ВОЄННА ІСТОРІЯ ГАЛИЧИНИ ТА ЗАКАРПАТТЯ Ч.1 by Watra

Воєнна історія Галичини та Закарпаття

м. Львів 15 квітня 20Ю р.

Міністерство оборони України Національний військово-історичний музей України Академія сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного Львівський історичний музей Державне підприємство «Укроборонсервіс»

Воєнна історія Гадичини та Закарпаття Науковий збірник Матеріали Всеукраїнської наукової військово-історичної конференції

15 квітня 2010 р. м. Львів

Воєнна історія Галичини та Закарпаття. Відповідальні редактори: В.В. Карпов, В.І. Горєлов, І.В. Мороз. 36. наук, праць. - К. 2010. У збірнику на основі архівних джерел і новітньої історичної літератури висвітлюються за хронологічним принципом військово-історичні процеси, що відбувалися на території Західної України та зокрема території Галичини та Закарпаття. Рецензенти: О.О. Сушко: - доктор історичних наук, професор; М.А. Журба: - доктор історичних наук, професор. Рекомендовано до друку Вченою радою Академії сухопутних військ ім. П. Сагайдачного 19 березня 2010 р. протокол №7

науковий збірник

Оргкомітет конференції: Борис Андресюк

заступник Міністра оборони України

Павло Ткачук

начальник Академії сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного,

Віктор Карпов

генеральний директор Національного військово-історичного музею України,

заслужений працівник освіти України, доктор історичних наук, професор, генерал-лейтенант кандидат історичних наук, полковник Богдан Чайковський

директор Львівського історичного музею заслужений працівник культури України

Доповіді та повідомлення надруковані згідно з поданими авторами текстами. © Національний військово-історичний музей України

науковий збірник

* ВОЄННА ІСТОРІЯ ГАЛИЧИНИ ТА ЗАКАРПАТТЯ З НАИААВНІШИХ ЧАСІВ АО ПОЧАТКУ XX СТОЛІТТЯ

науковий збірник

Микола ІЛЬКІВ (Чернівиі)

БРОНЗОВА СТАТУЕТКА ВОЇНА ІЗ ЛУЖАН НА БУКОВИНІ (ДО ПРОБЛЕМАТИКИ ПОХОДЖЕННЯ „НАРОДІВ МОРЯ" ДАВНЬОЄГИПЕТСЬКИХ ДЖЕРЕЛ) Переломним моментом в історії країн Східного Середземномор’я став кінець XIIІ - початок XII ст. до н.е. Глобальна криза в економіці та політичній системі охопила південь Балкан, Малу Азію та Кіпр, Сирію та Палестину, в дещо меншій мірі торкнулася долини Нілу. У результаті катаклізмів зазнала масш табних руйнувань та поринула в „темні віки” Ахейська Греція, наступив період смути в Єгипті, зникли з політичної карти Хетська імперія, Угарит та низка менших державних утворень. Винуватцями цих подій та процесів були індоєвропейські племена, яких прийнято називати „народами моря”. Єгипетські тексти донесли до нас їхні етноніми, які співставляються дослідниками з ахейцями, пеласгами-філістимлянами, тевкрами, давніми мешканцями Лікії, Кілікії, Карії, а також із мігрантами на Апенніни, Сицилію та Сардинію: тірсенами-етрусками, сікулами та сардами [22]. Однак, пробле матика первинного району походження багатьох „народів моря” продовжує залишатися вельми дис кусійною та вимагає комплексного підходу в її вирішенні. Протягом останніх десятиліть у вітчизняній історіографії намітилася тенденція стосовно участі ви хідців з Північного Причорномор’я у навалі „народів моря”, яка базується передусім на археологічному матеріалі [27,39-60; 16,245-251]. дана гіпотеза знайшла своє відображення в узагальнюючих фунда ментальних працях [6,419; 8,42; 14,226,253], а також навчальній [9,125-127] та науково-популярній літературі [4, 94-96]. На основі порівняння елементів озброєння В.І. Клочко та І.Т. Черняков навіть ототожнили один із „народів моря” шардана з носіями сабатинівської культури [33, 75; 27, 39-60; 16, 245-251]. Цілком відкидає таку гіпотезу Й. Кобаль, вказуючи на деякі сумнівні та неоднозначні аналогії [17, 736-737]. Піддав сумніву припущення В.І. Клочка й О.В. Сафронов [22,40]. З другої половини XIX ст. висловлено біля десятка гіпотез стосовно походження шардана (сар динська, лівійська, малоазійська, кавказька, північносирійська, північнобапканська, північнопричорноморська). Наблизитися до вирішення питання ідентифікації цього етноніму давньосхідних джерел та проблематики участі населення Північного чи Північно-Західного Причорномор’я у походах „народів моря” загалом можна тільки на основі комплексного аналізу давньосхідних, античних, лінгвістичних та археологічних джерел [13]. Новий археологічний матеріал, який може пролити світло на локалізацію прабатьківщини шардана, походить з смт Лужани Чернівецької області. Тут у 2004 р. була знайдена та здана на базу метало брухту антропоморфна бронзова статуетка, у зв’язку з чим вона опинилася у приватних руках [11]. Статуетка являє собою фігуру воїна на повен ріст у бойовому положенні зі зброєю в руках (рис. 1). Його тіло відзначається „худорлявістю” та витягнутою підпрямокутною головою. Риси обличчя змодельовані доволі чітко: очі відкриті, ніс з горбинкою, вилиці помітно виступаючі, нижня щелепа масивна, вуха рельєфно сформовані, рот вузький. Шия - довга, уступом звужується в напрямку до плечей, майже кругла в перетині. Торс відзначається підпрямокутним профілем, кінцівки - круглим; з боку спини присутній подвійний півкруглий виступ із заглибленням у нижній частині. Обидві руки зігнуті в ліктях майже під прямим кутом. Ноги босі, з’єднані внизу товстою Y-подібною перемичкою. До еле ментів озброєння та спорядження відносяться меч, щит, головний убір, бойовий пояс, набедренна пов’язка та наколінники-поножжя. Лезо меча листоподібної форми, двосічне, широке та масивне, з помітним повздовжнім ребром. Упор руків’я дещо потовщений. Щит, відламаний від руки, круглої форми, плоский, з конічним умбоном-виступом у центрі. Зовнішня поверхня щита прикрашена орна ментом із заглиблених ліній з вертикальною віссю симетрії. На зворотному боці простежується вер

науковий збірник

тикальний валик, який роздвоєним кінцем виходить за межі верхнього краю диску. Головний убір зображує, ймовірно, шкіряний шоломом з двома боковими виступами. Складний пояс рельєфно зо бражений з допомогою заглиблених ліній та складається з однієї горизонтальної смуги нижче грудей, однієї вертикальної, перекинутої через ліве плече, і косої діагональної через праве. Нобедренник виконаний у формі спідниці з двома горизонтальними смугами та п’ятьма косими різноширокими полосками між ними і слабко помітними трьома вертикальними. Наколінники масивні, з невеликими за глибинами спереду. Загальна висота статуетки складає приблизно 24 см, висота без підніжки - понад 21 см, діаметр щита - 6,5 см, довжина меча - 9,5 см. Поверхня виробу шершава й покрита зеленою, місцями оббитою патиною. На деяких ділянках просте жуються сліди від грубої вторинної обробки поверхні виробу. Судячи з характеру цієї обробки та інтервалу між заглибленими лініями, ймовірно, що для цього використовували знаряддя на зразок кам’яних абразивів (ковальських гладилок) з металургійно-ремісничого селища зрубної культури Усово Озеро [2,59,134]. Зважаючи на унікальність знахідки та нез’ясовані обставини її походження, пошук аналогій доцільно провести на кількох рівнях: для власне статуетки як цілісного виробу, для предметів озброєння і, зрештою, для орнаментального мотиву на щиті та набедренику і його ймовірного смислового навантаження. Бронзові антропоморфні статуетки є надзвичайно рідкісними знахідками для теренів Центральної та Східної Європи загалом. Поодинокі екземпляри походять з Прибалтики та Центральної Європи (Сернай, Стокульт, Прага) [29, 69-70], де розглядаються в якості східносередземноморських імпортів [32, 53-55]. Відомі вони також у низці колекцій з Кавказького регіону (рис. 2, 6-7) [3]. Показово, що практично всі екземпляри датуються в межах бронзового - початку ранньозалізного віків й представ лені в основному випадковими знахідками. Зважаючи на останню обставину, виникає закономірне питання щодо вибору критеріїв для визначення автентичності виробів. Безпосередньо з територією України пов’язані знахідки кількох однотипних бронзових статуеток, які зберігаються у Краківському, Варшавському, Санкт-Петербурзькому, Калінінградському та Лон донському музеях. Вони представляють собою стоячі статуетки із зігнутими у ліктях руками, споря джені тунікою з поясом та великим шоломом на зразок „пір’яних” головних уборів давніх філістимлян. Проте, тільки в одного екземпляру є приблизне місцезнаходження - „Поділля”, „Західна Україна”. У зв’язку з цим чимало дослідників (К. Маєвський [35 , 209-212], Я. Боузек [29, 70]) схильні вбачати у них фальсифікати. Інша група науковців зараховувала статуетки до автентичних виробів, датуючи їх переважно в межах II тис. до н.е. (С. Пшеворський [37, 27-35.], В. Мюллер [36,109.], М. Гімбутас [31, 124-127], Р. Барнет [28,47]). Прямі аналогії Лужанській знахідці трапилися серед бронзових статуеток з острова Сардинії. Вони відносяться до нурагічної культури острова (1600/1550-238 pp. до н.е.), й датуються орієнтовно X-VIII ст. до н.е. [15; 19, 59]. Сардинські фігурки (так звані bronzetti) зображають людей, домашніх та диких тварин, предмети побуту, які проливають світло на різні сфери життя населення нурагічної культури. Чимало знахідок виявлено в культових місцях, де вони кріпилися до лав та стін. Трапля ються статуетки жерців та рядових мешканців. Чітко простежується поділ на „цивільні” та „військові” скульптурки. Останні, які представляють для нашого випадку особливий інтерес, озброєні луками, списами, кинджалами та мечами, круглими щитами з умбоном. Нерідко на зворотному боці останніх простежується зображення додаткового озброєння - мечів, який також присутній на досліджуваній знахідці. Тіло прикрите тунікою, нерідко прикрашеною рельєфними смугами. Голову захищав шолом, який, в основному, виготовлявся зі шкіри. За формою вони нагадують шапки з елементами корони або прикріпленими рогами. На ногах часто присутні поножжя [18,144-147; 10,85-86]. Таким чином, за всіма морфологічними ознаками порівнювані екземпляри практично ідентичні (рис. 2,1-4). На основі аналізу сардинських статуеток та єгипетських зображень, загадкових веж-нураг, співз вучності найменувань острова й племені та низки писемних свідчень давніх сардів прийнято вважати нащадками племен, добре відомих за єгипетськими текстами і зображеннями - шардана [19]. Відмі-

науковий збірник

Рис. 1. Бронзова статуетка воїна з Лужан

тимо, що І.Т. Черняков вважав за можливе зображення воїнів сабатинівської культури на бронзових статуетках з великими кинджалами із Середземномор’я [26,147], а В.І. Клочко розглядає сардинські екземпляри поряд зі зразками озброєння як одне зі свідчень участі північнопричорноморських племен у навалі „народів моря” та можливості їх співставлення із шардана [16, 249-251]. Широкі можливості для порівняльного аналізу надають реалістично виконані елементи озброєння та спорядження, в першу чергу меч та щит. Меч, яким озброєний воїн, тотожний мечам красномаяцького типу за класифікацією В.І. Клочка (Н-48/50 за Є.М. Чернихом) сабатинівської культури (XVXII ст. до н.е.). Він являв собою короткий (35-45 см) рублячий меч з двосічним листоподібним лезом із ребром жорсткості, широким упором і складним черешком. Мечі красномаяцького типу відомі з Лозовського та Інгульського скарбів, Чутулешть, Дніпропетровщини, Волоського, а ливарні форми для їхньо го виготовлення походять з Побіт-Камікської, Новокиївськоїта власне Красномаяцької майстерень [16, 183-184, 223-225]. Останні переконливо свідчать про місцеве виробництво таких мечів-кинджапів. Крім паралелей на сардинських фігурках та єгипетських зображеннях, щит лужанської „бронзетті” має аналогії й серед зразків північнопричорноморського озброєння епохи пізньої бронзи. Мається на увазі знахідка з відомого Борисівського поховання на Одещині. Щит круглої форми був виготовлений із дерева та обтягнутий шкірою. Його зовнішню площину прикрашало свастикоподібне солярне зобра ження, виконане з густо набитих бронзових цвяхів з широкими шапочками. Безсумнівно, поховання належало представнику соціальної верхівки, на що вказують значні розміри курганного насипу і по ховальної ями, а також бронзовий меч красномаяцького типу. [26,139-141]. Отже, в даному елітному комплексі спостерігаємо унікальне поєднання меча та щита аналогічних зразкам на досліджуваній статуетці. З цього ж поховання походить дерев’яний скіпетр, якому відомі аналогії як серед місцевих

науковий збірник

старожитностей, так і серед решток затонулого торгового корабля пізньобронзового часу (кінець XIV ст. до н.е.) поблизу південно-західного узбережжя Малої Азії (Улубурун). Кам’яний скіпетр походить, очевидно, з Північного Причорномор’я, а його власником міг бути іноземецьнайманець [12]. З огляду на форму та розміри щита Лужанської фігурки, слід згадати про пару ливарних матриць з місцевих метало обробних майстерень поблизу Побіт Каміка та Новокиївки [5, 148], у яких відливалися дископодібні предмети близьких розмірів з виступом-умбоном. Крім цього, на одній із ливарних форм з останньої майстерні вирізаний негатив кинджалу, який схожий за формою та розмірами до меча статуетки [5]. Особливу увагу привертає декор зо внішньої площини щита, зважаючи на поширену методику використання орна менту в якості хронологічного та етно культурного індикатора [23; 1, 44-45]. Виходячи з таких критеріїв як обмежена колом композиція з перехрещених ліній чи заштрихованих трикутників, вдалося Рис. 2. Бронзова антропоморфна пластика з Сардинії (1-4) [Клочко, 1990; відшукати декілька віддалених аналогій Sandars, 1978; Harding, 2000; Ильинская, 1988], Кіпру (5) [Sandars, 1978], Кавказу (6-7) [Брилева, 2008]; реконструкція озброєння воїна сабатинівданому зображенню на поховальному ської культури (8) [Клочко, 2006] та порівняння зображень на щитах Лу посуді з могильників Черняки І [20, 95] жанської фігурки (9) й Борисівського поховання (10) зі знаками зрубної спільноти [Отрощенко, 1998; Черняков, 1985] та Комарів [38, 87]. Схожий орнамент на овальному щиті відоме на боковій стінці вузькогорлої посудини гальштатського часу східнопоморської культури [34]. Подібне зображення нане сено на щитах бронзової статуетки чотирирукого та чотириокого божества з Теті (о. Сардинія) [10]. В основі цілісного зображення на щиті Лужанської статуетки лежать окремі елементи-трикутники, спрямовані вершиною вгору або вниз. Орнаментальні мотиви з таких фігур часто трапляються на керамічних, кам’яних, кістяних та металевих виробах епохи бронзи східноєвропейського регіону, де мотив трикутника посідав у декорі особливе місце [6,457]. Важливо також, що серед місцевих старо житностей відшукуються аналогії й орнаменту набедренної пов’язки статуетки. Це, в першу чергу, двовушкові кельти, прикрашені попід краєм втулки пояском з двох горизонтальних смуг та косої ре льєфної драбинки між ними [7]. Звісно, що крім безпосереднього декоративного призначення дане зображення містить в собі пев ний семантично-семіотичний зміст. Доречно звернутися до поширеної та давньої традиції нанесення різноманітних міфологічних, побутових чи геральдичних символів на зовнішню площину щита. Кругла форма нашого екземпляра з аналогічним виступом у центрі та лінії-„промені” вказують на солярну символіку. Проте, вся композиція загалом відображає стилізований силует птаха з розпростертими крилами у так званому „геральдичному положенні”.

науковий збірник

Важливим для розкриття внутрішнього змісту зображення є дослідження В.В. Отрощенка, присвя чене сюжетові перевтілення у знаковій системі племен зрубної спільноти [20, 93-98]. Звісно, ареал поширення останньої розташований далеко на схід від Пруто-Дністровського межиріччя. Однак, то гочасні місцеві пам’ятки культур багатоваликової кераміки і Ноа перебували під потужним впливом зі сходу, який, не виключено, мав генетичне підґрунтя [ЗО]. Вже згадуване Борисівське поховання теж відзначається зрубним відтінком [21,170]. Стилізовані зображення на посуді зрубної спільноти відповідають персонажам гіперборейського циклу давньогрецької міфології - Аполлону і його супут никам Арістею та Абарісу. Сюжет перевтілення їх іпостасей, переданих у вигляді „стріли”, „птаха” та „людини", пов’язаний з пограничною ситуацією переходу від життя до смерті та є цілком доречним на поховальному посуді [20,93]. Звідси стає зрозумілим зображення на щиті, власник якого перебував під час бою на межі життя і смерті, тобто чергового перевтілення. Арістей у вигляді крука був супут ником сонцеликого бога та в результаті смерті здійснив цикл перетворень птах-людина. Знайдено вже дві посудини із відображенням моменту перевтілення людини у птаха (рис. 2, 9) [20, 95-96]. Виходить, що на щиті ми спостерігаємо завершальну стадію саме такого перетворення. Таким чи ном, зображення кола, хреста, стилізованих стріли, птаха та людини становлять один міфологічний сюжет. Очевидно, свастикоподібний символ на бойовому щиті Борисівського поховання теж є стилі зованим зображенням птаха, оскільки він надзвичайно схожий на аналогічні зображення на кераміці зрубної спільноти (рис. 2,10). Останні трактуються як „птах на злеті - душа Арістея” [20,95-96]. Керуючись хронологією наведених вище аналогій, бронзову статуетку воїна із Лужан слід датувати в межах другої половини XVI-XII ст. до н.е. Дещо пізніше датування сардинських статуеток поясню ється, очевидно, тим, що вони з’являються на острові в результаті тривалого переселення мігрантів зі Східного Середземномор’я (шардана-сардів?). Безсумнівно, що у розв’язанні питання оригінальності знахідки може сприяти спектральний аналіз її металу. Однак покладати особливих надій на нього теж не слід. Звернімося, наприклад, до резуль татів хімічних досліджень згадуваних вище Краківського та Варшавського експонатів. На основі міді було отримано сплав з Zn (24,43-24,52 %), Pb (1,04-1,12 %), Fe (0,58-0,67 %) і Sn (до 0,25 %) [37, 28-30]. Впадає у вічі великий відсоток цинку, характерного переважно для пізніх латуней. Але серед східноєвропейських артефактів бронзового віку відомі екземпляри, приміром, у сплаві яких цинк ста новив 10 і більше процентів [25,117; 24, 93]. Наприкінці II тис. до н.е., а можливо, й значно раніше, широко використовувало сплав міді з цинком й населення Кавказького регіону та Середземномор’я. Напередодні поширення у Європі заліза саме цинк став одним із основних компонентів для легуван ня міді після олова та миш’яку. Цинк міг потрапляти у метал під час плавлення мідної руди, коли, наприклад, його мінерали спільно з кіновар’ю додавалися в шихту для ритуальних цілей [24, 93]. А оскільки статуетки безсумнівно виконували вотивні функції, то й різноманітні ритуальні домішки у даному випадку теж доречні, що вкотре свідчить про складність вибору критеріїв автентичності й у даному випадку. На даному етапі дослідження Лужанської статуетки є підстави вважати її оригінальним виробом, який відшукує прямі аналогії серед старожитностей бронзової доби Сардинії. Елементи її озброєння надзвичайно схожі, з одного боку, на єгипетські зображення зброї „Народів Моря”, а з іншого - на низку північнопричорноморських екземплярів мечів і кинджалів, щита та негативів ливарних форм. Орнамент на щиті статуетки пов’язаний з культом Аполлона чи Абаріса, який був відомим серед місцевого населення. Ототожнення зображення на щиті зі знаками міфологічного характеру східно європейських племен є важливим свідченням стосовно автентичності виробу та його безпосеред нього зв’язку зі вказаним регіоном. Дана знахідка може виступати вагомим аргументом на користь гіпотези щодо ідентифікації „шардана” єгипетських джерел з воїнами культурно-історичної спільноти Сабатинівка - Ноа - Кослоджені й засвідчує всю складність і багатогранність контактів між двома віддаленими регіонами Стародавнього Світу.

науковий збірник

Джерела та література:

1. Бандрівський М. Клепані „казани” і дволезі сокири: щодо витоків релігійних уявлень на заході Україн ського Лісостепу в пізній період епохи бронзи I I МДАПВ. - 2007. - Вип. 11. - С. 38-64. 2. Березанская С.С. Усово Озеро. Поселение срубной культурьі на Северском Донце. - К.: Наукова думка, 1990. -1 5 0 с. 3. Брилева О.А. Сравнительньїй анализ набора антропоморфной пластики центрального, западного и восточного вариантов кобанской культурьі I I КСИА. - 2009. - Вьіп. 223. Евразия: механизмьі культурньїх перемен. - С. 172-182. 4. Видейко М. Украйна: от Триполья до антов. - К.: КВІЦ, 2008. - 280 с. 5. Гершкович Я.П., Клочко В.И., Евдокимов Г.Л. Новокиевская литейная мастерская и проблемьі хронологии сабатиновских памятников Нижнего Поднепровья I I СА. -1987. - № 2. - С. 142-158. 6. Давня історія України. - К.: Наукова думка, 1997. - Т. 1. Первісне суспільство. - 558 с. 7. Дергачов В.А. Металлические изделия к проблеме генезиса культур раннего гальштата КарпатоДанубио-Нордпонтийского региона. - Кишинзу: Типография Академии Наук, 1997. -1 0 4 с. 8. Етнічна історія давньої України. - К., 2000. - 280 с. 9. Залізняк Л.Л. Первісна історія України: Навч. посібник. - К.: Вища школа, 1999. - 263 с. 10. Ильинская Л.С. Легендьі и археология. Древнейшие Средиземноморье. - М.: Наука, 1988. -1 7 6 с. 11. Ільків М. Бронзова антропоморфна статуетка з Лужан: до питання про контакти місцевого населення пізньобронзової доби з цивілізаціями Середземномор’я I I ПССЕІАЕ. - Чернівці: Зелена Буковина, 2008. - Т . 2(26). - С . 244-259. 12. Ільків М.В. Сокири-келепи Карпато-Дніпровського регіону: до питання про контакти місцевих племен пізньобронзової доби зі Східним Середземномор’ям II Археологічні дослідження в Україні: здобутки і перспективи. - Кам’янець-Подільський: ФОП Сисин О.В., 2008. - С. 42-46. 13. Ільків М. До питання ідентифікації етноніму „шардана” давньосхідних джерел II ПССЕІАЕ. - Т. 2(28). - ( у ДРУЦІ)14. Історія української культури. - К.: Наукова думка, 2001. - Т. 1. Історія культури давнього населення України. - С . 181-268. 15. Кац Т.П. К вопросу о периодизации древнейшей истории Сардинии I I АМА. - Саратов, 1979. Вьіп. 4 .- С . 191-204. 16. Клочко В.І. Озброєння та військова справа давнього населення України (5000-900 pp. до. Р.Х.). - К.: АртЕк, 2006. - 336 с. 17. Кобаль Й. Рец. на Клочко В.І. Озброєння та військова справа давнього населення України (5000900 до Р.Х.). - К., 2005. I I ЗНТШ. - 2007. - Т. CCLIII. - С. 729-741. 18. Красновская Н.А. Загадочньїе башни Сардинии I I СЗ. -1978. - № 4. - С. 137-147. 19. Красновская Н.А. Некоторьіе проблемьі дофиникийской колонизации Сардинии II СЗ. -1980. - № 5. - С. 34-44. 20. Отрощенко В.В. Сюжет перевтілення у знаковій системі племен зрубної спільноти II Археологический альманах. -1998. - № 7. - С. 93-98. 21. Отрощенко В.В. Проблеми періодизації культур середньої та пізньої бронзи півдня Східної Європи (культурно-стратиграфічні зіставлення). - К., 2001. - 288 с. 22. Сафронов А.В. «Народьі Моря» и Ближний Восток: зтнополитические процессьі в конце XIII - начале XII в. до н.з. II КСИА. - 2009. - Вьіп. 223. Евразия: механизмьі культурньїх перемен. - С. 31-47. 23. Сафронов В.А. Датировка Бородинского клада II Проблемьі археологии. Абсолютная хронология знеолита и бронзового века Восточной Европьі. - Л., 1968. - С. 75-128. 24. Татаринов С.И. Древние горняки-металлурги Донбасса. - Славянск: Печатньїй двор, 2003. -1 3 2 с. 25. Черньїх Е.Н. Древняя маталлообработка на Юго-Западе СССР. - М.: Наука, 1976. - 302 с. 26. Черняков И.Т. Северо-Западное Причерноморье во второй половине II тью. до н.з. - К.: Наукова думка, 1985. -1 7 2 с. 27. Черняков И.Т. К истории развития вооружения II тью. до н.з. в Юго-Восточной Европе и Средиземно морье II Карпати в давнину. Carpatica - Карпатика. - Ужгород, 2002. - Вип. 16. - С. 39-60. 28. Barnett R.D. Some Syrian Bronzes II The British Muzeum Quarterly. -1934. - Vol. IX. - No. 2. - P. 45-48. 29. Bouzek J. The Aegean, Anatolia and Europe: Cultural Interrelations in the Second Millennium B.C. Praha: Publishing house of the Czechoslovak Academy of Sciences, 1985. - 269 p. 30. Carvuc V. Once more about the Ponto-Caspic factor in the formation of the Noua culture II Thraco-Dacica. -1998. - T. XIX. - № 1-2. - P. 93-111. 31. Gimbutas M. Hittite Figurines in the Ukraine and Russia II Liber losepho Kostrzewski octogenario a veneratoribus dicatus. - Wroclaw: Zaklad narodowy im. Ossolinskich, 1968. - P. 124-127. 32. Heltzer M. The “idol from Sernai” and the question of Bronze Age amber provenance in the eastern Mediterranean II Archaeologia Baltica. - Vilnius: Alma littera, 1995. - P. 52-56. 33. Klochko V.l. Weapons of the tribes of the Northern Pontic zone in 16th- 10th centuries B.C. II BPS. -1993. -V o l. 1 .-1 37 p. 34. Kostrzewski J. Pradzieje Pomorza. - Wroclaw - Warszawa - Krakow: Zaklad narodowy im. Ossolinskich, 1966. 35. Majewski K. O niektrych tzw. brazach syro-hetyckich II Archeologia. -1947. - 1. - P. 209-212. 36. Muller V. Fruhe Plastik in Griechenland und Vorderasien. Ihre Typenbildung von der nelitischen bis in die griechischarchaische Zeit (rund 3000 bis 600 v. Chr.). - Ausburg: Filser, 1929. - 247 s. 37. Przeworski S. Bronzowe naczynie hetyckie z Ukrainy (Rekonstrukcja) II Wiad. Archeol. -1929. -10. - P. 27-35. 38. Swiesznikow I. Kultura komarowska I I AP. -1967 - T. XII. - Z. 1. - S. 39-107.

науковий збірник

Ігор ВОЗНИЙ (Чернівці)

СПОРЯДЖЕННЯ ВЕРШНИКАХ-XIVст. З ПОСЕЛЕНЬ СІРЕТО-ДНІСТРОВСЬКОГО МЕЖИРІЧЧЯ Одним з основних показників рівня військової справи є оспівана в билинах і літописах зброя, відома за багаточисельними знахідками на археологічних пам’ятках і становить один із показників культур ного рівня суспільства. Її неможливо розглядати у відриві від виробництва, соціального середовища та тих прошарків і груп, із яких складалося військо. Вивчаючи її, можна прийти до висновків, які ха рактеризують як військову справу, так і господарське, торговельне і соціальне життя давньоруського суспільства. Високий ступінь розвитку металообробного ремесла на території Сірето-Дністровського межиріччя давав можливість виробляти всі види високоякісної зброї. Озброєння слов’яно-руського населення краю не поступалося ні асортиментом, ні якістю озброєння військ інших теренів Київської держави та сусідніх країн. Матеріали археологічних розкопок на пам’ятках Сірето-Дністровського межиріччя дозволяють в певній мірі розкрити еволюцію спорядження вершників і бойових коней. Стремена. До предметів спорядження вершника належить фрагмент стремена аркової форми з прямою підніжкою (тип VII за А.М. Кірпічніковим) [7, табл.Х\/], знайдений на Чорнівському городищі XII - першої половини ХШ ст. [1, №355; 3, фото 69]. Довжина підніжки 14 см, ширина 2,5 см. Аналогічний фрагмент вушка путлища виявлено в Ленківцях на Пруті (рис. 1,4; фото 1,1, 2) [12, рис.4,8]. Стре мена такого типу датуються вузьким відрізком часу - другою половиною XII - першою половиною XIII ст. і поширені на всій території давньої Русі, особливо в її південно-західних регіонах [9, рис.28,3; 16, с.38; 37, рис.36; 44, рис.15, 16; 45, с.159, рис.19, 5]. Про них неодноразово згадується в літописах: “Галичаномь же текоущимь оу стремени его” [6, с.790]. Призначалися такі стремена для важкоозброєних вершників, які мали взуття з твердою підошвою [25, с.112, рис.57,10,11]. Постійним атрибутом вершників були шпори. На Русі вони з’являються в XI - XII ст., що було обу мовлено розвитком феодального війська, а саме кавалерії. Власне, про використання коней в бойо вих діях й свідчать знахідки шпор - атрибуту важкоозброєного європейського вершника та ознаки його лицарського рангу й гідності. Вони служили для керування конем під час військових походів, особливо на полі битви, коли вимагалось активне маневрування. На території Сірето-Дністровського межиріччя на поселеннях VIII - X ст. знайдені шпори з невеликим шипом, розташованим в одній площині з напівдужкою (табл. 1; рис. 2,1). Кінці її закінчуються загнутими назовні зачепами у вигляді гачка для кріплення ременів. Відома така шпора з поселення Ревне І [14, рис.47,3; 31, рис.67,3]. За рубіжні науковці датують їх VII - VIII ст. [47, с.132, табл..VIII] У цей період вони з’явилися у франків. На теренах східних слов’ян вони продовжують побутувати й у IX - XI ст. [7, с.56-57] Подібні шпори виявлені на слов’янських поселеннях у Пересопниці, Церковищі тощо [7, с.57; 11, с.125; 25, с.112, рис.57,8; 40, с.21, рис.2; 38, с.81-94, рис.4, 7]. На досліджуваних теренах виявлені також так звані каролінгські шпори з пірамідальним вістрям, що знаходилось у одній горизонтальній площині з дужкою (Горішні Шерівці, Добринівці, Ревне І) [ЗО, рис. 18,38,39; 32, рис.26,12]. Петлі на таких шпорах прорізні, дископодібні типу 2. Такі шпори за А.М. Кірпічніковим датуються IX - першою половиною XIII ст., але час найбільшого побутування припадає на IX - XII ст. (рис. 2, 2; фото 1, 3-4) [7, с.64]. Аналогічні остроги виявлені на слов’янських пам’ятках Давньоруської держави, у Західній та Центральній Європі, Прибалтиці [13, с.186, табл..21,1-5,7; 16, с.39, рис.12,15; 19, с.241, рис.75, 2; 39, с.26]. На пам’ятках XII - першої половини XIII ст. виявлені масивні шпори з напівциркульним у плані ви гином дуг та великим шипом у вигляді чотиригранної піраміди, нахиленим до площини дужки під ку

науковий збірник

том 90° (1 екз.) та 130° (3 екз.) (рис. 2, 3; фото 1, 6, 9, 28) [1, № 101; 3, с.98, фото 77; 31, с.31, рис. 16,1; 34, № 11926- II 566; 6625 - II - 339; 20222 - II -1428; 35, КВ №2741 - Арх.6]. В цих шпор прямо кутні, однопрорізні петлі. Такі остроги на лежать до типу IV за А.М. Кірпічніковим і датуються XII - першою половиною XIII ст. [7, с.66] Аналогічні знахідки відомі як на археологічних пам’ятках давньої Русі [2, с.142, рис.89,1; 4, рис.34, 9; 10, с.56; 15, рис.23; 27, рис.54, 12-14; 29, с.81; 33, с.182, рис.З, 2], так і характерні для Західної Європи, де існували в той же період [44, рис.15, 7; 46, с.139]. Остроги такого типу були атрибутом феодальних важкоозброєних вершників, знаком ли царського рангу і гідності. По мірі розвитку тактики ведення кін ного бою і з метою точніше розрахувати максимально колючу дію шипа на коня, зброярі випустили удосконалений вид шпор з манжетними шипами. Це масивні Рис. 1. Прорисовки спорядження вершника та бойового коня шпори з напівциркульним в плані вигином 1,8,13 - Чорнівка; 2,4 - Ленківці на Пруті; 3, 5-7, 9,11,12 - Зелена Липа; 10 - Василів; (8 - за C.B. Пивоваровим [2001, т.1, рис. 2,1]; 12 - за С.В. Пидуг та шипом у вигляді чотиригранної пі воваровим [2002, т.1, рис. 1,9]; 2,4 - за М.В. Малевською [1970, рис. 4,7,8]; 5,6 - за Б.О. Тимощуком [1982, рис. 20,1,2]) раміди, нахиленим до площини дужки під кутом 90°. Шипи мали посередині потов щення, противотравмуючі обмежувачі у вигляді квадратного або круглого пластинчастого козирка. У цих шпор прямокутні, однопрорізні петлі. Три таких шпори виявлено на Чорнівській феодальній укріпле ній садибі (рис. 2,4; фото 1,7-8) [3, с.98]. Вони відносяться до типу IVA і датуються другою половиною XII - першою половиною XIII ст. [7, с.66-67] Аналогічні остроги широко представлені на давньоруських пам’ятках [2, с.142, рис.89, 4; 8, с.133, рис.6,15; 44, рис.15, 7-8], випередивши таким нововведенням країни Західної Європи майже на чверть століття. Справжнім відкриттям у еволюції управління конем, не причиняючи йому травм, стала поява коліщаткових шпор із зірочкою замість шипів. Такі остроги з коліщатком виявлені на досліджуваних теренах (Чорнівка, Зелена Липа (рис. 85, 5; фото 62,10-11). У профілі вони нагадують літеру “Z” [1, № 171; 3, с.98; 22, с.213, рис.5,1-6]. Так, на Чорнівській острозі скоба в перетині має трикутну форму. Колінчастий перепад її припадає приблизно на середину довжини скоби. Зірочка, яка повинна була кріпитися вертикально, не збереглася. Вітки скоби закінчуються: одна прямокутною петлею типу 5, повернутою в горизонтальному положенні; друга - вертикальною петлею із зачіпкою-пряжкою. Остання, з рамкою квадратної форми із сторонами 1,3 см, через пластину завдовжки 2,5 см і за вширшки 1 см, з’єднана з петлею. Пряжка защіпала ремінь, який кріпився в прямокутній петлі. Окрім того, у вертикальній петлі була закріплена ще одна пластина, яка на двох кінцях загнута в петлі. До вільного кінця кріпився, очевидно, допоміжний ремінець для кращого і тіснішого прилягання шпори до ноги. Такі шпори відносяться до типу V і датуються XIII - XIV ст. [7, с.68] Вони виявлені на ба гатьох давньоруських пам’ятках [5, с.112; 9, рис.28, 6; 26, рис.32, 3]. Остроги такого типу з’явилися на Русі перед нашестям монголо-татар, приблизно в період між 1220 - 1230 pp. Отже, знахідка з

науковий збірник

Чорнівського городища є однією з найдавніших відомих у Європі острог. Знахідки із Зеленої Липи наявно ілюструють еволюцію цього типу шпор. Тут було знайдено 8 ост рог (рис. 2, 6; фото 1, 12-14) [22, с.213, рис.5,1-6]. Колінчастий перепад скоби, як і в попередньому варіанті, припадає приблизно на середину її довжини. Але тут з’являється розширення козирка в надп’ятковій частині скоби і видовжений тримач колесика. Ці деталі характерні для XIV ст. Саме у таких шпор використовуються найбільш зручні для нового взуття здвоєні петлі типу 7. Зірочки не збе реглися. Лише в одному випадку знайдено було коліщатко діаметром 3,8 см, на якому було 44 насічки [22, с.213]. Такі коліщатка характерні для 20-х років XIV ст. [7, с.68] Ці остроги відносяться теж до V типу, за А.М. Кірпічніковим, але, виходячи з розглянутих нововведень датуються другою половиною XIII - XIV ст. [7, с.68] Аналогії таким шпорам знаходять як серед матеріалів давньоруських пам’яток, такі в Західній та Центральній Європі [17, с.168, рис.62,4; 18, с.74, рис.54; 24, с.171, рис.113,330-331; 25, с.112, рис.57, 9; 29, рис.157,1-3; 41, с.123, рис.77; 42, рис.57; 42, с.80]. Крім шпор, на досліджуваній території були знайдені петлі для кріплення острог [3, с.98; 12, рис.4,10; 34, №12938-11 -1013; 45, с.166, рис. 15,7; 19,2]. Дві з них - дископодібні однопрорізні, зігнуті колінчас то. Одна використовувалася у IV-му типі шпор [7, с.63]. Інша, з Чорнівки - кільцеподібна, прикріплена до зовнішнього торця колінчасто зігнутої дуги. Такі петлі застосовувалися в острогах типу IVA [7,63]. Так само зустрічаються й невеликі залізні й бронзові пряжки з трапецієвидною рамкою для кріплен ня острог до взуття (фото 1,29) [3, с.34, рис.31,11; 22, с.213, рис.5, 7-8; 35, №2743/арх.8]. Знахідки шпор на досліджуваній те риторії свідчать про досить ранню по яву кавалерії у місцевого населення. Найраніші з виявлених шпор досліджені на поселенні IX ст. воїнів-землеробів у ранньослов’янському місті Ревному, цен трі княжіння хорватів. Очевидно, тут уже починала формуватися кінна дружина з “лучших лкщей” [20, с.40, 41, 51, 83] для охорони общинного центру і багатств, зо середжених у ньому. Хорвати, як нащадки Великоморавської держави, які після роз грому її аварами поселилися у Східному Прикарпатті, славилися віддавна своєю кавалерією. Якщо ж брати в масштабах Русі, то саме з IX ст. тут починає форму ватися військовий кінний прошарок. Про це не раз згадують як руські, так і зару біжні літописці й хроністи. Так руські князі відкуповувалися від угрів, які проходили через їхню територію близько 895 р. коня ми сідлами і вудилами “прикрашеними за руським звичаєм” [36, с.141]. На прикладі виявлених на пам’ятках Сірето-Дністровського межиріччя шпор можна простежити еволюцію кінного вій ська від легкої кавалерії до важкоозброєних вершників. У цьому відношенні до сліджувана територія НЄ поступалася за Рис. 2. Типологія шпор з поселень Сірето-Дністровського межиріччя

науковий збірник

Таблиця 1. Шпори IX - XIV ст. з вказанням деталей їх конструкції та хронології за типологією О.М. Кірпічнікова

Тип загальний

Тип шипа

Тип петлі дата (ст.)

Місце знахідки

IVa

загнуті назовні

XI - XII

И r'z .

Ревне 1

Горішні Шерівці

Ревне 1

X I-X II

доьринівці

X I-X II

Чорнівка

X II-X III

Ленківці на Пруті

X II-X III

X III-X IV

Зелена Липа

IX -X I

рівнем розвитку даного роду війська ні перед сходом ні, тим більше, перед західними країнами. У якості універсального засобу управління конем за відсутності шпор під час верхової їзди (так звана їзда в східній манері) виступає канчук. Однією із деталей його є потиличник із дзьобоподібним виступом, який запобігав вислизанню канчука з руки. Такий бронзовий литий, покритий сріблом поти личник знайдено на території Чорнівського городища (рис. 1,8) [21, с.137-138, рис.2,1]. Це трубчате зооморфне зображення голівки птаха прикрашене очковим та геометричним орнаментом, рельєфни ми валиками. Його зооморфність підкреслювалася моделюванням очей (у даному випадку очковим орнаментом) та дзьоба. Довжина виробу складає 6,2 см, зовнішній діаметр 1,8 см, довжина дзьоба 2 см. У його верхній частині є два наскрізних отвори діаметром 0,4-0,5 см, розміщених напроти один одного. За класифікацією А.М. Кірпічнікова, такий потиличник відноситься до типу IV (автор знахідки відносить його чомусь до нового невідомого типу VI). Час появи і побутування його припадає на XII - першу половину XIII ст. [7, с.73-74] Такі канчуки використовувалися легкоозброєними вершниками. Повної аналогії знайденому потиличнику не знайдено, хоча подібні вироби цього типу відомі серед матеріалів давньоруських міст та у Волзькій Болгарії [7, с.74-75; 23, с.260, рис.83,15]. Таким чином видно, що слов’яно-руське озброєння населення досліджуваного регіону було на до сить високому рівні. Його еволюція проходила в загальному руслі розвитку військового мистецтва Східної Європи, але при цьому була певна локальна своєрідність у використанні деяких видів озбро єння, що пов’язано, в першу чергу, з особливостями географічного розташування краю. Це проявля ється і в досить ранньому ознайомленні місцевого населення з вогнепальною зброєю. Джерела та література: 1. БЦАД. Фонди. 2. Винокур І.С., Журко О.І., Мегей В.П. та ін. Літописний Губин XII - XIII ст. Болохівська земля. - Київ - Кам’янецьПодільський - Хмельницький - Старокостянтинів, 2004. - 208 с. 3. Возний І.П. Чорнівська феодальна укріплена садиба XII - XIII ст. - Чернівці: Рута, 1998. -154 с. 4. Гуревич Ф.Д. Древний Новофудок. - Л.: Наука, 1981. - 160 с. 5. Зверуго Я.Г. Древний Волковьюк X - XIV вв. - Минск: Наука и техника, 1975. -144 с. 6. Ипатьевская летопись // ПСРЛ. - М.: Язьїки славянской культурьі, 2 0 0 1 Т.2. - 648 с. 7. Кирпичников А.Н. Снаряжения всадника и верхового коня на Руси IX - ХШ вв. // САИ. - Вьіп. Е1-36. - 1973. -140 с. 8. Коваленко В.П., Ситий Ю.М. Свої погани” Чернігівських князів // Стародавній Іскоростень і слов’янські гради VIII - X ст.: збірка наукових праць. - K.: Корвін Пресс, 2004. - С. 121 - 138. 9. Козловський А.О. Історико-культурний розвиток Південного Подніпров’я в IX - XIV ст. - K.: Наук, думка, 1990. - 184 с. 10. Кучера М.П. Древній Пліснеськ // АП УРСР - 1962. - Т.ХІІ. - С.2 - 56. 11. Кучинко М.М. Волинська земля X - середини XIV ст.: археологія та історія. - Луцьк: Ред.-вид. відд. „Вежа” Волин. держ. Ун-ту ім. Лесі Українки, 2002. - 314 с. 12. Малевская М.В., Раппопорт П.А., Тимощук Б.А. Раскопки на Ленковецком поселений в 1967 г. II СА. - 1970. - № 4 .-С . 112-127. 13. Медведев А.Ф. Оружие Новгорода Великого // МИА. - 1959. - № 65. - С. 121 - 191. 14. Михайлина Л.П. Населення Верхнього Попруття VIII - X ст. - Чернівці: Чернівецький державний університет, Буко винський центр археологічних досліджень: Рута, 1997. -144 с. 15. Моця О.П., Орлов Р.С., Коваленко В.П. та ін. Поселення X - XIII ст. біля с. Автуничі II Південно руське село IX - XIII

науковий збірник

ст. - К.: Інститут змісту і методів навчання, 1997. - С.34 - 69. 16. Никольская Т.В. Военное дело в городах земли вятичей (по материалам древнерусского Серенска) II КСИА. -1974. - Вьіп. 139. - С. 34 - 42. 17. Никольская Т.Н. Земля вятичей. К истории населення бассейна Верхней и Средней Оки в IX - XIII вв. - М.: Наука, 1981.-296 с. 18. Окшотт 3. Рьіцарь и его доспехи. Латное облачение и вооружение [пер. с англ. А. Н. Анваера] - М.: ЗАО Центрполиграф, 2007. - 187 с. 19. Пастернак Я. Старий Галич. Археологічно-історичні досліди у 1850 -1943 pp. - Івано-Франківськ: Плай, 1998. - 348 с. 20. Повесть временньїх лет [под ред. В. П. Андриановой-Перетц]. - М. - Л.: Изд-во AH СССР, 1950. - 4.1. - 406 с. 21. Пивоваров С.В. Нові знахідки предметів озброєння та спорядження вершника і верхового коня з Чорнівського городища (перша половина XIII ст.) I I ПССІАЕ: збірник наукових праць. - Чернівці: Золоті литаври, 2001. - Т. 2. - С. 133 -142. 22. Пивоваров С. В. Середньовічне озброєння з городища XIV ст. в Зеленій Липі II Археологічні студії. - Київ - Чернівці, 2003. - Вип. 2. - С. 204 - 215. 23. Плетнева С.А. Печенеги, торки, половцьі II Степи Евразии в зпоху средневековья. - М.: Наука, 1981. - С. 213 - 222. 24. Попови!] М., Бики?] В. Комплекс среджовековне митрополіє у Белграду. Истраживаїьа у Донцем граду Београдске твр^аве. - Београд: Алта Нова, 2004. - 284 с. 25. Седов В.В. Сельские поселення центральних районов Смоленской земли II МИА. - 1960. - № 92. - 158 с. 26. Седова М.В. Предмети вооружения из Ярополч-Залесского II КСИА. -1971. - Вьіп. 125. - С. 87 - 94. 27. Село Київської Русі (за матеріалами південноруських земель) І [редкол. О. П. Моця, А. В. Петраускас, А. П. Томашевський]. - К.: Шлях, 2003. - 232 с. 28. Терський С. Археологія доби Галицько-Волинської держави. - Львів: Ін-т українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України, 2002. -108 с. 29. Терський С.В. Лучеськ X - XV ст. - Львів: Вид-во Національного ун-ту “Львівська політехніка”, 2006. - 252 с. 30. Тимощук Б.О. Слов’яни північної Буковини V - IX ст. - К.: Наук, думка, 1976. -176 с. 31. Тимощук Б.О. Давньоруська Буковина (X - перша половина XIV ст.). - К.: Наук, думка, 1982. - 206 с. 32. Тимощук Б.О. Восточнославянская община VI - X вв. н.з. - М.: Наука, 1990. -192 с. 33. Ткач В. Два поселення XII - XIII ст. біля с. Тараканів II Літописний Губин в контексті історії Болохівської землі XII - XIII ст.: всеукр. науково-практична конф., 26 червня 2004 p., присв. 800-річчю Губина в м. Старокостянтинові: матеріали. - Київ - Хмельницький - Кам’янець-Подільський - Старокостянтинів, 2004. - С. 176 - 183. 34. ЧКМ. Фонди. 35. ЧМНАІП. Фонди 36. Шушарин В.П. Русско-венгерские отношения в IX в. II Международньїе связи России до XVII ст.: сб. науч. трудов. М.: Наука, 1961.-С.131 -180. 37. Юра P.O. Древній Колодяжин II АП УРСР. -1962. - Т. 12. - С. 57 - 130. 38. Glinianowicz М., Kotowicz P. Vilitaria wczesnosrednoiwieczne z latopisowego Sanoka IIСтародавній Іскоростень і слов’янські гради. Збірка наукових праць. - Коростень, 2008. - Т.1. - С.81-94. 39. Hilczerowna Z. Ostrogi polski z X - XIII wieku. - Poznafi, 1956. 40. Kotowicz P. Przemiany w uzbrojeniu plemiennym і wczesnopanstwowym (VI - рої. XIII w.) w Polskiej cz^sci dawnych ksi^stw ruskich - wybrane przyklady II Вісник Національного університету “Львівська політехніка”. - 2006. - № 571. - С. 18 - 47. 41. Міпіс D., Vukadin О. Srednjovekovni Stalac=Medieval Stalac. - Beograd: Alta nova, 2007. - 287 s. 42. Nadolski A. Bron і stroi rycerstwa polkiego w sredniowieczu. - Wroclaw - Warszawa, 1979. -12 8 s. 43. Scherff B. Muhldorf 1322 und Archaologie II Die Schlacht bei Muhldorf. 28 September 1322. - Muhldorf: Heimatbund, 1933. - S. 69 - 82. 44. Spinej V. Moldova їп secolele IX - XIV. - Chi§inau: Universitas, 1994. - 495 p. 45. Spinej V. Bukovina in mileniul Tntunecat II Spatiul nord-estCarpatic in mileniul Tntunecat. - la§i: Editura universitatii “Alexandra loan Cuza”, 1997. - P. 133 -188. 46. Wartolowska L. Grod czerwienski Sutiejsk na Pograniczu polsko-ruskim. - Warszawa, 1958. - T. 22. -139 s. 47.2ak J. Najstarsze ostrogi zachodnoistowianskie. - Warszawa: Ossolineum, 1959. -171 s.

ПЕРЕЛІК УМОВНИХ СКОРОЧЕНЬ АГІ УРСР БІІАП КСИА АН СССР МИА ПСРЛ ПССІАЕ СА САИ ЧКМ ЧМНАІП

Археологічні пам’ятки УРСР, Київ Буковинський Центр археологічних досліджень, Чернівці Краткие сообщения Института археологии, Москва Материальї и исследования по археологии, Москва Полное собрание летописей, Москва Питання стародавньої, середньовічної історії, археології та етнографії, Чернівці Советская археология, Москва, Ленинград Свод археологических источников, Москва, Ленинград Чернівецький краєзнавчий музей, Чернівці Чернівецький музей народної архітектури і побуту, Чернівці

науковий збірник

Володимир БЕРЕЖИНСЬКИЙ (Київ)

ГЕОГРАФІЧНИЙ ТРАКТАТ X СТ. «ХУДУД АЛ-АЛАМ» ПРО ПЕЧЕНІГІВ ТА ЇХ СУСІДІВ Незамінним джерелом щодо печенігів і стародавніх тюрків є анонімний географічний трактат «Китаб Худуд ал-‘Алам мін ал-Машрик Іла-л-Магріб» («Межі світу від сходу до заходу»1). Він написаний близько 982 р. перською мовою в одному з районів сучасного Афганістану і містить багато відомостей про тюрків. Цілий розділ присвячено Кимакському каганату і громадському устрою кимаків. Першим детально досліджував цей твір В.В. Бартольд [1]. Він вважав, що оригінальних відомостей Анонім не дає, що у автора «Худуд» в руках був екземпляр твору ал-Балхи або ал-Істахри. На думку інших дослідників, одним з основних джерел опису країн поза халіфатом для автора була робота Ібн Хордадбеха [2, с. 226]. Б.Н. Заходер відзначав, що «незважаючи на фантастичність оповідання, не можна все ж таки не відзначити його картографічний характер» [3, с. 126]. Повний переклад цієї роботи англійською мовою було виконано в 1937 р. В.Ф. Мінорським [4]. Взагалі, В.Ф. Мінорському належить серія надзвичайно ємких і насичених заміток і статей, етногеографічних сторін життя тюркомовних племен євразійських степів, серед яких достатнє місце відводиться і печенігам. Безліч відомостей про них міститься в енциклопедичних коментарях до ряду його перекладів англійською мовою унікальних письмових схід них джерел, таких як «Худуд ал-Алам» анонімного автора [5], «Китаб ал-хайван» Тахира ал-Марвазі [6], записки Таміма ібн Бахра, арабського мандрівника, що зробив сухопутний вояж на початку IX ст. углиб монгольських степів і пройшов при цьому через територію Казахстану [7]. Після смерті Б.Н. Заходера (1898 - 1960 pp.), в 1967 р. було видано «Каспійське зведення відо мостей про Східну Європу», що стало продовженням «Зведення» 1962 p., де дослідником були пере кладені російською мовою уривки з мусульманських джерел про народи Причорномор’я, Поволжя і Прикаспію, зокрема про печенігів. У 1965 р. уривки з «Худуд ал-Алам» й інших арабських джерел було перекладено А.П. Новосельцевим [8, с. 389]. Анонімний автор писав у своїй праці: «Всю заселену частину світу складає 51 країна; п’ять країн з них знаходяться на півдні від екватора і це - Заба, Зангистан, Хабаша, Буджа і Нуба. І одна східна країна розташована частково на півночі і частково на півдні, і екватор перетинає її, ця країна - Судан. Сорок п’ять країн знаходяться на північній стороні, [складаючи] одну чверть заселеного світу, і це країни: Чин, Тибет, Хіндустан, Синд, Хорасан і його межі, Мавераннахр і його межі, Керман, Парс, пус теля Карас-кух, Дайламан, Хузістан, область Джабал, Ірак, Арабські країни, Джазіра, Адарбадаган, Шам, Міср, Магріб, Андалус, Рум, Сарір, Алан, Хазар, Сакпаб, печенізькі хазари2, М.рват, Булгар вну трішній, Рус, Маджфур, Б.н.н.д.р, тюркські печеніги, Бур(а)дас, Буртас, Хифчак, Гуз, Кимак, Чигиль, Тухси, Халлух, Йагма, Тогузгуз і Хирхиз. І кожна з цих країн поділяється на області, і в кожній області багато міст» [9, с. 40]. У цьому уривку - цінні відомості про поділ печенігів на «тюркських» і «хазарських» (точніше «пече нізьких хазар»). Про вождів тюрків автор писав: «...царі Туркестану в стародавні часи були з токузгузів» [10, с. 41]. Про спадкоємство влади у кимаків у праці йдеться: «І царя кимаків звати хакан, у нього 11 ставлеників в області киманів, і підвладні місцевості переходять у спадок до синів цих ставлеників» [11, с. 44]. Про кочівників автор «Худуд ал-Алам» писав: «Вони кочують [у пошуках] води, сухої трави, [сприят ливої] погоди і зелених лугів... Вони поклоняються вогню і спалюють мертвих. Живуть вони в юртах і шатрах, займаються полюванням і ловом» [12, с. 41-42]. «...Живуть вони в шатрах і в наметах, а міст і 1 В іншому перекладі «Межі світу», «Книга про межі світу від сходу до заходу». 2 Так у дослівному перекладі З.М. Ворожейкіної.

іб

науковий збірник

сіл у них мало, [основні статті] їх добробуту і доходу - це корови, вівці і коні. Деякі з них поклоняються сонцю і зіркам... [Основними статтями] їх статку є коні, вівці і хутра, намети і шатри. Вони кочують і взимку, і літом [у пошуках] вигонів, пасовищ і зелених лугів [13, с. 44; 14, с. 31 - 32]. Слід сказати, що трактат анонімного автора «Худуд ал-Алам» вперше повідомляє про існування двох гілок печенігів - так званих «Тюркських і Хазарських Печенігів» [15, с. 111]. Про перших повідо мляється, що вони живуть в районі, який зі сходу обмежено землею гузів, з півдня - «буртасами» і барадасами, на заході - землею мадярів і русів, на півночі - річкою Рутою. Хазарські ж печеніги, за даними «Худуд ал-Алам», проживали на північ від Кавказької Аланії, тобто в Східному Приазов’ї [16, с. 18]. Отже, є підстави включити в територію тюркських печенігів землі як Північного Причорномор’я, так і Заволжя, де вони були зафіксовані ібн Фадланом і Костянтином Багрянородним. Згідно з Костянтином Багрянородним, до просування на захід печеніги жили по р. Ітіль, межуючи з ха зарами і гузами. Це підтверджується локалізацією «тюркських» печенігів у «Худуд ал-Алам», інформа ція якого, як точно встановлено дослідниками, відповідає першій половині IX ст. [17, с. 155; 18, с. 158]. Про печенігів згадує автор праці і при описі дислокації волзьких булгар, він розповідає, що на сході від цих племен знаходиться річка Ітіль, на півдні - Хазарія, на заході - країна “В.н.н.д.р”, а на півночі - тюркські печеніги [19, р. 162,453]. Опис жителів Східної Європи в джерелі йде за єдиним принципом із заходу на схід, а не зі сходу на захід, як свідчить заголовок. Це означає, що в «Худуд», разом з іншими даними, включено єдиний пласт інформації про західні євразійські степи. Причому в Східній Європі згадуються такі народи: слов’яни - руси - внутрішні булгари - мірват - хазарські печеніги - алани - Сарір - хазари - буртаси і барадаси - в.н.н.д.р. Після цього народу автор «Худуд» переходить до Зангистану (Занджану, части ни Іракського султанату) і Абіссінії. Отже, в «Межах світу» мешканці лісостепу і степу Східної Європи чітко відокремлені від зауральських кочівників. Цікаво, що в джерелі немає самостійного параграфа про мадярів у даному розділі. Вони згадуються в розділі про зауральських кочівників з докладним описом їх території і звичаїв. Весь розділ про Східну Європу, втім як і інші, насичений внутрішньою логікою, локалізації в більшості випадків чітко і однозначно позначені в системі геофізичних орієнти рів - гірських ланцюгів і річок. «Худуд» - унікальне джерело тому, що в ньому є географічні описи, відсутні в інших пам’ятниках або що згадуються там неясно. Насамперед, це річка Рус- одна з трьох (окрім Атіля і Рути) річок, що поміщається автором «Меж світу» в Східній Європі. У розділі, присвяченому природним орієнтирам, подано такі відомості: «Інша річка (перед цим йшлося про Атіль) - Рус, яка витікає з глибини країни слов’ян і тече на схід, поки не досягне кордонів русів. Далі вона минає межі Уртаб, Слаб і Куйафа, які є містами русів, і межі Кіфджак. Там вона змінює напрямок і тече на південь до меж печенігів і впадає в Атіл». Услід йде опис річки Рути: «Інша річка - Рута, яка тече з гори, що знаходиться на кордоні між печенігами, мадяра і русами. Потім вона досягає меж русів і тече до слов’ян. Там вона досягає міста Хурдаб, що належить слов’янам, і використовується на їх полях і лугах» [20, р. 75]. Слід звернути увагу на те, про яких печенігів йдеться в джерелі при описі річки Рута. Печеніги тут згадуються двічі - в розділі про тюркських печенігів, які проживали на заході від гузів і на півночі від буртасів, а також у розділі про хазарських печенігів, на сході від яких - хазарські гори, на півдні алани, на заході - море Гурз, на півночі - Мірват [21, р. 101 -160,440 - 442]. Отже через землі тюрк ських печенігів, що проживають на півночі від буртасів за викладом «Худуд ал-Алам», протікає Рута. В.Ф. Мінорський ототожнював річку Рута з Окою [22, р. 75,217]. А.П. Новосельцев вважав «Рута» спо творенням двох назв - Дону і Дунаю [23, с. 19]. У джерелі йдеться про південний напрямок течії річки і, відповідно до контексту вказану річку можна вважати Доном, вважав А.П. Новосельцев [24, с. 98]. Проте водночас можна погодитися і з В.В. Бартольдом і Б.О. Рибаковим в досить точному ототож ненні нижньої течії р. Рус із середньою і нижньою течіями Дону. Річку Руту тоді реально ототожнити у верхній течії з Окою, що дійсно виходить з гір - з Середньоруської височини. Автор «Худуд ал-Алам»

науковий збірник

згадує про гірський ланцюг. На думку А.П. Новосельцева, під гірською системою треба мати на увазі Карпати [25]. Описуючи подальше розташування хребта, що проходить через межі Вірменії, Аррана, Саріра, Хазара, автор відзначає, що з кордонів Алана гірський ланцюг розтягується на північ в кінець землі хазар. Після цього гірський ланцюг, просуваючись упоперек землі хазарських печенігів, від окремлює урус (ів) від внутрішніх булгар і, проходячи по північних районах і оточуючи місто Хурдаб, простягається в кінець землі саклабів і там зупиняється [26, р. 67]. Східними сусідами слов’ян автор «Худуд ал-Алам» називає русів - це єдиний з ранніх географів, пов’язаних з традицією ал-Джайхани, який локалізує цей етнос в системі взаємних координат. Схід ний орієнтир - «гори печенігів», північна межа анонімові невідома, на заході - східні слов’яни, на півдні - якась річка Рута (пониззя Дону). По території русів протікає річка Рус3- торговий шлях, що включає середню і верхню течії Дону. Сіверський Донець і праві притоки Дніпра. «Горам печенігів», якщо враховувати розташування мадярів і печенігів, відповідає Приволзька височина. Крім того, «деякі руси» названі західними сусідами мадярів і тюркських печенігів. Тюркські печеніги, за анонімом, проживали по обидві сторони Атіля: на схід від них названі гузи, на південь - буртаси (племена Заволжя) і б.рдас (вказані на захід від Атіля). З інших джерел відомо, що гузи (огузи) після розпаду Великого тюркського каганату жили в басейні річки Урал. Порівняно з русами про печенігів інформації менше. Але вони нам цікавіші, враховуючи, що анонім знає і «хазарських печенігів» у Передкавказзі. На початку VIII ст. у Східному Приараллі з тюрок, угрів, сарматів та інших північних іранців - кочівників вже оформилася печенізька етнічна спільність, що говорила на західногтюркському діалекті. До IX ст. печеніги просунулися до північного берега Кас пійського моря і в заволзькі степи. Північніше і східніше, в степах Зауралля, мешкали інші тюркикочівники, кіпчаки [28]. Відомості «Худуд ал-Алам» про решту народів Східної Європи, вказують на датування інформації не пізніше за першу третину IX ст. Це дає можливість погодитися з думкою багатьох дослідників, що написана в 982 - 983 pp. ця праця витоками йде в географічну літературу IX - X ст.ст., сполучаю чи в собі різні традиції цього періоду. Ще перший видавець цього унікального твору В.В. Бартольд припустив: «Відомості Аноніма не можуть відноситися ні до його власної епохи, ні навіть до епохи Джейхані». Тобто гузганець не автор і навіть не укладач «Меж миру», а лише переписувач. Автора потрібно шукати в IX ст. Отже, аналіз загальних уявлень арабських географів IX - X ст.ст. про Східну Європу показує, що «ойкумена» для них обмежувалася басейном Волги аж до середньої її течії, а також степом і лісо степом. Відповідно, всі народи, що згадуються в східноєвропейському циклі традиції ал-Джайхані, розташовувалися саме у вказаних межах. Порівняння даних з іншими письмовими джерелами і ар хеологічними матеріалами показує, що загальне джерело традиції ал-Джайхані щодо Східної Європи можна датувати не пізніше за першу половину IX ст. У такому вигляді цей цикл зберігся лише в «Ху дуд ал-Алам». Надалі автори інкорпорували сучасні їм відомості в загальну канву протографа і ви даляли з нього очевидно застарілу інформацію, як це було з мадярами, булгарами, печенігами. Отже, порівняння даних про широковідомі за іншими джерелами кочові народи дає можливість визначити взаємне датування корпусу відомостей про Східну Європу, племена тюрків і печенігів зокрема. Джерела та література 1. Бартольд В.В. Худуд ал-Алам. Рукопись Туманского, с введением и указателем. - Л., 1930. 2. Крачковский И.Ю. Арабская географическая литература: Избранньїе сочинения. - Л., 1957. -T . 4. 3. Заходер Б.Н. Каспийский свод сведений о Восточной Европе. - М., 1976. 4. Hudud al-‘Alam: The Regions of the World: A Persian Geography 372 A.H. - 982 A.D. I Transl. and explained by V. Minorsky. With the preface by V.V. Bartold, trans, from Russian. - London, 1937. 5. Minorsky V. Hudud al-Alam. «The regions of the world». A Persian Geography 372 A.H. - 982 A.D. - L., 1937.

З Річку Волга в «Худуд ал-Алам» описано таїс «... Ріка Рас (Волга) тече в північних межах I по країні тузів. Це велика [річка], але каламутна і смер дюча. Вона бере початок з гори, розташованої на межі між кимаками і хирхизами, перетинає область гузов і владає в Хазарське море [27, с. 58].

науковий збірник

6. Minorsky V. Sharat al-Zaman Tahir Marvazi on China, the turks and India. Arabic text (circa A.D. 1120) with English translation and commentary. - London, 1942. 7. Minorsky V. Tamim ibn Bahr’s journey to the Uyghurs II Bui. of the School 01 Oriental Studies. -1948. - V. 12. - Pt. 2. 8. Новосельцев А.П. Восточньїе источники о восточньїх славянах и Руси VI - IX вв. II Древнерусское государство и его международное значение. - М., 1965. 9. Китаб худут ал-алам мин ал-машрик ила-л-Магриб (Книга о пределах мира от востока к западу) І Пер. с араб. З.Н. Ворожейкиной II Материальї по истории киргизов и Киргизии. - М., 1973. - Вьіп. 1. 10. Там само. 11. Там само. 12. Там само. 13. Там само. 14. Бартольд В.В. Худуд ал-Алам. Рукопись Туманского, с введением и указателем. - Л., 1930. 15. Бубенок О.Б. Нетрадиционньїе сведения о народах степей Восточной Европьі в анонимном трактате «Худуд ал-Алам» II VII Сходознавчі читання А. Кримського. Тези доповідей міжнародної наукової конференції м. Київ. 4 5 червня 2003 p. - К.: Інститут сходознавства НАН України, 2003. - С. 110 -114. 16. Новосельцев А.П. Хазарское государство и его роль в истории Восточной Европьі и Кавказа. - М., 1990. 17. Константин Багрянородньїй. Об управлений империей. - М., 1989. 18. Hudud al-’Alam: The Regions of the World. A Persian Geography 372 A.H. - 982 A.D. I Transl. by V. Minorsky. E.J.W. Gibb Memorial Series. - New Series, XL - London, 1970. 19. Там само. 20. Там само. 21. Minorsky V. Hudud al-Alam. The regions of the world. A Persian Geography 372 A.H. - 982 A.D. - London, 1937. 22. Там само. 23. Новосельцев А.П. Хазарское государство и его роль в истории Восточной Европьі и Кавказа: - M., 1990. ,24. Новосельцев А.П. «Худуд ал-Алам» как источник о странах Восточной Европьі II История СССР. -1986. - №5. 25. Там само. 26. Minorsky V. Hudud al-’Alam. «The Regions of the world». A Persian Geography 372 A.H. - 982 A.D., ed. V. Minorsky. - London, 1937. 27. Мишин Д.Е. Географический свод «Худуд ал-Алам» и его сведения о Восточной Европе II Славяноведение. 2000. - №2.-С . 52-63. 28. Алекперов А. К интерпретации одного рассказа в сообщении персидского анонима «Худуд ал-Алам» II http:// karabakh-doc.azerall.info. Карабах в документах.

науковий збірник

Анастасія БОРОЗАІНА (Київ)

АО ПИТАННЯ ПРО ДВІ ГІЛКИ ПЕЧЕНІГІВ У АВТОРА «ХУДУД АЛ-АЛАМ» І КОСТЯНТИНА БАГРЯНОРОДНОГО Вивчаючи історію печенігів, їх військову організацію, кожен дослідник незмінно стикається з поділом їх на дві гілки, відомості про якіх збереглися в різних джерелах. Різні автори в різний час по-різному намагалися окреслити географічні межі розселення цих гілок, сенс їх назв, динаміку їх розвитку і пе реміщень на просторах Євразії. Проте сьогодні можна констатувати, що роки завоювання печенігами південноукраїнськихдтепів не отримали достатнього віддзеркалення в джерелах. Основним джерелом про поділ печенігів у X ст. на дві гілки є персидська географічна компіляція першої третини X ст. невідомого автора «Худуд ал-Алам» («Межі світу»), складена «з книг і розповідей розумних людей»*. Відомості про поділ печенігів і розташування їх гілок у цій праці заплутані і неясні, проте те, що печеніги були в цей час «тюркськими» і «хазарськими», автор виклав цілком однозначно. Географічне положення однієї з гілок печенігів - «тюркської» автор «Худуд ал-Алам» описує так: «Схід їх країни межує з гузами, на південь від них буртаси і барадаси, на захід від них мадяри і рус, на північ від них [річка] Рута» [2, с. 160]. Опис цей заплутаний і незрозумілий. Проте, якщо визнати, що річка Рута - Дон в середній його течії, в тому місці, де він робить вигин на схід", то виявиться, що відомості про решту всіх сусідів печенігів дано Анонімом абсолютно точно [4, мал. 1,3]. Тюркські печеніги в період, описаний Анонімом, кочували в Донецько-Донському межиріччі. Інша гілка - «хазарські» печеніги - розташувалася на землях, на схід від яких проходили «Хазарські гори, на південь від них - алани, на захід - море Gurz, на північ від них - мирвати» [5, с. 160]. Ха зарськими горами Анонім міг назвати тільки горбисту гряду передгірь Кавказу, що тягнеться вздовж Кума-Маницької западини, оскільки справжніх гір, що простягаються з півночі на південь, на території південноросійських степів поблизу Хазарського каганату немає. У такому разі «море Gurz» - най імовірніше, Хазарське або Азовське море, а це означає, що хазарські печеніги займали землі в гирлі Дону і Кубані [6, мал. 1,3]. С.О. Плетньова і більшість дослідників цього питання вважали і вважають, що назви «тюркські» і «хазарські» Анонім дав, мабуть, за основним, найбільш небезпечним для печенігів сусідом: у «тюрк ських» печенігів це були гузи-тюрки (торки), у «хазарських» - хазари [7, с. 214]. Хоча є й інші версії походження цих назв. На превеликий жаль, в описі місцеположення кожної з цих груп стільки явної плутанини, що по кластися на нього абсолютно не можна. Так, сусідами тюркських печенігів вказано: зі сходу - гузи, з півдня - буртаси і бардаси, на заході - мадяри і руси, на півночі - річка Рута [8, с. 101]. Згідно з цим територію тюркських печенігів слід, по-перше, вважати за зайняту ними ще до витіснення мадяр у Паннонію, оскільки мадяри і Русь обмежують її із заходу, а по-друге, визначати її протяжність від Дніпра до Середнього Поволжя (до буртасів і гузів). Яку річку називали Рута, залишається предметом різних і притому довільних припущень. Не менш дивним є визначення меж хазарських печенігів. На схід від них Хазарські гори, на південь - алани, на заході - Гузьке море, а на півночі - мирвати [9, с. 160]. Якщо за Хазарськими горами вва жати Ергені і Ставропольську височину, а під Гузьким морем мати на увазі Азовське море, то хазар ських печенігів треба помістити в Передкавказькому степу на північ від апан і від р. Кубані [10, с. 213]. Але як володіння цих печенігів могли простягатися на північ до мирватів, країна яких ототожнюється з Моравією [11, с. 160,440], - абсолютно незрозуміло [12, с. 354]. * Досліди В.В. Бартольда виявили вплив на нього Балхі та Істахрі, а також Ібн-Русте й ал-Джейхані, від яких він і взяв свої дані про печенігів [1]. ** Саме так розміщував печенігів Б.О. Рибаков на малі, складеній за «Худуд-ал-Алам» (доповідь на Секторі етногенезу в Інституті історії матері альної культури у 1950 р.) [З, с. 213].

науковий збірник

Отже, з «Худуд ал-Алам» стало відомо про поділ печенігів на дві гілки. Перша з них - під назвою «тюркські» печеніги, на захід від них лежали володіння мадяр - угорців - і Русі. Остання знаходилася на північ від основного напряму печенізького удару, направленого на захоплення степових пасовищ. Тому печеніги зіткнулися з нею пізніше. Спочатку ж вони билися з угорцями, що жили тоді в Ателькузі. Щоб забезпечити собі перемогу, вони уклали військовий союз з болгарським царем Сімеоном, який теж бажав знищити небезпечних сусідів [13. с. 34]. Скориставшись тим, що основні сили угорців вирушили в похід, печеніги з військами Сімеона увірвалися в їх країну, «винищили, - як пише Костянтин Багрянородний, - і їх сім'ї і прогнали всіх, залишених для охорони кочівель». Угорці, що повернулися з походу, знайшли свою землю «порожньою і розграбованою», зайнятою до того ж ворогами. Переконавшись, що їм тут не утриматися, вони повернули на захід, намагаючись захопити найближчі до Ателькузи терито р ії- південні степові і лісостепові землі на руському прикордонні. Трапилося це в 898 р. Друга гілка печенігів, названа персидським Анонімом «хазарською», кочувала на землях, які зі схо ду оточували «Хазарські гори, з півдня - алани, із заходу - море Gurz, а з півночі - мирвати». Як бачимо, це дуже невизначені дані. Єдино зрозумілий орієнтир - це алани, що мешкали в передгір'ях Кавказу. Море, - мабуть, Азовське (і частина Чорного), а гори - горби, що простягалися вздовж КумаМаницької западини. Кого називав Анонім мирватами, залишається нез’ясованим. Проте приблизне місцеположення хазарських печенігів - це степове межиріччя Нижнього Дону і Кубані. Археологічні дослідження ряду приморських поселень свідчать про загибель багато з них, зокрема такого великого міста, як Фанагорія, в кінці IX - початку X ст. Вперше давньоруські воїни зіткнулися з печенігами в 915 p., коли «приидоша печенези первое на Руськую землю и створивше мир с Игорем, идоша к Дунаю»: розселяючись по степу, захоплюючи степові простори, печеніги спробували освоїти і лісостепові області. Натрапивши на опір, вони - для забезпечення собі спокійного тилу - уклали мир з Руссю і відкочували до меж Болгарії і Угорщини. Іншим середньовічним джерелом з цього питання є праця Костянтина Багрянородного «Про управ ління імперією» [14]. За даними Костянтина Багрянородного [15, с. 15 -1 6 ], печеніги теж поділялися на дві частини, межею між якими був Дніпро. Кожна частина складалася з 4 колін або племен. На пра вому березі Дніпра на південь від інших знаходилося коліно Гиазіхопон, воно сусідило з Дунайською Болгарією. Коліно Гила містилося поблизу мадяр, ймовірно по Дністру, коліно Харової сусідило з Руссю, тобто кочувало по Дніпру, а коліно Явдієртим - з підвладними Русі слов’янськими племенами: алтинами, деревленинами, лензенинами та ін. Хоча назви слов’янських племен і відкривлені, поло ження печенізьких колін визначається без особливих труднощів. На лівому березі Дніпра містилися коліна: Кварципур, Сирукалпєї, Вороталмат і Вулацоспон, про розташування яких нічого не відомо. Володіння, а особливо розбійницькі набіги цих печенігів могли простягатися далеко на схід. Вони могли, як свідчить Костянтин Багрянородний, робити набіги і грабувати Херсон та інші Клімати, тобто візантійські володіння в Криму, могли оточувати Боспор, тобто з’являтися біля нього з боку Криму і Таманського півострова. Ймовірно, ці дві групи - західна і східна - і названі в «Худуд ал-Алам» тюрк ською і хазарською за іменами їх найближчих сусідів - західних тюрок, як називали у Візантії мадяр і хазар [16, с. 354 - 355]. Про західних або тюркських печенігів збереглося досить багато відомостей: Болгарія, Угорщина і Русь часто зазнавали їх грабіжницьких набігів. Перша згадка про печенігів у «Повісті временних літ» знаходиться під 915 p., де сказано «Приидоша печенези перьвое на Руськую землю и створиша мир с Игорем, идоша к Дунаю». У 920 р. Ігор вже воював з печенігами. Саме з ними Візантія підтримувала постійні стосунки з метою використання їх у своїй політиці, особливо проти Русі і болгар. Відомостей про східних або хазарських печенігів майже немає, ймовірно, тому, що їх активність спрямовувалася головним чином на схід. Мабуть, вони заподіювали хазарам, буртасам, аланам й іншим народам Подоння, Поволжя і Північного Кавказу не менше неприємностей, ніж західні печеніги своїм сусідам. Хазарам доводилося вести з ними систематичну боротьбу. За відомостями Ібн Русте

науковий збірник

і Гардізі, хазари щороку здійснювали походи в країну печенігів і приводили від них полонених [17, с. 355]. За «Худуд ал-Алам», «хазари приводять рабів в країни ісламу переважно звідси» [18, с. 160], тобто з країни печенізьких хазарів. Якими б вдалими не були окремі походи хазар проти печенігів, остаточно розгромити і витіснити їх із зайнятих областей вони не могли. Не могли хазари і підпорядкувати печенігів своєму впливу, подібно до того, як вони розповсюдили його на мадяр. Північне Причорномор’я в X ст. вийшло з-під контролю хазар, що не могло не означати досить значного ослаблення їх могутності. Не могли хазари протистояти і подальшому натиску кочівників зі сходу, звідки проривалися гузи (торки), які до серед ини XI ст. відтіснили печенізьких хазарів за Дніпро, де і зосередилися всі коліна печенігів, перш ніж їх залишки знайшли притулок в Угорщині і Візантії [19, с. 9]. Отже, одним з найчудовіших середньовічних географічних творів є анонімний трактат «Межі світу від сходу до заходу» («Худуд ал-‘Алам мін ал-машрик іла-л-магриб»). Відомості персидського ано німа дуже різноманітні: вони стосуються фізичної і етнічної географії регіону, а також деяких подій політичної історії народів, що населяли його. Відомості мусульманських істориків щодо народів, що населяли райони між Каспійським і Чорним морями, і нині не втратили своєї актуальності. Вони дають можливість краще зрозуміти військову організацію печенігів у X ст., дислокувати різні їх гілки геогра фічно, правильно встановити, які печенізькі племена і звідки здійснювали свої походи, в якому напря мі, з якими військово-політичними подіями це пов’язано. Великий інтерес для дослідників військової історії печенігів становить і те, що таке авторитетне джерело того часу, якою є праця імператора Візантії, також підтверджує поділ печенігів на дві гілки, правда, вже у пізніший час. Джерела та література 1. Худуд ал-Алам. Рукопись Туманского с введением и указателем В.В. Бартольда. - Л., 1930. 2. Minorsky V.F. Hudud al-‘Alam. The regions of the world. - London - Oxford, 1937. 3. Плетнева C.A. Печенеги, торки и половцьі в южнорусских степях II Материальї и исследования по археологии СССР: Трудьі Волго-Донской археологической зкспедиции. - М; Л., 1958. - № 62. - Т. 1. - С. 151 - 226. 4. Там само. 5. Minorsky V.F. Hudud al-‘Alam. The regions of the world. - London - Oxford, 1937. 6. Плетнева C.A. Печенеги, торки и половцьі в южнорусских степях II Материальї и исследования по археологии СССР: Трудьі Волго-Донской археологической зкспедиции. - M; Л., 1958. - № 62. - Т. 1. - С. 151 - 226. 7. Там само. 8. Худуд ал-Алам. Рукопись Туманского с введением и указателем В.В. Бартольда. - Л., 1930. 9. Там само. 10. Плетнева С.А. Печенеги, торки и половцьі в южнорусских степях II Материальї и исследования по археологии СССР: Трудьі Волго-Донской археологической зкспедиции. - M; Л., 1958. - № 62. - Т. 1. - С. 151 - 226. 11. Худуд ал-Алам. Рукопись Туманского с введением и указателем В.В. Бартольда. - Л., 1930. 12. Артамонов М.И. История хазар. - СПб.: Филологический факультет Санкт-Петербургского госуниверситета, 2002. - 2-е изд. - 560 с. 13. Плетнева С.А. Печенеги. Откуда пошли печенеги. Исчезнувшие народьі: Сборник статей (по материалам жур нале «Природа») І Под ред. П.И. Пучкова. - M.: Наука, 1988. - С. 34 - 36. 14. Багрянородньїй Константин. Об управлений империей: Текст, перевод, комментарий І Под ред. Г.Г. Литаврина. -M .: Наука, 1989.-493 с. 15. Константин Багрянородньїй. Об управлений государством II Извесгия Государственной Академии истории материальной культурьі. - M.; Л., 1934. - Вьіп. 91. - С. 5 -4 8 . 16. Артамонов М.И. История хазар. - СПб.: Филологический факультет Санкт-Петербургского госуниверситета, 2002. - 2-е изд. - 560 с. 17. Там само. 18. Худуд ал-Алам. Рукопись Туманского с введением и указателем В.В. Бартольда. - Л., 1930. 19. Васильевский В.Г. Византия и печенеги II Журнал Министерства народного просвещения. -1872. - № 12. - С. 116-165.

науковий збірник

Михайло IBAHYLL (Київ)

ДО ПИТАННЯ ПРО ІСНУВАННЯ І ТАКТИКУ ЗАСТОСУВАННЯ МЕТАЛЬНОЇ АРТИЛЕРІЇ ТА ОБЛОГОВОЇ ТЕХНІКИ В ДАВНІЙ РУСІ Вести облогові роботи під інтенсивним обстрілом тих, що обороняються, а тим більше штурмувати укріплений пункт без відповідної облогової техніки і навиків її бойового застосування було немож ливо. Окрім метальних машин, що застосовувалися в давнину замість артилерійських гармат, при облозі фортець уживалися також особливі пристосування, що давали можливість найбезпечніше на близитися до її стін і зруйнувати їх [1, с. 363]. Мимоволі вся надія покладалася на військові машини, що мали різні призначення. Всі вони поділяли ся на три категорії: машини метальні, ударні і підступні’. Одні з них діяли на відстані, інші - поблизу. Метальна артилерія була представлена різними типами катапульт і баліст - пращами, самостріла ми, пороками, пускичами, бриколями та ін. До ударних машин належали овни-тарани (барани, завори [3, с. 15; 4, с. 192]), возгради і подібні до них. З їх допомогою руйнувалися стіни, башти, ворота, створювалися проломи для подальшого штурму. Відмінність тактичного застосування каменеметів від стінобитних машин-овнів добре показано в російському перекладі Йосипа Флавія (XI ст.): «И стрелцем стреляющим, и суличникам сулицами сующим, и порочникам камение пущоющим, и не смеющие июдеи стати на забрапех. Потомь же без страху бьяху стеньї овном»; «стрельї ж и сулицьі пущаемьі множество убиваху, паче ж всех порочная сила, иже и забрала отшибаху, и угльї сокрушаху»; «стрельца же и порочники застави назад, да не вдадать гражанам вникнути из забрал» [5, с. 46]. Не таке вже часте застосування на Русі стінобитних машин ударної дії пояснюється, насамперед, тим, що машини цього типу не могли заподіяти серйозної шкоди давньоруським оборонним спору дам, що складалися з дерев'яних стін, розташованих на могутніх земляних валах. Підступні машини («сосудьі градньїе») - це облогові башти, укриття типу віней і мускулів, «черепах» на Заході, штурмових щитів (колективний засіб захисту), штурмових драбин та ін. За допомогою цієї техніки поступово наближалися до стін або веж, ділянки наміченого штурму. Облогове спорядження застосовувалося для подолання стін й інших укріплень. Велика його части на була спеціально розроблена для того, щоб крушити або проламувати стіни. На додаток до звичай них драбин, облогове устаткування часто використовувалося в Давній Русі в період середньовіччя. Щоб захистити свої облогові знаряддя і дахи башт, пересувних і стаціонарних, від запальних засо бів, обложники закривали їх бичачими і кінськими шкурами, виробленими і сирими, або товстим шаром повсті. Багато облогових знарядь можна побачити на мініатюрах літописів. Це облогові башти, штур мові містки, штурмові драбини, щити, примети, гори хмизу та ін. Ну і, звичайно, метальна артилерія. Про облогові машини літописи згадують вперше під 1237 р. Описуючи облоги, літописи називали їх «пороки». З цього ж часу починаються в літописах вказівки на застосування цих машин русами при атаці укріплених міст. Машини ці називалися ще «сосудами на взятье града» (облога Любліна 1245 p.). Стінобитні знаряддя ударної дії в давньоруських літописах називалися іншим терміном - ба ран. У Псковському І літописі ці машини названо «завори» [6, с. 192]. З введенням облогових машин з'явилися і майстри для їх спорудження; літописці дали їм назву порочних майстрів. У хроніці Генріха Латвійського детально описувалося, як лівонські лицарі застосовували каменемети в Прибалтиці вже на самому початку XIII ст. При цьому сам Генріх відзначає той факт, що руси відразу ж сприйняли цей новий для них тип зброї [7, с. 48]. В усякому разі, поза сумнівом, що вже на самому початку XIII ст. на Русі почали застосовувати каменеметні машини. Ці машини - пороки, з середини XIII ст. згадуються в давньоруських літописах вже досить часто. * Ф.А. Брокгауз й І А Ефрон поділяли їх на руйнівні та підступні [2, с. 133 -1 3 4 ].

науковий збірник

Слід сказати, що далеко не всі дослідники як раніше, так і тепер, вважають, що на Русі і в IX, і у X, і в XI, і тим більше в XII ст.ст. облогова техніка була добре відома і успішно застосовувалася. Ще П.О. Раппопорт прямо стверджував, що «... згідно з письмовими джерелами, аж до XIII ст. ні пороків, ні штурмових драбин, ні самострілів на Русі не використовували» [8, с. 65]. Навіть на самому початку XIII ст. Генріх Латвійський прямо відзначав, що росіяни не знали застосування баліст [9, с. 90; 10, с. 152]. І далі: «Про те, що на Русі до XIII ст. не вживали каменеметних машин, можна судити не тільки по тому, що ці машини не згадуються в староруських літописах. Застосування каменеметних машин, призначених для придушення активної оборони, могло мати сенс лише в тому разі, якщо ці машини підтримували активні наступальні дії тих, що облягали, - штурм укріплень. Тим часом, описи облог протягом всього XII ст. не дають ніяких підстав сумніватися в тому, що вони були проведені в пере важній більшості випадків за тим же принципом, що і в XI ст., тобто у вигляді пасивного «облежания». Тим самим давньоруські письмові джерела абсолютно недвозначно указують на те, що каменеметні машини в цей час не застосовувалися» [11, с. 152]. Відомості Новгородського IV літопису про застосування пороків при облозі Всеславом Полоцьким Пскова П.О. Раппопорт вважає за недостовірні «як, втім, дуже часто малодостовірні і інші відомості цього літопису, що належать до часу до XIV ст.» [12, с. 152]. Все це дуже спірно. Достатньо уважно розглянути мініатюри Іпатіївського і Новгородського 1-го літо писів, а також мініатюри літопису Іоана Скилиці, щоб зрозуміти і повірити - була-таки на Русі облогова техніка і метальна артилерія. Доведено це з великою кількістю аргументів різними, у тому числі дуже відомими дослідниками, включаючи М.Г. Рабіновича, В.Г. Федорова, А.М. Кирпичникова та ін. Із повідомлень візантійських авторів відомо, що слов’яни вже в VI ст. використовували різні види стінобитних машин [13, с. 363]. Хоча давньоруські письмові джерела XI - XII ст.ст. нібито абсолютно ясно вказують на те, що у вітчизняній військовій практиці аж до початку XIII ст. подібні машини не уживалися. Ще до монгольської навали каменеметні машини мали вже достатньо широке розпо всюдження на Русі. Згадки про каменемети у давньоруському війську при облозі тевтонського замку Гольма належать до 1206 р. Про це ж йдеться в описах облоги Чернігова в 1239 р. [14, с. 144; 15, с. 114; 16, с. 374]. Облогова техніка абсолютно точно використовувалася давньоруськими військами у 988 р. при об лозі Корсуня [17, с. 94], у 991 р. в Новгороді (Якимівський літопис) [18, с. 39], в 1065 р. при облозі Пскова [19, с. 66], в 1067 р. знову в Новгороді [20, с. 15], в 1146 р. при облозі Звенигорода [21, с. 11], в 1152 р. під час облоги Новгород-Сіверського [22, с. 72]. Отже, облогова техніка на Русі існувала задовго до виникнення на її землях держави. Як і скрізь вона з’явилася у зв’язку із необхідністю узяти штурмом укріплення противника. Це підтверджено цілим рядом спеціальних воєнних досліджень, які стверджують, що «з розвитком фортифікаційних споруд у Київській Русі широко використовувалися метальні машини і облогова техніка» [23, с. 73; 24, с. 20 21; 25, с. 73]. Військові винаходи середньовіччя розповсюджувалися і запозичувалися з дивовижною швидкістю [26, с. 7]. Вся історія виникнення і розвитку вітчизняної збройової культури говорить про те, що Київська Русь не була в стороні від стовпового основного шляху розвитку військової справи в ранньому середньовіччі. У галузі військово-інженерного мистецтва для облоги і оборони міст, будівництва і облоги укріпле них пунктів застосовувалися ті прийоми і засоби, які були доступні князям, дружині на досягнутому на той час ступені розвитку давньоруського суспільства. Особливості застосування облогової техніки насамперед були тісно пов’язані із завданнями, що стоять перед військом в кожен конкретний проміж ок часу, тобто з тактикою, оперативним мистецтвом, стратегією [27, с. 112]. У Київській Русі облогова техніка була представлена метальною артилерією, облоговими баштами, таранами, штурмовими містками і драбинами, приметами, приспами, пересувними стінками, «крі посними» щитами, так званими воронами, черепахами, вінеями та ін. Використовувався шанцевий

науковий збірник

інструмент - кирки, лопати, заступи, сокири, ломи, пили й інші облогові засоби - ланцюги, мотузки, сітки, ремені, гаки тощо [28, с. 13, рис. 3]. Дороги Київської Русі мало сприяли перевезенню громіздких облогових машин при пересуванні війська. Тому практично майже завжди їх будували на місці, а при необхідності знищували. Зазвичай з військом йшли майстри-дереводіли, столяри і теслі - «порочні майстри», завданням яких було допо магати війську долати водні перешкоди, рови й інші природні і штучні перешкоди, будувати облогові машини і тощо [29, с. 1168]. Це були «мастера премудрьі и хитрьі зело порочньїе», як їх охарактери зував літописець [ЗО, с. 24 - 25]. Проте облогові машини мало вплинули на зміну прийомів атаки. Змінилися лише деякі її деталі. Охоронні облогові лінії, що складалися до того із земляних окопів, почали влаштовувати з тину або, по-тодішньому, острогу. Йдучи на приступ, почали піклуватися про краще прикриття тих, хто штурмує, для чого котили перед собою тури, ставили їх недалеко від огорожі і розташовували за ними стріль ців; за ними ж знаходили собі захист від вилазок або у разі невдачі учасники штурму [31, с. 42]. Та все ж коли облогова техніка і мистецтво її застосування значно покращали, ті, що штурмували, стали сильнішими, ніж ті, що оборонялися. До кінця XII ст. і протягом першої половини XIII ст. засоби штурму і оборони зазнали значного поліпшення, головним чином, за рахунок того, що їх почали за стосовувати планомірніше. З’явилися майстри-інженери, яким доручалася споруда всіляких технічних пристосувань для штурму і оборони. Серед цих засобів були і такі, які можна назвати водночас і обо ронними, і наступальними, бо вони призначалися для захисту воїнів, які пробивали в стінах проломи. Інші ж призначалися тільки для штурму. Якщо штурм стін за допомогою драбин не був успішним (а штурмові драбини - це найперший засіб, який застосовували майже у всіх випадках), а ворота були добре захищені і узяти їх було неможливо, то приступали до регулярної облоги. Ті, хто облягав, спо руджували дерев’яні башти, які підносилися над стінами обложеного міста і переміщалися на котках, а також щось на зразок рухомих галерей або платформ. З дерева виготовляли укриття на кшталт вінеї, а його дах їх виготовляли з дощок або шкур. Потім укриття підтягали до основи стіни, і під його прикрит тям воїни за допомогою тарану намагалися пробити пролом або за допомогою кирок рили підкоп під башти або ділянку стіни, або, зрештою, підносили фашини або грунт для заповнення рову [32, с. 37]. Такий прогрес, наприклад, добре помітний в XIII ст. у війську Галицько-Волинського князівства, в його озброєнні і тактиці. При штурмі укріплень там вже часто використовуються інженерні пристосу вання, удосконалюється тактика їх застосування [33, с. 10]. У 1233 р. літопис вказує на вживання цих машин і угорцями під час їх походу в Галицьке князівство: «Угре же воротишася к Галичю и порокьі пометаша» [34,1233 р.]. До другої половини XII ст. тактика давньоруського війська в основному орієнтувалася на тривалу облогу або раптове захоплення обложеного міста або фортеці. У такому бою потреба в метальній артилерії або облоговій техніці була мінімальною [35, с. 147]. Військові операції під час усобиць в основному були незначними за своїм розмахом і результатами. Серйозних стимулів для застосування трудомістких і дорогих облогових пристроїв і пристосувань не було. Рідко використовувалася в цей час метальна артилерія і у західних сусідів Русі. Практично не застосовували її основні противники русів - кочівники. їх тактиці було не властиве застосування важких і громіздких машин [36, с. 23 - 24]. Якщо ще в XII ст. письмові джерела не відзначають істотних змін в тактиці облоги міст, то в XIII ст. відбувається різка зміна у цій галузі. З масовим застосуванням каменеметних машин і розробле ною тактикою штурму укріплень давньоруським воїнам довелося зіткнутися при вторгненні монголів. Останні, хоча і були кочівниками, корінним чином відрізнялися від угрів, печенігів, торків і половців не тільки чисельністю, але і насамперед своєю військовою організацією [37, с. 74]. Тактика монголів при облозі давньоруських міст була такою: місто оточували з усіх боків частоколом (тином), потім ставили недалеко від міста облогові каменеметні машини і з їх допомогою розбивали

науковий збірник

міські стіни і ворота. Після цього військо вдиралося в місто через проломи. Для полегшення підйому на міські стіни і вали монголи використовували приставні драбини, рови переходили, завалюючи їх приметом, тобто в’язками хмизу. Використовували також спеціальні дерев’яні пристрої (риштуван ня, тури), не зовсім зрозумілі за конструкцією. Терміном «риштування» в давньоруській перекладній літературі іноді перекладали грецьке слово £¥sxarion, що означало в середньовічній грецькій мові «основа рухомої башти для штурму міст» [38, стб. 75; 39, с. 526]. До XII ст. тактика облогової боротьби в Давній Русі так само, як в країнах Європи, була розвинена ще слабо - на прямий штурм міст в X - XII ст.ст. наважувалися в окремих випадках - у разі якщо місто мало нечисленний гарнізон. Міста брали з великими зусиллями, примушуючи до капітуляції голодом або хитрістю. На прямий штурм добре укріпленого міста наважувалося хіба що численне військо, до бре озброєне пороками, таранами, важкими самострілами, а також приставними драбинами. Технічне удосконалення засобів захисту корінним чином змінило тактику облоги і захоплення міст і фортець. З другої половини XII ст. літописи все частіше повідомляють про «взяття списом», тобто штурмом багатьох фортець, укріплених міст [40, с. 34]. З часом облоги стають все більш тривалими. У XIII ст. все частіше зустрічаються випадки тривалого штурму міста з усіх боків, а не лише міських воріт як раніше, методичне руйнування укріплень міста. Пізніше, в XIII - XIV ст.ст. прямий штурм міста стає основним методом його захоплення, хоча і тривалі облоги ще мали місце. Замість колишнього «облежания» і «изгона» все частіше застосовується новий прийом облоги міст, пов’язаний з багато разовими польовими боями під їх стінами [41, с. ЗО]. Рішучий перелом у мистецтві облоги міст і фортець відбувся на Русі в XIII ст. Це було пов’язано з вторгненням німців до Прибалтики і монгольською навалою. Представляє інтерес те, що постійні походи староруських князів, а пізніше часті міжусобні війни сприя ли виробленню загальних прийомів облоги і оборони міст в різних частинах давньоруської держави [42, с. 61]. Тому «ніякої істотної відмінності в тактиці облоги і оборони між північними і південними районами Русі у той час не існувало. В усякому разі, письмові джерела цілком однаково описують облогу міст як у Київській землі або в далекому західному Галичі, так і в Новгороді, і в Заліській землі» [43, с. 158]. Отже, давньоруська рать брала міста приступом («списом»), раптовим нападом і облогою або хитріс тю. Основними способами були - «изьезд» або «изгон», тобто наскок кінної дружини, що потрапляла в середину укріпленого пункту через ворота, які не встигли закрити захисники; або ж через проломи в стіні, які залишилися після недавньої облоги; або ж облогою - тривалим, іноді пасивним «облежанием». Основний зміст «облежания» добре викладено в «Слові Іоана Златоуста»: «Егда хощеть княз приятии град противних то прежде отемлють у них воду и брашна и си изнемогше от голода и жажи и предаються в руце его». У староруських письмових джерелах облогу називали також «обстояние», «обседание», «обшествие» або «обступление» [44, с. 18 -19]. Практично у всіх випадках «облежания» все одно перша спроба захоплення міста зазвичай мала характер «изьезда» [45, с. 237]. Більшість фортець і укріплених міст дуже рідко захоплювали за допомогою штурму. Атаки і штурми вважалися за акти безрозсудності, і укріплений пункт легко було захопити за допомогою зради або хитрості. Якщо гарнізон був досить добре озброєний, то нападаючі розплачувалися за узяття укрімплення дуже великою ціною - багатьма і багатьма убитими воїнами. Типовішим явищем була облога за всіма правилами ведення війни і захоплення укріпленого пункту при відносно невеликих втратах в живій силі тих, що облягали. Для захисників вважалося за зраду здатися ворогові без боротьби, тому облога тривала довго. Облога і оборона укріплених пунктів були основною військовою діяльністю в епоху Середньовіччя. У той час міста і фортеці швидко зростали і розвивалися і мали велику стратегічну важливість. Джерела і література 1. Военное дело // Знциклопедический словарь Ф.А. Брокгауза и И.А. Ефрона / Ред. - сост. И.Я. Арясов. - М.: Вече, 2006.-640 с.

науковий збірник

2. 3. 4. 5.

Там само. Псковская II летопись II Полное собрание русских летописей. - СПб., 1851. - Т. 5. Полное собрание русских летописей. - СПб., 1848. - Т. 4. Бережинський В.Г. Техніки бойового застосування давньоруського озброєння. - К.: Науково-дослідний центр гума нітарних проблем Збройних Сил України, 2000. 6. Псковская І летопись II Полное собрание русских летописей. - СПб., 1848. - Т. 4. 7. Генрих Латвийский. Хроника Ливонии. - М.; Л.: Издательство AH СССР, 1938. 8. Рабинович М.Г. Осадная техника на Руси в X - XV вв. II Известия Академии наук СССР: Серия истории и философии. - 1951.-Т. 8. - № 1. 9. Генрих Латвийский. Хроника Ливонии. - М.; Л.: Издательство АН СССР, 1938. 10. Раппопорт П.А. Очерки по истории русского воєнного зодчества X - XIII вв. II Материальї и исследования по архе ологи СССР. - М.; Л., 1956. 11. Там само. 12. Там само. 13. Горянов Б. Т. Славянские поселення VI в. и их общественньїй строй II Вестник Древней истории. -1939. - Т. 1. 14. Никоновская летопись II Полное собрание русских летописей. - СПб., 1851. - Т. 10. 15. Там само. 16. Тверская летопись II Полное собрание русских летописей. - СПб., 1863. - Т. 15. 17.Борисов В. Древне - Русские военньїе повестия. Сборник статей. - СПб., 1908. - Вьіп. 1. 18. Татищев В.Н. История Российская. - М., 1768. - Кн. 1. - Ч. 1. 19. Рабинович М.Г. Осадная техника на Руси в X - XV вв. II Известия Академии наук СССР: Серия истории и философии. -1951. -Т . 8. - № 1. 20. Кирпичников А.Н. Метательная артиллерия Древней Руси (из истории средневекового оружия VI - XV вв.) II Материальї и исследования по археологии СССР. - M., 1958. - № 77. 21. Бережинський В.Г. Озброєння війська Київської Русі. Метальна артилерія. - К.: Академія Збройних Сил України, 1996. 22. Татищев В.Н. История Российская. - M., 1774. - Кн. 2. 23. Величко К.Н. Исследование новейших средств осадьі и обороньї сухопутньїх крепостей. - СПб., 1890. 24. Артиллерия русской армии в период возникновения и развития феодализма (IX - XVII вв.) II История развития отечественной артиллерии. - M., 1959. - Т. 1. - Кн. 1. 25. Агеев A.M., Устинов Е.Ф. Воєнная организация и военное искусство Киевской Руси (IX - XII вв.) II Военноисторический журнал. -1987. - № 12. 26. Кирпичников АтН. Древнерусское оружие. Мечи и сабли IX - XIII вв. II Свод археологических источников. - Вьіп. Е 1 -3 6 .-М .;Л ., 1966. 27. Крип’якевич І.П. Історія війська. Княжа доба II Енциклопедія українознавства. Загальна частина. - К., 1995. - Т. 3. 28. Исторический очерк Полевьіх Инженерньїх войск II Военно-исторический вестник. -1911. - № 5 - 6. 29. Клокачев П. Крепостная война или атака и оборона крепостей: Курс Николаевского Инженерного Училища. - СПб., 1911. 30. Бережинський В.Г. Озброєння війська Київської Русі. Облогова техніка. - К.: Академія Збройних Сил України, 1998. -125 с. 31. Яковлев В.В. История крепостей. - M., ACT; СПб.: Полигон, 2000. - 400 с. 32. Виолле-ле-Дюк 3. Крепости и осадньїе орудия. Средства ведення войньї в Средние века І Пер. с англ. Е.В. Ламановой. - M.: Центрполиграф, 2007. - 255 с. 33. Чтения и рассказьі по истории России. - M.: Правда, 1989. 34. Летопись по Ипатскому списку. - СПб., 1871. 35. Раппопорт П.А. Очерки по истории воєнного зодчества X -X III вв. II Материальї и исследования по археологии СССР. - M.; Л., 1955. - № 2. 36. Бережинський В.Г., Івануц М.Г. Військо Київської Русі: Тактика. - К.: Український інститут воєнної історії, 2005. 37. Кун В.Н. Чертьі военной организации средневековьіх народов Средней Азии II Ученьїе записки Ташкентского педагогического и учительского института им. Низами: Сер. обществ. наук. -Ташкент, 1947. - Вьіп. 1. 38. Срезневский И.И. Материальї для словаря древнерусского язьїка по письменньїм памятникам: В 3 т. -1893. - Т 2. 39. Sophocles Е.А. Greek Lexicon. -1890. 40. Бережинский В.Г. Вооружение украинских воинских формирований в XIV - XVII вв. II Слава и честь. -1992. - № 5. 41. Кирпичников А.Н. Военное дело Руси IX -X III вв.: Автореф. дис.... д-ра ист. наук. -Л ., 1975. 42. Рабинович М.Г. Осадная техника на Руси в X - XV вв. II Известия Академии наук СССР: Серия истории и философ ии.-1951.-Т. 8. - № 1. 43. Раппопорт П.А. Очерки по истории воєнного зодчества Северо-Восточной и Северо-Западной Руси в X - XV вв.: Дис.... д-ра ист. наук. - M.; Л., 1961. 44. Бережинський В.Г., Івануц М.Г. Військо Київської Русі: Тактика. - К.: Український інститут воєнної історії, 2005. 45. Служба войск при атаке и обороне крепостей: Наставление, принятое к руководству гарнизоном крепости Ивангород. - Ивангород, 1900.

науковий збірник

Олександр БУЛИГА (Рівне)

ДІЯЛЬНІСТЬ УКРАЇНСЬКИХ ЗБРОЙНИХ СИЛ, ПОВ'ЯЗАНА З ГАЛИЦЬКИМ КРАЄМ (VII-XIII СТ.) історія збройних сил України відображає в собі всі найважливіші етапи в історії народу, що створив цю, державу. Знаючи історію українського війська, можна краще зрозуміти нелегке життя своїх предків, які збе регли наш родовід. Воєнна історія Галичини тісно пов’язана з розвитком військової справи сусідньої Волині, а тому досить важ ко розділити ці два українські регіони розглядаючи ми нуле цих земель. В даній статті зроблена спроба по казати історичний поступ військової справи галицьких воїнів у VII-XIII ст. Дослідники, які стоять на позиціях того, що історія будь-якого народу розпочинається з появою писемних джерел, що стосуються політичних подій, висловлю вали думку, що саме діяльність військового союзу дулібів можна поставити на початку східнослов'янської історії, що саме у дулібів необхідно відшукувати по чатої державного устрою східних слов'ян [1,110]. Місцерозташуванням даного державного утворен ня на теренах сучасної України дослідники вважають верхні течії Південного і Західного Бугу. Ця територія включає північні землі історичної Галичини. [5 ,5 3 ]. фОТ01. логотип видавництва «дуліби» Політична історія дулібів пов'язана з їхньою бороть<м-Київ)- А вт° р с - Якутович бою проти аварів, які в першій половині VII століття здійснили напад на слов’янські племена. Літописець розповідає, що авари (він їх називає обрами) виявляли насилля щодо дулібів [4,7]. Фото 1 Про це повідомляють також інші джерела, зокрема, Костянтин Багрянородний та анонімний гео граф Баварський. Аварам вдалося на певний час примусити дулібів платити їм данину. Наші предки були поневолені, але не скорені. Вони не припиняли боротьби. І якщо з поневолювачів не зосталось жодного, вказує літописець, немає їх племені сліду на землі, то нащадки дулібів продовжують свою історію до сьогоднішнього дня. У середньовічну добу, керівник держави - князь, цар чи король обов’язково були очільниками своїх збройних сил. Досвід, що здобували полководці, передавався з покоління в покоління. В нагоді, він став і в часи входження Галичини до складу Руської держави. На сторінках літописів про військові справи галицьких воїнів відомо, що вони „бились кріпко” , проте ці битви були результатом внутрішніх конфлікті на Русі [4,197]. У той час, у Руській державі, як і в інших європейських, головним способом розв’язання різних завдань була війна. Отже, і справа організації військових сил була найважливішою. Закономірний процес роздроблення змушував військові перемоги здобувати в середині власного державного утво рення. В кінці XII — на початку XIII ст. на території в минулому єдиної Руської держави, з центром у Киє ві, утворюються два політичні об'єднання — Галицько-Волинське та Володимиро-Суздальське. Вони

науковий збірник

ведуть між собою боротьбу за політичне панування на Русі, намагаючись при цьому заволодіти но мінальною столицею Русі — Києвом, що залишається великим економічним центром, місцем пере бування глави руської церкви, а також дипломатичним центром по зв'язках з половецьким степом. Саме в цей період найбільш відзначився галицько-волинський князь Роман Мстиславич (1173 — 1205). Ще в часи князювання свого батька Мстислава Ізяславича Волинського, що вів боротьбу з володимиро-суздальськими князями за верховенство на Русі, князь Роман мав можливість добре вивчити положення руських земель, включаючи навіть Новгородську боярську республіку, де він пра вив 1169 року, коли його батько правив у Києві. Після смерті Мстислава Ізяславича, який залишив Київ Андрію Боголюбському, Роман став князювати на Волині. Про бойові заслуги Романа дізнаємось від автора «Слова про Ігорів похід», створеного 1188 року. «Високо плаваєш ти, Романе, В подвигах ратних, Як той сокіл на вітрі ширяючи, Птицю долаючи одвагою. Маєте ви залізні нагрудники Під шоломами латинськими. Та й не одна країна гуннська, Литва ще й Ятвиги, Деремела й Половці Списи свої покидали, А голови приклонили Під тими мечами булатними» [6,393].

чл^гікмь'Л наумім^укпикм^и . т л в н % ^ п . н м л Д а й ^ ан І щ а

В 9 е в б *£ и д ^ п а ^ « ^ :

Mil

ям

расть И (л п к а a ( n r jy r m М ИО . f l t W ? S & l H

f A T T fti

*** *

ь т п о p ayrк п и ф л ifff j i o ^ Q j ^ t r x b f i r i b с«<ил

156 rrrjff ПОЛЬ • f t o ft s

H fld f m t iO V *

Фото 2. Похід Рюрика Ростиславича Київського, Ярослава Всеволодовича Переяс лавського, Романа Мстиславича Галицько-Волинського на половців II Радзивиловская летопись: Текст. Исследование. Описание миниатюр II СПб.: Глагол, М.; Искусство, 1994. - Кн. 1. - J1.245, м. 612

Як вважають фахівці, згадка автора «Слова» про «залізні нагрудники» та «шоломи латинські» свід чить про те, що князь Роман стояв на чолі однієї з кращих — якщо не кращої — у Східній Європі кінних дружин. Лише таке спорядження за останнім словом тогочасного військового обладунку, на взірець західноєвропейських лицарів, і вишколена кіннота була здатна постійно здобувати перемоги у майже безперервних війнах з половецькими ордами, що мали багаторазову кількісну перевагу. Дружина Романа долала ворогів не числом, а вмінням. Фото 2 Дійшов до нас опис портрета Романа: князь невисокий на зріст, але широкий у плечах і дуже силь ний. Мав гарне обличчя, чорні очі, великий ніс з горбинкою, волосся кольору воронячого крила, яке коротко підстригав. Часто вибухав гнівом. Любив побенкетувати з вельможами, та ніколи не був п'яним [3,126]. ^ У разі війни з ворогом чи збройної сутички з сусідами-земляками князь покладався на дружину (кілька сотень вершників), а також на загін васалів-бояр. З часом Роман перетворив свою дружину на важко озброєну лицарську кінноту. Вагомим внеском полководця у розвиток військової справи була заміна кольчуги на панцир. Це було викликано тим, що Романові доводилось воювати здебільшого з половцями, а панцир був добрим захистом від половецьких стріл. Що стосується «латинських шоло мів» Романових воїнів, то їх вважають виробами західноєвропейського зразка. Можливо вони мали рухливі забрала й суцільні металеві «брамці». Літописець захоплено писав, що щити їх були, мов зоря, шоломи, мов сонце, що сходить.

науковий збірник

Однією з заслуг Романа було об'єднання Волині та Галичини » в єдину державу (1199 p.). Утворив ся новий політичний організм, що переймав на себе спадщину після занепадаючого Києва. У 1202 р. Роман забрав Київ у князя Рюрика Ростиславича й посадив Тна його місце князя східної Волині — Інгвара Ярославича Луцького [7,193]. Міцно утвердившись в Києві, галицько-волинський князь розпочав боротьбу з половцями, відно вивши при цьому традиційний союз Галичини з Візантією (1200). Успішною боротьбою з половцями він не тільки зміцнив положення Галицько-Волинської Русі в Причорномор'ї, але й підкреслив свої права на Київ. Роман Мстиславич став великим князем, що було визнано не тільки в Галичині, але і в Новгороді, і в Візантії. В Константинополі Романа називали князем, тоді як його противника Рюрика лише правителем Києва. Намагання останнього заволодіти Києвом при допомозі половців та черні гівських князів привели до того, що Київ зайняв Романів воєвода В’ячеслав, а вся Київщина фактично перейшла у підпорядкування галицько-волинського князя. Про відвагу князя свідчать пісні з старовинних літописів: «Ідучи слідом діда свого Мономаха, кинув ся на поганих, як лев, сердитий був, як рись, нищив їх, як крокодил, переходив їх землю, як орел, бо був хоробрий, як Рур». Не менш енергійну політику проводив князь на заході. Великий авторитет мав Роман у Польщі. Сам папа Інокентій III присилав до нього посольство, обіцяючи йому допомогу, але Роман, як вказує пізніший переказ, відповів: «Поки маю меч, не буду купувати володінь іншою ціною, тільки кров’ю, як батьки і діди наші розмножили руську землю». Ось такий неспокійний характер волинського полководця привів до закономірного кінця. Як справ жній воїн він зложив свою голову на полі битви. Було це в 1205 р. на берегах Вісли в битві з польським князем Лешком Білим. Як зазначає Петро Кралюк: «Руський князь - це, власне, не стільки держвіний муж, скільки войовник і водначас своєрідний коммерсант. Він воює заради здобичі і накопичує багатства, щоб мати по стійну потугу. Військова потуга і є сворідним капіталом давньоруського князя. Роман Мстиславович, продовжує дослідник, - умів непогано «обертати» цей капітал. Був він добрим полководцем» [3,68]. У 1205 році настав період сорокалітньої громадянської війни, Волинь та Галичина, об'єднані князем Романом, знову розділились на два великих князівства. Галицькі бояри намагались утвердитись на Волині, подаючи допомогу її ворогам. Діти Романа Данило та Василько були ще малими й не мо гли протистояти боярському наступу. Дійшовши зрілих літ, вони розпочали боротьбу за відбудову Галицько-Волинської держави. Населення Волині було дуже прив'язане до своєї династії і всіляко допомагало Романовичам утвердитись у рідній землі. Здобуваючи Володимир, Берестя, Луцьк, Пересопницю, дружина молодого волинського князя Да нила разом з воїнами інших руських земель брала участь у битві на річці Капці 1223 року. Літописець відзначає героїзм 22-річного князя. Хоч Данило був поранений у груди, але не відчував ран на тілі, бо був молодий і сильний [4,381]. Повернувшись у рідну Волинь, залікувавши рани Данило разом з братом Васильком закінчує об'єднання Волинської «отчини» і береться за Галицьку. Претензії на Галич пред'являли чернігівські князі, але головним суперником була Угорщина, яка переманила на свій бік частину бояр і намагалась утвердитись в Галичині. Данилові лиш за третім разом вдалося здобути галицький престол. Було це 1238 року. Літописець напише: «Данило сів на столі свого батька і на честь перемоги поставив на Німецьких воротах свого прапора» [2,132]. Об'єднуючи батьківську «вотчину», Данило давав відсіч усіляким спробам загарбання руських зе мель, Так, 1237 року дружинники Данила завдали нищівної поразки німецьким лицарям, що захопили порубіжне волинське місто Дорогочин. Головний же ворог чекав галицько-волинського полководця ще попереду. Готуючись до зустрічі монголів, які вже захопили північноруські землі, Данило відпра вився в Угорщину для встановлення союзу. Саме в цей час монголи, здобувши Київ, підступили до Галицько-Волинського князівства. Не всі волинські міста вдалося здобути Батиєвим ордам. Безсили-

науковий збірник

Фото 3 .800 років з дня народження Данила Романовича (Галицького) ( (1201-1264) - князя волинського і галицького, короля Русі. Поштовий блок. Мал. О. Штанка. Рік випуску в обіг 2(1001

ми виявились спроби штурму новітніх волинських фортець Крем'янця і Даниліва. Але, як і інші руські князі, Данило змушений був прийняти монгольське підданство. Тільки таким способом Данило вряту вав свою державу від руїн. Монголи ще не раз приходили у Данилові володіння. Спочатку на Волинь завітав воєвода Куремса, але княжі війська його розбили. Пізніше з великим військом з'являється другий воєвода Бурундай, ніби для укладання миру. Але увійшовши у Волинську землю, він наказав щоб князі самі зруйнували укрі плені міста. Так були знесені стіни Володимира, Луцька, Крем'янця, встояв тільки добре укріплений Холм. Галицько-Волинська Русь останньою серед руських земель і князівств потрапила під владу Зо лотої Орди. У часи боротьби з монголами доводилось давати відсіч й іншим нападникам. 17 серпня 1245 р. біля порубіжного галицького міста Ярослава військо Данила розбило угорське військо на чолі з до свідченим полководцем Фільнієм, що намагалось посадити на Галицький стіл чернігівського князя Ростислава. У цій битві, що стала найбільш уславленою у воєнному житті князя Данила, відзначились ратники його брата Василька та воєводи Андрія [2,140]. Перемога над угорцями зробила їх союзником Данила. У 1248 р. воїни короля Бели та галицьковолинського князя здійснили похід до Австрії. Від літописців до нас дійшов опис єдиного відомого серед тогочасних князів, парадного військового одягу, що був на Данилові: «Сам Данило їхав поруч з королем, за руським звичаєм одягнений. Кінь під ним був на диво, сідло з паленого золота, стріли та шабля оздоблені золотом, іншими гідними прикрасами, каптан на ньому був з грецького оловіру

науковий збірник

(золотої парчі), обшитий широким золотим мереживом, чоботи з зеленого сап'яну, шиті золотом» [2, 1431. Фото З Галицько-волинський літопис. Дійшли до нас і описи князя Данила в поході, з яких дізнаємось, що головними військовими силами у нього були піхотинці («пешци»), А в часи, коли на стороні ворога виступали великі сили лицарів, то до них додавалась кіннота. Так, у похід під Ярослав йшли князі «с коньники и пешьци». Пьід час осади Галича князь Данило «собрав землю галическую, ста на четьіре части окрест его, и собра от Боброкьі доже... и до рекьі Ушице и Прута» [7,186]. Були у Даниловому війську й наймані сили, головним чином половці. Зустрічаючись у бою з різними ворогами, галицько-волинські полководці переймали у них секрети військового мистецтва та спорядження. Під час одного закордонного походу Данило спеціально спо рядив свій полк татарським озброєнням: «намеди же дивяшеся оружью татарскому». Надавав вели кої уваги Данило і моральній підготовці військ у поході, передбачаючи можливість зустрічі з ворогом, князь закликав не боятись татар «а ще сами будуть татарове, да не внидеть ужас во серце ваше”. Оточували князя обдаровані воєначальники Дем'ян, Андрій, Мирослав. Сам же Данило, як вказує літописець, був знавцем «воинского чина», якому «на ратях обьічай... єсть» [7,188-189]. Князь Данило став найбільшою постаттю Галицько-Волинської держави. Він зумів об'єднати зем лі Галицько-Волинської Русі і відбити неодноразові виступи ворогів зі сходу та заходу. При князеві Галицько-Волинська держава продовжувала займати видне місце в ряду передових країн Європи. Її міста викликали захоплення іноземців, а воїнів знали в Ризі, Братиславі та інших європейських міс тах. «Руський бій» набув широкої заслуженої слави. Тісні зв'язки з Заходом говорили про авторитет Галицько-Волинської держави. 1254 року Данило приймає корону й королівські інсигнії (скіпетр та інші знаки влади) з рук папського легата Опізо [7, 259]. Цей крок був зумовлений розвитком тогочасних політичних подій, він зробив Данила першим королем Русі. Все своє життя Данило Галицький відбудовував державу свого батька Романа і поклав основи під її дальший розвиток. Прекрасне місто-фортеця Холм, яке стало столицею його держави. Саме звідси він відправився на останні свої битви хворим, майже втративши зір, але не втративши віру у перемо гу. 1264 року визначного галицько-волинського полководця не стало. Помер він і був похований в улюбленому Холмі. Таким чином у VII-XIII ст. воїни галицької землі, під керівництвом своїх полководців, разом з сусі дами волинянами вели боротьбу із завойовниками рідного краю. В часи роздробленості, вони вирі шували відносини на полі бою, поміж собою. Здобутий досвід ставав в нагоді, він використовувався їх наступниками. Найголовнішим було те, що за допомогою військової доблесті, відваги та мужності галицьких воїнів, разом з політичною мудрістю очільників галицької землі вдалось зберегти Галичину етнічною українською землею. На подвигах воїнів VII-XIII ст. зростали майбутні покоління українських вояків, зростатимуть і наші сучасники та нащадки. Джерела і література 1. Кпючевский В. О. Сочинения восьми томах. - Москва, 1956. - T. 1 - 427 с. 2. Котляр М. Ф. Полководці Давньої Русі. - Київ, 1996. -151 с. 3. Кралюк П. Роман Мстиславович, князь волинський і галицький. - Луцьк, 1999. - 76 с. 4. Літопис руський. - Київ, 1989. - XVI + 591 с. 5. Петров В. П. Етногенез слов’ян. - Київ, 1972. - 214 с. 6.Слово о полку Ігоревім та його поетичні переклади та переспіви. - Київ, 1967. - 520 с. 7. Пашуто В. T. Очерки по истории Галицко-Вольїнской Руси. - Академия Наук СССР, 1950 - 330 с.

науковий збірник

Вероніка ВІЗНЮК (Хмельницька обл.)

З ІСТОРІЇ ГАЛИІІЬКО-ВОЛИНСЬКОГО КНЯЗІВСТВА Гаяицька земля з головним містом Галичем у XII столітті відігравала важливу роль у політичному жит ті Давньої Русі. Розташована далеко від кочових нападників, вона мала велику кількість населення, з’єднувалася торговельними шляхами із Заходом, володіла основним товаром важливих для всієї Русі - важливими запасами солі. Віддалена від Києва Галичина відрізнялася від інших земель свавільними, багатими боярами, вер хівка яких походила з місцевої знаті, що отримала землі не за службу князеві, а шляхом захоплення общинних земель. Тому галицькі бояри мали можливість впливати на княжу владу і навіть сусідство з Польщею та Угорщиною використовували для того, щоб звернутися по допомогу проти князів. Політика, яку проводили галицькі князі Володимирко (1124-1153) та його син Ярослав Осмомисл (1153-1187) була направлена на підпорядкування своїй владі галицьких бояр. Але це не завжди вда валося. Бояри активно втручалися не тільки в політичні справи, але й в особисте життя князів. Вони примусили Ярослава повернутися до законної дружини, зректися своєї коханої Анастасії (її спалили на вогнищі). Після смерті Ярослава галицький стіл перейшов до його сина князя Володимира (1187-1199), бо ротьба якого з боярами, що повстали проти нього, закінчилася тим, що він змушений був втекти в Угорщину. Замість того, щоб повернути князя Володимира на престол, угорський король Андрій захопив Галичину. Володимиру вдалося домовитися з боярами та вигнати угорців, але він почав залежати від бояр ще більше. Так ситуація повторювалася на протязі півстоліття: бояри виступали проти правлячого князя, запрошуючи на галицький стіл інших слабших князів, щоб не втратити своєї влади, а коли з’являвся сильний князь, який підкорював свавільних бояр, становище в князівстві знову стабілізовувалося. До таких сильних князів належить Роман Мстиславович (1173-1205), один з найбільш уславлених героїв Давньої Русі. Полководець, лицар, державний діяч і дипломат, він зумів підкорити Галичину і з’єднав її з Волинню, створивши могутнє Галицько-Волинське князівство. Як усі великі діячі минулого він привернув до себе увагу літописців та став героєм народних дум. Літописець називає його вели ким і дає посмертну похвалу Роману Мстиславовичу: «По смерті ж великого князя Романа, вікопом ного самодержавця всієї Русі, який одолів усі поганські народи мудрістю ума додержуючи заповідей божих...» [1, с.6]. Ідучи на ворогів кидався на «поганих як той лев, сердитий же був як та рись, і губив (їх), як той крокодил, і переходив землю їх, як той орел, а хоробрий був, як той тур, бо він ревно на слідував предка свого Мономаха...» [2, с.6]. Роман був сином польської княжни Агнеси, дочки Болеслава Кривоустого, та волинського князя Мстис лава Ізяславича. Великий вплив на формування світогляду князя Романа мав відомий книжник, київський митрополит Климент Смолятич, який перебував при дворі його батька. Батько змагався із суздальським князем Андрієм Боголюбським за київський стіл, який посів з 1167 р. В 1168 - новгородці попросили у Мстислава Ізяславича його старшого сина Романа на князювання, щоб захистити Новгород від можливих нападів з боку Суздалі. Після смерті батька в 1173 - Роман Мстиславович сів на волинський стіл, маючи Володимирщину хотів приєднати до своїх володінь Галичину. В 1188 - йому не вдалося це зробити, він готувався до подальшої боротьби з Володимиром Ярославовичем, заручившись підтримкою Угорщини та Польщі. В 1199 - після смерті Володимира Яроспавича бояри запросили князя Романа на галицький стіл. Роман Мстиславович зосередив увагу на зміцнені княжої влади та на ослаблені бояр. Захищаючи українські князівства успішно воював з половцями. Давньоруські літописи повідомля ють про два походи до Половецького степу, здійснені князем Романом у 1202 та 1204 pp. У 1202 - половці несподівано напали на Переяславщину та Київщину. Зосередившись біля південних ру

науковий збірник

бежів Руської землі з дружиною та загонами бояр, Роман Мстиславович заздалегідь підготувався до нападу кочовиків. Наздогнавши половців, що поверталися додому за річкою Россю, він відібрав у них награбоване та розгромив їх. В 1204 - разом з південноруськими володарями здійснив похід до Половецького степу і розгромив військо ханів. В літописах розповідається про перемоги Романа над спорідненими з литовцями войовничими пле менами ятвягів, що постійно загрожували західним землям Галицько-Волинського князівства. Під владою князя Романа були всі українські князівства крім Чернігівського (Київське, Переяслав ське, Галицьке та Волинське). Літописець називає його самодержавцем,такого ще не було раніше до Романа Мстиславовича. Він увійшов до історії не тільки як сміливий воїн та вмілий полководець. Роман Мстиславович є автором проекту додержання «доброго порядку» на Русі, запропонувавши припинити між князівські чвари та перешкодити подальшому поділу князівств, який, на жаль не знайшов підтримко серед русь ких князів. Встановив тісні взаємини з Візантійською та Германською імперіями. Микола Костомаров висловив думку, що від такого князя багато ще можна було сподіватися для долі Давньоруської дер жави. В 1205 р. 19 червня Роман Мстиславович загинув неподалік польського міста Завихоста під час походу проти князя Лешка Краківського. Князь Роман залишив після себе вдову Анну з двома малолітніми синами Данилом та Васильком. Держава, створена ним проіснувала всього шість років, а після смерті Романа знову почалися бояр ські інтриги, посилилося чужоземне втручання, що призвело до її розвалу. Боротьба з підступними боярами, які будь - якою ціною намагалися зберегти свою зверхність, продовжувалась знову. На щадки Романа Мстиславовича змушені були переховуватись закордоном, потім на деякий час 10річний Данило Романович сів на галицький стіл, але вимушений був повернутися на Волинь. Юний князь Данило прагнув повернути собі отчину. Це завдання ускладнювалося втручанням угорських та польських феодалів, боротьбою з боярами, тому Данило Романович остаточно підкорив собі всю Галичину в 1245 р. Волинь він віддав своєму брату Васильку. Данило завоював підтримку серед селян та міщан, укріпив багато існуючих міст, засновував нові міста, для заселення яких запрошував купців з Німеччини, Польщі та з Руських князівств. В літописах Данило Галицький характеризується як відважний та досвідчений воїн. Він створив небачене раніше на Русі військо - регулярну професійну піхоту, яку називали «пешцами». В 1237 р. татари під проводом монгольського хана Батия рушили на Східну Русь та спустошили багато земель (рязанську землю, суздальсько-ростовську), а в 1240 - захопили Київ, від Києва вони пішли на захід, знищуючи все на своєму шляху. Повернувшись з Польщі Данило разом з Васильком побачили руїни і згарища та безліч трупів. Галицькі бояри знову розпочали боротьбу проти князя Данила скориставшись ситуацією та взявши все в свої руки, намагалися самі керувати, не підкорюючись волі князя. Боротьба за галицький стіл закінчилася битвою під містом Ярославом на користь Данила Романовича. У 1246 р. монголо-татари висунули вимогу, щоб Данило Галицький визнав їхню зверхність. Від відавши Батиєву столицю місто Сарай і підкорившись ординському повелителю він зберіг ГалицькоВолинське князівство та отримав час для укріплення міст щоб боротися з монголо-татарами. Данило уклав угоду з угорським королем, домовився з польськими князями і уклав мирну угоду з Литовським князівством. Він звернувся до папи римського Інокентія IV з надією на те, що той допо може зібрати хрестовий похід проти монголо-татар, за це він погоджувався перейти під церковну юрисдикцію Риму. Прийнявши королівський вінець та титул «короля Русі», Данило Галицький не тіль ки розривав із зверхністю Золотої Орди, але й планував повернути захоплені татарами землі, проте позбавитися монголо-татарського ярма князю Данилу так і не вдалося. В 1259 р. військо Бурундая рушило на Галичину та Волинь. Щоб уникнути знищення та розорення Данило Романович по вимозі татар змушений був зруйнувати укріплення в своїх володіннях.

науковий збірник

Останні роки життя Данило жив в м. Холмі, яке сам побудував. Помер в 1264 р. Микола Костома ров, оцінюючи його діяльність писав, що він досяг так багато, як ні жоден з південно-руських князів. Об’єднавши землі Південної Русі Данило Галицький мав титул монарха між єврейськими володаря ми. Як і його батько Роман Мстиславович, Данило мріяв про міцну об’єднану державу, захищену від чужоземного втручання. За обома цими князями закріпилася слава могутніх, сильних правителів, мудрих політиків та хоробрих воїнів. Джерела і література 1. Войтович Л.В. Княжа доба на Русі: портрети еліти. Войтович Л.В. - Біла Церква: Вид. О.В. Пшонківський, 2006. 784 с2. Грушевськнй М. Ілюстрована історія України з додатками та доповненями. / Укладач Й.Й. Брояк. - Донецьк: ТОВ ВКФБАО, 2008.-736 с. 3. Збірник козацьких літописів: Густинський, Самійла Величка, Грабянки. - К.: Дніпро, 2006. - 976с. 4. Костомарів М. Історія України в життєписах визначнійших єї діячів. / Переложив Олександер Барвінський. Львів, 1918.-493 с. 5. Котляр М.Ф. Історія України в особах. Давньоруська держава. - К.: Україна, 1996. - 240 с. 6. Літопис Руський. За Іпатським списком переклав Леонід Махновець. - К.: Дніпро, 1989. - 591 с. 7. Пушкарев С.Г. Обзор руской истории. - Лондон, Канада: Издательство Зафя, 1990. - 501 с. 8. Сохан M. Політичний портрет Романа Мстиславовича. // Минуле і сучасне Волині та Полісся. Сторінки воєнної історії краю. Науковий збірник. Вип. ЗО. Матеріали Всеукраїнської науково практичної історико-краєзнавчої кон ференції. - Луцьк, 24 -25 березня 2009. - С. 65-67. 9. Субтельний О. Україна. Історія. 3-тє вид. перероб. і доп. - К.: Либідь, 1993. - 720 с.

науковий збірник

Володимир БІЛІНСЬКИЙ (Київ)

СТРАТЕГІЯ ЧИНУ ДАНИЛА ГАЛИЦЬКОГО Досліджуючи військову стратегію князя Данила Галицького під час навали на Русь (Україну) хана Батия у 1240-1241 pp., мусимо зазначити, що князем була обрана найбільш доцільна стратегічна по ведінка. Це в першу чергу засвідчили подальші події та стан взаємовідносин між Великим ГалицькоВолинським князівством і Золотою Ордою_впродовж 1240-1250 pp. Цьому питанню за царських та більшовицьких часів Російської імперії не дозволяли приділяти при скіпливу увагу. Скажемо більше - забороняли! Бо навіть часткове висвітлення питання завдавало руйнівного удару по московській офіційній історіографії. В українській історичній літературі не існує аналізу військового походу хана Батия через північні терени Київської Русі. Маємо тільки спрощений опис того походу в Літописі Руському (він же Іпатіївський літопис). Отож, наводимо скорочений запис напрямку руху війська хана Батия за Літописом Руським. Вій сько пройшло полосою завширшки 100-150 км, тримаючись лінії Київ - Колодяжин (південь сучасної Житомирської області)- Ізяславль (північ Хмельницької області) - Крем’янець (північ тернопільської області) - Володимир (Волинська область) - Берестя (сучасне місто Брест), з можливим відхиленням на північ чи південь для руйнування окремих міст (фортець). Як бачимо, Данило Галицький, застосував тактику оборони міст в полосі наступу війська хана Ба тия. І лише таким чином протидіяв чужинському війську. Цілком очевидно. Що князь Данило ще до підходу військової армади Батия до Києва, а столиця русі в 1920 р. належала саме йому, знав про наміри татар та їхній кількісний склад. Не могла військова по туга у 100-120 тисяч вершників підійти до Києва несподівано. Тим більше, що кожен татарин у такому поході мав при собі не менше трьох коней. Данило Галицький зі своїми полководцями знали мету походу війська Батия. Про це свідчить Лі топис Руський. Послухаємо: «тим часом Дмитро, київський тисяцький Данила, сказав Батиєві: «Не барися у землі сій довго. Настала тобі пора на Угрів уже йти. Якщо ж ти забаришся - то земля (та) єсть сильна. Зберуться вони на тебе і не пустять в землю свою»» Ось вона страшна таємниця російської історіографії: хан Батий у 1240 -1241 pp. не завойовував Київську Русь! Він проходив Київську Русь військовим походом, направляючись до Центральної Європи. Саме «уфи», які дали прилисток половцям після 1222 p., стали головними ворогами політичної доктрини чингісидів, які поставили метою об’єднання усіх татарських племен у єдиній державі. Половці були першими серед одноплемінників, які вчинили жорстокий опір, а пізніше - відкочували до угорців. Саме про це свідчать арабські, перські та тюркські історики від Рашид-ад-діна до М. Г. Сафаргалієва і Л.М. Гумільова. Цілком зрозуміло, що знаючи головне стратегічне завдання походу хана Батия, Данило Галицький не мав права застосовувати фронтальне протистояння, не маючи достатніх сил перемогти ворога. Тактика ж опору містами давала змогу стримувати ворога, концентруючи його увагу навколо них, та не давати їм відволікатись від напрямку руху. Тому погром хана Батия майже не зачепив українського Полісся, більшої частини Галичини і Поділля. А ті землі станом на 1240 р. теж входили до Великого Галицько-Волинського князівства. Крім того, дотримуючись саме такої тактики опору ордам Батия, Великий князь давав змогу біль шості сільського населення покинути військову зону і відійти на північ, південь чи захід. Ця можли вість відходу, з охопленої чужинським військом землі, врятувала переважну більшість населення Русі (України). Цієї думки раніше притримувались і українські історики. Послухаємо думку професора

науковий збірник

Київського університету Миколи Молчановського (1885): „Думка про спустошення Поділля під час першого походу Батия на Захід основана на простому непорозумінні і малому знайомстві з місцевими назвами на Волині...Татари могли у своєму першому стрімкому наступі пройти, хоча з перешкодами, Київську, Волинську, Галицьку землі, могли нашвидкуруч пограбувати землі, зруйнувати укріплення багатьох міст; але вони все ж таки відчували, що становище їхнє нетривке, що їм неможливо раптово закріпитись у захопленому тимчасовому краї...” Професор М. Молчановський, як і літопис Руський, досить чітко зафіксували „стрімкий наступ ” хана Батия через Київську, Волинську та Галицьку землі, і, як бачимо, мова йде не про завоювання тих земель, а саме про „стрімкий” перехід через їхні терени. Зверніть увагу: Київ був взятий 6 грудня 1240 p., а вже 9 квітня 1241 р. те ж саме військо хана Батия розгромило дружини польсько-німецьких князів біля Лігниці. Друга ж половина війська татар 11 квітня 1241 р. розгромила угро-хорватські полки короля Белли IV на річні Шайо. Надзвичайно цікаві факти, з яких московська історіографія, як і українська ніколи не робили аналі тичних висновків. Шкода! Бо коли вилучити із періоду з 6 грудня до 9 квітня час на здобуття фортець: Колодяжина, Ізяславля, Крем’янця, Володимира, Берестя і так далі, і підрахувати темп руху армії хана Батия від Києва до Лігниці і Шайо, то дізнаємося, що армада Батия мусіла щоденно долати відстань у 20-25 км. Це за суворої зими глибокими снігами та хуртовинами, а потім весною, долаючи потужні повені рік, та ще й серед густих, малопрохідних лісів і скелястих Карпат. Для порівняння нагадаю, що князь Ігор у „Слові о полку Ігоревім” за літописом Руським рухався по голому степу з 24 квітня до 7 травня з темпом меншим 28 км. на добу. Відкрийте літопис Руський 1989 року видання на сторінці 30-37 та переконайтесь! Дуже багато, як говорив знаменитий М.М. Карамзін „доважків брехні” понакидали до української науки непутящі історики як українські, так і російські. Все те чинилось під впливом „Московської зверх ності”. Землі Київської Русі не були завойовані ханом Батиєм у 1240-1241 pp., а тільки по частинах поруй новані та приголомшені військовою потугою. Велике Галицько-Волинське князівство на довгі роки (до 1320 р.) стало своєрідною „буферною зо ною” між Золотою Ордою і Центральною Європою. І такий стан Київської Русі влаштовував усіх впро довж 1240-1250 pp.. Як засвідчив Плано Карпіні, хоча його праця в значній мірі зіпсована Катериною 2 яка вперше її ви дала 1795 р. з багатьма „доважками брехні” - перша військова застава татар знаходилась за «шість днів шляху» від Києва. А на карті, доданій до книги, чітко вказане місце тієї застави: де річка Самара впадає у Дніпро. Там, між Самарою і Азовським морем, від Дону до Дніпра, знаходились володіння сьомого брата хана Батия - Бувала (Мовапа), в українській історіографії - Мауці.

2. Знаючи закони діючі в державі Чингісидів, Данило Галицький з першого дня руху війська хана Батия на Русь (Україну) обрав найбільш оптимальну стратегічну лінію особистої поведінки. Яса Чингісхана (збірник законів) вимагала смерті кожної особи, яка не підкорялась волі татарських ханів, чи втікала від них. Тому Літопис Руський свідчить, що князя Данила під час проходу чужинсько го війська через землі Русі не було в державі. Хоча, звичайно, князь знав, після падіння Чернігова, про рух Батия на Київ. Літопис Руський так і пише: «Перед цим (навколо татар - В.Б.) поїхав був Данило-князь до короля в Уфи, маючи намір заприязнитися з ним...» Повернувшись у свої землі, Данило Галицький зустрів протидію своїй волі галицького боярства та відвертий колабораціоналізм так званих Болохівських князів. Звичайно, миритись зі смутою в державі в такий відповідальний час князь Данило не став і жорстокою рукою навів лад у великому князівстві.

науковий збірник

«Данило ж почувши (про) прихід Ростислава з князями болохівськими на Бакоту (Поділля - В.Б.), відразу кинувся на них: городи їх вогневі віддав і вали їх розкопав...Данило тим часом, узявши здо бич велику, вернувся, а взяв він (такі) городи їх : Деревич, Губин і Кобуд, Кудин, Городець, Божський, Дядьків...Звідти ж він, (Данило пішов назад), пограбувавши землю Болохівську і попаливши, - бо за ставили їх (болохівських князів), татари, щоб вони їм орали (та сіяли) пшеницю і проса. Данило ж на них тим більшу ворожнечу держав, що вони од татар велике сподівання мали »[2;с.399] Послухаємо, які землі у 1241 р. входили до Болохівщини: «На думку п. Дашкевича (автора Літопису Литви і хроніки Руської» Вільно, 1827 -В.Б.), Болохівська займала приблизно південну частину сьогоднішнього Новоградволинського повіту, східну частину Староконстянтинівського і Проскурівського, весь Летичівський повіт та, можливо, південно-західну частину Житомирського і західну частину Бердичівського повітів». [2;с.121] Так подав Болохівщину профессор Київського університету М. Молчановський. Як бачимо, повновласними господарями Галичини, Волині. Київщини та Поділля у 1241 р. зали шилися Великий князь Данило Галицький зі своїм братом Васильком. Бо під час наведення ладу в Болохівській землі «...Василько - князь зостався стерегти землі (своєї-) до Литви...» Поза сумнівом у 1241 р. Болохівська земля знову булла підпорядкована Великому князеві Данилу Галицькому. Поновив він свою владу і на Пониззі, одночасно приборкавши галицьких бояр. Ось як про те свідчив М.Молчановський : «...До певної пори володарем цієї сторонни ( Пониззя - В.Б.) вва жав себе Данило,і до...1255 р. Татари тут не мали ніякої сили...Відчувши під собою надійну опору, Данило залишає старее гніздо боярства Галич і пересиляється в Холм, тоді, коли йог осин сідає у зановопобудованому Львові. Становище Данила щодо татар на деякий час порівняно незалежне ». »[2;с.147] Вірно обравши стратегічну лінію опору татарам,Великий Гапьцько-Волинський князь Данило зумів зберегти незалежність своєї держави,Одночасно, діючи рішуче і жорстоко проти внутрішніх ворогів, князь зумів ще на ранній стадії випалити огнем і мечем заколотників. Треба розуміти, що внутрішній безлад завжди діяв на державу більш руйнівно, ніж зовнішні за грози. І на цьому етапі загроз, Данило Галицький вчинив історично правильно і стратегічно бездоганно. Зверніть увагу: князь Данило цілком свідомо знищив Болохівських князів та випалив їхні землі в дру гій половині 1241 p., коли військо хана Батия ще перебувало в Центральній Європі. Це при тому, що Болохівські князі на той час присягнули на вірність Батию і перебували під його опікою та захистом. Сааме на таку постановку питання українська історіографія ніколи не звертала уваги. Це забороня лось Москвою, бо в Московії у ті часи нічого подібного бути не могло. І хоча у Літописі Руському в 1243 р. є згадка про «богатирів Манмана і Балая», яких ніби-то Батий посилав «шукати Данила», певно, аби наказати за Болохівських князів та подальших наслідків ця акція не мала. Маймо на увазі, що поверталась військова армада хана батия у 1242 році через причорноморські степи, тож особливого впливу на Велике Галицько-Волинське князівство ця подія не мала. За Літописом Руським хан батий тільки у 1250 р. прислав своїх послів до Данила Галицього з ви могою: «Дай Галич!» на що той відповів:»Не дам я пів-отчини своєї, а їду до Батия сам.» Мусимо визнати, що ця поїздка князя Данила до хана Батия у подачі Московської історіографії повністю сфапьшована. Московитам дуже таки хотілося величі для свого Олександра, так званого Невського, аби знівелювати велич постаті першого короля Русі Данила Галицького. Отож, брехали потужно: мовляв, і Київ тоді належав їм, «і був плач через обиду його», себто Данила, в Орді і таке інше. Слід розуміти: весь цей маразм є московським «доважком брехні» до «загальноросійського Іпатіївського літопису» немовби знайденого М. Карамзіним у 1809 р. «в Академії Наук поміж дефактами».

науковий збірник

Всі ці «доважки брехні» мною спростовано у тритомній праці «Країна Моксель, або Московія». У кого є бажання, може звернутися до цього історичного дослідження. Зазначу, що історик Олександр Юрченко у своїй праці «Руський князь на монгольському пиру» подає інтерпретацію літописної роз повіді про перебування Данила Галицького у ставці хана Батия. Так: «...отрицательньїм моментом такой интерпритации будет ее поверхносньїй характер и полное несоотвесвие исторической реальности 13 века». »[4;с.З] І це, дійсно, так. Хоча історик говорив про невеликий аспект цього питання. У Золотій Орді Данила Галицького зустрічали як справжнього володаря Київської Русі - самостійної, незалежної держави. Зверніть увагу, хан Батий володарів усіх покорених. Завойованих земель направляв до Великого хана в Каракорум. Так він вчинив зі Суздальським князем Ярославом, вірменським і грузинськими князями та іншими. А от із Данилом Галицьким та Михайлом Чернігівським усі питання взаємовідно син вирішив особисто. Тобто, руські (українські) князі були тільки його сусідами, хоча й залежними від Батия, але не входили до складу Золотої Орди. В той час як Ростово-Суздальська і Рязанська землі стали рядовими улусами «князівствами» імперії Чингісидів. Якщо у Великому Галицько - Волинському князівстві влада Великого князя передавалась у спадок і князь володів своєю землею особисто, то у Ростово-Суздальському і Рязанському улусах земля стала власністю ханів Золотої Орди, а намісники до неї призначались Великими ханами. Ця незалеж ність стала головним стратегічним здобутком рішень і дій Данила Галицького в 1240 -1250 pp.. Треба розуміти, що саме цей головний стратегічний здобуток Великого Галицько-Волинського кня зя постійно не давав спокою владоможцям Московської імперії, яка повстала із уламків колишньої Золотої Орди та сповідує її ідеологічні постулати до сьогоднішнього дня. Джерела і література 1. 2. 3. 4.

Літопись Руських (За Іпатієвським списком)- К., 1989. Мовчановський М. Очерки известий о Подольской земли до 1434 года. К., 1885 Білінський В.Б. Країна Моксель, або Московії. К., 2010. Т.1,2 ,3 Юрченко А. Г. Русский князь на монгольском пиру. M., 2007

науковий збірник

Ігор КУШКО (Вінниця)

ДВІ БИТВИ ДАНИЛА ГАЛИЦЬКОГО Державна діяльність Данила Галицького тривала 59 років, а прожив він бЗроки. На політичну арену він вийшов в 14 років. Ще будучи хлопчиком, Данило в битвах із завойовниками проявляє неабияку мужність і витривалість. Данило отримав перемогу над угорськими і польськими загарбниками 1219, 1221рр. У 1223р. брав участь у битві на річці Калці. Тут було його поранено у груди, але молодість і відвага тягнули в бій[1,13]. Після впертої боротьби з сусідами і галицькими боярами він об’єднав Волинь і оволодів Галичем. За своє довге життя, яке він провів у битвах з Тевтонським Орденом, Великим Князівством Литов ським, Польським королівством, Монголо - Татарами, Угорським королівством, він розширив терито рію Галицько - Волинської держави, зупинив наступ Тевтонського ордену. Данило Галицький так само, як і Олександр Невський провів своє життя у битвах проти зовнішніх ворогів і виграв дві великі битви свого часу це битва при Дорогочині де розгромив армію Тевтонського Ордену і біля Ярославля де розгромив Польсько - Угорську армію. Головною метою даної статті є з’ясувати за, яких умов відбулися битви Данило Галицький при До рогочині, і Ярославлі, і як ці битви вплинули на подальший розвиток Галицько - Волинської держави. На даний час ця тема є дуже актуальна через те що в радянські часи не приділяли їй такого ви вчення, як битвам О. Невського, якого вважали захисником руської землі і визволителем її від нападів Тевтонського ордену. Дана тема на сьогоднішній час немає великих публікацій. Її можна вивчати тільки по літописним згадкам. Певний матеріал по даній темі подали: М. Котляр[3], Г. Вишневська[1], М. Коляндрук[2], І. Крип’якевич[4], а також в руських літописах[5]. У 1235 p., Папа Григорій IX своєю буллою об’єднав ордени Добжинців і Меченосців з Тевтонським орденом. Саме цього року польський князь Конрад Мазовецький підступом захопив руські землі між ріками Нуром і Західним Бугом та волинське місто Дорогочин. Не маючи змоги утримати ці землі в покорі, в 1237 році Конрад Мазовецький передає ці землі Тевтонському ордену[2]. Тевтонський Орден починає використовувати ці землі, як стратегічний пункт для наступу на Русь, а саме місто Дорогочин - важливий стратегічний центр, що сполучав торговельні артерії європейських держав і Русі. Данило Галицький, розуміючи небезпечність появи Тевтонського ордену на своїх землях починає готуватися до походу проти Тевтонців. Ним був здійснений блискавичний похід на Дорогочин. Цей похід можна вважати класичним з усіх правил військового мистецтва. На початку весни руські війська блискавичним маршем дійшли до Берестя. Звідти він мав йти на чебто “на ятвягів”. За допомогою цих чуток Данилові вдалося приспати пильність хрестоносців і він несподівано з’явився під стінами Дорогочина. Данило добре розумів, що штурмувати укріплене місто буде складно, а важкі облогові машини швидким маршем по весняному бездоріжжю підвести було неможливо. Несподівано ввірватись у міс то Данило Галицький не міг так, як гарнізон якого перебував в умовах підвищеної бойової готовності, був готовий для ведення війни так, як хрестоносці тільки недавно разом з поляками відбили його від русичів[2]. Данилові Галицькому залишалось одне: хитрістю виманити лицарів у поле, розбити їх, і “на їхніх плечах” увірватися в місто. Для цього він, як завжди в таких випадках, послав наперед частину своєї регулярної піхоти (знаменитих літописних “пішців”, озброєних і вишколених на зразок грецької фалан ги), підсилену кінними і пішими стрільцями.. Хрестоносці, бачачи нечисленність піхоти, котру вони ніколи і військом не вважали, на чолі з ма

науковий збірник

гістром Бруно кинулись у навальний наступ, але несподівано були зупинені стіною списів. Битися з вишколеною фалангою важкоозброєних руських воїнів було не так легко, як з погано озброєними і недисциплінованими загонами ятвязьких і литовських племен. Тим паче, що Данило завжди прикривав важко озброєних піхотинців загонами лучників, котрі в бою накривали ворога градом стріл[2]. Тим часом з боків і тилу на хрестоносців вдарили кіннота й решта піхоти Данила, які були у засідці. У радянській історіографії постійно стверджувалося, що руські воїни нібито поступалися західним лицарям у важкому озброєні. Але, як свідчить археологія, в реальності озброєння руських кіннотниківбояр XIII століття не лише не поступалося, а й переважало озброєння лицарів[2]. Удар важкоозброєної руської кінноти став для лицарів фатальним. Хрестоносці були на голову роз биті і в паніці кинулись втікати. На їх плечах русичі увірвались в Дорогочин. Всі уцілілі лицарі на чолі з самим магістром Бруно потрапили в полон. Про чисельність військ неможливо нічого сказати, через те що в Галицько - Волинському літописі про це майже нічого не сказано і в іноземних джерелах також не дається чисельність військ. В радян ській історіографії ця битва не вивчалася через те, що вважали правонаступницею Київської Русі є Володимиро - Суздальське князівство і Новгородське князівство і тому вивчали битви О. Невського з Тевтонським орденом, якого вважали захисником руським, а про Данило Галицького говорили те що він ішов на зближення із Західною Європою, і отримав від Папи римського корону і був коронований нею, а не так, як О. Невський пішов на зближення зі Сходом, бо вважали що Європа хотіла знищити Русь і ввести католицизм. Ця перемога Данила Галицького завдала відчутного удару планам наступу хрестоносців на Схід і стала початком кінця існування лицарських орденів у Східній Європі. Через шість років лицарі отри мали ще одну відчутну поразку, якої їм завдав інший руський князь - Олександр Невський. А ще че рез 200 років війська хрестоносців були остаточно розгромлені під Грюнвальдом об’єднаними силам слов’янсько-польсько-литовськими військами. Наступною великою битвою Данила Галицького була битва під Ярославом (сучасне Підкарпатське воєводство, Польща). Битва під Ярославом (17 серпня 1245) — що відбулася поблизу міста Ярослав над рікою Сяном між військами галицько-волинських князів Данила і Василька Романовичів з одного боку і силами угорців, поляків та галицької боярської опозиції з іншого. Приводом до битви стало те, що в у 1241 році частина галицьких бояр на чолі з лідером проугорської партії з Володиславом Кормильчичем, користуючись з ослаблення Галицько-Волинського князівства після монгольської навали, виступили проти галицького князя Данила Романовича. Вони намагалися посадити на престол у Галичі Ростислава Михайловича, далекого родича галицьких Ростиславичів. У 1245 році Ростислав поїхав до Угорського королівства, щоб заручитися підтримкою. Угорське королівство надало допомогу Ростиславу так, як давно хотіло захопити Галицько - Волинське князів ство, в той час надала допомогу Ростиславу і Польське королівство. На чолі польської армії виступив Флоріан Войцехович. Також Ростислав заручився підтримкою галицьких бояр[3,112]. Коли на боці Ростислава виступили Польські, Угорські війська і галицькі бояри він рушив на місто Ярослав, так, як Ярослав було добре озброєне місто і мало прекрасну фортифікаційну будову, Рос тислав вирішив захопити і місто Перемишиль. Ополчення Перемишля зазнало поразки від лицарів армії Флоріана Войцеховича. Коли Данило і Василько Романовичі дізналися про напад Ростислава вони почали збирати армію. Данило послав гінців до литовського князя Міндовга і до Мазовецького князя про надання допомоги, але Данило і Василько не стали чекати допомоги і вирішили виступити з тим військом, яке в нього було. Данило Галицький виступив з Галицьким ополченням також на боці Ростислава виступили по ловецькі загони, і загони двірського Андрія[3,112]. Коли війська Данила і Василька перейшли ріку Сян, Ростислав отримав повідомлення про їх набли

науковий збірник

ження. Він вивів проти них свої війська з Ярослава, а біля міста залишив загін з піхоти, щоб городяни не приєдналася до противника і не знищили артилерію. Битва розпочалася 17 серпня 1245 року з удару кінноти обох військ. Ростислав рушив з галицькими боярами на полки Данила, але його атакували передові загони двірського Андрія разом з половцями. У колотнечі частина Андрієвих сил відступила, незважаючи на підмогу 20 боярських підрозділів Дани ла. Сам двірський стримував натиск ворога зі своєю особистою дружиною. В літописі так описано ці події: «Ростислав, отож, виладнавшись до бою, перейшов глибокий яр,— він бо йшов супроти Данилового полку,— але Андрій-двірський постарався, щоб він не зітнувся з Даниловим полком. Прискоривши хід, Андрій зітнувся з військом Ростиславовим кріпко: списи так ламалися об броню, наче це були уда ри грому, і з обох же сторін многі, упавши з коней, померли, а інші поранені були сильними ударами списів. Данило тоді послав на поміч йому, Андрієві, двадцять вибраних мужів. І хоча боярин Василій Глібович і князі Всеволод Олександрович та Мстислав Глібович, не маючи змоги помогти Андрієві, побігли обидва назад до Сяну, але Андрій, що зостався з невеликою дружиною, в'їжджаючи, кріпко боровся з ними..»[5,403] На одному з флангів почали наступ поляки Флоріана Войцеховича. Співаючи гімн «Богородиця», вони зійшлися з волинськими частинами Василька і тривалий час відбувалася січа[3,112]. Між тим, Данило розгледів, що основні сили противника — угорське військо на чолі з воєводою Фільнеєм — зосереджено позаду ростиславових частин. Він обійшов позиції Ростислава і вдарив по угорцях. В бою Фільней схопив Данила, але той зумів визволитися. Поки основні Данилові полки боролися з ворогом, сам князь від'їхав від місця бою і напав на угорців з іншої сторони. Молодий князь Лев Данилович збив і поранив ворожого воєводу списом. Коли русичі роздерли угорську хоруг ву навпіл, військо противника кинулося тікати. Побачивши, що угорці відступають, Ростислав також почав втікати. В літописі розгром ворога описано наступним чином: «І коли побачив Данило, що ляхи кріпко ідуть на Василька, «кєрліш» співаючи, і сильним голосом ревли у війську їх, коли ж побачив Данило зблизька битву Ростиславову і Філю, воєводу угорського, що стояв у задньому полку із хоругвою і казав: «Руси скорі є на битву, але вистіймо перед натиском їх, бо вони не видержують довгий час у січі»,— бог, однак, не послухав нахваляння його,— то рушив на нього Данило зі стольником Яковом Марковичем і з боярином Шелвом. Шелв тоді був збитий списом, а Данила Філя схопив. Він вирвався з рук його і виїхав із битви, але, побачивши угрина, що йшов на поміч Філі, списом збив його, і спис, загнаний в нього, зламався, а він упав з коня і спустив дух. А об того гордого Філю Лев, ся дитина, зламав списа свого. І знову Данило скоро прийшов на нього, [Філю], і розтрощив військо його, і хоругов його роздер навпіл. Побачивши ж це, Ростислав побіг, і повернули угри навтікача..»[5,403] Данило кинувся у погоню за ворогом через глибокий яр, не знаючи стану справ у василькових полках. Коли він угледів свою хорогву, що гнала поляків, то був дуже радий. Данило і Василько об’єдналися поблизу Ярослава та припинили переслідування. Ростиславова піхота, що стояла біля міста, почала тікати. В полон до Романовичів потрапили угорський воєвода Фільней, польський воєвода Флоріан Войцехович і лідер галицької опозиції боярин Володислав Кормильчич, їх було страчено. Після бою Данило і Василько стали на «побоїщі», знаменуючи свою перемогу. Прості вояки продовжували збирати здобич і ганятися за утікачами. Данило попалив приставні форти Ростислава біля міста, визволив Ярослав і виїхав з полоненими до своєї резиденції в Холм. Підмога Мазовії і Литви прибула під кінець битви і змушене було одразу ж повернутися до додому так, як битва під Ярославлем була виграна на користь Галицько - Волинського князівства і допомога Данилові від Мазовії і Литви не потрібна була.

науковий збірник

Отже, битва під Ярославом мала, як позитивні так і негативні риси. Битва під Ярославом вирішила боротьбу за Галичину, яка тривала сорок років. Боярська опозиція була остаточно знищена. Рос тислав утік до Угорщини, війська якої перестали здійснювати великомасштабні походи до Галичини. Угорський король Бела IV уклав у 1247 році мир з Данилом і видав свою доньку Констанцію за княжого сина Лева Даниловича. Данило став повним володарем Галицько-Волинського князівства. Успіхи Романовичів стурбували Сарай-Бату, столицю Золотої Орди. Монголи вирішили підкорити собі Галицько-Волинське князівство, щоб запобігти його посиленню, і поставили князям ультиматум: «Дай Галич». Данило не мав на той час належних сил протистояти ординцям, а тому приїхав у Сарай наприкінці 1245 року і визнав сюзеренітет Батия. Цей крок зберіг цілісність князівства, але водночас перетворив його у васальну залежність від монголів[3,112]. Отже, перемога Романовичів у битвах під Ярославом і Дорогочином зміцнила зсередини ГалицькоВолинське князівство і додала йому авторитету у європейських країнах. Проте, з іншого боку, саме ці перемоги виявили потужного конкурента Золотої Орди на Русі і послужили причиною миттєвої васалізації князівства Романовичів монголами. Джерела і література 1. 2. 3. 4. 5. 6.

Вишневська Г. Рік Данила Галицького II Українське слово. - 2003. - 20-26 лютого - С.13 Каляндрук Т. Як король Данило псів-лицарів розгромив II Маловідомі сторінки історії. - 5 квітня 2008 - №63. Котляр M. Данило Романович Галицький II Київська старовина. - 2001. - №2. - С. 101-117. Кригїякевич І. Галицько-волинське князівство. Київ, 1984. — С.97 Літопис руський І Пер. з давньорус. Л. Є. Махновця; Відп. ред. О. В. Мишанич. — К.: Дніпро, 1989. Полное собрание русских летописей (ПСРЛ). — Т. 2. Ипатьевская летопись. — СПб., 1908.

науковий збірник

Микола БИРКОВИЧ (Ужгород)

МОНГОЛЬСЬКЕ НАШЕСТЯ І ЗАКАРПАТТЯ Монгольське нашестя, яке торкнулося території сучасного Закарпаття, відбувалося в рамках так зва ного Великого Західного походу монголів, рішення про який було прийняте на всемонгольському ку рултаї 1235 року [7,34] і розпочате в 1236 році війною проти Волзької Булгарії. Сам похід в джерелах та історіографи, в цілому, описаний досить детально, хоч все ж залишилося ще дуже багато «білих плям» у вивченні самого перебігу кампанії. Вторгнення армії Бату (Батия в руських літописах) на територію сучасного Закарпаття, яке тоді входило до складу Угорського королівства, майже не вивчене і не описане ані в джерелах, ані в пра цях пізніших істориків. Причиною цього, очевидно, є те, що монголи фактично пронеслися через цю територію і за кілька днів вийшли вже поза її межі. На превеликий жаль, цією темою спеціально ніхто не займався, тому в історіографії вона висвітле на вкрай слабо, історики, які писали про похід Бату на Угорське королівство, торкалися початкового етапу цієї події, тобто періоду вторгнення монгольського війська саме на сучасні закарпатські землі, лише побіжно і надто поверхово. Як правило, в дослідженнях це зводилося і зводиться лише до кон статації самого факту переходу монголів через Верецький перевал, страшному спустошенню ними Закарпаття і їх швидкому виходу до рівнин Угорщини. Воно й не дивно, адже в джерелах інформації про цей похід також дуже мало. Та й взагалі, історія Закарпаття до XIII століття і зокрема, до приходу сюди монголів, до сьогодні є, на жаль, « темним періодом». В монгольському поході майже все неясно: від головних причин походу до кількості воїнів, які брали в ньому участь. Археологами на території Закарпаття поки що не знайдено жодної достовірної ма теріальної пам’ятки, яку можна з точністю віднести до подій навали Батия. Це дало підстави деяким історикам взагалі засумніватися в тому, що монголи дійсно проходили через територію Закарпаття. Щоправда, це виглядає голослівним, адже писати і досліджувати це так ніхто й не береться, і про блема так і залишається «висіти в повітрі». Що ж являло собою Закарпаття в першій половині XIII ст., тобто напередодні монгольського втор гнення? В цей період закарпатські території (або землі Угорської Русі, якщо використати традиційну топоніміку) починають адміністративно і політично організовуватись за взірцем решти земель, під владних угорському королю. Паралельно цій організації починається процес формування феодаль ного землеволодіння, як наслідок роздач угорськими королями магнатам і дворянам королівських, так званих вільних земель з проживаючим на них вільним населенням і разом з тим починає змінюватися економічний лад держави в напрямі її феодалізації [13,168]. Щоправда, тут феодалізм трохи з за пізненням з’явився у порівнянні з іншими регіонами. В першій половині XIII ст. вже був відомий в Угорщині інститут комітатів, як спосіб адміністративної ор ганізації. На території Закарпаття першим згадується Ужанський комітат з центром в Ужгороді, поява яко го відноситься до 1214 року [15,84]. Решта комітатів тут з’являється вже після монгольського нашестя. Однією з примітних тенденцій політичної історії Угорського королівства в цей період була боротьба між королем і впливовими світськими феодалами. Справа в тому, що політика короля Андраша II (1205-1235) призвела до роздачі місцевим магнатам багатьох земель і замків королівського домену, які вийшли, таким чином, з-під контролю центральної влади. Син і наступник короля на престолі Бела IV (1235-1270), посівши трон, зіткнувся зі станом майже повної анархії в державі, викликаної неза лежною поведінкою дворянських родів. Він вирішив зменшити вплив світських магнатів, відновити розміри королівського домену і повернути землі королівських замків. Наслідком такої політики Бели IV було послаблення військових сил Угорського королівства: число королівських військовозобов’язаних селян зменшилася, а на війська магнатів король розраховувати вже не міг [10,130].

науковий збірник

У 1239 році половецький хан Котян, рятуючись від монголів з причорноморських степів, просить дозволу у Бели IV прийняти і поселити на території Угорщини його зі своїми людьми. Бела погодився при умові, що половці (кумани) приймуть католицтво і присягнуть на вірність угорській короні. Це викликало шалений протест серед місцевих магнатів, деякі з яких навіть вбачали в половцях мон гольських шпигунів, оскільки гіпертрофовані чутки про монголів вже ширилися в державі. Король же надіявся зміцнити і поповнити половцями своє військо, через що магнати ненавиділи його навіть більше, ніж Батия [21,36]. Архієпископ Фома Сплітський, сучасник тих подій, свідчення якого є одним з основних джерел по цьому періоду, підтверджує, що про монголів дійсно вже ходили чутки серед населення Угорщини, але вони сприймалися з іронією. Він писав, що коли звістка про нашестя дійшла до угорців, то була сприйнята ними як жарт чи то тому, що вони часто чули подібні розмови без осо бливих причин, чи то тому, що надіялися на силу війська свого королівства [4,36]. Так чи інакше, а король все ж вирішив укріпити кордони королівства, особливо в районі Карпат. Фома Сплітський говорить, що Бела IV особисто брав участь в цьому процесі. Король виступив до кордонів королівства і дійшов до Карпат. Звідти він об’їхав і обдивився всі не дуже надійні підступи до країни і розпорядився влаштувати довгі загородження, вирубаючи ліси перегородивши зрубленими деревами всі місця, що здавалися легкими для подолання [4,36]. Таким чином було укріплено лінією засік Верецький перевал, через який у свій час (кінець IX ст.) переходили самі угорці на шляху до Паннонії. Перевал цей також був відомий під назвою Руських Воріт, бо вів з Угорщини до руських князівств. Відомий угорський дослідник Закарпаття Т. Легоцький (1830-1915) у своїй « Монографії Березької жупи» писав, що це відбулося взимку 1240 року під Різдво і що король хотів також закрити Бескидський перевал з боку гори Острої (сучасний Воловецький район Закарпатської області), а та кож ізолювати засіками долину р. Латориці й організувати ополчення [19,134]. В цей час монголи були вже під Києвом. Незадовго до цих подій містом володів чернігівський князь Михайло Всеволодович, який наказав вбити монгольських послів, що прибули в Київ для обговорення умов здачі міста без пролиття крові. Сам князь Михайло після цього втік в Угорщину, залишивши киян напризволяще. Місто під опіку взяв галицько-волинський князь Данило Романович, але коли військо Батия вже підходило до Києва, він втік до Угорщини, а на допомогу киянам залишив гарнізон на чолі з воєводою Дмитром. Галицько-Волинський літопис повідомляє, що Київ був взятий монголами 6 грудня 1240 року. По раненого воєводу Дмитра залишили живим «через мужність його» [1, 397] і Батий взяв його до себе на службу. В Києві Батий дізнався, що Данило Романович перебуває в Угорщині. Звідси Батий ру шив на Захід. Попереду пролягала територія Галицько-Волинського князівства, за ним - Угорщина й Польща. Взявши головні міста Галицько-Волинської землі - Володимир і Галич, Батий, порадившись зі своїм головним радником і воєначальником - мудрим Субедеєм-багатуром, приймає рішення роз ділити свою армію. Головною метою Бату було Угорське королівство. Щодо справжніх причин походу Бату на Угорщину, то тут думки і припущення дослідників розхо дяться, а деякі взагалі виглядають смішними, бо позбавлені логіки. В руських літописах говориться, що після захоплення Володимира воєвода Дмитро з патріотичних міркувань порадив Батию якнай швидше йти на Угорщину: «Настала тобі пора на Угрів уже йти. Якщо ж ти забаришся, - то земля та єсть сильна. Зберуться на тебе і не пустять тебе в землю свою» [1, 398]. В літописі говориться, що нібито Батий послухав Дмитрової поради і вирушив до Угорщини. Навряд чи монголи вирушили на Європу, послухавшись виключно поради Дмитра. Видатний історик Г.В. Вернадський вважав, що приводом до війни з Белою IV послужило те, що багато руських князів втекло перед монголами до Польщі й Угорщини (Данило Романович, Михайло Чернігівський), а також надання угорським королем притулку половцям хана Котяна. Головним об’єктом інтересу монголів в Угорщині було те, що вона являла собою найзахіднішу точку степової смуги і могла слугувати хорошою базою для монгольської кавалерії в будь-якій з її майбутніх операцій в Центральній Європі так само, як колись вона викону

науковий збірник

вала цю роль для Аттіли та його гунів вісім століть тому. Крім того, писав історик, самі угорці колись були кочівниками, а історія їх походження тісно пов’язана з тюрками, що робило можливим їх участь в монгольсько-тюркському союзі [7,36-37]. Ця думка також є цікавою на наш погляд. М. Грушевський про плани Бату писав так: « Здається, головною метою його (Батия) була Угорщи на: на неї чи то за її опіку над Половцями, чи то з інших причин, мав він особливе завзяття» [8,543]. Цієї ж думки дотримувався й видатний російський вчений Л. Гумільов, який, проте, говорив про це з більшою впевненістю. Гумільов вважав, що монголи діяли за принципом: «Друзі наших ворогів - наші вороги», і, оскільки угорський король прийняв до себе половців, які були ворогами монголів, то просто необхідно було здійснити похід на Угорщину [9,539]. В джерелах монголи виступають як знаряддя Божої кари, яку Господь послав за людські гріхи. Так, у своїй «Великій Хроніці» сучасник тих подій Матвій Паризький називає монголів «бичом Господнім» [2, 5]. Фома Сплітський додав у своїй « історії...» свідчення деяких угорських прелатів і монахів, які говорили, що монголами керувала жадоба не влади, а наживи [4, 36]. Якщо це справді було так, то версії про завойовницькі плани Бату доведеться відкинути. Варто згадати думку сучасного вченого М. Аджі, який у своїй праці «Тюрки і світ: сокровенна істо рія» вважає, що монголи керувалися виключно релігійними мотивами, що вони прийшли в Європу для того, щоб покарати європейців за відступ від віри в Бога Небесного [5, 389]. Праці М. Аджі є досить шокуючими для багатьох, в них чітко виражений відступ, часто навіть парадоксальний, від традицій ної (офіційної) історії, тому його майже не сприймають всерйоз. Втім, тут є над чим подумати, бо коли автор наводить докази, то перестає бути смішно. Бату, дізнавшись, що половців на чолі з ханом Котяном прийняв до себе Бела IV, висунув королю ультиматум: не приймати в себе Котяна, а вислати їх назад. Крім того, Бату від імені Великого хана докоряв угорського монарха в тому, що монгольські посли, які неодноразово прибували до ставки короля, не поверталися додому. Не повернулися посли, напевно, й цього разу. В літературі під 1241 роком (10 лютого) міститься згадка про вбивство монгольських послів у Обуді [10,511]. «Не відповівши на це послання, Бела виявив ворожість до монголів, і напад на Угорщину став неминучим [14,137]. Угорська знать, злякавшись, що цим король накликав біду на державу, організувала змову, в ре зультаті якої хан Котян був вбитий. Дізнавшись про це, половці повстали. Деякі угорські історики (Ешалаш Будай) писали, що половці навіть перейшли на бік монголів, коли ті вторглися в Угорське королівство, і почали спільно з ними грабувати країну [21,150]. На території Галицько-Волинського князівства Батий розділив своє військо на 2 частини, одна з яких (менша за чисельністю) рушила на Польщу й Сілезію. В Польщі монголи безпосереднього ін тересу не мали, але мудрий Субудай порадив Батию послати частину армії в цьому напрямку, щоб усунути потенційну флангову загрозу монгольському основному війську в його операції в Угорщині [7, 37]. Праве крило очолили брат Батия Орду і їхній кузен Байдар (Пета в європейських джерелах) [З, 45]. Дії монголів в Польщі й Сілезії, однак, виходять за рамки нашого дослідження. Основну частину війська Бату розділив на 2 частини: одну очолив син Великого хана Кадан, а також Бурі (Бирюй в руських літописах) і Бучек (Бюджек). Цей загін, очевидно, також розділився, бо перський історик Рашид-ад-дін описує похід Бучека як окремого від війська Кадана [3,45]. Вони пішли на Угорщину через Трансільванію, таким чином взявши королівство ніби в кліщі. Головне ж військо на чолі з Бату й Субедеєм вирушило на державу Бейли IV через територію Закарпаття. Король вислав з військом свого намісника в Карпати обороняти головні перевали. Що правда, як саме звали цього намісника, точно сказати важко, оскільки в різних авторів зустрічаються різні імена. Так, В. Пачовський писав, що король вислав з військом палатина Володислава, русина за походженням, в Карпати [12,67]. Закарпатський історик XIX ст. М. Лучкай у своїй «Історії Карпатських русинів», написаній, переважно, на основі оригінальних джерел писав, що монголів біля Верецького перевалу зустрів палатин Діонісій [11, 89]. Церковний історик Закарпаття архімандрит В. Пронін у

науковий збірник

своїй кандидатській дисертації по історії Мукачівської єпархії, напевно, щоб уникнути плутанини, не називає імені королівського намісника, а просто згадує «венгерский защитньїй отряд» [15, 92].' У Т. Легоцького зустрічаємо якогось Арнольда (nador Arnold), який захопив частину гірських територій і стримував монголів, доки міг [19,134]. Те, що в згадках про ці події міститься різна інформація та різні імена, напевно, є наслідком бороть би між королівською короною і світськими магнатами, яка не припинялася навіть перед безпосеред ньою монгольською загрозою. Більше того, після приходу половців вона навіть загострилася до того, що була організована змова проти половців, згадана нами вище. Батий для свого походу на Угорщину вибрав Верецький (Воловецький) перевал, який сьогодні розділяє Закарпатську та Львівські області. Цей перевал був відомим вже в часи приходу сюди угорців (IX ст.). В кінці 1240 року цією дорогою повертався князь Данило Галицький з Угорщини, зупинившись в Синєводському монастирі, що на березі Стрия (сучасний Сколівський район Львівської області). Тут він дізнався, що монголи прямують сюди і вирішив повернути назад, щоб не наражатися на небезпеку [13,170]. Щодо чисельності монгольского війська, яке йшло через Верецький перевал, то це питання потре бує спеціального дослідження, як і в цілому - чисельність армії Батия в його поході на Європу. Фома Сплітський пише, що перед головним військом рухалося 40 тисяч воїнів, озброєних сокирами, які про рубували шлях через засіки [4, 36]. Чи то через неправильну інтерпретацію цих свідчень, чи з інших причин, деякі історики писали, що монголів було 450 тисяч воїнів, попереду яких йшло 40 тисяч тих, хто сокирами прорубував дорогу через завали [19,134]. Інформація про майже півмільйона воїнів ви глядає досить смішно, це звичайний середньовічний гіперболізм, коли кількість ворогів з певних при чин перебільшується. Швидше за все через Верецький перевал йшло всього 40 тисяч чоловік, яких М. Лучкай назвав теслярами, що не лише прорубували шлях через засіки, а й вирівнювали дороги, ставили мости через річки і гаті через болота [11,88]; та й до цієї цифри слід ставитися обережно. У джерелах також повідомляється, що у війську монголів були також загони русичів (рутенів). Зо крема, Фома Сплітський повідомляє про одного «перебіжчика з рутенів», який розповів про плани Батия угорському королю [4,36]. Хоч, можливо, так звані перебіжчики були добре підготовленими са мим Субудаєм спеціально для того, щоб дезінформувати вороже військо або вселити у табір ворогів віру в легку перемогу. Сам Бела IV, напевно, був поінформований про місце перебування монголів, принаймні про це згадує угорський історик Ласло Салаї. На другий тиждень березня 1241 року королю донесли, що Батий вже підійшов до Верецького перевалу і його армія вже прокладає собі шлях через Карпати [22, 36]. Так само йому було повідомлено й про те, що монголи перейшли вже через кордони королівства. І тільки тоді король почав збирати своє військо. Очевидно, він якось все-таки владнав конфлікт зі своїми феодалами, але, як виявилось пізніше, занадто пізно. Монголи, перейшовши через Верецький перевал, зустріли тут, під Нижніми Воротами, угорський за гін, який мав завданням затримати військо Батия. Чисельність загону, однак, ніде не наведена. В. Пачовський писав, що разом з угорцями під Нижніми Воротами проти монголів билися й «русини-втікачі» [12,67], але що це були за втікачі, невідомо. Навряд чи це були втікачі з Галицько-Волинського кня зівства. Знаючи, що монголи звідси йдуть на Угорщину, було б нерозумним втікати саме в цю країну, а в тому, що населення про це знало, сумніватись не доводиться. Не виключено, що серед угорських воїнів були й руські, але швидше за все, це були місцеві жителі довколишніх поселень, наприклад, з Нижніх Верецьок (Нижніх Воріт). Це опілля на той час вже існувало, незважаючи на слабку заселе ність території Закарпаття в ті часи. Були, мабуть, і люди,з Мукачева та Ужгорода. Таким чином, ви ходить, що в обох ворогуючих військах були загони руського населення, але з різних боків Карпат. Так чи інакше, загін монголами був майже повністю знищений, а залишки його відступили. Монголи ви йшли до долини р. Латориці і нею рухалися в напрямку Мукачева, як повідомляє Т. Легоцький, через Неліпино (Harsfalva) і Сваляву (Szolyva). Без особливих перешкод військо Батия підійшло до Мукаче-

науковий збірник

ва [19,134]. З тим, що Мукачево було взяте, згодні майже всі історики. Відомий закарпатський історик П. Сова (1894-1984) вважав, що монголи взяли Мукачево і зробили з нього головну операційну базу. Оскільки татари, писав П. Сова, підтримували зв’язок з Золотою ордою, яка осіла в південно-руських степах, то Мукачево та його околиці слугували для них головною операційною базою, що забезпечу вала їм разом з тим можливість безперешкодного відступу у випадку необхідності [16, 49]. Досить цікава думка, але потрібно сказати, що держави з такою назвою на 1241 рік ще не існувало взагалі. Це вже після повернення монголів з Угорщини у 1242 році Батий зайнявся облаштуванням завойованих земель. З території Угорщини монголи дійсно могли підтримувати зв’язок, але не із Золотою Ордою, а, можливо, з територією Галицько-Волинського князівства, адже, як відомо, деякі бояри і дрібні князі (Болохівська земля) увійшли в зносини з монголами і ті їх не чіпали, бо вони для Батия сіяли «пше ницю і просо» [1, 399]. З Мукачева монголи пішли на Ужгород. Його вони не могли пропустити, вважав П. Сова, оскільки між Ужгородом і Мукачевом досить мала відстань, і Ужгород міг би загрожувати їх тилу, або, навіть ускладнити їх можливий відступ [16,49]. Подальший шлях воїнів Батия важко прослідкувати, оскільки джерела про це взагалі мовчать, але Т. Легоцький ще назвав поселення Вари (Van), що знаходиться в сучасному Берегівському районі, яке було монголами так зруйноване, що фортеця у ньому втра тила важливе значення, і навіть була втрачена її стара назва (після побудови тут нового укріплення після відходу монголів воно стало називатися Берег (Beregnek)) [18,678]. Так чи інакше, після цього монголи покидають територію Закарпаття, що вже виходить за географічні рамки даної доповіді. Таким чином, монголи пройшли через територію Закарпаття, як майже всі історики згодні, за три дні, тобто з 12 по 15 березня 1241 року. В середині березня армія Бату була вже недалеко від Пешту [15, 92]. Більшість істориків вважають, що монголи принесли на Закарпаття такі страшні руйнування, біди і розорення, «все спустошуючи вогнем і мечем» [11, 87], що територія потребувала повторного за селення цих земель новими поселенцями. Дійсно, король Бела IV по відході монголів почав запро шувати нових поселенців (госпітів) на угорські землі і грамотами надавав їм різні привілеї. В осно вному ними були німці. Так, у грамоті 1256 року король нагороджує якогось Іорданда за те, що той піклувався про заселення краю [15, 93]. Все ж тези щодо страшних руйнувань є перебільшеними на нашу думку, оскільки монголи пройшли через Закарпаття в дуже короткі строки. Тут варто навести відомості Фоми Сплітського, які чомусь не помічалися істориками або навмисне ігнорувалися. Ось його повідомлення: « Коли ж вони (монголи - прим.авт.) зустрілися з першими жителями держави, то спочатку не виказали всієї своєї лютої жорстокості і, роз’їжджаючи по селах і забираючи здобич, не влаштовували великих побоїв» [4, 36]. Про кого, як не про жителів сучасного Закарпаття говорив сучасник? Адже саме вони були тими першими жителями, з ким монголи зустрілися, перейшовши Верецький перевал. Монгольський похід не минув для Закарпаття безслідно. Серед місцевого населення до сьогодні побутують різні легенди і повір’я, пов’язані з монголами. Так, Т. Легоцький згадував, що в селі Ганьковиця (Свалявський район) ходила легенда, що через село проходили «песиголові татари» («kutyafejii tatarok»), а в родині Яйкун-Попович демонстрували стіл, на якому нібито сам Батий залишив слід від меча [20, 284]. Поблизу села Пацканьово (Patkan6cz), що в Ужгородському районі, на схилах під німається багато штучних пагорбів, які місцеві жителі називають татарськими похованнями, а в лісі точаться цілющі джерела. Цю місцевість називають Святою Криницею [17,118]. Щоправда, розкопок тут не проводили. Н. Бескид також подав назви деяких місцевостей, які пов’язані з монгольським на шестям [6,106]. Проте багато легенд тісно переплетені з пізнішими періодами татарських вторгнень, найвідоміше серед яких відбулося в 1717 році, але це вже були напади кримських татар. Зараз важко відділити, що у народному фольклорі можна віднести до подій XIII ст., а що - до пізніших. Після монгольського нашестя угорський король почав будувати кам’яні замки, які до того були

науковий збірник

дерев’яними. Був відновлений і ужгородський замок, але навряд чи тоді йому було надано сучасного вигляду, який слід віднести до більш пізнішого часу [16,50]. Таким чином, монгольське нашестя так чи інакше торкнулося закарпатських земель, воїни Батия пройшли їх, як прийнято вважати, за три дні. Як вище зазначалося, археологічних пам’яток цих подій поки що не знайдено, можливо тому, що «не там копали», можливо тому, що шукають у нас переваж но пам’ятки більш древніших часів. Є надія, що все ж таки в майбутньому ця проблема буде зрушена з місця, оскільки крім свідчень джерел, хай навіть дуже скромних і обмежених, згадки про похід Батия збереглися в народних переказах і легендах, які, як відомо, не з’являються на порожньому місці. Джерела і література 1. 2. 3. 4. 5. 6.

Літопис Руський за Іпатіївським списком: пер. Л. Махновця. К.: Дніпро, 1989. - 591 с. Матвей Парижский. Великая Хроника.// www.vostlit.info Рашид-ад-дин. Сборник летописей. Пер. с перс. Ю. П. Верховского. Т.2. M.: Издательство АН СССР, 1960. - 248 с. Фома Сплитский. История архиепископов Салоньї и Сплита.// www.vostlit.info Аджи M. Тюрки и мир: сокровенная история. M.: Аст, 2004. - 649 с. Бескид Н. А. Карпато-русская древность. Ужгород: Издательство литературного общества им. А. Духновича, 1928.-164 с. 7. Вернадский Г. В. Монголи и Русь.// http:gumilevica.kulichki.net 8. Грушевський M. Історія України-Руси. Т.2. К.: Наукова думка, 1992. - 640 с. 9. Гумилев Л. Н. Древняя Русь и Великая степь. M.: ACT, 2004. - 839 с. 10. История Венфии. Т.1. M.: Наука, 1971. - 644 с. 11. Лучкай M. Історія Підкарпатських русинів. Т.2. Ужгород: Закарпаття, 2000. - 388 с. 12. Пачовскій В. Исторія Подкарпатской Руси. Ужгород: Уніо, 1920. -144 с. 13. Перфецкий Е. Ю. Угорская Хроника Анонима о Закарпатской Украине.// Вісник Ужгородського Університету. Серія історія. Вип.23. Ужгород: Видавництво Ужгородського Національного Університету «Говерла», 2009. - С. 168-172. 14. Почекаев Р. Ю. Батьій. Хан, которьій не бьіл ханом. M.: Аст, 2006. - 350 с. 15. Пронин В. История Православной церкви на Закарпатье. Мукачево: Свято-Николаевский Мукачевский монастьірь, 2005. - 528 с. 16. Сова П. Прошлое Ужгорода. Ужгород: Типографія школьной помощи, 1937. - 312 с. 17. Lehoczky Т. Adatok hazank archaeologiajahoz. Beregmegyere es komyekere. 1 kotet. Munkacs, 1892. -180 old. 18. Lehoczky T. Bereg varmegye. Budapest-Beregsz£sz: Hatodik sip Alapitvany - Mandatum Kiado, 1996. - 720 old. 19. Lehoczky T. Beregv£rmegye monographiaja. 1 kotet. Ungvarott, 1881.-468 old. 20. Lehoczky T. Beregvarmegye monographiaja. 3 kotet. Ungvarott, 1881.-432 old. 21. Budai E'sates. Historiaja a' Mohatsi veszedelmig (374-1527). 1 kotet. Pesten, 1833. - 276 old. 22. Szalay Laszlo. Magyarorszag tortenete. M&sodik kotet. Lipcse, 1852. - 420 old.

науковий збірник

Андрій СТАСКЖ (Івано-Франківськ)

ОБОРОНОЗДАТНІСТЬ ГАЛИЧА В XIV СТОЛІТТІ НА ОСНОВІ ПИСЬМОВИХ ТА АРХЕОЛОГІЧНИХ ДЖЕРЕЛ Оборонний статус Галича та Галицької землі в XIV ст. на сьогоднішньому етапі розвитку української історіографії висвітлений досить опосередковано. Попри доволі солідну кількість ґрунтовних дослі джень середини XIX - початку XXI ст., що присвячені середньовічній історії Галича, практично вся увага істориків зосереджена на періоді XII - XIII ст., як епохи найбільшого політико-адміністративного значення даного міста [10,20,21,23,28,31,34]. Натомість, не менш складна і цікава проблема обо роноздатності Галича в XIV ст. фактично ніколи не була предметом окремого дослідження. Саме тому, вважаємо за потрібне, спробувати більш детальніше простудіювати дану проблему, використо вуючи якомога ширше коло письмових та археологічних джерел. Складні військово-політичні події кінця XII - середини XIII ст., що характеризувалися довготрива лою боротьбою за галицький стіл між волинськими князями з династії Мономаховичів (Романовичів), чернігівськими представниками з роду Ольговичів (Святославовичі та Михайловичі) та угорськими королями з династії Арпадів, на фоні монгольської загрози, призвели до втрати столичного статусу Галича. Так, практично після 1245 p., галицько-волинський володар Данило Романович (1238 -1264 pp.) переніс столицю своїх володінь із Галича в Холм, таким чином, визначивши подальший політич ний та адміністративний розвиток колишньої столиці. Втрата столичних пріоритетів суттєво позначилась на політичному, адміністративному та соціальноекономічному становищі Галича, що цілком закономірно призвело до своєрідного зниження рівня обо роноздатності міста. Однак, вподовж XIV ст. Галич й надалі фігурував на сторінках тогочасних пись мових джерел як досить солідний релігійний та військово-політичний центр Галицької землі. Період XIV ст. в історії Галича та Галицької землі у військово-політичному плані безперечно, харак теризується подіями 1340 -1387 pp. як боротьби за так звану «Галицьку спадщину». Раптова смерть останнього галицько-волинського князя Юрія II Болеслава Тройденовича (1323-1340 pp.) 21 березня 1340 p., [11, 83] призвела до військово-дипломатичної активізації найближчих легітимних претенден тів на галицько-волинські землі. Зокрема, свої претензії на західноруські (західноукраїнські) території висловили одразу три представники правлячих європейських династій XIV ст.: 1) польський король Казимир III (1333 - 1370 pp.), що доводився Юрію II Болеславу свояком, внаслідок шлюбу першого з дочкою великого литовського князя Гедиміна Альдоною-Анною, яка була рідною сестрою дружини останнього галицько-волинського князя; 2) угорський король Карл Роберт Анжуйський (1308 - 1342 pp.), що був спадкоємцем династії Арпадів та, ймовірно, чоловіком Марії Львівни - дочки князя Лева Даниловича (1264-1301 pp.) і угорської принцеси Констанції (дискусія щодо походження королеви Ма ри триває, однак ми схиляємося до висновків генеалогічних досліджень Д.Кріштова та Л.Войтовича), з 1342 р. боротьбу за «Гапицьку спадщину» продовжив його син Людовік І Анжуйський (1342 -1382 pp.); 3) литовський князь Любарт-Дмитро Гедемінович (1340 -1383 pp.), що доводився зятем останньому волинському князю з роду Романовичів Леву Юрійовичу (1308 -1323 pp.) [12, 38-39, 507-509;]. Таким чином, з вище наведених претендентів на галицько-волинські володіння, найбільш легітимні права були в Любарта-Дмитра. Другими після литовського князя законними претендентами вважа лися угорські королі Карл Роберт та Людовік І і найменш династично обґрунтованими претензіями володів польський король Казимир III. Однак, найбільш підготовленим до військової боротьби за ко лишні землі Галицько-Волинського князівства, виявився саме польський монарх, який при підтримці угорського палатина Вілєрми, вже у квітні 1340 р. вирушив походом на Русь і здобув Львів. Проте, опір який вчинили представники руського боярства (нобілітету) на чолі з Дмитром Дедьком та Данилом

науковий збірник

з Острова при військовій допомозі татар не дозволив закріпитися польському королю на зайнятих землях [13,13; 16, 26-27]. Тільки у 1349-1352 pp., під час чергової військової кампанії на руські'землі та після династичного компромісу з угорцями в 1350 р. (згідно польсько-угорської унії 1339 та 1350 pp. небіж Казимира III Людовік і Анжуйський в разі відсутності спадкоємця чоловічої статі у польського короля успадковував польську корону разом з приєднаними руськими територіями), Казимир III отри мав право титулуватися як Russieque dominus et heres до кінця свого життя [3,13]. З таким розвитком подій категорично не погоджувався литовський князь Любарт-Дмитро, що з 1340 р. успадкував волинські володіння Юрія II Болеслава і цілком легітимно претендував на галицьку частину домену Романовичів. Волинського князя в боротьбі за «Галицьку спадщину» підтримували старші брати, великі литовські князі Ольгерд Гедемінович (1344 - 1377 pp.) та Кейстут Гедемінович (1381 - 1382 pp.), а також його племінник тракайський та київський князь Скригайло Ольгердович (1382 - 1394 pp.), що в сукупності призвело до більш як сорокалітніх (з перервами) війн литовських, угорських та польських феодалів за землі Галичини та Волині. Не втрачаючи надій вюіючити Галичи ну до власних володінь, Любарт-Дмитро при військовій допомозі Ольгерда, Кейстута та Скригайла в 1353 р. здійснив похід на руські землі польського короля, спустошивши Львів та Галич. Однак, дана військова експедиція характеризувалася більше меркантильними намірами ніж політичними, адже після здобуття руських міст Любарт-Дмитро не став закріплюватися на території Галичини, а продо вжив похід, воюючи околиці Завихоста. Даний конфлікт був вичерпаний 1356 р. і подальші військові кампанії 1366 - 1369 pp., 1377 - 1379 pp. та 1382 р. були орієнтовані на прикордонні території між володіннями Любарта-Дмитра та Казимира III, а пізніше і Людовіка І [15,312,315; 16,56]. Новий етап боротьби за «Галицьку спадщину» розгорнувся у 80-х pp. XIV ст. між представниками феодальної знаті польського та угорського королівств. Слід зазначити, що передумовою цих подій послугувала якраз польсько-угорська унія 1350 р. Адже у листопаді 1370 р. помер польський король Казимир III, не залишивши нащадків чоловічої статі, це призвело до коронації польською короною угорського правителя Людовіка І. У вересні 1382 р. помер польсько-угорський король Людовік І, зали шивши своєю спадкоємницею середущу дочку Марію (1382-1395 pp.). Однак, польський нобілітет не визнав своїм сюзереном Марію та її чоловіка Сигізмунда І Люксембурга (1387 -1437 pp.), а вимагав від угорської королівської династії віддати молодшу доньку Людовіка І - Ядвігу (1384 - 1399 pp.) на польське королівство. Після дворічних суперечностей між польською та угорською знаттю, Ядвіга 15 жовтня 1384 р. все таки була коронована на польський престол [16,116]. Практично, через вісім місяців, 14 серпня 1385 р. була підписана Кревська унія, згідно якої великий литовський князь Ягайло після хрещення одружився з королевою Ядвігою і був коронований польським королем, як Владислав II Ягайло (1386-1434 pp.). За таких політичних обставин, остаточно припинила своє існування польсько-угорська династична унія 1339 та 1350 pp. і між окремими королівствами постало спірне питання щодо приєднаних в се редині XIV ст. руських територій. Від 1349 р. «господарем та дідичем Руської землі», аж до моменту смерті, вважався польський король Казимир III. З 1372 p. «Regnum Russie» привілеєм короля Людо віка І було надане у довічне володіння опольському князю Владиславу (1372 -1379,1385 -1387 pp.), що у своїх грамотах також титулував себе як Russie dominus et heres і до кінця свого перебування на руських землях залишався васалом угорської корони [3, 46, 72-73]. На початку 1387 p., шістнадця тирічна королева Ядвіга, при підтримці польського рицарства та литовських військ, розпочала похід на Русь, що увінчався остаточним приєднанням Галичини до польської корони. Угорська монархія не визнала даного факту проте, окрім дипломатичних протестів, що продовжувалися до 1423 p., нічого протиставити Польському королівству не зуміла, оскільки всередині королівства внутрішня ситуація була далека від стабільності. Тільки після першого поділу Речі Посполитої у 1772 р. дані території були включені до складу Австрійської імперії, як королівство Galitiae et Lodomeriae, що свого часу на лежало до володінь династій Арпадів та Анжу [13,16].

науковий збірник

Коротко охарактеризувавши військово-політичні перипетії пов’язані із боротьбою за «Галицьку спадщину» 1340 -1387 pp., існує потреба визначення оборонного статусу Галича в даних умовах та його ролі, як політико-адміністративного та релігійно-ідеологічного центру західно-руських (захід ноукраїнських) земель в XIV ст. Безперечно яскравим виразником існування в період середньовіччя укріпленого міста є наявність фортифікаційних споруд, що відображені у письмових джерелах та підтверджені археологічними дослідженнями. Існування Галича, як серйозного укріпленого міста, відоме нам з літописних джерел ще від середини XII ст. Впродовж кінця XII - середини XIII ст. Галич неодноразово піддавався дов готривалим облогам та штурмам з боку угорських та руських військ, що красномовно відображено в нарративних джерелах того періоду як місцевого так і іноземного походження [1, 316-17,737-738, 830; 2, 352-353]. Натомість, в XIV ст. у зв’язку з відсутністю місцевих літописних джерел, більшість згадок про Галич сконцентровано в актовому та нарративному матеріалі канцелярій Казимира III, Людовіка І та Владислава II Ягайла. Оскільки офіційною мовою діловодства сусідніх Галицькій землі держав (Польщі і Угорщині) в XIV ст. була латина, спробуємо виокремити із опрацьованих нами письмових джерел, насамперед повідомлення, що стосуються наявності в Галичі Оборонних споруд таких як arx, castrum, fortalilitia, fossa, murus, turns та ін., та простежити ‘їхнє безпосереднє застосування в умовах військових кон фліктів 1340 -1387 pp. Така потреба є об’єктивною, оскільки чимало джерел про місто саме захід ноєвропейського походження. Одне з найдавніших повідомлень про Галич періоду війни за «Галицьку спадщину» зустрічаємо у історичній праці польського хроніста XV ст. Я.Длугоша «Історія Польщі» («Dziej6w Polskich» дана праця доступна нам у польському перекладі К.Мехежинського видавництва 1868 p.), де у описі руських міст і замків, що протягом літа 1340 р. піддалися Казимиру III, другим після Перемишля (Przemysl) вказується Галич (Halicz) [6,185]. Безпосередня згадка галицького замку відома нам із урядового документу від 8 вересня 1346 р. де йдеться, що порушників миру між чеським королем Іоанном Люксембурзьким (1310 - 1346 pp.) та польським королем Казимиром III буде покарано двотижневим ув’язненням в замку Галич (in castro Halicz) [5,6]. Про перший військовий конфлікт, що був пов’язаний із здобуттям та спаленням Галича довід уємося також з «Історії Польщі» Я.Длугоша. Так, під 1353 p., хроніст повідомляє про похід волин ського князя Любарта-Дмитра на володіння Казимира III і досить докладно описує спустошення та спалення міста Галича [6,230]. Чи не найцінніше нарративне джерело, що безпосередньо відображає події боротьби за «Га лицьку спадщину» середини - другої половини XIV ст. є «Хроніка Яна з Чарнкова» («Joannis de Czarnkow Chronicon Polonorum», «Kronika Jana z Czarnkowa»). Саме в цій хроніці зберігся доволі цікавий та надзвичайно важливий для нас фрагмент, що стосується укріплення та мо дифікації фортифікаційних споруд Галича. Зокрема, між 1333 -1368 pp. тут міститься згадка із перечисленням всіх міст та замків, які Казимир III відновив, оздобив чи заклав протягом вище зазначеного періоду у своїх володіннях. Серед міст (civitas) і замків (castrum), які Казимир III укріпив in terra Russiae, окрім Львова, Перемишля, Сянка, Кросна, Любачева, Теребовлі, фігу рують також замки Галича та Тустані (Halicz, Tustan castra) [7, 6-7; 9, 626]. Досить цінним в да ному джерелі є також те, що автор вказав ще й своєрідний перелік фортифікаційно-будівельних робіт, що очевидно були проведені на вже згаданих оборонних об’єктах. Зокрема, польський хроніст безпосередньо повідомляє про оздоблення цих міст та замків міцними мурами (muris fortissimis), високими будинками та вежами (domibus et turribus altis), надзвичайно глибоки ми ровами (fossatis profundissimis) та оснащенням іншим оборонним устаткуванням (aliisque propugnaculis circumdedit) [7, 7; 9, 626].

науковий збірник

Не досить чітка хронологія «Хроніки Яна з Чарнкова» доволі ускладнює процес датування окремих її частин, зокрема й тих, що безпосередньо стосуються нашої проблематики. Так, наприклад, повідо млення про оновлення та укріплення основних міст та замків Руської землі, автор вмістив у часовому діапазоні між 1333 - 1368 pp. Однак, відштовхуючись від військово-політичних реалій середини XIV ст., можна припустити, що такі масштабні будівельно-фортифікаційні заходиХазимир III міг провести тільки після 1349 p., тобто по остаточному закріпленні впливу на даних територіях. Щодо умовного датування модифікації та укріплення галицького замку, то ми вважаємо, що вони могли бути здійснені після 1353 p., як ремонтно-фортифікаційні роботи, яких очевидно, потребувала галицька цитадель після нападу литовсько-волинського князя Любарта-Дмитра. Остання на сьогоднішній день відома нам безпосередня письмова згадка, що стосується обороноз датності галицької фортеці в XIV ст., зафіксована у королівському привілею на земельні володіння наданого 14 жовтня 1387 р. Владиславом II Ягайлом угорському каштеляну Галича Бенедикту, як винагорода за капітуляцію галицького замку. Зокрема, у акті йдеться про облогу Галича військами великого литовського князя Вітовта (1392 - 1430 pp.), що прибув на допомогу польській королеві Ядвізі на прохання свого двоюрідного брата Владислава II Ягайла. Проте, прийшлі з півночі литовські війська не змогли здобути castrum Haliczl угорський каштелян Бенедикт висунув власні умови на яких він зобов’язувався здати замок [8,12-13]. Інформацію про руський похід Ядвіги 1387 р. та здобуття замків Перемишля, Ярослава, Городка, Галича, Теребовлі та Львова, подає також Я.Длугош, однак польський хроніст помилково датував ці події 1390 р. [6,458]. Окрім вище проілюстрованих безпосередніх письмових джерел, що вказують на існування в Галичі фортифікаційних споруд та використання їх під час військових дій, звернемо нашу увагу також на групу джерел, що несуть не пряму, а опосередковану інформацію про обороноздатність Галича в XIV ст. Зокрема, відомо, що з 1303 р. під час правління руського короля Юрія І Львовича (1301 - 1308 pp.) була утворена окрема галицька митрополія, що з перервами проіснувала до 1401 р. Столицею галицьких митрополитів, як ми дізнаємося з листа Казимира III до константинопольського патріарха Філотея, з давніх часів був Галич (ГаАїт^а, Halicz) [9, 626-627]. Під час перебування в Галичі безпо середньо митрополитів чи їхніх намісників безумовно існував митрополичий осідок або палац, що разом із церковними будівлями очевидно представляв собою єдиний оборонний комплекс. Також з письмових джерел відомо, що з 1345 р. в Галичі існувала постійна францисканська місія [4, 602; ЗО, 192], а у 1375 р. на прохання короля Людовіка І Анжуйського папа римський Григорій XI утворив галицьке архієпископство, (archiepiscopatum Haliciensem), центром якого був Галич аж до 1412 р. [7, 57; 9,664-665; 27,25; ЗО, 296]. Цілком закономірно, що вище згадані латинські церковні установи роз міщені на територмТапича також були оснащені фортифікаційними спорудами. Таким чином, впродовж 1340 - 1387 pp. збереглося доволі достатньо безпосередніх та опосеред кованих письмових джерел, що яскраво ілюструють наявність фортифікаційних споруд в Галичі та їх рівень обороноздатності впродовж XIV ст. Однак, проаналізувавши доступні нам письмові джерела, що стосуються окресленої проблематики, спробуємо розглянути археологічний аспект дослідження оборонних споруд Галича XIV ст. Розкопки середньовічного Галича започатковані ще з 80-х років XIX ст., продовжуються і на по чатку XXI ст. Протягом даного часового проміжку зусиллями цілої плеяди талановитих українських, польських та російських археологів вдалося локалізувати і дослідити найбільш проблемні моменти історичної топографії Галича. Зокрема, на протязі довготривалих археологічних студій, науковцям вдалося виокремити основні урбаністичні центри давнього Галича, що репрезентують: • «Крилоське городище» (с. Крилос, 6 км. на північ від сучасного м. Галича), як, власне, дитинець середньовічного міста із князівським замком та кафедральним собором; • «Спаське городище» (с. Шевченкове, урочище «Карпиця-Цегольня» околиця сучасного Галича) - місце княжого двору Володимирка Володаревича (1141 -1153 pp.);

науковий збірник

• «Пантелеймонівське городище» (с. Шевченкове, церква св. Пантелеймона околиця сучасного Галича), як територія резиденції волинських князів Романовичів (1199 -1323 pp.); • «Галицьке городище» (м. Галич, урочище «Замкова гора») - імовірне місцезнаходження укрі пленого двору боярина Судислава (1189/90 - після 1234 p.?) [14,138] та адміністративний центр Галича у XIV - XVII ст. / На основі археологічних розкопок прослідковано також, що кожний з вище вказаних урбаністичних осередків Галича відзначався потужною оборонною системою, яка характеризується різною хроно логією функціонування. Саме тому вважаємо за доцільне детальніше розглянути дану проблематику з метою встановлення рівня обороноздатності Галича в XIV ст. Оборонна система «Крилоського городища» частково знайшла своє відображення в студі ях А.Чоловського, Й.Пеленського, більше уваги даному питанню приділили Л.Чачковський та Я.Хмілевський, Я.Пастернак і В.Ауліх [10,138-150; 20, 66-69; 29, 22-33, 57-69; 34, 194]. Однак, най більш ґрунтовно проблема обороноздатності «Крилоського городища» досліджена протягом кінця XX - початку XXI ст. сучасними археологами В.Бараном, Б.Томенчуком та О.Мельничуком. Зокрема, до слідники встановили найбільш ранній етап крилоських валових укріплень, що відносяться до серед ини X ст. Також, згідно археологічних досліджень, фортифікації у вигляді земельно-дерев’яних валів перманентно оточували «Крилоське городище» впродовж X -X V III ст. [23,504-525; 25 66]. Як відомо «Крилоське городище» впродовж середини XII - середини XIII ст. уособлювало собою міський дитинець столичного Галича, де, окрім княжих палат, знаходилась також найбільша хрис тиянська святиня Галицької землі - Успенський собор. На основі архітектурно-археологічних дослі джень даного храму Ю.Лукомським, протягом 1992 - 2000 pp., було встановлено, що Успенський собор функціонував до початку XVI ст. [18,607]. Також, за дослідженнями Б.Томенчука встановлено, що з XIV ст. князівські палати частково використовувалися галицькими митрополитами та їх намісни ками [23,502; 26,8-9]. Відповідні висновки археологічних досліджень дають підстави припускати, що з 1303 до 1401 pp. на «Крилоському городищі» існувала досить укріплена митрополича резиденція, яка базувалась на історико-топографічній основі колишнього дитинця княжого Галича. Існування середньовічної фортифікації на території «Спаського городища» візуально прослідкував ще І.Шараневич, вважаючи даний комплекс дитинцем столичного Галича [35, 3-4]. У 30-40-х роках XX ст. роль оборонного пункту мурованій Спаській церкві XII ст. відводили також Л.Чачковський, Я.Хмілевський та Я.Пастернак [20, 62; 22,113; 29, 43]. Археологічні розкопки даного городища про ведені у 1991 та 2008 pp. Б.Томенчуком засвідчили існування дерев’яних оборонних конструкцій XII ст., які дослідник відніс до княжого двору Володимирка Володаревича [23, 531-532; 24, 34]. Період функціонування даного комплексу певною мірою можна простежити на підставі віднайдених під час археологічних розкопок церкви св. Спаса, мідних монет Владислава Опольського, Людовіка І Анжуйського та Владислава II Ягайла [35, 52]. Зокрема, такі знахідки дозволяють припускати, що на «Спаському городищі» в XIV ст. кам’яний храм залишалася діючим і можливо використовувався як оборонний монастир. Храм св. Пантелеймона - єдина цілісна споруда Галича з XII - XIII ст., що з певними перебудовами збереглась до наших днів. Саме тому, даному об’єкту присвячена велика кількість історико-архітектурних досліджень, що зосереджені в численних монографіях та статтях. Практично всі дослідники Пантелеймонівського церковного комплексу відзначали його природні та штучні укріплення. Зокрема, в другій по ловині XIX ст. один з перших дослідників церкви св. Пантелеймона В.Лущкевіч вважав храм галицьким кафедральним собором і відносив увесь церковно-оборонний комплекс до структури міського дитинця [33,11]. Фортифікаційне призначення «Пантелеймонівського городища» відзначали також А. Петрушевич та Й.Пеленський, вважаючи, що в XIII ст. воно використовувалось у якості оборонного монастиря, а від середини XIV ст., як резиденція латинських галицьких архієпископів [21,7-8,16-23; 34,194].

науковий збірник

Галицький замок XIV - XVII ст. (Старостинська вежа, сучасний стан)

Більш детальніше дану проблему розглянув Б.Томенчук, який, на основі археологічних розкопок «Пантелеймонівського городища», проведених в 1991 та 2005 - 2007 pp., локалізував сліди двох потужних дерев’яних палацових комплексів. Один з них археолог датував кінцем XII - початком XIII ст. та ідентифікував їх з рештками княжого замку Романа Мстиславича (1199 - 1205 pp.). Рештки іншої дерев’яної споруди Б.Томенчук хронологічно визначив періодом XIV ст. та ототожнив їх із за лишками латинської архієпископської капітули [19, 244; 24, 532-535]. Таким чином, протягом XIV ст. «Пантелеймонівське городище» відігравало також важливе оборонно-стратегічне значення, як місце осідку католицьких архієпископів. Територію «Галицького городища», або «Замкової гори» в сучасному Галичі більшість дослідників середньовічної історії князівської столиці пов’язують з осередком польської та угорської адміністра ції періоду XIV ст., і такі спостереження є цілком закономірними. Однак, досі усталена теза про за снування Казимиром III Галицького замку над Дністром на основі магдебурзького права [28, 9; 32, 19; 34, 194] є доволі тенденційною та малоймовірною. Адже існування в Галичі замку засвідчено письмовими джерелами, ще до приходу та остаточного утвердження польського короля на Галичині, а магдебурзьке право Галич отримав очевидно за останніх Романовичів або при Юрію II Болеславі [11,83]. Наявність потужних оборонних укріплень штучного та природного характеру наштовхнули свого часу А.Петрушевича на думку, що саме «Замкова гора» є дитинцем княжого Галича [21,16]. Дещо ін шої думки, щодо даного городища дотримувалися Л.Чачковський та Я.Хмілевський, вважаючи «Зам кову гору» місцем, де розташовувався літописний боярський двір Судислава, який весною 1230 р. штурмом здобув князь Данило Романович [1,758; 29,44].

науковий збірник

Суттєво пролили світло на дану проблему археологічні дослідження проведені Ю.Лукомським впродовж 1991 - 1997 pp. на території Старостинського замку. Зокрема, археологом вперше було простежено культурний шар XI - XIII ст., а також залишки серйозних земляно-дерев’яних валових конструкцій XIII -X IV ст. [17,169]. Результати даних досліджень наштовхують на думку, що в XIII ст. на місці сучасних руїн Старостинського замку XIV - XVII ст. дійсно міг знаходитися двір або замок чи не найвпливовішого та мабуть найбагатшого галицького боярина Судислава. Тоді цілком закономірно виглядає, що запустілий замок, після «політичної еміграції» Судислава до Угорського королівства у 1234 p., до першої третини XIV ст. використовувався князівськими намісниками, а від середини XIV ст. очевидно королівськими управителями (каштелянами). Отже, можна припустити, що основна маса письмових згадок про castrum Halicz, що походить з XIV ст. в першу чергу очевидно стосується саме Галицького замку на Дністрі, що в той час відігравав основну адміністративну роль Галицької землі. Підсумовуючи вище проаналізований археологічний матеріал, можемо констатувати, що в біль шості випадків численні письмові повідомлення про наявність та функціонування у XIV ст. оборонних споруд в Галичі, археологічно підтвердженні. Проте, хронологічне датування виявлених в Галичі іс торичних об’єктів періоду середньовіччя потребують більш детальнішого дослідження із залученням новітніх інноваційних технологій. Таким чином, на основі опрацьованих нами письмових та археологічних джерел слід підкреслити, що після втрати Галичем в середині XIII ст. столичного статусу, оборонна система колишньої столи ці певною мірою змінила акценти. Зокрема, з початком XIV ст. колишня головна галицька фортеця на «Крилоській горі» перетворилася на резиденцію екзархів новоствореної митрополії. Колишній княжий двір Володимирка Володаревича, очевидно ще з середини XIII ст. виконував функцію обо ронного монастиря. Князівська резиденція волинських князів Романовичів від середини XIV ст. вико ристовувалась латинським духовенством, як осідок галицьких архієпископів. Натомість, оборонний замок Судислава, перейнявши адміністративні функції старої крилоської фортеці перетворився на основний оборонний пункт столиці Галицької землі. Загалом, рівень обороноздатності Галича в XIV ст. можна визначити, як доволі високий, аргументу ючи це як об’єктивною необхідністю так і історичною традицією тієї епохи. Тому, наявність численної бази письмових та археологічних джерел, що стосуються обороноздатності Галича в XIV ст., дають підстави вважати дане місто важливим політико-адміністративним центром західно-руських (західно українських) земель XIV ст. Джерела і література 1. 2. 3. 4. 5.

6. 7. 8. 9. 10. 11. 12. 13.

Полное собрание русских летописей. - Т.2. Ипатьевская летопись / Фототип. изд. 1908 г. - М„ 1962. - 638 с. Щавелева Н. Древняя Русь в «Польской истории» Яна Длугоша (Книги I-VI). Текст, перевод, комментарии / Под. ред. А.Назаренко. - М.: Памятки исторической мьісли, 2004. - 495 с. Akta grodzkie і ziemskie z czasow Rzeczypospolitej Polskiej / Z archiwum tak zwanego bemandynskiego we Lwowe w skutek fundacyi A.Stadnickiego. - Lwow, 1872. - T.3. - 316 s. Bullarii franciskani epitome sive summa bullarum in eiusdem bullarii quattuor prioribus tomis relatarum addito supplemento / Reverendissimi patris magistri Dominici Reuter. - Apud Claras Aquas: Typis collegii s.Bunaventurae, 1908. - T.4. - 349 s. Codex diplomatics Regni Poloniae et Magni Ducatus Litvaniae in quo pacta, foedera, tractatus pads, mutuae amicitiae, subsidiorum, indudarum, commerdorum...aliaoque omnis generic publico nominee actorum, et gestorum monumenta nunc primum ex archivis publicis eruta ac in lucem protracta, rebus ordine chronologico dispostis, exhibentur. T.1. Vilnae: Ex Typographia Regia, et Reipublicae, Collegii Scholarum Piarum, MDCCLVIIII. - 624 s. Jana Dtugosza Kanonika Krakowskiego Dziejow Polskich. Ksisig dwanasde / Przektad K.Mecherzyriskiego. - T.3. Ks.910. - Krak6w, 1868. - 558 s. Kronika Jana z Czamkowa archidyakona Gnieznienzskiego, podkanderzego krolestwa Polskiego. (1370 -1384) / Ptzetozyl z tadnskiego, wstfpiem і przypisami uzypelnit J.Zierbillo. - Warszawa, 1905 -196 s. Monumenta Medii Aevi Historica. Resgestas Poloniae illustrantia / Coll. et opera Anatoli Lewicki. - Cracoviae: Sumtibus Academiae Literarum Cracoviensis, 1891. -T . 12. (Codicus epistolaris saculi ducimi quinti) 1382-1445.-531 s. Monumenta Poloniae Historica. Pomniki dzejowe polski / A.Bielowski. - T.2. - Krakow, 1872. - 998 s. Аулих В. Историческая топография Древнего Галича // Славянские древности. - К.: Наукова думка, 1980. - С. 133-162. Бєняк Я. Вигасання галицько-волинської княжої династії II Галичина та Волинь в добу середньовіччя: До 800 річчя з дня народження Данила Галицького. - Львів, 2001. - С. 79-85. Войтович Л. Княжа доба на Русі: портрети еліти. - Біла Церква, 2006. - 784 с. Войтович Л. Королівство Русі: факти і міфи // Дрогичинь 1253. Матеріали Міжнародної наукової конференції з нагоди 755-ї річниці коронації Данила Романовича. - Івано-Франківськ, 2008. - С. 4-17.

науковий збірник

14. Волощук М. До питання про етнічне та соціальне походження Судислава (Бернатовича?) II Прикарпатський ві сник НТШ. Думка, Івано-Франківськ, 2008. - № 3 (3) - С.127-145. 15. Волощук М. Походьі Лайоша Анжуйского против Литвьі в польской историографии XIX - начала XXI вв. II 1 Kryziaus karu epocha baltijos regiono tatu. Istorineje samoneje. Moksilinu straipsinu rinkinys. - 2007 - S.303-318. 16. Грушевський M. Історія України-Руси в 11 т., 12 кн. Т. IV. XIV-XVI віки відносини політичні. - К. наукова думка 1993 - 535 с. 17. Лукомський Ю., Петрик В. Нові матеріали до відтворення елементів містобудівельної структури Галича ХІІ-ХІІІ ст. II Галичина та Волинь у добу середньовіччя: До 800 річчя з дня народження Данила Галицького. - Львів, 2001. С.166-182. 18. Лукомський Ю. Успенський собор Давнього Галича (За результатами нових досліджень 1992-2000 років) II Запис ки НТШ. - T.CCXLIV. Праці археологічної комісії. - Львів, 2002. - С.578-607. 19. Мельничук О. Стародавній Галич в історії католицької Церкви XII-XIV ст. (за археологічними даними) II Галицька митрополія в історії європейського християнства. Матеріали Міжнародної наукової конференції. - Галич, 2009. С.242-244. 20. Пастернак Я. Старий Галич - археологічно-історичні досліди у 1850-1943 pp. 2-е видання. - Івано-Франківськ, 1998.-346 с. 21. Петрушевич А. Исторические известия о церкви св. Пантелеймона близ города Галича теперь костел св. Станислава оо. Францисканов, яко древнейшем памятнике романского зодчества на Галицкой Руси с первой полвиньї XIII столетия. - Львовь, 1881. -118 с. 22. Стасюк А. Княжий Галич у археологічних студіях Л.Чачковського та Я.Хмілевського I I Галич і Галицька земля в державотворчих процесах України. Матеріали Міжнародної наукової конференції. - Галич, 2008. - С.112-114. 23. Томенчук Б. Археологія городищ Галицької землі. Галицько-Буковинське Прикарпаття. Матеріали досліджень. 1976-2006 pp. - Івано-Франківськ, 2008. - 696 с. 24. Томенчук Б. Археологія некрополів Галича і Галицької землі. Одержавлення. Християнізація. - Івано-Франківськ: Гостинець, 2006. - 327 с. 25. Томенчук Б. Внутрішня система оборони Давнього Галича II Галич і Галицька земля в державотворчих процесах України (Матеріали міжнародної ювілейної наукової конференції*) Івано-Франківськ, 1999. - С. 65-77. 26. Томенчук Б. Давній Галич в історії церкви (XII - поч. XVII ст.) II Вісник Прикарпатського університету: Історія. Ви пуск 3. - Івано-Франківськ, 2000. - С. 3-12. 27. Томенчук Б. Три періоди розвитку історичної топографії Давнього Галича II Галичина. - Івано-Франківськ, 1997. № 1. - С.19-28. 28. Фіголь М. Мистецтво стародавнього Галича. К.: Мистецтво, 1997. - 223 с. 29. Чачковський Л., Хмілевський Я. Княжий Галич. - Станіславів, 1938 - 77 с. 30. Abraham W. Powstanie organizacyi kosciota tecinskiego na Rusi. T.1. - Lwow, 1904. - 418 s. 31. Czotowski A. O potozeniu Starego Halicza II Pami^tnik drugiego zjazdu historyk6w polskich we Lwowie. - Lwow, 1890. -S . 1-23. 32. Czotowski A. Dawne zamki і twierdze na Rusi Halickiej. - Lwow, 1892. - 70 s. 33. Luszczkiewicz W. Koscioi we sw. Stanistawie pod Haliczem z resztami romanskiej cerkwi Pantalemona. - Krakow, 1880. - 20 s. 34. Petenski J. Halich w dziejach sztuki sredniowiecznej na podstawie badan archeologicznych і zr6del archiwalnynch. Krak6w, 1914.-207 s, 35. Szaraniewicz I. O rezultatach poszukiwan archeologicznych w okolicy Halicza w r. 1884 і 1885. II Przeglqd Archeologiczny. - Lwow, 1890. - S. 1-89.

науковий збірник

Сергій ПИВОВАРОВ (Чернівиі)

ВІЙСЬКОВА СПРАВА СЕРЕДНЬОВІЧНОГО НАСЕЛЕННЯ БУКОВИНИ (за матеріалами горолиша в с. Зелена Липа) У вітчизняній історичній науці важливе місце займають питання пов’язані із військовою справою се редньовічного населення України. На особливу увагу серед них заслуговують роботи присвячені до слідженню еволюції військової техніки, розвитку оборонних споруд, озброєння окремих регіонів. їх де тальне вивчення на регіональному рівні дає змогу скласти узагальнюючу картину розвитку військової справи на території України в конкретний історичний період. Одним із таких регіонів є Середнє Подністров’я, де тривалий час проводяться дослідження ряду ар хеологічних пам’яток доби середньовіччя. З-поміж них на незаперечну увагу заслуговують матеріали із пам’яток XIV ст. їх вивчення дає змогу простежити не тільки еволюційний розвиток військової спра ви, з’ясувати ступінь зовнішніх впливів й запозичень, простежити військову присутність представників різних держав у регіоні, а й дослідити складні й часто суперечливі питання політичних відносин на цих землях після занепаду Галицько-Волинської держави. Досить значна кількість матеріалів XIV ст. отримана в результаті розкопок Буковинського центру археологічних досліджень при ЧНУ ім. Ю.Федьковича на середньовічному городищі в с.Зелена Липа Хотинського району Чернівецької області Городище, від якого збереглася система масивних валів та глибоких ровів, розміщено в ур. Го родище (Щовб). Воно розташовуються на високому мису, утвореному корінним берегом Дністра та долиною річки Зіньків (Заньків), у північно-східній околиці села. Пам’ятка (в історіографії відома, як Перебиківське городище) була виявлена Б.О.Тимощуком і досліджувалася ним у 1969-1970 pp. [23, 1-10; 24,291 -292; 25,12-13; 26,87-93,182]. Знайдені на городищі матеріали дозволили досліднику ви значити час його існування в межах другої половини XIII - середини XIV ст. Нові роботи по вивченню пам’ятки були здійснені експедицією під керівництвом автора протягом 2000 - 2004 pp. та рятівними дослідженнями у 2008 -2009 pp. Дослідження городища дозволило отримати цінні дані про військову справу населення XIV ст. у Середньому Подністров’ї. Перш за все привертають увагу оборонні укріплення пам’ятки, які склада ються із 4 смуг (вали і рови), які захищали центральний майданчик городища із напільної сторони та закінчення мису. Перший дугоподібний вал із ровом довжиною 225 м (висота валу 1-1,8 м, ширина - 6-8 м, ширина рову 4-6 м, глибина - 0,5-0,7 м.) захищав з напільної сторони досить велику площадку мису. Він був споруджений, очевидно, ще в ранньозалізному і використовувався у середньовічний час. Через 320 м площадку мису, яка природно сильно звужується, захищав ще один рів із валом. Його довжина 25 м (висота валу 1,5-2 м, ширина - 6-7 м, ширина рову 6-8 м, глибина - 2-2,5 м). На ступний рів і вал (висота валу 1,7 м, ширина - 7-9 м, ширина рову 8 м, глибина - 2 м) знаходилися на віддалі 57 м від першого. Вони навскіс перегороджували площадку мису. В східній частині вал має округле завершення, можливо, в цьому місці знаходилася башта. Через 7 -1 5 м від нього знаходили ся рів і вал (висота валу 1,5-2 м, ширина - 8-9 м, глибина рову - 3,4,5 м, ширина -1 6 м), які захищали центральну площадку городища розмірами 56-37 м. Із протилежного боку площадки знаходилися вал та рів (висота валу 0,7 м, ширина - 7-9 м, ширина рову - 8-10 м, глибина - 2-2,5 м). Зразу ж за ним розташовувалася площадка розмірами 30x18 м, де виявлені рештки дерев’яної башти, а нижче по схилу мису вал (висота валу 1-1,5 м, ширина - 5-6 м) та рів-ескарп (ширина рову 9-16 м, глибина -1-1,5 м). Таким чином, городище мало ешелоновану оборонну систему, яка із напільного боку скла дала захищену територію загальною довжиною близько 380 м., а з боку кінця мису - 25 м. В оборонну систему входили, очевидно, також дві дерев’яні башти розташовані з обох кінців мису.

науковий збірник

Під час досліджень городища було виявлено велику кількість предметів озброєння, захисних обладунків, спорядження вершника та бойового коня (рис. 1). Городище, очевидно, було взято штурмом і всі його будівля спалені. Одну із найчисленніших категорій знахідок на пам’ятці становлять залізні наконечники стріл (болтів) арбалетів (82 екземпляри) (рис. 1, 1-2) і луків (24 екземпляри) (рис. 1, 4-5), як оборонців городища, так і нападників. Вони в залежності від способу з’єднання з древком, поділяються на втульчасті та черешкові. На городищі переважають втульчасті наконечники стріл, як від арбалетів, так і луків. Втульчасті наконечники арбалетних стріл за своїми розмірами поділяються на три групи: великі (довжина 10,2 - 8,5 см, вага 75,5 - 35 г), середні (довжина 7,7 - 6,7 см, вага 33 -20 г) і малі (довжина 6,5-5,6 см, вага 1 7 ,5 -1 4 г.). Черешкові наконечники арбалетних стріл представлені лише двома екземплярами: великим (довжиною 11,5 см, вага 75,5 г ) та середнім (довжина 8,4, вага 43 г) До ар балетних стріл належить також кістяні наконечники довжиною 5 - 6,4 см і вагою 3,5 -5 г. Виявлені наконечники арбалетних стріл знаходять аналогії в європейських матеріалах XIV ст. За А.Ф.Медведевим, вони відносяться до типу 4,5,8 (пірамідальні з ромбовидною головкою квадратною в перетині, пірамідальні квадратного перетину з гранню у вигляді гострого листка, лавролисті ромбіч ного перетину) [15,94.]. В кожному із типів виділяються окремі варіанти, які розрізняються розмірами. Черешкові наконечники належать до типу 15 - квадратного перетину з ромбовидною гранню, зрізани ми кутами та типу 16 ромбічного перетину з ромбовидною гранню і зрізаними кутами [15,95-96]. Таких типів арбалетні наконечники відомі за знахідками в шарах XIV, першої половини XV ст. у Новгороді, Гродно, Виборзі, Мстиславлю [1, 68: 5, 139; 15, 94-95; 27, 118-125], Луцьку, ВолодимиріВолинському, Ізяславлі, Сокільці, [28, 131; 4, 77], відомі вони і в старожитностях Польщі (Слошев, Легніца, Сідлятков, Новий Тарг) [37, 272; 34, 90; 36, 509; 31, 77-104], Латвії [15, 95-96], Угорщини та Румунії [ЗО, 323-337]. Велика кількість наконечників арбалетних стріл, знайдених на городищі вказує, що арбалет нале жав до найголовнішого виду ручної метальної зброї, яким були озброєні вояки залоги. Крім того, це зайвий раз підтверджує, що арбалет на Русі в XII - XIV ст. переважно використовувався у фортечній та облоговій війні. При цьому арбалети у масовій кількості використовувалися під час захисту стаціо нарних фортифікацій. Однак градація в розмірах і вазі наконечників чітко свідчать, що вояки мали на озброєнні арбалети різної потужності, а, отже, і типу. Так, стріли з важкими наконечниками (50-70 г) застосовувалися для стрільби з арбалетів, сила натягування яких була не менше 400 кг і належала до типу “a tour”. Цей тип арбалета складався з дерев’яного ложа із залізним луком, натягувався за до помогою спеціального помпастного блока, на Русі його називали “коловоротом”. Арбалети цього типу масово з’являються на озброєнні європейських військ в XIV ст. і продовжували використовуватися ще й у XV ст. [17,122; 18,104-104]. Інші наконечники стріл вказують, що їх використовували до двох типів арбалетів легкого типу (“a pied de biche” та “а сгіс”), потужність яких була значно меншою від попереднього. Натягувалися такі арбалети при допомозі арбалетного гачка, який кріпився на поясі, та упорної скоби (типу стремен) [3,138-147]. Один із таких гачків та упорна скоба «стремено» були виявлені під час дослідження городища. Гак для натягування арбалетної тятиви досить масивний, він має довжину 13,5 см, ширину 3,5 см, в пе ретині стержень - 1 см (рис. 1, 6). У його верхній частині є прямокутний отвір 2x1,2 см для кріплення до пояса. Арбалетне «стремено» (рис. 1,3) має висоту 16 см, у місці кріплення до арбалетного ложа його ширина 6,5 см. Ймовірно, що гак і «стремено» використовувалися для арбалетів легкого типу [17,122]. Можливо, що до деталей механізму арбалета належали ряд залізних предметів, знайдених на городищі, але пошук їм аналогій ще не дав позитивних результатів. Наконечники стріл від лука представлені двошипними втульчастими та черешковим екземплярами. Перші мають довжину від 6 до 4,6 см та вагу від 12 до 4,8 г, другі - від 6,7 - 6 см в довжину та вагу від 7,5 до 4 г. Крім наконечників стріл, на городищі трапилися дві кістяні насадки - свистки на древко

науковий збірник

стріли від лука. Вони бочкоподібної форми, пустотілі всередині і мають по два, три розташованих навпроти отвори. Такого типу насадки на стріли добре відомі в монгольських та золотоординських старожитностях XIII - XIV ст. [16,218-219]. Вони призначалися для закріплення палаючого клоччя чи трута та створення шумового ефекту при нападі на ворога [6,84]. Очевидно, що такими стрілами були озброєні кочівники, які проживали у цей час між Прутом та Дністром. Знахідки подібних насадок на стріли (всі вони пошкоджені від удару в перешкоду) може свідчити, про участь кочівницьких елементів серед воїнів, які штурмували городище. До захисного озброєння, знайденого на городищі, належать рештки пластинчастого панцира (рис. 1,8) та кольчуги. Найбільше виявлено пластин від панцира. Всього знайдено 56 панцирних пластин, їх частин, пряжки та наконечники від поясів, якими доспіх фіксувався на тілі воїна. Виявлені пластини належать до захисного озброєння, яке на Русі називалося “брони дощатьіе”, піз ніше “зерцала”, “куяк” [8,15,19]. В польських джерелах подібні доспіхи називалися “іорра, due іорре, lorica, pancemikum”, у західноєвропейських писемних матеріалах вони фігурують як “pair de plattes, coat of plate, plates” [36,64]. Знайдені пластини мають різні розміри (найбільша довжина 13, ширина - 6 см, при товщині 1-1,5 мм) та форму (прямокутні, прямокутні із зрізаними кутами, підтрикутні, підквадратні, із зубчатою ниж ньою частиною тощо), на всіх них знаходяться заклепки, з допомогою яких вони кріпилися до осно ви. Із таких пластин складалися, очевидно, нагрудники з короткими рукавами типу бригантини. Вони виготовлялися із шкіри чи тканини, на які приклепувалися залізні пластини [2,188-205; 19,138-150]. Ці захисні обладунки захищали від арбалетних стріл та ударної зброї. Значна кількість пластин на городищі свідчить, що панцирний доспіх був основним захисним озброєнням місцевих воїнів. На городищі було виявлено також декілька частин кольчужного “полотна”, яке складається із 3-4 переплетених між собою кольчужних кілець (діаметр 1,2 см, товщина 1-1,5 мм) та значну кількість розрізнених фрагментів кілець. Аналогічні кольчуги добре відомі в давньоруських та європейських старожитностях [8, 7-15]. Можливо, що елементами кольчуги доповнювався пластинчастий панцир, зокрема з них виготовлялися короткі рукави. До ударної зброї знайденої на городищі відноситься великий бойовий ніж-тесак, або короткий меч (довжина 41, 5 см, ширина леза 3 см), який має із правої сторони виступ-фіксатор для кріплення на поясі. Аналоги подібному типу зброї поки що невідомі. Інші предмети озброєння з городища представлені фрагментарно, це частини бойового ціпа (рис. 1,7), пращі, уламки лез і руків’я бойових ножів - кордів, уламки залізної та бронзових оковок піхв та гард (перехресть) кинджалів і бойових ножів. На пам’ятці виявлено також елементи спорядження вершника та бойового коня. До них належать шпори (остроги), вудила, підкови, підпружні пряжки, оздоблення вуздечок, сідел, упряжі. Шпори представлені 10 знахідками. Вони мають характерний вигин основи, шиловидний відрос ток в нижній частині, довгий роздвоєний на кінцівці держак (шип) для коліщатка чи зірочки та вигну ті дуги з прямокутним чи вісімкоподібними закінченнями (петлями) та двома розташованими поряд отворами для кріплення (рис. 1, 9-10). Загальна довжина збережених частин шпор становить 15-11 см, найбільша віддаль між дугами - 6,5-8 см, розміри петель -1,6-2 см, діаметр отворів - 0,3-0,4 см. Елементами фіксації шпор до взуття, як показують знайдені повністю збережені шпори із кріпленням, були невеликі залізні та бронзові пряжки з трапецієподібною рамкою (рис. 1,12). Виявлені шпори належать до типу V, за О.Н. Кірпічніковим, із подвоєнимими крутими петлями та колесом [9,67-68]. Такі шпори почали з’являтися ще в XIII ст., а найбільшого поширення набули в XIV ст. Аналогії шпорам із досліджуваного городища знаходяться в польських, угорських середньовічних старожитностях [32, 164,168,174-177; 37, 504], відомі вони і по знахідкам на українських землях [4, 79; 10,278]. Заслуговує на увагу факт відсутності, на переважній більшості шпор, зірочки (коліщатка). Очевидно, що ці елементи шпор виготовлялися із дорогоцінних металів. Єдине знайдене коліщатко не

науковий збірник

знаходилося в шпорі і було вияв лено в культурному шарі. Воно до сить масивне, зроблене із заліза, має діаметр 3,8 см та 44 насічки. До спорядження верхового коня належать ланки залізних кільчатих вудил довжиною 10 та 8 см, діа метри кілець відповідно 1-2см та 0,5-0,4 см та великі залізні пряжки підпруг сідла. Останні досить ве ликих розмірів 7x5 см і мають фі гурні виступи. За західноєвропей ськими аналогіями вони належать до XIV ст. [9, 77-78]. На городищі знайдено також зна чну кількість підків та їх фрагментів. Виявлені підкови масивні, розміра ми 12x11,5 см, 8x7 см, вони мають в середній частині спеціальні ка навки та по 3 отвори на кожній дузі (рис. 1, 11). Характерною особли вістю знайдених підків є наявність порівняно великого гакоподібного виступу висотою до 1 см на кінцях. Наявність підків такого типу є свідченням присутності на горо Рис. 1. Предмети озброєння з городища XIV ст. в с.Зелена Липа: наконеч дищі кіннотників, як правило, важники арбалетних стріл (1,2), наконечники стріл від лука (4,5), «стремено» коозброєнних. Крім того, підкови в арбалету (3), гак для натягування арбалету (6), деталь кріплення бойо вого ціпа (7), панцирна пластина (8), підкова (9), пряжки (12). цей період були необхідним еле ментом спорядження коней, які використовувалися для перевезення купецьких возів. Аналогії підковам з даного городища відшуку ються в польських, молдавських, угорських матеріалах [29,447; ЗО, 333; 38,144], їх знахідки відомі й на українських землях [10,278]. Дослідження оборонних споруд городища та знайдені на ньому предмети озброєння і спорядження до зволяють отримати важливу інформацію з минулого цього регіону і поставити ряд питань, щодо військо вої справи та організації війська на Буковині у другій половині XIV ст. Отримані матеріали засвідчують, що фортифікації городища були збудовані за певним планом, розраховані на протидію метальній артилерії та здатністю до тривалої облоги. Гарнізон укріплення, ймовірно, був сформований з вояків-професіоналів, очевидно, різного етнічного походження, які були оснащені сучасною, для того періоду, зброєю. Зокрема, арбалетами різних типів і загоном важкоозброєнних кіннотників. Певне світло на державну приналежність цього укріплення проливають нумізматичні та сфрагістичні знахідки. Серед останніх, особливо важливе значення має свинцева печатка-матриця (для відтиску на воску), на якій читається напис латинськими літерами „wewod” тобто „воєвода” та свинцева привісна печатка із зображенням фортечних воріт та лілії. Ці сфрагістичні матеріали, вочевидь, слід пов’язати із діяльністю угорської королівської адміністрації, яка прагнула укріпитися в Подністров’ї після упадку Руського королівства (Галицько-Волинської держави) в другій половині XIV ст. Можливо, що городище в Зеленій Липі є рештками фортеці Нестервар (.Дністров ський замок”), про спорудження якої відомо в писемних джерелах [7,114].

науковий збірник

Отже, матеріали із городища дозволяють глибше довідатися про рівень розвитку військової справи в Середньому Подністров’ї у XIV ст. та деталізувати перебіг військово-політичних подій пов’язаних із поділом спвдщини Галицько-Волинської держави. Джерела та література 1. Алексеев Л.В. Мстиславский детинец в XII - XIV вв. // Росийская археология. -1995. - №3. - С. 60-76; 2. Белецкий В.Д. Псковская зкспедиция Зрмитажа (к итогам раскопок 1954-1987 гг.) II Итоги археологических зкспедиций. - Лм 1989. - С. 188-205; 3. Бережинський В.Г. Озброєння війська Київської Русі II Археологія. - 1998. - №2. - С. 138-147; 4. Виногородська Л.І. Предмети озброєння та обладунків XIV-XV ст. з розкопок замків на Побужжі II Держава та армія. - Львів: Львівська політехніка, 2006. - №571. - С. 74 - 84; 5. Воронин Н.Н. Древнее Гродно // Материальї и исследования по археологии. -1954. - №41. - 239 с.; 6. Данилов В.В. Предметьі вооружения, снаряжения всадника и коня из Суздаля // Материальї по средвековой археологии Северо-Восточной Руси. - М., 1991. - С. 78-101; 7. Дашкевич Я. Степові держави на Поділлі та в Західному Причорномор’ї як проблема історії України XIV ст. II Матеріали і дослідження з археології Прикарпаття і Волині. - 2006. - Вип. 10. - С. 112-121; 8. Кирпичников А.Н. Древнерусское оружие. - Л.: Наука, 1971. - Вьіп. 3. - 91 с.; 9. Кирпичников А.Н. Снаряжение всадника и верхового коня на Руси IX - XIII вв. - Л.: Наука, 1973. -140 с.; 10. Корчинський О. Зудеч (короткий підсумок археологічних досліджень) II Матеріали з археології Прикарпаття та Волині. - 2007. - Вип. 11.-е. 264-280; 11. Косточкин В.В. Русское оборонное зодчество конца XIII - начала XVI веков. - М.: Изд-во АН СССР, 1962. 2887 с.; 12. Кренке Н.А., Курмановский Н.А. Предметьі вооружения XV - XVII вв. из равкопок Романового двора в Москве // Российская археология. - 2008. - №1. - С. 104-112; 13. Медведев А.Ф. Оружие Новгорода Великого // Материальї и исследования по археологии. -1959. - №65. - С. 121-191; 14. Медведев А.Ф. К истории пластинчатого доспеха на Руси II Советская археология. -1959. - №2. - С. 119-134; 15. Медведев А.Ф. Ручное метательное оружие. Лук и стрельї, самострел. - М.: Наука, 1966. -182 с.; 16. Немеров В.Ф. Воинское снаряжение и оружие монгольского воина XIII - XV вв. // Советская археология. -1987. №2. - С. 212-227; 17. Пивоваров С. Озброєння воїна XIV ст. з Середнього Подністров’я (за даними археологічних розкопок в с.Зелена Липа) II Матеріали V конгресу Міжнародної асоціації україністів. Історія: Збірник наукових статей. Чернівці: рута, 2003. -Ч . 1. -С . 120-124; 18. Пивоваров С.В. Археологічні матеріали XIV ст. з пам’яток межиріччя Верхнього Пруту та Середнього Дністра II Suceava. Anuarul complexului muzeal Bucovina. - Suceava, 2007. - T.XXXI-XXXIII. - P. 103-126; 19. Плавінскі M.A. Засцерагальне узбраенне IX-XIII ст. на тзрьіторьіі Беларусі II Гістарьічна-археалагічньї зборнік. Мінск, 2001. - №16.-С . 138-150; 20. Рьібина Е.А. Готский раскоп II Археологическое изучение Новгорода. - М.: Наука, 1978. - С. 197-226; 21. Терський С. Археологія доби Галицько-Волинської держави. - Львів, 2002. -108 с.; 22. Терський С. Лучеськ X-XV ст. - Львів: Львівська політехніка, 2006. - 251 с.; 23. Тимощук Б.О. Звіт про розкопки древньоруського городища в с.Перебиківці Хотинського району Чернівецької області в 1969 р. // Науковий архів Інституту археології HAH України. - ФЕ. - №5502. -1969. -1 0 с.; 24. Тимощук Б.А. Воєнная крепость ХІІІ-ХІУ вв. на Среднем Днестре II АО 1969. - М.: Наука, 1970. - С. 291-292; 25. Тимощук Б.О. Археологічні дані про приналежність Північної Буковини до Галицької Русі в XII - ХІУ ст. // Мину ле і сучасне Північної Буковини. - К.: Наукова думка, 1972. - С. 7 -1 3 ; 26. Тимощук Б.О. Давньоруська Буковина. - К.: Наукова думка, 1982. - 206 с.; 27. Тюленев В.А. К вопросу о до шведском поселений на месте Вьіборга II Новое в археологии СССР и Финляндии.-М .: Наука, 1984.-С . 118-125; 28. Шокарев Ю.В. Луки и арбалетьі. - М.: ACT. Астрель, 2001. -174 с.; 29. Cheptea S. Descoperile arheologice din 1963 de la Siret //Apcheologia Moldovei. -1972. - T. VII. - p. 331-141; 30. Gajewska M., Kruppe J. The catchedral’s hill of Frombork. Braniewo district, in the licht of regent archaelogikal research II Archaelogia Polona. - Wroclaw-Warszawa-Krakow, 1964. - S. 323-337; 31. Kaizer L. Folwark і stacja krolewska w Brodni kolo Sieradza // Folia archaelogica . - Lodz, 1994. - № 18. - S. 77-104; 32. Kolodziejski S. Les eperons a molette du territoire de la petite Pologne au moyen age II Memoires archeologiques. Lublin, 1985.-S . 161-179; 33. Kotowicz P.N. System militarny Sanoka we wczesnym sredniowieczy II Akta militaria medievalia. - Krakow-Sanok, 2005. -S.61-85; 34. Lenczyk G. Wyniki dotychczasowych badan na Tyncu pow. Krakow II Materialy archeologiczne. -1956. - T.1. - S. 7-61; 35. Nadolski A. Studia nad uzbrojeniem polskim w X, XI і XII wieku //Acta archaelogica uniwersitatis Lodziensis. - Lodz, 1954.-№ 3.-287 s.; 36. Nadolski A., Lewandowski M. Bron strzelecza // Uzbrojenie w Polce Sredniowiecznej 1350-1450. - Lodz, 1990. - S. 143-153; 37. Nadolski A. Bron і stroi rycerstwa polskiego w sredniowieczu. - Wroclaw -Warszawa, 1979. -128 s.; 38. Spinei V. Universa Valachica. - Chisineau: Cartdidakt, 2006. - 780 p.; 39. 2ygulski J.Z. Bron w dawnej Polsce (Na tie uzbrojenia Europy і bliskiego Wschodu). - Warszawa, 1975. - 336 s.;

науковий збірник

Мирослав ВОЛОШУК (Івано-Франківська обл.)

DOMINUS NOSTER BELA GALACIAE REX. ПРОБЛЕМА ОНОВЛЕННЯ ТИТУЛУ УГОРСЬКИХ КОРОЛІВ В КОНТЕКСТІ ВІЙСЬКОВИХ ПОДІЙ РУБЕЖУ 80 - 90-pp. XII ст. Угорська середньовічна історія пов’язана з історичним минулим Галицької землі надзвичайно тісно. Формування кордонів останньої, функціонування суспільних інститутів часто відбувалося за прямого, дуже сильного впливу збоку угорців. Подібні тенденції відбувалися на транскордонному рівні, через обопільні переселення вихідців зі східнослов’янського світу до Угорщини і мадяр у прикарпатські зем лі, активний товарообмін, розвиток видобувних та переробних галузей господарства, зокрема - ви добуток ропи та солеваріння. Такий стан речей об’єктивно був найбільш стабільним в роки прямого правління монархами із роду Арпада територією Верхнього і Середнього Подністров’я наприкінці XII - у першій половині XIII ст., за постійної присутності тут військових контингентів короля, герцогів, представників нижчої знаті, білого і чорного духовенства. Наявність цілого роду династичних, політичних, дипломатичних підстав дозволили Ендре II (Andreas, 1205 - 1235 pp.) у 1205 р. добавити до власного доволі об’ємного титулу чергову при ставку - Galitiae Lodomeriaequae Rex, виступивши, таким чином, після смерті Романа Мстисла вовича верховним сюзереном Галицької землі, покровителем спадкоємців загиблого під Завихостом князя, оборонцем їхніх прав на втрачені володіння. Однак титулування Ендре монархом Галичини в угорській королівській традиції, як переконана абсолютна більшість вчених, не було піонерським. Вперше подібне звертання у одному із актів від 1094 p. (Ladislaus, Dei gratia, Hungariae, Dalmatiae, Croatiae, Sclauoniae, Ramae, Seruiae, Galitiae, Lodomeriaeque Rex [2,488]) використав король Яасло I (Ladislaus, 1077 - 1096 pp.), хоча на сьогоднішній день у істориків не залишилося сумнівів у фальсифікованості приведеного документів. Очевидно, що він був створений у XIII ст., будучи по кликаним довести тяглість використання угорськими королями титулів із прямою приналежністю до Галичини і Волині. При цьому титул містить цілий ряд територій, які в кінці XI ст. угорцям ще не на лежали, зокрема, Хорватія, Далмація, Славонія, Рама і Сербія, послідовно приєднувані від 1104 р. Значно серйозніше дослідники поставилися до факту вживання у 1189 р. королем Белою III (Bela, 1172-1196 pp.) титулярної формули Galaciae (sic!!!) Rex (in origine: Domini nostri Belae, gloriosissimi regis Vngariae, Dalmatiae, Croatiae, Ramaeque, et Galaciae [5,178; 6,217]), використаної, як констатує офіційна центральноєвропейська історіографія, в ході військової кампанії короля до Галичини. Сумні вів у достовірності титулу практично немає ні в кого, однак, наш погляд, засвідчувати його безапеля ційну приналежність до Галицької землі передчасно. Проблема титулування Бели в якості саме Galaciae (а не Galiciae) Rex доволі заплутана. На перший погляд, в лексичній формі титулу короля має місце звична для середньовічних канцелярій описка, яких було чимало при використанні схожої за звучанням географічної термінології. Однак саме фор му Galaciae Rex, відому із кількох актів 1189 -1190 pp., без будь-яких змін монарх використовував до 1190 р. Тим більш загадковим виглядає даний факт, оскільки його син Ендре II за весь період свого правління лише одного разу вжив граматично невірну форму титулу Galacie Rex [7, №2]. Усі інші ви падки вживання цього титулу, починаючи від 1205/06 p., були вірними, за незначними винятками, які поодиноко зустрічалися в періоди правління Бели IV (1238 p.), Ласло V (1279 р.) Ендре III (1293 р.) [1, 417; 3,131; 4,507; 7,139] та ін. В даному випадку укладачі актів, без сумніву допускалися граматичної помилки, оскільки угорські королі традицію титулування себе «галицькими» володарями зберігали навіть після 1253 р.

науковий збірник

Хоча ще один із перших укладачів та видавців угорських середньовічних актів Г.Феєр [5,181] вва жав, що титул Бели III Galaciae Rex відображає певну приналежність Галичини до володінь Арпадів, ми не до кінця переконані у подібному твердженні. При цьому аналіз історіографії показує, що наші застереження не являються єдиними. Із певним сумнівом прийняв даний диплом М.С. Грушевський [8,449]. Обходить вказане питання у своїх працях О.Майоров [11,226-243; 12,281-284], не акцентує на даній проблемі свою увагу у одній із останніх спеціальних статей П.Стефанович [14,208-220]. При цьому, чимало українських, російських та ряд зарубіжних вчених були впевнені у вияві претензій короля до Галичини (не бачимо сенсу при водити посилання, бо в такому випадку довелося б вказувати на майже усі праці, присвячені історії Галицької землі, написані від XIX ст. і до сьогодні). Серед найбільш послідовних - сучасна дослідниця русько-угорських відносин IX —XIII ст. М.Фонт [16,104; 17,181-182; 18,9-17]. Вже згадуваний нами російський історик О.Майоров у одній зі своїх статей показав, що при окремих західноєвропейських дворах (у Франції, Італії, Англії та ін.) часто для означення Галичини викорис товували термін Gallacia/Gallatia [13, 78-83], тим самим ще більш ускладнюючи розв’язання нашого питання, оскільки без сумніву в контексті постійних хрестових походів про анатолійську Галацію ка толицькі монархи знали. Війська рицарів після форсування Босфору у ході перших двох кампаній рухалися на Близький Схід саме через неї. Титул Galaciae Rex Бела вжив синхронно на фоні як військової кампанії до східнослов’янських земель, так і одночасно із по чатком III Хрестового походу, у якому певну участь приймала і угорська сторона. Через тери торію Арпадів абсолютно без перешкодно пройшли війська імператора Фрідріха І Барбаросси (Fredericus, 1152 - 1190 pp.). Сам Бела на момент пере бування імператора в Угорщині всіляко його вшановував і обда ровував. Між монархами відбу лися певні переговори. Згодом німецькі полки, супроводжувані до Балкан 2-тисячним загоном Арпадів, розпочали військові дії в Малій Азії - землях, що в 60-х pp. XII ст. частково знаходилися в управлінні самого Бели (Олек сія), який на той час перебував при дворі імператора Мануїла Комніна (MavourjA A’ Kopvr)v6^, 1143-1180 pp.) (sic!) [9,326; 10, 132; 15,269-270; 19, 33-34]. На Фото 1 зображено надгробок Бели III, який знаходиться у соборі Матяша у м. Будапешт (Угорщина). Автор світлини - М.Волощук (10 листопада 2008 p.).

науковий збірник

На Фото 2 - місце поховання короля Бели III та його дружини, королеви Анни Антіохійської у м. Секешфехервар (Угорщина). Автор світлини - М.Волощук (ЗО квітня 2009 p.).

Молодий 15-річний герцог Бела при дворі Комнінів отримав друге ім’я Олексія, титул деспота, який в соціальній ієрархії імперії стояв вище севастократорів та кесарів, деякі володіння в межах Анатолії і навіть був заручений із донькою василевса Марією з метою майбутнього успадкування трону. Лише народження у Мануїла 14 вересня 1169 р. сина (майбутній імператор - Олексій II) змінили плани правлячої династії щодо угорського претендента, хоча й зберегли до 1180 р. мирні взаємовідносини з Арпадами [15,269-270; 19,33-47]. Від 1170 р. майбутній угорський король одружився із донькою герцога Антіохії і одночасно васала імператора Мануїла - Рене Шатільйонського - Анною. Володіння Рене практично сягали кордонів однієї із провінцій Ромейської імперії - Галатії, відомої з латиномовний документів, як Galacia. Відтак, ми не відкидаємо ймовірності прийняття Белою III титулу Galaciae Rex саме в контексті хрестоносного руху, а не кампанії до Галичини. Можливо король розглядав варіант відновлення впливів у Галатії посередництвом своїх зв’язків із тамплієрами та іншими хрестоносцями на фоні нової кампанії проти Салах-ад-Діна. Що важливо, припинення використання ним титулу Galaciae Rex припадає одночасно як на момент втрати Галича, так і на час загибелі Фрідріха Барбаросси, кому надав підтримку Бела в часі походу останнього до Сирії і Палестини. Тим більш загадковим виглядає подібна відмова від титулу, оскільки німецький імператор напере додні свого відправлення у Хрестовий похід виступив гарантом безпеки і відновлення на галицькому престолі колишнього князя - Володимира Ярославовича, який особисто просив його про допомогу. Фрідріх, таким чином, перетворився на свого роду формального сюзерена східнослов’янського во лодаря, після смерті якого Белі ніщо не заважало і надалі хоча б на рівні титулатури зберігати влас ні претензії щодо Галичини. Однак, аналіз історичних документів засвідчує іншу динаміку розвитку міждинастичних відносин згаданих вище правителів. До 1205/06 pp. у формулі звертання угорських монархів Галицька земля була відсутня.

науковий збірник

Відтак вважаємо, що територіальне та титулярне значення «Galaciae Rex» досі не до кінця з’ясоване і вимагає подальшого історичного розслідування. Джерела і література 1. 2. 3. 4. 5. 6. 7. 8. 9. 10. 11.

12. 13.

14. 15. 16. 17. 18. 19.

Codex diplomaticus Arpadianus continuatus / Ed. G.Wenzel. - Pest: Magyar Tudom£nyos Akademia, 1869. V.7.(1235-1260). -564 s. Codex diplomaticus Hungariae ecclesiastucus ac civilis / Ed. G. Fejer. - Budae, 1829. - Т.1. - V. 1. - 496 s. Codex diplomaticus Hungariae ecclesiasticus ac civilis / Studio et opera G.Fejer. - Budae: Typis Typogr. Regiae Universitatis Ungaricae, 1829. - T.4. - V.1. - 480 s. Codex diplomaticus Hungariae ecclesiasticus ac civilis / Studio et opera G.Fejer. - Budae: Typis Typogr. Regiae Universitatis Ungaricae, 1829. - T.5. - V.2. - 608 s. Codex diplomaticus Hungariae ecclesiasticus ac civilis / Studio et opera G.Fejer. - Budae: Typis Typogr. Regiae Universitatis Ungaricae, 1831. - T.7. - V.1. - 368 s. Codex diplomaticus Regni Croatiae, Dalmatiae et Slavoniae: In 14 v. / Collegit e digessit T.Smiciklas. - Zagrabiae: Ex officina societatis typographicae, 1904. - V.2. Hazai oklev6lt£r 1234 -1 5 2 6 1Szerkesztettek I. Nagy, F. Deak, Gy. Nagy. - Budapest: Knoll Karoly akad. Konywaros bizom£nya, 1879.-473 s. Грушевський M.C. Історія України-Руси: В 10 т., 1 кн. - К.: Наукова думка, 1992. - Т.2. - 640 с. История Византии: В 3 т. / Под ред. С.Д. Сказкина. - M.: Наука, 1967. - Т.2. История Венгрии: В 3 т. / Ред. колл. Т.М. Исламов, А.И. Пушкаш, В.П. Шушарин. - M.: Наука, 1971. - Т.1. 644 с. Майоров А.В. Бояре и община Юго-Западной Руси в собьітиях 1187 -1190 гг. (к проблеме внутриобщинньїх отношений в домонгольский период) // Средневековая и новая Россия. Сборник научньїх статей к 60-летию професора Игоря Яковлевича Фроянова. - СПб.: Изд-во Санкт-Петербургского университета, 1996. - С.226243 Майоров А.В. Галицко-Вольїнская Русь. Очерки социально-политических отношений в домонгольский пери од. Князь, бояре и городская община / Под ред. И.Я. Фроянова. - СПб.: Университетская книга, 2001. - 640 с. Майоров А. В. Известия Длугоша и Густьінской летописи о посещении византийским имератором Алексеем III Галича в 1204 году // Prospice sed respice: Проблеми славяноведения и медиевистики. Сборник научньїх статей в честь 85-летия В.А. Якубского І Отв. ред. А.Ю. Дворниченко. - СПб.: Изд-во СПбГУ, 2009. -С.71-116. Стефанович П.С. Отношения князя и знати в Галицком и Вольїнском княжествах до конца XII в. II Средневе ковая Русь / Отв. ред. А.А. Горский. - М.: Изд-во «Индрик», 2007. - Вьіп.7. - С. 120-220. Успенский Ф.И. История Византийской империи: В 3 т. - M.-J1.: АН СССР, 1948. Фонт Марта. Венгерско-русские политические связи в XII веке (1118 -1199 гг.) // Венгрьі и их соседи по Центральной Европе в Средние века и Новое время. Памяти Владимира Павловича Шушарина. Сборник статей / Ред. колл. Т.М. Исламов, А.С. Стьїкалкин, М.К. Юрасов. - М.: Конти, 2004. - С.86-115 Font М. Arpad-hazi kiralyok 6s Rurikida fejedelmek. - Szeged: Szegedi Kozepkorasz Muhely, 2005. - 3301. Font M. Ill Bela szerepe az 1180-as 6vek halicsi tronkuzdelmeiben // T6rt6neti Tanulm£nyok Del Pannoniabbl (A del-dunantuli torteneszek I. regionalis konferenctejanak valogatott eloadasi. Pecs, 1987. majus 9-10). - Pecs: Pecsi Akademiai Bizottsag, 1988. -T.1. - Old.9-17. Makk F. III. Bela es Bizanc // Szazadok / Szerkeszto S.Balogh etc. - Budapest: A Magyar tdrt6nelmi tarsulat kozlonye, 1982. - £vf.116. - Sz.1. - Old.33-35.. - Old.33-47

науковий збірник

Олександр ОСТАПЧУК (Київ)

ЛЕГЕНДАРНИЙ ГЕТЬМАН ПЕТРО КОНАШЕВИЧ САГАЙДАЧНИЙ Однією з актуальних проблем сучасної вітчизняної військової історії є дослідження видатних особис тостей, які навічно вкарбувалися у народну пам’ять. До таких видатних особистостей належить Петро Конашевич Сагайдачний. Метою пропонованої статті є висвітлення основних віх життєвого шляху гетьмана Петра Конашевича Сагайдачного. Ім’я славного гетьмана Петра Конашевича Сагайдачного не одне століття сяє над Україною, освіт люючи їй тернистий шлях до свободи і незалежності. Один із найвидатніших полководців Європи, державний діяч, дипломат, захисник української культури й духовності, поборник освіти — він уосо блював людину доби Відродження. Як і інші ренесансні особистості, Петро Сагайдачний піднісся до найвищих щаблів тодішньої освіченості, був титаном духу та думки, людиною могутніх пристрастей, кипучої, невтримної енергії. Петро Сагайдачний з'явився на Січі в останні роки XVI ст. Докладніше розповісти про попередній період його життя немає можливості, оскільки документальних даних об маль. Місце народження Петра Сагайдачного називає його сучасник Йоахим Єрлич у своєму творі «Літописець — або хроничка». Це село Кульчиці поблизу Самбора (нині Львівської області). Тут у сім'ї дрібного українського шляхтича приблизно у 1570 р. народився хлопчик, якого нарекли Петром. Церковний пам'янник Київського Золотоверхого Михайлівського монастиря доніс до нас ім'я батька майбутнього гетьмана — Конан, за українською вимовою — Конаш [4]. Навчався Сагайдачний в Острозькій школі на Волині, заснованій у 70-х роках XVI ст. Це був час особливого загострення ідейних протистоянь. Польська шляхта, загарбавши українські землі, вста новила тут тяжкий феодально-кріпосницький гніт. Жорстоким примусом насаджувався католицизм, велося насильницьке ополячування українців. «Вогнем і мечем» діяли в Україні єзуїти — представ ники войовничого католицького ордена. Відкриваючи свої школи-колегіуми, єзуїти перетворювали їх на знаряддя боротьби з православ'ям, викорінення культури, літератури та мови українців і білорусів. В Острозі Петро Сагайдачний не тільки глибоко опанував знання. Тут сформувався його прогре сивний, гуманістичний, патріотичний світогляд. Тож можна стверджувати, що Сагайдачний тривалий час перебував у атмосфері напруженого інтелектуального й духовного життя, де панували передові ідеї доби, порушувалися гострі політичні та ідеологічні питання, які хвилювали тодішнє українське суспільство. Згодом він потрапляє до Львівської братської школи, де зустрічається з Іовом Борецьким, з яким підтримував зв'язки до кінця свого життя. Вони були речниками спілки козаків та інтелігенції, яка тоді репрезентувалася переважно особами духовного стану. Після переїзду зі Львова до Києва Са гайдачний стає домашнім учителем у київського судді Аксака. Одразу ж після Брестського собору 1596 р. Петро Сагайдачний зайняв позицію неприйняття унії. Про це свідчить його твір «Пояснення про унію», який, щоправда, не дійшов до нас. Проте зберігся лист, у якому литовський канцлер Лев Сапєга називав цей твір «дуже цінним» [5; 7]. У відповідь на Брестську унію посилилися покозачення українського населення, втечі на Січ. Наприкінці XVI — на початку XVII ст. запорозьке козацтво, зрос таючи кількісно, стає могутньою військовою силою. Подався на Запорожжя й Петро Сагайдачний. Петро Конашевич Сагайдачний брав найактивнішу участь у походах і досить швидко, завдяки осві ченості, державному розуму, сильній вдачі, переконанням здобув високий авторитет. Спочатку його обрали обозним, доручивши відати всією артилерією Січі, згодом він очолює січове товариство — стає кошовим отаманом. Пізніше кілька разів його обирають гетьманом. З розвитком Запорозької Січі активного, наступального характеру набирає боротьба проти турецько-татарської агресії. Козаки не тільки давали відсіч навалам татарських орд і турецьких військ в Україну, але й самі наприкінці XVI ст. розгорнули наступ на володіння султанської Туреччини та її васала — Кримського ханства,

науковий збірник

намагаючись перенести військові дії на територію ворога. Перша така спроба була зроблена ще в середині XVI ст., коли Дмитро Вишневецький, спираючись на побудований на Малій Хортиці замок, водив козаків на кримські улуси [1; 4]. Отже, проти такої супердержави та її васала козаки й розгорнули справжню національно-визвольну війну. Стратегію цієї війни розробив Сагайдачний. Запорожці влаштовували морські та сухопутні походи на Крим та узбережжя Чорного моря. Петро Сагайдачний розробив і вдосконалив козацьку тактику морського бою, що було значним внеском у розвиток українського військового мистецтва. В морські походи козаки відпливали вночі перед новим місяцем. Багато чатувало на них перед виходом у море небезпек. Треба було проминути турецькі фортеці Кизи-Кермень, Тавань, Аслам-Кермень (там, де тепер Берислав і Каховка). За переказами, щоб перепинити прохід по Дніпру, турки постави ли посеред річки металеву браму, а від Кизи-Керменя до Тавані й далі до Аслам-Керменя протягли залізні ланцюги. «Чайки» завдали немало відчутних ударів могутньому турецькому флоту. А сила й значення флоту Сагайдачного настільки зросли, що друге десятиліття XVII ст. стало періодом майже повного панування козаків на Чорному морі. З середини першого десятиріччя XVII ст. Сагайдачний керував майже всіма значними походами — як сухопутними, так і морськими, що досягли на той час особливої сили, розмаху і масштабів. Із запо розької січової гавані виходило іноді понад 300 «чайок», в яких розміщувалося до 20 тисяч бійців [2]. Після розгрому у 1605 р. татарських орд на Подніпров’ї, козаки на чолі з Петром Сагайдачним улітку 1606 р. організували нову морську військову експедицію. Козаки кілька разів нападали на турецькі міста й фортеці Чорноморського узбережжя, ходили на Кілію і Білгород. З моря козаки атакували Варну і з боєм оволоділи цією важливою фортецею та великим портом султанської Туреччини. Було захоплено 10 турецьких галер із продовольством, товарами й екіпажами. Влітку 1608 р. запорожці провели сухопутний похід на Кримське ханство, захопили Перекопську фортецю й спалили її. А в наступному році, восени, в новий морський похід повів запорожців Сагайдачний. На 16 чайках козаки увійшли в гирло Дунаю, знову атакували Кілію, Білгород, а також Ізмаїл. Добою героїчних походів назвали історики ці морські козацькі експедиції, керовані Петром Сагай дачним. Як відомо, вони набули загальноєвропейського значення. Уряд Османської імперії боротьбу з козаками розцінював як найважчу, найскладнішу і найневідкпаднішу воєнну й зовнішньополітичну проблему. Найбільша держава тогочасного світу якою була Османська імперія мобілізувала майже всі свої збройні сили проти українських воїнів, котрі протистояли їм у битвах силами іноді в кілька десятків разів меншими, і все ж добивалися перемоги. Видатний історик запорозького козацтва Д. І. Яворницький зазначав: «Дивна сміливість, швидкість і руйнівна сила всіх цих козацьких походів на Крим і Туреччину перевершують будь-які описи. Вони можуть бути пояснені тільки тим, що на чолі козаків стояв такий геніальний проводир, яким був Петро Конашевич Сагайдачний» [8]. Особливо «врожайним» на події був 1616 p., коли воєнна слава запорожців сягнула апогею. Найзначнішим із походів того року слід назвати наступ на Кафу — основний невільницький ринок у Кри му. Коли Сагайдачний покликав у похід, тисячі козаків прибули на Січ. Успішно проминувши КизиКермень, Тавань та Аслам-Кермень, козацька флотилія підступила до Очакова й Кінбурна. Ще здале ку запорожці побачили, що перед лиманом вишикувалися турецькі кораблі, закриваючи вихід у море. Але запорозька ескадра сміливо атакувала ворога. Вийшовши на морський простір, козаки взяли курс на Кафу. Через кілька днів ескадра наблизилася до Кафи. Козаки штурмом здобули цю могутню, з по тужними укріпленнями турецьку фортецю й розгромили чотирнадцятитисячний гарнізон. За наказом гетьмана було знищено й турецький флот. Багато невільників здобули волю. Ця морська експедиція перевершила всі попередні козацькі походи [5]. Петро Конашевич Сагайдачний брав також активну участь в опозиційному русі українського міщан ства, православного духовенства, частини української шляхти проти політики національно-релігійних

науковий збірник

утисків. З усім двадцятитисячним Військом Запорозьким вступив він до Київського (Богоявленського) братства, яке виступало проти політики шляхетської Польщі, відіграючи одночасно роль культурного та наукового центру України [2 ; 3]. Козацтво, яке стало колективним членом Київського братства, було тісно пов’язане з життям заснованої при ньому школи. Сагайдачний стає її ктитором (опікуном), допомагає їй матеріально. Першим ректором школи був Іов Борецький, видатний просвітитель і, як і Сагайдачний, непримиренний ворог унії. Київська школа згодом розвинулась у Києво-Могилянську академію, що протягом тривалого часу була єдиним вищим навчальним закладом у Східній Європі. Таким чином, Сагайдачний зробив незвичний, безпрецедентний для свого часу історичний крок — поставив зброю на охорону культури, освіти, можна сказати, гуманізував зброю. Тож біля джерел Києво-Могилянської академії — гуманістичний, патріотичний подвиг Петра Конашевича. 1617 року Сейм Речі Посполитої знову розглядав козацьке питання. Для придушення козацтва були послані коронний гетьман Жолкевський і комісари з військом, а шляхту Київського воєводства зобов'язали зібратися в загальне ополчення. У жовтні польсько-шляхетські війська розташувалися табором в урочищі Суха Ольшанка над річкою Россю (неподалік Таращі). Сюди й прибула українська делегація. Сагайдачний вважав, що краще піти на компроміс, аби не доводити до збройного кон флікту з досить численним військом, йому запропонували тисячний реєстр із видачею жалування по червінцю та шматку сукна. Всі, хто не увійшов до реєстру, мусили під загрозою страти повернутися до феодалів. Козацька делегація домоглася деяких змін: щоб до найближчого сейму не визначати кіль кості реєстрових воїнів, щоб «старшой» обирався ними самими, й ці вибори тільки санкціонувалися польським урядом. Однак ухвали Ольшанської ради не були здійснені. 1617-1618 роках королевич Владислав, який претендував на російський престол, зробив останню спробу захопити Москву. Однак шляхта, що брала участь у поході, відмовилася воювати, посилаю чись на свої привілеї. Аби врятувати Владислава з безнадійного становища, козакам нагадали, що вони є підданими Речі Посполитої. Король звернувся до гетьмана з проханням взяти участь у поході на Москву. Згоду козацтва на це Сагайдачний обумовлював вимогою розширення прав українського народу. До речі, сейм 1618 р. ухвалив конституцію, яка обіцяла православним вільне богослужіння та скасування всякого насильства на релігійному ґрунті. Навесні 1618 р. Сагайдачний із 20-тисячним військом вирушив з України до Московської держави. Здобувши по дорозі міста Ливни, Єлець, Михайлов, захопивши московське посольство, яке їхало до Криму, розбивши військовий загін князів Пожарського та Волконського, знищивши біля Донського мо настиря рать, що виступила з Москви, Петро Конашевич без перешкод підійшов до царської столиці. Розташувавшись біля Арбатських воріт, він розпочав облогу. Вже визначено було час наступу — ніч проти свята Покрови, 1 жовтня, вже козаки кинулися в атаку, як несподівано Сагайдачний звелів її припинити. Може, тоді виникла у нього думка залучити в майбутньому Московію до війни проти Речі Посполитої, що її він мав намір розпочати, дочекавшись слушного часу і відповідної міжнародної об становки. Було укладено польсько-російське перемир’я на чотирнадцять з половиною років, за яким Російська держава змушена була поступитися Речі Посполитій Смоленськом, Черніговом, НовгородСіверським, Стародубом та іншими містами. Сагайдачний відійшов з козаками на Україну [5]. В 1620 році до козаків звернувся польський король із проханням приєднатися до польського війська, яке після цецорського розгрому турецькою армією опинилося в безвихідному становищі. Султанська Туреччина, вирішивши завоювати Польщу, почала збирати чималі сили. Королівський уряд благав козаків про допомогу. Іншого виходу у нього не було — мусив іти на боротьбу з могутнім падишахом в умовах міжнародної ізоляції: адже цей уряд був у ворожих стосунках майже з усіма своїми сусідами — Росією, Швецією, Семиграддям та ін. Незважаючи на величезні фінансові зусилля, чисельність зібраного польського війська (понад ЗО тисяч) була вдвоє меншою за ту, що її визначив сейм, і, звичайно, з такими силами не можна було протистояти ворогові, чиє військо сягало кількасот тисяч воїнів. Відчувався й брак арсеналів. З усієї

науковий збірник

Речі Посполитої не зуміли зібрати й ЗО гармат, їх позичили в козаків. До того ж, відповідно до тради ції, в польському війську переважала кіннота, а за умов Хотинської кампанії необхідна була піхота. А саме вона складала велику частину чисельного козацького війська. Петро Сагайдачний підтримав ідею спільної з поляками боротьби проти султанської військової сили й переконував, що за розгромом польських військ і підкоренням Польщі прийде черга загарбан ня України, а вже після перемоги султанська Туреччина безжалісно розправиться з усіма ними. Козацька рада ухвалила виступити на допомогу польському війську, обумовлюючи свою згоду на участь у війні виконанням низки вимог: визнання прав козацтва, розширення реєстру, скасування певних королівських універсалів, виведення польських військ з України, релігійне рівноправ’я, ви знання вищої православної ієрархії з її зверхником митрополитом Іовом Борецьким. Рада відправила послів на чолі з Петром Конашевичем до Варшави. Вирішили також запросити й бойових побратимів— донських козаків. Петро Сагайдачний негайно виступив на чолі свого війська. Стримуючи натиск турецької армії, яка не хотіла допустити об’єднання запорожців із поляками, він зумів вивести козаків з дуже небезпечного становища, адже перед ними постала загроза прийняти на себе ще на марші перший удар усієї маси ворога й бути відрізаними од спільників. Випередивши султанське військо, 40 000 козаків з’єдналися з польськими силами, які чекали порятунку. Польське військо налічувало не більше 35 тисяч, оскільки після переправи, ще до Хотина, багато шляхтичів розбіглося. Загальна ж кількість турецького війська, коли воно повністю зосередилось під Хотином, становила близько 300 тисяч чоловік. Українському полководцеві належала найвидатніша роль у Хотинській війні. Слабий після по ранення, козацький гетьман завжди діяв наполегливо, рішуче. Від ранку до ночі, а під час рейдів і вночі був на ногах, керував військом, втручався в кожну дрібницю, бував на військових нарадах у коронного гетьмана, сам перевіряв варту. Могутня турецька армія зазнала нищівної поразки, османський уряд — краху своїх загарбницьких планів щодо Польщі та України. Спроба Османа II поставити на коліна Польщу, ліквідувати козацтво й завоювати Україну провалилася. Протягом п’ятитижневих боїв султан не здобув жодної перемоги, а втрати його армії дорівнювали 40 процентів воїнів. Цілковитий розгром турецької армії змусив султана погодитися на переговори й укладення миру з Польщею. Гетьман Петро Конашевич Сагайдачний у боях довів, що перемогу можна здобути лише рішучи ми наступальними діями. Через це у козацькому війську було відкинуто таку форму стратегічних дій, як безплідне маневрування по тилах противника та облога фортець, і обрано за основу - швидкий і несподіваний маневр з метою розгрому противника потужним ударом. При цьому, на противагу західноєвропейським арміям, з їх прагненням вести бій шляхом вогневого змагання, яке доходило, як правило, до удару зближенням, в козацькому війську основна перевага віддавалась саме удару холодною зброєю, а рушничному вогню відводилась роль його підготовки [6; 7]. Отруєна татарська стріла, що влучила у Сагайдачного при сутичці на самому початку Хотинської битви, вкоротила йому життя. У Києві він дуже хворів, страиодав від рани, але продовжував піклува тися про школи, братства, церкви та шпиталі. За п’ять днів до смерті Петро Конашевич у присутності київського митрополита Іова Борецько го й нового запорозького гетьмана Оліфера Голуба склав тестамент, заповідаючи своє майно на освітньо-навчальні, релігійно-церковні благодійні цілі, зокрема 1500 золотих подарував Київській і Львівській братським школам «на науку і цвічення (виховання) діток українських і бакалаврів уче них». Помер Петро Конашевич Сагайдачний у квітні 1622 р. Кончину гетьмана з болем сприйняли скрізь в Україні. З великим сумом проводжали в останню путь славнозвісного полководця. Двадцять сту дентів Київської братської школи перед похованням прочитали вірші, складені ректором школи Касіаном Саковичем.

науковий збірник

Поховали Сагайдачного на території Братського монастиря на Подолі «з великим плачем Запороз ького Війська і всіх людей православних». Коротка доба гетьмана П. Сагайдачного, але має велике значення в історії України. З одного боку, він підніс престиж українського козацтва. Завдяки його політиці козаки виступили на перше місце в суспільстві України і перебрали на себе роль провідної верстви. З іншого боку, своєю діяльністю П.Сагайдачний повернув Києву значення культурного та релігійного осередку України. Джерела і література 1. Антонович М.В. Коротка історія козаччини / М.В. Антонович. - К .: 1991. С. 40. 2. Апанович О. Гетьмани України і кошові отамани Запорізької Січі І О. Апанович. - К .: 1993. - С. 16. 3. Аркас М. Історія України - Русі І М. Аркас. - Одеса, 1994. - С. 167. 4. Грушевський М. Ілюстрована історія України І М. Грушевський. - Київ-Львів, 1913. - С. 257. 5. Коваленко Л. Петро Конашевич Сагайдачний І Л. Коваленко II Воєнна історія. - 2002. - №2. - С. 103 -110. 6. Корнієнко В. Воєнне мистецтво Петра Сагайдачного І В. Корнієнко II Воєнна історія. - 2002. - №1. - С. ЗО- 35. 7. Ліщук Д.С. Гетьман Петро Сагайдачний. Воїн. Полководець. Політичний діяч / Д.С. Ліщук. - Чернівці: Технодрук, 2007.-32 с. 8. Яворницький Д. Гетьман Петро Конашевич Сагайдачний І Д.Яворницький. - Дніпропетровськ, 1991. -С . 27.

науковий збірник

Рис. 1. Пам’ятник П. Сагайдачному на Контрактовій площі у Києві

Сергій СОКОЛЮК (Київ)

МОРСЬКІ ПОХОДИ ГЕТЬМАНА САГАЙДАЧНОГО З 2001 року Контрактову площу в м. Києві прикрашає пам’ятник одному з найбільших достойників України початку XVII ст., уродженцю Галицької землі - Петру Конашевичу-Сагайдачному [18] (рис. 1). Безперечно, ця непересічна історична особа заслуговує на таке вшанування, як ніхто інший з то гочасних українських діячів. Адже це він водив козаків у переможні морські походи до берегів Криму й Туреччини, 1617 р. (за іншими даними -1620 р. [8,40]) вступив із козаками до Київського Богоявленського Братства [7, 569], яка пізніше набула статусу Києво-Могилянської академії. Так історично склалося, що вона (академія) за радянських часів була пов’язана із військово-морським флотом - у її стінах розміщувалося вище військово-морське училище. Під керівництвом Сагайдачного Військо Запорозьке в складі польської армії здійснило похід на Москву, саме його талант полководця вберіг Центральну Європу від вторгнення багатотисячної турецької армії у 1621 році, і, нарешті, його геній передбачив об'єднання козацтва і православної церкви задля майбутнього відродження української державності [18]. Щодо морських походів Сагайдачного, варто зупинитися окремо, оскільки ця сторінка, наразі, вель ми актуальна на тлі пропагандистських міфів із-за кордону й диспутів навколо Криму й Севастополя та історії військово-морського флоту.

науковий збірник

Гетьман реєстрового козацтва Петро Конашевич/ Сагайдачний (рис. 2) неодноразово обирався кошовим отама ном Війська Запорозького, був організатором успішних похо дів українських козаків проти Кримського ханства, Османської імперії та Московського царства [1; 6], меценатом православ них шкіл. Оспіваний у багатьох козацьких думах та українських A .V lT ’ народних піснях. Ш к Петро Конашевич Сагайдачний народився близько 1570 року [19] (точна дата невідома) у селі Кульчицях Перемишль ської землі Руського воєводства (нині Самарського району Львівської області) у шляхетській православній родині Са гайдачних (Попелів-Конашевичів з Підгіря [8, 39; 15,107]), що ?% мала свій власний герб «Побуг» (рис. 3) [8,39] і привілей оби рати віросповідання [5; 17]. Церковна реліквія Київського Золотоверхого Михайлівсько го монастиря донесла до нас ім’я батька майбутнього гетьма Рис. 2. Портрет гетьмана Петра Сагайдачного XVII ст. на - Конон або, українською, - Конаш. Відтак, Конашевич озна чає ім’я по батькові, а не подвійне прізвище, як припускають деякі історики [5]. Навчався юнак в Острозькій школі на Волині разом із Мелетієм Смотрицьким, автором знаменитої „Грама тики”. У цій першій, заснованій 1576 р. князем Костянтином Острозьким, українській греко-слов'янській православній шко лі вищого рівня курс навчання складався із знаменитих „семи вільних наук” доби Ренесансу - граматики, риторики, діалекти ки, арифметики, геометри, музики і астрономії. У школі Сагай дачний не тільки здобув освіту - під впливом отриманих знань сформувався його світогляд. Після випуску Петро переїхав до Рис. 3. Герб роду Сагайдачних Львова, а потім до Києва, де працював домашнім вчителем, а також помічником київського судді Яна Аксака [21; 11,94]. Цивільна кар’єра не задовольнила Сагайдачного і, покинувши службу у київського судді, отримавши у родині, як це було притаманно кожному юнаку шляхетного походження, знання військової справи та вишкіл володіння зброєю [5], він пристав до козацького війська. Втім, цивільні історики пояснюють військові таланти Сагайдачного виключно вродженими талантами [17]. Відомий український дослідник козаччини Яворницький стверджує, що „десь близько 1601 року [1; 15,107] (за іншими даними -1595 чи 1596 року [8,39]), з якихось сімейних непорозумінь, він подався на Січ” [5; 6]. Грушевський вказує, що Сагайдачного називають „учасником молдавської й ливонської війн (1600-1601) [15,107], так що мабуть ще в 1590-х роках уже був він у війську” [3]. За іншими дани ми - з середини 1590-х років [5]. Так само різняться і дані про обрання його гетьманом - чи у 1598, чи в 1606-му [1; 8,39], французь кий дипломат і історикXVIII ст. Ж. Б. Шерер стверджує, що Сагайдачного „козаки обрали гетьманом у 1597 р.” [5]. Г. Кониський в „Історії Русів” свідчить, що „полки Малоросійскіе... согласясь сь Козаками Запорожскими, вь 1598 году вибрали себь гетьманом Обозного Генерального, Петра Конашевича Сагайдачного, й онь первьій началь писатися Гетьманом Запорожськимь, а по немь й всь бьівшіе Гетьмани вь титулах своихь прибавлять войсько Запорожское начали” [5]. З іменем Сагайдачного пов’язана активна боротьба на початку XVII ст. проти Кримського ханства та Османської імперії, війська яких протягом трьох століть здійснювали численні набіги на українські землі, знищили й перетворили в невільників мільйони українців. Проти такої супердержави та її васала

науковий збірник

козаки й розгорнули справжню національно-визвольну війну, стратегію якої розробив Сагайдачний. Він розумів, що війна може бути успішною тільки тоді, коли її вести підготовлено, організовано, з чітко визначеною метою та завданнями. Виходячи з цих принципів, він очолив боротьбу з татара ми і турками. Усвідомлюючи, що для ведення успішних бойових дій з противником необхідно мати сильний військовий флот, Сагайдачний організував на Січі будівництво військових кораблів і суден [7,185; 19]. Наразі не всі морські операції Запорізького війська на чолі із Петром Сагайдачним відомі. Проте, наявні відомості з історичних документів говорять самі за себе. Історія залишила про них чимало іс торичних свідчень, над ними працювали видатні дослідники Європи. Тож зосередимося на головних походах козацького флоту 1606,1613-1616 та 1620 років проти Туреччини і Кримського ханства [8, 39], результати яких принесли Сагайдачному і запорожцям європейську славу [5; 12]. Гетьман особисто керував майже всіма значними походами, як суходолом, так і морем. Козацька морська ескадра складалася з понад 300 чайок, на яких служили до 20 тисяч моряків-запорожців. Ставилося завдання: послабити військову силу ворога, знищити його флот, зруйнувати найваж ливіші порти, завоювати панування на морі. Основним напрямком козацького наступу на турецькі володіння були береги Анатолії й Малої Ази, хоча козацькі судна („чайки”) з’являлися й поблизу берегів Африки [12; 13]. Сагайдачний розробив концепцію активної оборони козацького флоту, яка визначала способи і форми дій сил. їхнім змістом були: по-перше, блокування і знищення торговельних і транспортних комунікацій ворога в районі майбутніх бойових дій та , по-друге, нанесення одночасних ударів як розрізненими силами по кількох ворожих базах одночасно, так і концентрованих (масованих) ударів об’єднаними силами флоту [10,69; 14]. Петро Сагайдачний розробив і вдосконалив козацьку тактику морського бою, що було значним внеском у розвиток українського військового мистецтва. У морські походи козаки відпливали вночі перед новим місяцем - найбільш темної пори. Першою, найбільш небезпечною частиною був від різок шляху у нижній течії Дніпра повз турецькі фортеці Кизи-Кермень, Тавань, Аслам-Кермень (де тепер Берислав і Каховка). Щоб перепинити прохід по Дніпру, турки ставили посеред річки мета леву браму, а від Кизи-Керменя до Тавані й далі до Аслам-Керменя протягли залізні ланцюги [5; 20,274]. Щоб подолати цю перепону, запорожці зв'язували залізним ланцюгом кілька десятків колод і сторчма пускали до брами. Стукіт колод, брязкіт ланцюгів створювали враження, нібито рухається козацька флотилія, й турки відкривали вогонь по гаданих козацьких «чайках». А тим часом запо рожці, причаївшись в очеретах, очікували, поки вщухне стрілянина, й тоді стрімким маневром про ходили лінію фортець. Так само вони долали шлях біля Очакова й Кінбурна — турецьких фортець, що стерегли вихід у Чорне море [11,98; 20,274]. „Чайки” за 36-40 годин досягали Анатолійського узбережжя. У морі козаки завжди першими по мічали великі турецькі галери, оскільки на своїх суднах вони піднімалися над водою лише на 2,5 стопи. На „чайках” спускали щогли, визначали напрямок вітру й ставали так, щоб під вечір сонце у козаків було з тилу. За годину перед заходом сонця українські воїни починали потужно веслувати ближче до галер. За певним гаслом опівночі вони підгрібали до ворожих суден, зненацька брали їх на абордаж, нерідко вдаючися й до рукопашного бою. Турецький екіпаж знищували, невільникам давали свободу, відвозили в рідні краї або залучали до свого товариства [5; 8]. Під час великих походів козаки нападали на кілька фортець одночасно, при цьому завдаючи го ловного удару якійсь найбільшій твердині, серед яких були Стамбул, Трапезунд, Синоп. Така такти ка, не характерна для класичного морського бою того часу, не тільки спантеличувала супротивника, а й завдавала відчутного удару по моральному станові війська, сіяла безлад і паніку [5; 14]. У 1606 році козаки, висадивши із моря десант, взяли турецьку фортецю і порт Варну [4], яка до того вважалася неприступною. Було захоплено 10 турецьких галер із продовольством, товарами й

науковий збірник

екіпажами [5; 16]. У цьому морському поході Петро Сагайдачний проявив себе вже зрілим фло товодцем і по праву розділив з кошовим Григорієм Ізаповичем успіх і славу блискучої перемоги. Відтак не випадково наприкінці цього ж року козаки обирають Петра Сагайдачного гетьманом за порозького козацтва [1; 8,39; 17]. Прийнявши булаву, Сагайдачний, не гаючись, заходився реформувати козацьке військо, на магаючись перетворити його на регулярне, з чіткою організаційною структурою і впорядкованою службою європейське військове формування. На Січі ним були створені сотні й полки, організуєть ся берегова і морська розвідка, сигнальна служба, велике значення набирають бойове навчання і тренування; підготовка до морських походів відзначалася особливою ретельністю. Уміння буду вати і ремонтувати бойової козацькі судна, ходити на веслах і під вітрилом, тактика абордажного бою як окремої чайки, так і групи чайок, гарматна справа, прийоми рукопашного бою, знання лоції Дніпровських плавнів, уміння орієнтуватись у Чорному морі по сонцю і зорях - далеко не повний перелік видів занять, які гетьман запровадив на Січі [11]. Д. Яворницький, описуючи битви запо рожців на «чайках» із турецьким флотом, зазначив: «Дивна сміливість, швидкість і руйнівна сила всіх цих козацьких походів на Крим і Туреччину перевершують будь-які описи. Вони можуть бути пояснені тільки тим, що на чолі козаків стояв такий геніальний проводир, яким був Петро Конаше вич Сагайдачний» [2,16.]. Враховуючи свій досвід і досвід морських походів своїх попередників, Сагайдачний розробив і застосував на практиці нову тактику морського бою. Суть її полягала в тому, що козацький флот з виходом в море розділявся на головні й допоміжні сили та розвідку. Остання завжди йшла попереду і трималася лінії горизонту. До складу розвідки входило до п'яти чайок, завданням яких було розвідувати обстановку на морі, на рейдах та у ворожих портах. Допоміжні сили в поході йшли на певній відстані від головних, дещо стороною. При зустрічі з ворожою ескадрою до Сагайдачного козацький флот атакував її всіма силами. Ця тактика власне абордажного бою називалася у козаків „крутити веремію». Сагайдачний же „крутити вередію» з ворожою ескадрою направляв допоміжні сили, зв'язував її таким чином боєм і позбавляв маневру. А сам головними силами з боку сонця атакував флагманський корабель противника, флагман турецької ескадри мусив битися самотужки, бо інші галери, відбиваючись від козацьких чайок, допомогти своєму командувачу не могли. Рятуючись, турецький флагман або перший рятувався втечею, або по трапляв козакам до рук. Решта ворожої ескадри, позбавлена керівництва, ставала здобиччю головних сил гетьмана [11,95]. Після взяття запорожцями Варни турецький султан направив під Очаків, у Дніпровський лиман, мало не весь свій флот. Отримавши про це інформацію, дочекавшись у Дніпровських плавнях ти хої погоди, Сагайдачний при заході сонця всіма силами вдарив на турецький флот і повністю його розгромив. Турецький командувач Алі-паша уникнув смерті лише тому, що на весла своєї галери посадив яничар. Слідом за Очаковом під гетьманську булаву впала Євпаторія [13]. Уже 1607 р. запорожці провели великий похід на Кримське ханство, захопили і спалили два міста, Перекоп та Очаків. У наступному 1608 р. та на початку 1609 р. запорожці на чолі з Сагайдач ним здійснили морський похід на 16 човнах - «чайках», увійшли в гирло Дунаю і атакували Кілію, Білгородта Ізмаїл [8, 39]. У 1608 році захопили Перекопську фортецю (рис. 4) і спалили її [5; 9,39; 13; 16]. У 1609 році флотилія Сагайдачного господарем Чорного моря пройшлася вздовж узбережжя від Очакова до Дунаю, а звідти взяла курс на Кафу. Взявши штурмом місто, запорожці визволили кілька тисяч невільників [4]. Турецький гарнізон відступив у фортецю. Не маючи важких гармат, Са гайдачний від її штурму відмовився і повернув свій флот на Січ. Восени цього ж року на 16 чайках козаки увійшли в гирло Дунаю і атакували турецькі міста Ізмаїл, Кілію, Білгород захопивши їх та знищивши турецькі військові кораблі [6].

науковий збірник

«1612 року козаки під ору дою Сагайдачного прослиз нули Дніпром і його широ ким лиманом у Чорне море й завдали великих шкод турецькому населенню», повідомляє Д. Яворницький [21,125]. У 1613 році, повернувшись з Московщини і звільнивши від московських військ Чер нігівщину і Слобожанщи ну, Сагайдачний спорядив черговий морський похід. Рис. 4. Перекоп. Татарська фортеця на вузині, що з’єднує Херсонщину з кримським півостровом. Гравюра XVIII ст. Під час цього походу запо рожці пройшлися кримським узбережжям від Тарханкуту до Керчі, взяли „на шаблю» Ахтіар з Інкерманом у нинішній Севасто польській бухті. Цю бухту гетьман знав добре і часто використовував її для стоянки і відпочинку свого флоту. До речі, саме запорожці, попаливши кілька разів турецькі галери в Ахтіарській бухті, витіснили звідти турецький флот назавжди. Турки, прознавши про цей похід, спорядили із Стамбула під Очаків турецьку ескадру, але і її Сагайдачний розгромив у нічному бою [11,96], захопивши при цьому чимало турецьких суден і шість великих галер [21,125]. Наступного, 1614 року, у відповідь на поразку козаків у весняному поході [16; 21,126] Сагайдачний з двома тисячами козаків прямо з Дніпровського лиману вдарив на Трапезунд, де вони вже декіль ка років не бували. Зруйнувавши фортецю та забравши невільників, ескадра Сагайдачного пішла турецьким узбережжям на захід - до Синопу [21,126]. Вдаривши на Синоп десантом з моря і суші, запорожці взяли штурмом фортецю і знищили весь її гарнізон з усім флотом, що там знаходився, та здобули значні трофеї. Посадивши визволених невільників на здобуті в Синопі турецькі кораблі, ескадра Сагайдачного взяла курс до Дніпра [11,96]. Звістка про падіння Синопа мов громом вдарила в Стамбулі. В запалі гніву султан звелів повіси ти свого візира, який відповідав за оборону імперії, та послав за Сагайдачним весь флот, що зна ходився в турецькій столиці. Сагайдачний умілим маневром зумів уникнути відкритого бою, проте пройти непоміченим до Дніпра не вдалося. Довелося, уникаючи бою, обходити турецьку ескадру через Тендрівську косу і тягнути чайки через неї волоком. У гирлі Дніпра на козаків, виявляється, чекала перекопська орда. У бою з татарами і авангардом турецького флоту запорожці втратили одну чайку і 20 козаків. їх за наказом султана доставили в Синоп і в присутності місцевого населен ня стратили лютою смертю [21,127]. Після цього походу запорожців турецький султан пригрозив Польщі великою війною. Польща, не готова до війни, за мир з Осяйною Портою розраховувалася українськими інтересами. На відміну від польських державних діячів, гетьман Сагайдачний ро зумів, що припинити турецьку експансію в Європу можна не поступками, а демонстрацією власної сили. В іншому випадку, вважав він, султан Осман Великий не відмовиться від спроби підкорити Відень і Варшаву [11,97]. Козацькі походи в Чорне море підтверджували, що найуразливішим місцем Оттоманської Порти було Чорне море. Тож у відповідь на погрозу султана, Сагайдачний 1615 року флотилією з 80 [16; 21,128] (за іншими даними -100 [11,97]) чайок здійснив похід на Стамбул [5; 12; 13]. Як доносили до своїх дворів посли Франції, Нідерландів і Венеції, козацька флотилія ввійшла в Босфор в повному бойовому порядку, з розгорнутими хоругвами і під бій литавр - парадним стро

науковий збірник

єм. Висадивши десант, козаки вдарили на Стамбульські передмістя. Помітивши козаків, турецькі матроси зі своїх кораблів рятувалися втечею. Запаливши турецькі галери в Босфорі та порти в Архіокі та Мізевні, Сагайдачний влаштував у Босфорі щось на зразок параду своїх сил. Сагайдачний господарював у Босфорі цілу добу. Козацька флотилія, збільшена числом невільників із захоплених турецьких суден, вишикувалась у Босфорі в похідний порядок, дала „прощальний» залп зі всіх своїх гармат і вийшла у відкрите море. Розлючений султан Осман іі, який після нападу козацького флоту врятувався втечею, почав збирати флот, щоб відомстити „невірним”. Сагайдачний помітив пере слідування в районі сучасного острова Зміїного. Збільшивши швидкість, витримував дистанцію з противником до вечора. З наступом темряви ударив на Алі-пашу всіма силами. Розгром турецької ескадри був повним. Сам турецький адмірал потрапив до Сагайдачного у полон. Але цим особливо скористатися гетьману не вдалося, бо від отриманих ран полонений паша незабаром помер. За хоплені в бою галери Сагайдачний притягнув під Очаків і там на очах у турецького гарнізону під фім козацьких гармат потопив [11,97]. Цей похід Сагайдачного, визволення ним з неволі декількох тисяч бранців принесли йому справді всенародну славу. У 1616 році понад 2000 козаків на 40 (за іншими даними - відповідно 7000 та 150 [11,98]) чайках і знову під проводом Петра Конашевича-Сагайдачного вийшли Дніпром у море проти турків. Напав ши у Дніпровському лимані на Алі-пашу, вони вщент розгромили його, захопивши з півтора десятка галер і зі сто човнів, а його самого примусили вдатися до втечі. Очистивши лиман від ворогів, коза ки кинулися до узбережжя Криму, захопили найбільший невільничий ринок у Криму — Кафу (нині Феодосія) (рис. 5) і визволили тисячі полонених. Вони блискавичним штурмом захопили з моря кафську фортецю з її потужними укріпленнями та численною артилерією, знищили 14-тисячний турецький гарнізон і велику ескадру [5; 21,129]. Від Кафи, перепливши впоперек Чорне море, вони попрямували до берегів малої Азії і завдяки сильному вітрові досягли Мінери. У порту Мінери пішли на дно 26 турецьких галер. Від Мінери берегом дісталися до Синопу й Трапезунду, приступом захопили їх та розгромили ескадру під ко мандуванням алжирського адмірала Ціколі-паші у складі шести великих і кількох десятків менших галер. У відкритому морському бою запорожці потопили три великі морські галери, а більшість мен ших взяли на абордаж. За деяки ми даними в бою загинув і Ціколіпаша. Втекти вдалося лише кільком турецьким кораблям [5; 15,108; 21,129]. Довідавшись від полонених ту рецьких моряків, що решту сил турецького флоту під команду ванням адмірала Ібрагім-паші султан послав стерегти козаків під Очаковом, гетьман прийняв рішення атакувати... безборонний з моря Стамбул. Рис. 5. Кафа. Татарський порт і торговельне місто в Криму. Гравюра з XVIII в. Вдруге, але вже протягом трьох днів, Сагайдачний святкував свою перемогу в Стамбулі. Козаки на власні очі дивились на обводи Святої Софи, перетвореної турками на мусульманську мечеть. Із Стамбула Сагайдачний повів свою флотилію на Січ через... Азовське море. Там, увійшовши у річку Молочну і перетягнувши волоком чайки до Кінських Вод, вийшов до Великого Лугу [11, 98].

науковий збірник

У цей час, не дочекав шись козаків під Очаковом і побоюючись за це кари від султана, ібрагім-паша вирішив піднятись Дніпром вгору і атакувати Січ. У Базавлуцькій Січі на той час залишився нечисленний гарнізон із трьох сотень ко заків, переважно ветеранів служби, які, окрім шаблі і мушкета, іншої зброї не мали. Завбачивши велику турецьку ескадру, СІЧОВИКИ з цінностями й архівом за сіли в плавнях. Ібрагім-паша, не зустрічаючи опору, зайняв Січ, спалив курені і церкву, і, знай шовши кілька старих і непридатних гармат, забрав їх у якості трофеїв. Побоюючись зустрітись із Сагайдачним на Дніпрі, турецький командувач вирішив дійти до Очакова через притоку Кінські Води. [15,110]. Тут, біля Великого Лугу, турецький флот зіткнувся з флотилією Сагайдачного. У протоці зчи нилася кривава і жорстока битва, в якій запорожці вщент знищили всю турецьку ескадру (рис. 6) [21,129]. У цій битві загинув і талановитий турецький адмірал ібрагім-паша. Побачивши зруйнова ну Базавлуцьку Січ, гетьман не став її відновлювати, а піднявся до острова Хортиця і став кошем на місці колишньої Січі славного Байди-Вишневецького [11,99]. Штурм козацьким флотом Стамбула, падіння Варни, Кафи, Трапезунда і Синопа, розгром єги петської, алжирської і чорноморської флотилій османського флоту призвели до стрімкого падін ня авторитету Османської імперії в Європі. Чого стали варті погрози Стамбула, коли козацький флот вільно ходить парадним строєм по самому Босфору? Це примусило уряд Османської імперії оцінити боротьбу з козаками на Чорному морі як найнебезпечнішу і найскладнішу їхню зовніш ньополітичну проблему. Уряд Османської імперії змушений був мобілізовувати всі свої військові ресурси проти українських козаків, чисельність яких під час битв іноді була у кілька десятків разів менша від турецьких сил. Сміливі походи запорожців сіяли паніку і жах у турецьких володіннях, а правителі Анатолії та Балкан звернулися до султана з петицією, в якій вимагали, щоб він захистив їх від козаків, інакше вони змушені будуть визнати їхню владу. Для обговорення заходів оборо ни від козаків султан змушений був скликати екстрену нараду за участь представників союзних з Портою держав - Венеції, Нідерландів, Франції... [11, 99; 15, 110]. Проте, зупинити морський флот гетьмана Сагайдачного не вдалося нікому. За свідченням сучасників, козаки майже непо дільно запанували на Чорному морі і, по суті, контролювали навігацію між Босфором і Лиманом. Відомий італійський мандрівник П'єтро дела Валле повідомляв у травні 1618 p.: „Турки не мають на Чорному морі жодного місця, яке б не взяли і не сплюндрували козаки. В усякому разі вони сьогодні на Чорному морі така значна сила, що, якщо докладуть більше енергії, будуть цілком його контролювати” [6]. Сагайдачний же встановлює дипломатичні зносини з Іраном, Грузією, Ватиканом і тією ж Фран цією щодо створення антитурецького блоку. До Грузії й Ірану відбуває його посол полковник Оліфер Голуб, який уклав союз Війська Запорозького з іранським шахом Аббасом II. У Ватикані і Франції стали серйозно розглядати питання про призначення Петра Сагайдачного головнокоман дувачем об’єднаних сил Європи в боротьбі з мусульманською експансією [15,110]. Ні перша, ні

Рис. б. Бій козацьких чайок з турецьким флотом.

науковий збірник

друга коаліції створені так і не були. Проте козацький флот України довів всьому світу, хто домінує в Чорному морі і змусив непереможну Осяйну Порту визнати це перед світом [11,99]. Яворницький, описуючи битви запорожців на чайках із турецьким флотом, зазначив: „Дивна смі ливість, швидкість і руйнівна сила всіх цих козацьких походів на Крим і Туреччину перевершують будь-які описи. Вони можуть бути пояснені тільки тим, що на чолі козаків стояв такий геніальний проводир, яким був Петро Конашевич Сагайдачний” [5]. У 1617 році козаки під проводом Сагайдачного здійснили ще один сміливий рейд по Чорному морю [7,570]. У цілому, козаки почали війну проти Оттоманської порти - потужної держави, яка загрожувала всьому європейському розвитку агресією, а українському народу - знищенням. Неоціненна заслуга гетьмана Петра Сагайдачного полягає у тому, що він розробив стратегію цієї війни. Зокрема, він дбав про підсилення та збільшення козацького війська. Будучи талановитим військовим організа тором, Сагайдачний особливу увагу приділяв забезпеченню козацького війська зброєю, передусім рушницями, прагнув, щоб у кожного козака, в тому числі й піхотинця, був свій кінь. Орієнтуючи ко зацтво на активну наступальну боротьбу проти Турецької імперії, в якій пріоритетну роль мали чорноморські козацькі походи, Сагайдачний прагнув посилення запорізького флоту. Чисельність у ньому чайок - головних бойових одиниць - сягала декількох сотень. [7,569] Поряд з тим, Петро Сагайдачний організовував й особисто керував сухопутними та морськими козацькими походами на володіння султанської Туреччини та Кримського ханства. Його «широкостратегічно закроєні та влучно оперативно виконані морські рейди на Чорному морі на примітивних «чайках», завжди закінчувалися рішучими перемогами над добре озброєною турецькою фльотою» [7, 569]. Головна ідея стратегії морських походів, розроблена Сагайдачним, полягала в тому, щоб вести бій на території ворога. Основним напрямом козацького наступу були береги Малої Азії з ме тою підірвати економічну та військову могутність Туреччини, підкорюючи на короткий час фортеці та прибережні міста, руйнувати їх, а турецькі загони знищувати, захоплюючи трофеї та звільнюючи з турецько-татарської неволі полонених. Козаки атакували декілька фортець водночас, але основний удар завдавали по найбільшому центру, наприклад, турецькій столиці - Стамбулу. Знищувався ту рецький флот у портах та у морі. Гетьман водив флот у Чорне море щорічно, подеколи - двічі на рік, і довів, що козаки можуть успішно протистояти ворогові будь-якої пори року і є домінуючими у Чорному морі. Запорозький флот контролював судноплавство у всій західній частині Чорного моря між Босфором та Дніпровсько-Бузьким лиманом та гирлом Дунаю і узбережжям Криму. Його вплив поширювався і на східну частину моря [5]. Отже, Гетьман Петро Сагайдачний був найвеличнішою військовою і політичною постаттю, яку висунув український народ у часи до Богдана Хмельницького. Один із небагатьох видатних полко водців Європи, він з однаковим успіхом діяв на полі бою і на дипломатичних теренах. Сагайдачний - найславетніший флотоводець в історії України, неперевершений, блискучий майстер десантних операцій. Петро Сагайдачний також розробив і вдосконалив тактику морського бою, що стало зна чним внеском у розвиток українського військового мистецтва. Він здобув перемоги над трьома флотиліями турецького флоту, а козацький флот під його керівництвом домінував у Чорному морі задовго до появи в ньому російського флоту [11,102]. Тому цілком закономірно, що одному з перших новозбудованих кораблів сучасного українсько го військово-морського флоту було дане ім’я славетного гетьмана. З часу входження до бойового складу у 1993 році сторожовий корабель, а нині фрегат «Гетьман Сагайдачний» [8, 38] є флагманом Військово-Морських Сил України (рис. 7), високо несе Військово-Морський прапор незалежної Укра їнської держави у морях і океанах. У 2006 році в Севастополі, флотській столиці України, зусиллями української громади м. Севасто поля та українських військових моряків споруджено пам’ятник видатному українському гетьману.

науковий збірник

Рис. 7. Фрегат «Гетьман Сагайдачний» BMC ЗС України

Тільки одна сторінка української історії, пов’язана із життям гетьмана Петра Конашевича Сагай дачного переконливо доводить, що українці мали чудовий військово-морський флот і власних фло товодців за сотні років до того, як московитський цар Петро І збудував на підмосковному озері свій перший потішний флот. А скільки таких сторінок забуто, або не досліджено? Не знаємо, бо й досі від нас їх старанно приховують, підміняючи сурогатним псевдоісторично-пропагандистським продуктом. Бо за сотні років до появи Російської імперії, як держави, українські козаки, а до них - русичі, воїни Київських князів, мали і потужні флоти, і були неабиякими моряками, і вщент розбивали незграбні військово-морські армади іноземних завойовників [5]. З Чорним морем пов’язані найславетніші сторінки української історії, коли Україна відігравала роль потужного геополітичного чинника Східної Європи басейнів Чорного і Середземного морів, адже у першій половині XVII століття козацький флот був гегемоном на Чорному морі [9, 4]. Саме під про водом українського полководця гетьмана Петра Конашевича-Сагайдачного моряки-козаки понад 400 років тому започаткували для України «добу героїчних походів» [8,38]. Слава гетьмана Петра Сагайдачного пломеніла подвигами українців на морях і океанах протягом віків і в 1992 році відродилася створенням Військово-Морських Сил України. І житиме вічно! Джерела і література Антонович В. Петро Сагайдачний. II Гетьмани України. Історичні портрети. Збірник.- К., 1991. Апанович О. Гетьмани України і кошові отамани Запорозької Січі. - К., 1993. Грушевський М. С. Історія України-Русі: в 11 т., 12 кн. І Редкол.: П.С. Сохань (голова) та ін. - К.: Наук. Думка, 1991. Гуржій О., Корнієнко В. Особливості воєнно-морського мистецтва українських козаків у першій половині XVII ст. II Науково-популярний журнал «Воєнна історія» - 2002. - №2. 5. Дмитриченко С, Аратта. Вікно в Україну. - http://www.aratta-ukraine.com/text.ua.php?id= 1101. 6. Коваленко J1. Т. Петро Конашевич Сагайдачний (До 380-річчя від дня смерті) II Воєнна історія. - 2002. - №2. 7. Крип’якевич І., Гнатевич Б., Стефанів 3. та ін. Історія українського війська (від княжих часів до 20-х років XX ст.) І Упорядник Б. 3. Якимович. - 4-те вид., змін, і д оп- Львів: Світ, 1992 р. - 712 с. 8. Кулиняк Д. Попереду - Сагайдачний! II Військо України. - 2009. - № 07. - С. 38 - 40. 9. Лосєв І. Оплот незалежності II Військо України. - 2009. - № 07. - С. 4 - 5. 10. Мамчак М. Україна: шлях до моря. Історія українського флоту. - Снятин: ПрутПринт, 2007. - 404 с. 11. Мамчак М. Флотоводці України. Історичні нариси, хронологія походів. - Снятин: ПрутПринт, 2005. - 400 с. 12. Мельник О. Морські походи козаків II http://li.ua/story/66563/. 13.Сергійчук В. Морські походи запорожців. - Київ: МП „Фотовідеосервіс”, 1992. 14.Симакович Ю. Гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний. - http://ukrainaforever.narocl.ru/petrosagajdak.html. 15.Сокульський А. Л. Морські походи запорожців. - Дніпропетровськ: Січ, 1995. - 218 с. 16. Сторінки історії флоту України І Під заг. ред. Безкоровайного В. Г. - Севастополь: 1996. -156 с. 17. Субтельний О. Історія України.- К.: Либідь, 1994.- 736 с. 18. Чухліб Т. Оборонець Європи, або Доля золотого меча Сагайдачного II День. - 2003. - 31 жовтня. 19.3нциклопедический словарь Брокгауза и Ефрона. - http://bibliotekar.ru/brok.htm. 20.Яворницький Д. І. Історія запорозьких козаків: У 3-х т. І Пер. з рос. 1.1. Сварника. - Львів: Світ, 1990. - Т. 1,319 с., 21. Яворницький Д. І. Історія запорозьких козаків: У 3-х т. І Пер. з рос. 1.1. Сварника. - Львів: Світ, 1991. - Т. 2,392 с.

1. 2. 3. 4.

науковий збірник

Ігор ПЕЧЕНЮКС Київ)

ОЛЕКСА ДОВБУШ - «ОТАМАН КАРПАТ» - Хто був недавно князем і владикою тих гір, орлом повітря, оленем тих борів, паном тих ланів аж ген по Дніпрові води? - Довбуш! - Перед ким тремтіли смілі і сильні, корилися горді? - Перед Довбушем! - На кого надіялися слабі, бідні і пригноблені? - На Довбуша! - Хто був красою наших гір, начальником наших легінів? - Довбуш! І. Франко У середині XIV ст. польська шляхта захопила західноукраїнські землі, куди посунули польські, угорські та інші іноземні пани, які грабували селян і накладали на них важкі феодальні повинності. Посильну допомогу в експлуатації та гнобленні власного населення іноземцям надавали українські пани. Протягом XV-XVI ст. шляхта і магнати побудували великі маєтки в Галичині. Лише в Руському воєводстві (частина загарбаних польською шляхтою західноукраїнських земель) мали величезні зем леволодіння такі представники польсько-шляхетської верхівки, як Потоцькі, Конецпольські, Понятовські, Яблоновські, Курдвановські, Чорторизькі, Синявські та ін. [11, с.75-76]. У другій половині XVI—XVIII ст. західноукраїнські землі були розділені між могутніми сусідніми державами - Річчю Посполитою, Османською імперією, Угорщиною й Австрією та перебували під їх владою, що й без того ускладнювало важку долю українського населення. В усіх феодальних ма єтках - королівських, шляхетських і духовних - панщина в другій половині XVII ст. і першій половині XVIII ст. досягла нечуваних розмірів. Якщо у XV-XVI ст. панщина в Галичині становила один-два дні на тиждень з лапу землі (20-24 га), то в XVII—XVIII ст. вона доходить до чотирьох, п’яти і навіть шес ти днів на тиждень з 1/4 лану. Крім панщини, шляхта обкладала селян натуральними та грошовими повинностями [1, с.241; 10, с.135; 11, с.76]. Разом з тим, селян жорстоко експлуатували церкви, мо настирі, лихварі та держава. Але незважаючи на економічну відсталість, політичну роздробленість і підпорядкування урядам різних іноземних країн, населення Західної України не стояло осторонь події загальнонаціонального характеру. Посилення національного та кріпосницького гніту в карпатському регіоні України у XV—XVIII ст. призвело до утворення невеликих повстанських загонів з покривджених селян (наймитів, комірників, пастухів, панських слуг) і бідних міщан, які з ранньої весни до пізньої осені нападали на шляхту, ділили або нищили поміщицьке майно, руйнували панські маєтки, замки, карали орендарів і лихварів, знищували все, що нагадувало їм про жорстокий гніт (рис.1) [11, с.77]. Спочатку повстанська бороть ба була розрізненою. Організованою і дієвою вона стала після повстання селя нин з Коломийщини під проводом Івана Мухи та Андрія Барула в 1492-1496 pp., продовженням якого став опришківський рух [12]. Назва “опришки”, ймовірно поРис. 1. Передвісники опришківства

науковий збірник

ходить від лат. “opressor” - порушник/знищувач (тобто винищувач шляхти, орендарів) [10, с.136; 17, с.32], який за характером своїх дій у рамках “соціального розбійництва" був близький до гайдамач чини. Опришки мали тісні зв’язки з гайдамаками та часто проводили з ними спільні операції. Перша писемна згадка про опришків датується 1529 р. [4, с.167; 5, с.262]. Опришок, який піднімав зброю на кривдника з метою помсти, ставав в очах простого народу легендарним месником і найкращим дру гом. У кожній хаті на них чекала підтримка й допомога простих селян. У XVI - першій половині XVII ст. опришки діяли на Покутті, Перемишльській і Сошацькій землях. У другій половині XVI ст. рух опришків охопив Західне Прикарпаття, галицько-угорське прикордоння, а також околиці Язлівця, Жидачева, район Кам’янця-Подільського. Значні виступи опришків відбулися в часи Національно-визвольної війни українського народу 1648-1654 pp. під проводом Б. Хмельниць кого, коли опришки разом з повсталими селянами вели боротьбу проти польської шляхти. Це стало початком руху опришків, як результат заклику гетьмана до всенародної боротьби з панами. При пер ших звістках про перемоги козацького війська на боротьбу проти польської влади піднімається вся Галичина. У Городку, Заболотові, Тернополі, Сокалі, Товмачі, Рогатині, Яворові, Якові, Калуші та інших околицях створюються повстанські загони, які очолює місцева українська шляхта та міщанська старшина. Опришки у травні 1648 р. здобули королівські замки у Новотанці, а в липні - в Саноці, діяли поблизу міст Яслинського, Дуклі, що на Лемківщині [4, с.167]. У цьому ж році брали участь у повстанні під керівництвом Семена Височана (загін налічував 15 тис. осіб) [10, с.136], дещо менші загони діяли по всьому Покуттю та Гуцульщині. Протягом 1649-1654 pp. вдалим був рух опришків на Лемківщині (загони під проводом В. Чепця і А. Савки), з якими підтримував зв’язки керівник повстання польських селян Костка Наперський (1651 р.) спільно діяли в Краківському воєводстві. На Поділлі опришки здо були Гусятин і Сатанів, а в 1653 р. 2-х тисячний загін опришків під проводом Харачка допомагав війську Т. Хмельницького в Молдавії [17, с.32]. Опорним центром загонів опришків були малодоступні Карпатські гори (рис.2) з густими лісами і глибокими печерами. Серед учасників цього руху було чимало вихідців і з інших територій України, а також Польщі, Угорщини та Молдови. Кордони цих держав сходились у Карпатах, що давало змогу повстанцям переходити з однієї країни в іншу, уникаючи переслідування. Спочатку опришківський рух охопив Прикарпаття, а згодом поширився на Закарпаття й Буковину. Основу таких загонів складали випробувані у боях народні месники, які об’єднували навколо себе малоземельних і безземельних селян, наймитів, сільських реміс ників і знедолених, чиє становище було особливо тяжким і нестерпним [17, с.32]. У Карпатах скла далась така ситуація, що чоловіки йшли працю вати пастухами на полонини, де були вільними і незалежними від панів, тому їх не дуже хвилю вало панське свавілля. Більшість тих, хто зали шався у селах (у долинах), мали залежність від своїх родин і господарств, тому не наважувались повставати супроти панів. Саме тому в опришки йшли переважно нічим не обтяжені відчайдухи, або лкщи, яким не було вороття до звичайно го життя через скоєні злочини. Вони прекрасно знали місцевість, що робило їх невловимими, а напади - раптовими. Опришки забирали все най цінніше, часто вбивали власників, підпалювали Рис. 2. Опришки на відпочинку

науковий збірник

>C v£ Основний район д ії загону Довбуша

iJV M y H ІЯ

Місця пов’язані з Довбушем та його д і я л ь н і с т ю —

Головні походи Довбуша

Карта 1. Район дій загону опришків Олекси Довбуша

будинки й зникали у невідомому напрямку. їхні дії змушу вали прикарпатських панів жити у постійному страху перед гірськими месниками. Іван Франко оцінюючи рух опришків писав: “В атмосфері повної темноти і пригноблення жив цей люд ніби в мряці. Особам більш живої вдачі, що прагнули до руху і зміни, залишилась одна дорога - опришківство... Була це теж одинока на ті часи форма народного протесту проти пануючих суспільних порядків” [11, с.76]. Загони опришків були нечисленні - від 5 до 50 осіб. Завдя ки цьому вони мали змогу швидко переходити з одного місця в інше, легко переховуватись, добувати собі харчі і раптово зникати. Завдяки добре організованій мережі розвідників і помічників, невеликий загін опришків міг одночасно спрямо Рис. 3. Олекса Довбуш (1700-1745 pp.) вувати свої напади на кілька маєтків і тим викликати пере полох і паніку серед місцевої шляхти. Опришки одягалися просто, по-народному, а на озброєні мали рушниці, топірці, пістолі, палаші, ножі та рогатини (рис.2). Символами відваги й мужності в них були топірці (бартки/балти), на яких вони давали клятву, коли вступали до загонів. У походах вдавалися до партизанської тактики, раптово нападали на ворогів і швидко відходили, уникаючи відкритого бою. У випадках коли треба було взяти з боєм укріплений замок або місто до них часто приеднувались селяни або міщани. Сила і непереможність загонів мес ників полягала в їх тісному зв’язку з селянами. Майже в усіх селах Галичини, Закарпаття і Буковини вони мали своїх спільників, побратимів, які надавали їм допомогу харчами, переховували в разі не безпеки, показували, яких панів карати [4, с.167; 12; 13, с.338; 15]. Новий поштовх опришківського руху припадає на другий прихід Хмельницького у Галичину. Опри- . шки тоді почали не лише нищити поміщицькі двори, але й здобувати села та містечка. Відомими ватажками опришків другої половини XVII ст. були Дрозденко (в 1665 р. діяв у Наддністрянщині) та

науковий збірник

Нестор (в 1683 р. спійманий у Ділятині), І. Винник, брати Лунги, М. Скребета, І. Бордюк та ін. Особли во активно діяли опришки в Коломийському повіті, де нищили шляхту, орендарів, палили їх маєтки, брали міста. Майже десять років (1703-1712 pp.) справжнім жахом для панів був Іван Пискливий, а в 1704 р. - Пинта. У 1704 р. загони опришків, очолювані цими двома ватажками, за порадою селян напали на місто Косів і розбили багатого лихваря Гдалія. У цей час діють загони на чолі з ватажками Вербою, Леськом, І Панчишиним (1712 р.) та ін. [4, с.167; 8; 13, с.337-338]. Але найвищого піднесення рух опришків досяг у 1738-1759 pp., коли на чолі загонів стояли О. Довбуш, В. Баюрак, І. Бойчук. Масштаби руху змусили галицьку шляхту відмовлятись від участі в загальному ополченні Речі По сполитої і залишитись на місцях, щоб боронити свої маєтки. За період 1700-1738 pp. шляхта кілька разів організовувала загальне ополчення проти опришків, але вжиті ними заходи не дали результатів і галицькі пани змушені були просити допомоги у польського коронного гетьмана Й. Потоцького, який час від часу виділяв проти опришків значні військові сили [11, с.77]. Дана стаття присвячена одному з легендарних ватажків опришківського руху та володарю Карпат у 1738-1745 pp. (карта 1) - Олексі Довбушу, який у сузір’ї національних героїв України є уособленням лицаря-горця. Славний отаман настільки запав у серця простого люду, що його постать поступово міфологізувалася, а до наших днів збереглася у піснях і переказах гуцулів, які й донині цілком серйозно розповідають про те, що мати Довбуша зробила свого сина настільки невразливим, що його не брала жодна куля, а сам Олекса стріляв так влучно, що його кулі, мов зачаровані, завжди влучали в ціль. Історикам достеменно відомо три дати з біографії славнозвісного карпатського опришка Олекси Васильовича Довбуша (1700-25.08.1745 pp.): 1700 р. - рік народження Довбуша, 1738 р. - перша історично задокументована згадка про діяльність загону Довбуша, 24 серпня 1745 р. - день вбивства Довбуша (рис.З) [6; 9, с.424; 12; 16]. __Народився О. Довбуш у 1700 році (за даними В. Грабовецького і М. Грушевського), в с. Печеніжин на Станіславщині (тепер селище Коломийського р-ну Івано-Франківської обл.) у родині селянинакріпака. Соціальне походження Довбуша вчені визначили досить чітко вивчаючи архівні документи. Вони писали, що батько Олекси - Василь Довбуш “сидів у 1739 р. з жінкою й дорослими дітьми (Олекса, Юля та Іван) у Печеніжині комірником у тамошнього ґазди Гаврила Твердюка і не мав зовсім нічого, лише трохи овець”. Крім того, про походження Довбуша свідчать й історичні факти, зокрема, у Станіславі в 1739 р. добре знайомий родини Довбушів пастух Олекса Жолоб на запитання суддів відповідав, що “старий Добош мешкає в мого господаря Твердюка в комірному” (звідси вуличне пріз висько - “комірники”). Прізвище “Довбуш”, в історичних джерелах, усній народній творчості та інших матеріалах звучить по-різному. Ще в 1840 p. К. Вуйціцький писав, що “названий був Добош для того, що його батько мав бути у війську добошем”, тобто барабанщиком - “довбошем” [3; 7; 14-16]. Ще з малих років Олекса щовесни разом з батьком піднімався на гірські полонини пасти вівці. Ви пасаючи панську худобу, він радо спілкувався з старшими пастухами, що розповідали про гайдамаків, а й нерідко про опришків, які карають багатих кривдників. Кмітливий, надто допитливий хлопець, не пропускав жодної цікавої розповіді про бунти і випадки помсти народними месниками. Ріс здоровим, метким та гарним легінем. Про сміливих, дужих і справедливих опришків молодий Олекса чув не лише від селян і гірських пастухів, але міг бачити й зустрічати їх на полонинах, де вони зупинялися, щоб перепочити й довідатися докладних звісток про “шляхетський світ”. Олекса, не маючи великого майна, за прикладом багатьох інших селян, розорених шляхтою, зали шив батька, матір і пішов в опришки, щоб боротися за селянську правду. “Зібрався собі Олекса, - го вориться в народному переказі, - і пішов розбивати тих панів, що хлопам кривду робили”. Незвичайна сміливість, завзятість, неабиякі організаторські здібності і ненависть до ворогів сприяли тому, що навколо О. Довбуша згуртовувалися опришки, з якими він успішно нападав на шляхту й орендарів. Виступ Олекси Довбуша - це яскрава сторінка в історії розвитку опришківства на західноукраїнських землях за 300 років, а його дії - це боротьба селян проти соціального й національного гноблення. З

науковий збірник

письмових джерел за 1738 р. ми дізнаємося про ньо го як про опришка, котрий очолює загін, проте можна припустити, що ватажок міг діяти й раніше. Не може бути, щоб Довбуш перед тим не перебував у загоні простим опришком. Адже лише стійкого, перевірено го в боях побратима вибирали ватажком, а для цього потрібен був час і досвід (рис.4). За словами очевидців, Олекса Довбуш був високий на зріст, плечистий, темноволосий, червонолиций, рухливий, мав усміхнене обличчя, дзвінкий голос, на ньому були червоні штани, сорочка, затовщена в олію і вимочена у смолі, на ногах постоли, звичайний сіряк та гуглі - плащ з грубого сукна з каптуром, шапка з павиним пір’ям, широкий пояс, за ним два пістолі, по рохівниця, кисет з тютюном, торба, рушниця на плечі, в руках рогатина і палаш. Приблизно так само були озброєні і одягнені його побратими (рис.3-5). У 1738-1739 р. Олекса розгортає діяльність навко ло Печеніжинського ключа, а згодом і всього Яблунівського староства (карта 2). Довбуш із своїм загоном у рідному с. Печеніжині потривожив шляхту, знищив багатіїв у Чорних Ославах, Малих Лючках і вбив у с. Текучі лихваря Лошака, а всі його папери, де були записані селянські борги, наказав спалити. Дещо пізніше очолюваний ним загін нападав на шляхетські маєтки в Уторопах, Вербіжі, Товмачику та інших селах Коломийщини. Певний час Олекса діяв спільно зі своїм братом Іваном. Вони ходили по всьому Покутті, не раз навідувалися в рідне село, а відходячи, залишали родичам грошову допомогу. Інколи брати заходили до печеніжинської корчми разом з опришками, де довідувалися, від селян про життя шляхти і події в околиці. Так, навесні 1739 р. при чергових відвідинах згаданої корчми між Олексою й Іваном виникла суперечка. Мабуть незгода між братами була серйозною, бо від розмов перейшли до зброї. У бійці один з опришків був убитий, а Іван, охоплений сліпим гнівом, так вдарив брата топірцем по нозі, що Олекса на все життя залишився кривим [6; 9, с.424; 11, с.78; 15]. З того часу брати Довбуші назавжди розійшлися. Олекса продовжував і далі діяти зі своїм загоном у Галицькій землі, а Іван по дався на захід, на Бойківщину, де зібрав загін опришків і довго наводив жах на шляхту Болехівщини, Самбірщини, Перемишльщини і навіть досягав Сяноцької землі. Навесні 1739 р. після розлуки з Іваном Олекса очолює загони покутських опришків, які особливо активно діяли в Коломийському повіті влітку. Загін Олекси Довбуша був досить чисельним, складався з відбірних, перевірених у боях, фізично сильних і витривалих вояків (у минулому наймитів, чаба нів, слуг, розорених селян-втікачів). Серед відомих членів його загону були Василь Палив, Павло Орфенюк, брати Джамиджуки, Андрій Лаврів, Василь Баюрак, Іван Бойчук. У цей період формується основний характер його діяльності. З-поміж інших ватаг загін Довбуша головні удари спрямовує на ненависних селянам поміщиків та орендарів у Яблунівському старостві. Згодом напади поширились на всю територію Покуття, а також на Закарпаття, Буковину та Бойківщину. Не виключено, що зго дом Іван і Олекса помирилися й об’єднували свої загони для спільної боротьби у західній частині Галицького Прикарпаття. Не випадково Олекса у 1744 р. робить далекі походи (див. карту) під Турку і Дрогобич [2; 7; 14]. У 1740 р. загін Довбуша діяв блискавично і без шансів для панів, коли один за одним горіли їхні маєт ки. З проханням до влади і коронного гетьмана Потоцького звернулися прикарпатські пани щоб проти

науковий збірник

Довбушевої ватаги спрямувати у гори коронні війська. Шлях та наймала охорону, організовувала гірську міліцію - спеці альні каральні загони (1739-1744 pp.), т. зв. “смоляків” для переслідування опришків. Орендарі часто платили відкупне відважному ватажку, обіцяючи м’яке ставлення до простого народу. У 1740 р за наказом коронного гетьмана Й. Потоцького було сформовано загін смоляків у кількості 150 осіб на чолі з полковником Пшелуським (з гарнізону Станіславської фортеці), які спільно з каральним спецпідрозділом - “во лоською ротою” переслідували опришків. Але загін Довбуша завдяки знанню місцевості ухилявся від переслідувачів, при цьому мав повну інформацію про всі пересування та дії кара телів, бо всюди у нього були свої побратими і помічники, які надавали йому безпосередню допомогу та постійно атакував панські маєтки. Сам Й. Потоцький змушений був визнати, що Рис. 5. Опришок в традиційному вбранні знищити загін Довбуша важко, бо він “з опришками своїми по різних селах має свої сховища і притулки” [9, с.424; 11, с.78]. У 1741 р. під натиском шляхетського війська О. Довбуш разом із своїм загоном був змушений за лишити околиці Печеніжина і Яблунівщини, відступити у Верховину й на деякий час отаборитися на Буковецькій полонині, де дав своїм хлопцям відпочинок. Звідси знову почав нападати на шляхетські маєтки не лише на Коломийщині, а й на Буковині та Закарпатті. Небезпечним періодом для загону Олекси стали довгі карпатські зими, коли було важко тікати від переслідувачів. Опришки розбрідала ся по зимівниках, а щовесни їм знову доводилося збирати до гурту. Сам Олекса зимував у горах, у спеціальних таємних схованках (інколи у печерах) із заздалегідь заготовленими харчами. Після того, як Довбуш став регулярно відвідувати Закарпаття, вирішив там через спеціальних агітаторів взимку вербувати новобранців у свій загін. Найбільше майбутніх опришків Олекса завербував у Ясенях, де мав ‘ конспіративну квартиру”. Щороку склад його загону змінювався, а щовесни призначалося нове місце збору, куди приходили старі товариші й новобранці. Від ватаги Довбуша страждали навіть тор гові каравани, але ніколи даремно не проливалась кров. Про це свідчить такі факти: 8 жовтня 1740 р. напавши на маєток шляхтича А. Карпінського в с. Голосків Коломийського повіту. Олекса переконав шись у доброму ставленні пана до своїх селян гуманно повівся з породіллю та немовлям (майбут нім відомим польським поетом Францішеком), не причинив ніякої шкоди панському маєтку. Другий приклад лицарської гуманності Довбуш проявив до своїх ворогів 25 серпня 1741 p., коли полковник Пшелуський разом зі своїми смоляками вистежуючи загін опришків, був оточений на Буковецькій по лонині. Смоляки опинилися у повній владі “чорних хлопців”, але команда “вогонь" з вуст її ватажка так і не пролунала. Довбуш заборонив стріляти і зупинив хлопців словами: “Не губіть його (Пшелуського) в нього є жінка і діти” [6; 12; 16]. У 1742-1743 pp. основним місцем перебування Довбуша і його загону стала стрімка і недоступна вершина Стіг на найдальшому південному крилі гірського пасма Чорногори на прикордонні Угорщини, Молдавії та Галичини. Звідси народні месники за допомогою закарпатських опришків завдавали до шкульних ударів не лише галицькій шляхті, а й багатіям Закарпаття (блискавично спускалися з гір, атакували панські маєтки і знову зникали у лісових хащах). В 1742 р. у Довгопіллі Олекса розправляється з багатим отаманом М. Дідушком, що був відомим багатієм у окрузі, мав маєток, чимало слуг і наймитів яких жорстоко експлуатував. Крім того, наказав селянам Довгопілля та інших навколишніх сіл видавати опришків і докладав багато зусиль, щоб упій мати їх ватажка, за голову якого обіцяв значну грошову винагороду. Після того як впіймали і вбили М. Дідушка (рис.6) його маєток опришки спалили [11, с.79; 14]. На той час виступи опришків набули

науковий збірник

масового характеру. На це рішуче реагує офіційна влада. Так, 21 січня 1742 р. польський великий коронний гетьман Й. Потоцький у Тернополі видає спеціальний універсал в якому наказує се/іянам під загрозою покарання не надавати допомоги опришкам, галицькій шляхті вказує на серйозність небезпеки від Довбуша, а сам на чолі загону карателів з метою придушення руху прибуває на По куття. Очолити каральні загони коронних військ, які негайно були вислані на Прикарпаття, гетьман наказав досвідченому шляхетському офіцерові А. Соболевському. Крім цього, наприкінці місяця геть ман з придворними і загонами коронних військ особисто вирушив на допомогу смолякам у Галицьке Прикарпаття в м. Станіслав - головний центр слідств і розправ над опришками, що налічували до 2 500 осіб. На горі Стіг загін Довбуша зазнав першої значної поразки. Ватагу, яка тільки-но поверну лася із зимівників і переважно складалася з новачків, оточили смоляки. Вони знищили та спіймали ба гато опришків. Олексі з кількома побратимами вдалося вирватись із оточення. Після цього він знову збирає загін, який з новою силою розпочинає боротьбу із шляхтою, а захоплені гроші, цінності роздає бідним людям [12; 14; 16]. У період з 1742-1744 pp. “на п’яти” Олексі Довбушу дуже часто наступали смоляки Пшелуського. За цей час вони спільно з австрійськими жандармами спіймали багатьох побратимів О. Довбуша - А. Лавріва, Ф. Папійчука, В. Дронева, В. Мельника і М. Мапярчука, яких у катівнях Станіславської фортеці піддають жорстоким тортурам і четвертують, а їх тіла розвішують на головних шляхах Прикарпаття з метою залякування селян. В останні роки загін О. Довбуша нараховував 12 осіб, які збиралися щовес ни у Верховині: легені сходилися по два-три з різних сторін. Ватажок добирав собі найкращих хлопців: “котрого собі вподобав, того взяв, а котрий не вподобався йому, тих легінів вибраковував і проганяв від купи”. Відібрані у загін присягали ватажкові на рушниці чи пістолі, що його не покинуть. 1744-1745 pp. роки найактивнішої діяльності народного месника. У цей період Олекса діяв зі своїм загоном не лише на Прикарпатті, а й робить походи на Поділля, де люто карає гнобителів. Ще наприкінці квітня 1744 р. О. Довбуш із загоном подався на Поділля і перейшов р. Дністер, а 4 травня напав на маєток-фортецю шляхтича К. Золотницького у Борщеві. Причина - шляхтич був полковником коронного війська геть мана Й. Потоцького, який виконував гетьманське доручення “зі своїм полком увійти на Покуття, на пограниччя та громити свавільні купи козаків”, в т. ч. й опришківські загони Довбуша та жорстоко знущався зі своїх селян-кріпаків. Коли Олекса за хопив Золотницького, полковник благав пощади, пропонуючи за себе викуп, але народний месник не брав грошей і срібла, а відповів: “Не по гроші сюди прийшов, але по твою душу, щоб Рис. 6. Страта опришками О. Довбуша ти більше людей не мучив” (рис.6). Маєток спалили, а шляхти шляхтича ча з усією родиною знищили [11, с.79; 12; 16]. Влітку 1744 р. народний герой здобуває Богородчанську фортецю Романовського, захоплює багаті панські скарби, забирає зброю, знищує коштовні речі і економічні книги феодалів Прикарпаття. До вбуш зі своїми побратимами незважаючи на труднощі боротьби здійснює рейд селами Гуцульщини: Перегінськ, Скит Манявський, Устеріки, Розтоки, Довгопілля, Краснопілля, на Буковині, Микуличин, загрожував містам Яблунів і Солотвино, чим викликав переполох серед панівної верхівки [14]. У жовтні 1744 р. після відпочинку в Чорногорі Олекса Довбуш переходить в Західне Прикарпат тя, облягає Дрогобич, щоб спіймати великого лихваря Зельмана, підходить під Турку (Львівщина) - міцну фортецю шляхтича Калиновського і письмово вимагає викупу від пана. Після чого галицька шляхта змушена була визнати, що загін Довбуша набув такого розмаху, що повсталі крім нападів на феодалів набралися сміливість накладати контрибуцію на шляхту і піднімати гірське селянство до

науковий збірник

формального повстання. У цей же період Олекса пише письмові звернення до прикарпатської шляхти - т. зв. “Маніфести проти князів”, в яких погрожує карати всіх, хто гнобить і мучить селян. На початку зими 1744 р. Олекса Довбуш, переслідуваний польськими, угорськими і молдавськими феодалами, повернувся на Закарпаття. Але виникла загроза переслідування з боку угорського уряду тому він не зупинився в с. Ясені у своїх знайомих, а в супроводі дружини та найближчих побратимівсоратників перейшов у Чорногору і там у безпечному кутку Джерджя біля потоку, серед нікому невідо мої глухої полонини збудував хату-зимівник і оселився. Настала весна 1745 p., остання для Олекси. Перед Великодніми святами він перейшов на поль ський бік Карпат і в с. Криворівня зустрівся з побратимами, де обговорював плани літніх походів з товаришами. Рада відбулася в хаті В. Процюка і Т. Хоцюка, звідси вони перейшли в Угорщину і розділилися. Перед цим домовились зійтися після свят і остаточно обговорити свої плани. Довбуш повернувся з двома побратимами на Чорногору, інші залишилися в Угорщині. Олекса вирішив знову організувати нові далекі походи. Вже 13 травня 1745 p., як засвідчують архівні матеріали, “поширилася звістка про Довбуша” на Поділлі в шумлянських, стратинських лісах Рогатинщини. Шляхтичі бачили 12 опришків біля с. Янушкова. Туди негайно були вислані розвідники, однак це не заспокоїло місцеву шляхту. Перелякана шляхта й орендарі, боячись Довбуша, масово покидала маєтки і переховувалася за мурами Рогати на. Наприкінці травня 1745 р. серед шляхти в околицях Надвірної зчинився переполох, а 23 травня стало відомо, що у с. Зелене побував Олекса з десятьма побратимами. Довбуш, повертаючись з Рогатинщини сюди приходив. Надвірнянська шляхта, передбачаючи наступ Довбуша, поспішно го тувала місцеву фортецю до оборони. Сюди прибули загони смоляків та коронні війська Й. Потоцького. Знаючи передбачливість Довбуша, шляхта “наказала тримати велику обережність” у місті. У ті тривожні дні з Надвірної до Солотвина повернувся орендар Фішель, який “вчинив немалу тривогу” місцевим орендарям, які встановили військову сторожу у шляхетському дворі, що “пильнувала цілу ніч" [8; 9, с.425; 16]. Влітку 1745 р. Олекса разом з двома близькими побратимами - Павлом Орфенюком і Василем Баюраком пішов у с. Ямну до .сестри. Тут він дізнався, що шляхта за допомогою зради вирішила його знищити. З мемуарів Ф. Карпінського відомо, що для розправи з ватажком опришків, шляхта оголосила по всіх селах про те, що той, хто спіймає або вб’є Олексу Довбуша буде звільнений від всіх феодальних повинностей і в додаток дістане шапку червінців. У с. Ямній, Олекса дізнався, що в с. Микуличині, багач Мочерняк готує йому вбивство. Довбуш разом з побратимами жорстоко розпра вився з багачем (відтяв йому голову, а хату спалив). З Микуличина Довбуш 23 серпня направився в с. Космач, розправитися зі Степаном Дзвінчуком (Стефаном Дзвін кою), котрий готувався вбити ватажка опришків. У ніч з 23 на 24 серпня 1745 р. із засідки своєї хати Дзвінчук, як пише Ф. Карпінський: “для користі, обіцяної від дідичів, вночі засів у сінях з добре набитою рушницею і під час приходу Довбуша вистрілив у груди з кількох кроків”, смертельно його поранив. Про саме поранення, останні хвилини життя і смерть Олек си Довбуша відомо з трьох документів. Перший - це судовий протокол, записаний зі слів убивці за наказом Й. Потоцького 27 серпня 1745 р. у Станіславському суді. “Я, - розповідав Дзвінчук, - сидів на порозі хати, скочив і зачинив сінні двері. Опришки казали пустити себе до хати. Але я не відзивався. Тільки моя жінка і мати говорили до нього (Довбуша) і не хотіоИДовбушаШКИведутьуПІСІп°Ранвного ли пустити його до хати, казали: “Не знаємо, хто ти. Чоловіка

науковий збірник

нема дома, десь на косовиці в полі”. Вони кинулись до дверей і найстарший він (Довбуш) взяв дрюк, підважив двері, трохи від важив, а потім сам собою почав тиснути і лізти до сіней, я його тоді підстрілив. А він тільки ви лаяв мене і сказав товаришам: “Паліть хату!” Вони почали кре сати вогонь та не могли відра зу викресати. А потім Довбуш сказав їм, щоб забрали у нього зброю, говорячи: “Ще звідси можу йти”. Вони забрали у ньо го зброю, взяли його з собою і пішли в ліс” (рис.7) [14; 16]. Василь Баюрак через дев’ять років розповідав на суді майже подібне: “Ватажок пішов з нами до Ямного і там відвідав із своїм сестрінцем сестру, а я скочив Кордон Польсько: лержаїн тим часом до Дори, до свого Карта 2. Головні стоянки походи загону О. Довбуша (1738-1745 pp.) батька. Звідти я вернувся до Ямного, тут переночували ми всі три у Довбушевої сестри і пішли звідти до Микуличина на газду Мочернюка, підданого коритницького старости Цетнера. Мочернюк загиб із наших рук; впіймавши його, ми відтяли йому голову, взяли сім битих талярів, котел, рушницю і деякі фанти та спалили його хату. Доконавши тієї розпра ви, вибрались ми всі три до Космача до Стефана Дзвінчука і підійшли під його хату вночі, а тому що Дзвінчук не хотів відчинити дверей, то Довбуш ухопив на дворі якесь дерево, вдарив ним у двері і став їх підважувати. Ми оба, я і його сестрінок, стояли при дверях. Ватажок відважив трохи двері і почав тиснутися до дверей. Але саме тоді вистрілив до нього Дзвінчук і вцілив плече. Підстрелений ватажок втікав з нами до лісу, але тому що не міг далі йти, то ми оба занесли його за село в корчі, прикинули ще живого хворостом, а самі пішли в ліс”. На світанку 24 серпня 1745 р. на заклик Дзвінчука і панського двора зібралася космацька громада (серед них два священики від двох сільських церков) і орендар. Вони знайшли його лише за допо могою собаки, де “на добрі руські гони від села в хащі під смерековим деревом знайшли ще живого Довбуша”. Дзвінчук запитав пораненого Довбуша, чому він напав на його хату, чи робив це з чиєїсь намови. Довбуш відповів: “Чи мене хто намовляв, чи не намовляв - така мені смерть прийшла”. Священики запропонували Довбушеві висповідатися, але він відповів: “Уже я висповідався і причащався в той час, коли став на цей шлях”. Запитали: “Де знаходяться його скарби”, і почули відповідь: “У полонині, у Чорногорі, Бог знає, я знаю, земля тим буде користуватися - не люди”. А наприкінці запитали по раненого Довбуша, які опришки були з ним. Довбуш відповів: “Один Василь Баюрак, а другий - Павло Орфенюк”. Це були останні слова ватажка. “Тіло після смерті взято на віз, везено по селах, оголошувано і публіковано цілому поспільству”. Цим актом галицька шляхта намагалася переконати людей у загибелі опришка, якого селяни вважали не вловимим. Через деякий час тіло Довбуша завезли до Коломиї і “помістили в міській ратуші”, мабуть,

науковий збірник

для проведення посмертних судових церемоній. Після цього тіло Довбуша, як відомо документів, за наказом гетьмана порубали на дванадцять частин і розвішали “на папях і пострах” в 11 селах і містах Покуття (Кутах, Косові, Криворівні, Космачі, на Лючках, на Микуличині, на Чорнім Потоці, Зеленій, Вербіжі, Коломиї і у Биткові) [11, с.79-80; 14; 16]. Після смерті Олекси Довбуша антифеодальна боротьба західноукраїнських селян не припинилась. На чолі опришківських загонів стали його соратники-побратими В. Баюрак (1745-1754 pp.), і. Бойчук (1750-1760 pp.), Д. Богуславець, Я. Фенюк, М. Баба та ін. Наприкінці 1750-х pp. боротьба загонів опришків поширилась на Галицьке Прикарпаття, Закарпаття і Буковину. Навіть після того як Австрія захопила Галичину (1772 р.) та Буковину (1774 p.), рух опришків не припинився. Внаслідок посилен ня феодально-кріпосницької експлуатації та національного гноблення рух опришків у першій чверті XIX ст. значно пожвавився. Це зумовило відповідну реакцію селян, що мала досить широку ампліту ду: від пасивного спротиву (скарги, втечі та ін.) до активної протидії (вбивства поміщиків, відкритий збройний опір, організація масових антифеодальних виступів тощо). У 1810-1825 pp. лідерами опри шків, що активно діяли у Східній Галичині, стали Ю. Оженюк, П. Мельничук, В. Якимюк, Д. Марусяк, М. Шталюк, К. Матковський, В. Фреюк, І. Вередюк, М. Циган, І. Волощук [5, с.167; 11, с.81; 13, с.339], на Закарпатті - С. Товта, І. Кокоша, у Північній Буковині - Л. Кобилиця (1812-1851 pp.), який у 1843— 1844 pp. очолив селян 22 громад, які переобрали сільську старшину, категорично відмовилися від панщини, вимагали вільне користування лісами та пасовиськами, ратували за відкриття українських шкіл. Австрійському урядові лише за допомогою військ вдалося придушити цей виступ [1, с.242-243]. За доповідями губернатора Галичини Таафе у період 1817-1822 pp. кількість нападів опришків збіль шилась з 56 до 87. Протягом першої половини XIX ст. у Галичині, Закарпатті й Буковині діяло понад 50 загонів опришків. Лише за допомогою військ і численних спеціальних каральних загонів урядові Австрії вдалося придушити мужній рух опришків. Незважаючи на те, що карпатські опришки діяли стихійно, їхній рух відіграв прогресивну роль у руйнуванні феодально-кріпосницького ладу. У другій половині XIX ст. внаслідок скасування панщини та кривавих репресій Відню вдалося придушити цей рух. Останнім ватажком карпатських опришків був М. Драгирук (Бордюк), прилюдно страчений у Коло миї [5, с.167; 13, с.339]. Отже, з упевненістю можна говорити, що карпатський рух опришків, який тривав кілька століть, мав у своїй суті не лише соціальний характер, але й набув рис національно-визвольного. Борючись проти шляхти, урядовців і орендарів, Олекса Довбуш, тим самим виступав і проти національного поне волення. Наївно було б вимагати від народного ватажка, діяльність якого проходила в складний час розгулу шляхетського терору, чітко виражених вимог чи політичної програми. Олекса був виразником стихійних прагнень народу до волі, щастя і соціальної рівності. Він боровся з соціальною несправед ливістю як міг і як знав - карав панів, палив або знищував їхні маєтки, допомагав бідним селянам. Гасло - смерть панам! - привернуло до Довбуша багато спільників. У ньому бачили неабиякий військовий і організаторський талант, довіряли і підкорялися в усьому. Довбуш став улюбленцем не лише карпатських опришків, а й широких мас Галичини, Буковини та Закарпаття. Він був символом мужності і нескореності. Саме тому про Олексу Довбуша та опришків складено безліч народних пе реказів, оповідань, легенд і пісень. Крім того, вони стали темою для повістей, романів, драм, опер і поезій письменників як вітчизняних, так і польських. Серед українських авторів варто згадати М. Шашкевича (оповідання “Олена”), М. Устияновича (“Страсний четвер”), Ю. Федьковича (“Довбушів скарб” - оповідання та “Довбуш” - драма і вірш), І. Франка (“Петрії і Довбущуки”), А. Рудницького (“Довбуш” - опера), Г. Хоткевича (“Довбуш” - роман), М. Ломацького (“Опришківське гніздо” - повість) та ін. І. Каваперідзе свій фільм “Пісня про Довбуша” (1941 р.) присвятив Олексі, але, на жаль, його зйомки перервала війна. В 1960 р. за сценарієм Л. Дмитерка В. Іванов зняв кінокартину “Олекса Довбуш”. Опришкам присвячені наукові праці К. Войцицького, А. Бельовського, В. Грабовецького, М. Косача, Ю. Целевича, І. Крип’якевича, І. Гуржія, О. Гавроша, М. Домашевського, Р. Маленкова та ін. Пам’ять

науковий збірник

про карпатських повстанців і понині живе у географічних назвах на Прикарпатті, Закарпатті й Буко вині. У назвах печер, скель, річок і долин народ увіковічнив борців проти кріпацтва - опришків'та їх прославлених ватажків, що боролися за визволення поневоленого селянства. Джерела та література: 1. 2. 3. 4. 5. 6. 7. 8. 9. 10. 11. 12. 13. 14. 15. 16. 17.

Бойко О.Д. Історія України: Навч. посібник: 2-е вид. - К.: Академвидав, 2003. - 656 с. Гаврош О. Таємниця (стежка) Довбуша (1700-24.08.1745). - http://www.ukrcenter. com/library/read.html. Гаврош О. Таємниця Довбуша II Україна Молода. -2007. - 4 вересня. Губарев В.К. Історія України: Універсальний історичний довідник. - Донецьк: TOB ВКФ “БАО”, 2008. - 576 с., 8 арк. іл. Гуржій О.І., Чухліб T.B. Гетьманська Україна: 15-томне видання “Україна крізь віки” І За заг. ред. B.A. Смолія.- К.: Альтернативи, 1999. - Т.8. - 304 с. Довбуш Олекса Васильевич: Материал из Википедии - свободной знциклопедии. - http://ru.wikipedia.org/wiki. Довбуш Олекса: Матеріал з Вікіпедії - вільної енциклопедії. - http://ua.wikipedia. org/wiki. Домашевський М. Олекса Довбуш. - http://www.putyla.org.ua/2008/05/10/oleksa-dovbush.html. Енциклопедія історії України: В 5 т. І Редкол: B.A. Смолій (голова) та ін. - К.: Наук, думка, 2003. - Т.2: Е-Д. - 2004. 528 с: іл. Історія України І В.Ф. Верстюк, O.B. Гарань, О.І. Гуржій та ін.; Під ред. B.A. Смолія. - К.: Альтернативи, 1997.-424 с. Книга для читання з історії Української РСР: від давніх часів до кінця 50-х років XIX ст. І За ред. І.О. Гуржія. - К.: Ра дянська школа, 1970. - 278 с. Маленков Р. Довбуш. - http://ukrainainkognita.org.ua/Ukr/lstoria/Dovbush/ukr.htm. Новий довідник: Історія України. - К.: TOB “Казка”, 2005. - 736 с. Олекса Довбуш - Москалик. - http://www.yarem4e.com/ua/region/history/moskalik.htm. Олекса Довбуш І Країни світу: Месники - визначні особистості. - http://svit.ukr-inform.ua/celebrities.php. Олекса Довбуш: Біографія II Матеріали Івано-Франківського державного історико-меморіального музею Олекси До вбуша. - http://www.besahy.com/index.php. Українська Радянська Енциклопедія: В 12 т. І Гол. ред. М.П. Бажан. - K.: АН УРСР, 1982. - Т. 8. - 528 с.

науковий збірник

Олена ПОХОДЯША (Київ)

ПОРТРЕТИ ОСТРОЗЬКИХ З КОЛЕКЦІЇ НАЦІОНАЛЬНОГО МУЗЕЮ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ Колекція Національного музею історії України (далі НМІУ) містить портретні зображення представ ників багатьох визначних діячів культури та просвітництва, державотворців, польсько-литовської шляхти, представників козацької старшини, дворян та міщан. Її гордістю є низка портретів Вишневецьких, Потоцьких, Полуботків, Розумовських, Острозьких та ін. Привертають увагу портрети пред ставників останньої гілки Острозьких: Олександра Костянтиновича-Василя Острозького, Януша Костянтиновича-Василя Острозького та Анни-Алоїзи Олександрівни Острозької (Ходкевич). Острозькі були нащадками Романа та Данила Галицьких, походили від князів МономаховичівРомановичів. їх удільною столицею було місто Острог, де в палаці був встановлений весь церемоніал королівських дворів. Острозькі виступали поборниками християнської віри, спряли розвитку науки, осві ти, були затятими патріотами своєї батьківщини, займали високі державні посади, активно приймали участь у політичному та культурному житті України. Вони були наймогутнішими власниками Литви (24 міста, 10 містечок і декілька сот сіл), мали маєтності на Волині, Київщині, Поділлі та Галичині [7,10]. Переходячи до опису портретів представників останньої гілки Острозьких варто згадати ’їх пращура Костянтина-Василя Костянтиновича Острозького, володимирського старости, маршалка Волинської землі, київського воєводи (1559-1608). Його досягненням було відкриття у 1577-1580 pp. Острозької академії, що надало можливість волинянам, галичанам та литовцям отримувати освіту на належному європейському рівні. Академія вважалася найкращою за усі православні училища, де вчили окрім .слов’янських мов латину і отримала назву «Українські Афіни» [3, 362-363]. К.В. Острозький усіляко сприяв розвитку просвітництва, культури та збереження православної віри, зміцненню православного братства у Львові, відкриттю при ньому школи і друкарні, розвитку друкарництва. На його запрошення в Острозькій друкарні працював Іван Федоров, який надрукував «Буквар» з короткою хрестоматією церковнослов’янських і грецьких текстів (1578), книгу Нового Завіту (1580), хронологію Андрія Римші (1581) - перше українське видання віршованого типу, Острозьку Біблію на церковно-слов’янському тексті (вперше) (1581). Костянтин-Василь Костянтинович будував замки та церкви на Поділлі, Київ щині та Волині, заснував нове місто Костянтинове у 1561 р. - форпост оборони краю на «Чорному шляху», якому він домігся надання магдебурзького права [9, 37]. Помер і був похований в Острозі [15,137]. У Костянтина-Василя Костянтиновича Острозького з дружиною Софією Тарновською було п’ятеро дітей - Януш, Костянтин, Єлизавета, Катерина та Олександр. К.-В.К. Острозький намагався дати дітям найліпшу освіту, закладав їм з малечку любов до батьківщини, синів навчав військовій справі, виховував в них завзяття та самовідданість. У мистецькій збірці НМІУ представлені зображення двох синів Острозьких: Олександра та Януша Костянтиновичів Острозьких. Портрет старшого сина К.-В.К. Острозького Януша Костянтиновича Острозького (1554-1620) дату ється кінцем XVIII ст., про що свідчить технологічний аналіз полотна та фарбового ґрунту (іл. 1) [15, 246]. Походить полотно з церкви св. Трійці в Межиріччі (тепер Острозького р-ну Рівненської обл.). Зображення патрона церкви Януша Костянтиновича Острозького з дружиною Катериною Любомирською мали розміщуватися на бічних крилах вівтаря собору [1, 65]. Близько 1876 р. портрет був при везений С. Голубевим до м. Києва з метою передати його в Церковному археологічному музеї, де він експонувався до 1920 р. Згодом портрет перебував в Києво-Печерській лаврі, а з 1925 р. надійшов до Всеукраїнського історичного музеї ім. Т.Г. Шевченка [8, інв. № 10999]. Портрет за манерою виконання належить пензлю майстра острозького осередку, виконаний в найкращих традиціях донаторського портрету XVII ст. - був написаний на пошану мецената церкви св. Трійці в Межиріччі. На портреті

науковий збірник

f f" % 4 .

u Невідомий художник О С Т Р О ЗЬ КОГО осередку. Портрет Януша Костянтиновича Острозького. Друга половина XVIII ст. Полотно, темпера. 90 х 73,5. НМІУ.Інв. № М -123.

Невідомий художник. Портрет Януша Костянтиновича Острозького (?). Копія XIX ст. Полотно, олія. 81,5 х 62. НМІУ. Інв. № М-115

Александрович Костянтин (?). Ян Тарновський. XVIII ст. Полотно, олія. 114 х 82. НМІУ. Інв. № М-130.

Невідомий художник. Портрет Олександра Костянтиновича Острозького. Копія XIX ст. Полотно, олія. 64 х 44,5. НМІУ. Інв. № М-157

зображений чоловік похилого віку. Одяг Януша Костянтиновича вказує на його княже походження на голові сферична шапка, окантована хутром, на плечі поверх темного кафтана накинута червона кирея з хутром, в правій руці портретований тримає шаблю західно-європейського типу. Ліворуч вгорі на полотні зображений синій прапор, праворуч - герб Острозьких «Леліва»-«Огончик» [10,10-33]. Донаторський портрет Я.К. Острозького є речовим доказом його меценатської діяльності, направленої, як і його батька К-В.К. Острозького на зміцнення держави, її культурного та духовного рівня, що є гарантом стабільності та процвітання. Він опікувався будівництвом десятків монастирів та костелів у Острозі, Старому Костянтинові, Дубно, Межиріччі, Деревні. Початкову освіту Януш Костянтинович отримав у Дубно при дворі батьків. Військові здібності Януша Костянтиновича проявилися ще в підлітковому віці, а в 22 роки він розгромив татарську облогу під Дуб ном. Батько настільки був вражений цією подією, що відправив його навчатися у Відень до двору імпе ратора Священної Римської імперії Максиміліана II для здобуття військового та політичного досвіду. У 1579 р. прийняв участь у Лівонській війні і здобув ряд перемог під Черніговом і Великими Луками, за що Стефан Баторій удостоїв його посади воєводи волинського (1585-1593 pp.) [11,131]. Януш Костянтино вич подовжував військові традиції родини. 3 1593 р. Сигізмунд III зробив його каштеляном краківським -світським сенатором Речі Посполитої. Крім того князь займав посади білоцерківського, богуславського, черкаського, канівського, переяславського, володимирського старости, надійно охороняв ці землі від татарських нападів. У 1606 р. підтримав Сандомирський рокош очолюваний краківським воєводою М. Зебжидовським проти не толерантної політики Сигізмунда III. Під час рокошу перейшов на бік коро ля та виступив посередником у переговорах між Сигізмундом III та М. Зебжидовським. Не дивлячись на те, що Я.К. Острозький прийняв католицтво (1579 p.), він підтримав батька К.-В.К. Острозького у зміцненні православ’я, яке витіснялося католицьким віросповіданням. Є величезна частка їх зусиль у тому, що на сеймі 1607 р. в Конституції було затверджено право отримувати православні церковні посади тільки прихильниками грецької віри та легалізовано діяльність братств (іл. 2). Майже весь час Острозький мешкав у Дубно, а після смерті батька у 1608 р. - в Острозі. В колекції НМІУ зберігається портрет чоловіка з родини Острозьких, який є зразком придворного шляхетського сарматського портрета (іл. 3). Надійшов до Всеукраїнського історичного музею ім. Т.Г. Шевченка у квітні 1924 р. з Музейного фонду України [8, інв. № 9143]. Визначити приналежність пор трета допоміг зображений на ньому герб Острозьких «Огончик» в поєднанні з «Лелівою» в лівому верхньому куті полотна та літерами навколо: СН (?) X (xiaze) О (ostrogski) К (kasztelan) К (krakowski) F (fundator) О (ordynacji) [СН (?) князь Острозький каштелян краківський фундатор ординації]. Згід

науковий збірник

на з написом навколо герба зображення писалося після того, як він став каштеляном краківським (1893 р.) та князем Острозьким (1608 p.). Зображений праворуч вгорі герб (?) з чотирикінцевим хрестом ла тинського типу на щиті темного кольору, в лівому верхньому куті якого герб Острозьких «Леліва», а в правому нижньому - хрест, що може символізувати Острозьку Ординацію (майорит) та герб його головної резиденції - міста Дубно. З цього можна визначити, що на портреті зображений чоловік у віці біля 55-60 років. Ординацію (майорит) було засновіано Янушом Острозьким у 1609 р. для зміцнення земель Ост a. UosUim^.vv ^^■■R nvbi.lU lrai . Г-' CtlOnMKW HXOWA розьких, до складу якої входило приблизно 600 сіл та 24 міста. На від міну від звичайних «дідичних» земель майорат не міг бути проданий Невідомий художник. Портрет або розділений на частини між спадкоємцями. Успадкувати його міг Анни-Аллоїзи Костянтинівни Острозької. Копія XIX ст. тільки старший син ордината [6]. Він був останнім представником чо Полотно, олія. 64 х 43,5. НМІУ. ловічої статі в роді Острозьких, переживши двох дорослих дочок. Не Інв. № М-156. лишаючи прямого спадкоємця, і не бажаючи залишити спадок своєму брату Олександру Костянтиновичу та його родині землі мали перейти по чоловічої лінії князям Заславським [18,93]. Портретований одягнений у лицарські обладунки, поверх яких червоний плащ, що підкреслює його військовий статус у суспільстві. За техніко-технологічними особливостями портрет є копією XIX ст. з невідомого портрету XVII ст., стилістично подібний до королівських, придворних портретів Жевуських, Потоцьких та Сангушок, що вказує на вплив західно-європейського мистецтва, і на те, що оригінал портрета прикрашав одну з резиденцій Януша Костянтиновича. В Державному історико-краєзнавчому музеї м. Острога зберігається портрет Я.К. Острозького, риси обличчя якого, не дивлячись на моло дий вік портретованого, схожі з портретними рисами нашого зображення - такий же орлиний ніс, брови, обрис обличчя (іл. 3). Герби також ідентичні, а написи відповідно державних посад, які займав портретований в різні роки свого життя. Тому ми можемо припустити, що перед нами портрет саме Януша Костянтиновича Острозького. В музеї зберігається і копія з портрету діда Януша Костянтино вича Острозького по материнській лінії - Яна Тарновського (1488-1561) (іл. 4). Портретований зобра жений на тлі пейзажу в невимушеній позі, у півоберта, зодягнений в лицарські обладунки, поверх яких - червоний плащ, правою рукою спирається на шолом. На відміну від лицарського портрета онука портрет діда виконано більш реалістично, в традиціях західно-європейського живопису. Походить полотно з родинної колекції Браницьких [12,102-103]. Портрет молодшого сина Костянтина-Василя Острозького - Олександра є копією XIX ст. з портре та, що знаходиться в Державному історико-краєзнавчому музеї м. Острога (іл. 5) [2, іл. 15]. Олександр Костянтинович Острозький продовжував справу батька, підтримуючі та обороняючи православну віру. Освіту, ймовірно отримав в Острозькій академії. Приймав участь у приготуваннях до оборони перед сподіваним переходом татар до Угорщини у 1594 р. У жовтні 1596 р. разом з батьком приймав участь у православній опозиції на синоді у Бресті. Титул волинського воєводи отримав по своєму братові Януші 6 травня 1593 p., був коронним сенатором та засновником багатьох православних братських шкіл та Кирило-Міфодієва братства [4,13]. Олександр Костянтинович Острозький представлений як шляхтич - в світло-коричневому жупані, підперезаному поясом, зверху накинута делія, оторочена чорним хутром. Портрет за манерою виконанням подібний до магнатських портретів XVI-початку XVII ст. Правою рукою портретований впирається у бік, лівою тримає шаблю польсько-угорського типу з відкритим ефесом [14, 220]. Ліворуч зображено завісу, в правому верхньому куті - герб Острозьких «Огончик» та «Леліва», в верхній частині якого - хрестик, а не наконечник стріли, як на портретах брата Януша Острозького (іл. 1-3). Внизу портрета напис: “Alexcander Dux in Ostrog Palatikus Wolnynie parens fundatricis”. і

A nna

4 i.o y .s ia

науковий збірник

Портрети Острозьких багаті на атрибути, що підкреслюють їх шляхетське походження: шаблі, гер би, знамена, одяг. Портретовані відповідають своєму статусу у суспільстві, як і вимагали традиції портретного живопису XVII-XVIII ст., кожна річ на портреті не була зайвою і чітко визначала їх со ціальний рівень. Подібний за манерою виконання до портрета Олександра Костянтиновича Острозького портрет доньки - Анни-Алоїзи Олександрівни Острозької (Ходкевич) (1600-1654) - останньої представниці князів Острозьких (іл. 6). Полотна батька та доньки були передані з Києво-Печерської лаври до Всеу країнського історичного музею ім. Т.Г. Шевченка у 1925 р. [8, інв. №№ 11000-11001]. Це яскраві зразки сарматського живопису, оригінали яких були написані в 20-30 pp. XVII ст. Анна-Алоїза з дитинства була надзвичайно побожною і захоплювалася читанням релігійної літе ратури. Під тиском родини вийшла заміж за великого литовського гетьмана Яна Кароля Ходкевича, однак через рік чоловіка було поранено під час Хотинської битви і незабаром він помер. Анна Аллоїза Олександрівна активно розбудовувала католицькі костели на Волині. Княгиня Анна-Алоїза Острозь ка відома тим, що по-звірячому розправлялась з православними острожцями, сприяла підвищенню освіти, заснувала єзуїтську колегію в 1624 р. В її плани входило відбудувати на місці Острозької ака демії єзуїтський центр, однак цьому зашкодила Народно-визвольна війна 1648-1654 pp. Анна-Аллоїза була вимушена виїхати до Великопольщі. Перед смертю відбудувала Колегіум єзуїтів в Острозі та зафундувала костел в м. Ярославлі (Польща). Потому, що дітей у неї не було, частину свого майна та маєтності заповіла ордену єзуїтів. Решта земель була розділена між коронним підчашим Костян тином Любомирським та київським воєводою Яном Замойським. При ній маєтки князів Острозьких перейшли до князів Заславських. Поховано Анну-Аллоїзу у Кракові, потім перепоховали у м. Ярослав (1722 p.), а згодом - у Острозі поруч з чоловіком - Я.К. Ходкевичем [11,125]. Оригінали портрета Анни-Аллоїзи Олександрівни Острозької (Ходкевича), як і портрет її батька - Олександра Костянтиновича Острозького були написані художником острозького осередку (іл. 5-6). Можна припустити, що копії XIX ст. писав волинський маляр, який навчався в цей час у КиєвоПечерській лаврі. За манерою виконання та композиційним рішенням видно, що портрети батька та доньки виконані одним живописцем. Анна зображена в чорному чернечому одязі, з білими вставками, з чотками в правій руці. Внизу портрета напис латиною: «Anna Aloysia de Kostuwna Dux in Ostrog Chodkuwicrowa ostrogiensis Ecclesiae Para hialis atiquam atavarum suorum fundationem noviter exexit atgue auxit A.D.1624», з якого дізнаємося, що портрет писався після заснування Анною Острозького єзуїтського колегіуму у 1624 p., коли їй було біля 25 років, хоча ви глядала вона значно старше свого віку. Портрет подібний до зобра ження XVII ст., що зберігається в Музеї м. Ярославль (Польща) [2, іл. 26]. Після смерті Костянтина Костянтиновича (1608) та Олександра Костянтиновича Острозьких (1603) Острог успадкували Анна-Аллоіза Олександрівна та Януш Костянтинович Острозькі, які на відміну від батьків стали католиками і сприяли католицьким орденам - єзуїтів / 4 та францисканців. Релігійні відносини ускладнилися між православ W 1 ним населенням Острога та католицьким оточенням князів [11, 55]. Окатоличення роду Острозьких призвело до ополячення, їх майно перейшло через жіночу лінію князям Заславським, Сангушкам та Лю бомирським [7,13]. Розглянуті портрети Острозьких з колекції НМІУ експонувалися на виставці «Український портрет XVII-XX ст. у Всеукраїнському ІсторичНевідомим художник. Портрет

мf1 & і

r r

і г

ному музеї імені Т.Г. Шевченка в 1925 р. і вже тоді привертали увагу дослідників. [5; 17] Вони є копіями кінця XVIII-XIX ст. з оригіналів ост-

Януша Костянтиновича Острозького. Копія xvm ст. полот-

№іо1!^ібЛЯ(*И4.^ІКЗМО 'НВ

науковий збірник

розького осередку XVII ст., представляють зразки донаторського та світського українського портрет ного живопису. Джерела і література Александрович А. Мистецьке середовище острога епохи академії (1570-1630) II Острозька давнина. Львів,1995. - С. 59-68. Бондарчук Я.В. Мистецтво Острозького осередку другої половини XVI - першої половини XVII ст.: дис.... канд.мистецтвозн.: 17.00.05 / Бондарчук. - Львів: Львівська академія мистецтв, 2002. -173 с. 3. Брокгауз Ф.А., Ефрон И.А. Знциклопедический словар. - Т. XXII. - СПб., 1897. - 482 с. 4. Вихованець Т. Костянтин і Януш Олександровичі Острозькі. - Острог, 2001. - 78 С 5. Ернст Ф.Л. Українське малярство. Провідник по виставці. - К.: Криниця, 1929. -122 с.: іл. 6. Жаронкін В. Ординаторська спадщина князів Заславських II http://www.myslenedrevo.com.ua/ studies/izjaslav/08zharonkin.html 7. Іларіон (Огієнко І). Князь Костянтин Острозький і його культурна справа. - Вінніпег. -1958. - 216 с. 8. Книга вступу Всеукраїнського історичного музею ім. Т.Г. Шевченка. - Т. 3. -1924-1934. 9. Крощенко Л., Осадчий Є. За життя Костянтина Острозького II Образотворче мистецтво. -1991. - №4. - С. 37-36. 10. Однороженко О.А. Князівська геральдика Волині середини XIV - XVIII ст. - Харків, 2008. -180 с. 11. Острозька академія XVI-XVIII ст. Енциклопедичне видання - Острог. -1997. - 210 с. 12. Походяща О.Б. Родинні портрети Лівобережної України з колекції Національного музею історії України //Дворянські садиби як осередки культурно-мистецького та духовного життя XIX - початку XX століття: матеріали Міжнародної наукової конференції 6-7 вересня 2007 р. - Прилуки: ТОВ «АІР - Поліграф», 2008. - С. 102-109. 13. Раднин А. Восточньїй князь с пустьіми карманами: происхождение Русских гуситов в Чехии и Словакии (об авантю ристе Фридрихе Острожком) II Родина. - 2001. - С. 57-59. 14. Тоїчкін Д.В. Козацька шабля XVII - XVIII ст.: історико-зброєзнавче дослідження. - К.: Вид-ий дім «Стилос», 2007. - 368 с. 15. Український портрет XVI—XVIII ст.: каталог-альбом І НХМУ; авт.-упор. Г.О. Бєлікова. - К: Асканія Нова, 2006. - С. 220. 16. Ульяновський В.І. Пам’ятник К. Острозькому в Києво-Печерській лаврі II Український історичний журнал. -1992. №2.-С.112-121. 17. Щербаківський Д.М. Український портрет. Виставка українського портрета XVIII - початку XX ст. - К., 1925. - 64 с. 18. Яковенко Н.М. Українська шляхта з кінця XIV до середини XVII ст. (Волинь і Центральна Україна). - К.: Наукова думка, 1993.-416 с 1. 2.

науковий збірник

Наталія MAL1K0 [Тернопільська обл.)

РОСІЙСЬКІ ВІЙСЬКОВІ ФОРМУВАННЯ НА ЗЕМЛЯХ ТЕРНОПІЛЬСЬКОГО КРАЮ У 1809-1815 PP. 23 січня 1793 р. за Петербурзькою конвенцією укладеною між Австрією і Росією, північна частина Тер нопільщини (Кременецький повіт Волинського воєводства), що перебувала у складі Речі Посполитої перейшла під протекцію Російської імперії [19, 48; 11,132; 26, 86]. Згідно Шенбрунського перемир’я 1809 р. підписаного Австрією, Францією і Росією українські землі Тернопілля по лінії Залізці-Зборів, вздовж р. Стрипи відійшли до імперії Романових [7,108; 9,4]. Восени того ж року розпочали роботу комісії по демаркації кордону тимчасового окупаційного округу, російські військові формування під командуванням кн. Голіцина покинули Львів і 15 грудня зайняли Тернопільський округ. Зауважимо, що процес входження і існування галицьких земель під протекцією Російської імперії на початку XIX століття ще не знайшов комплексного висвітлення в українській історіографи. Вітчизняні науковці Ю. Гошко [8], П. Гуцал [10], Л. Бойцун [5] торкалися означеної проблеми доволі опосеред ковано, зосереджуючи свою основну увагу на особливостях становлення й функціонування царського .адміністративного апарату, у той же час проблема розміщення на цих землях, забезпечення й зна чення численного військового контингенту розглядалася доволі поверхово. Органічною складовою української історичної думки стали доробки польських вчених J. Leszczynskiego [17], Т. Mandybura [15], присвячені суспільно-політичним перетворенням на Тернопільщині у 1809-1815 pp., їхні публіка ції відображають результати досліджень як західноукраїнської наукової школи в цілому, так і окремих польських осередків. Глибокий аналіз цих праць дає можливість нам ознайомитись з різносторонніми підходами та оцінками дослідників. Наявність історичних розвідок Б. Абаліхіна [1-2], І. Бубякова [6], 0. Кравченюка [13], які порушують різні аспекти історії Галичини та містять велику кількість факто логічного матеріалу, не вичерпує наукової проблеми, а навпаки, формує необхідність поглибленого вивчення тематики із залученням широкого кола джерел. Метою нашої розвідки стало визначення загальних тенденцій та обґрунтування специфіки функціонування військового контингенту Російської імперії на землях Тернопільського краю у 1809-1815 pp. Приєднані до Росії галицькі землі займали 121 кв. милю: Тернопільський циркул - 65, Заліщицький 47, Бережанський - 7, Золочівський - 2 кв. милі, включали 516 населених пунктів (7 міст, 25 містечок, 484 села) і офіційно нараховували 400.000 жителів, хоча насправді кількість населення була значно меншою (під час ревізії, у недостачі виявилося 90.000 чол.). Цю територію іменували Тернопільським Краєм і поділили на два округи Тернопільській і Заліщицький, згодом сформували ще один - Теребовлянський. Очолили утворені адміністративні одиниці городничі, відставні офіцерські чини - майор 1. Занковський в м. Тернополі, П. Бартошевич у Заліщиках, майор Я. Гільфердінг у Теребовлі, саме на них покладався контроль за суспільно-політичною ситуацією в регіоні, а також обов’язок продовольчого постачання і розквартирування регулярних підрозділів. Військово-бюрократична модель керівництва з її строгою ієрархією, підзвітністю та солдатською дисципліною, яка була запроваджена на Правобереж жі стала невід'ємною частиною імперського адміністрування і у Тернопільському краї [5,60]. У зверненні “До всіх, на вічні часи прилученого від Австрії Тернопільського Краю мешканців, всякого віровизнання, віку і стану в загальному і кожного зокрема. Його Імператорська Достойність зволив найвищим своїм особистим наказом з дня 22 березня 1810 p., поручити цей край ...урядуванню таєм ного радника, сенатора і орденоносця Ігнатія Антоновича Тейльса”. У відозві цього очільника до всіх жителів “дорогих мені тепер співгромадян і земляків” запевняється “...що Найсвятіша Найяснішого і Наймилостивішого Монарха воля зробити нових своїх підданих учасниками щастя, якого зазнають під Його берлом народи, буде виповнена в цілій її ширині” [13, 82]. Олександр І мав намір перетворити “новоросійський; червоно-руський; галицький” край на ще одну губернію, проте відсутність адміні

науковий збірник

стративного апарату, дієвого правового підґрунтя і війна 1812 р. перешкодили цим планам. Період 1809-1810 pp. позначений у житті Тернопілля нестабільністю, невизначеністю внутрішньо політичного життя, численними територіальними ротаціями й матеріальною розрухою. Згідно підпи саної сторонами конвенції, до встановлення нового адміністративного апарату утримання російської армії перебувало на контролі австрійської влади, смерть командуючого військами кн. Голіцина (його наступник Дохтуров прибув лише 25 лютого 1810 р.) дала можливість цісарським чиновникам управ ляти суспільно-економічною ситуацією в краї на власний розсуд. Квартирування та провіантне за безпечення армії австрійці переклали на місцеве населення, зауважимо, що утримання численного військового контингенту “викачало" із мешканців значні фінансові ресурси, приміром, власник однієї із тернопільських їдалень лише на харчування офіцерів витратив 1676 польських злотих і 8 грошів [21, 129]. Численні звернення населення про порушення і скарги на зловживання, які мали місце під час стягнень державних зобов’язань, свідчать про їх нелегальне провадження і збір. Необхідно зауважити, що у зайнятому регіоні не було проведено кардинального реформування законодавчої, фіскальної і юридичної системи, адже для створення управлінської вертикалі і нової правової бази потребувався численний й досвідчений адміністративний штат, якого най той час на Тернопільщині не було. Чинними залишилися усі введені ще австрійцями види державних податків: особистий, земельний (домінікальний) і (рустикальний) процентові збори, (кватерунковий) податок на військові постої, тощо. Прикордонний характер Тернопільського краю, густота населення, його національне розмаїття, не давнє перебування під протекцією іншої держави, нестабільність внутрішньополітичної і суспільної ситуації стали причиною розміщення на території галицьких земель значних військових з’єднань. О. Кравченюк стверджує, що Тернопілля окупувало близько 20 тис. російських військових [13, 84], на наш погляд ця цифра є характерною лише для початкового етапу інкорпорації, адже політика ма сових передислокацій на захоплені землі значних армійських контингентів була для царської влади апробованою, зважаючи на територіальні розміри краю чисельність регулярних підрозділів згодом зменшилась. Як бачимо, на Тернопільщині, як і в інших регіонах військова присутність вдало викорис товувалася самодержавством не лише в якості провідного чинника самого факту приєднання нових теренів, але і як базис, головна рушійна сила проведення численних суспільно-політичних перетво рень, спрямованих на уніфікацію національних окраїн, їх вростання в імперію. Основною проблемою як Правобережжя так і Тернопілля стало розквартирування розміщених на цих територіях російських військ, оскільки придатних для постою спеціальних споруд не було, солда ти використовували уже звичну схему поселення на “просторових квартирах у обивателів”, займаючи будинки і господарські приміщення жителів. У критичному становищі опинилася кавалерія, оскільки місць для постою армійських тварин бракувало, було прийнято рішення у Заліщиках та деяких інших населених пунктах будувати державні конюшні [17,126]. Масового вияву у цьому регіоні набуло дезертирство. Близькість кордону, майнові обіцянки та гро шові заохочення (втеча одного вояка вартувала » 24 злотих) стимулювали цей процес. На Тернопіллі імператорський маніфест 1811 р. про попередження і покарання за втечі, до мешканців донесли через виголошення у всіх церквах і костелах краю. Згідно нововведення, управителі, міст і сіл у межах яких перебували дезертири платили 100 руб. штрафу, а власники заїжджих дворів, які укривали втікачів під лягали тілесному покаранню і грошовому стягненню у 25 руб. За аналогічне правопорушення поміщики та орендарі сплачували 2000 руб., дрібні шляхтичі не спроможні віддати в казну означену суму, ставали солдатами, а будучи непридатними до служби - підлягали виселенню в Сибір [13,84; 14,18]. 1812 рік вкотре ускладнив життя мешканців Тернопільщини, під час підготовки наполеонівської кам панії прикордонна Галичина наповнилася численними шпигунами та вербувальниками у армію Понятовського, Правобережжя потерпало від ряду пожеж, які приписували французьким диверсантам, хоча іноземні мандрівники (Едуар Біньйон, баронеса де Сталь) відгукувалося про ці події, як запла

науковий збірник

новані владою акти упокорення “ненадійного” населення регіону [18, 22,118; 16,10]. Польський ген. М. Сокольницький, який очолював дивізію на прикордонних з Росією землях у своєму “Меморандумі про політику Роси та відбудову Польського королівства” писав, що імперія найімовірніше знову ви користала перевірену віками тактику “спаленої землі". Підтвердженням цьому, на його переконання, стало ряд значних пожеж на Волині, Поділлі і в Києві, які “перетворили у згарище понад сорок міст і поселень, що належали поміщикам, котрих підозрювали у ненадійності” [3, 259]. Вище керівництво імперії в очікуванні конфлікту, розгорнуло серед місцевого люду активну пропагандистську роботу із залякування “французькою загрозою” й “бацилою революції”, вимагаючи абсолютного послуху і по кори та активної участі усіх прошарків населення у майбутніх воєнних діях. Театром збройних сутичок під час російсько-французької кампанії 1812 р. землі Тернопільського краю не стали, однак вони відчули на собі увесь тягар воєнного лихоліття через посередництво по стачання рекрутів, провіанту, фуражу і постій військ. Прикордонні землі України активно використо вувались вищим керівництвом як плацдарм для облаштування продовольчих магазинів, складів й карантинів, засічних ліній і тилових баз, а також як місця розташування армійського контингенту. На час розгортання війни, землі Південно-Західного краю перебували під опікою з’єднань ген. Тормасова, він очолював III Обсерваційну армію і охороняв тили по периметру Любомиль - Старокостянтинів та адм. Чичагова, який тримав на контролі Луцьк. Уся ця потужна 46-ти тисячна військова машина квартирували на землях Київщині, Волині і Поділля. На період війни кількість регулярних одиниць скоротилася, лише на околицях Кременця ще деякий час стояла армія під командуванням М. Кутузова, у місті створили тимчасовий комітет, який відпо відав за фомадський спокій та убезпечення регіону від проникнення наполеонівських агентів, для охорони населених пунктів і шляхів сполучення організували народні дружини. Тернопіль оголоси ли на особливому становищі, під пильним наглядом перебувало прикордоння, приміром, ділянку по р. Збруч охороняли 34 озброєних вартових, рубіжні приватні володіння Ягольниця, Язлова, Берем’яни отримали для перетину таємні номерні паролі [24,10-20; 25, 60,113]. Захоплення центральних районів Росії французькими військами спричинило втрати багатьох продовольчо-фуражних баз, за таких умов значення Південно-Західного краю зросло, його запасами постачались не лише Дунайська армія, але й інші регулярні підрозділи. Власне, із багатих земель Правобережжя, для утримання військ в умовах конфлікту, вище армійське керівництво запланувало отримати значні продовольчі резерви (близько 90 тис. четвертин борошна, 8,2 четвертин крупи) й тяглову силу [16,10]. З перших днів війни із населених пунктів України на селянських возах у Пінськ, Мозир, Бобруйськ відправлялись продовольство, амуніція, боєприпаси, у транспортуванні вантажів 3-ї армії було задіяно 71686 селянських підвод. Значне число жителів Тернопільщини в якості їздових обслуговувало російські військові частини, так, з Ягольницького ключа у 1812 р. для потреб кавалерії було направле но 53 чол. [23,114-115], всього ж наш край поставив більше 5000 тис. їздових. Збройна кампанія 1812 р. оголила численні проблеми імперської військової машини, викрила не достатній рівень медичного обслуговування і матеріального забезпечення армії. У звітах санітарної служби критикується незадовільний стан обмундирування та провіантного постачання військ, зустрі чаються скарги на те, що величезна кількість нижніх чинів восени і взимку носила літній одяг, діряві чоботи й шинелі, які ставали причиною хвороб і високої смертності. У таких умовах під егідою ген. М. Кутузова було оголошено збір і постачання в армію кожухів й чобіт. Як свідчать архівні документи, Тернопільський край взяв у цьому процесі безпосередню участь, у відозві місцевого маршалка по відомляється, що “велика кількість фомадян ...віддала багато кожухів для воїнів російської армії... [22,111; 23,149-150] і подарувало близько 1.500 волів. В умовах іноземної інтервенції місцеві фомади здійснювали добровільний збір коштів і продовольства для потреб солдат. Завдяки величезному вкладу населення, постачання військ продуктами харчування налагодилося, учасники тих подій за

науковий збірник

свідчували: “Мьі не терпели никакого недостатка: войска получали мясную и винную порцию, лошади овес...” [12,35]. В умовах воєнного стану та недостачі людського ресурсу на фронті, було організовано додаткові рекрутські набори, у липні 1812 р. на Правобережжі окрім трьох уже проведених, оголосили ще один позачерговий (4 протягом року!) збір, за квотою 1 новобранець зі 100 душ [4,232]. 25 жовтня 1813 р. у Тернопільському краї провели перший призов, комісія у складі сенатора Тейльса, голови комітету Баумгардена і державного службовця Забільського прийняла в новобранці 2.236 чол. з усіх округів [22, 554-651]. Польська преса, зокрема, Gazeta Lwowska про проведену кампанію писала: “...при чиною прибуття губернатора до Дубна була необхідність прискорити рекрутський набір” [8, 27]. У документації “Тернопольського войскового рекрутского присутствия” зазначалося, що серед призва них нараховувалося 484 католики і греко-уніати, решта православні, дана інформація засвідчує той факт, що левову частку новобранців становили українські селяни, які були основним “тяглим станом” і вперше відчули на собі особливості і всі “вигоди" 25-ти річної царської служби. Окрім проведених заходів було кинуто клич на організацію народної міліції, підкреслимо, що Тер нопільський край взяв у цьому процесі активну участь, виставивши окрім ополчення ряд малочисельних кінних підрозділів “лісових козаків”, й добровольців у Тернопільський піхотний полк [1, 47]. Таке масове підвищення громадянської свідомості населення можна пояснити тим, що селян, які добро вільно ставали ополченцями, в подяку за виявлений патріотизм і громадянський обов’язок, царизм зобов’язувався вивести із кріпацького стану, саме тому значне число жителів добровільно поповню вало ряди захисників. Однак уже зовсім скоро про свої обіцянки верховне керівництво забуло, по закінченні воєнної кампанії колишніх ратників знову повернули у кріпацтво, або перевели в рекрути. Архівні документи засвідчують, що 1812 рік для жителів України був дуже складним, у той час як населення Єкатеринославської, Херсонської і Таврійської губерній потерпало від епідемії чуми, український люд інших територій і земель взяв на себе непосильну ношу забезпечення воюючої ар мії. Згідно приблизних підрахунків, лише за тарутинський період війни українські губернії поставили головним збройним силам 105 тис. четвертин провіанту й 58 тис. четвертин фуражу, у перевезенні продовольства і амуніції були задіяні більше 23 тис. погоничів, 34 тис. коней, 13 тис. волів і 25 тис. підвод. Окрім забезпечення регулярних армійських формувань оподатковані стани були змушені ви трачати значні кошти на обмундирування, спорядження і харчування 70-тисячного народного опол чення. Всього на військові потреби жителі України пожертвували 9027700 руб., кілька кілограм золота і срібла, зброю, свинець, порох, коней і волів, продовольство, одяг, тощо. Значні територіальні вливання початку XIX століття вимагали від імперської влади запроваджен ня на інкорпорованих землях дієвої системи управління й чіткого адміністративно-територіального устрою. Як засвідчила історія, невід’ємним атрибутом цієї політики стала армія й опора на “силу зброї”, саме вони гарантувала царизму надійність і стабільність проведення соціально-політичних перетворень. Утримання у містах і селах України великих військових формувань мало перед собою далекоглядну і різнобічну мету. По-перше, за допомогою армійського контингенту відбувалося реаль не зміцнення межових теренів, по-друге, нарощувалась кількість російського елементу на захоплених землях, по-третє, військо мало протидіяти не лише зовнішній загрозі, але й внутрішнім потрясінням. Потужні і чисельні військові одиниці сприймалися російською владою, як надійний тил і захист режиму у нелегкі часи внутрішньодержавної кризи, суспільних протестів і масових заворушень. Джерела т а література 1. Абалихин Б. С. Роль Украиньї в обеспечении армии в Отечественной войне 1812 года. І Б. С. Абалихин II Вопросьі военной истории России XVIII и первая половина XIX веков. - Москва.: Издательство “Наука”, 1969. - С. 187-204. 2. Абалихин Б. С. Отечественная война 1812 года на Юго-Западе России. / Б. С. Абалихин. Учебное пособие по спец курсу. - Волгоград.: ВГПИ им. А. С. Серафимовича, 1987. -104 с. , 3. Ададуров В. Пожежа Києва у 1811 році: французька диверсія чи російська провокація / Вадим Ададуров II Наукові записки Тернопільського Державного Педагогічного Університету імені Володимира Гнатюка. Серія Історія. - 2005. Вип. 2 .-С . 258-261.

100

науковий збірник

4. Бармак М. Формування владних інституцій Російської імперії на Правобережній Україні кінець XVIII - перша половина XIX ст. І М. В. Бармак. - Тернопіль.: Астон, 2007. - 512 с. 5. Бойцун Л. Тернопіль у плині літ. І Любомира Бойцун. Історико-краєзнавчі замальовки. - Тернопіль.: Джура, 2003. - 390 с. 6. Бубяков І. Т. Події 1812 року на сторінках журналу “Вольїнские епархиальньїе ведомости” 11. Т. Бубяков II ПівденноСхідна Волинь: наука, освіта, культура: Матеріали регіональної наукової краєзнавчої конференції. - ХмельницькийШепетівка, 1995.-С . 145-147. 7. Гонтар Т. Тернопілля після поділів Польщі. Скасування панщини (1796-1848) І Гонтар Т. М. //Тернопілля: сторінки історії. - Тернопіль, 1995. - С. 107-118. 8. Гошко Ю. Г. Тернопільщина в складі Росії (1810-1815 pp.). І Ю. Г. Гошко. Доповідь на засіданні науково-методичної ради. (Відповідальний редактор Литвиненко М. І.). - Львів, 1957. - ЗО с. 9. Грещук Г. Тернопільщина. Рядки з біографії краю / Григорій Грещук. II Свобода. - 2001. -1 0 липня. - С. 4. 10. Гуцал П. Тернопільщина: адміністративно-територіальний поділ від X до XX століть / П. Гуцал II Регіональний річник - Тернопілля’96. - Тернопіль.: Збруч, 1996. - С. 154-160. 11. Исторія города Кременца Вольїнской губерній Н. И. Теодоровича. Изданіе второе, совершенно переработанное сь 6 фототипіями. - Гор. Седлець.: Печатано вь тип. Седлецкаго губ. Правлення, 1904. -141 с. 12. Корнеев В. Н., Михайлова Л. В. Медецинская служба в Отечественную войну 1812 года. / В. Корнеев, Л. Михайлова. К 150-летию войньї. - Ленинград.: Государственное издательство медицинской литературьі, 1962. - 90 с. 13. Кравченюк О. “Тернопільський край” (1809-1815) / Осип Кравченюк// Шляхами золотого Поділля. Регіональний збір ник Тернопільщини. - Т. II. - Філадельфія, Па. 1970. - С. 80-85. 14. Кузема О. Чисельність та етносоціальний склад населення міст і містечок Правобережної України наприкінці XVIII - в першій половині XIX ст. І О. Кузема II Історія в середніх і вищих навчальних закладах України. - 2006. - № 2. - С. 17-20. 15. Mandybur Т. W Stuletniq. Rocznic§. Dokumenta z czasbw panowania rz^clu rosyjskiego w kraju tarnopolskim, odnosz^ce si§ do wojny Napoleortskiej w latach 1812 і nast^pnych. / T Mandybur. - We Lwowe. Z drukami Ш loziriskiego pod zarz^dem y. Niedopada, 1912. - 27 s. 16. Машкін О. “Народу подвиг героїчний...” (Південно-Західний край, Малоросія та Новоросія у Вітчизняній війні 1812 року) І Олександр Машкін. II Історія в школі. - 2003. - № 1. - С. 9-14. 17. Monografie w zakresie Dziej6w Nowozytnych. Wydawca Szymon Askenazy. Tom. III. Rz^cly Rosjyskie w kraju Tarnopolskim 1809-1815 przez Jana Leszczyriskiego. - Krak6w і Warszawa.: Druk w L. Anczyca і Spotki, 1903 - 271 s. 18. Россия первой половиньї XIX в. глазами иностранцев. Лениздат. -1991. - 717 с. 19. Савелюк И. Історія Крем’янця. І Йосиф Савелюк. Перше, Українське видання. Перший зошит. - Крем’янець на Воли ні. : Накладом автора, Крем’янець., ул. Почаївська 80. - 56 с. 20. Центральний державний історичний архів України у місті Львові (далі - ЦДІАУ у М. Львові). - Ф. 146. - rekt. 76. Т. VIII.-690 арк. 21. ЦДІАУ у м. Львові. - Ф. 146. - Спр. 95. -145 арк. 22. ЦДІАУ у м. Львові. - Ф. 181. - Оп. 1. - Спр. 1328. -120 арк. 23. ЦДІАУ у м. Львові. - Ф. 181. - Оп. 1. - Спр. 1322. -165 арк. 24. ЦДІАУ у м. Львові. - Ф. 181. Оп. А. Спр. 1498. - 35 арк. 25. ЦДІАУ у м. Львові. - Ф. 181 - Спр. 1500. -126 арк. 26. Чернихівський Г. Кременеччина від давнини до сучасності. І Гаврило Черняхівський. - Кременець. -1999. - 318 с.

науковий збірник

101

Андрій ЛОЗИНСЬКИЙ (Львів)

ОБМУНДИРУВАННЯ ТА ЕКІПІРОВКА ЗБРОЙНИХ СИЛ АВСТРО-УГОРСЬКОЇ ІМПЕРІЇ Розвиток науки залежить від загальної атмосфери та суспільно-політичного клімату у країні. Цей по стулат особливо яскраво підтверджує наше сьогодення. Десятиліття командно-бюрократичних методів керівництва згубно вплинули і на військово-історичну науку. Від неї вимагалось здебільшого пропагу вати нерідко вигадані успіхи і досягнення тодішньої системи. Це призвело до однобічного зображення минулого - без об’єктивного вивчення і розкриття труднощів та суперечностей історичної, в тому числі й військово-історичної науки. Проте сьогодні ми повною мірою усвідомлюємо, що не можна впевнено рухатися до майбутнього, не відтворивши історичну справедливість. Тому важливо дослідити не лише історію українського війська, але й збройних сил тих держав, у склад яких входили українські землі. Вивчення і оцінка раніше створених процесів, фактів справа непроста. Вони вимагають копіткої праці, ретельного дослідження архівних документів та матеріалів. Широкий загал нашої громадськос ті прагне отримати виважені відповіді на цілу низку найболючіших питань з часів давніх і близьких. У сучасній історичній та політологічній науці часто звертається увага на монархію Габсбургів як по зитивну модель наднаціональної організації. Особливої актуальності це набуло в умовах розширення Євросоюзу і НАТО на початку XXI ст. Питання вступу України до цих міжнародних структур висвітлило багато важливих проблем не лише економічного, але й військового характеру. За таких умов доціль ним є вивчення досвіду історичного минулого, зокрема організації збройних сил Австро-Угорщини, дослідження форм і методів австро-угорського військового управління в умовах багатонаціональної держави, яка зуміла створити повноцінні збройні сили, які складалися з усіх видів та родів. Територіальні зміни у монархіїТабсбургів після австро-пруської війни 1866 року, втрата італійських територій, утворення дуалістичної імперії кардинально змінили її військово-територіальний поділ. На початку 1869 року всі габсбурзькі володіння були розділені на сімнадцять територіальних областей, які у військовому плані безпосередньо підпорядковувалися Військовому міністерству. їхні центри були у Відні (Нижня Австрія), Пінці (Верхня Австрія і Зальцбург), Брно (Моравія і Сілезія), Граці (Штирія, Каринтія, Крайна), Трієсті (Трієст, Гориця, Градишка), Інсбруку (Тіроль і Форарльберг), Празі (Че хія), Львові (Східна Галичина і Буковина), Кракові (Західна Галичина), Задарі (Далмація), Буді, Пешті, Братиславі, Кошіце, Темешварі (Угорщина), Германштадті (Семигороддя), Петервараждині (Банат) і Загребі (Хорватія, Славонія, Військовий кордон) [7,103]. Ці області, залежно від географічного розміщення, іменувалися генерал-командами (Відень, Брно, Прага, Грац, Львів, Буда, Пешт-згодом Будапешт, Загреб) або військовими командами (Інсбрук, Задар, Германштадт, Петервараждин). Вони мали різне підпорядкування. Військова реформа 1883 року визна чила нові округи, які в практично не зміненому вигляді проіснували до Першої світової війни [1,119]. Обмундирування австро-угорської армії було запроваджене спеціальними регламентами 1869 і 1873 років. Щоб відрізняти полки, які традиційно називалися німецькими (чеські, моравські, силезькоморавські, галицькі, штирійські, нижньо- і верхньоавстрійські), від так званих угорських полків (тобто скоплектованих угорцями, хорватами, словаками, румунами), були введені особливі типи штанів [6, 52]. Перший (німецький), був по всій довжині однакової ширини і використовувався з парадним об мундируванням нижніми чинами піхоти і стрільцями, із службовим і парадним - більшістю офіцерів і урядовців, а називався панталонами. Другий (угорський), призначався тільки для гонведних полків, звужувався нижче коліна до черевиків і був прикрашений червоною вишивкою на стегнах. Обидва типи мали на зовнішніх швах кант кольору зброї або полку (насправді червоні вузли і облямівка в біч них швах були тільки в гонведі - А.Л.). У імператорських і королівських угорських полках вузли і канти виготовлялися з чорно-жовтого шнура, іншої колірної відмінності не було. Третій тип був призначений

102

науковий збірник

для верхової їзди і призначався для кавалерії і тих осіб, яким для виконання службових обов’язків по трібно було пересуватися верхи. У австро-угорській армії було п’ять основних кольорів сукна: темно-синій, блакитний, червоноцегляний, темно-коричневий, темно-зелений. Значно більше було ужиткових кольорів - 28, з яких 11 мали червоний відтінок [11,422]. Генеральське обмундирування було трьох видів. Німецький парадний мундир складався з двобортної куртки білого сукна з червоними коміром і обшлагом. Гудзики зразка часів Марії Терезії. Червоні штани з лампасами і спеціальний головний убір, прикрашений темно-зеленим пір’ям. Парадний угорський мундир був багатший і наслідував гусарський. Червона аттіла із золотими прикрасами, білий ментік на коштовнім хутрі, червоні штани із золотими вишивкою і лампасами, високі гусарські чоботи. Головний убором слугувала висока хутряна шапка з білим султаном. Повсякденний мундир складався з двобортної куртки сірого кольору і сіро-синіх чи чорних штанів з червоними лампасами. За регламентом 1911 року генерали додатково отримували польовий мундир. Обмундирування піхоти складалося з парадного і повсякденного мундирів. Кольори уніформи були такі: куртка темно-синя, штани блакитні. 3 1911 року все польове обмундирування стає одного захисно го кольору -світло-брудно-блакитного. Елементами відмінності полків в обмундируванні були металеві гудзики білого або жовтого кольору (пронумеровані відповідно до полку), петлиці на шинелі і польовій куртці (на парадній формі кольоровими були весь комір, обшлаг, погони і плечові вали). Стрілецькі підрозділи і чотири елітні полки тірольських стрільців використовували традиційні для них захисний сірий колір у парадному і польовому обмундируванні. Головним убором у них служив чорний фетровий капелюх з зеленим пір’ям і латунним значком у вигляді єгерського ріжка. На латунних гудзи ках був виштампуваний арабськими цифрами номер батальйону. Дещо відрізнявся мундир боснійськогерцеговинських військ. Парадним і польовим головним убором була червона феска з чорною або си ньою окантовкою. Блакитного кольору були штани-шаровари до колін, трикотажні гетри. Обмундирування кавалеристів залежало від належності їх полку до роду зброї [9, 391]. Загальни ми елементами були кавалерійські штани (модель 1869 року), темно-коричнева шинель (модель 1881 року) і кавалерійська пілотка (модель 1869 року). Крім того, гусари носили особливі чоботи (модель 1881 року), що відрізнялися від драгунських і уланських. Драгуни носили однобортний мундир синього кольору Верхнім одягом служила двобортна, підбита овечим хутром. Головний убір - каска з чорної шкіри та латунними прикрасами. У гусарських полках використову валася куртка, розшита шнурами (модель 1869 і 1906 років). Поверх неї одягали ще одну куртку, комір якої був з чорного овечого хутра. Головним убором було шако (модель 1869 і 1909 років), прикрашене султаном з кінського волоса. Улани носили голубі куртки - однобортні мундири із застібкою на 9 гудзиків і зі складками позаду. Вони єдині із всієї кавалерії мали нагрудні і бічні прорізні кишені, прикриті клапанами. Верхнім одягом служила двобортна куртка на овечому хутрі. Головний убір - стилізована під конфедератку шапка. Обмундирування артилеристів складалося з темно-коричневої однобортної куртки. Спочатку на гу дзиках був номер полку, а потім так звана артилерійська емблема - перехрещені гарматне дуло і при ціл над пірамідою з ядер. Парадним головним убором служило чорне артилерійське шако, прикрашене султаном з чорного кінського волоса. Початково при парадному і повсякденному мундирі носили високі чоботи, які у 1908 році замінили черевиками на шнурівках. Воїни Інженерного полку у 1912 році отримали мундири сірого кольору з вишневими петлицями і латунними гудзиками з номером батальйону. Сапери з 1893 року, носили мундири сірого кольору з металевими білими гудзиками. У залізничному полку на петлиці нашивався значок у вигляді колеса з крилом, а в полку зв’язку - значок телеграфістів. У обох полках гудзики були гладенькі і білого металу, їздові обозів при парадній формі носили однобортні темно-коричневі куртки блакитного кольору, тютю нового кольору штани, кавалерійрькі чоботи і шапку з султаном з кінського волоса. Після реформи 1908 року в обозних військах з’явився мундир сірого кольору [9, 392].

науковий збірник

103

У спеціальних службах, робота в яких не відносилася до дійсної військової служби, фасон і колір мундирів відрізнявся. Так, військове духівництво в мирний час носило, як правило, звичайне церков не вбрання (особливо в Галичині та Закарпатті - А.Л.). їх належність до війська підкреслювала тільки офіцерська шапка і шинель сірого кольору. Вже під час війни були введені польові мундири чорного кольору. Урядовці військово-судової, військово-медичної і військово-фінансової служб, які числилися у відповідних офіцерських корпусах, при парадній формі носили двобортні мундири і чорний фетро вий капелюх з чорним пір’ям. Особливу категорію військовослужбовців складали військові урядовці. При парадному обмундируванні носили двобортні куртки і капелюхи зі срібним галуном. Замість зіро чок, для позначення рангу урядовця, носили розетки. Відрізнялися урядовці також шаблею. Обмунди рування ветеринарів складалося з чорного двобортного мундира з облямівками цеглового кольору. Сіро-сині штани мали червоні канти. Як головний убір використовувалася чорна двокутівка [2,31]. Власне обмундирування мали австрійський ландвер і угорський гонвед. Воно грунтувалося на за гальноприйнятому армійському обмундируванні, але враховувало військові і національні традиції. Водночас, досвід ведення бойових дій початку XX ст. показав необхідність запровадження обмунди рування єдиного захисного кольору. Першими це зробили Великобританія, Росія і Німеччина. Проте австрійські реформатори зустріли у своїх діях опір консервативно налаштованих генералітету і імпера тора. Тому одним з перших завдань, яке поставив начальник Генерального штабу Ф.Конрад фон Гетцендорф, було проведення змін в обмундируванні армії. Генерала частково підтримав престолонаступник ерцгерцог Франц Фердинанд. Вже в лютому 1907 року імператору запропонували розглянути новий про ект. У ньому лише пропонувалося всю форму замінити на сірий колір - традиційний для стрілецьких, а пізніше і ландверних формувань. Зразком польової куртки мала стати модель 1906 року з широкими накладними нагрудними і прорізними бічними кишенями. Всі кишені були прикриті клапанами. У талії куртка зсередини стягувалася, (модель 1908 року). Цей регламент був остаточно запроваджений в армії тільки у 1911 році. Він охопив всі роди військ, за винятком кавалерії [9, 392-393]. Уніфікована польова форма, яка виготовлялася з сукна сірого кольору, мала такі складові: • шапка з дашком із чорної лакованої шкіри. Під час війни його виготовляли з пресованого картону або сукна з прокладкою. З метою економії до кінця війни шапку шили з тонкого фетру. Гудзики були латунними або білого металу з номером полку. Кокарди спершу були латунними, але вже на початку війни їх стали виготовляти з інших матеріалів. У зоні бойових дій гудзики і кокарди фарбували в за хисний колір; • куртка - однобортна на 6 прикритих гудзиків. Довгі, складені погони пристібалися на форменні гудзики. На правому плечі кріпився вал для попередження сповзання рушничного ременя з плеча; • штани були двох видів (панталони і угорські штани). Обидва види мали прикриту ширіньку на 4 гудзики і дві прорізні кишені спереду. Вони підтримувалися за допомогою вузького шкіряного ремінця. До штанів додавалися невисокі гамаші на гудзиках або високі гетри з шнурівками на гачках; • шинель призначалася тільки для зимового обмундирування. Вона була завдовжки до колін, дво бортна ( 2x 5 формених гудзиків), з петлицями на комірі. Крім цього солдати одержували комплект натільної білизни (влітку льняну, взимку бавовняну): сорочку і кальсони на зав’язках. На шиї носили традиційний вид комірця типу колорадки католицького і греко-католицького ду хівництва. Він був чорним з білим краєм і обов’язковим для всіх військовослужбовців. На ноги на мотували фланелеві онучі. Основним видом взуття були підковані черевики. У гірсько-стрілецьких полках носили їх різновид, який відрізнявся тим, що по краю підошви були набиті залізні «зуби», що попереджували ковзання. Змінним взуттям служили комбіновані з шкіри і брезенту легкі черевики. Часто зустрічався старий тип взуття - чоботи з короткою халявою. Для солдатів, які по роду служби використовували коней, були введені шкіряні краги. їх надягали поверх черевиків або коротких чобіт і застібали ремінцями з пряжками. Новим елементом в повсякденній і службовій формі офіцерів всіх родів зброї стала шинель сірого

104

науковий збірник

кольору. Вона відрізнялася від солдатської чорним оксамитовим коміром (у мирний час), наявністю на петлицях маленького гудзика і облямівками навколо коміра, обшлага, клапанів кишень, хлястика, клапанів обманних задніх кишень і вздовж борту і заднього розрізу. Чергові зміни в обмундирування принесла війна Перша світова війна [8,194]. Зникли з вжитку па радні головні убори. Сукно сірого захисного кольору поступово замінило тканини інших кольорів. Каш кети стали виготовляти з темно-коричневого шинельного сукна, а потім з сірого. З грудня 1914 року у кавалерійські полки відправлялися вже тільки в обмундируванні захисного кольору. Проте в діючих частинах ще майже весь 1915 рік обмундирування було сумішшю предметів захисного кольору і ви готовлених в мирний час «кольорових» речей. При виготовленні захисної форми, дотримуючись полкових традицій, прагнули зберегти свій, кава лерійського крою предметів обмундирування, розшивання (яку тепер доводилося виконувати зеле ним або коричневим шнуром) і інших традиційних деталей. На підкладку вживали будь-яке придатне хутро, незважаючи на його колір. Часто, з метою економії, від хутряної підкладки доводилось відмов лятися. З кращого боку показала себе коричнева кавалерійська шинель. Вона практично не зазнала змін, лише гудзики на ній замінювали на кістяні або обтягували тканиною. В кавалерії для кращого розрізнення полків на шапку стали нашивати літери «D» (драгунський), «II» (уланський) або «Н» (гу сарський) з номером полку. Новиною в спорядженні став похідний шанцевий інструмент (лопатки, ломи) піхотного зразка, а також багнети. Шаблі в спішених підрозділах продовжували носити тільки офіцери. В другій половині війни з’явилися в кавалерії стальні шоломи. У «Мемуарах військового корреспондента» Ф.Мольнара наведені цікаві спогади, що характеризу ють австрійських спішених кавалеристів: „Гусарські траншеї педантично чисті. Зважаючи на те, що гусар колись здатний був витратити весь день на чищення свого коня, тепер, коли коня від нього забрали, він витрачає весь день, прибираючи траншею. Гусари традиційно дуже акуратні. Усюди по рядок: гвинтівка блищить як нова шпилька. Вирізане в глині заглиблення відповідає її розмірам, боє припаси готові до заряджання... Історичний героїзм гусар... утримує їх від капітуляції перед суворими обставинами... Навіть тут вони зверхньо розмовляють з піхотинцями” [4,127]. Як видно, обмундирування в австро-угорській армії на початках дуже розрізнялося за видами і ро дами військ. Починаючи з кінця XIX ст. військове відомство взяло курс на його уніфікацію (показано в таблиці: Склад, обмундирування та екіпіровка кавалери австро-угорських військ напередодні Першої світової війни - А.Л.), передовсім у піхотних частинах. Нові умови ведення воєнних дій, які наступили на початку XX ст. обумовили чергові зміни в напрямку використання матеріалу захисного кольору, а також можливостями економіки.

Таблиця: Склад, обмундирування та екіпіровка кавалерії австро-угорських військ напередод ні Першої світової війни [підраховано за: 2,3,5,10,12] Драгунські полки Номер і назва полку

Колір коміра і вилоги мундира

Ґудзики

1-й імператора Франца

темно-червоний

білі

2-й барона Паара

Чорний

білі

3-й короля Фрідріха Августа

темно-червоний

жовті

4-й імператора Фердинанда

Зелений

білі

5-й царя Миколи І

жовтий

білі

науковий збірник

105

6-й герцога Фрідріха Франца lv

Чорний

жовті

7-й герцога Лотаринзького

жовтий

білі

8-й князя Монтекукколі

яскраво-червоний

жовті

9-й ерцгерцога Альбрехта

Зелений

жовті

10-й князя Ліхтенштейна

жовтий

жовті

11-й Його Величності

яскраво-червоний

білі

12-й великого князя Миколи

Жовтий

жовті

13-й князя Євгенія Савойського

Цегляний

білі

14-й князя Віндішгреца

Цегляний

жовті

15-й ерцгерцога Йосифа

Білий

жовті

Колір коміра і вилоги мундира

Ґудзики

Тірольські кінні стрільці

Зелений

білі

Далматинські кінні стрільці

Зелений

білі

Номер і назва полку

Колір шапки

Ґудзики

1-й генерала Брудерманна

жовтий

жовті

2-й князя Шварценберга

темно-зелений

жовті

3-й ерцгерцога Карла

цегляний

жовті

4-й Його Величності

білий

жовті

5-й царя Миколи II

світло-синій

жовті

6-й імператора Йосифа II

жовтий

білі

7-й ерцгерцога Франца Фердинанда

темно-зелений

білі

8-й барона Ауерсперга

цегляний

білі

11-й царя Олександра II

вишневий

білі

12-й барона Хун

темно-синій

жовті

13-й генерала Бем-Ермолі

темно-синій

білі

1-6 ландверні полки

цегляний

білі з номером

Колір доламана і ментика

Гудзики

Тірольські і далматинські дивізіони Назва дивізіону

Уланські полки

Гусарські полки

106

Номер і назва

Колір ківера

1-й Його Величності

темно-синій

жовті

2-й прусського Короля Фрідріха Леопольда

білий

світло-синій

жовті

науковий збірник

3-й барона фон Гадіка

білий

темно-синій

жовті

4-й короля Артура

цегляний

світло-синій

білі

5-й князя Радецького

цегляний

темно-синій

білі

6-й віртемберзького короля Вільгельма II

сірий

світло-синій

жовті

7-й імператора Вільгельма II

світло-синій

білі

й-й ген. 'І ерщанського

цегляний

темно-синій

жовті

9-й барона Надашдуєва

білий

темно-синій

білі

10-й прусського короля Фрідріха Вільгельма III

світло-синій

жовті

11-й болгарського короля Фердинанда І

сірий

12-й

білий

світло-синій

білі

13-й німецького Кронпринца Вільгельма

темно-синій

білі

14-й ген. Колоссварова

цегляний

світло-синій

жовті

15-й ерцгерцога Франца-Сальватора

сірий

темно-синій

жовті

16-й барона Ікськюль-Г юлленбанда

сірий

світло-синій

білі

1-й гонведний полк

сірий

темно-синій

жовті

2-й гонведний полк

світло-синій

темно-синій

жовті

3-й гонведний полк

білий

темно-синій

жовті

4-й гонведний полк

чорний

темно-синій

жовті

5-й гонведний полк

цегляний

темно-синій

жовті

6-й гонведний полк

темно-синій

жовті

7-й гонведний полк

темно-зелений

темно-синій

жовті

8-й гонведний полк

цегляний

темно-синій

жовті

9-й гонведний полк

цегляний

темно-синій

жовті

10-й гонведний полк

цегляний

темно-синій

жовті

темно-синій

білі

Джерела і література 1. 2. 3. 4. 5. 6. 7.

Австро-Венгрия: опьіт многонационального государства. - Москва, 1995. - 230 с. Адаменко Дм Прищепа С. Кавалерия австро-венгерской армии II Сержант. - 2003. - № 3. - С.24-36. Краткий словарь оперативно-тактических и общевоенньїх слов (терминов). - Москва: Воениздат, 1958. - 323 с. Шапошников Б. Мозг армии. - Москва: Воениздат, 1927. -147 с. Dzierzbicki S. Pami^tnik z lat wojny 1915-1918. - Warszawa, 1983. - 584 s. Lucas J.S. Austro-Hungarian Infantry 1914-1918. - Budapest, 1973. - 240 s. Mittheilungen aus dem Gebiete der Statistik. Hrsg. von der Direction der administrativen Statistik im K.K.HandelsMinisterium.-Wien, 1867-1910. 8. Nowakowski T. Armia Austro-W^gerska. 1908-1918. - Warszawa, 1992. - 216 s. 9. Papp T. Die koniglich ungarische Landwehr (Honved) 1868-1914. - Budapest, 1984. - 404 s. 10. Polskie tradycje wojskowe. - Warszawa, 1995. - T.3. - 422 s. 11. Rosignoli G. The illustrated Encyclopedia ofmilitary insignia of the 20th century. - London, 1997. - 980 s. 12. Stawecki P. Stownik biograficzny generatow Wojska Polskiego. 1918-1939. - Warszawa, 1994.-416 s.

науковий збірник

107

108

науковий збірник

Тетяна ГОЛДАК (Львів)

МІСТО - ФОРТЕИЯ ПЕРЕМИШЛЬ У РОКИ ПЕРШОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ Статтю присвячено розгляду непростих часів Першої світової війни, які пережив Пе ремишль, коли не по своїй волі став центром військових дій на піку боротьби між двома світовими імперіями. К л ю ч о в і сл о ва: Перемишль, ф ортеця, війна, облога, Австро-Угорщ ина, Галичина, укра їнці, росіяни.

This general paper is dedicated to the simple times of the First World War which survived Prshemyshl when not on its own will become the center of military operations at the peak of the struggle between two world empires. K e y w o rd s: Prshemyshl, fortress, war, siege, Austro-Hungary, Gaiicija, Ukrainians, Russian.

Фортеця Перемишль на початку XX ст. була однією з найбільших оборонних споруд новітньої Європи, яку порівнюють із французькою фортецею Верден, називаючи Перемишль Верденом Східного фронту. Сьогодні ж вона стала своєрідним пам'ятником Галицької битви - битви народів 1914-1915 pp., розт ашованим на тлі прекрасних підкарпатських краєвидів, та мальовничих узгір'їв посеред лісів [10, 7]. В ході Першої світової війни Перемишльська фортеця захищалася 179 днів, найдовше з усіх фортець, більшість з яких здалася без боротьби. На той час за розмірами вона займала третє місце у Європі. Ще 1772 р. Перемишль в складі Галичини потрапив до Австрійської імперії і увійшов до створеної провінції, т. зв. Королівства Галичини і Лодомерії. Нова влада не дбала про розвиток міста, більше того, 1776 р. почала руйнувати міські мури і вежі. На місці зруйнованих укріплень повстали нові вулиці і будинки. Проте вже у 1819 р. незважаючи на добрі відносини між Австрією і Росією, австрійська вла да розпочала зміцнювати місто, зважаючи на його стратегічне положення. Появилися вали і редути на рогатках [9,17]. 1850р. державна фортифікаційна комісія під керівництвом радника двору Геса постановила зміцнити Перемишль і поставити його в цьому відношенні на другому місці після Кракова. Фортифікація міста роз почалася під час Кримської війни (1853-1856). Саме тоді наступило погіршення відносин між Австрією і Росією, трохи не дійшло до війни. В цей час місто було оточено п'ятнадцятикілометровим валом і гли боким ровом. 1855 р. на оглядини Перемишля приїхав сам цісар Франц-Йосиф з дружиною Єлизаветою [7, 3-4]. 1872 р. з Відня до Перемишля прокладено залізницю. Тоді ж приступили до будівництва фортеці, яка мала стати головним об'єктом в східній системі оборони Австро-Угорщини. На велику будову було мобі лізовано тисячі фахівців і рядових робітників. У Відні навіть відкрито однорічну школу, де вишколювали керівників будови. До міста стягнули окремі військові частини, для яких заздалегідь побудували казарми. Навколо міста почали виростати цегельні, каменоломні, вапнярки, цементовні, а в самому місті слюсар ні, бляхарські і столярні майстерні. Для урядників і їх родин збудували житлові будинки. Відкривалися магазини, ресторани і побутові майстерні. Занедбане місто за короткий час стало розвинутим і одним із перших у Галичині. Якщо в 1860 р. в місті нараховувалося 10 тис. населення, то в 1900 р. - 37,7 тис. На будову 1880 р. призначили 5,5 млн. ринських, - початок фінансування [7,8]. Віденська преса неодноразово підкреслювала, що фортифікація Перемишля- першочергове завдан ня монархії. Перемишль мав стати щитом, який би захищав країну з північно-східної сторони і одночасно був арсеналом для більшої частини монархії на випадок війни з північним сусідом, - писала тогочасна

науковий збірник

109

віденська “Neue Presse” [7,9]. Могутня фортеця була поділена на вісім оборонних відрізків. На висо тах, які оточували місто, спорудили 18 фортів. Найбільш розбудованими і найміцнішими були форти VI напрямку, які захищали найважливіші шляхи зі Львова і Добромиля. Група селянських фортів (село Поповичі, нині Львівська обл.) була найсучаснішою. Ці укріплення могли взаємно захищатися, бо були з'єднані земляними валами. В них встановили 150-міліметрові гармати і 210-міліметрові морти ри. Форти оснащено електричними двигунами, вентиляторами і прожекторами [8, 219-220]. Як відомо, фатальний постріл у Сараєво дав поштовх початку Першої світової війни. В свою чергу це дало Росії нагоду спробувати захопити Галичину. 6 серпня 1914 р. австро-угорський уряд оголосив війну Російській імперії. Незабаром російські війська під командуванням генералів Брусилова та Рузького перетнули державний кордон Австро-Угорщини і вступили на Прикарпаття [б, 22-23]. Восьмого вересня 1914 р. на мурах Перемишля з'явилися оголошення про введення військового стану у місті. Велика кількість державних домів, а інколи і приватних були перетворені на військові шпиталі [3,5] Ще перед вибухом Першої світової війни залога твердині нараховувала 25 тис. солдат, у розпо рядженні яких було 1050 артилерійських гармат. З подвійною енергією приступили до розбудови фортеці вже після 1 серпня 1914 p., тобто після оголошення війни. Значну увагу приділено будів ництву нових укріплень перед фортами і між ними. Зокрема, викопано близько 50 кілометрів окопів, вибудувано сховища, 212 землянок і 24 польові пункти оборони. Робота тривала вдень і вночі. Перед фортами поставлено загорожі із колючого дроту й окремі заміновано. На річці Сян збудовано ще два додаткові мости, залізничні ешелони цілодобово завозили амуніцію, обмундирування, паливо і про дукти. З метою забезпечення артилерійського обстрілу і ускладнення доступу ворожих військ було ви рубано близько 1000 гектарів лісу, спалено 44 села. Мешканців сіл виселено до Чехії і Моравії, а тих хто не хотів виїжджати, залишили напризволяще. їм залишилося жити під кулями в голоді й холоді. В результаті у частини населення зростали симпатії до росіян [2,4-5]. Загалом понад половина мешканців Перемишля покинули місто; тих хто наказу не виконав ева куювали до табору Талергоф біля Грацу [4, 31]. Третя і восьма російські армії під командуванням генерала Брусилова без особливих зусиль вторглися в Галичину і рушили на Львів. Третього вересня 1914 р. австрійці змушені були евакуюватися зі столиці Галичини - Львова. Розпочався наступ у район Надсяння. Комендантом Перемишльської фортеці від березня 1914 р. був фельдмаршал Герман Кусманек (1860-1934), чех за походженням. 11 вересня австро-угорське Верховне командування видало наказ про відступ військ на р. Сян, а відтак і далі на захід. З цього часу фортеця стала самостійною опера тивною одиницею, маючи в розпорядженні 128 тис. солдатів, 14 тис. коней і 1010 гармат. Залога була багатонаціональною, крім австрійців і мадярів, там служили поляки, українці, чехи, словаки, румуни, серби, хорвати, словенці, італійці і навіть євреї [2,4-6]. Найчисленнішою групою серед залоги (гарні зону) були мадяри (40 тис.). Основу цієї групи складала 23-тя дивізія гонведів. Під фортецю прибуло 280 тис. російських солдатів, які входили в склад третьої росій ської армії під командуванням генерала Радко Димитрієва [1, 148-149]. Фортеця була готовою до зустрічі росіян ще 17 вересня. На той час евакуювали поранених, вивезли жінок офіцерів, зруйнували допоміжні мости через Сян та вжили санітарних норм проти холери. А вже 26 вересня росіяни повністю оточили фортецю, яку повністю відрізали від світу. Фортечна ар тилерія перешкоджала росіянам укріпитися на підступах до мосту. Вони ж своєю чергою були зайняті облаштуванням своїх позицій і не відповідали на обстріл. В місті розпочалася дорожнеча і недостача продуктів та пропагандистська акція росіян щодо визволення українців, деякі з них стали переходити на сторону росіян. Не можна було перебувати у харчевнях довше, ніж 15 хвилин. За крадіжку і погра бування карали смертною карою (розстріляних ховали, на території Винної гори) [7, ЗО]. Місто було поділено на 5 округів, в яких був свій комендант, що відповідав за порядок. Почали ви давати одну хлібину на чотири дні, зменшили пайок м'яса, було відкрито фабрику консервів на якій

110

науковий збірник

переробляли відібрану у селян худобу. Загалом виявилося, що фортеця не є підготовленою до обло ги. В шпиталях бракувало білизни, медикаментів, туди щоразу поступали хворі на холеру і тиф. Про побут міщан писали місцеві щоденні газети німецькою, угорською та польською мовами [7,30-31]. Впродовж 21-го дня першої облоги Перемишльська фортеця успішно виконала своє призначен ня, сковуючи більш як чвертьмільйонну російську армію і не даючи можливості завести додатково до фортеці озброєння і продукти. У місті залишилося 18 тис. мешканців. За два місяці залогу було збільшено до 135 тис. осіб [2, 6-7]. Загалом перша облога фортеці Перемишля коштувала росіянам близько 70 тис. вбитих і поранених вояків і закінчилася для них поразкою. їхнє військо змушене було відступити на лінію Медика-Старий Самбір [1,149]. Однак перерва в боях була недовгою (4-8 листопада 1914 p.). 12 листопада 1914 р.була розпочата друга облога Перемишля. Під час неї російське військо окупувало Галичину до Карпат і Дунайця. Українське населення недоброзичливо ставилося до окупантів і покладало надію на неспроможність росіян здобути Перемишль [5,161-162]. Сподівання галицьких українців висловив Василь Щурат у своєму вірші “Перемишлеві”, опублікова ному у віденському календарі “Просвіти” на 1915 p.: Нехай на т е б е цар Микола Всю дич Сибіру вишле Ти гордо глянеш з гір довкола, П рестольний Перемишле! Не берегли т е б е га р м а ти Н і ф о р ти понад Сяном, Коли прийшлось розправу м а т ь Із половецьким ханом Щ итам и т и себе заставив, Гоудьми за в зя ти х воїв, А р е ш т у Б огові оставив, І взяв побіду з боїв [1,84]!

Проте росіяни змінили тактику дій: замість штурму вони організували тривалу блокаду і прагнули змусити її капітулювати через голод [5,162-163]. Найбільше відчували голод цивільні люди. По спе ціальних картках їм давали 5 кг борошна, 2,5 кг цукру і 11 кг сухарів з чорного хліба. Але більшість мешканців цих карток не отримувала, ще частина навіть маючи карточки, не діставала продуктів, бо магазини були порожні. Крім продуктів не вистачало інших речей - мила, свічок, сірників, теплого одягу і навіть води. Гостра зима і нестача продуктів спровокували різні хвороби [7,40-41]. Солдатам не вистачало теплого одягу, взуття і мундирів. Проте мешканці Перемишля, незважаючи на нечувані труднощі, робили все, щоб умови проживання у місті були близькими до нормальних. Поляки навіть відкрили в місті гімназію з викладанням польською мовою, до якої записалося 300 учнів. Заняття відбувалися на Засянню, хоч приміщення не опалювалися, не вистачало книжок і зошитів [7,41]. З часом усе погіршувався настрій мешканців міста, серед них мало місце дезертирство, особливо серед представників слов'янських народів, які не бажали воювати за інтереси імперії. Траплялися ви падки зради і шпигунства. Залога фортеці не могла очікувати на розблокування оточення, бо генерал Брусилов розпочав контрнаступ проти 3-ої армії генерала Бороєвіча, перемігши під Ярославом 3-й австрійський корпус. Австрійці відступили до лінії Карпат. Одночасно в Галичині австро-угорським військам не вдалося прорвати фронт, який зупинився на лінії Дунайця. В цій ситуації комендант фор теці генерал Кусманек вирішив (18-19 березня 1915 р.) вирватися з оточення, однак безуспішно. Після цього залишився один вихід - здати Перемишль [2, 7-8]. 21 березня 1915 р. керівництво фортеці відважилося на капітуляцію, мотивуючи це такими чинни ками: фізичне виснаження військ, вичерпання запасів продуюів, брак теплого одягу і обмундирування

науковий збірник

111

для солдатів, поганий стан здоров'я залоги, перебування у сирих і холодних фортечних приміщеннях. Форти і фортечні об'єкти мали бути висадженими у повітря зранку 22 березня. Відтак розпочато нищен ня військових документів, топлення амуніції, вивід з ладу гармат. Росіяни зайняли фортецю без боїв. Загалом друга облога Перемишля тривала 137 днів - найтриваліша оборона серед усіх фортець Пер шої світової війни. У місті ж російські жандарми разом з місцевими москвофілами розпочали арешти серед цивільного населення. До Росії вивезли багато вагонів різного майна, меблів і понад 4000 чоловік віком від дев'ятнадцяти до п'ятдесяти років, серед яких чимало невійськовозобов'язаних [2,8]. Падіння Перемишля викликало великий резонанс у світі. В Австро-Угорщині панував траур, а в Росії святкували день перемоги. Фортечні укріплення особисто відвідав російський цар Микола II. Перемишль разом із прилеглими територіями утворив Перемиську губернію - 4-ту галицьку губернію, а саме місто над Сяном стало її центром під час російської окупації. Російське панування у місті і фортеці тривало від 22 березня до 2 червня 1915 р. тобто 73 дні [5,162]. Після здобуття Перемишля ініціатива на фронті перейшла до росіян. Утім вони тріумфували теж недовго. Після поразок на фронті від^військ Австро-Угорщини і Німеччини 13 травня на фортах Пере мишльської фортеці знову розпочалися бойові дії. Третя облога фортеці, тривала лише чотири дні. Російському генералу Брусилову було віддано наказ триматися до повного вичерпання ресурсів. Про те під Перемишлем союзники зосередили нові сили, зокрема модерні німецькі гармати, які набоями могли пробивати наскрізь найтовстіші стіни. Наступ призначили на 31 травня 1915 р. Після коротких боїв форти зайняло австро-німецьке військо. 6 червня 1915 р. на ринку міста відбулися урочистості з нагоди зайняття Перемишля, за участю наступника трону Австро-Угорщини Франца Фердинанда й інших високопосадовців [7,60-61]. Вже через п'ять днів після повернення австро-угорської адміністрації до Перемишля сучасниця подій Г. Яблонська записала: “У місті знову переполох, заарештовують усіх, хто не має перепусток, а їх немає майже ніхто. В місті знову запанував голод і недостаток, появилася епідемія холери” [9, 208-209]. Нині в Перемишлі відбудовано частину старих фортифікаційних споруд, а 2008 р. відкрито музей Перемишльської фортеці. Джерела т а л іт е р а т у р а : 1. Віденський ілюстрований календар тов. “Просвіта” на звичайний рік 1915. - Відень, 1915.-161 с. 2. Віт Я. Спогади з мого перебування у Перемишлі під час російської облоги 1914-1915 pp. І Ян Віт. - Львів, 2003. - 48 с. 3. Діло. -1914.-11 серпня. - С. 5. 4. Мазур О., Патер І. Талергоф - голгофа галичан II Галицька брама. І Орест Мазур., Іван Патер. - Львів, 2007. - № 7-8.-С . 31. 5. Патер І. Перемишль і Перемищина під час російської окупації у березні-червні 1915 p. II Перемишль і Перемиська земля протягом віків. Збірник наукових праць та матеріалів Міжнародної наукової конференції 14-15 листопада 1998 p. І [під ред. С. Заброварного]. - Перемишль-Львів, 2001. - С. 161-162. 6. Пілінкевич А. Львів в умовах російської окупації (1914-1915). II Галицька брама. І А. Пілінкевич - Львів, 2007. - № 7-8.-С . 22-23. 7. Рожанський Я. Фортеця Перемишль І Ян Рожанський. - Мостиська, 2008. - 64 с. 8. Bator J. І ЗІ Bator Wojna Galicyjska. - Krakow, 2008. - 505 s. 9. Jablonska H. Dziennik z oblezonego Przemysla 1914-19151Helena Jablonska. - Przemysl, 1994. - 245 s. 10. Twierdza Przemysl I Wydzial Kultury, Promocji і Turystyki Urzedu Miejskiego w Przemyslu. - Przemysl, 2008. - S. 7.

112

науковий збірник

Олег ІВАХІВ, Андрій ШЕГЛОВ (Львів)

ГОРОАОІІЬКА БИТВА: Д ІЇ ВОЮЮЧИХ СТОРІН В ПЕРІОД 3 1-ГО ПО 9-ТЕ ВЕРЕСНЯ Майже 90 років тому Галичина стала об'єктом воєнних дій Першої світової війни. Спочатку в серпнівересні 1914 року прокотився на захід російський наступ. Львів та більша частина краю стали нена довго частиною Російської імперії. А навесні 1915-го австро-угорські та німецькі війська витіснили росіян з більшої частини територій Галичини. Самі ж галичани гинули на фронтах за чужі інтереси та страждали від сваволі сторін, що воювали. 1 серпня 1914 року Німеччина оголосила війну Росії. За кілька днів до світового воєнного конфлікту було втягнено Австро-Угорщину, Францію, Бельгію, Англію... Однак на активні бойові дії треба було ще зачекати кілька днів, оскільки в ті часи спочатку держави, що воювали, проводили мобілізацію своїх армій та підтягували їх до кордонів. Лише потім розпочинали активні воєнні дії [2]. На Східному фронті німці планували оборонятися доти, поки не завершиться їхній наступ у Франції. До того ж плани німецького генштабу передбачали можливість заманити російські армії до Німеччини та завдати контрудару, що вони успішно й здійснили у Східній Прусії. На противагу Німеччині, австрійське командування вважало Росію головним супротивником. На чальник австрійського генштабу генерал Конрад фон Гетцендорф запланував наступ у північносхідному напрямку (на Холмщину) силами двох армій, дії яких прикривали б ще дві австрійські армії в Карпатах. Російське командування зосередило свої основні сили проти Австро-Угорщини. Російські армії мали наступати в Галичині. Розгромивши слабшу австрійську армію і завершивши мобілізацію, російське командування планувало розгорнути основні сили проти Німеччини. Проти Австро-Угорщини було створено російський Південно-західний фронт. Його штаб планував, не чекаючи повного зосередження та розгортання своїх частин, атакувати австро-угорські війська в Галичині, розгромити їх і перешкодити їхньому відходові на південь за Дністер і на захід до Кракова. Російські 2-га і 5-та армії мали атакувати з-під Любліна та Холма у напрямку Перемишля та Львова, а 3-тя і 8-ма - з-під Рівного та Проскурова у напрямку Львова та Галича. Австро-угорські війська мали намір завдати головного удару силами 1-ї і 4-ї армій у північному на прямку, щоб розгромити 4-ту та 5-ту армії росіян і зайти в тил Південно-західного фронту з тим, аби повністю його розгромити. У бойові дії було втягнуто величезні сили сторін, і в історію Першої світової війни вони ввійшли як Галицька битва. Галицьку битву розпочали дві великі, фактично самостійні операції - Люблін-Холмська та ГаличЛьвівська [2]. Перша операція розпочалася з наступу 1-ї і 4-ї австро-угорських армій поблизу Любліна й Холма. Австрійці несподівано оточили фланги російських армій. Після жорстоких зустрічних боїв біля Красника (23-25 серпня) і Томашова(28-31 серпня) російські 4-а і 5-а армії зазнали поразки й відступили на північ. Одночасно на лівому крилі Південно-західного фронту розгорталася Галич-Львівська операція. У ній 3-тя й 8-ма російські армії наступали проти слабших австро-угорських військ. Одержавши пере могу в боях на річці Гнила Липа (29 серпня -1 вересня), 3-я армія наступала на Львів, а 8-а - захопила Галич. Це ж загрожувало тилу австро-угорського угруповання, що наступало на Люблін та Холм. 3 1 вересня австрійське верховне командування переживає важкі дні, оскільки відхід 3-й і 2-й армій міг зірвати намічений план нової операції проти східної групи росіян - 3-ї і 8-ї армій. Тому спочатку об говорюється рішення обороняти Львів як важливий політичний і військовий центр, на який 3-я і 2-я ар мії повинні опиратися. З цим рішенням не погодився командуючий 3-ї австрійської армії Брудерман,

науковий збірник

113

Схема. 1 Обстановка на Південно-Західному фронті 1-5-го вересня 1914 року [4].

114

науковий збірник

який наполегливо вказував головному командуванню, що відносну боєздатність зберегли зі всієї 3-ї армії тільки 4 дивізії (ЗО, 6,28 і 44-а) загальною чисельністю не більше корпусу. Інші частини вважа лися ним небоєздатними унаслідок русофільської пропаганди в слов’янських частинах і розкладання ландштурмистських і маршових формувань після дворазової поразки. Наполегливість Брудермана привела до нового рішення - евакуювати 3 вересня Львів і відвести 3-ю і 2-ю австрійські армії за р. Верещиця, звідки спільно з направленою на південь 4-й австрійською армією атакувати обидва фланги наступаючого на Львів супротивника. Для забезпечення цього ма невру було вирішено міцно утримувати існуюче положення 1-ї австрійської армії на південь від Люблі на і виділити з 4-ї армії як заслін проти 5-ї армії Плеве групу Йосипа-Фердинанда у складі 3 піхотних і 1 кавалерійської дивізій. При цьому вважалося, що 5-я російська армія остаточно розбита і що по чалося, нібито, перевезення її частин по залізниці з Володимира-Волинського на Брест. Проте, вважаючи свої сили в Галіції недостатніми для продовження операцій, австрійське головне командування знов звертається за допомогою до начальника німецького Генерального штабу, про сячи про присилання щонайменше 2 німецьких корпусів до району Перемишля. Головнокомандуючий Південно-західним фронтом, в зв’язку із відходом 5-й армії Плеве з Томашівського району, 1 вересня віддає директиву, в якій, наказавши зупинити 5-ю армію на лінії Красностав - Грабовець - Крилов, ставить 3-й і 8-й арміям задачі: «Сприяти 4-й і 5-й арміям в нанесенні удару супротивнику і прикувати до себе ті ворожі корпуси, які діють на Дністрі і біля Львову» (сх.1). З вересня, виконуючи директиву верховного головнокомандуючого «про необхідність за будь-яку ціну покінчити з австрійцями до підходу із заходу німецьких підкріплень» і отримавши донесення про заняття Львова військами 3-ї армії, головнокомандуючий Південно-західним фронтом наказує почати 4 вересня загальний наступ і атакувати супротивника, відкидаючи його до р. Вісла, для чого 9, 4 і 5-я армії повинні були наступати на Нижній Сян. 3-я армія посилювалася за рахунок 8-ї армії до 5 корпусів і повинна була наступати на Томашів - Белгорай, забезпечуючи себе частиною сил з боку Перемишля намагаючись вийти в тил супротивника, що діяв в Томашівському районі проти 5-ї армії. Цей маневр 3-ї армії також мав задачу обійти Городоцьку позицію з півночі, для чого Рузський зажадав переходу в наступ і частин 8-ї армії до Городоцької позиції. У 8-й армії залишалося 3 корпуси для забезпечення загального наступу фронту зліва, утримання району Львова і для заняття пере прав на р. Дністер і висунення авангардів до Карпатських переходів. Ці директиви і розпорядження обох командувань визначили ті задачі і те початкове положення, яке зайняли 3-я і 8-я російські та 4, З і 2-я австрійські армії 5 вересня перед початком 6-денної Городоцької битви, що вирішила долю Галіційськой операції [3]. Після закінчення всіх перегруповувань до вечора 5 вересня обидва супротивники мали наступне розташування, 3-я армія Рузського, посилена XII корпусом, у складі XXI, XI, IX, X і XII корпусів - усього 14,5 піхотних і 3 кавалерійські дивізії (240 батальйонів, 520 кулеметів, 116 ескадронів, 810 легких і 96 важких гармат, 12 літаків), вийшла на 80-кілометровий фронт Варенж - Бельз - Добросин - Вальдорф - Янув, маючи в середньому на 1 дивізію 4,5 км фронту. 8-я армія Брусилова висунулася на захід від Львова і після оволодіння 6 вересня Миколаєвим зайняла VII, VIII і XXIV корпусами - усього 7 піхотних і 5 кавалерійських дивізій (112 батальйонів, 264 кулемета, 348 легких і 48 важких гармат, 18 літаків), 40-кілометровий фронт Мшани - р. Щержець - Миколаїв, маючи в середньому на 1 дивізію близько 4 3/4 км фронту. Дністровський загін (71-а дивізія, 1-а бригада 12-ї дивізії і Терська козача дивізія) по винен був 8-го вересня виступити на Станіслав для зміни 1-й Кубанської козачої дивізії, залишивши в Черновіцах бригаду 71-ї дивізії. Кіннота Павлова (2-а зведена козача і 2-а Кубанська козача дивізіі) знаходилася на правому березі р. Дністер на південь від Миколаєва [5, С.117-118] (сх.2). 4-я армія Ауффенберга виділила на південь 3-й трьохдивізійні корпуси - IX, VI і XVII з 2-ю та 6-ю

науковий збірник

115

С и м № 12

ГОРОДОМШСРІКЕІН. Вошн дейеші 5-го—9-re otirrffi 1914 г.

jdtayo. 4^.&м±9&исжемт&ч(/><хл5с4ю**г^ Т в &ou&*cetu*afbp<mma.икунуСк. j/tiut* Єеттл&ии

з0с*к^Тс**ип*ф*і ЯВьиа6*ю&оята»*а*с^

ЖФНЛШ&ШстЛ&ЖІ

- |t

3&Х4Юк вясс* фрогипд,Vt/шщват

жЮеенглкфхІ •*•“**% Укр*лиен*ш^тоятри*

n&empwiyo9?

Схема 2. Городоцька битва. Бойові дії 5-9-го вересня 1914 року [4].

науковий збірник

кавалерійськими дивізіями (усього 123 батальйони, 250 кулеметів, 65 ескадронів і 420 гармат). Великі втрати, яких зазнала армія, ще не були поповнені. Був загальний некомплект до 26%. Проте наступа ючі на південь корпуси вважалися найбільш стійкими і міцними. 3-я армія Бороєвича, призначеного замість усуненого за невдачі Брудермана, складалася з III і XI корпусів, 23-ї дивізії, 88-ї стрілецької бригади і 4,10 і 11-ї кавалерійських дивізій - усього 7 піхотних і 3 кавалерійські дивізії (99 батальйонів, 188 кулеметів, 77 ескадронів і 166 гармат). Обидві армії 6 вересня розвернулися на 70-кілометровому фронті Гржеда - Городок - Черлань, що давало на 1 дивізію в середньому 5,5 км фронту (сх.2). 2-я армія Бем-Ермолі, зважаючи на відхід більшої частини її сил до Дрогобича по південному бере гу р. Дністер, могла закінчити розгортання своїх сил на р. Верещиця тільки до 8 вересня, після чого на 30-кілометровому фронті Черлань - Комарно - Колодруби розгорнулися XII корпус, 105-я ландштурмистська бригада, 11-а піхотна і 8-а кавалерійська дивізії, VII і IV (що закінчив 8 вересня висадку в Самборі) корпуси і 40-а ландштурмистська бригада - усього 11 піхотних і 1 кавалерійська дивізія (151 батальйон, 278 кулеметів, 45 ескадронів і 468 гармат), що давало в середньому на 1 дивізію близько З км фронту. Крім того, біля Дрогобичу залишалися 103-я ландштурмистська бригада, 1-а і 5-а кава лерійські дивізії, а біля Самбора - 102-а ландштурмистська і 7-а маршова бригади. Загалом до першого періоду битви 3 австрійські армії майже зрівнялися з силами 3-ї і 8-ї російських армій, що мали перевагу в артилерії на 146 гармат [3]. План австрійців - охопити обидва фланги наступаючих до Городоцької позиції 3-ї і 8-ї армій - вже в пері од перегруповувань з 1 по 5 вересня поступово видозмінюється і приводить до фронтального зустрічного зіткнення, причому 4-а австрійська армія, ухиляючись на схід, підставляє свій лівий фланг під удар 3-ї російської армії. Крім того, запізнювання розгортання майже на 3 дні 2-ї австрійської армії, призначеної для ведення головного удару, полегшувало становище 3-ї і 8-ї російських армій в перші дні битви. 5 вересня 3-я армія Рузського, наступаючи на фронт Лащів - Рава-Руська - Магирув, мала вже низку зіткнень в XXI і XI корпусах з 2-ю австрійською кавалерійською дивізією біля Мости Вельке і 6-ю австрійською кавалерійською дивізією на південний схід від Рави-Руської. 6 вересня на всьому 85-кілометровому фронті 3-ї армії відзначався зустрічний наступ великих сил 4-ї австрійської армії. Найбільш наполегливі бої велися в центрі на фронті IX корпусу, який, витримавши натиск 19-ї та 41-ї дивізій XVII корпусу, утримався на 17-кілометровому фронті Помлинів - Магирув, вичікуючи підхід до своїх флангів XI і X корпусів, направлених після обіду на допомогу IX корпусу. Корпуси 8-ї армії, що оволоділи вранці 6-го Миколаєвим, протягом дня проводили перегруповування, вийшовши до вечора на фронт Мшани (VII корпус) - р. Щержец (VIII корпус) - Вержбіц (XXIV корпус) [3]. 4-а австрійська армія, що наступала 6-го вересня у південно-східному напрямі з метою зблизити біля Яворова свій правий фланг з лівим флангом 3-ї австрійської армії, до вечора досягла IX корпу сом району Курники, VI корпусом після низки вдалих боїв оволоділа висотами на північ від Магирува, а XVII корпусом розвернулася на фронті Помлинів - Ржічки. На другий день битви, 7 вересня, 3-я армія продовжує наступ на Раву-Руську; в IX корпусі спроба просунутися з півдня на фронті Рава-Руська - Магирув була зупинена наступом VI і XVII австрійських корпусів, що потіснили центр і правий фланг IX корпусу. Підтримку IX корпусу не могли надати ні X корпус, що вв’язався в серйозний бій з частинами IX австрійського корпусу на 12-кілометровому фронті від Магирува до Майдану, ні XI корпус, що зустрів серйозний опір частин 3-ї австрійської піхот ної і 2-ї кавалерійської дивізій, що утримували до вечора район Унув - Михайлівка - Гуйче. До вечора на лівому фланзі 3-ї армії, на фронті X і XII корпусів, також утворилася напружена ситуація. X корпус під натиском 4 дивізій VI і IX австрійських корпусів змушений був відійти з лінії р. Верещиця до району Майдана, що вже створювало загрозу розриву з XII корпусом, правий фланг якого також відійшов до Януву, утворивши незайнятий прорив до 7 км. На решта фронті XII корпусу від Янува до Вількополе до вечора також відзначався наступ 2 дивізій XI австрійського корпусу [1, С.101-102].

науковий збірник

117

Важке становище частин XII корпусу і прорив біля Янува змушують Брусилова ще напротязі дня направити VII корпус на підтримку XII корпусу, а частини VIII корпусу на попередню ділянку VII кор пусу від Повітно до Лес-невіце. Загалом, бої 7 вересня показали необхідність підтримати 3-ю армію наступом на Раву-Руську лівофлангових V і XVII корпусів 5-ї армії [1, С.104]. Група Йосипа-Фердинанда 5-го вересня залишила район Грубешова і змушена була відходити на південь на Раву-Руську; 7-го вересня вона вела невдалі бої в районі Радостава 8-ю дивізією з коло нами XXI російського корпусу, що підходили з півдня. Положення, що створилося, спричинило від дачу 7 вересня директиви Південно-західного фронту, відповідно до якої 9,4 і 5-а армії повинні були розвинути енергійну діяльність для сковування супротивника, завдаючи 4-ю армією 8 вересня удару на своєму лівому фланзі. 5-а армія отримала задачу: «Свої 3 корпуси, відкинуті назад, протягом одно го дня вивести на загальний фронт з метою безпосереднього зіткнення з сусідніми арміями». Окрім того, 5-а армія повинна була допомогти 3-й армії своїми лівофланговими V і XVII корпусами і знову створеним кінним корпусом Драгомірова (7-а і зведена кавалерійська дивізії та бригада 1-й Донської козачої дивізії), що направлялися на Томашів. 8-я армія переходила в безпосереднє підпорядкування фронту із задачею «оволодіти Городоцькою позицією для кращого забезпечення Львова і дій 3-ї армії», для чого їй повертався XII корпус. На підставі цієї директиви Рузський вирішує скерувати зусилля 3 корпусів для оволодіння районом Рави-Руської: XXI корпус отримав задачу «наступати на захід від Любича, звідки взяти участь в ово лодінні Равою-Руською»; XI і IX корпуси - наступати на Раву-Руську, а X корпус - забезпечувати цю операцію з боку Городоцької позиції. Брусилов, з’ясувавши 7-го вересня зосередження значних сил супротивника на фронті 8-ї армії, вирішує утримуватися VIII і XXIV корпусами на фронті від Повітно до р. Дністер, а VII корпусом ата кувати супротивника у напрямі на Каменобрід. XII корпус з 10-й кавалерійською дивізією повинен був забезпечувати правий фланг 8-ї армії і стик з 3-ю армією [1, С.107-109]. Австрійське верховне командування, несприятливо оцінюючи обстановку на лівому фланзі 4-ї армії і загрозу її тилу з боку Томашева, також віддає ввечері 7-го вересня директиву: 4-я армія замість на ступу з півночі на Львів повинні була відбити на своєму фронті зустрічний удар армії Рузського, тобто перейти до оборони; 3-я армія повинна буде сприяти цій задачі, наступаючи на лівий фланг армії Рузського, а 2-а армія, наступаюча в смузі на південь від Львова, мала на меті охопити супротивника з південного заходу і півдня. Пізнє отримання цієї директиви в штабі 4-ї австрійської армії привело до того, що її корпуси про довжували наступати 8-го і 9-го вересня, але істотних результатів не досягли. В 3-й російській армії 2-денні спроби оволодіти Рава-Руськими позиціями, що оборонялися XVII австрійським корпусом, призвели до просування XI і IX корпусів всього в середньому на 3-4 км. Зате на ділянці X російського корпусу австрійці розвивають досягнутий напередодні успіх, розгортають проти цього корпусу до 4 дивізій VI і IX корпусів, внаслідок чого в районі Вальдорфа утворюється розрив з XII корпусом. Для усунення небезпеки вторгнення австрійців до вечора 10-го зосереджуються на флангах прориву ре зерви в 2 фупах: в X корпусі - 33 батальйони і 132 гармати і в XII корпусі -10 батальйонів і 32 гармати. Ці групи зв'язуються між собою розташуванням біля Домбровіца зведеного кавалерійського корпусу з 10,11 і 3-ї кавказької кавалерійських дивізій [4]. У 8-ї армії, наступ що розпочався на світанку 8-го вересня силами XII і VII корпусів, повинен був припинитися унаслідок зустрічного наступу XI, III і XII австрійських корпусів, а на ділянці XXIV корпусу, що наступав південніше Комарно, позначилося розгортання VII і IV австрійських корпусів. 9 вересня австрійці атакували XXIV корпус по всьому фронту і вийшли йому в тил групою Карга (38-а дивізія, 40-а і 103-я ландштурмистські бригади), що потіснила біля Новосела 12-у кавалерійську дивізію, що намагалася в кінних і піших боях забезпечити лівий фланг корпусу. Унаслідок наполегливих боїв по всьому 57-кілометровому фронту 8-ї армії центр її було прорвано, а XXIV корпус відкинутий з втратою

118

науковий збірник

18 гармат на 10-12 км на схід на лівий берег р. Щержец, де цей корпус загнув фланг майже під прямим кутом до загальної лінії фронту. Загалом, до вечора 9 вересня в штабі Південно-західного фронту була очевидною та важка обста новка, яка створилася унаслідок 5-денних боїв на фронті 3-ї і 8-ї армій. Водночас на північному крилі, в 9-ї і 4-ї арміях, настав, нарешті, очікуваний перелом: фронт 1-ї австрійської армії було прорвано, а прибулий з лівого берега р. Вісла німецький Ландверний корпус Войрша розгромлений біля Тарнавки із захопленням маси полонених і ЗО гармат. Тому головнокомандуючий фронтом в директиві від 9 вересня, даючи ряд вказівок 9-й і 4-й арміям по використанню досягнутого успіху і направляючи їх на Нижній Сян нижче Кржешова, вказав 5-й армії направити 2 правофлангові, XXV і XIX корпуси на захід, на Белгорай, у флангу 1-ї австрійської армії. Відносно використання V і XVII корпусів для більш глибокого обходу лівого флангу 4-ї австрійської армії, як цього просив Рузський, головнокомандуючий вказівок не дав [4]. Командуючий 5-й армією, не будучи орієнтований про положення XXI корпусу, наказав V і XVII корпусам, що оволоділи 9-го вересня районом Томашева, наступати 10 вересня у фланг і тил австрій цям, що вели бої біля Рави-Руської. Зведений кавалерійський корпус Драгомирова отримав задачу наступати на Нароль, тобто на фронт групи Йосипа-Фердинанда, замість її обходу (сх.2). Австрійське верховне командування увечері 9 вересня, не дивлячись на донесення про відхід 1-ї армії на лінію Свенцехов - Фрамполь, вирішує продовжувати 10 вересня концентричний наступ на Львів 2,3-ї та більшої частини сил 4-ї австрійських армій, тоді як лівий фланг 4-ї армії і групи ЙосипаФердинанда повинні були забезпечити фланг і тил армії австрійців. Бої 10 і 11 вересня були найбільш важкими для обох супротивників, причому 3-я і 2-а австрійські армії протягом 2 діб продовжують тіснити 8-у армію Брусилова, що відійшла ще на 6 -12 км і що оборонялася успішно на фронті Домбровіца - Ставчани - Миколаїв під безперервними атаками 17,5 австрійських дивізій. Водночас, у зв’язку із переслідуванням 9-ю і 4-ю арміями розбитих військ, що почалося, 1-ї армії Данкля і зважаючи на підхід до Рави-Руської V, XVII і XXI корпусів, загальне по ложення фронту австрійців різко погіршується. Під натиском зазначених вище корпусів група ЙосипаФердинанда поступово відходить на південь від залізниці на Любачув, займаючи фронт від Горинець до Рави-Руської та примусивши загнути і лівий фланг 4-ї армії. Вже вдень 11-го вересня австрійському командуванню стає очевидною неможливість затримати стомленими частинами 4-ї армії і направле ними на Любачув 5 кавалерійськими дивізіями глибокий обхід, що продовжується, на Цеханув лівого флангу 4-ї армії 3-ма російськими корпусами. Внаслідок цього о 16 годині ЗО хв. 11 вересня дається загальна директива про відведення всіх армій за р. Сян [5, С.123-124]. Найголовнішими причинами успіху росіян потрібно вважати маневр у фланг V, XVII і XXI корпу сами, наступ яких на Любачув виводив на шляхи відходу австрійських армій до р. Сян і з підходом яких вигоди угрупування сил і деяка чисельна перевага починають виявлятися на стороні росіян, що мали 440 батальйонів, 1020 кулеметів, 318 ескадронів, 1528 гармат проти чисельно слабких 441 батальйону, 856 кулеметів, 260 ескадронів і 1386 гармат, що були у австрійців. Австрійці переоціни ли ті можливі задачі, які могли виконати стомлені війська 1-ї армії Данкля і чисельно слабкої групи Йосипа-Фердинанда. Неминучість швидкого відходу їх за р. Сян перед північним крилом російських армій, що посилювалася з кожним вдень, була очевидною; водночас австрійці не мали ніяких підстав розраховувати на швидкий успіх на фронті Городоцької битви. Раптовий відхід австрійців в ніч на 12 вересня застав 3-ю і 8-ю армії та лівофлангову групу 5-ї армії неготовими до негайного переслідування в широкому масштабі, головним чином унаслідок стану тилу, що не забезпечував тривалий наступ. Тому головнокомандуючий фронтом вирішує обмежити наступ 5,3 і 8-й армій лінією Цеханув - Немиров - Янув - Миколаїв, тобто в 1-2 переходи від фронту Городоцької битви. До недоліків російського командування потрібно віднести неправильне інформування 3-ї армії про нібито відхід 4-ї австрійської армії, що почався, на Ярослав і відсутність злагодженого управління ді

науковий збірник

119

ями 3-ї і 8-ї армій, унаслідок чого не встановлюється чіткої взаємодії спочатку між ними, а в кінці битви - між 3-й і 5-й арміями. Ще 9 вересня командування фронтом зобов’язане було направити всю 5-ю армію Плеве на об’єднання 4,3 і 2-й австрійських армій, поставивши за мету її дій швидким маневром відрізати ці армії від доріг відходу до р. Сян, що, безумовно, було тоді цілком здійсненним. Під час відступу австрійська армія вдалася до репресій щодо українського населення, запідозрю ваного у симпатіях до Росії. Під час відступу австрійські війська, насамперед угорські гонведи, чинили жорстокі розправи над місцевим населенням, звинувачуючи його у русофільстві та зраді. Багато укра їнців було запроторено у концентраційні табори, найбільш горезвісним з яких був Талєргоф у Штирії. Після приходу в Галичину російських військ почалося переслідування прибічників Австро-Угорщини і уніатського духовенства. Навесні-влітку 1915 р. австро-угорські війська внаслідок масштабного контрнаступу повернули більшу частину втраченої території. Почалися нові репресії проти мирного населення, особливо тих, хто з різних причин співпрацював з російською адміністрацією. Після Брусилівського прориву навесні 1916р. Росія знову захопила Галичину і Волинь, і події поча ли розвиватися за відомим сценарієм. Тим часом війна суттєво підірвала продуктивні сили. В Україні у 1914-1916 pp. закрилося понад 1400 підприємств , значно скоротилися посівні площі, на 200 млн. пудів знизився збір зерна порівняно з 1913 р. Наростала хвиля потужного антивоєнного і антисамодержавного руху. Війна, таким чином, не тільки не виправдала сподівань царизму на зміцнення свого панування та нові територіальні придбання, а навпаки, значно прискорила його загибель. Населення Західної України у більшості своїй залишалося лояльним до Австро-Угорщини й не надавало масової підтримки росіянам. Однак поодинокі факти співробітництва москвофілів із ро сійськими властями були використані як привід до масових репресій проти галичан, яких бездарне командування австро-угорської армії звинуватило у свій поразці в Західній Україні. Тисячі галичан, як москвофілів, так і абсолютно байдужих до політики, були заарештовані й вивезені до Австрії, де їх було кинуто до концтаборів. Часто за найменшою підозрою людей заарештовували і розстрілювали чи вішали без суду й слідства. Війна в Галичині була трагедією для українського народу. Українство воювало на боці обох воюю чих країн. Російська адміністрація і командування жорстоко розправлялися з так званими “мазепинцями”, тисячами вивозячи їх до Сибіру, закривалися українські школи, преса, книгарні тощо. Джерела і література 1. Брусилов А.А. Мои воспоминания. / Алексей Брусилов - М.: Воениздат, 1963. - 288 с. 2. Воєнний знциклопедический словарь. М., 1983. 3. Зайончковский А.М. Первая мировая война [Електрон, ресурс] / А. Зайончковский II СПб.: Полигон, 2002. - Ре жим доступу: http://www.militera.lib.ru 4. Первая мировая война. [Електрон, ресурс]. - Режим доступу: http://www.grwar.ru/library/Beloy-Galicia/BG_017.html 5. Семанов С.Н. Генерал Брусилов: Документальнеє повествование./ Сергей Семанов - М.: Воениздат, 1988. 318 с.

120

науковий збірник

Олеся KYLlbKA (Львів)

ГАЛИЧ-ЛЬВІВСЬКА НАСТУПАЛЬНА ОПЕРАЦІЯ (СЕРПЕНЬ 1914 РОКУ) Висвітлено хід бойових дій одного з етапів Галіційської битви 1914 року - ГаличЛьвівську наступальну операцію. З’ясовується місце та роль 3-ої та 8-ої російських армій в ході захоплення міста Львова. К л ю ч о в і сл о ва: б и тв а , операція, армія, ф ро н т, н а ступ , відхід.

Близько 96 років тому Галичина (Галіція як її називали росіяни) стала об'єктом воєнних дій Першої світової війни. З початком війни українські землі перетворилися на театр жорстоких і кровопролитних боїв. Протягом усієї війни Галичина слугувала ареною найбільших і найкровопролитніших битв на Східному фронті, її населення зазнавало страшних збитків від руйнувань та спустошень внаслідок воєнних дій, а також брутальністю як російського, так і австрійського командування. Актуальність дослідження бойових дій на території Галичини зумовлена декількома моментами: - необхідністю всебічного огляду подій найбільших світових війн, особливо що стосується україн ських питань; - важливістю дослідження застосування родів військ на українському рельєфі місцевості з метою узагальнення та систематизації цих знань як важливого елементу вивчення воєнного мистецтва. Новизна роботи витікає, по-перше з недостатньої кількості вітчизняних публікацій, присвячених роз гляду бойових дій армій-учасниць Першої світової війни на території України. По-друге, на відміну від існуючих російськомовних публікацій, у роботі виокремлено і проаналізовано один з найважливіших етапів Галіційської битви - Галич-Львівську наступальну операцію російських військ. Варто зауважити, що у Першій світовій війні австрійське командування вважало Росію головним противником. Начальник австрійського генштабу генерал Конрад фон Гетцендорф запланував на ступ у північно-східному напрямку (на Холмщину) силами двох армій, дії яких прикривали б ще дві австрійські армії в Карпатах. Австрійське командування розраховувало, що 3-тя і зосереджена 2-га австрійські армії будуть слугувати достатньою перепоною для руху росіян зі сходу на Львів. Але в цьому австрійське командування прорахувалось. Воно не знало, що росіяни саме з цієї сторони готу ють свій головний удар. Згідно розтановки російські армії мали наступати в Галіції, щоб в подальшому, розгромивши слаб шу австрійську армію і завершивши мобілізацію, розгорнути основні сили проти Німеччини. Окупація Галіції російськими військами відбулась в ході відповідно названої Галіційської битви (5(18) серпня по 8(21) вересня 1914 року). В ході цієї битви відбувались три великі, фактично само стійні операції - Галич-Львівська, Люблін-Холмська та Городоцька. Загалом битві брали участь 3,4,5,8,9 армії у складі російського Південно-Західного фронту (коман дувач фронтом — генерал Микола Іванов). Спочатку на правому фланзі, в районі дій 4-ї і 5-ї армій, ситуація склалася несприятлива для російських військ, і вони під натиском австрійської армії стали відходити від міст Красника і Томашова на північ. Лівофлангові армії: 3-тя під командуванням гене рала Рузського (з району Дубна) і 8-ма під командуванням генерала Брусилова (з району Проскуро ва) — розгорнули успішний наступ в напрямку на Львів і Галич [1]. 350 тисяч чоловік і більше тисячі гармат розгорнулись на широкому фронті у 100 кілометрів [2, С. 44]. Галич-Львівська операція розпочинається, коли австро-угорці почали відтісняти 13 серпня 4-ту російську армію на північ, для того щоб вторгнутись у Польщу та початком зустрічного бою на річці Золота Липа між російською армією і військами австрійців, які загороджували дорогу на Львів.

науковий збірник

121

Російські частини, які були призначені для головного удару на Львів, були добре забезпечені. Вони не відчували жодної нестачі у бойових засобах і запасах. їх тили знаходились у відмінному стані, - що було явищем досить рідкісним у царській армії [2]. Боєздатність і моральний дух російських військ був значно вищим, ніж у противника. Все це одразу відобразилось на результаті першого бою. У перший же день росіяни розгромили австрійський корпус. До кінця дня наступ австрійських дивізій було при зупинено по всьому фронту. На наступний день австро-угорці повинні були вже оборонятися. А третій день боїв приніс росіянам повну перемогу. Вони нанесли жорстку поразку ще одному корпусу проти вника, який підійшов на підмогу відступавшим австро-угорцям. Після цього противник став з поспіхом відступати по всьому фронту. Австро-угорці понесли на річці Золота Липа великі втрати. Швидкі і рішучі дії російських військ спра вили на них гнітюче враження. И лише деяка затримка 8-ї російської армії, яка фактично не при ймала участі в цих боях, спасла австро-угорців від повного розгрому. Одержавши поразку на річці Золота Липа, австро-угорці вирішили дати бій головним російським силам на наступному рубежі - річці Гнила Липа. Обидві річки відділяла відстань усього лише в одинпівтора переходи - не більше ЗО кілометрів. Тому австро-угорці, що не встигли відірватись від проти вника і провести необхідне перегрупування. Війська обох противників розтягнулись по фронту на 120 кілометрів. Більш ніж 700 тисяч бійців зіткнулись один з одним. 2 тисячі з лишком гармат покривали своїм гуркотом решту шумів великого бою [2, С. 44]. За спогадами Брусілова, в цей час ним було отримано телеграму головнокомандувача, в якій вка зувалось, що „... 3-й армії доводиться дуже важко і що мені належить надати їй посилину підтримку”. Дійсно 3-тя армія, відтісняючи противника, все з більшими зусиллями просувалась у напрямку Льво ва. Вона змушена була зупинитись, „...не маючи можливості посилити противника” [З, С.89]. Водно час, австро-угорські війська отримали від свого командування наказ захистити будь якою ціною цій важливий економічний і політичний центр. На підступах до міста почався жорсткий бій. Отже, залишаючи поблизу Галича свій 24-й корпус, Брусілов разом із трьома корпусами здійснює нічний фланговий марш, щоб примкнути до лівого флангу 3-ої армії і розгорнутись проти головних сил противника, які були біля Гнилої Липи. Фланговий маршщ доводилось здійснювати поблизу проти вника, але, як пише Брусілов „... я не боявся ризикнути, оскільки відчував, що австрійці випустили з рук ініціативу і наразі думає лише про те, щоб прикрити Львів” [З, С.89]. Таким чином, бойові дії 16 і 17 серпня супроводжувались новими успіхами наступаючого. На від повідальні ділянці бою, між селами Куровіце і Фірлехов, росіяни змогли створити значну перевагу у силах. Тут на кожний кілометр позиції приходилось зі сторони австро-угорців по 3 батальйони, 6 кулеметів і 9 гармат. А у росіян на той же кілометр було 5 батальйонів, 10 кулеметів і 12 гармат і, крім того, по 2 ескадрони кінноти [2, С. 46]. До півдня 17 серпня росіяни прорвали фронт на відстані шириною у 15 кілометрів. У розрив, який виник проскочила російська кавалерійська дивізія. Вона пройшла у глибину позиції противника на 12 кілометрів, наздогнала австрійський корпус, що відходив, і двічі у кінному строї атакувала противни ка. Супротивник біг, залишивши російській кавалерії багато полонених і чотири гаубиці [2, С. 46]. Але по нерозторопності російського командування цій успіх кавалерійської дивізії не був підтри маний. І хоча на прорваній ділянці перебували ще дві російські кавалерійські дивізії і п’ять піхотних дивізій, вони у вирішальну мить так і не здійснили заходів щодо просування вперед та не прийняли участі в розвитку успіху. Таким чином, вигідна можливість зайти у тил до противника і знищити його росіянами була втрачена. В свою чергу, австро-угорці настільки розгубились, що не змогли вчасно закрити прорив. Сусідній австрійський корпус почав відходити, потягнувши за собою решту фронту. До ситуації додалась по разка і південного крила австро-угорських армій. Там австрійська група Карга, спираючись на довго строкові укріплення міста Галича, повинна була зайти у тил армії Брусилова. Але ця група сама була

122

науковий збірник

атакована росіянами і, залишивши на полі бою більш ніж ЗО гармат, поспіхом відійшла до Галича. Згодом пролунали потужні вибухи, які свідчили про те, що австро-угорці переправились через річку Дністер і знищили за собою мости. 18 серпня австрійське командування вирішило проджовжити подальший відхід своїх армій. Росій ські корпуса продовжували переслідувати відступаючого противника, збиваючи його ар’єргарди. До вечора наступного дня російські війська 3-ї армії вже були приблизно у 15 кілометрах від Львова. Передові частини почали розвідку укріплень. Частини 8-ої армії рухались на південь від Львова, обходячи його, внаслідок чого Створювалась загроза тилу австро-угорських військ. Ще не було чітко зрозумілим, чи дійсно росіяни виграли цей бій і наскільки противник постраждав. Він ще перебував на місці і вперто протистояв. Особливо важко було лівому флангу 8-ої армії, , оскільки з фортеці Галич австрійці значними силами охоплювали фланг 8-го корпуса, який вів там бої. Направлена туди Брусіловим бригада 24-го корпусу на чолі з Цуріковим притягнула на себе більшу частину військ гарнізону Галича, - тим самим полегшила становище вищезазаначеного 8-го корпуса. 20 серпня авіаційна розвідка доповіла, що зі Львова на захід « ...безкінечними потоками відправля лись поїзда. Піші колони противника обходячи місто, рухались у тому ж напрямі» [4, с.116]. 21 серпня, об 11 годині ранку 12-та кавалейіська дивізія 8-ої армії увійшла у залишений австрійцями Львів. У той же день, але пізніше, в місто увійшли головні сили армії генерала Рузського. За словами Брусілова, російські війська були «...зустрінуті місцевим населенням дуже привітно» [4, с.116]. (і дійсно мирне населення Галичини не чинило опору російським військам і часто зустрічало їх хлібом-сіллю[5, с.296]. Таке миролюбиве сталення було спричинен перш за все тим, що австроугорська влада в українській меншині вбачала ворогів через їх природне прагнення до возз’єднання з більшою частиною українського народу, що перебувала під владою Росії. А тому тільки - но розпо чалась війна, тисячі українців опинились за гратами в’язниць або концентраційних таборів АвстроУгорщина проводила ще більш жорстоку політику на українських землях. Чинилися розправи без суду та слідства, тільки за підозрою в державній зраді, співчутті до Росії [6,С.296].) Отже, Львів було захоплено російськими військами 21 серпня 1914 року. На наступний день війська 8-ої армії захоплюють Галич. Командир корпуса Цуріков доповідає, що «...противник рятується вте чею...», що «...захоплено до 40 гармат, а укріплені фортеці залишені майже без жодного пострілу»[4, с.117]. За спогадами Брусілова «на третій день бою зранку стало зрозумілим, що що австрійці по рахували себе розбитими, що їх деморалізовані головні сили вночі почали відступ, прикриваючись сильними ар’єргардами. Наші війська, потісняючи їх і швидко наступаючи, захопили значну кількість гармат, кулеметів, зброї та полонених» [З, С.92]. Вніч на 24 серпня майже без втрат російськими військами було захоплено Миколаїв. Ця подія є заключною у низці боїв Галич-Львівської операції, яка в свою чергу стала одним із значних етапів Галіційської битви. Наприкінці варто відмітити цікавий факт, про який згадує Брусілов у своїх мемуарах, а саме текст телеграми головнокомандувача великого князя Миколи Миколайовича: „Доблесні війська генерала Рузського захопили Львів, а армія Брусілова - Галич”. Брусілов обурюється на те що князь Микола Миколайович назвав армію генерала Рузського „доблесною”, а 8-му - лише просто армія. Брусілов переконаний, що саме війська 8-ої армії вели бої вздовж усієї річки Гнила Липа і аж до містечка Бобрка. За його словами саме внаслідок дій 8-ої армії австрійці і змушені були залишити Львів [З, С.79]. У своїх спогадах Брусілов характеризує командувача 3-ю армією настпним чином: «Людина розум на, рішуча, дуже самолюбива, яка намагається показувати свої дії у якнайкращому ракурсі, нехтуюючи сусідами, користуючись їх успіхами» [4, с.116]. Прагнення Рузського щодо одноособності при завоюванні Львова було зрозумілим - захоплення цього міста, одного з найбільших у Східній Європі, мало б, по-перше, широкий відголосок у всьому

науковий збірник

123

світі. По-друге, оскільки Росія вбачала війну як вирішальний спосіб приборкання непокірливого укра їнства і ліквідації його закордонного осередку - «мазепинства» у Галичині [5, с.211], то захоплення Львова (важливого центру національного руху на Україні) несло за собою й вирішення певних по літичних цілей. Отже, успішно проведена російськими військами Галич-Львівська операція відкинула австроугорські війська за річку Сян і надала можливість 8-ій армії Брусілова передислокуватись на захід від Львова з метою зайняти вихідне положення для проведення в подальшому Городоцької операції. Серед військових істориків точаться суперечки щодо доцільності й стратегічного значення ГаличЛьвівської операції. Проте тоді, в серпні 1914 p., вона була перемогою російських військ стратегічного масшабу. Загалом внаслідок вдало проведених операцій Галіційської битви було створено умови для просу вання російських військ в Угорщину. Таким чином стратегічні плани держав австро-німецького блоку у Першій світовій війні зазнали краху.

Джерела і література 1. Рибалка І.К. Історія Української РСР. Дорадянський період. Київ. «ВШ», 1978, стор. 542. (Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії). - [Елекгронньїй ресурс]. - Режим доступу до сайту http://uk.wikipedia.Org/wiki/rалицька битва 2. Болтин Е. Очерки мировой войньї 1914 -1918гг. І Болтин Е., Вебер Ю. - Москва: государственное военное изда тельство Наркомата Обороньї Союза ССР, 1940. - 148с. 3. Брусилов А.А. Мои воспоминания. - Москва Военное издательство Министерства Обороньї СССР, 1963. - 260с. Военньїе мемуарьі. 4. Семанов С. Генерал Брусилов [Документальнеє повествование]. - Москва: Военное издательство, 1988. - 318см 4л.ил., с портр. 5. Історія України: Посібник І За ред.. ПД.Темка, Л.С.Тупчієнка. - К: Видавничий центр “Академія”, 2001. -480с. Альма-матер 6. Сарбей В.Г. Національне відродження україни. - К.: “Альтернативи”, 1999. - ЗЗбст - Україна крізь віки (T9)

124

науковий збірник

Юрій БУРАКОВ, Юрій ЧЕРЕВКО (Львів)

ОСОБЛИВОСТІ ПІДГОТОВКИ РОСІЙСЬКОЇ АРМІЇ ДО "БРУСИЛОВСЬКОГО ПРОРИВУ" НАВЕСНІ 1916Р. На історію Галичини років Першої світової війни наклала значний відбиток битва, яка носить назву “Луцький прорив”, або більш поширену, завдяки радянській історіографії, - “Брусиловський прорив”. В далекому 1916 р. світова громадськість нетерпляче очікувала відомостей про бої на Східному фронті, які могли прискорити довгоочікуване завершення Великої війни. Хід та наслідки цієї бойової операції й досі викликають дискусії у колах військових істориків, більшість з яких, не безпідставно вважають її значним доробком в історію воєнного мистецтва. З багатьох аспектів проведення даної операції найменш вивчений - підготовчий період, хоча йому достатньо уваги приділено в двох найбільш відомих комплексах історичних джерел - опублікованих мемуарах генерала О.О. Брусилова (в деякі видання, як додатки увійшли накази та розпорядження командувача фронту) [2] та відомому збірнику документів “Наступление Юго-Западного фронта в мае-июне 1916 г.” [7] (виданому у 1940р. Центральним державним воєнно-історичним архівом СРСР як посібник для начальницького складу Червоної Армії до вивчення організації фронтової операції з прориву ворожого фронту. Нагадаємо, що основні положення оперативного плану російського командування на літо 1916р. були викладені в доповіді Начальника штабу Ставки Верховного головно-командуючого генералад’ютанта М.В. Алексєєва імператору Миколі II22 березня 1916р. [4,186]. На східноєвропейському те атрі війни, з боку Росії діяли три фронти: Північний (командувач - генерал-ад’ютант О.М.Куропаткін), Західний (командувач - генерал-ад’ютант О.Є.Еверт) та Південно-Західний фронт (командувач генерал-ад’ютант О.О.Брусилов). За підрахунками штабу Верховного головнокомандуючого, співвідношення сил на східноєвропей ському театрі складалося на користь російської армії. Проте вище командування страждало нерішу чістю та зневірою. Начальник штабу Ставки генерал М.В.Алексєєв на початку весни 1916р. писав: “Я знаю, що війна завершиться нашою поразкою, що ми не в стані завершити її нічим іншим... Армія - наша світлина. З такою армією можна лише загинути. І все завдання звести цю загибель до якомога найменшої ганьби” [5,278]. Призначення на посаду командувача Південно-Західного фронту в середині березня 1916р. рішу чого та вольового генерала О. О. Брусилова, повинно було змінити панічні настрої серед вищої ге неральської верхівки. До того, командувач 8-ої армії генерал О.Брусилов вже встиг проявити себе як здібний і талановитий полководець, чиї перемоги в Галіції 1914-1915 років сприяли піднесенню його авторитету у панівних колах Росії. О. Брусилов вважав, що російські армії в стані успішно наступати. Свою впевненість він висловив від разу після призначення на посаду командувача Південно-Західним фронтом, але не знайшов підтрим ки в Ставці Верховного головнокомандуючого. 1 квітня 1916р. в Ставці відбулася нарада із залученням головнокомандуючих фронтів та їхніх начальників штабів. Учасники обговорили доповідь Начальника штабу Ставки генерала М.В. Алексєєва від 22 березня. За словами полковника Б.Сергєєвського: “Вся ситуація тих днів вимагала вирішального удару, причому по найсильнішому із противників. Війну слід було завершувати і зволікати з цим було неможливо: полум’я революції ще не вирвалося назовні, але вугілля вже тліли й ознак її наближення було достатньо. Перемога, безумовно, затримала або й навіть зовсім пригасила б це полум’я, але потрібна була повна і блискуча перемога, а не напівперемога: тоб то перемога над німецької армією, а не над австрійцями. Так, безумовно, вважали і наші союзники, але для нас це було ще більш необхідно, ніж для них. Тому, ймовірно, план запропонований на Військовій

науковий збірник

125

Раді генералом Алексєєвим, містив тезу про єдиний, рішучий, і при тому максимальний удар по німцям (на Вільно): два «фронти» (тобто дві групи армій: Західний фронт - з районів Молодечно і Північний фронт - з району Двінська) повинні були концентровано завдати ці могутні стратегічні удари, для цього призначалися майже % всіх Російських сил. Поза битвою, далеко на півдні, залишалися 4 армії Південно-Західного фронту, які особливо сильно постраждали в кампанію 1915 року і не приймали участі в окресленому генеральному бої - їх роль повинна була проявитися пізніше” [1,418]. На нараді в Ставці командувачі Північним та Західним фронтами висловили сумніви щодо успішної наступапьної операції, а генерал О. Брусилов, навпаки, заявив що його Південно-Західний фронт може наступати, з тим щоби решта фронтів підтримала операцію. Таким чином, центр гоповного уда ру зміщався із Північного та Західного фронтів на Південно-Західний. У підсумку вдапося виробити на нараді в Ставці загальну точку зору з питання наступальних операцій російських армій. Основні по ложення цього плану були викладені в директиві № 2017/806 від 11 квітня 1916р. Вона передбачала перехід в наступ арміями всіх трьох фронтів. Головний удар повинні були наносити війська Західного фронту із району Молодечно в напрямку Ошмяни, Вільно. Північному фронту ставилося завдання на ступати із району Двінська на південно-захід, а Південно-Західному фронту головну атаку провести військами 8-ої армії в загальному напрямку на Луцьк [4, 189]. Мабуть маю рацію А.Нелипович, коли вказує, що ідею атаки на Луцьк вперше висловив генерал М.Алєксєєв, а О.Брусилов довів її до реа лізації у наступальному плані [8]. За згаданою директивою роль брусиловського фронту була друго рядною, відволікаючою, від головного удару Західного фронту. У бойовий склад Південно-Західного фронту входили (з півночі на південь): 8-а армія - командуючий О.М. Каледін, 11-а армія під ко мандуванням В.В. Сахарова, 7-а армія, яку очолював Д.Г. Щербачов та 9-а армія - командувач П.О. Лечицький: його по хворобі заміщав О.М. Кримов [10,183]. Головна роль в наступальних діях Південно-Західного фронту відводилася 8-ій армії. Нарада в Ставці, хоча і прийняла план бойової операції, однак сам документ носив загальний, не конкретний характер. Після наради всі фронти розпочали підготовчий етап до атаки. Найбільш актив но підготовка провадилася на Південно-Західному фронті, у ході якої, у генерала О.Брусилова визрів оригінальний задум проведення наступу. До початку Першої світової війни вважалося аксіомою, що атакувати противника з фронту майже неможливо через силу артилерійського вогню; такі лобові атаки вимагали великих жертв і майже не приносили результатів. Найкращою формою маневру вважалося проведення бойових операцій де поєднувалися такі фактори як фронтальний вогонь, підготовка переважаючих резервів та обхід одно го або обох флангів з метою подальшого оточення противника. Копи ж війна на суходолі перейшла у позиційну і, завдяки мільйонним арміям, утворився суцільний фронт - від моря до моря, флангові атаки втратили перспективу. На перший план вийшли фронтальні удари; на окремих ділянках фрон ту зосереджувалися переважаючи сили, які після потужної артиперійської підготовки переходили у наступ. В умовах налагодженої розвідки, підготовка до такого удару ставапа заздалегідь відомою противнику. Противник розумів, що накопичення боєприпасів, зосередження військ на окремій ділянці фронту означає підготовку до атаки і міг її передбачити та зміцнити оборонні інженерні споруди, під готуватися до оборони й знекровити атакуючих. На Північному та Західному фронтах були обрані окремі ділянки фронту куди підвозипися необ хідні матеріали, проводилися роботи з підготовки атакуючих дій. Начапьник штабу Ставки наполя гав на прихованості підготовки до наступу, на що командувач Західним фронтом О. Еверт резонно відповів,що приховати місце нанесення удару неможливо, так як земляні роботи розкриють задум атаки [6]. О. Брусилов теж усвідомлював, що за умов широкого застосування повітряної розвідки, непомітно підготувати наступ досить складно. З тим, щоб приховати напрям головного атакуючого удару, О.Брусилов наказав в кожній армії фронту і в деяких корпусах “.. .обрати свою ударну ділянку і на всіх цих ділянках негайно розпочати земпяні роботи дпя збпиження із противником ”[2,221-223]. В

126

науковий збірник

результаті підготовка майбутнього наступу розпочалася в 20-30 місцях, що позбавляло ворога мож ливості ймовірно визначити напрямок головного удару. О. Брусилов згадував: “У мене було рішення нанести головний удар 8-ю армією напрямом на Луцьк, куди я і скерував всі свої головні резерви та артилерію, хоча і решта армій повинні були наносити кожна, хоча й другорядні, але сильні удари і, нарешті, кожний корпус на будь-якій частині своєї бойової ділянки зосереджував по-можливості біль шу частину своєї артилерії та резервів з тим, щоби найсильнішим чином притягувати до себе увагу супротивних військ та прикріпити їх до своєї ділянки фронту”[2,215]. Успішне вирішення завдань Південно-Західного фронту було пов’язане не з кількісною перевагою над противником в силах та засобах (тобто не із традиційним підходом), а з іншими категоріями опе ративного (в цілому - воєнного) мистецтва: масованим зосередженням сил на обраних напрямах, досягнення раптовості (уведення противника в оману, оперативним маскуванням, засобами опера тивного забезпечення), майстерним маневром силами та засобами [11]. Вибір головного удару на Луцьк та визначальної сили - 8-ої армії, певною мірою обумовлювалося тим, що цю ділянку фронту О.Брусилов добре знав, так як до призначення командувачем фронтом, обіймав посаду командарма. У своїх спогадах полководець зазначає, що новий командуючий 8-ї армії О. М. Каледін висловив сумніви щодо перспектив успішної атаки на луцькому напрямку. Командувач фронту запевнив його, що спроби атакувати будуть зроблені і на інших ділянках, у тому числі й на львівському напрямку, і лише там де буде найбільший успіх - там визначиться головний удар і саме туди будуть перекинуті всі резерви [2,216]. Своє рішення на проведення фронтової наступальної операції О.Брусилов письмово виклав у вка зівках, які були розіслані командувачам армій 5 квітня 1916р. Більш докладно рішення сформульовано в директиві №1048 від 7 квітня 1916р. Нею передбачався перехід армій Південно-Західного фронту в енергійний наступ з метою надання сприяння військам Західного фронту. Найближчою метою наступу ставилося розгром живої сили противника та оволодіння їхніми позиціями [7,114-118,122-123]. За спогадами О. Брусилова підготовчий період зайняв вісім тижнів [2,219]. За цей період з допо могою воєнної агентури та повітряної розвідки росіяни ознайомилися із оборонними спорудами та розташуванням противника. Військова розвідка та безперервне захоплення “язиків’’ надали можли вість штабам фронтів мати розгорнуту картину розташування частин противника у бойовому порядку. З’ясувалося, що німці зняли з фронту декілька дивізій і перекинули їх на західноєвропейський театр війни. Австрійці теж, сподіваючись на свої досить укріплені оборонні позиції, передислокували де кілька дивізій на італійський фронт з тим, щоб остаточно подолати опір італійської армії. На початку травня 1916р. австро-угорська армія розгорнула там наступ. Австрійці досить значну увагу приділяли побудові потужної оборони. Вони працювали над нею біля одного року. Вона складалася з двох-трьох позицій відокремлених одна від одної на відстані 2-3 км. Кожна позиція мала глибину до 4 км і включала в себе дві-три лінії окопів повного профілю, посилених дротовими загородженнями,фугасами, сталевими щитами, бетонованими бійницями. Дріт у деяких місцях був сталевий і його неможливо було врізати ножицями; по ньому пропускався електричний струм високої напруги. Сховища були глибоко врити в землю і захищали людей не лише від легких, але і від важких артилерійських снарядів. Вони прикривалися двома шарами колод, а в деяких місцях були залізобетонні, присипані землею. Артилерія противника за чисельністю переважала російську, більше було і кулеметів, бомбометів, мінометів. Противник був впевнений у міцності своєї оборони. Повітряна розвідка сфотографувала усі оборонні споруди противника, як на бойовій лінії, так і в тилу. Ці світлини за допомогою проекційного апарату розгорталися у план і розміщувалися на карті. Кожний військовий підрозділ мав чітку карту із розташованою напроти позицією ворога [2,220-221]. При підготовці до наступу передбачалося активне застосування бомбардувальної авіації. Готува лися до бомбометань літаки конструкції Ігоря Сікорського “Ілля Муромець». Російські війська викона ли значний обсяг робіт з інженерного забезпечення атаки. Одним із організаторів інженерного забез

науковий збірник

127

печення був відомий герой радянсько-німецької війни, а в той час підполковник Д.М. Карбишев, який отримав за це орден Св. Анни 2-го ступеню. У березні 1916р. начальником інженерів брусиловського фронту став генерал К.І. Величко. Він вперше запропонував нову форму підготовки атаки на місце вості - “інженерні плацдарми”. Вони створювалися з метою непомітного підведення атакуючих військ до передових позицій противника. “Плацдарми” складалися із 6-8 паралельних траншей, розташова них на відстані 70-100 м одна від одної. Траншеї з’єднувалися ходами сполучень. На деяких ділянках атаки росіяни наблизили свої окопи до австрійських позицій на 200-300 кроків [4,193]. Особовий склад Південно-Західного фронту посиленно готувався до майбутньої наступальної опе рації. В тилу були побудовані ділянки позицій подібні до ворожих, російські солдати вчилися їх з ходу долати. Піхота вчилася навичкам захоплення та утримання окремих районів австрійської оборони, артилерія - руйнувати дротяні загородження, опорні пункти. Значна увага зверталася на вироблення чіткої взаємодії піхоти та артилерії [2,223]. Новаторством у воєнній практиці було те. що О. Брусилов чітко поділяв артилерійську атаку на два періоди. В першому - початковим завданням артилерії було знищення дротяних загорож противника: гранатами легкої артилерії (з дистанції не більше двох верст) передбачалося зробити проходи для піхоти. Потім артилерія, у тому числі і важка, повинна була зруйнувати укріплення противника першої та другої ліній; головна увага зверталася на знищення кулеметних гнізд. Замість ураганного вогню важкої артилерії, який застосовувався раніше протягом однієї-двох годин при наступі, за розпоря дженням О. Брусилова повинен був вестися вогонь протягом 15-20 хвилин зі всіх гармат, за даними попередньої пристрілки, проведеної для кожної окремої гармати. Такий вогонь давав кращі результа ти й до того ж зберігав важкі снаряди, яких і далі в російській армії не вистачало [10,192-193]. Характерні вказівки О. Брусилова щодо організації піхотної атаки: фронт її визначався в ширину не менше ніж 15-20 верст (1 верста - 1 066,781 метрів), з тим, щоб середні атакуючи частини не по страждали від флангового вогню противника. Наступати піхоті передбачалося хвилями ланцюгів, які би знаходилися на відстані 150-200 кроків одна від одної. Таких хвиль для головної атаки передбачалося утворювати не менше трьох-чотирьох. Солдатам першої хвилі надавали фанати та устаткування для подолання дротяних загороджень. У другій та в третій хвилі солдати тягнули із собою кулемети. Друга хвиля повинна була поповнювати втрати першої, третя хвиля підпирала перші дві і слугувала їм під тримкою. Четверта хвиля була резервом командирів передових полків [4,193]. На випадок вдалого прориву піхоти створювалися сприятливі умови для кавалерії. У складі ПівденноЗахідного фронту її було чимало, а у вказівках О.Брусилова передбачалося кинути її у прорив для закріплення успіху прориву. Він писав:“Загалом атака укріпленої позиції в сучасній війні - операція важка, майстерна. Твердо впевнений, що тривалий бойовий досвід буде нами використаний повністю і при майбутньому наступі він буде застосований нами у повній мірі” [10,193-194]. Лише за декілька днів до початку наступу, непомітно вночі були введені у бойову лінію війська ви значені для атаки. Добре замаскована артилерія на обраних позиціях провела пристрілку по окрес леним цілям. У спогадах О. Брусилова відзначено кропітку роботу начальника штабу генерала В.Н. Клембовського. Він пізніше, як і Брусилов, перейшов на сторону більшовиків. З ідеологічних мірку вань, а скоріше через більшовицьку цензуру, поза увагою мемуаріста залишилися визначні постаті “білого руху”, які доклалися до підготовки “Луцького прориву”. Серед них генерал-квартирмейстер Південно-Західного фронту М.К. Дітерікс. Згідно “Положенню про польове управління військами у воєнний час” на нього покладалося: оперативне планування, облік своїх сил та забезпечення їх важ ливими видами постачання, розвідка місцевості та сил противника, контрозвідувальна діяльність, керівництво військовою цензурою та військовою пресою, виготовлення карт та забезпечення ними військ (у 1918р. Дітерікс був начальником штабу корпусу білочехів, а у 1919р. головнокомандуючим арміями Східного фронту у адмірала Колчака). В Управлінні генерал - квартирмейстера фронту слу жили полковник М.М. Духонін, капітан В.О. Каппель та інші майбутні керівники білогвардійського руху, які доклалися до підготовки “Брусиловського прориву”[9]. 128

науковий збірник

Таким чином, підготовчий період проведений російськими військами напередодні “Брусиловського прориву” свідчив про ретельність та скритність майбутньої наступальної операції. Задум командуючо го фронту поєднувався із оригінальним рішеннями і талановитою розробкою плану наступу. За оцінкою багатьох воєнних істориків розроблений генералом О.О. Брусиловим метод прориву оборонипроти вника був новим кроком у воєнному мистецтві. Розглянутий етап воєнної операції “Брусиловський прорив” може бути прикладом вдалої, замаскованої та прихованої підготовки до широкомасштабного фронтального наступу і заслуговує на вивчення майбутніми офіцерами сухопутних військ. Джерела і література 1. Алексеева-Борель В. Сорок лет в рядах Русской императорской армии. Генерал М.В. Алексеев. - СанктПетербург: Бельведер, 2000.; 2. Брусилов А.А. Мои воспоминания. -Москва: Воениздат, 1963.; 3. Голиков А.Г. Генерал А.А. Брусилов: страницьі жизни и деятельности. /Новая и новейшая история №4,1998.; 4. История Первой мировой войньї. 1914 -1918. В 2-х т./ Под ред И.И.Ростунова. -Москва: Наука, 1975. - Т.2.; 5. Лемке М. K. 250 дней в царской ставке. - Минск: Харвест, 2003.; 6. Мультатули П. Великое наступление русской армии в Галиции («Брусиловский прорьів»).Мр://еі 1918.ru/russian_ empire/velikoe_nastuplenie.htm.04.06.09.; 7. Наступление Юго-Западного фронта в має — июне 1916 г.: Сб. документом М., 1940.; 8. Нелипович С.Г. Бруси ловский прорьів как обьект мифологии. /http://www. pereplet. ml history Author/Russ/N/Nelipov/Articles/brusil.html.; 9. Петров A.A. Будущие участники Белого Движения - герой наступления Юго-Западного фронта летом 1916 года (“Брусиловского прорьіва"). /http://www.bfrz.ru/cgibinload.cgi?p=news/90_letie_nast_iygozap_fronta_17_05_2006/ petrov_17_05_06.htm.; Ю.Семанов С.Н. Генерал Брусилов: Документальнеє повествование. - Москва:Воениздат, 1988.; И.Уткин Б.П. Брусиловский прорьів.//http://www. pereplet. ml /history /Author/Russ/U/Utkin/Articles/brusil.html.

науковий збірник

129

Андрій НАУМЕНКО (Київ)

НАЙБІЛЬШЕ КАВАЛЕРІЙСЬКЕ ЗІТКНЕННЯ ПЕРШОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ На початку серпня 1914 р. землі Галичини стали ареною однієї з найбільших битв Першої Світової війни - Галіційської. Вона завершилася перемогою росіян і зайняттям ними більшої частини території Західної України до літа 1915 р. Галіційська битва дає багато яскравих прикладів героїчної бойової діяльності військових частин та окремих вояків, разом з тим багато її яскравих епізодів залишаються мало відомими і недостатньо вивченими науковцями. Діяльну участь у Галіційській битві з обох боків взяла російська та австро-угорська кавалерія. На землях Галичини, неподалік с. Ярославичі (Тернопільська обл.) в перші дні серпня 1914 р. відбувся наймасштабніший у Першій Світовій війні бій між кавалерійськими дивізіями, що не мав аналогів на всіх фронтах, як на західноєвропейському так і на східному театрі бойових дій до кінця війни, і є кла сичним, проте чи не єдиним прикладом проведення кавалерійського бою. Тою чи іншою мірою кінний бій під Ярославичами знайшов своє відображення у працях істориків, що вивчали історію Першої Світової війни, в т. ч. і події Галіційської битви. Це передусім роботи О. Бєлого, А. Керсновського, М. Оськіна, Ю. Нєнахова, і. Рубця і ін. Вони коротко зупиняються на висвіт ленні даної події, але поглибленого аналізу її не проводять [1,4,8,9,10]. Найбільше уваги цьому бою приділено у працях В. Глаголєва і А. Сливинського [2,11]. Саме їх праці найдетальніше передають його перебіг та результати. Зокрема А. Сливинський, безпосередній учасник цієї події, поглиблено висвітлив обставини, що передували бою, завдання військ та склад сил противників, особливості за стосування частин і сам бій під Ярославичами. Мета даної статті полягає в аналізі умов ведення бою, організації та якості військ, що брали в ньому участь, його перебігу та основних результатів. Організація кавалерії армій противників була наступною. Вищим з'єднанням російської кавалерії була кінна дивізія, що включала 4 шестиескадронні полки, кінно-артилерійський дивізіон з 2 кінних батарей по 6 гармат і кулеметну команду. Всього у дивізії - 24 ескадрони, 8 кулеметів і 12 легких 76мм гармат, або до 4 000 бійців [1, с. 42]. Кінна дивізія поділялася на дві бригади. До складу першої бригади входили драгунський і уланський полки, до другої - гусарський і козачий [6, с. 19]. На думку О. Бєлого, російська кавалерія була неоднорідною за своїм складом і підготовкою і віддавала перева гу діям у кінних лавах та зімкнутим атакам, хоча навчанню її стрільбі і комбінованому бою приділялася велика увага. Розвідку регулярні полки провадили добре, а от на стратегічну діяльність російської кінноти зверталося мало уваги. Найгірше були навчені козачі частини другої черги, що окремими полками і сотнями складали корпусну і дивізійну кінноту і у кількості восьми козацьких дивізій були надані Південно-Західному фронту, склавши близько 45% всієї армійської кавалерії [1, с.45]. Разом з тим зазначимо, що стратегічну кавалерію ніхто з противників у 1914-1918 pp. не створив. Також, подальший досвід війни показав, що російські кавалеристи в багатьох випадках не відмовлялися і від ведення бою у піших лавах. Противником російської кавалерії була австро-угорська. Кінні австро-угорські дивізії складалися з 2-х кінних бригад, 1-2 кулеметних відділень, кінно-артилерійського дивізіону, кінного санітарного транспорту, 4 кінних муніційних колон, 2 кінних телеграфних відділень, кінної продовольчої колони, обозного ескадрону і кінного мостового парку. Кожна кінна бригада: 2 полки по 6 ескадронів, 1 сапер ний взвод і 1 телефонне відділення. Всього у кавалерійській дивізії - 24 ескадрони, 3 кінні батареї по 4 гармати, 1-2 кулеметних відділення, всього близько 3 600 шабель, 4-8 кулеметів і 12 гармат [1, с.46]. Як видно, чисельна перевага, хоча і не вирішальна, залишалася на боці росіян, вогнева потужність

130

науковий збірник

противників була приблизно рівною, хоча організація артилерії дещо відрізнялася, а от у технічно му відношенні австро-угорська дивізія була підготовлена краще. Крім того організація забезпечення військ у австрійців була організована на вищому рівні ніж у росіян. Відтак, можна стверджувати, що австро-угорська кавалерія була достойним противником. На початку серпня (старого стиля) 1914 p., після бойових зіткнень в районі Збаража 10 кавалерій ська дивізія генерал-лейтенанта графа Ф.А. Келлера була поспіхом перекинута з Тернопільського напрямку на Золочівський для рішучих дій спільно з 9 кавалерійською дивізією генерал-лейтенанта князя К.С. Бєгільдєєва. 7 (20) серпня обидві дивізії здійснили наступ для захоплення переправи на р. Серет поблизу м. Залізці, що боронив змішаний загін з жандармів і ландштурмистів, з доданими їм регулярними части нами і артилерією. 10 кавалерійська дивізія форсувала р. Серет поблизу с. Вертілка (південніше Залізців), збивши за стави противника і з’явилася надвечір того ж дня за містом. Противник очистив Залізці, відступивши поспішно на захід [2]. На 8 (21) серпня завдання 10 кавалерійської дивізії зводилося до розвідки на фронті Золочів-Зборів і у перерізанні залізниці у проміжку між цими пунктами. Стурбовані зосередженням і енергійними діями російської кавалерії, австрійці почали поспішно стя гувати у район Залізці—Оліїв значні сили: від Бережан через Зборів сюди спрямовувалися частини 11 піхотної дивізії генерала Покорного і з під Тернополя через Озерну - рушала 8 кавалерійська дивізія генерала Лемана, а з району Брод (Суховоля) поспішно перекидалася 4 кавалерійська дивізія гене рала Заремба [11, с. 5]. 4 австрійська кавалерійська дивізія, під проводом генерала Е. Заремба, разом з іншими частинами прикривала правий фланг району розташування австрійських армій. Вночі генерал Заремба отримав від командира 13 корпусу, до складу якого входила дивізія, припис „атакувати з тилу сильний росій ський загін, що має багато кінноти, який виявлено на марші через Оліїв на Зборів”. Вказувалося, що в цьому бою візьмуть участь 11 кавалерійська дивізія, що стояла у Бережанах, і одна кавалерійська дивізія з району Тернополя, які були поспішно висунуті на Зборів [2]. Протягом дня 8 (21) серпня мало відбутися з’єднання всіх австрійських частин, призначених для операцій проти Залізців, а відповідно, російські дивізії, що виступили цього ж дня в напрямку Золочіва и Зборова, могли бути стиснутими з трьох сторін переважаючими силами противника. Для виконання свого завдання командир російської дивізії генерал Ф.А. Келлер вирішив вирушити однією колоною з сильним авангардом на Зборів. В 3 години були вислані на лінію Золочів-Зборів чотири офіцерські роз’їзди з завданням знайти ворожу кавалерію, яку Ф.А. Келлер хотів атакувати і розгромити. В 6 г. ЗО хв. дивізія рушила у наступному порядку. В авангарді йшли 1 Оренбурзький козачий полк (без однієї сотні) і одна батарея. Головні сили: 10 гусарський полк, одна батарея, 10 уланський полк без двох ескадронів, призначених у боковий авангард, 10 драгунський полк без двох ескадронів, що прикривали обози. Лівий боковий авангард: 2 ескадрони 10 уланського полку. Одна сотня в конвої начальника дивізії. В 4 г. генерал Е. Заремба виступив з дивізією, сподіваючись досягти висот 418-419 і дочекатись результатів розвідки. В 6 г. він отримав невірне донесення, що російський загін вже займає Зборів. Тоді він вирішує рушити свою кавалерію на Кудобинці, щоб пересікти дорогу Оліїв-Зборів, і направляє піхотний полк на Вовчківці-Зборів. Як тільки голова дивізії пройшла Ярославичі, нове донесення прояснило дійсну обстановку, а саме, що головні сили росіян ще перебувають в районі Оліїва. Генерал Заремба зосередив дивізію на пів день від Ярославичів і покликав до себе командирів частин, до ескадронних командирів включно, щоб довести їм обстановку. Всі зібралися на висоті 390, при чому дивізія також була на видноті у

науковий збірник

131

росіян. Австрійські командири побачили російські дозори поблизу Беремівського лісу, і дрібні підроз діли своєї піхоти, що потрапили під вогонь російської артилерії. Тим часом вони потрапили під вогонь, відкритий за наказом генерала Ф.А. Келлера. Перші набої розірвалися над серединою 13 уланського полку, який в безладі кинувся до Ярославичів, потягнувши за собою інші полки. Тільки на північній околиці села частини були приведені до ладу [2] Такими були події, які передували кінному бою. 8 (21) серпня 1914 р. Неподалік від с. Ярославичі (Тернопільська обл.) відбувся найбільший у Пер шій світовій війні бій між кінними частинами. В цьому бою російська кавалерія виявила особливе мис тецтво і звитягу. Перемогу одержала 10 кінна дивізія під командуванням генерала графа Ф.А. Келле ра. До складу дивізії входили Новгородський драгунський, Одеський уланський, Інгерманландський гусарський, Оренбурзький козачий полки і 2 Донські батареї. Противником її була 4 австрійська ка валерійська дивізія, под проводом генерала Заремба, що спільно з іншими частинами прикривала правий фланг району розташування австрійських військ. Початок бою описує його учасник А. Сливинський: «Як тільки штаб дивізії з’явився на вершині па горба.....нашим очам представилася слідуюча картина:... в 0,5 кілометрі від нас стояли на позиції дві австрійські батареї, що вели вогонь; набої... проносилися над нашим штабом і рвалися далеко позаду - над батареями 3 Донського артилерійського дивізіону.... Дещо праворуч від ворожих бата рей і ще ближче до нас виднілася чорно-блакитна смуга,... То були парадні мундири, головні убори австрійських уланів, що стояли в розгорнутому строю. ... Хвилина була жахлива. Противники, що прагнули перемоги, зійшлися обличчя до обличчя... Відчувалося, що зараз має відбутися щось довго очікуване, але в той же час незвичайне, вирішальне і страшне... Порив і жах одночасно наповнювали серце... Напружені погляди жадібно вдивлялися то в рівну лінію австрійських касок, то в сіро-жовті лави наших полків, що підходили риссю...»[11, с. 11]. Зупинившись на північній околиці Ярославичів, генерал Ф.А. Келлер побачив, як з-за пагорбів ви ходять 6-8 ескадронів противника. Тоді він віддає остаточне розпорядження для атаки: драгунам і уланам (1-а бригада) - атакувати противника, розгорнувшись в одну лінію, а двом гусарським еска дронам наказав йти на уступі 1 бригади і атакувати по можливості. Таким чином, дивізія розгорнулася в одну лінію, а у її командира залишилася у резерві тільки непо вна конвойна сотня і ординарці штабу. Коли росіяни, дещо вже розладнані, на стомлених конях, досягли середини схилу пагорбів, показалися у відмінному порядку австрійські кавалеристи і атакували противника. Попереду йшов особисто генерал Заремба, за ним -1 5 драгунский полк. А. Сливинський згадує перебіг бою: «Безформена маса.....гуділа і кружляла на одному місці. Ось, ..., улан, нанизавши на спис одного австрійця і не встигнувши вивільнити списа ..., захищається від удару іншого, вихопивши з зубів шаблю, б’є ворога, що наскочив, по голові і покінчивши таким чином з двома, несеться далі в пошуках нової здобичі... Тут же поруч, 10 Драгунського полку поручник Кобе ляцький шабельним ударом відсікає по лікті обидві руки ... австрійського майора;... Далі - вершник, втративши коня, стоїть біля його трупа і, вперши спис одним кінцем в землю, іншим кінцем його на саджує австрійця, що наскочив» [11, с. 14]. За першою лінією австрійців (6-8 ескадронів) слідувала друга (6 ескадронів); за нею - третя лінія (4 ескадрони), що рухалися в атаку в лінії взводних колон. Після рукопашного бою 15 драгунського полку з російською 1 бригадою вже необхідно було втру чання шести ескадронів другої австрійської лінії, щоб повернути справу на користь австрійців. Удар другої лінії австрійців був надто сильним і вони мали більше шансів на перемогу. Центр лінії росіян проривається, і один австрійський ескадрон кинувся на штаб 10 дивізії. Конвойна сотня, посилена ординарцями штабу, йде у контратаку, її командир пострілом з револьвера знімає з коня командира австрійського ескадрону, і останній, відмовившись продовжувати бій, повертає назад. Тоді ж показалася третя австрійська лінія - три - чотири ескадрони. Таке збільшення сил австрійців

132

науковий збірник

під час бою, коли противники вже стомилися, могло призвести його до фатального наслідку для росіян. Але австрійська третя лінія була взята у фланг гусарами, які у цей момент встигли розгорнутися, а з другого флангу, обстрілювані російськими кулеметами, австрійці зупиняються і повертають на захід. Що ж відбувалося на інших ділянках бою? 10 гусарський полк, йдучи на уступі ліворуч, подолавши канави і провівши на ходу зміну фронту, підійшов до місця зіткнення тоді, коли в атаку йшла третя ав стрійська лінія. Гусари прибули вчасно. Підіймаючись з півдня на західні схили пагорбів, вони поміти ли спочатку австрійську батарею, розташовану поблизу невеликого лісу. Один з ескадронів атакував її і захопив гармати, а австрійські артилеристи втекли у напрямку р. Стрипа. Одночасно була помі чена третя австрійська лінія, що рухалася в атаку, підставивши гусарам фланг. Вона була атакована єдиним ескадроном, що не брав участі в бою. Правий фланг полку атакував найближчий ескадрон третьої австрійської лінії і зім’яв його. Два лівофлангові ескадрони тієї ж лінії потрапили під вогонь російських кулеметів. Лівофланговий ескадрон гусарського полку ротмістра Барбовича, помітивши у безпосередній близькості від себе австрійські батареї, кинувся на них в атаку. Гусари доскакали до гармат. Артилеристи вістрілювалися з револьверів, ховаючись за гарматами і за деревами. Спішив шись і працюючи списами і шаблями, гусари відбили гармати і захопили гай. Праворуч від останнього неподалік від батарей була помічена колона близько двох-трьох ескадронів, що стояли в кінному строю. Вірогідно, це був резерв начальника 4 австрійської кавалерійської дивізії генерала Заремба або ж прикриття батарей. Ця колона, побачивши втечу і втрату гармат, не взяла участі в бою і швидко почала відходити. Гусари продовжували переслідування противника, що відступав [11, с. 17-18]. Результатом вдалого втручання гусарів був загальний відступ австрійців до р. Стрипа, їх ескадрони по слідовно очищували поле і кидалися на захід. Росіяни намагалися переслідувати, але, оскільки коні вже потомилися, переслідування зупинилося. Проте відхід австрійців не був легкий, на Стрипі несподівано для них з’явилися оренбурзькі козаки, нещадно рубаючи австрійців, що намагалися перейти річку. 1 Оренбурзький козачий полк йшов в авангарді. З ранку Келлер, наказав казакам рухатися на пів ніч. Виконуючи це завдання, полк поблизу с. Вовчківці зустрів несподівано для себе і противника батальон, що йшов прямо на нього. Кінна атака, проведена, вірогідно, частиною полку, зупинила батальон, який почав окопуватися. Потім почався бій, в якому спішені козаки атакою з фронту, що поєднувалася з охопленням правого флангу австрійців, займають село, два батальони австрійського 35 піхотного полку здалися повністью. Оренбуржці мали можливість переслідувати, що було негайно використано одним з командирів сотень, осавулом Полозовьім, який тоді, коли головні сили полку були ще у Вовчківцях, кинувся до броду, де сотнею були порубані артилеристи, які щойно перед тим залишили свої гармати гусарам, а незабаром на допомогу підійшли інші сотні, які атакували частини противника, що намагалися перейти р. Стрипа північніше. Козаки не стримали наступального пориву. А. Сливинский вказує: осавул Полозов, що командував правофланговою сотнею Оренбурзького козачого полку, що оволодів с. Вовчківці, чув постріли і шум бою, який все ще продовжувався на пів нічний схід від цього села і за власною ініціативою вирішив йти на допомогу дивізії, направившись долиною Стрипи. До поля кінного бою сотня підходила в той момент, коли австрійці здригнулися і почалася їх втеча. Відрізані від переправи, австрійці металися в різні боки ... Почалося жахливе побиття ... Хто міг рятувався кіннім або пішим через річку...; набійні скрині і гарматні передки кинулися туди ж в проміжки між гаєм і переправою, зав’язли у болоті і залишилися там як трофеї переможця. Груди трупів валя лися біля самої переправи, зайнятої козаками; все, що доскакало до переправи, загинуло під ударами шабель чи списів, або вбите кулею. На цій ділянці переслідування продовжувалося, так само як і на правому фланзі, тільки до болотис тої долини. Втома брала верх” [11 с. 28]. Австрійські 15 драгунський і 13 уланський полки понесли там великі втрати, особливо полоненими. Таким чином цей бій закінчився блискучою перемогою російської кавалерії.

науковий збірник

133

За даними В. Глаголєва росіяни втратили вбитими одного офіцера і 7 солдатів і зовсім небагато по ранених людей і коней, австрійці ж - 44 офіцерів і 786 солдатів, з яких більше половини полоненими, і крім того до рук переможців потрапило більше 300 коней [2]. А. Сливинський вказує, що трофеями росіян стало: близько 250 чоловік полонених австрійських кавалеристів і близько 400 піхотинців, 8 гармат з передками і набійними скринями, кулемети, скриня з канцелярією штабу 4 австрійської кава лерійської дивізії і т. д. [11, с. 22]. За блискуче керівництво боєм і значну перемогу командир 10 кінної дивізії генерал граф Ф.А. Келлер був нагороджений орденом Св. Георгія 4-го ступеня [7, с. 61]. Перебіг та результати кінного бою під Ярославичами досить детально викладені у працях В. Гла голєва і А. Сливинського [2; 11, с. 51]. Лише зазначимо, що австрійська кавалерія була достойним противником і билася хоробро. На підтвердження цього А. Сливинський згадує про блискучі кінні атаки угорських гусарів поблизу Сатанова і Городка [11, с. 48]. Разом з тим, перші бої підтвердили, що виявлялася перевага в якостях і бойовій підготовці російської кавалерії над кавалерією проти вника. Німці, тим більше австрійці в подальшому ухилялися від масових кінних зіткнень і у більшості випадків переходили до боїв у пішому строю. Доцільно сказати кілька слів і про командира 10 кавалерійської дивізі. Генерал граф Ф.А. Келлер був авторитетним і здібним командиром. Про нього згадують мемуаристи: „... Келлер був суворим, іноді надто суворим начальником і командиром, але у той же час ... уважним і сердечним батьком своїх підлеглих. Не було, здавалося, меж суворості... Келлера, але ... не було меж його турботі від носно підлеглих йому військ. Ніхто так сильно не переслідував найменші упущення, але ніхто не вмів так просто, відверто і доброзичливо підійти до солдатського середовища, зрозуміти його потреби і побажання, як то завжди вдавалося графові.... Підлеглі боялися, але були вірні йому, любили і схиля лися перед могутньою особистістю, залізною волею і невтомною енергією свого Начальника. Війська ...... вірили своєму командиру і ... довіряли йому своє життя.... Келлер мав тільки властиву видатним воєначальникам здатність наелектризовувати війська,... тягнути масу на найнебезпечніші заходи, на блискучі подвиги і на тяжкі жертви ..., не випадково встановився цей живий зв’язок між командиром і військами.... Келлер... не тільки добре знав всіх своїх офіцерів, але і кожного солдата і козака....” [11, с. 26-27] Ф.А. Келлер відзначався великою особистою хоробрістю, високим професіоналізмом, корис тувався заслуженим авторитетом у військах[3, с. 295]. Під його проводом 10 кавалерійська дивізія в подальшому одержала чимало перемог і прилучилася таким чином до перемоги у Галіційчькій битві. А. Сливинський відзначає особливості поведінки в бою російських і австрійських кавалеристів: „Ро сійські вершники маневрували в загальному зіткненні, наскокуючи то на того, то на другого противника; врізалися в купи австрійців і знов рухалися в новому напрямі, діючи то списом - то шаблею позмінно і в різних напрямах, спритно керуючи конем.... Австрійці ж.....неслися переважно вперед в напрямі попереднього руху, як би по інерції, збиваючи і колючи противника, що зустрічався на шляху, але в той же час пропускаючи російських вершників, що проносилися праворуч і ліворуч від них. Ця особливість австрійских бійців була помічена нашими солдатами, які спритно підскокували з боку і наносили їм смертельні ударі без великого ризику бути проколотим ворожим палашом. Таким чином, в діях росіян проглядала ретельність підготовки окремого бійця, чому... Келлер ще у мирний час надавав першочергове значення і, можна сказати, що його вперта праця щодо підготовки своєї дивізії до бою не пропала даремно, але ж дала багаті паростки на полях поблизу с. Ярославичі. У підготовці ж австрійської кінноти знов проглядалася лінійність” [11, с. 41-42] Отже російська кавале рія своєю підготовкою значно переважала австрійську. Важливо те, що російські солдати-кавалеристи були більш ініціативними і завзятими в бою порівняно з кавалеристами австрійськими. В мирний час командування загострювало увагу саме на цьому. Разом з тим, дослідники, зокрема А. Керсновський, зазначають, що штаб 3 російської армії не зміг скористатися цим блискучим успіхом. Перемога поблизу Ярославичів після успіху нашої 2 зведенокозачої дивізії поблизу Городка (Хмельницька обл.) окрилила нашу кінноту, але всі її можливості,...,

134

науковий збірник

не були використані [4, с. 202]. В даному випадку відкривався правий фланг австрійської армії, що давало можливість росіянам нанести несподіваний фланговий удар австрійцям і сприяти загальному успіхові. Мова іде перш за все, про те, що російське командування не завжди вміло розпоряджалося своєю кавалерією, зокрема для переслідування противника, що відступав, здійснення стратегічної розвідки і т. д. Це призводило до того, що війська часто не могли розвинути успіху і досягнути пере моги. В цілому ж російська кіннота, хоча і не завжди була своєчасно і правильно використана, все ж надала армії важливі послуги. Бій 10 кавалерійської дивізії 8 (21) серпня 1914 р. являє рідкісне явище у подіях Великої Європей ської війни, являючи собою типовий зразок кавалерійського бою з усіма фазами його розвитку, ви нятковий як за кількістю вершників, що брали в ньому участь, так і по наявності суто, кавалерійських прийомів. Можна впевнено стверджувати, що Велика війна 1914-1918 pp. ні на сході, ні на заході, ні на південних фронтах не знає прикладів, подібних кінному бою 10 російської і 4 австрійської кавале рійських дивізій 8 (21) серпня 1914 р. Джерела т а література 1. 2. 3.

Белой А. Галицийская битва. М. 1929; Глаголев В. Бой под Олеювом http://www.grwar.ru/library/Glagoleff-Oleyuv/index.html; Залесский К. Кто бьіл кто в Первой мировой войне I К.А. Залесский. - М.: 0 0 0 „Издательство ACT”: 0 0 0 „Из дательство Астрель”, 2003. - 894 с. 4. Керсновский А. История Русской Армии. - М.: Воениздат, 1999. - 781 с. 5. Коленковский А. Маневренньїй период первой мировой империалистической войньї 1914 г. — М.: Воениздат НКО СССР, 1940. — 368 с. 6. Корниш Н. Русская армия 1914-19181Н. Корниш; пер. с ант. А.И. Дерябина; худож. А. Каращук. - М.: ACT: Астрель, 2006. - 69 с. 7. Летопись войньї 1914-1917 гг. - [Пг.], [Еженедельник]. Вьіп. 1-132. Ред.-изд. Д. Дубенский. Репринтное издание. - Кн. 7. Вьіп. 31 - 35 (489-568 с.) - X.: Издательство САГА, 2008. - 2,104 с. 8. Ненахов Ю. Кавалерия на полях сражений XX века: 1900 -1920 гг. І Ю.Ю. Ненахов. - Мн.-: Харвест, 2004. 512 с. 9. Рубец И. Конньїе атаки Российской Императорской Кавалерии в первую мировую войну II Воєнная бьшь. 1964. №68. С.15-18. 10. Оськин М. Галицийская битва. Август 1914. - М.: Цейхгауз, 2006. - 48 с. 11. Сливинский А. Конньїй бой 10-й кавалерийской дивизии генерала графа Келлера 8/21 августа 1914 года у д. Ярославице, Сербия, 1921;

науковий збірник

135

Володимир УЛЬЯНОВ (Севастополь)

Д ІЇ 8 -ї РОСІЙСЬКОЇ АРМІЇ В ГАЛИЦЬКІЙ БИТВІ 18 СЕРПНЯ - 21 ВЕРЕСНЯ 1914 РОКУ 1. Обстановка в Європі, початок Першої світової війни. На початок 1914 року в Європі склалися два основних воєнних блоки: Германія та Австро-Угорщина з одного боку, Росія, Франція, Сербія, Велика Британія з іншого. Всім відомо, що формальним поводом для початку війни послужило вбивство сербським терорис том Гаврилом Принципом нащадка Австро-Угорського престолу ерцгерцога Франца - Фердинанда 28червня 1914 року в боснійському місці Сараєво. Те, що це було тільки поводом свідчить календар. Тільки через три з половиною тижня - 28 липня уряд Австро-Угорщини пред’явив ультиматум Сербії. В той же день австрійська артилерія обстріляла сербську територію. Союзниця сербів Росія вступилася за Сербію. Вже 29 липня була оголошена часткова мобілізація у військових округах, які межують з Австро-Угорщиною, а ЗОлипня - повна. 1 серпня 1914 року Германія оголосила війну Російської імперії. З серпня 1914 року Германія оголосила війну головній союзниці Росії та Сербії - Франції, а 4 серпня германські війська вторглися в Бельгію, щоб нанести удар по французам в обхід прикордонної лінії фортів та кріпостей. 8 серпня 1914 року війну Росії оголосила Австро-Угорщина [5,105-106].

2. Зосередження сил сторін на територіїГаліції та Західної України. Відповідно до довоєнних домовленостей між російським та французьким Генеральними штабами, головною задачею руських армій Східного фронту ставилося: відтягнути на себе максимум сил Цен тральних держав із Заходу, щоб не допустити розгрому Франції в результаті виконання німцями «пла ну Іііліффена» німецького бліцкригу. Цей план передбачав поперемінний перенос головних зусиль германських військ з Західного (Французького) на Східний (Руський) фронт. При цьому ураховува лось, що в зв’язку з різницею у швидкості мобілізації та зосередженні, австро-германці будуть мати перевагу в силах на усіх фронтах в проміжку з 15-го по 48-й день з початку оголошення мобілізації. Виходячи з цих ретельних розрахунків, германський Генеральний штаб планував дати французам генеральну баталію в період між 42-м та 49-м днями, оформивши капітуляцію Франції не пізніше ніж на 65-й день мобілізації [6,3]. Таким чином, германський план війни, який признавав неможливість ведення наступальних дій од ночасно на двох фронтах, передбачав розгром Франції протягом шості тижнів з одночасним скову ванням руських в межах Східної Пруссії та на рубежі Середньої Вісли. Основні зусилля щодо сковування руських в перший період війни (включно до 60-го дня) повинні були нести збройні сили Австро-Угорщини. Австрійці повинні були протриматися 6 тижнів, скувавши як можна більше руських військ, поки германські війська будуть вести бойові дії на Заході. В Російської імперії чітко представляли, якщо німці мають перевагу над руськими у воєнному від ношенні, то австрійці уступають. Багато російських воєначальників пропонували завдати удару по Австро-Угорщині, щоб покінчити з нею до підходу німецької допомоги. Це вносило зміни у довоєнні плани.. Для врятування Франції, російські війська повинні були перейти в наступ у Східної Пруссії та Галичині до закінчення зосередження. Наступ армій Поденно-Західного фронту руських розгорнувся на величезному просторі Південної Польщі та Східної Галичини. Дії протилежних сторін розділилися на ряд окремих баталій та операцій та отримали назву Галіцийської битви [1; 177,178,410].

136

науковий збірник

Л а д >!/.'^\Првшов' Раноньї сосредоточения аойск сторон кисходу 17 августа: О

русснмд

ж город

австро-аенгерских Вьідвижение русских войск к рубежам развертмвания 18-25 аггусіа

Галич* Л»іовская операция (18 августа * 3 сентября)

Городокское сражеиие (5-12 сентября)

Наступление и встречньїе бон іктро венгерских и русских аойск с 23 августа по 3 сентября:

Положение русских и аьстроаенгерских войск к исходу З сентября

Положение русских н ate гро аенгерских аойск к исходу 21 сентября

^ ^ ♦

Контрнаступление русских войск 4-21 сентября

(*—

Люблмн-Холмская операция (23 августа - 3 сентября)

Під битвою воєнні теоретики нового часу розуміють сукупність операцій та (або) баталій, які мають стратегічне значення, та взаємопов’язані за часом та простором. На першому етапі Галіцийської бит ви армії північного та південного крилів Південно-Західного фронту вели бойові дії роздільно та по різному: Люблін-Холмська оборонна операція на півночі та наступальна Галич-Львівська - на півдні. Розгортання руських армій Поденно-Західного фронту по дузі більше 400 км, спрямованих проти Австро-Угорщини, полягало в створенні двох крилів по дві армії кожне. При цьому вже в ході розгор нутої баталії до руських підходили резервні корпуси з глибини держави. Чотирі російські армії (600000 особового складу при 2000 гармат) складали два крила: - Північне (праве) крило. 4-я армія генерала від інфантерії барона А.Е. Зальца (109000 чол. при 426 гарматах) та 5-я армія генерала від кавалерії П.А. Плеве (147000 чол. при 456 гарматах) розташову валися на північному фасі фронту, на Люблін-Холмському напрямку; - Південне (ліве) крило. 3-я армія генерала від інфантерії Н.В. Рузського (215000 чол. при 685 гар матах) та 8 армія генерала від кавалерії О.О. Брусилова (139000 чол. при 472 гарматах) розташову валися на південному фасі на Галич-Львівському напрямку.

науковий збірник

137

Таким чином більша частина російських сил знаходилася напроти австрійської Галичини, у зв’язку з тим, що в своїх прогнозах російське командування виходило з отриманого розвідкою плану стратегічного розгортання айстро-угорських армій проти Російської імперії, який був отри маний від начальника штаба 8-го армійського корпуса австрійської армії полковника А. Редля в 1912 році. Тому руське контр планування передбачало сильний фланговий удар з руської Польщі. Руські мали намір загнати головне угруповання противника в «мішок». З цієї причини основна маса руських сил була зосереджена напроти Галичини зі сходу, щоб скувати австрійців по фронту, в той же час як армії північного фасу Південно-Західного фронту повинні були нанести фланговий удар на оточення. Однак, за місяць до початку війни за рішенням начальника австрійського Польового Генерапьного штабу генерала піхоти Ф. Конрада фон Гетцендорфа план розгортання був повністю змінений. Район розгортання айстро-угорських армії переносився глибше до тилу, на лінію річок Дністер та Сан. При цьому головний удар повинен був наноситися не на київському напрямку, як вважали росіяни, а на Варшаву через Люблін та Холм. Тобто замість руху на схід та північ-схід-схід, австрій ці мали намір наступати прямо на північ, на з’єднання з німцями, на Сідлець, в тил всієї руської Польщі. Результат - помилкове базування руського оперативного розгортання на невірних даних та по милкове планування перших операцій. Таким чином удар по руських по Львову планувався в пустий простір, а удар австрійців по Любліну, навпаки, в саме уразливе місце руського розгортання. Відповідно до нових планів, головний удар австро-угорських армій (близько 800000 штиків та шабель при 1700 гарматах) наносився на Люблін силами: 1-й армії генерала кавалерії В. Данкля (228000 чол. при 468 гарматах); 4-й армії генерала М. Ауффенберга (250000 чол. при 462 гарма тах); при підтримці армійської групи генерала Г-Р. Куммера фон Фапькенфельда (50000 чол. при 106 гарматах) та германського лан дверного корпуса генерала Р. фон Войрша (30000 чол. при 72 гарматах), який закривав варшавський напрямок з заходу. З боку Галіції правий фланг головних сил забезпечувався 3 армією генерала Р. фон Брудер мана (160000 чол. при 482 гарматах) та армійською групою генерала Г. Кевесс фон Кевессгаза (з початку серпня перекидалася в Галіцію з Сербії по частинах 2 армія генерала Е. фон Бем-Ермоллі) (з по чатку - 70000 чол. при 148 гарматах). Таким чином 3 австрійська армія повинна була стримувати дії 3 російської армії. Про існування 8 російської армії австрійське командування не мало ніяких відомостей.

3. Галіцийська битва. На початку серпня 1914 року 8 армія Південно-Західного фронту була зосереджена на лінії Почискі, Проскурів, Антонівці, Ярмолинці, маючи 2 кавалерійські дивізії висунутими перед фронтом армії. 8 армія (командувач генерал від кавалерії Брусилов О.О.) (всього 139000 чоловік при 472 гарматах) мала в своєму складі: - 12 армійський корпус (командувач генерал від інфантерії Леш Л.В.) Київського військового округу; - 7 армійський корпус (генерал від інфантерії Екк Е.В.) Київського військового округу; - 8 армійський корпус (болгарський генерал на руської службі генерал-лейтенант Радко-Дмитрієв Р.Д.) Одеського військового округу; - 24 армійський корпус (генерал від кавалерії Цуріков А.А.) Казанського військового округу; - 12 кавалерійська (генерал-лейтенант А.М. Каледін) та 2 звбдена (генерал-лейтенант Л.І. Жигалин) козацька дивізії [6; 27]. 8 армія складала лівий фланг усіх сил Південно-Західного фронту та межувала на своєму правому фланзі з 3 армією. За станом на 18 серпня війська 8 армії ще не завершили зосередження фактично маючи в своєму складі не 4 а 3 неповних корпуси (частини 24 корпусу відставали на один перехід).

В8

науковий збірник

18 серпня 1914 року штабом 8 армії було отримане розпоряджен ня на перехід в наступ до завер шення зосередження військ. В той же день війська 8 армії перейшли річку Збруч, яка була на той час державним кордоном. їх зустріли незначні австрійські кордони та за лишки кінної дивізії, яка була роз громлена раніше в прикордонному бою. Більший супротив австрійські війська оказали при форсуванні річки Серет та біля місць Тернопіль та Чортків. Не чисельні австрійські війська були розбиті, було взято декілька гармат, кулеметів та по лонених. Одразу ж розгорівся по тужний бій на річці Коропець біля якого також австрійські війська зазнали поразку та відступили, втративши всю артилерію, багато боєприпасів. 8 армія мала 3 корпуса в першої лінії та уступом за лівим флангом Командувач 8-й армії генерал від кавалерії Брусилов 0 .0. 24 корпус, який не встигав зосе редитися та був спрямований О.О. Брусиловим на укріплене місце Галич, прискореною атакою якого командувач 8 армії планував зайнятися. Але в той же час він отримав телеграму головнокомандувача з наказом надати підт римку 3 армії, яка зазнала значних труднощів. Після отримання директиви та маючі дані розвідки, що на річці Гнила Липа розташовані значні сили противника, які окопалися на її правому березі, командувач 8 армії прийняв рішення за лишити біля Галича проти його гарнізону 24 корпус у вигляді заслону для забезпечення лівого флангу 8 армії, а трьома корпусами здійснити нічний фланговий марш, щоб примкнути до лівого флангу 3 армії та розгорнутися проти головних сил противника на Гнилої Липі. Фланговий марш здійснювався поблизу противника, в чому був значний ризик, але він був здійснений успішно. План баталії на Гнилої Липі полягав в тому, щоб 12 та 8 корпуси атакували противника, зв’язавши його з фронту, але не форсували річці, доки чітко не виявиться охват лівого флангу австрійців 7 корпусом, який повинен був, перейти Гнилу Липу, відкинути лівий фланг австрійців на південь, щоб відрізати цю групу військ, яка діяла проти російської 3 армії, та віддалити її від Львова, щоб вона не зайшла в його форти. 8 корпус, крім того, повинен був загнути свій лівий фланг, щоб відбивати атаки гарнізону кріпості Галич. 24 корпусу, який ішов на один перехід уступом за лівим флангом армії, було вдіне розпорядження свою головну бригаду вислати фор сованим маршем до Галича для полегшення положення 8 корпуса, а всьому 24 корпусу було доручено направлятися до Галича для його осади, а в разі можливості - захвату його несподі ваною атакою.

науковий збірник

139

Командир 8 армійського корпуса генерал-лейтенант Радко-Дмитрієв РД

Командир 24 армійського корпуса генерал від кавалери Цуріков А.А

Командир 12 армійського корпуса генерал від інфантерії Леш Л.В

140

науковий збірник

На річці Гнила Липа 8 армія провела першу баталію. Протягом двох днів, 29 та ЗО серпня продовжувався сильний бій. На другий день бою 7 корпус перейшов через Гнилу Липу та зі значними втратами та труднощами охватив лівий фланг противника, але противник оказував сильний супротив. Особливо важко було лівому флангу 8 армії, в зв’язку з тим, що з кріпості Галич австрійці значними силами охватили фланг 8 корпуса. Бригада 24 корпуса, яка була виспана за на казом командувача 8 армії, притягнула на себе більшу частину військ гарнізону Галича та полегшила положення 8 корпуса. На третій день бою австро-угорські війська відступили, прикриваючись ар’єргардами. Штаб 8 армії під час цієї баталії дислокувався в м. Брзежани та підт римував надійний телеграфний та телефоннйй зв'язок зі штабами корпусів. Одночасно з виграною баталією 8 армією на Гнилій Липі 3 армія успішно потіснила противника на півночі та відкинула його до Львову. В то же час командувач 8 армії отримав директиву головнокоманду вача Південно-Західним фронтом почати осаду Львова з півдня, в той же час 3 армія повинна була вести осаду зі сходу та півночі. На той час вважалася, що Львів має великий гарнізон. Однак 2 вересня пові тряна розвідка доповіла, що спостерігає масу військ, яка підтягується до Львівського залізничного вузла, і що потяги з військами один за одним уходять на захід. В той же день штаб 8 армії отримав донесення від командира 12 ка валерійської дивізії, що його роз’їзди увійшли у Львів, який був очище ний від противника, та мешканці місця зустріли драгун привабливо. Одразу після зайняття Львова директивною головнокомандувача Південно-Західним фронтом 8 армії була поставлена задача: 12 кор пус придати 3 армії, а іншим корпусам зайняти оборону на схід від Львова для прикриття флангу всього фронту, здійснюючи маневр від повідно до обстановки. Генерал О.О. Брусилов не був згодний з цим завданням для його армії, та вважав, що завдання прикриття флангів не відповідає меті майбутніх дій. Він вважав можливим одне з двох: або австрійці не звернуть увагу на лівий фпанг російського Південно-Західного фрон ту, і тоді 8 армія не прийме участь в операції, або австрійці зосередять сили на своєму правому фланзі та займуть Львів. 0.0. Брусилов вважав доцільним військам 8 армії перейти в наступ та атакувати австрійські війська, яки розташувалися на городокської позиції, яка була потужно обладнана та мала велике значення для по дальшого наступу. При цьому він вважав, якщо на городокської пози ції будуть стояти війська, які недавно зазнали поразку, то вони будуть переможені силами 8 армії; якщо противник наростив свої сили, вій ська 8 армії перейдуть до тимчасової оборони попереду від Львова, і тоді лівий фланг фронту в будь-якому разі буде забезпечений. Головнокомандувач Південно-Західним фронтом погодився з цими пропозиціями та відповідним чином змінив свою директиву та надав розпорядження на повернення 12 корпуса до складу 8 армії. Після

Командир 7 армійського корпуса генерал від інфантерії Екк Е.В

Баталія на Гнилій Липі 29 серпня -1 вересня 1914 року [2,80]

цього командувач 8 армії висунув свою армію вперед, одночасно віддавши наказ командиру 8 корпуса взяти як можна швидше сильно укріплений Миколаїв, який мав за даними розвідки невеликий гарнізон. Для виконання цього замислу 8 корпусу був приданий єдиний на всю армію дивізіон важкої артилерії. 4 вересня командувач 8 армії отримав донесення командира 24 корпуса, що сильно укріплений Га лич був взятий практично без опору з боку противника, причому була захоплена вся важка артилерія та різні запаси. Тим самим був забезпечений тил 8 армії та вивільнявся 24 корпус; одночасно з цим 2 зведена козацька дивізія зайняла Станіслав та направилася на Калуш, Болехув та Стрий. Сильна укріплений Миколаїв був взятий після потужної артилерійської підготовки також практично без втрат, а слабкий гарнізон частино потрапив в полон, частино відступив. Таким чином, і лівий фланг 8 армії, розташований напроти городокської позиції, був також надійно забезпечений. Таким чином, обстановка для 8 армії к 5 вересня склалася наступним чином. З різних джерел роз відки стало відомо, що австрійці, які відступили від Львова, зупинилися на городокської позиції, на правому березі річці Верещиця, та до цих військ надійшли значні підкріплення, але в якому розмірі не відомо. Генерал О.О. Брусилов вважав, що австрійське командування знає, що 3 російська армія рухається на Раву-Руську, а біля Львова залишилася одна 8 армія. В такої обстановці було імовірним, що австрійці самі перейдуть у наступ. Це підтвердило те, що австрійці спішно відновлювали мости та переправи через Верещицю та декілька потужних авангарді перейшли на лівий берег. На світанку 5 вересня штабу 8 армії стало відомо, що австрійці мають перевагу в силах, та мо жуть перейти в наступ. В даній обстановці 0.0. Брусилов прийняв рішення двинути свої війська та

науковий збірник

141

прийняти зустрічний бій, так як в критичній ситуації 8 армія в будь'вйа(ДО**ир~Вольжскнй т т , 2% якій момент зможе перейти до активної оборони. Головним було перехопити ініціативу та сплута ти плани противника. Це давало можливість точно вияснйти склад сил угруповання противника та його наміри [2; 87]. В дійсності в районі Городка, австрійці вдвічі переважали сили 8 російської армії. До складу ав Броди о стрійських військ належали: 2 ар мія (до ній влилася група генера ла Г. Кевесс фон Кевессгаза) та З армія. В цієї обстановці головною задачею 0.0. Брусилова було протриматися до того моменту, поки армії північного крила не нанесуть поразку противнику по всьому фронту. Услооньїе обозначения Подгайцьіо 5 вересня по всьому фронту з Австрмйцьі. Руяокие ранку почався жорстокий бій. В по .. ...... "1, J— ' Поло женив ВОЙСК і J вечером б сентября передні дні сили австрійців напо Подожвние ВОЙСК Масштаб легливо насідали на правий фланг і вечором Р звнтября 9 0 9 18 27еер ♦І,,:.„і,„і „,.„і...... І.ггадІ 8 . „ Л г„ го знаходилися в лісному простоГородокська баталія 5 -9 вересня 1914 року [2,89] рі; спочатку складалося враження, що противник планує нанести головний удар на цьому напрямку. Однак генерал 0.0. Брусилов роз гадав, що це є тільки демонстраційні дії. В дійсності) в перший день баталії головні зусилля австрійці зосередили в центрі проти 7 та 8 корпусів, та особливо на лівому фланзі проти 24 корпуса. У вечорі було з’ясовано, що втрати росіян дуже великі та корпуси не мають можливості рухатися вперед, всі командири корпусів доповіли, що окопуються на випадкових позиціях. Виходячи з цього, командувач 8 армії прийняв рішення правому флангу та центру залишатися на своїх позиціях, а лівому флангу, особливо 48 піхотної дивізії, відійти з таким розрахунком, щоб зайня ти висоти на північ від Миколаєву та на цьому фланзі вести стійкий оборонний бій; центру та правому флангам діяти активно. В той же час командувач 8 армії наказав спішно вести через Галич до Львову бригаду 12 піхотної дивізії. Від Тернополя було наказано перекинути 2 батальйони поповнення по 1000 солдат кожний. Другої зведеній козацької дивізії, яка знаходилася біля м. Стрий, було також на казано форсованим маршем прибути на лівий фланг армії, біля Миколаєва переправитися на лівий берег Дністра та отримати подальші вказівки від командира 24 корпуса. Таким чином командувач 8 армії притягнув до полю бою всі можливі резерви для того, щоб вимотати австрійців та потім перейти в наступ. Це дало свої результати. Так на другий день бою правий фланг 8 армії тримався на місці та напір австрійців став менше, ніж в попередні дні; в центрі 7 та 8 корпуси хоч і з великими втратами та труднощами також утрималися на своїх позиціях; лівий фланг потерпів поразку. 48 піхотна дивізія була охоплена з півдня та відкинута за річку Щерзець, при цьому вона втратила 26 гармат. Командувач 8 армії направив на підтримку 24 корпуса 12 кавалерійську дивізію, яка була в резерві.

142

науковий збірник

О південь 11 вересня командувач 8 армії прийняв донесення від ко мандира 8 корпуса про те, що його повітряна розвідка вияснила, що декілька великих колон австрійців підходять до Городка та, імовірно, центр ваги буде перенесений до цен тру 8 армії. Це своєчасне донесення дозволило командувачу 8 армії на правити всі резерви до 7 та 8 корпу сів. Таким чином, до світанку 12 ве ресня, в центрі бойового порядку 8 армії було зосереджено близько 85 батальйонів піхоти з їх артилерією з 152 85 батальйонів піхоти, яки при ймали участь в городокської баталії. До центру був також спрямований дивізіон важкої артилерії, який був у розпорядженні командувача 8 армії. Після зосередження сил та з ме тою перехоплення ініціативи коман дувач віддав наказ7 та 8 корпусам перейти в наступ. Це був рішучий момент баталії. 7 та 8 корпуси про сунулися недалеко, але і противник, витративши свої резерви, примуше ний був перейти до оборони. Пізно у вечорі австрійці 12 верес-

щ«реммщпь

w|fci

0Нм*аІікг»иц«

fPPAVSv??/#

о Ноаомаото ДоброиняіР о'Хмрув

^rkl^бop іом вв

]0тр. Оонпів

Австрийцм

Условньів обс*начения Русоця* ГТояожеиие войск 10 сентября ч Положение MftQK 11 сентября

Район ООСрвДОТОЧВНИЙ мстрийсмих норпуоов а течами* ночи 12 сентября

• о 0т

горадокська баталія 10-12 вересня 1914 року [2; 92]

ня знову перейшли в короткий де монстраційний наступ по всієї лінії, яке не досягло успіху, та вже вночі 13 вересня відійшли на захід та перейшли на правий берег р. Верещиця та знищили переправи за собою. Так закінчилася кривава городокська баталія, остання складова частина галіцийської битви [2; 95]. У галіцийської битві брали участь 8 армій з обох боків, Австро-Угорщина втратила 326000 осіб, в тому числі 100000 полоненими, Росія втратила 230000 осіб, в тому числі 40000 полоненими [7; 397]. Вирішальна роль в перемозі російських військ належить діям 8 російської армії Південно-Західного фронту. Командувач 8 армії генерал О.О. Брусилов здійснював управління військами гнучко та ініціа тивно, зі штабами корпусів підтримувався безперервний надійний зв'язок, велася ефективна розвідка, здійснювався активний маневр резервами, командири корпусів та дивізій діяли рішуче та ініціативно. Джерела і література 1. 2. 3. 4. 5. 6. 7.

Военно-знциклопедический словарь. Москва. Военное издательство. 1986, стр.177,178,410. А.А. Брусилов «Мои воспоминания». Москва. Военное издательство. 1986. Атлас офицера. Москва. Военно-топографическоеуправление. Москва. 1947. Історія Українського війська. Львів. Видавництво «Світ».1992. И.Г. Дороговоз «Турецкий марш». Минск. Харвест. 2007. М.В. Оськин «Галицийская битва. Август 1914». Москва. Цейхгауз.2006 Володимир Литвин «Історія України». Київ. Наукова думка. 2008.

науковий збірник

143

Олександр МАРУШАК (Хмельнииька обл.]

12 ГУСАРСЬКИЙ ОХТИРСЬКИЙ ПОЛК У ГАЛИЦЬКІЙ БИТВІ ССЕРПЕНЬ-ВЕРЕСЕНЬ1914 РОКУ]. І світова війна, яку сучасники називали Великою, а те покоління, що вижило у цій війні, ввійшло в істо рію як «втрачене покоління», стала грізним передвісником соціальних потрясінь, що змінили людство протягом XX століття. « Ні до однієї із націй, - писав в своїх мемуарах колишній британський міністр Вінстон Черчіль, - доля не була такою немилосердною, як до Росії. ЇЇ корабель пішов на дно, коли гавань була вже близько; він перетерпів бурю, коли наступила загибель.» Росія виявилась розбитою без рішучої перемоги її ворогів над російською армією на театрі війни. Імперія, що займала 1/6 час тину суші земної кулі, з населенням, що складало 167 мільйонів, почала розкладатися ізсередини, це розтління передалося армії, руйнування армії повело за собою руйнування держави... [1,11]. Галицька битва у серпні-вересні 1914 року стала однією із найзапекліших битв на полях першої світової війни. Вона стала однією із останніх переможних сторінок в історії російської армії, висвітила сильні і слабкі сторони воюючих країн, перетворилася в черговий тягар для населення галицьких українців і стала шансом на українську державність. На карпатських перевалах і в героїчній битві січових стрільців за г. Маківку почалося відродження української військової слави. Автор на прикладі бойового шляху 12 гусарського Охтирського полку у Галицькій битві розкриває велич і трагедію великої імперії, на руїнах якої зароджувалася нова історія. Охтирський гусарський полк, цей елітний військовий підрозділ російської армії, був створений да лекого 1651 року на теренах слобідської України «із біглих від гноблення польської шляхти жителів Малоросії» [5,6.], і за кілька століть став гордістю російської військової історії. Охтирці були учасни ками суворівських походів і штурмували Ізмаїл, на чолі з Денисом Давидовим 11 разів ходили в атаку на Бородінському попі і першими ввійшпи в Париж у 1814 році. 15 передвоєнних років полк розташо вувався в районі Меджибожа. У Меджибізькій фортеці знаходилися штаб полку, офіцерські казарми, офіцерське зібрання, полковий православний храм. Августійший шеф полку Велика Княгиня Ольга Олександрівна Романова, сестра російського імператора Микопи II, в черговий приїзд до Меджибожа в 1913 році оголосила офіцерам, що влітку 1914 року по Височайшому повелінню охтирці запрошені взяти участь у щорічних красносільських маневрах і царському огляді. Тож одразу почалась посилена підготовка. Командир полку кавалер ордена Св. Георгія 4-ступеня, полковник Микола Васильович Трінгам звернувся до офіцерів полку: « ... Забудьте всі ваші розваги, відпустки і думайте тільки про те, що вас чекає в Красному селі...». Не дивно, що під Петербургом полк заслужив найвищих похвал. За відміну виучку полку і заслуги перед Вітчизною командир полку полковник Н.В.Трінгам Височайшим повелінням був підвищений в генерал-майори. Після навчань був обід в Височайшому присутствії... Потім, зразу після обіду, чоло вік 17 офіцерів поїхали на 50-річчя Красносільського театру. В кінці третьої дії із ложії був викликаний полковий адьютант поручик Г.Н.Псіол (в майбутньому - полковник); була отримана телеграма: «не гайно виступити на зимові стоянки. Посадка першого ешелону в Гатчині в 2 години 40 хвилин ночі...». [5,45 ]. Перша світова війна стояла на порозі... Вже в серпні - вересні 1914 року на Східному фронті розгорнулася грандіозна Галицька битва, у якій взяли участь вісім армій загальною чисельністю понад 1,5 млн. солдатів і офіцерів: 700 тисяч з російського боку і 830 тисяч - з австро-угорського. На кінець битви, яка тривала 33 дні, російська сторона втратила 230тис. чоловік, у тому числі 40 тис. полонених. Втрати супротивника становили 340 тис., у тому числі понад 100 тис. полонених. [З, 352; 7.]. Напередодні битви 12 Охтирський гусарський полк в складі 12-го армійського корпусу входив до

144

науковий збірник

8-ї російської армії генерала від кавалерії О.О.Брусилова найвидатнішого з російських полководців Першої світової війни. Перед 8-ю армією було поставлено завдання, займаючи лівий край ПівденноЗахідного фронту, що на першому етапі бойових дій розтягнувся на 450 кілометрів від Івангорода пів денніше Варшави до Кам’янця-Подільського (крім 8-ї армії з російської сторони в операції були задіяні ще чотири армії: 3-я, 5-а, 4-а і 9-а) здійснювати наступ з району Проскурова на Тернопіль, Бережани, Галич, маючи на меті захопити переправи через Дністер і створити загрозу наступу на Львів з півдня. Австро-угорське командування не очікувало, що росіяни зможуть так швидко зосередити велике угрупування військ на лівому крилі Південно-Західного фронту і не мало тут достатніх сил. Противник не зміг організувати оборону ні на річці Серет, ні на річці Стрипа. Тому 3-я армія Рузського і 8-а армія Брусилова стрімко просувались на Галич і Львів. Австрійське командування у зв’язку із загостренням становища на сході почало перекидання військ з північного напрямку і з сербського фронту. 13-15 серпня на річці Золота Липа відбулася зустрічна битва між австрійським і російським вій ськом. 13 серпня 1914 року охтирці витримали перший серйозний бій. Перебуваючи в авангарді ди візії, поєднуючи кінний і піший порядок, полк повів наступ на позиції австрійців. Вибивши дрібні кава лерійські і піхотні частини, «гусари, заскочивши в ліс. врубались в ряди австрійських драгун і улан, які чинили впертий опір, і повернули їх на втечу, захопивши в полон трьох офіцерів, 152 нижніх чина і біля 37 коней». Ворожа сторона понесла великі втрати і безладно відступила. В цьому бою полк втра тив двох офіцерів вбитими. [5,47]. Одним із них був старший із чотирьох братів Панаєвих, троє з яких служили у полку, БорисПанаєв. 13 серпня 1914 року на чолі ескадрону в бою під с.Демнія він сміливо атакував кавалерію противника; ескадрон ввійшов в село, під сильним фланговим вогнем прорвався через греблю і міст, офіцер вдруге був поранений в живіт, але продовжував вести ескадрон і впав поцілений двома кулями в серце і висок...[5,49.].Через два тижні 29 серпня загинув другий із братів штабс-ротмістр Гурій Панаєв. Під час атаки в Галіції 19 січня 1915 року був вбитий і посмертно став третім в сімї кавалером ордена святого Георгія третій молодший брат Лев Панаєв. Самий молодший - Платон Панаєв за кілька днів до рокового 19 січня зявився на представлення до командуючого 8-ю армією генерала О.О.Брусилова і попросив зарахувати його в Охтирський гусар ський полк, хоч сам до цього служив на флоті. За переказами, Брусилов сказав: «Панаєви - героїчна сімя, чим їх більше, тим краще». Але після повідомлення про смерть третього брата Платон Панаєв був відкликаний із діючої армії і зарахований на службу в одну із установ морського відомства в Петрограді»... Незадовго до початку війни було встановлено відзнаку св. Рівноапостольної княгині Ольги, якою нагороджувались виключно жінки. Орден був виданий лише одного разу. Цю відзнаку отримала Віра Миколаївна Панаєва з формулюванням: « ... матері героїв, що здійснили подвиги, варті увічнення в літописах Вітчизни».[5, 54-55.]. 15 серпня Брусилов залишає 24 корпус заслоном біля Галича, а решту корпусів (7-й, 8-й і 12-й) спрямовує на Львів. [З, 343.]. Три дні на річці Гнила Липа йшла запекла битва. План Брусилова передбачав атаку противника двома корпусами, щоб зв’язати його з фронту, в той час як третій, форсувавши річку, мав відкинути лівий фланг австрійців на південь, відрізаючи його від Львова. [6, 113-114.]..”Біля річки Гнила Липа прийшлось кинутися в атаку на австрійський драгунський полк” згадував учасник бою офіцер-охтирець В. Лєрмонтов [3, 61.]. Сили австрійців, що складали загрозу прориву на стику 8-ї і 3-ї російських армій були вщент розгромлені. Брусилов писав: “На річці Гнила Липа моя армія дала перший справжній бій. Попередні бої, що ставали все складнішими, були до брою наукою для необстріляних військ...”. 20 серпня Брусилов віддає наказ 8-ій армії стрімко рухатись вперед, охоплюючи Львів з півдня. [З, 344.]. Австро-угорське командування зрозуміло, що утримати Львів неможливо. Наступного дня Бру силов повідомляв в штаб фронту: “Сьогодні, 21 серпня, в 11 годин ранку роз’їзди 12-ї кавалерійської дивізії ввійшли в залишене противником місто Львів; зустрінуті жителями дуже привітно,” [6,116.].

науковий збірник

145

Наступного дня після взяття Львова війська 8-ї армії заволоділи містом Галич. В ніч на 24 серпня майже без втрат було здобуто Миколаїв.[6,117.]. Перегрупувавши сили і підтягнувши резерви, австро-угорське командування зробило спробу будьякою ціною повернути Львів. 26 серпня о 8 годині ранку почався наступ австрійців. Бій продовжувався безперервно 4 доби. Найбільшого напруження він досягнув 29-го серпня вдень. Цей день навічно ввійшов в історію Охтирського полку. Російські війська ледве утримувались на своїх місцях. 48-ма піхотна дивізія (генерала Л.Г. Корнілова ) була охоплена з півдня переважаючими силами ворога і відкинута за річку в повному безладі. Генерал Каледін спішив три кавалерійські полки і наказав їм іти на допомогу частинам 48-ї дивізії, яка буквально стікала кровю. Охтирський полк знаходився в резер ві. Але ворог сконцентрував всю силу вогню своїх батарей і кулеметів по наступаючих, становище було катастрофічним. Каледін, щоб врятувати залишки піхоти від повного знищення, приймає рішен ня кинути в кінну атаку чотири ескадрони охтирців. За такого вбивчого вогню ворога застосовувати кавалерію в кінному строю, було божевіллям. О 3-ій годині дня було отримано наказ: «Охтирському полку атакувати піхоту». Гусари швидко осід лали коней і стали підніматися з видолинка на пагорб. Австрійці, бачачи, як розвертаються гусарські ескадрони, перемістили на них весь вогонь, не бажаючи допустити атаки. Під сильним посвистом куль командир полку генерал-майор Н.В.Трінгам скомандував: «Шашки, піки до бою, атака на піхоту повзводно, по два взвода в одну шеренгу на 100 кроків дистанції, риссю», а потім «галопом марш «. Відважно і стрімко 3,4,5 і 6 ескадрони, швидко розсипавшись у вказаному напрямку атаки, пішли на енергійно наступаючу піхоту, наткнулись на окопи, вириті в різних напрямках, потрапили під сильний вогонь кулеметів і такий же шрапнельний вогонь. Кіннотники пронеслись, вражаючи ворога, біля 4-х верст, повернувши австрійців до панічної втечі. “Ми всі знаходились в пеклі, але з честю виконали по кладене на нас доручення, як личить охтирцю. Кожний думав одне: «Я - Охтирець!» - згодом у своїх спогадах згадував цю битву офіцер-охтирець Олексій Гернгросс. [5,48.]. Полк втратив вбитими: командира полку, 3-х офіцерів і 44 гусара, пораненими: 5 офіцерів, 72 гуса ра і 14 безвісти зниклих, коней вбито 67, поранено 77. У бою загинув і командир полку генерал-майор М.В.Трінгам. Генерал Каледин подякував кожний ескадрон по черзі, зняв шапку, поклонився і промовив: «Ви вря тували становище, Вам всі зобовязані, Вашою атакою виграно справу, сердечне Вам спасибі, панове. Великі втрати, страшно важко.[5,48]. Варто відмітити, що російський генералітет зробив корисні висновки після японської катастрофи 1904-1905. Головний урок полягав в необхідності ведення активних наступальних дій. І хоч суттєве значення мала перевага над ворогом в артилерії, і залишалася царицею полів піхота, і все більше де монструвала свої можливості авіація (в ході битви за Львів перший в світі таран здійснив П.Нестеров), за кавалерією залишалася провідна роль у виконанні тактичних маневрів в ході бойових дій. Кінно та несла розвідувальну службу, здійснювала рейди по тилах супротивника, то тут, то там вносячи сум’яття в його бойові порядки, була надійним прикриттям для флангів наступаючих частин, і завдяки швидким переміщенням ефективно використовувалась для обхідних маневрів і оточення ворожих частин, розпочинала і завершувала битви. Під Равою Руською австро-німецька армія в останній надії зробила відчайдушну спробу прорватися на південь і кинулась в ризиковану атаку на армію Брусилова, але біля Городка нарвалася на потужну контратаку: штиковий удар піхоти, а з флангів зустріла лаву кінних загонів, що врізалися з гиком в центр ворога. Австро-німці в паніці кинулися врозтіч, кидаючи зброю, важку і легку артилерію, обози, і все це разом з великою кількістю полонених дісталось армії Брусилова. [3,21]. Багато важливішим був рух російської кінноти від Стрия та Галича до Карпат, перевали яких були вже захоплені 23 серпня. До першого перевалу 100 миль, а до другого 140 миль кавалерія промчала із суворівською швидкістю протягом двох днів, що цілком відповідало стратегічному значенню Кар пат. Захопленням карпатських перевалів генерал Брусилов надійно забезпечив лівий фланг своєї 146

науковий збірник

армії, рухаючись у північно-західному напрямку на Перемишль, а також відкрив шлях на Будапешт і в австрійську Сілезію. Аби зрозуміти надзвичайну швидкість маршу генерала Брусилов на Карпати, достатньо згадати, що в кампанії 1829 року Дибич йшов від Дунаю до Балкан майже 2 з половиною місяці, а в останню російсько-турецьку війну авангард генерала Гурко від Бухареста до Балкан також рухався понад два місяці.[2,24.]. і надалі Охтирський полк приймав активну участь у всіх бойових операціях Південно-Західного фронту. 19 лютого 1915 року 12-у кавалерійську дивізію, у складі якої перебували охтирські гусари, під своє командування взяв генерал-майор барон Маннергейм. Коли Брусилов запропонував йому зайняти місце командира цієї дивізії, замінивши пораненого генерала Капедіна, Маннергейм завагав ся і вирішив звернутися за порадою до командуючого. “ Дванадцята кавалерійська дивізія - це таке з’єднання, що якщо його пропонують, то від нього не відмовляються” - відповів Брусилов.[4,53]. Полк відзначився в боях під Луцьком в травні-червні 1916 року, згодом був перекинутий на Румун ський фронт. Лютий 1917 року, зречення Імператора Миколи II, обнародування горезвісного “Наказу №1” (про скасування військових відзнак) завдали російській армії значно більшої школи ніж бойовий супротивник. В полку, як і в інших частинах, були обрані ескадронні і полкові комітети, а влада офіцерів ставала номінальною. На початку більшовицького перевороту Охтирський гусарський полк було пере ведено в район Одеси. Останніми крапками в історії прославленої частини став декрет Радянської влади про розформування “старої Імператорської “ армії, розграбування майна гусарами і вступ в Усатово - останнє місце розташування полку австрійців у лютому 1918 року. В 1920 році в бою з будьонівцями ескадрон охтирських гусарів, що входив до складу білогвардій ського кінного корпусу у якості трофею здобув у будьонівського трубача трубу Охтирського полку іще із старою назвою “36-го драгунського полку”.[5, 68.]. По різні сторони барикад опинились брати Лєрмонтови - нащадки відомого російського поета, герої Галицької битви, гордість 12-го гусарського Охтирського полку. Старший брат Володимир Михайлович Лєрмонтов за кампанії 1914-1915 років чотири рази удостоювався вищих нагород і пройшов шлях від ротмістра до полковника. За прикла дом генерала 0.0. Брусилова, якого дуже цінував і поважав, Володимир став на службу до Червоної Армії, стояв біля витоків формування 1-ї Кінної армії Будьонного. Молодший брат - Олександр Лєр монтов йшов по дорогах війни разом з полком, командуючи 3-м ескадроном. Після Жовтня 1917-го брав активну участь разом з частиною полку у білому русі і із залишками армії Врангеля залишив Росію.[5,57.]. Так на галицькій землі влітку і восени 1914 року в один клубок вплітались нитки трагедії і героїзму, з яких історія прискіпливо і безкомпромісно мала творити епічне полотно на тлі ХХ-го століття. Література та джерела: 1. Головин Н.Н. Военньїе усилия России в мировой войне.- М.,- 2001. - 440с. 2. Имшенецкий Б. Великая Галицкая битва. Взятие Львова и Галича... - Пг.Тип.Леонтьева.-1914.-32с. 3. История первой мировой войньї 1914-1918. В двух томах. Том І. -М.: Наука, -1975.- 446с. 4. Маннергейм К.Г. Мемуари.- М.,-1999. 5. Михаленко А.П. И жили дружною семьею солдат, корнет и генерал. Страницьі полковой истории 12-го Гусарского Ахтьірского генерала Дениса Давидова, Ея Императорского Вьісочества Великой Княгини Ольги Александровньї полка 1651-2001,- Москва,: Рейтарь - 2001. - 96с. 6. Семанов С.Н. Генерал Брусилов: Документальнеє повествование. - М.: Воениздат, -1988.-318с. 7. http://www.lytvyn-v.org.ua/history_of_ukraine/index.php?article=ch5_p1_p2

науковий збірник

147

Ігор БАРАН (Львів)

ГОРЛИІІЬКА ОПЕРАЦІЯ: ВІДСТУП РОСІЙСЬКИХ ВІЙСЬК З ГАЛИЧИНИ (КВІТЕНЬ-ЧЕРВЕНЬ1915 Р.) Росія враховуючи пропозиції своїх союзників Англії та Франції спланувала на 1915 рік широкі насту пальні операції проти Східної Прусії і проти Австро-Угорщини. Австро-німецький план кампанії перед бачав на Західному фронті активну оборону, а на Сході - спільний рішучий наступ австро-німецьких військ з метою розфому російських армій. Вивільнені після виходу Росії з війни австро-німецькі сили передбачали перекинути на Західний фронт для розгрому англо-французьких армій. Зимово-весняні операції не принесли помітних переваг ні одній із сторін на Східному фронті. В середині квітня 1915 р. ситуація на південному крилі російсько-австрійського фронту стала вкрай не сприятливою для Центральних держав - російські армії вели бої на території Австро-Угорщини. Ними були захоплені 9(22) березня 1915 р. укріплення фортеці Перемишль. У полон потрапили 120 тисяч солдатів, 2500 офіцерів, військові трофеї - 900 гармат [11,с.288]. Під контролем російських армій опинились всі перевали у Карпатах, російським Генеральним штабом велась підготовка до виходу на Угорську рівнину. У цей же час для Центральних держав погіршилась міжнародна політична ситуа ція - Італія та Румунія відкрито симпатизували країнам Антанти, а Туреччина потребувала допомоги воюючи з військами Антанти, Окрім того - великі людські і матеріальні втрати частини призвели до зниження боєздатності австро-угорських армій. У зв’язку з цими факторами начальник австрійського Генерального штабу Ф. Конрад фон Гетцендорф просив перекинути із Західного фронту нові німецькі війська для протидії російським арміям на Теренах Галичини [8,с.28]. Ситуація на Західному фронті дозволяла зняти частину дивізій і скерувати їх проти російських військ. З метою прориву російського фронту на одній із дільниць німецьке командування в особі начальника Генерального штабу генерала Е.Фапькенгайна підготувало потужний фронтальний удар. Було три варіанти вибору напрямку головного удару. 1-й варіант - удар із Східної Прусії проти північного крила російського фронту (удар з цього напрямку не вирішував питань відвоювання Карпатських перевалів і не знімав загрози вторгнення російських військ на Угорську рівнину); 2-й варіант - удар з району Карпат проти лівого крила російського фронту (основний недолік - гір ський характер місцевості сильно ускладнював зосередження та маневр великих мас військ при під готовці та розгортанні удару); 3-й варіант - удар потужним угрупуванням німецьких військ між Віслою і Карпатами з метою не тіль ки закрити російським військам вихід на Угорську рівнину (відкинувши їх від Карпат), а й розгромити російські армії, відкинувши їх залишки на схід [8,с.29-30]. Командування Центральних держав обрало третій варіант напрямку головного удару, оскільки після ліквідації загрози вторгнення російських армій на Угорську рівнину полегшувалось становище Австро-Угорщини, окрім того - успіх на цьому напрямку дозволяв підтримати Туреччину та тиснути на Італію і Румунію, відтягуючи час їх вступу у війну. Детальніше стратегічне завдання німецькоавстрійських військ полягало у тому, щоб прорвати позиції російського Південно-Західного фронту на ділянці Горлиці - Громник, оточити і знищити 3-ю російську армію генерала Д.Р.Радко-Дмітрієва захід ніше Сянока з подальшим розвитком наступу на Перемишль та Львів. Район вибраний для нанесення головного удару, був вдалим з оперативної точки зору, тому, що Вісла на півночі та Бескиди на півдні перешкоджали маневруванню російських військ, а в смузі майбутнього наступу німецько-австрійських військ були лише дві незначні природні перешкоди - річки Віслок і Сян. Окрім того, на цьому відрізку фронту оборона російських військ була слабо організованою. Важливий нюанс - рух військ у напрямі Галичини виводив їх прямо на шляхи сполучення угрупувань російських військ, які знаходились у Кар

148

науковий збірник

патах, та створював реальну загрозу оточення лівого крила Південно-Західного російського фронту. Німецько-австрійське верховне командування детально готувало операцію. Для її проведення з най більш боєздатних військ була сформована 11-а німецька армія. Командував нею генерал-полковник А. фон Макензен та 4-а австро-угорська армія ерцгерцога Йозефа Фердинанда. Удар по російських військах готувався у глибокій таємниці. Російська розвідка заздалегідь повідомляла про концентрацію значних сил ворога, які постійно змінювали місце дислокації [5, с.50,56-60,62]. Але Ставка не зважала на ці повідомлення. Командування Південно-Західного фронту вважало, що австро- німецькі війська можуть розпочати наступ на Буковину, а концентрація сил проти 3-ї армії - лише спроба ввести ро сіян в оману. Зазначимо, що військові історики (російські, австрійські, німецькі, польські, українські), що досліджу ють проблеми Першої світової війни подають різні дані щодо чисельності обидвох воюючих сторін, неоднакову довжину фронтів, зокрема у Горлицькій операції, беручи для прикладів різні відтинки фронту, вказують неспівмірні воєнні формування, що протистояли один одному, а також кількість озброєння, в т.ч. й артилерії. Наприклад, польський історик М. Згурняк вказує, що 11-а армія на відт инку 32,5 км. фронту від Репінника Стрижевського (на півночі) до Ропиці Руської (на півдні) зосеред ила 128979 жовнірів (в т.ч. 107 тис. німецьких), 600 гармат, (448 легких і 155 важких), 260 кулеметів і 70 люртир (гармат з коротким стволом) [15, S.156]. Інший — і. Дабровський подає вже інші дані: 104 тис. піхоти, 3 тис. кавалерії, 604 гармати і 70 мінометів [14, S.332]. М. Клімецкі брав в рахунок вже інший відрізок від Репінника Стрижевського до устя Дунайця, які займали IX і XIV корпуси 4-ої австрій ської армії та нараховували 60 тис. чоловік, 295 гармат, в т.ч. 57 важких [16, S.76], На фронті Горлицького прориву австро-німецьке командування створило велику перевагу в живій силі і, особливо в техніці, що й підтверджували обидва начальники генштабів - Ф. Конрад і Е. Фалькенгайн. Тому можна погодитися з даними російських істориків, що ударне угрупування Центральних держав складало 354,7 тис. штиків і шабель, 1272 легких і 334 важких гармат, 660 кулеметів і 96 мінометів [12,с.400]. Тим більше, що концентрація військ на ділянці прориву (35 км.) дала німцям значну перевагу на 1 км фронту у німців припадало 3600 солдатів проти 1714 у росіян, по кулеметах вони переважали у 2,5 рази, артилерії - в легкій 4,5 рази, а у важкій - в 40 разів, мінометів росіяни не мали [5,с.12]. В тім, це тільки по кількості стволів, а по силі вогню австро-німецька артилерія була на багато сильніша, за словами російських офіцерів і рахувати не приходилося. Боєприпасів у 3-ої армії було обмаль, тому Радко-Дмитрієв встановив ліміт - по 10 пострілів на батарею, для важкої - по 1-2 снаряди в день на гармату, піхоті - по 25 патронів на гвинтівку [5,с.13]. 19 квітня (2 травня) 1915 р. після потужного артилерійського обстрілу німецькі й австрійські війська перейшли у наступ. 11-а німецька і 4-а австро-угорська армії прорвали оборону 3-ї армії й розпочали наступ на схід. З району Карпат почали відступати 11-а та 8-а армії. Для сповільнення руху супротив ників росіяни кидали у бій додаткові резерви, взяті з інших дільниць стратегічного фронту. В штабі Південно-Західного фронту усвідомлювали катастрофічне становище 3-ої армії та ризику, якому піддавалася 3-а армія в Карпатах. Генерал В.Драгоміров наполягав на необхідності рятувати те, що можна було ще врятувати, і на відході цих армій за р.Сян. На загал обстановка для росіян значно погіршувалася, а становище ускладнювалося ще й тим, що у безладі відступу Радко-Дмітрієв втратив централізоване управління своїми з’єднаннями, а бойова обстановка ставала все більш хаотичною. Одних частин вже не існувало, другі відступали, треті ще трималися, четверті тільки висувалися на бойові позиції. Вночі з 4 на 5 травня Радко-Дмітрієв втратив будь-які ілюзії щодо можливості втрима ти противника і вимагав від Ставки дозволу на негайний відхід за р.Віслок. Але головнокомандувач великий князь Микола Миколайович наказав провести найжорстокіший контрудар, обіцяючи нову під могу і відволікаючий наступ у Східних Карпатах [14.S.338]. Проте було це не реально і рівнозначне катастрофі. 5 травня всі контратаки 3-го Кавказького корпусу не мали успіх і він змушений був під натиском 4-ої армії архикнязя Фердинанда відступати. В тій ситуації російські війська, поки ще була

науковий збірник

149

можливість використати залізницю, почали евакуацію з Тернова. 6 травня в місто ввійшли австрійські війська. Того ж дня начальник російського генштабу генерал А. Драгоміров, вражений масштабами поразок, заявив: “Існує тільки одне правильне рішення, відхід нашої армії за Сян” [16.S.106]. Він на голошував, що відхід потрібно прискорити і,те, що пропонували зробити протягом двох днів, треба здійснити в один-півтора дні [5,с.183]. По суті після чотирьох днів Горлицької битви, найважчих і найкривавіших з усіх попередніх, росіяни втратили не тільки бойовий склад і техніку, але також найважливіше - стратегічну ініціативу, почуття своєї високо мірності щодо противника і впевненість остаточної перемоги у війні. Стало зрозумілим, що російські війська не зуміють утримати фронт ні на Віслоку і Сяні, ні також на Сяні та Дністрі. Тепер вже ніякі відчайдушні контрнаступи і, навіть, спроби втримати всю лінію фронту ні до чого не при водили. Загрозливе становище склалося не тільки для 3-ої армії, але й для 4-ої та 8-ої російських армій, яким загрожували оточення з флангів. Ставка змушена була дати наказ на відхід. 4-а армія Еверта відводилася на 50 км назад на фронт Нове Місто - Сандомир, 3-я і 8-а на лінію р.Сян, 11-а на Стрий, 9-а до Дністра. 13 травня 3-я армія завершила відхід до Сяну. В боях вона втратила вбитими, пора неними і полоненими 140 тисяч чоловік, 100 гармат і 300 кулеметів [12,с.404,407]. Командувач армією був відсторонений від займаної посади. У Карпатській битві в боях проти російських військ брали участь українські Січові Стрільці, що вхо дили до складу 130-ї австрійської бригади. Зокрема на горі Маківці неподалік Славська (березеньтравень 1915 p.). У березні 1915 р. австрійське командування підпорядкувало УСС корпусові гене рала Гофмана, поділивши легіон на два стрілецькі курені під командуванням Г. Коссака і С. Горука (пізніше В. Дідушка). Перший наступ російських військ на Маківку розпочався в ніч з 28 на 29 квітня 1915 p., який було відбито. ЗО квітня наступ повторився і знову був відбитий та противник вводив нові сили. Кілька разів росіяни займали стрілецькі позиції, але під натиском стрільців змушені були їх зали шити. Бої продовжувалися ще 1,2,3 травня, але російський наступ був безрезультатним. В кривавих боях від 29 квітня до 2 травня УСС втратили 42 убитих, 76 поранених і 35 полонених [10,с.Ю8]. Бої за Маківку сприяли визнанню УСС австро-угорським командуванням реальною і серйозною силою. “Українці! - говорилося у наказі командира австрійської 55 дивізії генерала Фляйшмана. Повні гордості можете споглядати на Ваші найновіші геройські подвиги, кожний мусить гордитися приналежністю, до Вашого корпусу, маєте право вважати себе вибраним відділом [1,с.5]. Це була об’єктивна оцінка воєнної звитяги УСС. Маківка стала символом боротьби за волю, за відновлення державної самостійності. Загальна Українська Рада, після бою на Маківці, 12 травня 1915 р. надіслала УСС привітання: “Ви дали доказ, що український нарід не зрікся своїх прав до самостійного життя та має волю виробити собі ті права кров’ю і залізом. Ви доказали, що століття триваюча неволя не знизила українського народу до по кірних рабів, бо український нарід видав з себе Вас, борців за волю” [1,с.11-12]. 17 травня 1915 р. до УСС звернулася Українська Боева Управа “...Своїми воєнними подвигами Ви воскресили славну минувшину українського оружжя, - Ви стали основниками нової доби історії України, в якій Україна повертає на давній шлях оружної боротьби за свою самостійність” [1,с.23]. Так закладались основи українського війська, що брали потім участь у визвольних змаганнях. Росіяни з великими втратами відійшли на лінію річок Сян і Дністер, де спішно укріплювались. З 14 травня розпочались бої на р. Сян. Перемиська операція розпочалася по-суті 13 травня, коли австро-німецькі війська захопили два великі плацдарми за р. Сян, в районі м. Сенява і Ярослава. Незважаючи на контратаки росіян, німці міцно закріпилися й об’єднали обидва плацдарми, так ще весь берег Сяну на відстані 70 км (від Перемишля до м. Рудника) опинився в руках військ Центральних держав [12, с.408]. Вже 13 травня 41-й німецький корпус, перейшовши Сян під Ярославом, просунувся від Радимно до західних фортів

150

науковий збірник

твердині. Проте головну роль у битві за Перемишль належало відіграти змішаній 11-й армії А. Макензена, яка затягала кільце навколо фортеці. Одна з її частин клином вбилася в російський фронт і загрожувала Перемишлеві з півночі. В кінці травня Перемишль був оточений союзними військами ніби підковою зі всіх сторін, лише частково зі сторони Медики мали росіяни сполучення з 8-ою армією, якій тепер було доручено обороняти фортецю. О. Брусілов відзначав, що за таких обставин довелося вести відчайдушну битву за вдержання Перемишля. Однак він не надавав вже тепер важливої ролі обороні Перемишля як стратегічному об’єкту, а скоріше всього як одному з відтинків фронту. Проте тут же підкреслював його високе мо ральне значення. ЗО травня корпус генерал Кнайсля важкою артилерією почав обстріл трьох північних фортів, які впали наступного дня, а 1 червня здалися ще два фронти. Таким чином у ланці укріплень фортеці було зроблено значний вигін. Дальший опір росіян був безвиглядний, тому командування фортеці віддало наказ з поспі хом покинути Перемишль. “Дня 2 червня, — писав Вістник, - росіяни мусіли в неладі втікати з Перемишля, з тої самої кріпості, котру дня 22 березня зайняли і котра коштувала їм стільки жертв крові” [2,с.25]. Щоправда, вночі з 2 на 3 червня російська залога встигла знищити всі мости через Сян і спали ти на вокзалі всі матеріали і трофеї, які не мала змоги вивезти. Вдосвіта передові загони корпусу генерала Кнайсля вступили в середину твердині, а російські відділи, що боронили північні форти, склали зброю. Згодом австро-угорський 10-й корпус генерала Мартінейга, здобув південну частину фортеці [13.S.303]. “Ранком 3-го червня 1915 p., - писав Микола Голубець, - ввійшли з кількох сторін рівночасно австро-німецькі війська до Перемишля. 73-дневна влада москалів над Перемишлем була зліквідована” [6,с.22]. З цієї нагоди 6 червня у місті відбувся великий військовий парад. Зрозуміло, що втрата Перемишля зробила гнітюче враження у Роси, передусім в армійському се редовищі та суспільстві. “З усіх подій останніх днів у Галичині, - зазначалося у “Русских Ведомостях” від 5 червня 1915р., - найбільше враження на широкі кола робить відхід російських військ з Перемиш ля. Це розуміється— успіх для наших противників, значення котрого не треба перебільшувати, але не потрібно й применшувати. Перемишль протягом довгих місяців війни здобув велику популярність; Здачу його з ентузіазмом зустріло наше громадянство, і ось тепер доводиться попрощатися з цим почесним трофеєм. Моральне враження від очищення нами Перемишля йде далі від виводів, які диктують чисто стратегічні міркування”. Велике пригноблене розчарування від залишення росіянами Перемишля викликало також у їх со юзників - Франції, Англії та Італії. Ця зневіра була особливо прикрою, адже здобуття Перемишля 22 березня підносилося перед світом як переломна точка війни, “Тоді голосили всюди, - наголошував “Вістник” - що упадок Перемишля означає кінець панування Австрії в Галичині, означає вирішальну подію цілої війни, так само як упадок Порт-Артура був вирішальним для російсько-японської, а упадок Мецу для французько-німецької війни 1870 р. [2,с.25]. Цілком закономірно, що росіяни не збиралися складати зброю, сподіваючись, що Центральні дер жави в останніх боях вичерпали свій артилерійський ресурс. Однак, це була помилкова думка Івано ва, що згодом, відбилася на тисячах жертв російських вояків. Одночасно з подіями під Перемишлем австро-німецькі війська продовжували переможний хід. З Карпат в напрямі Стрий-Станіславів наступала південна німецька армія генерала Лізінгена, а в на прямку Станіславів-Заліщики австрійська армія Пфлянцера-Балтіна. Метою обидвох армій було осяг нення лінії Дністра. ЗО травня армія Лізінгена здобула Стрий, загрожуючи російській обороні Львова з півдня. Далі вона просунулася вперед між Станіславовом і Стриєм і зупинилася над Дністром коло Журавна, Жидачева і Миколаєва. В першій половині червня армія Пфлянцера-Балтіна прогнала росіян з південного боку Дністра, за йняла Станіславів, Нижнів і Заліщики та стала над Дністром. Таким чином, поставлену перед двома арміями мету було виконано [2,с.25].

науковий збірник

151

Армія Макензена після кількаденної перерви розпочала 12 червня новий штурм російських позицій на східному березі Сяну від Любачева до Мостиськ, прорвала три лінії оборони О.Брусілова і змусила відійти його війська в сторону Городка і Янова та стала в 28 кілометрах від Львова [2,с.25]. Щоб втримати столицю Галичини, Ставка 19 червня видала наказ про, відхід всіх залишених час тин зі Сандомира до Рави Руської. Однак виконати цей наказ стало неможливим, тому, що дорога на Раву в той час вже знаходилася в руках противника. О. Брусілову доручено оборону Львова на лінії його передмість і одночасно провести евакуацію російських цивільних властей. Наступного дня бої велися на підходах до міста, і врешті вночі 22 червня 6-й австро-угорський корпус Арца прорвав російську оборону під Львовом коло Дорнфельда і Куликова [4]. 22 червня 1915 р. о 7-й годині зранку два корпуси (віденський і будапештський) 2-ої армії австроугорської армії зайняли околиці Львова - Рясну Руську, Скнилів, Брюховичі та Лису Гору, а о 14-й годині до центру міста під овації тисяч львів’ян урочисто виїхав генерал Е. Бем-Ермолі. Звістка про звільнення Львова від російських військ блискавично розійшлася по всіх краях Надду найської монархії, але особливі урочистості з, цієї нагоди відбулися у Кракові. В Росії з упадком Льво ва запанував ще гнітючіший настрій, ніж після залишення Перемишля. Російські газети вказували на “велике політичне значення втрати Львова; зазначали, що "опущення Львова становить невдачу, старатися затушувати котру було б нерозумно”, наголошували, що “очистити Галичину на 11-му міся ці війни, віддати Львів, у котрому вже встановлено російське генерал-губернаторство, знову уступити австрійцям провінції, які у свідомості росіян вже міцно навіки возз’єднані з Росією, психологічно зда валося надто тяжким випробуванням” [3,с.12-13]. Поразка, нанесена російським військам в результаті Горлицького прориву, була дуже великою. За два місяці боїв війська Південно-Західного фронту залишили значну територію Галичини (зупинилися на рубежі Холм - Володилшр-Волинський - Броди -Бучач), зазнали великих втрат - 500 тис. чоловік і 344 гармати. Це по-суті загрожувало самому існуванню російської збройної сили [9.С.287]. Згідно останніх даних сучасних дослідників Центральні держави у травні-червні 1915 р. захопили в полон 1505 російських офіцерів, 520136 солдатів, 365 гармат і 1060 кулеметів [7,с.38]. Зазначимо, що й армії Центральних держав Горлицька операція аж ніяк не стала “тріумфальним маршем”. Згідно німецьких даних лише 11-а армія А.Макензена втратила вбитими, пораненими і по лоненими 90 тисяч чоловік з початкового складу 136 тисяч [12,с.413]. Горлицький прорив звів нанівець усі попередні успіхи російської армії, показав серйозні помилки командування, засвідчив слабку підготовленість військ, а також проблеми з боєприпасами, зброєю, усім необхідним для ведення тривалої війни. Цією поразкою було надломлено бойовий дух російсько го війська. Джерела і література 1. 2. 3. 4. 5.

ВІстник Союза визволення України (далі - Вістник). -Відень, 1915. - №19-20. Вісник.-1915.-№ 21-22. Вісник.-1915.-№ 27-28. Діло.-1915. З лип. Сборник документов мировой империалистической войньї на русском фронте (1914-1917 гг.). Горлицкая операция.-М.,1941. 6. Голубець М. Перемишль. - Львів, 1995. 7. Заполовський В. Вплив Горлицької операції на активізацію болових дії на фронтах Східної Галичини та Буковини (травеньчервень 1915 р.).// Перша світова війна: історичні долі народів Центральної та Східної Європи. Матеріали міжнародної на укової конференції присвяченої 80-річчю Буковинського народного віча (Чернівці, 22-24 вересня 1998 p.). - Чернівці, 2000. 8. История Первой мировой войньї 1914-1918. В двух томах. T.2. - М.,1975. 9. Керсновский А.А. История русской армии. В четьірех томах. T.3 (1881-1915 гг.). М.,1994. 10. Ріпецький С. Українське січове стрілецтво. - Львів,1995. 11. Строков А.А. Вооруженньїе сильї и военное искусство в Первой мировой войне. - М.,1974. 12. Шамбаров В. За веру, царя и Отечество! - М.,2003. 13. Bator I. Wojna Galicyjska. - Krakow, 2008. 14. D^browski I. Wielka wojna 1914-1918. - Warszawa, 1937. 15. Zgomiak M. 1914-1918. Studia I skice z dziejow I Wojny swiatowej. - Krakow, 1987. 16. Klimecki M. Gorfice 1915.-Warszawa, 1991.

152

науковий збірник

Лілія ПИТЛЬОВАНА (Львів)

ІНФОРМАЦІЙНО-ПСИХОЛОГІЧНЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ РОСІЙСЬКОЇ ВОЄННОЇ КАМПАНІЇ В ГАЛИЧИНІ ПІЛ ЧАС ПЕРШОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ Перша світова війна стала періодом активного використання державними й урядовими структурами засобів масової інформації в ході підготовки та проведення бойових дій, для здійснення впливу як на населення власних країн, так і захоплених територій. Про вплив засобів масової інформації на свідомість суспільства можна говорити з часу початку книго друкування загалом. Причому такі впливи варто розглядати в контексті причинно-наслідкових зв’язків, де причиною виступає пропагована інформація, а наслідком - зміни на рівні сприйняття ситуації та оцінки історичних фактів індивідом. Основне завдання пропагандистської машини кожної з країн-учасниць Першої світової війни полягало у переконання власного народу у виправданості своїх зовнішньополітичних акції, а з другого боку - тво рення так званої „п’ятої колони” всередині табору супротивника і в особі третьої сторони. Такою в період 1914-1916 pp. для Росії виступали країни Антанти. Слід враховувати, що у досліджуваний період арсенал засобів впливу на громадську думку був далекий від сучасного і саме друковане слово було найпоширенішим і найдоступнішим його інструментом. Загаль новизнаним фактом є те, що саме преса зробила суспільний клімат країн Європи першої третини XX ст. прихильним до світової війни загалом. У ході війни уряди більшості воюючих країн (Німеччина лише в 1918 р.) дійшли до висновку про необхідність створення спеціального апарата для ведення пропаганди на вій ська й цивільне населення супротивника, а також для впливу на громадську думку в нейтральних країнах. Відтоді подібні органи існують у всіх великих арміях світу [12, С.138.]. Дешевизна масової друкованої продукції робила її незамінним елементом державної пропаганди. Чис ленні газети, журнали, брошури, плакати до початку XX століття стали невід’ємним і достатньо розпо всюдженим і доступним елементом повсякденного життя всіх економічно розвинутих країн світу. Якщо у Великій Британії у 1850 р. кількість примірників газет на душу населення складала шість, то у 1920 -182. Щорічні продажі зросли з 85 млн. у 1851 р. до більш як 5 млрд. у 1920 р. [22, р. 8-9]. Тому використання преси у воєнних цілях виявилося неминучим і логічним. Можливості тієї або іншої держави вести психологічну війну прямо залежали від рівня розвитку його інформаційно-пропагандистської машини. Військові теоретики того часу майже одностайно визнали за пропагандою право стояти в одному ряді з іншими складовими частинами військового мистецтва. Один з них, англієць П.Г. Уорбертон заявив що, на його думку, починати пропагандистський вплив на населення країни - потенційного супротивника треба задовго до оголошення війни, а підготовку кадрів військових пропагандистів треба вести під видом фахівців з реклами й газетних кореспондентів [12, с.141]. Засобами пропаганди рівною мірою виступали як офіційна преса, так і суспільно-політична, науковопопулярна, художня література. „Жовта преса” чи не більшою мірою, ніж офіційна, може зміни ставлення громадськості до тієї чи іншої події. Цікавим є приклад впливу публікацій у газетах В. Хьорста на ставлення американської громадськості до війни США з Іспанією 1898 року [9, с. 46-47; 22, р. 15-17]. Довготермінові (стратегічні) завдання інформаційної експансії передбачали поширення на міжнародній арені поглядів, що відповідають інтересам своєї держави і її союзників; внесення розколу в коаліцію во роже налаштованих держав; заохочення сумнівів у правильності зовнішньої й внутрішньої політики країни - потенційного супротивника; критику духовних і військових ідеалів політичного керівництва й популярних лідерів держави-супротивника; розпалювання політичної, національної і релігійної ворожнечі між різними групами населення; мобілізацію громадян своєї держави на беззастережну підтримку майбутніх дій влас них збройних сил [12, с. 27-28].

науковий збірник

153

Особливістю використання преси як засобу інформаційного та психологічного впливу був високий ступінь довіри до неї населення, трактування її як достовірного й авторитетного джерела. Хоча ре дактори газет несли велику відповідальність за надійність джерел інформації, але написання новин про війну, про території, де панує хаос, справа не з легких, тому часто західні газети у Гельсінгфорсі, Стокгольмі, Женеві, Парижі, Лондоні і Нью-Йорку віддавали створення їх „у руки цензорів і пропа гандистів. і протягом довгого часу їх ніхто не перевіряв” [13, с. 329]. У випадку розповідей про те, що відбувалося в Галичині воєнних років, таку перевірку було досить важко здійснити. Тут також слід враховувати факт довіри медіа до урядових джерел інформації. Європейські та американські газети, як правило передруковували повідомлення на воєнну тематику з найавторитетніших видань, що ко ристувалися джерелами, близьких до урядових. Тому дуже часто висвітлення ситуації відбувалося дуже однобічно, а іноді і тенденційно. Використання засобів масової інформації передбачало надання їм особливої політико-ідеологічна значимості. Впливаючи на суспільну свідомість загалом і на індивідуальну зокрема, вони здатні сприяти консолідації й ідентифікації людей, співвіднесеності з певними соціальними, політичними цінностями, культурними зразками. З іншого боку, такі властивості ЗМІ надають їм і маніпулятивного потенціалу. Російська воєнна кампанія в Галичині також супроводжувалася рядом заходів, спрямованих на забезпечення сприятливих обставин її реалізації. У російській пресі серпня-вересня 1914 р. чітко простежувалися дві ключові теми: Росія як визволителька пригнобленого народу; радість із приводу завершення формування російської території; у приєднанні нових земель на Заході вбачалося від родження політичного значення Роси серед європейських держав, необхідність якого досить гостро відчувалася після поразки в російсько-японській війні [З, С.58]. Простежуючи висвітлення ходу воєнних дій початкового періоду організації окупаційної влади в Галичині, спроб забезпечення лояльності місцевого населення, можна констатувати, що російською стороною був використаний широкий арсенал можливостей маніпулювання інформацією, поданою у пресі та іншій друко ваній продукції. Це свідчило про розуміння того, що інформаційно-психологічна війна є тим фактором, що може помітно змінити спрямованість геополітичних процесів і привести до зсуву геополітичних центрів при тягання національних інтересів [16, с. 314]. А першочерговим завданням російської окупаційної адміністра ції було добитися переорієнтації симпатій населення, особливо українського, з Австро-Угорщини до Росії. Маніпулювання пов’язане із цілеспрямованим перекручуванням інформації. При цьому особливу роль відіграє не лише її зміст, а й структурування, зміна статусу, створення інформаційних схем. Як вказував американський психолог німецького походження Макс Вертхаймер, пропаганда прагне перешкодити людям мислити і діяти як особам, що володіють правами; вона маніпулює забобонами і емоціями, аби нав’язати аудиторії волю пропагандиста [2, с. 182]. Хоча у своїх спогадах генерал-майора Б.В.Геруа, який 1914 р. виконував обов’язки начальника від ділу цензури Штабу Південно-Західного фронту, вказує, що був розчарований таким призначенням, бо вважав, що цей відділ за своєю значимістю знаходиться на протилежному полюсі, порівняно з оперативним, однак не слід применшувати реальний внесок такого виду структур у забезпечення внутрішньої безпеки власних військ і цивільного населення підконтрольних територій. У обов’язки відділу входив перегляд місцевої та закордонної преси, робити звіти і підбірки з них, мати справу з кореспондентами і іноземними воєнними агентами. Відділ також почав випускати газету .Армійський вісник”, що мав на меті підтримувати бойовий дух армії, її зв’язки з тилом, орієнтувати читачів у за гальній політичній та воєнній обстановці [7, с.7-9]. Складовою частино інформаційно-психологічних операцій у Галицькому генерал-губернаторстві була організація системи внутрішньої і зовнішньої безпеки. Професор Російських та східноєвропей ських студій Колумбійського університету Марк фон Хаген наголошує на шпигуноманії, яка охопила як Російську імперію передвоєнного часу, так і російську окупаційну владу в Галичині, особливо на початковому періоді її існування [23, р. 28-29]. Причому найчастіше у шпигунстві і потенційній зраді

154

науковий збірник

підозрювалися євреї і німці. За свідченнями сучасників, Львів був охоплений цілою мережею жандар мів, шпигунів, інформаторів і таємних детективів, часто ними були і жінки [26, s. 40]. Російська преса, прагнучи чинити прихований вплив на населення, вдавалася до спрямованого створенню міфів, використанню техніки “наївної щирості". Найвизначнішим з них був міф про споконвічну приналежність Галичини до Російської імперії. При чому творення його відбувалося на найвищому рівні. Зі вступом царського війська до Львова верховний головнокомандувач, великий князь Микола Миколайович, видав маніфест, у якому патетично проголошував: „Терпляче, із християнською сми ренністю, впродовж століть гнітився Російський народ під іноземним ярмом, але ні лестощами, ні гонінням не можна було зломити в ньому сподівань до свободи... Хай не буде більше уярмленої Русі. Надбання Володимира Святого, земля Ярослава Осмомисла, Князів Данила й Романа, скинувши ярмо, хай водрузить прапор єдиної, великої, нероздільної Росії. Хай звершиться Промисел Божий, що благословив справу великих збирачів землі руської. Хай допоможе Господь Царственому своєму Помазанцеві Імператорові Миколі Олександровичу Всія Росії завершити справу великого князя Івана Калити. А ти, багатостраждальна братня Русе, встань на стрітення російської раті” [18]. Документ засвідчує ту важливість, що надавалася царською владою, Східній Галичині. Розуміючи, що „це не виключно спір за пограничну територію, але також... за країну, яка з огляду на свій наці ональний характер і тенденції національного розвитку з одного боку, та на характер внутрішньої та зовнішньої політики обох держав, - з другого, - має для них особливе значення”. [14, с.4-5]. Апеляція в документі до необхідності відновлення історичної справедливості, була покликана про будити як в населення Росії, так і в населення Східної Галичини почуття спільності долі. А пафос виступу мав вчинити якомога більший емоційний вплив. Інформаційний тиск на окупованих територіях був також пов’язаний з активним застосуванням під міни термінів і понять. При наголошенні на правомірності входження галицьких земель до складу Російської імперії одним з ключових аргументів було твердження про те, що переважаючу більшість їх населення складають „русские", а, отже, Галичина є „истинно русским” краєм. Вже у перші дні свого перебування на посаді Воєнного генерал-губернатора Галичини граф Г.А. Бобринський заявив: „Я розглядаю Львів і Східну Галичину справжнім початком Великої Росії... Перебудова здійснювати меться на російських ідеалах...” [Цит. за: 28, р. 81]. Російські видання та переважна більшість москвофільських публікацій наполягали на тлумаченні слова „русин”, „русинський” як „росіянин”, „російський”, а української мови - як особливої говірки ро сійської [15; 19, с. 66-69]. Засоби російської пропаганди, розуміючи, що Галичина є осередком українського національного відродження, усвідомлювали небезпеку поширення його ідей на територію лівобережної України, тим більше, що галицькі українці користувалися в Австро-Угорщині значно більшими правами і свобода ми, ніж українці, що проживали у складі царської імперії. Як писав російський історик і політичний діяч П.М. Мілюков, „ корінь зла українського питання... лежить саме в Галичині; і сьогодні, після завоюван ня зброєю - зло це висмикується з коренем” [Цит. за: 4]. Таким чином, українське питання на окупованих територіях вирішувалося дуже просто: базовою була теза про те, що українців як етносу не існує. Головною складовою всіх інформаційних потоків стає трактування українського народу не більше, як вигадки німецької науки і політики, покликаної роз’єднати великий російський народ. Населення Галичини, що було налякане і збентежене фактом встановлення російської окупації, особливо потребувало достовірної інформації про воєнне і політичне становище краю, тому будь-яка друкована продукція була затребуваною і популярною. Загалом рівень залежності громадян від впли ву масової пропаганди тісно пов’язаний як із стабільністю або нестабільністю суспільства, так і з тим

науковий збірник

155

ступенем соціальної важливості, який вони приділяють друкованій продукції як джерелу інформації. Вплив засобів масової інформації на людей може здійснюватися і опосередковано: конкретні люди, що вважаються лідерами громадської думки, отримують з преси інформацію, а вже потім шляхом міжособистісного спілкування передають її іншим членам суспільства [9, с. 29,274]. Царська пропагандистська машина дуже добре розуміла необхідність залучення до своєї роботи не лише офіційних джерел, а й спеціалістів у галузі суспільних наук, університетської професури, журна лістів, літераторів. їхні науково-теоретичні розробки пропагованих ідей відігравали одну з ключових ролей у донесенні необхідної інформації до широких мас [24, р.4-5]. Зокрема, російський історик-славіст М.В. Ястрєбов дуже детально обґрунтовував необхідність роз’єднання Галіції на західну і східну частини з обов’язковим включенням останньої до складу імперської Росії [21]. З метою полегшення інтеграції окупованих територій до складу імперії на державному рівні були здій снені цільові розробки і дослідження політико-правового становища Галичини у складі Австро-Угорщини. Причому, згідно всіх правил інформаційної війни, устрій останньої нещадно критикувався [20]. Цікаво, що пропаганда стосувалася не лише політичних, етнічних, релігійних питань. Ознайомлен ня росіян з культурними цінностями Галичини, особливо Львова, також посідало своє місце у загаль ному інформаційному потоці. Особливо цікавою була робота, написана відомим російським мисте цтвознавцем і бібліофілом В.А. Верещагіним. Незважаючи на свою пізнавальну і художню цінність, книга вже на самому початку містить чітку вказівку автора на те, що пишеться вона з метою пояснити історичну значимість „нашої нової окраїни” [6, с. 7]. Окупація 1914 р. послужила потужним поштовхом для вільного розвитку антиукраїнської політики серед російських націоналістів [4]. Російська публіцистика досліджуваного періоду залюбки користу валася таким випробуваним методом маніпуляції інформацію, як „приклеювання або навішування ярликів”. Даний прийом полягає у виборі образливих епітетів, метафор, назв, імен для позначення, іменування людини, організації, ідеї, будь-якого соціального явища. Ці „ярлики” викликають емоційно негативне ставлення оточуючих, асоціюються в них з низькими (безчесними і соціально несхвалюваними) вчинками (поведінкою) і, таким чином, використовуються для того, щоби знеславити особис тість, ідеї, соціальну групу, державу в очах аудиторії [8]. Інший прийом полягав у „ демонізації ” лідера протилежної сторони [29, р. 292-295]. Виставлення країн Троїстого союзу в якнайгіршому для них світлі як в очах світової громадськості, так і власного на селення, мало важливе значення для створення негативного іміджу Німеччини та Австро-Угорщини. Особливий відгук така пропаганда знайшла в прихильників москвофільського руху, які прагнули тісні ших зв’язків з Росією, російською православною церквою. Галицький москвофіл Дмитро Вергун, який задовго до досліджуваного періоду виїхав до Росії і пра цював у слов’янському відділі газети „Новое время” (Санкт-Петербург), 1915 року у брошурі „Що таке Галіція?” висуває звинувачень Австро-Угорщині і Німеччині, які нібито вбачали в Галичині лише плац дарм для нападу на Росію, спромігшись створити там кадри двох П ємонтів: ягелллонсько-польського та українського. Причому кадрами цими були, на його думку, в основному, політикани і збиті з пантелику хлопчиська (очевидно, малися на увазі Січові стрільці), які повірили, що при сприянні „АвстроНімеччини”, можна буде створити Україну „від Карпат до Кавказу” і Польщу „від моря до моря”. Але лише нова російська влада зможе допомогти справдитися споконвічним прагненням цих територій з’єднатися в лоні єдиної матері-Росії [5, с. 64]. Публіцисти і науковці твердили, що з боку Австрії „російське” населення Галичини зазнавало „нечуваних гонінь” [1, с.27-28]. Подібний прийом протиставлення „свій” - „чужий” і одночасно демонізації ворога простежуємо в професора П.Є. Казанського, дослідника ідеології самодержавства як давньої історичної традиції ро сійського народу. „ Величний спокій панує в Росії. Усі сповнені свідомості нашої народної правоти. Усюди - непохитна впевненість в остаточній перемозі російської зброї. Незламною стіною став росій

156

науковий збірник

ський народ на кордонах держави, згуртувався навколо священного престолу свого великодушного Государя; об’єдналися всі, забувши взаємні суперечки, і рахунки, і домагання. В Росії тепер - одна душа, одна воля, одна робота над подолання ворога”. Цілком іншими словами описує вчений стан справ іншої сторони: „П’яні і розпусні полчища Вільгельма і цього старця Франца-Йосифа, котрому слід було б думати про загробне життя, замість проливати кров людську, грабують, вбивають мирних жителів, навіть своїх співгромадян, ґвалтують і піддають надлюдським тортурам жінок і малолітніх дітей, знищуючи міста і селища, спустошуючи цілі країни...” [11, с.3-4]. Важливою складовою інформаційно-психологічної обробки населення з боку окупаційних властей була пропаганда панславізму і православ’я. Ще до війни на одному із засідань Галицько-Руського благодійного товариства у Санкт-Петербурзі архієпископ Волинський Антоній (Храповицький) у своїй промові вигукнув: “Ми не маємо права відмовлятися від рідних братів.., а повинні голосно на весь світ вигукнути: „Брати-галичани, ми чуємо ваші стогони, і готуйтеся до часу розплати” [Цит. за: 17, с. 135136]. А у Галицькому генерал-губернаторстві провідником політики навернення до православ’я став його наступник Євлогій (Георгіївський). . Причому, приналежність більшості українського населення до греко-католицької церкви, розгля далася скоріше як сприятливий фактор. Саме „східний обряд” давав сподівання російській владі на можливість залучення вірних до православ’я. У російській пропаганді навіть не було чіткої прив’язки між православним віросповіданням та при належністю до „російської” національності. Д. Вергун пропонував такі критерії для визначення націо нальності у Галичині: православ’я; східний обряд греко-католицької церкви; місцева говірка російської мови у населення римо-католицької церкви. Такий широкий діапазон ідентифікаторів, за словами самого автора, цілком дозволить без особливих застережень вважати росіянами і жителів тих сіл на захід від річки Сян, в яких розмовляють вже польською, але моляться ще російською, і діатинників” Східної Галичини, закарпатські села, які приписують до словаків і до угорців [5, с.11]. Продовжуючи свої історично-філологічні дослідження, Д. Вергун закликає бачити чітку різницю між географічними частинами краю. Галіція - це „австрійське місиво із стародавньої Червоної Русі і краківської Малої Польщі”, тому західна частина і є власне Галіцією, а східну слід називати Галичиною [5, с.53 ]. Особливо активною була пропаганда православ’я в москвофільському тижневику „Голос народу” (1909 -1914) і щоденній газеті „Прикарпатська Русь” (1909-1915) [25]. Діяльність згаданого ГалицькоРуського благодійного товариства, особливо бурхлива в період головування В.О. Бобринського, бра та генерал-губернатора, теж була елементом здійснення психологічного тиску на населення і мала як антиукраїнофільський, так і антипольський характер. Необхідно також наголосити, що у дружньому хорі пропагандистів приєднання Східної Галичини до Російської імперії час від час звучали голоси тих політиків, які застерігали владу від таких намірів. У своїй брошурі український політичний діяч і журналіст Володимир Степанківський наводить фраг менти секретної доповіді 1900 р. царю воєнного міністра генерала О.М. Куропаткіна. Останній вказу вав, що за австрійського уряду Галичина перетворилася на прекрасно захищений табір, який до того ж має важливі в стратегічному плані природні кордони. Але якщо сімдесят років тому приєднання цього краю до Російської імперії безумовно зміцнило б її, то тепер слід замислитися, чи достатньо в неї сили, щоби здійснити таку анексію. Чи не стане Галичина найслабшою ланкою і джерелом по стійного неспокою для Росії? Генерал наголошував, що Галичина зовсім не прагне стати частиною Роси. Адже, як і інші слов’янські народи Австро-Угорщини, що з кожним роком розширюють межі своїх цивільних і громадянських прав, які з часом зрівняються з німецькими і угорськими, Галичина реально не потребує російської допомоги. Куропаткін зауважував, що галичани вважають, що стоять на ви щому щаблі економічного і політичного розвитку, ніж їхні російські сусіди, отож приєднання до Росії розглядали б як крок назад [27, р. 11-12]. Попередження про небезпеку анексії Галичини прозвучало і у відомій „Записці” депутата Держдуми

науковий збірник

157

П.М. Дурново Миколі II (лютий 1914 p.). „ Нам явно невигідно, в ім’я ідеї національного сентименталіз му, приєднувати до нашої батьківщини область, що втратила з нею будь-який живий зв’язок. Адже на незначну жменю російських за духом галичан, скільки ми отримаємо поляків, євреїв, українізованих уніатів? Так званий український або мазепинський рух зараз не страшний у нас, але не слід давати йому розростатися, збільшуючи число неспокійних українських елементів, тому що в цьому русі без сумнівний зародок украй небезпечного малоросійського сепаратизму, який при сприятливих умовах здатен досягнути цілком несподіваних розмірів” [10]. Однак найвище керівництво царської Росії не вважало за потрібне дослухатися до подібних засте режень і попереджень. Підсумовуючи, можемо констатувати, що інформаційно-психологічне забезпечення російської во єнної кампанії періоду Першої світової війни своїм інструментом мало добре налаштовану пропаган дистську машину, яка користуючись засобами масової інформації, передовсім, пресою, нав’язувала як власному, так і населенню Східної Галичини, а також світовій спільноті, ідеї про історичну спра ведливість входження краю до Російської імперії. Маніпулювання інформацією з метою створення сприятливого ставлення громадської думки, забезпечення лояльності населення до окупаційної вла ди Галицького генерал-губернаторства, а також підтримання бойового духу російської армії, було важливою частиною реалізовуваних інформаційно-психологічних операції. Джерела і література 1. Аристов Ф.Ф. Карпаторусские писатели: Исследования по неизданньїм источникам: в 3 т-х. T. 1. M.: Издание Галицко-Русского общества в Петрограде, 1916.304 с. 2. Аронсон 3., Пратканис 3. Р. Зпоха пропагандьі: Механизмьі убеждения, повседневное использование и злоупотребление. СПб.: Прайм-Еврознак, 2003.384 с. 3. Бахтурина А.Ю. Политика Российской Империи в Восточной Галиции в годьі Первой мировой войньї. M: „АИРОXX”, 2000.264 с. 4. Брейяр С. Партия кадетов и украинский вопрос (1905-1917) http://www.hist.msu.ru/Labs/UkrBel/brejar.htm 5. Вергун Д. Что такое Галиция? Петроград: Типография А.С. Суворина, 1915.64 с. 6. Верещагин B.A. Старьій Львов. Петроград: Типография „Сириус”,1915.138 с. 7. Геруа Б.В.Воспоминания о моей жизни: в 2 т-х. Том 2. Париж: Военно-Историческое Издательство „Танаис”, 1970.218 с. 8. Грачев Г., Мельник И. Манипулирование личностью: Организация, способьі и технологии информационно - психологического воздействия M.: Алгоритм, 2002.284 с. І http://www.philosophy.ru/iphras/library/manipul.html 9. Дженнингз Б., Томпсон С. Основьі воздействия СМИ: Пер. с англ. M.: Издательский дом „Вильяме”, 2004. 432 с. 10. Записка Дурново. Февраль 1914II Красная новь. 1922. N 6. / http://on-island.net/History/Durnovo.htm 11. Казанський П.Е. Присоединение Галичиньї, Буковиньї и Угорской Руси. Речь в публичном собрании Одесского отделения Галицко-Русского благотворительного общества 5 октября 1914 г. Одесса: Типография еперхиального дома, 1914.16 с. 12. Крьісько В. Г. Секретьі психологической войньї (цели, задачи, методьі, формьі, опьіт). Минск: „Харвест”, 1999.181 с. 13. Липпман У. Общественное мнение: Пер. с англ. M: Институт Фонда „Общественное мнение”, 2004.384 с. 14. Лозинський M. Галичина в життю України. Відень: „Союз визволення України”, 1916.60 с. 15. Марков Д. А. Русская и украинская идея в Австрии. 1915 г. І http://www.ukrstor.com/markov.html 16.Манойло A.B. Государственная информационная политика в особьіх условиях: M.: МИФИ, 2003.388 с. 17. Пашаева Н.М. Очерки истории русского движения в Галичине XIX - XX вв. М.: Гос. публ. ист. б-ка России, 2001.201 с. 18. „Русскому народу!” Воззвание Великого князя Николая Николаевича, Верховного Главнокомандующего. 5 авгус та 1914 г. І http://august-1914.rU/ist_1914/1.html 19. Свистун П. Що то єсть украинофильство? Львов: Типография Ставропигийского института, 1912.136 с. 20.Хейфиц Ю.Я. Галиция. Политическое, административное и судебное устройство. Петроград: Сенатская типо графия, 1915.63 с. 21.Ястребов H.B. Галиция накануне великой войньї 19141 года. Петроград: Типография А.З. Коллинс, 1915.146 с. 22. Gorman L., McLean D. Media and society in the twentieth century: a historical introduction. Malden, Oxford: Blackwell Pb. Ltd., 2002.296 Pp. 23. Hagen M. von. War in a European borderland: occupations and occupation plans in Galicia and Ukraine, 1914-1918. Seattle: Herbert J. Ellison Center for Russian, East European, and Central Asian Studies, University of Washington: University of Washington Press, 2007.122 Pp. 24. Paisley W. Public communication campaigns: The American experience I Public communication campaigns / Ed. by R.E. Rice &C.K. Atkin. Thousand Oaks, CA: Sage Pulications, 2001.428 Pp. 25. Petczynski E. Prawostawie w Galicyi swietle prasy ruskiej we Lwowiw z czasbw inwazyi 1914-15 r. Lwow: H. Altenberg, G. Seyfarth, E. Wende і Ska, 1918.38 S. 26. Przysiecki F. Rza dy rosyjskie w Galicyi wschodniej. Piotrkow: Wydawn. “Wiadomosci Polskich”, 1915. 74 S. 27. Stepankowsky. The Russian plot to seize Galicia (Austrian Ruthenia). Jersey City, N.J.: The Ukrainian National Council, 1915.28 Pp. 28. Ukraine’s claim to freedom; an appeal for justice on behalf of thirty-five millions. New York: The Ukrainian national association and The Ruthenian national union, 1915.90 Pp. 29. Young P., Jesser P. The media and the military. From the Crimea to Desert Strike. - Basingstoke: Macmillan, 1997.391 Pp.

158

науковий збірник

Петро ЧЕРНЕГА, Тетяна ШАХРАЙ (Київ)

ВНЕСОК ВОЛИНСЬКОГО МАГНАТА Ф. Ф. ТЕРЕШЕНКА У РОЗВИТОК ВІТЧИЗНЯНОЇ А В ІА ІІІЇ У РОКИ ПЕРШОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ Звернення сучасних дослідників до проблематики Першої світової війни набуває нині особливої ак туальності. Цей відносно короткий у хронологічному відношенні період насичений різноманітними подіями і явищами у військовому, політичному, соціально-економічному і духовно-культурному житті України. На основі суспільного досвіду останього десятиріччя минулого століття та перших років тре тього тисячоліття переосмислюються традиційні теми історичних досліджень, що вимагають більш фунтовного вивчення, науково виражених підходів та об’єктивних оцінок, і досліджуються нові, обі йдені увагою радянської історіографії. Серед них, зокрема, тема, щодо ролі Федора Федоровича Терещенка у розвиток вітчизняної авіації у роки Першої світової війни. Слід зазначити, що будь-яких фунтовних розробок з обраної теми в радянській та сучасній вітчизня ній історичній науці немає. Радянські дослідники значну увагу приділяли діяльності низки організацій, акцентуючи увагу на їх значенні як органів політичної консолідації буржуазії і ліберальних поміщиків з метою захоплення влади у лютому-березні 1917 p., у формуванні Тимчасового уряду та підготовці встановлення військової диктатури напередодні більшовицького перевороту [1]. У 90-х pp. XX ст. піс ля розпаду СРСР, коли було знято ідеологічні шори радянської історіофафії, з’являються праці з про блем фомадянської опіки постраждалих військовослужбовців і цивільного населення в умовах війни [2]. Серед сучасних досліджень приділено певну увагу участі громадськості у справі опіки біженців і виселенців, напрямкам благодійної діяльності на Україні тощо [3]. Культурній та меценатській діяльності Терещенків присвячена монофафія В. Ковалінського [4]. Проте, спеціальних праць, предмет досліджен ня яких є внесок Ф.Терещенка у розвиток вітчизняної авіації у роки Першої світової війни, в українській історіографії досі немає. У роки війни з усією очевидністю проявилася економічна та політична слабкість самодержавного уряду, його нездатність до сучасної організації військового господарства. Реакцією суспільства на такий стан справ стало формування та активізація громадських сил і рухів, їх здатність до самовряду вання, участі у благодійній діяльності. Яскравим тому прикладом є діяльність Ф. Терещенко у галузі вітчизняної авіації. Його авіаційну історію, напевно, можна розпочати з серпня 1907 р. - вступу до Київського політехнічного інституту імператора Олександра II [5, арк. 4-4зв.]. Вибір навчального за кладу не був випадковим. У політехнічному інституті з 1905 р. діяв гурток повітроплавання; який очо лював учень М. Жуковського професор механіки М. Делоне. У листопаді 1909 р. гурток перетворився у Київське повітроплавальне товариство. Ф. Терещенко став одним із його лідерів. Проте, на жаль, Федір Федорович не закінчив навчання. У січні 1912 р. його було відраховано з інституту [4, с. 212]. У співпраці з талановитим авіатором Володимиром Григор’євим Ф. Терещенко навесні 1909 р. ор ганізував власну аеропланову майстерню, яка знаходилася у маєтку “Червонне" Житомирського по віту Волинської губернії. Через рік у майстерні нараховувалось аеропланів, монопланів, двигунів та інших деталей до них на суму близько 12 тис. крб. Неподалік від цукрового заводу був розміщений і аеродром, побудований на власні кошти Ф. Терещенка [6, арк 1-5]. У майстерні працювало 25 чоловік, з них 18 робітників і 7 службовців. Серед них відомі, талановиті люди: конструктор С. Зембинський, інженер В. Горден, студенти КПІ Лебедєв і Іоффе, запрошений з-за кордону пілотА. Пішоф. Річна заробітна плата робітників становила 5942 крб. 72 коп., а службов ців -16519 крб. Загалом утримання робітників і службовців обходилось Ф. Терещенку у 109 тис. крб., 22 коп. щорічно [7, арк. 1 зв.; 4, с. 252]. У 1910 -1915 pp. Волинський дворянин вклав безпосередньо

науковий збірник

159

у розвиток виробництва близько 150 тис. крб. Для службовців, конструкторів й авіаторів він побудував у маєтку будинок та інші побутові приміщення, витративши на це 720 тис. крб. [7, арк. 2-4]. Перший літальний апарат був виписаний з Франції у травні 1909 р. Поштовхом до створення ае роплану власної системи стала пропозиція М. Жуковського Ф. Терещенку взяти участь у повітропла вальній виставці у Москві. Останній вирішив побудувати аероплан власної конструкції. До 25 грудня 1909 р. був готовий літак Терещенка по типу монопланів Л. Блеріо. Також до виставки видали альбом фотографій і креслень, які відбивали особливості його конструкції. Ф. Терещенко вчився авіаторській справі в Л. Блеріо у Франції. Іспит на звання пілота-авіатора ним був складений 2 серпня 1910 р. До складу комісії входили секретар Київського товариства повітроплавання В. Мержанов і капітан генерального штабу російської армії Н. Семенов. У протоколі комісії вказано:"... дво рянин Ф. Терещенко вчився пілотажу самостійно на власному аеродромі у маєтку Червонне. Самостійно здійснив 20 польотів протягом квітня 1910 р.” [8, арк. 1-2] Так, у Києві з’явився перший дипломований пілот. Після успіху на виставці у Москві молодий конструктор створив у 1910 р. пристрій для з’єднання дерев’яних частин аероплану, що був запатентований на ім’я Ф. Терещенка. Так з’явилась нова мо дель - "Терещенко-2”. При побудові цих аеропланів авіатор ставив собі за мету досягти найбільшої міцності за найменшої ваги. У серпні 1911 р. він разом з іншими молодими авіаторами брав участь у “Київському авіаційному тижні”, демонструючи свій літак “Терещенко-3”. Наступної весни побудував нову модель - моноплан з м’якими крилами і сорокасильним двигуном. Його п’ята модель важила лише 330 кг, мала довжину фюзеляжу 7,1 м при розмаху крил 10 м, піднімала на висоту до 2000 м і мо гла перенести вантаж до 150 кг. Перевага цієї моделі полягала ще й в системі самозапуску, яка дозво ляла авіатору підніматись у повітря без сторонньої допомоги. Випробування цієї машини здійснював директор Червонської майстерні А. Пишеф. Він зазначав, що маршрут Червонне-Городище-КагарликКиїв-Червонне протяжністю 500 верств пролетів без механіка. Цим польотом було покладено початок поширенню приватного туризму в Російській імперії на аеропланах Ф. Терещенка [9, арк. 1-2]. У жовтні 1912 р. Ф. Терещенко взяв участь в організації і фінансуванні Всеросійської торговельнопромислової і сільськогосподарської виставки у Києві. Одним із головних експонатів виставки став аероплан “Терещенко-5”. Крім нього, у павільйоні Червонської аеропланної майстерні демонструва лися пропелери, спеціальний віз для перевезення аеропланів, розроблений Ф. Терещенком і наметангар для літаків. Авторство конструктора було захищене патентом № 38690 Міністерства торгівлі і промисловості від 1 липня 1913 р. 31 січня 1914 р. Він отримав охоронне свідоцтво № 61829 на новий винахід - “гнучке крило”. Новизна і цінність винаходу полягала у тому, що “гнучке крило” змінюва ло кривизну і кут нахилу. Це мало велике значення для повітроплавання, і особливо - військового, оскільки давало можливість змінювати швидкість руху і маневреність аероплану у польоті [10, арк. 2]. У 1916 р. Федір Федорович зареєстрував ще два винаходи: аеропланне крило зі змінною кривизною поверхні і переносний пристрій для випробування дерева на гнучкість [11, арк. 24; 12, арк. 2-4 зв.]. З 1913 р. Ф.Терещенко починає будувати аероплани на замовлення військового міністерства. Ха рактерно, що Червонська майстерня випускала апарати не лише власної конструкції, а й системи “Фарман”, “Моран-Сольньє”. Вартість одного аероплана складала від 7 до 9 тис. крб. Він не просто копіював іноземні моделі, а й удосконалював їх, тому повітроплавальна частина Головного військовотехнічного управління генерального штабу присвоїла одній з таких моделей назву “Моран-Сольньє” “Парасоль” системи Терещенко [12, арк. 42; 11, арк. 27-28; 13, арк. 7-9 зв]. У березні 1913 р. Федір Федорович надіслав опис аероплану своєї системи у повітроплавальну частину Головного управління генштабу. У цьому ж місяці він отримав від генштабу замовлення на виготовлення аероплану на дві особи. Конструкторське бюро Червонської майстерні розробило мо дель аероплану системи “Терещенко” для одного пілота та командира. Вартість його становила 8500 крб. Аероплан був сконструйований таким чином, що пілот і командир сиділи один за одним, місце останнього було першим [12, арк. 17 зв. -18].

160

науковий збірник

З наближенням лінії фронту наприкінці 1914 р. майстерню довелося евакуювали із Червонного до Київа з наміром перетворити її на завод. Відтак, за період з листопада 1914 р. до серпня 1915 р. аеромайстерня Ф. Терещенка виготовила понад 25 аеропланів для російської армії системи “Фарман16”, “Фарман-22”, “Ньюпорт”, “Парасоль” і сотні комплектів запасних частин до них. Загальна сума замовлень становила 792633 крб. [14, арк. 4-4 зв.]. Але плани довелося змінити, тому що над Києвом нависла загроза окупації. У кінці серпня 1915 р. устаткування майстерні було відправлено до Москви. Завод розмістився на аеродромі на Ходинському полі і був приписаний до діючої армії. За роки Пер шої світової війни підприємство Ф. Терещенка зібрало і відремонтувало понад 250 літаків і 70 двигунів ЗО різних типів [4, с. 263-265]. У 1916 р. Ф. Терещенко продав завод акціонерному товариству “ДУКС”, яке представляло в Росії фірму Анрі Фармана. Але він не залишив авіацію і восени 1916 р. у майстерні Київського політехнічно го інституту спільно з В. Григор’євим виготовив нову конструкцію “Терещенко-7”. Випробування даної моделі пройшли успішно, і машина поступила на озброєння армії. Це був аероплан, де розміщались два пілоти, він розвивав швидкість до 150 км/год. Саме в цій моделі Ф. Терещенко найбільш повно втілив ідею зміни кута атаки несучої поверхнею. Крім того, ця модель виявилась більш міцною і менш небезпечною для пілота і пасажирів під час аварії. Це був останній апарат Ф. Терещенка [4, с. 265]. Відтак, загальновідома родина Терещенків зробила вагомий внесок не лише у розвиток економіки, створення картинних галерей та музеїв, що стали загальнонаціональним надбанням, підтримці тала новитої молоді й митців, будівництві православних храмів, а й у розвиток вітчизняної авіації, зокрема у будівництво монопланів і аеропланів нової конструкції. Так, Ф. Терещенко був конструктором 7 моделей аеропланів зовсім нової конструкції. Його винаходи мали важливе значення для вітчизняної авіації, осо бливо військової, оскільки давали можливість змінювати швидкість аероплану під час польоту. На жаль, в умовах військового часу він був змушений припинити свою конструкторську діяльність. Джерела і література 1. Ерошкин Н. П. История государственних учреждений дореволюционной России. - 3-є изд., перераб. И доп. - М., 1983. - 352 с.; Лотова Е. И. Земский союз и Союз городов в борьбе с зпидемиями в годьі первой мировой войньї (1914 -1918) II Очерки истории русской общественной медициньї: Сб. ст. / Под ред. П.И.Калью - М., 1965. С. 111-148.; Юрий М. Ф. Буржуазнеє воєнно- общественньїе организации в период Первой мировой войньї. 1914 -1918 гг. (ВЗС, ВСГ, Земгор, Центральний военно-промьішленньїй комитет). - М., 1990. - 358 с. 2. Иванова Ю. Н. Женщиньї в истории русской армии II Военно-исторический журнал. -1992. - №3. - С. 36-39; Кальянов А. Ю. Уникальньїй опьіт благотворительности II Военно-исторический журнал. - М., 1999. - №2. - С. 85-90; Форсова В. В. Общественное призрение военньїх и их семей в дооктябрьской России II Вестник РАН. -1996. Т.66. - №8. - С. 750-758. 3. Лазанська Т. І. Німці-виселенці українських губерній у роки Першої світової війни II Проблеми історії України XIX початку XX ст. - Вип. IV. - К., 2002. - С.84 -110; Сердюк О.В. Біженство в Україні під час Першої світової війни II Проблеми історії України XIX - початку XX ст. - Вип. IV. - К., 2002. - С.111-132; Проблеми історії України XIX початку XX ст. - Вип. IV. - К., 2002. - С.111-132; Благотворительность Православной церкви в Украине в период Первой мировой войньї II Проблеми історії України XIX - початку XX ст. - Вип. IV. - К., 2002. - С.133 -154. 4. Ковалинский В. Меценати Києва / В. Ковалинский. - К.: Северин-пресс, Кобза, 1995. - 366 с. 5. ЦДІАК, ф.830,оп.1, спр.1672. 6. ЦДІАК, ф.830,оп.1,спр.25. 7. ЦДІАК, ф.830,оп.1, спр.1480. 8. ЦДІАК, ф.830,оп.1, спр.1479. 9. ЦДІАК, ф.830,оп.1, спр.1478. 10. ЦДІАК, ф.830,оп.1, спр.1416. 11. ЦДІАК, ф.830,оп.1, спр.1472. 12. ЦДІАК, ф.830,оп.1, спр.1419. 13. ЦДІАК, ф.830,оп.1, спр.1474. 14. ЦДІАК, ф.830,оп.1, спр.1682г

науковий збірник

іб і

Орест МАЗУР (Львів)

ІІЕРКВАІ ВІЙНА: АНТИУНІЙНА ПОЛІТИКА РОСІЙСЬКОГО ЦАРИЗМУ В ГАЛИЧИНІ [1914 -1915 pp.) Формування громадянського суспільства в Україні посилило зацікавлення широкого загалу україн ства, перш за все науковців, вітчизняною історією. Глибоке та критичне осмислення подій минулого та аналіз результатів політично-державницьких прагнень українців, особливо в період національного відродження другої половини XIX - початку XX ст., усвідомлюються нині як консолідуючі фактори суспільства. У першій чверті XX ст., будителем української національної ідеї в Австро-Угорській мо нархії стала Українська Греко-Католицька Церква. Тільки із зміною політичних процесів, отриманням Україною повної державної незалежності українські історики дістали можливість досліджувати історію УГКЦ та діяльність митрополита А.Шептицького у складний період боротьби українського народу за свою державність. В умовах відсутності української державності греко-католицька церква відігравала консолідуючу роль в українському суспільстві, підтримувала розвиток культурно-освітнього життя у західноукраїн ських землях, чим сприяла пробудженню національної свідомості місцевого населення. Ціла епоха в історії церкви пов’язана з іменем митрополита А.Шептицького, який приділяв постійну увагу організа ції та розвитку національно-релігійного життя. Незадовго до початку війни інтерес до уніатської церкви стали виявляти правлячі кола Німеччини. Російський посол у Відні М.М. Гірс у січні 1912 р. в депеші міністру іноземних справ повідомляв, що Німеччина „всіляко висловлює свої симпатії галицьким греко-католикам, або правильніше грекоуніатам...” [17, с. 202]. У майбутній війні Ватикан орієнтувався на держави австро-німецького блоку, сподіваючись на зміц нення позицій католицької церкви та поширення католицизму у світі. Свідченням цього є зміст теле грами баварського посланника при Ватикані фон Ріттера від 24 липня 1914 p.: „Папа схвалює гострий характер дій Австрії проти Сербії і на випадок війни з Росією не високо оцінює російську і французьку армії. Кардинал-секретар сподівається також, що на цей раз Австрія витримає” [17, с. 368]. Ця те леграма була відправлена на наступний день після пред’явлення Сербії австрійського ультиматуму. Після оголошення війни Сербії, австрійський монарх звернувся з маніфестом „До моїх народів”, в якому виклав причини оголошення війни і закликав всі народи імперії згуртуватися навколо престолу для її захисту. 29 липня 1914 р. А.Шептицький звернувся до всіх вірних з пастирським листом, в якому закликав зберігати вірність імператору і стати на захист австрійської держави: „Настала хвиля, в якій жертвою майна і крові маємо доказати нашу вірність для його освяченої особи, для династії і престола” [10]. Пропагандистська діяльність російського православного духовенства спрямовувалася на те, щоб приховати справжні причини війни. Так, настоятель собору Василія Блаженного у Москві, протоієрей Восторгов після початку війни говорив, що ця війна „за правду”, за православ’я і тому „всі повинні об’єднатися в любові до батьківщини і в бажанні вмерти за неї” [15, с. 18]. Переведення віруючих греко-католицької церкви у лоно православної церкви протопресвітер військового і морського духо венства Г.Шавельський розглядав як найкращу основу для повного та міцного „державного об’єднання Галичини з Росією” [9, арк. 16]. Імперська Росія вважала митрополита Андрея злісним ворогом, російська преса нераз звинувачувала його у підривній антиросійській діяльності, департамент поліції впродовж багатьох років пильно стежив за всіма його контактами у Росії, а невдовзі після початку світової війни доносив імператорові, що глава галицьких греко-католиків „сповнений найгрубшої ненависти й злоби до православ’я і Росії’ [5, с. ХІ-ХІ І].

162

науковий збірник

Як митрополит А.Шептицький став в обороні прав українського народу на власну церкву. Вже після вступу до краю російських військ, 6 вересня 1914 р. у недільній проповіді в церкві Успення Пресвятої Богородиці митрополит закликав віруючих до непокори новій владі. Присутній на богослужінні ро сійський жандармський офіцер відзначив у рапорті, що митрополит наставляв присутніх молитися за тих, хто у складі австрійської армії воював проти Росії. Говорив про те, що російське православ’я „далеко не те, яке сповідують греко-католицькі православні: їх православ’я синодальне, казьонне” [10, арк. 9]. Така відверта позиція владики не влаштовувала російську адміністрацію. У телеграмі командувача Південно-Західним фронтом генерала М.І. Іванова на ім’я міністра іноземних справ Росії вказувалося, що перебування у Львові А.Шептицького, в тилу російських військ він вважає „шкідливим” і необхідним відправити митрополита у межі Росії [7, л. 93]. Міністерство внутрішніх справ після зайняття Львова російськими військами клопотало про інтерну вання „уніатського” владики, а начальник штабу російських військ генерал М.М. Янушкевич заявляв, що доставить Шептицького своєму командуванню „живим або мертвим”, а „при потребі не завагаєть ся наказати покінчити з ним” [5, с. XII]. Діяльність митрополита Андрея добре була відома зацікавленим особам у російській імперії. 11 вересня 1914 р. командувач VIII армії генерал О.О.Брусилов отримав телеграму, в якій говорило ся, що міністр внутрішніх справ В.А. Маклаков дав розпорядження вилучити зі справ А.Шептицького переписку про діяльність митрополита і Ватикану по розвитку уніатського руху в Росії і передати її в міністерство [10, арк. 27, 34]. Наступного дня жандарми провели обшук у митрополичій резиденції. Були переглянуті канцелярія, реєстратура, архів. Однак знайти документи, які б звинуватили митрополита Андрея у співпраці з пап ським престолом, не вдалося. За розпорядженням О.О. Брусилова, військовий комендант м.Львова полковник С.Шереметьєв наказав тримати митрополита під домашнім арештом з військовою вартою починаючи з 15 вересня 1914 року [10, арк. 34]. Як видно з попередньо наведених розпоряджень і телеграм О.О. Брусилов був лише виконавцем, знайшовши привід для депортації. Найголовнішою причиною стала не тільки антиросійська пропа ганда митрополита, а й вся попередня його діяльність. А.Шептицький виступав не лише як релігій ний, але й як національний речник. Перебуваючи у Львові, митрополит міг перешкодити російським планам з насадження православ’я у Галичині. Тому 19 вересня 1914 р. А.Шептицький у супроводі духівника, секретаря і прислуги був вивезений до Києва [10-, арк. 15]. Із засланням митрополита, в Галичині не залишилося жодного греко-католицького владики: станіславський єпископ Григорій (Хомишин) весь час російської окупації перебував у Відні, єпископ Костян тин (Чехович) із облогою Перемишля опинився відрізаним від своєї єпархії, а невдовзі, у квітні 1915 p., після захоплення міста російськими військами, там і помер. Сумною і трагічною сторінкою в короткій історії російської окупації протягом вересня 1914 - червня 1915 р. є нищення Української Греко-Католицької Церкви. Російська православна церква підтриму вала загарбницьку політику царського уряду. Самодержавство виділяло великі кошти на утримання церкви: в 1900 р. бюджет Святішого Синоду складав 24 млн. рублів, в 1914 р. він зріс до 50 млн. Рублів [16, с. 63]. В телеграмі Верховного головнокомандувача на ім’я військового генерал-губернатора Галичини Г.О. Бобрінського від 13 вересня 1914 р. наголошувалося: „Щоб запобігти можливим заворушенням і згуб них для загальної справи об’єднання ускладнень, зробіть негайно розпорядження, щоб наша духовна влада не чинила ніяких утисків уніатам і уніатському духовенству на релігійному фунті” [11, арк. 1,2]. У телеграмі царя Миколи II військовому генерал-губернатору від 16 вересня 1914 р. було вказано: „Підтверджую дані вам Верховним головнокомандувачем вказівки відносно обережного вирішення релігійного питання в Галичині” [11, арк. 5].

науковий збірник

163

Розпорядженням від 26 вересня 1914 р. Г.О. Бобрінський заборонив владикам всіх конфесій без погодження з ним призначати священиків на вакантні посади. Заборонялося також допускати до вико нання пастирських обов’язків тих священиків УГКЦ, які залишили свої парафії при наступі російських військ [12, арк. 11]. 29 вересня 1914 р. військовий генерал-губернатор Галичини циркуляром повідомив губернаторів про дозвіл посилати в села православних священиків для виконання потреб лише у тому випадку, коли 75 % мешканців таких сіл будуть про це просити. Церква мала залишатися у розпорядженні греко-католицького священика до особливого розпорядження [11, арк. 22(зв.)]. Керівництво процесом переведення віруючих УГКЦ у лоно російської православної церкви (РПЦ) Святіший Синод доручив Волинському архиєпископу Євлогію (Георгієвському) - активному при бічнику русифікації та насадження православ’я у Галичині. За поданням обер-прокурора Св.Синоду В.К. Саблера від 28 серпня 1914 р. і схвалення царя Миколи II архиєпископ Євлогій дістав призна чення у Галичину [11, арк. 76]. У записці „Про православну церкву в Галичині” від 12 вересня 1914 р. архиєпископ Євлогій пропо нував місіонерам схиляти народ до обернення в православ’я, негайно відкривати народні школи в тих селах, де утвердяться православні священики, забрати під православні храми Успенську, Преображенську церкви і собор св. Юра, закрити всі василіанські монастирі та конфіскувати їх майно [11, арк. 23]. Очевидно, що програма Євлогія і циркуляри та розпорядження Г.О. Бобрінського про віротерпи мість, маючи за кінцеву мету переведення галицьких греко-католиків у православ’я, відрізнялися лише засобами. Навіть орган кадетів газета „Речь” у передовій статті 14 вересня 1914 р. звернула увагу на „надто квапливу і гарячкову діяльність” проявлену як „Галицко-Русским благотворительньїм обществом” так і архиєпископами Євлогієм та Антонієм у справі „насильницького зросійщення і за провадження православ’я в зарубіжній Русі (Галичині)” [6]. За часів окупації під орудою, насамперед, архиєпископа Євлогія в Галичині проводилася широко масштабна російська православна місія. Адже на той час близько 300 греко-католицьких парафій не мали священників: 265 священників, підозрюваних у москвофільських симпатіях, було заарештовано австро-угорською владою і кинуто до концтаборів; деяких було відправлено капеланами до рекруто ваних у Галичині австрійських частин; інші самі тікали з прифронтових сіл [14, с. 14]. На перших порах роботу по „православно-церковному облаштуванню” виконувала церква при шта бі військового генерал-губернатора Галичини. Регулярні богослужіння і обслуговування релігійних по треб для православних проводив священик VIII армії протоієрей А.Мурін. Після відходу армії зі Льво ва, священиком-настоятелем церкви з 19 вересня 1914 р. був призначений протоієрей В.Туркевич, який мав доручення у церковних справах від архиєпископа Евлогія [8, л. 82,82 (об.)]. Допомогу в роботі штабної церкви надавали такі реакційні діячі як депутат Державної Думи, свя щеник М.Митроцький, священик А.Громадський, організатор і керівник „Галицко-Русского общества”, яке домагалося русифікації Галичини, граф В.О. Бобрінський. Церква була головною квартирою для волинсько-єпархіального спостерігача за школами, протоієрея Ф.Казанського, який працював над створенням церковно-приходських шкіл. Насильне переведення греко-католиків у православ’я, русифікація ще більше ускладнили і без того напружені відносини між Російською імперією та Ватиканом. Посланник в Бельгії Кудашев в секрет ній телеграмі від 4 листопада 1914 р. повідомляв у Петроград, що „австрійський посол і баварський посланник при Ватикані ведуть посилену пропаганду проти Росії в католицькому світі, ними куплена одна із місцевих католицьких газет. Вони поширюють чутки, що в Галичині російські власті утиска ють католиків, а особливо уніатів, перешкоджаючи їм відправляти богослужіння. Розповсюдження подібних чуток може шкідливо настроїти проти нас католицький світ” [1, л. 3]. Наступного дня ця інформація була передана посланнику Росії при Ватикані. У телеграмі від 11 лис топада 1914 р. Д.А. Нелідов писав, що Ватикан серйозно непокоїться станом справ у Галичині [1, л. 4].

164

науковий збірник

В той же час папа заявив Д.А. Нелідову: Напевно, мій друг пан Сазонов володіє достатньо ва гомими доказами політичної провинності митрополита, якщо допустив його вислання вглиб Росії і що він дуже бажав би познайомитися з висунутими проти митрополита звинуваченнями” [17, с. 415]. Посол у Римі А.Н. Крупенський в телеграмі від б грудня 1914 р. відзначав: „У впливових клерикаль них, ворожих нам колах і пресі поширилася і недоброзичливо коментується звістка про насильницьке ніби-то повернення нами у православ’я католиків у Галичині. Це може викликати у католиків в Італії релігійні побоювання і ворожість до нас” [1, л. 8]. і' Чиновник для дипломатичної переписки при військовому генерал-губернаторові Галичини, в теле грамі міністру іноземних справ Росії від 19 лютого 1915 р. повідомляв, що за розпорядженням Г.О. Бобрінського за ворожу, шкідливу діяльність і підозру у шпигунстві з Галичини у межі імперії вислані 20 греко-католицьких священиків, 13 ксьондзів і 12 монахів [2, л. 34]. Посланник Росії при Ватикані 25 лютого 1915 р. телеграфував про кампанію проти дій російських властей у Галичині в клерикальній пресі, про змушування уніатів на перехід у православ’я, про за слання уніатських священиків [17, с. 415]. Як проходив процес „церковно-релігійного облаштування” у Галичині? Чи виконувало православне духовенство вказівки вищої російської адміністрації в окупованому краї? На ці та інші питання дають відповідь звіти місцевих начальників повітів та інших російських чинов ників. На сільських сходах проходило щось на зразок опитування по питанню, якого священика грекокатолицького чи православного хочуть мати парафіяни. Під час голосування мешканці подавали за писки, на яких одним хрестиком позначали православ’я, а двома уніатство. Проводила цю процедуру місцева влада під головуванням війта. За дев’ять місяців управління російської адміністрації в окупованій Галичині розпорядженнями генерал-губернатора було призначено в греко-католицькі парафії 86 православних священиків. На ведені цифри не співпадають з даними канцелярії архиєпископа Євлогія, за якими на початок квітня 1915 р. число призначених священиків становило 113 осіб [8, л. 15]. Застосовуючи негідні для духовенства засоби, місіонерам вдалося перевести у православ'я не лише окремі парафії, але й цілі повіти. У Золочівському повіті в православ'я перевели 16 парафій, Жовківськом у-18, Бродівському-21 [3, арк. 59,64,131]. Мешканці окремих повітів неохоче покидали Греко-Католицьку Церкву. Так у Жидачівському по віті до православ’я приєдналося три парафії. На думку начальника цього повіту православ’я тут поширювалося „слабо і туго” через „молодість і повну непідготовленість російських священиків”. У Рава-Руському повіті православ’я поширювалося „дуже повільно, через відсутність священиків для проведення місіонерської діяльності”. Тут у православ’я перейшли лише чотири парафії, у Кам’янкоСтрумилівському повіті теж чотири парафії, у Рогатинському повіті православ’я „не мало успіху” і випадків переходу не було, у Комарнівськону повіті - одна парафія, Городоцькому - дві, Перемишлянському - п’ять парафій [3, арк. 10(зв), 30(зв), 37(зв), 79(зв) 89, 97]. Вище духовенство доручило справу навернення греко-католиків у православ’я людям неосвіченим, грубим, з низькими моральними якостями. Чиновник для дипломатичної переписки при військовому генерал-губернаторі Галичини дав російському духовенству таку характеристику: „З’явився російський православний священик - без убору, неохайний, непоказний, малоосвічений і замість очікуваної про повіді читає мало не по складах приписане начальством чергове „слово”. Російський священик, за буваючи про смиренність, з перших днів свого перебування в парафії, порушує спір про церковні суми і збори, про церковне майно” [13, арк. 36]. Російський уряд робив усе, щоб організувати православне церковне управління в Галичині, на впро вадження православ’я було виділено чимало коштів. Переведення греко-католиків у лоно Російської Православної Церкви мало за мету не повернення до віри предків, а ліквідацію другої національної української і самостійної Греко-Католицької Церкви, яку царизм вважав осередком „мазепинства”.

науковий збірник

165

Отже, об’єднані антиукраїнські сили не зуміли використати сприятливі умови, їм не вдалося досягти бажаної мети - знищити Церкву і перевести віруючих української церкви у православ’я. Джерела і література 1. Архив внешней политики России ( далі - АВПР), ф. Канцелярия. Архив «Война», 1914, ед. хр. 34. 2. АВПР, ф. Канцелярия, 1915, ед. хр. 181. 3. Державний архів Львівської області, ф. 907, on. І, спр. 141. 4. Львівсько-Архіепархіальні відомості. Ч. IX. - ЗОлип. 1914. 5. Митрополит Андрей Шептицький і греко-католики в Росії. Книга І. Документи і матеріали. 1899-1917. /упор. Ю.Аввакумов і О. Гайова/. - Львів, 2004. 6. Речь. -1915. - 14сент. 7. Российский государственньїй военно-исторический архив /далі - РГВИА/, ф. 2067, on. І, ед. хр. 2904. 8. РГВИА, ф. 2068, on. І, ед. хр. 114. 9. Центральний державний історичний архів України у Києві /далі - ЦДІАУК/, ф.361, on. І, спр. 1206. 10. ЦДІАУК, ф. 361, on. І, спр. 3226. 11. ЦДІАУК, ф. 361, on. І, спр.162. 12. ЦДІАУК, ф. 361, on. І, спр. 161. 13. ЦДІАУК, ф. 361, on. І, спр. 1168. 14. Боцюрків В. Українська Греко-Католицька Церква і Радянська держава /1939-1950/ пер. з англ. - Львів, 2005. 15. Зльвин Ил. Церковь и война.-М., 1934. 16. Ерошкин Н.П. Самодержавне накануне краха.-М., 1975. 17 Шейнман М.М. Ватикан и католицизм в конце XIX - начале XX вв. - М., 1958.

166

науковий збірник

Володимир МИЛЬКО (Київ)

«ГАЛИЦЬКЕ ПИТАННЯ» В ДІЯЛЬНОСТІ IV ДЕРЖАВНОЇ ДУМИ РОСІЙСЬКОЇ ІМПЕРІЇ У РОКИ ПЕРШОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ Сучасний стан розвитку історичної науки характеризується зростанням кількості досліджень з про блем історії розвитку українського національно-визвольного руху, чільне місце серед яких займають праці, присвячені періоду кінця XIX ст. - початку XX ст. Дослідження сучасних істориків відзначаються чіткою тенденцією до аналізу розвитку суспільно - політичних рухів в Україні в контексті історії інших країн, перш за все Росії та країн Центрально-Східної Європи. Наближення 100-річчя від дня початку Першої світової війни відзначене появою ґрунтовних дослі джень різних її аспектів. Важливими у нашому контексті є, зокрема, дослідження національного аспек ту у політиці ворогуючих країн як чинника наростання протистояння між ними. У зв’язку із цим, аналіз місця і ролі «галицького питання» у роботі IV Державної Думи Російської імперії є актуальним. Питанням історії України (у тому числі і Галичини) в роки Першої світової війни та діяльності IV Дер жавної Думи Російської імперії присвячено праці таких дослідників, як Бахтуріна О., Витвицький С., Волковинський В., Головченко В., Донік О., Загребельна Н., Дорошенко Д., Кирієнко О., Коляда І., Любченко В., Міхутіна І., Передерко В., Попик С., Реєнг О., Сердюк О, Солдатенко В., Черменський Є. та ін. Незважаючи на наявність досить широкої історіографії з історії розвитку українського руху у роки Першої світової війни [10] та історії російського парламентаризму цього періоду [7], поза увагою до слідників залишилася проблема місця та ролі «галицького питання» у діяльності депутатів IV Дер жавної Думи. Джерельну базу дослідження складають архівні матеріали [1-5], видані окремими документальними збірниками стенографічні звіти засідань Думи [12-14; 17] та опубліковані матеріали позапарламент ських засідань окремих політичних фракцій [20]. У Першу світову війну Російська імперія увійшла поставивши перед собою завдання максималь ного територіального розширення та відвернення уваги громадськості від назрілих внутрішніх як со ціальних, так і національних проблем. Підтримуючи царизм у намаганні зберегти «внутрішній мир» в державі, на першому, після початку війни, засіданні IV Державної Думи 26 липня 1914 p., лідери майже всіх політичних фракцій та груп виступили із закликами про необхідність об’єднання патріо тичних сил в ім’я імператора з метою захисту від агресії зовнішнього ворога. Навіть, парламентарі - представники польської нації, розуміючи, що війна стане трагедією для їх народу, якому доведеться брати у ній участь в складі ворогуючих армій, висловилися позитивно, вбачаючи у цьому шанс для відродження власної державності [17,85]. Лише соціал-демократи стали єдиною політичною фракці єю у парламенті, яка категорично не підтримала царський уряд з цього питання. У своїй декларації від 26 липня 1914 р. вони досить різко висловлювалися проти мілітаристської політики урядів воюючих країн, справедливо вбачаючи розбіжність між їхніми інтересами та народними [9,508]. Таке небачене за всю попередню історію діяльності Державної Думи «священне єднання» (за висло вом Є. Черменського) мало негативні наслідки для українського національного питання, вирішення яко го, разом з іншими внутрішніми проблемами Російської імперії, нині відкладалось у далеке майбутнє. Початок Першої світової війни був відзначений посиленням заходів російського уряду антиукраїн ського спрямування на теренах Наддніпрянщини. Зокрема, було заборонено видання ряду періодич них видань (місячники «Українська хата» та «Літературно-науковий вісник», газета «Рада», журнали «Дзвін» і «Наша кооперація», тощо), діяльність «Просвіти» та її філій у різних містах України [18,8]. Зрозуміло, що основна причина такої зміни політичного курсу російського уряду була викликана ві йною, яка вимагала від царського уряду вжиття всіх можливих засобів для збереження «внутрішнього миру» та політичної стабільності у країні.

науковий збірник

167

Лояльна позиція депутатів IV Державної Думи з питання підтримки урядової політики щодо війни сприяла також зміні умонастроїв і серед широких верств громадськості у її ставленні до правлячих кіл. Від відкритої конфронтації вона переходить до схвалення урядового курсу. У цьому контексті не менш цікавим є питання трансформації позицій основних депутатських фрак цій з національного питання. Так, ми можемо констатувати, що у порівнянні із 1906 p. (і Державна Дума), позиція таких правих партій, як кадетів, у IV Державній Думі змінилася: вони перейшли від повного відкидання українського національного питання до підтримки культурницьких прагнень на ціонально свідомого українства. У цьому аспекті слід висвітлювати роль і місце «галицького питання» в діяльності IV Державної Думи Російської імперії у роки Першої світової війни, початок якої, в цілому, проходив в атмосфері певної недовіри російської громадськості, загальноросійських партій правого спрямування до укра їнського руху. Останніх насторожували можливі зв’язки українських політичних партій та організацій Наддніпрянщини (в першу чергу Товариства Українських Поступовців - ТУП) із Союзом визволення України (СВУ), що зайняв проавстрійську позицію у війні. Саме підозра у цих зв’язках стала причиною організації жандармського нагляду та пізніший арешт одного із лідерів ТУП - М. Грушевського, який до того ж напередодні війни перебував на державній службі Австро-Угорщини [1; 3]. Більше того, на / думку сучасної російської дослідниці І. Міхутіної, інформація про антиросійську діяльність українських емігрантів (СВУ) негативно вплинула на позицію провідних кіл громадськості імперії по відношенню до українського питання, значно ускладнивши його постановку на порядок денний тогочасного політич ного життя [16,193]. З’ясування ролі і місця «галицького питання» в діяльності IV Державної Думи Російської імперії у роки Першої світової війни лежить у площині аналізу позиції парламентарів по відношенню до на званого регіону як територій, що можуть бути приєднані у ході війни до імперії та українського на ціонального руху як одного із чинників, що перешкоджав або посприяв би цьому. Важливим є також дослідження теоретичних та практичних конструкцій державного управління Галичиною у періоди її окупації російськими військами (органи влади, освіта та релігійне життя), що розроблялися депутата ми різних політичних фракцій. Напередодні вступу російської військ на територію Галичини, у серпні 1914 р. було оголошено маніфест «Русскому народу!» головнокомандувача армії великого князя Миколи Миколайовича до місцевого населення. У ньому поряд із обґрунтуванням тези про настання пори для об’єднання ро сійського народу лунали заклики спрямувати меч «на врага ... с молитвою за Россию, за Русского Царя» [15,6] Після захоплення російською армією влітку 1914 р. Східної Галичини негайно постала необхідність ви рішення питань організації державного управління окупованими територіями. Програма, призначеного на пост тимчасового військового генерал-губернатора Галичини генерал-лейтенанта Г. Бобринського, була досить прямолінійною та лаконічною: «Східна Галичина і Лемківщина - здавна невіддільна частина однієї, великої Росії; на тих землях місцеве населення завжди було російське, тому їх адміністрація має бути побудована на російських засадах. Я буду тут заводити російську мову, закон і порядки» [11,98]. Аналогічною у цьому плані була позиція фракції націоналістів IV Державної Думи, яку репрезенту вали депутати граф Володимир Бобринський (брат генерал-губернатора Г. Бобринського) та Дмитро Чихачов. Зокрема, останній виступив із власною програмою організації діяльності російської адмі ністрації у окупованому краї. Основні завдання імперської влади Д. Чихачов окреслив наступним чином: умиротворення Галичини, підняття добробуту місцевого населення та об’єднання його із Ро сійською імперією [8,68]. Окрім цього, він запропонував втілити систему заходів, спрямованих на вдо сконалення аграрних відносин регіону, що включала купівлю за рахунок державних коштів приватних земель та ліквідацію єврейського землеволодіння. Депутат-націоналіст Д. Чихачов звернув увагу в своєму проекті і на релігійне питання. Зокрема, цілком логічно оцінюючи безперспективність надій

168

науковий збірник

на самостійний перехід уніатів у православ’я, він закликав російську владу «потурбуватися про вибір достойних ієрархів уніатської церкви», які мали сприяти цьому процесу. «Митрополичі та єпископські кафедри, на думку Д. Чихачова, мали бути зайняті особами, відданими російській народності» [8,68]. Організація державного управління та суспільного життя у Галичині за зразком Російської імперії (а отже, русифікація всіх сфер суспільного життя) і прагнення залучитися підтримкою місцевого насе лення, що було особливо важливим на перших етапах встановлення окупаційної влади - ось завдан ня, які намагався поєднати у своїй програмі Дмитро Чихачов. Подібним чином згаданий депутат намагався вирішити і освітні питання, великошовіністичні погля ди на які, він висловив у іншому документі - записці на ім’я генерал-губернатора Г. Бобринського «По учебному делу в Восточной Гапиции и Буковине». Так, у ній він пропонував: закрити на невизначений час університети та інші навчальні заклади в регіоні; негайно розпочати заснування курсів російської мови для вчителів Галичини та Буковини; з 1 січня 1915 р. ввести російську мову як обов’язкову у школах; тимчасово дозволити у середній та нижчій школі викладання мовами, які використовувалися до цього (у тому числі і «малорусское наречие»), але з 1916 р. викладати виключно російською мовою та ін. З метою практичного втілення своєї освітньої програми Д. Чихачов зустрівся з попечителем Ки ївського учбового округу О. Деревицьким, який подав відповідні клопотання про створення офіційного нормативного акту про тимчасову адміністративну організацію навчання в Галичині [8,91-92]. Активно долучився до практичної реалізації програми майбутнього соціально-політичного розвитку Галичини у контексті бачення її, репрезентованою ним політичною силою, і інший депутат IV Дер жавної Думи - граф В. Бобринський, прихильник російського імперського панславізму. Відразу після початку Першої світової війни він добровільно вступив до діючої армії та був призначений у штаб 8-ої армії генерала О. Брусилова, тобто був безпосередній учасником Галицької операції. У подальшо му В. Бобринський неодноразово виявляв себе як енергійна та темпераментна людина, діяльність котрого була спрямована як на підтримку авторитету російської влади, так і на цілеспрямоване про ведення русифікаторської політики в управлінській, культурній та релігійній сферах життя окупованої Галичини [11, 32]. У баченні політичних груп IV Державної Думи статусу Гапичини в складі Російської імперії та особли востей організації її управління спостерігається чітка тенденція відстоювання власних партійних по ложень і зневажання інтересами українців, які складали переважну більшість населення регіону. Так, поява записки на ім’я генерал-губернатора Галичини Г. Бобринського від імені польських депутатів Думи, у якій висловлювався сумнів щодо правильності управлінських дій його адміністрації, пов’язана з початком практики закриття усіх навчальних закладів у створеному генерал-губернаторстві. А зва жаючи на те, що у більшості із них викладання велося саме польською мовою, подібний протест був лише спробою захистити власні національні та політичні інтереси, а не інтереси українців, хоча у згаданому документі говорилося про інтереси галичан. Подібною спрямованістю (поряд із русифікацією освіти) характеризувалася релігійна та цензур на політика адміністрації Тимчасового військового генерал-губернатора Галичини. Так, відразу після вступу російських військ у Львів було закрито усі українські періодичні видання, а з 19 вересня 1914 р. заборонено видавати книги українською мовою [18, 8]. Одночасно із цим, незважаючи на всі заяви про релігійну толерантність, розгорталося переслідування духовенства греко-католицької церкви, по ширювалася практика призначення представників православного кліру на її парафії. Проти таких урядових заходів антиукраїнського спрямування виступили представники кадетської фракції IV Державної Думи. Так, її керівник П. Мілюков на одному із засідань Центрального коміте ту Конституційно-демократичної партії (КДП) 5 жовтня 1914 р. зазначав: «Присоединен цельїй край с тремя миллионами жителей, имевших широкие политические права, и в зтом крає делаются невероятньїе вещи: изьемлются книги на украинском язьіке, закрьіваются всевозможньїе общества - культурньїе и просветительньїе, ликвидируется все то, чего добились украинцьі от поляков долгою

науковий збірник

169

борьбою за свои национальньїе права, и таким образом создается почва для новой борьбьі, но уже не против поляков, а против обрусительного националистического курса нашей бюрократии... может явится вопрос для чего русские взяли Львов, если вместо свободьі они несут туда угнетение» [16, 194]. Разом з тим не слід переоцінювати ставлення кадетів до українського питання, занадто ідеалізуючи та перебільшуючи його. Така у певній мірі «українофільська» позиція лідера кадетів П. Мілюкова щодо «галицького» питання пояснюється лише передвиборними зобов’язаннями по від ношенню до ТУП в обмін на підтримку їх на виборах 1912 р. до Державної Думи. На користь цього твердження свідчить те, що особливо активним у питанні захисту прав українців у Галичині виступав лише П. Мілюков, пов’язаний особистими домовленостями із М. Грушевським. Натомість протилеж ною виявилася позиція іншого кадета В. Маклакова, який неодноразово її демонстрував. Зокрема, в інтерв’ю одній із польських газет, повторюючи слова міністра закордонних справ С. Сазонова, він заявив, що «українська інтелігенція вигодувана на німецькі гроші». Така заява викликала хвилю не вдоволення української громадськості. В подальшому цей депутат виступив також проти внесення в Думу законопроекту про галицьку автономію, вважаючи, що надання такого статусу створить умови до наростання сепаратизму не тільки серед населення краю, а і всієї України. Але, не зважаючи на позицію депутата В. Маклакова, «галицьке питання» ще неодноразово піднімалося на засідан нях Центрального комітету КДП, у чому варто завдячувати в першу чергу київському осередку ТУПу [19, 95-97]. Причому основним аргументом останніх були саме передвиборчі зобов’язання кадетів. Але реальних наслідків неафішоване обговорення «галицького питання» на партійних конференціях кадетів не мало. Так, на відкритті 19 липня 1915 р. четвертої сесії Думи П. Мілюков, характеризую чи російську політику в Галичині як переслідування національно-культурних особливостей місцевого українського населення, водночас акцентував увагу на «необходимости с величайшей заботливостью хранить внутреннее единство», маючи на увазі небезпеку посилення «центробежньїх стремлений», безсумнівно, розуміючи під цим саме національне питання [21,12]. Як бачимо, якщо кадети і піднімали з думської трибуни питання необхідності зміни урядового курсу по управлінню Галичиною, то їх вимоги стосувалися лише сфери культурно-освітньої урядової політики і аж ніяк не стосувались національно-державного статусу Галичини. Позицію октябристів по відношенню до «галицького питання» означив депутат Д. Протопопов, який категорично, відкидаючи ідею надання Галичині автономного статусу, зазначав, що «Галиция уже вошла в русское государство и многое из того, что там бьіло уже потеряно» [16,200]. Але однозначно підтримуючи дії російської адміністрації у регіоні, ця фракція, як і прогресисти, виявили політичну недалекоглядність, оскільки у них було відсутнє розуміння неможливості досягнення підтримки дій російської адміністрації галицьким населенням шляхом проведення нею непродуманої насильниць кої русифікаторської політики. Певну увагу до українського питання в Галичині приділили представники фракцій партій лівого спрямування. Зокрема, виступаючи на засіданні IV Державної Думи 27 січня 1915 р. голова меншо виків М. Чхеїдзе зазначив, що «вирішення національних проблем у Галичині проводиться шляхом звичайних засобів насильницької русифікації населення шляхом переслідування релігії, знищення усіх свобод, якими галичани до цих пір користувалися... Під приводом збереження військової таємни ці введена попередня цензура і придушене усіляке вільне незалежне слово, знищена вся українська і німецька преса...» [12,42-43]. Запальні промови лівих не принесли очікуваних результатів, хоча і при вернули увагу національно свідомого українства, активні діячі якого, починаючи з 1916 p., поступово почали відходити від бачення у кадетах єдино можливої парламентської опори своїх національнокультурницьких та політичних вимог. Більш рішучу та послідовну позицію щодо «галицького питання» зайняли, на вже згадуваному за сідання IV Державної Думи 19 липня 1915 p., той же соціал-демократ (меншовик) М. Чхеїдзе та один з лідерів фракції трудовиків О. Керенський. Характеризуючи політику російської адміністрації в Галичи

170

науковий збірник

ні, перший влучно назвав її «войовничим націоналізмом, що набув погромного характеру» [14, 7-10]. Натомість О. Керенський справедливо зауважив, що «російському уряду знадобляться величезні зу силля, щоб відновити зруйновані відносини з галицьким населенням, яке було піддане неабияким випробуванням і приниженню» [14,124-129]. Події на фронті влітку 1916 p., що увійшли в історію як «Брусиловський прорив», оживили надії частини свідомого українства стосовно трансформації офіційного курсу російського уряду щодо ви рішення «галицького питання». Так, 25 грудня 1916 р. українські громадські діячі П. Стебницький і О. Лотоцький у відповідь на появу програмної статті П. Мілюкова, де взагалі не згадувалося про «галицьке питання», надіслали йому листа із нагадуванням про актуальність цієї проблеми, «...остав шаяся в пределах русской оккупации часть Восточной Галиции, - йшлося у посланні, - ожидает своего гражданского устройства...» [16,238]. Але кадети знову досить обережно поставилися до українськогалицької проблематики, продовжуючи займати далеко неоднозначну позицію у цьому питанні. По дальші нагадування ТУП про передвиборні обіцянки КДП не принесли бажаного результату. Черговий відступ російських військ із Східної Галичини, початок Російської революції у лютому 1917 р. зняли «галицьке питання» з порядку денного діяльності фракцій IV Державної Думи. Таким чином, початок Першої світової війни, окупація західноукраїнського регіону російськими вій ськами поставили на порядок денний у діяльності депутатських фракцій IV Державної Думи «галиць ке питання», яке вирішувалось ними у контексті розв’язання національного питання. Не зважаючи на підтримку російською громадськістю та політичними партіями урядового курсу щодо війни, на відсутність у IV Державній Думі фракції з представників національно свідомого українства, діяль ність депутатських фракцій у вирішенні національного питання, а в цьому контексті і «галицького», не спричинила його цілковитого нехтування та була відзначена політичною полярністю: від повної та беззаперечної підтримки офіційної позиції тимчасової адміністрації регіону націоналістами та октя бристами, до заяв - протесту кадетів, трудовиків, соціал-демократів проти русифікаторської політики імперської адміністрації в Галичині. Така біполярна та непослідовна позиція загальноросійських полі тичних партій стосовно українського національного питання, а в його контексті і «галицького», вела до усвідомлення представниками національно свідомого українства необхідності самостійної боротьби за свої політичні та культурницькі права. Джерела і література 1. Об аресте и обьюке в г. Києве профессора Львовского университета М.Грушевского. - Центральний Державний історичний архів України, м. Київ (далі - ДІАУК), Ф. 274, Оп. 4, Спр. 342. 2. Циркуляр Департамента полиции от 16 января 1915 г. о принятии мер к предотвращению обьединения «левьіх злементов» и образования «нового течения» в революционном движении наиболее ярким представителем которого являлся член трудовой группьі IV Думьі Керенский А.Ф. - ЦДІАУК, Ф. 365, Оп. 1, Спр. 2882. 3. Сообщение начальника Киевского ГЖУ от ЗО ноября 1914 г. о вьіяснении степени политической благонадежности известного украинофила проф. Львовского университета М.Грушевского. - ЦДІАУК, Ф. 385, Оп. 2, Спр. 81. 4. Дело о вьіборах в IV Государственную Думу. - ЦДІАУК, Ф. 442, Оп. 665, Спр. 101. 5. Дело с циркулярами по виборам в IV Государственную Думу. - ЦДІАУК, Ф. 442, Оп. 665, Спр. 102. 6. Список членов IV Государственной Думьі. - ЦДІАУК, Ф. 707, Оп. 256, Спр. 266. 7. Бадаев А. Большевики в Государственной думе. Большевистская фракция в IV Государственной думе и революционное движение в Петербурге: Воспоминания. - M.: Госполитиздат, 1939. — 416 с.; Боиович M. Членьї государственной думьі. Портр. и биоф. Четвертий созьів. 1912-1917 гг. - M., 1913.-455 с.; Война и Государственная Дума. - Б.м., б.г. - 4 с.; Война и СДСазонов: Послед. речи бьівшего министра иностр. дел во время войньї в Гос. думе. - Пг., 1916.-44 с.; Дажина И.М. Несломленньїе: (О большевиках - депутатах IV Гос. Думьі Г.И.Петровском, А.Е.Бадаеве, М.К.Муранове, Ф.Н.Самойлове, Н.Р.Шагове). - М.: Политиздат, 1986. -176 с.; Демин В. А. Государственная Дума России (1906-1917): механизм функционирования і Ред. Шелохаев B.B. — M.: РОССПЗН, 1996. - 214 с.; Маклаков B.A. Из воспоминаний. Нью-Йорк, 1954.-411 с.; Петровский Г.И. Речи и статьи периода IV Государственной думьі 1912-1914 гг. 4.1. - Харьков: Гос. изд-во Украиньї, 1930. - 238 с.; Самойлов Ф.Н. Процесе большевистской фракции IV Государственной думьі. - М.; Л.: Госиздат, 1927. -162 с.; Список членов Государственной думьі. 4-й созьів. - Б.м., б.г. — 40 с.; Фракция Союза 17-го октября в IV Государственной думе: Обзор деятельности. - СПб., 1914. - 90 с.; Черменский Е.Д. IV Государственная Дума и свержение царизма в России. - M., 1976. - С. 68-138.; Чхеидзе Н.С. Речи. - Пг., 1917. - 87 с. та ін. 8. Бахтурина А.Ю. Политика Российской империи в Восточной Галиции в годьі Первой мировой войньї, M. 2000. - 264 с. 9. Большевистская фракция IV Государственной Думьі. Сборник материалов и документов. II Составил М.Лурье. Под редакцией А.Е.Бадаева и ВАБьістрянского. - Ленинград, 1938. - С. 505-511. 10. Витвицький С. Галичина в міжнародній політиці в 1914-1923 роках II Український історик. - Нью-Йорк, Торонто, Київ, Львів, Мюнхен. -1995. - С. 103-104; Волковинський В. Бойові дії та військові операції на українських землях у період Першої світо вої війни II Проблеми історії України XIX - початку XX ст. - K., 2005. - Вип. 9. - С.21-60; Донік О. Громадська благодійність

науковий збірник

171

в Україні в роки Першої світової війни II Проблеми історії України XIX - початку XX ст.. - Київ: Інститут історії України НАН України, 2005. - №9. - С. 61-86; Дорошенко Д. Мої спомини про недавнє минуле. - Мюнхен, 1969. - 522 с.; Загребельна Н., Коляда І. Велика війна: українство і благодійність (1914-1917 pp.). - К.: Інститут історії України НАН України, 2006. -193 с.; Коляда І. Західні українці в Російській імперії в період Першої світової війни II Наукові записки: Збірник наукових статей НПУ ім.. МЯДрагоманова. - К., 2004.- С. 227-233; Коляда І. Ідейні розмежування в українській інтелігенції під час Першої світової війни II Проблеми історії України XIX - початку XX ст. - Вип. IX. - К., 2005. - С. 87-92; Любченко В. Москвофільський фактор в політиці Російської імперії напередодні та на початку першої світової війни II Проблеми історії України XIX - початку XX ст.. - Київ: Інститут історії України НАН України, 2003. - №6. - С. 125-142; Реєнт О.П. Перша світова війна XX ст. та україн ське суспільство II Проблеми історії України XIX - початку XX ст. - Київ: Інститут історії України НАН України, 2005. - №9. - С. 15-20; Реєнт О.П., Сердюк О.В. Перша світова війна і Україна. - К.: Генеза, 2004. - 480 с.; Реєнт О. Україна в Першій світовій війні: сучасні науково-методологічні акценти II Проблеми історії України: факти, судження, пошуки. - Київ: Інститут історії України НАН України, 2007. - №16. - С. 88-103; Передерко В. Східна Галичина в політиці Російської імперії (1900-1914 pp.). Івано-Франківськ: Місто НВ. - 2009. - 300 с.; Попик С. Українці в Австрії 1914-1918. Австрійська політика в українському пи танні періоду Великої війни. - Київ - Чернівці, 1999. - 236 с. та ін. Детальніше див: Реєнт О.П., Янишин Б.М. Україна в період Першої світової війни: історіографічний аналіз II Український історичний журнал. - Київ, «Варта», 2004. - №4. - С. 3-37. 11. Головченко В.І., Солдатенко В.Ф. Українське питання в роки Першої світової війни: Монографія. - К.: Парламентське видво, 2009.-С . 23-96. 12. Государственная Дума. Созьів 4-й. Сессия 3-я: Стеногр. отчетьі, 1915. - Пг.: Гос. тип., 1915. - 287 стб. 13. Государственная Дума. Созьів 4-й. Сессия 4-я: Стеногр. отчетьі, 1915 [Заседания 1-15]. - Пг.: Гос. тип., 1915. -1207 ст. 14. Государственная Дума. Созьів 4-й. Сессия 4-я. Стеногр. отчетьі, 1916. [Заседания 17-60]. - Пг.: Гос. тип., 1916. 1205-5813 ст. 15. Дорошенко Д. Історія України 1917-1923 pp. - Нью-Йорк, 1954. - Т.1. - С. 1-10. 16. Михутина И.В. Украинский вопрос в России (конец XIX - начало XX века). - Москва, 2003. - 289 с. 17. Оранжевая книга. Сборник документов и материалов. Историческое заседание Думьі 26 июля 1914 г. о - СПБ., 1914.-С . 75-92. 18. Реєнт О. Світова війна і загострення суспільної кризи в Україні II Перша світова війна і слов’янські народи. Матеріали міжнародної наукової конференції /14-15 травня 1998 p. І - К., 1998. - С. 7-12. 19. Сьездьі и конференции конституционно-демократической партии. В 3-х тт. - Т.З, Кн. 1. - М., 2000. - С. 95-97 20. Черменский Е.Д. IV Государственная Дума и свержение царизма в России. - М., 1976. - С. 68-138. 21. Четвертая Государственная Дума. Фракция Народной свободьі. «Военньїе сессии» (26 июля 1914 года - 3 сентября 1915 года). - Петроград, 1916. - С. 1-132.

172

науковий збірник

Тетяна КУРАЙ БА (Київ)

ВІЙСЬКОВІ СЛІДЧІ В СИСТЕМІ СУДОУСТРОЮ ТИМЧАСОВОГО ВІЙСЬКОВОГО ГЕНЕРАЛ-ГУБЕРНАТОРСТВА ГАЛИЧИНИ (1914-1915) Сучасний етап розвитку України як демократичної та правової країни характеризується реформу ванням економічних і політичних засад, що тісно пов’язано з удосконаленням національного зако нодавства, створенням нової системи правоохоронних органів, здатних забезпечити ефективну дію законів по захисту громадян і суспільства від злочинних посягань. Відповідно до ст. 2 Кримінальнопроцесуального кодексу України виконання завдань кримінального судочинства покладено на суд, прокуратуру, органи дізнання та досудового слідства [6, с.6]. Саме останні шляхом доказування об ставин вчиненого діяння у передбаченому законом процесуальному порядку з метою встановлення істини у справі забезпечують швидке і повне розкриття злочинів. У діючому кримінально-процесуальному законодавстві України визначено чотири категорії слідчих: слідчий прокуратури, слідчий органів внутрішніх справ, слідчий органів безпеки та слідчий податкової міліції [6, с.21]. Слідчі військової прокуратури здійснюють свою діяльність на загальних для всіх органів досудового розслідування принципах, вони користуються тими ж законодавчими актами, що і інші слідчі. Однак статус слідчого військової прокуратури має певні особливості, які полягають у тому, що слідчий військової прокуратури розслідує кримінальні справи, підсудні військовим судам і проводить досудове розслідування у справах про будь-які злочини, вчинені військовослужбовцями. Так історична склалося, що дана категорія злочинів завжди стояла на особливому контролі у держави. Аналогом сучасного слідчого військової прокуратури був військовий слідчий, який діяв в системі судоустрою тимчасового військового генерал-губернаторства Галичини (1914-1915 рр). Тому буде актуальним проаналізувати діяльність військового слідчого тимчасового військового генерал-губернаторства Галичини у 1914-1915 pp., визначити його обсяг компетенції та повноважень при здійснення військового судочинства. Основними працями вчених, які займалися вивченням даної теми є: Солдатенко О.А. «Досудове слідство в Україні: становлення та перспективи розвитку» [13], Бахтурина А.Ю. «Окраиньї Российской империи: государственное управление и национальная политика в годьі Первой мировой войньї (1914-1918)» [1], Головченко В.І., Солдатенко В.Ф. «Українське питання в роки Першої світової війни» [4], Губар С.В. «Становлення і розвиток органів дізнання і досудового слідства в Україні»[5] та інші. Діяльність військових слідчих регламентувалася Військово-судовим статутом 1867 p., який визначав структуру органів військового судочинства, обсяг їх повноважень та компетенцію [2]. До січня 1913 р. кількість військових слідчих у Російській імперії, що постійно знаходилися при військово-окружних судах була досить незначною. Так, у Варшаві їх знаходилося шість, у СанктПетербурзі - п’ять, у Москві, Києва, Тифлісі і Харбіні - по три, у Ковно (сучасна назва - Каунас), Ташкенті, Ашхабаді, Омську, Іркутську, Читі і Хабаровську - по одному [7, арк. 25-зв.]. Але згідно із циркуляром Головного Штабу від 24 січня 1913 р. збільшувалася кількість військово-слідчих дільниць і на території українських губерній налічувала відповідно 14 (8 у Київському військовому окрузі і 6 у Одеському) [7, арк. 43 - 46-зв.]. Напередодні І світової війни було змінено IV Розділ ВійськовоСудового Статуту, результатом чого було збільшення кількості військових слідчих, посада яких за проваджувалася при новостворених корпусних військових судах. Напередодні Першої світової війни у липні 1914 р. було змінено IV Розділ Військово-Судового Ста туту, який остаточно визначив особливості судоустрою Галичини на період її окупації російськими військами та місце у ньому військових слідчих [15, арк. 335]. Так, відповідно до вищеназваного до кумента військово-судова влада в районі театру військових дій належала:

науковий збірник

173

• полковим і етапним судам; • корпусним і рівним їм по владі судам; • військово-окружним судам і Головному Військовому суду або Касаційній Присутності [15, арк.. 335-а]. Всі із вищеперерахованих військових судових установ діяли на території тимчасового військово го генерал-губернаторства Галичини. Окрім цього, генерал-лейтенант (пізніше генерал-ад’ютант) Г.Бобринський мав право формування особливого військового суду, рівного за статусом військовоокружному, але не скористався ним Відповідно до ст. 1280 IV Розділу Військово-Судового Статуту, якщо злочини, вчинені військовос лужбовцями є настільки очевидними, що не потребують розслідування, для їх розгляду утворюються військово-польові суди [15, арк.. 335-а]. Архівні матеріали, що знаходяться у фонді «Жандармські установи тимчасового військового генерал-губернатора Галичини. Тимчасове управління військового генерал-губернатора Галичини» свідчать про наявність достатньої кількості кримінальних справ, які передавалися до військового-польових судів Галичини. Так, до 22 листопада 1914 р. відноситься наказ генерал-лейтенанта Г.Бобринського начальнику 21 бригади Державного ополчення негайно сформувати військово-польовий суд для розгляду ряду подібних справ; 2 грудня 1914 р. подібний наказ стосувався вже начальника гарнізону м. Чортків [12, арк.. 5,34]. Полкові та етапні суди займалися розглядом тих злочинів, що були вчинені військовослужбовців нижчих чинів, покарання за які були виправного характеру або не передбачали втрату всіх або части ни прав, звань, чинів, які вони мали як військові особи (ст. 1329-1330) [15, арк.. 335-г (зв.)]. ВійськовоСудовий Статут не передбачав наявності при цих судах військових слідчих. Нововведенням IV Розділу від 1914 р. було створення корпусних судів, які створювалися при кож ному армійському корпусі (звідки і назва) після оголошення мобілізації (станом на 1914 р. в Російській імперії нараховувалося всього 25 армійських корпусів). Цей вид військових судів мав повноваження військово-окружного і займався розглядом справ «о преступлениях и проступках воинских чинов, лиц, принадлежащих к войску, лиц гражданского ведомства, военнопленньїх и жителей неприятельских об ластей, армией занимаемьіх за искпючением дел, подведомственньїх полковьім и зтапньїм судам» [15, арк. 335-г], а також «дела, поступающие из полковьіх и зтапньїх судов по несогласию полкового коман дира; дела, по жалобам на следственньїе действия и по предложениям военно-прокурорского надзора, а также по представленням военньїх начальников и военньїх следователей...» [15, арк. 335-д]. Згідно зі ст. 1320 Військово-судового статуту склад корпусного суду виглядав наступним чином: військовий слідчий, військовий суддя, помічник військового прокурора, помічник секретаря військовоокружного суду і два особи із числа кандидатів на військово-судові посади. Розподіл військових суддів та слідчих по корпусах здійснювався головою військово-окружного суду. Військові слідчі (по одному на корпусний суд) корпусних або військово-окружних судів у районі театру військових дій здійснювали попереднє слідство. У випадках, якщо театр військових дій знаходиться поза межами Російської імпе рії (наприклад, Галичина) військові слідчі проводили попереднє слідство по усіх без винятку справах, підсудних військовому суду [15, арк. 335-д (зв.)]. До початку слідства військовими слідчими, особа, яка проводила дізнання по справі заміняє слідчого до його прибуття у всіх слідчих діях. До компетенції військового слідчого належало і проведення огляду місця злочину, освідчення, обшуку і виїмки. У окремих випадках, якщо вищезазначений посадовець не може виконати ці названі дії (але не ве дення справи) це проводить військова міліція, але згідно із спеціальним повідомленням слідчого, у якому мають бути вказані конкретні предмети, що підлягають вилученню і завдання застосовчої дії (ст. 1350) [15, арк.335-с (зв.)]. Особливості системи відносин військового слідчого з керівниками окружних і головних управлінь та з військовими прокурорами, що була встановлена законодавством Російської імперії не перед бачала його підзвітності жодному із перерахованих посадовців. Так, у рішенні Головного військового Суду від 14 лютого 1913 p., яке усувало всі непорозуміння, що виникали до цього, йшлося: «военньїе

174

науковий збірник

следователи, по условиям своей специальной службьі в военно-судебном ведомстве, не состоят в веденим главньїх управлений, за исключением Главного Воєнно-Судного Управления, а также не находятся в каких-либо подчиненньїх отношениях к окружному штабу или окружньїм управленням. Равньїм образом, не существует подчинения военньїх следователей прокурорам» [7, арк. 17-зв.]. Лише у випадках виявлення військовим прокурором помилок або недоопрацювань з боку військо вого слідчого, він можуть поінформувати про це голову військово-окружного суду або у підзвітному порядку звернутися до Військового міністра. Але у жодному разі їм не дозволялося втручатися у діяльність військових слідчих. Таким чином, рішення Головного Військового суду від 14 лютого 1913 р. встановлювало рівноправні відносини останніх із вищеназваними посадовцями при службовому листуванні і підтверджувало підзвітність військових слідчих головам військово-окружних судів у формі рапортування [7, арк. 18]. Основне навантаження справами лежало на військових слідчих Львівського військово-окружного суду, який діяв на території тимчасового військового генерал-губернаторства Галичини у період з вересня 1914 року по серпень 1915 р. До його складу згідно із наказом Верховного Головнокоман дуючого від 21 вересня 1914 р. входили: голова суду - генерал-майор Уверський, військові судді - генерал-майор Ликошин і полковник Балясний, військові слідчі - підполковник Колосов та капітан Старосєльський, секретар суду-титулярний радник Іщенко, помічники секретаря - надвірний радник Нижницький і губернський радник Заквасін [9, арк.. 1]. Аналіз звіту суду за 18.1.1914-1 .Vil.1915 pp. (суд прибув на місце 4 грудня 1914, а розпочав функціонування з 18 січня 1915 р.) дає змогу говорити про завантаженість та активність роботи військових слідчих, які входили до його складу. Так, за вказаний проміжок часу до Львівського військово-окружного суду надійшло 126 справ, з яких було завершено: із винесенням вироку 69, без вироку - 8 і залишилося нерозглянутими - 49 справ [9, арк.. 1-зв.]. По на званих справах під суд було віддано 93 військовослужбовців (переважно нижчих чинів) і 119 цивільних осіб [9, арк.. 2]. Варто зазначити, що виконання військовими слідчими підполковником Колосовим та капітаном Старосєльським своїх обов’язків ускладнювалося не лише особливим статусом Галичини як тимчасово окупованої іноземної території, а й зміною місця розташування військово-окружного суду, що було пов’язано із відступом російської армії із Західної України. Так, з 14 травня 1915 р. відбулося евакуація суду із Львова, і до 1 серпня цього ж року він діяв у Рівному, Дубно і Києві [9, арк.. 2]. Враховуючи те, що на території тимчасового генерал-губернаторства Галичини у другій половині 1914 - першій половині 1915 pp. знаходилися головним чином 3-тя та 8-ма армії Південно-Західного фронту, то кількість корпусних військових судів відповідно налічувала вісім (а отже, і стільки ж військо вих слідчих). Другим за значенням (у плані навантаження справами, а не компетенції) після Львівсько го військово-окружного суду був корпусний військовий суд XII армійського корпусу, до складу якого входив військовий слідчий полковник Савчинський. На основі архівних матеріалів, що знаходяться у фонді Штабу тимчасового військового генерал-губернатора Галичини можна зробити висновок, що у компетенції військового слідчого Савчинського за період із вересня по грудень 1914 р. знаходилося більше справ. Особливості військового часу вимагали від нього якнайшвидшого їх розгляду (причому декількох одночасно), але тим не менш проведення попереднього слідства по одній справі займало до одного місяця [8, арк.. 164]. Військові слідчі мали право через керівництво викликати військовослужбовців із російської армії, яким було висунуто обвинувачення, безпосередньо до місця проведення слідства. Але в умовах І Світової війни це здійснювалося ними лише у випадках крайньої необхідності [7, арк. 48]. З огляду на те, що судові слідчі були позбавлені права виклику безпосередньо на допит осіб, що належали до діючої армії, за необхідності вони мали звертатися із відповідними проханнями до військових слідчих [14, арк. 304]. З метою прискорення попереднього слідства, військові слідчі, яким необхідно проведення хімікогігієнічних, бактеріологічних, мікроскопічних або судово-медичних досліджень, могли надсилати від

науковий збірник

175

повідні предмети для огляду безпосередньо до військових госпіталів або лазаретів, а не звертатися до окружного військово-санітарного управління, яке мало вказати медичний заклад, який зможе про вести відповідні дослідження, як це робили інші чиновники військового відомства [7, арк. 50]. Статус Галичини на період її окупації російськими військами у ході Першої світової війни поясню вався наступним висновком Міністерства юстиції Російської імперії: «В силу пользующихся всеобщим признанием началам международного права, занятие войсками неприятельской территории, хотя бьі и продолжительное, имеет своим последствием только фактическую и временную замену правомерно существовавшей государственной власти властью государства, зту территорию занявшего. Такое занятие само по себе не уничтожает юридического существования прежней суверенной власти до тех пор, пока окончательное приобретение завоеванной территории не закреплено завершающими военньїе действия соглашением, почему и означенная территория продолжает оста ваться, в отношении оккупировавшего ее государства иностранною» [15, арк. 251]. Деяке уточнення стосовно принципів організації судової влади у окупованому регіоні ми знаходимо у документі, що мав назву «Временное положение об устройстве судебной части в Галичине, Буковине». Зокрема, у ньому йшлося про те, що у цих історичних областях, зайнятих по праву війни, правосуддя у справах громадянських здійснюється судовими установами, «но не от имени австрийского императора, а «во имя закона», на основании местньїх материальньїх и процессуальньїх законов» [3, арк.. 1]. Однак до цього положення не відносяться справи, що знаходяться у компетенції військових судів, організація і робота яких регулюється Військово-Судовим Статутом. Наказом від 21 серпня 1915 р. тимчасового військового генерал-губернатора Галичини генералад’ютанта Г.Бобринського, з огляду на появу фактів незаконного вивозу посадовцями адміністрації і військ майна приватних осіб при відступі із західноукраїнських земель, було створено комісію, яка займалася попереднім слідством. Одним із її членів було призначено військового слідчого підпол ковника Колосова - одного із слідчих Львівського військово-окружного суду, який було ліквідовано у серпні 1915 р. (на момент призначення від займав посаду військового слідчого і Київського військовоокружного суду) [11, арк. 147]. Пізніше його було замінено (у зв’язку із переходом ні іншу посаду) іншим військовим слідчим - Київського військово-окружного суду Попандопуло [11, арк. 196]. Ця ко місія проіснувала до 7 березня 1916 p., коли посаду тимчасового військового генерал-губернатора Галичини було ліквідовано, а відповідно і його штаб [11, арк. 212]. Військові слідчі відіграли важливу роль вдіяльності тимчасового військового генерал-губернаторства Галичини, адже на них було покладено чи не найголовніше завдання - здійснення правосуддя. Підсу мовуючи все вищезазначене, можна сказати, що діяльність військових слідчих мала важливий вплив на становлення і розвиток військового судочинства, заклала підґрунтя для формування такого потуж ного державного інституту як слідчі військової компетенції, багато положень якої не втратило свою актуальність і дотепер. Джерела і література 1. Бахтурина А.Ю. Окраиньї Российской империи: государственное управление и национальная политика в годьі Первой мировой войньї (1914-1918). - М.: «Российская политическая знцикпопедия» (РОССПЗН), 2004 - 392 с. 2. Военно-судебньїй Устав. - Санкт-Петербург, 1867. - С. 78-116. 3. Временное положение об устройстве судебной части в Галичине, Буковине. Отчет военно-прокурорского надзора. - ЦДІАУК, Ф. 363, Оп. 1, Спр. 119-а. 4. Головченко В.І., Солдатенко В.Ф. Українське питання в роки Першої світової війни: Монографія. - К.: Парла ментське вид-во, 2009. - С.23-96. 5. Губар Сергій Володимирович. Становлення і розвиток органів дізнання і досудового слідства в Україні (1917 60-ті роки XX століття): дис.. канд. юрид.наук: 12.00.01 / Національна академія внутрішніх справ України. - К., 2003. 6. Кримінально-процесуальний кодекс України: чинне законодавство зі змін, та доповн.:К.:Паливода А.В., 2009. С.200. 7. K сведению и руководству на 1913 год. Циркуляри Главного Штаба, Штаба Киевского округа и Главного ВоєнноСудного Управлення. - ЦДІАУК, Ф. 315, Оп. 1, Спр. 3281. 8. О производстве расследований и дознаний по делам и лицам подведомственньїх военньїм судам и о предании отдельньїх лиц означенньїм судам. - ЦДІАУК, Ф. 363, Оп. 1, Спр. 30. 9. Отчет о деятельности воєнно-окружного суда. - ЦДІАУК, Ф. 363, Оп. 1, Спр. 73-д.

176

науковий збірник

10. Передерко В. Східна Галичина в політиці Російської імперії (1900-1914 pp.). - Івано-Франківськ: Місто НВ. 2009.-300 с. 11. Подлинньїе приказьі воєнного генерал-губернаторства Галиции за 1915 г. (с 1 мая). - ЦДІАУК, Ф. 363, Оп. 1, Спр. 32. 12. Приказьі по войскам Львовского гарнизона и войскам воєнного генерал-губернаторства Галиции. - ЦДІАУК, Ф. 364, Оп. - 1, Спр. 56. 13. Солдатенко Олена Анатоліївна. Досудове слідство в Україні: становлення та перспективи розвитку: дис... канд. юрид. наук: 12.00.091Київський національний ун-т внутрішніх справ. - К., 2006. 14. Циркуляр Департамента полиции от 28. IX. 1914 о порядке допроса свидетелей и обвиняемьіх мобилизованньїх на войну. - ЦДІАУК, Ф. 301, Оп. 1, Спр. 1236. 15. Циркуляри и переписка со Штабом Киевского воєнного округа, Главньїм Военно-Судньїм Управлением, приказьі по Киевскому воєнно-окружному суду о правилах судопроизводства. - ЦДІАУК, Ф. 316, Оп. 1, Спр. 21.

науковий збірник

177

Олександр КИРІЄНКО (Київ)

РОСІЙСЬКА ВІЙСЬКОВА ЦЕНЗУРА У СХІДНІЙ ГАЛИЧИНІ 0914-1917 pp.] Перша світова війна, яка визначила основні тенденції світового поступу у першій половині XX ст., впли нула на долю українських земель, які на передодні війни перебували під владою двох імперій та пере бували у складі військово-політичних блоків, які протистояли один одному. Українські території не тільки стали безпосереднім театром військових дій, а й мали стратегічне значення у військово-політичних планах воюючих держав. Проблема Україна у Першій світовій війні знайшла своє відображення у ряді фундаментальних монографічних досліджень українських учених. Проте, як зазначає член-кореспондент НАН України О.Реєнт, у відтворенні всіх каталізованих Першою світової війною явищ воєнно-політичного, соціальноекономічного, ідеологічного, етноконфесійного порядку важливого значення набувають регіональні до слідження, зокрема присвячені фронтовим регіонам Галичини та Буковини, прифронтовим - Волині, Поділлю [9,137]. Воєнний, адміністративно-політичний, економічний і конфесійний вектори діяльності російських оку паційних органів влади у Галичині протягом 1915-1917 р. мають значні історіографічні напрацювання, проте висвітлення діяльності органів російської військової цензури на окупованих територіях Галичини та Буковини потребує окремого дослідження. Дослідження функціонування системи військової цензури у контексті воєнно-політичних порядків, встановлених окупаційною російською владою у Галичині та на Буковині, є актуальним завданням. Окремі аспекти поставленої нами проблеми, пов’язані з цензурною політикою та діяльністю росій ських військово-цензурних органів на окупованих територіях Галичини та Буковини розглянуті у пра цях українських істориків Д.Дорошенка [4], Л.Цегельського [20], які були написані ще під час Першої світової війни, окремі питання політики окупаційних органів влади в галузі національної політики, які реалізовувались у тому числі через цензурні органи, знайшли своє відображення у працях істориків української діаспори в 40-90-х pp. XX ст. В.Вериги [2], Т.Гунчака [3] та у загальних і спеціальних працях сучасних українських дослідників М.Кугутяка [5], І.Кучери [6], МЛитвина [7], О.Реєнта [9; 10], О.Сухого [11]. Сучасна зарубіжна історіографія, зокрема російська, представлена дослідженнями О.Бахтуріної, в яких представлено значний фактологічний матеріал щодо діяльності та політики російських окупа ційних органів у Галичині [1]. Військову цензуру в Російській імперії було введено у дію указом імператора Миколи ІІ 20 липня 1914 р. Основним нормативно-правовим актом, що регламентував інститут військової цензури в Ро сійській імперії в роки Першої світової війни було «Тимчасове положення про військову цензуру». Згідно цього документу, завданням військової цензури було запобігати завчасному оприлюдненню планів по мобілізації до війська, оголошенню і розповсюдженню через друковане слово, поштовотелеграфні зносини та публічні виступи відомостей, які можуть зашкодити військовим інтересам дер жави. Уся друкована продукція, поштово-телеграфна кореспонденція, тексти доповідей мали розгля датися військовою цензурою, і якщо їхній зміст якимось чином стосується зовнішньої безпеки Росії, її збройних сил та оборонних споруд держави, то вони забороняються [12,165-166]. Відповідно до «Тимчасового положення про військову цензуру» військова цензура встановлюва лася у повному об’ємі або частково. Військова цензура в повному об’ємі вводилася лише на театрі воєнних дій, підпорядковуючись Штабу Головнокомандуючого армій театру військових дій, і її функ ціональними обов’язками визначалося: 1) попереднє цензурування друкованих творів, естампів ма люнків, фотографічних знімків, текстів публічних виступів та лекцій; 2) перлюстрація внутрішньої та міжнародної поштово-телеграфної кореспонденції [12,166].

178

науковий збірник

Часткова військова цензура вводилась на решті територій Російської імперії і передбачала перлюстра цію міжнародної поштово-телеграфної кореспонденції і тільки в окремих випадках внутрішньої. Реалізацію цензурних функцій було покладено на Головну військово-цензурну комісію при Генеральному штабі, міс цеві військово-цензурні комісії при штабах військових округів та військових цензорів на місцях [12,167]. Напередодні війни, більшість українських губерній Російської імперії, були оголошенні на військо вому стані та підпорядковувалися владі Головнокомандувача Південно-Західного фронту, це обумо вило введення на їх території військової цензури у повному об’ємі та підпорядкування всіх військовоцензурних органів Штабу Головнокомандуючого армій Південно-Західного фронту [13,23]. 17 серпня 1914 p., виконуючи прохання французького уряду, російські армії Північно-Західного фронту почали Східно-Прусську операцію. У подальші два дні в наступ перейшли війська ПівденноЗахідного фронту, які увійшли на територію Східної Галичини. Почалася 33-денна Галицька битва одна з найбільш успішних для російської армії і в той же час кривавих бойових операцій [10,89]. У результаті Галицької операції російські війська просунулися у глиб імперіїГабсбургів на 280-300 км і захопили Галичину, Буковину й частину Польщі. Вважаючи незворотним процес приєднання Га личини й Буковини до Російської імперії, військове командування приступило до формування постійнодіючих окупаційних органів [10,89]. Питання управління окупованих територій регулювалося статтею 11 «Положення про польове управління військами у воєнний час», згідно якої на окупованих територіях передбачалася органі зація цивільного управління та створення з цією метою спеціальних установ, на чолі яких мав стати військовий генерал-губернатор [8, 2]. Проте, як виявилося на практиці, згадана стаття «Положення про польове управління військами у воєнний час» у повній мірі не регламентувала порядок фор мування і взаємодії окупаційний органів влади, а тому потребувала конкретизації. З цією метою у досить короткий термін Генеральним штабом було розроблено «Тимчасове положенням про управ ління областями Австро-Угорщини, зайнятими по праву війни». Вже 19 серпня 1914 р. його підписав Верховний Головнокомандувач. Так, згідно «Тимчасового положенням про управління областями Австро-Угорщини, зайнятими по праву війни» для управління вказаними територіями, створювали ся спеціальні інституції окупаційної влади (військового генерал-губернатора, губернаторів, градона чальників та начальників повітів). Основною метою їх діяльності оголошувалося: «содействие всеми предоставленньїми в их распоряжении средствами к удовлетворению краєм потребностей армии и в облегчении сношений между войсками и местньїм населением» [1,132]. 29 серпня 1914 р. на основі цього «Тимчасового положення про управління....» Верховний Головно командувач видав наказ про створення Тимчасового військового генерал-губернаторства Галичини. На початку вересня 1914 р. його територію було поділено на Львівську і Тернопільську губернії на чолі губернаторами: відповідно М.Мельниковим та І.Чарторижським [1,60]. Згодом, після захоплення російськими військами значної частини Буковини, було створено Чернівецьку губернію, яку очолив С. Євреїнов. 5 квітня 1915 р. на окупованих російськими арміями територіях західніше Львова почала функціонувати Перемишльська губернія [1,61]. Генерал-губернатором окупованого краю було призна чено графа Г.Бобринського, давнього симпатика москвофілів у Західній Україні [5,15]. Військове управління Тимчасовим військовим генерал-губернаторством Галичини було зосеред жено в штабі генерал-губернатора та його відділах: інтендантському, по квартирному забезпеченню військ, військово-санітарному, військово-ветеринарному, військово-окружного контролера і комен дантському [1, 68]. Управління цивільним життям краю здійснювали губернатори, градоначальник Львова і начальники повітів під керівництвом Канцелярії військового генерал-губернатора Галичини. Після створення основних владних інституцій генерал-губернаторства Галичини на окупованих те риторіях Австро-Угорщини, розпочалося формування військово-цензурних органів. їхнє формуван ня здійснювалося у відповідності до Наказу № 3 військового генерал-губернатора Галичини від 1 січня 1915 р. у Львові (призначено 3 військових цензора), Тернополі, Бродах (по одному цензору)

науковий збірник

179

[18, 202]. Кадрова комплектація новоутворених військово-цензурних органів військового генералгубернаторства Галичини здійснювалося чиновниками та офіцерами жандармських управлінь від ряджених з Київської, Подільської та Волинської губерній [1,139]. У Чернівцях, Самборі, Станіславі, Ярославі військово-цензурні органи розпочали свою роботу у квітні 1915 р. [19,91]. До цього часу вій ськову цензуру на вказаних територіях здійснювали органи фронтової військової цензури, що діяли при штабах армій та корпусів Південно-Західного фронту. Новостворені ж органи військової цензури військового генерал-губернаторства Галичини, створені при штабі військового генерал-губернатора, підпорядковувались військово-цензурному відділу Штабу Головнокомандувача арміями ПівденноЗахідного фронту [13, 35]. Як свідчать, проаналізовані нами постанови окупаційної російської влади, перші кроки по здійсню цензурної діяльності штаб військового генерал-губернаторства Галичини розпочав, ще до створення окремих органів військової цензури. Так, 23 вересня 1914 р. у газеті «Прикарпатская Русь» було опу бліковано постанову за підписом військового генерал-губернатора Галичини графа Г.Бобринського «Про цензуру», в якій повторювалися загальні принципи військово-цензурної політики, що застосову ються Російській імперії для місцевостей оголошених на військовому стані. Зокрема наголошувалося на забороні публікувати у періодичних виданнях, розголошувати у публічних доповідях відомостей про військові операції, роботу органів російської окупаційної влади; друкувати і розповсюджувати плакати, афіші без дозволу військово-цензурних органів [1, 308]. 24 жовтня 1914 р. штаб військового генерал-губернатора Галичини інформував населення краю, що військова цензура розглядатиме приватну кореспонденцію, писану тільки російською, польською, чеською, румунською, французькою, англійською і німецькою мовами. Листи й телеграми «іншими мовами та наріччями (тобто українською)» підлягатимуть знищенню [1,154]. Серед перших завдань окупаційної влади в Галичині, як зазначає у своїх спогадах Д.Дорошенко, було ліквідація інститу цій, діяльність яких носила яскраво виражене українське національне спрямування: «Зараз же по вступі російського війська до Львова було закрито всі без виїмку періодичні українські видання, всі культурно-просвітні товариства, клуби, книгарні, заборонено продавати або держати по бібліотеках усі без виїмку книжки на «малорусском наречии», як найсуворіше заборонено вживати «наречие» по всіх товариствах, організаціях, в суді, адміністрації...» [4,24]. Функції по контролю за недопущенням продажу у книгарнях україномовних видань, загальний контроль за друкованими виданнями, що про даються і розповсюджуються на території військового генерал-губернаторства покладався разом з жандармськими органами і на новоутворені військово-цензурні органи [13, 41]. Так, у 1915 р. штаб військового генерал-губернатора Галичини склав та розіслав військово-цензурним органам краю спи сок осіб, котрі мають право торгівлі газетами і журналами визначених найменувань, серед яких були як місцеві періодичні видання, так видання тилових губерній Російської імперії. Серед них: «Летопись войньї», «Новое время», «Двадцатьій век», «Синий журнал», «Огонек», «Весь мир», «Жизнь и Суд», «Солнце Росси», «Мир женщиньї»; газети: «Киевская мьюль», «Русское слово», «Раннєє утро», «Дзеник Киевский», «Век новьій», «Газета народа», «Прикарпатская Русь», «Газета вечерняя» [18.22]. Однак, не встигнувши розгорнути свою діяльність, військово-цензурні органи Тимчасового військо вого генерал-губернаторства були змушені її згорнути. У зв’язку з загальною евакуацією генералгубернаторства в результаті контрнаступу австро-німецьких військ їх було розпущено наказом вій ськового генерал-губернатора № 450 від 12 червня 1915 р. [19,101 ]. Вдруге російські війська змогли зайняти територію Галичини та Буковини в результаті «Брусиловського прориву» (червень - серпень 1916 p.), зупинившись на лінії р. Стоход, сіл Киселин, Золочів, Бережа ни, міст Галич, Станіслав, Делятин, Ворохта, Селетин [10,91]. На знову окупованих російськими військами західноукраїнських землях було створено «Генералгубернаторство областей Австро-Угорщини, зайнятих по праву війни» з центром спочатку в м. Тер нополі, а згодом у м. Чернівці. У адміністративному плані генерал-губернаторство було поділено на

180

науковий збірник

дві губернії: Тернопільську та Чернівецьку [1, 67]. З липня 1916 р. генерал-губернатором областей Австро-Угорщини, зайнятих по праву війни, було призначено генерал-ад’ютанта Ф. Трепова [15,22]. Під час другого періоду окупації (липень 1916 - лютий 1917 pp.) діяльність російських окупаційних органів влади регулювалася «Тимчасовими правилами», затвердженими начальником штабу Верховно го Головнокомандувача М.Алєксєєвим. Згідно цих правил головним завданням російських окупаційних органів було спрямовувати свою діяльність на забезпечення потреб російської армії та фронту. Цьому завданню мала підпорядковуватися і діяльність військово-цензурних органів Генерал-губернаторства об ластей Австро-Угорщини, зайнятих по праву війни, які розпочали свою роботу з липня 1916 р. [15,28]. Проте, як свідчать архівні матеріали, предметом розгляду військово-цензурних органів генералгубернаторства стали не тільки матеріали, що стосувалися військової інформації. Так, згідно «Обов’язкової постанови генерал-губернатора областей Австро-Угорщини, зайнятих по праву війни», від 3 липня 1916 періодичні видання не мали права без дозволу військової цензури публікувати будьяку інформацію про військові дії, урядову політику, обговорювати та коментувати на своїх сторінках військові, політичні та соціальні проблеми. Друкарням цією постановою заборонялося випускати пла кати, оголошення та афіші без попереднього на те дозволу органів поліції або військової цензури; дозволялася постановка лише тих театральних вистав, які були не заборонені окремою драматичною цензурою у Російській імперії з обов’язковим погодженням їхнього репертуару з місцевим військовоцензурним органом; демонстрація кінематографічних картин допускалась тільки після попереднього перегляду їх поліційною владою [13,32]. Протягом другого періоду російської окупації територій Галичини та Буковині у порівнянні з попе реднім періодом діяла більш розгалужена мережа військово-цензурних органів. Так, протягом липня - жовтня 1916 р. військово-цензурні пункти діяли у Чернівцях, Тернополі, Снятині, Косові, Микулинцях [14,35]. У подальшому мережа військово-цензурних органів розширювалася за рахунок передачі у віда ння штабу генерал-губернатора областей Австро-Угорщини, зайнятих по праву війни. Так, у листопаді 1916 р. нові військово-цензурні органи були відкриті у містах Микулинці, Чортків, Копичинці [14,4-9]. Отже, на початок 1917 р. у генерал-губернаторстві діяло два військово-цензурних пункти при поштово-телеграфних конторах у м. Микулинці, один великий військово-цензурний пункт при поштовотелеграфній конторі № 53 у Чернівцях, по одному пункту у містах Чортків, Копичинці, Снятин, Зелець, Тернопіль, Сторожинець. Поряд з розширенням мережі військово-цензурних органів генерал-губернаторства посилювалася спеціалізація функціональних повноважень військових цензорів. Так, у грудні 1916 р. у містах Чернівці та Тернопіль були призначені окремі військові цензори, обов’язком яких був контроль за дотриманням норм військової цензури друкарнями, кінематографічними залами, театрами, книжковими крамницями та газетними кіосками [14,12]. Третій період російської окупації Східної Галичини був пов’язаний не з військовими, а з револю ційними подіями лютого 1917 р у самій Росії. Так, у березні 1917 р. рішенням Тимчасового уряду «Генерал-губернаторство областей Австро-Угорщини, зайнятих по праву війни» було реорганізова но в «Обласний комісаріат Галичини та Буковини» на чолі з Д.Дорошенком, який у територіальноадміністративному відношенні поділялося на дві губернії: Тернопільську та Чернівецьку [1, 317]. Зміна специфіки організації цивільного управління в Галичині на чолі з Д.Дорошенком та зміни, за проваджені Тимчасовим урядом у військово-цензурному законодавстві Росії (скасування загальної цензури, пом’якшення норм військової), не могли не вплинути і на функціонування органів військової цензури краю. Так, протягом березня-серпня 1917 р. мережа військово-цензурних органів Обласного комісаріату Галичини та Буковини продовжувала розширюватися, і до роботи у них все більше за лучалися цивільні службовці [15, 39]. Змінюються й акценти у діяльності цих органів, нині завданням військово-цензурних органів стало насамперед здійснення шляхом перлюстрації приватної кореспон денції моніторинг настроїв солдат діючої армії та місцевих жителів [17,26,29,65].

науковий збірник

181

З червня 1917 р. на роботу органів військової цензури Обласного комісаріату Галичини і Буковини почали впливати проблеми, пов’язані з фінансуванням їхньої діяльності: затримувалась виплата заробітної плати, не виділялись кошти на канцелярські потреби та на утримання військово-цензурних пунктів [16,7]. Протягом липня-серпня 1917 р. тривав контрнаступ автор-німецьких військ на західноукраїнських землях, тому у серпні 1917 р. розпочалась евакуація російської окупаційної адміністрації. У цих умовах місцеві військово-цензурні органи розі слали адресатам всю затриману ними протягом кінця 1916 -1917 р. приватну кореспонденцію місцевих жителів [16,225]. 1 жовтня 1917 р. Головнокомандувач арміями Південно-Західного фронту видав розпорядження щодо розформування окупаційних органів «Обласного комісаріату Галичини і Буковини» [14, 58]. Після відступу російської армії під контролем дорошенківських комісарів залишилися тільки Скалатський, Збаразький і Бродський повіти, які, згідно з рішенням Тимчасо вого уряду, були приєднані до Волинського губернського комісаріату [14,60,69].

Отже, три періоди російської окупації території Галичини відзначені характерними особливостями у діяльності військово-цензурних органів. Протягом першого періоду (кінець серпня 1914 до 1915 pp. - «Тимчасове військове генерал-губернаторство Галичини») військово-цензурні органи, створені після організації основних окупаційних структур військового генерал-губернаторства Галичина у най більших містах краю, мали своїм завданням ліквідацію інституцій українського спрямування, забез печуючи контроль за недопущенням поширення україномовної літератури, контролю за продажем українських книг крамницями і розповсюдженням україномовних періодичних видань. Другий період (липень 1916 - лютий 1917 pp. - «Генерал-губернаторство областей Австро-Угорщини, зайнятих по праву війни») відзначений подальшим розширенням мережі військово-цензурних органів, посилен ням спеціалізації у діяльності військових цензорів за напрямками військово-цензурної роботи. У той же час, незважаючи на проголошену стратегію необхідності зосередження більшої уваги військовоцензурних органів на недопущенні поширення інформації військового характеру, окупаційна влада генерал-губернаторства продовжувала практику використання органи військової цензури для контр олю за умонастроями населення окупованих територій. Протягом третього періоду (березня - сер пень 1917 р. - «Обласний комісаріат Галичини і Буковини») з його зміною політичного режиму в Росії, обумовили зміни військова-цензурного законодавства призвели до зміни акцентів у роботі російських військово-цензурних органів у Східній Галичині, висунувши на перший план не санкційні функції, а здійснення моніторингу настроїв рядового складу армії та місцевого населення. Загалом військово-цензурні органи російської окупаційної влади у Галичині та на Буковині були невід’ємною частиною російського окупаційного режиму і виконували ключову роль у забезпеченні росій ською владою контролю за інформаційним простором у прифронтовій зоні Південно-Західного фронту. Джерела т а література 1. Бахтурина А.Ю. Политика Российской Империи в Восточной Галиции в годьі Первой мировой войньї І Ассоциация исследователей российского общества XX века І В.В. Шелохаев (предисл.). - М.: АИРО-ХХ, 2000. - 264с. 2. Верига В.І. Визвольна боротьба в Україні 1914 -1923 pp.: У 2 т. І НАН України; Інститут українознавства ім. Івана Крип'якевича І Юрій Сливка (наук, ред.), Олена Аркуша (наук, ред.) - 2.доп. вид. - T. 1. - Л.: ВАТ «Рівненська друкарня», 2005. - 471с. 3. Гунчак Т.Г. Україна: перша половина XX століття: Нариси політичної історії. - К.: Либідь, 1993. - 287с. 4. Дорошенко Д.І. Мої спомини про недавнє минуле (1914 -1920): Науково-популярне видання. - К.: Темпора, 2007. - 632 с. 5. Кугутяк М.В. Національно-політичний рух у Галичині в 1890-1939 роках: Автореф. дис... д-ра іст. наук: 07.00.05 / НАН України; Інститут національних відносин і політології - К., 1996. - 47с. 6. Кучера I.B. Політика російської окупаційної адміністрації в Східній Галичині у 1914-1917 pp.: Автореф. дис... канд. іст. наук: 07.00.021Чернівецький національний ун-т ім. Юрія Федьковича - Чернівці, 2005. - 19с. 7. Литвин B.M. Україна: доба війн і революцій (1914-1920). - К.: Альтернативи, 2003 - 488 с. 8. Положение о полевом управлений войск в военное время. - Пг., 1914. 9. Реєнт О.П. Перечитуючи написане. - К.: Інститут історії НАН України, 2005. - 256 с. 10. Реєнт О.П., Сердюк O.B. Перша світова війна і Україна I НАН України; Інститут історії України. - К.: Генеза, 2004. - 480с. 11. Сухий О.М. Галичина: між Сходом і Заходом. Нариси історії XIX- початку XX ст. І Львівський національний ун-т ім. Івана Франка; Інститут українознавства ім. І.Крип'якевича НАН України. - 2.вид., доп. - Л., 1999. - 226с. 12. Центральний державний історичний архів у м. Києві (Далі - ЦДІАК). - Ф. 442. - Оп.864. - Спр.296. 13. ЦДІАК. - Ф.363. - Оп.1. - Спр.181. 14. ЦДІАК.-Ф.363.-Оп.1.-Спр.191. 15. ЦДІАК. - Ф.363. - Оп.1. - Спр.192. 16. ЦДІАК.-Ф.363.-Оп.1.-Спр.209. 17. ЦДІАК. - Ф.363. - Оп.1. - Спр.214. 18. ЦДІАК. - Ф.365. - Оп.1. - Спр.202. 19. ЦДІАК. - Ф.365. - Оп.1. - Спр.42. 20. Цегельський Л.М. Русь-Україна а Московщина-Росія: Історично-політична розвідка. - 2.вид., перероб. - Царгород: Вид. Союзу визволення України, 1916. - 123с.

182

науковий збірник

Віктор АРИЧИК [Львів]

В ІСТОРІЇ ВИНИКНЕННЯ ВІЙСЬКОВИХ ЗВАНЬ Авторитет військових звань, без сумніву, високий. В основі цього авторитету лежать ті обставини, які коротко та виразно характеризують військову кваліфікацію, заслуги, службовий стаж і досвід кожного військовослужбовця. Військові звання, які існують і сьогодні, не являються випадковими. Вони скла дають певну систему, стан якої на кожному відрізку часу визначається рядом причин. Тому система військових звань, яка нерозривно зв’язана із станом військової справи і дією факторів зміни, з часом змінюється сама. Об’єктивно наявне їй властивість змінюватися - причина того, що на кожному істо ричному етапі вона набирає свою, виключно певну тільки на даному етапі, структуру. Але ці зміни не проходять автоматично, самі собою. Система військових звань не являється самоорганізуючою або самонастроючою системою. Об’єктивно назрівши потреби змін можуть бути реалізовані тільки через людей, які знаходяться в органах влади і управління, призвані своєчасно аналізувати обставини, які склалися, своєчасно виявляти необхідність тих чи інших змін і реалізовувати їх. Історія цієї системи - це невідривна частина воєнної історії, без звернення до якої кожна освічена людина не може мати кваліфікований погляд на сучасність. Виникнення військових звань, а по старій термінології військових чинів (згідно сучасного енциклопе дичного довідника чин - службовий розряд військових і цивільних службовців, яким надано певні пра ва та повноваження), зв’язано із появою постійного війська. В Росії подібність такого війська існувало вже в XV столітті, але більш визначені організаційні форми війську окреслили в середині XIV століття за часів царювання Івана IV Грозного, коли було створене стрілецьке військо. На початку воно склада лося із «приборов» (загонів), потім - із приказів, з 1861 року - полків, чисельністю до двох тисяч чоло вік. Полк розділявся на сотні, півсотні або «пятидесятни», десятки. У відповідності зі структурою полків виділялися і звання посадових осіб: полковий голова - начальник полка, напівголова - п’ятисотенний голова, п’ятисотенний - помічник начальника полка, сотник, півсотник, десятник, стрілець. Хоча необ хідно відмітити, що ще задовго до появи стрілецького війська на службі у великокняжого двора утри мувались загони, які складались виключно із іноземних військових найманців. Такі загони існували, наприклад при князюванні Василя III (1505-1533), при царюванні Бориса Годунова (1598-1605), коли чисельність іноземної воєнної дружини досягла двох з половиною тисяч чоловік. Поступаючи на русь ку службу, іноземні найманці зберігали військові чини, отримані в країнах попереднього перебування. Саме таким чином стали з’являтися на Русі капітани, ротмістри, і інших рангів військові люди. В тридцятих роках XVII століття уряд царя Михайла Федоровича приступив до реорганізації армії і створенню полків «нового строю». Особовий склад цих полків прийнято найменувати в відповідності з термінологією, яка склалася до того часу в західно-європейських арміях. До 1689 року в полках «но вого строю» були введені посадові особи в наступних чинах: генерал- лейтенант (генерал-поручик), генерал-майор, полковник, підполковник, майор, капітан, ротмістр, порутчик(поручик), прапорщик, хорунжий, сержант, корпорал (капрал), ланспасат, капрал. Наступний потужний імпульс військова справа в Росії отримала при Петрі І в ході здійснення вій ськових реформ, розпочатих в кінці дев’яностих років XVII століття. В результаті багатовікової діяль ності Петра І в армії і на флоті з'явився широкий спектр військових чинів, більша частина яких міцно ввійшла в лексикон і стала деякий час традиційною. Про військові чини, які були встановлені в вій ськах, ми взнаємо із окремих наказів Петра І, військових штатів 1711,1712,1716,1720 років, Статуту військового 1716 року і, на кінець, Табеля про ранги - законодавчого акту, затвердженого Петром І в 1722 році, який і встановив систему військових, цивільних і придворних чинів. Розпочинаючи розповідь про зародження військових звань, хочу згадати про самий найвищий чин, який був введений вже в кінці XVII століття -Генералісимус Російських військ. В перекладі з латині

науковий збірник

183

generalissimos - самий головний. Цей титул присвоювався як почесний титул головнокомандувачу діючої армії на період війни або головнокомандувачу всіма військами держави. Це військове звання існувало в ряді країн. Вперше присвоєно Генріху Анжуйському в Франції в 1569 році. За більш чим двохвікову історію в Роси це звання отримали боярин князь Ф.Ю.Ромодановський(1694), воєвода А.С.Шеїн (1696),князь АДМеньшиков (1727), принц Антон У.Брауншвенгейський (1741) і великий руський полководець князь А.В.Суворов (1799). В Радянському Союзі звання Генераліссімуса вве дено 26 червня 1945 року і присвоєно Верховному Головнокомандувачу періоду Великої Вітчизняної війни Й.В.Сталіну 27 червня 1945 року. Приблизно в той же час вводиться наступний по своєму зна ченню військовий чин - генерал-фельдмаршал. Першим генерал-фельдмаршалом в Росії став со ратник Петра І боярин ФАГоловін. В наступні роки цього чину були удостоєні шістдесят три особи. В сухопутних військах в першій чверті XVII століття крім названих вищих чинів були і наступні: генерал повний (від інфантерії, від кавалерії-); генерал - лейтенант (генерал - поручик); генерал - майор. В перекладі з латині generalis - загальний, головний, - початкова частина вищих чинів і звань. Гене ральські чини з’явились вперше в Франції в XVI столітті. До кінця вісімдесятих років* XVII століття ге неральські чини отримали деяке поширення. Петро І ввів ряд вищих військових і цивільних посад, які включають слово генерал. Одні з них отримали статус традиційних для армії військових чинів, а інші так і лишилися посадовими званнями. До цих осіб наприклад відносяться генерал-удитор, який при значався для здійснення військово-судебних функцій; генерал-вагенмейстер, який керував обозами армії; генерал-гевальдігер, який зобов’язаний пресікати дезертирство, кражі, мародерство і викону вати інші поліцейські функції; генерал-кригскомісар, який відав речовим і грошовим забезпеченням, розходами на утримання військ; генерал-профос, який здійснював надзор за арештантами; генералфіскал, який спостерігав за правильністю виконання обов’язків всіма посадовими особами. Табелем про ранги 1722 року генерал -кригскомісар був віднесений до третього класу чинів (таблиця 1), що відповідав генерал-лейтенанту, а генерал-аудитор, генерал-вагенмейстер, генерал-гевальдігер від повідали сьомому. Тобто відповідали чину підполковника. Слово генерал вживалось в цих посадах в буквальному понятті - головний. В аналогічному змісті воно вживається і в наші дні: генеральний конструктор, генеральний директор і інші. Крім цього в історії генеральських військових звань були наступні: генерал-адмірал (військовий чин дореволюційного російського Військово-Морського Флоту); генерал-ад'ютант - (згадується в проекті Військового статуту 1698 року як посадова особа при Гене ралісимусі для передачі його вказівок); генерал-інженер, як посадова особа, яка введена Статутом 1716 року і зберігалося за начальником інженерних військ до 1917 року; генерал-аншеф (введено в Статуті військовому 1716 року як звання головного генерала в військах. Пізніше це звання трансфор мувалося в звання повного генерала і приблизно рівнялося званню генерала армії. В Радянському Союзі це звання було введено 7 травня 1940 року). В цей же період крім генеральських звань існували і наступні військові звання: бригадир, полковник, підполковник, майор (прем'єр-майор, секунд -майор,), капітан, ротмістр, капітан-поручик (капітанлейтенант), поручик (лейтенант), підпоручик (ундер або унтер-лейтенант), прапорщик (фендрик, в артилерії - штик-юнкер), сержант (вахмістр в кавалерії, фельдфебель в інженерних військах), під прапорщик, капрал (корпорал), єфрейтор, рядовий (солдат). З цього переліку цікаве військове звання бригадир. В перекладі з німецької мови brigadier - брига дир, офіцерський чин, проміжний між генералом-майором і полковником. Це з’явилось від введення нових військових з’єднань - бригад. В Статуті військовому 1716 року про цей чин сказано наступне: «бригада в військах називається, коли два, три або більше полків під команду єдиного віддані. І тоді, той котрий тими полками командує, іменується бригадиром ». В 1763 році для польових військ цей чин був відмінений, залишений лише для комендантів укріплених об’єктів і фортець, а також офі церів деяких служб, наприклад провіантської. Повністю виключений із списку чинів російської армії в 1796 році.

184

науковий збірник

Таблиця 1 Клас

Гвардія

Армія Піхота

Кавалерія

Ґ енерал-фельдмаршал

Генерал від інфантерії

Генерал від кавалерії

Козаки

Артилерія і інженерні війська

Генерал від кавалерії

Генерал від артилерії

Піхота

Кавалерія

III

Генерал-лейтенант

Генерал-майор

Полковник

VII

Підпол ковник

VIII

Майор

Військовий страшина

Майор

Штабс-капітан

Штабс-ротмістр

Капітан

Ротмістр

Есаул

Капітан

Поручик

Штабс-капітан

Штабс-ротмістр

Штабс-капітан

Подпоручик

XII

Поручик

XIII

Підпоручик

XIV

Прапорщик

Корнет

Хорунжий

Полковник - військове звання старшого офіцерського складу в Збройних Силах Радянського Союзу. Походження зі слова полк, яке в древньоруській мові мало декілька значень: похід, стан, військо і інші. Розпочинаючи із XIII століття цим називали на Русі .частину бойового порядку (полк передовий, великий, правої та лівої руки, сторожовий, засадний). В XIV столітті полк (наприклад стрілецький) - частина з самостійним управлінням і господарством, а на Україні - козача військова одиниця і адміністративно-територіальний округ. З XVI століття командири полків в військах українського коза цтва і Запоріжської Січі стали називатися полковниками. Відмінено звання полковий голова - посадо ве звання начальників стрілецьких полків з XVI століття до 1682 року. З початку тридцятих років XVII століття полковниками руської армії стали називатися командири полків «нового строю». 3 1682 року в полковників були перейменовані полкові голови - командири стрілецьких полків. В подальшому полковник (спочатку як посадове звання, а потім як персональний військовий чин) утримувався як в руській армії до 1917 року. В Збройних Силах Радянського Союзу введено 22 вересня 1935 року. Крім того, багато в історії військових звань похідних від слова полковник. Це і полковник адміністративної служби, полковник ветеринарної служби, полковник - інженер, полковник медичної служби, полков ник технічної служби, полковник юстиції, полковник інтендантської служби. Останнє військове звання старших офіцерів військово-господарського складу Збройних Сил СРСР в період з березня 1942 року по 26 квітня 1984 року. Далі спускаючись по ієрархічній драбині слідує військове звання підполковник. Це військове звання походить від звання півголова (помічник начальника стрілецького полку), півполковник (помічник ко мандира полка «нового строю»). В 1682 році перейменовано в підполковник.

науковий збірник

185

За цим званням далі вниз йде військове звання майор. Слово походить від латинського слова major - великий, старший. Це військовий чин (військове звання) старших офіцерів. Вперше з’явилось в XIV столітті в Іспанії і германських феодальних державах. В російських військах мало розповсюдження вже в другій половині XVII століття як чин іноземних найманців на руській службі. В 1698 році був включений в штат регулярних полків і снував далі в руській армії до 1884 року. На початку XVIII сто ліття (не пізніше 1711 року) розділений на два ступеня: прем’ер-майор та секунд-майор. Чин прем’єрмайор був пов'язаний з посадою командира 1 батальону, на якого також покладалось управління строєм полку. Секунд-майор командував 2 батальйоном. В 1798 році Павлом І поділ майорського чину був відмінений і в указі було сказано : «о неписании премьер- и секунд-майорских чинов и об наименовании оньїх просто майорами». В Збройних Силах СРСР військове звання майор було вве дено 22 вересня 1935 року. Відома також така посадова особа як плац-майор. Це посадова особа в комендантській службі дореволюційної руської армії, який відав утриманням арештантів, прийомом і розсилкою рекрутів, патрульної служби в гарнізоні і таке інше. Аналогічно полковникам були майори різних служб як ветеринарної, технічної і таке інше. Капітан (від французького capitane) - офіцерське звання (чин) в арміях більшості держав. Слово капі тан походить своїм корінням в латинь (пізніше латинською capitaneys - військовоначальник, від латин ського caput - голова), прийнято багатьма європейськими і деякими азіатськими країнами і стало якби міжнародним. Вперше для визначення військового звання стало примінитися у Франції, де в середні віка капітанами називались начальники окремих військових округів, а з середини XVI століття - командири окремих рот. В Росії звання капітан з’явилось в XVI столітті разом з прибуваючими на службу іноземця ми. З тридцятих років XVII століття воно було прийнято для командирів рот в полках «нового строю». В одному із перших російських військових Статутів «Учение и хитрость ратного строения пехотньїх лю дей» (1649) про капітанів говорилось так «Всякая рота или знамень имеет капирт свой, сиречь главу - капитана (на цесарском язьіке аупман, сиреч голова, на французском капет - голова), а по капирту капитаном именуется, потому что голова начальнешее єсть и всем владеет, а по главе все сосгавьі ходят и исправляются...». В середині другої половини XVII століття це звання стало застосовуватися в стрілецьких військах. На початку 1682 року начальники стрілецьких сотен - сотники були перейменовані в капітанів. На початку дев’яностих років XVII століття звання капітан було прийнято для командирів рот в регулярних полках Петра І і в подальшому зберігалось як військовий чин в руській армії до 1917 року. В військовому Статуті петровського часу «Ротнью пехотньїе чиньї», виданому на самому початку XVIII століття, дається образний перелік основних обов’язків капітана. Далі короткий переказ їх. Капітан - «єсть у ротьі голова», він веде облік особового складу, роздає і звітується про солдатське «жалование», контролює виконання наказів і розпоряджень старших начальників, віддає самостійні розпорядження по роті, спостерігає за дотримання порядку в роті, правильністю їх навчання і набуття необхідних навичок. Там же говорилось, що в поході він їде на коні, а в бою перед ротою він піший. Про солдатів він повинен дбати і піклуватися, а «...ему же подобает бьіть смелого сердца и рассудок меж солдат иметь добрьій и правильний, .а с ними братства не иметь и от пьянства и от зерни (азартньїх игр) себя хранить». Слово капітан застосовувалось також як частина ряду військових і військово-морських сил (капітанінженер, штабс-капітан, капітан-поручик, капітан-лейтенант, капітан І рангу). В торговому флоті капітан корабля - особа, яке наділено керівництвом екіпажем корабля і управління судном. В СРСР звання капітан для командного складу сухопутних військ і військово-повітряних сил, звання капітан 1,2,3 ран гу і капітан-лейтенант для командного складу BMC були введені 22 вересні 1935 року. Існували капіта ни адміністративної, ветеринарної, індентантської і медичної служби, а також капітан-інженер, капітанлейтенант, капітан-лейтенант-інженер і навіть капітан-командор. Цікава історія у капітан-поручика. Це військове звання було для офіцерського складу російської армії. Поява цього звання (чину) співпадає з початком реорганізації армії на регулярній основі Петром І і відноситься до 1699 року - початку

186

науковий збірник

формування так званих «новоприборних» полків. В штат цих полків, який складався із дванадцяти рот, в числі інших були включені три капітан-поручика, які призначалися в помічники штаб-офіцерам і виконували крім свої обов’язків в полковому ланцюгу функції командирів (шефів) перших трьох рот. І нарешті лейтенант, який походить від французького слова lieutenant- заступник, від lieu - місце і tenant- займаючий. Це військове звання (чин) молодшого офіцерського складу в збройних силах ряду держав. З’явилось в Франції в XV столітті як звання посади заступника начальника загону (з кінця XV столітті - заступник командира роти). В російських військах слово лейтенант стало застосовуватися як складова частина деяких генеральських чинів, введених Статутом 1716 року. До молодших офіце рів Російського флоту чин лейтенанта був введений в 1701 році і існував до 1917 року, для офіцерів російської армії і гвардії введений в 1722 році Табелем про ранги. В Радянському Союзі військове звання лейтенант було введено 22 вересня 1935 року. На початок XIX століття склалася чітка система військових звань, яка наведена в таблиці № 1: Військові звання, вказані в цій таблиці, затверджені Петром І, його законодавчим документом Табелем про ранги 1722 року, який і заснував основну систему військових, цивільних і дворянських чинів. Ця система дещо змінилася за неповних 80 років. Також із цієї таблиці видно деякі невідповід ності рангам одних військ іншим. Наприклад, число офіцерських чинів від полковника і нижче не було єдиним в різних родах військ: в армійській піхоті і кавалерії їх було вісім, в артилерії і у козаків - сім, а в гвардійській піхоті - шість, а в гвардійській кавалерії - п’ять. Особи, які мали чин командували в ар мії полками, а в гвардійській піхоті - батальйонами, а в артилерії - батареями. Армійські і гвардійські капітани командували ротами, але гвардійський капітан був на 2 класи вище армійського. Хочеться відмітити, що в цей же час, тобто з 1802 року в російській армії розпочали вводити погони на два плеча. Вони нашивались на мундир та шинель. Офіцерські погони обшивались золотим або срібним шнуром. На погонах нашивались (вишивались) номера з’єднань (частин) або начальні букви їх найменувань, а також вензеля, присвоєні військовим частинам. 3 1807 року погони офіцерів і гене ралів були замінені еполетами. До речі, схожі з погонами елементи військового одягу, які являлися їх попередниками, відомі з давніх часів. Такими елементами були, наприклад, наплічники (опліччя). Ці предмети захищали древніх руських вітязів від меча противника. Звернення до такої форми захисту воїнів спостерігалося в період тридцятилітньої війни (1618-1648) в Європі. В той час в кавалерійських ескадронах (особливо серед кірасир шведського короля Густава II Адольфа) був розповсюджений прийом рубки, який складався в нанесенні рубленого удару клинком по плечу вершника противника. Цей удар отримав назву «удар смерті». Саме захист від таких ударів на плечі кавалеристів закріплю валися металеві пластини. З часом ці пластини втратили своє значення , але , втілившись в інший матеріал, знову з’явилися на мундирах військових в формі погон і еполет. До введення цих погон, як розрізнення посадового положення і рангу воїна, завжди знаходився певний елемент військового одягу, який вказував на цю різницю Цим підкреслювалась необхідність і обов’язковість прояву по ваги до начальників та старших за військовим звання, як більш досвідчених в військовій справі і більш кваліфікованих людей, яким від імені держави довірено навчати війська та управляти ними в боях. В знаках розрізнення посадового положення в своєрідній матеріальній формі втілювалась основоположна ідея військової служби - беззаперечне і обов’язкове підпорядкування молодших по військовому званню старшим. *

Джерела і література 1. Ганічев П.І. «Воинские звання»; 2. Дриг Е. «Про комбригов и комдивов»; 3. Дм.Бантиш-Каменський «Биографии российских генералиссимусов и генерал-фелдмаршалов»; 4. В.Ф.Жолукевський, А.М.Максимець, Ю.В.Тимченко, С.І.Слічук, В.В.Жолукевський «Речова служба Збройних Сил України»

науковий збірник

187

Ігор НЕПОТА, Василь ПАНАСЕНКО (м Київ)

УКРАЇНСЬКА ВІЙСЬКОВА СИМВОЛІКА ПОЧАТКУ XX СТОЛІТТЯ Символ - слово грецького походження, яке «стало позначати всякий речовий знак, що мав умовне таємне зна чення для певної групи осіб... Той або інший знак служив також відмінністю корпорацій, цехів, різних партій - дер жавних, суспільних, релігійних» [1,83]. Під символом розуміються як знакові зображення, так і образи, в яких, окрім поверхневого, первинного, закла дений і глибший сенс, аналогія, значення. Знакові символи різні по ємкості: одні мають широке значення, це так звані символи символів; інші виконують функцію мітки, конкретну і точну вказівки [2,5]. Символ - це умовний знак. Проте в сучасній мові дуже часто це поняття символів змішується з поняттям «симво лічне зображення», яке також часто-густо іменують «символом». Але символічне зображення - це інше, особливе поняття, воно є зовсім не абстрактним, а, навпаки, воно граничне обмежено конкретизацією, оскільки кожне сим волічне зображення строго відповідає певному конкретному, єдиному об'єкту, який воно символізує [1,83]. Таким чином, у військовій символіці можуть застосовуватися і застосовуються як символи, так і символічні зображення. І ті, та інші є елементами композиції відзнак, гербів і бойових прапорів, так би мовити елементною базою в області військової геральдики, вексилології, фалеристики, знаків розрізнення, військових емблем і арматюр. Пропонована тема присвячена військові символіці українських військових формувань початку XX століття, коли український народ вів боротьбу за державність і незалежність. Основні історичні елементи, що використовуються в українській військовій символіці - це знак Св. князя Воло димира, православний грецький (козацький) хрест, знак князя Льва Галицького, знак Війська Запорізького і зобра ження св. архістратига Михаїла. Окрім цього, в композиції українських відзнак початку XX століття зустрічається «червона калина», а також традиційні зображення козацьких кпейнодів. Військова символіка включає в себе як військові прапори, так і окремі елементи військового одягу: емблеми, кокарди, нагрудні і нарукавні знаки, погони, канти, лампаси тощо. Серед військових символів особливе місце належить прапорам і знаменам. Якщо прапор тиражується фа бричними способами, то знамено, як правило, вишивається руками майстрів. Це - символ військової частини, який показує її належність до збройних сил держави і є знаком, що її об’єднує. В більшості європейських армій військові знамена відрізняються своїми кольорами й зображеннями від дер жавних прапорів, хоча часто використовується і державна символіка. Під час революції 1848 - 49 pp. у Галичині українці почали формувати загони Національної гвардії, які вико ристали сині знамена з золотим левом і синьо - жовті прапори. На початку творення Української армії часів Визвольних змагань 1917-21 pp. не було сприятливих умов для відзначення військових формацій військовими прапорами [3,19]. Українське військо періоду 1917-21 pp. мало різноманітні знамена. Військові частини, які утворювалися сти хійно, використовували жовто-голубі прапори, що були швидше відзнакою їхньої національної належності, ніж знаком частини в розумінні військового прапора-стяга. Найвідоміше знамено Українських Січових стрільців, виготовлене за ескізом І.Іванця. В ньому поєднано символіку західних і східних українських земель: зображення архангела Михаїла, який тримав синій щит із золотим галицьким левом на голубому полі - з одного боку; з друго го - літери “УСС” на малиновому полі. Цю символіку використовували і в Українській Галицькій армії. Проте в УГА окремі формування інших національностей воювали під власними знаменами. В 1917 р. полк ім. Б. Хмельницького мав знамено також у вигляді малинового полотнища з зображенням архангела Михаїла. Національні прапори з різного характеру написами, інколи із зображенням тризуба широко використовували Вільне козацтво, згодом - повстанні загони. Характерні полотнища з додатковими елементами малинової барви, яка символізувала давні традиції укра їнського козацького війська, мали значки українських частин і підрозділів, включених до реєстру новоствореної української армії наприкінці існування УЦР і за гетьманування П.Скоропадського. Під час бойових дій 1919-20

188

науковий збірник

pp. значки, як полкові відзнаки, найбільше поширеними були в кінноті. Наприкінці діяльності УЦР було розроблено єдиний зразок полкового знамена для всього новоствореного українського війська, але практично це не було реа лізовано. 18 січня 1918 р. було затверджено прапор українського флоту: він був білим, з голубим прямим хрестом посередині. У верхньому куті вміщували невеликий синьо-жовтий прапор з тризубцем, увінчаним хрестом. У період Української держави нові українські військові формування користувалися переважно національними синьо-жовтими прапорами. Під час останньої реорганізації діючої армії УНР основною організаційною одиницею у війську стали дивізії, які ділилися на курені без полкової ланки. Внаслідок цього було розроблено зразок не полкового, а дивізійного знамена. Такі стяги було встановлено для 3-ї Залізної та 6-ї Січової дивізій. На полотнищі червоного кольору на одному боці було вишито найменування дивізії, в правому верхньому кутку вміщено тризуб на тлі синьо - жовтого прапора, на другому - вишитий посередині хрест. 3-я Залізна стрілецька дивізія свій прапор отримала за особливо тяжкі бої під Вапняркою в 1919 р. Довгий час він зберігався в США, в українській церкві, а в 1992 р. був переданий до полку Національної гвардії України, і лише в 1996 p.- на довічне зберігання до Центрального музею Збройних Сил України - нині Національного військово-історичного музею України [4,63]. Одним з елементів військової символіки є кокарди і емблеми на військових одностроях. Кокарда (з франц.) -металевий значок встановленого зразка на формених головних уборах - у сучасній військо вій формі символізує належність військовослужбовця до збройних сил тої чи іншої держави. Кокарди російської армії були яскравими, тому в польовій формі солдатів і офіцерів їх замінили іншими, за хисного кольору, але такої самої форми - овальними з чорним колом посередині, облямованим по черзі смугами чорного, оранжевого і білого кольорів. Таке поєднання кольорів символізувало дим і полум’я битви і мало назву георгіївського. Ці кокарди носили до жовтня 1917 p., потім їх скасували більшовики. З лютого 1917 р. до військової форми було додано спеціальний нагрудний знак - у вигляді двоголового орла без корон з червоною стрічкою з написом “Армія вільної Росії”. Українські Січові стрільці носили кокарди на зразок австро-угорського війська - круглі, чорно-жовтих барв з до повненням синьо-жовтої розетки, яку нашивали на головному уборі з лівого боку. З осені 1916 р. їх було замінено на нові - круглі, з зображенням галицького лева на голубому тлі. Згодом одягли кокарди з тризубом. В Українській армії доби УЦР першу українську військову кокарду було введено на початку 1918 р. - у вигляді розетки з тканини, де жовте коло облямовувалося голубою смугою. За часів Української Держави затверджено металеву овальну кокарду у вигляді золотого тризуба на голубій емалі з золотим облямуванням. Пізніше такі кокарди носили і в Армії УНР доби Директорії [5,34]. Крім кокард у багатьох арміях носили (і носять) емблему роду військ - на погонах, петлицях або на спеціальних щитках. Емблема - з грецької - означає рельєфне зображення. З’явилися емблеми на початку 18 ст. із появою окремих родів військ - піхоти, кінноти та артилерії. Коли в 1917 р. Українська Центральна Рада почала формувати свої частини, для них було взято емблеми старої російської армії: саперам встановлювався символ- дві схрещені лопати або сокира з лопатою; морякам емблемою слугував якір; повітроплавним частинам - крилатий якір; авіаторам - крильця з пропелером; автомобільним части нам - крилате кермо з колесами; бронеавтомобільним військам - зображення екіпажу з кулеметом. Українські Січові стрільці встановили окрему емблему: дві жовті літери СС на синіх петлицях. Військові нагрудні знаки - знаки, встановлювані урядом держави, президентом чи міністром оборони для за охочення військовослужбовців, які відзначилися при виконанні військового обов’язку, досягли відмінних показників у бойовій підготовці, підвищили військову кваліфікацію, а також закінчили військові навчальні заклади. До розряду високих військових відзнак належать нагороди: ордени, медалі, нагрудні знаки, які присвоєні за героїзм і мужність, проявлені під час воєнних дій і за інші визначні заслуги. Власним нагородам України передували прості за формою нагрудні знаки і значки, що були введені з ініціативи Українських Січових стрільців у роки Першої Світової війни. Перші відзнаки, видані в 1916 p., носили або з лівого боку кашкета, або на грудях. Вони мали круглу або щитовидну форму і містили зображення галицького лева, що спирається на гору, архістратига Михаїла, якого стрільці вважали за небесного покровителя українства, тризуб та

науковий збірник

189

відповідні написи. Виготовляли ці відзнаки здебільшого в Відні або нашвидкуруч у польових умовах з олова, цинку чи бронзи. В Армії УНР також існували свої військові відзнаки. Після ухвалення ill Універсалу Української Центральної Ради в українському війську були поширені нагрудні знаки, що відображали ідею української соборної держави: Управ ління Бойової Управи мало значок овольної форми, угорі над назвою «Українська Бойова Управа» - голова лева; Легіону УСС - на тлі сонячного проміння стоять поряд голубий щит із галицьким левом і червоний - із зображенням архістратига Михаїла, по колу напис «Не ридать, а добувать»; відзнака Ради корпусу Січових срільців - літери «СС», переплетені гілкою калини [6,812]. В цей час українські армійські старшини, які закінчили військові академії, інші вищі військові заклади носили відповідні нагрудні знаки. 14 березня 1918 р. за наказом військового міністра в Києві було сформовано школу старшин, випускники якої також одержували спеціальний знак: посередині тризуб, облямований рослинним орна ментом, угорі зображення архістратига Михаїла, внизу літери «І.Ш.С.». Знаки розрізнення військовослужбовців - це знаки на форменому одязі, які визначають персональні військові звання, приналежність до виду збройних сил, роду військ, служби. До них належать: погони і петлиці, нагрудні й нарукавні знаки, знаки на головних уборах, погонах і петлицях (ко карди, нашивки емблеми та ін.); канти і лампаси. Вперше елементи знаків розрізнення зустрічаються у військових формуваннях 16-17 ст. козацьких військ, в яких козацька старшина відрізнялася від рядових кроєм одягу, зброєю. У регулярній російській армії використовувався ряд спеціальних елементів відзнак: золоті галуни, погони, еполе ти, нагрудні знаки таін. Командні і рангові військові відзнаки українського війська доби революції 1917-1921 pp. як за своїм зовнішнім виглядом, так і в своїй системі в різні періоди пройшли свою складну еволюцію. Новостворені військові частини використовували свої, локальні, системи знаків розрізнення. Довгий час змішува лися між собою поняття рангових і командних відзначень. Російська система рангів на початку Української рево люції була знищена. Власну систему відзнак намагалися побудувати за принципом колишньої російської системи, замінивши деякі ранги українськими назвами, та згармонізувавши ці ранги з командним означенням. 1-й Запорізький полк ім. Б.Хмельницького використовував для рангово-посадових відзнак біло-жовті стрічки на погонах для підстаршин і срібні галунові - для старшин: одна стрічка-гуртковий і хорунжий, дві - ройовий і поручник, три - чотовий і сотник, одна широка і одна вузька-бунчужний і курінний; полковник мав дві широкі галунові стрічки. Полк ім. гетьмана П.Полуботка і Кінний козацький полк Вільної України мали за знаки розрізнення для підстар шин - червоні стьожки; і червоні продовгуваті кружки - для старшин. Одна стьожка чи кружок-гуртковий, хорунжий; 2-ройовий, поручник; 3-чотовий, сотник; 4-бунчужний; військові старшини: полковник мав один великий кружок з кан том по краю. Для підстаршин були встановлені стрічки на погонах, а для старшин -металеві ромби по срібних (за хисних) погонах з одним просвітом для молодшої старшини, з двома -для булавної й із зигзагом -для генералітету. Відзнаки рангів у Легіоні УСС були австрійського зразка - на синіх накомірних нашивках - вилогах (“паролях”) розміщувалися шестикутні зірки (целулоїдні - у підстаршин, срібні гаптовані - у старшин) у комбінації з жовтим і золотим галуном різної ширини. Спочатку зірки нашивалися за австрійським взірцем (по передньому краю вилоги й трикутником), а з 1915 p.- рядком вздовж нижнього краю [6,816]. З літа 1916 р. замість синіх “паролей” на комірі впоперек нашивалася вузька синьо-жовта стрічка, а зірки й галуни нашивалися перед нею просто на комір. Деякі формації українських військових формувань самочинно створювали власні системи рангових відзначень і розрізнень. Так, Богданівський полк використовував для підстаршин ниткові галуни, для старшин-срібні. В грудні 1917 р. військовий уряд УНР запровадив командні посади, що розрізнялися шевронами із срібного галуна, який носили на правому рукаві однострою. У березні 1918 р. з Наказу Військового Міністра ранги української армії були прирівняні до посад. У квітні 1918 р. відзнаки старшин були перенесені на накомірні нашивки й набули вигляду гаптованих золотих чи срібних смужок різної ширини, перначів, гілочок і зірок [7, 263-265].

190

науковий збірник

У дивізіях, сформованих за кордоном з військовополонених українців, були свої системи знаків розрізнення. У Синій дивізії ранги позначалися кістяними, срібними й золотими шестикутними зірками, у Сірій -металевими білими й гаптованими колосками в поєднанні з галунами австрійського зразка. 1919 р. на нашивках вміщувалися ще петлиці за родом зброї. За гетьманату старшинам та урядовцям повернули скасовані раніше ранги, було розроблено систему рангів за українською козацькою термінологією. Старшини строкової служби мали знаки розрізнення у вигляді зеленої тась ми, надстрокової- жовтої тасьми, портупеї - юнаки юнацьких шкіл - ниткові і металеві галуни. Перші дві категорії підстаршин мали власні зразки нашивок, у портупеїв - юнаків нашивки вживалися за російським зразком [б, 817-818]. Старшини мали два типи погонів: звичайні й похідні. Звичайні погони виготовлялися з металізованого шнура на суконному підкпаді кольору роду зброї і відрізнялися способом плетення (в обер-старшин, штаб-старшин і генеральних старшин). Похідні погони робилися з мундирного сукна, мали кольорові випустки кольору роду зброї. Ранги позначалися на погонах чотирикутними зірками і булавами. На погонах розміщувалися також емблеми деяких родів зброї і номери частин або корпусів [8,110]. З поваленням гетьманату військо Директорії знову повернулося до системи посад. Знаки розрізнення спочатку були встановлені на комірі, але ця система повинна була впроваджуватися разом з одностроєм, а багато хто їх взагалі не носив. Під час реогранізації армії 1919 р. була зроблена спроба пристосувати попередню систему посад до рангів. Відзнаки ступенів в армії часів Директорії розміщувалися національним “кружком” на рукавах френчів і шинелей. Підстаршинські відзнаки мали вигляд шевронів з кантів, старшинські-шевронів і шевронів з петлями з нитяної стьожки, пізніше їх замінили металізовані галуни. В липні 1919 р. запроваджено спрощений варіант однострою і відповідно - спрощені знаки розрізнення. Вони вміщувалися на комірах і складалися з металевих або суконних кружків і суконних або галунових смужок. На комірах отаманів вміщували тризуб. Ці дві системи відзнак співіснували до весни 1920 p., коли спеціальна комісія розробила систему персональних рангів українського війська, які надавалися методом атестації. Вона була затверджена 12 березня 1920 р. Рангові знаки розрізнення вміщувалися на накомірних нашивках-вилогах. В Українській Галицькій армії для знаків розрізнення за родом зброї прийняті були спеціальні продовгуваті ви логи з вирізом по верхньому і нижньому краю різного кольору на комірі; ці вилоги одночасно заміняли і рангові ступені: стрільці мали чисті вилоги, молодша старшина - обшиті вузькими галунами по краях внизу, булавна стар шина носила вилоги на галуновому підкпаді, для генеральної старшини - галунові вилоги на галуновому викладі сріблястого і золотого кольору. Рангові знаки розрізнення носилися на рукавах в нижній частині - (ниткові) стрічки для стрільців і галунові (вузькі й широкі) для старшин; старшинські галунові стрічки мали ще кольорову підкладку (випустку) за родом зброї і закінчувалися на зовнішніх краях золотими ґудзиками [9,95]. В українському флоті система знаків розрізнення складалася з галунових нашивок, а також включала зображен ня тризуба з хрестом і якорем. В залежності від виду уніформи ці нашивки носили або у нижній частині рукава, або на погонах. У квітні 1919 р. знаками розрізнення підстаршин стали жовті шеврони під емблемами, а старшин - на зразок УГА. В 1920 р. з переходом морської піхоти на загальновійськові однострої знаки розрізнення вміщувалися на особливих вилогах. Джерела і література 1. Кравцевич-Рожнецкий В.Я., Панасенко В.П. Украинские военньїе знаки отличия первой половиньї XX века.-К.: ООО НПФ “Tanais”, 2009.-336 с. 2. Шейнина Е.Я. Знциклопедия символов.-М.: ООО “Издательство ACT”, 2001.-591 с. 3. Карпов В.В. Військові прапори України.-К., 2007.-56 с. 4. Денисюк Ж.З. Бойовий прапор 3-ї Залізної стрілецької дивізії армії УНР // Український військовий музей.-2009.- №1.-С.63-65. 5. Карпов В.В., Табачник Д.В. Військова символіка держави.-К.: Либідь, 2007.-296 с. 6. Історія українського війська. 1917-1995 /Упоряд. Я.Дашкевич.-Львів: Світ, 1996.-840 с. 7. Голубко В. Армія Української Народної Республіки (1917-1918).-Львів: Кальварія, 1997.-288 с. 8. Карпов В. Однострій Української армії (1917-1920) // Військово-історичний альманах.-2000.-Ч.1.-С.110-121. 9. Тинченко Я. Армии Украиньї 1917-1920.- М.: ООО «Восточньїй горизонт», 2002.-140 с.

науковий збірник

191

ддмціа» * :

РОЗДІЛ

' Ч]

ГАЛИЧИНА ТА ЗАКАРПАТТЯ V ПЕРІОД ВИЗВОЛЬНИХ ЗМАГАНЬ (1917-1921 pp.)

192

науковий збірник

Ярослав РОМАНОВСЬКИЙ (Львів)

ОЛЕНА СТЕПАНІВ ВИДАТНА ВІЙСЬКОВА ТА ПОЛІТИЧНА ДІЯЧКА ГАЛИЧИНИ Проблема дослідження військової та політичної діяльності хорунжої Українських Січових Стрільців, науковця і відомого педагога Олени Степанів (1892-1963 pp.), яка присвятила своє життя боротьбі за кращу долю України, потребує більш глибшого наукового висвітлення. Будуючи сьогодні Збройні сили України, треба добре знати героїчне минуле своїх попередників, борців за самостійність України та використовувати їх здобутий досвід задля впевненого поступу уперед. Схарактеризувати загальними рисами військову та політичну діяльність хорунжої Українських Січо вих Стрільців, науковця і відомого педагога Олени Степанів в тісному зв’язку з подіями боротьби за долю України на початку XX століття, поставив собі за мету автор статті. Аналіз літературних джерел, а саме А.І. Кос «Наші живі легенди», О.С. Гросберг «Напередодні ве ликих подій», Я.Дашкевича «Олена Степанів. Спогад про радянський період життя» дає можливість дослідити військову та політичну діяльність Олени Степанів та привернути більш детальну увагу на уковців до данної проблеми [1, 7,11]. Отже, наукова розробка цього питання, а саме аналіз та узагальнення військової таполітичної діяль ності хорунжої Українських Січових Стрільців, науковця і відомого педагога Олени Степанів (1892-1963 pp.), яка присвятила своє життя боротьбі за самостійність України, на користь розвитку ЗС України є актуальною і являється метою даної статті. Олена-Марія Степанів (Степанівна) народилася 7 грудня 1892 року у с. Вишнівчику Перемишлянського району на Львівщині, в родині священика Івана та його дружини Марії-Минодори (з дому Кунцевич). Була третьою, наймолодшою дитиною. Отець Іван Степанів був добрим душпастирем. Ініці ював створення у селі читальні „Просвіти» (передав їй багато власних книжок), передплачував для селян популярні часописи „Зоря» та „Діло», доклав чимало зусиль до побудови церкви, а ще захищав права селян від утисків пана-землевласника [2]. Батьківські настанови і приклад формували світогляд дітей, вказували їм життєві дороги. Стар ший брат Олени Ананій (1890 — 1919) був студентським вожаком, членом відомого українського національно-спортивного товариства „Сокіл», заснував його філіал у Вишнівчику. Згодом членом цього товариства стала також й Олена, очоливши першу жіночу чету „сокілок» у Львові. В 1902 р. у Львові Олена вступила у Першу дівочу школу ім. Шевченка. Школяркою Олена пережила багато різних захоплень, з яких віддавала перевагу спорту, танцям, літературі, мистецтву. Поступово у неї визріває мета — присвятити себе вчительській праці [8]. У 1910 р. Олена вступила до семінарії Українського педагогічного товариства, де одразу ж записа лася до кількох гуртків, а невдовзі стала членом таємного гуртка середньошкільників. Ця спільнота вела дуже активний спосіб життя, видавала журнал „Життя», дбала про поповнення своєї бібліотеки. Головне завдання гуртківців — самоосвіта, зокрема поглиблення знань з історії власного народу, літератури, соціології, економіки, з усього, що не входило до програми офіційної школи. Коли в Галичині почали виникати перші пластові організації, Олена стала членом однієї з них. Як пізніше згадувала Олена, тут провадили більше військовий вишкіл, ніж пластову роботу [3]. У 1912 р. Олена Степанів вступила до Львівського університету. Олені таланило з учителями. Ще під час навчання, у семінарії, на неї мали значний вплив Андрій Алиськевич (1870 — 1949), про якого вона казала „людина — вогонь», прекрасний педагог, організатор; Микола Мельник (1875 — 1954), ботанік, дійсний член НТШ; Степан Томашівський (1875 — 1931), історик, публіцист, політик; Степан Рудницький

науковий збірник

19В

(1877 — 1937), визначний географ. Серед улюблених учителів були також Іван Боберський (1873 — 1947), організатор сокільсько-січового руху в Галичині, та Константина Малицька (1872 — 1947) [1]. В тодішньому світі, зокрема на Балканах, було неспокійно. Міжнародні події незабаром знайшли свій відгук серед тодішнього студентства. Студенти розділилися на два табори. Перший з них вва жав, що молодь повинна зайнятися створенням військових організацій, посилити працю серед селян через товариства „Просвіта», „Січ», „Сокіл». Другий табір (він був чисельнішим) стояв на позиціях, що головна мета студентів — учитися, творити культурні цінності, що й дасть змогу збудувати державу. До Першої світової війни серед галицького студентства було дуже мало дівчат, але й вони також поділилися на два табори, хоч і входили переважно до .Академічної громади». Склад студентських гуртків не був постійним. Так, наприклад Євген Коновалець спочатку був серед тієї частини молоді, яка займала вичікувальне становище у справі організації студентських мілітарних товариств, а неза баром став одним з організаторів стрілецтва. Академічна громада регулярно провадила лекції для ознайомлення українських студентів із політичними подіями часу [4]. У грудні 1912 р. на нараді жіноцтва в переповненій залі „Сокола-Батька» Олена Степанів виступила на секції студенток і говорила про обов'язкову участь жінок у політичному житті, про їхню працю на випадок війни. Тоді Олена остаточно вирішила: її місце — у лавах стрілецтва [1]. В 1914 р. Олена Степанів була в числі організаторів й учасників сокільсько-січовий акції «Ювілейний Шевченківський здвиг» присвяче ній відзначенню 100-річчя з дня народження Тараса Шевченка. Урочисте святкування Шевченківсько го ювілею у Галичині стало виявом єднання з Наддніпрянською Україною, маніфестацією українців здобути державність, своєрідною увертюрою до майбутніх національно-визвольних змагань. Кирило Трильовський добув від уряду дозвіл на статут «Січових Стрільців», до яких згодом вступили члени студентського стрілецького гуртка. У травні 1913 року проголошено вписи нових членів і О. Степа нів домагається вступу для жінок. Відмову мотивовано тим, що це вишкіл для старшин, але її вийнятково приймуть, коли «так дуже цього бажає». Для рядовиків створено пізніше відділ «Січових Стрільців II». До цього революційного війська могли належати й жінки. В старшинський склад увійшла перша жінка - обо зна Олена Степанів. А коли студентки, семінаристки, реміснички й уряднички, кількістю 33, згуртувалися в жіночій чоті, вона стала команданткою чоти. Збереглися такі імена тих перших охотниць військового діла: Катря Пацулівна, замужня Лотоцька (комендантка жіночої чоти Пов. Січі), Павлина Михайлишин (Вістун УСС), Марія Петруняк, Марія Пжовська-Крілик, Софія Худяк-Липкова, Марія Терлецька, Анна ЛендзикЦар, Наталія Рихвіцька, Емілія Кушнір, Анна Кушнір-Плетінкова, Марія Фединяк-Коник, Іванна Коник, Марія Чмир-Косак, Софія Чмир-Левицька, Софія Навроцька-Трач, три сестри Орисіківні, Степанія Пашкевич, Савина Сидорович, Ольга Левицька-Басараб, Гандзя Дмитерко-Ратич (десятник УСС), Іванна Мурська, Анна Лонцька, Оприсківна, Дора Ванівна-Волощак, Дарія Білинська-Навроцька, Марія Бачинська-Донцов. Напередодні війни січові товариства об'єдналися в одну організацію, створивши спільний комітет. До його складу заочно зарахували й Олену, яка в той час перебувала у Вишнівчику серед рідних. Ді знавшись, що почалася війна і стрілецтво скликає своїх членів до Львова, почала збиратися у дорогу. До австрійської армії мобілізували й брата Олени— Ананія (1919 р. сотник УГА, командант м. Щирця. Степанів загинув за Україну) Як згадувала пізніше, серед навали роботи, яка випала їй тоді і у Львові, з ранку до пізнього вечора вела набір добровольців до стрілецького леґіону. Разом з нею перебували й самовіддано працювали Марія Бачинська (Донцова), Іванна Мурська, Ольга Басараб (Левицька), Меланія Балицька [5]. Наприкінці серпня, коли зменшився приплив охочих вступити до стрілецтва, Олена вирішила йти на фронт. Перед самим відТздом сотні командант легіону, сотник Галущинський усунув її з поїзду та через енергійний протест перед Бойовою Управою, командантка жіночої чоти дістала дозвіл виїхати зі Львова з останнім відділом стрільців під командою В. Старосольського. Сталося це 2-го вересня, в останній день перед московською окупацією галицької столиці.

194

науковий збірник

В зимовій компанії 1914-1915 pp. в Карпатах вона в складі 2-го батальйону УСС прийняля участь в рей ді по тилам російських позицій, ціль котрого була розвідка і потреба відвернути увагу від основних сил. Учасницями жорстоких боїв, які гримотіли в Карпатах під час Першої світової війни, нарівні з чоло віками були галичанки Софія Галечко, Гандзя Дмитерко, Павлина Михайлишин. Вони стійко витриму вали щоденні воєнні випробування. Якось випало їм здолати марш-кидок завдовжки 56 кілометрів. „Я була дуже втомлена і знесилена, цілком так само, як мої товариші, — згадувала пізніше Олена,— але якраз тому, що я жінка, не хотіла до цього признаватися, і це підбадьорливо вплинуло на всіх так, що вони забули про втому і труди», — писала пізніше О. Степанів, згадуючи свою молодість [8]. Вагомими подіями фронтового життя О. Степанівни стали бої під Комарником та під Болеховим. За проявлену мужність під Комарником її нагороджено медаллю „За хоробрість», Вручали нагороду урочисто перед вишикуваними підрозділами вояків, які віддали честь парадним маршем. Як призна валася згодом, вона ледве стримувала сльози, зворушена цією акцією, подякувала за виявлену до неї пошану присутнім полковникам. Мала тоді 21 рік. В травні 1915 року Олена Степанів була призначена командиром стрілецького відділу (40 чоловік) у 2-му батальйоні і прийняла участь в боях на схилах гори Маківки, де російські війська були розбиті та відкинуті назад. Кровопролитні бої за Маківку тривали п'ять днів (з 28 квітня до 2 травня 1915 p.). Весь тягар цієї тяжкої баталії винесли січові стрільці. Раз за разом стрілецькі лави штурмували вершину (958 м), яку захопили москалі, і ціною безмежної лицарської відваги січовики здобули її. Серед звитяжців була й Олена зі своїми стрільчиками-гуцулами. Бій під Маківкою став немеркнучою звитягою в історії Українських Січових Стрільців, засвідчив зростання державницької свідомости українців. Наприкінці травня 1915 року Олені було присвоєно звання хорунжого (молодшого лейтенанта). Про хорунжу О. Степанів чітко й лаконічно сказав сотник Будзиновський: „Годі було знайти яку-небудь різницю між її поведінкою та поведенням совісного офіцера, що сповняв свою службу» [6]. В околицях прикарпатського містечка Болехов відбулася сумна подія, після якої сталися докорінні зміни в житті Олени. Вона разом з групою інших українців попала у ворожий полон. Два роки полону, переважно в Ташкенті, відзначились працею між земляками. Під час обміну по лоненими в квітні 1917 року Олена Степанїв виїхала з Середньої Азії через Петроград, Фінляндію, Швецію і Німеччину до свого стрілецького коша, що стояв тоді біля Стрия. Скрізь по дорозі вона ви кликала зацікавлення своєю особистістю та долею України, за яку боролася [10]. Галичина не так тріумфально зустріла її повернення, як вітали О. Степанів в Європейських країнах. Непересічних людей в рідному середовищі не любили. Внаслідок інтриг її в травні 1918 року після процедури «виправдання» за полон звільнили з УСС. Хоча незадовго до цього була нагороджена Військовим Хрестом Карла І. Після звільнення з УСС вона повернулася до Львівського університету як член Головної управи, у жовтні 1918 р. вела таємні переговори з гетьманом П. Скоропадським щодо надання допомоги галицькому повстанню, скерувавши до Львова полк Січових стрільців. Невдовзі стала одним з орга нізаторів Листопадового повстання у Львові, членом Начальної Команди Галицької армії. Пройшла бойовий шлях четаря від Львова до Старокостянтинова. Залишила армію після сипного тифу. Ко роткий час була студенткою Кам’янець-Подільського університету й працювала референтом преси в Міністерстві закордонних справ УНР. У листопаді 1919 через Румунію, Угорщину виїхала до Відня, де одружилася 1920 р. з Романом Дашкевичем, з яким були знайомі з часів «січової юності», а 1913 р. обоє входили до комітету об’єднаного товариства Січових стрільців. 1921 р. закінчила університет із ступенем доктора філософії. Повернулася до Львова. Була членом групи «Заграва», якою керував Дмитро Донцов. Відійшла від будь-якої політичної діяльності. 1922-1936 pp. викладала географію та історію в гімназії сестер василіанок у Львові. В період існу вання Українського таємного університету - географію на філософському факультеті.

науковий збірник

195

Від 1929 р. очолювала Географічну комісію при президії Учительської громади, стала одним із ініці аторів утворення Географічної комісії Наукового товариства ім. Шевченка. 1935-1939 pp. - референт організаційного відділу Ревізійного союзу українських кооперативів, займалася організацією лікарня них кооперативів. 1939-1941 pp. - вчитель середньої школи. З приходом німців 1941 р. працювала продавцем у магазині «Народного мистецтва», пізніше - ке рівником Статистичного бюро міста Львова, одночасно викладала в гімназії та фаховій школі. У 1944 році, коли західноукраїнська інтелігенція покидала рідні терени, вирушаючи на пошуки емі граційного прихистку, О. Степанів свідомо залишилася зі своїм народом. У 1944-1946 pp. - старший науковий співробітник і завідуючий сектором економіки промисловості Львівського відділу економіки Академії наук, в.о. доцента економічної географії Львівського універси тету; викладала також в Інституті радянської торгівлі. У 1946-1948 pp., під час ліквідації академічних гуманітарних установ у Львові як «натхненників українського підпілля» була відправлена в «почесну» депортацію до Києва, де працювала старшим науковим співробітником відділу економічної географії Інституту економіки Академії наук УРСР. На третій рік „почесного» київського заслання вона опинила ся на вулиці без засобів до життя. Повернення до Львова у 1948 р. не принесло радости: не було для неї праці, стала безробітною. Після декількох місяців безробіття, влаштувалася науковим співробітником Природничого музею АН УРСР у Львові. 29грудня 1949 р. була заарештована, начебто, за «зв’язки з Романом Шухевичем» [9]. їй випало пройти через страхіття ГУЛагу. Без суду, лише за вироком Особливої наради при Мініс терстві державної безпеки СРСР їй призначили десять років таборів суворого режиму з конфіскацією майна. До речі, вирок до сьогодні не скасовано. Перебувала до 17 червня 1956 р. у мордовських таборах, де працювала на найважчих роботах - на торфорозробках, пізніше, діставши інвалідність, - палітурницею [7]. У червні 1956 р. повернулася до Львова, де вже не мала можливості займатися науковою працею. Померла 11 липня 1963 p., похована на Личаківському цвинтарі. Олена Степанів є автором понад 73 праць, з яких надруковано близько 50. Багато праць втрачено. Найбільш відомі праці «Економічна географія західноукраїнських земель» (1938), «Трудові резерви Львівщини» (1947), «Сучасний Львів» (1943,1956,1992), «Архітектурне обличчя Львова» (1945) та ін. Вона залишила спогади «Напередодні великих подій. Власні переживання і думки. 1912-1914» (1930, 1968), а також записані Осипом Назаруком спогади під заголовком «Зі споминів Олени Степанівно! хор.У.С.С.» [11]. Отже, можна зробити наступний висновок. Вивчення історії своєї рідної землі, героїчного минулого українських визвольних змагань 1917-1921 років, життя та боротьби Українських січових стрільців та вояків Галицької армії та Армії УНР є корис ним для патріотичного виховання військовослужбовців Збройних сил України. Скасування вироку та справжнє відкриття її творчого доробку ще попереду. Джерела і література 1. А.І. Кос Наші живі легенди.- Львів: J1A «ПІРАМІДА», 2006. - 66 с. 2. Життєвий і творчий шлях Олени Степанів // Доктор географії Олена Степанів / Упорядник О. Шаблій. — Львів: Вид. центр ЛНУ ім. Івана Франка, 2002. 3. Життєвий і творчий шлях Олени Степанів II Олена Степанів. Наукові праці. Есе. Спогади / Упорядник О. Шаблій. — Львів: Видавничий центр Наукового товариства ім. Шевченка, 2003. 4. Ірена Книш Життя й легенда Олени Степанів. 5. Ліна Остапчук Січовий стрілець Олена (про патронессу куреня) «Україна молода». - 2007. - 19 січня. 6. М. Макогін Новий Шлях, ч. 37 від 14-го вересня 1963 р. 7 .0.С. Гросберг Напередодні великих подій. 8. Олена Степанів. Мої спомини із шкільних літ II Рідна школа. — Львів, 1933 р 9. Сергій Литвин 3 перших вуст 90 років листопадового чину Журнал «Воєнна історія». - 2008. - №6 (42). 10. Ярослава Музиченко Січовий стрілець Олена «Україна молода». - 2006. - № 228. 11. Ярослав Дашкевич Олена Степанів. Спогад про „Радянський період» життя II Ратуша. — 1992. — 19 листоп.

196

науковий збірник

Павло ТКАЧУК (Львів)

ВІЙСЬКОВЕ БУДІВНИЦТВО В ЗАХІДНОУКРАЇНСЬКІЙ НАРОДНІЙ РЕСПУБЛІЦІ У жовтні 1918 р. в умовах поразки австро-німецького блоку у Першій світовій війні та під ударами національно-визвольної боротьби поневолених народів Австро-Угорська імперія розпалася на кілька незалежних держав. Громадськість Західної України схвально зустріла оприлюднення «14 Пунктів» президента США В. Вільсона, в якій декларувалося право націй на утворення власних держав [12, 52-54]. В обставинах хаосу завершального етапу світової війни рішучі заходи щодо створення влас ної незалежної держави здійснили українці агонізуючої Австрійської імперії. 18 жовтня 1918 р. у Льво ві на зборах усіх українських депутатів австрійського парламенту, крайових галицького і буковин ського сеймів, представників партій Галичини та Буковини, духовенства і студентства було утворено Українську Національну Раду Західноукраїнської Народної Республіки - Західної Області Української Народної Республіки. Наступного дня Українська Національна Рада, спираючись на право народів на самовизначення, проголосила Українську державу на всій українській етнічній території Галичини, Бу ковини і Закарпаття [11,928-929]. Територія Західно - Української Народної Республіки (далі - ЗУНР) становила 70 тис. кв. км і нараховувала 6 млн. осіб населення. Після відмови австрійського намісника Галичини передати владу українським національнодемократичним силам, у ніч з 31 жовтня на 1 листопада 1918 р. українські стрілецькі частини, очолю вані сотником Д. Вітовським зайняли всі найважливіші установи Львова. У відповідь на це проти укра їнської влади у Львові виступили польські підпільні збройні загони. Збройні заколоти проти законної влади польські боївки підняли і в інших західноукраїнських містах, зокрема Самборі, Дрогобичі, Пере мишлі, які, однак, були швидко ліквідовані українськими частинами. Варшавський уряд (Регентська Рада, пізніше Тимчасовий уряд Польщі) на допомогу польським загонам вислав до Львова додаткові військові частини. Розпочалася українсько-польська війна [2,975]. З моменту створення ЗУНР виникла гостра потреба у створенні збройних сил, здатних.захистити незалежність молодої держави у боротьбі з агресією Польщі, а згодом Румунії. Провід ЗУНР споді вався уникнути затяжної війни, обмежитися формуванням невеликої армії на добровільній основі. “Кому тільки доля Рідного Краю лежить на серці, кому не байдуже щастя дітей і внуків, хто не хоче панщини, але бажає собі справедливого ладу без хлопа і пана, хто не хоче жити більше в неволі, темноті і убожестві, бути визискуваним і поштуркуваним, - зверталися до галичан 5 листопада 1918 р. Українська Національна Рада і Генеральна команда, - той зараз як стій пристане до українського війська” [3,63]. Проте ці заклики у перший тиждень війни виявилися безрезультатними. Бої точилися насамперед у Львові, куди вдалося стягнути лише 3300 старшин і стрільців, з яких 2000 становили вояки полку Українських січових стрільців, який прибув з Чернівців, а решту - склали добровольці [6, 55]. Таке становище було наслідком не лише байдужості певної частини суспільства. Мобілізаційні можливості Галичини і Буковини були обмежені взагалі, оскільки близько 100 тис. українців мобілізував австрій ський уряд у ході світової війни. Вони знаходилися здебільшого на далеких балканських фронтах: за підрахунками Л. Шанковського, більше ЗО піхотних, кінних, гарматних полків. Сотні тисяч українців у ході війни депортувала австро-угорська та російська влада. Відтак, не було можливостей швидко розгорнути армію та довести її чисельність до загальновизнаних норм воюючої держави - 8-10% населення [17,43]. Військове будівництво, розгортання сухопутних військ Галицької Армії розпочалося від перших днів українсько-польської війни. Причому поза Львовом групи регулярних і напівпартизанських загонів

науковий збірник

197

формувалися стихійно, за ініціативою енергійних українських старшин. Саме ці бойові групи “Сокаль”, "Угнів”, “Яворів”, “Старе село”, “Схід”, “Старий Самбір”, “Рудки”, “Щирець”, “Наварія”, “Крукеничі” та інші утворили суцільний майже чотирьохсот кілометровий фронт і не допустили вторгнення поль ських військ на територію республіки. Структура і склад груп були різноманітними. "В цих групах були самостійні полки, курені, а навіть самостійні сотні, - відзначав колишній старшина УГА Д. Микитюк. - їх сила була теж різна. Бували сотні сильніші за куренів; а навіть деяких полків, з назначуванням ко мендантів було теж різно, одних призначив ще колишній головний командант полковник Г. Стефанів (командувач українського війська 9 листопада - 10 грудня 1918 p.), інших - Державний Секретаріат Військових Справ, а ще інші взяли самі в перших днях листопада команду в свої руки і держали її досі. Дуже різнорідні були теж назви куренів чи полків” [9, 77]. Наприклад, група “Угнів”, створена поручником І. Пушкарьом, мала три стрілецьких сотні й одну ку леметну, а також відділи: кінноти, артилерії, інженерний. Група “Щирець” під командуванням отамана А. Бізанца наприкінці 1918 р. зросла з одного куреня до двох полків і мала п'ять стрілецьких куренів (1500 багнетів) та шість гарматних батарей (17 гармат). Група “Рудки” отамана К. Гофмана мала два курені (10 сотень, всього.1100 багнетів), а згодом отримала гарматну бригаду (24 гармати). Немалою була також група “Глибока” сотника М. Федика, що прикривала Самбір і Хирів, до її складу входили піхотні курені: сотника М. Сковронського (500 багнетів), поручника В. Левицького (350 багнетів і 5 кулеметів), сотника Б. Абеля (350 багнетів і 5 кулеметів), поручника С. Андрущишина (350 багнетів і 4 кулемети), сотника В. Паньківа (350 багнетів і 5 кулеметів), четаря А. Івановича (360 багнетів) і 7-й Бережанський курінь (180 вояків). їхні бойові дії підтримувало 9 гарматних батарей. Група “Хирів” мала 6 стрілецьких сотень (800 багнетів, 10 кулеметів і 6 гармат), але впродовж грудня завдяки енергійному командиру підполковнику австрійської армії А. Кравсу зросла до 6 куренів і мала 2200 багнетів та 16 гармат [8, 136-140]. Усвідомлюючи необхідність формування боєздатної регулярної армії із чіткою структурою й підпо рядкуванням, воєнно-політичне керівництво ЗУНР вже у першій половині листопада здійснило ряд рі шучих організаційних заходів. Зокрема, 8 листопада створено вище командування армії - Начальну Команду Галицької Армії (НКГА) на чолі з полковником Г. Коссаком, 9 листопада засновано у складі уряду Державний Секретаріат Військових Справ (ДСВС) і військовим міністром призначено полковника Д. Вітовського. Нарешті, 15 листопада було оголошено мобілізацію всіх чоловіків віком 18-35 років, а також Розпорядок ДСВС про військово-територіальний поділ ЗУНР [1,7]. Серед перших і найважливіших заходів спід відзначити поділ республіки на 3 обласні, 12 окружних і 60 повітових Військових команд, на які було покладено надзвичайно важливі завдання: мобілізація і вишкіл новобранців, формування бойо вих частин і підрозділів, для фронту; організація підготовки старшинських та підстаршинських кадрів у створених навчальних структурах; забезпечення порядку й охорони населення. Відповідно було оголо шено структуру і штати вказаних команд з широкими повноваженнями [17, 53]. Нагадаємо, що в Наддніпрянській Україні у ході військового будівництва 1917-1920 pp. державними утвореннями, зокрема Центральною Радою, Гетьманатом і Директорією УНР, аналогічні мобілізаційні органи не були створені або існували лише у планах, наприклад, корпусні та дивізійні військовотериторіальні одиниці. Набір добровольців до збройних формувань Центральної Ради здійснювали безпосередньо військові частини. Не було впорядковано належним чином поповнення армії шляхом призову й в добу Директори УНР. Отож, мобілізаційні можливості Наддніпрянщини з її 26-мільйонним населенням сповна не було використано. Не випадково влітку 1919 р. чисельність Галицької Армії після дев’ятимісячної виснажливої війни з Польщею вдвічі перевищувала Дієву армію (14,64-65). Визначну роль у розгортанні сухопутних військ Галицької Армії відігравав Державний Секретаріат Військових Справ. У його складі діяли всі необхідні відділи. Загальний відділ сотника В. Тимцюрака готував законодавчі акти, накази щодо мобілізації та розбудови військ. Зокрема, вже 13 листопада 1918 р. було впроваджено Військову присягу, її текст містив слова: “Присягаю торжественно всемогущему Богу - повинуватися вірно і слухняно ЗУНР, її верховній владі, її правительству, її армії... На

198

науковий збірник

кожному кроці, в кожнім случаю хоробро і мужньо боротися... як цього воєнні закони вимагають та як чесним воїнам личить, і в цей спосіб в чести жити й умирати. - Так нам, Боже, допоможи, - Амінь” [1, 27]. Персональний відділ сотника В. Панчака займався проблемами комплектування частин Сухопут них військ армії, впровадження системи військових звань і відзнак, грошового забезпечення вояків та їх сімей. Саме цей відділ тісно співпрацював із мобілізаційним і координував діяльність Окружних військових команд (ОВК), які відігравали головну роль у формуванні частин армії [14,65]. Відповідно до своїх завдань штати Окружних військових команд, які стали центральними і найефек тивнішими структурами розбудови Сухопутних військ, включали управління (командант, його заступ ник, начальник штабу, референти і військовий священик), а також військові структури. Головним з них був Кіш - запасний курінь піхоти, який протягом кількох тижнів вишколював новобранців і формував для фронту маршові сотні. Запасний гарматний полк готував артилеристів, формував та укомплекто вував гарматами батареї і скеровував їх на фронт. При деяких ОВК створювалися старшинські школи піхоти, кінноти та артилерії, зв’язку та інженерні. Однією з кращих вважалася Коломийська ОВК під командуванням сотника Ф. Приймака. Власне вона на базі колишніх австрійських полків сформувала запасні піхотні полки ім. і.Мазепи і П. Дорошенка, які вишколили новобранців і сформували з них шість добре озброєних кулеметами, піхотними гарматами і мінометами повнокровні курені й відправили їх на фронт. Усі вони відзначалися високою боєздатністю. Станиславівська ОВК колишнього січовика отамана Т. Рожанковського теж мала два запасні піхотні полки, які впродовж місяця відправили на фронт три повнокровні курені, а також Кіш УСС, який готував поповнення для полку січовиків. Крім того у складі ОВК діяли кінний і гарматний запасні полки, навчальний полк зв’язківців. Гідний внесок у формування Сухопутних військ внесли також Золочівська, Тернопільська, Бережанська, Стрийська Окружні військові команди, які разом з іншими стали консолідуючо-координаційними осередками про цесу військового будівництва, зокрема розбудови Сухопутних військ. Завдяки їм було створено чітку схему поповнення частин і з’єднань військ, якої, на жаль, не спромоглися впровадити на Великій Україні [7,120-123]. Вказана схема формування і розбудови Галицької Армії успішно діяла впродовж всієї українськопольської війни. Вона постійно удосконалювалася й пристосовувалася до докорінних реорганізацій армії, перша з яких відбулася у січні-лютому 1919р. за ініціативою наддніпрянців - нового начальника штабу ар мії полковника Генерального штабу Є. Мишківського, якого підтримали Д. Вітовський і новий командарм генерал М.Омелянович-Павленко, який теж 10 грудня прибув із Наддніпрянщини [6, 146-147]. Як відомо, Михайло Омелянович-Павленко походив із старовинної козацької родини й отримав блискучу військову освіту: закінчив Омський кадетський корпус, одне з найкращих у системі підготов ки офіцерських кадрів російської армії Перше Павлівське військове училище у Петербурзі. Служив у Волинському полку (його більшість складати українці), брав участь у російсько-японській війні, згодом закінчив Офіцерську стрілецьку школу. У роки світової війни отримав чин полковника і після поранен ня очолював Петергофську, згодом Одеську школи прапорщиків. У серпні 1917 р. він перейшов на службу до українського війська, займався творенням старшинських шкіл [5,146-147], у грудні 1918р. із задоволенням прийняв пропозицію очолити Галицьку Армію - “для полагодження справ допомоги молодій Галицькій Республіці в її боротьбі з поляками”. На посаду начальника штабу генерал запро понував полковника Генерального штабу Євгена Мішковського (Мєшковського) [10, 90-91]. 36-річний начальник штабу Є. Мішковський теж був українцем, народився у Києві в родині з пра давнім козацьким та дворянським корінням. Закінчив Чугуївське піхотне юнкерське училище, Ми колаївську академію Генерального штабу. Всю світову війну провів на фронті офіцером штабів. За Центральної Ради і Гетьманату займав високі посади у генеральних штабах українського війська. Це був високоосвічений військовик, талановитий штабіст, відданий українській справі [5,138]. У ті ж дні прибули в Галичину, отримали високі посади і взяли активну участь у розбудові війська наддніпрянці: генерал Володимир Генбачов, полковники Микола Какурін, Іван Омелянович-Павленко (молодший

науковий збірник

199

брат командувача армії), Джамбулат Кануков, Борис Грубер, Володимир Шепель. Крім того на службу до Галицької Армії запрошено близько 40 старших офіцерів колишньої австрійської армії - німців, австрійців, угорців і чехів, здебільшого уродженців Галичини і Буковини. їх призначили на командні та штабні посади, чим сприяли організації боєздатної молодої армії. Не випадково Антін Кравс і Арнольд Вольф стали генералами й командували корпусами, а підполковники Карл Шльоссер і Апьфред Бізанц - піхотними бригадами. Щоправда, були й випадкові старшини, особливо на штабних та інтен дантських посадах [6,146-147]. В останні дні 1918 р. полковник Є. Мішковський проаналізував характер перших двох місяців українсько-польської війни і дійшов висновку, що неприпустимо дотримуватися стратегії оборонної позиційної війни, яка фактично панувала в армії. Будучи прихильником маневреної війни, він здійснив перехід на систему піхотних бригад як основної оперативно-тактичної одиниці в структурі Сухопутних військ, посиленої кіннотою та артилерією. ‘ Першим фаховим начальником генеральної булави був полковник Є. Мєшковський, - відзначав Л. Шанковський. - Полковник Мєшковський не тільки уклав майбутню схему організації Галицької Армії, але й перевів повністю її реорганізацію, сполучаючи в корпуси й бригади різні бойові групи Галицької Армії більшої або меншої сили. Організація переве дена полковником Мешковським, виявилася тривкою; вона залишилася незмінно впродовж всього існування Галицької Армії” [17, 81]. На базі бойової групи “Північ” та окремих військових частин було сформовано 1-й галицький кор пус, який успадкував північне крило українсько-польського фронту від Белзу до Львова. Його коман диром став досвідчений фронтовик полковник Віктор Курманович, уродженець Підляшшя, єдиний з галицьких воєначальників, який закінчив австрійську військову академію [4,153-165]. Штаб корпусу розміщено у повітовій Кам’янці-Струмиловій (нині Кам’янка-Бузька), неподалік від Львова. В його складі діяли відділи: оперативний (розробляв операції й керував бойовими діями) та організаційний (забезпечував діяльність фронтових частин і служб, артилерії, зв’язку, інтендантську, медичну та по льових духовників). У корпусі виходила газета “Козацький Голос”. У реорганізації армії важливу роль відіграли командири бригад, зокрема командир 10-ої Янівської бригади 1-го корпусу 25-літній Андрій Долуд, який на чолі козацького загону ім. і. Ґонти прибув до Галичини і брав участь у битві за Львів [6, 146]. “Найбільший розголос мала особиста відвага командира загону, отамана Долуда, - писав про бойову діяльність наддніпрянців військовий історик Олекса Кузьма. - Його відвагу ставив полковник Стефанів за приклад українському війську. Якби вся наша залога визначалася такою хоробрістю, як наші наддніпрянські брати, - говорив він на старшинських зборах, - до кількох днів із польських військ у Львові й сліду не було б” [3, 303]. Призначений командиром бригади А. Долуд об’єднав бойові групи, окремі загони навколо свого куреня, який став ядром бригади, впровадив чітку структуру, утворив боєздатний і ефективний штаб. Його активними помічниками стали командир гарматного полку К. Карась, а також молодший брат командир сотні Анисим Долуд. Талановитого командира у лютому 1919 р. було відкликано до Армії УНР, де він очолив Херсонську дивізію, а потім став начальником штабу армії (помер після Другої світової війни у далекій Бразилії). У часи розбудови Сухопутних військ ЗУНР виявилися організаторські й фахові якості молодшого брата першого головнокомандувача - полковника Івана Омеляновича-Павленка, який на підльвівському фронті очолив бойову фупу “Наварія”. Призначений командиром 3-ої Бережанської бригади, яка утворилася на базі групи “Наварія”, він об'єднав п'ять піхотних куренів, 3-й гарматний полк і дві батареї наддніпрянської Козятинської бригади [8,125]. У березні 1919 р. бригада перейшла на пол кову схему й складала два стрілецькі полки по три курені у кожному. Бригад із такою структурою в Галицькій Армії було всього дві: 1-ша бригада УСС і 3-тя Бережанська. На базі військових груп південного крила українсько-польського фронту сформували 3-й галиць кий корпус. Він увібрав у себе групи “Щирець", “Любінь Великий", “Рудки”, “Крукеничі”, “Лютовиська”,

20 0

науковий збірник

“Хирів”, “Глибока”, “Старий Самбір” і став найчисельнішим в армії. Командиром корпусу призначили полковника А. Кравса - буковинського німця, високоосвіченого військовика, учасника світової війни, що командував піхотним полком [7, 27]. У формуванні корпусу брав участь начальник корпусу гене рал Володимир Генбачов. Він закінчив Петровський Полтавський кадетський корпус, 3-тє Олександрівське військове училище і Миколаївську академію Генерального штабу, брав участь у російськояпонській та світовій війнах, за Гетьманату служив начальником штабу армійського корпусу, пізніше деякий час командував корпусом [5,146-147]. Отже, в основу реорганізації були покладені сучасні організаційні схеми, які відповідали характеру маневреної війни. Основною адміністративно-тактичною одиницею ставала стрілецька бригада, на сичена кіннотою та артилерією, чисельністю 6-8 тисяч вояків. За короткий термін, упродовж півтора місяці, в умовах напружених боїв була сформована нова армія у складі трьох корпусів (по чотири бригади у кожному) та інших частин, яка стала більш боєздатною, добре керованою, з чіткою струк турою і підпорядкуванням. Д. Микитюк відзначав, що Галицька Армія перетворилася тоді “в поважну, на європейський лад сформовану боєву силу, що нараховувала біля 60 тисяч бійців, з добре забез печеним запіллям” [5,65]. Угорський полковник Генерального штабу А. Лєгар, який відвідав Галичину у січні 1919 p., зауважив: “Галицька армія в цей час є більш здатна до удару, як, наприклад, угорська або австрійська” [9,83]. Завдяки наполегливій праці начальника штабу армії та старшин Начальної Команди план реорга нізації було виконано майже повністю. “Коли застановимося над цим, яку організаційну працю пере вела Н.К... та команди корпусів, у порівняно невеликому для тої справи речинці (від 15 січня до З березня 1919 p.), то самі дивуємося тій величі духу й енергії та творчій силі, яку виявили в той час молоді фахові сили нашої армії, - зазначав генерал М. Омелянович-Павленко. - За місяць гарячкової організаційної праці, при невпинних боєвих операціях, наша армія виростає в поважну, одноманітну, зреформовану боєву силу кількістю 50-60 тисяч і 60 гармат”. Генерал відзначав, що організатором і мотором перебудови був полковник Мішковський [15,115]. Після від'їзду наприкінці лютого 1919 р. полковника Є. Мішковського у Наддніпрянщину начальни ком штабу армії, а згодом військовим міністром став генерал В.Курманович, його заступником - пол ковник Г. Ціріц, які вважали, що варто відмовитися від концепції активних маневрених наступальних дій [4,153-165]. Доцільно, за їх висновками, перейти на нові форми війська й реорганізувати галицькі бригади у бригади полкового складу, звести їх у піхотні дивізії. Передбачалося, що дивізія буде мати два гарматних полки, важкий дивізіон артилерії і кінні частини. На початку червня 1919 р. Галицьку Армію очолив генерал Армії УНР Олександр Греков, який закінчив університет, Московське військове училище, Миколаївську академію Генерального штабу, брав участь у російсько-японській та світовій війнах, був деякий час військовим міністром УНР. Узим ку 1919 р. він марно намагався реорганізувати Армію УНР на взірець Галицької, тобто впровадити структурну схему: корпус-бригада-курінь [13,14-21]. У ті ж дні О.Греков провів блискучу стратегічну наступальну Чортківську операцію, коли українська армія несподівано для поляків перейшла в рішу чий наступ, розгромила відбірні частини противника і дійшла майже до Львова. За цих умов генерал О.Греков, як палкий прихильник маневреної війни, дотримувався концепції Є.Мішковського і його організаційної схеми в період другої реорганізації армії в червні-липні 1919 р. “Коли приглянутись організаційним наказам генерала Грекова, - визнавав Л. Шанковський, - то не залишається найменшого сумніву, що він повернув до концепцій полковника Мишківського та до ор ганізаційної схеми, що їх полковник Мишківський опрацював для Галицької Армії” [15,274]. Під час Листопадового повстання 1918 р. Д. Вітовський іменував себе наказним отаманом, згодом головнокомандувач Галицької армії мав титул начальний вождь, його помічник - начальник булави (шеф генерального штабу). Після відступу українських військ зі Львова НКГА деякий час перебувала у Бережанах, пізніше у Бібрці, з 20 січня 1919 р. - у Ходорові, де остаточно було сформовано два відді

науковий збірник

201

ли - організаційний та організаційно-матеріальний. До оперативного належали підвідділи - референтури: оперативний, зв’язку, розвідки, летунства, автомобільний, персональний та ін. Аналогічно були організовані штаби корпусів і бригад. У червні 1919 р. генерал О. Греков провів реорганізацію НКГА внаслідок якої було створено Оперативний штаб та Головний відділ фронту [18,906]. Згідно з наказами О. Трекова, у червні 1919 р. розгорнулося формування двох нових корпусів. 4-й корпус очолив генерал В.Гембачов, а його штаб - полковник Наддніпрянської армії Микола Какурін. Це був талановитий високоосвічений військовик: закінчив Житомирську гімназію, Михайлівське артучилище і Миколаївську академію Генерального штабу, брав участь у світовій війні. В Армії УНР - генерал-квартирмейстер Генерального штабу. Він доклав багато зусиль для формування нового галицького корпусу. Згодом М. Какурін став помічником командувача радянським Західним фронтом М. Тухачевського в часи наступу на Варшаву. Після війни - професор Академії Генерального штабу в Москві, автор низки книг з історії громадянської та радянсько-польської воєн. 1930 р. арештований органами ДПУ, помер у тюрмі [14,70]. 3-й галицький корпус, який боронив південне крило фронту від Городка до Турки, очолив досвідче ний полковник Григорій Коссак. У його складі формувалися чотири бригади (Львівська, Самбірська, Стрийська, Гірська) [4,135]. Крім піхотних частин, була сформована Кінна бригада Галицької Армії у складі двох кінних полків, пішого куреня та гарматного дивізіону, планувалося мати кінні бригади у кожному корпусі. Генерал О.Греков чітко визначав кількісний стан корпусів, бригад, полків, куренів, сотень. У складі Начальної Команди утворено Оперативний штаб для керівництва бойовими діями [15,269-289]. В результаті нової реорганізації НКГА стала гнучкішою й відповідала вимогам війни. Таким чином, військове будівництво у Західно-Українській Народній Республіці та реорганізація Галицької Армії, без сумніву, підняли її боєздатність, що дозволило впродовж дев’яти місяців успішно протистояти набагато сильнішому ворогу - Польщі, яку підтримувала Антанта. Лише надіслана з Франції 60-тисячна армія генерала Ю.Галлера змогла переломити хід українсько-польської війни на користь Польщі. Сили Галичини та Польщі були нерівні: населення в Польщі було в 5 разів більше, польська армія була краще забезпечена зброєю, офіцерськими кадрами. Успіх ЗУНР могла мати лише тоді, коли б отримала допомогу від Наддніпрянської України та держав Антанти, але цієї допо моги не було. Досвід військового будівництва у ЗУНР продемонстрував наскільки важливим є дбай ливе ставлення до армії, яка покликана захистити незалежність України. Джерела т а література: I. Вісник Державного Секретаріату Військових Справ.-Станіслав. 1918-1919, №1.; 2.3ашкільняк Л. Українськопольська війна 1918-19. /Довідник з історії України (A-Я): За заг. ред. І.Підкови, Р.Шуста. - 2-е ві<щ., доопр. і доповн. —К.,2001. - С.975-976.; 3. Кузьма Олекса. Листопадові дні 1918 p .-Львів: Червона Калина, 1931. -448с.; 4. Литвин M., Науменко К. Військова еліта Галичини. - Львів, 2004. - 376с.; 5. Литвин М., Науменко К. Збройні Сили України XX ст.. Генерали та адмірали. - Харків; Львів, 2007. - 244с.; 6. Литвин М., Науменко К. Історія ЗУНР. - Львів, 1995 - 360с.; 7. Литвин М. Українсько-польська війна 1918-1919 pp. /НАН України. Ін-т українознавства, Ін-т Схід.-Центр. Європи. -Львів, 1998.-488с.; 8Лихолат А.В. Разгром националистической контрреволюции на Украине (1917-1922 гг.). - Москва, 1954.- 654с.; 9.Микитюк Д. Організаційна структура Української Галицької Армії І Українська Галицька Армія. Т.№1 .-Вінніпег, 1966.-С.124-134.; 10. Омелянович-Павленко М. Спогади українського командарма. - К., 2002. -460с.; II. Павлишин О. Українська Національна Рада ЗУНР - ЗО УНР. /Довідник з історії України (A-Я): За заг. ред. І.Підкови, Р.Шуста. - 2-е вид., доопр. і доповн.- К., 2001. - С.928-930.; 12.Питльована Л.Ю. Новітня історія країн Західної Європи та Північної Америки: Міжнародні відносини: Практикум. - Львів, 2008. - 211с.; 13.Тинченко Я. Українське офіцерство: шляхи скорботи та забуття.1917-1921 роки.- К., 1995. - 258 с.; 14. Ткачук П.П. Сухопутні війська України доби революції 1917-1921 pp. - Львів, 2009. - 311с.; 15. Українська Галицька Армія. T.2. - Вінніпег, 1960. - 384с.; 16. Українська Галицька Армія. T.4. - Вінніпег, 1968. - 290с.; 17. Шанковський Л. Українська Галицька Армія. Воєнно-історична студія. - Львів, 1999.-396 с.; 18. Якимович Б. Українська Галицька Армія. /Довідник з історії України (A-Я): За заг. ред. І.Підкови, Р.Шуста. - 2-е вид., доопр. і доповн. -К., 2001. - С.905-910.

202

науковий збірник

Віктор ПРОКОПНУК (Кам'янеиь-Подільський)

ГОЛОВА PEBKOMV ЧУГА ФА КОНАРАИЬКИЙ Постать Ф.А. Кондрацького, який залишив яскравий слід у національно-визвольній боротьбі українців у 1917-1920 pp., науково-освітньому і культурному житті в 20-30-і роки, читачеві майже не відома. Про його ректорування згадується в нарисах історії Вінницького державного пе дагогічного [1] та Кам’янець-Подільського національного [4] університетів, у публікаціях доцента С.Л. Калитка [6; 7], полемічних статтях В.А. Нестеренка [8; 9]. А він, Франц Андрійович Кондрацький, був ректо ром Кам’янець-Подільського інституту народної освіти (.1928-1930), директором Кам’янець-Подільського ін ституту соціального виховання (1930-1931), людиною своєї епохи, свідком і активним учасником історичних перемін в Україні, Європі, усьому світі. Йому випало брати участь у І Світовій війні - багатолітній боротьбі імперіалістичних угрупувань за переділ світу, що забра ла життя більше 10 млн. чоловік. Майже два роки віддав боротьбі за незалежність Західноукраїнської Народної Республіки, об’єднаної держави УНР-ЗУНР. Як представник бідних верств населення прийняв ідео логію більшовиків, став членом комуністичної партії, борцем за втілення в практику ідей К.Маркса, Ф. Енгельса, В. Леніна щодо побудови нового, комуністичного суспільства. Як працівник наркомату освіти УСРР, ректор Вінницького та Кам’янець-Подільського інститутів на родної освіти, соціального виховання, керівник Сутиського на Вінниччині сільськогосподарського тех нікуму, Кам’янець-Подільської науково-дослідної кафедри природи, сільського господарства, декан, професор він зробив значний внесок у розвиток освіти, науки і культури на Поділлі в 20-і роки XX ст. Сучасники цінували його організаторський талант, високий освітній потенціал, здатність об’єднувати й вести за собою. Як представник свого класу, чиновна людина він був ретельним виконавцем волі комуністичної партії, інколи знаряддям, а в кінцевому результаті і жертвою її насильницької політики. Однак його слід в освітньо-культурному розвої краю настільки помітний, що заслуговує окремого роз гляду. Мета цієї статті - представити читачеві особу Франца Андрійовича Кондрацького в усьому ба гатстві його таланту й нерідко суперечливій діяльності в складну перехідну епоху української історії. Народився Франц Кондрацький 27 серпня 1884 року в селі Вежавіце - на споконвічній українській галицькій землі, яка на той час входила до Австро-Угорщини [10, арк. 1]. Пізніше, після Ризького миру 1921 року, село опинилося в складі Ланцуцького повіту Речі Посполитої. Батько - вправний сільський коваль, мати, що зранку до вечора трудилася в домашньому господарстві, ледь утримували п’ятьох синів, і розуміли, що в умовах безземелля шлях до кращого життя лежить через освіту. У пошуку за робітку, засобів для навчання синів 1890 року батьки емігрували до Російської імперії. Хист коваля Андрій Кондрацький демонстрував у різних економіях Поділля, найдовше - у Шеремтці на Старокостянтинівщині [11, арк. 6]. Повернувшись до Австрії, батьки не довго затрималися вдома. 1899 року на хвилі першої еміграції подалися до Америки. Франц з раннього дитинства прилучився до праці, з 12 років трудився в кузні, опановуючи батько ве ремесло. Після закінчення початкової школи вступив до першого класу Ярославської гімназії, бо тільки повна середня освіта відкривала шлях до вищої школи, до професії. У час промислової кризи

науковий збірник

20В

батьки не мали змоги звідти, із закордону, підтримати сина, тому мусив Франц перервати навчання й цілий рік чорноробочим на будівництві залізної дороги здобувати свій хліб щоденний. І все ж 1905 року закінчив гімназію. Того ж року вступив до Львівського університету на філософський факультет. І знову шлях до осві ти перекрила все та ж нужда, безгрошів’я. Вона, ця нужда, 1906 року погнала його до Америки. Пра цював на дротяній фабриці „Брадекс і Донор”. Від важкої виснажливої праці захворів. Заробивши деякі гроші і отримавши допомогу від батьків, повернувся до Львова і продовжив навчання. 1908 року служив в австрійській армії. Бурхливо реагував на будь-які прояви несправедливості, конфліктував з начальством, і, як свідчив сам, не раз зазнавав арештів „за бунтарський дух і соціальні переконання”. Незважаючи на перешкоди, все ж 1910 року закінчив університет, отримав спеціальність філолога і філософа [11, арк. 6]. Учительську посаду знайшов у Рогатинській приватній гімназії. Випускник університету привніс у педколектив свіжий струмінь - неабиякі знання польської, німецької, російської, англійської, старогрецької і, звичайно, рідної української мов, навички науково-дослідницької роботи. Підготував наукові праці „Золо тий вік” у римських поетів”, ,,De ambulatione” латинською мовою, .Дієслова з двома препозиціями в „іліаді” Гомера”, „Каллімахові гімни” польською й видрукував їх у „Матеріалах філологічного семінару” Львівсько го університету [10, арк. 4]. Був активним членом учительської просвітницької організації, їздив по селах, виступав з рефератами. Гімназисти любили молодого учителя, більшість колег розділяла його самостій ницькі погляди, прагнення до об’єднання українських земель в єдиній незалежній державі. Тут одружився, 1912 року, став батьком маленького Михайла. На жаль, дружина в грудні того ж року померла від зараження крові[2, с. 2]. З початком Першої світової війни перед Францом Кондрацьким постала смуга нових випробувань. 14 серпня 1914 р. був мобілізований до австрійської армії і, як людина з університетською освітою, призначений в піхотну частину командиром роти. Воював на австрійсько-російському фронті, був по ранений [6]. Дуже скоро переконався в безглузді братовбивства. В армії, як і в Галичині, ширилося не вдоволення, зріла ідея виокремлення українських територій у незалежну державу. Втілити її в життя видалося можливим лише восени 1918 року. 18-19 жовтня того року у Львові відбулися збори представників українських політичних і громадських організацій, послів парламенту та крайових сеймів Східної Галичини і Буковини, була обрана Укра їнська національна рада на чолі з Є. Петрушевичем, яка 19 жовтня на підставі цісарського маніфес ту „До моїх вірних народів” проголосила утворення української держави в складі Австро-Угорщини. Подібне відбувалося на інших землях Австро-Угорської імперії. Наступним кроком до незалежності стало проголошення 13 листопада 1918 р. Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР) на чолі з президентом Є.Петрушевичем. Почалося формування армії новоствореної держави, наказним ота маном став сотник Д.Вітовський. Ф.А. Кондрацький перейшов на бік Української Галицької Армії і зі своєю ротою в складі 10-ої Янівської бригади відзначився в боях з поляками під Брюховичами, Лисою Горою, згодом - під Плуговим, Вигнанкою [7, с. 23]. Натиск поляків посилився з прибуттям у Галичину армії генерала Ю. Галлера. 14 травня 1919 року вона завдала удару І корпусу полковника Микитки, у складі якого воював Ф. Кондрацький. Почався відступ, запеклі бої, контрудар у районі Чорткова. 16 липня 1919 року УГА опинилася за Збручем і розпочала спільні дії з армією УНР. ✓ У травні 1919 року Ф.А. Кондрацький був підвищений у званні до отамана і призначений коман диром 10-ої Янівської бригади, яка налічувала 1900 стрільців і старшин, мала 16 легких гармат та 70 кулеметів [5, с. 49]. 18 липня І корпус, до якого входила 10-а бригада, дислокувався недалеко Кам’янця-Подільського, на Дунаєвеччині, у селах Балин, Чечельник, Зеленче, Станіславівка, Рахнівка. Штаб розмістився у Січенцях, корпусний обоз - у Миньківцях [5, с. 44]. У серпні 1919 р. 10-а Янівська бригада в складі ударної групи з двох корпусів взяла участь у наступі

204

науковий збірник

на Київ. 16 серпня після запеклих боїв 9-а та 10-а бригади І корпусу і 2-а бригада II корпусу взяли Калинівку, 18-го - підійшли до Махнівки [5, с. 54]. ЗО серпня українські частини ввійшли у Київ. Однак денікінські підрозділи генерала Бредова, що також увірвалися до столиці, змусили українські війська покинути місто і відступити. Восени 1919 року вів бої з денікінцями на Вінниччині, 15 жовтня - під Ілінцями. Однак епідемія тифу вивела з ладу 90 відсотків складу УГА, армія, по суті, стала небоєздатною. У цих умовах за по годженням з Є. Петрушевичем начальна команда УГА 17 листопада підписала договір з денікінським командуванням і за умови, що хворі і поранені вояки - галичани отримають медичну допомогу, у тому числі і в госпіталях Добровольчої армії, і галицька армія не воюватиме з армією УНР, УГА перейшла під командування денікінців, у грудні повела бої проти більшовицьких військ під Бердичевом, при кривала підходи до Вінниці. Обстановка погіршувалася з кожним днем. Під тиском радянських військ денікінці та корпуси УГА відступали на південь. У цей час комбриг Ф.А. Кондрацький зайняв бік тих, хто повів переговори з червоною армією, аби врятувати 18 тис. важкохворих стрільців і старшин у лікарнях на території Вінниччини. 31 грудня 1919 р. була укладена угода, на основі якої частини, що перейшли на бік біль шовиків оголосили себе червоною УГА (ЧУГА) і розпочали переформування. Місцем їх відпочинку та поповнення стала Вінниця. Тут 1 січня 1920 року виник революційний комітет ЧУГА, який очолив Ф.А. Кондрацький. Договір передбачав також створення комуністичної партії Східної Галичини та Букови ни, членом якої в лютому 1920 р. став Франц Андрійович [11, арк. 7]. Частина командування, що не прийняла союзу з більшовиками, і в першу чергу комкор Микитка, прагнула врятувати УГА, вивівши корпуси до Румунії. Були визначені місця переправи усіх трьох корпусів. А комендантом тих галицьких частин, які залишалися в Україні, був призначений Ф.А. Кон драцький, начальником штабу - Льонер [5, с. 78]. Протистояння між начальною командою УГА та ревкомом ЧУГА посилювалося. 12 лютого делега ція ЧУГА, у складі якої був Ф.А. Кондрацький, у Києві підписала договір з представниками XII радянської армії, за яким з галицьких вояків формувалися три піхотних бригади на зразок відповідних частин червоної армії, які ввійшли до складу 44,47 і 58 радянських дивізій. Ревком ліквідовувався, створювався Польовий штаб, в якому Ф.А. Кондрацький отримав посаду комісара оперативно-адміністративного відділу. Дуже швидко командування XII армії в особі В.П. Затонського віроломно відмовилося від договору. Почалися сутички галичан з червоноармійцями. Однак сила вже була не на боці галицьких підроз ділів. На 1 березня 1920 р. у трьох корпусах ЧУГА було всього 1550 старшин та 14411 стрільців, у І корпусі - 4805 бійців і командирів, а в 10-ій бригаді, зокрема, - всього 724 чоловіки [5, с. 83]. Вою вати проти армії УНР, що в квітні наступала разом з поляками проти Червоної армії, вони не хотіли. Більше того 2-а і 3-я бригади перейшли на бік УНР. Інші бригади зазнали поразки в боях з поляками. Радянське командування під виглядом реорганізації вирішило ліквідувати рештки галицької армії, відправивши вцілілі підрозділи до Казані на вишкіл і переформування. У Казані відповідно до наказу голови Реввійськради республіки Л.Троцького від 7 серпня 1919 року була створена Запасна армія під командуванням Б. Гольберга, формувалися військові частини і про ходили вишкіл перед відправкою на фронт. Сюди 21 травня 1920 р. під посиленим конвоєм почали прибувати галицькі стрільці і старшини. Одну з восьми сотень, що налічувала 207 вояків, очолював колишній комбриг 10-ої Янівської бригади І корпусу УГА Ф.А. Кондрацький [13, арк. 91-93]. Галичан, як чорну робочу силу, використовували на будівництві різних об’єктів. Перша сотня Ф.А. Кондрацького ремонтувала залізну дорогу на станції Грива Борковська, інші відвантажували дрова, пісок, працювали на складах, несли варту. Робота тривала 8-12 годин, увечорі починалися заняття в школах мало письменних, на політкурсах. Жили в товарних вагонах по ЗО чоловік у кожному. І лише сотня Ф.А. Кондрацького отримала місце в бараках. Незадовільний санітарний стан, слабке харчування, важка робота, вечірне навчання, політобробка, грубе ставлення політкомісарів викликали невдоволення га

науковий збірник

205

личан, листи-звернення до командуючого Запасною армією. Лише влітку, коли почався контрнаступ червоної армії на радянсько-польському фронті, про них згадали. Почався військовий вишкіл, а напри кінці липня - відправка на фронт. У складі батальйону із 1500 вояків під командуванням О. Нагуляка до Вінниці в серпні 1920 року повернувся і Ф.А. Кондрацький. Служив у 45-ій радянській дивізії. У серпні почалася демобілізація, під яку попав і він [13, арк. 69]. Восени 1920 року голова Галревкому В.П. Затонський використав Франца Андрійовича в якості експерта на Ризькій конференції [10, арк. 2]. Врешті комуніст Ф.А. Кондрацький залишився в резерві ЦК ВКП (б) і згрдом був направлений у розпорядження ЦК КП(б)У. 1 листопада 1920 року отримав нове призначення - очолив оргінструкгорський відділ наркомату освіти УСРР і на цій посаді пропрацював до 1 лютого 1922 року, докладаючи зусиль до розбудови народної освіти в радянській Україні [11, арк. 8]. У лютому 1922 року Франц Андрійович очолив Вінницький інститут народної освіти, в якому на дошкільному і шкільному відділеннях факультету соціального виховання навчалося 140 студентів. Із-за матеріальних труднощів навчальний рік закінчило лише 93 із них [14, с. 304]. Велику увагу приді ляв новопризначений ректор добору кадрів, створенню побутових умов для студентів, у першу чергу поліпшенню харчування й стану гуртожитку, показував приклад активної участі в громадському, по літичному житті Вінниці. У грудні 1922 року був обраний депутатом міської ради, входив до освітньої комісії, одночасно з ректорування з грудня 1922 року по квітень 1923 року очолював і відділ освіти Подільського губвиконкому, брав участь у роботі І і II всеукраїнських педагогічних конференцій [11, арк. 8]. Крім того комуніст Ф.А. Кондрацький був і політкомісаром інституту, а з жовтня 1922 року - ще й секретарем партосередку. Однак з урахуванням того, що в губернії у Кам’янці-Подільському діяв ІНО з більш потужною матеріальною базою і кадровим потенціалом, НКО УСРР прийняв рішення про ліквідацію Вінницького ІНО і передачу майна, бібліотеки й кадрів викладачів і студентів Кам’янецьПодільському ІНО та іншим педагогічним навчальним закладам [14, с. 305]. Франц Андрійович був переведений на посаду директора Сутиського сільськогосподарського технікуму Вінницької округи і пропрацював там до вересня 1925 року - часу призначення його деканом Кам’янець-Подільського інституту народної освіти. До обов’язків декана приступив у жовтні 1925 року, переїхавши до Кам’янця-Подільського з дружи ною викладачкою Вінницького ІНО Неонілою Василівною Галаган-Кондрацькою та одинадцятирічною дочкою Маргаритою. Кам’янецький період в діяльності Франца Андрійовича позначений його осо бливою активністю й результативністю в науково-педагогічній праці. Він брав активну участь в роботі Кам’янець-Подільського наукового товариства ВУАН, ЗО жовтня 1926 року очолив науково-дослідну кафедру природи, сільського господарства і культури. На початку лютого 1927 року до її складу вхо дило 6 підсекцій, 14 дійсних членів, 11 наукових співробітників, 22 аспіранти [15]. 1929 року за його редакції вийшов перший том “Записок” кафедри, що вмістив 12 матеріалів провідних кам’янецьких дослідників [3]. 1928 року у зв’язку з переходом В.О. Гериновича на посаду заступника директора Географічного інституту в м. Харків Ф.А. Кондрацький очолив Кам’янець-Подільський ІНО. Архівні документи - про токоли засідань вченої ради, листи, звернення, звіти - відображають напружену працю новопризначеного ректора, її складнощі в умовах перманентних чисток, арештів, звільнень працівників. Силою обставин він був втягнутий в коловорот цих подій, що дало можливість окремим дослідникам бачити в ньому “червоного ректора” [9], ледь не ініціатора арештів, з чим, звичайно, погодитися не можливо. Арешти і чистки були до і після нього, Франц Андрійович намагався максимально згладити гострі кути і, навіть, захистити своїх працівників [12, с. 29-32]. Він і сам досить скоро став жертвою сталінських репресій. 1 вересня 1930 року Кам’янець-Подільський ІНО був реорганізований в Інститут соціального ви ховання, а вже в квітні наступного року Франц Андрійович був переведений на посаду директора Дні пропетровського фізико-механіко-математичного інституту [10, арк. 14]. Того ж року сім’я Кондраць-

206

науковий збірник

ких поповнилася сином Ельвіном, дочка Маргарита стала студенткою Інституту інженерів транспорту. Однак щастя було недовгим. Галицьке походження, служба в австрійській та Українській Галицькій армії, незважаючи на членство в КП(б)У, службу в ЧУГА, Галревкомі, вірне служіння партії на всіх постах, прирекли його, як і інших галичан - учасників національно-визвольних змагань, на репресії. 13 квітня 1933 року він був заарештований, звинувачений в причетності до “Української військової організації” і засуджений на 5 років утримання у виправно-трудових таборах [2, с. 1]. Ув’язнення від бував у “Дальлагу” біля Хабаровська. 1938 року термін ув’язнення був продовжений. Але 8 червня 1939 року йому вдалося все-таки вирватися на волю [2, с. 2]. На жаль, прослідкувати дальшу долю Ф.А. Кондрацького і його родини поки не виявилося можливим. Достеменно відомо, що 20 липня 1989 року він був реабілітований. Дослідження наявного джерельного матеріалу приводить до висновку, що життя, діяльність і тра гічний фінал Франца Андрійовича Кондрацького - то типова доля українського інтелігента, активна діяльність якого припала на післяреволюційні 20-30-і роки. Учасник громадянської війни, у тому числі й на боці Червоної армії, він підтримав ідею царства бідних в окремо взятій країні і палко реалізовував її на тих постах, які визначала йому всюдисуща партія. Він виявився приреченим на трагічний фінал, як і сотні тисяч представників його покоління, не за якісь „ворожі” дії, а лише за статусом учасника боротьби 1917-1920 pp. за соборну незалежну Україну. Джерела і література 1. Вінницький державний педагогічний інститут: іст. нарис (1912-1992) / авт. кол.: 3.M. Глузман, М.Ф. Присяжнюк, І.П. Пшук, Б.В. Хоменко; редкол. H.M. Шунда (голова) [та ін.]. - Вінниця: ВДПІ, 1992. - 96 с. 2. Довідка Державного архіву Дніпропетровської області від 6 березня 2008 p. № К - 109-08. - 2 с. 3. Записки Кам’янець-Подільскої науково-дослідної катедри / Управління науковими установами HKO УСРР; ред кол.: Ф.А. Кондрацький (голова) [та ін.]. - X.: Держвидав України, 1929. -186 с. 4. Завальнюк О.М. Кам’янець-Подільський державний університет (1918-2007 pp.): іст. нарис. / О.М. Завальнюк, О.Б. Комарніцький. -Вид. 5-е, допр. і доповн. - Кам’янець-Подільський: Абетка-Нова, 2007. - 228 с.: іл. 5. Завальнюк О.М. Українська Галицька Армія на Поділлі / О. М. Завальнюк, С. В. Олійник. - Кам’янецьПодільський: Абетка-Нова, 2001. -147 с. 6. Калитко С.Л. Гортаємо сторінки історії університету / С.Калитко // Педагог. - 2008. - № 7 (365), берез. 7. Калитко С.Л. Матеріали до біографії Ф. А. Кондрацького у фондах Державного архіву Вінницької області / С. Л. Калитко // Вісник інституту історії етнології і права. - Вінниця: ВДПУ, 2008. - Вип. 6. - С. 22-23. 8. Нестеренко B.A. Політичні репресії на Кам’янеччині в 30-і pp. I B.A. Нестеренко II Кам’янеччина в контексті історії Поділля: наук. зб. - Кам’янець-Подільський: Оіюм, 1998. -Т . 2. - С. 43-45. 9. Нестеренко В.А. „Червоний” ректор Ф.А. Кондрацький”/ В.А. Нестеренко // Освіта, наука і культура на Поділлі: зб. наук, праць І редкол.: О.М. Завальнюк (відп. ред.) [та ін.]. - Кам’янець-Подільський: Оіюм, 2006. - Т.7. - С. 155-163. Ю.Особова справа Ф. А. Кондрацького // Центральний державний архів вищих органів влади і управління України (далі - ЦДАВО України).- Ф. 166. - Оп. 12. - Спр. 3561. -1 6 арк. 11. Персональна справа Кондрацького Ф. А. Автобіографія. 1923-1924 //Державний архів Вінницької області (далі -ДАВО). -Ф . П. 29.-Оп.1.-Спр. 1135.-9 арк. 12.Прокопчук B.C. Кондрацький Франц Андрійович - ректор Кам’янець-Подільського інституту народної освіти / B.C. Прокопчук; К-ПНУ ім. Івана Огієнка. - Кам’янець-Подільський: Аксіома, 2008. - 72 с.: іл. 13.Российский государственньїй архив социально-политической истории. - Ф. 17. - Оп. 61. - Спр. 1. - Арк. 91-93. 14.Суровий А.Ф. Вінницький інститут народної освіти (1920-ті pp.) / А.Ф. Суровий // Освіта, наука і культура на По діллі. - Кам’янець-Подільський: Оіюм: 2007. - Т. 10. - С. ЗОО-ЗОб.ЦДАВО. - оп. 6 / ііі. - спр. 4692. - арк. 64.

науковий збірник

207

Сергій ЛИТВИН (Київ]

ВАРШАВСЬКИЙ (УКРАЇНСЬКО-ПОЛЬСЬКИЙ) ДОГОВІР 1920 РОКУ: зрада Петлюрою Галичини чи єдино можливий варіант продовження боротьби за українську державність Всупереч відносно широкому висвітленню в новітній історичній літературі проблеми Варшавського (українсько-польського) договору від 21 квітня 1920 року, і дотепер час від часу з’являються уперед жені, неправдиві, повні ідеологічних нашарувань оцінки як щодо самого договору, так і щодо поглядів і дій Симона Петлюри стосовно Варшавського договору, який залишається причиною найбільшого схрещування списів навколо постаті Голови Директорії і Головного Отамана військ УНР. Варшавський договір з перших днів став об’єктом дошкульної критики, спричинив шквал обурення серед політичних кіл, особливо галицьких, серед яких договір кваліфікувався як помилковий, такий, що мав ознаки державної зради. Він викликав критику Петлюри навіть з боку багатьох його близьких колег і однодумців. Щоб дати об’єктивну оцінку Варшавському договору, на нашу думку, необхідно насамперед роз глянути обставини, які призвели до його укладення. Восени 1919 року Україні загрожувала втрата державності. Під натиском трьох ворожих армій - більшовицької, білогвардійської та польської, через поширення епідемії тифу й відсутність зброї та амуніції українська об’єднана армія втрачала боєздат ність і опинилась перед повного катастрофою. На жаль, за таких обставин Українська Народна Республіка і Західноукраїнська Народна Республі ка (ЗУНР) мали відмінні один від одного приорітети. Враховуючи неможливість знайти порозуміння з білогвардійським керівництвом, яке відстоювало ідею «єдиної і неділимої Росії» і відкидало право України на свою власну державність, провід Директорії УНР разом з військовим керівництвом вважа ли за можливе мати союзником Польщу. Таке рішення не могло стати популярним, однак диктува лось необхідністю, позаяк вести війну проти трьох значно сильніших ворогів було згубним. Навпаки ж, провідні кола ЗУНР разом з військовим керівництвом УкраїнськоїГалицької Армії (УГА) не вважали за можливе порозумітися з керівництвом Польщі, яка окупувала Західну Україну. Га лицький уряд Петрушевича з подачі із Парижа державного секретаря закордонних справ В.Панейка запевняв, що лише союз України з Денікіним врятує українську незалежність. Начальна Команда Української Галицької Армії (НК УГА) самочинно вступила в переговори з денікінським командуванням і 6 листопада 1919 року підписала договір з командуванням Добровольчої армії. Після його скасування Диктатором Є. Петрушевичем, 17 листопада в Одесі договір був під писаний вдруге, що ще більше ускладнило ситуацію і зробило неможливим подальше утримання фронту. Армія УНР перейшла до партизанських форм боротьби, в легендарний Зимовий похід по тилах денікінських і більшовицьких військ, а С. Петлюра 6 грудня 1919 року виїхав до Варшави із завданням полагодження зовнішньополітичних проблем, які вимагали нагального вирішення. Перш за все необхідно було пришвидчити порозуміння з Польщею, а потім і з країнами Антанти. Загальна політична і військова ситуація нагально вимагала саме такого порозуміння. Польща, що користувала ся підтримкою Антанти і мала добру, численну армію, що нараховувала в цей час близько 130 тисяч чоловік, могла стати першорядним союзником для України. Укладення Варшавського договору не було, ані поспішним, ані одноосібним рішенням С.Петлюри, як це стверджують деякі його опоненти, а результатом досить тривалих переговорів.. Директорія УНР ще в січні 1919 року посилала до Варшави дипломатичну місію під керівництвом колишнього міністра освіти В.Прокоповича, але їй не вдалося зав’язати будь-які переговори. В травні 1919 року кабінет Міністрів УНР ухвалив пропозицію С. Петлюри увійти в безпосередні переговори

208

науковий збірник

про мир з Польщею. Сприяла цьому і та обставина, що до Петлюри звертався з пропозицією встанов лення контактів особистий представник Ю. Пілсудського підполковник Заглоба-Мазуркевич. У серпні 1919 року Петлюра посилав до Варшави надзвичайну політичну місію під проводом інже нера П. Пилипчука. В декларації цієї місії до уряду Речі Посполитої Польської проголошувалися намі ри домовитися про спільні акції українських і польських військ проти більшовиків, а також ішлося про встановлення добросусідських відносин. Переговорам місії П. Пилипчука перешкоджали провокації, розгорнуті в польській пресі, щодо висвітлення проблем Галичини. Вони викликали вибух обурення галичан і призвели до відкликання місії з Варшави та припинення її діяльності. На цей час в політиці Польщі стосовно України булодва напрямки: перший - національно-демократичний мав вороже ставлення до української державності. Представники цього напрямку, головним чином «Пар тія нородових демократів», вважали союз з Україною шкідливим і небезпечним бо боялися що УНР буде домагатися повернення західно-українських земель. Вони відтверто виступали за інтервенцію проти України і повернення «східних кресів» польським землевласникам. Лідери цієї партії регулярно контак тували з вищими чинами польського генштабу, намагаючись підштовхнути польську вояччину до нових збройних виступів проти УНР. Другий напрямок - на чолі з Юзефом Пілсудським, вважав більшовицьку Росію за найбільшого для Польщі ворога, а в Україні бачив союзника для боротьби з більшовиками, тому хотів допомогти відбудові України, як надійного заборола проти московського імперіалізму. У жовтні 1919 року до Варшави була послана делегація на чолі з міністром закордонних справ УНР А. Лівицьким. Делегація складалась з 5-х наддніпрянців: А. Лівицького, Л. Михайліва, П. Понятенка, Б. Ржепецького та П. Мшанецького і 3-х галичан: С. Вітвицького, А. Горбачевського, М. Новаківського. Польська сторона домагалась територіальних уступок і безвихідність становища примушувала укра їнську сторону погоджуватись на принизливі умови. Через важке військово-політичне становище УНР угода і не могла мати паритетного характеру. Після тривалого листування з Директорією та урядом, обговорення з громадськістю у Львові та у Тернополі, лише 2 грудня 1919 року сторони підписали Декларацію про засади українсько-польського договору. З цього видно, що не поспішно і не одноосібно Петлюрою, а лише в результаті довгих і важких перегово рів спільною делегацією наддніпрянців і галичан 21 квітня 1920 року було підписано українсько-польську політичну конвенцію про співпрацю між УНР та Польщею, що увійшла в історію як Варшавський договір. Згідно з конвенцією Польща визнавала право України на незалежне державне існування, а Директорію - за верховну владу УНР (п.1). Польща зобов’язувалася не підписувати антиукраїнських угод (п.4) і гаран тувала українцям мінімум культурних прав (п.5). Конвенція визначала також кордони між уНР і Польщею (п.2). На Волині встановлювалися тимчасові кордони, які пізніше підлягали переглядові [4,8-9]. Чому Петлюра дав згоду на підписання такого невигідного договору? Сам С.Петлюра пізніше писав, що угода «була історично вимушеним фактом, неминучим ланцюгом в ході політично-мілітарних подій нашої новітньої історії, а не штучним утвором політичної нероз важливості чи злої волі, як дехто легковажно і поверхово думає про неї. Її уємні моменти були відомі відповідальним діячам, що підписували її, але не могли бути переборені чи нейтралізовані через об’єктивні причини міжнародного характеру» [7,390]. Нема найменшого сумніву, що він розумів усю безвихідь ситуації, в якій перебувала Україна, знав рішення мирної конференції в Парижі про приєднання Східної Галичини до Польщі. Усі намагання Петлюри, щоб Антанта визнала незалежність України, залишилися безуспішними. Натомість Антанта застосувала повну блокаду Україні, не дозволила доставити навіть санітарні матеріали та медика менти, які український уряд закупив у Американської Ліквідаційної комісії. Боротьба українців в обо роні незалежності вступила в період повної ізоляції від західного світу. Ні уряди, що визнали УНР, ні міжнародний Червоний Хрест, ні інші благодійні європейські організації не вважали за потрібне допомогти українцям, які продовжували вести виснажливу, смертельну боротьбу з більшовизмом, що готувався до походу на Захід. Тому Петлюра шляхом політики зближення з Польщею сподівався

науковий збірник

209

отримати визнання України Антантою, а потім, отримавши від них допомогу в боротьбі з більшовика ми, повернутися на рідні терени. Більшовицька загроза, байдужість та нерозуміння з боку Антанти штовхнули його на цей крок. Коли постало питання: Україна без західних земель, чи повне зникнення її під більшовицькою навалою, тоді він вибрав перше. Для продовження боротьби проти більшовицької Москви нічого іншого не залишалося, як піти на підписання такого нерівноправного договору. Симону Петлюрі залишилося підкоритися обставинам. Він прийняв цей диктат, але з надією нормалізувати ситуацію, а з приходом миру, зі зміною ситуації повернути всі українські землі, включно і Східну Галичину, до України. «Мусимо дивитися на Варшавський договір, як на тимчасовий вихід із тяжкої ситуації. Треба нам якось зміцнити свої сили для того, щоб продовжити боротьбу з нашим головним ворогом - Москов щиною» - переконував він Прем’єра І. Мазепу [4,20]. Петлюра пропонував розглядати союз з Польщею «як тактичний хід для встановлення зв’язку з Європою, незалежно од того, що цей акт був актом спасіння для дальшого провадження нашої боротьби» [7,517]. Думаємо, що Петлюра, погоджуючись на підписання Варшавського договору, розраховував на ко рективи, які будуть можливими під час його ратифікації. Деякі опоненти намагаються довести, що до говір не підлягав ратифікації, оскільки С. Петлюра був начебто фактичним диктатором і йому належа ла вся повнота державної влади [12,2]. Запереченням подібних закидів є слова самого С. Петлюри, що він писав до прем’єра і. Мазепи у листі від 15 березня 1920 року: «Я дивлюся на справу так: нам прийдеться йти на уступки полякам з тим, що остаточне слово про ці рішення, які може наша місія в Варшаві прийняти, буде говорити наш майбутній парламент» [4,11-12]. Звичайно, С. Петлюрі нелегко було погодитися на такий крок. Він вагався, ретельно все зважував, шукав доброї поради. Український громадський діяч, публіцист Євген Чикаленко, відповідаючи Петлю рі на прохання порадити писав: «Що ж, коли ви переможете, то будете превищий за самого Богдана, а коли ні, то пам’ятайте, що ім’я Івана Виговського не увійшло як почесне до нашої Історії» [13,175]. Галичани ж вважали, що Варшавський договір дав полякам найсильніший аргумент для володіння Східною Галичиною. «Якою неправдою є та груба лайка і тенденційні обвинувачення, що їх, як «з рога ізобілія» сипалось і сиплеться на мою голову з боку галицьких політиків» - говорив С.Петлюра [7, 519].. Звинувачувачуючи Петлюру, що він «віддав» Галичину Польщі, вони при цьому забували той факт, що ніяких земель полякам ніхто не віддавав, хоч би з тої простої причини, що ці землі в дійсності поляки самі забрали. Польща вже фактично володіла Східною Галичиною відтоді, як 18 червня 1919 року Вища рада Антанти своїм рішенням здійснила анексію Східної Галичини, надавши Польщі мандат на управління нею протягом двадцяти п’яти років. На підставі цього мандата Польща здійснила військову окупацію СхідноїГаличини. Не С. Петлюра, а економічні інтереси Франції у Поль щі підштовхували Париж утримати Галичину з її нафтою у складі Польщі за будь-яку ціну. Нафтовий аргумент відігравав вирішальну роль у вирішенні галицької проблеми. Безпідставність поширеного в історіографії звинувачення, що начебто Петлюра одноосібно «про дав» Галичину полякам, спростовує також той факт, що переговори велись спільною делегацією за участю галичан. У цьому зв’язку важливим і принциповим аргументом, який чомусь залишається поза увагою, є також те, що в тексті договору взагалі не згадується про Галичину. Це було зроблено свідо мо, на прохання галицьких представників на переговорах. Вони все ще сподівались на справедливе вирішення долі Галичини у Лізі Націй. Петлюра мав намір заохотити до спільної боротьби також і галичан, а боєздатним - дати можливість вступати «до союзних армій», про що він писав в листі до Пілсудського від 4 липня 1920 року: «...я не хотів би, аби частина українського народу, заселяючи Східну Галичину, стояла осторонь і була штучно ізо льована од участі в цій боротьбі, я не бажав би, аби справи біжучого дня і частини наших народів стояли на перешкоді для потреб дальшої їх майбутності. І галицьку частину українського народу треба прикликати і заохотити до спільної праці. Я гадаю, що це річ не тільки можлива, але історично необхідна» [6,268-269].

210

науковий збірник

Є твердження, зокрема, в польській літературі, що Петлюра з Пілсудським мали намір реалізувати ідею своєї федералістичної візи, тобто федерації України, Польщі, Білорусії і Литви [1,266-267]. Сам же Петлюра стосовно цього писав у листі до М. Василька: «Аби Ви напевно знали правду в цій справі, я повинен сказати, що жадної орієнтації - крім українсько-державної, у мене не було і не буде» [6, 269-270]. Справді, ми не знайдемо жодних доказів, які б свідчили про те, що Петлюра мав якісь інші плани, крім союзу двох сусідніх держав для спільної боротьби в обороні самостійності. Але найвизначніше значення Варшавського договору слід бачити в тому, що він дозволив Армії УНР продовжити збройну боротьбу проти більшовицької Росії. Для Петлюри важливим був не стільки текст самого договору, як текст військової конвенції, підписаної 24 квітня 1920 року, що становила додаток до самого договору і була таємною угодою про надання військової та економічної допо моги УНР у спільній війні з Радянською Росією. В ній зазначалось, що «на польській території буде продовжуватися організація українських частин, як то мало місце до цього часу в Бересті, аж до часу, коли така організація буде можлива на власній території... Начальна Команда Польських військ обов’язується доставити для Українських військ зброю, амуніцію, снаряження і одяги в кількості, по трібній для трьох дивізій» [4,206-207]. Зразу після підписання Декларації 2 грудня 1919 року Ю. Пілсудський дав дозвіл на формування на території, зайнятій польськими військами, українських частин і віддав наказ про звільнення україн ського фронту від польських військ і обсадження його українською армією. Вже 20 лютого 1920 року на засіданні уряду УНР військовий міністр генерал-хорунжий В. Сальський виклав концепцію відродження і формування армії. Відзначалась необхідність збільшення вогневої мощі окремих частин, забезпечення їх рухливості і маневровості. Вищим військовим об’єднанням мала бути дивізія, яка за рахунок мобілізації могла розгорнутись у 3-х дивізійний корпус. Дивізія у своєму складі повинна мати: 3 піші бригади, 1 кінний полк з кінно-гарматною батареєю, гарматну бри гаду з важким гарматним полком, технічні частини [9,1]. У відповідності до цієї концепції, С. Петлюра видав наказ Ч.З від 29 березня 1920 року про формування військових частин з метою негайного ви користання їх на фронті. В ньому йшлося про утворення єдиної суцільної армійської структури знизу і до гори на єдиних національно-демократичних і регулярних засадах [10,1]. Формуванням нових військових з’єднань Армії УНР плідно займалася військово-дипломатична місія на чолі з генерал-поручником В. Зелінським. Її заходами та за допомогою польського військового мі ністерства у лютому 1920 року у таборі Ланцут була сформована 6-та Січова стрілецька дивізія, яку очолив полковник (пізніше генерал-хорунжий) М.Безручко. За наполяганням С. Петлюри на початку березня дивізія була переведена до м. Берестя, де відбула півторамісячний вишкіл та поповнила свій козацький і старшинський склад українськими вояками з інших таборів Польщі. В квітні дивізія пере їхала до м. Бердичева, де Головний Отаман здійснив перегляд особового складу дивізії, після чого він вручив командуванню січовиків козацький малиновий стяг із золотим тризубом у блакитному верхньо му кутку і з гаслом: «За визволення України» [З, ЗО]. У кінці березня за дорученням С. Петлюри полковник (пізніше генерал-полковник) О. Удовиченко розпочав формування у Кам’янці-Подільському 2-ї Української дивізії. У травні вона нараховувала у своєму складі 2403 чоловік [8,4]. У квітні-травні йшла робота над розробкою і впровадженням військових статутів, затверджено шта ти Військового міністерства, що складалось з Генерального штабу, Головної військової прокуратури, управлінь: законодавчого, загального, військово-морського, персонального складу, постачання, вве дено чітку рангову систему Армії УНР у відповідності з посадами. Проведені заходи значно удоскона лили армію, зробили її боєздатнішою, гідною тих завдань і випробувань, які знову випали на її долю в боротьбі із значно сильнішим і чисельнішим ворогом. 25 квітня 1920 року, згідно з військовою конвенцією розпочався спільний похід українських та польських військ на схід проти більшовиків. Симон Петлюра звернувся до українського народу з ві

науковий збірник

211

дозвою, в якій говорив, що Польща прийшла на допомогу Україні як союзник в боротьбі з московськобільшовицькими окупантами, підкреслив, що польські війська відразу ж після цієї війни повернуться на свою Батьківщину. Зі свого боку з відозвою до всіх мешканців України звернувся Начальний Вождь Поль ської Держави Юзеф Пілсудський. Він говорив, що польські війська прийшли на допомогу в боротьбі проти загарбників, разом з ними в Україну повертаються українські загони на чолі з Отаманом Петлю рою. Польська армія залишиться в Україні тільки на час, коли владу візьме український уряд, визнаний українським народом. Тоді польський солдат повернеться додому, виконавши велику місію боротьби за свободу народів. Маршал закликав українців та всіх жителів цих земель допомагати військам Польщі в їх кривавій боротьбі за життя та свободу [4,7]. Виконуючи наказ Головного Отамана, Армія Зимового походу під командуванням М. ОмеляновичаПавленка, зосередившись біля Вапнярки, низкою потужних ударів прорвала фронт більшовицьких військ і 6 травня перейшла на звільнену українську територію в районі м. Ямполя. До Ямполя прибув С. Петлюра, який вітав українське вояцтво із закінченням героїчного Зимового походу [11,241]. Армія УНР, що нарахо вувала після з’єднання близько 20 тисяч вояків, успішно наступала на правому крилі фронту до Дніпра. 7 травня 1920 року союзницькі війська здобули Київ. На Софіївському майдані відбувся парад українських і польських військ, за участю 6-ї Стрілецької дивізії, який приймав С.Петлюра. З цієї нагоди Петлюра і Пілсудський обмінялися телеграмами. Петлюра писав, що пролита кров у бо ротьбі за свободу та незалежність наших держав міцно об’єднає два народи, надасть їм почесну роль в колі народів світу. Пілсудський у відповідь писав: «Відбувається боротьба за нашу і вашу свободу проти спільного ворога. Я переконаний, що порозуміння між Українською і Польською республіками принесе славу і добробут обом народам» [2,157]. Пілсудський і Петлюра зустрілися 17 травня у Вінниці, де проводився урочистий вечір на честь перемоги. В своїй промові Пілсудський говорив: «Польща і Україна пережили тяжку неволю. Польща, отримавши найбіль ший дар на землі, - свободу, прийняла рішення розповсюджувати її якомога далі на схід від своїх кордонів. Буду щасливим, коли не я, скромний слуга свого народу, а представники сеймів польського і українського знайдуть платформу порозуміння. Від імені Польщі проголошую: Хай живе вільна Україна» [2,159]. Однак, маючи значну чисельну перевагу, (близько мільйона солдат), Червона армія в середині травня, прорвавши фронт на ділянці Канів - Біла Церква, перейшла в контрнаступ, кинувши в прорив кінну армію Будьонного. Скупчення більшовицьких сил на північному фронті та наступ Кінної армії, що завдала поразки 3-й польській армії, створили загрозливу ситуацію для українсько-польських військ і примусили їх до від ступу. 10 червня Київ знову опинився в руках більшовиків. До кінця серпня зайнявши всю Україну, Червона армія вийшла в 25 км від Варшави. Всього на Варшавському операційному напрямку більшовиками було скупчено (з резервами) до 27 піших дивізій, 3-х кінних дивізії та 2 загони, що разом складало близько 150 тисяч багнетів та шабель. Над незалежністю самої Польщі нависла загроза. Багато героїзму виявила невелика, але зразкова за своїм військовим духом, Армія УНР. На цей час було реорганізована структура командування армії,створено Генеральний штаб, який очолив генерал В.Сінклер. Вона досить міцно утримувалася на позиціях понад Дністром на правому крилі фронту, загрожуючи тилам противника. Починаючи від 7 серпня, більшовики на фронті Армії УНР вели активні бойові дії. 10 серпня вони форсували ріку Стрипу, але контрнаступом були відкинуті назад. 16 серпня ворог форсував Західний Буг на фронті 6-ї польської армії. Згідно з наказом українська армія відійшла за Дністер, займаючи оборону на фронті 150 кілометрів. Відірване від польської армії, з обмеженою кількістю набоїв, без резервів для манев ру, українське військо виявило свою відвагу, впертість і не допустило жодного прориву фронту. Особливої уваги заслуговує героїчна оборона Замостя. Від 28 серпня до 2 вересня 1920 року 6-а стрі лецька дивізія Армії УНР під командуванням генерала М. Безручка та два неповні полки і два бронепотяги польської армії відбивали атаки Першої кінної армії Будьонного чисельністю понад 16 тис. чоловік [3,29-35]. Ця затримка та неспроможність більшовиків взяти Замостя загородила шлях Будьонному на Варшаву і виявилася для Червоної армії фатальною.

212

науковий збірник

В серпні 1920 року з великими зусиллями польським військам і Армії УНР вдалося відбити наступ більшовицьких військ, здійснити блискавичний контрнаступ і примусити до безладного відступу. В ніч з 14 на 15 вересня Армія УНР форсувала Дністер, а вже 18 вересня перейшла р. Збруч, створивши катастрофічне становище для всієї 14-ої більшовицької армії. 10 жовтня українці звільнили Корос тень, а підрозділи генерала Омеляновича-Павленка зайняли Жмеринку. 24 жовтня було звільнено Ві нницю. Українські війська вийшли на лінію Яруга - Шаргород - Бар - Деражня -Летичів - Літин. Польські війська також мали успіх і вийшли на лінію Летичів - Хмільник - Остропіль - Коростень. Поразка більшовицької армії принесла їй значні втрати в людях та майні, а головним чином деморалі зувала її, висвітливши внутрішню слабкість. Вона безупинно котилася назад з-під Варшави і можна було б цілковито розбити й остаточно деморалізувати ті більшовицькі війська, які оперували на українськопольському фронті, але ця можливість була втрачена. Самі польські військовики признавали, що тоді можна було переслідувати розбиті більшовицькі війська аж до Москви. Однак за таких сприятливих умов для продовження збройної боротьби польське командування пішло на замирення з більшовиками. Але пояснення такого кроку лежить на поверхні: ще 10 липня 1920 року англійський прем’єр Ллойд Джорж від імені союзників пообіцяв Польщі допомогу за умови, що вона укладе перемир’я з більшо виками. В самій Польщі серед переважаючих політичних кіл війна проти Росії була непопулярною. їх цікавила не поразка Росії, а утримання влади над західноукраїнськими землями. За порадою і під тиском Антанти 12 жовтня 1920 року в Ризі між Польщею і Радянською Росією було укладено перемир’я до 9 листопада. Згідно з умовами перемир’я польська армія поступово почала відхід на лінію рік Збруч і Горинь, відкриваючи для ворога ліве крило Армії УНР. Це дало більшови кам можливість здійснити перегрупування сил. В кінці жовтня вони проводять інтенсивне поповнення своїх частин, перекидаючи цілі дивізії з протипольського на протиукраїнський фронт. Українська армія, що на момент підписання договору займала праве крило спільного польськоукраїнського протибільшовицького фронту, прикриваючи собою Галичину, залишалась сам-на-сам з пе реважаючими силами червоної армії. Перед нею постала альтернатива: або бути роззброєною, чого ви магали більшовики, або продовжувати подальшу боротьбу з більшовицькою Москвою на власну руку. Українське командування, скориставшись перемир’ям, здійснило перегрупування своїх сил та про вело мобілізацію. Симон Петлюра і військове керівництво розраховували на широкий повстанський рух, намагались скоординувати бойові дії армії з діями повстанських загонів в запіллі червоної армії. На 10 листопада 1920 року Армія УНР нараховувала 3888 старшин та 35259 козаків, з яких значна частина перебувала у другому ешелоні військ через нестачу рушниць та набоїв до них. Тому озброєними були - 2100 старшин, 9713 піших козаків та 2560 кіннотників. З інших даних - 8968 багнетів, 3250 шабель, 85 гармат легких і 10 тяжких, 687 кулеметів [5,115]. Наступ Армії УНР планувався на 11 листопада. На момент наступу більшовики перекинули з протипольського та противрангелівського фронтів на протиукраїнський величезні сили. На фронті Армії УНР більшовиками було зосереджено близько 20тисяч багнетів та 40 тисяч шабель при 120 гарматах і 5 бронепотягах [5, 116]. Довідавшись від агентурної розвідки та зрадників про наступ, що мала розпочати українська армія, більшовики 10 листопада випереджуючим несподіваним ударом прорвали фронт в районі Бар - Могилів і завдали нищівної поразки правому крилу українського фронту. Кіннота Котовського з Бару вдарила в тили армії, створивши загрозу оточення. Розпорошеність сил на значній території, відсутність оперативно го зв’язку між частинами, нерішучість командуючого (генерала Омеляновича-Павленка) у прийнятті рішення про наступ, невиправдане зволікання у часі і, найголовніше, чисельна перевага ворога - все це призвело до поразки українських військ. Проте, національна честь вимагала від української армії продовження збройної боротьби при найнесприятливіших умовах. Впродовж 12 днів Армія УНР вела безперервні бої. Про героїзм українських вояків свідчать переможні кінні бої під Сидоровим та Снитківим, бій під Чорним Островом, 15 тисяч полонених червоноармійців.

науковий збірник

213

Останній свій бій Армія УНР дала 21 листопада 1920 року і повністю відступила за Збруч. Зброю і військове майно за домовленістю було передано польській владі, а особовий склад, відповідно до міжнародних норм мав бути інтернований. А згодом, 18 березня 1921 року, в Ризі між Росією і Радянською Україною з однієї сторони і Поль щею з другої - був укладений мирний договір. Інтереси УНР на переговорах не були враховані. По ляки фактично зрадили свого союзника - Україну. Ризький договір фактично скасував Варшавський договір між Польщею і УНР. Відтоді він не має ніякої юридичної сили і не має жодних наслідків. Підсумовуючи викладене, відзначимо, що за умов, які склалися в кінці 1919 - на початку 1920 року, Симон Петлюра намагався віднайти союзників для подальшої боротьби. Він бачив можливим спер тися насамперед на західного сусіда - Польщу, щоб створити підгрунтя для продовження боротьби і пішов на укладення з нею договору. Варшавський договір був єдино можливим шляхом продовження збройної боротьби українського народу проти більшовицького поневолення і порятунку української державності. Шляхом укладення таємної військової конвенції з Польщею було отримана правова основа для формування військових з’єднань, що дозволило створити малочисельну, але боєздатну армію, яка до кінця залишалася ві рною Батьківщині і народові. Спільний з поляками похід українських військ повністю підтвердив правильність Варшавської уго ди. Але ж якби Симон Петлюра не прийняв цієї тимчасової анексії, цієї останньої спроби врятувати Україну, то трагічна розв’язка наступила б значно раніше. Не було б продовження боротьби, походу на Київ і пізніших походів, здійснених з території, підконтрольної тимчасовому, хоч і ненадійному со юзникові. І, якби не зрадницька політика Польщі щодо умов Варшавського договору та не заключення підступного по відношенні до українців Ризького договору в березні 1921 року, Варшавський договір не сприймався б так боляче українським громадянством. Але саме завдяки Варшавському договору з настанням військово-політичної катастрофи УНР тери торія Польщі стала єдиним місцем порятунку численних біженців з України: членів уряду Української Народної Республіки та їх сімей, колишніх вояків і старшин української армії, цивільної людності. Варшавський договір має велике значення не тільки для українського народу, але й для всієї Єв ропи. З великою певністю можна допустити, що коли б не спільний українсько-польський спротив, то запланований більшовицький похід на Польщу, Румунію та Чехословаччину, був би успішним і обернувся б трагедією для усіх цих народів. Українсько-польське порозуміння, якого досяг Симон Петлюра, і тепер повинно служити основою для підтримання нормальних міждержавних стосунків. Для майбутнього розвою добросусідських від носин між нашими народами необхідно позбутися стереотипних обтяжень, що, на жаль, мають місце, їх слід будувати не на вкрай викривлених уявленнях про українсько-польські історичні стосунки, а на кращих сторінках нашої спільної тисячолітньої історії. Джерела і література 1. 2. 3. 4.

Dziewanowski М. Joseph Pilsudski. A European Federalist, 1918-1922. -Stanford, 1969. Pilsudski J. Pisma zbiorowe. - Warszawa, 1990. Безручко M. Оборона Замостя 6-ю Січовою Стрілецькою дивізією Армії УНР у 1920 році. - Торонто, 1956. Мазепа І. Україна в огні і бурі революції 1917-1921. —Т. 3. Польсько-український союз. Кінець збройних змагань УНР. - Прага: Прометей, 1943. 5. Савченко В. Втрачені можливості для перемоги в листопаді 1920 року. II Табір. - Каліш, 1924. Ч. 2. 6. Симон Петлюра. Статті, листи, документи. - T.1. - Нью-Йорк: УВАН у США, 1956. 7. Симон Петлюра. Статті, листи, документи. - T.2. - Нью-Йорк: УВАН у США - Бібліотека ім. Симона Петлюри у Парижі, 1979. 8. Українсько-московська війна 1920 року в документах. - Варшава, 1933. 9. ЦДАВО України. - Ф. 1078. Оп. 2. Спр. 124. 10. ЦДАВО України. - Ф. 1078. Оп. 4. Спр. 3. 11. Шанковський Я. Українська армія в боротьбі за державність. - Мюнхен: Дніпрова хвиля, 1958. 12. Шелухін С. Лист до Петлюри про Ризький договір. - Париж: Вид-во «Поступ», 1948. 13. Шульгін О. Симон Петлюра та українська закордонна політика II Збірник пам'яти Симона Петлюри (1879-1926). - Прага, 1930.

214

науковий збірник

Микола ЛИТВИН (Львів)

ПОРАЗКА ПЕРШОЇ КІННОЇ АРМІЇ ПІД ЛЬВОВОМ У СЕРПНІ 1920 р. Влітку 1920 р. керівники більшовицької Росії були охоплені ейфорією завдяки успіхам на польському фронті - Червона армія досягла Варшави, а в Тернополі проголошено Галицьку Соціалістичну Ра дянську Республіку. Відкриваючи у Москві II конгрес Комінтерну, 19 липня голова російського Раднаркому В. Ленін з великим натхненням проголошував: “Ніщо нам не завадить виконати наші завдання. Завданням цим є завершення світової пролетарської революції, утворення світової радянської респу бліки” [6, 235]. Вважалося, що на заваді стоїть лише “панська” Польща. Засліплений палкою надією, що польські робітники і селяни будуть вітати Червону армію як свою визволительку, що революція у Польщі відкриє широкі ворота до Німеччини й Західної Європи, вождь світового пролетаріату напо лягав на рішучому подальшому наступі. Вторгнення радянських військ у Польщу, на його думку, було першим етапом на шляху Червоної армії в Західну Європу. “Шлях в Угорщину, Польщу і Німеччину веде через Галичину”, - наголошував більшовицький вождь у зверненні до червоноармійців 14-ї армії 21 липня 1920 р. [19]. До речі, ще 25 березня 1920 р. діяч Комінтерну К. Радек писав у “Правді” про долю Галичини, зокрема українського населення: “Питання про те, чи відійдуть українські селяни в ярмо польських поміщиків, чи буде в цих областях капіталістичний режим, - це питання про те, чи віддасть радянська Росія добровільно мільйони своїх синів (підкр. - авт.) в ярмо чужого насилля та експлуатації... Колись гуркіт гармат Червоної армії над Варшавою скаже панам польським буржуа, що вони жорстоко помилялися”. Вже навесні Реввійськрада Південно-Західного фронту на чолі із Сталі ним готували війська до вторгнення в Галичину. У директивному листі для політпрацівників 12-ї та 14-ї армій наголошувалося, що українське населення “чекає визволення”, що слід орієнтуватися у політроботі на селян, роз’яснювати їм, що комуністична армія дає їм землю і не буде насаджувати комуни. Важливо “розсіяти наклепи, що нібито Червона армія - недисциплінований і неорганізований набрід, а пропагувати, що радянсько-українська Червона армія - визволителька”. “Великий експеримент не може обмежитися однією Росією, - підкреслював голова Реввійськради республіки Лев Троцький. Його ареною повинні стати спочатку Європа, а потім увесь світ” [4, 312]. У Маніфесті II Конгресу Ко мінтерну, який підписали В. Ленін, Г. Зінов’єв, М. Бухарін, Л. Троцький, а також представники компар тій інших країн світу, зокрема поляк Ю. Мархлевський, чітко визначалося: “Справу Радянської Росії Комінтерн оголошує своєю справою. Міжнародний пролетаріат не вкладе меч у піхви до часу, поки Радянська Росія не включиться ланкою у федерацію радянських республік всього світу” [7,161]. У ті дні М. Тухачевський надіслав листа генеральному секретареві Комінтерну Г. Зінов’єву, де про понував негайно утворити Генеральний штаб Комінтерну, який би терміново розробив план втор гнення в Європу після розгрому Польщі. Воєначальник вважав необхідним укомплектувати Червону армію “пролетаріатом усього світу”, щоб завоювати всі “буржуазні країни” планети [3, 97]. У цьому плані Л. Троцький наголошував, що завданням Варшавського походу є не лише “надати допомогу польським трудящим, які боряться за своє звільнення” та “радянізувати Польщу”, але й утворити з її робітників і селян “Польську Червону армію”. Згідно з його вказівками, 15 серпня розпочалося форму вання 1-ї Польської Червоної армії під загальним керівництвом члена Тимчасового ревкому Польщі Ф. Дзержинського. Командиром призначено начдива Романа Лонгву (згодом комкор Червоної армії, розстріляний 1938 p.), а його заступниками С. Будкевича та І. Грушецького. Усіх поляків, які служили в Червоній армії, наказано скеровувати до Білостока, де згідно з доповіддю Дзержинського Леніну від 17 серпня, з 34 тис. добровольців було сформовано 2-й Білостоцький стрілецький полк для польської Червоної армії. Наприкінці серпня Дзержинський повідомляв, що всього зголосилося близько 70 тис.

науковий збірник

215

поляків-добровольців [18, on. 1, д. 15, лл. 15-16; д. 4, л. 10; 19, ф. 130, оп. 4, д. 466, л. 8-9]. Але у зв’язку з поразкою на польському фронті формування армії припинилося. Відповідаючи на широкомасштабні наміри міжнародного комуністичного форуму, 14 липня з району Дубна Будьонний і Ворошилов надіслали конгресу Комінтерну вітальну телеграму, в якій писали: “Кінна армія клянеться не вкладати своїх шабель у піхви, поки білопольські ворота не будуть перет ворені у щепки, доки народи Східної і Західної Європи не отримають можливості вільно влитися у єдиний братерський союз... Ми будемо щасливі у день, коли оперативний наказ наша армія отримає із червоного Парижа, Берліна або Лондона. Хай живе світовий комунізм і міжнародна Червона армія!” [19, ф. 245, оп. З, д. 278, л. 1]. “Поряд була революційна Німеччина. Захопи Червона армія Польщу, пише автор-укладач книги “Семен Будьонний” С.Вітошнєв, - і могли би злитися в єдиному пориві дві революції. Об’єднання революцій у Центральній Європі могло привести до всесвітньої революції. У всякому разі, реально ставала революція в охопленій повстаннями Європі. Й не було би тоді Другої світової, не було би холодної, не було би перебудови, а було би щось зовсім інше” [2,100-101]. Отже, у ході загального наступу війська Південно-Західного фронту на чолі з О. Єгоровим (май бутнім маршалом, знищеним у 1939 р.) і членом Реввійськради Й. Сталіним наприкінці липня 1920 р. вступили на територію Львівщини. Головною ударною силою фронту стала і Кінна армія, яка 26 липня зайняла Броди і розгорнула наступ на Львів. Вона мала 46,4 тис. бійців і командирів, з них 25,2 тис. кіннотників [19, ф. 245, оп. 1, д. 66, лл. 41-42]. До її складу входили кінні дивізії - 4-та під командуванням Ф. Літунова (після його загибелі 19 серпня - С.Тимошенка), 6-та Й. Апанасенка, 11-та Ф. Морозова, 14-та О. Пархоменка, Особлива кінна бригада К. Степного-Спіжарського, гарматні, тех нічні частини, бронепоїзди. Крім того, в оперативне підпорядкування їй передавалися 45,47 і 61-ша стрілецькі дивізії та Окрема кінна бригада Г. Котовського. Армія була здатна за сприятливих умов до сягти певних успіхів. Але при зустрічі з організованим і завзятим опором супротивника, як це сталося під Львовом, відчутно виявилася її слабкість саме внаслідок низького морально-політичного стану і дисципліни, чим постійно хизувалися більшовики. Після відвідування наприкінці 1919 р. тоді ще кінного корпусу під командуванням С. Будьонного го лова Реввійськради республіки Л. Троцький доповідав у Москві: “Це справжня банда, а Будьонний отаман-ватажок. Мій виступ ця банда зустріла ревом, а один помах руки Будьонного справив на них враження електричного удару. Це сучасний Разін, і куди він поведе свою ватагу - невідомо: сьогодні за червоних, а завтра за білих, і всі вони підуть за ним” [2,100-101]. Троцький марно сумнівався: шлях у недавнього унтер-офіцера царської армії був лише до більшовиків, радянської влади, яка зробила на півграмотного козака командиром кінного корпусу, згодом - у листопаді 1919 р. - армії, а в 30-х- мар шалом. Слід відзначити, що до військової кар’єри Будьонного спричинився Сталін, з яким він вперше зустрівся і познайомився під Царициним влітку 1918 р. Майбутньому диктатору сподобався слухняний, позбавлений амбіцій, відданий воєначальник. Зрештою, як і член Реввійськради армії, майбутній “Пер ший маршал” і нарком Кпим Ворошилов, що відповідав за моральний стан кіннотників. Між тим, ще до передислокації Кінної армії на польський фронт 4 березня 1920 p. К. Ворошилов пи сав члену РВР армії Ю. Щаденку: “Внаслідок низки причин, у нас, як і раніше, процвітають бандитизм, горлохватство і навіть розбій”. Ворошилов обіцяв навести в армії належний порядок [5, 68]. Однак цього не сталося. Ганебна поведінка будьоннівців виявилася з особливою силою в Україні, у розпал бойових дій армії на польському фронті. . До речі, радянська історіографія постійно стверджувала, що забезпечення Червоної армії, яка на раховувала наприкінці 1919 р. З млн, а наприкінці 1920 р. 5,5 млн вояків, було недостатнім і вона “ге роїчно билася на фронтах” дуже часто “напівроздягнута, боса і голодна”, але документи свідчать про інше. У зв’язку з цим перегорнемо документ щодо продовольчого забезпечення Кінної армії. Отже, згідно з продрозкладкою від 17 березня 1920 р. лише Полтавська губернія мала постачати кіннотни кам протягом чотирьох місяців до 1 серпня: рогатої худоби - 38 399, овець -1 3 399, свиней -103 965 голів [18, ф. 245, оп. 1, д. 138, лл. 21-23]. 216

науковий збірник

Про морально-політичний стан кінармійців того часу свідчить доповідна записка воєнкома Особли вої кінної бригади Перєвського (збережено мову документа): “Красноармейцьі в умственном отношении многие представляют темньїх неразвитьіх людей. Происходящими собьітиями на фронте мало интересуются. Чувствуется общая усталость, тоска по дому и родньїм” [18, ф. 245, оп. 2, д. 182, лл. 967-967 обр.]. Дійсно, важко уявити собі, що гаслами про “світову революцію”, “світову радянську республіку” можна було спокусити солдатів, які вже понад шість років перебували на фронті, а також свідомих громадян, незаможних хліборобів, інтелігенцію покинути сім’ю, господарство, працю заради “визволення” поляків, німців чи французів. Тим більше, що 1920 р. люди вже пізнали терор ВЧК, голод і холод, безперевні війни. У цей час в республіці нараховувалося 3 млн дезертирів. Тому Ленін змушений був видати постанову Ради Оборони, за якою дезертирів або тих, хто їх переховував, розстрілювали. Відтак щомісячно вдава лося виловити близько 100 тис. дезертирів і “лише розстріли примусили повернути їх на фронт” [8,31]. Як Ленін вважав, що радянську владу можна врятувати лише шляхом масового терору, так Л. Троцький жорстокими репресіями та масовими розстрілами утримував хоч якусь дисципліну і порядок у Червоній армії. Він публічно заявляв: “Не можна будувати армію без репресій. Не можна вести маси на смерть, не маючи в арсеналі командування смертної кари” [10,141]. На східному фронті він особисто керував роз стрілом кожного десятого червоноармійця з полку, який в бою змушений був відступити. Ревтрибунал при армії працював з великим перевантаженням. 4 серпня 1920 р. його голова Правнек скаржився, що має на розгляді 250 справ, 60 осіб арештованих під слідством, і пропонував збільшити штати до рівня фронтового [19, ф. 245, оп. 1, д. 41, лл. 340]. Судові справи були доволі різноманітними. Наприкінці липня 1920 р. перед Кінною армією відкрився шлях на Львів. Щоправда, Будьонний скаржився Єгорову на сильний опір поляків. У відповідь отримав телеграму, підписану Єгоровим і Сталіним, з наказом зайняти Львів не пізніше ЗО липня, що було, очевидно, нереальним. 4 серпня газета політвідділу армії “Красньїй кавалерист” інформувала кіннотників: “Столиця польських панів ось-ось стане столицею Радянської Польщі... А тут в Галичині вже стукають наші війська у брами Львова. Столиця галицьких поміщиків не сьогодні-завтра стане столицею Радянської Галичини”. Але 6 серпня наказом із Москви Кінна армія виводилася зі складу Південно-Західного фронту і, згідно з директивою Головкому Республіки С. Каменева від 11 серпня, передавалася фронту М. Тухачевського для бойових дій у напрямку Сокаль-Грубешів-Замостя-Люблін. ігноруючи Москву, Єгоров і Сталін 6 серпня поставили перед Будьонним завдання: “Перейти у рішучий наступ і в найкоротший термін на плечах відступаючих 3-ї і 6-ї польських армій захопити Львів" [19, ф. 245, оп. 1, д. 41, л. 380, 389]. Сталін проявив таку впертість не тільки заради військового успіху, а й тому, що, будучи призна ченим членом Реввійськради новоствореного Південного фронту, він планував включити до нього після зайняття Львова Кінну армію. Тому всіляко противився передачі її Тухачевському, про що нео дноразово телеграфував Леніну і Каменеву. Дійшло до того, що у них увірвався терпець, і 14 серпня норовистого Сталіна відкликали до Москви. Виконуючи наказ фронту, Кінна армія розгорнула наступ на Львів. Газета “Пролетар” (Мінськ) 11 серпня наголошувала: “На черзі столиця Наддністрянської України - Львів, якому недовго чекати червоні прапори радянської влади над кам’яним Львовом на ратуші. Чи довго ж після того чекатиме варшавський пролетаріат?”. 15 серпня 6-та кінна дивізія Апанасенка вийшла на Буг в районі Буська, відкинула польські частини за річку і зайняла місто, де Будьонний розмістив свій штаб. Того ж дня досягли Бугу 11-та кінна дивізія Ф. Морозова у районі Сокаля і 14-та О. Пархоменка під Добротвором. На цей час і Кінна армія мала у бойовому строю 25,2 тис. шабель, 420 кулеметів, 60 гармат і 10 літаків [19, ф. 245, оп. 1, д. 117, лл. 41-42]. Саме по Бугу проходив перший рубіж оборони Львова. Отже, в оперативних донесеннях армії часто зустрічається: “На підступах до Львова противник чинить за пеклий опір” або “при підтримці артилерії і авіації противник виявляє небувале завзяття”, “поляки великими силами чинять запеклий опір, контратаками збивають наші фланги”. Зокрема, Й. Апанасенко доповідав командарму, що його частини 16-17 серпня в районі Яричів-Задвір’я зазнали значних

науковий збірник

217

втрат від нальотів польської авіації (“дев’ять апаратів постійно засипають частини бомбами і кулемет ним вогнем”). О. Пархоменко бідкався, що під час переправи через Буг 18 серпня зустрів “пекельний гарматний і кулеметний вогонь" [19, ф. 245, оп. З, д. 50, л. 318]. Радянським військам у Галичині протистояв Південний фронт під командуванням генерала В. Івашкевича, який утримував великий відтинок від Сокаля до Бучача і мав у своєму складі польську 6-ту ар мію генерала В. Єджеєвського та Армію Української Народної Республіки генерала М. ОмеляновичаПавленка, які мали загалом близько ЗОтис. вояків, 1400 кулеметів, 550 гармат, 100 танків, 10 літаків і 16 бронепоїздів [13,96-97]. Дещо інші дані про чисельність і озброєння Південного фронту наведені в фундаментальному збірнику “Битва Львівська 25.VI1-18.Х.1920”, виданому 2004 р. у Варшаві. Згідно з виявленими архівними документами на 13 серпня 1920 р. фронт генерала Івашкевича мав 67,8 тис. солдатів і офіцерів, з них в бойових частинах 1000 офіцерів, 34 тис. багнетів, 5,2 тис. шабель, 730 кулеметів і 160 гармат. Крім того, фронт посилювали 9 бронепоїздів, компанія (рота) танків, плутон (взвод) бронемашин і 4 летунські ескадри [12, 707]. (Зауважмо, що в період українсько-польської ві йни 1918-1919 pp. ці генерали очолювали супротивні війська). їхні основні зусилля були зосереджені проти радянської 14-ї армії на південь від Львова. У середині серпня безпосередньо перед фронтом Кінної армії в обороні міста діяли частини війська 6-ї армії (5, 6 і 13-та дивізії піхоти), що налічували близько 11 тис. багнетів, 600 шабель, 437 кулеметів і 70 гармат. їх бойові дії під Львовом підтриму вали 6 бронепоїздів та близько 50 літаків, які базувалися на летовищі в районі Клепарова. Пілотами здебільшого були добровольці зі США і Франції, а командував львівською ескадрою американець майор С. Ф. ле Рой. Польська армія діяла надзвичайно активно й ефективно, вже на далеких підсту пах до Львова завдавала кіннотникам дошкульних ударів. Зокрема, начальник дивізії С. Тимошенко доповідав Будьонному, що лише за день маршу під час нальотів авіації втратив близько 200 бійців. Формування цієї армії розгорнулося у липні в Польщі за ініціативою і під керівництвом відомого генерала Ю. Галлера. Тими ж днями командування Генерального округу Львів на чолі з генералом Р. Лямезяном і полковником Ч. Мончинським почало формувати частину Малопольської Доброволь чої армії. На заклик Комітету Оборони Держави захистити батьківщину від навали більшовизму і звер нення генерала Й. Галлера польське населення Галичини, зокрема Львова, відгукнулося з великим ентузіазмом. До вербувальних пунктів у казармах на Замарстинівській та у школі Сенкевича за два тижні зголосилося близько 18 тис. добровольців, з них 6 тис. колишніх вояків австрійської армії. На формування Малопольської Добровольчої армії населення Львова зібрало 2 млн корон, крім того, генералу Лямезяну 5 млн зібрав Комітет Оборони. Нафтові промисли Дрогобицько-Бориславського басейну пожертвували 50 млн корон і 1,5 тис. коней. Завдяки підтримці і патріотичному ентузіазму польського населення за короткий термін від 10 липня у Львові й на терені окружного інспекторату були сформовані 238 і 240-й полки піхоти, 209 і 214-й кінні полки, три дивізіони артилерії, окремий Львівський полк кінноти, два батальйони стрільців на автомобілях, штурмова, саперна, санітарна сотні та інші підрозділи. Загалом на фронт в половині серпня виступили 6513 солдати і офіцери бойо вого складу, які мали на озброєнні 66 кулеметів і 27 гармат. Вони суттєво посилили війська генерала В. Івашкевича [15, 707]. Очолювали полки і батальйони досвідчені офіцери Р. Абрагам, М. Снядовський, Беліна-Пражмовський, 3. Татар-Трєсньовський, Ч. Мончинський, Б. Заячківський та інші, які мали фронтовий досвід Першої світової та українсько-польської воєн. Крім того, до лав захисників Львова зголосилося більше 20-ти тисяч польських юнаків і дівчат, студентів, гімназистів, харцерів, з яких у місті були створені окремі запасні та охоронні батальйони. Після двотижневого вишколу частини польських добровольців вирушили на фронт, де зайняли оборону по р. Буг на лінії Кам’янка Струмилова-Красне. Переважаючим силам Будьонного вдалося зламати перший рубіж оборони Львова по р. Буг, хоча поляки билися завзято. їхні дії ефективно підтримували літаки ескадри, яка базувалася у Львові. У складі ескадри ім. Т. Костюшка були добровольці-летуни виключно із США, могили яких збереглися

218

науковий збірник

на Личакові (Цвинтар орлят). Отже, просування до міста супроводжувалося запеклими боями. Один із них, який відбувся 17 серпня під Задвір’ям, що увійшов в історію радянсько-польської війни як польські Термопіли. Того дня батальйон капітана Б. Заячківського (близько 300 вояків) вступив у бій з частинами 6-ї кінної дивізії Й. Апанасенка, розгромив чотири ескадрони кінноти і зайняв Задвір’я. За наказом командування 54-й полк відступив на Підбірці, Чортову Скелю й Каменоломні під прикриттям бронепоїздів “Хоробрий”, “Баторій”, “Пілсудчик”, бо червоні кинули сюди великі сили - до тисячі кін нотників. Але Заячківський не скористався можливістю і прийняв бій. У нерівному поєдинку майже всі оборонці загинули, а капітан і кілька офіцерів, щоб уникнути полону, застрілилися [14, 3-4]. Живих і поранених кіннотники, як бувало нераз, добивали. Упродовж усієї радянсько-польської війни у Кінній армії панувало злочинне ставлення до військо вополонених, яке не тільки не відповідало встановленим міжнардним нормам, але й не вкладалося у рамки моралі цивілізованого суспільства. Звичайно, це приховувалося. Хіба що згадуваний С. Жилинський доповідав, як будьоннівці роздягають, грабують і рубають полонених поляків. Тоді на запит Москви С. Мінін відповів відверто: “Дійсно, у першому періоді війни з Польщею будьоннівці у полон майже не брали. Але тепер беруть” [5, 69]. Безпосередній свідок жорстоких розправ будьоннівців з полоненими І. Бабель саме після бою за Задвір’я 17 серпня писав: “їздимо з воєнкомом (В. Винокуровим - авт.) і благаємо не рубати по лонених. Апанасенко вмиває руки. Шеко (начальник штабу 6-ї дивізії - авт.) обмовився - рубати... Приколювали, пристрілювали, трупи накривали тілами, одного роздягають, іншого пристрілять, кри ки, хрипи... Пекпо. Як ми несемо свободу, жахливо. Шукають на фермі, витягають. Апанасенко - не брати набоїв - заріж. Апанасенко завжди говорить - сестру заріж, поляків зарізати... Повідомлення про оборону Львова - професори, жінки, підлітки. Апанасенко буде їх різати - він ненавидить інтелі генцію” [1,583]. До речі, у своєму “Щоденнику. 1920” відомий радянський письменник Ісаак Бабель виразно описав портрет тодішнього начдива 6-ї дивізії: “Апанасенко - нова і яскрава фігура, некрасивий, кострубатий, пристрасний, самолюбивий... Це треба запам’ятати. Його тупе жахливе лице, міцно збита статура... Жадібний до слави, службіст, унтер-офіцер, прапорщик при Керенському... Ненависть Апанасенка до багатих, до інтелігентів несамовита... Ввечері у новій куртці, різнокольорових штанях, угодований, червоний і тупий, розважається - музика вночі” [1, 566, 575, 589]. “Щоденник. 1920” ніколи не видавався в СРСР. Лише після того, як його опублікувано в Польщі і Німеччині, 1998(!) р. книга була вперше видана у Росії. Розмістивши штаб армії у Борщовичах, Будьонний призначив генеральний штурм Львова на 8.00 19 серпня. Згідно з його наказом, 6-та, 11-та дивізії і Особлива бригада атакували місто зі сходу і півдня. Причому, Апанасенко завдавав удару зі сходу через Миклашів вздовж залізниці Львів-Красне. Морозов наступав через Чижиків на Винники. Особлива кінна бригада - на Лисиничі. 14-та дивізія Пархоменка просувалася на Куликів, а 4-та Тимошенка - обходила Львів з півночі й відкидала противника на Яворів [19, ф. 245, оп. З, д. 117, лл. 15216; 11,334]. Це була остання спроба оволодіти ласим шматком - євро пейським містом, водночас виправдати самочинну затримку Кінної армії від походу на Люблін. У ті дні 22 серпня 1920 р. орган ЦК ВКП(б) “Правда” писала, що Львів ось-ось буде радянським. Про становище у місті на 18 серпня зазначалося: “У Львові панує жахливий хаос. Найбільш заможні жителі покидають місто. Втекли купці, чиновники, інтелігенти. У місті залишилася чернь, яка грабує покинуті квартали. У місті голод. Єврейське населення тікає в гори”. Проте Москва сприймала бажане за дійсне, яке було зо всім іншим. Емісар Пілсудського В. Вітос, який прибув з Варшави до Львова, згодом розповідав, що не виявив у місті паніки і безладдя. Він зустрічася з провідними діячами польської та української громад, брав участь в урочистій службі Божій у костелі св. Ельжбети й переконався у рішучості війська і міщан відбити навалу 1-ї Кінної армії [16,337-341]. Виникає питання, яку позицію у цей час займали українці міста (близько 27 тис. осіб із 220 тис.

науковий збірник

219

міщан). Нагадаймо, що Львів зайняли поляки у ході українсько-польської війни 1918-1919 pp., яка за кінчилася поразкою українців. Тисячі галичан знаходилися у польських концтаборах. Отже, про підт римку поляків не могло бути й мови, але й підтримки Червоній армії вони не виявляли. Здебільшого займали вичікувальну, нейтральну позицію. В жодному з архівів, зокрема московських, не виявлено документів, які б підтвердили міф про зв’язки львів’ян з, командуванням Кінної армії, існування по встанського центру, підготовку антипольського повстання у Львові та ін. 18 серпня війська 6-ї армії отримали наказ генерала В. Івашкевича зайняти і утримувати ділянки оборони на близьких підступах до Львова: 6-та дивізія генерала М. Лінде - на лінії Великі ГрибовичіДубляни-Жидачів-Калинопіль-Чортова Скеля зі штабом в Дублянах; 5-та дивізія генерала Шиманського - район Куликів-Дорошів; 1-ша кінна дивізія генерала Ю. Руммеля головні сили мала в районі Жовкви, прикриваючи лівий фланг військ армії. 13-та дивізія піхоти генерала С. Галлера мала бути готовою до контрудару на фронті 6-ї дивізії й зайняти рубіж Винники-Давидів-Зубра зі штабом у Винниках. Були поставлені бойові завдання бронепоїздам курсувати по залізницях і вести обстріл противника: “Хоробрий” - Сапіжанка-Жовтанці, “Баторий” - Ляшки-Запитів, “Івашкевич” і “Піонер” Боршовці-Красне, “Пілсудчик” - Борщовичі-Задвір’я. Вогневі позиції артилерії розмістити в районах Збоїськ, Дублян, Сихова. Резерв армії 19-й полк піхоти дислокувати в районі Личакова і головного вокзалу. Усім військам належало підготувати на 20 серпня контрудар. Слід додати, що до 19 серпня дивізії 6-ї армії були помітно посилені. Зокрема, 5-та мала п’ять, щоправда неповних полків, і на раховувала близько 3,7 тис. вояків, 6-та - 2,9 тис. (п’ять полків), 13-та - 4,8 тис. Загалом лінійні частини армії налічували бойового складу 10 601 багнет, 439 шабель, 437 кулеметів і 64 гармати [12, 337-341]. У зверненні до військ армії генерал Л. Єджеєвський закликав завзято битися з більшови ками й висловлював впевненість, що “вірні своїй Вітчизні, маючи активну підтримку з боку героїчних жителів столиці Малопольщі, при Божій помочі не лише оборонимо Львів, але зламаємо противника і викинемо його за кордони Краю” [12, 586-587]. Увесь день 19 серпня точилися бої на рубежі Дорошів-Дубляни-Миклашів-Пруси-Чижиків, але пробитися до міста будьоннівцям не вдалося. Поляки зустрічали кіннотників (зрештою, вони вели бій спішеними) організованим щільним вогнем. Командири доповідали Будьонному про великі втрати. Водночас Кремль вимагав врешті-решт кинути Львів і рушити на Люблін. Переборюючи себе, Бу дьонний наказав відступити. Наступного дня він телеграфував до Москви Троцькому: “Приступаю до виконання директиви фронту 5020” [12,707]. Тобто до походу на Люблін, коли вже Варшавська битва закінчилася нищівною поразкою Червоної армії і її дивізії покотилися під ударами поляків на схід, завдання оволодіти Львовом отримала 14-та армія Уборевича. 24 серпня Єгоров віддав йому наказ докласти всіх зусиль і зайняти місто у якнайкоротший термін. Отямившись від львівської невдачі, Будьонний повів Кінну армію на Люблін, але 29 серпня потрапив під удар українсько-польських частин під командуванням генерала М. Безручка, які обороняли За мостя. Після невдалих атак, під загрозою оточення польськими дивізіями, 1 вересня Кінна армія від ступила до Володимира-Волинського. Протягом вересня її було перекинуто на врангелівський фронт. Отже, поразкою завершився похід 1-ї Кінної армії на Захід і спроба захопити Львів. Великою не вдачею закінчилася для Червоної армії польська кампанія - складова частина ленінського плану розгортання світової революції. Про значення оборони Львова, яка стала серйозною перепоною для сил більшовицької Москви - 1-ї Кінної армії, Й. Пілсудський згадував: “На південно-західному фронті 6-та польська армія продовжувала обороняти Львів. Вона виявилася достатньо сильною, щоб проти стояти наступу російських армій. На руку полякам зіграли протиріччя, які виникли в стані супротивни ка. Перспектива зайняти Львів до такої степені захопила військову раду Південно-Західного фронту (його членом був Сталін), що він не спромігся своєчасно виконати наказ головного командування про перекидання кінної армії Будьонного на допомогу Тухачевському. Коли ж це сталося, було вже пізно - варшавська битва завершилася” [9,313].

220

науковий збірник

“Найгірше було те, - зауважив маршал Тухачевський, - що наша непереможна Кінна армія вплу талася за ці дні в жорстокі бої за володіння Львовом, де марно втратила час і сили”. У зв’язку з цим, на цікаві роздуми наводять документи про втрати Кінної армії у львівській операції. Виявляється, що за цей період 13-20 серпня було вбито 181 кіннотника, 1004 вояки одержали поранення. Слід зазна чити, що значних втрат завдала кінноті ще на підступах до Львова польська авіація. А всього під час польської кампанії Будьонний втратив убитими -1576, пораненими - 5866, полоненими - 77 і дезер тирами - 203 бійців та командирів [19, ф. 245, оп. 1, д. 66, л. 29]. Отже, безпосередньо в боях під сті нами Львова за участю десятків тисяч бійців втрати були невеликими. Отож, зустрівши завзятий опір, за висловом Бабеля - професорів, жінок і підлітків, тобто добровольців здебільшого з двотижневим вишколом, хоробрі кіннотники, напевно, не дуже рвалися проливати свою кров за “світову республіку Рад”. Занадто далекою від їх свідомості виявилася мотивація, вагомішою вона була, очевидно, в захисників Львова. Тогочасні оборонця міста Лева поховані на Личаківському цвинтарі орлят, який в радянський час був знищений, а в період незалежності України відновлений. Джерела і література 1. Бабель Исаак. Избранное. - Санкт-Петербург, 1998. 2. Буденньїй Семен. Автор-составитель С. Витошнев. - Минск, 1998. 3. Бунич И. Золото партии. - Симферополь: Селена, 1997. 4. Волкогонов Д. Троцкий. Политический портрет. Кн. 1. - Москва: Новости, 1992. 5. Генис В. 1-я Конная армия за кулисами славьі II Вопросьі истории. -1994. - № 12. 6. Ленин В. И. Полное собрание сочинений. Т. 41. 7. Манифест Второго Конгресса Коммунистического Интернационала II Коммунистический Интернационал. -1920. - № 5-6. 8. Оликов С. Дезертирство в Красной Армии и борьба с ним. - Москва, 1925. 9. Пилсудский Ю. Война 1920 года. - Москва, 1992. 10. Троцкий Л. Моя жизнь. Т. 2. - Берлин, 1932. 11. Українська РСР в період громадянської війни 1917-1920 pp. Т. 3. - Київ, 1970. 12. Bitwa Lwowska. 1920: Dokumenty operacyjne. Cz. II. - Warszawa, 2004. 13. tukimski G., Polak B., Wrzosek M. Wojna polsko-bolszewicka 1919-1920. T. 2. - Koszalin, 1990. 14. Pogonowski Y. B6j o Lw6w. - Gdansk: Lotos, 1921. 15. Polskie tradycje wojskowe. T. 3. - Warszawa: Bellona, 1995. 16. Witos W. Moje wspomnienia. T. 2. - Pariz, 1964. 17. Государственньїй архив Российской Федерации. Ф. 130. 18. Российский государственньїй архив социально-политической истории. Ф. 68. 19. Российский осударственньїй военньїй архив. Ф. 197,245,3987, 20. Центральний державний архів вищих органів влади України (ЦДАВОВУ). Фонд листівок. Інв. № 4236.

науковий збірник

221

Арташес ПАПІКЯН, Ігор ТОМЮК (Львів)

ДО ІСТОРІЇ УКРАЇНСЬКОЇ ГАЛИЦЬКОЇ АРМІЇ Сьогодні у наукових колах активно вивчаються різні проблеми української військової історії. Не випад ково увагу дослідників привертає й Українська Галицька армія (УГА), адже під час існування СРСР за мовчувалась і фальсифікувалося її історія. Нині виникла нагальна потреба об’єктивно, без політичної заангажованості проаналізувати внесок УГА в державотворення в Україні, дослідити її справжню історію та видатні постаті. Це має неабияке наукове і практичне значення, передусім тому, що в наш час, коли триває процес реформування і розвитку українських Збройних сил, урахування історичного досвіду бо ротьби і ролі армії у державотворчому процесі в Україні дозволить підійти до вирішення цієї проблеми з усвідомленням історичного досвіду, допоможе уникнути окремих помилок у військовому будівництві та певним чином окреслити можливі перспективи подальшого розвитку воєнної організації держави. Дослідженням історії УГА до початку 90-х pp. XX ст. займались переважно вчені за межами України. Це було зумовлено тим, що в той час Україна входила до складу Радянського Союзу, а відтак тема боротьби національних збройних сил за Українську державність знаходилась під офіційним “табу” радянського уряду. Цікавими працями, які вийшли за кордоном і в яких висвітлюється історія УГА, є праці О. Доценка, В. Петріва, П. Христюка й інших [1]. Однак, вони носять первинний характер та мемуарне спряму вання. Автори, будучи безпосередніми учасниками тих подій, не втрималися від ідеалізації історії боротьби вояків УГА за українську державність, акцентували увагу на найбільш вигідних сторонах її історії. Ці праці не містять значних наукових узагальнень. Новий етап у дослідженні історії УГА розпочався з відновленням української незалежності у 1991 р. Протягом наступних років з’явилась значна кількість наукових і популярних робіт з цієї теми. Проте, цікавими узагальнюючими працями можна вважати лише деякі з них, зокрема, роботи М. Литвина, Л. Дещинського, С. Макарчука, А. Каляєва, Б. Якимовича, А. Папікяна, і. Томюка та деяких інших до слідників [2]. Зрозуміло, що навіть поява таких серйозних наукових праць не змогла всебічно й уповні показати історію УГА. Тому в дослідників цієї теми ще залишається широке поле невідомих подій і фактів, які вимагають проведення наукових досліджень, поряд з цим, окремі твердження попередніх дослідників вимагають додаткового вивчення, а інколи й науково обґрунтованого заперечення. У статті автори ставлять за мету зробити аналіз історичних передумов виникнення УГА, її фор мування й боротьби за українську державність, спираючись на нові архівні документи і матеріали, спростувати твердження щодо всебічної підтримки українцями-військовослужбовцями австрійської армії Листопадового повстання 1918 р. у Львові та переглянути усталені погляди щодо факту пере ходу УГА в листопаді 1919 р. на бік Добровольчої армії уряду Півдня Росії. У XX століття Австро-Угорська імперія ввійшла з тягарем проблем і протиріч. Розвиток історич них подій вже у 1916-1917 pp. переконливо довів необхідність перебудови державного устрою в цій країні та проведення реформ, спрямованих на розширення прав народів, які проживали на тере нах імперії. Поштовхом до подальшої боротьби за свої права для українців, які мешкали на землях Австро-Угорщини, стало проголошення IV Універсалом Центральної Ради 22 січня 1918 р. державної незалежності Української Народної Республіки. Виникнення самостійної Української держави поси лило ідею об’єднання території Галичини, Лемківщини, Буковини, які тоді входили до складу АвстроУгорщини, із Наддніпрянською Україною. Зрозуміло, що це викликало шалений опір австрійської ад міністрації. Але українці вже розпочали підготовку до реалізації цієї ідеї. Передусім необхідно було створити власні військові загони, які мали усунути австрійську адміністрацію на місцях і передати владу до рук українських урядовців. Так, наприкінці вересня 1918 р. з ініціативи Василя Панейка та Степана Барана зі старшин-українців австрійської армії було створено Військовий комітет [3,107]. До його складу також увійшли І. Кивелюк, В. Бачинський, Л. Цегельський [4, 465]. Цей комітет прийняв

222

науковий збірник

рішення про створення українських військових загонів. Згідно з цією ухвалою, у Львові був створений військовий комітет у складі і. Рудницького, Л. Огоновського, О. Каравана, В. Полянського, М.Ватрана і Бараника [4,465]. Він отримав назву Український генеральний військовий комісаріат. Основою укра їнської військової сили, за планами Військового комісаріату, мали стати вояки з Легіону Українських січових стрільців. Але труднощі були в тому, що Легіон УСС тоді був розташований на Буковині і пере вести його до Львова не вдалося. Тому Військовий комісаріат мав розраховувати лише на ті сили, що знаходились у Львові - загони львівського гарнізону. 18 жовтня 1918 р. у Львові відбулося зібрання всіх послів-українців австрійського парламенту, га лицького і буковинського сеймів, церковних діячів для вирішення майбутнього західноукраїнських земель. Було ухвалено створити Українську Національну Раду - повноважного представника укра їнського народу. УНРада проголосила, що вся українська етнографічна територія констатується як українська держава: до неї входили Східна Галичина з Лемківщиною, північно-західна Буковина та українська частина північно-східної Угорщини, себто Закарпаття [3,107]. Велика увага була приділена обговоренню питання про ставлення до Української держави, на чолі якої стояв гетьман П. Скоропад ський. Вирішили не проголошувати поки що державної єдності з гетьманською Україною. 19 жовтня 1918 р. на засіданні Української Національної Ради були обрані керівні органи. Головою УНРади став Євген Петрушевич, делегатуру очолив Кость Левицький. Водночас поляки активно готувалися до того, щоб перебрати владу в Галичині у свої руки. 28 жов тня в Кракові вони організували Ліквідаційну комісію, метою якої було усунення від влади австрійської адміністрації та встановлення контролю в усій Галичині. Ліквідаційна комісія повинна була прибути до Львова 1 листопада 1918 р. Дозволити їй розпочати роботу у Львові означало для українців втратити шанс на отримання влади в Галичині. 31 жовтня Українська Національна Рада запропонувала наміс нику Галичини генералу Король фон Гуйну передати владу щойно обраному українському парламен ту. Але Гуйн заявив, „...що Галичина буде залишатися під владою Австрії аж до розв’язання світовим Конгресом питання про її політичну долю” [5, арк.1-23]. Тому доводилося брати владу силою. 31 жовтня по всіх повітових містах були розіслані кур’єри з наказом: вночі з 31 жовтня на 1 листопада перебрати владу. Основну роль у зміні влади мали відігравати військові загони, які підпорядкову вались Українському військовому генеральному комісаріату. Треба відзначити, що саме в цей час Генеральний комісаріат був перейменований в Українську генеральну команду, яка розташувалася в Народному домі у Львові. Посилаючи кур’єрів у провінцію, Генеральна команда водночас розробляла план захоплення міста. Акція по захопленню влади у Львові мала розпочатись о 4 годині ранку 1 лис топада. План її був розроблений під безпосереднім керівництвом сотника Дмитра Вітовського. Вранці українські військові загони розпочали виконання плану. Швидко були зайняті ратуша, намісництво, головна пошта, австрійсько-угорський банк, залізничні станції та інші важливі позиції. Важливим для успішної реалізації плану захоплення влади було й те, що австрійські військові час тини, розташовані у Львові, не чинили опору українським військовикам і дотримувалися нейтралітету. Це значно полегшило виконання поставленого завдання. Генерал Гуйн близько 12 години 1 листо пада передав свої повноваження віце-президенту намісництва Дацикевичу і разом із комендантом Львівської військової округи генералом Пфефером виїхав зі Львова, а Дацикевич передав владу де легації Української Національної Ради. Формально влада у Львові перейшла до українського уряду, але поляки на це не погодилися. Бойові дії розгортались як у самому місті, так і на його околицях. Протягом 1-8 листопада у Львові тривали тяжкі бої між українським гарнізоном і польським населенням міста. Українські бійці були ви снажені: “Всі з утоми падали з ніг і, наче мученики, благали зміни ходьби лиш на один день для відпо чинку. А бої йшли без кінця”[6, арк. 3]. Таке становище призвело до того, що серед українського війська, яке обороняло Львів, розпочалося масове дезертирство. За спогадами М. Залізняка, “...із-за великого утомлення і безперервних хаотичних боїв більш слабодушний елемент самовільно оставляв своїх бойо

науковий збірник

223

вих товаришів та, залишаючи Львів, прямував найкоротшою дорогою у свої рідні села. Так зменшилась залога на протязі одного тижня на цілу половину” [6, арк. 3]. Резервів для заміни виснажених бійців не було. Українська генеральна команда (з 8 листопада перейменована у Начальну команду) [6] розсилає кур’єрів по всіх повітах із вимогами надіслати до Львова військові частини. Але далеко не всі міста і пові ти надсилали до Львова допомогу. Це значно ускладнювало утримання влади українською стороною. Великою помилкою Начальної команди було й те, що вона не організувала захоплення влади в про вінції. Сконцентрувавши головні зусилля на підготовці повстання у Львові, Начальна команда не звер нула належної уваги на координацію дій, зв’язку й керування повстанням у провінції, що мало свої негативні наслідки. Події в провінції розвивались хаотично, без належного керівництва. Перебираючи владу в свої руки у повітах і невеликих містах, нова українська влада мало турбувалась про узгодження своїх дій зі Львовом, а починала урядувати самостійно, як вміла. Тоді “у кожному майже повіті була своя окрема республіка з своїм військом. Ніхто не мав часу, ані можливості шукати зв’язку з центром... Хоть правда доходили і на провінцію найріжнородніші слухи про бої у Львові, але ніхто їх поважно не брав...” [6, арк. 1-2]. Успішно було проведено захоплення влади у Коломиї, Золочеві, Станіславові, Жовклі, про те українці зазнали невдачі у Самборі, Березіві, Ярославі, Коросні, Ліско, Сянику [4,471]. Таким чином, влада у частині провінції перейшла до рук української адміністрації, однак допомоги столиці краю від провінції майже не було. У Львові тривали жорстокі бої. Трохи покращило військове становище львівського гарнізону прибуття 3-4 листопада у львівське передмістя Сихів транспорту з Українськими січовими стрільцями (УСС). В боях стрільці встановили контроль над центром міста і Цитаделлю, але значного поліпшення ситуації не сталося. 5 листопада Д. Вітовський передав Головну команду під керівництво отамана Г. Коссака, якого 9 листопада замінив полковник Г. Стефанів. Сам Д. Вітовський очолив Державний секретаріат військо вих справ, взявши на себе організацію Галицької армії. Становище українських частин у Львові було важким: бракувало досвідчених старшин, солдати були надзвичайно втомлені. Хоч у Львові перебу вало чимало військовослужбовців-українців, які служили в австрійській армії, вони не брали участі у боротьбі за встановлення в Галичині української влади. Вивчаючи архівні документи того часу, можна стверджувати: далеко не всі військовики-українці австрійської армії, що знаходилися на той час у Львові у відпустці або на відпочинку, із розумінням сприйняли листопадові події. Начальна команда прийняла рішення про зарахування військовиківукраїнців, котрі були у відпустці у Львові, до українських військових загонів для оборони міста, але ці солдати не бажали воювати. Начальною командою були створені спеціальні військові патрулі, котрі перевіряли місця відпочинку у місті, де “...багато-багато стрічали наших українців у різних кнайпах, граючих переважно в карти, та взивали їх до оголошення. Усі однаково відповідали: “А так-так, завтра рано ми ставимося до диспозиції!” Однак ні завтра, ні позавтра не ставився ніхто!” [6, арк. 3]. А деякі відповідали так: “Нехай ті, що робили переворот без нас, без нас і воюють” [6, арк. 3]. Бойовий склад українського гарнізону Львова 11 листопада 1918 р. нараховував близько 60 стар шин і 2000-2200 бійців [6, арк. 4]. До цього числа не входили тилові інституції, харчові, технічні й санітарні відділи. По всіх західноукраїнських землях, зокрема у Львові, солдати-українці, що ввійшли до складу Україн ської Галицької армії вели запеклу боротьбу за утвердження на цій території української влади. Чисель ність УГА в середині листопада 1918 р. становила майже 50 тисяч бійців при 40 гарматах [7,400]. 13 листопада український уряд на західних землях офіційно проголосив про утворення Західно української Народної Республіки (ЗУНР) у складі Галичини, Закарпаття і Буковини [7,161], що мала свій уряд, державний герб у вигляді золотого лева на синьому полі та власну армію. Воєнні події у Львові розгортались не на користь українців. Якщо у першій половині листопада укра їнський гарнізон вів бої з польським населенням міста, яке об’єднувалось в озброєні загони, то вже 20 листопада до Львова з Кракова під командуванням підполковника М.Карашевича-Токашевського,

224

науковий збірник

прибуло майже 1400 піхотинців і 8 гармат, а наступного дня з’явився ще один загін, яким командував генерал Б. Роя [3, 112]. Прибуття до Львова польських регулярних частин призвело до остаточної зміни ситуації на користь поляків. Тому в ніч з 21 на 22 листопада, після тритижневих боїв, за наказом полковника Г. Стефаніва, українські військові частини залишили Львів. 21 листопада 1918 р. є початком польсько-української війни, оскільки саме в цей день бойові дії проти українського війська розпочали військові частини регулярної польської армії. Бажання об’єднати українські землі в єдину державу привело до злуки всіх українських земель, яка відбулася 22 січня 1919 p., в Українську державу. Західна частина цієї держави отримала назву Західної Області Україн ської Народної Республіки (ЗОУНР). Проте об’єднання не принесло бажаного результату. Уряд Східної України основну загрозу вбачав у більшовицькій Росії, а уряд ЗОУНР вважав, що передусім необхідно боротися проти Польщі. Тому проголошена Злука всіх українських земель залишилась, в основному, формальним актом, який не зміг об’єднати Україну в боротьбі проти ворога. У війні проти поляків уряд ЗОУНР покладався на власні збройні сили. У січні 1919 р. було про ведено остаточну реорганізацію війська. Армія була зведена у п’ять груп, які були об’єднані в один корпус. У квітні 1919 р. “вони перемінились в чотири бригади” [4, 484]. В цей період реорганізована Українська Галицька армія (налічувала близько 45 куренів піхоти, біля 40 батарей і декілька сотень кінноти. Загальна чисельність армії сягала майже 25 000 гвинтівок, 150 гармат і близько 600 шабель [4, 485]. Крім того, УГА мала багато різних допоміжних відділів. Такою силою ЗОУНР повинна була протистояти польській окупації. Після відходу українських частин зі Львова створюється український фронт і починається оборона Східної Галичини. Українсько-польська війна мала дві фази: перша характеризується намаганням українців відбити у поляків Львів та втрачену частину Галичини, друга - це Чортківська операція. Перший наступ української армії на Львів розпочався 27 грудня 1918 p., але захопити місто не вда лося. Здобутком було те, що вдалося наблизити фронт і зайняти позиції в околицях Львова на лінії: Пасіки - північ Сихова - Козельники - Боднарівка - Сокільники. Другий наступ УГА на Львів розпочався у першій декаді січня. Але й він був невдалим. Захопити місто українським солдатам не вдалося. Цей наступ продемонстрував слабку підготовку військ для проведення такої операції та недосконалість керування бойовими діями армії. План наступу перед бачав безперервні атаки у різних частинах фронту, що, безумовно, було помилкою. Доцільним було б проведення одночасного масованого наступу по всьому фронту. Таким чином, другий наступ на Львів був зірваний - місто залишалось під владою поляків. Після цієї невдалої спроби захопити місто Начальна команда не планувала у найближчий час ве ликих воєнних операцій. Поляки, виснажені боями, теж не виявляли значної активності на фронті. Тому до середини лютого 1919 р. встановився відносний спокій. Цей перепочинок Начальна команда використала для реорганізації УГА в корпуси і бригади. Реорганізувавши армію, Начальна команда 16 лютого розпочала третій наступ на Львів, щоб захопити місто та пересунути український фронт на лінію Сяну. Цей наступ став найбільш тривалим з усіх трьох наступів на Львів, але й він не дав бажа ного результату. Триваючи 4,5 місяці, наступ закінчився у другій половині травня 1919 р. трагедією для української сторони, яка була змушена відмовитися від наміру захопити Львів найближчим часом і дала наказ своїй армії припинити наступальні бойові дії. Причини невдалого триразового наступу на Львів вбачаємо у тому, що Начальна команда не спро моглася жодного разу розробити детальний, обґрунтований, виважений план наступу. Бажання за хопити Львів безпосереднім наступом - одна з головних помилок, не кажучи вже про безліч інших, як стратегічних, так і тактичних. Далося взнаки також безладне керування своїми збройними силами. Невдача третього наступу на Львів підірвала віру армії в успішне завершення війни. 26-27 березня 1919 р. поляки провели низку переможних воєнних операцій, через що українська сторона втратила Краківець, Яворів, Янів і ще декілька населених пунктів. Протягом березня-квітня поляки активізували

науковий збірник

225

бойові дії по всьому фронту. Цей наступ поляків зумовив загальний відступ УГА по всьому фронту на лінію Рівне - Дубно - Радивилів, а перший корпус УГА змушений був із боями відійти за р. Буг і далі на лінію Буськ - Броди. Таке становище на фронті змусило Начальну команду віддати наказ про відступ українських частин до Збруча. Однак, командування УГА все-таки вирішило провести наступ на Чортків, який почався 8 червня 1919 р. і був вдало завершений. У наступі брали участь 3-тя і 4-та бригади УГА, а також 1-ша бригада січових стрільців. Командувачем УГА на цей час був генерал О. Греков. Здобуття Чорткова дещо під няло бойовий дух армії, але це не могло замінити нестачу зброї і боєприпасів, тому через три тижні армія отримала наказ готуватись до переходу за Збруч. Особлива увага приділялась організованості у проведенні цієї акції. 16 липня вся Галицька армія зібралась у призначених районах над Збручем, щоб згідно з постановами обох урядів - Директорії УНР і диктатора Є. Петрушевича, - перейти за Збруч на допомогу Наддніпрянській армії у боротьбі проти більшовиків. Того ж дня Є. Петрушевич і Начальна команда переїхала до Кам’янця-Подільського. 17 липня всі військові частини УГА розпоча ли перехід на той бік Збруча. Близько 12 години дня перехід було завершено, а частини УГА рухались до визначених Начальною командою районів. Таким чином відбулось об’єднання двох українських армій. Саме в цей час було встановлено перемир’я з поляками. Демаркаційна лінія проходила Збру чем через Волочиськ, Базалію, Корець, Олевськ, Мозир, Шепетівку, Славутич [3,135]. Об’єднання українських армій вимагало створення центрального керівного органу, який координував би дії війська, а також керував ним. Тому 11 серпня 1919 р. був створений Штаб Головного отамана (ШГО), який очолив генерал-поручник Микола Юнаків, генерал-квартирмейстером став генерал-четар УГА Віктор Курманович. Об’єднана українська армія наприкінці липня - на початку серпня 1919 р. отри мала наказ готуватися до наступу на Київ і Одесу. Цей план був помилковим, адже він не був обґрун тованим передусім із військової точки зору. Прийняли його під особистим тиском Головного отамана С. Петлюри, котрий бажав у будь-який спосіб здобути ці міста, але не врахував, що розпорошеній армії, яка мала наступати трьома напрямками, бракуватиме сили для виконання цього завдання. Наступ роз почався ЗОсерпня. Саме тоді на Київ наступав і корпус Добровольчої армії під командуванням генерала М. Бредова. 31 серпня українські військові частини і частини Добровольчої армії одночасно підійшли до передмістя Києва. Наприкінці дня Київ повністю був під спільним контролем українських військ і Добро вольчої армії. Але непорозуміння між українськими військовиками і денікінцями призвело до напруги, яка ледве не переросла у збройну сутичку. Для того, щоб уникнути конфлікту, генерал А. Кравс віддав наказ українським частинам залишити місто та відступити на лінію ігнатівка - Васильківка. Спроба мирного порозуміння з денікінцями була безрезультатною. Генерал М. Бредов заявив, що Денікін не визнає уряд УНР і Головного отамана С. Петлюру, а Україну - самостійною державою, вважаючи її невід’ємною частиною Росії. Виходячи з реальної обстановки, Директорія УНР 24 вересня 1919 р. оголосила війну урядові Півдня Росії. Для України та її армії склалася дуже непроста ситуація, через що українці протистояли трьом сильним ворогам - Червоній армії, Добровольчій армії генерала Денікіна та польській армії. Восени 1919 р. це становище ще більше ускладнилося епідемією тифу. Армія знесилювалася з кожним днем. У такій ситуації 29 жовтня 1919 р. Головний отаман С. Петлюра і Є. Петрушевич скликали у Вінниці нараду представників обох армій з метою визначення заходів для виправлення існуючого становища, але рішення знайдено не було. Тоді ж Начальний вождь УГА Мирон Тарнавський, щоб не допустити безславного розгрому денікінськими частинами знесиленої Галицької армії, вступив у мирні перего вори з урядом Півдня Росії та 6 листопада уклав з ним договір про перемир’я. Протягом листопада частини УГА переходили на бік Добровольчої армії. Так, у протоколі засідання військової комісії, створеної з представників добровольчого і галицького командування, зазначало ся: “Галицька Армія переходить в повнім складі враз з тиловими установами, складами і рухомим

226

науковий збірник

залізно-дорожнім матеріалом на сторону Російської Добровольчої Армії і входить у повне розпоря дження Головнокомандуючого Збройними Силами Південної Росії... Галицька Армія задержує свою організацію, командуючий збір, мову, статути і ціле військове майно. Частини мають існувати в складі не менше 50% своїх штатних складів по штатах Галицької Армії” [8, спр. 36, арк. 3]. Також у цьому документі зазначено, що російське добровольче командування допоможе Галицькій армії у поповнені її лав уродженцями Галичини, які опинилися на території Росії. Особливе місце у цьому протоколі займав пункт, в якому записано, що “політичних питань відносно взаємних відношень Галицького Правительства до правительства Добровольчої, Армії, як також відносно майбутньої долі Галичини не розбирається...” [8, спр. 36, арк. 3]. Цим зайвий раз підкреслена думка про те , що Денікін та його прибічники не збиралися серйозно говорити про незалежну Українську державу, а під будь-яким при водом відкладали розгляд цього питання на невизначений термін. Також зазначалось, що Галицька армія не буде використовуватись у бойових діях проти військ УНР, її штаб переводився до Умані, а військові частини не пізніше ЗО листопада повинні були розташуватися в районі Козятин - Вінниця Ільниці - Оратово - Погребище. Укладене перемир’я між Добровольчою та Галицькою арміями не було схвалене урядами УНР і ЗОУНР. Головний отаман С. Петлюра звинуватив генерала М. Тарнавського у зраді, а Є. Петрушевич своїм розпо рядженням усунув його з посади Начального вождя УГА. Разом із М. Тарнавським був усунутий і началь ник штабу полковник А. Шаманек. На їх місце були призначені генерал О. Микитка та генерал Г. Ціріц. М. Тарнавський був відданий під суд. 15 листопада 1919 р. у Вінниці відбувся судовий розгляд його справи. Тарнавському було висунуто звинувачення по чотирьох пунктах: порозуміння з ворогом; переговори з ним; змова проти верховної влади; невиконання наказу [8, спр. 36, арк. 6]. Захисником генерала виступав сотник Шалінський. У промові на захист М. Тарнавського, Шалінський обґрунтову ючи причини, що підштовхнули генерала на підписання перемир’я з денікінцями, підкреслив критич ний стан Галицької армії, відсутність забезпечення війська майном, озброєнням і продовольством, що могло спричинити повну дезорганізацію армії. За його словами, саме бажання врятувати УГА від знищення змусило генерала підписати договір про перемир’я. Шалінський, говорячи про стан і матеріальне забезпечення УГА, зазначав: “...10% стрільців було без білизни, 25% без чобіт, майже половина була без плащів, в подертих блузах і штанах. Всі замовлення з поодиноких бригад не мали ніяких додаткових наслідків. Уряд не тільки про це не подбав, але навпаки, навіть відмовив гроші, так що від місяця стрільці не одержували звичайної плати” [8, спр. 36, арк. 7]. В його промові також прозвучало звинувачення (і, треба сказати, небезпідставне) на адресу уряду УНР щодо ставлення до Галицької армії після її переходу за Збруч. Зокрема, Шалінський казав: “Від початку переходу нашого за Збруч, тутешнє правительство планово і систематично відносилося неприхильне до нашої армії. Члени правительства виголошували ворожі нам промови, накидувалися лайками, допускали ворожу нашій армії агітацію. Та армія мимо різних памфлетів на неї в часописах, незважаючи на те, вірно спо вняла прикази. Всякі представлення Начального Вождя в тій справі до правительства були безуспіш ними. Правительство було на те сліпе, глухе і німе” [8, спр. 36, арк. 8]. Суд визнав М. Тарнавського та А. Шаманека невинними і виправдав їх. Військовий союз Галицької армії з денікінцями був недовгим. Переможні бої більшовиків наприкінці грудня 1919 р. примусили денікінські частини відступити на південь. На початку січня “червоні” загони підійшли до району розташування галичан. Начальна команда Галицької армії залишила Вінницю і разом з частинами Добровольчої армії відступила на південь. Після від’їзду Начальної команди для керування УГА був створений Революційний комітет УГА, який очолив поручник Давид і отаман Н. Гірняк [3,142]. В існуючій ситуації Галицька армія не могла вступити у бої з червоними військами, які були набагато численніші, краще озброєні та забезпечені. Тому 12 січня 1920 р. Революційний комітет УГА уклав договір про перемир’я з більшовиками, згідно з яким УГА повинна була перейти на бік більшовиків. До половини березня 1920 р. УГА перебувала

науковий збірник

227

в районі Вінниці, Бершаді, Чечельник, Балти. В цей період під тиском більшовицького командування відбулась реорганізація Галицької армії, за якою вона була поділена на три бригади. Перша бригада була створена з Другого корпусу УГА й отримала назву 1-ої бригади УСС. Її командиром був при значений спочатку сотник Білинкевич, потім полковник А. Шаманек, згодом - сотник М. Баран. Другу бригаду було створено з Першого корпусу, командиром призначено сотника Ю. Головінського. Осно вою Третьої бригади став Третій корпус УГА, а її командиром - сотник О. Станимір [3,142]. Після реорганізації УГА отримала нову назву - Червона Українська Галицька армія (ЧУГА). Більшовики пообіцяли воїнам ЧУГА, що вони у складі Червоної армії будуть просуватися до Збруча, а після його переходу самостійно визволятимуть Галичину від польської окупації. 24 квітня 1920 р. поляки спільно з армією Директорії розпочали наступ на більшовиків. Попередньо поляки добре попрацювали на ділянці фронту, яку утримувала ЧУГА. Вони обіцяли Галичині широку автономію. Дізнавшись про це, 2-га і 3-тя бригади ЧУГА залишили фронт і не брали участі в бойових діях проти польських військ. Перша бригада УСС у боях під Махнівкою була оточена польською кін ною дивізією, внаслідок чого, зважаючи на перевагу ворога, українські солдати склали зброю. Друга і Третя бригади ЧУГА перейшли на бік об’єднаних польської армії й частин Армії УНР, але були роз зброєні поляками і розформовані. Так перестала існувати Українська Галицька армія. Причиною поразки Галицької армії була, насамперед, недостатня увага тодішнього керівництва держави до потреб армії, погане її забезпечення та фінансування, а також недоліки внутрішньої по літики, що виявилося у помилках військового будівництва: творення власних збройних сил у Галичині було розпочато надто пізно; бракувало досвідчених військових кадрів; армія погано фінансувалась і забезпечувалась. Не менш важливим прорахунком було й те, що Директорія не змогла порозумітися з керівництвом ЗОУНР, внаслідок чого не було єдиного ефективного управління військами. У поразці відіграло роль і те, що суспільство не було сконсолідоване, не змогло об’єднати всі полі тичні чинники для спільної боротьби, а знаходилось “в стані нескоординування і повного нерозуміння себе” [9, спр. 123, арк. 7]. Крім причин внутрішнього характеру, були й зовнішні: держави Антанти не вірили у можливість утвердження української державності, а відтак не надали українцям допомоги у їхній боротьбі. Таке негативне ставлення до української державності зводило нанівець шанси україн ської дипломатії у міжнародних переговорах. Втім, незважаючи на програну війну, помилки та прорахунки військового керівництва Галицької армії, вона займає належне місце в українській історії та ще раз доводить незаперечну істину: без сильної, боєздатної та добре вишколеної армії Україна не могла і не зможе в майбутньому існувати як самостійна, незалежна держава. Джерела і література 1. Христюк П. Замітки і матеріали до історії української революції 1917-1920 pp. - Прага: б.в., 1922; Дорошенко Д. Історія України 1917-1923 pp. - Ужгород: б.в., 1932; ДоценкоО. Визвольні змагання 1917-1923. Армія. - ЛьвівСтаніславів-Коломия: б.в., 1935. 2. Каляєв А. Українські Січові Стрільці в авангарді боротьби за Західноукраїнську Народну Республіку у період українсько-польської війни. -Львів: ВВП, 1994. - 44 с.; Якимович Б. Збройні сили України: Нарис історії. - Львів: Ін-т українознавства НАН України, 1996. - 359 с.; Литвин М. Українсько-польська війна 1918-1919 pp. - Львів, 1998; Макарчук С. Українська Республіка Галичан. Нарис про ЗУНР. - Львів: Світ, 1997. -190 с; Папікян А. Зброй ні сили України двадцятого століття. Вид. 2-е. -Львів, 2002. - 302 с. Томюк І. Історія українських визвольних зма гань першої чверті XX століття (березень 1917 - грудень 1918рр.). Частина І. - Львів: ЛВІ. - 2005. -167 с. 3. Якимович Б. Збройні Сили України: Нарис історії. - Львів: Світ, 1996. - 359 с. 4. Крип’якевич І., Гнатевич Б., Стефанів 3. та ін. Історія українського війська. - Львів: Світ, 1994. - 702 с. 5. Центральний державний історичний архів, м. Львів (ЦДІА), ф.211 (Польська Ліквідаційна Комісія) оп.1,спр.9, арк.123; 6. ЦДІА, ф. 361, оп. 1, спр. 163, арк. 1. 7. Смолій В., Верстюк В., Віднянський С. Малий словник історії України. - К.: Либідь, 1997.-463 с. 8. ЦДІА, ф. 760, оп. 1, спр. 36.9. ЦДІА, ф. 581, оп. 1, спр. 123, арк. 7.

2 28

науковий збірник

Ярина ВОВК (Київ)

ДО ГЕНЕЗИСУ УКРАЇНСЬКОГО ВІЙСЬКА В ГАЛИЧИНІ (ДРУГА ПОЛ XIX - ПОЧ. XX) В умовах сучасного реформування економічних, політичних і правових відносин в Україні визначальним і прі оритетним чинником поступу є гуманізація суспільного життя, стабільний всебічний розвиток країни, дотри мання в ній демократичних прав і свобод. Шлях до зазначеної мети пролягає через інтеграцію національних і загальнолюдських цінностей. В той же час, держава, яка позіціонує себе як не агресивна на зовнішньополі тичній арені, не може ігнорувати військову сферу. Йдеться про армію, як необхідний компонент збереження status quo у сучасному світі. Завжаючи на певні політичні, економічні обставини, Україна знаходиться на етапі формування його професійності, відродження культури війська. Піднесення престижу образу військового у суспільстві нерозривно пов’язане із знанням історії українського народу, який, у добу втраченої державності, не полишав спроб розвою війська. Готовність боронити власну територію зі зброєю в руках і створення влас них військових організацій є складовою самосвідомості нації. Сформувати менталітет сучасного українського війська неможливо без знання і глибокого усвідомлення його історії, нерозривно пов’язаної з історією народу, та культури і релігії, як її складових. Непересічне джерело для реалізації в Україні стратеги правової держави, розв’язання проблем війська становлять аналіз і дослідження його генезису, а також закономірностей, тенденцій, традицій та особливостей зарубіжних країн незалежно від періоду їх існування. Показовим у цьому плані видається неоднозначний досвід Австрійської, а з 1867 року, Австро-Угорської імперії. До найбільш характерної риси внутрішньої політики Австро-Угорщини можна відне сти державне домінування у всіх сферах. Імперія була католицькою країною з титульним німецьким етносом. Численні національні меншини, які її населяли локалізувалися на своїх етнічних землях. Одну з етнічних мен шин у Австро-Угорщині репрезентували українці, які здебільшого були віруючими греко-католицької церкви і мешкали, переважно, на території Галичини, Буковини, Закарпаття. Ми не ставимо на меті проведення системного дослідження всіх сфер життя українців у Галичині за часів Австро-Угорської імперії, а лише розглянути деякі пріоритетні, на наш погляд, тенденції розвитку україн ського суспільства, які передували виникненню українського війська в Галичині. Творення такої формації як військо на рівні самоорганізації нації, яка не має власної державності, означає зростання її самосвідомості. У Галичині другої половини XIX - початку XX ст., де аристократія була спольщеною, рушійними силами українського суспільства виступали греко-католицьке священництво та інтелігенція. Внаслідок переділів Польщі 1772-1795 pp. Галичина ввійшла до складу володінь Габсбургів. Жодна країна Австрійської монархії не мала такого етнічного розмаїття як Галичина: поляки, українці, євреї, німці, вірмени, угорці, тощо. Столицею Королівства Галичини та Володимирії став Львів. Адміністративні посади обіймала польська шляхта, хоча більшість населення складали українці. Окрім них на території королівства існували чи сельні єврейські та вірменські громади. Протягом перших кількох десятиліть австрійського підданства Галичини, керівництво нею відбувалося з Відня, переважно етнічними німцями і германізованими чехами. Населення краю отримало незначні свободи, а місцева шляхта була обмежена у своїх вольностях. Українська католицька церква візантійського обряду була перейменована у Греко-католицьку Церкву, зрівняна у правах з Римо-католицькою. Офіційно визнаним державним актом Австро-Угорщини у сфері реєстрації громадянського стану став патент ці саря Йозефа II від 20 лютого 1784 р. Згідно з ним, записи у книгах реєстрації громадянського стану мали вестися німецькою мовою. Для католиків Галичини робився виняток-їм дозволялося користуватися латиною. Згодом, у 1875 p., дія цього акту була підтверджена «Розпорядженням Міністерства внутрішніх справ Австро-Угорщини №1767 від 16 вересня 1875р.» [2,120]. У Галичині значну кількість складали віруючі греко-католицької церкви й русини за самоідентифікацією. Як бачимо, ставлення держави до населення провінції було особливим і за лишалося незмінним протягом XVIII ст.-ХІХ ст. про що свідчать патент 1784р. і розпорідження 1875р.

науковий збірник

229

Лояльна політика австрійської влади в Галичині наприкінці XVIII ст. була непопулярною серед арис тократії. Однак йшлося про поступову асиміляцію населення Галичини, а такі заходи посилювали авто ритет австрійських монархів. Це дозволило Австрії ефективніше використовувати природні та людські ресурси Галичини, хоча через кілька десятиліть стало зрозумілим, що асиміляція місцевого населення відбуватиметься складніше аніж очікувалося. В Австро-Угорській імперії не було релігійної меншини, яка б цілком або частково не була б одночас но і мовною меншістю. Поляки переважали на заході, українці, які у XIX ст. називали себе русинами, на сході. На початку XX ст. українці в Східній Галичині складали близько 64 % мешканців регіону (2,7 млн) та близько 8 % загальної кількості мешканців Австро-Угорської імперії[1,17]. Галичина, північна Буковина, Закарпаття, які входили до складу Австрійської імперії, вирізнялися від сталістю в економічній і соціальній сферах у порівнянні з іншими провінціями. Оновлення в суспільнополітичному житті почалося з політичних реформ у результаті революційних подій в Європі, т.зв. «Вес ни народів» 1848—1849 pp., які сприяли пробудженню національної самосвідомості українського насе лення Галичини. На внутрішньополітичній арені Австрійської імперії діяли фактори, які, у подальшому, стали підгрунтям створення українських збройних формувань. Йдеться про роль греко-католицької церкви у житті українських громад, розвиток мови і освіти, польсько-українське протистояння у регіоні, та внутрішню державну політику австрійського монарха у цих сферах. У 1848 році Австрію охопила революція тому уряд змушений був запровадити конституцію і дати ряд полегшень народам, що населяли країну. Населення Галичини одержало політичні і громадянські права. Створене у Львові у 1848 р. польське національно-політичне представництво - Центральна Народна Рада, передбачало здійснення демократичних реформ і перетворення Галичини на польську провінцію Австрійської імперії на засадах автономії. На противагу Центральній Народній Раді, яка претендувала виступати від усього населення краю, у травні 1848 р. виникло українське національно-політичне представництво - Головна Руська Рада. Очолив її єпископ Г. Яхимович, а переважну більшість складали греко-католицькі священики. Рада задекларувала поділ Галичини на польську та українську частини з урядовою українською мовою в останній. Підкреслювалася єдність українського народу, відмежування від польського та російського. Серед напрямків роботи Головної Руської Ради виступав розвиток української мови й шкільництва. Українці звернулися з проханням до імператора визнати їхню національність рівною польській, оскільки об’єднані українські землі й надалі позиціонувалися у складі Австрійської імперії. Активна діяльність Головної Руської Ради викликала контрзаходи з боку польського табору - був ство рений Руський Собор. Таким чином, під час революції 1848 р. відбулося остаточний поділ польських і українських політичних сил. Австрія була охоплена революцією, тому, щоб уникнути ескалації конфлікту в регіоні, імператор скасував кріпацтво у Галичині на кілька місяців раніше аніж в усій імперії. Протягом наступних десятиліть відбувалися численні спроби обоєднати український та польський по літичні рухи (Слов’янський з’їзд 1848 p., польсько-українська угода 1890 р. т.ін.), а також провести поділ Галичини на польську та українську частини. Подальше перманентне протистояння поляків і українців у регіоні стало одним із факторів, який, зрештою, прискорив усвідомлення необхідності власного війська в української інтелектуальної і політичної еліти Галичини. Тоді ж, у 1848 p., у Галичині була вперше сформу льована соборницька державна ідея, автором якої був священник Василь Подолинський [4,21-22]. Головна Руська Рада займалася проблемами не лише, гуманітарного напрямку. За її участю та осе редків Ради на периферії краю формувалися загони національної гвардії та батальйон гірських стріль ців, який брав участь у боротьбі проти угорських гонведів. Австрійський цісар Фердинанд 14 березня 1848 р. видав наказ про формування в імперії частин національної гвардії. Відтак, фельдмаршаллейтенант граф Е. фон Гойосов оприлюднив статут, який передбачав створення батальйонів (куренів) і кампаній (сотень) у населених пунктах Галичини. Після узгодження із губернатором, Головна Руська Рада закликала українців вступати до лав національної гвардії [6,50]. Національна гвардія Австро-Угорщини виглядала як ополчення, яким опікувалось місцеве духовен 230

науковий збірник

ство. У Галичині XIX ст., підпорядкованій Австрії, саме греко-католицьке духівництво стало рушійною силою українського національного відродження. Його роль у суспільстві особливо яскраво помітна під час революції 1848 р. - галицьке греко-католицьке священицтво брало активну участь у всіх револю ційних заходах. Воно, за браком світської інтелігенції, очолило політичний провід українців. Уніатська греко-католицька церква стала невід’ємною складовою українського життя і національною конфесією - такою ж, якою у Східній Україні залишалося православ’я. Священники очолювали акції формування загонів національної гвардії, збирали кошти на їх озброєння, служили молебни з нагоди їх організації, освячували прапори і, врешті, ставали душпастирями в українських військових формуваннях. Поза тим, у Галичині, за погодження з австрійським намісником було створено організацію військових селянських загонів у кожному прикордонному населеному пункті. До їх утворення також широко залучалися греко-католицькі священики. Необхідність цих заходів була викликана тим, що угорські повстанські частини неодноразово проривалися через австро-угорський кордон і руйнували церкви та оселі українців. З метою оборони південних кордонів Галичини від нападів угорських повстанців Кошуга в січні 1849 р. розгорнуто формування так званого Батальйону руських гірських стрільців. Генеральна Команда у Львові утворила в усіх 12-ти округах Галичини спеціальні комісії для набору добровольців. Населення краю активно відгукнулося на заклик Руської Ради. Вже у березні того ж року округи Львів, Станіславів, Стрий, Самбір, Бережани, Золочів, Жовква, Коломия виставили 3460 стрільців [6, 51]. Головна Руська Рада, яка опікувалася набором вояків, приділяла увагу і вибору української національної символіки національного прапора, національного герба і національного гімну. Австрійський імператор Фердинанд І у грудні 1848 р. зрікся престолу на користь свого молодшого брата Франца-Йосипа. Його правління протягом наступних 68 років було позначене неоднозначним відношен ням до українців з боку австрійської, а, згодом, австро-угорської монархії. Зміна монарха Австрії спричи нила зміни політичних векторів. Після перемоги над т.зв. мадярським повстанням 1848-1849 pp., в імперії було скасовано конституцію 1849 p., національна гвардія була розпущена, відновлено абсолютизм. Для Галичини ситуація позначилася також розпуском Головної Руської Ради у 1851 p., посиленням впливу польського елементу: створювалися нові польські гімназії, було скасоване обов’язкове вивчення україн ської мови у гімназіях (1856р.), обмежено вступ українців до Львівського університету. У наступні десятиліття українські прогресивні сили, не маючи досвіду політичної боротьби, почали поступово втрачати завойоване, тому, у 60-70 pp. XIX ст. не йшлося про створення українських військо вих формувань в Австрійській імперії. Галичина отримала автономію від австрійського цісаря у 1861 p., що позначилося діяльністю Галиць кого сейму. Хоча на першому скликанні про-габсбурзьке русинське і польське селянство було широко представленно на зборах, згодом Сейм став домінантою польської аристократії і панства. У 1863 p., на підросійських землях Польщі вибухнуло повстання і з 1864 р. по 1865 р. Австрійський уряд тимчасово припинив цивільні свободи в Галичині. 3 1867 року в Австрійській монархії розпочалася доба т.зв. конституційних експериментів, саме в цей час у результаті австро-угорського компромісу виникає двоєдина монархія - Австро-Угорщина. Деякі члени уряду радили імператору укласти конституційну угоду зі всіма націями, які створили б федераль ну структуру. Прохання польської аристократії і інтелігенції! про збільшення автономії для Галичини були почуті. Як наслідок, з 1873 p., Галичина стає de facto автономною провінцією Австро-Угорщини з польською і, набагато меншій мірі, українською, офіційною мовою. Однак конституція 1867 р. надала рівні права усім громадянам імперії, тож польська місцева влада не могла з цим не рахуватися. Галиць кий Сейм і провінційна адміністрація мали обширні привілеї і прерогативи, особливо в освіті, культурі, і місцевих справах. Саме на місцевому рівні та у Сеймі, відбувалося безперервне протистояння поляків і українців практично в усих сферах, навіть у церковній, хоча формально католики і греко-католики на лежали до католицької церкви. Надані імператором Францем-Йосипом І політичні свободи створювали умови для активного суспільнополітичного життя, пожвавлення національного руху, формування самосвідомості українського населен науковий збірник

231

ня. У другій половині XIX століття Галичина стала регіоном активного розвитку українських національнокультурних установ: товариство «Просвіта» (1868р.), «Товариство ім. Т.Шевченка» (1873р.), кооперативні організації, спортивні товариства «Січ», «Сокіл», тощо. В цих організаціях працювали видатні українські діячі того часу, а спортивні товариства заклали підвалини майбутнього українському війска [7,51-52]. Серед членів імператорської родини були прихильники українського народу. Найбільші симпатії до України серед представників Габсбурзької монархії проявляв Вільгельм Габсбург. Він, в міру своїх мож ливостей, намагався сприяти розвою легіону Українських Січових Стрільців у 1916-1918 pp. і поєднав свою долю з українським визвольним рухом. Симпатію до українського народу виявляв син імператора Франца-Йосифа і - ерцгерцог Рудольф, який у 1887 р. публічно зазначав, що у Галичині є два народи: український і польський [8,117-118]. Однак, на межі ХІХ-ХХ ст., важливою залишалися лише позиція імператора Австро-Угорщини та його уряду. За словами Вільгельма Габсбурга, імператор Франц-Йосиф І “вороже був настроєний до українців” [8, 117]. Старий імператор, який вважав себе монархом „старої школи”, був глибоко консервативною людиною. Зважаючи на це, позитивних змін у австрійській внутрішній політиці в українському питанні бути не могло. В той же час, це означало, подальше незмінне балансування влади між поляками й українцями у розв’язанні їх локальних суперечок у Галичині. У XIX ст. в Галичині зіткнулися різні течи національного розвитку й національної орієнтації - поло нофільство, австрорусинство, москвофільство і народовство. На початку XX ст. серед українського населення Галичини, Буковини і Закарпаття відбулося пожвавлення діяльності москвофілів. В той же час, завдяки політичним свободам, український національний рух в Австро-Угорської імперії, як і всі сфери життя народу в країні, розвивався досить активно. Опонуючи українській опінії, польські дослід ники навіть вважають, що розвиток українських шкіл Галичини відбувався більш вільно, аніж польських. Л.Ецкерт - голова департаменту релігійних визнань Другої Річпосполитої у 1920-х роках - наводить офіційну статистику за перші роки XX ст. За нею кількість українських шкіл дійсно збільшується практич но майже пропорційно польським. За 1901/02 навчальний рік - 1988 і 2073; за 1904/05 рік-2120 і 2272; за 1907/08 рік - 2246 і 2557; й за 1910/11 роки - 2450 та 2919. Відповідно, перша цифра - це кількість українських шкіл у Галичині, а друга - польських [5, ЗО]. Певні зміни у розвитку шкільництва в Західній Україні відбулися ще в 60-х роках. Окремими законами школа визнавалася незалежною від церкви і вво дилося право визначати мову навчання у приватних закладах їх власникам, а в державних - місцевим органам влади (гмінам). Вважалося, що у народних школах, де є діти і поляків, і українців, та мова, що не є викладовою, стає обов’язковим предметом вивчення [3,40]. Населення Галичини переважно було досить бідним і часто продовжувати навчання у середніх шко лах у місті унеможливлював саме матеріальний фактор. У другій пол. XIX і на початку XX ст. Галичину називали краєм одно- і двокласних шкіл, а в міських початкових школах взагалі не практикувалася укра їнська мова. В той же час, навіть наявність таких шкіл допомагало ініціативним групам та окремим ді ячам поширювати українську ідею серед селян. Адже їх грамотність передбачала більш свідоме сприй няття, зокрема, і стрілецького руху. З метою підтримання національної освіти, українці засновують 1908 року чотири приватні гімназії в Копичинцях, Яворові, Городенці, Рогатині. На противагу українським закладаються і польські приватні гімназії, які стали оплотом полонізації молоді. Отже й надалі тривало суперництво між двома націями в регіоні. Греко-католицька церква не була вирішальним чинником національного визначення, проте зробила значний внесок як у загострення, так і в розв’язання кризи національної ідентичності, стала одним із елементів генезису українського війська. У 40-і роки XIX ст. Греко-католицька церква мала значний вплив на формування української інтелігенції в Галичині (фактично, була її джерелом), а національний рух був органічно споріднений з Греко-католицькою церквою. У 60-70-ті роки він уже спирався на неформальне взаєморозмежування між церквою і світською інтелігенцією. А, вже у 90-ті роки і пізніше серед української інтелігенціїГаличини помітні прояви антиклерикалізму й атеїзму. Галицьке селянство ставало все більш

232

науковий збірник

автономним, незалежним від духовенства, зближувалося з інтелігенцією, хоча роль церкви у регіоні залишається вельми важливою, лібералізація австрійського суспільства сформувала менш залежну від церкви світську інтелігенцію [9,19]. Суперництво з поляками на політичній арені краю стало для української інтелектуальної еліти одним із рушійних чинників як у гуманітарній так і у військовій сферах. На відміну від польського, український рух не носив агресивного, антигабсбурзького характеру. Українці намагалися діяти в межах законодав ства, тому, при нагоді, підкреслювали своє державну лояльність і відхрещувалися від будь-яких підозр у сепаратизмі. У цьому була певна логіка: патріоти не втрачали надії на прийняття до уваги їхніх потреб в Австро-Угорщині. Імператор, зі свого боку, залишав їх у цьому переконанні. Перманентний конфлікт між поляками та українціями дозволяв австрійському уряду залишати безпечне балансування у провін ції. Коли українці на початку XX ст., за власною ініціативою і на всласний кошт, почали організовувати спочатку спортивні, а, згодом військові товариства, союзи, мілітарні школи, влада не чинила цьому перешкод. Кількома роками раніше такі процеси відбувалися і у польському таборі. Апогей формування української етнічної цілісності в Австро-Угорській імперії припав на останні пе редвоєнні роки. Політична активність і культурно-духовне відродження українського народу доповнили ся утворенням перших воєнізованих організацій січових стрільців. З метою протистояння москвофільству в імперії та, розуміючи, що війни з Росією не минути, ав стрійський уряд підтримав популяризацію антиросійського польського мілітаризму. У 1912 р. було дозвілено створення легальних військових польських товариств. З цієї нагоди скористались українці і вже навесні 1913 p., у Львові, було засновано Український січовий союз, що став центром січових товариств. Організація поділялась на два напрямки: УСС-І - студенти і УСС-ІІ - робітнича та селян ська молодь [7,61-62]. Діяльність УСС розгорнулась на теренах Галичини і Буковини та проявилась у військово - організаційній і технічній підготовці їх членів. Всього існувало 96 організацій. Завдяки ініціативі передових кіл українського суспільства в Галичині, на початку XX ст. було віднов лене національне військо - легіон Українських Січових Стрільців. Незважаючи на те, що він, як і його далекий попередник - загони національної гвардії 1848 року, став складовою австрійської армії, його кінцевою метою було (як і в середині ХІХст.) оборона національних інтересів. Виникненню і успішно му розвитку такої військової формації, як УСС, на наш погляд, сприяла сукупність чинників. Перш за все, австрійським монархом і його урядовцями були винесені грамотні висновки з подій 1848-1849рр. і надання певних політичних свобод народам імперії підтримувало в них ілюзію демократії. Мудро використовуючи протистояння конкуруючих польських і українських сил, Франц-Йосип II залишав без печне напруження в регіоні. Однак у XX столітті така політика вже себе вичерпала, оскільки серед українців сформувалася потужна інтелектуальна і політична еліта, вкорінилося прагнення національ ної автономії. Процес відбувався протягом майже 70 років, завдяки ініціативності греко-католицьких священників, розвитку українського шкільництва, певним демократичним свободам в імперії і, як ка талізатору, протистоянню з поляками в регіоні. За таких обставин, природним стало створення українськиї мілітарних організацій, як беззаперечної складової власного державотворення. Джерела і література 1. Chojnowski A. Ukraine. - Warszawa, 1997. - 233 с. 2. Dziennik ustaw krajowych. -1875. - № 66. 3. Iwanickl M. Ukraiiicy, biatorusini, litwini і niemcy w Polsce w latach 1918-1990. Monografie. - Siedlce, 1991. - 205 s. 4. Podolinski W. Stowo przestrogi. - Sanok, 1848. - 205 s. 5. Архів Польської Академії Наук. - Фонд Справ освіти і виховання. - Оп. 111-180. - Спр. „Ецкерт Л. Українське шкіль ництво в Малопольщі та на Волині до 1939 p.”. 6. Забзалюк Д.Є. Формування та правовий статус українського військового духовенства національних частин австрій ської армії ХІХ-поч. XX ст. II Проблеми правознавства та правоохоронної діяльності - №1,2009. - С. 48-54. 7. Назарович М. В. Легіон Українських січових стрільців: формування, ідея, боротьба. - Тернопіль, 2005. - 590 с. 8. Мемуари ерцгерцога Вільгельма Габсбурга-Лотрінгена II Терещенко Ю., Осташко Т. Український патріот з династії Габсбургів: Науково-документальне видання. - Київ, 2008. - 382 с. 9. Стоколос Н.Г Конфесійно-етнічні трансформації в Україні (XIX - перша половина XX ст.) 2003 года. Автореф. дис... д-ра іст. наук: 09.00.11 / Ін-т філос. ім. Г.С.Сковороди НАН України. — K., 2003. - 37 с.

науковий збірник

233

Сергій ОБРАЗІІОВ (Київ)

М. ОМЕЛЯНОВИЧ-ПАВЛЕНКО НА ЧОЛІ ГАЛИЦЬКОЇ АРМІЇ [НАСТУП НА ЛЬВІВ У ГРУДНІ 1918 Р.) Постать генерала Михайла Володимировича Омеляновича-Павленка посідає чільне місце в історії українських визвольних змагань 1917-1921 pp. Однією з сторінок його бойової біографії - командуван ня Галицькою армією в українсько-польській війні 1918-1919 pp. Питання українсько-польської війни привертало увагу вітчизняних і зарубіжних дослідників починаючи з повоєнного часу. Однак, на сьо годнішній день про діяльність генерала М. Омеляновича-Павленка на чолі Галицького війська у кінці 1918 р. написано зовсім небагато. Багато воєнно-історичного матеріалу про організацію та бої Галицької армії в кінці 1918 р. залишив у аналітичній праці генерал М. Омелянович-Павленко «Українсько-польська війна 1918-1919 pp.», яка була опублікована у 1929 р. у Празі [8]. Колишній Начальний Вождь Галицької армії описав та проаналізував стратегічне положення, воєнні операції та політичне становище у Галичині. Цінними є матеріали присвячені характеристиці генерала М. Омеляновича-Павленка, які знаходяться у спо гадах Д. Палієва [9], С. Шухевича [24] та фаховій розвідці О. Ключенко [3]. Питання історії збройних сил ЗУНР було розглянуто у науково-популярній студії «Історія Українського війська» [2]. Б. Гнатевич та О. Думін у розділі «Українська Галицька Армія» дослідили перший наступ на Львів та зробили ви сновок, що головною причиною невдалого першого штурму стала незавершена підготовка операції. Характер конспекту історіїГалицькоїармії мають праці А. Крезуба та С. Ярославина [5,25]. Старшини УГА Д. Микитюк та В. Галан у 60-70-ті pp. провели упорядкування п’ятитомного збірника документів та матеріалів «Українська Галицька Армія» [13]. істотне пізнавальне значення має військово-історична студія Л. Шанковського «Українська Галицька Армія», в якій автор схематично описав процес фор мування армії, плани сторін та воєнні дії під час наступу в кінці 1918 р. [23]. Але найбільш повно тему українсько-польської війни розкрив сучасний український історик М. Литвин у монографії «Українськопольська війна 1918-1919 рр.» [7]. Автор простежив процес організації армії та військові операції на польсько-українському фронті, але не провів детальний аналіз роботи генерала М. ОмеляновичаПавленка. Я. Тинченко, О. Колянчук, К. Науменко та М. Литвин частково простежили діяльність Ми хайла Володимировича на чолі Галицького війська у біографічних довідниках [4,6,11]. Праці польських істориків доповнюють дослідження української історіографії. Одним з перших польських дослідників, який звернувся до проблеми українсько-польської війни 1918-1919 pp., був воєнний історик В. Гуперт [26]. Автор у тактично-стратегічній студії схематично описав процес формування Галицької армії та більше зупинився на польських військах. Сучасні польські історики Г. Лукомський, М. Кпімецький та М. Козловський на основі архівних матеріалів описують бойові дії на польсько-українському фронті й при цьому епізодично згадують командуючого Галицької армії ЗУНР [27-29]. Г. Скруква детально описав структуру УГА, але не проаналізував діяльність М. Омеляновича-Павленка [ЗО]. Однак, усі перелічені праці не вичерпують теми роботи, що спонукає присвятити окреме дослідження проблемам діяльності М. Омеляновича-Павленка під час першого наступу на Львів у кінці грудня 1918 р. 1 листопада 1918 р. у Львові та інших містах Галичини відбулося українське збройне повстання влада на території Галичини перейшла до Української Національної Ради на чолі з президентом Є. Петрушевичем. Військові загони поляків відразу розпочали кровопролитну боротьбу за встановлення своєї влади у Львові. Метою керівництва Другої Речі Посполитої було приєднання територій Східної Галичини та Волині. 22 листопада галицькі війська були змушені покинути столицю під натиском пе реважаючих сил ворога. Політичні та військові діячі ЗУНР розуміли, що для перемоги у війні з Польщею необхідна мобілі

23 4

науковий збірник

зація всіх наявних сил та створення боєздатної армії. Значною перешкодою розбудови армії стала мала кількість офіцерів, особливо генеральських рангів. Для організації збройних сил республіки ке рівництво ЗУНР та Державний Секретаріат Військових Справ на чолі з полковником Д. Вітовським вирішили залучити висококваліфікованих фахівців військової справи, генералів та штабних офіцерів з інших армій. До Києва за допомогою була направлена галицька делегація (О. Назарук, В. Шухевич). Гетьман Української Держави П. Скоропадський обіцяв відправити до Львова Окремий Загін Січових Стрільців та необхідне військове спорядження [23,45]. Але Стрілецька Рада Січових Стрільців від мовилася їхати до ЗУНР, а натомість взяла участь у повстанні Директорії 13 листопада 1918 р. Тому ЗО листопада до станції Фастів приїхала нова делегація ЗУНР (Л. Цегельський, Д. Левицький та Д. Паліїв). Вона звернулася до керівників Директорії з проханням допомогти у війні з Польщею [28,222223]. На третій день перебування у Наддніпрянській Україні галицькі делегати зустріли отамана М. Омеляновича-Павленка й запропонували йому очолити молоду Галицьку армію [9,41 ;8,110; 14,148149]. Кандидатура досвідченого генерала найбільше відповідала посаді командуючого військами ЗУНР. Михайло Володимирович походив з старовинного козацького роду, отримав ґрунтовну вій ськову освіту у Російській імперії, пройшов службу у Лейб-гвардії Волинського полку, брав участь у російсько-японській та Першій світовій війнах, отримав численні нагороди та одну з найвищих відзнак Російської імператорської армії - орден Святого Георгія IV ступеня [13,1-4об.]. Під час гетьманської влади М. Омелянович-Павленко очолював 11-у пішу дивізію та Запорозький кіш [6,341]. Генералхорунжий не розраховував отримати відповідну посаду в Армії УНР і тому відразу прийняв запрошен ня уряду ЗУНР [8,110]. Згоду на перехід М. Омеляновича-Павленка на галицьку службу дали члени Директорії і начальник штабу генерал О. Осецький. На посаду начальника штабу Михайло Володи мирович взяв з собою полковника Є. Мишківського, який на той час перебував у полоні в повстанців. Полковник Євген Васильович Мишківський походив із дворянської родини Полтавської губернії і був добрим штабним офіцером, закінчив Імператорську Миколаївську військову академію і пройшов всю Першу світову війну [11,278]. Крім перших двох старшин, на військову службу в Галицькій армії по годилися і такі відомі офіцери, як генерал В. Генбачев, полковники М. Какурін, Б. Губер, В. Шаповал та брат Михайла Володимировича - Іван Омелянович-Павленко [12,188]. 7 фудня 1918 p. М. Омелянович-Павленко разом з галичанами вирушив до Тернополя [14,150]. Пер ша зустріч М. Омеляновича-Павленка з галицькими стрільцями відбулася на станції Підволочиськ.«... від станції Волочиськ заїхав потяг і з нього висів чоловік середнього росту, сухорлявий, з посивілою бо родою, живими очима. Мав на собі російську шинелю, а на голові доволі високу баранкову шапку; права рука на чорній перев’язці - значиться був ранений на війні», - згадував першу зустріч з генералом С. Шухевич [24,70]. У галицьких офіцерів російські генерали викликали велику повагу, ще з часів Брусилівського наступу 1916 p., а факт поранення новоприбулого отамана справив ще більше враження. 10 фудня 1918 p. М. Омелянович-Павленко отримав наказ Державного секретаря полковника Д. Вітовського про його призначення Начальним вождем Галицької армії, а Є. Мишківського - начальни ком штабу [8,115]. У першому наказі командуючий Галицькими військами ЗУНР заявив: «Наша мета звільнити стару столицю України Львів, а потім і всю західну Україну, від Тернополя до Сяну і від Рави Руської до Коломиї від ворога...З Богом за діло» [15,31]. Окрім того, досвідчений генерал наказав ко мандирам частин переглянути стан артилерії та амуніції до неї, налагодити зв’язок та надіслати дані про втрати з початку українсько-польської війни [15,31зв.-32зв.]. Відразу після приїзду на Західну Україну генерал М. Омелянович-Павленко захворів [24,73]. Тому основний тягар військової організації ліг на плечі полковника Є. Мишківського. Саме він став органі затором будівництва нової і мобільної Галицької армії. На момент приїзду наддніпрянських офіцерів в штаб Начальної Команди на фронті були лише окре мі сотні, загони, батареї тощо. На початку грудня 1918 р. кількість галицьких стрільців складала 25-30 тисяч багнетів і 40 гармат, проте не вистачало офіцерів [28,225]. Відомий дослідник історії УГА Л.

науковий збірник

235

Шанковський підрахував, що Галицька армія мала лише 55 % старшин від необхідної кількості [23,7374]. Саме відсутність старших офіцерів, змусила М. Омеляновича-Павленка та Є. Мишківського відмо витися від організації полків і зупинитися на формуванні окремих куренів [18,57-57зв.]. 12 грудня 1918 р. було проведено реорганізацію загонів та відділів на фронті і сформовано чотири основні групи: Пів нічна група (відділ полковника В. Захаріїна - три окремих куреня, відділ поручика Б. Шашкевича - один курінь), група Схід (полк Українських Січових Стрільців, наддніпрянський курінь отамана А. Долуда та три окремих куреня), група отамана О. Микитки (два окремих куреня), група Стрий полковника Г. Коссака (чотири окремих куреня, наддніпрянський Фастівський курінь полковника Кравчука [16,1;23,47]. Генерал М. Омелянович-Павленко був незадоволений підготовкою галицького офіцерського кор пусу. Зокрема, Михайло Володимирович зазначив: «Старшин в вищих рангах нема, позаяк в АвстроУгорській армії українці доступу до вищих посад не мали. Це робить старшинський склад дуже не опитним» [18,57-57зв.]. Окрім того, війна здеморалізувала старшин і метою багатьох офіцерів була втеча до дому чи перехід на тилову посаду [18,57зв.]. Велика кількість німецьких офіцерів, з одного боку допомагала організувати старшинський корпус. З іншого боку - німецька мова, військові терміни, інше розуміння військово-організаційного і оперативного порядку створювало додаткові проблеми для наддніпрянських офіцерів [8,116]. Для покращення ситуації Михайло Володимирович ініціював заснування старшинських шкіл. У січні 1919 р. були відкритті школи в Коломиї та Самборі [12,190], 1 березня 1919 р. генерал відкрив школу старшин у Золочеві [21,104]. Низький моральний стан бійців Галицької армії викликав занепокоєння у командуючого М. Омеляновича-Павленка. «...під артилерійським огнем тікають цілими куренями, наступу ворога не видержують». - зауважив генерал [18,57зв.]. На його думку, причиною цього була мала кількість фа хових офіцерів [18,57зв.]. Слабка підготовка стрільців змусила командування тримати при куренях велику кількість кулеметів та гармат [18,57]. Незадовільне постачання війська теж впливало на моральний стан бійців. Причиною цього було знищення краю війною, недостатньо розвинута промисловість та цілковита залежність від ввезення необхідної амуніції з Наддніпрянської України. Залежність від ввезеного військового спорядження вплинуло на стан озброєння галицьких куренів. М. Омелянович-Павленко підкреслював, що гвинті вок, кулеметів та гармат є вдосталь, але набоїв й амуніції до них не має [18,58]. «Люди голі босі і на місцеві срідства їх не одіти... В відношенні одягу армія напоминає обідрану повну нищих». - зазначав М. Омелянович-Павленко і вимагав у керівництва ЗУНР 10.000 комплектів одягу, щоб хоч трохи одяг нути стрільців [18,58]. До того ж, обмаль було ліків та перев’язувальних засобів. Не кращою ситуація була з харчуванням. В армії не було цукру, чаю, крупи, солі та сала, достатньо було лише хліба та м’яса. Начальна Команда зробила висновок, що прогодуватися війська зможуть 2-3 місяці [18,58]. У критичному стані знаходилася і залізнична справа - не було палива й охорони. Телеграф і пошта функціонували лише у військовому регіоні, де Начальна Команда взяла на роботу поляків під наглядом українських старшин [18,59азв.]. У своєму дослідженні воєнний історик Л. Шанковський звинувачував М. Омеляновича-Павленка у тому, що він не сформував кавалерійські частини [23,286]. Командуючий Галицькими військами ЗУНР пояснював це нестачею упряжі та сідел [18,58]. Незадовільний стан армії не дозволяв розпочати штурм Львову. М. Омелянович-Павленко звернув ся за допомогою до Директорії. Керівники Наддніпрянської України запевнили Начальну Команду Га лицької армії, що найближчим часом до Галичини будуть надіслані боєздатні частини. Полковник Є. Мишківський пропонував негайно провести наступ на Львів, проте генерал-хорунжий М. ОмеляновичПавленко вирішив розпочати штурм лише після підходу наддніпрянських частин [8,119]. ' 19 грудня М. Омелянович-Павленко наказав провести перегрупування для того, щоб війська за йняли більш вигідне положення перед штурмом. Начальна Команда вирішила, що головний удар має завдати група отамана О. Микитки. На головному напрямку були зосереджені п’ять куренів пі хоти, полк УСС з групи Схід, бригада піших українських козаків з кіннотою та два панцерних авто.

236

науковий збірник

Для швидкого прориву польського фронту на ділянці групи О. Микитки була сконцентрована значна кількість артилерійських батарей: дві батареї групи Схід, одна гірська, чотири гаубичні батареї та дві батареї наддніпрянських козаків. Група Північ була розділена на дві окремі групи: група полковника В. Захаріїна (у складі трьох окремих куренів) та група поручика Б. Шашкевича (один курінь і доданий загін отамана А. Долуда). З групи Схід було вилучено полк УСС і дві батареї. Склад групи полковника Г. Коссака залишився незмінним (наказ від 12 грудня 1918 р.) [16,2]. Остання нарада перед наступом відбулася 22-23 грудня у Бережанах, на якій були присутні президент Є. Петрушевич, генерал М. Омелянович-Павленко, полковники Г. Коссак, О. Микитка, І. ОмеляновичПавленко, отаман О. Букшований, сотникА. Бізанц) [8,120]. Нарада вислухала план штурму галицької столиці, доопрацьований полковником Є. Мишківським [28,224]. Новий план передбачав, що групи О. Бушкованого, Б. Шашкевича й О. Микитки мали наносити демонстраційні удари на Львів з півночі, схо ду і півдня. Новосформована група «Наварія» на чолі з полковником А. Лєгаром (якого пізніше змінив полковник І. Омелянович-Павленко) - головний удар на Львів з південного-заходу. Кількість стрільців ударної групи «Наварія» було вирішено довести до 7-9 тисяч при 40 гарматах [8,120]. Початок наступу було призначено на 27 грудня 1918 р. Начальна Команда 24 грудня віддала наказ, згідно якого до 26 грудня командири груп мали провести перегрупування своїх частин [16,4]. 26 грудня 1918 р. Окрема Козятинська піша бригада під командою полковника І. Дєдюкова зосеред илася у районі Наварія - Поляна - Ставчани [30,554;23,47]. Після прибуття на фронт бригади наддні прянських козаків М. Омелянович-Павленко віддав наказ № 5 про наступ на Львів. Згідно плану На чальної Команди галицькі війська мали захопити Львів та вийти на лінію Рудка - Городок Ягелонський - Магіров - Рава Руська. Кожна з груп Галицької армії отримала окреме завдання. Група полковника В. Захаріїна (п’ять куренів, одна 8 см. та одна 10 см. батареї) мала перерізати дорогу з Рави Руської на Любичу Королеську та зіпсувати відрізок залізниці Львів - Перемишль. Група сотника Б. Шашкеви ча (два куреня, одна батарея та десять кулеметів) отримала завдання зайняти відтинок залізниці Замарстинів - Рясна Поляна. Група сотника О. Бушкованого (п’ять куренів, дві 8 см. батареї, дві 10 см. батареї та 47 кулеметів) мала вийти з фронту Ляшки Муровані - Третя Вулька на лінію Блоня - Знесіння - Погулянка - Пасікі Мійські. Група отамана О. Микитки (сім куренів, три 8 см. батареї, чотири 10 см. батареї та 64 кулемети) отримала завдання вийти на лінію Козельники - Кульпарків. Ударна група українських козаків (один полк, одна польова легка, одна 10 см., одна гаубична й одна гірська батареї, 24 кулемети) з фронту Басівка - Наварія мала розпочати наступ на фронт Сокольники - Скніловек вздовж залізниці Миколаїв - Львів. Загальний резерв (полк УСС) отримав наказ взяти штурмом центр Львова. У резерві був залишений курінь Окремої Фастівської козачої бригади [16,7-10]. Зосередження українських частин під Львовом викликало занепокоєння польського командування. 18 грудня 1918 p., завдяки військовій розвідці, поляки дізналися про концентрацію ударної групи га лицьких військ на південь від Львова [8,122]. Польські шпигуни активізували свою діяльність з початку українсько-польської війни. Найкраще на території Східної Галичини діяла таємна військова організація поляків (Р. О. W.), яка була створена ще до революції в Австрії. Головними осередками польських агентів були міста Станіслав, Стрий, Тернопіль, Коломия. Лише з 11 лютого 1919 p. М. Омелянович-Павленко розпочав планову боротьбу з ідеально налагодженою сіткою польських агентів та шпигунів. Начальна Команда наказала створити окремий табір для людей, яких підозрювали у шпигунстві. Офіцерам забо ронялося публічно розмовляти про військові справи й українську розвідчу службу [20,35-35зв.]. Проте сам командуючий Галицькою армією не тримав у секреті плани Начальної Команди. С. Шухевич не міг збагнути, як можна було розповідати військові таємниці у приватних розмовах, і зробив висновок, що М.Омелянович-Павленко був «занадто щирим і балакучим» [24,95]. Після війни польський шляхтич, у якого мешкав М. Омелянович-Павленко, згадував, що Начальний вождь вечорами серед різноманітних балачок говорив з ним про військові таємні справи [24,121-122]. На початку грудня 1918 р. штаб Головного Командування Військ Польських у Східній Галичині на

науковий збірник

237

чолі з генералом Т. Розвадовським переїхав з Кракова до Львова. З грудня генерал Ц. Лєснєвський отримав у своє підпорядкування частини польської залоги у галицькій столиці. 10 грудня генерал Ц. Лєснєвський об’єднав львівські частини у дві бригади: підполковника Ч. Мончинського (оборона пів нічних і західних околиць Львова) та підполковника М. Токаржевського-Карашевича (південні та східні околиці) [7,202]. За даними української розвідки, 26 грудня у Львові було зосереджено 12-15 тисяч поляків, з них 5-7 тисяч регулярного війська [16,7-10]. Найбільш боєздатні частини зайняли оборонні позиції на південних околицях галицької столиці. Генерал Т. Розвадовський наказав генералу Ж. Зєлінському сформувати під Перемишлем за гін, який мав провести випереджувальний наступ у район розташування галицької групи «Наварія» [8,122]. Згідно наказу командуючого оборонною Перемишля генерала Ж. Зєлінського була сформова на група підполковника Ю. Сопотніцкого (2400 багнетів, 150 шабель, 10 гармат і 24 кулемети) [7,236]. 24 грудня польські війська розпочали випереджувальний наступ з району Городка Ягелонського про ти ударних сил Галицької армії [2,490]. 25 грудня польська група Ю. Сопотніцкого здобула Любінь Ве ликий та Ставчани [29,147]. У районі Оброшино удар прийняв курінь отамана Кравчука. Наддніпрян ські козаки не витримали удару варшавського батальйону охотників і самовільно покинули позиції [17,118;27,149]. Начальна Команда наказала обеззброїти козаків. Курінь не захотів віддавати зброю, тому під час обеззброєння загинуло 2 старшини і 2 козаки. Отаман Кравчук, офіцери та 50 козаків висловили бажання продовжити боротьбу [17,118]. Невдача на лівому фланзі групи і. Омеляновича-Павленка не змінила планів Начальної Команди, і 27 грудня галицькі війська розпочали штурм міста. Спочатку український наступ розвивався вдало, групи О. Микитки та О. Бушкованого зайняли Сихів, Козельники та крайні забудови Личакова [27,149]. Козаки отамана А. Долуда вийшли на лінію Замастинів - Жовківське передмістя [7,236]. Група І. Омеляновича-Павленка зайняла Ставчани [19,27зв.-28]. Завдяки вдалому артилерійському вогню, Львів залишився без води та світла [27,156]. Наступного дня штурм міста продовжувався. Козаки Козятинської бригади підійшли до станції Скнилів, але зав’язли в польській обороні [27,149]. Бригада відмовилася продовжувати наступ без артиле рійської підготовки. В цей час зі сторони станції підійшов польський бронепоїзд і почав обстрілювати козацькі застави, які стояли на південь від висоти 323 [18,83]. 1-й полк, який поніс найбільші втрати від польського вогню, відмовився воювати з «братами поляками», продовжувати штурм міста і почав відступати в запілля [19,27зв.-28]. Незважаючи на те, що 2-й полк Козятинської бригади ще не піддав ся агітації, полковник І. Омелянович-Павленко вирішив відвести всю Козятинську бригаду в запілля і продовжувати наступ галицькими куренями [18,89;19,27зв.]. 29 грудня частини січових стрільців зайняли Персенівку [29,148]. Польська залога, до якої 28 грудня приєдналася група підполковника Ю. Сопотніцкого, змогла протягом 29-30 грудня відбити всі атаки галицького війська [7,236]. 31 грудня генерал М. Омелянович-Павленко у наказі зазначив: «Перший бій, хоть і не досяг тих результатів на яку очікувала Начальна Команда, завершений» [18,89]. На чальна Команда галицького війська наказала отаману О. Микитці, сотникам О. Бушкованому та Б. Шашкевичу перейти до оборони на всьому фронті та відвести головні сили у резерв на відпочинок. Полковник І. Дєдюков отримав наказ відступити з групою козаків до Басівки та спробувати привести їх у порядок [16,89]. Станом на 31 грудня з майже двотисячної Козятинської бригади, у 1-му полку бригади залишилося в строю 300 багнетів, у 2-му - 800 [19,28]. Недивно, що в подальшому галицькі командири бажали як найшвидше позбутися такого поповнення і говорили: «Най нас Господь боро нить і криє від такого війська» [1,187]. Отже, 10 грудня 1918 р. досвідчений генерал М. Омелянович-Павленко, який прибув з Наддніпрян ської України до Галичини, очолив Галицькі війська ЗУНР. Михайло Володимирович разом зі своїм начальником штабу полковником Є. Мишківським організував роботу Начальної Команди, заклав основи організації армії та розробив план наступу на Львів. Через два тижні наддніпрянські офіцери,

238

науковий збірник

незважаючи на незавершену організацію Галицької армії та її численні проблеми, вирішили провести штурм Львову. Начальна Команда розраховувала на підкріплення з Наддніпрянської України та рап товість атаки. Перший штурм Львову завершився невдало. Головними причинами невдалого наступу стали незбереження військової таємниці, вдалі дії польських частин на чолі з генералом Т. Розвадовським та відступ Окремої Козятинської бригади. Провал першого штурму галицької столиці призвів до того, що польсько-українська війна набула характеру боротьби на виснаження. Джерела т а література. 1. Андрієвський В. З минулого І В. Андрієвський. - Берлін: Українське слово, 1923. - 308 с. 2. Історія українського війська І Іван Крип’якевич, Богдан Гнатович. - Львів: Видання Івана Тиктора, 1936. - Книга у двох частинах. - Частина II. - 568 с. 3. Ключенко О. Генералітет УГА І О. Ключенко II Літопис Червоної Калини. -1931. - Ч. 10. - С. 4-7. 4. Колянчук О. Генералітет українських визвольних змагань. Біограми генералів та адміралів українських військових формацій першої половини XX століття І О. Колянчук, М. Литвин, К. Науменко. - Львів: Інститут українознавства ім. І.Крип’якевича НАН України, 1995. - 288 с. 5. Крезуб А. Нарис історії українсько-польської війни 1918-19191Антін Керзуб. - Нью-Йорк: «Око», 1966. -179 с. 6. Литвин М. Р. Військова еліта Галичини І М. Р. Литвин, К. Є. Науменко. - Львів: Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України, 2004. - 376 с. 7. Литвин М. Українсько-польська війна 1918-1919 pp. І Микола Литвин. - Львів: Інститут українознавства НАНУ; Інсти тут Центрально-Східної Європи, 1998.-488 с. 8. Омелянович-Павленко М. Спогади командарма (1917-1920) І [Упоряд.: М. Ковальчук]. - К.: Темпора, 2007. - 608 с. (Документально-художнє видання). 9. Паліїв Д. Жмут споминів І Дмитро Паліїв II Історичний календар-альманах Червоної Калини на 1935 рік. - Львів, 1934. -С . 40-46. 10. Российский государственньїй военно-исторический архив - Ф. 409. - Оп. 2. - Д. 34336, п/с 349-676. - Л. 1-4 об. 11. Тинченко Я. Офіцерський корпус Армії Української Народної Республіки (1917-1921) І Ярослав Тинченко. - К .: Тем пора, 2007. - 536 с. - (Наукове видання). 12. Ткачук П. П. Командні кадри Сухопутних військ Галицької армії 1918-1919 pp. І Павло Петрович Ткачук II Військовонауковий вісник. - 2008. - Вип. 10. - С. 187-200. 13. Українська Галицька Армія: матеріали до історії І [Упоряд. Д. Микитюк]. - Вінніпег: Вид-во Д. Микитюка, 1958 -. - Т. 1. -1958. - 670 с.; Т. 2. -1960. - 384 с.; Т. 3. -1966. - 232 с.; Т. 4. -1966. - 392 с. 14. Цегельський Л. Від легенд до правди: Спомини про події в Україні зв’язані з Першим листопада 1918 p. І Лонгин Цегельський. - Львів: Свічадо, 2003. - 336 с. 15. Центральний Державний Архів Вищих органів влади і управління України (далі ЦДАВОУ). - Ф. 2188. - Оп. 1. - Спр. 1. 16. ЦДАВОУ. - Ф. 1. - Оп. 1. - Спр. 4. 17. ЦДАВОУ. - Ф. 1. - Оп. 1. - Спр. 13 18. ЦДАВОУ. - Ф. 1. - Оп. 1. - Спр. 14. 19. ЦДАВОУ. - Ф. 1. - Оп. 1. - Спр. 17. 20. ЦДАВОУ. - Ф. 1. - Оп. 1. - Спр. 25. 21. ЦДАВОУ. - Ф. 1. - Оп. 1. - Спр. 26. 22. Чайковський А. Чорні рядки. Мої спомини за час від 1 листопада 1918 р. до 13 травня 1919 p. II Чайковський А. Спо гади. Листи. Дослідження: У 3 т. І Андрій Чайковський. - Львів: Міністерство освіти і науки України, 2002 -. -. Т. 1. - 2002. - С. 207-273. 23. Шанковський Л. Українська Галицька Армія / Лев Шанковський. - Львів: Наукове товариство ім. Шевченка, 1999. 396 с. - (Воєнно-історична студія). 24. Шухевич С. Спомини з українсько-галицької армії (1918-1920) І С. Шухевич. - Львів: Видавнича кооператива «Чер вона Калина», 1929 - . - Ч. І. -176 с .. - Ч. II. -176 с. - Ч. III. -162 с. 25. Ярославин С. Визвольна боротьба на західноукраїнських землях у 1918-1923 роках І С. Ярославин. - Філадельфія, 1956.-184 с. 26. Hupert W. Zajecie Matopolski Wschodniej і Wolynia w roku 19191W. Hupert. - Lwow; Warszawa, 1928. -107 s. 27. Klimecki M. Polsko-ukrainska wojna o Lwow і Wschodnia. Galicfe 1918-1919 r.: Aspekty polityczne і wojskowe I Michal Klimecki. - Warszawa: Wojskowy Instytut Historyczmy, 1997. - 279 s. 28. Kozlowski M. Zapomniana wojna: Walki o Lwow і Galicfe Wschodni^ 1918-19191Maciej Kozlowski. - Bydgoszcz: Instytut Wydawniczy ,,6wiadectwo”, 1999. - 370 s. 29. Lukomski G. Wojna polsko-ukrairiska 1918-19191G. Lukomski, Cz. Partacz, B. Polak. - Koszalin; Warszawa: UczelniaWyzszej Szkoly Inzynierskiej w Koszalinie, 1994. - 286 s. 30. Skrukwy G. Formacje wojskowe ukrairtskiej „Rewolucji narodowej” 1914-19211 Grzegorz Skrukwa. - Torun: Wydaw. Adam Marszalek, 2008. - 717 s.

науковий збірник

239

Петро КОСТЮК (Київ]

ПЕРШИЙ ЛЬВІВСЬКИЙ ПІХОТНИЙ полк ІМЕНІ КНЯЗЯ ЛЬВА Восени 1918 року починає розвалюватися Австро-Угорська імперія. Австрійський імператор 16 жов тня 1918 року видав Маніфест про перебудову держави на федеративній основі. Українці робили все для того, щоб у Східній Галичині влада перейшла до них. Але уряд імперії не поспішав утворити з Га личини та Буковини окремий автономний край, виникла загроза передачі Східної Галичини полякам. На порядку денному постало створення військової сили, яка у разі розпаду Австро-Угорщини ста ла б на захисті українців. Ще у вересні 1918 року у Львові військові утворили таємний Центральний військовий комітет. Він розгорнув пропаганду та розпочав організаційну роботу по формуванню укра їнської збройної сили в австрійській армії. Центральний Військовий Комітет об’єднав провідників українських гуртків австрійських військових частин м. Львова. Діяльність комітету набувала все більшого розмаху. До нього входили сотники Д.Вітовський, В. Перський, Н. Гірняк, поручники і. Рудницький (15-й піхотний полк), В. Старосольський, О. Баб’як, Т. Мартинець, четарі Л. Огоновський (з військової поліції), О. Караван (19-й полк Стрільців), Д. Паліїв, М. Коновалець (брат полковника Є. Коновальця) [1,34]. Розпочалась організаційна робота зі створення збройних сил як на території краю, так і за його межами, проте цей рух наштовхнувся на перепони з боку австрійської влади, яка забороняла пере міщатись військовим і скеровувала українців на польові роботи в село, придушувала будь-які револю ційні прояви. З ініціативи Центрального Комітету для проведення відповідної роботи серед особового складу військових частин та населення краю було утворено окружні військові комітети. Зусиллям Комітету було здійснено підготовку до повстання військових сил у Львові, Станіславові, Чернівцях, Коломиї, Золочеві, Перемишлі. [1, 34]. У Львові 18 жовтня 1918 року відбулася нарада для вирішення майбутнього західноукраїнських земель. На ній були присутні всі посли-українці австрійського парламенту, представники галицького та буковинського сеймів, церковні діячі. Було ухвалено створити Українську Національну Раду, яка ставала повноважним представником українського народу. Рада, ґрунтуючись на засадах самовиз начення народів, ухвалила, що вся українська етнографічна територія проголошується як Українська держава. До неї входила Східна Галичина з Лемківщиною, північно-західна Буковина та українська частина північно-східної Угорщини (Закарпаття). Національним меншинам, які там мешкали, було запропоновано надіслати до Ради своїх представників. Також було ухвалено поки що не проголошу вати державної єдності з гетьманською Україною, бо це загрожувало б Західній Україні перспективою опинитися під “єдиною, неділимою” Росією. 19 жовтня 1918 року на засідання прибули делегати з усього краю. Головою Ради було обрано Є. Петрушевича та утворено виконавчий орган на чолі з К. Левицьким, який був уповноважений вести справи Галичини. В його підпорядкуванні був Центральний Військовий комітет у Львові, а також керів ні органи співчуваючих політичних партій. Центральний військовий комітет запланував перебрання влади у Галичині і створення в ній укра їнської держави [3,36]. Збройний виступ у Львові мали розпочати місцеві частини, де українці були в більшості. До таких належали: 15-й піший полк, 19-й стрілецький полк (Львів та околиці), супровідний курінь 41-го пішого полку та 50-й вартовий курінь. Тільки старшин-українців у них бракувало. Серед інших формувань варто назвати військову поліцію та 30-й стрілецький курінь, де українці складали 40-50 %, і жандармерію, де вони складали третину [2,42]. Окрему групу львівської залоги (гарнізону) творили два т. зв. штурмові курені - німецький і угор ський, які виконували охоронні функції та використовувались для придушення повстань.

240

науковий збірник

Усього на 25 жовтня у Львові налічувалось близько 2500 вояків-українців, з них 800 - у віці 40-50 років, і 60 старшин. Окрім того, тоді у Східній Галичині і Буковині були розташовані такі частини з українською більшістю: Перемишль - 45-й піший полк - українсько-польський; Журавиця - 9-й піший полк; Ярослав 77-й піший полк; Станіславів - 95-й піший полк і 20-й стрілецький полк; Коломия - 24-й піший полк і 36-й стрілецький полк; Золочів - 35-й стрілецький полк; Чернівці - частини УСС і 41-й піший полк; Вижниця -УСС [2,45]. До Львова ЗО жовтня 1918 року прибув сотник УСС Д. Вітовський. Він узяв на себе командування українськими військовими формуваннями, які були організовані в австрійських полках Львівського гарнізону. 1 листопада до Львова мали прибути представники Польської Ліквідаційної Комісії, яка мала б перебрати владу в австрійської адміністрації. Саме тому Рада наступного дня запропонувала на місникові Галичини гр. Гуйну передати владу в українські руки. Однак українці отримали категоричну відмову. Було прийнято рішення брати владу силою. У повітові міста в цей же день пішов наказ пере брати владу від австрійської адміністрації. 31 жовтня Д. Вітовський і його начальник штабу С. Горук розіслали кур’єрів з наказом у ніч з 31 жовтня на 1 листопада перебирати владу на місцях. Окружним військовим комітетам надавалися спеціальні інструкції та розпорядження. До легіону УСС був переданий наказ з вимогою негайно виїхати з Чернівців до Львова. Водночас всі отримали розпорядження мобілізувати до Львова добровольців [2,35]. У Львові на 1 листопада 1918 року дислокувались запасні коші (кадри) 15-го піхотного полку та 19-го полку стрільців, 30-ий курінь стрільців, супровідний курінь 41-го піхотного полку та 50-ий вартовий ку рінь. Вояцтво цих частин було до 70 % українське. Згідно з даними Л. Шанковського (“Де були галицькі полки і їх кадри в дні 1 листопада 1918 року”), в 15-му полку 62 % становили українці в 1914 році, в 19-му полку - 59 % українці [3,43-44]. Центральним військовим комітетом у Львові створено такий військовий потенціал: 600 стрільців у 15-му піхотному полку, 500 стрільців у 19-му полку, 450 стрільців у 41-му супровідному курені, 800 стрільців у 50-му вартовому курені, 150 стрільців у військовій поліції, ЗО % штатного персоналу жан дармерії. Отже організовані військові формації творились в основному там, де дислокувалися кадри австрій ських полків, у яких служили українці [3,40]. У цілому під проводом Центрального Військового Комітету були готовими виступити у Львові 60 старшин і 2400 стрільців. План виступу передбачав захоплення важливих об'єктів наявними україн ськими силами. історія Листопадового чину тісно пов’язана з 15-им піхотним полком. Цей полк дислокувався на вул. Курковій, 12 [теперішня вул. Лисенка] та вулиці Яблоноських [тепер вулиця Шота Руставелі]. Вулицю названо Курковою у 1871 році - (від польського «курек» - півень). Приблизно посередині траси вулиці - невеликий сквер. Поруч знаходилася Францисканська площа, яка отримала свою назву від розт ашованого тут монастиря францисканців. Ще під час революції 1848 року тут проводила навчання львівська національна гвардія. Сучасна назва на честь великого українського композитора надана з 1945 року. Декілька років тому у сквері встановили пам’ятник Просвіти [4]. На 15-й піхотний полк покладалися завдання по захопленню об'єктів такими силами: головний двірець (залізничний вокзал), (1 старшина, 47 стрільців) - четар Полянський; жандармерія (1 старшина, 50 стрільців); головна пошта (1 підстаршина, 10 стрільців); казарми Фердинанда (1 старшина, 50 стрільців); Австро-Угорський банк - четар Витвицький; казарми Яблонських (1 старшина, 80 стрільців);

науковий збірник

241

Намісництво (1 старшина, 80 стрільців) - хорунжий Сендецький; Двірець Персенківка (1 старшина, ЗО стрільців); Касарні при вулиці Курковій (1 старшина, 100 стрільців); Військова команда Львова (1 старшина, ЗО стрільців) - четар Трух; У ніч на 1 листопада Українська Генеральна Команда розпочала перебирати владу у свої руки. Висланці пішли до львівських казарм, щоб приєднатись до виступу українських вояків. Почалося з 15го піхотного полку у казармах на вулиці Курковій, 19-го піхотного полку на вулиці Петра й Павла і куреня 41-го чернівецького полку піхоти, які в більшості складалися з українців. У казармах 15-го п.п. керував поручник Микитка, а роззброєнням сорока польських легіоністів у казармі 15-го піхотного полку - хорун жий Панас. В результаті діяльності Центрального військового комітету 1 листопада 1918 року в місті Львові на базі 15-го піхотного полку було сформовано «Перший Львівський піхотний полк імені князя Льва». Він став першою військовою українською частиною на західноукраїнських землях у XX столітті. Командиром «Першого Львівського полку піхоти імені князя Льва» призначено найстаршого рангом поручника М.Микитку, а командиром 19-го полку стрільців - четаря О. Каравана, який провадив його організацію і знав найкраще його стрільців і старшин. Одночасно цієї ночі пішли й польські висланці до австрійських полків. Ці події згадуються в кни зі «Obrona Lwova». Але на той час казарми 15-го полку вже були в руках українців [5, 447; 400401; 343; 417]. З’ясувалося, що у розпорядженні штабу повстання сил було менше ніж передбачалося. Реальні події відбулися наступним чином: вранці 1 листопада силами 60 старшин і 1400 вояків (запасний курінь 15-го піхотного полку, курінь буковинських ополченців, частина вартового полку) захопили всі важливі урядові будинки, пошту, телеграф, військові частини. Також вдалося забезпечити нейтраль ність австро-угорських частин. Ранок 1 листопада мешканці зустріли вже в українському Львові. Над міською ратушею гордо ма йорів синьо-жовтий прапор, який встановив 1 7 -літній вістун Степан Паньківський, а на вулицях були озброєні патрулі з синьо-жовтими стрічками на австрійських шапках [1,36]. Воєнна-революційна операція, відома під назвою Листопадового чину, була, на загал, успішною й вда лою операцією. Найбільше вдалою вона була у Львові. Про розміри львівської удачі говорить той факт, що велике місто (205 тисяч населення), з перевагою польського населення (51,2 %) опанувало 60 старшин і 1400 вояків фактично без інциденту [3,37]. Л. Шанковський подав інформацію про Листопадовий чин у різних повітах Галичини й про пов’язане з ним творення українського війська в різних місцевостях. При цьому підкреслено вклад цих місцевос тей в оборону Львова. Серед утворених у Львові військових частин 1 листопада 1918 року, Л. Шан ковський подає «Перший Львівський піхотний полк імені князя Льва», а також подає інформацію про 6 відділів із Винників, які поповнили цю військову частину [3,38-39]. Ще 6 листопада зі Звенигорода до Львова вирядили 15 добровольців на вулицю Куркову, 12. Тут вже були добровольці з Підберізців, Гаїв, Відник, Гринева, Городиславич. З цієї групи добровольців була створена сотня, що вела бої на південній околиці Львова. А вишкіл звенигородців проводив Петро Франко [6,20]. 6 листопада 1918 року селяни з села Підбірці привезли до казарми «Першого Львівського піхот ного полку ім. князя Льва» першу українську гармату - 104-мм польову гаубицю. На Високому Замку з’явилася гарматна батарея (дві гаубиці). Командувач Г. Коссак призначив командиром цієї батареї четаря Юрка Полянського. Із цієї першої гармати на Високому Замку у Львові розпочалося існування артилерії УГА [7,179]. На прохання артилеристів полковник Г. Стефанів надіслав на Високий Замок кулеметну сотню. її командиром був поручник Петро Франко - син вченого, письменника Івана Франка, ветеран легіону Українських Січових Стрільців [1, 58-59]. На харчовому забезпеченні артилеристи та кулеметники

242

науковий збірник

були в 1-му Галицькому полку піхоти імені Князя Льва. Протиповітряна оборона Української Галицької Армії виникла раніше, ніж її авіація. Це не були військові частини та підрозділи в сучасному розумінні цього слова. Але командуванню УГА довело ся одразу налагодити протидію авіації противника, бо вже наступного дня на Підзамчі з’явився літак неприятеля. У львівській газеті “Діло” від 7 листопада 1918 року вперше публікується звернення: “Добровольці до Української Національної Армії зголошуються у Львові при вул. Курковій ч.12”[8, листопад 7]. Таке звернення є в газеті за 7, 8, 9,10,12,13,14,15,16,17,19, 20,21 числа. За 16,17 листопада в тій же газеті “Діло” на третій сторінці є звернення записуватись до технічного відділу українського війська [9, листопад 17]. Найперше група українських регулярних військ зорганізувалася у Львові. Л. Шанковський подав відомості про стан українських військ у Львові на 21.111918 року [20 залог]. На основі урядового ви казу харчовий стан українських військ у Львові 21 листопада числив 161 старшин і 4517 вояків, разом 4678 людей. В тому числі 120 старшин і 3185 вояків бойового стану, разом 3305 людей [3,49]. Серед українських військових частин у Львові «Перший Львівський піхотний полк імені князя Льва» вирізняється найбільшою чисельністю старшин та стрільців: харчовий стан старшин -1 8 , стрільців 1248; всіх -1266; бойовий стан старшин -1 6 , а стрільців - 675; всіх - 691 [3,49]. Отже, логічно, що з 1 листопада до 21 листопада, тобто впродовж трьох тижнів боїв, основний тягар припадав саме на цей полк. Бо тільки бойовий стан залоги Соймової групи складав 14 старшин та 347 стрільців, всіх 361 та залоги Підзамче складав 14 старшин, 336 стрільців і всіх 350. А із 17-ти інших залог (частин), бойовий стан жодної не перевищував 300 чоловік [3,49]. На той час не було системи в назвах військових частин. Назви куренів чи полків були дуже різнорід ні. Деякі частини, які зорганізувалися позначались лише порядковим числом, як наприклад, «Четвер тий курінь», інші називалися за назвами міст, в околицях яких їх сформовано, або ж носили імена ви датних діячів нашої історії, як наприклад «Перший Львівський піхотний полк імені князя Льва»[7,77]. «Перший Львівський піхотний полк імені князя Льва» після залишення українськими військами Львова організаційно увійшов у третю Бережанську бригаду під назвою «5-й піхотний полк імені князя Льва» Бережанської бригади і швидко розгорнувся до стану трьох куренів [7,152]. Відомі команданти отаман В. Черський, сотник С. Козак. «3-я Бережанська» бригада постала при реорганізації УГА в січні 1919 року з групи «Наварія». Тре тя бережанська бригада входила до складу II корпусу УГА. Другий корпус, який спочатку називався «Осадним», бо облягав Львів, з півдня в районі Скнилів-Сокільники. Він був сформований з груп «Схід», «Старе Село», «Наварія». Командири групи “Наварія”, а потім «3-ої Бережанської» бригади, часто змі нювалися. З самого початку командиром групи “Наварія” був п о л к о в н и к а . Лєгар, а начальником штабу сотник Рішард Якверт. У той час група складалася з куренів (батальйонів) піхоти, а саме: «4-й Коло мийський» під командою сотника Франца Запутовича, «2-й Львівський» курінь був під командою сотника Черевка, а «3-й Станіславський» — під командою сотника Петра Баковича. При кінці грудня наступила зміна в команді групи. Командиром став полковник Іван ОмеляновичПавленко, а начальником штабу сотник Запутович. Одначе полковник І. Павленко не довго команду вав групою, бо на його місце прибув на короткий час отаман Василь Черський, а пізніше полковник Арнольд Вольф. Команда бригади мала свій осідок в селі Наварія в парафіяльнім домі. До II корпусу в подальшому увійшли «1 бригада УСС», «2 Коломийська», «3-я Бережанська», «4-а Золочівська» бригади. Командувачами корпусу були полковники Мирон Тарнавський, а після його призначення Начальним Вождем (Головнокомандувачем Української Галицької Армії), полков ник Арнольд Вольф. Ад’ютантом полковника М. Тарнавського був один із чільних організаторів Лис топадового чину четар Д. Паліїв. Треба зазначити, що II корпус, маючи у своєму складі гвардію УГА - бригаду Українських Січових Стрільців, відіграв значну роль у Чортківській офензиві (НО), творив

науковий збірник

243

ядро лівої групи під час наступу на Київ [10, 118]. Під час облоги Львова місцем постою Команди Корпусу було містечко Бібрка. В часі Чортківської офензиви (наступальної операції УГА) «3-я Бережанська» бригада мала п’ять куренів піхоти, які належали до 5-го і 6-го полку. «5-й піхотний полк імені князя Льва», яким коман дував сотник Іван Козак, мав два курені. Старшини і стрільці цього полку пройшли разом з Бережан ською бригадою в складі Української Галицької Армії важкими дорогами війни в боротьбі за волю України. Лев Шанковський подає «5-й піхотний полк імені князя Льва» в реєстрі піхотних частин УГА, які затрималися довший час і створили бойову історію галицької піхоти в Галичині й на Наддніпрян щині [3, 278]. Отже, вклад старшин та стрільців «Першого Львівського піхотного полку імені князя Льва» в Лис топадовому чині та у боротьбу за Українську державу залишив помітний слід в історії Української Галицької Армії та національно визвольних змагань XX століття зокрема. Джерела і література: 1. Литвин M., Науменко К. Історія ЗУНР. - Львів: Інститут українознавства НАНУ; Видавнича фірма «ОЛІР», 1995. -368 с. 2. Кузьма О. Листопадові дні 1918 р. Львів, 1931.- 452 с. 3. Шанковський. Л. Українська Галицька Армія: Воєнно-історична студія - Львів, 1999 р. - 396 с. 4. З історії Львівських вулиць, випуск 2, видавництво “Вільна Україна”, Львів 5. OBRONA LWOWA1-22 LISTOPADA1918. RELACJE VCZESTNIKOW LWOW; 1933, т. 1. - 447 с. 6. Пустомитівщина. Історико-краезнавчий нарис. Пустомити, 2003. - 204 с. 7. Микитюк Д. Організаційна структура Української Галицької Армії II Українська Галицька Армія (матеріали до історії). - Вінніпег: Вид-во “Канадійський фермер”, 1958. - 672 с. 8. “Діло”. Звернення: “Добровольці до Української Національної Армії зголошуються у Львові при вул. Курковій, ч. 12." 7 листопада 1918 року. ( 9. “Діло”. 17 листопада 1918 року. 10.10. Якимович Б., “Збройні сили України” Нарис історії; інститут українознавства ім. Кригїякевича Національної академії наук України, “ПРОСВІТА”; Львів, 1996. - 360 с.

244

науковий збірник

Анатолій ЛИСИЙ, Андрій БАНІТ (Вінниця)

ЖИДІВСЬКИЙ УДАРНИЙ КУРІНЬ УГА З перших днів існування уряд Західно-Української Народ ної республіки створював умови для національного само вираження та лібералізації громадсько-політичного життя. Національним меншинам залишено свободу усного і пись мового діалогу із державними і громадськими структура ми «їх матірною мовою». Українська Національна Рада 19 листопада 1918 року заявила, що «жидів признається за окрему національність - щоб уконституювалися і негайно вислали своїх представників до УНР в кількості, відпові даючій їх числу населення». Від єврейського населення передбачалося 27 осіб в майбутньому сеймі ЗУНР. Командир Пробойового куріня Зовсім інше відношення до синів і дочок Сіону проде Соломон Ляйнберг монструвала відновлена Річ Посполита. Протягом перших двох місяців окупації польські війська влаштували у Львові кривавий єврейський погром, жертвами якого стали чотири тисячі сімей і було убито 516 чоловік. Тому, коли 1-й корпус УГА в червні 1919 року звільнив Тернопіль, то єврейський жіночий комітет передав командиру з’єднання полковнику Микитці вітальну адресу, в якій зазначено, що «хоробрим освободителям з ляцької неволі складають жидівські діти сердечну подяку, а з оказії цего сю в’язанку квітів». У Тернополі УГА вітали не тільки єврейські жінки, але й бійці місцевої єврейської самооборони колишні досвідчені солдати австро-угорської армії. Молодь об’єдналася під керівництвом енергійного вояка, поручника колишнього 15 австрійського піхотного полку Соломона Ляйнберга. За уповнова женням виконавчого комітету євреїв Тернополя - «Жидівської національної ради», С. Ляйнберг звер нув до полковника Осипа Микитки з пропозицією приєднатися до лав УГА. Так з’явився «Пробойовий курінь 1-го корпусу Галицької армії», який став більше відомим під назвою «Жидівський курінь УГА». За дуже короткий час «Жидівський курінь» вже налічував 1200 вояків-євреїв, куди також увійшли меш канці Чорткова і Підволочиська. До цього самостійного оперативного військового підрозділу входило 4 стрілецьких (по 200-220 вояків) і скорострільна (8 кулеметів) сотні, 3 чети - кінноти, саперна і зв’язку. Місце дислокації та вишколу - село Остап’є (нині Підволочиського району Тернопільської області. Бійці частини добровільно зголосилися воювати за українську державу. Це стало феноменом, який можна прирівняти до Єврейського легіону, який під час Першої світової війни на боці Великої Брита нії воював у Палестині. Щоправда, вояки «Жидівського куреня» воювали за Україну, в той час коли вояки Єврейського легіону боролися за власні національні інтереси. Це засвідчує і газета військ УНР «Козацький голос»: «Галицькі євреї вже давно прийшли до цього переконання, і в наших рядах від са мого початку борються за самостійність України». Жидівський курінь» отримав назву «пробойового», тобто «ударного», що свідчило про його бойові якості та залучення до найважливіших бойових дій. Бойовий шлях «Жидівського куреня» пройшов через українсько-польський і українсько-радянській фронти. Спочатку курінь захищав від поляків шлях з Тернополя до Підволочиська, куди його було спішно передислоковано. Поляки намагалися здійснити тут прорив, щоб потім зненацька захопити лінію річки Збруч. Військова частина вела бої на лінії сіл Максимівка - Романове Село - Жеребки - Колодіївка. Пробойовий курінь під командуванням поручника С. Ляйнберга звів нанівець польські плани й завдав полякам серйозних втрат. Це було 16-17 червня 1919 р. Перейшовши Збруч, курінь воював уже з Червоною Армією.

науковий збірник

245

24 липня 1919 р. під час нічних атак курінь узяв полонених з більшовицьких передових частин. Через день червоні розпочали відступ. Командування 21-ї бригади наказало куріню активно переслі дувати ворога. Курінь досяг містечок Солодківці, Зіньків, а на кінець дня 31 липня - району містечка Михальполь, що перебувало в руках потужного більшовицького з’єднання. Після кількох успішних перестрілок курінь перейшов в атаку, захопив поселення і взяв у полон майже увесь гарнізон. У серпні 1919 в ході боїв у складі армії УНР військова частина, якою командував Ляйнберг, відзна чилася в ході походу на Київ: при визволенні Проскурова (нині Хмельницький), Луки Барської, Браїлова, Вінниці, Калинівки, Козятина, Бердичева, Фастова і дійшов аж до околиць Києва - Святошина. При відступі армії УНР у жовтні 1919 загін входив до складу частин, що утримували Козятин, а трохи згодом, Вінницю. У Вінниці на курінь було покладено завдання внутрішньої охорони міста. Завдяки високій дисципліні солдатів загону у місті було встановлено належний порядок, що викликало захо плення і вдячність його мешканців, як євреїв, так і українців. 7 жовтня вінницька єврейська громада прийняла постанову «про активну участь у будуванні УНР і про обрання агітаційної комісії для добровільного поступлення в українську армію». До Вінниці завітав міністр єврейських справ уряду УНР П. Красний і звернувся з відозвою до єврейства міста: «Закликаю єврейських громадян прийняти активну участь в тижні збору на користь республіканського війська». 312 по 19 жовтня 1919 р. у Вінниці проходив «Тиждень українського козака». Єврейська громада збирала для вояків фоші, білизну, одяг, взуття, харчі. У Вінниці і Бердичеві до складу загону було прийнято деяку кількість добровольців з числа місцевих євреїв. Збереглась світлина, зроблена 17 листопада 1919 у Вінниці, де Ляйнберг зфотографований разом з офіцерами 6-ї бригади УГА (у центрі). Але ні добра слава куріня, ні додаткова мобілізація не змогли вберегти бійців від тифу, який забрав дві третини особового складу Пробойового куріня. У Вінниці на старому цвинтарі, де в спільній могилі поховано 15 тисяч бійців УГА, стоїть обеліск у вигляді гранітного хреста з написом: По-різному завершилася й доля вояків, які врятувалися від тифу. Частина з них через Одесу пере правилася воювати до Палестини, інші ж залишилися на Наддніпрянщині або ж повернулися на Га личину. Серед останніх був і командир частини Соломон Ляйнберг. Згодом був схоплений польською контррозвідкою і закатований у в’язниці. У Львові за часів незалежної України одна з вулиць міста названа на честь Ляйнберга. Джерела і література 1. Дашкевич Я. Еврейско-украинские взаимоотношения в Восточной Галиции (конец XIX — 2. нач. XX в.) II Исторические судьбьі евреев в России и СССР: начало диалога. - М., 1992. 3. С. 272-273. 4. Довідник з історії України. - К., 2001. - С. 242,435. 5. Евреи в Украинской Галицкой Армии II Очерки еврейского героизма. - Т. 3. - К., 1997. 6. С. 267. 7. Енциклопедія українознавства. - Т. 2. - Л., 1993. - С. 680. 8. Історія України. - Л., 1996. - С. 243,245. 9. Історя українського війська. - Л., 1992. - С. 514. 10. Липовецький С. „Жидівський курінь” УГА II День. - 2009,10 липня. 11. Литвин М.П., Науменко К.Є. Історія галицького стрілецтва. - Л., 1990. - С. 135. 12. Микитюк Д. Українська Галицька Армія. - Вініпег, 1958. - С. 257. 13. Статенко К. Жидівські курені II Еврейские вести. -1996. - № 23 - 24. 14.Тинченко Я. Еврейские формирования Западной Украиньї. Гражданськая война II Єгупець. 15. - 2003. - № 12. - С. 268 - 274. 16. Тинченко Я. Еврейский ударньїй батальйон II Киевские ведомости. - 2004. - 2 ноября. 17. Фелер М. Євреї в Українській Галицькій Армії (УГА). Жидівський курінь II „Г- 2007. 18. №48. 19. Галицький голос. -1919. -1 6 червня. 20. Козацький голос. -1919. - 22 червня, 12 жовтня, 1 грудня. 21. Стрілецька думка. -1919. -1 4 червня. 22. Шлях. -1919. - 8 жовтня.

246

науковий збірник

Микола МОРГУН (Львів)

БРОНЬОВІ ЧАСТИНИ ГАЛИЦЬКОЇ АРМІЇ ТА ЇХ УЧАСТЬ В УКРАЇНСЬКО-ПОЛЬСЬКІЙ ВІЙНІ 1918-1919 PP. Поразка Четвертного блоку в Першій світовій війні відкрила простір для реалізації прагнень до по будови власної держави українцями колишньої Австро-Угорської монархії. Як відомо, 19 жовтня 1918 р. у Львові була утворена Українська Національна Рада, яку очолив Євген Петрушевич, а у ніч на 1 листопада військові підрозділи, що стали на бік Української Національної Ради, повністю оволоділи Львовом. Упродовж кількох днів українська влада була встановлена на всій території Східної Галичи ни. 9 листопада 1918 року було сформовано тимчасовий уряд, а 13 листопада офіційно проголошено Західно-Українську Народну Республіку (ЗУНР) [7,112]. Будівництво ЗУНР відбувалось в умовах воєнної загрози й відвертої агресії з боку поляків. Тож належна увага відводилась й військовим структурам - Державному секретаріатові військових справ (ДСВС - військовому міністерству ЗУНР), організованому 9 листопада [11,52] та Галицькій армії (ГА) - збройним силам ЗУНР. В складі ГА були наявні броньові підрозділи, проте, на відміну від УНР чи Української Держави, для керівництва ними не створювались центральні органи, а організовувались і використовувались вони децентралізовано. Тільки в червні 1919 р. бронепоїзди були підпорядковані безпосередньо Оперативному штабові Начільної команди Галицької армії (НКГА) [5,194]. Ще однією відмінністю була відсутність на теренах Галичини броньових частин австро-угорського війська, які б могли скласти базу для формування аналогічних підрозділів ГА. Тож наявні в складі ГА бронепоїзди були виготовлені вже в ході бойових дій на місцевих підприємствах, а бронеавтомобілі - отрима ні з Наддніпрянської України. З польського боку в боях застосовувались бронепоїзди, здебільшого, заводського виготовлення, успадковані від австро-угорської армії. Зокрема, вагони одного з таких потягів, захопленого поляками 1 листопада 1918 р. в Прокоцімю, стали основою для формування бронепоїздів „Смяли” і „Пілсудчик”, які згодом використовувались в боях проти ГА [5, 264]. Терени Галичини з огляду на густу мережу залізниць добре підходили для бойового використання бронепоїздів. Тож подібні бойові одиниці були наявні в усіх трьох корпусах Галицької армії. У особливо вигідному становищі виявився 3-й корпус - він діяв в Дрогобицько-Бориславському районі з розвинутою промисловою базою, яка дозволяла споруджувати бронепоїзди. Вже 3 листопада 1918 р. на щойно за хопленій українцями станції в Самборі під керівництвом четаря О. Бережницького було обладнано при мітивний поїзд, який складався з платформи з кулеметом, вагона, обшитого до висоти людського зрос ту бляхою 4-мм товщини, вагону з кухнею і майстернею та паровоза. До екіпажу увійшло 18 озброєних гвинтівками та гранатами стрільців [1,3]. За кілька тижнів в Самборі спорудили другий поїзд, потужніше озброєний. Дві його платформи і паровоз були захищені штабелями шпал, а озброєння складалось з 80-мм гармати і чотирьох кулеметів. До залоги, яку очолив четар І. Садпич, увійшли троє старшин, 5 підстаршин, 64 стрільці та два машиністи. Після здобуття Хирова військами групи Кравса, поїзд Садлича діяв в напрямку на Устрики, де знищив залізничний міст. Поїзд Бережницького 27 листопада 1918 р. підтримував успішний прорив групи А. Кравса на Хирів [5,228], а згодом діяв у напрямку на Перемишль. 15 фудня 1918 р. на цій лінії, під Нижанковичами, відбувся бій між українським і польським бронепоїз дами, внаслідок якого український зазнав серйозних ушкоджень. В районі Хирова залога змушена була залишити його і відійти пішим порядком. Поїзд Садлича в січні 1919 р. брав участь в рейді стрийської фупи ГА на Закарпаття. Ця група (стрілецький курінь неповного складу) під командою Я. Небилова 18 січня прибула до Лавочного, згодом - до Сваляви, а 20 січня - до Мукачевого. Наступного ранку бронепоїзд пройшов до Чопа. Але з огляду на політичну ситуацію (втручання Чехословаччини в справи Закарпаття) того ж дня фупа Небилова і потяг Садлича були відкликані із Закарпаття [5,249].

науковий збірник

247

Після стабілізації фронту на заводі „Польмін” у Дрогобичі збудували новий бронепоїзд, озброєний двома гарматами і сімома кулеметами. Командував цим составом, який базувався на станції Глибока, вже відомий О. Бережницький. Про бойові дії цього потяга відомо досить мало. Відомо, що 15 квітня 1919 р. його скерували для придушення повстання в Дрогобичі, але тоді до бою не дійшло [1,3]. Також в Дрогобичі під керівництвом четаря-сапера Солодухи в грудні 1918 р. збудували потяг, відо мий як „ч. 2”. Початково він складався з одного броньованого вагона з гарматою і трьома кулеметами та паровоза [3, 82]. Залогу потяга з 19 чоловік очолив четар Теодор Швець. Бойове хрещення потяг „ч. 2” отримав 26 грудня 1918 р. в бою за Любінь Великий, сприявши захопленню містечка частинами Галицької армії [5,180]. В січні наступного року потяг, названий власною залогою „Люся”, перевели до складу групи „Щирець”, додавши ще один броневагон з гарматою і п’ятьма кулеметами. 13 січня 1919 р. потяг підтримував піхоту у бою за Зашковичі і Бучали, значною мірою зумовивши невдачу польського наступу південніше Львова. Оперуючи на лініях Львів-Стрий та Львів-Самбір, потяг „ч. 2” виявився в смузі найактивніших бойових дій. 17 лютого він брав участь у бою, яким започатковано Вовчухівську операцію, а 26 лютого атакував станцію Лапаївка. В середині березня під керівництвом того ж Солодухи на дрогобицькому заводі „Галіція” збудували ще один бронепоїзд, озброєний гарматою і сімома кулеметами [5,180]. Він прибув на фронт на зміну Люсі” й успадкував від попередника номер і екіпаж. 16 травня 1919 р. цей потяг, підтримуючи 8-му бригаду УГА, в бою під Воютичами подавив ворожу батарею. Та переважаючі сили поляків відкинули українські війська, які ввечері 16 травня залишили Самбір, висадивши залізничний міст і не дочекав шись повернення панцирного потяга. Залога „ч. 2” змушена була знищити його. Прибувши до Дро гобича, екіпаж пересів на старий поїзд „Люся”, і разом з іншими частинами безуспішно намагалась зупинити польський наступ на рубежі р. Бистриці. Але 18 травня війська 3-го корпусу залишили Дро гобич. Залізниця була заблокована, тож „Люсю” залишили на станції, де її захопили поляки. Залога ж отримала новий імпровізований бронепоїзд, збудований у Станіславі. Він підтримував оборону 3-го корпусу УГА на р. Свічі, а після прориву фронту відійшов до Калуша. Тут його екіпажу довелось зни щити, щоб не дістались полякам, залишені напризволяще склади військового майна. Але дальший шлях до відступу на Станіслав виявився забитий потягами. Залога бронепоїзда знову була змушена знищити його і приєднатись до відступаючих піхотинців [1,4]. 1-й корпус мав у своєму складі бронепоїзд із досить дивним позначенням „ч. 212”, який базувався в Радехові й діяв на залізниці Рава-Руська-Белз-Кристинопіль. Збудували його під керівництвом чеха Батека. За основу взяли два вугільних вагони, які захистили дев’ятиміліметровою бляхою. У першому в місцях стику передньої й бічних стін зробили амбразури, де встановили дві 75-мм гармати. Другий вагон озброїли двома кулеметами. Паровоз теж захистили бляхою. Залога потяга складалась всьо го з 12 чоловік. В січні 1919 р. поїзд „ч. 212” брав участь в боях за Кристинопіль, де далося взнаки невдале розташування гармат - вже після кількох пострілів потяг змушений був вийти з бою і його відправили на переобладнання в Радехів. Після цього озброєння поїзда складалось з однієї 80-мм польової гармати, двох піхотних гармат і трьох кулеметів, а залога складалась з одного старшини і 23 стрільців [13,86]. В березні бронепоїзд брав участь в безуспішних для ГА боях за Белз, а в травні, коли 1-й корпус почав відступ під натиском дивізій генерала Галлера, потяг „ч. 212” довелось розфор мувати через неможливість евакуації [1,3]. У складі 2-го корпусу на залізниці Львів-Ходорів діяв бронепоїзд „ч. 1”. Ймовірно, він був збудований на станції Старе Село. Ініціатором виступив командир 1-го гарматного полку сотник В. Тотоєскул, який встановив на залізничних платформах дві гармати, додавши до цього імпровізованого потягу ще вагон з четою стрільців. У першому ж бою 3 грудня 1918 р. цей поїзд допоміг українським військам захопити Сихів, але при цьому В. Тотоєскул загинув. На зміну йому призначили поручника С. Руменовича, під керівництвом якого потяг удосконалили: на платформі спорудили броньований каземат, в якому розмістили гармату і кілька кулеметів. У такому вигляді поїзд неодноразово обстрілював львів-

248

науковий збірник

ські околиці, і під час однієї з таких вилазок 1 січня 1919 р. був пошкоджений польською артилерією в районі Пасік Міських. Після ремонту поїзд „ч. 1” мав безрезультатне зіткнення з польським броне поїздом поблизу Персенківки. Коли ж наприкінці квітня 1919 р. поляки захопили станцію Сихів, потяг „ч. 1” 23 квітня увірвався на цю станцію, його екіпаж причепив вагони з боєприпасами, що лишались на станції, і почав відхід. У цей час польський літак бомбою пошкодив колію, але під ворожим вогнем залізницю вдалось полагодити і потяг успішно прорвався до своїх. Озброєння бронепоїзда „ч. 1” ста ном на квітень 1919 р. складалось з однієї 80-мм польової гармати і чотирьох кулеметів, а до залоги входили один старшина та ЗО стрільців [13,86]. За іншими даними, потяг мав крім 80-мм гармати ще дві менші, але кулеметів - лише три; залога налічувала одного старшину та 24 стрільці [9,11 ]. Під час травневого відступу ГА поїзд „ч. 1” входив до складу групи сотника І. Сіяка і обороняв міст в Нижневі. 27 квітня він здійснив розвідувальний рейд на станцію Палагич, де було захоплено 9 полонених. На жаль, подальших відомостей про долю цієї бойової одиниці виявити не вдалось. О. Дєдик відзначає, що під час другого відступу ГА в липні 1919 р. поляки захопили під Бучачем один бронепоїзд, виса дивши колію на схід від міста. Але чи був це саме потяг „ч. 1” - певності немає. Відзначимо також, що в досить докладному переліку трофеїв, захоплених польськими військами в період з 28 червня по 17 липня 1919 р. бронепоїзди, чи будь-які їх елементи (броньовані площадки, вагони, паровози) відсутні [12,169]. Тож ризикнемо припустити, що всі бронепоїзди ГА на той час були знищені - чи то ворогом, чи то власними залогами при відступі. Поряд із бронепоїздами, що існували більш-менш тривалий час, в Галицькій армії в низці випадків застосовувались броньовані (а точніше - озброєні, бо, здебільшого, не мали жодного захисту) потяги „одноразового використання”, що обладнувались для однієї конкретної бойової операції. Наприклад, 27 травня 1919 р. саперів 2-ї бригади під час мінування мосту через Дністер поблизу Галича атакува ли польські вояки. Тоді командир саперної сотні Р. Ярий встановив на залізничній площадці гармату, взяв чету піхоти і стрімкою атакою вибив ворога за Дністер, давши змогу саперам завершити роботу. 16 червня 1919 р. ще один подібний імпровізований поїзд - паровоз і платформа з шістьма куле метами - відзначився під час Чортківської офензиви. Він сприяв успіху українських військ в районі Нижнева, де, незважаючи на протидію ворожої артилерії, було відкинуто за Дністер кілька польських батальйонів і, тим самим, ліквідовано загрозу флангові військ 3-го корпусу [1,4]. Як бачимо, склад бронепоїздів Галицької армії був досить неоднорідний і зазнавав постійних змін. Одночасно на фронті діяло не більше чотирьох таких бойових одиниць. Наприклад, станом на 10 березня 1919 р. один бронепоїзд знаходився в підпорядкуванні 1-го корпусу, один - 2-го, а ще два - в розпорядженні НКГА [8, 32-33]. Станом на 15 квітня чотири наявні бронепоїзди розподілялись таким чином: 1-й і 2-й корпуси - по одному, 3-й - два [10, 34]. Нарешті, на 15 травня 1919 р. дислокаційна відомість Галицької армії подає такий розподіл бронепоїздів: 1-й корпус - один (в підпорядкуванні штабу корпусу), 2-й - один (приданий 4-й Золочівській бригаді) і 3-й корпус - два (придані 7-й Львів ській і 8-й Самбірській бригадам) [10,1-2]. Відомостей стосовно використання бронеавтомобілів в складі Галицької армії значно менше. Л. Шанковський відзначає наявність в галичан двох-трьох бронеавтомобілів, які не брали активної учас ті в бойових діях - мовляв, командування берегло їх для можливих вуличних боїв у Львові [11,292]. О. Дєдик наводить назви двох бронеавтомобілів УГА - „Черник” та „Громобой” [1, 2]. Не підлягає сумніву, що ці машини були передані зі складу Дієвої армії Директорії УНР. У дослідженні „Історія Сі чових Стрільців” вміщено фотографію броньовика „Черник”, зроблене в грудні 1918 р. під Сиховом [2, 224]. Цю машину можна ідентифікувати як кулеметну типу „Остін” 2-ї чи 3-ї серій. „Історія українського війська” відзначає, що ГА мала шість бронеавтомобілів, переданих з Дієвої армії (у т.ч. „Черник” і „Петлюра”) та дві машини, побудовані у місцевих майстернях - „Дмитро” і „Бориславець”. Однак і тут відсутні будь-які згадки про бойове застосування бронеавтомобілів [4, 528]. За польськими даними, один бронеавтомобіль був захоплений польськими військами в Галичині як трофей в період відбиття

науковий збірник

24 9

Чортківського прориву (після 28 червня 1919 р.) [12,169]. Проте точно встановити, чи була це одна з бойових машин, переданих з Дієвої армії, чи місцевого виготовлення, з наявних джерел не вдалось. Офіційні документи Галицької армії показують наявність двох бронеавтомобілів станом на 10 берез ня 1919 р. (в 2-му корпусі), чотирьох - на 15 квітня (по два у 2-му й 3-му корпусах) і лише одного - на 15 травня 1919 р. (у 8-й Самбірській бригаді 3-го корпусу) [10,1-2,34]. Поляки ж вже в перші дні війни спорудили у Львові імпровізований броньовик на шасі вантажівки - т. зв. „Танк Пілсудського”, озброє ний чотирма кулеметами. Проте перша спроба ввести його в бій на вул. Міцкевича 9 листопада 1918 р. завершилась невдачею - українські стрільці викопали поперек вулиці рів й спорудили барикаду, заблокувавши рух бойової машини. „Танк” змушений був відступити, і в подальшому лише одного разу - 22 листопада - взяв участь в бою [14,28-29]. Використовували поляки й бронепоїзди - напри клад, два потяги підтримували польські збройні формування під час вирішального бою за Львів 21 листопада 1918 р. [6,81-82]. Підводячи підсумки, відзначимо деякі особливості організації й бойового застосування броньових частин Галицької армії. Перш за все, бронеавтомобілі не знайшли широкого застосування. Бронепо їзди, здебільшого, примітивної конструкції, використовувались децентралізовано - у складі корпусів. З одного боку, це сприяло тіснішій співпраці з піхотою, але з іншого - часто призводило до нераці онального використання вогневої потужності і рухомості поїздів. В структурі керівництва Галицької армії навіть не було створено ланки для управління броньовими частинами в масштабах всієї армії. Лише наприкінці українсько-польської війни бронепоїзди були виведені зі складу корпусів і підпо рядковані Начільній команді Галицької армії. Для раннього періоду українсько-польської війни харак терно використання бронепоїздів в якості своєрідних танків - для підтримки атак піхоти на станції та інші вузли ворожої оборони. У подальшому, із переходом від маневрених до позиційних дій, потяги застосовувались в якості рухомих артилерійських батарей (наприклад, при облозі Львова). У періоди відступу Галицької армії екіпажі бронепоїздів вели ар’єргардні бої. Стосовно ж бронеавтомобілів, ширші відомості про їх застосування в складі Галицької армії відсутні. Джерела і література 1. Дєдик О. Панцирники УГА. Війна на залізничних коліях / О. Дедик II Літопис Червоної Калини. -1992. - ч. 6-7. - С. 2-5. 2. історія січових стрільців: Воєнно-історичний нарис. - К.: Україна, 1992. - 347 с. 3. Карпинець І. Панцирний поїзд ч. 2 / 1. Карпинець // Календар Червоної Калини. - Львів, 1936. - С. 82-89. 4. Крип’якевич І. Історія українського війська / 1. Крип'якевич, Б. Гнатевич. - Львів: Видавництво Івана Тикгора, 1936. 574 с. 5. Литвин М.Р. Українсько-польська війна / М.Р. Литвин - Львів: Інститут українознавства ім. Крип’якевича НАН Украї ни, Інститут Східної Європи, 1998. - 488 с. 6. Литвин М.Р. Історія галицького стрілецтва / М.Р. Литвин, К.Є. Науменко. - Львів: Каменяр, 1990. - 200 с. 7. Литвин М.Р. історія ЗУНР / М.Р. Литвин, К.Є. Науменко. - Львів: Інститут українознавства ім. Крип’якевича НАН України, 1995. - 368 с. 8. Тинченко Я. Чисельність галицьких і польських військ під час боротьби за Східну Галичину (листопад 1918 року червень 1919 року) І Я. Тинченко II Цитаделя: Львівський міліарний альманах. - 2009. - 4.1. - С. 26-37. 9. Центральний державний архів вищих органів влади та управління України (далі - ЦДАВОВУ), ф. 2188, оп. 1, спр. 41. 10. ЦДАВОВУ, ф. 2188, оп. 2, спр. 57. 11. Шанковський Л. Українська Галицька армія: Воєнно-історична студія/Л. Шанковський - Львів: НТШ, 1999.-396 с. 12. Klimecki М. Chortkow 1919 / М. Klimecki - Warszawa: Bellona. - 2000. - 215 s. 13. Krotofii М. Ukrainska Armia Halicka 1918-19201M. Krotofil - Torun. - 2002. -164 s. 14. Magnuski J. Samochody panceme Wojska Polskiego 1918-19391J. Magnuski - Warszawa: WiS. -1993. -176 s.

250

науковий збірник

Андрій XAPVK (Львів)

АВІАИІЯ ГАЛИиЬКОЇ АРМІЇ В УКРАЇНО-ПОЛЬСЬКІЙ ВІЙНІ Повстання 1 листопада 1918 p., відоме під назвою «Листопадового зриву», поклало початок існу ванню української держави на землях Східної Галичини. 13 листопада було офіційно проголоше но утворення Західноукраїнської Народної Республіки. Однак новій державі не судилося мирне існування. На землі Східної Галичини претендувала відроджена Польща. Це протистояння вилилось в українсько-польську війну, суттєву роль в якій відіграли збройні сили ЗУНР - Галицька Армія. Поряд із традиційними родами військ - такими, як піхота чи артилерія, в ГА існували і нові роди, покликані до життя Першою світовою війною, зокрема, військова авіація. Джерелами для вивчення історії авіації слугують, перш за все, матеріали Центрального державного архіву вищих органів влади та управління України, а саме - фонду 2188 «Начільна команда Галицької армії ЗО УНР» [14]. їх доповнюють мемуарні твори П. Франка [11-12], Р. Земика [3], і. Лемківського [6]. Питання історії авіації ГА висвтлювались і в працях вітчизняних дослідників - 1. Крип’якевича та і. Гнатевича [5], Л. Шанковського [15-16]. із сучасних досліджень варто згадати роботи В. Бендик [2], М. Литвина та К. Науменка [7-9]. Автор статті теж торкався цього питання у відповідному розділі своєї книги «Крила України» [13]. Певний інтерес становлять дослідження польських істориків [10; 17-19]. Вони доповнюють картину становлення авіації ГА поглядом «з іншого боку», а також характеризують участь в бойових діях противника українськх авіаторів - авіації Війська Польського. Метою даного дослідження є відтворення процесів становлення авіаційних частин ГА, їх організа ційної структури, чисельності та участі в бойових діях в період українсько-польської війни за Галичину (листопад 1918 - червень 1919 pp.). В листопаді 1918 р. Державний секретаріат військових справ (ДСВС - військове відомство ЗУНР) розпочав підготовчу роботу по формуванню авіаційних підрозділів. Офіційно ж авіація ГА була засно вана розпорядженням ДСВС від 1 грудня 1918 р. [1, ч. 2,2]. Згідно з цим розпорядженням, командиром «летунського відділу « і одночасно референтом авіації при ДСВС призначався поручник Українських січових стрільців Петро Франко (син Івана Франка), який у 1916 р. закінчив льотну школу у Сараєво і здобув військовий фах повітряного спостерігача [8, 98]. Підпорядковуватись авіаційний підрозділ мав безпосередньо Державному секретаріатові військових справ. Розпорядження визначало також порядок набору людей для військової авіації і місце дислокації авіаційного підрозділу - авіабаза Красне за 45 км на схід від Львова [12, ч. 11,7]. Місцем збору військовослужбовців, що бажали служити в авіації УГА, був визначений Золочів. Авіаційне майно збиралось у Бродах і Підволочиську, звідки переправлялось до Тернополя. Там для сортування і первинного ремонту майна була утворена технічна сотня [2,36]. В перші місяці існування авіації ГА виняткової гостроти набула проблема забезпечення підрозділів справними літаками. Річ у тім, що основні сили австро-угорської авіації станом на листопад 1918 р. зосе реджувались на італійському фронті, в Галичині ж знаходилось дуже небагато застарілих і несправних літаків. Тому в середині листопада ДСВС звернувся до гетьмана Павла Скоропадського з проханням надати допомогу у формуванні авіаційних підрозділів. Гетьманський уряд вирішив це питання досить оперативно, і вже на початку грудня 1918 р. до Галичини був переведений один авіазагін Одеського авіаційного дивізіону, який нараховував 21 чол. особового складу і мав кілька літаків «Ньюпор» [11, 131]. Завдяки цьому, а також іншим організаційним заходам авіаційної референтури в середині грудня в Красному була сформована авіаційна сотня в складі 14 старшин і 140 підстаршин і стрільців. Вона нараховувала сім придатних до бойового використання літаків - чотири розвідники типів «Альбатрос» і «Бранденбург», а також три винищувачі «Ньюпор» [6, ч. 11,7]. Командиром авіасотні був призначений один із прибулих з Одеси старшин - полковник Джамбулат Кануков, осетин за національнистю. Петро Франко залишився референтом авіації при ДСВС. 19 грудня 1918 р. до Красного прибула з Тернополя

науковий збірник

251

технічна сотня [6, ч. 11,10]. Таким чином, в Красному були зосереджені всі авіаційні підрозділи УГА. Поряд із нестачею літаків на боєздатності авіації УГА позначалась і нестача кваліфікованих кадрів. Бажаючих служити в авіації було досить багато, але далеко не всі з них мали необхідний рівень підготовки. Для вирішення кадрової проблеми у січні 1919 р. в Красному було створено два навчаль них курси - по підготовці повітряних спостерігачів і мотористів. Однак вже наступного місяця обидва цих курси розформували, оскільки на службу в авіацію УГА прибула з Відня велика група завербова них фахівців. Але зростаючі потреби фронту змусили знову підняти питання про підготовку авіаційних кадрів власними силами. Тому 20 березня 1919 р. було оголошено набір слухачів в авіаційну школу [14, оп. 2, спр. 41,81 зв.]. До кандидатів на військових авіаторів пред'являлись певні вимоги, зокрема стаж фронтової служби не менше одного р, добрий стан здоров'я, та вік в межах від 18-ти до 24-х років [14, оп. 1, спр. 1, 75 зв.]. Військове керівництво ЗУНР добре розуміло особливий характер воєнної праці авіаторів. Тож не дивно, що для льотного і наземного персоналу авіації були встановлені особливі доплати. Пілоти і повітряні спостерігачі отримували додатково до основного окладу ще 120-190 корон, мотористи - 55 корон. Крім цього, льотчики отримували і ряд інших доплат: за 1 км нальоту - 0,5 корони, за випробу вання літака після ремонту -10 корон, за збиття ворожого літака -1000 корон [1, ч. 7,9]. Розпоряджен ням від 22 квітня 1919 р. були встановлені і особливі знаки розрізнення для льотного складу - нашиті на лівому рукаві літери «Лт» [1, ч. 11,4]. Наказом ч. 22 від 6 грудня 1918 р. в авіації ГА були запроваджені розпізнавчі знаки для літаків синій і жовтий квадрати, що наносились на нижню поверхню відповідно, правого і лівого крила [14, оп. 1, спр. 1,28]. Пізніше замість них були введені круглі кокарди із жовтим внутрішнім та блакитним зовнішнім колами. Деякі передані гетьманом літаки зберігали старі російські знаки - триколірні синьобіло-червоні кокарди [2,37]. В ході дальшої розбудови авіації Галицької Армії була утворена 2-га авіаційна сотня. Обидві авіаційні, а також технічна сотні входили в єдину частину, яку називали по-різному - «Загін літаків», «Летничий відділ», «Летунський курінь» чи навіть «1-й летунський полк УГА» [14, оп. 1, спр. 4, 1; оп. 1, спр. 38, ЗЗзв.; оп. З, спр. 4, 9; 6, ч. 11, 8]. Ймовірно, що жодна з цих назв не була устійнена, оскільки навіть офіційні накази і розпорядження іноді адресувались просто - «Літаки - Красне» [14, оп. 1, спр. 38,61]. Авіаційні сотні розподілялись за призначенням: 1-ша була розвідувальною, а 2-га - винищувальною. Станом на 19 лютого 1919 р. 1-ша сотня нараховувала 117 чол особового складу і сім літаків, з них три в ремонті і чотири справних - три «Бранденбург» і один «Ллойд». 2-га сотня мала 72 чол і чотири придат них до польотів «Н'юпори». Технічна сотня нараховувала 205 чол. [14, оп. 1, спр. 38,25]. Таким чином, в усій авіації ГА нараховувалось майже 400 чол особового складу, але всього вісім справних літаків. Поряд із «летничим відділом» до складу Галицької Армії входив ще один військово-повітряний підрозділ - повітроплавна сотня, оснащена прив'язними аеростатами. Її основним призначенням було коригування артилерійського вогню. Цей підрозділ був утворений на базі повітроплавного дивізіону армії Директорії, що прибув в Красне 22 лютого 1919 р. [14, оп. 1, спр. 1,67]. На 7 березня 1919 р. в повітроплавній сотні нараховувалось 57 чол особового складу, а також чотири аеростати, три лебідки і три газові апарати для наповнення аеростатів. Командував повітроплавцями полковник Шабський [14, оп. 1, спр. 38,2326]. Повітроплавна сотня використовувалась децентралізовано - один її підрозділ був переданий 2-му корпусу ГА і розташований у Бібрці, а другий - 3-му корпусу і переміщений до Стрия [14, оп. 1, спр. 33,56]. Аеростати досить інтенсивно використовувались для спостереження за ворогом і коригування артилерійського вогню, піднімаючись на висоту до 500 м. Однак вони одразу ж стали мішенню для польських літаків, оскільки власних винищувачів чи зенітних засобів для прикриття повітроплавних частин виділено не було. Тому через числені ушкодження аеростатів вже наприкінці квітня 1919 р повітроплавні підрозділи були виведені з фронту. Та повітроплавцям вдалося привести до ладу об ладнання і повернутися до бойової роботи, знову зіткнувшись із жорсткою протидією поляків - один

252

науковий збірник

з українських аеростатів був збитий ворожим винищувачем 10 травня [4, 20]. Як військова частина повітроплавна сотня проіснувала ще деякий час, дислокуючись в Озерянах, однак участі в бойових діях завершального етапу українсько-польської війни вона не брала. При дослідженні історії авіації ГАдосить помітними стають розбіжності уданих про неї, які зустрічаються в офіційних документах і в спогадах учасників подій. Особливо це стосується даних про командний склад. Наприклад, Петро Франко стверджував, що він очолював «летничий відділ» до 26 березня 1919 р, але архівні документи цього не підтверджують. В такому випадку, очевидно, слід спиратись на офіційні джерела як на більш об'єктивні. Відповідно до них, авіацією ГА командував вже згадуваний Д. Кануков, 1-шу авіаційну сотню очолював поручник Хрущ, а 2-гу - сотник Залозний [14, оп. 2, спр. 137,11зв.; оп. 1, спр. 199,1]. Після загибелі Канукова в авіаційній катастрофі в травні 1919 р «летунський відділ» очо лив поручник Сльозак [14, оп. 1, спр. 38, 23 зв.]. Петро Франко зберігав за собою посаду «референта летунства» при ДСВС до початку квітня 1919 p., коли він був відряджений до Белграда з місією Черво ного Хреста у справах військовополонених. Його посаду зайняв отаман Пуза. Референтом авіації при Начільній команді Галицької Армії був згаданий вище Сльозак [14, оп. З, спр. 4,9]. Процес підготовки авіації ГА до бойової діяльності проходив із значними труднощами, викликани ми поганим технічним станом літаків, із трьох-чотирьох доставлених в Красне літаків ледь вдавалося зібрати один, придатний до польотів. Однак завдяки зусиллям українських авіаторів вже наприкінці листопада 1918 р розпочались польоти для випробовування літаків і тренування льотного персоналу. Ситуація на фронті вимагала негайного введення в бій української авіації, тим більше, що поляки використовували свої літаки у боях за Львів уже з перших днів війни. Група льотчиків-поляків зайняла львівський аеродром, вигнавши нечислений український підрозділ, що знаходився там, підготувала два літаки і вже 3 листопада розпочала бойові польоти. Через кілька днів в Східну Галичину були перекинуті сформовані в районі Кракова регулярні польські авіаційні ескадри - 5-та і 6-та розвідувальні, а також 7-ма винищувальна [10,27]. Лише за час з 5 по 22 листопада польські літаки здійснили 69 бо йових вильотів, скинувши на Львів та околиці 250 авіабомб [9, 64]. Загроза з повітря була настільки серйозною, що 12 листопада 1918 р. командування ГА видало спеціальний наказ, яким передбачалось виділяти частину кулеметів для протиповітряної оборони [14, оп. 2, спр. 42, 8]. Дані заходи принесли певний результат - у бойових зведеннях зустрічаються повідомлення про збиті вогнем з землі польські літаки [14, оп. 1, спр. 38,132]. Однак, поки в бій не вступила українська авіація, панування в повітрі однозначно належало польським пілотам. Перші бойові польоти авіація ГА виконала в грудні 1918 р. На початковому етапі україно-польської війни бойові дії носили маневровий характер. У зв'язку з цим основним завданням авіації було здійснення стратегічної повітряної розвідки, дані якої часто були єдиним джерелом інформації про пересування ворожих військ. Тривалість розвідувального польоту могла сягати 5-6 год, протягом яких літак долав 650-780 км [3, ч. 13,10]. Узагальнюючи дані друкованих та архівних джерел, мож на зробити висновки про деякі особливості розвідувальної діяльності авіації ГА. По-перше, такого роду польоти, як правило здійснювались парою літаків - розвідником та винищувачем, що прикривав його. Це, з одного боку, забезпечувало захист від атак ворожих літаків, а з іншого - підвищувало достовірність зібраної інформації. По-друге, досить часто розвідувальні операції поєднувались із за вданням бомбових ударів по виявлених ворожих об'єктах, для чого розвідники, вирушаючи в політ, брали на борт кілька авіабомб. По-третє, практично не використовувалась аерофотозйомка, розвідка здійснювалась лише візуально. Зустрічі в повітрі з польськими літаками були рідкісними і, як правило, закінчувались без втрат. Перше документально підтверджене повідомлення про повітряний бій за участю авіації ГА відноситься до 24-го фудня 1918 р. В цей день польський розвідувальний літак, здійснюючи політ в напрямку на Тернопіль, необачно з'явився просто над аеродромом в Красному. Підняті в повітря українські винищувачі змуси ли його повернути назад, припинивши виконання бойового завдання [14, оп. 1, спр. 1,15]. Перших же

науковий збірник

253

втрат в повітряному бою авіація ГА зазнала лише 29 квітня 1919 p., коли командир 7-ї авіаційної еска дри Війська Польського Стефан Стець збив над Львовов українського «Ньюпора» [18,12]. Слід зазначити, що повідомлення про повітряні бої і перемоги винищувачів ГА досить туманні і плутані. Скажімо, П. Франко вважає кращим асом авіації ГА поручника Савчака [11,131]. І. Лемківський та автори «історії українського війська» надають цей титул сотнику Євському (естонцю за походжен ням), розходячись, однак, у визначенні кількості збитих ним літаків - 9, 7 чи 6 [6, ч. 11, 10; 15, 55; 5, 527]. Загальну кількість збитих українськими льотчиками ворожих літаків оцінюється українськими авторами у приблизно 16 одиниць, однак співставивши дану цифру з польськими джерелами, можна прийти до висновку, що вона є завищеною. Можливості авіації ГА по підтримці наземних військ суттєво обмежувались відсутністю потрібних боєприпасів, насамперед авіабомб. На початку 1919 р. на складі в Красному знаходилось лише трохи більше 100 уламково-фугасних і близько 70 запалювальних авіабомб. Коли ж ці запаси вичерпались, довелось налагодити виробництво авіабомб кустарним способом, переробляючи мінометні боєпри паси. Завдяки цьому авіація ГА здійснила кілька десятків бомбових нальотів -15 на Львів (де осно вними цілями були електростанція і вокзал), 10 на Перемишль (насамперед, на вокзал і аеродром), а також на залізничну лінію Перемишль - Львів [3, ч. 13,10]. Однак назагал надійність виготовлених напівкустарним способом авіабомб була досить низькою, часто траплялись випадки відмови вибухо вих пристроїв. Тому іноді в наказах, що визначали бойові завдання українських авіаторів зустрічається рядок такого змісту: «...Вжити всіх заходів, щоб скинуті бомби вибухнули» [14, оп. 1, спр. 4 ,28зв.]. Незважаючи на відсутність в складі авіації ГА спеціалізованих літаків-штурмовиків, українські льотчики здійснили і ряд успішних штурмових нальотів на малопридатних для цього винищувачах і розвідниках. Під час таких нальотів українські авіатори обстрілю- вали з бортових кулеметів з висоти 50-100 м ворожі обози і ділянки фронту, де були помічені скупчення польських військ. Подібного роду операція мала місце, зокрема, 24 грудня 1918 p., коли один український літак кулеметним вогнем з бриючого польоту розсіяв роту поляків в районі Довгобинева [14, оп. З, спр. 1]. Співробітництво в авіаційній галузі з Наддніпрянською Україною, розпочате за гетьманату, продо вжувалось і за часів Директорії. Так, на рубежі 1918-19 pp. Петро Франко двічі літав до Проскурова на переговори із властями Директорії. Внаслідок цього галичани отримали вагон авіабензину і два літаки «Ллойд» [12, ч. 10,4]. Певне поповнення авіація ГА дістала після відступу військ Директорії з Києва. До Галичини, зокрема, потрапили залишки Київського авіаційного дивізіону із трьома літаками. Основним же джерелом поповнення авіації ГА став колишній німецький авіапарк у Проскурові, де на початку 1919 р. було зосереджено близько 100 літаків. Власті Директорії не змогли належним чином розпорядитись цим майном. Тому авіаційне відомство ГА направило до Проскурова спеціальну ко манду. За свідченням Р. Земика, вона зуміла евакуювати до Галичини близько 60-ти літаків - частково справних, а частково - як комплекти запчастин [3, ч. 14, с. 3]. Потреби фронту змусили провести навесні 1919 р. реорганізацію і передислокацію авіаційних час тин. Зокрема, 1-ша авіасотня була реорганізована з розвідувальної у мішану і 9 квітня переведена до Стрия, маючи у своєму складі три розвідники і три винищувачі.!!' головним завданням стала підтримка 3-го корпусу ГА, який опинився у досить скрутному становищі. З огляду на особливу важливість за вдання, 1-ша сотня отримувала досить значні поповнення, і вже на початку травня кількість літаків в ній була доведена до 12-ти [2,38]. Однак кількісна перевага поляків далася взнаки. Українські війська відступали, а разом з ними відходила і 1-ша авіаційна сотня. 18 травня 1919 р. вона була переведена до Станіслава. Тут авіатори отримали наказ виділити частину сил для підтримки опера- цій україн ських військ на Закарпатті. 25 травня туди вилетіло три літаки, які, однак, за нез'ясованих обставин сіли на території Чехосповаччини, де були інтерновані. Рештки 1-ї авіасотні, яка мала наприкінці травня лише два літаки, та й ті несправні, були відведені до Германівки [3, ч. 14,4]. 2-га авіаційна сотня разом із авіапарком, створеним на базі технічної сотні, лишалась в Красному.

254

науковий збірник

Як і 1-ша, вона стала мішаною, включаючи і розвідники, і винищувачі. На початку травня 1919 р. в Тернополі була сформована 3-тя авіаційна сотня у складі п'яти літаків. Її завданням, крім бойових польотів, стало здійснення кур'єрських рейсів до Станіслава [3, ч. 14,4-5]. Однак цей підрозділ, оче видно, проіснував недовго - вже в документах, що відносяться до червня 1919 р. 3-тя авіаційна сотня не згадується. 2-га ж авіасотня 21 травня відійшла до Озірної, а згодом - до Березовець під Терно полем, де перебувала деякий час. Уявлення про бойову активність авіації ГА періоду квітня-травня 1919 р. можна скласти на основі звіту про польоти 2-ї авіасотні за час з 21 квітня по 31 травня, котрий зберігся в архіві [14, оп. 1, спр. 199,1-17]. За цей період сотня здійснила 23 польоти. Типовими за вданнями при цьому були: здійснення стратегічної розвідки на Львів та Белз і тактичної - над лінією фронту; прикриття передньої лінії власних військ від ворожих літаків; польоти для зв'язку до Стрия і Станіслава. У чотирьох польотах (15 %) завдання не були виконані через несправність літаків. Сотня експлуатувала п'ять літаків - три винищувачі «Н'юпор» (здійснили 16 польотів) та два розвідники LVG CV (сім польотів). Нестача розвідників змушувала залучати літаки-винищувачі до виконання нетипо вих для них завдань, що, звичайно знижувало ефективність повітряної розвідки. Літаки 2-ї авіасотні в цей період практично не використовувались для бомбових чи штурмових нальотів - такого роду операції були лише несуттєвим додатком до розвідувальних польотів. Літали у складі сотні шість пілотів - Залозний, Масикевич (українці), Найгавзер, Кубіш (австрійці), Сєріков та Алелюхін (росіяни). Найбільше польотів -10 - здійснив командир сотні Залозний. На рахунку Сєрікова було п'ять польотів, Найгавзера - чотири, Масикевича - два, Кубіша та Алелюхіна - лише по одному польоту (і це більше ніж за місяць часу!). При польотах на двомісних LVG до складу екіпажу включався повітряний спостерігач. 2-га авіасотня мала їх п'ять - Місенко, Кузьмович, Огар, Земик та Шестаков, причому двоє останніх здійснили по два польоти, решту - по одному. В світлі проаналізованих архівних даних малоймовірними видаються повідомлення П. Франка про здійснені ним особисто 40-50 польотів чи Р. Земика про здійснення кожним літаком 5-6-ти вильотів в день [12, ч. 10,4; 3, ч. 14,4]. Співставляючи дані про інтенсивність бойового використання авіації ГА з інформацією про дії поль ської авіації, приходимо до невтішних висновків. Насамперед, поляки зосередили в Галичині значно переважаючі сили авіації. Двом українським авіасотням з квітня 1919 р. протистояло п'ять польських ескадр, об'єднаних у два дивізіони. З Перемишля діяв 2-й авіаційний дивізіон в складі трьох ескадр 5-ї і 9-ї розвідувальних та 1-ї Велькопольської винищувальної. Безпосередньо у Львові знаходились 6-та розвідувальна та 7-ма винищувальна ескадри, що входили до складу 3-го авіаційного дивізіону [10, 27]. Крім цього, з травня 1919 р. у Володимирі-Волинському базувався 4-й авіадивізіон у складі 2-ї і 3-ї ескадр. В Галичині також діяли французькі ескадри, що прибули з армією Галлера - 39-та у Любліні та 59-та у Львові [19,37-46]. За часз 1-го квітня 1919 року до кінця українсько-польської війни літаки цих дивізіонів здійснили понад 300 бойових польотів, провівши в повітрі близько 600 годин. Цікаво, що за перший період війни (листопад 1918 - березень 1919 pp.), коли в Галичині оперували лише 5-та, 6-та і 7-ма ескадри, активність польської авіації була ще вищою. За той час було здійснено 475 польотів із нальотом 660 годин [10, 28]. Тобто авіаторам ГА упродовж усієї українсько-польської війни доводилось діяти в умовах високої активності та кількісної переваги польської авіації. На початку червня 1919 р. 2-га авіасотня приєдналась до 1-ї у Германівці. Після початку Чортківського наступу (6 червня) авіація Галицької Армії переносить свою операційну базу до Теребовлі. В цей час авіасотні знову були поділені за призначенням - 1-ша стала розвідувальною, а 2-га - винищу вальною. Завдяки ремонту техніки сотні дещо поповнили свій склад, маючи дев'ять справних літаків - п'ять розвідників та чотири винищувачі. В цей напружений час авіація ГА діяла із порівняно висо кою інтенсивністю, здійснюючи щоденно два-три бойових вильоти [6, ч. 12,15]. Однак після провалу наступу авіатори знову змушені були відходити. Останнім аеродромом на галицькій землі став для авіації ГА Гусятин, розташований на березі Збруча. Літаки тут знаходились з кінця червня до середи ни липня, більшість же авіаційного майна ще 16 червня 1919 р. відправили до Кам'янця-Подільського.

науковий збірник

255

Останнім бойовим завданням авіаторів в україно-польській війні було прикриття з повітря переправи українських військ через Збруч [3, ч. 14,6]. Підсумовуючи дані про бойову діяльність авіації ГА в українсько-польській війні, можна зробити наступні висновки. Військове керівництво ЗУНР майже на голому місці за стислий проміжок часу спро моглося створити боєздатну військову авіацію. Значну допомогу в цьому надали галичанам гетьман ський уряд, а також Директорія. Авіація ГА була досить невеликою кількісно - одночасно у її складі оперувало максимум два десятки літаків. Незважаючи на це, її бойова діяльність була суттєвою підтримкою діям українських наземних військ. Основним завданням авіації ГА в україно-польській війні була повітряна розвідка. Бомбові удари завдавались лише в перший період війни (грудень 1918 - лютий 1919 pp.). Штурмові нальоти та повітряні бої мали епізодичний характер. Інтенсивність ви користання авіації була досить низькою. Це можна пояснити, насамперед, незадовільним технічним станом і відсутністю можливостей для систематичного поповнення авіаційного парку. Джерела т а література 1. Вісник Державного Секретаріату Військових Справ. - Тернопіль, 1918. - Ч. 2; Станіслав, 1919. - Чч. 7,11. 2. Бендьік В.В. В небе Восточной Галичиньї // Авиация и время. -1996. - № 6. - С. 36-38. 3. Земик Р. Дещо про летунство УГА // Український скиталець. -1922. - 4.13. - С. 9-11; ч. 14. - С. 3-6; Ч. 15. - С. 4-5. 4. Кондратьев В. Воздушньїе асьі - кто они ? // Крьілья Родиньї. -1994. - № 5. - С. 19-20. 5. Крип'якевич І., Гнатевич Б. Історія українського війська. - Львів: Вид-во Івана Тиктора, 1936. - 574 с. 6. Лемківський І. Летунство УГА //Літопис Червоної Калини.-1938.-Ч. 11.-С . 7-10; ч. 12.-С. 15-17. 7. Литвин М.Р. Українсько-польська війна. - Львів: Ін-т українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України, Ін-т Східної Європи, 1998.-488 с. 8. Литвин M.P., Науменко К.Є. Історія галицького стрілецтва. - Львів: Каменяр, 1990. - 200 с. 9. Литвин M.P., Науменко К.Є. Історія ЗУНР. - Львів: Ін-т українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України, 1995. 368 с. 10. Ромейко. Польская авиация в период польско-советской войньї 1919-1920 гг. її Вестник воздушного флота. 1927.-№ 5 .-С . 27-28. 11. Франко П. Летунський відділ УГА // Календар Червоної Калини на 1924 рік. - Львів, 1923. - С. 129-131. 12. Франко П. Летунський відділ УГА її Літопис Червоної Калини. -1937. - 4.10. - С. 3-5; ч. 11. - С. 9-12. 13.Харук А. Крила України: Військово-повітряні сили України 1917-1920 pp. - К.: Темпора, 2009. - 96 с. 14. Центральний державний архів вищих органів влади і управління України, ф. 2188, оп. 1, спр. 1,33,38,199; оп. 2, спр. 41,42,137; оп. З, спр. 1,4, 5. 15. Шанковський Л. Українська Армія в боротьбі за державність. - Мюнхен: Дніпрова хвиля, 1958. - 317 с. 16. Шанковський Л. Українська Галицька Армія: Воєнно-історична студія. - Львів: НТШ, 1999. - 396 с. 17.Kopanski Т. Lotnictwo polskie w kampanii polsko-ukrainskiej 1918-1919 / / Wojskowy Przeglad Historyczny. -1990. - № 1-2.-S. 139-158. 18. Malinowski T. Stefan Stec II Skrzydlata Polska. -1989. - № 8. - S. 12. 19.Tarkowski K. Polskie Lotnictwo wojskowe w 1918 r. //Wojskowy Przeglad Historyczny. -1991. - № 2. - S. 37-46.

256

науковий збірник

Святослав ПЕЧЕНЮК (м. Київ)

БРОНЕПОТЯГИ В УКРАЇНСЬКО-ПОЛЬСЬКІЙ ВІЙНІ (1918-1919 pp.) Закінчення Першої світовій війни призвело до розвалу низки імперій. Не оминула така доля і АвстроУгорщину: у жовтні - листопаді 1918 року на її землях утворилися самостійні держави: Австрія, Угор щина, Чехословаччина, Королівство сербів, хорватів та словенців (Югославія). У Галичині розгорі лась боротьба між українцями і поляками за політичну першість у краї. Наприкінці вересня 1918 р. у Львові було сформовано Український головний військовий комісаріат (УГВК), який розпочав підготовку до збройного повстання проти австрійської влади. У жовтні 1918 р. головою УГВК було призначено сотника легіону Українських січових стрільців Д. Витовського (Вітовського). Українці 18 жовтня 1918 р. у Львові утворили Українську Національну Раду на чолі з Євгеном Петрушевичем. 31 жовтня 1918 р. стало відомо про приїзд у Львів Польської ліквідаційної комісії, яка повинна була прийняти від австрійського намісника владу над усім краєм і включити його до складу Польщі. Україн ська Національна Рада поставила перед австрійським урядом питання про передачу їй усієї повноти влади в Галичині та Буковині. На цю вимогу намісник Галичини відповів категоричною відмовою. Після чого Рада прийняла рішення - взяти владу у Львові збройним шляхом [1, с.343]. У ніч з 31 жовтня на 1 листопада 1918 р. представники УГВК здійснили переворот. З 4.00 до 7.00 год. 1 листопада всі державні установи, казарми й важливі об’єкти у Львові зайняли українські частини. Над Ратушею був вивішений синьо-жовтий прапор Української держави (з 9 листопада - Західноукра їнської Народної Республіки - ЗУНР). Того ж дня українці перебрали владу у більшості міст Східної Галичини, майже ніде не зустрічаючи опору. Того ж таки 1 листопада у Львові розпочалося польське повстання під командуванням сотника Мончинського, що ознаменувало початок Українсько-польської війни. Такі ж локальні повстання підняли поляки у Дрогобичі, Самборі, Перемишлі та інших містах, але вони були ліквідовані на початку листопада 1918 року українськими військовими частинами. Важливе стратегічне положення займав Перемишль. Розуміючи це, Д. Вітовський, ще у ніч з 31 жовтня на 1 листопада видав наказ силами солдат-українців 9 піхотного полку (близько 200 стрільців під командою поручника Федюшки [6]) оволодіти містом і негайно знищити мости через Сян, перш за все - залізничний. Сам міст не було підірвано (обмежилися розібранням колії-). Тому вже 11 лис топада у місто ввійшов польський бронепотяг. За його підтримки після кількагодинних вуличних боїв поляки змусили українські сили відступити. Таким чином, місто було втрачено, і поляки налагодили залізничне сполучення Краків - Перемишль - Львів. Вже 19 листопада з Перемишля на Львів залізни цею вирушив польський добровольчий загін «Одсєч» (понад 1600 солдатів і офіцерів [6] - здебільшо го добровольці, які прибули з Кракова) на шести ешелонах під прикриттям бронепотяга. Бої у Львові тривали зі змінним успіхом до 21 листопада 1918 p., доки поляки не досягли чисельної переваги. Щоб уникнути оточення, командувач українських сил полковник Г. Стефанів наказав українським частинам у ніч на 22 листопада 1918 р. залишити Львів [5]. Перші місяці після виходу зі Львова Начальна Кватира Галицької Армії (НКГА) використала для організації бойових груп, пізніше корпусів Української Галицької Армії (УГА), яка була створена на по чатку 1919 р. Уже в першій половині грудня існував польсько-український фронт від Тісної до Хирова і поза Перемишль до Львова, зі Львова до Ярослава і повз Любачів і Раву Руську до Белза і далі на північ до Крилова на Холмщині. Головною метою українців було звільнення Львова. Тому вже від 22 листопада до 10 грудня розпочались бої під Самбором, Равою Руською та в околицях Львова. У третій декаді листопада в Бережанах відбулися наради старших командантів. Планувалося, що фупа А. Кравса зруйнує залізницю між Судовою Вишнею й Перемишлем, а потім буде прикривати

науковий збірник

257

фупу, яка наступатиме на Львів, від можливого наступу поляків з Перемишля; далі Кравс мав вийти на Сян й утримувати цю лінію; одночасно з цим партизанські відділи на півночі й північному сході мали стежити за напрямками Яворів - Львів, Рава - Львів і Сокаль - Львів; для відволікаючих дій у північних і північно-східних околицях Львова було виділено фупу отамана Долуда; південно-східна група УСС (отаман Букшований) та південна (сотник Микитка) мали обов’язково вдертися в околиці Львова, аби цим відтягнути на свої напрямки максимум ворожих сил і тим сприяти наступові; фупа полковника Омеляновича-Павленка молодшого мала з околиці Глиняна - Пустомити розвинути свої операції в північно-східному напрямку на головний вокзал і південно-західну околицю міста; силу ударної фупи розраховували довести до 7-9 тис. багнетів і 40 гармат [5]; на частини полковника Косака покладено завдання забезпечити головній фупі ліве крило в напрямку на Городок Яґелонський і на захід від нього; крім цього, наказано зладити бодай примітивні бронепотяги для операцій на широких і вузьких залізни цях. Початок наступу на Львів НКГА призначила на 27 фудня. Ще на початку листопада 1918 р. у Самборі під командою четаря О. Бережницького було споруджено бронепотяг, який складався з озброєної кулеметом площадки, вагона, оббитого на висоту людського зросту 4-міліметровою бляхою, паровоза та вагона, де розміщувалась їдальня і майстерня. Залога на лічувала 18 озброєних 12 гвинтівками і 60 гранатами стрільців [2]. Наприкінці листопада у Самборі побудували новий бронепотяг, що складався з паровоза і двох ваго нів, озброєних однією 80 мм гарматою та чотирма кулеметами. Залога налічувала 3 старшин, 5 підстаршин, 64 стрільців та двох машиністів. Очолив цей потяг четар Іван Садлич [2]. Незабаром Хирів здобула група полковника А. Кравса, що дало українцям змогу використати обидва самбірські потяги. Панцерник четаря Садлича почав діяти в напрямку Устрик, де її залога висадила в повітря залізничний міст, а панцерний потяг четаря Бережницького підтримував наступ стрільців на Перемишль, що змусило польське командування зосередити там переважаючі сили, в т. ч. бронепотяги. 15 фудня 1918 р. під Нижанковичами відбувся бій між українським і польським бронепотягами. Бій для українських стрільців виявився невдалим, і потяг вимушено відступив до Хирова. Пошкодження вияви лися настільки значними, що залога змушена була покинути його. Бронепотяг дістався до рук ворога. У грудні 1918 р. в Дрогобичі збудували панцерний потяг «Ч. 2» (названий залогою «Люся»), що складався з броньованого паровоза та озброєного гарматою і трьома кулеметами вагона. Залога на лічувала 19 осіб [2]. Пізніше на дрогобицькому заводі «Галіція» було збудовано ще одного сильного панцерника, озброєного гарматою і 7 кулеметами. Цей бронепотяг отримав залогу «Люсі» і зберіг нумерацію - «Ч. 2». Ударна група українських сил, що діяла в районі Щирець - Пустомити - Наварія, отримала три курені та панцирний поїзд. Її командиром став полковник А. Лєґар (Ляєр). На жаль, група не отримала обіцяних 7 тис. вояків і налічувала близько 4 тис. [4]. Польським розвідникам через недбалість НКГА, вдалося довідатися про плани українських військ і вчасно поінформувати командування групи «Схід». 24 грудня оперативна фупа в районі Городка під командуванням підполковника Сопотницького (2400 багнетів, 24 скоростріли, 150 шабель, 10 гармат [4]) перейшла в наступ, і наступного дня зайняла Ставчани, Любінь Великий (ввечері 26 грудня україн ці за допомогою бронепотяга «Люся» («Ч. 2») зайняли місто). Було завдано удар на Оброшино у лівий фланг ударної групи, яку після відставки А. Лєґара прийняв полковник Іван Омелянович-Павленко. Група, що була там дислокована, 27 грудня відступила із Оброшина, в результаті чого оголила фланг частин, які почали наступ на Львів. Вранці 27 грудня після артилерійської підготовки українські сили атакували поляків у околицях Львова. Підрозділи групи «Старе Село» в ході триденних боїв зайняли Сихів, Зубру, Козельники, Сокільники, Персенківку, Боднарівку, Пасіки, а група «Схід» атакувала Кривчиці та впритул підійшли до Личакова.

258

науковий збірник

Група «Північ» під командуванням отамана А. Долуда через Брюховичі увірвалися до Замарстинова, Збоїськ і Жовківського передмістя, вела бої за Голоско. Але 28 грудня львівська залога отримала підкріплення із Оброшина - 2,5-тисячна група Сопотницького [4]. Польські сили отримали перевагу і наступ українських військ був призупинений, а на деяких напрямках почався відступ. I січня 1919 р. для обстрілу Пасік Міських галичани використали бронепотяг «Ч. 1», який пошкоди ла польська гармата, але незабаром він знову вступив у бій. На ділянці Сихів - Персенківка українські та польські бронепотяги безпосередньо стикались у бою. Проте ні український («Ч. 1»), ні польський бронепотяг явної переваги один над одним не мали. 2 січня наступ на Львів було згорнуто. 5 січня Варшава взяла на себе керівництво операціями в Галичині. Військам видали директиву, згідно з якою вони повинні були найближчим часом відкинути галичан на лінію Рава-Руська - Жовква - Львів - Щирець - Комарно - Рудки, створивши вигідний плацдарм для подальших операцій, перш за все, для захоплення Дрогобицько-Бориславського басейну. 8 січня поляки зайняли Угнів. Але в боях під Махнівкою, Михайлівною, Корнями група «Угнів» за вдала противнику відчутних ударів. Сотня Д. Бречки захопила Річки і впритул наблизилась до РавиРуської. А 10 січня вже відновлено фронт по лінії Новосілки - Махнів - Велика Вербиця - Піддубці - Михайлівка - Зелена. II січня 1919 р. українці розпочали другий наступ на Львів. УГА нараховувала 45 куренів піхоти, 40 артилерійських батарей, кілька сотень кінноти. Нестачу вищого командного складу ліквідували завдя ки залученню вищих офіцерів з колишніх австро-угорської та російської царської армій. На озброєнні було близько 25 тис. гвинтівок, 150 гармат і не більше 600 шабель. У складі УГА була авіаційна сотня, багато допоміжних військових підрозділів [3]. Було захоплено Лапаївку, Сиґнівку, Скнилів. Криваві бої йшли під Персенківкою, Пасіками Міськими і на підльвівських цегельнях, але наступ на східну части ну львівських передмість не вдався. Увечері поляки, що наступали з Городка Яґелонського (15 тис. гвинтівок та 50 гармат), відбили Сиґнівку і Любінь Великий обходом на Зашковичі, Уґерці, Хишевичі й Бучали. Але українські сили за допомогою панцирного потяга вибили атаку польської кавалерії з Бучалова та Зашковичів і зайняли знову Уґерці. Наступ поляків зупинився. Польська група, що діяла з Мшани, здобула Бартатів, втративши 100 вбитими й пораненими [4]. 12 січня поляки відбили Скнилів, а 13 січня зайняли Боднарівку, хутір Глинцівку і вдерлися до Козільників. Згодом українці відбили Козільники і на деякий час захопили Персенківку. Сокільники ви стояли під ударами поляків. Генеральний наступ українців розпочався 12 січня. Головне угруповання - понад 10 тис. гвинтівок, 80 кулеметів, 400 уланів та 34 гармати - між Львовом і Городком розгорнуло бойові дії у напрямках на південь і захід. Польські частини під Мшаною і Оброшином були зупинені, але галичани втратили Черляни, Керницю, Уґерці Незабитовські. Галицькі підрозділи безладно відійшли на Комарно, Щирець. На другий день поляки знову зайняли Любінь Великий, недавно відбитий українцями і вийшли до залізниці Львів - Самбір. Тут їх і зупинили сотні куреня поручника А. Тарнавського та бронепоїзд групи «Хирів». Крім того, наспіла Дніпровська артбригада (24 гармати) і зайняла позиції у районі Гошан. 13 січня 1919 р. стрільці за допомогою панцерника «Люся» захопили Зашковичі та Бучали. Цього ж дня польські частини львівського угруповання завдали удару із Львова на Сокільники, Зубру. І хоча він не приніс їм успіху, але примусив галицькі частини перейти до оборони. Отже, і друга спроба визволити Львів лобовою атакою не вдалася. Слід було шукати інших шляхів. Так, після другого наступу на Львів лінія підльвівського фронту встановилась через Брюховичі - Лису гору - Малехів - Ляшки Муровані - Солонку - Лисиничі - Чортову Скелю - Пасіки - Сихів - Козельники - Сокільники - Басівку. Курені Янівської фупи закріпилися у північних підльвівських селах Рясна Руська, Козичі, Домажир, Карочинів. Після цих невдалих операцій НКГА вирішила знищити залізничне сполучення між Львовом і Пере мишлем. Дана акція отримала назву Вовчухівська операція, яку можна розділити на два етапи: голов ною метою першого етапу було перерізати сполучення Перемишля зі Львовом і, таким чином, взяти

науковий збірник

259

Львів у блокаду, а другий - мав на меті оволодіти Львовом. Всього у цій операції були задіяні близько 9,8 тис. вояків. Названа операція розпочалась 17 лютого. Вранці сотня четаря Івана Вовка зайняла село Вовчухи, взявши у полон 20 поляків [4]. У напрямку на Судову Вишню українські війська зайняли Довгомостиську, Дмитровичі, Стоянці. Га лицькі частини на ділянці Судова Вишня - Городок паралізували рух поїздів. Частини під керівництвом отамана О. Букшованого дійшли до околиць Городка, зайняли Долиняни й вийшли в районі Браткович впритул до залізниці. Артилерія бригади зруйнувала ділянку залізничного полотна і обстріляла воро жі бронепотяги, які намагалися підтримати польську піхоту. Частини Осадного корпусу зайняли Збоїськ, взяли в облогу Майорівку, Сихів, Богданівну. Галицькі артилерійські батареї з Винників, Дублян, Лисинич безперервно обстрілювали ворожі позиції. Частини Осипа Микитки у цей день відбили кілька ворожих атак під Белзом, увірвались у Раву-Руську, і просувалися до Судової Вишні. На всьому 250-кілометровому фронті в наступні дні продовжувались бої. 18 лютого українські вій ська зайняли залізницю, чим перервали залізничний і телефонний зв’язок між Львовом та Перемиш лем, що викликало до паніку в частинах львівського гарнізону і польського населення міста. Наприкінці дня 19 лютого поляки розпочали контратаки. Група полковника Аурелія Серди контр ударом з Городка вздовж залізниці на схід після запеклого бою відбила Вовчухи і Бар. Того ж дня за допомогою введення свіжих сил поляки контратакували з Судової Вишні і зайняли Довгомостиску. Наступного дня вони почали наступ на Долиняни і Добряни, але були зупинені і відкинуті. 21-23 лютого частини 3-го корпусу відбили контратаки противника і закріпилися на лінії Довгомостиска - Милятин - Бар, Вовчухи - Долиняни, Стоділки - Угерці. 24 лютого фронт стабілізувався, а наступного дня війська отримали наказ НКГА припинити бойові дії, оскільки до Львова прибула Вій ськова Місія Антанти на чолі з А. Бартелемі, яка в прикрій для поляків ситуації зажадала перемир’я. Час для перемир’я воюючі сторони використали для зміцнення своїх позицій. Поляки перекинули до Перемишля резерви, які утворили нові бойові групи - підполковника Йозефа Бекера (1300 крісів, 19 кулеметів, 12 гармат) і підполковника Вацлава Фари (282 старшин і 3725 підстаршин і солдат) [4]. Між Перемишлем і Городком стали курсувати два нових бронепоїзди. Українські головні сили були зосереджені в напрямку між Городком і Судовою Вишнею. Головне уфуповання нараховувало близько 6 тис. багнетів (12 куренів), 60-80 кулеметів і 32 гармати [4]. Вже 5 березня галицькі війська відновили активні дії вздовж усієї лінії фронту для того, щоб за лишити у секреті час і напрямок головного удару. Ще увечері того ж дня артилерія почала обстріл ворожих позицій в околицях Львова. У південній частині міста пролунали вибухи - в районі головного вокзалу було підірвані великі склади боєприпасів, що посіяло паніку серед населення та гарнізону міста. Так, у штабі 3-го галицького корпусу 6 березня 1919 р. в с. Гошани відбулась нарада команди рів підрозділів. Було створено три групи: «Городок» (два курені, командир - О. Станімір), «Вовчухи» (три курені, командир - О. Букшований), «Судова Вишня» (п’ять куренів, командир - А. Ліськевич) і резерв - курінь Г. Голинського. Командувати операцією мав п і д п о л к о в н и к а . Кравс. Українські сили вирішили діяти згідно наміченого плану і не стали атакувати Львів, бо початок операції призначили на п’яту годину ранку 8 березня. Але вранці 7 березня після проведення досить сильної артилерійської підготовки польські війська вже перейшли у наступ. Група В. Фари з Черлян розпочала наступ на Угереці на фронті групи «Городок». Пізно ввечері галичани відкинули поляків назад до Черлян. Група Й. Бекера розпочала наступ на До линяни. Вранці полякам вдалося зайняти Бар і Долиняни, але частини, які кинув проти них підполковник А. Кравс, відбили Долиняни і Вовчухи, змусили Бекера відступити до Судової Вишні. Галичани захопили близько 200 полонених, три гармати і сім кулеметів [4]. 8 березня частини УГА зайняли Братковичі, розпочали бій за Родатичі і підійшли до Судової Вишні. Га личани знищили бронепоїзд, виспаний поляками в напрямку Родатичів, і зруйнували частину залізниці від Княжих Мостів на схід. Наступного дня біля Судової Вишні пущено під укіс ще один польський бронепоїзд.

2 60

науковий збірник

9 березня розпочався штурм Городка. Зосереджені в цьому районі частини УГА нараховували 4,5 тис. стрільців. Поляки втратили понад 300 вбитими і пораненими [4]. Але брак резервів та значні бойові втрати не дозволили повністю оволодіти Городком. У боях 7-11 березня 1919 р. галичани майже повністю захопили залізницю Судова Вишня - Городок, оточили групу підполковника Бекера, розпочали бої за Городок. Група «Судова Вишня» зайняла Бортятин, Довгомостиську, залізницю між ними, Никловичі та Дмитровичі. Крім того, у цей час ударна група 3-го галицького корпусу вела наступ на Городок: були зайняті Черляни, Поріччя Любінське, південне перед містя Городка, спільно з частинами 1-го корпусу захопили Галичани і Речичани. Таким чином, 11 березня стало апогеєм Вовчухівської операції, цього дня українські війська досягли найбільшого успіху [4]. 12 березня сили поляків, що розташовувалися в Судовій Вишні, перевищили 3,7 тис. вояків, а 13 березня їхні частини розпочали наступ на позиції групи «Судова Вишня». 15 березня противнику вда лося розгромити яворівський курінь четаря Гриневича і ціною значних втрат зайняти Бортятин. 16 бе резня поляки захопили Довгомостиську, Кути, Діброву. В ніч на 17 березня в район ведення бойових дій польські підрозділи отримали підкріплення (5 куренів піхоти і 4 гарматних батареї [4]) і одразу ж атакували галичан. Два курені групи «Судова Вишня» були розгромлені, а сама група припинила своє існування. На західній ділянці галицького фронту утворився небезпечний пролом. 17 березня галичани припинили безрезультатні атаки Городка і стали перекидати курені в напрямку на Судову Вишню. Проте поляки з кожним днем посилювали свої атаки і захопили Родатичі, Вовчухи, Поріччя, Братковичі. В ніч на 19 березня група «Городок» згідно з наказом залишила Черляни. Цього ж дня поляки вдруге захопили колію Львів - Перемишль. Так завершилась Вовчухівська операція, а фронт стабілізувався по лініях Поріччя Грунтове - Мальованка - Угерці, Шоломиничі та Добряни Путятичі - Никловичі і тримався до середини травня 1919 р. 24 березня польські війська захопили Яворів, а 26 березня - Янів. Наприкінці квітня 1919 р. вони провели ряд наступальних акцій довкола Львова і захопили станцію Сихів, де залишилися складені у вагонах запаси амуніції. Але 23 квітня 1919 р. панцерний потяг «Ч. 1» прорвався на станцію і відкрив вогонь по супротивнику, чим викликав паніку серед поляків. Залога «Ч. 1» причепила вагони з амуні цією до свого потяга, після чого панцерник успішно повернувся до своїх. 15 травня польські війська розпочали наступальну операцію під Львовом. У бою між Пустомитами і Глинною бронепотяг «Ч. 2» розсіяв польський піхотний батальйон, що сприяло стабілізації фронту на цій ділянці. Вранці 16 травня 1919 р. екіпаж панцерного потяга «Ч. 2» скерували на допомогу 8-ій бригаді, проти якої діяли головні сили з’єднання генерала Івашкевича. За селом Воютичами відбула ся артилерійська перестрілка між «Ч. 2» та польською батареєю. Артилерія бронепотяга подавила польську батарею. Ввечері того ж дня українці залишили Самбір, причому висадили в повітря заліз ничний міст через Дністер, не дочекавшись повернення «Ч. 2». Внаслідок чого залога броне потяга змушена була його знищити. У Дрогобичі екіпаж пересів на свого старого панцерника «Люсю» і продовжував воювати, однак спроба НКГА зупинити польський наступ на рубежі ріки Бистриці успіху не мала. Ввечері 18 травня війська 3-го корпусу залишили Дрогобич. Залізнична колія виявилася заблокованою, тому палаючу «Люсю» залишили на міському вокзалі, де її захопили поляки. У середині травня 1919 р. поляки почали загальний наступ на українські позиції в Галичині та на Волині й дійшли 25 травня до лінії Болехів - Ходорів - Бібрка - Бузьк. УГА відступила в південносхідний трикутник Галичини, замкнений річками Збруч - Дністер. 27 травня вояки панцерника «Ч. 1» під час розвідки захопили на станції Палагич 9 полонених. Цього ж дня сотня саперів 2-ї бригади на чолі з сотником Р. Ярим у районі Галича висадила в повітря два мостові перегони залізничного мосту через Дністер. Під час мінування цього мосту поляки атакували саперів і змусили їх відступити, але галичани встановили на залізничній площадці гармату і змусили поляків відступити за Дністер, що дало змогу саперам завершити поставлене завдання.

науковий збірник

261

7 червня УГА перейшла в наступ, розпочавши тим самим операцію, відому як Чортківська офензива. Увечері 7 червня галичани взяли Ягільницю, а ввечері 8 червня - Чортків. Поляки зазнали значних втрат (галичани взяли 200 полонених, 6 гармат, 52 кулемети [4]) і відступили до Бучача. Розвиваючи наступ, генерал Греков (на той час командувач УГА) об’єднав війська 1-го і 2-го корпусів під загальним команду ванням М. Тарнавського і кинув їх на Тернопіль - Бучач. Польське командування у фланг військам 3-го корпусу в районі Нижнєва через Дністер переправило кілька батальйонів. Спроби ліквідувати цей плацдарм не вдавалися, поки 16 червня не прибув панцер ний потяг, що складався з паровоза і площадки озброєної 6 кулеметами та очолив атаку, результатом якої став відступ поляків за Дністер. Після визволення Тернополя 1-й корпус розгорнув наступ на львівському напрямі. Він зайняв Золочів, 24 червня - Ожидів, неподалік Бродів зіткнувся з червоноармійцями, і його командири вступили в пере говори з представниками 12-ї радянської армії про спільні дії проти поляків. 2-й корпус 11 червня вибив противника із Станіслава (нині Івано-Франківськ), але поляки закріпитися на західному березі Ценівки, де протягом трьох днів йшли кровопролитні бої. 21 червня поляків відкинули до Рогатина, де вони організували оборону вздовж Гнилої Липи. Розпо чались запеклі бої. Успіхи УГА викликали наплив добровольців, проте, через нестачу зброї до війська було зараховано лише 15 тис. стрільців. За три тижні Чортківської офензиви польські війська втратили 2121 осіб (156 - вбитими, 222 - поло неними і 1743 - пораненими). 26 червня до Львова прибув сам Ю. Пілсудський з підкріпленнями: 38613 багнетів, 2144 шабель, 797 кулеметів і 207 гармат. В УГА на той час було лише 24300 багнетів, 400 шабель, 367 кулеметів і 144 гармати [4]. 28 червня по всьому фронту від Бродів до Калуша поляки пере йшли у рішучий наступ. Знекровлена постійними боями Галицька армія 16-18 липня 1919 р. змушена була відступити за Збруч на з’єднання з Дієвою армією УНР. Таким чином, з вищевикладеного можна зробити наступні висновки, що під час українсько-польської війни 1918-1919 pp. обидві воюючі сторони використовували новий на той час вид зброї - бронетехніку, основу яких складали бронепотяги (танків УГА не мала, а бронемашин - мали незначну кількість). Бої велися за ключові населені пункти вздовж шляхів, які їх з’єднували. Такими шляхами на той час були за лізничні лінії, тому доцільно було використовувати з військовою метою залізничний рухомий склад. З листопада 1918 р. по липень 1919 р. у бойовому складі УГА були такі бронепотяги: «Поїзд Ч. 212» (базувався у Радехові), «Ч. 1» (діяв на магістралі Львів - Ходорів), «Люся» («Ч. 2»), та «Ч. 1» (діяли поблизу Львова) та ін. Бронепоїзд зазвичай складався із бронепотяга, броневагонів, укріплених спеці альними брусами, металом і 2-4 платформ прикриття. Бронепоїзд був озброєний кількома кулеметами та 1-2 легкими польовими гарматами. Саме завдяки поділу на невеликі військові загони на всьому фронту українська армія була надзвичайно рухливою, мобільною і маневреною. При наступі їхню основу складали броньовані сили (бронепотяги), які були найефективнішими при підтримці піхоти, діяли вони як пересувні артилерійські батареї. Крім того, їх ви користовували для розвідки, диверсійних актів, захоплення і утримання об’єктів у смузі залізниці тощо. Розширення територій бойових дій призводило до розпорошення військ вздовж фронтів, що не давало змоги зосередити значні війська в одному місці. Використання самих бронепотягів без підтримки піхоти робило їх дуже вразливими перед польовою артилерією. Тому намітились тенденції до спаду ролі броне потягів у бою, і головну роль на полі бою знову починають відігравати традиційні роди військ. Джерела т а література: 1. Губарев В.К. Історія України: Універсальний ілюстрований довідник. - Донецьк: ТОВ ВКФ «БАО», 2008. - 576 с„ 8 арк. іл. 2. Дєдик О. Війна на залізничних коліях: Панцирники УГА. - http://vijsko.milua.oFg/ panz.UGA.htm. 3. Історія збройних сил України. - http://osvita.ua/vnz/reports/history. 4. Литвин М. У кільці фронтів українсько-польської війни 1918-1919 pp. - http://map.lviv.ua/statti/lytvyn2.html. 5. Українсько-польська війна в Галичині 1918-19. - http://uk.wikipedia.org/wiki. 6. Шурхало Д., Халецький О. Українська «якбитологія». Випадковості, що змінили світ, т http://www.universum.org.ua/ ■journal/2004/shur_1.html.

2 62

науковий збірник

Олександр АЕМЧУЧЕН (Чернівці]

ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ДІЯЛЬНОСТІ АРМІЇ УКРАЇНСЬКОЇ НАРОДНОЇ РЕСПУБЛІКИ В ПЕРІОД ДИРЕКТОРІЇ (1918-1920 PP.) У військовій історії України періоду 1917-1921 pp. залишається багато подій, які поки що недостатньо ви вчені дослідниками. Однією з них є організація забезпечення діяльності українських військ у період Дирек торії УНР, який дає багато повчальних уроків для сучасного військового будівництва в нашій державі. Слід визнати, що дана тема знаходить своє часткове висвітлення у наукових працях В. Капелюш ного, С. Литвина, В. Вериги, В. Довбні, В. Задунайського, М. Герасименка, М. Ковальчука та інших дослідників. В контексті розгляду окремих питань військового будівництва означених років вони тор каються і цього важливого напрямку. [6, 8, 9,11,13, 14,16,17]. Важливі матеріали, що торкаються порушеної теми, містяться у збірниках документів. [10,19]. Забезпечення бойової діяльності Армії УНР частково відображено у працях та споминах тих, хто зі зброєю у руках виборював державну незалежність України. Це М. Безручко, О. Вишнівський, Р. Дашкевич, М. Капустянський, М. Омелянович-Павленко, О. Удовиченко, Л. Шанковський та інші військові діячі. [5,7, 9,12,15,18, 21-24]. В опрацюванні даної теми автор використав архівні документи, що зберігаються у Центральному державному архіві вищих органів влади та управління України. [1-4] Мета цієї статті полягає у висвітленні організації та фактичного стану забезпечення Армії УНР в період Директорії. З приходом до влади державне та військове керівництво УНР приділяло увагу забезпеченню Укра їнських військ. За даними Л. Шанковського в тилових установах та частинах перебувало близько половини Армії УНР. Органами інтендантської служби були корпусні, дивізійні та бригадні інтенданти, їм підлягали інтендантські склади та обозні валки. Л. Шанковський зазначає, що контроль над ви датками з одержуваних із скарбниці грошей та запасів здійснювали рахункові старшини. Армія мала великі обози [23, с. 56-57]. У роботі М. Безручка знаходимо відомості щодо організації постачання в Корпусі Січових Стрільців: «Органи постачання були сформовані на зразок російського корпусу. На його чолі стояв начальник постачання (корпусний інтендант) зі своїм управлінням, йому підлягали начальники постачань диві зійних. Полки та гарматні бригади мали полкове господарство теж на зразок російських. Всі запаси зброї, харчування й обмундирування возилось в потягах. Ніяких магазинів чи місцевих складів спо чатку не було. У вересні 1919 року були засновані магазини в Проскурові. Склади, в період боротьби від грудня 1918 року до серпня 1919 року, були поповнені тими запасами зброї й обмундирування, а також і деякими харчовими продуктами зі складів Києва, Бердичева, Білої Церкви, Фастова та інших міст. З осені 1919 року перейдено до використання місцевих засобів - шляхом заготовок. При по встанні були засновані свої майстерні - кравецька на 40 машин і шевська на 80-100 шевців. Отже, обмундирування та виряд для всіх родів зброї заготовлялись власними засобами. Взагалі, в розумін ні постачання, група була досить добре забезпечена. Недостача відчувалася тільки пізніше, надто пізньої осені, у взутті і частково в теплому одязі». [5, с. 205]. В організації постачання командування січового стрілецтва спиралося в основному на власні сили, виявляло розумну ініціативу та винахід ливість і таким чином менше залежало від вищих тилових установ, що було дуже важливо в умовах тодішньої маневрової війни. Проте не скрізь в Армії УНР вдавалося налагодити постачання військ так, як того вимагала об становка. У вирішенні цього завдання командування не завжди було на висоті своїх обов’язків. Про організацію постачання у Запорозькому корпусі згадує його командир - М. Омелянович-Павленко: «Запілля, як і всюди, тоді було слабким місцем Запорожців і то більше через не відповідну організа

науковий збірник

263

цію військової інтендантури, а не через злу волю військових частин. Витворилася мішана магазиннореквізиційна система, яка часом переходила впрост у самозабезпечення військ «власними засоба ми», що приводило до збільшення транспортових засобів дивізії. Поки військо було в русі, така система не зовсім була зла й тяжка для населення, бо Запорожці любили обдаровувати селян цукром, кіньми і т. п. Коли ж група затримувалася довший час на одному місці, то це негайно відбивалося на настроях селянства..... загальна кількість групи (харчовий стан) наближався до 9-10 тисяч людей, при кількох тисячах коней і худоби (бойовий стан: 4 - 5 т., гармат 15-20, шабель 800 - 1 000)» [18, с. 216]. Слід відмітити забезпечення військ транспортними засобами, зокрема автомобілями. Вимагалося створити автоколони в окремих кадрових корпусах [1 арк. 26-26 зв.]. Автомобілів було дуже мало. Зо крема у Корпусі Січових Стрільців, за свідченням М. Безручка «Автоколона, входячи до складу групи, складалася з 8 особових та 12 тягарових самоходів. За браком відповідних доріг були в ужитку тільки особові самоходи, як засіб пересування штабів і зв’язку. Тягарових самоходів майже не вживалося, й вони обслуговували тільки глибокий тил» [5, с. 204]. Існувала спеціальна гарматна служба. Нею керували начальники гарматного постачання. їм під лягали арсенали зброї, зброярські майстерні тощо. Відповідно органами інженерної служби були корпусні, дивізійні та бригадні інженери, яким підлягали інженерні склади, парки і колони. У 1920 р. постачання військам боєприпасів під час бойових дій вже визначалося «Статутом польової служби». В ньому зазначалося:«... Військові частини, що безпосередньо провадять бій, повинні бути вільними від побоювання за недостачу бойового припасу, і їх повинно увільнити від турботи поповняти їх. Це складає обов’язок паркових частин, які працюють під проводом старших арматних начальників». Цим частинам ставилося завдання: «Парки повинні проникнути ся енергійним змаганням вперед, рішучіс тю за всяку ціну..., вчасно подати риштунки до війська, яке провадить бій.... тримати міцний і певний зв'язок з частинами, яких вони постачають,... розвивати широкий почин і не зупинятися перед самою напруженою роботою» Організовувалося постачання таким чином: «Як правило, кожній дивізії при значається свою лінію постачання, яку визначається місцем розположення головних парків дивізії та тиловим складом, що поповнює парки». [20, с. 129-130]. Постачання набоїв до гармат і стрілецької зброї постійно залишалося великою проблемою для Української армії, тому така регламентація його відповідним документом мала важливе значення для впорядкування забезпечення військових частин боєприпасами. Проте, на практиці налагодити постачання набоїв було надто складно. їх постійно не вистачало. П. Шандрук пише: «Гарматні набої лічилися на штуки, а мушкетні (...) посідали лише ті вояки, що ... повнили службу в полі. Набої ви давалися козакам по строгому обрахунку, бо частини дуже берегли їх на випадок бою. Доходило до того, що частини в своїх звітах про стан набоїв показували меншу кількість, ніж у дійсності посідали, а це в надії одержати більше від органів постачання. Під цим поглядом заходили просто неймовірні речі: штаб армії, щоб мати можливість належно розподіляти набої, що надходили із за кордону, мусів був через органи контр-розвідки здобувати правдиві відомості про стан набоїв у дивізіях». П. Шандрук наводить відомості щодо наявності набоїв у дивізіях. Так, станом на 8 жовтня 1920 р. у 3-й дивізії гарматних набоїв малося 960 штук, до гвинтівок і кулеметів - 133050 штук; у 4-й дивізії - набоїв до гвинтівок 20 000 штук, тобто 10 набоїв на одного вояка «коли взяти лише по дві стрічки на кожний з 29 тяжких кулеметів, що посідає дивізія».; 5-а дивізія на той час зовсім не мала гарматних набоїв. Коман дування армії могло надати військам набої у зовсім малій кількості. Зокрема 4-ій дивізії було надано лише 100 гарматних набоїв. Тоді ж командир 3-ї дивізії доповідав, що запас дивізійної артилерії ста новить лише 12 набоїв. [22, с. 201-210]. Для використання зброї і технічних засобів організовувався їх ремонт. Так, у Корпусі Січових Стрільців був потяг-майстерня. М. Безручко згадує, що вона була «... із прегарним устаткуванням, із добре вишколеним персоналом була єдина на всю Україну й одна з небагатьох, що були в колишній Росії. В цій майстерні направлялися гармати, кулемети й автомобілі.

264

науковий збірник

Майстерня могла виробляти навіть деякі частини до всякої зброї та самоходів. Вона була підпорядко вана інспекторові артилерії. Загинула в травні місяці, потрапивши в руки поляків у кінці травня 1919 року в районі Бродів» [5, с. 204]. Армія УНР у своєму складі мала санітарну службу. У січні 1919 р. було затверджено Тимчасовий штат Головної військово-санітарної управи. Вона мала у своєму складі відділи: персонального скла ду, санітарно-гігієнічний, постачання, евакуаційний, фармацевтичний та господарчий [4, арк. 16-17 зв.]. У частинах та з’єднаннях санітарну службу очолювали корпусні, дивізійні, бригадні та полкові лікарі, а також лікарі «окремих формацій». їм підлягали спеціальні підрозділи - санітарні відділи та сотні. До установ цієї служби належали польові лічниці, склади санітарних матеріалів, санітарні валки та санітарні поїзди. Скромний, за висновком Л. Шанковського, стан санітарних установ не міг задо вольнити потреб 100 000-ої армії (разом з Українською Галицькою Армією) і головним чином через брак ліків, санітарного матеріалу, лічниць, лікарів, дезинфекторів, пралень і купалень поширилася пошесть тифу, яка забрала щонайменше 30 % армії. Ветеринарну службу представляли ветерина ри в корпусах, дивізіях та бригадах. Вони організовували лікувальні установи для коней [23, с. 57]. Зважаючи на катастрофічну нестачу кваліфікованих медиків у військах було прийнято рішення про мобілізацію до війська всіх лікарів віком до 50 років, і лікарів-жінок до 45 років та інших медичних працівників [4, арк. 50]. Медичне забезпечення не вдалося відповідним чином налагодити. Для прикладу наведемо свід чення М. Безручка щодо організації медичного забезпечення у Корпусі Січових Стрільців. Він пише: «Санітарна служба в групі, як і в усій українській армії, за весь час була поставлена досить зле. Не було ні польових, ні запасних шпиталів. При частинах були лікарі, з котрих тільки дехто був дійсно лікарем, а то просто фельдшер або й того гірше. Легкохворих лікували у лазаретах при частинах, по ранених та тяжкохворих супроводжували до коша, де був напочатку теж лазарет, а пізніше засновано в Старокостянтинові шпиталь. Персонал для цього шпиталю і ліки взято в Звягелі (...) з місцевого земського шпиталю; персонал поповнено персоналом з військових частин». [5, с. 205]. Також конста тувалося, що „Брак медикаментів і перев’язочного матеріалу утруднює лікування хворих і ранених” [19, с. 338]. Відтак, Армія УНР виявилася недостатньо підготовленою для боротьби з пошестями, які поширювалися восени 1919 p., зокрема тифу. Так, командир пішого Запорозького ім. Наливайка пол ку повідомляв, що у його частині захворіло на тиф і відправлено у шпиталь 7 старшин і 143 козаки. Він висловлював сумне припущення, що надалі через поширення хвороб полк може припинити своє існу вання. Відтак командир просив вивести дану військову частину у тил з метою проведення дезінфекції та надання військовослужбовцям можливості скористатися лазнею [3, арк. 69]. З метою боротьби з пошестями тифу, що набували катастрофічних масштабів командування Армії УНР вимагало вжи вати рішучих заходів від командування військових частин. Командири зобов’язувалися самостійно влаштувати і утримувати пральні, впровадити короткі зачіски, дбати про миття у лазні не менше як двічі на місяць, щотижневу заміну білизни тощо. [19 с. 313] Такі заходи значною мірою могли сприяти запобіганню масових захворювань у військових частинах, проте їх важко було провадити, оскільки командири частин не мали необхідних для цього людських резервів та засобів, що визнавалося зо крема, наведеним вище рапортом командира пішого Запорозького ім. Наливайка полку. [З, арк. 69]. В Армії УНР існувала геодезична служба. За часів Гетьманату та Директорії її очолював видатний фахівець-геодезист, що здійснював наукові дослідження в цій області генерал-поручник М. КовапьМедзвецький. Ця установа поділялася на відділи: геодезичний, картографічний та топографічний. Головній Юридичній управі Військового Міністерства підлягала Юридична служба, що включала від діли: загальний, прокурорський та законодавчий. Органами цієї служби були військова прокуратура та військові суди, які поділялися на три інстанції: 1) Бригадні і дивізійні суди; 2) Корпусні суди; 3) Ви щий військовий суд [23, с. 58]. Видатним військовим юристом УНР у той час був Євген Мошинський, що разом із своїми колегами підготував чимало нормативно-правових актів, які визначали права,

науковий збірник

265

обов’язки та відповідальність військовослужбовців Армії УНР. Зокрема їх заслугою є складання ско роченого дисциплінарного статуту на військовий час та інші важливі документи. Служба зв’язку (військових комунікацій) була представлена корпусними, дивізійними та бригадними начальниками (референтами) зв’язку. їм підлягали частини і установи (склади) зв’язку на території даного з’єднання. Військовими транспортами завідували військово-транспортні відділи при Штабі Го ловного Отамана та Штабі Дієвої Армії. Польова пошта поділялась на головну станицю та на мережу побічних станиць [23, с. 60]. Польова жандармерія відповідала за підтримання порядку у районі ведення бойових дій. Вона поділялася на піші і кінні підрозділи. Її діяльність регламентувалася «Тимчасовою постановою про утворення та формування військової жандармерії Української Народної Республіки», що вводилася в дію 14 березня 1920 року, а називалася ця нова структура «Корпус військових жандармів». Підроз діли військової жандармерії підлягали командирам корпусів, поділялися на «польову і запільну, для служби на фронті і поза фронтом». В згаданому вище документі наголошувалося: «Завдання обох родів жандармерії однакові: запобігати вчинкам кари гідним, їх викривати, о них доносити і слідити всяких виновників як військових, так і цивільних, наводити лад, спокій і порядок публічний, співділати при налагодженню адміністрації, допильнувати, щоби зарядження військової і цивільної влади було виконано, доглядати точного переведення наказів мобілізаційних, контроль над легітимаціями осіб чужих та підозрілих, виловлювання дезертирів, догляд над телеграфами, телефонами, шляхами, мостами, збирання оружжа та матеріалів воєнних, контроль над друками та публічними афішами — з тим, що жандармерія польова покликана в першій мірі для обслуговування державних інтересів на фронті, а запільна — в краю ... Польову жандармерію піддати під владу команди фронту, а запільну — губерніального і повітового комісарів по належності». В подальшому від військового міністра УНР вимагалося внести на відповідне затвердження на протязі місяця статут Корпусу військових жандар мів Української Народної Республіки. На проведення цих заходів виділялося з державної скарбниці в розпорядження військового міністра авансом тридцять мільйонів (ЗО 000 000) гривень. [10, с. 607]. При штабі Корпусу Січових Стрільців існувала сотня «польової варти» в кількості 120 вояків. Як ствер джує М. Безручко, цей підрозділ добре виконував свої завдання [5, с. 206]. Вояки польової жандармерії з весни 1920 р. мали і спеціальні відзнаки на одностроях: білий верх кашкета, білі петлиці на комірі з синьожовтою смугою. На лівому плечі українські польові жандарми носили блакитний аксельбант. Таким чином, можна стверджувати, що в Армії УНР у 1919-1920 pp. створювалися всі структурні підроз діли, що мали забезпечувати її життєдіяльність. Не слід, однак забувати, що всі вони творилися і діяли у несприятливих умовах революційного часу, що безумовно впливало на якість їх організації та діяльності. Слід відмітити, що у спадок від гетьманської влади Директорія УНР отримала для свого війська до сить потужну матеріальну базу, в разі розумного використання якої можливо було забезпечити вели ку масу військ. М. Капустянський пише, що до наступу Червоної армії «Директорія мала в своїх руках величезні запаси військового майна, яке лишилося на Україні з базисних склепів Південно-Західного та почасти Румунського фронтів, що були створені у 1916 р. російським військовим командуванням. Надалі під загрозою большевиків базу було перенесено в район Волочиськ - Тернопіль - Броди - Рівне і туди звозилося всі запаси з української території. Але годі було сподіватися швидко пере везти все військове майно на нову базу» [15, с. 20]. Командування армії намагалося не допустити розкрадання і розпродажу запасів, добре розуміючи важливість збереження військового майна для забезпечення особового складу новоутворюваних військових частин. Це підтверджує архівний до кумент - наказ від 12 грудня 1918 p., в котрому наголошується: «Вимагати для частин лише те, без чого неможливо обійтися; за продаж військового майна, яко добра народнього старшин та козаків передавати військовому польовому суду» [2, арк. 40]. М. Шляхтиченко у своїх спогадах пише: "Повітові військові начальники прислали в наш полк ве личезну кількість людей, але ми страху не мали: касарні були відремонтовані, кухні й продукти при

26 6

науковий збірник

готовлені, а від військового одягу, та іншого військового майна, включаючи зброю, тріщали полкові склади” [24, с. 60]. Але використати всі ці запаси за призначенням повною мірою не вдалося. М. Капустянський вказує: «8 корпусів, заснованих за гетьмана, в більшості зруйновано, чи в значній мірі ослаблено. Усе постачання цих корпусів, що складалося з різного припасу на 6 місяців, було майже знищено під час повстання» [15, с. 20]. Командування українських військ цілком усвідомлювало згуб ність недбалого ставлення до збереження матеріальних засобів у військових частинах і шкідливий вплив цієї обставини на боєздатність військ, настрої вояків та стан військової дисципліни. Отже, ще до початку повстання проти гетьмана вдалося створити потужну матеріально-технічну базу для подальшого формування частин і з’єднань Української армії. Але відповідно використати її командування українських військ не змогло. Цьому заважало власне протигетьманське повстан ня і всеохоплююча анархія, котра виникла після нього. Так створювалися несприятливі умови для військового будівництва в УНР в цілому, що негативно впливало на настрої вояків, передусім стар шинського корпусу. Військове командування УНР добре розуміло згубність недбалого ставлення до збереження матеріальних засобів і шкідливий вплив цієї обставини на боєздатність війська, настрої особового складу та рівень військової дисципліни. Незадовільне забезпечення військ негативно впли вало на виконання армією бойових завдань. Аналізуючи причини військових невдач УНР у 1919 p. М. Капустянський вказує серед інших і на таку: «Великий брак огнеприпасу, амуніції та обмундирування і цілковита неналагодженість щодо всякого роду постачання» [15, с. 41]. Забігаючи наперед, зазна чимо, що ця проблема переслідувала Українське військо до кінця визвольної боротьби і остаточно не була вирішена. Величезної шкоди всебічному забезпеченню Українських військ завдала втрата майна Запорозького корпусу. Румунська влада відібрала в нього 80 гармат, 700 кулеметів, 15000 рушниць, 7000000 рушничних набоїв, 34000 гарматних набоїв, 2500 ручних гранат і величезну кіль кість різних припасів - всього 40 ешелонів. Незважаючи на всі зусилля, подальші спроби повернути це майно знов у власність українських військ закінчилися невдало [23, с. 25]. Уряд УНР, починаючи з середини грудня 1918 р. вживав заходи щодо забезпечення Українських військ. Зокрема з цією метою уряд звернувся до населення передавати для армії окремі речі, за які призначалася грошова компенсація [19, с. 222]. 29 грудня 1918 р. голова Директори В. Винниченко визначив основні пріоритети діяльності українського уряду, серед яких важливе місце мало посісти по стачання армії. [10, с. 10]. Зокрема, ЗО грудня 1918 р. міністр продовольчих справ отримав доручення утворити відповідні комісії, запросивши до неї представників військового міністерства [10, с. 133]. На вимогу військового міністра 8 січня 1919 р. вирішено «задовольнити військове міністерство по його вимогам одягом і взуттям,...» [10, с. 164]. Однак, що ця робота не носила системного, цілеспрямова ного характеру. Разом з тим рішуче заборонялися самочинні реквізиції майна у населення. Зокрема, в одному з наказів Головної команди військ УНР наголошувалося: «Наказую негайно припинити такі способи реквізиції і застерігаю, що всіх винних в цім я буду притягати до самої сурової судової відпові дальності як за невиконання цього наказу, так і за перевищення влади.... Надалі право проводити рек візиції за своєю особистою відповідальністю мають виключно начальники окремих військових частин і то тільки самих тільки необхідних для війська речей і при тих умовах, щоб така реквізиція ні в якому разі не знищувала добробуту місцевого населення». За все отримане майно командири зобов’язані були розплачуватися виключно готівкою і за цінами, встановленими місцевою владою [10, с. 475]. Важкі умови, у котрих опинилася Українська армія у травні 1919 р. розкриває у своїй праці О. Удо виченко. Він зокрема вказує: «Погана була справа з постачанням армії різного роду припасів: хліба, обмундирування та особливо амуніції. Був великий брак медикаментів. Більшість складів залишилось на території України і вони попали до рук Червоної армії. А великі склади в Бродах і Луцьку попали до рук польської армії. Румунія захопила велике майно Запорозького корпусу. Українська армія не мала бази, і не передбачалося поповнення її із закордону. В розпорядженні інтендантства армії було 110000 рушничних набоїв, до 3000 - 4000 гарматних, крім тих, що частини мали при собі. З такими засобами

науковий збірник

267

Українська армія мусила розбити ворога та піти на схід» [21, с. 66]. Приймаючи до уваги постійну неста чу набоїв в Українському війську, яке постійно вело тяжкі бої з Червоною армією, уряд УНР 24 червня 1919 р. доручив військовому міністру, міністру фінансів та міністру народного господарства «взяти на себе справу поліпшення та прискорення постачання Дієвої армії набоями» [10, с. 378]. З метою ви рішення цього болючого для Української армії питання Головний отаман С.В. Петлюра восени 1920 р. пропонував розпочати власне виробництво набоїв до гвинтівок і кулеметів і по можливості «цю справу треба віддати в руки приватної ініціативи». Ця робота покладалася на міністрів народного господарства та військового [10, с. 249-250]. Також був ухвалений законопроект про обов’язкову повинність населення щодо збору білизни для військ, при чому за одержані речі встановлювалася відповідна плата. [10, с. 419]. З початком осені вирішено, також, збирати від населення, і також за плату, теплий одяг та взуття. [10, с. 492]. З метою поповнення запасів зброї та набоїв була видана відозва до селян про здачу наявної зброї українським військам за грошову виплату. [10, с. 581]. Така робота продовжувалася і в 1920 р. Головний отаман С.В. Петлюра вимагав від міністерства народного господарства доповіді про вжиті заходи щодо забезпечен ня військ теплим одягом і взуттям. Він наголошував: «Одягши 25 000, ми можемо бути спокійнішими за фронт» [10, с. 249]. Для вояків муштрових частин та частин, що знаходилися у стадії формування встановлювався персональний харчовий пайок. [10, с. 510-511]. Дані приклади свідчать про активне залучення до всебічного постачання Української армії інших міністерств і відомств УНР. В результаті успішних бойових дій війська захоплювали трофеї. Для впорядкування трофейного майна створювалися спеціальні комісії, завданням яких було: збір, впорядкування, охорона та розпо діл між базами зберігання [19, с. 301]. Це сприяло рівномірному розподілу між військовими частинами трофеїв та дбайливому до них відношенню. Наприкінці вересня 1919 р. було ухвалено Проект умов, на яких повинна була працювати колегія Головного постачання Армії УНР. Голова її користувався ши рокими правами обумовленими державними інструкціями. Він називався товаришем (заступником) військового міністра з технічно-господарських справ. Він особисто призначав і звільняв посадових осіб у підлеглих установах. Військовий міністр при цьому контролював компетенцію управлінь арти лерійського, інженерного та авіаційного [10, с. 521]. З метою організації всілякої матеріальної допомоги Українській армії уряд і Директорія ініціювали акцію проведення «Тижня Українського Козака». Його повинні були організувати міністри внутрішніх справ, народного здоров’я та опікування, а також міністр єврейських справ [10, с. 522]. Метою цього заходу було прилучити населення до вирішення питань допомоги війську продовольством, тепли ми речами тощо. Була видана спеціальна відозва до українського населення. В організації «Тижня Українського Козака», що відбувся з 12 по 19 жовтня 1919 p., взяли участь представники відповідних міністерств УНР та усіх ланок місцевої влади. Населення, особливо селяни, активно відгукнулися на заклик влади, було зібрано багато різного майна: теплого одягу, взуття, продовольства тощо [10, с. 651]. В цій акції можна вбачати повне розуміння потреб Української армії з боку населення України та його підтримка, що надавалася воякам. Проте зазначимо, що не в усіх місцевостях мешканці одна ково реагували на проведення таких заходів, у багатьох випадках вони просто ігнорувалися. Успішні бойові дії українських військ проти противника в багатьох випадках допомагали певною мі рою забезпечити армію необхідним майном, яке було захоплено у ворога. Так, наприклад, після пере можного бою за м. Вознесенськ проти більшовицьких частин під час «Зимового походу» у квітні 1920 р. українські війська захопили 2 000 000 рушничних і 32 000 гарматних набоїв, 50 гармат різних типів, 5000 рушниць, 48 кулеметів, 4 ешелони військового майна, 4000 фір ворожого обозу, 10 000 000 радянських грошей і цінне господарче та технічне майно, що було продано населенню, а військо забезпечило себе фошима на 2 - 3 тижні. Тоді ж вдалося забезпечити вояків одягом та взуттям [12, с. 101]. Після укладення українсько-польського союзу спеціальний український військовий представник ге нерал Зелінський у Варшаві вирішував питання постачання Армії УНР за домовленістю з польським

268

науковий збірник

військовим міністерством через польську військову інтендантуру [10, с. 127]. Також на пропозицію військового міністра УНР через українську військову місію в Бельгії планувалося закупити 10 000 комплектів військової форми, а також 35 тягарових автомобілів та 40 мотоциклетів [10, с. 214]. Чому ж Директорія УНР з приходом до влади не змогла в повному обсязі використати для своєї армії наявну матеріальну базу: З перемогою над гетьманською владою, за висловом сучасного дослідника, почався некерований процес «грабунку награбованого». Повстанці, скориставшись безладом, що поширився майже по всій території України, почали грабувати всі склади і сховища, котрі не завжди надійно охоронялися, відт ак значна кількість військового майна, була безповоротно втрачена. Перед наступом Червоної армії величезну кількість майна планувалося евакуювати на захід, але цього не вдалося зробити, не зважа ючи за заходи, що вживалися військовою адміністрацією, і все воно потрапило до рук більшовиків. В умовах війни не вдалося налагодити власне виробництво для армії всього необхідного, що в свою чергу негативно впливало на бойові дії Української армії. У багатьох випадках, зокрема під час весня ного наступу 1919 p., війська УНР не змогли розвинути успіх саме зважаючи на брак боєприпасів. Уряд УНР не знайшов надійного союзника, котрий міг би допомогти зброєю, набоями, технікою, іншим майном, необхідним українським військам. Західні держави не визнавали УНР, підтримували Білий рух і новоутворена Українська держава перебувала в ізоляції. Польська держава, що стала со юзником УНР не могла і не збиралася брати на себе зобов’язання сприяти всебічному забезпеченню українських військ необхідними запасами, оскільки сама мала обмежені можливості. Наявні матеріали свідчать, що Директорія УНР проводила значну роботу щодо забезпечення ді яльності Української армії. Проте забезпечення не було задовільним, внаслідок чого армія постійно відчувала нестачу харчових припасів, одягу, взуття, гарматних і рушничних набоїв, що негативно по значалося на якості виконання військами бойових завдань. Джерела і література 1. Центральний державний архів вищих органів влади та управління України (ЦДАВО України). Ф. 1078. - Оп. 1. Спр. 11. - Збірник наказів Головної управи військ УНР; 2. ЦДАВО України Ф. 1078. - Оп. 1. - Спр. 90. - Накази Дієвої Армії УНР. Вирізки із газет про події на Україні; 3. ЦДАВО України Ф. 1078. - Оп. 2. - Спр. 5. - Доповіді та обіжники Головного управління Генерального штабу, військового міністерства, командирів військових частин про формування Армії УНР, положення та схеми. Спис ки отаманів та полковників Головних управлінь: гарматного, інженерного і ін.; 4. ЦДАВО України Ф. 1078. - Оп. 4. -1 . - Накази головного командування петлюрівських військ; 5. Безручко М. Від Проскурова до Чарториї II Історія Січових Стрільців. - Київ., 1992. С. 202-286. 6. Верига В. Визвольні змагання в Україні. 1914-1923. - У 2-ох т. - Львів, 1998. - Т. 2. - 502 с. 7. Вишнівський О. До історії Синіх і Залізних II За державність. - Варшава, 1937. - Зб. 7. - С. 68-102. 8. Герасименко М. Підготовка старшинських кадрів в українських національних державних утвореннях (березень 1917 - листопад 1920 pp.): Автореф. дис.... канд. іст. наук. - Київ, 2005. - 24 с. 9. Дашкевич Р. Артилерія січових стрільців у боротьбі за Золоті Київські ворота. - Нью-Йорк, 1965. - 208 с. Ю.Директорія, Рада Народних міністрів Української Народної Республіки. Листопад 1918-листопад 1920 pp.: Документи і матеріали: У 2-х т., 3-х ч. / Упоряд. В. Верстюк та ін. - К.: Видавництво і. Олени Теліги, 2006. - Т. 1.-688 с.;Т. 2.-744 с. 11. Довбня В. Січові Стрільці київського формування у визвольних змаганнях 1917-1920 років. - Київ, 2002, Текст. - 218 с. 12.Доценко О. Зимовий похід. - Київ, 2001, Видавництво ім. Олени Теліги. - 375 с. 13адунайський В. Збройні Сили УНР (1917-1920 pp.): Дис... канд. іст. наук. - Донецьк, 1995. -198 с. 14.Капелюшний В. Здобута і втрачена незалежність: історіографічний нарис української державності доби національно-визвольних змагань (1917-1921 pp.): Монографія. - К.: Олан, 2003. - 608 с. 15.Капустянський М. Похід українських армій на Київ - Одесу в 1919 році (короткий воєнно-історичний нарис): в 2-ох кн. - Мюнхен, 1946. - (103+200) с. 16.Ковальчук М. Українсько-білогвардійська війна: трагічний початок (вересень 1919 p.) II Військово-історичний альманах. - 2004. - Ч. 2 (9). - С. 15-47. 17.Литвин С. Суд історії: Симон Петлюра і Петлюріана. - Київ, 2001, Видавництво ім. Олени Теліги. - 639 с. 18. Омелянович-Павленко М. На Україні, 1919II Спогади українського командарма. - Київ, 2002, Планета людей. - с. 184-205. 19.Петлюра С. Статті. Листи. Документи. - К.:ПП Сергійчик М.І., 2006. - Т. IV. - 704 с. 20. Статут польової служби. Затверджено Головним Отаманом С. Петлюрою 29 червня 1920 р. - Вінниця, 1920. - 232 с. 21.Удовиченко О. Україна у війні за державність: історія, організація і бойові дії 1917-1921. - К., 1995. - 206 с. 22.Шандрук П. Українська армія в боротьбі з Московщиною (18 жовтня-21 листопада 1920 p.) II За Державність. Каліш, 1934. - Зб. 4. - С. 201-236. 23. Шанковський Л. Українська армія в боротьбі за державність. - Мюнхен: Дніпрова хвиля, 1958. - 319 с. 24.Шляхтиченко М. До історії Директорії УНР II Український історик. - Нью-Йорк - Мюнхен. -1965. - Ч. 1-2. - С. 56-61 ;Ч. 3-4.-С . 52-59.

науковий збірник

269

Владислав КОЖЕВНІКОВ (Львів)

ЗАСТОСУВАННЯ АРТИЛЕРІЇ У ЛЬВІВСЬКОСАНАОМИРСЬКІЙ ОПЕРАЦІЇ Пьвівсько-Сандомирська операція була проведена силами одного фронту. В наслідок її проведення була розгромлена німецька група армії «Північна Україна». Було знищено 8 дивізій противника, а 32 дивізії втратили 50 - 70% особового складу.[1] За місяць наступу було знищено або взято у полон близько 172 тис. військовослужбовців, втрати в техніці склали: 687 літаків, 1940 танків та самохідних гармат, 3615 одиниць артилерії, 11727 автомобілів.[2] С точки зору воєнного мистецтва ця операція характерна великим розмахом, різноманітністю бойових дій та широким застосуванням форм опе ративного маневру. В ходе цієї операції отримав подальший розвиток метод вогневого ураження противника в наступі - артилерійський наступ, який передбачав безперервну підтримку піхоти і тан ків, що наступають, зосередженим чи масованим вогнем артилерії на всю глибину бойових завдань загальновійськових з’єднань. Перший Українській фронт нараховував 7 загальновійськових,3 танкових, 1 повітряну армії, 3 окре мих танкових та 2 кавалерійських корпуса. Всього у складі сухопутних військ фронту нараховувалось 10 танкових і механізованих та 6 кавалерійських корпусів, 74 стрілецькі дивізії, 4 артилерійські дивізії прориву, 9 зенітно-артилерійських дивізій, 7 гарматних, 7винищувально-протитанкових, 3 міномет них, 1 гаубична, 4 окремих танкових і механізованих бригади та понад 100 частин різноманітного призначення. [3] Для організації і проведення артилерійського наступу фронт мав у своєму розпорядженні понад 16250 гармат і мінометів (не враховуючи зенітну і реактивну артилерію), з них близько 13900 - 76 мм калібру і більше, що забезпечувало прорив глибоко ешелонованої, підготовленої в інженерному від ношенні, насиченої вогневими засобами та живою силою оборони противника. [3] Перед артилерією стояли наступні завдання: в період артилерійської підготовки атаки завдати ударів опорним пунктам головної смуги оборони, знищити живу силу і вогневі точки противника у перших трьох траншеях, а також подавити артилерію, міномети, командні і спостережні пункти, вузли зв'язку і най ближчі тактичні резерви. В період бою в глибині забезпечити пересування військ на головних напрямах, здійснювати масовані нальоти по опорним пунктам, вузлам опору та вузлам доріг, районам зосеред ження резервів. Було заплановано провести артилерійську підготовку упродовж 1 години 40 хвилин. У перший 45-хвилинний вогневий наліт передбачалось подавити основні елементи головної смуги обо рони противника, його артилерійські засоби. Наступним кроком, протягом 60 хвилин, було заплановано руйнування найважливіших оборонних споруд, придушення живої сили, артилерії та резервів противни ка. У подальшому планувалось провести 10-хвилинний вогневий наліт по артилерійських (мінометних) батареях та 15-хвилинний вогняний наліт по трьом першим траншеям безпосередньо перед атакою. Застосування артилерії, в смугах 3-ої гвардійської, 13-ої і 60-ої армій, було заплановано наступним чином: підтримку атаки піхоти провести одинарним вогневим валом глибиною 2 км., а далі послідовним зосередженням вогню; артилерійський супровід бою глибиною 15-20 км.; заборону контратак противни ка провести масованими вогневими нальотами по штабах, вузлах зв'язку та зосередженню резервів. Для виконання поставлених завдань планувалось у перший день бою витратити для артилерії всіх калібрів 1,75 боєкомплекту, крім 152-мм гаубиць(2 боєкомплекту), та 203-мм гармат (1 боєкомплект). Загальна витрата боєприпасів до завершення прориву тактичної зони оборони визначалася 2-2,5 боєкомплекту. На початок наступу у військах і на складах було накопичено близько 3,5 боєкомплектів снарядів та мін. Згідно плану, поповнення боєприпасів проводилось з розрахунку постійного запасу від 1 до 1,2 боєкомплекту. [3]

270

науковий збірник

За рахунок масування артилерії була створена висока щільність артилерійських систем. На ді лянках прориву в смугах 3-ої гвардійської і 13-ої армії на кілометрі фронту нараховувалось близько 249гармат та 255 мінометів, а на суміжних флангах 60-ої і 38-ої армій відповідно - 236 гармат і 254 міномети. [3] Масування артилерії дозволяло завдати могутнього вогневого удару обороні противни ка, знищити і подавити його вогневі засоби, живу силу та забезпечити наступ військ. Для кращого управління артилерією в ході наступу були створені армійські артилерійські групи. Вони призначалися для боротьби з артилерією, оперативними і крупними тактичними резервами во рога як в районі їх зосередження, так і на підході до поля бою та знищення командних і спостережних пунктів противника. Підчас бою в глибині артилерійські групи притягувалися для посилення артилерії стрілецьких корпусів і дивізій на вирішальних напрямках. За рахунок штатної і доданої артилерії в де яких стрілецьких корпусах також створювалися корпусні артилерійські групи. Так, в 45-му корпусі 60-ої армії група складалася з трьох бригад і п'яти артилерійських і мінометних полків. У 24-му корпусі 13-ої армії вона складалась з гаубичної бригади, мінометного і артилерійського полків. Вони були призна чені для боротьби з артилерією і резервами противника, а також для вирішення вогневих завдань на користь дивізій першого ешелону. Крім того, в стрілецьких корпусах створювалися групи реактивних мінометів, по 1-3 полки кожна. Артилерійські групи в стрілецьких дивізіях перших ешелонів нарахо вували 4-6 дивізіонів. [4] Так, до складу групи 287-ої дивізії була включена гаубична артилерійська бригада 1-ої гвардійської дивізії прориву(близько 60 гармат). Група 121-ої гвардійської стрілецької дивізії складалась з гарматної артилерійської бригади і гаубичного артилерійського полку(близько 60 гармат). У 336-ій і 322-ій дивізіях 60-ої армії - 76 і 119 гармат відповідно. Полкові артилерійські групи(3-6 дивізіонів) створювалися тільки в стрілецьких полках перших ешелонів дивізій. Наприклад у період артилерійської підготовки атаки в 13-ій армії до складу цих груп входила артилерія других ешелонів дивізій. Загальна кількість гармат і мінометів в них досягала: у 1128-му полку 336-ої дивізії 70, у 1130-му полку цієї ж дивізії - 80, у 1089-му полку 322-ої стрілецької дивізії - 60 гармат.[3] Мінометні групи призначалися для знищення вогневих засобів і живої сили противника в траншеях, окопах і на зворотних скатах висот вони складались з 82 і 120 мм мінометів дивізій перших і других ешелонів стрілецьких корпусів. У дивізіях, корпусах і арміях створювались артилерійські-протитанкові резерви підсилені інженерними підрозділами. Вони просувались на флангах у готовності в будь-який час відбити контратаку танків противника. Для забезпечення введення в прорив танкових армій планувалось придати артилерію загальновій ськових армій, в смугах введення в прорив. Наприклад, для підтримки дій 3-ої гвардійської танкової армії у складі 60-ої армії залучалась важка гаубична, дві гарматні та одна артилерійська бригади (260 гармат). Це дозволило на рубежі введення в прорив зосередити біля 40-50 гармат на 1км. фронту та провести коротку артилерійську підготовку та підтримати атаки передових частин танкової армії методом послідовного зосередження вогню глибиною до 1,5 км. Крім того штаби загальновійськових і танкових армій розробляли сумісні плани артилерійського забезпечення введення в прорив. Напри клад, в смузі 3-ої гвардійської танкової армії вогонь планувався по п'яти рубежах: перший - на рубежі введення, подальші - через кожних 2-3 км. Для управління вогнем артилерії використовували літаки( вночі - По-2, вдень - винищувачі Як-9, Як-7б) та артилеристи - коректувальники, які, знаходились у бойових порядках танкових частин, мали зв'язок з вогневими позиціями підтримуючої артилерії. Всього було розгорнуто 5.500 спостережних пунктів.[5] Щоб приховати від противника основні угрупування артилерії і ділянки майбутнього прориву при стрілка артилерії проводилася методом пристрілених гармат, переважно вранці і увечері, це дозво ляло частково врахувати метеорологічні умови які будуть під час артилерійської підготовки. Прихову ючи пристрілку на зазначених напрямках, на інших ділянках артилерія так само вела вогонь з метою введення противника в оману. Яскравим прикладом дії артилерії у Львівсько-Сандомирській операції стала артилерійська підго

науковий збірник

271

товка атаки в смузі наступу 60-ої армії. Для надійного придушення оборони противника на ділянці прориву було створено могутнє артилерійське угрупування (близько 2200 гармат, мінометів і бойо вих машин реактивної артилерії), що забезпечувало оперативну щільність до 250 гармат, мінометів і бойових машин реактивної артилерії на 1 км. [6] Таке могутнє артилерійське угрупування дозволяло вирішувати більшість завдань масованим і зосередженим вогнем. Під час артилерійської підготовки глибина загального придушення оборони противника досягала 10 км. а глибина одночасного придушення до 6 км. Позитивним в діях артилерії 60 ої армії і її з'єднань є оперативне перепланування артилерійської підготовки у зв’язку із зміною обстановки та організацією вогневого удару по обороні противника в стислі терміни. Досвід показав, що під час артилерійської підготовки доцільно проводити спеціальний вогневий наліт всієї артилерії по достовірно розвіданих батареях та спостережних пунктах за наявності у противника сильного артилерійського угрупування. Заслуговують уваги дії артилерії при введенні в прорив 1-ої гвардійської танкової армії. Вогонь ар тилерії планувався по трьом рубежам. При цьому на кожному рубежі призначалися райони масовано го вогню. Кожен район включав від трьох до шести дивізійних ділянок. Ідея такого планування вогню артилерії ґрунтувалася на тому, що танкова армія мала в своєму складі до 500 гармат, мінометів і бойових машин реактивної артилерії.[6] Враховуючи, що значною перешкодою були не окремі цілі, а опорні пункти і вузли опору противника, які неможливо було обійти, передбачалось подавити їх в першу чергу масованим вогнем артилерії. У зв'язку із зміною загальної оперативної обстановки змінився і напрям введення в прорив тан кової армії. Артилерія, що підтримувала введення в прорив танкових з'єднань, відкривала вогонь на виклик коректувальників або по команді командира артилерійської бригади (групи). Виклик вогню проводився по радіо відкритим текстом. Танковій армії були додані дві артилерійські бригади, які мали на озброєнні 122-мм гармати. Додана артилерія збільшувала самостійність армії, забезпечува ла прикриття відкритих флангів та боротьбу з артилерією противника в оперативній глибині. Таким чином, артилерійська підтримка введення в прорив танкових з'єднань отримала свій подальший роз виток. Планове і непланове масування вогню по визначених районах було найбільш зручною і до цільною формою вогневої підтримки з розвитком наступу в глибині. Не дивлячись на те, що частина запланованих ділянок (районів масованого вогню) у ході бойових дій відпала, попереднє оперативне планування артилерійської підтримки в цілому себе виправдало і дозволило більш цілеспрямовано і швидко організувати дії артилерії в обстановці, що змінилася. Таким чином, у Львівсько-Сандомирській операції неухильно зростала питома вага вогневих на льотів, що пояснюється підвищенням стійкості оборони противника і необхідністю її надійного при душення, досягненням раптовості переходу в наступ. Це стало можливим завдяки подальшому масуванню артилерії на ділянках прориву(3762 гармат, мінометів бойових машин реактивної артилерії) [6], вдосконаленню методів проведення артилерійської підготовки. Принцип масування артилерії на напрямках головних ударів(де було зосереджено 80% артилерії і мінометів) дозволив створити на ділянках щільність до 250 гармат і мінометів на 1 км. фронту. Така висока щільність забезпечувала повну перевагу над артилерією противника. У арміях, що діяли на головних напрямках, формувались полкові, дивізійні, армійські, а іноді і корпусні артилерійські групи. До складу полкових і дивізійних груп входили від трьох до шести дивізіонів артилерії, в армійські групи - до 4 артилерійських і мінометних бригад. Це дозволило забезпечити успішне просування піхоти і танків, автономність бойових дій час тин і з'єднань, а також безперервну взаємодію артилерії з іншими родами військ. Заслуговує уваги організація і проведення артилерійського наступу. Тривалість вогневих нальотів була доведена до 15 хвилин, глибина одночасної дії по цілям склала 6-7 км., підтримка атаки піхоти і танків вогневим валом проводилася глибиною 2-2,5 км. Загальна глибина придушення об'єктів оборо ни противника досягала 15 км. Забезпечення введення і прорив оборони противника здійснювались масованим вогнем по завчасно визначеним районам.

272

науковий збірник

Підтримка атаки проводилась різними методами: послідовного зосередження вогню; одинарним або подвійним вогневим валом і їх поєднанням. Глибина підтримки планувалася до 3-4 км. Зосеред жений вогонь планувався на всю тактичну глибину оборони противника, а при забезпеченні введення танкових з'єднань - на глибину до 15-20 км., тобто до їх виходу на оперативний простір. В ході наступу широко застосовувався маневр артилерії, особливо протитанковим підрозділами, на найбільш загрозливих напрямах для відбиття контратак і контрударів танків противника. Також слід зазначити, що артилерійські частини резерву вищого командування(до 35 полків) здійснили пе реміщення на відстані до 250 км. [3] для відбиття контрударів на Віслі і зміцнення в протитанковому відношенні захопленого плацдарму. Необхідно підкреслити, що в наслідок неухильного кількісного і якісного розвитку артилерії вона стала не тільки тактичним, але і оперативним засобом. Джерела і література 1. Воєнная история: Учебник /А.А. Войнов, П.П. Ионов. - M.: Воениздат, 1984. - 375 с. 2. Голиков С. Вьідающиеся победьі Советской Армии в Великой Отечественной войне. Ленинград., Госполитиздат, 1954.-310 с. 3. Полушкин M.A. На сандомирском направлений. Львовско-Сандомирская операция (июль - август 1944 г.). M., Военное издательство, 1969. -176 с. 4. Тактика в боевьіх примерах. Полк. Под общ. ред. А.И. Радзиевского. M., Военизда, 1974. - 286 с. с ил. 5. Мозолев В.Ф. К 40-летию Львовско-сандомирской наступательной операции II Воєнная мисль. -1984. - №7. - С. 3-19. 6. Артиллерия в бою и операции/Г.Е. Передельский, А.И. Токмаков, Г.Т. Хорошилов. - M.: Воениздат, 1980. -136 с., 25 л., схем.

науковий збірник

273

Ольга ГАПЕЄВА, Олексій ФУРТЕС (Львів)

ВІЙСЬКОВО-ІСТОРИЧНА ДІЯЛЬНІСТЬ ВІЙСЬКОВИКІВ УГА У ТАБОРАХ ЧЕХОСЛОВАЧЧИНИ: ОРГАНІЗАЦІЯ, ЗМІСТ, ЗДОБУТКИ У статті розглянуто організаційну структуру, напрямки діяльності, мету й завдання військово-історичної діяльності в таборах інтернованих частин Галицької армії в Чехословаччині. В статье рассмотрено организационную структуру, направлення деятельности, цель и задания военно-исторической работьі в лагерях частей Галицкой армии, интернированньїх в Чехословакию. The article reviewed the organizational structure, activities, purpose and tasks of militaryhistorical work in the camps parts Galician Army, interned in Czechoslovakia.

Постановка проблеми. Виховання військовослужбовців на патріотичних і бойових традиціях україн ського народу (патріотичне виховання) є одним з основних принципів, на яких ґрунтується Концепція гуманітарного та соціального розвитку у Збройних Силах України. Головною метою Концепції є вихо вання фомадян-патріотів, високопрофесійних військових фахівців, свідомих захисників Батьківщини. Аналіз останніх досліджень і публікацій. Розвиток історичної науки в незалежній Україні засвідчив чималі здобутки дослідників новітньої доби. Завдяки сприятливим умовам вітчизняні історики створи ли потужний пласт наукових праць, які неупереджено реконструювали передумови, хід та геополітичні наслідки Української національно-демократичної революції 1917-1921 pp. Водночас поза межами ґрунтовних узагальнень залишилося чимало сторінок військової історії, зокрема діяльність у царині воєнно-історичної науки української військової еміграції. Доробок сучасних українських дослідників із цієї проблематики обмежується небагатьма, проте, змістовними монофафіями І. Срібняка, В. Трощинського, М. Павленка, С. Литвина, В. Солдатенка, С. Гелея, О. Колянчука. Постановка завдання. Актуальність дослідження визначається необхідністю проведення аналізу діяльності української еміфації, особливо у сфері військово-історичної науки й видавництва у між воєнний період. Мета статті полягає в узагальненні досвіду військово-історичної діяльності військової еміфації УГА; відтворенні організаційної структури, напрямків діяльності, мети й завдань патріотичної роботи в таборах інтернованих частин Галицької армії в Чехословаччині; визначенні головних напрямків, форм та методів військово-патріотичного виховання інтернованих військовиків УГА. Об’єктом дослідження є військова історія в працях української еміфації 1920-1939 pp.. Предметом дослідження є військово-історична діяльність в еміфації УНР, ЗУНР та Української держави, діяльність утворених наукових центрів поза межами Батьківщини, аналіз змісту, форм і ме тодів військово-патріотичного виховання інтернованих військовиків, напрямки досліджень військової історії, насамперед, подій Української революції 1917-1921 pp.

Виклад основного матеріалу. Аналіз історичних джерел щодо перебування інтернованих вояків УГА на теренах Польщі, Румунії й Чехословаччини свідчить, що найприхильніше до українців ставилися у Чехословаччині. Президент Чехословаччини Т. Масарик і його уряд усвідомлювали, що такий чинник як піднесення українського національно-визвольного руху 1918-1920 pp. виводить багатомільйонну Україну на геополітичну кар ту Європи. Отже, чехословацька влада, як слушно зауважив київський історик М. Павленко, сприйма ла еміграцію як фактор розбудови зв’язків з Україною [6. С. 176].

274

науковий збірник

Незважаючи на перешкоди деяких політичних сил власної країни і післявоєнні труднощі, постійний дипломатичний тиск Польщі і радянської Росії, військово-політичний провід Чехословаччини надав галицьким інтернованим частинам пристойні умови перебування та створив сприятливі умови для розвитку культури, освіти, національного й духовного життя. Під керівництвом командування й утворених у кожному таборі спеціальних центрів - культурнопросвітніх кружків - було налагоджено діяльність фахових і просвітніх закладів, бібліотек, аматор ських театрів, хорів та інших культурно-мистецьких осередків, випуск табірних видань. Зокрема, ін тернованим галицьким старшинам і стрільцям було надано можливість отримати середню і вищу освіту в чехословацьких державних або заснованих українських вищих навчальних закладах. Слід зауважити, що у таборах підтримувалася військова дисципліна, відбувалися військові вишко ли, щоразу (після кожного поповнення таборів або їх евакуації до нового місця) відновлювалася вій ськова організація, притаманна частинам УГА. Ці заходи мали на меті підготувати українське стріле цтво до продовження збройної боротьби за незалежність України [4. С. 335-338]. Інтерновані частини УГА мали подвійне підпорядкування: власному урядові ЗУНР в екзилі на чолі з Є. Петрушевичем і його дипломатичному представництву у Празі, а також чехословацькому Міністерству народної обо рони та місцевим комендантам. Серед таборитів Чехословаччини було багато високоосвічених старшин, підстаршин і стрільців, які у складі Легіону УСС та Галицької армії не лише зі зброєю боролися за визволення України, але й пройшли велику школу організації та проведення виховної і культурно-освітньої роботи: плідно пра цювали у Пресових Кватирах українських формувань, видавали фронтові часописи, мали досвід ар хеографічної діяльності. Аналіз історичних джерел свідчить, що коменданти Легіону УСС приділяли велику увагу воєнноісторичній роботі. Заснована на фронті 1915 р. Пресова Кватира налагодила випуск видань, в яких домінувала національно-патріотична тематика [5. С. 33-34]. Було організовано збір документів і матеріалів з історії Легіону: наказів, оперативних звітів, нагородних листів, щоденників, фронтової преси, споминів та історичних розвідок. Значна частина вказаних документів і сьогодні зберігається у фондах Центрального державного історичного архіву України у Львові. Хроніку Легіону - журнал бойових дій - складав відомий композитор і стрілецький пісенник підхорунжий М. Гайворонський. Під час українсько-польської війни 1918-1919 pp. президентом Національної Ради ЗУНР Є. Петру шевичем і начальником штабу УГА генерал В. Курмановичем було присвячено низку спеціальних наказів щодо воєнно-історичної роботи. Відповідно з цими наказами, у Начальній Команді, корпусах і бригадах було створено історичні відділи, організовано збір документів і матеріалів для створення лі топису українського війська та музеїв. У них плідно працювали відомі галицькі історики І. Кревецький, І. Карпинець, М. Євшан-Федюшка, П. Мигович та ін. Командування інтернованих частин УГА чітко усвідомлювало, що перебування за межами батьків щини, далеко від родин негативно впливає на морально-психологічний стан вояків. Тому воно вважа ло одним із головних завдань і напрямків роботи збереження боєздатності війська, піднесення його морально-бойового духу завдяки використанню різних форм і методів впливу на особовий склад. Зокрема, одним із найважливіших чинників військово-патріотичного виховання було виховання на військових традиціях історичного минулого українського народу та бойових традицій його війська, насамперед, княжої і козацької доби. Серед факторів, що сприяли налагодженню військово-історичної роботи в таборах був й достат ній інтелектуальний потенціал військовиків, які за короткий термін організували культурно-освітню і наукову роботу та створили першу історіографію визвольної боротьби Галичини в 1914-1923 pp. Вони вважали важливим патріотичним обов’язком відтворити хроніку визвольних змагань, збагатити українську воєнно-історичну думку, залишити майбутнім поколінням цінні джерела й узагальнення героїчного минулого.

науковий збірник

275

Порівняльний аналіз військово-історичної роботи у таборах Чехословаччини дає підстави стверджу вати, що цю роботу найкраще було організувано в таборі Ліберці, хоча саме тут склалися несприят ливі побутові умови для галицьких старшин і стрільців. На прохання президента Є. Петрушевича. 25 вересня 1920 р. у таборі було засновано Культурно-просвітній кружок. Цікавим виявився факт щодо створення першої історичної секції в таборах інтернованих частин УГА в Ліберцях 27 вересня того ж року. Секція, яка входила до складу Культурно-просвітнього кружка, головним напрямком своєї ді яльності вважала організацію воєнно-історичної роботи. Її очолили енергійні й працьовиті старшини, вихованці Львівського університету, колишні співробітники Національного музею у Львові поручники Яків Голота та Ярослав Пастернак, а також талановитий молодий журналіст Петро Мигович. Най головнішим завданням секції керівництво визначило збір документів і матеріалів з історії визвольних змагань 1918-1921 pp., написання історичних розвідок і споминів учасників тих подій. Планувалося найближчим часом налагодити видання історично-мемуарного журналу, оскільки наявні періодичні видання - тижневик “Голос табору” й двотижневик “Український Стрілець”, які виходили у Німецькому Яблонному, - мали обмежені можливості щодо публікацій. Випуск у листопаді 1920 р. першого числа табірного журналу “Український Скитапець” став новим імпульсом у розгортанні воєнно-історичної роботи. Його редакція - М. Левицький, Я. Голота, І. Іванець та Ю. Буцманюк - докладала великих зусиль для того, щоб налагодити регулярний вихід журналу, який спершу був рукописним, розмножу вався шапірографом накладом 200 примірників. Його передавали з рук у руки по таборах, де зустрі чали з великим ентузіазмом. Визнаючи цінність свідчень безпосередніх учасників визвольних змагань, Я. Голота наголошував, що в мемуарних працях історичні події висвітлювали часто тенденційно, подаючи на передньому плані позитивні явища і оминаючи недоліки та власні прорахунку Отже, необхідно було скорегувати започатковану тенденцію, більше уваги приділяти збору документів: наказів, оперативних звітів, жур налів бойових дій тощо. На їх базі передбачали створити хроніки частин Галицької армії, висвітлю вати їхній бойовий шлях і героїчні подвиги старшин і стрільців у битвах за незалежність України [10. 1921. Ч. 4. С. 24]. Діяльність історичної секції ліберецького табору суттєво пожвавила історичну роботу в інтернова них частинах. Зокрема, група старшин і стрільців - ветеранів Легіону Українських Січових Стрільців - утворила під керівництвом отамана Омеляна Лесняка власну історичну секцію для збору матеріалів і написання історії Легіону 1914-1918 pp. До секції увійшли сотник Б. Білинкевич, четар С. Чумак, колишні активні члени Пресової Кватири Легіону талановиті малярі Іван Іванець та Юліан Буцманюк [10.1931. Ч. 6. С. 31]. Завдяки зусиллям історичної секції під керівництвом М. Дольницького, яка ви значила написання історій частин і підрозділів УГА пріоритетним напрямом своєї роботи, за короткий час на шпальтах “Українського Скитапьця” з’явилася низка оригінальних публікацій. Однією з найефективніших форм цієї роботи стала пропаганда історичних традицій українського народу та його війська. Для цього при створеному в листопаді 1920 р. Стрілецькому вечірньому уні верситеті в Німецькому Яблонному заснували спеціальний лекторій. “Виклади популярного наукового змісту відбуваються три рази на тиждень від год. 4-5 в залі театру. Присутніх буває пересічно 250 стрільців і підстаршин”, -повідомляв табірний часопис [10.1920.15 грудня]. Особливо змістовними стали виклади М. Терлецького, І. Калічака, К. Коберського та інших, які, до речі, не обмежували свої реферати тематикою визвольних змагань 1914-1920 pp. Зокрема, І. Калічак виступив із циклом лек цій з історії козаччини, національно-визвольної боротьби під проводом Б. Хмельницького, І. Мазепи й ін. Плідно діяв лекторій під керівництвом М. Дольницького у Ліберцях, згодом в Йозефові. Велику ау диторію завжди збирали кваліфіковані лекції з історії давньої України Я. Пастернака, О. Левицького, М. Терлецького. Лекторій охоплював своєю роботою численні робітничі сотні, розкидані по Чехосло ваччині, зокрема на Закарпатті. В місцях зосередження інтернованих вояків його працівники водночас активізували збір матеріалів для архіву секції та редакції “Українського Скитальця”. 276

науковий збірник

Піднесенню історичної свідомості особового складу інтернованих частин сприяло й те, що коман дування спільно з виховними структурами проводило урочисті заходи, пов’язані з пам’ятними датами в історії українського народу та його збройних сил. Зокрема, урочисто й широко масштабно щороку відзначали свято Першолистопадового повстання 1918 р. і проголошення ЗУНР. Цим подіям присвя чували спеціальні випуски “Українського Скитальця” й табірних часописів, проводилися багатолюдні Богослужіння, академії, святкові концерти, військові паради. У заходах брали участь представники екзильного уряду ЗУНР з Відня. Широко відзначалися роковини героїчних боїв на Маківці, під Крутами і Мотовилівкою, трагедії Базару. З великим патріотичним пафосом відзначалися Шевченківські дні, уродини Івана Франка, дні пам’яті полеглих, зокрема організатора й керівника Першолистопадового чину, першого військового міністра ЗУНР Д. Вітовського та українських партизан-січовиків П. Шеремети і С. Мельничука (останніх двох поляки 1922 р. стратили в Чорткові). Ці заходи мали великий вплив на піднесення морально-політичного духу стрілецтва. Після передислокації інтернованих частин УГА до табору Йозефів історична секція була поповне на і продовжила працю під керівництвом М. Дольницького. Сюди переїхала й редакція “Українського Скитальця”, яку очолив О. Демчук. Журнал щомісяця друкували в місцевій друкарні накладом 1000 примірників. Редакція тісно співпрацювала з історичною секцією, яка забезпечувала його цінними матеріалами, зібраними у процесі пошуково-аналітичної роботи. Восени 1921 p. М. Дольницький від імені секції виступив з ініціативою підготувати до видання “Історичний Альманах” - комплексну науково-історичну працю про бойовий шлях Галицької армії. 12 жовтня табірна преса оприлюднила звернення до вояків “Бережім пам’ять наших визвольних змагань!”. У ньому зазначено: “Вже від дав нього часу говориться і пишеться у нас про збирання історичних матеріалів УГА та накликується на списування споминів з українсько-польської та українсько-московської війни... Для чого на нараді підпоручників військових таборів в Йозефові, Німецького Яблонного і студентства в Празі дня 24 серпня с. р. передано цю справу Йозефівському таборові, а іменно йому поручено зібрати і підготувати ма теріал до видання “Історичного Альманаху”. Культурно-просвітний кружок Українських військ табору в Йозефові приступив вже до діла й назначив комісію для збирання й підготовки матеріялів і комісію для їх оцінки” [10.1921. Ч. 10. С. 1]. Історична секція, члени якої склали вищеназвану комісію, закликала галицьке стрілецтво взяти активну участь в акції і терміново надсилати матеріали. Організатори пропонували тематику допи сів, яка й відображала головні напрями історичних досліджень у таборах: історія січового стрілецтва 1914-1918 pp.; Першолистопадовий зрив 1918 р. й утворення ЗУНР; військове будівництво й історія окремих частин, бригад і корпусів УГА; бойові дії на фронтах українсько-польської війни, Вовчухівська та Чортківська наступальні операції; бойові дії УГА на Наддніпрянщині на більшовицькому та денікінському фронтах; історія Корпусу Січових Стрільців у складі Армії УНР; окремі види збройних сил: артилерія, кіннота, авіація, медична служба й ін.; військове духовенство; жіноцтво в лавах УГА; іноземні старшини на службі в українському війську; вплив січового стрілецтва та Галицької армії на піднесення національної свідомості населення Наддніпрянщини; життя в таборах інтернованих час тин УГА; біографічні довідки воєначальників, командантів, героїв війни й ін. У зверненні наголошено на величезному значенні цієї роботи для сучасних, й особливо для майбут ніх поколінь: “Нехай наш “Історичний Альманах” стане правдивим джерелом для майбутніх істориків та основою для наукових дослідів, нехай він стане живим свідком наших традицій, нехай буде вели ким учителем і виховником наших будучих поколінь. Нехай буде животворним приміром героїзму, патріотизму і характеру” [10.1921. Ч. 10. С. 1]. У стислий термін удалося значно пожвавити збір різноманітних матеріалів і документів. Наприкінці листопада 1921 р. архів історичної секції нараховував уже 1072 документи, які передбачали викорис тати для “Історичного Альманаху”. До коменданта галицької бригади генерала А. Вольфа звернувся

науковий збірник

277

колишній діяч Бойової Управи УСС і опікун Пресової Кватири Легіону Іван Боберський, який перебу вав у складі дипломатичної місії ЗУНР у Канаді. Дізнавшись про таку надзвичайно важливу роботу, він запропонував там видати цей воєнно-історичний збірник. Боберський писав, що в Канаді сприятливі умови для видання, а головне - вже зібрано серед української еміфації кошти. ЗОлистопада того року спеціальне засідання історичної комісії розглянуло пропозицію І. Боберського й погодилося підготу вати й надіслати за океан необхідні матеріали [10.1921. Ч. 11. С. 19-20]. За нез’ясованих обставин альманаху тоді не було видано, але його матеріали згодом увійшли у фундаментальне п’ятитомне видання “Українська Галицька Армія. Матеріали до історії”, яке вийшло друком після Другої світової війни у видавництві Д. Микитюка в Канаді. Піднесення рівня воєнно-історичної роботи в середовищі військової еміграції в Чехословаччині в період перебування в таборах інтернованих частин УГА можна виявити в друкованих працях і матері алах табірної преси, особливо “Українського Скитальця”. З листопада 1922 р. журнал почав виходити у Відні, а що найважливіше - його науковий рівень був дуже високий. Невипадково його наклад пере вищив 1000 примірників і розповсюджувався в більше, ніж десяти країнах світу, зокрема в Австрії, Німеччині, Канаді і США [10. 1922. Ч. 2. С. 53-54]. Навколо історичної секції та редакції журналу утворився гурт талановитих військових істориків, чиї праці залишили помітний слід в історіографії українських визвольних змагань. Саме тоді розпочався творчий шлях генерала А. Кравса, який на базі перших публікацій у табірному “Українському Скитальці” написав книгу “За українську справу” (Львів, 1937) [3]. Про визнання авторитету військових істориків з таборів Чехословаччини красномовно свідчить факт, що їхні публікації з’явилися у поважних львівських історико-мемуарних виданнях “Календар Червоної Калини” та “Літопис Червоної Калини”. 1922 р. у “Календарі Червоної Калини” було опу бліковано праці Р. Земика, А. Дівнича, згодом цілу низку науково-історичних досліджень О. Думіна (псевдонім - А. Крезуб), історичних розвідок І. Цьокана, Р. Гаванського, І. Іванця, М. Коновальця, П. Миговича, П. Будза (останнього редактора “Українського Скитальця”) й ін. [9. С. 398-431]. У червні 1922 р. в таборі Йозефів розгорнулася широкомасштабна акція збору матеріалів для підго товки видання фундаментальної “Пропам’ятної книги української еміграції земель ЗУНР”. Для реалі зації задуму створили редакційну колегію у складі: І. Мельницький (голова), М. Дольницький, Я. Пас тернак, П. Будз, Г. Голинський, К. Купчанко, І. Медвідь. Редколегія підготувала спеціальну відозву до емігрантських товариств і приватних осіб із закликом надіслати матеріали з історії визвольних зма гань. Листи надіслано на 250 адрес. Крім цього, редколегія звернулася за підтримкою до президента Національної Ради ЗУНР Є. Петрушевича опублікувати звернення до українських часописів Європи і Америки “Українське слово”, “Український прапор”, “Свобода”, “Народна воля”, “Руська Нива” та ін. В них закликалося також підтримати видання необхідними коштами. Зауважимо, що вже до кінця 1922 р. до редколегії надійшли 28 праць, загальним обсягом 240 сторінок, чимало фотографій. Місія ЗУНР у Празі та деякі приватні особи надіслали на видання книги кошти [10.1923. Ч. 4. С. 42-43]. Використовуючи всі можливості, керівництво історичної секції на чолі з М. Дольницьким зав’язало стосунки з наявними за кордоном і на Батьківщині центрами української воєнно-історичної науки. Найближчим був празький, де активно діяв колишній командувач Галицької армії, член Українського воєнно-історичного товариства генерал-полковник М. Омелянович-Павленко, відомий працями з іс торії Української революції, зокрема книжкою “Українсько-польська війна 1918-1919 pp.” . Генералполковник із розумінням поставився до пошукової праці галицьких військових істориків у чехословаць ких таборах. Щоправда, встановити тісні стосунки з керівництвом Українського воєнно-історичного товариства не вдалося через політичні розбіжності глав урядів ЗУНР і УНР Є. Петрушевича і С. Пет люри відповідно. Ділові й дружні зв’язки було встановлено зі Львовом, де розгорнули після воєнної руїни діяльність галицькі військові історики у різних комісіях Наукового товариства імені Шевченка й утворився 1921 р. потужний видавничий центр - кооператив “Червона Калина”. Його очолили колишні

278

науковий збірник

вояки Легіону УСС і УГА С. Шухевич, О. Навроцький, І. Тиктор, Л. Лепкий, М. Матчак та інші. Своїм головним завданням вони визначили видання праць з історії визвольної боротьби українського на роду, спогадів і матеріалів про бойові дії Легіону УСС і УГА 1914-1920 pp. [9. С. 19]. Така співпраця сприяла підвищенню наукового рівня воєнно-історичних праць і суттєво збільшувала виховні можли вості публікацій. Усвідомлюючи, що створювати історії бойових частин і відтворити об’єктивну картину визвольних змагань українських військових формацій XX ст. без потужних архівів неможливо, командування та борів, керівництво Культурно-просвітніх кружків від початку інтернування вживали різних заходів для збору і збереження документів й матеріалів нещодавніх подій. 14 травня 1921 р. генерал А. Вольф видав спеціальний наказ про збір історичних матеріалів і формування архівів. Він наголошував, що вкрай необхідно зберегти для майбутніх істориків і нащадків взагалі пам’ять про героїчне минуле. Командант наказував зосереджувати в архівах таборів урядові, військові та історичні документи, зві ти, щоденники, спогади, часописи тощо. Крім цього, рекомендувалося збирати матеріальні пам’ятки історії для створення військових музеїв [10.1921. Ч. 8. С. 26]. Важливе значення для формування архівів мали історичні секції. Зокрема, в таборі Ліберці цю ро боту розгорнули вже наприкінці 1920 р. Завдяки зусиллям Я. Пастернака там зібрали близько 1000 матеріалів. Невдовзі після ліквідації таборів їхні архіви передали до Музею визвольної боротьби України, який створено у Празі 1925 р. У міжвоєнні роки його фондами користувалися історики укра їнського зарубіжжя, які на підставі архівних документів видали чимало праць з історії Визвольних змагань 1914-1923 pp. Після Другої світової війни 1948 р. архівні документи Музею визвольної бо ротьби України було вивезено в СРСР, де вони осіли в недоступних для дослідників спецфондах московських і київських архівів [5. С. 187]. Тільки кілька років тому частина з них, зокрема про частини УГА в таборах Чехословаччини, стала доступною в Центральному державному архіві вищих органів влади й управління України. Наприкінці 1923 р. після ліквідації таборів інтернованих частин УГА і переведення галицьких воя ків у статус політемігрантів, діяльність історичної секції М. Дольницького, а також редакції журналу “Український Скиталець” припинилася. Але потужний імпульс воєнно-історичної роботи захопив у її орбіту широкий загал українського вояцтва. А традиції “Українського Скитальця” продовжив воєнноісторичний журнал “Літопис Червоної Калини”, який виходив у 1929-1939 pp. у Львові (як правило, щороку виходило 12 гасел обсягом 24 стор.) [9. С. 296-297]. Розглядаючи організацію і розвиток воєнно-історичної роботи у табірний період інтернування час тин УГА, український історик та історіограф Лев Шанковський, колишній старшина Галицької армії, у праці “Нарис української воєнної історіографії’ відзначав, що її рівень у галичан помітно поступав ся наддніпрянцям. Щоправда, він зауважував, що в польських таборах інтернованих частин Армії УНР склався набагато потужніший інтелектуальний потенціал. Там перебувало близько п’ятдесятьох генералів й більше ніж сто полковників генерального штабу. Чимало з них, крім бойового досвіду, мало значний стаж педагогічної та воєнно-наукової праці: колишній професор академії Генерального штабу і автор низки наукових праць генерал-полковник М. Юнаків, начальники військових училищ генерали С. Дельвіг і М. Омелянович-Павленко, а також генерали О. Греків, С. Дядюша, П. Єрошевич, В. Змієнко, В. Кущ та ін. [12]. 1920 р. вони вже створили у Львові Українське воєнно-історичне товариство. Таких сил у галичан не було. До того ж у 1930-хх роках, коли навколо “Літопису Червоної Калини” згуртувалася більшість військових істориків Галичини й українського зарубіжжя, заклик О. Думіна створити Західноукраїнське воєнно-історичне товариство галичани не підтримали [1]. Висновок: Підсумовуючи воєнно-історичну роботу в таборах Чехословаччини, відзначаємо, що її ентузіасти - галицькі старшини і стрільці - зробили значний внесок у розвиток історіографії національно-визвольних змагань українського народу 1914-1923 pp., заклали підґрунтя для відтво рення бойового шляху Галицької армії, зібрали цінні документи й матеріали щодо окремих команди

науковий збірник

279

рів, хроніки інтернування, створили джерельну базу для майбутніх дослідників ЗУНР. Саме до них слід віднести схвальну оцінку J1 Шанковського: “Українська воєнно-історична наука постала щойно після визвольної війни 1917-1920 pp., і вона розвинулася, дарма що й тоді існували умови бездержавности. Але була в екзилі українська армія, були її старшини, що прагнули створити українську воєнно-історичну науку і, що найважливіше, був великий суспільний інтерес до української воєнноісторичної науки, що його проявляли маси українського населення на західноукраїнських землях і на еміграції” [12.1970. №4. С. 71]. Джерела і література 1. Думін О. Українська військова і воєнна література. Табор - воєнно-літературний журнал І О. Думін II Літопис Чер воної калини. -1937. - 4. 7/8 2. Колянчук О. Українська військова еміграція у Польщі 1920-1939 10. Колянчук. - Львів, 2000. - 274 с. 3. Кравс А. За українську справу: Спомини про 3-й корпус УГА після переходу за Збруч І Антін Кравс. - Львів: Черво на Калина, 1937.-99 с. 4. Литвин М. Історія ЗУНР І Микола Литвин, Кім Науменко. - Львів: Інститут українознавства НАН України; Олір, 1995.-368 с. 5. Литвин M. Історія галицького стрілецтва І Микола Литвин, Кім Науменко. - Львів: Каменяр, 1990. - 200 с. 6. Павленко M. І. Українські військовополонені й інтерновані у таборах Польщі, Чехословаччини та Румунії: ставлен ня влади й умови передавання (1921-1924) I M. І. Павленко. - Київ: Інститут історії України НАНУ, 1999. - 352 с. 7. Передерій В. Видання “Червоної Калини”. 1922-1939. Історико-бібіліографічне дослідження І В. Передерій. Львів: ЛНБ ім. В. Стефаника, 2004. - 357 с. 8. Статут Українського військово-історичного товариства. - Львів, 1920. -1 6 с . 9. Українсько-польська війна 1918-1919 pp. I M. Литвин - Львів: Інститут українознавства НАНУ, 1998. - 488 с. 10. Український Скиталець. Ліберці; Йозефів, 1920-1923. 11. Футулуйчук В. Українська Галицька Армія: військово-патріотичне виховання та вишкіл (1918-1920) І Василь Футулуйчук. - Донецьк; Львів, 2000. -152 с. 12. Шанковський Л. Нарис української воєнної історіографії І Лев Шанковський II Український історик. -1970. - 4.4 (28) -С . 71.

2 80

науковий збірник

Жанна АЕНИСЮК (Київ)

6-ТА СІЧОВА СТРІЛЕЦЬКА ДИВІЗІЯ В ОБОРОНІ ЗАМОСТЯ 1920 Р. У серпні 2010 року виповнюється 90 років з часу, коли відбулася одна із значних подій української воєнної історії періоду визвольної боротьби, - оборона Замостя 1920 р. З цієї нагоди варто пригадати ті сторінки збройної боротьби за незалежність української армії. В 1920 р. в ході радянсько-польської війни військо більшовицької Росії розгортало наступ на захід. Варшавський договір, укладений у квітні 1920 року між С. Петлюрою та Ю. Пілсудським, був єдиною можливістю продовження збройної боротьби проти більшовицьких загарбників заради порятунку укра їнської державності. Умови його були тяжкими, бо під владу Польщі відійшли західноукраїнські землі. Ю. Пілсудський дав дозвіл на формування на території, зайнятій польськими військами, українських збройних формувань. Відповідно до концепції відродження і формування армії, розробленої військовим міністром В. Сальським ще до підписання договору, С. Петлюра 29 березня 1920 року видав наказ про утворен ня єдиної армійської структури на єдиних національно-демократичних та регулярних засадах. Наказ формувати 6-у Січову стрілецьку дивізію полковник М. Безручко отримав 1 січня 1920 р. Формуван ням займалася військово-дипломатична місія, очолювана генерап-поручником В. Зелінським, за до помогою польського військового міністерства, в таборах інтернованих. Марко Данилович Безручко закінчив Одеське піхотне юнкерське училище (1908 p.), Миколаївську ака демію Генерального штабу (1914 p.). Під час Першої світової війни займав посади командира роти 106-го полку, старшого ад’ютаната штабів 42-го і 30-го армійських корпусів Південно-Західного фронту. В період Українських визвольних змагань був начальником штабу Окремого корпусу Січових Стрільців, яким ко мандував полковник Євген Коновалець. Воював на більшовицькому, денікінському фронтах [1,116]. 6-а Січова Стрілецька дивізія під командуванням полковника М.Безручка була сформована в люто му 1920 р. в місті Ланцуті в Польщі. До складу дивізії увійшли полонені вояки-наддніпрянці, старшини і козаки тих частин Армії УНР, що воювали проти поляків на Волинсько-Поліському фронті, також час тина київського корпусу Січових Стрільців, інтернованих поляками після ліквідації корпусу полковника Є. Коновапьця та вояків інших дрібніших українських частин, що перебували у таборі. На початку березня дивізія була відправлена до м. Берестя, де вона відбула інтенсивний півтора місячний вишкіл та поповнила свій козацький і старшинський склад українськими вояками з інших таборів полонених у Польщі. Там же дивізія одержала й озброєння та іншу військову амуніцію, коней. У квітні дивізія переїхала потягами до м. Бердичева і понад два тижні стояла в місті залогою, закін чуючи свій вишкіл. В березні також почав формувати 2-у Українську дивізію в Кам’янці-Подільському полковник О. Удовиченко. Створені дивізії високими темпами проходили військову підготовку. Вже 26 квітня 1920 року 6-а Січова Стрілецька дивізія разом з 3-ю Польською армією генерала Ридзи-Сміглого вирушила в Україну. Завдяки Марку Безручку ця дивізія була однією з найкращих у польській армії. На початку травня січовики пішим маршем відійшли на фронт під Київ, де мали перші бойові сутички з більшовиками і по кількаденній битві разом з польськими військами зайняли Київ 7 травня 1920 р. В Києві дивізія розташувалася в будинку юнацької школи, а також брала участь у параді українських і польських військ, який приймав Головним Отаманом С.Петлюра на Софійському майдані. У червні, у зв’язку з проривом С.Будьонним польського фронту, дивізія залишила Київ і на відступі мала короткі оборонні бої з більшовицькими військами на р. Ірпінь поблизу Києва. Після того двома

науковий збірник

281

кордонами разом із польською армією відступила на північний захід і там протягом майже двох міся ців мала затяжні бої, зокрема річці Уборті, пізніше - на річках Стирі та Бугові. Дивізія складалася з двох стрілецьких бригад: 16-та (полк. Роман Сушко) і 17-та (полк. О. Воронів); 6-ий Січовий кінний курінь (поручник В. Герасименко), 6-та Січова легка гарматна бригада (полк. Насонів), 6-ий Січовий технічний курінь (сотн. інж. В. Бокітько) і дивізійні тилові установи та служби. Станом на червень 1920 р. 6-а Січова Стрілецька дивізія мала в своєму складі 225 старшин, понад 1700 козаків, 12 гармат та понад 1200 рушниць [2, 36]. Станом на 20 серпня 1920 р. ситуація на фронті була складною, суперечливою і не завжди перед бачуваною. 16-17 серпня польські війська розгромили Червону армію під Варшавою, примусив ши її швидко відступати. Кінній армії С.Будьонного було дано завдання негайно вийти на праве крило фронту польських військ у тил і через Люблін вирушити в напрямку до Варшави. Цими ді ями командування більшовицьких військ намагалося врятуватися від повного розгрому. Але, за хоплений своїми успіхами Будьонний, перш, ніж виконувати наказ командуючого західним фронтом М.Тухачевського, вирішив захопити Львів як багате місто для пограбування. Проте, зустрівши на своєму шляху сильний опір, замість Львова звернули в напрямку на місто Замостя, де були вже 29 серпня 1920 р. [3 ,138] У цей час на півночі Польщі тривала Варшавська операція, в результаті якої радянські війська від кинули польські сили аж до Варшави. Для поляків ситуація була катастрофічною, але вони ще могли триматися, хоча не мали де знайти сили для контрнаступу. Однак головна загроза була в іншому: з-під Львова, де польські частини були розбиті, на північ, у тил полякам, прямувала 1-а Кінна армія Будьонного. Стримати її не могла жодна з польських дивізій. Єдиною боєздатною дивізією на всьому Південному польському фронті залишалася 6-а Січова Стрілецька дивізія М.Безручка. Почався від ступ. Саме з цього часу, з червня 1920 року кіннота Будьонного була головним супротивником дивізії М.Безручка. Дивізія Безручка частиною своїх сил відійшла до Замостя - міста на польсько-українському при кордонні. Як пізніше згадував М.Битинський, “...знаменну оборону Замостя переводила не вся Січо ва дивізія у повному складі своїх бойових частин... У самому Замості перебували невеликі частини дивізії на чолі з її штабом — штабова сотня, сотня 6-го кінного полку, одна гарматна батарея і най більш чисельний серед них 6-й технічний курінь у складі Двох саперних і однієї залізничної сотні, там перебували ще й місцеві польські частини... Верховна команда над усіма частинами належала штабові 6-ї Січової дивізії на чолі з командиром М. Безручком і начальником штабу Вс. Змієнком. За чотири неповні дні, від 25 до 28 серпня 1920 p., навколо міста довжиною 18 км сапери поставили міцну лінію дротяних загород. У деяких місцях — навіть у 3-4 ряди, а за ними майстерно побудували ланцюг міцних гніздових опірних пунктів з вигідно розташованими шанцями, з яких на всі боки можна було подавати флангуючий перехресний вогонь” [4,10]. Поряд із 6-ю Січовою Стрілецькою дивізією оборону Замостя здійснювали “31 полк польської піхоти, два польських етапних батальйони та один польський дивізіон артилерії”[5, 87]. Фактично на той час начальником штабу залоги міста Замостя був талановитий полковник Гене рального Штабу В.Змієнко. Закінчивши Одеську міську гімназію, кадетський корпус, а потім - у 1906 році - Одеське піхотне училище, Змієнко проходив службу в Очаківському, Ізмаїльському та Жито мирському піхотних полках. Згодом вступив до Миколаївської академії Генерального Штабу. Після її закінчення 1914 року одержав призначення на Південно-Західний фронт, де воював як командир роти, батальйону, а з 1916 року - як старший ад’ютант штабу 39-го армійського корпусу. За роки ві йни В. Змієнко був нагороджений орденами Св. Анни, Св. Станіслава, Св. Володимира, Георгіївським орденом зі зброєю, що свідчить про неабиякі його особисті й професійні якості. Вже ввечері 29 серпня 1920 р. передові частини С. Будьонного атакували оборону української дивізії. Але зустріли несподіваний щільний вогонь і відступили. Протягом ночі вони оточили Замостя

282

науковий збірник

і вдосвіта ЗО серпня розпочали атаки з різних напрямків, щораз посилюючи натиск. Захисники За мостя билися завзято. Опісля С. Будьонний не раз згадував про важкі бої і великі втрати у дні цього кровопролитного побоїща. Наприкінці ЗО серпня, коли супротивник пробився під стіни фортеці, в його тилах з'явилася 16-та бригада дивізії під командуванням полковника Р. Сушка. Її стрільці, здебільшо го галичани, сміливо атакували кіннотників і суттєво допомогли частинам залоги Замостя вистояти. Переконавшись, що подолати оборону 6-ї Січової стрілецької дивізії і оволодіти Замостям не вдасть ся, Будьонний відвів свої зрідлі частини в напрямку Володимира-Волинського. Фактично М.Безручко та В.Змієнко врятували від страшної поразки всю Польщу, бо не пропустив на Варшаву 1-шу Кінну армію. Польська Армія під прикриттям Замостя встигла спокійно закінчити своє розгортання та перегрупування і провела успішний контрнаступ проти армії Тухачевського, роз громивши її. За оборону Замостя М. Безручко і В. Змієнко отримали генеральські звання. Поразка під Замостям стала кінцем стратегічних планів Червоної армії, за якими польські війська з пів ночі та півдня необхідно було оточити кінними арміями та примусити їх капітулювати. Генерал-хорунжий Армії УНР М.Садовський також зазначав, що “ця... подія ...у дуже значній мірі спричинилась до зміни загальної стратегічної ситуації на користь останньої польської офензиви, що принесла тоді остаточну поразку большевикам"[4, 7]. Український військовий діяч Всеволод Петрів згодом писав, що “героїчні зусилля української 6- стрілецької дивізії під командуванням ген. Безручка при обороні Замостя при чинились до т.зв. чуда над Віслою та розгрому ворога, який, врешті, відкотився на схід” [6,279]. Таким чином, битва під Замостям мала європейське значення, а великий успіх цієї оборонної опе рації засвідчив високу бойову майстерність і стійкість Української армії та продемонстрував лицар ську гідність українських військових. 6-й Січовій Стрілецькій дивізії випала честь продемонструвати у битві з ворогом найвищі моральні національні риси українського народу, відстояти честь української зброї, високу вартість і гордість українського вояка. Восени 2000 року донька генерал-хорунжого В.Змієнка - Галина Всеволодівна Змієнко-Сенишин передала до фондів Центрального музею Збройних Сил України - нині Національного військовоісторичного музею України картину відомого художника Леоніда Перфецького “Переїзд через Станіс лавів 6-ї Січової стрілецької дивізії армії УНР”, на якій зображено кінний підрозділ українських вояків на чолі зі своїм командуванням - генералами М.Безручком та В.Змієнком. Джерела і література 1.Генералітет українських визвольних змагань.-Львів, 1995.-284 с. 2. Сальський В. Українсько-московська війна 1920 року у документах. Ч.І. (Оперативні документи штабу Армії Укра їнської Народної Республіки):[Реприн. видання].-Варшава, 1933.-401 с. 3. Дмитрук В.Вони боролися за волю України: Нарис історії Сірожупанної дивізії.-2-e вид., доп.-Луцьк: Вид-во об ласної друкарні, 2004.-286 с. 4. Оборона Замостя: 1920-1955.-Торонто: Український воєнно-історичний інститут, 1956.-32 с. 5. Крат М. “1920 рік”: Про забуті дії українського війська II За державність: матеріали до історії війська українського: Зб.Ю.-Торонто: Український воєнно-історичний інститут, 1964.-С.79-90. 6.Петрів В. Віськово-історичні праці.Листи.-К.: Українська Видавнича Спілка, 2004.-628 с.

науковий збірник

283

Оксана АРЄБІТ (Чернівці)

ПОСТАТЬ МИРОНАТАРНАВСЬКОГО В ПОДІЯХ УКРАЇНСЬКО-ПОЛЬСЬКОЇ ВІЙНИ 1918-19 PP. Радянський режим досяг значних успіхів в упокоренні українського народу шляхом знищення пам’яті про його героїчне минуле. Однією з подій історії нашого народу, про яку навіть заборонялось наголо шувати щось у позитивному плані була знекровлювальна боротьба новоутвореної Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР), захисником якої була Українська Галицька армія. Однією з person non grata радянської української історії став головнокомандуючий Української Галицької армії генерал Мирон Тарнавський. Відразу ж після проголошення Західноукраїнської Народної Республіки в листопаді 1918 р. роз почалось створення Української Галицької армії. Перші формування УГА створювались стихійно і носили напівгіартизанський характер. У листопаді 1918 р. на українсько - польському фронті відбу вались драматичні події вітчизняної історії. Падіння Львова, втрата Перемишля, Ярослава, Хирова, загарбання румунськими військами Буковини змусили уряд ЗУНР звернути якнайпильнішу увагу на організацію військової справи. 13 листопада Д.Вітовський оголосив про мобілізацію, якій підлягали чоловіки від 18 до 35 років [ 1, с. 112]. Уже наприкінці листопада на основі підрозділів легіону Українських Січових Стрільців виникли пер ші бойові групи: “Старе село” та групу “Схід". У ході боїв з польськими частинами, які наступали з Пе ремишля вздовж залізниці на Львів, створено групу «Рудки» і групу «Хирів», У той же період виникли бойові групи «Північ», «Яворів», «Угнів», «Наварія», «Самбір», «Щирець» [ 2, с. 86]. У грудні 1918 р. існувало вже 15 бойових груп різної Саме в цей період до Станіслава, де розташувався уряд ЗУНР, після втечі з польського концтабору Домб’є, прибуває Мирон Тарнавський і відразу направляється до Державного Секретаріату Військових Справ, який очолював його старий товариш полковник Д. Вітовський [3, с. 4]. Майора Тарнавського було зачислене до лав УГА, отримав звання полковника та 13 лютого 1919 року прийняв командуван ня фупою “Схід”, яка у той період оточувала Львів зі сходу спираючись на село Куровичі [2, с. 85 ]. Після невдалого наступу на Львів, розпочатого 27 грудня 1918 р. [4, с. 489], усвідомлюючи нечіткість військових формацій Української Галицької армії, їх структурну недосконалість, військове команду вання в січні-лютому 1919 р. провело реорганізацію війська, перетворюючи збройні сили у регулярну армію. У структурному відношенні створено 3 корпуси. Корпус ділився на 4 піхотні бригади (по 5-6 тис. вояків кожна), бригада - на 2 полки, полк - на курені. При кожній бригаді був полк артилерії, кінні сотні, технічна сотня, сотня зв’язку та інші допоміжні відділи [ 5, с. 115 ]. Усі три корпуси були організовані на базі бойових груп. До Першого корпусу ввійшли групи «Північ», «Яворів», «Угнів» та окремі загони, що діяли на північ від Львова. Вони утворили Сокальську, Яворівську, Угнівську та Равську бригади. Корпус очолював полковник В.Курманович. Південні групи «Хирів», «Рудки», «Крукеничі», «Гофмана» утворили Третій корпус. Ним керував полковник Г. Коссак. Корпус складався із Львівської, Самарської, Стрийської та Гірської бригади і утримував фронт від Городка і до Турки. З груп «Схід», «Старе Село», «Наварія» і «Щирець» сформовано Другий корпус під командуван ням Мирона Тарнавського з бригадами Українських Січових стрільців, Бережанською, Золочівською і Коломийською. Корпус стояв у облозі Львова і тому отримав найменування Осадного [ 1, с. 88 ]. На початок січня 1919 р. Другий корпус полковника Мирона Тарнавського утримував територію по лінії Рясна Польська, Збоїська, Малехів, Львівська Різня на схід від Підзамча - Чортківська Скала Сихів - Сокільники - Скнилів [ 6, с. 78 ], а саме золочівська бригада, очолювана отаманом Романом Шухевичем, займала фронт від Рясни по Чортківську Скалу; Коломийська бригада під керівництвом

284

науковий збірник

отамана Ф.Тінкля діяла на лівому крилі Золочівської бригади, сягаючи с. Сокільники; Бережанська бригада на чолі з полковником АБольфом продовжувала ліве крило далеко переходячи за межі Скниліва [ 6, с. 80 ]. Як згадував Мирон Тарнавський, на цьому етапі бойових дій йому катастрофічно не вистачало лю дей [ 6, с. 78 ]. За всіма правилами військового мистецтва таку велику територію мало б охороняти 40 тис. добре озброєних та навчених солдат, а було близько 16 тис. вояків. Озброєння корпусу, як взагалі і всієї Української Галицької армії було дуже різноманітним. Техніч них засобів не було зовсім. Чого було доста зі зброї, як з іронією писав Тарнавський, так це артилерії: «Гармат було доволі, але їх якість, пожалій Боже! Були це здебільше старі, здекалібровані страхо пуди, що їх уже й Австрія відставила, як непридатні» [ 6, с. 78 ]. Здобути потрібну кількість воєнного спорядження було важко, бо центри колишньої австрійської промисловості були поза Галичиною. На території краю залишилися після занепаду Австро-Угорщини малі воєнні припаси, які ще зменшилися після захоплення Львова і Перемишля. Всі фронтові частини озброювались, як казали тоді «само пасом» [ 7, с. 12 ]. Начальником штабу Другого корпусу спочатку був призначений отаман Папп де Яноші, однак у ньо го постійно виникали різні непорозуміння як зі старшинським складом, так і з Мироном Тарнавським [ 6, с. 79 ]. їх причиною було скептичне ставлення до ідеї самостійної України та зловтішання військо вими невдачами Галицької армії. Тому його досить швидко замінили, а на його місце призначили підполковника А.Шаманека. Хоча А.Шаманек був за національністю німцем, який навіть не зміг навчи тися добре говорити українською мовою, однак його ім’я з любов’ю та пошаною згадували згодом як пересічні вояки, так і Мирон Тарнавський Він був талановитим і надзвичайно працездатним фахівцем у військових справах, і що найважливіше - всією силою своєї шляхетної душі відданий справам УГА. Шефом оперативного відділу штабу Другого корпусу було призначено сотника Ганса Коха [ 6, с. 82 ]. Уродженець Східної Галичини, він говорив найчистішою літературною українською мовою. Глибока інтелігентність, феноменальна пам’ять, суто німецьке розуміння обов’язку і дисципліни робили його придатним до найважчих завдань. Ад’ютантом Мирона Тарнавського був четар Дмитро Паліїв [ 6, с. 81 ]. Тарнавський вважав його незамінним помічником у справах, які, які вимагали дипломатичного таланту та швидкої орієнтації. Чесність та почуття обов’язку Д. Палія дозволяли полковнику складати на його руки важливі та складні справи, з якими той справлявся якнайкраще. Сформований у лютомуберезні 1919 р. штаб Другого корпусу був постійним і ці офіцери супроводжували Мирона Тарнавсько го протягом всього його подальшого військового шляху. Військові дії Української Галицької армії багато в чому залежали від політичної ситуації як в Захід ноукраїнській Народній Республіці, так і на Україні і в Європі. Президент Є. Петрушевич, прем’єр К. Левицький покладали великі надії на справедливе вирішення східногалицької проблеми за участю держав Антанти та США. У січні 1919 р. делегація галичан виїхала у Париж, де розпочала роботу Верховна рада країн Антанти [ 8, с. 436 ]. За пропозицією С. Петлюри президент С. Петрушевич поставив перед командуванням Галицької армії завдання якнайшвидше повернути Львів, щоб підняти престиж української делегації. Генерал М. Омелянович-Павленко вважав, що для успіху цієї операції вистачить сил Осадного корпусу, і за лишив без уваги прохання Мирона Тарнавського посилити його армійськими резервами і надати час для конче необхідного перегрупування військ [1, с. 92]. Отже, наступ на Львів, який розпочався 11 січня, був недостатньо підготовлений. Тільки завдяки ентузіазму частин січових стрільців у перший день операції вдалося просунутись вперед. Курінь ветерана УСС Зенона Носковського енергійною атакою ввірвався у південні околиці міста. Водночас Бережанська і Коломийська Бригади зав’язали бій за Сихів, а золочівці - за Винники. Та, підтягнувши резерви, на другий день поляки відбили Скнилів і потіснили січовиків [ 4, с. 493 ]. Але тут бригада Микитки Першого корпусу здійснила маневр у фланг противника і захопила околицю міста - Персен-

науковий збірник

285

ківку і змусила ворога відступити. Доля міста висіла на волоску. На жаль, командування Української Галицької армії не підтримало успішних дій корпусу Мирона Тарнавського. Цим і скористалися вій ська Польщі. 12 січня поляки повели наступ трьома групами під командуванням генералів Зелінського та Ромера, полковника Сікорського [ 9, с. 399 ]. Після цих боїв лінія фронту довкола Львова закріпилася таким чином: Другий корпус Мирона Тарнавського утримував оборону по лінії: Басівка, Сокільники, ліс Освіча, Козільники, північна частина Сихова, Пасіки Міські, Чортівська Скала, Лисиничі, Сороки, Ляшки, Муровани, Малежів, Лиса Гора, Брюховича. Далі на північний захід продовжували фронт ку рені Янівської бригади Першого корпусу, спираючись на Рісну Руську, Козичі, Домажир і Карачинів [ 4, с. 494 ]. На середину лютого Галицька армія стала значно міцнішою - закінчилася реорганізація, війська набули бойового досвіду, вдалося поліпшити командні кадри. 12 лютого у Ходорові під керівництвом Є. Петрушевича була зібрана нарада за участю військових командирів вищої ланки. Військовики пропонували завдати головного удару в напрямку на Пере мишль з виходом на Сян, а Блокований Львів залишити в тилу і не витрачати сили на штурм ве ликого міста з 15-тисячним гарнізоном [ 7, с. 35 ]. Та відстояти цей ефективний план не вдалося. Президент ЗУНР висловив бажання оволодіти Львовом якомога швидше і пов’язав це з початком роботи Паризької мирної конференції 18 лютого, на яку виїхала урядова делегація. Згідно з планом М. Омеляновича-Павленка, Третій корпус мав наносити головний удар на Любінь Великий і переріза ти залізничний шлях від Городка до Судової Вишні. Інші корпуси активними діями мали не дозволити противнику перекидати війська на напрям головного удару [ 4, с. 496 ]. Зокрема, Другий корпус Ми рона Тарнавського в околицях Львова мав розташовуватися у вигляді підкови, відкритої на Захід та тримати поляків під загрозою штурму передмістя [ 7, с. 39 ]. Наступ розпочався 17 лютого. Й одразу наштовхнулися на перешкоди. З’ясувалось, що польській розвідці вдалося дістати інформацію про план галичан, а головне - про напрям визначального удару. Тому противник зумів підтягнути з Перемишля значні сили. Отже, коли стрілецькі підрозділи атакува ли ворожі укріплення під Боднарівкою, Любенем Малим, Вовчуками, то зустріли шалений опір проти вника [ 1, с. 98 ]. Понівечені й обезлюдненні села неодноразово переходили з рук у руки. Тільки ввечері завдяки бойовій звитязі Львівської бригади А. Бізанця вдалося досягти перелому. Наступного дня частини Українських Січових стрільців, Коломийської і Львівської бригад Другого кор пусу Мирона Тарнавського впритул підійшли до залізниці Львів-Перемишль. Того ж дня сюди набли зилися з півночі і війська Першого корпусу Микитки [ 4, с. 496 ]. Залізниця опинилася під обстрілом галичан. Рух поїздів припинився. Таким чином, перша частина оперативного плану, так званої Вовчухівської операції, внаслідок якої Львів відрізано від Перемишля, була практично виконана. Щоправда, на всьому фронті від Львова до Судової Вишні йшли запеклі бої. Але натхненні успіхом стрільці й старшини армії проявляли високий моральний бух, масовий героїзм, що повинно було забезпечити загальну перемогу в битві. Частково успіху досягли й інші корпуси. Частини Мирона Тарнавського атакували передмістя Льво ва і з ходу Збоїська. Золочівська бригада отамана Романа Шухевича повела бої за Майорівку і Сихів. Артбатареї з Винників, Дублян, Лисинич безупинно обстрілювали ворожі позиції. Водночас на північ ному фронті частини Микитки увірвалися в околиці Белза, нарощували зусилля у боях за Раву-Руську [ 1, с. 99 ]. На всьому, більш як 300-кілометровому фронті розгорнулися запеклі бої, результат яких передбачити було неможливо. Це вкрай налякало Варшаву і її західних покровителів. На успішні бойові дії галичан Париж зреагував миттєво. Вже на другий день операції, 18 лютого 1919 р. начальник штабу Української Галицької армії, полковник Курманович отримав від Вищої ради телеграму з вимогою припинити вогонь у районі залізниці з тим, щоб пропустити до Львова місію Бертелемі [ 7, с. 43 ]. Командування Галицької армії категорично відмовилось припинити операцію у момент її найвищого піднесення. Однак уряд Західноукраїнської Народної Республіки і президент

286

науковий збірник

Є. Петрушевич особисто продовжували вірити у шляхетність Антанти, яка; між іншим, і тут проявила лицемірство: разом з місією до блокованого Львова у поїзді було таємно^еревезені 14 тис. гвинтівок з боєприпасами [ 1, с. 100 ]. 20 лютого генерал Бертелемі вже зі Львова надіслав ОмельяновичуПавленку вимогу: під загрозою суворих санкцій припинити бойові дії і забезпечити проїзд його місії до галицької Ставки. 22 лютого у Ходорові відбулася зустріч Начальної Команди УкраїнськоїГалицької армії з міжнарод ною комісією Антанти, яку очолював французький генерал Бертелемі, у складі представників Англії (генерал Кортон де Віяр, полковники Моль і Сміс); Італії (майор Стобіль, поручник Парголезі), США (професор Лорд, поручник Фастора) [ 10, с. 86 ]. Як згадував М. Омельянович-Павленко, голова місії стукав по столу кулаками, вимагав негайно припинити наступ і укласти перемир’я [ 7, с. 45 ]. Воно було підписано 25 лютого. Умови підписали з українського боку - полковники М. Тарнавський, Л. Бачинський, отаман О. Боч. З польського боку - полковник М. Кулінські, майори Я. Гемпель і В. Маріянські [ 11, с. 125]. На переговорах за участю делегацій ЗУНР і Польщі в Ходорові, а потім у Львові Бертелемі в уль тимативній лінії виклав пропозиції щодо демаркаційної лінії. Його план передбачав відхід українських військ на схід за лінію по Бугу, західні кордони - Львівський, Перемишлянський, Бібрський повіти, далі по річці Стрий. Таким чином, до Польщі відходила значна частина Східної Галичини і, головне, Дрогобицько-Бориславський нафтовий басейн [ 12, с. 527 ]. Делегація республіки рішуче відкинула претензії на галицькі землі і визначила тільки лінію по Сяну - тобто по кордону республіки. У зв’язку з розбіжністю позицій переговори припинилися. 21 квітня до Варшави прибув генерал Й. Галлер. і вже через тиждень на галицькому фронті з’явились перші полки й дивізії його армії [ 12, с. 527 ]. Вона була призначена Антантою виключно для війни проти більшовиків, але замість того польський уряд вислав її проти Української Галицької армії. Для захоплення Східної Галичини Галлер мав у своєму розпорядженні 80 тис. солдатів, 900 кулеметів, 200 гармат. Йому протистояли 32 тис. галицьких стрільців, 400 кулеметів, 180 гармат [ 1, с. 118 ]. Наступ польських військ розпочався 14 травня 1919 р. могутнє 33-тисячне угруповання під коман дуванням Галлера після напруженого тривалого бою прорвало оборону Першого корпусу в районі Белза, захопило Кристинопіль (нині Червоноград). Однак під Доброчином ворог наштовхнувся на впертий опір. Таким чином, Галлеру не вдалося виконати своє першочергове завдання - розгромити Перший галицький корпус. Частини О. Микитки з боями організовано відходили на південь, зберігаю чи сили. Через два дні передові підрозділи військ Галлера вийшли на річку Стир [ 1, с. 119 ]. 15 травня на лівому крилі Третього корпусу польська артилерія обрушила могутній удар на оборону галичан. Незабаром 42-тисячна армія генерала Івашкевича перейшла у наступ. Того ж дня 9 тисяч легіонерів 4-ї піхотної дивізії навалилися на позиції частин групи «Крукеничі», де 50-кілометровий фронт тримали всього три курені. Природньо, вони не витримали натиску і почали відступати. Най більш відчутний опір зустріла десятитисячна дивізія генерала Зелінського, яка атакувала ліву групу Симбірської бригади. Увечері 16 травня дивізія Олександровича вдерлася у Самбір, а група Конаржевського захопила Комарно. Фронт Третього корпусу розколовся [ 1, с. 121 ]. Закрити пролом не вдалося: резервів не було, а швидко перекинути сюди війська з іншої ділянки не було змоги. Цим і скористалися поляки. Вже 19 травня група генерала Олександровича увійшла в Дрогобич, а Зелінського зайняла Борис лав і Трускавець. У руки противника потрапили великі запаси нафти. Розвиваючи наступ, поляки 20 травня зламали опір галичан і захопили важливий стратегічний пункт - місто Стрий [ 4, с. 502 ]. З втратою Дрогобицько-Бориславського нафтового басейну і Стрия було завдано величезних ударів по економічному становищу та міжнародному престижу республіки. Обірвалися важливі зв’язки з Єв ропою, шляхи доставки боєприпасів і зброї [4, с. 502 ]. Польська агресія розповзалася по Галичині. Зі Стрия противник наступав на Ходорів. Водночас на Львівському фронті досяг Яричева і Радехова, а

науковий збірник

287

на півночі- Лопатина. І лише на гострому виступі в районі Чишки і Підберезці, під самим Львовом, до блесні частини Осадного корпусу Мирона Тарнавського утримували свої позиції, мужньо відбиваючи чисельні шалені атаки уланів і легіонерів [ 1, с. 123 ]. Однак, для того, щоб уникнути можливого ото чення, в 20-х числах травня Мирон Тарнавський змушений був віддати наказ про відступ, який тривав аж до Чорткова. Він здійснювався без паніки, але таким же регулярним був і наступ противника. Наприкінці травня Українська Галицька армія відійшла за Дністер, знищила мости і зайняла, по суті, фугову оборону в трикутнику між річками Збруч, Дністер і залізницею Гусятин - Чортків. Президент Є. Петрушевич, уряд Західноукраїнської Народної Республіки і Начальна Команда перебрались до Кам’янця-Подільського [ 1, с. 124 ]. Кінець травня минав для керівників республіки і армії в нарадах та дискусіях щодо подальших дій. Хто пропонував протриматись на клаптику території до кращих часів, хто перейти до Румунії під опіку Антанти. Директорія і особливо С. Петлюра закликали негайно ліквідувати польський фронт і повернути війська проти Червоної армії. І хоча галичани ще не знали, що уповноважений Директорії Курдіновський підписав у Варшаві таємну угоду, за якою Українська Народна Республіка визнала право Польщі на загарблення Східної Галичини, пропозиції Головного отамана не пройшли. Проти них особливо різко виступили військові, зокрема Мирон Тарнавський і Віктор Курмунович. Вони довели, що центральним для Української Галицької армії залишається польський фронт, а головним ворогом - загарбники із Заходу [ 1, с. 127 ]. І ось, коли поляки, святкуючи перемогу, були переконані, що з Галицькою армією покінчено, з ініці ативи командирів Бережанської та Львівської бригад Другого корпусу А. Вольфа та А. Бізанця, після порозуміння з полковником М. Тарнавським та його начальником штабу А. Шаманеком, розпочався прорив польського фронту, що зумовив останній подвиг Української Галицької армії на рідній зем лі - Чортківську операцію [ 3, с. 4 ]. Одночасно з початком наступу диктатором Є. Петрушевичем було замінено головнокомандуючого Українською Галицькою армією М. Омельяновича-Павленко на генерала М. Грекова [ 13, с. 134 ]. Сучасні історики зійшлись на думці, що план наступу зародився безпосередньо в частинах Другого корпусу Мирона Тарнавського. Адже ще 5 червня начальник шта бу Другого корпусу А. Шаманек представив розроблений у деталях план наступу на Чортків, який і покладено в основу Чортківської офензиви [ 1, с. 127 ]. Прологом загального наступу став бій за Ягільницю увечері 7 червня. Після короткого артилерійського нальоту стрільці Львівської бригади А. Бізанця стрімкою атакою увірвались у Ягільницю. Так було відкри то шлях на Чортків [ 4, с. 509 ]. На наступний день полковник Мирон Тарнавський кинув у ледь помітний пролом майже весь корпус. Стрільці бригад Бізанця і Вольфа наступали вздовж залізниці. На околицях міста їх зустрів нищівний вогонь противника з пагорбів. Поки галицька артилерія знищувала вогневі точки, січовики здійснили стрімкий маневр і ударом з тилу примусили ворожий заслон відступити. Ввечері Чортків - важливий вузол противника на галиць кому фронті - було взято. Дивізія Сікорського, яка обороняла місто, зазнала серйозних втрат: частини Тарнавського захопили 200 полонених, 52 кулемети, багато військового майна. Залишки дивізії у паніці відступили до Бучача. На фронті утворився загрозливий для ворога пролом. Зазначимо, що на цьому етапі воєнних дій, начальник штабу Другого корпусу А. Шаманек телефоном зв’язувався з начальником оперативного відділу Начальної Команди отаманом Льобковіцом і той після розмов post factum легалізував накази Мирон Тарнавського підписом генерала М. Грекова [ 6, с. 85 ]. Блискуча перемога під Чортковом, Ягільницею і Джурином викликала велику радість і ентузіазм у військах. За чортківську перемогу 12 червня 1919 р. Мирон Тарнавський був удостоєний звання генерала [ 14, с. 2 ]. Розвиваючи наступ на захід, корпус Тарнавського 10 червня підійшов під Бучач. Противник спішно підтягнув сюди значні сили, які мали закрити пролом. Та в дводенних запеклих боях усі сім його куренів були потрощені і відкинуті на Підгайці [ 4, с. 510 ]. Одразу ж після здійснення прориву в Чортків прибув генерал Греков і поставив завдання корпусам наступати на Тернопіль, Львів, Станіслав. Для розгрому значного ворожого угрупування силою до 20 куренів у районі Терно

28 8

науковий збірник

поля командуючий об’єднав Перший і Другий галицькі корпуси в групу генерала Мирона Тарнавського [ 1, с. 130 ]. 15 червня галицькі частини визволили Тернопіль. При цьому повністю розгромлені 9 во рожих полків. Поляки відступали на Броди, Львів, Збараж. Водночас Третій корпус генерала Кравса підійшов до Галича. Під загрозою оточення противник розпочав евакуацію із Станіслава. У подальші дні значних успіхів досяг Перший корпус Микитки, який зайняв Золочів, а 24 червня - станцію Ожидів. До галицької столиці залишилось близько 50 кілометрів [ 1, с. 130 ]. Чортківська офензива - безприкладний в історії новітніх боїв наступ. Армія, без достатньої кількості зброї та набоїв, перейшла у наступ і тижнями гнала перед собою численнішого та встократ краще озброєного ворога, поступово доходячи до омріяного Львова. Та дива не сталося, закінчилися набої, яких добули у ворога у Чорткові та Бережанах. Поляки спішно стягнули із Франції резервні сили. На лінії Рогатин - Янчин наступ Галицької армії зупинився. Поляки, увівши свіжі познанські дивізії, зуміли зупинити українське військо [ 3, с. 4 ]. 28 червня противник розпочав контрнаступ широким фронтом від Бродів до Калуша. 5 липня пре зидент Західноукраїнської Народної Республіки Є. Петрушевич усунув з посади Начального Вож дя Української Галицької армії генерала Трекова, та зустрівшись у Копичинцях, де розташовувався Другий корпус, з Мироном Тарнавським, запропонував йому взяти на себе командування Галицькою армією [ 6, с. 88 ]. Всі знали Мирона Тарнавського, як впертого та завзятого вояка, який завжди воював не числом, а вмінням та ніколи не посилав солдат на неминучу загибель. На всіх посадах Мирон Тарнавський не зраджував ані своїм звичкам, ані ставленню до стрільців. Тому до генерала була найбільша довіра серед старшин Галицької армії. Його слово, та й саме прізвище, заспокійливо діяло на стрілецькі уми. і тому, коли почався другий наступ польських військ, який примусив до відступу Галицьку армію, тіль ки постать Мирона Тарнавського спинила дезорганізацію армії. І у складній ситуації він узяв на себе тягар незвичайної ваги - відповідальність за всю Українську Галицьку армію. Є. Петрушевич заявив: “Передаю у ваші руки, пане генерале, Українську Галицьку Армію. Що ви з нею зробите, куди поведете її, це вповні від вас залежить” [ 6, с. 88 ]. Перед Тарнавським було декілька варіантів подальших дій: домогтися перемир’я з поляками, щоб вони залишили хоча б ту територію, де була зосереджена Українська Галицька армія; перейти за Збруч та спільно з Наддніпрянською армією воювати з більшовиками; порозумітися з Червоною ар мією; капітулювати [ 3, с. 4 ]. Останній варіант Мирон Тарнавський відразу відкинув. Незалежно від Є. Петрушевича та С. Петлюри генерал Тарнавський надіслав своїх представників як до польського командування так і до до командування Червоної армії, щоб остаточно з’ясувати їх ставлення до УГА. Однак результати цих переговорів не відповідали інтересам армії, через що були припинені. Не звертаючи уваги на протести Є. Петрушевича та незадоволення С. Петлюри, Тарнавський велів старшинам провести своєрідний референдум, на якому б стрільці самі б вирішили свою долю [ 6, с. 90 ]. Вступати у союз із Червоною армією, чи перейти Збруч та, з’єднавшись з Наддніпрянською армією, воювати на території Великої України. Переважною більшістю стрільці вирішили йти на злуку з Дієвою Армією Української Народної Республіки. Тоді вперше серед стрільців сяйнула сконкретизована думка: через здобуття Києва повернутись до Львова [6, с. 91]. Район переходу Збруча встановлював уже С. Петлюра. В повному організованому порядку Укра їнська Галицька армія 16-17 липня 1919 р. переправилась через Збруч на Поділля, в трикутник річок Збруч і Дністер[1, с. 135 ]: бригади Першого корпусу коло Гусятина, Другого - в Скилі, Третього - у Ніврі та Кудринцях [ 4, с. 515 ]. Генерал Мирон Тарнавський до останньої хвилини залишався на території Західноукраїнської На родної Республіки, слідкуючи за порядком та безпекою переходу військ Української Галицької армії і, залишив галицьку землю лише тоді, коли останні курені, які прикривали відступ, перейшли Збруч [15, с. 4].

науковий збірник

2 89

З проголошенням незалежності України люди отримали можливість відкрито шанувати своє героїч не, не раз трагічне минуле, досліджувати і вивчати загублені сторінки історії та повертати із забуття події й людей, яких не можна забувати. Генерал Мирон Тарнавський належить саме до таких людей. Він зіграв вагому роль у Визвольних змаганнях українського народу в боротьбі за державність та будівництві військових сил України. Ім’я Мирона Тарнавського увійшло в таємну скарбницю пам’яті українців Галичини. Для них він був і залишився взірцевим вояком - спокійним і розважливим, цілим серцем відданим своєму народові, своїй рідній армії. Джерела і література 1. Кравчук M. Військове будівництво ЗУНР. // Вісник академії правових наук України. -1998. - №2 - С. 112-120. 2. Литвин M. P., Науменко К. Е. Історія Галицького стрілецтва. Львів: Каменяр, 1990. - 200 с. 3. Якимович Б. Життя і чин генерала Мирона Тарнавського. До 125-річчя від дня народження Начального Вождя Української Галицької Армії. // За вільну Україну. -1994. - 23 вересня. - С.4. 4. Історія українського війська. Львів: видання І. Тіктора, 1936. - 574с. 5. Тищук Б. У вогні війни галичани будували державу. //Дзвін. -1994. №11-12. - С.114-117. 6. Тарнавський M. Спогади, (начального коменданта УГА), - Львів: Вечірня година, 1992. -127 с. 7. Омелянович-Павленко M. Українсько-польська війна 1918-1919. Прага: Legiografie, 1929.-72 с. 8. Дольницький M. Роль Антанти в українсько-польській війні в 1918-1919 p.p.. Українська Галицька Армія у 40річчя її участі у визвольних змаганнях. В 2 Т.- Вінніпег: Видав. Д.Микитюк, 1958. - Т.1. - С. 435-444. 9. Калина В. Українсько-польська війна. // Українська Галицька Армія у 40-річчя її участі у визвольних змаганнях: В 2 Т.- Вінніпег: Видав. Д.Микитюк, 1958. - Т.1. - С.393-425. 10. Удовиченко О. І. Україна у війні за державність. К.: Україна, 1995. - 209 с. Борщак І. Відгомін УГА на Версальській конференції. II Українська Галицька Армія у 40-річчя її участі у визвольних змаганнях: В 2 Т. - Вінніпег: Видав. Д. Микитюк, 1960. Т. 2. - С. 121-153. 11. Полонська-Василенко Н. Історія України: У 2т., Т. II. К.: Либіть, 1992. - 608 с. Кох Г. Військовий провід Української Галицької армії. // Українська Галицька Армія у 40-річчя її участі у визвольних змаганнях: В 2 Т - Вінніпег: Видав. Д.Микитюк, 1958. - Т.1. - С.127-135. 13. Гордієнко В. Слово про генерала Тарнавського. II Молода Галичина. -1991. - 29 червня. 14. Васьків П. Генерал УГА. II Голос Опілля. -1991. - 29 червня.

290

науковий збірник

Віолета МАРАЄВА (Київ)

МЕМУАРИ ЯК ДЖЕРЕЛО ВИВЧЕННЯ ІСТОРІЇ АВІАЦІЇ ГАЛИЦЬКОЇ АРМІЇ (1918 -1920) Самостійним і незамінним видом історичного джерела є мемуарна література. Значення її полягає, по-перше, у наявності в ній багатого фактичного матеріалу, який часто відсутній в інших видах дже рел; по-друге, мемуарна література насичена враженнями, спостереженнями, міркуваннями авторів про події, які згадуються, та їх оцінкою, за своїм характером вона близька до оповідальної, художньої прози, яскравіше інших писемних джерел відображає пафос, колорит, дух часу, його героїку, настрої, а також поведінку людей. Але слід зважати на те, що мемуари, як історичне джерело, не позбавле ні певних недоліків, оскільки авторам цих спогадів у тому чи іншому ступені притаманні елементи суб’єктивізму. Значно впливає на зміст мемуарів час, що відділяє подію від написання спогадів. Не останню роль у точності відтворення минулого грають особистість автора, його погляди, характер, симпатії та антипатії. Серед мемуарів, присвячених українській військовій авіації, зокрема авіаційним формуванням Га лицької армії (ГА) - “Спогади” Петра Білона та книга Михайла Шарика “Діти війни”. Ці праці не лише вміщують маловідому інформацію з історії становлення українських авіаційних формувань та їх учас ті у бойових діях, а й подають цікаві біографічні дані деяких українських авіаторів. У ряді випадків вони виступають єдиним джерелом, за допомогою якого можна реконструювати бойовий шлях авіаційних підрозділів, оскільки архівні документи, нажаль, подають інформацію лише фрагментарно. У 30-і роки минулого століття “Українське Воєнно-історичне товариство” почало збирати матеріал про український повітряний флот з метою написання його історії й звернулося з офіційним листом до Петра Білона з проханням допомогти у цій справі. У листі зазначалося: “Товариство посідає відомості про те, що Ви увесь час працювали при Управі, яка посідала всі дані про заснування, формування, та події нашої повітряної фльоти на фронті”. Матеріали, написані П. Білоном, були переслані редакторо ві журналу “За державність” у серпні 1939 p., але загинули під час нападу гітлерівців на Польщу. Лише в 1952 р. у Пітсбургу спогади П. Білона виходять окремим виданням [3]. (У скороченому варіанті вони були опубліковані в журналі “Пам’ятки України: історія та культура” в 1998 р.) [4, с.28-32]. “У своїх спогадах я беру на себе сміливість, - писав автор, - подати дещо про авіаційні частини. Відомості мої будуть короткі, скупі, бо згадую лише те, що пам’ятаю”. Безперечний інтерес викликає інформація, надана П. Білоном у “Спогадах”, про взаємовідносини Управління Повітряного флоту УНР з Летунським відділом Галицької армії. П. Білон стверджує, що . .за часів гетьмана Повітряна фльота створила Галицьке Летунство, вона дала найкращих летунів... Давали літаки і всяке майно. Весь час Повітряна фльота опікувалась Галицькою лет. сотнею. Навіть інспектором авіації галицької лет. сотні був призначений Повіт. Фльотою полковник Калінін, який пе ребував у Краснім і багато допомагав матеріально Галицькому літунству”[4, с.28-32]. Тут необхідно звернути увагу на те, що у своїй праці П. Білон зовсім не розділяється так зване “народження Го ловною Повітряною фльотою летунської сотні УГА” (за часів гетьмана) та призначення “інспектором авіації галицької лет. сотні” полковника Калініна. А це ж події листопада 1918 р. (у першому випадку) та квітня 1919 p., коли на зміну гетьманату вже давно прийшла Директорія УНР. Та й говорити про однакове “опікування галицькою лет. сотнею” з боку гетьмана та Директорії аж ніяк не доводиться. Зі спів самого ж П. Білона, навесні 1919 р. з Красного (місце розташування авіаційної сотні ГА) прилетів “аеропланом летун і скаржився мені, що лет. сотня в Краснім бідує, не має грошей на утримання а.частини, і що летуни і механіки не одержують платні за кілька місяців і просив мене видати їм гроші. Я постарався задоволити це прохання і виписав лет. сотні поверх 100 тис. крб. Коли ж я дав підписати

науковий збірник

291

полк. Павленкові (командуючий Повітряним флотом УНР - авт.) квит на гроші, то він перечитавши по червонів і став кричати на мене, як я смів виписати таку суму грошей для лет. сотні, яка є на утриманні Галицької Армії... Мої доводи довели полковника до такої нестями, що він збирався мене застрелити” [З, ч.1,с.44]. Особливе місце займає у спогадах розповідь про перебування авіаторів на території Польщі після інтернування української армії. Деякі з них, до речі, взяли участь у збройній боротьбі на боці Польщі у 1920 р. проти більшовиків. Історію військової авіації ГА висвітлює книга М. Шарика “Діти війни”, видана в 1955 р. [19]. Як писав пізніше Л. Шанковський - “Дуже цінні з мемуаристичного погляду спогади М.Шарика, колишнього підстаршини галицького летунства, подають багато відомостей про галицьке і наддніпрянське летун ство” [18, с.13]. Це найбільш докладна, побудована в хронологічному порядку праця, яка відтворює життя українських авіаторів починаючи з грудня 1918 р. і до листопада 1920 р. Автор книги - Михайло Шарик - з самого початку створення галицької авіації перебував у її складі. З квітня до листопада 1920 р. служив в “авіаційному відділі полковника В. Павленка в армії УНР”. Саме це надало йому можливість найбільш точно і докладно простежити створення та бойовий шлях українських авіацій них підрозділів, і в першу чергу авіації ГА. Зазначимо, що ворогом номер один для галичан була Польща, яка у складі своїх збройних сил мала й авіацію. У мемуарах М. Шарика збереглась розповідь про нальоти польських літаків на авіаба зу галичан у Красному: “Інколи при гарній погоді заглядають сюди й польські літаки та “несуть яйця”. Тоді ми прожогом біжимо до своїх кулеметів і плюємо польським літакам залізом у лице. Найбільша втіха для нас була завжди тоді, коли сотник Євський, герой нашого летунства, допаде свого “Ньюпора” з труп’ячою чашкою на бортах і хижим яструбом накидається на поляків. Вони тікали, а він часто їх зістрілював, дігнавши вже й на ворожій стороні. Іноді він заганявся і до Ряшева і до Ланцута, та там “кропив” їхні літунські майдани” [19, ч. 2, с.65]. Розповіді про польоти галицьких авіаторів перемежовуються з описом важкого становища щодо матеріального та технічного забезпечення авіації. Не вистачало не тільки літаків та запчастин, але й льотного обмундирування. Коли галицькі авіатори звернулись за допомогою до Києва, республікан ська влада відмовилась безкорисливо допомагати своїм “братам” (згадаймо свідчення П. Білона про “опікування Галицькою лет. сотнею”!) Полковник В. Павленко погодився передати необхідне майно тільки в обмін на авіаційне пальне. Виконуючи його вимогу, галичани направили на початку січня з Красного в напрямку Києва три цистерни авіаційного бензину [19, ч.2, с.65]. їх охороняла команда з 14 стрільців на чолі з поручником Лялічем. З великими труднощами 20 січня ця група дісталась до Фастова, де їх застала звістка, що війська Директорії не в силах стримати наступ більшовиків, у Києві почалася евакуація, і “Управління Повітрової Фльоти” вже відбуло на захід. Галичанам треба було терміново повертатись, але зразу вибратись із Фастова їм не пощастило. Про неприємності, що спіткали їх у ті дні, М. Шарик згадував: “У декого з нас не було плащів. Мерзли на варті. Крім цього ми були в австрійських одностроях, і залізничники та вояки дивились на нас чортом. Поїзди, що тікали з Києва, не хотіли взяти з собою наших цистерн. Нам грозив більшовицький полон. Аж 23 січня якийсь штабовий поїзд з урядовцями, під охороною чоти січових стрільців, вирвав нас з тупика. Нам дали 14 шинелів та шапок-папах і так зробили нас “своїми” та довезли через Казятин, Вінницю, Жмеринку до Проскурова” [19, ч.2, с.71]. Як бачимо, перешкод у справі становлення галицької авіації вистачало. Але незважаючи на це, льотчики все ж таки справу свою знали добре. У мемуарах М. Шарика є цікаві дані про проведення галичанами справжньої бомбардувальної операції влітку 1919 р. їхня авіарозвідка змогла викрити зо середження під Жмеринкою семи більшовицьких бронепотягів, що вели інтенсивний вогонь, перешко джаючи наступу українських військ. Обстрілювали вони й літаки. М. Шарик писав: “...одна шрапнеля вибухнула під нашим Бранденбургом та відірвала йому ліве колесо з віссю. Літун навіть не знав, що під

292

науковий збірник \

лівим крилом колеса нема, коли хотів приземлюватись у Шатаві. Лише вартовий старшина вистрілив у повітря червону ракету й нею повідомив літуна, хорунжого Кунке, про небезпеку. Він довго манев рував, але все таки підірвана вісь вдарила об землю і літак перекинувся. Пілот і кулеметник мали щас тя, що вийшли з катастрофи хоч покалічені, але живі. Це була наша втрата під Жмеринкою, і коли ми через деякий час переїжджали через неї до Вінниці, начальник станції врочисто вручив нам покручене відстрілене колесо, що впало було коло самої станції між двома мостами” [19, ч.2, с.110-111]. Цікавими є дані про перебування галичан в Одесі на початку 1920 р. Після створення з частин ко лишньої ГА Червоної Української Галицької Армії (ЧУГА) стосунки з новими союзниками складались не безхмарно. За словами М. Шарика, більшовики шукали будь-якої нагоди, щоб прибрати до рук авіа ційну сотню галичан. Серйозні проблеми почалися відразу, як тільки галичанам запропонували заміни ти національну символіку на комуністичну. Напруження посилилось під час підготовки та проведення святкування в Одесі річниці Тараса Шевченка. Напередодні до галицьких авіаторів стали навідуватись представники різних українських клубів і організацій з проханням організувати спільну маніфестацію. Враховуючи це, Польовий штаб видав наказ: “Вранці 10 березня авіаційний відділ в складі 195 чоловік повинен вийти на збір. Після чого - очолити українські робітничі і студентські організації м. Одеси і разом рушити з порта до пам’ятника Т. Шевченко” [1, арк.20]. Щоб продемонструвати свою “більшови зацію”, авіатори підшили під синьо-жовті кокарди на шапках червоні стрічки і таку ж стрічку прикріпили на полковому прапорі. Після маніфестації відбувся парад, командувати яким доручили військовому льотчику Івану Фостаковському, що очолював 1-у бойову авіасотню. На парад галичани вийшли одягнені в нову англійську уніформу, “позичену” з денікінських вагонів на станції. їхні рукава прикрашали пропелери, над голо вами підіймався синьо-жовтий прапор, а оркестр виконував "Ще не вмерла Україна”. За наказом окружного комісара Одеси Іванова всім учасникам параду заборонялося під загрозою суворого по карання мати при собі “набійниці та набої”, але кожний авіатор прихопив в кишеню по декілька повних магазинів - “на всяк випадок”. Та ніяких ексцесів не сталось, хоча галичани, за словами М. Шарика, викликали нездорову заздрість у червоноармійців своїми бездоганними одностроями, а в ортодок сальних комуністів - повне нерозуміння непохитної прихильності до жовто-блакитних кольорів. Після захоплення в полон у ході російсько-польської війни галицькі авіатори знову опинились перед вибором. Звернемось ще раз до спогадів М. Шарика: “На станцію заїхав поїзд з двома пасажирськими вагонами. З них вийшла група старшин армії УНР. Гарно одягнені, озброєні. Вони “союзники” поляків, а ми були позавчора “союзниками” Денікіна, вчора “союзниками” більшовиків. А сьогодні в полоні... З групи виступив сотник і сказав: “Брати, галицькі літуни! Уряд головного Отамана Симона Петлюри запрошує вас перейти на сторону нашої армії, що тепер рам’я об рам’я з військами Речі Посполитої Польської б’ється з нашим ворогом Москвою і за волю України. Наш уряд буде старатись за звіль нення усіх галичан з таборів полонених. Поки що ми дістали від уряду Польщі дозвіл на звільнення вас, літунів і літунських спеціалістів, бо їх брак дуже відчуває наша бойова армія. Тому кличемо вас на службу Україні. Замість у табори полонених, вступайте в ряди літунства армії УНР!” [2, арк.43]. Тих, на кого ця агітація подіяла, відправили до Польщі, де йшло формування українських авіаційних підрозділів. Інші опинились у таборах для інтернованих. Як окрема сила галицька авіація перестала існувати, хоча її представники продовжували воювати по обидва боки фронту. Є в книзі й дані про перебування галицьких льотчиків у Польщі навесні 1920 p.: “...Ha Мокотові нам приділено спеціальний павільйон. З нашим приїздом він став зватись “Українським літунським павільйоном”. ...Нашим відділом командував полковник В. Павленко. ...Нам видано нові однострої, шкіряні куртки, та літунські відзнаки на рукави й коміри. Жили непогано. Відбували нові літунські курси й практику. Тут ми застали вже літунів французьких, італійських та американських, часом з’являлись і англійські. Головну роль грало польське літунство й тому воно мало найбільше втрат і в людях, і в літаках” [19, ч.З, с.71]. Але найбільш цікавою видається згадка про участь галицьких авіаторів у

науковий збірник

293

боротьбі з більшовиками восени 1920 р. на боці поляків: “Фронт покотився на схід. Замість тікати до Познаня наш літунський відділ отримав наказ іти на фронт. Дивізії Головного Отамана С. Петлюри зосередились на південному фронті в Галичині й пішли наступом на Збруч. Ми дістали відповідний виряд і поїхали з Варшави як повітряна обслуга українського фронту. 1-а ескадриля під командуван ням сотника Березицького виїхала, 2-га залишилась у Мокотові” [19, ч.З, с.76]. Таким чином, автор не тільки подає дані про склад українських авіаційних підрозділів у цей період, він вказує на участь українських авіаторів у повітряній війні з більшовиками. Самостійною групою джерел у дослідженні історії галицької військової авіації є спогади учасників подій, опубліковані в стрілецькому альманасі “Літопис Червоної Калини” та в “Календарі Червоної Калини”. Слід зазначити, що ці матеріали обмежуються, як правило, згадками про окремі аспекти створення авіаційних формувань та загальними міркуваннями про їх використання, здебільшого по вторюючи інформацію. Перші матеріали з досліджуваної теми з’являються у 1922 р. на сторінках “Календаря Червоної Калини” (Львів). У статті “Причинки до історії нашого летунства” (автора не зазначено) у стислому вигляді подано коротку історію створення та бойового шляху авіаційних формувань Галицької армії. Зокрема зазначається, що “Почин до зав’язання Летунського Відділу УГА дав вже в перших днях листопадових поручник Франко, котрий перебував в той час в Тернополі, почав гуртувати старшин та мужву обізнану з тим технічним ділом в один відділ, та збирати летунський матеріал...” [13, с.74]. Особливу увагу слід звернути на визначення поняття “летунський відділ”. Чимало плутанини ви никло пізніше через те, що часто автори ототожнювали це поняття з поняттям “летунська сотня”. Ви ходячи з аналізу джерел, можна цілком впевнено стверджувати, що в лексиці того часу поняття “ле тунська сотня”, “летунський загін” і “летунський відділ” вживалися як визначення авіаційного підроз ділу. Тим більше слід зазначити, що назви “летунський відділ УГА” та “Летунський Відділ Державного Секретаріату Військових Справ”, що зустрічаються в мемуарах, - поняття різні. У першому випадку - це авіаційний підрозділ, що виконував бойові завдання і підпорядковувався Начальній Команді Га лицької армії, у другому - авіаційний відділ, створений при Державному секретаріаті військових справ (ДСВС) ЗУНР, який займався суто організаційними питаннями. Необхідно зазначити також, що суперечливими виявились і дані щодо очолювання авіаційної со тні (а згодом і Авіаційного полку ГА). З цього приводу існують три точки зору. Перша - командиром Краснянського загону був сотник Петро Франко [9, ч.11, с.8; 15, ч.1, с.9]; друга - називається ім’я полковника Джамбулата Канукова [3, ч.1, с.42], третя - полковника Бориса Губера [7, с.527; 19, ч.2, с.290]. На сьогодні точно встановлено, що командиром був полковник Д. Кануков. Безперечний інтерес становлять спогади Петра Франка, який очолював так званий Летунський Від діл при Державному секретаріаті військових справ. Перший його невеличкий матеріал “Летунський відділ УГА” побачив світ у 1923 р. [16, с.129-131] П. Франко згадує: “Від самого початку (відступ зі Львова) був я іменований командантом летунського відділу спочатку Начальною Командою, опісля Військовим Секретаріатом, при якім був я також референтом. Моя служба сходила на формуванню нових сотень, збиранню летунського майна, виповнюванню тактичних наказів Начальної Команди - розвідчі і піхотні лети - інформуванню Державного Секретаріату Військових Справ, веденню пе реговорів з усіма Командами Галичини й України де було яке небудь летунське майно” [16, с.129]. П. Франко сам у цій статті визначив свої обов’язки як референта з авіації, який безпосередньо підпо рядковувався ДСВС, а також указав на завдання, які виконував за наказом Начальної Команди - брав участь у бойових вильотах в якості льотчика-спостерігача. Ще одна стаття П. Франка - “Летунський відділ УГА” друкується в “Літописі Червоної Калини” в 1938 р. [17, ч.Ю, с.3-5; ч.11, с.9—12]. Це найбільш повна версія викладення автором історії галицької авіа ції. П. Франко подає докладну інформацію про особовий склад авіаційних формувань УГА в період з листопада 1918 р. до квітня 1919 p., наводить цікаві особові характеристики льотчиків, дані про їх

294

науковий збірник

походження, описи їхньої зовнішності, характерів, звичок тощо. Хоча, треба зазначити, не без впливу особистого сприйняття. Слід зазначити, що як і в попередніх працях цього автора, тут зустрічаються деякі неточності. Так, говорячи про полковників Д. Канукова та Б. Губера, П. Франко називає їх “летунами від отамана Петлюри”, хоча всі інші джерела (як спогади, так і архівні документи) вказують на те, що авіаційна сотня, у складі якої прибули Д. Кануков та Б. Губер, належала до військових формувань гетьмана П. Скоропадського. Нажаль, небагато існує даних про повітряні бої, або навіть просто зустрічі у повітрі з противником. У своїй статті П. Франко зазначає, зокрема, що, виконуючи обов’язки начальника Летунського Відділу і референта з авіації, він іноді брав участь і в бойових вильотах в якості льотчика-спостерігача. “...Я мав з польськими літаками тільки одну стрічу над Львовом, - пише автор. - Вправді я розпочав об стріл із скоростріла на безнадійно велику відстань, але противник скоро знизився...’’. Зустрічається в статті П. Франка і коротенький опис відзнак, що існували в галицькій авіації: “...На літаках під і над крилами були вимальовані блакитно-жовті круги - посередині жовтий, на зовні блакитний. Мисливці мали по боках трупячі черепи і кості навхрест, бо належали до відділу смерти”. У тому ж році “Календар Червоної Калини” публікує цікавий матеріал, в якому йдеться про вико ристання галицьких літаків влітку 1919 р. проти більшовиків під час боїв за Жмеринку: “Зустрілися з З бойовими літаками більшовиків. Підбиті знизу, мотор перестав працювати. ...Водир старався як мога поволі опадати, щоби тим способом долетіти як надалі на захід. ...Впали над берегом якогось потока. Вискакують з літака (хоч потовчені упадком не тратять духа), розривають його динамітом. Того ж дня повертаються до себе і передають звіт до Начальної Команди” [11]. Останні слова ще раз підтверджу ють те, що авіаційні загони в оперативному відношенні підпорядковувались безпосередньо НКГА. В історії української військової авіації важливе місце займає тема використання літаків на міжна родних повітряних лініях. Особливої ваги у той період набули кур’єрські рейси, за допомогою яких уряди ЗОУНР та УНР намагалися підтримувати зв’язок зі своїми представниками у найближчих євро пейських країнах. Відомо, наприклад, що влітку 1919 р. українські аероплани виконували польоти до Берліна, Відня, Бреслау (нині Вроцлав). “Після переходу УГА на Велику Україну, - пише “Календар Червоної Калини на 1926 рік", - літаки відограли дуже визначну роль, не тільки у бойовій акції, але також як осередник комунікаційний” [12]. Крім транспортних рейсів виконувались і пасажирські пере везення, які, необхідно визнати, не гарантували безпеки в польоті. Так, “Літопис Червоної Калини” у 1930 р. надрукував матеріал Л.Лепкого, у якому йдеться про трагічну загибель секретаря Військових Справ Дмитра Вітовського під час катастрофи одного з літаків, який виконував рейс за маршрутом Берлін - Кам’янець-Подільський [10, с.З]. Наводяться дуже цікаві дані щодо вантажу, який перевозили на цьому літаку - “документи і гроші, які везено для державної скарбниці. Українські гроші друкувалися тоді за границею і їх перевожено літаками”. Взагалі, перевезення літаками українських грошей постає окремою, дуже цікавою сторінкою в історії використання української авіації у ті роки. У 1938 р. “Літопис Червоної Калини” публікує матеріал Івана Лемківського “Летунство УГА” [9, ч.11, с.7-10; ч.12, с.15-17]. У ньому йдеться про перші кроки в справі створення авіаційних підрозділів західноукраїнської держави. Зокрема, саме в цій праці згадується про надання допомоги і передачу гетьманом П. Скоропадським у розпорядження галичан авіаційної сотні під командуванням полковни ка Бориса Губера. Подано дані щодо кількості особового складу галицької авіаційної сотні в Красно му, а згодом і сформованого Авіаційного полку, також наводиться характеристика парку літаків. Так, на першу половину лютого 1919 p., за даними І. Лемківського, у галицьких ангарах нараховувалось близько 80 літаків, третина з яких були придатні до виконання польотів. Необхідно зазначити, що ці цифри не знайшли підтвердження архівними документами. Скоріш за все, тут подано дані щодо за гальної кількості літаків, які були на озброєнні галичан. Як свідчать архівні дані, у боєздатному стані у різні періоди існування галицької авіації знаходилось не більше 10 машин. І. Лемківський звертає увагу й на те, що “Летунська База в Краснім - була головною і одинокою базою

науковий збірник

295

для матеріального поповнення літаків і їх направою. Перша сотня мала в Дулібах ще свою полеву май стерню, але всі більші направи переводили лише в Краснім” [9, ч.11, с.8]. Необхідно зазначити, що сама сотня знаходилася теж у Красному, але згадка І. Лемківським майстерні у Дулібах трансформувалась пізніше у помилкове визначення цього населеного пункту деякими дослідниками як вихідного місця розташування 1-ї авіаційної сотні ГА [14, с.90; 5, с.31; 7, с.527; 8, с.124]. Досить сумнівними видаються дані про сформування на початку травня 1919 р. “Третьої летунської польової сотні”, яка, нібито, у складі 5 літаків перебазувалась з Красного до Тернополя. Виходячи з аналізу існуючої літератури, можна стверджувати, що першоджерелом, з якого пішла ця інформація, стала стаття Р. Земика, опублікована у 1922 р. [6, ч.13, с.9-11; ч.14, с.3-6; ч.15, с.4-5] Тут необхідно зазначити, що в жодному архівному документі немає навіть натяку на існування цієї авіасотні, хоча діяльність авіаційних підрозділів ГА та місця їх дислокації простежуються досить чітко. Таким чином, мемуари в комплексі з архівними документами дозволяють визначити основні етапи створення авіаційних формувань, їх участь у збройній боротьбі. У ряді випадків ці спогади виступають єдиним джерелом, за допомогою якого можна реконструювати бойовий шлях авіаційних підрозділів, оскільки архівні документи, нажаль, подають інформацію лише фрагментарно. Крім того, важливе значення цих джерел, на наш погляд, полягає ще й у тому, що вони надають можливість персоніфі кувати історію авіації, відтворити сторінки біографій українських авіаторів, а відтак зберегти пам’ять про багатьох льотчиків, що воювали за незалежність України. Джерела і література 1. Центральний державний архів вищих органів влади та управління України (далі ЦДАВО України), ф.2188, оп.2, спр. 43. 2. ЦДАВО України, ф.2188, оп.2, спр. 17а. 3. Білон П. Спогади: У 2 частинах. - Пітсбург, 1952. 4. Білон П. Українська повітряна флота (до історії Української авіації) // Пам’ятки України: історія та культура. 1998. - №3-4. 5. Веденєев Д. Крила волі II Військо України. -1995. - №5. 6. Земик Р. Дещо про летунство УГА II Український скиталець. -1922. 7. Історія Українського війська: У 2 частинах. - Львів: Видання Івана Тиктора, 1936. 8. Литвин M.P., Науменко К.Є. Історія галицького стрілецтва. - Львів, 1991. 9. Лемківський І. Летунство УГА II Літопис Червоної Калини. -1938. 10. Лепкий Л. В річницю смерті полк. Дмитра Вітовського II Літопис “Червоної калини”. -1930. - № 7-8. 11. Летун-зорець чет. Іван Соколовський і водир бул. Василь Джура ратуються з розбитого літака і приносять важні вісти до своєї команди II Календар Червоної Калини на 1924 рік. - Львів-К., 1923. - Серпень. 12. Пор. Леонід Хрущ зі своїм товаришем підпалюють літак на ворожому боці та щасливо ратуються на другий бік Дністра. Календар Червоної Калини на 1926 рік. - Львів, 1925. - Березень. 13. Причинки до історії нашого летунства II Календар Червоної Калини на 1922 рік. - Львів, 1922. 14. Савин B.C. Авиация в Украине. Очерки истории. - Харьков: Основа, 1995. 15. Стрілецькі могили в Золочеві II Літопис Червоної Калини. - Львів, 1933. 16. Ф. Летунський відділ УГА II Календар Червоної Калини на 1924 рік. - Львів-К., 1923. 17. Франко П. Летунський відділ УГА II Літопис Червоної Калини. -1937. 18. Шанковський Л. Українська армія в боротьбі за державність. - Мюнхен: Дніпрова хвиля, 1958. 19. Шарик M. Діти війни: У 3 частинах. - Вінніпег: Клюб приятелів української книжки, 1955.

296

науковий збірник

Роман МЕЛЬНИК (Львів)

ФОРМУВАННЯ УКРАЇНСЬКОЇ ВІЙСЬКОВОЇ ДОКТРИНИ У ТЕОРЕТИЧНІЙ СПАДЩИНІ ВСЕВОЛОДА ПЕТРІВА Національна революція 1917-1920 pp. та відновлення незалежності України тісно пов’язані із про блемою захисту її суверенітету, складовою частиною, якої є розробка військової доктрини. Військова доктрина — система офіційних поглядів і положень, що встановлює напрямок військового будівни цтва, підготовки країни і Збройних сил до війни, способи і форми її ведення. Військова доктрина ви робляється і визначається політичним керівництвом держави. Основні її положення складаються та змінюються в залежності від політики і суспільного устрою, рівня розвитку продуктивних сил, нових наукових досягнень і характеру очікуваної війни. Розвиток історичної науки в незалежній Україні засвідчив чималі здобутки дослідників новітньої доби. Завдяки сприятливим умовам історики створили потужний пласт наукових робіт, які розкрива ють проблему військового будівництва періоду революції 1917-1920 pp. До таких робіт можна віднести праці В. Голубка, М. Литвина, Ю. Науменка, Б. Якимовича, В. Сергійчука, В. Кондратюка.[1.2.3.4.5.6] Але поряд з цим пропущено дуже важливий момент у творенні національної армії, пов’язаний із роз робкою військової доктрини українською військовою еміграцією в міжвоєнний період. Тому, дана тема, викликає зацікавлення і потребує детальнішого вивчення. Основи військової доктрини Української Народної Республіки у своїх працях подав Військовий мі ністр і начальник Генерального Штабу армії В.Петрів. Він народився у родині військового російської царської армії. Батько Всеволода Микола Вернер-Петров, уродженець Петербурга, був капітаном російської армії (пізніше генерал-майором), дід якого як вояк Карла XII брав участь у Північній війні, потрапив у полон до російського царя Петра І, від чого й отримав прізвище Петров. Мати Олександра була норвезького походження з дому Строльман, народжена в селі Бурти на Чернігівщині. Закінчив Київський кадетський корпус (1900), Павловське Вище воєнне училище в Петербурзі (1902), Микола ївську Академію Генерального Штабу (1910). На фронтах Першої світової війни займав штабні посади у різних частинах. 1917-1920 залучений військовій роботі у збройних силах УНР та Української Держа ви. Після падіння Директорії перебував в еміграції у Польщі й Чехословаччині. У 1922-1923 викладач військової історії на курсах старшин УНР у Каліші. З 1923 і до початку Другої світової війни проф. воєнної історії в Українському високому пед. інституті ім. М. Драгоманова у Празі, член Українського історико-філологічноготовариства[7.С.З]. З перебуванням на еміграції В.Петрів натхненно починає працювати над розробкою військової доктри ни, яка б показала правильний напрямок будівництва українського національного війська. Еміграційний період теоретика пов'язаний із глибоким теоретичним аналізом і переосмисленням досвіду визвольних змагань 1917-1920 pp. Тому, розглядаючи проблему розробки військової доктрини УНР, потрібно виді лити такі блоки питань на які звертав увагу теоретик при розробці планів побудови боєздатної армії: поперше, необхідно виділити основні напрямки військового будівництва у теоретичних поглядах В.Петріва; по-друге, потрібно визначити головні її складові частини; по-третє, з’ясувати її характер. Основні напрямки військового будівництва, у теоретичних розробках В.Петріва, доцільно розгля дати разом із усвідомленням його, ролі армії у державотворенні. Армія, на його думку, є тим чинни ком котрий допомагає націям творити свою державність. За його твердженням, не менш важливим елементом у закладенні підвалин національної військової доктрини являється, місце Збройних сил у системі загальнодержавного будівництва. Армія у цьому має відігравати провідну роль. Наявність міцної, дисциплінованої армії, за переконанням В.Петріва, є ознакою зрілості та сили національної

науковий збірник

297

держави:,, Військо - це шляхетне вино нації”[7.С.15] Він особливо наголошував на тому, що в справі організації армії потрібно керуватися державними інтересами, щоб вона стала національною силою, на яку міг би опертися народ у своїх державницьких стремліннях. В.Петрів зазначав: „ Виходячи з досвіду вісімнадцятьох віків існування нашого народу головні ви моги його духа, спробуємо влити їх в головні засади законів, які забезпечили б нам армію сучасного типу ”[8. С.112] У своїх твердженнях, генерал, робить особливий наголос на найважливіших компо нентах, які становлять військову доктрину Української Народної Республіки. До цих компонентів мож на віднести: - методи комплектування армії; - навчання та підготовка як командного так і особового складу війська, як єдиної військової доктрини; - підготовка мирного населення до військових сутичок. Стосовно організації армії, В.Петрів вважав, що найкращим зразком творення війська, буде буду вання його на так званій міліційній основі. Це, добре простежується у пунктах законів, які він пропону вав взяти до уваги при формуванні єдиної військової доктрини. Теоретик висунув сім головних засад законів, які визначали напрямки розбудови армії національного зразка. Перший пункт закону зосереджувався на:,, обов’язковості всіх громадян української землі при по требі захисту держави ставати до зброї ” при цьому робився наголос на тому, що:,, повноправним громадянином визнається той, хто осягнувши певний вік складе іспит із умілості володіти персональ ною зброєю і із знання головних підвалин військової справи”[8.С.112]. Тому, на думку теоретика, найкраще буде коли, поруч із загальною освітою, буде вводитись військова, побудована на основі програми складеної міністерствами освіти і військовим. Військова освіта повинна була проводитись з розпорядку народних органів освіти. В другому пункті В. Петрів пропонував, щоб населення кожного повіту творило своє окреме мілі ційне об’єднання - паланку, поділену на декілька дрібних одиниць. Всіма паланками і їх відділами з військової сторони повинен був керувати начальник - отаман. Дані паланки у мирний час до служби не залучалися, але усі громадяни даної паланки являються включеними до реєстру із розподілом за посадами і об’єднаннями. Генерал визначав прямі обов’язки отаманів паланок, які повинні були слідкувати за наданням військових знань своїм підлеглим, а також керівнику паланки дозволялось позбавляти громадянських прав тих людей, котрі нехоті нести військову службу. При цьому, В.Петрів наголошував:,, всі паланки підлягають міністерству внутрішніх справ і можуть бути задіяні під час військових дій на підставі законів, які видає народне представництво. За таким принципом декілька паланок на основі розпису, складеного міністерством військовим чи внутрішніх справ, затвердженого народним представництвом, поповнюють один і той самий піший козачий полк, надсилаючи, контин генти до організаційних об'єднань полка”[8.С.112]. Під час мобілізації паланки повинні були надавати певну кількість рекрутів до даного полку, за так званим мобілізаційним планом. З проголошенням війни кожна паланка повинна була формувати для свого полку запасний курінь, який повинен підпо рядковуватись командирові полку. Третій пункт даного проекту стосувався кінних частин та частин спеціального призначення. За цим положенням: „ Кінні частини та частини спеціальні формуються з тих же паланок, що й піші полки, а для того паланки розписують і по тих кінних і спеціяльних частинах, які вони мають поповнювати”[8.С.113]. Що до паланок, то вони повинні відправляти до даних частин поповнення військового складу, як в мирний час так і підчас війни. В четвертому пункті В.Петрів робить наголос на щорічному устаткуванні кількості людей, яку палан ка має висилати в кінну або пішу гритьбу (дрібні війська в державних центрах та на кордоні утриму ються під час воєнного часу), чи в гритьбу спеціяльних родів військ [8.С.113]. П’ятий пункт стосувався призначення міліційних посад в паланках, в яких призначення на посади відбувалися за вибором:,, як земські, але лише з тих людей, що пройшли повний військовий вишкіл у козачих частинах чи частинах гритьби, обов'язково в муштрі й обов'язково осягнувши там найвищий ступень козачих ранг для посад міліційних нижче командира сотні й старшинської ранги - для посад

298

науковий збірник

отамана сотні та вище, й булавної старшини - для отамана паланки”.[8.С.113] Ввесь розпорядок у папанках і в міліційних відділах і всі військові справ, зазначав В.Петрів; ведуть отамани, як члени загально-громадських колективів даних осель, повітів та волостей. В шостому положенні зазначається про обов’язковість до старшинської служби в паланках. Всі юнаки котрі отримали загальну вищу освіту, повинні пройти муштру в козачих полках, або в полках гритьби, і отримати фаховий вишкіл у спеціальних школах. Після закінчення даного вишколу, вони знаходяться на порахунку козачого полку відповідно до роду зброї й папанки, в якій живуть. „А ті які схочуть піти в реєстрову старшину чи підстаршину, мусять: а) мати всі громадянські права, чи то середню освіту, б) бути приписані до якоїсь папанки, в) пройти козачий скорочений вишкіл у частинах козачих чи фитьби відповідно до роду зброї, г) закінчити фахову старшинську чи підстаршинську піколу”[8.С.113]. Сьоме заключне положення розкривало життя частини фитьби, які за словами В.Петріва, повинні існувати на основі окремих постанов, затверджених законним шляхом і державною владою. „От коротенький нарис того, що може бути в нас, коли ми захочемо збудувати військо на національних підвалинах, освячених споконвічною традицією”[8.С.113]. Значну увагу при розробці питань національної військової доктрини В.Петрів надавав проблемі, психологічній підготовці населення, яке являється рушійною силою при вирішені збройного конфлік ту. Виходячи з того, що майже всі міждержавні війни розпочинаються і проводяться в інтересах дер жави, а точніше в інтересах пануючих верств, класів чи навіть партії, а не в зацікавленнях простого люду, В.Петрів наголошує на тому, що при потребі захисту своєї держави до зброї стають абсолютно всі верстви населення. Теоретик ставить питання, що рухає простим людом, за ради чого вони бо рються ? І сам відповідає-за ради ідеї [9.С.60]. Отже, правильно поставлена ідея боротьби, являєть ся певним чинником успішності у війні. Не менш важливим, психологічним елементом , при підготовці населення до війни, є вироблен ня поваги в суспільстві до армії, військової сили і людей котрі несуть службу у війську: „Виховання почуття шани до військових є одним із могутніх засобів психічної підготовки до війни. Окруження військових професіоналів ареалом подвижників у боротьбі за інтереси народу та захисників нації підносить не лише войовничість армії, але й цілого людського колективу, якому нібито ця армія належить”[9.С.60]. Крім цих міцних форм психічних впливів, В.Петрів виділяє ще одну не менш важливу, яка здійснює загальне піднесення войовничості нації. Засобами для цього піднесення являється, творення військо вих й напіввійськових організацій серед молоді. Теоретик, визначивши головні методи, якими осягається психічна підготовка мас до війни, водно час з'ясовує, які способи потрібно використовувати для даної підготовки, виділивши такі як: „літе ратура, преса, плакати, словесна агітація та пропаганда”[9.С.61]. Література, на його думку, може підготовлювати войовничі настрої у війську а твори патріотичного характеру виховують вояцький дух у юнацтва [9.С.61]. Даний спосіб, визнає теоретик, діє повільно, але невпинно й глибоко. Преса, за його словами, спосіб більше штучний, але разом із тим пряміший. Отже, психологічна підготовка провадиться через літературу, пресу, плакати та усну пропаганду, шляхом плекання войовничості і піднесенням поваги до військової справи і армії та утворенням на піввійськових організацій, являється важливим чинником при формуванні правильних шляхів будів ництва Збройних сил. Не менш важливого значення, В.Петрів при підготовці до війни відводив політичній готовності до боротьби. Виходячи з того, що сучасна боротьба ведеться не лише на військовому, але і на по літичному і економічному фронтах, він зазначав: „ політична підготовка до війни мусить полягати у створенні найсприятливіших для війни взаємовідносин суспільних мас, як в середині держави так і в міжнародних відносинах”[9.С.62].

науковий збірник

299

Підсумовуючи В.Петрів дає чітке визначення терміну війни: „ Війна - збройна боротьба за ліпше іс нування ( фактичне чи уявне) між людськими колективами, яка є продовженням боротьби політичної, та яка виникає психологічно, коли сторони що борються не бачать іншого засобу налагодження, та коли суспільні зв’язки між ними порвані”[10.С.74]. В.Петрів при формуванні власної думки, що до доцільності творення власних Збройних сил врахову вав національні інтереси держави. Він наголошував на тому, що творення надійного війська для оборони нації можливе тоді коли устрій і політика армії буде співзвучна з устремлінням та бажанням найширших політично-активних мас нації. Але разом з тим, на думку генерала устрій війська буде тим міцнішим, чим більше він буде відповідати національним традиціям щодо способів творення Збройної сили. Першим питанням при формуванні національної армії, вважав теоретик являється проблема на ближення керуючої старшинської верстви до мас, тобто усуспільнення офіцерських кадрів. Поряд з цим генерал Петрів, плекаючи ідею створення української військової академії, вважав, що найкраще здійснювати підготовку військових кадрів на спеціальних факультетах при університетах, щоб усуспільнювало б військові знання. Теоретик зазначав:..... першою вимогою для вишкіла де мократичної старшини є його усуспільнення: не мусить бути окремих кадетських корпусів, а середню освіту майбутній старшина мусить побирати в загальній єдиній школі, а спеціальні військові знання в фаховому факультеті університету, в якому загальноосвітні науки всім викладатимуть професори уні верситету, а спеціальні професори військового факультету”[11.С.58]. Курс навчання мав становити 6 місяців, за цей час слухачам надавалось мінімальні теоретичні та практичні знання, які були потрібні штабним старшинам. В.Петрів визнавав, що ” для тих велетенських завдань, які будуть у штабі, що відбудовуватимуть армію великої незалежної України, таких знань замало, і ми знову примушені за кликати чужих фахівців, вартість яких вже нам відома по досвіду нашої боротьби ’’.[12.С.4] Ось чому він, коли вже навіть і не був начальником Генерального Штабу УНР, ставив питання про необхідність ” підготовити більше ґрунтовно майбутніх старшин Українського Генштабу, вможлививши їм закінчен ня вищих військових шкіл за кордоном”.[12.С.4] Для повноцінного функціонування згаданих курсів необхідно було мати відповідні програми з іс торії військового мистецтва, які теоретик сам взявся складати перебуваючи на чужині. Користуючись з інертності багатьох фахівців, які перебували в таборах інтернованих, В.Петрів почав ” читати на штабових курсах лекції аж по трьох галузях знань, а саме: військовій адміністрації ( будова і комп лектування армії, проходження в ній служби, підготовка старшинського та підстаршинського складу, закони, які нормують життя армії, взаємовідношення козаків і старшин, взаємини армії і населення), історію військової штуки, де все це можливо підтвердити прикладами і наслідками тих чи інших по милок і забобонів під час боїв і тактику техніки...”[12. С.5] Великий практичний досвід військовика та глибокі знання давали можливість В.Петріву розпочати підготовку широкомасштабної праці з теорії оборони нації. У тезах майбутніх викладів він накреслив головні моменти, на які має звертати увагу кожен військовик, котрий цікавиться історією своєї держав ності. Так, в розробленій програмі військової історії України до своїх лекцій, для слухачів Українського інституту громадознавства в Празі, В.Петрів пояснював значення курсу для студентів Високого Пе дагогічного інституту: „ а) Історія кожного народу є в великій частині історія його збройних змагань, б) Справжні та модерні армії є озброєний нарід, в) Лише той нарід може перенести завойовничі ін стинкти сусідів, який буде мати армію, пересякнуту почуттям національної гідності, спорідненості з головною масою населення та розуміння свого національного обов’язку, г) Армія такого типу не може бути вихована в казармах, а лише в народних школах, д) Щоби виховати таку армію, учительство му сить добре знати військову старовину свого народу та його військову традицію, яка у кожного народу є відрубна і майнування якої від чужинців є шкідливою ”[17. С. 17]. Реалізація військової доктрини УНР, за В.Петрівом, має здійснюватись у два етапи: перший - звіль нення частини української території від окупантів; другий - закріплення збройних здобутків національ

30 0

науковий збірник

ної державності на всіх етнічних українських землях. Звідси випливало, що українська військова док трина повинна носити наступальний характер. Отже, В.Петрів у своїх теоретичних розробках здійснив спробу закласти підвалини військової док трини Української Народної Республіки. В узгодженості політики і стратегії, всебічній підготовці армії та населення до військової служби генерал вбачав запоруку успіху у боротьбі за утвердження неза лежної соборної Української держави. Ідея В. Петріва що до створення власного потужного потенціалу не втратила актуальності і нині, оскільки її реалізація могла б позбавити національну військову доктрину від впливу несприятливих політичних факторів, зробити її прогнозованою, відповідною українськйм державним інтересам. Джерела і література 1. Голубко В. Питання військової доктрини УНР у практичній діяльності та теоретичній спадщині С.Петлюри II Ефективність державного управління II За ред. А.О. Чемериса. Львів, 2002. Вип. 1-2. - С.137-142; 2. Колянчук О. Українська військова еміграція у Польщі 1920-1939 рр.-Львів, 2000.-274с. 3. Кондратюк В. Українська революція: здобутки і втрати в державницьких змаганнях (1917-1920)-Київ, 1998.-286 с. 4. Литвин М. Науменко Ю. Збройні Сили України І пол. ХХст. Генерали і адмірали. Львів, Харків, 2007. - 244 с.; 5. Сергійчук В.Національний міф про Петлюру в світлі нових документів II У 70-річчя Паризької трагедії 1926-1996. С.41-48.; 6. Якимович Б. Збройні сили України: нарис історії. - Львів, 1996. - 360 с.; 7. Сергійчук В. Своєї честі не віддам нікому//Веволод Петрів Військово-історичні праці.Спомини.- Київ, 2002.-639 с. 8. Можливий впоряд українського війська.// Веволод Петрів. Військово-історичні праці. Листи. Упорядник Сергійчук В. Київ, 2004-627 с. 9. Про підготовку до війни.// Веволод Петрів. Військово-історичні праці. Листи. Упорядник Сергійчук В. Київ, 2004 627 с. 10. Оборона держави. II Веволод Петрів. Військово-історичні праці. Листи. Упорядник Сергійчук В. Київ, 2004 - 627 с. 11. Старшинський склад української демократичної армії// Всеволод Петрів Військово-історичні праці. Листи. Упо рядник В.Сергійчук.Київ.2004 -.627с. 12. Сергійчук В. Багнетом і пером у боротьбі за українську державу// Всеволод Петрів Військово-історичні праці. Листи.Київ.2004. -627с. 13. Програма вступної лекції по військовій історії України.// Всеволод Петрів Військово-історичні праці. Листи. Упо рядник В.Сергійчук.Київ.2004.-627с.

науковий збірник

301

Наталія ПАНАС (Львів)

ОЛЕКСАНДР ПЕТРОВИЧ ГРЕКОВ: АНІЛВ ВІЙСЬКОВО-ПОЛІТИЧНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ В УКРАЇНСЬКІЙ ГАЛИЦЬКІЙ АРМІЇ Ким же насправді був Олександр Петрович Греков? Греков не належав до числа переможців, однак одну яскраву сторінку — Чортківську перемогу УГА в 1919 p., він все ж таки вписав до історії України. Які ще справи генерала можна вважати гідними по ваги, та й узагалі — яким був його життєвий шлях? До сьогодні про генерала Грекова майже нічого не написано. Відомо всього декілька статей, при свячених йому. Три з них були опубліковані в 1919 р. з нагоди призначення генерала командуючим УГА Ці статті стисло оповідали про військовий шлях Грекова та висловлювали сподівання, що по кладалися на нього урядом ЗУНР. Багато цікавих відомостей про життя Олександра Петровича можна зустріти у спогадах сучасників революції та громадянської війни в Україні 1917-1921 pp. Про нього писали керівники УНР та Укра їнської Держави, відомі політичні діячі і військові. Крім того, у деяких спогадах інших українських діячів можна натрапити на побіжні згадки про генерала Грекова. Однак, вони не становлять великої інформаційної цінності. [8,1] Народився Греков у дворянській сім’ї у повіті Глухів на Чернігвщині. У 1897 р. закінчив юридичний факультет Московського університету, у 1899 р. — Московське військове училище. З 1900 р. служив у Лейб-гвардії у єгерському полку; після закінчення Миколаївської військової академії (1905 р.) — ко мандир роти цього ж полку. З 1907 р. — старший ад’ютант штабу 3-ї гренадерської дивізії в Москві; з 1908 р. — старший ад’ютант штабу 1-ї гвардійської дивізії в Петербурзі; з 1910 р. — помічник стар шого ад’ютанта штабу військ гвардії та Петербурзького військового округу. У 1912 р. Греків успішно захистив дисертацію з історії військового мистецтва та став екстраординарним професором (кан дидатом наук). Водночас з 1908 р. викладав політичну та військову історію й тактику у військових училищах Петербурга.[4,168] Олександр Петрович викладав у Миколаївській академії аж до початку Першої Світової війни. Серед його вихованців було багато майбутніх воєначальників армії УНР. Зо крема, можна назвати імена Володимира Сальського, Євгена Мешківського, Віктора Куща, Миколу Капустянського, Олександра Осецького, Марка Безручка, Всеволода Змієнка. Отже, за часів викла дання Греків познайомився з багатьма своїми майбутніми співробітниками з українського війська. [8,12]. З початком Першої Світової війни (1914 р.) — начальник штабу 74-ї піхотної дивізії ПівнічноЗахідного фронту; з 1915 р. — начальник штабу 1-ї гвардійської піхотної дивізії. З квітня 1917 р. — командувач Лейб-гвардії єгерським полком (на чолі якого відзначився в боях під Тернополем влітку 1917 p.), з серпня 1917 р. — начальник штабу 6-го армійського корпусу, з вересня 1917 р. — генералмайор. У грудні 1917 р. перейшов на службу до УНР; командував Сердюцькою дивізією, пізніше — на чальник штабу Київського військового округу. З березня 1918 р. — помічник міністра військових справ УНР. Після проголошення Української Держави — гетьманату (квітень 1918 р.) перейшов в опозицію до режиму П. Скоропадського, очолив військове товариство «Батьківщина». У жовтні 1918 р. короткий час перебував на посаді начальника Головного штабу українського війська. У листопаді 1918 р. при значений Директорією на посаду головнокомандувача польовими арміями. У грудні 1918 — січні 1919 р. за дорученням Директорії проводив переговори з французьким командуванням (м. Одеса), обіймав посаду командувача військами Директорії в Херсонській, Катеринославській і Таврійській гу берніях. У січні— лютому 1919 р. — міністр військових справ УНР, у лютому — березні 1919 р. — на казний отаман Армії УНР. У березні 1919 p., після розколу в Директорії, виїхав до Галичини (Західна Область УНР); з травня 1919 р. — командувач Української Галицької Армії (УГА). Керував операцією УГА «Чортківська офензива» (8 червня 1919 p.). У липні 1919 р. через конфлікт з владою Західної

302

науковий збірник

Області УНР вийшов у відставку, виїхав з сім’єю до Румунії. З 1920 р. жив у Відні; з лютого 1921 р. — заступник голови Всеукраїнської Національної Ради. 3 1938 р.— член віденського відділу Української громади; у 1939 р. здійснив невдалу спробу створити військову організацію «Українське козацтво». У 1948 р. був заарештований радянською розвідкою, вивезений до СРСР і ув’язнений у м. Києві; у липні 1949 р. засуджений до 25 років позбавлення волі, ув’язнення відбував у таборі «Озерлаг» (Східний Сибір). У 1956 р. звільнений; повернувся до Відня, де й помер. 27 липня 1989 р. реабіліто ваний посмертно.[4,169] На початку червня 1919 року польські війська захопили майже всю Галичину, за винятком терену між Дністром і нижнім Збручем. У зв'язку з критичним становищем ЗОУНР 9 червня 1919 р. уряд С.Голубовича склав свої повноваження, а Виділ УНРади передав всю повноту військової і цивільної влади Є.Петрушевичу, який отримав титул диктатора ЗОУНР. Для виконання покладених на нього функцій Є.Петрушевич створив при собі тимчасовий виконавчий орган — Раду Уповноважених Дик татора і Військову Канцелярію. Начальним вождем було призначено генералаО.Грекова. [4,165] У час виїзду Грекова до ЗУНР ситуація на фронті Галицької армії була складною. Зокрема, ката строфічно не вистачало командирських кадрів, оскільки за часів Австро-Угорщини військова служба не була в пошані серед галичан. Старшин з довоєнною освітою в УГА можна було перелічити по паль цях. За цих умов галицький уряд вирішив поставити на чолі армії генерала Грекова.[2,11] Близько двох місяців Олександр Петрович знайомився з військами (це були уламки австрійської армії, проти яких він усього два роки тому воював), вдосконалював знання німецької мови, яка була панівною у штабах УГА. Нарешті, 9 червня 1919 р. наказом Диктатора ЗУНР Євгена Петрушевича генерала Гре кова було призначено командуючим Галицькою армією.[8,33] Генерал запропонував нову схему організації війська - скорочення до мінімуму кількості штабів, що вело до покращеня дій військової частини. Фактично, це була англійська модель побудови армії, яка використовувалася ще з XVIII ст. Майбутній досвід на багатьох прикладах переконав, що запропо нована Трековим схема організації є цілком виграшною. Хоча УГА була добре організована, дисциплінована й боєздатна. Бездоганна дисципліна відзна чалася високою національною свідомістю старшин і вояків. Слабістю УГА був брак старшин, зокрема вищого ступеня. Престиж старшин УГА був високий, бо вони здебільша мали вищу освіту і значний життєвий досвід. Боєздатність УГА записана в анналах її перемог, часто над краще озброєними про тивниками. Не зважаючи на великий брак матеріальних засобів і труднощів, УГА була кращою армією серед тих, що постали на руїнах Австро-Угорщини.[7,1] В цей час Галицька армія під командуванням ген. Омеляновича-Павленка почала відступати під тиском польського війська. Вже 9 червня армія під його командуванням перейшла в наступ, у війську на всіх справило велике враження заняття в цей же день Чортківа і взагалі весь бій під особистою директивою генерала Грекова.. Спочатку наступ приніс тактичні успіхи: 8 червня УГА здобула Чорт ків та змусила польську армію до відступу на відстань 120 км аж до лінії Гологори - Перемишляни - Букачівці. Протягом червня наступ йшов успіішно, та давалася взнаки нестача бойових припасів. 28 червня почався другий відступ УГА, який 16—17 липня закінчився переходом через р.Збруч. 28 червня поляки нанесли тяжкий удар галицьким військам, та ситуацію можна було врятувати, якщо би галицький диктатор Петрушевич виконав вимоги ген. Грекова і закупив за Збручем снарядів та патронів. Натомість диктатор вів за спиною ген. Грекова переговори з Петлюрою і, скоріше за все, заздрив чи боявся його популярності у війську. Коли ген. Греков сам почав вести переговори про бойові припаси з офіцерами французької армії Петрушевич звинуватив його в тому, що він, нібито, просив у французів закордонний паспорт, щоб залишити армію та поїхати. Так як на цих переговорах були свідки, Петрушевич змушений був офіційно забрати назад свої звинувачення, та ген. Греков вже більше не погодився залишитися і залишив командування.[7,73]

науковий збірник

3 03

Отже, 5 липня 1919 р. генерала Грекова було замінено іншим воєначальником, і через це настрій га личан помітно впав. Як писав О.Ключенко, «генерал Греків уосібнив в собі всі віхи начального вождя; послідовний, з далеким стратегічним зором і енергійний, узискав він відразу симпатії армії, одначе їх надто хутко підірвали політичні каверзи» [3,7]. Ключенко, зокрема, згадував: «Вже сама постава генерала Грекова вказувала, що маємо перед собою вояка з крови й кости, з його бистрого зору й високого чола промовляла ініціятива, бистрий ум та дар бистрої орієнтації, в його діланнях виявлялася залізна рука. Це відчувалося миттю по обняттю генералом Трековим керування армії. Не зважаючи на недолужного начальника булави полковни ка Штіпшиц-Тернову, начеркнув він,використовуючи перший успіх під Чортковим, глибоку операцію. Частини ламали раз-по-раз опір противника, йшли з ентузіязмом на пробій — хоча було в набійницях стрілива дуже обмаль— бо вірили в здібність і знання свого вождя.[3,12] Чортківська офензива була останньою відчайдушною спробою галицької армії визволити окуповані землі і врятувати незалежність ЗУНР. Вона засвідчила перед світом незламну волю українського на роду обороняти свою Батьківщину.[7,385] Проте перемоги УГА над численнішим і краще озброєним супротивником надали доказ її справж ньої військової вартостості, що й пізніше додатково виявилося на Наддніпрянщині в боях проти Чер воної армії. Коли ж не зміг генерал Греків виконати плану здобуття Львова й заняття Східної Галичини, то при чин цього слід шукати у відсутності перевізних засобів, колон самоходів та догідних залізничних спо лучень, які б уможливили швидке перенесення частин і. Корпусу на Бережани.[5,368] Тридневна битва під Бережанами увінчалася, перемогою, щоправда, української зброї, однак ця важлива зупинка в операціях вирішила українсько-польську війну. Противник встиг впорядкувати й підкріпити свій фронт, ініціатива дій перейшла через відсутність зброї та більшої кількості кінноти з нашої сторони в руки польського командування — почався другий відступ. Серед цього відступу генерал Греків змушений був уступити. Не невдача, а «страхи» з Кам’янця, де боялися, щоб генерал Греків не перейшов Збруч на чолі карної армії, довели до цього.[8,34] В УГА серед старшинства ген. Греков користувався великою повагою й популярністю. Його демісія боляче відбилася на настроях Галицької армії. Демісія ген. Грекова недобре позначалась і на термін переходу ГА за Збруч, бо ген. Греков був, скоріше зе все, прихильником спільного фронту. Вищі чин ники Штабу — талановитий Льобковіцта інші — пішли за ним до демісії» [1,112]. Симон Петлюра, що завжди боявся авторитету Грекова, вимусив Є.Петрушевича звільнити генера ла з лав УГА. Це викликало певне обурення, яке висловлювали навіть такі розсудливі та помірковані воєначальники, як генерал Капустянський: «Здається нам, однією з підстав до усунення ген. Грекова від керування армією була необхідність числитися з настроями Головного Отамана і його Уряду, які поставилися вороже до ген. Грекова за його небажання працювати на Наддніпрянщині в справі фор мування соціалістичного уряду. Були ще інші причини, яких ми не торкаємося.[8,36] Симон Петлюра висловив свій погляд на Грекова, написавши, що той завжди був «підозрілим ге нералом», а його Чортківський наступ — провокаційним. Петлюра «проїхався» і по Капустянському за його вислови щодо усунення Грекова. Головний Отаман кваліфікував це як «скороспілі епітети та висновки, яких допустилися в оцінці подій і окремих осіб».[6,236] На цій посаді Греків пробув трохи менше місяця, але те, що він встиг зробити, дорівнювалося праці кількох років. Адже без жодних технічних засобів, за майже повної відсутності набоїв, маючи наба гато менше сил, ніж поляки, генерал здійснив відомий Чортківський наступ, коли галичани, по суті, на одних багнетах прорвалися аж до Львова. Авторитет Олександра Петровича фактично за 2 тижні виріс настільки, що вояки готові були йти за генералом у вогонь та у воду. Пізніше багато галицьких старшин присвятили свої спогади саме цьому місяцю, коли армією командував Греків.[8,33] Таким чином, можна зробити висновки, що Олександр Греків вписав до української історії кілька

304

науковий збірник

цікавих сторінок. Досить яскраво виявив себе Греків і очолюючи УГА. Чортківський наступ став най кращою її операцією, внаслідок якого значна частина Галичини була визволена від польських військ. Проте нестача зброї і боєприпасів (з вини диктатора ЗО УНР Петрушевича Є.) змусила УГА протя гом червня-липня 1919р. відступити на старі позиції. На посаді Начального Вождя давалося взнаки і минуле - неприязнь зі сторони Петлюри, а згодом і Петрушевича. Приходить на думку така істина - рідко коли політики думали насамперед за свою державу, а не про свої амбіції. Поєднання військового хисту, тривалого досвіду, безперечний талант стратега та організатора, вміння піднести бойовий дух у війську - всі ці аспекти, безперечно, характеризують Грекова О.П. як вродженого полководця. Відданість його військовиків доводиться тим, що багато його вояків після завершення його військової кар'єри в УГА, пішли з ним до демісії. Джерела і література 1. Капустянський М. Похід українських Армій на Київ-Одесу в 1919 році. — Кн. 2. — Ч. 3. 2. Ключенко О. Генералітет УГА II Літопис Червоної Калини. — Львів, 1931. — № 10. 3. Ключенко О. Генеральна булава УГА II Літопис Червоної Калини. — Львів, 1931. — № 4. 4. Литвин М.Р., Науменко К.Є. Історія ЗУНР. - Львів: Ін-т українознавства ім. І.Крип'якевича НАН України, 1995. - 368 с. 5. Микола Литвин. Україно-польська війна 1918-1919рр. - Львів: Інститут українознавства НАНУ; Інститут Центрально-Східної Європи, 1998. 6. Петлюра С. Статті. — К., 1993. 7. Шанковський Л. Українська Галицька Армія. Воєнно-історична студія. - Львів, 1999. 8. http://memorial.kiev.ua/zhurnal/pdf/02_2001/343.pdf/ЯрославТинченко. Генерал Олександр Греків: військова діяль ність і доля

науковий збірник

305

Юлія ІІИГАНЮК, Роман НІКПГЮК (м. Хмельницький)

ВІДОМІ ВІЙСЬКОВІ ТА ПОЛІТИЧНІ ДІЯЧІ ГАЛИЧИНИ ТА ЗАКАРПАТТЯ Століттями історичне минуле українців піддавалося грубій фальсифікації, особливо замовчувалися праг нення українського народу до творення власної державності та її вдосконалення, пізнання власної, хоча й досить трагічної, історії. Серед багатьох завдань, які в XX ст. ставила перед суспільством більшовицька ідеологія, було й завдання стерти історичну пам’ять про життя й діяльність багатьох українських відомих військових та політичних діячів, саме тому, вже в незалежній Україні, більшість українських істориків і краєзнавців змушені долати величезні труднощі, намагаючись відійти від прописаного владою стереотипу офіціозності подачі історії. Адже, на їх думку, мейнстрим сучасної історичної науки, - це дослідження іс торії повсякденності, тобто життя наших безпосередніх маленьких предків, а не тільки великих світу цього: королів і полководців. Завдяки цьому, сучасна українська історія все більш орієнтована не на дослідження української історії «взагалі», а на те, щоб зробити її близькою і зрозумілою кожному, замислитися над долею кожного представника українського народу. До представників, які відіграли значну роль у творенні незалежної України, і які сьогодні повертаються із забуття варто віднести: Бачинського Лева (1872 - 1930), українського політичного діяча, адвоката, що народився у Га личині. Після здобуття юридичної освіти займався адвокатською діяльністю у Станіславі (суч. ІваноФранківськ). Належав до провідних членів Української радикальної Партії. В 1907-1918 - Л.Бачинський, будучи членом Державної Ради у Відні, послідовно відстоював національні інтереси українського на селення Галичини. В серпні 1914 - увійшов до складу Головної Української Ради, а з травня 1915 - разом із Є.Петрушевичем, М.Васильком, М.Ганкевичем став заступником голови Загальної Україн ської Ради «.Левицького. В жовтні 1918 - обраний заступником президента Української Національної Ради Є.Петрушевича. На початку листопада 1918 - державний комісар Станіславського повіту. Автор конституційного закону від 03.01.1919 про об’єднання ЗУНР і УНР та закону про земельну реформу від 14.04.1919. В січні 1919 - очолював делегацію з представників Галичини, Буковини і Закарпаття, яка 22.01.1919 - взяла участь в урочистій церемонії проголошення Злуки двох українських держав у Києві. Після переходу УГА за Збруч залишився в окупованому польськими військами Станіславі. Підт римував діяльність президента ЗУНР дипломатичними заходами. В 1924-1930 - голова УРП (з 1926 - Української Соціальної Радикальної Партії). З 1928 - депутат польського сейму, в якому спільно з Українською Парламентською Репрезентацією діяв Соціалістично-Радикальний Клуб, очолюваний Левом Бачинським. Бізанца Альфреда (1890 - помер після 1945), австрійського та українського політичного діяча, підполковника УГА та армії УНР, що народився в с. Дорнфельд (тепер с. Тернопілля Пустомитівського р-ну Львівської обл.). За походженням німець. У роки першої світової війни - офіцер австрійської армії. З листопада 1918 - командир Львівської (Сьомої) бригади УГА групи військ «Південь». В берез ні 1919 - бригада Бізанца відзначилась у ході Вовчухівської операції. 07.06.1919 - Львівська бригада УГА розпочала Чортківський наступ, за дії бригади під час цієї операції Бізанцу було присвоєно зван ня підполковника. В серпні 1919 - його частина успішно діяла у наступі об’єднаних українських армій на Київ, у січні 1920 - підрозділ Бізанца у складі Української Галицької Армії, внаслідок епідемії тифу і повної відсутності боєприпасів потрапив у критичне становище, був змушений перейти на службу в Червону Галицьку Армію. 24.04.1920 - група військ під командуванням Бізанца вийшла зі складу ЧУГА і, прорвавши польську оборону в районі Михнівки, вирушила на з’єднання з частинами армії УНР. На поч. 40-х pp. референт українських справ в Управлінні Генеральною Губернією. 1943-1944 очолював Військову управу Дивізії «Галичина», в 1945-заарештований радянськими спецслужбами і засланий. Подальша доля невідома.

306

науковий збірник

Бращайка Михайла (1883 - ?), українського громадсько-політичного і культурного діяча в Закарпат ській Україні. В 1918-1919 - Бращайко, стоячи на позиціях українського національно-державницького руху, виступав за входження Закарпаття до складу Соборної Української держави. В січні 1919 - ра зом з братом Юрієм став організаторів народних зборів («Собору русинів») у Хусті, на яких було про голошено возз’єднання Закарпатської України з Українською Народною Республікою. З 1919 - член Центральної Руської (Української-) Народної Ради, в 1922-1938 - один із лідерів Християнської На родної Партії, в 1932-1938 - видавець і редактор суспільно-політичного двотижневика національнодемократичного напряму «Українське слово». З лютого 1939 - входив до складу сейму Карпатської України. Подальша доля його невідома. Бушкованого Осипа (1888 за ін. даними 1890 - помер після 1933), українського військового ді яча, отамана УСС, що народився в с. Жаб’є (тепер Івано-Франківська обл.). Навчався в Коломийській гімназії, після її закінчення - студент Львівського політехнічного інституту. З початком Першої світо вої війни очолив сотню Легіону Українських Січових Стрільців у складі куреня Г.Косака. У травні 1915 - був поранений в p-ні Лісович і потрапив у російський полон. Будучи засланим у Сибір, утік через Туркестан у Персію., де очолив загін курдів, які воювали за створення Курдської держави. Згодом пе ребрався до Туреччини. Відзначений турецькими і німецькими нагородами за хоробрість. Наприкінці 1916 - повернувся в полк УСС і знову очолив стрілецьку сотню. Восени 1917 - його обирають коман диром Легіону УСС. Під час українсько-польської війни 1918-1919 - командував Першою бригадою УСС у складі УГА, брав участь у розробці Чортківського наступу (1919), з лютого 1920 - перебував у Червоній Українській Галицькій Армії. Після переходу ЧУГА в квітні 1920 - на бік армії УНР залишився на службі у Червоній армії. В 1933 - разом з іншими галичанами, які співпрацювали з більшовиками, був заарештований і засланий на Соловецькі острови. Подальша доля його невідома. Вагилевича Івана Миколайовича (1811-1866), українського поета, філолога, фольклориста, гро мадського діяча, що народився в с. Ясенів-Горішній на Станіславщині, (тепер Івано-Франківська обл.) у сім’ї священика. Закінчив Львівську духовну семінарію. Разом із Маркіяном Шашкевичем і Яковом Головацьким був одним із засновників «Руської трійці». Співавтор альманаху «Русалка Дністровая» (1837), в якій опубліковані пройняті патріотичними мотивами поетичні твори «Мадей», «Жулин і Калина» (1837) та зібрані ним народні пісні з передмовою «Предговор к народним руським пісням». Переклав на укра їнську мову «Слово о полку Ігоревім», давши науковий коментар. В 1848 - перейшов на полонофільскі позиції, проповідував ідею польсько-українського союзу під зверхністю Польщі, видавав «Щоденник руський» (1848), зазнав переслідувань під час революції в Австрії (1848), відійшов від громадського і політичного життя. Помер і похований у Львові. Вітвицького Степана (1884-1965), відомого українського громадсько-політичного діяча, що на родився на Станіславщині. Навчався на юридичному факультеті Львівського і Віденського універ ситетів. У студентські роки очолював Академічну громаду у Львові та організацію «Січ» у Відні. В 1915-1918 - член редакції «Діла» і редактор «Свободи» у Львові. В жовтні 1918 - будучи членом Укра їнської Націонал-Демократичної Партії, обраний на посаду секретаря Української Національної ради ЗУНР - ЗОУНР, член Президії УНРади, згодом державний секретар закордонних справ Республіки. У 1919 - очолював делегацію ЗОУНР на переговорах з спеціальними місіями Найвищої Ради Держав Антанти на чолі з генералом Бертелемі (лютий 1919) і генералом Ботою (травень 1919) про умови перемир’я з Польщею. З жовтня 1919 - заступник голови дипломатичної місії Директорії УНР (голо ва Лівицький) у Варшаві. Протестуючи проти проекту умов Варшавського договору (1920), залишив переговори. Деякий час керував роботою секретаріату закордонних справ в уряді ЗУНР в еміфації у Відні. В 1921 -1923 - очолюючи місії ЗУНР у Парижі і Лондоні, домагався від урядів цих країн визнання факту окупації Польщею території Східної Галичини і відновлення незалежності. 1925-1939 - один із провідних членів Українського Національно-Демократичного Об’єднання, заступник голови УНДО (з 1938). В 1935-1939 - посол до польського сейму і член Української Парламентської Репрезентації. З

науковий збірник

307

1945 - жив у Німеччині. В червні 1948 - став одним з ініціаторів створення Української Національної Ради, обраний заступником голови Виконавчого Органу УНРади і керівником відділу закордонних справ. З березня 1954 - після смерті АЛівицького обраний президентом УНРади. Помер 9 жовтня 1965 року. Вітовського Дмитра (1887-1919), визначного українського військового і державного діяча, полков ника УГА, що народився в с. Медуха недалеко Галича (тепер Івано-Франківська обл.). Після закінчення гімназії у Станіславі, вступив на юридичний факультет Львівського університету. Ще під час навчання у гімназії брав активну участь у роботі таємного гуртка, а в студентські роки вступив до Української Радикальної Партії. В листопаді 1908 - підготував втечу з Станіславської тюрми М.Січинського, який в 1908 - вбив австрійського намісника Галичини А.Потоцького. Вітовський був одним з організаторів то вариства «Січ» та читалень «Просвіти» на Покутті, активним учасником масових антиурядових виступів українського студентства у Львові. В 1910 - за участь у боротьбі за український унбіверситет заарешто ваний, виключений з університету і ув’язнений. Після ув’язнення завершував навчання в Краківському університеті. На початку Першої світової війни вступив до Легіону Українських Січових Стрільців. В 1914-1915 - командував сотнею, пізніше куренем Українських Січових Стрільців під час кровопролит них боїв проти російських військ у Карпатах, на Маківці, над Стрипою. Влітку 1915 - очолював військову комендатуру Галича. Намагаючись пропагувати ідеї українського стрілецтва серед населення Галичи ни, став засновником друкованого органу УСС журналу «Шляху», який виходив у 1915-1918 - у Львові. В 1916-1917 - комісар УСС у Ковелі, займався організацією українського шкільництва на Волині, де його стараннями було відкрито 17 народних шкіл. В період української держави - комендант Жмеринки, де послідовно проводив організаційну діяльність по створенню українських державних органів влади. 29.10.1918 (за іншими даними 30.10) - очолив Український Військовий Генеральний Комісаріат, який під його керівництвом організував і провів переможне Листопадове повстання 1918 р. у Львові і передав всю повноту влади у Галичині Українській Національній Раді ЗУНР - ЗОУНР. 09.11.1918 - призначений державним секретарем військових справ ЗУНР, активно взявся за розбудову збройних сил молодої української держави - Галицької Армії. З березня 1919 (за іншими даними з травня) - входив до складу делегації УНР, яка брала участь у Паризькій мирній конференції 1919-1920 і намагалась переконати Найвищу раду країн Антанти вжити заходів для припинення агресії Польщі проти української держави. Загинув під Ратибором (Сілезія). Похований в Берліні на кладовищі Гугенотів. Волошина Августина (17.03.1874-11.07.1945), визначного українського громадсько-політичного і державного діяча, Президента Карпатської України (1939), що народився в с. Келеничі на Закарпатті (тепер Міжгірський р-н Закарпатської обл.) у родині священика. Закінчив Ужгородську гімназію. На вчався у богословській семінарії в Ужгороді й на теологічному факультеті Будапештського університе ту. Згодом вступив до вищої педагогічної школи у Будапешті. Добре знав чеську, угорську, німецьку, сербську, словацьку, латинську та грецьку мови. З листопада 1897 - викладач, а в 1912-1938 - ди ректор учительської семінарії в Ужгороді. З кінця 90-х - брав активну участь у суспільно-політичному житті Закарпаття. В 1897-1938 редагував єдину українську газету «Наука», з 1925 - «Свобода». Один з засновників і керівників видавничого акціонерного товариства «Уніо» (1902-1919). У 1918 - став членом-засновником Руської Народної Ради, потім - головою Центральної Руської Ради (Української) Народної Ради в Ужгороді. В 1922 - разом Михайлом Бращайком та іншими громадсько-політичними діячами Закарпаття організував Християнську Народну Партію. В 1925-1929 - депутат чехословаць кого парламенту, в 1935-1938 - почесний голова товариства «Просвіта» в Ужгороді. Глибоко усві домлюючи необхідність єдності всіх патріотичних сил України, Волошин встановив і підтримував тісні зв’язки з українськими діячами у Львові, зокрема з митрополитом А.Шептицьким. В жовтні 1939 - під впливом міжнародних подій і тиском українських політичних сил чехословацька влада була змушена дати згоду на створення автономного уряду Карпатської України в якому Волошин став державним секретарем. 26.10.1938-обрано прем’єр-міністром Карпатської України, за короткий час перебування

308

науковий збірник

на посту налагодив роботу промисловості, транспорту, пошти; зазнала значних змін існуюча система освіти, де навчання почало переводитись на українську мову, створювались нові вищі навчальні за клади. На Закарпатті в цей період виходило українською мовою десять періодичних видань. При ак тивній підтримці Волошином були створені національні збройні сили - «Закарпатська Січ». 12.02.1939 - відбулися вибори до сейму Карпатської України, які засвідчили цілковиту перемогу Українського Національного Об’єднання. 14.03.1939 - новосформований парламент, який збирався в Хусті, про голосив незалежність Карпатської України, та прийняв Конституцію та обрав Волошина Президентом української держави. Проте, одночасно з прийняттям цих історичних рішень, на підставі таємної угоди між Німеччиною та Угорщиною угорські війська 14.03.1939 - розпочали агресію проти Карпатської України. Незважаючи на запеклий опір загонів Карпатської Січі, угорська армія протягом 14-16.03.1939 окупувала більшість території Карпатської України. Президент і частина уряду на чолі з прем’єром Ю.Реваєм були змушені емігрувати до Чехо-Словаччини. У Празі Волошин працював в Українському Вільному Університеті, очолював кафедру педагогіки, а згодом був обраний ректором університету. 01.05.1945 - заарештований радянською контррозвідкою і вивезений в СРСР, де 11.07.1945 - страче ний в Лефортовській тюрмі у Москві. Автор ряду педагогічних праць: «Педагогічна психологія» (1920), «Педагогіка і дидактика», «Коротка історія педагогіки» (1921), драматичних творів «Маруся Верховин ка» (1931), «Без бога ні од порога» (1935) та інших. Головацького Якова Федоровича (1814-1888), українського поета, історика літератури, етнографа і педагога, що народився в Чепелях на Львівщині (тепер Бродівський р-н Львівської обл.). В 1841 - закінчив львівський університет, з 1842 - греко-католицький священик, з 1848 - професор української мови і літе ратури Львівського університету, а в 1864-1866 - ректор цього навчального закладу. Належав до «Руської Трійці». Разом з Маркіяном Шашкевичем і Іваном Вагилевичем видав альманах «Русалка Дністровая» (1837), в якому опублікував декілька патріотичних поезій. В 1846 - у збірці «Вінок русинам на обжинки» над рукував 20 сербських пісень, перекладених українською мовою. Під впливом Михайла Погодіна перейшов на москвофільські позиції і в 1867- переїхав до Російської імперії. Жив у Вільно (тепер Вільнюс, Литва), де працював в археографічній експедиції. Автор наукових праць з літератури, історії, етнографії. Найважливі ша праця: «Народні пісні Галицької і Угорської Русі» (1878). Духновича Олександра Васильовича (1803-1865), закарпатського політичного діяча, письменника і педагога, що народився в с. Тополя на Пряшівщині (тепер Словаччина). В 1821 - закінчив ужгород ську гімназію, а в 1827 - богословську семінарію. В 1847 - видав буквар «Книга для читання», в 1850 - перший в Угорщині український календар-альманах «Поздоровлення русинів на рік 1850». В 1850 — заснував у Пряшєві «Литературное заведение», яке займалось культурно-просвітницькою діяльністю. Написав цілий ряд патріотичних поезій: «Я русин був, єсьм і буду», «Підкарпатськії Русини» та ін., автор двох драм, підручників для народних шкіл - «Книжниця читальня». Разом з А.Добрянським домагався запровадження на Закарпатті викладання української мови у школах. Вся діяльність О.Духновича була спрямована на боротьбу проти зугорщення Закарпаття. Помер у містечку Пряшєв. Закарпатські русофі ли використали ім’я Духнович для антиукраїнської діяльності в «Обществе ім. Духновича». Кедрина Івана (справжнє прізвище - 1. Рудницький; 1896-1995), українського політичного діяча і журналіста, що народився у Ходорові (тепер Львівська обл.). Навчався в гімназіях Бережан і Львова. З 1915 - вояк австрійської армії, брав участь у бойових діях Першої світової війни 1914-1917, у 1916 - потрапив у російський полон, перебував у таборі в Забайкаллі. Після Лютневої революції 1917 - пе реїхав у Київ, де працював в українських державних установах освіти. Згодом вступив до Армії УНР, брав участь у боях, працював референтом військової газети. 3 1920 - жив в еміграції. В 1923 - закінчив філософський факультет Віденського інституту, де під час навчання в 1920-1921-редагував разом з В.Піснячевським, В.Мурським, А.Хомиком журнал «Воля» (останні три номери - «Воля України»). Не забаром повернувся до Львова, де плідно займався журналістською діяльністю. Співпрацював у газеті «Діло», в 1925-1931 кореспондент і пресовий референт Української Парламентської репрезентації у

науковий збірник

309

Варшавському сеймі, довголітній секретар Товариства письменників і журналістів у Львові. В 1937-1939 - спільно з І.Німчуком та В.Кузьмовичем редагував газету «Діло» (очолював політичний відділ газе ти). В 1920-1930-х роках політична діяльність Кедрина була тісно пов’язана з екзильним урядом УНР та найвпливовішою політичною партією в Західній Україні - Українським Національно-Демократичним Об’єднанням. Відповідав за підтримання зв’язків міжУНДО і Організації Українських Націоналістів, кон такти УНДО з екзильним урядом УНР. Окупація у вересні 1939 - радянськими військами західноукраїн ських земель змусила Кедрина виїхати до Кракова. 3 1944 - проживав в Австрії, де протягом 1946-1949 очолював Українське Центральне Допомогове Об’єднання в Австрії. В 1949 - емігрував в США, де в 1953-1973 - працював в редакції газети «Свобода» - найбільшого українського щоденного видання на американському континенті. Брав активну участь в політичному, науковому та громадському житті української еміграції. Кедрин деякий час виконував обов’язки голови Президії Української Національної Ради в екзині, був членом ЦК УНДО, головою Спілки українських журналістів в Америці, співредактором органу Об’єднання бувших вояків українців в Америці «Вісті комбатанта». В 1961 - помер у Нью-Джерсі (штат Нью-Джерсі США). Автор книг: «Берестейський мир: спомини і матеріали» (1928), «Причини упад ку Польщі» (1940), «Паралелі з історії України» (1971), «Життя - події - люди» (1976). Джерела і література 1. Васюта І. Політична історія Західної України (1918-1939). - Львів: «Каменяр», 2006. 2. Гунчак T. Україна перша половина XX століття. - К.: «Либідь», 1993. 3. Довідник з історії України. / Під ред. I.3. Підкови, P.M. Ш уста.-К.: «Генеза», 1993.-T . 1. 4. Довідник з історії України. / Під ред. I.3. Підкови, P.M. Шуста. - К.: «Генеза», 1995. - T. 2.

310

науковий збірник

Ігор ПІДДУБНИЙ (Чернівці)

ОПЕРАЦІЇ РУМУНСЬКОЇ АРМІЇ З ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ПІВНІЧНОГО КОРДОНУ «ВЕЛИКОЇ РУМУНІЇ» У 1919 Р. Розпад Австро-Угорщини наприкінці Першої світової війни супроводжувався утворенням нових на ціональних держав та розширенням існуючих. В ході перетворень східні землі імперії стали об’єктом боротьби між українцями й поляками та українцями й румунами. Прагнення лідерів Румунії включити до складу держави «історичні землі», зокрема Буковину та Трансільванію, та дійсне включення до складу Румунії впродовж 1918 р. Бессарабії, Буковини і Трансільванії змусила лідерів країни вести боротьбу на різних рівнях за забезпечення нових кордонів держави. Власне на дипломатичному рівні цим займалася делегація Румунії на Паризькій мирній конференції. Одночасно з цим здійснювалося й військове забезпечення нових кордонів країни. В цих діях королівська Румунія взаємодіяла з май бутніми сусідами - Польщею та Чехо-Словаччиною. Проте заходи, спрямовані на утворення спільного кордону з Польщею та Чехо-Словаччиною здійснювалося в ході боротьби проти Західноукраїнської Народної Республіки та Угорщини. Власне події жовтня 1918 р. в Австро-Угорщині привели до утворення Української Національної Ради та проголошення наміру створення української держави зі Східної Галичини, частини Буковини та Підкарпатської Русі (Закарпаття). Цей процес супроводжувався протистоянням з польськими та румунськими політичними діячами, які бачили всю Галичину та всю Буковину у складі польської та румунської держави, відповідно. Результатом протистояння стало повстання українських військових у Львові та розгортання боїв за місто впродовж листопада 1918 р. [5, 221-228]. В ході боїв вища ви конавча влада у Львові та у Галичині перейшла до Українського Тимчасового державного секретарі ату. 13 листопада 1918 р. було проголошено утворення Західноукраїнської Народної Республіки, до складу якої входила й українська частина Буковини. На той час територія частина Буковини вже була окупована румунськими військами до р. Прут, які продовжували захоплювати територію Буковини. На Галичині українські війська також продовжували зазнавати поразок і тільки на грудень 1918 р. україн ські загони та підрозділи Української Галицької армії утворили фронт довжиною 200 км [5,228-229]. Впродовж 5-16 фудня 1918 р. велися бої в районі Хирова та Перемишля, які для українських підроз ділів завершилися невдачею, як і наступ на Львів 27 грудня 1918 р. Невдалим виявився для українських частин і початок 1919 р. [5, 230-232]. У лютому 1919 р. до Львова прибула миротворча місія Антанти, голова якої генерал Бартелемі пропонував посередництво для врегулювання конфлікту та умови вре гулювання, на які не погоджувалася українська сторона. Проте завдяки діям місії з 24 лютого по 2 бе резня 1919 р. на фронті тривало тимчасове перемир’я [5,234-235]. Відновлення бойових дій було не на користь українських частин, які до того ж були надто втомлені, тому не дивно, що підсилена Антантою польська армія мала значні успіхи, в т.ч. завдяки армії Ю.Галлєра [5,236-238]. Вирішальну роль зіграли бойові дії, що розгорнулися в Галичині у травні 1919 р. після невдалої спроби місії з Парижа, очолюваної генералом Бота, встановити мир в Галичині. У ході наступу 14 травня 1919 р. армією Ю.Галлєра було прорвано фронт Волинської фупи армії УНР, а також про рвано фронт І корпусу УГА на відтинку від Львова й Рави-Руської. Фактично ситуація, що складалася на українсько-польському фронті виявилася близькою до катастрофи, що викликало відповідні дії ге нерала М.Омеляновича-Павленка [5, 239-241]. На жаль його план зосередити УГА між Дністром та Карпатами, щоб звільнити Північну Галичину та зіткнути між собою польську армію та РСЧА в районі Тернополя - Львова не був прийнятий керівництвом ЗУНР. Останнє давало змогу вичекати час необ хідний для поповнення армії за рахунок солдатів з італійських таборів для полонених та можливого визнання ЗУНР у світі.

науковий збірник

311

Хоча керівництво США та Великої Британії не схвалило польського наступу в Галичині, а Вища рада Антанти 21 травня прийняла рішення про припинення польського наступу, підтримка дій польського керівництва Францією дозволило Ю.Пілсудському продовжити бойові дії. Військам віддали наказ пе реслідувати УГА по всьому фронту з метою встановлення спільного кордону з Румунією. Активні дії польських військ змусили частини УГА 26 травня 1919 р. розпочати загальний відхід до р. Збруч. На 27 травня група генерала Карницького захопила район Броди-Радзивілів-Підгайче, а група Єнджеєвського - Золочів. 25 травня у Станіславі розпочалося повстання польських міщан, а вже 26 травня поляки, захопивши Станіслав, Калуш та Галич, вийшли до румунського кордону [5,242-243]. Воюючи проти ЗУНР, польська сторона добивалася також від Румунії спільних дій проти України. Для останньої така акція мала певний сенс, адже північна частина Буковини була проголошена скла довою ЗУНР, а значить необхідним для румунського уряду стало усунення можливих претензій на територію, вже зайняту румунськими військами та проголошену включеною до складу королівства. Саме на такій позиції вищого керівництва країни наголошує румунський історик Ф.Ангел [9, 6]. Перші запрошення Румунії до спільних з Польщею дій надійшли з Парижа ще у грудні 1918 р. від лідерів Національного польського комітету у Франції та Великій Британії до начальника Генерального штабу генерала К.Прєзана. Дещо згодом, навесні 1919 p., граф А.Скржиньскі (засновник польського МЗС) звертався з подібною пропозицією до прем’єр-міністра І.І.К.Бретяну. У квітні 1919 р. делегація Румунії на Паризькій мирній конференції отримала через Скржиньского від прем’єра Польщі та міністра закор донних справ І.Падеревського документ, в якому розкривалися прерогативи політики Польщі на сході, а також наголошувалося на зацікавленні країни в реінтеграції до її складу тих територій, що належали Польщі до розділу у 1772 р. І.Падеревські апелював до повного порозуміння й участі Румунії в даному процесі, який дозволить гарантувати знаходження у складі двох держав приєднаних територій: Східної Галичини - для Польщі та Бессарабії-для Румунії [9, 7]. Відповіддю на пропозиції польської сторони та дозвіл Антанти стало розгортання дій румунської армії на території ЗУНР, які почалися з вимоги від ЗУНР передачі залізниці Снятин - Ворохта [3,232]. Незго да з цією пропозицією стала підставою для переходу до дій. Для дій Польщі пообіцяли виставити 4 тис. бійців при 16 гарматах зі складу VIII дивізії. Власне частини IV армійського корпусу (ген. Н.Пєтала) мали завдання при зайнятті території з’єднатися з чехо-словацькими військами та на півночі Трансільванії вийти на лінію Мункач-Мішкольц [13,10-11]. Станом на 20 травня 1919 р. румунські війська вже були зосереджені на кордоні із ЗУНР [2,1019]. Виходячи з порозуміння з польською стороною, Генеральний штаб румунської армії видав розпорядження про дії, тож оперативний наказ №1195 від 22 травня 1919 р. став підставою для появи наказу №8 по IV армійському корпусу. Згідно з ними частини VIII дивізії, вийшовши в зону між Дністром та Карпатами проходили до лінії Надвірна-Отинія-Незвисько. Поряд з наказами на бойові операції начальник Генерального штабу К.Прєзан видав інструкції, в яких вказува лося на зацікавленість Румунії у контролі над залізницею Коломия-Чернівці та Городенка-КьорьоштозаСігету-Мармацієй, якими забезпечувалося сполучення між Буковиною та Трансільванією, тобто між буковинським відтинком кордону та румунсько-угорським фронтом. Датований 22 травня 1919 р. лист Н.Пєтала було доставлено 23 травня 1919 р. Окружній військовій команді в м. Коломия. Рішення, при йняте українською стороною полягало у згоді на ультиматум румунської сторони та означало початок відступу з одночасним вивезенням всього можливого майна на правий берег р. Дністра через Нижнів [2, 994-996,1012]. Також для населення Покуття румунським командуванням була надрукована про кламація румунською, польською та українською мовами. В ній румунське командування наголошувало на тому, що війська вступають на територію для захисту залізниці, а не для бойових дій. Румунською військовою владою було віддано і розпорядження про створення військової адміністрації, введення всіх обмежень воєнного часу [13,11]. На виконання наказу штабу корпусу наказом №21 від 23 травня 1919 p. по VIII дивізії підрозділи розподілили між трьома загонами (колонами). Так, Центральний загін під командуванням полковника

312

науковий збірник

П.Кенчюлєску мав у складі 4 піхотних батальйони, 3 артбатареї, кавалерійський ескадрон, мото-кулеметну групу. Рухатися цей загін мав по лінії Неполоківці-Снятин-Коломия. До складу Північного загону, яким ко мандував підполковник Рєуцою (пізніше полк. А.Одобєску) увійшли 2 піхотні батальйони, артилерійська батарея, кавалерійський ескадрон. Напрямок наступу визначено: Киселів-Городенка-Незвисько. Пол ковник Дашкієвич очолив Південний загін (піхотний батальйон, артилерійська батарея, кавалерійський полк, кулеметна група, батальйон саперів), який просувався у напрямку Вашківці-Залуччя та ВижницяКути-Косів. В резерв виділили 8-й єгерський полк (підполк. Серот), 2 піхотні батальйони, батальйон при кордонників, 2 артбатареї. Командиром діючих військ призначено полковника Г.Лічіу [12,11]. Операція розпочалася о 4-й ранку 24 травня 1919 р. досить вдало для румунських підрозділів. Рішення Окружної військової команди про відступ привело до суцільного хаосу. Частина підрозділів була розпущена по домах, розбивалися склади. Мали місце й випадки дезертирства. Вихід з Коломиї сотні старшинської школи пор.Микитюка супроводжувався обстрілом. Мали місце і проблеми з ви веденням Снятинського куріня прикордонної сторожі через відсутність командира, що з місією пере бував у румунської сторони. Останніми відходили через Коломию прикордонники Городенківського куреня (сот.Світлик) та новобранці з Заболотова (пор.Голота). Останній 25 травня 1919 р. вів бій з польськими підрозділами в районі Станіслава. Станом на 26 травня організований відступ дозволив зосередити українські підрозділи в районі Нижнева [2, 997-1002]. За спогадами командира III сотні Снятинського куріня прикордонної сторожі М.Бурнадза румунські під розділи просувалися у бойових порядках, пострілюючи в повітря. Він же згадує про опір, який чинив хор. Сенютович в районі мосту через р.Черемош в районі м.Вашківці [2,1015,1016]. Загалом деякий хаос серед українських підрозділів не дав змоги чинити серйозного опору, але ті, хто виступив проти румун ських військ врешті був полонений. Зокрема, у табір до Ботошан з Покуття відправили 6 офіцерів та 365 солдатів [13,11]. Станом на 26 травня 1919 р. всі загони виконали своє завдання і зайняли визначені їм сектори. Вихід на лінію Олешя-Отинія-Надвірна-Делятин-Тартарів дозволив покутській групі з’єднатися з румунськими військами на півночі Трансільванії та замкнути загальний фронт на півночі Румунії. Для контролю над оку пованою територією було створено Територіальний комітет Покуття, який очолив полк. Г.Лічіу. Командир VIII дивізії генерал Я.Задік отримав призначення як командувач групи дивізій Буковина, Покуття, північ Бессарабії [13,11-12]. З оперативної точки зору Покуття та північ Буковини поділили на три сектори, а саме: а) сектор Заставна - командувач полковник В. Думбраве; б) сектор Городенка - командувач пол ковник Г. Одобєску; в) сектор Отинія - командувач полковник Дашкієвіч [11,59]. У зв’язку з врегулюванням ситуації у зоні окупації 5 червня 1919 р. штаб дивізії перенесли з Коломиї до Чернівців, а 19 червня 1919 р. за секретним наказом №3568 VIII дивізії полковник Кенчюлеску П. був призначений командувачем всієї системи оборони Покуття. В його розпорядженні були 2 баталь йони 8-го єгерського полку, 3 батальйони 13-го піхотного полку, 3 батальйони 25-го піхотного полку, 3-а і 4-а батареї 12-го артилерійського полку, 2-а батарея 4-го полку важкої артилерії, 2-а батарея 17-го гаубичного полку. Завданням було - нагляд та оборона на північному кордоні Покуття та зупи нення просування більшовицьких військ [11, 59]. Під час організації військового управління територі єю військовослужбовцями 3-го прикордонного загону у с. Жаб’є 4 червня 1919 р. було заарештовано В.Габсбург фон Лотрінген. Під військовою охороною архикнязя доправили до Коломиї, а звідти до Чернівців і далі до Бухаресту. Після інтернування В.Габсбург до початку вересня 1919 р. перебував у монастирі Келдерушань. 5 вересня 1919 р. його в Атаках передали представникам української влади [13,219-220, 264-270; 2,1039]. Подібні дії румунської військової адміністрації пояснювалися не лише бажанням встановити спокій на окупованій території, але й усувати можливі загрози для цілісності «Великої Румунії». Цим пояснювалося дане у квітні 1919 р. Міністерством внутрішніх справ Румунії розпорядження жандармським постам підготувати списки осіб, що брали участь в політичному житті Буковини та виїхали з краю в Україну з інформацією про подальші їхні зайняття [3, 232]. Серед бу

науковий збірник

В ІВ

ковинців, що опинилися в армії ЗУНР був і буковинець хор. Майданський, який служив на кордоні в районі Кулачина й імовірно був захоплений румунами на початку вступу на Покуття [2,1009,1016]. Оскільки в районі дій румунських військ українські підрозділи розсіялися та відійшли за Дністер, постало питання про подальші дії та необхідність перебування румунських підрозділів на території Покуття, яке обговорювалося з польською стороною. Так, 28 травня генерал Я.Задік зустрівся з гене ралом Кралічеком для обговорення питання створення змішаного командування з центром у Коломиї. При ньому планувалося створити цивільну адміністрацію з представників всіх цивільних служб та при значити її главою шефа роти прикордонників. Кожен повіт очолював військовий начальник, який діяв за розпорядженнями Територіального комітету. Тоді ж обидва генерали обговорили й питання виведення румунських військ з Покуття після встановлення спокою та передачі повноважень польській стороні. Одночасно з цим в зоні румунської окупації не перебували крупні польські підрозділи, що робилося для усунення загрози розправ поляків над місцевим населенням [13,12]. У липні 1919 р. румунське командування прийняло рішення про початок виведення військ з Покуття. Це мало місце після візиту 5 липня в район дій генерала К.Прєзана. Згодом командир IV корпусу генерал А.Лупєску 12 липня 1919 р. віддав наказ про перенесення командного пункту корпусу з Чернівців до Ясс [13,13]. Останнє розпорядження означало початок евакуації Покуття, адже 23-24 липня генерал Я.Задік уклав конвенцію з генералами Р.Ламезан-Салінос, Кралічеком, Александровічем, Івашкевічем про по рядок евакуації. На основі цієї конвенції полковник Г.Лічіу вів переговори у Львові. Власне переговори про евакуацію мали місце у зв’язку з наявністю зацікавлення Румунії у доступі до залізниці СнятинКоломия-Кьорьошмеза. Останнє зумовило появу конвенцій 7 і 11 серпня 1919 р. про евакуацію та вста новлення розмежувальної лінії від с. Бабин на Дністрі до с. Яблониці на Білому Черемоші. Остаточно лінію кордону між Румунією та Польщею встановили у 1928 р. Евакуацію Покуття румунські війська розпочали 17 серпня [13, 13]. Цього дня генерал Я.Задік видав прокламацію, в якій проголосив про початок евакуації Покуття та дякував місцевому населенню за дотримання порядку та спокою. Сама евакуація була проведена з 18 по 25 серпня 1919 р. Після закінчення операції вже у 1920 р. було про ведено реорганізацію військових підрозділів на Буковині і створено з 113-го і 114-го піхотних полків 57-му піхотну бригаду, яку у 1920-1923 pp. очолював полковник П.Кенчюлєску [11, 76-77]. В подальшому участь румунських військ в операціях на Покутті стала підставою звернень польської сторони до прем’єра І.І.К.Бретяну та короля Фердінанда І з пропозицією про участь в організації адміні страції українських територій, окупованих більшовиками. Зокрема, 16 серпня 1919 р. А.Скржиньскі з ві дома Й.Пілсудського та І.Падеревського передав румунській стороні першу пропозицію про зайняття ру мунськими та польськими військами території України [9,7-8]. При встановленні дуалістичного принципу в управлінні територією, Румунії пропонували взяти під контроль та управління територію між Дністром, Дніпром та Чорним морем. Мотивувалося це, зокрема, наміром протистояти більшовицькому втортенню та створенню своєрідної буферної зони. У вищих колах така пропозиція створила певний розкол. До прихильників нейтралітету належали генерал А.Авереску та лідер консерваторів Таке Іонеску. Інакшу позицію, участі в інтервенції, займав король та деякі з лідерів Націонал-ліберапьної партії. Після призна чення графа Скржиньского повноважним послом Польщі в Румунії 20 вересня 1919 р. главі румунського уряду поступила пропозиція, в якій зазначалося, що спільна окупація України Польщею та Румунією має привести до встановлення протекторату над даною територією під егідою Ліги Націй. Знаючи про становище Польщі на той момент, прем’єр І.І.К.Бретяну відхилив пропозицію, що видавалася йому аван тюрою. Також, після отриманої з Варшави від посла А.Флореску інформації, Скржиньскому дали від повідь, що Румунія не бажає українських територій, а інтервенція на схід не є бажаною в той час, коли Польща знаходиться у численних конфліктах зі своїми сусідами. Щоправда, і після цього Й.Пілсудський звертався через А.Флореску з пропозиціями до румунського керівництва про проведення спільної схід ної політики [9,8]. Однак румунський уряд, зокрема вже уряд А.Авереску, не побажав укладати союзи з Польщею до остаточного вирішення польсько-радянського конфлікту [9,9].

314

науковий збірник

Рис.1. Вступ румунських підрозділів до м. Коломиї, травень 1919 р.

Одночасно з бойовими діями на Покутті румунські війська вели бойові дії на території Підкарпат ської Русі, що входила ще до складу Угорщини. Боротьба проти Угорщини стала частиною дій ко ролівської влади в збереженні за королівством Трансільванії. Незважаючи на вільне волевиявлення румунів Трансільванії щодо входження до складу Румуни, введення військ на цю територію дозволяло протистояти намаганням уряду Будапешту зберегти в подальшому всі землі корони Св.Стефана. Для дій на території Трансільванії у листопаді 1918 р. виділили VII та І єгерську дивізії IV корпусу. Після введення військ 24 грудня 1918 р. було створено єдине командування румунськими військами у Тран сільванії [10,411-414]. Відповіддю на дії румунської сторони був ряд нападів угорських військових на зайняту румунами територію у листопаді 1918 та березні 1919 р. Визначення союзницьким команду ванням демаркаційної лінії зобов’язувало з 23 березня 1919 р. відвести угорські війська за неї [10, 417-419]. На той час в Угорщині функціонував уряд М.Каролі, створений при участі Угорської націо нальної ради 25 жовтня 1918 р. в ході виступів проти монархії Габсбургів. В той же час антимонархічні виступи пройшли і на території Підкарпатської Русі, де станом на 2 листопада 1918 р. перемогла буржуазно-демократична революція [4, 38-40]. Однак, незважаючи на проголошення 16 листопада 1918 р. Угорщини народною республікою, кінець 1918 р. ознаменувався в Угорщині створенням нових представницьких органів, якими стали Ради солдатських та робітничих депутатів (у більшості випадків це були народні чи національні ради) [4,46]. Створення нового уряду Гарбаї привело в результаті до проголошення 21 березня 1919 р. Угорської радянської республіки. В Румунії утворення нової держа ви було сприйняте як загроза румунським територіальним інтересам. 4 квітня 1919 р. генерал Сметс запропонував уряду Угорщини відвести війська на нову лінію, визначену союзниками. Румунські сили у Трансільванії (4 дивізії армії Старого королівства,2 трансільванські дивізії, кавалерійські дивізія та бригада з Трансільванії були зведені у дві бойові групи: Північну (ген. Т.Мошою) та Південну (команду вання румунських військ у Трансільванії), 16 квітня 1919 р. розпочали бойові дії [10,420-423].

науковий збірник

315

Вступ Румунії у бойові дії проти Угорщини створив загрозу для ряду її територій. Слаб кість угорської влади у східних районах країни створила умови для самостійного вирішення подальшої долі населенням Підкарпатської Русі. Наступна передача союзниками цієї те риторії Чехо-Словацькій республіці та загроза її окупації румунськими військами змушував населення краю діяти самостійно. Зокрема, 18 Фудня 1918 р. в Мармарош-Сігеті пройшли за участю 700 делегатів збори представників міст і сіл Мармарощини. На зборах було прийнято Рис. 2. Генерал Я.3адік та генерал В.Петен, серпень 1919 р. рішення про приєднання до України, а також рішення про скликання 21 січня 1919 р. з'їзду представників Підкарпатської Русі [4,53,69; 6,46-47]. Такий хід подій турбував уряд у Будапешті. До цього долучилися й дії сусідів. Так, вже 12 січня 1919 р. західні райони Закарпаття, включно з м. Ужго род, були окуповані чеськими військами. Впродовж січня-березня 1919 р. румунськими військами оку повано ряд сіл у верхів’ях Тиси під приводом проживання тут більшості румунів [4,88]. 21 січня 1919 р. в м. Хуст відбулися народні збори, учасники яких прийняли рішення про приєднання до України [4, 69; 5,47-49]. Після створення соціалістичного уряду в Будапешті на Підкарпатській Русі встановилася радянська влада і 22 березня 1919 р. тут створили 4 жупні директоріуми - Березький, Угочанський, Мармароський, Ужанський [4, 75; 8,154]. Одночасно з цим на території Підкарпатської Русі з 24-25 березня 1919 р. розпочалося формування частин угорської Червоної армії на добровольчих засадах [8,162-165]. Одночасно створювалися й загони народної гвардії (Червона варта, Русинська Червона гвардія) [8,110-111,161 -162; 1,116-120]. В цих рамках у Підкарпатській Русі розпочалося формування Русинської дивізії, яка мала стати складовою частиною угорської Червоної армії [4,88-89]. Проте на час початку бойових дій не всі частини завершили своє формування, не однаковими за чисельністю були й загони народної гвардії, тому у боротьбі проти ворога використовували всі наявні частини. У Підкарпатській Русі румунські війська розпочали бойові дії 16 квітня 1919 p., а 27 квітня проти частин угорської Червоної армії почали діяти й підрозділи армії ЧСР [7,151]. Румунські війська вели наступ у напрямку Мармарош-Сігет - Тячів - Хуст - Берегове - Чоп. їм протистояли частини до кінця не сфор мованої Русинської дивізії та частини Сейкельської дивізії. Командування останньої капітулювало перед румунськими військами і тим самим відкрило шлях до південних районів Закарпаття та на міста Ніредьгаза й Дебрецен. На Закарпатті запекла боротьба велася за Тячів, Буштино, Хуст. В містах було оголошено вій ськовий стан, а цивільні особи брали участь у бойових діях, поруч з військовими [4,91; 7,191; 1,122-123]. В ході боротьби 19 квітня 1919 р. відбулася вимушена здача Хуста, після чого частини Червоної ар мії відійшли на лінію Королево - Велика Копаня - Великі Ком’яти. Сюди прибули частини з Мукачева, Іршави, Севлюша. 20 та 21 квітня 1919 р. найжорстокіші бої велися в районі Королева та Севлюша [8, 195; 1,124-126]. Після невдалої спроби оволодіти залізничним вузлом Королево румунські війська від ступили до Хуста. Після завершення невдалої спроби Червоної армії Угорщини контратакувати та після отримання підкріплень румунські війська розпочали наступ і за кілька днів просунулися до лінії Мукачево - Берегово. Просуванню румунських частин допомогли й виступи монархістів. Після тривалих боїв 27 квітня 1919 р. капітулювало Берегово, а 28 квітня - Мукачево [4,92; 1,126-128]. Успіх румунських військ зумовив й успішні дії чехо-словацької армії, яка 23 квітня 1919 р. розпочала наступ по двох напрямках. Головні сили просувалися до Мукачева, тоді як додаткові вирушили на Чоп [8,199]. Саме тут зав’язалися найбільші бої, після того як чехо-словацькими підрозділами було зайнято Ужгородський, Перечинський, Великоберезнянський, Мукачівський (частково) райони Руської Крайни. Бої

316

науковий збірник

в районі Чопа проти добре озброєного противника тривали 10 днів і завершилися 3 травня 1919 р. [6,105]. В результаті спільних перемог румунські війська захопили 65 % території Закарпаття з містами Мукачеве, Берегово, Севлюшем, Хустом. Чехо-Словацькі війська контролювали лише 35 % території з м. Ужгород. Власне вже 29 квітня 1919 р. Радянська влада на Закарпатті була скасована, проте органи влади Угорської радянської республіки перебралися до Центральної Угорщини, де продовжувала вестися боротьба проти інтервентів [4,87,92]. На окупованій території було запроваджено військовий стан та систему покарань за протидію й опір окупаційним військам [8, 207-212]. Останнє пояснювали потребою встановити спокій на зайнятій території, проте не завжди лише це завдання визначало поведінку і дії румунських військових. Так, нерідко стан облоги використовувався для чинення тиску на населення з метою включення до складу королівства. Так, у протоколі зборів селян с. Грушева від 1 грудня 1919 р. після викладу всіх зловживань військової влади констатувалося: «Румуни силують нас, бо ми не хочемо належати до Румунії. Вони кажуть нам: якщо будете належати до Румунії, тоді будемо з вами поводитись краще» [8,222]. Загалом, бойові дії, які велися румунською армією у 1919 р. мали на меті силою зброї підтвердити пра во Румунії на володіння та управління новими, приєднаними у 1918 р. провінціями королівства. Бойові дії виявилися доповненням до дипломатичних заходів румунського уряду, здійснених під час Паризької мирної конференції. В ході боротьби було завдано удару по Західноукраїнській Народній Республіці та Угорській Радянській Республіці, що мотивувалося перед світовою громадськістю потребою боротьби проти більшовизму та створення буферного простору для усунення загрози його проникнення в Євро пу в подальшому. Найбільш інтенсивні бойові дії велися на території Підкарпатської Русі, що поясню валося заходами румунського уряду спрямованими проти Угорської Радянської Республіки. Введення румунських військ на територію ЗУНР не супроводжувалося інтенсивними бойовими діями. Результа том дій румунських військ стало встановлення кордону між Румунією та Польщею й Румунією та Чехо словацькою Республікою та забезпечення нових кордонів держав рішеннями міжнародної спільноти. Джерела і література 1. Гранчак І.М., Неточаєв В.І. Створення частин Угорської Червоної Армії на Закарпатті в1919 році та їх бойові дії II Українсько-угорські історичні зв’язки. - К.: Наукова думка, 1964. - С. 110-130. 2. Добржанський О.В., Старик В.П. Бажаємо до України! - Одеса: Маяк,2008. -1168 с. 3. Кройтор В. Проблема Покуття у відносинах між Румунією і ЗУНР //Галичина. Науковий і культурно-просвітній кра єзнавчий часопис. - 2001. - Ч. 5-6. - С .231-234. 4. Нариси історії Закарпаття /Ред. кол.: І.Гранчак, Е.Балагурі, І.Грицак, В.Ілько, І.Поп. -Т .ІІ: 1918-1945. - Ужгород: Закарпаття, 1995. - 663 с. 5. Савченко В.А. Двенадцать войн за Украйну. - Харьков: Фолио, 2005. - 415 с. 6. Співак Б., Троян М. 40 незабутніх днів: 3 історії боротьби за владу рад на Закарпатті в 1919 році. - Ужгород: Кар пати, 1967. - 119 с. 7. Троян М.В. Угорська комуна 1919 р. - Львів: Вид-во ЛДУ, 1970. - 205 с. 8. Шляхом Жовтня. Боротьба трудящих Закарпаття за національне і соціальне визволення та возз’єднання з Радян ською Україною. Збірник документів. - Т.1:1917-1923. - Ужгород: Закарпатське обл. Видав., 1957. - 555 с. 9. Anghel F. 1918-1920. Romania refuza sa ocupe Ucraina //Magazin istoric. - 2001. - Noiembrie. - P. 5-9. 10.Kiritescu C. Istoria razboiului pentru Tntregirea Romaniei. 1916-1919.-Bucure§ti: Editura §tiinjifica §i enciclopedica, 1989.Vol.ll.-525 p. H.Nistor I. Intrarea armatei romane in Bucovina (1918) §i cooperarea ei cu celelalte institutii de stat pentru educarea straturilor sociale l/Zece ani de la unire. - Cemauti: Glasul Bucovinei, 1928. - P. 27- 77. 12.Nistor I. Problema ucraineana in lumina istoriei.- Cemauti: Glasul Bucovinei, 1934.- 284 p. 13.Stanescu M.C. Operatia Pocutia. Mai-august 1919 //Magazin istoric. -1995. - ianuarie. - P. 10-14.

науковий збірник

317

Олексій ПОЗНЯКОВ (Київ)

СІЧОВА І ТАБОРОВА ПРЕСА В КОНТЕКСТІ ІСТОРИЧНИХ ПОДІЙ V ГАЛИЧИНІ (1912 -1917 рр) Величезні суперечності політичного й соціально-економічного характеру зумовили цивілізаційну кризу на початку XX століття. За переконливим твердженням професора С.Кульчицького, загальне невдоволення між суспільством і державою переросло у жахливий наслідок - першу Світову війну (1914 -1918 pp.) - подію грандіозних масштабів, що втягнула у свою орбіту 38 країн і поставила під рушницю 73 мільйони чоловік. [ 1. С. 21]. Глобальна війна не обминула й український народ, що був неприродно розділений на той час іно земними монархіями на підмосковних наддніпрянців і цісарських галичан. Проте устремління роз членованої нації живились українською ідеєю, альфою і омегою якої було утворення і зміцнення незалежної та соборної держави. Для реалізації стратегічної мети українцям були потрібні певні умови. Насамперед, йдеться про відносну лояльність політичних режимів до національного руху. З цієї точки зору Галичина була більш прогресивною порівняно з Наддніпрянщиною, де безмежно панувала ідеологія великодержавного російського шовінізму. Чи не найкраще цей аспект прослідковувався на ситуації, що склалась на теренах пошматованого і нерівномірно розвинутого українського інформаційного простору. Зокрема, слід відзначити, що ме режа друкованих видань Галичини ще у 1900 році нараховувала майже 50 українських часописів. [2. С. 3]. Тоді як на Наддіпрянській Україні царський уряд вживав до рідної мови брутальні заборони. Про часописи годі було й мріяти. Успіхи галичан у видавничій справі були пов’язані з активним громадсько-політичним, культурним поступом у сфері освіти та культури. Дослідники вказують, що напередодні першої світової війни у Галичині діяло 3000 українських шкіл, 6 державних і 15 приватних українських гімназій, 10 вузівських факультетів. Визначним центром української науки було Наукове товариство ім. Т. Шевченка (НТШ) у Львові, яке до війни видало 300 томів наукових праць і майже 3000 різних книг та брошур. [ 3. С. 434]. Вагомий внесок у розвиток національної освіти і культури внесло товариство “Просвіти”, що об’єднало у своїх лавах 13000 членів і створило понад 900 читалень, що користувались значною по пулярністю серед галичан. [4. С. 39]. Пробудження національної свідомості вплинуло у першу чергу на молодь, яка напередодні війни розгорнула активну мілітарну діяльність. Утворення спочатку руханково-спортивних товариств “Січ”, “Пласт” швидко переросло у безпосередній військовий вишкіл під опікою “Українського Січового со юзу”. Навколо нього об’єднались осередки “Січові стрільці - І”, “Січові стрільці - II”, “Стрілецький курінь”. [5 ]. У процесі організації й активної діяльності січових і пластових товариств виникають січові дру ковані органи. За свідченням А. Животка, першими були “Січові Вісті” (1912-1914) за редакцією Д.Катамая при “Громадському голосі”, який репрезентував Українську радикальну партію. ( УРП) [ 6. С. 234]. На його сторінках вміщувались повідомлення про діяльність осередків “Січі”, статті з історії українського війська, які сприяли вихованню січовиків у дусі патріотизму, готовності до визвольних змагань. Водночас видавався заснований на січові кошти часопис “Шляхи”, гектографічне видання “Пласт”. У ті ж часи виходить журнал “Відгуки”. Про його ідейне спрямування яскраво свідчить девіз: “Укра їнська незалежна держава і збройна боротьба за її самостійність”. Патріотичному вихованню членів товариства “Сокіл” сприяла газета його управи “Запорізькі вісті”. Тематична спрямованість газети

318

науковий збірник

сприяла піднесенню національної свідомості і спонукала молодь до активних дій. [ 7. С. 106-109]. Перші січові часописи готували галичан до боротьби за українську справу, і тому після проголошен ня Австрією війни Сербії (28 липня 1914 року) українські патріоти об’єднались навколо “Української Ради” на чолі з доктором Костем Левицьким. Згодом ця установа покликала до життя “Українську Бойову Управу”, що почала мобілізацію добровольців під жовто-блакитним прапором майбутньої вій ськової організації, легіону Українських Січових Стрільців. [ 8. С. 11]. Після проголошення війни Росією 6 серпня обидві організації звернулися з маніфестом до укра їнського народу. В ньому вони закликали чинити збройний опір експансії російських самодержців і таким чином сприяти створенню соборної і незалежної держави. Вимріяна поколіннями кінцева мета реалізувалась на фронтах першої світової війни зорганізованим легіоном Українських Січових Стрільців. Австрійці під тиском суспільства були вимушені дати дозвіл на формування національної військової одиниці, до якої увійшли понад 2000 галичан. [ 9. С. 58]. З утворенням легіону УСС і початком бойових дій безпосередньо пов’язано виникнення і розвиток унікальної за своєю історичною місією преси січових стрільців. Зокрема, Пресова квартира УСС зу міла налагодити вихід у легіоні низки часописів. Започаткував цей тип видань єдиний номер журналу “Новініяда”, що вийшов у 1915 р. за редакцією Р.Купчинського. [ 10. С. 34]. Журнал містив в собі за римований нарис про пригоди стрільця Новини. В цьому ж році побачив світ стрілецький гумористичний журнал “Український самохотник”, який редагував М.Ірчан. За змістом це видання перевершило свого першого бойового побратима. Крім гумористично-сатиричних публікацій знаходимо тут і оперативну інформацію, побутові поради стріль цям, поетичні твори. Журнал проіснував до лютого 1917 p., загалом вийшло десять номерів. До фупи гумористичних видань також належали журнали “Молодий самохотник”, який почав ви ходити з 1916 р. у Львові, стрілецький часопис “Бомба”, який заснувала “артистична горстка УСС” безпосередньо на бойових позиціях. Багато у чому перекликався з зазначеними часописами журнал “Самопал", перший номер якого вийшов у травні 1916 р. Профамна мета видання проголошувала відновлення слави запорізьких козаків, підготовку на їхньому прикладі січових стрільців “до бою за волю, за народ за свій”. У цих виданнях переважала гумористична тональність. Причини появи саме таких видань началь ник Пресової квартири УСС О. Назарук бачив у тому, “що вони призначені для людей, котрі виринули з поля битви на спочинок і тяжкої літератури читати не можуть”. [ 11. С. 139-154]. Саме тому спочатку військові часописи виконували здебільшого рекреативну і гедоністичну функ ції. Вони повертали воякам розтрачені у боях моральні сили й мовою дотепних фейлетонів і нарисів сприяли духовному піднесенню й пробудженню віри у кращі часи. На цих виданнях славна сторінка січової періодики не закінчується. Часописи стають більш серйоз ними. Хоча і не полишають своєї витонченої зброї - гумору і сатири. Так, у травні 1917 р. виходить перший номер журналу “Червона Калина” під редакцією М. Угрин-Безгрішного. Редакція характе ризувала видання як “поважний та гумористично-сатиричний ілюстрований орган”. Трохи раніше, у фавні 1916 p., з’явився “Вісник пресової квартири УСС”. Цей місячник друкував вірші, інформаційні повідомлення, нариси, невеликі новели. Серед часописів стрілецтва також поважне місце зайняли журнали “Шляхи" і “Усусу”. З’явився і один номер часопису “Тифусна одноднівка”, який вийшов у 1917 році за редакцією Ю. Каламаря. Отже, січові часописи періоду 1912-1917 pp. були тією первинною цеглиною, що увійшла до ново будови української військової преси. На думку дослідника Г.Кривошеї, у цей час військова журналіс тика була на шляху від започаткування до формування системи. Проте вже тоді вона сформувалась у вагомий чинник в системі національного патріотичного виховання військовиків. [ 12. С. 117]. Слід зазначити, що січові видання не були поодиноким видом періодики, що згодом істотно вплинув на структуру військової журналістики України.

науковий збірник

319

Після наступу російської армії, що призвів до поразки австрійців і захоплення Львова, група україн ських воїнів була інтернована у концентраційні табори на територіях суміжних держав, і коли з серед ини 1915 р. до таборів українських вояків долинув заклик до волі, тоді “в перший наступ (не в окопи, а в бараки) пішов таборовий часопис”. [13]. З ініціативи Союзу Визволення України (СВУ), безпартійної політичної організації, що переїхала після окупації Галичини до Відня і поставила за мету прагнення до державної незалежності України, виник такий вид періодики, як таборова преса. Про виняткову важливість цієї періодики свідчать поважні статті дослідника І.Крупського і найгрунтовніші сучасні надбання вченої Н. Сидоренко. Так, під час Першої світової війни та після її завершення серед полонених українців російської армії у період з 1915-1919 pp. з’явилось понад 10 таборових часописів. [14. С. 5]. Одним з перших видань, що побачив світ у таборі для солдат-полонених російської армії, був ча сопис “Розвага” у Фрайштаті (Австрія). Перший номер від 5 червня 1915 р. у підзаголовку зазначав, що цей часопис для полонених видає “гурток прихильників Союзу Визволення України”. Дослідник І.Крупський класифікує тематичну спрямованість часопису на висвітлення славного історичного ми нулого, мовної проблеми в Україні, освітню, і публікації, що слугували політичному усвідомленню полонених. [15. С. 342]. У Німеччині першою таборовою газетою був “Просвітний листок”, що виходив у Вецлярі з 1915 р. З 1917 р. газета змінила назву на Тромадську Думку”. Це символізувало перехід до ширшої громадськополітичної діяльності. Певною мірою шлях цього часопису підтверджує і розвиток решти таборової періодики, яка від просвітньокультурної діяльності перейшла до критики самодержавства, проголошувала єдність Галичан і Наддніпрянців, підтримувала лозунг автономії України у складі Росії. [16 ]. Завдяки анотованому бібліографічному покажчику дослідника О. Сидоренка, маємо змогу згадати назви таких видань: “Вільне Слово” (Залоцведель), ’’Рідне Слово” (Біла Підляська, Польща), “Наш Голос”( Йозефштадт). [17. С. 15]. Однак, не тільки Західна Європа була покрита мережею військових таборів, де поневірялись українці-полонені. Вистачало інтернованих вояків-українців зі складу австро-угорської армії та цивіль них людей, переважно галичан, у таборах неосяжної Росії. За влучним твердженням Н. Сидоренко, це був справжній “український таборовий простір XX століття”. Щоправда, на великих просторах Росії в умовах мілітаристської істерії й ратування за війну до пе реможного кінця, доля українського друкованого слова склалась значно трагічніше, ніж у Західній Єв ропі. Хоча Н.Сидоренко вказує, що у біографії В.Нестерова - економіста, публіциста, громадського діяча - подається згадка про редагування ним газети “Наша Доля” для українських військовополоне них у Нікольську-Усурійському, де він також очолював українську громаду депортованих на Далекий Схід солдатів австрійської армії. [ 18. С. 10]. Таким чином, військова преса була започаткована на теренах Галичини збройною формацією Україн ських січових стрільців. Згодом військовополонені створили таборову періодику. Типологічні риси видань, сформульовані дослідником О.Мукомелою, чітко викристалізувались і на були фактичного змісту згодом у військовій пресі на теренах Наддніпрянської України. [19. С. 10]. Треба сказати, що досвід діяльності Пресової квартири УСС, січових і таборових часописів часів першої світової війни був вдало використаний у подальших змаганнях за національне і соціальне ви зволення на теренах Галичини. Зокрема, з утворенням Західно Української Народної республіки був сформований Державний Секретаріат Військових Справ (ДСВС) було створено відділи: пресовий, письменний і духівництва, а при Начальній Команді Галицької Армії (НКГА) - відділ духівництва й Пресова квартира, яка була безпосередньо причетна до проведення масово-інформаційної діяльнос ті у військових підрозділах галицької армії. Вона мала організаційний, видавничий, інформаційний,

320

науковий збірник

історичний, вічевий, бібліотечний і театральний відділи. [20]. В корпусах і бригадах були створені референтури пропаганди й духівництва. Слід також відзначити, що “новонароджена” військова періодика з перших сторінок свого життя була українською за суттю. Вона “морально скріплювала” військові підрозділи, сприяла формуванню майбутніх Збройних Сил, відстоювала ідею державної незалежності у її природно-історичному роз виткові. Джерела і література 1. 2. 3. 4. 5.

Вісник (літературознавчі студії). - К., 2000. Вип. 2 - С. 52. Кульчицький С. Комунізм в Україні: перше десятиріччя (1919-1928). - К., 1996 - С. 21. Крупський І., Малик Я. Галицьке стрілецтво та його преса в боротьбі за Українську державність. - Львів, 1997 - С. 3. Полонська-Василенко. Історія України. - К., Т. 2 -1992 - с. 434. Горєвалов С. Військова журналістика України в національно-визвольних змаганнях. - Львів: Вид-во відділення вій ськової підготовки ДУ “Львівська політехніка”, 1997 - С. 39. 6. Мілітарний рух серед української молоді середніх шкіл перед війною. II Діло. -1 6 жовтня 1915. 7. Животко А. Історія Української преси. - К.: Наша культура і наука, 1999 С. 234. 8. Крупський І. Національно-патріотична журналістика України. - Львів: Світ, 1995. - С. 106-109. 9. Історія Українського війська. - К.: Варта, Т.2. - 1993 —С. 11. 10. Назарук О. Слідами УСС. - Львів, 1993 - С. 58. 11. Українська журналістика: вчора, сьогодні, завтра. II Збірн. наук, праць., Вип. З (За заг. ред. проф. В.Шкляра). - К., 1996-С. 34. 12. Назарук О. Слідами УСС. - Львів, 1993 - С. 139-154. 13. Кривошея Г. Слово, гартоване в борні. - К.: Вид-во Київського військового гуманітарного інституту, 1996 - С. 17. 14. Литвицький M. Таборова журналістика. II Українська Трибуна. - 24 червня 1921. 15. Сидоренко Н. Національно-духовне самоствердження: Ч. II. Преса інтернованих українців та цивільної еміграції (Чехія, Польща, Румунія, Єгипет, 1919-1924 pp.) - К.: Дослідницький центр історії української преси, 2000 - С. 5. 16. Крупський І. Становлення української таборової преси. Основні тематичні напрямки її діяльності. II Теоретичні та організаційні проблеми формування репертуару української книги та періодики: Доп. і повід. Міжнар. наук. конф. 25-26 серпня 1995 року (Ред. кол.: Л.І.Крушельницька (відп. ред.) та ін.) - Львів, 1996. - С. 342. 17. Там само. - Львів, 1996. - С. 343-345. 18. Сидоренко О. Українська таборова преса часі першої світової війни. Анатований бібіліографічний показчик. - К.: Дослідницький центр історії української преси, 1995. - С. 15. 19. Мукомела О. Українська журналістика: вчора, сьогодні, завтра. II Збірн. наук, праць, вип. 2.. - К., 1997 - С. 46-54. 20. Литвин M. Українсько-польська війна 1918-1919 pp. - Львів: Інститут українознавства ім. І.Крип’якевича НАНУ, Інсти тут Східно-Центральної Європи, 1998, - 469 с.

науковий збірник

321

Галина ГОЗУВАТЕНКО, Денис ТКАЧУК (Львів)

ІСТОРИКО-МЕМУАРНИЙ ЛІТОПИС УГА: "УКРАЇНСЬКИЙ СКИТАЛЕІ_ІЬ"1920-1923 PP. У статті розглянуто діяльність історико-мемуарного літопису УГА “Український скиталець” 1920-1923 pp. В статье рассмотрено деяльтельность историко-мемуарного летописа УГА “Украинский скиталец” 1920-1923 гг. The article reviewed deyaltelnost historical memoirs chronicle CAA «Ukrainian Wanderer» 1920-1923. Постановка проблеми і завдання. Впродовж усього визвольного руху першої чверті XX ст. друко ване слово було вагомим чинником патріотичного виховання та піднесення морально-бойового духу борців за волю України, зміцнювало лави українських збройних формувань. Не менше, ніж на фронті, значення мала преса Галицької армії в часи перебування її частин у Чехословаччині. На шпальтах часописів і журналів зафіксовано чимало подій минулого, і кожний примірник військової періодики набуває значення документа епохи, стає цінним джерелом для науковців. Завдання дослідження полягає в узагальненні відомостей щодо діяльності історико-мемуарного літопису “Український скиталець”. Виклад основного матеріалу. Перші українські часописи з військової тематики з’явилися ще до Першої світової війни в національних мілітарних товариствах “Січ”, “Сокіл”, “Пласт”. Із 1912 р. у Львові видавали часопис “Січові вісті” (редактор Д- Катамай), який сприяв національно-патріотичному ви хованню січовиків, готував їх до збройної боротьби. Товариство “Сокіл” заснувало газету “Запорізькі вісті”, в якій пропагувало традиції козацтва. Публікації з історичної тематики сприяли піднесенню на ціональної свідомості молодих галичан, буковинців, закарпатців [9]. Невдовзі після заснування першого табору інтернованих частин у Німецькому Яблонному 1920 р. було налагоджено видання двох часописів - тижневика “Голос табору” і двотижневика “Український Стрілець” [5. С. 31]. Журнал “Український Скиталець” - яскрава сторінка літопису Галицької армії, невід’ємна складова визвольної боротьби українського народу за незалежність. Легіон Українських Січових Стрільців, у складі якого під час Першої світової війни був цвіт галиць кої інтелігенції, - єдина частина австрійської армії, що налагодила видання кількох газет і журналів. “Поруч зі збройним чином Українських Січових Стрільців, разом із воєнними трудами та бойовими подвигами, - писав колишній січовик, згодом військовий історик Степан Ріпецький, - супроводила їх нерозлучно від самого початку їхня багата та широка духовна творчість, глибока національновизвольна думка та мистецтво у всіх його виявах і формах” [6. С. 135]. Пресова Кватира Легіону ви давала ілюстровані журнали - місячник “Шляхи” й “Червона Калина”. Після утворення під час українсько-польської війни Галицької армії поряд із державними видання ми та регіональною періодикою було засновано власну військову пресу, основою якої стали досвід і традиції журналістики січового стрілецтва. Провідним виданням був орган Начальної Команди - часо пис “Стрілець” (редактор В. Пачовський). У корпусах виходили часописи “Козацький голос”, “Полева газета”, “Стрілецький шлях”. У редакціях працювали молоді талановиті журналісти й письменники: А. Баб’юк (М. Ірчан), В. Гадзінський, І. Кревецький, Б. Заклинський, М. Голубець, син Івана Франка - Тарас Франко й ін. “Серед тих 50 часописів, що появилися в 1918-1919 pp., на галицькому і наддні прянському фунті, - наголошував керівник Пресової Кватири УГА сотник О. Левицький, - найкраще і

3 22

науковий збірник

найбільш безпосередньо ілюстрували духа галицького вояка часописи, які видано стараннями фрон тових чи взагалі військових команд” [4. С. 330]. Восени 1920 р. у таборі Ліберці (Чехословаччина) сформувався гурт високоосвічених військови ків, серед яких були генерал А. Кравс, старшини М. Дольницький, Ю. Буцманюк, М. Терлецький, Г. Куріца, В. Галан, І. Козак, П. Голинський, Я. Голота, Р. Волощук, Я. Пастернак та інші. Всі вони вийшли з галицької інтелігенції, мали досвід організації виховної роботи серед стрілецтва. Усвідом люючи значення власного друкованого органу для умов інтернування, вони зуміли за короткий час видати журнал. Коли наприкінці вересня того року у складі Культурно-просвітнього кружка утвори лася історична секція на чолі з Я. Голотою, розпочався збір матеріалів для нового табірного ви дання. У жовтні засновано редакцію, до якої увійшли Я. Голота, М. Левицький, І. Іванець та Ю. Буц манюк. Упродовж місяця редколегія змогла підготувати й видати в день державного свята ЗУНР 1 листопада перший номер журналу, назву якого (“Український Скиталець”) схвалило командування і керівництво Культурно-просвітнього кружка. Редакції допомагали порадами редактор часопису “Український Стрілець” у Німецькому Яблонному С. Ріпецький, військовий аташе ЗУНР у Празі со тник І. Рудницький - один із найактивніших співробітників журналу й ін. У першому числі редакція визначила його історико-мемуарний характер, головну тематику - “зібрати все те, що пережила наша Галицька армія” - і закликала читачів до тісного співробітництва [8.1920. Ч. 1. С. 1]. Матеріальні можливості для видання журналу були вкрай обмежені, не вистачало навіть дру карської машинки. Отже, перші три числа журналу за листопад, грудень 1920 р. і січень 1921 р. були рукописними й розмножувалися на шапірографі, завдяки чому виготовляли лише 50 при мірників. Із лютого 1921 р. текст друкували на машинці й наклад збільшився до 200 примірників. “Український Скиталець” почали розповсюджувати не лише серед військових частин у таборах, але й серед робочих сотень у Чехії, Словаччині, на Закарпатті. Стрілецтво зустрінуло вихід влас ного журналу з великим ентузіазмом. Крім того, що він задовольняв духовні потреби стрілецтва, журнал став потужним імпульсом у розгортанні воєнно-історичної роботи. Авторський колектив постійно збільшувався, щоправда, завдяки виключно мемуарним працям. Після передислокації табору Ліберців до Йозефова, згодом і редакції журналу, його видання (з десятого числа 1921 р.) здійснювалося в місцевій друкарні. Він виходив щомісяця накладом 1000 примірників, обсяг - 2,0 друк, аркуші (32 стор.). Редактором “Українського Скитальця” у Йозефові був сотник Осип Демчук [8.1921. Ч. 10. С. 1,32]. Постійно зростав науково-інформаційний рівень публікацій. Під керівництвом нового редактора Пе тра Будза удосконалюється структура журналу. Хоча мемуаристика домінувала, помітне місце за ймали історико-оглядові матеріали. Зміст журналу складали різножанрові твори: статті, нариси, спога ди, розвідки, біографічні матеріали, хроніки, оповідання, поетичні твори. Розширюється коло авторів. До журналу надсилали матеріали колишні вояки УГА з різних країн. Звіт редакції про діяльність за червень-жовтень 1922 р. свідчив, що його популярність швидко зростала. Наприклад, із 1000 при мірників у Чехословаччину надсилали 347 прим., Канаду і США - 221, Австрію - 51, Німеччину - 22 примірники. Журнал передплачували також у Польщі, Франції, Росії, Югославії, Румуни. 32 примір ники надсилали у бібліотеки різних країн [8. 1923. Ч. 5. С. 53-54]. Завдяки цьому збереглося кілька повних комплектів журналу, зокрема у Львові в Національній науковій бібліотеці імені В. Стефаника НАН України, бібліотеці Львівського національного університету імені І. Франка, а також у Науководослідному інституті імені В. Липинського у Філадельфії (США) [10.1972. № 3-4. С. 56]. Л. Шанковський у “Нарисі української воєнної історіографії” так схвально оцінив “Український Ски талець”: “Разом появилося 46 чисел цього цікавого журналу. Редагували його по черзі поручник Яків Голота, сотник Осип Демчук і поручник Петро Будз... “Український Скиталець є копальною воєнно-історичних відомостей про Галицьку армію” [10. 1972. № 3-4. С. 58]. Історіограф поділив матеріали журналу на чотири археографічні групи:

науковий збірник

323

1. Мемуаристика про Листопадовий зрив у Галичині 1918 р. 2. Матеріали з історії військового будівництва, утворення, організацію та бойові дії частин УГА в 1918-1920 pp. 3. Військові мемуари, спогади безпосередніх учасників визвольних змагань. 4. Аналітичні статті й розвідки на воєнно-історичну тематику [10.1972. № 3-4. С. 59-61]. Як бачимо, тема національно-визвольної збройної боротьби українського народу була в журналі провідною, однак не вичерпувала змісту видання. Інша особливість видання - домінування матеріа лів мемуарного характеру. Ця тенденція простежується від перших його чисел, що деякі дослідники розцінили як недолік. У зв’язку з цим цілком слушно зауважив сучасний львівський історик Л. Дещинський: “Незважаючи на певний суб’єктивізм мемуарної літератури, вона є найкращим документом відтворення духу епохи, психологічного настрою, властивого лише тому часу, в якому творяться події історичної ваги” [1. С. 6]. Зважаючи на це, редакція журналу намагалася по можливості групувати матеріали різних авторів за відповідною тематикою. Вдалий тематичний добір матеріалів відзначимо у випусках “Українського Скитальця”, присвячених Першолистопадовому зриву на Галичині, зокрема в першому числі (1920 р.) опубліковано М. Доль ницького “Переддень 1 падолиста 1918 p.”, І. Рудницького “Спомини львівських Падолистових днів 1918 року”, Б. Ромченка “Сумної пам’яти дні в Перемишлі”, В. Воробця “1 падолиста 1918 р. в Коло миї1”, поручника В. (з відомих причин автори не завжди вказували прізвища) “Падолистовий пере ворот в Золочеві”. Багатоаспектність дослідження дала змогу авторам висвітлити державотворення ЗУНР із критичної точки зору [8.1920. Ч. 1. С. 2-28]. У наступних числах журналу публікували спо гади Я. Рибака “Спомини з Жовкви” [8.1921. Ч. 6. С. 4-10; Ч. 7. С. 6-8], В. Виноградського “Спомин з падолистового перевороту в Балигороді і Ліську” [8.1921. Ч. 4. С. 5-9], К. Крушельницького “В ніч на 1 листопада” [8.1922. Ч. 20. С. 9-13], О. Грицака “Падолистовий зрив” [8.1923. Ч. 21-22. С. 23-17]. Відзначаючи цикл публікацій про польсько-українське військове протистояння в регіонах, Л. Шанков ський писав: “Всі ці статті подають найавтентичніші описи подій, бо зроблені учасниками під свіжими ще враженнями пережитого і під контролем інших учасників, що перебували в таборі, і тим самим є першоджерелами для відтворення Листопадового зриву в Галичині. З цього погляду вони мають велике значення для історії” [10.1972. № 3-4. С. 59]. Справді, неможливо переоцінити спогади сотника Івана Рудницького. У спогадах І. Рудницький відт ворив хроніку організації Військовим Комітетом збройного виступу у Львові, вказав на визначну роль Д. Вітовського, який на нараді Української Національної Ради переконав її учасників негайно перебрати владу. І. Рудницький, який під час повстання командував збройним загоном стрільців, докладно ви світлив хід Листопадового чину у Львові і перші бої з поляками на вулицях міста. Він описав героїчний подвиг півторатисячного українського війська, яке за кілька годин захопило старовинну галицьку сто лицю. Водночас автор не приховував недоліків і помилок, відверто визнавши, що сотні стрільців вже 1 листопада розійшлися по домівках, критикував керівництво, зокрема Д. Вітовського, за лібералізм щодо польського населення, яке швидко оговталося й поповнило загони польських бойовиків [8.1920. Ч. 1. С. 2-8; Ч. 2. С. 2-9]. Імпонує і викликає довіру читача насиченість спогадів деталями. Автор подав час і конкретне місце подій, прізвища їх учасників, кількісний стан підрозділів. Становище І. Рудницького у штабі повстання, його обізнаність із планами командування та ходом їх виконання дали змогу досить повно висвітлити події у Львові в перші дні листопада 1918 р. Його публікація про Першолистопадовий зрив стала цінним джерелом для дослідження історії Листопадової національно-демократичної рево люції, з’ясування причин виху українсько-польської війни. Спогади М. Дольницького “Передісторія 1 падолиста 1918 р.” мали історико-оглядовий характер. Окресливши розвиток національно-визвольного руху в Галичині, автор наголосив: “Політичні події були вже так дозрілі, що кождий народ Австрійської Монархії вже сам міг подбати про свою дальшу судьбу. Галицькі українці відчули це саме” [8.1920. Ч. 1. С. 5]. Його спогади присвячені переважно

324

науковий збірник

діяльності Центрального Військового Комітету у Львові в період підготовки повстання 1 листопада 1918 p. М. Дольницький наводить склад Комітету, плани його роботи, як вони здійснювалися, подає розташування військових сил у Львові. Історик відверто визнав, що українські вояки у складі австрій ського гарнізону - неоднорідна маса, чимала частина якої ‘була вже перевтомлена довгою війною.., без всякої глибшої самостійної думки, крім хіба одної, а саме вирватися за всяку ціну додому”. Цін ними для дослідників є також спогади старшин В. Воробця, О. Грицака, К. Крушельницького, С. Нижанківського, Я. Рибака, Б. Ромченка та інших, які висвітлювали революційні події 1918 р. на теренах Галичини, широку участь у них українських вояків, інтелігенції та греко-католицького духовенства. Отже, опубліковані в “Українському Скитальці” спогади змістом і своєю спрямованістю виконували дві важливі функції: насамперед фіксували події українсько-польської війни 1918-1919 pp., а також на прикладі героїчної боротьби формували національну свідомість й впливали на патріотичне вихован ня нових поколінь галицьких політиків, насамперед, правого і центристського таборів. Значна частина публікацій журналу присвячена військовому будівництву, створенню збройних сил ЗУНР, бойовим діям Галицької армії в 1918-1920 pp. Відзначимо, зокрема, матеріали, що стосуються старшин вищих рангів, генштабів, воєнних операцій різних формацій Галицької армії. Автори статей - високоосвічені, ерудовані люди, більшість з яких у воєнні роки займали високі посади. Вони мали доступ до штабних документів, володіли широкою достовірною інформацією про ситуацію на фронті. Описуючи масштабні бойові операції, свідки подій висловлювали свої думки щодо воєнної стратегії і тактики, детально відтворювали події на різних відтинках фронту. Серед таких авторів укажемо генерала А. Кравса “Зав’язок моєї групи. Уривок із споминів" [8.1922. Ч. 16. С. 4-7; Ч. 17. С. 4-6], пол ковника Г. Стефаніва “За Львів” [8.1923. Ч. 21-22. С. 8-12], майора Я. Дяківа “Стратегічне положення УГА по переході через Збруч літом 1919 р.” [8.1923. Ч. 6. - С. 13-15], сотника К. Купчанка “Армійська група генерала Кравса в наступі на Київ” [8.1921. Ч. 8. С. 3-8; Ч. 9. С. 13-16]. Уродженець Буковини, німець за походженням, випускник Віденської старшинської школи генерал Антін Кравс у роки Першої світової війни командував 55-м Бережанським полком австрійської армії у званні підполковника. У листопаді 1918 р. він зголосився добровольцем на службу в Галицьку ар мію, його призначено командантом Хирівського відтинку. На початку 1919 р. очолив 8-му Самбірську бригаду, яка відзначилася у Вовчухівській операції [2. С. 173]. У мемуарах він передусім змалював ситуацію в Галичині після перемоги Листопадової революції, відзначив, що перший етап творення українського війська відбувався стихійно, з ініціативи деяких досвідчених старшин; бракувало вишко лених командирів, молоде військо не було забезпечено достатньою кількістю зброї. Автор на конкрет них прикладах простежує, як зусиллями патріотично налаштованих провідників поступово “з’єднання збільшувалися, сотні ставали куренями, полками, полки - бригадами, аж вкінці галицько-українська армія осягнула трьох корпусів... Українська Галицька Армія, яка постала з нічого, стала вкоротці мо гутнім знаряддям - гострим мечем”. Генерал згадував, як за короткий термін - упродовж тижня - йому вдалося об’єднати окремі загони в сильну бойову групу “Хирів” і на початку грудня 1918 р. здійснити першу на польському фронті наступальну операцію й дійти до стін Перемишля, який 11 листопада захопили поляки. Він подав співвідношення сил, виклав оперативний план наступу, бойові завдання частин, проаналізував причини невдачі. На жаль, його групі бракувало сил, а сусідні частини не ви конали наказ командування прийти на допомогу. Автор теплими словами згадував своїх стрільців, ко мандирів сотень і куренів й критикував провід армії, організацію забезпечення вояків усім необхідним для бою. Опис бойових дій проілюстровано схемами. Розширений варіант цієї статті пізніше опубліку вав Д. Микитюк у другому томі книжки “Українська Галицька Армія. Матеріали до історії” [122]. Серед мемуарних праць, опублікованих в “Українському Скитальці”, є спогади колишнього коман дувача українських військ (11 листопада -1 0 грудня 1918 р.) полковника Гната Стефаніва. У праці “За Львів” він подав історико-мемуарний огляд однієї з найважливіших битв українсько-польської війни - збройної боротьби за столицю ЗУНР 1-22 листопада. На його погляд, ця битва визначила подаль

науковий збірник

325

ший хід війни. Полковник Г. Стефанів об’єктивно висвітлив ситуацію у Львові на момент переобрання командування 11 листопада, проаналізував причини невдалих спроб визволити столицю, визначив причини, які не дали змоги йому здійснити стратегічні плани й мобілізаційні заходи. На відміну від су часників, які вважали відступ зі Львова 22 листопада передчасним, Г. Стефанів, об’єктивно оцінюючи співвідношення сил і плани противника, стверджував: реальної альтернативи щодо залишення міста у нього не було [8.1923. Ч. 21-22. С. 8-12]. Глибоке розуміння геополітичного положення України і стратегічне мислення виявив майор генш табу Яромир Дяків у статті “Стратегічне положення УГА по переході через Збруч літом 1919 р.” Ав тор відтворив драматичний момент в історії армії, коли в липні 1919 р. під натиском переважаючих сил Польщі вона була змушена залишити Батьківщину й відступити за Збруч у район Кам’янцяПодільського. Характерною особливістю вказаних публікацій є конкретність у датуванні подій, визначенні місце вості, точність прізвищ їхніх учасників, багатий фактичний матеріал, почерпнутий не лише із власних спостережень, але й із документів військових штабів. Вказані праці значно підвищували науковий рівень видання. У перших номерах “Українського Скитальця” виявилася тенденція до опрацювання нових тем і жан рів. Крім спогадів авторів про окремі події визвольних змагань, друкувалися статті з історії частин і підрозділів Галицької армії, а також різних родів військ (авіації, артилерії тощо) та військових служб (медико-санітарної, польової жандармерії й ін.). Цю серію започаткував нарис поручника Г. Нахмана “Передісторія і історія жидівського пробоєвого куреня і корпуса УГА” [8. 1921. Ч. 4. С. 17-21; Ч. 5. С. 17-23]. Автор дослідив бойовий шлях цього підрозділу від часу сформування в червні 1919 р. в Тернополі до його ліквідації. Він підкреслював, що до куреня зголосилося 1200 добровольців, із яких сформовано чотири стрілецьких, скорострільну і саперну сотні, чети кінноти і зв’язку. Командиром куреня став поручник С. Ляйнберг. Сформований з євреїв Тернополя, він підпорядковувався безпо середньо командирові корпусу - полковникові О. Микитці, який свого часу брав активну участь у бойо вих діях на польському та більшовицькому фронтах, у наступі на Київ, його неодноразово відзначало командування Галицької армії за зразкове виконання бойових завдань. Нарис поручника Г. Нахмана заохотив галицьких вояків відтворити хроніки своїх частин, розповісти про героїчні подвиги фронтових побратимів. Відтак з’явилася публікація поручника П. Будза “Гуцули в боях під Городком у марті 1919 р. З дневника учасника” [8. 1921. Ч. 12. С. 8-9], в якій висвітлено дії сформованого в Коломиї із гуцульських добровольців куреня поручника УСС Г. Голинського під час Вовчухівської операції. Він акцентував на героїзмові гуцульських стрільців: “Хоробрі гуцули зі рвалися і, як полонинський вихор, в кривавім бою на багнети не лише відбили Долиняни і перейшли власні і ворожі позиції, але теж зайняли село Вовчухи і тим самим перервали ворогові залізничну лінію Львів-Перемишль”. П. Будз висвітлив організацію куреня, описав його озброєння, дав об’єктивну характеристику стрільцям, підстаршинам і старшинам. На підставі цього нарису пізніше підготовлено повну історію 1-го Пробоєвого гуцульського куреня. Публікація Р. Колтунюка “Група отамана Ляєра” відкривала маловідому сторінку з історії УГА перші бої галичан у березні—квітні 1919 р. у складі новоствореної групи під командуванням отамана А. Ляєра, австрійського офіцера, який добровільно вступив до українського війська на більшовиць кому фронті. Це об’єднання - десять сотень піхоти - мало бронепоїзд, п’ять гарматних батарей, 25 скорострілів. Такими силами група визволила від більшовиків Підволочиськ і утворила стійкий фронт по Збручу. Отамана А. Ляєра під час польської офензиви у травні 1919 р. полонено і невдовзі роз стріляно [8.1921. Ч. 4. С. 7-12]. Створенню та бойовим діям галицької артилерії присвячено ґрунтовну публікацію відомого гармаша - поручника В. Галана “Бої о Чортівську скалу під Львовом в 1918 р. Спомини з облоги Львова УГА армією 1918 до 1919 р.” [8.1923. Ч. 23-24. С. 23-31]. Інформативно насиченою статтею на цю тематику

326

науковий збірник

була публікація сотника Івана Козака “Дещо про державну жандармерію ЗУНР” [8.1923. Ч. 16. С. 22-28; Ч. 17-18. С. 15-25]. У ґрунтовній публікації четаря фармації О. Лазурка “Дещо із санітарних відносин УГА (Спомини)” [8.1923. Ч. 5. С. 31-36; Ч. 6. С. 19-23; Ч. 7. С. 17-29; Ч. 8. С. 22-25; Ч. 9-10. С. 26 29; Ч. 12. С. 19-22; Ч. 13. С. 21-27; Ч. 14. С. 12-16] висвітлено зародження медико-санітарної служби в УГА, насамперед, у бригадах, корпусах, окружних командах тощо. Автор розповів про важку працю ліка рів, молодшого медичного персоналу, особливу увагу зосередивши на їхній діяльності під час масової епідемії тифу восени 1919 і взимку 1920 pp., коли померло на Поділлі більше десяти тисяч вояків, серед яких - чимало медпрацівників. Групу аналітичних статей на воєнно-історичну тематику, безперечно, очолює праця сотника гене рального штабу Корнія Купчанка “Армійська група генерала Кравса у наступі на Київ” [8. 1921. Ч. 8. С. 3-8; Ч. 9. С. 13-16]. Генштабіст, добрий фахівець військової справи він на підставі низки докумен тів одним із перших в українській військовій історіографії зробив вдалу спробу висвітлити організацію та хід наступальної операції об’єднаних армій УНР і ЗУНР влітку 1919 p. К. Купчанок підкреслював, що створена Київська армійська група під командуванням генерала А. Кравса у складі двох галицьких і Запорізького корпусів за 21 день просунулася з боями на 320 км і захопила столицю України. Водно час автор звернув увагу, що сили XII радянської армії - 25 тис. багнетів, 1,5 тис. шабель, 200 скорострілів, 50 гармат і 5 бронепоїздів - чисельно перевищували групу генерала Кравса. У статті описано стан кожної дивізії і бригади українського війська, які брали участь в операції. Праця ілюстрована таблицями чисельного стану, графіками наступу групи, а також схемами бойових дій, які розписано у вигляді щоденника. Це був приклад науково-історичної роботи для читачів “Українського Скитальця”. Водночас дана стаття - цінне джерело для дослідження Української революції 1917-1921 pp. Значне зацікавлення викликала праця вже відомого тоді письменника, референта військового міністер ства ЗУНР Василя Пачовського “3 історії Пресової кватири УГА” [8.1923. Ч. 15. С. 6-10]. Автор розповів про організацію та широкомасштабну діяльність Пресової кватири у напрямі національно-патріотичного виховання галицького стрілецтва. Згадав її самовідданих діячів: відомого педагога і журналіста сотника І. Герасимовича, керівників історичного відділу М. Федюшку-Євшана та І. Кревецького (згодом відомого українського історика), когорту видатних акторів фронтового театру з театрального відділу Пресової кватири - К. Рубчак, А. Бучму, М. Крушельницького, І. Рубчака й ін. Узагальнено також досвід видавничої діяльності Галицької армії. Як бачимо, в “Українському Скитальці” домінувала мемуаристика та публікації воєнно-історичного характеру. Зрештою, саме ці теми було задекларовано провідною тематикою у виданні. Прикладом може служити число 16 від серпня 1922 p., у якому виявляємо такі публікації: Богданський “Памяти першого міністра війни ЗУНР полковника Дмитра Вітовського”; Іван Вінтоняк “Український галицький курінь у Полтаві 1918 p.”; генерал А. Кравс “Завязок моєї групи”; П. В. “Волинь під військовим заря дом Галичан 1919 p.”; “З життя поза табором”; Роман Колтунюк “3 кліщів смерти”; П. М. “ЖитомирКоростень”; Петро Будз “3 життя-буття в таборі Йозефові”; Булавний старший десятник Микола Ілащук. “Ill курінь 8-ї бригади у наступі на Київ”; “Оповістки” [8.1922. Ч. 16]. Поступово зміст журналу поповнили інші теми, з’явилися нові рубрики й жанри. Я. Голота впрова див хроніку “3 життя-буття в таборі Ліберці”, яка фіксувала всі більш-менш важливі в житті та побуті інтернованих вояків події і стала цінним документом для дослідження цієї драматичної сторінки в історії УГА. Насичений фактами літопис охопив увесь період перебування частин Галицької армії в таборах. У листопаді 1922 p., коли “Український Скиталець” почав видаватися у Відні, у журналі сталися великі зміни. “Після багатьох оправданих бажань Вп. Передплатників нашого журналу, - зверталася до читачів редакція, - зміняємо у другу річницю появи “Українського Скитальця” його формат, об’єм і зміст у тому напрямі, що замість дотеперішнього великого й невигідного зшитку, який появлявся раз у місяць на 16 сторінках друку чисто історичного змісту, виходитиме “Український Скиталець” у

науковий збірник

327

форматі книжки 32 сторінки друку два рази місячно... від 1 падолиста 1922 р. з ріжнородним змістом, який би відповідав духові часу й цікавив ширший загал. Усіх Шановних дописувателів просимо, отже, надсилати до Редакції “Українського Скитальця”: а) статті на ріжні теми, б) літературні та критичні фейлетони, в) дописи з усіх царин українського життя на еміграції. Воєнні оповідання, історію по одиноких частин УГА та описи окремих воєнних походів і битв, рисунки і світлини приймає Редакція й надалі дуже радо” [8.1922. Ч. 18. С. 3]. Про те, які зміни відбулися в “Українському Скитальці”, красномовно свідчить зміст жовтневого но мера 1923 p.: “Незборимі духом” (редакційна стаття); Василь Пачовський. “Кровавий міст. Четверта пісня з “Думи про Івана Безродного”; “Об’єднання українських організацій у Америці”; П. Карманський. “Бенкет Іродіади. Клятьба” (Поезії-); “Політичні процеси в Галичині”; Г. Мизалюньо “Терен. Заповіт” (Поезії-); “Стрільці Української Армії-”; Михайло Курах. “Як повернуся...” (Поезії-); П. М. “Перша Вистава культурно-освітніх надбань таборів УГА в ЧСР”; А. Ольшевський “Лист засудженого до брата. Спо мин з України”; Василь Ілащук. “На рідній землі в неволі”; Андрій Жук. “Вільне козацтво”; Стрілецька сторінка “Листи підстаршини до стрільців”; “Зі скитальщини”; “Про вічну пам’ять!” (Некрологи); “Листу вання. Заяви. Оповістки та інша інформація”. Показовою була стаття “День 1 листопада”, присвячена четвертим роковинам проголошення ЗУНР. Редактори висловили свою думку щодо причин поразки Української революції, щоправда, не завжди справедливо звинувачували політичний провід за недооцінювання національних ідей і заповітів Т. Шевченка та І. Франка. Стаття закликала українців Галичини до рішучої боротьби проти польських окупантів [8.1922. Ч. 19. С. 1-10]. Висновок: Журнал “Український Скиталець” став літописом визвольної боротьби УГА, духовною опо рою військової еміфації. Його провідною проблематикою були спогади й історично-мемуарні праці про Визвольні змагання 1914-1923 pp. їхні автори - військовики різних рангів, які висвітлювали окремі періоди й епізоди бойових дій, були безпосередніми учасниками подій, що стало запорукою достовір ності студій. Багатий фактичний матеріал мемуарів, залучені документи воєнних часів сприяли тому, що публікації “Українського Скитальця” стали важливим першоджерелом для майбутніх дослідників історії визвольних змагань та еміграції українського народу в першій половині XX ст. Джерела і література 1. Дещинський Л. Слово до читачів / Л. Є. Дещинський // Слідами листопадових боїв. - Львів, 1993. - С. 3-9. 2. Колянчук О. Українська військова еміграція у Польщі 1920-1939 / О. Колянчук. - Львів, 2000. - 274 с. 3. Купчинський Роман. За рідну землю (Зі споминів Визвольної війни) / Роман Купчинський // Календар Україн ського Народного Союза на 1929 р. - Джерсі Сіті, 1928. - С. 48-54. 4. Левицький О. Пропаганда і преса / О. Левицький II Українська Галицька Армія: матеріали до історії. T. 1. - Ві нніпег, 1958. - С. 329-330. 5. Павленко М. І. Українські військовополонені й інтерновані у таборах Польщі, Чехословаччини та Румунії: ставлен ня влади й умови передавання (1921-1924) / М. і. Павленко. - Київ: Інститут історії України НАНУ, 1999. - 352 с. 6. Ріпецький С. Українські Січові Стрільці. Визвольна ідея і збройний чин І С. Ріпецький. - Нью-Йорк: Червона Калина, 1956. - 360 с. 7. Українсько-польська війна 1918-1919 pp. / М. Литвин - Львів: Інститут українознавства НАНУ, 1998. - 488 с. 8. Український Скиталець. Ліберці; Йозефів, 1920-1923. 9. Федоришин П. Преса і українська державність (1917-1929 pp.) / П. Федоришин. - Тернопіль, 1996. -158 с Ю.Шанковський Л. Нарис української воєнної історіографії І Лев Шанковський II Український історик. -1970. - Ч. 4 (28) -С . 71.

328

науковий збірник

Володимир РУТАР (Львів)

ПОЧАТКИ ОРГАНІЗАЦІЇ ТИЛОВОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ УКРАЇНСЬКИХ ВІЙСЬКОВИХ ФОРМУВАНЬ ПІД ЧАС ЛИСТОПАДОВОГО ЗРИВУ 1918 Р. Важливою складовою, що забезпечує успішне виконання завдань, які ставляться перед армією є ефективне функціонування її тилових служб. З цього погляду видається актуальним вивчення істо ричного досвіду Української Галицької Армії (УГА). На сьогодні є досить велика кількість публікацій присвячених історії УГА, її бойових дій, але на жаль, немає фунтовного дослідження процесу формування її тилового забезпечення: проведення мобілізаційних заходів, забезпечення харчами, амуніцією, одягом, паливно-мастильними і медични ми матеріалами, грошовим забезпеченням, возами, фуражем, літаками, потягами тощо. Ця стаття це лише спроба висвітлити окремі аспекти становлення тилового забезпечення і вплив його на роз будову перших військових формувань як зав’язків Галицької армії в період встановлення українцями влади у Східній Галичині, відомого в історіографії під назвою Листопадового зриву 1918 р. Листопадові події не могли бути здійснені без допомоги військ, тому перше і головне завдання пе ред його творцями покладалося на армію, і полягало у створенні українських бойових одиниць - ре гулярних військових частин, що могли забезпечити цілісність новоствореної держави. Перед органі заторами перших українських військових частин постало питання про те як роздобути зброю, харчові припаси, вишколених старшин і солдат. Як відомо, Листопадовий переворот 1918 р. у Львові очолив сотник УСС Дмитро Вітовський, якого було обрано головою Військового комітету. Організаційним відділом вже завідував Дмитро Паліїв, що в цей час налагоджував зв’язки з військовими у Львові, а також з провінційними містами Галичини де стояли кадри галицьких полків: у Коломиї, Станіславові, Перемишлі і Золочеві. Станом на 1 листопада 1918 р. у Львові було заледве 60 старшин та не більше 1400 вояківукраїнців, хоча теоретично на 25 жовтня Центральний Військовий Комітет (ЦВК) міг розраховувати на 2400 стрільців і 60 старшин. Можна було припустити, що в місті перебувало ще близько двох тисяч військових українців поза службою або розкиданих по різних менших підрозділах.[35,58] Д. Вітовський скликав Військовий комітет, який було перейменовано на Генеральну команду. Було вирішено в ніч з 31 жовтня на 1 листопада роззброїти всі австро-угорські війська на терені Галичини й перебрати владу. Відповідні накази пішли до військових комітетів на провінції. Особлива увага зверталася на потребі захоплення потягів для перевезення військ до Львова. Окрім військових фахівців при підготовці повстання Українська Національна Рада покладалася й на допомогу пластунів, що чи не першими активно готувалися до початку повстання. Перед листопадо вими подіями пластуни активно скуповували рушниці де тільки можна було це зробити. Відтак вони зібрали невеликий арсенал зброї.[32,5] У ніч з 31 жовтня на 1 листопада українці здійснили військове перейняття влади у Львові і всій Східній Галичині. В цей час було роззброєно вояків у казармах, відбулися переговори з австрійськими і угорськими батальйонами, після чого ті наобіцяли дофимуватися нейтралітету.[2,5] Переговори з іноземцями вів по ручник І. Цьокан.[35,58-70] На території Східної Галичини на 1 листопада 1918 р. перебували тільки сім українських кошів. Це вимагало з боку українського командування уважного планування по захопленню Львова.[5,410-411] На підготовку виступу українська сторона витратила всього лиш 9 тис. корон.[35,62] Перший військовий відділ, що підфимав повстання у Львові налічував 50 людей і 2 кулемети з 19 піхотного полку.[35,71] За іншими даними до складу цього відділу ввійшло 36 стрільців із 6 кулеметами.[25,11] Варто зауважити, що перейняття влади у Львові не було б можливим без тісної співпраці з іншими

науковий збірник

329

повітовими містами через кур’єрів. Напередодні зриву вони нав’язали контакти з патріотично нала штованим населенням і створили комітети на місцях, завдання яких полягало у перейнятті влади над місцевими установами і організації перших українських військових відділів та їх матеріального забез печення.[8,66] У звітах кур’єрів особлива увага зверталася на формування у провінції нових частин та на їх забезпечення амуніцією і харчовими запасами.[29,22] Так, у звіті кур’єра з Станіслава повідомлялося, що повітовим комендантом було обрано Л. Бачинського, головою повітового харчового уряду М. Лавріва, повітовим військовим комендантом Русина, комендантом міста став Гаморак, жандармерії Ващук, поліції С. Калинович. Військова сила становила 1000 чоловік, жандармерії - 300. Харчових запасів було в достатній кількості, конфіскованих запасів вистачило б на два місяці. По селах зробили примусову мобілізацію до війська чоловіків віком від 20 до ЗОроків. За час мобілі зації з 6 - 9 листопада, було призвано до лав армії 1000 людей, з них 2/3 були вишколені вояки.[21,22-23] З Бучача 8 листопада 1918 р. кур’єр доносив про те, що продовольства в повіті було вдосталь, а запасів нафти мало б вистачити на місяць. У той же час відчувався брак сірників та вугілля.[22,20] У повідомленні від 9 листопада йшла мова про те, що 4 листопада було зайнято Бережани за допо могою озброєних людей з найближчих сіл (Лапшин, Лісники, Мечищів) та військового відділу під про водом поручника Ж. Олексина. Головним начальником всіх збройних сил був Ярошевич. Також було дозволено населенню вільно молотити пшеницю і видано наказ про зниження встановленої ціни на дрова для будівництва і опалення. Чи не найважливішим моментом перейняття влади стало отри мання в старостві 100 тис. корон, а в господарській і рільничій експозитурі 104 тисяч корон. Начальну військову команду в повіті та місті взяв в свої руки штабовий лікар Ковшевич. Повітовим комендантом вибрано сотника П. Бігуса, а комендантом міста поручника Марцюха. По селах було розпочато мобі лізацію .^,21] Як повідомляв кур’єр, під час захоплення влади в Стрию до лав міліції зголосилося близько 500 людей, військовим комендантом було обрано сотника В. Котовича. Під час захоплення податкової служби було отримано близько 1 млн. корон. В місті було 28 гармат без амуніції, з них дві передисло ковано до Дрогобича, а три до Львова.[20,30] Однак місто потерпало від браку вугілля, а тому було організовано місію, що виїхала в Угорщину для укладення угоди його поставки.[18,22] В Камінці Струмиловій українці перейняли владу також 1 листопада. Військовий гарнізон містечка числив 200 чоловік (незначна кількість УСС і однорічних добровольців). В повіті було оголошено приму сову мобілізацію на 12 листопада чоловіків від 18 - 36 років. Було захоплено також частину австрійсько го майна, зокрема 20 тис. корон, які використовувалися на усі державні видатки. В досить доброму стані перебували харчові запаси. Поблизу Буська українці захопили склади австрійської військової групи, завдяки чому було отримано значну кількість худоби, коней, збіжжя і картоплі. Військовим комендантом для Кам’янки обрано четаря Косаревича, в Буську - Войтківа, а комендантом УСС - Салика.[13,23] У звіті з Турки повідомлялося, що українці в кількості 120 чоловік захопили м. Турку, а також військо вий тартак з касою, складами та іншими установами. Військовим комендантом повіту було назначено Турка, комендантом міста Литвинова.[17,23] Стосовно звіту з Підгаєць маємо слідуючі відомості: військова сила повіту складала 4 старшини і 140 стрільців. Вже 8 листопада в повіті було оголошено загальну мобілізацію, а 11 - 13 листопада додаткову, що стосувалась рекрутів 1901 по 1890 рр.[15,29] У звіті з Радехова датованого 7 листопада подано відомості, що в повіті є 16 вагонів картоплі і 1 вагон збіжжя готових по потребі бути відправленими до Львова.[16,30] Перемишляни в перших днях листопада вислали на підмогу Львову сотню вишколених стрільців.[14,30] В Долині українські війська захопивши залізничний вокзал отримали доступ до військових складів і казарм. У військових складах були запаси харчів, одностроїв, черевиків. Це майно оцінювалось при близно в 2 млн. корон. В Долині мобілізовано 200 озброєних вояків, з них 25 гімназійних студентів. В повіті було три кулемети без амуніції.[12,30]

330

науковий збірник

Звіт з Бібрки поданий А. Козакевичем повідомляє, що військовим комендантом було обрано пор. В. Калиновича. Одразу було проголошено мобілізацію до української армії і створено повітовий харчовий уряд. Всі села повіту постачали на потребу військового гарнізону готовий хліб, муку, фасолю, яйця і крупи. Окрім того було видано розпорядження про транспортування до Львова з північної частини пові ту більшої кількості картоплі і збіжжя.[11,22] В ніч з ЗО на 31 жовтня 1918 р. українці захопили владу в Жидачеві. Тут було здобуто значну кіль кість зброї, і склад з 86 бараків австрійського військового майна. Військовим комендантом тимчасово призначено чотаря І. Голембйовського, якого згодом замінив Л. Балицький, а 8 листопада призначено повітового військового комісара М. Левицького. Мобілізація в повіті почалася 12 листопада при чому мобілізованих відсилали одразу до Стрия, звідки вишколені вояки вирушали на перемиський і на львів ський фронти до фупи Щирець, якою командував полковник І. Слюсарчук. Для цієї фупи Жидачів по стачав щоденно велику кількість сіна, збіжжя, худоби і дерева. При повітовій військовій команді було всього лиш ЗО вояків, що несли службу при охороні військового майна.[4,16] В Галичі перехід влади відбувся за схожим сценарієм, було роззброєно жандармерію, захоплено податковий уряд в якому здобуто 4 млн. корон, роззброєно обоз на фільварку в Залукві, а також розпо чато організацію харчових урядів, міліції, формування вартової сотні і доставки харчів в лікарні Станіславова і білизни для армії.[2,5-6] В ніч на 1листопада 1918 р. в Калуші українці перейняли владу за допомогою 20 селян на чолі з О. Ткачуком. Вони протистояли австрійській залозі у кількості 300 солдат, крім того у місті ще була жандармерія, відділ угорців, і військовий загін залізничного вокзалу. Українцям вдалося роздобути 12 рушниць і трохи амуніції, якими одразу був озброєний український відділ.[28,13-14] Від 2 листопада Рудки перебували в руках українців. Це було здійснено майже не озброєним відді лом С. Онишкевича, що числив 80 людей і відділом четаря Т. Швеця у складі 15 людей. Було здобуто 29 рушниць, а 3 листопада прийшло перше поповнення з Новосілок Гостинних у складі 15-20 селян, озброєння яких складало рушниця і дві-три “дубельтівки”. Створена міліція у повіті допомагала пе реймати військове майно: в Новосілках Гостинних було здобуто 3 військові вози з кіньми і упряжжю. Відібрана зброя, одежа, чоботи часто пропадали серед селян так, що мала їх частина потрапляла на потреби армії.[22,12-15] Вже 8 листопада було видано “Поклик до всіх повітових управ в краю”, що ви магав створення полків, які мали б складатися з різних родів військ: піхоти, кінноти, артилерії, технічних відділів. Передбачалося створити санітарну службу, харчовий уряд, озброєння, інтендатуру, провести мобілізацію серед чоловіків віком від 17 до 35 років.[22,16] Значну кількість військового спорядження було здобуто у Жовківському повіті, розпочався з перебрання українцями влади в свої руки. На військовому складі у місті Великі Мости була заряджена значна кількість рушниць, амуніції, ременів, чобіт, багнетів і кінської упряжі, які передано у розпорядження української армії. У Белзі в перших днях листопада було роззброєно відділ жандармерії за допомогою 5 - 6 усусів, що прибули з Рави Руської, а також колишніх австрійських вояків і учнів, членів “Січей” і “Соколів”, де здо буто невелику кількість ручних гранат і амуніцію до рушниць. Згодом здобуто невеликий обоз, а також певний запас військового майна у божниці і лікарні.[30,3] Листопад 1918 р. був багатий на події для Угнівщини. Так, 1 - 2 листопада було роззброєно жан дармерію в с. Вербиця, Кормчин, Річниця, Хлівчани і м. Угнів. З листопада було перебрано військове майно від австрійських військових частин, що перебували в Угнові на вокзалі - один з найбільших саперських складів з великими запасами екразиту, динамону, сигнальних ракет і пістолетів, саперські лопати, десятки помп, велику кількість колючого дроту, загорож, запізо-бетонних стовпців. Весь цей матеріал впродовж всього періоду існування І корпусу УГА слугував його частинам. 4 листопада було організовано “Окружну Команду Українського Війська в Угнові”.[3,8] Таким чином, особлива роль у підготовці листопадового зриву покладалося на кур’єрів і свідомих україн ців по повітах. Вчасність, сумлінність виконання ними своїх обов’язків сприяла швидкому захопленню вла

науковий збірник

331

ди, а також створення підвалин для матеріального забезпечення української армії, що народжувалася. Формування української армії гостро потребувало значної кількості одностроїв, амуніції і зброї, а також кваліфікованої медичної служби. Українські вояки здобували потрібні речі у розташованих у Львові військових складах, а також під час роззброєння австрійських вояків по казармах і вулицях. Великі запаси амуніції і різноманітного майна у Львові знаходились поблизу Чернівецького вокзалу. Такий склад зброї був створений і на території центрального залізничного вокзалу. Переважно її здо бували під час роззброєння демобілізованих угорців, чехів, німців, що вертали додому. Проте українцям не вдалося полагодити належну охорону цього складу. Відтак амуніцію та зброю міг брати фактично будь-хто без будь-якого посвідчення своєї особи. Цим часто користувались поляки. Вже 2 листопада вій ськовий начальник залізничного вокзалу разом з своїми підлеглими, захопивши 2 паровози з вагонами і 4 кулемети, спішно покинули його залишаючи залізницю майже без охорони. До диспозиції було лише 5 вояків і 1 кулемет, який був встановлений на вході у вокзал. Саме тому залізничний вокзал отримали поляки без бою.[31,2-3] Досить часто траплялося так, що українські військовики змушені були відтягати значні сили на захист складів через побоювання, що ті будуть розграбовані місцевим населенням. Одним із найважливіших кроків у процесі організації тилового забезпечення української армії було створення медичних осередків. Перші з них були створені у Львові - в казармах Фердинанда, в при міщенні міліції, на головній пошті під орудою Марії Гіжовської. На Цитаделі, в будинку сейму і на станції Підзамче було організовано перев’язочні пункти. На Цитаделі ніс службу В. Свідерський, в сеймі 3. Ру син і 3. Копертинська, на Підзамче - О. Волосянський і М. Кологон. На станції Персенківка була створена Головна Перша Допомога і відправна станція на чолі з М. Щуррвським і О. Перфецьким.[36,12] Також, 1 листопада лікарю К. Танячкевичу було наказано створити чи не першу санітарну частину. Окрім нього до складу української армії зголосилися ще 1 лікар, 7 студентів-медиків та кілька сестер-милосердя.[26,15] Транспортування поранених відбувалось двома санітарними автомобілями, що розміщувалися поблизу Народного Дому. Перевезення поранених здійснювались каретками, що знаходилися поблизу ратуші. Військовий шпиталь знаходився у колишньому гарнізонному шпиталі на вул. Личаківській. Окрім Львова було створено лікарні і по інших повітових містах. Так, в м. Угнові засновано лікарню, що отримала назву “Польовий шпиталь в Угнові”. Для неї було придбано 12 ліжок і приготована зна чна кількість сінників. Щоденний обхід здійснював лікар В. Целевич, а в окремих випадках місцевий лікар - поляк Ожаровський. Ліки для потреби хворих брали в місцевій аптеці.[6,17] Медична служба у цей час була надзвичайно важкою і небезпечною. Так під час листопадових українсько-польських боїв за Львів на вулиці Жовківській був убитий єврейський медик, а поблизу по шти було поранено лікарку з Одеси. Незважаючи на польсько-українські бої українські і польські медики інколи співпрацювали. Так, українці допомагали полякам з Політехніки ватою і гасом. Це пояснювалося тим, що тут перебували і хворі українці яких поляки розмістили на складі поряд з амуніцією.[7,12] Як одна з головних тилових формацій, що виникла в перших днях листопадової революції і забезпечу вала фронт була служба обозництва. Свої запаси вона формувала з матеріалу залишеного австрійськи ми військами, а де цього не можна було зробити - шляхом закупок.. На початках такі формації виникали стихійно і про якусь можливість зведення їх в один структурний організм не могло бути й мови. Лише згодом при Державному Секретаріаті військових справ створено окремі комісії, що займалися питаннями пов’язаними із забезпеченням частин, що вирушали на фронт різноманітними матеріалами.[27,8] Важливим елементом тилового забезпечення армії є мобілізаційні служби. Вже 2 листопада УН Рада зверталася до всіх українців-чоловіків здатних нести військову службу починаючи від 17 років з’явитись до Львова у Начальній Команді і вступити до лав української армії. Причому наголошувалось на тому, що кожний бажаючий доброволець має взяти з собою харчів на три дні.[10,1] Це пояснюється тим, що українське командування на той час ще не мало полагодженого постачання армії, відтак мобі лізовані мали на якийсь час подбати про це самі. Вже в перших днях зриву до лав армії зголосилася велика кількість українських старшин, більшість

332

науковий збірник

з яких працювали над організацією військових загонів.[34,4] До лав української армії також вступали німці, австрійці і чехи, що на хвилі національного підйому українців вирішили стати їм у допомозі. Так, командир 19 полку крайової оборони у Львові підполковник Ян Оплеталь, який в ніч на 1 листопада 1918 p., незважаючи на рішучий спротив чергового офіцера-поляка, сприяв роззброєнню полку пред ставниками Української Генеральної Команди.[33,63] Ще одним чехом, що послужив українській справі під час листопадової революції був начальник канцелярії старшинської школи XI корпусу австрійської армії в Камінці Струмиловій штабс-фельдфебель Квапіль. Він допоміг скласти список українських од норічних добровольців школи, готових виконати накази Центрального Військового комітету у Львові, інформував таємний український штаб школи про секретні накази австрійського командування, пере давав вісті і накази Комітету. За декілька днів до Листопадового зриву Квапіль призначив черговими по школі старшин тільки української національності, а 31 жовтня передав членам українського штабу школи умовний сигнал ЦВК про виступ попівночі 1 листопада. Скориставшись відсутністю начальника школи та його заступника, Квапіль передав українцям всі бланки та печатки.[33,63-64] Найбільш значима військова допомога Львову надійшла 3 листопада з Чернівців звідки прибув полк УСС на чолі з Грицем Коссаком, що замінив Д. Вітовського на посаді начальника штабу Головної команди. У складі УСС прибула також і сотня мінометів.[34,3] Суттєві організаційні заходи щодо налагодження тилового забезпечення українських військ провів полковник Г. Стефанів, який перебрав командування від Г. Коссака.[24,37] У період 5-8 листопада він видав чотири накази, відповідно до яких всі підхорунжі були підвищенні до рангу хорунжих, особо вий склад забезпечувався грошовим утриманням, всі старшини забов’язувались проводити постійну виховну роботу для піднесення бойового духу та протидії ворожій пропаганді, у військах встанов лювався суворий пропускний режим, заборонялось будь-яке спілкування з цивільним населенням, особлива увага зверталась на бережливе ставлення до військового майна, зброї і боєприпасів, за проваджувалося всебічне вивчення та чіткий облік офіцерських кадрів.[24,36] Наступним кроком українського командування було видання наказу від 7 листопада, що забороняв самовільні реквізиції. У ньому застерігалось, що всякі реквізиції можуть відбуватися лише за дозволом Української Генеральної команди. Факти грабежів під видом реквізицій вважались найтяжчими злочинами проти українського народу, затриманий військовик під час реквізиції підлягав розстрілу на місці.[24,36] Загалом українське населення Львова та околиць схвально відгукнулося на заклик командування щодо продовольчої допомоги армії. Так в українській бурсі навпроти Народного Дому було організова но армійську кухню. Також готували їжу для потреб армії на вул. Куркувій.[34,4] Протягом листопада 1918 р. щодня виїздило 20 польових кухонь на різні площі та вулиці міста і роздавали безкоштовно хар чі бідному населенню.[34,4] Переважно харчували юшкою з шматками м’яса, капустою, або борщем. Вже 2 листопада до Львова з українських сіл приходить велика кількість харчів. Так, повітова харчова управа Перемишлян доставила до Львова 5 вагонів картоплі, що були надані селянам[15,30], які І. Цьокан негайно відправляв по казармах і відділах.[35,94] В цей час українське командування видало наказ перебрати в свої руки усі автомобілі для кращого налагодження постачання харчів частинам. У його розпорядженні у Львові було 10 легкових автомобілів, 6 санітарних і 18 тягачів.[35,91] Ще одним джерелом отримання матеріалів для потреб армії було захоплення їх під час боїв. На приклад, під час нападу на Сілець поблизу Перемишля Гусаківській групі вдалося захопити 80 волів і 1 кулемет.[1,10] Таким способом в подальшому добувалося майже все військове майно УГА. Помилково вважають, що підготовка по перейняттю влади у Львові і інших повітових містах велася суто у військовому плані. Ще ЗО жовтня на передодні листопадового зриву УН Рада прийняла ухва лу про утворення Українського Харчового Уряду. У пункті №2 цієї ухвали проголошувалось, що всі харчові припаси на території організованої української держави є добром цієї держави і належать виключно до використання їх у справах УН Ради та її органів. У пункті №3 мовилося, що Український Харчовий Уряд з осередком у Львові перейняв на себе усі функції попереднього крайового Уряду

науковий збірник

333

господарського. До складу новоствореного харчового уряду увійшли С. Федак, Заячківський, Г. Гера симович, В. Нагірний та ін., як референти різних галузей харчового господарства. Одночасно вони закликали до створення по повітах Харчових Комітетів, що після затвердження їх у Львові мали б виконувати роль повітових харчових урядів Української держави. Також було зроблено заклик Хар човим Урядом, в якому вони звернулися до населення з проханням доставляти збіжжя, картоплю, худобу для потреб держави.[8,1] Складною для розв’язання була проблема стабільного грошового забезпечення державних орга нів, у тому числі й армії. Ще напередодні листопадового зриву УН Рада, враховуючи досвід УНР доби Центральної Ради вела підготовку до створення власної державної скарбниці. Вона закликала до співпраці усі українські центральні фінансові інституції під головуванням міністра фінансів і ухвалила взяти внутрішню позику, забезпечену майном Української держави. Уряд ЗУНР усвідомлював, що після здобуття українцями влади основний грошовий потік з Відня перерветься чим спричинить до не стачі грошових банкнотів, адже більшість установ були тісно пов’язані з австрійськими банками. Тому пропонувалось створити, так би мовити, стратегічний запас завдяки якому можна було б не допустити дефіциту грошей на внутрішньому ринку.[9,3] Отже, організація тилового забезпечення новостворюваної української армії у початковий період боротьби за Львів проходила стихійно. Українці встановлюючи владу у повітах орієнтувались перш за все на місцеві потреби, а потім на потреби Львова. У той же час можна стверджувати, що мобілі заційна робота була поставлена порівняно з іншими службами найкраще, що дало змогу в перші дні листопада розпочати формування перших регулярних частин Галицької армії Джерела і література 1. Баленко М. “Гусаківський мішок”.// Літопис Червоної Калини. - Львів, 1930. - ч. 9. 2. Бланскевич І. Листопадовий спогад.// Літопис Червоної Калини. - Львів, 1937. - ч. 12. 3. Божик С. Шляхом слави 9-ої Бригади УГА.11Літопис Червоної Калини. - Львів. 1934. - ч. 4. 4. Васильч О. Жидачів у р. р. 1918 -1919.// Літопис Червоної Калини. - Львів, 1932. - ч. 4. 5. Верига В. Визвольні змагання в Україні 1914 -1923. - Львів, 1998. - Т. 1. 6. В. Н. Полевий лазарет IX Гал. Бригади.//Літопис Червоної Калини. - Львів, 1935. - ч. 12. 7. Гайдучок С. Слідом санітарної служби в 4 золочівській бригаді.// Літопис Червоної Калини. - Львів, 1932. - ч. 3. 8. Діло. - Львів, 1918. - ЗОжовтня. - ч. 247. 9. Діло, 1918.-2 листопада. - ч. 250. 10. Діло, 1918.-3 листопада. - ч. 251. 11. Звіт з Бібрки. (Матріали і докумнти).//Літопис Червоної Калини. - Львів, 1930. - ч. 9. 12. Звіт з Долини (Матеріали і документи).// Літопис Червоної Калини. - Львів, 1930. - ч. 7 - 8. 13. Звіт з Камінки Струмілової (Матеріали і документи).// Літопис Червоної Калини. - Львів, 1930. - ч. 4. - с. 23. 14. Звіт з Перемишлян (Матеріали і документи).// Літопис Червоної Калини. - Львів, 1930. - ч. 7 - 8. 15. Звіт з Підгаєць (Матеріали і документи).// Літопис Червоної Калини. - Львів, 1930. - ч. - 8. 16. Звіт з Радехова (Матеріали і документи).// Літопис Червоної Калини. - Львів, 1930. - ч. 7 - 8. 17. Звіт з Турки (Матеріали і документи).// Літопис Червоної Калини. - Львів, 1930. - ч. 6. - с. 23. 18. Звіт з дороги зі Закопаного до Львова.(Матеріали і документи)// Літопис Червоної Калини. - Львів, 1930. - ч. 4'. 19. Звіт зі Стрия (Матеріали і факти).// Літопис Червоної Калини. - Львів, 1930. - ч. 7 - 8. 20. Звіт кур’єра з Бережан Др. Михайла Західного. (Матеріали і документи)//Літопис Червоної Калини. - Львів, 1930. - ч. 3. 21. Звіт кур’єра зі Станиславова. (Матеріали і документи).// Літопис Червоної Калини. - Львів, 1930. - ч. 2. 22. Звіт Повітового Комісаря з Бучача. (Матеріали і документи).// Літопис Червоної Калини. - Львів, 1930. - ч. 3. 23. Карпинець І. Історія 8. Галицької бригади (давнішої Трупи Рудки” або Трупи Гофмана”). //Літопис Червоної Кали ни. -Львів, 1932. - ч. 7 - 8. - с. 12 -1 5 . 24. Кравчук M. Організаційно-правові засади військового будівництва Західно - Української Народної Республіки.// Вісник Хмельницького інституту регіонального управління та праваю. - Хмельницьк, 2003. 25. Кривокульський В. Памятні хвилини (спомин).//Літопис Червоної Калини. - Львів, 1938. -ч . 11. -с . 11. 26. Кривокульський В. Санітарна частина У.Г.А.// Літопис Червоної Калини. - Львів, 1938.- ч. 2. 27. Кузьма О. Обозництво УГА. - Львів, 1930. - ч. 7 - 8. 28. Мікула 0 .1. XI. 1918 в Калуші.(Спомин Ткачука О.).//Літопис Червоної Калини. - Львів, 1936. -ч . 11. 29. Перші дні Листопада в Східній Галичині. (Матеріали і документи).// Літопис Червоної Калини. - Львів, 1930. - ч. 2. 30. С. Г. Листопадовий переворот в Белзі.// Літопис Червоної Калини. - Львів, 1934. - ч. 3. 31. Сідельник Й. перші дні листопада 1918 р. на Головному двірці.//Літопис Червоної Калини.-Львів, 1932.-ч . 11. 32. Сірко В. Наймолодші учасники У.Г.А.// Літопис Червоної Калини. - Львів, 1938. - ч. 11. 33. Топінка Є. Чехи у військових формуваннях Українських Січових Стрільців та Української Галицької армії.// Пробле ми слов’янознавства. -Львів, 2001. 34. Фенців І. Українська артилерія у Львові 1 - 21 XI. 1918 р. //Літопис Червоної Калини. - Львів, 1929. - ч.1. 35. Шишка О. Слідами листопадових боїв. - Львів, 1993. 36. Щуровський В. Нарис санітатарної служби Українських Січових Стрільців і І. Бригади У. С. С.// Літопис Червоної Калини. - Львів, 1936.-ч.1.

334

науковий збірник

Сергій СЕГЕДА (Київ)

ПЕРСОНАЛІ ! V СТАНОВЛЕННІ ВІЙСЬКОВОЇ ПРЕСИ НА ТЕРЕНАХ ГАЛИЧИНИ І ЗАКАРПАТТЯ [ПЕРША ЧВЕРТЬ XX СТОЛІТТЯ) Невід’ємною і важливою частиною української національно-патріотичної преси XX століття є військо ва преса, яка відігравала роль «удержання української армії через скріплення її моральної сили» [14]. Саме на теренах Закарпаття і Галичини, які на той час були в складі Австро-Угорщини, виникли перші українські військові формування, а відтак і військові часописи, і до творення військової преси доклали зусиль відомі на той час особистості - талановиті вчені, письменники, поети, публіцисти, що було однією з засад того визначного впливу, який мали часописи на поширення національно-патріотичної ідеї, розумовий і духовний ріст читача-військовослужбовця. Архівні документи цього періоду дають можливість глибше дослідити внесок багатьох особистостей. Окремі відомості про персоналі)' міс тяться у самих друкованих виданнях, а також у мемуарній літературі учасників бойових дій Січового Стрілецтва, УГА: Марка Безручка[7], Мирослава Ірчана[6], Василя Кучабського[7], Осипа Назарука[11], Олександра Удовиченка[21 ;22] та інших. Популяризація гасла «війна за Україну і за її державну самостійність»[8] була причиною започаткування з 1912 року у Львові військового навчання серед української молоді. До періоду діяльності стрілецьких товариств належать згадки про перші військові часописи «Сі чові вісти» (1912) під редакцією Дмитра Катамая[8], «Відгуки» (1913), який редагував Омелян Кучерішка[10], «Запорозьку Вісти», де був редактором Іван Боберський. З кадрів, що були підготовленні у передвоєнних стрілецьких товариствах, та зі складу самих керівників цих товариств, членів редакцій згаданих вище друкованих видань надалі формувався редакторсько-авторський контингент військових часописів. Д.Катамая зустрічаємо серед діячів Пресової Квартири УСС(1914), О.Кучерішку - серед членів Пресової Квартири корпусу Січових Стрільців(1919), професор І.Боберський стає чле ном БоєвоїУправи(1914), у 1919 році редагує «Вістник Державного Секретаріату Військових Справ» (з червня 1919 р. - «Вісник Українського Війська»). Осередки стрілецького руху «Січові Стрільці -1», «Січові Стрільці -2», «Стрілецький Курінь», «Со коли» та інші відіграли визначну роль у формуванні у подальшому першого національного війська в складі австрійської армії - легіон Українських Січових Стрільців (УСС) кількістю 8-10 тис. осіб. Неза баром Галичина стала епіцентром воєнних подій. З утворенням легіону УСС восени 1914 року почала працювати Пресова Квартира УСС, яка на фронті виникла з ініціативи четаря Герасиміва, підхорунжого І.Іванця, армійського художника Ю.Буцманюка[4, с.3070], а в Коші у Замковій Паланці з ініціативи підхорунжого М.Угрина-Безгрішного з допомогою команданта Коша сотника д-ра Н. Гірняка, лікаря д-ра І.Рихла [23, с.121]. Вона спочатку мала завданням збирати історію Січових Стрільців. Перші матеріали до «Головної книги УСС» зібрав четар Дмитро Катамай, недавній відповідальний секретар «Громадського Голосу»[5, с.196]. Навес ні 1915 р. за дорученням Боєвої Управи на фронт приїхав доктор Осип Назарук, відомий історик і письменник [23, с.121]. Таким чином було утворено своєрідні осередки творчої праці, в які входили люди з літературним та художнім хистом. На чолі першої ПК УСС стояли Т.Мелень і О.Назарук, а з 1916 до 1918 pp. - на фронті І.Іванець, а в Коші М.Угрин-Безгрішний. У Пресовій Квартирі УСС працювали ЛЛепкий, Р.Купчинський, І.Іванець, М.Гайворонський, АЬаб’юк, Т.Мойсейович, Г.Трух, В.Дзінковський, О.Курилас, М.Гаврилко, Л.Гец, В.Бобинський, М.Голубецьта інші[4, с.3070]. Оскільки в тогочасній цивільній пресі (1914-1915рр.) мало висвітлювалися питання збройної бо ротьби Українських Січових Стрільців[11, с.139], а також існувала потреба поширення української на ціональної ідеї серед військових, пропаганди боротьби за самостійну державу, тож створювалися ча

науковий збірник

335

сописи, призначені для стрільців. Патріотично налаштовані журналісти, вчені, вчителі, митці прийшли у військові часописи. Журнал «Шляхи», який ще з 1913 року видавав Український Стрілецький союз, з 1915 по 1918 pp. став органом УСС. Книга наказів команди Коша Українських Січових Стрільців (6 листопада 1917 р. - 23 червня 1918 р.) містить наказ № 338, де говориться про започаткування ви дання органу Центральної управи УСС - місячника «Українське військо». Там, зокрема, зазначається, хто міг бути автором військового часопису: «Редакція «Укр. війська» має отже честь звернутися до світлої команди з просьбою подати до загальних відомостей усіх УСС, та прислати їй як списки УСС зі старшинами і мужви, які зобов’яжуться співробітничати у виданню. Конче потрібні співробітники фахових військових і стрілецьких, таж технічних воєнних статей. Вони можуть і повинні бути Укр. Січовими Стрільцями. З належним поважанням за редакцію Василь Силацький»[24, арк. 33]. Ознакою часу було те, що кращі літератори-патріоти відчували відповідальність за духовний гарт нації. їхній «фронт» був у військових часописах, у патріотичних матеріалах на суспільно-політичні теми. Однак втомлені боями вояки легше сприймали політичні питання, викладені жанром гумору і сатири, тому початок преси УСС було закладено в більшості гумористично-сатиричними видання ми, першим з яких вважається сатиричний журнал «Новініяда»(1914), автором і редактором якого був Роман Купчинський. Дотепно коментували текст журналу цікаві малюнки Осипа Куриласа[10]. З липня 1915 р. під редакцією Мирослава Ірчана (А.Баб’юка) регулярно почав виходити стрілець кий гумористично-сатиричний журнал «Український самохотник» (1915-1917). Згодом назва журналу була змінена на «Самохотник». Тут подавалася оперативна інформація, цікаві усмішки, анекдоти на стрілецькі і загальноукраїнські теми. Редакторами були М. Ірчан, К.Кузьмович, А. Лотоцький. До пере ліку гумористично-сатиричних часописів належать журнали, які почали виходити з 1916 р. у Львові: «Молодий самохотник», «Бомба», де працювали Левко Лепкий, Іван Іванець. Також виходив часопис «Самопал», місцем видання якого значиться с. Свистильники (Станіславщина). З місячником «Вісник Пресової Квартири УСС», що виходив з травня 1916 року пов’язані імена О.Назарука, А.Лотоцького, М.Угрина-Безгрішного. О.Назарук також редагував «Просвітні листки Сі чових Стрільців» - книжечки кишенькового формату. У цих часописах здебільшого друкувалися тео ретичні статті з проблем армійського будівництва й оперативна інформація. Не можна обійти увагою пресу військовополонених - близько 20 видань з 1915 по 1918 рік, заслуга якої полягає в збереженні національної ідеї та моральній підготовці до майбутньої визвольної бороть би за самостійну Україну. Тут теж «засвітилися» особистості, які своїм талантом та наполегливою працею служили справі незалежності України у військовій пресі. «Впродовж 1915-1917 pp. здебіль шого двічі на тиждень виходила «Громадська думка» у Вецлярі, редактори послідовно В.Пачовський, Б.Лепкий, Р.Перфецький», - зазначає В.Кубійович[1, с.989]. О.Сидоренко додає до цього списку 0.Терлецького[13, с.23]. 1918 рік і початок 1919-го року пов’язані з організацією і видавництвом під керівництвом В. Пачовського часопису «Стрілець». Січові Стрільці мали з травня 1917 року журнал «Червона калина», журнал «Усусу», часопис «Стрі лецький щит». Послідовницею Пресової Квартири УСС стала Пресова Квартира Начальної Команди Укра їнської Галицької Армії(1919-1920 pp.). Керівниками Пресової Квартири НК УГА в різний час були 1.Ерденбергер, І.Герасимович, з листопада 1919 р. - ОЛевицький. В корпусах УГА працювали бюро пропаганди (начальники О.Гачкевич, В.Баб’як, М.Щуровський, В.Чайковський). В бригадах представ никами Пресової Квартири були освічені старшини[4, с.3070]. Пресові Квартири діяли і в інших військових з’єднаннях. Пресова Квартира Січових Стрільців ви давала газету «Стрілецька думка», що була офіційним органом корпусу Січових Стрільців та вираз ником ідеології і визвольно-патріотичної думки. До цієї Пресової Квартири належали О.Бабій, Я.Чиж, С.Опока, О.Кучерішка. Серед друкованих органів НКУГА, які виходили на теренах Галичини, були: «Стрілець», «Вістка»,

556

науковий збірник

«Український Стрілець». Саме газета «Стрілець» (груденьї918р. - листопад 1919р.) стала централь ним органом УГА. У різний час редакторами «Стрільця» були В. Пачовський, І. Ерденбергер, О. Назарук, Г. Микетей, і. Кревецький. Всі вони - неординарні, творчі особистості, що внесли неабияку лепту не тільки в розвиток військової преси. Наприклад, у доробку Василя Пачовського(1878 -1942 pp.) є і ліричні вірші, і драматичні тво ри, які заслужили високої оцінки сучасників. До постановки його твору «Сонце руїни»(1911), головний герой якого - Марко Проклятий - символізує багатостраждальний український народ, С.Чарнецький написав найпопулярнішу стрілецьку пісню «Ой у лузі червона калина»[23]. Крім того, В.Пачовський автор низки історичних праць: «Нарис історії мініятюри по рукописам» (1913 p.), «История Подкарпатской Руси» (1921 p.), «Срібна земля» (1938 p.), «Історія Закарпаття», видана посмертно у 1946 році[3, с.1965]. Сам Василь Пачовський писав про себе: «Кров’ю серця я написав тридцять книжок державницького змісту, де вирізьбив ряд українських князів, змалював ряд гетьманів, в освітленні тисячеліття, аби сполучити давнє з новим та з минулого прийдешнє привести до воскресення для храму нашої держави»[12, с.165]. Серед авторів преси для військових незаперечний авторитет мав Осип Назарук (1843-1940), що видно з великої кількості опублікованих ним матеріалів. Крім того, з половини 1919 року О.Назарук був близьким політичним співробітником диктатора Петрушевича і редактором органу УГА «Стрі лець». Він широко відомий як автор мемуарної літератури, яка відзначається історичною достовірніс тю і художньою цінністю: «Слідами Українських Січових Стрільців» (1916 p.), «Над Золотою Липою» (1916 p.), «Рік на Великій Україні» (1920 p.), а також історичних оповідань і повістей: «Проти орд Джінгісхана» (1921 p.), «Князь Ярослав Осмомисл» (1920 p.), «Роксолана» (1930 p.), ряду брошур на суспільні теми. Письменник, поет, громадський діяч, яскрава особистість, Осип Назарук у найвідпо відальнішу для формування держави добу іде у військову пресу з розумінням, що саме тут його вплив як письменника, публіциста на даний час буде найсильніший. За фахом адвокат, член Української радикальної партії (1905-1919 pp.), Осип Назарук був співредактором газети «Громадський голос», як додаток до якої виходила газета стрілецької організації «Січові вісти». В 1915-1918 pp. О.Назарук керував Пресовою Квартирою УСС, доклав багато праці до створення «Пропам’ятної книги УСС», він «за Директорії в уряді Чеховського - міністр, в уряді Остапенка - керівник управління преси і про паганди» [З, с.1918]. Григорій Микетей (1888 - 1945 pp.) - педагог, громадський діяч, журналіст - у 1919 році був ке рівником Пресової Квартири УГА і редактором «Стрільця»[15]. Г.Микетей не обмежувався суто ре дакторською роботою, багато працював як автор, друкував власні матеріали під своїм прізвищем і криптонімом «Гр.М.». Підтримував стиль роботи О.Назарука і дієвість виступів військової преси. Серед осіб, що значаться редакторами центральної преси УГА, окреме місце посідає Іван Кре вецький (1883-1940 pp.), історик-галичанин, колишній редактор журналу «Наша школа» у Львові (1909-1912 pp.), урядового органу ЗУНР «Республіка» у Станіславі (1919р.), історичного місячника «Стара Україна» у Львові (1924-1925 рр.)[2, с.1238]. Написав близько 40 історичних праць, присвя чених історії Галичини XIX століття, до кінця життя працював над історичними дослідженнями. Цінні його роботи з історії української преси, зокрема щодо виникнення її у XVIII столітті, під назвою «Початки преси на Україні (1776-1850 pp.)» (1927 p.). Сучасниками І.Кревецького відзначена важлива роль його праць з історії української преси. У часописах УГА публікувався письменник Андрій Баб’юк(1896-1937 pp.), відомий під псевдонімом Мирослава Ірчана. Родом з Коломийщини, Мирослав Ірчан - співробітник Пресової Квартири УСС, автор багатьох новел, п’єс «Дванадцять» (1923 p.), «Родина щіткарів» (1924 p.), «Підземна Галичи на» (1925 p.), «Радій» (1927 р.) та ін. Автором публікацій у військовій пресі був і Роман Купчинський, відомий як автор одного з перших сатиричних військових часописів «Новініяда» і член Пресової Квар тири УСС, старшина УСС і УГА, фейлетоніст (псевдонім — Галактіон Чіпка), в «Стрільці» виступає

науковий збірник

337

автором нарисів[20], низки віршів. Друкувався в багатьох виданнях, в тому числі в «Ділі» (1924-1939 pp.), «Свободі» (1952-1954 pp.), писав оповідання, поезії, тексти і мелодії (в творчому доробку Рома на Купчинського до 60 пісень, переважно стрілецьких). Старшина УСС Остап Коберський (1895-1944 pp.), в минулому - один із організаторів руху молоді в Галичині, зокрема, «Січей», «Лугів», «Каменярів», співредактор видання Української радикальної партії[1, с.989]. В «Стрільці» виступає як автор цікавих актуальних матеріалів, де з гостротою описує правду стрілецьких буднів на фронті[19]. Важливе місце серед матеріалів «Стрільця» посідають ко респонденції доктора Володимира Гериновича. Цей автор у своїх матеріалах торкається найбільш актуальних і болючих тем: стосунків фронту і тилу, служби інтелігенції в фронтових частинах, речово го забезпечення фронту, стосунків між стрільцями і цивільним населенням[18] тощо. Його обізнаність з болючими проблемами стрільців не дивує, адже Володимир Геринович був постійним представни ком преси УГА у фронтових частинах. Іван Боберський (1873-1947 pp.) відомий як організатор сокільсько-січового руху, голова «Сокола - Батька», редактор часописів «Вісти з Запорожа» (1910-1914 pp.), «Січові Вісти» (1912-1914 pp.) [1, с.14], педагог і автор підручників з фізкультури. В середині 1919 року виїхав за дорученням уряду ЗУНР до США і Канади, де брав активну участь у житті українських громад. Спрямування матеріалів Івана Боберського у військових часописах відбивало його точку зору на шляхи формування націо нальної свідомості вояків[16]. Володимир Бірчак (1881-1945 pp.), педагог, письменник, літературознавець, громадський і науко вий діяч, разом з В.Пачовським належав до групи «Молода Муза». В «Стрільці» та інших військових газетах Володимир Бірчак виступав як автор кореспонденцій, нарисів, звітів. У військовій пресі часто вживаються криптоніми і псевдоніми з метою нерозголошення справжніх імен авторів на час військових дій. Цей спосіб захисту авторів і їх сімей від переслідувань часто ви користовувався в період воєн і диктаторських режимів. Подібний прийом застосовувався і в цивільних виданнях того часу. Наприклад, Юрій Шкрумеляк, у публікаціях у «Стрільці» підписувався криптоні мом Ю. 111., або Ю. Ш- к, УСС[17]. Його вірші вносили високий патріотизм у часопис. Ймовірно, що багато з авторів публікацій так і залишаться невідомими. Спираючись на проведене дослідження, можна зробити висновок, що серед редакторів та авторів військової преси були відомі на той час талановиті письменники, поети, журналісти, педагоги, які своєю працею і творчістю сприяли тому великому впливові, який мали військові часописи на розу мовий і духовний ріст читача, виховання його в національно-патріотичному дусі. Публікації сприяли всебічній інформованості читачів щодо подій на фронті, в тилу, в уряді держави, за кордоном. Така практика співпраці творчої інтелігенції та української військової преси мала місце на початку 90-х ро ків XX століття, потім невиправдано була забута, таким чином було втрачено можливість поширення національно-патріотичної ідеї серед широкого контингенту молоді, що проходила службу в Збройних Силах України, та офіцерського складу. Джерела т а література 1. Енциклопедія Українознавства: Словникова частина / за ред. В. Кубійовича. - Париж-Нью-йорк: Молоде життя, 1955.-т.1 .-1 1 3 2с. 2. Енциклопедія Українознавства: Словникова частина / за ред. В. Кубійовича. - Париж-Нью-йорк: Молоде життя, 1959.-т . 4 .-С . 1238. 3. Енциклопедія Українознавства: Словникова частина / за ред. В. Кубійовича. - Париж-Нью-йорк: Молоде життя, 1966.-т . 5. -С . 1965. 4. Енциклопедія Українознавства: Словникова частина / за ред. В. Кубійовича. - Париж-Нью-йорк: Молоде життя, 1976.-т . 7 .-С.3070. 5. Животко А. Історія Української преси. - Мюнхен, 1989 -1990. - 334 с. 6. Ірчан М. Степан Сміх, хорунжий УСС II Стрілець. -1919 № 28. - 7 травня. 7. Історія Січових Стрільців. - К.: Україна, 1992. - 346 с. 8. Кривошея Г. Слово, гартоване в борні. - К.: Київський військовий гуманітарний інститут, 1996. -140 с. 9. Крип’якевич І., Гнатевич Б. та ін. Історія українського війська. - Львів: Світ, 1992. - 702 с. 10. Крупський І. Національно-патріотична журналістика України (друга половина X IX - перша чверть XX століття). Львів: Світ, 1995. -184 с.

338

науковий збірник

11. Назарук О. Слідами Українських Січових Стрільців. - Львів: Союз Визволення України, 1916.-154 с. 12. Пачовський В. Автобіографія //Дзвін. -1934. - № 4. - 224с. 13. Сидоренко О. Українська таборова преса часів першої світової війни. — К, 1995. - ЗО с. 14. Стрілець. - 1919. № 14. - 28 березня. 15. Стрілець. -1919. № 16. - 3 квітня. 16. Стрілець. -1919. № 20.-13 квітня. 17. Стрілець. -1919. № 26. -1 травня. 18. Стрілець. -1919. № 30.-11 травня. 19. Стрілець. -1919. № 4 3.-12 липня. 20. Стрілець. -1919. № 52. - 5 серпня. 21. Удовиченко О. Третя залізна дивізія. - Нью-Йорк: Червона калина, 1971. - 263 с. 22. Удовиченко О. І. Україна у війні за державність: Історія орг. і бойових дій Укр. Збройних Сил 1917-1921. - К.: Укра їна, 1995.-205 с. 23. Українські Січові Стрільці. -1914-1920 pp. - Монреаль: Ігоря Федіва, 1955. - С. 121. 24. Центральний державний архів вищих органів влади та управління України. - Ф. 4097. - Оп. 1. - Спр. 1. - Арк. 32-33.

науковий збірник

339

Павло СЛЮСАРЕНКО (Київ)

БИТВА ПІД ЗАМОСТЯМ1920 РОКУ (до 90-річчя оборони Замостя) У серпні 2010 р. виповнюється 90 років незабутньої у Новітній історії оборони Замостя, де вкрила себе Славою українська 6-а Січова стрілецька дивізія армії УНР. Сьогодні ЗамоОстя (Замошць, пол. Zamo§6) — місто в Люблінському воєводстві Польщі. Місто на правах повіту і адміністративний центр Замойського повіту. Проте, загально відомо, що Замостя було засновано у XVI столітті на землях Західної Галичини, тобто на українських землях. Адже історично так сталося, що сусідні держави розпаювали українські землі поміж собою ще задовго до наших днів, але ж не слід при цьому втрачати історичну пам’ять. Якщо й бути точним, то остаточно польським м. Замостя стало у першій чверті XX століття. Саме після так званої Російсько-польської війни 1920 p., яка практично й поставила крапку у розподілі земель Великої України. Є цілком природним, що й надалі вшановується пам’ять і на порядку денному не втрачає своєї актуальності подія, що відбулася під Замостям наприкінці серпня 1920 р. Адже ця перемога є зна ковою в першу чергу для українсько-польських стосунків. Про зазначену дату згадують як українці так і поляки. Серед останніх українських історіографічних видань, що вміщують деякий матеріал, пов'язаний з битвою під Замостям є: „Грані світу. Україна - Польща: єдність зброї крізь віки” (2007 р.) та „Українські державники: Всеволод Петрів” В.Сергійчука (2008 р.) [1, 2]. З польської сторони ініціюються і про водяться спільні польсько-українські конференції не лише у Польщі, а й в Україні, як для прикладу: у польському м. Торуні „Polska і Ukraina. Sojusz 1920 roku і jego nastepswa.” (1997 p.) [3]. А варшавське видання „Zamosc - Komarow 1920” (2000 p.) [4] знаково наголошує на тому, що „...відмінно проявили себе командуючий гарнізону Замостя полковник Українського війська Марко Безручко, польські та українські підрозділи, якими він командував”. Між тим, слід зазначити, що вони лише фрагментарно торкаються окремих аспектів із заданої тематики. Тому автор статті і поставив за мету більш деталь ніше розкрити військові дії під Замостям. Крім всього, ця тематика є беззаперечно актуальною в сфері відродження української національної воєнно-історичної науки. Після поразки 16-18 серпня 1920 р. на Віслі, війська Західного російського фронту М.Тухачевського у безладді відступали від Варшави. Виконуючи директиву Л.Троцького, яка вимагала „знергичного и немедленного содействия конной армии Западному фронту”, С. Будьонний спробував відвести 1-у Кінну армію (бойовий склад -1 6 000 шабель) від Львова, але успішні контратаки польських військ проти російських 12-ї та 14-ї армій змуси ли його знову втягнути свою кінноту у бої. Щоб призупинити наступ польських військ в Білорусії Головнокомандувач Червоної армії С. Каменєв 25 серпня 1920 р. віддав наказ відправити 1-у Кінну армію у рейд на Люблін з перспективою виходу до Варшави [5, с.95]. За три доби (з 26 й до 29 серпня 1920 р.) будьонівська кіннота підійшла до Замостя [6, с.281]. Поки дієва армія УНР намагалася укріпитися на лівому березі Дністра її 6-а Січова стрілецька диві зія чинила опір 1-й Кінній армії С. Будьонного обороняючи Замостя. Ще 27 серпня 1920 p. С. Будьон ний рушив з армією із під Львова у напрямку Любліна через Замостя [7, с.147]. А 6-а Січова дивізія прибула до фортеці Замостя ще 25 серпня 1920 р. й стала в ній залогою [8, с.19]. Крім українців до складу залоги входили й польські частини: два етапових курені, дивізіон артилерії, два бронепотяги з гарматами, відділ польової жандармерії і неповний 32-й полк піхоти. У цілому українсько-польська військова залога нараховувала: 3200 багнетів, 200 шабель, 12 гар

340

науковий збірник

мат і 3 бронепотяги. Очолив залогу командир 6-ї української дивізії полковник М. Безручко, начальником штабу у нього був полковник В. Змієнко [3, с.254]. За чотири доби під керівництвом сотникаінженера 6-го технічного куреня 6-ї дивізії Бокитька навколо міста Замостя було споруджено в чотири ряди 18-кілометрову дротяну загоро жу, а за нею збудовано гніздові бойові пункти для кулеметів [8, с.12]. Ранком 29 серпня 1920 p., за наказом М. Безручка 16-а і 17-а українські бригади, 6-й кінний полк ім. Костя Гордієнка, кулеметна команда і артилерійські підрозділи відійшли за межі міс та на плацдарм Красностав - Грубешів із за вданням вести бойові дії у запіллі будьонівців. У самому ж Замості, крім польських підрозділів залишились зі складу української дивізії: шта бова сотня, одна сотня 6-го кінного полку, одна гарматна батарея й 6-й технічний курінь. А 1-а Кінна армія з’явилась під Замостям лише у ве чорі 29 серпня 1920 р. [8, с.Ю]. ЗО серпня 1920 р. будьонівці оточили форте цю з усіх боків і повели наступ. їм вдалося подо лати дротяні перешкоди лише із заходу і майже увійти у місто, але силами української кінноти їх було витіснено за межі міста [7, с.147]. їхні спішені підрозділи наполегливо штурмували Замостя і вдень і вночі по кілька разів, особливо дошкуляли захисникам бомбуванням 20 літаків та нищівний вогонь 58 гармат, що впливало на психіку оборонців залоги. Особливо вганяло у стан важкої депресії польських рекрутів етапового куреня. Це змушувало українське командування розміщувати поміж поляками українських старшин і козаків, які підбадьорювали слабодухих. Полковники М. Безручко і В. Змієнко доволі часто особисто з’являлись у найнебезпечніших місцях для моральної підтримки підлеглих, але на морально-психологічному стані оборонців відбивався брак харчів, боєприпасів, амуніції, підупали й фізичні сили вояків [3, с.254]. Між тим, поки оборонялося Замостя, польський південний фронт встиг зробити перегрупування й поповнити свої частини резервами, що надало можливість полякам кинути достатню кількість військ для оточення і знищення кінноти С. Будьонного. З півночі підійшла польська бойова група генерала Сікорського [8, с.14]. З півдня надійшла група військ під командуванням генерала С. Галлера у складі 13-ї піхотної та 1-ї кавалерійської дивізій. А 31 серпня 1920 р. вже поблизу Комарово відбулася битва 1-ї польської кавалерійської дивізії з двома дивізіями будьонівців, в якій поляки перемогли [6, с. 281]. У зв’язку із загрозою оточення лише під вечір 31 серпня 1920 р. будьонівська кіннота рушила геть від Замостя [8, с.16]. Між тим, уникнути оточення їй не вдалося. Лише завдяки своєчасному прориву лінії оборони 2-ї легіонерної польської дивізії Л.Желіповського будьонівцям пощастило уникнути цілковитого знищення [6, с.285]. „Прорубавши” собі вихід із оточення червоноармійська кіннота відступала аж до ВолодимираВолинського [8, с.8].

науковий збірник

341

Навіть сам С. Будьонний чуть-було не потрапив у селі Лабоні у полон до 6-го українського кінного полку [8, с.28]. Встановлено, що у боях під Замостям 1-а Кінна армія втратила більше половини бойового складу [5, с.96]. Крім того, слід зазначити, що після переслідувань польським кавалерійським корпусом полковника Ю. Руммеля з 13 до 18 вересня 1920 р. її бойовий склад ледве став нараховувати 1500 шабель, що й змусило командування Червоної армії відвести її залишки під Київ на формування свіжими силами [6, с.286]. Після героїчної оборони Замостя українська 6-а Січова дивізія й надалі залишалася у оперативному підпорядкуванні командувачу союзної 3-ї польської армії і лише аж 10 вересня 1920 р. була відправ лена потягами із Красностава до Ієзуполя, до місця дислокації основних сил армії УНР [9, арк.75]. Отже, битва під Замостям відбулася у той час, коли у 1920 р. вирішувалася доля Російсько-польської війни. Хоча фактично доля війни й була вирішена після контрнаступу 16 серпня 1920 р. з боку Вепша військ центрального польського фронту, проте битва під Замостям 29 - 31 серпня 1920 p., у свою чергу, спричинила до розгрому стратегічної ударної сили Червоної армії -1 -ї Кінної армії С.Буденного, тим самим стримавши російські армії південно-західного фронту О.Єгорова від нанесення ним нищів ного удару в запілля успішно наступаючому угрупуванню союзних польських військ на Білорусь. Саме вміла організація полковником М.Безручко оборони Замостя й дала позитивний результат - загальну перемогу, при цьому вкривши Славою українські підрозділи армії УНР. Джерела і література 1. Грані світу. Україна - Польща: єдність зброї крізь віки. - К.: Грані-Т, 2007. -120 с. 2. Сергійчук В. Українські державники: Всеволод Петрів. - К.: ПП Сергійчук М.І., 2008. - 296 с. 3. Polska і Ukraina. Sojusz 1920 roku і jego nastepswa. Materialy z konferencji naukowej. - Torun, 1997. - S. 247-259. 4. Krzastek T. Zamosc - Komarow 1920. - Warszawa, 2000. - 49 s. 5. Мельтюхов М.И. Советско-польские войньї. Военно-политические противоречия 1918-1939 гг. - М.: Вече, 2001.-464 с. 6. Прушинський М. Драма Пілсудського. Війна 1920 / Булгаков В.В., Ведіна В.П. (переклад з польського). - К.: Лібра, 1997.-372 с. 7. Удовиченко О. Україна у війні за державність. Історія організації і бойових дій Українських ЗС (1917 -1921 pp.). Вінніпег, 1954. -175 с. 8. Оборона Замостя VI Січовою стрілецькою дивізією Армії УНР у 1920 році / Український воєнно-історичний інститут. Видано накладом групи вояків VI Січової стрілецької дивізії і прихильників. - Торонто, 1956. - 32 с. 9. Центральний державний архів вищих органів влади та управління України Ф.1075. - Оп.2. - Спр. 58 „Накази Голов ної команди військ УНР" (10 січня -1 0 листопада 1920 p.). -156 арк.

342

науковий збірник

Василь ШТОКАЛО (Тернопіль)

УКРАЇНСЬКА ВІЙСЬКОВА ОРГАНІЗАЦІЯ: ЗАХОПЛЕННЯ ВЛАДИ ПРИ ПОВСТАННІ В СХІДНІЙ ГАЛИЧИНІ Полковник (отаман) Євген Коновалець командир корпусу Січових Стрільців Армії УНР скликав у місті Прага, Чехо-Словацька Республіка, (від 31.08.1920) З’їзд Відпоручників Українських Військових Ор ганізацій Закордоном. На ньому була створена УВО [21]. (Даного явища чомусь не помічають окремі дослідники, висловлюючи різні припущення з наявного приводу). Це відбувалося в той час, коли Укра їнська революція завершувалася та не закріпила незалежности ні на сході (УНР), ні заході (ЗУНР). Державні правління перетворювалися у вигнаннєві уряди, очолені Симоном Петлюрою (протистояло середовище гетьмана Павла Скоропадського), Євгеном Петрушевичем. На зазначеному зібрані в од ному з прийнятих рішень, зверталося до старшин і стрільців Української Армії (не УГА і не Армії УНР) продовжувати боротьбу за самостійність України [18,204]. Уповноважені сотники Ярослав Чиж і Михайло Матчак прибули на Рідні землі, в Східну Галичину, із завданням створення тут станиці. Вона, під назвою Начальна Колегія Української Військової Органі зації, почала працювати [від 02.09.1920], а очолив її як «координатор» сотник Осип Навроцький [11, 35]. У цілях УВО розглядалося питання про загальнонародне збройне повстання [20, арк. 6 (1)]. За наказом №1 Начальної Колегії УВО ві Львові від 2 вересня 1920 року Східна Галичина ділилася на VI [підпільних] Військових округів. І. «Львів». Повіти - Львів, Городок Яґайлонський, Рудки, Жидачів, Рогатин, Бібрка, Жовква. II. «Перемишль». Повіти - Перемишль, Добромиль, Ліско, Ярослав, Мостиська, Любачів, Яворів. III. «Стрий». Повіти - Стрий, Сколе, Долина, Калуш, Дрогобич, Самбір, Старий Самбір, Турка. IV. «Станиславів» [тепер - Івано-Франківськ]. Повіти - Станиславів, Богородчани, Надвірна, Косів, Печеніжин, Коломия, Снятин, Городенка, Тлумач, Заліщики. V. «Тернопіль». Повіти - Тернопіль, Бережани, Підгайці, Теребовля, Бучач, Чортків, Збараж, Скалат, Зборів, Гусятин, Борщів. VI. «Сокаль». Повіти - Сокаль, Рава-Руська, Кам’янка-Струмилова, Радехів, Золочів, Броди [15, арк. 4(1)]. Військовий округ очолювала - Окружна Колегія [УВО]. Завдання: 1) створення Повітових Колегій, керівництво та контроль над усіма організаціями; 2) збір точних даних про стан усіх здатних до боротьби чоловіків-[українців] від 18 до 35 років; 3) проведення збірок і облікування зброї та [забезпечення]; 4) ведення обліку всіх [старшин-українців]; 5) виконання, чітке та сумлінне, всіх наказів, [дотримання] інструкцій Начальної Колегії; 6) підтримання постійного й живого зв’язку з Начальною Колегією та сусідніми Окружними Колегія ми [13, арк. 4 зв. (2)]. Окружна Колегія [розгалужувалася] на Повітові [згідно поділу місцевостей] з тими самими завдан нями, що вище зазначено. Повітова Колегія утворювала в різних [поселеннях] «боївки» [найменша одиниця в мережі УВО] [14, арк. 4 зв. (2)]. Боївкою мала керувати довірена та надійна особа, переду сім [з числа старшин] і досвідчених [підстаршин]. Завдання: об’єднувати [навколо себе випробуваних] і відданих справі людей, виконувати накази та завдання Повітової Колегії [12, арк. 4 зв. (2)]. Кожна Колегія складається з 4 [осіб]. Вони колеґіяльно [розглядають] справи, видають накази, ін струкції і [визначають] завдання. Обов’язки: 1) організаційний референт виконує всю організаційну роботу, обліковує членів [УВО] та мужчин здатних до військової служби і ціле військове [забезпечення УВО], на підставі зібраних [відомостей] опрацьовує плян організації бойових одиниць і можливого збройного виступу;

науковий збірник

343

2) інформаційний референт веде інформаційну, розвідувальну та пропаґандивну роботу; 3) ад'ютант [особа з обов’язками ад'ютанта], за ним канцелярія, підтримка зв’язку, ведення осо бових справ у Колегії й Організації; 4) скарбник завідує [коштами]. Колеґія [чи окремо взятий її діяч] може добирати необхідну кількість лю дей, залежно від розмірів... і вимог праці. Склад Окружних Колегій затверджує Начальна Колеґія [УВО] за поданням визначеного нею члена. Склад Повітових Колегій затверджує Начальна Колеґія [УВО] за поданням Окружної Колегії [17, арк. 4 зв. (2)]. У випадку збройного виступу Начальна Колеґія [УВО] перебирає тимчасову команду над збройними силами в краю [Східна Галичина], Окружна - військову команду в себе ([керівник Окружної Колегії діє] з правами коменданта дивізії), Повітова - в [наявній місцевости] ([керівник Повітової Колегії діє] з правами коменданта полку) [16, арк. 4 зв. - 5 (2-3)]. [Розгалуження] боївок опирається на п’ятірки. [Діяч] колегії або Організації підбирає 5 людей, [боївку]. [Утаємничені] знають тільки [один одного] та безпосередньр зверхника. [Особовий склад буду ється за таким порядком]: - п’ять [5] осіб боївки творять «рій», яким керує «ройовий» [рій УВО був наближений до «секції» Польського війська]; - чотири [рої, 20 осіб становлять] «чоту» з «чотовим», який [командує] підлеглими через [ройових], [чота УВО була наближена до «плутона» Польського війська]; - чотири [чотири, 80 осіб складають] «сотню» та підпорядковуються [«сотенному»], [сотня УВО була наближена до «компанії» Польського війська]; - чотири [сотні, 320 осіб забезпечують] «курінь» на чолі з «курінним» [курінь УВО був наближений до «батальйону» Польського війська]. [Курінь] є бойовий підрозділ, що у випадку [збройного] повстання наповнюється особами здатними [воювати] та належними до Організації. [Він] самодостатня одиниця та підпорядковується Повітовій Колегії. [Для командування] боївками Повітова Колеґія ділить свій [терен] на кілька частин, не більше 5, визначає коменданта [куреня]. [Курінний] обирається з [військових], що знайомий з місцевістю та зв’язками, жвавий і [сміливий]. [Йому] доручається подальше ведення бойових одиниць. [Він] подає Повітовій Колегії на затвердження [сотенних і чотових]. [Ройових] затверджує [курінний] за внесенням [сотенного]. [Курінний] обліковує всіх членів [УВО] й інших [військових] організацій. Повітова Колеґія [тримає на замітці ройових, чотових, сотенних і курінних], Окружна Колеґія - [чотових, сотенних, ку рінних], членів Повітової Колегії та [направляє] списки Начальній Колегії [УВО] тощо. [Загальне керів ництво] здійснюється не за родами зброї. Приналежні до різних [видів] озброєння [перебувають] під чітким обліком, щоби при потребі їх легко розподілити згідно вишколу тощо [6, арк. 5-5 зв. (1-2)]. У польських окупаційних владних кабінетах набула розголосу ймовірність місцевої революції. Три вожні повідомлення надходили з Тернопілля (ще в лютому - квітні 1921 року) [7], Прикарпаття (від квіт ня 1921 року) [9], інших теренів (від червня - вересня 1921 року) [1] тощо. Підозрювався в причетности до можливого повстання навіть зв’язок із австрійською монархічною династією Габсбурґів (Habsburg німецька мова), власне Вільґельмом - Василем Вишиваним [10]. На сторінках часопису «Наш Шлях» (число від червня 1921 року) оголошувалося гасло боротьби за Українську державу [3, арк. 4 (1)]. 12 жовтня 1921 року польське окупаційне військове Командування Генерального Округу Львів (Dowodstwo Okrega Generalnego - польська мова) видало розпорядження про перешкодження заво рушень населення (очікуваних 15-го числа) та показу в світі незадоволення польським урядуванням і національну відмінність [19, арк. 35 (1)]. 11 листопада польський окупаційний староста повіту Долина надавав відомості окружній поліції ві Львові та своїй [Прикарпатській] воєводській президії про ви явлення нових можливих намірів українців відірвати [С]хідну [Галичину] та створити незалежну [3] ахідно-[У]країнську державу [2, арк. 76 (1)]. ,, Від старости повіту Рудки [Львівщина] було відомо, що на початку листопада 1921 року в ґміні Черни-

344

науковий збірник

хів з’явився якийсь українець (правдоподібно прибув із Чехо[-С]ловаччини) готувати повстання з 1000 подібних агітаторів. Заздалегідь повідомлений польський окупаційний воєвода Покуття, Гуцульщини та Бойківщини доручав старостам і поліційним комендантам повітів не опустити згаданого чоловіка чи йому подібних [4, арк. 8 (1)]. У свою чергу окупаційне воєводське правління ві Львові ознайомлювало колеґ, що володіло [українською] відозвою «Заповіді народної повстанЦської війни» (витяг з інструкції Юр[ія] Тютюнника підписаної «Союзом визволення України»). У 10 частинах розписувалося значення війни за участю народу: руйнування залізничних колій, псування телеграфних і телефонних проводів, перешкоди по дорогах, дезінформація тощо [5]. До повстання в Східній Галичині не дійшло. Повоєнна Європа втискалася в суспільні відносини спі віснування. Українська Військова Організація залишалася в стані підпільної бойової готовности, але практично переходила на спротив (від 25.09.1921), із застосуванням зброї, загарбницьким режимам, зокрема Другій Речпосполитій Польській. Разом з тим, умови затяжної окупації вимагали збереження бойових старшин для прийдешньої бо ротьби. Наголос робився на націоналістичній складовій розвитку. Відсутність національних збройних сил не забезпечили самостійність Батьківщини, що засвідчувала поразка вже вичерпаної Української революції. Невдале військове будівництво Центральної Ради очоленої д-ром Михайлом Грушевським, величезні перешкоди створення боєздатної Української армії керівником Генерального Секретаріяту Володимиром Винниченком, проросійська оборонна політика гетьмана Павла Скоропадського вели до новітньої внутрішньої руїни. Саме Євгену Коновальцю про останнього діяча належали слова, що на практиці з контингентом неграмотних і національно малосвідомих новобранців, чужонаціонального та протиукраїнського вищого старшинства не можна було створити національну армію... [8,22]. Отже, УВО не підняла повстання та не захопила влади. Вона започаткувала націоналістичну скла дову в Українському визвольному русі (УВО - ОУН - УПА - УГВР). На її жертовній (і нащадків) бороть бі виховувалися покоління борців, що зрештою зуміли відвоювати волю України. Сталося це 1991 року не повстанням (збройною), а мирною (оксамитовою) революцією. Джерела і література 1. Донесення [окупаційних] поліційних [команд] про підготовку українськими націоналістами збройного повстання в Західній Україні. Справа 27. Опис 1. Фонд 2 «Станіславське воєводське управління». Державний архів Івано-Франківської області. -1 -1 5 аркушів. [Польська мова]. 2. Донесення окупаційного керівника Староства в Долині для Президії воєводства в Станиславові про антипольські наміри українців. 12 листопада 1921 року// Справа 41. Опис 1. Фонд 2. Державний архів Івано-Франківської області. - Аркуш: 76 (1). [Польська мова]. 3. Доручення окупаційного керівника Станиславівського воєводства Юристовського для всіх старост з’ясувати про поширен ня українського часопису «Наш Шлях» (від 24.06) із закликами збройного повстання. Таємно (власноручно). 1 грудня 1921 року// Справа 7. Опис 1. Фонд 2. Державний архів Івано-Франківської області. - Аркуш: 4 (1). [Польська мова]. 4. Доручення окупаційного керівника Станиславівського воєводства для всіх старост і коменданта Окружної поліції про виявлення українських аґітаторів, які мали готувати збройне повстання. Цілком таємно. 2 грудня 1921 року. [Завірений . передрук. [Окупаційне] Староство в Станиславові. 7 грудня 1921 року] // Справа 7. Опис 1. Фонд 2. Державний архів ІваноФранківської області. - Аркуш: 8 (1). [Польська мова]. 5. Доручення окупаційного керівника Станиславівського воєводства для всіх старост протидіяти поширенню відозви «Заповіді народної повстан[]ської війни», витяг з інструкції Юрка Тютюнника, підписаної «Союзом Визволення України». Таємно. 22 груд ня 1921 року//Справа 7. - Аркуш: 11 (1). [Завірений передрук. [Окупаційне] Староство в Станиславові. 24 грудня 1921 року]. Справа 41. - Аркуш: 32 (1). [Передрук (...)]. Опис 1. Фонд 2. Державний архів Івано-Франківської області. [Польська мова]. 6. інструкція Начальної Колегії УВО про організаційну працю. [Приблизно, після 02.09.1920]. [Витяг]. (Цілком таємно). [За дослідженням «Українська Військова Організація...» Завірений переклад. [Окупаційний] керівник слідчого відділу команди Польської поліції повіту Рівне, аспірант Маєрський Б. Є. 1930] // Справа 2417. Опис 2. Фонд 1 «Волинська воєводська ко манда державної поліції в м. Луцьку». Державний архів Волинської області. - Аркуші: 5-5 зв. (1-2). [Польська мова]. 7. Інформації [окупаційної] окружної та донесення повітових команд поліції про підготовку українських націоналістів до по встання. Справа 129. Опис 1. Фонд 274 «Тернопільська воєводська команда державної поліції». Державний архів Терно пільської області. -1-30 аркушів. [Польська мова]. 8. Коновалець Евген, полк. Причинки до історії ролі Січових Стрільців в Українській революції // Розбудова Нації. [- Прага]. 1928. - Річник і. - Число 1. - Січень. - С. 18-23. [Початок]. 9. Листування [окупаційне] з повітовими [командами] державної поліції про посилення уваги органів поліції в зв’язку з під готовкою українськими націоналістами, що знаходяться в Чехо[-С]ловаччині збройного повстання на території Західної України. Справа 14. Опис 2. Фонд 68 «Станіславське воєводське управління державної поліції». Державний архів ІваноФранківської області. -1-97 аркушів. [Польська мова]. 10.Листування [окупаційне] з повітовими [командами] держполіції про виявлення зв’язків українських націоналістів із динас тією Габсбур[ґ]ів з метою організації української буржуазної республіки на території Західної України. Справа 15. Опис 2. Фонд 68. Державний архів Івано-Франківської області. -1 -96 аркушів. [Польська мова].

науковий збірник

345

11. Навроцький Осип. Початки УВО у Львові II Срібна Сурма. Стані й матеріяли до діяння Української Військової Організації. Зібрав, упорядкував і зреда[г]ував Зиновій Книш. Початки УВО в Галичині. - Торонто: Срібна Сурма, [1963]. - Збірник II. - С. 25-62. 12.Наказ № 1 Начальної Колегії У. В. О. (від 2 вересня 1920 року): завдання боївок... [Витяг]. (Цілком таємно). [За досліджен ням «Українська Військова Організація...» Завірений переклад. [Окупаційний] керівник слідчого відділу команди Польської поліції повіту Рівне, аспірант Маєрський Б. Є. 1930] II Справа 2417. Опис 2. Фонд 1. Державний архів Волинської області. - Аркуш: 4 зв. (2). [Польська мова]. 13. Наказ № 1 Начальної Колегії У. В. О. (від 2 вересня 1920 року): завдання Окружних Колегій... [Витяг]. (Цілком таємно). [За дослідженням «Українська Військова Організація...» Завірений переклад. [Окупаційний] керівник слідчого відділу команди Польської поліції повіту Рівне, аспірант Маєрський Б. Є. 1930] II Справа 2417. Опис 2. Фонд 1. Державний архів Волинської області. - Аркуш: 4 зв. (2). [Польська мова]. 14.Наказ № 1 Начальної Колегії У. В. О. (від 2 вересня 1920 року): завдання Повітових Колегій... [Витяг]. (Цілком таємно). [За дослідженням «Українська Військова Організація...» Завірений переклад. [Окупаційний] керівник слідчого відділу команди Польської поліції повіту Рівне, аспірант Маєрський Б. Є. 1930] II Справа 2417. Опис 2. Фонд 1. Державний архів Волинської області. - Аркуш: 4 зв. (2). [Польська мова]. 15.Наказ № 1 Начальної Колегії У. В. О. (від 2 вересня 1920 року): поділ [Східної] Галичини на VI Військових округів... [Ви тяг]. (Цілком таємно). [За дослідженням «Українська Військова Організація...» Завірений переклад. [Окупаційний] керівник слідчого відділу команди Польської поліції повіту Рівне, аспірант Маєрський Б. Є. 1930] II Справа 2417. Опис 2. Фонд 1. Державний архів Волинської області. - Аркуш: 4 (1). [Польська мова]. 16. Наказ № 1 Начальної Колегії У. В. О. (від 2 вересня 1920 року): роль окремих Колегій на випадок збройного виступу... [Ви тяг]. (Цілком таємно). [За дослідженням «Українська Військова Організація...» Завірений переклад. [Окупаційний] керівник слідчого відділу команди Польської поліції повіту Рівне, аспірант Маєрський Б. Є. 1930] II Справа 2417. Опис 2. Фонд 1. Державний архів Волинської області. - Аркуші: 4 зв.-5 (2-3). [Польська мова]. 17. Наказ № 1 Начальної Колегії У. В. О. (від 2 вересня 1920 року): склад Колегій і завдання окремих референтів... [Витяг]. (Цілком таємно). [За дослідженням «Українська Військова Організація...» Завірений переклад. [Окупаційний] керівник слідчого відділу команди Польської поліції повіту Рівне, аспірант Маєрський Б. Є. 1930] II Справа 2417. Опис 2. Фонд 1. Державний архів Волинської області. - Аркуш: 4 зв. (2). [Польська мова]. 18. Постанови Зїзду Відпоручників Українських Військових Організацій Закордоном від 31 серпня 1920 року в Празі. (Части на). За джерелом: Коновалець Евген, полк. Причинки до історії ролі Січових Стрільців в українській революції II Розбудова Нації. [- Прага]. -1928. - Річник І. - Число 5. - Травень. - С. 204. 19.Розпорядження окупаційного командира Командування Генерального Округу Львів ґен.-пор. Єндржеєвського (згідно пере ліченого списку) про підготовку до очікуваних 15 жовтня українських заворушень. 12 жовтня 1921 року. Цілком таємно (власноручно командиру). [Передрук завірений особистим підписом] II Справа 41. Опис 1. Фонд 2. Державний архів ІваноФранківської області. - Аркуші: 35-36 (1-2). [Польська мова]. 20.Українська Військова Організація: цілі. (Цілком таємно). [Завірений переклад. [Окупаційний] керівник слідчого відділу команди Польської поліції повіту Рівне, аспірант Маєрський Б. Є. 1930] II Справа 2417. Опис 2. Фонд 1. Державний архів Волинської області. - Аркуш: 6 (1). [Польська мова]. 21.Штокало Василь. Створення та початки діяльності Української Військової Організації II Наукові записки Тернопільського державного педагогічного університету імені Володимира Гнатюка. Серія: Історія. - 2001. - Випуск 13. - С. 124-129.

346

науковий збірник

Надія СТУКАЛІНА (Львів)

ЛИСТОПАДОВИЙ ЧИН 1918 РОКУ ТА ПРОГОЛОШЕННЯ ЗАХІДНОУКРАЇНСЬКОЇ НАРОДНОЇ РЕСПУБЛІКИ Проголошення IV Універсалом державної незалежності Української Народної Республіки (УНР) 22 січня 1918 року мало вирішальний вплив на розвиток подій в українських землях Австро-Угорщини. З утворенням УНР західноукраїнські політичні партії сприйняли українську революцію як початок здій снення найвищого ідеалу українського народу - досягнення державної незалежності і соборності. Події того часу свідчать, що становище Австрії ставало дедалі гіршим. На фронтах її армія щоразу терпіла поразку, господарське становище погіршилося, всередині монархії міцніли самостійницькі змагання поневолених народів. Шукаючи виходу, цісар Карл І виступив з маніфестом “До моїх вірних австрійських народів”, в якому пропонувалося здійснити реформу імперії на федеративних засадах./Австрія, - зазначалося в цьо му маніфесті, - по волі своїх народів, має стати союзною державою, в якій кожне плем’я на області, яку воно заселяє, творить свій власний державний організм” [13,330;14,70]. Карл І сподівався, що маніфест допоможе врятувати від розпаду Австро-Угорську імперію, але маніфест навпаки приско рив її розпад. Прагнучи до створення незалежних держав, її народи відкидали його. Розвал АвстроУгорської імперії прискорила також поразка її армії на італійському фронті. Деякі галицько-українські політики, побачивши, що Австрія не збирається виконувати свої обіцянки, згідно таємних статей Брестського договору, розробляли шляхи самостійного розв’язання західноукраїнського питання. В серпні 1918 року у Львові відбулися наради, на яких обговорювалися питання про організацію адмі ністрації і війська, яке мало здобути Львів і Східну Галичину в цілому для створення української дер жавності, тому що виникло побоювання можливості захоплення Галичини поляками і проголошення ними власної держави [10,95;8,28]. Спираючись на маніфест цісаря, Українська парламентська репрезентація зібралася 18 жовтня 1918 року у Львові, щоб застосувати його відносно українського народу. На нараду прибули всі укра їнські посли віденського парламенту, члени палат галицького та буковинського сеймів, церковні ієрар хи, представники усіх політичних партій Галичини і Буковини. На нараді було вирішено проголосити Західноукраїнську державу й обрано Національну раду, як найвищий представницький орган краю. 19 жовтня відбувся так званий з’їзд мужів довіри. На нього, крім учасників наради, прибули декілька тисяч представників усіх верств населення [9,31]. На нараді було проголошено українську автономну державність у складі Австро - Угорської імперії. Тим часом польська буржуазія, яка марила відновленням Речі Посполитої в кордонах до її поділів у XVIII столітті, за підтримки Антанти і США, утворила в Кракові із своїх послів в австрійському парла менті Ліквідаційну комісію. Ця інституція планувала 1 листопада 1918 року перебрати владу у Східній Галичині від цісарського намісника, не виключаючи при цьому і збройного виступу своїх військових та воєнізованих організацій у Львові [1,26]. Наміри поляків прискорили початок збройного повстання у Східній Галичині. Безпосередня підготовка приходу до влади в краї українців розпочалася ще у період перебування легіону УСС в Наддніпрянській Україні. Так, у травні 1918 року, у Жмеринці, відбулася стрілецька на рада, на якій обговорювалося політичне майбутнє Східної Галичини [2,270]. Хід подальших подій головним чином визначився членами Української Військової Організації. Ще у пер ших числах вересня 1918 року зо два десятки українських старшин львівської залоги об’єдналися в таємний гурток під назвою Центральний Військовий Комітет (ЦВК). Конструктивна діяльність, яку ця група розгор нула спочатку в частинах львівського гарнізону, згодом - серед громадськості усього краю, відіграла чи не вирішальну роль у Листопадовому зриві. У жовтні Військовий Комітет відчутно розширив свою діяльність.

науковий збірник

3 47

У середині жовтня ЦВК реорганізувався в Український Військовий Генеральний Комісаріат (УВГК). Він пильно стежив за ситуацією у краї, передусім за діями польських військових організацій, і напо легливо готувався до збройної боротьби, гуртуючи навколо себе українські військові сили [12,32-34]. Проте члени Комісаріату зіткнулися з серйозними труднощами. У цей час легіон УСС переїхав на Буковину і всіляко намагався потрапити до Львова. Пропозиції українських політиків передислокувати легіон УСС з Буковини до Львова, а також повернути українські полки із західного і східного фронтів, не знайшли підтримки з боку австрійського уряду. До речі, з 34 полків, в яких українців було більше половини особового складу, у жовтні 1918 року на італійському, сербському та албанському фрон тах перебували ЗО, і лише 4 - на Великій Україні [12,88-95]. До того ж, близько ста тисяч українців, австро-угорської армії, котрі потрапили у полон під час осінньої катастрофи на італійському фронті, взагалі були вилучені з національно - визвольних змагань 1918 -1919 pp. [12,34]. Реально Комісаріат спирався на українські підрозділи трьох полків, двох стрілецьких куренів і загін жандармерії, в складі яких налічувалося 1410 рядових і 60 офіцерів [8,33;9,42-43]. 31 жовтня Українська Національна Рада запропонувала намісникові Галичини генералу Г.Гуйну передати владу українцям, але отримала від нього відмову. Того ж дня на спільній нараді Української Національної Ради та Військового Комісаріату було вирішено перебрати владу у Львові та провінції у свої руки. 31 жовтня Генеральний Комісаріат ( він уже набув назви Українська Генеральна Команда) розіслав кур’єрів по всіх повітових містах з наказом: з 31 жовтня на 1 листопада перебрати владу. У ніч на 1 листопада українці захопили всі урядові будинки, стратегічні пункти Львова та заарешту вали намісника генерала Г. Гуйна. Військова сила української сторони складала близько 2 400 осіб. На решті території перехід влади до Української Національної Ради відбувся спокійно, за винятком західних прикордонних повітів. У самому Львові вже 1 листопада точилася збройна боротьба з поль ськими загонами, чисельність яких у подальшому зросла до 4 000 осіб. Слід зазначити, що після того, як на теренах Галичини постала Західноукраїнська Народна Республі ка, вона одразу ж стала об’єктом польської агресії. Ворожі війська рухалися на Львів через Перемишль (бригада генерала Б. Роя) із Любліна через Раву - Руську (бригада полковника Е. Ридз - Смигли) [16,1-2зворот]. Шовіністські соціальні верхи і політичні кола Польщі намагалися підняти населення на захист “польськості” східних земель. Після відновлення втраченої понад 120 років до того незалежнос ті польської держави такі заклики знаходили широкий відгук у польського населення [7,108]. Серйозним фактором, що впливав на успіх українського повстання 1 листопада 1918 року, була наявність польських підпільних і легальних, військових і парамілітарних організацій та товариств у краї. Основними підпільними структурами військового профілю були: Польська Організація Військо ва (ПОВ), Польські кадри Військові (ПКВ) і Польський Корпус допоміжний (ПКД) [9,86-89]. Крім того, у Львові доволі активно діяло легальне Товариство взаємної допомоги колишніх легіонерів (РКР). Якщо ПОВ об’єднувала молодих офіцерів (до капітана), то Товариство - переважно старших за ві ком і званням військовиків [12,41]. Організації мали чітку структуру. Вони були чітко зорієнтовані на захист великодержавних планів польських шовіністичних кіл, поширюючи свій вплив на молодіжний, професійний, спортивний, жіночий рухи. Отже - практично на всі верстви польського населення Гали чини. Насамперед, вирізнялася Польська Організація Військова (Polska Organizacja Wojskowa). Вона виникла у 1914 році як підпільна військова диверсійно-розвідувальна організація на польських зем лях, окупованих Росією. Після того, як улітку 1917 року німці розформували Польські Легіони, вона поповнилася вишколеними кадрами і мала сильні осередки у Львові та Варшаві. Наприкінці 1917 року було утворено Львівську округу ПОВ, до складу якої входили технічний, залізничний, поштовий, студентський, гімназичний і жіночий відділи, що опікувалися вербуванням і військовим вишколом на ціонально свідомих кадрів. Наприкінці жовтня 1918 року Польська Організація Військова налічувала близько 700 членів, які морально і фізично були готові битися за Львів [9,87; 12,40-41]. З Польською ОВ об’єднався таємний Союз самостійницької молоді. Крім того, з нею співпрацювала конспіративна

348

науковий збірник

організація “Wolnosc“, що була заснована після Брестської угоди поляками-офіцерами колишньої австрійської армії. Невдовзі філії цієї організації з’явилися у багатьох військових гарнізонах Гали чини, а згодом - у полках на російському, італійському та інших фронтах. Вона готувала кадри для майбутнього війська незалежної Польщі. Окремо від “Wolnosci” у Львові діяла організація Польські Кадри Військові (Polska Kadra Wojskowa)”. Вона об’єднувала здебільшого політичних діячів. До неї горнулися легальні товариства “ Sokol”, “Gwiazda”, “Skala“ та інші [12,41].Чимало поляків було у скла ді військових частин львівського гарнізону. До того ж вони контролювали важливі владні структури Львова та десятків міст регіону. У такій складній політичній обстановці була опублікована програмна декларація Української Національ ної Ради. 9 листопада 1918 року Західна Україна оголошувалася окремою Західноукраїнською Народною Республікою (ЗУНР), в якій забезпечувалася рівність усіх перед законом, а основною і керівною силою держави ставали робітники і селяни. До складу ЗУНР входили Східна Галичина, Північна Буковина та українські повіти (комітати) Закарпаття. Нова держава охоплювала близько 70 тис. квадратних кілометрів території з 6 млн. населення ( в т.ч. 71% українців, 14% поляків, 13% євреїв, 2% угорців, румунів та ін.) [5,95]. Правда, невдовзі Північну Буковину захопила Румунія, а Закарпаття спочатку утримувала в своїх руках Угорщина, а у січні - квітні 1919 року воно відійшло до складу Чехословаччини. Все' це відбулося зі згоди і санкції Антанти [15,390-397]. Таким чином, держава ЗУНР фактично охоплювала лише територію Східної Галичини з 4 млн. населенням (75% українців, 12% поляків, 11% євреїв, 2% інші [5,95]. Варто зауважити, що воєнно-революційна операція, відома під назвою Листопадового зриву, від булася практично безкровно, без серйозних боїв і жертв [16,148-149]. Найбільш вдалою вона була у Львові. Велике місто (205 тис. населення), з перевагою польського населення (51,2%) здобуло 60 старшин і 1400 вояків [20,37]. Але відносний спокій на землях нової держави тривав недовго. Опам’ятавшись після несподіваного взяття влади Українською Національною Радою, уже 1 листо пада польські великодержавні кола та їхні воєнізовані формування підняли заколот у Львові. Варто зауважити, що успішний і безкровний революційний акт породив передчасну ейфорію як в україн ських політичних діячів, так і в народних масах. Чимало стрільців, вважаючи справу зробленою, вже на другий день після перевороту покинули Львів і розійшлись по домівках. Отаман Д. Вітовський був шокований, коли начальник штабу С.Горук повідомив, що із 1400 стрільців і 60 старшин, які безпосе редньо брали участь у перевороті, в строю залишилося лише 648 стрільців і старшин [12,47]. Між українцями і поляками почалася довготривала і кровопролитна боротьба. Комендант Львова С. Горук проголосив у місті стан облоги, а до українських вояків було видано відозву: “Браття ! Твердо стійте ! Не випустіть зброї з рук ! Згадайте, скільки разів могли Ви покласти голову за чужу справу. Постійте тепер за себе, за свій народ, за своїх діточок ! Пам’ятайте, що вони попали б в тяжку не волю, якби Ви пустили зброю з рук ! На Вас дивиться весь українській народ. В Ваших руках доля Ваша і доля цілого народу. За справедливу справу стоїте в бою, за святу справу свободи народу, за земленьку святу, що належить селянству... Боріться як леви, будьте завзяті і незламні, а перемога нашої справедливої справи певна” [9,79]. Коли уночі на 1 листопада 1918 року полякам стало відомо про повстання українців, на нараді керівництва польських військових організацій було ухвалено рішення про мобілізацію і захоплення важливих пунктів інфраструктури міста у західній частині Львова, передусім, головного залізничного вокзалу. Весь день 1-го листопада тривала бурхлива активність польських військово-політичних сил. Уже на ранок керівництво польських організацій сформувало штаб Начальної Команди, комендантом якої було обрано капітана Ч.Мончинського. У другій половині дня південно-західна частина Львова почала вкриватися опорними пунктами польських бойовиків, які одночасно служили місцями збору добровольців. У різних районах міста виникали мобілізаційні пункти. Ними керували відомі місцеві громадсько-політичні діячі. Уже до полудня польські вояки утворили фронт, що відокремив частину міста. Сюди українські повстанці доступу не мали.

науковий збірник

349

Опанування Львовом українським військом, звернення Української Центральної Ради до населення краю підштовхнули польських політиків до об’єднання. 1 листопада було сформовано “Польський Комітет Народовий”, що згуртував всіх репрезентантів політичних партій Галичини. Метою Комітету була організація співпраці з польськими військовими організаціями. Нарада Комітету ухвалила “...по міч усіма засобами розпочатій військовій акції у відповідь на брутальний український замах... Комітет вітає з радістю об’єднання польських військових організацій і звертається до всіх боєздатних поляків з закликом - до зброї” [9,95]. Уже 1-го листопада чисельність польських повстанців нараховувала 1134 особи. У результаті подальшого напливу добровольців та оголошеної 3 листопада часткової мобілізації колишніх вояків австрійської армії і польського населення, до складу польських збройних формувань прибуло 3110 осіб [12,60]. Протистояння українців і поляків зростало. Почалася завзята боротьба за важливі об’єкти інфра структури міста. До кінця 2-го листопада поляки оволоділи головним залізничним вокзалом, захопи ли на його складах велику кількість зброї і амуніції, що дозволяло озброїти чотири тисячі бойовиків [11,47]. Поряд з опором українській владі на бойових позиціях, поляки розгорнули диверсії в україн ських кварталах міста. Від рук жорстоких терористів гинули не тільки українські вояки, а й цивільні громадяни. Користуючись повною свободою преси, польські газети із запеклою люттю накинулися на українську державність. Преса всіляко підбурювала польське населення на збройну боротьбу проти українства. Толерантність української влади сприймалася польськими шовіністами як слабкість. У місті почали розклеювати відозви щодо повалення української влади, поширювалися інформаційні матеріали польського військового командування. Польський свідок тих подій згадує: “Комунікат (ін формаційне повідомлення) читала численна юрба польської публіки, а українські стежі не осмілились його здерти. Було це щось нечуване! В українському Львові видніли розліплені польські заклики до збройної мобілізації, були комунікати, а окупанти не мали досить сили чи відваги, щоб це заборонити” [9,149]. Тим часом стрілянина з вікон, пивниць і дахів стала в місті загальним явищем. Обстрілюва лися навіть українські санітарні автомобілі, які було легко розрізнити за білими хоруговками з черво ними хрестами. Серед української громади піднявся голос обурення проти таких способів боротьби. Наростала хвиля невдоволення щодо надто ліберального ставлення української військової влади до ворожих елементів. На думку українських громадян, така великодушність приносила українцям тільки втрати. Потребу змінити ставлення до підступних замахів польських бойовиків зрештою відчуло вій ськове керівництво, бо на мурах міста з’явилося звернення до польського населення: “Пересторога! Тому, що цивільне населення міста Львова бере участь в боротьбі проти українських військ, стріляю чи до них з вікон домів, заповідаю і перестерігаю, що мешканці мужеського пола того дому, з котрого впаде хоч би один стріл, будуть здесятковані. Видано у Львові, дня 4 листопада 1918 року. Наказний отаман Дмитро Вітовський” [9,150]. Свідки та учасники тогочасних подій твердять, що українська сторона вела війну “в рукавичках ”. Не зважаючи на терористичні акти з боку польського цивільного населення, ніхто з українського боку не подбав, щоб згідно із законом воєнного часу взяти заручників з-поміж цивільного населення, які б відповідали за ворожі акти проти українського суспільства. Тим часом поляки оволоділи приміщен нями собору св. Юра та проголосили його мешканців заручниками. На теренах корінної Польщі по ширювалась інформація про страхітливі знущання над поляками на східних кресах, що підбурювало шовіністичні кола до боротьби проти української державності. Свою неперебірливу пропаганду про жахи існування поляків у Галичині офіційні кола Польщі спростували відразу ж після здобуття Львова 22 листопада 1918 року у зверненні до населення: “Поголоси про вішання й мордування польського населення з боку військових українських відділів виявилися неправдивими ” [18,105]. Поміж тим, на польському боці, траплялися розстріли українців, а грабунки і терор ставали буденним явищем. Поль ські повстанці від самого початку зрозуміли, що між поляками й українцями ведеться війна. Переможе більш сильніша сторона. Українці ж трактували польське повстання у Львові наче певне тимчасове

350

науковий збірник

непорозуміння, що можна розв’язати шляхом переговорів і компромісами з противною стороною. Уже 2-го листопада поляки досягли відчутних успіхів і командувач українського війська Д. Вітов ський подав у відставку. Українська Національна Рада призначила головнокомандувачем Г. Коссака - коменданта легіону Січових стрільців. Протягом 3 -4 листопада до Львова прибули частини полку УСС. Відтак у підпорядкуванні Генеральної Команди з’явилося регулярне військо із 1 500 стрільців і старшин, що налічувало три чверті тогочасних українських збройних сил у Львові [12,75]. А чисель ність польських збройних сил у бойових лавах складала 2 583 жовніри та 214 офіцерів ( з чотирьох тисяч бойовиків загалом) [12,75]. Поляки спромоглись перехопити ініціативу і розгорнути активні збройні дії. Військово-мобілізаційне будівництво, створення регулярних збройних сил, окремих військових формувань ЗУНР проходили в умовах недостатнього управління з боку Генеральної Команди ( з 8 листопада вона була перейменована у Начальну Команду) [6], нерідко в умовах стихії і безладдя. На відміну від польського керівництва, українці головні надії покладали на легіон УСС ( а вже до 5 лис топада польська мобілізаційна акція зібрала не менше 4 тис. вояків) та українських жовнірів із частин австрійської військової залоги міста. Поза бойовими діями невиправдано залишився широкий загал українського населення Львова (а це не менше 27 тис. осіб). Однак командування ЗУНР відмовилося, на відміну від поляків, від мобілізації бойових ресурсів і навіть не мало мобілізаційного відділу [12,74]. Таке невдале керівництво, можливо, залежало від того, що війську бракувало українських старшин у період битви за Львів. У Листопадовому зриві в перші дні боїв українці мали тільки півсотні старшин, тоді як протягом повстання поляки мали у Львові до 500 офіцерів і підофіцерів. На 5 листопада у складі польського війська діяли 383 офіцери, тобто один офіцер на 10 вояків. А в українському вій ську старшина був на 29 стрільців. Всього ж у Львові воювали 732 польських офіцери [12,56]. На п’ятий день запеклих боїв, після того, як до Львова прибули Січові Стрільці, українська держав на влада вважала, що ситуація стабілізувалася і треба лише підняти українське населення краю на боротьбу за свою владу, відкрити українцям очі на їхній національний обов’язок, спрямувати їх до однієї мети. Тому Українська Національна Рада 5 листопада 1918 року видала три відозви. У першій відозві “Під оружжя” [3,13]. наголошувалося: “Ми кличемо Тебе на нову війну! Ми взиваємо Тебе тільки, щоб Ти зрозумів небезпеку хвилі, стань зі зброєю в руці на сторожі твого права”. Відозва оголо шувала (але не конкретно), хто повинен іти до українського війська: “ Молодші, від 19 до ЗО років ідуть якнайскоріше до Львова для краєвої служби, 17 і 18-літні та від 31 до 36 року життя нехай залишаться у повітового комісара для повітової служби, а найстарші нехай зголошуються у громадськім комітеті для служби в громаді”. Національна Рада зверталася до вояків: “Вам, що своїм геройським подвигом обняли старовинний престольний город Льва у владу Української Держави та своїми грудьми і кров’ю своєю отже вже п’ятий день обороняєте його, Ми, Українська Національна Рада... висловлюємо най більший подив, найглибшу подяку і найвищу похвалу. Весь український народ клонить перед Вами го лову і дивиться на Вас як на свою гордість і Надію...” [4. - 5 листоп.]. Друга відозва була такого змісту: "... Український народе ! Перервані кількасот літні кайдани, розвалена довговічна тюрма і перед То бою, Український Народе, відчиняється сонячний шлях до світлого народного майбутнього... Горожани! Найважніша задача теперішньої хвилі є закріпити й втримати те, що створено народним зривом. Українська влада, цивільна і військова, має в цілім краю завести негайно лад, публічну безпечність і спокій. Проти тих, хто не схотів би підчинитися наказам української влади або робив би заколот, треба виступити з усією рішучістю. Українці! Утворення української народної держави неможливе без народного війська, народної армії. Цю армію мусимо зараз створити, й тому взиваємо всіх українців ставитися в її лави ...” [4. - 5 листоп.]. Третя відозва закликала до збройної боротьби: “Українській Народе ! В цій хвилі важиться доля Твоя, доля твоїх дітей, Твоїх внуків і правнуків!.. Австрійський уряд признав Українську Національну Раду і заявив дня 31 жовтня, що панування на землі, на якій мешкають українці, ніхто не має права, тільки сам український народ... Та вже в перших хвилях нової

науковий збірник

351

держави підняв голову лютий і завзятий ворог українського народу... Наш противник нечисленний, що правда, та він сильний, бо мав досі всю владу у своїх руках... Український Народе! Ми не кличем Тебе на нову війну. Ми взиваємо Тебе тільки, щоб Ти зрозумів небезпеку хвилі, став зі зброєю в руці на сторожі свого права, свого майна, долі теперішнього і майбутнього покоління... Коли у нас буде велика національна армія, то трудна справа упорядкування нової держави зробиться скоро і легко. Без великого війська запанував би нелад, а з цього скористались би тільки противники... Кому тільки доля Рідного Краю лежить на серці, кому не байдуже щастя дітей і внуків, хто не хоче панщини... той зараз ж пристане до українського війська” [4. - 5 листоп .]. Першу і третю відозви було розіслано всім українським організаціям і установам краю задля поши рення серед українського населення. Але, як згадує свідок тих подій, відозви української влади не до ходили до відома тих, для кого були призначені, бо поляки перерізали залізничні шляхи сполучення. Не доходили до народних мас і українські газети. Внаслідок того народ не чув голосу і не знав намірів української влади, а це негативно відбивалося на ставленні провінційного громадянства до визволь ної боротьби вже на самому початку визвольних змагань і заважала справі в подальшому [9,168]. Отже, на перших етапах військове будівництво у новоствореній державі відбувалося стихійно, а політичне керівництво країни, в основному, покладалося на національну свідомість і патріотизм населення галицьких земель. Це, у певній мірі, обумовлювалося тим, що Листопадовий зрив був військово-революційною операцією, яку втаємничено здійснив Український Головний Військовий Ко місаріат. Поза тим, український політичний провід був не готовий до таких подій, тому що не перед бачав розвалу Австро-Угорської імперії, а навпаки - його не хотів. Політикум Галичини вів тривалі переговори з віденським урядом і вірив у можливість перетворення монархії Габсбургів у федерацію національних держав, як це передбачалося цісарським маніфестом від 18 жовтня 1918 року. Очіку ючи рішення українського питання, Українська Парламентська Репрезентація і парламентське пред ставництво Української Національної Ради, практично не втручалися в хід подій, які внаслідок Листо падового зриву йшли не еволюційним, а революційним шляхом руйнування австрійської державності і формування на її ґрунті влади українського народу. Переворот у Львові українці здійснили доволі незначними силами. У військових частинах і підроз ділах, що опанували столицю, дійсно здібних осіб до військової справи було мало. Вони переважно складалися із жовнірів зрілого віку та військовиків, котрі видужували після поранень або хвороб. Тому 'їх бойова цінність була доволі незначною. Українські вояки, переважно селяни, котрі у бойових обста винах великого міста, серед значної частини ворожого населення й незнання місцевих умов, падали духом. їм бракувало енергійних і досвідчених командирів, тому вони поступалися противнику надто легко, або ще гірше-дезертирували. Незважаючи на те, що напередодні перевороту його керівництво видало наказ провінційним командам негайно відіслати усі боєздатні військові формування до Львова, але галицька провінція в повній мірі не виконала цього наказу. Відтак - гарнізон Львова вибивався з сил у боротьбі з ворогом, а поза Львовом зовсім бездіяльно перебувало багато військових бойових груп. Якщо б кожний із 40 повітів, в яких уже постала міцна українська влада, надіслав би до столиці хоча б одну бойову сотню (що було можливим), то стан українських військ у Львові зріс би до 14 000 осіб, що означало б перевагу української сторони приблизно на 7 300 стрільців. Тоді поляки були б змушені віддати Львів [19,49]. Головний командувач українських збройних формувань у Львові Г. Коссак надіслав у провінцію відозву з проханням надіслати підмогу: “ Львів, який ми недавно здобули, сильно загрожений. Поляки напирають, як скажені. Шліть зараз підмогу до Львова!.. Як не прийдете, стратимо Львів, а з ним всю владу і волю в краю!” [9,180]. Восьмого листопада Головний Військовий Комісаріат оголосив “Поклик до всіх Повітових Управ”: “ Українське військо будується. В першій мірі мусимо приступити до орга нізації наших військових сил. Треба: 10рганізувати в першій мірі доповняючи і запасні команди. 2) Виставити полки в давніших їх місцях постою... Всі особи, що знають військове діло, приймемо радо...

352

науковий збірник

Всі повітові організації в місцях побуту давніших доповнюючи команд нехай сей час проводять призов і складають списки усіх здібних до зброї від 17 до 35 років життя...” [9,195]. Це був перший правовий акт центральної військової влади у справі організації української армії. Між тим він не мав наказової, або директивної сили (“поклик”), тому що процес військового будівництва йшов якось навмання, стихійно, заходи щодо утворення Галицької армії, практично не виконувалися, незважаючи на настійливі домагання Головного Військового Комісаріату. Слід зауважити, що Українська Національна Рада, здобувши владу, понад тиждень не чинила ре альних кроків у забезпеченні постійного керівництва державним життям. Лише 9 листопада, коли Українська Національна Рада утворила уряд - Тимчасовий Державний Секретаріат, у складі якого було 14 міністерств - державних секретарств на чолі з державними секретарями, в тому числі Дер жавний Секретаріат Військових Справ, який очолив полковник Д.Вітовський, військове будівництво набуває організованості, обґрунтованості і плановості[17,17]. Військово-політичне керівництво краю почало утворювати власну армію - постійно діючий військовий орган (інституцію) держави, призна чений для проведення її зовнішньої та внутрішньої політики збройними засобами. Джерела і література 1. Васюта І.К. Національно-визвольний рух у Західній Україні (1918-1939рр.)//Український історичний журнал. 2001. - № 5. - С.22-42. 2. Гуцуляк М. Перший Листопад 1918 року на західних землях України. - К.: Либідь, 1993. - 408с. 3. Державний архів Львівської області /ДАЛО/Ф. 1259 оп.1, спр.113 (Рудківський повітовий Державний комісар ЗУНР). 4. Діло. - Львів - 1918-1939. 5. Жуковський А., Субтельний О. Нарис історії України/Ред.Я.Грицак, О.Романів. - Львів: Вид-во НТШ у Львові, 1992.-230с. 6. Історія Галицької Армії. Програма збирання матеріалів. - Кам’янець: Вид. Стрільця, 1919. - 24с. 7. Історія України: нове бачення. У 2-х т.- К.: Україна, 1996. - Т.2. - 494с. 8. Крезуб А. Нарис історії українсько-польської війни, 1918-1919.- Львів:Червона Калина, 1933. - 1 79с. 9. Кузьма О. Листопадові дні. 1918р. - Львів:НВФ „Українські технології”. 2003. - 536с. 10. Левицький К. Великий Зрив: До історії української державності від березня до листопада 1918р. на підставі спо минів та документів. - Львів: Червона Калина, 1931. - 149с. 11. Литвин М., Науменко К. Історія ЗУНР. - Львів: „ОЛІР”, 1995. - 368с. 12. Литвин М. Українсько-польська війна 1918 - 1919рр. Львів: Ін-т українознавства НАНУ; Інститут ЦентральноСхідної Європи, 1998. -488с. 13. Рубинштейн Е.Н. Крушение Австро-Венгерской монархии. - М.: Изд-во Акад. Наук СССР, 1963. - 428с. 14. Сухий О. Галичина між Сходом і Заходом: Нариси історії XXIX - початку XX ст. - Львів, 1997. - 201с. 15. Торжество історичної справедливості. Закономірність возз’єднання західноукраїнських земель в єдиній Україн ській Радянській державі. - Львів: Вид-во Львівськ. ун-ту, 1968. - 803с. 16. Центральний державний архів вищих органів влади і управління України:Ф.Ю78, оп.1,спр.82 (головне управлін ня Генерального штабу УНР). 17. Чубатий М. Державний лад на Західній області Української Народної Республіки. - Львів: Накладом автора, 1921.-40с. 18. Шанковський Л. Нарис української військової історіографії: Українська воєнно-історична наука в період між дво ма війнами (1921 -1939) // Український історик. -1971. - Ч. 3-4. - С. 74-79. 19. Шанковський Л. Українська Галицька Армія: воєнно-історична студія. - Вінніпег: Вид-во Д. Микитка, 1974; пов. Вид. - Львів: НТШ, 1999. - 395с. 20. Шишка О. Слідами листопадових боїв. - Львів: Вид-во ун-ту яЛьвівська політехніка”, 1993. - 235с.

науковий збірник

353

Ігор АНТОНИК, Віталій ЯРОВИЙ (Львів)

ГАЛИЧАНИ У БОРОТЬБІ ЗА ДЕРЖАВНІСТЬ УКРАЇНСЬКОЇ НАРОДНОЇ РЕСПУБЛІКИ (СІЧЕНЬ 1917 - ГРУДЕНЬ 1918 РОКУ] Падіння царату у лютому 1917 році викликало вибух національної свідомості у української громад ськості, що обумовило необхідність утворення української національної державності. Першим кроком до цього стало створення 17 березня 1917 року Української Центральної Ради. Вона мала стати тим осередком, який би об’єднав усі українські сили. Сформована Центральна Рада прийняла на себе функції управління в українських землях. Утворення Центральної Ради сколихнуло всю українську громадськість, зокрема військовослужбов ців українського походження. Як відзначав Голова Центральної Ради М. Грушевський, ті організаційні завдання, що їх поставила ЦР, «викликали найбільший рух у війську, який послужив на найближчі місяці найсильнішою розчинною силою для українського руху» [1,16]. 5 - 8 травня 1917 року відбувся 1-й Всеукраїнський військовий з’їзд, на який прибуло близько 1000 делегатів, що презентували майже 1 млн. військовослужбовців-українців. Делегати з’їзду визнали Центральну Раду «єдиним компетентним органом, покликаним вирішувати справи, що стосуються всієї України», та вимагали від Тимчасового Уряду оголошення принципу національно-територіальної автономії України. З’їзд також висловився за негайну реорганізацію армії згідно з національнотериторіальним принципом. Іі-й Всеукраїнський військовий з’їзд, який розпочав свою роботу 5 червня 1917 року, також звернувся з вимогою до Тимчасового Уряду розпочати широкий процес українізації армії. «Для зміцнення військових частин в одну цілість потрібна негайна націоналізація Української Армії». Протягом липня - серпня 1917 року в тилових гарнізонах України було вже українізовано майже 130 запасних і спеціальних полків, що налічували до 120 тисяч солдатів та офіцерів. Крім того, десятки тисяч солдатів-українців включилися в українізацію фронтових частин [2,51,62,86]. У зв’язку з подіями Першої світової війни на початок 1917 року на теренах Російської імперії зна ходилося понад 2,2 млн. військовополонених, зокрема майже 1,9 млн. колишніх військовослужбовців австро-угорської армії, серед яких були й західні українці [3, 234]. Влітку 1917 року в Києві було за сновано гуманітарний «Галицько-Буковинський Комітет допомоги жертвам війни», який опікувався військовополоненими і біженцями з Галичини та Буковини. В липні 1917 року Комітет звернувся з проханням до Центральної Ради, щоб отримати дозвіл на створення окремої військової частини з ко лишніх військовополонених зі завданням оборони Центральної Ради та збройної боротьби за відбит тя Галичини і Буковини від Австро-Угорщини та об’єднання з Україною. Але керівництво Центральної Ради від цього рішуче відмовилося, тому що побоювалося звинувачень Тимчасового Уряду у тому, що УЦР спирається на «австрійців». У своїх зусиллях виказати лояльність Росії, військове керівни цтво Центральної Ради у вересні 1917 року рішуче заборонило українізованим полкам приймати у свій склад колишніх полонених галичан [4,35]. Після того як у Петрограді внаслідок перевороту влада перейшла до більшовиків, Центральна Рада постановила «створити Революційний комітет для охорони революції на Україні». При ньому було створено штаб для організації відсічі контрреволюційним силам. Виходячи з конкретної ситуації, 7 листопада 1917 року Центральна Рада прийняла свій Третій Універсал, яким проголошувала Україн ську Народну Республіку [5,138]. ' 12 листопада 1917 року у Києві відбулося велике віче, організоване з ініціативи ГалицькоБуковинського комітету як протест проти політики Австро-Угорщини щодо надання полякам автономії у Східній Галичині. Учасники віча ухвалили резолюцію про негайну потребу створення галицької вій ськової частини для боротьби проти Австро-Угорщини, за визволення українських земель. Генераль ний секретар військових справ Центральної Ради С. Петлюра дав згоду щодо формування окремої

354

науковий збірник

галицької військової частини і наголосив: « Для того, щоб не допустити до насильства над частиною українського народу треба мати передусім реальну силу. Я вірю, що Галичина і Буковина будуть при єднані до української республіки» [6]. 13 листопада 1917 року українська преса опублікувала відозву «Тимчасової Головної Ради Галицьких, Буковинських і Угорських українців», яка закликала добровольців ставати в ряди військової формації, якій було надано назву «Галицько-Буковинський курінь Січових Стрільців». В ній говорилося: «... Ми галицькі, буковинські і угорські українці, сини єдиного українського народу, в цей важкий час не можемо бути тільки глядачами, а повинні взяти як найдіяльнішу участь в творенні нового ладу на Україні... Спо внюючи цей наш святий обов’язок, ми повинні створити таку силу, яка змогла б допомогти українському народові здобути і закріпити все те, що було проголошено в Третім Універсалі...» [7,222]. Курінь повинен був входити до складу українізованого полку ім. П. Дорошенка і розташовуватися у казармі по вул. Пирогівській. Командиром Куреня було призначено колишнього сотника російської ар мії О. Лисенка. За дорученням Комітету 18 листопада 1917 року Р. Дашкевич відібрав у Дарницькому таборі військовополонених перших 22-х добровольців. Разом з цим Комітет спрямовував до Куреня тих, хто звертався до нього про допомогу і погоджувався служити у війську, а це були в’язні з різних російських таборів полонених, які прибули до Києва. Впродовж місяця до Куреня прибуло майже 200 стрільців, які увійшли до складу першої сотні [8, 223]. Оскільки в Києві не вистачало організованого війська, то першими завданнями стрільців була вартова служба у київському гарнізоні. У січні 1918 року до Куреня почали прибувати військовополонені з Катеринославщини, Кривого Рогу та волзьких таборів. Серед них були командири колишнього легіону Українських Січових Стріль ців: А. Мельник, В. Кучабський, Р. Сушко, П. Пасіка та інші, які вступили в курінь як рядові. Разом з колишніми командирами УСС, що вже перебували у складі Куреня: Ф. Черником, і. Смолою, А. Доморадським та іншими, вони вирішили реформувати Курінь та утворити з нього дисципліноване та боєз датне військове формування. 19 січня відбулися курені збори, під час яких командиром було обрано Є. Коновальця, з повноваженнями керування загальними організаційними і політичними справами за допомогою Стрілецької Ради. Курінь отримав назву «і Курінь Січових Стрільців». До його складу увійшли курінь піхоти з двох сотень, по 200 стрільців, запасна сотня, чисельністю 100 стрільців, сотня кулеметників зі 150 стрільцями, гарматна батарея з 12 стрільців. Командний склад, 1-ша, 2-га сотні і гарматна батарея цілковито складалися з галичан. Зокрема, у 1-й сотні майже 66% становили по лонені українці австрійської армії, до 10% колишні стрільці легіону УСС, а решту - біженці з Галичини [8,225; 9, 206; 10,15]. Перше бойове випробування Куреня відбулося під час агресії Радянської Росії у січні 1918 року. 10 січня 1-ша сотня стрільців (200 військовослужбовців) отримала наказ виїхати до місця бойового призначення у напрямі Полтави з завданням стримати наступаючого ворога. Поблизу станції Кононівна Січові Стрільці разом з Куренем коша Слобідської України - Чорними гайдамаками, стримали ворога, але після тяжкого бою відступили. Оперативна ситуація на фронті змусила командування Лівобережного фронту відкликати сотню на станцію Бобрик у розпорядження С. Петлюри. Під час відступу Січові Стрільці роззброїли зрадницький українізований полк ім. С. Наливайка, який збирався наступати на Київ. Армії УНР було повернено 2500 гвинтівок, 75 кулеметів, 8 гармат та багато іншого військового спорядження [4, 58; 10,18; 11, 375]. Під час наближення радянського війська до Києва, 29 січня 1918 року в столиці спалахнуло анти урядове більшовицьке повстання. Протягом п’ятиденних запеклих та кривавих боїв Січові Стрільці/ разом з іншими українськими частинами, врятували Центральну Раду. Варто відзначити, що у цей час у Бресті відбувалися мирні переговори між делегатами УНР та державами четверного союзу за безпосередньою участю Ради народних комісарів Радянської Росії, в ході який вирішувалася доля української держави, тому знищення Центральної Ради було б катастрофою [12,406 - 407]. Під тиском радянських військових сил, які значно перевищували оборонців Києва, політичне і вій

науковий збірник

355

ськове керівництво української держави було змушено залишити столицю. 24 січня 1918 року коман дування Куреня отримало наказ забезпечити евакуацію Центральної Ради та Ради народних міністрів до Житомира і з успіхом виконали це завдання. Крім того, на шляху до Житомира стрільці постійно охороняли й державну скарбницю [13, 45 - 46]. Оскільки існувала реальна загроза захоплення Жи томира радянськими військами, політичне і військове керівництво УНР було евакуйовано до Сарн. Курінь Січових Стрільців забезпечував плановий відхід центральних органів влади шляхом руйнації шляхів просування радянських військ та відбивав збройні напади ворога. 9 лютого 1918 року було підписано мирний договір між УНР, з одного боку, і Німеччиною, АвстроУгорщиною, Туреччиною та Болгарією, з другого. Основний текст договору засвідчував завершення війни між договірними сторонами. УНР зобов’язувалася впродовж першої половини 1918 року поста вити Німеччині та Австро-Угорщині в обмін на промислові товари 60 млн. пудів хліба, 2750 тис. пудів м’яса, 400 млн. штук яєць, іншу сільськогосподарську продукцію і промислову сировину. З метою кар динально змінити військову ситуацію на теренах України, Рада народних міністрів звернулася до нім ців і австрійців із проханням сформувати з українців-військовополоненних боєздатних частин і вислати їх у розпорядження УЦР. Надії також покладалися на українців-галичан, які дістали військовий вишкіл у австро-угорській армії. Німецькі та австро-угорські уряди теж розуміли, що одержати будь-які продо вольчі ресурси з України буде куди реальнішими за умови присутності там їх військових контингентів. У спільній українсько-австрійській заяві говорилося, що висловлене з української сторони прохання про військову допомогу буде здійснено. 21 лютого 1918 року німецькі війська почали наступальний рух на територію УНР. Через тиждень в її напрямку рушили австро-угорські частини [14,252 - 254]. Під час наступу на Київ, Курінь Січових Стрільців просувався в авангарді другої ударної групи. 1 березня 1918 року українське військо опанувало столицю України. Наступного дня до Києва повер нулося політичне і військове керівництво УНР. В подальших бойових діях стрільці участі не брали, а виконували охорону владних органів УНР. Скориставшись ситуацією, командування Куреня поповнювало його лави та вишколювало особо вий склад. На початку травня 1918 року Курінь перетворився в полк у складі трьох куренів по чотири сотні( в сотні 160-170 багнетів). Крім піших сотень до складу полку увійшли дві сотні кулеметників (разом 16 кулеметів), загін кінноти (50 шабель) та дві гарматних батареї. Таким чином, полк нарахо вував майже 3000 військовослужбовців [8,238]. Навесні 1918 року загальне становище України надмірно ускладнилося. Три роки війни, величезні мобілізації людей, зруйнований за один рік революції добробут, призвели до анархії і руїни. Окупація України німецькими та австрійськими військами, які розташувалися на території країни без домовле ностей і почали втручатися у цивільне управління: арештовувати, судити та самовільно розстрілювати, викликали у населення велике розчарування у своїй владі. Безсилля Центральної Ради створити міцну владу і налагодити адміністрацію на периферії мало наслідком те, що зникли інтерес до неї і довір’я, які характеризували її у перші часи 1917 року. Незаможне селянство, так і не отримавши від української влади очікуваної землі, відвернулось від неї. У поміщиків і заможних селян націоналізація їх володінь, якою продовжувала погрожувати Центральна Рада, викликала лють. Безсилля українського уряду спо стерігали й німецькі та австрійські командири. Для Австро-Угорщини та Німеччини увесь сенс Брест ського договору полягав в забезпеченні хлібом, а зі стану Центральної Ради була видна її неспромож ність виконати договір, тому союзники втрачали довір’я до політичного керівництва країни. Саме тому, окупаційні сили вирішили змінити політичне керівництво держави [14,257 - 260; 15,482 - 485]. Нездатність політичного керівництва держави опанувати ситуацію і досягти необхідного рівня дер жавного та економічного розвою, наростаюча загроза перетворення України у складову Радянської Росії або на німецьке генерал-губернаторство, тобто у колонію, підштовхнули до консолідації та ак тивізації несоціалістичних сил. їх лідером був засновник партії «Українська громада», генерал, по чесний отаман Вільного козацтва - П. Скоропадський.

356

науковий збірник

З приходом окупаційних сил особливо посилився рух серед заможного селянства України в оборону власності на землю. З’їзд Української демократично-хліборобської партії (25 березня 1918 року), на якому було представлено близько двох тисяч делегатів, вимагав негайного припинення соціальних експериментів і партійного засилля соціалістів в Центральній Раді. Але Рада фактично проігнорувала ці вимоги, чим викликала їх глибоке обурення. Ще непримиреннішу позицію щодо Центральної Ради зайняв «Союз землевласників», що об’єднував проросійські кола поміщиків і заможних селян. 29 квітня 1918 року в Києві на з’їзді хліборобів-власників, що проходів під егідою «Союзу землевласників», П. Скоропадський був обраний гетьманом України. Майже одночасно з цим німці віроломно розігнали Центральну Раду. Виникло нове державне утворення - гетьманат «Українська держава» [16,41 - 42]. Наступного дня П. Скоропадський запропонував командуванню Січових Стрільців визнати нову вла ду і перейти на службу до нього, але командир полку Є. Коновалець, висловлюючи погляди Стрілецької ради, відмовився від цієї пропозиції, тому що, на думку стрільців, вони присягалися Центральній Раді та підпорядковуються законному уряду держави. ЗО квітня 1918 року стрілецькі казарми оточили німецькі війська, броньовики та артилерія. Галичанам був виставлений ультиматум: або служити нової владі, або скласти зброю. У відповідь галичани заявили, що, по-перше, вони складуть зброю лише за умови відводу німецьких військ від казарм, а, по-друге, якщо Президенту УЦР М. Грушевському буде забез печена недоторканість. Таким чином, полк Січових Стрільців перестав існувати [4,114; 8,242 - 243]. Сучасні вітчизняні дослідники відзначають, що сьогодні не існує єдиної позиції в оцінці внутрішньої політики Української держави. Прихильники національно-демократичного напряму вважають її ан тинародною та антиукраїнською, негативно оцінюють відновлення гетьманським урядом приватної власності на землю та засоби виробництва. їх наукові опоненти, навпаки, вважають, що це був вибір демократичного поступу України, бо демократія і приватна власність неподільні [17,15]. Період гетьманства П. Скоропадського був ще більш суперечливим і неоднозначним, ніж річний пе ріод діяльності Центральної Ради. З одного боку, створювалася сильна і спочатку досить ефективна централізована влада, було упорядковано законодавство, відновлена у правах власність, розгорну лось будівництво регулярної армії та флоту. З іншого інституції, які діяли від імені Української держа ви, цю державу дискредитували. Під виглядом українського війська нерідко формувалися офіцерські білогвардійські частини, що лише чекали сприятливого часу для виступу. Більшість кабінету міністрів становили члени російської партії кадетів, а місцеві старости були здебільшого або поміщиками, або земськими урядниками. Політика реквізицій на селі та орієнтація уряду П. Скоропадського на великий капітал, поміщицтво - у внутрішній політиці - та відтворення «великої Росії» - зовнішній - призвели до ізоляції гетьманської влади. До того ж Німеччина, на військову силу якої спирався режим, зазнала поразки у Першій світовій війні, в ній вибухнула революція. Окупаційна армія почала відхід з території України [18,12 - 13; 19,297 - 300]. В цій ситуації Стрілецька рада, яка перебувала на нелегальному становищі, вирішила негайно створити власне українську збройну формацію, тобто відновити Січове Стрілецтво. У серпні 1918 року Делегація Стрілецької ради звернулася до П. Скоропадського з пропозицією сформувати вій ськову частину для захисту української державності. Такий дозвіл було отримано і Окремий загін Січових Стрільців розпочав формування у Білій Церкві. Станом на 15 листопада 1918 року формація нараховувала курінь піхоти з чотирьох сотень (20 командирів і 474 стрільця), одну кулеметну сотню (12 кулеметів), одну легку гарматну батарею (4 гармати), кінну розвідку (ЗО шабель) та допоміжні під розділи (всього у загоні було 46 командирів і 816 стрільців) [8,251]. Вже у травні 1918 року виник перший опозиційний гетьману блок політичних партій. До нього увійшли Українська демократично-хліборобська партія, Українська партія соціалістів-самостійників, Україн ська трудова партія, Українська партія соціалістів-федералістів, а також Об’єднана рада залізниць України і Головна рада Всеукраїнської поштово-телеграфної спілки. Блок дістав назву Українського національно-державного союзу (УНДС). З ініціативи українських соціал-демократів і представників

науковий збірник

357

Української партії соціал-революціонерів (УПСР) на початку серпня 1918 року блок було перетворено на Український національний союз (УНС). Статут УНС ставив головною метою боротьбу за закон ну владу в Україні легальними методами. Після того як головою УНС став представник українських соціал-демократів В. Винниченко його політична платформа радикалізувалася. Поряд з легальними засобами політичної боротьби почав проявлятися ухил до нелегальних методів, спрямованих на усу нення існуючого режиму методами збройного повстання [14, 281 - 282]. Розпад Австро-Угорської імперії і революція в Німеччині змусили П. Скоропадського налагоджувати кон такти з білогвардійською Росією, яку підтримувала Антанта. Після таємних зустрічей з впливовими особа ми білогвардійців, гетьман зробив крутий поворот у політичному курсі Української держави. 14 листопада 1918 року було оголошено грамоту гетьмана, в якій говорилося: «Нині перед нами нове державне завдан ня... Після пережитих Росією великих заворушень, умови її майбутнього існування повинні, безумовно, змінитися. На інших принципах, принципах федеративних повинна бути відновлена давня могутність і сила всеросійської держави. В цій федерації Україні належить зайняти одно з перших місць...» [20,414]. Коли опозиції стали відомими факти таємних зустрічей гетьмана з представниками російського бі логвардійського керівництва, було вирішено шляхом повстання скинути існуючу владу і відновити попередню форму державності України. Колегію для керівництва повстанням назвали Директорією. В ніч на 14 листопада 1918 року на таємному засіданні керівного складу Українського національного союзу було обрано п’ять осіб керівного складу Директорії під головуванням В. Винниченко [14,288]. Члени Директорії вважали, що реальною військовою силою, за допомогою якої можливо досягнути успіху під час повстання - є Окремий загін Січових Стрільців, створення якого було погоджено з Укра їнським Національним Союзом. Тому члени Директорії відбули до Білої Церкви - міста дислокації Згону, а В. Винниченко залишився у Києві. У своїх спогадах В. Винниченко щодо Січових Стрільців ви словився наступним чином: «Головною нашою силою, на яку я принаймні найбільше сподівався, був полк Січових Стрільців, галичан, що стояли у Білій Церкві. Він мав півтори тисячі багнетів, був зраз ково дисциплінований і складався з національно свідомого елементу. Цей полк на думку організації, мав би служити ядром повстання, круг якого гуртувалися би інші наші сили... Січові Стрільці - це єдиний твердий опорний пункт повстання, єдина наша опорна військова сила» [21,90,97]. Як бачимо, Голова Директорії майже вдвічі перебільшив військову силу, що була в розпорядженні повстанців. 1 6 -1 7 листопада 1918 року, за допомогою трьох ешелонів, Окремий загін Січових Стрільців ви рушив у напряму Фастів - Київ, що означало початок збройного повстання. Спочатку стрільці першого ешелону роззброїли охорону станції Фастів, після чого там було зосереджено повстанський штаб Директорії. Друга група стрільців, у складі майже 300 вояків, з Фастова рушили у напрямку Києва, але поблизу станції Васильків, під Мотовилівкою, зіткнулася з гетьманськими збройними формуваннями, які, за свідченнями учасників тих подій, нараховували понад 3000 військовослужбовців. У цьому за пеклому бою галичани перемогли і посунулися у напряму Києва. Після розгрому прибічників П. Скоро падського поблизу Мотовилівки, військовослужбовці Української держави почали масово переходити на бік повстанців. 12 грудня 1918 року українські повстанські війська розпочали наступ на Київ і 14 грудня опанували столицю України. Того ж самого дня П. Скоропадський відмовився від влади і 19 грудня 1918 року відбулося урочисте прибуття Директорії до Києва [12,452 - 456]. Отже, місце і роль галицьких січових стрільців у боротьбі за державність Української Народної Республіки характеризується безкомпромісною позицією в захисті суверенітету і незалежності УНР, захистом оплоту української державності - Української Центральної Ради, активною участю у віднов ленні попередньої форми державності України в часи гетьманської Української держави. Джерела і література 1. 2.

Грушевський М. Новий період історії України за роки від 1914 до 1919/ М. Грушевський.-К.: Либідь, 1992.-4 6 с. Голубко В. Армія Української Народної Республіки 1917-1918. Утворення та боротьба за державу / В. Голубко. Львів: Кальварія, 1997. - 288 с. 3. Гражданская война и воєнная интервенция в СССР: Знциклопедия І Гл. ред. С.С.Хромов. - М.: Сов. Знцикпопедия, 1983. - 704 с.

358

науковий збірник

Кучабський В. Корпус Січових Стрільців. Воєнно-історичний нарис. Ювілейне видання 1917 -1967 / В. Кучабський. Чикаго, 1969.-663 с. 5. Історія України: [ курс лекцій: у 2 кн.: кн. 2 - XX століття ] / [Мельник Л.Г., Верстюк В.Ф., Демченко М.В. та ін.]. - К.: Либідь, 1992.-464 с. 6. Письмо Генерального Секретаріату Військових Справ до «Галицько-Буковинського Комітету» II Народна воля. 1917.-12 листопада (ч. 202). 7. Дорошенко Д. Історія України 1917 -1923 pp. Т. І. Доба Центральної Ради І Д. Дорошенко. - Ужгород: Свобода, 1932.-437 с. 8 . Ріпецький С. Українське Січове Стрілецтво / С. Ріпецький. - Львів: Наукове товариство ім.. Т. Шевченка, 1995. - 357 с. 9. Дашкевич Р. Артилерія Січових Стрільців у боротьбі за Золоті київські ворота І Р. Дашкевич. - Нью-Йорк: Червона Калина 1965.-205 с. 10. Сушко Р. Січові Стрільці за Центральної Ради І Р. Сушко // Історичний Календар-альманах Червоної Калини на 1928 рік. - Львів, 1927. - С. 9 - 37. 11. Тинченко Я. Перша українсько-більшовицька війна (грудень 1917 - березень 1918) І Я. Тинченко. - Київ - Львів: Ін-т українознавства НАН України, 1996. - 371 с. 12. Історія українського війська (від княжих часів до 20-х років XX ст.) І [Крип’якевич І., Гнатович Б., Стефанів 3. та ін.]. І Упорядник Б.З. Якимович. - 4-те вид., змін, і доп. - Львів: Світ, 19992. - 712 с. 13. Крезуб А. З Києва до Сарн і назад І А. Крезуб II Історичний календар-альманах Червоної Калини на 1938 рік - Львів, 1937.-С . 45 - 54. 14. Литвин В. М. Україна: доба війн і революцій (1914 - 1920 pp.) I B.M. Литвин. - К.: Альтернативи, 2003. - 488 с. 15. Полонська-Василенко Н. Історія України у 2-х томах. Том 2. Від середини XVII століття до 1923 p. І Н. ПолонськаВасиленко. - К.: Либідь, 1992. - 606 с. 16. Гошуляк І.Л. Про причини поразки Центральної Ради І І.Л. Гошуляк II Український історичний журнал. -1994. - № 1 .-С . 31-44. 17. Грибоєдов С.В. Українська Держава гетьмана П. Скоропадського: історіографічне дослідження: автореф. дис. на здобуття наук, ступеня канд. істор. наук: спец. 07.00.06 «Історіографія, джерелознавство та спеціальні історичні дис ципліни І С.В. Грибоєдов. - Київ, 2001 . - 1 9 с. 18. Грабовський С. Українське державотворення революційної доби: виклики часу і відповіді нації І С. Грабовський II Розбудова держави. -1997. - № 12. - С. З -1 6 . 19. Бойко О Д Історія України: [посібник для студентів вищих навчальних закладів] / О.Д. Бойко. - К.: Академія, 1999. - 568 с. 20. Дорошенко Д. Історія України 1917 -1923 pp. Т. II. Українська гетьманська держава. 19181Д. Дорошенко. - Ужгород: Свобода, 1930.-510 с. 21. Винниченко В. Відродження нації І В. Винниченко. - К. - Відень, 1920. Частина III. - 535 с.

науковий збірник

359