Король Данило Галицький by Watra

ПЕРЕДМОВА Перед Вами, дорогий читачу, ілюстроване — г > -краєзнавче видання, якого ще не було

• Україні. Науковці Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника плідно шрацювали в справі відродження історичної пам'яті та культурної спадщини українського народу й представили нам образ короля Данила Галицького, уродженця давнього Галича на Прикарпатті, як гідного продовжувача справи свого батька, князя Романа Мстиславовича, який у 1199 р. створив Галицько-Волинську дер жаву європейського рівня. Автори проекту й упорядники цієї книги значну увагу приділили вшануванню пам'яті династії князів Романови чів в Україні, зокрема, короля Данила Галицько го, що стало реальністю лише в умовах на ціонального відродження та проголошення державної незалежності в 1991 р. у західно українських областях уперше встановлено, за прикладом європейських міст, кінні статуї на честь короля Данила Галицького у Львові, Галичі, Тернополі, а також пам'ятник у Володимирі-Волинському. Значне місце в історико-краєзнавчому збірнику відводиться пошукам корони та події коронації Данила Галицького в 1253 р. у Дорогочині, яка є першою і єдиною такого роду церемонією в історії України. Князь Данило Романович у складних політичних і міжнародних умовах став королем усієї України-Руси, а корона була лімволом української державності, що тоді не поступалася західноєвропейським зразкам і традиціям. Галицько-Волинська,держава, яку очолив король Данило Галицький, навіть після падіння Київської Tyci ще на ціле століття продовжила наше державотворення. Було б добре, щоб наша сучасна молодь і наступні покоління знали й вивчали цю правду з достовірних джерел, зокрема, використовуючи дане дослідження як навчальний посібник. Разом із тим є ще проблеми вшанування пам'яті й меморіального відзначення життя та діяльності короля Данила в Холмі, який він заснував, і в Дорогочині (Польща). Власне, із цією метою та з надією на справжню європейську інтеграцію України з нашої ініціативи 20 грудня 2008 р. у Дорогочині, за участю безпосередньо прикарпатських науковців, відбулася Міжнародна наукова конференція з нагоди 755-ї річниці коронації Данила Галицького. Унаслідок цього поважного зібрання за участю Надзвичайного і Повноважного Посла України в Польщі Олександра Моцика була створена міжнародна асоціація істориків «Дорогочинська група», яка має намір подолати існуючі проблеми й політичні стереотипи та спрямувати ЗУСИЛЛЯ науковців, політиків, представників влади Польщі й України на подальше дослідження Галицько-Волинської держави, вшанування пам'яті визначних місць і подій в українській історії. Голова Івано-Франківської обласної ради, кавалер ордена Данила Галицького

Ігор Олійник

Д О

ПРО

П И Т А Н Н Я

В Ш А Н У В А Н Н Я

КОРОЛЯ

ПАМ'ЯТІ

Д А Н И Л А

ГАЛИЦЬКОГО В П О Л Ь Щ І

У період розвитку державної незалежності України, відродження історичної пам'яті, традицій українського народу й національноетнографічних особливостей зростає інтерес до історико-культурних цінностей минулого. Це не лише данина пам'яті нашим предкам, але й об'єктивна потреба часу. У цьому плані привертає увагу сучасників доля некрополів галицьких князів, тобто встановлення їх місць поховання та збереження могил. На жаль, ця проблема недостатньо досліджена в історичній літературі й до сьогодні є дискусійною. Ще напередодні II світової війни галицький історик Т. Коструба, який уже знав про знайдену в Галичі (Крипосі) археологом Я. Пастернаком моги лу і саркофаг князя Ярослава Осмомисла, спростовує твердження іншого галицького історика І. Кревецького, що посилався на дані Суздальського літопису, про місце поховання засновника Галицько-Волинської держави Романа Мстиславовича саме в галицькій Успенській катедрі [1]. Т. Костру ба в опублікованій у «Літописі Червоної Калини» (1938 р.) статті стверджує, що за даними польського історика XV ст. Яна Длугоша князь Роман похований після трагічної загибелі в Польщі (1205 р.) у ВолодимиріВолинському, а не в Галичі. Нині ще складнішими виявилися пошуки як корони, так і могили сина князя Романа - Данила Галицького. Правда, Галицько-Волинський літопис у 1264 р. чітко фіксує: «...А король» [Данило] впав тоді був у недугу велику, і в ній він скончав живоття своє. І положили його в церкві святої Богородиці в Холмі, що її він сам спорудив» [2]. Разом із тим маємо повідомлення польського історика Зиморовича (1597-1677), який досліджував історію Львова, що князь Лев у 1282 р. нібито переніс тіло свого батька Данина з Галича й урочисто перопохоиав у Львові. Але більшість українських дослідників схиляється до наяві юсті могили короля } ].<11111 і . і Галицької о в Холмі, яка, па жаль, після II світової війни безслідно втрачена. 1

У зв'язку із цим, 12 жовтня 2005 р. ві,іі ся телефонна розмова з Варшавою а вто]. рядків із співробітником посольства У к в Польщі істориком Ігорем Цепендою • воду наявності чи слідів збереження в м мі могили короля України Данила Га кого. Він повідомив, що ще в 1999 дорученням Міністерства закордої і н и х України займався цією проблемою і з'ж що в підземеллі (крипті) колиш і збудованого Д. Галицьким собору /\ вона зберігалася, можливо, до закінчеі світової війни, але в якому вона буї іа стаї подальша доля невідома. Вірніше, зі ад) наявність якоїсь плити, але знову ж і і є н і чи це була частина саркофага або в надгробна плита. Колишня Благові ще церква переходила в руки | християнських конфесій, перебудовувалася в 1737-1756 роках у католицьку церкву, а нині функціонує в Холмі як Базиліка Пресвяі І Марії. Відомо також, що в роки II світової війни храм був Правота Можливо, серед колишніх священиків збереглися які-небудь п і к сві; щення про долю могили Данила Галицького. Стає очеви; гяим, 11 н могла бути знищена в післявоєнний період соціалістичної Польщі, випливає необхідність на державному рівні, при використанні , і | > \ джерел, з'ясування цієї проблеми при безпосередній участі П О Л Ь істориків, як і дослідження долі корони Данила Романовича. І Цкаво, що вищенаведені спроби пошуку могили Данила Ганни, В Холмі з боку Міністерства закордонних справ України були пов'я с пробою вшанувати його пам'ять у 2000 р. за участю тодішніх пре н і II. Кучми та О. Квасневського. До речі, цій події успішно СІ Івано-Франківський єпископ, його Преосвященство владик.і Со Мудрий, який добився дозволу польського духовенства на встанок меморіальної дошки на базиліці в м. Холмі. Ось як про ці події і о і м 11 п іій посол України в Польщі, наш земляк Дмитро Павличко мені досі, що не була встановлена бронзова меморіальна таблиця, Я • Ішима Галицького Кучма, за моїм планом, мав відкрити В її і оі гьолу Пречистої Діви, на тому місці, де стояла церква, зГ>\ и НАШИМ не н і к и м князем, у підземеллі якої він і був похований. Любі КИЙ Є П И С К О П /Кенійський дозволив таку меморіальну таблицю встан* її Ч і « о м і Польська держава не вмішувалася в цю справу. Псе з а ї к і н вданої о єпископа, але, хоч він дав на це дозвіл, українська сті справу іагапьмувала, а згодом і перекреслила. Цікаво, що таблиця не 1 1 м . м і відпита, а л е п с а м текст н а піп був проаналізований м о н ь с ь її і о р п к и м п і визнаний я к історично правдивий т е к с т . Л було т а м і

сано: «Тут президент України Леонід Кучма поклонився ук раїнському князеві й королеві Данилові Галицькому 2000 ро ку». Частина польських істори ків була проти слова «ук раїнський», мовляв, України за часів Данила Галицького ще не було. Одначе більша частина польських учених визнала Данила Галицького саме ук раїнським королем і князем. Не Леонід Кучма відхилив ідею поклону Данилові ГаВежі часів короля Данила в Стовп'є та лицькому, це зробили чиБілавіно (Холмщина). Рисунок XIX ст. новники з МЗС України, які порадили президенту не їхати в Холм, бо, мовляв, це не сподобається ін шим друзям України, які й так уже були наставленими проти «надмірного зближення нашої держави з Польщею» [3]. І все-таки в Польщі є одне визначне місце, де меморіально відзначено ім'я короля Данила Галицького. Мова йде про колишнє місто Дорогичин, де в 1238 р. брати Данило та Василько Романовичі здобули перемогу над хрестоносцями, а в грудні 1253 р. відбулася історична коронація князя Данила на короля Русі в церкві Пресвятої Богородиці. У 2000 р. біля церкви святого Миколая в Дорогичині освячено камінь із викарбуваним написом на дошці: «У пам'ять про 750-ту річницю Дорогичинського з'їзду і коронації Данила Романовича на короля, здійсненої папським легатом архієпископом Опізо в Соборі Святої Діви Марії. Жителі Підляшшя» [4]. У підсумку напрошується висновок, що в умовах інтеграції України у Європу та зміцнення добросусідських відносин із Польщею, яка по-справжньому позбудеться безпідставних претензій на наші землі, відкриються можливості більш тісного співробітництва не тільки політи ків, але й культурологів та істориків у справі взаємного меморіального відзначення подій і визначних людей.

Теофіль Коструба. Де похоронено кн. Романа Мстиславовича / / Літопис Червоної

Літопис Руський. — К., 1989. — С. 425.

Літературна У к р а ї н а . — 2006. — 9 листопада.

Юрій Гаврилюк. Місто короля Данила: вікно Русі на Захід // День. — 2003. —

Калини. — 1938. — 4 . 1 . — Січень. — С. 11.

І б серпня, Богдан Гаврилів Імам М и р о м ю к

Д О Р О Г И Ч И Н С Ь К Е П О Б О Ї Щ Е

Данило сказав: «Не годиться, щоби хрестоносці батьківщину, Темпличі, себто Соломоничі».

держали

нашу

Так переказав автор Галицько-Волинського літопису вислів славетного полководця Данила Романовича Галицького перед битвою з хрестонос цями під містом Дорогичином. Давно, понад 700 років тому, відбулася ця подія, але не затерта вона в історії рідного народу. З пожовклих сторі нок літопису постають героїчні картини славного минулого наших предків-звитяжців, які дали відсіч загарбникам — німецьким феодалам, що, прикриваючись хрестом, робили спробу йти збройно на Схід, на Руські землі. Історія хрестоносців — то чорна смуга насильства й розорення багатьох народів. У1202 р. був організований військовий орден мечоносців. Військо ордену комплектувалося з декласованих німецьких феодалів і становило велику ударну силу, яка застосовувала в бою тактику наступу клином. Це виглядало так, що в перший ряд ставало кілька кінних, закутих у залізо, рицарів, у другому ряді було вже п'ять — і далі їх число збільшувалося до 10-ї шеренги. Такий бойовий порядок своєю формою нагадував якоюсь мірою свиню, тож руські літописці й називали військо хрестоносців «свинею». Керував орденом магістр. Він очолював раду, до якої входили найбільш впливові й багаті рицарі. У завойованих старих і побудованих власними силами фортецях судочинство й адміністрація перебували в руках військової старшини. Хрестоносці підступно вторгнулися в Прибалтику й під гаслом поширення християнства завойовували території лівів та естів. Водночас, відвертаючи увагу руських князівств і, зокрема, Новгорода та Пскова, в о ш і вели • ' Н И М И торгівлю, Проте поган виношували плани вторгнення па Русі.. Затримка Пула тіпьки за сприятливою пагодою, я к а визріла ' " > « ч " . и о м І чіп п ( і о . і м і і і ш і п о м п кана Батия L 2 3 6 - 1 2 4 Û р р

знекровив основні збройні сили Київської держави, що дало можл хрестоносцям розпочати наступ. Для забезпечення тилу «пси-рі вирішили насамперед підкорити Литву, але в 1236 р. у битві під Ща зазнали страшної поразки від литовців, у бою загинув і сам їх магіст] для більшої консолідації сил орден мечоносців об'єднався з тевтон орденом, що діяв на території Пруссії. Після цього орден почав назиі Лівонським — від території Лівонії, де зосереджувалися головні хрестоносців.

Образ князя Данила Галицького на картині С. Серветника «1>ііі ; хрестоносцями під Дорогичином» Поштовх до наступу хрестоносців на Русь дали польські — ма И князі. Щоб затримати напади литовців і пруссів, мазовецьміп Кондрат запросив допомоги в тевтонського ордену. Він дозвол жинцям поселитися на території, що прилягала до Вісли, з тим, пі будуть вести боротьбу з пруссами й литовцями. Це була фатами мичка мазовецького князя, яка дорого обійшлася польському нар ііапа початок окупації його території небезпечними загарбі піками Тевтонці на початку 30-х років XIII ст. побудували на Віспі ряд фі Горн (Торунь), Кульм (Хельмо), Ельбіне (Ель-банг), Бальга (1>анк) та і а к и м чином, міцно закріпились у Польщі та Пруссії. Кондрат, намагаючись послабити вплив Галицько-Воли] князівства на ятвязькі землі, вирішив використати проти | хрестоносців. Він віддав Добжинському ордену руське місто Дорі її 11 м годі володів. І Іс була ще одна помилка МВЗОВецькогО к и я ІЯ і.о і м 1 1 1 1 ' 1 1 1 1 1 старовинне місто над Західним Бугом, перша га п . , про яке зустрічається в І під і L42 роком і [а основі вия

неологічних знахідок установлено, що на території Дорогичина в VII ст. в Li І І\ папо слов'янське поселення, у період Київської Русі й феодальної ідрібленості Дорогичин був не лише одним із великих міст на заході (і.міч земель, але й важливим торговельним і ремісничим центром, і її кувала велика митниця. Сюди прибували купці з різних міст Русі, аси говари вивозилися до Польщі, Німеччини, Литви, Пруссії та в навські країни. На території міста археологи розкопали кілька тиі свинцевих пломб з XI — XIII ст., які пришивалися до тюків із товарами, н о в і м частина цих пломб мала знаки руських князів з Придніпров'я. К0Ж (найдено цікавий експонат — руський напис на кістяній ручці ножа II ст., що свідчить про поширення писемності в Дорогичині. Міі то відіграловажливурольу політичному житті Галицько-Волинського я шитва. І Іа заході Дорогачинська волость межувала з Польщею, зокрема І.і ювецьким князівством, на півночі проходив кордон з ятвягами. Тому і іуміло, що всі — як торговельні, так і політичні — контакти ГалицькоІ И Н С Ь К О Г О князівства із західними та північним сусідами відбувалися І>о і \і їм через Дорогичин. І її ї ї . м і після смерті Романа (1205 р.), унаслідок агресивної політики ч» і к и х і польських феодалів, Дорогичин відійшов до Польщі й був і владою мазовецького князя Кондрата, який, зрештою, передав його царям хрестоносцям Добжинського ордену. У старовинну фортецю \ і ні чи хрестоносці, вони запровадили тут свої судово-адміністративні рядки, наклали на місцевих ремісників і простий люд важку данину, і її' и цю терпіли під гнітом хрестоносців селяни-смерди Дорогичинської [ОСТІ, і 1 1 1 1 Романа — Данило Галицький не міг погодитися, що Дорогичин, І т і ч ц і стратегічний пункт на західних рубежах князівства, перебував і. ішачою загарбників, і почав готуватися до його визволення. Однак у 16 році насунула на Русь татаро-монгольська хмара. Полчища хана Батия рудні 1237 р. знищили вогнем і мечем Рязанське князівство, а в лютому 18 р напали на Суздаль, здобули Володимир і просувалися на захід. V ЦЄЙ складний період, коли татаро-монголи руйнували північно-східні -і іівства Русі, галицько-волинський князь Данило Романович розпочав п похід їм ягвягів. До його полків приєдналися воїни його брата 1 1 1 1 1 • к.і. І Іохід почався ранньої весни 1238 року. І >б'і Н І Ч І М рать добулася до Берестя. Але в цей час сталося стихійне \о розлилися ріки. У літописі пояснюється, чому Данилові полки не ч чи просуватися за задуманим планом. «І прийшли до Берестя,— пише описець,— але що ріки були дуже розлили, то не могли йти на ятв'ягів І ІОІО».

І.. о Романович міняє план походу й вирішує визволити рідне ТО І Іорої ичип. І |,е був блискучий задум великого полководця. Можна ч о и и і и ідо гад, що Данило Романович лише про людське око готувався боротьби І я і в'яі амп — щоб приспати пильність хрестоносців.

3—4 березня 1238 р. рать підійшла під Дорогичин. Літописець записав, що полководці Данило й Василько пішли на хрестоносців «з великою силою». 5 березня 1238 р. під Дорогичином розпочалося відоме побоїще між галицько-волинськими полками й німецькими «псами-рицарями». Князь Данило Романович вибрав для битви вигідні позиції. Як завжди, він поді лив свої війська на три частини. Знаючи тактику хрестоносців, які намагалися в першу чергу розгромити середину бойових порядків противника своїм клином, передбачливий полководець ударні сили своїх полків зосередив на флангах. Хрестоносці першими рушили в бій, ударили на центр руських військ. Але добірний полк стримав їхній натиск, а тоді з флангів повели наступ основні частини Данилових воїнів. Почалася завзята січа, у результаті якої рицарі Добжинського ордену зазнали нечуваної поразки: хто з них

Розгром хрестоносців Данилом Галицьким під Дорогичином 1238 р. Кована мідь. Рельєф, худ. П. Сопільник, 1965 р. З експозиції Івано-Франківського краєзнавчого музею урятувався від смерті, той разом із магістром Бруном потрапив у полон. Галицький полководець Данило на чолі війська урочисто вступив у визволений Дорогичин. Цей розгром досить лаконічно, але образно описав літописець: «Романовичі заняли город (Дорогичин) у місяці березні, старшину їх (хрестоносців) Бруна піймали, так само й (їх) військо, і повернулися до Володимира» (столиці Волинського князівства). У зв'язку із цією перемогою варто хоч би коротко зупинитися на характеристиці князя як великого полководця, розумного політичного діяча XIII століття. На час Дорогичинського побоїща Данило Романович мав близько 40 років. Був це видатний державний діяч і полководець. Про його відвагу не ра і згадує автор Галицько-Волинського літопису. Уже 15-річним юнаком, і пише літописець, він «виявляв велику хоробрість» у боях за визволення Галича ( 1 2 1 9 р . ) . А в битві і іа Кал ці Данило м а в гільки 18 років, проте «силы ю

Карта Галицько-Волинської держави в 1199-1340 роках в опрацюванні Юрія Липи. Київ

ДОРОГИЧИН МІСТО

КОРОЛЯ ДАНИЛА

! (орогичин для українців із Підляшшя — історичний і духовний центр малої Патьківщини. Місто своєю багатовіковою історією вписане не м и с г. регіональну, але й загальноукраїнську історію. Водночас це місто, RKOMy так багато змінилося від часів, коли дорогичинський «град» був СЦЄМ ОСІДКу руських князів. іьої

Л І Д І В цієї епохи тут, на жаль, небагато. Немає вже старовинних і] іастирів, а із церков залишилася тільки одна — св. Миколи, побудована другій половині XVIII ст. Навіть городище, здавалося б, найменш Складний часові свідок минулого, Буг розмив настільки, що зберігся u n e невеликий фрагмент валу. А люди — що ж, посеред двохтисячного СЄЛЄННЯ всього кількадесят православних родин, з яких мало хто вже ВОриТЬ українською мовою. Тому, щоб зрозуміти всю велич історії і . u u і . к о г о міста, треба сягнути до «Літопису руського», цього, ореного кілька століть багатьма поколіннями ченців, опису слави й чалі І уської землі (виступає Дорогичин на його сторінках кільканадцять вів). І І » і ч 1 1 . 1 пітописна згадка про Дорогичин належить до подій 1142 року, m ВЄЛИКИЙ к н я з ь київський Всеволод Олегович давав винагороду своїм . н а м і родичам, які ііідтримували його в боротьбі за київський престол, ю н і і їм І іересгь і ) Іорогичин. Отже, виринає він із глибини минулого як ереді ж адміністрування окресленою територією, що мала бути джерелом >пі>\ п і н і г,і князя та його родини. licpoi u. і Дорогичин належали тоді до Київського князівства. Швидко, 11.1 к, і u -pi м і її 11 руки і н е ї j і і 11 ії і іаі і та; іків Ярослава Мудрого, що володіли u u u і.кі ї м КНЯЗІВСТВОМ, яке саме в 40-х роках XII ст. звільнилося від ірхної 1 1 і н і ш з . м і ч князів і почало своє самостійне політичне існування. 1 І і територіального роздрібнення п о м і ж постійно з р о с т а ю ч і число снів князівської род і призвело навіть до того, що Бересть і Дорогичин

перетворилися в столиці удільних князівств. У Дорогичині владарював годі Василько, син Ярополка (помер у 1177 р.), а після нього невідомий з і мені його син чи родич. Роздрібнення Волинського князівства подолав володимирський князь Роман Мстиславич, який 1199 року заволодів також престолом у Галичі й створив цим самим підвалини під об'єднаний державний організм, ві домий в історіографії як Галицько-Волинське князівство, яке перейняло політичну спадщину Київської Русі від занепадаючого Києва. Отже, правильним було окреслювання західноєвропейськими хроністами Ро мана іменем короля русинів — Romanus Rex Ruthenorum. Пам'ять про його особу збереглася також у підляському фольклорі — у XIX ст. у кількох

Коронація князя Данила. Худ. М. Бідняк і іадбужанських селах записано варіанти веснянки, у якій згадується «князя Романа, нашого пана», що поїхав «в орду на війну», тобто в похід проти половців, які тоді були постійним загроженням для південноруського прикордоння. Після трагічної смерті Романа його держава не зникла — відбудували її сини Данило й Василько, які започаткували більш як сторічний період стабільного політичного існування Галицько-Волинської Русі. Саме з постаттю князя Данила Романовича пов'язані чергові літописні (гадки про наш ігадбужапський город. 1235 року захопив Дорогичин мазовецький князь Конрад, недавній союзник Данила. Не затримав він його у і воїх руках, передав 1237 року У ВОЛОДІННЯ орденові лицарів-хресгопосців. і г , однак, наступного року Данино і Васильком відвоювали город —

КРОК Д А Н И Л А Д О

ГАЛИЦЬКОГО

Є В Р О П И

Як уже повідомляла «Галичина», у місті Дорогочині (Підляшшя, П о л ь щ а ) в стінах гамтешньої

Духовної

семінарії

відбулася

Міжнародна наукова к о н ф е р е н ц і я з нагоди річниці

755-і вича,

коронації

володаря

князівства,

відомого

європейського була

група

національного

Данила

Романо

Галицько-Волинського східнослов'янського,

правителя. науковців

її

учасницею

Прикарпатського

університету

імені

Василя

Сгефаника, В а р ш а в с ь к о г о та Я г е л л о н с ь к о іо 1

університетів,

Санкт-Петербурзького

державного університету Росії, історики з

Києва. У вітальних адресах від президентів Польщі й України значилося: Іжерела величезної ріки європейської історії і добросусідських зв'язків і вропейських народів — українського і польського — слід шукати в іалеких часах європейського державотворення та в сьогоденні, яке працює на розвиток двох держав». Творчих, інтелектуальних здобутків побажав учасникам міжнародної конференції єпископ Дорогочинського . м і н копату Антоній Дидич. Він нагадав, що влітку 2003 року, після ВІДВІДИН Дорогочина папою Іваном-Павлом II, відбулося святкування 750-ї І 'і і. і коронації князя Данила Романовича за участю владик з України, у юм\ числі православних церков України й Польщі, представників інших ш н і Т о м і ж поруч із жіночим монастирем було встановлено пам'ятний м і м . 11 написом: «І Іам'яті 750-ї річниці Дорогочинського з'їзду і коронаI . м і н м Романовича на короля, здійсненого через легата папського 1 \ І в я гпні І І.іі н ия гіпіої Діві і Марії. І І І Ц И Я І І І І І І Я . Дорої о ч н і і. Ючервня

ДЕ П О Х О Р О Н Е Н О КН.

Р О М А Н А

М С Т И С Л А В О В И Ч А

Останні розкопи д-ра Я. Пастернака в Галичі, відкриття катедри Ярослава Осмомисла насувають цілу низку питань, досі не вияснених як слід. Між іншим заходить також питання, кого поховано в галицькій катедрі? Звичайно говориться, що тут похований і князь Роман Великий, творець Галицько-Волинської держави [1]. Але ближчий розгляд джерел, що інформують про місце похорону Романа Мстиславовича, приводить до іншого висновку. Місце останнього спочинку наших князів в'яже зі собою цілу низку спогадів, тому не байдуже для нас знати, де кого з них поховано. У наших джерелах маємо дві версії про похорон кн. Романа. Одна, поміщена в Суздальськім (отже, неукраїнськім, а московськім) літописі, звучить так: Пішов Роман галицький на ляхів і зайняв два лядські городи. Але як дійшов до ріки Висли, від'їхав сам із малою дружиною від свого війська, а ляхи наїхали, вбили його й побили коло нього дружину. Галичани приїхали, взяли свого князя мертвого, понесли до Галича й поховали в церкві святої Богородиці [2]. З цього виходило б, що галицькі бояри завезли тіло свого князя до Галича й там поховали в катедральній церкві, відкритій отеє в останнім часі. Та маємо ще іншу джерельну вістку, що говорить нам щось інше про місце похорону Романа Великого. У польського історика з XV ст. Івана Длугоша (1480), що використав і українські історичні джерела, літописи, читаємо після обширного опису бою Романа з поляками під Завихвостом ось що: «Тіло князя Романа, що вже було на приказ князя Лестька похоронене в Сандомирі, викопали руські бояри, після звільнення бранців узятих у поляків; вони викупили (тіло) в Лестька, польського князя, за тисячу талантів срібла; й завезли до Володимира (Волинського)» [3]. Як бачимо, Длуґош говорить про похоронення тіла князя у Володимирі Вол., не в І а іичі. Котра ж із цих вісток правдива? Де направду поховано князя Романа: у Галичі чи v Володимирі'

Звичайно дають першенство вістці Суздальського літопису. Він І сучасний із подіями (доводив своє оповідання до 1205 року, себто року смерті й похорону Романа), а до того нашим князем ще спеці цікавилися в Суздалі. Та все ж таки Суздаль дуже віддалений від Г и деяких деталів із галицьких відносин там не знали, наприклад \ пітописі немає ні слова про напружені відносини між кн. Гол і галицькими боярами (хоч, очевидно, не всіми поголовно, бо 6 11 рихильна Романові партія). Зате сучасники українці й по; іяки добре про це напруження; читаємо про нього й у Волинському (чи Гам

Посольство папи Інокентія до князя Романа І ми пінському) літописі (у натяках) та у Вінкентія Кащіубка, що і пою хроніку в перших роках XIII ст. Цілком інакше було відношенії Романом і волинським боярством. Роман «підніс його і прогін упав, не боярство віддячилося йому й його синам вірністю й любов'ю І І і п.оі о всього суздальський літописець не знав, хоч воно й дуже важні і ія галицьких відносин. Іате знав про це Длугопі. Ба, що більше: у Длугоша загалом маемо Г ВІї гок про галицькі справи, нераз таких, що навіть у знаних і іам \'країн •пі інших східнословянських літописах не збереглися. Студії I I . II II Гіуіоша виказали, що він покористувався перемиським ПІТОПИСОІ доводив свое оповідання до 1225 року [5]. З цього перемиського ми І і \ і»»111 зачерпнув багато матеріалу про українську історію і ВТ ЙОГО ю СВОГО твору. І'ік 1205-й був там певно теж описании, ОТЖі ті і шині події міг Длугош зачерпнути звідти вістку. 1 Іе треба хіба о і І О І ,і \ ваш, що в перемиськім літописі були більше достовірні вістки її и і їм су ідальськім. До того й інші ще подробиці про 1205 рік чи р Про і пі і під За ви хвостом у Длугоша цілком достовірні.

Володимир-Волинський Свято-успенський кафедральний собор ( М с т и с л а в і в х р а м 1 1 5 7 — 1 1 6 0 рр.) У 1160 році волинський князь Мстислав Ізяславович побудував со бор, який присвятив Успінню Пре святої Богородиці. Пізніше, у 1170 р., тут був похований сам будівничий, а храм назавжди назвали Мстиславовим. Храм розміщений на високій терасі правого берега річки Луга, у центральній частині древнього міста біля князівського замку. Успенський собор завжди відігравав роль важливого політичного та духовного центру Волині. У підземних криптах і усипальницях собору поховані волинські князі, серед них, можливо, і Роман Мстиславович.

Галицько-волинський князь Роман Мстиславович (1199- 1205). Худ. М. Фіголь

П А М Я Т Ь

ПРО

Р О М А Н А

М С Т И С Л А В И Ч А В

НОВГОРОДСЬКИХ ТА

ДЖЕРЕЛАХ ІКОНОПИСІ

Початкова частина Галицько-Волинського літопису, яка розповідає про діяльність Романа як галицько-волинського князя, не дійшла до нашого часу, то, напевно, чи не єдиним місцем на Русі, де могла зберегтися пам'ять про запропонований ним проект «доброго порядку», був Новгород. Вартує, однак, ураховувати, що послання Романа Мстиславича з пропозиціями «доброго порядку» неможливо представити тільки як локальний факт з історії Південної Русі. Із змісту документа ясно, що грамота була адресована правителям усіх більших земель Русі, і, крім то го, документ містив політичні ініціативи загальноруського значення. Романа Мстиславича багато що пов'язувало із цим містом. У 1168 — 1170 рр. він сам був новгородським князем. Якщо не рахувати його спроб установити свою владу в Києві, Новгород залишався єдиним містом, у якому Роман був князем за межами Волині й Галичини. Княжіння Романа було пам'ятним для новгородців. 25 лютого 1170 р. цей князь прославився славною перемогою над військами Андрія Боголюбського, який пробував після захоплення Києва встановити свою владу й над Новгородом. Під стінами міста ворог був наголову розбитий, понісши величезні втрати вбитими і полоненими. Цих полонених новгородці потім продавали за гроші. Надовго запам'ятався новгородцям і фінал княжіння в них Романа. Не звертаючись більше до військової сили, Андрій Боголюбський вирішив зламати опір Новгорода через продовольчу блокаду. Новгородський літописець відзначає: «Бысть дороговь Новегороде: кугоіяхут кадь ржи по 4 гривне, а хлебъ по две ногате, а мед пуд по 10 кунъ». За таких обставин князь Роман змушений був покинути місто. Але зв'язки новгородців із Романом Мстиславичем не припинили ся і після його переїзду на Волинь. Судячи з повідомлення ГалицькоВолинського літопису, у XIII ст. у Володимирі (Волинському) поряд із кільком.і КОЛОНІЯМИ ІНОЗЄМЦІВ - німців, ГЄНуЄЗЦІВ, євреїв ІСНуВЗЛО ,,,,,г ' п о с е л е н н я (вулиця чи квартал) (городців За слу о

гіпотезою І. П. Крип'якевича, це поселення могло виникнути війн 1 новгородського княжіння Романа. Дійсно, його прихильники із новгородців повинні були покинути своє місто й піти за князем v нову столицю. Очевидно, це була достатньо значна група люде* підтримувала тісні зв'язки з батьківщиною, так що майже ціле століття смерті Романа новгородці у Володимирі зберігали свою ідентичність Відмітимо, що вже на початку XIII ст. у Новгороді пошанов] Романа Мстиславича як великого князя. Відвідавши в травні 12 Константинополь, новгородський боярин Добриня Ядрейкович, ми згодом архієпископом Антонієм, зустрів там п'ятьох послів «від вені князя Романа». Подібне ставлення до цього князя можна знаній ні

Знаменський собор у Новгороді Великому XVII ст. (сучасний вигляд) І алицько-Волинському літописі, що його прославляє, де Ромаї і імен) великим князем, самодержцем і навіть царем. Пам'ять про Романа Мстиславича у зв'язку з отриманою НОВГОРОД під його командуванням славною перемогою над суздальцями п р о шків жила в Новгороді. Схоже, жоден із князів, що правили в ми Y и н гоївся тут такого пошанування. Незвичне ставлення новгородців до князя Романа ПОЯСНЮ ібливим значенням, яке отримало в місті пошанування ікони «Зна Богоматері» та культ Знаменія взагалі, початки формування [Носяться, напевно, до першої половини XIV ст. Важливим виявпе цього культу стало будівництво в Новгороді на Ільїній вулиці КЯА церкви Знаменія, про що під 1355 р. повідомляється в Новгорода І Іершому літописі. Церква Знаменія була споруджена для зберігання ікони «Зна Богоматері», визнаної головною новгородською святинею V П іанепаду, який настав після приєднання Новгорода до Мс мпустіло й поступово зруйнувалося багато ЙОГО храмів. Однак ва Знаменія багатіла з кожним десятиріччям, і и другій н о н

ся в Державній Третьяковській галереї. Обидві ці ікони, а також створену на межі XV —XVI ст. ікону з Гостинополя з тим самим сюжетом, яка зберігається нині в Державному Російському музеї, дослідни ки одноголосно відносять до шедеврів образотворчого мистецтва Стародавньої Русі, які мали помітний вплив на наступ ний розвиток іконопису. Сюжет «Битва новгородців із суздальцями» із зображенням Романа Мстиславича попереду війська новгородців відтворювався на новгородських іконах протягом кількох століть. До цього сюжету новгородські іконописці зверталися і тоді, коли історичні паралелі з перемогами Ікона «Чудо від ікони Знаменіє над суздальцями вже втратили політичну Богоматері». XV ст. актуальність. Відомо кілька реплік ікони (Новгородський державний «Знаменіє від ікони Богоматері», датованих об 'єднаний музейний заповідник) XVI — XVII і навіть XVIII ст. Значить, у період, коли створювалася ікона, поряд зі Сказанням про битву новгородців із суздальцями ієну вал и й інші джерела, де розповідалося про події другої половини XII ст. (усні або писемні), достатньо авторитетні для того, щоби послужити основою створення ікони, покликаної надихати новгородців на нові подвиги в боротьбі за свою незалежність. Пам'ять про Романа Мстиславича підтримувалася в Новгороді також у зв'язку з особливим ушануванням першого новгородського архієпископа Іоанна (Іллі). Іоанн був новгородським владикою в роки княжіння тут Романа й разом із ним керував обороною міста від суздальців у 1170 р. Таким чином, протягом кількох століть, аж до XVII і навіть XVIII ст., у Новгороді зберігалася пам'ять і особливе ставлення до князя Романа Мстиславича як до героя пам'ятної для городян битви із суздальцями, яка стала в період протистояння з Москвою історичним символом слави й величі Новгорода. Образ Романа зафіксований у численних творах новгородської літератури й мистецтва, які створювалися протягом XIII — XVIII ст. і отримали загальноруське значення. Усе сказане дозволяє зробити висновок, що саме Новгород був чи не єдиним місцем на Русі, де дійсно могли зберегтися древні (в тому числі й письмові) свідчення про Романа, які відносилися до часу його княжіння в Галичі, але були пов'язані з подіями, значимими для всієї Русі, такими, як проект «доброго порядку» або переговори з послами папи й відмова від УНІЇ з Римом. Олександр Майоров, • тор історичних наук, професор Санкт-Петербурзького державного університету.

Н Е К Р О П О Л Ь ЛЕВА Д А Н И Л О В И Ч А

КНЯЗЯ

ЛАВРОВІ

Князь Лев належить до найбільш відомих спадкоємців Данила Галицького. Про його життєвий шлях маємо скупі повідомлення із західних джерел, де відсутні роки його життя і навіть рік одруження з дочкою угорського короля Бели IV. Сумнівними є також версії, що засновником Львова був власне князь Лев, тоді як насправді це був його батько Данило, який здійснював у Галичині активну містобудівельну діяльність. Разом із тим відомий сучасний український історик Ярослав Дашкевич справедливо відзначає, що з іменем князя Лева пов'язане заснування не менше 4-х монастирів, зокрема, Лаврівського на Самбірщині, а також він збудував дерев'яні церкви та Високий замок у Львові. За тогочасною традицією незадовго до смерті князь Лев став ченцем-василіанином у монастирі св. Спаса, з якого його після смерті переховали в підземеллінекрополі церкви св. Онуфрія Лаврського монастиря. Про цю подію і долю могили князя Лева більш детально описує автор Михайло Швед в ілюстрованому виданні (2007 p.): «Василіянський монастир святого Онуфрія у Лаврові. Історія та культура духовного осередку бойківських Карпат (до 600-ліття першої згадки)». Онуфрівська церква в первісному вигляді існувала із часу заснування монастиря і є ровесницею найдавнішої у Львові Миколаївської церкви, яка була придворним храмом у XIII ст. князя Лева. За даними джерел, як вище згадується, князь Лев помер у Спасі — резиденції перемишльських єпископів і мав би спочивати тут або у своєму кафедральному храмі у Львові. Але місцем остаточного захоронення було обрано Лаврський монастир, який мав статус святого місця завдяки мощам святого Онуфрія. У 1767 р. сталося нещастя, яке, здається, призвело до остаточної втрати цієї могили. Цю історію, яка пов'язана з перепохованням князя Лева в Лаврові, описав у 1845 р. перший професійний галицький історик Денис Зубрицький. У 1767 р. під час пожежі згоріли всі дерев'яні споруди Паврського монастиря, але уціліла мурована каплиця, в я к і й \ стіні були знайдені цомовини, правдоподібно, князів

Князь Лев Данилович. Худ. Лука Долинський, кінець XVIII ст. Лева та Лавра. Два саркофаги у підземній гробниці було ві но за участю ігумена Полікарпа. За даними Д. Зубрицького, тогоч ігумен П. Волинський, запросивши настоятелів сусідніх монастирів, зав відкрити цю могилу. Домовини були покриті товстою срібнок хою і прикрашені вишуканою різьбою, на одній із них містилося ви| ім'я Лева. Щоб хто-небудь не присвоїв щойно знайденого багатства, і таємно переплавили та продали, а на ці гроші відбудували щойно лий монастир. За однією з версій останки Лева Даниловича перехої піші вівтаря храму, але пізніше під час перебудови церкви св. Онус] 1860 р. останки князя нібито були перенесені на монастирський цви нині це місце перезахоронения втрачене для нащадків. Події про знайдену галицьку гробницю й описану Д. Зубри і і переповів Яків Головацький на І археологічному з'їзді в 1 8 6 ' р. у М 1 рохи раніше про цю подію написав і анонімний автор, рукопис виявлено приблизно в 1838 р. Невідомий автор вважає, що «тлінні ос м і я іів перенесено і поховано в розі рефектара під фундаментом». І І,я версія була беззастережно підтримана відомими галицькими вчеі ИМИ як М. Головацький, О. Барвіпський, V>. Ьарвіпський, М. Гол) І Коструба, 1. Крип'якевич іа інші. Разом ІЗ ТИМ вищевказані гіпо ми кусіЙНИМИ, бо не мають конкретних документальних фактів і дж ІІОГДІШ

1.11

ЗА

ЩО

БУЛО

КОРОНОВАНО

ДАНИЛА?

Страшно ставало від вигляду зруйнов міста, власне, мало що й нагадувало в цій руї: недавно чудовий, із безліччю золотобанішл це) соборів, Київ. О. Лупій «Падіння даними СТО

У дотеперішній історіографії утвердилися два стереотипи і причин коронації Данила Галицького. На думку однієї частини ВЧі цей величний акт відбувся виключно з ініціативи володаря Галицькі линської держави. Інші дослідники вважають, що саме Святіший І Ірс у Римі найбільшою мірою був зацікавлений у поширенні релігій впливу на всю територію княжої України. Обидві точки зору мають п на життя, але, на наш погляд, для коронації вирішальне значення і місійна християнська діяльність Данила Романовича всередині < країни. Про неї в некролозі за своїм сюзереном літописець сказав 11 росі й чесними словами: «Спорудив він городи многі, і церкви постав оздобив їх різноманітними прикрасами». Зрозуміло, що утративши Галич — державний, культури и Й і релігій центр держави, володар мусив знайти місце для нової столиці. І Іа ЯКІ НЄ яіачний час верховне духовенство на чолі з єпископом Іосафом ос НОСЯ в Угровську, місті, що знаходилося на березі Західного Бугу. Князь Данило був завзятим мисливцем, тому якось, перебуваючі полюванні, він побачив на горі гарне й лісисте місце, яке довкола оточ чи розлогі поля. Володар запитав у тамтешніх мешканців: «Як називає це місце?» Правителеві відповіли: «Його ім'я — Холм». Дужесподоба Собі ту місцину, Данило задумав поставити на височині п е в е н iii гечко. 1 [одякувавши Богові за дарований 11 им задум, він дав обітн святому Йоану Златоусту спорудити на ного честь соборну церкв' чому саме святому Зпатоусту? Годі пригадаймо зміст одного з листів і 11 римського Інокентія iv від 16 гравня 1246 року, в якому Святий

називає Романовича іменем «Йоан — король Русі». А тому спорудженням собору Данило хотів подякувати своєму небесному патрону. Правда, з літописних повідомлень ми довідуємося, що перша споруджена в Холмі церква мала титул Святої Трійці. «Коли ж побачив се князь Данило, що Бог сприяє місцю тому, став він прикликати приходнів — німців і русів, іноплемінників і ляхів, — захоплено розповідає про будівництво Холма літописець. — Ішли вони день у день. І юнаки, і майстри всякі утікали сюди од татар — сідельники, і лучники, і сагайдачники, і ковалі заліза, і міді, і срібла». Найбільш цікаву частину оповіді становить опис холмської церковної архітектури з її пластичними оздобами. Соборна церква на честь Йоана

Златоуста вирізнялася капітелями колон, із чотирьох боків прикрашеними рельєфними зображеннями людських голів. Кам'яним різьбленням у зга даному соборі були прикрашені портали західних і північних дверей із білого галицького та зеленого холмського каменю, з тимпанами, у які вмі щено за романським взірцем зображення Христа та святого Йоана. Крім того, храм був оздоблений прегарними фресками («зорі золоті на лазурі»), різнокольоровими вітражами («стекла римські»), унікальною за художнім вирішенням підлогою («поміст її був вилитий із міді і чистого олова, так блищав він, як дзеркало»). Час спорудження собору святого Йоана має надто важливе значення для всієї історії українського іконографічного мистецтва. Які б ми не взяли фундаменти церков, розкопані археологами, котрі вважаються такими, що належали до доби Галицького і Волинського князівств, то всюди прочитується, що в тогочасних храмах ще не було класичного іконостаса, а його місце займала так звана вівтарна перегородка. Літописне повідом-

Тоді ж професор А. Жакі згадував, що «у Холмі все ще стоїть вежа князя Данила, яка збереглась до висоти 20 метрів, квадратного плану, яка була частиною більшої замкової системи оборони з багатьма вежами і баштами». Це відкриття археологів підтверджує літопис, який каже: «І вежа стояла посеред города висока, щоб бити з неї довкола города». Виявляється, вона була непоодинокою в системі оборони міста, бо «за поприще од города Холма стоїть також башта кам'яна, і на ній — орел кам'яний вирізьблений;

Коронація Данила Галицького. Різьблення перед Дорогочинським музеєм

Папа Інокентій IV, що прислав Данилові королівську корону

висота ж каменя — десять ліктів, а з верхівками і підніжжями — дванадцять ліктів». На жаль, це унікальне археологічне відкриття польські шовіністи піддали анафемі. «Дальші розкопки припинені, — констатував у ватиканському виданні український учений М. Німців, — бо це не була польська, але русько-українська знахідка, ще один доказ, до кого належали Червенські городи». Трохи відхилили завісу таємничості над відкриттям повідомлення польських учених А. Буко, Т. Дзеньковського та С. Голуба, ви голошені ними у Львові на науковій конференції, присвяченій 800-річчю від дня народження Данила Галицького. Особливо вразили відомості про величний палац короля Данила, споруджений із місцевого білого каменю і згадуваного в літописі зеленого холмського глауконітового пісковика. «Справа в тому, що в Україні й Польщі з XII — XIII ст. збереглись на повну висоту лише храми, натомість від світських споруд дійшли до наших днів лише фундаменти або їхні рештки, — говорить про значення відкриття академік Я, ісаєвич, — Винятком е саме білокам'яний палац 1 Ціпила, стіни ЯКОГО ВИСОЧаТЬ, ГірИХОВаНІ ПІД ЗеМЛЯНИМ к а п о м , па 3,3 М».

Ота трагічна доля Холма з його церковною величчю народи' й дивовижно чисту поезію Святослава Гординського в монумеїп полотні «Холм»:

Репродукція з портрета художі Яна Матейка «Польський корал Казимир Великий». Можливо, щ корона походила з пограбованої галицької княжої скарбниці в ЛЯ

У напрузі горбів, що підводяться круто, В тверді брил кам'яних, у неспокої хмар Ще вчувається міць, міць могутню й важку ту, Що в граніті віків нарізьбила свій карб. Тінь стає над горбом — і обпалює стопи З нерозкритих ще надр невидимий вогонь, Де державні віки, в пил затоптані й попіл, Про минуле ще снять свій нескінчений сон. З гостролуких бійниць тут ще башти сторожать, Ген, на захід, за Вепр, поглядають хмурні, Чи у куряві рать не дуднить де ворожа, Чи не лижуть небес язиками вогні? Та лиш вільхи тремтять і шеіючуть щось вербам, Чорна галич, сполохана, б'ється й кричить, і втім галичім крику, в паді рижених щербах, ( і раї і'іи.і кр.и ,і неповторних столі і ь

Золота медаль, присвячена Данилу Галицькому, яка була урочисто вручена від імені ІваноФранківської обладміністрації народному артистові України, професору Прикарпатсь кого національного університету імені Василя Стефаника Михайлу Кривеню з нагоди його 50-річчя від дня народження. 2004р.

ДЕ

ЗНАХОДИТЬСЯ

Д А Н И Л А

КОРОНА

ГАЛИЦЬКОГО?

На цю тему «Українські вісті» з Едмонтона з 16.8.1973 пишуть: «Як відо мо, в 1253-ому році Галицький князь Данило дістав від папи Інокентія IV корону, якою коронувався в місті Дорогочині над Бугом, наПідляшші. В1767 році корону Данила перероблено на митру для перемиського українського католицького єпископа. Митра ця була в посіданні перемиських владик до минулої світової війни. Здається, мало кому відомо, що потім із нею сталося. Деяке вияснення дає лист, що його опублікував київський журнал «Наука й суспільство» у статті: «Доля корони Данила Галицького». У статті подана історія Данилової корони, а відтак надрукований лист якогось Олександра Ясеницького, «старшого чоловіка, колишнього юриста, українця-католика, який проживав у селі Димовці. Миколаївського району на Львівщині». Ясеницький вислав листа до Міністерства культури УССР, а міністерство вислало листа до Львівського історичного музею для перевірки викладених фактів. У своєму листі Олександр Миронович Ясеницький пише, м. ін., таке: «Йде мені про долю такої цінної, а забутої національної і державної реліквії, корони Данила Галицького. З історії мені відомо, що ця корона зберігалася до 1942 року в перемиській єпископській церкві, мабуть, перемиські єпископи мали колись право: або коронувати всіх наслідників короля Данила, або просто зберігати цю реліквію у своїй церкві. Відомо, що Перемишль знаходився до 22-го червня 1941 року в межах Радянської України, а з того часу до липня 1944 року був під гітлерівською окупацією. В 1942 році останній греко-католицький єпископ, Йосафат Коциловський, боячись, що гітлерівці можуть пограбувати цю історичну реліквію, вирішив зберегти її в той спосіб, що передав її на схоронення до Ватикапу, у Ватиканський музей. Практично перевезли цю корону до Риму Італійські священики, що перебували в той час при італійській армії, яка воювала спільно і гп іерівцями проти Радянського Союзу [талійці мали

один зі своїх штабів у Перемишлі, отже мали змогу своїми ВІЙСЬКО потягами, які не контролювалися гітлерівцями, проїздити до Італії. Цю корону передав єпископ Коциловський до Ватикану на зборі і .і І листі до Ватикану зробив такі два застереження, що після закінчення і ця корона має бути повернена або греко-католицькій церкві в П е р е м або, в її відсутності, урядові української держави. Про це розказував мені сам єпископ Коциловський. Єпискої хресним батьком моєї старшої сестри, як викладач духовної сем в Івано-Франківську, бував у нас, у мого діда, я відвідував йото ч.і Перемишлі, коли їздив із моїм батьком і старшим братом на ЯемкІВЩ рідні батькові сторони. Отже у відношенні до мене єпископ міг бути щирим, Т И М б І П І П я, як юрист (я був колись адвокатським кандидатом), цікавився праї оформленням його справ. Правдивість цих даних можна перевірити у справах спік Коцил овського...

Українська католицька катедра се. Івана Хрестителя в Переміни U Вважаю за свій обов'язок про те написати й тому, що Л Ю Д И , ям ги б) пі інати правду про цю справу, мабуть, іа моїм вийнятком і іавийн ще живого канцлера перемиської капітули Грицеляка — уже не жни \iuop статті Микон.і Вірний і і ' 11.пінської о музею пише, ЩО ВІН іч. Місницького з працівниками того ж Музею Волочком, Герськ родичем Ясеницького Багрієм \ селі Димівці Ясеницький підтверди повідомлення.

ТАЄМНИЦЯ КОРОНИ

ДАНИЛА ГАЛИЦЬКОГО

Якщо тлумачити семантичне значення слова «таємниця» в розумінні містифікації, то, з огляду на історію корони Данила Галицького, його треба було б вигадати, коли б, припустимо, про нього раніше ніхто не чув. Навряд чи є ще в історичному плані заплутаніша подія, достовірність якої не викликає найменшого сумніву. Те, що восени 1253 р. у Дорогочині Галицько-Волинський князь Данило Романович прийняв із рук посланця римського папи Інокентія IV корону й відтоді набув королівського титулу, а його держава в політично-правовому значенні піднеслася до рангу королівства, ніхто не може заперечити. Коронаційний акт, який здійснив папський легат Опіза, символізував королівську гідність Данила Романовича й у такому сані він правив своєю державою аж до 1264 р., себто до своєї смерті. Минули віки, давно помер Данило Галицький, але всі його королівські інсигнії, як найвищі державні відзнаки, повинні б і понині експонуватися в українському музеї історичних коштовностей. Так би й було, коли б не так трагічно склалася доля українського народу, якби всередині XIV ст. ми не втратили своєї державності. Історія Данилової корони дуже точно відображає всю нашу подальшу історію, яку з вини поневолювачів безсоромно перекручувано, фальшовано, знеславлювано, інсиновано, а там, де неможливо було її заплямити, обливано наклепницькими вигад ками або замовчувано, підігнано під таке страшне табу, до якого й досі нелегко підібрати ключі. Тема корони Данила Романовича має свою довгу й неймовірно загадкову історію, початок якої сягає в далеке XIV ст., точніше у 1340 р., коли після насильницької смерті останнього Галицько-Волинського князя Юрія II польський король Казимир підступно здобув Львів і, пограбувавши місто, вивіз із Високого Замку на кількох возах княжі та королівські скарби — дві корони, скипетр, золотий трон, великий архів і два дерев'яні (один, за переказами, виготовлений зі справжнього Ісусового хреста) щедро позолочені хрести.

Король Данило Романович. Рис. Ю. Панькевича

Корона-митра перемишльських владик. З альбома «Археологічно-бібліографічної виставки Ставропігійського інституту. 1888»

Єпископ И. Коциловський у «короні-митрі короля Данила». Самбір, серпень 1928 р.

КОРОНА. До 800-ліття від д н я н а р о д ж е н н я короля Данила Галицького

Йтиметься про корону одного з найвидатніших діячів Руської держави на її західних теренах короля (князя) Данила Романовича (1201 — 1264 рр.), від дня народження якого збігає вже 800 років. Дата, як мовиться, «кругла», тож належиться її вшанувати. У місті Львові, засновником якого вважають Данила Галицького, звели пам'ятник за проектом Романа Романовича, Василя Ярича й архітектора Ярослава Чурилика; науковці за традицією проводять «круглі столи», конференції, публікують свої дослідження, намагаючись осягнути не просту особистість короля, проникнути до його істинної сутності крізь товщу розмаїтих концептуальних нашарувань, що відклалися за тривалий час, відтворюють образ, учинки життя нашого славетного краянина-державотворця. Зауважено, що оцінки стосовно Данила Романовича не тільки не однозначні, а й суперечливі, полярні; чимало в його біографії не з'ясовано, по-різному тлумачено, особливо в стосунках з Апостольським престолом. У цьому зв'язку в епіцентрі загальної уваги опинилася коронація Данила, себто отримання від папи королівських привілеїв, насамперед, корони та, зрештою, її доля, що непокоїть українську громадськість. Старійшина Греко-католицької церкви отець-митрат Степан Дзюбина з Перемишля висловив гірке припущення в інтерв'ю народному часописові «За вільну Україну» (ЗВУ, 22 вересня 2000 р.), що корону таки втрачено. Напевно, так думає і Надзвичайний і Повноважний посол України в Польщі Дмитро Павличко, бо заініціював виготовити до ювілею копію корони, чим викликав хвилю емоцій, навіть саркастичної критики, з боку тих, хто не поділяє ініціативи.

Політична підоснова коронуван ня, що завершила (але остаточно не розв'язала) складний семиріч ний

процес

уривчастого

діалогу

між

князем

Данилом

Святим

Престолом, дає ш и р о к и й простір для

фантазувань

ідеологічних читань

документів

починаючи

міфологам,

спекуляцій, від

різно

літопису,

церемонії

утри

мання папських привілеїв. М и к о л а Костомаров стверджує, що «Данила урочисто коронували» [4]. М и х а й л о Грушевський, навпаки: «Коронація пройшла

зовсім

тихо,

на

краю

Данилової держави в Дорогочині (...), без особливої паради, без з'їзду князів...»

[5].

жодних

подробиць

коронаційну

Немає

літописі

про

церемонію,

саму

атрибутами

якої

були

три

речі,

привезені

папським легатом, абатом бенедиктинського монастиря із сицилійського міста Мессіни Опізо з депутацією: вінець, скіпетр і корона. Назва цих речей с п е р ш у м о ж е навіть спантеличити читача. Бо я к а різниця між вінцем, що згадується в літописі дев'ять разів, і короною, про котру мовлено л и ш е один раз, але як про річ окрему? Я к щ о звернемося до довідникової літератури, то вичитаємо, що корона (від латин.) означає «вінець», «вінок». З'ясовується, що під «короною» треба розуміти так звану «державу», тобто кулю з хрестом зверху, що символізувала владу, а під «вінцем» —корону у звичному сенсі, діадему володаря [6]. Але на цьому загадки корони тільки починаються. Видатний археограф, дослідник ватиканських актуаріїв отець-василіянин Атаналій Великий не з н а й ш о в у реєстрі листів п а п и Інокентія IV за 1253 р. і попередні роки жодного документа, я к и й би засвідчив про наділення Д а н и л а Галицького королівськими

привілеями.

Те,

що

подібні

акції

супроводжувалися

відповідними листами й інвентаризаційними записами, не викликає в науковців ж о д н и х сумнівів. Папські канцеляристи з п е д а н т и ч н о ю точністю реєстрували подібну кореспонденцію і припускали, що вони забули це зробити, просто недоречно. Тоді ч и м пояснити цей взаємозаперечуючий факт? Над н и м ламало голову чимало дослідників. Одні сумнівалися в реальності самої коронації: мовляв, домовитися п о с л а н ц я м папи з князем Д а н и л о м Р о м а н о в и ч е м не вдалося, тому, щ о б «зберегти обличчя», витворили легенду про корону. Інші припускали, що д о к у м е н т и у ватиканських реєстрах були, але їх поцупили російські або польські науковці, що теж не підтверджується. Проте сумніватися в коронуванні Д а н и л а Галицького, себто переданні

Розбіжність між двома тверджен нями (беручи до уваги їхні повні тексти), очевидна. Здається, що матеріал владики навряд чи може викликати якісь суттєві застереження, тоді як О. Сенюха, котрий аж через 60 (!) років згадував колись почуті оповіді, — так. У його розповіді чима ло емоційно-детективного, що супе речить деяким очевидним фактам. Хоч окремі повідомлення, про які майже невідомо сучасному читачеві, — поява корони в Перемишлі, свавілля москалів у єпископській палаті й смерть преосвященного Костянтина Чеховича, доставления О. Сенюхом у Самбір корони, за якою «пильно стежили підозрілі люди», напевно, що «большевицькі агенти», «а троє невідомих опівночі зробили спробу викрасти» її, — цікаві й цілком можливі. Справді, 26—28 серпня 1928 р. у Самборі відбулося урочисте богослужіння з нагоди коронації чудотворної ікони Пречистої Діви Марії Самарської. «Це свято було одним з найбільших і найгарніших в історії самбірської церкви, — пише доктор Юліян Євген Рабій у монографії «Княжий город Самбір» — Акт коронації завершив єпископ-ординарт Йосафат Коциловський в присутності єпископапомічника Григорія Лакоти, великої кількості священників обох обрядів (зокрема, римо-католицького. — В.Б.), у числі 112 осіб і близько 50 тисяч вірних і паломників». На голові у перемишльського владики була коронамитра Данила, про що свідчить світлина, вміщена в даній монографії. Владика Й. Коциловський був останній із перемишльських єпископів, який використовував цю дорогоцінну історичну реліквію. Без сумніву, у виняткових випадках. Серед численних світлин мені відома лише одна — зі самбірської урочистості, на якій зафіксований владика в короні. Очевидно, що владика дорожив нею, оберігав. Цілком можливо, що вона спочатку зберігалася в спеціальній (прихованій) ніші, але перед Другою світовою війною (1938 р.) та в час німецької окупації корона-митра була в скрині чи сейфі в капличці св. Миколая Катедрального собору. Бачили її там племінник отця-митрата Василя Пинила Олекса Мазяр, про що повідомляв львівську міську владу, а газета «Високий замок» (13 січня 2001 р.) опублікувала це «сенсаційне» повідомлення), гімназистка Перемишльської дівочої гімназії Мирослава-Святослава Лозинська,

місці» й жодної таємниці не містив. Засноване тоді (1966 р.) УТОПІК згуртовувало численний загін національносвідомих громадян, які ініціювали чимало патріотичних починів щодо врятування, реституції цінностей культурної спадщини. Не виключено, що О. Ясеницький та І. Вовчик —мешканці Львівщи ни — були активними учасника ми цього подвижництва, контак тували, зналися. Дивує інше: при наявності потужної української грекокатолицької діаспори в Римі, близькості її з Апостольським престолом досі не виявлено жодних слідів корони-митри. «Нульовий» результат у цій справі породжує в багатьох небезпідставні сумніви в правдивості ватиканської версії, навіть якщо вона грунтується на авторитеті перемишльського владики. Де гарантії, що все це саме так відбувалося? Адже, крім авторських заяв, інших свідчень, котрі б стверджували їхню правдивість, немає. Це, по-перше. А, по-друге, звідкіля впевненість, що капелани добралися до Вічного Міста, навіть якщо італійські потяги не контролювалися гітлерівцями. Війна ж тривала... Тому в подібній «патовій» оказії беруться до уваги всі наявні версії, зокрема польська. Вона не настільки поширена й популярна, але не позбавлена логіки. Так, у 1993 р. одна з польських католицьких газет писала, що митру викрала сумнозвісна служба «Ужонд безпеченьства» (УБ) — молодший партнер радянського КДБ, тому найвірогідніше місцезнаходження її в Росії [22]. Не маючи жодних симпатій до «старшого брата» в площині історії російсько-українських взаємостосунків, бо ніхто так підступно й жорстоко не долучився до антиукраїнських, антидержавницьких злочинів, як східний сусід, чомусь ця версія викликає внутрішній спротив: надто відверта, прямолінійна. До речі, відомий український літератор і бібліограф україніки в польській пресі Антін Середницький заперечив газетну чутку, стверджуючи, що «митра зберігається в дієцезіальному музеї — католицькому в Перемишлі». Своєю чергою, глава Перемишльсько-Варшавської митрополії владика Іван Мартиняк не погодився з ученим, водночас не виключав участі УБ у викраденні митри й навіть пообіцяв зайнятися її пошуком [23].

Інтерес до королівських клейнодів у нинішній ювілейний рік зрозумілий і доречний. Пригаслі колишні суперечки щодо пошуків пам'ятки знову ожили, хоча пошуків як таких, здається, ніхто серйозно на урядовому рівні не проводив. Розмови були, версій, що не стикуються, наче не бракує. Проте справа не посунулася, можливо, ускладнилася, заплуталася. І це сумно, бо йдеться не про головний убір, хай і коштовний, а символ нашого державного минулого. Опоненти копії радять шукати реліквію насамперед на теренах Польщі, зрештою, повчитися в західних сусідів, як треба відстоювати національні інтереси, шанувати минувшину. Важко уявити, щоб поляки позбулися Щербця — коронаційного меча їхніх королів, котрого, за легендою, Болеслав Хоробрий вищербив об браму Києва. Не забракло наполегливості, дипломатичного хисту угорцям, щоб «щасливо повернути корону св. Стефана», утрачену в роки Другої світової війни. Водночас найвеличніша національна святиня білорусів — хрест Євфросинії Полоцької (1161 р.)— зникла у вирі недавньої війни, як і галицька корона. Чи не ознака це тривалої бездержавності народів, які не сформували відчуття національної гідності, шанобливого ставлення до родових символів, тяглості історичних процесів, що дається взнаки у всіх державотворчих справах сьогодення? 1.

Літопис руський. — К., 1989. — С. 413.

Крии'якевич 1X1. Галицько-Волинське князівство. — Львів, 1984. — С. 103.

Котляр М.Ф. Данило Галицький. — К., 1979. — С. 172 — 173; й о г о ж. Галицько-Волинська Русь. (Україна крізь віки. Т. 5). - К., 1998. - С. 207 - 208.

Костомаров М. Галерея портретів. — К., 1993. — С. 67.

Грушевський М. Історія України-Руси. ТЛІ. — К., 1993. — С. 72.

Яковенко Н. Нарис історії У к р а ї н и з найдавніших часів д о кіпця XVIII ст. — K., 1997. — С. 74.

Великий А. Проблема коронації Данила // Корона Д а н и л а Романовича 1253 — 1953. Д о п . Римської сесії II Наукової конференції НТШ (Рим, 18 грудня 1953 р.). — Рим —Париж — Мюнхен, 1955. - С. 8.

Там само. — С. 15 — 16.

Полонська-Василенко Н. Історія У к р а ї н и : У 2-х т. — К., 1992.— T. 1. — С. 199—201.

10.

У к р а ї н с ь к а мала енциклопедія (проф. Є. Онацький).— Буенос-Айрес, 1959. —Т. 3.— С. 782.

11.

Грушевський М. Ілюстрована історія У к р а ї н и (Репринтне відтворення в идання, 1913 р.). —

12.

У к р а ї н с ь к а мала енциклопедія. — С. 782.

К., 1990. - С. 128. 13.

Історія Львова в документах і матеріалах. — К., 1986.— С. 13.

14.

Пастух Р. Корона Данила Галицького// За вільну Україну. —1991.— 8 червня.

15.

Грушевський М. Названа праця. — С. 121.

16.

Лакота Г. Про вивезення і поворот перемиської митри Данила / / Нова зоря. —1928 — Ч. 9. — 9 лютого.

17.

Хома І. До історії королівської корони Данила / / Християнський голос. — 1953.— ЗО серпня.

18.

Рибалко О. Корона і митра // Пам'ятки У к р а ї н и . —1994, — Ч. 1—2. — С. 31.

19.

Докладно про це описус Рибалко О. у вищезгаданій публікації.

20.

Пастух Р. Названа праця.

21.

Рабій Ю. Княжий город Самбір. — Львів — Самбір — Ютика, 1999. — С. 207.

22. Tygodnik Powscechny. —1993. —14 лют. 23.

Рибалко О. Названа праця. — С. 142.

24.

Там само.

25.

Ііадяк В. Напевно, т о коропа в Перемишлі / / Високий замок.— 2001.— 16 — 22 ЛЮТОГО,

По і<> іпмир ЬЛДЯК. Корон.і. До МІНІ піп м від дня народження Д а н и м І .ніццького hV

(Uwili, - 2 0 0 1 . - N»10. - С. 1 1 8 - 124).

ЛЬВІВСЬКІ І С Т О Р И К И Т А Ю В Е ВІДТВОРИЛИ

корону

ДАНИЛ

ГАЛИЦЬКОГО

Подія дня 18.05.2008 13:28 її продемонстрували сьогодні, 18 травня, у Золочівському ч, Львівщині з нагоди Міжнародного дня музеїв. «Над відтворенням корони Данила Галицького історики Дашкевич та Віктор Ідзьо працювали понад 15 років. Вони австрійські, польські, наші архіви, щоб дослідити її можливий ви що ви бачите, це ймовірний вигляд корони. Крім того, над цим и працювала велика група істориків, львівських ювелірів. Близьк місяців тривала робота над створенням проекту корони, стількі зайняло її виготовлення. Корону виготовлено із справжнього прикрашено рубінами, сапфірами, перлинами. Коропа важить З кг. її виготовлення профінансовано Орденом Данила Галицько безцінна. За легендою, корона потрапила до Перемишля, де п о р е на єпископську митру. Знов-таки, це гіпотеза, що у такому він пя (і зберігається донині», — повідомила одна з організаторів вистави Маринюк. Також у замку представлено відновлені і справжні м. середньовічних лицарських орденів—мальтійців, тамплієрів, ГЄВ1 матеріали ордену Данила Галицького: це —нагороди, віл..пак 1 Корона й надалі зберігатиметься в Королівській скарбниці Золо замку. http:/ / zaxid .net/ n e w s u a / 2 0 0 8 / 5 / 1 8 / 1 3 4 5 4 1 /

ДАНИЛО ГАЛИЦЬКИЙ У ГЕРАЛЬДИЦІ ТА ФІЛАТЕЛІЇ

ІСТОРИЧНІ ГЕРБИ ГАЛИЦЬКОЇ ЗЕМЛІ ТА МІСТА ГАЛИЧА Перші територіальні та міські герби в українських землях відомі з початку XIV ст., у період існування Галицько-Волинської держави. Знаки Галицької землі та міста Галича є одними з найдавніших в українській геральдиці. На жаль, наявні історичні джерела не дають нам інформації про знаки галицьких князів XIII ст. Як можна судити з печатки короля Юрія Львовича, використовуваної його наступниками, гербом ГалицькоВолинської держави на початку XIV ст. був лев. А на відомих боярських печатках із того часу дуже часто зустрічається зображення птаха, подібного на галку. Про існування гербів окремих земель ми довідуємося з пізніших джерел. Перший опис територіального знака Галицької землі подас Ян Длуґош, перераховуючи прапори всіх полків, що брали участь у Ґрюнвальдській битві 1410 р.: «...чорна галка з короною на голові, у білому полі...». В іншій своїй праці «Клейноди королівства польського» хронікар не тільки подає опис герба — «чорна коронована галка з піднятими крилами у білому полі», але й пояснює версію про походження назви міста від слов'янського слова «галка» (праця писана латиною. — А.Г.). Матвій Франконій, який спостерігав у 1548 р. за похоронною процесією короля Сигізмунда І, наводить описи хоругов, несених перед тілом, серед яких згадує і Галицьку: «Чорна галка у короні, в білому полі». Підтверджує це й рукописний гербовник 1575 р. Еразма Каміна (є особливо цінним з огляду на вміщені в ньому доповнення та кольорові малюнки): тут коронована галка зображена у білому полі на зеленій землі. Варто також згадати два західноєвропейські гербовники з першої половини XV ст., у яких подано і знак із чорною галкою без корони з піднятими крилами, у золотому йолі. В обох випадках цей герб не мас підпису, але приналежність його саме Галицькій землі пі- викликає жодного сумніву.

Найдавніша відома печатка Галича прикладена до документа 1583 щиті зображена галка зі складеними крилами, але відтиск дуже печі г а коловий напис не читається зовсім. На печатці з документів за 165 1674 рр. добре видно в щиті короновану галку з піднятими крил Легенда подає, що це «печатка міста Галича». Слід зазначити, і українських містах XIV —XVII ст. міський герб фігурував на печа радників чи магістрату, а війт і лавничий уряд, що здійснював судочі функцію, використовували свої окремі печатки, на яких була модифік герба міста або якийсь іп знак — цим м о ж і м п о я с і можливе існування різновидів печаток із від ним зображенням га Усі

ПІЗНІШІ

МІСЬКІ

ПЄЧІ

до початку XX ст. ми зображення короновано'! ки з піднятими крил У кінці XIX ст. і [ОЧІ проявлятися інтерес ДО М ІІ геральдики, виходять і р \ кілька гербовників, де ПО й знаки міст Галичини. Однак герба самого Галича, міста, котре ) назву цілому краєві, у цих працях немає. Після Першої світової ві міський герб офіційно відновлено тільки 1936 р.: «У срібному п о н і ч< і галка в польоті, у золотій короні». Такий знак функціонував до I ' \9 \ Підсумовуючи наведене, можна стверджувати, що від XV с т . до 17 герб Тги і ицької землі мав такий вип іяд: у срібному полі чорна галка в зол короні з піднятими крилами. Безсумнівним є місцеве походження 11, герба (на це вказує хоча б значне його поширення на печатках т а н і н і , бояр) та зовсім безпідставним твердження про його нібито принсн характер. Аналогічний знак використовувало з XVI ст. до 1939 р. і ь Галич, хоча вірогідно, що герб мусив функціонувати щонайменше кінця XIV ст. Андрій Гречило. Історичні герби галицької землі та міста Галича (Галицька брама. —1998. —№9.— Вересень.— С. 3).

ДЕРЖАВНА НАГОРОДА УКРАЇНИ - «ОРДЕН ДАНИЛА ГАЛИЦЬКОГО»

ОПИС знака ордена Д а н и л а Галицького, я к и м н а г о р о д ж у ю т ь с я військовослужбовці

Знак ордена Данила Галицького виготовляється зі срібла й має форму рівиостороннього хреста з розширеними сторонами, краї яких увігнуті всередину. Сторони хреста покрито синьою емаллю. У центрі хреста круглий емалевий медальйон світло-червоного кольору з позолоченим зображенням профілю Данила Галицького та написом у нижній частині «Данило Галицький». Пружка медальйона у формі лаврового вінка. Хрест ПО периметру обрамлено стилізованим давньоруським орнаментом. І Іружки хреста й медальйона позолочені. Усі зображення рельєфні. Зворотний бік ордена плоский із вигравіруваним номером знака та словами «Батьківщина і честь». У нижній частині колодки знака ордена, яким нагороджуються військовослужбовці, уміщено зображення двох позолочених схрещених мечів. І ІуГшікуіти я І.І матері.)іі.іми в е О - і а и т а С е к р е т а р і а т у І І р е і и д е м г а У к р а ї н и .

УКРАЇНСЬКІ Д О С Л І Д Н И К И ІСТОРІЇ С Т А Р О Д А В Н Ь О Г О ГАЛИЧА

Вивчення науково-етнографічної та історичної спадщини «Русы трійці», яку створили Маркіян Шашкевич, Іван Вагилевич та Я» Головацький, засвідчує, що основним об'єктом їх краєзнавчих дослідже були етнографічні регіони: Гуцульщина, Бойківщината Покуття. Особи 11 заслуговує на увагу й поглиблене вивчення історико-краєзнавча діяльнії уродженця Прикарпаття Івана Вагилевича (1811 — 1866), який спільне Яковом Головацьким став піонером організованої форми історични) народознавчих досліджень у Галичині. Більшість наукових досліджень, які підготував І. Вагилевич, подаю докладний історико-етнографічний опис галицького Прикарпаття, 1 особливий інтерес він виявляв до вивчення давніх міст, зокрема Гали походження назви якого пов'язується, за однією з версій, із давнім кургані «Галичина могила», яка почала розкривати свої таємниці лише сучасні археологам [1]. Іван Франко повідомляє, що в автобіографії І. Вагилевича був зал про його перебування влітку 1839 року в Галичі, «про його пошукуван за пам'ятками, хід до Тустаня та візиту до Караїмського рабипа Авраа Леоновича, що тішився тоді серед польських і руських літератури сфер славою великої вчености» [2]. В інформації ректорату Львівсьі духовної семінарії від 27 жовтня 1841 року є запис, що «Вагилевич [вві часу закінчення навчання подорожував... Коли він почув, що поблі Снятина один дяк має стару хроніку, поїхав туди, щоб переписати її, і добрався лише до Монастириськ і через відсутність грошей змуміеп був повернутися до Петрушевича (Степан Петрушевич — у країна.к етнограф, батько історика А. Петрушевича. — Б. Л). Потім він поїхав в 1 ал до рабина Караїмів Леоновича, з яким оглянув руїни замку і кладовиїї [3]. За результатами перебування в цьому місті, а також його візуальні вивчення І. Вагилевич \ тому ж році (L839) написав статтю - Місто Гали ЯКуПІЗ ї ВІДПраВИВ ДЛЯ Публікації В МОСКОВСЬКИЙ Журнал « М о ї м и и •,

НАЦІОНАЛЬНИЙ ЗАПОВІДНИК «ДАВНІЙ ГАЛИЧ» - С К А Р Б Н И Ц Я І С Т О Р И Ч Н О Ї ПАМ'ЯТІ

Щороку 18 травня світова спільнота святкує День музеїв, утвердж Міжнародною радою музеїв і прийнятий ЮНЕСКО як офіційна відзначення свята музейних закладів у всьому світі. Нині цей де ні сумніву, став ще й днем огляду досягнень музейників, своєрідним з працівників цієї особливої сфери людської діяльності про стан збере* та вивчення багатющої культурної спадщини. Власне, про це ми й ні мову з генеральним директором — науковим керівником Націоналі заповідника «Давній Галич» Олександром Береговським. — Галич — це прекрасні пам'ятки давньої культури, безцінна .і логічна й архітектурна спадщина, яка зберігається у двох музея > незабаром відкриється для відвідувачів ще один музей Галича. Розк про це все детальніше. —Дійсно, нині до складу нашої науково-дослідної установи в х і >> і 11 структурні підрозділи — Музей історії давнього Галича та Музей карі архітектури і побуту Прикарпаття. До кінця цього року гостинно nij свої двері ще один наш заклад — Музей караїмської історії та куш. і ми гордимося тим, що в Національному заповіднику «Давній Г| сьогодні три музеї, причому кожен із них має свою специфіку, напрям діяльності та свої особливості. Перший із названих —історіє Це найдавніший музейний заклад нашої науково-дослідної устаї Другий — етнографічний і, до речі, єдиний в області. А подібних до М караїмської історії та культури нині взагалі нема в усій Україні. Отож найдавнішим є Музей історії давнього Галича. Він розміщеі Митрополичих палатах — пам'ятці архітектури X V I I I століття, ідея створення належить першовідкривачеві Галича професору Лі.нівсі університету, доктору археології Ярославові І Іастсрі іаку та ми гропол Андрею Шептицькому, який, будучи вже важко хворим, В И С побажання створити біля фундаментів Успенського собору м іаповідник. М р і ю ВЛаДИКИ V I K I І, виконав у L937 ропі Ярослав І І а с і с який у каплиці св Ваі

я, пам'ятці архітектури XV і і . іібрав для огл

ДЕРЕВ'ЯНІ ОБОРОННІ СПОРУДИ ЧАСІВ Д А Н И Л А Г А Л И Ц Ь К О Г О У Галицько-Волинському літописі під 1264 роком у повідомленні про смерть короля Данила подаються такі слова: «Сей же король Данило був князем добрим, хоробрим і мудрим, який спорудив городи многі...» Крім числених оборонних споруд міст Галицько-Во линського князівства, у XIII ст. особливе місце займають де рев'яні фортеці, збудовані на скелях. Серед них найбільш ві домі Мала Скеля в с. Ту стань (тепер — с. Урич), Розгірче, Підкамінь на Львівщині та в с. Бубнище на Івано-Франківщині. Так, забудова та найбільший розквіт дерев'яної Тустанської фортеці припадає на XIII ст. часів Данила Романовича. В оборонному комплексі Бубнища біля м. Болехів на Долинщині особливо виділяється оборонножитлова вежа. Поблизу городища привертає увагу скельний «палець» висотою 27 м овальної форми шириною 16 м. Біля підніжжя скелі збереглася земляна дамба, яка давала можливість зберегти джерельну та дощову воду. На вершині скельної «вежі» збудовано дерев'яне двох'ярусне 2 приміщення площею 134 м , де могло проживати до 50 воїнів. Текст підготовлено за статтею: Михайло Рожко. Оборонне будівництво Данила Галицького // Галицька брама. — 2001. — №9 —10. — Вересень-жовтень. — С. 24 - 29.

Додатки

ДАНИЛО, КОРОЛЬ

руський

Під старість князь хворів очима, майже втратив зір. І свої останні битви провів, по суті, наосліп, ледве бачачи ворога й одержуючи відомості про його переміщення від воєвод, які командували полками правої й лівої руки, центру, засадним... Він вигравав ті битви, опираючись на створене ним і безмежно віддане, найкраще в Східній Європі кінне й піше військо. Керувався багатющим досвідом, професійним умінням, стратегічним хистом, головне ж — інтуїцією, здатністю передбачати задуми й маневри противника, мов на долоні, уявляти перебіг бою — якостями справді великого полководця. А Данило Романович Галицький, вершений князь галицько-волинський і король руський був-таки ним. І не тільки на Русі, а може й у всій Європі ЗО—50-х років XIII століття. Та все те минулося. В останні роки життя все більше хворів: мучили очі, подалося серце. Годинами старий володар сидів на галереї кам'яного палацу в Галичі, що височів над стометровим урвищем Крилоської гори, над притокою Дністра Луквою. Склепивши майже незрячі очі, Данило дедалі частіше згадував дитинство, коли

столі — Володимир Ярославич був не більше ніж слухняною лялькою в руках пихатих феодалів. Та коли 1199 року Роман, до того волинський князь, об'єднав Волинь і Галичину у величезне й могутнє князівство, він переніс свій престол до Галича. І відразу ж наштовхнувся на шалений опір зарозумілого й знахабнілого боярства. Видатний полководець і мудрий діяч, Роман одразу ж зрозумів смертельну небезпеку, що загрожувала не лише його владі, а й самій новоствореній державі. Реакція князя була швидкою, рішучою і позбавленою будь-яких сентиментів: він жорстоко придушив заколот феодалів. Одні з них загинули, інші втекли за кордон — до Угорщини й Польщі. Сучасник Романа, польський хроніст Кадлубек із

демонстративним жахом сповіщав, ніби князь закатував і винищив «цілу шляхту галицьку». Та опозиція була лише розгромлена, але не знищена. Як у казкової гідри на місці відрубаних голів виростали нові, ще ядучіші, так страчених бояр заступили їх сини й онуки. В історичному плані боротьба князя проти боярських заколотників мала прогресивний характер. Адже боярство виступало проти сильної центральної влади, бо вона заважала йому задовольняти егоїстичні інтереси й зростаючі апетити у визиску й грабунку залежних селян і міщан. Через це феодали силкувалися підім'яти князя, не гребуючи й аморальними засобами, у тому числі й зверненням за підтримкою до іноземних загарбників. Не раз і не два Данилові доведеться відбивати угорських і польських окупантів, що радо приходили їм на поміч. Окрім того, великі феодали ще й постійно та люто воювали між собою: за землі, багатства, за вплив при князівському дворі тощо, тим самим підриваючи міць держави. Найбільше потерпали від ворожих навал, боярських чвар і знущань прості трудові люди. Тому народні маси — селяни й ремісники послідовно підтримували князя Романа в боротьбі проти боярських верховодів, що

князі зазнали такої поразки, якої не бувало ще ніколи». Данило Романович підтримав у Калкській битві Мстислава не з родинного обов'язку. Чи не першим серед руських володарів зрозумів він ту страшну небезпеку, яку несли його батьківщині небачені до того завойовники. На чолі своєї рицарської кінноти Данило рішуче врубався в ряди монголів, у вміщеній до Галицько-Волинського літопису розповіді про битву на Калці красномовно описані його подвиги: «Данило був поранений у груди, але не відчував ран на тілі, бо був молодий і сильний». Автор літопису з гордістю розповідає: «Коли татари кинулися тікати, Данило нищив їх із своїм полком». Та ось воєнна фортуна відвернулася від русичів: «Данило, побачивши, що розгортається бій і татарські лучники посилено стріляють, повернув свого коня під тиском супротивника. Поки мчав він, сильно забажав пити, а напившись, відчув рану на тілі своєму, яку не помітив під час битви завдяки мужності й силі віку свого. Адже був він 10 відважний і хоробрий, від голови до ніг не було на ньому ґанджу» . З цієї емоційної й надто загальної оповіді можна зробити висновок, що молодому полководцеві були властиві не лише особиста хоробрість і витривалість, але й чимала — не за віком! — обачливість: він не захопився переслідуванням ворога, як дехто з інших князів, розгадав пастку, яку готували йому підступні кочовики. Данила Романовича засмутила поразка руської раті в Калкському бойовищі. Та він не занепав духом. Адже бачив спини монголо-татарських вершників, сам збивав їх із коня, перемагали ворога і його воїни. Водночас князь розумів, що перемога над незліченними ордами не впаде з неба — за неї треба боротись, її треба кувати сукупно, усією Руссю. Чимало запозичив тоді волинський князь із військового спорядження монголо-татарської кінноти і використав при переозброєнні свого війська. Монгольська кіннота налетіла як грім серед ясного неба і так же несподівано зникла. Новгородський літописець, віддалений від тих подій, із подивом писав: «Татари ж повернулися від ріки Дніпра; і не відаємо, звідкіля

людей, не милуючи». Коли по тому Данило повертався з-за кордону додому, він із жахом побачив страшну картину смерті й розорення: «Ніхто у Володимирі не зостався живий, церкви були переповнені трупами й мертвими тілами». Давня Русь прийняла на себе головний удар Батиєвих орд. Завойовники зазнали величезних втрат і тому не змогли, як сподівалися, загарбати Центральну й Південну Європу. Та королю Белі, що малодушно відмовився підтримати Данила проти спільного ворога» стало непереливки. Його військо було розбите монгольським, «і гнали їх татари до річки Дунаю» (Галицько-Волинський літопис). Навесні 1242 року завойовники повернулися за Волгу й заснували в її пониззі грабіжницьку державу — Золоту Орду. Давня Русь опинилася в принизливій залежності від неї, і руські князі один за одним почали їздити до столиці Орди— Сараю на затвердження ханськими намісниками у своїх землях. Така доля спіткала й Данила, але трохи пізніше. Коли старший Романович повернувся з еміграції на батьківщину, проти нього черговий раз збунтувалося галицьке боярство і, як завжди чинило в таких випадках, вирішило замінити владного й сильного князя маріонеткою, чернігівським княжичем Ростиславом, котрий на той час встиг стати зятем зрадливого щодо Данила угорського короля. Влітку 1245 року в Угорщині зібралося велике військо, щоб силою «посадити» Ростислава на галицький стіл. За наказом короля Бели в похід рушив цвіт угорського рицарства на чолі з досвідченим полководцем Фільнієм. Крім того, у війську були польські (з числа ворожих Данилові) загони, а також створені супротивними князеві боярами військові формування. Воєвода порубіжного галицького міста Ярослава спішно надіслав гінця до Холма, улюбленого міста Данила, де він тримав тоді свою хоругву. Князь зібрав полки й форсованим маршем виступив у похід. Попереду

ВИКОРИСТАНА 1. 2. 3. 4. 5. 6. 7. 8.

9. 10.

11. 12. 13. 14. 15. 16. 17. 18. 19. 20. 21. 22. 23. 24. 25. 26. 27. 28. і 2 ).

ЛІТЕРАТУРА

Бадяк Б. Вінець королівства. Корона Данила Галицького: відома, загадкова, міфічна / В. Бадяк, І. Максимович. — Тернопіль: Лілея/2003. — 63 с. Бадяк В. Корона / В. Бадяк // Дзвін. - 2001. - №10. - С. 118-124. Бойко С. Чи повернеться корона Данила Галицького у давній Галич? / С. Бойко / / Рідна земля. — 1999. — 21 трав. Бойчук Б. Археологічні зацікавлення Михайла Фіголя / Б. Бойчук, І. Коваль, І. Миронюк. - Івано-Франківськ, 2007. — 108 с. Великий А. Г. Проблема коронації Данила: [з Римської сесії наук. конф. НТШ] / A. Г. Великий / / Старожитності. — 1993. — №17 — 18. Волощук М. Коронація Данила Романовича в зовнішній політиці У г о р с ь к о г о королівства / М. Волощук // Галичина. - 2004. - №10. - С. 2 3 - 3 1 . Гаврилів Б. Вшанування пам'яті Данила Галицького на Прикарпатті / Б. Гаврилів, 3. Бойчук. — Івано-Франківськ, 2001. — 72 с. Гаврилів Б. Давній Галич в пам'ятках історії та культури: історико-краєзнавче дослідження в ілюстраціях / Б. Гаврилів, І. Деркач, В. Кафарський. — Івано-Франківськ, 1999. - 152 с. Гаврилів Б. Де похований король Данило? / Б. Гаврилів / / Галичина. — 2008. — 8 лип. Гаврилів Б. До питання про вшанування пам'яті короля Данила Галицького в Польщі / Б. Гаврилів / / Галич і Галицька земля в державотворчих процесах У к р а ї н и : матеріали Міжнар. наукової конф. — Галич, 2008. — С. 126 — 128. Гаврилів Б. Історико-архітектурні пам'ятки Галицько-Волинського князівства / Б. Гаврилів, Ю. Томин // Історичні пам'ятки Галичини. — Львів, 2003. — С. 95 — 105. Гаврилюк Ю. Дорогочин — місто короля Данила / Ю. Гаврилюк // Шлях перемоги. — 2003. - 3 - 9 квіт. Гаврилюк Ю. Місто короля Данила: вікно Русі на Захід / Ю. Гаврилюк / / День. — 2003. — 16 серп. Галич і Галицька земля у державотворчих процесах У к р а ї н и : матеріали наукової конф. — Івано-Франківськ; Галич, 1998. Галицька земля: історія та сучасність: матеріали наукової конф. — Івано-Франківськ, 1998. - 124 с. Галицько-Волинська держава XII —ХІУст.: зб. наук, праць. Кн.1 / упоряд. О. С. Кучерук. — Львів: Світ, 2002. - 128 с. Галич: фотоальбом / авт. та упоряд. В. Дідух. — Львів: Манускрипт, 2005. — 154 с. Галич і Галицька земля в українському державотворенні. — Івано-Франківськ: Плай, 1999. - 188 с. Галич та його довкілля: довід.-путівник. — Галич, 1997. — 108 с. Грабовецький В. В. Дорогочинське побоїще //Грабовецький В. Галичина: проблеми середньовічної і нової історії. — Івано-Франківськ, 2004. — С. 64 —68. Грабовецький В. В. Галицька трійця XIII ст. — Тимофій, Авдій, Митуса / B. В. Грабовецький. — Івано-Франківськ, 1989. — 40 с. Грабовецький В. Коронація Данила Галицького 1253 року / В. Грабовецький. — ІваноФранківськ, 2003. - 24 с. Грабовецький В. Нарис історії Галича / В. Грабовецький. — Галич, 1997. — 243 с. Дашкевич Я. Король Данило в житті та бронзі / / Дашкевич Я. Постаті: нариси про діячів історії, політики, культури / Я. Дашкевич. — Львів, 2007. — С. 31 — 35. Де коропа Короля Данила? // Календар світла на 1979 р. — Торонто, 1979. — С. 79 — 81. Дідух В. Скарбниця історичної пам'яті: [про Нац. заповідник «Давній Галич»] / В. Дідух // Галичина. - 2004. - 18 трав. - С. 7. Дорогочин 1253. Матеріали Міжнародної наукової конференції з нагоди 755-ї річниці коронації Данила Романовича. — Івано-Франківськ, 2008. — 188 с. Драбчук І. Пристань піків: етапі про Галич / І. Драбчук. — Галич, 2003. — 116 с. Завірач В, Король Д а н и л а Галицький будівничий Руси-україни / В. Занірач, і. Кошіль, Ю. Юсилчук. - Івано-Франківськ, 2005. — Ж) і

30. Кіндратюк Б. Нариси музичіmm мистецтва І В пщько-Волинського князівства / Б. Кіндратюк. — Львів; Івано-ФранжІВі ЬК, 2001. — 144 с. 31. Коваль І. Галич і українське відродження / І. Коваль, М. Ткачівський. — Галич, 19 34 с. 32. Коваль І. Дослідник підземного , і | і \ м і \ України / І. Коваль. — Галич; Львів, 1999. 176 с. 33. Коваль І. Михайло Фіголь / І. Конань, К >. ( онтус. — Галич, 2004. — 126 с. 34. Коваль І. Ярослав Пастернак — Д О С Л І Д Н И К старожитностей України / І . Коваль, І. Миронюк. — Івано-Франківськ: І Іона Зоря, 2006. — 144 с. 35. Коваль Н. Писемність, моиа і мітература Галицько-Волинської держави / Н. Ков.и Івано-Франківськ, 2001. — 52 с. 36. Коритко Р. Таємниця коропи } (анила Галицького / Р. Коритко // Дзвін. — 2000. №7. - С. 125-128. 37. Король Данило і Галицька земля // Галицьке слово. — 2003. — 18, 26 лип.; 9 серн. 38. Костик М. Історія княжого Галича / М. Костик. — Івано-Франківськ: Нова Зоря, ?І 136 с. 39. Костомаров М. І. Князь Данило Романович Галицький// Костомаров М. І. Галері портретів / М. І. Костомаров. — К., 1993. — С. 53 — 70. 40. Котляр М. Данило Галицький / М. Котляр. - К., 2002. - 328 с. 41. Котляр М. Данило, король Руський // Котляр М. Полководці Давньої Русі / М. Котляр. - К., 1996. - С. 126-150. 42. Кревецький І. Доля галицьких королівських інсигній / І. Кревецький // Пам'я і кі України. - 1994. - № 1 - 2 . - С. 3 0 - 3 2 , 1 4 2 . 43. Крип'якевич І. Галицько-Волинське князівство / І. Крип'якевич. — Львів, 1999. — 44. Лотоцька Н. Корона короля Данила / Н. Лотоцька // Експрес. — 2008. — 20 — 21 і 45. Лукомський Ю. Архітектурна спадщина Давнього Галича / Ю. Лукомський. — Га 1991. - 39 с. 46. Мазур О. Вінець та вінування Данила Романовича / О. Мазур // Галич в доісторії середньовіччі: матеріали Міжнар. наукової археол. конф. — Галич, 2003. — С. 51 — 47. Мисяк М. Корона України / М. Мисяк // Гражда. — 2004. — №9. — С. 39. 48. Моздир М. Хрест у селі Зимне біля Володимира // Галич і Галицька земля в державотворчих процесах України. — Івано-Франківськ; Галич, 1998.— С. 146— 141 49. Пастернак Я. Старий Галич. — Івано-Франківськ, 1998. — 347 с. 50. Пахолко О. За короною Данила / О. Пахолко // Інформатор. — 2008. — 7- І '• кої 1 51. о. Пелехатий І. «Вінець прийняв від Бога», або Чи має Україна європейські майб] [роздуми з приводу 750-річчя коронації Данила Галицького] / І. Пелехатий // По - 2003. - 3 верес. 52. Пилип'юк В. Древній Галич: фотоальбом / В. Пилип'юк. — Львів: Світло й ТІНЬ, Г 137 є. 53. Полєк В. Корона і коронація Данила Галицького / В. Полєк. — Івано-Франківськ. 48 с. 54. Успенський собор Галича. Минуле і сучасність: матеріали науково-практ. кої іф, 2005. - 156 с. 55. Федунків 3. Галицький релігійний центр. Проблеми і факти / 3. Федупкіи. [вал Франківськ, 2001. - 288 є. 56. Фіголь М. Мистецтво стародавнього Галича / М. Фіголь. — К. : Мистецтво, 199 57. Фіголь М. П. Історія Галича / М. П. Фіголь, О. М. Фіголь. — Львів; Галич, Г'чч | 58. ІДельпяк 1. Українські князі. Данило / І. Цельняк. — Львів, 2006. — 180 с. 59. Швед М- Василіанський монастир святого Онуфрія у Лаврові (до 600-літгя першої / М. Швед. - Львів: Місіонер, 2007. - 112 с.

І В А Н О - Ф Р А Н К І В С Ь К И Й У Н І В Е Р С И Т Е Т П Р А В А ІМЕНІ

К О Р О Л Я Д А Н И Л А

Г А Л И Ц Ь К О Г О

Українська Академія Наук Івано-Франківський університет права імені Короля Данила Галицького заснований ректором Академіком Української Академії Наук, кандидатом юридичних наук, доктором права, доктором філософії, доктором канонічного права, відмінником освіти України, Митрофорним протопресвітером, священиком Іваном Михайловичем Луцьким. Душпастир священик Іван Михайлович Луцький створив вищий навчальний заклад, щоб зібрати нашу молоду українську еліту, яка, не маючи великих матеріальних статків, має добрі задатки і бажання вчитися, щоб у майбутньому приносити користь Церкві, державі та Україні. В 1998 рощ Міністерство освіти і науки України надало ліцензію та почалася кропітка навчально-педагогічна праця. Серед навчально-наукових структурних підрозділів університету - факультети: економічний, юридичний, архітектури та будівництва. У вузі ведеться підготовка за такими освітньо-кваліфікащйними рівнями: бакалавр, спеціаліст, магістр, з наступних спеціальностей: правознавство, фінанси і кредит, облік і аудит, управління персоналом та економіка пращ, архітектура, будівництво, теологія, філософія. Сучасна матеріально-технічна база університету включає: комп'ютерні класи, лабораторії інформаційних технологій навчання, власний видавничий центр, центри електронного зв'язку, навчальну лабораторію криміналістики, бібліотечно-інформаційний центр із значним фондом сучасної наукової та навчальної літератури та читальним залом, лінгафонні кабінети, оснащені комп'ютерними аудіо- та відеокомплексами, кваліфікаційний центр з правознавства. Університет видає «Науково-інформаційний вісник», «Університетсь кі наукові записки. Часопис Івано-Франківського Універ ситету права імені Короля Данила Галицького» та газету «Логос». Навчальна комп'ютерна лабораторія призначена для практичних, контрольних та лабораторних занять з інформатики та інших дисциплін для студентів всіх спеціальностей різних форм навчання. Іншим, не менш важливим, призначенням лабораторії є забезпечення навчального процесу університету навчально-методич ними матеріалами та законодавчою базою. АДРЕСА УНІВЕРСИТЕТУ: 76018, Укараїна, м. Івано-Франківськ, вул. Є. Коновальця, 35 тел.: 8(0342) 77-18-45; 71-56-80; тел./факс: 8(0342) 77-62-82; 77-18-44; E-mail: inst.doctor@ttk.if.ua. Веб-сторінка: www.iful.at.ua