матір на ліжку та бабу, що мене мила і на руках тримала, — більше не було нікого. Моя мати не могла говорити з болю й переляку, баба приступила до Добощука зі мною на руках і каже: "Ось годину тому, як народилася дитина, зважай на Бога, і на хвору матір, і те немовлятко, і не роби ніякої шкоди, коли тебе приймають як доброго гостя". Ці слова зворушили серце ватажка, він наказав своїм молодцям, щоб поводили себе чемно і засів з ними до їжі й до горілки, якої було досить. Бабі дав потім три злотих червоних, а мою матір просив, щоб дала дитині на згадку, що він тут був, ім'я Олекса (бо так звався Добощук). І пішов зі своїми, не зробивши ніякої шкоди. Цього я не пам'ятаю, тільки мені у 5 років це оповідала мати...

107

Легендарні опришки - лицарі Карпат

Першу, яку в той час бачив екзикуцію криміналіста в Станіславі, зробила на мене велике враження. Був це розбійник на прізвище Баюрак, котрий, ідучи на площу смерті, казав подати йому флояру або улюблену сопілку, на якій пригравав сумні гірські думи... Оповідав нам потім батько, як після загибелі вищезгаданого збійника Добощука той Баюрак, один із дванадцяти його молодців, керівник збійницької банди, вибраний тільки один рік, доказував: Добощук із своїми на Покуттю розбоював молодцями, коли ротмістр Пшелуський з півтораста людьми кільканадцять років за ним (Довбушем) ходив по горах, але не міг йому дати ради, коли навіть горами до Трансильванії (на Угорщині) пере ходив і там, переслідуваний угорським військом, ніколи не був спійманий. За згодою наших панів-дідичів, які посідали маєтки в горах у Коломий ському повіті, наказано оголосити по всіх навколишніх містечках, що коли б хтось з місцевих селян убив Добощука, за те мав зі своїми наступниками отримати вільність (мається на увазі звільнення від феодальних повиннос тей — В. Г.), поле, яке тримав, мав навічно посідати як свою власність. Хлоп гірський, якого Добощук любив жінку, змовився з жоною задля користі, обіцяної від дідичів, яка дозволяла, аби муж вночі засів у сінях з добре набитою рушницею і під час приходу Довбуша вистрілив у груди з кількох кроків. Відійшов ще підстрілений збійник 1/4 милі в гори, міг (як звичайно робив) свиснути на своїх по горах сплячих молодців, з яких кілька прибігло. Просив їх і вимагав, щоб з близького села йому спровадили попа. Запитаний про скарби, які великі нагромадив, де би їх заховав, то тільки відповів, що одна Чорногора про них буде знати. Але дорогощнний діамантний хрест, який завжди на грудях носив і який перед кількома роками із скарбниці з іншими дорогими речами забрав, коли напав на містечко Богородчани, резиденцію каштелянства Коссаковських (Йдеться про напад загону Олекси Довбуша на Богородчанський замок влітку 1744 р. — В. Г.), відібрано попом, відіслано було до власника... Karpinski F. Pamietniki. Poznan. 1844. S. 1-8. № 8 1741 р., жовтня 26. Станіслав. Зізнання ув язненого побратима Олекси Довбуша Василя Палійчука перед міським шляхетським судом у Станіславській ратуші про діяльність опришківського загону. Переклад Діялося у Станіславі в ратуші дня 26 жовтня, 1741 р., перед славетними панами Яном Атаназієм Кіріяковичем — війтом юрисдикції польської, паном Августином Ганкевичем, субделегатом війтівським юрисдикції вірменської, Шимоном Гачковським, Олександром Лопатинським — радниками юрисдикції

108

Володимир ГРАБОВЕЦЬКИЙ

Польської, Яном Бохосовічем — лавником нації вірменської. У присутності замкової зверхності його милостивого пана Костянтина Молодецького — губернатора Кутського, його милостивого Войцеха Попроцького. На сьогоднішнім терміні був ставлений арештант, тепер тільки приведе ний з купи опришків Добощуків. По-перше, оповідаю, що йому ім'я Федір, Василя Палійчука син. з Ясенова, підданий дідичний їх милостивого пана Дзіжки ловчого, пристав до Добощука з 1740 р. весною, як ліс вже добре розвинувся на той час. З тієї причини, що йому батько не хотів лози поділити, і ще — його Добощук намовив, коли пас вівці. По-друге, питаний, чи батько і мати його знали про те, коли пішов в опришки, або його кревні. Відповів, що не знали. Питаний, чи в той час батькам або родичам своїм, чи сусідам дав щось з добичі. Відповів, що ні. По-третє, був питаний, чи нападав на вірмен Кутських. Відповів, що був на боці, став і не хотів їх убивати, але як вірменів убили, приступив до поділу, з якого йому дісталось 10 мотків шовку і ножі. Той шовк закопав в землю, і він згнив. Інші тим способом — хто що дістав — кожний у тім лісі заховав, але не знає, що кому з тих речей мали давати. А тих всіх опришків було 22. По-четверте. Був питаний за Вербу, чи його знає і коли від милости вого пана Мушинського мали споживу. Відповів, що їх не знає і не чув про них. не відомо ні про що. хіба без нього то діялося, але він про це не знає. За шляхту і підстаросту Березовського був питаний, чи не мали з ними зв'язки і намови, чи бували в деяких селах. Відповів, що ні, вночі ходив по селах, але не вступав ні до кого. По-п'яте. Був питаний, звідки мали спожину. Відповів, що у жидів на Ославах або в Чорному Потоці, а ще біля Космача брали силою, не знає, у яких жидів. За порох і олово питали, звідки мали. Відповів, що не знає. Лише знає те, що мали, але не знає, звідки. Після убивства вірмен кожний у свій бік пішов. Був запитаний, як зійшлися. Відповів, що його знайшли на Буківці, бо про нього розповідали вівчарі Яворівські, але не знає, котрі. Був питаний, звідки прийшли на вірмен і хто саме. Відповів, що не знає нікого, крім Ясенівських і Добоша та Джемиджуків. По-шосте. Був питаний, чи був у Текучі. Відповів: "Хіба вночі". За Лошака був питаний, хто його убив. Відповів, що не був при тому і нічого не знає. Тільки повідомляв Довбуш про те, що вбили Лошака і папери спалили. Запитували, чи не знає, хто на те направив, щоб Лошака убили і папери спалили. Відповів, що не знає нічого про Лошакові речі. Був питаний, чи Верба про забиття того Лошака не знав або підстароста Ославський. Відповів, що не знає нічого, бо не був на той час. І про табакерку не знає, за що її дарували підстарості.

Легендарні опришки - лицарі Карпат

109

По-сьоме. Був питаний, чи був у Ланчині в той час, коли жупника убито. Відповів, що не знає ні про що і на той час не був з ними. По-восьме. Був питаний, скільки було у милостивого пана Добросільського у Вербіжі. Відповів: "Вісім: Добошів, два Джемиджуки, два рідних братів Яворських родом з Микуличина, Срібнарчук з Ясенова і він, Федір Никорак з Микуличина, з Угорщини двоє, одному було ім'я Василь, а другого не знає. Був питаний хто їх супроводив. Відповів, що не знає нічого, не супроводив ніхто. Був питаний, за що грабували. Відповів: "Гнів мали на нього Джемиджуки". Був питаний, яку добичу мали. Відповів, що йому дісталося 6 талярів і жупан. Той жупан кармазиновий продано Браловському жидові за 8 злотих. Інше, що бачив, то заховав по лісах — кожний своє осібно. Був питаний, як домовлялися розходитися. Відповів, що змови жодної між ними не було, де мали сходитися, тільки один одному казали: "Бувайте здорові, коли пан Бог дасть, то зійдемося". По-девяте. За Уторопи питано, коли грабували. Відповів: "Не був при тім і не знаю". По-десяте. Запитували, чи був у Воскресіннях у їх милостивого пана Рушиці. Відповів, що був. І сказав, що їх було вісім, а саме: з Ясенова — він був, Срібнарчук другий, а також Іван Бойчук Федорів син. Микола Туняк, Олекса Добош з Микуличина, Джемиджуків двоє з Яворова, один Бойко і Гринь. але не знає звідки. Був питаний, яку добич мали. Відповів, що три пари пістолів. 2 рушниці. 4 шаблі, 2 пантлерів, 18 півмірків полотна, порох, олово, полицю солонини. Був питаний, де поділи ті фанти. Відповів, що йому ніщо з фантів не дістало, лише пістоль і 3 талери. Був питаний, де ті фанти поділи. Відповів: кожний своє поховав, з тих фантів йому припало лише 6: миску велику ченцям дарував до Скиту. Кілька пістолів пан Рушиця з паю Довбуша купив собі за 3 битих талярів. Приставку з грішми сховав і 6 кіс. а- також 4 битих таляри. Був питаний, як з ченцем зійшлися. Відповів: у лісі спіймали, але чернець почав плака ти. З тим ченцем ходили вчотирьох до Скитського монастиря, але він не ходив і ні про що інше не знає. За Товмачик нічого не знає і не пам'ятає. По-одинадцяте. Відповів, що не був і не знає, що взяли, чи посилали до пана Можини чи ні. бо його і ще одного залишили з ними при здобичі в лісі. Самі ж ходили і сказали, що купували хліб. Прийшли і принесли хліб і горілку. По-дванадцяте. Про Добротів говорив, що не знає, він не був... По-тринадцяте Був питаний за Устерики, чи був. Відповів: був четвер тим. Один він, Туників. два з Ясиня Угорського і Василь Йосен. Питаний, що за здобич мали. Відповів: грошей по талеру кожному, багато полотна, але йому тільки на сорочку дісталося; кіз 18, невідомо скільки смушків, горілку, гуслю, але то тамті забрали все, тільки він взяв 8 злотих, ті, які закопав у лісі.

110

Володимир ГРАБОВЕЦЬКИЙ

По-чотирнадцяте. За Перегінське відповів, що не був і не знає нічого. По-гіятнадцяте. За Зелене — він також там не був і не знає нічого. По-шістнадцяте. За Молотків відповів, що там не був і нічого не знає, бо там Довбуш з угорцями ходив. По-сімнадцяте. За жида з Ясиня відповів: там не був і не знає нічого. По-вісімнадцяте. За вівці Микуличинського Тутяка відповів: не знає тому, що на той час не ходив з ними. По-дев ятнадцяте. Був питаний, хто спалив Ясинського отамана. Від повів, що не знає. По-двадцяте. Був питаний, як Срібнарчукові голову стято, хто йому сказав утяти голову. Відповів, що брат перший Данилюк Григор, отаман Ясенівський, найняли його, щоб йому втяти голову, аби його живцем не провадили і на нього самого наймали, щоб також його стяли, але він втік. По-двадцять перше. Був ітатаний, де зимував. Відповів, що в Ясенові під Городенкою молотив і живився, де хто найняв. Найбільше перебував в одного селянина (на боці хатинка, йому Іван Ім'я чи Петро). Був питаний, чи знав господар, що він за чоловік. Відповів, що не знав ніхто про нього і ніщо нікому не казав, а в Ясенові був тільки через Пилипівку, а потім пішов до Винограду. По-двадцять друге. Був питаний про Виноград, як барився, коли сестра знала про нього, що був за чоловік, чи на пана Виноградівського не змовлялися, чи його до своєї компанії не намовляв. Відповів, що ні сестра його не знала, що він за чоловік, і він нікого не намовляв. По-двадцять третє. Був питаний за Мечовніка. Чи бували у нього на Криворівні. Відповів, що не був ні разу, але чув, що бували у нього. Це чув від людей; але не пам'ятає від котрих. По-двадцять четверте. Був питаний, як вірмен убили опришки в Рокітні, коли їх микуличинці розігнали, де лікувалися скалічені люди або опришки. Відповів, що не знає, тільки розповів, що там убито двох опришків микуличинцями, а також вірменин. По-двадцять п'яте. Був питаний за мельника Вербіжського, чи не бували у нього, який зв'язок з ним мали. Відповів, що не мав нічого і не знає його. По-двадцять шосте. Був питаний за Івана Цигерчука, якого в Буршти ні розстріляно, чи знав його або бував з ним. Відповів, що не знав його і не знає ні про що. По-двадцять сьоме. Був питаний, як розходилися, яка межи ними була мова. Відповів, що розійшлися біля Стогу (гори) у полонинах і так їм сказав (Довбуш. — В. Г.): "Коли ми визимуємося, то знову зійдемося", але не говорив один одному, де мають зимувати. По-двадцять восьме. Був питаний за брата Довбушевого, де є. Відповів, що не знає і не чув про нього, за жінку Довбуша був питаний де є. Відповів, що не знає і Довбуш сам, де обертається.

Легендарні опришки - лицарі Карпат

111

По-двадцять дев'яте. Був питаний, де і в якому селі бували, з якою молодицею або на танцях, або на забавах. Відповів, що ніколи не був. По-тридцяте. Був питаний, хто їх до Косова спровадив, коли рушницю до двору послали. Відповів, що не знає, бо там з ними не був. По-тридцять перше. Був питаний, для чого хвалилися Відповів: за те, що хорочівських опришків страчено.

спалити Кути.

По-тридцять третє. Був питаний, хто їм давав знати, коли смоляки шили за ними. Відповів: коли прийшли до овець і вівчарів били, натис кали, то ті їм розповідали. По-тридцять на Буківцю і Довбуш казав Довбуш знову

четверте. Був питаний, хто казав на смоляків стріляти хто їх затримав. Відповів: бачили, як смоляки йшли, а на них засісти. І вже були кожний до свого виміряв, але не казав їх губити і жалів, бо мають жінок і дітей.

По-тридцять шосте. Був питаний, хто взяв барана у Ростоках. Відпо вів, що він взяв з тим Григорем Данильоном, що стяв Срібнарчука. З ним поділився і того барана спекли. По-тридцять сьоме. Був питаний, які опришки загинули, коли вірмен кутських убили. Відповів, що одного Василя Назавізовського вірменин убив, а іншого — Путильського — микуличинці убили. ЛНБ АН України, відділ рукописів, ф. Оссолінських, № 1351/11. СКМС. — С. 125 — 130. Оригінал. № 9 1742 р., травня 3. Довгополе. Запис у метрикальній книзі с. Довгополе, в якому говориться про вбивство Олексою Довбушем багатого україн ського отамана Миколи Дідушка, який експлуатував селян і погрожував знищити ватажка опришків. Переклад Року Божія 1742 місяця Мая. дня 3. Николай Дідушко, отаман Довгопольський. пострадал от Алексія опришка. Добошем названого, котрий Добош первіє онаго муками суровими потязя, а посем главу ему секирою отсіче и храмиму сь трупом сжече, главу же с собою взят и никтоже не веть токмо он сам где ю скри. Коломийський музей народного мистецтва Гуцульщини, ф. Метрикальна книга с. Довгополе з років 1742 — 1777. Оригінал. № 10 1742 р., серпня 10 (21). Тернопіль. Універсал коронного гетьмана, Київ ського воєводи Иосифа Потоцького до шляхти та всього населення Покут тя і Підгір'я про боротьбу з опришками, очолюваними Олексою Довбушем.

112

Володимир ГРАБОВЕЦЬКИЙ

Переклад Иосиф з Потока Потоцький (пан) у Станіславі, Бродах, Збаразькому князівстві і Немирові, воєвода і генерал київських земель, великий корон ний гетьман, лежайський, снятинський та інший староста. Подаємо до відома тим, кому про це належить знати, а особливо ясновельможним, вельможним їх милостям — панам власникам, посесо рам, орендарям, які мають всі маєтки на Покутті та Підгір'ї, а також комісарам, економам, управителям, адміністраторам і підстаростам, а особ ливо всім громадам. В усьому покутському та підгірському краю відома злість та зухвалість Д о б о щ у к а , я к и й вже т р и р о к и н а п а д а є і з з і б р а н о ю в а т а г о ю опришків, грабує містечка та села, вбиває і руйнує, незважаючи на те, що я весь час тримаю і намагаюсь зберегти безпеку у покутському краю за допомогою піших та кінних моїх придвірних людей, яких утримую на власні кошти через громадський обов'язок і перед прекрас ною Галицькою землею. І оскільки згаданий Добощук зі своїми опришка ми має свої тайники та притулки у різних селах, доручаю моїм і чужим громадам прагнути всіма силами стежити за згаданим Добощуком та за усіма з ним бродячими опришками, ловити їх та відсилати для покарання у Станіслав. Коли якась і будь-кому приналежна громада буде перерахову вати або забезпечувати Добощука та інших гультяїв якими-небудь харчами, вона буде без розбору вирізана в пень. Щоб швидше досягти справедливої цілості (встановити. — В. Г.), громадську безпеку в краї, я особисто вирушаю у покутський край до Станіслава, а цей мій гетьманський універ сал, підтверджений моєю власною рукою зі звичайною печаткою, має бути оголошений у всіх і покутських, і підгірських містах та селах. Й. Потоцький, великий коронний гетьман військ Корони. Дано 21 сер пня 1742 р. у Тернополі. Місце печатки. ЦДІАЛ, ф. 5, оп. 1, т. 247, с. 1363 — 1364. Опубл.: Целевич Ю. Оп ришки // Руська історична бібліоте ка. Львів, 1897. Т. 19. — С. 190 — 191. № 11 1742 р., вересня 15. Станіслав. Добровільні зізнання ув'язнених бойо вих побратимів Олекси Довбуша Андрія Лавріва, Андрія Пилип'яка та сільського побратима Михайла Малярчука перед Станіславським міським шляхетським судом, де вони розповідали про свій вступ у загін опришків та участь у ньому.

Легендарні опришки - лицарі Карпат

113

Переклад Акти відкриті Станіслава міста, суботнього дня, 15 вересня 1742 року. В присутності достойного і високопоставленого Іоана Атаназія Кіриневіча — адвоката, Михайла Аміровича — адвоката вірменської юрисдикції, Симона Гачковського — консула, Данила Голубаб — консула вірменської юрисдикції. З виразної волі вельможного пана Станіслава Кривокульського, коміса ра покутських маєтків, був представлений на наш суд щойно приведений з опришків Добощукових на ім'я Андрій Лаврів із села Зелене. Був пита ний, чий є підданий. Відповів, що їх милостивого пана Сап'єги із села Зелене. Був питаний, чи жонатий. Відповів, що нежонатий. Був питаний, чи має батька. Відповів, що не має батька, лише матір і двох братів, один тут, у Зеленому, а інший — в Дорі, один називається Павло, а інший Олекса. Обидва жонаті. Був питаний (і добре екзаменований), що тебе привело до того, що пішов на ту сваволю з Добощуком. Відповів, що гнав вівці уже ввечері на доїння, і він (Добощук. — В. Г.) зустрів мене і вівці взяв, і його взяв силою з собою недалеко від доїння. То діялося 1741 року. Питаний, куди пішли. Відповів: не хотів, але мене страшили з пістолетом, до мене прицілювалися і палашем мене тяли в голову, де є знак. Потім ті вівці забили і спекли та з'їли. В кущах лежали два дні, аж надвечір взялися і пішли до Ланчина. Взяв він (Добощук. — В. Г.) у жида 20 талярів і скіру. баклагу горілки і семеро хлібів. Був питаний, коли діли лися тими грішми. Відповів, що не ділилися, бо сказав: як більше назби рається, тоді і поділимося. Був питаний, де дальше повернули. Відповів, що вдень у кущах лежали, а третю ніч пішли до Добротова. Там у жида взяли 5 злотих, 10 хлібин, коновку і сім папуш ( папуша — пачка) тютюну. Був питаний, коли вкупі ночував з ними той Добощук. Відповів: не ночував з ними, бо завжди на боці ночував. Був питаний, де поділися. Відповів, що пішли в Чорногори на полонини, бо він (Довбуш. — В. Г.) там сподівався компанії з Довгополя. з Путилова, з Волощини і там три дні забарилися, де я розхворівся. Вони через це одну ніч переночували, а потім Джемиджуки — два брати — казали мене стяти, а він (Довбуш. — В. Г.) не казав, але дав мені ще буханку хліба, три тинери і папушу тютюну. Був питаний: як ці інші з компанії називалися. Відповів, що було двоє Джемиджуків, перший Федір, і другий Степан, третій Іван Бойко, який служив у косівського намісника, четвертий — Срібнарчук, який вже страчений в Галичі, п'ятий — Павло Гаштуран з Ясиня, котрий служив у митника угорського, шостий — Іван Кошук з Микуличина, сьомий — я, а восьмий Добощук. Був питаний, де перебував після хвороби. Відповів: що косив на Ясенові упродовж літа у Василя Пап'яка, а потім пішов після святого Михайла до сестри Шупарки, але сестри не застав. І був у вуйка в Івана Крипенки до Водохреща, наймився у їх милостивого пана Василь-

114

Володимир ГРАБОВЕЦЬКИЙ

ківського на Висоцку і служив за пахолка до святого Івана (Руського Календаря), а потім, як огіри повтікали до стада, збоявся, щоби не били і втік назад від нього у Дору. Прийшов до Дори на самого святого Петра Руського Календаря, де зайнявся роботою. Був питаний: "Де тебе спіймано і хто тебе спіймав і сюди дав?" Відповів: "Іван Тютюк наказав мене спіймати, бо говорив, що я його бив, коли ходив з Добощуком, але я його не бив. Його бив Бойко, той, що в попа — намісника косівського слу жив". Був питаний: "Де тебе спіймано?" Відповів, що в корчмі у Микуличині спіймано і відвезено до Делятина, а з Делятина до Ланчина, до їх милостивого пана Морего, а потім — до Станіслава. Акти відкриті Станіслава міста... У присутності достойного і високопоставленого Іоана Анатазія Кіриневича адвоката, Михайла Аміровича, адвоката вірменської юрисдикції Олександра Лопатинського, консула, Тома Котовича, Данила Голубаб, Абагара Султановича... Добровільне зізнання З виразної волі вельможного їх милостивого пана Станіслава Кривокульського, ловчого курського комісара дібр Покутських на повторне зізнання був ставлений Андрій Лаврів. Був питаний про їх милостивого пана Добросільського і їх милостивого пана Рушицю: коли грабували, чи не був там. Відповів, що не був і не знає, бо був при них тільки в той час, коли у Ланчині взято у жида 20 талярів і горшків горілки, 7 хлібів. І в Добротові, коли взято 5 злотих і 10 хлібів, коновку горілки, 7 папуш тютюну. Більше ні про що не знає, а потім на кілька днів розхворівся і хотіли його Джемиджуки стяти, а він (Довбуш. — В. Г.) не дав, говорячи: "Дайте йому спокій, може ще десь служити". І нагадував мені, щоб ніде, ні перед ким не згадував, що з ними був, бо як скажеш, що з нами ходив і скажеш про нас, то хоч би і в третій землі був, то тебе дістану і розсічу. І дав мені 3 фунти, буханку хліба і папушу тютюну. Був з ними лише 8 днів". Закінчення Зрозумівши з добровільних зізнань дня 15 вересня нинішнього вищеставленого арештанта Андрія Лавріва винним бути йому, тому визнаємо винним і присуджуємо, щоб був відданий на тілесні зізнання (тортури. — В. Г.), щоб був 3 рази підтягнений і 3 рази припечений свічками через майстра тутешнього публічного Михайла Козловського. Був ставлений арештант, недавно приведений на ім'я Андрій Пилип'як родом із села Пасічної підданий пана Сап'єги. Був питаний: "Що тебе до того привело, що взявся до розбою?" Відповів: "Не я розбивав, лише

Легендарні опришки - лицарі Карпат

115

служив у Трибушанах в Угорській державі року Вихриста Василя, а дев'ять років служив у Бориса Іванового і малося скінчити на свята Пущення Маковія. Тільки що мене взяв Головач і, зв'язавши, водив мене три дні з собою в полонині і казав мені присягти на рушницю, що їх не покину. І той Головач був сьомий тільки, коли мене взяв, і там почалися до нього сходитися по два, по три то з тієї, то з тієї гори. І так набралося нас за три дні 43 біля великої гори, названої Стогом, біля границі Угор ської і Польської". Був питаний, скільки був на розбою. Відповів: "Не були, бо ще тільки в той час ішли ми до Добоша. Там нас мав бракувати Добош, якого би подобав, то був би взяв, а котрий не сподобався тобі, вибракувавши, то би був прогнав від купи. Так при тій горі, названій Стогом, розташувалися на нічліг по кілька, і там я з Головачем четвертим біля одного вогню ночував". Був питаний, звідки мали поживу. Відповів: "Брали смо сир та ялові вівці убивали, пекли та їли, де нас Пшилуський з смоляками на тому нічлігу розгромив, і там бачив своїми очима, що Головача смоляки присіли були, і не знаю, чи його убили, чи ні, тільки бачив, що всю зброю забрали від нього — рушницю, пістолі і рогатину". Закінчення З'ясувавши з добровільних зізнань Андрія Пилип'яка та їх обміркував ши добре, його визнаємо винним і присуджуємо, щоб був відданий на тілесні зізнання: аби був 3 рази підтягнений і 3 рази свічками припечений через майстра тутейшого Михайла Козловського. Був ставлений арештант на ім'я Михайло Мал ярчук Мельник із села Нижнього Вербіжа. Був питаний, звідки був родом, відповів, що з Поділ ля, з Рудки із-за Кам'янця. Був питаний, як називався його отець. Відпо вів, що Леско Стрілець. Був питаний, чи був підданий. Відповів, що їх милостивого пана Малаховського, старости Смотрицького. Був питаний: чим у молодості займався. Відповів, що займався школами. Був у Кам'янці рік у руській (українській. — В. Г.) школі. І так за школами ходячи — в одну, то в іншу, дістався тут до Вербіжа і почав рік у маляра навчатися малярства, а потім взяв дочку у мельника, зостався там мельником і досі там сидить. Був питаний: "Що тебе до того привело, що церкву обікрав у Вербіжі?" Відповів: "Я тільки відкрив, а Юлійка з сином забрав хліб, а мені тільки півталяра дав. Але вже був декрет і дали ми за те 15 талярів і по 3 фунти воску, по ЗО київ отримали". Був питаний про пограбування їх милостивого пана Добросельського і їх милостивого пана Рушицю. Відповів, що не грабував і не був там. Зізнав, що ходив з рушницею на качки і зустрів двоє опришків, які відібрали йому ту рушницю. Потім я дав знати до села, скочили ми туди, але вже не знайшли нікого.

116

Володимир ГРАБОВЕЦЬКИЙ

Один мій шурин Василь, а інший Михайло Гунюк — то ходили самі там дивитися. Був питаний про їх милостивого пана Юрковського, про коня, вола і всі шкоди заподіяні. Відповів, що не знає. А то зізнав, що вже за ті шкоди бито їх трьох і запитували про ті шкоди, однак не зізнали. Був питаний: " З а що тебе тут посаджено?" Відповів: "Жиди коломийські мене перед смоляками представили, нібито Добощук мав бути у мене на хрестинах, а смоляки обскочили мене, питали, де Добош. і мене взяли". Закінчення Вирозумівши з добровільних зізнань і те добре обміркувавши, судом нашим його було визнано винним і був відданий на тілесні зізнання і З рази аби підтягнений та свічками 3 рази припечений через майстра тутейшого публічного Михайла Козловського. Л Н Б АН України, відділ рукописів, ф . Оссолінських. № 1 3 5 С у д о в а так звана Чорна книга м. Станісла ва. — С. 156-161. Оригінал. № 12 1742 р., грудня 4. Станіслав. Протоколи складені писарем шляхет ського суду у Станіславській ратуші, в яких зафіксовані повторні зізнан ня побратимів Олекси Довбуша Андрія Пилип'яка і Андрія Лавріва. Переклад Акти відкриті Станіслава міста 3 і 4 грудня 1742 року у присутності достойного Іоана Атаназія Кіріяковича, адвоката юрисдикції Романа Михаїля Аміровича, адвоката юрисдикції вірменської. На засіданні під зверхністю замкової Андрія Плазовського, Симона Гачковського, Григорія Рубчановського — радника нації Польської, перед Антонієм Якубовським — радни ком нації вірменської при Григорію Криштофовичу — лавнику нації вірмен ської. Зізнання тілесне Другий арештант, був декретований обома урядами на те зізнання. 1-ше підтягнення Був питаний згідно з поданим допитом по 1-му і 2-му пункту, звідки родом, як називається і чий підданий. Відповів, що називається Андрій Пилип'як із села Пасічної, підданий його величності милостивого пана Сап'єги. І сказав, що тільки з одним Волошиком украли вівці і кози на пасовищі.

Легендарні опришки - лицарі Карпат

117

2-ге підтягнення Був питаний: "Хто тебе намовив до того розбою з Головачем?" Відпо вів: "Силою мене взяв той Головач і лише 3 дні з ним був". Був питаний: "Кого де розбили?" Відповів, що не розбили нікого. Був питаний, чим жили. Відповів, що в його господаря взяли три барани, сир і тим жили. Був питаний, хто їм поставляв порох і кулі. Відповів, що ніхто, бо лише в той час почали сходитися. 3-тє підтягнення Був питаний, чи не був на розбою у їх милостивого пана Рушиці, в їх милостивого пана Добросільського і при убивстві Лошака, у Перегінську, в Рожніві. До того всього не признався. Також і після припечення свічка ми за всіма трьома разами ні про що не зізнався. Вирок А також по зачитаних добровільних і тілесних зізнаннях з декрету тутейшого суду Андрія Пилип'яка, який на добровільних і тілесних зізнан нях признався до всього, що в тих зізнаннях щиро виражено. Сьогоднішній суд постановляє про його скарання для утихомирення інших. Його засу джуємо на смерть, щоб був живцем четвертований. Силою декрету ниніш нього наказуємо. Третій арештант також був декретований на ті зізнання. 1-іие підтягнення Був питаний згідно з поданим допитом по 1-му, 2-му і 3-му пунктах, звідки родом і як називається, чий підданий і хто його до того розбою з Добощуком намовив. Відповів, що родом із Зеленого, називається Андрій Лаврів, підданий їх милостивого пана Сап'єги, а до компанії Добощукової не признався. 2-ге підтягнення Був питаний згідно з поданим допитом і згідно з добровільним зізнан ням. Все, що зізнавав на добровільних зізнаннях, заперечив, говорячи, що його намовили на те. щоб так зізнав, як зізнав за двома разами на добровільних зізнаннях. Був питаний, чи не з наказу, то оповідав, що його намовили на то, як перше зізнав з Микуличина Іван Тюткж. Отаман також говорив, що його мучили вночі, голками кололи і солому під ним палили. Відповів, що не з наказу. 3-тє підтягнення Був питаний згідно з всіма пунктами допиту і згідно з добровільним зізнанням за двома разами, що був з Добощуком, а тепер говорив: "З

118

Володимир ГРАБОВЕЦЬКИЙ

намови тих всіх виражених говорив так, бо казали, що мене виходять звідси". Також після припечення свічками за всіма трьома разами не зізнав. Вирок Підсумовуючи виклад, тілесні зізнання з декрету нашого суду дня З жовтня року теперішнього Андрій Лаврів на добровільних зізнаннях приз нав свою компанію з Добощуком і те, на якій акції з ним бував. На теперішніх тілесних заперечив все, і нічого на всі попередні признання не зізнав. Тому теперішній суд, задивляючись на упертість Андрія Лавріва, наказує подати на повторні тілесні зізнання, тобто щоб на завтрашній день 0 5 годині зранку через майстра тутейшого Михайла Козловського 3 рази був підтягнений і шинами припечений за кожним разом. Силою декрету нашого. Вирок Після оголошення теперішнього декрету і після прочитання Андрієві Лавріву. Андрій Лаврів, почувши сувору для себе суду нашого сентенцію, вище виражену, просив про помилування в суді, щоб згідно з тією сентен цією на повторні муки не ішов. Коли на перших добровільних зізнаннях признавав, а на тілесних заперечив, то тепер перед судом нашим публічно 1 очевидно признав, що був у компанії Добощуковій тиждень і за той. тиждень був на розбою з Добощуком у Ланчині, де у жида взяли 20 битих талярів, шкіру і баклагу горілки. Потім в Добротів також на грабунку у жида взяли 5 злотих і 10 хлібів, 7 папуш тютюну, а потім з тією компанією з Добощуком напали на Космач, де, не зловивши жодної здобичі, пішли в Чорногори. У тих же Чорногорах сподівалися з'єднатися з компанією Довгополя з Путилова і з Волощини. Там же Андрій Лаврів захворів, а йому Добощук дав 3 фунти, боханець хліба і папушу тютюну. Далі Добощук пішов у полонину, а Андрій Лаврів пішов до Ясенова косити: з Ясенова пішов на Поділля і там у Висосці у їх милостивого пана Васильківського служив і в короткому часі утік, прийшовши до Дори. Там недовго забарився, пішов до корчми у Микуличині. Тут був Іваном Тютюком спійманий і до Ланчина, до їх милостивого пана Морего, відданий, а під їх милостивого пана Морего до в'язниці Станіславської і суду відданий. А що вчорашнього дня на тілесних зізнаннях опирався від того всього і не зізнає, то перед цілим судом визнає. Для того з роздумом чинив не признатися на муках, щоб бути вільним від смерті. Тепер, зваживши те, що на повторних сказати мусів, признає правду, як вище виражено. Тому суд нинішній урядовий націй польської і вірменської при присут ньому від замкової зверхності їх милостивого пана Андрія Пларовського уповноваженого їх високомилостивого пана і добродія нашого, зваживши великі акції Андрія Лавріва, вирішив: винним бути йому. Присуджується

Легендарні опришки - лицарі Карпат

119

смерть. Це робиться і для утихомирення іншого подібного гультяйства, стримання від подібних акцій і розбоїв. Андрій Лаврів при границях і на місцях найближчих гір і розбоїв буде живцем четвертований через май стра публічного Михайла Козловського, і чверті Лавріва на палях, там же по горах, будуть розвішені. Силою декрету нашого наказуємо. Виряджена є експедиція дня 7 грудня 1742 року. При делегованих з уряду Григорію Рубчановському — раднику нації польської, і Федорі, нації вірменської, при Томашу П'ясце — присяглому писареві міста Станіслава, нації польської. Екзекутор святої справедливості Михайло Козловський із своїм справив ся належно. На першій площі на границі, де сходиться потік, названий Тучовець, з Лукавцем від Гвіздця, стяв обидвох (опришків. — В. Г.) і покраяв (ёуэетегоша!) і на двох палях по четверті з кожного повісив і голови вбив на палю. На іншій площі на Яворовій горі на трьох палях по четверті повісив, на третій площі на старій дорозі також три четверті повісив на двох палях. ЛНБ АН України, відділ рукописів, ф. Оссолінських, № 1351ЯІ. СКМС. — С. 156 — 161. Оригінал. № 13 1743., червня 22. Станіслав. Зізнання наймита Семена Волощука у ратуші перед міською судовою лавою про обставини розправи Олекси Довбуша над отаманом Миколою Дідушком в селі Довгополі. Переклад Відбувалося на ратуші Станіславській дня 22 червня 1743 року. Перед благородно славетним паном Яном- Атаназієм Кіріакевичем — війтом юрисдикції польської, і перед славетними панами Тодором Кіркоровичем, Антонієм Якубовським — радниками юрисдикції вірменської, Лукашем Григоровичем — лавником юрисдикції вірменської. З виразної волі вельможного їх милостивого пана Станіслава Криво•ч\льського, ловчого курського комісара генерального дібр Покутських був ставлений перед суд наш арештант на ім'я Семен Волошук. Перше. Був питаний, де його взято, відповів, що в Матіївцях. Був питаний, звідки родом і як називається, відповів, що з Лугу з-під Сегота з Угорської держави, а називається Семен Волощук. Був питаний згідно з поданим допитом, де мешкав. Відповів, що в Лугу мешкав і там оженився, там 8 дітей мав. Дочку вже видав заміж, а старшого сина запровадив знову до Лугу і найняв його у Шимона Гочука, свого кума, де має рідного брата, а двох синів має у Матіївцях, з яких один служить у їх милостивого пана Гулавінського.

120

Володимир ГРАБОВЕЦЬКИЙ

Д р у г е . Був питаний, з якої причини свій край покинув і до Матіївців зайшов. Відповів: "Повітря в наших краях було і голод. Тому в ті краї зайшов, до Матіївців, з жінкою і дітьми". Був питаний: "З якої рації тебе тут до карцера припровадили?" Відповів: "З тієї рації, що крали корови у Матіївцях люди з Дебеславців від їх милостивого пана Цинського, а ті стежили за тими коровами з людьми. Коли я був побережником у їх милостивого пана Гулавінського, у того, що ми переслідували, взяли мене їх милостивого пана Золотницького люди, бо вони собі щось своє мали, а я не сам був на тому переслідуванні, але були люди їх милостивого пана Гулавінського і адміністратор". Т р е т є . Був питаний: коли у Матіївцях мешкав, чи не мав з Добощуком якоїсь спілки або намови, або з компанією його. Відповів, що не мав. Був питаний: чи знає, як називаються компанія Добощукових, котрі і з яких сіл є. Відповів: "Один був побережник у їх милостивого пана Цинського на ім'я Стефан з Дебеслав, а він родом був десь з Дори. Коли ми сходилися, пильнуючи ліс, то він переді мною говорив, що був колись давно з Добощуком один рік. Коли ж розігнали їх, він тут зайшов під їх милостивого пана Цинського, але їх милостивий пан Цинський знав, що він утік, бо я його питав, то говорив, що знає. Але той побережник пішов з осені до кревних її добра їх милостивого пана Сап'єги. там його спіймано, там сидів і не знаю про нього, чи є він, чи нема. Більше не знаю про це. Він мені в лісі сповідався і зізнався, коли я його запитував, як багато нагромадив грошей, як ходив з Добощуком. Зізнався, що тільки 5 талерів". (...) В о с ь м е . Був питаний, чи знає тих людей, які з Добощуком на розбій ходили, з яких сіл і як називаються по імені. Відповів, що більше не знає, крім того, що вже сказав. Д е в ' я т е . Був питаний, чи знає, де Добощук зимує, хто його підтримує, відповів, що не знає. Д е с я т е . Був питаний, звідки він взявся у Дідушка в той час, коли того убив Добощук. Відповів: "Будучи на торзі в Косові, тоді зустрівся зі мною Зкіндераш — вуйко із-за гори, який служив у Дідушка кілька років і тепер служить. Почав мені говорити: нараю тобі службу у Дідушка, бо він добрий чоловік. Я звідтам таки пішов до Дідушки і прийняв службу у Дідушка двома неділями перед тим, як його вбили. Після ще був дві неділі там. Синові кості помагав вибирати з попелу, як згорів Дідушко, бо ж спалили і його тіло". Був питаний про початки убивства Дідушка: як це було, в який час прийшов Добощук, з ким. Відповів: "Якось ми доїли під вечір перед заходом сонця вівці, і Дідушків син Іван також доїв. Аж тут надбіг опришок та й каже: лишайте молоко з дійничками та ідіть до хати. І вдарив Павла Рябчука, найстаршого Дідушкового наймита що тоді набіл

Легендарні опришки - лицарі Карпат

121

ховав, а Дідушкового сина взяв за потилицю та й питається, де отець. Той відповів: "Не знаю, чи в Кутах, чи на селі". Опришок крикнув: "Що брешеш! Де твій отець? Думаєш, що я не знаю? Я від рана вас підгля даю". І вдарив його балтою (топірцем. — В. Г.) по голові так, що той ледве за годину очуняв. Потім загнав нас п'ятьох із кошари до хати і запхав нас під лаву, а відтак зловив дівчину, та й ударив її, що вона мусила признатись, що Дідушко біля ватри, де стригли вівці. Туди послали вони опришка, а той пішов до нього (Дідушка. — В. Г.) та й каже: "Іди до пана, твій пан приїхав із Кут". Дідушко відповів: "Та йди собі, або мені пан дивний? Не маю часу". Цей каже знов: "Та ж бо йди конче!" Дідушко почав його лаяти, а той ударив тоді Дідушка балтою в голову, аж Дідушко заточився, а відтак ухопив опришка до себе і крикнув: "Не дай мене!" Слуга вхопив був опришка за руку, а опришок ударив наймита балтою в плечі. Наймит побачив, що це не жарти, втік, а опришок взяв Дідушка і привів до хати. Тільки привів його, а Довбуш привітав лайкою та згірдним словом: "Чи ти тут, пане Діду? А я тобі прислав на знак чепелика (ножа. — В. Г.), аби ти мені дав терх сира. А ти сказав, що мою голову даси до Станіслава!" І вдарив його балтою в груди, та й каже: "Пізнаєш ти мене, Олексу? На. рубай мою голову! Ти зганяв села, щоб мене ловили, і обіцяв панам шапку червоних, щоб мене спіймали". І вдарив його другий раз так, що той упав і сконав. Один опришок, чорний, низький, припав з пістолетом і хотів ще в Дцгушка стріляти, але Довбуш не дав. Дідушка зв'язали із сином плечима до купи і так підняв їх Довбуш одною рукою обох високо вгору і каже: "Ось так-то в'яже Довбуш, пане Дідушку!" А потім став говорити Довбуш до Дідушкового сина: "Де коні? Мені треба пару коней!" Син Дідушка каже, що десь мають бути на полонинах. А Довбуш каже: "Де слуги? Посилай за кіньми!" І крикнув до мельника: "Іди за кіньми!" Мельник каже на те: "Я мельник, а не слуга". Довбуш так ударив за це мельника, що той упав на землю. Мельничка стала кричати, а він її вдарив, що також упала. Потім крикнув до мене і на Павла Рябчука, щоб ми пішли за кіньми. І ми гашли за ними, та не знайшли, бо вони були в стайні. Довбуш побачив, що нас нема з кіньми, і наказав палити маєтки. Пішли палити стайню, і там знайшли коні. Взяли пару коней, запрягли, забрали з собою Дідушкового сина і пішли. Як ми побачили, що горить, побігли туди, але не застали вже нікого. Коли ми ще були в хаті під лавою, нагадував Довбуш не лише синові, а й нам усім: "Щоб ви за мною не гонили і не казали нікому, що я був. А синові казав: "Як ти будеш отаманом, щоб за мною не ходив". Також зізнав, що йому одіж погоріла там, коли служив у Дідушка. Потім у дві неділі дав мені Дітгушків син сорочку, холошні і шапку і я пішов від нього". Л Н Б АН України, відділ рукописів, ф. Оссолінських, № 1351/11. С К М С - С. 183-188. Оригінал.

Володимир ГРАБОВЕЦЬКИЙ

122 № 14 1743 p., серпня 16. тима Олекси Довбуша шляхетським судом про

Станіслав. Добровільне зізнання сільського побра Стефана Дронева перед Станіславським міським зв'язки з ватажком загону.

Переклад Відбувалося в Станіславі 16 серпня 1743 року. З виразної волі пана Станіслава Кривокульського. комісара, недавно приведеного опришка і явного злодія. Був ставлений нинішній арештант на ім'я Стефан Дронів з дідичного села Маняви. Був питаний, де перший раз бував. Відповів, що був в Ямні, де служив у того чоловіка Гриня Міклащука. Був питаний, чи знав той Міклащук, що він був на розбою. Відповів, що ні, лише (знав. — В. Г.) Іван Господарів. Був з Добощуком Павло з Ямного. Був питаний про Добощука. Відповів: "Мені Добощук так сказав, що як почуєш про мене у селі-до мене прийдеш, або це почуєш — за мною підеш, куди піду. І пішов за ним. Мені наказано було дати знак або вистрілом, або свиснути. Як другий раз ходив вивідувати про Добощука, Олекса Тимофій — вдовець з Ямного сказав: нащо тобі Добощука? Коли ти чуєш про якусь здобич, то я собі затягну не таких... але славних господарських синів, то і тобі частина якась буде. Третій раз ходив, але той Олекса Тимофій уже так не говорив, як перше. Л Н Б АН України, відділ рукописів, ф. Оссолінських, № 1351ЯІ. СКМС. — С. 190-191. Оригінал. № 15 1744 p., 4 травня, Борщів. Повідомлення, яке збереглося в актах Бернардинського монастиря у Львові, де було записано про напад Олекси Довбуша на двір шляхтича і полковника коронного війська Костянтина Золотницького та знищення його за жорстоке гноблення Переклад Дня 4 травня (1744) у селі Борщові за дві милі від Бучача Добощук розбійник напав вночі на двір їх милостивого пана Костянтина Золотниць кого — полковника; палив йому руки, ' жар огнистий сипав у пазуху, а потім жорстоко убив, убив його жінку Софію і їх сина... Грошового викупу, срібла й іншого не хотів, говорячи: "Не по гроші сюди прийшов, але по твою душу, щоб ти більше людей не мучив". Був пан злий до людей і кілька замучив. Петрушевич А. С. Сводная галическорусская летопись с 1700 до конца авг. 1722. Львів (1887). Ч. 1. — С. 165.

123

Легендарні опришки - лицарі Карпат

№ 16 1744 р., 25 серпня, Богородчани. В актах обстеження водного (водний — нижчий канцелярський чин. — В . Г . ) гальцького Бродського гроду констату ється,

що під

замок,

захоплено скарби шляхти та спалено економічні книги, різні шля

хетські

час

нападу Довбуша

на Богородчанську фортецю

знищено

папери.

Переклад Я на урядову вимогу пана Йосифа Шидловського, економа Богородчанського реквізуючи, прибув 25 серпня 1744 року до замку Богородчанського разом із згаданою шляхтою. І там будучи, оглядав пограбовану скар бницю і покої в замку його вельможності пана Косаковського, каштеляна Підляського, Олексою Довбушем, підданого, його милостивого пана Сап'єги чесника (чесник — сановник у давній Польщі. — В. Г.) Великого князівства Литовського з Микуличина. У тій скарбниці і покоях і скринь, і 24 столиків порубаних налічив. Дві шкірою оправлені валізи порубано, одна скриня з книгами і паперами зверху полупана, дві інші скрині, з яких багато паперів на середині скарбниці попалено; полум'ям і вогнем килими попалено, а скарбниця була майже спалена. У скрині порцеляна і скло потовчене. Всі три дзеркала на друзки потовчені, столики китайські порубані, з чорного сейфу економічні книги і папери порозкидані. Столик з паперами різними порубаний, папери порозкидані. Тут вельможного панства Романовського речі також порубані. Контуш білий з багатого матері алу, горностаями підшитий і обкладений соболями, блідозелений з турецької матерії у золоті квіти чорними хутрами підшитий знищили... Забрано будзиган срібний, оздоблений каміннями, патронташ із срібною бляхою. У скарбниці добрий контуш гданський, великий, пана Романов ського, в якому ґудзики повідривані, через що сукні попсовані, а також порізані, потоптані і воском скапані. Із скрині дві шапки добрих і поясів кілька взято. Дерев'яні скрині з хутрами і різними кавалками розрубані. Великі скрині, просто оковані, пошкоджені. У тій же скрині вчинено шкоди за звітом на тисячу злотих. У тій же самій скрині пообрізані великі срібні позолочені сагайдаки, залишилося рушниць, як зазначено, дві, і дві пари паризьких пістолів. Це саме їх милостиве панство Романовські визнало про той грабіж скарбниці. Посуд знищено і шкатулки, всі скрині потовчені, жодна цілою не залишилася. У покоях багато речей порубано, потовчено, а решта забранб. Інший столик у тому ж покої порубано, папери порозкидано... В інших покоях скриньки пані Комісарової порубані, потовчені на шматки, а деякі речі забрані. В тому ж будинку три вікна розбиті, віконниці порубані. 4 людей, з них двох жовнірів, вдарено топірцями по плечах, голові і шиї, порубано на смерть. Конвентецького чоловіка, який підняв тривогу, на дзвіниці застрі-

Володимир ГРАБОВЕЦЬКИЙ

124

лили. Шевця у груди прострілено, жида топірцем на передмісті порубано. Вікна повибивано, тут же замкового ключника тято у голову кілька разів сокирами і по плечах жорстоко збито. Тут же слугу міського сокирами по руках, плечах збито... Це бачив і разом зі згаданою шляхтою оглядав... ЦДІАЛ, ф. 5, т. 250. — С. 15851587. Оригінал. № 17 1744 p., 28 серпня. Стопчатів. Лист прокурора коронного Павла Беное до Т. Яблоновської, в якому повідомляється про переслідування селян каральними загонами, внаслідок чого піддані погрожують панам втечею із своїх осель. Переклад Копія листа пана прокурора коронного до княжни хорунжини коронної 28 серпня 1744... Втікши з Варшави в той край для сеймиків польських зостається не потішне повідомлення з Яблонова, дібр ваших княжих добродійстві у великій посесії моїй будучи... Друге. Люди військові, до переслідування Добошука опришка приписані, переслідуючи підданих тамтешніх гірських за якийсь зв'язок з Добошуком, не лише підозрілих хапають, а й громадами ходять і дворовим і підданим приносять шкоду, забирають коні, барани ріжуть, витягають поживу. Тамтешні піддані, стривожені такими революціями, відмовляються віддава ти податки, а що гірше — погрожують покинути свої осілості, погрожують утечею... Однак намісник мій, в Стопчатові будучи, дав мені інформацію. Щодо другого повідомлення. Відправив зараз мого вахмістра, аби до тих командирів, які ходять за опришками, заніс реквізицію про звільнення забраних людей і винагородження вчинених збитків. А коли б того не впросили до списання реєстру збитків і до вчинення в гроді кровну контестацію, прикладемо і то, щоб сіна, сусідами знесені, або забрав, або запалив, послав там з весни кілька своїх драгонів, і якщо на то прийде потреба, пошлю ще доповнення. Щодо четвертого повідомлення. Дадуть мені свідоцтво піддані, що з моєї сторони не мають рації, ні причини задля якої би розходилися, бо навіть їх милостивого пана Гільєма адміністратора, що був трохи буркот ливий, а тепер далеко добровільного локалізував, коли тоді чи через дорожнечу хліба або через сусідські сварки, або через переслідування задля зв'язків Добощука розходяться. Л Н Б АН України, відділ рукописів, ф. Яблоновських, арх. Бурштинського замку, № 1, розд. 6, арк. 10. Оригінал.

Легендарні опришки - лицарі Карпат

125

№ 18 1744 р., 7 вересня, Станіслав. У листі шляхти Суський до посесора Яблунівського ключа Павла Беное стверджує про міцні зв'язки селян Космача з опришками Олекси Довбуша. Переклад Ясновельможний милостивий добродію. З найглибшою увагою я тут у Станіславі дочитався, немовби жовніри під командою їх милостивого пана Пшилуського, полковника, а також і командировані з-під Ліпканської хо ругви, зі мною переходячи через Космач за опришками, мали значну шкоду спричинити тамтешнім людям. Адже є то дуже удавання їх милос тивого пана Добровського, губернатора Яблунівського ключа, ніж на справді. Бо коли я ішов через Яблунів за наказом по кілька разів просив (Яблунівського губернатора. — В. Г.). щоб їхав зі мною до Космача, де найбільше мають приязнь опришки, а звідтам зі своїми людьми піти зі мною в полонини, жодним живим способом не хотів, по-перше, боячись наразитись на опришків, по-друге, через брак часу, якого уговорив хоч би на півдня. Згідно з розпорядженням його високого пана добродія, від якого ніколи не відходив, поїду сам до Космача і після цієї подорожі з жовнірами доповім усе. Я прошу його милостивого пана добродія про справедливість на людей космацьких. яких просив, щоб мене з Космача просто провадили в поло нини згідно з вашого наказу. Вони, замість перепровадити, спровадили до Микуличина. а самі дали знати опришкам в полонини, бо коли б мені сказали прямо, то був би, напевне, застав опришків на космацькій стаї у тих людей, яких 'віддав до Кутської в'язниці, оскільки люди кілька днів на своїй стаї тримали опришків, годували їх, на Богородчанську здобичу парубка виправили, тому такі заслужили секвестру. Хай його милостивий пан не бере мені за зле, бо робив слушно. І то також доношу його вельможному пану добродію, що Добощук упродовж двох зим знаходився в Космачі, як це виявилося з корпоральних конфесат в Сеготі, коли тратили опришків. Ясновельможному, великошановном пану добродію найнижчий підніжок. Суський. Л Н Б АН України, відділ рукописів, ф. Яблоновських, арх. Бурштинського замку, № 1, розд. 6, арк. 12, Оригінал. № 19 1744 р., вересень. Дрогобич. Найбільший лихвар Прикарпаття Зельман підготовляє Дрогобицьку фортецю перед небезпекою наступу загону Олекси Довбиша на місто.

126

Володимир ГРАБОВЕЦЬКИЙ

Переклад Той Зельман боявся, щоб не був спійманий Довбушем, який другий раз діяв на Дрогобиччині. Він (Зельман. — В. Г.) спровадив дванадцять чоловік кінних драгунів і дванадцять пахолків із Перемишльської землі, щоб його пильнували. Орендар розписав оплати на передміські громади і всі старостинські села, платила одна громада по кількасот злотих на місяць, з тої оплати ще залишилося і Зельману. Наказав себе сторожити цехам з набитою зброєю, поки пахолки і драгуни прибудуть. Славетного Казимира Врублевського зро бив комендантом, давши право карати за те, коли хтось засне, ув'язнити, шапки, зброю сплячим забирати, а син Зельманів Лейба все це мав пильнува ти. Ходили із передмістя люди з ціпами, косами, всі біля дому Зельмана. Л Н Б АН України, відділ рукописів, ф. Оссолінських, № 2901/ІІ. Акти старостинського і війтівського суду замку Дро гобицького 1753 — 1769 рр. Оригінал. № 20 1744 р., 4 жовтня, Корчин. З листа шляхтича А. Гаєвського до посесо ра маєтків Яблонівського ключа Павла Беное з Корчина. Повідомляється про похід Олекси Довбуша в Перемишльську землю і облогу міста Турки. Переклад Ясновельможний і коханий, милостивий добродію... У нас тут не чути жодних новин, тільки Довбущук після пограбування в Богородчанах перейшов у Пере мишльські гори і прийшов під Турку. Він до їх милостивого пана Калиновського написав картку, яку укріпив на киї' вночі перед брамою, такого змісту: "Щоб мене (Довбуша. — В. Г.) споміг якимось грошем як блукача з моїми колегами, щоб твої орендарі з міста Турки вивезли мені на таку то гору, такого то дня. Бо коли б не вчинив тієї ласки, то буде тобі, як пану Золотницькому" (Тут Олекса Довбуш нагадав про розправу, яку він вчинив у Борщеві 4 травня 1744 р.). Він (Калиновський. — В. Г.) того не вчинив, лише послав по 30 смоляків і тримає їх у себе в Турці. Вже того хлопа інакше не вдасться утихомирити, хіба щоб видати універсали під загрозою конфіскації шляхетських маєтків, щоб кожний (пан. — В. Г.) своїм селянам наказав його спіймати де-небудь у селі. Також потрібно, щоб його (Довбуша), де буде він знаходитися в селі, спіймали, там у кожному селі є війська. Дано в Корчині 4 жовтня 1744. Ясновельмож ному, великошановному пану добродію назав жди найнижчий підніжок. А. Гаєвський. Л Н Б АН України, відділ рукописів, ф. Яблоновських, арх. Бурштинського замку, № 4, розд. З, арк. 12 — 13. Оригінал.

127

Легендарні опришки - лицарі Карпат

№ 21 1744 р.

Конверт,

направлений

проти

на

якому

згадується

про

маніфест

Олекси Довбуша,

панів.

Переклад Маніфест Добоша проти князів, всередині якого (знаходиться) оригі нальна копія (написана) рукою Сольдадіні. Л Н Б АН України, відділ рукописів, ф. Яблоновських, арх. Бурштинського замку, № 76, розд. 1, арк. 19. Оригінал. Опубл.: Грабовецький В. В. Антифео дальна боротьба карпатського опришківства. — Львів, 1966. — С. 139; Грабовецький В. В. Маніфест Олекси Довбуша: вікно в історію // Жовтень, 1964. — № 2. — С. 149 — 157. № 22 1745 р.,27 квітня, Яблунів. Із листа шляхтича К. Скарбки до посесора Яблунівського ключа Павла Беное, в якому повідомляється про вбивство Олексою Довбушем губернатора Рушиці в Печеніжині. Переклад Добощук тими днями напав уночі на Печеніжин і тамтейшого губерна тора, пана Рушицю, якого жорстоко убив, утяв йому голову на порозі, а жінку скалічивши, відійшов... Л Н Б АН України, відділ рукописів, ф. Яблоновських, арх. Бурштинського замку, № 11, розд. 2. арк. 27 — 28. Оригінал. № 23 1745 р., 2 травня, Солотвино. Із листа шляхтича Хмелевича до посесора маєтків Яблунівського ключа Павла Беное, в якому повідомля ється про перебування Олекси Довбуша в с. Зелена та переполох шлях ти і підготовки міста Надвірної до оборони. Переклад Вельможний їх милостивий добродію! ...Після від'їзду пана добродія не мав що нового доповісти, крім страхів від Добощуків, про яких дали знати до Надвірної. В Зеленому його (Довбуша. — В. Г.) бачили з десятьма побратимами. У з в ' я з к у з цим милостивий пан підскарбій Великого Литовського князівства спро-

128

Володимир ГРАБОВЕЦЬКИЙ

вадив до Надвірної громаду й отамана із Зеленої для розслідування справи. Вони визнали, що Довбуш був, але дуже короткий час і з обережності до жодної хати не вступив. Тому через це повідомлення до Надвірної спрова джено смоляків, жовнірів і наказано (в місті. — В. Г.) бути дуже обереж ними. Фішель, зять Кренгліна з Надвірної, того ж дня повернувшись, велику тривогу вчинив тутейшим орендарям. Тому я розпорядився вистави ти в місті сторожу з тими двома військовими бути напоготові. Бубни тут у дворі цілу ніч пильнуються. Л Н Б АН України, відділ рукописів, ф. Яблоновських, арх. Бурштинського замку, листування, № 2, розд. 6, арк. 22. Оригінал. № 24 1745 р., травня 2/131. Букачівці. Лист теребовлянського хорунжого Франциска Лущовського до варшавського каштеляна Беное, в якому він повідомляє про появу опришківських загонів Олекси Довбуша в шумлянських і стратинських лісах. Переклад Ясновельможний мій любий добродію! Упродовж кількох тижнів я тяжко хворію. Оскільки не маю можливості особисто служити вельмимилостивому панові добродієві, висловлюю мою покірність. Поширена чутка про Добощука та якісь свавільні ватаги, які перебувають у шумлянських, старостинських лісах і т. д. Це викликає переляк серед багатьох їх милостей землевласників. Вони залишають свої домівки і втікають до Рогатина, про що мені знову повідомив посланець його милості пана Віслоцького. Посланець останнього повідомив, що біля Юнашкова бачили дванадцять чоловік з цих свавільних ватаг. Можливо, вельмимилостивий пан має докладніші відомості щодо цієї справи. Прошу ласкаво і мене про це повідомити. Мій кур'єр не повернувся з учораш ньою кореспонденцією, оскільки ходить пішки, але й він стільки мені не може принести, скільки ясновельможний пан може взнати з листування. Тому дуже прошу, щоб і мене повідомили (про це), за що я незмінною відданістю та обов'язковістю буду щирим братом і покірним слугою ясно вельможного, вельмимилостивого, любого добродія. Ф. Лущовський, власноручно. Діялося в Букачівцях, дня 13 травня 1745 року. Л Н Б АН України, відділ рукописів, ф. Яблоновських, арх. Бурштинського замку, № 8, розд. З, арк. 1303. Оригінал.

Легендарні опришки - лицарі Карпат

129 № 25

1745 р., 27 серпня, Станіслав. Свідчення космацького селянина Степа на Дзвінчука у ратуші перед міською судовою лавою про обставини убивства ніш Олекси Довбуша. Переклад Відбувалося 27 серпня 1745 року у міській Станіславській ратуші перед славними панами Шимоном Гачковським, війтом польської юрисдикції, Михайлом Аміровичем, війтом вірменської юрисдикції, Семеном Новосельським, радником польської юрисдикції, Костянтином Солтановичем, радником вірменської юрисдикції, Северином Манісевичем, лавником вір менської юрисдикції. З волі ясновельможного Иосифа Потоцького, Гетьмана Великого Коронного і милостивого нашого пана був ставлений перед обома урядами працьовитий Степан Дзвінчук для вислухання інформації про вбивство опришка Довбущука. Запитано, звідки є родом, відповів, що з дідів і прадідів є уродженець Космацький, підданий Ясновельможної милостивої пані хорунжики Коронної, а нинішнього посесора його Вель можного милостивого пана прокурора Коронного. Питано, яким способом убив Добощука. Відповів, що мав жінку з Криворівні, дочку Мечовника. який сидить тепер у в'язниці в Станіславі; тоді та жінка. Мечовника дочка, померла і не залишила жодного потом ства, після неї взяв собі другу жінку, а теща — Мечовничка — прийшла і упоминалася про придане, яке дала — за одну корову. Вона затявшись за те, на мене пожалілася перед Добощуком. Сказала, що я за ним ходжу, хочу його убити. Він з того мав завзятість на мене (і прийшов у минулий понеділок вночі). Я в минулий понеділок прийшов з поля з роботи. Батько сказав мені, що Добощук убив чоловіка в Микуличині, сказав кого. Я, правда, був здивований, що того чоловіка убили, і сказав, що він, напевне, хотів його (Довбуша. — В. Г.) видати. Батько почав мені говорити, щоб я стерігся. Потім полаяв мене, тому що я сказав: як пан Бог дасть. У тій хвилині собака почав гавкати, а вони (опришки. — В. Г.) зараз припали до вікон. Я сидів на порозі хати, скочив і зачинив сінні двері. Опришки казали пустити їх до хати. Але я не відзивався. Тільки моя жінка і мати говорила до нього (Довбуша. — В. Г.) і не хотіли пустити його до хати, казали: "Не знаємо, хто ти, чоловіка нема дома, десь на косовиці в полі". Вони кинулись до дверей і найстарший (Довбуш. — В. Г.) взяв обух, підважив двері, трохи відважив, а потім сам почав тиснути і лізти до сіней, а я тоді його підстрелив. А він тільки вилаяв мене і сказав товаришам. "Паліть хату". Вони почали кресати вогонь та не могли відразу викресати.

130

Володимир ГРАБОВЕЦЬКИЙ

А потім Довбуш сказав їм, щоб забрали у нього зброю, говорячи: "Ще звідси можу йти". Вони забрали у нього зброю і пішли в ліс, а мій собака ще на них лаяв, пішов за ним в ліс. А я, боячись опришків, пішов у село шукати помочі. Кинувся до одного, до іншого господаря, але не застав їх вдома. Були тільки жінки, тому що господарі були на двірській косовиці і отаман з ними. Так я, мій батько і мати протягом цілої ночі не спали, а ховалися по хащах і бур'янах. Все-таки при всьому тому пішов до корчми шукати собі на допомогу людей. Але знову не застав нікого, лише трьох чоловік на сторожі, які за земличку працювали на орендаря. Ці три чоловіки від корчми не могли відступити, а тимчасом пан Бог дав дочекатися щасливого дня, тобто 24 серпня ниніш нього року — на праздник святого апостола і мученика Вартоломея. З наступом щасливого дня зійшлися люди з громади та тамтешні космацькі духівники, а також орендар, і шукали ми по селу, по сіножатях по кущах. За голосом мого собаки натрапили на місце — на добрі руські гони від села — і в хащі під смерековим деревом знайшли ще живого Олексу Добощука в гуглі зарубленій, такому ж сіраку і сорочці, вивареній в олію і вимоченій в смолі, прикритий галуззям. Грошей при ньому було 11 тинесів. Я запитав його, що мав за справу находити на мій дім і посягати на моє життя. Чи хто не намовив тебе на мене? Відповів Добощук: " Ч и мене хто намовляв, чи не намовляв — така мені смерть прийшла". Питалися духовні, чи належиш до християнської душі, чи потребуєш сповіді, чи прагнеш запричащатися. Відповів: "Уже я причащався і висповідався в той час, в котрий вступив на ту дорогу". Запитали про скарби, де би знаходи лися. Відповів: "У полонині — в Чорногорах, Бог знає, і я знаю. З е м л я тим буде користуватися — не люди". Мундир і зброю його — пістолети, чешинку забрали опришки в той час, коли був підстрелений. Коли ж сам просив про це своїх побратимів, щоб його слабості полегшення учинили якось і забрали. Запитали Добощука, звідки і яких мав із собою опришків. Відповів: "Один був Василь Баюрак, а другий Павло Орфенюк", а той має бути його сестринець. Але не сказав, з яких сіл, лише з переказів людських. Степан Дзвінчук визнав, що Василь Баюрак із села Дори, а Павло Орфенюк із села Ямного мають бути. Тоді, коли Добощук помирав, у село Космач над'їхав милостивий пан Календовський, губернатор Яблунівський. Незабаром Добощук при ньому і при людях Космацької громади помер. Після смерті тіло Довбуша взяли на віз, возили по селах. Оголосили і оповістили всіх, що тіло буде встановлене в місті Коломиї. Л Н Б АН України, відділ рукописів, ф. Оссолінських, № 1351/ІІ. СКМС. С. 282-284. Оригінал.

Легендарні опришки - лицарі Карпат

131

№ 26 1745 р., 27 серпня (7 вересня). Яблунів. Лист овруцького стольника Йосипа Колендовського до варшавського каштеляна Павла Беное, в яко му описуються обставини загибелі Олекси Довбуша та посмертного його четвертування. Переклад Ясновельможний милостивий добродію, писано дня 26 серпня з повідомлен ням про смерть Добощука, якого вбив у Космачі чоловік на ім'я Стефан Дзвінчук, до якого Довбуш добувався до хати: перший раз дрючком виважував двері, а далі підпер собою двері, як вони трохи відвалилися, тоді Дзвінчук через руку прострілив Довбуша. Тоді прострілений Добощук, як тільки відбіг від хати на десять кроків, там упав і кров почала з нього ллятися. З ним було тільки двоє товаришів (Тут йдеться про двох товаришів-опришків ватажка — Василя Баюрака, що вступив до загону в 1744 р., який після смерті Довбуша продовжував його справу, та сестринця Довбуша — Павла Орфенюка. Вони були свідками поранення і останніх хвилин життя Олекси. — В. Г.), але ці втекли від нього. Він (Довбуш. — В. Г.), зірвавшись, біг за ними через город аж до лісу і засів на віддалі чотирьох пострілів з лука. Ніч була темна, тому громада лякалася йти за ним, але тільки на другий день орендар зібрав громаду і пішли за ним до лісу, де знайшли його, ледве живого, у кущах. При ньому не знайшли ні жодної зброї, ані ніяких прикрас, тільки патронташ з бляхою і позолочену карафку, талісман, два медальйоники та плящинку з миром і в коробочці боже ягнятко, шматочок срібла, дві срібні голки і вирізьблений спаський (Село Спас у Самбірщині, де був прослав лений монастир. Сюди на прощу ходило православне населення Галичини ХУІІ-ХУІІІ ст. — В. Г.) руський хрест, дев'ять зерен пшениці у вузлику і пір'я з різних птахів. Все це космацький піп з орендарем відібрали, занесли до церкви, вложили хрест у ківот (у цимборію). Добощука взяли ледве живого з-під лісу і принесли, положивши перед корчму. Там жид перев'язав рани і напоїв його, щоб втримати його при житті та довідатися дещо від нього. Але він (Довбуш. — В. Г.) вже мало говорив. Питали його: "Де подів скарби, Олексо?" Він відповів: "У Чорногорі, а саме на Свидовій горі". (Чорногора — пасма Карпатських гір, розташовані на пограниччі Угорщини, Молдавії і Галичини — опорні пункти карпатських опришків у ХУІ-ХІХ ст., головне місце перебування Довбуша і його загонів. Свидова гора високо у Чорногорі. — В. Г.). Як тільки мене (Колендовського. — В. Г.) про це повідомила громада, я в цій же хвилині побіг до Космача, але вже його (Довбуша. — В. Г) не застав живого. Тоді взяли його на віз, провадили до Станіслава, до ясно вельможного пана гетьмана (мова про великого польського магната, ко-

132

Володимир ГРАБОВЕЦЬКИЙ

ронного гетьмана Речі Посполитої, відомого ката українського народу Йосипа Потоцького, який володів великими маєтками у Галицькій землі, прославився, розправляючись з гайдамацьким рухом на Правобережній Україні та карпатськими опришками у першій половині XVIII ст. Ймовір но, що Потоцький у цей час перебував у Станіславській фортеці — головному центрі слідств і розправ над опришками та стежив за діями каральної експедиції коронних військ, які придушували піднятий Довбушем опришківський рух. — В. Г.), а потім привезли його до Коломиї. Пан ловчий, який був тоді в Заболотові, довідавшись про вбивство того ж Добощука, писав до мене, щоб те тіло залишилось у Коломиї до дальшої диспозиції ясновельможного пана гетьмана, щоб був четвертований. Довбуша четвертовано на дванадцять частин (чверті) і розвезено по полях в Кутах, Косові, в Криворівні, в Космачі, на Лючках, на Микуличині, в Чорнім Потоці, в Вербіжі. Зеленій, у Коломиї і Биткові. Якийсь пан Васильковський. писар ясновельможної милості, викравши від нас в Коломиї того ж Дзвінчука. попровадив його до ясновельможного пана гетьмана, вихваляючись, що це за його старанням той Дзвінчук убив Довбуша. Насправді це так не було, бо пан Васильковський не був у Космачі, тільки по дорозі зустрів нас і, взявши звідси цього Дзвінчука, привів його до милостивої Княжни (Княжна коронна Теофілія з роду магнатів Сенявських Яблоновська. вдова по воєводі Александрі Яблоновському, яка володіла приватними маєтками Яблунівського ключа на По кутті. В цей час вона перебувала у Львові. — В. Г.). Цього Дзвінчука ще й досі немає. (Тут мається на увазі період з 26 серпня, коли Дзвінчука доставлено до Станіслава, і до 7 вересня, коли писався цей лист. — В. Г.). Пан Войський Романовський (Комендант Богородчанської фортеці. — В. Г.), довідавшись про вбивство Довбуша, прислав до мене свою людину, щоб розвідала серед громади про речі, забрані із скарбниці у Богородчанах (Олекса Довбуш у 1744 р. разом із своїм загоном напав на Богородчанський маєток, околицею якого володів згаданий шляхтич Романовський. З цього замку опришки Довбуша забрали багато цінних речей. —- В. Г.). Я ці речі, які забрав піп до церкви, показав цьому ж панові Жураківському. Він ствердив, що цей хрест (пасийка) або каравака, нагрудна ікона, шма точок срібла є власністю пана Романовського. Те все віддав я в руки цього ж пана Жураківського. Але пан Романов ський пише, що нібито товариство цього Довбуша призналось в Угорщині на тортурах, коли їх трачено, що ніби цей Довбуш носив діаментовий хрестик, який забрав із скарбниці у Богородчанах. Пан Войський з цього приводу має підозріння на Космацьку громаду стосовно вбивства Довбуша. Як прийшла громада брати Добощука, то біля нього знайшли коновку з молоком, говорячи, що її нізвідки не принесено йому, ані він не міг також

Легендарні опришки - лицарі Карпат

133

приготовити, бо не знав, що на цьому місці мав загинути. Я скликав бондарів, питаючи, чия б це могла бути коновка, ніхто з них не хотів признатись. Про що повідомляю. Дано 7 вересня 1746 року в Яблонові. Ян Колендовський. Л Н Б АН України, відділ рукописів, ф. Яблоновських, арх. Бурштинського замку, листування Я. Колендовського, № 5, розд. З, арк. 12-13. Оригінал. Опубл.: Грабовецький В. В. Новий документ про загибель Олекси Довбуша // Український історичний журнал. — 1957. — № 3. — С. 97-98. № 27 1745 р., 10 вересня. Львів. Привілей коронної княжни Теофілії Яблоновської, даний Степану Дзвінчуку, за яким він звільняється від феодаль них повинностей за вбивство Олекси Довбуша. Переклад Теофілія з Сенявських по Яблонові. Ляхівцях і Лісяніц Яблоновська хорунжина Велика Коронна. Повідомляю всіх, кому це треба знати, а особливо милостивих панів комісарів і губернаторів того Яблонівського ключа на тепер і майбутнє. Підданий мій з села Космача Стефан Дзвінчук зніс і спровадив з цього світу Олексу Довбуша — проводиря всіх неспокоїв і розрухів, смока, вихованого у запрутських горах, який нищив маєтки і життя покутської шляхти. За це хай буде Богу честь і нескінченна хвала Дзвінчукові, що зняв постійну небезпеку серед покутського краю та повернув йому бажа ний спокій. Тому мого підданого Стефана Дзвінчука нагороджую за цей доказ вір ності і зичливості. Заохочуючи й інших до цих похвальних справ, звільняю його до смерті від усіх, як двірських, так і громадських данин і податків, чиншів і інших будь-яких повинностей. На це дозволив теперішній посесор Яблонова його величність пан прокурор коронний. Це право для ліпшої віри при звичайній печатці підписую власною рукою. Дано у Львові, 10 вересня 1745 року Т. Яблоновська х/орунжина в/елика/ коронна. Л Н Б АН України, відділ рукописів, ф. Яблоновських, арх. Бурштинського замку, № 93, С. 95. Копія.

134

Володимир ГРАБОВЕЦЬКИЙ

№ 28

1746 р., 27 січня. Львів. Лист КНЯЖИМ Теофілії Яблоновської до посе сора Яблунівського ключа Павла Беное в якому вона визнає, що багатий лихвар Лошак був убитий Довбушем за те, що в нього заборгувалися селяни, і просить покарати спійманих опришків. Переклад Вельможний і милостивий пане, інстигаторе коронний, мій великий милостивий пане і брате. Я довідалася, що в Солотвинщині, в маєтках вельможного пана спіймані розбійники, які твого Яблонівського підданого вбили і спалили папери, які мав від своїх довжників. Отже, зважаючи на цю справу, спалення паперів вчинено не без людської намови. Тому, прошу пана, не тільки запобігти таким дальшим ексцесам, але й відвернути мені від іншого убивства наказав віддати до суду тих виновників. щоб скорпоральних конфесат признались з чиєї ж намови то вчинили, бо я маю підозріння щодо спалення тих паперів тими гультяями, які на тому не визнаються. Знаю, що той єврей дуже багатий, посідав кілька оренд і кредитував усіх у тому краю. Тоді то убивство мусило виникнути з чужої намови. Більше не чиню повідомлень, але віддаю на гідне вирішення милостивого пана... Т. Яблоновська. Дано 27 січня 1746 р. Л Н Б АН України, відділ рукописів, ф. Яблоновських, арх. Бурштинського замку. Листування, № 4, розділ III, арк. 48. Оригінал. № 29 1747 р., 25 липня. Львів. Лист княжни Теофілії Яблоновської до посе сора Яблунівського ключа Павла Беное, в якому вона просить не пригні чувати Стефана Дзвінчука, так як він звільнений від феодальних повин ностей за убивство Довбуша. Переклад ...Вельможний і милостивий пане, інстигаторе коронний, мій великий милостивий пане і брате. Мої Космацькі піддані, будучи в посесії пана, мають кривду від яблунівського губернатора, пана Колендовського, через віддалення пана удались до мене з своїм жалем, який мушу виявити пану. Спочатку Стефан Дзвінчук через вірність і хвалебний свій вчинок не лише мені, але й для цілої святої Галицької землі і Коломийського повіту заробив безсмертну пам'ять і вдяку, за яку їх милість пан великий коронний гетьман писав до мене, щоб за його відвагу віддячилась вільністю. Я, обдумавши це, в присутності самого пана, який був на

Легендарні опришки - лицарі Карпат

135

той час у Львові, звільнила його (Дзвінчука. — В. Г.). На що не зважає пан Колендовський і наказує йому і старому батькові, який сидить з ним на одному полі, давати і відбувати великі повинності. Я знаю, що малий має бути дохід з того убогого чоловіка, коли така є воля пана, щоби брати в нього дані. Я при розрахунку контракту врахую цей недобір (повинностей) за нього, або також і пан вирахує це в своїм доході. А тепер, прошу пана, щоб той чоловік (Дзвінчук), як і його батько не був притягнутий до жодних податків. 25 липня 1747 р. Теофілін Яблоновська. Л Н Б АН України, відділ рукописів, ф. Яблоновських, арх. Бурштинського замку. Листування, № 65, розділ IV, арк. 8-9. Оригінал. № ЗО 1755 р., 20 жовтня. Яблунів. Привілей князя даний Степану Дзвінчуку, за яким він звільнявся ностей за вбивство Олекси Довбуша.

Иосифа Яблоновського, від феодальних повин

Переклад Иосиф Олександр з Прусів, князь на Яблунові... Яблоновський воєвода... Повідомляю, кому про це треба знати. Тому, що Степан Дзвінчук, підданий мій дідичний із села Космача зніс і спровадив з цього світу Олексу Довбуша, проводиря всіх неспокоїв і розрухів, смока вихованого в запрутських горах, який пожирав життя і маєтки покутських жителів, за цю вірність і зичливість того ж Степана Дзвінчука звільняю від всіх данин, податків (на якого навіть керівника опришків ходило військо коронне і люди надвірні їх милостивих Потоцьких до двох чи півтретя тисяч в числі і упоратися не могло). Це право для ліпшої при звичайній печатці моєю власною рукою підписую. Дано у Львові 20 жовтня 1755. Иосиф князь з Прусів Яблоновський милостивий пан. № 31 1850 р. Жаб'є. Спогади 120-річного гуцула Шімона, який хлопцем бачив Олексу Довбуша і переповів композитору Порфирію Бажанському зов нішній вигляд легендарного героя. Переклад За його словами Олекса Довбуш був "рослий, плечистий, темноволосий, краснолиций, рухливий, проникаюче око, усміхливий, доносний голос, кри-

136

Володимир ГРАБОВЕЦЬКИЙ

саня з павами, мазяна сорочка, широкий черес, за ним два пістолети, на плечах кріс, порохниця: табівка, дзьобня, червоні ногавиці, постоли". Олекса Довбуш. Простонародна опера в 3 діях. Слова і музика Порфирія Бажанського. — Перемишль, 1913. — С. 37.

6. Національно-визвольна боротьба бойових побратимів і наступників Олекси Д о в б у ш а (1745-1759 рр.) ^4 славу і довголітню боротьбу гідно продовжу вали найближчі соратники Олекси в той час, коли полу л і ' я національно-визвольних, змагань продов жило українське козацтво та гайдамацтво на правобережжі і ^Коділлі. Автор. Прикарпатська шляхта сподівалась, що після загибелі Олекси Довбуша карпатське опришківство занепаде. Проте, її надії не справдились. Націо нально-визвольну боротьбу продовжували 14 років найближчі бойові со ратники Олекси і його наступники Павло Орфенюк, Василь Баюрак, Іван Бойчук. 19 вересня 1745 р. шляхтич Кривокульський в листі до управителя Яблунівського ключа зазначав: "Однак це компанія того ж (Довбуша) і дотепер триває і діє в горах, які намагаються розсіяти" (придушити).

Павло О р ф е н ю к (1744-1745 рр.) 1724 р. — В селі Ямні народився сестрінець — син рідної сестри Олекси Довбуша Павло Орфенюк — бойовий його соратник, який прой шов бойові дороги із своїм вуйком. 1744 р. — Юний хлопець Павло Орфенюк на пропозицію Олекси Довбуша вступає в його загін і вперше бере участь в поході на Богородчани влітку 1744 року. З того часу не розлучався з Олексою до самого поранення. 23 серпня 1745 р. — Павло Орфенюк був під час поранення Олекси Довбуша. Під хатою убивці Степана Дзвінчука важкопоранений умираю чий ватажок передав йому свою бойову рушницю, заповідаючи цим самим продовжувати антикріпосницьку боротьбу. Вересень 1745 р. — Павло Орфенюк організував опришківський загін і за заповітом ватажка Олекси продовжував антикріпосницьку боротьбу, убив якогось пана Вроблевського, але незабаром його хлопців оточив загін каральної шляхетської експедиції і в короткому бою він героїчно загинув, пробивши себе ножем, щоб не попасти на муки до ворогів.

Легендарні опришки - лицарі Карпат

137

Грудень 1745 р. — Шляхтич Хме левий в листі до п о с е с о р а Яблунівського к л ю ч а писав про короткий героїчний бій загону оприш ків, а сам ва тажок за сло вами шляхтича Хмелевича "боронився до сить міцно, а бачучи, що не в и т р и м а є , та щоб живим не був взятий, но жем мав про битись, а потім

Сестрінець і перший наступник Олекси Довбуша, ватажок новоствореного заго ну опришків Павло Орфенюк в останньому бою із шляхетськими карателями Загинув героїчною смертю біля села Довгопілля на Гуцулищіні 25 грудня 1745 р. Худ. Ярема Оленюк

його добили". Цей бій опришків відбувався біля гуцульського села Довгопілля на Верховині у грудні 1745 року. Лютий 1746 р. — Сім побратимів Павла Орфенюка, полонених в бою під Довгополем. були суджені в м. Сиготі у Молдавії, де їх "скарали на смерть і на паль вбито", між якими був наймолодший парубок із покут ського села Порогів. На жаль, досі не вдалося нам домогтися відчитати ці с\дові протоколи, які зберігаються в архівах Румунії.

Василь Б а ю р а к (1744-1754 рр.) 1722 р. — Василь Баюрак народився в гуцульському селі Дора в селянській сім'ї Баюраків. що належала до категорії безземельних селян, які мали тільки кілька овець, які пас малий Василько на Яремчанських полонинах. Уважний і критичний аналіз нововиявлених джерел дає підстави зробити висновок, що виступи Баюрака і Бойчука стали справді продовженням діяльності Довбуша і мали соціальний, народно-визвольний характер. Не випадково Іван Франко відносив до минувшини "національної історії оп ришків з Довбушами і Баюраками". Діяльність ватажка опришків Василя Баюрака можна поділити на три періоди. Перший з них відноситься до часу, коли Баюрак робив свої

Володимир ГРАБОВЕЦЬКИЙ

138

Ватажок

опришків Худ.

В.

Василь

Баюрак.

Мігулько

походи під керівництвом Олекси Довбуша і як учасник прославленого загону займав не останнє місце. Відомо, що Баюрак був найближчим соратником Довбуша аж до його смертельного поранення під хатою вбивці Степана Дзвінчука ввечері 23 серпня 1745 року. Це випливає і з особистої заяви Баюрака на суді, де він на добровільному допиті детально розповідав про свої 10-річні опришківські походи (1744-1754 рр.). поранений Довбуш передав йому свій бойовий пістоль, заповідаючи очолити загін і продовжу вати мстити панам за його передчасну смерть. 1744 р. — Влітку цього року на пропозицію Олекси Довбуша Василь Баюрак вступає в загін опришків. Це сталося напередодні походу Довбуша на Богородчанську шляхетську фортецю. Як свідчать джерела, Василь Баюрак "присяг на пістолет", ще під рукою самого Довбуша". З того пам'ятного часу відданий ідеалам карпатського опришківства Василь Баю рак бере активну участь у всіх легендарних походах Олекси Довбуша. Звертає на себе увагу і той факт, що Василь змалку знав про опришків і від батька набирав досвіду боротьби за волю поневоленого кріпосного народу. Пізніше в загоні Баюрака братимуть участь його рідні брати і навіть їх жінки. Родинні зв'язки у загонах карпатських опришків не були випадковими (ще в загоні Довбуша діяла його жінка, сестрінець і сестра), саме вони цементували групу, були запорукою міцності загону. Це була справді опришківська родина, яка перейняла з роду в рід опришківські

139

Легендарні опришки - лицарі Карпат

Фотокопія

листа управителя

княжни

Т.

Яблунівського

Яблоновської про

те,

губернатора

що

Стопчатів,

появіиись

Й.

Колендовського

до

власниці маєтку

опришківські наступники Довбуша.

19 серпня 1747 р.

традиції типу козацьких звичаїв. Василь спочатку діяв разом із своїм батьком Гнатом, але згодом про останнього зникають всі вісті. Відомо лише про його участь у походах різних братів В. Баюрака. Серпень 1745-1748 рр. — Другий період діяльності ватажка опришків Василя Баюрака тривав близько трьох років. Саме тоді ватажок перехо дить з Галицької землі на Буковину і зупиняється на деякий час у прикор донних селах (Путилові, Медеї та ін.). 16 лютого 1746 р. — Яблунівський губернатор повідомляв, що "гультяї і злочинці, які виступають проти двірської зверхності, дуже старанно скриваються, роблять непрохідними дороги та ховаються по лісах, так що для людей стають непомітними".

Володимир ГРАБОВЕЦЬКИЙ

140

Карта

походів

Василя

Баюрака

Серпень 1746 р. — Представники галицької шляхти скаржилися сеймові на неможливість виплати деяких податків через "постійні напади опришків". 1745-1754 рр. — Діяльність опришків стала помітною й дошкульною для шляхти. За цей період В. Баюрак організував міцний, загартований і випробуваний загін опришків. З 1749 року Баюрак робить напади на феодалів Коломийського повіту, Закарпаття і Буковини. Його походи набирають широкого розмаху. Починається третій, найбільш яскравий період діяльності баюраківців.

141

Легендарні опришки - лицарі Карпат

1749 р. — Новий період починається походом на Стопчатів. Ватажок мав намір розгромити шляхетський двір у Стопчатові, але чомусь обме жився нападом на деяких лихварів. Тоді напали смоляки на опришків і двох з них спіймали і доставили до Станіслава. Шляхтич Лісовський, який перебував у Стопчатові, випадково врятувався і писав у листі, що опришки "вибрали з села Дори за провідника і керівника бувшого колегу небіжчика Олекси Довбуша по прізвищу Баюрак". Шляхта стривожилася і просила допомоги проти опришків. Коронна княжна, власниця маєтків Яблунівського ключа Теофілія Яблоновська в листі до свого посесора Павла Беное писала: "... Той зміцнений вогонь гультяїв завчасу треба гасити, щоб знову не вибухнув на цілий тамтешній край". 1749-1752 рр. — Баюрак, як і Довбуш, підбирав до загону представників найбіднішої верстви: пастухів, селян-втікачів, слуг тощо. Саме подібними бідняками поповнився загін Баюрака. 1751 р. — Загін Баюрака ходив у село Перерів, щоб покарати якихось багатіїв Филимонів. Перед селом опришки зустріли селянина, у якого запитали, на кого їм варто нападати. "У корчмі навряд чи щось знайдете, — відповів селянин, — але у дворі споживитися добре. Коли мене послу хаєте і підете у двір, то прошу вас, убийте того пана, бо дуже лихий". 1750 р. — Під час зимівлі у с. Довгополе на Буковині керівник караль ного загону Пшелуський із смоляками ранньою весною перейшов ріку Черемош і несподівано вдарив на опришків, полонив 40 селян Довгопільської громади за підтримку загону, але Баюраку вдало ся уникнути ув'яз нення. 5 серпня 1751 р. — На Кутських по лонинах було спій мано ще двох оп ришків Б а ю р а к а , які с т а л и п е р е д Станіславським су дом. 14 вересня 1751 р. — На черговому шляхетському сей мику "за кільканадцятирічне" зусилля розгромити опришківський рух Дов-

Страта Васшія

побратима

першого

Баюрака 24 квітня

у Станіславській

наступника

1754 р.

фортеці-місті.

Олекси Довбуша

на площі біля ратуші Худ.

М.

Ткаченко

Легендарні опришки - лицарі Карпат

143

29 листопада 1754 р. — У містечку Язлівці на Тернопільщи ні при великому здвигу очевидців польський містечковий Язловецький уряд здійснив стра ту гуцулки Ґанки, прав доподібно, дружини по братима і послідовни ка О л е к с и Довбуша Василя Баюрака за те, що вона підпалювала панські маєтки і дво ри на знак помсти за жорстоку страту сво го чоловіка. Це дикун Гуцулка Гонка, жінка страченого 25 квітня 1754 р. її мужа В. Баюрака — бойового побратима і послідовника О. Довбу ське покарання жінки ша. З помсти за свого чоловіка підпалювала панські маєтки свідчить про лютість і шляхетські двори, за що її спіймали і судили шляхет гнобителів-панів до по ським судом та стратили публічно мечем ката 15 листо пада в м. Язлівці на Тернопільїциіні всталих селян і дикість проведення самої страти В акті загибелі записано, що 102 злотих заплачено Бучацьким міським урядом за дозвіл на ката. За стяття голови заплачено 3 дукати і битий таляр. Кату Мартину Крижанівському. якого спроваджено з Бучача, який вкладав приречену під меч — 2 злотих. За оливу для змазання меча — 2 гроші. Дано 2 кварти горілки кату перед роботою і кварту після роботи. За труну заплачено З злотих. Архівна знахідка вперше вживає назву "гуцул" на позначення окремої історико-етнографічної групи українського народу, що заселяла Східні Карпати.

Іван Бойчук (1744-1759 рр.) Іван Бойчук народився в гірському селі Ясенів Горішній. З джерел відомо, що він був зв'язаний з опришками ще з 40-х років XVIII ст., добре пам'ятав виступ Довбуша і навіть був з ним добре знайомий. Також він був знайомий і з Василем Баюраком в останні роки його діяльності. 1755 р. — Перші виступи опришків під керівництвом Івана Бойчука. Його невеликий загін діяв в с. Іспасі і готувався до походу на Коломию. У цьому році загін Бойчука розправився з галицьким війтом Островським, а потім опришки "стрясли" багатого дебеславського орендаря. 1756-1758 рр. — Загін Бойчука напав на панів у Косові, Коломиї і Долині. В наступі на Косів загоном керував заступник Бойчука Іван

144

Володимир ГРАБОВЕЦЬКИЙ

Бощук, родом з Криворівні, якого називали "пістолетником". Під час нападу на Долину опришки завда ли міським багатіям великої шко ди. 1759 р. — Відбулося найбільше піднесення опришківського руху під проводом Івана Бойчука. Ватажок робить далекі походи у бік При карпаття і на Україну. Виходячи з цього, діяльність загону Бойчука в 1759 р. можна поділити на два періоди — Прикарпатський і Над дніпрянський. Весна 1759 р. застала Бойчука в околицях Ясенова, де він реоргані зував загін, поповнивши його нови ми опришками. Після короткого пе ребування в Ясенові ватажок з оп ришками відступив у Чорногору, мабуть, для останньої підготовки по Послідовник Довбуша побратим Іван Бойчгк із козаками, які прибули до загону. Із книги ходу на Болехів. Мета походу на Б. Загорулька „Чорногора". Малюнок Засл. Болехів полягала в тому, щоб роз художника України С. Короффи-Корбута громити центр прикарпатських лихварів. Болехівщина в XVI-XVII ст., як і Коломийщина, була основним центром солеваріння, в ній загніздилося багато орендарів-євреєїв. 5-6 липня 1759 р. — Підійшовши під Болехів, загін Бойчука несподіва но напав на місто. Опришки розбивали багаті крамниці, убивали лихварів, забирали майно, коштовні речі, гроші, золото і т. ін. Здобуття і знищення Болехова належить до найбільш сміливих і вдалих дій галицьких опришків у середині XVIII ст. 17 березня 1760 р. — Напевно, болехівські багатії були досить розорені опришками, коли в цьому році Львівська шляхта на нараді виносить поста нову звільнити від оплати податків на три роки (1760-1762 рр.) м. Болехів через напад і спалення його опришками в 1759 році. 7-10 липня 1759 р. — Закінчивши операцію в Болехові, Бойчук на захоплених конях відкритими шляхами почав відступати в Карпати. По дорозі вони вступили до відомого православного Скиту Манявського, де ченці-аскети зустрічали їх як переможців. Опришки зі свого боку нагоро дили ченців грішми і деякими речами. Після того загін попрямував через Пнів і Красне до Ланчина, а потім через Іспас, Пістинь, Шешори, Соколівку, Яворів прибули до Горішнього Ясенова — основної стоянки загону.

145

Легендарні опришки - лицарі Карпат

Походи

загону Івана

Бойчука на

Прикарпатті в

1759 р.

11 вересня 1759 р. — На галицькому сеймику шляхта на повний голос заявила, що Галицька земля "знаходиться під постійною небезпекою від опришків, які стали особливо зухвалими, бо крім грабування різних сіл і міст, набралися сміливості накладати на шляхту контрибуцію, а гірське селянство піднімати до феодального повстання". Коронний гетьман надси лає на Прикарпаття частину королівської армії на чолі з галицьким хорун жим Дідушицьким. 12 жовтня 1759 р. — Центральний уряд Речі Посполитої, зваживши на обстановку на Прикарпатті, розробляє заходи по придушенню селянськоопришківського руху. Великий коронний гетьман Ян Браніцький, який замінив Й. Потоцького, знімає з королівської армії частину війська і

150

Володимир ГРАБОВЕЦЬКИЙ

Каральним загонам і місцевій шляхті вдається завдати деякої поразки опришківському рухові у Га лицькій землі. Війська Дідушицького атаку ють частину загону Бойчука під Косовом і Соколівкою. Згодом було спіймано п'яте ро опришків із заго ну Б о й ч у к а : Івана Руїни Старостинського королівського замку у Галичі, в якому у грудні 1759 р. судили побратимів ватажка Варцабу. Олексу Гоопришків. Гравюра Б. Гаккета, 1794 р. ловчука, Стефана Зеленчука, Тимка Ткача і Григорія Кривнюка і віддано до суду, який проходив у Галичі. 1759 р. 2 листопада — Суд почався, заарештовані на запитання суду давали добровільні зізнання. Але шляхетський суд не задовольнився цими відповідями і передав підсудних на тортури. Проте і на страшних муках опришки лише повторили все сказане ними раніше. Так, Головчук під час третього ступеня муки заявив: "Все по правді сказав, не знаю, не знаю". Коли ж його ще більше припікали і мучили, застрашуючи, що душа до пекла піде, він категорично заявив: "Пам'ятаю про душу і не скажу більше того, що сказав". Опришок Кревнюк дуже мало говорив на суді, а на муках признався, що один раз зустрічався з Бойчуком і додав: "Що хочете, робіть зі мною" і т. ін. Цікаво, що підсудний Олекса Головчук вказав на кількісний склад загону опришків перед їх походом на місто Болехів, де вони громили багатих орендарів влітку 1759 року: "Ідучи до Болехова, — говорив на суді Олекса Головчук, — було їх опришків у Стопчатові 29 чоловік. Перший — керівник (принципал) Іван Бойчук з Ясенова, другий — Семен Бощук Пістолетник з Криворівні, третій — Григор Кущук з Ясенова, четвертий — Дмитро Ковальчук також з Ясенова, п'ятий — Семен Мугершин з Крички Ясенова, шостий — Андрій Вукщук з Соколівки, сьомий — Василь Бойко з угор ського Ясеня (Закарпаття), восьмий — Іван Карбіл з того ж Ясеня, дев'я тий — Василь Ясінський з того ж Ясеня, десятий — Федір з Жаб'єго, одинадцятий — Григор Герчелюк з того ж села Жаб'єго, дванадцятий — Михайло Поляк не відомо звідки, тринадцятий — Грицько Козак, п'ятнадця тий — Андрій Козак, шістнадцятий — Василь Козак, сімнадцятий — Іван Козак, звідки родом ті козаки — невідомо. Та тільки знаю, що ці козаки в Стопчатові приєдналися до опришків. Вісімнадцятий — Гарасим Мощук із

151

Легендарні опришки - лицарі Карпат

Фотокопія

із

Івана

судового Бойчука.

протоколу

над

Суд проходив у

спіїїманими

карпатськими

опришками

Галицькому замку 6 листопада

із

1759 р.

загону

153

Легендарні опришки - лицарі Карпат

Ватажок опришків їх в похід

Іван

Бойчук виступає

проти

польської шляхти Худ.

Походи

опришків Івана

Бойчука

перед козаками Запорізької Січі на

Правобережжя,

Михайло

щоб допомогти

1759 р.

і закликає

гайдамакам.

Ткаченко

із запоріжцями

на

Правобережній

Україні

1759 року

Легендарні опришки - лицарі Карпат

155

60-ті роки XVIII ст. — Значно активізували свої антикріпосницькі дії опришки в Перемишльській і Сяноцькій землях. Місцева шляхта домог лась у сеймі права на збільшення каральних загонів смоляків і вже в 1663-1672 роках домоглася у сеймі права організувати за свій кошт пос тійні загони смоляків, які своїми діями могли паралізувати рух опришків. 1768 р. — 3 постанови Галицького сейму видно, що прикарпатська шляхта вживала всіляких заходів проти опришківського руху в період найвищого піднесення гайдамаччини. Ці рухи мали відгомін на Прикарпат ті. Шляхта галицької землі признавалась, що із заворушенням Максима Залізняка та Івана Ґонти "на Україні дух повстання відізвався навіть у цих диких горах".

156

Володимир ГРАБОВЕЦЬКИЙ

Розділ IV Карпатське опришківство в кінці XVIII — першій половині XIX ст.

ОПРИШКІВСТВО БУЛО В НАШІМ К ЛИЧИНІ) НЕ ТІЛЬКИ ЗА ПОЛЬСЬКИХ ПІД АВСТРІЄЮ ВІД САМОГО ПОЧАТ Іван Ф р а н к о .

1. Соціально-економічні відносини в п е р і о д Австрійської

імперії

1772 р. — Галичина за першим поділом Польщі потрапила під владу Австрії. Основною класовою суперечністю в Галичині, в тому числі й на Прикарпатті в цей період була суперечність між кріпаками і шляхтою. Загострення її привело до кризи феодально-кріпосницької системи. Госпо-

КСЕРОКОПІЯ УРЯДОВОГО ПАТЕНТУ ІМПЕРАТРИЦІ ПРО ПРИЄДНАННЯ ГАЛИЧИНИ ДО АВСТ

157

Легендарні опришки - лицарі Карпат

В'їзд австрійських окупантів у містечко 1772 року

Австрійська

імператриця

Марія

Тереза

дарство, основане на панщинній праці кріпаків, ставало економіч но невигідним. Магнати, спираю чись на середню і дрібнопомісну шляхту за підтримкою нових по велителів, далі зберігали своє до мінуюче становище в економіці поневоленого краю. Підкарпатські міста і містечка зберігали ще давні патріархальні відносини і таїли в собі суперечності між патриціа том і середнім міщанством. Се лянство — головний виробник епохи — далі залишалося об'єк том експлуатації ненаситної фео дальної верхівки, переносило на собі весь тягар тої державно-бю рократичної австрійської машини. Селяни Покуття. Гравюра 1794 року 1775 р. — Австрійські власті намагались зберегти встановлені досі феодальні порядки. Вони розпорядились залишити панщину в старих розмірах. Не полегшили становища селян і "Йосифінські реформи" (17811789 рр.). 1782 р. — Хоч за патентом Йосифа II скасовано особисту неволю селян, однак не було усунено залежності селян від приватної, судової і

158

Володимир ГРАБОВЕЦЬКИЙ

Галицькі селяни на панщині. Картина невідомою художника XVIII ст.

поліцейської влади панів, не визнано їх власності на ґрунт, не скасовано панщи ни та інших нату ральних і грошових повинностей. Галиць кі феодали скерува ли всі свої зусилля на посилення експлу атації селян. Поси лення гніту знайшло свій вираз, з одного боку, в масовій ек спропріації селян ських земель, а з

другого — у збільшенні повинностей селян. Внаслідок масової експропрі ації площа селянських земель в 10-ти округах Галичини за період з 1787 по 1887 рр. зменшилась на 74 відсотки. За кадастром 1819 р. 61 відсоток селянських господарств через нестачу землі не мав змоги домогтися еко номічної самостійності. Серед них було 19,5 відсотків господарств, які посідали менше двох моргів землі. Однак зростає велика кількість мало земельних і безземельних селян — комірників, халупників, огородників тощо. Проти них уряд повів рішучу боротьбу. 1785 р. — У спеціальному універсалі австрійський уряд погрожував карати всіх тих, хто допомагав би "волоцюгам або іншій голоті без служби і засобу до життя". 1786 р. — У поновленому універсалі в справі "правдивих убогих" спостерігаємо аж 46 пунктів проти "жебраків", "блукаючих без служби", "безпритульних наймитів", "заграничних жебраків", "гультяїв", "підозрілої голоти" і т. ін. Селянам суворо заборонялося надавати притулок, допома гати цим пауперизованим хліборобам. Прикарпатські селяни, як і в попе редній період, за користвування землею виконували панщину, натуральні і грошові повинності, які були неоднакові в різних околицях Прикарпаття. В гірських околицях панщина була меншою (12 днів річно тяглової чи іншої панщини). Зате натуральні і грошові повинності були більшими. Надто обтяжували селян, головно малоземельних і безземельних, встановлені урядом позапанщизняні роботи — так звані помічні дні (1786-1846 рр.) — своєрідний додаток до панщини. 1786 р. — Цісарським патентом встановлено, що "піддані, які тільки 2 або 1 день в тиждень відбували панщину*' повинні були під час сінокосів і

Легендарні опришки - лицарі Карпат

Напис

на придорожній

капличці,

якому

їх робити три дні на тиждень,

жнив відробляти за виз начену ціну понад панщи ну" для своїх панів 3 дні на тиждень, а хто не буде цьому послушним, „буде браний для покарання". Кінець XVIII — по чаток XIX ст. — Багато часу витрачали селяни на шарваркові роботи по ре монту доріг, млинів, ґу ралень. Давалися взнаки і нічні сторожування, і різні їздові повинності.

159

говориться

як пани

обдурили

селян

заставляли

а хто не корився — били до крові буками

Повернення в рідну

оселю

пораненого Гуцульщини.

вояка

Світлина

фронту XIX

ст.

1819 р. — Значно погіршилось становище селян і міщан введенням в Галичині за окремою урядовою постановою ґрунтового податку. Хоч і пани зобов'язувалися до цього податку, але вони всіляко ухилялися від сплати, в першу чергу, приховуючи від оподаткування свої орні поля і лісові масиви. За часів австрійського панування право пропінації залишалось за помі щиками, які, як правило, виорендовували виріб і реалізацію спиртних напоїв орендарям. Орендарі в корчмах споювали селян, затягували їх в борги. Через це опришки карали як панів, так і орендарів-корчмарів. Про це свідчать архівні документи — скарги селян.

Володимир ГРАБОВЕЦЬКИЙ

160

Селяни

с.

Ямниці з Іваном

скаргу до цісаря. Худ.

Смицнюком М.

пишуть

Галатевич

С п р а в ж н і м лихом для прикарпатського селянства була рекрутчина, яку народ прокляв у своїх піснях та оповіданнях. Нещасні новоб ранці змушені були найкра щі роки провести в катор жних умовах. Набір у рек рути народ назвав "бран кою". Таких бранок було чи мало, однак найбільш відо мі вони стали в 1788, 1809, 1832 роках. Рекрутчина ви явилась важливим факто ром розвитку карпатського опришківства в часи ав стрійського панування.

Проти такого соціальноекономічного і безправно го становища селяни При карпаття боролись, викорис товуючи різні форми опо ру. Найбільш поширеними видами протесту проти при гнічення були скарги і вте чі селян. Громади роками і десятиріччями вели спори з домініями. Самі австрій ські власті твердили, що се ляни "охоплені якоюсь скарІван Смицнюк в дорозі до цісаря. Худ. М. Гаталевич гоманією". Про це зберег лися тисячі документів у архівах Львова. Для прикладу наведемо факт про тривалу боротьбу селян Ямниці у першій половині XIX ст. Тут орендарі поводили себе свавільно — відбирали селянські землі, збільшували панщи ну. Селяни працювали безплатно з ранку до ночі не лише на панщині, а й на ґуральні, будівництві, ремонті шляхів. Ямницькі селяни десятиріччями скаржилися на пана, писали скарги до цісаря у Відень. А пан не звертав на це увагу, ще більше карав їх. З квітня 1843 р. — Ямницькі селяни вирішили втретє вислати до Відня свого земляка Івана Смицнюка. Пан Шишковський, довідавшись про це, наказав гайдукам спіймати посланця. Гайдуки спіймали селянина, жорстоко

161

Легендарні опришки - лицарі Карпат

Панські

гайдуки

вбивають Івана

Худ. М. Гата.певич

Смицнюка.

Надмогильний

пам'ятник,

встановлений

Івану Смицнюку в пам'ять про те, що він два рази ходив пішки до цісаря поминати ся

про

волю

закріпаченого люду

Володимир ГРАБОВЕЦЬКИЙ

162

катували, прив'язали 73-річного старця до воза і волочили його, аж доки тіло не було пошматоване. На знак про цей панський злочин ямницькі селяни встановили на початку XX ст. пам'ятник на могилі замученого кріпака у вигляді кам'яного хреста з пам'ятним написом: "Тут спочиває Іван Смицнюк. Помер 3 квітня 1843 року в 73 р. життя депутований громади Ямниці, котрий ходив два рази пішо до Відня замучений панськи ми посіпаками за допоминанє ся о волю і свободу народа закріпощеного. Щасливі мертві умираючі о Господі". Замученого громада таємно поховала на своїм цвинтарі в Ямниці, і в австрійський час його було заборонено згадувати. Та минали роки. Одно сельці не забували свого борця, таємно молилися на могилі за його праведну душу і тихо, від покоління до покоління, переказували своїм дітям про славного борця. В 1905 році селяни Ямниці за свою складчину спромоглися спорудити надмогильний пам'ятник Івану Смицнюку, якому щаслива доля судила зберегтися до нашого часу.

2. Народно-визвольна б о р о т ь б а карпатських опришків в австрійські часи Після захоплення Галичини Австрією рух опришків як форма національ но-визвольної боротьби не припинявся. Він був продовженням попередніх століть і зустрів нову окупантську владу своїм активним опором, оскіль ки австрійська панівна верхів ка зберегла на перших порах всі ті соціаль но-економічні відносини, які панували за польської коро ни і базували ся на загнива ючому кріпос ництві.

Хата

бідного

Приблизно

гуцула — комірника таких

із

селян-комірників

гуцульського походили

та їхні ватажки

села

Рафаїлова.

карпатські

опришки

І справді, піс ля захоплення Галичини Ав стрійською мо нархією безпе рервно надхо-

Легендарні опришки - лицарі Карпат

163

дять повідомлення про виступи оп ришків на Прикарпатті, Буковині і Закарпатті. Австрійському уря дові не вперше довелося зустріти ся з таким явищем. Адже в гір ських територіях Балканського пів острова, в Угорщині та інших країнах, підкорених Австрією, мали місце подібні національно-визвольні рухи, з якими не легко було бо ротись монархічній владі. 80-ті роки XVIII ст. — Опришківський рух дещо послабив ся. Іван Франко так пояснив це: "Але за часів Иосифа II (17801790) воно (опришківство) значно ослабло, коли селяни відітхнули трохи свобідніше. Потім настали довголітні тяжкі війни, що по краю ходили війська, всіх сильних і здо рових мужчин позабирано до вій ська, про розбійництво не чути".

З когорти опришківських ватажків,

які діяли

на

Гуцулщині в кінці XVIII ст.

З матеріалів австрійського судо чинства в Галичині довідуємося, що на початку 80-х рр. у гірських око лицях Станіславського округу дія ли опришки Дмитро Богуславець. Ян Фенюк і Михайло Баба. Разом з ними діяли й інші месники. Відо мості про дії опришків надходили до окружних урядів, а далі — до Галицького губернаторства. Кінець XVIII ст. — У зв'язку з посухою і голодом зростає рух оп ришків на Буковині. 22 травня 1798 року з Буковини повідомляли Га лицьке губернаторство, що "від чо тирьох тижнів ватаги розбійників у повітах Дорогаї, Нуаме і Берке н

Портрет який

австрійського

видав у

1786 р. проти

імператора

Йосифа

II,

спеціальний універсал опришків

опанували дороги так, що не можливо проїхати купцям у Галичину. Кінець XVIII ст. — Рух опришків значно поширився і окупаційні власті Галичини намагалися цьому запобігти. Вони, як колись польські магнати,

Легендарні опришки - лицарі Карпат

165

1810-1814 рр. — Значно зріс рух оп ришків. У 1800 році кримінальними су дами "королівства" було розглянуто 136 випадків "розбоїв". Лише у Станіславському окрузі в 1810 р. був розслідува ний 41 такий випадок. У 1813 р. кримі нальні суди розглянули уже 128 випад ків "розбоїв", а в 1814 р. — значно більше. Початок XIX ст. — Серед численних народних месників виділяється багато пріз вищ опришків і їх ватажків. За тодішні ми офіційними повідомленнями преси в Коломийському окрузі в 1811 р. діяли Василь Фреюк з Бервінкови, Іван Чорнейчук (Чорний) з Рожна Великого, який УЧИНИВ напади на панів в Ясенові, Вишенці, Кутах і ватажок Панас Зичалюк. У пізніші роки діяли Олекса Недохонкж з Устеріків, Онуфрій Бондурак з ДовгоОпришківський ватажок Проць Тумаполя (1812 р.); Микола Іванишин. Василь нюк. Худ. Ярема Оленюк Миганюк, Григорій Фізич з Гнилиці, Юрій Оженюк; Іван Лисинський, Петро Юращук, Гаврило Федоришин (Візнюк). Іван Гаврилюк (Аненюк). Михайло Бойчук (Климюк) (1813 р.); Василь Яким'юк із села Ж а б ' є . Дмитро Черсаків з Голов, Федір Малиновський з Слободи Рунгурської (1815 р.); Петро Шмайдюк (Ців'юк) Панас Поленчук, Грицько Пилип'юк і Федір Пилип'юк, Андрій Марусяк з Бервінкови. Василь Біловусяк (Панайчук) і Степан Бельмага з Устері ків, ватажок Гнат Заринчук з Дятківців, Григорій Мозорук з Прокурави. Ілько Хорошейчук з Космача, Василь Кітарчук з Ж а б ' є — 1816 р. Всього за 1811-1816 рр. у пресі згадується 17 прізвищ опришків. Народні маси зберегли в своїй пам'яті і оспівали в усній творчості багато інших прославлених опришків. В 1957 році було виявлено хроніку з історії Гуцульщини, де серед різних повідомлень зустрічаємо цікаві літописні звістки про діяльність опришків в кінці XVIII — початку XIX століть. 1817 р. — Так, у згаданій хроніці Гуцульщини читаємо: "Появилася в горах шайка славних опришків: Бойчук, Марусяк з Космача, Мозорук. ватажок з Прокурави, Штолюк з Жаб'є і Куделюк із-за Черемоша, Яким'як з Вербівця". Літописець "Хроніки Гуцульщини" Петро Ступницький називає цих опришків "славними", які встигли прославити себе в цих виступах.

Легендарні опришки - лицарі Карпат

167

Михайло Бойчук (Клям) Ватажок Михайло Бойчук (Клям) разом з іншими оприш ками багато років діяв в околи ці Голов. Його розшукували дов го каральні експедиції та нарешті атакували загін народних мес ників в с. Річці. Спійманого ва тажка відвезли до Кут на слід ство і розправу. Михайло Бой чук відзначався мужністю, не скореністю духу, сміливістю. Він загинув, як герой. Селяни з по шаною говорили: "Отакі давно були люди, що нічого не бояли ся". П р о Бойчука народ склав багато пісень, оповідань.

Ватажок

опришків

Худ.

Дмитро

Ярема

Михайло

Бойчук.

Оленюк

Марусяк

С у ч а с н и к о м Б о й ч у к а був Дмитро Марусяк, родом з Кос мача. До нас дійшло чимало народних пісень і оповідань, ге роєм яких виступав Марусяк. У дитинстві він служив у багатого господаря Івана Бойка в с. Яблуниці. пас вівці та корчував ліс. Господар вимагав: роботи та й роботи, їжу давав погану, ще й бив. Бідний наймит "відчував свою кривду", покинув службу, пішов в опришки і згодом став ватажком. Через деякий час. вже із загоном, він напав на свого господаря, "аби над ним помститися". Марусяк діяв у Гали чині й^Угорщині, був чесним і справедливим ватажком. Так, діз навшись якось, що один із оп ришків "хотів дівча зневажити", зарубав його на смерть.

Ватажок Дмитро

покутських

Марусяк.

Худ.

В.

опришків Кричевський

Володимир ГРАБОВЕЦЬКИЙ

168

Не відомо, як закінчилась опришківська діяльність Марусяка. Відомо тільки, що в 1814 р. власті оголосили в пресі розшук за Марусяком та ще за якимось Даленчуком або Лендзюком, які втекли з в'язниці в Кутах. Лише в одному з переказів говориться, що Марусяк "довго ходив в опришках, а потім кудись за кордон пішов і пропав безвісти". Про Мару сяка складено чимало пісень і оповідань. Переказують, що він чудово грав на сопілці і пам'ять про Марусякові мелодії довго держалася в народі. Збереглося кілька варіантів народних пісень про любов Марусяка до якоїсь попаді, на основі яких Гнат Хоткевич написав свою одноактну драму "Кам'яна душа". Дмитро Марусяк — один з найбільших ватажків опришків, що діяли в середині XIX ст., непримиренний борець за соціаль не визволення селянства. Не випадково вважають, що Марусяк після Олекси Довбуша "був найславнішим ватажком на Покутті".

Василь Яким'юк 1815 р. — Ватажок Яким'юк з опришком Дмитром Чорсановим втекли з в'язниці. Власті оголосили в пресі про розшук втікачів, подавали опис їх зовнішнього вигляду. Дирекція Львівської поліції 31 березня 1815 р. опуб лікувала наказ — "тих (опришків) переслідувати, а спостерігши, притри мати і тут же до найближчого циркуляр ного уряду віддати" 1822 р. — Каральним військам вда лось розгромити загін Василя Яким'юка, після чого він із своїми побратимами Миколою Макарчуком та Михайлом Іванчуком перейшов у гірські околиці Станіславської округи, де наводив жах на гнобителів. Все більше відчуваючи удари Яким'юка, власті в 1824 р. оголосили нагороду — ЗО дукатів золотом тому, хто спіймає Яким'юка.

Ватажки Глонка та Іван Чорний 1825 р. — Значний страх на панів наводив своїми діями ватажок Глонка. Він навіть вчинив напад на великого ворога селян і опришків — посесора у Криворівні, якогось пана Гожейовського. Але Ватажок опришків Ілонка та Іван Чорніш. Худ. Ярема Оленюк

посесору вдалося спіймати опришків раrJ г

зом з Глонкою, які були віддані на суд і

169

Легендарні опришки - лицарі Карпат

розправу. Після цього посесор ще більше лютував. Ним були розгром лені й інші загони опришків. Над спійманими опришками Гожейовський знущався, застосовував найжахливіші кари. Опришки намагалися розправитись з ненависним паном. Один з них Іван Чорний, як свідчать сучасники, "найщасливіше боровся" з посесором Гожейовським. Останній присягнув знищити Чорного. Проте надзвичайно кмітливий ватажок, згадують очевидці, лежав хрестом в церкві у Кутах, дав три червенці на богослужіння і поклявся, що вб'є шляхтича Гожейовського. Проте особиста суперечка Івана Чорного з своїм братом за якусь дівчину привела до трагічної загибелі першого.

Мирон Ш т о л ю к (Штола) 1817-1830 рр. — В 20-х роках XIX ст. серед карпатських опришків найбільше прославився Мирон Штолюк, або Штола. Письмових джерел про рух Штолюка залишилось дуже мало. Зате народні маси склали про Штолюка ще за його життя пісні, оповідання, які допомагають відтворити сторінки діяльності ватажка. Це своє рідні мемуари. На них звернув увагу Іван Франко, записавши в 1899 році від гуцулів оповідання про Мирона Штолюка. Він вперше висловив здогад про достовірність історичної постаті Штолюка. "Хроніка Гуцульська" Пет ра Ступницького підтверджує правиль ність вислову Франка про історичність постаті Штолюка. В цій "Хроніці" під 1817 р. вперше згадується про появу славного опришка Штолюка, а під 1830 р. — про його смерть. Таким чином, можна гадати, що Мирон Штолюк діяв з 1817 по 1830 рр. 1829-1830 рр. — 3 архівних доку ментів довідуємося, що цей загін скла дався з 30 чоловік. За повідомленням властей найбільш рішучу антикріпос ницьку боротьбу Штолюк розгорнув саме в ці роки. 14 січня 1831 р. — Буковинський кримінальний суд доповідав Львівському апеляційному судові, що "лише після зловлення Мирона Штолюка, Васи-

В а т а ж ж Шрон Штодюк (Ц]тола) Худ.

Ярема

Оленюк

Легендарні опришки - лицарі Карпат

171

Національно-визвольний виступ Антона Ревізорчука став для панів особливо го лосним і небезпечним в околицях Кут і Косова. В той час ширились в народі чутки, що появився новий Довбуш. Ав стрійський уряд зобов'язав керівника гір ських стрільців Герлічку спіймати Реві зорчука, розпорошити його загін. Хит рий Герлічка звернувся до матері ва тажка, "щоб видала сина в його руки", на що мати, звичайно, не погодилась. Але згодом Герлічка жорстоко катував героїв,а потім наказав скинути зв'язани ми із стрімкої гори. Можливо, Ревізор чука і його побратимів було повішено, як це було у практиці каральних загонів 20-30 років XIX століття. Легендарній

Степан Товта (Пішта)

Антон

Ліногравюра

Ревізорчук Я.

(Антошко).

Оленюка.

і Йосип Кокош ( Я н о ш ) Кінець XVIII — початок XIX ст. — Рух карпатських опришків розвивався і на Закарпатті. В цьому періоді в бо ротьбі з угорськими феодалами просла вились загони народних месників, керо вані Степаном Товтом (Піштою) та Йо сипом Кокошем (Яношем). Колишній крі пак села Малих Капущан Ужанської жупи Степан Товт, не витримавши гніту і сол датської муштри, втік у гори. Він орга нізував загін опришків і вів антикріпос ницьку боротьбу в Собольчеській жупі, а потім для більш активної боротьби приєднався до загону Йосипа Кокоша. Останній, виходець з села Берего-Земленської жупи, після важкої солдатської служби став пастухом-наймитом. Неза баром його вдруге віддали до війська, але він втік також у гори, зібрав загін опришків і почав вести боротьбу з па нами.

ІЛЛЯ

шульга

v. Б Р А . Т Е "У

Керівники опришківських загонів Йосиф Ко кош та Степан Товта, що діяли на Закар патті в кінці ХУІІІ-на початку XIX ст.

Легендарні опришки - лицарі Карпат

173

стрільці, яким незабаром вдалося роз порошити загони опришків. Не відомо, яка доля сталася з цими ватажками. Після поразки загонів Івана Волощука та Івана Вередюка в архівних докумен тах не знаходимо слідів діяльності цих останніх загонів карпатських опришків.

Микола Драгирук ( Б о р о д ю к ) 70-ті роки XIX ст. — Відновив опришківський рух останній ватажок Ми кола Драгирук, якого в народі називали Бородюком. Він із своїм загоном діяв на Косівщині і намагався розширити свою діяльність. Проте проти нього був кину тий каральний загін, який розгромив народних месників. Сам Микола Драги рук боровся до останнього, його спійма ли і привели до Коломиї, де піддавали Ватажок опришків \ т н Волощук тортурам, а потім засудили і в 1878 році на коломийському ринку, в присутності великого натовпу людей з навколишніх сіл і міста, повісили. Збереглася фотог рафія останнього опришка, можливо, це і був Микола Драгирук. Кінець XVIII — перша половина XIX ст. — Продовжував розвиватися опришківський рух, який залишався домінуючою збройною формою ан тикріпосницького опору селян на західноукраїнських землях. Австрійська імперія за допомогою як безпосередніх, так і посередніх засобів намага лась придушити карпатське опришківство. Безпосередні засоби боротьби з опришками зводилися до того, що Австрія, боячись впливу на інші тери торії галицького краю, винищувала оспівані опришківські вогнища за допомогою великої військової сили та допоміжних, організованих на міс цях, спеціальних каральних загонів гірських стрільців, яким надавались великі уповноваження. Була розроблена ціла система найрізноманітніших форм виступу на уцілілі вогнища опришківства. Вістря своїх ударів уряд спрямував головно проти народних мас, які всіляко підтримували рух і з середовища яких виходили опришки та їх ватажки. Окремим декретом надвірної канцелярії на цих територіях було введено "винятковий стан", тобто військове становище. Прикарпаття і Буковина перетворилися в місця справжніх воєнних дій. Сюди за вказівкою центрального губернатора і окружних урядів були надіслані кадрові війська-дивізіони, роти і баталь йони, очолювані військовими спеціалістами.

174

Володимир ГРАБОВЕЦЬКИЙ

1817 р. — У Коломийському, Станіславському і Стрийському округах Галичини, а також на Буковині розміщуються військові пости, які з кож ним роком зростали. Якщо в 1817 р. їх налічувалось всього ЗО чоловік, то в 1818 р. — вже 268, а 1821 р. — 577, через рік (1822 р.) це число досягає 718 чоловік. Найбільше каральних експедицій припадає на Коломийщину і Буковину. Це пояснюється тим, що саме в цих місцях найбільш активно і масово виступали останні загони опришків. 1829-1840 рр. — В той час загони гірських стрільців очолювали переважно уповноважені державних маєтків, так звані мандатори. Особливою жорстокістю і лютістю у розправі над селянами і опришками був відомий устеріцький мандатор Герлічка та його помічник Юриштан. У селі Устеріки під будинком, в якому урядував Герлічка, знаходились великі пивниці-катівні, звані в народі "катушами", де мучили і вбивали спійманих опришків і підозрілих у зв'язках з ними селян-гуцулів. За словами очевидців, це були "такі кримінали та темниці, що ніде на цілі гори і Підгір'я таких нема", "багато там людей загинуло, багато там натерпілося муки, набризкано людської крови". Період "діяльності" Герлічки і Юриштана народ називав "Герлічною неволею". Навіть склалося проклят тя: "Щоб тебе не минула Герлічкова неволя". У зв'язку із значною активізацією

Легендарні опришки - лицарі Карпат

опришківства га лицьке губерна торство дозволи ли Коломийсько му окружному урядові протягом ЗО — початку 40х років XIX ст. держати Герлічку з його загоном стрільців. 1 8 2 2 р. — Крім військових постів і гірських стрільців уряд організував для боротьби з оп ришками громад ські сторожі, які

Загін

опришків

наступаючими

175

Миколи

Штолюка

гірськими

готується

стрільцями

до

оборони

жорстокого

перед

Юриштана

мали допомагати військовим постам та гірським стрільцям. Вперше про такі чартаки стає відомо в 1822 р. в Коломийському окрузі. Згодом вони з'явилися і в інших округах Галичини й Буковини. Найбільше число їх припадало на Коломий ський округ. Тут сторожа в 1822 р. складала 374 чоловік, в 1825 р. — 369, а в 1827 р. — 361. До того ж, як видно з офіційних урядових до кументів, власті мобілізували про ти опришків навіть спеціальну сто рожу при солеварнях і тютюнових фабриках. 29 січня 1820 р. — За схоплення одного опришка декретом надвірної канцелярії встановлено винагороду 25 флоренів відсиль ною валютою. 28 листопада 1822 р. — По ширили на Галичину існуючу в інших провінціях нагороду — 40

Мандатор

Герлічка

опришка. Худ.

допитує 3.

ув язненого

Юськів

Легендарні опришки - лицарі Карпат

179

Г А Й ДУК. И Рисунки

із книги

Браніслава

Нушича

„Гайдуки"

Володимир ГРАБОВЕЦЬКИЙ

182

ІІІОСША SPU1.DZIE1.N1A *УОЛ«Н1СгА Обк,іадинка книги польського істо рика

В.

збійницство",

Обкладинка В.

книги

Скопчинського не

Тип

польського „Яносіка

загине"

історика

ім'я

ніколи

1914 р.

словацького збійника XVII - XVIII ст. Гравюра XVIII ст.

Охманського 1950

р.

„Гірське

185

Легендарні опришки - лицарі Карпат

цим займалися брати Жолоби. Оп ришок Федір Прокіп визнав, що брати Жолоби підмовили його "на опришківство, бо так вони роблять, коли бачать спосібного". Ватажок залучав у загін нових учасників при кожній нагоді-в се лах, горах, полонинах, часто в сіль ських корчмах, куди заходили убо гі мешканці села, щоб при чарці забути про своє горе і злидні. Потрапити до загону опришків було нелегко. Галицькі опришки різними методами випробовували тих, що йшли в загін. На Покутті ватажок відбирав у загін найбільш сміливих, сильних, вправних, які могли застрелити пістолем орла під час льоту або відтяти топірцем намічену гілку дерева. Для інших

випробуванням було перейти у загін опришків. Худ. С. Караффа-Корбут ТИ над прірвою ПО тонкому дере ві. Особливо складною для новоб ранця була така перевірка мужності, як протримати деякий час у руках жар, взятий з вогню, або без найменшого хвилювання і страху вдержати руку на пні дерева тоді, коли звичним махом ватажок випускав топірець в дерево біля самої руки. На Лемківщині новоприбулий мусив пройти також "перше хрещення": опришок мусив, як олень, стрибнути через річку і не через абияку, а тільки через Дунаєць. Треба було вистояти на сторожі цілу добу під час найгіршої негоди або пройти вночі крізь найгустіший ліс, щоб принести вістку від іншої ватаги, чи доставити з села харчі для загону. Така перевірка існувала в польських і словацьких збійників, молдав ських, болгарських і сербських гайдуків. Ось як, наприклад, відбувалось прийняття опришка до загону відомого словацького ватажка Яношіка: "Смерековий ліс, Яношік запитує вступаючого Суровця, що той вміє. Суровець підскочив угору і тим часом влучно вистрілив з пістоля в обрану ціль. Яношік на знак згоди підніс склянку". Перевірка мужності легіт, який мав намір вступи-

Присяга опришків На знак вірності опришки присягали. Цьому надавалось велике значення. Новобранці присягали на зброю (переважно топірці чи пістолі), що не

Володимир ГРАБОВЕЦЬКИЙ

186

відступлять у боротьбі, не зрадять, хоч би й довелось зазнати страшних мук. Починаючи з XVI ст., у судових актах зустрічаються згадки про присягу оприш ків. Так, Ян Ляцький і Вавжинець "присяглися між собою, що жоден не буде розповідати про другого, хоч би їх на порох мали спалити". Опришкові Андрію Пилип'яку, коли він вступив у загін Довбуша, наказано було "присягти на стрільбу, що не покине своїх побратимів" та ін.

Присяга

опришків Худ.

на

Ярема

бойові

топори.

Присяга на пістолі залишалась між оп ришками "найважливішою запорукою і кожний з їх керівників і товаришів таку присягу складав та найсвятіше додержу вав". Не тільки опришки, але й сільські побратими, в тому числі жінки й дівчата, присягали, що не зраджуватимуть опришків. Присяга була священною, її ніхто не міг порушити. В одній із пісень розповідаєть ся, що дівчина змушена до кінця зберіга ти тайну, яку їй довірив коханий опри шок, бо присягла на пістолі:

Оленюк

Закувала ми зозуля, та на перелеті, Присягала дівчинонька та на пістолеті, Присягала, присягала, гадочку гадала: Щоби того пістолятко куля розірвала, Та що я так молоденька на нім присягала.

Текст присяги перед вступом у загін

О. Довбуша

ські векери" вважались спеціальною зброєю галицьких опришків. У кінці XVII ст. опришківська зброя складалася з рушниці, сокири і рогатини. Інколи вона називалася "довгою і короткою зброєю" (сокири, рогатини) або "пальною і ручною зброєю" (рушниці). Саме за допомогою рушниць й іншої вогнепальної зброї селянсько-опришківський загін здобув у 1648 р. Новотанецький замок у Сяноцькій землі. У XVI-XVII ст. не зна ходимо даних, що оприш ки були озброєні пістоля ми. Тільки у XVIII-XIX ст. на їх озброєнні, крім рушниці, топірця, ножа (або рогатини), були піс толі, часто по два на од ного. Гордістю і симво лом боротьби за волю для прикарпатців був топір, або топірець. Часто оп ришки називали його "балтою", "барткою". Почина ючи з XVI ст., народні месники були озброєні топірцями.

Зброя карпатських опришків в XVI - XIX ст. 1. Топір. 2. Ніж-чепелик. 3. Рогатина. 4. Рушниця. 5.

Пістоль.

Учасники загонів були різного віку. Однак пере важно це була молодь. Правда, деякі з опришків діяли роками, а то й деся тиріччями. Таких називали "давними опришками". Траплялися випадки, що дехто з опришків внаслі док розгрому шляхтою за гону чи з інших подібних причин повертався до села під виглядом селянина-втікача (тільки не в родинне, щоб не видати себе) і там Зброя

речі

карпатських

опришків

XVI-XIX

1 — топірець; 2 — ніж-чепелик; 3 — рогатина; 4 — nicтоль; 5-торба-дзьобенка; 6-пояс; 7-табакерка; о — порохівниця; 9 — лук і сагайдак з стрілами в гайдаку; 10 — рушниця.

ст.

ЗаЙМЗВСЯ СІЛЬСЬКИМ ГОСПО-

дарСТВОМ ЧИ КОЧуваВ у ПОах

са

засобів

д0

життя

189

Легендарні опришки - лицарі Карпат

Народні перекази говорять про те, що деякі "старі опришки" засновува ли нові оселі. Так, село Славське ніби було закладено саме "старими опришками". Вони прославилися в боях із шляхтою, їх називали "славни ми", від чого й оселя отримала назву Славське. Крім зброї, опришки мали при собі допоміжні знаряддя: долота, залізні гаки, ключі та інші подібні речі. Опришки наступали на ворога переважно вночі. Під час походів освіт лювали шлях смолоскипами.

Зовнішній вигляд народних месників Питання про те, як виглядали опришки, яким був їх зовнішній вигляд, зброя та одяг в різні століття, надзвичайно цікаве. Про вигляд опришків з середини XVII ст. довідуємося з опису групи опришків, яка діяла в околи цях Язлівця у 20-х роках XVII ст. Якийсь шляхтич Станіслав Заховський, перебуваючи деякий час у полоні серед опришків, докладно описав їх зовнішній вигляд. Він повідомляв, що вождь опришків "був ростом неве ликий, сивий, з чорними заокругленими вусами. Був одягнений у новий білий сіряк без коміра. Під лівою щокою мав рану. В руках тримав татарський лук і кілька стріл. Решта стріл знаходилась у сагайдаку. При боці висіла шабля. Один із опришків був одягнений у поношений сіряк. Він був не дуже високий, носив кущеподібну бороду. За вухом у нього була ранка. На озбро єнні мав шаблю, лук і стріли в сагайдаку. Ін ший — молодий, руся вий, ходив у новому білому сіряку, комір сорочки волоський, ви шитий червоним. Його голова була виголена, під лівим оком — слід від рани, озброєний лише шаблею". Отже, як бачимо, галицькі оп ришки були досить за гартовані в боях, коли майже кожний носив сліди поранень. Опришки Сяноцької землі в цей час також НОСИЛИ

подібний

ОДЯГ.

Зброя,

одяг

та

інші речі

карпатських

опришків

190

Володимир ГРАБОВЕЦЬКИЙ

Але

на

ньому

позначалися сліди одягу поль ських чи угор ських горян. На Сяноччині і по части Перемишльщині оприш ки носили шапки, звані мадяр ками. Цей одяг не змінювався і в пізніші деся тиріччя XVII ст. У XVIII ст. не помітно якихось особливих змін Зовнішній вигляд, зброю, одяг групи подільських опришків в озброєнні і на основі актових автентичних матеріалів 20-х років XVII ст. відтво одязі опришків. рив художник Михайло Ткаченко Про зовніш ній вигляд опришків у XIX ст. довідуємося з урядових описів. Наприклад, у 1815 р. в одній з львівських газет було опубліковано оголошення про втечу двох опришків з в'язниці — Василя Яким'юка і Дмитра Чорсокова. Щодо одягу, у якому був В. Яким'юк, зазначалось: "Мав на собі червоний сіряк, обшитий щеребляними шнурами; зодягнений був у чорні штани з грубого сукна, мав ремінний пояс, капелюх і ходаки..." Дослідників цікавить і таке питання, як харчування опришків. Опришки не мали постійних запасів їжі, лише деколи носили її в тайстрах або бордюках. Під час своїх бойових походів вони забирали в панів худобу, хліб тощо. Шкіри з волів чи корів виправляли на постоли. Наприклад, опришок Гарасим з Козьової розповідав на суді в Коропці в 1625 р., що він з своїм побратимом Марком захопив корову у Мальника в Стрию: "Убили її, м'ясо обидва з'їли, а шкіру Марко обернув на постоли".

Територія діяльності опришків та їх головний

опорний центр — Ч о р н о г о р а Територія діяльності опришків охоплювала значні простори західноукра їнських земель: Прикарпаття, Буковину і Поділля... Можна визначити три основні райони активної діяльності опришків. Перший район — найголовніший — охоплював Карпатські гори від Лемківщини до Покуття. Другий район — це місцевості Прикарпаття,

Легендарні опришки - лицарі Карпат

193

Напад здебіль шого відбувався " н і ч н и м спосо бом". Ніч — чу довий союзник оп ришків. Темрява давала змогу не сподівано напасти й непомітно від ступити тоді, коли нависала загроза оточення і зни щення. Правда, оприш ки діяли також і вдень. Це здебіль шого було під час

Нарада опршиківського загону під проводом ватажка перед походом на

пЬнські і орендарські двори.

Худ. Ярема Оленюк

великих наступів, коли число учасників досягало значної кількості. В 1648 р. опришки відкрито погрожували Бжозовським суддям, що будуть напада ти на прикарпатську шляхту не лише вночі, але й "у білий день". Часом опришки сідали на коней, щоб швидше втекти від переслідувачів. Але бували випадки, коли вони використовували коней і під час нападу. Так, 1627 р. 50 опришків "на конях і піше з великим криком" і стріляни ною атакували панський двір у містечку Хотимирі. Також після розправи над отаманом Дідушком Довбуш забрав його коні, з якими повернувся в Чорногору (1742 рік). Архівні дані свід чать про те, що напади опришків відзначались глибо кою продуманістю. Так, під час нападу на панський двір, наприклад, у Станькові Сяноцького повіту в 1631 р., опришки, "перемі нюючи свій опришківський спосіб, спочатку тихо двір На заклик ватажка опришків повстанці трембітою закликають довкола сторожею побратимів у похід проти феодалів добре забезпечили

194

Володимир ГРАБОВЕЦЬКИЙ

і обставили, щоб найближчим сусідам трудніше було подати [панові] поряту нок", і лише після цього вдерлися до панського двору. У 1698 р. галицькі і закарпатські опришки "досвіта зненацька напали" на гнобителів у Косові й "опришківським методом" оволоділи містом. Щоб не допустити каральних військ, опришки "обставили повсюди вільні дороги в незамітних місцях" і лише тоді атакували ворогів.

Карпатські опришки д о п о м а г а ю т ь бідним і знедоленим Опришки виступали на захист поневолених і бідних, мстили гнобителям, знищували їх, забирали їхнє майно. Нерідко під час розправи опришки нагадували гнобителям про вчинені ними злочини і кривди. Помста часто була мотивом і метою нападу опришків. Про антикріпосницький національно-визвольний характер опришківського руху найкраще можна судити на основі висловів опришків (Бордюка, Довбуша, Баюрака, Бойчука, Штолюка), а також висловів самої шляхти. Однією з форм антикріпосницької боротьби опришків було спалення ними шляхетсько-лихварських документів, описів селянських повинностей, боргових лихварських книг, актів різних привілеїв шляхти тощо. Розправившись фізично з паном, опришки нищили панське майно, палили двір, фільварок, а цінні речі, наприклад, гроші, особливо зброю, одяг і поживу, забирали з собою або ділили між убогих селян, панських слуг. Нападаючи на журівський костьол, опришки "так між собою домовилися": частину забраних речей віддати журівським міщанам, які брали участь у наступі, а другу частину — розділити між собою. Іван Баб'як, наприклад, учасник загону Нестора, подарував убогій жінці с. Рожнятова шість волів, які він забрав у пана Себастіана в с. Лозовій. В 1689 р. опришки напали на

Легендарний ватажок опршиків Олекса Довбуш спілкується із селянами

Худ. Ярема Оленюк

Володимир ГРАБОВЕЦЬКИЙ

244

В наступних куплетах дівчина проклинає пістоль, на якому присягалася зберігати опришківську таємницю. Безстрашність народ них месників перед навислою небезпекою, спіймання якогось Пилип'яка (можливо, со ратника Довбуша) є змістом дальших строф. Нарешті, у збірнику опублікована пісня про Довбуша "Ой, попід гай зелененький". (Wacław z Oleska. Pieśni polskie i ruskie ludu galicyjskiego, Lwów, 1833, S. 510-511) Ці перші публікації опришківських пісень, складені в романтичному плані, загалом пра вильно відображають важкі будні гірських орлів, їх антикріпосницьку діяльність, пов ністю відповідають всім тим історичним фак там, про які ми довідуємося з судових протоК. Ахера. 1840-і рр.

колів. Коли в судових актах шляхта свідомо не записувала вислови опришків, в яких ідеться про справедливу боротьбу, то в пісні це чітко відбито і цим вона допома гає ясніше визначити різні сторони побуту і діяльності народних борців. Після В. Залеського письменники, фольклористи зібрані в Карпатах матеріали народної творчості про опришків використовували у своїх ху дожніх творах або публікували в тодішніх журналах і газетах. 1837 р. К. Антонєвіч опублікував записану ним в околицях Микуличина пісню про Довбуша. Тут говориться, що Довбуш, ідучи над Пру том, підпираючись топірцем. закликав своїх "вірних селян" гуцулів присягнути "на топорі і кулі мстити" за його смерть, а його мертвого занести в Карпати і похоронити в полонині. (К. Antoniewicz, Dobosz, Pieśń huculska gór karpackich w okolicach Mikuliczyna // Słowianin, zebrany i wydany przez S. Jasiowskiego, t. 1, Lwów, 1837, S. 41-43.). K. Туровський зібрав у західному Прикарпатті пісні про опришків Романа, Марчая та інших, опублікувавши їх у 1839 р. під назвою "Думи про збійників на пограниччі Польщі і Угорщини". В пісні "Ходить Роман по долині" розповідається про опришка, який мріє займатися рільництвом, але умови змушують його діяти в загонах народних повстанців. Подібна доля опришка Марчая. У передмові до публікації К. Туровський висловив цікаві міркування з приводу збирання народної творчості про опришків. Він вказує на "велику цінність народної пісні і оповідання як з огляду історії, так і під іншими поглядами". К. Туровський закликає "якнайбільше вбирати і публікувати" народну творчість про опришків, оскільки вона відображає минуле життя і дає досліднику багато історичних деталей". Що

Легендарні опришки - лицарі Карпат

245

обминули, не могли або не хотіли запи сати складачі хронік, все це пісня чи народна повість переховала", — вдало зауважив К. Туровський. Він підкрес лює, що опубліковані ним "думи про розбійників" не зафіксовані в сучасних хроніках, і він їх записав із співу хлоп ця в Сянках, що біля містечка Лутовиське та джерела річки Сяну. (К. Turowski, Dumy о zbójcach na pograniczu Polski i Węgier // Słowianin, t. 11, Lwów, 1839, S. 104). Опришки і їх ватажок Олекса Довбуш зображені в антикріпосницькій ге роїчній поезії хоробрими, відважними. Вони сміливо виступають на боротьбу проти соціального гніту, знищують панів-гнобителів. У баладі про Олексу Довбуша говориться, що сміливий ватажок

Обкладинка

збірника

Вацлава

Залеського

..Pieśni polskie і ruskie ludu galicyjskiego

закликав своїх побратимів-опришків зібратися на нараду для підготовки наступу: Ой ви хлопці, ви молодці, А сходіпгься разом до купи, Бо будемо раду мати, Де будемо розбивати! Коли бойові товариші просять Довбуша стерегтися зради, то герой, впевнений в своїй перемозі над ворогами селянських мас, відповідав їм: Хлопці мої молодії, Які ж бо ви безумні! Я зрадиці не боюся, Я, де схочу добудуся. Головним і улюбленим пристановищем Довбуша, як уже сказано раніше, були непрохідні ліси та стрімкі скелі Карпатських гір. Це точно передала народна пісня. Вмираючий Олекса просить своїх соратників забрати його та занести в улюблені гори, щоб там померти: Ой ви, хлопці, ой ви мої, Беріть мене на топорі, Несіть мене в Чорногору, Де любив єм усе бути — Відки йдучи, спочинути, Там би мені вже гинути.

250

Володимир ГРАБОВЕЦЬКИЙ

громовою барткою знищить темне царство царів і підрубає столітній дуб неволі". На звістку про смерть по всіх селах, хто лише знав і чув про Довбуша, знімав шапку, хрестився, клякав на землю і цілував ті сліди, якими ходив Олекса. Навіть вівчарі на далеких полонинах палили ватри, різали ягнята і сумно оплакували того, з ким часто зустрічалися в горах. Навіть гірські птиці з того часу якось по-іншому щебетали. І кажуть, що вівці не мекали, як звичайно, а вовки по горах почали ще більше вити. Старі діди, які ще пам'ятали Довбуша. говорили, що він мав звичку спати на камені в Печеніжині, на полі, званім горбом, щоб було твердо, як і всякому народові твердо від панів. Сиві діді хилили свої голові і говорили: "Жаль, що ватаг так рано загинув, коли б він ще жив, то дав би панам прочухан ки". З часу загибелі Довбуша трембіта завжди плакала по горах так тужно, що найтвердше серце зрушувалось і сумувало. Недаром у пісні, яку співає сьогодні народ, говориться: Помер Довбуш молоденький, такого не буде! Ой зозулька йому кує, трембіта сумує, Але Довбуш у могилі не знає, не чує. Та й не знає, що всі гори за ніш затужили, Та й не знає, що всі люди за ним голосили... (Народ про Довбуша. Збірник фольклор них творів. Упорядкування, вступна стаття і примітки В. І. Тищенка. К.. 1965. — С. 66). Легендарний Олекса Довбуш, як і Устим Кармелюк та Омелян Пугачов, зображений у народних піснях гарним на вроду, відважним борцем за

Михайло

Павлик

інтереси селянства — богатирем, наділеним безсмертям. Видатний галицький письменник і суспіль ний діяч Михайло Павлик в одній із своїх ранніх робіт (яка не вийшла друком через конфіскацію австрійською цензурою) звер тав увагу на те, що народні пісні й опові дання про Довбуша чітко відображають со ціальний характер опришківських рухів. "Про головного опришківського ватажка Олексу Довбуша співають пісні, розказують ще і досі галицькі мужики, особливо підгір'яне і самі гір'яне в Карпатах як про такого чоло віка, котрий із своїми "товаришами" стояв за бідних, рабував тільки багачів та давав і

Легендарні опришки - лицарі Карпат

251

помагав бідному мужицтву, котрого боротьбі, значить, вони придають характер чисто соціальний". (Центральний державний історичний архів у м. Львові, фонд українського письменника і суспільного діяча Михайла Павлика, № 663, опис 1, зв'язка 1, справа 9. Рукопис роботи М. Павлика "Рух галицько-руської молодіжі 1870-1879, 1880 pp.". — С. 74-75). Перекази і пісні про Довбуша чітко виявляють своє антикріпосницьке спрямування, чого явно недолюблювали панівні класи не лише австрій ської, але й царської імперії. Наприклад, із збірника українських пісень, упорядкованого М. В. Лисенком, органи царської цензури викинули в 1886 році сім народних пісень, серед них галицьку пісню про Довбуша. Цензор мотивував це тим, що поширена "народна пісня Галицької і Угорської Русі про пана Довбуша, незручна з своєю політичною тенденцією". Навіть шляхетські мемуаристи та деякі історики, літератори й етнографи, пишучи про Довбуша, змушені були врахувати популярність його в народі. Так, наприклад, польський історик Казимир Вуйціцький, який вперше звер нув увагу на опришківський рух і оцінював саме явище опришківства з позиції польської історіографії, все ж у 1840 році писав, що в 1738-1745 роках між опришками "з'явився найславніший їх богатир Олекса Довбуш, ім'я якого широко гримить майже по всій Русі, співають про нього пісні по сьогодні, кружляє багато переказів". (К. Wójcicki, Hucuły, "Stare gawędy, obrazy", t. 11. Warszawa, 1840. — S. 137). Історик Ф. Бостель у 1887 році писав, що Олекса Довбуш "півтора століття живе в різних народних піснях, оточений ореолом слави, чудової сили і неустрашимої відваги, суворий месник кривд своїх і товаришів, справжній герой гуцу лів". (F. Bostel, Kwartalnik historyczny, rocznik

I. Lwów, 1887). Польський історик Август Бельовський перший в історичній літературі, спираю чись на судову книгу міста Станіслава з 1738 по 1751 рік, ствердив, що Олекса Довбуш був реальною історичною особою, а не легендарним персонажем пісень та оповідань. Слід зауважити, що навіть у наш час є ще багато таких людей, для яких Довбуш — напівміфічний легендар ний герой. Автору цих рядків доводилось неодноразово зустрічати ще і таких, які твердять, що Олекса Довбуш як реальна особа не існував, а мовляв, народ, будучи .

в кріпацькій неволі, створив його образ у

Август

Бельовский

дослідник,

який

книги над ша

ласта

—

вперше

Станіслава,

ув язненими

польський

виявив що

побратимами

судові

складали Довбу

і на їх основах написав свою пер-

шу розвідку

про

І пол XIX cm

опришків

на

Покутті

264

Володимир ГРАБОВЕЦЬКИЙ

насильно опришок. Довбуш покарав опришка за насильство. Це оповідання вперше опублі кував Ю. Турчинський в 1888 р. (J. Turczyński, W Karpatach ponad górna Łomnicą, Dodatek do Kurjeru Lwowskiego, Lwów, 1888). Друге, по ширене в Дрогобиччині і опубліковане К. Вуйціцьким у 1840 році (К. Wójcicki, Hucuły, Stare gawendy i obrazy, t. 11, S. 119 — 168), Ю. Целевич вдруге навів у своїй розвідці. В ньому розповідається, як Олекса Довбуш за допомогою хитрості і винахідливості здобув і спалив маєток якогось можнього шляхтича біля Болехова. Вбачаючи в народній творчості про оприш ; : 0 ків багато цікавого матеріалу для всебічного Юліан Целевич — галицький істо вивчення проблеми і, зокрема, фольклористи рик. Використовуючи судову книгу ки, Ю. Целевич уперше закликав зібрати мам. Станіслава, на її основі опублікував у часописі ..Зоря" і ..Діло" в теріали і опублікувати окремий збірник народ1882 р. дві статті про покутське ної творчості про Олексу Довбуша. "Ми би опршиківство в середині XIX ст. дуже, — пише автор, — бажали побачити збірничок людових переказів про Довбуша, і найліпше було би взятися до того комусь із коломийських гір, бо в тих сторонах переховалося їх, певно, найбільше, хоч найдеться їх не трохи у Станіславщині, Стрийщині і навіть ще далі на захід". (Ю. Целевич. Опришки. — С. 196 — 199). Передбачли вий дослідник звертав увагу на те, що "при оцінці тих традицій треба бути обережним" і точно розібратися в Довбушевій фольклористиці, оскільки народні маси, які складали оповідання, легенди, пісні про народного ватаж ка, підмінили їх іншими ватажками, ввели надуманих осіб, пригод.

'f№

Після наведення оповідань про діяльність Довбуша біля Болехова, в Борщеві Ю. Целевич ще раз закликав збирати оповідання про Довбуша: "Оскілько призбирали ще вістей про Довбущука. Подавши їх тут нашим землякам, виражаємо ще раз наше переконання, що найдуться межи ними охочі, що збиратимуть тоті чудові цвіти на нашій леваді і заховаються для потомних казки, легенди й пісні про славного ватажка... Збираймо ж пісні, казки і легенди про Довбуша!" Даючи приклад для інших, Ю. Целевич у своїй останній розвідці про опришків, опублікованій у 1891 р., відвів окреме місце народним перека зам і легендам про Олексу Довбуша, які, за його словами, "удалося призбирати на Станіславськім Підгір'ю". Тут наведено один із варіантів пісні "Ой, попід гай зелененький", записаної в околицях Болехова, а також пісню про здобуття шляхетського замку в Гошеві. В інших народних

265

Легендарні опришки - лицарі Карпат

оповіданнях, зібраних автором, розповідається про "Довбушеву садибу" в Бубнищі, підступну зраду коханої Дзвінки, про переховання Довбушем своєї рушниці в с. Брязі, яка за переказами, "щороку підходить" із печери, і коли вона вирине вже цілком наверх, тоді з'явиться на світ новий Довбуш". Цим народ зв'язав віру про появу в пізнішій період жорстокого панування Австрійської імперії нового керівника визвольної боротьби. В кінці Ю. Целевич наводить оповідання про те, як Довбуш отримав велику силу і, зібравши "хлопців-молодців, ходив на ворога, карав людську кривду" та роздавав захоплене у панів майно, гроші сільській бідноті ("багато-багато добра робив він людям"). (Ю. Целевич. Опришки. — С. 285 — 295). Ю. Целевич дошкульно критикує дворянських істориків за те, що вони осуджували діяльність опришків і, зокрема, Довбуша, вбачаючи в народних масах "розбійників", яких треба судити. Спростовуючи твердження цих істориків, Ю. Целевич пише: "В часи і в країні, де стояло все сваволею, могла й мусила лише такою самою сваволею стати слава такого ватага, яким був Довбущук, що "ставав за правду і мстився за кривду". Інакше хіба би весь руський народ осудити за ту апотеозу Довбущука розбійниць ким народом" (Ю. Целевич. Опришки. — С. 289). Ентузіастами збирання і публікації опришківського фольклору були на віть жінки. В 1886 р. в газеті " З о р я " появилися оповідання про жорстоку діяльність душителів руху опришків в XIX ст. Герлічку і Юриштана з підписом Б-ска. Редакція замітила: "Тепер ми дістали від п-ни Б-кої з Криворівні загальний цікавий причинок в історії Гуцульщини" (Бурачінська Целіна. Герлічка і Юриштан // Зоря, Львів. — 1886. — Ч. 6. — С. 103 — 104). І. Франко, передрукувавши ці пісні і оповідання в 1898 p., пояснював, що "дописателькою" була Целіна Бурачинська, яка, за висловом дослідників, здобула собі ім'я першої піонерки у збиранні пісень і оповідань про опришків (Барвінський. Наші піо нери у збиранні пісень і переказів про опришків // Наша хата. — 1937. — № 1. — С. 3). Другою піонеркою цієї справи стала відома галицька письменниця і суспільна діячка Наталія Кобринська. Вона передала Ю. Целевичу цікаві пісні й оповідання про Довбуша, які записала з уст дівчини Марії Бодлаківної з Долини в околи цях Болехівщини (Ю. Целевич. Опришки. — С. 285 — 294). Н а й б і л ь ш П Л І Д Н у роботу ПО збиранню І опублікуванню народної творчості про опришків

Наталія Кобринська. Поч.

1880-х pp.

Володимир ГРАБОВЕЦЬКИЙ

266

Іван Франко.

Свіпьшна зроблена

селянішом-опршиком В. Якіо юком у Криворівні 1910 р., в той нас,

зробили в кінці XIX — початку XX ст. видатні діячі галицької культури І. Франко, В. Шухевич і В. Гнатюк. Іван Франко, вивчаючи історію опришківства, звертався до багатющих джерел народної твор чості. Він постійно збирав у різних селах Гали чини, Закарпаття, Буковини народні оповідання, пісні, перекази легенди про опришків і на їх основі будував деякі свої твори, а частину зібра ного матеріалу публікував. У листі до М. П. Драгоманова Франко пише від 25. 1. 1885 р., що в рубриці "З уст народу" в 11 кн. серед інших пісень і легенд "до сієї категорії маю доволі інтересні матеріали, наприклад, цикл оповідань про пана Каньовського (Потоцького), про Довбуша і т. ін..." (Іван Франко, Твори, т. 20, Київ, 1956. — С. 538).

коли Каменяр збирав етнографічні

В цьому ж році Франко в журналі "Життє і слово" в IV розділі помістив і впорядкував піс ришків на Гуцульщині ню про дизертира опришка Проця Туманюка, а також чотири оповідання про Довбуша. (Іван Франко. Дизертир Проць Туманюк // Життє і слово, т. З, Львів, 1895. — С. 47 — 50). матеріали

про

діяльність

оп-

Глибоке вивчення народних пісень і переказів про опришків і їх науко вий аналіз переконали Франка в історичній достовірності опришківського фольклору. При аналізі історичної пісні про Семена Хотюка Франко пише, "що пісня стоїть далеко ближче до фактичної основи, ніж деякі оповідання, підкращувані і виідеалізовані різними мандруючими мотивами". "Пісні ті, — переконує Франко, — найзамітніший зв'язок народного епосу червоноруського, варто було б спеціальної студії, тим більше, що в них заховалися нам дуже цінні сліди про деякі теми, нами уже забуті, як ось про т. зв. ровти і т. ін." а тому він радить, "поки ще можна буде з надією на добру вдачу забратися до такої студії", потрібно "розширити пошукування матеріалів на два боки", а саме через розшуки судових книг про опришків та записувати з уст народу "незвісні пісні і варіанти пре опришків. (Іван Франко. Опришок Семен Хотюк // Зоря. — Львів. — 1893. — Ч. 11. — С. 222). Цим самим Франко вказав, що пісні про опришків є свого роду важли вим джерелом до вивчення опришківства. В 1898 р. він помістив в \ випуску етнографічного збірника 2 пісні і 4 оповідання про опришків ХІ> ст., які він особисто зібрав на Гуцульщині. Тут Франко наводить оповідай ня про ватажка опришків Мирона Штоду^ і переконує, що, хоч в історич них джерелах не зустрічаємо цієї постаті, але такий ватажок існував

Легендарні опришки - лицарі Карпат

267

оскільки "люди старої генерації пам'ятають" його. Опубліковані оповідан ня про опришків і каральні загони Герлічки та його помічника Юриштана мають напівмемуарний характер. На підставі цього Франко вважає, що оповідання про Мирона Штолу є "вірною реляцією справдішніх фактів", як люди все бачили і передали" (Іван Франко. Опришок Мирон Штола, Етнографічний збірник, т. 5, Львів, 1899). Цінною є думка про те, що на основі багатої народної творчості можна відтворити в художній чи історичній формі героїчну епопею галицького опришківства. Франко критикував тих, хто підвішував народну творчість іншими штучними фактами. Саме з цих позицій він критикував Ю. Федьковича, який у драмі про Довбуша йшов не за фольклором, не за історич ною правдою, а захопився лише романтизацією і закономірно скотився до відвертої містики (Іван Франко. Твори. — Т. 16. — С. 184). Зате Франко високо цінив драму Коженьовського за її історичну і фольклорну основи. "Звісно, — писав він, — є тут зеренце живого драматизму, але як же старанно тікають наші поети від такого зерна, коли й такий Федькович уважав потрібним обснувати його до непізнання фантастично-міфологіч ною павутиною?". (В. Шухевич. Гуцульщина, т. 1, Львів, 1899. — С. 44; Т. 5, Львів, 1908. — С. 170 — 188, 190 — 192, 193 — 194, 195 — 197). Галицький етнограф В. Шухевич у своєму відомому п'ятитомному видан ні "Гуцульщина" опублікував 7 оповідань, запи саних ним у селах Жаб'є, Ростоках, Космачі, Ясенові Горішньому, Головах, Бервінкові, при сілку Старих Кут, званому Пеньківцями, із життя і діяльності Олекси Довбуша та інших опришків. У цих оповіданнях говориться, як отримав Олекса силу, забирав у багатіїв гро ші із Чорногорки, "на всі гори приказував", як розправлялися з лихварями і Дідушком. В оповіданні про опришка Юру Оженяка записано благородне ставлення Довбуша до бідноти. "Довбуш був милосердний, знав бід ного пожалувати, тому бідолахи розбивалися, як почули, що Довбуш в село приходив, і всі сходилися і він їм дарував". В інших оповідан нях розповідається про опришків Оршана і Дмитра Марусяка. За народними переказами, Марусяк вдався був до Довбуша, у багатіїв брав, а бідолахам роздавав і взагалі допомагав бідним. Цікаві оповідання про опришків Бойг

чука, Кричука і особливо Мирона Штолу. У високохудожній формі говориться, як Мирон

г Іуцульськии в

етнограф

опришківському Світлина

В.. Шухевич одязі.

1901 р.

Володимир ГРАБОВЕЦЬКИЙ

268

Штола "утік з війська" і пішов в опришки, як лютий мандатор Герлічка мучив "часто цілком невинних людей", як вели Штолюка на страту до Вижниці і зганяли на це видовище з Кутів, Вижниці і Гриневи селян, а також про Довбушеві скарби. В. Шухевич вдало підкреслив, наскільки гуцули захоплюються оповідан нями про опришків і Довбуша (В. Шухевич. Гуцульщина, т. V. — С. 170). Але найбільше виявив народних творів про опришків відомий галицький етнограф В. Гнатюк. У 1907 р. він ознайомився з надісланими гуцулом Петром Шекериком із с. Голови кількома оповіданнями і вирішив ґрунтов ніше зацікавитись цим питанням. Він склав відозву до громадянства в справі записування народних традицій про опришків і розіслав більше як на 100 адрес Гуцульщини (В. Гнатюк. Відозва в справі записування народ них традицій про опришків, Етнографічна комісія ім. Шевченка, Хроніка НТШ, т. 32. — Львів, 1897. — С. 16 — 25). Надіслані 258 пісень і оповідань про опришків з різних місць Карпат Гнатюк уважно вивчив і в хроноло гічному порядку опублікував окремою книгою (В. Гнатюк. Народні опові дання про опришків, Етнографічний збірник, т. 26. — Львів, 1910). Ці матеріали мали не лише фолькло ристичну, але й історичну цінність, оскільки більшість оповідань відно силась до кінця XVIII — середини XIX ст. і була свого роду мемуара ми, дуже цінними для дослідників галицького опришківства.

Фрагмент

першої статті

етнографа,

4-томної „Етнографії Гуцульщини"

автора

Володими

ра Шухевича, у якій зроблено аналіз творчості гуцулів про О. Довбуша.

Стаття опублікована

в часописі ..Зоря" за 1882 p.t №11

Попередивши читача передмовою, В. Гнатюк опублікував у 12 розділах 258 народних пісень і оповідань про оп ришків. Найбільший розділ (102) скла дають оповідання про Олексу Довбу ша. Складач виділив окремо загальні оповідання про Довбуша, а потім по дав перекази, зв'язані з життям, ді яльністю і смертю Довбуша. У всіх цих високохудожніх оповіданнях на род детально змальовує причини вступу Довбуша в опришки, його богатир ську силу, тривалу антикріпосницьку діяльність, романтичну загибель і по в'язав його життя і походи з багатьма

Легендарні опришки - лицарі Карпат

269

місцями Карпат. В цій збірці В. Гнатюк завер шив найбільшу публікацію народної творчості, присвяченої Довбушеві. У розділі "Опришки з переддовбушевих часів" Гнатюк опублікував тільки три оповідання про закарпатського ватажка Пинтю і двох фольклор них опришків Білоголового і Головача. Значну кількість оповідань знаходимо у збірці наступників Довбуша — опришків, які діяли у XVIII — XIX ст. Деякі з них (Іван Бойчук, Дмитро Марусяк, Михайло Клям Бойчук, Проць Туманюк, Мирон Штолюк (Штола), Куделюк (Куділь), Антошко Ревізорчук, Юрко Драгирук (БорВолодимир Гнатюк дюк) відомі в історії з фактичних джерел, зате більшість поки що відома тільки з народної творчості. Народні оповідання про наступників Довбуша пройняті антикріпосницьким характером, у них показані розправи народних месників над різними гнобителями, організація загонів, зв'язки з народом. За влучним твердженням дослідника М. Т. Яценка, Гнатюкова збірка народних переказів про опришків є першою і однією з найкращих у слов' янській науці про народну творчість. У ній дихає народна любов до своїх героїв, яскраво відтворена вся історія зародження, розвитку і поразки се лянських антикріпосницьких рухів XVIII ст.. починаючи від перших виступів утікачів селян з війська і кінчаючи останніми опришками (М. Т. Яценко. В. Гнатюк. Життя і фольклористична діяльність. — К.. 1964. — С. 211). Після В. Гнатюка довгий час не публікувалися пісні, оповідання, не досліджувалися фольклорні матеріали про опришків. Новий етан у збиран ні і вивченні опришківського фольклору наступив після 1939 року. Протягом 1939-1941 рр. дослідники, письменники, фольклористи, як і історики, звернулися до цієї теми. Серед різних причин до історії і фоль клористики з руху опришків, опублікованих у післявоєнній пресі, окреме місце займає обширна й цікава стаття дослідника П. Г. Богатирьова. Автор аналізує опришківські пісні й оповідання, підкреслюючи, що "не стерпний економічний і соціальний гніт із сторони панів" сприяв появі опришків. Оскільки у фольклорі опришки стають захисниками пригнічено го українського народу, на думку Богатирьова, "ті оповідання явно несуть функції соціального протесту". Народні мотиви про сина Довбуша і його "роль у визволенні гуцулів набирає соціального змісту про невдачу ви зволення гуцулів від їх ворогів". Дослідник влучно підмітив, що в тих оповіданнях, де говориться про боротьбу опришків з євреями, йдеться, звичайно, про "багатих євреїв, які експлуатували і українських селян, і бідних євреїв". Тому бажано знати

270

Володимир ГРАБОВЕЦЬКИЙ

біографію тих, які складали ці опові дання і їх соціальне походження, бо се ред них були й такі, що відображали тенденційно рух опришків, випинали не гативні сторони діяльності повсталих. Як підкреслено в розвідці Богатирьова, на род у своїх оповіданнях осудив тих оп ришків, які діяли заради наживи на про тивагу, наприклад, Довбушеві і йому по дібним, які боролися проти гніту. Із найновіших опрацювань і публікацій опришківського фольклору слід звернути увагу на значну, корисну і необхідну пра цю в цьому напрямі українського філо лога В. І. Тищенка. Він вивчив усю по передню поетичну і прозову творчість про Олексу Довбуша і свої спостережен ня опублікував у 1959 р. в окремій книзі (В. Тищенко. Народ про свого героя. Обкладинка збірника В. І. Тищенка Образ Олекси Довбуша в народній твор „Народ про свого гроя" 1959 чості. — Ужгород. 1959). В ній В. І. Тищенко дав цінний аналіз образу Олекси Довбуша в народній творчості. Після невеличкого екскурсу в історію руху Довбуша та інформації про публікації народної творчості, присвяченої цьому ватажкові, автор зупиня ється на найважливіших

Титульна

сторінка збірника

„Народ про свого героя",

В.

Тищенка

1959 р.

питаннях народної творчос ті про народного героя, по ходження і місце наро дження, здобуття великої сили Довбушем, організа ція і методи боротьби його загону з ворогами і, на решті, на основі пісень і оповідань аналізує роман тичні відносини між Олек сою і Дзвінкою, яка за вершилася трагічною за гибеллю легендарного ге роя. Автор приходить до правильного висновку, що реалізм і романтика в Дов-

Легендарні опришки - лицарі Карпат

271

бушевім фольклорі химерно переплітаються, складають майстерно довер шене полотно. Разом з тим — це своєрідний літопис опришківського руху. У 1959 році Віктор Тищенко опублікував свою першу книгу під назвою "Народ про свого героя. Образ Олекси Довбуша в народній творчості (Ужгород, 1959). В анотації до книги говориться, що легендарного героя добре знають і в Прикарпатті, і на Закарпатті. Це був захисник знедоле них і скривджених, борець проти панства і неправди. Олексі Довбушу народ присвятив багато пісень, балад і легенд. Про все це розповідає книга. В ній автор на основі зібраних ним легенд із попередніх записів фольклористів і частково записаних ним оповідань, а найбільше — збірни ків В. Шухевича і В. Гнатюка про легендарного героя Карпат та наших історичних праць, подає характеристику життя і антикріпосницької діяль ності борця за волю селян на західноукраїнських землях в першій половині XVIII століття. У висновках книги Віктор Тищенко пише, що образ Олекси Довбуша у народній творчості — це яскравий тип народного героя, визначного керів ника руху карпатських опришків у першій половині XVIII століття. В цьому образі втілені всі риси, які вважаються в народі національними, найпривабливішими: надзвичайна краса, бистрий розум,' величезна фізична сила і спритність, мужність і сміливість, сила волі і витримки, оптимізм і гуманізм. Але найхарактернішою особливістю, яка надає всім цим рисам живої єднос ті, організовує їх, є пристрасна боротьба проти самодержавно-кріпосницько го гніту, безмежна відданість народним масам, полум'яний патріотизм. Мстивість і вільнолюбство Довбуша були соціально спрямовані. (В. Тищенко. Народ про свого героя. Об раз Олекси Довбуша в народній творчості. — Ужгород, 1959. — С. 67 — 68). У 1965 р. В І. Ти щенко вдруге опублі кував збірник фоль клорних творів про Олексу Довбуша. (На род про Довбуша. Збір ник фольклорних тво рів. Упорядкування, вступна стаття і при мітки кандидата філо логічних наук В. І. Тищенка. — К., 1965).

Титульна

сторінка

збірника

про Довбуша",

В.

Тищенка

1965 р.

„Народ

Легендарні опришки - лицарі Карпат

273

лоритно показана в цих оповіданнях загибель ватажка і народний сум за ним, "який виливався в чудових легендах про пам'ятні місця героя. Книга В. І. Тищенка — один із кращих фолькло ристичних збірників, виданих в 60-х роках XX ст. Опублікований в ньому фольклор переконли во доводить нерозривну єдність народу і Довбуша, який завжди виражав надії і сподівання на родних мас (Народ про Довбуша. — Київ, 1965). В 1968 році у видавництві "Карпати" вийшов збірник з народної творчості, де було опубліковано легенди і перекази з території Карпат. Упорядник Г. Г. Ігнатович подав 16 народних оповідань про Письменник Степан Пушик — лауреат Державної премії карпатських опришків, серед яких найбільша час України їм. Т. Шевченка тина була присвячена легендарному Олексі Довбушу, його силі і діяльності на Закарпатті, особливо пам'ятним місцям перебування героя ("Топірець Довбуша", "Олекса Довбуш та Іван Рахівський", "Гуцульський месник", "Довбушева сила", "Помста Дідушкові", "Кочуба, Довбушева гора", "Довбуш на Закарпатті", "Оповідання Палія Шекерика про Олексу Довбуша", "Довбушевий камінь", "Довбушеві місця", "Довбушеві чо боти", "Про опришка Пинтю". "Як опришок віддячився бідному чоловікові"). (Легенди Карпат. Упорядкування, загальна редакція і підготовка текстів Г. Г. Ігнатовича. — Ужгород, 1968). В 1978 році івано-франківський письменник, прозаїк, фольклорист, довго літній збирач народної творчості українських багатовікових традицій Степан Пушик видав у видавництві "Карпати" цікаву повість "Перо золотого птаха". Це був твір про сучасне і минуле Прикарпаття, в основі якого ішла оповідь та роздуми автора, винесені з доріг життя, зустрічами з носіями фольклору рідного краю. Книга високо була оцінена рецензентами у пресі і журналах. В книзі окремі розділи фольклорного матеріалу були присвячені літопису карпатських опришків XVIII — XIX ст., та найбільша увага була звернута на легенди і перекази про найвизначнішого опришківського ватажка Олексу Довбуша. Так, в розділі "Лицар гір" письменник образно, на високому художньому рівні, вдало використовуючи історичні праці, коротко описує основні віхи життя і діяльності Олекси. За словами автора, "пішов Олекса воювати: відбирати в панів награбовані маєтки й бідним роздавати". В іншому розділі "Лицарі й кати" автор веде мову на творчому і фольклорному рівні про наступників Довбуша — Павла Орфенюка, Васи ля Баюрака (XVIII ст.) та Мирона Штолу (XIX ст.), славних ватажків опришків, які вели національно-визвольну боротьбу проти гнобителів гу цульського люду в період австрійського панування. Степан Пушик, спира ючись на народні перекази, характеризує переслідувачів опришків "гуцуль-

274

Володимир ГРАБОВЕЦЬКИЙ

ського" царя Герлічку і його підручного Юриштана, які в XIX столітті за повелінням цісаря "вибивали бунтарський дух гуцулів" (Степан Пушик. Перо золотого птаха. Повість. — Ужгород, 1978. — С. 120 — 133). Як дослідники-історики, так і етнографи записували народну творчість безпосередньо з уст жителів Карпат, які спиралися на розповіді своїх батьків, дідів і навіть самі ще спостерігали діяльність останніх загонів опришків. Такі народні перекази є мемуарним матеріалом, дуже корис ним для істориків. Так, Іван Франко записав з уст гуцула Андрія Освіцінського (на прізвище Мандрик) пісню і оповідання про Мирона Штолу, Юриштана і Герлічку, який був війтом у Довгополі (1856-1860 рр.). Вислови Освіцінського в оповіданні "Я вже був війтом", коли зустрічався з Герлічкою, переконують в тому, що він був очевидцем подій. Інший сучасник опришківського руху середини XIX ст. — управляючий тарта ками Йоган Феєр в оповіданні про опришків і пушкарів, яке записав і опублікував Франко, прямо говорив: "Я сам був при тім, як йому надавано цісарську декорацію — медаль за заслуги. Юриштан був найстар ший над пушкарями". (Іван Франко. Опришок Мирон Штола, Етногра фічний збірник, т. 5. — Львів, 1984. — С. 32 — 40). Треба мати на увазі, що пісні і перекази про опришків складалися в умовах шляхетського панування, а тому панівні класи переслідували народ ні маси, які в усній творчості з симпатією ставилися до своїх захисників, об'єктивно оцінювали їх антикріпосницьку боротьбу. " П р о опришків, — свідчили селяни, — давно не можна було ніщо говорити, ні співати. Бо скоро би хтось був важився похвалити опришків за їх добрі вчинки або склав співанку, то зараз Юриштан (керівник каральних загонів у 18281836 рр. в боротьбі проти опришків) як дізнався, впакував у катуш (в'язницю) на кілька років, а набив, скільки хотів. Тому і до сьогодні старі люди не хотять розказувати, бо бояться, аби їм не було якої біди. Через те всі добрі вчинки оприш ків пропадають серед народу через той дав ній страх".(Етнографічний збірник, т. 26. — С. 23).

Філарет Колесса

Опришківські пісні в основному були по ширені на Гуцульщині, за винятком пісні про Довбуша, яка завдяки романтично-трагічному змісту поширилась по всій Україні. "Вони, — пише Ф. Колесса про опришківські пісні, — не вийшли за межі Гуцульщини, крім однієї пісні про Довбуша, що поширилася далі, і то завдяки своїй баладовій темі: смерть коханця, спричинена жінкою-зрадницею. Довбуш сла-

286

Володимир ГРАБОВЕЦЬКИЙ

Титульна К.

сторінка

книги

Вуйціцького ..Довбуш", 1840 р.

Паралельно з вивченням і оцінкою опришківського руху фольклористами, ет нографами, істориками, появляються в се редині XIX ст. праці прогресивних діячів українського народу. Зокрема, славнозвіс на "Руська трійця" звернулася до багатю щої усної народної творчості, пильно її збираючи і досліджуючи. Зібраний матері ал дав можливість надрукувати альманах "Русалка Дністрова" ("Русалка Дністрова" (фотокопія з видання 1837 р.). Вступна стаття О. І. Білецького. — Київ, 1950. — С. 10; Грабовецький В. В. Олекса Довбуш у творчості "Руської трійці". Тези допові дей. — С. 29 — 30). — документ велико го суспільного та історико-літературного значення. Книга, за висловом Івана Фран ка, "була свого часу явищем наскрізь ре волюційним" (Іван Франко. Твори. — Т. 16. — К., 1955. — С. 37). Автори виявили своє ставлення до опришківства. Серед галицьких пісень у "Ру салці" вміщено широко популярну пісню про Довбуша "Ой, попід гай зелененький ходить Довбуш молоденький", а також І. Вагилевич опублікував свою баладу про "сивого Мадея" (Русалка Дністровая. — С. 7 — 10, 72 — 76). В цьому поетично му творі розповідається про ватажка кар патських опришків "сивого Мадея", який з тисячокінних "вірних легінців" хоче "пе реломити вражі тучі" угрів (угорців), які наступають "з верх Бескиду". Сміливий ватажок не хоче вертатися з "соромом додому", вступає в бій з ворогом, героїчно

Титульна

сторінка

„Русалка

Дністрова",

Світлина

1911

альманаху 1837 р. р.

бореться ("куди мелькне ясним мечем кров рікою точить"), але поранений в груди стрілами, потрапляє у неволю. Мадей "вко ваний в кайдани", залізо гризе його ноги і руки, та він більше переживає за поразку і загибель своїх побратимів.

287

Легендарні опришки - лицарі Карпат

З "Русалкою Дністровою" познайомився і Шевченко під час подорожі на Україну в 1843 р. В цей час він гостював у с. Березань в україн ського поміщика П. Лукашевича. Останній листувався з І. Вагилевичем, який надіслав йому "Русалку Дністровую". Лукашевич у листі до Вагилевича від 23. IX. 1843 р. писав: " П и с ь м о Ваше від 3 липня із Львова ледве дотягло послідних чисел серпня... Коли Вашу листоношу получив, той же час з паном Шевченком читовали Вашого "Мадея", що есте напечатали в Будимі" (Кирилюк Е. П., Шабліовський Е. Є., Шубравський В. Є., Т. Г. Шевченко, Біографія. — К., 1964. — С. 104). З цього видно, що Шевченко читав не лише баладу І. Вагилевича "Мадей", але й опубліковану в "Русалці Дністровій" пісню про Довбуша "Ой, попід гай зелененький". ("Русалка Дністровая". — С. 89 — 100). Маркіян Шашкевич М. Шашкевич уперше публікує в альманаху свою прозову казку "Оле на", в якій показав опришківський рух як форму народного протесту проти неволі, феодального гніту, позитивно оцінюючи його і вказуючи на його соціальні корені. Письменник був глибоко ознайомлений з народними творами про опришків, із тактикою боротьби цих месників, навіть змальо вує одного з персонажів повісті — Бойчука, реальну історичну особу, в той час досить популярну серед народних мас. Це перша об'єктивна оцінка опришківства і висвітлення його причини в художній літературі. З "Русал ки Дністрової" бачимо, що опришківство було соціальним протестом. І. Франко у "Передговорі к народним руским пісням" Вагилевича писав: "Чи ж се не протест проти суспільного гніту — вказувати, бодай в маленьких картинах ("Олена" Шашкевича) його життя, розказувати про його бувальщину та характер? Аж надто виразно пробивається той про тест в тім, що автори любуються іменно в описан ню людей, вигнаних із суспільності, опришків та розбійників, котрі цілим своїм життям закладають протест проти існуючого ладу. Той сивий Мадей Вагилевича, так сердечно і тепло списаний, — як же симпатичний нам, хоч і знаємо, що він чоловік "нелегальний". А тота ціла картина опришського курища, так чудно і артистично змальована Шашкевичем в "Олені", чи ж не виходить вона на апофеоз єдиного протесту проти неволі, який тоді був можливий для народу?.. Вже й се, що вони (Шашкевич і Вагилевич — В. Г.) зробили, єднає їм повне право до нашої подяки..." (Іван Франко. Тво ри

39)

Маркіян

Шашкевич

Володимир ГРАБОВЕЦЬКИЙ

288

Іван

Яків

Микола

Вагилевич

Головацький

Устиянович

Іван Вагилевич І. Вагилевич, родом з Прикарпаття (Калуський повіт), зацікавився етнографією та фольклором. Він уважно вивчав життя, побут, звичаї, пісні гуцулів і особливо захоплювався творами про опришків, які збирав під час своїх подорожей. У 1838-1839 рр. (Czasopis Ceskeho Muzeum, "Jutrzenka", Warszawa, 1840, S. 474 — 475) він пише розвідку про гуцулів, а в 1841 р. — про бойків. Багато тут знаходимо тверджень про волелюбність гуцулів та опришків. У 1842 — 1843 рр. І. Вагилевич опублікував свої спостереження з подорожі по Галичині і Закарпатті (І. F. Н. Podroż po Halickiej і Węgierskiej Rusi, "Jutrzenka", 1842. S. 77, 82, 114 — 118, 245 — 252, 257 — 266, 275 — 276, 293 — 300). Яків Головацький Яків Головацький ще в студентські роки заціка вився фольклором і зібрав чимало пісень про оп ришків. Ця його діяльність завершується виданням збірки "Народные песни Галицкой и Угорской Руси" (Я. О. Головацький. Народные песни Галицкой и Угорской Руси. — Ч. 1. Думы и думки. — Москва, 1878), де є чимало пісень про опришків; у передмові автор робить невеликий екскурс в історію опришківства. Але перехід Я. Головацького після революції 1848 р. в табір реакції' позначився, зокрема, і на оцінці опришків. Так, на передмові до праці про гуцулів і опришків досить помітний вплив А. Бельовського, оскільки Я. Головацький іде за польськими істориками, говорячи про "розбійницький", "бандит ський" характер опришківського руху. Головацький не хоче бачити, що галицьке опришківство породже не соціально-економічними умовами, вважаючи, що воно занесене ззовні і мало "дикий характер", влас тивий гірському населенню Галичини. Микола Устиянович Цікавився галицьким опришківством і Мико ла Устиянович (1811-1885), як писав Франко, "один з перших будителів народного духа, друг Маркіяна". Він уважно вивчав народну твор

Легендарні опришки - лицарі Карпат

289

чість і на її основі, за твердженням Франка, "понаписував свої най кращі прозові т в о р и " : "Месть верховинця", "Страсний ч е т в е р " , що відображають життя опришків. Устияновичу належать слова пісні "Гей, браття о п р и ш к и " , з якої видно, що автор глибоко вивчив тактику і організацію боротьби опришків. Юрій Федькович Тема опришківства знайшла своє належне міс це в творчості видатного українського поета-драматурга, співця зеленої Буковини Юрія Федьковича. Письменник дуже добре знав гуцульські пере кази і пісні про опришків і Довбуша, оскільки ще дитиною та й пізніше часто подорожував по Гуцульщині, слухав різні легенди про опришківських богатирів, бачив печери та скелі, пов'язані з Довбушем. Спираючись на багатющу народну творчість. Федькович створив високохудожню поему "Довбуш" (1862 р.), в якій змальовує ватажка оприш ків хоробрим, вольовим, рішучим і вродливим. Юрій Федькович Про нього ж автор згадує в поемі "Новобранчик", у віршах "Дзвінка". "Недруг або Довбуш", "Доня", "Убогий леґінь" і в баладах "Юрій Гінда" і "Шипітські берези". (М. П. Пивоваров. Юрій Федькович. Літературно-критичний нарис. — Київ. 1954. — С. 39). У поезії "Сонні мари" він признається, що в молодості захоплювався сміливим Довбушем; часто бігав на його могилу, співав пісні про нього і щиро переживав про його передчасну смерть. Іван Ф р а н к о Рух опришків привертав найпильнішу увагу Івана Франка. Опришківство великий Каменяр розцінював як єдино можливу на ті часи форму соціаль ної боротьби народних мас Західної України. „Виразно пробивається той протест, — писав Іван Франко, — тота ціла картина опришського кури ща... чи не виходить вона на апофеоз того єдиного протесту проти неволі, який тоді був можливий для народу"... (Іван Франко. Критичні письма о галицькій інтелігенції. Твори. — Т. 16. — Київ, 1955. — С. 39). Іван Франко рішуче виступив проти невірних тенденцій спотворити ге роїчну епопею визвольної боротьби західноукраїнських народних мас. У багатьох публіцистичних статтях письменник їдко висміяв тих, хто підмі нював справжні соціально-економічні причини опришківства якимись ін шими, штучними фактами. Саме з цих позицій критикував він Федьковича, який написав "Довбуша" не за фольклором, за історичною правдою, зату-

295

Легендарні опришки - лицарі Карпат

Зібрані В. Щуратом цікаві легенди про Довбуша дали йому можливість написати поезії на опришківську тематику. У вірші "Довбушеві комори" автор звеличує відомий камінь і печери Довбуша біля Яремче, і у високо художній формі розкриваючи таємницю скарбів легендарного ватажка. Продовжуючи народну традицію, поет підкреслює, що до цього каменя "сміливці, мов по воду, йшли до криниці", де "скрив там Довбуш лиш кривди народні". Поет вірить, що, переповнені народними кривдами, за чаровані Довбушеві комори розкриються і знищать гнобителя: На всі кривди сміється днесь ворог, Та колись не вмиться вже горе. Тоді тріснуть закляті комори І гнобителя здавлять на порох. В основу другої поеми "На синій Чорногорі" покладена народна легенда про сон Довбуша. Сміливий лицар антикріпосницької боротьби не вмер, а лише заснув на деякий час, щоб знову збудитися і у відповідний час із своїми опришками-соколами спільно стати в ряди до бою з борцями "з-поза Дніпрових круч" за визволення. Довбуш радий, що може нарешті спочити в Чорногорі "навіки без турбот", коли в період визвольної боротьби народ, натхненний новими революційними ідеями, "кращих має ватажків". На основі народного переказу про спалення Довбушем замку шляхтича в Делятині написана поема "Олекса Довбуш". Як влучно підкреслює літературознавець С. Щурат, ПОЄТ у Ц Ь О М у Т В О -

Василь

Щурат

рі широко розкриває соціальні суперечності між представником народних інтересів Довбушем і магнатом, представником експлуататорів. (Щурат С, Щурат В. Життя і науково-літературна діяльність). У поемі чітко зображена мрія поневолених горян громом розвалити панські "вежі та й ті мури". Селянський і дужий Олекса Довбуш не погоджується на панську пропозицію стати "пушкарем над пушкарями", очолити загони панських гайдуків у боротьбі з народними месниками і з ласки пана "збирати гонори". Довбуш "без пана чувся в силах" стати отаманом опришків і "сповнити погрози" — знищити замок-кубло гноби телів. Минув тиждень. Блиск пожежі вість подав гуцульським борам, що великопанські вежі поклонились хамським горам.

297

Легендарні опришки - лицарі Карпат

маю, що не помилюся, сказавши, що він настроювався на героїчний лад". (Літературна газета. — 1934. — № 22, 79). На жаль, свій прекрасний задум письменник не зміг довести до кінця. Не судилося здійснитись мрії й іншого великого письменника Івана Фран ка, який мав в своєму розпорядженні величезний фольклорний матеріал, зібраний протягом багатьох років, на основі якого хотів писати окрему книгу про Олексу Довбуша. Гнат Хоткевич На початку XX ст. відомий український пись менник Г. Хоткевич, перебуваючи на Гуцульщині, звернув увагу на народні оповідання і пісні про ватажка опришків Дмитра Марусяка, який діяв у 20-х роках XIX ст. Зібрані фольклорні матеріали сприяли написанню у 1911 р. лірикоромантичної повісті "Камінна душа", опублікова ної в 1932 р. (Хоткевич Гнат. Камінна душа. — Харків, 1932). Сюжет повісті такий. Молода попівна Маруся з Криворівні залишає свого чоловіка — попа і тікає до молодого отамана опришків Дмитра Марусяка. Вона жертвує домашніми вигодами, ради любові переносить важкі будні з оп ришками в Чорногорі. Не витримавши опришківської долі, Маруся тікає додому, а Марусяка спіймали і стратили.

Гнат Хоткевич. Світлина 1901 р.

Письменник іде за народними оповіданнями, змальовуючи Марусяка як чорного, рослого, стрункого, "кріпкого і на руку, і на ногу оп ришка", в багатому і розкішному гуцульському одязі з порохівницею і бойовим топірцем. Про перші сміливі походи Марусяка автор пише: "Ще так недавно появився він в ролі отамана опришківської роти, але встиг уже здобути собі славу найпершого ватажка". Він несподівано організовував напад на панів і зникав безслідно, його не могли впіймати мандатори, хоч "з ніг збивалися, ганяючи за ним". Г. Хоткевич устами Марусяка пояснює причини, які звернули його в опришки. Це була рекрутчина — "найстрашніша пошесть Гуцульщини". "От із тих дезертирів, — пише

Ватажок Дмитро Марусяк і попівна. Худ.

Ігор

Вишинський

Володимир ГРАБОВЕЦЬКИЙ

304

соціально-економічних умов життя підкарпатського населення у XVIII ст., що породили опришківство взагалі, рух Довбуша зокрема. Зав'язка повісті штучна, причини вступу Олекси до опришківського загону так і залишаються незрозуміли ми. Смольський чомусь малює малого Довбуша невдалим від природи — в нього і "голова вели ка", і "живіт, як бербениця грубий", і "ноги й руки, мов дерев'яні", без сили у в'язах", "одним словом — немова і каліка в хаті", "нездара". Далі письменник впадає у містику, яка проходить через усю книгу. Так, за повістю шестирічний хлопчик Олекса раптом стає таким сильним, що Григорій Смольський бере теля за ноги і пересаджує його за огорожу. Смерть Довбуша показана блідо, без всякого творчого осмислення, у відриві від історичної правди. І все ж таки, повість має певний інтерес для читачів. Вона цінна тим, що Смольський продовжує традиції Г. Хоткевича в літературі — вводить у художній твір не самовільно вигадані прізвища неіснуючих героїв, а згадані в історичних джерелах постаті справжніх сподвижників і побратимів Олекси Довбуша, помічників і активних учас ників його походів. ^ 0 Ш ^ ^ шд ~~ Ші ^* г - щ і л і г

Станіслав Вінценз У 1936 р. увагу читачів привернула книга польського письменника Станіслава Вінценза "На високій полонині" — перший том задуманої автором трилогії про чарівний куток української землі — Гуцульщину. (Vincenz І. Na wysokiej połoninie. — Warszawa, 1936). Незабаром книгу переклав на українську мову Петро Козланюк. Публікуючи в журналі "Радянський Львів" (1946. — № 1 — 7) переклад першого розділу книги, Козланюк у передмові пише, що "в усій літера турі про карпатську Верховину твір Вінценза є чи не одним з найкращих творів, написаних на цю тему". Вінценз чимало років прожив на Покутті, прекрасно вивчив побут, історію і фоль клор Підкарпаття. Його особливо захопило ба гатство народних оповідань, переказів, пісень і легенд про карпатських опришків, про їх ватаж ка Олексу Довбуша. Автор уважно вивчав ці дорогоцінні перлини Станіслав Вінценз — автор тетралогії ..На високій полошші", 1936 р.

« г

народної мудрості і на їх основі створив задуману книгу. Тут є кілька тематичних розділів, кож-

Легендарні опришки - лицарі Карпат

317

Юрій Федькович Ю. Федькович мріяв написати драму про Довбуша. З його листування видно, що він настільки захопив ся цією поемою, що майже всі останні роки свого життя присвятив цьому. В одному з листів в 1863 р. поет писав: "...Озмуся до Довбуша, коли доти ще дочекаю. Дуже мені той Довбуш чогось на душі тяжить, аж сниться мені часом" (Писання Осипа Юрія Федьковича, перше повне критичне видання, т. IV, Матеріали до життєписи Осипа Юрія Гординського Федьковича. З передруків і автографів зібрав, упорядкував і пояснив др. Осип Маковей. — Львів, 1910. — С. 64). Драму закінчив поет в 1876 р. і друкував її спочатку в журналі "Правда", а потім видав окремою книгою. (Федькович Юрій. Довбуш. Трагедія в п'ять ділах). Але драма не вдалась. Як вказували Франко, Павлик і Гнатюк, автор відійшов від живильних джерел народної творчості і вдався до містики. М. Павлик, познайомившись з драмою і Юрій Федькович — виставою у Львові, критично висловився про неї, співець гуцульських гір дивуючись, як міг автор, який довго жив на Гуцульщині. нереально відобразити епоху і Довбуша (ЛЦДІА, ф. 663. — опис 1. — справа 9. — С. 75). Іван Франко часто закидав письменникам, у тому числі й Федьковичу, за фантастичне зображення історії Дов буша. "Як же старанно, — писав він, — наші поети від того зерна, коли й такий Федькович уважав потрібним об снувати його до непізнання фантас тично-міфологічною павутиною". (Франко Іван. Наш театр. Твори. — Т. 16. — Київ, 1955. — С. 184). Поставити драму у Львові спочат ку було дуже важко, бо поліція і львівське намісництво не дозволяло. Довелося робити в драмі деякі зміни. У 1876 р. в львівському театрі була поставлена драма Ю. Федьковича, яку критично зустріли прогресивні галицькі діячі культури. "Сум поборов, — писав про цю виставу М. Павлик, — дивитись на "Довбуша", коли представлювано його

Володимир ГРАБОВЕЦЬКИЙ

312

А опришки несли його на топірцях, несли через ліси та ізвори, через царинки і через потоки, несли й гадки не мали, що в їхньому сумному поході народжується легенда, казка, яка не знає тління. А Довбуш зливався із землею, з деревами, з травами, зі скелями, він ставав місяцем, зірками, росою, він переливався в зелений шум смерек, у Черемошів пінистий клекіт, у скрип колиски, в постріл рушничний, в голос флояри... Олекса Довбуш ішов у вічність". (Роман Федорів. Жбан вина Повість у легендах. — Ужгород, 1968. — С. 317). Володимир Гжицький Легендарному борцеві присвятив свій історичний роман "Опришки" львів ський прозаїк Володимир Гжицький (Гжицький В. Опришки. — Київ, 1962). Роман "Опришки" — плід понад тридцятирічної праці письменника. Починаючи з 1931 р.. автор збирав матеріали (народну творчість, історич ні факти) до теми, вивчав епоху, в якій народився, жив і прославив себе народний герой. У 1932 р. в журналі "Західна Україна" вперше були опубліковані деякі розділи із задуманого В. Гжицьким твору "Довбуш". Але в той час автору не вдалося опублікувати підготовленого роману. І тільки в 1962 р. роман Гжицького побачив світ. На широкому історич ному фоні автор відображає довготривалу боротьбу карпатських опришків під проводом "славного" отамана Олекси Довбуша. У романі вдало поєд нані історичні факти з художнім замислом. Головний персонаж твору — романтичний герой, заступник бідного наро ду. Письменник наділив його найкращими рисами: лицарською благородніс тю, безстрашним героїзмом, мужністю, палкою добротою до поневолених і бідних мас, ненавистю до гнобителів. Це ті ж риси характеру, які надає героєві народ у своїй поетичній та прозовій творчості, і які повністю підтверджують достовірні історичні джерела. Як вдало зауважили літературознавці, пись менник підкреслює розум, далекоглядність народного ватажка, його організаторські здіб ності. В. Гжицький не ідеалізує свого героя, не приписує всіх удач опришків виключно його військовому талантові і винахідливості. Довбуш — не герой одиночка, він усвідом лює, що сила його в єднанні з народними масами. (Сірак Іван. Легенда гір // Жовтень. — 1963. — № 5. — С. 156).

Володимир Гжицький

Автору вдалося чи не найкраще засобами художньої літератури показати нерозривні зв'язки загону "славного отамана" з народ-

314

Володимир ГРАБОВЕЦЬКИЙ

в реалістичному плані. "Жахливі часи шляхетсько го деспотизму, — заува жує літературознавець А. М. Халіманчук, — ряд ві домих фактів успішної бо ротьби селянських мас на чолі з Довбушем часто подані у творі з суворою достовірністю літописця. (Халіманчук Аркадій. Ши рокий світ Володимира Гжицького, книга Чорне Титульна сторінка роману В. Гжицького ..Опришки", 1962 р. озеро, Опришки. — Київ, 1965. — С. 572). Введені в книгу історичні факти дають можливість читачеві краще зрозуміти складну феодальну епоху на терторії Прикарпаття, ясніше вник нути в суть своєрідної опришківської боротьби і мовою документів зрозу міти багатогранний характер легендарного героя. Цікаво, що письменник зумів передбачити і такі історичні факти, як писання Довбушем універса лів, згадки про яких виявлені істориками дещо пізніше. (Грабовецький Володимир. Маніфест Олекси Довбуша // Жовтень. — № 4. — С. 150; Лицар карпатських гір. Нові документи про Олексу Довбуша // Наука і життя. — 1964. — № 2). Намагаючися показати Довбуша керівником опришківського загону, що розумів мету своєї боротьби, автор іноді перебільшує роль світогляду ватажка, приписує йому якісь "високі ідеї", "гасла". Часто Довбуш гово рить, що він хоче "зрівняти світ". Міркування письменника про те, що опришки Довбуша намагалися скасувати кріпосництво, заснування власної селянської держави, де б "мужик мужиком правив" і т. п., не могли ще тоді панувати в думках повсталих в силу феодальної відсталості. Деякі введені в книгу терміни, як "рекрутчина", "касарня", "шанці", "алярм", "шляг трафив" — поширилися на Гуцульщині в австрійський період. Юзеф Коженьовський Тема опришківства цікавила драматургів уже в середині XIX ст., коли ще діяли останні загони опришків. Першим звернувся до цієї тематики відомий польський драматург Ю. Коженьовський. Подорожуючи по Карпатах, захо пився народними переказами і оповіданнями про опришків і Ревізорчука. Народ у своїй творчості з великою теплотою згадував Антона Ревізор чука. Його виступи в 30-40-х роках XIX ст. були настільки популярними, що Ю. Коженьовський, уважно вивчивши події, створив на їх основі цікаву

Легендарні опришки - лицарі Карпат

315

драму "Karpaccy górale" (Коженьовський Ю. Про гуцулів, Харків, 1840; Korzeniowski J. О Hucułach, Z języka rosyjskiego przełożył i wstępem opatrzył. Dr Bronisław Czarnik. — Lwów. — 1899), яка користувалася великим успіхом, оскільки в ній автор об'єктивно зобразив справедливу боротьбу опришківства. Драма зайняла належне місце не лише в польській, але й в світовій драматургії і не сходить із сцени до сьогоднішнього дня. Вона має свою історію, про її генезис писало чимало дослідників. Найбільше займа лися нею польський критик Броніслав Чарнік, Гендріх Галлій, Віктор Гарн та інші, які багато разів її перевидавали. "Karpaccy górale" або "Верховинці" не зразу появилася на сцені, хоч автор уважно поставився до історичного та фольклорного матеріалу. В кінці 30-х років він побував у Карпатах, на Гуцульщині, де зібрав чималий фактичний матеріал — мемуари про ватажка опришків Ревізорчука. Коженьовський взяв за основу цей факт, увівши в драму історичну обстановку XIX ст. Але то був час, коли австрійський уряд ще придушу вав рештки опришківства, і опублікувати твір було неможливо. І все ще, перебуваючи тоді в Харкові, автор написав драму (спочат ку називалась вона "Karpaccy górale" або "Рекрут") і негай і но післав рукопис львівсько му артисту Бензе. Той позна ЗЕФ Коже* Ю ньоаськин йомив з нею відомого поль (1794—1863 p.p.) визначний польський ського драматурга Фредра та педагог і письмен ник, один з зачина інших. Але вони побоялись на телів критичного реалізму в польсь кій літературі. На віть представити драму цензу родився в селі СмІлЬКОУу на Бродіврі. 26 червня 1841 р. Бензе у щині (тепер Львів ська о б л а с т ь ) . Пе відповіді автору писав про вра дагогічну діяльність почав у Кременець ження драми: "Коли б в жит кому ліцеї, з 1834 року — професор ті більше не написав, вже та Київського універси тету, у 1838—46 ро одна штука згідно загальної ках був директором гімназії в Харкові. думки обвила лавром твоє Славу драматурга принесли Юзефу Ко чоло. Але, що за невисказаж е н е в с ь к о м у тра гедії і сатирично-noдав Гуцулыцкну, не гноблення гуцуний жаль, що, знаючи тутеш збутові комедії «Дмияк? справді його лІн при владі Ав грій І Марги», прнчарунала. Нас ні приписи, не можемо навіть стрійської монархії, «Євреї». «Май лідком цієї подоро уперше виведено стер і челядник». Ви жі того ж року по наважитися подати її до цен постаті народних сока оцінені крити стала романтична месників опришків кою його реалістич драма «Карпатські зури з страху, щоб через неї Сучасниками Каже* ні повісті «Спеку- . горці» («Верховин дянт»* і .«Колокакьовського драма ц і » ) , в якій вперше ім'я і діла твого прізвища не кія». була визначена най в світовій драма більш самобутнім тургії показано со Влітку 1440 року були раз назавади забороне письменник відві ціальне і національ т воро м того часу. ні... А хто ж у нас має цензу Юзеф Коженьовський — автор романтичної драми ру в руках". І. Бензе порадив про рух опришків в першій половині XIX cm. „Karpaccy автору викинути вирази "німgórale" („Верховинці")

318

Володимир ГРАБОВЕЦЬКИЙ

на руській сцені у Львові 1876 р. Герої нічим не похожі на гуцулів, показались ще чуднішими тому, що актори показували їх як тілько можна ненатурально" (ЛТЩТА, ф. 663. — опис 1. — справа 4. — С. 75). І. Франко також писав, що у виставі "концепція наскрізь неприродна і натягнута, історичне тло зовсім фантастичне" ("Kurjer Lwowski". — 2. X. 1888. — № 283. — С. 3). В загальному Юрій Федькович дав чітку оцінку опришківському рухові, у репліках персонажів чимало закладено полеміки з тими, хто зневажав галицьких опришків, називаючи їх "розбійниками", "різунами", "людоїда ми". Поет, як колись Шевченко, устами Довбуша відповідав одному із шляхетських персонажів — воєводі: Ви нас опришками та різунами, Та людоїдами звете: до кого З обох нас — чи до ляха, чи до нас Та назва липне — світ колись осудить. Але що гуцул — то за свою волю Він вступить... (Федькович Юрій. Довбуш. Трагедія в п'ять ділах). Гнат Хоткевич Після Ю. Коженьовського і Ю. Федьковича написав драму про Олексу Довбуша відомий український письменник Гнат Хоткевич на початку XX ст. Посприяла обстановка. Г. Хоткевич в той час емігрував з Росії в Галичину і на Гуцульщині організував Гуцульський театр (1910 р.). Спочатку в репер туарі була драма Ю. Коженьовського — "Karpaccy górale", яка ставилась в багатьох перекладах під назвами "Верховинці", "Гуцули", "Помста гуцула". Намагаю чись наблизи ти драму до глядача, Хот кевич пере клав драму на гуцульський діалект і с в о ю пере робку Назвав "Антон Ревізорчук" — від імені цен трального ге роя. Проте Хот Учасники Гуцульською театру, заснованого Гнатом Хоткевичем, ставши п'єси про ватажків-опришків Антона Ревізорчука і Олексу Довбуша. Початок XX ст. кевич, перебу-

Легендарні опришки - лицарі Карпат

319

ваючи на Гуігульшині, вивчав багатющу народну творчість, зокрема, присвячену опришкам. Письменника особливо зацікавила постать Довбуша, і він підготував драму про народного героя (Хоткевич Гнат. Довбуш. Повість драматична у 7-х сценах. Рукопис зберігається у ЛЦДІА, ф. 688. — справа 112). Драма "Довбуш" мала, насамперед, чіткий сюжет і відзначалася послідовним розгортанням. В центрі уваги автора — історична постать ватажка опришків Олекси Довбуша, в драмі добре показані причини, які змусили Довбуша та інших його побратимів стати на шлях антикріпосницької боротьби. Важливим у сюжеті, на думку критиків, є те, що ворогами опришків показані також гуцульські багатії і духовенство. Селянська біднота з лю бов'ю і надією ставиться до свого героя, захоплено його вітає, несе йому свої жалі і кривду, непохитно вірить у його силу, шукає в нього захисту та допомоги. Устами старого гуцула-пастуха народ говорить: "Довбуш — то наша правда, то наша сила, то наша охорона" (Кирчів Р. Гуцульський театр // Вітчизна. — 1959. — № 3. — С. 143 — 145). Г. Хоткевич, як і його попередник Ю. Коженьовський, зумів показати прогресивний харак тер руху в цілому і, зокрема, антикріпосницьку діяльність Довбуша, на той час ще не досліджену. Богдан Ігор Антонич У 1938 р. поет Богдан Ігор Антонич написав дра матичну поему "Довбуш" (Богдан Ігор Антонич. Опе ра в трьох діях (шістьох заслонах) // Жовтень. — 1965. — № 9. — С. 56 — 102). Це — лібретто майбутньої опери. В центрі драматичної поеми "найдужчий, найславніший" Довбуш, безстрашний борець проти не справедливості феодального гніту, про якого поне волені "пісні складають, що піснями про нього дітей колишуть": Над легінями легінь перший, найдужчий і найзавзятіишй, — на топірець промінний сперся, мов сонце, черес перевісив. Незайманий, як і верхів'я, як вся підхмарна батьківщина, закоханий в кущ перемови з ватагою крилатих лине. Являється, як помста й кара на всіх, що йдуть у верховину з жадобою, мов хижа хмара, мов сарана до неї линуть.

Богдан

іг

°Р

Антонич

322

Володимир ГРАБОВЕЦЬКИЙ

У високохудожній формі, на основі достовірного історичного матеріалу, автор розгортає основні лінії життя і діяльності Довбуша, поетизує його тривалу боротьбу на Прикарпатті. Колоритно змальовано важкий феодально-крі посницький гніт у прикарпатському селі Довбу ша. Історично достовірно відображено знущання гайдуків під час податкового збору. Молодий, але непокірний Олекса "кріпак пана Тишковського, бідний пастушок, зібрав собі та ких, як сам, і став опришком". За успішну опришківську боротьбу його обрали ватажком, який із своїми "славними легенями" розпочав боротьбу з гнобителями. Довбуш із своїми побратимами Юрій Шкрумеляк нападає на Лошака, піддає його фізичному пока ранню за гніт, спалює боргові папери, а забране золото, срібло, дукати роздає бідним і наказує їм: "Ідіть та переказуйте сусідам, хай ідуть своє добро відбирати". Довбуш наділений позитивними рисами народного героя: він жорстокий і лютий до панів, зате щирий і добрий до поневолених, за допомогою яких успішно бореться за їх визволення від феодального гніту. Коли спійманий капі тан смоляків Антон Соболевський про сить милосердя, Довбуш відповідає: "Геть від мене! Ти серця до людських дітей не мав, в огні їх пік і кидав у криницю..." А повертаючи загарбане у Лошака майно народу, він говорить братові: "Все це добро людське, мій брате, і тому людям треба роздати".

Титульна

сторінка

вибраних

творів

Ю. Шкрумеляка „Привіт Говерлі". У книзі вміщена драматична 3-х діях

„Довбушева

слава"

поема в

(Київ,

1964.)

Довбушеві бойові побратими Василь Баюрак, Павло Орфенюк, Андрій Лаврів, Василь Дронів, Михайло з України, Штефан Джамиджук (історичні постаті — соратники ватажка) допомагають Олексі у всіх його антикріпосницьких актах, го тові за своїм сміливим ватагом піти на смерть заради правди і селянської волі. Під впливом побратима Михайла з Укра їни в Довбуша назріває ідея іти на Схід ну Україну, щоб спільно з гайдамаками боротися проти панів. Цю мрію здійснив

334

Володимир ГРАБОВЕЦЬКИЙ

(XVII ст.), безперечно, покаже типи покут ських опришків з 1650 р. Карта присвячена Покуттю — головному опорному центру кар патського опришківства. Крім зображення гір ського пейзажу Карпат, лісів, річок, внизу вміщена плита з написом "Ukrainae pars, quae Pokutia vulgo dicitur" (Частина України, яку в народі називають Покуття). З обох боків плити стоїть п'ять мужчин, чотири з них озброєні в луки, стріли, сагайдаки. Островерхі шапки, та й вигляд молодих людей, зброя — луки і списи (Ляскоронскій. Гийом Левассер де Боплан и его историко-географические трудьі относительно Южной РосАвтор книги про Карпати (1794 р.) сии. —- Київ, 1901) — дають підставу твер Б. Гаккет, в якій уміщена гравюра дити, що це типи покутських опришків, як про карпатських опришків вони виглядали в уяві тогочасних художни ків. "Мабуть, не помилково, отже. —- пише Б. Барвінський, — коли висловлю здогад, що на згаданій карті Покуття зображені наші покутські опришки, як вони виглядали в 1650 p., на більш як півстоліття перед виступом Довбуша. Що мій здогад не є неймовірним, може посвідчити та обставина, що в Голландії цікавилися взагалі типами гірських розбишак в Польщі, чого доказом вже ритовина Люйкена, зображаюча татрянського "zbójnika" около 1680". (Барвінський Б. Покутські опришки на ритовинах XVII ст. — С. 260

Фрагмент карти на якій

261).

Гійома Левассера де

зображені покутські опришки,

Боплана 1650 р.

„ Покуття",

Намалював покутських опришків XVIII ст. профе сор львівського університе ту Б. Гаккет. В кінці XVIII ст. він відвідав Гуцульщину і в своїй публікації, серед інших гравюр, умістив зоб раження танцю покутських опришків. Під деревом на тлі гір у супроводі дівчат, під звуки скрипки, танцю ють аркан опришки. Гостро верхі шапки, гірський одяг, досконалі володіння топірцями під час танцю — все це підтверджує опришківські будні. Подія відбувається во-

Легендарні опришки - лицарі Карпат

335

сени, коли відлітають журав лі, опришки з весняними та літніми походами весело про водять час. (Haequets. Neueste physikalisch-politische Reisen in den Jahren 1792 und 93, durch die Dacischen und Sarmatischen oder Nordlichen Karpathen, 3 Theil, Nürberg, 1794). Розваги опришків з дівчатами, як свід чать судові акти, повністю під тверджують факт, що Гаккет зобразив один епізод з опТанець покутських опришків. Б. Гаккет, 1794 р. ришківського життя кінця XVIII ст. На думку Б. Барвінського, саме так виглядали покутські опришки 50-х років, тобто після смерті Олекси Довбуша. (Барвінський Б. Покутські опришки. — С. 264). У фондах Львівського державного музею українського мистецтва в 1959 р. виявлено портрет Довбуша. Це — перша і найстарша картина народного героя, виконана невідомим художником XVIII ст. Досі ніхто з мистецтвоз навців не дослідив історію цього твору. Картина писана олією, тут зображе на постать Довбуша в бойківському одязі на тлі гірського пейзажу. На голові шапка, на спині сірак, за поясом два пістолі, в правій руці — топір, а внизу написано: "Dobosz herszt pachołków". (Львівський державний музей українського мистецтва. — Київ, 1963. — Каталог). Не випадково художник подає Довбуша з топірцем, який символізує його як керівника опришків. У 30-х роках XIX ст. створена картина художником Мелькажевічем і опублікована в 1836 р. в одному із журналів. На ній представлено оприш ків на стоянці в Карпатах. Ці "сини ночі" їдять м'ясо з котлів, а кілька бочок горілки додає їм сміливості до розмов, жартів, інші — змучені походами, відпочивають біля своєї зброї. (Opryszki w Karpatach, "Przyjaciel ludu". — T. 1. — № 5. — S. 33). Усі ці картини цікаві тим, що художники створили їх під час активної діяльності карпатських опришків, маючи змогу відтворити об'єктивно су часні типи прославлених народних месників. Тема опришківства, і особливо народний герой Олекса Довбуш, хвилю вали творчу уяву видатного галицького художника О. X. Новаківського. Він кожного літа виїжджав у Карпати, в ті місця, де колись діяв Довбуш, збирав про нього перекази, на основі яких створив багато ескізів. Серед них виділяється твір, написаний в 1931 р., на якому зображений Довбуш, сповнений рішучості і мудрості. Вся постава, поворот голови, могутні груди, що, немов панциром, закуті широким чересом, — надають богатир

336

Володимир ГРАБОВЕЦЬКИЙ

338

Розправа Довбуїиа над панами.

Худ.

Ф.

Кричевський

ської сили фігурі. Художник створив символічний образ народної сили. На другій картині, виконаній в 1930-1931 рр., показана Дзвінка. Тут відчутний відгомін народних пісень і легенд, що змальовують її як кохану Олекси. (Островський В. Олекса Новаківський. — Київ. 1964. — С. 20). На початку 30-х років заслужений діяч мистецтв Ф. Г. Кричевський створив картину "Довбуш". Тема народу, його антикріпосницька боротьба відображена в цій картині. В сповнених суворого гніву величних постатях опришків і селян відтворена рішучість і незламна сила сміливих борців за народну свободу. Майстерно виписана центральна фігура Довбуша. Це найкраща картина про Довбуша в живописі. Цікава за творчим задумом картина В. Кушніра "Дума про Довбуша". в якій на фоні гір народ із захопленням слухає легенди старого гуцула про богатирську силу і мужню діяльність Довбуша. Привертає увагу дипломна робота В. Масюткіна (1953 р.) — декоративне панно "Олекса Довбуш". В ній показано народного героя в горах, серед своїх бойових соратників, як мужнього і сміливого захисника поневолених мас. Серед інших живописних робіт заслуговуюсь уваги картини художни ків: Я. О. Очеретько "Олекса Довбуш в горах" (Чернівецький держав ний історичний музей), Розмус "Олекса Довбуш з товаришами в лісі", Б. В. Гавата " Б і й опришків з польськими каральними загонами" (ІваноФранківський краєзнавчий музей), Борейко "Розправа Довбуша над па н о м " (Львівський державний історичний музей) С. І. Гош "Олекса Довбуш", Д. Ботушанська "Олекса Довбуш". Тривалий час над темою опришків працював колишній учень О. Новаківського львівський художник Г. Смольський. Він намалював цікаві кар тини "Опришки в бою" та "Довбуша вітають", віньєтку до оповідання " О . Довбуш" (акварель, 1863), рисунок " О . Довбуш" (1830 р.). "Народні ле-

Дарчий

автограф

художника-графіка

Василя

Касіяна

Володимир ГРДБОВЕЦЬКИЙ

Г. Якутович. Аркан. Ілюстрація до книжки В. В. Грабовецького і М.

В.

Білого „Як Довбуш карав панів"

Володимир ГРАБОВЕЦЬКИЙ

Станіслав

Людкевич

Машинописна сторінка рукопису опери найстарішого копозитора України Станіслава Людкевича з дар чим автографом та власноручними поправками музею Довбуша на Гуцульїцині

Дарчий автограф композитора Народного ар тиста України Анатолія

Кос-Анатольського

Дарчий автограф композитора А. ського

В.

225-річчя

Грабовецькому

загибелі Довбуша.

Кос-Анатоль

нагоди 1970 р.

відзначення

366

Володимир ГРАБОВЕЦЬКИЙ Опришки і Олекса Довбуш на сцені

Гуцульський

театр

Гчата

Хоткевича,

який

ку XX ст.

ставив на сценах

Гуиульщини, Великій ського

драми

письменника та

почат

Галичини

Україні

женьовського горці"

на

та поль

Ю.

Ко-

„ Карпатські

Гната

Хоткевича

„Довбуш"

„ВЕРХОВИНЦІ з їх и сценічної te торі І

1840 р. — під враженням від подорожі по Гуцульщині Ю. Ko женьовськнй написав драму «Карпатські горці». 1844 р. — після значної переробки на вимогу австрійської цен зури драму виставив Львівський польський театр графа Скарбка. 1849 р. — під заголовком «Верховинці» М. Устнянович виконав український переклад драми. 1864 р. — драму переклав К. Клнмковнч. 17 травня 1864 р<>. ку відбулася прем'єра виставні у виконанні театру «Руська бе сіда» під дирекцією О. Бачинського — першого професіонально го галниько-українського театру. 1880 р. — п'єсу поставив коломийський аматорський драматич ний гурток «Першого літературно-драматичного товариства Ім. Г. Квітки-Основ'яненка» під керівництвом С. Трембниького 1890 р. — трупою П. Саксаганського поставлено переробка драми під заголовком «Гуцули», здійснену С. Тобілевнч та І. Карпенко-Карим. 1893 р. — трупою М. Садовського поставлено переробку д р а м и під заголовком «Помста гуцула», виконану К. Підвисопькн.м. 1909 р. — в «Київському театрі М. Садовсі.кого» І. Мар'янеико відновна постановку «Помсти гуцуле*. 1910 р — аматорським гуртком с. Красноілля поставлено під керівництвом Г. Хоткевича його переробку драми під назвою «Антін РевІзорчук». 19111912 p.p. — організований Г. Хоткевпчсм «Гуцульський театр» під керівництвом О. Ремеза та Л. Курбаса показав «Антона Реаізорчука» в містах Галичини І П о л і . т і . 1924 р. — перекладена українською мппою драма видана в Коломнї видавництвом «Трембіта». , 1956 р. — п'єса виставлялася у КІр* >гюгралеькому та Стриіісько му му.чичнр'Драуятичнпх геа ірн \

М,.-Ч!С СРСТ50

Управління культури

КУЛЬТУРИ—ТРГР

Івано-Франківського

ІВАНО-ФРАНКІВСЬКИЙ МУЗИЧНО-ДРАМАТИЧНИЙ

ОБЛАСНИЙ ТЕАТР

ІМЕНІ

облвиконкому

УКРАЇНСЬКИЙ ШАНА

ФРАНКА

В. Фащук за мотивами роману В. Гжицького «Опришки»

ОЛЕКСА ДОВБУШ Музичне драма на дві дії асл. арт. УРСР Режисер-п останов ни к — з В. Нестеренко Музичне оформлення — В. Сидерака — О. СЄМЄАЄОМ Художник — С. Дергоусов Балетмейстер — О. Камінськми Хормейстер — Г. Якубовська Концертмейстер Консультант — доктор історичних наук, професор В. Грабовецький

Програма ставилася українського на

музичної на

драми

сцені

„Олекса

музично-драматичного

Франка у

Довбучи",

Івано-Франківського театру

яка

обласного ім.

Консультант по старовинних народних танцях — засл. арт. УРСР В. Петрик Автори слів «Пісні про Довбуша» — Г. Бабенко «Аркану» — С. Пушик

Іва

1985-1986 рр.

Сезон 1985—1986 pp.

Напад загону опришків О. Довбуша на панську карету.

Худ.

В.

Гнатюк

428

Володимир ГРАБОВЕЦЬКИЙ

Згодом видатні західноукраїнські письменники Ю. Федькович, М. Устиянович, М. Павлик, І. Франко на народній творчості створили кращі свої твори. Багатющу народну творчість про опришків, яку збирали дослідники протягом XIX ст., упорядкували в кінці XIX — початку XX ст. видатні галицькі етнографи Я. Головацький [47], І. Франко [48], В. Шухевич [49], В. Гнатюк [50]. У кінці XIX ст. І. Франко надрукував ряд пісень та оповідань про опришків у журналі "Житє і слово" та в 5 томі етнографіч ного збірника. Напівмемуарний характер мають записані І. Франком опо відання про Штолу та Герлічку і Юриштана. Із цих збірок всі письменники, художники, історики згодом черпали і черпають джерела до написання своїх творів. Навіть видатний український письменник М. Коцюбинський збирав народну творчість про опришків і. за словами М. Горького, готувався написати повість про Довбуша [51]. Вся народна творчість, зібрана і опублікована К. Вуйціцьким, Я. Головацьким, І. Франком. В. Шухевичем. В. Гнатюком, стосувалася території Покуття і не сягала далі Дрогобиччини. Проте народна творчість про опришків у Перемиській і Сяноцькій землях, на Лемківщині лишалась не зібраною. На це звернув увагу в 1911 р. І. Сосенко. Він на основі записаних оповідань про опришків пробував довести, що оповідання, поширені в західній Бойківщині про Довбуша, стосуються не Олекси Довбуша, а його брата Івана [52], який тут діяв після того, як вони розійшлися у 1739 році. Деякі народні легенди про опришків Лемківщини опубліковані в розвідці Т. Курило [53]. Але найбільш повно зібрав і передав пісні та оповідання про опришків Лемківщини Ю. Тарнович у статті "Лемківські "збійники" [54]. Відзначаючи велику цінність джерел до вивчення опришківства, не можна забувати про тенденційність, оскільки їх фіксували здебільшого представни ки панівних станів, які, зрозуміло, негативно оцінювали рух у цілому. Вони називали опришків "злочинцями", "розбійниками", "бандитами", що, на їх погляд, "незаконно порушували панський спокій, захоплювали майно". У зв'язку з цим перед дослідником, який повинен по-справжньому відоб разити рух народних борців — українських опришків, виникає дуже важ ливе завдання: уважно аналізувати джерела до історії вивчення опришківського руху, критично порівнювати з іншими і серед безлічі тенденційних шляхетських повідомлень знаходити справжній голос опришків, відкривати народно-визвольний характер цього багатовікового руху. 1. Dobosz rozbójnik galicyjski // Rozmaitości. Pismo dodatkowe do gazety lwowskiej. — Lwów, 1834. — № 12; Opryszki w Karpatach // Przyjaciel ludu. — T. 1. — № 5; W Lesznie, 1836; Wójcicki K. Hucuły. Stare gawtdy i obrazy Dobosz. — T. 2. — Warszawa, 1840; Wójcicki K Rozbójnicy / Biblioteka Warszawska. — T. 1. — Warszawa, 1841.

Легендарні опришки - лицарі Карпат

429

2. Л Н Б ім. В. Стефаника H A H України, відділ рукописів, ф. Оссолінських. — №1350/11, 135/П. 3. Bielowski A. Pokucie // Dodatek miesoczny do gazety "Czasu". — Kraków, 1857. 4. Целевич Ю. Опришки. Руська історична бібліотека. — Т.ХІХ. — Львів, 1897. 5. Там само. — С. 201. 6. Kwartalnik historyczny. Rocznik I. — Lwów, 1887. — S. 682-684. 7. ЦДІА України у Львові, ф.5. Галицький гродський суд. — Т. 270. — С. 1233, 1256. 8. Целевич Ю. Назв, праця. — С. 203-215. 9. Piekosiński F. Akty sadu kryminalnego kresu Muszyńskiego 1648-1765 // Starodawne prawo polskiego pomniku. — T.IX. — Kraków, 1889. 10. Balzer O. Regestr złoczyńców grodu Sanockiego 1554-1638. — Lwów, 1891. Ця публікація піддана аналізу радянським істориком Е. Дракохрустом у розвідці "Опришки", що ввійшла до збірника " И з истории крестьянства XVI-XIX веков". — М., 1955. 11. ЦДІА України у Львові, ф.5. Галицький гродський суд; ф.7, Жидачівський гродський суд; ф.9, Львівський гродський суд; ф.13, Перемиш льський гродський суд; ф. 15. Сяноцький гродський суд; ф. 17, Теребовельський гродський суд. 12. Łoziński W. Prawem і lewem. — T.I. — Lwów. 1903. 13. Prochaska A. Samorząd województwa ruskiego w walce z opryszkami. — Kraków, 1907. Цю працю перевидав із невеликими змінами український історик Б. Барвінський "Боротьба самоуправи руського воєводства з опришками" у газ. "Руслан". — 1908. — Ч. 163-165. 14. Назарук О. Про карпатських опришків // Ілюстрована Україна. Пер ший річник. Ч.З. — Львів, 1913. Через сім років автор поновив цю розвідку і видав її окремою відбиткою (Про карпатських опришків. — Львів, 1920 p.); М[арков] О. О Олексе Довбуше. герою и защитнику русского селянства. — Нью-Йорк, 1919; Сосенко И. Олекса Довбуш и його брат Йван. — Львов. 1911; Крип'якевич І. З історії Гуцульщини // Літературно-науковий вісник. — Річник 22. — Т. 81. — Кн. XI. — Львів, 1923. — С. 247-252; кн. XII. — С. 338-343. Пізніше ця робота вийшла окремо книжкою в ч. 4 серії "Наш рідний край" (1929). 15. Akta grodzkie і ziemskie (далі — AGZ). — Т.20. — Lwów, 1909: Т.21. — Lwów, 1911; Т.22. — Lwów, 1914; T.23. — Lwów, 1928. 16. Там само. — T.24. — Lwów, 1931; T.25. — Lwów,1935. 17. Volumina legume. — T.I. — Petersburg, 1860: T.II. — Petersburg, 1860; T.III. — Petersburg, 1862; TIV. — Petersburg, 1864. 18. Jabłonowski A. Sprawy wołoskie za Jagellonów i listy wadal i szkicem historycznym poprzedził. — Warszawa, 1878.

430

Володимир ГРАБОВЕЦЬКИЙ

19. Жерела до історії України-Руси. — T.IV. — Львів, 1898; T.V. — Львів. 1901. 20. Петрушевич А. Сводная галичско-русская летопись. С 1700 до конца авг. 1772. — Ч.Ш. — Львов, 1887; Петрушевич А. Дополнение к сводной галицко-русской летописи с 1700 по 1772. — 4,1. — Львов, 1896. 21. Наукова бібліотека Львівського національного університету ім. І. Фран ка, відділ рукописів. Акти Снятинські. — Декрети №587/11, 588/11, 589ЯІ. 590/II, 591/11. 22. Л Н Б ім. В. Стефаника Н А Н України, відділ рукописів, ф. Чоловського. — №1702/11. 23. Там само, відділ рукописів. Архів Бурштинського замку. — №1-251. Тут виявлено новий документ про загибель Олекси Довбуша, який опубліковано автором в "Українському історичному журналі". — 1957. — №3. 24. ЦДІА України у Львові. - Ф.5. — Т. 270. — Арк. 1233-1255. 25. Podraża A. Rostworowski Е. Materiały do sytuacji na Ukrainie Prawobrzeżnej i ruchów hajdamackich na przełomie lat 50-tych i 60-tych XVIII wieku z korespondencji Jerzego Wandalina Mniszka // Przegląd historyczny. — T. 47. — Zeszyt II. — Warszawa. 1956. — S. 153-154. 26. ЦДІА України у Львові. — Ф.5. — Т. 174. — Арк. 1676-1681. 27. Там само. — Т.120. — Арк. 162-169; Т. 195. — Арк. 873-878. 28. Jorga N. Studii si documente. Part. II. — Bucharesti. 1904; Hurmuzaki E. Documents — Vol.XV. — Zesz.I, p.859. — Bucharesti. 1903. 29. ЦДІА України у Львові. — Ф.146. Галицьке намісництво. 30. Kontynuacja wyroków z rozkazów powszechnych w Galicyi i Lodomeryi królewstwach (1786-1830). — Leopolu; Drdacki M. Lexikon der politischen Gesetze fur Galizien und die Bukovina, Zweite Aufgabe. — Wien, 1842: Tafein fur Statistik Ostereichische 1800-1848. — Wien, 1850. 31. Ця хроніка зберігається у фондах Коломийського державного музею народного мистецтва „Гуцульщина" під назвою "Пам'ятник, списаний ієреєм Петром Ступницьким, парохом в Брусторах". 32. ЦДІА України у Львові. Ф. 146. — Оп.2. — Спр.223-229; Rauber Sicherheite Manregeln Aufstellung den Qebirgschutzen in Galizien und den Bukovina. З цього фонду лише два документи (Ф.146. — Оп.78. — Спр.228. — Арк. 29, 229) опубліковані автором статті в "Науковоінформаційному бюлетені Архівного управління УРСР". — К.. 1962. — №4. — С. 59-61. 33. Kurjer polski (XVIII wiek); Gazeta lwowska (1800-1850), Dodatek do gazety lwowskiej (1801-1850). 34. Michałowski J. Księga pamiętnicza. — Kraków, 1864. 35. Kochowski W. Annates Poloniae. — T.I. — Warszawa.

Легендарні опришки - лицарі Карпат

431

36. Бібліотека Інституту історії АН України у Києві, відділ рукописів. Записки Мартина Голінського, краківського міщанина 1648-1654 рр. № 44184. 37. Karpiński F. Pamiętniki. — Kraków, 1844. 38. Wahilewicz J. Podroż po Halickiej, Węgerskiej Rusi, Jutrzenka. — Warszawa, 1842; I.F.H.O. Halickie o Uherskie Rusi.Casopis Ceskeho Muzeum, Jutrzenka. — 1838, 1841, 1843. 39. Zap K. Cesty a prochazky po Halickie zemi. — Praga, 1863. 40. Gregorowicz J. Przewodnik dla zwiedzających Crarnohore, położona w powiecie Kossowskim. — Lwów, 1881. 41. Денис (Ільницький В.) З Карпат Коломийських // Зоря. — Львів, 1880. — Ч. 1 — 10. 42. Витошинський Л. Антошко Ревізорчук. Споминки з недавньої бу вальщини // Зоря. — 1885. — 4.21. — С.245-261. 43. Turczyński J. Wycieczka do Słobody rungurskiej, Kosmacza, góry dolne do Żabiego, następnie wzdłuż doliny Czarnego Czeremoszu aż na wysokie szczyty Czarnohory // Dodatek literacki do Kurjeru Lwowskiego. — №19-26. — Lwów, 1887; Turczyński J. Straszna drużyna. — Kraków, 1891; Turczyński J. W Karpatach // Dodatek literacki do Kurjeru Lwowskiego. — Lwów. 1888; Turczyński J. Oleksa Dobosz — watażka opryszków huculskich (Podanie o nim ludu. a fakt historyczny). — Kraków, 1893. 44. Франко І. Опришок Семен Хотюк // Зоря. — Львів, 1893. — Ч.ІІ. 45. Там само. 46. Русалка Днестровая. — Будимі, 1837. 47. Головацький Я. Народньїе песни Галиции и Угорской Руси. Т.І. Думьі и думки. — М, 1878. 48. Франко І. Житє і слово. -Т.ІІІ-ІV. -Львів. 1895; Франко І. Опришок Антон Штола // Етнографічний збірник. — Т. V. — Львів. 1898; Франко І. Опришок Семен Хотюк // Зоря. — Львів. 1893. — Ч.ІІ. 49. Шухевич В. Гуцульщина. -ТЛІ. — Львів. 1901; T V . — Львів, 1908. 50. Гнатюк В. Словацький опришок Яношік // Записки НТШ. — Т. 3132. — K H . V - V I . — Львів. 1899; Гнатюк В. Відозва в справі записування народних традицій про опришків. Етнографічна комісія НТШ // Хроніка НТШ. — Т. 32. — Львів, 1907. — С. 16-25; Гнатюк В. Народні оповідан ня про опришків: передмова // Етнографічний збірник. — Т. 201. — Нью-Йорк, 1981. 51. Айзеншток І. Гуцульські повісті М. Коцюбинського. — У зб.: М. Коцюбинський і Західна Україна / Упор. X. М. Коцюбинський. — Чернігів, 1940; Коцюбинський М. Листування. — T . V I I I . — ХарківЛьвів, 1931. 52. Сосенко І. Олекса Довбуш і його брат Іван. — Львів, 1931.

432

Володимир ГРАБОВЕЦЬКИЙ

53. Курилло Т. Збойництво на Лемковской Руси в XVII и XVIII вв. Історичні замітки. — Перемишль, 1935. 54. Тарнович Ю. Лемківські "збійники" // Життя і знання. — 1938. — 4.7-8. (Науково-інформаційний бюлетень Архівного управління УРСР. — 1965. — №3. — С.63-68). Карпатське опришківство і О л е к с а Д о в б у ш в історіографії XIX — початку X X I століття 1. Wojciciki К. W. Dobosz. Obraz historyczny z podań i pieśni ludu. Stare ąawendy i obrazy. — Warszawa. — S.2 — 60. 2. Wojciciki K. W. Rozbójnicy // Biblioteka Warszawska. — Warszawa. — 1841. — T.l. 3. Dzierzkowski J. Opryszki // Przyjaciel domowy. — Lwów. — 1861. — № 1, S. 1-5; №2, S. 17-19; №3, S. 33-36; №4 S. 51-52. 4. Bielowski A. Pokucie. Dodatek miesięczny do ąazety "Czas". — Kraków. — 1857. S. 688-733. 5. Целевич Ю. Дальші вісті про опришків (Ватаги: Олекса Довбущук і Василь Баюрак) // Діло. — 1890. — № 11, 15-18. 6. Целевич Ю. Останні історичні вісті про опришків XVIII ст.: а) Іван Бойчук, другий наступник Довбущука; б) Ще деякі перекази й легенди про Олексу Довбущука // Діло. 1891.-№ 233-253. 7. Целевич Ю. Опришки. Руська історична бібліотека. T.XV. — Львів.1891. 8. Білоус О. Опришки. Исторические изследования. В книзі "Олекса Довбуш славний ватажок опришків". — Коломия, 1900. 9. Назарук О. Про карпатських опришків. Ілюстрована Україна. Пер ший річник. Ч.З. — Львів, 1913. 10. Марков О. М. О Олексе Довбуше, герою и защитнику русского селянства. — Нью-Йорк, 1911. 11. Сосенко Ив. Олекса Довбуш и собрат Иван. — Львів, 1911. 12. Білоус О. Олекса Довбуш. — К., 1943. 13. Білоус О. Олекса Довбуш, славний син визвольного руху. 200-річчя від дня смерті Олекси Довбуша // Дніпро. — 1945. — №7. — С. 11-21. 14. Косачевская Е. М. Народные мстители галицкие опришки // Вес тник Ленинградского университета. — 1948. — №8. — С. 46-64. 15. Дракохруст Е. И. Опришки. Из истории крестьянских движений в Западной Украине XVII-XVUI веков. В кн. Из истории крестьянства ХУІ-ХІХ веков. — М., 1955. — С. 31-68.

436

Володимир ГРАБОВЕЦЬКИЙ

Обкладинка книш М.

Білого,

В.

Грабовецького

„Як Довбуш карав пате". Худ. Г. Якутович

Старий лірник співає гуцулам про О. Довбуша Худ.

Г.

Якутович

'І

___~ і і

Старий

коваль

бойовий топір

кує г ст.™™,,, Худ. Г. Якутович

О.

Довбушу

Розправа Довбуша над лихварем Лошаком, Худ.

Г.

Якутович

Народний умілець гуцул з Космача Микола Дідишин - ініціатор урочистого встановлення, від криття і посвяти 3 липня 1988 р. погруддя

Обеліск на місці, був

смертельно

де 23 серпня 1745 р. поранений

О.

Олекси Довбуиш

Пам'ятник на

Олексі

Батьківщині

Довбушу,

встановлений

легендарного

в с. Печеніжині 1971 р.

героя

Славетні

довбушівці

Довбуш

ОПУБЛІКОВАНІ НАУКОВІ ПРАЩ Володимира ГРАБОВЕЦЬКОГО

Книга проф.

П.Михашини

про життя

і творчість

В.Грабовецького

з нагоди його 65-річчя з дня народження

ПРИКАРПАТСЬКА ІСТОРИЧНА 11ІКОЛЛ Володимира ГРАБОВЕЦЬКОГО

Голова п.

Івано-Франківської Зіновій

Гоабовецькому урядовий орден його

Прикарпатська

обласної

Митник урочисто

Ради

народних

депутатів

вручає академіку Володимиру

"За заслуги " III ступеня з нагоди

70-річчя (1998 р.).

історична школа академіка

В.Грабовецького.

2005 р.

Виступ

Володимира

монографії

"Нариси

Грабовецького історії

на

презентації

Прикарпаття".

1995

його р.

Бібліографічний

покажчик

основних

наукових

праць..

1956 1. Народний герой Олекса Довбуш: 3 історії визвольної боротьби трудящих Західної України // Жовтень. - 1956. - №12. - С. 8497. 2. 700-річчя українського міста Львова // Дружньо вперед. - Пряшів (Словаччина), 1956. - №16. - С. 24-27. 1957 3. Народний герой Олекса Довбуш: Історичний нарис. - Львів: Кн.-журн. вид-во, 1957. - 152 с. 4. Рух карпатських опришків напередодні і в роки визвольної війни 1648-1654 рр. // 3 історії західноукраїнських земель. 1957. - Вип.1. - С. 25-42. 5. Селянський рух на Галицькому Прикарпатті в другій половині XVIII ст. // 3 історії західноукраїнських земель. - 1957. Вип.2. - С. 32-57. 6. Новий документ про загибель Олекси Довбуша (До 212-річчя з дня загибелі) // Український історичний журнал. - 1957. - №3. - С. 96-98. 7. Народний герой О.Довбуш: 3 історії визвольної боротьби тру дящих Західної України // Знання. - Буенос-Айрес (Аргентина), 1957. - 23 лютого; 2, 16 березня. 1958 8. Перший памя ' тник Т.Шевченкові в Західній Україні // Жов тень. - 1958. - №3. - С. 111-112. 9. Армянская колония в Станиславе в ХУП-ХУПІ вв. / Изд-во Академии наук Армянской ССР: Общественные науки. - Ереван, 1958. - №6. - С. 43-51. 10. Армянская колония во Львове в XIV—XVIII вв. / Изд-во Академии наук Армянской ССР: Общественные науки. - Ереван, 1958. - №12. - С. 51-62. (Співавт. Н.Кривонос). 11. 300-річчя селянського повстання на Долинщині // Жовтень. 1958. - №12. - С. 106-108. 1959 12. Олекса Довбуш - легендарный герой украинского народа. - М.: Соцэкгиз, 1959. - 89 с. 13. Економічно-географічні райони і міста. Львівська область. (Краєзнавчий нарис). На допомогу вчителям географії. - Львів, 1959. - С. 62-89. 14. Звенигород. Нариси з історії західноукраїнських міст і сіл: Вивчай рідний край. - Львів: Кн.-журн. вид-во, 1959. - 67 с. 15. Зв'язки істориків Львова та Єревана // Український історич ний журнал. - 1959. - №2. - С. 159-160. 16. Виступи галицьких опришків у другій половині XVII ст. // Український історичний журнал. - 1959. - №4. - С. 40-52. 17. Армянское население на западноукраинских землях / Инсти тут истории АН Армянской ССР. Научная сессия, посвященная

На

вівтар

історії

України

историческим связям и братской дружбе украинского и армян ского народов: Тезисы докладов. - Ереван, 1959. - С. 10-12. 1960 18. Рух опришків у XVIII ст. // Книга для читання з історії Української РСР. З найдавніших часів до кінця 50-х рр. XIX ст. - К.: Радянська школа, 1960. - С. 188-196. 19. Опришківський рух у Галицькій землі в першій половині XVIII ст. (1700-1738 роки) // 3 історії західноукраїнських земель. - Львів, 1960. - Вип.4. - С. 15-29. 20. З історії опришківського руху середини XVIII ст. (Василь Баюрак) // 3 історії західноукраїнських земель. - Львів, 1960. Вип.5. - С. 25-36. 21. Історичні зв'язки українського і вірменського народів // Український історичний журнал. - 1960. - №1. - С. 143-145. (Співавт.: В.К.Восканян, 1.1.Слинько). 1961 22. Народні музеї Львівщини. - Львів: Кн.-журн. вид-во, 1961. 44 с. 23. Селянський рух в Східній Галичині у 1902 р. // Книга для читання з історії Української РСР. З кінця 50-х років XIX ст. до лютого 1917 року. - К.: Радянська школа, 1961. - С. 156-167. 24. Самодіяльні музеї // Народжене життя: Про нові форми ідео логічної роботи партійних організацій Львівщини. - Львів: Кн.журн. вид-во, 1961. - С. 32-35. 25. Армянские поселения на западноукраинских землях // Истори ческие связи и дружба украинского и армянского народов: Ма териалы научной сессии Академии наук Армянской ССР/ Ин-т истории. - Ереван, 1961. - С. 79-82. 26. Наукові праці І.П.Крипя ' кевича з архівознавства і допоміжних історичних дисциплін. (До 75-річчя з дня народження) // Науково-інформаційний бюлетень Архівного управління УРСР. - 1961. - №6. - С. 79-82. 1962 27. Селянський рух на Прикарпатті в другій половині XVII - пер шій половині XVIII ст. - К.: Вид-во АН УРСР, 1962. - 212 с. 28. Расслоение крестьян Галицкой земли во второй половине XVII - первой половине XVIII в. // Ежегодник по аграрной истории Восточной Европы. - К., 1962. - С. 198-206. 29. Рух галицьких опришків у другій половині XVIII ст. // З історії Української РСР. - К., 1962. - Вип.6-7. - С. 36-47. 30. Конференція з питань допоміжних історичних дисциплін // Український історичний журнал. — 1962. — №2. - С. 148-149. 31. Походження назв повстанців проти феодального гніту на Україні // Український історичний журнал. - 1962. - №2. С. 113-118.

БІБЛІОГРАФІЧНИЙ ПОКАЖЧИК ОСНОВНИХ ПАЙКО —

<&fi&~J

32. Антифеодальна боротьба опришків у Галичині і Буковині в XIX ст. // Науково-інформаційний бюлетень Архівного управ ління УРСР. - 1962. - №4. - С. 54-61. 33. Армянская колония в Снятине / Научная сессия, посвященная историческим связям и братской дружбе украинского и армянского народов: Тезисы докладов. - К.: Изд-во АН УССР, 1962. - С. 30-32. 1963 34. Нові документи про визвольні походи Наливайка в Галичину // Науково-інформаційний бюлетень Архівного управління УРСР. - 1963. - №1. - С. 67-71. 1964 35. Галич. Вивчай рідний край. - Львів: Каменяр, 1964. - 70 с. (Співавт. П.Арсенич). 36. Про роль державних архівів у розвитку краєзнавства // Істо ричні джерела та їх використання. - К.: Наукова думка, 1964. Вип.1. - С. 9-20. (Співавт.: В.Л.Калиниченко, Ш.С.Людковський). 37. Гуцульська хроніка // Жовтень. - 1964. - №2. - С. 157-159. 38. Маніфест Олекси Довбуша // Жовтень. - 1964. - №4. - С. 149157. 39. Лицар карпатських гір: Нові документи про Олексу Довбуша // Наука і життя. - 1964. - №9. - С. 45-47. 40. Спільна антифеодальна боротьба прикарпатських і закарпат ських опришків // Тези доповідей та повідомлень до XVIII що річної наукової конференції Ужгородського університету. Серія історичних наук. Кафедра історії СРСР. - Ужгород, 1964. С.62-65. 41. Олекса Довбуш - лицар Карпатських гір // Українське слово. - Вінніпег (Канада), 1964. - 20, 23 грудня. 1965 42. До питання про генеалогію учасників народних рухів у Галичині XV-XVIIICT. / Архівне управління при Раді Міністрів УРСР // II Респ. наук. конф. з архівознавства та інших спеціальних дис циплін: Матеріали. - К., 1965. - С. 163-177. 43. Армянская колония в Снятине // Исторические связи и брат ская дружба украинского и армянского народов: Сборник материалов научной сессии. - К.: Наукова думка, 1965. С. 140-144. 44. Джерела до вивчення антифеодального руху опришків у XVIXIX ст. // Науково-інформаційний бюлетень Архівного управ ління УРСР. - 1965. - №3. - С. 63-68. 45. Олекса Довбуш - борець проти гноблення селянських мас західноукраїнських земель. (220-річчя з дня загибелі) // Україн ський історичний журнал. - 1965. - №8. - С. 134-136.

336

На

вівтар

історії

України

46. Ямницька трагедія. Вікно в історію // Жовтень. - 1965. - №1. - С. 118-121. (Співавт. Ф.І.Стеблій). 47. Виникнення і розвиток руху карпатських опришків у XVI першій половині XVII ст. // Тези доповідей та повідомлень XIX наук. конф. Сер. іст. (загальна історія та історія СРСР). Ужгород, 1965. - С. 41-42. 48. Спільна антифеодальна боротьба галицьких і буковинських опришків в XVI-XVIII ст. // Тези доповідей міжвуз. ювілейної наук, конф., присвяченої 25-річчю возз'єднання Північної Буковини з Українською PCP. - Чернівці: Чернівецький ун-т, 1965. - С. 87-89. 1966 49. Антифеодальна боротьба карпатського опришківства XVIXIX ст. - Львів: Вид-во Львівського ун-ту, 1966. - 252 с. 50. Полководець селянсько-козацького війська Семен Височан. (До 300-річчя з дня загибелі) // Український історичний журнал. 1966. - №8. - С. 142-145. 51. Страта Івана Підкови у Львові (1577 p.). Вікно в історію // Жовтень. - 1966. - №6. - С. 128-131. 52. Так виглядав Олекса Довбуш. (За описом джерел) // Жовтень. - 1966. - №9. - С. 136-138. 1967 53. Соціально-економічне і політичне становище селян на Право бережній Україні і в Галичині (в другій половині XVII ст.) // Історія селянства Української PCP: У 2-х т. - К.: Наукова думка, 1967. - Т.1. - C. 191-200. (Співавт. К.І.Стецюк). 54. Антифеодальна боротьба на Правобережжі та Галичині. Опришки (в другій половині XVII ст.) // Історія селянства Української PCP: У 2-х т. - К.: Наукова думка, 1967. - Т.1. С. 200-209. 55. Правобережна Україна і Галичина у XVIII ст. // Історія се лянства Української PCP: У 2-х т. - К.: Наукова думка, 1967. Т.1. - С 256-291. (Співавт. О.С.Компан). 56. 40-річчя Коломийського музею Гуцульщини // Український історичний журнал. - 1967. - №4. - С. 159-160. 57. Армянское поселение в Кутах // Исторические связи и дружба армянского и украинского народов: Тезисы докладов научной сес сии, 6-9 сентября 1967 года / Академия наук Армянской ССР. Институт истории АН Армянской ССР. - Ереван, 1967. - С. 6062. 1968 58. Городок. Історико-краєзнавчий нарис. - Львів: Каменяр, 1968. - 52 с. (Співавт. П.Гопала). 59. Антифеодальна боротьба // Торжество історичної справедли вості. - Львів: Вид-во Львівського університету, 1968. - C. 101105.

Бібліографічний покажчик основних наукових праць...

337

" ^ ' 60. Участь народних мас західноукраїнських земель у визвольній війні українського народу 1648-1654 рр. // Торжество історич ної справедливості. - Львів: Вид-во Львівського університету, 1968. - С. 133-142. 61. Єдність визвольної боротьби трудящих західноукраїнських зе мель і Наддніпрянщини // Торжество історичної справедливості. - Львів: Вид-во Львівського університету, 1968. - Є. 151-157. 62. Відгук гайдамацького руху на західноукраїнських землях // Український історичний журнал. - 1968. - №6. - Є. 104-110. 63. Епопея антифеодальної боротьби: До 200-річчя Коліївщини // Жовтень. - 1968. - №7. - С. 106-113. 1969 64. Свідки подвигів і слави // Жовтень. - 1969. - №4. - С. 105110; №5. - С. 112-116. 65. Історик-мемуарист Гуцульщини Петро Ступницький. (До 175-річчя від дня народження) // Український історичний журнал. 1969. - №7. - С. 142-144. 1970 66. Олекса Довбуш на Закарпатті // Матеріали наукової сесії (29 червня - 2 липня 1967 р.). - Ужгород: Карпати, 1970. - С. 8698. 67. Львівський некрополь // Жовтень. - 1970. - С. 124-137. 68. Та й побратались соколи // Жовтень. - 1970. - №7. - С. 132143. (Співавт. Б.Загорулько). 69. Гайдамацькі рухи і опришківство // Коліївщина. 1768: Мате ріали ювілейної наукової сесії, присвяченої 200-річчю повстан ня. - К.: Наукова думка, 1970. - С. 81-91. 70. Опришкові скарби. (До 225-річчя від дня загибелі О.Довбуша) // Жовтень. - 1970. - №8. - С. 133-137. 71. Славний лицар Карпат (Олекса Довбуш) // Україна. - 1970. №34. - С. 8. 72. Джерела з історії боротьби карпатських опришків під проводом Олекси Довбуша. (До 225-річчя з дня загибелі) // Архіви України. - 1970. - №4. - С. 80-84. 73. Перекази слів Олекси Довбуша. (До 225-річчя з дня загибелі народного героя) // Український історичний журнал. - 1970. №8.- С. 131-132. 74. З історії Львівського некрополя // Пам'ятники України. 1970. - №3. - С. 45-47. 75. Нескорений Довбуш. (До 225-річчя з дня загибелі) // Наука і суспільство. - 1970. - №10. - С. 17-19. 76. Наукова конференція, присвячена 225-річчю від дня загибелі Олекси Довбуша // Український історичний журнал. - 1970. №1. - С. 143-144. 1971 77. Універсал і найдавніша козацька печатка гетьмана Григорія Лободи з 1595 р. // Середні віки на Україні. - К.: Наукова думка, 1971. - Вип.1. - С. 204-208. (Співавт. В.О.Гавриленко).

338

На

вівтар

історії

України

78. Пропагуючи - зберігаємо // Пам'ятники України. - 1971. №3. - С. 24-25. 79. Селянське повстання в Галицькій землі під проводом Мухи 1490-1492 рр. в джерелах // Матеріали звітної наукової сесії Інституту суспільних наук АН УРСР (1971 р.). - К.: Наукова думка, 1971. - С 56-57. 80. Армянское поселение в Кутах // Исторические связи и дружба украинского и армянского народов. - Ереван: Изд-во АН Армянской ССР, 1971. - Вып.Ш. - С. 255-260. 1972 81. Західноукраїнські землі в період народно-визвольної війни 1648-1654 рр. - К.: Наукова думка, 1972. - 192 с. 82. Дорогочинське побоїще. Вікно в історію // Жовтень. - 1972. №3. - С 119-124. 83. Гетьман і Західна Україна: До 350-річчя від дня смерті Петра Конашевича-Сагайдачного // Наша культура. - 1972. - №4. С 9-10. 84. Сліди давнього життя, або Мандрівка по підземному Львову // Наука і суспільство. - 1972. - №6. - С 32-33. 1973 85. Найстаріша козацька печатка // Наша культура. - 1973. №6. - С 13-14. 86. З історії спільної антифеодальної боротьби селян України та Молдавії в XVII - XVШ ст. // Український історичний журнал. - 1973. - №7. - С 59-61. 87. Олекса Довбуш на Буковині // Минуле і сучасне Північної Буковини. - К.: Наукова думка, 1973. - Вип.32. - С 32-36. 88. Найстаріша козацька печатка // Наша культура. - Варшава (Польща), 1973. - №6. - С 13-14. 1974 89. Львівські книгодруки Івана Федорова // Жовтень. - 1974. №7. - С 156-158. 90. Стрийський парк. Вікно в природу // Жовтень. - 1974. - №9. - С 154-157. 1975 91. 275-річчя з дня народження Олекси Довбуша // Український історичний журнал. - 1975. - №3. - С 140-141. 92. Побут опришків загону Олекси Довбуша // Народна творчість та етнографія. - 1975. - №6. - С 92-94. 93. Скелі і печери Довбуша. Вікно в історію // Жовтень. - 1975. №8. - С 154-158. 1976 94. Напис на камені. Путівник-довідник. Розповідають мемо ріальні дошки та обеліски Львова. - Львів: Каменяр, 1976. 111 с. 95. Легенди Чортової скали. Вікно в природу // Жовтень. - 1976. - №4. - С 157-158.

ЇМліографічний

покажчик

основних

пайкових

праць...

339

^ f c — > 96. Селянський полководець Муха: 3 історії спільної антифео дальної боротьби селян України і Молдавії // Жовтень. - 1976. - №12. - С. 112-118. 1977 97. Методичні рекомендації вчителям історії шкіл Івано-Фран ківської області по проведенню уроків "Наш край в шкільному курсі історії СРСР". - Івано-Франківськ, 1977. - 80 с. (Колектив співавторів). 98. Архівні джерела до вивчення історії Гуцульщини доби феодалізму // Архіви України. - 1977. - №3. - С. 60-67. 99. Край, заселений гуцулами // Наука і суспільство. - 1977. №5. - С. 45-47. (Співавт. А.Чорний). 100. Марія і Василь Корпанюки // Жовтень. - 1977. - №8. С.156-157. 101. Скит Манявський. Пошук // Жовтень. - 1977. - №9. С.128-133. 1978 102. Найдавніша балада про Довбуша. Студія одного твору // Жовтень. - 1978. - №7. - С. 134-140. (Співавт. М.Козачок). 103. У найдавніші часи і в добу феодалізму // Назустріч мрії: На риси історії Прикарпаття. - Ужгород: Карпати, 1978. - С. 7-41. (Співавт.: І.К.Васюта, Є.Г.Гуменюк, Я.С.Мельничук та ін). 1979 104. Селянське повстання на Прикарпатті під проводом Мухи 1490-1492 років. З історії спільної антифеодальної боротьби се лян України і Молдавії. - Львів: Вища школа, 1979. - 134 с. 105. Гуцульщина ХІП-ХІХ століть. Історичний нарис. - Львів: Вища школа, 1982. - 151 с. 106. Щоб навіки єдині були: 325 років возз'єднання України з Росією // Жовтень. - 1979. - №1. - С. 100-111. 107. З історії селянсько-міщанських збройних виступів у Галичині в період визвольної війни українського народу (1648 p.). 325-річчя возз'єднання України з Росією // Архіви України. - 1979. - №1. - С. 37-39. 108. Карбований літопис боротьби: До 40-річчя возз'єднання захід ноукраїнських земель з Радянською Україною // Пам'ятники України. - 1979. - №3. - С. 12-15. (Співавт. Б.В.Грабовецький). 109. Селянський рух та опришківство на західноукраїнських зем лях // Історія Української PCP: У 8-ми т. - К.: Наукова думка, 1979. - Т.2. - С. 309-317. 1980 110. Як підготувати практичні заняття з історичного краєзнавства: Методичні поради студентам-заочникам. - Івано-Франківськ, 1980. - 26 с. 111. Нові архівні документи про повстання міської бідноти Врацлава (кінець XVI - початок XVII ст.) // Архіви України. - 1980. - №5. - С. 61-62.

340

На

вівтар

історії

України

112. Як і коли виник Львів // Жовтень. - 1980. - №10. - С. 48104. 113. Балада про нескорених предків: Післямова // Івасюк М. Бала да про вершника на білому коні. - Ужгород, 1980. - С. 266-271. 114. Іван Довбуш - брат Олекси // Наше слово. - Варшава (Поль ща), 1980. - 14 вересня. 1981 115. Пам'яті О.Довбуша. (Про відкриття пам'ятного знака народ ного героя в с. Космачі) // Пам'ятники України. - 1981. - №2. - С. 62. 116. Нововиявлені документи до бібліографії Олекси Довбуша // Архіви України. - 1981. - №6. - С. 54-56. 117. Найдавніша коломийка // Жовтень. - 1981. - №8. - С. 158. 118. Найстаріша коломийка // Наше слово. - Варшава (Польща), 1981. - 19 квітня. 1982 119. Колиска трьох братніх народів. (До 1500-річчя Києва). Івано-Франківськ, 1982. - 34 с. 120. Біля витоків книгодрукування // Наука і суспільство. - 1982. - №8. - С. 21. (Співавт. М.Кравець). 121. Антифеодальна боротьба опришків на Поділлі в кінці XVI першій половині XVII ст. // II Республіканська наукова кон ференція з історичного краєзнавства. - К., 1982. - С. 337-338. 122. Борьба опришков. Усиление антифеодальной и освободитель ной борьбы (XVI - XVII вв.) // История Украинской ССР: У 10-ти т. - К., 1982. - Т.2. - С. 347-349. 1983 123. Звідки походить Коломия // Наука і суспільство. - 1983. №6. - С. ЗО. (Співавт. А.Чорний). 124. Крестьянское движение и опришковство на западноукраинских землях // История Украинской ССР: В 10-ти т. - К., 1983. - Т.З. - С 336-344. 1984 125. Тимофій, Авдій, Митуса - митці XIII століття // Жовтень. 1984. - №1. - С 104-107. 126. Хто вона, гуцулка Танка? // Жовтень. - 1984. - №2. - С. 134. 127. Вивчення історії Прикарпатського краю на сучасному етапі // НІ Республіканська наукова конференція з історичного крає знавства: Тези доповідей. - К., 1984. - C. 24-25. 1985 128. Страницы истории Прикарпатья в "Слове" // Черниговская областная научно-методическая конференция, посвященная 800-летию "Слово о полку Игореве" (май, 1986 р.): Тезисы докладов. - Чернигов, 1986. - 4 . 1 . - С 43-44. (Соавт. Г.Ю.Томин).

Бібліографічний покажчик основних наукових праць...

341

і 129. "Галицька трійця" XIII ст. - Тимофій, Авдій, Митуса // Істо рія та історіографія України: Збірник наукових праць. Присвя чується пам'яті члена-кореспондента АН УРСР Івана Олександ ровича Гуржія. - К.: Наукова думка, 1985. - С. 32-39. 130. Від Ільмень-озера до Дністра-ріки: До 1125-річчя Новгорода // Жовтень. - 1985. - №5. - С. 111-113. (Співавт. В.Пришляк). 131. Олекса Довбуш на Поділлі // Тези доповідей VI Подільської історико-краєзнавчої конференції. Секція історії дожовтневого періоду. - Кам'янець-Подільський, 1985. - С. 57-59. 132. Прикарпаття у "Слові": До 800-річчя "Слова о полку Іго ревім" // Жовтень. - 1985. - №8. - С. 95-97. 133. Народні повстання на Брацлавщині в 1664-1665 pp. під про водом Василя Дрозденка // Тези III Вінницької обласної істо рико-краєзнавчої конференції (4 вересня 1985 p.). - Вінниця, 1985. - С. 66. 1986 134. Перший твір з історії Львова: До перекладу Романа Івасіва "Опис міста Львова Яна Альпнека" // Жовтень. - 1986. - №3. С. 90-93. 135. Олекса Довбуш в творчості Івана Франка // Іван Франко письменник, мислитель, борець за дружбу між народами: Тези доповідей обласної наукової конференції, присвяченої 130-річчю від дня народження Великого Каменяра. - Івано-Франківськ, 1986. - С. 77-78. 136. Новий документ про діяльність Северина Наливайка на Брац лавщині в 1594 р. // Тези доповідей IV Вінницької обласної історико-краєзнавчої конференції (4 вересня 1986 p.). - Він ниця, 1986. - С. 55-56. 1987 137. Устим Кармелюк в усній народній творчості Прикарпаття // Тези наукової конференції "Народний герой Устим Кармелюк (До 200-річчя від дня народження)". - Кам'янець-Подільський, 1987. - С. 53-54. 138. Виникнення міста Івано-Франківська // Тези обласної науко во-практичної конференції, присвяченої 325-річчю заснування міста Івано-Франківська. - Івано-Франківськ, 1987. - С. 59-60. (Співавт. Б.В.Грабовецький). 139. Джерела до вивчення історії міста Івано-Франківська фео дального періоду // Тези обласної науково-практичної конферен ції, присвяченої 325-річчю заснування міста Івано-Франківська. - Івано-Франківськ, 1987. - С. 62-64. 140. Обставини загибелі Данила Нечая в "Записках" Мартина Голінського // Тези доповідей V Вінницької обласної історикокраєзнавчої конференції (4 вересня 1987 p.). - Вінниця, 1987. С. 83. (Співавт. Б.Грабовецький). 141. Минуле гуцульського краю // Гуцульщина: Історико-етнографічне дослідження. - К.: Наукова думка, 1987. - С. 56-72. (Співавт.: П.І.Арсенич, Ю.Г.Гошко).

342

На вівтар історії України

<-~^<@? 142. Прикарпатский регион в исследованиях советских историков: I Всесоюзная научная конференция по историческому краеве дению (г. Полтава, октябрь 1987 г.): Тезисы докладов и сооб щений. - К., 1987. - С. 129-130. (Соавт. А.Е.Карпенко). 1988 143. Стежками Олекси Довбуша. Путівник. - Івано-Франківськ, 1988. 144. Волинь періоду народно-визвольної війни українського народу 1648-1654 pp. в "Записках" Мартина Голінського. Минуле і сучасне Волині // Тези доповідей та повідомлень II Волинської історико-краєзнавчої конференції (26-28 травня 1988 p.). Луцьк, 1988. - Ч.І. - С 165-168. (Співавт. М.Вуянко). 145. Відень. Капущак у парламенті // Жовтень. - 1988. - №7. С 125-130. 146. Літопис життя і антифеодальної діяльності Олекси Довбуша // Тези доповідей і повідомлень обласної наукової конференції. (До 250-річчя початку антифеодального опришківського руху). Івано-Франківськ, 1988. - С. 3-5. 147. Олекса Довбуш в оцінці видатних діячів науки і культури // Тези доповідей і повідомлень обласної наукової конференції. (До 250-річчя початку антифеодального опришківського руху). Івано-Франківськ, 1988. - С 7-15. 148. Олекса Довбуш у спогадах сучасників // Тези доповідей і повідомлень обласної наукової конференції. (До 250-річчя по чатку антифеодального опришківського руху). - Івано-Фран ківськ, 1988. - С 23-25. 149. Пам'ятник і пам'ятні знаки, встановлені Олексі Довбушу в Печеніжині, Космачі та Яремчі // Тези доповідей і повідомлень обласної наукової конференції. (До 250-річчя початку анти феодального опришківського руху). - Івано-Франківськ, 1988. C. 25-29. 150. Олекса Довбуш у творчості "Руської Трійці" // Тези доповідей і повідомлень обласної наукової конференції. (До 250-річчя по чатку антифеодального опришківського руху). - Івано-Фран ківськ, 1988. - С 29-30. 151. Пониззя під час князювання Данила Галицького // Тези до повідей VI Вінницької обласної історико-краєзнавчої конфе ренції. - Вінниця, 1988. - C. 10-11. (Співавт. П.В.Дутчак). 1989 152. Нариси історії Івано-Франківська. З найдавніших часів до по чатку XX століття. - Івано-Франківськ, 1989. - Т.1. - 101 с. 153. Галицька Трійця XIII століття: Тимофій, Авдій, Митуса. (До 1100-річчя Галича). - Івано-Франківськ, 1989. - 40 с. 154. Скульптурна Шевченкіана Прикарпаття. Путівник. - ІваноФранківськ: Поліграфвидав, 1989. - 24 с. 155. Святкування 100-літнього ювілею Т.Г.Шевченка на При карпатті // Тези доповідей науково-теоретичної конференції,

Бібліографічний покажчик основних наукових праць...

343

присвяченої 175-річчю від дня народження Великого Кобзаря. Івано-Франківськ, 1989. - С. 116-118. 156. Прикарпаття в XIV-XVI ст. // Прикарпаття - наш край: Ме тодичні рекомендації для учителів. - Івано-Франківськ, 1989. С. 15-20. 157. Наш край в XVII - першій половині XVIII ст. // Прикарпаття - наш край: Методичні рекомендації для учителів. - ІваноФранківськ, 1989. - С. 21-27. 158. Історико-краєзнавчі погляди Івана Франка в його праці "Галицьке краєзнавство" // IV Республіканська конференція з історичного краєзнавства: Тези доповідей і повідомлень. - К., 1989. - С. 64-65. 159. Історико-краєзнавчі видання на Прикарпатті на сучасному етапі // IV Республіканська конференція з історичного крає знавства: Тези доповідей і повідомлень. - К., 1989. - С. 162164. (Співавт. І.Є.Цепенда). 160. Важливе джерело з історії антифеодальної боротьби поділь ських селян наприкінці XVI ст. // Тези доповідей VIII Він ницької обласної історико-краєзнавчої конференції. - Вінниця, 1989. - С. 28. 161. Перші народні школи на Гуцульщині в кінці XVIII - на по чатку XIX ст. // Тези обласної історико-краєзнавчої наукової конференції. - Івано-Франківськ, 1989. - С. 98-99. (Співавт. П.В.Дутчак). 1990 162. Скульптурна Франкіана Прикарпаття. Путівник. - ІваноФранківськ, 1990. - 27 с. 163. З історії некрополя України. Про могили українських геть манів. - Івано-Франківськ, 1990. - 47 с. 164. Визвольні походи Максима Кривоноса влітку 1648 року на Поділля в "Записках" Мартина Голінського // VII Подільська історико-краєзнавча конференція: Тези доповідей. Секція історії до жовтневого періоду. - Кам'янець-Подільський, 1990. - С. 55-56. 165. Іван Франко про Галицький край у XV ст. // VII Подільська історико-краєзнавча конференція: Тези доповідей. Секція історії дожовтневого періоду. - Кам'янець-Подільський, 1990. - С. 1011. 166. Антифеодальная борьба народных масс в XVIII в. Опришковство // Карта. Атлас Ивано-Франковской области. - М., 1990. - С. ЗО. Член редакционной коллегии. Главное управление геодезии и картографии при Совете Министров СССР. 167. Іван Франко про карпатських опришків і балканських гайдуків. Іван Франко і світова культура // Матеріали Між народного симпозіуму ЮНЕСКО. - К.: Наукова думка, 1990. Кн.1. - С. 442-444. 168. Перші пам'ятники Т.Шевченкові в Галичині // Т.Шевченко і українська національна культура. До 75-річчя заснування

344

На вівтар історії України

Наукового товариства ім. Т.Шевченка у Львові: Матеріали наукового симпозіуму (Львів, 8-9 червня 1989 p.). - Львів: Світ, 1990. - С. 61-62. 169. Облога Збаража і Зборівська битва 1649 р. в "Записках" Мар тина Голінського // Тези доповідей і повідомлень І Терно пільської обласної наукової історико-краєзнавчої конференції. Тернопіль, 1990. - Ч.Н. - С. 11-13. 170. Літопис селянського повстання на Прикарпатті під проводом Мухи 1490-1492 років // Тези доповідей та повідомлень науко во-теоретичної конференції, присвяченої 500-річчю початку селянського повстання на Прикарпатті під проводом націо нального героя Мухи. - Івано-Франківськ, 1990. - С. 4-5. 171. Народний герой Муха в оцінці діячів науки і культури // Тези доповідей та повідомлень науково-теоретичної конференції, присвяченої 500-річчю початку селянського повстання на Прикарпатті під проводом національного героя Мухи. - ІваноФранківськ, 1990. - С. 7-8. 172. Погляди акад. Грушевського на проблему повстання 14901492 років під проводом Мухи // Тези доповідей та повідомлень науково-теоретичної конференції, присвяченої 500-річчю по чатку селянського повстання на Прикарпатті під проводом на ціонального героя Мухи. - Івано-Франківськ, 1990. - С. 9-10. 173. Галицька земля XV століття у працях Ісидора Шараневича // Тези доповідей та повідомлень науково-теоретичної конференції, присвяченої 500-річчю початку селянського повстання на Прикарпатті під проводом національного героя Мухи. - ІваноФранківськ, 1990. - С. 20-21. 174. Де могили українських гетьманів? // Дзвін. - 1990. - №11. С. 119-128. 1991 175. Михайло Грушевський - видатний історик України, громад сько-політичний і державний діяч. До 125-річчя з дня наро дження. - Івано-Франківськ: Облвидав "Галичина", 1991. - 42 с. 176. З літопису життя і науково-громадської діяльності академіка Івана Крип'якевича // Тези доповідей та повідомлень регіо нальної науково-теоретичної конференції, присвяченої 105-річчю з дня народження визначного історика України, академіка Івана Крип'якевича. - Івано-Франківськ, 1991. - С. 3-5. (Співавт.: О.Кізлик, В.Полєк). 177. Історія України в працях академіка Івана Крип'якевича // Тези доповідей та повідомлень регіональної науково-теоретичної конференції, присвяченої 105-річчю з дня народження визнач ного історика України, академіка Івана Крип'якевича. - ІваноФранківськ, 1991. - С. 7-9. (Співавт.: О.Кізлик, В.Полєк). 178. Сторінки історії Прикарпаття у наукових працях Івана Кри п'якевича // Тези доповідей та повідомлень регіональної науко-

Бібліографічний покажчик основних наукових праць...

345

^ïfe—>

во-теоретичної конференції, присвяченої 105-річчю з дня наро дження визначного історика України, академіка Івана Крип'якевича. - Івано-Франківськ, 1991. - С. 34-35. (Співавт.: О.Кізлик, В.Полєк). 179. Історико-краєзнавча тематика у науково-популярних працях Івана Крип'якевича // Тези доповідей та повідомлень регіо нальної науково-теоретичної конференції, присвяченої 105-річчю з дня народження визначного історика України, академіка Івана Крип'якевича. - Івано-Франківськ, 1991. - С. 35-36. (Співавт.: О.Кізлик, В.Полєк). 180. Іван Крип'якевич про освіту в Галичині // Тези доповідей та повідомлень регіональної науково-теоретичної конференції, присвяченої 105-річчю з дня народження визначного історика України, академіка Івана Крип'якевича. - Івано-Франківськ, 1991. - С. 36-37. (Співавт.: О.Кізлик, В.Полєк). 181. З літопису життя і науково-громадської та державно-полі тичної діяльності академіка Михайла Грушевського // Тези до повідей та повідомлень регіональної науково-теоретичної кон ференції, присвяченої 125-річчю від дня народження академіка Михайла Грушевського. - Івано-Франківськ, 1991. - С. 1-3. 182. Як писалася багатотомна "Історія України-Руси" (Михайла Грушевського) // Тези доповідей та повідомлень регіональної науково-теоретичної конференції, присвяченої 125-річчю від дня народження академіка Михайла Грушевського. - Івано-Фран ківськ, 1991. - С. 5-14. 183. Вивчення історичної спадщини М.Грушевського в українській діаспорі // Тези доповідей та повідомлень регіональної науковотеоретичної конференції, присвяченої 125-річчю від дня наро дження академіка Михайла Грушевського. - Івано-Франківськ, 1991. - С. 29-31. (Співавт. І.Д.Іванцев). 184. Сторінки літопису Прикарпаття в "Ілюстрованій історії Украї ни" акад. М.Грушевського // Тези доповідей та повідомлень регіональної науково-теоретичної конференції, присвяченої 125-річчю від дня народження академіка Михайла Грушевсь кого. - Івано-Франківськ, 1991. - С. 49-52. 185. М.Груїневський про рідну мову і українську освіту // Тези доповідей та повідомлень регіональної науково-теоретичної конференції, присвяченої 125-річчю від дня народження ака деміка Михайла Грушевського. - Івано-Франківськ, 1991. С.64-66. 186. Історико-краєзнавчі аспекти праці І.Я.Франка "Панщина та її скасування 1848 р. в Галичині" // Тези доповідей і повідомлень V Всеукраїнської конференції "Розвиток історичного краєзнавст ва в контексті національного і культурного відродження Украї ни (жовтень 1991 p.). - К.-Кам'янець-Подільський, 1991. С.126-127.

346

На

вівтар

історії

України

187. Подорож М.Драгоманова на Гуцульщину 1875 р. // Тези нау ково-теоретичної конференції, присвяченої 150-річчю від дня народження видатного українського публіциста, історика, літературознавця, філософа і громадсько-культурного діяча Ми хайла Драгоманова. - Івано-Франківськ, 1991. - С. 11-12. 188. Деякі віхи історії України в дослідженнях М.Драгоманова // Тези науково-теоретичної конференції, присвяченої 150-річчю від дня народження видатного українського публіциста, істори ка, літературознавця, філософа і громадсько-культурного діяча Михайла Драгоманова. - Івано-Франківськ, 1991. - С. 13-17. 1992 189. Нариси історії Прикарпаття з найдавніших часів до XV ст. Івано-Франківськ, 1992. - Т.1. - 208 с. 190. Літопис Запорізького козацтва. - Івано-Франківськ, 1992. 26 с. 191. Кабінет історії України в навчальному закладі: Методичні ре комендації. - Івано-Франківськ, 1992. - 34 с. (Співавт. Б.М.Гав рилів). 192. Кабінет історії України в навчальному процесі. Із досвіду роботи вузу. - К., 1992. - 20 с. 193. Слово до читача // Краєзнавець Прикарпаття. - 1992. - №1. - С. 2. 194. Мета і завдання краєзнавців Прикарпаття // Краєзнавець Прикарпаття. - 1992. - №1. - С. 2-4. 195. Відродимо галицьку школу краєзнавців минулого // Краєзна вець Прикарпаття. - 1992. - №1. - С. 4. 196. Воскресла українська державність // Краєзнавець Прикарпаття. - 1992. - №1. - С. 4-5. 197. На допомогу вчителям історії // Краєзнавець Прикарпаття. 1992. - M l . - С. 5. 198. Збережемо літописи для нащадків // Краєзнавець Прикар паття. - 1992. - M l . - С. 6. 199. Самодіяльні музеї - складова краєзнавчої спілки // Крає знавець Прикарпаття. - 1992. - M l . - С. 6. 200. Роль Запорізького козацтва в історії України // Матеріали міжвузівської наукової конференції "500-річчя українського козацтва і Галичина". - Івано-Франківськ, 1992. - С. 3-8. 201. Роль Запорізького козацтва в історії Галичини // Матеріали міжвузівської наукової конференції "500-річчя українського козацтва і Галичина". - С. 18-25. 202. Народний полководець Прикарпаття Семен Височан - побор ник єднання Галичини з козацькою Україною // Матеріали міжвузівської наукової конференції "500-річчя українського козацтва і Галичина". - С. 49-52. 203. Документ про перший похід запорізьких козаків на Прикарпат тя // Матеріали міжвузівської наукової конференції "500-річчя українського козацтва і Галичина". - С. 53-55.

ШЛліографічний покажчик основних наукових праць...

347 /

204. Дмитро Яворницький - визначний історик Запорізького козацтва // Матеріали міжвузівської наукової конференції "500-річчя українського козацтва і Галичина". - С. 69-71. 205. Хмельниччина у пам'ятниках старовини Галичини // Мате ріали міжвузівської наукової конференції "500-річчя українсь кого козацтва і Галичина". - С. 99-102. 206. Про пантеон козацьких кошових // Матеріали міжвузівської наукової конференції "500-річчя українського козацтва і Галичина". - С. 118-121. 207. Кабінет історії України в навчальному закладі (методичні рекомендації). На допомогу викладачам історії. (Про створення і діяльність одного із перших типових кабінетів історії України на історичному факультеті Івано-Франківського педінституту ім. В.Стефаника) // Український історичний журнал. - 1992. №4. - С. 45-63. (Співавт. Б.М.Гаврилів). 208. Гуцульський літописець. [Записки Петра Ступницького про останнє перебування запорізьких козаків на Буковині та При карпатті]. Пам'ятник списаниє ієреєм Петром Ступницьким парохом в Брустурах // Літопис Червоної Калини: Історикокраєзнавчий нарис. - 1992. — №1-5. - С. 18-19. 209. Історичні основи тетралогії Богдана Лепкого // Матеріали ре гіональної науково-теоретичної конференції, присвяченої 120-річчю від дня народження видатного українського письменника Богдана Лепкого. - Івано-Франківськ, 1992. - С. 3-11. 1993 210. Нариси історії Прикарпаття XVI - першої половини XVII ст. - Івано-Франківськ, 1993. - Т.2. - 210 с. 211. Нариси історії Прикарпаття. Друга половина XVII ст. - ІваноФранківськ, 1993. - Т.З. - 167 с. 212. Історія Печеніжина. - Коломия: Світ, 1993. - 128 с. 213. Роксолана в історії. - Івано-Франківськ, 1993. - 44 с. 214. Народний трибун Іван Капущак. До 125-річчя смерті. - ІваноФранківськ, 1993. - 40 с. 215. Гуцульщина в історії України. Виступ на конгресі гуцулів. Коломия: Світ, 1993. - ЗО с. 216. З літопису життя і науково-громадської діяльності професора Юліяна Целевича // Матеріали міжвузівської наукової кон ференції, присвяченої 150-річчю з дня народження українського історика Юліяна Целевича. - Івано-Франківськ, 1993. - С. 3-5. 217. Визначний історик, етнограф і громадський діяч Юліян Целевич // Матеріали міжвузівської наукової конференції, присвя ченої 150-річчю з дня народження українського історика Юлія на Целевича. - Івано-Франківськ, 1993. - С. 6-10. 218. Педагогічна діяльність Юліяна Целевича // Матеріали міжву зівської наукової конференції, присвяченої 150-річчю з дня на родження українського історика Юліяна Целевича. - ІваноФранківськ, 1993. - С. 33-34.

348

На

вівтар

історії

України

219. Біля витоків Просвітянського руху в Галичині. "Просвіта": історія, постаті, чин // Матеріали наукової конференції, присвя ченої 125-й річниці заснування "Просвіти". - Івано-Франківськ, 1993. - С. 3-5. 220. Розкриваються таємниці Галицької могили. Сенсаційні роз копки українських археологів. До 1100-річчя Галича // Галиць кий Собор. Суспільно-політичний історико-літературний альма нах. - Галич, 1993. - 4 . 1 . - Серпень. - С. 6-7. 221. Фортеця над Галичем // Галицький Собор. Суспільно-політич ний історико-літературний альманах. - Галич, 1993. - Ч.З.С. 4-5. 222. Державотворча діяльність уряду ЗУНР в Станіславові за спо гадами Лонгина Цегельського // Міжнародна наукова конфе ренція, присвячена 75-річчю Західноукраїнської Народної Рес публіки (1-3 листопада 1993 р.) - Івано-Франківськ, 1993. С.104-106. 223. Гуцули. Хто вони і звідки? // Україна. - 1993. - №11. С.12-13. 1994 224. Олекса Довбуш (1700-1745). - Львів: Світ, 1994. - 271 с. 225. Нариси історії Прикарпаття. Соціально-економічні відносини (антикріпосницька опозиція народних мас у XVIII ст.). - ІваноФранківськ, 1994. - Т.4. - 188 с. 226. Нариси історії Прикарпаття. Вірменські поселення XVXVIII ст. - Івано-Франківськ, 1994. - Т.5. - 174 с. 227. Хмелівка. Короткий історичний нарис. - Богородчани, 1994. - 16 с. 228. З історії кав'ярень в Європі. - Галич, 1994. - 14 с. 229. Могильну плиту лише зрушено з місця // Юсип Д. При світлі слова. Діалоги і студії. - Коломия, 1994. - С. 29-44. 230. Про походження назв "гуцул", "Гуцульщина": перспективи її соціально-економічного і духовного розвитку України // Мате ріали наукової конференції Першого світового конгресу гуцулів в Івано-Франківську (17-18 серпня 1993 р.). - Івано-Фран ківськ, 1994. - С. 17-18. 1995 231. Нариси історії Прикарпаття. Гуцульщина в другій половині XIX - на початку XX ст. - Івано-Франківськ, 1995. - Т.8. - 222 с. 232. Семен Височан. До 400-х роковин Богдана Хмельницького. На допомогу вчителю історії, студенту і краєзнавцю. - Івано-Фран ківськ, 1995. - 33 с. 233. В пошуках Довбушевих скарбів. Спогади. До 250-річчя заги белі національного героя України. - Івано-Франківськ, 1995. 46 с. 234. Коломия - колиска легендарних Покутських "Січей". "Завальська "Січ" - початок масового руху національно-патріотичних сил за відродження української державності // Матеріали науко-

бібліографічний

покажчик основних пайкових праць...

349

во-теоретичної конференції (25 березня 1995 р., с. Завалля Снятинського району Івано-Франківської області). - Снятин, 1995. С.44-48. 235. Богдан Хмельницький і Галичина. Визвольна боротьба україн ського народу під керівництвом Богдана Хмельницького за ук раїнську державність // Матеріали наукової конференції (2527 жовтня 1995 р.). - Харків, 1995. - С. 61-63. (Співавт. В.М.Яковишин). 1996 236. Історія Коломиї. З найдавніших часів до початку XX ст. Коломия: Вік, 1996. - Ч.І. - 174 с. 237. Історичний атлас Галичини. З праісторичних часів до XX ст. Карти, схеми, автентичні гравюри, печатки. - Івано-Фран ківськ, 1996. - 51 с. 238. Іван Крип'якевич - визначний історик України. До 110-річчя від дня народження. - Івано-Франківськ, 1996. - 24 с. 239. Історичні постаті Прикарпаття. Краєзнавчо-бібліографічний довідник. - Снятин, 1996. - 72 с. (Співавт. Я.І.Троф'як). 240. Богдан Хмельницький в історії України. Галичина і Волинь в часи визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького // Матеріали міжвузівської студентської науково-практичної кон ференції. - Івано-Франківськ, 1996. - С. 7-14. 241. Українсько-кримські міждержавні відносини у середині XVIII ст. (За тюркськими історичними джерелами) // Історія і культура. - Стамбул (Туреччина), 1996. - №26. - Квітень. (Співавт. Туранли Фархад Гардашкан Огли (турецькою мовою)). 1997 242. Історія Калуша. З найдавніших часів до початку XX ст. Дрогобич-Львів, 1997. - 221 с. 243. Уторопи. Сторінки історії. До 630-річчя першої письмової згадки. - Івано-Франківськ: Нова Зоря. - 1997. - 224 с. 244. Нарис історії Галича. З найдавніших часів до початку XX ст. До 1100-річчя Галича. - Галич, 1997. - 225 с. 245. З любов'ю до Кобзаря. За спогадами минулих літ. Василь Коваленко. З історії Канівського музею-могили Т.Г.Шевченка у місті Каневі (1936-1941). - Івано-Франківськ, 1997. - ЗО с. 246. Як знайдено топір Олекси Довбуша. - Івано-Франківськ, 1997. - 12 с. 247. Історико-краєзнавчі дослідження Ісидора Шараневича. - Іва но-Франківськ, 1997. - 37 с. (Співавт.: С.Борчук, Б.Гаврилів). 248. Олекса Довбуш в історії України // Матеріали Міжнародної науково-теоретичної конференції, присвяченої 250-річчю з дня загибелі Олекси Довбуша. - Івано-Франківськ, 1997. - С. 3-9. 249. Літопис життя і діяльності Олекси Довбуша // Матеріали Між народної науково-теоретичної конференції, присвяченої 250-річ чю з дня загибелі Олекси Довбуша. - Івано-Франківськ, 1997. С. 14-17.

350

^ - ^ ^

На

вівтар

історії

України

250. Як умирав Олекса Довбуш? // Матеріали Міжнародної науко во-теоретичної конференції, присвяченої 250-річчю з дня заги белі Олекси Довбуша. - Івано-Франківськ, 1997. - С. 25-27. (Співавт. Б.Слабий). 251. Відзначення ювілейних дат, присвячених Олексі Довбушу. 220-річчя загибелі Олекси Довбуша. 225-річчя загибелі ле гендарного героя. 280-річчя народження народного месника. 250-річчя початку виступу лицаря Карпат // Матеріали Міжна родної науково-теоретичної конференції, присвяченої 250-річчю з дня загибелі Олекси Довбуша. - Івано-Франківськ, 1997. С.51-63. 252. Мета і завдання спілки краєзнавців Прикарпаття // Матеріа ли НІ Прикарпатської історико-краєзнавчої конференції. - Іва но-Франківськ, 1997. - С.4-6. 253. Відновимо Галицьку школу краєзнавців // Матеріали III При карпатської історико-краєзнавчої конференції. - Івано-Фран ківськ, 1997. - С. 66-67. 1998 254. Борець за народну волю Іван Смицнюк. (До 155-річчя загибе лі). - Івано-Франківськ, 1998. - 350 с. 255. Столиця Ростиславичів і Романовичів у міжнародних відноси нах ХП-ХІИ століть. (До 1100-річчя заснування Галича) // Вісник Прикарпатського університету. Серія: Історія. - ІваноФранківськ, 1998. - Вип.І. - С. 3-13. 256. Галич - столиця Ростиславичів і Романовичів у міжнародних відносинах ХІІ-ХІН ст. // Галич і Галицька земля: Збірник наукових праць. - К.—Галич, 1988. — С. 41-46. 257. Проблеми історії Галицько-Волинської держави та княжого Галича в працях Івана Крип'якевича // Галичина. - Івано-Фран ківськ, 1998. - . М І . * С. 11-18. (Співавт. М.Вуянко). 258. Гуцульщина в історії України // Гуцульщина. - Торонто (Канада), 1998. - 4.52-54. 1999 259. Історія Івано-Франківська (Станіславова). З найдавніших ча сів до початку XX століття. Присвячується 337-й річниці виник нення міста Івано-Франківська. - Івано-Франківськ: Нова Зоря, 1999. - 4 . 1 . - 304 с. 260. Сторінки літопису Івано-Франківського Кафедрального Собору Святого Воскресіння. Присвячується 2000-літтю Різдва Хрис тового. - Івано-Франківськ: Нова Зоря, 1999. - 80 с. 261. Вшанування пам'яті Олекси Довбуша на Прикарпатті. Історико-краєзнавчі дослідження. До 300-річчя народження Олекси Довбуша. - Івано-Франківськ, 1999. - 46 с. (Співавт. Б.Гаври лів). 262. Галич у міжнародних відносинах ХІІ-ХШ ст. // Галич і Га лицька земля в українському державотворенні. (До 1100-річчя

І.іііліографічний покажчик основних наукових праць...

351

•> Галича і 800-річчя Галицько-Волинського князівства). - ІваноФранківськ, 1999. - С. 78-90. і!(ІЗ. Об'єднання Галицько-Волинських земель в єдину державу спадкоємницю Київської України-Русі. До 800-річчя утворення Галицько-Волинського князівства // Вісник Прикарпатського університету. Серія: Історія. - Івано-Франківськ, 1999. - Вип.ІІ. - С.17-26. 2000 264. Історичні знання в Західній Україні ХУІ-ХУІІІ ст.: Посібникхрестоматія. Історичні записки Прикарпатської історичної шко ли. - Івано-Франківськ, 2000. - 80 с. (Співавт. В.Марчук). :'(і5. Ой, попід гай зелененький ходить Довбуш молоденький. Ет ногенез, поширення, варіанти. - Івано-Франківськ: Нова Зоря, 2000. - 96 с. (Співавт.: М.Козачок, О.Турянська). 266. Вірмени на Прикарпатті. З історії етнічних груп Галичини. Івано-Франківськ-Торонто: Нова Зоря, 2000. (Співавт. Б.Грабовецький). 267. Нарис історії Княгинина. Присячується 338-й річниці виник нення міста. - Івано-Франківськ, 2000. - 152 с. 268. Літопис кафедри історії України. До 10-річчя відкриття. Івано-Франківськ, 2000. - 36 с. 269. Визвольна боротьба на Волині у 1648-1657 рр. Огляд опуб лікованих джерел. - К., 2000. - 46 с. (Співавт. О.Б.Ярошинський). 270. Старожитності Тисмениччини. Соціально-економічне стано вище селян та національно-визвольний рух і антифеодальна опозиція на Тисмениччині в ХУІІ-ХУІІІ ст. - Івано-Франківськ, 2000. (Співавт. В.Харитон). 271. Історик, краєзнавець Ярослав Мельничук. - Івано-Фран ківськ, 2000. - 26 с. (Співавт.: Б.Гаврилів, А.Нечипоренко). 272. Народний полководець Семен Височан. - Івано-Франківськ, 2000. - 64 с. 273. Прикарпаття в ХІУ-ХУПІ ст. // Мій рідний край - Прикарпаття. - ІваноФранківськ: Плай, 2000. - С. 47-54. 274. Андрей Шептицький і Прикарпаття // Спадщина митрополита Андрея Шептицького в національному і духовному відродженні України. - ІваноФранківськ, 2000. - С. 19-86. 275. Без правди історії нема // Юсип Дмитро. Ця Богом послана Голгофа. Художньо-документальні студії, критика, публіцис тика. - Івано-Франківськ, 2000. - С. 227-346. 276. Історичний факультет: здобутки, пріоритети, перспектива. Івано-Франківськ, 2000. - С. 23-28. (Співавт.: М.Кугутяк, Б.Гаврилів, П.Федорчак). 2001 277. Івано-Франківськ у пам'ятниках історії та культури. При свячується 10-й річниці незалежності України та 340-й річниці

352 ^

—

На вівтар історії України ^

заснування Івано-Франківська. - Івано-Франківськ: Нова Зоря, 2001. - 136 с. (Співавт.: Б.Гаврилів, Г.Карась). 278. Іванівці. Літопис села над Прутом. До 485-річчя заснування. - Івано-Франківськ: Нова Зоря, 2001. - 255 с. 279. Грабівка. Літопис оселі над Луквою. Присвячується 440-річчю виникнення села. - Івано-Франківськ: Нова Зоря, 2001. - 241 с. 280. Берестецька битва 1651 р. та історія створення пантеону і музею-заповідника "Козацькі могили". До 350-річчя вікопомної події в історії України. - Івано-Франківськ, 2001. - 44 с. 281. Антон Петрушевич - дослідник історії Галичини. - ІваноФранківськ, 2001. - 76 с. (Співавт. А.Королько). 282. Спогади про вчителя і наставника // Іван Крип'якевич у родин ній традиції, науці і суспільстві. - Львів, 2001. - С. 608-613. 283. Битва під Ярославом - славна сторінка в історії військового мистецтва. (До 800-річчя народження Данила Галицького) // Вісник Прикарпатського університету. Серія: Історія. - ІваноФранківськ, 2001. - Вип.ІУ-У. - С. 3-8. 284. До питання про метафоричний знак "топірця" // Дар служи ти науці. Науковий збірник на пошану професора В.Задорожного. - Ужгород: Патент, 2001. - С. 543-548. 2002 285. Ілюстрована історія Прикарпаття. З найдавніших часів до І половини XVIII ст. - 2-ге вид., доп. - Івано-Франківськ: Нова Зоря, 2001. - Т.1. - 427 с. 286. Битва під Батогом 1652 р. - славна сторінка в історії Хмель ниччини. - Івано-Франківськ, 2002. - 23 с. 2003 287. Запорізьке козацтво в історії Західної України XVI-XVIII ст.: Посібник для істориків України. Присвячується 510-річчю ви никнення українського козацтва. - Івано-Франківськ: Нова Зоря, 2003. - 262 с. 288. Долина над Дністром. Ілюстрована історія села. - ІваноФранківськ: Нова Зоря, 2003. - 271 с. 289. Ілюстрована історія Прикарпаття. Друга половина XVIIXVIII ст. - 2-ге вид., доп. - Івано-Франківськ: Нова Зоря, 2003. - Т.П. - 415 с. 290. З історії роду Грабовецьких. - Івано-Франківськ, 2003. - 20 с. 291. Таємниця Збруцького ідола. - Івано-Франківськ, 2003. (Спів авт. В.Геник). 292. Коронація Данила Галицького 1252 р. До 750-річчя визначної події в історії Галицько-Волинської держави XIII ст. - ІваноФранківськ, 2003. - 35 с. 293. Печеніжин в літописі та ілюстраціях. - Івано-Франківськ, 2003. - 60 с. 294. 60-річчя краєзнавця Богдана Гавриліва. Богдан Гаврилів - до слідник історичного краєзнавства // Краєзнавець Прикарпаття. - Івано-Франківськ, 2003. - №2. - С. 5-6.

Швліографічний

покажчик

основних

наукових

праць...

^>_^_^ 353

2004 21)5. Ілюстрована історія Прикарпаття. Тисячолітній літопис Гуцульщини. - Івано-Франківськ: Нова Зоря, 2004. - 464 с. ;!І)6. Ілюстрована історія Львова. Слідами пам'яток історії та культури. - Івано-Франківськ, 2004. - 160 с. 297. Історія села Розсільна. Історичні нариси, спогади, публіцис тика. - Івано-Франківськ, 2004. - 138 с. (Співавт. В.Бабій). 298. Галичина. Проблеми середньовічної і нової історії. - ІваноФранківськ, 2004. - 312 с. 299. Роксолана-Хурем та її історична доля. - 2-ге вид., доп. Івано-Франківськ, 2004. - 54 с. 300. Ілюстрована історія Прикарпаття у "Слові о полку Ігоревім". До 820-річчя видатної поеми княжої України. - Івано-Фран ківськ, 2004. - 62 с. 301. Перший літописець Гуцульщини Петро Ступницький. До 210-річчя з дня народження. - Івано-Франківськ, 2004. - 20 с. 302. Національно-визвольні змагання гайдамаків на Правобереж ній Україні в середині XVIII ст. - Івано-Франківськ, 2004. 48 с. 303. Битва під Конотопом 1659 р. - славна сторінка в історії геть манської України. - Івано-Франківськ, 2004. - 32 с. 304. Народні герої Іван Пискливий і Степан Пинта. До 400-річчя виступів легендарних месників Прикарпаття і Закарпаття. Івано-Франківськ, 2004. - 40 с. 305. Богдан Гаврилів - дослідник історичного краєзнавства на При карпатті. Передмова до книги // Краєзнавчий збірник на пошану Богдана Гавриліва. - Івано-Франківськ, 2004. - С.5-9. 306. Свідчення народу. Збережемо історико-краєзнавчі літописи старожилів і відновимо "Книги священнодійств" // Краєзнавець Прикарпаття. - Івано-Франківськ, 2004. - №4. - С.6-8. 2005 307. Згадаймо праведних гетьманів і кошових; де їх могили? Івано-Франківськ, 2005. - 131 с. 308. Літопис історії України. Штрихи до портретів визначних українських істориків XIX - XX ст. - Івано-Франківськ, 2005. 100 с. 309. Іван Крип'якевич - визначний історик України. До 120-річчя з дня народження. - Івано-Франківськ, 2005. - 200 с. 310. Нариси історії містечок Львівщини. - 2-ге вид., доп. - ІваноФранківськ, 2005. - 44 с. 311. Виникнення Києва. Визначні пам'ятники історії та культури. - 2-ге вид., доп. - Івано-Франківськ, 2005. - 40 с. 312. Богдан Хмельницький в історії України. На допомогу викла дачам історії України, студентам та краєзнавцям. - 2-ге вид., доп. - Івано-Франківськ, 2005. - 48 с. 313. Іван Мазепа - символ української державності. На допомогу викладачам історії України, студентам та краєзнавцям. - ІваноФранківськ, 2005. - 48 с.

На

вівтар

історії

України

*— 314. Кафедра історії України. - 15 років, її здобутки. Присвя чується членам професорсько-викладацького складу. — ІваноФранківськ, 2005. - 24 с. 315. Збережемо історико-меморіальні заповідники в селах Прикар паття // Краєзнавець Прикарпаття. - Івано-Франківськ, 2005. №5. - С. 29-32. 316. Єдність національно-визвольних змагань народних мас Гали чини і Наддніпрянщини в період Хмельниччини // Україна Соборна. Збірник наукових статей. - К., 2005. - Вип.2. - 4 . 1 . Є. 56 65. 317. У вирі першого наукового випробування. За матеріалами за хисту кандидатської дисертації В.Грабовецького. - Івано-Фран ківськ, 2005. - 48 с. 318. У вирі другого наукового випробування. За матеріалами за хисту докторської дисертації В.Грабовецького. - Івано-Фран ківськ, 2005. - 50 с. 319. Леґінь правди і волі. До 260-річчя з дня загибелі Олекси Довбуша // Краєзнавець Прикарпаття. - Івано-Франківськ, 2005. №6. - С. 5-7. 2006 320. Підлисся. Ілюстрований літопис оселі Маркіяна Шашкевича. Його життя, творчість та вшанування. До 195-річчя від дня народження. - Івано-Франківськ, 2006. - 210 с. 321. Прикарпаття і Каменяр. До 150-річчя з дня народження Івана Франка. - Івано-Франківськ, 2006. - 100 с. 322. Єдність національно-визвольних змагань народних мас захід ноукраїнських земель і Наддніпрянщини в другій половині XVII - середині XVIII ст. // Соборна Україна. - 2006. - Вип.ІУ. Т.1. - С. 287-293. 323. Видатний історик України // Краєзнавець Прикарпаття. Івано-Франківськ, 2006. - С. 50-52. 324. Головний Маркіянів подарунок дітям. Упорядкування і вступ на стаття до книги "Маркіян Шашкевич. "Читанка". - ІваноФранківськ, 2006. - Є. 3-6. 325. Коронація Данила Галицького // Науковый вестник Украин ского университета. - М., 2006. - Т.XI. - С. 53. 326. Як писалася багатотомна "Історія України-Руси": До 140-річчя з дня народження Михайла Грушевського // Краєзнавець Прикар паття. - Івано-Франківськ, 2006. - №8. - Є. 38-40. 327. Видатний історик України. До 120-річчя з дня народження Івана Крип'якевича. Історія краю в іменах // Краєзнавець При карпаття. - Івано-Франківськ, 2006. - №7. - С. 50-52. 2007 328. Моринці: Сторінки історії села Тараса Шевченка та вшану вання Кобзаря. До 200-річчя з дня уродин. - Івано-Франківськ, 2007. - 344 с.

1129. Без правди історія німа... (Мої діалоги з кореспондентами з 1976 по 2006 роки). - Івано-Франківськ, 2007. Я.'Ю. Вільне місто Калуш. (До 445-річчя магдебурзького права) // Краєзнавець Прикарпаття. - Івано-Франківськ, 2007. - №10. С. 3-5. •ІЗ 1. Скарбниця краєзнавчих знань. Вступне слово головного ре дактора // Краєзнавець Прикарпаття. - Івано-Франківськ, 2007. - №10. - С. 3. 2008 И32. Культура Печеніясина крізь століття в літописі та ілюстра ціях. - Івано-Франківськ, 2008. - 300 с.

Музейний

куток його

академіка батьківщині

Володимира в

с.

Грабовецького

Печеніжин

на

Літопис життя та наиково-педагогічної діяльності

^§Щ- *

2 4 . 0 7 . 1 9 2 8 - народився в селищі Печеніжині Коломий ського району в бідній сім'ї селянина-ткача. 1 9 3 4 - 1 9 3 8 - учень початкової Печеніжинської школи. 1 9 3 9 - учень першого класу Коломийської української гімназії. 1 9 4 0 - 1 9 4 1 - учень Коломийської середньої школи №2. 1 9 4 2 - 1 9 4 4 - учень 6-7 класів Малої греко-католицької Духовної семінарії в місті Львові. 1 9 4 4 - 1 9 4 6 - секретар міського споживчого товариства райспоживспілки в м. Винники Львівської області. 1 9 4 6 - 1 9 4 7 - учень 10-го класу середньої школи робітничої молоді в м. Винники. 1 9 4 7 - 1 9 5 2 - навчався на історичному факультеті Львівсь кого державного університету імені Івана Франка. 1 9 5 2 - 1 9 5 3 - вчитель історії 5-10 класів Новоскварявської середньої школи Нестерівського району Львівської області. 1 9 5 3 - 1 9 6 1 - молодший науковий співробітник відділу історії України Інституту суспільних наук АН УРСР (м. Львів). 1 9 5 3 - опублікував першу статтю "Там, д е проходив Богдан Хмельницький". 1 9 5 8 - захистив кандидатську дисертацію. 1 9 6 1 - 1 9 7 5 - старший науковий співробітник відділу істо рії України Інституту суспільних наук АН УРСР. 1 9 6 2 - рішенням Президії Академії наук Української PCP затверджений у вченому званні старшого наукового співробітника за спеціальністю "Історія України". 1 9 6 7 - 1 9 7 5 - член Президії, голова секції історичних па м'яток Львівської обласної організації Українського товарист ва охорони пам'яток історії та культури. 1 9 6 8 - 1 9 7 4 - ведучий тележурналу "Скарби народу" Львівської студії телебачення. 1 9 6 8 - захистив докторську дисертацію. 1 9 7 0 - нагороджений медаллю "За доблесну працю". 1 9 7 5 - нагороджений нагрудним значком Президії прав ління Українського товариства охорони пам'яток історії та культури "За активну участь в охороні пам'ятників Великої Вітчизняної війни". 1 9 7 5 - 1 9 8 8 - професор кафедри історії СРСР і УРСР істо ричного факультету Івано-Франківського педагогічного інсти туту імені В.Стефаника.

На

вівтар

історії

України

1976-1988 - член Президії та правління, голова секції пам'яток історії, член науково-методичної ради Івано-Фран ківської обласної організації Українського товариства охорони пам'яток історії та культури. 1977 - нагороджений Грамотою Міністерства освіти Української PCP та Українського республіканського комітету профспілки працівників освіти, вищої школи і наукових установ за сумлінну роботу по підготовці педагогічних кадрів для загальноосвітніх шкіл. 1978-1985 - член наукової ради "Основні закономірності вітчизняної історії дожовтневого періоду" при секції су спільних наук АН УРСР. 1979 - нагороджений Почесною грамотою Міністерства вищої і середньої спеціальної освіти СРСР за багаторічну плід ну науково педагогічну діяльність по підготовці висококвалі фікованих педагогічних кадрів. 1980 - нагороджений Почесною грамотою Івано-Франків ської міської ради народних депутатів трудящих за досягнуті успіхи в науковій діяльності й активну участь у громадськокультурній роботі. 1981 - затверджений у вченому званні професора кафедри історії СРСР і УРСР. 1982-1987 - член бюро Наукової координаційної ради з проблем "Історичне краєзнавство в Українській PCP" при Від діленні історії, філософії та права АН УРСР. 1985 - нагороджений медаллю "Ветеран праці". 1987 - нагороджений нагрудним значком Президії прав ління Українського товариства охорони пам'яток історії та культури. 1988 - нагороджений срібною медаллю з нагоди відзна чення тисячоліття християнства в Україні. 1988 - постановою колегії Міністерства освіти УРСР від 23 лютого 1988 р. нагороджений медаллю А.С.Макаренка за заслуги в галузі освіти й педагогічної науки. 1988-1989 - член республіканської Наукової ради АН УРСР із проблем історичної науки (секція історичного краєзнавства). 1989—1993 - член Президії і заступник голови ІваноФранківської обласної організації Українського товариства Охорони пам'яток історії та культури. 1089 1992 член комітету Республіканської асоціації

' І ПН ІИСТИМ.

Літопис життя та науково-педагогічної діяльності

— =@я*-^ 1 9 8 9 - нагороджений орденом "Пошани" з а досягнуті успіхи в праці. 1 9 9 0 - 2 0 0 6 - завідувач кафедри історії України історич ного факультету Прикарпатського університету ім. В.Стефаника. 1 9 9 0 - лауреат обласної краєзнавчої премії імені І.Вагилевича. 1 9 9 1 - 1 9 9 6 - голова правління Івано-Франківської облас ної організації Всеукраїнської спілки краєзнавців. 1 9 9 1 - почесний Президент гімназійного історикофілологічного Товариства при Коломийській гімназії. 1 9 9 2 - нагороджений медаллю з а плідну роботу н а ниві охорони пам'яток історії та культури України. 1 9 9 3 - нагороджений Грамотою управління культури Івано-Франківської облдержадміністрації від 24 липня 1993 р. за заслуги у вивченні й популяризації пам'яток історії та культури Прикарпаття з нагоди 65-річчя від дня народження. 1 9 9 3 - нагороджений Почесною грамотою представника Президента України в Івано-Франківській області за вагомий особистий внесок у вивчення історії України, плідну роботу в справі національно-духовного відродження краю, значну працю на педагогічній ниві по підготовці фахівців і науковців та з нагоди презентації книги "Олекса Довбуш". 1 9 9 5 - Указом Президента України присвоєно почесне звання "Заслужений діяч науки і техніки України" за значний особистий внесок у розвиток національної освіти, впрова дження сучасних форм навчання і виховання молоді. 1 9 9 5 - обраний академіком А Н Вищої школи України п о відділенню історії, філософії та права й затверджений загаль ними зборами Академії наук Вищої школи України ЗО листо пада 1995 року. 1 9 9 6 - нагороджений медаллю-відзнакою я к почесний громадянин Коломиї. 1 9 9 6 - рішенням Коломийського викоиокому міської ра ди народних депутатів від 25 жовтня 1996 року №263 при своєно звання "Почесний громадянин Коломиї" №1 із вручен ням свідоцтва й почесного знака за значні заслуги в науковій роботі, велику працю з дослідження історії краю, легендар ного опришківського руху, написання монографії "Історія Коломиї. З найдавніших часів до початку XX ст.". 1 9 9 6 - правлінням Івано-Франківської обласної органі зації Всеукраїнської спілки краєзнавців на відзначення півсто літньої подвижницької праці на історико-краєзнавчій ниві,

На

вівтар

історії

України

вшановуючи видатні заслуги в дослідженні історії України та вивченні минулого галицького краю, обрано засновника При карпатської спілки краєзнавців почесним Головою Івано-Фран ківської обласної організації Всеукраїнської спілки крає знавців. 1997 - виконавчий комітет Калуської міської ради народ них депутатів нагородив грамотою за значний внесок у попу ляризацію історичної спадщини калуського краю і написання монографії "Історія Калуша". 7.9.97 - нагороджений грамотою ректорату за багаторічну й добросовісну працю з нагоди 5-річчя Прикарпатського уні верситету імені Василя Стефаника. 1997 - нагороджений почесним знаком Міністерства освіти України "Відмінник освіти України". 7.9.97 - рішенням виконкому Уторопської сільської ради народних депутатів від 19 серпня 1997 року присвоєно звання "Почесний громадянин села Уторопи" №1 за великі заслуги, глибоке дослідження історії села Уторопи з давніх часів до сьогодення і написання книги "Уторопи. Сторінки історії". 1998 - Івано-Франківське обласне об'єднання Всеукраїн ського товариства "Просвіти" обрало "Почесним членом "Про світи". 1998 - постановою Президії правління Івано-Франків ської обласної організації Всеукраїнської спілки краєзнавців №3 від 23 липня 1998 року за значний внесок у розвиток краєзнавчого руху збереження національної історико-культурної спадщини та природних скарбів України присвоїло звання "Почесний член спілки краєзнавців Прикарпаття". 1998 - лауреат премії імені академіка Івана Крип'я кевича. /.9.98 - виконавчий комітет Івано-Франківської міської ради нагородив Грабовецького Володимира Васильовича за вагомий внесок у розвиток освіти й культури міста ІваноФранківська та з нагоди 70-річчя з дня народження і 50-річчя науково-педагогічної та громадської діяльності. 1998 - нагороджений орденом "За заслуги" III ступеня з нагоди 70-річчя з дня народження, 50-річчя науково-педа гогічної і громадської діяльності. 1998 - Івано-Франківське обласне об'єднання Всеукраїн ського товариства "Просвіти" імені Тараса Шевченка нагоро дило дипломом "Почесний член "Просвіти" добродія Володи мира Грабовецького.

Літопис життя

та науково-педагогічної діяльності

—

^^^^^

1 9 9 8 - Галицька міська рада своєю ухвалою з нагоди иідзначення 1100-літнього ювілею міста Галича та за значний особистий внесок у дослідження і популяризацію історії давнього Галича й Галицької землі присвоїла звання "По чесний громадянин міста Галича" академіку Володимирові Васильовичу Грабовецькому. 1 9 9 9 - Калуська міська рада присвоїла звання "Почесний громадянин міста Калуша" Володимиру Грабовецькому - вче ному, академіку, докторові історичних наук, професору, заслу женому діячеві науки і техніки України, автору книги "Історія Калуша". 1 9 9 9 - медаль-відзнака, якою нагороджений Володимир Грабовецький як почесний громадянин Калуша. 2 0 0 0 - з благословення Святійшого патріарха України Філарета нагороджено грамотою Володимира Грабовецького за заслуги перед Українською православною церквою Київського патріархату. 2 0 0 0 - Володимир Грабовецький, академік, професор Прикарпатського університету нагороджений Івано-Франків ською єпархією УГКЦ ювілейною Золотою медаллю з нагоди 2000-ліття Різдва Христового. 2 0 0 0 - за активну діяльність, спрямовану на утвердження християнських цінностей та формування духовних і націо нальних засад суспільства, з нагоди відзначення в Івано-Фран ківській області 2000-ліття Різдва Христового нагороджено Володимира Грабовецького, заслуженого діяча науки і техніки України, директора музею Олекси Довбуша міста Івано-Фран ківська "Почесним знаком" від голови Івано-Франківської обласної державної адміністрації та голови Івано-Франківської обласної ради. 2 0 0 0 - персональне поздоровлення Президента України Леоніда Кучми з нагоди 2000-ліття Різдва Христового. 2 0 0 0 — єпископ Коломийський і Косівський нагородив грамотою за заслуги перед Українською православною церквою Київського патріархату. 2 0 0 0 - звання "Почесний громадянин селища Печеніжин" присвоєно рішенням Печеніжинської селищної ради Грабо вецькому Володимирові Васильовичу за особливий внесок і вагомі здобутки в розвитку науки та вивченні героїчного життя Олекси Довбуша. 2 0 0 0 - член Наукового товариства ім. Т.Шевченка. Історична секція.

100

На

вівтар

історії

України

2000 - почесний член Українського історичного клубу м. Москва. 2001 - академік Володимир Грабовецький вдруге нагоро джений почесним знаком Міністерства освіти і науки України "Відмінник освіти України". 2001 - Володимир Грабовецький від імені Президента України Леоніда Кучми нагороджений іменним позолоченим годинником із нагоди 10-ї річниці незалежної України. 2001 - міський голова Калуша Степан Різник нагородив відзнакою з нагоди 10-ї річниці незалежності України Грабо вецького Володимира Васильовича за вагомий особистий вне сок у відродження і становлення державності, розвиток демо кратичних засад місцевого самоврядування, консолідації і зміцнення громади міста Калуша. 2001 - територіальний комітет міста Івано-Франківська присвоїв звання "Почесний громадянин мікрорайону "Княги нин" Володимирові Грабовецькому - вченому, академікові, автору книги "Нарис історії Княгинина". 2001 - згідно з ухвалою комісії з премій імені Василя Стефаника в галузі літератури, мистецтва і архітектури при своєно звання лауреата Грабовецькому Володимирові Васильо вичу за книгу "Нарис історії Княгинина". 2001 - присвоєно звання "Почесний громадянин села Іванівці" Грабовецькому Володимирові Васильовичу за особис тий внесок і вагомі здобутки в розвитку науки та видання книги про село Іванівці. 2001 - Івано-Франківське обласне об'єднання ВУТ "Про світа" ім. Тараса Шевченка нагородило грамотою Володимира Грабовецького за плідну працю в ім'я утвердження неза лежності України і зміцнення державної української мови. 2001 - за значні заслуги перед громадою с. Грабівки присвоєно Володимирові Грабовецькому звання "Почесний громадянин с. Грабівки". 2001 - Долинська сільська рада присвоїла звання "Почес ний громадянин с. Долина" академікові Володимиру Грабо вецькому за книгу "Долина над Дністром. Ілюстрована історія села". 2002 - за пропозицією Івано-Франківської облдержадмі ністрації кандидатура В.Грабовецького була представлена для занесення в "Золоту книгу України - 2000" серед почесного переліку імен, котрими пишається Вітчизна.

Літопис життя та наиково-педагогічної діяльності

101

• » 2002-2003 - голова ради старійшин громадського об'єд нання "Наше місто" м. Івано-Франківськ. 2003 - ректорат Прикарпатського національного універ ситету ім. Василя Стефаника нагородив академіка Володимира Грабовецького Почесною грамотою та медаллю університету з нагоди 75-річчя з дня народження. 2003 - Міністерство освіти і науки України нагородило Почесною грамотою Грабовецького Володимира Васильовича завідувача кафедри Прикарпатського національного універ ситету ім. Василя Стефаника за багаторічну сумлінну працю, особистий внесок у підготовку висококваліфікованих спеціа лістів, плідну науково-педагогічну діяльність. 2003 - Українське товариство охорони пам'ятників історії та культури складає щиру подяку Грабовецькому В.В. за бага торічну плідну діяльність і високу громадську позицію у справі охорони та відродження історико-культурної спадщини України. 2003 - Івано-Франківська обласна державна адміністрація нагородила Грабовецького В.В., директора історико-меморіального музею Олекси Довбуша м. Івано-Франківськ за багато річну плідну працю на ниві музейництва, збереження духов ності й культури краю та з нагоди Міжнародного дня музеїв. 2003 - Український державний університет м. Москва присвоїв Грабовецькому Володимирові Васильовичу вчене звання професора кафедри українознавства. 2003 - управління культури Івано-Франківської облдерж адміністрації нагородило директора історико-меморіального музею Олекси Довбуша Володимира Васильовича Грабовець кого Почесною відзнакою-медаллю "За подвижництво в куль турі Прикарпаття" з нагоди 75-річчя з дня народження. 2004 - ухвалою Президії АН Вищої школи від 19 грудня 2004 року (протокол №9) академікові Грабовецькому Володи миру Васильовичу за працю "Ілюстрована історія Прикар паття. Тисячолітній літопис Гуцульщини" (в 3 томах) присуджена друга премія (номінація "Монографії") і видано диплом. Президент Микола Дубипа. 2004 - Козацька Територіальна Оборона України, Гене ральна канцелярія. Наказ №1-11 від 20 березня 2004 року "Про присвоєння козацького військового звання за особливі заслуги у відродженні козацтва України" надати козацьке військове звання "Генерал-осавул (генерал-майор козацтва)" Грабовецькому Володимиру Васильовичу. Верховний Отаман -

<—^В£ 102

На

вівтар

історії

України

Головнокомандувач Козацької Територіальної Оборони, гене рал-полковник В.Сєдих. 2 0 0 4 - Івано-Франківська обласна державна адмініст рація, Івано-Франківська обласна рада нагородили Грабове цького Володимира Васильовича, академіка, доктора історич них наук, професора, завідувача кафедри історії України При карпатського національного університету ім. Василя Стефаника, директора історико-меморіального музею Олекси Довбуша за благородну дослідницьку пошукову роботу, вагомий осо бистий внесок у збереження духовних цінностей та з нагоди 30-річчя науково-педагогічної діяльності на Прикарпатті й 10-річчя створення історико-меморіального музею Олекси Довбуша. 2 0 0 4 - Вчена рада Улсгородського національного універ ситету присвоїла почесний ступінь "Почесного доктора Ужго родського національного університету" Володимирові Грабове цькому за особливий внесок у розвиток національної освіти й науки, утвердження високого міжнародного авторитету універ ситету та плідну культурно-громадську діяльність. 2 0 0 4 - подяка академіку Грабовецькому Володимирові Васильовичу, докторові історичних наук, професору, акаде міку АН Вищої школи України, заслуженому діячеві науки і техніки України, почесному жителю селища Печеніжин за дослідження та популяризацію історії Прикарпаття, рідного селища, життя і діяльності Олекси Довбуша те утвердження високої національної свідомості селища. Селищний голова Марія Віщук. 2 0 0 5 - Почесною грамотою нагородив Грабовецького Во лодимира Васильовича, директора історико-меморіального музею голова обласної державної адміністрації М.Вишиванюк за багаторічну плідну працю на ниві музейництва, збереження духовності й культури краю з нагоди Міжнародного дня музею. 2 0 0 5 - диплом заслуженого громадсько-культурного діяча видано Грабовецькому Володимирові Васильовичу за активну участь у громадському та культурному житті краю. Громад ська організація "Фонд молодіжних ініціатив". 2 0 0 5 - диплом почесного доктора Ужгородського націо нального університету Вчена рада університету присвоїла Во лодимирові Грабовецькому за особливі заслуги в розбудові національної освіти й науки, утвердження високого авторитету університету та плідну культурно-громадську діяльність.

Літопис життя та наиково-педагогічної діяльності

103

^ © f t W 2006* - Білокам'янська сільська рада присвоїла звання по чесного громадянина села Підлисся Грабовецькому Володи мирові Васильовичу, доктору історичних наук, професорові, академіку АН Вищої школи України, заслуженому діячеві науки і техніки України за книгу "Підлисся. Тисячолітній лі топис села Маркіяна Шашкевича, його життя, творчість та вшанування". 2006' - подяка Грабовецькому Володимирові Васильовичу, доктору історичних наук, професорові, академіку АН Вищої школи України за книгу "Підлисся. Тисячолітній літопис села Маркіяна Шашкевича, його життя, творчість та вшанування". Старший науковий працівник музею-садиби Маркіяна Шаш кевича в с. Підлисся Марія Особа. 2007 - ухвалою Вченої ради Прикарпатського національ ного університету ім. Василя Стефаника Володимирові Васи льовичу Грабовецькому присвоєно звання "Почесний професор Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника". 2007 - присвоєно диплом і нагрудний значок лауреата премії ім. Дмитра Яворницького Грабовецькому Володимирові Васильовичу, завідувачу кафедри історії України Прикар патського національного університету ім. В.Стефаника за ва гомий внесок у розвиток краєзнавства. Голова Правління Все української спілки краєзнавців, академік HAH України, Герой України П.Тронько. 2007 - ухвалою кафедри історії України Прикарпатського національного університету ім. Василя Стефаника Володи мирові Васильовичу Грабовецькому присвоєно звання "Почес ний завідувач кафедри історії України Прикарпатського на ціонального університету імені Василя Стефаника". 2007 - відповідно до ст. 26 Закону України, розглянувши та обговоривши питання про присвоєння звання "Почесний громадянин села Моринець" академікові АН Вищої школи України, доктору історичних наук, професору, заслуженому діячеві науки і техніки України Грабовецькому Володимирові Васильовичу, сесія сільської ради вирішила: 1. Присвоїти звання "Почесний громадянин села Моринець" академікові АН Вищої школи України, доктору історичних наук, профе сорові, заслуженому діячу науки і техніки України Грабове цькому Володимирові Васильовичу за особистий внесок у сприяння зростання популярності історико-культурної спад щини нашого краю та села, за дослідження життя і творчості Т.Г.Шевченка. 2. Нагородити почесними грамотами авторів

104

На вівтар історії України

книги "Моринці: Сторінки історії села Тараса Шевченка та вшанування Кобзаря" Грабовецького Володимира Васильовича та Неумитого Володимира Михайловича. 2008 - Івано-Франківська греко-католицька громадськість присвоїла храмове звання "Почесний парафіянин Кафедраль ного Собору Святого Воскресіння академіку Грабовецькому Володимиру Васильовичу за вагомі наукові здобутки у до слідженні історії української національної церкви на При карпатті ХІ-ХХІ ст." та монографію "Сторінки літопису ІваноФранківського Катедрального Собору Святого Воскресіння" з нагоди його 80-річчя, дня 24 липня на свято Ольги, княгині Київської. Правлячий Архієрей Івано-Франківської УГКЦ Спархії Кир Володимир Війтишин, 2008 - Солуківська православна громада присвоює цер ковне звання "Почесний парафіянин храму Святого Миколая" академіку Грабовецькому Володимиру Васильовичу за вагомий півстолітній вклад у дослідженні історії української церкви на Прикарпатті в ХП-ХІХ ст. та книгу "Національно-визвольні змагання на Долинщині та Калущині в ХІУ-ХУІІІ ст." з на годи 80-річчя визначного історика України. Солуків 24 липня, року Божого 2008, на свято Ольги, княгині Київської. 2008 - вручення диплома й медалі лауреата ім. академіка Івана Крип'якевича Президією АН Вищої школи України. 2008 - Печеніжинська селищна рада присвоїла почесне звання "Великий Печеніжинець" Грабовецькому Володимирові Васильовичу, докторові історичних наук, професору, акаде міку, заслуженому діячеві науки і техніки України, почес ному громадянину селища Печеніжин №1 за вагомий внесок у вивчення історії та культури селища Печеніжина, яке поро дило легендарного героя Олексу Довбуша. Селищний голова В.Котів. Печеніжин, 24 липня 2008 р.

105

МОЯ

П Р И К А Р П А Т С Ь К А

Ж И Т Т Є В А

ТВОРЧА

С Т Е Ж И Н А

СПОГАДИ

359

Пайкові праці на пошану ювіляра

Ігор

КОЧКІН

ПОСЕЛЕННЯ ТРИПІЛЬСЬКОЇ КУЛЬТУРИ В ІСТОРИЧНОМУ ЦЕНТРІ ІВАНО-ФРАНКІВСЬКА У статті досліджуються матеріали Трипільської культури, знай дені в історичному центрі Івано-Франківська. Робиться висновок про на явність у цій частини міста поселення етапу СІ Трипільської культури. Ключові слова: Трипільська культура, Івано-Франківськ, поселен ня, нуклеус, керамічний посуд, кубок, крем'яні вироби. Materials of Trypillya culture, found in the historical centre of IvanoFrankivsk, are explored in the article. Conclusion is drawn about a presence in it of part of city of settlement of the stage of C-I of Trypillya culture. Key ceramic

words: tableware,

Trypillya cup,

made

culture, of flint

Ivano-Frankivsk,

settlement,

nukleus,

wares.

Професор Володимир Васильович Грабовецький у 19771982 pp. був академнаставником групи, в якій я навчався на історичному факультеті Івано-Франківського державного педа гогічного інституту імені Василя Стефаника (тепер - Прикар патський національний університет). Ця обставина дозволила мені ближче познайомитися з відомим ученим. Знаючи про моє ставлення до археології, Володимир Васильович завжди цікавився доісторичними пам'ятками нашого краю. Якось під час екскурсійної поїздки нашої групи по історичних і пам'ят них місцях Києва, яку він і організував, ми багато розмов ляли з ним про пам'ятки Івано-Франківська та його околиць. Володимир Васильович, згадуючи скарб крем'яних виробів, представлений в експозиції Івано-Франківського краєзнавчого музею, висловив думку про можливість знаходження на місь ких пагорбах поселень археологічних культур із крем'яною індустрією. "Тільки треба їх добре пошукати", - порадив професор В.В.Грабовецький. Ця розмова стала важливим поштовхом для наших подальших пошуків. У наступні роки вдалося знайти кілька поселень в околицях Івано-Франківська [7, с.297]. Скарб крем'яних виробів, згаданий вище, було знайдено 1964 року під час будівельних робіт на вулиці, яка нині носить ім'я гетьмана Мазепи [4, с.17]. Достеменні обста вини знахідки не з'ясовані. Відомо, що робітники випадково натрапили в ґрунті на скупчення кам'яних речей і згодом передали його до музею [1, с.76-77; 2, с.198-199; 3, с.11]. У музейній колекції нараховується 52 предмети, у тому числі 2 одноплощинні нуклеуси, 2 ретушовані платівки, 48 платів-

-л»--—%.

в вта

історії

України

чатих сколів, із яких 40 повністю збережених [5, с.201]. Ві домий львівський археолог, дослідник крем'яної індустрії В.Коношш, який досліджував скарб, уважає, що всі його скла дові виготовлені з північно-покутського підвиду подільського кременю, що залягає у верхніх горизонтах турону Бистрицько-Тлумацького району. Зважаючи на особливості технології сколювання крем'яних платівок, дослідник пов'язує ці арте факти з періодом енеоліту й висловлює припущення щодо їх приналежності до Трипільської культури [5, с.204]. Таке при пущення базується на інформації про те, що Івано-Франківськ розміщений у межах трипільського ареалу. Перші трипільські пам'ятки в околицях Івано-Франків ська були знайдені ще на початку 1980-х років. Зокрема, це поселення на північній околиці Івано-Франківська (Пасічна І) [6, с.589]. Кілька поселень вдалося зафіксувати й поблизу приміських сіл Вовчинець (Вовчинець І, Вовчинець III) [6, с.600] та Загвіздя [6, с.600]. А в межах Тисменицького району нині відомо 27 місцезнаходжень, пов'язаних із Трипільською культурою [6, с.600-602]. Тривалий час нам не вдавалося зафіксувати ранніх наша рувань у межах міської забудови. Історична частина ІваноФранківська має багато нашарувань від доби пізнього серед ньовіччя до наших днів, які перекривають більш ранні верст ви. Ця обставина, а також щільна забудова цієї частини міста надовго відсунули можливість відкриття найбільш ранніх поселень на його території. Активізація будівельних робіт у другій половині 1990-х рр. сприяла виявленню в історичній частині міста слідів доісторичного населення. Перші артефакти, які належали носіям Трипільської куль тури, були знайдені під стіною одного з бастіонів Станіславської фортеці в котловані, викопаному для спорудження бу дівлі Катехітичного центру біля Святовоскресінського кафед рального собору УГКЦ. Було зібрано декілька фрагментів ліп ного керамічного посуду й кілька крем'яних відщепів. Харак тер глиняного тіста, з якого був виліплений посуд, форма вінець та випалів керамічного посуду дозволили нам віднести його до Трипільської культури. У 1995 р. під час спорудження будівель на вулиці Галиць кій у південній стінці котловану був виявлений культурний шар Трипільської культури. У цій же стінці котловану вдало ся зафіксувати профіль ями (ширина 2,5 м, глибина від сучас ної поверхні - 2,1 м). У її заповненні були фрагменти трипіль ської кераміки, уламки випаленої глиняної обмазки. На схід

ІІчикиві праці на пошану ювіляра

ЗЬ\

під цього об'єкта спостерігалося скупчення уламків глиняної й фрагментів керамічного посуду. Під час огляду ічііловану було зібрано понад ЗО фрагментів трипільського кухонного й столового посуду, кілька крем'яних виробів, а тпкож фрагмент кружальної посудини перших століть нашої ори. У ході рятувальних розкопок, які здійснювали тут пра ні пішки Івано-Франківського краєзнавчого музею Марія Вуянко і Богдан Томенчук, серед матеріалів інших епох також бу ми зафіксовані фрагменти трипільського посуду і крем'яні нироби Зібрані матеріали зберігаються у фондах ІФКМ. Користуючись нагодою, висловлюю подяку Богданові Томенчуку і Марії Вуянко за люб'язно надану можливість ознайомитись із цими матеріалами. На жаль, через вологість і закисленість ґрунту розпис на поверхні знайденого трипільського посуду не зберігся. У керамічному комплексі цього поселення слід виділити дві групи посуду: кухонний і столовий. Трапився тільки один фрагмент невеликого горщика, тісто якого досить сильно шамотоване (рис.З, 1). Решту фрагментів виготовлено з добре иідмуленої глини майнує без штучних домішок. За формою кінець вдалося визначити такі форми посудин: конічні миски (7 штук), грушоподібні посудини (1), кубки (4), а також дно великої посудини господарського призначення. Форма вінець посудин, а також досить сильна профільованість біконічного кубка ( р и с і , 7) дозволяють припустити, що цей комплекс належить до пізнього етапу Трипільської культури (етап СІ). Крем'яні артефакти представлені ножеподібними платівками (рис.4, та їх фрагментами (рис.4, відщепами (рис.4, та уламками. Одна з платівок (рис.4, та фрагмент (рис.4, 5) ретушовані струменевою ретушшю. Сліди ретуші має також і відщеп (рис.4, Топографічні умови історичної частини Івано-Франківська досить сприятливі для розташування тут поселення трипіль ської культури. Якщо орієнтуватися за сучасною забудовою міста, то південна частина трипільського поселення могла об межуватися лінією сучасного Фортечного провулку. Східна частина поселення могла виходити на сучасну площу Ринок, західна і північна обмежувалися границями вулиці Новго родської. Історичний центр Івано-Франківська надзвичайно перспек тивний для подальших археологічних досліджень.

б | мазки

[3, с.12].

1-3)

4,5), 1)

6).

) і „ і / л » а і праці н а пошану ювіляра

нільської культури

363

ІІт,і,,іпі праці на пошани ювіляра

—

і Иисиленко Б.А. Питання про стародавнє населення на території істо ричного Івано-Франківська // Тези обласної науково-практичної і чіференції, присвяченої 325-річчю заснування Івано-Франківська. Іишю-Франкв іськ, 1987. - С. 76-77. ' Нуянко МВ . . Івано-Франківський скарб // Енциклопедія трипільської цивілізації. - К., 2004. - С. 198-199. і Муянко М., Томенчук Б. Археологія середньовічного Івано-Франківська (Станиславова). - Івано-Франківськ, 2002. - 161 с. і Грабовецький В.В. Нариси історії Прикарпаття з найдавніших часів до кінця XV століття. - Івано-Франківськ, 1992. - Т.І. - 191 с. пнопля В. Скарб кремя'них виробів з Івано-Франківська // Матеріали і дослідження з археології Прикарпаття і Волині. - Львів, 2006. - Вип.10. - С. 201-208. • ! ІСочкн і І.Т. Археологічні памя' тки трипільської культури на території України. Реєстр. Івано-Франківська область // Енциклопедія трипіль ської цивілізації. - К., 2004. - Т.І. - С. 600-602. 7. Кочкин И.Т. Работы в Прикарпатье // Археологические открытия 1983 года. - М.: Наука, 1985. - С. 297-298. Мирослав

ВОЛОЩУК

•УГОРСЬКЕ" ДИТИНСТВО КНЯЗЯ ДАНИЛА РОМАНОВИЧА (1206-1210 pp.) Стаття присвячена проблемі особистісного статусу князя-дитини Данила Романовича під час перебування в угорському королівстві. Автор наголошує на факті використання угорським королем Ендре II примарних прав малолітнього волинського володаря щодо галицької спадщини Романа Мстиславовича. Тривале проживання поза межами Полині вплинуло на формування рис характеру Данила як сильної, жорстокої, безкомпромісної особистості. Основи військової виучки князь пройшов саме в Угорщині. Ключові слова: князь Данило, король Ендре II, васалітет, про текторат, Галицька земля, Угорське королівство. The article is devoted to the problem of personality status of prince-child Daniel Romanovicha during his stay in Hungarian kingdom. An author means, that Hungarian king Endre II used the princes rights of young pos sessor from Volhyn' in the relation to the galich inheritance of Roman Mstislavovich. The protracted residence of Daniel in Hungary affected formed his character as strong, cruel personality, a possessor without a compromi ses. A prince passed the bases of the military teaching exactly in Hungary. Key words: prince Daniel, king Andreas II, vassal, protectorate, Galician territory, Hungarian kingdom.

Степан БОРЧУК

ВКЛАД ІСИДОРА ШАРАНЕВИЧА В РОЗВИТОК СПЕЦІАЛЬНИХ ІСТОРИЧНИХ ДИСЦИПЛІН У статті аналізуються історичні праці Ісидора Автор показує внесок дослідника в розвиток тогочасної історичної науки, а також визначає вклад історика спеціальних історичних дисциплін.

Шараневича. та сучасної в розвиток

Ключові слова: Ісидор Шараневич, спеціальні історичні дисцип ліни, літописознавство, хронологія, топоніміка, історична географія, археологія, генеалогія. In the article the historical works of Isydor Sharanevich are analysed. The author shows the contribution of the researcher to the development of that time and modem historical science and also defines the contribution of the historian to the development of spécial historical disciplines. Key words: Isydor Sharanevich, Spécial Historical Disciplines, Chronicle Science, Chronology, Toponymy, Historical Geography, Archeology, Genealogy.

Ісидор Шараневич належить до найвизначніших україн ських особистостей. З його громадською діяльністю певною мі рою пов'язаний цілий етап політичного і національно-культур ного руху в Галичині в другій половині XIX століття. Своєю невтомною, наполегливою працею він вніс чималий доробок у вітчизняну історичну науку, зокрема археологію, музеєзнавст во, генеалогію та історичну географію. Метою нашої статті є проаналізувати історичні праці та показати внесок дослідника в розвиток тогочасної та сучасної історичної науки, а також визначити вклад історика в розвиток спеціальних історичних дисциплін. Широкомасштабні узагальнюючі дослідження значних хронологічних відрізків Галичини й Волині примушували І.Шараневича часто приділяти чималу увагу вивченню певних проблем із царини спеціальних історичних дисциплін. Така ситуація нерідко зумовлювалася не тільки їх слабкою вивче ністю, але й прагненням дослідника розширити інформативні межі різних видів джерел. Іноді І.Шараневич вдавався до пе ревірки фактологічної вартості наявних у його розпорядженні матеріалів. Багато малодосліджених проблем нагромадилося в царині історичної географії. Однією з них було питання щодо визна чення ліній старовинних шляхів, якими здійснювалися кому нікації поміж двома сторонами Карпат. На основі багатого іс-

Нм/імті Щр іичного матеріалу І.Шараневич дійшов праці на пошану ювіляра

"°'

^&-->

висновку, що переш через Карпати проходили в таких місцевостях: Тилич, і ніс, Синевідськ, через Васильків уздовж річки Пістинки, що В Прут, уздовж рік Серета, Сяна і Солі Довготривалі суперечки велися серед науковців щодо пер. о місцезнаходження Львова. Погляди І.Шараневича відін« по цього питання пройшли певну еволюцію. У 1860 році ц. і мідник твердив, що місто заснував князь Данило в 1250роках і назвав на честь сина Лева. Перші його Іудови були на території села Знесення і і 1. Шараневич висловив думку, що первісним місцезнахо дженням Львова були околиці костьола св. Войтеха, звідки він Иоступово поширився до південного підніжжя Замкової гори, н ' м стояла церква св. П'ятниці і, ймовірно, у XV столітті ісуипв монастир св. Онуфрія. Церква Вознесіння розташовува ні н на місці однойменного храму в селі Знесенні, яке було княжого Львова На думку І.Шаразбудоване князем Данилом місто було знищене татаром. ні юльськими воєначальниками, після чого воно було ініі.ііудоване на іншому місці. На основі вивчення значної кіль ці м-ті документів дослідник дійшов висновку, що гора, яка иін-пла ім'я князя Лева, розташовувалася навпроти сучасного замку. Це та тераса, на якій в австрійські часи був і над пороху. Тут розташовувалася фортеця князя Лева, яку король Казимир, здобувши місто

і .її .і 'і лс

[11, с.80-94].

} 255

свого

пі піною ' шіча,

[9, с.87-94]. У 1886

[18, с.20-25].

Ііи-окого чіпіцив [13, с.166-172]. Багато зусиль І.Шараневич приклав на локалізацію княЩ О Г О Галича. Дослідник зібрав усі доступні йому писемні дже-

рела, а також використав результати своїх археологічних дочіджень. Він, ведучи наукову полеміку з А.Петрушевичем, їм ументовано доводив, що місто розташовувалося на правому Яорезі річки Лімниця. І.Шараневич детально на його і.' і і, проте, як говорилося вище, він наприкінці життя прийняв точку зору О.Чоловського, згідно Галич розта жувався в селі Крилос Окрім цих міст, у Галицько-Волинському князівстві відо мо багато інших, за чисельністю яких регіон належав до найНльш заселених у Київській Русі. Говорячи, що найдавніши ми містами в князівстві потрібно вважати Перемишль і Черіиш, І.Шараневич перелічив усі інші міста, відомі з літописів, указавши при кожному з них рік першої писемної згадки. У иипадку дискусійної локалізації дослідник висловлював свою точку зору Значні результати І.Шараневич надіявся отримати від до ги ідження топоніміки. Зокрема, назви Карпати і Бескиди по-

ли

[18, с.188-215].

[16, с.45-52].

вказав з якою

388

На

вівтар

історії

Укра

ходять від фракійських племен капів і бессів, що може служи ти додатковим аргументом про фракійське заселення в давни ну цієї території. Торкаючись назви "Україна", дослідник від значає, що топоніми такого типу у слов'янських народів нерід ко вживалися для позначення прикордонних областей. Не на лежить до винятків і наша назва "Україна", яка в польськ добу використовувалася для означення окраїнної області, роз ташованої в середній течії Дніпра. Окрім цієї території, такі ж назви були поширені і в інших регіонах, зокрема, ще в княжу добу район правого берега річки Вепра називався Україна. Назву міста Печеніжин, як і Печенізького лісу, відомог ще в XV столітті, І.Шараневич виводить від етноніма "пече ніги". Топонім "Коломия" є слов'янського походження й озна чає поселення коло Миї, тобто річки, адже так кожну річк називали наші предки. Карпатський перевал, через який про лягав кордон між Угорщиною і Київською Руссю, зберіг такі мікротопоніми: Дверник, Дверничок, Творильна. Соляні про мисли Карпатського регіону позначені такими поселеннями: Сольна Баня, Росульна, Солець, Старосоль. На думку І.Шараневича, вони є найдавнішими карпатськими селами [15, с.115-119, 123]. Певну увагу приділив дослідник вивченню етимології топоніма "Галич". На його думку, він походить від старо слов'янського слова "гал", яке рідко зустрічається в сучасних мовах, а в давнину мало значення "чорний" або "син чорного". Топонім Петріч походить від імені Петро, а назва села Биків означає "оболонь" [17, с.6-7]. Численні поселення в Галичині з назвами Монастир, Монастирище, Черче, Черниця й похідні від них указують на те, що їх виникнення пов'язане з монастирями та ченцями. Семантичний ряд: Волча, Волчковець, Волчуха та інші, завдя чує своїм походженням від волоків, які з'єднували між собою судноплавні річки. Такі поселення здебільшого розташову валися на вододілах між великими ріками. Назви - Козари, Козарське сягають своїм корінням у часи існування могутнього Хозарського каганату. Поселення Тата ри, Татариків, Половці й похідні від них прозоро вказують на своє походження від етнонімів "татари" і "половці". І.Шара невич припускає, що в часи панування цих кочовиків у степах якісь їх групи з тих чи інших причин були вимушені зали шити свою батьківщину й переселятися в інші землі, або ці села належать полоненим народам, насильно тут поселеним. Топоніми "Пруси", "Прусе", "Прусинів", "Ятвяги" є свід ченням вдалих походів галицько-волинських князів на ці пле-

•

•І

праці

на

пошану

ювіляра

389

u u Назва "помаряни" вказує на переселення в Галичину і. невеликої групи людей із західнослов'янського племені | | п м ч | і я н и , яке проживало в басейні річки Одра. Подібне похо• і і . м и н и мають села: Венгерська воля, Венгерське, Угорське, '. і • • і >111 та їм подібні. княжої доби походять топоніми: Ярославове, Ярославів, І і 111:, Данилове, Васильківці, Василькове, Львів, які • ч а н и свої назви від галицько-волинських князів. Із цієї ж п походять численні топоніми, які вказують на певну щплізацію мешканців окремих сіл: Ковалі, Гончарі, Гути, ї ї . і. м и , Рибники та інші. Назви "Старгород", "Старе місто", і іродище", "Городиловичі", "Старе село" й інші свідчать про цинік-, можливо, також ще з княжих часів, походження осель. 11 епоху існування руської держави правдоподібно виникли її і топоніми: Княже, Княжий, Княжолука, Княгиничі, цільці, Ловче, Рата, Ратище, Боєвичі, Двірці, Двориска й u. адже слова "князі", "двори", "ловчі", "стрільці", "ратиі "бої" становлять набір термінів, характерних для князя і г о оточення. Численною є група топонімів, що пов'язана їм виникненням з особливостями рельєфу Галичини. Порідко назви селам давали водойми, поблизу яких вони і іпювувалися: Озерна, Ставчани, Річища, Зимна вода й її. Значний вплив на формування топоніміки мали назви рин, можливо, ці поселення виникли ще в поганські часи і 'п піною мірою відобразили поклоніння окремих слов'янських мі своїм тотемам [11, с.89-94]. У своїй науковій діяльності І.Шараневич відводив важливе Місце вивченню літописів. Його особливо цікавив хроніколоРІчиий метод фіксації подій, найбільш характерний не тільки і ні східних слов'ян, але й особливо для українських земель. /І,'плідник уважає, що такий спосіб висвітлення минувшини м панівним до середини XVIII століття. Сам розвиток і риїнського літописання дослідник поділяє на три періоди. Перший починається від створення Нестором "Повісті временИИХ літ" і до останнього запису в Галицько-Волинському літо п и с і під 1292 роком. Другий період, названий дослідником штовським", тривав від 1387 до 1648 року, проте потрібно її іаначити, що до 1446 року літописи не велися зовсім або їй нам невідомі. Третій період завершується 1750 роком, ке саме тоді обриваються записи останнього, відомого і і лідникам, "Чернігівського літопису" [29, с.4-5]. І.Шараневич наголошує, що літописець не був безсторон н і м фіксатором подій, його симпатії або антипатії до певних історичних осіб нерідко досить виразно простежуються. У

390

На

вівтар

історії

Україн

княжу добу літописці ідеалізували певних князів, найчастіш своїх покровителів. Майже всі автори хронік литовського періоду обстоюють ідею окремішності Литви від Польщі, незважаючи на нанесені нею шкоди українському народові. У третьому періоді спостерігаються дві тенденції серед тогочас них літописців. Одні вихваляють Річ Посполиту та її прави телів, І Ї І Ш І ж, навпаки, скидають на них вину за всі нещастя, які згодом спіткали державу. Основну увагу І.Шараневич зосередив на дослідженні літо писних пам'яток литовського періоду. У його розпорядженні було шість історичних творів, з яких чотири було опуб ліковано, а два містилися в рукописах. Науковий рівень публі кацій не завжди може задовольнити дослідника, у надруко ваних літописах наявні численні помилки. І.Шараневич відзначає, що польські історики-хроністи Длугош, Бельський, Гвагніні й Стрийковський користувалися літописами княжої доби й пізніших часів. Важливим завдан ням для майбутніх дослідників є вичленення літописних мате ріалів, наявних у складі цих хронік, і встановлення джерел, з яких вони походять. Длугош у тринадцятій книзі своєї "Хроніки" говорить, що він використав дванадцять літописів. Стрийковський відзначає, що він також мав у своєму розпо рядженні багато літописів. Проте вплив був взаємний, і автор Густинського літопису, як і літописець Леонтій Боболінський, використали у своїх творах звістки польських хронік. На основі проведеного джерелознавчого аналізу літописів литовського періоду І.Шараневич дійшов висновку, що дже релом для всіх послужив Смоленський літопис, проаргументувавши це твердження численними прикладами. Усі літописи литовського періоду є своєрідними збірками місцевих літо писів, географія яких є досить широкою. Тільки після смерті Гедиміна в центрі уваги вищезгаданих літописів починають бути загальнодержавні події Великого Князівства Литов ського. Заслуговує на увагу текстуальне зіставлення І.Шараневичем літописних звісток про спалення татарами Печерського монастиря під 1401 і 1604 роками. Дослідник аргументовано довів їх текстуальну співзалежність, відзначивши, що при описі подій 1604 року літописець скористався літописною статтею 1401 року, використавши наявні в ній фразеологічні звороти [29, с.8-12]. Цінним є спостереження І.Шараневича про користування укладачем Київського літопису Супральського списку щонай менше двома джерелами, адже про здобуття Константинополя

....

праці

на

пошани

ювіляра

391

m m i i ми в 1453 році в ньому наявні дві розповіді, значно ... і <іппі одна від одної. Подібна тенденція простежується ташістках про напад татарів у 1482 році на Київ і смерть і м|и і її н Казимира Ягелончина в 1492 році. І Шараневич підняв надзвичайно важливе питання про |и тпо досліджуваних ним літописів. Він наголосив, що Ніш по иизначити соціальне походження більшості літописців укладачів літописів, проте в деяких випадках це можливо • і . " п н і . Щодо Київського літопису Супральського списку, .інію його Волинської частини, дослідник висуває добре мгнтовану гіпотезу про автора-ченця. На користь такої п п свідчать численні цитати зі Святого Письма й трактун 'іініі воєнних поразок як Божої кари [29, с.36]. Лнтор літопису Великого князівства Литовського повідомпро себе, що в 1394 році він ще був немовлям, отже, на аавершення праці над літописом у 1446 році його укла дці налічувалось близько 50 років. Інший автор Київського шоу Супральського списку повідомляє про себе, що він ' u свідком відвідання королем Сигізмундом Августом Суп|щ пьського монастиря в 1533 році. Детальний опис автором Литовського літопису битви під Клецкем у 1506 році прозоро пшикає на його присутність у цій події. Обізнаність автора лінсу Великого князівства Литовського і Жмудського з дріб ними деталями смерті короля Сигізмунда І, а також із поми, що її супроводжували, указує на те, що він не тільки flyii їх очевидцем, але й належав до вищих кіл литовської III

І П І Х Т И .

Важливими є спостереження І.Шараневича над Литовьким н т о п и с о м , у якому, на його думку, автор не зумів критично проаналізувати наявні в ньому джерела, що спричинилося до ім'.ідвоєння деяких історичних осіб, зокрема Довмонта й Войінелка. В інших випадках автор літопису навпаки "з'єднав" нюх різних людей в один персонаж: Мендовга і Тройдена, linii щелка і Тройната та інших. Заслуговує на увагу гіпотеза І.Шараневича, що автор Ве ні кого літопису Литовського і Жмудського користувався у і п о е м у творі матеріалами, зібраними ним із метрик, які збе р і г а л и с я в костьолі св.Станіслава у Вільні. На користь такої і пщепції свідчать точні відомості про дні смерті коронованих Осіб, членів їх сімей, а також королівського оточення поряд із с ймовірними даними про кількість прожитих років, а в (•яких випадках і датою народження. Автор цього ж літопису користувався, на думку І.Шара невича, актовими матеріалами, адже він добре знає, де, коли й

392

На вівтар історії України

кому надано той чи інший уряд у Великому князівстві Литов ському. Подає він у своєму творі і точні дати смерті найвищих урядовців цієї держави, унаслідок чого вивільнялися посади, які вони займали. Детально автор розповів про першу люстрацію Литовських земель і писемну кодифікацію литовського права [29, с.48-59]. Дослідник висловив здогад, що автор цього літопису користувався хронікою, яка велася при королівському дворі, або записками двірського церемоніймейстера, тому йому добре відомо, коли й де народилася кожна королівська дитина; та кож він подає дні заручин, весіль і відомості про інші сімейні події осіб королівської крові. Щодо джерел, якими розпо ряджався автор Літопису Великого Князівства Литовського, І.Шараневич висловив думку, що при описі подій до 1446 року він користувався невідомою нам хронікою, яку поєднав із Смоленським літописом. У подальших частинах свого літо пису він основну увагу приділив висвітленню діяльності коро ля Казимира й особливо його наймолодшого сина Сигізмунда, який в очах цього автора був зразковим європейським монархом. І.Шараневич дослідив хронологію Галицько-Волинського літопису, який відомий у двох основних списках: Хлєбніковському й Іпатіївському. Перший майже не містить дат, а в другому вони розставлені пізнішим переписувачем, тому не можуть вважатися достовірними, за окремими винятками. Проте до часів І.Шараневича не був здійснений глибокий аналіз хронологічної сітки Іпатіївського зведення, хоча ще М.Карамзін висловив думку про їх хибність [4, с.60-61]. Інші історики або некритично приймали наявне в ній датування подій, або зауважували, що воно "непевно" чи "недоладно зроблене" [7, с.61; 8, с.793; 5, с.49; 1, с.153]. Тільки Д.Зубрицький зробив спробу самостійно, на основі використання інших джерел, передатувати події Галицько-Волинського літо пису, проте він занадто довіряв Густинському літопису [З, с.48-120]. І.Шараневич зібрав значний фактологічний порівняльний матеріал із польських, угорських, німецьких і руських дже рел, на основі якого, на думку М.Грушевського, "поправив дуже добре хронологію Іпатіївського кодексу" [2, с.4]. Проте ставлення І.Шараневича до дат, наявних у літописі, досить обережне. Він уважав їх розставленими пізнішим редактором і, визнаючи в них численні помилки (від одного до чотирьох років), усе-таки намагався деякі з них пояснити переведенням дат із січневого календаря на вересневий і прагненням

ІІчикиві

праці

па

пошану

ювіляра

псця до прагматизму, а також можливим "спізненням" диноких дат. Дослідник дійшов висновку, що в літописі Іуло проставлено тільки частину дат, а інші, можливо, були Почерпнуті редактором із невідомих нам джерел. І.Шараневич відзначив, що невідомий нам редактор розпо чни розставляти роки не від 1205 року, яким розпочинається і і шцько-Волинський літопис, а з 1200, тобто останнього року літопису, тому він розмістив події, відбувалися І пізніші часи, під 1201 роком. Можливо, він був обізнаний із ііііпіічноруськими літописними компіляціями, у яких, зокре ма, пін дізнався про роки таких подій: битва на Калці (1224), ВОХІД на хана Батия (1237), облога Києва монголо-татарсьі йми військами (1240), опираючись на які, невідомий редак|0р розташував здебільшого досить довільно хронологічну нітку [24, с.58-64]. Для виправлення дат Галицько-Волинського літопису І. ІІІараневич залучив великий масив джерел - як давньо руських, так і іноземних. Найбільш авторитетним літописом, на основі якого літописець звіряв датування подій, був Воскрссенський; також він залучав Новгородський перший, Лавронтіївський, Суздальський, іноді Густинський. З польських имтиномовних хронік найчастіше використовувалися Річники Траски, Судивоя, Малопольські, Краківських Францисканців і Великопольська хроніка. Серед інших захід ноєвропейських джерел слід виділити папські булли та "За пис ки" Плано Корпіні. На першому етапі роботи над хронологією І.Шараневич ви явив в іноземних джерелах достовірно датовані події, які паралельно згадуються в літописі. До таких слід віднести: і'їзд у Саноку (І205 р.), убивство імператора Священної рим ської імперії Филипа (21 III 1208 р.), смерть угорської коро леви Гертруди (28 IX 1213 р.) й інші події. Ці дати стали опорними віхами для подальших досліджень [24, с.70-78]. На другому етапі І.Шараневич виявив у давньоруських літописах датування частини подій, описаних у ГалицькоИолинському літописі. Як уже згадувалося вище, найбільш іінторитетним він уважав Воскресенський літопис. Знайдені в цьому виді джерел достовірні дати послужили дослідникові додатковими надійними опорами для реконструкції хронології І 'плицько-Волинського літопису. На третьому етапі І.Шараневич, опираючись на достовірні дати й порівняльний аналіз наявних джерел, зробив спробу встановити роки, коли відбувалися недатовані події, зафіксо вані в літописі. У деяких випадках він був змушений обмежи-

Київського

Красінських,

що

394

На вівтар історії України

тися досить приблизним відрізком часового протікання тих чи інших подій, в інших - зміг точно встановити їх дату. Здійс нене науковцем порівняльно-аналітичне дослідження хроно логії Галицько-Волинського літопису дозволило йому зробити науково-виважене перелатування більшості подій, частина з яких була прийнята наступними поколіннями істориків. Значний внесок зробив І.Шараневич у наукове видання се редньовічних документів, що стосуються історії західноукраїн ських земель. Центральне місце серед них займає збірник, присвячений історії Ставропігійського братства у Львові [22]. У ньому були поміщені документи, що в основному стосува лися братської церкви Успіння пресвятої Богородиці, за ви нятком молдавських грамот, частина з яких не має прямого відношення до цієї споруди. Ювілейна збірка складається з кількох частин. У першій опубліковані два мандати польських королів (Стефана Баторія з 1580 р. і Сигізмунда III із 1598 р.), а також чотири угоди Ставропігійського братства з малярами та будівничими. Най більша кількість документів опублікована в другій частині - 76. Це листи молдавських господарів, їх жінок та інших високо поставлених осіб до братства з найрізноманітніших питань. До третьої групи входить різноманітна кореспонденція, що стосу ється багатьох питань, пов'язаних із церквою Успіння пресвятої Богородиці (збір коштів на її будівництво, пропускні грамоти для братчиків, різноманітні проблеми, пов'язані з поїздками братчиків і т. д.). У цій групі опубліковано 36 документів. Наприкінці цього видання поміщений реєстр опубліко ваних документів, що прямо або опосередковано стосується історії Успенської церкви. Збірник містить іменний, геогра фічний і предметний покажчик. Публікація кожного докумен та супроводжується ґрунтовним археографічним описом, у якому охарактеризовано матеріал, на якому він написаний, підвішену печатку (або печатки), почерк і чорнило. І.Шараневич пише, що він послуговувався при виданні документів тими археографічними принципами, які викорис товували його колеги-археографи. Дослідник намагався якнай точніше відтворити в публікації текст рукописного оригіналу. Тільки розділові знаки розставлені ним самим згідно з пра вилами правопису. Також тверді й м'які знаки були збережені такі, як і в оригіналі, у разі ж їх відсутності вони проставля лися згідно з правописними правилами, тому в деяких випадках одні й ті ж слова мають різні закінчення [22, с.ХІІІ]. Окрему статтю І.Шараневич присвятив дослідженню руко писної книги, що походила з ліквідованого австрійською вла-

нові праці на пошани ювіляра

о»о

н• Львівського кляштору кармеліток босих. Вона містила в їй приблизно сорок копій документів, здебільшого маєтковощніішичого змісту. Складена була ця книжка внаслідок судоі процесу, який у 1664-1680 роках вели босі кармелітки з їм шатами Белзькими й Сенявськими. Дослідник детально •". фактеризував найважливіші з наявних у книзі документів, ц|миіитувавши найцікавіші фрагменти з них [27, с.403-411, и:, 509, 591-604]. Більшу частину монографії про Миколу Крассовського наймає додаток, у якому І.Шараневич описав архів Ставролі ти кого братства. Особливу увагу звернув дослідник на роз рахункові книги, з яких опублікував численні витяги. Він відинпчає, що до 1607 року вони носять фрагментарний характер, і піше від цього року ці документи збереглися в повному обшізі (за невеликими винятками). У них знаходяться надзви•імііпо цінні матеріали щодо різноманітних сторін життя Орптства [14, с.10-196]. У брошурі про Юрія Еліяшевича таИЖ наявний додаток, у якому поміщений археографічний |ВИС рахункових книг і сесійних протоколів Ставропігійського братства [21, с.24-33]. У кількох періодичних виданнях І.Шараневич опублікував І під документів, що здебільшого стосуються суспільно-еконо мічного розвитку міст Галичини XIV-XVIII ст. Найбільше дослідник видав документів до історії Львова, частину з яких пін виявив в архіві церкви св.П'ятниці; певну увагу приділив І.Шараневич публікації джерел з історії міста Галич [23]. Його археографічна діяльність сприяла залученню до наукового обігу значного масиву невідомих документів з історії України. Значні здобутки були в І.Шараневича на ниві музеє знавства. Він приділяв велику увагу переведенню приватного колекціонування на рейки наукового опрацювання й система тизації, зібраних пам'яток матеріальної і духовної культури. Па час відкриття в 1889 році музею Львівського Ставропігій ського братства у Львові діяли три приватні музейні збірки: закладу Оссолінських, Природничий і Промисловий [6, с.3-6]. Виникнення ж музею при Ставропігії було спричинене як на громадженням у її стінах значних духовних надбань, так і не обхідністю збереження та постійного експонування археологіч них предметів, виявлених під час розкопок у Галичі. Відкриттю музейної експозиції передувало звернення Львівського Ставропігійського інституту до громадськості Га личини із запрошенням узяти участь у бібліографічно-архео логічній виставці [10, с.1-3]. На заклик відгукнулася велика кількість організацій і людей, зацікавлених у збереженні й

пропагуванні культурних надбань українського народу. З найвіддаленіших куточків Галичини були привезені рукописні книги, стародруки, картини, статуетки й інші речі. З великим успіхом виставка експонувалася в Ставропігійському інституті з 10 жовтня 1888 року до 28 лютого 1889 року [12, с.1-96]. Частина її експонатів була подарована приватними власни ками музеєві. У 1890 році у фондах музею (разом із депозитами) налічу валося 313 предметів мистецтва, здебільшого церковного, 60 манускриптів, 243 стародруки, 1022 документи. Частину речей інститут набув взамін за церковні книги, які він ви давав. Експозиція розташовувалася в п'яти залах Ставропігій ського інституту. До найцінніших набутків музею потрібно віднести Кристинопільський апостол XII ст. і Бучацьке єван геліє XII ст. [28]. Одну статтю І.Шараневич присвятив епіграфіці. Він дослі джував написи на фрагментах мармурових плит, що походили з надгробників Успенської церкви. При перебудові церковного помосту в 1837 році вони були розбиті за наказом пономаря В.Несторовича. І.Шараневич виявив 61 фрагмент і на деяких із них він зумів відчитати окремі слова. Паралельно дослідник опрацював значний масив джерел, у яких виявив чимало згадок про осіб, похованих у крипті й на подвір'ї Успенської церкви. Серед відчитаних більших фрагментів написів були, зокрема, уривки з надгробників Могилів і Корняктів [20, с.178-190]. У царині генеалогії І.Шараневич склав дві таблиці: Мо гилів і Корецьких. У першій - дослідник на основі опрацю вання актів громадських і земських дослідив нащадків Єремії Могили до шостого коліна, подавши при кожному з них ґрунтовну біографічну довідку [25, с. 137-138]. При роботі над родоводом князів Корецьких І.Шараневичу допомогли три генеалогічні таблиці цього роду, що походили з XVIII ст. і були виявлені дослідником в архівних збірках. Проте, незва жаючи на наявні родоводи, І.Шараневич, у співавторстві з К.Відманном, перевірив біографічні факти кожної особи в ге неалогічній таблиці, що дозволило йому вияснити численні неточності й помилки. Родовід містить шість поколінь нащад ків князя Йоахима Богушевича Корецького [26, с.251-258]. І.Шараневич досяг значних успіхів у царині спеціальних історичних дисциплін. Вивчені дослідником найрізноманіт ніші питання літописознавства, хронології, топоніміки, істо ричної географії, археології, генеалогії й інших наук дали йому змогу більш глибоко простежити за протіканням історич-

Цинкові праці па пошану ювіляра

О97

НИ процесів У Галичині й Волині. Одночасно отримані ним рпаультати спричинилися неодноразово до перегляду паную ЧІ раніше поглядів в історичній науці щодо розв'язання цепних проблем. Дослідження І.Шараневича значною мірою не тратили своєї наукової вартості і в наші дні, тому його ІЦОБУТКИ використовують У своїх працях сучасні історики. 1. ВЕСТУЖЕВ-РЮМИН К . Н . О СОСТАВЕ РУССКИХ ЛЕТОПИСЕЙ ДО КОНЦА X I V В. - М.: НАУКА, 1948. - 440 С. 2. ГРУШЕВСЬКИЙ М. ХРОНОЛОГІЯ ПОДІЙ ГАЛИЦЬКО-ВОЛИНСЬКОЇ ЛІТОПИСИ // ЗАПИСКИ НАУКОВОГО ТОВАРИСТВА ІМ. Т.ШЕВЧЕНКА. - ЛЬВІВ, 1901. - Т . Х Ы . С. 4. •І. ЗУБРИЦКИЙ Д. ИСТОРИЯ ДРЕВНЕГО ГАЛИЧСКО-РУССКОГО КНЯЖЕСТВА. - ЛЬВІВ, 1852. - Т . З . - С. 4 8 - 1 2 0 . 4. КАРАМЗИН Н . М . ИСТОРИЯ ГОСУДАРСТВА РОССИЙСКОГО. - М., 1988. - КН.1. Т.І. - ПРИМЕЧАНИЕ. - 639 С. В, КОСТОМАРОВ Н . И . ЛЕКЦИИ ПО РУССКОЙ ИСТОРИИ. - С.-ПБ., 1861. (І. КРУТОУС А. ЛЬВІВСЬКІ МУЗЕЇ І ОЛЕКСАНДР ЧОЛОВСЬКИЙ // ЛЬВІВСЬКИЙ ІСТОРИЧНИЙ МУЗЕЙ. НАУКОВІ ЗАПИСКИ. - ЛЬВІВ, 1997. - ВИП.УІ. - 4 . 1 . С. 3 - 6 . 7. ПОГОДИН М. ИССЛЕДОВАНИЕ, ЗАМЕТКИ И ЛЕКЦИИ О РУССКОЙ ИСТОРИИ. - М., 1848. - T.IV. - С. 6 1 . Н. СОЛОВЬЕВ С М . ИСТОРИЯ РОССИИ. - М., 1959. - К Н . 1 . - 840 С. II. ШАРАНЕВИЧ I. ВЕСТКА О СТАРОДАВНЕМ ЛЬВОВЕ // ЛЬВОВЯНИН. - ЛЬВІВ, 1860. - С. 8 7 - 9 4 . 10. ШАРАНЕВИЧ I. ВОЗЗВАНИЕ ЛЬВОВСКОГО СТАВРОПИГІЙСКОГО ИНСТИТУТА, ПРИ ГЛАШАЮЩЕЕ К УЧАСТИЮ В БИБЛИОГРАФИЧЕСКО-АРХЕОЛОГИЧЕСКОЙ ВИСТАВЦЕ. ЛЬВІВ, 1888. - С. 1-3. 11. ШАРАНЕВИЧ І. ИЗСЛЕДОВАНІЕ НА ПОЛЕ ОТЕЧЕСТВЕННОЙ ГЕОГРАФІИ И ИСТОРІИ. ЛЬВІВ, 1869. - С. 8 0 - 9 4 . 12. ШАРАНЕВИЧ I. КАТАЛОГ АРХЕОЛОГИЧЕСКО-БИБЛИОГРАФИЧЕСКОЙ ВИСТВКИ СТАВРОПИГИЙСКОГО ИНСТИТУТА ВО ЛЬВОВЕ. - ЛЬВІВ, 1889. - С. 1-96. 13. ШАРАНЕВИЧ I. КОТОРАЯ З ВЕНЦЯ ГОР СТАНОВЛЯЩИХ РУБОК ЛЬВОВСКОЙ КОТЛИНИ ОТ ПОЛНОЧИ, БИЛА ГОРОЮ ЛЬВА, Т. Е. ГОРОЮ НА КОТОРОЙ ПОСТОЕННИЙ БИЛ ЕШЕ В РУССКИХ ВРЕМЕНАХ ГОЛОВНИЙ ЗАМОК ИЛИ ГОЛОВНАЯ КРЕПОСТЬ ВТО РИЧНО СОЗДАННОГО ГОРОДА ЛЬВА // ГЕОГРАФИЧЕСКИЕ СТАТЬИ. - ЛЬВІВ, 1875. С. 166-172. 14. ШАРАНЕВИЧ I. НИКОЛАЙ КРАССОВСКІЙ. - ЛЬВІВ, 1895. - 36 С. 15. ШАРАНЕВИЧ I. СЛОВЯНСЬКИ НАЧАТКИ У СКЛОНОВ КАРПАТ // WALNY ZJAZD CZŁONKÓW TOWARZYSTWA PEDAGOGICZNEGO. - LWÓW, 1871. - S. 9 0 - 1 1 3 . 16. ШАРАНЕВИЧ I. СТАРОДАВНИЕ ГАЛИЦКІЕ ГОРОДИ. - ЛЬВІВ, 1 8 6 1 . - С. 4 5 - 5 2 . 17. ШАРАНЕВИЧ І. СТАРОДАВНІЙ КНЯЖІЙ ГОРОД ГАЛИЧ. - ЛЬВІВ: ТИПОГРАФІЯ СТАВРОПІГІЙСЬКОГО ІНСТИТУТУ, 1880. - 57 С. 18. ШАРАНЕВИЧ І. УКАЗАНИЯ В ПИСАННИХ ИСТОЧНИКАХ, А ОСОБЕННО В ДОКУ МЕНТАХ И АКТАХ ДО АРХЕОЛОГИЧЕСКИХ ИСЛЕДОВАНІЙ. - ЛЬВІВ, 1886. - ЧАСТЬ II. - С. 2 0 - 2 5 . 19. ШАРАНЕВИЧ І. УКАЗАНИЯ В ПИСАННИХ ИСТОЧНИКАХ, А ОСОБЕННО В ДОКУМЕНТАХ И АКТАХ ДО АРХЕОЛОГИЧЕСКИХ ИСЛЕДОВАНІЙ. // ЛИТЕРАТУРНИЙ СБОРНИК ГАЛИЦКО-РУССКОЙ МАТИЦИ. - ЛЬВІВ, 1885. - Ч.І. ГАЛИЧ - С. 1 8 8 215. 20. ШАРАНЕВИЧ І. УКРУХИ ИЗ НАДГРОБНІХ ПЛИТ В СТАВРОПИГИЙСКОЙ ЦЕРКВИ УСПЕНІЯ ПРЕСВЯТОЙ БОГОРОДИЦИ ВО ЛЬВОВЕ // ВРЕМЕННИК ИНСТИТУТА СТАВРОПИГИЙСКОГО НА ГОД 1890. - ЛЬВІВ, 1889. - С. 178-190.

398

На

вівтар

історії

України

2 1 . Ш а р а н е в и ч І. Юрій Е л і я ш е в и ч . - Львів, 1 8 9 5 . - 36 с. 22. Юбилейное издание в память 300-летнего основанія Львовского С т а в р о п и г і й с к о г о братства. - Л ь в і в , 1 8 8 6 . — Т. І. 2 3 . P r e g l a d a r c h e o l o g i c z n y . - L w ó w , 1 8 8 2 . - Z . l . - S. 8 7 - 9 0 ; 1 8 8 9 . - Z.2. S. 1 1 8 - 1 2 7 ; Z . 3 . - C. 1 0 1 - 1 1 4 ; 1 8 8 8 . - Z.4. - S. 1 9 1 - 2 0 6 ; Szaraniewiecz I. У к а з а н и я в п и с ь м е н н и х и с т о ч н и к а х , а о с о б е н н о в д о к у м е н т а х и а к т а х до археологических исследований: Галич-Львов // Литературний сборник Г а л и ц к о - Р у с с к о й М а т и ц и . - Л ь в і в , 1885. - С. 1 8 8 - 2 1 5 . 24. Szaraniewicz I. Die Hipatios-Chronik als Quellen Beitrag zur o e s t e r r e i c h i s c h e n G e s c h i c h t e . - Л ь в і в , 1 8 7 2 . - 1 5 0 с. 25. Szaraniewicz I. Tablica genealogiezna potomstwa zeremjasza Mohily // Przegląd a r c h e o l o g i e c z n y . - L w o w , 1 8 8 3 . - Z . 3 . - S . 1 3 7 - 1 3 8 . 26. Szaraniewicz I., W i d m a n n K. Tablica geneologiczna J o a c h i m a Bohuszew i c z a X i e c i a K o r e c k i e g o / / Przegląd a r c h e o l o g i e c z n y . - L w o w , 1 8 8 8 . - Z . 4 . - S. 2 5 1 - 2 5 8 . 27. Szaraniewiecz I. R o z t i o r rekopisminnej księgi: Zapisy K a r m e l i t e k bosych we Lwowie // P r z e w o d n i k n a u k o w y i l i t e r a c k i . - Lwow, 1 8 8 5 . - S. 4 0 3 - 4 1 1 , 495-509; 591-604. 28. Szaraniewiecz I. Ruskie M u s e u m I n s t y t u t u Stauropigijskiego we Lwowie. Lwow, 1937. - S. 1-14; Й о г о ж. К а т а л о г а р х е о л о г и ч е с к о - а р т и с т и ч е с к и х предметов, церковно-словенских рукописей и старопечатних книг кириловского письма н а х о д я щ и х с я в Музее Ставропигийского Института на д н и 1/13 м а р т а 1 8 9 0 г. - Л ь в і в , 1 8 9 0 . - С. 1-40. 2 9 . S z a r a n i e w i e z I. О l a t o p i s a c h I k r o n i k a c h r u s k i c h XV І X V I w i e k u , а zwłaszcza о Latopisie "welikoho k n i a z t w a litowskoho I zomosskoho". K r a k o w , 1882. - S. 4 - 5 .

Василь

ПЕДИЧ

МЕТОДОЛОГІЧНІ, ДЖЕРЕЛОЗНАВЧІ ТА ІСТОРІОГРАФІЧНІ АСПЕКТИ ВИВЧЕННЯ ЛЬВІВСЬКОЇ ІСТОРИЧНОЇ ШКОЛИ МИХАЙЛА ГРУШЕВСЬКОГО У

статті

релознавчих ної

школи.

риство

зупинився

діяльності

Ключові

на на

характеристику аспектів

вивченні

М.Грушевського

слова: історична

ім.

увагу

історіографічних

Автор

організаційної Львівська

звернено

та

методологія, школа,

методологічних,

вивчення наукової

та

його

Львівської

спадщини

науково-

учнів.

джерелознавство,

історіографічний

дже

історич

огляд,

історіографія, Наукове

това

Т.Шевченка.

In the article attention is payed to the description of methodological, source study and historiography aspects of study of the Lviv School of History. The author studies the scientific heritage and the scienceorganizational activity of M. Grushevsky and his followers. Key

words:

School

History,

after

T.Shevchenko.

Methodology, historiography

Source review,

Study, the

Historiography, Scientific

the

Community

Lviv named

Наукова школа є багаторівневим і багатоаспектним понятП І М , одним із найбільш складних і ще не достатньо вивчених п і лем сучасної історіографії. Складність проблеми "наукова ПІ І " Ї Ї а" зумовили різноманітність підходів і чисельність тракІ.ІІІІІЬ цього поняття в науковознавчих дослідженнях. Як уючі історіографічного процесу використовуються понятІ "течія", "напрямок" і "школа". "Течією" називають широкі й аморфні групи істориків, які об'єднані загальними методоІ І . І І М Н И М И й суспільно-політичними принципами і, як пра Н І Ї U D , включають у себе різні "напрямки" і "школи". Так, "те•I " можна назвати консервативну, націоналістичну, демоІ і . . І пічну історіографію. Під "напрямком" розуміють більш І•имііактні групи вчених, тісно пов'язаних між собою не тільІ п спільними методологічними принципами, а і їх тлума|І а також загальною тематикою і проблематикою своїх Так, у середині течії можна виділити історично-еконоМІ'іпий, культурно-історичний державницький напрямки. Тер М І Н "школа" став застосовуватися для визначення щ е більш Вузької групи істориків, які утворюють відгалуження від широкої "течії" чи навіть "напрямку". Критеріями виокрем' Н Н П Я "школи" для одних дослідників служать спільні методич НІ прийоми, групування навколо одного університету чи ве Н І І Ч І Г О вченого [1], для інших об'єднання для реалізації спіль ної дослідницької програми [2] чи певний стиль дослідження, який залишається незмінним при зміні проблематики [3]. Львівський учений, професор Я.Грицак досить слушно куважує, що "найпершою умовою розв'язання цих супе речностей було б термінологічне устійнення предмету дискусії, тобто означення, що являє собою історична школа" [4]. У свій час (1972-1974 рр.) цій проблемі була присвячена дискусія, П І " велась н а сторінках газети "Свобода" т а журналу "Український історик" серед істориків української діаспори. Мідомий український учений із США Омелян Пріцак, ипділяючи передумови, необхідні для виникнення наукової •Коли, зазначає, що "... треба, щоб після відповідного, іноді довгого підготовчого часу, в одну й ту саму пору були наявні елементи, які складають школу. Ними є: досвідчений і ' індомий свого завдання керівник школи, віддані справі пиіановиті учні, верстат праці (спеціальна бібліотека, семінар), постійна економічна база школи і постійні спільні .жадання школи" [5]. На багатовимірність феномену школи в структурі історичної науки звертає увагу автор підручника "Українська історіографія XVIII - початок XX століття" професор І.Колесник [6].

пням, робіт.

Д О С И Т Ь

На

вівтар

історії

України

орієнтовану культурно-політичну силу русинів - народовську громаду. Завдяки їхнім зусиллям галичани зуміли вистояти в умовах польського всевладдя, дали належну відсіч підтри муваній російським царизмом русофільській течії. Студентами-народовцями надавалася організаційна та інформаційна підтримка гімназійним громадам, що дозволило підготувати генерацію діячів, представники якої в наступні десятиліття стали на чолі українського національного руху в Галичині. 1. 2. 3. 4. 5. 6. 7. 8.

Львівська наукова бібліотека імені В.Стефаникв H A H У к р а ї н и . Відділ рукописів, ф . 1 , спр.560. Ц е н т р а л ь н и й д е р ж а в н и й історичний архів у місті Львові (далі - Ц Д І А У у Львові, ф.309, о п . 1 , спр 2 2 2 1 . ЦДІАУ у Львові, ф.310, оп.1, спр.131. ЦДІАУ у Львоиі, ф.834, о п . 1 , спр.120. А р к у ш а О. О л е к с а н д р Б а р в і н с ь к и й . До 150-річчя від д н я н а р о д ж е н н я . Львів, 1997. Б а р в і н с ь к и й О. С п о м и н и з мого ж и т т я . - Н ь ю - Й о р к - К . , 2004. - 4 . 1 , 2. Г о р д и н с ь к и й Я. До історії культурного і політичного ж и т т я в Г а л и ч и н і в 60-х р р . X I X ст. - Л ь в і в , 1 9 1 7 . Грицан А. Просвітня зоря Прикарпаття. - Івано-Франківськ, 2001.

9. Г у н я і О с т р я н и ц я // П р а в д а . - 1 8 6 7 . - 11 ж о в т н я . ІО.Гурак І. "Молода У к р а ї н а " : студентство у суспільно-політичному ж и т т і Г а л и ч и н и (60-ті р р . X I X - п о ч а т о к XX ст.). - І в а н о - Ф р а н к і в с ь к , 2 0 0 7 . 1 1 . Д а н и л о Т а н я ч к е в и ч // З о р я . - 1895. - 15(27) л и п н я . 1 2 . Д о п и с ь з К и є в а // Мета. - 1 8 6 3 . - № 1 . І З . Ж и в о т к о А. Історія української преси. - Мюнхен, 1989 1990. 1 4 . І . М . Від С а м б о р а // С л о в о . - 1 8 6 2 . - 1 (13) с е р п н я . 1 5 . К л и м к о в и ч К. До молодої громади // Вечерниці. - 1862. - 28 ч е р в н я . І б . К л и м к о в и ч К. С т а н о в и щ е Русі супроти л я д с ь к о - м о с к о в с ь к о ї борби // Мета. ~ 1863. - № 1 . 1 7 . К л и м к о в и ч К. Ф е д е р а ц і я і її з н а ч е н н я д л я Австрії // Мета. - 1 8 6 5 . - № 4 . 1 8 . К л и м к о в и ч К. Централізм московський // Мета. - 1865. - № 8 . 1 9 . К о в а л ю к Р.Т. "Молода Р у с ь " - ідейне об'єднання у к р а ї н с ь к и х студентів Г а л и ч и н и (за м а т е р і а л а м и п е р і о д и ч н и х в и д а н ь 60-х р р . X I X ст.) / / Українська періодика: історія і сучасність. - Львів, 2002. - С.201-210. 20.Ковалюк Р. Український студентський рух на західних землях. X I X XX ст. - Львів, 2 0 0 1 . 21.Козацький гетьман Криштоф

Косинський

Ніколая

Костомарова

" И с т о р и ч е с к и я М о н о г р а ф і й " ) // П р а в д а . - 1 8 6 7 . - 11 с е р п н я . 2 2 . К о р о т к и й обзір И с т о р и і руського народа від н а й д а в н і ш и х часів аж до Б . Х м е л ь н и ц ь к о г о // П р а в д а . - 1 8 6 7 . - 11 к в і т н я . 23.Кухар Р. Віденська "Січ". Історія Українського Академічного Товариства " С і ч " у Відні (1868 - 1947). - К., 1994. 2 4 . Л і м н и ц ь к и й М . Г а л и ц ь к а м о л о д ь 60-х р р . X I X в . і Ш е в ч е н к о / / Р і д н а школа. - 1933. - 4 . 5 . 2 5 . Л і т е р а т у р н і і бібліографічні вісті і з а м і т к и // П р а в д а . 1867. 11 квітня. 2 6 . М л а к а Д. Д у м к а // П р а в д а . - 1867. - 1 к в і т н я .

461

Наукові праці на пошану ювіляра

* 2 7 . " М о л о д а Р у с ь " в р о к а х 1 8 6 0 - 1 8 6 6 [з р у к о п и с у з р о к у 1866] // Д і л о . 1892. - 5(17) лютого. 2 8 . Н а р и с історії українсько-руської літератури до 1890 р. // Ф р а н к о І. З і б р а н н я творів у 50-ти т о м а х . - К . , 1 9 8 4 . - Т . 4 1 . Л і т е р а т у р н о - к р и т и ч н і праці. 2 9 . Н е в і д о м и й з п о м і ж гурту. П и с ь м о до громади // Мета. - 1 8 6 3 . - № 3 . З О . П е р е д н є с л о в о // В е ч е р н и ц і . - 1 8 6 2 . - 1 л ю т о г о . 3 1 . П е р е д н є слово // Мета. - 1 8 6 3 . - № 1 . 3 2 . Р а й к і в с ь к и й І. Українське національне відродження к і н ц я XVIII п о ч а т к у XX ст. // Г а л и ч и н а : науково-просвітній к р а є з н а в ч и й часопис. Івано-Франківськ, 2000. - № 4 . З З . Р е в а к о в и ч Т. П е р е п и с к а п и с ь м е н н и к і в 1860-х років в Г а л и ч и н і // Записки Н Т Ш . - Львів, 1913. - T.CXVII-CXVIII. 34.Романюк М.М., Галушко М.В. Українські 1939 рр.: Історико-бібліографічне дослідження: Т.1. 1848-1900 рр.

часописи У 3 т. -

Львова 1848Львів, 2001. -

35.Русь // Енциклопедія українознавства. - Львів, 1 9 9 8 . - Т.7. 3 6 . Р у с ь к і а к а д е м і к и Львівські. З а я в л є н н є // Правда. - 1867. - 11 червня. 37.Середа О. Н а ц і о н а л ь н а свідомість і політична програма ранніх народовців у Східній Галичині (1861-1867) // Вісник Львівського університету. Серія історична. - 1999. - Вип.34. - С.199-214. 38.Середа О. П и т а н н я української національної ідентичності у громадськополітичному ж и т т і Г а л и ч и н и в 1860 - 1867 роках // Третій м і ж н а р о д н и й конгрес україністів (26-29 серпня 1996 р.). Історія. - Харків, 1996. 4 . 1 . - С. 1 1 2 - 1 1 8 . 39.Справозданє з п е р ш и х Загальних Зборів товариства "Просвіта" // Правда. - 1 8 6 8 . - ЗО л и с т о п а д а . 40.Стахів М. На х в и л я х революції. - Львів, 1938. - 4 . 2 . 4 1 . Т е р л е ц ь к и й О. Г а л и ц ь к о - р у с ь к е п и с ь м е н с т в о 1 8 4 8 - 1 8 6 5 р р . праця. - Львів, 1903. 42.Українці в Галичині під Австрійським пануванням // ЛисякР у д н и ц ь к и й І. І с т о р и ч н і есе: У 2 т. - К . , 1 9 9 4 . - Т . 1 . 4 3 . Ф е д ь к о в и ч О. О п р и ш о к // П р а в д а . - 1 8 6 7 . - 1 к в і т н я . 4 4 . Ш е в ч е н к о Т. Петро Д о р о ш е н к о // П р а в д а . - 1867. - 21 серпня.

Недокіїї'ігші

Василь

БУРДУЛАНЮК

ЦЕРКОВНЕ ЖИТТЯ В ДОСЛІДЖЕННЯХ УКРАЇНСЬКИХ УЧЕНИХ ГАЛИЧИНИ XIX - ПЕРШОЇ ТРЕТИНИ XX СТОЛІТЬ У XIX

статті

ливу

першої

увагу

знавців,

які

Ключові пігійський НТШ.

проаналізовано третини

на

дослідження

працювали слова: інститут,

ст.

доробок у

діячів

Науковому

історія

церкви,

Наукове

царині

українських історії

"Руської

трійці",

товаристві релігія,

товариство

ім.

"Руська ім.

учених

церкви.

Галичини

Звернено

істориків

особ крає

Т.Шевченка. трійця".

Ставро

Т.Шевченка,

Записки

На

вівтар

історії

України

In the article the creation of the Ukrainian scientists of Galychyna of the 19-th - the second third of the 20-th century in the area of the Church's history is analysed. Special attention is payed to the research of figures of "The Ruska Trinity", historians and regional etnographers who worked in the Scientific Community named after T. Shevchenko. Key words: the Church's history, religion, "the Ruska Trinity", the Staropigiyskiy Institute, the Scientific Community named after T. Shevchenko, notes of NTSH.

Упродовж багатьох століть бездержавності України церква відігравала важливу роль у збереженні національної ідентич ності та духовному розвитку українців. Тому цілком законо мірним видається інтерес до церковного життя вчених Га личини XIX - першої третини XX століть. На початку XIX ст. вчений і монах Варлаам Компанієвич упорядкував матеріали з історії львівських монастирів св. Юрія та Онуфрія і на їх основі склав монастирські літописи. Літопис Святоюрського монастиря в 1841 році він опублікував [13, с.6]. Тоді ж збиранням матеріалів з історії церкви за йнявся Михайло Гарасевич. Його дослідницька робота була пов'язана з відновленням у Львові митрополії УГКЦ. У праці "Літопис Руської церкви", що з'явилась друком латинською мовою у Львові в 1862 році вже після смерті автора, він багато уваги присвятив, зокрема, історії Галицької митрополії, що, на його думку, містилася в сучасному селі Шевченкове біля Галича (церква св. Пантелеймона) [16, с.90]. У творчому доробку діяча "Руської трійці" Івана Вагилевича є дослідження "Монастир Скит у Маняві", що з'явило ся друком у 1848 році [6, с.48]. Автором переважно на основі народних переказів опрацьовано історію монастиря, приділено також увагу його архітектурі та іконопису, що на той час збереглися. Він одним із перших зумів оцінити іконостас, пізніше відомий під назвою Богородчанського. Однак учений не встановив засновника монастиря та часу його виникнення. У 1829 році співробітником Ставропігійського інституту у Львові став відомий учений Денис Зубрицький. Він склав перший інвентарний опис архіву Ставропігії. Згодом учений видав "Літопис Львівського Ставропігійського братства", "Істо рію давнього Галицько-руського князівства", "Хроніку міста Львова", "Нарис з історії руського народу в Галичині" та інші праці, в яких належним чином показано становище церкви на території краю [15, с.28-30]. Близько 60 публікацій з історії релігії та церкви є у творчому доробку галицького вченого Антона Петрушевича [4,

Наукові

праці

па

пошану

ювіляра

463

> с.55-75]. Серед них, зокрема, слід згадати дослідження "Про соборну Богородичну церкву в Галичі", "Відомості про гали цько-руських єпископів і митрополитів", "Матеріали для істо рії Берестейської церковної унії з римським престолом", "Йосиф Шумлянський, перший львівський уніатський єпис коп", "Історичні відомості про церкву св. Пантелеймона біля міста Галича" та ін. Слід зауважити, що вчений своїми публі каціями звернув увагу сучасників на необхідність активних археологічних розкопок околиць Галича, хоч водночас допус кався хибних трактувань місцезнаходження стародавнього міста. Проблеми історії церкви вивчав також Ісидор Шараневич. Цій тематиці присвячено майже ЗО публікацій ученого [2, с.25-34]. Вони торкаються проблем історії духовенства та цер ковного землеволодіння XVI-XVIII століть, діяльності братств. Упродовж 1882-1885 років І.Шараневич активно займався археологічними дослідженнями в Галичі, відкрив численні пам'ятки, пов'язані з цим давнім містом. Тільки за перші два роки розкопок учений разом із Л.Лаврецьким виявили фунда менти церкви Спаса над Кам'яним вивозом, Богородичної церкви під лісом Дубравою в урочищі Бідунь, Благовіщенську церкву при дорозі, що веде до Калуша тощо [15, с.40]. Археологічні пам'ятки, виявлені під час цих розкопок, лягли в основу музею галицько-української старовини при Ставропі гійському інституті у Львові. У 1880 році у Відні вийшла у світ німецькою мовою дво томна праця Юліана Пелеша "Історія унії руської церкви з Римом", в якій автор подає матеріал від давньоруських часів до XIX століття. У 1883 році з'явилась також друком розвідка вченого "Унія і православіє". Історії церковної унії присвячена також праця Антона Добрянського "Історія єпископів з'єднаних єпархій Пере мишльської, Самбірської і Саноцької від найдавніших часів до 1794 р.", що вийшла у Львові в 1894 році. Уродженець Станіславова вчений вірменського походжен ня Садок Баронч присвятив кілька праць історії монастирів Галичини. Це, зокрема, "Монастир отців Василіян в Підгірцях", "Історія монастиря отців Домініканів у Підкаменю", "Відомості про василіянських малярів" тощо [13, с.10]. Слід відмітити, що при написанні цих праць автор використав малодоступні монастирські архіви. З кінця XIX століття важливим науковим центром Гали чини стає Наукове товариство імені Шевченка. У творчому доробку вчених, що гуртувалися в НТШ, важливе місце зай-

464

На

вівтар

історії

України

мають і проблеми історії церкви. Так, близько десяти публі кацій згаданій проблемі присвятив Олександр Барвінський. Серед них слід назвати публікації, присвячені Успенській церкві у Львові, Львівському братству, Києво-Печерській Лав рі, П.Кулішу та І.Пулюю як перекладачам Святого письма тощо [14, с.192-197]. Уродженець села Павлівки поблизу Станіславова Юліан Целевич у своїй публікації "Дещо за поселение угорської України русинами і за унію церкви православної угорських русинів з Римом" порушив важливі питання церковного жит тя в цьому краї від запровадження християнства до XVIII ст. [9, с.35-36]. На багатому архівному матеріалі вчений написав також відоме дослідження "Історія Скиту Манявського", де всебічно показав його історію від заснування в 1611 році до закриття австрійською владою в 1785 році. Питанням релігії та церкви певну увагу присвятив також М.Грушевський, який, як відомо, тривалий час проживав у Галичині. Ряд публікацій із цієї тематики вчений опублікував із ЗНТШ. Це, зокрема, "Метрика самбірська. Подробиці з іс торії відносин релігійних" (т.10), "Печатка митрополита Конс тантина з Звенигорода" (т. 12), "Кілька документів до історії сільського духовенства в Галичині" (т.51), "До біографії мит рополита Онисифора Дівочки" (т.74) [1]. Дальше опрацювання вченим даної проблеми перетворилося в дослідження "З історії релігійної думки на Україні", що вийшло друком у Львові в 1925 році. Тут висвітлено релігійне життя в Україні з найдав ніших часів до XIX ст., показано роль релігійної ідеології в суспільно-політичному та культурному розвитку [5]. Не залишались осторонь даної проблеми й представники львівської історичної школи М.Грушевського. Історії церков ної унії й різним аспектам церковних відносин присвячено ряд праць, що були опубліковані на сторінках ЗНТШ. Це, зокре ма, праці Олександра Сушка "Предтеча церковної унії 1596 р . " (тт.53,55), "Епізод з життя Петра Скарги" (т.56), "Впро ваджене єзуїтів до Польщі" (тт.57, 58), Федора Гулійчука "Хмельницький і сокальські бернардини" (т.71) та "Петро Дорошенко і крехівські василияни" (т.76), Івана Крип'якевича "Пастирський лист Ангеловича з 1799 р. (т.72), "Автобіографія холмського священика з першої половини XIX віку" (т.73), "Львівська Русь в першій половині XVI віку (тт.77-79), Бог дана Бучинського "Студії до історії церковної унії" (тт.85, 86, 88), Федора Срібного "Студії над організацією Львівської Став ропігії від кінця XVI до половини XVII ст." (тт. 106, 108, 111,

Наукові праці на пошану ювіляра

4Ь5

112, 114, 115), Миколи Чубатого "Західна Україна і Рим у XIII віці у своїх змаганнях до церковної унії" (тт.123-124) [1], У цьому ж виданні публікували свої дослідження з окресленої тематики й інші дослідники. Так, Меланін Бордун опублікувала дослідження "З життя українського духовенства Львівської єпархії в другій половині XVIII в." (тт.109, 110, 134-135), Юрій Кміт - "1848 рік і Львівська руська духовна семінарія" (т.40) та "Причинки до історії руського духовного семінаря у Львові від 1837-1851 рр." (т.91), Антін Крушельницький - "З дневника греко-католицького пароха 18481850 рр. (т.52), Ярослав Гординський - "Віденська греко-католицька духовна семінарія в рр. 1852-1855" (т.115) та "Осно ване греко-католицької церкви в князівстві Люкка в Італії" (т.125), Микола Андрусяк - "Іван Хлопецький, перемиський православний єпископ-номінат в 1632-1633 рр." (т.147) [1] тощо. Значну увагу історії церкви особливо в останні роки життя приділяв Степан Томашівський. У 1916 році він опублікував дослідження "Церковний бік української справи", а пізніше "Предтеча Ізидора. Петро Акерович, незнаний митрополит руський (1241-1245)" та "До історії питання: хто був архієпископ Петро 1245 р. (Записки Чина св. Василія Вели кого. - 1927. - Т.2. - Вип.3-4). Дещо пізніше в цьому ж ви данні були опубліковані його статті "Боярин чи ігумен?" та "До історії Перемишля і його єпископської катедри" (Записки ЧСВВ. - 1928. - Т.Ш. - Вип.1-2). У 1928 році з'явилась роз відка вченого "Петро, перший уніятський митрополит України-Руси". Того ж року з'явилась його публікація "Звідки Україна приймала християнство?" [11, с.144-145]. У творчому доробку вченого є також праця "Вступ до "Історії церкви в Україні". Розпочату 1928 року велику історію церкви в чоти рьох томах учений не встиг завершити [7, с.870]. У міжвоєнні роки до вивчення історії церкви приступив ряд молодих науковців. Так, Теофіл Коструба спочатку написав розвідку "Неіснуючий монастир оо. Василіян у Чорткові". Згодом з'явились його праці "Самборське єпископство в часах князя Лева", "Нариси з церковної історії України Х-ХШ століття", "Віра наших предків. Церковнорелігійна ідеологія у княжій Україні X-XIV ст.", "Як Москва нищила українську церкву" тощо [7, с.358]. Понад 30 пуб лікацій з окресленої тематики є у творчому доробку Миколи Голубця. Значна частина з них присвячена історії церков Львова, монастирів та церков Галичини [3, с.39-76].

466

вівтар

історії

України

У львівський період своєї творчості археолог Ярослав Пас тернак на пропозицію митрополита А.Шептицького проводив у 1933 році розкопки церкви св. Юрія у Львові, у 1935 році храму з княжих часів у селі Побережжя, а в 1936 році від крив фундаменти Успенського собору в Крилосі. У 1937 році вчений розкопав усередині згаданого храму саркофаг із похованням князя Ярослава Осмомисла [12, с.27, 29]. Зі своїми знахідками під час розкопок учений знайомив сучас ників через наукові й популярні публікації в часописах та газетах. У досліджуваний період ряд публікацій із релігійної тематики з'явився також на сторінках "Літературно-наукового вісника". Так, Володимир Гнатюк опублікував тут замітки "Вавилон і Біблія" (т.18, ч.П) та "Діяльність католицьких монахів в Австрії (т.20, ч.П), Мирон Кордуба - "Біблія в освіт ленню найновіших вавилонських розкопків" (т.21), Олександр Лотоцький - "Церковна справа на Україні" (т.80), А.Річицький - "Свята Софія Київська" (т.т. 101, 104-105), Іван Франко - "Вавилон і Новий Завіт" (т.32), "Ювілей Британсь кого Біблійного товариства" (т.26) тощо [18, с.447]. Певний внесок у досліджувану проблему зробили також літературознавці. Так, Кирило Студинський на сторінках ЗНТШ опублікував дослідження "Польські конспірації серед руських питомців і духовенства в Галичині в роках 18311846" (т.80, 82) [1]. У творчому доробку Василя Щурата є розвідки "Афон і Афонські монахи", "Чернеча республіка на Афоні", "Два письма єп. Іннок. Винницького: причинок до історії западноруської церкви XVII в"., "До біографії і писань Івана з Вишні" та ін. [11, с.124]. Не оминули окреслену проблему й мистецтвознавці. Так, лише на сторінках ЗНТШ вони помістили ряд цікавих публікацій. Зокрема, Іларіон Свєнціцький тут опублікував дослідження "Бучацьке євангеліє. Палеографічний опис" (т.105), "Галицько-руське церковне малярство XV-XVI ст." (т. 121) та "Новосадський Апостол. Опис рукопису XIV в." (т.126-127), Володимир Січинський - "Бойківський тип дерев'яних церков на Карпатах" (т.144-145), Вадим Щербаківський - "Деревляні церкви на Україні і їх типи" (т.74) та "Церкви на Бойківщині" (т.114) [1]. До речі, В.Щербаківський із 1908 року працював у Національному музеї у Львові, часто їздив по Галичині й Закарпатті, де ретельно досліджував цер ковну й народну архітектуру та пам'ятки мистецтва. Резуль татом цього стало дослідження про українську й зарубіжну

Наукові

праці

на

пошану

ювіляра

архітектуру "Архітектура, у різних народів і на Україні", що з'явилось друком 1910 року. Тут у розділі, присвяченому українській архітектурі, учений дав характеристику архітек турних пам'яток усіх українських земель, порівняв архітек турні здобутки українського народу з досягненнями в цій галузі інших народів. В іншій праці вчений слушно заува жував, що попри всі відмінності бойківських церков на Закар патті й козацьких на Полтавщині, головні риси їх спільні [17, с.17-18]. Отже, незважаючи на тривалу роз'єднаність україн ських земель, народ зумів зберегти свою спільну вдачу, і ця одноцільність народної душі яскраво простежується на при кладі церковної архітектури. Як бачимо, церковне життя в Україні займало важливе місце в дослідженнях українських учених Галичини XIX першої третини XX століть. 1.

Бібліографія З а п и с о к Наукового товариства імені Ш е в ч е н к а . Т.1 - CCXL, 1892-2000. -Львів: НТШ, 2003. 2. Б о р ч у к С, Гаврилів Б . , Г р а б о в е ц ь к и й В. Історико-краєзнавчі досліджен ня Ісидора Ш а р а н е в и ч а . - К о л о м и я : Вік, 1997. 3. Голубець М. Бібліографічний п о к а ж ч и к . - Львів, 2005. 4. Г р а б о в е ц ь к и й В., К о р о л ь к о А. А н т о н П е т р у ш е в и ч - д о с л і д н и к історії Галичини: Івано-Франківськ: Плай, 2001. 5. Г р у ш е в с ь к и й М. З історії релігійної д у м к и на У к р а ї н і . - К.: Освіта, 1992. 6. Д е м ' я н Г. Іван В а г и л е в и ч - і с т о р и к і н а р о д о з н а в е ц ь . - К . : Н а у к о в а думка, 1993. 7. Д о в і д н и к з історії У к р а ї н и . - К . : Генеза, 2 0 0 1 . 8. Дорошенко Д. Огляд української історіографії. - К.: Українознавство, 1996. 9. Історик, етнограф, педагог: Матеріали міжвузівської наукової конферен ції, п р и с в я ч е н о ї 150-річчю від д н я н а р о д ж е н н я Ю л і а н а Ц е л е в и ч а . Івано-Франківськ, 1993. І О . К а л а к у р а Я. У к р а ї н с ь к а історіографія. - К.: Генеза, 2004. И . К а ч к а н В. Хай святиться і м ' я твоє. Книга друга. - К о л о м и я : Вік, 1996. 12. Коваль І. Дослідник підземного архіву України. - Галич-Львів, 1999. 13. К р и п ' я к е в и ч І. Д ж е р е л а з історії Г а л и ч и н и періоду феодалізму. - К.: Видавництво АН УРСР, 1962. 14. Олександр Б а р в і н с ь к и й . 1 8 4 7 - 1 9 2 7 . Матеріали конференції, присвяченої 150-й р і ч н и ц і від д н я н а р о д ж е н н я О л е к с а н д р а Б а р в і н с ь к о г о ( Л ь в і в , 1 4 травня 1997 року). - Львів, 2 0 0 1 . 1 5 - П е д и ч В. Історична ш к о л а М и х а й л а Грушевського у Львові. - ІваноФранківськ, 1997. І б . П о л є к В. Біографічний словник П р и к а р п а т т я . - З о ш и т 6. 17. Щ е р б а к і в с ь к и й В. Українське мистецтво. І. Д е р е в л я н е будівництво і різьба на дереві. - Л ь в і в - К и ї в , 1 9 1 3 . 1 8 . Я с і н с ь к и й Б. Літературно-науковий вістник. П о к а ж ч и к змісту. Том 1109 (1898-1932). - К . - Н ь ю - Й о р к : Смолоскип, 2000.

484

На вівтар історії України

медичну, соціальну та духовну опіку над найбіднішими верст вами населення. Історія згромадження Отців Редемптористів сягає 1732 р., коли в італійському місті Неаполь був створений "Монаший Чин Найсвятішого Ізбавителя - отці Редемптористи" з метою проповідницьких місій та духовних вправ. Жили за Прави лами, де було чітко визначено, що "ціль кожного - особливе наслідування Бого-чоловіка через працю, молитви, духовні читання, науку" [11, арк.17]. Згромадження отців Редемптористів у Галичині пошири лося від 1910 р. з ініціативи митрополита А.Шептицького. Першим осередком став Львів, де в основному зосереджува лася їхня освітньо-виховна діяльність. її важливим напрямом було виховання хлопців-сиріт. Також у 1923 р. у Львові представники цього чернечого чину організували богословські студії, які давали відповідну освіту й готували молодь до місійної діяльності. Згодом отці Редемптористи розширили межі своєї діяльності, й деякі з них на запрошення єпископа Г.Хомишина поселилися в Станіславові. Тут вони створили бібліотеку, фондами якої мали змогу користуватися жителі міста. Така діяльність монахів сприяла поширенню літератур ного слова, підвищенню культурного рівня галичан. Отже, проведений нами аналіз історичних аспектів розвит ку чернецтва в Галичині дає підстави стверджувати, що однією з форм їх діяльності була соціальна робота. Релігійні згро мадження УГКЦ, створені, в основному, на початку XX ст. за підтримки митрополита А.Шептицького, ставили благородну мету допомагати дітям-сиротам, немічним, перестарілим та одиноким людям. Вони, не зважаючи на переслідування та утиски з боку іноземних режимів, несли для українського на роду християнські цінності, милосердя, патріотизм і сприяли формуванню української нації. 1. 2. 3. 4. 5.

6. 7.

В а в р и к М. По В а с и л і я н с ь к и х м о н а с т и р я х . — Торонто, 1958. — 286 с. Вуянко М. Монастирі Івано-Франківська (Станіслава): перша половина XX ст. - І в а н о - Ф р а н к і в с ь к : Н о в а З о р я , 1 9 9 8 . - 2 1 5 с. Головин Б. М у ч е н и к и та ісповідники У к р а ї н с ь к о ї ц е р к в и XX ст. Т е р н о п і л ь , 2 0 0 0 . - 2 4 4 с. Д о к у м е н т и П а т р і а р ш о г о Собору У Г К Ц . П е р ш а сесія. - Л ь в і в : Свічадо, 1 9 9 8 . - 3 2 5 с. Копії Уставів З г р о м а д ж е н н я сестер С л у ж е б н и ц ь П . Н . Д . М . // Д е р ж а в н и й архів Івано-Франківської області (далі - ДАІФО), ф.Р-388, оп.2, с п р . 5 1 , арк.19. М а т е р і а л и про роботу м о н а с т и р я ордену "Святого В і к е н т і я а П а у л о " // ДАІФО, ф.Р-388, оп.2, спр.6, а р к . 2 1 . М и щ и ш и н І. Моральне виховання української молоді в процесі співпраці ш к о л и , греко-католицької церкви і громадськості (Галичина, кін. XIX -

485

Наукові праці на пошану ювіляра

—

30-ті р р . XX ст.): А в т о р е ф . д и с .

... к а н д . п е д . н а у к . - Т е р н о п і л ь , 1 9 9 8 . -

2 0 с. Н а р и с історії З г р о м а д ж е н н я Сестер С л у ж е б н и ц ь П . Н . Д . М . / За ред. А . Г . В е л и к о г о . - Р и м : В и д а в н и ц т в о Сестер С л у ж е б н и ц ь , 1 9 6 8 . - 767 с. 9. Підручний П. Організація нового Ч и н у (1596-1637) // З а п и с к и Ч и н у Святого Василія Великого. - Р и м : Видавництво Отців Василіян, 1988. С.90-127. 10. С п и с к и монахів м о н а с т и р я отців В а с и л і я н по м. Станіславу // Д А І Ф О , ф.Р-388, оп.2, спр.42, арк.18. 8.

1 1 . Списки монахів монастиря отців Редемптористів у м. Станіславі //ДАІФО, ф.Р-388, оп.2, спр.43, арк.17. 1 2 . С т о ц ь к и й Я. Монастир Отців Василіян Чесного Хреста Господнього в Б у ч а ч і ( 1 7 1 2 - 1 9 9 6 р р . ) . - Л ь в і в : Місіонер, 1997. - 163 с. 13.Студитське

чернецтво

українській

католицькій

церкві.

Рим-Львів,

1 9 9 1 . - 23 с. 14.Схрейверс Й. Чудесне ж и т т я Сестри Варвари - генеральної настоятельки У к р а ї н с ь к и х Сестер Й о с и ф і т о к . - Торонто: Добра к н и ж к а , 1955. - 161 с. І б . Ш е м а т и з м всего духовенства Львівської м и т р о п о л и ч о ї архієпархії на рік Б о ж и й 1938. - Львів: Накладом митрополичої консисторії, 1938. 1 1 4 с.

Володимир

КОМАР

ПОЛІТИКА ПОЛЬЩІ ЩОДО УКРАЇНСЬКОЇ ГРЕКОКАТОЛИЦЬКОЇ ЦЕРКВИ (1918-1939 pp.) У

статті

католицької намагалися Ключові

Church in

Key politan

розкол УГКЦ,

А.Шептицький,

research

Catholic schism

слова:

article within

Ukrainian words:

в Друга

Catholic

bishop

Річ

єпископ

щодо

pp.

Українській

highlights

Польщі

1918-1939

1918-1939.

Greek

UGCC,

ASheptytskyi,

політика

впродовж

поглибити

митрополит

The

розглядається

церкви

Української

Польські

органи

греко-католицькій

Посполита,

грековлади

церкві.

релігійна

політика,

Г.Хомишин.

Poland's Polish

politics

authorities

Ukrainian tried

Greek

deepen

politics,

metro

Church.

Rzeczpospolita

Polska,

religious

I.Khomyshyn.

Релігійна політика урядів міжвоєнної Польської респуб ліки була й залишається для нас актуальною проблемою, оскільки вона нерозривно пов'язана з міжнародними й внут рішньополітичними аспектами існування українців і спробами їх полонізації, що мали місце в досліджуваний період. Згадана проблема вже стала предметом вивчення поль ських істориків. Зокрема, А.Хойновський [1, с.188], С.Стем-

486

^<©?

На

вівтар

історії

України

пень [2, с.210], М.Папежинська-Турек [3, с.331] у своїх моно графіях висловили припущення про неоднорідність українсь кого конфесійного напрямку в греко-католицькій церкві, окре мо виділивши при цьому владик А. Шептицького та Г.Хомишина. У працях українських учених М.В.Кугутяка, О.Я.Красівського, В.В.Марчука, І.В.Пилипіва, М.Ф.Москалюка, Г.Л.Глад кої проаналізовано роль Української греко-католицької церкви (УГКЦ) і, зокрема, митрополита А.Шептицького в українсько му суспільно-політичному й культурному житті міжвоєнного двадцятиліття [4]. Політичній і просвітницькій діяльності єпископа Г.Хомишина присвячено кандидатську дисертацію О.І.Єгрешія [5]. У нашій розвідці увага зосереджена на основ них напрямках політики II Речі Посполитої стосовно УГКЦ як одного з основних чинників збереження національної ідентич ності українців. Як відомо, греко-католицька церква в II Речі Посполитій була представлена, в основному, вірними української націо нальності. Згідно з практикою, прийнятою в Польській дер жаві, коли національність ототожнювали з визнанням, можна стверджувати, що в кордонах міжвоєнної Польщі проживало близько 3,5 млн. українців греко-католицького обряду [6, с.540]. Вони населяли, в основному, Східну Галичину й част ково Лемківщину. Територіально українці греко-католицького визнання входили в межі трьох єпархій: Львівської, Перемиш льської і Станіславівської, що об'єднувалися в ГалицькоЛьвівську церковну провінцію на чолі з митрополитом А.Шептицьким. УГКЦ перебувала в лоні католицької церкви окре мою замкнутою ідеологічною інституцією зі своїм національ ним обличчям. Правове становище церкви визначалося конституціями II Речі Посполитої 1921 і 1935 рр., а також Конкордатом 1925р., який трактував греко-католицький обряд у державі нарівні з римо-католицьким. Після окупації західноукраїнських земель польськими вій ськами в 1918-1919 рр. вірні греко-католицької церкви пере жили тяжкі часи. їх із болем у душі описав польський пись менник, лауреат Нобелівської премії Чеслав Мілош. Ситуацію в Галичині він охарактеризував як "інтелектуальну руїну, яку польський уряд створив для української національності" [7, с.97]. Ч.Мілош звернув увагу на нищення й руйнування польськими військами греко-католицьких церков, грабування та реквізицію цінностей. Він наводить факти перетворення

Наукові праці на пошану ювіляра

487 >

деяких церков, що були святинями для українців, у стайні, а в кращому випадку в кінотеатр для польських жовнірів, як це сталося із семінарійною церквою у Львові [там само]. "Грекокатолицькі священники повністю розділили нелегку долю свого народу", - писав він, - "... їх виселяли зі своїх парафій, арештовували і розстрілювали без суду і слідства" [там само]. Не обминула тяжка доля й вищий церковний клір. Майже 700 діячів церкви було інтерновано. Ч.Мілош на сторінках своєї книги подає лист митрополита А.Шептицького, написаний під час домашнього арешту, до Начальника Польської держави маршала Юзефа Пілсудського. З нього довідуємося, як митрополит, говорячи про кривди, нанесені греко-католицькій церкві, стає на захист усього українського народу й пророкує, що непродумані дії польської влади поглиблять і без того велику пропасть, яка відділяла поляків від українців [там само, с.105]. Пророчі слова митрополита здійснилися найближчим часом. Польські урядовці, проводячи політику, що нагадувала поведінку окупантів на зайнятій території, не вважали за потрібне прислухатися до його мудрої поради. Українсько-польські відносини в державі особливо загост рилися на початку 30-х рр. XX ст. у зв'язку з розгортанням світової економічної кризи, очевидністю для Польської рес публіки зовнішьої загрози з боку III Рейху та СРСР, нарос танням у суспільстві активності комуністичного й націоналіс тичного рухів. У цих умовах правлячі кола Польщі, при криваючись гаслами зміцнення східного кордону держави, приступили до широкомасштабних акцій, метою яких мало стати перетворення західноукраїнських земель в етнічно поль ський край. Поштовхом для цього стали події сумнозвісної пацифікації 1930 р., яка не лише не призвела до "вти хомирення" українців, а й сприяла, на наш погляд, популя ризації ідеології й діяльності Організації українських націо налістів (ОУН). Події 1930 р. підкреслили неспроможність влади врегу лювати українське питання в рамках правового поля держави й прийнятих міжнародних зобов'язань. Наступним кроком стало проведення масштабної акції, відомої в історіографії як політика "зміцнення польськості на сході краю". Ішлося, насамперед, про зміну етнічного складу населення західно українських земель на користь польського елемента, як визна валося, найбільш лояльного в разі можливої війни. Для цього пропонувалося продовжити програму колонізації й військового осадництва в Галичині, одночасно стимулювати заморську емі-

488

*—ШЕ>>

На

вівтар

історії

України

грацію та внутрішню міграцію українців. Урядом здійснюва лися заходи щодо посилення ролі етнічних поляків у політич ному, економічному та культурному житті краю. Особлива увага приділялася урядом Польщі проблемі УГКЦ, яка стояла на перешкоді полонізації автохтонного ук раїнського населення Галичини й залишалась основним фак тором збереження національної самосвідомості українців. Про водячи політику "поділяй і володарюй", польська влада нама галася поглибити поділ не лише в українському суспільстві, але й у греко-католицькій церкві. Погляди польських урядовців, насамперед, були спря мовані на поглиблення ідейних розбіжностей, що визріли між львівським митрополитом А.Шептицьким і станіславівським єпископом Г.Хомишиним. А.Шептицький - справжній муж провидіння, аристократ своїм поглядом "обіймав" усю Україну й бачив вирішення її долі, як і християнської церкви в загальноукраїнському кон тексті. А.Шептицький бачив УГКЦ як національну українську церкву, причому розцінював її як інструмент національної політики. Стосовно літургії й церковного права А.Шептицький послідовно обстоював візантійський обряд, збереження звичаю одруження священиків і добровільного прийняття целібату. Прихильником цієї лінії в церкві та в українському суспільст ві виступав перемишльський єпископ Й.Коциловський. Саме так представляла особу митрополита польська урядова преса в статті "Українізм і греко-католицька церква" [8]. Станіславівський єпископ Г.Хомишин, як противник українського націоналізму, хотів пов'язати греко-католицьку церкву з інтегральним католицизмом, тобто зблизитися з "римським духом" і ослабити православні впливи. Зокрема, із цього приводу невідомий нам польський автор зазначав, що Г.Хомишин політично є українцем, але бачить майбутнє УГКЦ у наближенні до католицького Заходу [8]. Не висту паючи противником Польської держави, він одночасно не зрікався самостійної української політики. Г.Хомишин бачив лише свою єпархію, хоча й він бажав добра для своєї пастви, був патріотом греко-католицької церкви й України. Проте ідейні розбіжності серед провідників дозволили владі погли бити протиріччя в лоні греко-католицької церкви й навіть посіяти сумнів, що нібито Г.Хомишин обстоює пропольську позицію. Владою визнано доцільним підтримати єпископа Г.Хомишина на противагу А.Шептицькому, що було неоднозначно сприйнято священиками УГКЦ, оскільки авторитет митропо-

Наукові праці на пошану ювіляра

489 >

лита був надзвичайно високий. Зокрема, після вбивства мі ністра Б.Перацького в 1934 р. А.Шептицький, згідно з нор мами християнської моралі, в пастирському листі рішуче засудив діяльність ОУН, підкреслюючи, що вона деморалізує молодь [9]. З подібним зверненням до пастви звернувся станіславівський єпископ. Однак, як свідчить доповідна записка від 5 грудня 1934 р. до Міністерства релігійних визнань і освіти (МРВ і О), більшість греко-католицьких священиків не змінила негативного ставлення до польської влади, не зва жаючи на пастирські листи обох єпископів [10]. До того ж, у донесенні Міністерства внутрішніх справ (МВС) Польщі зазначалося, що на зібранні в Городенці священики Мелимука із Чернелиці, Пісецький із Коршева, Навроцький із Поточиськ, Луцький із Серафинець висловлювали незадоволення політи кою станіславівського єпископа, що "... Хомишин підриває авторитет українського кліру і запроданий душею і тілом польській владі" [там само]. Безперечно, такі висновки були упередженими й не відповідали дійсності. Політика полонізації українського населення Галичини продовжувалася шляхом стимулювання переходу українців у католицизм. Нерідко це відбувалося й під тиском влади. Зокрема, за період від 1 січня 1934 до 15 квітня 1935 рр. лише в Тернопільському воєводстві змінили греко-католицький об ряд на римо-католицький 1551 чол., а навпаки - лише 15 [11]. На цей процес мали вплив такі причини, про що вказу валося у звітах МВС Польщі: наростаюча зовнішня й внутріш ня сила держави, суспільна активність польських організацій, будівництво костелів, каплиць, народних домів [12]. Але при цьому зазначалося, що 50% тих, хто змінили обряд, зробили це з матеріальних мотивів: одержали можливість набути зем лю з парцеляції, володіти маєтками й нерухомістю, місце пра ці в державних і самоврядних інституціях. На наш погляд, саме матеріальні фактори мали вирішальний вплив на зміну обряду українськими селянами. Знаряддям реалізації національної політики стали поль ські громадські організації Галичини, як, наприклад, Това риство опіки над кресами, Національна організація жінок та ін. їх представники на зібранні у Львові ЗО травня 1936 р. ви магали: запровадження григоріанського календаря в грекокатолицькій церкві замість юліанського; притягнення до від повідальності тих греко-католицьких священиків, які хрес тили дітей зі змішаних шлюбів у греко-католицькому обряді; запровадження в греко-католицьких семінаріях утраквізму (польсько-української двомовності) замість української мови викладання тощо [13].

490

^ ^ ^ ^

На

вівтар

історії

України

Одночасно із цим польське Товариство розвитку східних земель зверталося до МРВ і О з пропозицією збільшення мережі римо-католицьких парафій, костелів і каплиць. Вони вказували, що на території так званої Східної Малоподьщі не вистачає близько 1000 римо-католицьких костелів [14]. Збільшення мережі католицьких костелів як опорних пунктів політики "зміцнення польськості" на сході держави входило в плани польської влади. Тим більше, що від представників державного апарату на місцях доходили дані про нелояльне ставлення греко-католицьких священиків до Польської держави. Староста Коломийського повіту у звіті від ЗО жовтня 1936 р. доповідав станіславівському воєводі про діяльність греко-католицьких священиків, характеризуючи її як "антидержавну роботу" [15]. Він називав душпастирів непримиренними шовіністами, що ненавидять усе польське, а також пропонував підтримувати православних, євангельських християн за рахунок послаблення впливів греко-католиків. Занепокоєння політичною антипольською агітацією грекокатолицьких священиків спостерігалося в розпорядженнях МРВ і О. Наводився приклад, що в с. Слобода-Болехівська Долинського повіту Станіславівського воєводства під час відправ лення панахиди за січовими стрільцями, полеглими на горі Ключ, під керівництвом греко-католицького священика Й.Лукашевича прихожани виконували український національний гімн "Ще не вмерла Україна", текст якого в Польщі був забо ронений [там само, с.159]. Акцентувалася увага на тому, що духовні особи підбу рюють народ до антидержавних виступів, що загрожує безпеці держави, й висловлюють зневагу до державних символів і польської влади: "... греко-католицьке духовенство, забуваючи про своє посланництво, бере все активнішу участь у полі тичному житті. Греко-католицька церква перетворилася в національну українську церкву. її душпастирі забувають, що до церкви ходять і русини, і поляки" [16]. У документі МРВ і О вказувалося, що націоналістична діяльність набрала великих розмірів особливо в організаціях "Просвіта", "Луг", "Сокіл". Польська влада схвально поста вилася до того, що єпископ Г.Хомишин у березні 1938 р. забо ронив своїм підлеглим належати до цих організацій, а також до політичних партій [там само, с.679]. Владні структури намагалися поширити досвід станіславівського єпископства на всіх священиків греко-католицької церкви: "Для здобуття впливу на греко-католицьку церкву необхідно підтримати рух

Наукові праці на пошану ювіляра

491

поляків греко-католиків, рух старорусинів (Ставропігія), а та кож церковний напрямок, репрезентований єпископом Г.Хомишиним [18]", - зазначалося в постанові Президії Ради Мі ністрів Польщі в 1939 р. Тобто УГКЦ мала втратити виразно український національний характер і стати понаднаціональною церквою. Таким чином, політика Польщі в міжвоєнний період, метою якої була національна асиміляція українців, спря мовувалася на поглиблення поділу не лише в українському суспільстві, а й у греко-католицькій церкві. Для здобуття впливу на УГКЦ урядова програма передбачала використати штучно інспірований рух поляків греко-католиків, поглибити ідейні розбіжності між єпископами в лоні церкви, сприяти поширенню поглядів на латинізацію, які пропагував станіславівський єпископ Г.Хомишин. Початок Другої світової війни у вересні 1939 р. засвідчив поразку урядових планів, як і самої Польської держави. УГКЦ залишилася й надалі надійною духовною твердинею всього українства. 1 . C h o j n o w s k i A . K o n c e p c j e p o l i t y k i n a r o d o w o ś c i o w e j rządyw p o l s k i c h w l a t a c h 1 9 2 1 - 1 9 3 9 . - W r o c ł a w , 1 9 7 9 . - 2 6 2 s. 2 . S t ę p i e ń S . Ż y c i e r e l i g i j n e społeczności u k r a i ń s k i e j w D r u g i e j K z e s z y p o s p o l i t e j / / P o l s k a - U k r a i n a : 1 0 0 0 l a t s a s i e d s t w a . - Przemyśl, 1 9 9 0 . - T . l . - S . 2 0 7 - 2 2 8 . 3. P a p i e r z y ń s k a - T u r e k M. R e l i g j a i kościył w u k r a i ń s k i e j myśli p o l i t y c z n e j w Polsce w l a t a c h 1 9 1 8 - 1 9 3 9 // Polska-Polacy-Mniejszości n a r o d o w e . W a r s z a w a , 1992. - S. 3 2 9 - 3 4 1 . 4. К у г у т я к M. Г а л и ч и н а : с т о р і н к и історії. Н а р и с суспільно-політичного руху (XIX ст. - 1939 р.). - І в а н о - Ф р а н к і в с ь к , 1 9 9 3 . - 200 с; К р а с і в с ь к и й О. За у к р а ї н с ь к у д е р ж а в у і ц е р к в у . Г р о м а д с ь к а та суспільно-політична діяль ність Митрополита Андрея Ш е п т и ц ь к о г о в 1 9 1 8 - 1 9 2 3 р р . - Львів, 1995. - 8 4 c.j М а р ч у к В . В . У к р а ї н с ь к а г р е к о - к а т о л и ц ь к а ц е р к в а . І с т о р и ч н и й н а р и с . - І в а н о - Ф р а н к і в с ь к , 2 0 0 1 . - 164 с; П и л и п і в І. Е к у м е н і ч н а діяль ність М и т р о п о л и т а А н д р е я Шептицького у м і ж в о є н н и й період // Галичина. Науковий і культурно-просвітній краєзнавчий часопис. Івано-Франківськ, 2 0 0 1 . - № 5 - 6 (На пошану професора Олександра Карпенка). - С. 308-314; Москалюк М.Ф. Український християнськос у с п і л ь н и й р у х у Г а л и ч и н і ( 1 9 2 0 - 1 9 3 9 р р . ) : А в т о р е ф . д и с . ... к а н д . п о л і т , н а у к : 2 3 . 0 0 . 0 2 / Н А Н У Ін-т політ, і е т н о н а ц . д о с л і д ж е н ь . - К . , 1999. 19 с; Гладка Г.Л. Суспільно-політична діяльність митрополита Андрея Ш е п т и ц ь к о г о ( 1 8 9 9 - 1 9 3 9 р р . ) : А в т о р е ф . д и с . ... к а н д . і с т . н а у к : 0 7 . 0 0 . 0 1 / Ч е р н і в е ц ь к и й д е р ж . ун-т і м . Ю . Ф е д ь к о в и ч а . - Ч е р н і в ц і , 2 0 0 0 . - 19 с. 5. Єгрешій О.І. Суспільно-політична та культурно-просвітницька діяльність є п и с к о п а Г р и г о р і я Х о м и ш и н а ( 1 9 0 4 - 1 9 4 5 р р . ) : А в т о р е ф . д и с . ... к а н д . іст. н а у к : 0 7 . 0 0 . 0 1 / П р и к а р п а т с ь к и й ун-т і м . В . С т е ф а н и к а . - ІваноФ р а н к і в с ь к , 2 0 0 3 . - 19 с. 6 . Ł u b i e ń s k i Н . Kościół G r e k o - K a t o l i c k i w w o j e w y d s t w a c h p o ł u d n i o w o - w s c h o d nich // S p r a w y Narodowościowe. - W a r s z a w a , 1934. - № 5 - 6 . - S. 5 3 7 - 5 5 5 . 7. M i ł o s z C z . W y p r a w a w d w u d z i e s t o l e c i e . - K r a k ó w , 1 9 9 9 . - 6 1 1 s. 8. W a r s z a w s k i D z i e n n i k N a r o d o w y . - 1 9 3 5 . - 15 lut.

492

На

*—ЗІЇ^

вівтар

історії

України

9. S p r a w y Narodowościowe. - W a r s z a w a , 1 9 3 4 - № 4 . - S. 4 3 0 . 10. Archiwum Akt Nowych w Warszawie (AAN), Ministerstwo W y z n a ń R e l i g i j n y c h i Oświecenia P u b l i c z n e g o ( M W R i O P ) , s y g n . 9 2 8 , k . 6 6 2 - 6 6 3 . 11. AAN, Ministerstwo Spraw Wewnętrznych (MSW), sygn.1725, k.625. 12. AAN, M W R i O P , sygn.414, s.815. 13. Ibid., s.873. 14. Д е р ж а в н и й архів Івано-Франківської області (ДАІФО), ф.2, о п . 1 , спр.1420, арк.250. 15. AAN, M W R і OP, sygn.930, s.20. 16. Ibid., sygn.928, s.665. 17. Ibid., P r e z y d i u m R a d y Ministryw ( P R M ) , sygn. 1 4 8 - 2 6 4 , s.154.

Микола

ҐЕНИК,

Емілія

АНДРІЇВ

ЗМІНА НАЦІОНАЛЬНОЇ СТРУКТУРИ НАСЕЛЕННЯ ГАЛИЧИНИ В РЕЗУЛЬТАТІ ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ У статті описано та періодизовано процес зміни національної структури населення Галичини в роки Другої світової війни. Показано політику радянських органів влади й німецького окупаційного режиму стосовно поляків, євреїв, німців та українців. Ключові слова: Друга світова війна, Галичина, депортація, національна структура населення. In the article із describes and made the periodical process of the change of a national structure of the population of Halychyna in the years of the Second World War. It shows the policy of the Soviet power and German occupation regime as to Jewish, Polish, German and Ukrainian people. Key words: Second World War, Halychyna, deportation, national structure of the population.

Одним із наслідків Другої світової війни була зміна націо нальної структури населення Галичини. На даний час немає праць, присвячених цій темі. Через відсутність чітко впоряд кованих статистичних даних процес зміни національної струк тури населення Галичини доцільно розглядати в контексті депортаційних акцій та інших репресивних заходів, які про водили радянські органи влади й німецькі окупаційні власті з жовтня 1939 р. до травня 1945 р. Джерельну базу дослідження становлять неопубліковані матеріали Центрального державного архіву вищих органів влади України (далі - ЦДАВОУ), Центрального державного архіву громадських організацій України (далі - ЦДАГОУ), Державного архіву Львівської області (далі - ДАЛО) та Дер-

Наукові праці на пошану ювіляра

„

49о >

жавного архіву Івано-Франківської області (далі - ДАІФО). Дана тема частково висвітлена в збірниках документів [15; 25; 27; 38; 40; 41]. Історіографія проблеми є суперечливою. Період із 1939 р. до 1941 р. дослідники більшовицької доби описували як час тріумфального встановлення радянської влади, не торкаючись її репресивної практики [19]. Уперше насильницькі депортації населення із Західної України в 1939-1941 рр. висвітлила В.Парсаданова [30, с.26-44]. Діяльність репресивно-каральної системи в Західній Україні описав І.Білас [13; 14]. Долю за хідноукраїнської інтелігенції досліджували О.Рубльова та Ю.Черченко [32]. Події на західноукраїнських землях у період сталінізму описав Ю.Шаповал [44]. Акції вивезення населен ня, які проводили радянські органи влади з 1939 р. до 1941 р., показано в колективній праці "Західноукраїнська трагедія 1941 р . " [31]. Процес зміни етнонаціонального складу шляхом депортацій політичних опонентів виклали у своїх публікаціях О.Грань і С.Кульчицький [24]. Події в Західній Україні під час Другої світової війни досліджували В.Сергійчук [33; 34], С.Ткачов [39], В.Куцак [20], Й.Свинко [35] та інші. Проте, не зважаючи на велику кількість праць, що тор каються даної теми, немає загальної картини подій, які при вели до зміни національної структури населення Галичини. Метою публікації є спроба описати зміну національної структури галичан у роки Другої світової війни як цілеспря мований процес, який пройшов такі етапи розвитку: 1) з вересня 1939 р. до червня 1941 р.; 2) з липня 1941 р. до осені 1944 р.; 3) з осені 1944 р. до травня 1945 р. Населення Галичини було та є багатонаціональним. За під рахунками В.Кубійовича, станом на 1 січня 1939 р. воно мало таку структуру: у тис. у % українці 3727 64,1 поляки 948 16,2 жиди 570 9,8 німці й інші 49 0,8 разом 5824 100,0 [16, с.348] Протягом першого періоду відбувалося встановлення ра дянської влади. Воно здійснювалося шляхом руйнування структур попереднього державного й адміністративного апа рату, системи управління й власності, ліквідації всіх вих політичних опонентів, заможних галичан та

М О Ж Л И інтелігенцій

530

^ ^ ^ ^

національний 2 0 0 3 . - 4 6 3 с.

На

вівтар

історії

України

рух 40-50-х років XX ст.: Ідеологія та практика. - Львів,

11. Р у с н а ч е н к о А. Н а р о д з б у р е н и й : Н а ц і о н а л ь н о - в и з в о л ь н и й р у х в У к р а ї н і й н а ц і о н а л ь н і р у х и о п о р у в Б і л о р у с і ї , Л и т в і , Л а т в і ї , Е с т о н і ї у 1 9 4 0 - 5 0 - х ро к а х . - К . , 2 0 0 2 . - 5 1 9 с. 12. Організація українських націоналістів і Українська повстанська армія. Історичні н а р и с и . - К., 2 0 0 5 . - 4 9 5 с; О р г а н і з а ц і я у к р а ї н с ь к и х націона лістів і У к р а ї н с ь к а п о в с т а н с ь к а а р м і я : Ф а х о в и й в и с н о в о к робочої групи істориків при Урядовій комісії з вивчення діяльності ОУН і У П А . - К., 2 0 0 5 . - 53 с. 13.

К и р и ч у к Ю . У к р а ї н с ь к и й н а ц і о н а л ь н и й р у х 4 0 - 5 0 - х р о к і в X X с т . : Ідео логія та п р а к т и к а . - С. 49.

14.

В є д є н е є в Д . В . , Б и с т р у х і н Г.С. Д в о б і й без к о м п р о м і с і в . П р о т и б о р с т в о спецпідрозділів ОУН та радянських сил спецоперацій. 1945-1980-ті р о к и . - К., 2 0 0 7 . - 568 с; їх ж е . Меч і тризуб. Р о з в і д к а і к о н т р р о з в і д к а руху українських націоналістів та У П А (1920-1945). - К., 2006. - 408 с; В е д е н е е в Д . В . О д и с с е я В а с и л и я К у к а . В о е н н о - п о л и т и ч е с к и й п о р т р е т по следнего к о м а н д у ю щ е г о У П А . - К . , 2 0 0 7 . - 2 0 8 с ; В е д е н е е в Д . В . , Бист рухін Г.С. " П о в с т а н с ь к а р о з в і д к а діє точно й в і д в а ж н о . . . " . Д о к у м е н т а л ь н а спадщина підрозділів спеціального призначення Організації українських націоналістів та Української повстанської армії. 1940-1950-ті р о к и . - К., 2 0 0 6 . - 5 6 8 с.

15.

Вєдєнєєв Д . В . , Б и с т р у х і н Г.С. Меч і т р и з у б . Р о з в і д к а і к о н т р р о з в і д к а руху у к р а ї н с ь к и х націоналістів та У П А ( 1 9 2 0 - 1 9 4 5 ) . - К., 2 0 0 6 . - С 3 2 4 .

16.

Вєдєнєєв Д . В . , Б и с т р у х і н Г.С. Меч і тризуб. Р о з в і д к а і к о н т р р о з в і д к а руху у к р а ї н с ь к и х націоналістів та У П А ( 1 9 2 0 - 1 9 4 5 ) . - K., 2006. С 346-347.

17.

Гриневич Л . В . Історія О У Н , У П А на тлі політичної боротьби в сучасній У к р а ї н і / / П р о т и с т о я н н я : З в е р н е н н я , з а я в и , л и с т и г р о м а д с ь к и х організа цій, п о л і т и ч н и х п а р т і й , г р о м а д я н У к р а ї н и до Комісії з в и в ч е н н я діяль ності О У Н - У П А . 1 9 9 6 - 1 9 9 8 р р . - К., 1 9 9 9 . - С 10, 20.

18.

Здіорук О. УПА: між ідеологічними стереотипами і правом. П о ш у к и ш л я х і в н а ц і о н а л ь н о г о п р и м и р е н н я // Віче. - 2 0 0 2 . - № 1 0 . - С 44, 4 5 . 19. Кучер В.І. Р е ц . на: У к р а ї н а п а р т и з а н с ь к а . 1 9 4 1 - 1 9 4 5 р р . П а р т и з а н с ь к і формування та органи керівництва н и м и . Наук.-довід, видання. - К.: П а р л а м е н т с ь к е в и д а в н и ц т в о , 2 0 0 1 . - 319 с. // У к р . іст. ж у р н . - 2 0 0 3 . № 1 . - C. 137; Р е є н т О. Настав час с к а з а т и правду про У П А // У к р а ї н с ь к а Повстанська А р м і я - феномен національної історії: Матер. Всеукр. наук, к о н ф . - І в а н о - Ф р а н к і в с ь к , 2 0 0 3 . - C. 4. 20. 21. 22.

23.

Р е є н т О. Н а з в , п р а ц я . - C. 4. Русначенко А. Назв, праця. - С 401, 402, 4 9 8 - 5 0 3 . Боляновський А. Німецька окупаційна адміністрація і національний рух Опору У к р а ї н и у 1 9 4 1 - 1 9 4 4 р о к а х // З а п и с к и Н а у к о в о г о т о в а р и с т в а імені Шевченка. - Львів, 1999. - Т.238. П р а ц і Історично-філософської секції. - C. 3 7 9 - 3 8 1 ; Коваль В. Вступ // Літопис У П А . Нова серія. - К. Торонто, 1995. - Т . 1 . - C . 9.

Сливка Ю. "...A ти, славна Україно, не забудь за мене!.." // Армія безсмертних. Повстанські с в і т л и н и . - Львів, 2 0 0 2 . - C. 1 1 . 24. Кентій А., Лозицький В. На переломі. Рік 1948 // Літопис УПА. Нова серія. - K.-Торонто, 2003. - Т.6. - С 25.

Наукові праці на пошани ювіляра

531

Ярослав

ІСАЄВИЧ

З ІСТОРІЇ ДАВНІХ МІСТ ПЕРЕМИШЛЬСЬКОЇ ЗЕМЛІ У статті пропонується маловідома інформація з історії давніх міст Перемишльської землі. Звернуто увагу на писемні й археологічні джерела, які розкривають цю проблему. Ключові слова: Перемишльська земля, археологічні пам'ятки, галицькі міста, писемні пам'ятки, солеварні промисли. There is an unknown information from the history of ancient towns of the land of Peremyshl in this scientific article. An attentions is paid to written and archeological sources, which discover the problem. Key words: land of Peremyshl, archeological monuments of material culture, towns of Galych, written monuments, industry of salt.

У працях нинішнього ювіляра чимало уваги приділено містам Підкарпаття, їхній ролі в економіці та культурі. Ці роботи вписуються в контекст синтетичних досліджень істо ричного минулого Галичини та її місця в історії цілості українських земель і всієї Центрально-Східної Європи. Останнім часом пожвавилися інтердисциплінарні студії, до яких залучаються археологічні пам'ятки та писемні джерела, як наративні, так і документальні. Зокрема, не лише істо рики, але й археологи відзначають, що мережа ранньосеред ньовічних укріплених поселень і заснованих згодом на їхній базі або поруч із ними міст Галицького Підкарпаття (якоюсь мірою й південного Підкарпаття - Закарпаття за сучасною термінологією) розвивалася на перетині шляхів до карпатсь ких перевалів із шляхами, що йшли вздовж Карпат. Найбіль шими містами Галицького Підкарпаття в добу Київської Русі й середньовічного Галицького князівства стали Перемишль, Галич, Коломия. Пізніше до них приєдналися Дрогобич і Стрий, які за часів Володислава Опольського були центрами повітів (districtus). Щодо цього слід підкреслити, що повіти часів цього князя, по суті останнього суверена Галицько-Волинської держави, виникали на місці волостей доби ГалицькоВолинської держави. Як видно, "в особі Володислава Галичина мала ще раз і вже востаннє свого осібного князя, який більше шести років панував як володар на повнім княжім праві, хоч і під зверхністю угорського короля". Саме від Перемишля, Самбора (Старого), Галича, Коломиї відгалуисувалися шляхи на карпатські перевали. Відомий археолог Л.І.Крушельницька знайшла нові докази, що транс-

532

На

вівтар

історії

України

карпатські торговельно-обмінні шляхи існували вже в епоху бронзи раннього заліза. При цьому вона ґрунтується на наяв ності в горах і передгір'ях численних поселень, досліджених нею. Через Яблоницький, Верецький та Ужоцький перевали, за її гіпотезою, просувалися носії культури раннього гальштату на Верхню Наддністрянщину. Прибувши в Карпати, ці племена займалися виварюванням солі, яку продавали меш канцям поселень з іншого боку гір - у Закарпатті й у Тран сільванії. Підтвердженням цього стало вивчення археологом п'яти соледобувних осередків біля сіл Текучої (Косівщина) й Лоєвої (Надвірнянщина), де розкрито численні солеварні печі [9]. На думку Л.Крушельницької, поява на Прикарпатті чи сленних бронзових виробів трансільванського походження також зумовлена посиленою експлуатацією джерел сировиці (соляної ропи) на відтинку Дрогобич-Стара Сіль-БолехівНадвірна-Коломия-Космач-Сучави. Отже, дослідниця датує початки солевиробництва Галицького Прикарпаття не кня жою добою, як вважали численні дослідники (в тому числі В.Грабовецький, Я.Ісаєвич та інші), а значно ранішим часом - періодом енеоліту та бронзи [4, с.11-15]. Таким чином, солеварні промисли доби Київської Русі ма ли дуже давню традицію, хоч свідчення про них у писемних джерелах досить пізні. Як добре відомо історикам, у КиєвоПечерському патерику сказано, що в час міжусобної війни 1098 р. до Києва не змогли прибути купці з Галича й від Пере мишля, внаслідок чого не було солі в усій Руській землі [8, с.99-112]. Найстарша писемна згадка про одне з міст Прикарпаття це текст у Київському початковому літописі з нагоди опису походу Володимира Святославича на Захід. Ця подія датується літописцем 6409 роком від створення світу, що відповідає 981 рокові від Різдва Христового [1, с.49]. Розуміється, ця дата є умовною, похід міг відбутися трохи раніше або трохи пізніше. Так чи інакше, літописна стаття не залишає сумніву, що Пе ремишль і Червен увійшли до складу Київської держави десь напередодні прийняття нею християнства з Візантії. Археологічні пам'ятки засвідчують східнослов'янський ха рактер стародавніх Перемишля і Червена не тільки починаючи з 981 року, але й раніше. Є підстави для припущення, що так званий Празький документ 1086 р. зафіксував наявність пев ного політичного впливу Чеської держави до Бугу, тобто в червенських містах, і до річки Стрия (а не Стиру), тобто в Пере мишльській землі. Слідом контактів із Чехією можна вважати

Наукові праці на пошану ювіляра

—

оод

саму назву Перемишля. Ян Длуґош гадав, що місто було за сноване чеським князем Пржемислом. Більш імовірно, однак, що ця назва пов'язана з володінням у Перемишлі якогось цього імені князя з династії Пржемисловичів. Доказом зв'яз ків Перемишля з Великою Моравією вважають і ротонду кінця IX - початку XI ст., сліди якої виявлено в 1960 р.: вона має прямі аналогії на землях, які входили до Великоморавської держави [12, с.48, 51]. Звичайно, нема підстав пере більшувати чеську присутність у Надбужанщині й Галицькому Підкарпатті. Залежність Червенської й Перемишльської зе мель від Чехії була, мабуть, слабшою, ніж залежність від чехів польського племені віслян. Оскільки підпорядкованість краківських віслян Празі була визначенішою, вона недвоз начно відбилася в джерелах. Що ж стосується східнослов'ян ських земель, навряд чи було можливо ствердити входження до складу Чеської держави, швидше йшлося про союзницькотрибутарні взаємини ніж про пряме входження [7, с.84-87]. Обіцянку племінних князів і знаті надавати військову допо могу й, може, навіть платити данину, чехи могли сприймати як визнання залежності, однак для місцевої верхівки це рад ше був викуп за право вирішувати внутрішні справи, уникаю чи втручання сусідів або навіть використовуючи їх у своїх ін тересах. Можливо, навіть, що князі та місцева знать брали на себе якісь політичні зобов'язання одночасно й перед Києвом, і перед чехами. Чехи могли діяти й через підпорядковане собі віслянсько-лендзянське князівство. Імовірно, політика лавіру вання між сусідніми державами допомагала забезпечувати місцевим політичним об'єднанням якийсь рівень незалежності від цих держав [6, с.107-124]. З кінця X ст. Перемишль був одним із найважливіших по літичних і культурних осередків на західних землях Київської держави. Не пізніше середини 80-х років XI в. він став цен тром князівства, яке в середині XII ст. увійшло до складу Га лицького князівства, а разом із ним 1199 року - до ГалицькоВолинського князівства. Про роль Перемишля як культурного центру вже за правління Володаря Ростиславича свідчить по будова тут мурованої церкви святого Івана. Також після того, коли Перемишль увійшов до складу Галицько-Волинського князівства, він залишався одним із найважливіших міських осередків у регіоні. Цьому сприяло заснування тут єпископст ва. Цілком імовірно, що саме перемишльській єпископії й пов'язаним із нею боярам служив славнозвісний перемишль ський співець Митуса [1, с.400], який не захотів служити Данилові Галицькому [1, с.400]. У Галицько-Волинському

534

На вівтар історії України

літописі збереглася й згадка про перемишльського єпископа другої половини XIII ст. Мемнона [1, с.442], який дискутував із володимирським князем Володимиром Васильовичем, відо мим "книжником і філософом" [1, с.442]. Ця дискусія, як ска зано в літописі, велася "від книг". Треба гадати, йшлося про тлумачення богословських текстів [1, с.442]. Те, що Перемишль стояв на перехресті важливих торговель них шляхів, приваблювало до міста іноземних поселенців. Про появу в Перемишлі впливових єврейських купців може свід чити згадуване повідомлення в листуванні між євреями в Іспа нії (Кордовский емірат) і в Хазарському каганаті. Згадка про це міститься у єврейському джерелі X ст. Ідентифікація геогра фічних назв у гебрайських джерелах є гіпотетичною, оскільки гебрайське письмо передавало лише приголосні. Усе ж думка про те, що йдеться саме про Перемишль, є найімовірнішою. Про присутність у місті німецьких колоністів свідчить грамота князя Льва (не відомо Льва Даниловича чи Льва Юрійовича), латинський переклад якої в 1470 р. був записа ний до перемишльської лавничої книги [5, с.183-184]. Сучас ною мовою її реконструюють так: "Я, князь Лев, продав Іва нові війтівство у Перемишлі і кам'яну церкву святого Миколи під магдебурзьке право, і він мені за це дав дві гривни золота і сорок "шитних" сувоїв сукна або шовку [?], і я продав йому з усіма правами, [що випливають з] маґдебурзького права, а саме: жоден війт не має права суду, тільки війт міста на основі війтівського права, і ніхто його самого не може пози вати в суд, а лише до князя. А цей князь його самого повинен судити разом з війтами за війтівським правом, а міщан ніхто не повинен судити, тільки війт за маґдебурзьким правом. А продав я йому на всі часи і навічно. І хто моє слово порушить, матиму з ним суд перед Богом" [10, с.145]. Здійснене свого часу А.І.Генсьорським відтворення оригінального тексту є цілком гіпотетичним, проте саме воно стало стимулом даль шого зацікавлення науковців. Як свого часу підкреслив І.Крип'якевич, друге за значен ням місце в Перемишльській землі посідав Ярославль (Яро слав), назву якого дослідники пов'язують з іменем Ярослава Мудрого або Ярослава Осмомисла. Місто, згадане в 1152 р. уперше, відіграло важливу роль у війнах 1232 і 1245 рр. [1, с.252, 388, 402-404, 406; 11]. На захід від Ярослава відоме місто Переворськ (Перевореськ): 1281 р. польський князь Лешко, здобувши його, "виру бав у ньому всіх людей від малого до великого, город запалив

Наукові праці па пошану ювіляра •

535 >

та пішов назад до себе" [1, с.432]. Поблизу кордону з Поль щею - Ряшів, як важливий культурний осередок волості, та Коросно. Важливим адміністративним центром стає місто Сянок (Сянік), який захищав шлях на Угорщину. У цьому місті в 1205 році відбулася зустріч ("снем") княгині Романової з ко ролем Угорщини Андрієм [1, с.369]. На шляху в Сянок зна ходиться укріплена місцевість, відома літописцю як Угорські Ворота [3, с.45, 46]. 20 січня 1339 р. у Володимирі "князь і володар Коро лівства Русі" Юрій Тройденович надає своєму слузі Бартков.і зі Сандомира, а після його смерті дітям і всім законним спад коємцям війтівство в Сяноці на магдебурзькому праві з пло щею під забудову, дворищами, лазами й орними землями, з рікою Сяном на півмилі та її мисливськими пожитками, з гро шовими оплатами й іншими доходами й користями, розме жовуючи при тому права та юрисдикції війта й населення в місті, деякі з яких обмежує п'ятнадцятирічним терміном [10, с.187]. На шляху, що вів із Перемишля на південний схід, найвідомішим містом став Самбір (тепер - Старий Самбір) у стародавньому переліку "волинських" (тобто галицько-волин ських) міст. З навколишніх монастирів відомий Онуфріївський з мощами цього святого [2, с.26-32]. Осередком солеваріння була, ймовірно, місцевість, яка пізніше отримала назву Стара Сіль. До неї І.Крип'якевич відносить літописне повідомлення: ще 1255 р. проголо шується, що князь Ізяслав вислав боярина Федора "ко солем" [1, с.414]. Порушені в цій статті питання вимагають дальшого дослі дження. Істотною передумовою успішності буде поглиблення співпраці істориків-джерелознавців, дослідження історії мови, археологів. 1. Літопис Руський. За Іпатським списком: Пер. Л.Махновця. - К., 1989. 2. К р и п ' я к е в и ч І. Княжий Самбір і Самбірська волость // Літопис Бойківщини. - 1938. - № 1 0 . 3. К р и п ' я к е в и ч І. Галицько-Волинське князівство. - Львів, 1999. 4 . Б а н д р і в с ь к и й М . Л а р и с а К р у ш е л ь н и ц ь к а : ж и т т я , в і д д а н е н а у ц і / / Мате ріали і дослідження з археології П р и к а р п а т т я і Волині. - Львів, 2008. Вип.12. 5 . Г е н с ь о р с ь к и й А . З к о м е н т а р і в д о Г а л и ц ь к о - В о л и н с ь к о г о л і т о п и с у (Во л и н с ь к і і Г а л и ц ь к і г р а м о т и X I I I ст.) // І с т о р и ч н і д ж е р е л а та їх викорис тання. - 1969. - Вип.4. 6. Ісаєвич Я. "Грады Ч е р в е н с к и е " и П е р е м ы ш л ь с к а я з е м л я в политических взаимоотношениях между восточными и западными славянами (конец IX

536

_^_

На

вівтар

історії

України

- н а ч а л о X I в.) / / И с с л е д о в а н и я п о и с т о р и и с л а в я н с к и х и б а л к а н с к и х народов. Эпоха с р е д н е в е к о в ь я . К и е в с к а я Р у с ь и ее с л а в я н с к и е соседи. М.. 1972. 7. Ісаєвич Я. До п и т а н н я про розселення східнослов'янських племен у X ст. [Рец. на: F. Persowski. Studia nad pograniczem polsko-ruskim w X - X I w. W r o c ł a w - W a r s z a w a - K r a k ó w 1 9 6 2 . 1 5 2 a.]. - Н І Б . - 1 9 6 4 . - № 6 . 8. Ісаєвич Я. Солеварна промисловість П і д к а р п а т т я в епоху феодалізму // Н а р и с и з історії т е х н і к и . - К., 1 9 6 1 . - В и п . 7 . 9. Крушельницкая Л. Восточнокарпатский солеваренный центр предскифского периода // К и м м е р и й ц ы и с к и ф ы : Тезисы докладов Всесоюзного семинара, посвященного памяти А . И . Т е р е н о ж к и н а . - Кировоград, 1987; її ж. Нові п а м ' я т к и культури Гава-Голігради // П а м ' я т к и гальштатського періоду в м е ж и р і ч ч і Вісли, Д н і с т р а і П р и п ' я т і . - К., 1993; Д и в . т а к о ж : І с а є в и ч Я . К а р п а т с к и й р е г и о н в э п о х у К и е в с к о й Р у с и и ф е о д а л ь н о й раз дробленности // У к р а и н с к и е К а р п а т ы . И с т о р и я . - К., 1989. 10. К у п ч и н с ь к и й О. Акти та документа Галицько-Волинського князівства XIII - першої половини XIV століть. Дослідження. Тексти. - Львів, 2004. 1 1 . К е р н е ц ь к и й В. З в і с т к и о с т а р и н н і м місті Ярославі і його ц е р к в а х // Діло. - 1894. - № 1 5 0 - 1 5 1 . 1 2 . F r a z i k J. S z t u k a Przemyśla i okolicy // I n : Przemyśl m i a s t o z a b y t k ó w i kultury. - Kraków, 1968.

Дмитро

ЗІНЧУК

КОСМАЦЬКИЙ ПЕРІОД ДІЯЛЬНОСТІ ВАСИЛЯ РОМАНЮКА

(1968-1971 pp.) Стаття присвячена висвітленню священичої й культурно-просвіт ницької діяльності отця Василя Романюка в селі Космач Косівського району Івано-Франківської області протягом 1968-1971 pp. У ній наголо шено на тому, що особливістю його діяльності як священика було від родження релігійності населення, збереження національних і релігійних традицій українського народу. Установлення зв'язків із дисидентами, виступ на захист ВМороза спричинили переслідування ВЯоманюка радянськими репресивними органами, зумовили його арешт у 1972р. Ключові слова: ціональні традиції.

Василь

Романюк,

дисидентство,

релігійність,

на

The article is devoted to sacred and cultural-educational activity of priest Vasyl Romaniuk in the village of Kosmach, Kosiv district, IvanoFrankivsk region during 1968-1971. The author stresses that the main peculiarity of the priest's activity was the revival of people's religiousness, the reservation of national and religious traditions of Ukrainian people. The relationship with dissidents, his speech in defence V.Moroz caused his persecution by soviet repressive agencies and his arrest in 1972. Key ditions.

words:

Vasyl

Romaniuk,

dissidentSi

religiousness,

national

tra

Наукові

праці

на

пошану

ювіляра

^©йй-^ У сучасній Україні назріла потреба дослідження спадщини багатьох історичних діячів, чиї імена замовчувались, а діяль ність перебувала за межами наукового інтересу дослідників. Процес державного, духовного й релігійного відродження Ук раїни спонукає до повернення з небуття видатних історичних постатей. До числа таких невідомих широкому загалу постатей на лежить Василь Омелянович Романюк (патріарх Володимир) священик, правозахисник, багаторічний в'язень сталінських і брежнєвських таборів, член Української Гельсінської групи, богослов, філософ. В.Романюк пройшов складний шлях боротьби за українську державність, за права віруючих, за православну церкву. Початок його священичої й правозахисної діяльності пов'язаний з Прикарпаттям. Мета даної статті - розкрити різнобічні аспекти діяльності Василя Романюка як священика в с. Космач Косівського району Івано-Франківської області. Після висвячення в сан священика 26 квітня 1964 р. В.Романюк декілька років працював у селах Снятинщини. Початком нового періоду його життя стало призначення во сени 1968 р. у с. Космач Косівського району, яке історик, ди сидент В.Мороз у "Хроніці опору" назвав "бастіоном україн ського Опору" [17, с.133]. Окрім Космача, В.Романюк працю вав у сусідньому с. Бабинопілля. М.Волощук, художник зі Львова, в листі від 1 січня 1968 р. до священика вітав тюрем ного побратима з новим призначенням у с. Космач. Він наго лошував на специфіці цього села, що відоме далеко поза ме жами Гуцульщини та є батьківщиною славнозвісного Довбуша, сподіваючись, що В.Романюк відповідатиме тій ролі пароха, яка на нього покладається. Він очікував, що початок діяльності отця Василя в Космачі стане "тим свіжим вітерцем у душній кітловині", що він стане справді "вчителем, високо моральним наставником отого гуцульського села, що було і повинно бути дальше колискою і серцем національної куль тури гуцула" [1, арк.232]. На думку художника, від ставлення людей до В.Романюка залежатиме успіх його "священичих і громадянських завдань", оскільки "космацькі гуцули, то спе цифічні типи". М.Волощук радив вивчити, пізнати їх [1, арк.232]. "Отже, бери стерно в руки міцно і веди той корабель ясно назначеним курсом. Хай Космач буде тим трампліном Твоєї дальшої кар'єри у церковно-громадському житті" [1, арк.233], - писав побратим по ув'язненню В.Романюку. Львів ський митець радив новопризначеному священику дбати про