ВОЄННА ІСТОРІЯ ГАЛИЧИНИ ТА ЗАКАРПАТТЯ Ч.2

360

науковий збірник

Віктор ГОЛУБКО (Львів)

ЛЬВІВ І ЛЬВІВ'ЯНИ ПІД ЧАС ВЕРЕСНЕВОЇ КАМПАНІЇ 1939 РОКУ На долю Львова та його мешканців випало випробування бути одними із тих хто першим відчув на собі руйнівні удари Другої світової війни. Оскільки в історіографи події пов’язані із початком війни агресією нацистської Німеччини на Польщу, відомі ще як «вереснева кампанія 1939 р.» представлені доволі ґрунтовно, мета даної статті - зосередити увагу на її, так би мовити, людському вимірі: на тлі військових подій висвітлити буденне життя мешканців Львова, їх психологічний стан, ставлення до воєнної небезпеки, міжособистісні взаємини, реакцію на військово-політичні події, що кардинально впливали на долю рідного міста, здатність до організованого опору агресору. Суспільність Львова відчувала подих наближення збройного конфлікту у Європі вже з весни 1939 p., відколи нацистська Німеччина безкарно ревізуючи умови Версальського договору, при потуранні за­ хідних країн стала діяти відкрито безцеремонно. Наприкінці серпня німецько-польська конфронтація до­ сягла критичної межі. Львівська преса вже відверто визнавала про незворотність збройного конфлікту у Європі і втягнення у нього Польщі, із номера у номер поміщувала заклики до посилення оборони країни. Публікувалися різноманітні статті про потребу тотальної підготовки суспільства до майбутньої війни. За ініціативою президента міста Львова Станіслава Островського 26 серпня було створено громадський комітет, який звернувся до усіх мешканців міста вільних від праці добровільно зголошуватися до копання траншей для захисту від авіанальотів. Аби підняти дух громадян до цієї акції долучилися і службовці воєводського управління на чолі з львівським воєводою Альфредом Біликом. Як повідомляла преса цілий день до праці прибували люди без огляду на національність і віровизнання [6,1]. У зв’язку із мо­ білізацією до війська чоловіків управління міського трамваю дало розпорядження приймати на роботу кондукторів - жінок і провести відповідне навчання [13,2]. Передвоєнні приготування, звісно, відбилися і на психічному кліматі львівської громади. До того ж із західних регіонів держави до Львова масово напливали втікачі. У місті стало помітним перенаселення й брак помешкань. На окремі види харчів з’явився дефіцит, а також тенденція до підвищення цін. Осо­ бливо ажіотаж навколо закупки продовольства зчинився наприкінці серпня, коли стала очевидною реальна загроза військового конфлікту. У магазинах витворилися черги, штовханина, гамір: люди ску­ повували борошно, цукор, нафту. Маленькі крамниці впродовж кількох годин розпродали усі запаси продовольчих товарів, зокрема цукру та солі. Львівські газети засуджували панічні настрої львів’ян, закликали їх до спокою, переконували, що за день-два до міста прибудуть нові парти продуктів хар­ чування. Газета «Dziennik polski» погрожувала потенційним спекулянтам, аби ті не наважувалися скористатися тимчасовими негараздами, бо «за свої вчинки можуть піти до Берези» (відомого конц­ табору - В.Г.) [5, 7]. 29 серпня газети опублікували вельми тривожне повідомлення, яке засвідчило усю серйозність фядущого збройного конфлікту з Німеччиною. Сестри секції польського Червоного хреста закликали усіх сестер Львова, які перебували у запасі негайно зголоситися у бюро секції. У той же день львівське відділення Ліги підтримки туризму відмінило прогулянки потягами зі Львова до Варшави, Славська, Янова [6,1]. У зв’язку з оголошеною 29 серпня мобілізацією змінено розклад руху поїздів, його пристосовано до воєнних потреб. У середу, ЗОсерпня газети помістили оголошення про військову тривогу, а також про висилку зі Львова під ескортом поліції німецького консула до Варшави. Тоді ж подано інструкції як ді­ яти на випадок військових дій. Зокрема для кожної дитини віком до семи років треба було виготовити бірочку з індивідуальними даними [19, 5.]. За розпорядження міської влади газети і радіо подавали інформацію про необхідність створенням так званого «залізного запасу» харчів, який повинна мати кожна родина на випадок війни [19, 7]. Газети закликали до раціонального використання продуктів в умовах воєнної зафози. «Dziennik p6lski» опублікував статтю «Завбачливість наших господинь», у

науковий збірник

361

якій пропагував способи раціонального харчування у воєнних умовах. В останні дні серпня почастішали випадки приховування продавцями продовольчих товарів, зокрема борошна та цукру [6, 7]. Місцева влада намагалася оперативно реагувати на становище, що склалося. Львівський воєвода АЬілик про­ вів інспекцію декількох продовольчих магазинів. Аби припинити спокусу до підвищення цін міські власті вдалися й до репресивних заходів. 31 серпня на площі Стрілецькій натовп з цікавістю спостерігав за ко­ лишнім продовольчим магазином Еріха Шмідта, який за спекуляцію був вивезений до Берези Картузької. На приміщенні магазину виднівся напис: «Тут продавав спекулянт, висланий до Берези» [7,6.]. Газета «ilustrowany goniec wieczorny» з обуренням писала, що « він, як гієна жирує, не має ані серця, ні совісті, а тільки гаманець в кишені і табличку множення в голові. Це спекулянт, шкідник, паразит» [20,7]. У четвер, 31 серпня, який виявився останнім мирним днем, вулицями міста проходили мобілізовані маршові частини. Настрій мешканців був тривожний, однак паніки не помічалося. Проте львівські газети подавали щораз загрозливішу інформацію про ескалацію німецько-польського напруження на кордоні. [1]. 31 серпня «ilustrowany goniec wieczorny» повідомив читачів, що з огляду на ситуацію, а також швидкими змінами подій газета матиме нічний випуск і виходитиме о сьомій годині вечора [20, 5]. Того ж дня у Львові відбулися молодіжні маніфестації під гаслом «Війна! Її ще немає, але може вибухнути щохвилини!». Незважаючи на загальне відчуття неминучого збройного конфлікту, львів’яни продовжували жити звичайним буденним життям. Місто готувалося до відкриття традиційних XIX Східних торгів, призна­ ченого на 2 вересня та міжнародних змагань з повітряної кулі Гордона Бенетта. Товариство підтримки туризму закликало львів’ян виявити гостинність і зголошувати вільні помешкання для винайму [12,2]. Відповідно до планованих заходів була й пристосована програма вистав Великого міського театру. Вдосвіта, у п’ятницю,1 вересня 1939 р. німецькі війська атакували Польщу. У перший день ві­ йни авіанальоти були здійснені й на Львів. Найбільше зазнало пошкоджень Скнилівське летовище. Бомбардування зазнали й інші об’єкти міста: головний вокзал, радіостанція, деякі костели й житлові будинки. Всього у перший день війни загинуло 83 особи [2, 164]. Вечором 1 вересня у залі міської ради на зборах громадських організацій було створено «Львівський громадський комітет для опіки над солдатом і його родиною». По радіо і в газетах населення інформувалося про заходи, яких має дотримуватися у разі ворожих авіанальотів, газової атаки, інструкції як ущільнювати вікна та робити світломаскування.[14,2.]. Початок війни львів’яни зустріли неоднозначно. Польське населення висловлювало патріотичні на­ строї, активно підтримувало заклики влади. Українське ж - по-різному. Більшість громадських органі­ зацій та партій, у тому числі митрополит А.Шептицький закликали українців виконати свій обов’язок перед державою, частина ж, у відповідь на антиукраїнські акції польської влади, зокрема і в остан­ ні передвоєнні місяці, вороже. Сучасник подій, відомий український громадський та політичний діяч Осип Назарук занотував у своїх споминах: «Дехто голосно і з полекшею віддихав, кажучи: «Нехай уже буде, що буде, але добре, що польський гнет скінчився!». Та повної радости з того факту не видно було: відчувався якийсь неспокій. Словом, почування були поділені.» [3,14]. Різні громадські організації зверталися до своїх членів взяти участь у спорудженні бомбосховищ. Відкрито кількаденні курси для населення - протиповітряної і протигазової оборони. До навчання за­ кликалися усі жінки [8, 6]. Незважаючи на військовий стан, та небезпеку бомбардування 2 вересня в Торговельній палаті пройшла церемонія відкриття XIX Східних торгів. Під час інаугурації двічі оголошу­ вали тривогу. Одначе зала була наповнена гістьми.[15,2.]. Попри те, що воєнні дії утруднили відкриття Східних торгів бо чимало працівників мобілізовано до війська, встановлено виставкові павільйони угорський, румунський, естонський. Один павільйон спеціально присвячено виставці продовольчих товарів, що мало переконати львів’ян у їх достатку, а відтак недоцільності у надмірних закупках [7,3.]. Одначе щоб не допустити стихійного зростання на них цін заготівельна продовольча комісія міського уряду встановила фіксовані ціни на борошно і хліб.

362

науковий збірник

З нагоди оголошення війни Німеччині Англією та Францією, 4 вересня у центрі міста перед Великим театром зібралася велелюдна маніфестація. Під час дійства пролунала повітряна тривога. Частина натовпу сховалася до приміщення театру, інші до прилеглих кам’яниць. [8,5]. Звідси маніфестація по­ прямувала до будинків, у яких розташовувалися командування округом і уряд воєводства, а також до англійського та французького консульств. Під англійським консульством до маніфестантів звернувся консул, який закінчив промову словами: «Підпишемо разом мир у Берліні». [16,2]. Попри воєнну тривогу місто намагалося зберегти звичний ритм життя. Після першого шоку від ні­ мецького нападу населення міста потроху приходило до тями. З 9 вересня львівські банки після тим­ часового припинення видачі готівки знову почали обслуговувати клієнтів. Газети надалі рекламували косметику, матримоніальні оголошення. Продовжували працювали кав’ярні й ресторани. Так кав’ярня «Колумбія» на вулиці Лукасінського,7 (тепер Низький Замок) організовувала щоденні «легкі, дешеві і незобовязуючі забави». Тут же виступав з концертом «Шахтарський джаз» [23,8]. Ще до 12 вересня, давав вистави Великий театр, хоча у зв’язку із порушенням комунікації зі Львовом сюди не могли при­ бути декілька видатних солістів. Частина білетів видавалася безплатно для солдатів і поліцейських [9, 3]. У кінотеатрах крутили пригодницькі фільми. Лише кінотеатр «Копернік» відгукнувся на злобу дня - демонстрував фільм «Битва на Марні». «Поразка німецької армії», кінець прусської потуги», так рекламувала фільм газета «llustrowany goniec wieczomy» [22, 2]. Однак наближення фронту до Львова відбилося й на роботі театрів, змусивши їх згорнути діяльність. На початковому етапі вересневої кампанії, хоча населення Львова майже подвоїлося за рахунок біженців, значних продовольчих труднощів не помічалося. До 10 вересня 1939 р. довіз продуктів хар­ чування до Львова із навколишніх сіл проходив у звичному режимі [23, 8]. Побут мешканців міста також потроху пристосовувався до воєнного часу. Вечором усі львів’яни мали суворо дотримуватися світломаскування. Спочатку часто цю вимогу ігнорували. З цього приводу у газетах з’являлися кри­ тичні зауваження. Тих хто не дотримувався світломаскування називали безвідповідальними або ж диверсантами. Особливу увагу закликали звернути на сусідів-німців щоб ті якнайсуворіше виконува­ ли розпорядження влади [21, 3.]. Львівське радіо кілька разів передавало оголошення, що миготіння світла є сигналом для бомбардування. Газета «llustrowany goniec wieczomy» навіть опублікувала на своїх шпальтах адреси помешкань власники котрих не дотримувалися правил світломаскування і по­ переджувала про притягнення їх до відповідальності за порушення [23, 2]. У зв’язку з можливою во­ рожою газовою атакою серед мешканців міста великим попитом користувалися спеціальні пов’язки. Цим скористалися різного роду шахраї, які продавали саморобні пов’язки напхані ватою, видаючи їх за протигазові. Власті міста закликали громадян відпроваджувати таких на поліцію [23, 4]. Чи не найважливішим елементом воєнного побуту львів’ян стало забезпечення і раціональне використання наявних продовольчих запасів. Львівське відділення Союзу домогосподарок звернулося із пропозиці­ ями пристосовувати меню до воєнної ситуації, закликало готувати ощадні страви. Особливо робився наголос на потребу відмовитися готувати окремо перші та другі страви, а щось середнє. У газеті по­ явилася рубрика з рецептами таких «військових страв». [17,4]. Тим часом події на фронті розгорталися надзвичайно динамічно: 10 вересня німецькі війська вийшли на лінію річки Сян, що в перспективі давало їм можливість виходу на Львів. У місті на той час розташо­ вувався й командування львівського УІ корпусу на чолі з генералом В. Лянгнером, який безпосередньо очолив оборону міста, очоливши створене 11 вересня Командування оборони Львова. (Фото:Генерал Владислав Л я н г н є р ) З г ід н о його наказу було організовано оборонний рубіж над річкою Верещиця по лінм Янів-Любінь. Утримання плацдарму в районі Львова й Перемишля на думку польського команду­ вання мало б стабілізувати фронт, який розвалювався під ударами німців. 11 вересня німецькі дивізії 18-го армійського корпусу генерал-лейтенанта Е.Баєра захопили Самбір, а вже вдосвіта наступного дня їхні патрулі з’явилися на львівському шосе [ЗО, 485]. Як слушно зауважує дослідник «вересневої кампанії 1939 року» А.3авільскі «вступ німецьких військ під Львів на дванадцятий день війни викпи-

науковий збірник

363

кав ще більше враження, ніж їхня поява 8 вересня біля воріт Варшави. Адже Львів розташований у глибокому тилу польської армії і його захоплення ворогом відтинало польські сили від єдиного шляху відступу, котрий вів, як це видавалося, до дружньої Румуни» [ЗО, 479]. Без опору з боку польських сил авангард 1-ї гірської дивізії моторизований полк під командуванням полковника Ф.Шернера в середині дня вдерся на Городоцьку вулицю у західній частині міста і лише тут йому було дано відсіч. Оминувши пункти опору, німецькі відділи просунулися цією вулицею аж до костелу св. Єлизавети. Командувач району оборони генерал Р.Пріх кинув у бій відділ поліції і взвод вартового батальйону. Важливу роль у відсічі німецького наступу відіграла протитанкова артилерія, що мала на озброєнні 75-мм. гармати. Не зумівши захопити з прямого маршу місто, німецьке коман­ дування вирішило блокувати місто, щоб не допустити прориву сюди решток польських сил, які відсту­ пали згідно директиви польського головнокомандувача маршала Е.Ридза-Смігли із заходу та півночі. Так розпочалася облога німецькими військами Львова, що тривала з 12 по 22 вересня. Львівський гарнізон тоді налічував 15 тис. вояків, з них 1500 офіцерів, мав на озброєнні 94 гармати [2,165]. Від ранку 13 вересня німецькі війська розпочали наступ з різних сторін міста. їм вдалося опанувати ви­ соту - Кортумову Гору, що становило велику загрозу для захисників. Для посилення оборони в місті поруч із регулярними військами почали створюватися загони цивільної охорони безпеки, яку очолив генерал у відставці Владислав Єнджейовський. Німецька сторона неодноразово зверталася до ге­ нерала В.Лянгненера здати місто. Однак той відмовився, сподіваючись підходу решток групи армій «Карпати», що пробивалися з-під Жовкви. З 12 вересня кільце німецької облоги навколо Львова по­ стійно ущільнювалося. Відтепер мешканці міста отримували лише уривчасту інформацію про бойові дії навколо Львова.

12 вересня газета «Ilustrowany goniec wieczorny» вийшла під аншлагом «Армія боронить Львів». Преса публікувала статті на патріотичну тематику, нав’язуючи до подій Першої світової та польськорадянської війни 1920 р, коли більшовицькі війська, як тепер німецькі, стояли під Львовом і власне звідси почалося їх вигнання і перелом у бойових діях [24, 1]. 13 вересня о 10-й ранку по радіо до мешканців міста звернувся воєвода АЬілик. Він забороняв подальшу евакуацію з міста органів вла­ ди, урядовців та цивільного населення, як корінного, так і втікачів із заходу. Поліція переходила у розпорядження військового командування. «Львів буде боронитися до останнього»,- повідомив він [18,1]. Воєвода закликав львів’ян різних націй з повагою ставилися одне до одного і не піддавалися провокаціям. Тоді ж по радіо,звернувся і президент міста С.Островський, який сказав: «Як батько міста залишаюся з громадянами міста Львова на спільну долю і недолю» [23,1-2.]. Від бомбардувань зазнала руйнування інфраструктура міста: водогін, електропостачання, відчува­ лися продовольчі труднощі, що стало приводом для поширення серед мешканців характерних для воєнного часу панічних чуток про брак води й, нібито отруєні цукерки, які скидають німецькі літаки [8, 6]. Проте загалом львів’яни не піддалися тотальній паніці. Згодом у спогадах С.Островський зазна­ чав: «Я повинен з приємністю ствердити, що протягом усього часу боротьби, львівська суспільність попри значні жертви вбитих і поранених, втрати приватного та громадського майна, поводилася взі­ рцево з огляду на дотримання громадської дисципліни» [28].

17 вересня вийшло розпорядження президента міста у справі закупівлі продовольчих товарів. Мешканці Львова, які мали запаси борошна, цукру, солі та інших продовольчих товарів першої необ­ хідності повинні були утриматися від їх закупок аж до скасування цього розпорядження. Задля еконо­ мії палива і продовольчих засобів їм пропонувалося спільно готувати їжу у окремих будинках і блоках. Найбільші труднощі були із довозом молочних продуктів. У зв’язку з тим міська управа встановила граничні норми їх відпуску на особу. На дитину виділено 0,5 літра. Продовольчий виділ міської управи звернувся до дорослих громадян міста із закликом, щоб ті за для загального добра тимчасово утри­ малися від споживання молока [25, S.2]. У зв’язку із посиленням обстрілів міста та переміщенням фронту фактично у його межі дорадча

364

науковий збірник

рада, що була утворена при президенті міста 14 вересня ви­ слала делегацію до генерала В.Лянгнера з метою з’ясування подальших планів командування щодо оборони міста. Як пише у спогадах С.Островський, делегати намагалися пе­ реконати його, що створення із відкритого міста фортеці своїми наслідками може лише спричинитися до знищення майна та його історичних пам’яток. Пропонувалося перене­ сти оборону на рубежі перед містом, що завдяки своїм топо­ графічним умовам більше відповідали для ведення воєнних дій. [28]. Одначе загальна ситуація на фронті не дала змоги змінити систему оборони Львова, а тому боротьба точилася фактично вже у його межах. Коли німецькі війська вийшли на передмістя Львова, рух на вулицях міста завмер. Поза­ чинялися магазини, та установи, що забезпечували щоденні потреби його жителів у продовольстві, медикаментах, ПО-

Генерал ВладиславЛянгнер

бутовому обслуговуванні. Через часті воєнні тривоги погано функціонувала служба очистки міста. Міський виділ зобов’язував пекарні відновити безперебійну ви­ пічку хліба, а власників крамниць забезпечити працю останніх від 4.00 ранку до 21 вечора позаяк в іншому випадку крамниці будуть відчинені силою, а порушники покарані [10,1]. Щоб не наражатися на небезпеку чимало людей перейшли жити у бомбосховища. Окремі з них наскільки це можливо, об­ ладнано з «комфортом» і вони виглядали як помешкання. Подекуди групи людей збиралися навколо криниць, щоб запастись водою бо водогін вийшов з ладу або ж стояли у чергах перед крамницями. Ремонті бригади вживали заходів, щоб відновити водопостачання на території міста. Газова станція працювала у звичайному режимі і припиняла подачу газу лише під час бомбардування. Продовжува­ ла працювати й міська електростанція [25, S.2]. Хоча й продовольства у продажу помітно поменшало, проте голоду у місті не було. До 16 вересня Львів був майже блокований німецькими військами. Кільканадцять разів у день над містом кружляли ворожі літаки й на низький висотах обстрілювали людей з кулеметів. Станом на 16 вересня загинуло приблизно 600 осіб цивільного населення, переважно жінок і дітей [26, S.2.]. Військові ж втрати виносили 4 тис. чоловік [ЗО, 651]. 17-18 вересня на західних і північних околицях міста точилися запеклі бої. Тривав артобстріл з обох сторін. Бої точилися під Скниловом, біля заліз­ ничного вокзалу та костелу св. Єлизавети. Німецька артилерія обстріляла вежі костелів Єлизавети, Бернардинців, Домініканців, церкву св. Духа, а також Великий міський театр та головну будівлю місь­ кої лікарні. 18 вересня знову повторилося бомбардування німецькою авіацією міста. Снаряд влучив у Кадетську школу внаслідок чого один кадет був поранений [27,2]. Вдосвіта 17 вересня Червона армія завдала несподіваного удару Польщі із сходу і форсованим мар­ шем просувалася у західному напрямку. За наказом маршала Е.Ридз-Смігли польські війська мали уникати сутичок з більшовиками й якнайшвидше відтягуватися через Львів на південь до румунського кордону. Відтак командувач оборони Львова генерал В.Лянгнер мав завдання утримувати місто, щоб забезпечити відступ польських військ. Вночі з 18 на 19 вересня передовий загін червоних військ у складі 35 танків і двох батальйонів піхоти під командуванням полковника П.Фотченкова опинилися під Львовом з боку Винник, а декілька танків навіть зробили рейд до центру міста під вікнами будинків командування корпусу та командування оборони Львова. Про перехід польського кордону червоними військами львів’ян повідомило радіо, а 18-19 вересня і львівська преса. Остання намагалася все ще заспокоїти громадськість, мовляв «найближчим часЬм з’ясується гра СРСР. Поки-що нема приводу до серйозного занепокоєння ситуацією, що склалася» [11,1]. Одначе дуже скоро ця ілюзія розвіялася. Період з 19 до 21 вересня був особливо драматичним у житті Львова та його мешканців. Спочатку до

науковий збірник

ЗБ5

штурму міста готувалася німець­ ка, а потім більшовицька армія. У командування оборони Львова 18 вересня востаннє зажевріла надія, що все ще можна зміни­ ти хід воєнних дій й відвернути катастрофу. Стало відомо, що під Голоском, за якихось півто­ ра кілометра, від міста веде бої фупа генерала К.Соснковського, щоб з’еднатися із гарнізоном. На той час командування оборони Львова володіло певними ре­ зервами: продовольства мало б вистачити на три тижні, а запаси амуніції (окрім протиповітряної артилерії-) становили 14 одиниць вогню [29, 9]. Відтак планувалося прорвати оточення і вирушити в південному напрямку до угорського кордону. Одначе наступ фупи К.Соснковського захлинувся. 19 вересня німецькі літаки викинули над містом листівки, в яких містився заклик до капітуляції й пропо­ нувалося визначити механізм передачі міста німецьким військам. У разі відмови на 21 вересня при­ значено загальний штурм міста, що фактично означало його тотальне знищення. Після наради президента міста С.Островського з командувачем генералом ВЛянгнером було вирішено не вступа­ ти у переговори з німцями щодо капітуляції, а лише визначити шляхи виходу цивільного населення з міста, щоб не наражати його на жертви. С.Осфовський звернувся до мешканців з пропозицією усім бажаючим залишити місто до 17 години 21 вересня й визначив шляхи евакуації з міста дорогами у на­ прямку приміських сіл Винник і Збоїськ [27,1]. Вранці 19 вересня В.Лянгнер отримав рапорт, що на ви­ ході з міста вул. Личаківської прибули офіцери Червоної армії і викликають польського представника на переговори. Польська делегація, яка вирушила на зустріч заявила, що продовжуватиме боротьбу з німцями, проте не має повноважень щодо переговорів із радянською стороною про передачу міста. Тим часом під Винниками дійшло до сутички між німецькими та радянськими частинами й загрожува­ ло перерости у серйозний конфлікт. Для міста та його мешканців це мало позитивний наслідок позаяк зменшувало шанси німецького штурму. Дійсно, внаслідок радянсько-німецької домовленості в ніч на 21 вересня частини вермахту почали відходити від міста. По дорозі вони висадили в повітря склади зброї на Голоску, що спричинилося до додаткових руйнувань міста. Того ж дня відбулися перегово­ ри між радянським військовим командуванням та представниками львівського гарнізону, в яких взяв участь генерал В.Лянгнер. Пізнім вечором 21 вересня на нараді вищого командування оборони Льво­ ва було прийнято рішення про капітуляцію міста і передачу його радянській стороні. Вранці наступного дня відповідний акт про капітуляцію Львова було підписано. Опівдні червоні війська увійшли до Льво­ ва. Польські солдати кидали зброю. Півтора тисячі офіцерів зібралося у внутрішньому подвір’ї будинку штабу корпусу. Згідно попередньої домовленості радянські власті обіцяли їм вільний вихід з міста, проте не дотримали його. Очевидець цих подій О.Назарук так описує вступ червоних військ у Львів: «За якийсь час почав над’їздити цілий ряд совітських танків з великим звенькотом і тарахкотінням. Ті танки були великі і малі, ріжного вигляду, але всі помальовані однакою краскою, якоюсь бурою. Деякі були щільно замкнені, а на деяких видно було червоноармійців. Вони держали кріси в руках і дивились в вікна, мабуть побоюючись, що будуть в них стріляти. Деякі, мабуть офіцери, мали револьвери в ру­ ках. Одяги їх були гірші від одягів польських жовнірів, а з німецькими їх порівнювати годі було. Також їх танки, як говорили мені потому наші військові, були слабші. Вигляд совітських жовнірів був переважно

366

науковий збірник

марний і зовсім не пригадував добре виглядаючих, рослих солдатів б(увшої) царської армії. Червоноармійці займали Львів мовчки: не чути було не то співу, але навіть не видно було, щоб вони говорили між собою або засміялись. Все те вдарило не тільки мене, привичного до обсервування, але взагалі всіх, що бачили, як червона армія займала Львів» [3,16]. Львів став радянським. Підсумовуючи, можна стверджувати, що у вересневій кампанії 1939 р. хоча й місту відводилася важлива стратегічна роль у планах польського командування, вона не була реалізована через ди­ намічний розвиток подій на фронті. Львів та львів’яни стали лише об’єктом німецько-радянських до­ мовленостей про розподіл сфер впливу на сході Європи. У той же час можна погодитися із думкою американської кореспондентки «Нью-Йорк Таймз» Анн Маккормік, яка у своєму репортажі від 25 ве­ ресня писала: «...Захоплення Львова є першою радянською експансією з часів революції, продукт сталінсько-гітлерівської комбінації з непередбаченими наслідками. Ми спостерігаємо не тільки роз­ вал Польщі, але й розвал всієї Сх. Європи. Лемберг є символом цього розвалу, тому що століттями він був аванпостом проникнення західної цивілізації на схід. Сьогодні місто стало аванпостом руху у зворотній бік...» [4]. Джерела і література 1. Діло. -1939.- 29 серпня.

2. Історія Львова. У трьох томах /редколегія Я.Ісаєвич, M.Литвин, Ф.Стеблій.- Т.3.-Львів,2007.

3.Назарук О. Зі Львова до Варшави. - Львів,1995.

4.Хроники Львова 1900-2006. От Франца-Иосифа до Ющенко. Режим доступу: http://www.mankurty.com/hroniky/7page_ id=101&page=27.

5 Dziennik polski.-1939.-27 sierpnia.

6. Dziennik polski.-1939.-29 sierpnia.

7. Dziennik polski.-1939.-2 wrzesnia.

8. Dziennik polski.-1939.-5 wrze§nia.

9. Dziennik polski.-1939.-13 wrzesnia.

10. Dziennik polski.-1939.-15 wrzesnia.

11. Dziennik polski.-1939.-18 wrzesnia.

12. Gazeta lwowska.-1939.- 22 sierpnia.

13. Gazeta lwowska.-1939.- 30 sierpnia.

14. Gazeta lwowska.-1939.-1 wrzesnia.

15. Gazeta lwowska.-1939.- 3 wrzesnia.

16. Gazeta lwowska.-1939.- 5 wrzesnia.

17. Gazeta lwowska.-1939.- 9 wrzesnia.

18. Gazeta lwowska.-1939.-14 wrzesnia.

19. llustrowany goniec wieczomy. -1939.- 30 sierpnia.

20. llustrowany goniec wieczomy. -1939.- 31 sierpnia.

21. llustrowany goniec wieczomy. -1939.- 5 wrzesnia.

22. llustrowany goniec wieczomy. -1939.- 7 wrzesnia.

23. llustrowany goniec wieczomy. -1939.-10 wrzesnia.

24. llustrowany goniec wieczomy. -1939.-12 wrzesnia.

25. llustrowany goniec wieczomy. -1939.-18 wrzesnia.

26. llustrowany goniec wieczomy. -1939.-19 wrzesnia.

27. llustrowany goniec wieczomy. -1939.- 20 wrzesnia.

28. Ostrowski S./Stanislaw Ostrowski.Dnie pohanbienia.Wspomnienia z lat 1939-1941 .-Режим доступу: http://www.lwow. com.pl/Biuletyn/ostrowski.html 29. Wasilewski T. Obrona Lwowa we wrzesniu 1939 r./ Tadeusz Wasilewski.- Warszawa : Bellona.-1950.-Z.2.

30. Zawilski A. Bitwy polskiego wrzesnia /Apoloniusz Zawilski.- Krakow: Znak, Zawilski A. Bitwy polskiego wrzeSnia.Krakow,2009.

науковий збірник

367

Ігор ГАВРИЛІВ (Львів)

ВІЙСЬКОВІ ПРИГОТУВАННЯ ОУН НАПЕРЕДОДНІ ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ У рік 65-тої річниці закінчення Другої світової війни погляди дослідників-фахівців вкотре повертаються до проблеми трагічних випробувань України та українців в час збройного протистояння народів. Мож­ на констатувати, що досих пір в сучасній українській історіографії не вироблено єдиної концепції щодо бачення визвольної боротьби українства у 30-40 pp. XX ст. На 19-тому році розбудови і утвердження незалежної Української держави реваншистськи настроєні політичні сили, яких підтримує деяка час­ тина громадянства (головно мешканці південно-східних регіонів, традиційно зорієнтованих на Росію) ніяк не змиряться із пошануванням на державному рівні діячів Організації українських націоналістів та воїнів Української повстанської армії. Вони не хочуть визнати, що українські патріоти воювали за право українського народу вільно жити, сповідуючи національні традиції, на своїй споконвічній землі, за власними законами у незалежній від чужинців-окупантів державі. Очевидно-показовим є також те, що ця боротьба відбувалася під синьо-жовтим стягом та Тризубом - національно-державними сим­ волами сучасної України. Особливо гостро противники Української національної держави сприйняли присвоєння звання Героя України, у зв’язку із столітніми ювілеєми, одному із чільних діячів ОУН, головнокомандувачу УПА ( 1943-1950 pp.) Роману Шухевичу у 2007 р. та чільнику ОУН Степанові Бандері, іменем якого названо цілу епоху національно-визвольної боротьби 30-50-х pp., у лютому 2010 р. ( із запізненням у рік В.Ющенко заледве спромігся на цей крок, що кидає тінь на показовий патріотизм Президента України 2005 - 2010 pp.). Обоє українці-державники давно стали Народними Героями, а в українській історіографії вичерпно описаний їх життєвий і бойовий шлях, як і їхніх побра­ тимів, що поклали своє життя на алтар свободи України. Зрештою важко вести дискусію з тими, хто не бажає визнавати очевидні речі: українці - велика європейська нація, яка сотні років веде боротьбу за своє історичне існування, за право бути господарем у власній державі. Неспроможність відстояти су­ веренітет України у 1917-1921 pp. поставив українство на межу етнокатастрофи. Тому в міжвоєнний період, усвідомлюючи становище народу в умовах окупаційних режимів, українські націоналісти ра­ дикально сформулювали свою мету: „ Здобудеш Українську державу, або згинеш в боротьбі за неї!” Про діяльність ОУН напередодні, в роки світової війни та після її завершення написано достатньо, щоб український загал і політикум міг пересвідчитися про справедливі та єдиноможпиві, у той час, форми і методи збройної боротьби, які застосовували націоналісти, щоб протистояти окупації наших земель чу­ жинцями. Це фактично підтвердив „Фаховий висновок робочої групи істориків при урядовій комісії з ви­ вчення діяльності ОУН і УПА” [1]. Щоправда він не став єдиним дороговказом для дослідників. Харак­ терні постулати, що об’еднують усіх нинішніх антинаціоналістів, краще звучать мовою оригіналу: „Идеи нациократии, вождизма, антисемитизм, полоно - и русофобия создавали некую общность между программами ОУН и нацистской партией” [2]. Це твердження не відповідає дійсності, бо оунівці виражали позиції радикально настроєної частини поневоленої української нації, яка вела боротьбу за своє визво­ лення від окупації чужинцями. А нацисти бажали возвеличити німецький народ та забезпечити йому процвітання за рахунок поневолених націй. Істина полягає у тому, що для всіх українофобів характер­ не наступне твердження: „Формирование украинского национализма - тема, одно упоминание о которой способно доставить глубокое душевное беспокойство многим из современньїх российских историков” [3]. Очевидно, що не тільки історикам, але й політикам та їх соратникам - однодумцям в Україні. Сучасні дослідники Другої світової війни стверджують: „У свою чергу історичної сатисфакції вимагають ті, хто в роки Другої світової війни зі зброєю в руках відстоював право українців на суверенну державність. Прихильники самостійної ідеї, сучасні носії ідеології українського націоналізму домагаються визнання УПА

368

науковий збірник

воюючою стороною та відповідної соціальної атрибутації даного юридичного рішення” [4]. Для того, щоб це відбулося на найвищому державному рівні потрібно не лише всебічне висвітлення проблеми істориками фахівцями, але й політична воля представників владних інституцій і відповідна поінформованість суспіль­ ства. Очевидним є те, що тема не вичерпана і потребує більш глибокого й об’єктивного висвітлення. Для того, щоб зрозуміти логіку дії українських націоналістів в роки останньої світової війни необхідно звернутися до основоположних офіційних документів ОУН міжвоєнного періоду, які дають вичерпний матеріал про бачення оунівцями ситуації на українських землях та вирішення проблеми визволення України з під ворожих окупаційних режимів і об’єднання в єдиній суверенній державі. Так вже на уста­ новчому Конгресі українських націоналістів, який проходив у Відні з 28 січня по 3 лютого 1929 p., було прийнято концепцію майбутнього державного ладу в Україні: а) Україні потрібно було пройти етапи дер­ жавного будівництва: національне визволення, державне закріплення та розвиток; б) у часі визвольної боротьби лише національна диктатура, витворена в ході національної революції, зможе забезпечити внутрішню силу української нації та найбільшу її відпірність назовні; в) у час перехідного періоду голо­ вна роль належатиме голові держави, який підготує створення законодавчих та виконавчих органів; г) основою адміністративного устрою Української держави буде місцеве самоврядування, кожний край матиме свій представницький законодавчий та виконавчий орган [5]. Виходячи із складностей тогочас­ ного поділу і поневолення України націоналісти, цілком слушно, вбачали шлях до визволення лише через здійснення національної революції. А враховуючи відомі асиміляційно-денаціональні процеси, що активно проводили чужинецькі окупаційні режими на українських землях - лише шлях утвердження на­ ціональної диктатури зміг би успішно утвердити незалежність і розвиток Української держави. Разом з тим, оунівці пояснювали:...що ми націоналісти проти інституту диктатури, як форми державного ладу за нормальних умов життя нації. Ми лише обстоюємо національно-революційну диктатуру, як перехід­ ний стан, бо вона дає можливість українській нації доцільно та раціонально в найкоротший час вибо­ роти собі визволення та незалежну державність. Коли національна диктатура виконає своє завдання, то в Україні встановиться нормальний лад на засадах народоправства. Українська нація цілком вільно може виявити свою волю через представницькі органи, а її суверенність буде розподілена між головою держави, законодавчим тілом і вищим судом” [6]. Щодо питання національних меншин, то націоналісти наголошували: „ Україна - суцільна нація і кожна її віднога повинна почувати себе нероздільною її част­ кою, кожна віднога має право і обов’язок в міру своїх сил і здібностей і відповідно до свого положення брати участь у державному будівництві” [7]. Зрештою вказувалося, що своє відношення до національних меншин держава узалежить від їхньої постави до визвольних змагань України та її державності. У той час було очевидним, що визволення України може відбутися лише збройним шляхом. Тому ще на підготовчій стадії Конгресу було підготовлено низку рефератів з військової й воєнної проблематики: Є.Коновальця „Військова справа”, М.Капустянського „Військова політика України", Л.Костарєва „Проблема мор­ ської оборони України”, „Причини невдач наших визвольних змагань”, „Справа інтервенції” ( прізвища авто­ рів останніх рефератів з конспіративних причин не зазначалося) [8]. На самому Конресі у засіданні військо­ вої комісії брали участь генерал М.Капустянський, полковники: Є.Коновалець, К.Плохий, М.Сціборський, Л.Костарів, сотники: Р.Ярий, Т.Пасічник-Тарнавський, четар О.Згорлякевич і хорунжий Я.Герасимович. В результаті було вироблено Військову політику ОУН: „ 1. Організація української військової сили буде по­ ступово розвиватися, а її форма мінятися відповідно до трьох етапів політичного стану України: ворожої займанщини, національної революції, державного закріплення. 2. В обставинах ворожих займанщин під­ готовку українських народніх мас до збройної боротьби, а зокрема - підготовку організаторів та вишколе­ них провідників, перебере окремий військовий осередок. 3. Лише військова сила, що спиратиметься на озброєний нарід, готовий уперто та завзято боротися за свої права, зможе звільнити Україну від займанців та вможливить упорядкування Української Держави. 4. Оборону упорядкованої держави перебере єдина, регулярна, надклясова, національна армія і фльота, що враз з територіальними козачими частинами бу­ дуть збудовані на підставі загальної військової повинности” [9].

науковий збірник

369

Для здійснення поставлених Конгресом українських націоналістів питань у військовій сфері, Про­ від ОУН весною 1929 р. у Празі скликав конференцію військових старшин, на яку прибули генера­ ли: М.Капустянський, М.Омелянович-Павленко, В.Курманович, А.Кравс; полковники: Є.Коновапець, Р.Сушко, А.Мельник, М.Сціборський; сотники: Р.Ярий, О.Сеник; хорунжий В.Мартинець. В резуль­ таті дискусії було прийнято рішення провести масовий військовий вишкіл членів ОУН і видавати журнал „Військовий Вісник”. Виконуючи постанови конференції військовий штаб ОУН створив три військові центри Організації: в Парижі (очолював генерал М.Капустянський), в Голандії ( керівник, колишній аташе УНР у Франції, полковник В.Колосовський), у Відні (полковник Р.Сушко). Паризький центр координував дію усіх осередків, опрацювання планів військових дій у трьох періодах визволь­ ної боротьби, постачання науково-дослідної та військової літератури, зв’язки з українськими комбатантськими організаціями на еміграції та на рідних землях. Серед членства Організації поширюється література відповідного військового спрямування. Чільні діячі ОУН здійснюють вояжі до Пн.Америки, де заручаються політичною, матеріальною та моральною підтримкою в середовищі української діа­ спори. Збираються кошти і формується фонд для майбутньої української армії. Щодо перспектив військового будівництва, то тут серед членства ОУН існувало дві позиції. Перша, яку підтримували емігранти, стверджувала, що українська революційна армія буде творитися як регулярна на тери­ торії інших держав; друга, її обстоювали крайовики, національну армію необхідно створити на те­ риторії Західної України. Голова ОУН, полковник Є.Коновалець старався поєднати обидві позиції. У 1929 p., коли майбутні підпалювачі світової війни: Й.Сталін, який розправившись з конкурен­ тами проголошував 1929 р. - роком „великого перелому”, а А.Гітлер дописував „Майн Кампф”, Є.Коновалець під час перебування у США говорив „... про неминучість другої світової війни, до якої наш народ мусить бути відповідно приготований” [10]. У переписці з полковником Р.Дашкевичем, у серпні 1931 p., він стверджував, що на Польщу нападуть Росія і Німеччина, тоді укра­ їнцям в еміграції необхідно буде творити офіцерські кадри, а в краю розпочати терористичнодиверсійну акцію проти поляків [11]. У 1937 р. голова ОУН передбачав: „Війна неминуча за яких два-три роки. Німецько - італійська вісь намітила розібрати Совєтський Союз і якщо Гітлер не збо­ жеволіє з його імперіалізмом Великої Німеччини, то Україна матиме автономію і своє військо” [12]. Ці думки полковника Є. Коновальця поділяв відомий військовий стратег, член Проводу ОУН, ге­ нерал М.Капустянський. Він, ще в середині 30-х років, аргументовано доводив про плани Москви та Берліна у прогнозованій війні. Вважав, що в першу чергу буде зруйнована Польща, а українська про­ блема вирішиться завдяки організованій революційно-визвольній акції [13]. У своїй діяльності ОУН основну увагу приділяє питанню підготовки кадрів до майбутньої війни. Для цього на еміграції проходить мобілізаційний облік військових старшин, на західноукраїнських землях здій­ снюється масовий вишкіл молоді, проводиться збір коштів серед діаспори США та Канади, йде активна закупівля зброї, боєприпасів, військової амуніції. Налагоджується співпраця з військово-політичними ко­ лами Німеччини, Литви, Італії, Фінляндії, Англії, Японії, Хорватії та інших країн, які з розумінням поділяли бажання українців стати суб’єктом міжнародних відносин, створивши суверенну державу. Враховуючи воєнне напруження у світі в другій половині 30-х років оунівці безпосередньо при­ ступають до здійснення планів військових приготувань. Ставиться питання про навчання укра­ їнців у вищих військових закладах Італії та Німеччини, деякі члени Організації проходять ви­ шкіл у таборах хорватських повстанців (усташів). ОУН налагоджує зв’язки з військовими колами Японії. На Далекий Схід відправлено бойовиків для здійснення протисовєтської акції: поширити свої впливи серед українського населення у Зеленому Клині та серед українців - воїнів черво­ ної армії. У Берліні та Данцігу постійно діють курси радіотелеграфістів та військових інструкторів. Створюється план організації тилів на випадок війни, склади амуніції та медикаментів, у Крако­ ві діє хемічна лабораторія для виготовлення вибухових пристроїв, йде активна закупівля зброї [14]. На території Західної України ОУН проводить активну агітацію серед української молоді, щоб не

370

науковий збірник

ухилялися від служби у польському війську, навчалися там дисципліни, освоювали військову науку та військову техніку, трималися разом у польській армії [15]. Загалом такий вишкіл пройшло до 5 тис. оунівців. У 1937 р. військовий референт ОУН північно-західних земель Західної України В.Сидор видав інструкцію щодо створення військових відділів, насамперед з розконспірованих членів Організації, яких переслідувала польська поліція. Перший такий відділ під назвою „Вовки” був створений під командою В.Макара у складі 25 чоловік. Напередодні війни керівники екзекутиви ОУН північно-західних земель І. Скопюк та А.Закоштуй організували на Берестейщині повстанський курінь під назвою „Поліське лозове козацтво” під командою Вовківчака і Грози. Він нараховував 500 військовиків. Також у той час західно­ українська молодь масово поповнює ряди підпільної організації. Урочисто проходив вступ: „ Члени ОУН складали присягу вночі над тією стрілецькою могилою, поклавши ліву руку над пістолею (австрійський „штаєр”) і праву руку з піднесенням до присяги”, - згадує учасник дійства посвячення в члени ОУН [16]. Тим часом у Европі витав „воєнний дух”. Прологом до початку світової війни стали події на Карпатській Україні. Оунівці активно включилися у державотворчі процеси на Закарпатті. ОУН організувала перехід українців західноукраїнських земель через польсько-чеський кордон, вони вливалися в ряди оборонців Карпатської України [17]. Членами Генерального штабу Карпатської Січі були оунівці: М.Колодзінський, З.Коссак, Р.Шухевич, О.Карачевський, Г.Барабаш, Ю.Лопатинський, Є.Врецьона. Бої на Закарпатті стали своєрідним полігоном, пробою сил. Незважаючи на поразку і втрати, члени ОУН у збройній боротьбі здобу­ ли належний досвід ведення війни, переконалися, що потрібно сподіватися лише на власні сили, показали світові - українці мають політичну та мілітарну силу, яка зможе відстоювати національні інтереси. На той час вважалося, що Німеччина може стати природнім союзником проти Польщі та Росії. На­ передодні війни зовнішня політика III Райху робила враження, що метою німецького походу на Схід є визволення народів СРСР від большевизму. В тогочасному німецькому військово-політичному керівни­ цтві щодо майбутнього України існували дві позиції: одні бачили місце України після розвалу СРСР у так званій „новій Европі” (Розенберг, Канаріс, Браухіч, Рейхенау), інші (Гітлер, Борман, Пммлер, Герінг) бажали повністю колонізувати її територію. Насправді, коли Гітлер твердив, що бажав би мати контроль над Україною не для підтримки її право на самовизначення, а для використання природних багатств і людських ресурсів [18]. У свій час Є.Коновалець та його соратники, ознайомившись з „Майн Кампф”, були не високої думки про Гітлера, як політика та керівника Німеччини. Чільний діяч ОУН Р.Шухевич висловив таку думку: „Гітлер - напівінтелігентний, зарозумілий „юберменш” і дуже корокозорий” [19]. З огляду на це, слід зазначити, що ще у середині 30-х років під час чергового диспуту оунівці підтримали тезу, що коли Гітлер прийде на українські землі, як загарбник, то „... ми миттю повертаємо нашу зброю й усі наші сили проти німців” [20]. Особливо насторожила українських націоналістів згода нацистів щодо окупації мадярами Карпатської України. Неприємно заскочив їх також німецько-совєтський договір, на який ПУН відреагував заявою: „ За допущення червоної Москви в Европу - Німеччина несе велику іс­ торичну відповідальність. Цим актом вона зокрема (як у випадку з Чехо-Моравією й Карпатською Украї­ ною) уневажнила нею ж голошені гасла національного самоозначення...”[21]. Разом з тим в українсько­ му політикумі не згасала надія на допомогу Німеччини в майбутній боротьбі за незалежність України. Ще й західноукраїнська преса підігрівала ситуацію, твердячи, що в планах Гітлера є: „ Відсування чи пак недопускання до утворення на території сьогоднішого Совітського Союзу якого небудь одноцілого і тривкого державного механізму є в інтересі Німеччини. Крім того, розпад Совітського Союзу на окремішні національні держави (російську, українську, білоруську, грузинську, вірменську, тюркменську тощо), а також опанування східносибірських пустарів Японією Німеччина радо привітала б” [22]. В свою чергу військово-політичні кола Німеччини передбачали у майбутній війні використати український фактор. Так 2 травня 1939 р. радник німецького МЗС П.Кпяйст відзначав: „Ідеальним було би, якщо б кон­ флікт із Польщею був виконаний не з боку Німеччини, на теперішній час ми в Берліні обговорюємо питання включення у цю справу України” [23]. Шеф абверу (військова розвідка й контррозвідка) В.Канаріс планував допомогти оунівцям розгорнути повстання у тилах польської армії. Тому дав згоду на вишкіл невеликого вій­

науковий збірник

371

ськового загону із українців у складі німецької армії. Влітку 1939 р. біля Відня у Q. Сауберсдорф на військовозбірному пункті ОУН почався вишкіл близько 600 українських військовиків. Це були оунівці, які перебували на еміграції, звільнені з полону січовики Карпатської України. Вишкіл проводили німецькі інструктори, але загальний нагляд здійснювали Р.Ярий, Я.Барановський, також генерал В.Курманович. Крім загальновій­ ськової підготовки, українських військовиків навчали поліційної справи, а також водінню автомобіля та мото­ цикла. Німці не планували використовувати українців у воєнних діях. Українському легіону відводили роль допоміжної робочої частини. В оперативно-тактичному плані належав до сил 14-ої армії генрала Ліста з гру­ пи армій „Південь”, якими командував фельдмаршал Рунштед. В результаті, з початком німецько-польської війни, 200 українських військовиків під командою полковника Р.Сушка, отримавши назву ВВН ( Берг Бауерн Гільфе- допомога верховинцям) рушили з території Словаччини на Сянок-Турку-Ліско. Згодом окремі час­ тини Українського легіону дійшли до Стрия, Самбора та Львова. Вони брали участь в арештах польських воїнів з розгромлених німцями частин, допомагали в збереженні порядку на місцях, в контактах із місцевим населенням, у встановленні військової адміністрації тощо. Так, у Самборі їм вдалося захопити архів місце­ вої поліції, в якому містилися відомості про боротьбу репресивних органів Польщі з ОУН. В свою чергу, з початком війни, ОУН в поширюваних листівках закликала західноукраїнське громадянство до всенародних революційних актів [24]. Близько тисячі оунівців підготовлених у спеціальних підпільних та­ борах вступають у збройні сутички із поляками, роззброюють військових та поліцаїв. Широкомасштабного повстання не відбулося, але українські націоналісти здійснили низку спроб захопити владу на місцях. В результаті домовленості між СРСР та Німеччиною Західна Україна була поділеною, а членство ОУН, зберігши конспірацію, продовжило підготовку для подальшої боротьби в тогочасних умовах. Таким чином є очевидним, що керівництво ОУН реально оцінювало розвиток подій. Орієнтація на Німеччину була вимушеною, адже самотужки вирішити питання визволення України була нездійсненною. Подаль­ ший хід подій показав, що військові приготування оунівців дали свої результати, коли в умовах розготання світової війни була створена народна збройна сила - УПА, яка і очолила Рух Опору української нації супроти чужинецьких окупаційних режимів. Активні дії українських повстанців тривали аж до початку 50-х років, що стало запорукою збереження за країнами Центрально-Східної Европи державного суве­ ренітету. Це повинні визнати країни Европейського Союзу із всіма витікаючими з того висновками. Джерела і література 1. Організація українських націоналістів і Українська повстанська армія. Фаховий висновок робочої групи істориків при Урядовій комісії з вивчення діяльності ОУН і УПА. 3-тє стереотипне видання. - Київ: Наукова Думка, 2005; 2. Коваль М.В. Организация украинских националистов (ОУН): уроки истории.// Отечественная история. - 2003. - № 1. - С. 54; 3. Долбилов М.Д. Рецензия: А.И.Миллер „ Украинский вопрос в политике властей и русском общественном мнении ( втор. пол. XIX века). - СПб., 2000. II Отечественная история - 2002. - № 3. - С. 175; 4. Лисенко О.Є. Друга світова війна як предмет наукових досліджень та феномен історичної пам’яті. II Український істо­ ричний журнал. - 2004. - № 5. - С.4; 5. ОУН в світлі постанов Великих Зборів, Коференцій та іншихдокументів з боротьби 1929-1955 pp. II Збірка документів. - Мюнхен, 1955. - С. 6; 6. Розбудова Нації. -1929 - № 8-9. - С.255,257; 7. Андрієвський Д. Політика націоналізму. II Розбудова Нації. -1930. - № 9-10. - С.221; 8. Кучерук О. Генеза військової думки ОУН. //Військово-історичний альманах. - 2004. - 4.2(9). - С. 58; 9. Конгрес Українських Націоналістів 1929 p.: Документи і матеріали./ Упоряд. В.Муравський; НАН України. ЛНБ ім. В.Стефаника; Центр досліджень визвольного руху. - Львів, 2006. - С.290; 10. Задорецький П. Фрагменти з діяльності полк. Є.Коновальця за часів його поїздки по Америці. II Євген Коновалець та його доба. - Мюнхен, 1974. - С.836; 11. Державний архів Львівської області (ДАЛО). - Ф. 121. - Оп. 3. - Спр.1020. - Арк. 17; 12. Бачина-Бачинський Є. Євген Коновалець у Женеві. Витяг із щоденника. II Євген Коновалець та його доба. - Мюнхен, 1974. - С. 745; 13. Капустянський М. Українська Збройна сила й українська національна революція. - Саскатун: „Новий Шлях”, 1936. - С. 32; 14. Центральний державний історичний архів України (ЦДІАУ), мЛьвів. - Ф. 371. - Оп.1. - Спр.74. - Арк.34; 15. Там само, - Ф.344. - Оп.1. - Спр. 78. - Арк. 18; 16. Пелех Т. Мої молоді літа у вирі боротьби. - Мюнхен-Торонто, 1998. - С.282; 17. ЦДІАУ, мЛьвів. - Ф.205. - Оп.1. - Спр. 498. - Арк. 23; 18. Там само. - Ф. 344. - Оп. 1. - Спр. 78. - Арк. 19; 19. Оксана. Спомини львов’янки. II Визвольний Шлях. -1970. - Березень. - С.ЗЗЗ; 20. Ляхович Є. Праця ОУН у Лондоні 1933-1935 років. II Визвольний Шлях. -1973. - Жовтень. - С.1188; 21. Центральний державний архів вищих органів влади і управління України (ЦДАВОВУ). - Ф.4331. - Оп.1. - Спр. 2. - Арк.70; 22. Діло. -1939. -1 3 січня; 23. Боляновський А. Українські військові формування в збройних силах Німеччини (1939-1945). Львівський національний університет ім. Івана Франка; Канадський інститут українознавчих студій Альбертського університету. - Львів, 2003. - С.28; 24. ЦДІАУ, м.Львів.

- Ф.205. - Оп.1. - Спр.1073. - Арк.1.

372

науковий збірник

Валерій Грииюк, Володимир Пашинський (Київ)

ЗАХІДНА УКРАЇНАУ РАДЯНСЬКИХ ВОЄННО-АДМІНІСТРАТИВНИХ РЕФОРМАХ ПЕРІОДУ ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ Історія свідчить що, поділ території держави на воєнні округа (в деяких країнах на райони, зони, області та ін.) здійснюється з метою виконання заходів по підготовці країни на випадок війни. Осно­ вою воєнно-адміністративного поділу українських земель в часи Київської Русі були князівства, в добу литовсько-польського панування були засновані воєводства, за козацько-гетьманської держа­ ви землі поділялись на полки з виведенням в окрему воєнно-адміністративну одиницю Області Вій­ ська Запорізького. Після знищення Катериною 11 Запорізької Січі в 1775 р. і ліквідації Гетьманщини 1782, Україна була поділена на губернії, адміністративний апарат яких займався вирішенням воєнноадміністративних завдань. Після проведення воєнної реформи 1864 р. на Україні були утворені воєн­ ні округа і створений місцевий воєнно-адміністративний апарат (управління місцевих бригад і повітові воєнні начальники). В часи перебування України в складі СРСР у воєнно-адміністративному відно­ шенні вона була поділена на воєнні округа, межі яких визначались постановами радянського уряду. У даній статті розглядаються окремі аспекти воєнно-адміністративного влаштування територій За­ хідної України радянським урядом в роки Другої світової війни. Загальноприйнято вважати, що війна розпочалась нападом Німеччини на Польщу 1 вересня 1939 року. Однак не варто забувати про те, що з першого дня світової війни в епіцентр подій потрапляють західноукраїнські землі. Гітлерівський задум ведення війни проти Польщі в загальному був доведений до радянської сто­ рони. Узгодження спільних воєнних дій проти Польської держави здійснювалося в ході підготовки та підписання 23 серпня 1939 р. “пакту Ріббентропа - Молотова”. Відповідно до домовленостей, за­ фіксованих у таємних протоколах, встановлювалася демаркаційна лінія, яка розмежовувала райони проведення воєнних операцій вермахту та Червоної армії. До зони інтересів СРСР входили етнічні землі Західної України та Західної Білорусії. Безпосередня підготовка СРСР до війни з Польщею розпочалась з кінця серпня. Органи військово­ го управління на основі попередніх директив та розпоряджень приступили до відпрацювання планів майбутніх операцій. Для нарощування чисельності управлінь Київського особливого військового окру­ гу та Білоруського особливого військового округу, на основі яких передбачалося створити управління Українського і Білоруського фронтів, зокрема були залучені слухачі воєнних академій. Групи офіцерів академії Генерального штабу інструктував особисто начальник оперативного управління Генштабу РСЧА. Вони виїхали до пунктів призначення наприкінці серпня 1939 p., коли світ ще не довідався про початок світової війни [12, с.8-9]. З вересня політбюро ЦК ВКП(б) прийняло рішення про затримку звільнення червоноармійців та молод­ ших командирів на один місяць у військах Ленінґрадського, Московського, Калінінського, Білоруського, Ки­ ївського й Харківського військових округів (всього 310 632 чол.), підняття приписного складу частин шести військових округів, мобілізацію автотранспорту, коней, тракторів і приведення в підвищену боєготовність пунктів ПВО Києва, Мінська, Ленінграда тощо. Наступного дня вийшов відповідний наказ наркома обо­ рони. Розгортання визначених для участі в операції військ здійснювалось у формі прихованої мобілізації під виглядом проведення великих навчальних зборів. Відмобілізування та приведення в бойову готовність 41-єї стрілецької, 13-ти кавалерійських дивізій, 17-ти танкових бригад і 9-ти артполків, та інших частин, які залучались до проведення операцій Українського і Білоруською фронтів на теренах Західної України та Західної Білорусії, розпочалось відповідно до вказівок, отриманих управліннями округів з 7 вересня 1939 р. [12, с.11]. Всього у вересні 1939 р. до лав РСЧА призвали 2,6 млн. запасників семи військових округів,

науковий збірник

373

у тому числі двох українських — КОВО та ХВО. Крім того, у з’єднаннях та частинах західних військових округів було призупинено звільнення військовослужбовців строкової служби, які відслужили встановлені терміни служби. В результаті цього в РСЧА було затримано понад 310 тисяч військовослужбовців.

3 11 вересня 1939 р. відповідно до директиви наркома оборони СРСР були сформовані управління Українського і Білоруського фронтів (управління армій цих фронтів були створені ще в серпні) під командуванням командарма 1-го рангу С. Тимошенка та командарма 2-го рангу М. Ковальова від­ повідно. До складу керівництва Українським фронтом були призначені: начальник штабу — комдив М. Ватутін, члени Військової Ради — корпусний комісар В. Борисов і перший секретар ЦК КП(б)У М. Хрущов [4, с. 131]. Війська фронту розпочали висування у вихідні райони. Український фронт 14 вересня отримав директиву за підписом наркома оборони СРСР маршала К. Є. Ворошилова на участь у воєнній кампанії проти Польщі, яка вимагала від військ фронту до кінця 16 вересня завершити приготування, а 17 вересня о 5-й годині ранку перейти державний кордон. Що і було зроблено [4, с. 132]. Участь радянських військ у німецько-польській війні 1939 року висвітлена багатьма дослідниками, до цієї проблематики звертався і автор цієї статті [1,4]. Упускаючи висвітлення ходу бойових дій, за­ значу, що до 25 - 28 вересня війська Українського та Білоруського фронтів досягли призначених їм рубежів по річках Західний Буг, Сян та інших, зайнявши територію площею 195 тис. кв. км з населен­ ням майже 13 млн.осіб. У наказі наркома оборони СРСР від 7 листопада 1939 року за № 199 відзнача­ лося, що навальним натиском частини Червоної армії розгромили польські війська і в короткий термін виконали свій обов’язок [5]. На честь перемог над Польщею у ряді місць (Бресті, Гродно та ін.) були проведені радянсько-німецькі військові паради. Воєнні дії Червоної армії у Західній Україні та Західній Білорусії тривали 12 днів, глибина просування радянських військ становила від 250 до 350 км. Після укладання радянсько-німецького договору про дружбу і кордони 28 вересня 1939 р. Польща припинила своє існування як держава, її етнічні території потрапили під німецьке правління, а укра­ їнські і білоруські етнічні землі увійшли до складу УРСР та БРСР. До сфери радянських інтересів, згідно з договором, відійшла й територія Литви. Натомість Радянський Союз передав Німеччині землі Люблінського і Варшавського воєводств, які були зайняті Червоною армією в ході бойових дій. Водночас наказом НКО №0053 від 26.09.1939 р. та наказом військам УФ №054 від 28.09.1939 р. було сформовано управління Київського військового округу з підпорядкуванням військовій раді Укра­ їнського фронту [7]. Управлянню КВО підпорядковувались всі місцеві частини, заклади, обласні та ра­ йонні комісаріати (наказ військам КВО №0146 від 1.10.1939 p.). По закінченню бойових дій управління УФ було перейменоване в управління Київського особливого військового округу (наказ НКО №0177 від 14.11.1939 р.) штати управління КОВО були відновлені [6]. У зв’язку із входженням Західної України до УРСР територія округу значно розширилась. В його скла­ ді збільшилась кількість частин та з’єднань. Все це ускладнювало оперативне управління військами. Тому 11 жовтня 1939 р. (наказом НКО №0157) зі складу КОВО та ХВО виокремлюється Одеський вій­ ськовий округ (до нього з КОВО відійшла територія Миколаївської і Кіровоградської областей та Мол­ давської АРСР). Відтепер КОВО охоплював Київську, Вінницьку, Житомирську, Кам’янець-Подільську області та Західну Україну [9, с.119]. З початком радянсько-німецької війни західноукраїнські землі потрапили в зону німецької окупації та увійшли до Генерал губернаторства і Рейх комісаріату Україна. Зі звільненням українських земель від німецьких окупантів воєнно-адміністративний територіаль­ ний устрій України відновлювався та функціонував у структурах та органах управління доокупаційного часу. Зі звільненням територій були.відновлені спочатку Харківський, а потім Київський воєнні округа. Зокрема Київський воєнний округ був відновлений 15 жовтня 1943 року, його управління фор­ мувалось на базі штабу Сталінградського воєнного округу, в середині листопада воно розмістилось у Чернігові, а у січні перемістилося до Києва [2, с.325].

374

науковий збірник

У березні 1944 року здійснені заходи щодо створення Наркомату оборони УРСР, Наркомом оборо­ ни УРСР був призначений генерал-лейтенант В. Герасименко, який одночасно займав посаду коман­ дуючого Київського ВО. Канцелярія наркомату оброни УРСР проіснувала до травня 1946 року. Вперше питання про проведення воєнно-адміністративної реформи постало в березні 1944 року. З ініціативи Народного комісара оборони УРСР генерал-лейтенанта В. Герасименко та за підтримки Голови ради народних комісарів УРСР М. Хрущова було ініційовано пропозиції Й. Сталіну та розро­ блено проекти документів щодо воєнно-територіального влаштування України. Перший варіант документу, опрацьований у наркоматі оброни УРСР, був відхилений [8, арк.14-16]. Документ під назвою "О военньїх округах на территории Украинской ССР” [ 8, арк. 10-13] був під­ писаний М. Хрущовим та направлений до Москви 1 квітня 1944 року. На копії цього документу, яка зберігається у ЦДАГО України, накладена віза "Вопрос решен / подпись / 11.V -44". У чому ж полягали зміни? У 1939 році, після приєднання західних областей України до УРСР вони уві­ йшли в склад Київського особливого військового округу. Одночасно з тим три південних області КОВО передавались Одеському військового округу. Однак КОВО залишався громіздким, бо за рахунок приросту західних територій він збільшився на 7 областей. У 1944 році було запропоновано поділити Україну не на три, як було до війни, а на чотири військо­ вих округи. Пропонувалося зберегти Харківський та Одеський округи, у Києві залишити наркомат оборони, а управління округу вивести до Житомира і відповідно центральний округ назвати Жито­ мирським. Крім того передбачалося створити новий округ із західних областей України, назвати його Тарнопольським. В цілому українські пропозиції були схвалені у Москві з деякими уточненнями. Київ­ ський воєнний округ залишався Київським у складі Київської, Чернігівської, Вінницької та Кам’янецьПодільської областей. Заново створювався Львівський воєнний округ.

16 травня 1944 року Народний комісар оборони СРСР Й. Сталін підписав наказ, у якому зазнача­ лось: “Для організації та керівництва органами місцевого воєнного управління на території Західної України, звільняємо! від німецьких загарбників, НАКАЗУЮ: 1. До 15.6.1944 р. Сформувати управління Львівського воєнного округу (ЛьВО)... у межах Волин­ ської, Ровенської, Тернопільської, Чернівецької областей із включенням після звільнення Львівської та Дрогобицької областей. Дислокацію управління ЛьВО тимчасово визначити у м. Рівне...” [З, с.65]. Після звільнення м. Львів (27.7.44) в серпні місяці управління ЛьВО перемістилося до головного міста Західної України. Нова воєнно-адміністративна реформа не заставила себе довго очікувати. 9 липня 1945 року на­ казом Народного комісара оборони СРСР терени Західної України були розділенні на дві великі воєнно-адміністративні одиниці. Станіславська (нині Івано-Франківська), Тарнопольська (нині Тер­ нопільська), Чернівецька, Вінницька області, Закарпатська Україна (нині Закарпатська область) та Кам’янець-Подільська (нині Хмельницька) область без 4-х північних районів відводились для ство­ рення Прикарпатського воєнного округу (ПрикВО). Управління округу розміщувалось у місті Чернівці, створювалось з польового управління 4-го Українського фронту [3, с.68]. Цим же наказом до ЛьВО включались Львівська, Волинська, Ровенська, Дрогобицька, Житомирська області та північні райони Кам’янець-Подільської області. Серед документів особливого сектора ЦК КП(б)У в Центральному державному архіві громадських об’єднань України (ЦДАГО України) збереглись списки генералів та офіцерів воєнних округів дис­ локованих на Україні станом на вересень 1944 року [10,11]. Воєнні округа очолювали: Київський генерал-лейтенант Герасименко Василь Пилипович, Харківський - генерал-майор Курбаткін Павло Семенович, Одеський - генерал-полковник Захарків Іван Григорович, Львівський - генерал-лейтенант Смірнов Ілля Кирилович. Із числа командувачів округів, членів військових рад, заступників, начальни­ ків штабів українцем був тільки В. Герасименко. Кількість офіцерів українців в управліннях округів не перевищувала 15 відсотків, в ОдВО їх було всього три, а у ЛьВО - п’ять (заступник начальника штабу,

науковий збірник

375

начальники ветеринарного та фінансового відділів, заступник окружного інтенданта та начальник від­ ділу забезпечення пальним). Вже після закінчення Другої світової війни Рада Міністрів СРСР 3 травня 1946 року постановила об’єднати Львівський та Прикарпатський воєнні округи в один округ, назвати його Прикарпатським, а управління розмістити у місті Львові [3, с.70]. Джерела і література 1. Грицюк B.M. Дії Українського фронту на початку Другої світової війни / B.M. Грицюк II Труди університету. - 2009. 2(92). -С . 242-247.

2. Киевский Краснознаменньїй. Краткий очерк истории Краснознаменного Киевского воєнного округа: 1919-1969. - K.: 4-я воєнная типография, 1969. - 544 с.

3. Краснознаменньїй Прикарпатский. Краткий исторический очерк. - Львов, Каменяр, 1976. - 248 с.

4. Крикніцький О.П. Утворення та діяльність Київського особливого військового округу в травні 1935-червні 1941 pp.: дис.... кандидата іст. наук: 07.00.01/ Крикніцький Олександр Петрович. - K., 2008. - 260 с.

5. Правда, 7.11.1939.

6. Приказ Народного комиссара обороньї №0177 від 14.11.1939 г. - Русский государственньїй военньїй архив (РГВА), ф.4. Управление делами при народном комиссаре обороньї (1918-1941), оп. 15, д.22. Приказьі Народного комисса­ ра обороньї, л. 280.

7. Приказ Народного комиссара обороньї № 0053 от 26.09.1939 г. - РГВА, ф.4, оп. 15, д.21. Приказьі Народного ко­ миссара обороньї, л. 57.

8. Проектьі постановлений ГКО по военньїм округам на Украине, переписка по вопросам продвижения советских войск на фронтах (февраль - ноябрь 1944 г.). - Центральний державний архів громадських об’єднань України (ЦДАГО України), ф.1. ЦК КП(б)У. Особливий сектор ЦК КП(б)У (таємна частина), оп. 23, ч.І. (1941-1946 pp.), спр.939, арк.1-67 9. Русский архив: Великая Отечественная / В.А. Золотарев (общ.ред.), А.С. Емелин (сост.). - Т.13 (2-1).: Приказьі На­ родного комиссара обороньї СССР. 1937 - 21 июня 1941 г. - M., 1993. - 368 с.

10. Список генералов и офицерского состава Киевского, Львовского и Харьковского военньїх округов (октябрь 1944 г.).

- ЦДАГО України, ф.1. оп. 23, ч.І, спр.986, арк.1-16.

11. Список генеральского и офицерского состава Львовского. Одесского и Харьковского военньїх округов (сентябрь 1944 г.). - ЦДАГО України, ф.1. оп. 23, ч.І, спр.987, арк.1-18 12. Штеменко C.M. Генеральний штаб у роки війни І Сергій Матвійович Штеменко. - K.: Політвидав, 1968. - 398 с.

376

науковий збірник

Владислав МОЗАЛЬОВ (Київ)

ДЕРЖАВОТВОРЧА ДІЯЛЬНІСТЬ АВГУСГИНА ВОЛОШИНА (1938-1939 pp.) Висвітлено феномен видатного громадського і політичного діяча Карпатської України - Августина Івановича Волошина; надані деякі біографічні дані та корот­ ка характеристика основних напрямків його діяльності. К л ю ч о в і сл о ва: Карпатська Україна, К арпатська Січ, З а ка р п а ття , президент не­ залежної К а р п а тсько ї України.

В Україні завжди існувала проблема національної політичної еліти, здатної розв’язувати складні дер­ жавотворчі завдання у конкретній історичній ситуації. Такі визначні постаті української політичної дум­ ки, як В.Пипинський, В.Кучабський, Д.Донцов, пояснювали причини поразок українських національновизвольних змагань відсутністю національної політичної еліти. Короткочасний період боротьби за Українську державу і ще менш тривале існування цієї держави в історичному сенсі були недостат­ німи, щоб визріла повноцінна національна політична еліта. Оптимальним є такий стан справ, коли національна еліта формується в межах власної національної держави, а її якраз український народ протягом тривалого проміжку часу був позбавлений. Особливо це твердження стосується історичного минулого Закарпаття, яке протягом століть пере­ бувало під владою чужих імперій і правителів, які прагнули приборкати національний дух та устрем­ ління вільнолюбивих жителів Срібної землі. Ці непрошені гості постійно акцентували на тому, що закарпатці є “карпаторосами”, “угроросами”, “укранами”, а їх споконвічна слов’янська земля немає імені. Та не так вважала закарпатська еліта, консолідація якої припадає на кінець XIX - початок XX ст. Саме тоді на політичну арену краю вийшли Августин Волошин, Михайло і Юлій Бращайки, Августин Штефан, Омелян Невицький. У міжвоєнний період історії Закарпаття сформувалася молода по­ росль- Вікентій Шандор, Степан Клочурак, Юліан і Федір Реваї, брати Климпуші, Степан Росоха, Іван Рогач, Федір Тацинець та багато інших. Для закарпатської елі-ти характерною стала спадкоємність поколінь, коли різні за віком люди об’єдналися навколо ідеї незалежної Карпатської України, очолю­ ваної незаперечним лідером - Августином Волошином [12,8]. Після розпаду Австро-Угорської імперії Закарпатська Україна опинилась у складі Чехословаччини, яка довгий час не була унітарною державою і не давала українським землям автономії. Проте Мюн­ хенська угода 1938 року змінила хід подій, примусивши уряд ЧСР реорганізувати країну у федерацію. Врешті-решт перед Закарпаттям відкрився шлях до автономії і 11 жовтня 1938 р. уряд ЧСР визнав Карпатську Україну на чолі з А. Бродієм, який був лідером русинського руху, проте до адміністрації ав­ тономії увійшли і представники народовського руху.. А. Бродій не зміг довго втриматись на цій посаді, бо йому завадило його прагнення приєднання Закарпаття до Угорщини. Нову адміністрацію очолив лідер народовського руху - Августин Волошин і вона одразу опинилась у скрутному становищі, адже основна маса населення підтримувала русофільський рух, а найбільш економічно-розвинуті райони і міста краю, такі як Ужгород, Мукачево, Берегове і ін., були передані Угорщині, на додаток до цього у краї діяли диверсійні загони з Угорщини та Польщі, які дестабілізували становище. Та перешкоди не зупинили діючу адміністрацію і вона взялась за активну державотворчу діяльність. Відсутність підтримки населенням компенсувалась співробітництвом з ОУН. Діячі ОУН, які зайняли найважливіші посади в адміністрації краю, взялись до створення збройних формувань. Інтеграція націоналізму відбувалась в усіх сферах діяльності адміністрації Карпатської України. Усі партії, крім Українського національного обєднання, були заборонені, а ті кого такі умови не

науковий збірник

377

влаштовували ізолювалися у концентраційному таборі. Сфальсифіковані вибори на користь УНО відвели 86% голосів. Спроби створення військових загонів «Карпатська Січ» супроводжувались конфліктами з чехами. Старанні зусилля влади на шляху до самостійності привели до позитивних наслідків [8,25]. Августину Волошину пощастило добитися'найголовнішого: об’єднати навколо державницької ідеї всі прогресивні сили краю. Результати цієї копіткої роботи були підтверджені під час виборів до Сойму Карпатської України 12 лютого 1939 p., коли за Українське Національне Об’єднання проголо­ сували 92,4дід<:отки закарпатських українців. Це була повна перемога української державницької ідеї в Карпатах. Очевидець писав, що “результат недільних виборів... був так надзвичайно успішний і для українського народу та українців взагалі корисний, що заскочив своєю несподіванкою не тільки ворогів, але і приятелів Карпатської України”. Необхідно відзначити, що жителі цілого ряду населених пунктів віддали більшість голосів проти УНО. Це є свідченням того, що люди могли вільно вислов­ лювати свою думку. Водночас воно доводить, що українська ідея утверджувалася в безкомпромісній боротьбі протилежних одна одній сил [6,28].

15 березня 1939 року у приміщенні гімназії м. Хуста зібрався Сейм Карпатської України, на якому було проголошено її незалежність. Сейм ухвалив закон, якій містив такі положення: «1. Карпатська Україна є незалежна держава.

2. Назва Держави: Карпатська Україна.

3. Карпатська Україна - республіка на чолі з президентом, вибраним Сеймом Карпатської України.

4. Державна мова - українська.

5. Прапор - синьо-жовтий.

6. Герб-тризуб.

7. Гімн «Ще не вмерла Україна»...» Президентом незалежної Карпатської України став Волошин. Засідання Сойму проходило вже під гуркіт зброї угорсько-фашистської армії, яка розпочала воєнну окупацію Карпатської України. Бої на Красному полі під Хустом стали вирішальними: відчайдушний опір Карпатської Січі не витримав і 18 березня територія краю була окупована повністю. А. Волошин і всенародно обраний Сойм розуміли своє трагічне становище, але вони свідомо пішли на засідання й вибори президента, щоб перед усім світом заявити про свої державні змагання, не підкоритися угорсько-фашистській окупації. Той кількаденний опір, який вчинили карпатські січовики озброєній танками й артилерією в стократ переважаючій угорській армії, можна вважати початком Другої світо­ вої війни. Це — перший збройний опір, який зустрів на своєму шляху німецько-угорський фашизм. Керівництво Карпатської України у своїй політичній діяльності орієнтувалося на Німеччину, яка обі­ цяла захистити новостворену маленьку державу. Але Угорщині, зацікавленій у спільному угорськопольському кордоні, вдалося переконати Німеччину змінити свої погляди і віддати їй Закарпаття як плату за вступ до антикомінтернівського пакту. Регент Угорщини М. Горті принизливо подякував А. Гітлеру за такий щедрий подарунок — «життєдайну територію для Угорщини». Кілька днів незалежності. Що таке для багатовікової історії кілька днів? Сталін назвав Карпатську Україну «Комашкою, що хоче прилучити до себе слона», говорячи про її нестримну жагу до самостійності і намірів обєднання всіх українських земель. Проте комашка теж брала участь у еволюції, так само й Карпатська Україна має велике історичне значення. Сталін даремно сміявся над цією героїчною крихітною державою, адже вона залишила величезний слід у боротьбі за національну державність. Вона продемонструвала непереборне прагнення українського народу до створення власної держави, завдяки їй західноукраїнське населення упевнилось у небезпечності орієнтації на підтримку чужих держав. Ліченні дні незалежності Карпатської України були зірковим часом нашого народу [5,307-308]. Майже вся історія Закарпаття перших чотирьох десятиліть XX ст. пов’язана з іменем Авґустина Во-

378

науковий збірник

лошина. Ця світла постать активно присутня і в подальшому історичному процесі краю. її значення ми належно оцінили тільки з кінця 80-х pp., коли почала відроджуватися незалежна Українська Держава. Велінням часу пішли у небуття демагогічні просторікування про «патера», «буржуазного націоналіста», «політичного авантюриста», і перед світом постав у всій своїй трагічній величі один із найвидатніших борців за українську національну ідею за Карпатами, президент Карпатської України. Короткочасне існування Карпатоукраїнської держави і її легітимного уряду, очоленого А. Волошиним у 1938—1939 pp., засвідчили тяглість національно-визвольних змагань закарпатських українців, прискорили пере­ творення етнічної маси в народ. Перемогою української Правди за Карпатами у 1939 р. фактично за­ вершився процес консолідації української нації на всіх обширах української території [11,54]. Августин Волошин був лідером-громадянином. Це такий тип політичного лідера, що розглядає владу як шлях до служіння суспільству. У своїй діяльності він керується насамперед міркуваннями громад­ ського інтересу, прагне довести свою моральність, стурбованість долею інших людей, показати своє бажання і здатність їх захистити. Для А.Волошина були характерні всі класичні якості політичного лі­ дера, а саме: здатність персоніфікувати функціональні цінності відповідно до конкретного історичного періоду; готовність виходити за межі бюрократичних процедур при прийнятті рішень в екстремальних ситуаціях; мистецтво створювати принципово нову модель поведінки і мислення, яка б тиражувалась у всьому суспільстві; вміння формулювати нові творчі цілі, евристичні програми та ідеології в умовах, коли втрачено старі орі-єнтири; здатність зв’язувати актуальні інтереси з історією країни, традиціями сучасного та попередніх поколінь. Однак, найважливішою якістю Волошина-лідера було вміння вселя­ ти нації віру та оптимізм, допомогти їй подолати невпевненість, комплекс вини та неповноцінності [1]. Августин Іванович Волошин народився 17 березня 1874 р. в с. Келечин Марамороського комітату (нині Міжгірський район Закарпатської області) в сім’ї священика. Рід Волошина походив із лібертинів (вільних селян) села Великі Лучки біля Мукачева. Дід Авґустина Іван був священиком у Великих Лучках, батько у 1867 р. призначений священиком у с. Келечин Марамороської жупи. Мати Авґустина Волошина Емілія Зомборі теж походила із священичої родини. В сім’ї було четверо дітей— Авґустин і три його сестри — Олена, Ольга й Елеонора. Незважаючи на те, що у 70-х pp. майже всі священичі родини на Закарпатті були змадяризовані, у родині Волошинів свідомо трималися руської мови і звичаїв, розмовною мовою у сім’ї була місцева руська (українська) мова. З рідного дому А. Волошин виніс знання говірки рідного села, якою потім користувався у своїй науково-практичній роботі. Студіював богослов’я в Ужгородському теологічному ліцеї (1896) й Пожоні, закінчив фізико-математичний факультет Вищої педагогічної школи в Будапешті (1900). Доктор фізики й математики горожанських шкіл. Від 1900 р. - професор, а згодом (1917-1938) - директор Ужгородської греко-католицької учительської семінари. Почесний доктор Українського вільного уні­ верситету в Празі, а з 1939 р. професор, згодом ректор цього престижного навчально-наукового за­ кладу. Августин Волошин - автор численних навчальних підручників, педагогічних і наукових праць, художніх творів. За підручниками А.Волошина “Педагогіка і дидактика”, “Коротка історія педагогіки для учительських семінарій”, “Логіка”, “Коротка історія психології”, “Наука стилізації” , “Педагогічна етика” вчилося не одно покоління майбутньої крайової інтелігенції. З ініціативи АБолошина вини­ кли і позитивно впливали на формування особистості товариства “Просвіта”, “Учительська громада”, “Уніо”. В межах цих інстанцій готувалися кваліфіковані кадри, які наприкінці 30-х років були будівничи­ ми Карпато-Української держави. Отже, Августин Волошин був високоосвіченою і висококультурною людиною свого часу, маючи вищу світську та теологічну освіту [10,23]. У 1896 році одружився з Іриною Петрик, дочкою професора Ужгородської гімназії, 22 березня 1897 р. висвятився і став працювати капеланом ужгородської Цегольнянської Преображенської церкви. Цього ж року, з 1 листопада, А. Волошин розпочав педагогічну роботу в Ужгородській учительській семінарії. У 1899—1900 pp. у Будапештні при високій педагогічній школі він приватне склав додаткові іспити і одержав диплом викладача фізики й математики горожанських шкіл, що дало йому право викладати і

науковий збірник

379

в учительській семінарії. У 1900—1917 pp. він був звичайним професором семінарії, а з 1917 і до 1938 р. — її директором. Протягом довгих років педагогічної праці в семінарії А. Волошин викладав най­ різноманітніші предмети — фізику, математику, граматику, стилістику, педагогіку, дидактику, логіку, психологію, методику, педагогічну психологію fa ін., з усіх цих предметів написав шкільні підручники і став провідним ученим-педагогом краю. Він виховав сотні учнів, які ширили освіту на Закарпатті, про­ водили велику культурну, просвітницьку і громадсько-політичну роботу серед народу[7,171-172]. На початку XX ст. А. Волошин кілька разів побував у Львові, познайомився з галицьким культурним і освітнім життям, галицькою пресою, літературою, шкільними підручниками. Зв’язки з Галичиною він підтримував і далі, особливо з галицькою «Просвітою». Як греко-католицький священик А. Волошин відстоював інтереси греко-католицької церкви, боро­ нив традиційний обряд, відіграв провідну роль в акції збереження церковнослов’янської мови в бо­ гослужінні і кирилиці в друкуванні книжок. Оборона кирилиці від угорського шовіністичного наступу — одна з великих заслуг А. Волошина перед своїм народом. Він не побоявся на всіх рівнях виступити проти тих священиків, єпископів і представників влади з Будапешта, які намагалися запровадити на Закарпатті богослужіння угорською мовою і руські книжки друкувати латинським алфавітом. Спільни­ ми зусиллями патріотів Закарпаття ця антиукраїнська акція не була переведена у життя. За заслуги перед своїм народом і ревну багатолітню працю на користь Церкви папа римський Пій XII призначив А. Волошина своїм таємним камерарієм (папський прелат, монсиньйор, шамбелян) [9,17]. Окремої уваги заслуговує журналістська діяльність А. Волошина. Він був журналістомпрофесіоналом, віддавав цій роботі велику частину свого плідного творчого життя. З 1903 року він стає редактором популярної і єдиної руської газети «Наука», у якій друкує численні матеріали про життя свого народу, морально-повчальні статті, поширює знання з різних галузей. «Наука» відіграла велику роль у культурному і фомадському житті краю, навчала селян культури землеробства, по­ пуляризувала відкриття читалень, кооперативів, антиалкогольних товариств, підтримала «Верховин­ ську акцію» Е. Еґана, боролася проти лихварського засилля, звертала увагу на безземелля селянства і його вимушену еміграцію. Під редакцією А. Волошина і переважно за його кошти «Наука» виходила до 1918 р. У 1920 р. вона була реорганізована і під назвою «Свобода» виходила як тижневик до 1938 р. З 7 липня 1938 р. під назвою «Нова Свобода» вона стала першою українською щоденною газетою на Закарпатті і друкувалася до 16 березня 1939 р. — останнього дня існування Карпатської України. На сторінках «Свободи» і «Нової Свободи» найбільш повно віддзеркалено громадсько-політичне і культурно-національне життя Закарпаття 20—30-х pp. «Нова Свобода», редакторами якої були Ва­ силь Ґренджа-Донський і Свирид Довгаль, і донині лишається одним із найавторитетніших джерел відомостей про Карпатоукраїнську державу 1938—1939 pp. А. Волошин був також одним із засновників і співпрацівників тижневика «Русин» (1920—1921) і що­ денної газети «Русин» (1923), які друкувалися в Ужгороді етимологічним правописом, входив до ре­ дакційних комітетів і дописував до газети «Українське слово» (1932—1938), журналів «Підкарпатська Русь» (1923—1938), «Кооперативе» (1921—1924), «Учительський голос» (1929—1939), «Науковий збірник товариства «Просвіта» в Ужгороді» (1922—1938). За його редакцією в Ужгороді виходив щомі­ сячний популярно-релігійний журнал «Благовістник» (1922—1938). 3 1902 до 1924 р. він упорядковував щорічний календар «Місяцеслов», який був популярною народною лектурою, містив літературні матері­ али, фактично виконував роль літературного альманаху. У своїй журналістській роботі А. Волошин орі­ єнтувався на галицькі періодичні видання, знайомив закарпатців із загальноукраїнською культурою та літературою. Зрозуміло, у його власних кореспонденціях, замальовках, статтях, популярних науковопрактичних порадах переважав морально-повчальний аспект, він виступав просвітителем свого наро­ ду, вчив його добру і праці, прищеплював йому високі релігійні і громадянські принципи життя. У його плідному творчому житті поєднався талант педагога широкого профілю — від математика й фізика до мовознавця й літературознавця, від упорядника букварів і шкільних читанок до автора фун­

380

науковий збірник

даментальних підручників з педагогіки, психології, логіки, дидактики, методики, від книжок про основи віри до художніх творів з соціально-патріотичним і морально-повчальним змістом. Для Закарпаття впродовж майже півстоліття він був цілим педагогічним університетом, щедрою рукою невтомно сіяв зерно просвіти і науки, був гідним продовжувачем культурно-просвітньої національно-релігійної спра­ ви свого великого попередника— Олександра Духновича [2,255-263]. А. Волошин — педагог і вчений — невіддільний від А. Волошина політика. Саме на прикладі його життя можна простежити, як угорські русини поступово усвідомили себе закарпатськими українцями, частиною єдиного українського народу. З іменем А. Волошина колишні темні й забиті чужоземною не­ волею підкарпатські русини інтегрувалися у загальноукраїнський визвольний рух, заявили перед усім світом про своє існування і свої державотворчі змагання. ЗО березня 1939 р. Августин Волошин опублікував у «Вістнику українського товариства «Просві­ та» в Загребі» своє «Великоднє звернення до українців Югославії». «Божому Провидінню, - писав А.Волошин, - подобалося знову досвідчити нас. Ми знову втратили свободу, що нею втішалася вітка українського народу в Карпатах. Ми її втратили, але тільки під напором численнішого й сильнішого ворога. В окупаційне ярмо не пішли ми добровільно. Ми улягли в нерівній боротьбі, а українські Герої сучасності дали нам новий приклад, як маємо стреміти до нашого національного ідеалу. Бо свобода родиться й закріплюється лиш у крові й терпінні. Голгофа українського народу є ще не скінчена... Прийде й час, твердо вірмо, національного воскресення Української Нації. До тої світлої хвилини при­ готовляймося, плекаючи в собі громадянські чесноти дисципліни, організованости, єдности. Творім національний моноліт, щоб у рішаючий мент одним серцем і одною душею посягнули ми по наше право, а осягнувши його, були в силі й боронити його» [4,85-90]. Перше знайомство А.Волошина з праців-никами Смершу відбулося 11 травня 1945 р. Однак тоді все обійшлося. У нього забрали ключі від ректорської канцелярії та архів (як нам тепер не вистачає матеріалів цього архіву!). Можливо, для того, щоб «заспокоїти» похилого віку людину, президентові видали «бумагу», згідно з якою він міг спокійно продовжувати займатися своєю роботою, не боячись арешту. Та все було далеко не так, як могло здатися на перший погляд. «Недрімлюче око» працівни­ ків Смершу уважно слідкувало за кожним його кроком, а біля будинку Подліпками, 12, де він мешкав, постійно чергували смершівці [3,4]. В «Особовій справі Августина Волошина» знаходимо невелике повідомлення: «Задержан 15 мая 1945 года в Праге-16, ул.Подлипками, 12. При задержании изьята круглая печать с подписью «Президия правительства Подкарпатской Руси». До цього додамо, що Волошин був заарештований неза­ конно, адже співробітники МДБ СРСР навіть не пред’явили йому ордер на арешт. Названий документ був представлений Волошину слідчим головного управління «Смерш» майором Вайндорфом (№749) тільки 5 червня 1945 p., тобто тоді, коли він був в’язнем Лефортівської тюрми. Перший допит Августина Волошина був проведений 22 травня, після чого послідували наступні 24 травня, 5, 9, 12, 14, 19 і 20 червня 1945 р. На останньому допиті йому було зачитано постанову про оголошення звинувачення. Уважно її прочитавши, Августин Волошин майже з усім погодився: «В чому мене звинувачують статті звинувачення мені зрозумілі... Винним себе визнаю». Можна собі уявити, до якого стану була доведена ця 70-літня людина, якщо вона визнавала себе винною навіть у тих «бідах», до яких не мала ніякого відношення. І дійсно, працівники МДБ могли примусити говорити навіть мертвого...

20 червня 1945 р. Августину Волошину було представлено обвинувачення, згідно з яким він «про­ водив ворожу діяльність проти Радянського Союзу». Після останнього допиту, який вів слідчий Вайндорф, здоров’я Августина Волошина різко погіршилося і його перевели в Бутирську тюрму. Один з очевидців пригадував: “...3 кожним днем Августин Іванович слабнув. Навіть сам вже не міг виходити на прогулянку. Ми брали його під руки і виводили гуляти. Одного разу він попросив його залишити. Коли ми повернулися з прогулянки, у камері його не застали. Два місяці був з нами. На все життя

науковий збірник

381

запам’ятав я цю добру і розумну людину». Свідчення В.І.Марчука повністю підтверджуються даними заключення медичного персоналу Бутирської тюрми. 19 липня 1945 р. А.Волошина не стало. Так закінчилося життя славного сина українського народу, президента Карпатської України Августина Івановича Волошина. У «Заповіті», написаному 19 серпня 1944 р. у Празі, Волошин вважав, що «лиш загально християнська етика, щ'о'стоїть над народами й державами, може забезпечити й нашо­ му народові почесне місце в родині цивілізованих націй» [13,13-17]. До цього ми повинні прагнути. Всебічна діяльність Августина Волошина і його великі заслуги у всіх проміжках життя дали підставу до того, що його ще за життя названо «батьком» українського відродження на Закарпатті. Указом Президента України від 15 березня 2002 року № 257/2002 [Волошину Августину Івановичу - президентові Карпатської України у 1939 році] присвоєно звання Героя України. Джерела т а література: 1. Августин Волошин: [Біографія] II Закарпаття туристичне: Сайт Асоціації туристичних підприємств Закарпатської області. - URL: 2. Балега Ю. Августин Волошин як культурно-освітній діяч II Від наук, т-ва їм.Т.Шевченка до Укр. вільного ун-ту: Міжнар. конф. - К., 1992. - С. 255-263.

3. Беднаржова Т. Августин Волошин II Пороги. -1994. - № 1. - С.4.

4. Вегеш М. Августин Волошин і Карпатська Україна II Дзвін. -1991. - № 3. - С.85-90.

5. Вегеш М. Августин Волошин і Карпатська Україна II Сторінки історії України XX століття: Посібник для вчителя. K.: Освіта, 1992. - С.307-318.

6. Вегеш М., Туряниця В. Короткий життєпис Августина Волошина (1874-1945). - Ужгород, 1995. - 28 с.

7. Волошин Августин (17.03.1874-11.07.1945) II Вожді-правителі України: Довідкове видання І Уклад.: П.П.Михайленко, В.П.Михайленко. - Житомир: Полісся, 2001. - С. 171-172.

8. Зілгалов В. Карпатська Україна - Яскрава сторінка нашої історії II Пороги. -1994. - № 1. - С.25.

9. Кляп М.І. Педагогічна діяльність А.Волошина в 20-30-х роках XX століття: Автореф. дис... канд. пед. наук: 13.00.011Прикарпатський ун-т ім. Василя Стефаника. - Івано-Франківськ, 1998. - 17с.

10. Колянчук О., Литвин М., Науменко K. Волошин Августин II Генералітет українських визвольних змагань: Біограми генералів та адміралів українських військових формацій першої половини XX століття. - Львів, 1995. - С.23.

11. Кущинський А. З нагоди 100-ої річниці з дня народження о. АБолошина II Самостійна Україна. -1974. - № 5-6. - С.54.

12. Кот С. Карпато-Українська держава: знову напівправда? II День. -1999. -16 квітня. - С.8.

13. Росоха С. У сорокоріччя смерти Президента А.Волошина: (Москва - Лефортова тюрма: 11-го липня 1945) II Самостійна Україна. -1985. - № 2. - С.13-17.

382

науковий збірник

Ігор МРАКА (Львів)

ВОЄННО-ЕКОНОМІЧНИЙ ПОТЕНЦІАЛ ЗАХІДНОЇ УКРАЇНИ В КОНТЕКСТІ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ОБОРОНОЗДАТНОСТІ ПОЛЬШІ Поразка Польщі у Другій світовій війні у вересні 1939 р. поставила на порядок денний перед поль­ ськими політиками проблему відновлення державності та забезпечення її кордонів. Цей аспект став вихідним пунктом зовнішньої політики польського еміграційного уряду та фігурував під час багато­ разових офіційних і неофіційних переговорів. Під час перших же зустрічей з британськими політиками поляки переконували, що однією з необхід­ них умов усунення загрози з боку Німеччини є послаблення її військово-економічного потенціалу та зміна територіальних меж на заході країни. Аби уникнути в майбутньому воєнного конфлікту, на ймо­ вірності якого вони неодноразово наголошували, встановити тривалий спокій у східноєвропейському регіоні, Польщі слід було передати Східну Пруссію, частину Верхньої та Нижньої Сілезії, змістивши в такий спосіб західний кордон аж до Одри [5, 584; 11, 594], до чого скептично ставилися чимало британських посадовців. Причиною цього було те, що на осінь 1939 р. у британців не було чіткої позиції щодо статусу Східної Пруссії чи польсько-німецького кордону загалом. Можна говорити радше про формування її загаль­ них контурів. Свідченням цьому може служити заява заступника керівника центрального департа­ менту Форин Оффіс Роджера Макінза, зроблена наприкінці 1939 p., яка за своїм змістом була цілком протилежною до ідей, декларованих польськими політиками. Він, зокрема, зазначив: “Шкода, що Сікорський носиться з планами щодо Східної Пруссії” , оскільки такі прагнення поляків “є скоріше за все недоречними” [13,28]. Тим не менш, претензії на зміну кордону з Німеччиною, висловлені польськими політиками на початковому етапі війни, залишилися незмінними практично аж до її завершення. Набагато складнішою була справа зі встановленням територіальних меж на сході країни. Намаган­ ня поляків переконати західних союзників у необхідності відновлення передвоєнного східного кордону не співпадали із стремліннями Кремля зберегти захоплені у вересні 1939 р. території. Перші ж зустрічі міністра закордонних справ польського уряду на еміграції Августа Залеського та прем’єр-міністра Владислава Сікорського з британським керівництвом засвідчили небажання Лондона конфліктувати з Москвою заради територіальних інтересів Польщі [11, 593; 10, 356]. Після нападу Німеччини на СРСР польсько-радянські відносини були відновлені, що було закрі­ плено в “угоді Сікорський-Майський” [6, 217; 7, 30-31; 8, 401-434]. Власне після цього розпочалася польсько-радянська дипломатична суперечка щодо майбутнього східних кресів і Львова, зокрема, яка досягла свого апогею весною 1943 р. і завершилася розірванням двосторонніх відносин. Попередній тон радянської дипломатії вказував, що повернути території, які були предметом дискусії, практично неможливо. Це усвідомлювали як британські, так і американські дипломати. Перемоги ж Червоної Армії на східному фронті протягом 1943 р. не залишали сумніву, що Радянський Союз буде не тільки одним з переможців у війні, але й відіграватиме одну з головних ролей у геополітичній реконструкції країн східноєвропейського регіону. Перші кроки в цьому напрямку були зроблені на конференції ліде­ рів країн “великої трійки” у Тегерані. На Тегеранській конференції лідери трьох держав визначили приблизні контури майбутніх кордонів Польщі, при чому без участі самих поляків [2, 358; 1, 396]. Після зустрічі в столиці Ірану британське керівництво докладало максимум зусиль аби переконати поляків погодитись на встановлення схід­ ного кордону по лінії Керзона, чого також в категоричній формі вимагало радянське керівництво. Це було також умовою початку польсько-радянського діалогу про відновлення двосторонніх взаємин, розірваних у квітні 1943 р. Апогеєм дискусії стали важкі двосторонні переговори, що відбувалися під час відвідин польським прем’єром Станіславом Миколайчиком Москви влітку-восени 1944 р. Од­

науковий збірник

383

нак ані ультимативний тон радянського, ані тиск британського керівництва не принесли очікуваного результату. Прем’єр-міністр Польщі так і не висловив згоди на перехід так званих східних кресів до СРСР. У підсумку на завершальному етапі війни остаточні кордони Польщі були встановлені без участі поляків і всупереч їхнім прагненням [12, 303-340]. У цьому випадку постає питання: чому польський еміграційний уряд не погоджувався на варіант лінії Керзона (“А”), пропонований радянським керівництвом? Низка документів, розроблених урядо­ вими експертами, вказує, що офіційні аргументи, якими оперували “лондонці”, не завжди співпадали з тими, якими в дійсності керувалися польські політики, проектуючи майбутнє країни. Як свідчать документи, польські аргументи, засновані на культурній значимості для поляків “східних кресів”, не були такими вже й визначальними. Важливими були міркування польських фахівців щодо значимості цих територій для забезпечення обороноздатності країни, як на сході, так і в цілому. Прикметно, що у ході багатьох британськопольських зустрічей впродовж усієї війни, польські політики жодного разу не наводили аргументів щодо воєнно-стратегічної значимості теренів на схід від лінії Керзона. Тим не менш, як свідчать ар­ хівні матеріали, польські фахівці брали до уваги і цей чинник, попри запевнення і обіцянки гарантій безпеки з боку західних і радянських дипломатів. Яскравим свідченням цьому може бути документ під назвою “Польські територіальні цілі війни з точки зору обороноздатності країни” від 10 січня 1944 р. Поява цього документу співпадає в часі зі спробами британських політиків переконати польське керівництво в доцільності піти на поступки територіальним претензіям Кремля, висловити згоду на лінію Керзона (“А”). Автори документу, розмірковуючи над військово-стратегічним становищем країни, виходили з того, що впродовж тривалого часу як Німеччина, так і Росія (в минулому царська, згодом і радян­ ська) прагнули захопити території, де проживали поляки. Польські експерти не виключали подібних зазіхань з боку сусідів у майбутньому. Тому для забезпечення суверенітету країни, вважали вони, необхідно максимально збільшувати її воєнний потенціал. Це передбачало володіння територіями, необхідними для проведення воєнних операцій, встановлення стратегічно вигідних кордонів, за­ безпечення країни достатніми людськими ресурсами та збереження територій з природними багат­ ствами. По-друге, необхідно було створити союз держав у регіоні, які також могли опинитися в зоні ймовірного конфлікту. При цьому важливо встановити такі кордони, які дозволяли збільшити територію країни і тим са­ мим зміцнити її загальний воєнний потенціал, збільшити економічні та людські ресурси. Водночас автори документу висловлювали застереження щодо великого розширення території, що спричини­ ло б необфунтовано велике звільнення в межах країни вороже налаштованого населення. Єдиним виправданням надмірного розширення територій країни було їхнє важливе стратегічне значення, наприклад, наявність великих покладів корисних копалин, важливі комунікаційні центри, необхід­ ні для забезпечення зв’язків з союзниками, або ж необхідність зміщення кордону для віддалення ворожих баз. У такому випадку внутрішньополітична лінія уряду країни повинна бути зорієнтована на поступову асиміляцію або усунення з країни непольського населення задля забезпечення його національної однорідності [4,1086]. Після підписання німецько-радянського договору “Про дружбу і кордони” 28 вересня 1939 р. до СРСР відійшло 200 тис. км. кв. територій колишньої польської держави. При цьому західна та цен­ тральна частина польської держави мали більшу густоту населення, на відміну від східної, що опи­ нилася під владою СРСР. Так, в німецькій зоні окупації проживало 61,7% населення Польщі, тоді як в радянській - 38,3%. Щодо його національного складу, то під німецькою владою опинилося 77,6% поляків, а в Радянському Союзі - 22,6% [9,12-13]. Протягом 1940-1941 pp. радянські органи депор­ тували з окупованих територій більшість польського населення. Водночас, ймовірність воєнного конфлікту з Радянським Союзом вимагала від Польщі, на думку

384

науковий збірник

авторів документу, укласти угоди з союзниками, віддалити якнайдальше російські військові бази, розширити територію, необхідну для ведення воєнних дій. Звідси автори робили висновок, що схід­ ний кордон Польщі потрібно віддалити якнайдалі на схід [4,1088]. Однак, якщо врахувати нововве­ дення в тактиці ведення воєнних ^їй, технічний прогрес в озброєннях (особливо в авіації і танках), то стає очевидною необгрунтованість цих аргументів. Практична реалізація таких пропозицій залежала від того, наскільки сильним буде СРСР наприкін­ ці війни. У випадку збереження Радянським Союзом свого воєнно-економічного потенціалу, Польща повинна будь-що утримати кордон, встановлений Ризьким договором 1921 р. Однак такий результат війни тільки на деякий час відтерміновував воєнний конфлікт. Тому Польщі треба прагнути, на думку експертів, до послаблення потенціалу СРСР, обмеження стратегічних та операційних можливостей Червоної Армії [4,1093]. Важливого значення польські політики та військові приділяли значимості територій на схід від лінії Керзона для розвитку економіки після війни. Яскравим підтвердженням цьому може бути меморан­ дум Едварда Штурма де Штрема, у якому він, на основі аналізу економічного потенціалу територій “східних кресів”, наголошував на необхідності залишити їх у межах Польщі. За його словами, безпо­ середньо на схід від лінії Керзона знаходилися території з достатньо великими запасами корисних копалин та достатніми лісовими ресурсами, причому дуже потрібними для Польщі. Наступні на схід території мали відносно меншу господарську цінність. Тому Польща повинна прагнути залишити у своїх межах території із спеціальним економічним значенням та ті, що відіграють важливу ко­ мунікаційну функцію. Особливе зацікавлення становило місто Львів та дрогобицько-бориславський нафтовий басейн [3, 959]. Так, за його підрахунками, у разі встановлення східного кордону по лінії Керзона (“А”) Польща втрачала 60% видобутку нафти, 90% - природного газу, а також виробництво всієї продукції солі [3, 961]. Поряд з цим за межами держави опинялося близько 55% лісів і 60% деревної продукції. На думку експерта, після війни Польща потребуватиме деревини з огляду на розвиток промисловості і необхідність відбудови країни. Згідно з розрахунками фахівців, на одну лю­ дину в нормальних умовах повинно припадати 0,31 га лісів, а в передвоєнній Польщі цей показник дорівнював бл. 0,25 га. Після війни і руйнувань, завданих нею, цей показник на територіях західніше лінії Керзона буде ще нижчим [3,961]. Задля затримання принаймні частини цих природних багатств у межах країни він пропонував шість можливих варіантів польсько-радянського кордону. В основі кожного з них була покладена лінія Кер­ зона, але з певними корективами на північно-східному та південно-східному відтинках, при цьому на користь Польщі [3, 958-960]. У підсумку ці пропозиції так і не були зреалізовані. Але наведені дані про природні ресурси цих теренів вказують, що їхня втрата суттєво підважувала економічний потен­ ціал Польщі, що безперечно впливало і на її обороноздатність. Підсумовуючи вищенаведені міркування польських експертів та політиків щодо важливості тери­ торій, розміщених на схід від лінії Керзона, можна зробити наступні висновки. Подібні документи були інфоративними, а не визначальними для формування політичної лінії польського уряду. Пред­ ставлені в них аргументи ніколи не були озвучені під час переговорів, оскільки суттєво підважили б позиції “лондонців” всередині антигітлерівської коаліції, особливо під час дискусій про майбутні територіальні межі Польщі. Втім, вони відображали погляди окремих польських політиків, які кате­ горично були проти будь-яких перемовин з Кремлем у справі встановлення кордону і не виключали ймовірності воєнного конфлікту між СРСР та західними державами після перемоги над Німеччи­ ною. Все ж як В. Сікорський, а згодом і С. Миколайчик, очолюючи уряд, реально оцінювали воєннополітичні реалії та усвідомлювали необхідність територіальних поступок на користь Радянського Союзу. При цьому вони усвідомлювали недоречність аргументів про воєнно-стратегічну важливість цих територій, зважаючи на позицію офіційних Лондона та Вашингтона, які відводили СРСР одну з ключових ролей у вирішенні геополітичних проблем у післявоєнній Європі.

науковий збірник

385

Джерела і література 1. Советский Союз на международньїх конференциях периода Великой Отечественной войньї 1941-1945 гг. Т. II: Тегеранская конференция руководителей трех союзний держав - СССР, США и Великобритании (28 ноября 1 декабря 1943 г.) Сборник документов. Москва, 1984N 2. Черчилль У. Вторая мировая война. Т. 5: Кольцо смьїкается. - Москва, 1955.

3. Archiwum Akt Nowych w Warszawie (Далі - AAN). Hl/Akta Stanistewa Mikotajczyka. Sygn. 29.

4. AAN. HI I Akta Stanistewa Mikotajczyka. Sygn. 30-A. 5. AAN. HI I Akta Stanistewa Mikotajczyka. Sygn. 52 6. AAN. HI I Akta Stanistewa Mikotajczyka. sygn. 64.

7. ArmiaKrajowa w dokumentach 1939-1945. T. II: Czerwiec 1941. - Kwiecien 1943. - Londyn, 1973.

8. Cienciala A. General Sikorski and the Conclution of the Polish-Soviet Agreement of July 30,1941: A Reassessment II The Polish Review. 1996. № 4.

9. Eberhardt P. Jak ksztattowate si§ wschodnia granica PRLII Zeszyty Historyczne. 1989. Zesz. 90.

10. Poland in the British Parliament 1939-1945. Vol. 1: British Guaranties to Poland to the Atlantic Charter (March 1939 August 1941) I Ed. by W. J^drzejewicz. - New York, 1946.

11. Polska w polityce mi^dzynarodowej (1939-1945). Zbior dokumentow. 1939. - Warszawa, 1989.

12. Tebinka J. Polityka brytyjska wobec problemu granicy polsko-radzieckiej 1939-1945. Warszawa, 1998.

13. Tendyra B. Wtedystew Sikorski w oczach brytyjczykow II Zeszyty Historyczne. 1991. Zesz. 97.

386

науковий збірник

Ярослава ПАСІЧКО (Київ)

ІСТОРІЯ КАРПАТСЬКОЇ СІЧІ У СПОГАДАХ РЯДОВОГО ВОЯКА (За матеріалами підготовки музейної експозиції) У 2006 році, до 15-ї річниці незалежності України в Національному музеї історії Великої Вітчизня­ ної війни 1941-1945 років була підготовлена виставка «Карпатська Україна. У пошуках історичної долі.1938-1945рр.» Понад 300 музейних предметів розповідають про створення незалежної Карпатської України та її Президента - Героя України Августина Волошина; вояків Карпатської Січі, які першими вступили в бій із країнами Антикомінтернівського блоку, зокрема з Угорщиною; долі жителів краю у роки окупації. Дана проблема була обрана не випадково, оскільки саме на Закарпатті, на невеликій території краю, що був відірваний від національного материка і входив до складу Чехословаччини, напередод­ ні Другої світової війни українці перед усім світом продемонстрували, що разом із братами з Великої України бажають мати власну державність.

15 березня 1939р. на Першому Соймі був прийнятий закон про незалежність та державний устрій Карпатської України. Таємним голосуванням обраний Президент - А. Волошин. Ця подія стала по­ мітною віхою на тернистому шляху України до незалежності. Важливим є також те, що закарпатці у березні 1939р. не лише оголосили про свою незалежність, а й готові були відстоювати її у боротьбі. У той час, коли проходив Сойм, воїни Карпатської Січі, що була збройною формацією уряду Карпатської України, не дивлячись на переважаючі сили противника гортистської Угорщини, вступили з ними у нерівний бій. Минув 71 рік з тієї пори. Достатній час, щоб зробити історичні висновки, але українська громадськість ще й досі мало знає про події, які відбувалися на території Закарпаття у 30-х роках XX століття. За радянських часів саме поняття «Карпатська Україна» і «Карпатська Січ» були піддані анафе­ мі, січовиків переслідували. Мало хто з істориків наважувався виступити проти офіційної версії, що Карпатська Січ - фашистська організація. У незалежній Україні з'явилося досить багато праць про Карпатську Україну 1938-1939рр., але в історії збройних сил цієї держави - Карпатської Січі - й досі існує чимало суперечностей. Під час підготовки виставки про Карпатську Україну науковці музею вирішили один із розділів екс­ позиції присвятити історії створення, діяльності та боротьби воїнів Карпатської Січі. Була проведена довготривала науково-дослідницька робота в архівах та бібліотеках України, знайдені офіційні до­ кументи, фото, листівки, газети того часу. З метою підготовки виставки здійснено низку наукових відряджень до Закарпаття. Більшість січовиків, яким вдалося вижити у боях та пережити угорську окупацію були репресовані за радянських часів. Такою була й доля Головного коменданта Карпатської Січі Дмитра Кпимпуша. Його фотографії 1920-1930-х років, особисті речі у 2006р. були передані на державне збереження до Меморіалу сином Орестом Климпушем. Після визволення Закарпаття радянськими військами Д. Климпуш був двічі заарештований і відбув загалом 10 років виправно-трудових робіт. Повернувся додому хворим і невдовзі помер. У боях з угорськими окупантами у березні 1939р. він участі не брав - напередодні залишив Хуст, оскільки не поділяв думки радикального крила керівництва Організіції народної оборони Карпатської Січі (ОНОКС) стосовно силового роззброєння чеських солдатів. Науковцям музею вдалося зібрати матеріали й членів Головної команди - С. Росохи та І. Рогача. Документи розповідають про їхню участь в розбудові Карпатської Січі, подальшу життєву долю в еміграції. Для з'ясування обставин боїв, участі у них пересічних січовиків, а також визначення того, чим для

науковий збірник

387

них була ця боротьба - виконанням завдання чи сенсом життя, необхідно представити матеріали рядових ветеранів Карпатської Січі. З цією метою у травні 2006р. було здійснене відрядження до Закарпаття. Науковим співробітникам Меморіалу вдалося зустрітися із безпосередніми учасниками або свідками вказаних подій, членами їх­ ніх родин, зібрати оригінальні матеріали та провести польові усно-історичні дослідження. Адже саме усна історія дає можливість особистої інтерпретації подій, явищ, процесів. У ході збору спогадів те, що знаходилося в традиційних історичних дослідженнях про Карпатську Україну на другому плані, а саме трагедії рядових січовиків, стало головним завданням у висвітленні долі Карпатської Січі. Найбільш детально й змістовно про вказані події та свою участь в них розповів колишній воїн Кар­ патської Січі Юрій Неймет. Юрій Іванович Неймет народився 10 квітня 1917 року в багатодітній селянській родині у с. Велика Копаня Виноградівського району Закарпатської області. З 1938р. навчався у Хустській гімназії, був - керівником січового осередку в рідному селі. Учасник бою на Красному полі. За часів угорської оку­ пації - член підпільної організації «Юнацтво ОУН». 15 березня 1941р., з нагоди другої річниці бою на Красному полі, отримав завдання встановити Хрест на січовій могилі, за що й був заарештова­ ний. Після допитів його відправили до концентраційного табору в м. Надьканіжа (Угорщина). У грудні 1942р. звільнений. Продовжив навчання у Хустській гімназії. У 1946р. заарештований радянською контррозвідкою «СМЕРШ» і засуджений на 8 років позбавлення волі за «український націоналізм». На Батьківщину повернувся лише в 1962р. Реабілітований у 1991р. Помер у травні 2007р. Унікальні документи Юрія Івановича - довідка про звільнення з угорського табору (1942р.), дозвіл на проїзд до Ужгорода (1944р.), лист до рідних, фото тощо - є яскравим доповненням фондової колекції учасників національно-визвольного руху 30-40-х років XX століття на території України [7]. Після спецпоселення у м. Воркута, Юрій Іванович мешкав у своєму рідному селі, користувався по­ вагою серед селян у першу чергу, як колишній захисник свободи краю. На зустріч з представниками музею погодився одразу. Першими словами ветерана були: «Невже ви з самого Києва до мене при­ їхали? Хіба про Січ знають у столиці?» - ці слова ще раз підтвердили, що про події на Закарпатті у 1930-х роках XX століття, про боротьбу краю за самостійність та свободу українська громадськість цікавиться занадто мало. Отже й дивно колишньому січовикові, що у Києві знають про нього. Запис спогадів Юрія Неймета відбувався у формі монологу. Літній чоловік (на момент запису йому було 89 років) в деталях згадував події 1938-1939 років. Коли мова йшла про колишніх друзів-січовиків та про їхню трагічну долю, на очах ветерана неодноразово з'являлися сльози. Досить показовим є те, що події становлення автономії та незалежності Карпатської України Ю. Неймет сприймає у контексті Другої світової війни - «Чехословаччина обіцяла нам згідно СенЖ ерменського договору д а т и автоном ію . Але це о т о т а к і за тя гн ул и на 20 років. Аж то д і, коли вже були оці с в іто в і події у Європі, коли вже Г ітл е р забирав С удети, о т т о д і вже вирішили д а ти .» [6].

З офіційних документів відомо, що Карпатська Січ була створена 9 листопада 1938р. Офіційна на­ зва - Організація народної оборони Карпатська Січ (ОНОКС). Мета - захист державних і національ­ них інтересів Карпатської України [2,229]. Про створення Карпатської Січі, як проурядової організації згадує й Ю. Неймет: «Як столицею К а рпатсько ї України с т а в Х у с т , Волошин з м ін істр ам и переїхали ту д и . Р озм істився у будинку гім назії. С та р ш і класи не могли т а м занім атися, оскільки п р а в іте л ь ств о заняло у с і класи. Ми ходили у ш колу на Рудні. З начить, коли перейшли до Х у с та , т о п о тріб н о було для п р а віте л ь ств а і охорону. 9 листопада 1938 року в Х у с т і були уста н о вч і збори державної охорони, яка називалася «Карпатська Січ». Ну, т о було 9 листопада, на 10 число, на слідуючий день у кожному селі вже був січовий осередок, т а к і в Копані. »[&].

Напівмілітарна організація, Карпатська Січ мала чітку структуру, військову форму, із рядовими сі­ човиками проводились регулярні військові навчання: «Ми збиралися в учителя, т а к и й був - Вайда.

388

науковий збірник

Безумовно, без зброї, зброї не було. Після т о г о ми начали з а н я т т я , я к нам показували. Щовечора хо­ дили на з а н я т т я на дороги, розбивалися на групи. Одна група наступає, друга обороняє. О то було наше завдання на самооборону. Ось керівництво у ф ормі (показує ф о то т о г о часу), но всі уніф орму не мали, на селах носили т іл ь ки ка ш ке ти . Д руге завдання: го тув а л и вибори до Карпатського Сойму. С туд е н ти , а учнів гім назії'називали т о д і студ е нта м и , мали роз'ясню вати населенню» [6].

Сучасні дослідники історії Карпатської Січі говорять про те, що попри заяви про підпорядкування ОНОКС уряду А. Волошина, вузьке коло її керівників, яке повністю потрапило під вплив молодих націоналістів з Галичини, намагалося на власний розсуд Інтерпретувати рішення й заходи уряду та впливати на них. У той час ОУН в Карпатській Україні переслідувала далекосяжну мету загального визволення України через повстання. Створювані бойові групи мали ідеологічне завдання: вони пови­ нні були розбудити українську свідомість та посилити процес українізації [4,249-308]. Саме для цього вони активно залучалися до проведення передвиборчої кампанії на користь Українського Національ­ ного Об’єднання - політичної сили, навколо якої об’єдналися усі національно налаштовані течії. Подальші події та досвід спілкування з рядовими січовиками, зокрема з Ю. Нейметом, дають під­ стави стверджувати, що основна маса січовиків краю не були екстремістськи радикальними націона­ лістами, не знали про внутрішню мету своїх керівників. Будучи у лавах місцевих осередків Січі, вони, як правило, прагнули знайти собі застосування у місцевих комендатурах, перебрали на себе врегу­ лювання місцевих суперечок, проводили затримання польських та угорських терористів. Січовики не мали зброї й особливо результативної боротьби з порушниками закону вести не могли. Ось як про свою службу розповідає Ю. Неймет: “Ми були призначені на головній дорозі л о в и ти о т и х мадяр­ ських і польських те р о р и с тів . Так я із одним товариш ем одного вечора затрим али те р о р и с та . Ну затрим али, просимо п о ка за ти докум ент. Я н а стіл ь ки вже був на т о й час досвідчений, що одразу зрозумів, що він буде с я га т и не докум ента, а п іс т о л е т . Вирішили від пускати його, а самі повідо­ мили про нього на жандармейську стан ц ію , що в кін ц і села. ” /Б] .

Щодо національного підґрунтя існування Січі, то воно було повністю українським. Наведені в праці М. Вегеша слова О. Мішанина про те, що у 1939р. населення Закарпаття зробило еволюцію від під­ карпатських русинів до закарпатських українців [1, 4], є справедливими у першу чергу для членів Карпатської Січі. Так, наприклад, коли гонведи вступили у Велику Копаню, Ю. Неймет з ризиком для життя рятував українські книги: «У т ій ш колі у вчител я була велика біб ліотека. Мадяри як прийшли, т о українську л іт е р а т у р у нищили, палили. Вечором самі, після т о г о збираємося і я іду в т у школу, книги підбирати. Набрав книг і вийшов на ганок, подивився, чи нема нікого. Нема. Тільки я вийшов, а за мною: « С тій !» - крик, ну я вже дав ногам з н а т и із т о ї школи. Коли йду вулицею, а т а м була природна огорожа у сусідів. Я о т о перескочив, т а м воронка т а к а , сів і слухаю, а вони догоняю ть мене і не ба чать, де я дівся? Через т р и дні, о т т о го , я к переховувався, я пішов пробувати чи я перескочу? Ні, т о разом вже я к т о і сила, і см іл ість беруться.»[6 ].

Однією з ключових проблем Карпатської Січі була відсутність зброї. Керівництво ОНОКС кілька ра­ зів зверталося до А. Волошина з проханням передати їм зброю “із засобів, які знаходяться при окруж­ них урядах та окружних судах.” [1, 232] Прем’єр-міністр дозволу не давав. По-перше, він не мав на це повноважень, по-друге, побоювався, що Карпатська Січ вийде з-під контролю автономного уряду. Чеська контррозвідка неодноразово повідомляла про наміри керівництва Січі скинути уряд [1,232]. Про те, наскільки обтяжливим було двоїсте спрямування, а заодно й політика радикального крила керівників Карпатської Січі, видно з друкованого органу Січі - газети «Наступ», на шпальтах якої є порожні місця. Цензура уряду А. Волошина забороняла поширення екстремістських націоналістичних статей, оскільки вони шкодили загальному втіленню української справи. Автономний уряд А. Волошина постійно відчував опозицію з боку молодих і радикальних націона­ лістів, які перебували в керівництві Карпатської Січі і вимагали рішучих дій по відношенні до чехів. Відсутність зброї призвела до спроби січовиків силою відібрати її у чеських військових. В ніч з 13 на

науковий збірник

389

14 березня 1939р. у Хусті та ряді навколишніх сіл відбулися військові сутички, які закінчилися крово­ пролиттям. Ці події зробили неможливим подальше військове співробітництво сил Чехословаччини і Карпатської України, вони значно прискорили трагічний кінець, оскільки співпали з вторгненням угорської армії. Вторгнення почалося 14 березня 1939р. Під вечір 18 березня агресори окупували все Закарпаття і вийшли до польського кордону. За цей період на теренах краю січовики провели з окупантами понад 20 битв. Найбільшим став бій на Красному полі під Хустом, у якому загинули близько 230 січовиків - переважно учнів. За свободу рідного краю в Закарпатті тільки під час боїв у березні 1939р. полягло понад 5 тисяч українців [3,187]. Не випадково Ю. Неймет розповідь про події на Красному полі розпочав з 13 березня 1939р., з сутички із чехами. Ці події переплітаються у спогадах з боями проти угорських окупантів: «Ми пішли з напарником на станцію , чеські жандарми гр а ю ть у ка р ти . А я т а к о т о сюди т а й кажу, що ми вас ма­ ємо п о ко ти ти , чи ви нас? Це сюди, т е туд и. Але вони вже мали команду в ід с ту п и ти із З а ка р па ття. Мадяри як наступали, я був призначений на вулицях дежурити. Чехи відступали 13-го числа до оди­ надцяти дня. Ми пішли займ ати державні установи: по ш ту, жандармерію. Приходимо у жандармерію, вони вже виїхали, а на с т о л і - за б и ті січовики... Рахую, що т о д і в перший раз мав б у т и розстріляний. Так они, мадяри, наступали, а зброї, ф актично, не було. І з 13-го на 14-те березня січовики напали у Х у с т і на воєнну казарму, за станцієй, здобувати зброю, а т і - не давали. Вивели та н ки на П р ут і розстрілю вали січовиків. У т о й час, коли була потрібна допомога, як держави, до ко т р о ї ми належали. Після 14-го березня Волошин проголосив Карпатську Україну. А 15-го був Сойм, парламент, засідав і затвердили юридично. Такш о вони засідали, а ми на полі воювали... (плаче) [6].

Про те, хто першим спричинив трагедію 13-14 березня, хто давав наказ січовикам роззброювати урядові війська, й досі серед істориків точиться суперечка. Зрозуміло лише, що це була тактична помилка радикальної гілки керівництва Січі, в результаті якої Карпатська Січ зазнала значних втрат і виявилася нездатною протистояти Угорщині. А з розповіді учасника боїв видно, що за прорахунки керівництва розраховуватися довелося рядовим січовикам. На відміну від чехословацької армії, яка відступила без жодного опору, бійці Карпатської Січі, не зважаючи на малочисельність і слабке озброєння, дали бій фашистському агресору. До боротьби їх спонукала любов до Батьківщини, яку вони називали Україною. На Пам’ятному Хресті, який Ю. Неймет встановлював на січовій могилі у 1941 році, були викарбувані слова: «Борцям за волю України!» Завершальною крапкою у розділі виставки, присвяченому Карпатській Січі, науковцями музею було обране великоднє привітання Президента Карпатської України А. Волошина до українців в Югосла­ вії - перше публічне звернення після еміграції. В ньому він дав високу оцінку боротьби українців За­ карпаття за незалежність, її захисників назвав Героями: «Дорогі браття й сестри! Божому Провидінню подобалося знову досвідчити нас. Ми знову втратили свободу, що нею втішалася вітка українського народу в Карпатах. Ми її втратили, - але тільки під напором численнішого й сильнішого ворога. В оку­ пантське ярмо не пішли ми добровільно. Ми улягли в нерівній боротьбі, а українські Герої сучасності дали нам новий приклад, як маємо стреміти до нашого національного ідеалу. Бо свобода родиться й закріплюється лиш у крові й терпінні...» [5,109]. Жертовність закарпатців під час захисту Вітчизни складає героїчну сторінку вітчизняної історії. Це одна з головних тез виставки «Карпатська Україна. У пошуках історичної долі.» Виставка стала по­ мітною культурно-просвітницькою акцією в Києві, вона викликала велике зацікавлення у пересічних відвідувачів музею. Лише у день святкування 15-ї річниці незалежності України її оглянули близько тисячі людей. Серед записів у книзі відгуків є слова студента-історика Плутаренка Олега: «Карпат­ ська Україна - незнана для більшості з нас. Дякуємо за велику роботу по підготовці експозиції. Дуже хотілось би мати можливість ознайомитись із більшою кількістю історичних матеріалів, що стосують­ ся історії краю. Про це мають знати всі українці.» [8].

390

науковий збірник

Такі слова розуміння значення цієї сторінки вітчизняної історії, побажання розширення експозиції надихають науковців музею на подальшу роботу та підготовку більш масштабного проекту з історії створення та боротьби Карпатської України, значною частиною якого є реконструкція подій за спо­ гадами їхніх учасників. Джерела і література 1. Вегеш M.M. Августин Волошин і Карпатська Україна. - Львів-Хуст, 2004. - С. 4.

2. Вегеш M.M. Карпатська Україна. Документи і факти. - Ужгород, 2004. - С. 229.

3. Загиблі на чужині. Книга Пам'яті України. Про громадян, які загинули у воєнних конфліктах за рубежем І Ред.кол. Герасимов І.О.(голова) та інші. - K., 2003. - С.187.

4. Клепко Д. Українське питання у 1938-1939 роках і Третій Райх II ЗНТШ. Т. CCXXVIII/ Праці історикофілософської секції. - Львів, 1994. - С.249-308 5. Штефан А. Августин Волошин - президент Карпатської України. Спомини. - Торонто, 1977. - С. 109.

6. Інтерв’ю з Юрієм Івановичем Нейметом від 15.06.2006 с. Велика Копаня Виноградівський р-н, Закарпатська обл.

7. Національний музей історії Великої Вітчизняної війни 1941-1945 років. - Тимчасовий фонд - 4834-4839.

8. Книга відгуків відвідувачів Меморіального комплексу «Національний музей історії Великої Вітчизняної війни 19411945 років».

науковий збірник

391

Анастасія РОГОЗОВСЬКА, Іван РОМАНЮК (Вінниця]

ВІННИЧЧИНА В ЖИТТІ ГЕНЕРАЛА АРМІЇ ІВАНА ДАНИЛОВИЧА ЧЕРНЯХІВСЬКОГО Я певна, де б і не бував т и , В думках лиш - поруч рідний дім, Д е м а т и кож ного с в іта н ку Дарує посміш ку у нім, Земля де рідна, рідний ліс, С те ж ки Героїв, в т о п т а н і віками, Д е Черняхівський мріяв,ріс, Д е сила й міць розносяться вітра м и. Із цього ми ж и т т я черпаємо, Усі, х т о мешкає ось т у т , Д о те б е , рідная Вапнярка, Усі с те ж ки й шляхи в е д у ть !

Рогозовська А.В. Напевне, не має в світі людини, яка б не відчувала в собі підтримку та силу рідної землі. Кожен із нас, українців, черпає впевненість та віру в краще майбутнє, лише тоді, коли проходить рідною землею, міс­ цями де минали дитячі та юнацькі роки, де вперше закохувались, відчували усю повноту власного життя. Згодом, куди б не «закинуло» нас життя, ми завжди носимо частинку свої батьківщини у серці, пишаємось нею і подумки не один раз повертаємось у ті далекі дні. Так само своєю батьківщиною пишаються жителі мальовничого селища міського типу Вапнярка на Ві­ нниччині. Своїми початками містечко сягає у XIX століття, з часу функціонування тут залізничної станції. Сьогодні Вапнярка є одним із найбільших залізничних вузлів Вінницької області. Загальна кількість на­ селення складає більше 8 тисяч осіб. За часів свого існування містечко пережило чи мало трагічних сторі­ нок. Не безслідним для вапнярчан пройшло XX століття, з його світовими війнами, голодами, епідеміями. Населення свято шанує своє минуле, свою історію, своїх Героїв. Як не дивно, але однією із найшановніших постатей для вапнярчан є людина, яка багато зробила за для перемоги над німецьким фашизмом, генерал армії, командуючий фронтом, Двічі Герой Радянського Союзу Іван Данилович Черняхівський, юність якого проходила в околицях та й самій Вапнярці. Про військовий шлях, бойові операції, нагороди І.Д. Черняхівського в свій час написало не мало військо­ вих істориків та дослідників серед яких М. Алексеєв[1], О. Мойсеєв [5], А. Шапіров [9], але в жодній праці радянського часу не висвітлено життя Івана Даниловича до того часу, як він потрапить до військових лав, а тим більше про життя генерала на Вінниччині. Тому дана стаття являє собою біографічний нарис життя І.Д.Черняхівського не лише як талановитого військового діяча, а й як непересічного українця, життя якого було пов’язане із Вінниччиною, де ще й нині у Вапнярці проживає рідна сестра полководця. Народився Черняхівський Іван Данилович 29 червня 1906 року в селі Оксанино Черкаської області в родині звичайних селян. Дитинство його до восьмирічного віку проходило саме в цьому селі, де і розрос­ талась родина. Через економічні негаразди батьки Івана Даниловича у 1914 році переїжджають до села Вербова (околичне село біля Вапнярки) Томашпільського району, де він проживає разом із батьками 9 років до 1923 року [2]. Родина Черняхівського жила у хаті під чорною соломою, як і всі селяни Вербова. Батько Данило Черняхівський працював конюхом, а мати виховувала трьох синів і трьох дочок. Навчався, майбутній Герой Радянського Союзу, із 1914 по 1919 роки у Вапнярській залізничній школі № 62 (сьогодні Вапнярська ЗОШ №1). До 1917 року школа вважалась училищем із 5 - річним строком навчан­ ня, а в 1917 році школа перетворилась на 4 - річку, яка існувала до 1923 року. Навчаючись у школі, Іван з

392

науковий збірник

перших класів був старанним учнем, захоплювався фізикою, математикою, технікою, різними механізмами. Уроки, які проводили служителі (священники, попи), Івану не були цікавими. З товаришами любив організову­ вати різні іфи, вів себе, як ініціативний організатор, був винахідливим. Серед особистих рис характеру вчите­ лі відмічали в хлопця відчуття справедливості, вірності, надійності. Ще за часів дитинства брався виконувати батьківську роботу, допомагав матері по господарству, а коли був вільний від навчання та обов’язків, які сам на себе покладав, ніколи не нудьгував, а завжди в колі друзів фав у власне ним придумані ігри [4]. Але 1919 рік став переломним в житті не лише родини Черняхівських, але й усіх жителів села Вербо­ ва, оскільки епідемія тифу, яка спалахнула і швидко поширювалась забрала багато життів, в тому числі життя обох батьків Івана Черняхівського [5]. Тому з 1919 року 13-літній хлопчак пас хазяйську худобу. Напевно, нікому б тоді й не на думку не спало, що Ясик (так прозвали в селі Вербова Івана Черняхів­ ського) стане всесвітньо відомим полководцем. Рано втративши батьків, Іван змушений був добувати собі шматок хліба самостійно. Допитливий розум і вроджені організаторські здібності зажили йому слави лідера. З думкою юного Черняхівського рахувалися як однолітки, так і старші хлопці. Незабаром Іван Данилович влаштувався підручним слюсаря в залізничній майстерні на станції Вапнярка.(1920). А у віці п’ятнадцяти років він обійняв досить відповідальну посаду провідника вантажів на ділянці залізниці Вапнярка—Одеса [6]. 1921—1922 pp. Україна пережила перший голодомор. Іван, ря­ туючись від голоду, перебирається до Новоросійська, де влаштовується робітником на 1-й державний цементний завод «Пролетар». Він освоює спочатку професію станкового бондаря, а потім шофера [4]. Сьогодні неможливо встановити, яким чином Черняхівський прийняв рішення присвятити себе армій­ ській службі. Та факт залишається фактом — у серпні 1924 року, попередньо набавивши собі рік, Іван по комсомольській путівці вступив до Одеської піхотної школи. Відчуваючи необхідність (за для просування по службі) І.Черняхівський у 1928 вступає до ВКП (б). У цьому ж році доля знову повертає полководця на рідну Вінниччину, де він отримує призначення на посаду командира взводу 17-го корпусного артилерій­ ського полку, який дислокувався у самій Вінниці [3]. Три наступні роки, проведенні у місті, не залишились марними, оскільки вже у 1929 році І.Черняхівський стає політруком батареї. Навесні 1931 року полководець залишає Вінницю вступає у Військово-технічну Академію, яку закін­ чує з відзнакою і стає начальником штабу 2-го танкового батальйону 8-ї механізованої бригади. У 32 роки Іван Данилович став командиром полку. У тридцять шість років він очолив Західний (незабаром перейменований у 3-й Білоруський) фронт, ставши наймолодшим командувачем фронту за всю історію Червоної армії.Велику роль у становленні Черняхівського як генерала відіграли Олександр Василевський і Георгій Жуков. Саме після тривалих консультацій із вищезгаданими воєначальниками напровесні 1944 року Йосип Сталін прийняв рішення про призначення Івана Черняхівського командувачем Західного фронту [10]. Сталін давно вже придивлявся до молодого талановитого командарма — героя Дніпра, нестримно­ го, спритного і, головне, розумного генерал-лейтенанта Івана Черняхівського. Командарм ініціативно й результативно діяв під час звільнення Воронежа, Курська, України і заслужив схвальні оцінки своїх начальників. Командувач Центрального фронту генерал армії Костянтин Рокоссовський напише: «Осо­ бисто сміливий генерал, із великою ініціативою». А 5 березня 1944 року Верховний Головнокомандувач одержав телеграму від командувача 1-го Українського фронту маршала Радянського Союзу Георгія Жукова такого змісту: «Тов. Сталіну. За своїми знаннями та вмінням керувати військами, командувач 60-ї Армії генерал-лейтенант Черняхівський цілком заслуговує на звання генерал-полковника. У порівнянні з Москаленком, Гречком і Рибалком стоїть набагато вище. Просимо присвоїти тов. Черняхівському звання генерал-полковника» [7]. Місяць по тому генерал-полковник І.Черняхівський очолив Західний фронт... Доля берегла Черняхівського і берегла його для великих боїв.У серпні страшного 1941-го біля стін Нов­ города доля звела Черняхівського з Ватутіним. Начальник штабу Південно-Західного фронту належним чином оцінив дії розважливого полковника. Рік по тому вони зустрінуться: Микола Федорович як команду­ вач Воронезького фронту, Іван Данилович — командир 18-го танкового корпусу. Комкором Черняхівський

науковий збірник

393

пробув менш як місяць. Обстановка вимагала тямущих командних кадрів, тому Ватутін клопотався перед Сталіним про призначення Івана Даниловича командармом. Клопотання підтримав і начальник Генштабу генерал Олександр Василевський. Незабаром молодий генерал очолив 60-у армію [10]. Іван Черняхівський як ніхто інший відповідав сталінській моделі загальновійськового командира: вій­ ськові університети Іван Данилович почав проходити в Одеській піхотній школі, потім була Київська артилерійська школа, 1931-32 роки був слухачем Ленінградської військово-технічної академії, пізніше закінчив із дипломом першого ступеня Військову академію механізації і моторизації РСЧА. Загалом за п’ять років він пройшов шлях від старшого лейтенанта до генерала. Перед звільненням Воронежа Черняхівський зустрівся із своїм колишнім начальником К.Рокоссовським: «Знайомлячись із військами 60-ї армії, переданої нам із Воронезького фронту, я уважно придивлявся до генерала І.Черняхівського. Це був чудовий командувач. Молодий, культурний, життєрадісний. Дивна лю­ дина! Було видно, що в армії його дуже люблять. Це відразу впадає в око. Якщо до командарма підходять доповідати не з тремтінням у голосі, а з посмішкою, розумієш, що він багато чого досяг. Командири всіх рангів гостро відчувають ставлення старшого начальника, і, напевно, мрія кожного з нас — поставити себе так, щоб люди з радістю виконували всі твої розпорядження. Ось цього Черняхівський досяг»[8]. Про те, як загинув Черняхівський, у літературі описано досить докладно. Проте Олександр Філь наголо­ шує, що після спілкування з сином полководця, генерал-майором Олегом Івановичом Черняхівським, виявив нові обставини смерті генерала. Йдеться про таємне зникнення командувача 3-ї армії генерала Горбатова з місця командного пункту неподалік міста Мельзак в Східній Пруси. Коли авто з Черняхівським поверталось із пункту тією ж дорогою, воно потрапляє під раптовий артилерійський обстріл. Величезний осколок снаряда пролетів між солдатом-охоронцем і ад’ютантом командуючого підполковником Олексієм Комаровим, прой­ шов наскрізь поміж лопатками Івана Даниловича. До госпіталю живим генерала вже не довезли. Трагічна подія сталась за 80 днів до перемоги над Німеччиною і за крок від звання маршала Радян­ ського Союзу, оскільки наказ залишалось лиш підписати. Поховання генерала армії І.Черняхівського відбулося 20 лютого 1945 року у Вільнюсі на центральній площі. В Москві в цей день профиміло двадцять чотири залпи зі ста двадцяти чотирьох гармат. Коли Литва проголо­ сила про відновлення своєї незалежності, вона зажадала прибрати пам’ятник і прах Черняхівського. Останки великого сина українського народу були перевезені до Москви та віддані землі на Новодівичому цвинтарі. З однієї сторони таке рішення є правильним, адже в Москві мешкає родина ІДЧерняхівського: дружина Анастасія Черняхівська (дівоче прізвище Добрянська), дочка Неоніла та син Олег. Проте з іншої сторони пригнічує той факт, що на рідній землі, на Україні поруч з прахом батьків поховати генерала ніхто не здогадався... Але жителі містечка Вапнярка щорічно кладуть квіти в дні народження та загибелі свого героя Івана Чер­ няхівського. Там, у Вапнярці, в центрі міста на привокзальній площі розташований пам’ятник Двічі Герою Радянського Союзу, володарю трьох орденів Червоного Прапора, ордену Суворова 1-го ступеня Івану Даниловичу Черняхівському. У Вапнярській ЗОШ №1 працює музей І.Д. Черняхівського, кожен учень школи знає на якому місці і в якому класі вчився їх попередник. Про таке шанобливе ставлення до Черняхівського свідчить і той факт, що назва смт. Вапнярка мала змінитись на Черняхівськ, але це вже інша історія... Джерела і література 1.Алексеев Н. Очерки о Великой Отечественной Войне. —М., 1975. - 347 с.; 2.Герої Радянського Союзу Томашпільщини/ Момот В.Ф., Шленськова К.В. - Томашпіль. - 2008. - 34 с.; 3. Дьяконов Б. Безсмерття полководця II Вінницька правда. -1985. -1 8 лютого. - С. 4; 4. Історія Вапнярської ЗОШ № 11I http//smt-vapnjarka.at. ua./publ/; 5.Мойсеєв О. Немеркнуча слава героїв. - К.: Молодь. -1975. - 278 с.; З.Шапіров А. Черняхівський. - К.: Радянський письменник. -1977. - 233 с.; 4.0веянньіе славой имена: Герой Советского Союза уроженцьі Винниччиньї. - Одесса: Маяк. -1989. -189 с.; 6.Томашпільщина. Ювілейний збірник/ Сікал О.Р. - Вінниця: Книга-Вега. - 2008. - 200 с. іл.; б Там само. - С.59; 7. Філь О. Український Ганнібал II http//poatup.brama.com.; 8. Філь О.. Вказана праця.

9. Шапіров А. Вказана праця. - С. 129; 10.10.http//w.w.w.viche.info/joumal/;

394

науковий збірник

Ніна САРАНЮК, Лариса СВІРІДОВА, Оксана ХМІЛЕВСЬКА (Львів)

БОРОТЬБА УКРАЇНЦІВ ЗАКАРПАТТЯ ЗА ВЛАСНУ ДЕРЖАВНІСТЬ У КОНТЕКСТІ ГЕОПОЛІТИЧНИХ ПРАГНЕНЬ ЄВРОПЕЙСЬКИХ КРАЇН НАПЕРЕДОДНІ ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ Події 1938-1939 pp. у Закарпатті стали останнім трагічним акордом у боротьбі українського народу за власну державність. У переддень 65-річчя великої Перемоги у Другій світовій війні, як ніколи акту­ альним стає дослідження тих подій на території сучасної України, які стали прологом до найбільшої і найкривавішої війни XX століття. Історичні уроки поразки визвольних змагань українців не можуть бути повними без висвітлення останньої спроби створити власну самостійну Українську державу в самому західному, але одвічно українському регіоні напередодні Другої світової війни. Ця спроба відбувалася за складних, гостро суперечливих міжнародних обставин, при шаленій протидії ворожих сил, які розігруючи “карпатську карту”, намагалися змінити власне геополітичне становище. Тривалий час боротьба українського закарпатського населення та події 1938-1939 років замов­ чувалися або грубо викривлялися. У працях радянських істориків захисники Карпатської України, її президент А. Волошин, воїни Карпатської Січі зображалися виключно негативно, а національновизвольний рух на Закарпатті видавався за антинародну профашистську діяльність закарпатських націоналістів, як спроба політичних авантюристів захопити владу в свої руки. Після проголошення незалежності Української держави у 1991 р. історична правда була відновле­ на. Нині перед дослідниками української історії - широке поле діяльності, оскільки необхідно дати об’єктивну характеристику тим чи іншим подіям. Історія Карпато-Української держави висвітлена у працях відомих українських істориків М.М. Вегеша [1-4], В.І. Худанича, Я.П. Стерчо [9], В.Л. Боднара, Ю.Ю. Сливки, Д.Д. Данилюка, в яких відновлена історична правда про Карпатську Січ - збройних за­ хисників незалежності Карпато-Української держави. Окремі аспекти історії Карпатської України, боротьби Карпатської Січі знайшли своє відображення у спогадах М. Колодзінського, С. Клочурака, В. Маркуся, А. Штефана, Д. Климпуша. Метою авторів .статті було на підставі історичних джерел, мемуарної літератури розкрити роль збройних сил у захисті української державності через призму історичних подій у Закарпатті напере­ додні Другої світової війни. Після загибелі на початку XX ст. двох перших демократичних держав українського народу - УНР і ЗУНР - їхні землі були поділені між чотирма країнами. Одвічно українські землі Закарпаття опинились у складі Чехословаччини. Ще після розпаду Австро-Угорської імперії закарпатські українці виступили за об’єднання з іншими українськими землями: на Народних Зборах (Соборі русинів) у Хусті було проголошено злуку з Українською Народною Республікою, але цього реально не сталося. “Мета на­ ціонального руху стосовно території Закарпаття, південно-східної частини Угорщини - шляхом про­ ведення широкої пропаганди підготувати цютериторію до відізвання, поширювати твердження, що це завжди була українська територія, такою повинна бути і у відповідності до цього - цю територію, якщо потрібно, і шляхом збройного повстання і революції, необхідно відірвати від Угорщини і приєднати до України”, - писав у спогадах В. Ганчин, згадуючи передумови подій 1938-1939 р. у Закарпатті [5,60]. Історію утворення незалежної Карпатської української держави можна умовно поділити на три пері­ оди. Перший період - це період з 15 червня до 8 жовтня 1938 p., коли згідно з Мюнхенською угодою, Чехословацька Республіка віддала Німеччині Судетські території, а в Словаччині і Підкарпатській Русі були створені власні уряди. Другий період - з 8 жовтня 1938 р. до 2 листопада 1938 p., коли за Віден­ ським арбітражем від Карпатської України були забрані й віддані Угорщині міста Ужгород, Мукачеве,

науковий збірник

395

Берегове. Саме в цей час починають формуватися збройні сили закарпатців - Карпатська Січ. Третій період починається з 8 листопада 1938 р. після переїзду уряду Карпатської України до нової столиці - м. Хуста і триває до 15 березня 1939 р. - проголошення самостійної Карпатської України і початку бойових дій Карпатської Січі проти хортистських окупантів. Вкрай негативну роль у становленні карпато-української державності відіграв геополітичний чинник Г ч ,_ - прагнення сусідніх держав (Польщі, Румунії, Угорщини) перетворити відповідні регіони етнічних зе­ мель карпатських українців на об’єкт свого володарювання. У цьому їх підтримували західні держави, які сподівалися створити землях Закарпаття форпост “санітарного бар’єру” проти більшовизму. У 1919-1939 pp. Закарпаття входило до складу Чехословацької Республіки на правах автономної одиниці під назвою “Підкарпатська Русь”. Однак відносна політична свобода не могла замінити праг­ нення до створення власної держави. Не бажаючи втрачати території, які Угорщина вважала своїми, а Польща із побоювань втратити своє панування у Галичині, цими країнами була розв’язана потужна інформаційна кампанія проти незалежності українських Карпат. В угорських та польських часопи­ сах переважала спотворена інформація, навмисне нагнітання страху, залякування, сіяння зневіри у можливості української спільноти, властей забезпечити мир, безпеку краю, подолати економічну й соціальну розруху. Угорські видання наполегливо переконували місцеве населення у тому, що його єдиним порятунком є повернення в лоно угорської держави. Незалежна Карпатська Україна була особливо небезпечна для політичних планів Польщі, оскільки могла дати приклад Східній Галичині у боротьбі за свою державність. Особливої напруги міжнародні події набувають восени 1938 р. 29-30 вересня у Мюнхені відбулася конференція за участі Німеччини, Італії, Великобританії, Франції, на якій були розглянули претензії А. Гітлера до Чехословаччини. Приводом для німецьких зазіхань була Судетська область Чехосповаччини, в якій проживало понад три мільйони німців. Франція і Англія погодилися на приєднання до Рейху високорозвинутої промислової Судетської області, через що Чехосповаччина втратила п’яту частину території і близько чверті населення. Польща і Угорщина також висунули свої вимоги про приєднання чехословацьких територій, на яких проживали поляки і угорці. Внаслідок цього 1 листопа­ да 1938 р. Польща одержала територію близько тисячі квадратних кілометрів з 230 тисячами жителів [8, 315]. Польська влада підтримувала територіальні претензії Угорщини щодо Карпатської України. Варшава також прагнула анексувати закарпатську Україну, щоб мати спільний кордон з Угорщиною і знищити, як вона вважала “осередок заворушень”, який впливав на українське населення Польщі. Як пише дослідник І. Васюта, “прикметна риса її [Польщі] зовнішньополітичного курсу - втрата почуття реальності і власна агресивність по відношенню майже до усіх сусідів...” [1,280]. Попри економічну і культурну відсталість, політичне життя на Закарпатті вирувало. Впливовою полі­ тичною силою були українофіли, які гуртувалися в українському національному об’єднанні, їх лідером був Августин Волошин. Противниками українофілів були русофіли. Після революції в Росії вони стали орієнтуватися на Прагу. Це була значна сила, адже навіть губернатор Підкарпатської Русі Антон Бес­ кет був прихильником русофілів і проводив русофільську політику, а сама партія користувалася підт­ римкою державної адміністрації, що дозволило їй ні в чому не поступатись українофілам. Третьою впливовою політичною силою у Закарпатті були комуністи, які здебільшого були членами Комуністич­ ної партії Чехо-Словаччини. Ці основні політичні сили Закарпаття непримиренно ставилися одна до одної [8,313]. Загалом у політичному житті краю брали участь майже ЗО політичних партій. Випробуванням політичних сил українських партійних угруповань стало проголошенням урядом Праги автономії Карпатської України. Ця подія послужила стимулом до піднесення національновизвольного руху на українських теренах під Польщею. Польське міністерство закордонних справ розпочало дипломатичні акції, домагаючись ліквідації державності Закарпатської України, яка стала прикладом для реалізації державницьких вимог українців Польщі, які вимагали надання конституцій­ ним шляхом національно-територіальної автономії Західній Україні. Стає очевидним, що події у За-

396

науковий збірник

карпатті дестабілізували політичну обстановку в Західній Україні, підняли прагнення до незалежності 5,5 млн. українців Польщі, які вважали державність Карпатської України подією, з якої може розпоча­ тися об’єднання всіх українських земель у незалежній державі. “Спираючись на Закарпаття, а також заінтересованість українським питанням європейських держав і, нарешті, маючи запевнену підтримку з боку Німеччини, загал українців вважає справедливою вимогу автономії у Східній Галичині, якщо уже не повної незалежності її. Тому ця справа повинна' бути вирішена швидко, так швидко, як довго українське питання викликає інтерес європейських держав у зв’язку із Закарпаттям” [б, арк. 2,3]. Вирішальну роль у поширенні таких настроїв серед українців відіграло різке загострення міжнарод­ ної обстановки й усвідомлення геополітичного значення, якого надавали Україні агресивні держави у боротьбі за сфери впливу і володіння багатствами її теренів. В українських політичних колах зміц­ нювалися державницькі ідеї Організації українських націоналістів (ОУН), яка з проголошенням авто­ номії Карпатської України почала настійно домагатися “відриву силою Малопольщі від решти країни” і об’єднання з матірною територією у незалежній державі. Аналізуючи політичні цілі ОУН, необхідно зазначити, що її очільники вважали Німеччину єдиним своїм союзником і розраховували використати співробітництво з гітлерівцями, сподіваючись на те, що вони віддячать оунівцям за союз і допоможуть їм здійснити в Україні національну революцію, втілити у життя ідею української державної самостій­ ності. Це була дуже наївна політика. Гітлерівський уряд, підтримуючи на словах державницьку ідею українських націоналістів і посилено залучаючи їх до співробітництва у реалізації “східної політики”, яка передбачала воєнний розгром Польщі, а потім і Радянського Союзу, не мав жодного наміру діли­ тися владою і планував перетворити Україну на одну з колоній рейху. Поки що А. Гітлер не виказував своїх намірів щодо закарпатських територій, сподіваючись розіграти “карпатську карту” для залучен­ ня на бік Третього рейху Угорщини. Провід ОУН вважав, що Карпато-Українська держава є “фрагментом” загальноукраїнського держа­ вотворення і висловлювала готовність “стати одностайно до збройної і вирішальної розправи із всіма загарбниками, відкинувши усі старі нежиттєздатні концепції та орієнтації, спираючись виключно на власні сили” [6, арк. 39]. Таким чином Карпато-Українську автономію ОУН вважала початком загаль­ ноукраїнської державності і негайно відгукнулася на її утворення, пославши галицьких добровольців на її захист. Уже з середини жовтня 1938 р. із Польщі до Закарпаття нелегально прибуло близько 2 тис. українців, які стали основою військових сил на українському Закарпатті, - спочатку Української Народної Оборони, а потім - Карпатської Січі. Як уже зазначалося вище, 11 жовтня 1938 р. празький уряд затвердив першу автономну адміні­ страцію на чолі з русофілом Андрієм Бродієм. Однак, через два тижні А. Бродія заарештували як угорського шпигуна, і 28 жовтня Прага призначила прем’єр-міністром лідера українофілів А. Волоши­ на. Не втрачаючи часу, українофіли почали будувати державність на урізаній території автономного краю, який тепер став називатись Карпатською Україною. А. Волошин повністю усунув від влади ру­ софілів і ліквідував всі окружні комітети і первинні організації закарпатських комуністів. Від чотирьох тисяч закарпатських комуністів залишилось менше сотні [1, 315]. Водночас проугорські часописи звинувачували уряд Карпатської України у тому, що він діє недемократично, заборонив інші партії й закрив їх друковані органи, а інакомислячих відправляє у концентраційні табори. Тодішні дії уряду Карпатської України і справді можуть видатися недемократичними, але якщо вдивитись у сутність проблеми, то більшість закарпатських партій, а також їх друкованих органів фінансувалися чужими державами, відповідно всі вони мали вороже спрямування і проводили згубну для незалежності українців діяльність. Так, у часописі “Карпаторусскій Голось” його видавець С. Фенцик закликав сус­ пільство: “Требуйте отменьї украинско-чешского террора Ревая, Волошина, Бачинского и др. Требуйте присоединения всей Карпатской Руси от Попрада до Тисьі под условием широчайшей автономии в Венгрии” [5, 371]. Русофілів обурювало, що Підкарпатську Русь перейменовано в Карпатську Україну. Отже, для творення української державності на закарпатських землях був лише один шлях,

науковий збірник

397

щоб захистити себе - розпустити партії антинаціонального спрямування і закрити їх видання.

2 листопада 1938 року на вимогу Угорщини відбувся Віденський арбітраж. За наполяганням Німеч­ чини та Італії Чехословацька Республіка змушена була віддати Угорщині південні райони Словаччи­ ни і Підкарпатської Русі з населенням 1 млн. 100 тис. чоловік, переважно угорським. “Відрізки" тор­ кнулися 5 закарпатських округів. Автономна Карпатська Україна втратила найбільші міста - Ужгород, Мукачеве та Берегове з прилеглими районами і значною частиною українського населення. Стає зрозумілим, що автономія Карпатської України є досить примарною і у будь-який час може бути проігнорована сусідніми державами. Як свідчать історичні джерела, намагаючись не допустити розгортання українського національно-визвольного руху і з метою дестабілізації економічної і політич­ ної ситуації угорські і польські спецслужби засилали на територію Закарпатської України диверсійнотерористичні групи. 1938 р. на території Закарпаття діяло близько 20 угорських воєнізованих загонів (рондьош гарді), які нападали на українські села, приміщення громадсько-політичних організацій у містах, руйнували мости, тероризували українське населення. Ще до рішення Віденського арбітражу 4 вересня 1938 р. в Ужгороді за ініціативою Організації укра­ їнських націоналістів відбулися збори делегатів від української молоді всього Закарпаття, на яких було створено напіввійськову організацію - Українську Національну Оборону (УНО). Управління нею здійснювала Головна Команда, а начальником генштабу було призначено полковника М. Колодзінського. До складу проводу УНО ввійшли В. Івановчик, І. Рогач, Д. Климпуш, Ю. Шпилька, Ю. Ставинець та ін., а також представники від кожного повіту. Військовий штаб УНО очолювали полковники М. Аркас, син відомого культурно-освітнього діяча і письменника, командувач 2-го кінного Переяслав­ ського полку Армії УНР, М. Стефанів, сотник Клименко. Однак зброї в УНО майже не було: її дово­ дилося здобувати, роззброюючи угорські та польські диверсійні угрупування У формуванні збройних сил Карпатської України активно діяв центральний Провід ОУН під орудою Андрія Мельника. Саме у боротьбі за Закарпаття здійснювалося випробування практикою націоналістичних ідей ОУН. 10 жов­ тня 1938 р. А. Мельник виїхав зі Львова до Берліна, звідки керував організацією українського легіону, який формувався з української еміграції в Австрії і звідти мав переправитися у Закарпатську Україну і доукомплектуватися українськими студентами і робітниками-перебіжчиками з Польщі. У листопаді 1938 р. за допомогою співвітчизників із Галичини та Північної Буковини була створе­ на Організація народної оборони “Карпатська Січ”, зародками якої були протипожежні та культурнопросвітні товариства. Тепер на їх основі потрібно було створити дієздатну військову силу, яка могла б реально боронити українське населення. Загони допоміжної поліції Карпатської Січі виконували службу разом із чеською поліцією. Частина січовиків несла службу у прикордонній сторожі. Проте за розпорядженнями федерального уряду Чехо-Словаччини загони Карпатської Січі не мали права діяти на кордонах Карпатської України, а лише на відстані 1,5 км від кордону. Січові гарнізони були створені на особливо важливих пунктах - Королево, Іршава, Торунь, Ставне, Перечин. Були також створені робітничі загони Карпатської Січі, завданням яких було будувати і відбудовувати дороги, особливо шлях Хуст-Довге- Свалява-Перечин. Карпатська Січ проводила активну культурно-просвітницьку роботу серед населення, видавала тижневик “Наступ” [5,439]. Діяльність Карпатської Січі не була “збіговиськом терористів”, як намагалася переконати офіційна пропаганда Будапешта. На заклик голови Проводу А. Мельника захищати Карпатську Україну прибу­ ли авторитетні діячі організації: його заступник О. Ольжич, досвідчені старшини-генерали В. Курманович, Я. Барановський, 3. Коссак, В. Комаринський, Ю. Таркович та ін., які сформували Генеральний штаб Січі. Мюнхенська угода створила у Центральній Європі надзвичайно вигідну для Німеччини ситуацію, що дозволило А. Гітлеру серйозно впливати на долі народів цього регіону. Західні держави, які вва­ жали за краще для власних інтересів проводити політику невтручання, визнали домагання Третього рейху й узяли на себе роль сторонніх спостерігачів.

398

науковий збірник

Якщо урахувати позицію радянського уряду, котрий тривалий час залишався байдужим до долі українців і білорусів під Польщею, особливо після укладення з нею в 1932 р. договору про ненапад, то стане зрозумілим, чому А. Гітлер, розігруючи “карпатську карту”, не надто переймався реакцією Радянського Союзу на можливе захоплення Чехо-Словаччини й передачу Закарпаття під владу Угор­ щини. Тим більше, що передувала цим подіям доволі вправна політична інтрига. У грудні 1938 р. Ллойд Джордж у розмові з радянським послом І. Майським висловив думку, що план Гітлера по­ лягає у відторгненні від Польщі Східної Галичини, приєднанні її до Карпатської України і створенні з цих двох територій васальної Української держави. Наступним елементом у реалізації цього плану могла бути Радянська Україна. Водночас посол Франції у Німеччині Р. Кулондр писав французькому міністру закордонних справ, що в оточенні Гітлера розглядають умови надання Польщею, Румунією і Радянським Союзом незалежності українським землям, щоб вони могли об’єднатись навколо Кар­ патської України [8,317]. Поряд із чутками такого змісту німці майстерно використали документи за­ карпатських українців, які засвідчували їхній патріотизм, але викликали тривогу у Варшаві, Бухаресті й Москві, наприклад меморандум делегації Карпатської України до канцлера Третього рейху від 24 жовтня 1938 р. Отримавши таку інформацію, Й. Сталін діяв так, як від нього чекали. На XVII з’їзді ВКП він висміяв ідею приєднання країни з населенням у ЗО млн чоловік (УРСР) до регіону з населенням 700 тис. (Карпатська Україна). Це зайвий раз переконало Гітлера в тому, що Радянський Союз не зацікавлений в існуванні Карпатської України як незалежної держави. 12 березня 1939 p. М. Хорті, диктатор Угорщини, отримав згоду Берліна на окупацію всієї території Закарпаття. Угорська армія розпочала вторгнення в Карпатську Україну невеликими силами в ніч з 13 на 14 березня. Державний розпад Чехословацької Республіки змусив А. Волошина офіційно заявити про те, що з 14 березня Карпатська Україна стає незалежною. 15 березня 1939 р. у Хусті зібрався сейм Кар­ патської України, на якому її було проголошено незалежною державою, А. Волошина обрано пре­ зидентом, державною мовою ставала українська, національним гімном - “Ще не вмерла Україна”. Збройними силами Карпато-Української держави стала Карпатська Січ. Того ж дня М. Хорті кинув проти Карпатської України багатотисячну армію, яка наступала одно­ часно на трьох напрямках. Президент і головнокомандувач Августин Волошин дав наказ захищати державу. Військовим міністром він призначив С. Клочурака, а головнокомандуючим - С. Єфремова. Була проголошена загальна мобілізація. Однак озброїти вдалося трохи більше тисячі бійців. Тим часом на кордоні зосереджувалися дванадцять угорських дивізій.

15 березня угорська армія почала великими силами просуватися на всіх напрямках. Частини Карпатської Січі стримували наступ сил противника, а це були близько 40 тис. солдатів і офіцерів. Жменька погано озброєних січовиків протягом декількох днів утримувала фронт проти значно пере­ важаючих сил противника. 16 березня 1939 р. угорська армія захопила Хуст - столицю Карпатської України, а 18 березня окупувала більшу частину її території. Наприкінці березня все Закарпаття було захоплене Угорщиною. На окупованій мадярами території продовжували вести боротьбу партизанськими методами окремі під­ розділи Карпатської Січі, особливо активно діяли партизанські загони поручника Ф. Тацинця, поручника М. Крупи, хорунжого О. Ворохти. У гірській частині Закарпаття окремі загони січовиків продовжували бо­ ротьбу з окупантами ще наприкінці травня 1939 р. Війська Угорщини ліквідували опір закарпатців та галицьких добровольців, встановивши у краї жор­ стокий тоталітарний режим. Угорська окупація була пов’язана з терором і репресіями проти україн­ ських діячів. Замість обіцяної автономії, угорці визнали вузьку самоуправу “Підкарпатського краю”, проводячи асиміляційну політику в політичному й культурному житті. Знищення карпато-української державності викликала сильну морально-політичну депресію в українців Західної України. Ворожою виявилася реакція керівництва СРСР на бурхливі події початку 1939 р. у Карпатській Україні. Упередженими діями Й. Сталіна керували непримиренність до буржуазного націоналізму, по­

науковий збірник

399

таємні розрахунки на змову з гітлерівською Німеччиною про розчленування сусідньої з СРСР Польщі. Ні з боку Великобританії чи Франції, ні з боку СРСР не прозвучали протести проти агресії Угорщини, її намагання захопити територію суверенної Карпато-Української держави. Підводячи підсумки, можна відзначити, поразку визвольних змагань за утворення незалежної Укра­ їнської держави на закарпатських земля спричинив ряд як політичних чинників, так і воєнних, зокрема роз’єднаність населення за партійною приналежністю, національними уподобаннями, неможливість озброїти свою армію. Незаперечною істиною є те , що саме напередодні Другої світової війни, долаю­ чи протидію з боку німецьких і угорських хортистських урядових кіл, украшські патріоти Закарпатсько­ го краю зуміли створити свою самостійну українську державу і зробили все можливе в тих складних умовах для збройного захисту її суверенітету силами власної армії - Карпатської Січі. Джерела і література 1. Васюта І.К. Політична історія Західної України (1918-1939) / І.К. Васюта. - Львів: Каменяр, 2006. - 335 с.

2. Вегеш M. Карпатська Україна (1938-1939): Соціально-економічний і політичний розвиток / M. Вегеш. - Ужгород, 1993.-125 с.

3. Вегеш M. Солідарність українців Східної Галичини з національно-визвольною боротьбою закарпатських українців (1938-1939) І М. Вегеш II Сучасність. -1995. - № 2. - С. 84-90.

4. Вони боронили Карпатську Україну І Під ред. M. Вегеша. - Ужгород: Карпати, 2002. - 710 с.

5. Габор В. Українські часописи Ужгорода (1867-1944 pp.): історико-бібліографічне дослідження І В. Габор. - Львів: ЛНБ ім. В.Стефаника НАН України, 2003. - 564 с.

6. Державний архів Львівської області, ф. 1, оп. 52, спр. 2802.

7. Дюрозель Ж.-Б. Історія дипломатії від 1919 року до наших днів. - К.: Основи, 1999. - 903 с.

8. Кульчицький С.В. Україна між двома війнами (19?1-1939 pp.) І С.В. Кульчицький. - К.: ВД “Альтернативи”, 1999. 336 с.

9. Стерчо П. Карпато-Українська держава І П. Стерчо. - Львів: За вільну Україну, 1994. - 288 с.

40 0

науковий збірник

Віктор ТОПАЛЬСЬКИЙ (Київ)

ФОРМУВАННЯ КАРПАТСЬКОЇ СІЧІ ТА УЧАСТЬ її ПІДРОЗДІЛІВ В ЗАХИСТІ КАРПАТСЬКОЇ УКРАЇНИ Після закінчення І Світової війни більша частина території Підкарпатської України увійшла до складу Чехословацької Республіки. Лише 11 жовтня 1938 р. в умовах фактичної руйнації держави, під тиском зростаючої загрози нацистської окупації, чехословацький уряд нарешті визнав автономію Підкарпат­ ської України, дав згоду на створення автономних державних структур. Однак, державні структури, посилаючись на конституційні обмеження, гальмували легітимне створення військових формувань, необхідних для посилення національної безпеки краю, збереження недоторканості кордонів. Вже через місяць, згідно рішенню Віденського арбітражу, найбільш промислово розвинені райони Підкарпатської Руси включно з Ужгородом та Мукачевим було передано Угорщині. Новою столицею закарпатських українців став Хуст. Українська автономія мала право на власну поліцію та службу безпеки, але, прагнучи більшої самостійності, ще до проголошення незалежності уряд Карпатської України розпочав створення місцевих напіввійськових формувань. Бажання допомогти чехословаць­ ким військам захищати територію краю, змусило уряд АБолошина прискорити процес створення міс­ цевих збройних сил [6]. Ідею створення напівмілітарної організації, яка б стала початком національної армії - Української Національної Оборони (УНО) висунуто було ще на політичному конгресі делегатів з усього Закар­ паття 4 вересня 1938 р. Близько 200 молодих людей погодилося взяти у ній участь. Сформувався провід у складі: голова - Василь Івайовчин, заступник - Іван Рогач, секретар - Степан Росоха, члени -Дмитро Климпуш, Юрій Шпилька, Іван Коперльос, Василь Шадей, Лука Чешок, Василь Даха та о. Ю. Статинець. Згодом посаду голови зайняв І. Росоха, а І. Рогач став заступником. Важливою акцією, яка принесла авторитет УНО, стали дії її чоти під керівництвом полковника М.Колодзінського - “Гузара” [12] під час евакуації українського уряду з Ужгорода у листопаді 1938 року, коли промадярські елементи намагалися влаштувати погроми. Установчими зборами у Хусті 9 листопада 1938 р. Українська Народна Оборона була реоргані­ зована в Організацію Національної Оборони “Карпатська Січ”. Приймається Статут цієї організації, згідно якого її метою є “оборона державних і національних інтересів Підкарпатської Руси та плекан­ ня оборонного духа в українськім громадянстві краю, поборювання протидержавної пропаганди та всестороння підтримка правительства Підкарпатської Руси” [9, с.565-566]. Це була напіввійськова організація для вишколу та пропагандистської діяльності, члени якої займалися вправами зі зброєю, утримували стрільниці, а також проводили публічні виступи [9, с.566]. Окрім того вони допомагали в підтриманні порядку на кордонах та їх охорони.

Фото 1. Старшина героїчної Карпатської Січі. Посередині - командант Січі Дмитро Клемпуш.

науковий збірник

401

Згідно Статуту Карпатська Січ складалася із відділів і кошів, які підпорядковувалися Команді. Її керівни­ ком (головним командантом) став член ОУН Дмитро Кпимпуш, його заступником - Іван Роман. Фото 1. До складу Головної Команди Карпатської Січі входили переважно вихідці із Галичини, Холмщини та Підляшшя: полковник “Гузар” (Михайло Колодзінський), поручник Євген Кульчицький, поручник “Калина” (Юрко Лопатинський), поручник “Чорний” (Гриць Барабаш), чотар “Щука” (Роман Шухевич), чотар “Волянський” (інж.Євген Врецьона), чотар “Тарнавський” (Зенок Коссак) та інші. Проте із провід­ них військовиків, які брали участь у подіях на Закарпатті, були вихідці також із східно- та центральноукраїнських земель: чотовий Кедровський-Косаківський та Антін Андрійович Кущинський [8]. Залу­ чалися до військових справ колишні генерали Української Галицької Армії В.Курманович і В.Петрів. Однак, включилися до справи оборони Карпатської України вони занадто пізно. Тут відіграли роль особисті уподобання деяких керівників, політичні розбіжності тощо. Так, наприклад, генерала Петріва, фахового військового з освітою генерального штабу, ніхто не вважав за потрібне запросити до співпраці, не дивлячись на те, що він перебував декілька тижнів у Хусті. Колишні офіцери чехос­ ловацької армії також включилися до справи оборони Карпатської України. Так, полковник Сергій Єфремов 15 березня був призначений начальником генштабу. Карпатська Січ була організацією, з українською мовою спілкування, а членом її могла стати “кожна фізична особа української нації, що довершила 18 літ життя та є горожанином Підкарпатської Руси” [9, с.566]. Тобто, організація була українською по духу. Розбудова Карпатської Січі вимагала значних коштів. АБолошин звернувся до українців про допо­ могу. На організацію Карпатської Січі збиралися кошти не лише на Підкарпатській Україні, але й за кордоном. Очікувана допомога незабаром почала надходити. 19 лютого 1939 р. Конгрес українців, що діяв у Канаді, вислав 5200 доларів прем’єру АБолошину для розбудови Карпатської Січі. Над­ ходили пожертви від окремих політичних діячів краю, а також громадян. 13 січня 1939 р. газета “Нова свобода” повідомляла, що перерахували кошти на розбудову Карпатської Січі: АБолошин - 28000 чеських крон, “Український Жіночий Союз в Чехословацькій Республіці” - 200 чеських крон, єпископ Д.Няраді - 300 чеських крон. У січні 1939 р. в Підкарпатському банку нараховувалося 34688 чеських крон, висланих для розбудови Карпатської Січі [6]. Так як кожна армія повинна мати форму одягу, то українські патріоти у Празі, Брні і Пільзні зібрали на Карпатську Січ сто тисяч чеських корон, на які були закуплені 150 повних одностроїв (включно до чобіт і білизни) сірого кольору. За допомогою місцевих українських організацій на Гуцульщині, в Сваляві, Березному була забезпечена формою одягу значна кількість січовиків. Деякі січовики, хто мав можливість, змогли самі без допомоги купили собі однострої. Одначе багато взагалі не мало одностроїв. Берлінська газета “Дойче Альгемайне” від 3 березня 1939 р. містить статтю “Січ - надія українців”, у якій описується один з підрозділів Січі. “У Торуні марширував відділ молодих людей вулицею. Лише провідник мав однострій. Решта 20 людей була в цивільному одязі й мала тільки сіроблакитні шапки” [3, с.43]. Газета “Франкфутер Фольксблят” від 21 лютого 1939 р. зазначала, що “Січ має сіро-зелені однострої, пошиті на зразок європейських армій” [3, с.53]. Лише зі зброєю у руках можна було боронити рідну землю від ворогів. Однак зброї було замало. Дістати її було важко. Січовики озброювалися, як тільки могли. Ті, хто був поряд з угорським прикордонням діс­ тавали зброю у Мукачеві, навіть кулемети. Купувалися браунінги та набої до них просто з фабрики. Багато військових рушниць знаходилося по селах ще з Першої Світової війни. Люди поховали її по стодолах, хлівах. Однак набої до них були відсутні. Були навіть, хоч і небагато, рушниці колишньої російської армії, - також без набоїв. [7]. Газета “Дойче Альгемайне" так описувала зброю січовиків:"... молоді люди несли на ременях рушниці, що виглядали ніби забрані з якогось воєнного музею. Була між ними хіба що не вся вотепальна зброя, яка застосовувалася на східному фронті в часи світової війни” [3, с.43]. На 1-му та 2-му з’їздах Карпатської Січі, що відбулися 4 грудня 1938 р. і 19 лютого 1939 р. роз­ глядалися питання ідеологічної спрямованості у діяльності Січі, організації та забезпечення війська,

402

науковий збірник

посилення військового вишколу, пе­ редвоєнного виховання молоді, ді­ яльності серед жіноцтва, виділення з чехословацької армн всіх старшин і вояків українців у територіальну армію Карпатської України тощо [1, с.38]. Поет і науковець О.Кандиба (Ольжич) став координатором іде­ ологічної і політичної роботи в Кар­ патській Україні. Активно діяв відділ преси, пропаганди та виховання з “Летючою естрадою”, яка об’їздила всю країну. Видавався тижневик “Наступ” під редакцією С. Росохи. Карпатська Січ утворила жіночу ор­ ганізацію, яку очолила пані С. Тисовська. Зростаючу організованість, дис­ ципліну, відданість рідній землі по­ казали огляди і паради січовиків, які проходили періодично в Хусті [12]. Дослідники по-різному визначають загальну чисельність січовиків - від 10 до 20 тисяч чоловік. Тільки у Волівському окрузі (тепер Міжгірський район) нараховувалося близько однієї тисячі січовиків. Станом на ЗО листопада 1938 р. крім команди Карпатської Січі у Воловому, аналогічні підрозділи були засно­ вані в Іршаві, Великому Березному, Перечині, Рахові, Середньому, Тячеві і Хусті. Ймовірніше ж за все, їх було близько 10 тисяч. Вони були слабо озброєні, не мали необхідного вишколу і бойового досвіду. До команд Карпатської Січі масово вливалася молодь, однак лише одиниці у подальшому взяли участь у боях з угорським військом. Кількість вишколених січовиків, або так званих дійсних членів Січі, як вважає М.Вегеш, не перевищувала двох тисяч [6]. Найбільш боєздатні військові частини Карпат­ ської Січі знаходилися в Хусті. Місцеві відділи (чоти) січовиків об’єднувалися в окружні коші, які підпорядковувалися Головній ко­ манді в Хусті. За короткий час було організовано 10 окружних команд січовиків та розпочато їх вій­ ськове навчання. В особливо важливих пунктах створювалися січові гарнізони. У 5 постійних гарнізо­ нах Карпатської Січі провадився військовий вишкіл, а частина січовиків виконувала допоміжну службу в поліції чи прикордонній сторожі. Підрозділи Карпатської Січі разом з частинами чехословацької армії приймали участь у знешкоджен­ ні диверсійних фуп угорських “соботчопотошів” і польських бойовиків - “карпатських легіонерів”, котрі у 1938-1939 pp., виконуючи волю своїх урядів, проникали нелегально на територію Карпатської України і шляхом диверсій та терористичних акцій намагалися сіяти страх, дестабілізувати економічну і полі­ тичну обстановку, примусити підтримувати проугорські елементи [5]. Румунський часопис “Фронтул” на початку 1939 р. зазначав: “Озброєні мадярські банди пробували викликати розруху і паніку між україн­ ським населенням, щоб дати нагоду до інтервенції мадярській і польській арміям” [2, с.З]. Фото 2 Поляки й угорці посилати на територію Підкарпатської Руси не лише озброєних терористів, але й своїх агентів (навіть до “Січі”). Тому разом з основними підрозділами був створений спеціальний відділ Команди - Служба безпеки Карпатської Січі, яку очолив Євген Врецьона. Січова розвідка ви­ кривала шпигунів, диверсантів, бандитів-терористів. З метою підготовки січовиків організовувались спеціальні школи. Так, у Хусті була відкрита школа

науковий збірник

40 3

для вишколу підстаршин, організаторів для села, а також окрема школа для жіночого відділу Січі. Як зазначав B.C. 1 Ґренджа-Донський, хустських січовиків поділено на сотні і відділи. Комендан­ том хустської сотні призначений по­ ручник Кедюлич, який займався вій­ ськовим вишколом січовиків. З метою національно-патріотичного виховання двічі на тиждень з січовиками прово­ дяться заняття на різні теми, переваж­ но з української історії [7].

12 лютого 1939 р. відбулися всена­ родні вибори до автономного сейму Підкарпатської Руси, як офіційно на­ Фото 3. Панцирники чехословацької армії після сутички із січовиками. зивалися тоді землі Закарпаття. Вони Позаду на площі видно штаб Карпатської Січі зі слідами бою. принесли переконливу перемогу укра­ їнським самостійницьким політичним силам під проводом АБолошина. Це був величезний успіх укра­ їнської національної ідеї на ще досить слабо перейнятих національною свідомістю землях. У ніч з 13 на 14 березня 1939 р. в Карпатській Україні відбулися військові сутички між карпатськими січовиками і чехословацьким військом. В ході зіткнень чехословацьким військом були застосовані панцирні автомобілі, танки й бомбомети [3, с.55]. Фото 3. Ці події вилилися в безглузде кровопро­ лиття, яке зробило неможливим військове співробітництво. Під час боїв з чехословацьким військом у Хусті 14 березня 1939 p., як зазначає B.C. Ґренджа-Донський, лише в Січовому коші загинуло більше 40 чоловік, а разом з іншими кошами - біля шістдесяти вбитих [7]. Уночі 14 березня 1939 р. стала очевидною загроза територіальній цілісності української держави в Карпатах. На кордонах з Карпатською Україною зібралося 40-тисячне військо мадярських гонведів. 14 березня 1939 р. капітулювала Чехія і визнала протекторат Німеччини. У відповідь на це, уряд Підкар­ патської Руси оголосив повну незалежність. Однак було зрозуміло, що з таким скромним за європей­ ськими мірками військом оборонити навіть крихітну країну неможливо. Щоб заручитися підтримкою сильного союзника, у своїй зовнішній політиці Карпатська Україна орієнтувалася на найпотужнішу в той час у Європі державу - гітлерівську Німеччину. З падінням Чехії угорські війська розпочали воєнні дії. Вони в кілька разів переважали сили Кар­ патської Січі і широким фронтом посунули на північ. Угорський наступ почався з Мукачевого на Чинадієве і Сваляву. Польща теж підтягнула три додаткових дивізії на “Карпато-Український фронт”, долучившись до розправи над українською державою. Згоду на окупацію Закарпаття дали Італія і Німеччина. Такому грізному ворогові, як добре підготовлена угорська армія, Карпатська Січ окрім героїзму не могла нічого протиставити. Явно не вистачало зброї. Чеські військові частини, що евакую­ валися відмовлялися передати свою зброю Карпатській Січі. Щоб забезпечити себе зброєю січовики і селяни, особливо колишні вояки, робили напади на невеликі чеські армійські підрозділи і жандармів. Можна привести приклад, коли у волівському військовому гарнізоні січовики “вскочили нагло до бу­ динку команди жандармерії і обеззброїли жандармів. Арсенал зброї, був неабиякий: 7 скорострілів, 150 рушниць, 40 револьверів, ЗО мінометів, 600 ручних фанат, ЗО газових масок, приблизно стільки сталевих шоломів і 50000 крісових набоїв, між тим третина протипанцирних” [7]. Такі напади відбули­ ся у Прислопі (полонили 14-ох чеських жандармів і забрали 8 скорострілів, 100 крісів, ЗО 000 набоїв, 40 револьверів з трьома тисячами набоїв) та у інших місцях. Під гуркіт угорської артилерії 15 березня у Хусті було проголошено незалежність країни, обрано пре-

Ю4

науковий збірник

зидента, прийнято конституцію, державну символіку. Тим часом карпатські січовики зі зброєю в руках стримували наступ ворога. Обраний Сеймом президент АБолошин проголосив Карпатську Січ регу­ лярною армією Карпато-Української Республіки, став її головнокомандуючим. Начальником генштабу було затверджено полковника Сергія Єфремова. Окремим наказом був створений Штаб регулярної української армії з військових спеціалістів на чолі з полковником М.Гузаром-Колодзінським. Відтоді на Карпатську Січ як на регулярну армію поширювалася дія Женевських конвенцій стосовно ведення війни, охорони військовополонених [5], згодом грубо проігнорованих угорськими військовими. З надією на приязні стосунки з Німеччиною Августин Волошин направив телеграму в Берлін, осо­ бисто Адольфу Гітлеру: “Від імені уряду Карпатської України прошу Вас прийняти до відома проголо­ шення нашої самостійності під охороною Німецького Рейху. Прем’єр-міністр доктор Волошин. ХусГ. Але вранці німецький консул у Хусті порадив українцям “не чинити опір угорському вторгненню, бо німецький уряд у даній ситуації не може, на жаль, взяти Карпатську Україну під протекторат” [12]. До поради німців захисники Карпатської України не прислухалися. Почалися криваві бої. На Красному полі поблизу Хуста боронити державу стали січовики під проводом М. Колодзінського та півтори тисячі студентів і семінаристів на чолі з учителем Я. Голотою, які на добу затримали наступ агресора. їм у цьому допомагало чехословацьке військо. Ворог втратив 160 чоловік убитими і близько 400 пораненими. Але сили були надто нерівними - 230 оборонців загинули, 450 чоловік потрапили в полон, багатьох було поранено, серед них - командир січовиків полковник М. Колодзінський та його заступник 3. Косак. Обох схопили угорці і через декілька днів стратили поблизу Солотвина. На місці розстріляли більшість полонених, у тому числі й учнів гімназії та студентів семінарії. Угорське військо застосовувало літаки і артилерію для обстрілу передмість Хуста [3, с.56]. Цілу ніч тривали збройні сутички на вулицях міста. Кровопролитні бої точилися 16-18 березня в районах Вишневого, Буштини, Солотвина, Севлюша, Білки, Довгого, Чинадієвого та Сваляви [11,12]. Під вечір 18 березня агресори окупували основні райони Закарпаття, хоча бої в його гірській частині тривали аж до травня.

Фото 4. На підмогу угорцям прибуло підкріплення поляків, які теж хотіли захопити землі Карпатської України.

науковий збірник

40 5

Чеське військо, яке поспіхом виводилося з Підкарпатської Руси, інколи вступало у бої з угорцями, але лише для того, щоб евакуювати особовий склад і майно. Зброя і набої до неї передавалася ру­ мунам, полякам і навіть угорцям. Січовики її отримували дуже рідко. Як приклад можна привести ева­ куацію Хустського 45-го пішого полку чехословацької армії: Особовий склад “серед подвір’я палить рушниці, розбиває кулемети, а склад, стрільного пороху чеські старшини висадили в повітря. Також на подвір’ї військової команди міста горять, крім документів, цілі купи рушниць”. Після виходу угорців до польського кордону їх радісно зустріли польські війська, які в разі потреби готові були допомогти окупантам. Фото 4. Режиму Горті допомагала й Румунія, яка видавала січови­ ків, що переходили її кордон, угорцям, які негайно розстрілювали їх, а тіла кидали в Тису [12]. Слід зазначити, що навіть за короткий проміжок боїв з угорським військом були застосовані певні елементи воєнного мистецтва: - виконання маневрів січовими підрозділами під час оборони м. Севлюш [3, с.56]; - повернення втрачених позицій у ході боїв чехословацького війська разом з січовиками проти угор­ ських агресорів [3, с.72] (місто Севлюш було втрачено, а потім відбито назад хоч і на недовгий час); - використання січовиками протинаступу під с. Копанею, однак він був відбитий угорською артиле­ рією [3, с.56] та ін. Частина січовиків Карпатської Січі після боїв потрапила у полон. За різними джерелами мова йде про 400 або й 1000 осіб. 17 березня їх передали польській прикордонній службі. За кілька днів після наказу вищого керівництва їх майже всіх розстріляли на Верецькому перевалі. 17 березня 1939 р. потрапив у полон і був розстріляний угорцями керівник іршавських січовиків В.Галас. Така ж доля спіткала команданта Волівської Січі С.Фігуру, якого розстріляли 18 березня. Якийсь час по всьому краю ще тривав збройний спротив українців. Невеликі партизанські загони діяли до зими 1939-40 pp.: на Воловеччині під керівництвом поручника Ф. Тацинця і в районі Рахова під керівництвом поручника М. Крупи. Слід зазначити, що керівництво Карпатської Січі припустилося прикрих помилок у забезпеченні під­ розділів січовиків зброєю, командними кадрами, необхідним військовим вишколом, у розробці страте­ гії і тактики боротьби з угорськими агресорами, що негативно позначилося на здатності організувати належну відсіч загарбникам. Для закарпатських українців це була справжня вітчизняна війна: вони боронили свою землю від іно­ земних загарбників. Як говорив начальник штабу Карпатської Січі Михайло Колодзінський (полковник Гузар), “коли вже немає розумного виходу з тяжкого становища, то треба вміти вмерти по-геройськи, щоб така смерть була джерелом сили для молодих поколінь”. Джерела і література 1. ЦДАВО України. - Ф. 3575.-О п.1.-С пр. 18. Вісті “Карпатської Січі”.

2. ЦДАВО України. - Ф. 3575. - Оп. 1. - Спр. 19. Бюлетені пресової служби “Карпатська Україна”.

3. ЦДАВО України. - Ф. 4465. - Оп. 1. - Спр. 126. Колекція документальних матеріалів українських емігрантських націоналістичних установ, організацій та осіб.

4. Айб В.Р. Карпатські січовики - оборонці Карпатської України [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http:// pravoviki.narod.ru/files/pyblicacii/Aib7.htm.

5. Буковський І.В. Утворення і діяльність військових формувань Карпатської України (1938 -1939): Автореф. дис... канд. іст. наук: 20.02.22. - Л.: Нац. ун-т “Львівська політехніка", 2004. -1 7 с.

6. Вегеш М. Велич і трагедія Карпатської України II Дзеркало тижня. - 2004. - №10(485). -13-19 березня.

7. Ґренджа-Донський B.C. Щастя і горе Карпатської України: Щоденник. Мої спогади І Упорядкування та приміт­ ки Д. М. Федаки; вступна стаття В. І. Ільницького, Д.М. Федаки. - Ужгород: ВАТ «Видавництво «Закарпаття», 2002.-516 с.

8. Панченко О. Наддніпрянець Антін Кущинський в гущі подій в Карпатській Україні [Електронний ресурс]. - Ре­ жим доступу: http://gromada-lv.at.ua/index/0-14.

9. Статут Організації Народної Оборони Карпатська Січ II Вони бороли Карпатську Україну. - Ужгород: Вид-во “Карпати”, 2002. - С.565-568.

10. Химинець Ю. Мої спостереження із Закарпаття [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://exlibris.uaweb. org/zakarpattia/r13.html.

11. Шевченко В. ОлегОльжич, український поет, словом і зброєю брав участь в обороні Закарпаття 1939 року II День. - 2009. - №43. -1 4 березня.

12. Шевченко В. Трагедія і звитяга оборонців “срібної землі” II Військо України. - 2009. - №3. - [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://www.vu.mii.gov.ua/ index.php?part=article&id=789.

406

науковий збірник

Лілія ТРОФИМОВИЧ (Львів)

КАРПАТСЬКА УКРАЇНА В ЗОВНІШНЬОПОЛІТИЧНИХ РОЗРАХУНКАХ ПОЛЬШІІ СРСР У ПІСЛЯМЮНХЕНСЬКИЙ ПЕРІОД 1938 Р. Унаслідок Мюнхенської змови чотирьох держав Чехо-Словаччина (так стала називатися країна після того, як Словаччина, а також Підкарпатська Русь отримали автономію), по суті, виявилась розділеною на три частини, кожна з яких намагалась здійснювати внутрішню і зовнішню політику на свій розсуд, не враховуючи наявність єдиної держави [8, с. 6]. Як відомо, увечері 10 жовтня 1938 р. радіо Праги повідомило, що Чехословаччина стала федерацією трьох народів: чехів, словаків й українців, а наступного дня була надана автономія Підкарпатській Русі, визнано її уряд. 22 листопада автономія краю була підтверджена парламентом республіки [7, с 59]. На­ зва «Карпатська Україна» була запроваджена розпорядженням уряду А. Волошина ЗО фудня [8, с.7]. Проголошення автономії, на думку В.Косика, відбулося у період, коли західні дипломати займались здогадами про найближчі плани нацистів і засоби захисту своїх країн від можливого конфлікту з Німеччи­ ною. Оскільки переважала думка, що остання кинеться на захоплення України, то вище згадана подія розцінювалась, як німецька ідея, перший етап на шляху завоювання радянської України [7, с.59-60]. Означену ситуацію певною мірою підтверджує короткий звіт повпреда СРСР у Німеччині про тутеш­ нє політичне життя в жовтні 1938 р. Тут зазначалось,що стала проявлятися особлива позиція Берліна «в питанні Карпатської Русі (перейменованої за наполяганням німців в Україну)», який, не потребу­ ючи вже підтримки Польщі та Угорщини, став опиратися розподілу краю між ними. Своєю чергою, вказувалося далі у звіті, така позиція дала підстави серії чуток про нові агресивні плани нацистів на Сході. Мова йшла про очікуваний тиск на Румунію, подальшу фашизацію Угорщини, «плани створен­ ня «незалежної України» з карпатської частини з приєднанням частин Польщі і Румунії і подальшою експансією в бік СРСР» [5, с.265]. З особливим занепокоєнням автономію краю, а також ідею створення «Великої України» зустріла Польща, котра боялась їхнього впливу на західноукраїнські землі і яка і раніше уважно відстежувала український рух на Закарпатті. Наприклад, як випливало з інформації її міністерства закордонних справ від 3 лютого 1938 p., у Празі став виходити новий український журнал «Українська Родина», який видавався «крайніми націоналістами», які згуртувалися навколо журналу «Probojem» і пред­ ставляли молодь Східної Малопольщі і Підкарпатської Русі. «Цей журнал має завдання відновити вартість українського народу, пропагувати українську державу від Кавказу до Попраду, поборювати нинішніх окупантів українських земель і усувати соціалістичні впливи на українське суспільство. Жур­ нал є виразно антипольським »[13, арк.6]. Стурбованість офіційної Варшави відобразила і замітка «Провокації прибулих українських еле­ ментів», яку надрукувала Gazeta Polska 19 жовтня, і де, зокрема, повідомлялось, що на території Закарпаття «помітний наплив чужого українського елементу, завданням якого, здається, є поширення неспокою серед руського населення» [20].

22 жовтня посол Польщі у Берліні ЮЛіпський повідомив міністра закордонних справ Німеччини І.Ріббентропа: його уряд вважає, що Підкарпатська Русь має відійти до Угорщини. Так Варшава розпочала відому політику за встановлення спільного кордону з «історичним другом Угорщиною» [7, с.59-60]. В історіографії залишається дискусійним питання, яка зі сторін - польська чи угорська - першою виступила з ідеєю спільного кордону. На думку Я. Куплінського, усе промовляє за те, що авторство проекту належало польській дипломатії; його основою було прагнення до вигідної для Варшави зміни укладу сил у Центральній і Південно-Східній Європі [22, с.67]. Це частково підтвердив і міністр закор­

науковий збірник

407

донних справ Другої Речі Посполитої Ю.Бек, який дещо пізніше, у 1939 p., зауважив: «Угорці не могли наважитись на здійснення дуже енергійних кроків. Наші розмови з ними були незмірно складними, оскільки їхній уряд кидався в крайнощі: від програмних настроїв до плекання найбільш фантастичних планів, вимагаючи від нас, аби ми збройним шляхом окупували Закарпатську Русь і Словаччину, щоби потім віддати "їх Угорщині» [25, с.48]. Своєю чергою, 7 жовтня 1938 р. посол Угорщини у Варшаві А.Хорі повідомляв своєму міністру закордонних справ К.Каню, що поляки рекомендують негайно розпочати широкий саботаж на За­ карпатті і обіцяють активно підключитися до цієї акції [4, с.147]. 10 жовтня, тобто через тиждень після вступу польських військ на Заользя, начальник Головного штабу збройних сил країни віддав наказ про підготовку диверсійних дій на території Підкарпатської Русі. Того ж дня угорський воєнний ата­ ше в Польщі Б.Лендьє доповідав своєму начальнику генштабу про те, що, згідно отриманої інфор­ мації, до Мукачева і Ужгорода будуть направлені польські військовики у цивільному одязі, а також спецфупи, які складатимуться з добровольців, з метою здійснення вибухів та інших підривних дій. Причому польська сторона обіцяла активізувати свою діяльність, як тільки угорські підривні загони розпочнуть бойові операції [2, с.147]. Як випливає з архівних матеріалів, 13 жовтня близько 2 тис. молодих угорців-добровольців вторгнулися на територію Підкарпатської Русі і розпочали там підривні дії: «У партизанській боротьбі полягло близько 100 повстанців, понад 300 потрапили у полон. Решта залишилась здійснювати збройну боротьбу з чехами. Частина повстанців була виселена з Русі і пере­ йшла на територію Угорщини» [16, арк.22]. Про підривні дії на території краю писав у своїх мемуарах тодішній польський дипломат Я.Дрохойовський: «Тривало це до останнього часу, тобто доти, доки німці не сказали «Не дозволяє­ мо!» Угорці втекли відразу. Польща трішки покапризувала. Німці заклали базу для створення Великої України... Наслідки цього: Східна Україна гуде, а уряд утихомирює її пацифікаціями і масою війська, яке там мусить утримуватись. Як довго?» [19, с.135]. Як випливає зі спогадів іншого співробітника МЗС, «одержання Підкарпатською Руссю широкої авто­ номії створило з цього краю український П’ємонт», де, крім слабких мадярофільських, домінували антипольські і антирадянські тенденції, підбурювані німецькими службами, насамперед відомством нацист­ ського ідеолога А.Розенберга. Від 5 жовтня з Відня почало вести передачі українське радіо [17, с.435]. Отже, диверсійно-терористична діяльність поляків та угорців була складовою частиною вище за­ значеного плану на встановлення спільного кордону. Прагнення безпосереднього сусідства з угорцями не випливало лише з бажання ліквідації небезпе­ ки утворення «українського П’ємонту» і запобігання обходження Польщі з флангу ворожими силами. Частково воно пояснювалось побоюванням використання української проблеми нацистським керівни­ цтвом. Вирішальною, проте, мірою це випливало з концепції Ю.Бека стосовно створення бар’єру для гітлерівської агресії з допомогою «нейтрального блоку», названої пізніше концепцією «Третьої Євро­ пи» або «Міжмор’я». Спільний же кордон з Угорщиною мав скласти істотний чинник впровадження її в життя [15,с.84-99; 22, с.66]. У ній керівник МЗС вбачав «оборонний мур від німців» [6, с.253; 8, с.7; 10, с.295; 23, с.163]. Негативна оцінка позиції польського уряду під час чехословацької кризи була дана радянською стороною. Про це свідчить, зокрема об’ємна інформація шефа II відділу Головного штабу полковника Пельчинського на ім’я Генерального інспектора збройних сил і міністра військових справ Другої Речі Посполитої про внутрішню ситуацію в СРСР за жовтень-грудень 1938 р. У ній, зокрема, вказується: під час і після польсько- чехословацького конфлікту Польща була піддана нищівній критиці радян­ ською пресою. Ця критика здійснювалася за трьома напрямами: 1. Польщу зараховано до відвертих агресорів і порушників миру, захоплюючих чужі землі для вирішення своїх внутрішніх проблем. 2. Рішуче вороже сприйнято концепцію спільного польсько-угорського кордону, висуваються інсинуації про прагнення Варшави до польсько-угорсько-румунського блоку під протекторатом Італії і скерова-

408

науковий збірник

ного, насамперед у своїх намірах, проти СРСР. 3. Думка про агресивність Польщі, її таємні угоди з Берліном, вироблена на прикладі розчленування Чехословаччини, використовується на кожному кро­ ці для формування недовіри серед балканських країн. В інформації зазначається також, що «пробле­ му Закарпатської Русі, яку радянська преса постійно називає Закарпатською Україною, потрактовано було на разі тільки в площині ворожої совітам концепції вісі Рим-Будапешт-Варшава» [16, арк.41].

20 жовтня 1938 p. Gazeta Polska опублікувала замітку «Підкарпатська Русь - база Радянського Союзу в Європі!» з підзаголовком «Сенсаційна інструкція Комінтерну для чеських комуністів». Розкриваючи зміст останньої, редакція акцентувала увагу на завданні, яке нібито Комінтерн поставив перед кому­ ністами: намагатися втримати єдність краю з Чехо-Словаччиною при збереженні автономії, гаранту­ ючи повну свободу політичним партіям. «Якщо не вдасться реалізувати цього плану, то компартія повинна прагнути до встановлення самостійної Підкарпатської Русі»[21].

28 жовтня віце-міністр закордонних справ Польщі Я.Щембек розмовляв з кореспондентами, які повернулися з поїздки по Карпатській Україні. З їх вражень він зробив наступний висновок: якщо плебісцит тут буде проведено найближчим часом, то його результати будуть безперечно на користь угорців, а якщо - через два місяці, то останні програють. «Потрібно рахуватися з акцією українського елементу, який є добре організований переважно німцями. Німецький посланник Аріо проводить там дуже інтенсивну роботу. На противагу українцям, угорці на терені Русі жодної активності не прояв­ ляють... Німецька робота на Русі, здається, керується Розенбергом» [18, с.ЗЗЗ]. Наступного дня Я.Шембек розмовляв з Ю.Ліпським, який досить песимістично оцінював тодішній стан польсько-німецьких відносин, приписуючи їх ускладнення, зокрема, широко розгорнутим україн­ ським планам рейху [18, с.334].

2 листопада міністри закордонних справ Німеччини та Італії І.Ріббентроп і Г.Чіано у присутності делегацій чехословацького та угорського урядів (до складу першої входив АВолошин) оголосили своє арбітражне рішення про передачу частини Закарпаття, а також Південної Словаччини Угорщині. Карпатська Україна втратила міста Ужгород, Мукачево і Берегово з прилеглими до них районами, однак продовжувала залишатися у складі Чехо-Словаччини, що перешкоджало утворенню спільного польсько-угорського кордону, а, отже, змусило Варшаву і Будапешт активізувати свої дипломатичні зусилля, а також терористичні акції в краї. Причому, якщо Угорщина відверто зазіхала на все Закар­ паття, то Польща і Румунія прагнули оволодіти окремими територіями в Словаччині і Закарпатській Україні [1, с.121; 2, с.139-141; 3, с.143; 4, с.ЗО; 12, с.301]. На думку А.Пушкаша, Берлін не дозволив Угорщині окупувати територію краю через прагнення створити бар’єр між нею і Польщею і мати коридор, який би зв'язував Німеччину з Румунією [9, с.55].

18 листопада за розпорядженням Ю.Бека були підготовлені інструкції для послів у Парижі, Лондоні, Москві, Римі і Берліні, де було чітко зазначено, що першочерговим завданням уряду є спільний кор­ дон з Угорщиною саме в Підкарпатській Русі, оскільки зайняття нею останньої зменшить небезпеку виникнення осередку подальших ускладнень і політичних непорозумінь, перешкодить зовнішнім чин­ никам використовувати край для антипольських акцій [17, с.315]. Про те, наскільки важливе значення Польща надавала приєднанню усього Закарпаття до Угорщини, а, отже, створенню з нею спільного кордону, свідчив запис бесіди радника посольства Німеччини у Варшаві Р.Шелії з віце-директором політичного департаменту МЗС Другої Речі Посполитої М. Кобилянським 18 листопада 1938 р. Останній сказав: «Міністр не може говорити так відверто, як можу говорити я. Питання про Карпатську Русь має для нас вирішальне значення. Ви бачите, який неспокій викликає це питання в наших українських областях. Ми придушуємо і будемо придушувати цей неспокій. Не робіть для нас неможливим проведення нашої політики. Якщо Карпатська Русь увійде до Угорщини, то Польща буде згідна пізніше виступити на боці Німеччини в поході на Радянську Україну. Якщо ж Карпатська Русь залишається осередком неспокою, то такий виступ ви зробите для нас неможливим. Пам’ятайте, про що йде мова [5, с. 105; 11, с.82].

науковий збірник

40 9

14 грудня тимчасово повірений у справах СРСР у Німеччині ПАстахов повідомляв МЛитвинову, що, згідно висловлювань американських політиків і преси, українська проблема є вельми актуальною в Берліні. її розв’язання там бачать у створенні «єдиної» України, включаючи радянську. «Моїх спів­ розмовників явно дивує, - писав він, - чому наша преса не реагує на цю кампанію, що знайшла своє відображення і в німецьких газетах. Ми б могли з набагато більшою підставою довести право СРСР на Карпатську Україну, ніж ця остання - на нашу» [5, с 144]. Щодо реакції Москви на подібні висловлювання німецьких і західних політиків, то там, згідно публіка­ цій радянської преси, ще в листопаді не виключали такого розвитку подій, однак у подальшому почи­ нає домінувати інша позиція. Свідченням цього, наприклад, була розмова МЛитвинова з тимчасовим повіреним у справах Франції в СРСР Ж..Пайяром 19 грудня, якого нарком намагався переконати, що у Кремлі чутки про «українську акцію» німців вважають просто не серйозними. Завдяки донесенням сво­ їх дипломатів, радянське керівництво зорієнтувалось, що українська проблема більше обговорюється в Лондоні і Парижі, ніж у Берліні. «У будь-якому випадку, я особисто не сумніваюсь, - писав А.Суріц МЛитвинову 27 грудня з Парижа, - що Бонне і його однодумці глибоко б зітхнули з полегшенням, коли б німці справді полізли на Україну» [5, с.161]. У Москві не виключали також, що мали справу з пропагандистською диверсією з метою приспати та заспокоїти Англію і Францію і під цим прикриттям приготувати «новий сюрприз» для них [5, с.155]. «Не думаю, щоби сам Птлер і його оточення дійсно вважали українське питання проблемою актуаль­ ної політики», - зазначав МЛитвинов у листі до Я.Суріца від 31 грудня 1938 р. [5, с.164; 11, с.143]. Водночас нарком відкидав можливість серйозної німецько-польської угоди, оскільки, на його думку, Варшаві нічим заплатити за відмову Берліна від зазіхань на Данциг, «коридор», Сілезію та Литву. Важко також буде для Німеччини, додав він, цілком ліквідувати українську акцію, якщо вона навіть розпочата з метою залякування Польщі, бо ця акція не може бути зосереджена на одній Радянській Україні [5, с.165; 11, с.145]. Публікації західної преси, широко розповсюджувані в дипломатичних колах чутки про ідею «Великої України» лише посилювали тривогу Польщі. Так, в інформації про ситуацію на Карпатській Україні, яка надійшла в її МЗС під грифом «цілком таємно» в січні 1939 p., вказувалось: планами створення української держави на Закарпатті керує безпосередньо Берлін, очевидно МЗС; допоміжну акцію - се­ лекцію українських діячів, переправлення їх на Підкарпатську Русь здійснює бюро Гіммлера; органі­ заційну та технічну допомогу в справі утворення «тотальної української партії», відділів «Січі» - бюро Розенберга і міністерство пропаганди. Тут же зверталась увага на те, що «виконавцями німецьких планів на терені є агенти української національності: Волошин, брати Ревайї, Комаринський, Рохач і брати Кпемпучові, які працюють під контролем німецького посольства в Празі» [14, арк.30; 24, с.20]. Таким чином, після проголошення автономії Підкарпатської Русі її уряд, очолюваний А.Волошином, планував перетворити край в «український П’ємонт», центр об’єднання українців Польщі, Румунії і Радянського Союзу. Ідеєю створення «Великої України», яка зародилась в Берліні, останній вдало маніпулював, затіявши складну дипломатичну гру і галасливу пропагандистську кампанію навколо справи Карпатської України, пов’язуючи її з загальноукраїнською проблемою, сприяючи розповсю­ дженню різноманітних чуток про його подальші експансіоністські кроки у східному напрямку, нама­ гаючись підпорядкувати своєму впливові держави, інтереси яких безпосередньо зачіпало існування незалежної Карпатської України. Своєю чергою, Польща, Румунія, Радянський Союз, Угорщина цю ідею не підтримували, боячись, на випадок її реалізації, за цілісність їхніх держав. Більше того, польська дипломатія здійснювала кроки, спрямовані на приєднання Закарпаття до Угорщини з метою встановити з останньою спіль­ ний кордон, який би ліквідував у зародку небезпеку появи «українського П’ємонту», відрізав ЧехоСловаччину від її союзника по Малій Антанті - Румунії, створив бар’єр для ймовірної німецької агресії у вигляді «нейтрального блоку».

410

науковий збірник

Підкарпатська Русь стала своєрідним лакмусовим папірцем, який переконливо висвітлив вельми важливу роль нерозв’язаної української проблеми в політиці європейських країн передвоєнного часу. Джерела т а література: 1. Баран О. Мадярська окупація Закарпаття в 1939 р. / О.Баран. // Український історик. -1995. -Ч. 1-4. - С.119-136.

2. Вегеш M. Августин Волошин і Карпатська Україна / М.Вегеш. - Львів; Хуст, 2004. - 41 Зс.

3. Венгрия и Вторая мировая война: секретньїе дипломатические документи по истории кануна и периода войньї. M., 1962.

4. Внешняя политика Венгрии (1938-1944). - M., 1963. - 300 с.

5. Год кризиса, 1938-1939: Документи и материальї. В двух томах. - M., 1990.-Т. 1.-555 с.

6. Злепко Д. Українське питання у 1938-1939 роках і Третій Райх / Д.Злепко // ЗНТШ. - Праці історико-філософської секції. - Львів, 1994 - T.CCXXVIII. - С.249-308.

7. Косик В. Україна і Німеччина у Другій світовій війні / В.Косик. - Париж; Нью-Йорк; Львів, 1993.- 659 с.

8. Марьина В. Закарпатская Украйна (Подкарпатская Русь) в политике Бенеша и Сталина / В.Марьина. - M., 2003. - 303 с.

9. Пушкаш А. Венгрия во Второй мировой войне / А.Пушкаш. - M., 1966.

10. Системная история международньїх отношений: В 2-х томах. - M., 2006.- Т.1.- 476с.

11. СССР в борьбе за мир накануне Второй мировой войньї (сентябрь 1938 - август 1939 гг.): Докум. и матер. - M., 1971.- 376 с.

12. Швагуляк M. Українське питання в міжнародних політичних кризах напередодні Другої світової війни (1938-1939) / М.Швагуляк // Вісник Львівського університету. Сер. істор. - Львів, 2000. - Вип. 35-36.- С.296-320.

13. Archiwum Akt Nowych w Warszawie. Ministerstwo spraw zagranicznych. Wydziat Wschodni (далі - AAN. MSZ. WW). Sygn. 5319.

14. AAN.MSZ.WW. - Sygn.5436.

15. Batowski H. Europa zmierza ku przepasci / H.Batowski. - Poznan, 1977.- 527 s.

16. Centralne Archiwum Wojskowe. Odziat ILSztab Gtowne. - Sygn. 1.303.4.5470.

17. Csnimitrek S. Drogi і bezdroza minionej epoki. Wspomnienia z lat pracy w MSZ (1920-1939) S.Csnimitrek. - Warszawa, 1976.-480 s.

18. Diariusz і teki Jana Szembeka (1935-1945). - Londyn, 1972. -T.IV. - 805 s.

19. Drohojowskiego Jana wspomnienia dyplomatyczne / Jan Drohojowski.- Krakow, 1972.- 415 s.

20. Gazeta Polska. -1938. -19 pazdziemika.

21. Gazeta Polska.-1938. - 20 pazdziemika.

22. Kuplinski J. Polskie dziatania dywersyjne na Ukrainie Zakarpackiei w 1938 roku / J.Kuplinski // Wojskowy Przeglad Historyczny. -1996. - Nr.4. - S.65-83.

23. Noel L. Agresja niemiecka na Polsk$ / L. Noel. - Warszawa, 1966. - 418 s.

24. Polskie dokumenty dyplomatyczne. 1939. - Warszawa, 2005. - 896 s.

25. Sprawa Polska podczas II wojny swiatowej. - Warszawa, 1958. - 595 s.

науковий збірник

411

Сергій ФЕДАКА [Ужгород]

НЕВІДОМА АРМІЯ: КАРПАТСЬКА СІЧ У СВІДЧЕННЯХ ОЧЕВИДЦІВ Закарпатці - люди миролюбні, неагресивні, але далеко не безхребетні. Найяскравіший приклад опо­ ру місцевого люду окупантам був у період Карпатської України, котра проголосила свою незалежність 15 березня 1939 р. Тоді на захист рідної держави піднялася Карпатська Січ, що формувалася спершу як громадська військово-спортивна організація з місцевих хлопців та галицьких емігрантів. Ще 1994 р. в Ужгороді перевидано збірку спогадів карпатських січовиків .написані і видану за га­ рячими слідами у 1939 р. [2]. А 2007 р. видано осяжний збірник документів про українські визвольні змагання на Закарпатті, в якому чималу увагу присвячено січовикам [6]. Ювілейний для Карпатської України 2009 рік позначився виходом двох збірників архівних документів[3,4]. Також було перевидано спогади трьох керівників Карпатської Січі - С.Єфремова, С.Клочурака і В.Филоновича [1, 5, 7]. На основі усіх цих джерел розвиток подій виглядає тамким чином. Наступ угорців почався ще 14 березня о 6-й ранку. Першим перейшов кордон 12-й велосипедний батальон в районі Підгорян і взяв напрям на Чинадієво і Сваляву. Наступ на Карпатську Україну здійснювало угорське угруповання “Північ” під командуванням генерала Д.Готвані, утворене на базі 6-ої угорської армії, розквартированої у Дебрецені і його околицях. Підготовку операції забезпечував полковник генерального штабу Лайош Билді. Група вторгнення налічувала три змішані бригади, одну кавалерійську і недоукомплектовану моторизовану бригаду. Усього 50 тисяч вояків регулярної армії. Вона наступала трьома колонами. Основні сили було кинуто з Ужгорода в напрямку Перечин - Великий Березний. Вони мали пере­ крити відступ чехословацьким частинам зі Сваляви до Словаччини. Додатковою метою був вихід до польського кордону на Ужоцькому перевалі. Друга колона спрямовувалася з Мукачева на швидке захоплення Сваляви і відділеня західної групи чехів від центральної. Далі гонведи мали рухатися удовж залізниці до Воловця і вийти до польського кордону біля Скотарського. Третя колона наступала уздовж Тиси на Хуст. Відтак частина гонведів мала слідувати удовж Тиси до Торуньського перевалу, інша продовжувати рух уздовж Тиси і далі аж до Ясиня з виходом на Яблунецький перевал. Третя група мала відділитися біля Тереблю і йти уздовж Тереблю до Синевирської Поляни. Несподіванкою стало вже те, що воювати довелося не проти регулярної чеської армії, котрі гонведи від­ верто побоювалися, бо й було чого - на той час вона була однією з найсильніших і технічно оснащених в Європі, цілком сумірною з німецькою. Та зіткнутися довелося перш за все не з нею, а з Карпатської Січею - силою парпамілітарною. Перше зіткнення січовиків з гортіївцями відбулося вранці 14 березня біля села Підгорб на південний схід від Ужгорода. Січовики заздалегідь розібрали тут вузькоколійку Ужгород - Анталовці. Коли на горизонті показалися гонведи, січовики зустріли їх перехресним вогнем з кулеметів. Це викликало паніку у противника, що не чекав опору і наступав удовж залізниці по чистому полю. Багато по­ падало, скошені влучними пострілами, решта відступила. Через три години вони підтягли артилерію. Два танки і броньовик спробували оточити січовиків. Тільки під загрозою оточення січовики мусили відступити. Водночас відбувся бій у Горонді, де за 50 метрів від демаркаційної лінії зайняла оборону невели­ ка фупа під командою січовика-жандарма. Він же забезпечив групу кулеметом, який розташували а маленьким горбком. Практично одразу же після зайняття позиції січовиками демаркаційну лінію перейшов противник під прикриттям своїх кулеметів. Жандарми і січовики відкрили вогонь. Гонведи мусили відступити. Бій тривав кілька годин, в результаті поле було вкрито тілами наступаючих, але і загін оборонців загинув майже повністю. Врятувався лише їхній командир, що орудував ручним куле­ метом. Та е один січовик, що зумів фанатами прорвати вороже оточення.

412

науковий збірник

Трохи згодом січовики спробували зупинити противника біля села Пасіка на Свалявщині. Це був єдиний бій, в кому вони використали гармату. Її надав капітан-артилерист чеської армії, що був з місцевих україн­ ців. Психологічний ефект від цієї гармати був ще більшим, ніж реальна шкода від неї для противника. А все ж тут січовики змогли впалити міст через Латорицю, що примусило наступаючих шукати обходу. На півдні же перше зіткнення січовиків і гонведів відбулося у Фанчикові. На його захист виступили четвертокурсники вчительської семінарії Севлюша на чолі зі своїм професором Яковом Голотою та старшим за віком семінаристом Михайлом Козичаром, що вже відслужив у чеській армії, тому добре розумівся на військовій справі. Вони сформували сотню і піймали бойовий дух запевненнями, що не­ забаром з чеських казарм їм передадуть зброю. Тим часом професор Голота оповідав про героїчну боротьбу запорозьких козаків. А чеські вояки і прикордонники боронити свої позиції не збиралися. З Праги надійшов чіткий наказ: додому! Генерал Олег Сватек доповів угорській стороні про початок евакуації чеських військ з Підкарпаття. Та раптом отримав несподівану відповідь: ніякої евакуації, маєте здатися на милість нашого переможного війська і здати нам всю зброю. Сватек вирішив зброї не здавати. Боїв було кілька. Перший розгорнувся біля Оноковців під Ужгородом. Йому передувала перестрілка уздовж прикордон­ ного каналу між Ужгородом і Доманинцями. Стрілянина між гонведами, з одного боку, та чехословаць­ кими прикордонниками і січовиками, з іншого, поволі зміщувалася все далі на північ - через Доманинці до самих Оноківців. Спершу гонведи досить легко заволоділи село, аж тут наче з-під землі виросло шість танків LT-35 і дві протитанкові гармати. Гортіївці отетеріли. Подальший вогонь восьми стволів буквально змів піхотинців і велосипедистів. Чехи закріпилися у гірській тіснині біля Ворочева, чим на кілька днів забезпечили евакуацію своїх військ з цілого краю через Турянську долину до Словаччини. Другий і значно запекліший бій точився цілий день навколо Чинадієва. Його зав’язав 12-й баталь­ йон гонведів, котрий найпершим перетнув кордон ще о шостій ранку в районі Підгорян. Тільки ввечері чехи залишили Чинадієво з давнім замком, котрий був тезком адмірала Горті - Сент-Міклошем. Цілий день то слугувало приводом до жартів. Мовляв, мадяри воюють проти власного головнокомандувача. Тоді ж розгорнувся бій гортіївців з січовиками під Горондою, яку було здобуто над вечір. Врешті-решт чехи все ж закріпилися у мальовничій тіснині Берегвар над річкою Латорицею. Це забезпечило від­ ступ усіх частин зі Сваляви на Перечин. Окрема група прикордонників пробилася від Воловця уздовж польського кордону до Ужоцького перевалу, а вже звідти спустилася до Перечина і провернула у Словаччину. Також полковник Ян Гержманек зміг відправити евакуаційний поїзд зі Сваляви через Верецький пере­ вал і далі вже Польщу і Остраву додому. Щоправда, та домівка вже звалася не Чехією, а протекторатом Богемія і Моравія. Сваляву чехи здали пізно ввечері 15 березня, з Ворочева пішли на світанку 18-го. Вивести же на Словаччину найсхідніші частини підкарпатського угруповання так і не вдалося, тому їм було віддано наказ евакуюватися під загальним командуванням полковника Вацлавка через Румунію. Офіційний рахунок чотириденних боїв такий: з чеського боку 70 убитих і 120 поранених, з угорсько­ го - 72 і 244. Чеська статистика була традиційно чеснішою, а угорська - патріотичнішою. Реально наступаюча сторона понесла, звісно, більші жертви. Але от заради чого були ці жертви, не могла до ладу пояснити ані одна сторона, ані інша. Схоже, що обидві сторони були просто маріонетками, котрі спритно смикали із Берліна, аби переконатися, чого же насправді варті сусіди і якою вона буде - на­ ступна велика війна. Що ж стосується січовиків, то один з перших боїв розгорнувся на Іршавщині. Ще увечері 13 бе­ резня о Осип Свобода дістав звістку, ніби гортіївці готуються до наступу з Великих Ком’ят на За­ річчя і Сільце. Він вислав до Сільця невеликий дозор. Чотар Романенко звернувся до коменданта Іршавської жандармерії по зброю. То після певного вагання передав січовикам цілий арсенал: 62 гвинтівки, по чотири міномети, ракетниці і кулемети. А ще 15 пістолетів, 250 гранат і силу-силенну набоїв до всього цього. З цим можна було триматися.

науковий збірник

413

Бій на хребті між Сільцем і Ардановим розпочався 14 березня о 9-ій ранку. Він тривав довгі сім з половиною годин. Противник намагався перерізати автодорогу та вузькоколійку. Врешті-решт, коли на виднокраї з’явилися вже значно переважаючі сили, Романенко наказав своєму загонові відступати на Іршаву. Вранці 15 березня на Шаркадь напав невеликий загін гортіївців із тридцяти чоловік. Проте місцеві січовики відбили цей напад. Більшість нападаючих загинуло. Трьох було взято у полон, а поранених та трофейну зброю на двох возах було привезено до Іршави. Тоді же з боку демаркаційної лінії (від Мукачева) до Іршави стали підтягуватися чеські жандарми, оголивши кордон перед наступаючими гортіївцями. На іршавській вузькоколійці вони мали приго­ тований поїзд, куди вантажили різне майно чеських установ з містечка, а серед нього і військове спорядження. Проте місцевий вчитель звернувся до січовиків з ідеєю роззброїти цих жандармів на вокзалі і не дати їм вивезти зброю. Ті радо пристали на таку пропозицію, тим більше, що до іршавського гарнізону вже приєднався і загін із Сільця у складі тридцяти січовиків. Правда, зброї у них було всього 14 пістолетів і три рушниці. Переговори були украй запальними і врешті-решт завершилися компромісом: чехи погодилися передати чотири кулемети, набої до них і гранати. Учитель та ще пару січовиків теж сіли до поїзду, що відправився до Довгого. Тим часом Осип Сво­ бода потелефонував до Білок і наказав тамтешнім січовикам роззброїти цей поїзд повністю. Ввечері іршавські січовики виявили ще сім жандармів, котрі збиралися автобусом від’їхати до Хусту. Ті повважали їх за божевільних, та зброю таки віддали. В ніч на 16 березня виїхали до Сільця та зайняли там оборону. Метою було стримати наступ проти­ вника з Ківяждя через Сільце на іршаву. Перша лінія оборони проходила по околиці Сільця і мала під обстрілом шлях Хмільник- Ківяжд та долину річки Іршавка між-Ківяждом і Заріччям. При неможливос­ ті утримати цю лінію січовики мали відступити на запасні позиції, що проходили по узгір’ю коло села Лози, де теж вночі було вирито окопи. Вночі з Хуста прибуло ще сорок чоловік підкріплення. Крім того прибули гімназисти з Білок. Свобода вислав дозор і 14 чоловік до Саботина і другий 13 чоловік до Загаття. Основні же сили іршавського гарнізону отаборилися у місцевій школі. Зранку 16 березня в Іршаві розпочався звичайний ярмарок. То для краян святе. Повінь, не повінь, а ярмаркувати мусай. А проте з Білок прибула ціла машини зброї, організована інженером Романенком. А опівдні почалася паніка. Свободам дізнався по телефону, що уряду у Хусті вже немає. Січовики з Сільця були вибиті сильним вогнем гортіївців. Надалі Свобода не зміг закріпитися і в іршаві, він зібрав рештки гарнізону і повів їх на Білки. З собою вдалося вивезти віз різного майна. Слідом за фупкою Свободи з іршави відступила і фупа Романенка. До Білок вона добралася перед північ­ чю. Там її обстріляли терористи. У відповідь січовики відкрили кулметний вогонь по місцевій школі і кинули туди кілька фанат. Позаду же їх переслідував загін гортіївців, підпалюючи за собою окремі будівлі - мабуть, аби вогонь освітлював незнайому їм дорогу. На відміну від Свободи Романенко по­ вів своїх людей через болота та мочарі до гір у напрямку Хусту, аби там прорватися через Нанково до румунського кордону. Та шлях на Хуст швидко виявився перерізаним. Група засіла на пагорбах за імстичовим і переховувалася там до надвечір’я 16 березня. Самого Романенка схопили біля Поляни.

19 березня його у складі 45 полонених передали полякам у Нижніх Верецьках. Галичан вони били. Романенко того уникнув, бо сказав, що походить з Полтавщини. Його і ще одного не-галичанина відпустили. Проте наступного дня їх знову арештували у Поляні і кинули у Свалявську тюрму. Про решту же 43 побратимів він чув, ніби поляки розстріляли їх за перевалом. Через багато десятиліть там знайдуть незахоронені кістки. Не менш драматичні події розгорнулися у ніч на 15 березня у Севлюші. О другій годині ночі з боку Берегова почалася стрілянина. Місто боронили чехи броньовиками і танками. О 8-ій ранку поручик

414

науковий збірник

Іван Чучка звернувся до чеського коменданта Севлюша майора Маші з вимогою передати зброю січовикам. Коли ж о 10-ій гортіївці вийшли на околиці Севлюша, чехи відступили до Хуста. Лишився лиш один чеський поручик з парою вояків та зо два десятки гвинтівок у їхній казармі. Дізнавшись про це, туди кинувся кошовий пластунів-семінаристів Михайло Козичар, який і захопив цю зброю. З цими двадцятьма гвинтівками хлопці і трималися аж до другої дня, втративши одного січовика. Відбивши чергову атаку і розуміючи, що наступної вже не витримають, січовики вишикувалися і поки противник переводив дух, помарширували на Копаню. Востаннє над Севлюшем злетіла січовицька пісня. Велика Копаня зустріла залюдненими вулицями. Відступати через все село під докірливим погля­ дами його мешканців (ну і нащо ми голосували за вас за нещодавніх виборах?!) було особливо гірко. Наприкінці села колону наздогнала вервиця вантажівок січовиками, що були всередині Севлюша. На сільську залізничну станцію прийшов локомотив січовиками із Королева. До війська приєднується і кілька жандармів-українців. Чучка і його січовики зайняли позиції. Трохи раніше за них сюди прийшов колишній бунчужний гайдамацького полку УНР Криськів. На той час він давно вже мешкав на Підкарпатті, зокрема працював шофером на будівництві шосе у Вишньому Шарді за шість кілометрів від Копані, очолював один із січовицьких загонів. Зібравши сто тридцять бійців, Криськів повів їх до Копані. Боку Севлюша туди же вступила сотня чеських кулемет­ ників. Старий гайдамака вернувся до їхнього полковника з пропозицією передати брою січовикам. Той якийсь час мовчав, а потім тільки тяжко зітхнув: “Боже, ну чому всі не прийшли так, як ви?!” Він лишив українцям сім тяжких кулеметів, десять легких, набоїв до них, кілька пістолетів і гранат. А ввечері через Копаню відступала ще одна чеська сотня. Проте її капітан відмовився віддавати зброю.

- Ах так, - розлютився Іван Чучка, - а он гляньте на окопи. У них тисяча січовиків. Та ми зараз від вас мокрого місця не лишимо. В результаті півсотні січовиків отримали ще вісім кулеметів, сто двадцять гвинтівок та силу набоїв. Зайву зброю відіслали до Хуста. Гімназисти бавляться зброєю, мов дітваки іграшками. Багато хто вперше тримає гвинтівку у руках, усі затято клацають курками. Професор Голота постійно кричить, аби ніхто не грався з гранатами, котрих тепер повно. Між тим Чучка переїхав на коні Тису і шукає найвигіднішого місця для позиції. Голота перевів і своїх гімназистів через міст до Веряци. Там знайшли малопомітне місце і почали вишкіл. З села підт­ ягуються добровольці. Тепер є вже близько трьохсот - як під Фермопілами чи Крутами. І що то за українська вдача - кидати на оборону столиці необстріляних юнаків, тоді як дорослі дядьки бавляться у політику? Скільки разів вже так було, а скільки ще буде! Голота шикує молодь у шеренгу, що розтягується аж на три кілометри, і веде її назад до Королева. Знов залізнична колія, вагони, гравій на насипу. Одна різниця, що замість муравйовців гортіївці. Не хрін, так редька. Дежа-вю. Повторення нав’язливого сну. Сну української бездержавності. Еге-ге-гей! Гукає Духнович, гукають опришки, гукають куруци. Чує лише молодь. Сподівана воля заснула. Одних відправляють у караул, інші займають позицію на мосту, треті окопуються у полі, дехто ночує у поїзді з двох вагонів. Начальник станції Королево М.Кіштулинець підготував у тих вагонах деяку перекуску для хлопців. Спали спокійно, навіть не виставляючи варти. Тільки Юрко Шанта із заліз­ ничником підрубав один телеграфних стовпів, шкодуючи, що нема, чи перерізати дріт. А втім стовп, падаючи, сам перервав дроти. Серед холодної ночі надходить ще одна ватага. Новоприбулі жартують, самі же сміються, їм да­ ється, що за ними тисячі і тисячі, що вже підіймається цілий край. Якийсь юнак із Горбків носиться зі старою, ще батьковою чи дідовою гвинтівкою, котру той приніс зі світовою війни. Та я з неї як стрілив, а вона мене як друлила у плече, то мало не впав! Де би її мож поміняти на іншу? На світанку поїзд вирушив на Хуст на вимогу тамтешнього штабу. Проте у Рокосові він зупинився. Зі станції передали, що на Королево почався наступ. Вирішили повертатися туди. Доїхали до Копані, частина вояків лишилася там, частина пішла пішки до Королева.

науковий збірник

415

Противник наступав на Копаню, здавалося, зусібіч. Проте Криськів холоднокровно підпустив його до самих січовицьких окопів і тільки тоді, як стрільці вже почали розрізняти лиця окремих гонведів, кинув у них фанату. На цей знак усі почали бити з кулеметів. Бій тривав майже до полудня. З право­ го боку раптом з’явилося кілька кавалеристів, та їх легко відігнали кулеметним вогнем. Гірше було з літаками, що літали, ледь не чиркаючи брюхом по землі. їхні кулемети, а тим паче бомби найбільше дошкуляли січовикам. Бій же в Королеві там тривав п’ять годин і завершився відступом у бік Хусту. Михайло Козичар, що боронив Королево у першій лінії оборони, був тяжко поранений. Четверо його хлопців понесли свого кошового до сусідньої Веряци, де їх і настигли гонведи. Зв’язали їх і під багнетами повели до Тиси. Там поставили у ряд, сфотографували. Офіцер підступив до найкремезнішого з усіх хлопців Івана Поповича: - Бери свого командира і кидай його в Тису! Хлопці ні з місця. Той перекладає свій наказ жестами. Розлючений офіцер з усієї сили б’є Івана в обличчя, починає богувати. Раптом Попович різко випрямляється, розпачливо підносить свої руки, неначе у молитві і... несподівано хапає за горло офіцера, завалюється з ними назад. Наступної миті обидва летять з підмитої кручі у крижані хвилі. Все відбувається нас тільки миттєво, що гонведи не встигають відреагувати. Після хвилинного за­ ціпеніння вони буквально зрешетили решту трьох хлопців і пораненого кошового. Два же мертві тіла непримиримих ворогів в останніх смертельних обіймах швидка течія відносила все далі і далі. Ще не стихли постріли на берегу, як ті двоє розчинилися у вічності. У Білках між 18 і 20-ю годинами січовики роззброїли чехів і готуються до оборони. Увечері гортіївські війська зайняли Севлюш. Чеське військо евакується, січовик вимагають залишити їм хоч два броньо­ вики. Ті не схотіли, везуть з собою до Румунії. Напередодні відступи січовики обшукали полишені чеські казарми, де знайшли багато пнищеної зброї - ручної, а також важких кулеметів. Силами старих вояків і старшин із того всього змонтовано вісім кулеметів. У Тячеві окружний начальник Капинюк як міг перешкоджав озброєнню січовиків. Врешті виспаний з Хуста січовик-підхорунжий з місцевою командою силою забрав від чехів значну кількість ручної та машинової зброї. Січовик Іван Рогач згадував про вечір 15 березня: “Близько сьомої години січовики привозять до Хуста з Іршавщини перших полонених мадярських вояків. Між мадярами знаходяться і старші віком вояки - доказ, що Мадярщина провела в себе тиху мобілізацію. Іршавські січовики розповідають, що вони перестрілювалися від ранку з мадярами, бої дуже тяжкі, багато січовиків, головно білецьких мо­ лоденьких гімназистів, полягло біля Іршави. Надходять повідомлення, що мадярський наступ відбитий і Севлюш в руках січовиків. Одначе через якийсь час маємо нові повідомлення, що мадяри наступають сильними моторизованими відділами й знаходяться вже під Великою Копанею - менше 2 км від Хуста... Вирішили евакуювати уряд з Хуста до Великого Бичкова й продовжувати далі збройну боротьбу”. Йому вторить О.Волянський: “Вночі обсадили ми опущені чехами касарні, де була значна кількість зброї, ручної! машинової, причому ця остання понищена. При помочі старих вояків і старшин змонтовано вісім важких скорострілів. У Тячеві окружний начальник Калинюк був у явній змові з мадярами і пере­ шкоджав озброєнню січовиків. Врешті висланий з Хуста підхорунжий М. з місцевою командою силою забраввід чехів значну кількість ручної та машинової зброї. В цей спосіб ішло озброєння вночі з 15 на 16 березня швидким темпом”. У Хусті 16 березня було поширено урядове оголошення про загальну мобілізацію: «При міністерстві війська в Хусті утворився ген. штаб під проводом полк. Єфремова. Формується армія Карпатської України. Всі бувші військові старшини, підстаршини й вояки, голосіться до головної команди армії, і тому нехай не буде ні одного вишколеного вояка, який би не заофірував свої прислуги своїй державі. Служили ми цісареві, всяким чужим президентам, то послужим тепер свому народові».

416

науковий збірник

Вранці легкопоранених січовиків з Хуста повезено до Тячева, де мав відкритися госпіталь. Січовики вирушили на іршавський та севлюшський фронти. Хуст вирішено здати. Січовикам, котрим навіть ко­ мандири мало що казали, ставало ясно, що залишається тільки відступ. Почалася підготовка до ньо­ го. Передовсім спалили всі акти й архіви Головної Команди. Почалося стягування підвод. Останніми двома автами поранених і жінок відіслано на Тячів. Стала відомою телеграма замміністра закордон­ них справ Німеччини німецькому консулу в Хусті Г. Гофману: «Я залишаю на Ваш розсуд, якщо це необхідно, надати охорону деяким особам на Карпатській Україні». Ще о п’ятій ранку почався наступу на Королево, а перегодом - і на Хуст. О десятій впало Королево. Уранці також загарбано Сваляву і Перечин. Далі бої розгорнулис по лінії Рокосово - Іршава, поступово наближаючись до Хуста. Про бій на Красному полі збереглися короткі нотатки О.Волянського: «Уже близько 10 години перед полуднем почали обстрілювати Хуст. Все ж була надія вдержатися до вечора і відступати вночі. Вислано останній резерв на фронт. Відділ цей після більш як годинного маршу, пішов до протинаступу таки з маршевої колони і відбив залізничний насип на висоті Рокосова. Але вже за півгодини мадяри сфорсували насип обходом від Рокосова. Фронт почав відступати. Мадяри, наступа­ ючи, були б, може, перебили всіх і сфорсували насип під Хустом вже в полуднє, але наші застави зупинили їх біля мостів, одночасно даючи можливість розбитим січовим відділам відтягнутися за ріку. Відділи ці не числили більш як півсотні осіб. Бій між Кривою і Хустом тривав близько трьох годин» Міністр оборони Карпатської України Степан Клочурак того дня знаходився вже у Відні, де марно стукав у двері ряду посольств, аби через великі держави домогтися припинення гортіївської агресії. Тим часом у Хусті від його імені було підготовано наказ №1. Міністр телефоном з Відня санкціонував його обнародування. Документ гласив: “Наказую: полковник С.Єфремов як командант національної оборони Карпатської України прибирає собі штаб у складі осіб: 1. полковник Михайло Гузар, 2. полковник Філонович, 3. надпоручник Парчаній, 4. надпоручник Гулянич, 5. поручик Бабіля 6. поручик Андрій Івашкович, 7. поручик Пуглик Михайло, 8. поручик Вайда Степан, 9. поручик Петро Чорний, 10. поручик Щука Борис 11. комендант ОНОКС Іван Роман, яко інтентант”. Тоді ж було оголошено загальну мобілізацію. Газета “Нова Свобода”, що друкувалася напередодні, якраз в години роботи Сойму, повідомляла: “При міністерстві війська в Хусті утворився генераль­ ний штаб під проводом пол. Єфремова. Формується армія Карпатської України. Всі бувші військові старшини, підстаршини і вояки, голосіться до головної команди армії, і тому нехай не буде ні одного вишколеного вояка, який би не заофірував свої прислуги своїй державі. Служили ми цісарям, всяким чужим президентам, то послужім тепер своєму народові. Вояки, вас кличе рідна земля!” На світанку 16 березня 45-ий чехословацький полк отримав наказ відступити у Румунію. Евакуація затяглася на кілька годин. Сто двадцять вантажівок під охороною броньовиків і моторизованої піхоти одна по одній то з більшим то з меншим інтервалом виїжджало із Хуста у напрямку Тячева. Група прикриття зайняла позицію на протилежному від Хуста березі річки, біля села Крива. Пізно ввечері усі перебралися по тячівському мосту до Румунії. Чи не найостаннішою відступила з Хуста близько 16-ої години група з двадцяти двох українських націоналістів. Богдан Химинець, Олександр Кандиба, Микола Чирський, інженер Кульчицький, доктор

науковий збірник

417

Галаган. Вони вже знали, що Тячів зайнятий противником, тому планували його оминути. Вони ви­ ступив з подвір’я хустського урядового будинку у напрямку на схід. Разом з військовиками відходили і ті українці, що не хотіли лишатися під новою владою. Весь наступний день ця колона ішла, перепо­ чивши тільки кілька годин у Тереблю. В ніч на 17 березня останні чеські війська залишили Перечин і Великий Березний та відступили у Словаччину. Гонведи дійшли до Ужоцького первалу. О п’ятій ранку 600-700 січовиків перейшло румунський кордон біля міста Мараморош-Сигот. Тоді ж прорвано оборону Тисянського мосту біля Королева, який січовики утримували 48 годин. Найнещасливішою була доля одного січовицького загону між Бедевлею і Тячевом близько сьомої ранку. З великого відділу після кривавого бою, в якому гонведи застосували гармати, майже ніхто не врятувався. Мадяри також зазнали поважних втрат. Другий більший загін було розбито над Тересвою. В Нересниці вранці січовики позривали й знищили всі угорські прапори і вітальну браму... Відділ подав­ ся в гори в напрямку Бичкова. В той час кілька січовиків зривали триколори в теребовлянській долині. А на північно-східній околиці Карпатської Україні бої тривали ще й 18 березня. Напередодні чехи прикривали відступ своїх ар’єргардних частин силами невеликого загону у селі Мирча. Відступаючи же відти остаточно, чехи передали свою зброю, набої і обмундирування тамтешнім січовикам. А про­ те до вечора 18 березня гонведи досягли Ужоцького перевалу. Останні його оборонці - карпатські січовики - відступили до Словаччини. Серед них - і майбутній історик Карпатської України Петро Стерчо. Того ж фатального дня під Буштином загинув начальник генерального штабу Карпатської Січі Михайло Гузар-Колодзінський. Командування колоною взяв на себе Євген Врецьона. Він довідався, що дорога на Тячів замкнена місцевими мадяронами. Тому колону скеровано на Тереблю - Нересницю - Апшу - Бичків. Над вечір вони були у Великому Бичкові, де до них приєдналося ще кілька груп з інших маршрутів. У ніч на 18 березня усі гуртом перебрели Тису під проводом п’ятдесятирічного полковника Василя Филоновича.

«18 березня партизани звели відважні боїз мадярськими військами вздовж середнього пасма Кар­ патської України, від Береговщини через Волівщину, Хустщину аж на Гуцульщину. На Волівщині взя­ ли участь і мадярські гармати... Партизанський відділ чисельністю 13 душ під проводом десятника О. позривав із жидівських хат мадярські прапори в селі Ганичах, а в полудневих годинах в селі Калинах під Дубовим розгромили місцевий «ершег» (сторожу) і жидівську банду, яка йшла вітати січовиків, ду­ маючи, що то мадяри; позривано прапори і вітальну браму... Відділ подався в гори в напрямі Рахова» (С. Вівчар). О 23-й годині 18 березня до Будапешта надійшла телеграма про завершення бойових дій на Підкарпатті. «І так до 20 березня мадярські війська змогли окупувати тільки головні лінії, по яких ведуть залізничні лінії... Середню лінію вони зайняли лише 23 березня, коли були зайняли мадярські війська Косівську Поляну, Драгово і дальші села по тій лінії на захід. Горішню частину Карпатської України мадярські війська окупували далеко пізніше» (С. Вівчарик). Карпатська Січ відійшла у вічність, так і не дозволивши говорити про якесь добровільне зречення закарпатських українців від власної державності. Джерела і література 1. Єфремов С. Бої 14-15 березня 1939 року на Карпатській Україні. Ужгород: Граища, 2009. -100 с.

2. Карпатська Україна в боротьбі. - Ужгород, 1993.

3. Карпатська Україна: Документи. - Ужгород: Карпати, 2009.

4. Карпатська Україна: Документи і матеріали. Хроніка подій. Персоналії: У 2 томах. - Том 1. - Ужгород: Закарпаття, 2009.-753 с. . 5. КлочуракС. До волі.-Ужгород, 2009.

6. Тернистий шлях до України: Збірник архівних документів і матеріалів ‘ Закарпаття в європейській політиці 19181919,1938-1939,1944-1946 pp.”. - Ужгород: Закарпаття, 2007. - 749 с.

7. Филонович В. Березневі дні Карпатської України. - Ужгород: Гражда, 2009. - 96 с.

418

науковий збірник

Ігор ХРУЛЕНКО (Київ)

ІНФОРМАЦІЙНО-ПРОПАГАНДИСТСЬКА ТА КУЛЬТУРНО-ПРОСВІТНИиЬКА ДІЯЛЬНІСТЬ КАРПАТСЬКОЇ СІЧІ У цьому році відзначатиметься 71-а річниця проголошення Карпатської України - держави, що ви­ никла на землях сучасного Закарпаття. Велику роль у її створенні та захисті відіграла Карпатська Січ, яка боронила рідну землю від ворогів не лише зі зброєю у руках, якої було замало, а й за допомогою слова, національних традицій, об’єднуючи навколо себе свідоме українство. У листопаді 1938 р. приймається Статут Організації Національної Оборони “Карпатська Січ” (ОНОКС), у якому метою створення організації окрім іншого були “плекання оборонного духа в укра­ їнськім громадянстві краю та поборювання протидержавної пропаганди” [2, с.53]. Згідно Статуту Кар­ патська Січ призначалася не лише для вишколу, а й для пропагандистської діяльності [6, с.566], яка проводилася серед населення краю. Референтура пропаганди, преси і морального виховання Карпатської Січі знаючи, яке значення має національно-політичне виховання для жовніра, дбало про таке виховання [1, с.З]. Січовиків озна­ йомлювали з історією, географією України, ідеологією українського націоналізму і т.п. Таке виховання проводилося постійно і систематично. Координатором ідеологічної і політичної роботи в Карпатській Україні був поет і науковець О.Кандиба (Ольжич) [7]. Під керівництвом місцевого командування безпосередньо у підрозділах Карпатської Січі проводив­ ся не тільки військовий вишкіл, а й ідеологічна та просвітницька робота. Так, комендантом хустської сотні поручником Кедюличем, з метою національно-патріотичного виховання двічі на тиждень з сі­ човиками організовувалися заняття на різні теми, переважно з української історії [5]. Схожі заходи проводилися й у інших підрозділах. Карпатська Січ у своєму складі крім основних підрозділів мала спеціальні підрозділи. Серед них - січовий рій “Летюча Естрада”, що займався пропагандистською та культурно-просвітницькою діяльністю. Преса, що описувала діяльність Карпатської Січі повідомляла, що “летюча січова естрада підсичує животворний вогонь селянства, спрямовує його тверді кроки на повний шлях перемоги”. Важливою задачею січовиків було підтримання народних традицій. 13 січня 1939 р. січовики вла­ штували у Рахові “Маланчин вечір” з хоровою продукцією, українськими народними танками та ін. Того ж дня виступили у Солотвині. Дохід від виступів пішов на народну оборону. З метою вшанування пам’яті загиблих та виховання на їх прикладах любові до рідної землі проводилося святкування річ­ ниці геройської смерті українців Данилишина і Біласа, закатованих у Львові у 1932 р. Організовувалися й урочисто прово­ дилися свята українського народу. Се­ ред них - День Соборності. У неділю 22 січня Січ і весь український народ Карпатської України святкували це свято. Преса описувала цю подію так: “попереду жовто-блакитні прапори. Потім округа за округою, відділ за від­ ділом вибивають такт твердими кро­ ками” [1, с.24]. Активну участь у святі прийняли жіночі відділи К а р п а т с ь к о ї__________________________________________ СІЧІ. Фото 1 Фото 1. Демонстрація, присвячена Дню Соборності України.

22 січня 1939 p., м Хуст

науковий збірник

419

29 січня було проведене Свято Героїв Крут, яке хустський гарнізон влаштував у себе в місті. На площі перед гарнізоном вишикувалися сотнями січовики. Прозвучали виступи, а потім січовий рій “Летюча Естрада” продовжив свято. Активну участь приймали січовики у святкуванні релігійних свят. Так, на Різдво Хрестове під час відвідання Головною Командою Карпатської Січі прем’єра АБолошина, січовий хор відспівав низ­ ку колядок та “Многая лєта”. Різдвяні поздоровлення від хору отримали міністр Ревай, шеф штабу Карпатської Січі І.Роман та референтка Жіночих Відділів Карпатської Січі пані С.Тисовська [1, с.5]. У свята Різдва Христового січовики-культурники відвідали й інші місцевості: Білки, Раковець, Іршава, Борнява, Іза та ін. Крім хору був створений оркестр Карпатської Січі. Щоб його матеріально підтри­ мати Головна Команда ОНОКС створила спеціальний рахунок у Підкарпатському банку, куди грома­ дянство робило внески [4]. Активну участь у інформаційно-пропагандистській і культурно-просвітницькій роботі брала Референтура Жіночих Відділів Карпатської Січі. Періодично проводилися збори, на яких піднімалися пи­ тання, важливі для подальшого розвитку жіночого руху. 15 січня 1939 р.почався курс для інструкторів жіночих відділів. Мета цього курсу - вишкіл провідниць, які будуть займатися створенням жіночих відділів на місцях та культурно-освітньою працею у кожній місцевості. З кожної округи було прийнято по 3 курсантки. Умови прийняття: • наявність освіти (“закінчена горожанська школа”); • посвідчення про культурно-освітню працю у своєму районі; • поручення окружної команди Карпатської Січі. На курсі вивчались: українознавство, санітарна підготовка, ведення дитячих садків, розмови на загальні національно-політичні теми, фізичне виховання та ін. З метою забезпечення лікарським при­ ладдям та іншими речами санітарної служби, якою опікувалася Референтура Жіночих Відділів Кар­ патської Січі, зроблено звернення про надання допомоги всім, хто може це зробити. Для популяризації української літератури і культури, вивчення історії українського народу була створена у Хусті Центральна бібліотека Карпатської Січі, що організувала бібліотеки по всіх відді­ лах Карпатської Січі в цілому краї. Крім таких бібліотек Центральна січова бібліотека організувала мандрівні (пересувні) бібліотеки для січових гарнізонів Карпатської Січі [1, с.38], які створювалися в особливо важливих пунктах. Так як кількість книжок, особливо нових українських, була незначною Головна Команда Січі звернулася до всіх українських редакцій і видавництв за допомогою у наданні літератури (книжок) до січової бібліотеки. Органом націоналістичної думки в Карпатській України, а разом з тим і органом Карпатської Січі став часопис “Наступ”, що виходив у Хусті. Спочатку він виходив як тижневик, а з 20 лютого 1939 р. виходив двічі на тиждень. Часопис був трибуною Січі, доводячи не лише до воїнів, а й до населення краю найважливіші події політичного, культурного життя. Виходив він під редакцією С. Росохи. Видавництво “Наступ” видало два календарі - “Народний календар” з ілюстраціями на 1939 рік і “Календар січовика” на 1939 рік [1, с.38]. Фото 2 При ОНОКС був створений Освітньокультурний січовий гурток, який працював безперестанку в краї. Перед виборами Карпатська Січ вислала на передвибор­ чий фронт до автономного сейму Під­ карпатської Руси, як офіційно називалися тоді землі Закарпаття, всі свої до того Фото 2. Старшина Карпатської Січі з газетою. Зліва направо: І. Рогач, І. Роман і Ф. Тацинець

420

науковий збірник

підготовлені

СИЛИ. З ВІДПОВІДНОЮ

програ-

мою, прикрашеною творами нової української поезії, об’їжджав край січовий рій - “Летюча Естрада”. Для пропаганди Головна Команда вислала Інструкторський Курс (50 чоловік). У неділю ЗОсічня 1939 р. члени хустського Відділу Карпат­ ської Січі, здебільшого інтеліген­ ти, роз’їхалися в край для ведення передвиборчої пропаганди. Голо­ вна Команда видала інструкцію у справі виборів. У ній сказано: “Іде­ мо до виборів і голосуємо на листу Батька Волошина. Вибори мають дати першу законодавчу владу Карпатській Україні. До голосуван­ ня є управні всі громадяни, яким є 21 рік. Обов’язок всіх голосувати за Батька Волошина. Всі, хто не буде голосувати за цю кандидатуру - заявляються як вороги народу” [1, с.30]. Фото 3. Перед виборами було надруковано різними політичними силами багато листівок з пропозицією го­ лосувати за ті чи інші організації та сили. Потрібно було пояснити людям, які сили за що борються і чиї інтереси представляють. Ця велика робота була розрахована не тільки на передвиборчу пропа­ ганду, а й на майбутнє Карпатської України. Планувалося, що культурно-просвітницька робота січо­ виків піднесе загальний стан освіти і культури краю.

12 лютого 1939 р. відбулися всенародні вибори до автономного сейму Підкарпатської Руси. Вони при­ несли переконливу перемогу українським самостійницьким політичним силам під проводом АБолошина [8]. Це був величезний успіх української національної ідеї. На 1-му та 2-му з’їздах Карпатської Січі, що відбулися у грудні 1938 р. і у лютому 1939 р. серед інших розглядалися питання пропаганди і культурної роботи. Від жіночих відділів Карпатської Січі виступала Головна Референтка пані Тисовська [1, с.42]. Вона зосередилась на завданнях жіночих відділів ОНОКС. Доцільно привести деякі постанови II з’їзду ОНОКС у м. Хусті, що мали безпосереднє відношення до ідеологічних засад та пропагандистської діяльності: Карпатська Січ стоїть на ґрунті ідеології, програми і організаційних принципів Українського Націо­ налістичного Руху; тільки випливаючи з українського націоналізму мілітаризм піднесе українську націю з нинішнього морального і політичного занепаду; з’їзд вважає необхідним посилення організаторської праці серед жіноцтва Карпатської України, що повинно гуртуватись у жіночих відділах Карпатської Січі та проходити в них належний військовополітичний та санітарний вишкіл; Карпатська Січ ставить завдання всім відділам як найґрунтовніше поставити справу військового вишколу членства та передвоєнного виховання молоді в пласті, виховуючи у своїх членів бойові при­ кмети й воєнні чесноти української нації. По краю відбувалися районні січові з’їзди. Іноді вони почи­ налися службою Божою у місцевій у церкві. На з’їздах крім загальних питань звучали реферати на історичні та ідеологічні теми, виконувались пісні, вірші. Розуміючи важливість відродження, народної культури для українців Карпатської України, місцевими органами влади та відділами Карпатської Січі проводилися заходи на її популяризацію. Так, згідно заміток у пресі, “з метою пропаганди народної культури було сплановано виставку українських народних мистецтв” [1, с.46].

науковий збірник

421

Крім знешкодження диверсійних груп угорських і польських бойовиків, які у 1938-1939 pp., викону­ ючи волю своїх урядів, проникали нелегально на територію Карпатської України і шляхом диверсій та терористичних акцій намагалися сіяти страх, дестабілізувати економічну і політичну обстановку, примусити підтримувати проугорські елементи [3], керівництво Карпатської Січі разом із місцевими органами проводило протидію негативному інформаційному впливу угорців та поляків. При цьому го­ ловна увага зверталась на недопущення негативного інформаційного впливу, нейтралізації намагань диверсантів та місцевого населення (переважно угорської національності), що їх підтримувало. У складі Карпатської Січі був створений спеціальний відділ - Служба безпеки, яка викривала шпигунів, диверсантів, ворожих агітаторів. Інформаційно-пропагандистське робота проводилася з метою формування у жовнірів Січі і насе­ лення Карпатської України громадянської свідомості та відповідальності за майбутнє нової держави. Культурно-просвітницька робота забезпечувала формування у вояків Карпатської Січі та населення краю почуття патріотизму, вірності традиціям українського народу, сприяла формуванню моральних якостей і задоволення естетичних потреб через впровадження культурно-просвітницьких заходів та організацію дозвілля. Серед основних принципів інформаційно-пропагандистської та культурно-просвітницької діяльнос­ ті Карпатської Січі можна виділити наступні: державницька і патріотична спрямованість; орієнтація на ідеали українського націоналізму; поєднання у своїй діяльності національних, історичних та культур­ них традицій; безперервність впливу, використовуючи при цьому цивільні та військові засоби масової інформації, реферативні виступи, організацію національних, народних та релігійних свят, індивіду­ альні бесіди на ідеологічні, політичні, економічні та інші теми. Таким чином, інформаційно-пропагандистська та культурно-просвітницька діяльність стали важли­ вими складовими діяльності Карпатської Січі, що вплинули на відродження національної свідомості українців Карпатської України, згуртування населення краю, спрямовували його під час виборів, підт­ римували у період нападу угорських агресорів та у подальшій боротьбі за незалежність. Джерела і література 1. ЦДАВО України. - Ф. 3575. - Оп.1. - Спр. 18. Вісті “Карпатської Січі”.

2. ЦДАВО України. - Ф. 4465. - Оп.1. - Спр. 126. Колекція документальних матеріалів українських емігрантських на­ ціоналістичних установ, організацій та осіб.

3. Буковський І.В. Утворення і діяльність військових формувань Карпатської України (1938 -1939): Автореф. дис... канд. іст. наук: 20.02.22. - Л.: Нац. ун-т “Львівська політехніка”, 2004. -1 7 с.

4. Вегеш М. Велич і трагедія Карпатської України II Дзеркало тижня. - 2004. - №10(485). -13-19 березня.

5. Ґренджа-Донський B.C. Щастя і горе Карпатської України: Щоденник. Мої спогади І Упорядкування та примітки Д. M. Федаки; вступна стаття В. І. Ільницького, Д.М. Федаки. - Ужгород: ВАТ «Видавництво «Закарпаття», 2002. - 516 с.

6. Статут Організації Народної Оборони Карпатська Січ II Вони бороли Карпатську Україну. - Ужгород: Вид-во “Карпати”, 2002. С.565-568.

7. Шевченко В. Олег Ольжич, український поет, словом і зброєю брав участь в обороні Закарпаття 1939 року II День. 2009. - №43. -1 4 березня.

8. Шевченко В. Трагедія і звитяга оборонців “срібної землі” II Військо України. - 2009. - №3. - [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://www.vu.mil.gov.ua/ index.php?part=article&id=789.

422

науковий збірник

Олексій ХОААНОВИЧ (Київ)

АО ПИТАННЯ ПІДГОТОВКИ ОУН(Б) АНТИРАДЯНСЬКОГО ПОВСТАННЯ В ЗАХІДНІЙ УКРАЇНІ (КІНЕЦЬ 1939-1940 PP.) Початок Другої світової війни змінив геополітичні конфігурації у Центрально-Східній Європі. Всі за­ хідні етнографічні терени України (за виключенням Закарпаття) ввійшли до складу Радянської Укра­ їни. Внаслідок цих змін перед організацією українських націоналістів (ОУН) постали нові стратегічні та тактичні завдання антирадянської боротьби. Стратегічною метою ОУН(Б) на відміну від ОУН(М) у 1939-1940 pp. була підготовка збройного ви­ ступу (повстання) проти радянської влади. Про спрямованість планів ОУН(Б) свідчить той факт, що вже у грудні 1939 p. НКВС викрив підго­ товку збройного повстання в регіоні. Для його зриву провели оперативно-військову операцію, в ході якої заарештували понад 900 осіб за підозрою у причетності до ОУН [4, с. 44,2. с. 84-87]. На період підготовки збройного виступу головними завданнями ставали подальша розбудова не­ легальної мережі підпілля та створення позицій ОУ7Н в офіційних радянських установах, розгор­ тання антирадянської пропаганди, розвідувальна робота та контррозвідувапьний захист осередків, диверсійно-терористична діяльність і формування бойових повстанських загонів. [10, с. 9]. Головним координаційним органом повстансько-підпільної боротьби став Краківський провід ОУН(Б), котрий за тих історичних умов перетворився на головний керівний орган [6, с. 76]. З приходом радянської влади в Західну Україну в 1939 p., попри відхід декількох тисяч членів ОУН до Генерального губернаторства, на території УРСР залишилося за різними оцінками від 10 тис. членів та симпатиків ОУН. У перші місяці радянської влади в західних областях члени ОУН починають готувати підґрунтя для подальшої боротьби. Націоналісти проникають в органи державної влади. В Станіспавській області радянські органи держбезпеки згодом викрили 156 оунівців у владних структурах. Член Львівського проводу ОУН О. Луцький обирався до Народних зборів Західної України, працював в одному з райвиконкомів Станіславської області. До комсомольських організацій входили молоді члени ОУН [13, с. 38]. Крім легальної роботи в органах радянської влади, ведення саботажу, підпільники розгортали вій­ ськове протистояння, здійснювали локальні збройні виступи. Використовуючи захоплену у вересні 1939 р. у польських військових частин зброю, оунівці здійснили в жовтні-листопаді 1939 р. локальні виступи в містах Чортків та Збараж, а також акції у Жидачівському, Бережанському, Вишневецькому, Збаразькому, Стрийському, Чортківському та Кременецькому повітах. Під час Чортківського виступу співробітники НКВС заарештували 128 повстанців [13, с. 64]. Ситуація, що складалася в радянських західних землях, вимагала посилення оунівського підпілля новими підготовленими кадрами. На початку січня 1940 р. Провід ОУН(Б) у Кракові прийняв рішен­ ня посилити кадрами своє підпілля в УРСР. З цією метою із найкраще вишколених у військовому відношенні та навчених нелегальній роботі членів організації формували так звані “пробоєві” групи та відділи. Головним завданням цих груп було організаційне керівництво підпіллям, організація по­ встанських та диверсійних загонів, планування їх діяльності, здійснення антирадянської пропаганди серед населення. Вся українська етнічна територія в зоні німецької окупації була вкрита густою мережею різноманітних військових курсів та вишколів [9, с. 248]. Для розбудови повстансько-підпїльної мережі Краківський Провід перекидає через кордон до Гали­ чини і Волині близько 60 досвідчених організаторів. Краківський центр та німецька таємна поліція (гес­ тапо) домовилися про безперешкодний перехід груп з генерал-губернаторства до Західної України.

науковий збірник

423

Необхідність перебазування керівників підпілля до УРСР була підтверджена на нараді Проводу ОУН(Б) 10 березня 1940 р. Він виокремлює зі свого складу повстанський штаб на чолі з Д. Грицаєм (Перебийніс) для керівництва підготовкою збройного виступу. Розвідку штабу очолив М. Лебедь. Передбачалося відкриття філій штабу в Галичині та на Волині, збирання інформації про реальні можливості підпілля на ЗУЗ, настрої населення, радянські оперативно-військові сили, польські та єврейські організації в регіоні. Передбачалося, що основну підготовчу роботу крайові штаби завер­ шать до середини травня 1940 p., після чого, у повній бойовій готовності, будуть очікувати на сигнал від Краківського Проводу [3, с. 44]. Чисельність підготовлених до переходу кордону фуп складала від 5 до 20 осіб. Організаційно пробоєві фупи складалися з двох функціональних частин. Основна частина мала безпосередньо перебазуватися для діяльності на території радянської України. Друга частина, менш чисельна, ви­ конували функцію забезпечення нелегального переходу. Вона готувала місце та здійснювала охо­ рону при переході кордону і поверталась назад. Перехід кордону здійснювався обов’язково вночі, як правило, в лісній місцевості. Пробоєві фупи мали на озброєнні легкий кулемет, гвинтівки, пістолети та ручні фанати. Члени групи обов’язково отримували фальшиві документи, справжні радянські фошові одиниці. Інструкції та розпорядження керівництв^ вивчалися напам’ять. Оперативний су­ провід проходу кордону пробоєвих фуп забезпечувався даними розвідників оунівської Служби без­ пеки (СБ) про систему охорони кордону та час проходження прикордонного патруля на заздалегідь вибраній ділянці кордону [8, с. 120-121]. Перша фупа, очолювана досвідченим підпільником С. Пшеничним мала завдання перейти р. Буг та через Сокальщину відправитися для організаційної роботи на Волинь. У складі 12 бойовиків вона вирушила з Генерального губернаторства в середині січня 1940 р. і перейшла кордон в районі Кристинополя [12, с. 34] біля села Бендюги [11, с. 3]. Забезпечення переходу здійснювала фупа супроводження та охорони із 4 бійців, що тієї ж ночі розраховувала повернутися назад до Генераль­ ного губернаторства. Під час переходу основну частину фупи була помічена військовослужбовцями радянської прикордонної застави [5, с. 37]. Відбувся бій безпосередньо у прикордонній смузі, який тривав ніч [8,с.122]. За даними підпільників, у бою загинуло понад ЗО прикордонників і 8 націоналіс­ тів [8, с. 126]. Ще восьмеро бійців пробоєвої групи, вичерпавши боєприпаси, зробили спробу вийти з оточення малими фупами по 2 особи, однак всі були заарештовані [8, с. 124-135]. Через декілька днів через кордон успішно пройшла наступна пробоєва група, очолювана І. Климівим (Легенда). Група успішно дісталася Галичини, а потім перебазувалася до Волині, де здійснила організаційну роботу, замінивши знищену фупу С. Пшеничного. В кінці лютого - на початку березня 1940 р. в Україну проникла ще одна група, керована провід­ ником Крайової екзекутиви на ЗУЗ В. Тимчієм (Лопатинським). Разом з ним кордон перейшли ор­ ганізаційний референт М. Опришко, референт жіноцтва З.Левицька, референт зв’язку Т. Оленчак. Однак після переходу кордону на фупа чекала засідка військ НКВС. Розпочався багатогодинний бій в результаті якого загинула вся група В. Тимчія [10, с. ЗО]. При спробі захоплення підірвався фанатою і сам В. Тимчій. Група загинула не випадково. Плани щодо її перекидання на території УРСР викрила радянська агентура, що працювала в оунівському середовищі в Генеральному гу­ бернаторстві [13, с. 67-68]. У середині березня 1940 р. вдало перейшла кордон фупа у складі 6 підпільників. Керував фупою Л. Зацний (Вік, Троян), а до фупи входили Ф. Федечко, В. Зелений, Л.Харкевич, В. Чижевський, О. Луцький [10, с. 29]. Підпільники перейшли гористою місцевістю Лемківщини на територію УРСР [10, с. ЗО]. У Дрогобицькій області фупа розділилася на дві частини. О. Луцький та В. Чижевський були відправлені для організаційної роботи на Станіславщину, а інші четверо залишилися для роботи у Дрогобицькій та Львівській областях. У кінці березня Краківським Проводом ОУН(Б) організовано відправку в Україну ще двох груп.

424

науковий збірник

Першу групу очолював В. Гринів (Кремінський), який мав завдання очолити Крайовий штаб і по­ силити дієвість його роботи. Друга група (Р. Кравчук, О. Безпалко, Н.Хомів та ін.) мала завдання керівництва керувати підготовкою повстання на Тернопільщині [10, с. ЗО]. Таким чином, Провід ОУН(Б) докладав зусиль для організаційного та кадрового забезпечення діяльності підпілля та підготовки повстання в УРСР шляхом формування та нелегального пере­ базування фуп підготовлених керівників організації. До кінця березня 1940 р. в Україну у складі пробоєвих груп перебазувалися провідні кадри ОУН(Б), які на місці мали визначити основні напрями організаційної роботи. Однак реальна ситуація в Україні виявилася набагато складнішою, про що підпільники в західних областях УРСР повідомляли керівництво ОУН(Б) у Кракові. Ще в лютому і на початку березня 1940 р. керівники підпілля І. Климів (Легенда) та В. Сидор (Кравс) вивчивши ситуацію в регіоні, дійшли висновку, що на той момент загальне повстання не­ можливе через відсутність достатньої кількості зброї, боєприпасів, відсутність повноцінної інфор­ мації про плани та готовність противника протистояти. Було прийнято рішення зосередити зусилля на заготівлю зброї та амуніції, на ретельну організацію та проведення розвідувальних і контррозвідувальних заходів. Для проведення оперативної розвідки планувалося створити окрему мобільну групу [12, с. 40-41]. А 24 березня 1940 p., на нараді файових провідників у Львові на конспіративній квартирі, було від­ новлено Крайову екзекутиву у складі восьми осіб: О. Грицак (Галайда) - керівник; С. Новицький (Вій) - заступник провідника, військовий референт КЕ; С.Ніклевич (Вірчин) - організаційний референт. До складу Крайової екзекутиви крім того увійшли В. Гринів, Д. Мирон, Я. Горбовий, О. Максимів, М. Мальків [10, с. ЗО]. Відновлений Крайовий провід окреслив головні поточні завдання. Підпільна мережа ОУН(Б) пере­ будовувалась відповідно новому адміністративно-територіальному устрою Західної України. Воє­ водські проводи реорганізовувалися в обласні, а замість повітових створювалися районні проводи і кількість їх тепер зростала завдяки більш подрібненому поділу на райони порівняно з польськими повітами. Це дозволило районним керівникам максимально тісно працювати з населенням, залу­ чати до лав ОУН(Б) нових членів, посилювати організаційну дисципліну. Головними завданнями залишалися збір озброєння та амуніції, ведення розвідки, проведення диверсійних акцій. Занепокоєні активізацією діяльності ОУН(Б) та враховуючи повідомлення від своєї закордонної агентури про підготовку націоналістами загального повстання на квітень-травень 1940 p., органи радянської держбезпеки в західній Україні вдалися до репресивних запобіжних заходів. Радянські спецслужби провели масові арешти усіх запідозрених у причетності до підпілля. Найбільші репре­ сивні заходи були застосовані по підпіллю Львова, Тернопільській, Рівненській та Волинській облас­ тях. До в’язниць потрапило 658 оунівців, з них шестеро членів Крайового проводу, члени обласних та районних проводів, керівник Львівського міського проводу [13, с. 68]. Однак, завдані удари радянських спецслужб не стали руйнівними для націоналістичного підпілля. На початку травня 1940 р. в Західній Україні було відновлено Крайову екзекутиву та всі обласні проводи. Проведені операції органами НКВС кінця серпня та початку вересня 1940 р. стали черговим пе­ ріодом випробовувань для націоналістичного підпілля. Арешт наприкінці серпня зв’язкового від Краківського Проводу ОУН(Б) Т. Мельника дозволив заволодіти органам держбезпеки детальними військовими інструкціями для Крайової екзекутиви [1,с.18]. Ці захоплені документи вказували на те, що ОУН(Б) готує загальне повстання на осінь 1940 р. Отримана інформація підтвердилися після затримання представника від Краківського Проводу, який прибув в УРСР для інспектування регіону, перевірки готовності низових оунівських структур до збройного повстання. Затриманий на слідстві дав детальні свідчення про керівництво підпілля та розшифрував знайдені при ньому записи, в яких вказувалися місця знаходження секретних складів зі зброєю та амуніцією [13, с. 69].

науковий збірник

425

Наявність оперативних даних дозволила радянським органам держбезпеки провести чергові опе­ рації по розфому бандерівського підпілля. Слідчі НКВС розкрили 96 націоналістичних фуп та низо­ вих організацій, під час їх ліквідації було арештовано 1108 оунівців. В ході операцій по затриманню підпільників захоплено 2070 гвинтівок, 43 кулемети, 600 револьверів, 80 тисяч набоїв та інше вій­ ськове майно [13, с. 69]. Було заарештовано 107 провідників різного рівня, в тому числі трьох членів Крайової екзекутиви [13, с. 69]. Але, й після цих репресивних заходів, як і попереднього разу, організаційна структура ОУН(Б) ви­ стояла. На той час НКВС не володіло повною і точною інформацією про масштаби поширення мере­ жі осередків ОУН. Наявні оперативні дані давали можливість завдати удару лише частині підпілля. Однак репресії осені 1940 р. спонукали керівництво ОУН(Б) в Україні до прийняття запобіжних заходів. Крайовий провід, виходячи з наявної ситуації, прийняв заходи по посиленню конспіра­ ції. Було відсторонено від роботи і організаційних зв’язків усіх, хто розшукувався органами НКВС. Проводилися заходи по перебазуванню підпільників що були у “розробці” радянських органів держбезпеки до Генерального губернаторства. Здійснювалися численні спроби прорватися через радянський кордон. Діяльність продовжували здійснювати лише легалізовані члени організації, дотримуючись абсолютної конспірації. Радикальним заходом досягнення абсолютної конспірації було те, що членів та симпатиків ОУН(Б), які порушили принципи конспірації, слід було негайно усувати від роботи в підпіллі. Такими заходами керівництво підпілля намагалося зберегти органі­ заційну мережу [13, с. 69]. Структура підпілля в черговий раз почала відновлюватися. Наприкінці жовтня 1940р. у Львові було реанімовано Крайову екзекутиву, яку цього разу очолив Д. Мирон. До її складу увійшли: К. Цмоц заступник провідника КЕ; О.Луцький - керівник Станіславської обласної організації ОУН(Б); І.Климів - лідер ОУН(Б) на Волині; Ю.Гуляк - провідник Тернопільської обласної організації [13, с. 69]. Наприкінці фудня 1940 р. органи радянської держбезпеки продовжили операції з ліквідації оунівського підпілля. По містах, селах, лісах і горах Західної України продовжувалося “полювання” на націоналістів-підпільників. Незважаючи на зусилля НКВС, підпілля наприкінці 1940 р. не було по­ вністю знищене. Організовувалися масові публічні суди із численними смертними вироками з метою психологічно­ го тиску на свідомість та моральний стан підпільників, а також з метою залякування та деморалізації місцевого населення. Документи цих судових процесів містять чимало інформації про підготовку націоналістами збройного повстання. На 1 вересня 1940 р. Львівській Крайовій екзекутиві підпоряд­ ковувалося 5500 бойовиків, які готувалися до повстання, розроблялися конкретні плани дій під час виступу, готувалася матеріально-технічна та кадрова база повстання. Опрацьовувалися детальні мобілізаційні плани для всіх ланок підпілля. Розвідка ОУН(Б) зібрала цінну та достовірну інфор­ мацію про військові частини противника, їхнє озброєння, важливі господарські об'єкти, державні установи, біографії командирів. Націоналістичне підпілля Львова підготувало склад майбутнього, тимчасового уряду України. До його складу включили відомих політиків, вчених, адміністраторів, які мали б стати фундаментом господарського та адміністративного апарату звільнених від радянської влади областей України [10, с. 33]. Дискусійним залишається питання про орієнтовану дату початку відкритого виступу. У свідченнях функціонерів підпілля на допитах у радянських органах держбезпеки та в літературі з історії ОУН наводяться різні дати: середина травня, кінець літа або осінь 1940 p., початок війни між Німеччиною та СРСР. Це можна пояснити кількома обставинами: корегування терміну Проводом ОУН залежно від ступеня готовності виступу, перенесення його внаслідок оперативно-військових ударів радян­ ської сторони, необхідністю синхронізації власних планів з планами німецького військового коман­ дування. Ймовірно, базовим чинником визначення дати виступу з огляду на військово-стратегічні мотиви все ж таки був початок німецько-радянської війни з проведенням диверсійно-терористичні акції для підриву боєздатності Червоної армії.

426

науковий збірник

Таким чином, керівництво ОУН(Б) здійснювало розгортання організаційної роботи у декількох на­ прямах - створення націоналістичних військових частин за кордоном, загальний вишкіл оунівців у Генеральному губернаторстві та забезпечення повстанців в Україні керівними кадрами, підготовка та проведення повстання в УРСР. Джерела і література 1. Андрухів І., Француз А. Станіславщина: двадцять буремних літ (1939-1959): Суспільно-політичний та історико-правовий аналіз. - Рівне; Івано-Франківськ, 2001.

2. Андрухів І. Спроби збройного повстання ОУН на західноукраїнських землях (грудень 1939 - грудень 1940 pp.) II Галичина.

-2001 .-№7.

3. Боляновський А. Українські військові формування в збройних силах Німеччини (1939-1945). -Львів, 2003.

4. Бурдин Л.С., Хамазюк И.В. Подрьівная деятельность украинских буржуазних националистов против СРСР и борьба с нею органов государственной безопасности. - М., 1955.

5. Дарованець О., Марчук І., Мороз В. Предвісник УПА - Володимир Робітницький II Визвольний шлях. - № 9.- 2002.

6. Державний архів СБУ. - Ф.11. - Спр.7448. - Арк.76 7. Євген Коновалець та його доба. - Мюнхен, 1974.

8. Казанівський В. Шляхом легенди: Спомини. - Лондон, 1975.

9. Климишин М. В поході до волі: Спомини. - Торонто, 1975. -Т. 1.

10. Кук В. Степан Бандера. - Івано-Франківськ: Лілея-НВ. -1999.

11. Мороз В. Сокальщина-колиска героїв II Націоналістичний кур’єр. - 2001. - №2.

12. Мудрик-Мечник С. Шляхами революційної ОУН. - Мюнхен, 1980.

13. Ткачук A.B. Перед судом истории: Сотрудничество германских фашистов и украинских националистов в годьі Второй мировой войньї и борьба против них советских органов государственной безопасности. - K., 2000.

ч

науковий збірник

427

Федір ПОЛЯНСЬКИЙ (Тернопіль)

УКРАЇНСЬКА НАРОДНА САМООБОРОНА У ВІЙСЬКОВІЙ ІСТОРІЇ ГАЛИЧИНИ: ОРГАНІЗАЦІЙНИЙ АСПЕКТ В літературі паралельно зустрічаються дві назви одного військового формування - Українська народна самооборона та Українська національна самооборона. Більш поширеною у наукових колах є перша на­ зва. За висловлюванням М. Лебедя, назва УНС була альтернативною УПА, щоб ввести в оману німців. Виходячи з змісту поняття, що УНС - це збройні формування українського національно-визвольного руху, то більш доречною, на нашу думку, була б назва «Українська національна самооборона». В історіографи проблема організації' куренів УНС розглядається у контексті діяльності УПА. Хоча з літа по грудень 1943 р. - це була окрема військова структура. Курені УНС творилися за армійським принципом. Саме ці курені стали основою силою УПА-Захід у боротьбі військами НКВС у 1944 -1945 pp. Тому проблема формування УНС постає актуальною. Причинами формування куренів УНС на Галичині, на нашу думку, були: 1) корінний перелом на німецько-радянському фронті, що давав зрозуміти, що ЧА пішла у контрнаступ і скоро фронт буде на західноукраїнських теренах; 2) масштабні протиповстанські акції німецьких військ на Волині-Поліссі, що почалися з червня 1943 р. зумовлювали створення другого плацдарму для розвитку повстансько­ го руху. Цим плацдармом за географічними ознаками, гористістю і лісистістю, мав стати Карпатський регіон; 3) формування стрілецької дивізії СС „Галичина”, до якої мобілізовували найбільш фізично підготовлених українських хлопців; 4) оборона українського населення від нападів злочинних банд, свавілля німецької окупаційної адміністрації, нападів польських і радянських партизанських груп. Рейд Сумського партизанського з’єднання під командуванням С. Ковпака у червні-липні 1943 р. показав, що німецька окупаційна адміністрація не має у своєму розпорядженні достатніх сил для боротьби з рухом Опору. Небезпека з радянського боку підштовхнула керівництво Організації україн­ ських націоналістів під керівництвом С.Бандери (ОУН(Б)) до рішучих дії. Питання організації українських військових формувань було на часі. Тому на Галичині функціону­ вала розгалужена мережа ОУН(Б), у складі якої були самооборонні кущові відділи. Для підвищення рівня боєздатності українських підпільників з червня 1943 р. на території Івано-Франківщини діяли підстаршинські школи. Однією з них, імені Симона Петлюри, командував „Степовий”, у минулому офіцер-інструкгор ЧА, другою „Беркути” - „Чмелик” [7,118]. В умовах боротьби між німецькими військовими силами і радянськими партизанами, проникнення радянських впливів на Галичину і негативної реакції місцевого населення створили сприятливе тло для організаційно-мобілізаційних процесів ОУН(Б). Тому було прийняте рішення Головного проводу ОУН(Б) про створення куренів УНС. Так, 15 липня 1943 р для координації військово-організаційної роботи було створено штаб УНС. Командиром штабу став військовик, довголітній член ОУН - Олександер Луцький („Андрієнко”, „Беркут”)", уродженець села Боднарова Калуського району на Станиславівщині (тепер Івано-Франківщина), політв’язень за часів польської окупації (1933-1937 pp.), окружний провідник ОУН у Станиславові (1937-1939 pp.), об­ ласний провідник ОУН Станиславівської області (1940-1941), поручник у легіоні “Нахтіґаль”. У склад штабу також увійшли: шеф штабу - В. Банах („Гордієнко”), мобілізаційно-організаційний референт - Голембовський (бургомістр м. Станіслав), начальник розвідки „Сокіл” (колишній старшина Армії УНР), ад’ютант - В.Чижевський („Демид”). Оскільки військові вишколи мали проходити на терито­ рії Дрогобичини та Івано-Франківщини, то військові референти обласних проводів ОУН були призначе­ ні командирами УНС, якими відповідно стали Б. Вішинський („Орел”) та І. Белейлович (,Дзвін”) [2, 98]. В липні 1943 р. в одному з сіл Козівського району відбулося засідання Крайового Проводу ОУН. Зустрівшись тут керівники Станіславського обласного проводу ОУН - “Роберт“(Ярослав Мельник),

428

науковий збірник

Стрийського обласного проводу ОУН - “Шпак“ і Тернопільського обласного проводу ОУН - “Нестор", з'ясували, що обласні проводи ОУН для створення УНС не підготовлені ні в господарському, ні в ор­ ганізаційному плані. Керівникам проводів було надано контрольні цифри для мобілізації членів ОУН, здатних служити в УНС. Так, “Нестору“ на території Тернопільської області потрібно організувати один курінь чисельністю 400 козаків. Водночас для Станіславської області пропонувалося два курені кількістю від 800 до 1000 козаків, а Стрийській - до 600 козаків. Крім кадрового питання, на обласні проводи покладалися завдання комплектації одягом, продуктами, зброєю [6,530]. Перед відправкою у Карпати обласні проводи ОУН повинні були забезпечити всіх мобілізованих осіб достатньою кількістю одягу, продуктами, передати їм наявну зброю і переправити у зазначені місця дислокації. М. Лебедь писав, що курені УНС були організовані протягом двох тижнів окремим наказом Проводу ОУН і перепроваджені в Карпати [4,84]. Тобто виходить, що у 20- х числах було видано розпорядження, а 27-31 липня була проведена переправа особового складу у Карпати. Безпосередніми організаторами мобілізації виступали старшинські кадри вишкільних таборів. Цю тезу підтверджують спогади старшого вістуна „Комара”. Він писав, що 27 липня 1943 року зі Станіславщини вирушили на вишкіл група 180 чоловік на чолі з командиром «Козаком» (Микола Яворський) з вишкільного табору “Чорні чорти” імені Є. Коновальця [5]. Такими групами у цей проміжок часу і з інших теренів переправлялись мобілізовані козаки для служби в УНС. Прибувши у Карпати, мобілізовані козаки не були функціонально готові для збройних зіткнень з ра­ дянськими партизанами із-за відсутності достатнього озброєння і низької військової підготовки. Тому, в першу чергу, О. Луцький зайнявся військовою підготовкою. Формування УНС у Карпатах, як стверджує О. Луцький, було завершено до 15 серпня 1943 р. у складі п’яти куренів, у яких налічувалося до 2 тис. козаків. Перший курінь «Чорні чорти» у складі 400-450 козаків дислокувався в околицях сіл Микуличі і Бере­ зин Яремчанського району. У курені були три сотні: 1) вишкільна, 2) бойова, 3) будівельна. Сотенним бойової сотні був «Козак» (Микола Яворський), чотовим - «Благий» (Олекса Химинець), курінним - «Липей» (Іван Рачок). Вишколом керували курінний „Гуцул” (Іван Бутковський) та сотенні „Липей”, Дон” (Михайло Дарабан) і „Козак”. Другий курінь «Трембіта» у складі 350-400 козаків знаходилися лісах Долинського району під керів­ ництвом сотенного «Чорнобрового». Третій курінь «Сіроманці» у складі 250-300 козаків перебував на горі «Чорна сигла» Болехівського району Івано-Франківської області під командуванням хорунжого «Яструба» (Дмитро Карпенко). Четвертий курінь «Кривоніс» у складі 300-400 козаків дислокувався на горі «Магура» (Стрийщина) під керівництвом хорунжого «Шугая» (Василь Боб’як). П’ятий курінь «Кривоніс» у складі 400 козаків перебував в с. Недільна (Старо-Самбірівщина) під коман­ дуванням булавного «Омеляна». Загальне командування двома куренями «Кривоніс» здійснював Лука Павлишин («Вовк»). Планувалося організувати ще один курінь «Кривоніс» [6]. Перед УНС були поставлені перші військові цілі у межах Карпатського регіону. 8 серпня 1943 р. курінь УНС «Чорні чорти» провів 3-годинний бій з радянськими партизанами, яких було до 100 осіб, поблизу с. Жаб’є. Втрати радянської сторони нарахував до ЗОосіб вбитими пораненими, відмічаючи краще озбро­ єння партизанів [6, 224]. «Чорні чорти», за слова О. Луцького, провели декілька збройних зіткнень з окремими загонами Ковпака у Прикарпатті, але особливих результатів це не принесло. Тому командний склад посилаючись на низьку військову підготовку особового складу, в подальшому зіткнень уникало. У другій половині серпня 1943 р. курені УНС провели ряд бойових операцій проти німців в районі м. Сколе (18.8.) та в районі сіл Суходолі та Липовиці Долинського повіту. Так, 18 серпня 1943 р. було здійснено напад на карний табір «Служби праці» поблизу Сколе (Дрогобиччина) [10,330]. На засіданні Головного проводу ОУН(Б), що відбувся у жовтні 1943 р. в одному з домашніх господарств

науковий збірник

429

на окраїні Львова про питання УНС доповідав крайовий провідник західноукраїнських земель В. Охримович. Він детально охарактеризував положення ОУН(Б) на Галичині, відмітивши, що діяльність УНС розви­ нула рух націоналістичної частини населення Галичини на користь ОУН(Б). Організація у господарському плані готова до зими. Завдяки податкам з населення, ОУН(Б) Галичини запаслася необхідними продуктами та одягом, так, що УНС вистачить [6,530]. О. Луцький у своєму виступі заявив, що місцеві структури ОУН(Б) в УНС направила не кращі кадри, в результаті чого УНС довший час не могла діяти і багато важливого часу було затрачено на військову підготовку. Територіальна сітка ОУН не забезпечила у господарському відношенні - продуктами та іншими матеріалами. В результаті чого в середовищі УНС почали виникати невдоволення. Тому прийшлося в складі УНС створити т.зв. ВПЖ - військову польову жандармерію. ВПЖ займалася не тільки питаннями дезертирства та різними злочинами в УНС, а також запасом продуктів у населення [6]. У жовтні 1943 р. на Бережанщині відбулася конференція проводу організації за участю військового референта проводу ОУН(Б) “Галичини" Богдана Кравціва (“Петро", “Семен", “Степовий"). Тут було дано завдання від Р. Шухевича розповсюдити діяльність УНС на всю Галичину. Вирішили одну сотню з куреня "Сіроманці" направити в Тернопільську область і одну сотню з куреня "Трембіта" - на Львів­ щину для того, щоб керівники обласних проводів ОУН, “Нестор" і "Кедр" впродовж місяця на базі сотні створили два курені УНС загальною кількістю до одної тисячі вояків [6,445]. У подальшому УНС було розділено на дві групи: 1) УНС Карпатського краю (Станіславська і Дрого­ бицька, а згодом Чернівецька область) під командуванням сотника О. Гасина, яка відійшла у непри­ ступні гірські масиви під натиском німецьких протиповстанських дій; 2) УНС Львівського краю (Львів­ ська і Тернопільська область) під командуванням сотника В. Сидора переходила у стан рейдуючих мобілізаційно-пропагандивних і оборонних груп. Протягом останніх місяців 1943 курені УНС не вели активних бойових дій через запровадження в Галичині 2 жовтня 1943 р. системи розстрілу десяти заручників за вбивство одного німецького сол­ дата або представника окупаційної влади. Дії УНС у цей період зводились до оборонних боїв проти підрозділів німецької поліції. Починаючи з вересня до грудня 1943 р. мали місце сутички з німецькими частинами в Болехівському, Долинському і Косівському районах [1,121]. Водночас майже нічого в літературі не пишеться про діяльність УНС на Тернопіллі. Формування куренів УНС на Тернопіллі проходило в складних умовах. Німецькі каральні сили по­ стійно вистежували українських підпільників, а також тих людей, які їм допомагали. На основі архівних матеріалів відстежимо деякі протиповстанські акції німецьких поліційних відділів. Так, 29 жовтня 1943 р. до с. Гнильча Підгаєцького району прибув німецький відділ у складі 32 чол. до господаря Михайла Борсука, де стояла колись група УНС. Господаря розстріляно, заарештовано 5 чол.і проведено обшуки.

7 листопада по 60 німців у кожному селі поставили облогу населених пунктів Різдв’яни, Зубів і Островець Теребовлянського району. На вхідних і вихідних шляхах сільських доріг кулеметами німці почали вистрілювати населення. Були жертви. Шукали зброю і заборонену літературу, але нічого не знайшли. У німецьких акціях допомагали місцеві поляки, будучи усними інформаторами. Проводилися облави на бази УНС. Так, 18 листопада 1943 р. на села Іванків, Гуштинка, Бережанка і Трій­ ця Борщівського району німці провели облаву. Нею керувало гестапо з Чорткова. Особовий склад німець­ ких загонів стягнено з Чортківщини, Тернополя та інших округів чисельністю до 3 тис. чол. Під час облави з села неможливо було вийти, бо через кожних 50 м стояв озброєний німецький воїн. Основним фігурантом у цій акції був заарештований колишній командир групи УНС, який провадив гестапівців до тих людей, у яких перебував тоді, коли був на волі. У результаті було заарештовано 10 людей, одного з групи УНС. Якраз тої самої ночі в Іванкові квартирував група УНС, правда, він встиг втекти ще до облави [9,11-61]. Вже 24 листопада 1943 р. на одну з військових груп у складі 47 чол., яка квартирувала в лісовому масиві

430

науковий збірник

між селами Кобиловолоки і Яблунів несподівано наскочив німецький загін (300 бійців). Група мобілізованих українців розбіглася, не проявивши ніяких оборонних дій. До рук німців потрапили значні трофеї: зброя, продуктові запаси і навіть списки і адреси цілої групи. Через декілька днів із розбитої групи вдалося зібрати 33 чол., з них тільки 2 0 -з крісами [9,61]. У листопаді 1943 р. в с. Миколаївці Заліщицького району німцями обстріляно відділ українських по­ встанців, у результаті 4 українців вбито і втрачено багато зброї, з ворожої сторони -1 німець вбитий. Німці провели цю акцію за доносом поляка Брензола з Лисичників [9,61]. Борючись з українським визвольним рухом, німецькі поліцейські чиновники вели напружену роботу над викриттям їхніх осередків. З цією метою вони широко використовують свою агентурну сітку. Німці розстрілювали українців і за надання підтримки українським повстанцям, здебільшого за доносом поляків. Наприклад, 29 грудня 1943 р. в с. Грабівці Борщівського району за доносом поляків Трача і Бучинського, під церквою розстріляли восьмеро українців. 31 грудня згадуваного року в с. Городниця Копичинецького району розстріляно ЗО українських хлопців [8,11]. Оскільки організаційна робота ОУН у творенні УНС проходила з великими труднощами, то і на­ селення це відчувало. Так, відомо, що на одних зборах з місцевим активом 50-літній селянин дав таку характеристику оунівському підпіллю: “Я домагаюся від себе і від інших, щоб та націоналістична організація щось вже робила, бо народ знетерпеливиться і готовий з вилами йти на ворога". У кінці зборів просив, щоб частіше до них хтось навідувався, “бо треба організувати народ" [8,63-69]. Загалом вплив ОУН(Б) на Тернопіллі був вагомим. Так, на середину грудня 1943 р. на території Тернопілля - за підрахунками А. Русначенка - сумарна кількість членів ОУН(Б) становила 7 460 осіб у 432 станицях [7,112]. До грудня 1943 р. УНС завершила своє формування. Цей період .можна вважати завершальним етапом діяльності УНС. Командиром УНС в Тернопільській області було призначено хорунжого Оста­ па Шугая [7, 539-540]. Таким чином, на початок грудня 1943 р. УНС діяла в Івано-Франківській, Дрогобицькій, Тернопільській і Львівській областях. УНС не було, тільки в районі Перемишля. У куренях УНС нараховувалось 5-6 тис. козаків. Причому курені організовані в липні-серпні 1943 р. у Карпатах були достатньо військово підго­ товлені і представляли собою значну військову силу [6]. За наказом Головного Командира УПА Тараса Чупринки про формування Українських Збройних Сил (УЗС) від 18 грудня 1943 р. загони УНС і УПА об’єднались в одну військову структуру. Керівником усіх військових дій та чинностей - Головний Командир УПА. Органом у керуванні цілісністю військо­ вих справ на всіх теренах ставав Головний Військовий Штаб УПА [7,252-253]. Джерела і література 1. Андрухів І. О. Боротьба органів радянської влади проти збройних формувань ОУН та УПА на теренах Станіспавської (Івано-Франківської) області в 40-50-х роках XX століття / Андрухів І. О., Любінець І. Я. І Питання історії Украї­ ни новітньої доби. - 2008. - С.119—133.

2. Кентій А. В. Збройний чин українських націоналістів. 1920-1956. Історико-архівні нариси,- T.2. Українська повстанська армія та збройне підпілля Організації українських націоналістів. 1942-1956. 1Анатолій Кентій. - К., 2008. - 415 с.

3. Космач - повстанська столиця на Гуцульщині. - Режим доступу: http://l-vardzaruk.if.ua/index.php?option=com_ content&view=article&id=31:2009-01-16-18-29-52&catid=2:-2&ltemid=3 4. Лебедь Микола. УПА. Українська повстанська армія. Частина І. Німецька окупація України. - Дрогобич, 1993.

5. Літопис УПА. Т. 19. Карпатська група УПАТоверля”. Кн.2. Спомини, статті та видання історично-мемуарного харак­ те ру.-К „ 1992.-357 с.

6. Роман Шухевич у документах радянських органів державної безпеки (1940-1950) / [упоряд. В. Сергійчук]. - К .: ПП Сергійчук М. І., 2007. - Т.1. - 640 с.

7. Русначенко А. Народ збурений. Національно-визвольний рух в Україні й національні рухи опору в Білорусії, Литві, Латвії, Естонії у 1940-50-х pp. / Анатолій Русначенко. - К .: Пульсари, 2002. - 520 с.

8. Центральний державний архів вищих органів влади (ЦДАВО), ф.3836, оп.1, спр.63.

9. ЦДАВО, ф.3833, оп.1, спр. 34.

10. Шанковський Л. Історія українського війська. Збройні сили сучасної доби за роки 1914-1953. Друге доповнене ви­ дання. -К ., 1991.

науковий збірник

431

432

науковий збірник

Микола РИБАК (Київ]

ПОЧАТКОВИЙ ПЕРІОД ВЕЛИКОЇ ВІТЧИЗНЯНОЇ ВІЙНИ: ЧАС ЯК СТРАТЕГІЧНИЙ ФАКТОР Як відомо, хто хоче миру - готується до війни. Нині безпосередня підготовка до початку ВОЄННИХ дій у стратегічному масштабі різко скоротилася. Незалежно від зусиль політики і дипломатії, збройні сили держав-агресорів мають можливість постійно зберігати і нарощувати здатність до раптового нападу. Вони можуть виконувати стратегічні завдання без проведення великих підготовчих заходів тими силами і засобами, які перебувають у повній бойовій готовності до дій. Використовуючи сучасні засоби боротьби, а також додатково розгорнуті угрупування під вигля­ дом навчань, вони будуть намагатися розпочати війну несподіваним нападом. У зв’язку з цим різко зростає значення часу як стратегічного фактора, що маємо на меті розглянути в статті на прикладі початкового періоду Великої Вітчизняної війни, який розгортався на широкому театрі воєнних дій (ТВД), до якого територіально входила й Галичина. Досвід війн показує, що можливо своєчасно накопичити значну кількість сил і засобів до по­ чатку війни і мати перевагу над противником. Але якщо війська не будуть вчасно приведені в необхідну бойову готовність і розгорнуті в районах бойового призначення, вони, як правило, зазнають поразки. Якщо в роки Великої Вітчизняної війни випередження в часі дозволяло захо­ пити стратегічну ініціативу й отримати необхідну перевагу особливо в початковий період війни, то в сучасних умовах таке випередження набуває винятково вирішального значення. Воєнні теоретики минулого, зокрема Н.Міхневич[8], Г.Яеєр[5; 10] та інші звертали увагу на важливість початкового періоду війни у результаті всієї кампанії. Після Першої світової війни проблема початкового періоду війни зацікавила воєнних теоретиків особливо. Аспекти теоре­ тичного рішення проблем підготовки і ведення перших операцій війни розглядали О.Свєчин[14], В. Тріандафілов[16; 17], М.Тухачевський[18; 19; 20], М.Фрунзе[23; 24], Б.Шапошников[26; 27] та інші. Один із радянських воєнних теоретиків - Є.Шиловский - так оцінював протікання почат­ кового періоду можливої майбутньої війни: «Запекла боротьба... розгорнеться з перших годин воєнних дій на великому просторі театру воєнних дій по фронту, в глибину і в повітрі... При цьому слід розраховувати не на блискавичний розгром армій класових ворогів, а готуватися до впертої і запеклої боротьби»[2, 500]. Він підкреслював, що тільки під час такої боротьби може бути досягнута остаточна перемога. Однак Є.Шиловський визнавав, що застосування нових за­ собів боротьби на початку війни може «настільки сильно приголомшити противника, що резуль­ тат їхніх дій вирішальним чином позначиться на ході подальших операцій і, можливо, навіть на результаті війни»[2, 501]. Незважаючи на різноманітність підходів до вирішення проблеми початкового періоду війни, спільними стали такі положення: нова якість збройних сил та значний воєнно-економічний по­ тенціал провідних держав створюють умови для утримання в мирний час у мобілізаційній го­ товності достатню кількість сил і засобів, які можуть бути використані агресором для раптового вторгнення без попереднього оголошення війни; зростання бойових можливостей збройних сил дозволяють нападаючій стороні раптовим вторгненням не тільки скувати, але й у деяких випад­ ках зірвати стратегічне розгортання іншої сторони, захопити життєво важливі райони і підірвати матеріальну і моральну основи її оборони. Однак, рівень розробки проблеми початкового періоду війни радянськими теоретиками до 1941 року не повністю відповідав вимогам воєнної науки. Причини цього - сЛеґбка підготовка кадрів воєнних теоретиків. У Другій світовій війні стало можливим з перших днів воєнних дій за­

науковий збірник

433

стосовувати основну масу збройних сил, які здатні вирішувати завдання досягнення найближчої стратегічної мети. Це склало нову принципову основу, яка визначала характер, роль і значення початкового періоду війни. В деяких випадках ця стратегічна мета була змістом першої кампанії і навіть війни. Великі наступальні чи оборонні операції головних сил сторін досягали стратегіч­ ного результату без залучення нових сил та засобів (наприклад війна фашистської Німеччини з Польщею у 1939 р. та з Францією у 1940 p.). Слід мати на увазі й те, що перед нападом на СРСР фашистська Німеччина, розгромивши ряд держав Європи, зуміла значно посилити своє стратегічне та економічне становище, створити економічну та військову перевагу. На той час її дивізії були повністю укомплектовані особовим складом і передовою військовою технікою. Вони завчасно були розміщені біля наших кордонів. Ці обставини, як згадував Маршал Радянсько­ го Союзу Г.К. Жуков, також не могли не відбитися на тимчасових наших невдачах на початку війни[3; 6,102,103]. Початковий період Великої Вітчизняної війни мав власні характерні риси. Особливо велико­ го значення фашистська Німеччина надавала групі армій «Південь», яка повинна була, маючи попереду танкові й моторизовані з’єднання та спрямовуючи головний удар лівим флангом на Київ, «знищити російські війська в Галичині й західній частині України, своєчасно захопити пере­ прави на Дніпрі в районі Києва та на півдні від нього, забезпечити подальший наступ на схід від Дніпра»[22,160.]. Ця група мала 57 дивізій і 13 бригад, що становило 36% німецько-фашистської армії. Головні сили та засоби її були спрямовані проти військ Київського особливого військо­ вого округу (КОВО). Фашистська Німеччина зосередила основну частину своїх збройних сил і розраховувала, що їх достатньо для здійснення наступальної кампанії з метою завдання ви­ рішальної поразки СРСР. «Кінцевою метою операцій - зазначалось у плані «Барбаросса», - є відмежування від азіатської Росії по загальній лінії Архангельськ - Волга...»[9,365]. Найближчим стратегічним завданням німецьке командування ставило знищення основних сил Червоної Армії на просторі між західним державним кордоном і річками Західна Двіна і Дніпро. Незважаючи на те, що німецькі війська в першій половині липня 1941 року вийшли на цей рубіж, стратегічна мета не була досягнута. Армії Північно-Західного, Південно-Західного і Південного фронтів не були розгромлені, а війська Західного фронту збереглися частково. Радянські війська, зосереджені до початку війни в західних військових округах (до яких нале­ жали і війська, дислоковані в Галичині), мали на меті відбиття ударів противника. За наказом Сталіна війська не були приведені в стан бойової готовності, щоб це не спровокувало відповідних кроків фашистської Німеччини: «Німеччина так само неухильно дотримується умов радянськонімецького пакту про ненапад, як і Радянський Союз»[11]. Але свого завдання війська не виконали і були змушені відступати. Відхід і втрати військ прикордонних округів змусили радянське коман­ дування в першій половині липня відмовитися від спроб відкинути ворога до кордону і перейти до стратегічної оборони з метою накопичення сил і засобів для створення перелому у війні. Таким чином, у початковий період Великої Вітчизняної війни ворогуючі сторони не досягли найближчої стратегічної мети війни тими силами, які заздалегідь були розгорнуті. Вони змушені були після початку війни вводити в дію стратегічні резерви. Командуванню Червоної Армії вони були вкрай необхідні для відновлення стратегічного фронту оборони, а німецькому командуванню - для продовження наступальних операцій. На підставі цього видно, що початковий період Великої Ві­ тчизняної війни вже не був тим часом, протягом якого здійснювалося стратегічне розгортання, а першим етапом збройної боротьби головних сил, розгорнутих до початку воєнних дій. Для безпосереднього вступу збройних сил у війну передбачалося їх стратегічне розгортання. Однак серед керівництва наркомату оборони і Генерального штабу не було єдиного розуміння оперативного плану і плану стратегічного розгортання [7,98]. Проте, як свідчать розсекречені документи генштабу Червоної армії, Й. Сталін теж готувався

434

науковий збірник

не тільки до оборонної, а й до наступальної війни. В директиві Генштабу Червоної армії, напи­ саній О.Василевським і виправленій М.Ватутіним після наради у Й.Сталіна в середині травня 1941 p., сказано: «Першою стратегічною метою дій військ Червоної армії поставити - розгром головних сил німецької армії, що розгортаються на південь від лінії Брест-Демблін, і вихід на 30-й день операції на фронт Остроленка... Оломоуц»[25,4-5]. При сприятливих умовах військам оборони, резервам армій та округів наказувалося наносити потужні контрудари по противникові і переносити воєнні дії на його територію. Та будівництво укріплених районів перебувало в по­ чатковій стадії, сплановані контрудари і стійка оборона не були забезпечені реальними сила­ ми та засобами. Механізовані корпуси, які складали основу контрнаступальних угрупувань, не були повністю укомплектовані, артилерійські протитанкові бригади були погано підготовлені до ведення боротьби з танками. Генеральний штаб отримав плани прикриття лише 10-12 червня 1941 року. Планування мобілізаційного розгортання і його проведення розглядались як найважливіший елемент стратегічного розгортання збройних сил. Виконання всіх заходів мобілізаційного плану (МП), затвердженого 12 лютого 1941 p., як в центрі, так і в округах планувалося завершити 1 липня 1941 року. Реалізація в цілому МП, потребувала призиву із запасу 5 млн. чоловік. Однак, неузгодження кількісного зростання армії і державних планів виробництва техніки та озброєння призвело до появи великої кількості обмежено боєздатних частин. Крім того, в Червоній армії після численних чисток не вистачало кваліфікованих командирів. «Атмосфера тотальної під­ озри, хворобливої недовіри, шпигуноманія позбавляли командирів усіх рангів самостійності, створювали таку обстановку, - зазначав у доповідній записці до НКО СРСР 1 квітня 1940 р. командарм 2-го рангу М.М. Воронов (пізніше Головний маршал артилерії), - що командир якось не почувається впевненим у своїх діях: будь-який підлеглий може в перший-ліпший момент під­ няти галас щодо кожного його заходу... і командир ніколи не гарантований того, що негайно не розпочнеться розбір його справи...»[12]. Однією з причин наших невдач на початку війни було й те, що планування прикриття держав­ ного кордону в Генеральному штабі було закінчено тільки у травні 1941 p. І хоча в цілому воно відповідало існуючій теоретичній концепції на початковий період війни, у ньому був наявний ряд істотних недоліків. Передусім, планом передбачалася надмірна централізація, що втілювалася в деталізації завдань не тільки глобальних, а й другорядних. Це сковувало ініціативу команду­ вання на місцях, яке краще знало обстановку та конкретні умови. Крім того, армійські плани захисту держкордону були розраховані тільки на наявність загрозливого періоду, без варіантів завчасного приведення військ у бойову готовність на випадок раптового нападу. Планування, як показав досвід, також не відзначалося реальністю задумів. Так, у плані 6-ї армії КОВО не враховувалися можливості удару противника у стик з 5-ю армією. А такого удару саме й було завдано. Як зазначав Маршал Радянського Союзу К.К. Рокосовський, «ці та інші недоліки в пи­ таннях планування прикриття державного кордону не могли не спричинити тяжку поразку наших військ у початковий період війни»[13, 55]. Комплекс заходів по прикриттю державних кордонів здійснювався на підставі розробленого в мирний час «Плану оборони державного кордону», який був частиною плану стратегічного розгортання збройних сил. В ході зростання загрози війни йшло корегування планів прикриття, однак проекти застарівали до їх затвердження. Найбільш істотні зміни були в планах прикриття Західного і Київського особливих військових округів. Випередивши радянські війська в стратегічному розгортання приблизно на 25 діб, створивши потужні оперативні угрупування сил на вибраних напрямках удару, маючи більш високий рівень боєготовності з’єднань, німецьке командування заклало основи для успішного проведення пер­ ших наступальних операцій.

науковий збірник

435

Склад сил і засобів по стратегічних ешелонах на Заході до початку війни показує таблиця. Ешелон (резерв)

Сили і засоби

Перший ешелон (армії прикриття радянських військ і армій противника першого ешелону)

тд мд

Другий ешелон (другі ешелони фронтів і груп армій)

Резерв (резерв 1оловного командування)

Радянські війська

КД ТАНКИ ЛІТАКИ

66 24 12 6 9530 7133

СД(ПД) ТД МД КД ТАНКИ

37 16 8 1 2848

СД(ПД) ТД

Всього 77

СД (ПД)

мд КД

Війська противника 117 17 15,5 3,5 3496 4914 13 -

-

_ 21 2 1

Обидві сторони розгорнули головні сили. Однак у радянського командування вони були розгорнуті на фронті на 2800 км. і в глибину до 500 км. Роззосередження на великому просторі такого страте­ гічного угрупування, не забезпеченого своєчасним розгортанням та оперативно-стратегічною вза­ ємодією, дозволяло противнику громити його частинами. Намагання фашистської Німеччини вкласти в перший удар всю потужність своїх збройних сил зумовило неочікувані для радянських військ умови вступу у війну, а також характер бойових бій з самого початку. Багато з важливих заходів з розгор­ тання і приведення військ у боєготовність було проведено зі значним запізненням і закінчити їх до початку війни не вдалося. В результаті нападу Німеччини війська прикордонних округів не встигли привести себе в бойову готовність, розгорнутися і зайняти призначені для них планом прикриття рубежі оборони. Запізніле прийняття рішення на приведення військ в повну бойову готовність, не відпрацьована система оповіщення, розгубленість військ і штабів привели до неорганізованого у вве­ дення в дію плану прикриття. У зв’язну з початком війни оперативні заходи фронтів були відірвані від мобілізаційних, через що війська висувалися до кордону і вступали в битву не відмобілізованими, з великим некомплектом осо­ бового складу, озброєння й техніки, особливо транспортних засобів, більше того органи оперативного управління військами часто не знали стан їхньої мобілізаційної готовності. Сама мобілізація виконувалася у важких умовах. З 23 червня було оголошено мобілізацію військовозобов’язаних 1905 -1918 років народження в 14 військових округах. Особливо складно про­ ходила мобілізація військовозобов’язаних у західних областях України, що входили до складу Київ­ ського особливого військового округу. В зв’язку з швидким просуванням німецьких військ, у деяких із них вона взагалі виявилася зірваною, в інших нерідко проходила під обстрілом наступаючого проти­ вника. Як в українських архівах, так і в Центральному архіві Міністерства оборони Російської Феде­ рації цифрових даних про хід мобілізації військовозобов’язаних на початку війни в західних областях України майже немає. В архівних матеріалах початкового періоду війни (звіти радянських органів, партійних і комсомольських організацій західних областей України про їх роботу) навіть не згадується про хід мобілізації. Все це замовчувалося тодішньою владою за рахунок загальних даних з інших об­ ластей Київського особливого військового округу тільки тому, що мобілізація в Західній Україні та Пів­ нічній Буковині фактично була зірвана. Мобілізовані - вчорашні робітники й колгоспники - у військово­ му відношенні були підготовлені слабо, бо напередодні війни перепідготовкою військовозобов’язаних фактично ніхто не займався. Як стало відомо з опублікованих актів про прийом С.Тимошенком Наркомату оборони СРСР від К.Ворошилова, не існувало навіть плану Наркомату з перепідготовки військовозобов’язаних [4,198.]

43 6

науковий збірник

Таким чином, випередження противником радянських військ у часі приблизно на 25 діб, тобто на час, який був необхідний для зосередження першого та другого стратегічних ешелонів, було однією з важливих причин поразок у початковому періоді війни. Втрату стратегічно важливого часу в умовах активних дій противника компенсувати було не можливо. А величезні втрати, які понесли радянські війська на початку війни, вимагали їх негайного поповнення. У зв’язку зі швидкою втратою Західних областей частина мобілізаційних ресурсів залишилася на території противника. У Київському осо­ бливому військовому окрузі, наприклад, було залишено 1625тис. військовозобов’язаних. Управління мобілізації в прикордонних округах в початковий період було втрачено. Пункти управління, вузли, лінії зв’язку було виведено з ладу. Оперативно-мобілізаційне розгортання проводилося у виключно важ­ ких умовах, а в прикордонних районах, до яких належала і Галичина, було зірвано і воєнні дії велися військами в основному в штатах мирного часу. Завдяки величезним зусиллям, жертвам, стійкості і мужності воїнів з часом вдалося розгорнути війська і провести відмобілізування. Отже, вивчення досвіду війн показало, наскільки важлива всебічна воєнно-політична оцінка об­ становки на світовій арені для подальшого прогнозування тенденцій її зміни. Невдачі 1941 року результат раптового для Збройних Сил СРСР нападу ударних угрупувань противника. Відсутність об’єктивного аналізу і оцінки обстановки призвели до відчутних поразок та величезних жертв осо­ бливо у першому періоді Великої Вітчизняної війни. Нині запізнення в проведенні стратегічного роз­ гортання може привести до поразки війни в цілому. Майбутня перемога у війні має закладатися у мирний час. Її умови: підтримання збройних сил в належній бойовій готовності, особливо сил першого стратегічного ешелону угруповань військ; ство­ рення плану прикриття державного кордону як складової частини плану оборонної операції на театрі воєнних дій, який передбачає перехід до контрнаступу; планування мобілізації у стислі терміни; фор­ мування оргштатної структури органів управління в мирний період, аналогічної воєнному періоду. Ці заходи дадуть можливість виграти час і створити організований фронт оборони. Джерела і література 1.

2.

3.

4.

5.

6.

7.

8.

9.

10.

11.

12.

13.

14.

15.

16.

17.

18.

19.

20.

21.

22.

23.

24.

25.

26.

27.

28.

29.

Анфилов В. Дорога к трагедии сорок первого года. - М., 1997. - 376с. Вопросьі стратегии и оперативного искусства в советских военньїх трудах. 1917 — 1940. - М., 1965. - 500-501 с. Жуков Г. К. Спогади і роздуми. - К., 1990. - 564с. Известия ЦК КПСС. -1990. - № 1. - С.198. Леер Г.А. Прикладная тактика, 2 изд., в. 1-2, СПБ, 1877-80; Записки тактики для военньїх училищ, СПБ. 1866. Маршал Жуков. Каким мьі его помним. І Под ред. B.C. Яровикова - 2-е изд., доп. - М.:Политиздат, 1989. С.102,103. Микоян А. В первьіе месяцьі Великой Отечественной войньї II Новая и новейшая История. -1985. - № 6. - С.98. Михневич Н.П. Влияние новейших технических изобретений на тактику. - Санкт-Петербург, 1893. Нюрнбергский процесе над главньїми немецкими военньїми преступниками: В 7-й т. Сб. документов. - М.: Госюриздат, 1957-1961. - Т.1. - С.365. Обзор войн России от Петра Великого до наших дней (Пособие для изучения военной истории в военньїх учили­ щах) / Под ред. Г.А. Леера Часть І. Издание 2-е. - С.-Пб., 1893. - 1900с. Правда.-1 9 4 1 .-1 4 червня Правда. -1989. - 22 червня Рокоссовский К.Солдатский долг II Воен.-ист. журн. -1989. - № 4. - С.55. Свечин А.А. Стратегия XX века на первом зтапе: Планирование войньї и операций на суше и на море в 1904— 1905 гг. - М.: Акад.Генер.штаба PKKA, 1937. -140 с. Супруненко М. И. Украйна в Великой Отечественной войне Советского Союза. - K., 1956. Триандафиллов В. K. Размах операций современньїх армий - М., 1926. Триандафиллов В. K. Характер операций современньїх армий. - 3-є изд - М.: Госвоениздат, 1936. Тухачевский М.Н. Вопросьі современной стратегии. - М., 1926, - С.20. Тухачевский М.Н. Избранньїе произведения в 2-х томах - М.: Воениздат, 1964 г. - т.1. - 470с. Тухачевский М.Н. Избранньїе произведения. Т. 2. - М., 1964. - С.212. Українська РСР у Великій Вітчизняній війні Радянського Союзу 1941-1945 pp. В 3-х т. - K., 1967,1969,1975. Филиппи А. Прйпятская проблема. Очерк оперативного значення Припятской военной кампании 1941 года: Пер. с нем. - М.: Иностр. лит., 1959- С.160. Фрунзе М. В. Избранньїе произведения. Т. 1:1918 -1925 гг. І Фрунзе М. В. - М.: Воениздат, 1957. -472с. Фрунзе М. В. Избранньїе произведения І Предисл. М. Гареева. - М.: Воениздат, 1977. -480с. М. Тухачевский. Вопросьі современной стратегии. - М., 1926, - С.20. М. Тухачевский. Избранньїе произведения. Т. 2. - М., 1964. - С.212. Центральний архів Міністерства оборони РФ, - Ф.16а. - Оп.2951. - Спр.237. - Арк. 4-5. Шапошников Б.М. Воспоминания. Военно-научньїе трудьі. М. Воениздат. 1982г. 758с. Шапошников Б.М., Мозг армии. - М.: Военгиз, 1927. - 439с.

науковий збірник

437

Світлана ЗУБЧЕНКО (Київ)

ЗАХІДНА УКРАЇНА V ДРУГІЙ СВІТОВІЙ ВІЙНІ. МОРАЛЬНО - ПСИХОЛОГІЧНІ ЧИННИКИ ПОРАЗОК ЧЕРВОНОЇ АРМІЇ У 1941-1942 РОКАХ Батько історії Геродот вважав, що правдивими в історії можуть бути тільки факти. Факти це мова на­ уки. Але, разом з тим, це ще не сама наука. Наука починається там, де присутній аналіз фактів. Святкування та відзначення 65-річних історичних подій, які пов’язані з визволенням України та остаточною перемогою над фашизмом активізувало науково-пошукову діяльність істориків. Саме ця галузь в сучасних умовах, на думку автора, має найбільш прикладний характер. День Перемоги уосо­ блює героїзм, силу духу, ратну працю й вічну скорботу за мільйонами нерозквітлих доль, нездійснен­ них мрій і задумів представників руху спротиву фашистській ідеології і практиці. Факти із недавньої, близької для нас у часі історії, події у суспільно - політичному житті сьогодення нашої Батьківщини викликають стурбованість неврегульованістю суспільних оцінок подій 65-річної давнини, наявністю значних регіональних переважань у викладенні достовірних фактів про роль і міс­ це України та українців у політичних планах СРСР та Німеччини напередодні і в ході Другої Світової війни, а також в здобутті перемоги антигітлерівською коаліцією над фашистською Німеччиною. Нам хочеться щоб з плином часу моральні цінності здобуті та примножені багатьма поколіннями захисників рідної землі не втрачали свого значення, слугували основою історичної пам’яті, невичерп­ ним джерелом патріотизму, високим взірцем для наслідування. Нещодавно центральний друкований орган Міністерства оборони України газета “Народна армія", в статті Міністра оборони України - „Час повернутися до Збройних Сил обличчям „констатує”.....що протягом останнього десятиліття обороноздатність України поступово втрачає свій потенціал. ...Осно­ вними причинами ослаблення обороноздатності держави передусім можна назвати:...деструктиризацію морально - політичного чинника суспільства, викликаного зміною політико - економічних відно­ син, дезорієнтацією в національних цінностях через незавершеність формування національної ідеї, зниженням патріотичних настроїв, падіння престижу Збройних Сил і довіри з боку суспільства”[15]. Вибори Президента України продемонстрували потребу єдності потужної економічної бази і неви­ черпних запасів патріотизму як основи і сутності національної державницької ідеї. Стосується це і Галичини, яка наполегливо шукає своє місце у сучасній українській системі координат[10,3]. Розгляд проблем воєнної історії Галичини та Закарпаття, особливо у початковий період відбиття агресії фашистської Німеччини, повинен наблизити всіх нас до істини. А істина допоможе політикам і практикам найти вірну поведінку у збереження її цілісності і суверенітету, підняття авторитету Зброй­ них Сил у забезпеченні обороноздатності країни. Сьогодні всім зрозуміло, що воєнна історія обов’язково повинна розглядатися через призму люд­ ського виміру. Доля тих, хто на полі бою стане проливати свою кров, вимагає вже в мирний час забезпечити їх твердість і стійкість, нездоланну переконаність у необхідності ратної праці на благо Вітчизни. Нажаль після нападу Німеччини на СРСР, спостерігались приклади кризи лояльності сталінському режиму. Наслідки були жахливими. Відомо, що воз’єднання було мрією західноукраїнських борців за створення своєї національної не­ залежної держави. Натомість, українські проблеми при приєднанні Західної України до Центральної і Східної у 1939 р. отримали особливий трагічний відтінок. По - перше, не зважаючи на пропагандистську риторику про захист інтересів “ братів по крові“, до-

438

науковий збірник

казаним фактом є участь СРСР у спільному з Німеччиною імперському, глобальному поділі сфер впливу. Крім того спроба поквитатися (Польша- успішно, Фінляндія - не вдало,) з “ворогами” часів грома­ дянської війни (“білополяками“ та “білофінами“) була авантюрою, що підштовхнула Гітлера до агресії проти свого тактичного союзника в 1941 р. Нічим не виправдане масове бомбардування 26 червня 1941 р. території Фінляндії закінчилось в цей же день об’явою останньою війни СРСР. Слава богу кремлівським стратегам, як кажуть, хватило розуму не спровокувати таким же чином до війни і “мілі­ таристську” Японію. По - друге, етнічні українці західного краю завжди бережно відносились до культури, мови, релігії, звичаїв, традицій і моралі - елементів і ознак національної ідентичності. А сталінське керівництво своїми імперськими діями, що базувалися на насиллі, пригніченні і страху, спровокувало завзятий спротив радянському режиму, розгортання збройної боротьби між співвітчизниками. Хоча на момент німецького вторгнення армія агресора ані за чисельністю в живій силі і техніці, ані за якістю останньої, ані за іншими основними показниками матеріального забезпечення мобіліза­ ційного розгортання не мала переваги над Червоною армією значні контингенти радянських військ зазнавали колосальних втрат: лише за перші три тижні війни вони становили 815700 воїнів, 4013 літа­ ків, 11783 танків, 21500 гармат і мінометів [13,512] Захопивши стратегічну ініціативу, німецькі війська швидко просувалися вглиб України, подолавши за місяць від 360 до 600 км. На початку другої декади липня 1941 р. вони вже були під Києвом. Героїчний опір частини військовослужбовців у прикордонних боях був нездатним стримати наступ противника та зростання паніки і безладдя, що наростали на фронті і в найближчому тилу. Опосе­ редкованим визнанням цього став особливий наголос И. Сталіна у зверненні до радянського народу по радіо від 3 липня 1941 р. на потребі «нещадної боротьби зі всякими дезорганізаторами запілля, дезертирами, панікерами, розповсюджувачами чуток тощо»[20]. Значна частина червоноармійців і командирів - подекуди цілими дивізіями й арміями - потрапляли до німецького полону. Із загальної кількості радянських військовополонених 5,7 млн. осіб на 1941 р. припало 3,3 млн. осіб [5,202]. Однією з найважливіших причин поразок був низький морально-психологічний стан Червоної ар­ мії зокрема і значної частини радянського суспільства в цілому. Це обумовлювалось багатьма фак­ торами. Справді, експерименти сталінського режиму в галузі соціальної інженерії, які проводились упродовж останніх десятиліть, не могли не датися взнаки за екстремальних умов війни. Власне, ра­ дянське керівництво це добре усвідомлювало й у передвоєнні роки постійно непокоїлося з приводу можливої нелояльності радянській владі населення деяких регіонів країни у випадку «іноземної інтер­ венції». До таких потенційно небезпечних регіонів, поза всяких сумнівів, відносилась і Україна, якій у 30-і pp. довелось пережити колосальну за своїми масштабами гуманітарну катастрофу - Голодомор, жертвами якого стали мільйони людей. Якщо брати до уваги те, що згідно з переписом в СРСР 1939 р. селянство становило 2/3 українського населення [23,320-340] стає зрозумілим, що пам'ять про тра­ гедію Голодомору охоплювала значні маси населення України. Не слід забувати й того, що чимало мешканців УРСР так чи інакше постраждали в результаті масових репресій. Не зміцнювала позиції сталінського режиму в Україні і його національна політика. У 1938 р. В. Винниченко у своєму відкритому листі до Сталіна, прямо вказував на те, що національна політика може створити більшовикам в Україні такий тил, який можуть побажати їм тільки вороги [3,204 ]. Те, що домінуюча в імперії національність визначає для себе признаками патріотизму (збереження своєї релігії, звичаїв, культури і її основного елементу - мови, бережливе відношення до своєї історії, намагання захистити територіальну цілісність і незалежність) в інших націях трактується як націона­ лізм. Саме тому так жорстоко знищувались всі виразні ознаки національного на західних українських територіях і майже по всій Україні в період становлення радянської влади.

науковий збірник

439

Політизація етнічного, чи то етнізація політичного фактору цього періоду доволі виразно виявля­ лася в Червоній армії. До категорії підозрілих і нелояльних радянською владою був віднесений цілий ряд національностей. Стосувалося це передовсім представників так званих «ворожих» націй (осіб титульних національностей країн, що воювали проти СРСР -німців, румунів, угорців, болгар, фінів та інших), які активно вилучалися спецорганами з діючої армії. Внаслідок розпочатих влітку 1941 р. «етнічних чисток», з Червоної армії було усунуто кілька десятків тисяч німців, пізніше репресії по­ ширились на фінів та інших союзників рейху [9]. Як правило, представників цих народів виселяли на спецпоселення ГУЛАГУ, де включали до так званих трудових армій [6,159]. Негативний досвід мобілі­ зацій початкового періоду війни, активна діяльність українських націоналістів призвели до того, що до категорії підозрілих і потенційно нелояльних стали відносити й західних українців. Саме в цьому регіоні з початком війни нелояльність сталінському режимові проявилась найбільш виразно. Тут нетривале радянське правління виступило каталізатором поширення й зміцнення антирадянського націоналістичного руху, який розглядав «московський більшовизм» [8,217-219] найголо­ внішим ворогом побудови самостійної української держави. З перших днів війни українські націоналісти, спираючись на допомогу значної частини населення, стали підіймати повстання проти радянського режиму, здійснювати напади на військові комунікації та окремі гарнізони. Наприкінці червня 1941 р. спалахнули заворушення у Львівській області. Для їх придушення довелося кинути відступаючі війська Червоної армії та НКВС.[1,119]. У самому Львові в перші дні війни радянська влада дійсно втратила контроль за ситуацією. Місто охопила паніка. Діяльність західноукраїнських повстанців не лише деморалізувала особовий склад Червоної армії, викликаючи значну нервозність і посилюючи панічні настрої, але й призвела до справжнього зриву ра­ дянських військових мобілізацій у регіоні. Характерний приклад: за повідомленням спецорганів від 28 червня 1941 р. в Галичині не вдалося підняти другий ешелон 72-ї гірсько - стрілецької дивізії, оскільки приписний склад з місцевого населення до військкоматів не з’явився, розбігся по домівках і перехо­ вувався в лісах. Також місцеве населення саботувало поставку коней до дивізії, що унеможливило пересування військового майна і техніки. [7,100.]. Там, де радянській владі все ж вдалося провести мобілізацію, призовники масово дезертирували, нерідко прихопивши з собою зброю. Так, згідно донесенням особливого відділу НКВС фронту, з 12-ї армії Південно-Західного фронту в перші тижні війни дезертирувала більшість приписників західних областей. Чимала їх частка зі зброєю переходила на бік повстанських загонів, які формувала ОУН.

[7,100-109.]. У військах зростала деморалізації. Подекуди частини вдавалося утримувати на передовій лише за допомогою загороджувальних загонів НКВС. За донесенням наркома внутрішніх справ СРСР Л. Берії тільки від 20 до 26 липня 1941 р. військами НКВС було арештовано 1189 людей, 234 з них були визна­ ні зрадниками, 206 - боягузами і панікерами, 109 - шпигунами, 26 - диверсантами, 196 - поплатилися «за розмови контрреволюційного змісту», проте найбільшу кількість - 408 - осіб становили дезертири. За цей же час 505 дезертирів було розстріляно, зокрема 168 перед строєм. 25355 військовослужбов­ ців енкаведисти затримали як таких, що втратили свою частину. Всього за перший місяць війни вій­ ськами НКВС були затримані через «безладний відступ» і повернуті на фронт 203867 червоноармійців. Упродовж другої половини 1941 р. на фронті і в тилу було затримано 638112 осіб, запідозрених у дезертирстві [7,100.]. Втім, безсумнівно, це була лише верхівка айсбергу. Вкрай високим був рівень дезертирства й на Південному фронті, що частково охоплював терени Північної Буковини, і де через брак активних бойових дій існували порівняно сприятливі умови для проведення мобілізації. Так, на 13 липня 1941 р. у 60-й стрілецькій дивізії серед 4900 призовників, мобілізованих із Чернівецької області, залишилося всього 800-1000. Понад 1000 їх дезертирувало з 96-ї стрілецької дивізії. Загалом же з корпусних частин фронту в перші дні війни дезертирувало до 30% особового складу [7,100-105].

440

науковий збірник

Ще однією причиною поразок стало погане керування й управління військами внаслідок нестачі досвідчених військових кадрів, десятки тисяч яких були репресовані під час Великого терору [12]. Морально-психологічні наслідки терору виразно виявилися з початком війни, позначившись у низькій ініціативі, небажанні командних кадрів брати на себе відповідальність у прийнятті самостійних рішень за складної обстановки. З перших днів війни серйозне занепокоєння радянського військового командування викликала та­ кож діяльність українських націоналістів Червоної армії. Крім десятків тисяч західняків, призваних на початку війни, у радянських військах перебувало понад 112 тис. мешканців Західної України з осін­ нього призову 1940 р. [24]. Саме серед цієї категорії військовослужбовців спецоргани частіше за все викривали націоналістичні групи. Значною мірою впливав на морально-психологічний стан населення і армії суто військовий фактор. Як відомо, політика домінує над військовою стратегією, і майже цілковито визначає її. Водночас діа­ лектика взаємовідносин між політикою і стратегією полягає й у тому, що опосередковано стратегія також впливає на політику, політичний клімат у країні. Військові успіхи і перемоги підносять моральнополітичний стан армії і суспільства в цілому, зміцнюють легітимність влади. І навпаки, лояльність на­ селення до існуючого режиму може занепадати внаслідок військових невдач і поразок, особливо тоді, коли її легітимність і раніше піддавалася сумніву. Слід розуміти, що багатонаціональність не була сильною стороною жодної армії світу, і Червона ар­ мія тут не становила виняток. Дезертирування, перехід на сторону ворога, небажання воювати, індифе­ рентність до ідеологічних гасел радянської влади дійсно були більше поширені серед нацменшин, ніж серед слов'ян взагалі і росіян зокрема. Проте етнічний фактор все ж не визначав, а лише посилював за­ гальну тенденцію до дефетизму -поразницьких настроїв, що охопили Червону армію на початку війни. За страхітливим початковим періодом війни прийшли інші, більш успішні і переможні. Нажаль у сукуп­ ності факторів, що забезпечили перемогу над фашистами і фашизмом не завжди належним чином відзна­ чається роль психологічної складової мотивації дій особового складу діючої армії, партизанів і підпільників, працівників тилу. На перше місце серед рушійних мотивів у тих, хто боровся з ворогом, виступила потреба в самозбереженні, що була викликана не здатністю держави створити необхідні умови для цього. Прикладом ставлення радянського керівництва до долі військових були вимоги наказу № 270, ви­ даного Й. Сталіним 16 серпня 1941 p., невдовзі після оточення німцями під Уманню понад 100 тисяч червоноармійців і командирів. А саме: «1) Тих, хто зриває під час бою знаки розрізнення і здається в полон, - зазначалося в ньому, - вва­ жати злісними дезертирами, їхні сім'ї заарештовувати, як сім'ї порушників присяги і зрадників батьків­ щині. Розстрілювати на місті таких дезертирів.

2) Тим, хто потрапив в оточення, - битися до останньої можливості, пробиватися до своїх. А тих, хто надасть перевагу полону, - знищувати всіма засобами, а сім'ї таких червоноармійців позбавляти державної допомоги»[5]. Каральним мечем сталінського керівництва продовжували бути і партійні органи. За масовим при­ тягненням до партійної відповідальності було легше сховатись від відповідальності за сам факт до­ пущення окупації, промахи керівництва у підготовці та ведені війни, організації спротиву окупантам. Організаційний і психологічний пресинг давав змогу затьмарювати свідомість, культивувати страх. З іншого боку, слід врахувати той факт, що фашисти своїми антигуманними методами ведення війни сприяли росту ненависті до них, намагань знищити ворога, звільнити територію від нього. За цих обставин в значній мірі затьмарювалось негативне відношення до радянського партійного і дер­ жавного керівництва, яке для активізації людського фактору пішло на відмову від класово-партійних установок і постулатів, що були дискредитовані. Саме в у цьому контексті слід розглядати великоросійський фактор у сталінській ідеології та про­ паганді, який дуже виразно проявився в роки війни, і, продемонструвавши свою надзвичайну потугу,

науковий збірник

441

так і залишився в ній назавжди, хоча і в дещо пригашеному вигляді. Радянська пропаганда вдалася до національно - патріотичної риторики - «всебічного обгрунтування і розтлумачування визвольного, справедливого характеру... війни, шляхетних цілей захисту батьківщини» [11,36.]. В цьому контексті модель «Вітчизняної війни» пасувала якнайкраще. Вже у перший день війни заступник голови РНК СРСР В. Молотов у своєму виступі по радіо провів пряму аналогію між походом на Росію Наполеона в 1812 р. і гітлерівською навалою на СРСР [16]. По мірі зміни характеру радянсько-німецької війни - війни на виживання - а також по мірі розгортання в СРСР потужної національно-патріотичної пропаганди, назва «Вітчизняна війна» не лише вдало вмонту­ валася в цю останню, але й набула значної популярності серед широких верств населення Радянського Союзу. Невдовзі народницький наголос у ній, запропонованій О. Ярославським -»Велика вітчизняна війна радянського народу» - було замінено Сталіним на державницький - «Велика вітчизняна війна Радянського Союзу, що ще більш підкреслювало спадкоємність російської і радянської історії [21]. Національно-патріотична пропаганда, з початком війни почала набирати обертів і в Україні. Її провід­ никами стали представники української творчої еліти, а не партійні функціонери, популярність яких серед населення виглядала доволі хиткою. У червні 1941 р. в газеті «Правда» були надруковані патріотичні вірші П.Тичини і М. Рильського, в яких вони висловлювали впевненість у неминучості перемоги під проводом Сталіна над ворогом [17]. А О. Корнійчук у своїй статті в «Правді» від 26 червня запевнив читачів в тому, що так само як свого часу український народ «разом з великим братом - російським народом розгромив полчища Наполеона», так і зараз з' єднані у великій сім'ї народи СРСР знищать «мерзенних фашистських варварів» [18]. З огляду на відсутність в Україні історичної пам'яті та певних сентиментів відносно війни 1812 р. тут більше намагалися робити наголос на «вітчизняній війні 1918 р.», в якій «волелюбний укра­ їнський народ під керівництвом Леніна і Сталіна розгромив німецьких інтервентів на Україні». «Такий же ганебний кінець чекає фашистських бандитів сьогодні», - заявив О. Корнійчук на зборах представників київської інтелігенції, що відбулися 27 червня 1941 р. у приміщенні Оперного театру в Києві [19]. Після радіо-звернення Сталіна 3 липня до радянського народу, 6 липня 1941 р. до українського народу звернувся український уряд і комуністична партія України. «Товариші робітники, селяни і інте­ лігенція великого українського народу! Брати і сестри! Сини і доньки Великої України! - зазначалося в тексті. «Звернення», - кровожерливий ворог напав на нашу землю...». Вповні у дусі класової ідеології населення попереджалось про загрозу насадження в Україні влади німецьких поміщиків, баронів і ка­ піталістів, проте доволі дивним, як для радянської пропаганди, виглядав пасаж щодо намірів Гітлера «знищити нашу національну державу» [25]. Цікаво, що серед українських героїв, яких ЦК КП(б)У згадав з метою етнічної мобілізації українців, як певна данина західноукраїнському фактору, з'явився галицький князь Данило. Він подавався тут у доволі чудернацькій зв'язці - разом із великим гетьманом Богданом Хмельницьким, Леніним та Ста­ ліним. [25]. Керівники партії та уряду закликали «войовничий український народ» відродити традиції українських партизанів і закінчували своє звернення запозиченим у Сталіна ефектним закінченням: «Жити у вільній Україні, чи потрапити у рабство під Гитлерів гніт - так зараз стоїть питання перед українським народом». Вперед! За нашу рідну Україну, за великий Радянський Союз! [25]. Проте з огляду на швидку окупацію німцями України, українська радянська пропаганда проходила основні етапи свого становлення вже в глибокому радянському тилу. Питання про трансформації, що відбулися в сталінській ідеології та пропаганді в роки війни націоналсоціалістської Німеччини з Радянським Союзом 1941-1945 pp., й досі лишається недостатньо дослі­ дженими. Попри те, що західні науковці нерідко дотикалися низки питань цієї теми [2], фактично в сучасній західній історіографії не має жодного академічного дослідження, в якому б докладно розгля­ далися проблеми сталінської політики, ідеології та пропаганди воєнної доби. Хоча сучасні російські та українські дослідники і зробили певні кроки щодо вивчення цих питань [4], все ще залишається чимало білих плям, що потребують висвітлення.

442

науковий збірник

Можна лише констатувати, що війна суттєво змінила характер сталінської національної політики, сталінське керівництво тимчасово відкинуло інтернаціоналістичні гасла та взяло на озброєння росій­ ський націоналізм-патріотизм. Невдалий початок війни лише прискорив ті процеси, що розпочалися в надрах радянської ідеології і пропаганди у 30-ті pp. З огляду на повернення Червоної армії в бунтівні західні регіони, на терені яких розгорталась національно-визвольної боротьба, зміни векторів у національній політиці були вкрай актуальними, проте ця корекція не зачіпала глибинної сутності сталінської національної політики, яка спиралася на ідею великого російського народу, що була навіть інтегрована до моделі радянського патріотизму. Процеси, що відбувалися в Радянському Союзі періоду війни, не можна назвати унікальними. Вони відбивали певні загальні тенденції, притаманні війні як соціально-політичному явищу. Національне питання завжди посідало одне, з найповажніших місць в ідеології та пропаганді воюючих держав, що знаходить свій прояв у наступних моментах: піднесення авторитету, всіляке возвеличення і услав­ лення пануючої (титульної) нації («великий російський народ» - в СРСР і «німці - вища раса» в Німеч­ чині); певні поступки малим народам, національним меншинам та їхньому патріотизму-націоналізму; приваблювання на свій бік союзників з числа пригноблених ворогом націй, причому нерідко з наголо­ сом на певній етнічній чи історичній спорідненості, належності до одного суперетносу (панславізм чи пангерманізм) тощо; пробудження ненависті до «народів - ворогів» на етнічному, чи то расовому рівні, зокрема, формування у свідомості населення відрази та презирства до їхньої мови, культури, способу життя і т. ін. Джерела і література 1. Dallin A.German Rule in Russia: 1941-1945.- London. 1957. p.119; 2. Werth A. Russia at War 1941 -1945. - London 1964. Sullivan R.S. Soviet Politics and the Ukraine. 1917-1957. New York, 1962. Tillet Lowell. The Great Frendship. Soviet Historians on the Non-Russian Nationalities. The University of North Carolina Press. Chapel Hill, 1969.; 3. Винниченко В. Открьітое письмо к Сталину и членам Политбюро КП (6)1/ Дружба народов. 1989. № 12 С.204; 4. Військове будівництво в Україні в 1938-1991 I I Гриневич В .,... Якимович Б. Історія українського війська (під редак­ цією Я. Дашкевича). - Львів, 1996. - С. 332-467. Також див: Костьірченко Г. В. Тайная политика Сталина: Вдасть и антисемитизм, М.,2001.; Депортації українців та поляків: кінець 1939 - початок 50-х років (до 50-річчя операції “Вісла”) І Упорядник Юрій Сливка. - Львів: Інститут українознавства імені І. Крип’якевича НАН України, 1998. 132 с.; Макарчук В. С. Державно-територіальний статус західноукраїнських земель у період Другої світової війни (1939-1945 pp.): історико-правове дослідження: Дис... д-ра юрид. наук: 12.00.011НАН України; Інститут держави і права ім. В.М.Корецького. - К., 2006; Сергійчук В.. І. Правда про “золотий вересень” 1939-го. - К.: Українська Ви­ давнича Спілка, 1999. -128 с.; Стецкевич В. В. Возз’єднання українських земель 1939-1940 pp.: деякі здобутки сучасної історіографії та проблеми II Соборність українських земель в контексті подій Другої світової війни (Збір­ ник матеріалів загальноукраїнської наукової конференції 24-25 жовтня 2000 p.). - Кривий Ріг: Мінерал, 2000; 5. Волкогонов Д. Тріумф и трагедія. Політичнийий портрет Й.В.Сталіна: У 2 кн. Кн.2. - К.,1990. - С.202; 6. Гриневич В.. Українські німці в період другої світової війни (1939-1945 рр.)//Діалог. - 2000.-№1 .С. 159; 7. Гриневич В.А. Напад Німеччини на СРСР і криза лояльності сталінському режиму в Україні// Сторінки воєнної історії України: Зб. наук, статей /НАН України. Ін-т історії України. - К.,2003.- Вип. 7., - с.100-112; 8. Грицак Я. Нарис історії України. Формування модерної української нації XIX-XX століття. - К., 1996. С.217-219; 9. Депортації. Західні землі України кінця 30-х - початку 50-х pp. Документи, матеріали, спогади. У 3 т. - Ред. Юрій Сливка. - Т.1 (1939-45 pp.). - Львів, 1996 - 752с 10. Зеркало недели №8 (788) 27 февраля 2010; 11. Козлов Н. Д. Общественное сознание в годьі Великой Отечественной войньї (1941-1945). - С.Птб, 1995. - С. 36; 12. Масові репресії на півдні УРСР в 20-ті - на початку 50-х років. Автореф. дис... д-ра іст. наук: 07.00.01 1М.М. Шитюк; НАН України. Ін-т історії України. —- К., 2001. —- 35 с.; 13. Мельтюхов М.И. Упущенньїй шанс Сталина. Советский Союз и борьба за Европу: 1939-1941. — M.: Вече, 2000. С.512; 14. Народна армія, -11 грудня 2009 p.; 15. Народна армія,- 7 травня 2009 p.; 16. Правда. -1941 .-23 червня; 17. Правда.-1941.- 24 червня; 18. Правда.-1941.- 26 червня; 19. Правда.-1941.- 28 червня; 20. Правда.-1941. - 4 липня; 21. Сталин И.В. Великая Отечественная война Советского Союза.-М.,1942; 22. Урядовий кур’єр №36 (4187) .-25 лютого 2010 року; 23. Фицпатрик 111. Сталинские крестьяне: социальная история Советской России в 30-е годьі: деревня. M.: Российская политическая знциклопедия, 2001 .с.320-340; 24. ЦДАГО України. -Ф.1, Оп.1, спр.:627. арк.74; 25. ЦДАГОУ,ф.1 ,Оп.23, спр.17, арк. 11-15

науковий збірник

443

Михайло ГОЛІЙ, Ігор ФЕДОРОВ (Львів)

ОСНОВНІ ЕТАПИ ТА ДЕЯКІ ХАРАКТЕРНІ РИСИ ПРОВЕДЕННЯ ВІЙСЬКАМИ ЧЕРВОНОЇ АРМІЇ СХІДНО-КАРПАТСЬКОЇ ОПЕРАЦІЇ (ВЕРЕСЕНЬ-ЖОВТЕНЬ1944 Р.) У статті проаналізовано основні етапи та деякі характерні риси проведення військами Червоної армії наступальної операції у гірсько-лісистій місцевості у вересні-жовтні 1944 року. К лю чеві слова: війна, Східні Карпати, наступальна операція.

В статье проанализированьї основньїе зтапьі и некоторьіе характерньїе чертьі проведе­ ння войсками Красной армии наступательной операции в горно-лесистой местности в сентябре-октябре 1944 года. Клю чевью слова: война, В осточньїе Ка рпатьі, н а ступа те л ьн а я операция.

InAbhandlung ist analysiert hauptsflchliche Etappen und einige Wesenszbge der Durchfbhrung Truppen der Roten Armee der offensiven Operation in bergbaulicher-waldiger Gegend in September-Oktober des 1944 Jahrs.

S chlbssel des W ortes: Krieg, Ost Karpati, offensive Operation.

Увага українських дослідників тривалий час зосереджена на різних аспектах Другої світової війни, які і сьогодні перебувають в центрі уваги дослідників. Ще не одне десятиліття тема ’’Історія України в добу німецько-радянської війни” буде займати одне з провідних місць серед науково-дослідницьких історичних проблем [1]. В сучасних умовах реформування Збройних сил України та для подальшого розвитку теорії воєнно­ го мистецтва особливої ваги набувають питання захисту національних інтересів України та застосу­ вання підрозділів Української армії у міжнародних миротворчих операціях. Досвід Східно-Карпатської операції, в результаті якої було звільнено Закарпатський край від угорсько-німецьких військ, дає багатий матеріал про результати дій військ у гірсько-лісистій місцевості. Карпатські гори були і за­ лишаються могутнім природним стратегічним рубежем, від оборони якого залежить недоторканість кордонів України, що й зумовлює актуальність роботи Виходячи з актуальності проблеми автор ставить за мету проаналізувати основні етапи та харак­ терні риси проведення військами Червоної армії наступальної операції у гірсько-лісистій місцевості у вересні - жовтні 1944 p., зосередивши основну увагу на діях 38-ї армії 1-го Українського фронту на початковому етапі операції, показати її значення для сучасних Збройних сил України. Східно-Карпатська операція по ходу свого розвитку може бути розділена на три етапи. Перший, з 8 по 14 вересня 1944 р. - важкі бої з прориву першої смуги оборони у передгір'ях Карпат. Другий, з 15 по ЗО вересня 1944 р. - вихід до Головного Карпатського хребта і третій, з 1 по 28 жовтня 1944 р. боротьба за подолання Головного Карпатського хребта і вихід в долини річок Віслока і Ондава. Наступом 38-ї армії 1-го Українського фронту та 1-ї гвардійської армії 4-го Українського фронту почалися дії Червоної армії в Карпатах (Карпатсько-Дуклінська операція). Дещо пізніше, частини сил 4-го Українського фронту, вели бойові дії на мукачевському та ужгородському напрямках (КарпатськоУжгородська операція). У сукупності ці наступальні операції військ Червоної армії в Карпатах склали своєрідну операцію в особливих умовах гірсько-лісистіої місцевості, яка отримала назву - СхідноКарпатська.

7 вересня 1944 року в смузі 38-ї армії (командуючий 38-ю армією генерал-полковник К. Москаленко) була проведена розвідка боєм силами розвідувальних загонів, завдання яким ставилося, що їх дії повинні перерости в загальний наступ [2]. Зранку після 125-и хвилинної артилерійської та авіаційної

444

науковий збірник

підготовки перейшли в наступ головні сили армії - з’єднання 52-го стрілецького корпусу під команду­ ванням генерал-майора С. Бушева, 101-го стрілецького корпусу генерал-лейтенанта А. Бондарева і 67-го стрілецького корпусу генерал-майора і. Шмиго. Частини піхоти і танків прорвали передній край німецької оборони і почали розвивати наступ в глибину, їх підтримувала вогнем артилерія. Наступу наземних військ, який мав успіх, сприяли активні дії авіації, особливо штурмової. [3]. Перша позиція була пройдена легко, без опору. Але так відбулося тільки на вузькій ділянці фронту в центрі смуги наступу 38-ї армії, де було зосереджене могутнє ударне угруповання. На решті ділянок наступу слабкі артилерійські сили та розтягнуті на широкому фронті стрілецькі з’єднання не володіли достатніми можливостями для прориву оборони і успіху не добилися. Командуючий 38-ю армією враховуючи недостачу в танках безпосередньої підтримки піхоти в пере­ дових частинах, ввів в бій передові загони 25-го танкового корпусу (командир корпусу генерал-майор танкових військ Ф. Анікушкин) для активної підтримки стрілецьких частин першого ешелону головного угруповання і одночасно почати висування головних сил корпусу. Відповідно до цього передові за­ гони 162-ї танкової та 20-ї мотострілецької бригад швидко вийшли вперед і спільно із стрілецькими дивізіями почали розвивати успіх. Наказ на висування до рубежу введення в прорив був відданий також 1-у гвардійському кавалерій­ ському корпусу та 1-у Чехословацькому армійському корпусу. Потрібно сказати, що умови висування цих корпусів були малосприятливими, оскільки прорив ні­ мецької оборони був здійснений на порівняно неширокій ділянці фронту. Головні сили 1-го гвардійського кавалерійського корпусу лише в другій половині дня почали вису­ ватися з вичікувальних районів. Кавалерійські дивізії (перший ешелон корпусу) неодноразово опиня­ лися на загальних маршрутах з Чехословацьким армійським корпусом. На кінець дня кавалерійські частини зосередилися в 8-13 км від перших ешелонів стрілецьких частин. Діючи дуже повільно, кор­ пус не зміг увійти до прориву. Його похідні порядки розтягнулися на значну глибину.

25-й танковий корпус лише у другій половині першого дня операції повільно рушив по двох маршру­ тах услід за з’єднаннями першого ешелону 38-ї армії. Головні сили корпусу із-за слабкого управління з боку його командира генерал-майора танкових військ Ф. Анікушкина до кінця 8 вересня не змогли переправитися через р. Ясюлька. Також у другій половині дня 8 вересня 1944 p., почав висування з району зосередження і 1-й Чехос­ ловацький армійський корпус під командуванням генерала Я. Кратохвіла [4]. Висування частин 1-го Чехословацького армійського корпусу здійснювалося не за планом. 3-я че­ хословацька бригада, яка повинна була розгортатися праворуч 1-ї чехословацької бригади, до кінця 8-го вересня опинилася зліва, в районі Вроцанка, і одним своїм батальйоном вступила в бій, від­ окремлено від 1-ї бригади. Корпус діяв на дуже вузькому фронті і не зміг захопити гірський хребет на південь від Хоркувка, Махнувка [5]. Не можна не відзначити, що в ході висування і подальших бойових дій командир 1-го Чехословаць­ кого армійського корпусу генерал Я. Кратохвіл виявився нездатним управляти військами, тим більше в складній обстановці. Наказом командувача 1-м Українським фронтом він був усунений з посади і командиром корпусу, 10 вересня, призначений генерал Л. Свобода [6].

67-й стрілецький корпус, що діяв на лівому фланзі 38-ї армії, не зміг з ходу захопити м. Красно. Бій прийняв затяжний характер і тільки через чотири дні, на ранок 11 вересня частини 140-ї стрілецькій дивізії ліквідували останні осередки опору гітлерівців і повністю очистили місто [7]. Корпус не мав другого ешелону і не зміг підсилити удар. Це позбавило частини і з'єднання 38-ї армії кра­ щих доріг в смузі прориву. Корпуси рухомої групи і другого ешелону армії, що висувалися, вимушені були рухатися услід за першим ешелоном, що привело до перевантаження доріг та до сковування маневру [8].

науковий збірник

445

Це свідчить про відсутність чіткого планування та організації маршу з боку командування та штабу 38-ї армії. Уповільнення маршу зірвало план одночасного введення в битву вказаних корпусів, а це, у свою чергу, привело до втрати темпу розвитку операції з ранку наступного дня. Протягом першого дня бойових дій війська ударного угруповання армії просунулися вперед від 6 до 12 км. Тим часом німецьке командування, опам'ятавшись, вже на вечір 8 вересня підсилило опір. Німці, користуючись свободою маневру в своєму тилу, вже з 9 вересня 1944 р. почали перекидати до ділянки прориву з’єднань 38-ї армії нові сили. До 14 вересня в смугу 38-й армії додатково прибули 1-а і 8-а танкові дивізії, полк 544-ї піхотної дивізії, полк 359-ї піхотної дивізії, полк 208-ї піхотної дивізії, полк 101-ї легкопіхотной дивізії та 311-а бригада штурмових гармат . Сили тих, що оборонялися на ділянці головного удару 38-ї армії збільшилися з трьох до семи дивізій, зокрема двох танкових. Бої прийняли затяжний характер. Але в наслідку рішучих дій чехословацьких частин, 163-ї стрілецької дивізії та 111-ї танкової бригади 38-ї армії, 11 вересня вдалося створити пролом в обороні німецьких військ між селами Лиса Гура і Глойсце (обидві в 5-8 км на північний захід від Дуклі) шириною у 2 км. Тут коман­ дувач 1-м Українським фронтом ввів в бій 1-й гвардійський кавалерійський корпус під командуванням генерал-лейтенанта В. Баранова. У наполегливих і кровопролитних боях частини корпусу в ніч на 12 вересня прорвалися в глибину німецької оборони і вже до ранку наступного дня просунулися вперед на 18-20 км. Оскільки частини кавалерійського корпусу прорвалися в тил без своїх танків і майже без артилерії (декілька 45-мм гармат і 82-мм мінометів), то під натиском танків і піхоти гітлерівців корпус був виму­ шений припинити свій наступ, а потім перейти до оборони, фактично він потрапив в оточення. Більш того, 1-й та 8-й танковим дивізіям німців вдалося закрити прорив і частини 1-го гвардійського кава­ лерійського корпусу були відрізані від головних сил 38-ї армії в районі південно-західніше Тиляви. Продовольство, фураж та боєприпаси з 16 вересня доставлялися по повітрю [9]. Тільки на ранок 24 вересня корпусу вдалося вирватися з оточення і з'єднатися з іншими військами 38-ї армії. На жаль корпус не зіграв велику роль на першому етапі операції, його командування не виконало завдання командувача 1-м Українським фронтом, не організувало належним чином бойові дії військ. Корпус не маневрував, не знаходив слабких місць в обороні гітлерівців і не здійснював сміливих рейдів. Таким чином, первинний успіх 1-го гвардійського кавалерійського корпусу не вніс перелому в хід бойових дій в смузі 38-ї армії. На кінець 14 вересня, просування військ 38-ї армії 1-го Українського фронту на головному напрямку склали 23 км, а ширина прориву близько ЗО км. В цей же період часу війська 1-ї гвардійської армії 4-го Українського фронту ведучи запеклі насту­ пальні бої на кінець 13 вересня вийшли на рубіж Белхува, на північ від Каменне, Мокре[10]. Таким чином, за сім днів напружених боїв війська 38-ї і 1-ї гвардійської армій просунулися на 12-23 км. Війська обох армій вклинилися в оборону німецьких з'єднань, проте повністю виконати поставлені перед ними завдання не змогли. Це сталося через наступні причини: - підготовка операції була проведена поспішно, що не дозволило підготувати і навчити особовий склад до дій в горах, підготувати матеріальну частину, підвезти необхідну кількість боєприпасів та пального; - відносно малочисельний склад стрілецьких (чисельність стрілецьких дивізій 4,5-5 тис. чоловік) і танкових військ (182 танки і САУ) не дозволив створити достатньо високу щіль­ ність для прориву оборони німецьких військ у високих темпах і успішного виконання завдання першого дня наступу; - вимушене послаблення ударних угрупувань обох армій для забезпечення флангів; - пе­ редбачене планом операції захоплення Дуклінського і Лупковського перевалів силами словацьких дивізій та партизанських загонів не було здійснене; - відсутність чіткого планування та організації маршу з боку командування та штабу 38-ї армії зірвало план одночасного введення в бій другого ешелону, а це, у свою чергу, привело до втрати темпу розвитку операції і нарощування сили удару військ першого ешелону.

446

науковий збірник

Обстановка, що склалася на 14 вересня в смугах 38-ї та 1-ї гвардійської армій виразно показувала, що продовження атак в колишньому угрупованні і на колишніх напрямках не дасть успіху. Обидві ар­ мії, не дивлячись на те, що вони ввели в битву усі свої сили, вже не володіли необхідною перевагою над гітлерівцями, які з 8 по 14 вересня додатково перекинули до ділянки прориву понад 8 дивізій. Були потрібні нові рішення і введення в битву свіжих сил. Протягом другого етапу операції 38-а армія і 4-й Український фронт просунулися на глибину 20 - 25 км та вийшли до Головного Карпатського хребта[11]. Перша і друга смуги оборони угорсько-німецьких військ були прорвані. Війська Червоної армії у ряді місць перетнули польсько-чехословацький кордон та вступили на територію Словаччини, що мало важливе військове і політичне значення. Підсумовуючи другий етап операції можна зробити наступні висновки: - ефективні дії німецьких резервних частин і підрозділів уповільнювали темп наступу Червоної армії, даючи можливість своєму командуванню підтягувати резерви або організовувати оборону на наступному рубежі силами частин, що відійшли; - щільність та інтенсивність артилерійського вогню Червоної армії була невисокою з причини систематичного відставання частини артилерії від бойових порядків піхоти і жорсткого ліміту снарядів; - дії танків і САУ були обмежені умовами місцевості, вони в основному використовувалися невеликими групами і значного тактичного ефекту не дали; - відчутніше давали себе знати: помилки допущені при плануванні, визначенні темпів просування військ, намічених рубежів, термінів проведен­ ня операції; наслідки обмеженої підготовки і відсутність досвіду наступу в гірсько-лісистій місцевості. В жовтні 1944 р. війська 38-ї армії декілька разів поновлювали наступ, але успіху не мали[12]. Об­ становка ставала все більш складною. В цілому положення виглядало так: вирішального успіху вій­ ськам 38-ї армії не вдалося досягти у зв’язку з тим, що вони не володіли перевагою сил, а часта зміна напрямку ударів не змогла прискорити виконання поставлених завдань. Проте армія сковувала німецькі сили та тримала їх в напрузі і це стало одним із завдань Карпатсько-Дукпінської операції.

1-а армія 4-го Українського фронту 18 жовтня 1944 року, все ж таки подолавши Головний Карпат­ ський хребет на фронті ЗО кілометрів оволоділа районом Руського перевалу, але наступ ударного угрупування припинився. Всі три стрілецькі корпуси переходили до оборони на досягнутих рубежах, створюючи бойові порядки в один ешелон. Таким чином, обидві армії вирішального успіху не досягли, поставленого завдання повністю не ви­ конали і Карпатсько-Дуклінська операція закінчилася. До 28 жовтня 38-а армія та 1-й Чехословацький армійський корпус 1-го Українського фронту про­ сунулися 15-20 км на південно-захід від Дуклінського перевалу, досягнувши лінії Ясло - Чертижне і остаточно перейшли до оборони досягнутого рубежу. В подальшому, найбільший успіх був досягнутий на лівому фланзі 4-го Українського фронту де на­ ступаючи на широкому фронті 18-а армія та 17-й гвардійський стрілецький корпус збивали гітлерівців з проміжних рубежів. Цьому сприяли дії 2-го Українського фронту, війська якого своїм могутнім насту­ пом у північно-західному напрямі створили загрозу комунікаціям та тилам 1-ї угорської армії. З метою підвищення темпів переслідування гітлерівців 14 жовтня у 18-й армії була створена армійська рухома фупа яка вже 16 жовтня з боями оволоділа Ужокським перевалом, вийшла в район Ставні і почала розвивати успіх в напрямку Свалява, Мукачеве. У той же час, частини 18-ї армії не змогли зійти з Карпат у долину р. Тиси, через завзятий опір угорсько-німецьких військ на південних схилах Головного Карпатсько­ го хребта і його відрогах.

17-й гвардійський стрілецький корпус на протязі першої половини жовтня 1944 р. подолав могутній Керешмезський укріплений район і почав переслідування військ противника з метою виходу до Угор­ ської рівнини. Діюча тут 1-а угорська армія, посилена 100-ю та 101-ю легкопіхотними дивізіями німців, під загрозою удару в тил з боку 2-го Українського фронту поспішно відступила на рубіж Ужгород, Мукачеве.

24 жовтня 1944 року частини 17-го гвардійського стрілецького корпусу оволоділи містом і важливою

науковий збірник

447

залізничною станцією Хуст[13] і продовжили наступ в напрямку Мукачеве [14], а 25 жовтня вийшли на рубіж Сельце - Севлюш, що означало вихід з гір в Угорську долину. Після визволення Мукачеве [15] головним завданням 18-ї армії став центр Карпатської України Ужгород, яким вона оволоділа 27 жовтня [16]. Вихід лівого крила 4-го Українського фронту в долину річок Тиса і Ондава та загроза шляхам спо­ лучення угорців і німців у північній частині Східних Карпат, вплинули на стійкість їх оборони перед фронтом 1-ї гвардійської армії, війська якої на кінець 31 жовтня своїм лівим флангом спустилися з гір і перенесли бойові дії на рівнину [17] Східно-Карпатська операція військ двох Українських фронтів закінчилася. Таким чином, вперше в історії війн Карпатські гори подолали великі маси військ на фронті - 400 км за 51 добу з темпом наступу 1-2 км. Східно-Карпатська операція стала рідкісним прикладом бойового використання в горах військ звичайної організації, оснащених усіма видами сучасної (на той час) бойової техніки. Це підтверджують цифри. Всього в наступі 38-й армії та 4-го Українського фронту у вересні - жовтні 1944 року було задіяні: 11 стрілецьких корпусів, танковий та кавалерійський корпуси, 6-8 авіаційних корпусів[18]. Разом з цим досвід операції показав, що війська звичайної організації недоцільно застосовувати у горах без спеціальної підготовки, відповідного матеріально-технічного забезпечення, що привело до невиправдано великих людських жертв. За вересень-жовтень 1944 року війська Червоної армії, що брали участь у цих боях, втратили 26843 чоловік убитими, 99368 чоловік пораненими. Середньодобові втрати склали: - 38-а армія 1-го Укра­ їнського фронту -1216 чол.; - 4-й Український фронт - 1259 чол.; - 1-й Чехословацький армійський корпус-112чол. [19]. В ході Східно-Карпатської операції, майже повністю розгромлена 1-а угорська армія і завдано зна­ чної поразки 1-й танковій армії гітлерівців. За вересень - жовтень 1944 р. німецько-угорські війська втратили 66240 чоловік убитими і пораненими, а 28000 чоловік потрапило у полон. Проте наступ 38-ї армії 1-го Українського фронту і військ 4-го Українського фронту мав певне стра­ тегічне значення, на карпатсько-празькому напрямі створилася абсолютно нова ситуація, що сприя­ ла подальшому наступу у глиб території Чехословаччини. Гітлерівські війська позбулися важливого стратегічного рубежу, що прикривав Чехословаччину зі сходу. Таким чином, операція при всіх її невдачах і труднощах проведення дала немало повчального. Було б невірно на досвіді однієї операції робити загальні висновки. Мова може вестися лише про деякі її повчальні сторони та можливість їх обліку з використанням в сучасних умовах, маючи, зви­ чайно, на увазі ті корінні зміни в характері та способах ведення бойових дій, які відбулися з часів Другої світової війни. Виходячи з досвіду Східно-Карпатської операції та і інших операцій, проведених в горах, можна зробити висновок про те, що специфіка гірської місцевості робить дуже великий вплив на методи організації і характер ведення наступу. З урахуванням цього впливу необхідно виробляти задум операції, ухвалювати рішення, знаходити відповідні способи бойового застосування кожного виду Збройних сил і родів військ, організовувати їх взаємодію, всебічне забезпечення і управління. Звичайно, досвід розглянутої операції не можна розглядати як основу для широких і закінчених узагальнень про ведення наступальних операцій в горах. Але критичне вивчення операції, всіх її по­ зитивних і негативних сторін, її достоїнств і недоліків дає нам деякий матеріал для узагальнення того великого і цінного досвіду ведення бойових дій у гірсько-лісистій місцевості, який накопичений за роки радянсько-німецької війни. На відміну від минулого потрібно досягти такого положення, щоб кожна частина і з'єднання Зброй­ них сил України були здатні з успіхом діяти в горах так само, як і на рівнинній місцевості, а саме: вести стрімкий наступ за підтримкою авіації, ракетних військ і артилерії, танків, досягати в ньому рішучих результатів у короткі терміни.

448

науковий збірник

Джерела та література 1. Безсмертя. Книга пам'яті України 1941-1945. - K.: Пошуково-видавниче агентство "Книга пам'яті України”, 2000. - 637 с.

2. ЦАМО РФ, ф. 485, оп. 216388, сп. 10, ар. 55.

3.ЦАМО РФ, ф. 698, оп. 517106, спр. 8, ар. 51-52.

4.ЦАМО РФ, ф. 393, оп. 9005,сп. 240, ар. 24.

5.Прозкгор Д. Через Дуклинский перевал, военное издательство МО СССР, М, 1960, стр. 89.

6.ЦАМО РФ, ф. 236, оп. 2712, сп. 104, ар. 36.

7.ЦАМО РФ, ф. 393, оп. 9005, сп. 240, ар. 36.

8.Москаленко К. На юго-западном направлений, издательство “Наука”, М, 1972, стр. 448.

9.Конев И. Записки командующего фронтом 1943-1945, военное издательство МО СССР, М, 1982, с. 304. Ю.ЦАМО РФ, ф. 292, оп. 6850, сп. 531-535, ар. 28-32 11.ЦАМО РФ, ф. 244, оп. 3000, сп. 736, ар. 114.

12.ЦАМО РФ, ф. 393, оп. 9005, спр. 244, ар. 36,39.

13.ЦАМО РФ, ф. 462, оп. 12963, сп. 8, ар. 103.

14.ЦАМО РФ, ф. 244, оп. 3000, спр. 480, ар. 205.

15.ЦАМО РФ, ф. 371, оп. 6367, спр. 993, ар. 421-425.

16.ЦАМО РФ, ф. 371, оп. 6367, спр. 351, ар. 49.

17.ЦАМО РФ, ф. 244, оп. 3000, сп. 745.

18.Боевой состав Красной армии, ч. 4 (январь-декабрь1944 г.), военное издательство МО СССР, М, 1988, стр.257,263,292.

19. Россия и СССР в войнах XX ВЕКА: Статистическое исследование. - М.: ОЛМА - ПРЕСС, 2001. - 298с.

науковий збірник

449

Юрій ДОВГАН (Івано-Франківськ]

ФОРМА, СПОРЯДЖЕННЯ ТА АМУНІЦІЯ УПА Політичні зміни на території колишнього СРСР за останні 20 років призвели до появи незнаного ра­ ніше величезного пласту історичних досліджень, ім’я якому - національно-визвольний рух. Одним з найпомітніших, (якщо не найпомітнішим) в ряду інших в першій половині XX століття став український національний рух. Його причини, передумови, обставини виникнення, хід і наслідки тощо, були, є і ще довго будуть предметом зацікавлень багатьох істориків в Україні, діаспорі, та країнах близького зарубіжжя, в першу чергу Росії. Очевидно, що така ситуація випливає з того значення, яке українське питання і визвольний рух мали для європейської і світової історії. В останнє десятиліття з-під пера багатьох десятків дослідників, українських і зарубіжних, вийшли чисельні праці діаметрально про­ тилежні суті. Представники національно-патріотичного табору беруться довести единоправильність поглядів, які обстоюють крайні течії еміграції перших хвиль, що містять в собі чимало агресивноконсервативного та інтегрально-націоналістичного, нетерпимого. їх противники (навіть на серйозно­ му науковому рівні) договорюються до того, що вважають весь український рух суцільною австронімецькою чи нацистською інтригою та інспірацією. Автор не ставить собі за мету поставити крапку в цьому «вічному» питанні. Наша мета скромніша: спробувати з’ясувати окремі цікаві деталі з упівської уніформістики, щоб колись в майбутньому відтворити її цілком. Матеріали цієї розвідки в значній мірі почерпнуті з бесіди із головою братства вояків УПА Прикарпат­ ського краю Михайлом Юрієвичем Зеленчуком, що відбулася у нас з ним 3 березня 2009 року на квар­ тирі ветерана у м. Івано-Франківську. Ми розуміємо, що слова однієї людини далеко не достатньо для вияснення всієї повноти картини, проте сподіваємось, що наступні дослідники продовжать розпочате. Про уніформу та знаки розрізнення УПА вже написано доволі немало [3, 165-183]. Проте кілька білих плям все ще залишається. Спробуємо в них розібратися. Головні убори. Після перегляду продукції кіноіндустрії (про що особлива мова ще попереду) вза­ галі створюється враження, що упівці ходили в якомусь чудернацькому одязі, котрий немов навмисне підкреслював їх «чужість» та «інакшість». По відношенню до радянських зразків, звісно. В реальному житті все було або дещо не так, або взагалі не так. Але по порядку. Насамперед слід зазначити, що вся уніформа, зброя і спорядження різнилися в залежності від року і від регіону. Тобто на Рівненщині в 1943 році це одні зразки, а на вже радянському Прикарпатті в 1954 р. - зовсім інші. Якщо не брати до уваги цивільних варіантів, представлених в основному кашкетами (кепками) і капелюхами, то головних уборів для весняно-літнього періоду було 3 основні типи: пілотки, військові кашкети (фуражки) і кепі. Саме в кепі одягали упівців радянські інженери, оскільки цей головний убір аж «дихав» німецькістю і одразу, підсвідомо, як головний елемент одягу настроював глядача до такої фігури вороже. Адже російській радянській традиції він був не прита­ манний до 1980-х років. Насправді в абсолютній більшості повстанці ходили в пілотках та кашкетах і лише зрідка - в кепі. Це підтверджують як і чисельні фотографії так і розповіді ветеранів, зокрема М. Ю. Зеленчука. Найчисельнішу групу становили пілотки двох типів: радянські і шиті власноруч, часто за радянським же зразком. Німецькі були поширені лише в перший період, в 1943-1944/45 pp. і переважно на північно-західних землях. З них, зрозуміло, знімали німецьку кокарду, армійського орла та спорювали Т-подібний чи Л-подібний шеврон і чіпали один із варіантів тризуба. На чисельних фотографіях тієї доби [3,170] спостерігаємо цілі групи повстанців, практично повністю одягнених у радянську форму, навіть з погонами (!) хоча останні, в упівському і підпільному побуті не вживались, а лише були затверджені на папері. На головах бійців - солдатські пілотки і офіцерські кашкети у рівній кількості. Важлива деталь: в УПА кашкети носили як рядові, так і командири, на відміну від РСЧА і РА, де при польовій формі цей головний убір - привілей виключно офіцерів.

450

науковий збірник

При такому уборі відрізнити бандерівця від «червонопогонника» мо>кна було лише впритул, з кількох ме­ трів. Нам не вдалося вияснити причину «фотографічної» популярності радянських погон в УПА серед її ветеранів. Можемо лише припустити, що вони надавали фігурі повстанця яскраво піднесеної військовості, мілітарного лоску, якось внутрішньо підтягували і дисциплінували. При загальній популярності військового чи напіввійськового одягу у післявоєнні роки і його масовості лише погони давали зрозуміти: перед тобою боєць, солдат. Тому упівська молодь, яка дорожила цим статусом та гордилась ним і йшла на використання ворожих їй знаків розрізнення. Це не стосується, зрозуміло, тих випадків, коли в радянську форму перевдя­ галися свідомо, в рейді чи на розвідці... В другий період своєї діяльності, приблизно 1946-1950-ті роки бійці УПА використовують переважно само пошиті або перероблені радянські пілотки [1,1]. Німецькі ж поступово зникають зовсім. Кашкети. Найхарактерніша деталь уніформи УПА, що на наш погляд, мала б найбільше підкреслювати її українськість. Мова, звичайно ж, піде про знамениті мазепинки. Отже, що вони собою являли? Бажаючи підкреслити історичний зв'язок між собою та воїнами української революції 1917-1920-х ро­ ків, насамперед Українськими Січовими Стрільцями, бійці УПА часто використовували специфічні головні убори - мазепинки і петлюрівку. В історичній літературі, що має дотик до подій 1917-1950-х років на укра­ їнських землях, переважала перша назва. Це не зовсім вірно історично. Пояснимо. Українські Січові Стрільці, підрозділ у складі австрійської армії, бажаючи підкреслити національний ха­ рактер свого формування і надати йому миттєвої пізнаваності, за зразком польських легіонерів створили, а з 1916 року добилися офіційного права на носіння оригінального кашкета [2,14], що отримав ім’я гетьмана Івана Мазепи - мазепинку. Вона являла собою не що інше, як австрійське військове кепі з пришитою на околиші V-подібною (чи W-подібною) відлогою, яка мала символізувати давній покрій хутряної шапки ко­ зацької аристократії в XVII-XVIII століттях. (За іншою версією - це елемент з герба гетьмана Мазепи 0). При відході на Велику Україну і УГА і Армія України використовували російські чи англійські м’які кашке­ ти з аналогічно пришитою вилогою на околиші. Називався такий кашкет - петлюрівка, в честь головного отамана військ УНР. Саме такий головний убір і став найпопулярнішим в УПА: петлюрівка, а не мазепинка. За спогадами Михайла Зеленчука, окружне упівське командування забороняло бійцям УПА і особливо СБ одягати кепі, оскільки тоді обриси силуету повстанця робили його дуже схожим на німецького солдата. Це було незручно з двох причин: по-перше, утруднювало миттєве розпізнавання і, по-друге, давало сильний козир радянській пропаганді (мовляв, бандерівці німецькі наймити, гляньте ж, і виглядають як німці і т. д. і т. п.). В останній період боротьби петлюрівка поступово зникає з ужитку, поступаючись місцем пілоткам і ци­ вільним зразкам. Причина - зникнення кравецьких майстерень і взагалі тилової інфраструктури. Зимової пори повстанці використовували шапки довільних цивільних фасонів, в тому числі масово - ра­ дянські вушанки, особливо після закінчення II світової. Чого повстанці дуже мало використовували - так це армійських шоломів, або касок. Причина зрозуміла: серед сотень назв потрібного спорядження і оснащення каска - далеко не найпотрібніша і однозначно важкодоступна. В майстерні її самому не зробити, а воювати без неї - запросто. Що й робили. Правда, окремі фотографії в касках все ж збереглися [3,184]. Ремені. За спогадами М. Зеленчука - шили самі. Хоча на фото явно видно офіцерські німецькі чи ра­ дянські. Причому офіцерські ремені старалися придбати навіть рядові, як якісніші, красивіші і фасонистіші. Поширеною була практика носіння портупеї через ліве плече, хоча в регулярних арміях це - привілей ви­ ключно офіцерства. Не було практики носіння D-подібних німецьких портупей (тогочасний варіант жилету розвантажування, так популярного в сучасних арміях). Причина - критична скудність матеріальних засобів і засобів постачання по Армії в цілому. Одним словом, дістати би зброю, а де носити патрони і сухарі - зна­ йдеться. Знаходилось, як правило, на поясі, в кишенях і - планшеті, завдяки чому останній був поширений у рядових. Стандартна упівська назва речового мішка /рюкзака - наплечник. Власне він був і першим і другим, але ніколи не був ранцем. Очевидна причина - складність виготовлення і дорожнеча матеріалу, вага і можливо відсутність стійкої вітчизняної традиції для вживання.

науковий збірник

451

Холодна зброя. Була представлена у переважаючій масі лише Ножами і багнетами з функцією ножа. Більшість бійців, за згадками ветерана, таки мали ніж, хоча й далеко не кожен. А от класичних багнетів, особливо голчастих - обмаль. Це пояснюється насамперед тим, що основний вид бою для повстанців - бій саме вогневий, а не рукопашний, засідка і напад, а не класична атака на окопи, де багнет - необхідність. В лісовому і гірському житті більше важить стрімкість пересування і, відповідно, вага вантажу. В таких умовах багнет виявлявся невиправданою розкішшю. Особливо після 1947 року, коли навіть офіційний Літопис УПА веде мову не про армію, а про збройне підпілля ОУН. Оскільки про кавалерію жодних відомостей зібрати не вдалось, повідомлення про шаблі залишаємо відкритим. Медзасоби. Носили, по-можпивості і на ремені, або в планшеті чи сумці, 2 індивідуальні пакети. Стосовно інших засобів - чіткої інформації поки що немає. Польовий посуд. Згідно короткої згадки Михайла Зеленчука «... мали, але не всі..». Причому пи­ тання автора стосувалось саме фляги. Те ж саме можна сказати і про казанок. Основним його типом був не німецький чи радянський варіанти, а глибока металева миска під назвою - «їдунка». Вказана «їдунка» була запозичена з мадярських зразків або виготовлялась на їх штиб, а корінням своїм сяга­ ла безпосередньо австрійського польового посуду XIX століття, до традицій якого з глибоким піїтетом ставилась угорська еліта всю першу половину століття XX. Втім, в сотнях УПА не бракувало також і інших зразків кухонного приладдя. НЗ. Нам не вдалося віднайти зразки чогось подібного ні в літературі, ні в безпосередньому опиту­ ванні. Залишається визнати, що поняття харчового недоторкуваного запасу в УПА як широко вжива­ ного явища не існувало. Мундир. Михайло Юрійович Зеленчук твердить, що основним типом мундиру повстанця була все ж гімнастерка чи військова сорочка. Правда, кітелів теж було дуже багато, і це останнє широко підт­ верджують доступні фотоматеріали. Кітель, як правило, був пошитий, або перешитий і відрізнявся відложеним коміром. Такий крій мав ту перевагу, що дозволяв одягати під нього популярну вишиван­ ку і зробити її візерунок доступним для огляду. Кітельні кишені - додаткові резервуари для переноски спорядженя: документи, дрібні харчі чи припаси. За згадкою очевидців, більшість мундирів і штанів була саме пошитою, а не трофейною і візуальним оглядом доступних нам документальних джерел цього не можна ні заперечити ні спростувати. Нижня білизна. В перші роки існування армії вона була лише одного типу і цілком опиралася на цивільні зразки, а саме: кальсони, спідня сорочка і онучі. Як згадують ветерани в приватній розмові, трусів і майок до кінця 40-х років у їх побуті не існувало. Лише ті лічені бійці, що перетнули межу 1950/52 років, почали користуватися білизною сучасного типу. Взуття. Чоботи, чоботи і чоботи, іноді - черевики. Чоботи ті ж самі влітку і взимку. Дуже рідким гостем, навіть зимою, був валянок. Давалася взнаки відсутність місцевої традиції виробництва і но­ сіння. Традиція - це дуже важлива деталь, яка іноді призводила до серйозних наслідків. Згадує ж П. Судоплатов як розвідка ОУН вирахувала «всіх» чекістів у Львові в 1939 році за однією деталлю - вони ходили в цивільному вбранні, але у чоботах з заправленими в них штаньми, так як і скрізь по СРСР. А от Захадній Україні така манера була не притаманна [3,242]. На останніх порах взуття, як і весь одяг, зарясніло найрізноманітнішими зразками. Армія гинула, з нею люди, з людьми - форма. Зачіска. Особливих статутних вимог не було. Дозволялися вуса. Довжина волосся регламентува­ лася лише вимогами гігієни. Особливо це стосувалося тих, хто зимував по бункерах. Не потрібно за­ бувати, що бичем побуту були воші, які прямо заїдали, а довге волосся - чудовий розплідник для них. Щоправда, ветерани згадують, що зачісок «під нуль» було мало, не дивлячись на їх пряму зручність і гігієнічність. Вони не рекомендувались тому, що після 4-місячного сидіння в бункері людина й так виглядала як живий мрець, а нульова зачіска лише загострювала ці риси і робила обличчя повстанця страхітливим. Тому після бункерної зимівлі упівці 2 тижні, а то й більше не показувались людям на очі, поки не приходили в менш-більш нормальний вигляд. В усьому іншому - все як у цивільних.

452

науковий збірник

Бойовий клич. Замість звичного зараз для нас «Ура» вживали вигуки «Вперед», «Слава» та «За Україну». Втім допускаємо, що були й інші невідомі поккицо нам варіації, що вживалися окремими куренями і сотнями. Ненормативна лексика. На сьогоднішній день, в більшій мірі з політичних причин - поки що терра інкогніта! Ті упівські ветерани, з якими доводилось розмовляти на подібну хистку тему, або просто мовчать , або зводять розмову на далекі манівці. Проте, потрібно пам’ятати, що історія УПА це не один безнастанний героїзм з піснею під шовковим прапором, але й нудне, важке, страшне, виснажливе життя в суворому побуті. Автору видається, що вже прийшла пора вивчати його у всій непривабливій повноті. Думаємо, що це завдання окремого, спеціального дослідження і недалекого майбутнього. Таким чином, підсумовуючи наш короткий огляд, можемо дійти до кількох висновків. По-перше, Українська Повстанська Армія таки була дійсною, хоч і партизанською армією і зовнішнім виглядом своїх бійців цій назві відповідала. Вона постійно і масово використовувала трофейний, перероблений чи зшитий військовий одяг або його елементи. По-друге, українськість армії виявлялась у національ­ них кокардах, вишитих сорочках і специфічних головних уборах - петлюрівках та мазепинках. Саме вони стали головною візуальною ознакою, родзинкою упівської форми, що не зустрічалася більше в жодній армії світу. По-третє, «повстанськість», якщо можна вжити це слово, виявлялася в її дуже скромному споряджені. Головним, обов’язковим, а нерідко і єдиним його елементом був поясний ре­ мінь (та підсумка). Інші, такі необхідні у військовому побуті «дрібнички» - сухарні сумки, фляги, казан­ ки тощо - по мірі можливостей в окремому підрозділі і на окремій території в залежності від обставин, місця і часу. Словом, досить стійке поєднання регулярства й партизанщини. Причому спостерігалося стійке зменшення першого і, відповідно, посилення другого від часу закінчення II світової війни - до другої половини 1950-х років. Причини цього явища лежать на поверхні і нами вже зазначались - Ар­ мія гинула в боях, виснажувалася в підпіллі та поступово відходила у небуття. І - в історію. Джерела і література 1. Веденеєв Д. В. Одиссея Василия Кука. Военно-политический портрет последнего командующего УПА. - К.: К.И.С., 2007.-208 с.

2. Монолатій Іван. Українські легіонери: Формування та бойовий шлях Українських Січових Стрільців. 1914-1918. К.: Темпора, 2008. - 88 с.

3. Українська Повстанська Армія. Історія нескорених / В. В’ятрович та інші. - Львів: Центр досліджень визвольного руху, 2007.-352 с.

науковий збірник

45В

Анатолій КОБЗАР (Київ)

ТАНКОВІ ВІЙСЬКА У ЛЬВІВСЬКО - САНДОМИРСЬКІЙ ОПЕРАЦІЇ Завдання, які визначала Ставка ВГК перед військами 1-го Українського фронту (командуючий фронтом з березня - Маршал Радянського Союзу Г.ЮКуков [8.-С.136]) у Проскурівсько-Чернівецькій наступальній операції, яка проводилася в південно-західних областях України з 4 березня по 17 квітня 1944 року були не виконанні. Західна Україна не була визволена, в основному, із-за недоліків, допущених в ході операції командуючим 1-м Українським фронтом. В результаті того, що 1-я танкова армія противника не була по­ вністю знищена, нашим військам не лише не удалося розвинути наступ на львівському напрямі, але на деяких ділянках фронту довелося відійти на 25—30 км. на схід від спочатку зайнятих рубежів. [9.- С.73]. Задум німецько-фашистського верховного командування на літо 1944 року полягав в тому, аби, здійснюючи стратегічну оборону на радянсько-німецькому фронті, виснажити сили радянських військ, зірвати їх наступ, виграти час, необхідний для зміни обстановки на користь Німеччини. Разом з тим, німецький історик К. Ріккер був вимушений визнати, що «Німеччина програла другу світову війну ще до вторгнення Заходу, німецьке військо унаслідок важкої трилітньої боротьби в Схід­ ній Європі було настільки ослаблене, що не могло більше надати таким, що висадились у Нормандії американським і англійським військам стійкого опору»[18. - с.111]. Ставка ВГК вирішила влітку 1944 роки нанести по ворогові ряд послі-довних ударів, об’єднаних єди­ ним стратегічним задумом. Головний удар зав-давався в центрі радянсько-німецькою фронту по групі армій «Центр», а потім «Північна Україна». Відповідно до загального задуму війська 1-го Україн-ського фронту наступ повинні були почати вже в ході розгрому німецьких військ в Білорусії. Командувачеві фронтом Маршалові Радянського Союзу І. С. Конєву було наказано підготувати план операції. Використовуючи вигідні умови місцевості, її складний рельєф, рясноту річок, заболочених районів і лісових масивів, німецькі війська створили на львівському напрямі глибоко ешелоновану оборону. Її загальна оперативна глибина досягала 40—50 км. Крупні населені пункти (Володимир- Волинський, Броди, Львів, Станіслав, Хрубешув, Рава-Руська, Галич та інші), були перетво-рені в сильні вузли опору. Наявність в угрупуванні противника великої кіль-кості танків і артилерії дозволила йому ство­ рити міцну оборону. Все це давало можливість німецько-фашистським військам на цьому напрямі вести тривалі і наполегливі оборонні бої. Підготовлена оборона була зайнята силами 4-ої і 1-ої німецьких танкових і 1-ою угорською армій, що входили до складу групи армій «Північна Україна» під командуванням генерала Й. Гарпе.[5. - С.

423] Найбільш щільною оборона була на львівському напрямі. Слабкою стороною оборони противника була відсутність значних оперативних резервів і добре підготовлених в інженерному відношенні рубежів в оперативній глибині. Він міг нарощувати спротив лише за рахунок армійсь-ких резервів, до складу яких входили п'ять танкових, одна моторизована, три піхотні дивізії і одна піхотна бригада. Неглибоке розташування танкових диві-зій в 10—20 км. від переднього краю обмежувало їх свободу маневру по фронту і в глибину. Враховуючи це, війська 1-го Українського фронту були доукомплектовані особовим складом, бойовою технікою і озброєнням, і в першу чергу танками і артилерією. На початок наступу до складу фронту входило сім загально-військових, три танкові армії і дві кінно-механізовані групи. Всього до 80 дивізій, 7 танкових і 3 механізованих корпусів і декілька окремих танкових і самохідно-артилерійських бригад. Таким чином, по своєму складу 1-й Український фронт був найпотужнішим об’єднанням в кампанії другої полови-ни 1944 року: по кількості дивізій і особового складу він дорівнював 2-у і 3-у Українським фрон­ там, разом узятим, а по кількості артилерії, танків і літаків перевершував їх в 1,5 разу.В цілому війська фронту перевершували німецьке угрупування по живій силі в два, по танках і артилерії в два з полови­ ною і по літаках в чотири з половиною рази.[17. - С. 52]

454

науковий збірник

Таблиця 1 Загальне співвідношення сил сторін до початку Львівсько-Сандомирської операції 1-й Український фронт

Противник

Співвідношення

(тисяч)

8 43

6 00

1,

4 :1

Гармат і мінометів 76-мм і вище

1 3 825

6 300

2,

2 :1

Танків, САУ и штурмових гармат

1 9791

900

2,

2 :1

Бойових літаків

3 052 2

700

4,

4 :1

Особовий склад і основні види озброєння Чисельність особового складу

‘ Обраховані тільки справні танки і САУ.

2Обраховані тільки справні літаки.[10. - С.60].

Львівсько-Сандомірська операція проведена в період з 13 липня по 29 серпня 1944 року представляє значний інтерес в стратегічному і оперативному плані. На відміну від інших стратегічних наступальних операцій ця операція була здійснена силами одного фронту. Вона характеризується великим розма­ хом, крупними результатами, різноманітністю форм бойових дій, перенесенням зусиль фронту з одного напряму на інше, майстерним маневром рухливими з'єднаннями (танковими та кінно- механізованими) і артилерійськими засобами, оточенням крупного угрупування противника і напруженістю боротьби, особливо за міста, захват, розширення і утримання крупних плацдармів. [3. - С.15]. Задумом передбачався прорив ворожої оборони на двох напрямах — рава-руському і львівському; вихід на рубіж Хрубешув, Томашув, Яворів, Галич з одночасним оточенням і знищенням його бродського угрупування і подальший розвиток наступу до Віспи і в передгір'я Карпат. [12. - С. 381,382]. Головний удар завдавався на львівському напрямі силами п'яти армій — 60-ою, 38-ою і 5-ою гвар­ дійською загальновійськових, 3-ою гвардійською і 4-ою танкових армій і кінно-механізованою групою Генерала С. В. Соколова. Цим досягався розтин ворожого угрупування і створення вигідних умов для опанування Дрогобицьким промисловим районом і наступу на Віспу. Другого удару планувалося завдати трьома арміями — 3-ю гвардійскою, 13-ю, 1-й гвардійською танковою арміями і кінно-механізованою групою генерала В.К. Баранова на рава-руському напрямі. Він забезпечував тісну взаємодію з військами лівого крила 1-го Білоруського фронту і можливість найкоротшого виходу до Вісли. Для забезпечення наступу головного угрупування з півдня передба­ чалося нанесення лівофланговими арміями — 1-ою гвардійською, а потім і і 8-ю допоміжних ударів на Галич і Станіслав.[4. - С.21]. З метою досягнення успіху командувач фронтом рішуче масував сили і засоби. На двох ділянках прориву загальною протяжністю в 26 км., що складало близько 6 відс. від протяжності фронту, було зосереджено більше 50 відс. стрілецьких дивізій, до 90 відс. танків і самохідно-артилерійських уста­ новок, понад 70 відс. артилерії і вся авіація фронту. Досить сказати, що лише для артилерійської підготовки в 100 хвилин притягувалося близько 7 тис. гармат і мінометів калібру 76 мм і вище; 1400 бойових літаків було націлено на львівське і до 1200 на рава-руське напрями. Перевага над проти­ вником на ділянках прориву була такою, що пригнічує: у живій силі майже в 5 разів, в гарматах і міно­ метах — в 6—7 разів, танках і САУ— в 3—4 рази. [6. - С.15]. Війська фронту в 440км. смузі мали глибоку оперативну побудову— в першому ешелоні було шість загальновійськових армій, в другому — одна. Ешелон розвитку успіху складався з трьох танкових армій і двох кінно-механізованих груп. Один стрілецький корпус (47-й) знаходився в резерві. В цілому така оперативна побудова військ фронту забезпечувала завдання потужного початкового удару і на­ рощування зусиль в ході всієї операції. Ставка в директиві від 10 липня вказала: «1. Танкові армії і

науковий збірник

455

кінно-механізовані групи використовувати не для прориву, а для розвитку успіху після прориву. Тан­ кові армії в разі успішного прориву ввести через день після початку операції, а кінно-механізон групи через два дні після початку операції, услід за танковими арміями. [12. - С.381,382]. Львівсько-Сандомирськая операція по характеру бойових дій ділиться на два етапи. На першому етапі, що тривав з 13 по 27 липня 1944 року, війська 1-го Українського фронту прорвали оборону противника, оточили і знищили бродську, розгромили львівську і рава- руську угрупування, звільнили міста Львів, Рава-руська, Перемишль, Станіслав і багато інших населених пунктів. Тісно взаимодіячи з 1-м Білоруським фронтом, вони майже повністю звільнили західні області України і почали вигнання ворога з території Польщі. На другому етапі (28 липня—29 серпня) війська фронту, переслідуючи противника, з ходу фор­ сували Віслу і захопили в районі Сандоміра плацдарм до 75 км. по фронту і 50 км. в глибину. Армії лівого крила фронту (що увійшли потім до складу 4-го Українського фронту) звільнили Дрогобицький промисловий район. Бойові дії на першому етапі характеризувалися великою напругою і просторовим розмахом. За 15 днів наступу наші війська просунулися на 200—220 км., розширивши фронт наступу до 400 км. Успіш­ не виконання завдань першого етапу операції було обумовлене завданням потужних фронтальних ударів на декількох напрямах, швидкістю оточення і ліквідації угрупування противника в районі Бро­ ди. Важливу роль в здійсненні маневру на оточення зіграли 1-я і 3-я гвардійські танкові армії і кінномеханізована група генерала В.К. Баранова. Слід зазначити мистецтво введення в битву танкових армійї кінно-механізованих груп. Якщо 1-я гвардійська танкова армія і КМГ увійшли до прориву після прориву тактичної зони оборони проти­ вника 3-й гвардійською і 13-ою арміями, то на львівському напрямі 3-я гвардійська і 4-я танкові армії вводилися в прорив одна за одною по вузькому, так званому «колтовскому коридору». Довжина його складала близько 20 км., а ширина не перевищувала 4—6 км. Велике оперативне значення в ході наступу мав маневр рухливих військ. У зв'язку з безуспішними спро­ бами взяти Львів зі сходу, командування фронту 21 липня приймає рішення: обійти Львів з півночі силами 3-ої гвардійської танкової армії, а з півдня 4-ою танковою армією. Виконуючи поставлене завдання, 3-я гвардійська танкова армія за дві доби зробила марш-маневр в 130 км. і 24 липня, зосередилася на захід від Львова в районі Яворів, Мостиська. Уміло діяла 4-я танкова армія. Удосвіта 22 липня вона досягла південної околиці Львова і зав'язала вуличні бої за місто. У цій обстановці командувач 3-ою гвардійською танковою армією завдав одночасно два удари в діаметрально протилежних напрямах — на Львів і Пере­ мишль, тобто на захід і схід. Це сприяло звільненню цих міст 27 липня. [13. - С186 ].

28 липня 1944 року Ставка Верховного Головнокомандування наказала 1-му Українському фронту форсувати Віслу в районі Сандоміра маючи основні сили на правому крилі. [15. - С.425]. Рішення цієї задачі було змістом другого етапу операції. Для виконання вказівок Ставки велика частина сил головного угрупування фронту була повернена з львівсько-перемишльского напряму на сандомірське. Виключно важливе оперативне значення мало перегрупування 1-м і 3-м гвардійських танкових армій на відстань 120—150 км. їх дії носили характер стрімкого переслідування залишків розгромлених частин і з'єднань противника. [16. - С.132]. Форсування Вісли і захват плацдарму в районі Сандоміра були здійснені в період з 29 липня по 5 серпня. Для боїв за плацдарм характерна різноманітність видів бойових дій. Наступаючи з метою розширення плацдарму, війська швидко переходили до оборони для відбиття потужних контрударів танкових угрупувань ворога. Наступ військ 1-го Українського фронту, відрізнявся широкими манев-реними діями. Оскільки ви­ рішення цих завдань здійснювалося декількома арміями, то і маневр проводився крупними силами— танковими арміями, кінно-механізовованими групами і окремими корпусами, а також угрупуваннями, що включали в свій склад декілька таких об'єднань.

456

науковий збірник

Маневр такими крупними силами переслідував рішучі цілі: оточення і знищення противника, опа­ нування крупних міст і промислових районів, захват оперативних плацдармів на водних перешкодах. Можна сказати, що рішучий маневр складав найхарактернішу рису дій військ в цій операції. Навіть тоді, коли вигідні умови для здійснення маневру були відсутні, командування фронту створювало їх в ході бойових дій. Таким чином втретє у війні в Львівсько-Сандомірській наступальній опе-рації в боях застосовува­ лись три танкових армії та вперше найбільша кількість танків і САУ. їх чисельність в операції досягла -1979.[14.-С . 13,91]. Танки впевнено завоювали статус стратегічного засобу боротьбиЛанкові армії, корпуси, бригади, полки застосовувались в операції як у вза-ємодії із загальновійськовими об’єднаннями, з’єднаннями, кінно- механізо-ваними групами так і самостійно, на головних та допоміжних напрямках; активно ма­ неврували, робили складні перегрупування, вводились в бій по вузьким коридорам; відбивали контр­ удари і контратаки противника; вони ж (на львівському напрямі) зламували тактичну зону та другу лінію оборони. В ході операції танкові об’єднання і з’єднання активно використовувались для на­ рощування високих темпів наступу, ударів з флангу, виходу в тил против-нику, обхідних маневрів; здобували міста та населені пункти, перекривали та утримували шляхи і залізниці; приймали активну участь у захваті, розширенні і утриманні крупних плацдармів. В ході проведення операції дії танкістів, як ніколи раніше, підтримува-лися авіацією та артилерією, що давало змогу діяти впевнено і з великим роз-махом у всіх видах бойових дій. Доброго слова за­ слуговують в цьому відно-шенні інженерні та тилові частини і з’єднання. Усішне проведення Львівсько-сандомірської операції мало велике військово-політичне і стратегіч­ не значення. В результаті здійснення цієї операції було завершено звільнення України. Війська 1-го Українського фронту спільно з військами 1-го Білоруського фронту звільнили польські землі на схід від Вісли, що складали 25 відс. території Польщі [1. - С.432]. В ході бойових дій було завдано поразки групі армій «Північна Україна». З 56 дивізій ворога (у тому числі 10 танкових і моторизованих), втягнутих в битву, 8 були повністю знищені, а 32 втратили від 50 до 70 відс. особового складу. Львівсько-Сандомирська операція внесла значний вклад до теорії і практики військового мистецтва. Дала багато цінного і повчального в області її організації і ведення силами одного фронту. Досвід по­ казує, що маневр військами грав важливу роль в ході бойових дій. «У цій операції для оперативного маневру був великий простір. Різноманіття форм оперативного маневру — ось чим характерна ця операція. Тут розгорталися всі форми оперативного мистецтва: прорив, оточення угрупування, швид­ кий її розфом; маневр танковими арміями у високому темпі; вихід військ фронту на Віслу, форсування цього крупного водного рубежу на широкому фронті з ходу і захват крупного оперативного плацдар­ му» [7. - С.350]. Відмітними особливостями даної операції були висока динамічність бойових дій, маневреність військ, уміння командування швидко реагувати на обстановку, що змінилася, і своєчасно нарощувати успіх, що позначився. Характерним є перенесення з рішучими цілями головних зусиль 1-го Україн­ ського фронту з центру на праве крило, тобто на сандомірський напрям. Львівсько-Сандомирська операція відрізнялася великим просторовим розмахом і високими темпа­ ми наступу. Вона почалася з прориву оборони противника на вузьких ділянках фронту. Через тиж­ день фронт наступу військ досягав вже 300 км. За 23 дні (з 13 липня по 4 серпня), тобто до початку боїв за утримання і розширення сандомірського плацдарму, війська фронту просунулися на 350 км., при цьому темп наступу досягав 15, а в окремі дні — 25—ЗО км. в добу. [11.- Прил. 3]. Важливе значення для успішного вирішення поставлених завдань мало постійне прагнення коман­ дування фронту до досягнення раптовості. В цьому відношенні умови були вельми невигідними. По­ трібно було передислокувати головні сили (дві танкові і три загальновійськові армії), які знаходилися

науковий збірник

457

на лівому крилі , що противникові було добре відомо. Отже, командування фронту повинне було знайти такі шляхи досягнення раптовості, які б дали в цих умовах необхідний результат. Вони були найдені.[2.-С.541]. Важливу роль в досягненні успіху в операції зіграла авіація 1-го Українського фронту. Повчальним є масоване використання артилерії в ударних угрупуваннях фронту, що дозволило довести щільність на ділянках прориву до 230 гармат і мінометів на 1 км. Звертае на себе увагу збільшення глибини придушення оборони противника до 10—15 км., а також створення найбільш доцільних угрупувань — полкових, дивізійних і армійських, а* в деяких корпусах і корпусних артилерійських груп. Високе мистецтво проявила артилерія в ході бойових дій при супроводі піхоти і танків, і особливо при відбитті контрударів. Разом з тим необхідність рішення крупної стратегічної задачі військами одного фронту ставила його командування в скрутні умови. Наявність у його складі великої кількості оперативних об'єднань серйозно ускладнювала організацію наступу і управління війсками. Поставлена фронту кінцева мета не могла бути досягнута за допомогою одного, заздалегідь спланованого удару на всю глибину. При виконанні найближчого завдання фронту ударне угрупування, що наступало на Львів, виконало лише частину завдання Причиною неповного його виконання явилося зосередження противником на під­ ступах до Львова крупних сил, що чинили військам запеклий опір. В ході виконання маневру командувач 3-ою гв. ТА, намагаючись одночасно вирішити дві крупні задачі — опанувати Львів і Перемишль, розпорошив сили армії і не довів задуманий командування фронту маневр до його успішного завершення. Обхідний маневр 4-ої танкової армії був перерваний унаслідок того, що її війська, прагнучи швид­ ше взяти м. Львів ударом з півдня, втянуглися у вуличні бої і не виконали завдання по перехопленню доріг відходу львівського угрупування за Дністер. Німецьке командування, міцно утримуючи оборонні рубежі на західних і східних підступах до міста, а також і на південній околиці міста, зуміло відвести основні сили свого львівського угрупування. Це обставина в подальшому ускладнила виконання завдання по опануванню м. Дрогобичем і крупним залізничним вузлом Стрий на лівому крилі фронту. В результаті замість швидкого оточення і знищен­ ня цього угрупування бойові дії наших військ на лівому крилі фронту прийняли затяжний характер і звелися до виштовхування противника до Карпат. [3. - С.29]. Відведення німецької 4-ої танкової армії малося на увазі зірвати виходом їй в тил кінно-механізованої групи генерала Соколова. Проте група запізнилася і виявилася перед фронтом противника, що від­ ходить, а не в його тилу. Бомбардувальна авіація також не впливала належним чином на німецькі вій­ ська. Все це привело до виштовхування противника на західний берег Вісли і ускладнило форсування її військами 3-ої гвардійської армії. На лівому крилі фронту 1-я гвардійська і 18-я армії через відсутність в їх складі рухливих військ вза­ галі не мали можливості прориватися в тил противника і заборонити йому маневр своїми з'єднаннями із станіславського напряму на львівське. Тому в період з 18 по 24 липня німецьке командування в цілому зняло із Станіславського напряму шість дивізій, які потім виявилися в районі Львова. Потрібно відзначити, що радянським командуванням не були застосовані дієві заходи, які пере­ шкодили б маневру німецьких танкових дивізій на фронті групи армій «Північна Україна» і підходу резервів противника з глибини. Через це німецькому командуванню удалося зосередити проти наших військ, що діяли на сандомирському плацдармі, шість танкових і одну моторизовану дивізії і підтягну­ ти на інші ділянки оборони групи армій до десяти піхотних дивізій і бригад. Однією з причин слабкої протидії маневру противника було недостатньо ефективне ведення роз­ відки і обмежене використання можливостей фронтової авіації. Досить сказати, що для дій на заліз­ ничних комунікаціях, переправах і колонах військ з метою зриву маневру противника було зроблено всього- 3 відс. від загальної кількості літако-вильотів, здійснених авіацією впродовж всієї операції.

458

науковий збірник

Вивчення досвіду найбільших наступальних операцій допомагає розвивати оперативне мислення, виявляти загальні закономірності і знаходити правильний підхід до вирішення складних питань ве­ дення сучасних бойових дій. Джерела і література: 1. Безсмертя. Книга Пам’яті України.1941-1945. - К., 2000.- 744с.

2. Великая Отечественная война 1941-1945: Знциклопедия./ Гл. Редактор М.М.Козлов - М.: Советская Знциклопедия, 1985. - 832с.

3. Гречко А.А. Некоторьіе вопросьі воєнного искусства в Львовско-Сандомирской операции.// Военно-исторический журнал. -1960. №2, с.15 - 31 со схем.

4. Гуркин В.В. Стратегические и фронтовьіе операции Красной Армии II Военно-исторический журнал. -1998. №2,с. 19-27.

5. Залесский К.А. Вожди и воєначальники третьего рейха. Биографический знциклопедический словарь. - М., 2000.573с.

6. Катуков М.Е. В Западной Украине и на Висле.// Военньїй вестник. -1969. №7, с.15 -1 8 со схем.

7. Конев И.С. Записки командующего фронтом 1943-1944. М. 1972 - 391с.

8. Москаленко К.С. На південно-західному напрямі: 1941-1945. Спогади командарма: У 2 кн. - К., 1984. - Кн.2.- 644с.

9. Платонов С., Грилев А. Проскуровско - Черновицкая наступальная операция.// Воєнная Мьюль. -1958. №10, с.58 - 75 со схем.

10. Полушкин М. Львовско-Сандомирская наступательная операция 1-го Украинского фронта в цифрах. (13.7.29.8.1844г.//. Военно-исторический журнал. -1969. №8, с.54 - 67 со схем.

11. Радзиевский А.И. Танковьій удар.: - М., Военмздат, 1977. - 271с с прил.

12. Центральний архив Министерства Обороньї Росийськой Федерации. ЦАМО РФ. -Ф. 132-А. - Оп.6242. - Д.36. лл. 381,382.

13. ЦАМО РФ. -Ф. 236. - Оп.2673. - Д.1033. - л. 186.

14. ЦАМО РФ. -Ф. 236. - Оп.35139. - Д.2. - лл. 13,91.

15. ЦАМО РФ. -Ф. 132-А. - Оп.6242. - Д.36. - л. 425.

16. ЦАМО РФ. -Ф.315А. - Оп.4440. - Д.166. - лл. 127-135.

17. Якубовский И.И. От Тернополя до Сандомира.// Воєнная Мьісль. -1969. №8, с.50 - 76 со схем.

18. Riecker Ein Mann verliert einen Weltkrieg. Frankfurt a/m, 1955, S. 311.

науковий збірник

459

Юлія КОВАЛЬ (Львів)

ОРГАНІЗАЦІЯ МАТЕРІАЛЬНО-ТЕХНІЧНОГО ПОСТАЧАННЯ Й ТИЛОВОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ УГА В ПЕРІОД УКРАЇНСЬКО-ПОЛЬСЬКОЇ ВІЙНИ Українсько-польська війна в Галичині 1918—19 — почалася 1 листопада 1918 збройним виступом проти української влади у Львові об'єднаних польських підпільних військових організацій під коман­ дуванням сотника Мончинського. Такі ж місцевого характеру повстання підняли поляки у Дрогобичі, Самборі, Перемишлі та інших містах, переважно користуючись прихильністю комендантів місцевих австро-угорських військових залог, але вони були ліквідовані на початку листопада 1918 українськи­ ми військовими частинами. Активна військова підтримка польського повстання у Львові варшавським урядом і спричинила початок війни між Польщею і ЗУНР. Проте цілковитий брак боєприпасів примусив українські частини відступити на вихідні позиції в три­ кутник між Збручем і Дністром. Тому що дальша боротьба з близько 110-тисячною польською армі­ єю, яку Франція забезпечила всіма модерними воєнно-технічними засобами, була безнадійна, УГА 16 — 18 липня 1919 відступила за Збруч на допомогу УНР в її боротьбі з більшовиками. Перемогу Польщі в цій війні вирішили у 1919 р. дивізії генерала Ю. Галлера, сформовані у Франції для війни з більшовиками. Джерелами для вивчення організації матеріально-технічного постачання та тилового забезпечен­ ня УГА слугують, перш за все, праці Шанковського Л. “Українська Галицька Армія”, Крип'якевича І., Гнатевича Б. “Історія українського війська” та Литвина М. “Українсько-польська війна 1918-1919 pp.”. їх доповнюють статті Кузьми Олекси “Обозництво УГА”, Білозора В. “Список лікарів і медиків - учас­ ників Визвольної війни”, Бурачинського А. «Моя відповідь» та Щуровського В. “Медична й санітарна служба”. Метою даної статті є дослідження організації та стану матеріально-технічного постачання і тилово­ го забезпечення Української Галицької Армії в період українсько-польської війни за Галичину. Не зважаючи на ідейну працю й організаційний хист старшин-інтендантів, Галицька Армія впродовж усього часу свого існування терпіла жахливі матеріальні недостатки. Бракувало зброї й амуніції, вій­ ськового спорядження, одягу, взуття, ліків. На Наддніпрянщині УГА не мала своєї матеріальної бази й тому умови праці інтендантури були набагато гірші, ніж у Галичині. У ній, для кожного більшого військового з'єднання (корпус, бригада) була призначена територіальна округа, з якої бригада могла набувати харчі для своїх відділів та й інше запотребування. Не було дозволено нічого самовільно реквірувати, а все треба було замовляти через повітових комісарів. За товар розплачувалися грішми, або обмінювали на нафту, сіль, цукор і т. п. Гроші одержувала армія із ДСВС, нафту, віск і сіль з Дро­ гобича, а цукор з Наддніпрянської України. Інтендантура кожної бригади мала в своєму районі склади харчів, одягу, взуття, кравецькі й шевські верстати й пекарні. Найгірше Галицька Армія була забезпечена зброєю й амуніцією. Знаючи, що може покладатися тільки на власні сили, військово-політичний провід ЗУНР повинен був використати всі можливості для здобуття зброї й амуніції і здобувати їх за кожну ціну всюди, де її можна було здобути. З найближчих сусідів, зброю, амуніцію, військове спорядження могли продати Чехо-Словаччина, Австрія, Угорщи­ на, з дещо дальших - Болгарія шукала доброго купця на озброєння болгарської армії, але ці всі за­ ходи необхідно було здійснити негайно, бо після відкинення пропозицій ген. Бертельмі галицьким урядом Антанта почала організовувати блокаду території, зайнятої українськими арміями. Остаточно цю блокаду зорганізовано, і на територію України, наприклад з сусідньої Румунії, не можна було пере­ везти навіть ліків [1,28-29].

460

науковий збірник

Організація постачання в УГА наслідувала австрійські зразки. Постачання грошей, харчів, фуражу, одягу) білля і взуття належало до інтендантської служби, яка поділялася на два рівнорядні звена: (1) ліквідатуру, що діставала потрібні грошові суми і переводила точні розрахунки грошових витрат і (2) інтендантуру, яка за отримані гроші чи інші обмінні засоби проводила купівлю потрібних харчів, одягу, взуття і т.п. Інтендантурі були підчинені різні установи й допомогові формації, такі як: ремонтні комісії для купівлі коней, харчові склади й харчові сотні чи відділи, польові різні й пекарні, склади одягу, біл­ ля і взуття, кравецькі і шевські майстерні, збірні худоби, збірні шкір тощо [1,308]. Уряд ЗУНР спеціальним розпорядженням поділив територію країни на прифронтову полосу і за­ пілля, причому інтендантська служба могла діяти лише у прифронтовій. Для заготівлі харчів корпуси і бригади були розподілені за конкретними повітами. На місцях вони й створювали свої склади харчів, одягу, кравецькі і шевські майстерні, пекарні. Однією із кращих вважалася польова пекарня УСС у складі 1 кухні, 4 печей, 8 діж, 10 кінних юзів [2,182]. Важлива допоміжна формація, обозництво УГА, здійснювала переважну більшість військових пере­ везень фронтових частин, оскільки інших транспортних засобів, окрім хіба що залізничних, українське військо не мало. На першому етапі українсько-польської війни, за відсутності централізованої орга­ нізації, вона творилася військовими формаціями самостійно. Кожна сотня, курінь, бойова група по можливості засновували свої обози [2,186]. Обозництво в УГА було підпорядковане обозному референтові НКГАпор. д-р Миколі Миколайчуку, а в запіллі сотн. Миколі Дячишину, який був референтом обозництва при ДСВС, Команді Запілля, а потім при Команді Етапу Армії (КЕА). Пор. д-р М. Миколайчук дістав завдання переорганізувати все обозництво УГА і виконав його на австрійський лад. Сотенний обоз складався з 5 возів і польової кух­ ні, з чого кухня і муніційний віз були бойовим обозом, а решта возів (для перевозу сотенної канцелярії, старшинського багажу, два вози для харчів) входили у склад курінного обозу, до якого входили ще 2 вози курінної команди. Крім цього окремі обозні валки мали існувати при командах полків, бригад і корпусів, гарматних полків, кіннотних полків і бригад, а також при технічних формаціях. Окремі обозні валки були також організовані при НКГА, Команді Запілля й Команді Етапу Армії (КЕА). В травні 1919 року, перед польською офензивою, стан обозів УГА мав приблизно 16,000 коней та 8,000 возів і польових кухонь. Якийсь час референтом обозництва й ремонту в ДСВС завідував пплк. В. Федорович, що й зорганізував у Станиславові обозну майстерню, склади обозного матеріалу і збірню коней та кіннотного виряду (сідел, уздечок) під командою старшини з обозним вишколом, пор. Осипа Волощука. На цій базі мав також бути організований Обозний курінь для вишколу обозників, але польська офензива перешкодила цим планам. В середині липня 1919 року за Збруч перейшло понад 20,000 коней та понад 10,000 возів і кухонь. За Збручем створено Армійський Запасний Обоз під командою пор. О. Волощука й Армійську Обозну Майстерно під командою пор. Осипа Хоми [1,311-312]. „ Кінцева доля великої маси обозів УГА— сумна», стверджує у своїй статті про „Обозництво УГА» сотн. О. Кузьма. „Вони таяли і маліли одночасно з вигибаючим військом і, в часі примусової злуки останків УГА з большевиками, з її обозів залишились тільки останки. В часі катастрофи під кінець квітня 1920 р. розгубили­ ся й ті останки. Вони стали добиччю не тільки військових переможців, але й цивільного населення» [3,8-9]. Організація санітарної служби в УГА розвивалася рівнобіжно з формуванням військових частин, бо­ йових груп, бригад і корпусів та установ запілля. Напочатку вона була доволі різноманітна і не всюди однаково добре поставлена. Якість санітарної служби залежала від ініціативи комендантів частин і груп та санітарного персоналу і майна, які були до диспозиції [4,280]. Розвиток санітарної служби в УГА гальмувався браком військових лікарів. В Галичині УГА мала 73 військових лікарів, у тому 5 в званні полковника-лікаря, 6 - у званні підполковника, 8 - у званні отама­ на (майора), 3 8 -у званні сотника і 16 лікарів нижчого або невизначеного звання. Водночас УГА мала 96 санітарних старшин, у тому 32 поручників, 45 четарів і 19 хорунжих [5,286-292].

науковий збірник

461

Таким чином,^коли прийняти харчовий стан УГА в Галичині на 120,000, то видно, що в УГА один військовий лікар чи санітарний старшина припадав уже на 710 вояків. Коли ж взяти під увагу, що УГА мобілізувала також цивільних лікарів і медиків для медичної обслуги вояків УГА і що всіх лікарів було 121 і медиків 112, разом 233 лікарів і медиків, побачимо, що навіть у цьому випадку 1 лікар чи медик припадав на 515 вояків [1, 313]. Санітарним шефом при НКГА був сотн. лікар д-р Кость Танячкевич, який став ним ще у Львові, а при ДСВС санітарним референтом став от. лік. д-р Ростислав Білас. У січні 1919 року д-рові К. Танячкевичеві були підчинені вже на фронті 24 лікарі, 38 санітарні старшини, 5 польові лічниці з 529 ліжками, 2 військові аптеки, 3 санітарні поїзди, 2 купальняні поїзди, а д-рові Р. Біласові в запіллі 97 лікарі, 112 санітарні старшини і цивільні медики, 25 лічниць з 5,643 ліжками, 12 захистів для одужуючих та сана­ торій і 48 дезинфекгорів [4,271-285]. В бойових частинах санітарна служба зорганізувалась так само, як це було в австрійській армії [6,531]. Бригадний лазарет, під проводом військового лікаря, або у крайньому випадку— санітарного старшини, обслуговував частини бригади, а польовий шпиталь (один-два на корпус) обслуговував частини корпусу [1, 314]. Крім польових шпиталів організовано три санітарні поїзди під командуванням четаря Романа Гаванського, поручника Осипа Гробельного і четаря Володимира Скоморовського [2,184]. Окремо орга­ нізовано епідемічні шпиталі. Окружні шпиталі в запіллі рахувалися за запасні шпиталі [1,314]. Наприкінці січня армія мала вже, крім фронтових санітарних установ, 5 польових лічниць, 3 санітар­ ні і 2 купальні поїзди, 3 корпусні склади сан. матеріалу і 1 при Начальній Команді. Підчас відвороту У. Г. А. за Збруч пропало дуже багато санітарного матеріалу, по цьому боці за­ лишилась також більшість лікарів. При армії збереглися лише 7 неповних лічниць і залишилось 35 лікарів. У Наддніпрянщині з допомогою уряду Директори заново зорганізовано 4 польові шпиталі, по 1 для кожного корпусу і для бригади У. С. С. і 4 запасні шпиталі. Але такий скромний стан санітарних установ не міг задовольнити потреб 50 тисячної армії [6,532]. Наприкінці серпня 1919 активізовано 3 польові, 4 запасні й 1 некомплетний шпиталі, разом 8 шпи­ талів, що мали в сумі коло 1,600 ліжок. Пізніше прибув модерний шпиталь на 250 ліжок, куплений Українським Червоним Хрестом за кордоном, який після великих митарств та інтервенцій було оста­ точно пропущено на Україну [1,314]. Після переходу за Збруч, санітарна служба була зовсім незадовільна через брак шпиталів, одягу, білизни і ліків. Все це і стало однією з головних причин страшної епідемії тифу восени 1919 p., коли медична служба виявилася безпорадною і в результаті померло від пошесті не менше 20 тис. стар­ шин і стрільців [2,185]. На Наддніпрянщині санітарним шефом УГА був полк. лік. д-р Андрій Бурачинський, який в австрійській армії був санітарним шефом Корпусу [7, 7]. У цьому місці не можливо не згадати про становище всесильної Антанти до катастрофи україн­ ських армій пізно восени 1919 року. На державних нарадах, які відбувалися при кінці жовтня й по­ чатком листопада, Головний Отаман Симон Петлюра часто закликав, щоб витримати, бо зі Заходу йдуть вже значні кількості одягу й ліків для об'єднаних українських армій. Мало хїо вірив тоді в ці запевнювання Головного Отамана. Всежтаки його надії мали реальні підстави, бо в червні 1919 року Українська Дипломатична Місія в Парижі за посередництвом спілки „Юкрейнієн», купила в Ліквідацій­ ної Комісії Експедиційної Американської Армії в Европі з її складів у Марселі одяг, взуття і ліки на суму ам. доларів 8,500,000, в тому числі ліків на суму ам. дол. 1,250,000. За цей товар заплачено готівкою, але не зважаючи на те, ці важливі матеріали ніколи в Україну не були завезені, бо на їх вивіз в Україну тодішній Державний Департамент на чолі з Робертом Лєнсінґом поставив був своє ембарго [8, 191]. Ветеринарна служба була організована в УГА й мала до диспозиції коло 50 ветеринарних старшин та коло 70 ветеринарних під-старшин. Все ж таки плани для створення запасної ветеринарної сотні для вишколу ветеринарного персоналу, як теж організація кінської лічниці чи хоч лазарету, не були здійснені. Збірні коней організовано окремо при обозних установах.

462

науковий збірник

Ветеринарною службою на фронті в Галичині керував ветеринарний референт при НКГА, сотн. вет. Спиридон Матренчук, а в запіллі — ветеринарний референт ДСВС, сотн. вет. Остап Бородієвич. У І-шій Кінній бригаді, за штатами, повинна була бути організована ветеринарна чета, кінський лазарет і ветеринарний склад. Фактично існувала тільки „перша допомога» для коней. Замість 3 ветеринарів (для команди бригади й команди двох полків) був тільки один — пор. вет. М. Дереш. Мав до допо­ моги двох булавних ветеринарних підстаршин і по одному ветеринарному підстаршині в кожній сотні, разом отже 10 підстаршин і близько 20 ветеринарних санітетів. Ветеринарний обоз складався з трьох возів під полотняними будами, на яких був намальований синій хрест — знак ветеринарної служби. На Наддніпрянщині ветеринарна служба УГА не могла розвинутися з приводу браку фондів. Ветери­ нарний реферат при КЕА очолював сотн. вет. Остап Бородієвич [1,317-318]. Узагальнюючи проаналізовані матеріали, пов'язані з матеріально-технічним постачанням та тило­ вим забезпеченням УГА, слід відзначити, що, не зважаючи на те, що Галицька армія впродовж всього свого існування хоч і терпіла матеріальні труднощі (брак зброї, військового спорядження, одягу, ліків і т.п.), вона гідно обороняла українське населення під час українсько-польської війни в 1918-1919 pp., відновила українську військову традицію на Західних Українських землях і змогла поширити її серед широких мас. Джерела і література: 1. Шанковський Л. Українська Галицька Армія: Воєнно-історична студія.-Вінніпег, 1974. - 396 с.

2. 2. Литвин М. Українсько-польська війна 1918-1919 pp. - Львів: Інститут українознавства НАНУ; Інститут Центрально-Східної Європи, 1998. - 488 с.

3. Кузьма Олекса. Обозництво УГА. - Львів: Червона Калина, 1930,7-8, ст. 8-9.

4. Щуровський В. “Медична й санітарна служба", УГА, том І, ст. 271-285.

5. Білозор В. “Список лікарів і медиків - учасників Визвольної війни”, УГА, том І, ст. 286-292.

6. Крип'якевич І., Гнатевич Б. Історія українського війська. - Львів: Видавництво Івана Тиктора, 1936. - 574 с.

7. Бурачинський А. «Моя відповідь», Літопис Черв. Калини, 1930, ч. 6, ст. 7-10.

8. Максимчук І.О. Нарис історії роду Петрушевичів. -Чикаго, 1967.-280 с.

науковий збірник

463

Леонід КРИВИЗЮК. Іван БАБІРАЛ (Львів)

ОСОБЛИВОСТІ ЗАСТОСУВАННЯ ТАНКІВ У ЛЬВІВСЬКОСАНАОМИРСЬКІЙ ОПЕРАЦІЇ 1-ГО УКРАЇНСЬКОГО ФРОНТУ Пьвівсько-Сандомирська операція, проведена військами 1-го Українського фронту, є однією з по­ вчальних операцій Великої Вітчизняної війни. Операція характерна великим розмахом, перенесен­ ням зусиль під час виконання завдань з одного напрямку на інший, майстерним маневром танкових військ і загальновійськових з’єднань на оточення угруповань противника. У радянській історіографії [3-9] і у мемуарній літературі [12,13,15,17] достатньо багато приділяло­ ся уваги Львівсько-Сандомирській операції. З огляду на це події, що розгорталися під час Другої світової війни [1,10,11], викликали і виклика­ ють глибокий науковий інтерес серед російських та іноземних дослідників. У вітчизняній історичній науці досліджувана проблема не знайшла належного висвітлення, тим більше що ряд аспектів носить дискусійний характер. Мета роботи має - показати значення бронетанкових військ - головної сили Сухопутних військ у битві за звіьнення України під час проведення Львівсько-Сандомирської операції на радянськонімецькому фронті. З надбанням досвіду і удосконаленням організації бронетанкові війська Червоної Армії до 1944 році стали грізною настуапапьною зброєю Другої світової війни. Термін «десять сталінських ударів», що означає сукупність стратегічних операцій, проведених Чер­ воною Армією в 1944 році, був запущений у вживання вже в 1945 році [1, 496]. «Шостий ста­ лінський удар був здійснений військами 1-го Українського фронту в липні ...серпні у районі Західної України, де було розгромлено угруповання противника на Львівському напрямку і частина їх, що по­ несли величезні втрати, відкинуті за річки Сан і Віслу» [2]. Під час кампанії першої половини 1944 р. особливо значних успіхів було досягнуто на південному кри­ лі радянсько-німецького фронту. Тут війська Українських фронтів висунулися далеко на захід, зайнявши вигідне положення для проведення нових наступальних операцій на львівському напрямку [3,378]. Після завершення зимніх і весняних наступальних операцій війська 1-го Українського фронту - у другій половині квітня 1944 р. тимчасово перейшли до оборони на рубежі: західніше Луцьк, східніше Броди, Єзерна, східніше Бугач, західніше Коломия, Красноільськ. Протяжність лінії фронту досягала близько 440 км [4, схема 23]. Війська 1-го Українського фронту в кінці червня - першій половині липня готувалися до проведення Львівсько-Сандомирської стратегічної наступальної операції. Завдання військам фронту були визначені у директиві № 220122 Ставки Верховного Головнокомандування (ВГК) від 24 червня [5, 99-100]. Для виконання завдання в склад 1-го Українського фронту входило сім загальновійськових армій (1, 3 і 5-а гвардійська, 13,18, 38 і 60), три танкові (1 і 3-я гвар­ дійські, 4-а), дві повітряні (2 і 8-а - з 16 липня) армії, дві кінно-механізовані групи, 1-й Чехословацький армійський корпус. Весь фронт нараховував 1,1 млн чол., 16100 гармат і мінометів, 2050 танків і САУ, 3250 літаків. Перед військами фронту оборонялася група армій «Північна Україна» (командувач генерал-полковник Й.Гарпе) у складі 1-ї і 4-ї танкових армій, угорської 1-ї армії, що підтримувалися авіацією 4-го повіт-ряного флоту. Загальна кількість військ нараховувала 900 тис. чол., 6300 гармат і мінометів, більше 900 танків і штурмових гармат, 700 літаків [5, 15], а дані, наведені у [3, 381], за кількістю людей різняться у 300 тис. у бік зменшення. До початку наступу співвідношення сил і засобів складало від 1,2 до 4,6 з перевагою у бік радянських військ [6, 81]. Командувач військами фронту вирішив: головний удар силами 60,38,5-ї гвардійської армій; 3-ї гвар­ дійської, 4-ї танкових армій і кінно-механізованої групи №2 під командуван-ням генерал-лейтенанта Соколова С.В. (у складі 31-го танкового і 6-го гвардійського кавалерійського корпусів) нанести у центрі

464

науковий збірник

із району Тернополя у загальному напрямку на Львів. Це потужне угруповання повинно було роз­ громити противника на львівському напрямку, глибокими охоплюючими ударами з півночі і півдня оволодіти Львовом і на п’ятий день операції вийти на рубіж Немирів, Яворів, Розділ. Другий удар - із району південно-західніше Луцька силами 3-ї гвардійської, 13-ї армій, 1-ї гвардійської танкової армії і кінно-механізованої групи № 1 (25-й танковий і 1-й гвардійський кавалерійський корпус) під командуванням генерал-лейтенанта Баранова В.К. у загальному напрямку на Сокаль, Томашув. Військам ставилось завдання розгромити угруповання противника на рава-руському напрямку. До складу ударних угруповань фронту поряд із танковими арміями і окремими танковими корпуса­ ми входили 150-а окрема танкова бригада, 12 окремих танкових і самоходно-артилерійських полків [7]. Більша частина із них призначалась для розвитку успіху після прориву тактичної зони оборони противника. Танкові армії планувалося використати наступним чином.

1-а гвардійська танкова армія повинна була наступати на ділянці прориву 3-ї гвардійської і 13-ї ар­ мій і, стрімко прориваючись, на четвертий день операції головними силами оволодіти м. Рава-Руська, а передовими загонами - м. Немирів, Магерів.

3-я гвардійська танкова армія отримала завдання наступати на ділянці 60-ї армії і стрімко розвива­ ти прорив, обійти Львів з півночі-заходу, на четвертий день операції вийти основними силами у район Жолкєв, Янів, а передовими загонами оволодіти м. Яворів і переправами через р. Сан.

4-й танковій армії була поставлена задача наступати на ділянці прориву 38-ї армії і, обійшовши Львів з півдня, не допустити відходу противника з міста на захід і південно-захід. На четвертий день операції армії наказано оволодіти районом Великополе, Городок. У наступному командуючий фронтом вніс зміни у порядок використання танкових армій, їх вирішено було ввести в прорив на другий день операції після прориву тактичної зони оборони противника [3,385-386]. Львівсько-Сандомирську операцію можна розділити на два етапи. Військовий історик П.А. Жилін поділив її на три етапи [8, 382], але ми з цим погодитись не можемо. Перший етап (13-27 липня) - прорив оборони противника на рава-руському і львівському напрямках, оточення і знищення во­ рожого угруповання південно-західніше Броди, форсування р. Сан і звільнення міст Рава-Руська, Перемишль, Львів і Станіслав. Другий (28 липня - 29серпня) - переміщення зусиль військ фронту із львівсько-перемишлянського на сандомирський напрямок, форсування р. Вісла і створення крупного оперативного плацдарму в районі Сандоміра. Щоб приховати підготовку операції, штаб фронту розробив план оперативного маскування. Але не зважаючи на суворі заходи маскування, зовсім обманути противника не вдалося. Німці чекали насту­ пу військ 1-го українського фронту в першу чергу на львівському напрямку, де виставили оперативний резерв - 3-й танковий корпус, визначили напрямок удару, що готувався. Визначили контрзаходи, а саме відвід військ на другу смугу на значній ділянці фронту, але переміщення у район південніше Луцька танкової армії Катукова не виявили [1, 500-501]. ' Операція розпочалася діями розвідувальних загонів, що виявили вечором 12 липня відхід проти­ вника на рава-руському напрямку. У зв’язку з цим командувач фронтом прийняв рішення терміново перейти у наступ передовими батальйонами дивізій, що знаходилися на напрямку головного удару 3-ї гвардійської і 13-ї армій. Вони збили ар’єргарди противника і до кінця дня, підтримані частиною сил перших ешелонів дивізій, подолали головну смугу, подолавши 8-15 км [9, 403]. На львівському напрямку прорив проходив складніше. 14 липня перейшли у наступ головні сили 60-ї і 38-ї армій. Але до кінця дня вони просунулися лише на 3-8 км, безперервно відбиваючи удари введених противником у бій оперативних резервів у складі двох танкових дивізій. За три дні напружених боїв з’єднання 60-ї армії при підтримці передових бригад 3-ї гвардійської танкової армії прорвали оборону противника на глибину до 18 км, створивши так званий «колтовський коридор» шириною 4-6 км. У нього командувач фронтом ввів 3-ю гвардійську танкову армію,

науковий збірник

455

не очікуючи виходу стрілецьких дивізій на вказаний рубіж. Для забезпечення введення її головних сил передові загони 7-го гвардійсь-кого танкового і 9-го механізованого корпусів рішучими нічними діями у взаємодії з частинами 15-го стрілецького корпусу завершили прорив тактичної зони оборони противника. Уранці 16 липня розпочалося введення в бій 3-ї гвардійської танкової армії через «ковтовський коридор». Умови дій армії були дуже важкі. Вузький коридор прострілювався артилерійським і навіть кулеметним вогнем противника. Армія у складі трьох корпусів, маючи близько 500 танків САУ, виму­ шена була рухатися одним маршрутом, суцільною колоною розмитою дощами дорогою. Противник прагнув сильними контратаками ліквідувати коридор і не допустити виходу танкової армії в оператив­ ний простір [10,504].

3-я гвардійська танкова армія 17-го липня двома корпусами вийшла до р. Пєлтєв, а наступного дня форсувала її і вийшла в район Дзедзилув, Красне. З виходом частин кінно-механізованої групи і 3-ї гвардійської танкової армії в район Деревляни було завершено оточення угруповання противника в районі західніше Броди. Щоб не допустить прориву противника із оточення, командувач фронтом прийняв рішення ввести в бій слідом за 3-ою гвардійською танковою армією і за тим же маршрутом 4-ту танкову армію. Ко­ мандувачу 4-ї танкової армії наказувалось не вв’язуватись танковими з’єднаннями у затяжні бої за м. Львів, а обійти його з півдня, відрізавши шляхи відходу противника на захід і південно-захід [11]. «Ми не ставили собі завдання оточити, а потім знищувати противника у районі міста, - згадував мар­ шал Конєв. - Бої за сильно укріплений Львів могли не лише призвести до важких руйнувань цього пре­ красного древнього міста, але й надовго скувати наші великі сили, зокрема танкові армії» [12,275]. Для надійного забезпечення флангів з’єднань танкових армій, що водились у прорив, для підси­ лення військ, що діяли в «колтовському коридорі» командувач фронтом скерував 4-й танковий корпус і 31-й танковий корпус зі складу кінно-механізованої групи, призначеної для дій на львівському напрямку. Послідовний ввід у бій двох танкових армій по черзі у вузький 6-кілометровий «колтовський кори­ дор» з метою найскорішого виходу до Львова дозволив розвинути тактичний успіх, досягнутий на початку операції, в оперативний. У результаті потужних ударів наземних військ і авіації оточене угру­ повання противника було розгромлене. Генерал Г. Гудеріан зробив висновок, що «положення армій «Центр» після 22 липня 1944 р. було просто катастрофічним, гіршого нічого не придумаєш....Єдине, що малося у нашому розпорядженні, сили, що знаходилися у Румунії, в тилу групи армій «Південна Україна». Уже одного погляду на кар­ ту залізниць було достатньо, щоб зрозуміти, що перекидання цих резервів займе багато часу» [13, 483-484]. Під час боїв війська фронту знищили більше 38 тис. солдатів і офіцерів, захвачено в полон 17175 чол. [14,214]. З ліквідацією угруповання противника в районі південно-західніше Броди було вивільнено до п’яти корпусів (із них два танкових). Швидка ліквідація оточеного угруповання значно покращила оператив­ ну обстановку для радянських військ як на львівському, так і на інших напрямках. Одночасно ударне угруповання, що наступало на рава-руському напрямку і звільнило 20 липня м. Рава-Руська, отримало можливість здійснити стрімкий маневр до р. Сан. Вирішальна роль у цьому належала 1-й гвардійській танковій армії. Виконуючи поставлене завдання, танкова армія у взаємодії з кінно-механізованою групою генерал-лейтенанта Баранова В.К., просуваючись із темпом до 35 км за добу, 23 липня ви­ йшла до річки Сан у районі Ярослава. На кінець дня, після форсування річки з ходу були захоплені плацдарми [9,406]. Командувач фронтом оцінив обстановку і зробив висновок, що оперативна обстановка для військ фронту створила сприятливі умови для стрімкого наступу рухомих груп (1-а, 3-я гв. ТА, 4-а ТА і КМГ №1) фронту у напрямках Ченстохов, Краков і Самбір.

466

науковий збірник

Але це рішення командувача фронтом Ставка Верховного Головнокомандування не затвердила. У директиві № 220152 від 24 липня Ставка запропонувала основні зусилля фрон-ту зосередити на розгромі противника у районі Львова, не допустивши відхід за р. Сан або Самбір. 3-я гвардійська і 4-а танкові армії - у взаємодії з 60-ю армією (командувач генерал-полковник Курочкін П.А.) - розгромити це угруповання і оволодіти Львовом [3,413]. У розгромі угруповання противника на львівському напрямку і оволодінні Львовом отримали наказ: 3-я гвардійська танкова армія з виходом у район Яворів - нанести удар на Львів з півночі і північно-заходу; 4-а танкова армія - нанести удар на Самбір, не допустити відходу противника на південно-захід; 60-а і 38-а армії - наступати на Львів зі сходу. Але внаслідок серйозних прорахунків цей задум залишився нездійсненний. 4-а тан-кова армія за­ мість обходу Львова з південно-заходу втяглася у затяжні бої на південній околиці міста. Наступ 60-ї і 38-ї армій зі сходу розвивався повільно. 3-я гвардійська танкова армія, виконуючи поставлене за­ вдання, менше ніж за дві доби здійснила марш-маневр протяжністю 125-130 км і 24 липня у повному складі зосередилась у визначеному районі. Характерно, що війська 3-ї гвардійської танкової армії одним танковим корпусом наступали на Львів, у бік внутрішнього фронту оточення, а другим - на Перемишль, у бік зовнішнього фронту оточення. А в той же час частина сил механізованого корпусу наступала на Самбір - на шляхи відходу львівського угруповання противника. Вперше під час Вели­ кої Вітчизняної війни танкова армія діяла по трьох різних напрямках. Такі дії мали суттєвий недолік [9, 407]. «Ставка ВГК вважає план використання танкових армій ... передчасним і небезпечним, -згадує генерал-армії С.М. Штеменко. - ...в першу чергу розгромити львівське угруповання противника і не допустити його відходу за р.Сан або на Самбір» [15,69]. «У районі Львова діяли війська шести воро­ жих дивізій. Для швидкого розгрому такого угруповання і недопущення її відходу на Самбір вимага­ лося значно більше сил, ніж ті, що виділив командувач армії. Унаслідок цього наступавший на Львів танковий корпус був зупинений противником і, тільки коли німецьке командування відвело головні сили свого угруповання із району Львова за Дністер, йому вдалося прорватися у місто. Таким чином, під час маневру командувач 3-ї гвардійської танкової армії, намагаючись одночасно вирішити два значних завдання - оволодіти Львовом і Перемишлем, розпорошив сили армії і не довів задуманий командуванням фронту маневр для його успішного завершення» [16,28]. Не дивлячись на вказані недоліки, війська 60-ї, 3-ї гвардійської і 4-ї танкових армій у результаті тридобового штурму 27 липня звільнили Львів. І в цей же день передові частини танкових армій звільнили Перемишль. У підсумку першого етапу операції війська 1-го Українського фронту нанесли поразку головним силам групи армій «Північна Україна». Просунувшись на 200-220 км вийшли на рубіж: північніше Янів, Соколув, Перемишль, південніше Львова, Лєшин, Грабовля, Делятин, майже повністю звільнили Україну і розпочали звільнення Польщі. У кінці липня група армій «Північна Україна» була розсічена на дві частини: рештки її 4-ї танкової армії відступали до Вісли, а 1-ї танкової армії та угорської 1-ї армії - на південний захід до Карпат. Розрив між ними досягав до 100 км. Оцінивши обстановку, що склалася, Ставка ВГК 28 липня наказала (директиви № 220155 і 220163) 1-му Українському фронту зосередити основні зусилля на сандомирському напрямку з ме­ тою знищення стратегічних резервів противника, що підходять, форсувати р. Вісла, захопити крупний плацдарм, завершити повний розгром групи армій «Північна Україна» і створити необхідні умови для наступних ударів на ченстоховському і краковському напрямках [3, с.415-416]. Важливість цього за­ вдання можна оцінити із виданої спеціальної директиви Ставки ВГК № 220166 «Надаючи велике значення справі форсування Вісли, Ставка зобов’язує вас довести до відома всіх командирів вашого фронту, що бійці і командири, що відмітяться при форсуванні Вісли, отримають спеціальні нагороди ордени включно до присвоєння Героя Радянського Союзу» [5,120-121].

науковий збірник

467

За рішенням командувача фронтом форсування р. Вісла планувалося здійснити з ходу на ділянці північніше Доротка до гирла річки Віслока шириною більше 80-км по фронту. Для успішного форсу­ вання р. Вісла і захвату плацдарму пропонувалося на сандомирський напрямок із району Перемишля перегрупувати 1-у і 3-ю гвардійські танкові армії. Форсування р. Вісла військами13-ї і 1-ї гвардійської танкової армій планувалось здійснити не пізніше 1-2 серпня. Захоплений плацдарм військами 13-ї і 1-ї гвардійської танкової армій планувалося використати для удару на північ, щоб допомогти з’єднанням 3-ї гвардійської армії форсувати р. Вісла і вийти на її західний берег. Війська, що діяли у центрі, повинні були до цього часу вийти на р. Віслок і оволодіти районом Санок, Дрогобич, Долина, а після виконання завдання, війська 1-ї гвардійської і 18-ї армій планувалося ви­ користати для захвату перевалів на напрямках: Гуменне, Ужгород Мукачево [3,416]. Висування танкових з’єднань на сандомирський напрямок розпочалося зразу після звільнення Львова і Перемишля. 1-а гвардійська танкова армія, передавши рубежі, що займала, 13-й армії, 28 липня здійснила 90-км марш уздовж фронту на північно-захід, а після спрямувалася до Віспи. Слідом за нею до Вісли наступали 1-а і 44-а гвардійські танкові бригади - передові загони корпусів. У районі запланованої ділянки форсування Вісли, південніше Сандомира, противник не мав значних сил. Але перед флангами 1-ї гвардійської танкової армії у районі Тарнобжега німці утримували значний плац­ дарм, а до району Мельца підходили його танкові частини. Тому командувач 1-ї гвардійської танкової армії, прагнучи найшвидше вирішити головне завдання - форсувати Віслу, особливе значення надав забезпеченню флангів і комунікацій. На ранок ЗОлипня, коли до Вісли почали виходити головні сили корпусів першого ешелону 1-ї гвар­ дійської танкової армії, на протилежному березі уже були захоплені два плацдарми глибиною 2-3 км і створені умови для переправ танків. Перший 50-тонний пором був зібраний біля 3-ї години 31 липня і розпочалася переправа танків, «....війська маршала Конєва на широкому фронті вийшли на Віслу і загрожували вбити клин між 1-ю і 4-ю танковими арміями,» - згадує німецький генерал Ф.В. фон Мєллєнтін» [17, 351]. Головні сили 1-ї гвардійської танкової армії переправлялись на двох пунктах під сильним впливом авіації противника тому, що винищувальна авіація фронту ще не встигла пере­ базуватися і діяла обмеженими силами. У 2-й повітряній армії відчувалась нестача пального. Щоб прикрити переправи, командувач фронтом наказав злити частину пального із баків бомбардуваль­ ників і штурмовиків і передати винищувачам. Завдячуючи таким діям вдалося покращити авіаційне прикриття переправ у районі Баранува [9, 510]. З прибуттям 37-ї зенітної артилерійської дивізії Ре­ зерву Верховного Головнокомандування і перебазування авіації фронту на нові аеродроми прикриття переправ з повітря було організовано надійніше.

1 серпня німецьке командування зосередило у районі Мелець частини танкової і піхотної дивізій, а також окремі бригади, включивши їх до складу діючого 42-го армійського корпусу. Одночасно біля двох піхотних дивізій зосередились на півночі від Сандомира. Указаним військам було наказано головний контрудар на­ нести з району Мелець на Баранув з півночі і півдня, розгромити війська 1-го Українського фронту, що переправляються і організувати оборону по західному берегу Віспи і допоміжний - на Майдан. Активними діями 9-го механізованого корпусу 3-ї гвардійської танкової дивізії і частин 13-ї армії удар військ противника на Майдан був зірваний. З серпня противник оволодів населеними пункта­ ми Падєв, Бур, переправами біля Коло і вийшов безпосередньо на підступи до Баранув. З виходом мелецького угруповання противника у цей район відновилися контратаки і 88-ї піхотної дивізії проти­ вника з району північніше Махув. Для оборони Баранува і переправ, що знаходилися в цьому районі були використані частини 1-ї гвардійської артилерійської дивізії, до десяти інженерно-саперних і понтонних батальйонів і навіть танки, що знаходилися на збірних пунктах аварійних машин. Завдячуючи мужності і стійкості радян­ ських воїнів замисел ворога щодо захвату переправ був зірваний.

468

науковий збірник

Для розгрому угруповання противника, що наносив удар із району Мелець, командувач фронтом своїм рішенням увів у бій свій другий ешелон - 5-ту гвардійську армію (командувач генерал-лейтенант Жадов О.С.), з наступним виходом цієї армії на плацдарм для його закріплення і розширення. Перей­ шовши зранку 4 серпня у наступ, війська 5-ї гвардійської армії нанесли поразку мелецькому угрупо­ ванню противника, відкинувши його частини від переправ південніше Баранува і оволоділи м. Ме­ лець. До 8 серпня головні сил 5-ї гвардійської армії, вийшовши на рубіж (викл.) Шидлув, Стопниця, Нови-Корчин виконали своє завдання [3,419]. Отримавши поразку у районі Баранува, німці розпочали спроби ліквідувати плацдарм на лівому бе­ резі Вісли. Перший контрудар силами двох танкових і моторизованої дивізій вони нанесли у напрямку Сташува. Шість днів йшли жорстокі кровопролитні бої. З'єднання 5-ї гвардійської, 3-ї гвардійської танкової армій і 31-го окремого танкового корпусу нанесли німецькому угрупованню великі втрати, змусивши зупинити атаки. У район бойових дій з-під Самбора перекинуті з’єднання 4-ї танкової армії, що надало змогу надійно укріпити оборону на плацдармі. Одночасно з відбиттям контрудару противника у районі Стопниці війська1-ї і 3-ї гвардійських тан­ кових армій у взаємодії з 13-ю армією перейшли у наступ з метою розширення плацдарму у північно­ му напрямку. Розгромивши сандомирське угруповання, розширили плацдарм за Віслою до 75 км по фронту і до 50 км у глибину. Після цих боїв 1-у гвардійську танкову армію вивели у резерв фронту.

3-я гвардійська танкова армія до вересня відбивала контрудари противника на північному плацдармі, а після була виведена із бою. 4-а танкова армія складала другий ешелон фронту, підсилювала най­ більш загрозливі напрямки при утриманні сандомирського плацдарму. Війська правого крила фронту перейшли до оборони і розпочали підготовку до нової операції.

29 серпня Львівсько-Сандомирська операція завершилась. Війська 1-го Українського фронту звіль­ нили західні області України і південно-східної Польщі. Під час операції була нанесена поразка голо­ вним силам групи армій «Північна Україна»: вісім її дивізій було знищено, тридцять дві втратили від 50 до 70 % особового складу. Втрати радянських військ склали: безповоротні - 65 тис. і санітарні -224.3 тис. чол. [18,297]. Львівсько-Сандомирська операція - одна з найбільших операцій , проведена силами одного фрон­ ту, самого могутнього на той час об’єднання. Війська 1-го Українського фронту успішно виконали своє завдання, створили сприятливі умови для проведення наступних наступальних операцій у Південній Польщі, Чехословаччині і Закарпатській Україні. У Львівсько-Сандомирській операції 1-й Український фронт створив глибоке оперативне шикування військ. У другому ешелоні знаходилась одна загальновійськова армія, у резерві - один стрілецький корпус, для розвитку успіху були в наявності три танкові армії і дві кінно-механізовані групи. Наявність у складі 1-го Українського фронту великої кількості рухомих військ надавало можливість командуванню проводити широкий маневр з метою виходу на тили крупних угруповань противника, що забезпечувало високі темпи операції. Важливу роль в оточенні і швидкій ліквідації німецького угруповання відіграли танкові армії. їх головні сили розвивали удари в глибину на двох самостійних напрямках, що призвели до розсічення всіх сил противника на частини. Одночасно частина сил танко­ вих армій і кавалерійських корпусів здійснили охоплюючий маневр, швидко вийшли у тил бродського уфуповання противника і забезпечили її оточення і без паузи у бойових діях з долученням танкових корпусів швидко розгромили його. У зв’язку з тим загальновійськові армії не забезпечені достатньою кількістю танків БПП, їм не вда­ лося прорвати оборону в необхідному темпі. Повільний темп прориву тактичної зони оборони проти­ вника на львівському напрямку і невдалі дії військ 38-ї армії протягом 15 липня змусили командувача фронтом для завершення прориву тактичної глибини оброни противника залучити частину сил 3-ї гвардійської танкової армії. Це призвело до значних змін плану вводу у прорив рухомих з’еднань.

науковий збірник

469

Вимушені були відмовитись від вводу 4-ї танкової армії у смузі 38-ї армії і здійснювати ввід обох тан­ кових армій по черзі у вузький б-ти кілометровий «колтувський коридор». Все це разом взяте призвело до того, що 3-я гвардійська і 4-а танкові армії практично не вводились у прорив, а «проштовхувалися» через вузький пролом, що затягнуло їх ввід. Танкові армії, витратив­ ши чотири доби для виходу з цього коридору, не змогли терміново приступити до виконання завдань, тому що опинилися без необхідних тилів і матеріальних засобів. Не у всіх випадках сприятливі умови були використані для оточення і знищення угруповань проти­ вника. У період боїв за Львів німецькі війська були оточені з трьох сторін. Але внаслідок того, що 3-й гвардійській і 4-й танковим арміям не вдалося перерізати шляхи відходу угрупованню противника на південно-захід, німецьке командування зуміло відвести свої війська з-під Львова на Самбір. У Львівсько-Сандомирській операції особливо жорстокою була боротьба за розширення плацдарму в районі Сандомира. У цій боротьбі важлива роль належала танкам. Стрімкий вихід танкових армій і з’єднань на плацдарм дозволив швидко розширити його у районі Баранув і відбити контрудар проти­ вника. Одне із найважчих завдань танкових об’єднань і з’єднань під час розвитку успіху виявилося форсуван­ ня рік, особливо таких, як Західний Буг, Сан, Віспа. На їх подолання витрачалося до двох-трьох діб. Джерела і література: 1. Бешанов В.В. Десять сталинских ударов. - М.: ACT, Мн.: Харвест, 2005. - 768 с.

2. Большая Советская Знциклопедия, т.14.

3. Операции Советских Вооруженньїх Сил в Великой Отечественной войне 1941-1.945 гг. І т. 3: Операции Советских Вооруженних Сил в период решающих побед. - М., 1958. - 840 с.

4. Операции Советских Вооруженньїх Сил в Великой Отечественной войне 1941-1945 гг. І т. 3: Операции Советских Вооруженних Сил в период решающих побед. /Альбом схем/ - М., 1958.

5. Русский архив: Великая Отечественная. Ставка ВГК: документи и материальї. 1944-1945. Т. 16(5-4). - М.: ТЕРРА, 1999.

6. История Второй мировой войньї 1939-1945 гг.: В 12 т. І Институт военной истории МО СССР, Институт марксизмаленинизма при ЦК КПСС, Институт всеобщей истории АН СССР, Институт истории СССР АН СССР. - М.: Воениз­ дат, 1973-1982. - Т.9: Освобождение территории СССР и европейских стран. Война на Тихом океане и Азии. - М., 1978.-576 с.

7. Советские танковьіе войска 1941-1945. Военно-исторический очерк. - М.: Воениздат, 1973. - С. 201-202.

8. Важнейшие операции Великой Отечественной войньї 1941-1945 гг. Сборник статей. /Под общей редакцией докто­ ра исторических наук полковника П.А. Жилина./ - М.: Воениздат, 1973. - 624 с.

9 История воєнного искусства. Т.2. /Под общей редакцией доктора военньїх наук, профессора, Главного маршала бронетанковьіх войск П.А. Ротмистрова/ - М.: Воениздат, 1963. - 720 с.

10. Владимир Дайнес. Бронетанковьіе войска Красной Армии. - М.: Яуза: Зксмо, 2009. - 640 с.

11. ЦАМО РФ. - Ф.323. - Оп. 4256. - Д. 31. - Л. 187.

12. Конев И.С. Записки командующего фронтом. 1943-1945. - Киев, 1987. - С.275.

13. Гудериан Г. Воспоминания солдата. /Пер. с немецкого. - Смоленск: Русич, 2003. -654 с.

14. История Великой Отечественной войньї Советского Союза 1941-1945: В 6 т. І Институт марксизма-ленинизма при ЦК КПСС. - М.: Воениздат, 1960-1965. - Т. 4: Изгнание врага из пределов Советского Союза и начало освобождения народов Европьі от фашйстского ига (1944 г.). - М., 1962. - 738 с.

15. Штеменко С.М. Генеральний штаб в годьі войньї. Книга 2-я. - М.: Воениздат, 1974. - 511 с.

16. Военно-исторический журнал. № 2,1960.

17. Меллентин Ф.В. Танковьіе сражения 1939-1945 гг: боевое применение танков во Второй мировой войне: /Пер. с нем. - М.: ACT; СПб.: Полигон, 2005. - 437.

18. Россия и СССР в войнах XX века: Статистическое исследование. - М.: ОЛМА-ПРЕСС, 2001.

4 70

науковий збірник

Валерій МАЛЮГА, Юрій КОСТЕНКО (Київ)

АНТИФАШИСТСЬКА ІНФОРМАЦІЙНО-ПРОПАГАНДИСТСЬКА ДІЯЛЬНІСТЬ ОУН І УПА НА ЗАХІДНОУКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЛЯХ Основною стратегічною метою ОУН протягом всієї діяльності була боротьба за створення Української Самостійної Соборної держави (УССД) [1, с. 20]. Така мета змушувала українських націоналістів до­ тримуватися тактичної лінії, в основі якої лежали збереження і зміцнення власних сил, намагання по­ ширити свої ідейні засади та забезпечити свій вплив на якомога більшу частину населення України. Проте політика німецької окупаційної влади в роки Другої світової війни переслідувала зовсім інші цілі. Особливо яскраво це проявилося на теренах Галичини. Миттєва окупація Західної України (в т.ч. і Львівщини) військами Німеччини та її союзників різко змінила суспільно-політичну ситуацію в регіоні. Як свідчить зміст спогадів Я.Стецька, ставлення населення до комуністичної влади в регі­ оні, насамперед у зв’язку з варварським знищенням радянськими каральними органами наприкінці червня - на початку липня 1941 р. тисяч політичних в’язнів у тюрмах Львова, Самбора, Дрогобича, Золочева, було відверто ворожим. Переважна більшість мешканців краю, сприймаючи бажане за дій­ сне, була переконана, що німці принесуть звільнення, і вважала, що цим шансом треба скористатися. ЗО червня 1941 р. фупа активістів ОУН, на чолі з Я.Стецьком проголосила у Львові Акт відновлення Української Держави. Того ж дня було створено міську управу, а наступного - обласну. Я.Стецько писав: “Усюди організовувалась українська адміністрація, яка намагалась поставити окупантів перед доконаним фактом існування органів місцевої влади” [2, с. 21] Як свідчать спогади інших учасників [З, с. 44], створення української адміністрації не становило проблеми, оскільки вже існувала досить розгалужена підпільна мережа ОУН [4]. Але якщо прихильники С.Бандери зустріли Акт відновлення Української Держави з ентузіазмом і захватом, то один із тодішніх лідерів мельниківців М.Скорупський писав: “Ця вістка сколихнула наші уми, спочатку викликала радість, а потім принесла жаль і розча­ рування... Ми не розуміли, як бандерівці могли бавитися в державні уряди, коли за тим урядом не стояло нічого - ні армія, ні традиція, ні визнання з боку держав” [5, с. 361-365]. У спогадах В.Макара, М.Прокопа, Т.Бульби-Боровця також прослідковується далеко неоднозначне ставлення до цієї події. Керівники нацистської Німеччини не підтримували проголошення української державності. Така по­ зиція наштовхувалась на опір українського національного руху, і, як наслідок, уже з липня 1941 р. відбулася низка арештів членів оунівського підпілля. М.Лебедь згадував, що керівники ОУН (Б), які перебували у Львові (Я.Стецько, М.Лебедь, Я.Старух, І.Климів-Легенда, Л. Ребет), зустрілися, щоб проаналізувати ситуацію. Було прийнято рішення: всі відповідальні за організацію повинні перейти у підпілля [6, с. 112). Так створювався плацдарм для подальшого опору. Одну з позицій проводу ОУН (Б) висловив брат С. Бандери Василь: “Німці розігнали уряд? А обіцянки? До зброї? Потрібно відплатити німцям” [7, с. 57]. Переважили інші погляди. ОУН (Б) не виступила проти Гітлера одра­ зу після розпаду УДП і навіть деколи підтримувала заходи німців. М.Лебедь, наприклад, згадував, що 18-19 липня у Львові відбулась регіональна конференція ОУН (Б), яка проголошувала негативне ставлення до євреїв [6, с. 141]. Проте з часом почало з’являтися розуміння спрямованості окупаційної політики. Німецькі плани передбачали нещадну експлуатацію цих теренів під час війни і перетворення їх у німецьку колонію. Про це свідчить документ “Дванадцять заповідей поведінки німців на сході”, де зазначено, що “приєд­ нані території повинні бути надовго закріплені за Німеччиною і Європою. Необхідно зрозуміти, що ви на цілі століття є представниками Великої Німеччини” [8, с. 73-75]. Цікавим документом є “Інструкція” рейхскомісара Е. Коха, яку було розіслано генеральним комісарам і гебіткомісарам у липні 1943 року. В інструкції Е. Кох ще раз повертався до німецьких планів щодо України: “В Україні необхідно створи­ ти великий колонізаційний простір для німців. Цього не було досягнуто в 1918 році” [9, с. 26].

науковий збірник

471

Територія України була перетворена на концтабір. У боротьбі “рас” в Україні застосовувались різні заходи, що мали на меті фізично послабити або навіть знищити український народ. Ось чому важ­ ливим напрямом у діяльності підпілля ОУН, а після створення, і УПА, була антифашистська робота серед населення окупованої території України. У вересні 1941 р. відбулася перша конференція ОУН, на якій Головний провід ОУН переглянув свої погляди щодо німецького Рейху. Згідно з Інструкцією, яка з’явилася після проведення цієї конферен­ ції, Німеччина, разом із СРСР, була визнана країною, яка також виступила проти самовизначення української нації [10, арк. 210]. До кінця 1941 року, а також всю весну і літо 1942 року основна увага українського визвольного руху приділялася організаційній і пропагандистській діяльності [11, с. 121]. Здійснювались і приготу­ вання до збройно-партизанського опору, які завершились створенням на Волині та Поліссі нового формування - УПА [12, с. 23]. Наприкінці осені - на початку зими 1942 року перші загони УПА почали формуватись і на Львівщині [13, с. 45]. Цей процес висвітлено в спогадах рядових підпільників, на­ приклад, І.Дмитрика [14, с. 43]. Щодо політичної організації українського руху опору, то на початку листопада 1942 року у Львові відбулось засідання Проводу ОУН (Б). М.Лебедь писав, що на ньому обговорювались не лише питання боротьби з окупацією гітлерівців, але і плани організацій на ви­ падок, якщо повернеться більшовицька окупація. Водночас було вирішено посилити боротьбу проти німецького режиму [6, с. 163,174]. У жовтні-грудні 1942 року органи безпеки III Рейху продовжували репресії проти членів ОУН (Б) на Львівщині. У Львові гестапівцям вдалося розкрити кілька конспіра­ тивних квартир бандерівців. Було заарештовано п’ятьох членів ОУН (Б), мало не арештували одного з головних провідників ОУН (Б) на Львівщині Дмитра Маївського (Тарас, Косар) [7, с. 149]. На кінець 1942 року, як згадував Я.Стецько, гестапівці майже повністю знищили існуючу на Львівщині мережу організації. Було заарештовано трьох керівників ОУН (Б) у Львові: Я.Старуха, І.Климіва (Легенда), Д.Грицая [15, с. 22]. В таких умовах основою антифашистської боротьби стає інформаційно-пропагандистська робота. В постанові другої конференції ОУН (квітень 1942 р.) йшлося про те, що “пропаганда має вестися од­ ночасно проти усіх окупантів України”. ОУН почала розглядати “німецький і радянський імперіалізми однаково ворожими поневоленим народам сходу Європи, що несуть їм колоніальне поневолення” [16, арк. 2|. Зважаючи на це, ОУН продовжує розгортати роботу щодо підвищення ефективності боротьби укра­ їнського народу й інших поневолених народів як проти СРСР, так і проти Німеччини. На антифашист­ ський характер діяльності ОУН переконливо вказують і документи німецьких спецслужб [17, арк. 119]. За своїми формами і методами антифашистська інформаційно-пропагандистська діяльність ОУН повинна була бути, як наголошувалося, “менш криклива і видна, але натомість змістом ударна, ре­ волюційна і політично доцільна" [16, арк. 2]. Це свідчило про повернення ОУН до підпільних методів діяльності, які були їй притаманні до початку війни. Щоб підняти народ на масову боротьбу проти німецьких окупантів, ОУН вважала за необхідне про­ вести широку, всеохоплюючу масову інформаційно-роз’яснювальну кампанію. Зрештою, пропаган­ дист УПА П. Полтава вказував, що український визвольний рух повинен використовувати “кожну мож­ ливість, кожну щілину в оборонній системі окупанта для того, щоби розгортати визвольну революцій­ ну боротьбу на всіх українських етнографічних землях [18, с 4]”. Однак щодо масових збройних акцій, то Провід ОУН і надалі дотримувався вичікувальної позиції, яка мала прояснитися в ході боротьби між двома агресорами - німецьким і більшовицьким - про що, зокрема, було задекларовано і в рі­ шеннях квітневої конференції ОУН (1942 р.) [19, арк. 78]. Таким чином, ОУН перейшла до боротьби з окупаційним режимом інформаційно-пропагандистськими методами [20, с. 11]”. Архівні документи свідчать, що оунівці досягли значних успіхів у цій роботі переважно на західно­ українських землях (ЗУЗ) [21, арк. 8-12]. Цьому посприяв той факт, що ще з 1939 p., після включення

472

науковий збірник

західноукраїнських земель до складу УРСР, ОУН зберегла в цьому регіоні достатньо струнку систему підпілля [22, с. 87; 23, с. 18-26] На кінець липня 1941 р. членами похідних груп ОУН (Б) було утворено відділи пропаганди при об­ ласних управах та оунівських осередках у Тернополі, Станіславі, Луцьку, Львові, Рівному [21, арк. 1] та інших обласних і районних центрах. Як свідчать архівні документи, на відділ пропаганди ОУН (Б) у Львові покладалися значні завдання, а до його складу входило понад сто людей і дві друкарні [24, арк. 5]. З огляду на це, вважається цілком імовірним, що саме цей відділ і міг бути Головним осеред­ ком пропаганди, який здійснював загальне керівництво інформаційно-пропагандистською діяльністю ОУН (Б) на українських землях. До початку вересня 1941 р. ОУН вдалося розгорнути свою структуру майже на всіх західноукра­ їнських землях [21, арк. 12], до районів включно. Відділи пропаганди ОУН (Б) функціонували при міських, обласних та районних управах Волинської, Рівненської, Тернопільської, Станіславської, Чер­ нівецької та Дрогобицької областей. У 187 районах з 200, які налічували ці області, діяло близько 3300 пропагандистських осередків ОУН (Б) [25, арк. 12; 26, арк. 30-36]. Пропагандистські осередки ОУН (Б) було створено також на базі середніх шкіл у 85 місцевостях, зокрема, 14 було у Львові [27, арк. 2]. Найбільш організаційно неохопленими у цьому регіоні виявилися Дрогобицька і Волинська області [24, арк. 1-2]. У той же час, як свідчать історичні матеріали, у Рогатині, Рівному, Перемишлі, Турці, Бориславі, Яворівському районі Львівської області та Мостиському районі Дрогобицької області активну роботу розгорнули пропагандистські відділи ОУН (М). У Львові діяв відділ пропаганди Крайової Екзекутиви ОУН (М) на ЗУЗ [21, арк. 10; 27, арк. 1; 25, арк. 1; 147; 28, с. 21; 29, с. 259]. Діяли оунівські відділи пропаганди досить активно добивалися встановлення національної символі­ ки, відновлювали роботу бібліотек, товариств “Просвіта” і “Січ”, розповсюджували плакати і листівки, випускали свою пресу, використовуючи для цього існуючі друкарні [ЗО, с. 198-199]. У Дрогобичі по­ чала виходити 3 рази на тиждень газета “Вільне слово", у Стрию - “Стрийські вісті”, за якими нагля­ дали працівники відділу пропаганди обласного проводу [31, арк. 1]. Про масштаби роботи оунівських осередків пропаганди у перші дні війни говорить хоча б той факт, що лише у Львові, згідно з доне­ сенням начальника поліції безпеки і СД від 17 липня 1941 p., німецькі органи влади закрили двадцять друкарень, якими користувалися ОУН (Б) [32, с. 515]. Аналіз документальних джерел свідчить, що найбільш розгалужену структуру відділів пропаганди ОУН (Б) було вироблено наприкінці 1943 - на початку 1944 pp. За часом це фактично збігається з періодом остаточного формування структури УПА, командування якої зосередило в своїх руках ке­ рівництво усіма напрямками національно-визвольної боротьби ОУН (Б) і УПА на українських землях, у тому числі й інформаційно-пропагандистської [33, с. 39-49; 34, с. 433; 35, с. 52]. Починаючи з цього часу, начальник Головного осередку пропаганди УПА Й. Позичанюк здійснював загальне керівництво інформаційно-пропагандистською діяльністю як ОУН так і УПА. Очевидно, саме з цієї причини орга­ нізаційна структура оунівських осередків пропаганди була фактично аналогічна пропагандистським відділам УПА. Відділи пропаганди ОУН (Б), наприклад обласного рівня, на той час в обов’язковому порядку мали складатися із організаційно-заготівельного (облаштування приміщень, забезпечення друкарським приладдям і радіотехнікою, заготівля харчів), пресово-інформативного (виготовлення тижневих і щоденних пресово- і радіовістей, організація поштових скриток), вишкільного (політичний вишкіл пропагандистів, зв’язки з науковим світом і пишучою інтелігенцією) і виробничого відділів (ма­ газинування і переховування друкарського приладдя та інших матеріалів) [36, арк. 4]. Виданням про­ пагандистської літератури тепер займалися на кожному організаційному рівні, аж до повітів включно, що значно підвищувало інформаційно-пропагандистський потенціал організації. При осередках про­ паганди працювали також бібліотеки для використання пропагандистами та керівниками ОУН відпо­ відного терену [36, арк. 114; 37; 38.].

науковий збірник

473

Однією з основних форм роботи була усна антифашистська пропаганда й агітація. Підтвердження цьому знаходимо в одній з інструкцій для пропагандистів у справі масової усної пропаганди: “Друко­ ване слово не може задовольнити всіх потреб: недостатня кількість легальних видань; комунікаційні труднощі; низький освітній рівень широких мас; підпільні умови. Тому на перший план виступає, усна пропаганда” [39, арк. 3]. Ця форма містила: індивідуальні та колективні розмови, промови, виклади, пісні, читання вголос, доповіді (реферати), мітинги, збори тощо. На жаль, не скрізь у тилу ворога були однакові умови для ведення усної агітації та пропаганди. Дуже складно було проводити цю роботу в населених пунктах, де розташовувались ворожі гарнізони. Зовсім інша справа - райони, де не було німецьких військ і де знаходились осередки ОУН на звільнених відділами УПА територіях, де не було німецької адміністрації. Тут були сприятливі умови для успішного використання всіх форм масової роботи з населенням. Практично вся територія західноукраїнських земель була охоплена пропагандистською роботою ОУН і УПА. Військові пропагандистські рейди відділів повстанців дозволяли проводити цю роботу на маршрутах руху, в населених пунктах, де зупинялись на відпочинок. Бесіди проводились і під час по­ льових робіт. Дуже часто ОУН і УПА залучали до антифашистської пропаганди священнослужителів. Аналіз тематики бесід показує, що вони охоплювали широке коло питань. Кожний період війни мав свої особливості в проведенні антифашистського виховання з боку ОУН і УПА. Наприклад, в одній з інструкцій політичної референтури файового проводу ОУН в 1941 році зазначалось, що “головне за­ вдання в цей період - не дати знищити себе”. А звідси випливала і тематика бесід: заклик до збройно­ го спротиву окупантам. У 1943-44 pp. акценти змінюються - активна боротьба з ворогом, збереження матеріальних цінностей [40., арк. 6-7]. Майже скрізь у бесідах націоналісти намагались розкрити роз­ бійницький характер гітлерівців, їх антилюдську суть. Такі бесіди переслідували одну мету - підняти народ на священну війну проти загарбників. Кожний етап боротьби мав і свої труднощі. На першому етапі, до створення УПА, масові репресії нацистів вселяли страх населенню. В цих умовах необхідно було політично і психологічно мобілізувати український народ на активну боротьбу проти німців. Із цим завданням ОУН (Б) впоралась успішно, про що свідчать донесення німецької служби СД. На­ приклад, в одному із донесень за вересень 1942 р. говориться, що “все частіше можна почути такі вислови, як “прокляті німці”, надходять повідомлення, що настрій населення падає, доброзичливість зменшується, народ втратив попередню довіру”. Робиться такий висновок; “Вплив нелегального ОУН - руху Бендери на населення надзвичайно виріс" [32, с. 564,571]. Цей процес фактично був завершений до кінця 1942 року і провід українсько-революційного підпіл­ ля перейшов до другого етапу боротьби - організації дій збройних відділів УПА, які розширили мож­ ливості націоналістичного підпілля в проведенні пропагандистської й агітаційної роботи. Починають широко використовуватися промови і лекції, які часто проводились у дні свят і мали різну тематику. Велику роль у роботі серед населення західноукраїнських земель відіграли похідні групи ОУН і рей­ дові відділи УПА. Вони не тільки вели бойові дії, а й проводили велику агітаційно-пропагандистську роботу. Вже одна їх поява підносила моральній дух населення і мобілізувала на боротьбу з ворогом. І хоча рейдові відділи УПА не мали тісних зв’язків із населенням (як на місцях своєї постійної дисло­ кації), вони зуміли досягти значних успіхів у справі формування національної свідомості. Ще в період польської окупації території Західної України в практику ОУН увійшли мітинги і збори. Ці масові політичні заходи дозволяли не тільки одразу донести слово правди до великої кількості людей, а й прийняти відповідні рішення, обов’язкові для всіх учасників. Збори і мітинги місцевих жи­ телів на окупованій території проводились у різних умовах. їх доводилось проводити таємно, з усіма заходами обережності. Наприклад, в одній з інструкцій зазначається: “Про мітинги повідомляти на­ селення в останній момент; мітинги проводити увечері або вночі: із села нікого не випускати; мітинги з дискусіями не повинні тривати більше 3-4 годин; не повідомляти, в якій місцевості буде проводитись мітинг” [41, арк. 23]. Найбільшого поширення ці форми набули в районах, де господарями були вояки

474

науковий збірник

УПА. В деяких районах ця робота проводилась відкрито, якщо там не було німців і їх адміністрації або адміністрація співпрацювала з ОУН і УПА. Нерідко збори проводились під час виконання польових робіт, у дні релігійних свят. Мітинги і збори були дуже ефективним засобом антифашистської агітаційно-пропагандистської ро­ боти в масах. Без сумніву, ефективність зборів і мітингів залежала від організації виступаючих. У лавах ОУН і УПА було багато досвідчених пропагандистів і агітаторів, що вміли полум’яно виступати. Відповіддю на їх заклики був вступ місцевого населення до лав борців. Багато з них поповнювали ряди месників відразу ж після зборів і мітингів. Але говорити про вирішальну роль цих форм у антифа­ шистській роботі серед населення окупованої території було б неправомірно, а в комплексі з іншими формами вони давали високі результати. У системі антифашистської пропаганди ОУН і УПА серед населення особлива роль відводилось друкованому слову. Але це була дуже складна і копітка справа. Підпільникам ОУН і УПА доводилось розраховувати лише на власні сили, їх видання викривали антилюдську суть фашизму, німецького “нового порядку”, закликали населення саботувати всі господарські та політичні заходи окупантів, зривати їх спроби вербувати “добровольців” у фашистську армію і на роботи до Німеччини, кликали на боротьбу з ворогом. На першому етапі антифашистської боротьби друковане слово видавалось референтурою ОУН. Тут використовувались як легальні, так і підпільні друкарні. Випуск пропагандистських матеріалів що­ місяця збільшувався. Кількість друкованих матеріалів збільшилась на другому етапі боротьби з появою УПА. На перших порах УПА мала дуже слабку матеріально-технічну видавничу базу. Не маючи достатнього досвіду, повстанці не могли задовольнити навіть мінімальні потреби населення в друкованих матеріалах, із самого початку створення УПА проводились заходи для розширення видавничої бази безпосередньо у відділах. У пропаганді серед населення широко використовувались листівки. Документи свідчать, що вже восени 1941 р. ОУН і на початку 1943 р. УПА починають їх випуск. Невеликі форматом, надруковані або написані від руки листівки оперативно давали відповідь на актуальні питання життя і боротьби, інформували населення про події на фронтах Другої світової війни. Листівки мали велику емоційну силу. Саме через них націоналісти звертались до найкращих почуттів народу патріотизму, національ­ ної гордості та людської гідності. Аналіз архівних документів свідчить про те, що особлива цінність листівок полягала в тому, що вони досить оперативно відгукувались на події в тому чи іншому районі, місцевості, містили конкретні поради і вказівки. Листівки закликали саботувати розпорядження окупа­ ційних влад не виконувати хлібопоставок і заготовок інших сільгосппродуктів тощо. Багато листівок було випущено у зв’язку з вивезенням української молоді на каторжні роботи до Німеччини. Характерним для листівок ОУН і УПА було безпосереднє звернення до конкретних груп населення: робітників, селян, інтелігенції, молоді тощо. Нерідко листівки інформували населення про важливі рішення ОУН і УПА. Листівки дуже коротко, чітко і зрозуміло говорили про головне - з німецькими окупантами треба боротись будь-якими засо­ бами: невиконанням розпоряджень німецької адміністрації, збройним спротивом. А досвід організації українських націоналістів у цьому питанні був багатий. Чіткість, лаконічність, оперативність, конкрет­ ність, актуальність ось характерні риси листівок ОУН і УПА. Але треба враховувати той факт, що, одночасно з антфашистською спрямованістю, значна кількість листівок мала і антибільшовицьку спрямованість, що суттєво впливало на тираж антифашистського ха­ рактеру. Отже, листівки ОУН і УПА відіграли свою мобілізуючу роль у боротьбі з німецько-фашистськими загарбниками. Гітлерівці визнавали, що листівки націоналістів викликають антипатію до них. Вирішити питання антифашистської пропаганди серед населення за допомогою тільки усних форм і листівок було неможливо. Ось чому націоналістами був налагоджений випуск цілого ряду журналів і

науковий збірник

475

газет, котрі стали могутньою зброєю в справі пропаганди. Газети випускались як ОУН, так і УПА. На­ лагодити видавництво газет і журналів на окупованій території було дуже важко. Для цього необхідна була міцна матеріально-технічна база, а головне - кадри. Треба було мати достовірну інформацію про становище на фронті, події у світі. ОУН і УПА впорались із цією нелегкою справою. Добре поставлена розвідка, зв’язки з населенням дозволили їй організувати розгалужену мережу кореспондентів. Як свідчать документи, з 1941 р. під­ пільно з’являються різноманітні українські видання та періодична преса. ОУН (Б) видавала газети “За самостійну Україну” (з 1941 p.), “ідея і чин” (з 1942 р), “Бюлетень” (з 1942 p.), “Вільна Україна”, а також журнал “інформатор”, який у вересні 1943 р. був переданий УПА. Крім нього в УПА видавались жур­ нали: “До зброї” та “Самостійник”, і хоча періодика друкувалась підпільними друкарнями ОУН і УПА, вона призначались для населення. Незначна її кількість залишалась для пропагандистських кадрів на місцях. Треба також зазначити, що певна кількість друкованої продукції перевидавалась власними силами (тиражувалась) [9, с. 47]. Тиражі газет і журналів ОУН і УПА були невеликими та й виходили не часто, особливо у відділах УПА, котрим доводилось змінювати місце перебування. І все ж вони відігра­ ли значну роль у справі виховання населення і вишколу своїх кадрів. На основі аналізу газет і журналів націоналістів можна виділити в них три основні розділи: події в Україні; огляд воєнних і політичних подій у світі; говорять люди [42, арк. 7]. У газетах і журналах також розповідалось про звірства фашис­ тів, розкривалась правда німецької каторги, прославлявся героїзм повстанців, давались рекомендації щодо боротьби з ворогом, саботажу і зривів його політичних і економічних дій. Перевага періодики була в тому, що в ній ставився цілий ряд питань і давались чіткі відповіді на них, а також ставились конкретні завдання. Отже, можна зробити висновок, що націоналістичні газети і журнали інформували своїх читачів про діяльність ОУН, про німецькі репресії і розгортання збройної боротьби проти німців. Націоналістичне підпілля і відділи УПА в антифашистській пропаганді успішно використовували також наочну агітацію: написання кличів, плакатів. Простота виготовлення, глибина змісту робили наочну агітацію могутньою зброєю націоналістів у справі мобілізації населення на боротьбу з гітле­ рівськими окупантами. Використовуючи традиції, націоналістичне підпілля головне завдання антифашистської пропаганди вбачало в піднятті населення окупованої території України на активну боротьбу з ворогом (як зброй­ ним шляхом, так і шляхом саботажу), зриву його економічних та інших загарбницьких планів. У цій роботі використовувалась усна пропаганда й агітація, а також друкована продукція. Найбільш по­ ширеними видами усної пропаганди були: бесіди, лекції, промови, збори, мітинги. Газети, журнали, листівки, відозви, плакати, кличі активно використовувались у друкованій пропаганді й агітації. Зміст антифашистської пропаганди був спрямований на показ справедливого характеру боротьби проти гіт­ лерівських окупантів, розкриття загарбницьких цілей Гітлера, їх людиноненависницької суті, підняття віри народу в неминучість перемоги і здобуття незалежності. Ефективність антифашистської пропа­ ганди була б набагато вищою, якби вона діяла спільними зусиллями з радянськими партизанами і під­ пільниками. Взаємне непризнання розпорошувало сили, скорочувало тиражі листівок, газет, журналів антифашистського напряму. Замість того, щоб боротись проти спільного ворога, вони вели боротьбу між собою. Все це робилось в угоду політичним амбіціям керівництва ОУН і УПА, СРСР та УРСР. У результаті було нанесено удар єдиному фронту антифашистської боротьби, яким могли б виступити націоналістичні сили України та радянські партизани і підпільники. Джерела і література: 1. ОУН в світлі постанов Великих Зборів, конференцій та інших документів з боротьби 1929-1955. Зб. документів. Париж: Видання 34 ОУН, 1955. - 371 с.

2. Стецько Я. Відновлення Української держави в 1941 році. - Мюнхен, 1954.

3. МакарВ. Бойові друзі. Збірник споминів з дій ОУН.-Торонто: Гомон України, 1980.- Т. 1. —415 с.

4. Ільюшин І., Мазур І, Венгерський С. Львівська конспірація 1939-1944 pp. Біографічний словник //УІЖ. - 2001. - № 1. - С. 12-56.

5. Кедрин І. Життя. Події. Люди. - Нью-Йорк: Червона Калина, 1976.

476

науковий збірник

6. Лебедь М. Організація протинімецького опору 1941-1943рр. // Сучасність.1983. - № 12; №7-8 7. Літопис нескореної України. Документи, матеріали, спогади. Книга 2. - Львів: Галицька видавнича спілка, 1997. - 664 с.

8. Преступньїе цели гитлеровской Германии в войне против Советского Союза: Документи и материальї. - М., 1987.

9. Шанковський Л. Українська Повстанська Армія // Гриневич В., Гриневич Л., Якимович Б. та ін. Історія українського війська (1917-1995). - Львів: Світ, 1996. - 840 с.

10. ЦДАВО України - Ф. 3833, оп. 2, спр. 1.

11. Климишин М. В поході до волі: Спомини. - Торонто, 1975. - 398 с.

12. Заведнюк В. На півночі, на Волині створилась армія УПА: спомини учасника повстанської боротьби (1942-1944). Тернопіль: Лілея, 1996.

13. Лаврів П. Спогади з оунівського підпілля 1939-1945 років II Визвольний шлях. -1997. - №12.

14. Дмитрик І. У лісах Лемківщини: спомини вояка УПА. - Мюнхен: Сучасність, 1982.

15. Грицай О. Діяльність ОУН(м) в роки Другої світової війни II Сучасність. -1983. -№1-2.

16. ЦДАВО України. - Ф. 3833, оп. 1, спр. 38.

17. ЦДАГО України. - Ф. 1, оп. 22, спр. 77.

18. Полтава П. Безпосередньо за що ми ведемо наш бій? - Б/м, 1949. - 48 с.

19. ЦДАВО України. - Ф. 3833, оп. 1, спр. 2.

20. Озимчук О. Антифашистська боротьба ОУН-УПА в роки Другої світової війни (період 1941-1945 pp.). На матеріа­ лах Волині. - Автореф. дис.... канд. іст. наук. - К., 1995. -1 9 с.

21. ЦДАВО України. - Ф. 3833, оп. 1, спр. 15.

22. Патриляк І. К. Підготовка бандерівською ОУН антирадянського повстання на території Західної України (січень 1940 - червень 1941 pp.) II Київська старовина. - 2004. - № 1. - С. 76-91.

23. Андрусяк М. Брати грому. Художньо-документальна повість. - Коломия: Видавничо-поліграфічне товариство “Вік”, 2001.-797 с.

24. ЦДАВО України. - Ф. 3833, оп. 1, спр. 45.

25. ЦДАВО України. - Ф. 3833, оп. 1, спр. 12.

26. ЦДАВО України. - Ф. 3833, оп. 1, спр. 62.

27. ЦДАВО України. - Ф. 3833, оп. 1, спр. 40.

28. Русначенко А. Народ збурений. Національно-визвольний рух в Україні й національні рухи опору в Білорусії, Литві, Латвії, Естонії у 1940-50-х роках. - К.: Вид-во “Пульсари”, 2002. - 519 с.

29. Сергійчук В. ОУН-УПА в роки війни. Нові документи і матеріали. - К.: Дніпро, 1996. - 496 с.

30. Косик В. Україна і Німеччина у Другій світовій війні. У 3 т. / Львівський держ. ун-т ім. Івана Франка. - Львів.: Т. 1.

2000.-382 с.

31. ЦДАВО України. - Ф. 3833, оп. 1, спр. 13.

32. Косик В. Україна і Німеччина у Другій світовій війні. - Париж - Нью-Йорк - Львів: НТШ у Львові, 1993. - 659 с.

33. Дрогобицький краєзнавчий збірник / Ред. кол. К. Кондратюк, В. Футала, Л. Зашкільняк, Я. Ісаєвич та ін. - Спецви­ пуск. - Дрогобич, 2002. - 608 с.

34. Довідник з історії України. Т. З (Р-Я) / За ред. І.З. Підкови, P.M. Шусти. - К.: Ґенеза, 1999. - 688 с.

35. Ткаченко С. Повстанческая армия (тактика борьбьі) / Под общ. ред. А.Е. Тараса / Мн.: Харвест; М.: ACT, 2000 - 512 с.

36. ЦДАВО України. - Ф. 3836, оп. 1, спр. 67.

37. Літопис Української Повстанської Армії. Нова серія. - Т. 2.: Волинь і Полісся: УПА та Запілля 1943-1944. Докумен­ ти і матеріали. - Київ-Торонто, 1999. - 784 с.

38. Луцький О. Офіційна україномовна преса Галичини періоду німецької окупації //Українська періодика: історія і сучасність. - Львів, 1995. - С. 106-107.

39. ЦДАВО України. - Ф. 3833, оп. 1, спр. 95.

40. ЦДАВО України. - Ф. 3833, оп. 1, спр. 93.

41. ЦДАВО України. - Ф. 3833, оп. 1, спр. 94.

42. ЦДАВО України. - Ф. 3833, оп. 1, спр. 266, т. 1.

науковий збірник

477

Олександр НОВОСЬОЛОВ (Івано-Франківськ]

ОКУПАЦІЙНА ПОЛІТИКА У ГАЛУЗІ КУЛЬТУРИ: ПОРІВНЯЛЬНИЙ АНАЛІЗ ЗАХОДІВ У ДИСТРИКТІ ГАЛИЧИНА ТАТРАНСНІСТРІЇ (1941 -1944 PP.) Друга світова війна - одна з найдраматичніших подій вітчизняної історії. Незважаючи на той факт, що дана проблема є об’єктом дослідження неодного покоління науковців, в той же час, величезний масив питань цієї проблематики залишається нез’ясованим. І це пояснюється обставинами як суб'єктивного так і об'єктивного характеру: змінилися концептуальні підходи дослідження історії Другої світової й Вітчизняної війни; недостатньо розробленою є теоретико-термінологічна база та категоріальний аппарат; не повною мірою досліджені джерела як вітчизняних так і зарубіжних архівів; викликає зане­ покоєння той факт, що історичною наукою послуговуються для вирішення коньюнктурних політичних питань, що призводить до більшої плутанини та неточностей. Проблеми історії Другої світової та Вітчизняної війни - це проблеми, які потребують глибокого ана­ лізу джерел і документів, оперування достовірною інформацією, виважених максимально об'єктивних оцінок тощо. Оскільки будь-яка тема, що прямо чи опосередковано торкається поідй 1941-1945 pp., й відповідно, її український вимір, складна й неоднозначна. Важливим, як на наш погляд аспектом історії Вітчизняної війни є історія окупацінйих режимів на території України в 1941-1944 pp. Як стверджує український історик з діаспори В.Косик, українська територія булла підпорядкована під час війни чотирьом різним адміністраціям [10,175]. З 40 мільйонів українського населення - 32 мільйони опинилися під владою німців, румунів, угорців. На території України в 1941 -1944 pp. існувало чотири зони окупації: Дистрикт Галичина - увійшов до Генераль­ ного Губкрнаторства (64 тис. км.кв.); Рейхскомісаріат Україна (339 275 км.кв); Буковина і Трансністрія - румунська зона окупації (55 тис.км.кв); Закарпаття - угорська зона окупації (149 тис.км.кв.) [10,175]. В червні 1941 р. А.Гітлер, на одній з нарад заявив, що Німеччина повинна поділити цей величезний періг для того щоб: по-перше пангувати, по-друге управляти, по-третє - експлуатувати. Таким чином, виявити характерні особливості, подібні риси та відмінності у галузі культурного розвитку окремих зон окупації, а зокрема Дистрикту Галичина та румунської зони, і є завданням цієї статті. Вва­ жаємо за необхідне приділити увагу окупаційній політиці в галузі культури і освіти в Дистрикті Галичина і Трансністрії. В цих зонах окупації склалися кращі передумови для культурного розвитку. Тут діяли гімна­ зії, видавництва, культурно-освітні організації, театри. В Галичині так само як і в Трансністрії, діяли вищі навчальні заклади. Функціонували народні та фахові державні школи, розвивалося релігійне життя. У перших числах липня 1941 р. при управі міста Львова, повідомляв часопис «Львівські вісті», утво­ рився відділ народної освіти для тимчасового керівництва шкільними справами міста, а потім і цілого дистрикту. Розпорядженням місцевих відділів народної освіти керівники шкіл зобов'язувались негай­ но скласти списки всіх, що виявили бажання та можуть працювати в школі. На адміністрацію шкіл покладалась відповідальність за збереження шкільного інвентаря, наочного приладдя, опалення та за підготовку шкільного приміщення до нормального початку навчання з 1 вересня 1941 р. Крім того, керівники шкіл зобов'язані були утримати за школою всі навчальні приміщення, а також прихідські бу­ динки, що використовувалися для шкільних потреб у порозумінні з місцевими українськими комітета­ ми. Усі фошові витрати, пов'язані з ремонтом шкільних будинків та інших культурно-освітніх установ, покривали села, містечка і міста із своїх доходів [12,68]. Згідно з розпорядженням німецької адміністрації, всі діти української і польської національності 1928-1934 pp. народження були зобов'язані ходити до школи. Суворо заборонялося приймати до українських та польських шкіл єврейських дітей.

478

науковий збірник

Передбачалось, відкриття 4-класних початкових народних шкіл, вселюдських (виділових) 7-класних шкіл, а також восьми загальноосвітніх середніх шкіл у Львові (дві), Сокалі, Тернополі, Чорткові, Ста­ ніславові, Стрию, жіночої у Львові, а також трьох учительських семінарій: двох чоловічих у Львові та Самборі, дівочої у Бережанах. Кількість українських шкіл залежала від того, скільки дітей буде оголо­ шено до навчання, тому надзвичайно актуально прозвучало застереження шкільної влади: «Не сміє бути ні однієї дитини, яка осталася за мурами школи». Усе крайове шкільництво підпорядковувалось Головному відділові науки і навчання уряду Гене­ рального Губернаторства у Кракові, очолюваного доктором Вацке. Освітня мережа східногалицького краю безпосередньо підпорядковувалася відділові науки і навчання уряду дистрикту, який складався з підвідділів для народних, вищих, високих, професійних фахових та господарських шкіл. Усі школи в дистрикті Галичина згідно з розпорядженням відділу науки і навчання отримали статус державних навчальних закладів. Інші, додаткові навчальні заклади носили публічний характер. Уся­ кого роду навчальні курси могли організовуватися і вестись лише при якійсь державній фаховій школі. Дозвіл на такого роду навчальну діяльність видавався чиновниками німецьких органів влади. Це ж саме стосувалося приватного навчання, наприклад, навчання німецької, польської, української мов, машинопису, стенографії, кравецтва [12,69]. Початок навчального року в українських навчальних закладах припав на 1 жовтня 1941 р. Відпо­ відно до визначеного терміну розпочалося навчання в українських школах. Так, часопис «Львівські вісті» інформував населення східногалицьких земель про те, що 4 жовтня 1941 p., після трьохмісячних канікул почався навчальний рік у Станіславові відкриттям народних шкіл, пізніше планувалось відкриття гімназії. Усього в місті діяло шість українських та одна німецька школа, в Станіславівській окрузі - 442 школи, в тому числі у Коломиї 4 українські і 3 польські школи, у Калуші 1 українська та 1 польська школи. Якщо перед початком Другої світової війни, зауважив журнал «Українське слово», народне шкіль­ ництво на українських землях Генеральної Губернії практично не існувало, зокрема Холмщина і Підляшшя залишались не тільки без української школи, але й без українського вчителя та українського друкованого слова, то вже у 1939-1940 навчальних роках організовано 864 народні школи з 1308 вчителями та 88848 учнями. Крім того, у 12 приватних школах працювало 15 вчителів, які навчали 252 дітей. Школами опікувалися українські шкільні інспектори та шкільні референти. Українське ви­ давництво видало для вжитку дітвори буквар, українські читанки для 1-4 класу, для вчителів - перші методичні підручники та методичний порадник до букваря Р. Кобата [12,70]. У 1940-1941 навчальному році число українських народних шкіл зросло до 911, а число вчителів до 1500. Шкільним навчанням було охоплено близько 90% українських дітей шкільного віку. Повністю забезпечити навчання не дозволяла нестача вчителів, насамперед кваліфікованих. Лише 60% ста­ новили вчителі, які мали відповідну фахову підготовку, 40% вчительських посад займали студенти, гімназисти, учні семінарії. Також перешкодою на шляху розвитку шкільної освіти було недостатнє ма­ теріальне забезпечення, тому деяка кількість кваліфікованих вчителів залишала школу і знаходила собі життя в інших сферах. Отже, навчання в українських школах, не дивлячись на зміну окупаційної влади, не відповідало всім вимогам шкільного життя. Як не парадоксально, але саме з початком нацистської окупації східногалицьких земель спостері­ гається швидкий і широкий розвиток української освіти. Так, за повідомленням преси, в Галичині на кінець 1941-1942 навчального року діяло 3105 українських народних шкіл, в яких було 13000 класів, навчалось 495000 учнів, працювало 7700 вчителів. Проте для забезпечення повноцінного навчання невистачало 2000 вчителів. У 1942-1943 навчальному році кількість українських шкіл дещо зменши­ лася. У краї функціонувало 3032 українські школи з 7098 вчителями, які навчали 484730 учнів. Значно складнішою була ситуація розвитку української середньої освіти. У 1941-1942 навчальному році влада дала дозвіл на відкриття 10 гімназій, зокрема у Львові розпочали працю дві гімназії (ди­

науковий збірник

479

ректори П. Мечник та В. Радзикевич), по одній в Бережанах (директор В. Стасюк), Коломиї (директор О. Ковбуз), Сокалі (директор О. Ковельський, а після його смерті В. Олійник), Станіславові (директор О. Левицький), Стрию (директор Є. Форостина), Тернополі (директор М. Тофан), Чорткові (директор Т. Поліха). Завершуючи шкільний рік аж у кінці липня 1942 p., з допущених 409 учнів гімназій екзамен на атестат зрілості здало 342 учні [12, 70]. Завдяки клопотанням Українського Центрального Комітету, з дозволу німецької влади відновили ді­ яльність учительські семінарії, організовані на зразок семінарій, що діяли в Австрійській імперії перед Першою світовою війною, з чотирма роками навчання. Першу українську державну семінарію в Генеральній Губернії засновано у 1940-1941 навчально­ му році в Криниці. Упродовж 1941-1942 навчального року відкрито три нові вчительські семінарії, а саме: в Яворові з 210 учнями та 11 вчителями, у Самборі з 187 учнями та 14 вчителями, в Рогатині з 331 учнем та 12 вчителями. Протягом 1942-1943 навчального року відкрито ще три нові семінарії: у Львові, в якій навчалось 260 учнів, у Бучачі, з 236 учнями, у Грубешові з 99 учнями. При Львівській семінарії розпочали навчання ЗО учениць-семінаристок. Це було своєрідною компенсацією за так і не реалізовану обіцянку відкрити жіночу гімназію. Разом у вчительських семінаріях у 1942-1943 на­ вчальному році навчалось 1745 учнів, що далеко не покривало потреб у вчительських кадрах Східної Галичини, оскільки, як уже відзначалось, тільки з відкриттям у 1941 р. українських державних почат­ кових шкіл не вистачало 2 тис. вчителів. У 1943-1944 навчальному році відкрито ще дві вчительські семінарії у Перемишлянах і Золочеві. Таким чином, у роки Другої світової війни на території Східної Галичині діяли дев'ять українських семінарій і одна однорічна школа, яка готувала виховательок до дошкільних виховних закладів. Пріоритетний розвиток в освітній політиці окупаційного режиму на окупованих територіях отримува­ ли, як відомо, початкова та професійна освіта. Питання фахової освіти для українців було питанням першочергової ваги, адже вони на попередньому етапі історичного розвитку через дискримінаційну політику польських властей були позбавлені можливості здобути професійну освіту. На кінець 1941— 1942 навчального року в Галичині діяло 5 сільськогосподарських шкіл, у яких навчалось 200 учнів, 71 фахова школа різного роду з 11 тисячами учнів [12, 70]. Порівнюючи розвиток освіти в румунській зоні окупації необхідно зазначити, що в губернаторстві Бессарабія, населення якого становило приблизно 2,4 млн., було усього 10 загальноосвітніх повних та 11 неповних середніх шкіл. Існувало 3 педагогічних училища й 1 духовна семінарія. В усіх цих за­ кладах у 1941-1942 навчальному році навчалося біля 9 тис. учнів. В Буковині діяло 495 початкових та 14 загальноосвітніх шкіл. Висока плата за навчання робила середню освіту недоступною для всіх верств населення. Основна маса дітей могла навчатися в початкових школах. В Бессарабії і в Буко­ вині велика кількість початкових шкільне не працювала у зв’язку з нестачею вчителів. В Бессарабії не працювало 216 шкіл, в Північній Буковині -103. Молодь могла навчатися в так званих “професійних” або “практичних” повних чи середніх школах. Проте, відвідування в школах було низьким [4, арк. 32]. В звітах румунського шкільного відомства зазначалося, що причина цього полягає в відсутності у більшості дітей одягу та взуття. Жандармерія пояснювала це ще й тим, що українське населення не бажає навчати своїх дітей румунською мовою [5, арк.58]. На території Трансністрії, за свідченнями шведського професора Густава Боліндера, який в 1943 р. відвідав цю область, діяло біля 2 тис. шкіл, з них - 1300 чотирикласні та 700 семикласні [9, 90]. В повідомленні німецького командування груп армій “Південь” про ситуацію в Трансністрії зазначе­ но, що система шкільної освіти була добре сформована і відповідала бажанням населення [8, 24]. Румунською владою було відкрито низку ліцеїв, промислових та ремісничих шкіл. На території меж­ иріччя Дністра та Південного Бугу, так само як в Бессарабії та Буковині, було встановлено плату за навчання. Оплата в середніх школах була досить високою - ЗО марок від сім’ї на рік. В Трансністрії, яка раніше не входила до складу Румунії, за повідомленнями Г.Болінедера, основна маса шкіл за-

480

науковий збірник

лишилися україномовними. Невеликий відсоток становили школи з німецькою й російською мовами навчання. В Одесі, в політиці шкільництва, румунська окупаційна влада підтримувала російськомовну громаду. Так з 12 одеських ліцеїв тільки в одиному вели навчання українською мовою, але згодом його закрили [9, 91]. Дирекгоріат освіти спрямовував свою основну діяльність на виховання в учнів почуття румунського патріотизму. В повідомленні німецького командування груп армій “Південь” про ситуацію в Трансністрії, зазначалося, що важливим засобом румунської пропаганди є керівництво шкільною освітою, вміло проведена шкільна освіта є чудовим засобом пропаганди [8, 25]. З цією метою, як румунські так і українські школи були зобов’язані кожної неділі організовувати виступи, які присвячувалися різ­ номанітним святам румунської історії. Крім того, згідно з наказом губернатора Трансністрії від 21 фудня 1941 p., всі вчителі та викладачі були зобов’язані на кожному уроці проводити ідеологічні та антикомуністичні лекції. Наказом зазначалося, що кожної неділі після обіду, школи повинні організо­ вувати невеликі святкування, в яких повинні приймати участь усі учні та вчителі. В програму таких святкувань мали входити румунські хорові пісні, патріотичні вірші, румунські танці, огляди політичних та військових подій. Директори шкіл повинні були надавати щомісячно письмову інформацію про настрої в середовищі вчителів та викладачів. Окупаційною владою здійснювалися постійні перевірки щодо благонадійності вчителів та їх лояльності до встановленого режиму [6, арк.74]. Окупаційна влада придушувала будь які прояви української культури. Так в селі Войтовка поліцією було побито дівчат за те що співали українські пісні [1, арк.72]. і такі випадки були непоодиноки. Агенти краєвого проводу ОУН на ЗУЗ ін­ формували, що на Буковині в грідні 1943—січні 1944 pp. румунські окупаційні власті проводили репресії проти українського населення. За найменьшу підозру - судили, піддавали страшним побоям. Особливо дизертирів й тих хто в родинному житті спілкувався українською мовою [1, арк.84]. З початком окупації Східної Галичини нацистськими військами та входження її до складу Гене­ ральної Губернії, засоби масової інформації повідомляли про наміри вищого німецького керівництва відкрити у Львові ряд закладів вищої школи: університет, інститут ветеринарної медицини, інститут народного господарства, політехнічний, педагогічний та музичний інститути. Однак, процес відкриття вищих навчальних закладів затягнувся, і лише навесні 1942 р. були відкриті інститути: медичний, ветеринарний, фармацевтичний, політехнічний з п'ятьма факультетами: будівельним, архітектурним, хімічним, машинобудівним, електрохімічним та сільськогосподарським. У листопаді 1942 р. на базі факультету сільськогосподарського інституту у Львові відкрито інститут лісової інженерії. У формі державної музичної школи з українською мовою навчання відновився Львівський музичний інститут ім. Лисенка, а у 1943 р. - Державна вища торговельна школа. У 1942 р. у медичному інституті навча­ лось-722 студенти, у фармацевтичному - 125, ветеринарному-260, політехнічному-400, сільсько­ господарському - 107. Викладачами працювали колишні професори вищих шкіл. Мова викладання - німецька [12, 70]. Очевидно, що відкриття вищих навчальних закладів у Східній Галичині було викликане не якимось особливим українофільством німецької влади, а меркантильними потребами воєнного часу, в першу чергу в медиках та фармацевтах. Крім того, як зауважив Кость Паньківський, українці, кількість яких у польських вузах була незначною, навчались на перших трьох курсах, на старших же курсах пере­ важали польські студенти. Крім того, незважаючи на зусилля голови міста Ю. Полянського, а також відомих учених і. Крип'якевича, В. Сімовича, так і не було відкрито Львівський університет. Румунська окупаційна влада важливого значення надавала організації вищої освіти. Проте, на те­ риторії Бессарабії та Буковини були закриті всі вищі навчальні заклади, які були відкриті радянською владою. Не діяв також й університет в Чернівцях. З цього приводу, віце - прем'єр М.Антонеску на за­ сіданні уряду в лютому 1943 р. заявив, що проблема організації молдавської університетської освіти буде вирішуватися після війни, коли стануть відомі реальні кордони Румунії.

науковий збірник

4І31

З весни 1942 р. відновив навчання Одеський університет. Було відкрито 6 факультетів: історикофілологічний, юридичний, природознавчий, фізико-математичний, політехнічний, медичний [13, 59]. Ректором університету було призначено В.Часовнікова, проректором - Васільєва. На посаду ге­ нерального секретаря вузу був призначений А. Мойсіу, який до того працював в Яссах [2, арк.27]. Навчання відбувалося російською, частково румунською мовами. Чотири дисципліни викладалися українською мовою: українська мова - професор Шумлянський, історія України - професор Черняхів­ ський, історія української літератури - професор Балясний, археологія - професор Селінов. В універ­ ситеті навчалося 1756 студентів. Крім університету, продовжувала навчання Одеська консерваторія та Академія мистецтв [3, арк.37-38]. Політика німецької влади в Східній Галичині в релігійній та церковній сферах різко відрізнялася від політики радянського уряду. Було проголошено свободу віросповідання та релігійного життя. Уже в «Прокламації до населення Галичини», виданій з приводу приєднання до Генеральної Губернії, Франк проголосив свободу релігійних відправ, а під час перебування в Галичині в жовтні 1941 р. за­ явив, що українське населення краю матиме можливість для розвитку релігійного життя. Проголошуючи в цілому толерантне ставлення до релігії, окупаційна влада негативно відносилась до участі церкви та її ієрархів в національному житті. Особливо виразно це проявилось після при­ душення нацистським режимом спроб відродження української державності. Німецька влада, через посередництво військових в особі майора цу Ейкерна та гаупмана Коха, повідомляв журнал «Ідея і чин», зробила спробу примусити митрополита Андрія Шептицького відкликати свого пастирського листа, виданого з приводу Акту відновлення Української Держави [12,71]. Згідно з розпорядженням губернатора Галичини, Відділ науки і навчання з 6 січня 1942 р. дозво­ лив священикам викладати релігію в школах. З цією метою шкільна влада дистрикту зобов'язала митрополичу ординацію подати списки священиків для виконання цього розпорядження. У відповідь церковна адміністрація дала певні доручення деканам. На початку 1943 р. виникла загроза припинення викладання релігії у початкових та фахових шко­ лах. Приводом до цього послужила, очевидно, особлива позиція митрополита Андрія Шептицького, який виступив з посланням «Не убий», в якому засуджував кровопролиття як спосіб розв'язання по­ літичних проблем. Хоча формально причиною припинення викладання релігії були урядові звіти про неналежне використання деякими священиками годин, відведених на вивчення релігії. Непросто складалися відносини між німецькою владою та церквою в питаннях церковної обрядо­ вості. Зокрема, начальник Української поліції Пітулай виступив із застереженням стосовно шлюбів українських поліцаїв. Він зауважив, що греко-католицькі священики видають свідоцтва про одружен­ ня членам Української поліції, тоді, як згідно з чинним в дистрикті Галичина австрійським цивільним законодавством про організацію державної поліції, вони можуть взяти шлюб лише з дозволу керівни­ цтва. За шлюби, укладені без такого дозволу, подружні пари, а також священики, що їх уклали, мали притягатися до адміністративної відповідальності. Поліцаї негайно мусили звільнитися зі служби. За непослух призначалися також примусові роботи. Оцінюючи німецьку політику в релігійному питанні, орган ОУН «Ідея і чин» зауважив, що вона спря­ мована на розкол українського національного організму. Проголошуючи свободу релігійних переко­ нань та заявляючи, що виключно справа населення творити форми церковно-релігійного життя, вла­ да намагалася поставити процеси, що відбувалися в релігійному житті, під свій контроль та керувати ними. Як тільки після відступу більшовиків церковне життя в Україні почало відроджуватися, німці без будь-яких причин розпустили церковні ради, що почали виникати з метою церковного відродження. Підставою до закриття церковних рад, констатував журнал, було, очевидно, лише те, що німецька влада боялася будь-яких форм українського організованого життя [12,71]. Все ж таки, не дивлячись на неоднозначність німецької політики щодо релігії та церкви, українське духовенство Східної Галичини мало певні важелі впливу на політичну ситуацію, що відображалося

482

науковий збірник

в різного роду відозвах, листах, посланнях вищих церковних ієрархів до населення краю. В одних випадках відображалися інтереси українського народу, в інших - німецької влади, що свідчило часто про особливу думку церковних ієрархів. В Трансністрії на відміну від Галичини румунська православна церква була важливим фактором здійснення політики румунізації. В липні-серпні 1941 р. на території Буковини та Бессарабії віднови­ ла діяльність румунська православна церква. До провінцій поверталися румунські священники, які емігрували до королівства в 1940 p., відновлювалися парафії, відкривалися семінарії. В Північній Буковині протягом 1941-1944 pp. діяло 735 парафій румунської православної церкви, в цих парафіях працювало 729 священнослужителів. Для порівняння, римо-католицьких парафій в Буковині в період румунської окупації було 40, їх обслуговували 26 священників. Єдиною українською церковною ор­ ганізаціє була греко-католицька церква яка мала всього 22 парафії і 8 священників. Подібною була релігійна ситуація і в Трансністрії протягом 1941-1944 pp. тут діяло 400 церков, ЗО з яких були розт­ ашовані в Одесі. На території провінції діяло 12 монастирів та дві духовні семінарії - в Одесі та Дубасарах. Однак навчання в цих закладах велося або румунською або ж російською мовою [7, арк.4]. Після встановлення в Трансністрії окупаційного режиму, вище духовенство румунської православ­ ної церкви здійснили спробу включити межиріччя Південного Бугу та Дністра в сферу своїх релігій­ них впливів. З цією метою румунський патріархат створив так звану “Румунську православну місію в Трансністрії” (Misiunea ortodoxa romana in Transnistria), яку очолив архімандрит Ю.Скрібан. Місія була прикомандирована до штабу румунської армії, а з точки зору духовної юристдикції знаходилася під зверхністю Священого Синоду Румунської православної церкви. Чи не найпершу місіонерську функ­ цію на теренах між Дністром та Південним Бугом відіграли військові священники. Задовго до прибуття місіонерських груп військові капелани переважно серед сільського населення та мешканців невели­ ких міст, здійснювали обряди хрещення, шлюбні вінчання молодих, поховання померлих [11,109]. На початку своєї діяльності Румунська православна місія в “Трансністрії” розташовувалася в Тирас­ полі. Поступово через утворення канцелярії, організацію протоієрейств та субпротоієрейств у повітах та районах місія розширювала свої церковні повноваження і права. Слід зазначити, що протягом другої половини 1941 р. було організовано основу церковного керівництва і в повітах. У жовтні 1942 р. керівни­ цтво місії перебралося з Тирасполя до Одеси, де розташувалася при монастирі св. Іллі [11,70-71]. Підводячи підсумки діяльності Румунської православної місії в Трансністрії за 1941 p., її шеф, Ю.Скрібан, підкреслював, що основна ставка у відродженні православного життя у цьому регіоні роби­ лася саме нароботу місіонерів. З’їзд священослужитилів Трансністрії, що відбувся під головуванням архімандрита, прийняв рішення “про залучення до роботи місії найбільш досвідчених представників духовенства зі Старого королівства, особливо з Бессарабії, які володіють російською мовою та знають місцеві звичаї” [11,108]. В листопаді 1942 р. в керівництві місії відбулися зміни архімандрита Ю.Скрібана замінив В.Пую, колиш­ ній митрополит Буковини. Вцлому ж до Трансністрії направлялися священики як з Румунії так і з Бессара­ бії та Буковини. Слід зауважити, що керівництво румунської православної церкви вороже поставилося до представників УАПЦ. Незважаючи на той факт, що митрополит В.Пую дозволив відправляти богослужін­ ня церковнослов'янською мовою, в той же час він негативно ставився до українізації церкви. Священикам дозволялося виголошувати проповіді або російською або ж румунською мовою [7, арк.ЗО]. Оскільки, провінція за територією і чисельністю населення була досить великою і до того ж, специфіч­ ною у конфесійному плані, її було поділено, суто за географічним принципом, на три вікаріати: Одеський, Балтський і Тульчинський. Така реорганізація передбачала укріплення релігійних установ у центрі і на периферії і разом з тим, полегщувала безпосередню діяльність керівництва місії та нагляд за кліром. Наприкінці діяльності місії (з грудня 1943 р. до березня 1944 р.) її останнім шефом став колиш­ ній вікарій за часів митрополита В.Пую А.Ніка. Архімандрит А.Ніка, маючи підтримку у губернатора ПАлексяну, репрезентував крайні румунізаторські ідеї щодо рехристиянізації Трансністрії.

науковий збірник

48В

Румунські релігійні кола виходили спочатку з тези, про те, що українці, росіяни та інші слов’яни є народами спорідненої віри. Але ця релігійна теза пізніше була відкинута. За словами М.Антонеску «слов’яни зі сходу створюють загрозу Європі, і несуть загрозу вівтарям, власності, сім’ям і нашій вірі». З цієї причини румуни поставили за мету підкорити собі усі місцеві православні парафії та здійснюва­ ти одноосібне духовне правління [11, 75-77]. Якщо на початку війни йшлося про обцянки щодо надання права населенню на відправлення куль­ ту рідною мовою, то з часом, вже наголошувалося на рехристиянізації та вихованні населення у румунському християнському дусі, а ще далі реалізовувалася програма повного церковно-релігійного підкорення місцевого кліру і віруючих Румунській патріархії і Синоду. Про існування осередків укра­ їнських церков взагалі не йщлося. В урядових інструкціях від 15 лютого 1942 p., які були направлені у повіти йшлося про те, що керівництво на місцях має рішуче діяти проти «будь-якої національної ураїнської тенденції». Губернатор ПАлексяну активно відстоював політику спрямовану проти україн­ ських місцевих церков та парафій. У березні 1942 р. він видав таємне розпорядження префектам про ліквідацію будь-якої діяльності, навіть культурної, яка б тяжіла до відродження незалежної України [11, 78]. Однак такі підходи не знаходили прихильників серед місцевого духовенства і, особливо, серед віруючих різних верств, хто не сприймав місіонерства румунського зразка. Відновлення куль­ турного та релігійного життя, налагодження системи освіти, як в Бессарабії та Північній Буковині так і в Трансністрії, використовувалося румунським окупаційним апаратом з метою ідеологічного впливу на населення анексованих українських земель. Таким чином, необхідно відзначити, що як у Дистрикті Галичина так і в Трансністрії, окупаційна влада приділяла достатньо уваги щодол розвитку культурного і духовного життя. Проте, розвиток культури, освіти, релігійного життя спрямовувався на апологетизацію «нового порядку». Джерела і література: 1.

2.

3.

4.

5.

6.

7.

8.

9.

10.

11.

12.

13.

14.

484

Центральний державний архів вищих органів влади і управління України України. - Ф. 3833-Оп. 1.-Спр.83.-112 арк.. Державний архів Одеської області (далі ДАОО).-Ф. Р-2271 .-Оп. 4.-Спр. 1.-67 арк. ДАОО. - Ф. Р-2271 .-Оп. 4.-Спр. 2.-38 арк. Державний архів Чернівецької області.-Ф. р-307.-0п. 1.-Спр. 4100 - 48 арк.

Arhiva Najionala a Republic» Moldova (Національний Архів Республіки Молдова, далі ANRM).-4>. 706-Оп. 1 -Спр.

1109.-144 арк.

ANRM.-Ф. 706-Оп. 1.-Спр. 1112.-232 арк.

ANRM.-Ф. 706.-0п. 2.-Спр. 24.-134 арк. Україна в Другій світовій війні у документах. Збірник німецьких архівних матеріалів (1944 -1945): Т.4/Упорд.

B.M. Косика.-Львів: Львівський національний університет імені Івана Франка; Інститут української археографії та джерелознаваства ім. M. Грушевського НАН України, 2000.-368 с. Жуковський А. Українські землі під румунською окупацією в часи Другої Світової Війни: Північна Буковина, час­ тина Бассарабії і Трансністрі//Український історик -1987.-№ 1-4.-зС.83-96. Косик В. Україна і Німеччина у Другій світовій війні.-Париж-Нью-Йорк-Львів, 1993.-659 с. Міхайлуца M.I. Релігійна політика румунської окупаційної влади в Південній Бессарабії і Трансністрії (кінець 1930-Х-1944 рр.).-Одеса: «Optimum», 2006.-237 с. Офінцинський В. Дистрикт Галичина (1941-1944)/Упоряд, вступ.сл. Р.Офіцинський, післямов. Н.Антонюк.Ужгород: Гражда, 2001.-143 с. Семиряга М.И. Коллаборационизм. Природа, типология и проявлення в годьі Второй мировой войньї. - M.: РОССПЕН, 2000.-863 с.

Kiritescu С. Romania in al doilea razboi mondial: in 2 vol.-Vol 1 -Bucure§ti:Universul Enciclopedic, 1995.-360 p

науковий збірник

Олександр ПАГІРЯ (Київ)

БОЇ МІЖ УПА ТА 1-Ю УГОРСЬКОЮ АРМІЄЮ НА ТЕРИТОРІЇ ГАЛИЧИНИ У БЕРЕЗНІ-ВЕРЕСНІ1944 РОКУ Бойова активність Української повстанської армії (УПА) у роки Другої світової війни не достатньо ви­ вчена у вітчизняній історіографії. Якщо антипольський, антирадянський та антинімецький напрямки боротьби українських повстанців в достатній мірі вже висвітлені в науковій літературі, то бої УПА на антиугорському фронті досліджені не достатньо. Частіше за все дослідники розглядають дану про­ блему в контексті антинімецької збройної боротьби українського націоналістичного підпілля в роки Другої світової війни. Однак більш глибокий аналіз відносин між УПА та угорською армією на території України у 1943-1944 pp. дає підстави виокремити даний аспект проблеми в окремий, цілком само­ стійний блок питань. Відносини між УПА та угорською армією у зазначений період часто змінювалось під впливом подій Другої світової війни. Застосовуючи тактику двофронтової боротьби, яка передбачала концентра­ цію зусиль українського визвольного руху на боротьбі проти двох тоталітарних систем - нацистської Німеччини та комуністичного СРСР, провід ОУН та командування УПА у другій половині 1943-на початку 1944 pp. на території Волині та південного Полісся провели серію переговорів з команду­ ванням угорських окупаційних військ, а згодом і угорським генеральним штабом у Будапешті, щодо припинення стану боротьби, досягнення нейтралітету і ненападу у відносинах між двома сторонами, співпраці на антибільшовицькій основі. Характер досягнутих домовленостей мав також яскраво ви­ ражену антинімецьку складову [14, с. 86-115]. Однак поряд із випадками переговорів та співпраці у 1943-1944 pp. у відносинах між УПА та угорськими Збройними силами часто була присутня конфлік­ тна сторона. Її існування пояснювалось неможливістю досягнення реалізації таємної усної угоди між відділами УПА та підрозділами угорських окупаційних військ на практиці. Обидві сторони виявились не до кінця послідовними і наполегливими у досягненні стану нейтралітету і ненападу. Вирішальним фактором, який впливав на відносини між українським націоналістичним підпіллям та угорськими військами у Західній Україні, було німецьке командування, яке часто залучало угорських гонведів до проведення антиповстанських і пацифікаційних операцій, реквізиції продовольства та фуражу в українських селах, що викликало зворотну реакцію з боку відділів УПА. В даному дослідженні автор зробив спробу, спираючись на доступну джерельну базу, систематизувати інформацію про бої між УПА та угорськими військами на території Галичини у березні-серпні 1944 р. і простежити яким чином фактор протистояння впливав на подальші відносини між УПА та угорською армією. Після окупації німецькими військами території Угорщини 18-19 березня 1944 р. на німецькорадянський фронт під тиском Берліна була відправлена 1-а угорська армія загальною чисельністю до 245 тис. чол. на чолі з генерал-полковником Гейзою Лакатошем. Основні її частини (6-ий, 7-ий, 11-ий угорські корпуси та угорські частини 9-го німецького корпусу) були сконцентровані на території південної Галичини (Долинський, Калушський, Станіславівський, Надвірнянський, Товмачський райо­ ни Станіславської області), які разом з іншими німецькими військовими з’єднаннями входили до скла­ ду фупи армій «Північна Україна». Угорські війська прикривали двохсоткілометрову в ширину лінію німецько-радянського фронту між 1-ю та 8-ю німецькими арміями від Карпат до Дністра у глибину. На цій території угорські війська розпочали активно розбудовувати систему оборонних укріплень на­ вколо великих міст, вздовж великих річок і шосейних доріг в передгір’ї Карпат, готуючись до відбиття чергового радянського наступу [23, р.458-459]. У квітні-травні 1944 р. через ситуацію, що склалася внаслідок німецької окупації Угорщини та вста­ новлення пильного контролю над угорськими частинами з боку німецького командування вермахту, поглиблення співпраці між штабами армій на оперативно-тактичному і стратегічному рівні, спостері­

науковий збірник

485

гається загострення військово-політичних відносин між угорськими Збройними силами та українським націоналістичним підпіллям на терені Галичини, що фактично призвело до ліквідації всіх попередніх домовленостей, досягнутих на Волині у другій половині 1943 р. між ГК УПА та угорським командуван­ ням, відносно ненападу, нейтралітету та військової співпраці. Весною-влітку 1944 р. угорські війська часто залучались німецьким командуванням для проведення антиповстанських операцій та реквізиції продовольства у мирного українського населення на території Прикарпаття. Під час відступу мадярські частини часто вдавались до грабування мирного населення. Як зазна­ чалось у звіті з території Станіславівщини за квітень 1944 p.: «відношення їх (угорців - О. П.) до населення брутальне, попросту дике, кожного чоловіка підозрюють, що має зв’язок з партизанами, це почали підозрівати аж в тих селах, де з’єдналися з німцями, бо як переходили через Чорний ліс, то були дуже лагідні та просили їдання». Водночас автор звіту відзначав зростання кількості погра­ бувань та крадіжок з боку угорських військових, посилення репресій проти членів підпільної мережі ОУН(б) та мирного населення [20, арк. 17]. Згідно з інформації підпілля в Тисьменницькому районі на Станіславщині мадяри вдавались до грабування у населення продовольства та коней, а там де зустрічали опір з боку збройних структур українського націоналістичного підпілля, відступали. Так, у селі Вільшаниці 3 члени повітової боївки вигнали з села невелику групу мадяр із 15-ти чоловік, які так і не встигли пограбувати селян [5, арк. 49]. Інколи угорці вдавались до вкрай жорстоких акцій. 29 березня 1944 р. угорська частина, що вийшла з Галича спалила с. Пукасівці й убила 18 селян за те, що тут пропало семеро угорських вояків [15, с. 193]. Така ганебна поведінка угорських військ призвела до зростання кількості збройних сутичок із укра­ їнськими повстанськими загонами. Ще наприкінці березня - на початку квітня 1944 р. збільшується кількість випадків роззброєння відділами УПА та боївками ОУН невеликих груп угорських гонведів, що поспішно відступали перед раптовим наступом більшовиків і намагались уникати виконання німець­ ких наказів з прикриття німецько-радянського фронту. В середині березня 1944 p., за даними україн­ ського підпілля, невелика група повстанців у кількості 20 осіб роззброїла цілий угорський батальйон на Товмаччині [11, с. 193]. 25 березня 1944 р. боївка ОУН(б) «Залізняка», що нараховувала 13 осіб, роззброїла в с. Фатівці на Коломийщині 24 угорських гонведів, а 27 березня - ЗО мадяр у с.Жукове та 12 мадяр у с. Михалків на Коломийщині. 28 березня 1944 р. боївка «Бурлая», що нараховувала 80 осіб, роззброїла в с. Хлібниці Снятинського району 4 угорців [4, арк. 10; 16, с. 39]. 26 березня 1944 р. чота «Коника» роззброїла між селами Старий та Новий Мізунь Долинського району 180 угорських гон­ ведів, які переправлялись з Угорщини на німецько-радянський фронт [9,240-241]. Наприкінці березня 1944 р. один з відділів УПА на теренах Коломийщини вдалим наскоком провів роззброєння трьох угорських сотень [11, с. 28]. Як зазначав невідомий автор звіту про події на Станіславщині у березні 1944 р. «найбільше зброї можна здобути від мадярів» [5, арк. 50]. Наприкінці березня 1944 р. на шляху Станіславів - Калуш в засідку куреня «Скажені» під коман­ дуванням В. Андрусяка («Різун») потрапили три вантажівки, наповненні німецькими та угорськими військами. Внаслідок короткого бою німці загинули, а угорці здались в полон. З ними повстанці по­ вернулись на місце постою куреня в с. Завій, де після проведення допиту їх було звільнено [11, с.145].

5 квітня 1944 р. в лісі між Бондаровом та Мостовою на Станіславщині було роззброєно угорців, що їхали на 4-ох машинах [16, с. 41 ]. Загалом, як зазначав відносно характеру проведених акцій УПА з роззброєння угорських вояків на теренах 4-ої ВО «Говерля» її командир І.Бутковський («Гуцул»): «як правило, проходили вони без ужиття зброї. Сили проти мадярів уживано хіба тільки тоді, коли вони, відмовляючись скласти зброю добровільно, починали стріляти» [11, с. 32]. За свідченням стрільця відділу «Нечоси» куреня «Гамалії» І.Якимчука, в екстрених ситуаціях мадяри віддавали перевагу тому, щоб краще здатись в полон до повстанців, ніж входити в затяжні бої з відділами УПА[8]. Таким чином, командування УПА змогло успішно скористатись із ситуації на радянсько-німецькому

486

науковий збірник

фронті, здобувши при цьому від роззброєних угорських військ велику кількість зброї, амуніції, медика­ ментів та різного військового майна, що було надзвичайно важливо з огляду на підготовку до довго­ тривалої боротьби в умовах більшовицької окупації. Під час пересунення лінії фронту у квітні 1944 р. на терені дій УПА-«Захід» опинився VI угорський армійський корпус під командуванням генерал-полковника Ференца Форкоша де Кішбарнака, під­ розділи і частини якого займали лінію фронту від Делятина до Кутів. Відділи УПА, які перебували в околицях його дислокації, спочатку ставилась нейтрально до угорських військ, проте напади останніх на місцеве населення, проведення арештів теренової мережі ОУН(б) та спалення українських сіл спонукали УПА до активних виступів проти агресивно налаштованого угорського війська. Протягом трьох місяців - квітня, травня і червня 1944 року в тилу VI угорського корпусу відбувались постійні бої та зіткнення між відділами УПА та військовими структурами повстанського запілля, з одного боку, й угорськими військами, з іншого. Як зазначав з цього приводу командир 4-ої ВО групи УПА-«Захід» І.Бутковський: «наше ставлення до них (угорців - О.П.) на практиці було обумовлено їхньою лояль­ ною поведінкою супроти наших відділів та цивільного населення. Де мадярські відділи, надуживаючи української гостинности, грабили села, чи йдучи за підшептами ворожих нам елементів, виступали проти УПА, там зустрічались з нашим рішучим і нещадним ударом» [11, с. 32]. Внаслідок цього на Калущині 11-15 квітням 1944 р. повстанськими силами були розгромлені угорські війська, які палили українські села Копанки і Томашівець, а оточений угорський підрозділ було взято у полон [11, с.ЗЗ]. Зіткнення між УПА та угорцями відбувались також на Долинщині та Надвірнянщині [17, с. 548-549]. Саме в районі Надвірної згідно спогадів І. Бутковського («Гуцул») запеклі бої між відділами УПА та угорськими військами тривали протягом декількох місяців весни 1944 р. Внаслідок цього мадярським гонведам було завдано значних втрат і вони були змушені змінити своє вороже ставлення до україн­ ського населення. У середині квітня 1944 р. внаслідок переговорів між командуванням УПА-«Захід» та 1-ої угорської армії, угорським частинам було надано дозвіл на вільний перехід через територію Чорного лісу, в чому їм допомогли повстанські відділи [11, с. 33]. У квітні 1944 р. мадярські гонведи пограбували село Пилипи на Коломийщині, забравши до Угор­ щини близько 150 осіб. Проте в горах на конвой здійснив напад відділ УПА, який визволив заарешто­ ваних, вбивши мадярських конвоїрів [16, с. 49]. 5 квітня 1944 р. відділ УПА роззброїв 4 вантажівки з угорськими військами в с. Боднарові на Калущині [10, с. 401]. 20 квітня 1944 р. відділів УПА неспо­ діваним нападом вибив угорських гонведів із с.Сивка-Калуська Калушського району, внаслідок чого угорці були змушені відступити до Калуша [22, s. 279].

6 травня 1944 р. угорські війська у кількості 180 чол. напали на села Грабівку та Саджаву, в резуль­ таті чого було пограбовано населення, спалено 166 господарств і розстріляно 14 осіб. Під час акції на захист населення виступив самообороний кущовий відділ (СКВ), який після бою змусив угорські війська відступити у напрямку на Богородчани, завдавши втрат у ЗО гонведів [19, арк. 24]. 12 травня 1944 р. біля Солотвини розвідувальний відділ УПА несподівано потрапив в угорську засідку, з якої зумів вийти з двома пораненими стрільцями [18, арк. 71]. Весною 1944 р. повстанська сотня під командуванням Я. Гринішака («Довбуша») здійснила несподі­ ваний напад на німецько-угорський гарнізон у селі Жакля на Долинщині, який систематично здійсню­ вав при допомозі місцевого польського населення каральні та грабіжницькі акції проти українського населення навколишніх сіл. Під час бою було вбито 8 угорців та 3 німці, а сотня мадярів (134 чол.) у повному озброєнні здалась у полон. Втрати УПА склали один вбитий і чотири поранені. Всіх полоне­ них мадярів повстанці відпустили на волю [9, С.13,472]. Цікавим джерелом для дослідження історії відносин між УПА та угорською армією на території Га­ личині в першій половині 1944 р. є спогади командира VI дебреценського корпусу 1-ої угорської армії генерал-полковника Ференца Форкоша де Кішбарнака. Згідно з його свідчень після декількох запеклих сутичок із повстанськими відділами, командування корпусу на початку травня 1944 р. видало спеці­

науковий збірник

487

альне оголошення до місцевого населення, в якому застерігало українців від участі в партизансько­ му русі, погрожуючи застосуванням особливої судової процедури проти партизанів і шпигунів через розстріли. На плакатах, які розклеювались угорськими військовими в українських селах вказувалось на те, що «угорська армія воює тільки проти більшовиків, а з чесним цивільним населенням бажає встановити мирні відносини, взаєморозуміння і дух взаємної підтримки» [24, р. 54-55]. Остання теза свідчила не стільки про велику приязнь угорських військових до українського населення Станіславщини, скільки намагалась застерегти українців від здійснення ворожих акцій в мадярському тилу. Після цього командир корпусу видав для підпорядкованих підрозділів і частин детальні інструкції по боротьбі з партизанським рухом. Документ складався з 7-ми пунктів. Згідно з його положеннями необхідно було переселяти «розпорошених» мешканців у менші частини села, де їх можна було лег­ ше відмежувати, перевірити і охороняти. Наказувалось усіх хлопців та чоловіків у віці від 12 років, які знаходились на підконтрольній угорцям території зареєструвати, допитати і тримати на постійному обліку. Третій пункт інструкцій передбачав кримінальну відповідальність старости села та присяжних за дотримання порядку і спокою в селі, за перебування в населеному пункті чужих осіб. Також нака­ зувалось арештовувати всіх виявлених партизан. Чоловіче населення сіл повинно було бути мобілі­ зоване в окремі робітничі сотні, які зобов’язані були допомагати угорським гонведам виконувати різні види фортифікаційних робіт. У період часу від 19 години вечора до 7-ої години ранку в українських селах запроваджувалась комендантська година, порушники якої повинні були піддаватись розстрілу на місці. Узаконювалося проведення масових обшуків по хатах зусиллями особливих патрулів на чолі з мадярськими офіцерами. Сьомий пункт оголошував про повагу до приватної власності й офіційно забороняв проводити грабіжницькі акції. Однак у випадку виявлення непокори з боку місцевого на­ селення дозволялось забирати худобу та будь-яке інше майно [24, Р. 55]. Такі радикальні і жорстокі заходи угорського командування по відношенню до місцевого українсько­ го населення були спрямовані на те, щоб уберегти тил корпусу від ворожих антиугорських виступів в умовах ведення важких боїв на німецько-радянському фронті, а також для того, щоб використати місцеве населення для будівництва оборонних укріплень та споруд. Окрім цього, слід відзначити, що така жорстка позиція була також обумовлена і тією обставиною, що угорське командування VI корпусу на той момент ще не виділяло із загального середовища партизан окремого українського повстансько­ го руху, вважаючи усіх партизан за більшовиків або їх союзників. З огляду на вкрай загострене відчуття комуністичної загрози, яке існувало в угорців протягом всього міжвоєнного періоду (як результат кому­ ністичного експерименту в Угорщині в 1919 р.) і яке ще більше посилилось в умовах підготовки РСЧА до наступу на територію Угорщини, можна пояснити надмірний радикалізм та жорстокість угорських військових у боротьбі з партизанським рухом на території розташування угорської армії. З середини травня 1944 р. угорські війська розпочали робити систематичні облави на чоловіче на­ селення Станіславщини з метою набору на військові роботи по будівництву оборонних укріплень [18, арк. 81]. Окрім цього зросла кількість випадків обстрілу угорськими охоронними тиловими частинами відділів УПА під час їхнього переходу через залізниці, лінії сполучення та мости. За даними польського підпілля, наприкінці травня 1944 р. відбувались тривалі бої між угорськими військами та загонами УПА в Долинському та Болехівському районах Станіславської області з ви­ користанням першими польової артилерії. Через деякий час конфлікт між УПА та угорською армією поширився також на Турківський район [25, s. 107,116]. Найбільших атак з боку загонів УПА зазнала 27-ма трансільванська дивізія, яка завідувала лінією постачання VI угорського корпусу довжиною у 150 км. Будь-які протиповстанські операції й акції диві­ зії закінчувались безуспішно, незважаючи на створення усіх умов для них та підтримку з боку коман­ дування корпусу. Суттєвим фактором, який відіграв значну роль у невдачах угорців під час боротьби з українськими повстанськими силами на Станіславщині стала масова підтримка підпільників з боку українського населення [24, р. 55].

488

науковий збірник

Цікаві відносини в цей час склались між угорськими військами та відділами УПА на території Гуцульщини. Тут сотня «Недобитого» (командир Юліан Матвіїв) зуміла відбити награбовану худобу в одного з угорських підрозділів, який займався грабуванням верховинських сіл. У відповідь на це командуван­ ня угорської 27-ої дивізії відрядило один батальйон для здійснення відплатної акції проти УПА. Однак українські повстанці змогли випередити гонведів, здійснивши успішну засідку на угорський підрозділ. Більшість угорців були змушені відступити, невелику частину було вбито та поранено, а 100 чол. по­ трапило в полон. Після цього на постій розташування сотні «Недобитого» прибули сотні «Боєвіра» та «Перебийноса», які планували взяти спільну участь в обороні проти чергового угорського наступу. Проте, усвідомивши загрозу зазнати великих втрат від збройних зіткнень з українськими повстанськи­ ми силами на Гуцульщині, угорське командування дивізії вирішило піти на мирні переговори зУПА. До місця розташування згаданих відділів УПА була відправлена мирна військова делегація у складі двох офіцерів. Однак командир «Недобитий» спочатку не дав санкції на проведення переговорів з угорськи­ ми старшинами, не маючи на це офіційних повноважень від окружного проводу ОУН(б). Лише після встановлення зв’язку з проводом ОУН було вирішено досягнути локальної домовленості з угорськими військами на території Верховини. Для проведення переговорів з мадярським полковником був від­ правлений підполковник УГА Ф.Стефанович («Кропива») у супроводі почоту старшин УПА. Під час переговорів, які проводились німецькою мовою, було досягнуто домовленості про те, що угорські війська припинять будь-які збройні та реквізиційні акції супроти повстанців та українського мирного населення, а також передадуть для УПА в якості компенсації за вчинені ворожі дії значну кількість продовольства, зброї та амуніції. У свою чергу, повстанці мали повернути всіх угорських по­ лонених, захоплених під час засідки на мадярський батальйон. Одразу після переговорів згідно з розпорядженнями угорського полковника з місця розташування угорської 27-ої дивізії до повстанських становищ стали надходити вантажівки з військовим майном та продовольством. Після цього українські повстанці відпустили угорських полонених. Внаслідок до­ сягнутої домовленості на території Верховини на певний час встановились нейтральні відносини між УПА та угорськими військами [1, с. 133-137]. На початку липня 1944 р. на дорозі Косів-Жаб’є старшинська школа «Грегіт» у повному складі на чолі з поручиком А. Максименком («Степовий») здійснила засідку на відступаючий під натиском Червоної Армії угорський підрозділ, що налічував 200 осіб. В результаті вдало спланованої акції вся угорська сотня зда­ лась в полон до повстанців. Після проведення роззброєння та реквізиції всього захопленого військового майна угорці були відпущені на волю [1, с.143-144]. В першій половині липня 1944 р. сотня під командуван­ ням Л.Гринішака («Довбуш») роззброїла 300 угорських гонведів між селами Сливки і Ясень [12,37-38]. Кульмінацією зіткнень між УПА та угорською армією в липні 1944 р. стала участь угорського полку зі Сколого у спільному з німцями наступі на позиції куреня УПА «Скажені» під командуванням В. Андрусяка («Різун») на горі Лопата на території Долинщини 8 липня 1944 р. В результаті двох безуспіш­ них атак угорські війська були обстріляні артилерійським вогнем з боку повстанських позицій і були змушені відступити. Під час бою ефективно спрацював договір про ненапад між угорською армією та УПА. В результаті досягнення попередньої таємної домовленості між обома сторонами, угорське ко­ мандування полку пообіцяло повстанцям відступати в неладі відразу після того, як їх буде обстріляно безпечним гарматним вогнем з повстанських позицій [2, с. 160-161; 11, с.54-55]. В липні 1944 р. під час відступу угорських військ спостерігались випадки грабування українських сіл. У відповідь на це відділи УПА ударили по обозах і тилах угорських підрозділів і частин. При цьому було здобуто велику кількість зброї, військового майна, обмундирування та медикаментів, а також роззброєно декілька угорських відділів [13, арк. 59]. Так, 24 липня 1944 р. між селами Тур’я і Жданна відділ УПА «Благого» роззброїв сотню угорців. 24 липня 1944 р. у відповідь на акти спалення села Угринова та його пограбування, сотня «Гамалії» (командир Іван Гонта) здійснила напад на угорські війська, відібравши у них усіх заарештованих людей, яких везли в напрямку на Угорщину [21, арк.

науковий збірник

489

32зв.]. ЗОлипня 1944 р. в с. Кальне на Долинщині чота сотні УПА під командуванням «Ясьміна» здій­ снила засідку на дві сотні мадярів, які відступали з фронту, і провела їх роззброєння. Після цього всіх полонених угорців було нагодовано та відправлено разом із зв’язковим ОУН у напрямку на СлободуБолехівську, з тим, щоб перевести їх в Угорщину [9, с. 477; 16, с.61]. Зберігся досить детальний опис проведення роззброєння угорської сотні в районі села Старий Мізунь на Долинщині зусиллями трьох українських повстанців, випускників старшинської школи «Олені-2» - «Ханенко», «Сливкою» та «Лапайдухом», які за допомогою різноманітних повстанських хитрощів і застосування засобів маскування змогли ввести в оману командування цілої угорської со­ тні, яка самовільно покинула лінію фронту і дезертирувала в сторону Угбрщини без відома німецького командування. В результаті проведення вдалої акції було захоплено в полон 184 гонведи та велика кількість зброї й амуніції, яка стала надійною базою для формування цілого повстанського куреня. Всіх полонених угорців вояки УПА відпустили на волю [7, с.256-260]. В другій половині липня 1944 р. під час очищення від залишок загону червоних партизан М. Шукаєва у Майданських лісах на Станіславщині один з відділів УПА, що перебував в околицях ЗубрицяГоловсько, зазнав несподіваного нападу з боку угорських військ. Відбивши напад, повстанський відділ завдяки успішно проведеному обхідному маневру зумів оточив гонведів і змусив їх скласти зброю. Все військове спорядження угорців було конфісковано, а роззброєних мадярських вояків було відпущено[16, с. 61; 11, с.40]. У деяких випадках угорські підрозділи, які потрапляли в оточення частин ЧА самі погоджувались передавати зброю та амуніцію для відділів УПА, за що отримували в допо­ могу місцевих провідників, які виводили їх безпечними шляхами з оточення через гори на територію Угорщини [13, арк. 59]. 1 серпня 1944 р. в с. Витвиця Долинського району українські повстанці провели роззброєння угорських військ, які перебували в селі [9, С.101]. На початку серпня 1944 р. курінь «Скажені» під командуванням В.Андрусяка («Різуна») роззброїв 220 мадярів. Під час проведення цієї акції було вбито 2-ох і поранено 7 угорців, без втрат з боку по­ встанців [16, с. 69; 11, с. 13О]. 15 серпня 1944 р. дійшло до сутичок між повстанським відділом та угорськими військами в околиці с. Жаб’є на Гуцульщині, де останні масово грабували місцеве населення, Внаслідок бою загинуло 32 мадярів, в тому числі 3 офіцери. Повстанські втрати нараховували 1-го вбитого та 1-го пораненого [3, арк. 14]. В середині серпня 1944 р. сотня «Журавлі» зробила засідку на шляху поблизу с. Перегінське Рожнятівського району, внаслідок чого було оточено цілу автоколону угорських гонведів, яких після роззброєння було відпущено на волю [9, с.308]. 22 серпня 1944 р. українські повстанці спробували роззброїти групу угорських вояків у селі Ялинкувата Сколівського району Львівської області. Однак гонведи вчинили збройний опір і зав’язали бій, внаслідок чого повстанці змушені були відступити [6, с.115]. Підсумовуючи, можна зазначити, що бої відділів УПА-«Захід» проти частин і підрозділів 1-ої угорської армії на терені Галичини у березні-серпні 1944 р. були одним із напрямків боротьби УПА проти окупаційних військ на території України. Головний вектор протистояння відділів УПА з угорськими військами був спрямований на захист мирного населення від жорстоких грабіжницьких та пацифікаційних акцій угорської армії в українських селах. Саме виступи українських повстанців на захист українського населення на території південної Галичини та проведення успішних боїв з угорськими військами змушували останніх рахуватись з інтересами українського визвольного руху в регіоні та іти на переговори з командуванням УПА з метою укладення угоди про ненапад і нейтралітет та протистояння спільному ворогові - більшовизму. Фактор збройного протистояння протягом всього ДОСЛІджуваного періоду впливав на відносини між двома арміями і змушував їх іти на тактичні переговори для досягнення угод локального масштабу.

і і і

і

і

і і , і

і і і і

і І і , І

Джерела і література: 1. Андрусяк М. Брати грому. Художньо-публіцистична повість. - Коломия: «Вік», 2002. _ 2. Андрусяк М. Нарис історії Бойківщини II Бойківщина. Середня частина Карпат. - Філядельфія-Нью-Йорк, 1980.

490

науковий збірник

і і

3. Архів Центру досліджень визвольного руху у Львові (архів ЦДВР). - «Із дій УПА в Галичині» - Арк. 14.

4. Архів ЦДВР. - Ф. 7. - Т.5. - «Збройна боротьба українського народу проти окупантів. (Вістки з українських земель за час від січня до серпня 1944 р.)

5. Галузевий державний архів Служби безпеки України (ГДА СБУ). - Ф.13. - Спр. 376. - Т. 56.

6. Денищук О.С. Боротьба УПА проти німецьких окупантів в 2 томах. Т.2.: Галичина та Східна Україна. -Рівне: ППДМ, 2008.

7. Загоруйко Р. Повернення із справжнього пекла. - Дрогобиччина, 1996.

8. Записав О. Пагіря 12.07.2008 р. в м. Моршин Стрийського району Львівської області, від Івана Якимчука, 1924 р. н. - Зберігається в приватному архіві О. Пагірі.

9. Нескорена Долинщина. Літопис визвольних змагань. Мартирологи, біографії, спогади, документи, фотографії. Упор. М. Борис. - Івано-Франківськ: «Нова зоря», 2002.

10. Літопис нескореної України. Документи, матеріали, спогади. Книга 2. - Львів: «Галицька видавнича спілка», 1997.

-С . 401.

11. Літопис УПА. Т. 19. Група УПА «Говерля». Книга друга: спомини, статті та видання історично-мемуарного характе­ ру. - Торонто-Львів, 1992-1993.

12. Панівник П. Штрихи переболеного II «Грім» - полковник УПА Микола Твбрдохліб. Спогади і матеріали. І Упорядник Роман Грицьків. Літопис УПА. Серія «Події і люди». Книга 5. - Торонто-Львів: Видавництво «Літопис УПА», 2008.

13. Чижевський В. («Демид»). Організація військової праці ОУН II Архів ЦДВР.

14. Пагіря О. Переговори між УПА й Угорською армією в 1943-1945 pp. II Визвольний шлях. - Кн. 6. - 2006.

15. Струтинський Я. («Яспар»). Сотник Андрій Кисіль-Дольницький («Голубенко») II Літопис УПА, Т. 26. - ТоронтоЛьвів, 2001.

16. УПА в світлі документів з боротьби за Українську Самостійну Соборну Державу 1942-1950 pp. (Бойові дії УПА). Частина II. - Видання Закордонних Частин ОУН, 1960.

17. Шанковський Л. Українська Повстанча Армія II Історія Українського війська 1917-1995. - Львів: «Світ», 1996. - С.

548-549.

18. Центральний державний архів вищих органів влади і управління України (ЦДАВО України). - Ф. 3833. - Оп. 1. Спр. 132.

19. ЦДАВО України. - Ф. 3833. - Оп. 1. - Спр. 133.

20. ЦДАВО України. - Ф. 3833. - Оп. 1. - Спр.137.

21 .ЦДАВО України. - Ф,. 3833. - Оп. 2. - Спр. 16. - Арк. 32 зв.

22. Motyka G. Ukrainska partyzantka 1942-1960. DzialalnoSc Organizacij Ukrainskich Nacionalistow і Ukranskiej Powstanczej Armii; Institut Studiow Politycznych PANI Grzegorz Motyka. - Warszawa: Oficialna Wydawnicza Rytm, 2006 23. Szabo P. Hungarian soldiers in World War II: 1941-1945 //A Millennium of Hungarian military history. Edited by L£szlo Vespremy and Bela K. Kiraly. Translated by Eleonora Arato. Copyedited by Matthew Suff. Social Science Monographs, Boulder, Colorado. Atlantic Research and Publications, Inc. - Columbia University Press, New York, 2002.

24. «The Peter J. Potichnyj Collection on Insurgency and Counter-Insurgency in Ukraine» (Toronto). - Box. 207. - Number 17.

25. Ziemie wschodnie. Meldunki tygodniowe Sekcji Wschodniej Departamentu Informacji IPrasyDelegatury Rz^clu RP na Kraj: kwiciefi-lipiec 1944 r. Wst§p, wyb6r і opracowanie. Mieczydaw Adamczyk, JanuszGmitruk, Adam Kosecki I Muzeum Historii Polskiego Ruchu Ludowego, Wyzsza Humanistyczna im. Aleksandra Gieysztora Wszechnica Swi§tokrzyska. Warszawa-Puttusk-Kiele, 2006.

науковий збірник

491

Анатолій ТРЕМБІІІЬКИЙ (м. Хмельницький)

ПОВСТАНСЬКА ПІСНЯ - СКЛАДОВА ВІЙСЬКОВОЇ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ Одним із пріоритетних напрямів вітчизняної мистецтвознавчої та історичної науки є вивчення історико-культурної й музично-фолькпорної спадщини українців, які за свою тисячолітню історію ство­ рили досить велику кількість пісень. Адже пісня, - це історія українського народу, народу-трудівника й народу-воїна, який віками витрачав своє життя на боротьбу за свободу. В сучасний період осо­ бливого сенсу набуває вивчення та осмислення історії епічної культури українців, яке пов’язане не лише із суто пізнавальними інтересами, а й використанням кращих традицій в повсякденній практиці національно-культурної розбудови незалежної України. Фольклор, як відзначає доктор мистецтвоз­ навства А.1ваницький, - це «концентрат духовної історії людства, світоглядний досвід сотень поко­ лінь», який охоплює драматичну, музичну, поетичну та хореографічну творчість народу [1, с.5]. Саме новітня доба збагатила український музичний фольклор «свіжими мотивами, образами, сюжетами», серед яких важливе місце займає боротьба УПА [2]. «Українська Повстанська Армія... Три слова, за якими ціла епоха боротьби і служіння... за якими ціле покоління», - зауважує С.Вересень [3]. Водно­ час ГДем’ян зазначає, що «ніколи раніше, навіть у першій чверті XX ст., самостійницькі прагнення людей усіх соціальних прошарків не набирали такої масовості, як у період визвольної боротьби ОУН і УПА» [4, с.495]. На жаль, досить важка й жертовна боротьба вояків УПА за незалежність України, ще й досі «залишається однією з білих плям в українській історії, навколо якої відбуваються різноманітні політичні спекуляції» [5], яких вже давно необхідно позбутися: ...Пожертва їхня недаремна Й пам’ятати маємо завжди, Що вони за волю, волю України, У нерівнім герці полягли!... [6]. Пісні Української Повстанської Армії, - це «культурний скарб України і джерело патріотичного ви­ ховання молоді», хоча майже до кінця 80-х p. XX ст. суворо заборонялося їх публічне виконання чи поширення, а тогочасні радянські дослідники і каральні органи кваліфікували її, як антиукраїнський агітаційно-пропагандистський матеріал, носія якого чекало досить суворе покарання. Всупереч усьо­ му, історична правда впевнено торує собі дорогу, додає сил кожному патріоту-українцю, який працює на розбудову Української держави. Значну ррль у відновлені історичної справедливості, відіграє й повстанська пісня, яка є невіддільною складовою золотого фонду українського музичного фольклору, культурним скарбом для майбутніх поколінь українців. Вона творилась і жила в криївках, підпіллі, похідних сотнях і куренях. В радянській Україні її потай співали в домівках, у казематах й за дротами таборів, зберігаючи для майбутніх поколінь. Її творці й виконавці гинули й вмирали, а пісня жила, сьогодні її співає не тільки старше покоління українців, а й молодь [7, с.8]. Проте лише в роки незалежності в Україні почали з’являтися публікації про повстанські пісні, серед них З.Бервецького (1990) [8], О.Бобикевича, Є.Гриніва (1992) [9], В.Войтовича (1992) [10], В.Подуфалого (1992) [11], І.Виспінського (1995) [12, с.45-50], ЗЛавришина (Торонто-Львів, 1996-1997) [13, с.362-365] та ін. [14, с.105-106]. На початку XXI ст. до цієї проблематики проявили зацікавленість українські дослідники ПДем’ян (2003) [4], А.Іваницький (2004) [1], В.Козловський (2004) [2], С.Бойко (2008) [7] тощо [6]. Івано-Франківське обласне товариство «Просвіта» видала 6 збірок, хоча «на сьо­ годні записано понад 450 повстанських пісень, і вони продовжують воскресати в місцевих виданнях та в радіопередачах» [7, с.8]. Не зважаючи на певний інформаційний прорив щодо повстанської пісні в Україні, в цій проблемі ще й досі чимало недосліджених тем. Повстанська пісня, як і весь фольклор УПА, ще й досі чекає свого дослідження.

492

науковий збірник

Утворена в 1942 р. Українська Повстанська Армія мала досить широку підтримку серед мешканців Західної України і, як регулярна армія вела нерівну і героїчну боротьбу проти фашистів, а до початку 50-х p. XX ст. - більшовицьких військ. Через її лави пройшло понад півмільйона українців [1, с.248; 15]. Ці події й стали історичними витоками творення повстанської пісні. На думку А.Іваницького ши­ рока підтримка населенням вояків УПА, пояснює те, «що у важких умовах конспірації виник ще один - найновіший пласт народної творчості - повстанські пісні», в яких «відображено нові історичні реалії та умови боротьби: образи лісу, ночі, криївки (схрону), московських катів, піднесено-шанобливе вживання слів «повстанець», «народ», «герой», «слава Україні», «героям слава» [1, с.249]. Творцями та виконавцями цих пісень були очевидці чи безпосередні учасники подій і саме тому «дійсність, охоплена історичною піснею, включає сферу історичного життя народу, життя політично­ го, як внутрішнього, так і зовнішнього. Народ не тільки відтворює події, але і дає їм свою оцінку» [16, с.229]. історичні пісні «є витвором якогось певного, свого часу» [17, с.7] і саме до таких новотворів й «відноситься найновіший пласт історичної пісенності, що формувався в міжвоєнний період та під час Другої світової війни, зокрема у Західній Україні... пісні про боротьбу ОУН-УПА чи повстанські пісні, в яких оплакується доля поневоленої України» [18, с.291]. Ці пісні національно-визвольних змагань першої половини XX ст. [18, с.285], тобто пісні патріотичного змісту [18, с.290], вчені відносять до жанру історичних пісень, в яких події зазвичай відображаються реалістично, хоча в багатьох з них використовуються: Ф прийоми гіперболізації; Ф символічні метафори (битва зображається як бенкет чи весілля, тому про початок бою говорить­ ся «наварили ляхам пива», вістку з дому приносить зозуля - «закувала зозуленька», а лиху вістку - «чорна галка»); Ф сталі епітети (душа проклята, степ широкий, чорний ворон, ясні зорі); Ф художні паралелізми («Ой то не чорна хмара з-за гори виступає, то козацьке військо в похід ви­ рушає...» тощо); Ф психологічні паралелізми, що підсилюються використанням символу: Ой у лузі червона калина похилилася, Чогось наша славна Україна зажурилася... Ф народнопоетичні символи (дівчина - калина, козак - сокіл, могила - наречена, смерть - червона китайка тощо) [18, с.292]. За висвітленою тематикою пісенні твори із скарбниці повстанського руху поділяються на пісні про: а трагічні події («Ой у лісі, при долині», «Ой там у лісі, при долині...» та ін.) - таких пам’ятних пісень досить багато, і це не випадково, адже в більшовицькі часи пам’ять про загиблих героїв УПА найбезпечніше могла зберігатися за законами фольклорної традиції - в усній, пісенній формі: ...Ой у лісі, при долині Там співали солов’ї. Там три друзі по-геройськи Життя за волю віддали... І три друзі обнялися, Ніхто пощади не благав, Тільки рвалися фанати і скоростріл затраскотав [11, с.56]; а конкретних героїв з дійсними прізвищами та іменами - хоча відомі повстанські пісні й не досягли вершин поезії, проте їм властива дійсна народність, у них, в багатьох випадках, оспівуються докумен­ тальні факти, досить часто подається героїчний, живий, сумний, але дійсний побут дійсних осіб. Так, публікації пісні «Гей, там далеко на Волині», супроводжуються приміткою «Івахів Василь, уродж. с. Подусова, Перемишпянського району, переслідувався поляками, часто був у тюрмах. Член УПА» [1, с.251]: Гей, там далеко на Волині науковий збірник

493

Створилась армія УПА. Там вже воскресла Україна і завітала свобода... Горіли села і містечка, Борці боролись, скільки сил. В перших рядах борців-героїв Упав Івахів, друг Василь. Упав, як лицар України, На полі бою, як борець, Ціле життя страждав у тюрмах, - Геройська смерть сплела вінець... [11, с.ЗО]. До них відноситься й пісня «Про Коновальця»: Там далеко в Роттердамі сталася новина Вбили наші вороженьки найкращого сина... [11, с.14], пісня «Про Біласа й Данилишина»: ...Що перший син Василь Білас Славний син вкраїнський, Що другий син Данилишин Герой оунівський... [11, с.17], пісня про цих же героїв під назвою «Під Львовом чорна хмара» [11, с.19], а також пісня «Як Лопатинський з-за кордону» [19, с.15], більш відома під назвою «Про Лопатинського»: ...Упала Зена край дороги із криком: «Слава! Не здавайсь!» Упав Медвідь, а Лопатинський На Львів, на Львів все пробиравсь... [11, с.15], або ж пісня про загибель у нерівному бою в с. Підвисоке Радивілівського району трьох братів Ва­ силя, Миколи й Петруся: Ішли три повстанці - Василь і Микола, Й Петрусь, наймолодший їх брат... [10, с.89]; а глибоку конспірацію в УПА («Гей бували хмари» (більш відома як «Пісня про «Савура» - пол­ ковника Дмитра Клячківського), «Зажурилась Україна...» (про підступне вбивство сексотами друга «Бір»), «Ой у лісі, на поляні» (про трагічну загибель сотника «Соловейка» і його вояків «Орла» й «Ореста»), «Про Нечая» та ін.), адже повстанські провідники чи вояки були відомі широкому колу лише під псевдонімами, щоб не наражати своїх рідних і близьких на утиски з боку німецьких чи ра­ дянських військ. Досить часто командири підрозділів УПА свідомо обирали собі імена відомих діячів козацької історії чи селянських повстань - «Богдан», «Гонта», «Довбуш», «Нечай», «Перебийніс», «Тарас Бульба» та ін.: ...Упав «Орел», упав «Орест», Упав «Соловейко». Крикнув «Слава Україні! Будь здорова, ненько!» [11, с.59]; а долю поневоленої України («Сумний святий вечір у сорок сьомім році», «Триста літ минає», «Чи чуєш ти, друже, юначе» та ін.): Триста літ, триста літ минає, Як наш нарід по тюрмах страждає На українській землі... Ой вставай, ой вставай, народе, Здобувай Вкраїні свободи... [18, с.292]; 494

науковий збірник

□ трагічну долю Карпатської України («А Тисою пливуть трупи», «В Закарпатті радість стала», «В Карпатах сум...», «Карпатські січовики», «Цього року сумні свята» та ін.): В Карпатах сум і жаль настав, Бо знову ворог Батьківщину взяв. Зітхання проклін несеться з гір до гір, Гуляє орда ворогів... [11, с.12]; d самовіддану жертовну боротьбу відважних воїнів УПА («Ви в дні весняні положили життя», «Ішли селом партизани», «Лєнта за лєнтою», «Ой у лісі на полянці», «Там на півночі, на Волині», «Чи то буря, чи грім» та ін.), в яких досить характерним є заклик до непохитної віри в свою правду, до єдності в боротьбі, а також бути гідними спадкоємцями слави звитяжців княжої доби та козаччини: ...Ми йдем у бій, земля гуде, радіють гори, степи, бо нас на бій благословля могутній дух Мазепи... [7, с.8]. Продовженням цієї тематики є пісня-марш «Чуєш, сурми заграли»: ...Україна-мати Кличе нас повстати, В бою погуляти, Волю здобувати, гей! [11, с.5], в сучасній, присвяченій учасникам Визвольних змагань українського народу, пісні-перетекстівці «За волю України»: ...І на заклик матінки Вкраїни Відгукнулись вірнії сини. І за волю, волю України, Віддали своє життя вони!... [6]; d битви УПА з конкретною прив’язкою до населеного пункту (під Гурбами - «Шумів-веснів Гурбинський ліс», під с.Космачем - «Ах, лента за лентою», під Уневим - «Не одна уже хмара», у с.Загорів - «В Заторові на горі», в с.Яремівка - «У неділю до полудня», «У Бишках, на край лісу...», «Сім героїв на Кулебах» та ін.): ...Позбирали біле тіло, зложили на сани, Та й повезли біле тіло в місто Бережани [11, с.67]; d гімни («Зродились ми великої години (Партійний гімн ОУН)» [11, с.3-4], «Слава Україні» [11, с.7] та ін.): ...Велику правду, для всіх нас єдину, Наш гордий клич народові несе: «Батьківщині будь вірний до згину, Нам Україна вища понад все!»... [11, с.4]; □ марші («Вставай Україно», «Вставаймо, вставаймо» [11, с.9-10], «Гей, степами», «Гей, шумить ліс і бори», «Геть вороги з України», «Марш куреня «Бойків», «Марш полеглих», «Марш «Сіроман­ ців», «Марш України», «Ми йдем у бій», «Ми українські партизани», «Ой, там далеко, на Волині», «Чуєш, сурми заграли», марші сотень Бурлака, Орлів, Хріна, Шума та ін.): ... Ми українські партизани Рушаєм лавами у бій, За нашим прикладом повстане Народ пробуджений як стій!... [11, с.32]; □ ліричні пісні («Заплакали карії очі», «Оксана», «Шуміли сосни і діброви» та ін.). У популярній по­ встанській ліричній пісні «Подай, дівчино, ручку на прощання» [10, с.26] вживаються ліричні інтонації, що належать до сучасного фонду «музичної лексики» робітництва і мешканців «приватного сектору»: науковий збірник

495

Ми йшли до бою темненької ночі, А зорі де-не-де сіяли. Гармати грали, а ми наступали, Один по другому падали. Бачив я, бачив раненого друга Він упав на землю чуть живий. З грудей червона кров текла рікою, Останнє слово говорив: «Напишіть до батьків, напишіть до неньки, Напишіть до любої дівчини, Що гостра куля грудь мою пробила О пів до восьмої години. Напишіть до батьків, напишіть до неньки, Напишіть до любої дівчини, Що вірні друзі мене схоронили Опів до другої години» [1, с.255]; d жартівливі пісні («Гей, чобіт за чоботом...»), в яких досить часто з гумором відображався дій­ сний побут вояків УПА: ...Прийшли в другу хату, Гарненько наїлись, Про війну розпитались, До лісу потяглись... [11, с.70]; а баладні (пісні-балади) пісні, («Ішов відважний гайовий», «Завтра в далеку дорогу», «Ой над­ летів той крук чорний», «Розпрощався стрілець...», «У лісі, у темному» та ін.), в яких центральними героями постають вояки, їхні сім’ї, кохані й друзі, і які, сповнені героїчного пафосу і якнайкраще, най­ повніше передають дух визвольної боротьби УПА в 50-х р. 'ХХ ст. [2]: ...Не вмираю я сам один, нас вмирає трьоє братів, Що боролись за Вкраїну проти ворогів... [20, с.180]. Досить поширеним є образ важко пораненого вояка УПА, який усвідомлюючи свою близьку смерть, дає передсмертні настанови рідним та радить коханій дівчині шукати іншого нареченого: ...Іди, іди додому, На мене не чекай Іди, іди додому, Та іншого шукай... [20, с.181]. Прадавній, добре відомий українській баладній творчості мотив пораненого «стрілою розпроклятої орди» козака, в повстанській баладі «У лісі, у темному», набуває вже зовсім іншої реальності: ...Болить мене серденько, Болить правая рука, Що куля поранила Куля більшовика... [20, с.181]. Повстанська балада «Ой надлетів той крук чорний» поетично змальовує поступове згасання життя вояка УПА і є зразком яскравого виявлення категорії драматичного й містить мотив «поранений по­ встанець просить води в крука» [2]: ...Ой надлетів той крук чорний - сів біля криниці... Там повстанець, в грудь ранений, благає водиці. «Дай водиці, круку чорний» - повстанець заплакав... Крук не чує, скочив ближче, і ще раз закрякав...

496

науковий збірник

Як прощався він зі світом, то крук клював очі, і не було більш зітхання до темної ночі [20, с.190]. За способом творення (за авторством) поділяються на: ♦ авторські - серед авторів слів та музики до повстанських пісень відомі митці О.Бабій («Зродились ми великої години» (Партійний гімн ОУН), М.Болеслав, П.Болехівський-Боян, В.Гренжи-Донський, Я.Гордій, БЛепкий, С.Малюца («Гей, степами»), А.Марченко, Р.Купчинський («Машерують вже по­ встанці», «Чи то грім гримить»), М.Дяченко (Марко Боєслав, загинув 22 лютого 1952 р.) [21] та ін.: ...За нікого битись не будемо, До нікого в найми не підем, Для Вкраїни ми усі живемо і за неї голови складем... [11, с.41]; ♦ народні - у переважній своїй більшості авторами і співавторами повстанських пісень, на відміну від стрілецьких, були не лише укладачі текстів і мелодій, але й широкі верстви українців, в т.ч. й селянський та середньо міський прошарок, що проніс ці пісні через страшний більшовицький режим XX ст. аж до днів незалежності України [1, с.255]. і це є дуже важливим для повстанських пісень, які крім уособлення дійсно народного духу, є переконливим свідченням масовості українського руху опо­ ру. Адже саме соціальне походження відомих і безіменних авторів пісень про боротьбу УПА рішуче спростовує більшовицькі вигадки про її вояків, як про зрадників та класових ворогів власного україн­ ського народу [1, с.250]; ♦ перетекстівки (переспіви) [7, с.8], - це зміна значної частини тексту відомих, авторських і народ­ них пісень, або загальновідомої української чи неукраїнської мелодії, яку співають із зовсім іншими словами. їх автори в більшості невідомі й головною умовою їх створення є поширеність пісні, адже береться пісня серйозного чи ліричного змісту і під її мелодію підставляється текст [1, с.257], водно­ час вчений пояснює поширеність повстанських пісень-перетекстівок такими причинами: ► створити нову мелодію, до того ж таку, яка б відразу припала до душі багатьом людям, - наба­ гато важче, ніж створити новий актуальний текст; ► використання відомих наспівів, адже в умовах партизанської боротьби нові пісні були вимушено локалізовані; ► поширювати тексти у вигляді листівок набагато легше, ніж поширювати і тим більше розучувати по нотах нові, незнайомі мелодії [1, с.252]. Зразком часткової зміни слів та мелодії є пісня «За волю України»: Запрягайте, хлопці, коні Та й поїдем воювать. і в борні для неньки, неньки України, Будем волю, волю здобувать!... [6], а також пісня «В бій за славу коханого провожала стрільця» [9, с.110], мелодія якої в ритмі танго, але із текстом М.Ісаковського «Огонек», була досить популярною в роки Другої світової війни, перетекстовувалася ця пісня і «в схронах УПА» [1, с.252]. В пісні «Вже вечір вечоріє» [9, с.50] - викорис­ тано наспів козацької пісні, до якого в радянські часи пристосували текст «Гулял по Уралу Чапаевгерой» [1, с.252]. Не цуралися перетекстовувати пісні й відомі поети, так Дем’ян Бєдний використав мелодію «Пісні про комаря» [9, с.138], для тексту своєї червоноармійської пісні «Как родная меня мать провожала» [1, с.252]. Мелодія повстанської пісні «Світить місяць над горами» [22] дуже тісно прив’язана до слів пісні про трагічні події 1918 р. «Під Києвом, під Крутами» [19]. Досить поширеною є пісня-перетекстівка «Я сьогодні від вас від’їжджаю», про прощання вояків УПА з близькими й рідними перед походом та їх присягу над могилами загиблих героїв [9, с.117]: ...І згадай ті щасливі хвилини, Як любились, кохалися ми.

науковий збірник

497

Твоє личко - рожевий цвіточок, Твої очі чарують мене. А удома старенькая мати Свого сина в вікно вигляда: Чи поверне він з Чорного лісу, Чи покращить матусі життя? Ой не плач, не ридай, стара мати, Твого сина на світі вже нема. Він загинув в повстанському бою, Залишилась могила сумна. Поскидали вони мазепинки, І клялися за нього пімстить, Щоб вже кров не лилася даремне, І щоб неньку стару звеселить [11, с.50]. Ця пісня виникла і жила за обставин народної трагедії - обумовленої фашизмом і більшовизмом, «вона співалася поза лініями обох фронтів» [1, с.254]. Однак, у збірникові «Радянська пісня» [23, с.207] її подано, як «радянську» пісню часів Другої світової війни, хоча в ній «немає жодного слова про ра­ дянську атрибутику чи радянський спосіб життя, її варіанти торкаються двох тем: або смерті на фронті молодого хлопця, або загибелі дівчини «в німецькім краї» [1, с.253-254]. А.Іваницький стверджує, що «повстанські пісні не завжди можливо (та й не завжди доцільно) відділяти від стрілецьких: останні увійшли в народний та повстанський побут і співалися або із старими текстами, або із замінами окремих слів, іноді - з додатком нових строф». Прикладом такої новоствореної повстан­ ської пісні є стрілецька пісня «Розпрощався стрілець із своєю ріднею», до якої невідомий автор додав новий заключний куплет про партизанську боротьбу УПА [1, с.249]: ...Ряди за рядами ідуть партизани, До походу гармати їм грають, За народну честь - за знущання і смерть Вони ката усюди карають... [9, с.107]. Однак, на думку вченого, що крім широкого використання стрілецької тематики, яка й власне під­ готувала ґрунт для пісень УПА, пісенний пласт скарбниці повстанського руху все ж має й такі свої особливості, як: • відображення нових історичних реалій та умов боротьби; • широке подання усіх відтінків героїчного, маршово-закличного, сумовитого та інколи навіть жар­ тівливого; • відображення повного діапазону людських інтересів та почутгів, який також властивий іншим соціально-побутовим групам української пісенної скарбниці - від козацьких й чумацьких аж до стрі­ лецьких і повстанських пісень [1, с.250]. Таким чином, повстанські пісні, були й залишаються правдивими свідками новітньої народної творчості українців і становлять вагому частку музичного фольклору, що побутував в Українській Повстанській Армії. Вони, породжені тими ж почуттями і сподіваннями на волю, які гуртували наших славетних пращурів під прапорами Хмельниччини, які вписали в українську народнопісенну культуру не одну невмирущу сторінку, свідчать що національний дух українців не вгасав навіть в найважчі часи тоталітарного режиму XX ст. АЛотоцький писав: «Така вже вдача нашого народу, що найрадше переливає весь свій жаль, біль свій весь у пісню. Пісня здавна - лік на всяке його горе, вона - це отся казочна цілюща вода, що навіть життя привертає вбитому. І таки чи не головно їй, пісні нашій, завдячує наш народ, що «при били дорозі», серед тільки лихоліть, не пропав, а рветься, хоч із обламаними крилами, до лету, до сонця золотого» [8, с.356].

498

науковий збірник

Адже «все йде, все минає... Мине і ця «московська» зіма і тоді український народ згадає не тільки своїх найбільших борців, але й тих малих - сліпих калік, що з кобзою в руках, а з піснею на устах щиро робили свою непомітну, але корисну роботу. Минуть літа... Забудуться страшні часи крівавої бороть­ би. По цілій Україні лунатиме радісний спів великого щасливого народу... А коли часом до того співу болісно приємним дісонансом озвуться сумні акорди кобзи та почується пісня-плач, то співатимуть кобзарі; співатимуть вони про славу тих, що полягли за Україну, співатимуть про море сліз та крови... Співатимуть про наші дні...», - так, у далекому 1923 р. з вірою в світле майбутнє українського народу, пророче писав знаний бандурист і дослідник українського кобзарства В.Ємець [24, с.99]. Сьогодні повстанська пісня дає можливість побачити правдиве обличчя української історії й тому має стати піснею сучасної української армії, ввійти в її життя, підготувати українське суспільство до повноцінного визнання жертовної боротьби вояків Української Повстанської Армії. Пісня має «вихову­ вати в молодого покоління почуття спадкоємності, волелюбності й патріотизму, господаря держави, любов до рідної мови й потребу пошанування своїх героїв» [7, с.8]. Джерела і література: 1. Іваницький А.І. Український музичний фольклор. Підручник для вищих навчальних закладів. - Вінниця: НОВА КНИ­ ГА, 2004.-320 с.

2. Козловський В. Категорія драматичного в українській народній баладі II Народна творчість та етнографія (далі НТЕ). - 2004. - № 6. - С. 69-76.

3. Вересень С. УПА: послуговуючись історичними фактами II Персонал Плюс. - 2007. - № 44. -14-20 листопада. - С. 10.

4. Дем’ян Г. Українські повстанські пісні 1940-2000-х років. - Львів, 2003. - С. 495.

5. Унікальна книга про історію нескорених II Урядовий кур’єр. - 2007. - № 188.-12 жовтня. - С. 16.

6. Трембіцький А. За волю України /Пісня-перетекстівка на мотив і слова відомої української пісні «Розпрягайте, хлопці, коні»/. Авторський рукопис. Листопад 2007. - Оригінал. -1 арк. Родинний архів A.M. Трембіцького; Його ж. Повстанські пісні - складова усно-писемної культури українців II Минуле і сучасне Волині та Полісся. Старовижівщина з глибини століть: Наук, зб.: Випуск 28: Матеріали XXVIII Волинської обласної історико-краєзнавчої наукової конференції, 20-21 червня 2008 р. - Луцьк: Пульс, 2008. - С. 364-373.

7. Бойко Степан. Співаємо пісні вояків II Урядовий кур’єр. - 2008. - № 15. - 25 січня. - С. 8-9.

8. Лотоцький А. Із народної поезії світової війни II Свобода. -1926. -18-19 січня; Передрук: Стрілецька Голгофа: Спроба антології І Упоряд., авт. вступ, ст. і прим. Т.Ю. Салига; Худож. оформл. І.П. Плесканка. - Львів: Каменяр, 1992.-399 с.: іл.

9. Співаник УПА. Борці за волю України І О.Бобикевич та ін. Передмова Є.Гриніва. - Львів, 1992. - С. 8-107.

10. Ми у вічі сміялися смерті. Повстанські пісні І Ред. кол.: В.Войтович та ін. - Рівне, 1992. - С. 89.

11. Повстанські пісні. До 50-річчя УПА. /Упорядник і музичний редактор Василь Подуфалий. - Тернопіль, 1992. - 78 с.

12. Виспінський І. Десять повстанських пісень з Борщівщини II Літопис Борщівщини. Науково-краєзнавчий збірник. Вип. 7. - Борщів: КТ «Джерело», 1995. - С. 45-50.

13. Пісні УПА І Зібрав і зредагував З.Лавришин І У кн.: Літопис Української Повстанської Армії. - Торонто-Львів, 19961997.-Т . 25.-С . 362-365.

14. Лицарям волі. Пісні й авторські твори визвольної боротьби 40-50-х років XX ст. з Тернопільщини. - Тернопіль, 1993.-С . 105-106.

15. Бик О. «УПА діяла як регулярна армія» II Українська газета плюс. - 2008. - № 5. - 7-13 лютого. - С. 11.

16. Пропп В. Позтика фольклора. - M.: Лабиринт, 1998. - С. 190-229.

17. Березовський І. Народ про свою історію І В кн. Історичні пісні. - К., 1970. - С. 7-16.

18. Лановик М.Б., Лановик З.Б. Українська усна народна творчість: Підручник. - 4-те вид., стер. - К.: Знання-Прес, 2006.-591 с.

19.1скажем правду в очі всім. Пісні української національно-визвольної боротьби. І Зібрав і упорядкував Зіновій Бервецький /. - Дрогобич, 1990. - 39 с.

20. Пісні УПА/Упор. З.Лавришин. - Львів, 1997. - С. 180-190.

21. Незборима нація. - 2008. - № 2. - С. 1.

22. Світить місяць над горами II НТЕ. -1992. - № 2.

23. Радянська пісня І Упоряд. A.M. Кінько, Л.І. Ященко. - К., 1967. - С. 207.

24. Ємець В. Кобза і кобзарі. - К.: Музична Україна, 1993. - 111с.: іл.

науковий збірник

499

Ігор РЄПІН, Сергій ПОХНАТЮК (Львів)

ВІЙСЬКОВО-ПОЛІТИЧНА ОБСТАНОВКА ПЕРЕД ЗВІЛЬНЕННЯМ КАРПАТСЬКОЇ УКРАЇНИ ВІЙСЬКАМИ ЧЕРВОНОЇ АРМІЇ [ВЕРЕСЕНЬ 1944 Р.) У сучасний період суспільного розвитку України як незалежної держави постійно постає нагальна проблема у правдивому відтворенні її історичного шляху. Поряд з працями, у яких об'єктивно ви­ світлюються ті чи інші питання історії України, з'являються праці де спостерігається відхід від правди, фальсифікація, так би мовити, в зворотному напрямку. Сьогодні пройшло майже 65 років після кривавої війни, для молодого покоління - це далека історія. І в наш час, коли переглядаються оцінки тих чи інших історичних явищ, актуальним стає правдива оцінка бойових дій на Галичині та Закарпатті у другій половині 1944 року. Міжнародний стан, що склався на початок літньо-осіньої компанії 1944 року у Другій світовій війні, визначався в основному подіями, які мали місце взимку і весною цього року на Східному фронті. Нові успіхи Червоної армії привели до подальшого зростання суперечностей в блоці нацистських держав. Навесні 1944 року Фінляндія і Румунія зробили запит до Радянського уряду стосовно умов перемир'я^, 89, 90,175]. І хоча умови миру, сформульовані Радянським урядом, не були прийняті урядами цих держав, сам факт звернення дуже стурбував гітлерівське керівництво. Менш слухняним став і третій сателіт Німеччини - Угорщина, яка приєдналася до гітлерівського блоку 20 листопада 1940 p., що змусило гітлерівців у вересні 1944 року ввести до Угорщини додаткові війська і добитися сформування нового уряду, бажаного німцям [2,123] [3]. В кінці серпня 1944 p., з війни з боку гітлерівської Німеччини, вийшла Румунія, а на початку вересня - Болгарія і Фінляндія [2, 582, 606, 608]. Німеччина, утративши майже всіх своїх союзників в Європі, опинилася в положенні, фактично, повної міжнародної ізоляції. Все це свідчило про те, що блок держав навколо III рейху знаходився на межі розпаду. Військово-політична обстановка в першій половині 1944 року характеризувалася подальшим зміц­ ненням антигітлерівської коаліції. Війна між СРСР і Німеччиною з її союзниками носила гострий, непримиренний класовий характер, була боротьбою не на життя, а на смерть двох протилежних суспільно-політичних систем. А такий характер, у свою чергу, зумовив високий ступінь безкомпромісності збройної боротьби, рішучість і активність військових дій, напруженість і кровопролиття битв на Східному фронті порівняно з іншими фронтами Другої світової війни. Для військово-політичного керівництва США і Великобританії війна проти країн “осі” і їх союзників не носила такого гострого і принципового характеру. Вони прагнули, з одного боку, зберегти і зміцни­ ти власні позиції на світовій арені шляхом військового розгрому конкурентів - держав гітлерівського блоку, а з іншого - послабити у війні Радянський Союз. Тобто, стратегічні принципи США і Великобри­ танії у Європі співпадали. Обидва уряди виходили з розрахунку затягування боротьби на радянськонімецькому фронті - вирішальному фронті Другої світової війни [4]. На початок 1944 року, політика США та Великобританії на навмисне затягування відкриття другого фронту у Європі вичерпала себе, а рішучі дії військ Червоної Армії в літку 1944 року дозволили союз­ никам* в доволі благосприятливих умовах, провести з 6 по 24 червня Нормандську десантну операцію (частина операції “Оверлод”) і відкрити другий фронт у Європі. [5]. Так у другій половині 1944 року почали здійснюватися рішення трьох держав про сумісні дії у війні проти Німеччини, які були досягнуті на Тегеранській конференції [6]. Відкриття другого фронту, було, безумовно важливим явищем в ході збройної боротьби проти на-

50 0

науковий збірник

цистського блоку. Однак слід відмітити, що військові дії англо-американських військ на Західноєвро­ пейському ТВД розгорнулися тоді, коли сили нацистської Німеччини були вже виснажені. Приголомшене могутніми ударами наступаючих військ на різних ділянках фронту, які знаходились, інколи далеко один від одного, командування вермахту не зуміло організувати міцної оборони та розгадати задуми радянського Верховного Головнокомандування. Так, в літку 1944 року німецьке командування, передбачало, що основний наступ радянських військ буде здійснений на Україні, а фактично, головний удар був нанесений у Білорусії [7]. Новий великий наступ Червоної армії, в ході якого німецька армія зазнала важкої поразки, ще більш підірвав престиж гітлерівської Німеччини на міжнародній арені. Не зважаючи на величезні труднощі військового часу, економіка Радянського Союзу, і перш за все важка індустрія, зробила в 1944 році новий великий крок уперед за рахунок збільшення виробництва на Сході країни, а також відновлення промисловості у звільнених районах. Війна завдала величезних збитків народному господарству Української РСР. Загальновідомо, що понад 40% збитків СРСР у війні припадає на долю України, по чиїй території війна прокотила двічі. Перший раз - у період наступу гітлерівців, коли Червона армія знищувала все, щоб не залишати во­ рогові, вдруге - в період відступу німців, коли вони застосовували тактику «випаленої землі» [8]. Величезні прямі матеріальні збитки (285 млрд. крб.), які нанесли окупанти Україні, складають лише частину того величезного збитку, який принесла їй політика германського нацизму. Якщо підрахувати втрати виробництва, кошторис знищеного та пограбованого, прямі воєнні і додаткові витрати, які ви­ кликала війна і перебудова господарства України, то з’ясовується, що гітлерівське «господарювання» обійшлося Україні в 1 трильйон 200 мільярдів рублів в цінах 1941 року [9,201]. Було знищено понад 16 тис. промислових підприємств, 28 тис. колгоспів, 870 радгоспів. З України до Німеччини вивезено понад 12 млн. тонн сільськогосподарських продуктів [10]. Згідно німецьких даних на березень 1944 року з України вивезено 32 тис. товарних вагонів, в тому числі: зерна, олійних культур, іншого насіння і т. п. 22400 вагонів; сільськогосподарських машин, інших машин і т. п. 9000 вагонів; предметів постачання і споживання 15000 вагонів [11, 623]. Для відбудови народного госпо­ дарства УРСР потрібні були великі кошти й титанічна праця українського народу. Радянська промисловість в другій половині 1944 року нарощувала темпи виробництва найважливі­ ших видів озброєння, боєприпасів та інших матеріальних засобів. Перше півріччя 1944 р.

друге півріччя 1944 р

Гвинтівки і карабіни

1257803

1192232

Пістолети-кулемети

999154

962331

Кулемети ручні і станкові

155066

139736

Міномети

3675

3424

Гармати ПТГ 45-76 мм

3821

3847

Гармати калібру 76 мм і вище

11489

12353

Танки і САУ

13821

15163

Бойові літаки

15993

16637

Гарматні постріли (млн. штук)

42,0

46,0

Міном. постріли (млн. шт.)

38,0

41,1

[12, 661].

науковий збірник

501

Аналіз виробництва найважливіших видів озброєння і боєприпасів свідчить про те, що в другому півріччі порівняно з першим півріччям 1944 року воно характеризувалося більш високими кількісними і особливо якісними показниками. Це створювало сприятливі умови не тільки для насичення ними частин і з'єднань, але і для накопичення необхідних резервів [13]. Загальна чисельність збройних сил порівняно з 1 січня 1944 р. дещо збільшилася і досягла 11 млн.

211 тис. чоловік, 61 % (6 млн.425 тис.) особового складу знаходився в діючій армії і 39 % (3 млн. 738 тис.) в недіючих фронтах і військових округах. [12,664]. На 1 вересня 1944 року в діючих силах і резерві Ставки Верховного Головнокомандування було: фрон­ тів - 12; стрілецьких корпусів - 151; загальновійськових армій - 55; танкових армій - 6; кавалерійських корпусів - 7; авіаційних корпусів - 36; повітряних армій -13. Дивізій: стрілецьких - 449, повітрянодесантних - 9, кавалерійських -21, авіаційних -137. Бригад: стрілецьких - 7, лижних - 4, окремих танкових - 35, окремих механізованих -1 , окремих мотострілецьких -1, укріплених районів - 21, інженерних - 98. Полків: окремих танкових - 66, самохідно-артилерійських -131, окремих авіаційних - 41, інженер­ них- 6 [14]. Разом з Червоною армією діяли 1-а армія Війська Польського, 1-й Чехословацький армійський кор­ пус і чехословацький авіаційний полк, французький авіаційний полк «Нормандія-Неман», румунська добровольча дивізія, сформовані на території СРСР, завершувалося формування югославської пі­ хотної бригади. Бойовий і чисельний склад цих сил налічував: особового складу -104290 чол.; танків і САУ -163 од.; гармат і мінометів -1220 од.; бойових літаків -122 од. [12,670]. Таким чином, Червона армія розвивалася головним чином по лінії збільшення бойових можливос­ тей існуючих об'єднань, з'єднань і частин, збільшення кількості і поліпшення якості бойової техніки, накопичення досвіду ведення бойових дій в різних умовах. їх кількісний і якісний стан дозволив Вер­ ховному Головнокомандуванню організовувати і проводити великі наступальні операції з усе більш рішучими завданнями. Могутнім ударам в ході кампаній 1944 року, зокрема на землях України, піддалися в цілому 486 ди­ візій і 54 бригади нацистів, з яких 126 дивізій і ЗО бригад були повністю знищені або полонені. Втрати гітлерівських військ склали більше 2,6 млн. чоловік (з них безповоротні з урахуванням взятих в полон - більше 1900 тис.), 48 тис. гармат і мінометів, понад 16 тис. танків і штурмових гармат, близько 17 тис. літаків [12, 654,743-744]. Червона армія з січня 1943 року по жовтень 1944 року, в ході однієї оборонної та одинадцяти насту­ пальних операцій втратила 3,5 млн. чоловік. У середньому на добу в дні активних боїв втрати складали понад 70 тис. чоловік [15,33]. Сотні тисяч воїнів усіх національностей полягли на Поліссі, Волині, Поділлі та в Карпатах. Лише у Львівсько-Сандомирській та Східно-Карпатській операції війська Червоної армії втратили відповідно 289296 чол. (в тому числі безповоротно 65 тис.) та 126211 чол. (26,8 тис. безпо­ воротно) [16]. На території України відбулася майже половина стратегічних операцій, проведених за роки війни. У бойових операціях на її території взяло участь 54 армії збройних сил Радянського Союзу. Дії регуляр­ них військ поєднувалися зі збройною підпільно-партизанською боротьбою, що так активно поширила­ ся на ґрунті масового не сприйняття ідеології фашизму українським народом [17]. Економічний стан нацистської Німеччини в 1944 році визначався військово-політичною обстанов­ кою на фронтах Другої світової війни. Не дивлячись на активізацію бойових дій союзників СРСР в Західній Європі, головним, як і раніше, залишався Східний фронт, але тепер Німеччина вимушена була вести війну в Європі вже на два фронти. Воєнно-промислові центри, які забезпечували німецьку армію бойовою технікою, паливномастильними матеріалами та спорядженням, що розташовані у Східній Пруссії, державах Східної та

502

науковий збірник

Південно-Східної Європи, опинилися під безпосередніми ударами військ антигітлерівської коаліції. На І півріччя1944 року економічний стан нацистської Німеччини значно погіршав. Разом з цим заго­ стрилося внутрішньополітичне положення. В країні значно збільшилася кількість населення не задо­ волених війною. Серед правлячих кругів Німеччини не було впевненості в успіху війни, розпочинався страх за майбутнє. Проте, враховуючи досить сильне падіння рівня виробництва в найважливіших галузях промисловості і в сільському господарстві, економічні можливості Німеччини були ще відносно великими і дозволяли їй за рахунок подальшої напруги сил продовжувати запеклий опір. Не дивлячись на граничне напруження воєнного виробництва, а також проведення «тотальної» мо­ білізації, гітлерівському командуванню не вдавалося підтримувати на бажаному рівні стан своєї армії на літо 1944 року. Її втрати в бойовій техніці та в особовому складі, що були понесені на радянськонімецькому фронті влітку та восени 1944 p., створювали ще більшу диспропорцію між втратами та поповненням. Але, збройні сили гітлерівської Німеччини представляли ще могутню силу. їх бойовий і чисельний склад на 1 червня 1944 року складав (тис.): Всього

Діюча армія

Армія резерву

Сухопутні війська

6 900

4 400(1)

2 500

Військово-повітряні сили

2 000

1 400

600

Військово-морський флот

800

600

200

Війська CG

500

330

170

ВСЬОГО

10 200

6 730

3 470

(1) Зокрема 720 тис. окупаційних і прикордонних військ. Бойова техніка Гармати і міномети

56 500

54100

2 400

Танки і штурм, гармати

9 800

8 540

1260

Бойові літаки

6 200

4 715

1 485

[12,673-674] Основні сили і засоби Німеччини як і раніше знаходилися на радянсько-німецькому фронті. Крім німецьких військ, на Східному фронті II світової війни знаходилися 49 дивізій та 18 бригад сателітів Німеччини [18]. Таким чином, виходячи із економічного становища держави та оперативно-стратегічної обстановки, що склалася на фронтах Другої світової війни, плани гітлерівського командування зводилися до того, щоб веденням стратегічної оборони на усьому східному фронті виснажити бойову потужність військ Червоної армії та зірвати її наступ. Стратегічна обстановка на радянсько-німецькому фронті, що склалася до літа 1944 року в резуль­ таті успішного завершення зимової кампанії 1944 p., була вельми сприятливою для Верховного Го­ ловнокомандування СРСР. Вона відкривала перспективи для нанесення ще могутніших ударів по військах гітлерівської Німеччини. В результаті заходів, проведених командуванням обох сторін, на радянсько-німецькому фронті ста­ ном на 1 червня 1944 року склалося наступне співвідношення сил.

науковий збірник

503

радянські

німецькі

співвідношення

Дивізії (розрахункові)

508,5

231,5

2,2:1

Люди (тис. чоловік)

6529

3899

1,7:1

Танки і САУ

7917

5015

1,6:1

Гармати і міномети

83193

47425

1,8:1

Бойові літаки

13550

2796

4,9:1

Червона Армія після проведення операцій влітку 1944 р. до початку вересня займала наступне стратегічне положення. На західному стратегічному напрямі лінія фронту перемістилася вперед до 600 км. В кінці серпня вона вже проходила на захід від Єлгави, Шауляя, Сувалок, Остроленки, Пултуська, Праги (Варшав­ ської*), Магнушева, Сандомира, Санок, Дрогобича, Чернівців, де з'єднувалася з лінією 2-го Україн­ ського фронту. На західній ділянці східного фронту - війська 3,2 і 1-го Білоруських і 1-го Українського фронтів ви­ йшли до кордонів Східної Пруссії, на річки Нарев і Вісла, захопивши важливі плацдарми на західних берегах цих річок в районах Пултуська, Пулави, Сандомира. Проти них діяли група армій «Центр», а також 4-а танкова і 17-а армії групи армій «А». На південно-західній ділянці східного фронту - 4,2 і 3-й Українські фронти підійшли до меж Че­ хословаччини, Угорщини і Югославії. Проти них діяли 1-а танкова і 1-а угорська армії з групи армій «А», об'єднані в армійську групу генерал-полковника Хейнріци, а також група армій «Південь» (8-а і 6-а німецькі, 2-а і 3-я угорські армії). Балканське угруповання гітлерівських військ (група армій «Ф») опинилося перед загрозою перехоплення своїх комунікацій з півночі, в цей час Червона Армія мала можливість проводити активні наступальні дії по розгрому групи армій «Північ», завдавати удару на варшавсько - берлінському, карпатсько - празькому і будапештсько - віденському напрямках. Нищівна поразка німецько-фашистських військ в Білорусії створила сприятливі умови для наступу 1-го Українського фронту на львівсько-сандомирському напрямку. Наступальні дії військ 1-го Українського фронту (командувач - Маршал Радянського Союзу І. Конєв) розгорталися на території західних областей України. Ці області були включені гітлерівцями в так зва­ не польське «генерал-губернаторство». Тут, як і на всій окупованій радянській території, населення на собі випробувало всі жахи гітлерівського «нового порядку», політики масового винищення людей, що проводилася нацистами. За три роки окупації Галичини загинуло понад один мільйон 200 тис. громадян (із них у Львівській області разом з Дрогобицькою було ліквідовано близько 700 тис. мирних жителів і понад 200 тис. ра­ дянських військовополонених, в Станіславській області - 300 тисяч чоловік, в Тернопільській - понад 260 тис. мирних жителів та близько ЗОтис. військовополонених) [19]. Були ліквідовані 500 тис. євреїв, які проживали в Галичині до війни. Близько 450 тис. галичан було вигнано в гітлерівську Німеччину на рабську працю, чимало з них загинуло від непосильної праці, голоду і хвороб. З Львівської та Дрогобичської областей на каторжні роботи до Німеччини окупанти потали понад 170 тисяч чоловік [9, 153]. Тільки у Львові від рук гітлерівців та їх посібників загинуло пів мільйона чоловік (в Яновському концтаборі - понад 200 тисяч, в «Цитаделі» («Шталаг-328») - 136 тисяч чоловік. Львів був єдиним містом у світі, де перебували три концтабори смерті і, по суті, першим у смертоносному списку міст Європи (опріч блокадного Ленінграду, де гинули люди, в основному, від голоду), населення якого загинуло насильницькою смертю. Якщо в Україні в час минулої війни загинув кожний шостий грома­ дянин, то в Галичині - кожний четвертий. Така страхітлива статистика гітлерівської окупації Галичини [20].

504

науковий збірник

До кінця липня 1944 р. війська 1-го Українського фронту діяли на двох напрямках: основні сили, що захопили важливий плацдарм на Віолі, націлювалися на берлінський стратегічний напрям; армії ліво­ го крила розгорнули бої в Карпатах на підступах до східних кордонів Чехословаччини. Потрібно сказати, що в 1944 році, коли Червона Армія підійшла до кордонів Чехословаччини, до якої входила Закарпатська Україна, політичне, економічне і стратегічне значення її не тільки не втра­ тило для гітлерівців колишньої важливості, а ще більш зросло. Оскільки наступ в Карпатах вимагав спеціальної підготовки, спорядження і озброєння військ та особливих методів управління ними, директивою Ставки ВГК від ЗОлипня 1944 року на карпатському напрямку до 5 серпня був створений самостійний фронт - 4-й Український [21]. Військам цього фронту необхідно було, продовжуючи наступ в південно-західному напрямку, очис­ тити від німців дрогобичський промисловий район і тим самим завершити звільнення Західної Украї­ ни, захопити перевали через Карпати, щоб надалі вийти на Середньо-Дунайську низовину. Діючи в умовах пересіченої і лісистої місцевості в передгір'ях Карпат, війська повільно просували­ ся вперед. 5 серпня 1-а гвардійська армія (командувач-генерал-полковник А. Гречко) зайняла місто Стрий, а 6 серпня, подолавши заболочену ділянку північно-східніше Дрогобича, штурмом оволоділа цим обласним центром України [11, 435]. 7 серпня був звільнений Борислав, а військами 38-ї армії (командувач-генерал-полковник К. Москаленко) - Самбір. із звільненням цих міст, а також деяких інших населених пунктів вся територія Радянської України, за винятком незначних малонаселених районів, розташованих поблизу перевалів через Карпатський хребет, була очищена від німецьких загарбників. Приймаючи до уваги все зростаючий опір гітлерівців, велику втому радянських військ, а також складність бойових дій в умовах гірсько-лісистої місцевості, Ставка Верховного Головнокомандуван­ ня наказала військам 4-го Українського фронту тимчасово перейти до оборони і почати ретельну підготовку наступальної операції з подоланням Східних Карпат [22].

29 серпня 1944 року війська фронту перейшли до оборони на досягнутих рубежах: Санок - Сколе - Надвірна - Красноїльск [23]. До кінця серпня війська 1-го Українського фронту, ведучи бої за розширення Сандомирського плац­ дарму, вийшли на рубіж Щецин - Дембіца - східніше Красно. Таким чином, на кінець серпня 1944 року в ході напружених боїв на Галичині війська 1-го і 4-го Україн­ ських фронтів завершили звільнення західних районів Радянської України. Підсумовуючи вище викладене можна зробити висновок, що у оперативно-стратегічній обстановці, яка склалася на вересень 1944 року на радянсько-німецькому фронті Другої світової війни задуми протилеглих сторін були наступні: - гітлерівське командування планувало - ударами в південній частині Прибалтики зміцнити зв’язок групи армій «Південь» з групою армій «Центр», а ударами в західній частині Румунії розгромити вій­ ська Червоної армії, які вийшли туди, відкинути їх за Південні Карпати, з метою створення стійкої оборони по рубежу Східних Карпат, Південних Карпат та Східно-Сербських гір; - радянське Верховне Головнокомандування, у тій стратегічній обстановці що склалася, на осінь 1944 p., коли головне угруповання військ Червоної армії на західному напрямку просунулося далеко на захід і вийшло на підступи до Східної Пруссії і на рубіж р. Вісла, а флангові угруповання дещо від­ ставали, ухвалила рішення продовжувати наступальні операції в Прибалтиці і на південно-західній ділянці фронту, а на західній ділянці - закріпитися і почати підготовку до наступних оперативностратегічних операцій. В операціях Червоної армії під час звільнення Галичини та Закарпаття від німецьких окупантів у 1944 році були вирішені такі важливі проблеми наступального бою, як прорив підготовленої оборони, оточення військ противника та його переслідування. Вирішення цієї проблеми було обумовлено удо­ сконаленням таких важливих питань тактики наступального бою, як вибір напрямку головного удару і

науковий збірник

505

масування сил та засобів, визначення бойових завдань і шикування військ для їх виконання, способів бойового застосування всіх родів військ в бою, організації і підтримки їх стійкої взаємодії, досягнення надійного вогневого ураження противника, пошук шляхів всебічного забезпечення дій та твердого, безперервного управління військами [24]. Глибоке вивчення командними кадрами Збройних Сил України усіх цих, а також багатьох інших питань з досвіду німецько-радянської війни допоможе їм краще усвідомити своє місце та роль в бою, передбачати шляхи подальшого розвитку тактики та оперативного мистецтва, уникати помилок ми­ нулого. Багато положень із досвіду підготовки та ведення бойових дій у роки II світової війни, здобутого кров’ю мільйонів людей, повинні максимально використовуватися в практиці навчання військ з ураху­ ванням змін озброєної боротьби та поглядів на ведення сучасних бойових дій. Джерела і література 1.

2.

3.

4.

5.

6.

7.

8.

9.

10.

11.

12.

13.

14.

15.

16.

17.

18.

19.

20.

21.

22.

23.

24.

5 06

Внешняя политика Советского Союза в период Отечественной войньї, т. 2. - М:Госполитиздат, 1946. - с. 89-90. Вторая мировая война 1939-1945, военно-исторический очерк. - M: Воениздат, 1958. - с.123. История Второй мировой войньї, т. 9. - M: Воениздат, 1978. - с.186-188. Л. Поздеева Англо-американские отношения в годьі второй мировой войньї 1941-1945, M: Воениздат, 1969. - с.

118-119. Самсонов А. Вторая мировая война 1939-1945, очерк важнейших собьітий. M: издательство «Наука», 1985. - с.

375-376,409. Советская воєнная знциклопедия, т. 8. - M: воениздат, 1980. - с. 11-12. Уроки истории неопровержимьі. - M: Воениздат, 1964. - с. 4. В. Шайкан Дослідження II світової війни в сучасних умовах і деякі ідеологічні підходи до висвітлення проблеми. Матеріали Всеукраїнської наукової конференції, червень 2005 p.- K: вид.»Сфера», 2005. - с. 28. Украинская ССР в Великой Отечественной войне Советского Союза 1941-1945 гг., т. 3. - К:издательство «Политическая литература Украиньї», 1975. - с. 201. Історія України та її державності, підручник відання 3-тє. Л:«Бески^ц Біт», 2005. - с. 282 Косик В. Україна і Німеччина у Другій світовій війні. - Париж-Нью-Иорк-Львів, 1993. - с. 623. Стратегический очерк Великой Отечественной войньї 1941-1945 гг. -М:воениздат, 1962. - с. 661. Лаговский А. Стратегия и зкономика. - М:воениздат, 1961. - с. 98. Боевой состав Советской Армии, ч. 4, (январь-декабрь 1944 г.). - М:воениздат, 1988. - с. 372. Король В. Військові втрати слов’янських народів у роки Великої Вітчизняної війни (1941-1945 pp.). - Трибуна, 2000, № 10. -с. 33. Безсмертя. Книга пам’яті України 1941-1945 pp. - КіПошукове видавниче агентство "Книга пам‘яті України “, 2000. с. 342.

M. Коваль, Україна в Другій світовій і Великій Вітчизняній війнах (1939-1945 pp.), т. 12. - К:вид. дім "Альтернатива”, 1999.-с. 114. Операции Советских Вооруженньїх сил в период решающих побед (январь-декабрь 1944 по). - Мівоениздат, 1958.

-с. 217. Литвин M., Науменко K, Львів між Гітлером і Сталіним. - Львів: літер. Агенція «Піраміда», 2005. - с. 59-61. В. Масловський 3 ким і проти кого воювали українські націоналісти в роки Другої світової війни. - М:вид. «Славянський діалог», 1999. - с. 136. ЦАМО РФ, ф. 3, оп. 11556, сп. 16, ар. 40. ЦАМО РФ, ф. 3, оп. 11556, спр. 16, ар. 109 ЦАМО РФ, ф. 324, оп. 4756, спр. 20, ар. 11 Развитие тактики Сухопутньїх войск в Великой Отечественной войне. - М:воениздат, 1981. - с. 287

науковий збірник

Володимир ГОРЄЛОВ, Ігор ЧИЧКАНЬ, Людмила БАЯТА (Київ)

НАЯВНІСТЬ ЗАКАРПАТСЬКОЇ ОБЛАСТІ У СКЛАДІ СУЧАСНОЇ УКРАЇНИ - РЕЗУЛЬТАТ ПЕРЕМОГИ РАДЯНСЬКИХ ВІЙСЬК ПРИ ПРОВЕДЕННІ СХІДНО-КАРПАТСЬКОЇ СТРАТЕГІЧНОЇ НАСТУПАЛЬНОЇ ОПЕРАЦІЇ 1944 Р. (до Б5-Ї річниці Перемоги Радянського Союзу у Великій Вітчизняній війні 1941-1945 pp.) У період літньої наступальної кампанії 1944 р. Червоною армією було визволено від окупаційних військ Вермахту та його союзників майже всю територію СРСР. Наприкінці серпня 1944 р. 1-й Укра­ їнський фронт (командуючий Маршал Радянського Союзу І. С. Конєв) після проведення ЛьвівськоСандомирської стратегічної наступальної операції (13 липня - 29 серпня 1944 р.) зосередив основні сили на берлінському стратегічному напрямку, а лівим крилом разом з військами 4-го Українсько­ го фронту (командуючий генерал - полковник, з 28 жовтня - генерал армії І. Ю. Петров) вів бої у передгір’ях Карпат. Незвільненою від окупаційних німецько-фашистських військ на той час залиша­ лась історична територія південно-західноїГаличини (південно-західних районів Львівської, західних і південно-західних районів Івано-Франківської областей сучасної України) та повністю - історична те­ риторія Закарпатської України (територія Закарпатської області сучасної України). Подальший шлях на Захід для радянських військ пролягав через Карпати. Історична довідка.

22 листопада 1938 р. парламентом Чехо-Словацької Республіки був прийнятий Конституційний закон, який підтверджував автономію Карпатської України [12,235], яка, у свою чергу, була проголошена в Ужгороді 28 жовтня 1938 р. За результатами Віденської конференції від 2 листопада 1938 р. новий союзник фашистської Німеччини - Угорщина виторгувала для себе населені переважно угорцями два найбільші райони Закарпатської України - Ужгородський і Мукачевський - і зайняла їх [5,136]. У ніч з 13 на 14 березня угорські війська почали наступ на рештки території Карпатської України [12,134], так як А. Гітлер „подарував” їх своєму союзникові Угорщині. За умов розвалу Чехословаччини (за результатами Міжнародної конференції у Мюнхені 29-30 вересня 1938 р.) український Сейм на решт­ ках території Закарпатської України 15 березня 1939 р. у Хусті де-юре проголосив її незалежність. Військовики Карпатської Січі (військова організація Карпатської України) героїчно оборонялись, однак не змогли витримати потужного удару угорських військ. Територія Карпатської України протягом де­ кількох днів була окупована Угорщиною - союзником фашистської Німеччини. Деякі вогнища опору у гірській місцевості діяли до травня 1939 р. [14,13]. Також у той час посилилась національно-визвольна боротьба і партизанський рух проти німецькофашистських військ у Словаччині (у той час держава під протекторатом фашистської Німеччини у межаах східної частини колишньої Чехо-Словацької Республіки). 29 серпня 1944 р. вибухнуло Сло­ вацьке національне повстання проти фашистських загарбників. Український штаб партизанського руху та його представники при 1-му та 4-му Українських фронтах перекинули у Словаччину орга­ нізаторські групи на чолі з П. О. Величком, О. С. Єгоровим та Е. Ф. Біликом, які швидко перетвори­ лися у великі партизанські загони [1, 363]. Влітку і восени 1944 р. СРСР надав повстанцям велику матеріально-технічну допомогу: літаками їм було перекинуто понад 10 тис. гвинтівок, 7 млн. патронів, чимало засобів зв’язку, медикаментів тощо [1,365 ]. У тих умовах необхідно було силами 1-го і 4-го Українських фронтів надати військову допомогу по­ встанцям Словацької національної ради.

науковий збірник

507

На початку вересня 1944 р. Ставка Вищого Головного Командування (далі - ВГК) затвердила план Східно-Карпатської стратегічної наступальної операції (8 вересня - 28 жовтня 1944 p.). Вона вклю­ чала Карпатсько-Дуклінську фронтову наступальну операцію (8 вересня - 28 жовтня 1944 р.) військ 38-ї армії 1-го Українського фронту і 1-ї гвардійської армії 4-го Українського фронту та КарпатськоУжгородську фронтову наступальну операцію (9 вересня - 28 жовтня 1944 р.) головних сил 4-го Укра­ їнського фронту. У цій стратегічній наступальній операції були задіяні: від 1-го Українського фронту - 38-а армія (командуючий генерал-полковник К. С. Москаленко), частина сил 2-ї повітряної армії (командуючий генерал-полковник С. Я. Красовський), а також 1-й гвардійський кавалерійський (командир генераллейтенант В. К. Баранов) і 25-й танковий (командир генерал-майор танкових військ Ф. Г. Анікушкін) корпуси, 1-й Чехословацький армійський корпус; від 4-го Українського фронту (далі - УФ) - 1-а гвар­ дійська (командуючий генерал-полковник А. А. Гречко) і 18-а (командуючий генерал-лейтенант Є. П. Журавльов) армії, частина сил 8-ї повітряної армії (командуючий генерал-полковник Т. Т. Хрюкін) [1, 363-364 ] і 17-й окремий гвардійський стрілецький корпус (командир генерал-лейтенант А. Й. Гастилович) [3,41]. За задумом операції планувалось на межі двох фронтів з району Кросно (Польща) через Дуклінський перевал у загальному напрямку на Пряшів (Чехословаччина) вийти на словацький кордон і з’єднатися з повстанцями. Це завдання покладалося на війська 38-ї армії (1-й УФ). Правим флангом 1-а гвардійська армія (4-й УФ) ударом з району Санок (Польща) у напрямку на Команьчу (Польща) забезпечувала наступ військ 38-ї армії [1,363]. У смузі наступу радянських фронтів противник оборонявся силами армійської групи “Хейнріці" (ні­ мецька 1-а танкова й 1-а угорська армії'), яка нараховувала до 20 дивізій загальною чисельністю близько 300 тис. чоловік і мала 3250 гармат і мінометів, близько 100 танків і штурмових гармат, 450 літаків [6,80]. Незважаючи на стислі терміни підготовки до наступальної операції, більшість робіт, спрямованих на підвіз боєприпасів і палива, перегрупування військ, пристосування частин, підрозділів та техніки до ведення бойових дій у гірських умовах, було виконано. До початку операції 1-й та 4-й Українські фронти переважали противника в артилерії в 1,5, у танках і САУ в 3,2, у літаках в 2,5 разів. Але ворог мав перевагу в живій силі співвідношенням 1,2:1 [1,364]. Карпатсько-Дуклінська фронтова наступальна операція (8 вересня - 28 жовтня 1944 р.)

8 вересня у наступ перейшли війська 38-ї армії (1-й УФ), а 9 вересня - війська 1-ї гвардійської армії (4-й УФ). У перший день операції стрілецькі з’єднання 38-ї армії уклинилися в оборону противника на глибину до 12 км. Однак спротив противника зростав. Особливо жорстокі бої розгорнулись у районі Кросно. Німецьке-фашистське командування почало поспішно перекидати на ділянку наступу 38-ї армії з’єднання і частини з інших напрямків (у т. ч. 1 піхотну дивізію й окремі частини з Словаччини). Всього в ході операції на кросно-дуклінський напрямок було стягнуто до 18 ворожих дивізій, з них З танкові [2,323]. Наступ військ 38-ї А, 1-го Чехословацького корпусу й 1-ї гвардійської армії у Східних Бескидах (гір­ ський масив) обмежив оперативні можливості фашистського командування, яке змушене було виді­ лити зі своїх резервів для боротьби у Карпатах чималі сили. Противнику вдалось затримати наступ радянських військ. Для посилення удару на ділянці насту­ пу 38-ї армії (командуючий генерал-полковник К.С. Москаленко) були введені 25-й танковий і 1-й гвардійський кавалерійський корпуси та 1-й Чехословацький армійський корпус. Пізніше з резерву командуючого 1-го УФ у прорив, як ешелон розвитку успіху, були введені 4-й гвардійський танко­ вий (командир генерал-лейтенант П. П. Полубояров) і 31-й танковий (командир генерал-майор В. Є.

508

науковий збірник

Григор’єв) корпуси. У ході завзятих 7-денних боїв війська 38-ї армії прорвали 2 обороні смуги проти­ вника й вийшли на рубіж населених пунктів Важице - південніше Дуклі - Івонич. До 14 вересня війська 1-ї гвардійської армії (командуючий генерал-полковник А. А. Гречко) також прорвали ворожу оборону на фронті до ЗО км й у глибину до 15 км. Переборюючи завзятий спротив і відбиваючи контрата­ ки противника, передові частини 38-ї армії спільно з танковими підрозділами 1-го Чехословацького армійського корпусу (командир генерал Л. Свобода) 20 вересня оволоділи дуже укріпленим насе­ леним пунктом Дукля. У той же день правофлангові з’єднання 1-ї гвардійської армії першими уві­ йшли на територію Словаччини західніше Медзилаборце. У кінці вересня радянські війська вийшли до Карпатського хребта й на окремих ділянках подолали його. Словацькі партизани здійснили рейд у напрямку Дукпінського перевалу. Східно-словацький корпус, який з боку фашистів перейшов на бік повстанців Словацької національної ради, не зміг підтримати антигітлерівське повстання, оскільки 2 вересня був роззброєний німцями. 1 жовтня війська 38-ї армії перейшли словацький кордон у 5 км північно-західніше Дуклінського перевалу. 6 жовтня 1-й Чехословацький армійський корпус при допо­ мозі радянських військ 67-го стрілецького (командир генерал-лейтенант І. С. Шмиго) і 31-го танкового корпусів оволодів Дуклінським перевалом і вступив на рідну землю (пізніше 6 жовтня було оголошено Днем Чехословацької народної армії).

28 жовтня радянські війська просунулись на 15-20 км на захід і на південний захід від перевалу й на рубежі східніше Ясло - Свідник - західніше Команчі перейшли до оборони. У ході Карпатсько - Дуклінської фронтової наступальної операції противник втратив до 52 тис. чоловік вбитими і пораненими, 837 гармат і мінометів, 185 танків і штурмових гармат та іншу бойову техніку [2, 323-324 ]. Під час операції радянські з’єднання 38-ї та 1-ї гвардійської армій зазнали важких втрат - загинуло близько 20 тис. солдатів і офіцерів, було втрачено біля 150 танків, у дивізіях налічувалось по 3-3,5 тис. чоловік, у кожному з трьох танкових корпусів - по 60 бойових машин. З обох сторін у боях брало участь ЗОдивізій, близько 4 тис. гармат, понад 500 танків, до 1000 літа­ ків. Такої величезної концентрації військ у гірських умовах ще не було у світовій історії війн [1,369]. Наступальні дії радянських військ у цій операції відволікли значні сили ворога, що у кінцевому ра­ хунку значно полегшило боротьбу словацького повстання, послабило центральну ділянку оборони противника у Східних Карпатах та полегшило оборонні дії головних сил 1-го Українського фронту у Польщі [2,743], допомогло основним силам 2-го Українського фронту в Угорщині при проведенні Дебреценської наступальної операції 1944 р [2,235] і військам 3-го Українського фронту в Югославії при проведенні Белградської наступальної операції 1944 р. [2,82]. Також це створило умови для успішних бойових дій військ союзників СРСР з антигітлерівської коаліції у Західній Європі та у Італії. Карпатсько-Ужгородська фронтова наступальна операція (9 вересня-28 жовтня 1944 р.) Проводилась силами центру і лівого крила 4-го Українського фронту (генерал-полковник, з 28 жов­ тня - генерал армії І.Ю.Петров) з метою надання допомоги Словацькому національному повстанню і визволення від німецьких окупантів історичної території Закарпатської України і південно-західної частини Галичини. Велика увага приділялась підготовці до наступу в горах. Війська фронту почали готуватися до цього з 15 серпня. Вдень і вночі в складних умовах місцевості проводилось бойове навчання і тренування особового складу підрозділів. Взводи, роти і батальйони навчалися в умовах лісистої місцевості захо­ плювати висоти, наступати вузькими гірськими стежками і бездоріжжям, вести бої в лісових ущелинах, на крутих схилах і хребтах. З генералами і офіцерами проводились групові заняття на картах і на місцевості. Командирів взво­ дів і рот вишколювали командири полків і дивізій.

науковий збірник

509

Наступ почався 9 вересня окремою операцією 107-го стрілецького корпусу (командир генералмайор Д .В. Гордеєв) 1-ої гвардійської армії (командуючий генерал-полковник А. А. Гречко) на поль­ ській території в напрямі на Гуменне. Під кінець першого дня оборона противника була прорвана на ділянці Пловце, Струте, Вельке на 5-6 км вглиб. В наступні дні війська 1-ої гвардійської армії подо­ лали міцні вузли оборони противника на південь від Санок і Загуж, кілька невеликих хребтів і окремих висот, заглибились в розташування противника на 10 км і розширили фронт прориву до 18 км. 17 вересня з’єднання армії вийшли на лінію по річці Сан. З метою розвитку успіху на правому фланзі 1-ої гвардійської армії було введено в наступ з фронтового резерву 11-й стрілецький корпус (командир генерал-майор М. І. Запорожченко). Таким чином, окрема операція 107-го стрілецького корпусу в ході наступу переросла в армійську наступальну операцію двух стрілецьких корпусів. До 20 вересня 107-й стрілецький корпус і 242-а гірсько-стрілецька дивізія (командир генерал-майор В. Б. Лісінов), зламавши опір противника на рубежі Віслок-Дольни-Чистогорб протягом двох днів подолали лісисто-гірську ділянку в районі польсько-чехословацького кордону і перейшли його [13, 55].Серед перших були воїни 242-ї гірсько-стрілецької та 129-ї гвардійської стрілецької (командир генерал-майор Т. У. Гринченко) дивізій. Велику мужність і відвагу виявив особовий склад 1-го батальйону (командир капітан Г.Н. Шавлухашвілі) 900-го гірсько-стрілецького полку 242-ї дивізії. Бійці батальйону вибили гітлерівців з приле­ глих до кордону опорних пунктів і 20 вересня першими у дивізії ступили на землю Чехословаччини. Успішно діяли воїни 325-го полку ( командир майор Н.Д. Олексієнко) 129-ї гвардійської дивізії. За вихід на кордон і встановлення прапора на головному Карпатському хребті полк було нагороджено орденом Червоного Прапора [1, 369-370]. Загроза прориву радянських військ вглиб території Чехословаччини примусила командування Вер­ махту спішно перекидати на цю ділянку фронту свої резерви: 1-у танкову, 97-у і 357-у піхотні дивізії. Долаючи запеклий опір фашистських частин, війська 1-ї гвардійської армії на ЗО вересня вийшли до головного Карпатського хребта, просунувшись вперед від 35 до 50 км і розширивши фронт прориву до 50 км. Було повністю розгромлено 96-у піхотну дивізію, значних втрат зазнали 97-а, 168-а, 100-а і 254-а ворожі піхотні дивізії [13,55].

18 вересня перейшли в наступ війська 18-ї армії (командуючий генерал-лейтенант Є.П. Журавльов). У ході наступу радянських військ на Закарпатті активізувалися партизанські загони та диверсійні групи. Найефективніше вони діяли на залізницях і шосейних дорогах. На початку жовтня бійці загону Усти-Прищепи підірвали два ешелони з німцями між Іршавою і Ківяджем. На дільниці Берегове-Вилок вони висадили в повітря міст, перервавши на тиждень залізничне сполучення. На перегоні Ужок-Перечин підривники партизанського з’єднання О.В.Тканка пустили під укіс ешелон з танками і артилерією. Народні месники вели бої з противником, який відступав. 23 жовтня бійці з’єднання В.П. Русина в бою з рештками трьох піхотних полків 14-ї угорської (Дебреценської) дивізії знищили близько 200 і взяли в полон 318 солдатів і офіцерів. Відзначилися загони Логойди, Мишка, партизани Турик, Зозуля, Суран, Папп, Шелевер, Панько, Фарагацій, Глушко, Сабов, Туряниця. Загін Усти-Прищепи розгромив 4-й гірсько-в’ючний мінометний угорський батальйон і в зустрічному бою заподіяв значних втрат гірсько-артилерійському батальйону. Командування загону відзначило дії командирів взводу Г. М. Глеба, відділення В. І. Кугушева, бійців Ф. Доманкуша, І. Бірюкова, С. Ткаченка, С. Ковача, А. Панасенка, І. Трибуха, М. Сушкевича [7,341].

28 вересня військами 8-ї стрілецької (командир полковник М. С. Угрюмов) і 138-ї стрілецької (ко­ мандир полковник В. Ю. Васильєв) дивизій зі складу 17-го стрілецького корпусу (командир генералмайор А.Й. Гастилович) було звільнено населений пункт Ясиня (Керешмезе) [6,84; 10,264]. На кінець вересня війська 4-го Українського фронту в тяжких умовах гірської місцевості пройшли

510

науковий збірник

з боями від 20 до 50 км на фронті протяжністю близько 300 км і вийшли до головного Карпатського хребта. Перед радянськими з’єднаннями стояло завдання якнайшвидше оволодіти ним і прорвати добре укріплену ворожу оборонну лінію Арпада, не давши противникові змоги закріпитися на нових рубежах оборони [1,370]. Війська фронту 8 жовтня звільнили від фашистів останній населений пункт Дрогобицької області - село Лавочне. Уся територія Української РСР (на той час у кордонах 1941 р.) була визволена від німецько-фашистських окупантів. З приводу цієї видатної події 14 жовтня 1944 р. у Києві відбулись урочисті збори, присвячені повному визволенню території республіки від німецько-фашистських за­ гарбників [13,56]. Після тривалих і напружених боїв, що розгорнулись у першій половині жовтня, війська 4-го Укра­ їнського фронту оволоділи Головним Карпатським хребтом і перевалами Лупковським, Руським, Ужоцьким, Верецьким, Вишковським, Яблоницьким і Татарським. Було визволено ряд населених пунктів Закарпаття [1,370].

16 жовтня частина сил 8-ї стрілецької дивізії взяла участь у звільненні населеного пункту Рахів [ 10, 201].

18 жовтня військами 138-ї стрілецької дивізії (4-й Український фронт, Карпатсько-Ужгородська опе­ рація) і частиною сил 2-го Українського фронту (Дебреценська операція) було звільнено румунське місто Сігет [10,428]. Необхідно відмітити, що у цей час праве крило військ 2-го Українського фронту (командуючий Мар­ шал Радянського Союзу Р.Я. Малиновський) вийшло у район південно-західніше Ужгорода. Противник, який тримав оборону перед військами 18-ї армії і 17-го окремого гвардійського стрілецького корпусу зі складу 4-го УФ, почав відступати [2,324]. Радянським військам, які брали участь у подоланні Головного Карпатського хребта і у звільненні міст Ясиня (Керешмезе), Рахів, Сігет та інших великих населених пунктів наказом ВГК від 18 жовтня 1944 р. була оголошена подяка й на їх честь у Москві було проведено салют 20-а артилерійськими залпами з 224-х гармат [10,201]. Військами 8-ї та 138-ї стрілецьких дивізій 24 жовтня було звільнено місто Хуст (Густе) [8,191; 10, 80], 25 жовтня 138-а дивізія звільнила Виноградів (Севлюш) [10,217], а 26 жовтня війська 17-го окре­ мого гвардійського стрілецького корпусу у складі 138-ї та частини сил 8-ї стрілецьких дивізій звільни­ ли Берегове [10,48]. Німецько-фашистські загарбники перетворили Мукачеве на міцний вузол оборони. Навколишні гори були всіяні ДОТами, ДЗОТами і польовими вогневими точками, а підступи до міста захищені мінними полями. Однак війська Червоної армії брали в лещата гарнізони опорних пунктів ворога, знищували їх або примушували здатися.

26 жовтня Мукачеве було звільнено військами 4-го Українського фронту [1,370; 8,191]. У звільненні міста взяли участь війська 18-ї армії (командуючий генерал-лейтенант Журавльов Євген Петрович): - 351-а стрілецька дивізія (командир генерал-майор Дударев Ілля Федорович) зі складу 30-го стрілецького корпусу (командир генерал-майор Лазько Григорій Семенович); - 237-а стрілецька дивізія (командир полковник Тетенко Михайло Григорович) зі складу 17-го окремого гвардійського стрілецького корпусу ( командир генерал-майор Гастилович Антон Йо­ сипович); - 15-а інженерно-саперна бригада (командир полковник Бараш Мойсей Давидович). Наказом ВГК було присвоєно почесне найменування Мукачівських: - 835-му стрілецькому полку (командир підполковник Підопригора Гнат Іванович); - 1159-му стрілецькому полку (командир полковник Федоров Василь Дмитрович); - 4-му гвардійському повітряно-десантному стрілецькому полку (командир підполковник Дружинін Іван Миколайович);

науковий збірник

511

- 5-му гвардійському повітряно-десантному стрілецькому полку (командир підполковник Савченко Василь Євдокимович); - 904-му артилерійському полку (командир підполковник Нюхалов Степан Дмитрович); - 71-му окремому штурмовому інженерно-саперному батальйону (командир підполковник Сокол Костянтин Трофимович); - 75-му окремому штурмовому інженерно-саперному батальйону (командир майор Статкевич Олександ Олександрович); - 214-й окремій авіаційній ескадрильї зв’язку (командир майор Зуєв Василь Іванович). Військам, які звільняли Мукачеве, наказом ВГК від 26 жовтня 1944 року проголошено подяку і в Москві на їх честь проведено салют 12-ма артилерійськими залпами з 124-х гармат [10,161-162].

27 жовтня розпочались бої за визволення Ужгорода. На підступах до міста німецьке та угорське командування створило міцні вузли оборони й намагалося затримати наступ. Але удар радянських військ був таким стрімким, що фашисти не змогли чинити тривалого опору й у другій половині дня відступили. У боях за місто радянським воїнам допомогла підпільна група, керована І. Кверчою (зі з’єднання О. В. Тканка) [1,370]. У звільненні Ужгорода брали участь війська армійської рухомої групи (командир полковник Хомич Іван Федорович) зі складу 18-ї армії: - 5-а гвардійська танкова бригада (командир полковник Морус Іван Митрофанович); - 875-й самохідний артилерійський полк ( командир підполковник Ольховенко Данило Анисимович); - армійські курси молодших лейтенантів (начальник курсів підполковник Повидайло Олек­ сандр Никифорович) [10, 243]. Першими увірвались до міста і зав’язали вуличні бої танкісти роти гвардії старшого лейтенанта В.Ф.Обороткіна, рота автоматників лейтенанта Н. Е. Суанова, екіпаж САУ молодшого сержанта І. Старкова [1,370]. Наказом ВГК присвоєно почесне найменування Ужгородських: - 571-му стрілецькому полку (командир підполковник Карташков Микола Андрійович); - 7-му гвардійському повітряне-десантному стрілецькому полку (командир майор Рабінович Бо­ рис Абрамович); - 3-му гвардійському повітряно-десантному артилерійському полку (командир підполковник Смирнов Дмитро Дмитрович); - 135-му гвардійському артилерійському полку (командир підполковник Яньшин Іван Андрійо­ вич); - 262-му окремому винищувально-протитанковому дивізіону (командир капітан Декало Григорій Іванович); - 277-му окремому винищувально-протитанковому дивізіону (командир капітан Васильєв Василь Гаврилович); - 17-му гірському інженерно-саперному батальйону (командир майор Бахарев Максим Івано­ вич); - 88-му окремому полку зв’язку (командир полковник Бобков Іван Васильович); - 13-му гвардійському бомбардувальному авіаційному полку (командир підполковник Журавльов Василь Федорович). Військам, які брали участь у звільненні Ужгорода, наказом ВГК від 27 жовтня проголошено подяку й у Москві на їх честь проведено салют 20-ма артилерійськими залпами із 224-х гармат [10,243]. Тисячі воїнів, представники майже усіх національностей Радянського Союзу, виганяючи ворога з Закарпаття, демонстрували зразки мужності й героїзму. Рядовий 683-го стрілецького полку 18-ї армії Роман Федоляк, мобілізований з Дрогобицької області, заступив пораненого першого номера куле­

512

науковий збірник

метного розрахунку і знищив 10 ворожих солдатів. Коли кулемет було пошкоджено, боєць автоматним вогнем продовжував знищувати ворогів. Кулеметний розрахунок у складі М. Силкаєва, М. Андрущенка, С. Доставалова під час бою за вершину гори Кичера знищив понад 120 гітлерівців. Воїни-українці Кос­ тенко і Погорілий виявили і висадили у повітря два ворожих ДОТи. Санінструктор 987-го стрілецького полку 1-ї гвардійської армії сержант М. П. Грищенко з Малина Житомирської області з листопада 1943 р. до жовтня 1944 р. виніс з поля бою 176 тяжкопоранених бійців і офіцерів з особистою зброєю, за що був удостоєний звання Героя Радянського Союзу [7,341-342]. У боях за Ужгород бойовий розрахунок САУ під командуванням молодшого лейтенант А. С. Воскресенського вогнем гармати знищив 2 польо­ ві гармати, розбив мінометну батарею, захопив 5 гармат і обоз із 40 підвод [1,370]. Війська 4-го Українського фронту 29 жовтня звільнили населений пункт Чоп і з’єднались з частина­ ми 2-го Українського фронту [4,151].

28 жовтня 1944 р. у результаті проведення військами 4-го Українського фронту КарпатськоУжгородської наступальної операції історична територія Закарпатської України у складі тодішньої Чехословаччини (територія Закарпатської області сучасної України) була звільнена від німецькофашистських загарбників [6,85 ]. В результаті проведення Карпатсько-Ужгородської фронтової наступальної операції війська 4-го Українського фронту нанесли тяжку поразку військам 1-ї німецької танкової армії, розгромили 1-шу угорську армію, ліквідували південну оборонну ділянку німецько-фашистських військ у Східних Кар­ патах. Усе це, у кінцевому рахунку, забезпечило подальший розвиток наступу радянських військ на будапештському напрямку. Висновок Східно-Карпатська стратегічна наступальна операція (8 вересня-28 жовтня 1944 р.) проводилась вій­ ськами 4-го Українського (командуючий генерал - полковник І. Ю. Петров) і лівого крила 1-го Укра­ їнського (командуючий Маршал Радянського Союзу І. С. Конєв) фронтів з метою надання допомоги Словацькому національному повстанню. В операції брав участь 1-й Чехословацький армійський корпус (командир генерал Л. Свобода). До­ датково у ході бойових були введені 4-й гвардійський (командир генерал-лейтенант П. П. Полубояров) і 31-й (командир генерал-майор В. Є. Григор’єв) танкові корпуси і 5 дивізій ( у їх складі з’єднання 11-го стрілецького корпусу під командуванням генерал-майора М. І. Запорожченка). У рамках даної стратегічної операції були проведені Карпатсько-Дуклінська (ліве крило 1-го УФ і праве крило 4-го УФ) і Карпатсько-Ужгородська (основні сили центру та лівого крила 4-го УФ) фрон­ тові наступальні операції. Тривалість операції - 51 доба. Ширина фронту бойових дій - 400 км. Глибина просування радян­ ських військ - 50 -110 км. Середньодобові темпи наступу -1 - 2 км. Результати операції. Радянські війська 1-го і 4-го Українських фронтів нанесли поразку армійській групі військ противника “Хейнріці” (складалась з 1-ї німецької танкової та 1-ї угорської армій), роз­ громили 5 ворожих дивізій і знищили 1 дивізію, захопили 31360 полонених, 912 гармат і мінометів, 40 танків і штурмових гармат. Звільнивши південно-західну частину історичної Галичини (південно-західні райони Львівської, за­ хідні й південно-західні райони Івано-Франківської областей сучасної України) і подолавши Головний Карпатський хребет, війська двох Українських фронтів вступили на східну частину території тодішньої Чехословаччини. У ході напружених боїв з’єднання Червоної армії звільнили історичну територію За­ карпатської України (територію Закарпатської області сучасної України). Відтягнувши на себе до 20 дивізій противника (німецько-фашистське командування вимушено було перекинути сюди з інших ділянок фронту ще 15 дивізій), радянські війська 1-го і 4-го Українських фронтів надали серйозну допомогу Словацькому національному повстанню, а також полегшили обо­

науковий збірник

513

ронні дії головних сил 1-го Українського фронту у Польщі, допомогли основним силам 2-го Україн­ ського фронту (командуючий Маршал Радянського Союзу Р. Я. Малиновський) в Угорщині при прове­ денні Дебреценської наступальної операції (6-28 жовтня 1944 р.) і військам 3-го Українського фронту (командуючий Маршал Радянського Союзу Ф. І. Толбухін) у Югославії при проведенні Белградської наступальної операції (28 вересня-20 жовтня 1944 p.). Також переможні результати цієї операції ство­ рили умови для подальших успішних бойових дій у Західній Європі та в Італії для військ союзників СРСР з антигітлерівської коаліції. Німецько-фашистські війська втратили важливий стратегічний рубіж, який прикривав окуповану ними Чехословаччину зі сходу. Були створені умови для звільнення Чехословаччини й виходу до пів­ денних кордонів фашистської Німеччини. Бойовий склад, чисельність військ і людські втрати у Східно-Карпатській стратегічній насту­ пальній операції

Найменування об'єднань і термін їх участі у операції

1-й Український фронт: 38-а А, 2-а ПА, 1-й гвард. кк, 25-й тк (весь період)

4-й Український фронт: 1-а гвард. А, 18-а А, 8-а ПА, 17-й гвард. ск (весь період) Всього

1-й Чехословацький армійський корпус (весь період)

Бойовий склад і чисельність військ на початку операції

Л ю дські втрати в операції (чоловік)

кількість з’єднань

чисельність

безповоротні

санітарні

всього

середньо­ добові

сд-9 кд-3 тк-1

99100

13264

48750

62014

1216

сд-20 пдд-1 отбр-2

264000

13579

50618

64197

1259

дивізій-33 тк-1 бригад-2

26843 363100

7,4% (від загальної чисельності військ на початку операції)

99368

126211

2475

пбр-2 пдбр-1 отбр-1

14900

1630

4069

5699

112

[4,152; 11,299] Примітки: А - армія, ПА - повітряна армія, тк - танковий корпус, од - стрілецька дивізія, кд - кавалерійська дивізія, пдд повітряно-десантна дивізія, пбр - піхотна бригада, пдбр - повітряно-десантна бригада, отбр - окрема танкова бригада.

За мужність, відвагу і військову майстерність у цій стратегічній операції 59 з’єднань і військових час­ тин отримали почесні найменування „Карпатських”, „Ужгородських”, „Мукачівських”; 60 нагороджені орденами; ЗО воїнів удостоєні звання Героя Радянського Союзу [ 1,371; 2,181]. Однак ці успіхи дались Червоній армії дорогою ціною - тільки безповоротні втрати (вбитими) у цій стратегічній операції досягли 26843 радянських військовослужбовців (7,4 % від загальної чисельності

514

науковий збірник

військ на початку операції). Загальні середньодобові втрати військ обох фронтів (вбитими та поране­ ними) досягали 2475 військовослужбовців [4,152; 11,299 ]. Тому про ціну Перемоги ми, нащадки фронтовиків і учасників трудового фронту періоду Великої Вітчизняної війни, повинні пам’ятати постійно. У Мукачеві 26 листопада 1944 р. відбувся І з’їзд делегатів народних комітетів Закарпатської України, який прийняв історичний Маніфест про воз’єднання Закарпатської України з Радянською Україною. На зустріч цим побажанням пішло керівництво Радянського Союзу і Чехословацької Республіки.

25 червня 1945 р. між СРСР та Чехословацькою Республікою було підписано Договір «Про Закар­ патську Україну» про приєднання Закарпатської України до Української РСР. Згідно з цим Договором кордони, що існували між Словаччиною і Закарпатською Україною до 29 вересня 1938 р. (до загар­ бання Закарпаття хортистською Угорщиною), визнавалися кордонами між СРСР і Чехословацькою Республікою. 22 січня 1946 р. Президія Верховної Ради Української РСР прийняла Постанову «Про створення Закарпатської області у складі УРСР» [ 9,241]. Загальними зусиллями народів Радянського Союзу, що отримали Перемогу у Великій Вітчизняній війні, намаганнями вищого радянського керівництв історична територія Закарпатської України вияви­ лась у складі Української РСР, а після 24 вересня 1991 р. - у складі сучасної України. Таким чином, наявність Закарпатської області у складі сучасної України - це втілення результату пе­ ремоги Червоної армії над німецько-фашистськими загарбниками при проведенні Східно-Карпатської стратегічної наступальної операції 1944 p., результат Перемоги Радянського Союзу у Великій Вітчиз­ няній війні 1941-1945 pp., а також результат напрямку сталінської (одна з посад Генерального секре­ таря ЦК ВКП(б) Й. В. Сталіна у той час - Голова Ради народних комісарів СРСР) зовнішньої політики СРСР щодо збирання усіх історичних етнічних українських територій у єдине ціле. Джерела і література 1. Безродний Є. Ф. Східно-Карпатська наступальна операція 1944 р.//Україна в полум’ї війни. 1941-19451Панченко П. П., Уткін О. І., Горєлов В. І. та ін. - К.: Україна, 2005. - С. 363-371.

2. Великая Отечественная война 1941 -1945: Знциклопедия / Главньїй редактор М. М. Козлов. - М.: Советская знциклопедия, 1985. - 832 с.

3. Великая Отечественная. Командарми. Военньїй биографический словарь. - М.: Жуковский, Кучково поле, 2005. 408 с.

4. Восточно-Карпатская стратегическая наступательная операция (8 сентября- 28 окгября 1944 г.) II Великая Отече­ ственная без фифа секретности. Книга потерь. Новейшее справочное издание І Г. Ф. Кривошеев, В. М. Андроников, П. Д. Буриков, В. В. Гуркин. - М.: Вече, 2009. - С. 150-152.

5. Гриневич В.А. Карпатська Січ II Військове будівництво в Україні у XX столітті: історичний нарис, події, портрети І Бережинський В. Г., Бринцев В. В., Горєлов В. І. та ін. - К.: Видавничий Дім „ Ін Юре", 2001. - С.136-139.

6. Короткин Ю. Г. Восточно-Карпатская стратегическая наступательная операция (8 сентября - 28 окгября 1944 г.) II Патріот України. Історичний альманах І Редкол.: Цибенко П. С. (голова) та ін. - К.: Видавництво Україна, 2009, ви­ пуск 5. - С. 76-87.

7. Лисенко О. Є. Бойові дії у Західній Україні та в Карпатах II Безсмертя. Книга Пам’яті України. 1941-19451Голова ред. колегії І. О. Герасимов. - К.: Пошуково - видавниче агентство „Книга Пам’яті України”, 2000. - С. 333 - 347.

8. Лисенко О. Є. Велика Вітчизняна війна. Хід бойових дій в Україні II Військове будівництво в Україні у XX столітті: історичний нарис, події, портрети І Бережинський В. Г., Бринцев В. В., Горєлов В. І. та ін. - К.: Видавничий Дім „Ін Юре”, 2001.-С .1 52-194.

9. Лисенко О. Є. Наслідки війни: здобутки і втрати II Військове будівництво в Україні у XX столітті: історичний нарис, події, портрети І Бережинський В. Г., Бринцев В. В., Горєлов В. І. та ін - К.: Видавничий Дім „ Ін Юре ”, 2001. - С.

238-241. Ю.Освобождение городов: Справочник по освобождению городов в период Великой Отечественной войньї 19411945. - М.: Воениздат, 1985. - 598 с. И.Россия и СССР в войнах XX века: Статистическое исследование. - М.: Олма-Прес, 2001 - 608 с.

12. Стерчо П. Карпато-Українська держава. До історії Визвольної боротьби Карпатських українців у 1919 -1939 роках І Репринтне видання: Торонто: Наукове товариство ім. Т. Шевченка, 1965.- Львів: “За вільну Україну, 1994.- 288 с.

13. Українська РСР у Великій Вітчизняній війні Радянського Союзу 1941-1945: У 3 т. І Гол. ред. колегії І. Д. Назаренко.

- К.: Видавництво політичної літератури України, 1969. - Т. 3. - 456 с.

14. Чичкань И.В., Горєлов В.И. Доблесть и трагедия Карпатской Украиньї. Процессьі и собьітия 1938-1939 гг. II Всеукраинская общественно-политическая газета «ВВС».- № 29 (447), 2009. - С. 12-13.

науковий збірник

515

Іван РОМАНЮК, Микола СМІРНОВ (Вінниця)

«СПЕКОТНИЙ» ЛИПЕНЬ 1941-ГО. [Окупація Вінниччини фашистськими загарбниками) Вже більше 65 років відділяє український народ від доленосних подій осені 1941 p., коли заверши­ лось визволення України від німецько-фашистських загарбників. Проте й до сьогодні історія України періоду II Світової війни, не позбавлена складних історичних проблем, які полемічно обговорюються не тільки в науковому середовищі, а й серед широких верств громадськості[13,13]. Особливе місце займає 1941-й рік. З огляду на це, завданням нашої статті є дослідження подій липня 1941 року, коли була окупована Вінницька область. Теоретичним підґрунтям публікації стали праці Г. Жукова[5], М. Коваля[8], Книга Памяті України «Безсмерття» [1], а також дослідження А. Зінченка[6], Р. Рекотова[12], А. Петрової[10], О. Потильчака[11]. Протягом останніх років чимало науковців, краєзнавців опублікували з проблеми окупації Вінничини цілий ряд статей. Зокрема слід відмітити праці А. Маковія[9], П. Кирилішина[7], В. Верховлюка[4]. На початку Великої Вітчизняної війни територія Вінницької області входила до складу Київського Особливого військового округу, а з початком бойових дій вона ввійшла в зону дій Південо-Західного фронту. Командування німецьких військ кинуло на південно-західний напрямок угруповання «Південь», в складі якого було 57 дивізій, в тому числі 9 танкових і 13 окремих бригад. З повітря угруповання під­ тримував 4-й повітряний флот Німеччини, чисельністю 1 500 бойових літаків. У смузі оборони 6 і 26 армій чисельна перевага противника була очевидною. Проти 5 стрілецьких дивізій наших військ наступ вели 12-14 німецьких дивізій[7,3].

1 липня 1941 року ворог перейшов у наступ на могилів-подільському та кам'янець-подільському напрямках. На Південному фронті з території Румунії перейшли в наступ німецько-румунські війська завдаючи головного удару в напрямку Могилів-Подільський-Жмеринка і створивши загрозу виходу у фланг і тил 12,26 і 6-й арміям Південо-Західного фронту[5,283-284]. На рубежі Дністра радянські воїни чинили упертий опір ворогу. Так, Могилів-Подільський укріплений район, незважаючи на недо­ статню організовану взаємодію частин 130 стрілецької дивізії з його гарнізоном, стримували натиск противникам в період з 8 по 19 липня, знищивши кулеметно-артилерійськими підрозділами укріпле­ ного району до 5 тис. солдатів та офіцерів ворога. [3 ,18] 7 липня 1941 року танкова група Клейста і моторизовані частини 6 німецької польової армії про­ рвали оборону Остропольського укріпленого району і продовжували наступ на схід. 7 липня вони захопили Бердичів, 9 липня - Житомир[5, 284]. У результаті цього виник величезний, так званий «житомирський коридор», ширина якого була 130 км, а глибина 150 км. Таким чином, штаб німецько-фашистських військ методично, планово намагались силами групи «Південь» у районі напряму Проскурів-Вінниця повністю оточити і знищити війська 6,12 і 26 армій, які були для фашистів серйозною перешкодою на шляху до Києва. І, незважаючи на слабку оборону військ цих армій, відсутність нормального забезпечення боєприпасами, пальним, не говорячи вже про продовольство, частини вищевказаних армій стримували натиск противника, а іноді й завдавали йому нищівних ударів. Першими контратакували німецькі війська на вінницькій землі частини 8-го і 4-го механізованих кор­ пусів в районі міст Козятин і Комсомольського. Контратаки здійснювали і частини 12 армії в складі 13 стрілецького корпусу, який 9 липня 1941 року отримав наказ зайняти оборону на рубежі Летичівського укріпленого району по лінії Обухів-Озеро-Шершні-Летичів[7,3]. Ці та інші бойові дії, спрямовані на відбиття наступу фашистів на різних напрямках, на жаль, не зупинили противника. До того ж, Ставка Верховного Головнокомандування постійно перекидала зна-

516

науковий збірник

чну частину сил Південно-Західного фронту на центральний напрямок, чим відповідно послаблюва­ лась оборона лінії всього фронту.

11 липня в штаб Червоної Армії було направлене таке донесення: «Противник проявляє активність, тіснить 4 механізований корпус, який терпить великі втрати. 16 механізований корпус - у складі од­ ного полку, місця перебування інших частин невідоме. 15 танкова дивізія прибула в район бойових дій. Один полк веде бій в районі Калинівки, решта в ешелонах і їх місце дислокації невідоме. 490-й стрілецький корпус обороняється в районі с. Петриківці, точне розташування невідоме» [7,3]. Відступаючи, частини 6,12,26 армій зазнавали великих втрат, що зобов’язувало їх штаби виводити з бою великі з’єднання у тил, на поповнення. Але ряди бійців поповнювались молодими, не навчени­ ми військової справи, призовниками. Це була «сира» армія, яка гинула при відступі 1941 року. З 12 по 14 липня 1941 р. знекровлені в попередніх боях частини 16 механізованого корпусу, 37 і 49 стрілецькі корпуси 6 армії стримували наступ танків і моточастин противника на широкому фронті Глухівці-Андрияшівка-Петриківці, а з 15 липня під ударом значних механізованих частин німців з ви­ користанням артилерії вони змушені були вийти на рубіж Янів-Корделівка-Заливанщина-НемиринціКозятин. За таких обставин 13 липня 1941 р. наказом командувача 12-ї армії генерала П. Понєдєліна була створена група військ для оборони м. Вінниці під керівництвом генерала В. Владімірова. До її складу ввійшли частини 491, 828 стрілецьких полків із 6 армії, 10 залізнична дивізія військ НКВС, біля двохсот командирів і п’ять тисяч червоноармійців з різних частин, розбитих фашистами в боях, і декілька тилових частин з різних з’єднань. Коли 15 липня танкові війська і мотопіхота 17 німецької польової армії в кількох місцях прорвала оборону нашої 12 армії на рубежі Летичівського укріпленого району і вирушила на Вінницю, то частини В. Владімірова на рубежі сіл Лукашівка-Юзвин-ПултівціСутиски зупинили і змусили вступити в бій передові частини фашистів 17 армії, але сили частин, які оборонялись, були слабкі.

14 липня 1942 р. німецько-фашистські війська захопили районні центри Козятин, Комсомольське і залізничні станції Крижанівка, Махаринці, Уладівка, Холонівська. Захопивши с. Терешпіль, Хміль­ ницького району, німецькі загарбники замордували понад 100 радянських військовополонених і мир­ них громадян[3,16]. Виконуючи основне завдання виводу з рубежів Летичівського укріпленого району замучених у боях з наступаючим противником 8 і 13 стрілецьких дивізій, 24 механізованого корпусу 12 армії, її коман­ дир П. Понєдєлін зрозумів, що створена ним група військ для оборони м. Вінниці слабка. 117 липня своїм наказом зупинив відступаючу 60-ту гірськострілецьку дивізію та направив її на оборону міста з боку Жмеринки. Дивізія в той же день вступила в бій з німецькими частинами на рубежі Новоселиця-Людавка-Браїлів. З цією ж метою наказом штабу 12 армії 45 танкова дивізія була направлена в район міста[7,3].

16 липня 1941 року німецько-фашистські війська захопили районний центр Бар і залізничні станції Бродецьке, Матейкове. Згодом вдалося заволодіти районними центрами Жмеринкою, Літином, Му­ рованими Куриловцями, Станіславчиком і залізничними станціями Браїловом, Бутками, Варшицею, Гніванем, Куравою, Митками, Новокурилівкою та ін.[3,17]. З 13-го стрілецького корпусу була виведена 99-а стрілецька дивізія, яка також зайняла рубіж обо­ рони, її штаб розмістився в селі Писарівка. Такі обставини змушують командування просити Ставку дозволити здійснити відвід 6 і 12 армій на лінію Біла Церква-Тетіїв-Китайгород[3,17]. Чисельна перевага противника давала про себе знати. Частини 6 армії продовжували з боями відступати на Супрунів, Погребище, частини 26 армії - її 24 механізований і 8-й стрілецький корпуси - відступали на Південь і зайняли оборону від Хмільника до Копайгорода.

14 липня війська 42 і 49 гірськострілецьких корпусів 17 німецької польової армії прорвали оборону радянських 58 і 44 гірськострілецьких дивізій, зім’яли фронт 240 мотострілецької дивізії на ділянці

науковий збірник

517

Лука Барська-Бар і направились на Вінницю, де на той час вже стояла в обороні частина сил 60 гір­ ськострілецької і 45 танкової дивізій. У цей же час флангова 192 гірськострілецька дивізія відступила на Багринівці, Пултівці, Садки, Вінницю. Командування Південного фронту для ліквідації цього прориву кинуло 18 механізований корпус 382 легких танки, але ці сили не змогли виконати поставленого завдання, почали відступати на Рахни і були оточені в лісі Тимар, поблизу смт. Гайсина[7,3]. У ці ж липневі дні 1941 року більшість донесень складались з прохань допомогти особовим скла­ дом, технікою і боєприпасами. Але це було неможливим для вищестоящих штабів. Група армій «Пів­ день» повернули свої частини в південному напрямку і цим відрізали смугу, якою йшло постачання відступаючих армій. Поповнення військ людьми і технікою повністю припинилось, а наші частини зазнали великих втрат. В одному з донесень від 13.07.1941 р. зазначалось: «...192 стрілецька дивізія продовжує зміцнювати оборону... Втрати дивізії за останні дні: вбито 654 чоловіки, поранено 85, про­ пало безвісти 1 423 чоловіки, знищено противником 55 станкових кулеметів, 11 гармат, 125 ручних кулеметів» [4,3]. Південніше 6 і 12 армії з боями відступав 17 стрілецький корпус 18 армії на Ободівку - Ольгопіль, і тут утворився великий простір, не зайнятий нашими військами. У цей коридор націлились ударні частини 17-ї німецької армії на лінію Брацлав-Ладижин-Гайворон-Первомайск, а частина військ цієї армії - 49 стрілецький корпус - на Вінницю. Цей прорив створив загрозу захоплення Вінниці, і 18 липня начальник штабу 6 армії в бойовому донесені повідомляв: «Противник танками, мотопіхотою, мотоциклістами дійшов у південну окраїну. Вінниця веде бій, становище фронту 6 армії без змін. Штаб 6 армії о 18.3018.07.1941 року переходить у Турбів» [7,3].

18 липня німецько-фашистські війська форсують річку Дністер в напрямі Ямполя. Після триденних запеклих боїв 17-а німецька армія прорвалась на стику Південно-Західного і Південного фронтів в Жмеринському напрямі. Далі німецькі війська захопили районні центри Тиврів, Ямпіль і залізничні станціїГрабарівка, Добрянка, Кордишівка, Люленці, Оратів, Сулятицька, Тюшки[3,17]. На 20 липня кільце навколо Вінниці звужувалось, але радянські військові частини всіма силами на­ магались з нього вирватись. Так, 8 стрілецький корпус підходив до Вінниці від Гущенець-Мізякова і ледве встигли перейти мос­ ти, як Староміський міст вже був зруйнований. 17 липня мотопіхота противника зруйнувала ЛукуМелешківську. На шляху її подальшого просування до Вінниці стояв в обороні 90 танковий полк 45 танкової дивізії. Бій розпочався з ранку 18 липня і продовжувався до темряви, але на цілий день противник був затриманий в цьому напрямку. Командир полку полковник С. Банчуков розумів своє завдання яке мужньо виконував його полк, прикриваючи відступ, дав можливість багатьом частинам 12 армії вийти за межі Вінниці і зайняти новий рубіж оборони. Особовий склад 90 танкового полку майже весь загинув на околиці м. Вінниці. Штаб 12 армії, який до 20 липня був розташований в Дашеві, повідомляв 24 липня штаб ПівденноЗахідного фронту: «12 армія зірвала плани противника по оточені військ в районі Вінниці. Для захоплення міста і оточення військ противник посилив натиск і кинув у тил армії всі танкові і мото­ стрілецькі частини, та авіадесант з мінометами, який підірвав yd переправи через Південний Буг[7,3]. Наші частини були своєчасно виведені з міста завдяки мужності військ, які прикривали відхід - 60, 99 стрілецькі і 45 танкова дивізії».

19 липня останні частини 99 і 60 дивізій під натиском ворога залишили Вінницю. Проте фашисти ще боялись входити до міста. Лише після бомбардування з повітря та жорстокого артилерійського обстрілу гітлерівці вдерлися в місто[2,1]. В цей час радянські частини продовжували будувати нові рубежі оборони в районі Дашева, Іллінців,' Гайсина, але й вони були залишені в кінці липня 1941 р.

518

науковий збірник і

Окупація Вінницької області тривала з 9 по ЗО липня 1941 р. Останніми населеними пунктами які були захоплені німецькими військами стали с. Скибинці, Погребищенського району, с. Стражгород, Теплицького району та с. Тирлівка, Джулинського району. Починаючи з цього моменту і аж до кінця березня 1944 р.[ 3,19] територія Вінницької області перебувала під владою німецьких та румунських окупаційних режимів. Джерела і література: 1. Безсмертя. Книга Пам’яті України. 1941-1945. Головна редакційна колегія (голова І.О. Герасимов, заступник голови І.Т. Муковський і П.П.Панченко, відповідальний секретар Р.Г. Вишевський). - К.: Видавниче агентство «Книга Памяті України», 2000. - 944 с.

2. Бондарчук М. Вінниця в перші дні війни// Панорама. -1997. - 21 червня. - С. 1.

3. Вінниччина в період Великої Вітчизняної війни 1941-1945 р. (хроніка подій). К.: «Наукова думка», 1965. -144 с.

4. Верховлюк В. Фашистський смерч пронісся над Вінниччиною:[Про окупацію області 1941-1944 pp. та її наслідки]// Вінницька газета. -1998. - 9 травня. - С. 3.

5. Жуков Г. К. Спогади і роздуми/Пер. з рос. - К.: Політвидав України, 1985. - 841 с.

6. Зінченко А. Румунський окупаційний режим у Подністров’ї в роки Другої Світової війни// Київська старовина. 2000.- №2. -С . 116-137 7. Кирилішин П. Вінниччина в липні 1941 року//Вінницька газета. - 2001. - 29 травня. - С. 3.

8. Коваль М. Друга Світова війна та історична пам’ять//Український історичний журнал. - 2000. - №4. - С. 3-19.

9. Маковій А. Фатальний червень 41-го//Вінницька газета. -1997. - 24 червня. - С. 2.

10. Петрова А. Становище на Поділлі в роки німецької окупації (1941-1944 роки)// Наукові записки Вінницького дер­ жавного педагогічного університету ім. М. Коцюбинського. - Серія: Історія. - Вип. 9. - Вінниця, 2005. - С. 266-271.

11. Потильчак О. «Новий порядок» в окупаційній Україні (1941-1944)//Пам’ять століть. -1999. - №1. - С.97-104 12. Рекотов П. Органи управління на окупованій території України//Український історичний журнал. -1997. - №3. - С.

90-100 13. Світленко С. Теоретико-методологічні проблеми осмислення історії України часів Великої Вітчизняної війни Ра­ дянського Союзу 1941-1945 років//Велика Вітчизняна війна 1941-1945 років: сучасні проблеми історичної освіти та науки: Збірник матеріалів міжнародної наукової конференції. Дніпропетровськ, 12-12 травня 2005 р./Ред. кол.: С.І. Світленко (від. ред.) та ін. - Дніпропетровськ, «Пороги», 2005. -■С. 13-24.

науковий збірник

519

Богдан ЯКИМОВИЧ (Львів)

НАЦІОНАЛІЗМ, ПАТРІОТИЗМ ЧИ КОЛАБОРАНТСТВО? Сучасна оцінка дивізії «Галичина» - українського військового з’єднання на боці Німеччини у Другій світовій війні. Автор робить спробу дати сучасну оцінку формування в рамках Зброї СС (Waffen SS) стрі­ лецької гренадерської дивізії «Галичина», об’єктивно з’ясувати тодішні політичні обставини, назвати дійових осіб, причетних до цієї акції та сформулювати безсторонні висновки. Клю чові слова: дивізія «Галичина», війська Зброї СС, українці в Д р угій с в іто в ій війні.

Однією з найконтроверсійніших сьогодні тем є не націоналізм (навіть Донцовського зразка [7, с. 188196]), не героїчна боротьба підпілля ОУН та збройних формувань УПА супроти коричневого та черво­ ного тоталітарних режимів (навіть на крайньому Сході чи Півдні України є тверезомислячі люди, котрі можуть поставити опонентові-українофобу питання на кшталт «Оні (бандєровци) ведь нє в Рязані воєвалі!»), а все ж історія з дивізією «Галичина», котру комуністи та їх оточення до сьогодні трак­ тують лише в неґативному світлі і називають не інакше, як «есесівці». Невже 84 тисячі галичан, які зголосилися до набору в дивізію і серед яких було багато випускників українських гімназій й справді були нацистськими лизоблюдами, а той цвіт нації - майже 15 тисяч вояків, з яких було сформовано з’єднання, які опинилися в оточенні під Бродами і проти яких з багатократною перевагою в особовому складі і техніці йшли на смерть брати-наддніпрянці - не розуміли, що вони чинять? Літератури про цю дивізію є багато. Назву хіба найоб’єктивніші праці. Насамперед, це фундамен­ тальне дослідження професора Сорбонського університету (Франція) В. Косика «Україна під час Дру­ гої світової війни. 1938 -1945» (Київ; Париж; Нью-Йорк, Торонто, 1992; франкомовний оригінал 1986 p., виданий в Парижі) [5], монографія нашого земляка А. Боляновського «Українські військові фор­ мування в Збройних Силах Німеччини (1939 -1945 (Львів, 2003) [2] та «Історія українського війська.

1917-1995» (Львів, 1996) [4], якої я мав честь бути співавтором. Ці три фундаментальні наукові праці мають величезні бібліографії - охочий може прочитати дуже багато. Отже, на цьому вважатимемо історіографію вичерпаною, оскільки ставлю у своїй статті зовсім іншу мету, а саме, відповісти на засадничі питання - чи треба було творити українську дивізію в складі німецьких Збройних Сил під час Другої світової війни і чи можна дивізійників трактувати як колаборантів? *

*

*

На початку 1943 р. військово-стратегічна ситуація склалася явно не на користь німців. Наступ дер­ жав осі зупинено. 2 лютого 1943 р. під Сталінградом капітулювала 6-та армія фельдмаршала Паулюса. Продуманими і рішучими ударами генерала Монтгомері з Єгипту та генерала Айзенгавера з Алжиру розгромлено німецько-італійську армію генерала Роммеля. Йшло то того, що союзники пере­ хоплять ініціативу на усіх фронтах і вестимуть війну до повної капітуляції держав осі. Безглузда з точки зору людської логіки німецька політика на окупованих землях, зокрема в Україні, вела до того, що під ногами окупантів почала горіти земля. Творилася Українська Повстанська Армія, саботажні акції паралізували запілля, з Білорусії розпочали рейди більшовицькі партизани. Німецька військова машина працювала на повних обертах, важка ситуація на фронтах потребу­ вала гарматного м'яса, натомість людські ресурси Райху невпинно зменшувалася. Щоб не зупинити виробництва, розпочато масовий вивіз на каторжні роботи зі Сходу - з Польщі, України, Білорусії, окупованої частини Росії. Через систематичні масовані лети на Німеччину потрібно було зміцнити протилітаковий захист - до зенітної артилерії, в частини, розміщені на території Райху, набирали під­ літків 12-15 років. У цій ситуації набула поширення ідея оберґруппенфюрера СС Ґ. Берґера, який став «хрещеним бать-

520

науковий збірник

ком» творення у рамках Зброї СС чужинецьких дивізій. Розпочали в т. зв. германських країнах, пізніше - в країнах Балтії, а станом на 1944 р. чужинецькі формування Зброї СС налічували 17 дивізій, тобто 50% усього особового складу війська СС. Як відомо, ідея творення дивізії з галицьких українців належала губернаторові Галичини Отто Вехтеру. У березні 1943 p., з власної ініціативи провівши переговори з шефом гауптамту Берґером та райхсфюрером Гіммлером, Вехтер отримав згоду на створення військової формації з галицьких укра­ їнців в рамках Зброї СС*. Не противлячись генеральній лінії нацистської верхівки, Отто Вехтер, австрієць за походженням, все ж, на відміну від керівника Райхскомісаріату Україна Еріха Коха, улюбленця Гітлера та Гіммлера, був набагато кращим політиком, який мислив реаліями, умів змінювати тактику, демонстративно сим­ патизував українцям. Та щодо доцільності створення дивізії він не збирався радитися з українцями. Коли у березні 1943 p. К. Паньківського, голову Українського Крайового Комітету - складової частини Українського Центрального Комітету (очолював професор Володимир Кубійович), що був єдиною ле­ гальною організацією українців Галичини під час німецької окупації, покликано на розмову до губер­ натора дистрикту «Галичина» О. Вехтера, стало зрозуміло: «Нас не питають, хочемо ми чи не хочемо дивізії, а лише в чемній формі була поставлена вимога про співпрацю». К. Паньківський, правда, переконав губернатора, що це питання має розглянути не УКК, а УЦК, але це якогось принципового значення не мало [8, с. 201]. Отже, ідея дивізії належала німцям, і вони реалізували би її незалежно від позиції УЦК чи будь-якої іншої позанімецької структури. Йдучи на співпрацю з німцями у справі творення дивізії, голова УЦК В. Кубійович висловив такі аргументи: 1. Ми будемо включені в боротьбу з більшовизмом не як безіменні; 2. Ми входимо на політичну арену і навіть на європейську, на світову, хоча і в скромній формі; 3. Ми рятуємо себе фізично, ми творимо зав'язок армії; 4. Це може бути точка виходу для дальших планів; 5. Лише в цей спосіб можемо творити під проводом українських старшин військову школу[6, с. 108 -113]. Чи була така співпраця колаборанством галичан, їх проводу в особі УЦК? Висловлю тільки кілька думок з цього приводу. Якщо йти за логікою визначення колабораціонізму, то колаборантами можна назвати усіх тих, хто під час Другої світової війни співробітничав зі сталінським режимом, воював у Червоній армії - голодомор 1932-1933 років, репресії з розстрілами безневинних людей принесли Україні жертви, співмірні з втратами у війні. Інша справа, що коли у 1941 р. українці ще мати надію, що німці стануть їх союзниками в боротьбі з більшовизмом, дадуть можливість відтворити державу, то такі ілюзії вже мали би повністю розвіятися в 1942 р. - Німеччина зовсім не хотіла мати українців за своїх партнерів. Сподіватися на те, німецька лінія зміниться після перемоги на фронтах 1943 р. також було важко, бо такі німецькі ставленики в Україні, як Е. Кох, своєю українофобією це підтверджували щоденно. І, мабуть, чи не найголовнішою причиною тодішнього кроку УЦК було те, що В. Кубійович та його прихильники, бачачи дві німецькі лінії - Е. Коха та О. Вехтера, плекали надію, що лінія останнього переможе. Отже, тоді, коли у 1943 р. про засади збройної боротьби з будь-яким окупантом заявила Українська Повстанська Армія, то Український Центральний Комітет на чолі з В. Кубійовичем без­ надійно вірив, що німці (йшлося про А. Розенберґа та О. Вехтера) продовжують бути союзниками українців і що було майже аксіомою в 1941 р. * Слід пояснити, що нацистська Німеччина, на відміну від демократичних держав Європи, крім Збройних Сил (Вермахту) мала ще свої військовополіцейські партійні формування. У Сталіна такими формуваннями були війська НКВД, СМЕРШ та їм подібні. Отже, підпорядковані Гіммлеру есесівці складалися з двох різних частин: одна була призначена для охорони нацистських концтаборів (нагадаю, концентраки вигадав Троцький, а схвалив їх творення більшовицький вождь Ульянов-Ленін); друга - це війська Зброї, щось на кшталт Внутрішніх військ чи Національної ґвардії, які воювали на фронтах і жодного стосунку до охоронної служби не мали.

науковий збірник

521

Про чистий колабораціонізм взагалі не йдеться - ті державні утворення, до яких входили частини українських територій, були ворожі супроти ідеї Української Самостійної Соборної Держави. Отже, йдеться про певні ілюзії у щирості намірів союзника, який в черговий раз хотів використати українців у своїх інтересах. Слід нагадати, що це була не лише думка провідників УЦК. Як відомо, дивізію «Галичина» підтримали діячі українського національного табору - Віктор Курманович, Роман Сушко. Ярослав Барановський, Ан­ дрій Лівицький. А відомий бойовий генерал часів Визвольних змагань Михайло Омелянович-Павленко, командарм Української Народної Республіки, скерував до організаторів дивізії палке звернення. Як згадує В. Кубійович, він ходив на консультації з приводу організації дивізії до митрополита Андрея Шептицького. Митрополит не висловився ні за, ні проти, лише повторив свою знамениту фразу «Немає майже ціни, яку не треба б дати за створення української армії», але дуже застерігав від німецької підступності[6, С.111]. Як відомо, українці домоглися створення в дивізії інституту капеланства - нечуваний доти факт в німецьких збройних формуваннях (нацисти, як і більшовики, сповідували атеїзм), а успіхові набору до дивізій сприяв авторитет тих, хто туди пішов за душпастирів. Насамперед йдеться про відомого церковного діяча, в минулому активного учасника Визвольних змагань, поліглота, професора Бого­ словської академії у Львові отця Василя Лабу. Різко проти концепції створення дивізії заявила Організація Українських Націоналістів-революційна (бандерівці, фактичний керівник підпілля і формацій УПА Роман Шухевич - Тарас Чупринка), - про це йшлося в статті «Довкруги СС Дивізії «Галичина»», опублікованій в підпільному бюлетені організації ч.11,1943) [5, с. 404]. У розповсюджених ОУН-р листівках (травень 1943) однозначно сформульовано вороже ставлення до ідей спільної боротьби з німцями проти більшовизму, а таку позицію розцінено «як капітуляцію перед німцями» [5, с. 405]. Водночас ОУН-р зайняла нейтральну позицію щодо організаційних заходів і не проводила бойкоту набору - на процес творення дивізії вони вплинути ніяк не могли. Вирішено скерувати до дивізії своїх людей, а деякі члени ОУН отримували від генерала Тараса Чупринки наказ йти в дивізію і бути зв'язковими старшинами між проводом організації та підпіллям. Чому ж старша генерація підтримала ідею творення дивізії? На мій погляд тут є кілька причин: 1.Серед українців витала ідея аналогії зі створенням легіону Українських Січових Стрільців у складі австро-угорської армії в 1914 р. і його подальшу виняткову роль як ядра українського військам в 1918 р. Це був нічим не виправданий, але традиційний романтизм українців.

2.Старша генерація жила ідеями про створення реґулярної армії, вона не розуміла і боялася партизанської боротьби.

3.Жах сталінського терору у 1939 - 1941 pp., масових розстрілів усіх безневинно заарештованих у Західній Україні в червні 1941 р. під час ганебної втечі більшовиків був такий могутній, що той, хто отримав у руки зброю, так просто своє життя не віддасть. Цим, звичайно, не вичерпується перелік факторів, які впливали на ставлення до дивізій з боку певних груп громадськості краю. Нагадаю ще раз - до цього дуже спричинилася лояльна щодо укра­ їнців позиція губернатора О. Вехтера, а також уміла політика адміністрації дистрикту «Галичина»: як тільки оголошено вербунок до дивізії, водночас розпочалися масовий вивіз на примусові роботи до Німеччини, в табори «Баудінст». Отже, в дивізії опинилося багато з тих, хто просто змушений був втікати від німецького насильства. Але, мабуть, найбільшими феноменом в історії створення дивізії “Галичина” був і залишиться незаперечним факт - українці йшли до дивізії тоді, коли німецька карта була практично повністю бита, йшли супроти логіки подій, коли союзник не тільки не давав ніяких ґарантій не майбутнє українського народу (це мало за словами чільних німецьких осіб вирішуватися після війни), але цей союзник явно програвав. Спрацювала «залізна» українська логіка - якось воно буде. А сталося так, як того хотіли ті, хто мав у руках силу і владу.

522

науковий збірник

Незважаючи на різні політичні оцінки факту створення дивізії “Галичина”, її історія - це частка історії українських військових формацій XX ст. і хоч проти творців та учасників дивізії списано гори паперу, опоненти уникають відповіді на засадниче запитання - дивізійники брали в руки зброю для понево­ лення чи визволення рідного краю. Очевидно, що саме визволення України, зав’язок творення влас­ ного національного війська переслідували всі, хто створював це військове формування. Тим паче, що дивізія брала участь у боях з Червоною армією у складі бойових з’єднань німецьких збройних сил і не мала ніякого стосунку до каральних операцій СС, нищення мирного населення, ксенофобії, інших злочинних дій нацизму. Ба більше - носячи на рукавах і комірах одностроїв національні відзнаки у вигляді галицького лева, вони не мали права навіть зватися есесівцями - цю назву могли вживати лише представники германських народів*. А раз дивізійники не мають злочинів супроти людства, не воювали супроти України, то чи можна їх вважати військовими злочинцями, ворогами українського народу, як це робили і роблять вороги української державності? Після війни комуністичний режим докладав усіх зусиль, щоб домогтися видачі дивізійників для роз­ прави над ними. Одначе цього їм зробити не вдалося. До більшовицьких рук потрапили лише ті, кого полонили під Бродами". І якщо їм пощастило врятуватися там від розстрілу на місці, вони стали на довгі роки в’язнями сталінських концентраційних таборів. Слід відзначити, що жодна з компетентних державних комісій країн Заходу, проводячи ретельні розслі­ дування, не знайшла ніяких дій з боку вояків дивізії «Галичина», які б відповідали визначенню «військовий злочин». Це було констатовано ще у 1947 р. Комісія Д. Портера в Англії дійшла висновку, що дивізійники за духом були взагалі антифашистами. Комісія Дешена, створена урядом Канади у 80-х роках XX ст. вста­ новила, що серед українців - громадян Канади, нема військових злочинців, що дивізійники не брали участі у боротьбі націй, проти людей лише за приналежністю до певного етносу [2, с.523,524 - 526] . Отже, що дивізійники не злочинці, ні в кого, окрім доморощених представників «п’ятої колони» не має бути сьогодні ніякого сумніву. Чи була потреба творити військове з’єднання на боці німецьких окупантів і чи не була ця ідея зло­ чином супроти власного народу? Тут напрошуються такі висновки: 1. Українці отримували легальний доступ до зброї і набували військового вишколу; 2. Частина вишколених вояків перейшла в ряди Української Повстанської Армії, що посилило бо­ йові можливості повстанців - за підрахунками історика Я. Шанковського їх число лише під Бродами складало приблизно 1000 чоловік; 3. Частково уникнуто страшної більшовицької мобілізації до Червоної Армії, коли невишколених і неозброєних галичан посилали спеціально на явну смерть проти добре озброєного противника. За­ вдяки переходу до англійської зони окупації, а пізніше виїзду до країн Заходу, багато юнаків врятува­ ло собі життя, пропагувало ідею української державності у краях поселення. Разом з тим треба констатувати і такі неґативні тенденції: І.Усі надії на аналогічність ситуації 1914 р. (створення легіону Українських Січових Стрільців у складі Австрійської армії) та 1943 р. (створення дивізії «Галичина» у складі збройних сил Німеччини) були хибними. Обставивши дивізію німецьким старшинським складом і призначивши її командиром нациста і слов’янофоба Фріца Фрайтаґа, запровадивши німецьку командну мову, німці не дали мож­ ливості використати з’єднання в інтересах українського народу. Перетворення у квітні 1945 р. дивізії «Галичина» у Першу дивізію Української Національної Армії під орудою Українського Національного Комітету (голова - генерал Павло Шандрук, заступник - професор Володимир Кубійович) відбулося дуже пізно й істотного значення не відіграло. * Про це свідчить наказ райхсфюра СС Гайнріха Пммлера, фотокопія якого вміщена на другій сторінці ілюстрацій монографії А. Боляновського[2], розміщених між с.512-513 [2]. ** Охочий, щоб уявити собі справжнє пекло під Бродами на Львівщині, хай прочитає повість Івана Багряного «Огненне коло» (Київ, 1992). Про бойові дії дивізії див.: [8, с. 207-209].

науковий збірник

523

2. Дивізія стала картою у більшовицькій пропаґанді, дала можливість московському окупантові по­ глиблювати антиукраїнську і, особливо, антигалицьку пропаґанду, образно кажучи, копати новий духовний Збруч між Західною і Наддніпрянською Україною.

3. Політичний провід в особі проф. В. Кубійовича не зумів та й не міг у тодішніх умовах використати ідею творення дивізії для пропаґанди у світі ідей української державності. Отже, з політичного боку творення дивізії Галичина навряд чи було доцільним, але цього перед­ бачити у 1943 р. було практично неможливо, а усунутися від леґального володіння зброєю було при­ наймні нерозумно. Врешті усі події треба вміти співміряти. Тих кілька десятків тисяч осіб, що пройшли через ряди ди­ візії «Галичина» - мізерне число порівняно з кількістю росіян, які воювали в німецьких структурах. За підрахунками окремих дослідників їх число складало 1,2 млн. (оцінки доходять до 2 млн.) осіб [3; 9, с.

214,220]. Великі кількісно були військові частини т.зв. РОА - Русской Освободітельной Армії - під ко­ мандуванням генерала Андрія Власова, частини і з’єднання, сформовані на Кавказі, відомі калмицькі екскадрони, формування кримських татар тощо. Але більшовицька пропаганда, а тепер придворні кремлівські історики путінсько-медвєдєвського (родом із КҐБ, за визначенням відомої французької славістки і політолога Елен Блан [1]) режиму Російської Федерації на явному колаборанстві росіян стараються не загострювати уваги. Ми можемо по-різному оцінювати дії політичного проводу галицьких українців часів німецької окупа­ ції, можемо вишукувати різних помилок і нерозуміння ситуації, але не можемо не врахувати іншого члени проводу були справжніми українськими патріотами і думали про краще майбутнє свого народу. Натомість вояки дивізіїГаличина до політичних прорахунків взагалі не мають ніякого стосунку. їх тре­ ба трактувати як учасників Другої світової війни, вони заслуговують на пошану. І це мусить зрозуміти і усвідомити кожен українець від Заходу до Сходу, від Півночі й до Севастополя, на законодавчому рівні це має визнати наша держава. Це має бути відомим усім чесним людям світу. і коли аналізувати труднощі, в яких сьогодні перебуває Україна, то однією з важливих причин нашо­ го теперішнього стану є безумовно те, що в Україні не сталася загальнонаціонального примирен­ ня. Його не хочуть передовсім демагоги та українофоби - представники «п’ятої колони», які добре розуміють, що національне примирення - величезний крок до національної консолідації, об’єднання громадян, політичних структур на основі національної ідеї, а отже росту могутності незалежної Укра­ їнської держави. Джерела і література 1. Блан Е. Родом із КГБ. Система Путіна. - Київ: Темпора, 2009. - 360 с.

2. Боляновський А. Українські військові формування в Збройних Силах Німеччини (1939 - 1945)/Львівський націо­ нальний університет імені Івана Франка; Канадський інститут українських студій - Львів, 2003. - 686 с., іл.

3. Гофман И. Власов против Сталина. Трагедия Русской освободительной армии 1944 -1945 гг. / пер. с нем. В. Ф. Дизендорфа. - Москва: Аст: Астрель, 2006. - 539,5 с., ил.

4. Гриневич В., Гриневич Л., Колісник P., Маленький M., Росоха С., Шанковський Л., Якимович Б. Історія українсько­ го війська. 1917 -1995/ Упорядкування, передмова Я. Дашкевича. - Львів: Світ, 1996. - 840 с.

5. Косик В. Україна під час Другої світової війни. 1938 -1945/ 3 французької переклав Р. Осадчук. - Київ; Париж; Нью-Йорк, Торонто, 1992. - 729 с.

6. Кубійович В. Мені 85/ Наукове Товариство ім. Т. Шевченка. - Мюнхен: Молоде життя, 1985. - 308 с.

7. НАЦІОНАЛІЗМ: Антологія/ Упоряд. О. Проценко, В. Лісовий. - Київ: Смолоскип, 2000. - 872 с.

8. Якимович Б. Збройні Сили України: Нарис історії/ Інститут українознавства ім. І. КрипОякевича НАН України;Львів: Просвіта, 1996.-359 с.

9. MQnter О. Die Ostfreiwilligen. Der vergebliche Kampf der Stalin- Gegner im 2. Weltkrieg// Zeitsrift fiir Geschichtliches Wissen. -1979. - H. 3. - S.207 - 226.

524

науковий збірник

Володимир СІМПЕРОВИЧ (Київ)

ДИВІЗІЯ СС «ГАЛИЧИНА»: ІСТОРІОГРАФІЧНИЙ ТА МУЗЕЙНИЙ АСПЕКТИ ПРОБЛЕМИ Тема Другої світової війни займає вагоме місце у світовій історіографії, зокрема й в українській. По­ діям війни присвячено тисячі наукової, мемуарної та художньої літератури, десятки кінофільмів, екс­ позиції сотень музеїв. Здавалося б, за 65 років, які минули від її закінчення, історія Другої світової війни мусила бути всебічно вивчена та досліджена науковцями. Проте це не так. Вивчення проблем доби воєнного лихоліття супроводжується значними труднощами методологічного, політичного та психологічного характеру. Навіть сьогодні найбільша в історії нашого народу війна залишається у багатьох своїх аспектах невідомою, суперечливою, тенденційною та заангажованою. Повною мірою це стосується й проблеми дослідження дивізії СС «Галичина». Існуючий на сьогодні науковий до­ робок із цієї теми інтерпретує її історію у різноплановому ракурсі. Історіографічний аналіз проблеми дозволить досить точно діагностувати стан сучасної історичної науки у розрізі дослідження історії цього військового формування. Аналіз історіографії дивізії СС «Галичина» обмежується лише деякими аспектами, які знайшли відо­ браження в окремих монографіях і статтях істориків[10;11;23;31;33;55]. Зрозуміло, що ці праці не мали на меті з’ясувати становлення й розвиток історіографії проблеми. Однак вони та подібні їм розвідки можна розглядати як підготовчі щодо вивчення даної теми. Отже, історіографічне дослідження історії створення та бойового шляху даного військового з’єднання на сьогоднішній день ще не виконано. З огляду на це у науковій розвідці поставлені наступні завдання: - виокремити основні етапи, напря­ ми та тенденції у дослідженні історії дивізії СС «Галичина»; - порівняти основні підходи до вивчення характерних подій, явищ і фактів порушеної теми; - проаналізувати наукову та експозиційну роботу наукового колективу Меморіального комплексу «Національний музей історії Великої Вітчизняної ві­ йни 1941-1945 років» у цьому напрямку; - окреслити коло проблем, які потребують подальшого ви­ вчення та наукової інтерпретації. У дослідженні історії дивізії СС «Галичина» умовно можна виділити три досить неоднозначні та суперечливі етапи. Перший охоплює відтинок часу з 1943 по 1945р., коли власне на тлі формування та діяльності дивізії і закладається історіографія проблеми, з’являються перші історико-публіцистичні дослідження з цієї теми; другий етап розпочався у 1945р. і тривав до 1991р., його особливістю є те, що нагромадження історичних знань відбувалося у двох діаметрально протилежних політичних вимірах - на теренах СРСР і у середовищі зарубіжних дослідників теми, головним чином колишніх дивізійників; третій, якісно новий етап, розпочався з проголошенням незалежності і продовжується у сучасних умовах. Звичайно, на кожному з цих етапів змінювалися методи дослідження, поглиблюва­ лася постановка проблеми, розширювався діапазон питань, долалися певні стереотипи, зменшував­ ся (хоча й не завжди) тиск політичних чинників на історичну науку. Як уже зазначалося, перший історіографічний етап охоплював праці, що започаткували дослі­ дження проблеми. Означений етап насамперед ознаменувався виходом часопису дивізії «До пере­ моги» (1943-1945рр.), на шпальтах якого публікувалися різноманітні статті про суспільно-політичну ситуацію в Східній Галичині, у тому числі матеріали про хід формування та діяльність дивізії СС «Галичина». Водночас, радянська тоталітарна система започаткувала бурхливу ідеологічну кампа­ нію, спрямовану проти українського національно-визвольного руху, її критика зачепила звичайно і дивізійників. Загалом, публікації воєнного часу відбивали гостру політичну боротьбу, були насичені гарячою полемікою, закладали основи нових напрямів, тенденцій в історіографії. Звичайно, тодішні праці в своїй більшості мали публіцистичний характер. Разом із тим у них містилися важливі відомості з різних аспектів проблеми, відбивалися різні суспільні настрої.

науковий збірник

525

Другий етап у дослідженні історії дивізії СС «Галичина» розпочався відразу по закінченні Другої світо­ вої війни і тривав до проголошення незалежності України. Основна його особливість та специфіка поля­ гає в тому, що процес нагромадження історичних знань з проблеми відбувався паралельно, у контексті протистояння двох світових політичних систем - «комуністичної» та «капіталістичної». Звідси - різні методологічні підходи, світоглядні орієнтири дослідників, різноманітне трактування означеної теми. До розпаду Радянського Союзу в 1991р. проблема історії дивізії СС «Галичина» у радянській іс­ торіографи фактично не розглядалася, тим більше не була самостійним об’єктом історичного до­ слідження. В історіографи теми не існувало спеціальних праць, присвячених особливостям історії створення та бойового шляху цього військового формування. Але в цей період радянськими акаде­ мічними історичними інституціями видавалися різноманітні збірники документів і матеріалів, серед яких були матеріали з проблеми[41], до наукового обігу вводилися нові узагальнюючі та спеціальні праці з історії Другої світової війни. Проте цей корпус був жорстоко цензурований радянською полі­ тичною машиною. Одним із головних ідеологічних постулатів радянської історичної науки була теза про «буржуазний націоналізм». Питання колаборації досліджувалися лише у вигідному ключі для КПРС. Радянська історіографія (услід за радянською державною ідеологією і політикою) категорично засуджувала будь-яку (в тому числі й незначну) форму співпраці з нацистами, не кажучи вже про ди­ візію СС «Галичина». Основні узагальнюючі висновки, що з’явилися в тогочасній науковій, навчальній і публіцистичній літературі, можна звести до таких положень: - український буржуазний націоналізм ворог українського народу та інтернаціональної єдності трудящих; - дивізійники - радикальні, свідомі колабораціоністи; прислужники фашистів, українські націоналісти - це воєнні злочинці[14;19;20;21]. На цьому етапі принципово в інших політичних умовах, розвивалася історіографія проблеми за кордоном. Головним чином, представлена вона працями колишніх дивізійників. Публікації з історії ди­ візії СС «Галичина» з’являлися у часописах: «Вісті Братства колишніх вояків 1-ЇУД УНА» (виходили у Мюнхені з 1950 до 1970р.), «Вісті Комбатанта» (Торонто), «Новий шлях» (Торонто), «Народна Воля» (Скрентон) та інших. Означена тема стала предметом аналізу й чисельних наукових і мемуарних праць, інтерв’ю, виступів і статей[42;56;57]. За деякими винятками, зарубіжна історіографія розглядає історію дивізії у контексті національно-визвольного руху, створення національної армії, проголошен­ ня незалежної української держави, її учасників як борців проти радянського тоталітаризму. Кардинально все змінилося після колапсу радянської системи. Суспільно-політичні потрясіння по­ чатку 90-х pp. минулого століття справили потужний поштовх на шляхи розвитку історіографічного про­ цесу в Україні, вітчизняна історіографія зрештою стала соборною. Історія дивізійників стала об’єктом вивчення і дослідження сучасної української історичної науки. За останні роки в українській історіо­ графи створено низку наукових праць - монографій, статей, документальних і мемуарних збірників і досліджень[3;4;27;28;35;36;44], з’явилися чисельні публікації у пресі[1;8;16;37], перевидано спогади колишніх дивізійників[5;7;8;26;32]. Головне ж полягає в тому, що змінилися концептуальні спрямуван­ ня, стало можливим розмаїття методологічних підходів до потрактування означеної теми. Водночас, триваюча політизація та ідеологізація проблеми, а з ними й неминучий суб’єктивізм в оціночних пара­ метрах історії дивізії призвів до формування різних напрямів дослідження історії дивізії СС «Галичи­ на». Історіографічний аналіз засвідчує наявність трьох різних підходів до висвітлення порушеної теми в сучасній українській історичній науці, які загалом відповідають суспільним настроям у державі. До першої групи вчених належать «ліві» науковці, що загалом залишилися на радянських мето­ дологічних принципах і які головну увагу акцентують на реальних і міфічних злочинах дивізійників, звинувачують їх у націоналізмі, прихильному ставленні до нацизму[12;22]. Другу групу дослідників становлять історики «правого» спрямування, які намагаються подати іс­ торію дивізії СС «Галичина» у контексті національно-визвольного руху, як військову формацію, ство­ рену з метою організації українських національних збройних формувань, як військову одиницю, яка в майбутньому мала відіграти основну роль у відновленні незалежності України[3;4;5;13;24;44].

526

науковий збірник

Третю групу науковців складають історики «поміркованого» напрямку. Відмінною рисою його пред­ ставників є спроба поставити вивчення історії дивізії на науковій основі та її деідеологізації[35;40]. У роки незалежності до вивчення цього суперечливого аспекту Другої світової війни долучилися й науковці Національного музею історії Великої Вітчизняної війни 1941-1945 років». Виходячи з того, що завданням музею є висвітлення всіх сторінок війни у розрізі пріоритету української тематики, така непроста тема як доля історії дивізії СС «Галичина» не могла залишитися поза увагою музейних працівників. Уже більше 15 років в експозиції музею присутня тема дивізійників, яка представлена у контексті ілюстрування подій Львівсько-Сандомирської стратегічної наступальної операції радян­ ських військ та її складової частини - бродівського «котла». Увазі відвідувачів запропоновано дві листівки: одна з них - дивізійна - «До Українських Братів у Червоній Армії»[18], інша - радянська «До населення Галичини»[17]. Таке поєднання документів не випадкове - це ще одне нагадування трагізму війни для українців, які змушені були воювати по різні боки радянсько-німецького фронту. Співробітниками Меморіалу також проводилася дослідницько-пошукова робота з цієї проблеми, по­ повнювалася новими музейними предметами фондова колекція. У фондовому зібранні маємо групу дивізійних оголошень і плакатів агітаційного плану, у тому числі: «Українська молоде Бережанського повіту», «Українці!», «Заклик! (про формування стрілецької дивізії СС «Галичина»)» та інші[45-51]. Прослідкувавши основні тенденції становлення та розвитку історіографії проблеми, актуальним ви­ дається і питання про повноту висвітлення складових історії дивізії СС «Галичина», з’ясування най­ більш досліджених аспектів, виокремлення аспектів дискусійних, малодосліджених і недосліджених взагалі. Аби не «потонути» у вирі друкованої продукції, зупинимося лише на характеристиці основних підходів у висвітленні цієї проблематики. Історія дивізії СС «Галичина» є складовою частиною більш широкої області досліджень україн­ ського колабораціонізму. Про сутність цього поняття досить влучно висловилися російські дослідниці А. Толмачева і Є. Маменкова: «...еще в годьі войньї понятие «коллаборационизм» стало активно политизироваться и идеологизироваться, так оно даже отделилось от понятия «сотрудничество» и приобрело самостоятельное значение - предательства и изменьї, тогда как под «сотрудничеством» понимались лишь вьінужденньїе и неизбежньїе в условиях оккупации контактьі местного населення с оккупационньїми властями»[43,с.85]. Радянська історіографія однозначно розглядала дивізійників, як прислужників нацистів[19;20;41]. Що стосується оцінки колабораціонізму в сучасній українській іс­ торіографії, можна навести висловлювання В. Шайкан: «колабораціонізм - примусовий чи вимуше­ ний, свідомий чи пристосовницький за своїм характером так чи інакше сприяв злочинній політиці гітлерівців в Україні»[53;с.45]. Сьогодні серед українських дослідників йде дискусія про рівні колаборації українців у роки Другої світової війни. Як підсумок дискусії можна запропонувати думку авторів «Політичної історії України»: «частина української спільноти свідомо пішла на співпрацю з німцями, сподіваючись з їхньою допомогою вибороти національну незалежність України»[36,с.343]. Водночас, науковці продовжують: «говорячи про колабораціонізм певних українських сил (до яких вчені зарахо­ вують дивізію-B.C.), не можна обійти питання про участь українців у каральних операціях спільно з німцями проти радянських партизанів, національно-визвольного руху або в масових репресіях проти мирного населення, в тому числі проти євреїв. Цю форму співпраці з окупантами слід кваліфікувати як воєнні злочини»[36,с.346]. Очевидно, що найбільш складним є питання про місце і роль дивізії СС «Галичина» в українському Русі Опору. Сьогодні не маємо одностайної і головне - всебічної, глибокої оцінки істориків на цю проблему. Дискусійним залишається питання щодо обставин створення дивізії СС «Галичина», місця у цьому процесі українських політичних сил. Радянські історики ініціативу створення дивізії віддавали укра­ їнським націоналістам, головним чином мельниківцям, Українському центральному комітету (УЦК), греко-католицькій церкві[41,с.209-210]. Сучасні історики участь цих політичних сил не відкидають. Власне, дійсно, ці політичні сили були зацікавлені у створенні цього військового формування, але

науковий збірник

527

лише для того, щоб створити зародок українських збройних сил. Більше того, сучасна українська іс­ торіографія до організаторів дивізії відносить представників інших українських політичних центрів, зо­ крема гетьманців-державників, військових фахівців Державного Центру УНР[36,с.432]. А. Русначенко вважає, що спершу ідея українського військового формування, яке б виступало як союзник Німеччини у війні з більшовиками, виходила від різних українських еміграційних сил, обох ОУН. Формування, агітація і мобілізація до дивізії дали несподівано великий успіх. Представники української інтелігенції, політичних кіл у Галичині поставились до створення дивізії як до створення Українського січового стрі­ лецтва, УГА-сили, що була здатна стати зародком майбутньої армії і державності України»[40,с.122]. Більшість дослідників проблеми одностайні в тому, що ОУН(б) негативно поставилася до створен­ ня дивізії[9,с.47;27,с.358;29,с.68;34,с.81;], більше того бандерівці розпочали жорстоку критику цієї іні­ ціативи. Разом із тим трапляються праці, в яких стверджується, що ОУН(б) також приймала участь у створенні дивізії[15,с.24]. В. Верига, колишній дивізійник, стверджує, що активну участь у формуванні дивізії узяв провідник УЦК в Кракові В. Кубійович і його заступник у Львові К. Паньківський[6,с.15]. Автор підкреслює, що дивізія «Галичина» була українською формацією у складі німецької армії, ор­ ганізованою при активній співпраці ветеранів національно-визвольних змагань 1917-1921 pp. обох українських армій-«Української Галицької та Дієвої Армії УНР»[6,с.16]. Актуальною видається й проблема взаємодії дивізійників з УПА. З цього приводу М. Логуш вказує, що прийшовши в Галичину, дивізія вступила на терени, в яких діяла УПА. Повстанці за нею постійно стежили, бо сподівалися скріпити свої лави вояками, зброєю і спорядженням дивізії. Вони встановлю­ вали контакти з вояками й були готові приймати дезертирів. Але дезертирів багато не було. Очевид­ но, симпатії дивізійників були на боці УПА, але вони не були зацікавлені продовжувати свою боротьбу як партизани. Обидві сторони втримували близький контакт, а розвідка УПА постачала Дивізії інфор­ мації про розміщення і сили Червоної Армії та що діється на зайнятих теренах[32,с.38]. Водночас, більшість сучасних дослідників стверджують, що керівництво УПА було проти створення дивізії і вза­ ємодії з її підрозділами. Є й протилежні думки, так А. Аркуша стверджує що, повстанці допомагали дивізійникам розвідкою, дивізійники допомагали повстанцям зброєю, спорядженням [1]. Всі дослідники одностайні в тому, що на першому етапі формування дивізії, весною-влітку 1943р., до неї записувалися добровільно. Восени ж 1943р.- розпочалися примусові вербувальні роботи до дивізії. Ще в радянських працях констатувалося, що розпочалося справжнє полювання за молоддю, осно­ вними методами вербування «добровольців» було насилля, шантаж, залякування, обман, підкуп. Для проведення вербувальної роботи нацисти створили спеціальні команди СС і поліційні загони із укра­ їнських буржуазних націоналістів. Вербувальники ловили молодих людей, саджали у військові авто­ мобілі й везли під охороною поліції у мобілізаційні комісії; до родин тих, хто ухилявся від насильницької мобілізації, застосовувалися репресії[41,с.210]. Про жорстокі методи вербувальної роботи говорить і сучасний дослідник А. Русначенко[40,с.110]. Це, зрештою, підтверджується й документом із фондів Ме­ моріального комплексу «Національний музей історії Великої Вітчизняної війни 1941 -1945 років»[49]. Дослідники історії дивізії СС «Галичина» й донині не виробили спільних підходів щодо мети утво­ рення військового формування. Історіографія проблеми представлена різними думками з цього приводу. Так, М. Логуш відзначає, що дивізія взяла на себе зобов’язання битися з усіма ворожими ідеологіями[32,с.5]. Т. Гунчак констатує, що дивізія взяла на себе боротьбу із Червоною армією[13,с.4]. Так схильний вважати й В. Офіцинський[34,с.76]. На думку В. Вериги: «вояки дивізії не йшли воювати за Великонімеччину чи нову Європу, про це дуже добре знало німецьке командування й тому не ки­ дало Дивізії на західний фронт»[6,с.18]. В історіографії проблеми представлені діаметрально протилежні думки щодо соціального складу ди­ візії. В уявленні радянських істориків до дивізії СС «Галичина» записувалися поліцаї, оунівці, «кулацкие сьінки», «униацкие вьїкормьіши, наиболее отпетьіе головорезьі, убийцьі и насильники»[41,с.2Ю]. Зви­ чайно, на сьогодні ці ідеологічні стереотипи подолані, сучасні науковці вказують на те, що основу дивізії

528

науковий збірник

склали молодь, українська інтелігенція та колишні учасники національно-визвольних змагань [36;40]. Без перебільшення слід констатувати, що чи не найбільше уваги істориків привертає до себе бій дивізійників під Бродами. Більшість радянських і сучасних істориків, констатують, що у Бродовському «котлі» дивізія отримала поразку, була розгромлена радянськими військами [2;36]. Хоча А. Аркуша вважає, що розгрому не було[1]. До цього часу мемуаристи та вчені не дійшли єдиної думки й щодо обчислення втрат серед особового складу дивізії[32,с.141 ;29,с.69; 13,с.94]. Якими б не були дискусії з приводу втрат дивізійників під Бродами, якими б не були ці втрати, надто дорогою ціною окупили воя­ ки дивізії СС «Галичина» патріотичні й водночас утопічні наміри своїх керівників, які вбачали в ній за­ родок національних збройних сил. Саме така методологічна позиція стала основою для тлумачення цієї проблеми у експозиції Меморіального комплексу «Національний музей історії Великої Вітчизняної війни» 1941 - 1945 років». У радянській історіографії стверджувалося, що вояки дивізії брали участь у придушенні Варшав­ ського повстання, знищенні польського мирного населення у селі Гута Пеняцька тощо. Колишні ди­ візійними у своїх мемуарах, сучасні історики у своїх працях довели, що дивізія не брала участь у придушенні Варшавського повстання. Особливо у цьому контексті слід відмітити працю О. КорчакаГородиського[26]. Що стосується винищення поляків у Гуті Пеняцькій, то це питання значно складні­ ше. Навіть сьогодні зустрічаються обвинувачення дивізійників у цьому злочинові[12]. Що ж стосується участі дивізійників у боях проти югославських і словацьких партизан, цей факт підтверджують усі без винятку дослідники. В історіографії проблеми, особливо у зарубіжній україніці, пов’язаній з колишніми дивізійниками, неодноразово підкреслювалося про наміри очільників дивізії сформувати українські збройні сили. Ця місія покладалася на Український національний комітет, який був створений навесні 1945 р. У потрактовці цієї політичної інституції також є певні суперечки. Так, В. Косик вказує на те, що він був створений лише за участю осіб, що входили до німецької цивільної адміністрації на окупованій Україні чи мали контакти з окупаційною владою[27,с.451-452]. Ю. Радченко констатує, що УНК був створений під егідою А. Розенберга. Як свідчить автор, переговори про його створення почалися ще в грудні 1944р. за участю президента УНР в екзилі А. Левицького[38,с.56]. На думку ж О. Романька, УНК був створений спільними зусиллями відомства А. Розенберга і Головного управління СС. Як переконує дослідник, жоден із керівників комітету не був зв’язаний із ОУН, а були вони або післяреволюційними емігрантами, або колишніми співробітниками німецької окупаційної адміністрації[39,с.118]. Попри ці розбіжності, історики одностайні в одному: УНК так і не вдалося створити української національної армії, всі його заходи в умовах військово-політичної агонії III рейху були малоефективними. Розглянувши основні здобутки у вивченні історії дивізії СС «Галичина» можна виділити найбільш суттєві досягнення та перспективи розвитку історіографії проблеми: публікації, присвячені дивізійникам, з одного боку, засвідчують про незгасаючу зацікавленість і порівняно широкий діапазон дослі­ джень, з іншого - про наявність різних, часто досить різних підходів та оцінок місця і ролі дивізії в іс­ торії України. Історіографічний аналіз літератури показує, що по-справжньому аналітичних, політично не заангажованих праць із зазначеної теми ще небагато. До найбільш досліджених аспектів проблеми можна віднести: - обставини утворення дивізії; - мобілізаційна робота до її лав; - участь дивізійників у боях проти регулярних радянських військ тощо. Незважаючи на те, що всі ці аспекти ще потребують подальшого вивчення та деталізації, залучення нових джерел, можна стверджувати, що дослідники напрацювали доволі великий об’єм інформації з цієї проблеми. Інша справа, що в багатьох випадках вона залишається суперечливою. Проте такий стан речей має своє пояснення: по-перше, політичною суб’єктивністю авторів; по-друге - тенденційною, суперечливою та неповною базою. Дослідження означеної теми триває, а тому ще рано підводити кінцеві підсумки. Однак уже можна зробити деякі узагальнення та висновки, щодо подальшої роботи над проблемою. До перспективних напрямків слід віднести вивчення таких питань: - політична та військова доцільність утворення дивізії; - ґрунтовна

науковий збірник

529

оцінка участі дивізійників у антипартизанських діях; - взаємостосунки з ОУН і УПА; - загальне місце дивізії СС «Галичина» у національно-визвольному русі; - створення узагальнюючого біобібліографічного покажчика з проблеми. Комплексне, неупереджене дослідження цих та інших питань дозволить створити цілісне уявлення про історію дивізії СС «Галичина». Джерела і література: 1. Аркуша І. Дивізія військ СС «Галичина». Правда і вигадки//Народний оглядач-2007-27 квіт.

2. Безсмертя. Книга Пам’яті України. 1941 - 1945/Ред. кол.: І.О. Герасимов (голова) та ін.—К.: Пошуково-видавниче агентство «Книга Пам’яті України», 2000.-944с.

3. Боляновський А. Дивізія «Галичина». Історія.—Л., 2000-527с.

4. Броди. Збірник статей і нарисів/За ред. О. Лисяка-Дрогобич: Видавнича фірма «Відродження», 2003.-176с.

5. Верига В. Дорогами другої світової війни: Легенди про участь українців у здушуванні варшавського повстання в 1944 р. та про Українську Дивізію «Галичина» (3 матеріалів до історії Дивізії «Галичина»-І-Ї Української Дивізії УНА).-3 вид., доп.-Б. м., 1998.-346с.

6. Верига В. За Рідний Край, за нарід свій, або хто такі дивізійники?/Братство колишніх вояків ІУД УНА. Головна управа.-К.: Видавництво ім. Олени Теліги, 2006.-283с.

7. Верига В. Слідами батьків: Нарис історії ЗО полку дивізії «Галичина»-1-Ї дивізії Української Національної Армії.-Л.: Братство колишніх вояків 1 УД УНА, 2002.-246с.

8. Гаврилов В. Унесенньїе ветром: Мифьі и факгьі о дивизии СС «Галичина»//Наша республика.-1997.-16 мая.

9. Галичина у Другій світовій війні/B.C. Великочий, С.М. Дерев’янко та ін.; Ред. кол.: В.І. Кононенко та ін.-ІваноФранківськ: Плай, 2001 .-116с. Ю.Головко М.А. Громадські організації та рухи України в роки Другої світової війни: вітчизняна і зарубіжна історіогра­ фія: Монографія.-К.: Олан, 2004.—112с.

11.Гончарук Г.И., Нагайцев А.Е. Украинская Повстанческая Армия в литературе и документах: Монография.-Одесса: Астропринт, 2001.-180 с.

12. Грач Л. Дать отпор фальсификаторам истории//Киевский вестник.-2009.-28ноября.

13.Гунчак Т. У мундирах ворога.-К.: Час України, 1993.-208с.

14.Даниленко С.Т. Дорогою ганьби і зради: історична хроніка.-К.: Наукова думка, 1972.-339с.

1б.Дивизия СС «Галичина»/Интернет-проекг «Анти-Оранж».-К., 2007.-106с.

16.Дмитренко І. Пам'ять кличе...до крові? Як переінакшили реквієм на честь дивізії СС «Галичина»//Радянська Україна.-1991.-5 черв.

17.Експозиція Меморіального комплексу «Національний музей історії Великої Вітчизняної війни 1941 -1945 років» (далі:МКНМІВВВ).-КВ 16938.-Л. 1156.

18.Експозиція МКНМІВВВ.-Науково-довідкова бібліотека ЦДІА у м.Киеві, №716 (копія).

19.Євдокименко В.Ю. Критика ідеологічних основ українського буржуазного націоналізму.-К.: Наукова думка, 1967.-271с.

20.3амлинський В., Петрів І. За чужим возом.-К.: Видавництво політичної літератури, 1967-109с.

21.3амлинський В. Шлях чорної зради.-Л.: Каменяр, 1969.-167с.

22.Іваненко В.В. Проблеми формування історичної культури сучасного українського суспільства (на прикладі осягнен­ ня досвіду та уроків Великої Вітчизняної війни)//Велика Вітчизняна війна 1941-1945рр.: сучасні проблеми історич­ ної освіти і науки: Зб. мат. міжнарод. наук, конф., м.Дніпропетровськ,12-13 трав. 2005р. І Ред. кол.: С.І. Світланко (відп. ред.) та ін.—Д.: «Пороги», 2005.-С. 3-12.

23.Іваненко В.В., Якунін В.К. ОУН і УПА у Другій світовій війні: проблеми історіографії та методології: Монографія.-Д.: «АРТ-ПРЕС», 2006.-424С.

24.Історія українського війська(1917—1995)/В. Гриневич, Л. Гриневич, Б. Якимович та ін.; Упоряд. Я. Дашкевич.-Л.: Світ, 1996.-840с.

25.Історична довідка//Українська дивізія «Галичина»: історико-публіцистичний збірник/Упор. М. Слабошпицький.-К.: Ярославів Вал, 2004.-С.7-8.

26.Корчак-Городиський О. Замість вигадок: Українська проблематика в західних політико-дипломатичних джерелах. Документи, рецензії, спогади.-Івано-Франківськ, 1994 -200с.

27.Косик В. Україна і Німеччина у Другій світовій війні/Переклад із фр. Р. Осадчука; Ред. О. Романів.-Париж-НьюЙорк-Л.: Видавн. рада НТШ у Львові,1993.-660с.

28.Косик В. Про що говорять документи//Україна в Другій світовій війні у документах. Зб. німецьких архівних матеріалів(1944-1945): Т. 4 1Упоряд. В.М. Косика.-Л.: Львів, нац. ун-т ім. І. Франка; Ін-т укр. археографії та джере­ лознавства ім. М. Грушевського НАН України, 2000.-С.5-12.

29.Котляр Ю.В. Військова історія України. Навч. пос.-Миколаїв-Одеса: «Тетра», 2000.-100с.

30.Кот С. Дело дивизии «Галичина»: проверено-преступления не совершались//Зеркало недели-2006 -28 июля. ЗІЛисенко О. Українська історіографія II світової війни: між закономірністю і парадоксом//Україна-Росія: діалог історіографій: Мат. міжнар. наук, конф.; м.Чернігів, 22-25 серп. 2002р./Редкол: В.Ф. Верстюк (відп. ред.) та ін.—К.— Чернігів: РВК «Деснянська правда», 2007.-С.143-156.

32.Логуш М.О. Дивізія «Галичина». Бої під Бродами, липень 1944: Розділ з книги «Galicia Division».—Б. м.-1998.-144с.

33.Марущенко О. Сучасна українська історіографія і проблема колабораціонізму в роки німецько-фашистської окупації України//Сторінки воєнної історії України: Зб. наук. статей/НАН України, Ін-т історії України.-2003.-Вип.7.-Ч.1.-С.47-62.

34.0фіцинський В.А. Дистрикг Галичина(1941-1944). Історико-політичний нарис.-Ужгород: Гражда, 2001.—142с. Зб.Офіцинський В. Загальнополітична ситуація в Східній Галичині та стрілецька дивізія СС «Галичина» у 1944р. за матеріалами часопису «До перемоги»//Молодь-Україні. Наук. зап.-1997.-Т.10.-С.46-54.

36.Політична історія України. XX ст.: У 6 т.:/Редкол.: І.Ф. Курас (голова) та ін.-Т. 4.: Україна у Другій світовій війні, 1939—1945/Кер. тому В.І. Кучер.-К.: Ґенеза, 2003.-584с.

37.Проти відзначення 50-річчя дивізії СС «Галичина»: Відкритий лист Ради організації ветеранів України Президентові України Л.М. Кравчуку, Голові Верховної Ради І.С. Плющу//ГолосУкраїни.-1993.-7 серп.

38.Радченко Ю. Національна та расова політика націонал-соціалістичної Німеччини щодо українців у 1941-1945 pp. (на прикладі військовополонених і східних робітників)//Друга світова війна і доля народів України: Мат. 2-ї Всеукр. наук, конф., м.Київ, 30-31 жовт. 2006р./Ред. кол.: В.М. Воронін (голова) та ін. - К.: Зовнішторгвидав, 2007.-С.46-57.

530

науковий збірник

Зд.Романько О. Освободительное движение народов России и украинский вопрос в период Второй мировой войньї// Друга світова війна і доля народів України: Мат. Всеукр. наук, конф., м.Київ, 23-24 черв. 2005р./Ред. кол.: В.М. Во­ роній (голова) та ін.-К.: Сфера, 2005.—С.111—118.

40.Русначенко А.М. Народ збурений: Національно-визвольний рух в Україні й національні рухи опору в Білорусії, Лит­ ві, Латвії, Естонії у 1940-50-х рр.-К.: Унів. вид-во «Пульсари», 2002.-519с.

41.Сульженко В. К. Позорное предательство, бесславньїй конец//Бродовский котел. Воспоминания. Очерки. Документьі/Сост.: М.В. Вербинский, Б.В. Самарин; Ред. кол.: И.С. Мельников и др.-Львов: Из-во «Каменяр», 1974.-С.209-212.

42.Тис-Крохмалюк Ю. Ґенеза повстання української дивізії «Галичина»//Дзвони.-Рим; Детройт.-1978.-№ 1(104).—С.39— 65.

43.Толмачева А.В., Маменкова Е.С. Сотрудничество с врагом: проблема коллаборационизма в годьі Великой Отече­ ственной войньі//Военно-исторический архив.-2009.-№ 12.-С.85-98.

44.Українська дивізія «Галичина». Іст.-публ. зб./Ред.-упоряд.: М. Слабошпицький, В. Стеценко.-К.-Торонто: ТОВ «Негоціант-Плюс», 1994.-176с.

45.Фонди МКНМІВВВ.-КВ220930.-Л.8324.

46.Фонди МКНМІВВВ.-КВ220931 .-Л.8325.

47.Фонди МКНМІВВВ.-КВ220932.-Л.8326.

48.Фонди МКНМІВВВ.-КВ220933.-Л.8327.

49.Фонди МКНМІВВВ.-КВ220934.-Л.8328.

50.Фонди МКНМІВВВ.-КВ220935.-Л.8329.

51 .Фонди МКНМІВВВ.-КВ220936.-Л.8330.

52.Чалкан М. Вони мріяли про Україну без окупантів: Правда про дивізію «Галичина»//Шлях перемоги.-1993.-26 черв.

53.Шайкан В. Колабораціонізм в Україні у роки Другої світової війни: причини виникнення, особливості, масштаби// Друга світова війна і доля народів України: Мат. Всеукр. наук. конф. м.Київ, 23-24 черв. 2005р./Ред. кол.: В.М. Воро­ ній (голова) та ін.-К.: Сфера, 2005.-С.44-51.

54.Шайкан В., Шайкан В. Ідеологічні рудименти і український національно-визвольний рух//Друга світова війна і доля народів України: Мат.2-ї Всеукр. наук, конф., м.Київ, 30-31 жов. 2006р./Ред. кол.: В.М. Воронін (голова) та ін.-К.: Зовнішторгвидав, 2007.-С.369-380.

55.Якунин В.К. Великая Отечественная война Советского Союза и Украйна: проблеми новейшей историографии// Велика Вітчизняна війна 1941-1945рр.: сучасні проблеми історичної освіти і науки: 36. мат. міжнар. наук, конф., м.Дніпропетровськ,12-13 трав. 2005 р./Ред. кол.: С.І. Світланко (відп. ред.) та ін.—Д.: «Пороги», 2005.-С.52-56.

56.Dmytrischyn В. The Nazis and SS Volunteer Division «Galicia»//American Slavic and East European Review.-1956.-NQ 1.-P.1-10. ' 57.0rtynskyj L. Pravda o Ukrainskiej Dywizij//Kultura.-Paris.-1952.-№11.-P.109-116

науковий збірник

531

Сергій ХЛОНЬ (Волочиськ)

ОСОБЛИВОСТІ ПІДГОТОВКИ ПРОСКУРІВСЬКО-ЧЕРНІВЕІІЬКОЇ НАСТУПАЛЬНОЇ ОПЕРАЦІЇ 1944 РОКУ Проскурівсько-Чернівецька операція проводилася з 4 березня по 17 квітня 1944 р. і була підготовлена штабом 1-го Українського фронту. В розпал підготовки до операції 28 лютого 1944 був поранений командувач 1-м Українським фронтом генерал армії М.Ф. Ватутін. Командування фронтом прийняв Маршал Радянського Союзу Г. К. Жуков. [4]. Основне завдання в Проскурівсько-Чернівецькій операції отримали війська 1-го Українського фронту, що було продиктовано в першу чергу вигідним охоплюю­ чим розташуванням його військ стосовно правого крила групи армій “Південь”. Операція проводилася у взаємодії з 40-ю армією (командуючий генерал-лейтенант П.Ф.Жмаченко) 2-го Українського фло­ ту (командуючий Маршал Радянського Союзу І.С.Конєв) [8.- С.279-280; 3.-С.588]. 1-му Українському фронту належало силами трьох загальновійськових і двох танкових армій завдати удару в південно­ му напрямку на ділянці Дубно, Шепетівка, Яюбар і розгромити німецько-фашистське угруповання в районі Кременець, Старокостянтинів, Тернопіль. А далі, забезпечивши себе з боку Львова, наступати на Чортків і відрізати ворожим військам шляхи відступу на захід у смузі на північ від р. Дністер. Війська 1-го Українського фронту включали: 1гв.А, 13А, 18А, 38А, 60А, 1ТА, Згв.ТА, 4ТА, 2ПА, 4гв.тк, 25тк, Ігв.кк, бгв.кк - всього більше 800 тис. чол., 11,9 тис. гармат і мінометів, 1400 танків і САУ, близько 480 літаків. Смуга 1-го Українського фронту становила 450 км. Перехід у наступ планувався 4-6 березня 1944 р. На 8-10 березня вводилась у наступ лівофлан­ гова 38-ї армія в напрямку Іллінці, Райгород для підтримки правого крила 2-го Українського фронту і оволодіння районом Гайсина [8.-С.279]. Так, за планом 3-я гвардійська танкова армія (команду­ ючий генерал-полковник танкових військ П.С.Рибалко) і 4-а танкова армія (командуючий генераллейтенант танкових військ В.М.Баданов до 29.03.44р., а потім генерал-лейтенант ДДЛелюшенко), 13-а загальновійськова армія (командуючий генерал-лейтенант М.П.Пухов), 60-а загальновійськова армія (командуючий генерал-лейтенант І.Д.Черняховський, з 05.03.44 р. генерал-полковник), і 1-а гвардійська загальновійськова армія (командуючий генерал-полковник А.А.Гречко) мали завдати уда­ ру з районів Торговиця, Шепетівка, Любар, на південь у напрямку Тернополя, Чорткова, Проскурова.

18-а загальновійськова армія (командуючий генерал-лейтенант Є.П.Журавльов) орієнтувалася на Хмільник, а 38-а загальновійськова армія (командуючий генерал-полковник К.С.Москапенко) - спо­ чатку на Гайсин, а потім (у зв’язку з успішним наступом 2-го Українського фронту) - на Жмеринку.

2-а повітряна армія (командуючий генерал-полковник авіації С.Я.Красовський) мала знищити авіацію противника на аеродромах Вінниці, Калинівки, Старокостянтинова, Проскурова, дезорганізувати ко­ мунікації, підтримувати з повітря бойові дії сухопутних з’єднань [1 .-С. 335]. Війська противника - головні сили фашистської групи «Південь»: 1ТА і 4ТА - Командувач ген.фельдм. Е. Манштейн, з 31 березня ген.-фельдм. В. Модель. 4-а (командуючий генерал-полковник Е.Раус) і 1-а танкові армії (командуючий генерал-полковник Г.Хубе [5.-С.560-562]) у складі 25 дивізій (із них 10 танкових, 1 моторизована), моторизованої бригади і частин підсилення, які розподілялися досить нерівномірно. Ці з’єднання підтримував 4-й повітряний флот [3.-С.588]. Усього близько 500 тис. чол., більше 5,5 тис. гармат і мінометів, 1,1 тис. танків і штурм гармат, до 480 літаків. На львів­ ському і тернопільському напрямках, де діяли радянські 13-а і 60-а армії, у противника було виявлено слаборозвинуту оборону, суцільного фронту не було, зате на стику із 2-м Українським фронтом і в районі Вінниці, тобто в смугах 18-ї та 38-ї армій, зосередилося дуже сильне вороже угруповання. На вінницькому напрямку, де противник чекав удару, залишалися найдієздатніші ворожі з’єднання. Тут же знаходився і оперативний резерв Е.Манштейна - танкові дивізії СС “Рейх” і 6-а, що в разі потреби могли бути перекинуті в район Старокостянтиніва, Проскурова і Тернополя [8.- С. 280-281].

532

науковий збірник

В ході бойових дій угруповання військ противника було підсилено 10 німецькими піхотними диві­ зіями, легкою піхотною дивізією, 2 танковими дивізіями СС та угорською танковою дивізією, 5 угор­ ськими піхотними дивізіями та гірськострілецькою бригадою [7.-С.131]. Гітлерівське командування в ході операції передислокувало на Правобережну Україну війська з Франції, Німеччини, Румунії, Югославії та Угорщини [З.-С. 588]. До початку Проскурівсько-Чернівецької операції, щоб перешкодити просуванню ударного угруповання 1-го Українського фронту в глибину своєї оборони, командування противника перекинуло на тернопільський і проскурівський напрямки шість танкових дивізій, в тому числі 1-шу, 11-ту, 16-ту, 17-ту і танкову дивізію СС “Адольф Гітлер” з Умані, 7-му - з району Луцька. Туди ж прибули з Німеччини 68-а і 357-а піхотні дивізії. Внаслідок такого перегрупування поліпшились умови для дій 2-го Українського фронту, проте збільшились труднощі для наступу 1-го Українського фронту [8.-С.296]. Розвідка 1-го Українського фронту зуміла виявити ці передислокації лише в ході операції [1 .-С.335]. Підготовка до операції здійснювалася в стислі терміни. Поспішати вимагало бездоріжжя, яке з кож­ ним днем посилювалося. Крім того, кожен день давав ворогові перепочинок, гітлерівці спішно попо­ внювали війська, зміцнювали оборону. А тому весь командний склад, штаби і тилові установи фронту, працюючи з великим напруженням і високою організованістю, своєчасно завершили приготування. Одним із найважливіших питань підготовки операції було зосередження сил і засобів, а це вело до великих перегрупувань. Необхідно було здійснити передислокацію значної кількості частин і з’єднань з лівого крила фронту, де вони перебували під час ліквідації корсунь-шевченківського угруповання противника, на праве крило. Починаючи з 20 лютого війська переміщалися залізницями і похідним порядком по ґрунтових шляхах. Місцевість, де мали розгортатися бойові дії, являла собою рівнину з густою мережею річкових долин і ярів, особливо біля лівих протоків Дністра. Річки, найбільшими з яких були Південний Буг, Дністер і Прут, з погляду оперативного мистецтва ускладнювали розвиток наступальної операції. Форсувати їх доводилось в період весняної повені. Мережа доріг була досить зруйнована, що додавало труднощів військам під час маневрування, до того ж настало бездоріжжя. Оскільки шосейні дороги, яких було негусто, довелося віддати артилерії на автотракторній тязі і автотранспорту, то піхоті, артилерії на кінній тязі і гужовому транспорту залишалися путівці. За таких умов війська обох сторін просувалися до міст і на дороги з твердим покриттям. Точилася запекла боротьба за населені пункти - вузли шля­ хів. Радянським військам доводилося долати особливо стійкий опір противника, що уповільнювало темпи просування вперед. Противник, шукаючи “радикальних” засобів боротьби з Червоною армією в наступі, саме в утриманні вузлів комунікацій бачив навесні 1944 р. чи не єдину можливість зупинити наступ військ 1-го Українського фронту [8.- С. 285]. Забезпечити механізовані частини необхідною кількістю пального Ставка ВГК не змогла, запасів паливно-мастильних матеріалів вистачало на 2-3 дні. Передбачалося, що підвіз пального буде здій­ снюватися не до початку наступу, а на 3-4 день операції. Командування поспішало: погодні та кліма­ тичні умови з кожним днем знижували ймовірність застосування танкових з’єднань [1 .-С. 335].

4 березня о 8 годині ранку війська 60-ї і 1-ї гвардійської армій при взаємодії з 2-ю повітряною армією після артилерійської підготовки перейшли у наступ. Артпідготовка не дала бажаних наслідків, оскіль­ ки противник ще напередодні почав відведення своїх головних сил, і знищити їх у головній смузі не вдалося, та все ж наступ розпочався успішно. Сила артилерійського вогню прийшлася на ар’єргарди і завдяки цьому їхній опір було легко зламано атакою піхоти і танків, котрі швидко подолали першу лінію ворожих укріплень. Наприкінці дня стрілецькі дивізії просунулись на 10-12 км. У перший день операції були введені в бій 3-я гвардійська і 4-а танкові армії, що за добу просу­ нулися на 25-30 км. Доцільність такого рішення під питанням. Передчасне використання масовано танкових військ призвелдо до втрат в матеріальній частині та пізніше викликало потребу залучення до операції ще однієї танкової армії.

науковий збірник

533

У смузі 60-ї армії противник відступив на Тернопіль і Волочиськ, перед 1-ю гвардійською армією- на Старокостянтинів [8.-С. 299]. Головний удар завдавався у стик 4-ї і 1-ї німецьких танкових армій у на­ прямку Тернополя, Чорткова силами 60-ї і 1-ї гвардійської армій, а також 3-ї гвардійської і 4-ї танкових армій, яким належало при активній підтримці 2-ї повітряної армії розгромити противника й оволодіти рубежем Тернопіль - Проскурів. 5 березня в напрямку Хмільника почала наступ 18-а армія. Радянські війська прорвали фронт шириною близько 180 км та до 50 км у глибину. 7-10 березня ударні частини 3-ї гвардійської; 4-ї танкової і 60-ї армій досягли рубежу Тернопіль-Проскурів і переріза­ ли важливу залізничну магістраль Львів-Одеса. Між 4-ю і 1-ю німецькими танковими арміями утворив­ ся великий розрив. Війська 1-ї гвардійської армії, взаємодіючи з частинами 3-ї гвардійської танкової армії, 9 березня визволили місто Старокостянтинів і у взаємодії з військами 18-ї армії підійшли до Проскурова. 18-а армія просунулась уперед на ЗО км і 10 березня зав’язала запеклі бої за місто Хміль­ ник. Наступного дня перейшла в наступ 38-а армія. 13-а армія, що оборонялася головними силами на ділянці на північ від Луцька, лівим флангом взаємодіючи з 60-ю армією, успішно просунулась до міста Броди. В ході наступу радянські війська тіснили ворога, перекривали шляхи відступу, оточували і знищували його частини і з’єднання [6.- С. 136]. На рубежі Тернопіль-Проскурів-Хмільник командування групи армій «Південь» ввело в бій танкову дивізію «Адольф Гітлер», перекинуло значні сили з інших ділянок фронту і резерву. До 10-11 березня в цьому районі бойових дій зосередилось шість піхотних і дев’ять танкових дивізій - 50% усіх танкових дивізій противника, що діяли на Правобережній Україні [11]. Сильними танковими і піхотними контра­ таками гітлерівці спробували відкинути Червону армію від залізниці Тернопіль-Проскурів, зав’язалися жорстокі бої. У цих умовах Ставка ВГК схвалила рішення командуючого фронтом Г.К.Жукова тимча­ сово припинити наступ, підтягнути артилерію, перегрупувати сили, підвезти пальне і боєприпаси для підготовки нового удару на південному напрямку. Наступ головного угруповання фронту був зупинений на 10 днів та поновився тільки 21 березня піс­ ля підсилення резервами Ставки і 1-ю танковою армією (командуючий генерал-лейтенант танкових військ М.Ю.Катуков). Для нарощування високих темпів наступу було зосереджено три танкові армії (1-а, 3-я гвардійська та 4-а танкові армії) на суміжних флангах 60-ї і 1-ї гвардійської армій. Під час зупинки головного угруповання фронту продовжувались активні дії на інших ділянках. 15 березня війська 1-го Українського фронту своїм правим крилом перейшли в наступ у напрямку міста Броди. Частини і з’єднання 13-ї армії прорвали укріплення гітлерівців, пройшли з боями до 80 кіломе­ трів і 20 березня наблизилися до передмістя. На лівому крилі 18-а армія після впертих боїв оволоділа містом Хмільник, а 38-а армія розгорнула бої за визволення Вінниці і Жмеринки.

17 березня 305-а стрілецька дивізія (командир полковник О.Ф.Васильєв) 74-го стрілецького корпусу двічі відбила сильні контратаки гітлерівців, підтримані танками і артилерією. На кінець дня її частини і з’єднання форсували Південний Буг і переправились на західний берег в районі Лаврівки. Було захоплено важливий рубіж для подальшого наступу. 183-я стрілецька дивізія (командир полковник Л.Д.Василевский) відбила контратаку противника й опівдні оволоділа східною частиною Вінниці. 24-а стрілецька дивізія наступала з передмістя Старе Місто і Шкуринці, а 221-а стрілецька дивізія (ко­ мандир полковник В.М.Кушнаренко)101-го стрілецького корпусу - на населені пункти Юрківці і Сели­ ще. В район переправи о 16-й годині почали просуватись частини 211-ї стрілецької дивізії (командир генерал-майор М.О.Кичаєв). 70-а гвардійська стрілецька дивізія (командир генерал-майор ІАГусєв) пройшла через Яришівку. 151-а стрілецька дивізія (командир генерал-майор Д.П.Подшивайлов) ово­ лоділа східною частиною Жмеринки і зав’язала бій на її західній околиці. Внаслідок стрімкого наступу частин лівого крила 38-ї армії з ходу було форсовано річку південніше Вінниці, після чого з’єднання 76-го стрілецького корпусу в ніч на 18 березня швидким і рішучим маневром оволоділи важливим залізничним вузлом і містом Жмеринкою. 20 березня радянські війська визволили м. Вінницю [6.С.137-138].

534

науковий збірник

У ході наступальних боїв Червоної армії партизани і підпільники активно взаємодіяли з радянськими військами, проводили рейди по районах області. Партизани завдавали відчутних ударів відступаю­ чим гітлерівцям, перешкоджали їм підтягувати свої резерви, вибивали з населених пунктів, підривали мости, залізничні колії. Вони захоплювали населенні пункти та утримували їх до підходу радянських військ, разом з армійськими підрозділами звільняли населенні пункти, надавали допомогу у форсу­ ванні рік, а потім вливалися у регулярні війська й продовжували боротьбу [1]. Другий етап Проскурівсько-Чернівецької наступальної операції розпочався з 21 березня 1944 року. Джерела і література: 1.

2.

3.

4.

Безсмертя. Книга Пам’яті України.1941-1945. - К., 2000. Василевский A.M. Дело всей жизни. - M., 1983. Великая Отечественная война 1941-1945: Знциклопедия. - М.,1985. Жуков Г.К. Спогади і роздуми / Григорій Костянтинович Жуков; [ пер. з рос. А.Н. Шевченко, А.А. Стася, Г.Г. Кулинича]. - К .: Політвидав України, 1985.

5. Залесский К.А. Вожди и воєначальники третьего рейха. Биографический знциклогіедический словарь. - M., 2000.

6. Клюєнко Д.М. В боях за визволення України - К., 1984.

7. Льісаковский Ю.Ю., Нестеров В.Н., Удин-Некрасов В.А. Освобождение Украиньї. 1943-1944. Историкостатистическое исследование. - К., 1995.

8. Москаленко К.С. На південно-західному напрямі: 1941-1945. Спогади командарма: У 2 кн. - Кн.2. - К., 1984.

9. Нариси історії Вінницької обласної партійної організації. - Одеса, 1980. Ю.Операции Советских Вооруженньїх Сил в период решающих побед (военно-исторический очерк): В 4 т. - Т.З. M., 1958. И.Кароль П. Восточньїй фронт. Книга вторая. Вьіжженная земля. 1943-19441Пауль Кароль. - M.: Изографус, 3KCMO, 2003.

науковий збірник

535

Олександр НОВОСЬОЛОВ (м.Івано-Франківськ)

ОКУПАЦІЙНА ПОЛІТИКА У ГАЛУЗІ КУЛЬТУРИ: ПОРІВНЯЛЬНИЙ АНАЛІЗ ЗАХОДІВ У ДИСТРИКТІ ГАЛИЧИНА ТА ТРАНСНІСТРІЇ G941 -1944 PP.) Друга світова війна - одна з найдраматичніших подій вітчизняної історії. Незважаючи на той факт, що дана проблема є об’єктом дослідження неодного покоління науковців, в той же час, величез­ ний масив питань цієї проблематики залишається нез’ясованим. і це пояснюється обставинами як суб'єктивного так і об'єктивного характеру: змінилися концептуальні підходи дослідження іс­ торії Другої світової й Вітчизняної війни; недостатньо розробленою є теоретико-термінологічна база та категоріальний аппарат; не повною мірою досліджені джерела як вітчизняних так і зару­ біжних архівів; викликає занепокоєння той факт, що історичною наукою послуговуються для вирі­ шення коньюнктурних політичних питань, що призводить до більшої плутанини та неточностей. Проблеми історії Другої світової та Вітчизняної війни - це проблеми, які потребують глибоко­ го аналізу джерел і документів, оперування достовірною інформацією, виважених максимально об'єктивних оцінок тощо. Оскільки будь-яка тема, що прямо чи опосередковано торкається поідй 1941-1945 pp., й відповідно, її український вимір, складна й неоднозначна. Важливим, як на наш погляд аспектом історії Вітчизняної війни є історія окупацінйих режимів на території України в 1941-1944 pp. Як стверджує український історик з діаспори В.Косик, укра­ їнська територія булла підпорядкована під час війни чотирьом різним адміністраціям [10,175]. З 40 мільйонів українського населення - 32 мільйони опинилися під владою німців, румунів, угор­ ців. На території України в 1941 - 1944 pp. існувало чотири зони окупації: Дистрикт Галичина - увійшов до Генерального Губкрнаторства (64 тис. км.кв.); Рейхскомісаріат Україна (339 275 км.кв); Буковина і Трансністрія - румунська зона окупації (55 тис.км.кв); Закарпаття - угорська зона окупації (149 тис.км.кв.) [10,175]. В червні 1941 р. А.Гітлер, на одній з нарад заявив, що Німеччина повинна поділити цей величезний періг для того щоб: по-перше пангувати, по-друге управляти, по-третє - експлуатувати. Таким чином, виявити характерні особливості, подібні риси та відмінності у галузі культурного розвитку окремих зон окупації, а зокрема Дистрикту Галичина та румунської зони, і є завданням цієї статті. Вважаємо за необхідне приділити увагу окупаційній політиці в галузі культури і освіти в Дистрикті Галичина і Трансністрії. В цих зонах окупації склалися кращі передумови для куль­ турного розвитку. Тут діяли гімназії, видавництва, культурно-освітні організації, театри. В Гали­ чині так само як і в Трансністрії, діяли вищі навчальні заклади. Функціонували народні та фахові державні школи, розвивалося релігійне життя. У перших числах липня 1941 р. при управі міста Львова, повідомляв часопис «Львівські ві­ сті», утворився відділ народної освіти для тимчасового керівництва шкільними справами міста, а потім і цілого дистрикту. Розпорядженням місцевих відділів народної освіти керівники шкіл зобов'язувались негайно скласти списки всіх, що виявили бажання та можуть працювати в шко­ лі. На адміністрацію шкіл покладалась відповідальність за збереження шкільного інвентаря, наочного приладдя, опалення та за підготовку шкільного приміщення до нормального початку навчання з 1 вересня 1941 р. Крім того, керівники шкіл зобов'язані були утримати за школою всі навчальні приміщення, а також прихідські будинки, що використовувалися для шкільних потреб у порозумінні з місцевими українськими комітетами. Усі грошові витрати, пов'язані з ремонтом шкільних будинків та інших культурно-освітніх установ, покривали села, містечка і міста із своїх доходів [12,68].

536

науковий збірник

Згідно з розпорядженням німецької адміністрації, всі діти української і польської національ­ ності 1928-1934 pp. народження були зобов'язані ходити до школи. Суворо заборонялося при­ ймати до українських та польських шкіл єврейських дітей. Передбачалось, відкриття 4-класних початкових народних шкіл, вселюдських (виділових) 7-класних шкіл, а також восьми загальноосвітніх середніх шкіл у Львові (дві), Сокалі, Тернополі, Чорткові, Станіславові, Стрию, жіночої у Львові, а також трьох учительських семінарій: двох чоловічих у Львові та Самборі, дівочої у Бережанах. Кількість українських шкіл залежала від того, скільки дітей буде оголошено до навчання, тому надзвичайно актуально прозвучало за­ стереження шкільної влади: «Не сміє бути ні однієї дитини, яка осталася за мурами школи». Усе крайове шкільництво підпорядковувалось Головному відділові науки і навчання уряду Генерального Губернаторства у Кракові, очолюваного доктором Вацке. Освітня мережа східногалицького краю безпосередньо підпорядковувалася відділові науки і навчання уряду дистрикту, який складався з підвідділів для народних, вищих, високих, професійних фахових та господарських шкіл. Усі школи в дистрикті Галичина згідно з розпорядженням відділу науки і навчання отрима­ ли статус державних навчальних закладів. Інші, додаткові навчальні заклади носили публіч­ ний характер. Усякого роду навчальні курси могли організовуватися і вестись лише при якійсь державній фаховій школі. Дозвіл на такого роду навчальну діяльність видавався чиновниками німецьких органів влади. Це ж саме стосувалося приватного навчання, наприклад, навчання німецької, польської, української мов, машинопису, стенографії, кравецтва [12,69]. Початок навчального року в українських навчальних закладах припав на 1 жовтня 1941 р. Відповідно до визначеного терміну розпочалося навчання в українських школах. Так, часопис «Львівські вісті» інформував населення східногалицьких земель про те, що 4 жовтня 1941 p., після трьохмісячних канікул почався навчальний рік у Станіславові відкриттям народних шкіл, пізніше планувалось відкриття гімназії. Усього в місті діяло шість українських та одна німецька школа, в Станіславівській окрузі - 442 школи, в тому числі у Коломиї 4 українські і 3 польські школи, у Калуші 1 українська та 1 польська школи. Якщо перед початком Другої світової війни, зауважив журнал «Українське слово», народне шкільництво на українських землях Генеральної Губернії практично не існувало, зокрема Холмщина і Підляшшя залишались не тільки без української школи, але й без українського вчителя та українського друкованого слова, то вже у 1939-1940 навчальних роках організовано 864 на­ родні школи з 1308 вчителями та 88848 учнями. Крім того, у 12 приватних школах працювало 15 вчителів, які навчали 252 дітей. Школами опікувалися українські шкільні інспектори та шкільні референти. Українське видавництво видало для вжитку дітвори буквар, українські читанки для 1-4 класу, для вчителів - перші методичні підручники та методичний порадник до букваря Р. Кобата [12, 70]. / У 1940-1941 навчальному році число українських народних шкіл зросло до 911, а число вчите­ лів до 1500. Шкільним навчанням було охоплено близько 90% українських дітей шкільного віку. Повністю забезпечити навчання не дозволяла нестача вчителів, насамперед кваліфікованих. Лише 60% становили вчителі, які мали відповідну фахову підготовку, 40% вчительських посад займали студенти, гімназисти, учні семінарії. Також перешкодою на шляху розвитку шкільної освіти було недостатнє матеріальне забезпечення, тому деяка кількість кваліфікованих вчите­ лів залишала школу і знаходила собі життя в інших сферах. Отже, навчання в українських шко­ лах, не дивлячись на зміну окупаційної влади, не відповідало всім вимогам шкільного життя. Як не парадоксально, але саме з початком нацистської окупації східногалицьких земель спо­ стерігається швидкий і широкий розвиток української освіти. Так, за повідомленням преси, в Галичині на кінець 1941-1942 навчального року діяло 3105 українських народних шкіл, в яких

науковий збірник

537

було 13000 класів, навчалось 495000 учнів, працювало 7700 вчителів. Проте для забезпечення повноцінного навчання невистачало 2000 вчителів. У 1942-1943 навчальному році кількість українських шкіл дещо зменшилася. У краї функціонувало 3032 українські школи з 7098 вчите­ лями, які навчали 484730 учнів. Значно складнішою була ситуація розвитку української середньої освіти. У 1941-1942 на­ вчальному році влада дала дозвіл на відкриття 10 гімназій, зокрема у Львові розпочали працю дві гімназії (директори П. Мечник та В. Радзикевич), по одній в Бережанах (директор В. Стасюк), Коломиї (директор О. Ковбуз), Сокалі (директор О. Ковельський, а після його смерті В. Олійник), Станіславові (директор О. Левицький), Стрию (директор Є. Форостина), Тернополі (директор М. Тофан), Чорткові (директор Т. Поліха). Завершуючи шкільний рік аж у кінці липня 1942 p., з допущених 409 учнів гімназій екзамен на атестат зрілості здало 342 учні [12,70]. Завдяки клопотанням Українського Центрального Комітету, з дозволу німецької влади відно­ вили діяльність учительські семінарії, організовані на зразок семінарій, що діяли в Австрійській імперії перед Першою світовою війною, з чотирма роками навчання. Першу українську державну семінарію в Генеральній Губернії засновано у 1940-1941 на­ вчальному році в Криниці. Упродовж 1941-1942 навчального року відкрито три нові вчительські семінарії, а саме: в Яворові з 210 учнями та 11 вчителями, у Самборі з 187 учнями та 14 вчите­ лями, в Рогатині з 331 учнем та 12 вчителями. Протягом 1942-1943 навчального року відкрито ще три нові семінарії: у Львові, в якій навчалось 260 учнів, у Бучачі, з 236 учнями, у Грубешові з 99 учнями. При Львівській семінарії розпочали навчання ЗО учениць-семінаристок. Це було своєрідною компенсацією за так і не реалізовану обіцянку відкрити жіночу гімназію. Разом у вчительських семінаріях у 1942-1943 навчальному році навчалось 1745 учнів, що далеко не по­ кривало потреб у вчительських кадрах Східної Галичини, оскільки, як уже відзначалось, тільки з відкриттям у 1941 р. українських державних початкових шкіл не вистачало 2 тис. вчителів. У 1943-1944 навчальному році відкрито ще дві вчительські семінарії у Перемишлянах і Золочеві. Таким чином, у роки Другої світової війни на території Східної Галичині діяли дев'ять україн­ ських семінарій і одна однорічна школа, яка готувала виховательок до дошкільних виховних закладів. Пріоритетний розвиток в освітній політиці окупаційного режиму на окупованих територіях отримували, як відомо, початкова та професійна освіта. Питання фахової освіти для українців було питанням першочергової ваги, адже вони на попередньому етапі історичного розвитку через дискримінаційну політику польських властей були позбавлені можливості здобути профе­ сійну освіту. На кінець 1941-1942 навчального року в Галичині діяло 5 сільськогосподарських шкіл, у яких навчалось 200 учнів, 71 фахова школа різного роду з 11 тисячами учнів [12,70]. Порівнюючи розвиток освіти в румунській зоні окупації необхідно зазначити, що в губерна­ торстві Бессарабія, населення якого становило приблизно 2,4 млн., було усього 10 загально­ освітніх повних та 11 неповних середніх шкіл. Існувало 3 педагогічних училища й 1 духовна семінарія. В усіх цих закладах у 1941-1942 навчальному році навчалося біля 9 тис. учнів. В Буковині діяло 495 початкових та 14 загальноосвітніх шкіл. Висока плата за навчання робила середню освіту недоступною для всіх верств населення. Основна маса дітей могла навчатися в початкових школах. В Бессарабії і в Буковині велика кількість початкових шкільне не працювала у зв’язку з нестачею вчителів. В Бессарабії не працювало 216 шкіл, в Північній Буковині -103. Молодь могла навчатися в так званих “професійних’’ або “практичних” повних чи середніх шко­ лах. Проте, відвідування в школах було низьким [4, арк. 32]. В звітах румунського шкільного ві­ домства зазначалося, що причина цього полягає в відсутності у більшості дітей одягу та взуття. Жандармерія пояснювала це ще й тим, що українське населення не бажає навчати своїх дітей румунською мовою [5, арк.58].

538

науковий збірник

На території Трансністрії, за свідченнями шведського професора Густава Боліндера, який в 1943 р. відвідав цю область, діяло біля 2 тис. шкіл, з них -1300 чотирикласні та 700 семикласні [9, 90]. В повідомленні німецького командування груп армій “Південь” про ситуацію в Трансні­ стрії зазначено, що система шкільної освіти була добре сформована і відповідала бажанням населення [8, 24]. Румунською владою було відкрито низку ліцеїв, промислових та ремісничих шкіл. На території межиріччя Дністра та Південного Бугу, так само як в Бессарабії та Буковині, було встановлено плату за навчання. Оплата в середніх школах була досить високою - ЗО ма­ рок від сім’ї на рік. В Трансністрії, яка раніше не входила до складу Румунії, за повідомленнями Г.Болінедера, основна маса шкіл залишилися україномовними. Невеликий відсоток становили школи з німецькою й російською мовами навчання. В Одесі, в політиці шкільництва, румунська окупаційна влада підтримувала російськомовну громаду. Так з 12 одеських ліцеїв тільки в одиному вели навчання українською мовою, але згодом його закрили [9, 91]. Директоріат освіти спрямовував свою основну діяльність на виховання в учнів почуття ру­ мунського патріотизму. В повідомленні німецького командування груп армій “Південь” про ситу­ ацію в Трансністрії, зазначалося, що важливим засобом румунської пропаганди є керівництво шкільною освітою, вміло проведена шкільна освіта є чудовим засобом пропаганди [8, 25]. З цією метою, як румунські так і українські школи були зобов’язані кожної неділі організовувати виступи, які присвячувалися різноманітним святам румунської історії. Крім того, згідно з на­ казом губернатора Трансністрії від 21 грудня 1941 p., всі вчителі та викладачі були зобов’язані на кожному уроці проводити ідеологічні та антикомуністичні лекції. Наказом зазначалося, що кожної неділі після обіду, школи повинні організовувати невеликі святкування, в яких повинні приймати участь усі учні та вчителі. В програму таких святкувань мали входити румунські хоро­ ві пісні, патріотичні вірші, румунські танці, огляди політичних та військових подій. Директори шкіл повинні були надавати щомісячно письмову інформацію про настрої в се­ редовищі вчителів та викладачів. Окупаційною владою здійснювалися постійні перевірки щодо благонадійності вчителів та їх лояльності до встановленого режиму [6, арк.74]. Окупаційна влада придушувала будь які прояви української культури. Так в селі Войтовка поліцією було побито дівчат за те що співали українські пісні [1, арк.72]. І такі випадки були непоодиноки. Агенти краєвого проводу ОУН на ЗУЗ інформували, що на Буковині в грідні 1943—січні 1944 pp. румунські окупаційні власті проводили репресії проти українського населення. За найменьшу підозру - судили, піддавали страшним побоям. Особливо дизертирів й тих хто в родинному житті спілкувався українською мовою [1, арк.84]. З початком окупації Східної Галичини нацистськими військами та входження її до складу Генеральної Губернії, засоби масової інформації повідомляли про наміри вищого німецького керів­ ництва відкрити у Львові ряд закладів вищої школи: університет, інститут ветеринарної медици­ ни, інститут народного господарства, політехнічний, педагогічний та музичний інститути. Однак, процес відкриття вищих навчальних закладів затягнувся, і лише навесні 1942 р. були відкриті інститути: медичний, ветеринарний, фармацевтичний, політехнічний з п'ятьма факультетами: будівельним, архітектурним, хімічним, машинобудівним, електрохімічним та сільськогосподар­ ським. У листопаді 1942 р. на базі факультету сільськогосподарського інституту у Львові відкри­ то інститут лісової інженерії. У формі державної музичної школи з українською мовою навчання відновився Львівський музичний інститут ім. Лисенка, а у 1943 р. - Державна вища торговельна школа. У 1942 р. у медичному інституті навчалось - 722 студенти, у фармацевтичному - 125, ветеринарному - 260, політехнічному - 400, сільськогосподарському - 107. Викладачами пра­ цювали колишні професори вищих шкіл. Мова викладання - німецька [12,70]. Очевидно, що відкриття вищих навчальних закладів у Східній Галичині було викликане не якимось особливим українофільством німецької влади, а меркантильними потребами воєнного

науковий збірник

539

часу, в першу чергу в медиках та фармацевтах. Крім того, як зауважив Кость Паньківський, українці, кількість яких у польських вузах була незначною, навчались на перших трьох курсах, на старших же курсах переважали польські студенти. Крім того, незважаючи на зусилля голови міста Ю. Полянського, а також відомих учених І. Крип’якевича, В. Сімовича, так і не було від­ крито Львівський університет. Румунська окупаційна влада важливого значення надавала організації вищої освіти. Проте, на території Бессарабії та Буковини були закриті всі вищі навчальні заклади, які були відкриті радянською владою. Не діяв також й університет в Чернівцях. З цього приводу, віце - прем’єр М.Антонеску на засіданні уряду в лютому 1943 р. заявив, що проблема організації молдавської університетської освіти буде вирішуватися після війни, коли стануть відомі реальні кордони Румунії. З весни 1942 р. відновив навчання Одеський університет. Було відкрито 6 факультетів: історико-філологічний, юридичний, природознавчий, фізико-математичний, політехнічний, ме­ дичний [13,59]. Ректором університету було призначено В.Часовнікова, проректором - Васільєва. На посаду генерального секретаря вузу був призначений А. Мойсіу, який до того працював в Яссах [2, арк.27]. Навчання відбувалося російською, частково румунською мовами. Чотири дисципліни викладалися українською мовою: українська мова - професор Шумлянський, історія України - професор Черняхівський, історія української літератури - професор Балясний, архе­ ологія - професор Селінов. В університеті навчалося 1756 студентів. Крім університету, продо­ вжувала навчання Одеська консерваторія та Академія мистецтв [3, арк.37-38]. Політика німецької влади в Східній Галичині в релігійній та церковній сферах різко відрізня­ лася від політики радянського уряду. Було проголошено свободу віросповідання та релігійного життя. Уже в «Прокламації до населення Галичини», виданій з приводу приєднання до Гене­ ральної Губернії, Франк проголосив свободу релігійних відправ, а під час перебування в Гали­ чині в жовтні 1941 р. заявив, що українське населення краю матиме можливість для розвитку релігійного життя. Проголошуючи в цілому толерантне ставлення до релігії, окупаційна влада негативно відно­ силась до участі церкви та її ієрархів в національному житті. Особливо виразно це проявилось після придушення нацистським режимом спроб відродження української державності. Німецька влада, через посередництво військових в особі майора цу Ейкерна та гаупмана Коха, повідо­ мляв журнал «ідея і чин», зробила спробу примусити митрополита Андрія Шептицького від­ кликати свого пастирського листа, виданого з приводу Акту відновлення Української Держави [12, 71]. Згідно з розпорядженням губернатора Галичини, Відділ науки і навчання з 6 січня 1942 р. дозволив священикам викладати релігію в школах. З цією метою шкільна влада дистрикту зобов'язала митрополичу ординацію подати списки священиків для виконання цього розпоря­ дження. У відповідь церковна адміністрація дала певні доручення деканам. На початку 1943 р. виникла загроза припинення викладання релігії у початкових та фахових школах. Приводом до цього послужила, очевидно, особлива позиція митрополита Андрія Шеп­ тицького, який виступив з посланням «Не убий», в якому засуджував кровопролиття як спосіб розв’язання політичних проблем. Хоча формально причиною припинення викладання релігії були урядові звіти про неналежне використання деякими священиками годин, відведених на вивчення релігії. Непросто складалися відносини між німецькою владою та церквою в питаннях церковної об­ рядовості. Зокрема, начальник Української поліції Пітулай виступив із застереженням стосовно шлюбів українських поліцаїв. Він зауважив, що греко-католицькі священики видають свідоцтва про одруження членам Української поліції, тоді, як згідно з чинним в дистрикті Галичина австрій­

540

науковий збірник

ським цивільним законодавством про організацію державної поліції, вони можуть взяти шлюб лише з дозволу керівництва. За шлюби, укладені без такого дозволу, подружні пари, а також священики, що їх уклали, мали притягатися до адміністративної відповідальності. Поліцаї не­ гайно мусили звільнитися зі служби. За непослух призначалися також примусові роботи. Оцінюючи німецьку політику в релігійному питанні, орган ОУН «Ідея і чин» зауважив, що вона спрямована на розкол українського національного організму. Проголошуючи свободу релі­ гійних переконань та заявляючи, що виключно справа населення творити форми церковнорелігійного життя, влада намагалася поставити процеси, що відбувалися в релігійному житті, під свій контроль та керувати ними. Як тільки після відступу більшовиків церковне життя в Укра­ їні почало відроджуватися, німці без будь-яких причин розпустили церковні ради, що почали виникати з метою церковного відродження. Підставою до закриття церковних рад, констатував журнал, було, очевидно, лише те, що німецька влада боялася будь-яких форм українського організованого життя [12,71]. Все ж таки, не дивлячись на неоднозначність німецької політики щодо релігії та церкви, укра­ їнське духовенство Східної Галичини мало певні важелі впливу на політичну ситуацію, що відо­ бражалося в різного роду відозвах, листах, посланнях вищих церковних ієрархів до населення краю. В одних випадках відображалися інтереси українського народу, в інших - німецької вла­ ди, що свідчило часто про особливу думку церковних ієрархів. В Трансністрії на відміну від Галичини румунська православна церква була важливим фак­ тором здійснення політики румунізації. В липні-серпні 1941 р. на території Буковини та Бесса­ рабії відновила діяльність румунська православна церква. До провінцій поверталися румунські священники, які емігрували до королівства в 1940 p., відновлювалися парафії, відкривалися семінарії. В Північній Буковині протягом 1941-1944 pp. діяло 735 парафій румунської право­ славної церкви, в цих парафіях працювало 729 священнослужителів. Для порівняння, римокатолицьких парафій в Буковині в період румунської окупації було 40, їх обслуговували 26 свя­ щенників. Єдиною українською церковною організаціює була греко-католицька церква яка мала всього 22 парафії і 8 священників. Подібною була релігійна ситуація і в Трансністрії протягом 1941-1944 pp. тут діяло 400 церков, ЗО з яких були розташовані в Одесі. На території провінції діяло 12 монастирів та дві духовні семінарії - в Одесі та Дубасарах. Однак навчання в цих за­ кладах велося або румунською або ж російською мовою [7, арк.4]. Після встановлення в Трансністрії окупаційного режиму, вище духовенство румунської право­ славної церкви здійснили спробу включити межиріччя Південного Бугу та Дністра в сферу своїх релігійних впливів. З цією метою румунський патріархат створив так звану “Румунську право­ славну місію в Трансністрії” (Misiunea ortodoxa romana in Transnistria), яку очолив архімандрит Ю.Скрібан. Місія була прикомандирована до штабу румунської армії, а з точки зору духовної юристдикції знаходилася під зверхністю Священого Синоду Румунської православної церкви. Чи не найпершу місіонерську функцію на теренах між Дністром та Південним Бугом відіграли військові священники. Задовго до прибуття місіонерських груп військові капелани переваж­ но серед сільського населення та мешканців невеликих міст, здійснювали обряди хрещення, шлюбні вінчання молодих, поховання померлих [11,109]. На початку своєї діяльності Румунська православна місія в “Трансністрії” розташовувалася в Тирасполі. Поступово через утворення канцелярії, організацію протоієрейств та субпротоієрейств у повітах та районах місія розширювала свої церковні повноваження і права. Слід зазна­ чити, що протягом другої половини 1941 р. було організовано основу церковного керівництва і в повітах. У жовтні 1942 р. керівництво місії перебралося з Тирасполя до Одеси, де розташува­ лася при монастирі св. Іллі [11, 70-71]. Підводячи підсумки діяльності Румунської православної місії в Трансністрії за 1941 p., її шеф,

науковий збірник

541

Ю.Скрібан, підкреслював, що основна ставка у відродженні православного життя у цьому регі­ оні робилася саме нароботу місіонерів. З’їзд священослужитилів Трансністрії, що відбувся під головуванням архімандрита, прийняв рішення “про залучення до роботи місії найбільш досвід­ чених представників духовенства зі Старого королівства, особливо з Бессарабії, які володіють російською мовою та знають місцеві звичаї” [11,108]. В листопаді 1942 р. в керівництві місії відбулися зміни архімандрита Ю.Скрібана замінив В.Пую, колишній митрополит Буковини. Вцлому ж до Трансністрії направлялися священики як з Румунії так і з Бессарабії та Буковини. Слід зауважити, що керівництво румунської православ­ ної церкви вороже поставилося до представників УАПЦ. Незважаючи на той факт, що митропо­ лит В.Пую дозволив відправляти богослужіння церковнослов'янською мовою, в той же час він негативно ставився до українізації церкви. Священикам дозволялося виголошувати проповіді або російською або ж румунською мовою [7, арк.ЗО]. Оскільки, провінція за територією і чисельністю населення була досить великою і до того ж, специфічною у конфесійному плані, Ті було поділено, суто за географічним принципом, на три вікаріати: Одеський, Балтський і Тульчинський. Така реорганізація передбачала укріплення релігійних установ у центрі і на периферії і разом з тим, полегщувала безпосередню діяльність керівництва місії та нагляд за кліром. Наприкінці діяльності місії (з грудня 1943 р. до березня 1944 р.) її останнім шефом став ко­ лишній вікарій за часів митрополита В.Пую А.Ніка. Архімандрит А.Ніка, маючи підтримку у гу­ бернатора ГАлексяну, репрезентував крайні румунізаторські ідеї щодо рехристиянізації Транс­ ністрії. Румунські релігійні кола виходили спочатку з тези, про те, що українці, росіяни та інші слов’яни є народами спорідненої віри. Але ця релігійна теза пізніше була відкинута. За словами М.Антонеску «слов’яни зі сходу створюють загрозу Європі, і несуть загрозу вівтарям, власності, сім’ям і нашій вірі». З цієї причини румуни поставили за мету підкорити собі усі місцеві право­ славні парафії та здійснювати одноосібне духовне правління [11, 75-77]. Якщо на початку війни йшлося про обцянки щодо надання права населенню на відправлен­ ня культу рідною мовою, то з часом, вже наголошувалося на рехристиянізації та вихованні населення у румунському християнському дусі, а ще далі реалізовувалася програма повного церковно-релігійного підкорення місцевого кліру і віруючих Румунській патріархії і Синоду. Про існування осередків українських церков взагалі не йщлося. В урядових інструкціях від 15 лютого 1942 p., які були направлені у повіти йшлося про те, що керівництво на місцях має рішуче діяти проти «будь-якої національної ураїнської тенденції». Губернатор Г.Алексяну активно відстою­ вав політику спрямовану проти українських місцевих церков та парафій. У березні 1942 р. він видав таємне розпорядження префектам про ліквідацію будь-якої діяльності, навіть культур­ ної, яка б тяжіла до відродження незалежної України [11, 78]. Однак такі підходи не знаходи­ ли прихильників серед місцевого духовенства і, особливо, серед віруючих різних верств, хто не сприймав місіонерства румунського зразка. Відновлення культурного та релігійного життя, налагодження системи освіти, як в Бессарабії та Північній Буковині так і в Трансністрії, вико­ ристовувалося румунським окупаційним апаратом з метою ідеологічного впливу на населення анексованих українських земель. Таким чином, необхідно відзначити, що як у Дистрикті Галичина так і в Трансністрії, окупацій­ на влада приділяла достатньо уваги щодол розвитку культурного і духовного життя. Проте, роз­ виток культури, освіти, релігійного життя спрямовувався на апологетизацію «нового порядку». Джерела і література 1. Центральний державний архів вищих органів влади і управління України України. - Ф. 3833.-Оп. 1 Спр.83.—112 арк..

2. Державний архів Одеської області (далі ДАОО).-Ф. Р-2271 .-Оп. 4,-Спр. 1.-67 арк.

542

науковий збірник

3. ДАОО. - Ф. Р-2271 .-Оп. 4.-Спр. 2.-38 арк.

4. Державний архів Чернівецької області.-Ф. Р-307.-Оп. 1.-Спр. 4100.- 48 арк.

5. Arhiva Nationala a Republicii Moldova (Національний Архів Республіки Молдова, далі ANRMJ.-Ф. 706.-0п. 1.-Спр.

1109.-144 арк.

6. ANRM.-Ф. 706.-0п. 1.-Спр. 1112.-232 арк.

7. ANRM.-Ф. 706.-0п. 2.-Спр. 24.-134 арк.

8. Україна в Другій світовій війні у документах. Збірник німецьких архівних матеріалів (1944 -1945): Т.4/Упорд. В.М. Косика.-Львів: Львівський національний університет імені Івана Франка; Інститут української археографії та джерелознаваства ім. М. Грушевського НАН України, 2000.-368 с.

9. Жуковський А. Українські землі під румунською окупацією в часи Другої Світової Війни: Північна Буковина, частина Бассарабіїі Трансністрі//Український історик -1987.-№ 1-4.-С.83г-96.

10. Косик В. Україна і Німеччина у Другій світовій війні.-Париж-Нью-Йорк-Львів, 1993.-659 с.

11. Міхайлуца М.І. Релігійна політика румунської окупаційної влади в Південній Бессарабії і Трансністрії (кінець 1930х-1944 рр.).-Одеса: «Optimum», 2006.-237 с.

12. Офінцинський В. Дистрикг Галичина (1941-1944)/Упоряд, вступ.сл. Р.Офіцинський, післямов. Н.Антонюк.-Ужгород: Гражда, 2001.-143 с.

13. Семиряга М.И. Коллаборационизм. Природа, типология и проявлення в годьі Второй мировой войньї. - М.: РОССПЕН, 2000.-863 с.

14. Kiritescu С. Romania Tn al doilea razboi mondial: in 2 vol.-Vol 1-Bucure§ti:Universul Enciclopedic, 1995.-360 p

науковий збірник

543

РОЗДІЛ VI

ГАЛИЧИНА ТА ЗАКАРПАТТЯ В ПОВОЄННИЙ ПЕРІОД

544

науковий збірник

Ірина КИСЛИНСЬКА (Київ)

ОСОБЛИВОСТІ ПРАВОВОГО ТА МАТЕРІАЛЬНО-ПОБУТОВОГО СТАНОВИША ІНТЕРНОВАНИХ ПОЛЬСЬКИХ ВІЙСЬКОВОСЛУЖБОВЦІВ У РАДЯНСЬКИХ ТАБОРАХ ДЛЯ ВІЙСЬКОВОПОЛОНЕНИХ 23 серпня 1939 р. міністри закордонних справ Німеччини і Радянського Союзу Й. Ріббентроп і В. Молотов під­ писали в Москві пакт про ненапад між країнами. У відкритій частині договору обидві держави зобов'язалися утриматися від взаємних агресивних дій та зберігати нейтралітет. Таємний додатковий протокол містив домовленості про розділ сфер впливу на окупованій території Польщі з початком воєнних дій.

1 вересня 1939 р. гітлерівська Німеччина напала на Польщу, розв'язавши Другу світову війну, а 17 вересня Радянський Союз, порушивши договір про ненапад 1932 р. між СРСР і Польщею почав окупацію її східних теренів. До 29 вересня 1939 p., РСЧА зайняла території Західної України та Захід­ ної Білорусії практично безперешкодно, оскільки Польща була не в змозі чинити опір двом могутнім агресорам. У радянському полоні опинилося від 130 000 (за радянськими даними) до 250 000 (за польськими) солдат і офіцерів Війська Польського [2]. Загальновідомо, що Радянський Союз у 20-х - 30-х pp. так і не приєднався до жодної з міжнародних кон­ венцій про військовополонених. Як наслідок, відповідної внутрішньої нормативної бази, зокрема й щодо організації табірного режиму для військовополонених.та їх охорони, створено не було, а діюче з 1931 р. “Положення про військовополонених” не врегульовувало (та й за своїм статусом не могло врегульовува­ ти) цих специфічних питань [2, с 60,63]. Відтак, на сферу військового полону автоматично переносились організаційно-режимні стандарти, що застосовувались у системі установ ГУТАБу НКВС СРСР. Наказ НКВС від 19 вересня 1939 р. № 0308 “Про організацію таборів для військовополонених” ви­ магав покладатися в їх організації на мобілізаційний план відділу виправно-трудових таборів (ВВТТ) НКВС СРСР [13, арк. 35]. Спеціального мобілізаційного плану розгортання мережі таборів для військо­ вополонених не існувало, як не було і окремої структури в апараті Наркомату внутрішніх справ - Управ­ ління по військовополоненим. Створювалося воно водночас з таборами. Зокрема, 23 вересня 1939 р. НКВС затвердив “Положення про табір для військовополонених” [2, с 75,77], де лише побіжно йшлося про структуру, штат і функції апарату таборів щодо режиму охорони та утримання контингенту. Відповідно до інструкції Наркома внутрішніх справ СРСР Лаврентія Берії від 3 жовтня 1939 р. про правила поводження з польськими військовополоненими і їх фільтрацію, польських поліцейських на­ правляли до Осташківського табору (Калінінська область РСФСР); офіцерів - у Старобільськ (Ворошиловградська область УРСР), військовослужбовців нижніх чинів і вихідців з окупованих Німеччиною польських територій - до Козельського табору (Смоленська область РСФСР). Загалом, протягом 1939-1941 pp. на території Української РСР УПВІ НКВС були створені та діяли 9 стаці­ онарних приймально-пересильних і виробничих таборів, у яких утримувалися військовослужбовці польської армії, співробітники спецслужб, польські державні чиновники зі статусом „військовополонених” [8, с 42]. Однією з визначальних сторін табірного життя інтернованих польських бранців були умови їх матеріально-побутового забезпечення. Саме від організації побуту та якості умов життя, багато в чому залежало не лише їх ефективне трудове використання, але й виживання в полоні. Не випадково органи НКВС (МВС) СРСР, що опікувалися військовополоненими та інтернованими, протягом усього періоду існування системи військового полону одним із головних своїх завдань бачили покращення умов утримання та забезпечення контингентів таборів, шпиталів і робочих батальйонів військовопо­ лонених та інтернованих.

науковий збірник

54 5

У ст. VII Гаазької конвенції 1907 р. підкреслювалося: „Утримання військовополонених покладається на Уряд, під владою якого вони знаходяться... Військовополонені користуються такою ж їжею, помешканням і одягом, як і війська Уряду, що їх полонив”[6, т. З, с 44]. Женевська конвенція 1929 р. куди детальніше визначала умови утримання бранців війни у таборах. Військовополонені мали розміщуватися у присто­ сованих сухих, теплих і достатньо освітлених казармах, обладнаних приміщеннями для особистої гігієни. Кімнати для сну за нормами площі, що відводилася на одну особу, і матеріально-побутовими умовами мали відповідати подібним приміщенням для військовослужбовців армії, що полонила. Спеціальний роз­ діл конвенції врегульовував різноманітні сторони організації таборів: харчування військовополонених, забезпечення їх одягом та взуттям, санітарне забезпечення та лікування, вільну відправу релігійних куль­ тів, дозвіл на спортивні та інтелектуальні заняття [2, с 1010-1011]. З початком Другої світової війни матеріально-побутове забезпечення інтернованих поляків у таборах, як і для „ворогів народу” здійснювалося за нормами і стандартами ГУТАБу НКВС СРСР. Як виглядала реальність табірного побуту польських бранців у 1939-1940 pp. видно на прикладі Старобільського табору. Під житлові приміщення в його зоні були пристосовані 2 церкви, 10 кам’яних і 7 дерев’яних бара­ ків, обладнаних двохярусними суцільними нарами. Приміщення для перебування генералів мали ліжка, столи, стільці і шафи, а кімнати для інших старших офіцерів були обставлені двохярусними ліжками. У звіті началь­ ника табору А. Бережкова (жовтень 1939 р.) повідомлялося, що загальна корисна площа табірних приміщень становила 5200 м . Таким чином на одного військовополоненого припадало близько 1,35 м цієї площі [9]. Колишній бранець табору в Старобільську - Ю. Папський згадував: „...Якщо говорити про приміщення найгірше було у церкві.... Мешкало в ній близько тисячі людей. Лави встановлювалися в п’ять поверхів і скупченість була жахливою... Однією солдатською ковдрою вкривалися втрьох. Зима 1939-1940 pp. була особливою, дуже лютою. Дійшло до того, що для укриття використовували паперове сміття. Заїдали воші, можна було лише сидіти на голій підлозі. Ні лазні, ні дезинфекції....” [9]. Навесні 1940 р. ситуація з матеріально-побутовим забезпеченням польських бранців у Старобільську змінилася на краще. „Були організовані... лазня, пральня і т. д. Демонстрували кінофільми. Нам доставляли газети, можна було користуватися бібліотекою. Дозволяли листуватися з сім’ями, проте обмежено...” [9]. Відмітимо, що на відміну від положень міжнародних конвенцій, де основним принципом матеріальнопобутового забезпечення військовополонених був визначений паритет з військовослужбовцями армії, що їх полонила, уряд СРСР це забезпечення поставив на зовсім іншу правову основу - його норми мали встановлюватися НКВС. Табірна практика показала - робилося це, зазвичай, на основі досвіду виправ­ них таборів і колоній ГУТАБу, що було відвертим порушенням положень чинних міжнародних конвенцій. При цьому радянським урядом зауважувалося єдине - рівень матеріально-побутового постачання вій­ ськовополонених мав забезпечити збереження їх життя та працездатності. Очевидним виглядає факт, що рівень забезпечення іноземних військовополонених продуктами харчу­ вання був не лише важливим показником ставлення Радянської держави до обеззброєного ворога, але й чинником, що безпосередньо впливав на фізичний стан і працездатність бранців війни. Ще напередодні надходження перших польських військовослужбовців до таборів НКВС, радянський уряд потурбувався про їх забезпечення продовольством. Наркомату внутрішніх справ РНК СРСР виді­ лив значні продовольчі фонди: 1953 т житнього та пшеничного борошна, 379 т крупів, 32 т макаронних виробів, 159 т м’яса, 447 т риби [2, с 341]. Рішенням Економічної ради при РНК СРСР № 37 від 20 верес­ ня 1939 р. та інструкцією УПВ НКВС СРСР від 11 жовтня 1939 р. встановлювалися норми харчування полонених. Проведений російським дослідником О. Кузьміних порівняльний аналіз їх калорійності за­ свідчив - щоденний раціон рядових колишньої польської армії (2578 калорій) перевищував норму радян­ ських в’язнів (2305 ккал.). Ще вищою була норма харчування офіцерів. її енергетичний запас становив 3110 калорій [6, с 114, 338-339]. Згодом керівництво НКВС СРСР (наказом №00248 від 26 лютого 1940 р.) встановило для польських бранців диференційовані норми харчування в залежності від продуктив­ ності їх праці [14, арк. 80-82].

546

науковий збірник

Цілком прийнятний рівень харчування інтернованих польських військовослужбовців, навіть порів­ няно з цивільними радянськими громадянами, підтверджується й іншими джерелами. Ю. Чапський, розповідаючи про перебування у Старобільському таборі для військовополонених, підкреслює: „...їжі давали мало, але голоду не було.... Звернув увагу, як багато у місті голодних, виснажених людей, і наше харчування здавалося нам царським, а мешканці будь-як намагалися добути у нас хліба...” [9]. Усього в Старобільському таборі містилося більше 3 900 ув’язнених, у тому числі 8 генералів (Леон Біллевич, Станіслав Галлер, Олександр Ковалевский, Казімєж Орлик-Лукоский, Константи Плісовский, Франтішек Сікорский, Леонард Скерський, Петро Скуратович), 380 штабних офіцерів, 3 450 офі­ церів, ЗО підхорунжих, 12 капеланів. Туди привезли майже всіх офіцерів з району оборони Львова, взятих у полон усупереч акту про капітуляцію, який обіцяв їм волю. За даними польських істориків, у Старобільську було більше 20 професорів вузів, біля 400 лікарів, кілька сотень юристів й інженерів, більше 100 вчителів, багато громадських діячів, група літераторів і журналістів, а також священики, а також Головний равин Війська Польського Барух Штейнберг. Розмістили офіцерів удвох церквах, заповнених знизу доверху багатоповерховими нарами, а також в інших приміщеннях монастиря, у тому числі в підвалах, наметах і навіть землянках. Ці ув’язнені ви­ різнялися великою дисциплінованістю і почуттям власної гідності. Вони писали листи протесту у вищі інстанції СРСР, організували касу взаємодопомоги, відзначали національні і релігійні свята, потай проводили богослужіння (що було найсуворіше заборонено!), молилися і причащалися. Радянська пропаганда, що проводилася серед офіцерів, не досягла своєї мети. Польські військовополонені не занепали духом і сподівалися на краще майбутнє. Але доля затриманих у Старобільському монастирі, а також бранців Козельська й Осташкова, як і інших військовополонених, що містилися у в’язницях і таборах Західної України і Білорусії, всього 21 000 осіб, вирішилася в квітні-травні 1940 року. Понад 15 тисяч військовополонених були вивезені і пе­ редані “у розпорядження” УНКВС Смоленської, Калінінської і Харківської областей. Це був їх останній маршрут, що закінчився в Катинському лісі під Смоленськом, у районі населеного пункту Мідне (32 км від Твері) і в шостому кварталі лісопаркової зони недалеко від Харкова, під П’ятихатками (тепер лісопарк знаходиться в межах міста). Операцію передачі польських офіцерів з таборів обласним управлінням НКВС назвали “розванта­ женням” таборів. Головне транспортне Управління НКВС склало детальний план-графік вивозу військовополонених, маршрутів їхнього проходження. З 23 березня 1940 р. був підготовлений рухомий склад. Відповідно до цього плану, в’язнів Старобільска повинні були через Ворошиловград чи Валуйки доставити в Хар­ ків і передати місцевому територіальному управлінню НКВС. Підготовчим кроком до “розвантаження” табору була директива Наркома внутрішніх справ СРСР Лаврентія Бери від 8 жовтня 1939 р. про завдання для створених 19 вересня у всіх таборах особливих оперативно-чекістських відділень по “обслуговуванню” військовополонених. Акцентувалася увага на створенні агентурно-інформаційної мережі для виявлення контрреволюційних організацій і з’ясування настроїв військовополонених. Ве­ лися багатогодинні допити, складалися різні рапорти і звіти про військовополонених та їх родини.

5 березня 1940 р. Сталін і його найближчі поплічники по політбюро комуністичної партії (Вороши­ лов, Молотов, Мікоян, Калінін, Каганович) прийняли рішення - за пропозицією Лаврентія Берм - роз­ стріляти польських військовополонених як запеклих ворогів радянської влади. На початку березня 1940р. керівництву табору (за домовленістю з німецькою стороною) було доручено терміново склас­ ти списки військовополонених із указівкою місця проживання їх родин. Такі списки були потрібні для запланованої на квітень 1940 р. другої хвилі депортації поляків зі східних районів Польщі. У лютому в Сибір і Казахстан уже вивезли 138 619 осіб, у квітні - близько 60 000. Ці списки придалися також для “Акції A-Б”, проведеної на території Генерал-губернаторства іншим загарбником польських земель Третім Рейхом, що співробітничав у той час зі СРСР.

науковий збірник

547

У результаті цієї акції в травні 1940 р. було знищено 3500 діячів науки, культури і мистецтва. Оби­ два агресори діяли в повній згоді один з одним: і нацисти, і сталіністи спільно знищували керівний прошарок польської інтелігенції, цвіт польської нації.

28 січня 1940 р. надійшли розпорядження голови військової колегії Верховного Суду СРСР Василя Ульріха і виконуючого обов’язки головного військового прокурора Н. П. Афанасьева військовим про­ курорам і головам військових трибуналів військ НКВС про підсудність військовополонених їхнім струк­ турам. У березні 1940 р. починається інтенсивна підготовка до операцій “остаточного розвантаження” Козельского, Осташковского і Старобільського таборів. Охорона таборів - внутрішня і зовнішня - була значно посилена. У Москву в штаб викликали для інструктування командирів бригад і дивізій, що здійснювали зовнішню охорону. Організацією транспортування ув’язнених в УНКВС Смоленської, Калінінської і Харківської областей займалося Головне транспортне управління НКВС. По закінченні операції з відправки військовополонених згадувані табори були розформовані. Підсумовуючи попередні результати вивчення питання особливостей правового та матеріальнопобутового становища, інтернованих восени 1939 р. до радянських таборів військовополонених поль­ ських військовослужбовців слід зазначити,що нормативно-правова база утримання і забезпечення військовополонених в СРСР на початок Другої світової війни сформована не була. Як наслідок, ра­ дянські органи НКВС використовували досвід звичної практики ГУТАБУ. Закріплення за інтернованими поляками статусу військовополонених суперечило чинним нормам міжнародного права, адже СРСР і Польща не оголошували війну один одному. Інша справа, що з цілої низки ідеологічних та політичних міркувань радянське керівництво розглядало військовиків польської армії як військовополонених. Ідеологічна та політична доцільність була пріоритетом і при проведенні фільтрації полонених поляків у таборах. Відбір здійснювався за принципом етнічної (українці, біло­ руси, росіяни) та класової приналежності. Матеріально-побутове забезпечення інтернованих поляків зі “статусом” військовополонених в ра­ дянських таборах характеризувалося цілою низкою проблем, пов’язаних із його неорганізованістю. Через відсутність досвіду роботи з бранцями війни, в основу їх матеріально-побутового забезпечення були покладені досвід і технології ГУТАБу НКВС. Водночас, норми харчування, встановлені в 19391941 pp. для польських військовополонених, у середньому були вищими за чинні для радянських в’язнів ГУТАБу. Наразі, у ставленні до польських бранців чітко виявилась ідеологічна домінанта, яка й була покла­ дена в основу радянської системи військового полону у 20 - 30-х pp. XX ст. Джерела і література: 1. Алексеєнко-Процюк Д. О. Організація утримання і трудового використання іноземних військовополонених та інтерно­ ваних в Україні (1939 -1954 рр.).:Дис. канд. іст. наук: 07.00.01. - Київ, 2007. - 239 с.

2. Военнопленньїе в СССР. 1939-1956. Документи и материальї / Сост. М.М.Загорулько, С.Г.Сидоров, Т.В. Царевская І Под. ред. проф. М.М. Загорулько. - М.: Логос, 2000. -1120 с.

3. Галицкий В.П. Финские военнопленньїе в лагерях НКВД: (1939-1953 гг.): Монография І Под ред. B.C. Ещенко. - М.: Грааль; Церера, 1997. - С. 63.

4. Катьінь. Пленники необьявленной войньї: Документи и материальї. -М., 1997.

5. Кузьминьїх А.Л. Иностранньїе военнопленньїе Второй мировой войньї на Европейском Севере СССР (1939-1949 гг.): Монография. - Вологда: ВИПЗ Минюста России, 2004. - 393 с.

6. Меяодународное право в избранньїх документах І Сост. Л.А. Моджорян, В.К. Собакин І Отв. ред. В.Н. Дурденевский. В 3-х т. - М.: Юридическая литература, 1957.-Т. 1.-307 с; Т.2. - 319 с; Т.3.-415 с.

7. Нюрнбергський бумеранг. - С.53.

8. Потильчак О.В. Радянський військовий полон та інтернування в Україні (1939-1954): Монографія. - К.: Вид-во Нац. пед. ун-ту ім. М.П. Драгоманова, 2004. - 482 с 9. Снегирев В.В. 3‘то бьіло в Старобельске. Зхо Катьінской трагедии: Свидетели и документи рассказьівают II http// artofwar.lib.ru/b/bobrow g I/text 0170.shtml 10. Сидоров С.Г. Труд военнопленньїх в СССР, 1939-1956 гг.: Дис. д-ра ист. наук: 07.00.02. - Волгоград, 2001. - 428 с.

11. Сводка о наличии военнопленньїх и интернированньїх, содержащихся в лагере НКВД на 23 июля 1940 г. II Военноисторический журнал. -1990. - № 6. -С. 53.

12. Справка о военнопленньїх поляках, содержащихся в лагерях НКВД в 1939-1941 гг. II Военно-исторический журнал.

-1990. - № 6. - С. 52.

13. Спр. 54. - Накази НКВС СРСР за 1939 рік з № 0295 по № 0443 (13 вересня 1939 р. - 31 грудня 1939 p.). -196 арк.

14. Спр. 73. - Накази НКВС СРСР за 1940 рік з №0014 по № 00787 (4 січня 1940 р. -1 липня 1940 p.). -184 арк.

548

науковий збірник

Ігор МАЗИЛО (Вінниця)

ВІДНОВЛЕННЯ РОБОТИ І РОЗВИТОК ЗАЛІЗНИЧНОГО ТРАНСПОРТУ В ЗАХІДНОУКРАЇНСЬКИХ ОБЛАСТЯХ 1944-1950 pp. (на матеріалах Галичини і Закарпаття) У 1939 -1940-х pp. залізничні дороги Галичини і Буковини були об’єднані з транспортною системою УРСР. Довжина шляхів західних областей України і Західної Білорусії становили 6,7 тис. км. у тому числі 4,9 тис. км. однопутних і 1,8 тис.км. двопутних колій. [5, с.24] Варто погодитися з думкою: “ ..., що Друга світова війна знову нагадала про стратегічне значення транскарпатських залізниць. В 1939 р. в Галичину вступили радянські війська. Залізниці почали пере­ робляти на широку колію. Після відступу радянської армії в 1941 р. вермахт знову переробив усі колії на європейську ширину. Через Карпати йшла велика частина військових перевезень з Німеччини та Угорщини.[7,с. 72] Важливе значення надавало командування транспортному сполученню. Командуючий 1-м Укра­ їнським фронтом М.Ф.Ватутін стверджував: “Без швидкого відновлення зруйнованих відступаючим ворогом залізничних доріг було б набагато важче, а іноді і зовсім не можливо вирішувати багато важливих завдань при наступі”.[6, с. 232] Великий масштаб бойових дій, віддаленість фронту від тилу ставили залізничний транспорт важли­ вим фактором Червоної армії, у 1943-44 pp. Ряд наступальних операцій, у тому числі - Житомирсько-Бердичівська, Рівно-Луцька, Проскурово - Чернівецька, Умансько - Батошанська, Львівсько - Сандомирська, Східно-Карпатська, інші сприяли визволенню західноукраїнських земель. Стратегічне значення для вигнання фашистських загарбників із територіїГаличини мала ЛьвівськоСандомирська операція в липні-серпні 1944 р. На той час у склад 1-го українського фронту входили 6 загальновійськових й 3 танкові армії. Для забезпечення їх дій у військах й на складах було накопичено від 3,5 боєкомплектів до 4,5 боєкомплектів боєприпасів, 4-5 заправок паливно-мастильних матеріалів для танків і авіації (для бойових літаків від 10-15 заправок), і від 10 до ЗО добових норм основних видів продовольства. На фронт щодоби приходилося подавати біля 600 вагонів з вантажем. [5,293] До початку операції українські фронти мали перевагу над ворогом в артилерії в 1,5 рази, танках й штурмових гарматах - в 3,2, в літаках в 2,5 рази. Ворог мав перевагу в живій силі -1 ,2 :1 . [4] Визволення магістралей Львівської залізниці завершили військові частини в липні 1944 р. [10, с.204] Деякі історики схильні вважати “..., що її господарство було сильно зруйноване, але одначе в другій половині 1944 р. дорога суттєво допомогла як військовому командуванню, так і відродженню звіль­ неної області. [5, с. 325] М.Хрущов, який в липні 1944 р. перебував в регіоні, доповідав Й Сталіну про становище на західноукраїнських землях і на залізниці зокрема: “В містах населення, як правило, дуже мало.... Залізничні станції Сокаль, Рава Руська, Червона, де я був, знаходяться в задовільному стані. Станція Рава Руська зовсім не зачеплена. Добре збереглася станція Сокаль, навіть залізничні й шосейні мости незірвані. Потрібно чимало зусиль для приведення цих станцій в порядок і організа­ ції руху поїздів. Більш сильне руйнування залізничних шляхів й станцій спостерігається в місцях де близько проходив передній край оборони. Тут ворог заздалегідь розбирав колії і руйнував станційні споруди. [11, с. 86]. У Львові був знищений залізничний вузол. Зокрема висаджений в повітря паро­ возовагоноремонтний завод, паровозне і вагонне депо, всі станційні будови і шляхове господар­ ство. Приміщення вокзалу згоріло. [11, с.91] Окупанти знищили Стрийський вагоноремонтний завод на 65%, а такі цехи, як ковальський, деревообробний, паровозний, колійний, цех ремонту гальм були повністю зруйновані. [З, с.804]

науковий збірник

549

Ще у березні 1944 р. в Київ була скерована спеціальна група Львівської залізниці, яка розпочала комплектацію апарату і планування першочергових робіт на визволених ділянках магістралі. [1, с.147] На момент поновлення роботи залізниці апарат дороги становив з 91 українця, 195 росіян, 15 єв­ реїв, 8-ми представників інших національностей. [13, арк. 42] Керівний апарат лінійних дільниць скла­ дався з: 311 українців, 423 росіян, 170 євреїв, 172 представників інших національностей. [13, арк.42] Усього ж на Львівській залізниці на 1 січня 1946 р. працювало 40475 осіб. [13, арк.41], з яких 1792 польської національності, які згодом виїхали на Батьківщину. [13, арк. 49] 28 липня 1944 p., на наступний день після звільнення радянськими військами м. Львів, виконком облас­ ної Ради депутатів трудящих ся і бюро обласного комітету КП(б)У прийняли постанову про забезпечення своєчасної відбудови Львівського залізничного вузла, зобов’язавши органи влади на місцях в двотиж­ невий термін провести мобілізацію цивільного населення на визначені роботи в кількості 6000 осіб. [12, с.508] В кінці 1945 р. прийняли ще одну постанову - “Про відбудову і розвиток промисловості, транспорту і міського господарства м. Львова, в якій ставилися завдання відбудувати пасажирський вузол до жовтня 1946 р. і провести реконструкцію шляхів львівського залізничного вузла до 1947 р. [7, с.38] На початку відбудови, через виїзд польського населення на Батьківщину, до певної міри через край незадовільні матеріально-побутові умови, спостерігалася плинність кадрів і їхня нестача і на Львів­ ській залізниці. Такі підприємства: Львівський ПРЗ, Станіславський ПВР і Стрийський ВРЗ у зв’язку з виїздом поляків майже не були забезпечені і робочою силою. [13, арк. 82] Покращити ситуацію з кадрами намагалися власними силами у трьох залізничних технічних шко­ лах: Львівській, Коломийській і річній школі машиністів. [13, арк. 44] Підготовлені кадри забезпечували відбудову. Нам кінець липня 1944 р. на Львівській магістралі ввели в дію - 552 км. колій. [2, с.142-143] У цьому ж році на відбудову Стрийського ВРЗ витратили 1,7 млн.рублів і в грудні завод вже почав ремонтувати вагони. Працівники вагоноскладального цеху спершу мусили працювати під відкритим небом, а всі операції проводили вручну з використанням примітивних пристосувань, які виготовляли на самому заводі. Відбудову основних цехів завершили в 1946-1947 pp. [З, с.804] 20 жовтня 1944 р. здали в експлуатацію залізничний вузол Самбір. [З. с.652] Перед цим, ще у травні по магістралі до лінії фронту, що проходила тоді на захід від Тернополя, пішли вантажі. [7, 37] Вже на кінець 1944- початку 1945 pp. середньодобове навантаження становило 531 вагон, від­ правка вантажів - 1422 тис.тонн, тарифний вантажообіг - 563 млн.ткм., пасажиропотік - 40 млн. пасажиро-кілометрів. [5, с.325] РНК СРСР 13 квітня 1945 р. спеціальною постановою передбачила індустріалізацію м. Львова. Серед намічених заходів на 1945-1947 pp. - відбудова Львівського ПВРЗ із довоєнними потужностями по ремонту 300 паровозів. Також вокзалів: ст. Львів - головний, Львів - схід, Львів - Підзамче, паровозних депо Львів захід, Львів - схід. Відбудовчі роботи дещо відставали від намічених. Тому, уряд України просив московське керівництво зробити усе для своєчасного завершення будівельних робіт у 1948 р. [14, арк.29] Через відбудовані шляхи в 1944 р. безпосереднє забезпечення фронтів здійснювалося головним чином через прифронтові-центральні магістралі, як Ковельська і Львівська. В червні - серпні у спеці­ ально відведені райони вивантаження прибуло більше 140 тис. вагонів. [6, с.220,221] На кінець літа 1944 р. Червона армія зупинилася у передгір’ях Карпат. Війська 4-го Українського фрон­ ту мали здійснити Східно-Карпатську операцію, складовою частиною якої стали Карпатсько-Дукленська 39-ї армії по визволенню Східної Словаччини та Карпатсько-Ужгородська по визволенню Закарпатської України. [З, с.534-535] Залізничні шляхи через Карпатський перевал проходили через гірсько-лісисту місцевість. [5, с.359] Усіх їх 8 авіадуків (загальною протяжністю 1180 м., висотою 30-48 м., на кривих раді­ усом 250-400 м. і схилах 22-25%, два з 4-х тунелів (довжиною 490-1800 м.), 17 середніх і великих мостів довжиною 727 погонних метри перебували в руїнах. Відновили останні за 35 днів. [5, с.359]

550

науковий збірник

В спеціальній постанові ДКО “О восстановлении железньїх дорог через Карпатский перевал” було передбачено у стислі строки відновити рух на напрямках Львів - Мукачево, Перемишль - Лупків Михапяни, а від Чопа і Михапян - далі в Угорщину - на Мішкольц і Дебрецен. На карпатській гір­ ській ділянці в районі станції Лавочного працювала 45-а залізнична бригада. Солдати трудилися без необхідної техніки під дошкульним дощем до 16-20 годин на добу. Завдяки нелюдським зусиллям залізничних бригад за один місяць було відновлено 150 км. залізниці, зведено 3 великих, 18 середніх, 24 малих мости, 6 авіадуків, 2 тунелі. Як наслідок по карпатським коліям пішли військові ешелони на південний захід. [7, с.72-73] Рух поїздів відновили по тимчасово встановленій колії Стрий - Мукачево. На цій дільниці необхідно було відбудувати три тунелі, з яких на території УРСР знаходилося два - довжиною 800 метрів. На іншій дільниці Коломия - Десятин - Рахів тимчасовий рух поїздів відкрили 3 травня 1945 р. по трьох тунелях. [13, арк.. 61] На самій території Закарпаття була залізнична мережа у 700 км., включаючи по ширині усі види колій - вузьку, західноєвропейську й союзну. [14, арк.76] Паровозний парк складався з 85 різнотипних паровозів, з яких 69 західноєвропейської колії, 2 союз­ них і 14 вузькоколійних. Обладнання паровозного господарства за роки війни було частково зруйно­ вано і не ремонтувалося. Депо не достатньо обладнанні технікою на той час і не мали пристосувань для ремонту паровозів. [13, арк.. 61] У 1944 р. на залізниці краю працювало 3376 осіб, серед яких 1125 українців, 1338 росіян, 597 сло­ ваків і інші національності. [13, арк. 61] В наступних роках працюючих було 5 тис., а становище їхнє залишалося складним. Заробітну плату отримували із затримками, посадові оклади зберігалися ста­ рими, а ринкові ціни піднялися до 2-х разів. Залізничники одягнуті в обмундирування ще угорського зразка, дуже зношене, спецодяг нового зразка відсутній. [14, арк. 77] Щоб покращити становище відповідно до розпорядження РНК УРСР від 3 січня 1946 р. із Вінниці на Закарпаття відвантажили в м. Мукачево - 26,4 тонни м’яса, в м. Ужгород 6.01.1946 р. - 23 тонни, 7.01 22 тонни, 9.01 - 24,5 тонн м’яса. Усього - 96 тонн. З Києва в Ужгород відвантажили 5.01.1946 р. - 30,9 тонн м’яса, також один вагон м’ясних консервів вагою 13276 кг. Усього м’яса -125 і консервів -1 5 тонн. Крім цього, Вінницький м’ясокомбінат отримав завдання ще додатково доставити на Закарпаття - ЗО тонн м’яса. [14, арк.6] До прийняття залізниць Закарпаття до складу Львівської магістралі, на дільницях першої не було жодної лікувальної установи, яка б обслуговувала залізничників краю. Хворі, як правило, направляли­ ся до міських лікарень. Зусиллями дороги почали створювати мережу поліклінік, дитячих консультацій, санаторіїв, лікарень. Проблемою став підбір необхідних приміщень для вищезгаданих потреб. Допо­ могу надавали місцеві органи влади мм. Ужгорода, Мукачева, Королево. На закарпатську залізницю відкомандирували 23 медичних працівника, з яких 13 лікарів вищої кваліфікації, 9 фельдшерів, 1 про­ візор. [14, арк. 121] Також керівництво залізниці прохало Наркома шляхів сполучення СРСР надати допомогу в обладнанні лікарні на 50 ліжок на ст. Королево, дитячого санаторію в Ужгороді на ЗОліжок, пологового будинку на 10 ліжок на ст. Королево, також лікарняних амбулаторій на ст. Чоп, Берегово, Хуст, санстанцій на ст. Ужгород, Мукачево, Королево, рентген-кабінетів на ст. Ужгород, Королево, Мукачево, зуботехнічних, гінекологічних, венеричних й інших кабінетів на ст. Ужгород, фізкабінетів і водолікарні.[14, арк. 122] Ці та інші заходи соціального характеру до певної міри впливали на темпи відбудови. План відновлювальних робіт виконали у 1944 р. на 86%, у 1945 - на 77%. [8, с.55] Декретом Народної Ради Закарпатської України від 17 серпня 1945 р. націоналізували розташовані на території краю залізничний транспорт і засоби зв’язку.[9, с.622] І, як стверджують автори “Історії Львівської залізниці”: “Після річного перебування у невідомості доля залізниць Закарпаття виріши­ лася -1 0 грудня 1945 р. закарпатські шляхи увійшли до складу Львівської залізниці”.[7, с.73] Певне

науковий збірник

551

пояснення дає факт, що на території області планували створити Закарпатську залізницю. На ім’я Й.Сталіна підготували доповідну записку і проект рішення ДКО, в якій визначалися межі залізниці і перелік необхідних підготовчих робіт, які потрібно було провести до 1 листопада 1945 р. До складу за­ лізниці мали увійти 800 км. широкої колії, 140 вузької, крім низинних ліній ще й гірські, які знаходилися на території Дрогобицької, Станіславської, Тернопільської і Чернівецької областей, загальною довжи­ ною 1740 км. Управління дороги мало знаходитися в м.Станіславі в приміщенні колишньої дирекції Польських залізниць. [8, с.54] Цей проект не вдалося реалізувати. Таким чином у 1944-1945 pp. залізничні шляхи західноукраїнських областей, Галичини і Закарпаття, були використані військовим командуванням для перебазування військ й техніки під час проведення наступальних операцій на цих територіях, а потім і в європейських державах. Відбудовані шляхи Галичини і Закарпаття у післявоєнний період стали важливою складовою час­ тиною народного господарства цих регіонів і цілої України, а також сприяли професійній зайнятості населення краю. Так, у 1946 р. на залізниці було майже 40,5 тис. працюючих, а з членами сімей ця цифра склала більше 200 тис. осіб. [14, арк..43] Джерела і література: 1.

2.

3.

4.

5.

6.

7.

8.

Галаган В.Я., Виноградов С.В., Драгамарецький Б.Б., Шатаєв В.М. Історія розвитку транспорту. - К., 2004. Данилюк М, Панчук М. На службі фронту і тилу. -1974. Історія міст і сіл УРСР. Львівська область. - К., 1968. Киевский вестник, 27 октября 2009. Ковалев И.В. Транспорт в Великой Отечественной войне (1941-1945 гг.).- М., 1981. Куманев Г.А. Советские железнодорожники в годьі Великой Отечественной войньї. (1941-1945). - М., 1963. Львівська залізниця. Історія і сучасність. - Львів, 1996. Мазило І.В. Проект створення Закарпатської залізної дороги у 1944-1945 pp. // Науковий вісник Ужгородського уні­ верситету. Серія.: Історія. Вип.. 19.-Ужгород, 2007.

9. Нариси історії Закарпаття. - Т.2.- Ужгород, 1996.

10. Світлична В.В. Історія України. Навчальний посібник. - К., 2003.

11. Сергійчик В. Десять буремних літ. - К., 1998.

12. Украинская ССР в годьі Великой Отечественной войньї Советского Союза. Хроника собьітий. - К., 1985.

13. ЦДАГО України. - Ф.1.- Оп.77.- Спр.287; Спр.154.

14. ЦДАВО України. - Ф.Р. - 2.- Оп.7.- Спр.5895; Ф.2.- Оп.77.- Спр. 4056; Спр.4057; Спр.3114.

552

науковий збірник

Олександр ПОТИЛЬЧАК (Київ)

ОРГАНІЗАЦІЯ РАДЯНСЬКОЇ ТАБІРНОЇ МЕРЕЖІ ДЛЯ ВІЙСЬКОВО­ ПОЛОНЕНИХ В УКРАЇНСЬКОМУ ПРИКАРПАТТІ В 1944-1945 PP. Серед численних аспектів проблематики радянського військового полону часів Другої світової війни в Україні, котрі до останнього часу майже не вивчалися, чільне місце посідають питання організації ме­ режі стаціонарних таборів для військовополонених на території західноукраїнського регіону в 1944-1945 pp. На сьогодні вітчизняна історіографія проблеми, обмежується лише кількома працями дотичними до цієї теми. Дуже побіжно розглядає процес становлення табірної системи ГУПВІ НКВС (МВС) СРСР на території України у роки війни й повоєнний період А.С. Чайковський [8]. Свого часу більш предметно про­ аналізував організаційно-структурну діяльність органів радянського військового полону в УРСР і автор цієї статті [7], проте облаштування табірної мережі в західноукраїнському регіоні поки-що залишається малодослідженим аспектом теми. У статті, на основі архівних матеріалів із фондів Галузевого державного архіву Міністерства внутрішніх справ України, автор здійснив спробу комплексного вивчення питання організації і розвитку мережі стаціо­ нарних таборів НКВС СРСР для військовополонених на території Прикарпатського регіону Української РСР у 1944-1945 pp. Виділено причини та основні чинники, котрі визначали особливості, характер й інтенсивність процесу організації таборів. У другій половині 1944 р. військово-стратегічна ініціатива на фронтах остаточно закріпилася в Черво­ ної Армії, яка завершувала визволення України від нацистів. Відчутне зростання кількості військовопо­ лонених, а також відносно швидке просування військ на захід змусило НКВС та армійські інстанції, відпо­ відальні за полонення та утримання бранців у фронтових приймально-пересильних таборах, подумати про зміну дислокації останніх ближче до лінії фронту. У кінці 1944 р. НКВС розпочав організацію стаціонарних таборів для військовополонених і в безпо­ середній близькості від районів бойових дій на Прикарпатті. У жовтні 1944 р наказом НКВС СРСР № 001271 було створено перший із них № 304 (м. Станіслав). Вже наступного місяця центральне керів­ ництво наркомату через брак належних приміщень для організації табору, ухвалило рішення про його передислокацію до м. Сваляви (Закарпатська Україна). Проте загрозлива епідемічна ситуація у цьому регіоні, врешті-решт, примусила Москву відмовитись від планів передислокації табору [1, прим. 121, рк.1-1зв.; 2, прим. 26, арк. 1-1зв.]. Із перенесенням військових дій на територію країн Центральної Європи неминуче розтятулися фрон­ тові комунікації, а це додавало клопоту з організацією евакуації значних мас полонених у тил. До того ж виникла потреба у перевантаженні ешелонів бранців із вузької (західноєвропейської) на широку (східно­ європейську) залізничну колію. Переслідуючи цю мету, 24 січня 1945 р. наказом № 0036 НКВС СРСР доручає республіканському наркомату організувати у прикордонних районах УРСР спеціальні проміжні табори-розподільники: № 186 - м. Залуж, Львівської області (з лімітом контингенту у 15000 осіб); № 194 - м. Сянок (Польща), з лімітом -10000 осіб [2, прим. 7, арк. 1-2]. Ці табори мали виконувати роль своє­ рідних перевалочних пунктів для військовополонених на їх шляху до стаціонарних виробничих таборів у глибокому тилу. Вже 27 квітня 1945 р. з’явилися одразу два накази В. Чернишова про організацію таборів на території УРСР. Один із них - у селі Гельсендорф Дрогобицької області - отримав порядковий номер 232 та ліміт контингенту в 1500 осіб. Його бранців планували використати на будівництві місцевих сажових заводів [2, прим. 70, арк. 1-1зв.; Прим. 72, арк. 1-1зв.].

5 травня 1945 р. керівництво союзного наркомату доручило НКВС УРСР організувати табір для військово­ полонених у Золочеві Львівської області. Лімітна наповнюваність новостворюваного режимного об’єкту № 306

науковий збірник

55В

складала 6500 осіб, котрих передбачалося працевлаштувати на кам’яновугільних копальнях Прикарпатського вугільного басейну [2, прим. 83, арк. 1-1зв.]. Після цього організацію нових стаціонарних таборів військовополо­ нених в Україні було тимчасово призупинено, а відновило її УПВІ НКВС і ВВІ УНКВС УРСР лише у липні 1945 р. Одночасно з облаштуванням в Українській РСР нових режимних об’єктів ГУПВІ тривала територіальноорганізаційна реорганізація існуючих управлінь таборів для військовополонених. Виявилось це переду­ сім у зміні пунктів дислокації табірних управлінь, корегуванні граничної лімітної кількості контингенту, а також у профільній реорганізації таборів. 6 червня 1945 р. свою “прописку’’ змінили одразу три табірних управління: № 186 (м. Залуж, Львівської обл.), а також табори № 194 та 275 (м. Сянок і Перемишль), які за договором між СРСР та Польщею мали відійти останній. Відтепер пунктами їх дислокації були відпо­ відно Сміла в Київській області, Самбір - Дрогобицької та Львів. Причиною такого кроку НКВС стала, як говорилося в наказі з цього приводу - “...відсутність обладнаних приміщень для розміщення військово­ полонених у таборах..." [2, прим. 120, арк. 1-1зв.]. Проте, що стосується останніх двох таборів, то їхню передислокацію, на нашу думку, все ж зумовило прикордонно-територіальне питання. Дещо відмінна від вищенаведених ситуація склалася в липні 1945 р. у Золочеві на Львівщині. Тут на примі­ щення табору військовополонених № 306 претендували військові інстанції. Зрештою це й виявилося причиною його передислокаціїдо Шепетівки. Одночасно лімітну чисельність (тепер уже Шепетівського) табору № 306 було збільшено до 5600 осіб, а до його складу ГУПВІ передав 6 табірних відділень Бердичівського табору № 112 [З, прим. 34, арк. 1-1зв.]. Аналогічні причини змусили НКВС у вересні-жовтні 1945 р. із Станіслава до Чернівців перевести особовий склад, майно та контингент військовополонених табору № 304 [3, прим. 79, арк. 1]. Упродовж літніх місяців 1945 р. фронтові органи військового полону звільнили значну частину полонених, які утримувалися у ФППТ на території країн Центральної Європи та Німеччини. За даними Генерального штабу Червоної Армії, їх кількість становила близько 600000 осіб [6, с. 33]. Як наслідок - низка тилових виробничих таборів у Радянському Союзі позбавлялися потенційної можливості поповнити свої трудові контингенти. У зв’язку з цим ЗО серпня 1945 р. керівництво НКВС наказом № 001000 прийняло рішення ліквідувати 21 із них. На території України серед цих таборів така доля чекала й табір № 194 (м. Самбір). Його особовий склад, майно, автомобільний та гужовий транспорт передбачалося використати для укомп­ лектування новостворюваних таборів [3, прим. 69, арк. 1 -3]. У жовтні 1945 р. ГУПВІ НКВС СРСР остаточно ліквідувало самбірський табір військовополонених, а всі людські та матеріальні ресурси цього режимного об’єкту спрямовувалися на укомплектування інших таборів на території УРСР, зокрема, таборів для вій­ ськовополонених ГУШОСДОР НКВС СРСР [4, прим. 6, арк. 1-1зв.; Прим. 7, арк. 1; Прим. 12, арк. 1-1зв.; Прим. 13, арк. 1-1зв.; Прим. 18, арк. 1-1зв.; Прим. 54, арк. 1-Ззв.]. Відчутна реорганізація таборів військовополонених на території України була розпочата НКВС напере­ додні нового 1946 року. 31 грудня заступник наркома внутрішніх справ СРСР В. Чернишов підписав наказ № 001560 “Про організаційні зміни у складі таборів НКВС для військовополонених на території Української РСР” [4, прим. 56, арк. 1-22]. Про масштабність останніх можна судити навіть із обсягу нормативного доку­ менту - 22 аркуші. Цікаво, що реорганізація цього разу торкнулася й трьох західноукраїнських таборів - № 275 (м. Львів), № 232 (м. Стрий) і № 304 (м. Станіслав). Метою акції керівництво НКВС СРСР бачило “... покращення організаційної структури таборів... та приведення їхньої лімітної чисельності у відповідність фактичній наявності військовополонених...” [4, прим. 56, арк.1]. У результаті два табори - Львівський та Станіславський - втратили 15 своїх відділень, а ті що залишилися - були реорганізовані. За функціональністю ці відділення були виробничими, приймально-розподільчими, а також обслуговували підсобні господарства таборів. Граничні ліміти контингентів усіх таборів також змінили. Таким чином, усього протягом 1943-1945 pp. УПВІ НКВС СРСР та його республіканські структури ор­ ганізували на території Прикарпаття 5 стаціонарних таборів для військовополонених. У результаті роз­ глянутих вище організаційних і структурно-реорганізаційних заходів відомства, на початок 1946 р. функ­ ціонували 3 таких табори, у складі котрих за неповними даними перебувало 20 табірних відділення з лімітною наповненістю понад 20000 військовополонених [Див. табл. 1].

554

науковий збірник

X о

Ліквідовано

&

Організовано

Таблиця 1. Табори для військовополонених на території Львівської, Станіславської та Дрогобицької областей Української РСР у 1944-1945 р. [5, арк. 20,23,41,50.]

пп

Номер табору та його дислокація

1

2

3

4

5

6

1.

№ 186м. Залуж, Львівська область

15000

24.01 1945

6.06 1945

Передислоковано до м. Сміла

2.

№ 194 м. Сянок, Польща, м. Самбір, Дрогобицька область

10000 8000

24.01 1945

19.10 1945

6.06.1945 р. передислокований до м. Самбора. Контингент передано перевалочній базі НКО СРСР № 261/3605для комплектування робочих батальйонів НКО

3.

№ 232 с. Гельсендорф, Дрогобицька область м. Стрий, Дрогобицької область

1500

7.04.

1945

25.03.

1948

12.10.1945 р. передислоковано до м. Стрий. Із 31.12.1945 р. ліміт 5000.

4.

№ 275 м. Перемишль, Польща м. Львів

15000

16.10.

1944

17.02.

1949

6.06.1945 р. передислоковано до м. Львова. Із 6.06.1945 р. ліміт 12000. Із 31.12.1945 р. ліміт 13000.

29.11.

1946

30.12.1944 р. передислоковано до м. Сваляви (Закарпатська Україна). Із 30.12.1944 р. ліміт - 15000.

27.02.1945 р. передислокацію до м. Сваляви відмінено. 27.09.1945 р. передислоковано до м Чернівців. Згодом відмінено. Із 31.12.1945 р. лім іт-2700.

№

5.

№ 304 м. Станіслав

1=1 II

1500

16.10.

1944

Примітки

Розміщення значних мас військовополонених у фронтових приймально-пересильних, а згодом і в стаціонар­ них, таборах на території України поставило перед НКВС цілу низку проблем, пов’язаних із медико-санітарним обслуговуванням контингенту нещодавно створених прикордонних таборів для військовополонених у Пере­ мишлі. Велика кількість поранених та виснажених бранців, котрі надходили в тилові табори на території Укра­ їни, а також незадовільні умови їх утримання породжували стабільно високий рівень смертності. У зв’язку з цим радянське керівництво навесні та на початку літа 1945 р. ухвалює низку рішень про розширення існуючої вже тоді мережі спеціальних шпиталів для військовополонених і створення окремих із них на території укра­ їнського Прикарпаття. 29 березня 1945 р. Державний Комітет Оборони СРСР прийняв постанову № 7946 сс “Про додаткове виділення евакошпиталів для розміщення поранених і хворих військовополонених”. Згідно цього рішення, серед інших подібних установ, утворювались шпиталі в Станіславі (з лімітною наповненістю 500 ліжок) і Коломиї Станіславської області (з лімітом у 700 хворих) [2, прим. 52, арк. 1-1 зв.]. З усього видно, що ці спеціальні лікувальні установи призначали») для обслуговування хворого контингенту таборів у Ста­ ніславі, Сяноку, Залужі, Гельсендорфі та Перемишлі [Див.: табл. 2]. 4 червня 1945 р. ДКО ухвалює постанову № 8921сс “Про додаткове виділення шпиталів для лікування поранених та хворих військовополонених”. На підставі цього рішення НКОЗ СРСР 15 червня передав у розпорядження УПВІ НКВС УРСР 8 спецшпиталів, і серед них одну лікувальну установу в Стрию Дрогобицької області та три у Львові [3, прим. 9, арк. 1-2 зв.]. Шпиталь у Стрию № 5998, лімітною наповненістю у 800 ліжок, мав обслуговувати місцевий табір для військо­ вополонених № 232, а спецшпиталі Львова розгорталися для лікування контингенту стаціонарного табору для військовополонених № 275 та мали лімітну наповненість у 400 ліжок кожний [Див.: табл. 2].

науковий збірник

555

Таблиця 2. Спеціальні шпиталі для військовополонених на території Львівської, Станіславської та Дрогобицької областей Української РСР у 1945 р. [7, с. 400-401,404] № пп

Номер шпиталю та його дислокація

Ліміт контингенту

Організовано

Ліквідовано

1

2

3

4

5

1.

№ 1509, м. Станіслав

500

3.04.

1945

30.01.

1946

2.

№ 2796, м. Коломия, Станіславської області

700

3.04.

1945

22.09 1945

3.

№ 5895, м. Львів

400

15.06.

1945

22.09.

1945

4.

№ 5896, м. Львів

400

15.06.

1945

22.09.

1945

5.

№ 5897, м. Львів

400

15.0Ь.

1945

22.09.

1945

6.

№ 5998, м. Стрий, Дрогобицької області

400

15.06 1945

1.05.

1949

На початку осені 1945 р. масове надходження військовополонених до таборів на території України припи­ нилося. До того ж завдяки лікувально-оздоровчим заходам дещо покращилась санітарно-епідемічна ситуація у таборах для військовополонених. Відтак розпочався вже зворотній процес розформування спецшпиталів.

22 вересня 1945 р. з’явився наказ про розформування чотирьох таких установ у регіоні (№№ 5895-5897 - м. Львів, № 2796 - у Коломиї) загальною лімітною наповненістю 1900 ліжко-місць [4, прим. 10, арк. 1 -1 зв.]. Підводячи підсумки організаційній діяльності НКВС СРСР у контексті розбудови мережі установ для військовополонених в українському Прикарпатті, слід відзначити, що в порівнянні зі східними регіонами УРСР організація на території західних областей республіки мережі стаціонарних режимних об’єктів для військовополонених у 1944-1945 pp. мала суттєві особливості. По-перше, вона відбувалася в специфіч­ них умовах прикордонного регіону та триваючих у країнах Центральної Європи інтенсивних військових дій. По-друге, промислово-ресурсний потенціал західних областей України не був таким значним, як у східних, а відтак обсяги необхідних відбудовчих робіт були не такими масштабними. Саме останнє зу­ мовило бажання влади сконцентрувати в Українській РСР значні контингенти військовополонених саме на сході, а не на заході України. Джерела і література: 1. Приказьі НКВД СССР за 1944 год с № 00908 по № 001530 (27 июля 1944 г. -3 0 декабря 1944 г.) //Галузевий держав­ ний архів Міністерства внутрішніх справ України. - Ф. 45. - Накази, розпорядження НКВС, МОГП, МВС СРСР. - Оп.

1. - Од. зб. 123. -123 прим.

2. Приказьі НКВД СССР за 1945 год с № 005 по № 00699 (5 января 1945 г. -1 5 июня 1945 г.) //Галузевий державний архів Міністерства внутрішніх справ України. - Ф. 45. - Накази, розпорядження НКВС, МОГП, МВС СРСР. - Оп. 1. Од. зб. 135. -131 прим.

3. Приказьі НКВД СССР за 1945 год с № 00706/0268 по № 001099 (18 июня 1945 г. - 27 сентября 1945 г.) // Галузевий державний архів Міністерства внутрішніх справ України. - Ф. 45. - Накази, розпорядження НКВС, МОГП, МВС СРСР.

- Оп. 1. - Од. зб. 137. - 80 прим.

4. Приказьі НКВД СССР за 1945 год с № 001105 по № 001560 (27 сентября 1945 г. - 31 декабря 1945 г.) // Галузевий державний архів Міністерства внутрішніх справ України. - Ф. 45. - Накази, розпорядження НКВС, МОГП, МВС СРСР.

- Оп. 1. - Од. зб. 138.-56 прим.

5. Журнал дислокации лагерей, спецгоспиталей для военнопленньїх и рабочих батальонов для интернированньїх • бьівшей УПВИ МВД УССР за 1943-1951 годьі (5 октября 1959 г. -1 4 октября 1959) // Галузевий державний архів Мі­ ністерства внутрішніх справ України. - Ф. 83. - Фонд облікових документів. - Оп. 1. - Од. зб. 228. - 97 арк.

6. Гуркин В.В. Кровавая расплата агрессора. Потери фашистской германии и ее союзников на советско-германском фронте превьішают 10 миллионов человек/ В.В. Гуркин, А.И. Круглов // Военно-исторический журнал. -1996. - № 3. - С.29-36.

7. Потильчак О.В. Радянський військовий полон та інтернування в Україні (1939-1954) / Олександр Валентинович Потильчак. - К.: Вид-во Нац. пед. ун-ту ім. М.П. Драгоманова, 2004. - 482 с.

8. Чайковский А.С. Плен. За чужие и свои грехи (Военнопленньїе и интернированньїе в Украине 1939-1953 гг.) / Анатолий Степанович Чайковский. - К.: Парламентере издательство, 2002. - 503 с.

556

науковий збірник

Володимир ТРОФИМОВИЧ (Острог), Тарас РЕМАРЧУК (Старокостянтинів)

УЧАСТЬ ВИНИЩУВАЛЬНИХ БАТАЛЬЙОНІВ В ПРОЦЕСІ ЛІКВІДАЦІЇ УКРАЇНСЬКОГО ВИЗВОЛЬНОГО РУХУ НА ЛЬВІВЩИНІ Історія використання винищувальних батальйонів (в народі прозваних стрибками, ястребками) у Львівській області розпочинається на початку радянсько-німецької війни. 24 червня 1941 р. Раднарком СРСР видав постанови “Про охорону підприємств і установ та створення винищувальних ба­ тальйонів”, та “Про боротьбу з парашутними десантами та диверсантами противника в прифронтовій смузі”. Відповідно до їх змісту в усій прифронтовій зоні на добровільних засадах формувалися відділи стрибків із партійного, комсомольського, радянського, профспілкового активу, робітників, службовців, селян, та осіб, що не підлягали військовому призову, але були фізично міцними та підготовленими у військовому відношенні. їх завданням була охорона підприємств, установ, колгоспів і боротьба з ворожими диверсантами [38, 47; 47, 35-36]. Керівництво цими формуваннями здійснювали фахів­ ці з складу внутрішніх та прикордонних військ, працівники органів внутрішніх справ, військкоматів тощо[41,199]. У Львові вдалося сформувати лише один такий батальйон з двох рот загальною кіль­ кістю 324 бійці [38,48]. Знову активізувався процес утворення винищувальних батальйонів з поверненням до Західної України радянських органів на завершальному етапі Другої світової війни, проте тепер їх головним за­ вданням була боротьба з визвольним рухом у цьому регіоні. 9 жовтня 1944 р. НКВС та НКДБ видали спільний наказ за підписами Л. Берії та В. Меркулова “Про заходи з посилення боротьби з оунівським підпіллям і ліквідації озброєних банд ОУН у західних областях Української РСР”. У ньому облуправ­ ління на райвідділи репресивних органів були зобов’язані провести різнопланові заходи по боротьбі з ОУН та УПА при допомозі прикордонних та внутрішніх військ НКВС, а також запропоновано масово залучити до цієї боротьби місцеве населення у формі груп сприяння при дільничних уповноважених міліції [3,250]. Рішення про сприяння процесу організації парамілітарних формувань виносили теж центральні пар­ тійні й місцеві органи влади. Наприклад, в резолюції пленуму ЦК КП(б)У “Про хід виконання постанови ЦК ВКП(б) 27 вересня 1944 р.” від 27 листопада 1944 р. зазначалося, що в подальшій боротьбі з націо­ налістичними формуваннями необхідно створювати і зміцнювати групи самооборони з місцевого насе­ лення [42,97]. В свою чергу Львівський обком КП(б)У ЗОжовтня 1944 р. видав постанову “Про створення фуп сприяння винищувальним батальйонам у селах районів”, в якій вказувалося: “Організувати в кожній сільській раді бойову групу сприяння винищувальним батальйонам кількістю від 10 до 25 чоловік з міс­ цевого перевіреного активу”, що звільнялися від служби в армії [37,131]. Структура винищувальних батальйонів видозмінювалася. У 1944 р. відділи стрибків дислокувалися по райцентрах Львівської області та при потребі виїжджали на операції в села району, де їм на до­ помогу створювалися групи сприяння винищувальним батальйонам і групи самозахисту, що постійно перебували в селах і в основному складалися з місцевих жителів [40, 44]. З початком 1945 р. ви­ нищувальні батальйони почали організовуватися й по селах Львівщини, щоб залучити до боротьби з повстанцями якомога більше місцевого населення, закрити доступ оунівцям та воякам УПА до їх запільних баз. Станом на липень 1945 р. стрибки були організовані в усіх 37 районах області [11,11]. Політичне керівництво винищувачами здійснювали райкоми області, а оперативне - райвідділи НКВС та НКДБ. Згодом, відповідно до проекту міністра внутрішніх справ УРСР Т. Строкача, затвер­ дженого керівником МВС СРСР С. Кругловим 13 липня 1946 p., старшими сільських груп стрибків стали дільничні уповноважені міліції [4,643]. їх основу спочатку становили колишні партизани, демобілізовані з Ча, інваліди Другої світової ві­

науковий збірник

557

йни, місцеві активісти [40,7,33]. В одному з повстанських документів згадується про спробу Кам’янкаБузького райвідділу НКВС 3 грудня 1945 р. насильно залучити до винищувачів всіх демобілізованих і репатріантів з с. Желихів Великий [46, 212]. Також намагалися включити до них лісорубів [46,158, 181]. Після війни, в силу проведення колективізації, до стрибків почали активніше записувати колгосп­ ників. На 17 фудня 1947 р. в області при 122 колгоспах діяло 122 групи самозахисту чисельністю 1608 чол. [23, 257]. З метою “спокутування провини перед радянською владою” до озброєних формувань залучали й колишніх повстанців, підпільників [33,48; 46,195]. Варто зауважити, що у 1944 -1945 pp. чималий відсоток стрибків складали представники польської національності. Згідно даних Львівського обкому, наприкінці 1944 р. у винищувальних батальйонах нараховувалося 30% місцевих поляків [8,86]. А в окремих населених пунктах цей відсоток був значно вищий [46,163]. Також в повідомленнях провідників визвольного руху неодноразово згадується про стрибків-поляків [46,143,158]. Проте такі дії радянської влади не могли покращити її сприйняття переважно українським населен­ ням області. Тому, принагідно використавши поляків, з кінця 1945 р. укомплектовані з них винищуваль­ ні батальйони були розформовані, а їх учасників виселено до Польщі На їх місці були утворені баталь­ йони, що складалися як з місцевих українців, так і з українців-переселенців із Закерзоння [18,90]. Комуністичний режим активно намагався залучити молодь до боротьби з повстанцями. В лютому 1945 р. стрибками було більше 1500 молодих людей, які згідно думки представників обкому вже на той час “себе оправдали на роботі винищувальних батальйонів” і мали по 5-10 випадків участі в протипідпільних акціях [10,48]. На березень ця цифра складала понад 2000 осіб [36,70]. Б. Ярош на­ водив дані, що у Львівській області до винищувальних батальйонів і груп сприяння було залучено до 15 тис. юнаків, і це при тому, що вцілому по Західній Україні в групах самозахисту перебувало 25 714 комсомольців і молоді [52, 69]. Станом на лютий 1946 р. серед стрибків було 17% осіб віком від 17 до 25 років [14,85]. Ці заходи проводилися паралельно із створенням комсомольських організацій та агітаційно-пропагандивною роботою. Зокрема, вході обласних нарад молоді 10 березня і 16 липня 1945 р. однією з головних тем, що піднімалася, було її залучення до боротьби з визвольним рухом [35, 91; 36, 11, 55]. Окремі винищувальні батальйони формувалися виключно з комсомольців [34, 17]. Проте молодь часто примусово заганялася до таких озброєних груп. Наприклад, 4 лютого 1945 р. в результаті облави на с. Тетевчиці Радехівського району війська НКВС забрали до райвідділу всіх схоплених хлопців 1928 р. н., де вручили кожному зброю і долучили до загону винищувачів [46, 44]. Житель с. Клекотів Бродівського району І. Музика так описує процес набору до батальйону: “мав тоді 15-16 років. Записали в стрибки зі старшими, ніхто не питав за дозвіл, записали в журнал, дали десят­ ку (десятизарядна гвинтівка)”, ЗО патронів... і мали по селі ходити, щоб банди не приходили” [49,62]. Порушення добровільності в ході комплектації батальйонів винищувачів стала настільки явними, що інформація про це дійшла до керівництва республіки, яке змушене було з цього приводу видати постанову із засудженням таких дій [24,34; 50,126]. Тож комуністичному режиму вдалося створити велику мережу озброєних фуп з місцевого насе­ лення. В звіті секретаря обкому та начальника УНКВС Львівщини Є. Грушка до ЦК КП(б)У про стан боротьби в області з “українсько-німецькими націоналістами” зазначено, що на березень 1945 р. в складі винищувальних батальйонів нараховувалося 3219 бійців, та створено 514 груп сприяння з чисельністю 6713 членів [12,28]. В наступному році кількість батальйонів швидко зростала: якщо на 22 березня 1946 р. в області діяло 356 батальйонів [43, 93], то вже в перший день травня - 478 ви­ нищувальних батальйонів із 7253 учасниками [20,107], а на 9 квітня нараховувалося 540 батальйонів з особовим складом 9045 бійців [20, 71]. Протягом весни 1946 - 1948 pp.. відбулося укрупнення загонів стрибків та здійснена перевірка їх особового складу з метою виявлення і арешту осіб, що підтримували контакти з підпіллям. Як наслі­ док окремі батальйони були розформовані [15,2]. Станом на 15 фудня 1947 р. в області нараховува­

558

науковий збірник

лося 29 батальйонів (2764 чол.) [22,115], а на 1 квітня 1948 р. діяло ЗО винищувальних батальйонів в складі 205 винищувальних груп, до яких входило кілька тисяч бійців [31,68]. Стосовно завдань, які ставилися перед учасниками винищувальних батальйонів, то найголовнішим у їх діяльності була боротьба з ОУН та УПА. Стрибків залучали безпосередньо до акцій по ліквідації підпільних груп на території окремих сіл, лісних масивів. Наприклад, 23 листопада винищувальний батальйон з Бузька здійснив облаву в с. Чучмани Кам’янка-Бузького району [46, 138]; 9 грудня ви­ нищувачі спільно з енкаведистами провели облаву у с. Грицеволя Радехівського району [46,135]; 18 лютого 45 р. війська НКВС разом з винищувачами загальною чисельністю близько 620 бійців охопи­ ли облавами села Сілець Беньків, Добротвір, Язиниця Руська, Топорів, Павлів, Оборотів, Тоболів і прилеглі ліси, в результаті яких відбулося кілька сутичок з місцевими кущем самооборони, вбито та арештовано ряд учасників визвольного руху [46,147]; винищувальний загін Львівського (сільського) району восени 1944 р. провів кілька бойових операцій проти відділу “Глухого”, в ході яких знищено 150 і полонено 78 бандерівців [37,134]. Окрім участі в облавах та прочісуваннях місцевості, винищувальні батальйоні залучалися до чекістськовійськових операцій, засідок, арешту громадян, запідозрених в причетності до підпілля [19,114]. Відібрані стрибки спільно з оперпрацівниками каральних органів, особовим складом військових під­ розділів входили до розвідувально-пошукових, рейдових груп, які діяли при райвідділах МВС, МДБ [17, 7; 20,1]. Адже вони були добрими проводирями, що знали місцевість й місцеве населення. Є. Грушко притримувався думки, що “селянським винищувачам легше забити бандита ніж війська НКВС чи Червоної Армії, бо знають хто є бандит” [7,81]. Винищувальні батальйони залучалися й до псевдобоївки. В одному з повстанських звітів подається інформація про збройну сутичку 28 лютого 1945 р. між Лопатинським загоном “істребітелів” на чолі з начальником райвідділу Ткаченком, що діяли під виглядом упівців, та частиною відділу УПА [46, 148-149]. З початку 1946 р. під керівництвом оперуповноваженого Відділення боротьби з бандитиз­ мом Ширецького райвідділу МВС створено агентурно-бойова група, до складу якої ввійшли місцеві винищувачі та міліціонери [19, 116]. Восени того ж року в Краснянському районі діяла спецгрупа, сформована з колишніх бандерівців, що явилися, та стрибків [16,37]. Велика мережа та активне залучення винищувальних батальйонів до протиповстанських операцій принесло певні результати у їх діяльності: з 1 січня по 1 липня 1945 р. у Львівській області стрибками було затримано повстанців, дезертирів, осіб без документів - 5687, вбито 275 осіб [11, 11]. В роз­ відувальному звіті сотні “Холодноярці 1” за 25 травня 1946 р. відмічено, що в Магерівському районі “стрибки активніші, гірші від більшовиків, роблять засідки та облави рівно ж” [45,554]. В серпні того ж року групою винищувального батальйону Перемишлянського району внаслідок бою з відділом УПА вбито 47 повстанців [21, 169]. Та на далі результативність парамілітарних формувань з місцевого населення зменшується. Протягом 1946 р. батальйони стрибків взяли участь в 29 973 протиповстан­ ських акціях, в результаті яких вбили 1200 повстанців [5,332]. За період з 15 листопада по 15 грудня 1947 р. діючими на Львівщині винищувальними батальйонами було проведено 406 засад, секретів і операцій, внаслідок яких вбито всього 2 та затримано 32 націоналісти [22,115]. Серед причин, що зменшували ефективність використання стрибків, була їх погана забезпеченість зброєю. Наприклад, згідно даних обкому на 21 березня 1946 р. з діючих 7107 батальйонів, груп спри­ яння та груп самозахисту, зброю мали лише бійці 4689 формувань [20,68]. Така ситуація була спричи­ нена не так її браком, як відмовою учасників винищувальних батальйонів брати до рук зброю, бо тоді винищувач підписував документ про особисту відповідальність вразі втрати гвинтівки [18,19; 28,79]. Бійці винищувальних батальйонів активно використовувалися під час виселення сімей оунівців, по­ встанців та пособників [9,65; 48,198]. Масово залучали стрибків у жовтні 1947 р. в ході найбільшої де­ портації сімей українських підпільників. В окремих випадках бійців винищувальних батальйонів викорис­ товували для охорони виселених сімей до пересильних пунктів. Наприклад, в січні 1945 р. ЗО стрибків

науковий збірник

559

винищувального батальйону Лолатинського району Львівщини супроводжували виселених сімей оунів­ ців спочатку до Львова, а потім аж до залізничної станції в м. Шепетівці, що на Хмельниччині [9,94]. Для заохочення вступу чоловіків у стрибки радянською владою було призначено ряд пільг та на­ город. В постанові оргбюро ЦК КП(б)У від 18 квітня 1946 р. зазначалося: “3 метою заохочення бійців і командирів винищувальних батальйонів, які відзначилися, зобов’язати Міністерство торгівлі УРСР виділити в другому кварталі 1946 р. в розпорядження МВС УРСР спеціальні фонди промтоварів і цін­ них подарунків на суму 100 тис. рублів для преміювання кращих бійців, командирів і політпрацівників винищувальних батальйонів, які проявили себе у боротьбі з українсько-німецькими націоналістами” [51,490]. На місцях почалася робота з відборі відповідних кандидатів [18,111-114; 31, 78-79]. Не за­ бували й про родини загиблих стрибків. Зокрема, на 25 квітня 1946 р. 191 такій сім’ї було виплачено одноразову грошову допомогу із загальною сумою 178 700 рублів [20,78]. і ще один важливий момент, про яких не можна забути. Окремі учасники винищувальних баталь­ йонів використовували надану їм зброю не для боротьби з підпільниками, а для грабунку і терору місцевого населення [45,211,228]. В свою чергу керівники повстанських відділів розглядали наявні озброєні відділи з місцевого на­ селення, як одне із джерел для поповнення своїх лав людьми і зброєю. Наприклад, весною 1945 р. вояки сотні “Глухого” в результаті роззброєння та часткової ліквідації енкаведистів і стрибків в селах Жорниська, Ясниська, Домажир Янівського (нині Івано-Франківського району - P. Т.) здобули 1 важкий кулемет, 9 автоматів, 46 рушниць, 6 пістолетів та набої до них [6,58-59]; в квітні 1946 р. по області було 7 випадків роззброєння стрибків, при чому переважно зброя віддавалася повстанцям без спротиву [17, 1]; на середину травня того ж року в результаті роззброєння 11 винищувальних батальйонів Львівської області підпільниками було захоплено 96 рушниць та 7 автоматів [17,17; 20, 6]. Часто після розслідування обставин втрати зброї каральні органи арештовували таких стрибків [2, 100; 20, 77; 46,213]. Через небажання проливати кров, а також внаслідок відповідної агітації підпілля [51,182-184], час­ тина стрибків пішла на співпрацю з бандерівцями [18,129; 19,10] або зайняли нейтральну позицію [9,67; 16,65]. Окремі винищувальні батальйони невдовзі після створення розпадалися [26,2; 32,21]. Були випадки, коли стрибки заступалися за місцеве населення перед знущаннями оперпрацівників НКВС [13, 29]. Результативність залучення винищувачів до процесу ліквідації націоналістичного під­ пілля все більше спадала. Реагуючи на це, оргбюро ЦК КП(б)У 18 квітня 1946 р. видало постанову “Про посилення політичної роботи, підвищення більшовицької пильності та бойової виучки у винищувальних батальйонах за­ хідних областей УРСР”, в якій зазначалось про активізацію нападів повстанців на бійців і командирів винищувачів та посилення спроб проникнути у ряди стрибків з метою розкладу їх особового складу [51, 487]. А протягом першої половини 1946 р. в усіх районах області були створені групи (комісії) “по проведенню організаційного зміцнення винищувальних батальйонів та агентурно-оперативних за­ ходів”, до складу яких увійшли працівники МВС, МДБ і райкомів, на кожного бійця батальйону були заведені особові справи [19, 42-43; 20, 4]. Про наслідки таких перевірок можна зробити висновок з наступних даних: на середину травня 1946 року на Львівщині було розформовано 14 винищувальних батальйонів загальною чисельністю 132 чол., виявлено 103 стрибків, які підтримували зв’язок з ОУН та УПА, виключено із складу діючих батальйонів 1009 бійців, що не викликали довіри й 161 особу по інших причинах [20,4]. Восени 1946 р. лише в результаті чистки винищувачів у Краковецькому районі їх чисельність скоротилася наполовину [16,5]. Схожою була ситуація по всій області [20,107]. У винищувальних батальйонах створювалася агентурна мережа. Для прикладу, на травень 1946 р. лише в батальйонах Краснянського району діяло 36 агентів та інформаторів, кожен з яких мав визна­ чену кількість стрибків для встановлення їх можливих контактів з визвольним рухом, політичних на­ строїв [19,42-43]; а загалом серед стрибків області весною того ж року було 492 “сексоти” [17,95]. На

560

науковий збірник

20 квітня 1948 р. “для оперативного обслуговування особового складу” винищувальних батальйонів працювало 344 таємні агенти [29,63]. Щоб посилити ідеологічну стійкість їх учасників при кожному з батальйонів вводилася посада по­ літичного керівника, який був зобов’язаний періодично читати бійцям лекції та доповіді на політичну, ідеологічну тематику [27,106], а серед них обов’язковою була лекція “Українсько-німецькі націоналіс­ ти - найлютіші вороги українського народу” [ЗО, 25]. Для роботи політкерівниками стрибків місцевим райкомом назначалися члени КП(б)У та слухачі курсів в партшколах. Окрім політзанять, два рази на тииодень з бійцями проводилися військово-чекістські заняття. З 15 травня 1946 р. в села області було відряджено більше 150 офіцерів Ча з групами бійців по 4-5 осіб “для надання практичної допомоги на місці в організаційному та політичному зміцненні винищуваль­ них батальйонів, вдосконаленні їх бойового досвіду в боротьбі з бандитизмом” [20,5,7]. Сприяючи політмасовій роботі серед стрибків, місцева влада організовувала семінари керівників батальйонів. Наприклад, 17-18 травня 1947 р. в Золочівському районі на Львівщині відбувся семі­ нар командирів та політкерівників за участю 25 чоловік, де були зачитані доповіді про міжнародне становище, завдання винищувальних батальйонів та політкерівників у вихованні особового складу батальйону [25,150]. Також при штабах батальйонів організовувалися “червоні кутки”, “ленінські кімнати”, а також в хатахчитальнях; у клубах знаходилася відповідна література. Стрибки залучалися до різного роду зібрань селян, відзначення “революційних свят” і т.п. [25, 113]. В гуртожитках винищувачів Рава-Руського району знаходилася наглядна агітація, портрети, настільні ігри; вони регулярно обслуговувалися га­ зетами, прослуховували радіопередачі, а чотири рази в місяць бійці мали кіносеанси [25,117]. Тим не менше, велика чисельність, погана військова підготовка та постійне перебування в селах стрибків не могла не привести до значних втрат серед особового складу батальйонів. Відповідно до даних, наведених у довідці про результати боротьби із визвольним рухом з серпня 1944 р. по 1 січня 1948 р. на Львівщині, в ході проведення військових операції було вбито 86 стрибків, поранено - 72 чол.; в результаті відплатних акцій українського підпілля вбито 200 учасників винищувальних баталь­ йонів та поранено 74; пропало 59 стрибків [31,17-18]. За іншими джерелами, протягом серпня 1944 - 5 травня 1946 pp. було вбито 406 стрибків [20, 93]. Втрати несли і групи сприяння винищувальним батальйонам, групи самооборони [1,61; 39,322]. У 1948 р. відбулася реорганізація винищувальних батальйонів Львівщини в Групи по організації громадського порядку (далі - ГОГП). Причин цього було декілька: послаблення самої боротьби з підпільниками; перекидаючи при проведенні операцій з сіл в села, стрибки не могли здійснювати догляд за підсобним господарством, відповідно і утримувати його; погіршення оперативного керівни­ цтва батальйонами, їх матеріального становища призвело до послаблення самих винищувачів. Тому як наслідок вже перерахованих і ряду інших причин, 31 липня 1948 р. Управління МВС УРСР видало наказ до 15 серпня 1948 р. обласним і райвідділам МВС взяти під контроль винищувальні батальйони і реорганізувати їх в ГОГП [44, 275]. Проте, представники радянсько-партійного апарату висловлювали ще раніше думки з цього приво­ ду. Наприклад, 3 липня 1947 р. Львівський обком партії надіслав в ЦК КП(б)У доповідну записку “Про доцільність реорганізації винищувальних батальйонів у групи охорони громадського порядку”, де вка­ зувалося на позитивну роль стрибків в справі боротьби з визвольним рухом протягом 1944 -1946 pp., проте на думку авторів документу, через погіршення матеріально-технічного забезпечення, ідеологіч­ ної роботи, оперативного керівництва необхідною є реорганізація винищувачів [43,375-376]. В люто­ му 1948 р. секретар обкому і заступник начальника УМДБ Львівської області полк. Козлов зобов’язали начальника УМВС області В. Трубнікова протягом цього місяця прийняти від органів держбезпеки винищувальні батальйони та створити з них групи самоохорони колгоспів [29, 38; 31, 34]. Загалом, підводячи підсумок діяльності винищувальних батальйонів варто наголосити на кількох

науковий збірник

561

моментах, що характеризують їх значення. По перше, беручи до уваги густу мережу винищувальних батальйонів та велику чисельність їх особового складу з одного боку, а з другого боку результатив­ ність під час протиповстанських операцій можна сказати, що радянська влада, незважаючи на значні зусилля, не досягла бажаної результативності в діяльності цих формувань. По друге, непоодинокі приклади насильної мобілізації до збройних формувань, а також фіктивне їх створення свідчить про те, що більшість населення не було на стороні комуністичного режиму в протистоянні з ОУН, УПА. По третє, можна ствердити, що без організації збройних загонів місцевого населення та залученню їх у протиповстанські операції, охорони сіл, колгоспів, підприємств, радянській влади лише з допомогою органів НКВС-МВС, НКДБ- МДБ та їх військових відділів не вдалося б побороти визвольний рух у 1950-х роках. Винищувальні батальйони не були вирішальним чинником в цьому протистоянні, але без них ліквідація бандерівців була б надзвичайно складним і тривалим процесом. Існування озброє­ них відділів під керівництвом досвідчених дільничних уповноважених дало змогу звільнити внутрішні війська від гарнізонної служби в населених пунктах і безпосередньо використати їх під час чекістськовійськових операцій, блокад, засад, секретів і т.п. По четверте, охороняючи колгоспи, радгоспи, МТС від нападів повстанців, бійці винищувальних батальйонів, груп охорони фактично пришвидшували процес колективізації області, що мав безпосередній зв’язок до радянізації регіону. А це означало нанесення удару по визвольному русі через нищення його запільних баз. Джерела і література: 1. Андрусишин Т. П’ять документів національно-визвольної боротьби на Львівщині (1944-1947 pp.) [Текст] І Т. Андрусишин II Україна в минулому. - Київ, Львів, 1992. - Вип. ill.; 2. Архів Управління Служби Безпеки України у Львівській області. - П 28634. - Т. 4.

3. Безносюк О. Участь винищувальних батальйонів у ліквідації збройних формувань УПА на теренах Прикарпаття в 1944-1945 роках [Текст] І О. П. Безносюк II Рід Шухевичів в історико-культурній спадщині України. Матеріали міжнародної наукової конференції. І Під заг. Ред. І.О. Андрухіва, В.В. Марчука, Б.І. Купчинського. - ІваноФранківськ.: Нова Зоря, 2007.

4. Білас І. Репресивно-каральна система в Україні 1917-1953 pp. [Текст] І Іван Білас. - K.: “Либідь” - “Військо Укра­ їни”, 1994.-Кн. 2.

5. Вєдєнєєв Д.В., Биструхін Г. С. Двобій без компромісів. Протиборство спецпідрозділів ОУН та радянських сил спецоперацій. 1945 - 1980-ті роки: Монографія. [Текст] /Д.В. Вєдєнєєв, Г.С.Биструхін. - K.: K.I.C., 2007.

6. Гарвас (“Соя”) І. Великдень у Львівському лісі [Текст] І Іван Гарвас (“Соя”) II Літопис Української повстанської армії І ред. Іван Лико. - Торонто, Львів.: Видавництво Літопис УПА, 2001. - Т. 31. УПА на Львівщині і Ярославщині. Спогади і документи вояків УПА ТВ “Розточчя” 1943-1947.

7. Державний архів Львівської області (далі - ДАЛО). Ф. З (Львівський обласний комітет Комуністичної партії України). - Оп. 1. - Спр. 55.

8. ДАЛО. Ф. 3. - Оп. 1. - Спр. 66.

9. ДАЛО. Ф. 3. - Оп. 1. - Спр. 192.

10. ДАЛО. Ф. 3. - Оп. 1. - Спр. 194.

11. ДАЛО. Ф. 3. - Оп. 1. - Спр. 211.

12. ДАЛО. Ф. 3. - Оп. 1. - Спр. 213.

13. ДАЛО. Ф. 3. - Оп. 1. - Спр. 405.

14. ДАЛО. Ф. 3. - Оп. 1. - Спр. 406.

15. ДАЛО. Ф. 3. - Оп. 1. - Спр. 407.

16. ДАЛО. Ф. 3. - Оп. 1. - Спр. 408.

17. ДАЛО. Ф. 3. - Оп. 1. - Спр. 422.

18. ДАЛО. Ф. 3. - Оп. 1. - Спр. 434.

19. ДАЛО. Ф. 3. - Оп. 1. - Спр. 435.

20. ДАЛО. Ф. 3. - Оп. 1. - Спр. 436.

21. ДАЛО. Ф. 3. - Оп. 1. - Спр. 559.

22. ДАЛО. Ф. 3. - Оп. 2. - Спр. 116.

23. ДАЛО. Ф. 3. - Оп. 2. - Спр. 126.

24. ДАЛО. Ф. 3. - Оп. 2. - Спр. 132.

25. ДАЛО. Ф. 3. - Оп. 2. - Спр. 164.

26. ДАЛО. Ф. 3. - Оп. 2. - Спр. 252.

27. ДАЛО. Ф. 3. - Оп. 2. - Спр. 364.

28. ДАЛО. Ф. 3. - Оп. 2. - Спр. 447. , 29. ДАЛО. Ф. 3. - Оп. 2. - Спр. 458.

30. ДАЛО. Ф. 3. - Оп. 2. - Спр. 475.

31. ДАЛО. Ф. 3. - Оп. 2. - Спр. 479.

32. ДАЛО. Ф. 3. - Оп. 2. - Спр. 605.

33. ДАЛО. Ф. 3. - Оп. 3. - Спр. 113.

34. ДАЛО. Ф. 3. - Оп. 3. - Спр. 441.

35. ДАЛО. Ф. 66 (Львовский областной Комитет ЛКСМУ г. Львова. 1944-1948 гг.). - Оп. 1. - Спр. 43.

36. ДАЛО. Ф. 66. - Оп. 1. - Спр. 44.

562

науковий збірник

37. За щастя оновленої землі. Нариси історії колгоспного селянства західних областей УРСР 1939-19791Відп. пер. Івасюта М [Текст]. - К.: Наукова думка, 1979.

38. Замлинський В., Примєров Ю., Бугайов В. та ін. Боротьба трудящих західних областей УРСР проти фашист­ ських загарбників у роки Великої Вітчизняної Війни Радянського Союзу [Текст] І В. Замлинський, Ю. Примєров, В. Бугайов. - К, 1984.

39. З історії колективізації сільського господарства західних областей Української РСР. Збірник документів і мате­ ріалів. - К.: Наукова думка, 1976.

40. Кірсанова О. Розвиток суспільно-політичної активності трудящих західних областей УРСР у процесі будівни­ цтва основ соціалізму [Текст] I О.А. Кірсанова. - К .: Наукова думка, 1981.

41. Крутіков С. Народне ополчення і винищувальні батальйони в Україні в роки Другої світової війни [Текст] І С.О. Крутіков II Сторінки воєнної історії. - К, 2004. - Вип. 8. - Ч. 1.

42. Літопис УПА. Нова серія. Боротьба проти УПА і націоналістичного підпілля: директивні документи ЦК Компартії України. 1943-1959. [Текст]. - К; Торонто, 2001. - Т. 3.

43. Літопис УПА. Нова Серія [Текст]. - К; Торонто, 2002. - Т. 5. Боротьба проти УПА і націоналістичного підпілля: інформаційні документи ЦК КП(б)У, обкомів партії, НКВС-МВС, МДБ-КДБ. - Кн. 2.1946-1947.

44. Літопис УПА. Нова серія [Текст]. - К.; Торонто, 2003. - Т. 6.: Боротьба проти УПА і націоналістичного підпілля: інформаційні документи ЦК КП(б)У, обкомів партії, НКВС-МВС, МДБ-КДБ. - Кн. 3.: 1948.

45. Літопис УПА. Нова серія [Текст] І Упор. В. Мороз, О. Вовк. - Київ, Торонто.: Видавництво “Літопис УПА”, 2009. Т. 12. Воєнна округа УПА “Буг”. Документи і матеріали. 1943-1952. - Кн. 1.

46. Літопис УПА. Нова серія [Текст] І Упор. В. Мороз, О. Вовк. - Київ, Торонто.: Видавництво “Літопис УПА”, 2009. Т. 13. Воєнна округа УПА “Буг”. Документи і матеріали. 1943-1952. - Кн. 2.

47. Постанова Ради Народних Комісарів СРСР про боротьбу з парашутними десантами і диверсантами противни­ ка у прифронтовій смузі. 24 червня 1941 p. II 3 архівів ВУЧК-ГПУ-НКВСД-КГБ. - 2000. - №1 (12).

48. Ремарчук Т. Винищувальні батальйони Львівщини: історія діяльності та ефективність у протиповстанській боротьбі (1944-1948 pp.) [Текст] І Тарас Ремарчук II Наукові записки Національного університету “Острозька академія”: Історичні науки. - Острог.: Національний університет “Острозька академія”, 2008. - Вип. 10.

49. Ремарчук Т. Клекотівщина у вирі боротьби комуністичного режиму з українським визвольним рухом [Текст] І Тарас Ремарчук II Бродівщина - край на межі Галичини й Волині. Випуск 2. - Броди.: Бродівський історикокраєзнавчий музей, 2009.

50. Сергійчук В. Відступники: діяльність винищувальних батальйонів проти українського національно-визвольного руху [Текс] І Володимир Сергійчук II Волинь ( Всеукраїнський суспільно-політичний, літературно-мистецький часопис). - 2004. - №6.

51. Сергійчук В. Десять буремних літ. Західноукраїнські землі у 1944 -1953 pp. Нові документи і матеріали [Текст] І Володимир Сергійчук. - К.: “Дніпро”, 1998.

52. Ярош Б. Тоталітарний режим на західноукраїнських землях 30-50-ті роки XX ст. (історико-політологічний ас­ пект) [Текст] І Б. Ярош - Луцьк.: “Надситр’я”, 1995.

науковий збірник

563

ЮрійХМІЛЯР (Київ)

БОРОТЬБА УПА НА ТЕРИТОРІЇ ГАЛИЧИНИ ТА ЗАКАРПАТТЯ Роз'єднаність українських земель, перебування їх у складі різних держав були не лише болючою про­ блемою великої європейської нації, а й одним із складних моментів політичного становища в Галичини та Закарпатті. Україна постійно привертала увагу багатьох європейських країн, але їх цікавило тільки те, як би загарбати українські землі й перетворити їх на свою колонію.

22 червня 1941 р. Німеччина напала на СРСР. У загарбницьких планах фашистів Україна займала особливе місце. Згідно з планом «Ост» Німеччина мала намір депортувати з України десятки мільйонів людей, переселивши сюди колоністів-німців. Частину її земель передбачалося передати сателітам гітле­ рівської Німеччини. Вже перші дні війни показали слабкість СРСР. Незважаючи на масовий героїзм бійців, Червона армія, командний склад якої став жертвою сталінських репресій ще в передвоєнні роки,, швидко відступала. До середини серпня 1941 р. німецькі війська захопили Галичину, Західну Волинь, Буковину, Бессарабію. До кінця 1941 р. була окупована майже вся Україна. Величезними були людські та матеріальні втрати [8]. Сподівання західних українців на те, що з приходом сюди німців і відступом більшовиків для них на­ стане покращення, не справдилися. Хоча військові підрозділи ОУН на початку війни разом з німцями вели боротьбу проти Червоної армії, Гітлер і думки не мав про те, що Україна може стати самостійною державою. Це особливо стало ясним, коли проголошена у Львові ЗОчервня 1941 р. Українська держа­ ва була швидко зліквідована, а ініціаторів прийняття Акта про незалежність України - С. Бандеру і Я. Стецька - було запроторено до концентраційного табору Заксенгаузен. По всій Україні встановлювався окупаційний режим, який жорстоко переслідував усіх, хто чинив йому спротив. 20 серпня 1941 р. із значної частини республіки, окупованої німцями, був створений Райхскомісаріат Україна на чолі з фашистським катом Е. Кохом. Однак усе це не могло придушити опір на­ селення. Зокрема, активну боротьбу проти окупантів розгорнули радянські партизанські формування. В окупованому Києві була створена Українська Національна Рада - політично-громадський центр під орудою ОУН. Діяли підпільні більшовицькі та націоналістичні організації, польські партизанські загони та ін. Якщо діяльність радянських партизанів концентрувалася в основному на Лівобережжі, то збройні формування ОУН, насамперед Українська повстанська армія, діяли на теренах Західної України. У липні 1944 р. було створено Українську головну визвольну раду. Більшовики однак, вбачали в ОУН УПА посібників Німеччини, своїх ворогів. З цієї причини антинацистський рух в Україні послаблювався, його сили нерідко витрачалися на братовбивчу боротьбу між собою. У серпні 1944 р. від фашистських окупантів була звільнена Галичина. На початку жовтня 1944 р. територія України була повністю очищена від окупантів, а наприкінці цього місяця було звільнено й Закарпаття. Складовою частиною всеукраїнського руху спротиву нацистам були дії Української повстанської армії. Тільки восени 1944 р. вона здійснила 800 рейдів [8]. Після того як по Західній Україні пройшли радянські війська, УПА організувала низку акцій з метою перешкодити мобілізації та депортації українського населен­ ня. Тоді ж із тактичних міркувань німці звільнили з концтабору С. Бандеру, Я. Стецька, А. Мельника. Однак своєї мети вони не досягли: ОУН - УПА не відмовилися від боротьби на два фронти - і проти більшовиків, і проти нацистів. За планом генерала Тараса Чупринки загони УПА групи «Лисоня» перейшли фронт у районі Карпат і стали діяти в тилу радянських військ. Крім бойових операцій, бандерівці розгорнули широку пропа­ гандистську діяльність, як це вже було на Рівненщині і Волині. До бійців Червоної Армії були звернені гасла, великим тиражем були видані листівки, поширювалися брошури обсягом 55 сторінок. Одночасно радянські власті нарощували свою агітаційно-пропагандистську роботу. Серед населен-

564

науковий збірник

ня Прикарпаття поширювалося урядове звернення від 12 лютого 1944 p., обласні і районні власті в усній формі й у друкованих виданнях закликали учасників УПА до припинення боротьби. Щоб справити на населення Галичини позитивне враження, сталінський режим дозволив багатьом репресованим у 1940 р. українцям повернутися на рідну землю. Але цей захід очікуваного ефекту не дав, тому що основна маса бійців УПА не довіряла владі. Крім того, керівництво повстанської армії намагалося не допустити дезертирства з УПА, страчували тих, хто мав намір скласти зброю. У звільнених від німців районах Західної України радянські органи проводили широку мобілізацію до лав Червоної Армії, що, на думку партійно-радянського керівництва, повинно було різко скоротити приплив по­ повнення до лав УПА. Але бажаного результату домогтися було важко. На територіях, де були сильними позиції оунівців, перший призов був зірваний. У Долинському районі Станіславської області на збірний пункт з'явилося тільки 10% мобілізованих, а в Сарненському районі Рівненської області - 15%. По всій Галичині тільки 57% від встановленої кількості призовників з'явилися у військкомати [10, с. 85]. Основна маса призовників добровільно чи під натиском оунівців йшла в ліси, багато хто ховався. Міліція, війська НКВС і добровольці з числа польського населення влаштовували облави, раптові на­ льоти на села, зачищення місцевості, щоб доставити у військкомати чоловіків призовного віку. У селі Грабовці Богородчанського району на Станіславщині енкаведисти і польські добровольці 28 серпня 1944 р. влаштували страшний погром: спалили 300 селянських дворів, вбили близько 90 чоловік, за­ арештували 70 «пособників бандерівців» [1, № 4-6, с. 112]. Палили села і ліси у Львівській, Рівненській, Тернопільській областях і на Волині. Жителів десятків «непокірливих» сіл висилали у Сибір, а їхнє майно знищували. Цьому сприяли окремі місцеві керівники. Так, наприклад, секретар Радехівського райкому партії Канівець запропонував покарати декілька «непокірливих» сіл і хуторів району і вислати «за підтримку підпілля ОУН» у східні регіони СРСР більше 1200 чоловік [1, № 4-6, с. 113]. Для боротьби з ОУН-УПА в кожнім райцентрі і багатьох селах під керівництвом партійних і радянських органів створювалися винищувальні батальйони і групи самооборони з числа місцевих жителів. Бійців винищувальних батальйонів стали називати «істрибками». В 32 районах Львівської області нараховува­ лося 22958 «істрибків», більшість з яких були поляками за національністю [1, № 4-6, с. 114]. В обстановці, коли від сваволі і беззаконня сталінської влади страждали тисячі невинних громадян, повстанська армія посилила свою активність. Восени 1944 р. на Галичині було мало районних центрів, які б не піддавалися нападам загонів і груп УПА. Деякі міста піддавалися нальотам по кілька разів. Такі акції на якийсь час паралізували роботу райцентрів, чинили сильний психологічний вплив на партійний і адміністративний апарат. Напади на міста змушували концентрувати в них значні сили НКВС, що ство­ рювало сприятливі можливості бандерівцям для дій у сільській місцевості. Іншим родом збройних акцій були засідки на дорогах і диверсійні акти на лініях зв'язку, залізницях, військових і цивільних об'єктах, підприємствах. Бандерівці нападали на військкомати і звільняли від призову в армію своїх земляків, розпускали сільські ради і знищували різні документи, вбивали активістів, працівників партійного й ад­ міністративного апарату, вчителів, лікарів і т.д. Під час таких акцій часто гинули зовсім невинні, і навіть випадкові люди, у тому числі літні люди, жінки і діти. Свої дії бандерівці активізували не тільки у Галичині. Влітку 1944 р. на Буковині створюється Буковинська Самооборонна Армія (БУСА), яка в липні вже нараховувала кілька сотень чоловік. Найбільшими загонами БУСА були: Лугового - 400 чоловік, Палія - 200 чоловік. Дуже активно діяв загін Лугового, який мав на кінець 1944 р. близько 100 боїв і збройних зіткнень з радянськими військами. На допомогу БУСА команду­ вання УПА направило з Галичини свій загін у кількості 140 чоловік, але він потрапив під вогонь військ НКВС, і був розбитий [1, № 7-9, с. 91]. Восени 1944 р. на Волині проти сил НКВС і органів влади активно діяли загони і групи командирів: Базаренка, Верховинця, Ворона, Голуба, Грома, Залізняка й інших. Проти УПА готувалися діяти війська 4-го Українського фронту, який у серпні 1944 р. займав Дрогобицьку, Станіславську і Чернівецьку області. Штаб фронту розробив секретну військову операцію проти загонів УПА на великій території Прикарпаття. У наказі командування відзначалося, що звільнена територія засмічена

науковий збірник

565

«ворожими елементами», що мають на меті «не давати можливості відновлювати радянську владу в захід­ них областях України, знищення партрадянського активу, органів НКВС, роззброєння дрібних військових під­ розділів, вбивство бійців і офіцерів Червоної Армії, перешкоджають мобілізації населення в Червону Армію і виконанню всіх заходів парти й уряду». Військова Рада фронту вимагала від командирів і начальників усіх рангів «негайно приступити до ліквідації банд УПА - ОУН і наведення твердого державного порядку на звіль­ неній від ворога території. Для цього у період з 18 до 23 серпня 1944 р. провести ретельну подвірну перевірку всіх населених пункгів (облави в містах Дрогобичі, Станіславі, Коломиї, Чернівцях і прочісування місцевості в тилах армії і фронту в межах від лінії фронту до Дублян-Острова-Рогатина-Підгайців-Монастирища, Бучача, Чорткова-Чернівців)» [1, №4-6, с. 115]. На початку вересня війська 4-го Українського фронту почали бої із загонами і боївками УПА. їх на­ слідок не важко було передбачати, з огляду на значну нерівність сил конфронтуючих сторін. Вже 10 вересня штаб фронту мав у своєму розпорядженні дані про загибель 1474 і полон 1897 бандерівців. У ході операції було затримано близько 8 тисяч «підозрілих» осіб. На полях боїв підібрали 67 кулеме­ тів, майже 600 автоматів і гвинтівок [1, № 7-9, с. 90]. У документах штабу фронту відзначалося, що оунівські підпільники переміщаються з лісів у міста і села, маскуються під місцеве населення. Великі підрозділи УПА розформовані на дрібні групи, а частина їх продовжує діяти в лісах. Дроблення загонів УПА на невеликі групи робило їх маневреними і менш вразливими. Наприкінці літа і восени 1944 р. нальоти оунівців на військкомати, райкоми та інші установи, а також терористичні акти були частими. Зима 1944-1945 років була особливо складною для загонів УПА. Важкі бої велися у районі ПідгайціМонастириська-Бучач на Тернопільщині. Повстанці під командуванням Різуна й Остапа протистояли двом дивізіям радянських військ, але змушені були відходити за річку Золота Липа і на Волинь. У лісах, де бандерівці краще орієнтувалися і вели маневрені бої, радянські війська, незважаючи на значну пе­ ревагу в живій силі й озброєнні, мали великі втрати. Так сталося в Болехівському і Чорному лісах на Станіславщині. Значні операції проти УПА проводилися протягом січня-березня 1945 р. у Закарпатті і на Буковині. По­ встанські загони «Гайдамаки», «Гуцульський», «Карпатський» та інші, використовуючи вдало гірську міс­ цевість, зуміли зберегти свої головні сили й успішно відбивали атаки внутрішніх військ і червоноармійців. Наприкінці січня 1945 р. радянські війська провели декілька наступальних операцій на заході Львів­ ської області. Повністю були блоковані Бродівський, Радехівський, Сокальський і сусідні з ними райони Волинської області. Великих втрат зазнали «Дружинники», «Кочівники», «Пролом», «Тигри» і деякі інші загони УПА. Важкі бої велися у лютому на Волині - вздовж залізниці Ковель-Рівне, а також у Цуманських лісах і в Клеванському районі. 12 лютого 1945 р. на Оржевських хуторах загинув у бою команду­ ючий УПА-Північ полковник Дмитро Клячківський-Клим Савур [1, № 7-9, с. 93]. У ході проведення акцій проти націоналістичних збройних формувань, радянські власті розгорнули на­ ступ проти мирних жителів. Відповідно до постанови Державного комітету оборони СРСР від 29 жовтня 1944 р. за станом на 9 січня 1945 р. [2, с. 335] на лісорозробки в Комі АРСР, Архангельську, Молотовську (Пермську) і Кіровську області було вивезено ЗО тисяч спецпереселенців. На початку 1945 р. було ви­ селено 4744 родини оунівців. Про те, яке значення для радянського керівництва мала боротьба з ОУН - УПА, свідчило те, що сам М.С. Хрущов безпосередньо керував цією боротьбою. Він виїжджав у західні області, де проводив наради і зустрічі з активом і місцевим населенням. До нього стікапася інформація про хід боротьби з українським підпіллям. 20 лютого 1945 р. Хрущов проводив нараду секретарів райкомів партії і начальників райвідділів НКВС Львівської області. На нараді кожний з них звітував про проведену роботу, а Хрущов давав розпорядження, радив, як краще діяти проти підпільників, карав тих, хто не домігся «успіхів» у цій сфері діяльності. У ході свого звіту секретар Жовківського райкому КП(б) України Бичков говорив про проведені арешти і просив дозволу, щоб арештованих «бандитів повісили» безпосередньо у районі. Хрущов такий дозвіл дав [1, № 7-9, с. 96].

56 6

науковий збірник

Нові великі акції проти УПА розпочалися 20 березня 1945 р. на Львівщині, 5 квітня на Поділлі і 7 квітня в Прикарпатті. їм передували операції місцевого значення. Наприкінці березня - початку травня бойові дії велися на території десятків районів Західної України. УПА не тільки оборонялася, але і постійно демонструвала свою агресивність і силу. Загони повстанців зробили багато нальотів на опорні пункти радянських військ, захопили Ланівці, Радехів, Солотвин й інші районні центри [11, с. 83]. Переможне завершення війни з гітлерівською Німеччиною давало радянському керівництву можливість виділити значні сили для боротьби з повстанським рухом. Повернення значних сил радянських військ на західноукраїнські території ще більше ускладнювало боротьбу загонів повстанської армії і підпілля проти сталінського режиму. Частина бандерівців ще сподівалася на зміну обстановки в кращу сторону, інші навпаки - думали: чи не вийти «з лісу» і скласти зброю. З другої половини травня 1945 р. підрозділи УПА приступили до активних дій, лісові масиви надійно прикривали повстанців [9, с. 78]. Бандерівські нальоти завдавали значної шкоди народному господарству, приводили до великих втрат у військах і серед мирного населення. Значних втрат зазнали і повстанці, у нерівних боях гинули цілі за­ гони [10, с. 130]. У липні - вересні 1945 р. через територію, на якій діяла УПА, з Німеччини на Схід рухалася велика кіль­ кість радянських військ. Командування і політоргани закликали до підвищення у військах «революційної пильності», щоб військовослужбовці не забували, що вони знаходяться на території, «де ще продовжу­ ють діяти німецько-українські націоналісти» [10, с. 117]. Листівки, гасла і заклики, адресовані червоноармійцям, сприяли тому, що ворожі настрої почали мі­ нятися на позитивні. Серед військовослужбовців стали з'являтися і такі, хто симпатизував українським повстанцям. Багато підрозділів Червоної Армії коректно поводилися відносно мирного населення й ухи­ лялися від зіткнень з бандерівцями.

5 листопада 1945 р. перед черговою річницею Жовтневої революції влада видала четверте звернення до населення і підпілля Західної України. З'явився і Наказ наркома внутрішніх справ УРСР В. Рясного від 15 листопада, в якому закликали тих, хто ще «не вийшов з лісу», з'явитися з повинною, за що буде надане право вільно жити і працювати. Тексти звернення і наказу доводили до відома всіх, і в першу чергу до тих громадянам, чиї родичі були на нелегальному становищі. Постійна загроза бути вбитим чи опинитися в руках беріевських садистів, страх за своїх рідних, обі­ цянка влади не притягати до відповідальності вплинули на багатьох, хто боровся в УПА чи в підпіллі. З травня по грудень 1945 р. з'явилося з повинною 38 тисяч чоловік [11, с. 84]. Надалі такої масової явки з повинною не спостерігалося. Однією з причин цього стали репресії, розгорнуті проти тих, хто добровіль­ но склав зброю і припинив боротьбу. Великою акцією радянської влади, яка загострила обстановку в Західній Україні, була підготовка і здійснення «самоліквідації» греко-католицької церкви. Її керівникам: митрополиту Й. Сліпому, єписко­ пам М. Будці, Г. Хомишину, І. Латишевському й іншим, арештованим ще в 1945 p., було запропоно­ вано «добровільно» возз'єднатися з московським православ'ям, від чого вони відмовилися. У Львові при участі радянських органів була створена «ініціативна група» по возз'єднанню греко-католицької церкви з православною. Раднаркому УРСР ця група заявила про лояльність до радянської влади, а уніатську церкву назвала «історичним пережитком». У березні у Львові був інспірований собор грекокатолицької церкви, який «скасував» Брестську церковну унію і «возз'єднав» понад 5 млн. греко-католиків із православ'ям. Всіх, хто захищав уніатську церкву, влада піддала репресіям. Понад 1400 священи­ ків, 800 ченців і черниць було заслано в Сибір, а 200 розстріляно. Повсюдно грабувались і закрива­ лися церкви, майно греко-католицьких приходів передавалося в руки Російської православної церкви, віруючих розганяли з богослужінь. Греко-католицька церква йшла в підпілля. У такій ситуації тільки ОУН - УПА виступила на захист церкви і віруючих. У першій половині 1946 р. Західна Україна являла собою великий військовий табір не тільки по кількості

науковий збірник

567

зосереджених тут військ, але й за розмахом бойових дій. За цей час відбулося понад 1500 боїв і збройних зі­ ткнень. Підрозділи УПА в основному вели вимушені, оборонні бої, ситуація змушувала їх постійно змінювати місця дислокації. Найбільше занепокоєння силам держбезпеки, внутрішнім військам і владі доставляли за­ гони УПА «Говерла», «Літуни», «Рисі», «Чорний ліс» у Станіславській області, а також повстанці командира Ясеня і загін «Помста Полісся» на Волині. Діючи в місцях постійної дислокації і здійснюючи рейди, бандерів­ ські підрозділи, як і раніше, нападали на невеликі гарнізони радянських військ, народногосподарські об'єкти, райцентри і села. Однак, нальоти на населені пункти вже мали інший характер. Ці напади відбувалися не­ великими фупами, які вирішували конкретні завдання: терористичні акти, знищення державних установ, за­ хоплення продовольства і медикаментів. Самі бандерівці вважали успішними напади на Станіслав, Корець, Людвиполь, Перегінське, Роздол, Сторожинець, Яблонів. Під час блокади УПА і підпілля проводили акції проти загонів і груп «істрибків», які дислокувалися в сільській місцевості й очолювалися дільничними міліціонерами. У першій половині 1946 р. відділи і боївки УПА і підпілля провели 74 вдалих нальотів на гарнізони «істрибків» і захопили 55 кулеметів, 132 автомати, 1260 гвинтівок, більше 2000 гранат, значну кількість різного військового спорядження. Під час цих акцій було вбито понад 200 дільничних міліціонерів і їхніх добровільних помічників, розігнано більше 500 «істрибків» [10, с. 137]. Росло число терористичних актів проти окремих осіб: партійних, радянських і господарських працівників, членів партії, комсомольців, активістів. Ці акти здійснювали терористи-одинаки, а також невеликі групи бойовиків. Одночасно таку ж тактику використовували ра­ дянські сили безпеки. Все частіше у своїй діяльності бандерівці стали використовувати засідки на дорогах. У різних місцях такі акції провели відділи УПА «Рисі», «Стріла», «Сурма» і інші. Найбільш вдалою для оунівців була акція підвідділу «Месники», у засідку якого потрапило кілька вищих офіцерів внутрішніх військ. Напа­ даючи раптово, бандерівцям майже завжди вдавалося домогтися поставлених цілей. Вони не тільки ліквідували велику кількість офіцерів і солдатів, але і захоплювали зброю і документи. За час блокади 1946 p., за даними ОУН-УПА, загинуло близько 15 тисяч радянських солдатів, офіце­ рів і міліціонерів. Повстанці і підпілля втратили 5 тисяч чоловік. Значна частина цих втрат приходилася на підпілля. У першій половині 1946 р. загинули: командир групи «Чорний ліс» Грегот-Різун, майори Козак і Прут, Вивірка, Дунай, Косач та інші командири УПА. Деякі бандерівські командири потрапили в полон: Андрієнко, Дорош та інші [10, с. 135-140]. Втрати ОУН-УПА були значними і в дійсності вони були набагато більшими, ніж показували самі націоналісти. У той же час, як випливає з даних ОУН-УПА, втрати під час блокади 1946 р. були меншими, ніж у 1945 p., і їх понесли нижчі ланки УПА і підпілля. Піс­ ля закінчення акції продовжувало діяти головне командування УПА, а також керівництво УПА-Захід під командуванням Шелеста й УПА-Північ під командуванням Дубового. Збереглися і працювали обласні, крайові і головний проводи підпілля ОУН. У літературі, що вийшла за останнє десятиліття, подаються різні дані про втрати обох сторін за 1944 р. першу половину 1946 p., тобто за період, коли ці втрати були найбільшими. Часом ці дані дуже приблизні і не завжди носять офіційний характер. У них представлені відомості про втрати радянської сторони й ОУН - УПА за різні періоди, по окремих областях, що не дозволяє скласти цілісну картину втрат. Ось один із прикладів. У Львівській області до кінця 1944 р. «загинуло (тільки від НКВС-НКДБ) 12612 повстанців і їх «пособників»; було зарештовано 3100 чоловік. Втрати з радянського боку - до 2-х тисяч чоловік. По Станіславській області: вбито повстанців і їхніх пособників близько 10 тисяч; арештовано до 3-х тисяч чоловік; захоплено в полон 4 тисячі повстанців і тих, хто ухилявся від призову в Червону Армію. Втрати радянської сторони по області - 700 вбитими. По Дрогобицькій області тільки за березень 1945 р. вбито 1309 повстанців, захоплено 1566 чоловік, а на 20 жовтня 1945 р. вбито повстанців і «пособників» 8988, захоплено 11613. Втрати радянської сторони - 2400 чоловік» [1, № 7-9, с. 96]. Але найбільших втрат зазнали бандерівці на Рівненщині. Секретар обкому партії В. Бегма інформував Хрущова про боротьбу з УПА в лютому-травні 1944 р. і навів такі дані: вбито 15595, взято в полон 14240, арештовано 1859 осіб [6, с. 75].

5 68

науковий збірник

Дані про втрати і підсумки боротьби з ОУН - УПА з лютого 1944 р. по 25 травня 1946 р. містяться в документах НКВС УРСР [5, с. 171].

1944 р.

1945 р.

1946 р.

Всього

Проведено операцій і засідок

6495

33278

47798

87571

Вбито бандитів і інших

57405

45907

7523

110835

Затримано бандитів і інших

98641

126758

25277

250676

З’явилося з повинною бандитів

29204

79488

6157

114859

Разом

185250

252153

38957

476360

Вилучено одиниць зброї

28346

40791

13389

82526

Наші втрати вбитими і зниклими

5869

7395

864

14128

З даного документа видно, що кількість вбитих, затриманих і тих, що з’явились з повинною у За­ хідній Україні перевищувала 476 тисяч чоловік. Але чи всі вони були безпосередніми учасниками УПА і підпілля? Звичайно ж - ні. Про це говорить і той факт, що органи НКВС вилучили тільки 82526 одиниць зброї. Значну частину серед зарештованих, вбитих і затриманих складали не підпільники і озброєні бандерівці, а «інші». Це були літні люди, жінки і діти, які гинули під час каральних акцій чи потрапляли лід арешти. їх легко було, а часом навіть вигідно, включати до числа «бандитів». Вліт­ ку 1946 р. у газетах і по радіо повідомлялося про остаточну ліквідацію «збройних банд українськонімецьких націоналістів», що не відповідало дійсності. Усі ці події відбувалися за умов, коли війська союзників просувалися до Берліна, штурм якого по­ чався у квітні 1945 р. В битві за Берлін взяли участь десятки тисяч воїнів-українців. 2 травня столиця Німеччини була взята. 2 вересня 1945 р. капітулювала й Японія. Друга світова війна закінчилася. Україна зробила величезний внесок у досягнення перемоги над нацистською Німеччиною та Японією. Щонайменше 5,3 млн осіб, або один із кожних шести мешканців України, загинули у Другій світовій війні.

2,3 млн українців було вивезено на примусову працю до Німеччини [8]. Втрати України становлять 4044% загальних втрат СРСР. Депортовані з Української РСР складають 78,6% усіх депортованих з СРСР. Матеріальні збитки в Україні оцінювались у 286 млрд крб (загальні збитки СРСР - 679 млрд, з яких 225 млрд припадає на Росію, 75 - на Білорусію, 20 - на Латвію, 17 - на Литву, 16 - на Естонію). ,_ Український народ, який став одним із переможців у цій кривавій бійні, сподівався, що після війни все буде інакше, що тоталітаризм і геноцид - то вчорашній день людства. Однак ці надії виявилися марними. Ще протягом довгих десятиліть Москва відмовляла українському народові, як і іншим на­ родам СРСР, у праві на вільний, самостійний розвиток, на власну незалежну державу. Джерела і література: 1. Голубенко І. Колими вмирали нам дзвони не грали.../І. Голубенко//Дзвін.-1993.-№ 2-3.-С . 117-128; №4-6. С. 106-115; № 7-9. - С. 90-102; 1994. - № 6. - С. 103-109.

2. Історія України / Керівник авт. кол. Ю. Зайцев. - Львів: Світ, 1996. - 488 с.

3. Косик В. Україна і Німеччина у другій світовій війні І В. Косик. - Париж; Нью-Йорк; Львів: Наукове товариство ім..

T. Шевченка, 1993. - 659 с.

4. ОУН і УПА у другій світовій війні (документи) II Український історичний журнал. -1994. - № 2-3. - С. 102-129; № 4.

- С. 89-107; № 5. - С. 98-115; № 6. - С. 98-114.

5. Сергійчук В. ОУН-УПА в роки війни. Нові документи і матеріали / В. Сергійчук. - К.: Дніпро, 1996. - 496 с.

6. Сергійчук В. Десять буремних літ: Західноукраїнські землі у 1944-1953 pp.: Нові документи і матеріали І В. Сергій­ чук. - К.: Дніпро, 1998. - 942с.

7. Скорупський М. Туди де бій за волю І М. Скорупський. - К.: Дніпро, 1992. - 352 с.

8. Україна під час другої світової війни. II История Украиньї. - 2008: http://5ka.su/ref/inostramiy 9. Чумак В. Метаморфози ОУН-УПА/В. Чумак II Под знаменем ленинизма. -1990. - № 22. - С. 71-79; № 23. - С.

68-78.

10. Шанковський Л. Історія українського війська / Л. Шанковський. - К.: Панорама, 1991. -1 9 2 с.

11. Шевчук В. Украинская повстанческая армия/В. Шевчук//Политика и врем я.-1991.-№ 11.-С . 78-84.

науковий збірник

569

Петро ЧЕРНЕГА (Київ)

ВІДНОВЛЕННЯ РАДЯНСЬКОЇ ВЛАДИ НА ЗАХІДНОУКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЛЯХ У ПЕРІОД ВИЗВОЛЕННЯ ЇХ ЧЕРВОНОЮ АРМІЄЮ (1944-1945 PP.) Відновлення радянської влади в Західній Україні відбувалося не лише за складних умов життя місце­ вого населення, створених німецькою окупацією, а й жорстокого протистояння українських національ­ но - визвольних сил сталінському режиму, ускладнення загалом його стосунків з мешканцями краю. Для подолання антикомуністичних настроїв, впливу ідеології ОУН і збройного спротиву УПА, керів­ ництво СРСР ставило за мету подолати недовіру населення до комуністичної ідеології і представни­ ків радянської влади, що дискредитували себе у 1939 -1941 pp. Ці завдання покладались на відновлювані партійні, комсомольські, профспілкові організації, вико­ навчі органи радянської влади і мережу громадських організацій підпорядкованих правлячій комуніс­ тичній партії. Активну участь в цьому процесі приймали органи внутрішніх справ, державної безпеки і підрозділи Червоної армії. ЦК ВКП(б) і ЦК КП(б)У ще до визволення областей УРСР у 1943 р. схвалили склад обкомів партії і виконкомів обласних Рад депутатів трудівників регіону, а також створили групи відповідальних пра­ цівників які стали ядром районного партійного і радянського активу. Протягом 1944 -1945 pp. у За­ хідну Україну було направлено 108 тис. керівних партійних, радянських, комсомольських працівників, спеціалістів господарства і культури з Росії, центральних та західних районів України [6, с. 77]. Партійне і радянське будівництво відбудовувалося за умов недовіри місцевих мешканців сталін­ ській владі і відсутності кадрів, з іншого боку комуністичний режим розглядав українське населення, як суцільно винне у зв’язках з ворогом. Таку позицію продекларував один із лідерів українських пись­ менників П.Панч 7 лютого 1944 р. на IX пленумі письменників СРСР у Москві. Він зазначив, що „все населення, що мається зараз у визволених районах, по суті не може вільно дивитися в очі нашим визволителям, поза як воно якоюсь мірою заплуталось у зв’язках з німцями". [4, с. 357]. Сталінський режим визнав підозрілими усіх, хто залишався на окупованій ворогом території. В Україні протягом 1943 - 1957 pp. було звинувачено, нерідко безпідставно, й репресовано за зв’язки з німецькими окупантами близько 93,7 тис. громадян. Більше половини з них були мешканці Західної України, яких покарали за «українсько-німецький буржуазний націоналізм» [10, с. 206-224]. Для відновлення органів радянської влади ЦК КПбУ до квітня 1945 р. направив у західні області республіки близько 49 тис. партійних, радянських і господарських керівних працівників. До кінця війни вони налагодили роботу 7 обласних, 18 міських і 216 районних комітетів партії, що об’єднували 28,3 тис. комуністів (76 % порівняно з 1941 р.) і 37 тис. комсомольських первинних організацій, що входи­ ли до складу 234 міських і сільських райкомів, 22 міськомів і 8 обкомів [18, с.204-206; 20, с.68]. Комсомольські організації приймали активну участь у примусових трудових мобілізаціях і боротьбі з УПА. У Західній Україні в 1945 р. ці завдання влади виконували під керівництвом органів НКВС і державної безпеки 1925 загонів і груп самозахисту в яких перебувало понад 25,7 тис. комсомольців і молоді [20, с 69]. Під посиленим контролем центральних партійних і профспілкових органів здійснювали профспілкове будівництво в регіоні. ВЦРПС і центральні комітети спілок направили протягом 1945 р. у Волинську, Дрогобицьку, Львівську, Рівненську, Станіславську, Тернопільську, Чернівецьку й Ізмаїльську області бригади співробітників, а також понад 40 відповідальних працівників на посади голів і головних бухгал­ терів обласних комітетів профспілок. До осені в регіоні налічувалося 7142 організації 25 галузевих спі­ лок під керівництвом 103 обласних комітетів. Вони об’єднували 223 тис. робітників і службовців із 346,5

570

науковий збірник

тис. зайнятих у господарстві. До кінця року в радянські профспілки влилися 290 низових організацій, які об’єднували ЗОтис. членів профспілок трудівників Закарпаття [17, с. 79 - 80]. Профспілкове будівництво у західних областях здійснювали централізовано і під суворим партій­ ним контролем. На профорганізації покладалося завдання впровадження соціалістичних форм гос­ подарювання, ідейно-політичного виховання робітників і службовців засобом організації соцзмагання й культурно-просвітницької роботи. Центральні партійні й радянські органи вироби до Рад депутатів трудящих не проводили, а само­ стійно призначали на посади голів та секретарів обласних і районних виконавчих комітетів, завід­ уючих обласними й районними фінансовими та земельними відділами, керівниками відділів освіти і органів споживчої кооперації та інших державних установ, переважно працівників, яких направляли з РРСФР, центральних і східних районів України. До роботи приступали депутати обрані ще у 1940 р. На початку 1945 р. у Дрогобицькій, Львівській, Рівненській, Тернопільській областях розпочали ви­ конання своїх обов’язків у облрадах лише 52% довоєнного складу депутатів, у міських Радах - ЗО, районних - 27, сільських - 41,5 і селищних - 42,2% [6, с. 77]. Виконкоми і склад постійно діючих комісій комплектували прихильниками радянської влади пере­ важно не депутатами. У Дрогобицькій, Львівській, Рівненській і Тернопільській областях лише 75% постійно діючих комісій мали у своєму складі по одному депутату, а інші чотири тисячі комісій не мали жодного. У міських Радах Дрогобицької і Львівської областей працювали лише 539 депутатів, що становило 20% їх довоєнної чисельності [14, с.7; 6, с.78]. ЦК ВКП(б) у постанові «Про недоліки у полі­ тичній роботі серед населення західних областей» від 27 вересня 1944 р. визнав, що великий недолік у роботі партійних і радянських органів західних областей України „полягає в тому, що вони кволо розгортали політичну роботу навколо заходів Радянської держави щодо відновлення радянських по­ рядків і законів на території визволеній від фашистських загарбників...” [15, с.72]. Для здійснення тотального контролю за населенням Військові ради фронтів за рішенням ДКО спеці­ альними директивами призначали тимчасових уповноважених радянської влади у визволених селах.

[4, с. 401]. Інститут уповноважених сталінського режиму з просуванням армії на захід був підпоряд­ кований органам НКВС і протримався до смерті тирана у 1953 р. Моя Сквирщина, Київської області, не відноситься до західного регіону, але й там у кожному селі був озброєний, забезпечений гужовим транспортом і наділений безмежними повноваженнями представник влади. Це питання зовсім не ви­ вчене, але думаю, що як у моїх Терешках так і в інших селах ці посади займали виключно росіяни. Впертий і жорстокий опір чинили українські патріоти ОУН і УПА відновленню радянської влади. На бо­ ротьбу з ними режим спрямував значні сили. У 1944 р. лави органів міліції західно - українських областей поповнили 18 тис. міліціонерів з Росії, а прокуратури -185 відповідальних працівників [20, с. 61]. В обласних і районних центрах була створена потужна й чисельна структура органів державної безпеки, а також воєнних комісаріатів, що здійснювали мобілізацію населення до лав Червоної армії. ДКО постановою «Про мобілізацію радянських громадян у визволених від німецьких окупантів райо­ нах Західної України і Західної Білорусії» від 25 січня 1944 р. розпочав масову мобілізацію всіх чоло­ віків віком від 18 до 50 років [4; с. 234]. Сталінський режим проводив військову мобілізацію за формою і змістом помсти тим, хто залишився на окупованій ворогом території. Заходи влади щодо викорис­ тання населення Західної України були спрямовані на поповнення особового складу фронтових під­ розділів діючої армії, забезпечення робочою силою відбудови шахт, металургійних і машинобудівних підприємств Донбасу й Подніпров’я, розширення виробництва на Уралі, а також позбавлення україн­ ського національно - визвольного руху природної основи для поповнення новими патріотами. Військова і трудова мобілізація набула переважно примусового, жорстокого і масового характе­ ру, що цілком відповідали радянській тоталітарній системі. Облави команд військоматів спільно з працівниками міліції та органів держбезпеки у містах і селах стали основними методами мобілізації [4; с. 417]. Перші масові мобілізації населення здійснювали створені при підрозділах Червоної армії

науковий збірник

571

польові військові комітети одразу після звільнення населених пунктів. До квітня 1944 р. війська 1-го Українського і 2-го Білоруського фронтів мобілізували в західних областях, відповідно 64269 і 8614, а військомати - лише 2826 осіб. Вікові рамки мобілізованих були розширені від 18 до 52 років [4; с.

417]. На початку червня 1944 p., тобто через місяць після початку мобілізації населення Чернівецької області, на фронт було відправлено 67394 особи, в промисловість - 3022. Серед них українців 54700 (81,2%), молдован 11066 (16,4%), поляк - 1166 (1,7%), євреїв - 457 (0,7%) і чехів 5 [16, с.205]. Боротьба УПА і агітаційно - пропагандистка робота ОУН, а також несприйняття значної частиною населення радянської влади, постійно зривали плани мобілізації. Наприкінці 1944 р. сталінський режим розпочав в західних областях достроковий призив 17-річних юнаків. До березня 1945 р. у Львівському військовому окрузі було мобілізовано 30799 осіб. Дослідник В.Гриневич стверджує, що за роки війни в регіоні було призвано понад 600 тис. людей, натомість автори колективної праці «За щастя оновленої землі: Нариси історії колгоспного селянства західних областей УРСР. 1939 - 1979.

- К., 1979» наводять цифру в 750 тис. лише протягом 1944 -1945 pp. [4, с. 426; 5, с. 36]. Абсолютну більшість серед них становили українці. Найважливішим завданням радянської влади у Західній Україні була боротьба з національно - ви­ звольним рухом. Червона армія, що представляла владу в регіоні, вводила особливий військовий стан, виконувала радянські закони, чинила суд, здійснювала депортацію і масштабне відселення мешканців із прифронтової смуги, все, що сприяло боротьбі з повстанцями. Відселення населення з прифронтової смуги набуло широкого розмаху після прийняття 14 жовтня 1942 р. Ставкою Верховного головнокоман­ дуючого відповідної директиви, згідно з якою НКВС мав встановити прифронтову смугу на глибину 25 км. і відселити з неї цивільне населення [3, с. 282]. У Західній Україні станом на 21 червня 1944 р. військами 1 і 2-го Білоруських і 3-х Українських фронтів, за участі підрозділів НКВС було відселено з 25 км. при­ фронтової смуги 1109 тис. місцевих жителів [4, с. 398]. Сталінський режим вів надзвичайно жорстоку боротьбу з українськими повстанцями і їх прихильни­ ками серед населення. Протягом 1944 -1945 pp. він кинув на боротьбу з УПА близько 35 тис. праців­ ників НКВС, підрозділи НКДБ, десятки кавалерійських, артилерійських, танкових і авіаційних частин [1, с. 478 - 482,498]. Від 1944 р. і до листопада 1945 р. вони вбили близько 98,7 тис. повстанців, взяли у полон 107,5 тис., піддали репресіям понад 92,2 тис. тих, хто з’явився з провиною і тих, хто ухилявся від призову до діючої армії [4, с. 426 - 427]. Загалом у 1944 - 1952 pp. радянська влада у боротьбі з ОУН і УПА репресувала майже 500 тис. осіб, з яких понад 153 тис. було вбито, 134 тис. заарештовано й покарано і понад 203 тис. вислано у північно - східні регіони СРСР [8, с. 47]. Окрім того, за угодою між урядом УРСР і Польським комітетом національно визволення від 9 вересня 1944 p., протягом 1944 - 1946 р. з України до Польщі переселили 810415 осіб, з 985 302 які мешкали в республіці, а з Польщі в Україну 482880 людей [2,с.243; 19, с.225]. Сталінський режим відновлював свою владу на західно - українських землях жорстокими силовими і військовими методами за підтримки привезених з Росії та східних й центральних областей Украї­ ни функціонерів і невеликого числа його прихильників з місцевого населення. На початку 1946 р. з 16129 номенклатурних посад у структурах влади західних областей місцеві прихильники займали лише 2097 [11, с. 212]. Для відновлення промисловості й закладів культури в регіон було направлено близько 20 тис. кваліфікованих робітників і 2 тис. інженерно - технічних працівників, а також 9 тис. вчителів [18, с.206; 9,с. 548]. Відновлення радянської влади в Західній Україні відбувалося за умов нестачі кадрів і несприйняття на­ селенням, особливо нечисленною місцевою інтелегенцією, її ідеалів, форм і змісту політики. Ситуацію ускладнила еміграція на Захід у 1944р. понад 100 тис. інженерно-технічних і творчих працівників [7,с.156]. Натомість і без цього сталінській режим виявив відверту зневагу, недовіру і навіть ворожість до міс­ цевих українців у своїй кадровій політиці. На керівні посади в органи влади, промисловість, сільське господарство і громадські об’єднання направлялися вихідці з центральної та східної України й осо­

572

науковий збірник

бливо багато росіян. Режим переслідував не лише.політичні мотиви, а й необхідність демографічної нівеляції західних областей з метою подальшого нищення національної та політичної свідомості на­ селення. До жовтня 1944 р. у Львівську область прибуло вдвічі більше росіян, ніж їх нараховувалося у 1940 р. За соціальним становищем 79,2 % з них припадало на адміністративно-керівний апарат, переважна частка в якому належала працівникам органів НКВС-НКДБ, суду, прокуратури [12, с. 8586]. У 1945 р. кількість росіян прибулих до області з Росії збільшилась у 7 разів [13, с.54]. Сталінський режим формував кадрову політику через росіян, які займали провідні посади у пар­ тійних, радянських, господарських органах, а також в громадських утвореннях. Впродовж 1940-50-х років переважну більшість райвідділів міліції в західних областях очолювали росіяни. Вони переважа­ ли серед начальників відділів кадрів великих підприємств і на 1946 р. складали 52% цієї категорії працівників. Найбільшим був відсоток росіян у партійних і радянських органах [ 13, с. 95-96]. Центральне і республіканське керівництво прискіпливо стежило за виконанням вище зазначеної ка­ дрової політики. У перший післявоєнний рік вихідці із східних областей України, серед яких було багато росіян, займали 159 посад голів райвиконкомів з 263, 194 посад заступників голів з 263, 179 посад голів райспоживспілок з 230. Серед 259 завідуючих районними відділами народної освіти місцевих спеціалістів було лише 49, а з 297 народних суддів - 41. Із 63060 номенклатурних працівників облас­ них, міських і районних комітетів партії місцеві мешканці становили 49% , або 30443 особи [ 20, с. 62]. Одним із найважливіших завдань влади стало створення на західноукраїнських землях системи одержавлених громадських об'єднанню Режим спрямував їх діяльність не лише на виконання власти­ вих їм функцій, а й на пропаганду комуністичної ідеології, так званих цінностей соціалістичного ладу, радянського способу життя, а з іншого боку на подолання „буржуазних пережитків”, на викорінення із свідомості людей національно-визвольних ідей і прагнень до боротьби за створення самостійної української держави. Ідейно - політична доктрина сталінського режиму у Західній Україні, де населення традиційно мало високий рівень національної та політичної свідомості, тяжіло до плюралістичних форм господарю­ вання й громадського життя, переслідувала мету масової уніфікації суспільної свідомості, повне по­ долання опозиційності й інакомислення, екстенсивне входження регіону в так зване радянське со­ ціалістичне суспільство. Джерела і література: 1. Білас І. Репресивно - каральна система в Україні. 1917-1953 pp.- Кн.2. Документи.- К.,1994.

2. Буцько О.В. К истории украинско - польского переселення 1944-1946 гг. II Україна у другій світовій війні: Уроки історії та сучасність. Матеріали міжнародної наук. конф. (27-28 жовтня 1994 р.).- К.,1995.

3. Волкогонов Д. А. Тріумф і трагедія. Політичний портрет Й. В. Сталина: У 2-х кн. Кн. 2.- К.,1990.

4. Гриневич В.А. Суспільно-політичні настрої населення України в роки Другої світової війни (1939-1945 pp.).- К.,2007.

5. За щастя оновленої землі: Нариси історії колгоспного селянства західних областей УРСР. 1939-1979.- К.,1979.

6. Зинченко Ю. И. Советьі депутатов трудящихся Украинской ССР в годи Великой Отечественной войньї.- К., 1989.

7. Кубійович В.- Рух людності// Енциклопедія українознавства -1. Перевидання в Україні.- K., 1994.- Т.1.

8. Лаврентій Берія. 1953. Стенограмма июльского Пленума ЦК КПСС и другие документи. Под ред. А. Н. Яковлева.- М., 1999.

9. Нариси історії Комуністичної парти України. Видання третє, доповнене.- K., 1971.

10. Нікольський В.М. Репресивна діяльність органів державної безпеки СРСР в Україні ( кінець 20-х-50-ті pp.): історико-статистичне дослідження: монографія.- Донецьк, 2003.

11. Рубльов О. С., Черченко Ю. А. Сталінщина й доля західноукраїнської інтелегенції.- K., 1994.

12. Терлюк І. Я. Етнодемографічна ситуація в західних областях України в 1944р.// Вісник Львів, унів. Серія істор. 1993: Вип.29.

13. Терлюк І.Я.- Росіяни західних областей України (1944-1996 pp.).- Львів.1997.

14. Толкачев И. А. Руководство КПСС работой местних Советов западньїх районов УССР 1944-1950 гг.: Автореф. дис... канд. ист. наук.- Львов.1960.

15. Трактуев M. И. Восстановление партийньїх и советских органов на освобожденной территории. СССР в годи Вели­ кой Отечественной войньї// Вопросьі истории КПСС.-1965.- №2.

16. Фостій І. П. Північна Буковина і Хотівщина у Другій світовій війні 1939-1945 pp.- Чернівці,- 2005.

17. Чернега П. M. Профсоюзьі Украинской ССР в годьі Великой Отечественной войньї (1941-1945).- К.,1987.

18. Чернега П. M. Общественно-политическая и патриотическая деятельность трудящихся Прикарпатья// Карпатьі: 1941-1945. Документальнеє военно-исторические очерки.- Ужгород,1995.

19. Щерба Г. Депортація населення з польсько-українського пограниччя 40-х років// Україна-Польща: Історична спад­ щина і суспільна свідомість. Матеріали міжнародної наук. конф. Кам’янець-Подільський, 29-31 травня 1992 р.Кам’янець-Подільський, 1992.

20. Ярош Б.О. Тоталітарний режим на західноукраїнських землях 30-50-ті роки XX століття.- Луцьк, 1995.

науковий збірник

573

Марія ШЕРЕМБТА (Київ)

АГЕНТУРНО-ОПЕРАТИВНА РОБОТА НКВА СЕРЕД УВ'ЯЗНЕНИХ ВОЯКІВ ОУН І УПА: ДІЯЛЬНІСТЬ ВНУТРІШНЬОКАМЕРНОЇ АГЕНТУРИ, ОПЕРАТИВНИЙ ОБЛІК, СЛІДЧА РОБОТА У процесі розсекречення архівних документів Галузевого державного архіву України (далі ГДА СБ України) відкриваються можливості для дослідження окремих аспектів функціонування радянських ор­ ганів державної безпеки (ЧК-КДБ), які досі не знайшли висвітлення радянськими і сучасними науков­ цями. Демократизація суспільно-політичного життя України дає можливість оприлюднення документів радянських спецспужб. Вони контролювавши політичні настрої і життя українського населення зали­ шили у спадок великий масив документів, які Служба безпеки України поступово розсекречує та опри­ люднює. Більшість із них відносяться до агентурної діяльності, яка викликає чималу кількість дискусій серед сучасних дослідників. Тому основною метою даної публікаціє є висвітлення основоположних аспектів функціонування агентурно-оперативної роботи НКВС за матеріалами ГДА СБ України. У 1939-1950 pp. пріоритетним напрямком діяльності органів держбезпеки УРСР була боротьба з на­ ціоналістичним підпіллям ОУН та УПА. Зусилля спрямовувались у першу чергу на розклад, ідеологічне «перевиховання» або фізичне знищення руху опору на Україні. Дані практики висвітлені у працях Біласа І.[6,7], Биструхіна Г., Вєдєнєєва Д. [5], Божка 0.[8], Даниленка В., Кокіна С.[10], Сергійчука В.[11] тощо. Однак, поза увагою сучасних дослідників залишився один із видів оперативної роботи радянської спецслужби - агентурно-оперативна розробка ув’язнених. Її головною метою було отримання інформації про наміри в’язнів, замовчені під час слідства факти їх «злочинної» діяльності, а також про їх спільників [1]. Джерельну базу даного дослідження складають матеріали фонду 13 («Колекція друкованих ви­ дань») ГДА СБ України, які представлені начальними посібниками для працівників органів держбез­ пеки УРСР «Тюремна справа» та «Слідство» [1,2]. Крім того залучено матеріали, що відображають практичну сторону діяльності агентури [3,4]. Як писали радянські підручники навіть у тюрмах де була найкраща охорона та ізоляція ув’язнених, «во­ роги народу» продовжували свою контрреволюційну діяльність: В процесі слідства вони намагались при­ ховати найважливіші факти не лише своєї антирадянської діяльності, а й своїх спільників, що залишались на волі. Кожен день проведений на свободі диверсантом, терористом чи шпигуном міг завдати величезної шкоди «непорушному» союзу радянських республік. Основним завдання кожного оперативника було швид­ ке виявлення прихованих від суду та слідства форм, методів та фактів нелегального зв’язку між камера­ ми та волею, фактів контрреволюційної та антидержавної діяльності об’єкта розробки, його співучасників, методів та форм антирадянської діяльності. Велика увага приділялась попередженню терористичних та диверсійних намірів, виявленню та попередженню спроб втеч або послабленню режиму охорони [1]. Агентурно-оперативна робота охоплювала не лише осіб заарештованих чи засуджених за контрре­ волюційні дії, але й інший контингент в’язнів - кримінальних злочинців затриманих за бандитизм, роз­ крадання соціалістичного та суспільного майна. Оскільки виконавці терористичних та диверсійних ак­ цій часто були учасниками контрреволюційних формувань, але заарештовані за скоєння кримінальних злочинів, вони приховували свою приналежність до націоналістичних організацій. Було декілька осо­ бливостей даної роботи. По-перше оперативникам доводиться використовувати агентуру з середови­ ща самих же в’язнів, тобто осіб, які за своєю ідеологією були ворожі радянській владі. По-друге плин­ ність кадрів у слідчих ізоляторах - переведення ув’язнених, відповідно до судових рішень, в інші місця позбавлення волі. Рекомендувалось не менше одного разу в декаду переглядати склад ув’язнених з якими підтримувався оперативний зв’язок, відзначаючи вибувших та приймаючи заходи для налаго­ дження нових. В багатьох випадках така агентура розглядала свою співпрацю з радянськими органами

574

науковий збірник

держбезпеки, з однієї сторони як засіб до швидшого звільнення, а з іншої як засіб самозбереження через дезорієнтацію слідства, замовчування власної діяльності. Це вимагало від оперативних праців­ ників пильності, критичного підходу до отриманих відомостей та їх систематичної перевірки [1,2]. Загальне керівництво та постановку агентурної роботи здійснював начальник тюрми. Організація та повсякденне виконання - заступник начальника тюрми по оперативній частині, оперативні уповно­ важені та їх помічники. У тюрмах де згідно штатного розпису не було оперативної частини, агентурнооперативна робота проводилась особисто начальником тюрми або оперативними робітниками тю­ ремних відділів шляхом їх періодичного виїзду до тюрем [1]. У більшості випадків вербували агентів із тих в’язнів, що дали найбільше правдивих свідчень на слідстві. Не дозволялось вербувати осіб, що не визнали на суді своєї вини. Бували випадки коли важ­ ливі державні злочинці самі проявляли ініціативу та пропонували завербувати їх. Переважно це були спроби втертися в довіру до органів НКВС, щоб з’ясувати об’єми та завдання роботи НКВС серед засуджених. Кожного завербованого інформатора закріпляли за визначеним оперативним співробіт­ ником тюрми. Правила роботи і керівництва внутрішньокамерною агентурою та її виховання полягали в наступному: • притягаючи в’язня до агентурної роботи оперативнику заборонялось давати йому будь-які обі­ цянки щодо пом’якшення в процесі слідства за скоєні ним злочини; • не допускати пом’якшення режиму по відношенні до цього в’язня без спеціального на те дозволу вищестоящих начальників; • з метою попередження проникнення в агентурну сітку осіб для дезінформації не дозволяти в’язню зрозуміти загальний об’єм і завдання агентурної роботи; • бути обережним при відповідях інформатору на подібні питання: Чи слід повідомляти про такі-то факти про таких-то арештованих? Рекомендувалось уникати прямої відповіді на такі запитання, об­ межуючись лише загальними побажаннями мати від нього всі відомості, які він вважає необхідними повідомити органам НКВС.

• щоденно перевіряти як веде себе інформатор в камері чи не розповів він про розмови з оперативником, як він дотримується режиму, в якому стані його особисті взаємовідносини з співкамерниками загалом та безпосередньо з об’єктом [1]. Правильна побудова роботи внутрішньо камерної агентури - основна умова її успішної діяльності. Обов’язковим було складання плану агентурно-оперативної роботи серед в’язнів. Для цього заступ­ ник начальника в’язниці по оперативній частині або начальник в’язниці вивчали контингент ув’язнених кожної камери окремо. При вивченні контингенту в’язнів в тій чи іншій камері переглядались докумен­ ти, що зберігались в особових справах ув’язнених та слідчого апарату НКВС/УНКВС (слідчі органи НКВС після завершення слідства були зобов’язані передавати відомості про інформаторів, що були завербовані в процесі слідства оперативним частинам тюрем для подальшої роботи з ними при пе­ реправі до місця відбуття покарання а також і в подальшому при відбутті покарання в тюрмах чи та­ борах). Вивчення матеріалів допомагало визначити ув’язнених, що підлягали вербуванню та в’язнів яких мали розробляти. Ознайомившись з контингентом в’язнів по камерах заступник начальника тюр­ ми по оперативній частині чи начальник тюрми складав план розташування агентів-інформаторів. Він охоплював усі загальні камери, а також усіх ув’язнених, що потребували агентурної розробки та укладався по кожній тюрмі окремо. Підписував план начальник, оперативний співробітник в’язниці та затверджував начальник тюремного відділу. [1,2]. Щоб правильно організувати роботу в тюрмах серед засуджених дотримувались наступних пунктів: • плановості в розташуванні агентурно-інформаторської сітки та роботі з нею; • швидко та правильно орієнтуватись в контингенті ув’язнених, що утримувались в загальних камерах; • вивчення отриманих від слідчого апарату НКВС/УНКВС відомостей про ув’язнених та на їх основі визначення осіб, що підлягають вербовці в якості інформаторів;

науковий збірник

575

• постійно поповнювати склад інформаторів, щоб повністю забезпечити як розвідувальну роботу серед ув’язнених так перевірку отримуваних агентурних матеріалів; • правильно «виховувати» інформатора, змушувати працювати активніше та добросовісніше; • своєчасно розкривати та попереджати будь-які спроби ворогів народу, що проникають до складу внутрішньо камерної агентури, продовжувати ворожу діяльність шляхом дезінформування та дачі не­ правдивих матеріалів з метою приховання справжніх злочинців та наклепів на невинних. Важливим було питання зв’язку з інформаторами. Ув’язнені інколи здогадувались про існування агентів в камерах та всіляко намагаються вияснити хто саме із співкамерників ним є. Особливо небез­ печними вважались такі явища серед ув’язнених за контрреволюційну діяльність. Адже вони могли передавати через інформатора неправдиву інформацію. Необґрунтовані виклики інформатора з ка­ мери могли провалити роботу агента. Найзручнішою формою зв’язку з внутрішньо камерними агентом вважався виклик його на допит. Застосовуючи подібну практику необхідно було строго дотримуватись усіх правил та формальностей, що застосовуються при виклику в’язня на допит. Набагато легше здій­ снювали зв’язок з тими інформаторами, що знаходились лише вдвох з об’єктом розробки. В таких ви­ падках рекомендувалось домовлятись з слідчим, що вів справу об’єкта про виклик останнього на допит, а тоді заходити в камеру або викликати інформатора до себе в оперативну частину. У випадку коли оперативнику доводиться для зустрічі з інформатором заходити до нього в камеру необхідно було до­ тримуватись заходів безпеки (говорити тихо, не залишати свої недопалків та інших предметів в камері) [1,2]. Дещо складніше було підтримувати зв’язок у СІЗО. Там застосовувались лише ті методи зв’язку, які зазвичай використовували в тюрмах Головного управління державної безпеки (далі ГУДБ) для утри­ мання ув’язнених: виклик інформатора з приводу скарги або заяви, виклик для направлення на прийом до лікаря чи для поміщення в лікарню, переведення в карцер. В окремих випадках рекомендували при зустрічі з інформатором обумовлювати техніку зв’язку, враховуючи умови утримання в даній камері. Заохочувалось придумувати нові форми зв’язку та перевіряти їх ефективність на практиці [1,2]. Кожен внутрішньокамерний інформатор зобов’язувався повідомляти відомості про об’єкт розробки та забезпечення охорони, режиму, ізоляції в тюрмах. Це дозволяло виявляти спроби зв’язку з волею, під­ готовку до втечі, випадки внутрішньокамерного бандитизму [1]. Важливим моментом у роботі з інформатором перевірка наданих ним агентурних матеріалів. Пере­ вірка отриманих матеріалів проводилась безперервно з перших днів роботи з інформатором. Перевір­ ка отриманих від інформатора даних в умовах тюрми в основному велась через інших інформаторів, що знаходились в тій же камері де й першоджерело. При виявленні дезінформатора з ним негайно переривався зв’язок, його виключали з агентурної сітки і переводили в камеру одиночку. Агентурне донесення інформаторів записувалось в присутності оперативного співробітника тюрми. Воно по­ винне було бути абсолютно об’єктивним, щоб не дезорієнтувати слідство. Найцінніші повідомлення інформаторів нагороджувались грошовими винагородами. Розмір винагороди визначався начальни­ ком тюрми. Гроші не видавались інформатору, а перераховуються на його особовий рахунок [1]. Реалізація різного роду отриманих матеріалів відбувалась по різному. Так, донесення про факти зло­ чинної діяльності та зв’язки з контрреволюційними підпіллям підслідних та засуджених в’язнів негайно направляти в оригіналах у відділи за якими числився в’язень для отримання відповідних вказівок про їх реалізацію. А відомості, що викривали порушення режиму, охорони та ізоляції, вирішувались на місці начальником тюрми шляхом прийняттям відповідних заходів. Особливо важливі донесення (про не ви­ криті контрреволюційні організації, про підготовку терористичних актів, повстань, бунтів у тюрмі, втечі з в’язниці) негайно доповідати керівництву НКВС/УНКВС та Головному тюремному управлінню [1]. Так, особливо важливе донесення агентеси «Рози», що займалась розробкою Дарії Гусяк, зв’язкової Романа Шухевича, завдяки оперативності робітників радянських органів державної влади, дозволило ліквідувати Головного командира УПА. Агент швидко увійшов в довіру до Д. Гусяк і за допомогою вдалої провокації по передачі записки «на волю» зумів дізнатись місце перебування Р. Шухевича. В

576

науковий збірник

результаті вдало проведеної операції було вбито Головного командира УПА, заарештовано 35 осіб, а за їх свідченнями ще 90 учасників підпілля [3, арк. 245]. Подібного плану провокацію було проведено з Миколою Кравчуком, батьком члена головного проводу ОУН Романа Кравчука. Завдяки інформації наданій агентом «Шило» радянські органи державної безпеки змогли ліквідувати чимало учасників українського руху [4]. Індикатором ступені організованості та чіткості роботи агентури був оперативний облік. Без нього агентурно-оперативна робота не могла правильно організуватись. При відсутності повних та точних даних про наявну агентуру, її працездатність, особисті та ділові якості неможливо було правильно розставляти, використовувати та керувати нею [1,2]. Усі інформатори з числа засуджених в’язнів після оформлення вербовки брались на картотечний облік оперативною частиною в’язниці. На кожного такого інформатора заводилась особова та робоча спра­ ви. В особовій справі містились матеріали, що послужили підставою для вербовки. Кожні шість місяців складалась ділова характеристика про роботу агента. В робочу справу підшивались в хронологічному порядку усі оригінали агентурних донесень. З вибуттям інформатора з тюрми його особова справа на­ правлялась за його новим місцем знаходження. Робоча ж справа зберігалась в оперативній частині тої тюрми в якій інформатор давав інформацію. Інформатори у СІЗО вносились до спеціально заведеної тюремної книги «Список підслідних в’язнів особливого призначення». Особові справи на них не заводи­ ли. Оригінали донесень або направлялись в оперативний відділ НКВС, що веде справу ув’язненого або підшиваються в хронологічному порядку в загальну папку з оригінальними донесеннями інформаторів (це стосується тих донесень, що вказують на порушення тюремного режиму, ізоляції) [1]. Перед звільненням ув’язненого, що відбув термін покарання начальник в’язниці особисто перевіряв від­ сутність компрометуючих матеріалів, що могли б завадити звільненню. Якщо такі дані були виявлені то особу повторно притягували до відповідальності, а якщо цих матеріалів замало, щоб повторно притягти особу до відповідальності, то вони передавались до відповідних органів НКВС за місцем проживання [1]. Протягом попереднього століття, яке ввійшло в історію як епоха пробудження націй, було закла­ дено міцні ідейні підвалини, що на них пізніше вибудувались визвольні рухи. З приходом радянської влади на Україну було встановлено жорстокі тоталітарні порядки, що придушували будь-які прояви непокори. Радянський режим розгорнув систематичну боротьбу з українським підпіллям. Перед ор­ ганами НКВС ставились завдання охопити своєю увагою практично всі без винятку сфери політики, економіки, освіти, науки, культури і навіть спорту. Що ж до агентурної роботи органів державної без­ пеки то вона була налагоджена як годинник. Завершити б хотілось цитатою з книги «УПА. Історія нескорених» : «Утім, злочини, які здійснив [...] комуністичний режим проти українського народу та його самостійницьких поривань, не стали на за­ ваді реалізації мрії мільйонів борців за волю України. Навпаки, вони довели, що неможливо знищити ідею, священну для цілого народу» [9, с. 308]. Джерела і література: 1.

2.

3.

4.

5.

Галузевий державний архів СБ України (далі ГДА СБ України). Ф. 13. Спр. 229. ГДА СБ України. Ф.13. Спр. 332. ГДА СБ України. Ф. 13. Спр. 372. T. 65 ГДА СБ України. Ф. 65. Спр. С-7447. T. 4 Биструхін Г. Двобій без компромісів. Протиборство спецпідрозділів ОУН та радянських сил 1945-1980-ті pp. / Г. Бистухін, Д. Вєдєнєєв. Київ, 2007.

6. Білас І. Репресивно-каральна система в Україні. 1917-1953. Суспільно-політичний та історико-правовий аналіз / 1. Білас. Кн.1. Київ, 1994.

7. Білас І. Спеціальні провокативно-розвідувальні групи НКВД-МГБ // Військо України. 1992. № 2 - 3. С. 66-69.

8. Божко О. Особливі відділи в системі органів державної безпеки (1918-1946 pp.) II 3 архівів ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ.

2000. №2/4. С. 337-361.

9. В'ятрович В., Забілий P., Дерев'яний І., Содоль П. Українська Повстанська Армія: Історія нескорених / Відп. ред. та упоряд. В'ятрович В. 2-ге вид., випр. та доп. Львів, 2008. Ю.Даниленко В., Кокін С. Радянські органи державної безпеки у 1939-червнґ1941 p.: документи ГДА СБ України. Київ, 2009.

11. Роман Шухевич у документах радянських органів державної безпеки (1940-1950). Київ, 2007.

науковий збірник

577

Володимир ЛУІ11АЙ (Київ)

УЧАСТЬ РАДЯНСЬКИХ ВІЙСЬКОВИХ З'ЄДНАНЬ, ЗОКРЕМА ДИВІЗІЙ ПРИКАРПАТСЬКОГО в ій с ь ко в о го ОКРУГУ, ОСОБЛИВОГО КОРПУСУ РАДЯНСЬКИХ ВІЙСЬК ТА ОКРЕМОЇ МЕХАНІЗОВАНОЇ АРМІЇ, У ПРИДУШЕННІ УГОРСЬКОЇ РЕВОЛЮЦІЇ 1956 Р. Події жовтня-яистопада 1956 р. в Угорщині відомі у вітчизняній та європейській історіографії під на­ звою Угорська революція 1956 р. Проблема Угорської революції 1956 p., її передумов та наслідків, є однією з найменш досліджених і актуальних проблем повоєнної історії країн Центрально-Східної та Південної Європи. Актуальним та малодослідженим у вітчизняній історіографії є питання участі радянських військових з’єднань, зокрема, дивізій Прикарпатського військового округу, Особливого корпусу радянських військ та Окремої механізованої армії, у придушенні Угорської революції 1956 р. Саме мотивами актуальності та недостатньої наукової розробки проблеми обумовлюється вибір теми дослідження. Окремі аспекти досліджуваної проблеми певною мірою висвітлювалися в наукових роботах вітчиз­ няних та зарубіжних істориків. В роботах радянської доби, що були заідеологізовані і мали суто про­ пагандистський характер, події в Угорщині в 1956 р. висвітлюються упереджено і необ’єктивно, на­ приклад, роботи П.П. Бєзушко[2], Л.Н. Нежинского[15], Я. Береца[19], Й. Молнара[28]. Питання участі радянських військових з’єднань у придушенні Угорської революції 1956 р. висвітлюється як допомога братньому угорському народові у придушенні «контрреволюційного заколоту». В новітній українській історіографії останнім часом з’являються ґрунтовні дослідження комплексу проблем Угорської рево­ люції 1956 р. та її передумов, зокрема, робота І.Ф. Короля[7], дослідження Р.І. Пилявця[16; 17], моно­ графія В.І. Лущая[9]. В них певною мірою досліджуються питання участі радянських дивізій, розміще­ них як в Угорщині, так і поза її межами, у придушенні народно-демократичної революції в Угорщині в 1956 р. З-поміж праць російських дослідників уваги заслуговують монографії В. Алексєєва[1] та В. Л. Мусатова[13; 14], дослідження Карпиченко Н. та Кирова А.[6], Гранвилла Д. К.[4] Дослідження останніх дослідників є особливо цінними в контексті наукової розробки проблеми військової інтервенції радян­ ських військ в Угорщині в 1956 р. Серед праць, що з’явилися з 1989 р. в Угорщині, в першу чергу слід виділити монографії Молнара М.[29], Омолнара М.[30], П. Унвіна[32], Л. Борхі[20], Д. Літвана[27], до­ слідження П. Гостоньї[22; 23], Й. Дьоркеїта М. Хорвата[24], інших угорських істориків. В них всебічно досліджується проблема збройного конфлікту в Угорщині в 1956 р. між повсталими угорцями та вій­ ськовими з’єднаннями Радянського Союзу. Таким чином, існує достатня історіографічна база для до­ слідження проблеми участі радянських військових з’єднань у придушенні Угорської революції 1956 р.

23 жовтня 1956 р. в м. Будапешті - столиці Угорської Народної Республіки (УНР), відбулася бага­ тотисячна демонстрація, ініційована потужною рушійною силою демократизації - студентством, за участю інтелігенції, робітників, службовців тощо. Висунувши широкі демократичні вимоги, учасники мирної демонстрації виступили з гаслами очищення соціалізму від пережитків сталінізму, вимагали демократизації і корінних змін в усіх сферах життя країни. Внаслідок недалекоглядних та неадек­ ватних кроків тодішнього партійного керівництва на чолі зі сталіністом Е. Герьо, мирна 200 тисячна демонстрація солідарності з польськими робітниками впродовж доби переросла у збройне повстання проти тоталітарного комуністичного режиму, яке стало кульмінацією тривалої угорської політичної кризи і радикальною спробою її вирішення. Переломним моментом в подіях 23 жовтня 1956 р. стала збройна сутичка біля радіокомітету ім. Кошута між демонстрантами і захисниками радіокомітету. Керівництво СРСР, розцінивши масові демонстрації та збройні виступи невдоволених політикою

578

науковий збірник

тоталітарного комуністичного режиму як спробу «контрреволюційного заколоту», вдалося до зброй­ ного втручання у внутрішні справи суверенної держави. Рішення про застосування сили було при­ йнято радянським керівництвом на засіданні Президії ЦК КПРС, яке відбулося між 22 та 23 годиною 23 жовтня[18, 356-358]. Проведення радянської каральної операції мало здійснюватись за цілком таємним планом «Хвиля». О 22 годині 23 жовтня начальник Генерального штабу Збройних Сил СРСР маршал В. Соколовський за вказівкою радянського керівництва підняв по тривозі з’єднання та частини Особливого корпусу ра­ дянських військ, дислокованих в Угорщині[25,68]. 0 23 годині війська отримали наказ про їх введення до Будапешту і прикриття угорсько-австрійського кордону. Так 17-а гвардійська механізована дивізія, розташована в містах. Самбатхей, Кьосег, Кьорменд, Дьор, Хаймашкері (Веспремський комітат), була піднята по бойовій тривозі у 22 години 10 хвилин. Командири 83-го танкового та 1043-го артилерій­ ського полків цієї дивізії отримали накази про готовність увійти до Будапешту. 90-му артилерійському полку було віддано наказ про прикриття австро-угорського кордону. [8,111] Частини 2-ї гвардійської механізованої дивізії, дислокованої в УНР, отримали наказ вступити до Будапешту задля виконання бойових завдань: захоплення радіостанції «Кошут», готелю «Асторія», національного музею і приле­ глих житлових кварталів покладалося на 4-й механізований полк; захоплення приміщень Парламен­ ту, ЦКУПТ, Держбанку, Головпочтамту, вокзала «Нюгаті», охорона радянського посольства і військо­ вого шпиталю доручалося 6-у механізованому полку; захоплення заводу «Чепель» та охорону даного об'єкта та міністерства оборони - 5-му мехполку та 37-му танковому полку; захоплення залізничної станції «Келеті» і об'єктів Корвіна - 87-му важкому танково-самоходному полку.[6,101] В радянському Союзі о 21 годині 45 хвилин цього ж дня наказом командувача військами Прикарпат­ ського військового округу генерала армії П.І. Батова було піднято по бойовій тривозі 128-у гвардійську стрілецьку та 39-у гвардійську механізовану дивізії 3-го стрілецького корпусу 38-ї загальновійськової армії з завданням перетнути державний кордон Радянського Союзу і увійти на територію УНР. Зо­ середження було призначено в районах міст Закарпаття: Чоп, Берегово та Виноградово. Наказува­ лося здійснити марш у смузі з права: Чоп - Мішкольц - Хатван; з ліва: Вілок - Дебрецен - Сольнок - Ясберень, а потім зосередитися в районах: 128-й гвардійській стрілецькій дивізії - міст Хатван та Ясберень; 39-й гвардійській механізованій дивізії - Сольнок та Абонь. У наказі 315-му гвардійському стрілецькому полку 128-й дивізії, призначеному у передовий загін, зазначалося, що вразі потреби, з боєм перейти державний кордон СРСР-УНР і забезпечити безперешкодний вступ на територію Угор­ щини головних сил.[6,100] 3 2 годин 15 хвилин до 9 годин ранку 24 жовтня війська перейшли кордон і прибули у призначені райони, а 315-й гвардійський стрілецький полк 128-й дивізії вранці вступив до Будапешту і взаємодіяв з військами Особливого корпусу.[8,111] У придушенні народно-демократичної революції в Угорщині було задіяно й 33-у гвардійську механі­ зовану дивізію Окремої механізованої армії, дислокованої в Румунії. В 00 годин 35 хвилин 24 жовтня її було піднято по бойовій тривозі із завданням здійснити марш, увійти до району розташування у 15 км. на південь від Будапешта і бути готовою до виконання подальших наказів. Станом на 14 годин 00 хвилин дивізія закінчила марш, а 104-й гвардійський механізований полк вступив у бій, вийшов до будівель Парламенту та Міністерства оборони і спільно з частинами 2-ї гвардійської механізованої дивізії, дислокованої в УНР, вів бойові дії в угорській столиці.[8,111] Проведення військової операції здійснювалося Оперативним управлінням угруповання, створеним вночі з 23 на 24 жовтня у Москві. До його складу увійшли близько 80 генералів і старших офіцерів Генерального штабу, Головного штабу сухопутних військ, Головного штабу ВПС. Загальне команду­ вання силами було покладено на першого заступника начальника Генштабу генерала армії М. Малініна, обов’язки начальника оперативного управління угруповання покладалися на генерала Повалій.

[6,100-101] Вже о 2 годині ночі 24 жовтня оперативна група прибула до Будапешта, де в приміщенні міністерства оборони розгорнула командний пункт[25,68].

науковий збірник

579

Значна кількість задіяних військових підрозділів, оперативність у виконанні плану “Хвиля” свідчать про серйозність планів радянського керівництва. Ймовірно, що в Кремлі з самого початку передба­ чали можливість введення додаткових військових підрозділів на територію Угорщини. Загалом Мініс­ терство оборони Радянського Союзу привело в дію п’ять дивізій сухопутних військ, в яких налічува­ лося 31550 чоловік особового складу, 1130 танків та САУ, 615 гармат та мінометів, 185 зеніток, 380 бронетранспортерів, 3830 автомашин. Водночас були приведені в бойову готовність чотири авіаційні дивізії, які мали на озброєнні 159 винищувачів і 122 бомбардувальників, щоправда майже не задіяних в каральній операцГЇ.[11,44-46] Однак у столиці Угорщини, незважаючи на вогонь і потужність радянських військових формувань, повсталі не лише утримували численні об’єкти, а й суттєво збільшили свою чисельність, в тому чис­ лі й за рахунок підрозділів угорської народної армії (УНА). Усвідомлюючи неможливість воювати з радянськими військовими підрозділами звичайними методами, повстанці перейшли до тактики дій дрібними фупами. На вузьких вуличках танки та бронетранспортери стали зручними мішенями для повсталих, з’явилися перші загиблі та поранені з боку радянських військ. На 19 годину 24 жовтня загинуло 20 офіцерів та солдат, поранено 48 чол., 2 танка та 2 автомобіля було спалено, підбито 4 бронетранспортери[14,142]. Активно використовувалися повстанцями архітектурні та ландшафтні особливості міста. У районі кінотеатру “Корвін” у Пешті повсталим за допомогою залучення угорських військових підрозділів вда­ лося створити міцний вузол опору, використовуючи вузькі вулички цього району столиці. Бої відбува­ лися також біля обох міських вокзалів, у районах радіокомітету, готелю “Палас” і готелю “Асторія”, на вулицях Юлльої, Леніна, Ракоці, Кірайне, Сталіна, Хунгарія, Маркушовскі, Шорокшарі, Вільма та ін. Продовжувались запеклі перестрілки на площах Барошш та Сена. Збройні угруповання повсталих у зазначених місцях концентрації повстанських сил подекуди сягали 1500 чоловік[6,100]. Потрібно зазначити, що випадки переходу угорських військових на сторону повсталих не були по­ одинокими. Серед них деякі підрозділи 8-го механізованого полку УНА, будівельні та зенітні частини, офіцери академії імені Зріні, курсанти військових училищ. Цей факт ускладнював завдання радян­ ських військ швидко навести порядок у Будапешті, особливо якщо враховувати, що кількість угор­ ських військових у столиці на той час сягала 7 тис. чол. і на озброєнні яких було 50 танків[10,28]. Проаналізувавши співвідношення сил повстанців та радянських військ, командир Особливого кор­ пусу генерал-лейтенант П. Лащенко викликав додаткові сили для посилення радянських підрозділів, розміщених у Будапешті. Очевидно, що 6-ти тисяч радянських військових, які діяли у Будапешті, не­ зважаючи на 290 танків, 120 бронетранспортерів та 156 гармат, що були у них на озброєнні, було не­ достатньо для “швидкого наведення порядку”[10, ЗО]. Згодом загальну чисельність радянських військ, що діяли в Будапешті, було доведено до 20 тис. чоловік.[11,44-46] 27 жовтня знову активізувалися дії повстанців в угорській столиці, особливо у районах Буди. Осе­ редки опору виникли на площах Сени та Моріца Жігмонда. На околиці столиці найпотужніші озброєні загони виникли в робітничому Чепелі та Уйпешті[27, 50]. Під контролем загонів повстанців чисель­ ністю по 700-800 чол. під керівництвом Івана Ковача Ласло (в російській літературі цього ватажка повстанців помилково називають Ласло Іванковічем) перебувала також південно-східна частина сто­ лиці, кінотеатр “Корвін” і прилеглі квартали[6,108]. З перших днів революції між вулицями Юлльої, Надькьорут, площею Надьварад і в прилеглих кварталах виникли, різні за чисельністю повстанські загони. На цій території відбулися найзапекліші бої між повстанцями і радянськими військовими під­ розділами.^, 9] На бік революції перейшли 1221-й, 1222-й, 1226-й будівельні батальони УНА, які під командуван­ ням полковника Пала Малетера займали оборону в казармах “Кіліана”. Згодом 37-й стрілковий полк і 46-й зенітно-артилерістський дивізіон УНА також підтримали повсталий народ країни і видали по­ встанцям зброю.[8,114-115]

580

науковий збірник

28 жовтня бої не вщухали. Повсталі значними силами чинили опір радянським військовим підрозді­ лам в південно-східній частині Будапешта, бої відбувалися і в районі Буди. Впродовж дня велися бої навколо кінотеатру “Корвін”, де повстанцям вдалося знищити близько п’яти танків Т-34 і Т-54[24,71]. За даними угорського дослідника М. Молнара повсталі, використовуючи переважно “коктейлі молото­ ва”, підбили в ці дні близько 15 радянських танків.[29,143] За таких складних обставин цього ж дня уряд і. Надя, погляди якого зазнали еволюції у бік при­ мирення з повсталим народом, офіційно став на його бік. Починаючи з 29 жовтня, ситуація в країні почала нормалізуватйся. З виведенням радянських військ зі столиці бої практично вщухли. Наприкінці жовтня - на початку листопада ситуація в країні дещо стабілізувалася, на вулицях Будапешта встано­ вився відносний спокій, практично припинилася стрілянина, патрулі нацгвардії роззброювали тих, хто не мав офіційного дозволу на носіння зброї. З вулиць зникли барикади, почав працювати транспорт, відкрилися продовольчі магазини, селяни почали торгувати продуктами харчування на базарі, на ву­ лицях з’явилися численні перехожі. Відновилася робота на деяких підприємствах^, 162-164]. Вперше впродовж тижня чітко окреслилася тенденція на поступове примирення всіх політичних сил, а відтак й на подолання глибокої кризи. Наступні кроки уряду і. Надя - ліквідація однопартійної системи через встановлення влади коаліційних партій 1945 p., визнання утворених у ході революції органів місцевого самоврядування та ініціація міжурядових переговорів щодо виведення радянських військ з території Угорщини призвели до опанування ситуації в країні Національним урядом. Соціально-економічні захо­ ди уряду і. Надя призвели до налагодження громадсько-політичного життя в країні. За таких умов пере­ важна більшість повстанських ватажків, керівництво новоутворених органів місцевого самоврядування почали заявляти про підтримку І. Надя та його уряду. Однак керівництво СРСР побачило в фоках і. Надя, спрямованих на стабілізацію становища в країні, загрозу гегемонії СРСР у східно-європейському регіоні. У відповідь на введення додаткових радянських військових підрозділів на територію країни уряд і. Надя прийняв рішення про денонсацію Варшавського договору і прийняття Угорщиною статусу нейтральної держави. Враховуючи сприятливу міжнародну обстановку, керівництво СРСР прийняло остаточне рішення про проведення військової операції, спрямованої на усунення легітимного уряду І. Надя від управління країною та встановлення прорадянського режиму Я. Кадара. Тотальна військова операція радянських військ під кодовою назвою «Вихор», спрямована на приду­ шення революції в Угорщині, була розпочата 4 листопада о 6 годині 15 хвилин за московським (о 4 год.

15 хв. за середньоєвропейським) часом[4,17]. Партійне та військове керівництво Радянського Союзу кинуло проти угорського національно-визвольного руху 17 бойових дивізій, з них 8 механізованих, 1 танкова, 2 стрілецьких, 2 зенітноартилерійських, 2 авіаційних та 2 повітряно-десантних[8,124]. Підготовку до операції було розпочато ще наприкінці жовтня 1956 р. за умов, коли партійне керівни­ цтво СРСР ще не наважувалося задіяти вдруге військові підрозділи радянських військ, намагаючись використати всі можливі політичні заходи задля припинення конфлікту. Але радянське керівництво ніколи не виключало можливості повторної військової операції. Тим більше, що з кожним днем вірогід­ ність повторного застосування сили проти бунтівної Угорщини зростала. Тому, починаючи з 27 жов­ тня і до самого початку операції «Вихор» радянські війська почали перетинати радянсько-угорський кордон і рухатись до міст призначення відповідно з отриманими наказами[18, 376-377]. За планом загальне командування операцією було покладено на Головнокомандуючого ОЗС країнучасниць Варшавського договору маршала І. Конєва. На світанку 4 листопада до відома особового складу радянських військ, що перебували в Угорщині, було доведено наказ маршала і. Конєва, за яким військам було наказано “надати братську допомогу угорському народу у захисті його соціаліс­ тичних завоювань, у розгромі контрреволюції та ліквідації загрози відродження фашизму”.[9,185] На відміну від першої інтервенції завдання по втіленню планів радянського керівництва покладалося виключно на радянські війська. На Будапешт було кинуто 2-у, 33-ю гвардійські механізовані та 128-у

науковий збірник

581

гвардійську стрілецьку дивізії, посилені танками, артилерією та підрозділами десантників. Бойові на­ кази по наведенню “порядку” в інших містах та районах Угорщини отримали 8-а механізована та 38-а загальновійськова армії. Готовність військ до дій визначалася на кінець дня 3 листопада.[6,114]. Угорські війська не приймали участі у придушенні революції. Більшість військових частин УНА про­ явила пасивність: вони не виступили ні проти свого народу, ні проти інтервенції іноземних військ. У повідомленні Г. Жукова у ЦК КПРС про ситуацію в Угорщині на 12.00 4 листопада зазначалося, що “гарнізони угорських військ... переважно склали зброю без серйозного опору”[18,579]. Проте чимало було й таких військових з'єднань, які спільно з повстанцями стали на захист революції і чинили потуж­ ний опір військам інтервентів, серед яких зенітно-артилерійський полк у Дунапентелі.[26,164] Сутички між військовими підрозділами УНА і радянськими військами відбулися в Бекешчабі, Капошварі, Сегеді, Секешвегерварі, Мішкольці, Солноці, Веспремі і в багатьох інших містах. Продовжували боротьбу бій­ ці новосформованої Національної гвардії. За приблизними підрахунками лише в Будапешті кількість бійців національної гвардії, які продовжили боротьбу зі зброєю в руках сягала 4-5 тисяч[18,559]. Але захисники революції не змогли протистояти багатотисячній і добре озброєній армії СРСР. Вже після початку військової операції більшості спостерігачів стало зрозуміло, що Угорська революція по­ терпіла поразку. Враховуючи кількість задіяних у військовій операції радянських підрозділів, кінцевий результат був легко передбачуваним. О 6 годині 15 хвилин по військовим радіостанціям пролунав кодовий сигнал “Грім-444”, який спові­ стив командирам військових з’єднань про початок військової операції “Вихор”. На повстале населен­ ня Будапешта та інших міст Угорщини було кинуто війська, загальна чисельність яких перевищувала 60 тис. солдат та офіцерів, понад 6 тис. танків та інших типів зброї[6,119] Угорський дослідник П. Гостоньї на міжнародній конференції в Будапешті в 1993 р. оприлюднив ще більш вражаючі цифри. За його даними на придушення Угорської революції було кинуто 150 тис. радянських солдат та офіцерів, близько 10 тис. танків та бронетранспортерів.[22,114] Частини трьох дивізій Особливого корпусу рушили до столиці з різних боків і вже близько 7 години ранку увірвалися до Будапешту, подолавши у передмісті збройний опір повстанських угруповань. Частини 2-ї та 33-ї механізованих дивізій корпусу, не зустрічаючи серйозного опору, вже через пів­ години захопили три мости через Дунай, Парламент, будівлю ЦК УПТ, міністерства внутрішніх та іноземних справ, міської ради та вокзалу Нюгаті, арсенал зі зброєю та боєприпасами[6, 119]. Од­ нак спроби захопити одразу площу Москви, Королевську фортецю, центральну телефонну станцію, квартали поблизу кінотеатру “Корвіна", вокзал Келеті та інші місця концентрації повстанських сил не призвели до успіху. Одночасно частини 8-ї механізованої та 38-ї загальновійськової армій розпочали наступ у провінції і до середини дня оволоділи такими містами, як Дьор, Мішкольц, Дьондьош, Дебрецен та інші обласні і районні центри Угорщини[18, 578]. Впродовж 4 листопада радянськими частинами було придушено опір переважної більшості осе­ редків концентрації повстанських сил у столиці. Міністерство оборони СРСР інформувало ЦК КПРС про наявність в столиці тільки двох осередків опору на 21 годину 4 листопада - в районах кінотеатру “Корвін”, повсталих казарм “Кіліана” та площі імені Москви[18,579]. У цих районах повстанцям, чисельність яких перевищувала тисячу чоловік вдалося створити вдалу систему оборони, застосовуючи не тільки гвинтівки та кулемети, а й крупнокаліберні протитанкові та зенітні гармати, фаустпатрони, гранатомети, самохідні артилерійські установки, танки[12, ЗО]. Впродовж 5 листопада переважаючим силам радянських частин так і не вдалося знищити повстан­ ців у районах цих двох осередків опору. Тільки після застосування артилерії та проведення широко­ масштабної операції вранці 6 листопада їх було ліквідовано. Одним з головних завдань, які ставилися перед радянськими військами, була нейтралізація військ УНА. Радянське партійне та військове керівництво припускало вірогідність переходу угорських військ

582

науковий збірник

на бік повстанців. До ранку 5 листопада радянськими підрозділами було блоковано та роззброєно час­ тини двох стрілецьких корпусів, п’яти стрілецьких, двох механізованих та п'яти зенітно-артилерійських дивізій, також два танкових та три винищувальних протитанкових полки Угорської армії[18, 588]. Од­ нак необхідно наголосити на тому, що переважна більшість вище перелічених з’єднань не чинила опору радянським військам і одразу ж склала зброю. Впродовж 6-7 листопада радянські війська продовжували бойові дії проти повстанців у районах Королевської фортеці та палацу Хорті на Замковій горі, робітничого Чепеля та Кьобаньї, у центрі сто­ лиці і у південному напрямі від вулиці Ракоці. Особливо запеклими були бої в Чепелі, де повсталі ро­ бітники чисельністю близько 700 чоловік, маючи на озброєнні крупнокапіберні та станкові кулемети, зенітні та протитанкові гармати створили міцний вузол опору. На бік робітників перейшли 20 солдат зенітної батареї УНА[24, 115]. Радянські частини вночі 9 листопада провели атаку позицій чепельських повстанців, скерувавши на придушення цього осередку опору механізований полк, посилений танками та самохідно-артилерійськими установками[12, 34]. На ранок 11 листопада було повністю придушено опір повстанців у цьому районі[3,143]. Зі знищенням осередків опору у Чепелі та Буді, по суті, було завершено бойові дії у Будапешті. Під тиском переважаючих сил радянських дивізій збройні угруповання повстанців вимушені були покину­ ти столицю Угорщини. Частина з них переховувалася в лісах поблизу Будапешта і ще деякий час про­ довжувала збройну боротьбу, застосовуючи партизанські методи, деякі групи покинули країну. Так, наприклад Б. Кірай зі своїм штабом під тиском радянських частин 9 листопада залишив Угорщину. Бойові дії радянських військ завершилися 12 листопада[4, 21]- Угорська революція потерпіла по­ разку. Впродовж другої половини листопада і початку грудня 1956 р. радянськими частинами ще проводилися пошукові операції з метою знищення окремих повстанських груп, які переховувалися у лісах, але то вже була тільки агонія. Результатом військової операції “Вихор”, спрямованої на придушення Угорської революції, були тисячі загиблих та поранених. Перше та друге втручання радянських військ призвело до значних людських втрат. За даними статистики за період з 23 жовтня по 31 грудня 1956 р. серед угорського населення загинуло 2652 та поранено 19226 чоловік. Втрати радянських військ за період бойових дій в жовтні-листопаді 1956 р. за деякими даними складають 640 чоловік загиблих та 1251 поранених[5, 397]. Інші джерела називають дещо інші цифри: 669 чоловік загинуло, 1540 поранено[12, 36]. Такими були наслідки бойових дій радянських військ в Угорщині. Військова операція, спрямована на придушення Угорської революції, тривала близько 10 днів. Трьох днів, про які говорив маршал І. Конєв першому секретарю КПРС М. Хрущову виявилося недо­ статньо для того, аби придушити революцію в Угорщині[31,361]. Таким чином, на проведення першої військової каральної операції за планом «Хвиля» керівництвом СРСР було кинуто 5 дивізій сухопутних військ та 4 авіаційні дивізії, дислоковані в СРСР, Угорщині та Румунії, в яких налічувалося 31550 чоловік особового складу (без врахування особового складу авіа­ ційних дивізій), 1130 танків та САУ, 615 гармат та мінометів, 185 зеніток, 380 бронетранспортерів, 3830 автомашин, 159 винищувачів і 122 бомбардувальники. У військовій операції «Вихор» було задіяно 17 бойових дивізій, з них 8 механізованих, 1 танкова, 2 стрілецьких, 2 зенітно-артилерійських, 2 авіаційних та 2 повітрянодесантних, дислокованих в СРСР, Угорщині та Румунії. Загальна чисельність задіяних у військовій операції солдат та офіцерів і військової техніки за різними даними коливається від 60 тис. до 150 тис. солдат та офіцерів, від понад 6 тис. до 10 тис. танків та бронетранспортерів, інших типів зброї. Джерела і література: 1. Алексеев В.М. Венгрия 56: Прорьів цепи. - M.: Независимая газета, 1996. - 277 с.

2. БезушкоП.П. Контрреволюционньїесильї истроительствосоциализмавВенгрии.- М.: Наука, 1971.-340с.

3. Венгрия, 1956 год: «пейзаж» глазами поляка.(Из дневника В. Ворошильского.) II “Искуссгво кино". 1992. №4. - 31-72 с.

науковий збірник

583

4. Гранвилл Д. К. Советская интервенция в Венгрии 1956-1957 годьі. - Красногорск, 1995. - 47 с.

5. Гриф секретности снят: Потери Вооруженньїх Сил СССР в войнах, боевьіх действиях и военньїх конфликтах. Статистическое исследование. (Под ред. Кривошеева Г.А.) - М.: Воениздат, 1993. - 415 с.

6. Карпиченко Н. Кьіров А. От плана «Волна» к операции «Вихрь». I11956. Осень в Будапеште. - М.: Март, 1996. 90-157 с.

7. Король І.Ф. Угорська революція 1956 p.: початок краху прорадянських тоталітарних режимів. - Ужгород: Видавни­ цтво В. Падяка, 2002. -197 с.

8. Кьіров А. М. Советская карательная акция в Венгрии. (Хроника собьітий 1956 г. по материалам воєнного архива.)

II Конфликтьі в послевоенном развитии Восточноевропейских стран. - М.: ИПТК «Логос» ВОС, 1997. -107-129 с.

9. Лущай В.І. Угорська революція 1956 р. як наслідок загострення суспільно-політичних та соціально-економічних протиріч в Угорщині у 1949-1956 pp.: Монографія. - К.: Видавництва НПУ імені М.П. Драгоманова, 2008. - 230 с.

10. Малашенко Е. “Особьій корпус в огне Будапешта”. II Исторический архив. 1993. № 10. - 22-30 с.

11. Малашенко Е. “Особьій корпус в огне Будапешта”. II Исторический архив. 1993. № 11. - С. 44-46.

12. Малашенко Е. “Особьій корпус в огне Будапешта”. II Исторический архив. 1994. № 1. - 30-36 с.

13. Мусатов В. Л. Предвестники бури. Политические кризисьі в Восточной Европе, 1956-1981. - M.: Научная книга, 1996.-300 с.

14. Мусатов В. Л. Собьітия в Венгрии и позиция Кремля. II Осмьісление истории. - M.: Просвещение, 1996. -135-150 с.

15. Нежинский Л.Н. Очерки истории народной Венгрии. 1948-1962. - M.: «Наука», 1969.-448 с.

16. Пилявець Р.І. Збройне втручання СРСР у внутрішні справи Угорщини в 1956 році: прийняття рішень. II Воєнна історія. 2002, № 1. - 84-100 с.

17. Пилявець Р.І. Угорщина: повстання проти режиму (1956 p.) II Воєнна історія. 2002, № 2. - 87-102 с.

18. Советский Союз и венгерский кризис 1956 г.: Документи. Редколлегия T.M. Исламов, И. Вида и др. - M.: Российская политическая знциклопедия, 1998. - 863 с.

19. Berecz J. Ellenforradalom tollal 6s fegyverrel. 1956. - Bp.: Kossuth konyvkiado, 1981. -184 o.

20. Borhi L. A vasfuggony mogott. Magyarorszag nagyhatalmi eroterben. 1945-1968. - Bp.: Szazadveg, 2000. - 389 o.

21. Eorsi L. A pesti sracok. Fegyveres felkelok - a forradalom katonai. II Rubicon. 1996.8-9. sz. - 8-11 o.

22. Gosztonyi P. A szovjet hadsereg Magyarorszagon es az 1956-os forradalom. II Az 1956-os magyar forradalom helye a szovjet kommunista rendszer osszeomtesaban. - Bp.: 1956-os Intezet, 1993. -112-115 o.

23. Gosztonyi P. Foltemadott a tenger... 1956. - Bp.: Nepszava, 1990. - 237 o.

24. Gyorkei J. Horvath M. Adalekok a szovjet katonai megszaltes tortenetehez. II Szovjet katonai intervened. 1956. - Bp.: Argumentum, 1996. - 3-142 o.

25. Kirov A. A Szovjet hadsereg es a Magyar forradalom. II Evkonyv 1956. V. - Bp.: 1956-os Intezet, 1997. - 67-72 o.

26. Kirov A. Szovjet katonai beavatkozas Magyarorszagon. 1956. II Szovjet katonai intervened. 1956. - Bp.: Argumentum, 1996.-143-183 o.

27. Litvan G. Az 1956-os magyar forradalom. Reform-Felkeles-Szabadsagharc-Megtorlas. - Bp.: Tankonyvkiado, 1991. 223 o.

28. Molnar J. Ellenforradalom Magyarorszagon 1956-ban. - Bp.: Kossuth konyvkiado, 1967. - 314 o.

29. Molnar M. Egy vereseg diadala. A forradalom tortenete. - Bp.: Oktataskutato Intezet, 1991. - 276 o.

30. 6molnar M. Tizenket nap, amely... 1956. Oktober 23 - november 4. Esemenyek, emlekek, dokumentumok. - Bp.: Szabad T6r Kiad6,1989.-563 o.

31. Tobias A. In memoriam Nagy Imre. Emlekezes egy miniszterelnokre. - Debrecen: Szabad Ter kiado, 1989. - 560 o.

32. Unwin P. A puszt£b6l kialtott szo. Nagy Imre es a magyar forradalom. - Bp.: 1956-os Intezet, 1993. - 217 o.

584

науковий збірник

РО ЗД ІЛ VII

РОЗДІЛ VII

ВОЄННА ІСТОРІЯ КРАЮ ПЕРЕДВОЄННОГО ПЕРІОДУ І ПЕРІОДУ ДРУГО Ї СВІТОВОЇ ВІЙНИ В АРХІВНИХ ДОКУМЕНТАХ І МУЗЕЙНИХ ЕКСПОЗИЦІЯХ

науковий збірник

585

Володимир БОЙКО (Львів)

МАЛОВІДОМІ ПОРТРЕТИ УКРАЇНСЬКИХ ВОЯКІВ У ТВОРЧОМУ ДОРОБКУ МИХАЙЛА МОРОЗА (У ЗБІРЦІ МУЗЕЮ ВИЗВОЛЬНОЇ БОРОТЬБИ УКРАЇНИ ДІМ) У ході збиральницької роботи Музею визвольної боротьби України - відділу Львівського історичного музею до колекції живопису надійшли три роботи відомого художника, учня і послідовника Олекси Новаківського - Михайла Мороза. Перша робота надійшла до музею у 1996 році як дар відомого львівського реставратора Петра Лінинського. Це олійний портрет церковного і громадського діяча отця - митрата Романа Лободича (інв № Ж -1840), датована 1943 роком. Дві роботи були подаровані Музеєві Голов­ ного Командира УПА Тараса Чупринки - Романа Шухевича Товариством колишніх Вояків УПА у США ім. Генерап - хорунжого Т. Чупринки - Шухевича у дні святкування 100 річчя від дня народження Романа Шухевича у 2007 році. Це олійний портрет сотенного УПА « Громенка» (інв. № Ж - 1712 ), датований 1947 роком та груповий портрет трьох старшин УПА « Громенка», « Лагідного», « Беркута» ( інв.№ Ж 1713), створений у 1948 році. Ці твори вирізняють високий рівень художньої майстерності митця. Пам’ятки збагачують наше уявлен­ ня про людей, які у часі визвольної боротьби представляли основні тенденції боротьби за незалежність. Серед творів Михайла Мороза зустрічається небагато портретів українських військовиків, їх можна розглядати як вияв художником національно - патріотичних переконань і популяризацію збройної бо­ ротьби за незалежність, зразок служіння національним ідеалам. Народився Михайло Мороз 7 липня 1904 року у селі Пліхів на Бережанщині у свідомій українській родині. Зі шкільних літ, як юнак - доброволець у 1919 році брав активну участь у визвольній боротьбі за україн­ ську державність. Здобувши у Львові середню освіту, восени 1923 року він вступає до Мистецької Школи Олекси Новаківського, що була факультетом Українського Таємного Університету у Львові (1921 -1925 pp.). У 1927 році Михайло Мороз на відмінно закінчує Мистецьку Школу, і отримує стипендію від Митро­ полита Андрея Шептицького. Від 1928 р. по 1930 р. художник проходить теоретичний і практичний курс з монументального малярства у Паризькій Академії Мистецтв. Повернувшись до Львова він, разом з профе­ сором О. Новаківським здійснює подорож по Італії, а від 1932 року - працює як професійний художник та асистент професора О. Новаківського. Від 1935 року працює як художник - портретист при Свято - Юрській горі, кожного літа виїжджаючи в Карпати на студії. У 1939 році Митрополит Андрей Шептицький призначив Михайла Мороза професором аналогії мистецтв Української Богословської Академії у Львові. Але Друга світова війна не дозволила розпочати працю [6.С.203]. Під час війни Михайло Мороз перебував спочатку у Львові. Наближення радянських військ змусило його з сім’єю у 1944 році емігрувати до Західної Європи, надалі перебуває у Европі, у її вільній частині від радянських окупаційних військ в таборах ДіПі. [5.С.13] У 1949 році художник виїхав до Нью - Йорка. Скитаючись по Європі з країни в країну Михайло Мороз втратив близько 800 своїх творів, написаних у 1925 -1948 pp. Під час Другої світової війни його твори виставлялися у Києві, Харкові, на еміграції у Регензбурзі, Парижі, Амстердамі, Мюнхені, Берхтесгедені. На виставці у Регенсбурзі у 1947 році художник був особливо відзначений між іншими митцями, роботи яких були пред­ ставленими. На еміграції у США художник створив близько 3 тисяч робіт, які включають і т.зв.« Римський період». Оцінюючи мистецький доробок Михайла Мороза Патріарх Йосип Сліпий визначив для його творів окрему кімнату в Українському Музеї у Римі яка має назву « Кімната Михайла Мороза». [6.С.202] Але передусім Михайло Мороз - портретист, майстер психологічного портрету. У його доробку близько 200 портретів. Серед найвизначніших із них - портрети духовних осіб - Ми­ трополита Андрея Шептицького, Ректора Богословської Академії Йосипа Сліпого, Патріарха Йосипа І, єпископів Йосафата Коциловського та Ніяраді, а також галерея портретів військовиків: отамана УСС

586

науковий збірник

Никифора Гірняка, Президента УНР в Екзилі Степана Витвицького, хорунжої УСС Ганни Дмитерко, декількох старшин і вояків УСС та УГА, портрети вояків УПА та колишньо­ го члена Військової Управи УД « Галичина» Михайла Островерхи. До цього переліку можна.включити і пор­ трет духовної особи, військового капелана УГА та Української дивізії « Галичина» Ро­ мана Лободича. Роман Лободич народився у 1893 році, висвячений на священика у 1917 році. Від початку 1919 року о. Роман Лободич як доброволець зголошується до служби у духівництві УГА, яка була організована українськими священиками, що служили капеланами у австрійській армії та Легіоні УСС. О. Роман Лободич був призначений капеланом Окружної Команди Стрий та По­ Фото 3. Отець митрат Роман Лободич. Художник Михайло вітової Команди Жидачів [11,С. 315] , де Мороз. Полотно, олія. 81 см. х 67 см. 1943 р. Комендантом ОВК був отаман В. Котович. Дії ОВК поширювалися на повіти Сколе, Долину, Калуш, Жидачів. Авторитет духівників був дуже висо­ ким, стрільці не тільки оберігали своїх священиків, але ретельно виконували усі їхні приписи. У період епідемії тифу польові духівники заступали стрільцям лікарів і санітарів, були організаторами лікарень, і самі їх очолювали. Всього польовими духівниками УГА було 79 священиків, - 23 з яких загинули. По закінченні капеланської служби о. Роман Лободич - соборний крилошанин, у 1935 -1939 роках - член польського сенату, церковний і суспільний діяч у Станіславові і Львові. Під час Другої світової війни о. Роман Лободич бере активну участь у формуванні Української Дивізії« Галичина». 28 квітня 1943 року у храмі святого Юра відбулося урочисте богослужіння, яке відправив високопреосвященний Йосип Сліпий разом з крилошанами Митрополичої Капітули Романом Лободичем та Гаврилом Костельником. Поряд із добровольцями на вишкіл вояків дивізії були направлені дванадцять священиків Львівської архиєпархії УГКЦ. За поданням і проханням митрата, головного капелана дивізії « Галичина» Василя Лаби, протягом липня - першої половини серпня 1943 року священики були рекомендовані Ординаріатом УГКЦ на польових духовників, - серед яких був о. митрат Роман Лободич. [1,С.121] До першочерго­ вих функції капеланів належало відправлення Богослужіння у вишкільних таборах, двічі на тиждень про­ водити з дивізійниками розмови, щоби виробляти військовий характер і підтримувати патріотичний дух, виконувати чесноти побратимського спільного життя, готовність жертвувати власним життям. Духівники вважали, що стрільці і старшини дивізії незабаром стануть вояками майбутнього українського війська, а польові духівники стануть його капеланами. Через ці переконання одними з перших священиків, які виявили бажання стати військовими душпастирями стали колишні капелани УГА - о. митрат Василь Лаба, о. митрат Роман Лободич, та інші. Від перших тижнів військового навчання вояків дивізії, - поряд з ними проходили вишкіл дивізійні капелани у навчальному таборі Зенгайм . [10.С.7] Ось як виглядав побут військових капеланів за описом одного з них о. Осипа Карпінського:« Перебуваючи тепер у місці призначення, мешкаємо всі одинадцять в одній кімнаті та переходимо вишкіл, з яким польовий духівник необхідно мусить бути обізнаним, та призвичаємось до військової дисципліни, яка не справляє нам най­ меншої трудности... Наш вишкіл буде тривати до 1 жовтня, а після будемо призначені до поодиноких частин дивізії... Кожного дня маємо теоретичне навчання, а також вправи з військового впоряду.» [17]

науковий збірник

587

Після закінчення прискореного вишкільного курсу о. Роман Лободич розпочав свою діяльність при вій­ ськовій частині дивізії « Галичина». По закінченні війни о. Роман Лободич виїхав на еміграцію до Канади разом з головним капеланом УД « Галичина» о. Василем Лабою. На еміграції вони стали провідними діячами релігійно - національної організації« Братство українців - католиків» ( БУК) у Канаді. У 1957 1959 роках о. Роман Лободич - голова Союзу українців - католиків « Провидіння» ( США) де активно проводились політичні збіркові акції на підтримку визвольних змагань та українських національно - куль­ турних установ в Україні.[7,С.1373] Фото 3. Портрет Романа Лободича виконано олійними фарбами на полотні розміром 81x67 см. Це поясне зображення у чорному вбранні священика - митрата, який дивиться вдалечінь. Вбрання під­ перезане малиновим поясом, на грудях на золотому ланцюзі - хрест, що вказує на його священичий ступінь отця - митрата. Долоні знаходяться на поручнях крісла. Образ виразно контрастує із сіро - зеленим тлом. Ця робота, можливо була однією з останніх робіт Михайла Мороза у Львові перед еміграцією, прощо свідчить його власноручний напис на підрамнику:« Студія до портрету о. сенатора Р. Лободича - студія ця ще не надається до повішення на стіну, пояк не скінчу. Михайло Мороз. 23 листопада 1943 року.» Спорідненими за психологією до попереднього портрету є портрети сотенного УПА « Громенка» та фуповий портрет старшин УПА « Громенка», « Лагідного», « Беркута», які створені художником на емі­ грації у табрі ДіПі м. Регензбурзі у 1947 -1948 роках. Сотенний УПА « Громенко» - Михайло Дуда родом з Тернополя. У 1939 році з приходом радянської влади на Західну Україну він переходить польський кордон і вступає до вишколу ОУН у Завберздорфі, по закінченні якого перебуває у складі Дружини Українських Націоналістів у курені під командою Романа Шухевича. По ліквідації ДУН наприкінці 1942 року переходить до ОУН в Краю. Далі - поручник УПА, у 1944 році з сотнею УПА переходить на Лемківщину і об’єднується з куренем Рена. Сотенний і заступник курінно­ го в 26 ТВ « Лемко». 10 червня 1947 році сотня перейшла польсько - чехословацький кордон і здійснивши 99 денний рейд першою дісталася в американську зону окупації Німеччини згідно з директивою УГВР та наказом ГК УПА, завданням якого було « передати за кордон інформацію про визвольно - революційну війну українського народу.» [12.С.384] .Сотенний « Громенко» відзначений Золотим і Бронзовим Хрестами Бойової Заслуги. Був чотири рази поранений, лікувався у американському шпиталі. На фуповому портреті старшин УПА поряд з сотенним « Громенком» зображено поручника УПА « Лагідного» - Лева Футалу. Лев Футала народився 23 січня 1922 року у селі Береги Самбірського повіту. Навчався у Самбірській гімназії, іспит зрілості склав у Дрогобичі, потім розпочав навчання у Львові як студент ветеринарії. Як член ОУН проходив вишкіл в одному з відділів УПА, виконував функції ветерина­ ра у курені« Рена». Був політвиховником сотні« Ударники-2» ВО - 6 у 1945 -1947 pp. Був заступником командира сотні « Громенка». Відзначений Золотим Хрестом Бойової Заслуги і кляси. У 1947 році у складі сотні« Громенка» пішов у пропандивний рейд на Захід. Був чотири рази поранений у боях. Поряд з Левом Футалою - « Лагідним» на картині зображено сотника « Беркута». « Беркут» - Володимир Сорочак, сотенний УПА, командир окремої сотні, сформованої у липні 1944 року в районі Сянока, у 1945 році сотня перенесена на територію Холмщини. Від жовтня 1946 року - командир 28 ТВ « Данилів», куди входили сотні « Давида», « Дуди», « Гауса», « Яра», під загальною назвою « Вовки». У жовтні 1947 року з групою у 50 осіб покинув терен Польщі і на початку 1948 року діс­ тався до американської зони Німеччини. Створення Михайлом Морозом робіт, присвячених героїці УПА у Регензбурзі, засвідчує існування у таборі ДіПі активного українського осередку. Із шести тисяч мешканців табору п’ять тисяч - були українцями. Табір у Регензбурзі мав великий вплив на формування життя української еміграції на терені Німеччини. Його відвідували Президент Комітету Українців Канади отець доктор Василь Кушнір, посол до федерального парламенту Канади Антін Глинка, архиєпископ Іван Бучко, та інші визначні особи.

28 травня 1945 року у таборі постала культурно - освітня реферантура, керівником якої обрано про­ фесора Матвія Мелешка. Українські митці Михайло Мороз, Антін Малюца, Танасович своїми творами

588

науковий збірник

спричинились до поширення доброї слави України між чужинцями. [4.С.42] Великою атракцією табору була мистецька студія Михайла Мороза. [З,С.182] Згодом тут була створена активна група образотвор­ чих митців. Вони були активними громадянами, брали участь у імпрезах, влаштовували свої виставки, виготовляли афіші, співали в хорах. їх група була досить численною: Михайло Бабій, Олександр Бистряків, Мирон Зілинський, Андрій Добрянський, Андрій Кучер, Степан Луцик, Михайло Мороз. У грудня 1947 року вони влаштували Мистецьку виставку українських митців у Регензбурзі. У виставці брали участь тринадцять митців - одинадцять малярів і два скульптори. На виставці було виставлено 200 творів малярство, графіка, різьба. Виставка викликала зацікавлення представників української громади та отримала численні прихильні відгуки як в україномовній та й « неукраїнській» пресі. У пластовому жур­ налі « На сліді» була опублікована рецензія: «В грудні 1947 року група українських митців у Регензбурзі влаштувала мистецьку виставку, в якій взяло участь 13 митців з понад 200 експонатами. Найкраще був представлений відділ малярства ... З картин Михайла Мороза чи не найбільшу увагу привертали краєвиди з Карпат, що багатством нагадувало чарівну Гуцульщину, з її невичерпним багатством народ­ ного побуту, барв і форми. Мороз теж виставив краєвиди з Альп». [9,С.448] Від 7 по 21 березня 1948 року у міському парку м. Регензбург у межах « Тижня української культу­ ри» експонувалася виставка образотворчого мистецтва. На виставці було представлено 132 роботи 34 українських митців. Виставку відвідало три тисячі пятьсот осіб переважно німецькі громадяни, які були захоплені картинами Е. Козака, М. Мороза, М. Степановича, С. Борачка. [9.С.455] У листопаді 1948 року Секція УСОМ влаштувала лоторею мистецьких картин, з тим, щоби частина прибутку була спрямованою на потреби Студентської громади у Регензбурзі. Участь у ній брав і Михай­ ло Мороз. Загалом митці віддали на потреби української молоді 32 художні роботи. Саме в час активної мистецької праці Михайла Мороза у Регензбурзі відбулася його зустріч з воя­ ками УПА, які першими перейшли на територію Західної Німеччини, контрольованої американськими військами. Зустріч українських повстанців з національними організаціями у Регензбурзі відбувалась наприкінці 1947 - початку 1948 років. Зі звіту Голови Центрального Представництва Української Еміграції в Ні­ меччині до Головної Квартири Американської Армії в Німеччині від 31 жовтня 1947 року є дані про інтер­ нованих повстанців:« У касарні у Дегендорфі було у дні 28.10.1947 року дев’яносто п’ять інтернованих..

91 особа були членами УПА і в тому одна жінка:.. Між військовими інтернованими є 5 старшин, один лікар і один дантист. Ці особи прибули до табору в різних часах. Перша, найбільша група - 36 осіб під проводом сотника « Громенка» прибула до табору 12 вересня 1947 року. Інші групи прибували у вересні і жовтні 1947 року.» [14,С.126] 19 грудня 1947 року в українській гімназії в Регензбурзі відбулася зустріч із старшинами УПА « Громенком», « Лагідним», « Байдою»; 8 лютого 1948 року літературний гурток української гімназії влаштував вечір поезії і пісень УПА на який були запрошені вояки і старшини Рейдуючої УПА. [18.С.266] 15 лютого 1948 року Ліга українських політичних в’язнів ( філія в Регензбурзі) організувала зустріч українських політичних в’язнів з вояками Рейдуючої УПА. На фото, зробленому під час цієї зустрічі, по­ ряд зі старшинами УПА був і Михайло Мороз.[8,С.433] Роботу над картинами повстанців Михайло Мороз розпочав наприкінці 1947 року, а закінчив на по­ чатку 1948 р. Тож, свої студії до портретів художник почав від перших днів прибуття сотні «Громенка» на Захід. З особистих розмов з вояками, Михайло Мороз добре знав, через які випробування перейшли герої його портретів. Груповий портрет написано на полотні розміром 75 х 53 см. На зворотному боці два написи. Перший на­ пис зроблено зверху чорнилом « УПА, студія до портретів сотника Гр. Лаг. Бер. хор. УПА. Регензбург. 1948 р. Михайло Мороз». Другий напис - пензлем по центру « Студія з натури старшин УПА сотник Громенко, сотник Лагідний, сотник Беркут, які перейшли зі своїми відділами з України через Польщу в Словаччину до Німеччини і зголосились до Американського уряду ( військової команди). Регензбург, 1947 -1948 рр.»

науковий збірник

589

Фото 2. Сотник “ Громенко” , поручник “ Лагідний” та “ Беркут”.Художник Михайло Мороз. Полотно, олія.

74 см. х 53 см. Регензбург, 1948 р.

Фото 1. Сотник Михайло Дуда Громенко” . Художник Михайло Мороз. Полотно, олія. 75 см. х 53 см. Регензбург, 1947 р.

590

науковий збірник

Фото 2. Ця робота скоріше відноситься до жанру портрета - картини , де докладна оповідна сюжет­ на канва композиції підкреслюється характерністю поз і жестів. Вона передає зосереджений стан і рі­ шучий настрій старшин перед рейдом. Художник вводить зображення портретованих в середовище карпатського лісу та гір . Чотири вояки УПА у світло - зелених одностроях, мазепинках із тризубами на кокардах, у повному військовому спорядженні визна­ чають тактику рейду. Крайній справа - «Громенко» з далековидом на грудях, тримає карту, яку щойно дістав зі старшинського планшета. По центру карти­ ни - «Лагідний», також з далековидом на грудях, ви­ значає по компасу місце розташування , біля нього «Беркут», який тримає у правій долоні годинник. У лівій частині композиції схематично подано обриси четвертого повстанця, який сидить на смерековому пні з телефонною трубкою у правій руці. Так Ми­ хайло Мороз передає підготовку рейду, внутрішню напругу образів, відповідальність командирів за при­ йняття рішень. За їхніми спинами, під горами на га­ лявині, видніється трибанна церква - повстанці ще на своїй землі. Останні години перед рейдом... Друга робота Михайла Мороза написана також у Регензбурзі - портрет сотника УПА «Громенка». Робота виконана на полотні розміром 74 х 53 см. На зворотньому боці написи - « Провідник першої гр.. УПА сотн. Громенко. Регент. 1947 р. Михайло Мо­ роз.» Під ним « Провідник першої гр. УПА сотник М. Громенко . 1947. Регензбург. - Німеччина. Михайло Мороз.» Фото 1. На портреті перед нами постає поясне зо­ браження старшини у мундирі УПА з ясним, спокій­ ним, дещо стомленим поглядом синіх очей. На ньому мундир УПА світло - зеленого кольору з погонами . Ступінь командира вирізняють лише портупея та шкіряний ремінь з тризубом. На грудях - далеко вид. На шиї - білий підкомірець. В’ючке русяве волосся утворює хвилі. Зморшки на лобі і зігнуті дуги брів виказують пережиту напругу. Права рука старшини на ремені, - лівою тримає далековид - характерна командирська постава, - яка ніби підкреслює, що боротьба продовжується, і сотенний готовий до неї. Таким « Громенко» постає сьогодні перед нами. У правій частині полотна знизу підпис « Мих. Мо­ роз. 48».

У травні 1950 року сотенний « Громенко» з чотирма бойовиками, радіоапаратурою, поштою, для про­ довження боротьби, вилетів на радянську територію . Під час приземлення з парашутом, « Громенко» пошкодив ногу. Члени Дрогобицького Проводу ОУН « Лев» і « Крутий», опікувались прибулими на терен парашутистами. Але 7 липня 1950 року НКВД натрапили на слід прибулих повстанців, і опинившись у безвиході « Громенко» покінчив з життям. [12,С.165] На початку 1949 року Лев Футала - « Лагідний» переїздить до Америки. Тут він був заступником голови Екзекутиви Українського Конгресового Комітету Америки, головою Головної Управи Товариства колишніх Вояків УПА ім. Генерал - хорунжого Т. Чупринки - Шухевича, та організатором діяльності цілої низки національно - патріотичних організацій. [ 15,С.266] Саме він виступив ініціатором передачі до Львівського історичного музею портретів своїх побратимів. На початку 1949 року Володимир Сорочак -« Беркут» перебрався до США. У таборі у Регензбурзі Михайло Мороз намалював портрет учасниці рейдуючої групи УПА Ровенчук Марії - Ірини. Вона була провідницею жіночої сітки Ярославівського Надрайонового проводу ОУН та окружним референтом УЧХ Ярослав - Любачів. З групою УПА перейшла у Західну Німеччину, перед від­ ходом за кордон виконувала спеціальні завдання у Східній Прусії, налагоджувала зв’язки серед пересе­ ленців, розвозила по містах летючки Проводу ОУН. У Німеччині Марія Ровенчук потрапила до табору у Регензбурзі, лікувалася у шпиталі. У 1949 -1952 роках навчалася в Українському Вільному Університеті у Мюнхені на філософському факультеті. У 1955 році виїздить до Америки, активно працює в україн­ ських громадських організаціях. Прізвище по чоловіку - Марія Лабунька.. [16,С.11] Її портрет, виконаний у 1948 році, представлено у альбомі художніх творів Михайла Мороза , виданого у Філадельфії 1995 року. [13,С.292] Ц і, та інші, військові портрети пензля Михайла Мороза стали не тільки мистецькими зразками укра­ їнського малярства середини XX століття, але й відіграють важливу історичну роль. Джерела і література: 1. Боляновський А. Дивізія « Галичина». Історія. - Львів, 2000. - 523с.

2. Борець Ю. Шляхами лицарів ідеї і чину. - 293с.без в/д.

3. Белів П. Доповнення до історії табору Танггоферзіддюнг // Регензбург. Статті. Спогади. Документи. - Нью - Йорк. Париж.Сидней. Торонто.: НТШ. Український Архів, 1985. - Т. XL. - 684с.

4. Ганушевський Б. Над синім Дунаєм II Регензбург. Статті. Спогади. Документи. - Нью - Йорк. Париж. Сидней. Торонто.: НТШ. Український Архів, 1985. - T.XL. - 684с.

5. Городенко М. Повернення художника з легенди // Америка. -1996. -1 6 жовтня. -С. 13.

6. Городецький І. Михайло Мороз II Альманах Українського Народного Союзу. - Джерсі Сіті - Нью - Йорк.: Свобода, 1976.-281с.

7. Енциклопедія українознавства. Під редакцією Кубійовича В. Словникова частина. - Париж - Нью - Йорк.: Молоде життя , 1 9 6 2 .-Т.4.-1600с.

8. Короткий огляд діяльності Ліги Українських Політичних в’язнів філії в Регензбурзі II Регензбург. Статті. Спогади. Документи. - Нью - Йорк. Париж. Сидней. Торонто.: НТШ. Український Архів, 1985. - T.XL. - 684с.

9. Кушнір О. Короткий огляд культурно - мистецького життя на оселі II Регензбург. Статті. Спогади. Документи. Нью - Йорк. Париж. Сидней. Торонто.: НТШ. Український Архів, 1985. - Т. XL. - 684с.

10. Лаба В. Духовна опіка над стрільцями 1 - ої УД II Вісті. -1952. - жовтень. - № 11 -1 2 . - С. 7 - 8.

11. Лебедович І. Польові духовники УГА// Українська Галицька Армія. Матеріали до історії.. - Вінніпег, Канада.: Видав хорунжий УСС Дмитро Микитюк, 1958. -673с.

12. Літопис УПА.Українська Головна Визвольна РадаДокументи. Офіційні публікацій!. Матеріали. - Львів.: Літопис, 1992. -Т .9 .-5 3 3 .

13. Михайло Мороз. Альбом. Упорядкувала Ірина Мороз. Співавтори : Овсійчук В., Гординський С.,Стебельський Б., Островерха M. - Філадельфія, ПА: Музей Мистецтва ля салл університету, 1995. - 360 с.

14. Мудрий В. Історія і наслідки одного документу II Календар Українського Народного Союзу. - Джерсі Сіті - Ню Йорк.: Свобода , 1965. - 224с.

15. Полтава Л. Лев Футала. II Історія Української Народної помочі в Америці і Канаді. - Нью - Йорк - Торонто, 1977. 388с.

16. Філь Я. Спогад про подругу Ірину //Америка. -1997. - 5 лютого. - С.11.

17. ЦДІА України у Львові. - Ф. 201. - Оп. 1. - Спр. 163. -Арк. 52.

18. Ярко - Поштар Л. Українська гімназія в Регензбурзі // Регензбург. Статті. Спогади. Документи. - Нью - Йорк. Па­ риж. Сидней. Торонто.: НТШ. Український Архів, 1985. - T.XL. - 684с.

науковий збірник

591

Олена БОЙКО (Київ)

СУЧАСНА НАУКОВО-ДОВІДКОВА ЛІТЕРАТУРА ПРО ВІЙСЬКОВИЙ АСПЕКТ УКРАЇНСЬКОЇ РЕВОЛЮЦІЇ (1917-1921 pp.) За часів незалежності пріоритетними для вітчизняної історичної науки стали події, що відіграли ви­ значну роль в житті українського народу, визначили на багато років долю української нації. У XX ст. такою подією, безперечно, були Українські визвольні змагання 1917-1921 pp. Надзвичайно важливим у політичному і соціальному плані є військовий аспект Української революції. Війна була визначаль­ ним фактором політики і діяльності української державності впродовж всього її існування. Починаючи з грудня 1917 р. до кінця 1920 р. Україна вела безперервну збройну боротьбу за незалежність, у якій її супротивниками виступали червона та біла Росія, Польська держава; ставала ареною громадянських збройних конфліктів. Війна позначилася в усіх сферах державного й громадського життя і врешті призвела до поразки української визвольних змагань. Національно-визвольний рух українців розгортався за часів Першої світової війни, коли армія віді­ гравала провідну роль в житті воюючих держав, а військові складали значний прошарок суспільства. Більше 3,5 млн. українців, одягнених у солдатські шинелі, перебували у лавах російської і австроугорської армій. В російський армії вони становили також і помітну частку командного складу. Вій­ ськові усіх рангів стали безпосередніми і активними учасниками Української революції, відіграли над­ звичайно важливу, а подекуди й вирішальну роль у перебігу її подій. На сьогоднішній день вітчизняна історіографія Української революції має у доробку десятки моно­ графій та сотні статей з різних питань Української революції. Проте, значних досліджень, узагальню­ ючих праць в царині військової історії досі не створено. Метою даною статті є висвітлення представ­ леного в сучасній науково-довідковій літературі комплексу військових питань Української революції. До такої літератури належать енциклопедії, довідники, як загального (з історії України), так і спеціаль­ ного характеру; хронологічні і біографічні видання. Ці видання базуються на загальній і спеціальній літературі і відбивають сучасний стан розробки проблеми вітчизняною історичною наукою. Радянська історіографії взагалі не визнавала такого історичного явища як український національновизвольний рух, відводячи йому ганебне місце “буржуазно-націоналістичної контрреволюції”. Відпо­ відним чином військові події, інституції і персоналії Української революції, за невеликим винятком, відсутні у радянській науково-довідковій літературі як загального змісту[13], так і спеціальній, при­ свяченій соціалістичній революції та громадянській війні (1917-1920 pp.) [1, 2, 6]. Тому до середини 1990-х pp. єдиним довідковим виданням, яке містило об’єктивну інформацію про події Української революції, могла слугувати лише фундаментальна “Енциклопедія українознавства", видана в діаспо­ рі. Але потреба у новій довідковій літератури відчувалася досить гостро. За невеликий в часі період Української революції відбулися кардинальні зміни у державному, громадсько-політичному, культур­ ному житті України. Виникло і занепало кілька українських державних утворень. Відбулися численні політичні і військові події, з’явилося багато раніше невідомих імен політичних, державних, військових та інших діячів. Все це вимагало скрупульозного вивчення подій, нових визначень і оцінок, уточнення дат, біографічних відомостей. Допомогти в цьому були покликані довідкові видання. Переважно напрацювання зарубіжної україністики мало у своїй основі одне з перших в незалежній Україні науково-довідкових видань — 3-томний “Довідник з історії України", підготовлений в Інститу­ ті історичних досліджень Львівського державного університету (1993-1999) [12]. Авторами першого тому були І.Підкова та Р.Шуст, далі вони виступали як упорядники і редактори, запросивши до напи­ сання найбільш важливих статей фахівців-істориків. У довіднику знайшли висвітлення головні події і процеси Української революції, основні історичні терміни і поняття цього періоду. Певне місце відво­ дилося військовій історії: українському військовому руху, утворенню національних збройних сил, пе­

592

науковий збірник

ребігу збройної боротьби за незалежність. Подано персонали кількох десятків українських військових діячів, більшість з яких не була відома широкому загалу. Окремі статті були присвячені українським військовим з’їздам 1917 p., першим формуванням української армії часів Центральної Ради, вільно­ му козацтву. Багато місця відводилося військовим подіям на західноукраїнських землях. Зокрема, з’явилися раніше невідомі для широкого загалу такі дефініції як “Легіон українських січових стрільців”, “Чортківська офензива”, “Трикутник смерті” та ін. Зазначимо, що у довіднику (особливо у 1-2 томах) статті носили, в основному, характер коротких матеріалів довідкового характеру, без глибоких оцінок і узагальнень. Адже помітних теоретичних напрацювань у вітчизняній історіографії на той момент ще не існувало. У 2001 р. вийшло друком друге видання довідника, доопрацьоване і доповнене [7]. Новий довідник у частині історії Української ре­ волюції зазнав істотних позитивних змін, був доповнений більш ніж 50 новими статтями, в тому числі і на військову тематику. На відміну від коротких довідок у попередньому виданні, вони характеризу­ вали події і явища на базі досягнень вітчизняної історіографії. Авторами нових статей з військових питань Української революції стали О.Буравченков, В.Верстюк, Я.Грицак, А.Жуковський, М.Литвин, К.Науменко та ін. Довідник у порівнянні з попереднім виданням був доповнений статтями про політич­ ні режими, що також претендували на владу в Україні, і відповідно військові конфлікти з ними. Проте й у другому виданні порівняно з іншими аспектами Української революції досить помітними ставали інформаційні прогалини, що стосувалися саме військової тематики. Обмежено був представ­ лений український військовий рух і українізація армії, в загальному плані представлена збройна бо­ ротьба за незалежність, повстанський рух та ін. Помітно бракувало персоналій військових діячів доби Української держави та УНР Директорії. Ймовірно тому, що упорядники були львів’янами, науковоінформаційний рівень викладів, присвячених західноукраїнському регіону, був значно вищим. Так, стаття “Українська галицька армія” є вдвічі більшою і набагато змістовнішою, ніж стаття “Армія Укра­ їнської Народної Республіки”. З кінця 1990-х pp. Інститут історії України розпочав роботу над академічним енциклопедичним про­ ектом “Енциклопедія історії України”, до якого було залучено найкращі наукові сили з усіх регіонів України. Протягом 2003-2008 pp. побачили світ перші п’ять томів цього 10-томного видання [8]. Пере­ лік вміщених у ньому статей з військової тематики часів Української революції значно розширений порівняно з попередніми виданнями. З’явилися статті про окремі частини, з’єднання і об’єднання українських збройних сил; висвітлюються практично всі бойові операції в ході боротьби УНР і ЗУНР за незалежність, більш широко представлений антибільшовицький повстанський рух; збільшено кіль­ кість персоналій. Енциклопедичні статті характеризує якісно новий, більш ретельний рівень підготов­ ки, до кожної подається список літератури. Зазначимо, що всі статті, присвячені бойовим операціям українських військ, проілюстровано відповідними картами й схемами. Джерелом важливої інформації з військової тематики є хроніки подій. Вперше у незалежній Україні 1995 р. був виданий хронологічний довідник “Україна від найдавніших часів до сьогодення [3]. 2005 р. побачило світ його друге видання, доопрацьоване, значно розширене і доповнене [4]. Українська революція займає у довіднику чільне місце, її подіям, що відбувалися на протязі чотирьох років, від­ ведено близько 20% загального обсягу книги. Це дозволило з достатньою повнотою відобразити пе­ ребіг революції, показати її основні процеси в динаміці розвитку. Використання широкої джерельної бази, у тому числі архівних документів і преси, збагатило ви­ дання цілим ряд подій і фактів, що вперше вводилися до наукового обігу. Відповідно, кожну вагому подію автор, а ним є провідний дослідник історії Української революції В.Верстюк, намагався супрово­ дити сучасною характеристикою, визначити її сутність та значення. У хронологічному довіднику пред­ ставлено такі події національного військового руху як українські з’їзди фронтів та армій, створення національних військових частин у складі російської армії (українізація армії1) та ін. Новими фактами характеризується військова діяльність українських урядів (рішення з військових питань, будівництво

науковий збірник

593

збройних сил) у добу Української Держави, УНР та ЗУНР. Багато місця відведено воєнним подіям: збройним конфліктам, бойовим діям української армії у боротьбі за незалежність. Таким чином, мож­ на констатувати, що у формі хроніки подано стислий виклад військово історії Української революції, який має цілісний концептуальний характер. На час виходу хронологічного довідника розділ, присвя­ чений Українській революції, цілком відповідав стану її вивчення вітчизняними істориками. Але життя не стоїть на місці, того ж року побачили світ три частини масштабного дослідницького проекту Інституту історії України НАНУ “Україна: хроніка XX століття” - “Рік 1918” (К., 2005), “Рік 1919” (К., 2005), “Рік 1920” (К., 2005), які значно розширяють фактологічну базу досліджень про Українську революцію. Автори цих хронік А.Гриценко, О.Щусь, О.Бойко, О.Михайлова приділили значну увагу подіям Української революції на регіональному рівні, ввели до наукового обігу багато нової інфор­ мації, в тому числі з військових питань. Особливо цікавою в контексті нашого дослідження є хроніка 1919 року, близько третини представлених уній подій присвячено бойовим діям українських збройних сил, діяльності урядових структур УНР Директори з військових питань. За нею можна прослідкувати дії збройних сил УНР і ЗУНР на різних фронтах, основні бойові операції УГА та Армії УНР (похід на Київ і Одесу, Перший Зимовий похід), оперування повстанських загонів. У хроніці 1920 року наведено багато нового фактичного матеріалу про дії українських підрозділів разом із польською армією на протибільшовицькому фронті. Вагомий доробок у вивчення історії Української революції внесли вітчизняні дослідники працею у такій галузі науково-довідкових видань як історична біографістика. За роки незалежності з небуття було повернуто імена тисяч українців, які творили історію у 1917-1921 pp. Низка збірок була спе­ ціально присвячена діячам Української революції. Слідом за виходом у 1996-1997 pp. двотомного збірника документів “Українська Центральна Рада”, у 1998 р. був виданий біографічний довідник “Ді­ ячі Української Центральної Ради” [5], який став його органічним продовженням і суттєвим доповне­ нням, розширив уявлення про першу українську державну інституцію. До довідника увійшли чотири великих біографічних нариси про лідерів Української революції — М.Грушевського, В.Винниченка, С.Єфремова, С.Петлюру, біографії 122 членів УЦР (серед них 20 військових діячів). Біографічній частині передує короткий нарис про історію і діяльність Української Центральної Ради. У додатках наведені відомості про загальний склад УЦР, комітету та Малої Ради, Генерального Секретаріату та Ради Народних Міністрів, інших українських урядових інституцій. Але на сьогоднішній день цей довідник лише частково задовольняє інтерес широкого загалу до діяльності першої української пар­ ламентської установи. В історичній літературі з’явилося багато нових імен і біографій, зокрема це стосується й діячів українського військового руху. Майже одночасно у 1995 р. з’явилися два довідники з біографіями українських військових діячів, головну мету яких автори бачили у поверненні до історії імен керівників української армії, невідомих або маловідомих у незалежній Україні. У праці “Генералітет Українських визвольних змагань” укра­ їнських істориків М.Литвина, К.Науменка та їх колеги з Польщі О.Колянчука [9] наведено біографічні відомості про більш як 450 старших офіцерів, генералів та адміралів українського війська, тобто пред­ ставлена уся військова еліта періоду визвольних змагань. Попри зовсім короткі біографії більшості згаданих діячів, збірка надзвичайно інформативна саме завдяки широті охоплення усіх українських військових формацій 1917-1920 pp. Разом з тим до неї потрапили й випадкові імена людей, які фак­ тично не перебували у складі українського війська. Це стосується періоду Української Держави геть­ мана П.Скоропадського, коли військове міністерство працювало над проектом творення української армії. У ньрму були розписані усі командні посади і вказувалися прізвища осіб, які мали їх обійняти. Нажаль, плани військового міністерства не були реалізовані, тому генералів, які лише зголосилися очолити у майбутньому формації української армії, не можна вважати такими, що в ній служили. Того ж року побачила світ книга Я.Тинченка “Українське офіцерство: шляхи скорботи і забуття” [14], яку автор визначив як біографічно-довідкову. В ній відтворена у загальних рисах історія будівництва

594

науковий збірник

і структура українських збройних сил протягом 1917-1920 pp., подано біографії близько 100 україн­ ських військових діячів. До книги увійшло 60 біографічних нарисів, написаних на документальній осно­ ві у довільній формі, решту складали короткі біографічні довідки. Безперечною заслугою автора е те, що близько двох третин згаданих у книзі офіцерів і генералів були відсутні у словниковій частині “Ен­ циклопедії українознавства”. Автор намагався з’ясувати біографічні відомості, що найяскравіше ха­ рактеризували кожну особистість: походження, витоки патріотизму, національних почуттів, військова освіта, бойовий шлях у лавах українських збройних сил, подальша доля. Проте нариси не рівнозначні за обсягом, науковою цінністю та достовірністю, іноді зустрічаються неперевірені, сумнівні факти. В обох згаданих біографічних виданнях відчувається відсутність якісного наукового редагування, що призводить до концептуальних і фактологічних помилок у викладах. Обидві хибують на відсутність сучасного довідково-пошукового апарату (в останній роботі не подано навіть загального списку усіх згаданих осіб). Усе це негативно позначилось на науково-довідковій цінності обох змістовних ви­ дань. Тому існувала нагальна потреба подальшої праці у цьому напрямі: ретельного відбору прізвищ, аналізу і перевірки наведених фактів і підготовки, у такий спосіб, нового вдосконаленого біографіч­ ного видання. Більш досконалими стали наступні виданнях тих самих авторів, що з’явилися друком у 2007 р. Новий довідник М.Литвина та К.Науменка «Збройні сили України першої половини XX ст. Генерали і адмірали» [11] містить 544 біограми вищих командних кадрів українських військових формувань часів Української Центральної Ради, Гетьманату П.Скоропадського, УНР, ЗУНР, а також УПА та УНА. Зазначимо, що з загального числа наведених військових діячів, лише 2-3% не були учасниками Ви­ звольних змагань 1917-1921 pp. Довідник створений на високому науковому рівні, вказаний у перед­ мові перелік джерел, за якими він складався, свідчить про ґрунтовність та достовірність наведених у ньому фактів. Усі короткі біографічні довідки мають чіткий виклад і наводять головні відомості про життя і діяльність згаданої особи: дати і місця народження і смерті, військова освіта, служба до вступу в українську армію, проходження служби в українських збройних силах, бойові нагороди; більше по­ ловини біограм супроводжуються доволі якісними фотографіями. У передмові автори зробили спробу узагальнити відомості щодо військової освіти та кваліфікації командних кадрів. Вони також коротко охарактеризували хід військового будівництва за часів УЦР, Української Держави, УНР Директорії та ЗУНР. Можна погодитися з думкою авторів, що «даний довідник є найповнішим, бо заповняє суттєві упущення вітчизняної науки у ділянці військової біографістики новітньої історії України» [11, с. 4]. Згадаємо тут ще одну працю М.Литвина та К.Науменка, яка передувала вищезгаданому довіднику. Видана у 2004 р. збірка «Військова еліта Галичини» [10] містить біографії 26 видатних військових діячів Західної України. Вони являють собою значні за обсягом (у книзі 376 с.) біографічні нариси, наукова достовірність яких підтверджена посиланнями на джерела і літературу. Нове біографічне видання здійснив Я.Тинченко. Велика за обсягом, надзвичайно гарна й якісна в по­ ліграфічному плані книга «Офіцерський корпус Армії Української Народної Республіки (1917-1921 )»[15] представляє читачеві 1027 біографій командного складу збройних сил України часів революції, почи­ наючи з підполковників і до найвищих рангів. Книга гарно оздоблена й ілюстрована, містить багато фо­ тографій, значна частина яких друкується вперше. Як і у першій книзі Я.Тинченка, біографічні нариси є різними за обсягом і змістом, проте усі створені на документальній основі, до кожного є список ви­ користаних джерел і літератури. Видання містить багато нових імен і цікавих фактів, проте в науковому плані до нього є серйозні зауваження: назва є вужчою за зміст, оскільки у збірнику вміщено біографії не лише офіцерського корпусу УНР, а й Української Держави Гетьмана П.Скоропадського; допущено помилки у назвах військових і державних інституцій, архівних установ тощо. Появу усіх згаданих науково-довідкових видань, на нашу думку, можна вважати справжнім прори­ вом у військовій історії Української революції. Вітчизняною наукою така історія поки не написана, але уявлення про українські збройні сили за останні роки значно розширені і конкретизовані. Так, завдяки

науковий збірник

595

довідникам, хронікам, біографічним напрацюванням відтворено український військовий рух у 1917 p., формування збройних сил в різні періоди української державності , бойовий шлях українських ар­ мій; приблизний кількісний і якісний склад командних кадрів українських збройних сил. Звідси можна зробити висновок, що розбудова української державності супроводжувалась створенням регулярної армії, побудованої за законами військової науки. До її керівництва були залучені професійні кваліфі­ ковані кадри, головно — з військової еліти старої російської армії. Це спростовує думку радянської історіографії, яка трактувала український військовий спротив як “бандитизм”, тобто отаманщину та селянсько-повстанський рух. Факти свідчать, що у військовому протистоянні часів громадянської ві­ йни Армія УНР являла організовану військову силу і була гідним супротивником Червоної та Білої російських армій. Джерела і література: 1. Великая Октябрьская социалистическая революция: Знциклопедия. - Изд. третье, дополненное. - М., 1987.

2. Великий Жовтень і громадянська війна на Україні: Енциклопедія. - К., 1987.

3. Верстюк В.Ф., Дзюба О.М., Репринцев В.Ф. Україна від найдавніших часів до сьогодення: Хронологічний довідник.

- К.: Наукова думка, 1995.

4. Верстюк В.Ф., Дзюба О.М., Репринцев В.Ф. Україна від найдавніших часів до сьогодення: Хронологічний довідник.

- Видання друге, доповнене, доопрацьоване. - К.: Наукова думка, 2005.

5. Верстюк В., Осташко Т. Діячі Української Центральної Ради: Біографічний довідник. - К., 1998.

6. Гражданская война и воєнная интервенция в СССР. Знциклопедия. - Изд. второе. - М., 1987.

7. Довідник з історії України. А-Я. - Вид. 2-ге, доопрацьоване і доповнене. - К.: Генеза, 2001.

8. Енциклопедія історії України. - Т. 1-5. - К.: Наукова думка, 2003,2004,2005,2007,2008.

9. Колянчук О., Литвин М., Науменко К. Генералітет Українських визвольних змагань: Біограми генералів та адміралів українських військових формацій першої половини XX століття. - Львів, 1995.

10. Литвин М., Науменко К. Військова еліта Галичини. - Львів: Інститут українознавства ім. І.Крип’якевича, 2004.

11. Литвин М., Науменко К. Збройні сили України першої половини XX ст. Генерали і адмірали. - Львів-Харків, 2007.

12. Підкова І.З., Шуст P.M. Довідник з історії України. - Т.1. - К.: Генеза, 1993; Довідник з історії України. Під загальною редакцією І.Підкови, Р.Шуста. -Т . 2-3. - К.: Генеза, 1995,1999.

13. Советская воєнная знциклопедия. - Т. 1-8. - М., 1976-1918.

14. Тинченко Я.Ю. Українське офіцерство: шляхи скорботи і забуття. — Частина 1, біографічно-довідкова. - К., 1995.

15. Тинченко Я. Офіцерський корпус Армії Української Народної Республіки (1917-1921): Наукове видання. - К.: Темпора, 2007.

596

науковий збірник

Ярослав БРАНЬКО (Вінниця)

БІЛІ ПЛЯМИ ІСТОРІЇ (ло питання про тонну лату повного визволення України віл загарбників у 1944 роиі) 28 жовтня минулого року Україна святкувала 65-річчя визволення нашої землі (в її сучасних кордонах) від фашистських загарбників. Якось вже вийшло, що ця дата чомусь прив’язується до дати визволення міста ЧОП в Закарпатській області в результаті здійснення Карпатсько-Ужгородської фронтової наступальної операції (в рамках Східно-Карпатської стратегічної наступальної операції). Але, на жаль, дата 28 жовтня не підтверджується офіційними документами, історіями військових частин та спогадами учасників цих подій. Розповімо про ці події більш докладно.

8 жовтня 1944 року окупанти залишили станцію Лавочна Дрогобицької області - останній населений пункт території Української Радянської Соціалістичної Республіки (в довоєнних кордонах). [13,393] З приводу цього, 14 жовтня в Києві відбулося урочисте засідання центральних партійних, радянських і громадських організацій. [24,544] Але Закарпатська Україна за Сен-Жерменським договором 1919 р. була включена до складу Чехословаччи­ ни. Такою вона була і на момент її визволення в кінці 1944 року. [23,173] І тому у всіх оперативних зведеннях Радянського інформбюро говорилося про бої на Закарпатті, як на території Чехословаччини. Не треба нам забувати про те. шо ці повідомлення Інформбюро були офіційними про хід бойових дій. І тільки за угодою між СРСР і Чехословаччиною від 29 червня 1945 року Закарпатська Україна була включена до складу УРСР. [23,174] В першому абзаці оперативного зведення Радянського інформбюро за 29 жовтня 1944 року повідомля­ лося: «На території Чехословаччини південніше міста Ужгород наші війська в результаті запеклих боїв оволоділи містом і крупним залізничним вузлом Чоп». Далі в зведенні повідомлялися подробиці тих боїв «Особливо запеклі бої відбулися за залізничний вузол і місто Чоп. Цей важливий опорний пункт оборони противника знаходиться між річками Тиса та Латориця, що утруднювало обхідні операції наступаючих радянських частин. В смузі шосе і за­ лізниці, які ведуть до Ужгорода, а також на околицях міста гітлерівці створили широко розгалужені оборонні споруди. Ворог підсилив свої пошарпані з’єднання свіжими силами, кинувши на цю дільницю 8-у легкопіхотну дивізію, танкові та інші спеціальні частини... Наші війська стрімким ударом вклинилися в оборону противника і зав’язали бої на вулицях міста. Німці та угорці засіли в кам’яних будинках і сильним вогнем з горищ та підвалів намагалися стримати натиск наших частин. Радянські бійці, діючи невеликими штурмовими групами, вривалися в будинки, гранатами і багнетами знищували ворожі кулеметні точки і снайперів. Бій тривав протягом всього дня. Наші війська розчленували гарнізон ворога на кілька груп, оточили і в результаті запеклих сутичок ліквідували його. До вечора місто і залізничний вузол Чоп було повністю визволено від німецьких загарбників. [17], [22,230] Але, як написано в енциклопедичному виданні «історія міст і сіл України, Закарпатська область»: «28 жовтня 1944 року радянські війська підійшли до Чопа. Внаслідок запеклого бою, який тривав цілий день, 28 жовтня війська 17-го гвардійського стрілецького корпусу, 237, 8 та 138 стрілецьких дивізій визволили Чоп та скоро фашист-ські війська перейшли в контрнаступ. Окремі райони Чопа кілька разів переходили з рук в руки. Остаточно Чоп було визволено лише 23 листопада 1944 року». [9,687]. Дату 23 листопада підтверджує і оперативне зведення Радінформбюро за 23 листопада, де сказано що: «місто і залізничний вузол ЧОП, який переходив із рук в руки, знову зайнятий нашими військами. Під час боїв північніше і північно-західніше Чоп наші війська полонили 3000 німецьких та угорських солдатів та офіцерів.

науковий збірник

597

...Німці заздалегідь створили на цій ділянці сильно укріплені вузли опору. Кам’яні будівлі прифронтових сіл гітлерівці перетворили в дзоти. На нижніх поверхах кам’яних будівель встановлені гармати, а на гори­ щах - кулемети. Після того, як в обороні противника був здійснений пролом, наші передові загони кинулись вперед, обійшли ворожі опорні пункти і оточили їх. Радянські бійці з усіх боків атакували німців і після за­ пеклого бою змусили їх скласти зброю і здатись в полон» [18], [22,260,261] От що згодом згадував про ці події колишній командувач 17-м гвардійським стрілецьким корпусом А.І.Гастилович: «із Мукачева і Берегова корпус продовжував переслідування ворога і увечері 28 жовтня після запеклих боїв оволодів крупним залізничним вузлом Чоп. Тут мене чекала перша військова невда­ ча. Чоп - по-українськи - затичка в бочці, пробка, і дійсно він став пробкою, яка закупорила подальший наступ. Розпочалося з того, що вночі, ледве Радінформбюро встигло повідомити про взяття Чопа, ворог контратакував наші війська і відкинув їх на 1-1,5 км. Взяти Чоп ні в цю ніч, ні в послідуючі дні не вдалося. Та і не дивно. Як згодом виявилося, всі армії нашого фронту були зупинені на завчасно підготовленому і зайнятому резервами ворога рубежі Станчин, Собранці, Чоп - і затрималися на ньому досить довго, готуючись до прориву» [2,245], [15,66] Ці слова підтвердив генерал-лейтенант Коровиков В.В., бувший начальник оперативного управління 4-го Українського фронту, який писав, що 17-й гвардійський корпус «28 жовтня оволодів важливим за­ лізничним вузлом Чопом (але потім Чоп був залишений нашими військами і знову визволений 23 листо­ пада). Виходом військ 4-го Українського фронту на лінію Радошице, Старина, Собранце, Ужгород, Чоп була успішно завершена Карпатсько-Ужгородська операція Радянських військ». [15,86,87] Факт визволення і залишення Чопа підтверджують інші автори. Але дати визволення в них чомусь різні: 1) Маршал ААГречко в своїй книзі написав: «...на слідуючий день (28 жовтня, автор) 237-а стрілецька дивізія оволоділа Чопом. Але 29 жовтня ворог підтягнув до двох полків піхоти з 12 танками і змусив 237-у стрілецьку дивізію залишити Чоп. Дивізія відійшла на 2-3 км. північніше Чопа...» [7,244] 2) В офіційній історії 18-ї армії написано слідуюче: «Призупинилось перед Чопом (28 жовтня, автор) і пере­ сування лівого сусіда - 17-го гвардійського стрілецького корпусу. Таким чином, для розгрому ворога потребу­ вались додаткові сили і старанна підготовка прориву його оборони» [6,438]. «...До кінця 25 листопада... 2-а гвардійська повітрянодесантна дивізія... оволоділа прикордонним містом і залізничним вузлом Чоп» [6,442] 3) В історії Прикарпатського військового округу написано, що «...28 жовтня 237-а стрілецька дивізія оволоділа Чопом. Однак противник нічною контратакою змусив наші частини призупинити наступ. Але скоро район Чопа був остаточно визволений» [10,57] 4) А в історії 159-го укріпленого району написано дещо інакше: «Цього дня (28 жовтня, автор)... воро­ жій піхоті при підтримці танків навіть вдалося витіснити із Чопа 138-у стрілецьку дивізію..., яка оволоділа цим містом з ходу. ...21 листопада 2-а гвардійська повітрянодесантна дивізія, яка змінила 138-у на ліво­ му фланзі 17-го корпусу, змогла, нарешті, оволодіти східною околицею Чопа. А 23 листопада весь цей корпус знову перейшов в наступ». [5, 208, 213] Хочу назвати ще один цікавий факт з історії визволення Закарпаття: Офіційною датою визволення міста Ужгород є 27 жовтня 1944 року [16, 243]. Але в історії знаменитої Самаро-Ульянівської, Бердичевської Залізної дивізії написані слідуючі рядки: «В ніч на 29 жовтня три ворожі дивізії при підтримці ЗО танків і самохідних установок здійснили спробу відбити Ужгород. Але до світанку ворог був відкинутий в район Павловце і Собранце. Зайнявши оборону по східному берегу річки Уж, яка розділяла місто на дві нерівні частини, полки Залізної дивізії більше 20 днів знаходилися на цьому рубежі, готуючись до по­ дальшого наступу. Тут разом з трудящими звільненого центру Закарпатської України відсвяткували 27-у річницю Великого Жовтня... 21 листопада дивізія успішно форсувала річку Уж і до кінця дня оволоділа рубежем Інячовце-Сенне в районі шосейної дороги із Чопа на Михальовце. Закарпатська Україна була повністю визволена від окупантів» [19,247, 248], [25, 228] Не зважаючи на вищеназвані джерела, включаючи офіційні повідомлення Радінформбюро. історики (як радянські, так і пострадянські) називають різні дати визволення Закарпаття.

598

науковий збірник

Починаючи з четвертого тому «Истории Великой Отечественной войньї», датою визволення було на­ зване 28 жовтня 1944 року. [8, 386, 681] На цю дату вказують і інші видання. [1, 678], [11, 588], [24, 548] В деяких виданнях стоїть дата визволення - 29 жовтня (тобто дата, вказана в повідомленні Радінформбюро). [3 ,151], [4,181,324] Але картографи, які складали військові карти до статей радянських енциклопедій, показували на кар­ тах, що на 28 жовтня місто ЧОП було західніше нашого фронту (тобто на ворожій території). [4,116,118, 325], [20, 613], [21,119] Цікаво підкреслити, що в солідному Морському атласі на карті вказана дата визволення Чопа 23 лис­ топада [12,41], а в покажчику до атласу - 28 жовтня. [12, 32] Виходячи із листопадової дати, ми мусимо сказати, що визволення відбулося в результаті не СхідноКарпатської, а Будапештської стратегічної наступальної операції (але це вже інша сторінка військової історії). Таким чином, склалося досить смішна історія: коли 28 жовтня вся Україна святкує чергову річницю ви­ зволення України, жителі Закарпаття знають, що повне визволення області (та і всієї України) відбулися в листопаді, тобто майже на місяць пізніше. В решті-решт, нашим історикам пора вже визнати, що і в переможному 1944 році Червоній Армії прийшлося тимчасово відступати. Коли я розповідаю знайомим історикам про цей історичний анекдот, я часто чую - «Але яке це має значення?» Моя відповідь тут однозначна. Історія - це не набір історичних анекдотів, а виклад точних дат і подій (звичайно з коментарями кожного історика, в залежності від часу, в який він живе). Як ми бачимо із наведених повідомлень Радінформбюро, завершальні бої на Закарпатті були дуже жорстокими. Ці бої не огли обійтися без великих жертв. І замовчувати про геройство і загибель воїнів ми не маємо права. Бо пам’ять про них має жити! Тому нам треба не ховати свої голови в пісок, як страуси, а нарешті визначити і узаконити остаточну дату повного визволення України від загарбників. Джерела і література: 1.

2.

3.

Безсмертя. Книга Пам’яті України. 1941-1945.-K.: «Пошуково-видавниче агентство «Книга Пам’яті України», 2000. - 944с. В боях за Карпатьі.-Ужгород: Изд. «Карпатьі», 1975 - 384с., ил. Великая Отечественная без грифа секретности. Книга потерь. Новейшее справочное издание І Г.Ф.Кривошеев, В.М.Андроников, ПДБуриков, В.В.Гуркин. - М.:Вече, 2009. - 384с.

4. Великая Отечественная война 1941-1945. Знциклопедия. М.: Сов. Знциклопедия, 1985. - 832с. илл.

5. Виноградов И.Н. Оборона-штурм-победа: Боевой путь 159-го полевого укрелленного района в годьі Великой Отечественной войньї.М.: Наука, 1968. - 300с., с ил.

6. Восемнадцатая в сражениях за Родину: Боевой путь 18-й армии. - М.:Воениздат, 1982. - 528с., ил.

7. Гречко ААЧерез Карпатьі. Изд.второе, допол., - М.:Воениздат, 1972. - 482с.

8. История Великой Отечест-венной войньї, том 4: Изгнание врага из пределов Советского Союза и начало освобождения народов Еврольї от фашисгского ига (1944 год). - М.: Воениздат, 1962. - 738с. ил.

9. Історія міст і сіл Української РСР. Закарпатська область.- К.:Головна редакція Української Радянської енциклопедії AH УРСР,1969. 786с. з іл.

10. Краснознаменньїй Прикарпатський: Краткий исторический очерк, Львов: Изд. «Каменяр», 1976, - 248с., ил.

11. Литвин Володимир. Історія України. Підручник, 3-тє доопрацьоване та доповнене видання. - К.:Наукова думка, 2009, - 821с.

12. Морской атлас. Том III, Военно-исторический, часть вторая, листьі 1-59, Издание Главного Штаба Военно-Морского Флота, 1963..

13. Муковський І.Т., Лисенко О.Є. Звитяга і жертовність: Українці на фронтах другої світової війни І За ред. В.Д.Конашевича. - К.: Пошуково-вид.агентство «Книга Пам’яті України», 1996. - 568с.

14. Німецько-фашистський окупаційний режим на Україні. Збірник документів і матеріалів. К.: Держполітвидав України, 1963. -488с.

15. Они освобождали Закарпатье, 2-е изд. дополн. Ужгород: Карпатьі, 1968. - 272 с., илл. 16. Освобождение городов: Справочник по освобождению городов в период Великой Отечественной войньї 1941-19451М.Л.Дударенко, Ю.Г.Перечнев, В.Т.Елисеев и др. М.:Воениздат, 1985. - 598с.

17. От Советского информбюро. Оперативная сводка за 29 октября /(«Правда», №261/9718), ЗОоктября 1944.

18. От Советского інформбюро. Оперативная сводка за 23 ноября 1944 г. /(«Правда», №282/9739), 24 ноября 1944 г.

19. Славой овеянная. [Документальний очерк о Железной дивизии]. Саратов, Приволж.кн.изд-во. Ульяновск. отд-ние, 1978, - 279с. илл.

20. Советская воєнная знциклопедия. Т.І. /A-Бюро/, - М.: Воениздат, 1976, - 640с. с илл. 21. Советская воєнная знциклопедия. Т.З /Гражданская - Йокота/. - М.: Воениздат, 1977, - 672с. с илл.

22. Сообщения Советского информбюро, т.7 (июнь-декабрь 1944 года), - М.: Издание Совинформбюро, 1945, - 319с.

23. Українська Радянська Енциклопедія,том 4 /Елекгрод-Кантариндин/, видання друге. К.: Головна редакція УРЕ, 1979, - 560с.

24. Украинская ССР в годьі Великой Отечественной войньї Советского Союза: Хроника собьітий. К.: Политиздат Украиньї, 1985, - 618с.

25. Шли полки Карпатами І М.Е.Катуков, АЛ.Гетман, КБ.Крайнюков и др.: Сост. Б.С.Военков.] - Ужгород: Карпатьі, 1985. - 312с., илл.

науковий збірник

599

Мар'ян BAXVAA [Львів]

ПОРТРЕТИ С. МЕЛЬНИЧУКАІП. ШЕРЕМЕТИ У ФОНДАХ ЖИВОПИСУ ЛІМ ТА ВЕРСІЇ ПАРТИЗАНСЬКОГО РЕЙДУ 1922 Р. ПІД ЇХ КЕРІВНИЦТВОМ У ВІТЧИЗНЯНІЙ ІДІАСПОРНІЙ ІСТОРІОГРАФІЇ Однією з найцікавіших колекцій Львівського іс­ торичного музею (ЛІМ) є збірка живопису, що нараховує понад 1500 одиниць збереження [29, ]. Збірка є доволі різноманітною за жанра­ ми: портрети, пейзажі, батальний та сюжетний живопис, тощо. Найбільшу частину живописний творів становить портретний живопис, що хроно­ логічного представлений роботами, починаючи з XVII ст. та закінчуючи початком XXI ст. [8, с. 44]. Портрети з фонду живопису ЛІМ представляють історичних персонажів, які були не лише пред­ ставниками своєї епохи, але в тій чи іншій мірі впливали на перебіг процесів вітчизняної та сві­ тової історії. Тому, дуже часто портрет є і своє­ рідним історичним джерелом, що допомагає при дослідженні тих чи інших історичних подій. Окрему групу пам’яток у фондах живо­ пису ЛІМ становлять портрети осіб, життя і діяльність яких пов’язана з історією Західної України. Серед них - два портрети керівників парти­ занського рейду 1922 р. під керівництвом Сте­ пана Мельничука та Павла Шеремети. (рису­ нок 1, рисунок 2) Портрети були написані у 1956 р. (П. ІІІеремета) та 1957 p. (С. Мельничук) [16, с. 104] ві­ домим українським живописцем Михайлом Івановичем Єршовим (1901-1982) [34, с. 39]. Обидва портрети написані олійними фарбами на полотні в темній, стриманій кольористичній гаммі. Першим був створений портрет П. Шеремети. Він зображений у три четверті розвороту, повернутий до глядача у ліво. Портретований зображений у застібнуту під шию військову гімнастерку без військової символіки. Художник виразно прописав риси обличчя та погля П. Шеремети. Впадають у вічі міцно затиснені вуста та дещо напружений погляд очей, стати стичність пози портретованого. Завдяки вмілому поєднанню світла і тіні, зображення лиця портретованого, одразу притягує до себе увагу глядача. С. Мельничук зображений у застібнутій військовій шинелі темного кольору без військової символіки. Складені перед собою руки сковані великим ланцюгом, однак, не традиційними польськими в’язничними кайданами поч. XX ст. Вираз обличчя портретованого є величним, сповненим внутрішнім спокоєм. Автору вдалося досконало передати вираз презирства (очевидно до поневолювачів) за допомогою міцно затиснених вуст. Особливо гостро передано виразність погляду та блиск очей засудженого до страти С. Мельничука. Величність образу та чуттєвість сцени доповнює і вміле поєднання колористичного вирішення:

600

науковий збірник

домінування зображення лиця на фоні темного одягу та темного тла картини. Впадає у вічі певна не відповідність створених образів щодо пропорцій розмірів (П. Шеремета, пофудне зображення, розміри 80x60 см. - С. Мельничук, постать у напівзріст, розміри 100x60 см.). Характерною рисою обох портретів є нама­ гання художника передати максимально точно, фактично, як фото, обличчя портретованих. Ви­ кликає запитання, на основі яких матеріалів були написані портрети, оскільки зображення значно відрізняються від фото С. Мельничука та П. ІІІеремети з часів Першої світової війни. Очевидно, іконографічним матеріалом для написання пор­ третів були фото, зараз невідомі дослідникам даного питання. З портретованими пов’язана цікава та водно­ час неоднозначно трактована українською ві­ тчизняною та діаспорною історіографією історія. Незважаючи на те, що Україна здобула дер­ жавну незалежність і її історична наука має змогу вільно розвиватись та не залежати від установлених радянською ідеологією багаторічних ша­ блонів і стереотипів, багато питань вітчизняної історії до сьогодні залишаються „білими плямами”. Часто не можуть їх вирішити і відносно доступні зараз, а засекречені колись, архівні матеріали. Однією з таких „білих плям” вітчизняної історії до сьогодні залишається питання організації та прина­ лежності військового рейду під керівництвом С. Мельничука восени 1922 р. по території Тернопільщини. Актуальність даного питання полягає у тому, що до сьогодні немає чіткого визначення про підпо­ рядкування цього партизанського загону - націоналістичній Українській Військові Організації (УВО) чи більшовицькому уряду Радянської України (УРСР). Українська діаспорна (націоналістична) історіо­ графія безапеляційно, хоч і не переконливо трактувала події, про які йдеться у цій статті, як фрагмент діяльності підпілля УВО. Радянська ж, у свою чергу, трактувала рейд під керівництвом С. Мельничука (рейд „Червоної дванадцяти”), як діяльність комунарів-революціонерів, однак, не акцентувалася і не згадувала в історичній літературі ці події, ніби свідомо оминаючи їх. Метою даної статті є розгляд історії партизанського рейду 1922 р. під керівництвом С. Мельничука та аналіз його висвітлення в історіографії і супроводжуючі ці події версії. Поразка Визвольних Змагань 1918-1920 pp. стала не лише загальною трагедією українського народу, але й особистою кожного бійця чи учасника цих буремних подій - вояків Армії Української Народної Республіки (УНР) та Української Галицької Армії (УГА). Остання, після багатьох крово­ пролитних військових кампаній, епідемій, політичної дезорієнтації, вимушеного мирного договору з Червоною армією (ЧА) у березні 1920 р. перестала існувати, як цілісна військова сила [12, с. 3702]. Три Галицькі Корпуси були реорганізовані у бригади. Замість Начальної Команди УГА було створено Польовий Штаб Червоної УГА (ЧУГА). ЧУГА, чисельність котрої становила понад 18000 бійців [23, с. 224], перебувала під пильним контролем „більшовицьких товаришів”, брала участь у боях проти польських військ в 1920 р. [13, с. 3702]. Послідовно відбувалися процеси переведення бійців-галичан у інші військові частини, стирання ознак національної приналежності військового формування. Було ліквідовано ряд відомих командирів УГА, серед них - начальний вождь УГА, генерал-майор Осип Микитка (1874-1920 pp.) [11, с. 1600]. До кінця 1922 р. більшість колишніх вояків УГА-ЧУГА демобілізову-

науковий збірник

601

вались. Частина з них повернулась додому - в окуповану поляками Галичину. Частина залишилась на території УРСР, де саме розпочинались процеси українізації [10, с. 166-170]. В 30-х pp. XX ст. значна частина цих людей була ліквідована радянськими каральними органами, як „вороги народу” та „шпигуни”...[15, с. 261].

2 вересня 1920 р. під керівництвом полковника армії УНР Євгена Коновальця було утворено ор­ ганізацію „Воля”. Вона проголосила ведення боротьби з усіма окупантами України [18, с. 392]. Че­ рез декілька місяців „Воля” трансформувалась в УВО. Її члени перейшли до безпосередніх бойових акцій [17, с. 32]. 25 листопада 1920 р. було вчинено невдалу, проте резонансну спробу вбивства керівника Польщі, маршала Юзефа Піл судського [9, с. 13]. В травні 1922 р. було проведено широко­ масштабну саботажну акцію, що мала на меті продемонструвати польському окупаційному режиму і світу стан непримирення українців Західної України до втрати державної незалежності. Впродовж травня-вересня 1922 р. було спалено великі військові склади біля м. Перемишля, пошкоджено сис­ тему зв’язку на шляху Львів—Бібрка, закидано гранатами будинки поліції у Городку, Яворові, Угневі, Судовій Вишні, Любачеві, Печеніжині. Впродовж літа-осені 1922 р. УВО провела понад 2300 під­ палів польських поміщицьких господарств, фільварків, скирт збіжжя, господарських будівель [7, с.

41]. УВО швидко стала поважним противником польських окупаційних властей. В такий напружений час, восени 1922 р. з території УРСР на Тернопільщину вирушив невеликий партизанський загін під керівництвом С. Мельничука. Чи міг сформований заходами більшовиків на території УРСР збройний загін підпорядковуватись УВО, або вважати себе причетним до його діяльності? Відомо, що на початку 1920-х pp. територія Великої України була охоплена стихійними виступами та повстаннями проти більшовицької влади [25, с. 359-360]. Однак, немає жодних переконливих відомос­ тей про те, що ці збройні формування контактували чи підпорядковувались УВО. З метою розгортання партизанського руху в УРСР Є. Коновалець призначив файовим комендантом УВО в УРСР, сотника Івана Андруха. Однак, у ситуації тотального більшовицького терору, І. Андруху не вдалося організува­ ти широкої підпільної мережі УВО чи організувати низку партизанських загонів. Сам І. Андрух у 1922 р. був ліквідований чекістами [21, с. 15]. УВО не вдалося створити міцних позицій в УРСР (на відміну від Галичини). Впродовж 20-х-30-х pp. XX ст. радянська сторона вміло використовувала „східноукраїнську карту” у своїх спецопераціях проти УВО, засилаючи агентів в її ряди. Діяльність радянських спецслужб закінчились успішною ліквідацією керівника УВО Є. Коновальця у травні 1938 р. [5, с. 38-47]. Отже, як відбувалися події про які йде мова. Згадував тернополянин Єфрем Гасай (свідчення зібрані Юхимом Макотерським). Спогади на думку автора, позбавлені „ідеологічного забарвлення” та героїза­ ції: „Ідея про виступ партизанського загону на рідну землю захопила вірних побратимів: П. ІІІеремету, С. Мельничука й інших галичан. В одному з листів уродженець Великих Бірок полковник С.В. Жидек писав: „Розійшлися ми після демобілізації батальйону. Я поїхав на навчання, а ІІІеремета, Мельничук і Цепко (замість мене) поїхали в інший бік. Знаю, ІІІеремета підбирав найвідданіших і найвідважніших із своєї сотні і сотні Мельничука. Мені пощастило супроводжувати їх на здійснення подвигу”. Загін вирушив із Кам’янця-Подільського і в ніч 22 жовтня 1922 р. перейшов Збруч, зник за Кудринцями і прибув у с. Мишків Заліщицького повіту. Тут загін організовує свою опорну базу і починає діяти. Комісар Іван Цепко, що не входило у плани загону, застрелив директора школи Антона Березовського, українця, кандидата у посли до польського сейму. І від села до села летіла чутка про народних месників (чи бандитів? - авт.), які прийшли зі сходу мстити польським панам за кривду, піднімати на­ род до боротьби. Звістка про загін набрала такого розголосу (а чому саме цього загону, а не інших, що діяли в Галичині? - авт.), що докотилася аж до Варшави, яка адекватно відреагувала: проти загону були направлені спеціальні карні частини. Тож не дивно, що народні месники невдовзі опинилися в оточенні. У селах з’явилися патрулі польської польової жандармерії, і постало питання, який знайти вихід із цієї скрути. На жаль, керівники загону не мали єдиної спільної думки. П. ІІІеремета вирішив

60 2

науковий збірник

повернутися у Радянську Україну, щоб там зібрати сили для повторного виступу. Його підтримує І. Цепко. А С. Мельничук вирішив податися з невеликою групою месників до Карпат, щоб там, як Довбушеві опришки, продовжувати боротьбу (доволі романтичне рішення, як на військовика з п’ятирічним бойовим досвідом - авт.). Саме ці розбіжності стали початком трагедії загону. П. Шеремета та І. Цепко з невеликою групою повстанців потрапили у засідку недалеко с. Голігради Заліщицького повіту. Зморених, голодних, ви­ снажених походами бійців арештував і привів до хати польського колоніста Яська Кантеля жандарм Єнджиховський (доволі пікантний факт щодо боєздатності радикально настроєної групи - авт.) Гос­ подар взявся допомагати жандармові обшукувати затриманих. З сокирою він підступився до Цепка і знайшов у нього пістолет. Жандарм, побачивши зброю, вдарив Івана по голові. Шеремета, захищаючи товариша, вихопив пістолет і вистрілив у жандарма (а що до цього „народні месники” взагалі робили зі зброєю? - авт.) Але саме в цю мить Цепко відхилив голову від удару жандарма і впав скошений ку­ лею, випущеною з револьвера Шеремети. Другий постріл не пролунав - жандарм багнетом проколов Шереметі руку, а Кантель вдарив сокирою по голові...Це сталося 28 жовтня 1922 р. По дорозі до Заліщиків убитих супроводжував сам комендант Звяздович...Дорогою Шеремета піс­ ля важкого удару прийшов до памяті і від болю застогнав...А через декілька днів потрапив у засідку С. Мельничук.” [20, с. 2-3] Доволі пікантна і далеко не героїчна історія рейду. Складається враження про деморалізацію чи „військову непрофесійність” керівників рейду після 13-денної діяльності. Залишає багато запитань і щодо боєздатності відділу.

9 листопада 1922 р. у Заліщиках розпочався так званий наглий суд, рішення якого про смертні вироки не підлягали оскарженню. Як правило, на початку 20-х pp. XX ст. польська влада скликала наглі суди лише у випадках, пов’язаних з бандитизмом, а не політичними діями (в даному випадку вбивствах з політичних мотивів) [4, с. 176]. 11 листопада 1923 p. С. Мельничука та П. Шеремету було засуджено до розстрілу. Інші шість учасників групи отримали 5-6 років ув’язнення. Двоє членів „ЧД” втекли. Виходячи з даних, лише двоє „народних месників” загинули у „важкій, нерівній боротьбі” та „активних партизанських діях”. Адвокатом засуджених був відомий громадсько-політичний діяч Воло­ димир Старосольський. Ким же були головні засуджені? Степан Мельничук народився 19 грудня 1898 р. у с. П’ядиках на Коломийщині в селянській родині. Навчався в гімназіях Коломиї та Львова. Відомо, що був студентом у Відні, де в 1916 р. записався до­ бровольцем до лав УСС. Впродовж 1918-1919 pp. С. Мельничук був учасником українсько-польської війни. Брав участь в боях у Львові, біля Городка та Бережан. В рядах УГА перейшов на території Великої України, де брав участь в боях проти денікінців. Після влиття УГА в склад ЧА, С. Мельни­ чук став помічником командира другої кулеметної сотні 1-ї бригади ЧУГА. В квітні 1920 р. він брав участь в боях проти польських військ на Волині. Влітку і восени 1920 p. С. Мельничук брав участь в контрнаступі проти польських військ у складі 1-го полку 45— ї дивізії ЧА [19, с. 190-191]. Продовжував військову службу на території тогочасних Волинської і Подільської губерній С. Мельничук до травня 1921 р. Опісля став командиром 4-ї сотні 402 полку під керівництвом П. Шеремети, що дислокувався в м. Умані. У січні 1922 p. С. Мельничук демобілізувався з армії і до жовтня 1922 р. працював у зе­ мельному відділі м. Бердичева, як член комісії з питань націоналізації земель для потреб цукрової промисловості [20, с. 8]. Петро Шеремета народився 22 січня 1897 р. у с. Пукові на Рогатинщині в селянській родині. На­ вчався в гімназіях Рогатина, Бережан та Станіславова. З 1914 р. перебував в рядах УСС. Був учас­ ником українсько-польської війни 1918-1919 р. В боях за станцію Підзамче у Львові П. Шеремета був поранений. В рядах УГА перейшов на території Великої України, де брав участь в боях проти денікінців. 1 березня 1919 р. хорунжий П. Шеремета отримав звання хорунжого [23, с. 319 ]. Після

науковий збірник

603

вимушеного влиття УГА в склад ЧА був командиром 4-ї сотні 1-ї бригади ЧУГА. В березні 1920 р. брав участь у боях проти польських військ на Волині. Також брав участь у військовому поході на Польщу, був безпосереднім учасником боїв за Володимир-Волинський та Грубешів. Після демобілізації свого полку у травні 1922 p. С. Шеремета демобілізувався з армії і розпочав працювати вчителем україн­ ської мови і літератури у бердичівській школі [20, с. 9]. В склад партизанського загону входили: командир Петро Шеремета-„Червоний”, Степан Мельничук„Молот”, комісар Іван Цепко (народ, на Скалатщині), Михайло Зеник (народ, на Рожнятинщині), Михайло Сергіїв (народ, на Вижниччині), Андрій Паньків (народ, на Старосамбірщині), Іван Луцак (народ, на Коло­ мийщині), Федір Загородний (народ, на Підгаєччині), Ярослав Панасюк (народ, на Збаражчині), Микола Парибус (народ, на Теребовлянщині), Михайло Пилипів (народ, на Козівщині), невідомий [20, с. 15]. На думку автора етапі, С. Мельничук і П. Шеремета не контактували з мізерним підпіллям УВО чи яким-небудь партизанським антикомуністичним рухом. Однак, чи були вони переконаними комуністами? Поразка Визвольних Змагань 1914-1920 pp. була особливо болючою для галичан, багато з яких починали свій бойовий шлях у 1914 р. в лавах УСС. Велика Україна не стала запорукою соборного будівництва держави. Уряд УНР не завжди підтримував чи навіть толерував УГА. Відмова уряду УНР від Галичини на користь противника галичан - Польщі, лише загострила почуття образи та окремості колишніх бійців УГА. Сам уряд УНР також не зміг збудувати міцної української держави. Натомість більшовики, після кровопролитних баталій з армією УНР та білогвардійцями, були значно ослаблени­ ми і шукали політично-ідеологічних засобів, що могли б допомогти їм втримати владу. Ще в березні 1919 р. було прийнято Конституцію радянської України. З березня 1921 р. розпочалися процеси НЕПу - так званої нової економічної політики більшовиків, що легалізувала елементарні риси вільного рин­ ку, дрібної приватної власності. Уряд надавав допомогу голодуючим селянам. ЗО грудня 1922 р. було проголошено про утворення Радянського Союзу, одним з засновників якого проголошувалася і Ра­ дянська Україна. З квітня 1923 р. проголошувалася так звана „українізація” - пропагандивна політика більшовиків щодо формування національних рис української республіки. Ці заходи були особливо помітними у сфері освіти та культури, про що галицькі українці навіть не мріяли в умовах польської держави. Ідея селянсько-робітничої влади також була близька галичанам, що виросли в умовах еко­ номічних утисків. Боротьба з націоналізмом, „ворогами народу”, тощо, поки що були в близькому майбутньому. Бійці 1-ї бригади ЧУГА, в складі якої перебували С. Мельничук та П. Шеремета були активними учасниками партконференцій [23, с. 225]. Очевидно, що вихованцям австрійської жорсткої військової системи були приємними „ігри в солдатську демократію”... Можливо, що й заходи більшовиків на Україні, які набували практичного значення, були доволі гармонійно сприйняті С. Мельничуком та П. Шереметою. Сам факт існування держави Україна, хоч і радянської, значив для них більше, ніж роздуми над внутрішнім устроєм держави. Тому, ідея несення соціального і політичного визволення своїм землякам-галичанам, поневолених Польщею, запалюва­ ла в них найщиріші патріотичні почуття. Принаймні, в передсмертному листі С. Мельничука рідним декларується: „...Пам’ятайте, що я загинув не за свої інтереси - не за те, що я побивався за своїм щастям; я загинув у боротьбі за право того народу, котрий дав мені виховання. Пам’ятайте, що кож­ ний народ здобув і здобуває собі людські права лише у боротьбі, а всяка боротьба вимагає жертв. Я загинув, але ідея, за котру я загинув, живе. Вона буде дальше жити в мільйонах сердець українського працюючого народу!” [20, с. 18]. В листі до товариша П. Міхневича С. Шеремета писав: „Бажаю, щоб ти дожив до тої хвилі, коли згине сила оружжя, а запанує правда, свобода і справедливість!” [20, с.

19]. У спільному листі „До живих товаришів” засуджені проголошують гасло „Хай живуть борці за волю народу! Хай живе революція!” [20, с. 20].У листі до родини П. Шеремета фактично називає себе „му­ чеником за Україну!” (однак за яку - самостійну чи радянську республіку? - авт.). У листі до нареченої Шури Коржук-Думській П. Шеремета писав, що „вмирає за народ” [20, с. 21]. Формулювання переко­ нань С. Мельничука не містить конкретної ідеологічної основи. Його репліки можуть відноситися, як

604

науковий збірник

до прихильника комуністичної ідеології, так і послідовника ідей українського націоналізму. Останній практично до кінця 20-х pp. XX ст. аналогічними формулюваннями проголошував ідею національної та СОЦІАЛЬНОЇ революції українських ТРУДЯЩИХ мас [2, арк. 2,4,11]. Виникає закономірне питання: чи дозволили б більшовики на формування не більшовицького вій­ ськового загону, що мав виступити з їх території і забезпечений, хоч і невеликими, проте ЇХНІМИ ресурсами? Сумнівно, навіть якщо й хотілося „трішки насолити полякам”. Цікавою є історію формування міфу про приналежність партизанського загону С. Мельничука. Один з українських еміграційних часописів „Український скиталець” (видавався на кошти уряду ЗУНР в еміграції впродовж 1920-1923 pp. [12, с. 3438])повідомляв, що „дня 15 жовтня появилась у Зборівському повіті повстанча група, зложена з 50 людей. Вона, руйнуючи й палячи по дорозі філь­ варки польських дідичів та оселі польських колоністів, вбиваючи та проганяючи польську поліцію й жандармерію, перейшла досі повіти Зборів, Бережани, Підгайці, Бучач, Перемишляни, Борщів і Чортків. Рівночасно появилася така сама групка в Сокальщині й перейшла до Тернопільщини, третя група виринула в Брідщині та Збаращині. Остання злучилася по дорозі з першою групою. Ці групи, особливо перша. Найсильніша числом, роздроблюються по дорозі на малі гуртки...дідичі й польські жандарми втікають до міст. Повстанці роздають забране поляками добро між селян та взивають їх вступати в повстанчі ряди й бойкотувати вибори...В кількох місцях, наприклад коло Осівця й Бобулинець, Бучацького повіту, прийшло між повстанцями й польським військом до завзятих боїв, що закінчилася соромною втечею ляхів... Перша група покарала в Ярчівцях польських колоністів і спалила фільварки Яцківці (Зборів), Августівну, Плавучу, Куряни, Пліхів, Демню, Конюхів, Геленків (Бережани), Писарівку, Черемхів, Горинь Корзову й Вільку. В Плавучій повстанці вбили коменданта польської жандармерії Гловінського й двох жандармів; в Горожанці коменданта жандармерії Корчовського, а в Дунаєві поранили кількох польських колоністів. Телеграфічна сполука між Львовом і Підгайцями, та між Львовом і Бережанами була довший час перервана, а залізничний рух на галицькому Поділлі стриманий. По 25 жовтня повстанчі групи, поділившись на малі гуртки 5-10 людей, появляються в Тернопіль­ щині, Борщівщині, Бучаччині, Запіщиччині, Сокальщині, а навіть і під Львовом в околиці Куликова...”

[21, с. 44]. Як видно з тексту (написано фактично „по гарячих слідах”), жодної згадки про причетність загону С. Мельничука до УВО немає. Вражає і невідповідність чисельного стану загону: 50 бійців замість 12-ти. Багато запитань викликає географія діяльності загону (загонів?) Доволі нечіткими є формулювання „покарання польських колоністів”, що наводить на думку про принцип етнічної колективної відпові­ дальності жертв „ЧД”. Руйнування ліній зв’язку нагадує риси діяльності, характерні не стільки для партизанських чи повстанських загонів, як диверсійних...Інформація наведена у спогадах Є. Гасая про вбивство І. Цепком директора школи (українця) Антона Березовського [20, с. 21], дуже нагадує саме методи „революційної законності”, характерні для більшовиків. І що найважливіше: автор репор­ тажу уникає відповіді на важливе, ключове запитання: яку ціль і завдання передбачав збройний загін таким „козакуванням”? У своїй пропаганді УВО в 20-х pp. XX ст. не акцентувала уваги на постатях С. Мельничука та П. Шеремети, як власних членах чи прихильниках. Це особливо дивує, оскільки кожен Визвольний Рух потребує формування власного культу героїв - прикладів для наслідування. На перших етапах ста­ новлення УВО просто не могла собі дозволити „забути” членів, які загинули в боротьбі. Пояснення одне: керівництво УВО усвідомлювало, що „ЧД” не мала до націоналістичного підпілля жодного від­ ношення. Однак, керівники так званого Сокальського загону Василь Крупа та Роман Луцейко, які були захоплені поляками разом з керівниками „ЧД” і також розстріляні, трактувалися УВО як власні члени - перші жертви революційного руху у боротьбі з польською окупаційною владою [14, с. 282]. Відомий

науковий збірник

605

адвокат Степан Шухевич, під керівництвом якого в УСС служив П. Шеремета, у своїх спогадах також не дає інформацій, про приналежність партизанського загону до УВО [6, с. 278]. Складається вражен­ ня, що Сокальський загін дійсно був частиною підпілля УВО і діяв саме в контексті саботажної акції УВО 1922 р. А випадково зіштовхнувшись з „ЧД” був змушений спільно з її бійцями боротися проти поляків. Однак, після цього, „ЧД” націоналістичні історики безапеляційно зачислили в склад підпілля УВО, чого насправді не було. Два загони, складені з галичан, могли протягом декількох годин спільної ділянки обмінятися власними політичними цілями та метою боротьби (якщо мали на це час за умов переслідування польськими військами - авт.). Для членів УВО та бійців „ЧД” були спільними не лише мова спілкування та походження, спільне минуле в УГА, але й безпосередня мета: боротьба „проти поляків за Україну” та прорив з кола оточення, яке щоразу більше замикалося. Редакція часопису „Український скиталець” закликала українських військових, що перебували в таборі для інтернованих у Йозефові відправити панахиду і проголосити трьох тижневий траур по за­ гиблим. У посмертній листівці наголошувалося на їх участі в УГА. Жодної мови про УВО, поширене в той час серед українських комбатантів, не було [20, с. 22-23]. В одному з номерів часопису було надруковано поезію Ольги Любич, присвячену загиблим, у якій вони постають жертвами за „волю Вкраїни” [20, с. 24]. Відомий текст промови адвоката засуджених, В. Старосольського, виголошений в Празі 12 фудня 1922 р. У ній адвокат притаманним йому ораторським стилем з численною кількістю літературних, патетичних висловів, розповідав історію цього „куреня смерті” (!). Згідно його розповіді, добре озброєний загін постійно маневрував і оминав (!?) збройні сутички з ворогами. Перед самим арештом П. Шеремети та І. Цепка настрашені „потужною” ворожою силою, інші „месники-смертники” злякалися, закопали в лісі зброю і розбіглися...Основа фупа налічувала четверо чоловік. „Бойовики” - ще озброєні, які перебували в лісі, не наважились протистояти єдиному жандарму, який арештував П. Шеремету та і. Цепка (також озброєних!) [20, с. 27-28] Через 25 років після цих подій відомий ідеолог українського націоналізму (а отже і особа, що переслідує політичні цілі), історик Володимир Мартинець доволі обережно натякнув про приналежність „ЧД” до УВО. Формулювання є доволі ла­ конічне. В. Мартинець трактує члені „ЧД”, як осіб, що отримали нагоду „скористатися зі зброї та до­ зволу перейти кордон, а не думаючи вертатися назад, повели національну роботу, що доповнювала тодішню акцію УВО” [21, с. 44]. У своїй книзі він цитує слова провідного члена ОУН Миколи Бігуна, який нібито теж визнавав приналежність „ЧД” до УВО [21, с. 43]. Думку В. Мартинця продовжив і установив, як безапеляційну історичну догму, відомий політичний діяч націоналістичного руху, безкомпромісний у своїх радикальних висновках Петро Мірчук [24, с.

29-30]. Як членів УВО трактує „ЧД” і відомий історик УВО, Зиновій Книш [14, с. 274-287]. Однак, і він лише констатує приналежність „ЧД” до УВО, як незаперечний, усталений факт. Автор книги про С. Мельничука П. Шеремету Юхим Макотерський однозначно трактує усе, що суперечить „версії УВО” „міфами тоталітарної системи” [20, с. 46]. Існують свідчення уродженця Чорткова Олександра Дражньовського, члена УВО (?), який твердив, що обов’язком членів УВО в Чорткові було прибирання могил керівників „ЧД” [3, с. 54]. Після 1991 р. багато українських істориків та публіцистів повторювали тезу про приналежність „ЧД” до підпілля УВО, як незаперечну історичну догму [7, с. 41-42]. Та про­ фесійні наукові кола лаконічно трактують „ЧД”. Так, у відомому довідниковому виданні, С. Мельничук трактується, як „керівник повстанського загону, що боровся проти польської окупаційної влади у Га­ личині” [27, с. 219-220]. Приналежність загону до тої чи іншої сторони не подається. За свідченням В. Старосольського, який постійно наголошував на приналежності керівників „ЧД” до УСС та УГА, їхньому прагненні підняти всеукраїнське повстання проти поляків в Галичині (!?), засуджені за військові злочини П. Шерета і С. Мельничук мужньо зустріли смерть. Перед тим майже годину розмовляли з адвокатами про політичну ситуацію в світі та на Україні. Під спів „Вставайте гнані і голодні” (далеко не „репертуар” УВО - авт.) С. Мельничука розстріляли. П. Шеремета перед смертю встиг вигукнути Дай живе революція, хай живе народ, хай живе Україна!” [20, с. 28-30]. Польська пре­

606

науковий збірник

са, яка вже достеменно „знала”, що таке УВО, однозначно називала „ЧД” „більшовицько-українською бандою” [20, с. 33]. Паралельно, формувався і „радянський міф” про „ЧД”. Так, як і „націоналістичний”, формувався надзвичайно обережно і повільно... Першою особою, що зацікавилась постатями керівників „ЧД” в „радянському контексті” був пись­ менник, односельчанин С. Мельничука - Мирослав Ірчан (Андрій Баб’юк). Його біографія навіть хронологічно є схожою з керівниками „ЧД”: служба в УСС, УГА, ЧУГА, вступ в партію у 1920 р. В 1923-1929 pp. М. Ірчан перебував на еміграції у Канаді, де займався пропагандою лівих ідей. Можли­ во, був одним з радянських агентів - громадяни УРСР не особливо могли собі дозволити залишити територію Батьківщини. Після повернення в УРСР був однією з тих осіб, яка „розробляла західно­ українське питання” в УРСР, викриваючи „буржуазних націоналістів”. У 1937 p. М. Ірчан загинув у концентраційному таборі...Посмертно був реабілітований у 1956 р. [ЗО, с. 335]. Через рік після рейду, у 1932 р. 1923 p. М. Ірчан написав драму „Червона дванадцятка”, у якій прославляв діяльність „ЧД”, як ударного комуністичного загону [31, с. 440]. Переглядаючи видання, присвячені Західній Україні та комуністичному руху, автору не вдалося знайти у радянській історіографи більше згадок про „ЧД”. Лише Українська Радянська Енциклопедія подає діяльність „ЧД”, як комуністичного формування [32, с. 452]. Цікаво, що у цьому фундаментальному виданні відсутні фото керівників „ЧД”. Виникає логічне запитання: можливо дійсно „ЧД” була загоном людей, що „просто втекли” з УРСР додому? При цьому, не будучи членами УВО. Зброя однозначно була потрібна в умовах тогочасного хаосу. Однак, для чого тоді загін вчиняв дії, що привертали до нього увагу? У 50-х pp. XX ст. іменами керівників „ЧД” були названі піонерські організації, в рідних селах С. Мель­ ничука та П. Шеремети створені меморіальні музеї. У 1950 р. в м. Львові, на його тогочасних окраїнах, було перейменовано дві невеликі вулиці: Стебелінських та Штарка, які стали в відповідно називатися С. Мельничука та П. Шеремети [22, с. 39,70]. У 1959 р. було проведено ексгумацію розстріляних. Однак, на думку Ю. Макотерського, ексгумовані тіла дають підставу сумніватися у тому, що це саме останки керівників „ЧД”. Районна влада офіційно оголосила ексгумовані останки рештками керівників „ЧД” і урочисто захоронила їх в Чорткові. Впадає у вічі „районний масштаб” акції. На думку автора, щоб показати вірність комуністичним ідеалам галичан, мешканцям Тернопільщини, де відділи підпілля Організації Українських Націоналістів і Української По­ встанської Армії діяли майже до середини 50-х pp. XX ст. і відповідно антикомуністичний опір був „пи­ танням свіжим”, влада мала провести такі заходи можливо й на республіканському рівні. Однак, цього чомусь не було зроблено. Очевидно, що комуністична верхівка, або й безпосередні учасники тих подій (чомусь „в тіні” залишилися прізвища осіб, що дали дозвіл на формування загону, опоряджували його, видавали харчові пайки, давали рекомендації, підковували коней, тощо...) усвідомлювали, що „ЧД” не особливо „певний і героїчний авангард комунізму”. Однак, однозначно - не націоналістичний. Очевидно портрети, що зберігаються у фондах живопису ЛІМ також були створені в рамках певної пропагандивної кампанії чи творенні міфу про „ЧД”. Однак, автору не вдалося нічого дізнатися про обставини створення цих живописних робіт від онуки художника, Євгенії Михайлівни Єршової [1]. На міському кладовищі м. Чорткова було поставлено величний пам’ятник в традиціях соцреалізму з червоного каменю. До літа 1999 р. його прикрашала таблиця з написом: „Степан Мельничук, Петро Шеремета - відважні борці за свободу і щастя робітників, трудящих селян Західної України, керівники партизанського загону „Червона дванадцятка”, страчені в м. Чорткові польськими окупантами 11 лис­ топада 1922 року”. На новій, освяченій меморіальній таблиці, в роки незалежності було виконано вже інший напис: „На честь борців за волю України четарів УГА Степана Мельничука і Петра Шеремети, розстріляних польськими окупантами 11.11.1922 року у місті Чорткові”. Автор свідомо не „примушує” чи „підводить” читача до конкретного висновку, щодо приналежності і діяльності загону С. Мельничука і П. Шеремети. Однак, приклад події, що відбулася далекого 1922 р. є

науковий збірник

607

промовистим фактом, як одна і та ж подія може неоднозначно трактуватися в історіографії, що є заполітизованою або ідеологізованою і бути яскравим прикладом творення історичних міфів, які так часто приходиться важко розвінчувати сучасникам. В тому числі, й у свідомості окремих поколінь! Портрети С. Мельничука та П. Шеремети, що зберігаються в фондах ЛІМ, є не лише важливими пам’ятками мистецтва, але й своєрідним джерелом до вивчення новітньої історії України! Джерела і література: 1.

2.

3.

4.

5.

6.

7.

8.

9.

10.

11.

12.

13.

14.

15.

16.

17.

18.

19.

20.

21.

22.

23.

24.

25.

26.

27.

28.

29.

30.

31.

32.

33.

34.

608

Архів автора. Запис розмови з Євгенією Михайлівною Єршовою. 15 листопада 2008 р. Архів автора. Папка з копіями листівок та закликів Української Військової Організації (1920-1930 pp.) 15 Арк. Архів автора. Папка «Біографії та спогади ветеранів Української Військової Організації». - 118с. Бережанщина в спогадах емігрантів. - Тернопіль, 1993. - 390 с. Судоплатов П. Спецоперации. Лубянка и Кремль. 1930-1950 годьі І Павел Судоплатов. - Москва: Олма-Пресс, 1999.-686 с. Шухевич С. Моє життя. Спогади. І Степан Шухевич. - Лондон: Видання Української видавничої спілки, 1991. — 619 с. Баган О. Націоналізм і націоналістичний рух. Історія та ідеї І Олег Баган. - Дрогобич: Відродження, 1994. -192 с. Богданов С. Твори живопису у збірці ЛІМ. - с. 44-46. /Сергій Богданов II /Ми з львівського історичного... 1893-2003. До 110-річчя створення ЛІМ. Спецвипуск. Львів: Новий час, 2004. - 202 с. Гогун А. Между Гитлером и Сталиньїм. Украинские повстанцьі І Александр Гогун. - Санкт-Петербург: Нева, 2004.

-412 с. Грицак Я. Нарис історії України. Формування модерної української нації 19-20 століття І Ярослав Грицак - Київ: Ґенеза, 2000. - 360 с. Енциклопедія українознавства. Т. 4. Львів, 2000. -1599 с. Енциклопедія українознавства. Т. 9. Львів, 2000. - 3600 с. Енциклопедія українознавства. Т. 10. Львів, 2000. - 4004 с. Євген Коновалець і його доба. - Мюнхен, 1974. - 1019 с. Історія України. Від давнини до сучасності І Ред. Сливка Юрій. - Львів: Світ, 2002. - 520 с. Каталог збірки живопису Львівського історичного музею І Упор. Григорій Якущенко. - Львів,1987.

-109 с. Книш 3. Власним руслом. Українська Військова Організація від осени 1922 до літа 1924 рокуІ Зиновій Книш.

- Торонто: Срібна Сурма, 1966. -184 с. Книш 3. Варшавський процес ОУН на підложжі польсько-українських відносин тієї доби. Т. 1 І Зиновій Книш. Торонто. Срібна Сурма, 1986. - 674 с. Литвин М., Науменко К. Історія галицького стрілецтва І Микола Литвин, Кім Науменко. - Львів: Каменяр, 1991 р. С. 190-191. Макотерський Ю. Чи спокій віднайдуть невинно убієнні.../ Юхим Макотерський.- Чортків,2004. - 67 с. Мартинець В. Українське підпілля. Від УВО до ОУН. Спогадий й матеріяли до передісторії та історії українського організованого націоналізму І Володимир Мартинець. - Вінніпег, 1949. - 350 с. Мельник Б. Довідник перейменувань вулиць і площ Львова XIII—XX століть І Борис Мельник. - Львів: Світ, 2001. С. 39, 70. (126 с.) Микитюк Д. Українська Галицька Армія. У 40-річчя її участи у Визвольних Змаганнях в 1918-1920 pp. матиеріяли до історії. Т. II І Дмитро Микитюк. - Вінніпег, 1960. - 383 с. Мірчук П. Нариси історії Організації Українських Націоналістів. 1920-1939. - Т. 1 1 Петро Мірчук. - Львів, 1999.

-642 с. Петровський В., Радченко Л., Семенко В. Історія України: Неупереджений погляд. Факти. Міфи. Коментарі. І Володимир Петровський, Леонід Радченко, Валерій Семенко, Харків: Школа, 2008. - 608 с. Підкова І., Шуст Р. Довідник з історії України. - Т. 1 1 Іван Підкова, Роман Шуст. - Київ, 1993. - 230 с. Підкова І., Шуст Р. Довідник з історії України. - Т. 2 1 Іван Підкова, Роман Шуст. - Київ, 1995. - 440 с. Підкова І., Шуст Р. Довідник з історії України. - Т. З І Іван Підкова, Роман Шуст. - Київ, 1999. - 688 с. Роман О. Українська літературна енциклопедія. Т. 2. Київ: Українська радянська енциклопедія імені М.П. Бажана, 1990 р.

(570 с. Українська радянська енциклопедія. Т. 4. Київ: Українська радянська енциклопедія, 1979 р. - 560 с. Українська радянська енциклопедія. Т. 6. Київ: Українська радянська енциклопедія, 1981 р. - 552 с. Українська радянська енциклопедія. Т. 12. Київ: Українська радянська енциклопедія, 1985 р. - 572 с. Українські радянські художники. Довідник. Київ: Мистецтво, 1972. - 564 с.

науковий збірник

Богдан ГАЛАЙКО, Любомир ГОРБАЧ (Львів)

ОСОБЛИВОСТІ СИТУАЦІЇ В ПОЛЬСЬКОЧЕХОСЛОВАЦЬКОМУ ПРИКОРДОННІ У 1938 Р. (за матеріалами ф. 204 Центрального державного історичного архіву України, м. Львів) Українські землі після поразки національно-визвольних змагань 1917-1921 pp. опинились у складі держав-сусідів. Зокрема, до складу Польщі ввійшла більшість західноукраїнських земель, до Чехосло­ ваччини - Закарпаття, до Румунії - Північна Буковина. Значні зміни відбулись у міжвоєнний період і у Європі (прихід до влади диктаторських режимів і збіль­ шення повноважень існуючих, нова гонка озброєнь, територіальні претензії, зростання загрози нової війни і т.д.). Анексія Австрії 12 березня 1938 р. різко змінила співвідношення сил у Європі на користь Німеччини і значно ускладнила міжнародне становище Чехословаччини, а Мюнхенська конференція 29-30 вересня 1938 р. свідчила про початок її розпаду. Поряд з тим, наприкінці 1930-х pp. зросла напруженість у стосунках Польщі і Чехословаччини. Важ­ ливим моментом цієї напруженості було відмінне ставлення обох держав до українського питання в той час. Чеська влада більш лояльно ставилась до українців, тоді як польські владні кола проводили політику сильної руки та асиміляції (обмеженння вживання української мови в урядових установах, ни­ щення українського шкільництва через запровадження шкільної реформи, дискримінація українців при прийманні на роботу, антиукраїнська осадницька політика, пацифікація, нищення українських святинь, заборона передплачувати певні українські закордонні видання, цензура українських видань в Польщі [1, с. 57-75; 9, с. 29-47] тощо). У цей час встановлюються дружні взаємовідносини між Польщею і Угор­ щиною, солідаризуються їх дії і вороже ставлення до української державності [8, с. 300]. Після Мюнхенської угоди, коли частина чехословацької території була передана Німеччині (Судети), українці зажадали автономії для Закарпаття. 11 жовтня 1938 р. було затверджено прем’єр-міністром генералом Сирови перший уряд Карпатоукраїнської держави, що утворювала федерацію з Чехією і Словаччиною. Його очолив представник мадярофільської течії Андрій Бродій, який незабаром був за­ арештований як угорський агент, а уряд очолив 28 жовтня 1938 р. представник українофільського та­ бору Августин Волошин. Угорські територіальні претензії до Чехословаччини частково були задоволені на Віденському арбі­ тражі 2 листопада 1938 p., рішенням якого Угорщині було передано частину Словаччини та Закарпаття з містами Ужгород, Мукачево і Берегово. В результаті столицею автономного Закарпаття, Карпатської України, стало місто Хуст. Уряд Волошина зайнявся державотворчою діяльністю, а українці у всьому світі почали покладати великі надії на цей шматок української державності. Українці, хоч і були поділені кордонами, все ж продовжували підтримувати між собою контакти. Влас­ не кордони у сучасному їх розумінні (вигляд, значення, функції-) почали формуватися й функціонувати на початку XX ст. Важливе значення починають відігравати органи прикордонної охорони. У 1938 р. з чехословацької сторони кордон Польщі з Чехословаччиною охороняла прикордонна Фі­ нансова охорона, підпорядкована Міністерству фінансів. Відтинок кожного прикордонного повіту був під­ порядкований інспекторату Фінансової охорони, який складався з мережі розміщених вздовж кордону пляцувок (відділів, застав). Поряд з тим на прикордонні були розміщені і відділки чеської жандармерії [7, оп. 1, спр. 1395, арк. 1]. З польського боку кордон Польщі із Чехословаччиною охороняли три окружні інспекторати Прикордон­ ної охорони Сілезький (з центром у м. Катовіце), Західномалопольрький (з центром у м. Краків) і Східномалопольський (з центром у м. Львів). Через військові дії, розширення територіальних меж, непевне

науковий збірник

609

міжнародне становище прикордонна охорона починає складати важливу складову в мережі державних структур Другої Речі Посполитої. Прикордонна служба в Польщі пройшла певні етапи формування, в ре­ зультаті чого була утворена добре організована універсальна формація для охорони західних кордонів держави на військовий взірець - Прикордонна охорона (східний кордон Польщі з СРСР, Латвією і Литвою охороняла спеціальна військова формація Корпус Охорони Прикордоння - КОП). Основними функціями Прикордонної охорони були охорона кордонів та митна служба. Протягом 1920-х pp. йшов процес органі­ зації Прикордонної охорони, який завершився у 1928 р. Впродовж усього свого існування вона мала свою структуру і підпорядковувалась Міністерству фінансів. Її керівним органом була Команда Прикордонної охорони у Варшаві. За внутрішньою структурою Прикордонна охорона поділялась на окружні інспекторати, які, в свою чергу, поділялись на інспекгорати прикордонні, комісаріати, пляцувки (застав) і постерунки (пости)’. Кожен із підрозділів мав свій особовий склад і забезпечував охорону відповідного відтинку кор­ дону. Загалом у Прикордонній охороні служило близько 5,5 тис. службовців, які проходили прискіпливий відбір, мали окремий однострій, озброєння та перебували на державному утриманні [10, с. 45-90]. Відтинок кордону підконтрольний Східномалопольському інспекторату Прикордонної охорони розмеж­ овував етнічні українські землі, що були у складі Польщі та Чехословаччини (Галичину і Закарпаття). На 1938 р. йому підлягало три прикордонні інспекторати з центрами у Самборі, Стрию і Коломиї. Хоча діяльність польської Прикордонної охорони була пов’язана з митними функціями, боротьбою із контрабандою, однак на кінець 1930-х pp. у зв’язку із внутрішніми та зовнішніми змінами, на перше місце у діяльності Прикордонної охорони виходять завдання, пов’язані із власне охороною державних кордо­ нів, збором відомостей про події на території сусідніх держав, боротьбою із шпигунами, формуванням своєї сітки агентів та інформаторів для збирання розвідувальних даних. Для захисту молодої Карпатської України було створено військову формацію - “Карпатську Січ”. Під впливом агітації з боку Організації українських націоналістів (ОУН), “Просвіти”, інших українських орга­ нізацій до її творення долучалась патріотична молодь, що мешкала в Польщі. Вона переходила кордон і вступала в ряди “Січі", активно включалась в державотворчі процеси [4].

28 вересня 1938 р. комендант окружного інспекторату Мар’ян Просолович видав розпорядження, в яко­ му повідомлялосьо “у зв’язку з політичною ситуацією, що склалась, підтвердилось проникнення з Польщі до Чехословаччини українців з нашого терену, які за певною інформацією мають організувати в Чехосло­ ваччині за допомогою уряду “Український легіон”, що є небезпечним для Польщі у випадку її участі у яки­ хось міжнародних акціях, разом з тим підтримувало б дух українців, що мешкають в Польщі і використання їх як диверсантів. Можливим є також транспортування зброї з Чехословаччини до Польщі для українських боївок. У зв’язку з цим наказую використовувати усі можливі засоби в напрямку збільшення сітки інфор­ маторів і агентів, особливо в місцевих осередках легальних і таємних українських та комуністичних орга­ нізаціях. Особливу увагу слід звернути на активних українських діячів, прізвища котрих повинні бути відомі відділам Прикордонної охорони, беручи до уваги їх можливе зникнення для втечі до Чехословаччини. З цією метою слід перевіряти чи ці особи перебувають вдома. За всіма особами, які прибули у прикордоння належить встановити докладний чи таємний нагляд, виявляючи себе лише у крайніх випадках. Попри мінімальний склад відділів, наказую зміцнити охорону кордону, посилити уважність та поглибити розвідку навіть коштом зменшення зусиль на викриття карно-фінансових злочинів" [7, оп. 1, спр. 1224, арк. 1]. Відповідно до цього розпорядження вже у жовтні - листопаді 1938 р. до керівництва Прикордонної охо­ рони почали надходити донесення як від своїх підрозділів, так і установ державної поліції про зникнення різних осіб. Так, у донесенні від 9 листопада інспекторат Прикордонної охорони у Стрию повідомляв своїм комісаріатам і пляцувкам, що 6 листопада 1938 р. покинули своє місце проживання (Сокальський повіт) двоє діячів ОУН Сильвестр Дещиця (1911 р.н.) та Петро Корій (1912 р.н.), очевидно, з метою пере­ йти на Підкарпатську Україну і вступити до “Українського легіону”. Про їх затримання слід було негайно повідомити телефоном. Слідчий відділ повітової поліції в Дрогобичі 22 жовтня 1938 р. повідомив про * Вважатимемо за потрібне зберегти у роботі використання певних термінів, які не мають повноцінних відповідників у сучасній українській мові.

610

науковий збірник

зникнення Василя Мороза (1912 р.н., засудженого за участь в ОУН), Євгена Гутовича (1909 р.н., ви­ пускника гімназії), Йосипа Городиського (1907 р.н., який вчився у Празі, магістра фармацевтики), котрі прагнули дістатись на Підкарпатську Русь задля вступу до “Українського легіону”. Патруль в Стрілках Турківського повіту повідомив, що Є.Гутович і Й.Городиський намагались зустрітись з особами, підозрю­ ваними у приналежності до ОУН і були там виявлені при перевірці документів. А 4 листопада 1938 р. цей ж відділ повідомив про зникнення ще 6 осіб, членів ОУН, мешканців Борислава, які за перевіреною інформацією пробрались на Підкарпатську Русь [7, оп. 1, спр. 1224, арк. 5,6].

17 жовтня 1938 р. комендант комісаріату Людвиківка (Стрийський інспекторат) доповідав, що “13 жов­ тня у селі Рожанка Нижня в приміщенні читальні “Просвіта” відбулось зібрання молоді, де обговорю­ валось питання організації і відправлення до Чехословаччини української молоді, щоб допомогти там­ тешнім українцям, які воюють за вільну Україну”. А 25 жовтня поліція заарештувала Романа Безушка з Рожанки Нижньої за допомогу у нелегальному переході кордону [7, оп. 1, спр. 1170, арк. 28]. За “поширення української пропаганди і антидержавну діяльність” у прикордонні закривались читаль­ ні “Просвіти”, відділи товариства “Луг”. За “поширення тривожних вісток” заарештовувались і штрафу­ вались члени “Просвіти”, а греко-католицькі священники - за антидержавницьку пропаганду. Затриму­ вались особи за розповсюдження оунівських листівок [7, оп. 1, спр. 1170, арк. 56, 59,63]. До кордону було направлено додаткові військові частини. З наказу львівського воєводи у прикордонні було обмежено рух для населення, а повітове староство почало видавати для жителів спеціальний до­ звіл на тимчасове перебування у прикордонні із зазначенням мети перебування. Осіб, які не мали такого дозволу, негайно затримували і передавали поліції [7, оп. 1, спр. 1174, арк. 15]. Незважаючи на ці заходи, влада отримувала донесення про різке збільшення напливу українців з середини краю у прикордоння. Отримуючи відомості про творення української автономії на Закарпатті юнаки-українці з Галичини з патріотичних міркувань частково організовано, а в більшості стихійно нелегально перетинали кордон. Хоча Провід Українських Націоналістів Андрія Мельника заборонив членам Організації втручатись у справи Закарпаття, проте члени ОУН, мешканці Польщі, організовано переходили та допомагали пере­ ходити кордон і зробили чималий внесок у творення української державності [3, с. 549-550]. Відомості про події на Закарпатті, які поширювались на території Польщі, часто мали перебільшений і неправдивий, радше агітаційний характер. Молоді люди, діставшись Закарпаття, часто були розчаро­ вані, адже тут у 1938 р. державотворчі процеси не були ще такими успішними і ситуацію контролювала чеська адміністрація. Хоч були особи у прикордонних селах на Закарпатті, які зустрічали перебіжчиків і направляли до українських владних органів, але частими були випадки їх затримання чеською поліцією чи жандармерією і відправлення назад до Польщі. Траплялись випадки, коли перебіжчики з власної волі по­ вертались назад до Польщі, бо зіткнулись із іншою ситуацією, ніж уявляли [7, оп. 1, спр. 1245, арк. 5,12]. На основі як опосередкованих даних про вдалий перехід, так і безпосередніх свідчень затриманих, і лише з відтинку одного інспекторату - Стрийського в 1938 р. нам вдалось зафіксувати 114 затриманих на кордоні осіб. Найбільше осіб перейшло кордон з Польщі до Чехословаччини у жовтні - грудні 1938 р. (103 з 114) і на відтинку комісаріату Ворохта (60 з 114). Більшість із них переходила кордон задля вступу до “Укра­ їнського легіону” (70 із 114) і про це вони відкрито заявляли. З 26 випадків, які віднесемо до невідомих за причиною переходу через брак даних, і 8, коли затримані переходили в пошуках роботи, більшість на нашу думку, також можна віднести до попередньої категорії. Переходили кордон поодинці і групами, в осно­ вному молоді сільські хлопці 18-30 років, часто малоосвічені, проте були й високоосвічені, з прикордонних повітів Галичини. Нелегальні переходи кордону з Польщі до Чехословаччини набули масового характеру з жовтня 1938 p., з часу проголошення автономії Підкарпатської Русі в складі федеративної Чехословач­ чини. Щодо кількості нелегальних емігрантів з Галичини до Закарпаття в цей час, то тут думки дослідників розбігаються. Так, П. Стерчо, П. Сардачук, М. Швагуляк наводять цифру в декілька сотень [6, с. 97-98; 5, с. 114], О. Богів, М. Вегеш, В. Задорожний говорять про 700-900 осіб [2, с. 431]. Найвірогідніше виглядає те, що їх справді було не більше тисячі (адже треба враховувати й не зафіксовані нелегальні переходи, і

науковий збірник

611

переходи, які були здійснені у 1939 p.), причому одні й ті ж особи переходили кордон декілька разів. Це свідчить про те, що серед української молоді в Галичині були поширені національні почуття та прагнення здобути власну державність. Однак, траплялись випадки, коли під час допиту затримані ви­ казували усіх своїх товаришів, членів ОУН, мережу організації, керівників. Були і звичайні шарлатани, які, використовуючи громадське піднесення і почуття, збирали гроші на неіснуючий “Фонд національної оборони”[7, оп. 1, спр. 1245, арк. 7-10].

31 жовтня 1938 р. вийшло розпорядження коменданта Східномалопольського округу Прикордонної охорони, де вказувалось як мають поводитись із українцями, що хотіли чи перетнули кордон і були затримані. У таких випадках їх мали негайно допитати і скласти протокол, після чого відправити до місцевих постерунків поліції. Під час допиту належало дізнатись якІ коли/ де вони намагались чи пе­ рейшли кордон і ці дані використовувати в подальшій службі. Разом з тим розпорядженням по всіх ко­ місаріатах і пляцувках було розіслано спеціальний список питань, які повинні ставитись затриманому при нелегальному переході кордону [7, оп. 1, спр. 1242, арк. 6]. У затриманого треба було довідатись його біографічні дані, орієнтування на місцевості, відомості про адміністрацію, промислові, торгівельні об’єкти, залізницю, засоби зв’язку, шляхи, дані про розташування військових відділів, укріплень, чи помічено певні радянські впливи на території Чехословаччини, з’ясувати власні інтереси допитувано­ го, чи можна їх використати із шпигунськими цілями тощо. Даний питальник мав на меті широкий збір інформації, яка мала бути використана для потреб державної безпеки. На таємних переговорах Польща пообіцяла підтримку Угорщині в її домаганнях приєднати Під­ карпатську Русь. Була погоджена спільна діяльність щодо проведення диверсійних акцій в Підкар­ патській Русі. Операцію було названо “tom”. Завданнями операції було нищення комунікацій, ліній зв’язку, напади на відділки чеської жандармерії, прикордонної охорони. Також проводилась пропа­ гандистська діяльність про переваги приєднання Закарпаття до Угорщини, розповсюджувались провокативні листівки. Ці дії виконували спеціальні групи бойовиків, яких набирали як з-поміж офіцерів і рядових чинної служби, так і цивільних осіб [11, с. 56]. Спеціальним наказом керівникам комісаріатів і пляцувок Прикордонної охорони наказувалось у разі переходу польського кордону угорцями добре їх зустріти, не відбирати зброї, влаштувати відпочинок, довідатись від них якнайбільше інформації і негайно доповідати керівництву, тоді як усіх інших затриманих допитувати і відправляти до поліції [7, оп. 1, спр. 1244, арк. 185]. Польські диверсії тривали впродовж жовтня - листопада і були припинені в кінці листопада 1938 р. у зв’язку із зміною міжнародної ситуації. Загалом поляками за цей час було проведено 56 диверсійних акцій у чехословацькому прикордонні [11, с. 279]. Для збору інформації про події на території своєї і сусідньої країни органи польської Прикордонної охорони створили цілу сітку інформаторів та агентів, які й постачали необхідну інформацію. Наби­ рались вони серед громадян Польщі і Чехословаччини й працювали як під власними іменами, так і псевдонімами. Власне від них охорона і отримувала необхідну інформацію як з чехословацького прикордоння, так і з середини краю. Послуги інформаторів були платними. Платили як польськими злотими, так і чеськими кронами, розмір плати був 10,15 злотих, 50,75,100,200 крон (курс злотого до крони становив 1zt = 8,33 кб) [7, оп. 1, спр. 1199, арк. 45, 73, 75,100]. Інформатори були постійними і тимчасовими. В більшості випадків це були селяни, мешканці Польщі й Чехословаччини. Поряд з тим, у наказах керівництва Прикордонної охорони робився акцент на залучення до роботи по збиранню інформації працівників пошт, учителів, сільських урядників, громадських діячів. Слід зазначити, що в цей час усю розвідницьку роботу курував II відділ Головного штабу у Варшаві, а при кожному інспекгораті Прикордонної охорони був призначений офіцер, що відповідав за розвідку (внутрішню і зовнішню). З донесень інформаторів та звітів для керівництва можемо довідатись про зміст повідомлень, які були цікаві Прикордонній охороні, та про події, що відбувались за кордоном (в Закарпатті) та краї у 1938 р. Загалом у таких повідомленнях йшлося про розпорядження чехословацьких органів влади, їх

612

науковий збірник

виконання, рух військ у прикордонні, будівництво укріплень, напади диверсантів і значення завданої ними шкоди та про ситуацію у прикордонні з польської сторони. Вже від липня 1938 р. можемо спо­ стерігати постійні донесення вищезазначеного змісту. У польському прикордонні у цей час теж було не надто спокійно. У серпні 1938 р. було вбито польського капрала у Надвірнянському повіті, нібито українськими націоналістами за те, що той не дозволяв співати українських пісень. Разом із поліцією прикордонники проводили обшуки у примі­ щеннях підозрюваних осіб (найчастіше - українських активістів). Через мережу агентів Прикордонна охорона слідкувала за пересуванням у прикордонні членів ОУН, інших українських діячів, особливо греко-католицьких священників, їх діями, промовами. У грудні в трьох польських стражників за їхнім твердженням на кордоні стріляли українські бойовики, а 14 грудня вдома був убитий стражник комі­ саріату Людвиківка Фелікс Майхжак, при цьому теж робилося припущення, що це напевно справа рук українських націоналістів. На дверях помешкання стражника з комісаріату Команча (Самбірський інспекторат) невідомі особи намалювали тризуб, а в межах комісаріату було знайдено антидержавні українські листівки [7, оп. 1, спр. 1165, арк. 4,12; спр. 1166, арк. 26-30]. Таким чином із розвитком міжнародних подій, загарбницькими планами держав, змінами в Чехословаччині, наданням Підкарпатській Русі автономії, творенням там українських військових формувань та державницьких інституцій, стала напруженішою ситуація у польсько-чехословацькому прикордон­ ні, збільшилась кількість нелегальних переходів українців, мешканців Польщі, на Підкарпаття. Від­ повідно, польська Прикордонна охорона, разом із іншими силовими відомствами, намагалась реагу­ вати на ці процеси. Посилюється охорона кордону, боротьба з контрабандою, ведеться стеження за підозрілими особами, формується мережа агентів та інформаторів, через яку збираються відомості про дії та розпорядження чехословацької влади, пересування військ у прикордонні, збираються дані про нелегальні переходи кордону, частішають затримання осіб, що нелегально перетнули чи хотіли перетнути кордон. Поряд з тим службовці Прикордонної охорони як одного з польських силових відомств, втілювали офіційну державну політику стосовно громадян-українців Другої Речі ПосполитоїО проводили обшуки та арешти українських активістів, слідкували за пересуваням та діяльністю громадських діячів, священнос­ лужителів, брали участь у збройних акціях тощо. Окрім того, наприкінці 1938 р. польські силові відомства у погодженні з угорськими військовими колами долучилися до проведення диверсійних та провокаційних дій на Закарпатті, поборюючи будь-які бажання українців до побудови власної державності. Отже, докладніше ознайомившись із діяльністю Прикордонної охорони у міжвоєнній Польщі, розглянув­ ши заходи польської влади, ситуацію у прикордонні, розгортання подій у Чехословаччині помітна особли­ вість ситуації, що склалась у 1938 р. та її важливість для українців і становлення Української державності. Джерела і література: 1. Айненкєль А. Політика Польщі стосовно українців у міжвоєнний період. II Незалежний культурологічний часопис І ”. - Львів, 2003. №28. - С. 57-75.

2. Богів О., Вегеш М., Задорожний В. Галичина і Карпатська Україна у 1938-1939 pp. II Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність. 10. Збірник на пошану професора Юрія Сливки. - Львів, 2000. - С. 428-445.

3. Мірчук П. Нарис Організації Українських Націоналістів. T.I (1920-1939). - Мюнхен-Лондон-Нью-Йорк, 1968.-642 с.

4. Росоха С. Народження держави II Карпатська Україна в боротьбі. Відень, 1939. С. 5-25.

5. Сардачук П„ Швагуляк М. Насувалась воєнна гроза. - Ужгород, 1984. - 208 с.

6. Стерчо П. Карпато-українська держава. До історії визвольної боротьби карпатських українців у 1919-1939 роках. Репринтне видання. - Львів, 1994. - 288 с.

7. Центральний державний історичний архів України, м. Львів, ф. 204 (Малопольський окружний інспекторат Прикор­ донної охорони, м. Львів).

8. Швагуляк М. Українське питання в міжнародних політичних кризах передодня Другої світової війни (1938-1939) II Вісник Львівського університету. Серія історична. - Львів, 2000. Вип. 35-36. - С. 296-321.

9. Kuczerepa Mykota. Polityka narodowoSciowa Drugiej Rzeczypospolitej wobec Ukrairtc6w w latach 1919-1939II Polska Ukraina: trudne pytania. T.1-2. - Warszawa, 1998. - S. 29-47.

10. Kula H. M. Polska Straz Graniczna w latach 1928-1939. - Warszawa, 1994. - 372 s.

11. SamuS P., Badziak K„ Matwiejew G. Akcja “Lorn”. Polskie dziatania dywersyjne na Rusi Zakarpackiej w swietle dokumentow Oddzialu II Sztabu Gtownego WP. - Warszawa, 1998.

науковий збірник

Б13

Оксана КАЛІШУК (Луиьк)

ДЕЯКІ ЗАУВАГИ ДО СТУДІЙ УКРАЇНСЬКО-ПОЛЬСЬКОГО ПРОТИСТОЯННЯ В ГАЛИЧИНІ ТА ВОЛИНІ У РОКИ ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ Сучасні дослідження українсько-польського протистояння на західноукраїнських землях у роки Другої світової війни показали, що одним із найдискусійніших та складних до розв’язання є питання вста­ новлення масштабів трагедії, що розгорнулася на українсько-польському прикордонні. Адже, попри те, що на тлі гігантських за масштабами злочинів щодо цілих народів кількість жертв територіально обмеженого протистояння на Холмщині, Волині й Галичині можна сприйняти як порівняно невелику, однак пам’ять про ці жертви залишилася дуже болісною [2,5]. Тривалий час вітчизняні вчені не займалися конкретними підрахунками жертв українсько-польського протистояння і лише нещодавно з'явилася низка порайонних зборів свідчень, які дозволяють пред­ ставити його бачення українською стороною. Це контрастує із ситуацією у польській історіографії, яка рясніє публікаціями на тему «злочинів УПА» та має складені мартирологи жертв у Волинському [12], Львівському [11], Станіславівському [9], Тернопільському [10] воєводствах. Тому особливо цінними є результати вже нині здійснених реконструкцій подій тих воєнних років українськими авторами. Серед матеріалів, що стосуються Галичини слід виділити працю Феодосія Стеблія, яка розповідає про акції Армії крайової у підльвівських селах (с. Лопушна Перемишлянського району, с. Черепин, с. Новосілки, Полоничі Буського району та ін.) [7]. Відрадним фактом є ви­ користання вченим значної кількості мемуарного матеріалу (до того ж частково поданого у додатках, які, власне, роблять розвідку ще більш значущою та додають їй ваги). Хоча, очевидно, що не всю до­ ступну інформацію вдалося використати для відтворення картини подій. Зокрема, про такі документи щодо подій у Львові та околицях згадує Ґжеґож Грицюк [8,241]. Автор вписує події у широкий контекст загострення польсько-українського протистояння, започат­ кованого на Холмщині, Підляшшя та Волині. Звертає увагу й на той факт, що цивільне українське та польське населення стало заручником нездійсненних планів тодішніх польських політиків та структур їхнього збройного підпілля [7,315]. Базована на співставленні, критиці та узгодженні даних із різноманітних доступних джерел робота вченого дозволяє наблизитися до відтворення реального перебігу подій. Водночас, як слушно заува­ жує дослідник, ця спроба розглянути тогочасні події може бути лише початком планомірного збору та публікації інформації про тогочасні жертви з боку українців і на цьому локальному терені південносхідних околиць Львова, і на території всієї Галичини. Якщо говорити про дослідження подій українсько-польського протистояння на Волині, то тут на окре­ му згадку потребує доробок Івана Пуська (пс. Іван Пущук) [3; 4; 5; 6]. Перш за все варто відзначити джерелознавчу цінність цих студій. Головно ходить про те, що у них зібрані свідчення очевидців, які властиво є тим автентичним матеріалом, якого донині не вистачало українським дослідникам. Адже, як зауважує академік Ярослав Ісаєвич у передмові до одного з видань, дослідження документів і усних свідчень є єдиним шляхом наблизитись до зрозуміння природи кривавого протистояння [1,4]. Ознайомлення з дослідженнями українського автора приємно подивовують спробою встановлення об’єктивної картини подій. Фіксуючи жертви серед мешканців Волині у роки воєнного лихоліття він не приховує жодного відомого факту. На сторінках книг ми знаходимо тисячі прізвищ жертв конфлікту, не залежно від національної приналежності. При цьому дослідник робить усе можливо, щоб з’ясувати, як би це не було складно, хто ж винен у кожному конкретному випадку. Він розрізняє жертв нападів поля­ ків з пляцувок, поляків - шуцманів разом з гітлерівцями, невідомих, кримінальних злочинців, упівців,

614

науковий збірник

гітлерівців, червоних партизан і т.д. Необхідно підкреслити і те, що в полі зору історика опиняються й злочини енкаведистів. У цьому контексті окремо слід згадати про змасакрування в’язнів Луцької тюрми 23 червня 1941 року, де загинуло близько двох тисяч [5,416]. Це дозволяє уникнути такої суттєвої хиби подібних досліджень, як списування усіх українських жертв на рахунок польських незалежницьких воєнізованих формувань. Варто відзначити й ту обставину, що у працях охоплені усі населені пункти, які існували на той час за польськими (1936,1938 pp.) та радянським (1940 р.) територіально-адміністративними поділами. Це дозволяє ствердити ґрунтовність зібраних даних. Відзначимо й ще один важливий момент: усі наведені свідчення є належно удокоментовані, здій­ снено диктофонні записи, які зберігаються у архівів Інституту українознавства ім. Івана Крип’якевича НАН України у Львові. Це дозволяє усім зацікавленим перевірити інформацію, яку наводить україн­ ський дослідник. До уваги зацікавлених читачів запропоновано як власне спогади очевидців, так і підсумкові комен­ тарі, які є викладом зібраних споминів, а також тверджень інших названих у збірці осіб із числа тодіш­ ніх мешканців цього або суміжного (сусіднього) села (залізничної станції, застянки, колонії, лісничівки, лісництва, маєтку, містечка, осади, фільварку). Як резонно зауважує упорядник в українських збирачів є додаткові труднощі: якщо у Польщі корис­ тувалися уже зібраними спогадами, що їх сконцентровано низкою державних інституцій та громад­ ських організацій впродовж шестидесяти років, то в Україні — це потрібно було починати на чистому полі. До того ж, доводиться переборювати «збережений» страх оповідачів перед «поляком, який при­ їде і заб’є» або ж перед КГБ [4,7]. Очевидно, стверджувати, що отримані у ході досліджень дані є остаточними було б надто самовпевнено і не правильно. Адже слід зважати на вибірковість людської пам’яті (пам’ятаймо, що в осно­ ву покладені свідчення мешканців області). Є й інші чинники, які впливають на достовірність інфор­ мації. Так, зокрема, аналізуючи цифри, отримані по Турійському району, Іван Пусько наголошує, що цифру у 728 осіб у семи колоніях (наведену у книзі польських авторів і у правдивості якої є підстави засумніватися) українські свідки не мають жодної змоги ні заперечити, ні ствердити [6,11]. Але за будь-яких обставин, результати, оприлюднені у книзі, дозволяють нам зробити певні висно­ вки і є основою для подальших уточнень і предметної дискусії щодо демографічного аспекту багато­ гранної проблеми українсько-польського протистояння на західноукраїнських землях у роки Другої світової війни. Важко сказати як будуть оцінені результати роботи українських дослідників у Польщі. Адже ще за­ довго до оприлюднення українських студій співавторка гучної книжки «Геноцид польського населення Волині від рук українських націоналістів у 1939 -1945 рр.» Єва Сємашко висловила думку, що «слід сподіватися великомасштабної фальсифікації» [12], адже «в ситуації, коли майже кожна українська родина мала когось задіяного у вбивствах поляків, тепер чиниться розпачлива спроба змалювання цілком фальшивого образу уявних власних жертв від рук поляків» [14]. Не менш критично та катего­ рично вона висловлювалася й у останніх інтерв’ю[13]. Однак, за будь-яких обставин, хочеться сподіватися, що з обох боків щоразу буде більш відчутним пошук точок дотику та шляхів порозуміння одне з одним. Джерела і література: 1. Ісаєвич Я. Переднє слово / Я.Д.Ісаєвич II Пущук І.А. Трагедія українсько-польського протистояння на Волині 1938-1944 років. Ківерцівський район. — Луцьк: ВАТ «Волинська обласна друкарня», 2008. — С.4.

2. Ісаєвич Я. Холмсько-волинська трагедія, її передумови, перебіг, наслідки І Ярослав Ісаєвич II Волинь і Холмщина 1938-1947 pp.: польсько-українське протистояння та його відлуння. Дослідження, документи, спогади І Голова редакційної колегії Ярослав Ісаєвич. - Львів, 2003. - (Україна: культурна спадщина, національна свідомість, дер­ жавність, 10). - С. 5.

3. Пущук І.А. Трагедія українсько-польського протистояння на Волині 1938 -1944 років. Горохівський район. — Луцьк: ВАТ «Волинська обласна друкарня», 2009. - 308 с.;

науковий збірник

Б15

4. Пущук І.А. Трагедія українсько-польського протистояння на Волині 1938-1944 років. Ківерцівський район. — Луцьк: ВАТ «Волинська обласна друкарня», 2008. — 312 с.; 5. Пущук І.А. Трагедія українсько-польського протистояння на Волині 1938-1944 років. Луцький район і м.Луцьк. — Луцьк: ВАТ «Волинська обласна дукарня», 2009. — 444 с.; 6. Пущук I.А. Трагедія українсько-польського протистояння на Волині 1938 -1944 років. Турійський район. — Луцьк: ВАТ «Волинська обласна друкарня», 2009. — 324 с.

7. Стеблій Ф. Збройні акції Армії Крайової у підльвівських українських селах (березень - липень 1944 p.) І Феодосій Стеблій II Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність І Національна академія наук Укра­ їни, Інститут українознавства ім. І.Крип’якевича. — Вип. 13: Україна у Другій світовій війні: українсько-польські стосунки. — Львів, 2005. — С.304 - 344.

8. Hryciuk G. Przemiany narodowoSciowe і ludnosciowe w Galicji Wschodniej і na Wotyniu w latach 1931 -1 9 4 8 1 Grzegorz Hryciuk. - Torun: Adam Marszalek, 2005. - S. 241.

9. Jastrz^bski S. Ludobbjstwo ludnosci polskiej przez OUN-UPA w wojewodztwie stanislawowskim w latach 1939-19461 Stanislaw Jastrz^bski. - Warszawa: Wydaw. Archidiecezji Warszawskiej, 2004. - 472 s.

10. Komanski H. Ludobbjstwo dokonane przez nacjonalistow ukrainskich na Polakach w wojewbdztwie tarnopolskim 1939-19461 Henryk Komanski, Szczepan Siekierka. — Wroclaw: «Nortom», 2004. — 1182 s.

11. Siekierka Sz. Ludobojstwo dokonane przez nacjonalistbw ukrairtskich w wojewbdztwie Iwowskim 1939 -1 947 1 Szczepan Siekierka, Henryk Komanski, Krzysztof Bulzacki. - Wroclaw: Wydawnictwo Stowarzyszenie Upami^tnienia Ofiar Zbrodni Ukrainskich Nacjonalistow, 2006. -1269 s.

12. Siemasko E. Prawda przede wszystkim II Rzeczpospolita: dodatek „Plus - Minus”. - 2003. - 22 lutego (Nr.8).

13. Siemaszko E. MusieliSmy pokazac tragedy na Wofyniu I Z Ew^Siemaszko, wspolautork^monumentalnej pracy „Ludobbjstwo dokonane przez nacjonalistbw ukrairtskich na ludnosci polskiej Wolynia 1939-1945”, rozmawia Mariusz Bober II Nasz Dziennik. - 2008. - 22-23 listopada (Nr.273). - S.16-18.

14. Siemaszko W. Ludobbjstwo dokonane przez nacjonalistow ukrainskich na ludnosci polskiej Wolynia. 1939-19451 Wladyslaw Siemaszko, Ewa Siemaszko. -T. 1-2. - Warszawa: Wydawnictwo von Borowiecky, 2000. -1440 s.

616

науковий збірник

Олексій ПОКОТИЛО (Київ)

З ІСТОРІЇ СТАНОВЛЕННЯ В АРМІЯХ АУШПАСТИРЮВАННЯ Духовно-моральні засади військової служби передбачають створення спеціальної структури в армії, здатної задовольняти духовні потреби військовослужбовців. У світовій практиці сил подібна місія по­ кладена на інститут військових священиків, капеланів. Практика об’єднання в одній особі священнос­ лужителя і захисника держави має давню історичну традицію. Вже у Київській Русі релігія як форма суспільної свідомості мала велике значення у формуванні моральних якостей воїнів. Особливе став­ лення Церкви до військової професії зумовлене жертовним характером військової служби, її високою значимістю й святістю як вищим проявом військового духу. Досить характерно, що й у військовому та і у церковному побуті ярким проявом жертовного служіння батьківщині йменується однаково - по­ двигом. Відтак, особлива роль у війську завжди належала військовому духівництву. Зазначена проблема постає достатньо актуальною. Окремі питання взаємодії армії і церкви, ви­ ховання духовності у військовослужбовців досліджувались у роботах В.О.Балашова, О.І.Воронова, Д.В.Іщенко, М.І.Кабачинського, О.Д.Сафіна, Д.Г.Сидорука, Ю.І.Сердюка, М.О.Морозова та інших. У вітчизняній історіографічній і релігієзнавчій науці проблеми теорії й історії релігії, розглядаються у працях А.М. Колодного, Б.О.Лобовика, П.Л.Яроцького, Л.О.Филипович, О.Н.Сагана та багатьох інших учених. Метою повідомлення є розгляд деяких аспектів воєнної історіїГаличини та Закарпаття щодо особливостей функціонування інституту капеланства та можливостей його використання в сучасних умовах Збройних Сил України. історія залучення українських воїнів до цінностей Церкви сягає часів Запорізької Січі. Запорозькі козаки, ці специфічні парафіяни, які постійно ризикували життям, вже з огляду на суворі умови життя зверталися до „духовних правил спасіння”, прагнучи задовольнити свої релігійні потреби й почуття [3 ,188-200]. Слід зазначити, що саме на цей історичний проміжок часу (який можна кваліфікувати як перехідний етап у формуванні суспільного мислення нової епохи) припадають драматичні події української історії. Особливий характер кардинальних релігійних та соціально-культурних змін, які засвідчили початок нової доби в історії України яскраво виявилися в міжконфесійних протиріччях, що стали водночас і драматичною і невід’ємною складовою епохи. Відбувався перехід від одного цивілізаційного стану до іншого, на політичній арені змагалися потужні сили, йшла боротьба „за” і „проти „ перегляду релігійної карти Східної Європи [3]. На території Західної України, починаючи з моменту підписання Берестейської унії 1596 p., у житті українців велику роль стала посідати Греко-католицька церква, з діяльністю якої пов’язане станов­ лення духовності в національно-визвольних формуваннях українців, що активно відстоювали свою незалежність протягом тривалого історичного періоду. Відтак, саме Українські священики Галичини (кінець XVIII - перша половина XIX ст.) започаткували історичну епоху національного відродження. Слід відзначити, що західноукраїнське населення відповідало своїм духовним наставникам довірою й визнавало їх провідниками громадсько-політичного життя. Саме з Греко-католицької церквою можна пов’язати виникнення інституту українського капеланства. Першими українськими польовими духівниками стають греко-католицькі капелани (або фельдкурати), які з’явилися в австрійській армії невдовзі після „весни7народів” 1848 p., коли було впроваджено загальну військову повинність. Фельдкурати носили військову форму, мали звання капітанів і підпо­ рядковувалися польовому деканові (у званні майора), який був при штабі частини. По службі всі укра­ їнські капелани підлягали польовому єпископові австрійської армії (римо-католику), а в обрядових справах - своїм галицьким греко-католицьким єпископам. У подальшому представники греко-католицької церкви плідно співпрацювали з підрозділами легі­ ону Українських Січових Стрільців. Найбільш повно й рельєфно це виявилося в період визвольних

науковий збірник

Б17

змагань 1914-1920 pp., коли священики ставали могутньою духовною опорою для бійців. Вже з засну­ ванням національної військової формації - Легіону Українських Січових Стрільців (УСС), його воїни стали об’єктом піклування Греко-католицької церкви [6, 200]. Безпосередньо у стрілецьких лавах ді­ яли патріотично налаштовані польові духівники. 27-28 жовтня 1917 року запільні частини Легіону УСС (Кіш і Вишкіл у Розвалові) відвідав митрополит Андрій Шептицький, який урочисто освятив прапор Українських Січових Стрільців. Греко-католицьке духовенство брало активну участь в будівництві незалежної ЗУНР [5,31]. Польові духівники Галицької армії, яка творилася і розбудовувалася у вогні українсько-польської війни за незалежність ЗУНР, перейняли і примножили кращі традиції капеланів Легіону УСС. Вони самовіддано виконували духовну місію в бойових лавах корпусів, бригад і полків, у запасних частинах і шпиталях, у битвах на польському, більшовицькому і денікінському фронтах. З перших днів утворення збройних формувань Галицької армії до її бойових груп, куренів, Окруж­ них Військових Команд прийшли добровільно (або були запрошені комендантами) сотні священиківпатріотів, які й стали першими польовими духівниками, які добровільно обслуговували дислоковані у їхніх місцевостях фронтові частини та армійські структури. Відтак, у листопаді-грудні 1918 р. вони розгорнули активну роботу щодо патріотичного виховання українських стрільців і старшин, сприяли піднесенню їх морального стану. У процесі розбудови структури українського війська утворюється чітка структура служби польових духівників УГА. Цьому сприяло і те, що значна частина духівників проходила службу у царському війську й мала військовий досвід, однак за зразок розбудови структу­ ри було взято організацію служби в австрійській армії. Першими польовими духівниками в рядах УГА були українські духівники, які тривалі роки прослужи­ ли капеланами при українських частинах австрійської армії і в Легіоні УСС, а в хвилі розвалу Австрії находилися в Галичині або ж поблизу неї. Вони перевели організацію польового духівництва УГА на австрійський зразок. Початковий і невистачаючий стан польового духівництва УГА згодом поповнили українські капелани австрійської армії, які поверталися з далеких фронтів або з воєнних полонів, та духівники, які погоджувалися добровільно служити" [5, 72-73]. Під час українсько-польської війни 1918-1919 pp. та бойових дій на Правобережній Україні були відпрацьовані структура служби, завдання і компетенції її підрозділів, ефективні форми і методи співпраці із підрозділами. Досвід інституту польових духівників є яскравим прикладом самовідданого служіння своєму народу, повинен служити взірцем для нових поколінь України та її силових структур, курсантських підрозділів в навчальних закладах. Питання про військове та флотське духовенство постало перед Українською державою у зв’язку із закінченням бойових дій на фронтах Першої світової війни й розформуванням армійських і флотських підрозділів, трансформування їх у відповідності з потребами часу. ЗО жовтня митрополит Антоній по­ дав до Військового міністерства проект Статуту управління церквами та духовенством військового й морського відомств, вироблений комісією разом з альтернативною запискою про військове духовен­ ство в Україні та його єпископальне управління. Остання була прийнята як нормативна. Паралельно з обговоренням законопроекту вища церковна влада домагається виключного права на призначення (або затвердження) військових священиків. Це побажання відразу ж набрало чинності як закон. 13 листопада 1918 р. Рада Міністрів схвалила закон про православного провідника при Військовому мі­ ністерстві та секретаря при ньому. Було затверджено також „Статут православного провідника при Військовому міністерстві на Україні”. Однак цю постанову так і не запровадили в життя до кінця існу­ вання Гетьманату [1,10-19]. Ситуація дещо змінилася за Директорії УНР, коли у відповідності з наказом Головного Отамана С. Петлюри керівництво військовим духовенством переходило Духовній управі, що складалася з трьох священнослужителів. Свої проблеми військове духовенство намагалося вирішити самостійно, зокрема й через Всеукра­ їнський Собор. У зв’язку з цим 18-19 червня 1918 р. в Києві відбувся Всеукраїнський з’їзд військо-

618

науковий збірник

вого духовенства. Делегати отримали таку настанову: „Визнаючи у принципі бажаною автокефалію Української Церкви, з’їзд у разі сприяючих цьому обставин на Соборі дає право делегатам стояти за широке Самоврядування церкви на українських підставах”. Щодо існування інституту військово­ го духовенства було прийнято рішення, що і надалі вище управління військовим духовенством має очолювати протопресвітер. Останнім міг бути представник будь-якої національності, як „українець за переконанням, котрий любить Україну і безумовно співчуває відродженню української церкви і укра­ їнської незалежної державності”. Протопресвітера слід було обирати з білого духовенства на 5 років. У виборах мали брати участь як духовні особи, так і миряни-військовики на рівних правах [1,10-19]. Серйозної духовної опіки потребували козаки та стрільці, які опинилися в польських таборах і шпита­ лях, зазнавши важких фізичних і духовних випробувань. Тому колишні військові священики продовжу­ вали виконувати свої пастирські обов’язки серед інтернованих вояків Української армії, відправляючи службу Божу, сповідаючи, підтримуючи їхній моральний дух не лише проповідями та бесідами, а й роз­ повсюдженням книжок і часописів. У той же час, у польській армії періоду другої Речі Посполитої, відбували службу й вояки-українці. За таких умов питання про впровадження військових священників греко-католицької та православної віри стояло досить гостро. Так офіцери-українці за віровизнанням, зрозуміло, були греко-католиками й православними, не кажучи вже й про рядових солдат польської армії, українців за походженням. Серед католиків і православних були також білоруси, серед православних - росіяни [7]. Для задово­ лення релігійних потреб вояків-українців (як греко-католиків, так й православних) у складі польської армії діяли спеціальні військові капелани. Військовики-уніати перебували під духовною юрисдикцією римо-католицького польового єпископа Війська Польського. До недавнього часу українці не знали історичної правди про дивізію “Галичина”, більша частина ві­ домостей зазнавала значного викривлення під впливом державницької пропаганди. Аналіз архівних джерел засвідчує, що дивізія “Галичина” мала спробу організувати власну національну армію, як атри­ бут держави-України. Якщо в Австро-Угорській імперії існували такі підрозділи, як Батальйон Руських Стрільців 1848, Легіон Українських Січових Стрільців 1914, Українська Галицька Армію, то поляки і ро­ сіяни абсолютно не допускали українських збройних легальних частин на своїй території, розглядаючи їх як загрозу власній державності. В умовах німецько-фашистської окупації ці спроби досягли в певному сенсі своєї мети - утворення власної, національно свідомої за складом, армії. Жодна з чужоземних формацій в німецьких арміях не мала у своєму складі військових капеланів. їх мала лише українська дивізія і це був яскравий доказ, що дивізія за своїм характером і національною позицією була українською. Не дивлячись на те, що німецькі вояки мали на поясних пряжках надпис “З нами Бог”, ідеологія третього Рейху не мала нічого спільного із християнськими ідеалами. У дивізії „Галичина” роль християнського аспекту була переважаючою. В основу ідеології, яка стала системотвірним компонентом буття дивізії, були покладені християнські традиції українського народу та ідеї національно орієнтованого світосприйняття. Польові духівники перебували разом з рекрутами в усіх вишкільних таборах, щонеділі відправляли Службу Божу та колективні молитви, відзначали релігійні та національні свята церковними співами. Сповідались і причащались за греко-католицьким обрядом. Перебуваючи у полоні, українці дивували італійське населення і варту за дротами організаційним впорядкованим життям у таборі, культурою поведінки, дотриманням християнських обрядів. Отже, історія українського війська засвідчує про перебування духовенства в лавах збройних сил від княжого війська до борців за свободу України. Значний досвід функціонування цього армійського інституту накопичений у країнах НАТО [8]. Зокрема, у військах НАТО роль армійських священиків визначається характером військових задач та традиціями взаємодії держави і релігійних структур, церков різних конфесій. У той же час, аспект релігійного впливу на армійські колективи складає важ­ ливий момент у виховній роботі країн НАТО. Духовні і релігійні аспекти є найважливішими в структурі культури цього суспільства. Природно, що держава за цих умов вимагає захисту своєї культурної обо­

науковий збірник

619

лонки. Вирішення цієї задачі прямо пов’язано саме з ідеологічними аспектами діяльності державного апарата. Повною мірою це виявляється й в армійських структурах і формуваннях. Останнім часом релігійний аспект починає відігравати все більшу роль в армійських структурах країн північноатлантичного альянсу. Свідченням цього стала міжнародна конференція за назвою „Партнерство заради світу і нові задачі військового духівництва”, яка відбулася в 1996 року в м. Осло (Норвегія). У ній взяли участь 90 представників капеланських служб із 31 держави Європи і Північної Америки. У ході конференції обговорювалися такі питання, як досвід роботи цих служб і наявні в них проблеми, а також роль військових священиків у миротворчих операціях на території колишньої Югославії. Крім того, велика увага була приділена питанням взаємодії служб військового духівництва різних армій і країн. Розглядалося питання про необхідність створення міжнародного координуючого органа, який би міг допомагати у вирішенні завдань взаємодії і взаємозамінності військових священи­ ків і узгодження їхньої діяльності в збройних силах. Наявність військово-релігійних служб у багатьох країнах і характер виконуваних ними завдань свід­ чить про те, що вони не тільки займаються задоволенням релігійних потреб, але і включені в систему ідеологічного впливу на весь особовий склад, незалежно від світоглядної орієнтації кожного. Добро­ вільність відвідувань богослужінь, толерантне становлення до всіх конфесій показують, що релігійна свобода військовослужбовців ФРН, США забезпечується відповідно до проголошених принципів сво­ боди віросповідання і совісті. Загалом, релігійне виховання, включене в систему морально-бойової і психологічної підготовки військовослужбовців, підпорядковане основному завданню - підтриманню високого духовного потенціалу військ. Відмітимо, що у Концепції виховної роботи та в статутах Збройних Сил України спостерігається намагання покласти на офіцерів обов'язки, які в країнах європейської демократії виконують суто священики. Відтак, можна говорити про нагальну потребу створення в ЗС України інституту капеланства, що підтримується церковними ієрархами України. Українська православна церква в єднос­ ті з Московським патріархатом, Українська православна церква Київського патріархату, Українська греко-католицька, Українська автокефальна православна церкви мають відповідальних осіб (а іноді і спеціальні підрозділи) для служіння серед військових. На необхідність налагодити релігійну роботу серед військовослужбовців указували також іудейські й ісламські лідери. Суттєво, що в багатьох арміях іноземних держав належна увага приділяється релігійному аспекту служби, який виявляє функції релігійного виховання воїнів. У Збройних Силах США налічується май­ же 3000 капеланів, у ФРН - 300, у Польщі - 200, Франції - 500, Італії -180, Республіці Корея - близь­ ко 370 чол. Військові священики входять до штату армій Іспанії, Великобританії, Португалії, Бельгії, Нідерландів, Греції, Ірану, Марокко, Алжиру, Єгипту, Судану, Туреччини, Саудівської Аравії та інших. Основна мета їхньої діяльності - виховання в особового складу готовності у будь-який момент висту­ пити на захист суверенітету і територіальної цілісності держави, святинь і духовних цінностей. Водночас позиція УПЦ з питань взаємовідносин з армією є досить активною, про що свідчить ство­ рена структура ("Відділ духовно-патріотичного виховання в Збройних Силах України”) та перший ви­ пуск богословських курсів при Київській духовній академії (2000 p.), де 25 військовослужбовців про­ слухали головні богословські курси. Важливо, що більшість священнослужителів вважають, що в сучасних Збройних силах можна нала­ годити ефективну релігійну діяльність. Найбільше певні цього православні клірики. Більшість опитаних цілком позитивно ставиться до введення в армії релігійної символіки. Однак якщо у православних і греко-католиків питома вага тих, хто сприймає це нововведення позитивно, коливається від 81,8 (УПЦ) до 89.4 % (УГКЦ), то баптисти і адвентисти не дали жодної позитивної відповіді. Служителі церков зде­ більшого не згодні з тим, що «Збройні сили мають бути цілком світською структурою». Наприклад, серед священиків УПЦ категорично проти цієї тези 42,5 %, скоріше не погоджуються - 20 %; швидше погоджу­ ються - 3,8 %, цілком погоджуються 26,3 %, а 7,5 % вагаються з відповіддю.

620

науковий збірник

Тезу “у Збройних силах має бути присутня церква, до якої належить більшість населення України” сформульовано для з’ясування характеру націленості релігійних інституцій щодо праці в Збройних силах, готовності співпрацювати там з іншими конфесіями, а також ступеня толерантності духовенст­ ва. Зрозуміло, що протестанти одностайно відкинули її, священики УПЦ (КП) її цілком підтримують (85,7) %, а цілком не згоден лише один. В УПЦ цілком згодних вдвічі менше - 42,4 %, а цілком не згодних - 24,4 %. Тобто клір найбільшої в Україні церкви виявляє більшу терпимість і готовність спів­ працювати у розбудовчому процесі з іншими конфесіями. Про це свідчать і думки експертів щодо тези “до місіонерської роботи в армії мають бути допущені всі конфесії, діяльність яких відповідає чинному законодавству”. Цілком не згодні з цим 12,5 % священнослужителів УПЦ, 12,5 % — швидше не згодні, 13,8 % — вагаються з відповіддю; в УГКЦ відповідні оцінки такі: 10,5 %, 5,3 %, 31,6 %. Отже, ці дані дозволяють прогнозувати, що в разі законодавчого визнання доцільності створення служби капеланів в Збройних силах України релігійні інституції будуть готові до виховної і пастирської роботи в повному обсязі. До прийняття відповідних рішень слід детально розробити засади конфесій­ ної присутності у війську [1, с. 46]. Відтак, зазначена тенденція реалізується на рівні наукової думки, коли відбуваються чисельні кон­ ференції, аналіз матеріалів яких засвідчує, що зусилля церкви спрямовані головним чином на відро­ дження духовних цінностей Православ’я в армійському середовищі, на задоволення та формування цих цінностей і релігійних потреб, що сприятиме вихованню військовослужбовців на засадах релігій­ ної свідомості. Джерела і література: 1. Афонін Е.А. Становлення Збройних сил України: соціальні та соціально-психологічні проблеми І НАН України. Ін-т соціології: Відп. ред. Л. В. Сохань, Л. Ф. Бурлачук. - К.: Інтерграфік, 1994. - 304 с.

2. Військове та флотське духовенство в Україні. - Людина і світ. - 2001. - № 11. - С. 10-19.

3. Грушевський М. С. Історія української козаччини // Вітчизна. -1991. - № 60. - С. 12-43.

4. Історія релігії в Україні: Навчальний посібник /А.М. Колодний, П.Л. Яроцький, Б.О. Лобовикта ін.; За ред. А.М. Колодного, П.Л. Яроцького. - К.: Т-во «Знання», КОО, 1999. - 735 с.

5. Крип'якевич І., Гнатевич Б. та ін. Історія українського війська. - Львів: Світ. 1992. - 809 с.

6. Лебедович І. Полеві духівники Української Галицької Армії. - Вінніпег, 1963. -124 с.

7. Литвин М.Р., Науменко К.Є. Історія галицького стрілецтва. ■Львів: Каспяр, 1990. - 340 с.

8. Руккас А. Вояки-українці в польській армії (1921 -1939 pp.) // Військово-історичний альманах. - 2002. - № 2. - С.

54-65.

9. Katolische Militarseelsorge in der Bundesrepublik Deutschland. - Bonn, 1996. -129 s.

науковий збірник

621

Любов КОВАЛЬ (Львів)

УКРАЇНСЬКІ НЕДЕРЖАВНІ МАРКИ НА ВІЙСЬКОВУ ТЕМАТИКУ З моменту свого заснування пошта була не просто засобом доставки послань з одного місця до іншого. Вона стала віддзеркаленням історії людства, досягнень науки і техніки. За допомогою поштових марок держава пропагує своє минуле і сьогодення, свою культуру, творчу і наукову спадщину. Широко зна­ йшла своє відображення на поштових випусках і військова тематика: зображення військових формувань, військових укріплень, битв, зброї від середньовіччя по сьогодення, полководців, військових діячів і т.п. Завдання даного дослідження - дати загальне увлення про українські недержавні поштові марки та наліпки на військову тематику, як визначне явище української культури, яскраве відображення україн­ ської історії, виділити найбільш причетні до їх випуску організації, партії і окремі постаті. Недержавні поштові випуски, тобто не допущені до оплати поштових послуг, звані еріннофілією [1, с.3506 ]. Незважаючи на те, що ці марки не включені у всесвітньовідомі каталоги, вони не цілком відповідають тим вимогам, які ставить міжнародний філателістичний світ до видань поштових марок, їх не беруть до уваги філателістичні аукціони й не виставляють на міжнародних філателістичних виставках, - це раритети в повному музейно - історичному значенні. Значимість їх полягає в тих за­ вданнях, які вони виконували і виконують надалі. Недержавні марки, їх ще називають псевдопоштові, служили для збирання фондів на різні цілі, але найважливіше їх завдання була пропаганда: мобілізація, об’єднання однодумців для відсічі ворогів, нагадування про базові суспільні цінності, піднесення морального духу, популяризація і наближення до легітимності невизнаних переслідуваних ідей, організацій, підпільних урядів, патріотичних військо­ вих формувань з допомогою використання державної поштової системи і світової суспільної думки. Збірка українських недержавних марок являє собою доволі численний та, з історичного боку, дуже цікавий документальний матеріал, зацікавленість нею серед українських колекціонерів у світі все більше зростає. Подібні поштові випуски видавали різні українські установи та організації, військові формування, об’єднання ветеранів українських військових з’єднань, мешканці українських таборів переміщених осіб та полонених вояків І Української Дивізії Української Національної Армії, еміграційні уряди, на­ укові інституції та музеї за кордоном. Зазвичай, там, де осідала українська еміграція, з часом по­ являлися різноманітні випуски марок українських установ та організацій. До таких видань належать, крім марок, пропам’ятні блоки, пропагандивні, добродійні та охоронні листові наліпки, марковані і немарковані пропам’ятні конверти і листівки, формуляри польових пошт, пошт військовополонених, спеціальні штемпелі ( спецпогашення) тощо. Важко знайти грунтовні дослідження з цієї теми . Питання української філателії висвітлювались в 1940 -1960 - их роках у періодичних виданнях за кордоном ( “Поштові вісті", Німеччина; “Америка", США; “ Новий шлях “, “ Хлібороб “, “ Юнак", “ Шлях Перемоги” і т . п .), які збереглися частково в при­ ватних руках. В силу історичних причин в Україні такі дослідження стали доступні лише з моменту проголошення Незалежності в 1991 році. Коротко подана інформація в Енциклопедії українознав­ ства під редакцією В . Кубійовича [1 , с.3429 - 3430, с.3506 - 3507 ]. На високому професійному рівні описує українські недержавні марки у своїх публікаціях керівник поштового відділу уряду УНР в екзилі, голова спілки українських філателістів за кордоном Юліян Максимчук [5; 6;7]. Автору вдалось ознайомитись з публікаціями у закордонних періодичних виданнях знаних у філателістичних колах дослідників: В . Трембіцького [15 ], О . Малицького [8; 9 ], П . Цегельського [17 ], Б .Стисловського [14], Я .Зозулі [ 2 ] , Р.Савицького[12]. Заслуговують уваги праці дослідників із України: П . Сов’яка [13] , М . Щеглюка [18, с . 9 ]. Нажаль така вузька тема, як “Українські недержавні поштові випуски на військову тематику “ ще грунтовно не досліджена, або розглянута побіжно в деяких публікаціях.

622

науковий збірник

щ ш \

Рис. 1 Марки української стрілецької дивізії “ Галичина 1943 р.

/

Рис. 2 Марка із табо­ рової пошти в Регенсбургу. 1948 р.

up т а к .

пош т

iTPLio-rantfl Рис з марКИтаборової пошти в Ріміні.

Уічі

VvJ

.

- .\rJ(nun£i<a у , і Ь У Іїїм -ш і

f >ч Рис. 4 Марка їз ювілейної серн Легіону УСС. 1949 р.

ш Рис. 5 Марка із ювілейної серп УПА.

/- 7

> і ,

Рис. 6 Марки пластової станиці в Чикаго з наго­ ди Мазепинського Року. 1959 р.

За основу дослідження атором взято колекцію українських недержавних поштових видань, яка зба­ гатила фондову збірку Львівського історичного музею, починаючи з 1998 р. Основу колекції склада­ ють дари О. Корчака - Городиського, С. Голяша, О .Чмоли, П . Лимаренка (США), А.Дуфапи ( Бельгія ), Л .Кулик - Мурович ( Німеччина), А . Гавірка ( Велика Британія). Численні дослідники і відвідувачі музею могли ознайомитись з матеріалами збірки під час експонування в залах Львівського історично­ го музею виставки “Підпільна Пошта України" (998 -1999 pp.), тоді ж автором було зроблено першу спробу дослідити історію створення і завдання видань ‘ Підпільної Пошти України" [3, с.324 - 330 ]. Автор цілком усвідомлює, що досліджений матеріал далеко неповний, тому не претендує на по­ вноту висвітлення теми в даному дослідженні. Можливо, що недосконалість розкриття вибраної теми надихнуть інших авторів висвітлити цю тему більш грунтовно. Серед недержавних українських тематично військових видань особливе місце займають поштові випуски українських військових формацій: Легіону Українських Січових Стрільців ( УСС), Української Галицької Армії ( УГА ), Української Повстанської Армії ( УПА ). Поштовий зв’язок був важливим чинником у боротьбі українців за волю. Адже крім пісень та героїчного епосу, воїни УСС, УГА, УПА творили мистецькі шедеври, які стали окрасою філателії та філокартії. На жаль, вони майже зовсім не відомі, збереглось їх надзвичайно мало. Незначна кількість таких видань збереглася в українських колекціонерів за кордоном, в архівах Закордонних Частин Організації Українських Націоналістів (34 ОУН ) і Закордонного представництва Української Головної Визвольної Ради ( ЗП УГВР ), у збірці Музею Визвольної Боротьби ім . Степана Бандери в Лондоні. На території України українські поштові марки розділили трагічну долю народу. Як зазначає у своїй праці М.Щеглюк, “їх безжально знищува­ ли компартійні бузувіри, сталінські “опричники “ - чекісти - кадебісти і всяка підлота. За марку УНР чи ЗУНР в ЗО - 40 - і роки 20 ст. можна було потрапити в Сибір і навіть в 60 - 70 - роки мати великі не­

науковий збірник

623

М.ІМІ 'М.МГЧМ-'П ^

приємності. Колекціонери старшого покоління переховували їх у різ­ них тайниках, не виставляли в альбомах і на виставках. Українська ( радянська) філателія ніби не знала і не чула про поштові марки неза­ лежної України. Українські марки не рекомендувалося виставляти на будь - яких виставках СРСР ... Якщо друкувалась якась інформація у філателістичній літературі і наводились ілюстрації, то вони так були Рис. 7 Пропамятний блок ППУ замазані і спотворені, що жодного малюнка на них не було видно і в 10-річчя УПА. 1952 р. провести якусь ідентифікацію було зовсім неможливо. Цікаве й інше: саме компартійні функціонери переховали велику кількість українських марок та інших філоматеріалів. Грабуючи українських колекціонерів, вони значну частину філоматеріалів забрали собі і, не маючи можливості їх збуту, приховали до кращих часів, яких дочекалися, здебільшого, їхні нащад­ ки. Вони й викинули їх на ринок уже в час незалежної України." [ 18, с . 9 ] Бойова управа Легіону УСС, що під час першої світової війни боровся за визволення України з-під царського панування, у 1915 році у Відні випустила велику серію - 60 пропам’ятних марок із зображен­ ням сцен стрілецького побуту [15, с . З - 5]. Ці марки не мали поштового обігу в тодішній австрійській державі, проте широко розповсюджувались на поштових посилках і цілком виконали своє пропагандивне завдання, вони голосним відгомоном понесли у широкий світ вістку про збройний виступ за не­ залежність і соборність України [6, с . 8]. В умовах другої світової війни на арену боротьби за незалежність вийшла Українська Повстанська Армія, що мала свої підпільні видавництва, медичне обслуговування, духовний провід, гроші - бифони і ... справжню пошту для обслуговування поодиноких клітин Підпілля та боєвих частин УПА, яка мала зв’язкові пункти та кур’єрські лінії, що обслуговувались кур’єрами - боєвиками або зв’язковими цивіль­ ними. Така пошта діяла справно і безперервно багато років [4 , с. 20 - 21 ] . Свідки бойових дій УПА: відтиски загальних і особливих, охоронних печаток (поштових кодів) для посилок і поштова марка УПА - справжній раритет, що зберігається нині в ахіві ЗП УГВР. Поштова марка УПА, випущена в опера­ тивному терені Любачівщина - Ярославщина - Холмщина ( Закерзонський край) в 1945 -1947 роках . За словами Петра Цегельського, ця, синього кольору марка, друкована з деревориту на газетному папері без зубців, зображує портрет полковника Євгена Коновальця на рискованому полі, в обраму­ ванні з мотиву стилізованого тризуба, та написом “Пошта УПА“ внизу. Марка використовувалася для ознакування посилок кур’єрської польової пошти УПА та гасилась круглою печаткою чорним кольором , з тризубом посередині та написом кругом нього “Українські повстанці". [ 17 ] Донедавна була відома одна така марка на конверті, видрукована кустарним способом у глибокому післявоєнному підпіллі, та ще й на автентичному поштовому відправленні, заадресованому до провід­ ника “Нечая“ (вона була принесена зв’язковими кур’єрами з України на Захід). Останнім часом вдалося відшукати ще один доказ автентичності марки УПА - листок на якому відбито 6 таких марок, що дає під­ ставу досліджувати спосіб друкування цих марок. Нажаль, марки дуже пошкоджені часом та умовами зберігання. Воно і не дивно - тоді за одне тільки слово УПА можна було поплатитися життям. До тепер нікому не відомо за яких обставин, і хто займався друком цих марок. Не виключено, що вони могли бути виготовлені технічною ланкою при Надрайонному проводі ОУН на Лемківщині під керівництвом митця Михайла Черешньовського (псевдо “ Петро “ ).[ 17 ] В архівах 34 ОУН і ЗП УГВР, у збірці Музею Визвольної Боротьби ім. Степана Бандери в Лондоні зберігаються на листуванні відтиски поштової печатки УПА, яка використовувалась для погашення марки. Печатка прямокутної форми із зображенням повстанця, в правій руці якого прапор, в лівій гвинтівка, на полі відтиску написи: “Воля Народам і Людині!" та “Слава Україні - Героям Слава! “ Ймо­ вірно, що печатка була виготовлена з дерева методом ксилографії. Військова управа дивізії “ Галичина “ в 1944 році видала дві марки за проектом митця С.Гординського в Українському видавництві у Львові під керівництвом М. Шлемкевича [12, с .1 . ( Рис. 1)

624

науковий збірник

Збереглися зразки так званої “таборової пошти" для обслуговування мешканців українських таборів переміщених осіб, втікачів на території Німеччини у 1947 - 1950 роках, і також інтернованих вояків Галицької Дивізії в Італії в 1946 -1947 роках. Ці табори видавали власні марки й повністки та гасили їх своїми штемпелями [1, с.3507 ]. Табір в Регенсбурзі (оселя Ганггофер) за період від ЗО. 06.1947 по кінець 1948 року випустив 36 серій поштових марок, з них 4 серн на військову тему. ( Рис. 2) Табір Байройт (казарми Леопольда) в грудні 1948 року випустив 12 випусків, з них одна серія на військову тему. Табір Новий Ульм (казарми Людендорфа ) 7. 09.1949 року випустив 22 наддрукові випуски. Табір Ульм над Дунаєм (Казарми Седан) 1.05.1950 року випустив 4 наддрукові випуски. Табір інтер­ нованих вояків Галицької Дивізії Ріміні в Італії з 19.08. 1946 року до червня 1947 року випустив 28 купюр марок і 1 блок, 12 листівок, з номіналом у шагах, гривнях або лірах та два штемпелі, з них 16 марок із зображенням родів зброї українського війська, символів та історичних моментів визвольних змагань українського народу. [7, с 22 - 28 ] ( Рис. 3) Названі випуски високо оцінив Ю. Максимчук: вони “являють собою доволі цікавий рід повоєнної поштової марки з категорії т.зв. льокальних випусків і тому найшли прихильний відгомін серед збира­ чів цілого світу [ 7 , с .22 - 28 ]. Великим зацікавленням серед колекціонерів користуються українські марки , видані ветеранами українських збройних формувань, комбатантськими організаціями, братствами. Так ветерани Легіону УСС в 1934 році видали у Львові марку на військову тему, в 1949 році в Мюнхені - три пропам’ятні марки. ( Рис. 4) Ветерани УПА в 1967 році в Нью - Йорку видали 8 ювілейних марок. ( Рис. 5) Братсво колишніх вояків Галицької Дивізії в 1954 і 1957 роках в Мюнхені видало 8 марок за про­ ектом Мирона Левицького, а в 1974 і 1980 роках в Чикаго - 20 марок [8, с . 27 ]. Яскравими зразками українських недержавних марок є марки національної скаутської організації України Пласт, які почали випускати в різних країнах світу ще до Другої світової війни. Перша марка пластової пошти з’явилася у 1926 році. Надалі їх видавали в Німеччині ( в таборах українських біжен­ ців ), а з березня 1952 року пластові марки почали випускати переважно на місцях нового поселення пластунів в Канаді та США. Авторами проектів пластових марок були митці: Анатоль Яблонський, В . Шехович, Любомир Рихтицький, Павло Кукомський, Володимир Баляса, Богдан Боцюрков, Яків Гніздовський, Михайло Курила. ( Рис. 6) Великою заслугою Пласту є організація 7 липня 1951 року в Едмонтоні (Канада) першої за межами території України філателістичної виставки українських марок. Окремим розділом можна виділити марки українських політичних партій. У 1912 році Українська Радикальна партія видала три добродійні марки на військову тему [8] на користь Союзу Українських Січей за проектом Ярослава Пстрака [5, с . 82 ]. Організація Українських Націоналістів ( ОУН) в липні 1941 року в Празі видала свою першу серію з восьми поштових марок за проектом Святослава Гординського. Ці марки повинні були стати першою серією поштових марок відновленої української держави і з цією метою мали дістати наддрук “ Пошта України “ та номінал. Частина цих марок (~третина) розповсюджувалась на території Західної України, а також у Чехії та Німеччині. Значну частину марок конфіскувала та знищила німецька влада у вересні 1941 року [10 , с. 24 ]. В 1942 році в Празі ОУН видала добродійну серію марок за проектом Р. Лісовського на “Визволь­ ний Фонд ОУН” . В 1952 році в Парижі ОУН видала шість марок, а в 1953 році в США - три марки на військову тему [8] . Між недержавними українськими виданнями чільне місце займають видання марок і пропагандивних блоків Підпільної Пошти України. У 1949 році у Німеччині Заходами 34 ОУН створено Осередок пропагандивного і матеріального сприяння підпіллю в Україні шляхом випуску марок на повстанську та всеукраїнську тематику. З цією метою видано цикл маркових серій та блоків під загальною на-

науковий збірник

625

Ш УКРАЇНСЬКА ПОВСТАНСЬКІ АРМІЯ

одш ш ш у

Ш ЙШ ЗПНШ УБОРОТЬВІЇЛНЕГ [JU

W^TOW HW Ul j

Рис. 8 Пропамятний блок ППУ в 25-річчя УПА. 1967 р.

звою ‘ Підпільна Пошта України” (ППУ). Ця акція була підтримана Краєвим Проводом ОУН в Україні й осередок був оформлений як “Закордонний Поштовий Відділ ППУ” . Серед ініціаторів створення Осередку були Степан Яюбомир Рихтицький та Юліян Максимчук. Степан Любомир Рихтицький став керівником Осередку [1, с.3506 ]. Авторами проектів були Степан Любомир Рихтицький, Мирон Білинський, Михайло Черешньовський, Осип Курилас. Друкувались марки ППУ в містах Західної Німеччи­ ни: Мюнхені, Регенсбурзі, Новому Ульмі. Офіційним місцем випуску вважається Мюнхен, де був осе­ редок Закордонного Поштового Відділу ППУ. Марки ППУ досить високої якості видавались до 1983 року, було випущено майже 3700 серій, а якщо взяти до уваги те, що майже всі марки видавалися у двох варіантах: зубковані і незубковані, то можна припустити, що загальна їх кількість близько 7000. Та й це ще не все. До спеціалізованих видань збірки ППУ треба додати їх варіанти, що появилися на різних родах паперу (крейдованому, негумованому, іншого кольору), ніж основні видання. Частина марок ППУ появилася на пропагандивних блоках ППУ, кількість яких також приголомшує: понад 470.

[9] Поштові випуски ППУ вирізняються не тільки кількістю, але й якістю, багатством тем, високим мистецьким рівнем. Різноманітна тематика марок ППУ: роди зброї українського війська, українські військові формування, бойові дії, українські військові діячі і т . д . - 379 тематично - військових марок [З, с. 324 - 330]. (Рис. 7 ,8 )

62 6

науковий збірник

Рис. 9 Марки АБН. 1951,1952 pp.

Рис. 10 Марюі УНР в екзйлі. Серія на дЬпомбіу українським інвалідам. 1950 р.

В 1951 році свою першу пропагандивну серію видала міжнародна організація Антибільшовицький Блок Народів (АБН) за проектом М. Білинського. В 1952 році за проектом Іво Кіфера вийшла друга серія марок АБН. ( Рис. 9) Українська Організація Оборони Чотирьох Свобід в США випустила в 1954 році свої чотири пропагандивні марки. Шістнадцять тематично - військових марок випустила в 1964 році в США Організація Державного Відродження України [8]. У фондовій збірці Львівського історичного музею вирізняються зразки марок Української Національ­ ної Ради ( УНР) в екзилі. Поштовий відділ УНР на основі Постанови ч. 1 від 2 грудня 1948 року про Український Національно - Державний Фонд видавав марки не тільки для збору коштів і пропаганди, але й для продовження традиції випуску поштових марок [11, с .46 - 47]. Всі марки УНР друковано в Мюнхені, крім двох серій гербових марок, що вийшли в Лондоні. Авторами проектів марок УНР стали: М . Дмитренко, В.Залуцький, М.Білинський, П. Холодний [16, с.2,4 ,1 3 ,1 5 ]. 3 1948 по 1950 рік було видано шість тематично - військових марок. ( Рис. 10) Заслуговують уваги дослідників випуски марок на військову тему громадських організацій. В 1925 -1930 роках свою марку випустила філія Товариства охорони воєнних могил в Рогатині. Український допомоговий комітет (УДК) в Холмі 20 квітня 1941 року випустив велику кількість по­ штових марок, щоб засвідчити перед світом багатовікову історію українського народу. Проекти цих марок розробили С . Шрамченко та В . Штуль. 11 вересня 1941 року було випущено нову серію марок [13]. Як свідчить відомий знавець марок діаспори доктор Олександр Малицький (Канада), на честь українського війська УДК в Холмі випустив 10 марок [8, с.27 ]. Прикрашають колекцію марок на військову тематику поштові видання українських громадських органі­ зацій за кордоном: Союз українських філателістів в Нью - Йорку в 1954 році випустив дві марки; Товари­ ство приятелів капели бандуристів в 1963,1966,1968 - 70; 1972,1974 - 77; 1989,1990,1993 і 1994 pp. в Детройті -1 5 марок; Регіональне об'єднання “Яроспавщина та окраїни Засяння ” в 1966 році в Клів­ ленді - три марки; Перемиське земляцтво в Великобританії в 1971 році в Лондоні - чотири марки; Союз

науковий збірник

627

уУраГнсмрш Нар*//?!

РЕПУБЛИКА

УКР.

Украінсш Дгржап

РЕПУБЛИКА

Ukrainian Mvmuai

•

Cleveland Ohio

Рис. 11 Марки УМА у Клівленді. "Листопадовий чин” . 1958 р.

1659

в. л и п н я НАД г іч * р ю с о с н ю д о ПІД КОНОТОПОМ НА Ч С Р Ш ІГ Ш Щ и М І ГЕТЬМАН У К Р А ЇН И

шли оигоиськіїп РОЗГРОАНІВ

.МОСКОВСЬКІ БШСМА*

перемога!

Рис. 12 Марки УМА у Клівленді. "Конотоп” . 1960 р.

українців у Великобританії в 1972 році в Лондоні - три марки; Український національний музей в Онтаріо в Каліфорнії в 1956 році випустив три марки; Український воєнно - історичний інститут в Торонто в 1961 році - вісім марок; Український музей - архів в Денвері в 1969 році - шість марок [8, с . 27 ]. У збірці українських недержавних поштових марок яскраво вирізняються випуски Українського му­ зею - архіву ( УМА) у Клівленді (США), який був заснований 1952 року Леонідом Бачинським з метою збору і збереження предметів української історії і культури. Упродовж першої чверті століття свого існування УМА зібрав величезну колекцію, що містила багато рідкісних, унікальних експонатів. У ви­ давництві Музею виходять “Бібліографічні показники української преси” (1966 -1978 роки). Одним із відділів УМА є філателістичний. Стараннями відділу філателії появилося багато філателістичних се­ рій на історичну тематику, з них на військову тему: 1.11.1958 року - “Листопадовий чин” ( у 40 - ліття) ( Рис. 11); 1.01.1959 року - “Мазепинський рік - 1959 ” ; 30.04.1960 року- “ Конотоп” ( Рис. 12); 1968 року - “Золотий ювілей Листопаду ”. Українські недержавні поштові марки виявились першор’ядним фактором в пропагандивній акції перед населенням інших держав. Вони стали вісниками української історії. Світ дізнався про україн­ ську національно - визвольну боротьбу, нарешті стали відомими імена наших героїв і здобутки мит­ ців - патріотів. Саме тому, українські недержавні поштові марки заслуговують на всебічне вивчення. Потрібен власний каталог українських поштових видань, в який, безумовно, повинні ввійти поштові випуски еміграційних урядів Української Народної Республіки і Західно - Української Народної Респу­ бліки, українські недержавні поштові видання, адже без власного каталогу неможлива ідентифікація, вивчення і професійне тематичне колекціонування поштових випусків у музейних колекціях.

Б28

науковий збірник

Джерела і література: 1. Енциклопедія українознавства. Словникова частина. Ч .9 1[ гол. ред. проф. д-р В . Кубійович ] - Париж - Нью Йорк: Молоде життя, 1980. - 3205 - 3600 с .

2 . Зозуля Я . Поштова марка на службі України . / / Обіжник українських збирачів у США. - 1950.-1 с.

3 . Коваль Л . Поштові видання Організації Українських Націоналістів ( революціонерів). II Наукові записки. Львів­ ський історичний музей. - Львів, 1998 - С. 324 - 330.

4 . Л .0 . Підпільна пошта УПА. II Юнак. -1 9 6 7. - Ч . 10. - С . 20 - 21.

5. Максимчук Ю . Каталог українських недержавних марок. Доповнення ч.1. - Мюнхен: видавництво “ Українська Філателістична Бібліотека “ . - Чикаґо, 1957. -152 с .

6 . Максимчук Ю . Марки видавничого фонду “ Золотоверхий Київ “ II Поштові вісті. - Мюнхен , 1956 . —4 . 1 —2(18 — 19).- С . 8 .

7. Максимчук Ю . Українські поштові марки. - Мюнхен , 1949. - 55 с .

8 . Малицький О. Марки і наліпки на честь українського війська. II Свобода. - 31 жовтня 2003. - № 44. - С . 27.

9 . Малицький О. Огляд видань марок і пропагандивних блоків Закордонного Поштового Відділу Підпільної Пошти України .[ Електронний ресурс ] II Український збирач . Сайт з історії пошти філателії в Україні - Серпень - жовтень , 2004. - Випуск 3. - Режим доступу: http://www.ukr-zbyrach.boom.ru/OHLUD-1htm.

10. Підпільна пошта України . II Сурма. - Мюнхен , серпень 1950. - Ч . 22 - С . 24.

11. Рудиицький Я . ДЦ УНР в екзилі між 1941 і 1951 / 2 роками . З - видання. - Оттава, 1995. - 96 с .

12. Савицький Р . Дещо про марки Дивізії з 1943 року. //Дивізія. Обіжник зв’язку збирачів, зацікавлених у її філателіс­ тичних та інших збирацьких виданнях. - США, жовтень 1992. - Ч .2 - 8 с .

13. Сов’як П . Холмські поштові марки [ Електронний ресурс ] / / Український збирач. Сайт з історії пошти філателії в Україні - Серпень - жовтень, 2004 . - Випуск 4 . - Режим доступу: http://www.ukr-zbyrach.boom.ru/holm-marka.htm.

14. Стисловський Б. Марки з нагоди “ Марійського року 1954". II Поштові вісті. - Мюнхен ,1956 . - 4 . 1 - 2 ( 1 8 - 1 9 ) . -С .7-8.

15. Трембіцький В . Поштові видання Легіону У . С . С . II Поштові вісті. - Мюнхен , 1956. - Ч . 1 - 2 (18 -19). - С .

3-5.

16. Ukrainian National Council post. - Philadelphia , 1993 . - 1 6 s .

17. Цегельський П . Марка УПА. II BO Свобода -1 2 грудня, 2006 - Режим доступу: http://www.lwiw.-swoboda.org.ua/ dopysy/dopysy/001072/ 18. Щеглюк М . Р . Історія українського листування . Частина 1. “ Споконвіку було Слово...”. - Львів: Сполом , 2009 .-220 с.

науковий збірник

629

Тетяна РАЛДУПНА (Київ)

ПОСТАТЬ СТЕПАНА БАНАЕРИ В ПРОЕКТІ НАЦІОНАЛЬНОГО МУЗЕЮ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ «СТЕПАН БАНАЕРА; ДОКУМЕНТИ СВІДЧАТЬ» Серед борців за державність, що за радянських часів отримали в Україні тавро ворогів народу, Степан Бандера був найбільш знеславлений та демонізований. І сьогодні, серед повернутих із забуття імен, прізвище Бандери стоїть окремо. Він викликає гострі дискусії, сприймається суспільством неоднозначно, його певною частиною - відверто вороже. Штамп запеклого ворога, ката й посібника гітлерівської Німеччини, причеплений радянською пропагандою, міцно вкарбувався у свідомість людей повоєнної епохи. В оцінці його діяльності в них все ще домінують усталені стереотипи, а молоде покоління й дотепер мало що знає про цього діяча. Потреба у відновленні історичної правди про С.Бандеру, об’єктивному висвітленні тогочасних подій, по­ ставили певні завдання й перед музейниками. У жовтні 2009 р. в Національному музеї історії України була відкрита меморіальна виставка, присвячена 100-річчю від дня народження Степана Бандери, видатного лі­ дера національно-визвольного руху XX ст. Це був спільний проект музею і Союзу українців у Великій Британії, зокрема, Музею Української визвольної боротьби ім. С.Бандери в Лондоні, куди після смерті керівника ОУН були перевезені архів та особисті речі з його офісу та мюнхенської квартири. До створення експозиції були залучені Галузевий державний архів Служби безпеки України, Музей визвольних змагань Прикарпатського краю (Івано-Франківськ) та його філія - Музей Степана Бандери у с. Старий Угринов, Центральний державний історичний архів (Львів), Всеукраїнська громадська організація «Центр досліджень визвольного руху» (Львів), Державна наукова архівна бібліотека (Київ). Вперше за роки незалежності музейні та архівні матеріали зна­ йомили з життям та діяльністю найконтроверсійнішої постаті вітчизняної історії. Актуальність виставки та її унікальність визначали представлені на ній невідомі й маловідомі оригінальні документи. Відповідною була і її назва - «Степан Бандера: документи свідчать». Було також представлено значну кількість меморіальних речей, що належали родині Бандер й особисто Степану. Відповідно до струк­ тури, експозиція складалась з тематичних розділів, які висвітлювали різні періоди життя С.Бандери - від дитинства до загибелі. Таким чином його образ трансформувався в свідомості відвідувача через цілу епоху, на тлі якої відбувалось формування національного характеру Бандери, становлення його як лідера. Усвідомлення приналежності до української нації почалось у Степана Бандери з батьківського дому. В автобіографії «Мої життєписні дані» він з цього приводу зазначив: «Я прожив в Угринові Старому в домі моїх батьків і дідів, виростаючи в атмосфері українського патріотизму. Від листопада 1918 року наше родинне життя стояло під знаком подій у будуванні українського державного життя та в обороні самостійності... Осо­ бливий вплив на кристалізацію моєї національно-політичної свідомості мали величні святкування злуки ЗУНР з Українською Народною Республікою в одну державу в січні 1919 року» [2, с.15-16]. На виставці були представлені меморіальні речі із садиби Бандер: настінний годинник, ікона, свічник. Тема сім’ї в експозиції була сфокусована на постаті батька, греко-католицького священика Андрія Бандери. Його життя, покладене на вівтар боротьби за державність, слугувало яскравим прикладом жертовності. Безмеж­ но відданий Україні, він майже на генетичному рівні передав свої ідеали дітям. У цьому контексті постать Степана Бандери невід’ємна від образу батька, відомого громадсько-політичного діяча Галичини й великого українського патріота. Біографія АБандери заслуговує окремого розгляду і дослідження, експозиція виставки розповідала лише про окремі, найбільш яскраві її сторінки. Після входження Галичини у 1939 р. до складу СРСР, отець Андрій, як батько відомого вже на той час діяча ОУН, потрапив під пильне око радянської влади. Українські підпільники пропонували йому виїхати за кордон, проте на такі пропозиції він рішуче заявляв: «Не маю релігійного права і права як український патріот зали­ шити громаду. Що буде моїй громаді, то буде і зі мною. Розлучити мене з моїми парафіянами можуть тільки

630

науковий збірник

наказ моєї церковної влади або смерть, спричинена насильством ворога» [6. - 2009. - Vol.LXI, №35 (3329)]. Ці слова стали пророчими.

22 травня 1941 р. отця Андрія заарештували. Йому інкримінували зв’язки з українськими націоналістами, зо­ крема, переховування у своєму помешканні члена ОУН Данила Стефанишина. Було також заарештовано його дочок Марту та Оксану, які на той час проживали з ним у селі Тростянець Долинського району Станіславської області (сучасна Івано-Франківська область). На початку червня АБандеру перевезли до Києва, в підпорядку­ вання III управління НКВС УРСР. На виставці вперше були представлені маловідомі матеріали слідчої справи на Бандеру Андрія Михайловича, що зберігаються в Галузевому державному архіві Служби безпеки України. У «Справі №61112 по звинувачуванні Бандери Андрія Михайловича» [5. - Справа № 75140 ФП.] знаходяться про­ токоли численних допитів, проведених впродовж червня 1941 р. Цілком усвідомлюючи свою подальшу долю, АБандера тримався в тюрмі мужньо, ідеалів своїх не зрікся. Про це свідчать зафіксовані у протоколах відповіді священика на запитання енкаведистів щодо його політичних переконань і причетності до ОУН. В протоколі допиту від 9 червня знаходимо таку відповідь: «По своїх політичних переконаннях я являюсь українським на­ ціоналістом, але не шовіністом. Єдино правильним державним ладом для українців я вважаю Єдину Соборну Україну» [5. - Спр. №7 5140. - Арк. 26]. Найбільш повну інформацію про життєвий шлях Андрія Бандери містять його власноручні записи, зроблені у в’язниці незадовго до страти. Це своєрідний автобіографічний рукопис на 7 аркушах, написаний дрібним по­ черком і названий «Мої особисті зізнання» [15]. У ньому йдеться не лише про сім’ю галицького пароха, а й про важливі суспільно-політичні процеси, що відбувалися на західноукраїнських землях впродовж першої половини минулого століття. АБандеру розстріляли 10 липня 1941 р. Його реабілітовано 1992 p., місце поховання не­ відоме. Сьогодні Українська греко-католицька церква, з метою канонізації, продовжує збирати матеріали про цю мужню, нескорену людину. Матеріали слідчої справи батька містять також цікаві дані про діяльність С.Бандери у міжвоєнну добу, на початку Другої світової війни (до 1941 p.). Зазначений період його життя залишається найменш відомим. Од­ нак саме 1920-30-ті pp. були визначальними в утвердженні націоналістичних поглядів, становленні його як лідера. Родинне гніздо С.Бандера залишив 10-річним хлопчиком, у 1919 р. він переїхав до Стрию, де вступив до української гімназії. В експозиції є рідкісні знімки Бандери-гімназиста, документи про навчання, його особисті речі. Однокласник Ярослав Рак так зображував свого товариша тих часів: «Він був низького росту, шатен, дуже бідно одягнений» [3]. У 1922 р. Бандера став членом Пласту. Це була спортивно-патріотична національного спрямування органі­ зація, яка в ті часи широко увійшла в життя української молоді Галичини. Пік її діяльності припадав на другу по­ ловину 1920-х pp., після того як західноукраїнські землі опинилися під владою Польщі. Знаменитим осередком поширення націоналістичних ідей на Стрийщині був пластовий курінь старшокласників «Червона калина», до якого Степан вступив 1927 р. Пізніше членом куреня став його молодший брат Олександр, про що свідчив від­ повідний документ в експозиції виставки [19. Ф. 389.- Оп.1. - Спр.888. - Арк. 9,10]. Взагалі через Пласт пройшла більшість майбутніх провідників ОУН і командирів УПА. Серед них - відомі згодом діячі Степан Охримович, Ярослав Рак, Олекса Гасин та інші соратники Степана Бандери[19. Ф.389. - Оп.1. - Спр. 104. - Арк. 9,10]. Значна кількість документів про участь Степана Бандери в пластовому русі зберігається в Центральному державному історичному архіві України у Львові. Частина з них була представлена на виставці. Це пластунське посвідчення [19. Ф.389. - Оп.1. - Спр. 162. - Арк. 25], анкети, фото тих часів. Означений період був відображе­ ний в експозиції матеріалами про навчання Степана Бандери у Львівській політехніці впродовж 1928-1933-х pp. На виставці можна було побачити студентські знімки, особисту справу студента агрономічного факультету Бан­ дери Стефана [7. Ф.27. - Оп.5. - Спр. 377] тощо. Документів за цей період небагато. Можливо це пояснюється тим, що його життя тих часів можна умовно поділити на дві частини: офіційна - навчання; таємна - підпільна робота, спочатку в УВО (з 1928 p.), потім в ОУН (з 1929 p.). Про свій студентський період С.Бандера згадував: «У вересні 1928 року я переїхав до Львова і тут записав­ ся на агрономічний відділ Високої Політехнічної Школи. Найбільше часу й енергії я вкладав в революційну,

науковий збірник

631

національно-визвольну діяльність. Вона полонювала мене щораз більше, відсуваючи на другий план навіть завершення студій» [2, с.18-19]. Як і більшість національно налаштованої молоді Галичини, С.Бандера пере­ бував під значним впливом ідей М.Міхновського та Д.Донцова. З останнім він неодноразово зустрічався впро­ довж життя, а праця «Націоналізм» стала чи не головною книгою його бібліотеки. Завершенням організаційного процесу українського націоналістичного руху стало створення Організації українських націоналістів (ОУН) у 1929 р. Відповідно до концепції виставкового проекту тема започаткування ОУН була однією з центральних. С.Бандера, якому виповнилось на той час 20 років, одразу вступив до її лав. Маючи непересічні організаторські здібності, сильну волю й беззаперечну відданість українській справі, він став невдовзі одним із впливових діячів організації. Важливим документом, що визначав сутність українського націоналіста, був написаний СЛенкавським «Декалог». Першим пунктом 10 заповідей було гасло: «Здобудеш Українську державу, або загинеш у боротьбі за неї» [8, Д-28]. Ці слова визначили сенс життя тисяч українських патріотів, у тому числі й Степана Бандери. На конференції Проводу Організації українських націоналістів, яка відбулася в Празі 3-6 червня 1933 p., Бандеру обрали Крайовим керівником ОУН на західноукраїнських землях. Важливим питанням, що вимагало негайного вирішення, було розв’язання конфлікту між УВО та ОУН, який виник на фунті розбіжностей щодо змісту, форм й організації подальшої визвольної боротьби. Наріжним каменем конфлікту було також питання об'єднання під одним проводом. Завдяки зусиллям Степана Бандери УВО влилася в ОУН і перетворилася на її військово-бойовий відділ. Організація українських націоналістів була носієм соборності українських земель. Тому її діяльність спрямо­ вувалась водночас як проти польського, так і московсько-більшовицького поневолення. На той час боротьба Крайового проводу ОУН зосереджувалась головним чином на терені Західної України. Форми і методи бороть­ би були різні - від пропаганди політичних цілей до збройних виступів. Для боротьби з польськими окупантами під керівництвом Степана Бандери створено підпільні збройні загони («зелені кадри»), завданням яких був захист українського населення від репресій з боку поляків. Найбільшого розмаху боротьба досягла в першій половині 1930-х pp., коли націоналістами було здійснено низку терористичних актів. Найбільш резонансною справою тих часів стало сплановане Бандерою вбивство 15 червня 1934 р. міністра внутрішніх справ Польщі Б.Пєрацького. Причиною замаху, вчиненого Григорієм Мацейком, була помста за ганебну «пацифікацію», яку проводив польський уряд у Східній Галичині 1930 р. Відповідальним за її впрова­ дження був Пєрацький, на той час керівник польської тайної поліції. В експозиції виставки був представлений рідкісний документ - оголошення Міністерства внутрішніх справ Польщі про винагороду в 100 000 злотих тому, хто знайде вбивцю [16].

18 листопада 1935 р. перед польським судом у Варшаві постали 12 членів ОУН, звинувачених у співучасті злочину. Головним серед них був 26-річний Степан Бандера - організатор замаху і відповідальний за всю ді­ яльність ОУН в Західній Україні. Польська влада намагалася показати себе правовою державою, дозволивши публікувати матеріали процесу [19. Ф.371. - Оп.1. - Спр.79. - Арк.116-118 зв.], й закордонна преса дала неупереджені оцінки. Зокрема, чеське пресове агентство «Центропрес» у своїх повідомленнях назвало Пєрацького «кривавим міністром», який сплямив свої руки кров’ю тисяч невинних українців. «Центропрес» також зазначив, що генерал Пєрацький був «реапізатором безоглядного терору супроти поневолених Польщею українців і по­ слідовного викорінювання всяких самостійницьких змагань українського населення» [12, с.31-32]. Підсудні перетворили Варшавський і Львівський (1936 р.) судові процеси на трибуну пропаганди ідей національно-визвольної боротьби українського народу. Значний резонанс в демократичних колах викликали промови на суді С.Бандери, якого було засуджено до смертної кари. В результаті амністії, оголошеної у зв’язку із смертю глави держави Ю.Пілсудського, смертний вирок було замінено довічним ув’язненням. Деякі дослідники вважають, що феномен Бандери зародився саме тоді, коли перебуваючи за фатами, він «тричі готовий був при­ йняти смерть на ешафоті, щоб увійти в історію національним героєм й реалізатором величної ідеї [4, с.77]». Особливе місце в політичній біофафм Бандери займає період Другої світової війни. Саме тоді сталінський режим почав створювати міф про ката, запроданця й посібника гітлерівської Німеччини. Для чого це робилося,

632

науковий збірник

стає зрозумілим, наприклад, з німецького документу за 1942 p., в якому зазначено: «... НКВД считало ОУН серьезной опасностью для существования Советской Украиньї. Позтому бьшо необходимо принять мерьі для уничтожения ОУН» [5. Спр.№75140 ФП. - Арк.141]. Хто був лідером націоналістичного руху, радянські спецспужби знали добре. Щоби скомпрометувати ОУН та його провідних діячів, НКВС вдавався до різних методів. Прикладом тому є міф про Бандеру. Однак і сьогодні, всупереч багатьом документам, які вказують на непричетність Степана Бандери до співпраці з гітлерівцями, деякі сучасні політики продовжують нагнітати напругу навколо його імені. Діяльність ОУН в часи Другої світової війни була однією з важливих в концепції виставки. З початком війни кардинально змінилася ситуація в Західній Україні. Після домовленостей між гітлерівською Німеччиною та Радянським Союзом Східна Галичина у вересні-жовтні 1939 р. відійшла до СРСР. Ця подія мала двоїстий зміст. З одного боку, реалізувалася задекларована ще 1919 р. злука Наддніпрянщини і Західної України. З другого - це сталося за колючим дротом соціалістичного табору. До УРСР було долучено в 1940 р. також територію Північної Буковини та Південної Бессарабії. Створилася парадоксальна ситуація: вперше за ба­ гатовікову історію українські землі були інтегровані у складі єдиної української, але не самостійної держави. Перед ОУН постали нові завдання, що вимагали переорієнтації сил, вироблення нової стратегії й тактики визвольної боротьби. Друга світова війна застала Степана Бандеру у польській в’язниці в м. Бересті, де він знаходився до ве­ ресня 1939 р. На той час між Проводом ОУН, який після вбивства Є.Коновальця (1938) очолював А.Мельник, і Крайовим керівництвом ОУН в Західній Україні розпочався конфлікт з низки принципових питань діяльності організації. Конфлікт поглибився й перейшов частково на особисті стосунки між Мельником і Бандерою піс­ ля звільнення останнього з тюрми. Деякі дослідники називали таку ситуацію конфліктом поколінь. Питання по-різному висвітлювалося й висвітлюється в українських еміграційних виданнях та працях сучасних україн­ ських істориків. Цій проблемі присвячена, наприклад, книга З.Книша «Розбрат» [11]. Незважаючи на певний суб’єктивізм, автор детально описав перебіг подій, пов’язаних з розколом ОУН на «мельниківців» (ОУН-м) та «бандерівців» (ОУН(б). Не маючи за мету деталізувати проблему, зауважимо: на тлі багатьох непорозумінь між двома лідерами одним із принципових розходжень було відношення ОУН до гітлерівської Німеччини як союзниці у боротьбі з більшовизмом. Сподівання націоналістів на допомогу німців у вирішенні українського питання в 1941 р. ґрунтувалися на союзницьких відносинах між Українською Народною Республікою, а потім Українською Державою і Німеччиною в 1918 р. А.Мельник та його однодумці вбачали в німцях надійних союзників і вважали, що політика ОУН у відно­ синах з ними повинна носити поступовий, поміркований та узгоджувальний характер. С.Бандера, навпаки, прагнув рішучої дії і був переконаний, що міжнародний фактор у визвольній війні може відігравати лише допоміжну роль. Він зазначав, що «самостійну державу може здобути український народ тільки власною боротьбою і трудом», а «без власних змагань найсприятливіші ситуації не дадуть ніколи державної неза­ лежності, хіба тільки зміну одного поневолення на інше» [3, с.88]. Такої ж думки був Бандера і після поїздки до Риму у січні 1940 р. для переговорів з італійським урядом про військову допомогу на випадок повстання проти СРСР. У той же час розумів, що «ждати допомоги від німців, а чи від італійців досить ризиковано, бо і ті, і другі дбають лише про свою вигоду, а не про дальнішу долю українських націоналістів» [5. Спр. 75140 ФП.-Арк. 41]. У лютому 1940 р. в Кракові було створено Революційний провід ОУН (ОУН p.), його головою Надзвичай­ ний великий збір ОУН у квітні 1941 року обрав Степана Бандеру [17]. ЗО червня 1941 р. Національні Збори з ініціативи ОУН (р.) проголосили у Львові Акт відновлення незалежності України, поставивши гітлерівців перед доконаним фактом. На Зборах було утворено Крайове правління Західних областей України на чолі з Ярославом Стецьком, яке мало діяти до створення центральних властей у Києві. На виставці експону­ вався оригінал звіту Національних Зборів, в якому детально описана ця знакова подія [14, інв. № 1412]. В експозиції були представлені також Пастирські листи митрополита Української греко-католицької церкви Андрея Шептицького [8,698 лф.] та митрополита Української православної церкви Полікарпа [8,26 лф.], які

науковий збірник

633

благословили цю історичну постанову. У своєму Пастирському листі митрополит Полікарп, зокрема, написав: «Оце на наших очах справедливість Божа сповнилася: Один Бог, одна нація і спільна краща майбутність.... Над нашою так густо зрошеною кров’ю землею радісна вістка: проголошено самостійну українську державу» [8,26 лф]. Існування незалежної України не входило в плани гітлерівської концепції нової Європи. Своє справжнє об­ личчя фашистська Німеччина показала одразу, коли пред’явила ультиматум про відкликання Акту про віднов­ лення української державності. Невдовзі були заарештовані і відправлені до концтаборів члени Державного Правління і провідні діячі ОУН. На початку липня 1941 р. в Кракові було заарештовано С.Бандеру. Його від­ правили до Берліну під домашній арешт, а потім ув’язнили в концтаборі Заксенхаузен, де він перебував до фудня 1944 р. Разом з ним знаходились найближчі сподвижники - Я.Стецько, СЛенкавський, І.Габрусевич. Прикметно, що за залізним дротом Заксенхаузена опинилися на той час українські націоналісти обох таборів - ОУН (б) і ОУН (м). Як не парадоксально, але для фашистів вони всі належали до одного табору -борців за незалежність України. В’язнем Заксенхаузена був, наприклад, відомий поет і український націоналіст з ОУН (м) Олег Ольжич, закатований гітлерівцями під час допитів. Зазначимо, що жертвами фашистських концтаборів стали й два рідні брати Бандери - Олександр та Василь, які загинули в Освенцімі 1942 р. Останній розділ експозиції присвячувався еміфаційному періоду життя Степана Бандери. Він виявився не менш складним і проблемним, ніж попередні. Характеризувався серйозними конфліктами і розколами - на цей раз, в середовищі самої ОУН (б). Ця тема була складною і для її експозиційного відображення, хоча й пред­ ставлена численними документами з особистого архіву Степана Бандери. Діяльність ОУН (б) тих часів з усіма її протиріччями та дискусіями відображена в дослідженнях еміфаційних і вітчизняних українських істориків. Докладно вона висвітлена, наприклад, в книзі Р.Кричевського «ОУН в Україні. ОУНз і 34 ОУН» [10]. Не деталізуючи проблему, зупинимося в загальних рисах на деяких аспектах даного питання. Після закінчення Другої світової війни утворено у Відні (1945) Закордонний центр ОУН, який після Мюнхенської конференції 1946 р. був реорганізований в Закордонні частини ОУН (34 ОУН), як організа­ ційну форму для членства ОУН на чужині. Майже одразу в Закордонних частинах ОУН почала створюватись опозиція, яку представляли Лев Ребет, Зенон Матла, Микола Лебедь. Головною причиною непорозумінь були розходження в ідеологічних і профамних питаннях діяльності ОУН в нових умовах повоєнної доби. Конфлікт переріс в площину відносини між 34 ОУН і Закордонним представництвом Української головної визвольної ради (УГВР), утвореної на українських землях з ініціативи Української повстанської армії 1944 р. В заяві Голов­ ного командування УПА від 1947 p., зокрема, йшлося про те, що з утворенням УГВР вона стає найвищим по­ літичним представницьким і керівним органом українського визвольного самостійницького руху [4, С.118-119]. Подальший перебіг подій привів до рішення С.Бандери залишити в серпні 1952 р. посаду голови 34 ОУН. Цей крок був зроблений для того, щоб не поглиблювати суперечності, які негативно впливали на авторитет ОУН і національно-визвольний рух в цілому. В той же час, в окремому листі до членів 34 ОУН, він заявив, що не збирається відходити від праці в ОУН, а й надалі буде віддавати «усі свої сили й здібності на службу на­ ції, її визвольній боротьбі» [12, с.134]. Однак найближча конференція 34 ОУН, що відбулась в травні 1953 p., одноголосно вибрала С.Бандеру й надалі головою Проводу Закордонних частин ОУН. Ним він залишався до своєї трагічної загибелі. В експозиції були представлені документи і фотографії періоду еміфації з Музею визвольної боротьби ім. Степана Бандери в Лондоні. Це звіт про роботу Закордонного Центру ОУН, написаний рукою Бандери в лютому-березні 1946 р. у зв’язку з підготовкою Мюнхенської конференції [14, інв. № 1377], лист «До друзівнаціонапістів» (б/д) [14, інв. № 3496/2], «Заява про уступлення з посту Голови Проводу ОУН» за 1952 р. [14, інв. № 3384], лист С.Бандери до Теренового Проводу ОУН у Великій Британії з подякою за подарований авто­ мобіль (б/д) [14, інв. № 3387] та інші документи. Найбільш цікавим для дослідників є написаний на 11 сторінках звіт. Він складається із вступу і трьох основних частин, які в свою чергу структурно поділені на окремі питання. Перший розділ - власне звіт про діяльність Закордонного центру за 1945 p., другий - «Начерк загального пла­ ну дальшої діяльності», присвячений аналізу післявоєнної ситуації, що створилася навколо ОУН, і основним

634

науковий збірник

завданням внутрішньої розбудови організації на найближчий період. Важливими питаннями даного розділу були: взаємини «краю» та еміфації; допомога «краю» політичною зброєю (програми, кличі) і військовою силою (похідні групи); діяльність ОУН на чужині; урегулювання відносин з іншими еміграційними українськими полі­ тичними партіями; вироблення нової концепції зовнішньої політики. Значне місце було приділено в документі питанню перманентної революції. Воно включало такі пункти: а) «прищеплення ідеї української національної революції найширшим масам українського народу і мобілізація їх до дії; б) поширення визвольної боротьби проти більшовизму на всі гноблені народи; в) зведення усіх протибільшовицьких потенцій в одне руспо»[14, інв. № 1377. - С.7,10]. В рукопису йшлося також про дії Української повстанської армії на випадок повстання або затяжної боротьби. Третій розділ присвячувався виключно організаційним питанням. Веміфації Степан Бандера написав низку теоретичних статей, головним змістом яких була ідея національновизвольної боротьби. Багато уваги приділяв консолідації різних українських політичних сил на чужині. Показо­ вими у цьому сенсі були відносини 34 ОУН з Українською Національною Радою, яка постала 1948 р. і вважа­ ла себе єдиним репрезентативним органом українського руху в діаспорі. Однак в ній не були представлені усі чотири існуючі на той час державно-визвольні концепції, виразниками яких були А.Лівицький, С.Бандера, А.Мельник і Д.Скоропадський. Після безуспішних спроб змінити ситуацію, 34 ОУН вийшли з УНРади. Питан­ ням консолідації й можливої співпраці була присвячена зустріч С.Бандери з керманичем Союзу гетьманцівдержавників Д.Скоропадським. Вона відбулася восени 1948 р. під час відвідування гетьманичем українських таборів поблизу Мюнхена[18.- С.105]. Заключним розділом експозиції була тема трагічної загибелі Провідника ОУН, який був вбитий радянським агентом Богданом Сташинським. В некролозі Проводу 34 ОУН повідомлялося, що «15 жовтня 1959 року о 1-й годині дня загинув з ворожої руки великий син українського народу і довголітній керівник революційної бороть­ би за державну незалежність, Голова Проводу закордонних 4астин Організації Українських Націоналістів сл.п. Степан Бандера» [4, с.136]. На виставці були представлені унікальні речі: костюм зі слідами крові, в якому був С.Бандера в день вбивства, стрічки з похоронних вінків, посмертна маска. 4испенні знімки розповідали про похорон, який відбувся на мюнхенському цвинтарі Вапьдфрідгоф 20 жовтня 1959 р. в присутності великої кількості людей. На ньому були присутні представники різних політичних сил української еміграції, які прибули з багатьох країн Європи та Америки. Раритетом виставки та її своєрідним підсумком став автофаф етапі Дми­ тра Донцова «Ім’я-символ (С.Бандера)» [14, інв. № 2083]. Символом незламного борця за волю України Степан Бандера залишається й дотепер. Хоча його ім’я і сьогодні намагаються очорнити, він увійшов в історію України як видатний український діяч XX століття. Екс­ позиція, відкрита в Національному музеї історії України, стала ще одним кроком на шляху «реабілітації» імені Степана Бандери перед нащадками. Вона засвідчила глибокий інтерес, який виявляють нині до цієї постаті широкі кола дослідників і фомадськості. Джерела і література: 1.

2.

3.

4.

5.

6.

7.

8.

9.

10.

11.

12.

13.

14.

15.

16.

17.

18.

Арсенич П., Бурнашов Г., Яневич Б. Степан Бандера та його родина. - Івано-Франківськ, 2008. Бандера С. Мої життєписні дані II Перспективи Української революції. - Київ, 1999. Бандера С. Слово до українських націоналістів-революціонерів за кордоном// Перспективи Української революції. - К., 1999. Гордасевич Г. Степан Бандера: людина і міф. - Львів, 2008. Галузевий державний архів Служби безпеки України. Гомін України. Державна архів Львівської області. Державна наукова архівна бібліотека (Київ). Енциклопедія українознавства. Словникова частина. - Т. 6. - Париж-Нью-Йорк, 1970. Кричевський Р. ОУН в Україні. ОУНз і 34 ОУН - Нью-Йорк-Торонто, 1962. Книш 3. Розбрат.-Торонто, б/д. Мірчук П. Степан Бандера символ революційної безкомпромісовости. - Нью-Йорк-Торонто, 1961. Мірчук П. Центр досліджень визвольного руху. Нарис історії ОУН 1920-1939 роки. - К., 2007. Музей Української визвольної боротьби ім. С.Бандери (Лондон). Музей совєтської окупації. Київська міська організація Товариства «Меморіал» ім. В.Стуса. Приватна колекція В.Киркевича. Постанови II Великого Збору ОУН. - Б/м, 1941. Ралдугіна Т. Штрихи до портрета спадкоємця останнього гетьмана України Данила Скоропадського// Український історичний журнал. - 2004. - № 6.

19. Центральний державний історичний архів України (Львів).

науковий збірник

635

Володимир КОВАЛЬЧУК, Валерій ОГОРОЛНІК (Київ)

НАСЛІДКИ АТРИБУЦІЇ ПСЕВДОНІМУ "МАМАЙ" (ПРО ВИЯВЛЕННЯ НЕВІДОМИХ ЛИСТІВ РОМАНА ШУХЕВИЧА У ГАЛУЗЕВОМУ ДЕРЖАРХІВІ СБУ) У 2007 році громадськість бурхливо відзначала 100-річчя з дня народження головного командира Української повстанської армії (далі - УПА) і провідника Організації українських націоналістів (далі - ОУН) в Україні Романа Осиповича Шухевича. Проходили збори, конференції, круглі столи. На цих представницьких заходах переважно говорилося про історичні, а не джерелознавчі аспекти. Грунтов­ но аналізувалася біографія Шухевича, з’ясовувався “слід”, який він залишив в історії України XX сто­ ліття. Якщо відкинути “пусті” доповіді, то з 77-и виступів на Всеукраїнській науковій конференції “Ро­ ман Шухевич в українському національно-визвольному русі XX століття” (м. Івано-Франківськ, 17-18 травня 2007 р.) 12 прямо стосувалося життєвого шляху Шухевича та його особистого внеску в історію визвольного руху України. За деякими винятками [10, с. 527-536], там практично не йшлося про необ­ хідність пошуку, оприлюднення, дослідження нових писемних документів, листів, спогадів Шухевича, адже актуалізований станом на сьогодні комплекс джерел неповний. Не піднімалися і такі проблеми: шляхи розширення джерельної бази, як її зробити доступною для широких кіл фомадськості? Актуалізація джерел, які прямо стосуються життя і діяльності Романа Шухевича, тільки розпочи­ нається. В 2007 р. у торонтській серії “Літопису УПА” (45-й том) вийшов збірник мемуарів, що відо­ бражають діяльність головного командира УПА. Перелік опублікованих документів, наведений упо­ рядниками цього збірника в бібліографічному додатку, налічує тільки 13 позицій, а мемуарів - 41-у [2, с. 493-494,499-501]. Невеликий розмір цих двох переліків у бібліографії - не недогляд її укладачів, а існуюча реалія. При цьому, в першому випадку маються на увазі офіційні документи УПА, укладені Шухевичем, а не його ділові чи приватні листи. Чудовий задум - опублікувати двотомник документів радянських органів державної безпеки, в яких згадується головний командир УПА - реалізували в 2007 р. Володимир Сергійчук, Сергій Кокін, Станіслав Сердюк і Наталія Сердюк. Утім, упорядники взяли за основу радянські, а не повстанські документи. Так, з 78-и документів першого тому тільки 15 вийшли з надр ОУН, УПА, УГВР, а решта - репрезентують радянські спецслужби і партійні органи [12, с. 632-637]. При цьому актуалізовано навіть ті з джерел, у яких Шухевич згадується побіжно, не є дійовою особою головних сюжетних ліній. “За бортом” збірника опинилися ділові листи ватажка з фондів Галузевого державного архіву Служби безпеки України (далі - ГДА СБУ). Всебічно проаналізувати “першу порцію” нещодавно віднайдених у ГДА СБУ невідомих ділових листів Романа Шухевича, охарактеризувати їхній інформаційний потенціал - мета даної публікації. Виявити листи, по-перше, допомогла масштабна евристика фондів згаданого архіву, проведена нами упродовж 2009 p., під час підготовки анотованого покажчика “Листування провідників ОУН і УПА”. По-друге, сталася приємна випадковість. Наприкінці 2009 р. ми здійснювали пошук джерел для написання статті про рейд куреня УПА Івана Сала-“Мамая” з Волині на Холодноярщину навесні 1944 р. Відтак, дуже важливо було виявити якомога більшу кількість писемних документів про “Мамаїв” (в ОУН і УПА носії такого псевда - “часті гості”) чи хоча б завірених таким псевдонімом. Під руку потра­ пили і листи того “Мамая”, котрий виявився Шухевичем. Переклади ділових листів Романа Осиповича з української на російську мову, підписані “Мамаєм”, знайшлися у справі С-9079 “Берлога” Київська колекція” фонду 65 ГДА СБУ. Як і чому вони туди по­ трапили? Справа у тому, що з 2 листопада 1944 р. НКВС завів на членів Головного проводу ОУН(б) оперативно-розшукову справу “Берлога” [12, с. 371-372]. Якщо до “оперів” потрапляло щось написане

636

науковий збірник

ватажками ОУН і УПА, уважно аналізувався зміст документів, згадані там особи та топоніми, вивча­ лися почерк і специфіка письма. Згодом з копій документів повстанського керівництва і супровідної радянської документації було сформовано тематичну багатотомну архівну справу. Які є підстави твердити, що у документах з “Берлоги” за “Мамаєм” дійсно “заховався” Роман Шухе­ вич? По-перше, у переліку всіх знаних псевдонімів головного командира УПА (відомо їх понад 35) [1], який мають у своєму розпорядженні науковці ГДА СБУ, є і “Мамай”. По-друге, виявлені нами листи датуються жовтнем 1945 - квітнем 1946 pp., а це саме той період, упродовж якого Роман Шухевич ко­ ристувався таким псевдонімом. По-третє, атрибутувати авторство допомогло з’ясування інформацій­ ного потенціалу документів. Адресати, сюжетні лінії - все вказує на те, що автор документа “Мамай” є Романом Шухевичем. Нововиявлений діловий епістолярій (9 листів) - це тільки фрагмент великого епістолярного комплек­ су. Розпорошений по різних архівах і збірках, він конче потребує узагальнення та систематизації. Поза сумнівом, Шухевич писав листи в організаційних справах і до 1945 року. Однак, до ГДА СБУ в-основному потрапило написане ним після війни. Чому листи, а не якась організаційна документація - накази, звіти, тощо? На нашу думку, це пов’язано не з “прихотями” автора чи “перебірливістю” тогочасних архівістів спецслужби, а зі змінами у структурі внутрішнього документообігу ОУН і УПА. Справа в тому, що зі се­ редини 1940-х там розпочалося заміщення розпорядчих, звітних, організаційних документів діловими листами. Така зміна у системі документообігу стала реакцією на виклики повоєнної доби. Підпілля на­ магалося вижити за умов наростаючої небезпеки з боку радянських чинників, а для цього треба було дотримуватися суворих правил конспірації, тобто у тому числі скорочувати все писане. Що нового вдалося дізнатися у процесі аналізу ділових листів Шухевича-“Мамая”? Як відомо, упродовж 1945 р. УПА і підпілля ОУН(б) на Волині та Поліссі зазнало непоправних втрат. У лютому за наводкою командира групи УПА “Турів” Юрія Стельмащука-'Рудого” [9, с. 262] на одному з Хуторів у Клеванському лісі Рівненської області радянський старший сержант Данілейченко убив командира УПА-Північ Дмитра Кпячківського-“Клима Савура” [8, с. 703]. У грудні того саме року ра­ дянська агентурна фупа “Твердого” спільно з ротою 277-го стрілецького полку військ НКВС під керів­ ництвом Гриценка у с. Романів Теремнівського району Волинської області ліквідували провід ОУН(б) на ПЗУЗ (“загинули всі, крім провідника”) [3, с. 44]. У вересні винищувальний батальйон Козівського райвідділу НКВС (Тернопільська обл.) у с. Бишки знищив політвиховника УПА, члена проводу ОУН(б) Якова Бусола-Талину” [6, арк. 107,120]. На вшанування “Савура” і “Галини” були складені некрологи. Обговорення їхнього змісту, окремих фраз, методики тиражування займає поважне місце у недатованому листі Шухевича до Кука за грудень 1945 р. [7, арк. 27]. Впадає в око також сильна ідеалізація Шухевичем-“Мамаєм” чеснот референта СБ на ПЗУЗ Миколи Козака-“Смока”. У грудні 1945 р. він запропонував удостоїти його найвищої нагороди УПА - Золотого Хреста - за “роботу в СБ” [7, арк. 261], “порятунок організації на ПЗУЗ” [7, арк. 249]. Виглядає також, що “Мамай” посприяв кадровому підвищенню “Смока”. Наприкінці 1945 року остан­ ній, як референт СБ, претендував на місце “Вереса” - наступника покійного провідника ОУН(б) на ПЗУЗ Клячківського, водночас як претензії “на північ” [так спрощено називалися ПЗУЗ - В.К.] Кука зазнали краху [7, арк. 28]. Зрештою, на початку 1946 р. з’явився тимчасовий провід ОУН(б) на ПЗУЗ у складі трьох осіб - “Смока”, “Вереса” і “Модеста” [7, арк. 267-268], а керівником “усіх справ ПЗУЗ” ненадовго став-таки Василь Кук [7, арк. 278]. Цікаво, що Василь Кук-“С.Вар” відносився до “Смока” з підозрою. Очевидно, Кук знав “з перших рук”, до яких катастрофічних наслідків довела його боротьба з радянською агентурою в УПА та під­ піллі на Волині. На відміну від Шухевича, котрий на Волині у 1945 р. мабуть не був [7, арк. 257], “Кук” неодноразово відвідував її раніше, а на рубежі 1945-1946 pp. навіть влаштував для провідника ПЗУЗ Козака “відправу”, тобто з ним зимував [3, с. 44]. Останнє підтвердив сам Микола Козак у листі до “друга провідника” у квітні 1946 р. [5, арк. 91-91 зв.]. Хоча не варто відкидати і особисту неприязнь.

науковий збірник

637

З виявлених нами листів також вдалося дізнатися, що особистісні стосунки між Романом Шухевичем і Василем Куком на рубежі 1945-1946 pp., м’яко кажучи, були напруженими. Перший полюбляв “підколоти” свого візаві, “поставити його на місце”. Читаємо у листі Шухевича від 26 грудня 1945 року: “для керівництва військовою роботою на ПЗУЗ можна буде дати людину на початку весни, тому що Ви туди не захотіли виїхати взимку” [7, арк. 28]. У іншому грипсі автор гнівався, чому Василь Кук за­ боронив “Вересу” бачитися з ним [7, арк. 27]. Шухевичеві боліла ідеалізація заслуг УПА-Захід, тому він намагався “зрівняти у правах” цю части­ ну колись єдиної армії з УПА-Північ й УПА-Південь [11]. Готуючись до підвищення військових звань воїнів, у фудні 1945 року повстанський ватажок наголошував: необхідно частіше надавати військові звання та відзнаки командирам УПА-Північ і УПА-Південь, тому що є така думка, що “помічається тільки УПА-Захід” [7, арк. 259]. У епістолярії “Мамая" чомусь не знайшлося місця “справі Степана Янишевського-'Далекого”. На­ гадаємо, що за вчинення опору “чисткам” організаційного активу ОУН(б) на ПЗУЗ (часто вони не ви­ правдовували себе) цю людину в листопаді 1945 року виключили з проводу Північно-східного краю “Одеса” [4, арк. 92-93]. Чашу кипіння “Далекого” переповнила звістка, мовляв, його заступник “Орист” є радянським агентом [4, арк. 94]. У грудні 1945 р. повстанець перейшов у опозицію до проводу ОУН(б) на ПЗУЗ і оголосив про самочинне пряме підпорядкування проводу ОУН(б) в Україні. Болісно Роман Шухевич-“Мамай” відреагував на запізнілу звістку про смерть наприкінці 1945 р. у Чехословаччині політичного референта ОУН(б) Дмитра Маївського-“Тараса" [13] і шефа штабу ГК УПА Дмитра Грицая-“Перебийноса” [14, с. 102]. Під час провокації, читаємо у листі “Мамая” до “Па­ наса”, цих чоловіків “обійшли НКВД-исти”, внаслідок чого перший “застрелився”, а другого “захопили і посадили в тюрму, де він повісився” [7, арк. 247]. Врятувався лише “Демид”. Як йдеться у нововиявлених листах, Шухевич підключався до підготовки пропагандистських видань УПА, у яких заперечувалися підвалини економічного ладу СРСР. “У мене знайшлася надзвичайно ціка­ ва книга англійського вченого Джинса”, - інформував він Кука 23 жовтня 1945 p., - спробую порівняти цю працю з “Діалектикою природи” Енгельса, аби довести, що постулати діалектики неправдиві.... Я не збираюся повністю заперечувати матеріалізм, це гіпотеза а не наука, лише так варто його розгляда­ ти” [7, арк. 280]. Також Роман Шухевич розкритикував повстанську працю (брошуру?) про радянський бюджет 1945 року. Він виявив, що там немає порівнянь “з бюджетами інших країв” [7, арк. 281]. У документах “Мамая" постійно фігурує технічний спеціаліст “Тарас”, котрого Василь Кук восени 1945 р. забрав собі. Головний командир УПА постійно потребував послуг “Тараса”, адже той вміло підробляв документи і печатки. Так, у листі за 21 жовтня 1945 р. до Кука міститься прохання, щоб 'Тарас” виготовив печатку радянського “виконкому” [7, арк. 274]. Це завдання мабуть виконане не було, відтак у листі від 12 січня 1946 р. Шухевич пообіцяв забрати майстра “назад” до себе [7, арк.

262]. А 23 лютого “Мамай” зазначив: “Тараса”, котрого я відправив до Вас, я поверну назад, оскільки не виконуються важливі замовлення через зв’язки” [7, арк. 277]. Таким чином, листи Романа Шухевича-“Мамая” за жовтень 1945 -квітень 1946 pp. виявлені у ГДА СБУ, особливо рельєфно відображають “місію” цього повстанського ватажка у підпіллі наприкінці 1945 р. У документах конкретизується, як після загибелі командира УПА-Північ і провідника ОУН(б) на ПЗУЗ Дмитра Кпячківського на Волині почалися часті кадрові зміни. “Мамай’’ болісно переживав втрати провідного активу ОУН(б) і УПА, критикував внутрішньоорганізаційне “бродіння". Між Романом Шухевичем і Василем Куком, йдеться у листах, бували тертя і суперечки, хоча “робочі” відносини між ними не виходили за межі розумного. Джерела і література: 1. “Батько”, “Білий”, “Борис Щука”, “Василь”, “Гомін", “Гриць”, “Дзвін", “Жар”, “Кар", “Лука”, “Мамай", “Роман Лозовський", “С. Вар”, “Сова", “Старий”, “Степан”, “Тарас Чупринка”, “Тур", “Туча", “Шуб”, “Шух", “Чагар", “Чернець", “Чу­ мак”, “Чупринка”, “Щука”, “171", “205”, “277”, “315”, “401", “558", “777", “808”, “1197”, “К-121/7-С”.

2. Бібліографія про життя і діяльність Романа Шухевича / Генерал Роман Шухевич-“Тарас Чупринка”. Головний

638

науковий збірник

командир УПА / Потічний П., Посівнич М. (ред.). - Торонто-Львів, 2007. - С. 493-494,499-501. - (Серія “Літопис УПА”. - Т. 45).

3. Вовк О. Вступ / Волинь, Полісся, Поділля: УПА та запілля. 1944-1946. Документи і матеріали / Вовк О., Кокін С. (упо­ ряд.). - Київ-Торонто, 2006. - С. 44. - (Серія “Літопис УПА. Нова серія”. - Т. 8).

4. Галузевий державний архів Служби безпеки України (далі - ГДА СБУ). - Ф. 2. - Оп. 56 (1953 p.). - Спр. 9. - Т. 1.

5. ГДА СБУ. - Ф. 2. - Оп. 58. - Спр. 9. - Т. 1.

6. ГДА СБУ. - Ф. 65. - Спр. С-9079. - Т. 2.

7. ГДА СБУ. - Ф. 65. - Спр. С-9079. - Т. 52.

8. Дарованець О., Мороз В., Муравський В. Націоналістичний рух 1920-1930-х років (матеріали для біографічного довідника) / Мірчук П., Нарис історії ОУН. 1920-1939 роки. - Київ,2007. - С. 703.

9. Миронов Г. Тимофей Строкач І Пограничники (сб. статей). - Москва,1977. - С. 262.

10. Пелешок М. Спогади як джерело до вивчення особистості Романа Шухевича //Галичина. - 2008. - № 14. - С.

527-536.

11. Прикметно, що Роман Шухевич не ставив під сумнів існування УПА-Південь як цілісного військового формування, як це роблять деякі сучасні дослідники історії УПА.

12. Роман Шухевич у документах радянських органів державної безпеки (1940-1950) / Сергійчук В., Кокін С., Сердюк С., Сердюк Н. (упоряд.). - Київ, 2007. - Т. 1. - С. 632-637.

13. Росов Олег. Советская Украйна и подполье ОУН: мир бьіл возможен II Еженедельник «2000». - 2008. -19-25 дека­ бря. - № 51 II http://www.2000.net.ua (26.02.2010 р.)

14. Савчин Марія („Марічка”). Тисяча доріг (спогади). - Львів-Торонто, 1995. - С. 102

науковий збірник

639

Костянтин ЗАВАЛЬНЮК, Тетяна CTEL1IOK (Вінниця)

УКРАЇНСЬКИЙ ВІЙСЬКОВИЙ І ГРОМАДСЬКИЙ ДІЯЧ І.О.ГОЛУБ (1892-1944) Впродовж багатьох віків існування нашого народу Галичина, цей український П’ємонт, завжди ви­ ступала своєрідним донором національного відродження. Особливо посилився цей процес в роки 1-ї світової війни, коли на авансцену історії чи не вперше виступили мільйони українців по обидва боки Збручу. «Перша Світова війна, - писав у цьому зв’язку відомий київський письменник та історик Р.М.Коваль, - освіживши почуття згарищами, мілітарно вишколила мільйони українців, підготувала для національної революції прекрасні старшинські кадри, створила українську військову еліту. Блакитний, Вовгура, Гонта (Лютий- Лютенко), Григор’єв, Кваша, Кощовий, Ляхович, Орлик, ПолтавецьОстряниця, Струк, Філоненко, Шепель, брати Чучупаки - хіба перелічиш всіх ватажків повстанського руху 1919-1920-х років, які отримали воєнну освіту на фронтах Першої Світової?» [20, с.9]. Додамо також, що окрасою цього списку може по праву вважатись і повстанський отаман, петлю­ рівський полковник, талановитий публіцист, редактор кількох часописів, активний діяч націоналістич­ ного руху Іван Остапович Голуб. Народився він 13 квітня 1892 року в селі Маріампіль теперішнього Галицького району Івано-Франківської області в греко-католицькій родині Остапа та ТеофіліїГолубів [19, с.45]. Роки його юності, як і багатьох земляків - ровесників з прикарпатських полонин, були об­ палені полум’ям 1-ї світової війни. Імовірно, зазнавши російського полону, юнак волею долі опинився в історичному центрі українських земель, куди вже долинули лютневі вітри з Півночі. Про цей період свого життя Іван Остапович згодом, у 1925 році, згадував: «Здається, в перших числах травня 1917 року я вступив у Києві в полк «Січових стрільців» на посаду підофіцера (фель­ дфебеля). Місяців через два наша частина була обеззброєна німцями і я утік у м. Олександрівськ (нині - Запоріжжя. - Авт.), де я вступив у дивізію Натієва в якості діловода штабу дивізії, а згодом був переведений на посаду к-ра взводу комендантської сотні. На початку листопада 1918 року із вказаної дивізії у Білій Церкві виділились усі січовики і був зорганізований полк «січових стрільців», який підняв повстання проти гетьмана. Беручи участь в боях з гетьманцями під селом Гатнем Київської губернії, я був контужений, на другий день вранці відправлений у госпіталь в Білу Церкву. Пролежавши там місяць, я був перевезений у Сквиру, де і був залишений відступаючими частинами, як хворий тифом. Після одужання я переховувався місяць-два у студента Декаленка, котрий проживав у той час на «Пісках». Потім з Другою селянською дивізією пішов у Жмеринку, де перейшов у Галицьку армію і, отримавши місячну відпустку, поїхав до рідних, які проживали на той час в м. Браїлові» [16, арк.55]. Заради справедливості, потрібно відзначити, що у вищезазначених спогадах відсутні свідчення про повстанську діяльність Голуба навесні - влітку 1919 року (що цілком зрозуміло, враховуючи факт перебування отамана в більшовицьких катівнях). Щоб заповнити цю прогалину, звернемось до свід­ чень іншого повстанського діяча, - колишнього командира 61-го Гайсинського полку, отамана Ананія Волинця. За спогадами останнього, у травні 1919 р. біля містечка Ситківців його загін зустрівся з брацлавським загоном повстанців Степана Лисогора (колишнього підполковника 56-го Немирівського пол­ ку) і галичанина Голуба. За погодженням усіх сторін, було утворено зведену Гайсинсько-Брацлавську повстанську бригаду силою в 500-600 багнетів (очолив її Ананій Волинець). Після цього повстанці відбивають у червоних Немирів, звільнивши з ув’язнення стрільців та старшин Української галицької армії, а згодом і Брацлав [21, с.35-36]. «У Брацлаві, - згадував А.Волинець, - бригада розпалася, тому що кожен хотів вести її у свої околиці» [2, арк.20зв.]. Голуб і Лисогор, маючи за собою майже всю силу (гайсинців було не більше, ніж 100-110 чоловік), пішли чи то до Немирова, чи до Вінниці, а Волинець -д о Гайсинського повіту [2, арк.20зв.]. Насправді ж, як ми бачимо із попередньої розповіді Голуба, подальші шляхи приводять його до

640

науковий збірник

Жмеринки, де він вступає до лав УГА. «Після закінчення відпустки, - продовжує свою розповідь Голуб, - повернувся у свою частину і був направлений у м. Кам’янець, штаб Придніпровської частини, звідки був посланий на посаду Помкоменданта 13-го Гайсинського полку на денікінський фронт, де був до жовтня 1919 року. Я був контужений в с. Чернятці і виїхав з відступаючою частиною в Кам’янець, звідти в Стар. Костянтинів, звідки пішки прийшов у село Ковалівку, Немирівської волості, до учительки Пилипенко - моєї нареченої, де застав двох галицьких старшин. З ними я зорганізував невеликий загін і ми зайняли Немирів, який був зайнятий денікінцями» [16, арк.55]. Зазначимо, що новоутворений повстанський загін, котрий називався Брацлавською повстанською групою, в грудні 1919 року очолив отаман Семесенко. Іван Голуб стає на чолі штабу групи, ад’ютантом же групи був чотар Ковган. Окрім цього, після звільнення Брацлавщини від денікінців (1 січня 1920 року), отаман Голуб також займає посади коменданта Немирівського району та організатора Брацлавського куреня ім. гетьмана Павла Полуботка [10, арк.218]. Все ж, зима 1919-1920 років видалася «несприятливою для повстанської праці - з лютими моро­ зами і шаленими хуртовинами» [24,с. 24]. До того ж, згадував І.Голуб, «під час наступу Таращанської бригади, наш загін був роз­ пущений і я пішов у Ковалівку до своєї нареченої, де був усю зиму та весну» [16, арк.55]. Коли ж настала весна 1920 року, то ситуація кардинально змінилася. На Поділля гордими зви­ тяжцями рухалися козаки М.Омеляновича-Павленка, учасники славнозвісного Зимового походу Армії УНР. Разом з першими весняними променями сонця пробуджувалися до повстанської праці і сільські дядьки, які за покликом своїх ватажків знову гуртувались у повстанські загони... Відновлює свою діяльність і отаман Голуб. За свідченнями очевидців тих подій, загін Голуба зор­ ганізувався навесні 1920 року: в його складі було 200 піших та 300 кінних чоловік, а також валка у ЗО підвод. В Молотівському цукровому заводі повстанці реквізували цукор та борошно, після чого пройшли переможним маршем через села Сорокотяжинці, Криківці, Остолопів, Райгород, Семенки [11, арк.292зв.].

16 квітня 1920 року надійшла розпачлива телефонограма з повітового центру Брацлава: «Сьо­ годні на світанку в Немирів ввійшла група озброєних рушницями, бомбами і ручними гранатами повстанців в кількості близько 100 чолов. на чолі з Голубом, зайняла телефонну станцію, навколо Немирова на дорогах поставила вартових і в годин 12 дня вийшла з Немирова по дорозі до жіночого монастиря. Жодних дій в містечку не чинила. Населення містечка було спокійне. Магазини і ярмарки були від­ криті весь час. В с. Боблові вчора прийшлими повстанцями з групи Голуба арештовано три продагенти, які збирали хліб. В с. Головеньках вчора ж повстанцями побитий і обеззброєний, але залишений на свободі один продагент» [5, арк. 114-114зв.].

26 квітня повстанці Голуба та Лисогора з’явились у містечку Вороновиці Брацлавського повіту. 8 повстанців на 3-х підводах було послано до місцевого яничара, фельдшера Порфирія Фалатюка, ко­ трий підступно убив відомого не лише на Поділлі отамана Євгена Ляховича. На щастя для зрадника, того не виявилося вдома, і повстанці обмежилися лише конфіскацією його майна [6, арк.47зв. - 48].

28 квітня 1920 року доходить черга і до Брацлава, який Голуб здобув спільно із козаками отамана Волинця. Ось як розповідалося про цю небуденну подію у доповіді Брацлавського ревкому вищому за рангом Подільському губревкому:« 28 квітня 1920 р. в 5 годин ранку було зроблено наліт бандитів в кількості близько 500 чоловік кінних і піших під керівництвом відомого керівника банд Волинця і Голуба. В цей час у м. Брацлаві знаходилось озброєної сили 50 чоловік при одному кулеметі. Під час атаки міста зі всіх боків брацлавський гарнізон бився до тих пір, доки не зіпсувався кулемет. Всього була випущена одна стрічка, і червоноармійці були знесилені надалі відбивати атаки бандитів і після цього червоноармійці і відповідальні працівники почали відступати в напрямку Тульчина і Немирова. Але з’ясувалось, що всі шляхи були відрізані, і тоді кинулись рятуватись хто куди міг.

науковий збірник

641

Під час вступу в місто банди, чотири чоловіки галичан з караульної роти, які були прислані з м. Ві­ нниці [ з] комендантської роти, перейшли на бік бандитів і це відіграло велику роль у виловлюванні партійних працівників і червоноармійців, оскільки вони знали квартири і особи їх, а також вказували і місцеві мешканці. Причому були спіймані партійні тов. помічник воєнкома, він же секретар Брацлавського паркому, Валько, і тимчасово виконуючий посаду завідуючого відділом управління тов. Іванов, і член, перейшовший з партії боротьбистів в К.П.У., тов. Бугаєв, і два агенти сек.відділу тов. Мельник і Квасник, два співробітники, котрі знову прибули в Комісаріат - нач. канцелярії і начал, постачання, і два міліціонери, і два червоноармійці. Причому тов. Валько, секретар паркому, і тов. Іванов, тимча­ сово завідуючий відділом управління, були розстріляні, а тов. Бугаєв був побитий і взятий бандою, а два агенти сек. відділу - Квасник був кинутий живим у річку Буг, а тов. Мельник був повішений, а два співробітники Комісаріату були розстріляні і три міліціонери були розстріляні. Крім цього, під час вступу банди в місто всі відділи Ревкому зазнали розграбування, як то: друкар­ ські машини, телефонні апарати і всі ділові папери і документи грошові були знищені, а також грошові знаки в казначействі і на пошті, причому радянськими 1500000 і українськими знаками 300100 крб. І коли пішла банда, то залишила своїх таємних агентів для виловлювання відповідальних працівників, причому 29 квітня прибув із Тульчина експедиційний] загін і розшукали трупи розстріляних тов. і по­ ховали, і в той же день екфедиційний] загін відправився назад у м. Тульчин. За точними даними, бан­ да, яка була у Брацлаві, відправилась в напрямку Тульчина і ст.. Вапнярка для з’єднання з бандою Тютюнника, і одночасно ними був зроблений 2 травня 1920 р. наліт на Тульчин і Вапнярку в 4 години ранку. В цей час знаходився у Тульчині штаб 60 дивізії, який також відступив у панічній втечі до стан­ ції Журавлівка, але в той же день вибили банду і назад зайняли м. Тульчин. Причому виявилось при такому відступі порубаних відповідальних працівників і червоноармійців, зібраних в місті, 65 чол., і на другий день, 3 травня, виступили всі війська з м. Тульчина» [9, арк.34-35]. Між тим, результат бойових дій в цілому у 1920 році для української сторони виявився несприятли­ вим, і тому, після відступу українсько-польського війська, отаман Голуб разом з дружиною Пилипенко Ганною Кузьмівною (1898 року народження, уродженкою села Яри Рубанської волості Брацлавського повіту) опиняється на польській території. Тут подружжя зупиняється у отаманового батька Остапа, який мешкав у Княгинині-Колонії (нині - Івано-Франківськ) по вулиці Франца-Йозефа, 45 [17,44 зв.]. Досить цікава згадка про отамана Голуба за цей час міститься у листі колишнього наказного ота­ мана Українського Вільного Козацтва Івана Полтавця-Остряниці до нашого земляка - немирівчанина Олександра Скопа від 22 червня 1955 року. У листі, зокрема, говориться; «Ви згадали за Отамана ГО­ ЛУБА, - це ж він Полк. Іван Голуб з УСС родом зі Станіславщини, який перебував на Немирівщині. Мав за дружину нашу краянку з Ковалівщини, по фаху вчительку. Останній раз мені прийшлося його бачити в м. Острозі у березні м-ці 1921 року в Повстаньчому Штабі Армії УНР. Виїхавше я на Україну, враз з Отаманом Полк. КАРИЙ-ЯВОРСЬКИМ на Північну Групу Правобережної України і, протягом 1921 року так і не бачив ГОЛУБА на Україні у Повстаньчому Рухові. ЙОГО вже нема при життю!» [22]. Насправді, отаман Голуб тоді не загинув. Ще в грудні 1920 р. тодішнім начальником Повстансько­ го Штабу полковником П.Григоровичем-Барським його було призначено командиром Брацлавського загону, який навесні 1921 р. мав перебратися в Україну для розгортання повстанського антибільшо­ вицького руху. З м. Острога у березні 1921 р. загін Голуба поодинці мав просочитись у район свого оперування [19, с.305-309], що, зрештою,підтверджували згодом незалежні джерела: « У 1921 р. він був отаманом повстанських формувань, що діяли у районі м. Немирова Вінницької області. Посту­ пово дії частини Голуба поширилися на ліси Поділля та українські села, що прилягали до Тульчина, Гайсина, Літина, Ойгополя (Ольгополя. - Авт.). З метою організації загальноукраїнського повстання проти радянських військ він координував свої дії з іншими повстанськими командирами, що дало певні тактичні успіхи. Завдяки співдії частини Голуба й з’єднання отамана полковника Струка, що перевищило 4000 вояків, вдалося витримати бої з двома радянськими дивізіями й тимчасово захо­

642

науковий збірник

пити околиці Києва, Васильків, Білу Церкву, Канів, Брацлав й Умань. Ось як охарактеризовано Голуба та його частину в складеній у 1922 р. «Доповіді Особливого Штабу з боротьби проти повстанського руху в Українській Соціалістичній Радянській Республіці»: «Отаман Голуб був старшиною української армії, приїхав з Галичини в січні 1921 року в район Гайсина. Склад відділу: 700 чоловіків піхоти, 100 чоловіків кінноти, одна гармата. Частково зі складу української армії. Більшість з місцевого селянсько­ го населення. Підтримують селяни з повітів Гайсинського і Ольгопільського, за що спалені 3 хутори в районі Тульчина, має підтримку назовні. Військова діяльність: захоплення Тульчина, Гайсина, станції Соколівки та станції Темнівки. Знищення 4 карних відділів і залізниці ЧК на станції Івангород. Напад на радіостанцію Південного фронту на станції Вапнярка» [3, с.164]. Після невдачі Другого Зимового походу Армії УНР І. Голуб відходить від активної збройної бороть­ би і зосереджується на підпільній пропагандистській та організаційній роботі. З 5 травня 1922 р. він разом з дружиною поселився в с.Комарів Станіславського повіту (нині - Галицького району ІваноФранківської області) у господаря Василя Габлея. «Там займався торгівлею збіжжям і м’ясом, при­ чому часто виїздив до Галича і до Станіславова, до свого батька Євстахія» [17, арк.44зв.]. Пізніше із Комарова сім’я Голубів переїхала до Сапогова (також у Станіславськім повіті), де у господаря Андрія Савкова зайнялася влаштуванням молочарні [17, арк.44зв.]. Десь у середині 20-х років, очевидно, під впливом облудної радянської пропаганди, а також через постійне переслідування з боку польської влади, сім’я Голубів перебирається на територію УСРР. Однак, це повернення було для неї не вельми радісним, оскільки Ганна Пилипенко за порушення кордону була засуджена до півтора року в’язниці [11, арк.293]. Після відбуття покарання вона посели­ лася у Вінниці, де вийшла заміж за учителя Івана Андрійовича Постоловського (народився 20 червня 1885 р. у м. Вінниці), який ЗО листопада 1937 р. був розстріляний радянським «правосуддям» [12, арк.7зв., 28]. Удвох нове подружжя виховувало дітей від першого шлюбу Ганни (сина Володимира та доньку Любу), яких Іван Постоловський узяв на своє прізвище. Після війни Ганна Кузьмівна прожи­ вала у своєму рідному селі, де й померла у 1981 році [12, арк.ЗЗ, дод.]. Що стосується отамана Го­ луба, то його справою «зацікавилося» ДПУ, яке розглядало її 1925 р. у Харкові [16, арк.55]. Імовірно, колишньому отаману вдалося ввести в оману радянських слідчих, адже у протоколах допиту зовсім відсутні дані про його повстанську діяльність. Очевидно, що цей факт зіграв на руку Голубу, та й у 20-х роках шалений маховик більшовицьких репресій ще не набрав своїх обертів. Тому-то, довівши свою непричетність до «злочинів» проти робітничо-селянської влади, І. Голуб полишає негостинну Радянську Україну і перебирається до себе на батьківщину. Після свого повернення в Галичину, Голуб у 1926 р. був одним з «основателів» у Станіславі (нині - Івано-Франківськ) молодіжного спортивно-пожежного товариства «Луг». До речі, до наших днів збе­ реглося письмове звернення за серпень 1926 року «членів основателів товариства руханкового і сторожі вогневої «Луг» в Станиславові»до повітового воєводи з проханням про затвердження ста­ туту та про дозвіл на заснування вищезгаданого товариства (під проханням серед дев’яти прізвищ засновників товариства під №1 знаходиться Іван Голуб) [18, с.17]. Також Іван Голуб був одним із організаторів створення у 1926 році часопису «Покутське слово», в якому він друкував свої статті під криптонімом І.Г. «У першому номері «Покутського слова» редакція роз’яснювала потребу видання місцевого часопису, який би підтримував постійний і тісний зв’язок села з містом, сприяв організації громадської роботи для національно-політичного, культурно-освітнього і господарського відродження Покуття. Вона підкреслювала, що часопис не орієнтується ні на жодну партію, далекий від великої політики і ставить собі за мету об’єднати всіх чесних людей незалежно від політичних переконань «для національного і соціального подвигнення Батьківщини взагалі, а політично-господарського від­ родження Покуття зокрема». Заснований з «метою підйому і оздоровлення громадського життя на Покутті», часопис перший рік виходив у Коломиї два рази на тиждень. З січня 1927 р. часопис виходить як тижневик і стає спільним

науковий збірник

643

для Коломиї і Станіслава, щоби ще більше зблизити два центри Покуття. Програма часопису зали­ шалася незмінною: «боротьба за добро українського народу під національним і соціальним оглядом» [23, с.203-204]. Варто також зауважити, що через свою подвижницьку національно-культурну та громадську працю і. Голуб постійно перебував під пильним наглядом польської поліції, яка лише чекала зручного моменту для його арешту. Зрештою, така нагода трапилася 23 вересня 1930 p., коли він був затриманий по­ стерунком поліції у с. Делієве за підозрою у «антидержавній діяльності» і доставлений до повітового слідчого відділу у Станіславі [18, с.20]. Все ж, попри те, що Голубу загрожувало важке звинувачення у «антидержавній діяльності», через брак аргументованих доказів його вини та завдяки природженому вмінню виплутуватись «з найнебезпечніших для нього обтяжливих ситуацій», йому, очевидно, вдало­ ся уникнути серйозного покарання і на деякий час виїхати з Галичини [18, с.25]. У середині 30-х років І.Голуб знову повертається в Галичину (після перебування в’язнем на Соловках в СРСР) і невдовзі розпочинає редагувати опозиційний до польської влади селянський інфор­ маційний часопис «Селянські вісти», котрий виходив у Коломиї впродовж 1937-1939 років (очолював редакційний колектив з числа 28 за 1938 рік до лютого 1939 року [23, с. 248-249]. Як зазначалося у виданні «Періодика Західної України 20-30-х pp. XX ст.» (Львів, 1998, т.1), «основна тематика публі­ кацій, вміщених у часописі, - консолідація українського народу на платформі демократії, об’єднання усіх робітних людей на західноукраїнських землях заради співпраці для здобуття достойного май­ бутнього, розвиток і єдність українського світу праці у мирній борні за піднесення культури, освіти і добробуту найширших мас українського народу. Цьому добре прислужилися передові та редакційні статті і дискусійні публікації, які не тільки інформували читачів про український світ праці, а й ви­ ступали проти національного шовінізму, «націоналістично-ендецьких, оунівських та інших цькувань», закликали до національного порозуміння на засадах демократії, рівності, суспільної справедливості, соціальної волі і національного самовизначення» [23, с.248]. У згаданій праці також зазначалося, що «автори публікацій у часописі здебільшого не подані. Ви­ няток складають поодинокі статті та літературно-художні твори Павла Мережаного, Івана Голуба, М.Зрадженого, Андрія Марусика, П.Степановича та ін.» [23, с.250]. Після початку радянсько-німецької війни Голуб, імовірно, у складі похідних груп ОУН опиняється в Кам’янець-Подільській області, а згодом на Донбасі, де в м. Горлівка з грудня 1941 р. редагує легальний часопис з тризубом «Український Донбас». Про ті події згадує його знайома, Стрєльцова Катерина Дмитрівна: «Коли почалася війна, я проживала у Горлівці,Сталінської області... Я носила продавати молоко... Куник Ганні на квартиру, вона познайомила мене з Голубом, якого називала своїм чоловіком... Дружина Голуба мені сказала, що він колишній петлюрівець і націоналіст. При німцях він працював редактором німецької газети і з його допомогою... мені вдалося влаштуватись працювати секретарем міськуправи... В кінці лютого 1942 р. я разом з Голубом виїхала з Горлівки» (у Вінницю. - Авт.) [14, арк.140зв.]. В місті над Бугом колишній отаман влаштовується на роботу інспектором «Централосту», орга­ нізації, що займалась заготівлею продовольства для німецької армії [13, арк.22]. У Вінниці Голуб облаштовує і своє особисте життя: нарешті, після довгих років розлуки, у нього з’явилась можливість возз’єднатися зі своєю сім’єю (дружина Ганна, син Володимир, 1921 р.н. та донька Люба, 1923 р.н., студентка Київського медінституту) [7, арк.6]. З’ясувалося, що його дружина Ганна Кузьмівна працю­ вала у Вінниці у 8-й школі і проживала постійно по вулиці Сабарівській, 61 [8, арк. 182-182зв.]. Однак, ця зустріч не принесла спокою та затишку у відновлену сім’ю, адже в колишнього петлю­ рівського полковника з’явилося чимало нових проблем та обов’язків, про які не знав ніхто навіть із близького оточення. Зокрема, цілий ряд свідків називає Голуба керівником Вінницького обласного бюро ОУН. Зокрема, свідок Бондаренко Антон Іванович на допиті 6 травня 1944 року заявив, що Голуб особисто влаштував його на роботу контролером управління Вінницької залізниці, а в середині

644

науковий збірник

лютого 1943 року у своєму службовому кабінеті завербував його до лав ОУН. При цьому Голуб на­ чебто заявив: «Ми ведемо боротьбу з поляками, більшовиками і циганами, боремось за самостійну Україну» [13, арк.22]. Також Голуб, як «керівник обласного центру «ОУН», усяким способом нама­ гався посадити якомога більше націоналістів на транспорт, а де це неможливо мати свій вплив», очевидно, добре розуміючи його роль для українського підпілля [13, арк.26]. Інший свідок, Костюк Охрім Сергійович, котрий добре знав Голуба ще у 1919 році (деякий час служив пи­ сарем у 56-му Немирівському полку), заявляв: «Влітку 1942 р. я був у с. Яри, на вулиці зустрів Голуба Івана - націоналіста - мельниківця, який мене покликав до себе у квартиру, де запитав, як у нас стоять справи у районі з націоналістичними організаціями. (..) Я знав, що він націоналіст - мельниківець тому, що до цього він був арештований у Ситківцях жан­ дармерією, як націонапіст-мельниківець. Це сказав начальник жандармерії Мозолик, коли арештова­ ного Голуба посадили в автомашину для відправки у Вінницьке гестапо. Приблизно через місяць чи півтора після арешту Голуба я з ним мав зустріч в с. Ярах» [15, арк.45зв.]. Імовірно, що Голуб був відпущений з гестапо через недостатність зібраних проти нього доказів. Про це ж говорить вже згадувана раніше Стрєльцова К.Д., відзначаючи добру конспірацію колишньо­ го отамана: « В процесі подальшої бесіди Отто (офіцер СД. - Авт.) мені говорить, що у них в «СД» потрібно буде працювати не лише по комуністичному підпіллю, але й по викриттю націоналістичного підпілля. При цьому Отто мені заявив, що я знаю націоналістів, знаходилась в їх середовищі, коли працювала у Голуба і що Голуб як націоналіст дуже «чисто» працює, будучи на роботі в німецькому розвідоргані, і «СД» його не може взяти через відсутність на нього матеріалів»[14, арк.78зв.]. І це при тому, що Голуб з 1942 року працював у німецькій контррозвідці в якості керівника міжобласної резидентури [14, арк.82зв.], а, за іншими відомостями, до лютого 1943 року очолював роботу служби безпеки у Вінницькій області [14, арк.128зв.]. До речі, мотивуючи свою службу у німців, полковник Голуб зазначав своїм знайомим: «Ми, українці, повинні використовувати момент і повинні знищити німецькими руками все комуністичне, що залишилось на Україні» [14, арк.82зв.]. До того ж, перебу­ вання Голуба у німецькій контррозвідці дозволило рятувати життя багатьом українським патріотам. Про один із таких випадків згадує у книзі спогадів «З ідеєю в серці - зі зброєю в руках» колишній обласний провідник Вінницької ОУН (б) Євген Алетіяно-Попівський. Мова йде про сприяння у звіль­ ненні з гестапівської в’язниці військового референта обласного проводу ОУН(б) Федора Білоченка, уродженця села Нова Миколаївка Немирівського району Вінницької області: «Під осінь того ж року (1943 р. - Авт.), з допомогою старого петлюрівця полковника Голуба, видістався на волю Хведір Білотченко» [1, с.126]. Свою патріотичну позицію Голуб намагався донести до широкого кола українців і через легальну українську пресу. Так, у газеті «Вінницькі вісті» за 7 червня 1942 року з’явилася велика стаття Голуба під назвою «Праця єдина з недолі нас вирве...» Багато положень з цієї статті актуальні і до сьогодні, особливо вражають такі його думки: «Вважаю, що в сучасний мент кожний справжній українець (незалежно від його минулих «світоглядів») не сміє бути пасивним спостерігачем-флегматиком. В жодного українця не може бути вагань. Прокляте минуле: «моя хата з краю»... мусить зникнути з українського вжитку. Той не українець, хто не знає, що йому сьогодні робити: чи вичікувати чогось, чи братись за кожно­ му належне діло. Той не українець, якого й арканом не потягнеш до великої національної справи: відбудови знищеної ворогами України на всіх господарсько-культурних ділянках її життя. Пасивний і байдужий українець - це просто запліснілий обиватель, національний покруч-виродок, якому фіш ціна, або ще гірше: просто ворог українського народу та його волі. Всякий українець мусить пам’ятати, що кожний прогаяний тепер день це вже вина й наша втрата, і обвинувачувати когось за наше лінивство й бездіяльність не можна»[4].

науковий збірник

645

А ось яким запам’ятали Голуба у Вінниці сучасники. За цим описом, Голуб «нижче середнього зрос­ ту, повний, широкоплечий , обличчя широке-кругле, ніс прямий, очі чорні, суворий погляд, говорить повільно, чисто по-українському з галицьким діалектом» [13, арк.13]. Навесні 1943 року полковник Голуб переїздить з Вінниці до Житомира. Тут він очолює школу під­ старшин (розміщувалась в приміщенні школи в районі «Мальованка», у ній навчалося близько ЗО чоловік), яка готувала командні кадри для майбутнього українського війська [14,арк.76]. 13 листопада1943 року ця школа була евакуйована з Житомира у Новоград-Волинський, а звідти у Рівне, а згодом - у село Бабине під Самбором [14, арк.78]. 1 квітня 1944 року зазначена школа була німцями розформована [14, арк.132]. Саме до цього часу і відносяться останні згадки про полковника Голуба. За спогадами сучасників, зі Самбора він мав їхати в Карпати (очевидно, у район, контрольований повстанцями з УПА). Відомо також, що Голуб виїхав зі Львова у Станіслав (нині - Івано-Франківськ) і не повернувся. За чутками, колишній повстанський отаман і активний діяч націоналістичного руху Іван Голуб був убитий німцями [14, арк.141]. Так на героїчній ноті закінчився життєвий шлях одного з найпомітніших діячів повстанського національно-визвольного руху 20-40-х років XX сторіччя, людини, яка символізувала собою живий зв’язок багатьох поколінь українських борців за волю. Людини, чий життєвий та творчий чин ще не до кінця усвідомлений нащадками. Джерела і література: 1. Алетіяно-Попівський Є. З ідеєю в серці - зі зброєю в руках. - Лондон, 1980. -419 с.

2. Архів управління Служби безпеки України у Вінницькій області. - Спр.8217.

3. Боляновський А. Українські військові формування в збройних силах Німеччини (1939-1945). - Львів, 2003. - 686 с.

4. Голуб І. Праця єдина з недолі нас вирве...//Вінницькі вісті. -1942. - 7 червня.

5. Державний архів Вінницької області (далі - ДАВО). - Ф.Р-1145. - Оп.2.- Спр.5.

6. ДАВО.-Ф.Р-1154.-Оп.1.-Спр.2.

7. ДАВО.-Ф.Р-1312.-Оп.1.-Спр. 141.

8. ДАВО.-Ф.Р-1312.-Оп.2.-Спр.28.

9. ДАВО.-Ф.Р-2625.-Оп.2.-Спр.94.

10. ДАВО. - Ф.Р-5022. - Оп.1. - Спр.39.

11. ДАВО. - Ф.Р-6023. - Оп.4. - Спр.4586.

12. ДАВО. - Ф.Р-6023. - Оп.4. - Спр.5876.

13. ДАВО. - Ф.Р-6023. - Оп.4. - Спр.16370. - Т.2.

14. ДАВО. - Ф.Р-6023. Оп.4. - Спр.27735.

15. ДАВО. - Ф.Р-6023. - Оп.4.- Спр.28028.

16. ДАВО. - Ф.Р-6023. - Оп.4. - Спр.28069.

17. Державний архів Івано-Франківської області. - Ф.2.- Оп.1.- Спр.146.

18. Завальнюк K.B., Стецюк Т.В. Отаман - галичанин Іван Голуб. - Вінниця, 2007. - 76 с.

19. Завальнюк K.B. Провісники волі. - Літин, 2005. - 352 с.

20. Коваль P.M. Отамани Гайдамацького краю. - K., 1998. - 616 с.

21. Коваль P.M., Завальнюк K.B. Трагедія отамана Волинця. - K., 2002. -288с.

22. Лазаренко В. Правда з далекої Каліфорнії II Вінницька газета. -1998. -1 8 червня.

23. Періодика Західної України 20-30-х pp. XX ст.: Матеріали до бібліографії І За ред. М.М.Романюка. - Львів, 1998. Т.1.-328 с.

24. Середа М. Отаман Волинець II Червона Калина. -1930. - №7-8.

646

науковий збірник

Ярослав КОНАРАЧ (Львів)

ІВАН КРИП'ЯКЕВИЧ ДОСЛІДНИК ВОЄННОЇ ІСТОРІЇ ГАЛИЧИНИ Іван Петрович Крип’якевич (1886-1967) став фундатором української військово-історичної науки. Українська наука і культура завдячують йому дослідженнями з історії, географії та археології кня­ жої та козацької доби, розробкою проблем військово-патріотичного виховання. Перу вченого нале­ жить більше восьмисот наукових та науково-популярних праць: узагальнюючих і спеціальних книг, тематичних брошур, статей, археографічних розвідок, заміток, книжкових рецензій тощо. Четверта частина з них прямо чи опосередковано присвячена проблемам військової історії України та всесвіт­ ньої історії, зокрема княжої доби, козаччини і визвольних змагань XX ст. Так, згідно з його науковою концепцією - 1936 р. у Львові з’явилася великим накладом (12 тис.) “Історія українського війська”, яка не втратила наукової вартості й донині. Науковий вишкіл молодий вчений здобув на історичних семінарах М. Грушевського у Львівському університеті, а також історично-філософічній секції Науко­ вого товариства імені Шевченка у Львові. Ще до Першої світової війни друкував популярні статті у львівських часописах - “Неділя”, “Молода Україна”, “Письма з “Просвіти”, в київському “Літературнонауковому вістнику”. Протягом 1911-1914 pp. редагував “Дзвінок”; у 1913-1914 pp. журнал “Ілю­ стрована Україна”. Після закінчення7університету спершу працював учителем приватної гімназії з українською мовою викладання Українського педагогічного товариства в Рогатині (1909-1910), потім філії Цісарсько-королівської Академічної гімназії у Львові, де саме зародився “Пласт” (1912-1914). У міжвоєнний період був одним з керівників Наукового товариства імені Шевченка у Львові, а в радян­ ський час директором Інституту суспільних наук АН УРСР (1953-1962) [1]. Вченому-енцикпопедисту належить ціла низка спеціальних досліджень і науково-популярних праць, присвячених історії укра­ їнського війська і військової організації княжої доби, козаччини і визвольних змагань XX ст. Насамперед слід визнати, шо дослідження І.Крип’якевича з військової історії княжої доби в україн­ ській історіографії є піонерськими [2]. Ніхто з українських істориків до нього не здійснював подібних спроб, включаючи М. Грушевського. Погляди І. Крип’якевича на українську військову історію княжої доби надовго залишалися панівними серед українських істориків. Дослідження його сучасників Г. Смольського, М. Дужого, А. Добровольського, В. Довженка, І. Дзябко та Л. Ситенко, О. Силина [3]та інших тільки доповнювали висновки І. Крип’якевича. Багато вчених просто переказували і цитували його праці з цього питання. Загалом українська історіографія дуже мало займалася дослідженням військової справи княжої доби. Історико-археологічні дослідження львів’янина М. Рожка в 80—90-і pp. XX ст. охоплюють тільки незначні фрагменти - наскельні фортеці і карпатську лінію оборони [4]. Новітні дослідження Л. Войтовича, враховуючи праці насамперед російських та польських військових істориків, також базуються на працях І. Крип’якевича [5]. Не уникнув цього і киянин М. Котляр [6]. І зараз, незважаючи на деякі аспекти, які викликають заперечення у світлі поглядів новітньої історіографії, праці І.Крип’якевича за­ лишається найбільш повними і об’ємними дослідженнями з військової історії княжої доби. В російській історіографії, сучасній І. Крип’якевичу, військова історія княжої доби також не була дослідженою. Першу спробу подати узагальнену картину зробив С. Соловйов. Російські військо­ ві історики довший час просто не зауважували військової історії княжої доби Це стосується праць Г. Антоновського, Т. Мальвіна, якому належить перша спроба створення загальної праці з росій­ ської військової історії, а також Г. Мягкова [7]. Тільки, починаючи від праць українця за походженням генерал-лейтенанта М. Богдановича з’явилася тенденція пошуків елементів самобутності у розвитку військової справи середніх віків [8]. На жаль, Іван Крип’якевич теж не був знайомий з цими досліджен­ нями російських колег. їх не було у львівських бібліотеках, не залишилося жодних слідів пошуків цих книг ученим, а тим більше посилань на них. Але, незважаючи на це, що український історик писав свої

науковий збірник

647

праці на матеріалах літописів, тому використовуючи методологію європейської військової історіогра­ фії, вони виявилися більш повними і комплексними в охопленні проблеми, ніж праці російських до­ слідників. Загалом можна стверджувати, що І. Крип’якевич уперше створив й узагальнив організацію, воєнну стратегію і тактику Київської Русі й Галицько-Волинської держави. На час своєї появи дослідження І. Крип’якевича були найповнішими дослідженнями з української військової історії княжої доби. Інтерес до цього періоду невпинно зростав з успіхами археології, зброєнезнавства та інших спеціальних допоміжних дисциплін. Тому зрозуміло, що, з огляду на час, певні погляди або висновки І. Крип’якевича потребують корекції та уточнення. Деякі погляди, а таких не­ багато, були помилковими. Тому є сенс спеціально розглянути всі аспекти військової справи, до­ сліджені свого часу І. Крип’якевичем, через призму найновіших робіт з військової історії українських і російських вчених. І. Крип’якевич докладно розібрав основи фортифікації княжої доби [2]. Вчений також цілком ві­ рно зазначив час переходу до кам’яного будівництва оборонних споруд. Широкий вжиток метальної артилерії привів до значних змін в оборонному будівництві з середини XIII ст. І знову попереду було оборонне будівництво Галицько-Волинської землі. Кам’яні муровані фортеці з високими вежамидонжонами були більш стійкими для метальної артилерії. Змести зубці з стіни або розвалити кам’яну вежу з допомогою пороків було значно важче, особливо коли на бойовій площадці такої вежі чи стіни стояли механічні пращі та інша артилерійська техніка. Кам’яні вежі сягали до ЗО метрів висоти і допо­ магали обложеним оборонятися навіть і після пропиву основної лінії укріплень. Відомо не менше 15 таких донжонів, збудованих у Галицько-Волинських землях у другій половині XIII ст. Кам’яні укріплен­ ня Холму, Кременця, Стіжка, а пізніше і Львова, довели свою надійність при спробах ординців здо­ бути ці міста. На озброєнні такі фортеці мали свої “пороки і самостріли”. Товщина кам’яних стін Холму сягала двох метрів [5]. Метальна артилерія покликала до життя і конструкції виступаючих веж для фланкування, тобто обстрілу штурмуючого противника вздовж стін. Це було надзвичайно важливо, коли штурмуючі колони вже наближалися до стіни або пролому. Такі конструкції можна спостерігати, наприклад, у будові Любартового замку у Луцьку. Як жоден інший дослідник війська і військової справи княжої доби, І.Крип’якевич докладно досліджу­ вав всі елементи структури та організації військ, їх застосування і тактичних побудов. Багато уваги було приділено ним проблемам навчання військ, тренувань (лицарські вправи за термінологією істо­ рика), мобілізації та збору, організації маршів та таборів, обозу, самих походів (зокрема форсуванню рік та переходу бродів), приготуванні до бою, бойових порядків (бойового ладу за термінологією іс­ торика), протіканні самого бою. Розглядаючи проблеми тактики він окремо виділяв тактику варягів, тактику важкоозброєної піхоти, тактику легкої піхоти та галицьку тактику XIII ст. В останньому випад­ ку цілком слушно відзначаючи, що саме галицько-волинські князі відзначалися вмілим поєднанням різноманітних родів військ, зокрема легкої та важкоозброєної піхоти, стрільців, кінниці та метальної артилерії. Окремо розглянув історик і війни за княжих часів та елементи стратегії[6]. Історик аналізував також воєнну доблесть. Основою стратегії він вважав положення, що сила дер­ жави - в сильній армії. І з цим твердженням історика важко не погодитися й сьогодні. У більшості своїх висновків з цих питань, історик був, очевидно, правим, бо майже протягом століт­ тя досліджень ніхто цих висновків не спростував. Так сучасні дослідники підтвердили: під час маршів зброю тільки окремі охоронні підрозділи рухалися у захисному озброєнні. Основна частина війська перевозила зброю та панцири на возах, що відбивалося на темпах маршів. За підрахунками дослід­ ників швидкі марші були характерними особливо для чернігівських та галицько-волинських військ. Данило і Василько Романовичі навіть з інженерними машинами долали бл. 60 км на добу. Ще швидше рухалося військо князя Лева Даниловича[2]. Загалом І. Крип’якевичу вдалося всебічно висвітлити розвиток і стан військової справи в україн­ ських землях протягом княжої доби. Всі наступні дослідження його учнів і сучасників з цієї проблеми

648

науковий збірник

лише уточнювали та доповнювали грунтовні праці історика. Насамперед І. Крип’якевич проаналізу­ вав усі елементи структури та організації військ, їх застосування і тактичних побудов, навчання, мо­ білізації та збору, організації маршів та таборів, обозу, походів, форсуванню рік та переходу бродів, приготуванні до бою, бойових порядків, тактики і стратегії. Однією з найбільших заслуг І. Крип’якевича в царині дослідження військової справи є застосування ним методу порівняння рівня розвитку вій­ ськової справи в українських землях з противниками та кращими європейськими зразками, а також аналіз шляхів та напрямків запозичень, які завжди були і залишаються одними з головних чинників розвитку військової справи. У творчому доробку історика Івана Крип’якевича є низка робіт не лише з літопису княжої доби, Галицько-Волинського князівства, але й Запорозької Січі [9]. У зв’язку з цим талановитого львівського вченого, академіка АН УРСР слід вважати одним із фундаторів національної військово-історичної науки. Зокрема, І. Крип’якевич, проаналізував соціальну базу виникнення і розвиток запорозького козацтва, показав його оборонну місію у XV-XVI ст Отже, за військово-історичними студіями І. Крип’якевича можна зробити висновок, що запороз­ ьке козацтво піднялося до рівня кращих європейських армій, а своєю активною, наступальною, ініціативною стратегією і маневреною тактикою нерідко перевищувало феодальні армії Європи, що послідовно додержувалися стратегії позиційної оборонної війни. Як відомо, І. Крип’якевич був також очевидцем, учасником і літописцем Українських визвольних змагань 1914-1923 pp. У роки Першої світової війни через поганий зір молодого педагога не взяли до австрійського війська. Оскільки внаслідок російської окупації було зачинено українські гімназії, і відповідно довелося жити лише на випадкові підробітки, І. Крип’якевич став хронографом сучасності: збирав оголошення, поштівки, відозви 1914-1915 pp., щоб пізніше видати окремою документальною збіркою. Після відступу російської армії у 1916 р. повернувся до філії гімназії, займався газетними підробітками, відшліфовував не опубліковані через війну історико-краєзнавчі розвідки. У жовтні 1918 р. історик їздив до неспокійного Києва, якраз напередодні антигетьманського повстання, щоб там отримати затвердження на посаду в. о. професора Кам’янець-Подільського державного університету. Однак цю посаду через хворобу і війну, львівський науковець не отримав [15]. Зрозуміло, що й під час війни, особливо період Української національно-демократичної революції, знову настала потреба в підручниках для українських шкіл. Тут власне і знадобився десятирічний педагогічний досвід Крип’якевича, який продовжує творити посібники з історії України. “Кожний укра­ їнець повинен знати історію свого народу”, - так почав він один із своїх популярних нарисів історії рідного народу [16]. 1918 року була надрукована його “Коротка історія України для початкових шкіл та для першої кляси гімназії”. В роки визвольних змагань побачили світ також “Огляд історії України.

Repetitorium для вищих кляс середніх шкіл та вчительських курсів”, белетризовані нариси для шко­ лярів “Шляхами слави українських князів” та “Оповідання з історії України для нижчих кляс середніх шкіл”, які відроджували історичну пам’ять народу і піднімали національно-патріотичний дух земляків [17]. Особливе хвилювання у вченого викликала окупація російським військом Галичини у 1914-1915 pp. Крип’якевич як історик, і як очевидець тих подій вирішив узагальнити цей трагічний період в бро­ шурі “Галичина під час російської окупації. Серпень 1914 - червень 1915”, яка була опублікована в 1915 р. Розвідка містить огляд соціально-економічного і культурного життя поневоленого краю під час російської окупації. Щоправда у ній пропущено воєнні операції Галицької битви, а зібрано тільки те, що стосується цивільної діяльності російської влади, економічного і культурного життя населення. Вчений зазначає, що історичний перелом приніс багато змін в житті Галичини: влада перейшла не тільки в руки представників іншої держави, але й під керівництво людей з іншим політичним світогля­ дом, з іншими громадянськими ідеалами, іншою культурою, врешті-решт військовиків [18]. У серпні 1915 у Львові було засновано Бюро культурної помочі для українського населення окупо­

науковий збірник

649

ваних земель, яке очолив Іван Крип’якевич. У листі до В. Дорошенка від 10 вересня 1915 р. він писав, “що з охотою працюватиме в Союзі визволення України, і знайшов собі поле діяльності - терени українських північно-західних областей”. Зазначено також, що у містах і в національно свідомих селах потрібно якнайскоріше засновувати народні школи, відкривати українські гімназії, наукові курси для вчителів, відновити діяльність “Просвіти”, поширити кооперативний рух” [19]. З цією метою Союз визволення України за рекомендацією історика видав ряд публікацій про Холмщину і Волинь, патріо­ тичні листівки, історичні та політичні книжки про Галичину й західноукраїнські проблеми, інформаційні матеріали для війська і влади. В доробку Івана Крип’якевича є стаття про маловідому сторінку в історії легіону Українських Січо­ вих Стрільців, зокрема про освітню працю усусусів на Волині 1916-1918 pp. У ній стверджено, що як тільки російська армія відступила з Холмщини і Волині, туди відразу ж ввійшло австрійське і німецьке військо; українські політики прагнули у “визволених” землях розпочати просвітницько-патріотичну роботу. “І почалася тоді у Володимирському, Луцькому і Ковельському округах жива організаційна праця, за рахунок великої самопожертви стрільців, у надзвичайно важких обставинах, недалеко від фронту, серед малосвідомого і стероризованого війною населення, при нестачі культурних засобів”, - зазначає історик [20]. До І. Крип’якевича надійшло чимало стрілецькьких повідомлень, рахунків, кореспонденцій різних людей, фотографійвоєнної доби. На основі цих матеріалів і власних споминів він дав всесторонню характеристику освітньої діяльності стрілецтва на Волині. Цю акцію очолив педагог за освітою, со­ тник Дмитро Вітовський, який приїхав на Волинь у лютому 1916 p., де його призначили в Ковелі “вербунковим офіцером” із завданням агітувати місцевих мешканців до лав легіону УСС. На той час у прифронтовому Ковелі залишилося мало українського населення, всіх православних росіяни ви­ везли на схід. Останні місяці Першої світової війни вчений аналізує в праці “3 історії УГА” [21]. З особливим під­ несенням описано крах Австро-Угорської імперії восени 1918 р. і утворення на її уламках Західно­ української Народної Республіки. Як відомо, група старшин австрійських частин у Львові під про­ водом сотника УСС Д. Вітовського за згодою революційного парламенту - Української Національної Ради стала штабом збройного повстання, в ході якого 1 листопада було захоплено важливі об’єкти міста - ратушу, пошту, залізницю та ін. Українська Національна Рада перебрала владу від австрійців в галицькій столиці. Відтак українську владу встановлено в інших містах і селах краю. Щоправда, у Львові польські військові організації, спираючись на чимале польське населення, організували зброй­ ний спротив молодій владі ЗУНР. Детально описано бої з поляками 1-21 листопада 1918 р. у Львові. Вони, на думку історика, мали локальний характер, але незабаром виявилося, що вся Польща бере участь у цих боях, висилаючи до Львова щораз нові військові сили. Тритижневі бої у галицькій столиці закінчилися витісненням незначних українських сил з міста. І лише по кількох тижднів боїв, коли укра­ їнські сили під Львовом переорганізувалися, ситуація на 300-кілометровому фронті стабілізувалася. Описано й критичні тиждні кінця 1918 p., коли на фронті міг статися черговий польський прорив. Та­ ким чином І. Крип’якевич досить уважно нотував хроніку військово-політичних подій Першої світової війни, своєчасно на них реагував - підтримував громадські акції підтримки знедоленого населення, подолання його безграмотності. Не ухилявся також від наукових прогнозів, які базував на різнобіч­ ному врахуванні широкого розмаїття провідних чинників тогочасної геополітики, вірив у відродження недалекої соборної України. На початку 20-х pp. історик зав’язав дружні стосунки з молодими наддніпрянцями, старшинами Армії УНР, які замешкали у Львові. Насамперед із І. Шендриком, С. Шрамченком, членами Україн­ ського військово-історичного товариства (засноване наддніпрянцями 1920 р. у Львові). Спільно з Б. Гнатевичем, 3. Стефанівим, О. Думіним, С. Шрамченком за сприяння І. Тиктора він видав “Історію українського війська” (Львів, 1936), яка згодом була передрукована в Вінніпезі (1953) і декілька разів

650

науковий збірник

у незалежній Україні. Все сказане дає підставу ствердити, що І. Крип’якевич став фактично фунда­ тором української військової історіографії. Його роботи дали поштовх низці спеціальних військовоісторичних розвідок у 20-80-і pp. XX ст. Джерела і література: 1. Іван Крип’якевич у родинній традиції, науці, суспільстві / Інститут українознавства ім. І Крип’якевича НАН України І Відп. ред. Я. Ісаєвич, упоряд. Ф. Стеблій. - Львів, 2001. - 960 с.

2. Крип’якевич І. Історія українського війська. Ч. 1: Військо княжих часів. - Львів, 1936. - 290 с. Крип’якевич І. Княжий город Галич // Календар „Просвіти” на 1911 р. - Львів, 1910. - С. 69-79. Крип’якевич І. Князь Ярослав Осмомисл. Львів, 1913. - 48 с. Крип’якевич І. Лицарські традиції // Ілюстрована Україна. -1913. - Ч. 2. - С. 9-10. Крип’якевич І. З історії українського війська //Діло. -1914. - 4.181,183-185. -14.08,17.08,18.08,20.08. Крип’якевич І. Українське військо. - Відень: СВУ, 1916. - 22 с. Крип’якевич І. Київські князі II Історичні листки. -1914. - Ч. 1. - 4 с. Крип’якевич І. Шляхами слави українських князів. - Львів: Українська книжка, 1918. - 67 с.

3. Смольський Г. Зброя українців від найдавніших часів. Княжа доба II Календар „Червоної калини” на 1924 р. - Львів, 1923. - С. 112-128. Дужий М. Городища на території Галичини II Стара Україна. -1924. - № 7/8. - С. 97-100. Добровольський А.В. Київські укріплення і Золоті ворота II Записки Українського наукового т-ва у Києві. - Т. 21. Наук. Збірник за рік 1926. —с1926. - С. 15-33. Довженок В.И. Будова міських укріплень в Київській Русі II Вісник АН УРСР. -1947.

- № 47-58. Довженок В.И Озброєння війська в Київській Русі II Вісник АН УРСР. -1948. - № 10. - С. 55-64. Довженок В.И Древньоруські городища-замки II Археологія. - Т.1. -1961. - С. 95-104. Дзябко І.С., Ситенко Л.Т. До питання про оборонні споруди Київської Русі II Вісник Львівського ун-ту. Серія історична. -1965. - Вип. 3. - С. 100-110. Силин 0.П. Стародавні укріплення і фортеці Києва II Український історичний журнал. -1975. - № 9. - С. 114-124.

4. Рожко М.Ф. Карпатські фортеці доби Київської Русі II Київська Русь: культура і традиції. - Київ, 1982. Рожко М.Ф. Карпатські шляхи та їх оборона II Український історичний журнал. -1990. - № 10. - С. 86-97. Рожко М.Ф. Тустань. Давньоруська наскельна фортеця. - Київ, 1996.

5. Войтович Л. Князі та військо II Войтович Л. Князівські династії Східної Європи (кінець IX - початок XVI ст.). Склад, суспільна і політична роль. - Львів, 2000. - С. 414-418,469-476. Войтович Л. Військо і військова організація II Історія української культури. - Т.2 / Відпов. Ред. Я.Д.Ісаєвич. - Київ, 2001. - С.93—110; Войтович Л. Військове мистецтво Галицько-Волинської держави: князь Лев Данилович II Вісник національного університету .Львівська політехніка”. № 52. Держава та армія. - 2004. - С. 13-18. * 6. Котляр Н.Ф. Воєнне мистецтво Давньої Русі. - Київ, 2005. -412 с.

7. Мягков Г.И. Опьіт знциклопедического обозрения воєнного искусства. - Москва, 1828. - 450 с.

8. Богданович М.И. История воєнного искусства и замечательньїхп оходов. Воєнная история средних веков. - СанктПетербург, 1854. - 658 с.

9. Крип’якевич І. Історія козаччини. Для народа і молоді. - Львів: Накладом фонду “Учітеся, брати мої”, 1922. - 76 с. Крип’якевич І. Перед 300 роками. З історії козаччини 1614 p. II Календар Просвіти на 1914 р. - Львів, 1914. - С.

104-126. Крип’якевич І. Петро-Конашевич Сагайдачний. В 300-ті роковини смерті II Громадський вісник. -1922. - Кн.

1. - С. 84-86. Крип’якевич І. Петро-Конашевич Сагайдачний II Літопис Червоної Калини. -1932. - Ч. 7-8. - С. 5-6. Крип’якевич І. Початки Запорозької Січі II Історичні листки. -1913. - Ч. 4. Крип’якевич І. Початки козаччини II Діло. 1910. - Ч. 175. Крип’якевич І.П. Богдан Хмельницький. - Київ, 1954. - 536 с.; Крип’якевич І.П. Богдан Хмельницький І Відп. Ред. Шевченко Ф. П., Бутич І. Л., Ісаєвич Я. Д. - 2-е вид., виправлене і доповнене. - Львів: Світ, 1990. - 408 с.

10. Апанович О. М. Розповіді про запорозьких козаків. - К.: Дніпро, 1991. - 335 с. Апанович О. Козацтво - збройні сили України: Військово історія I I Голос України. -1991. - № 41,51,56,81. Апанович О. Збройні сили України першої полови­ ни XVIII ст. - К.: Наук, думка, 1969. - С. 141-156. Винар Л. Початки українського реєстрового козацтва II Український істо­ рик. -1964. - № 2. - С. 56-68; - №3. - С. 52-65. Винар Л. Огляд історичної літератури про початки української козаччини II Український історик. -1965. - Ч. 3-4. Ісаєвич Я.Д. Бойові прапори козацького війська (середина XVII ст.) II Український історичний журнал. -1963. - № 1. - С.85-87. Ісаєвич Я.Д. Військові клейноди Війська Запорозького II Наука і суспільство.

-1965. - № 10. - С. 36-37. Ісаєвич Я.Д. Зв’язки братств з запорізьким козацтвом II Середні віки на Україні. - Вип.2.

- Київ, 1973. - С. 149-153. Мицик Ю.А. Історія українського козацтва. Актуальні проблеми дослідження II Київська старо­ вина. -1992. - № 3. - С. 2-6. Мицик Ю. Козацька держава очима поляка II Київська старовина. -1993. - № 4. - С. 2-11. Смолій В. А., Степанков В. С. Богдан Хмельницький: соціально-політичний портрет. - К., 1993. - 293 с. Смолій В. А., Степанков В. С. Українська національна революція XVII ст. (1648-1676 pp.). - К.: Альтернатива, 1999. - 352 с.

11. Кулиш П. А. История воссоединения Руси. - Спб., 1874. - Т. 1. - 329 с.

12. Щербак В. О Формування козацького стану в Україні. - К., 1997. - 257 с.

13. Слабченко М. Соціально-правова організація Січі Запорозької II Праці комісії для виучування історії західноруського та вкраїнського права. - К., 1927. - Вип. 3. - С. 330.

14. Крип’якевич І. Мазепа й українська фльота. II Дорога. -1944. - Ч. 4-5. - С. 52-57. Крип’якевич І. П. Козаччина в політичних комбінаціях 1620-1630 pp. II Записки Наукового товариства імені Тараса Шевченка. - Львів, 1924. - Т. 117-118. - С. 65-96.

15. Кізлик О. Іван Петрович Крип’якевич. Бібліографічний показник. - Львів. 1966. - 79 с.

16. Коротка історія України для початкових шкіл та 1-ої кляси гімназії, Київ; Львів; Відень: Т-во Вернигора, 1918. - 88 с.

17. Огляд історії України. Repetitorium для вищих кляс середніх шкіл та вчительських курсів. - Київ; Львів; Відень: Т-во Вернигора, 1919.-90 с.

18. Крип’якевич І. Галичина під час російської окупації. Серпень 1914-червень 1915. - Відень 1915. -116 с.

19. Крип’якевич І. На визволених землях II Свобода. -1915. - Ч. 33,28 жовтня.

20. Крип’якевич І. Січове військо і українська школа II Українське слово. -1915. - Ч. 103.

21. Крип’якевич І. З Історії УГА II Краківські вісті. -1943. - Ч. 154,18 липня. - С. 3.

науковий збірник

651

Сергій ОРЛОВ (Львів)

ПОЛІТИЧНИЙ АСПЄІСГ ДОСЛІДЖЕННЯ НАЦІОНАЛЬНОВИЗВОЛЬНОГО РУХУ У СХІДНІЙ ГАЛИЧИНІ (1918-1921 pp.] Утворення та становлення суверенної демократичної України, визнання і підтримка її світовим спів­ товариством актуалізують дослідження національно-політичних процесів історичного минулого на­ шого народу, вивчення міжетнічних відносин, зумовлених характером етносоціальної еволюції та особливостями її політичного прояву. Складні процеси виникнення нових держав і пов’язана з цим розстановка політичних сил у центрі Європи, поява в ній українського фактора вимагають глибокого аналізу проблем міжнаціональних та міжетнічних стосунків у минулому, зокрема в період творення Української Народної Республіки та Західноукраїнської Народної Республіки. Реконструкція загального історіографічного процесу у його регіонально-історичному вияві сприяти­ ме підвищенню теоретичного рівня, ефективності й практичної значимості подальших історичних та археографічних узагальнень. Оскільки створення наукової концепції державотворення України сьо­ годні стає важливим пріоритетом досліджень, дана праця набуває наукового і суспільно-політичного значення. Крах Габсбурзької та Романівської імперій і процеси відновлення національної державності на за­ хідноукраїнських землях, українсько-польське протистояння у війні, боротьба проти експансії на ці землі Польщі, Румунії, Угорщини, Росії й міжнародно-дипломатична діяльність галицьких політиків всі ці проблеми потребують об’єктивного висвітлення. Навіть через вісімдесят років не стихає гостра дискусія щодо історії Західно-Української Народної Республіки та ролі галицьких політиків у боротьбі за незалежність і соборність. Однак, кожна з названих проблем фальсифікувалася радянською істо­ ріографією. Науковці не мали доступу до багатьох архівних документів і матеріалів тощо. Сьогодні, як і на початку XX ст., оборона ідеї соборності українських земель була і залишається нагальною потребою українського народу. Як на початку XXI ст. світове суспільство спостерігало за подіями в Україні, так і на початку XX ст. вся Європа стежила за вирішенням українського питання. Відтак, можна простежити певну паралель сучасних процесів із тими, що відбувалися на українських землях початку XX ст., зокрема в Галичині. Ключове місце в українському національно-визвольному русі в Австро-Угорщині належало Галичи­ ні, що з частиною польських земель була об’єднана австрійським урядом в окремий коронний край, незважаючи на різницю в етнічній приналежності мешканців цих земель. Такий суто територіальний поділ надавав можливості зміцнювати австрійське панування у краї за принципом «розділяй та воло­ дарюй», але призвів до міжетнічних конфліктів. Оскільки населення східної частини Галичини в досліджуваний період складали українці, а всі гілки влади, судова система, освіта коронного краю були спольщені та поставлені на службу передусім польським інтересам, то антиукраїнська політика польської адміністрації обурювала українську гро­ маду Галичини. Внаслідок цього на початку XX ст. в Галичині набуло небувалої гостроти польськоукраїнське протистояння. Боротьба українського населення за свої права вилилася в національновизвольний рух, який поєднував політичний і культурний напрямки. В нових історичних умовах, коли стали доступними вітчизняні та зарубіжні архівосховища, акти­ візувалося дослідження проблем політичної історії України XX ст. в цілому та історії ЗУНР зокрема. Впродовж останніх років наше суспільство мало змогу познайомитися як з раніше невідомими широ­ кому читацькому загалу працями вчених української діаспори, так і цілою низкою робіт вітчизняних істориків, що поглянули з нових, глибоко професійних позицій на минуле українського народу. Аналіз цієї літератури показує: в процесі формування демократичної політичної системи доводиться вирішу­ вати завдання, які мали місце в ході національно-визвольних змагань. Адже в той період як суспіль-

652

науковий збірник

ство, так і керівники партійних та державних структур стикалися з питаннями вирішення проблеми спочатку автономії Східної Галичини і Буковини в Австро-Угорських землях, а згодом і незалежності ЗУНР. Важливою виступала проблема подолання політико-економічних і психологічних розходжень між Наддністрянською і Наддніпрянською частинами України, які заважали керівникам УНР і ЗУНР в проведенні інтеграційно-консолідуючих процесів в Україні. Тому вивчення історії цього драматичного періоду дозволяє провести паралелі до сучасності у налагодженні стосунків з державами близького і далекого зарубіжжя, становлення демократичного суспільства з багатопартійною системою, а також дотримання законності і правопорядку в суспільстві. На початку XX ст. в Австро-Угорській імперії гостро постає національне питання. Головними причи­ нами національних суперечок, у тому числі й польсько-українських, за визначенням української преси Наддніпрянської України, були - державний устрій Австро-Угорщини та недосконалість основного за­ кону держави. За ним було закріплено поділ держави на коронні краї, які називалися «історичними», що не відповідало національному складу населення. На такій неприродній основі файової автономії було побудовано державно-правовий лад, що забезпечував панування німцям і полякам в Австрії та угорцям в Угорщині. Боротьба за вирішення українського питання проводилася не тільки шляхом скликання зборів, проведення демонстрацій, а й через діяльність українських депутатів в австрійсько­ му парламенті та галицькому сеймі. Ще з минулого століття на землях СхідноїГаличини почався процес активізації політичного та гро­ мадського життя. Ці події дали поштовх до утворення перших політичних партій і молодіжних органі­ зацій, які стали основною силою в боротьбі за національні права галичан. Незадовго до початку Першої світової війни зблизились позиції українських галицьких партій. За умов нестабільної політичної ситуації УНДП, РУРП та УСДП зійшлися на тому, що у можливій війні варто робити ставку на Австро-Угорщину та Німеччину. Підтримавши країни австро-німецького блоку у війні проти Росії політичні партії Східної Галичини сподівалися об’єднати Галичину з Наддніпрян­ ською Україною і утворити самостійну державу. Проводячи таку політику, у Львові в серпні 1914 р. була утворена Головна Українська Рада (ГУР), до якої увійшли представники основних політичних партій. ГУР задумувалася як міжпартійна організація, яка б мала керувати напрямком загальноукра­ їнської політики під час війни, а також формувати добровольців - Українських Січових Стрільців. У цей же час у Львові група політичних емігрантів з Наддніпрянщини створила Союз Визволен­ ня України (СВУ) як безпартійну політичну організацію для пропаганди ідеї самостійності України. Громадське та політичне життя українців під час війни значною мірою залежало від діяльності ГУР та СВУ. І хоча ці організації були покликані захищати інтереси двох часнин роз’єднаної України, ді­ яли вони в загальноукраїнських інтересах. їх діяльність була спрямована насамперед на пропаганду української ідеї незалежності серед західноєвропейських держав. У травні 1915 р. була створена Загальна Українська Рада (ЗУР), яка об’єднала наддніпрянців, бу­ ковинців та галичан. Метою ЗУР щодо російських земель України була вільна незалежна держава. Що ж до галицьких земель, то йшлося про територіально-національну автономію в межах АвстроУгорщини. Успіх німецько-австрійських військ у війні з Росією відкрив Для українського політичного табору нові можливості. В ході переговорів з австрійським урядом ЗУР вимагала енергійних заходів для економіч­ ної відбудови Галичини, поділу її на Східну та Західну, заснування українського університету у Львові. Проте ці вимоги не знаходили підтримки в австрійського уряду. Після акту 5 листопада 1916 р. про утворення самостійного Королівства Польського і розширення автономії Галичини ЗУР саморозпустилася. Керівництво українським національним рухом перейняла Українська парламентарна репре­ зентація, яка залишалася на позиціях автономії східногалицьких земель. Події 1917 р. на Наддніпрянщині - проголошення Української Народної Республіки та утворення Української Центральної Ради - не могли не вплинути на національний дух галичан. Ще більший єн-

науковий збірник

653

тузіазм серед українців Галичини викликало проголошення IV Універсалом самостійності Української держави. Цей універсал відкривав дорогу наддніпрянцям до Берестя Литовського, де було закпючено мир з Центральними державами. Не менш важливою була ця подія і для галичан, які через делегатів з Великої України представили свій проект майбутньої автономії східногалицьких земель. “Статут Галичини і Володимири як австрійського коронного краю”, складений галичанами, передбачав передання цього краю українському народові з метою самоуправління. Але справа поділу Галичини, остаточно обумовлена Берестейським миром, ніколи не була здійснена. До кінця свого існування віденський парламент не ратифікував такого важливого для України миру. Утворення на початку століття численних політичних партій та громадських організацій, які під час війни згуртувалися і проводили спільну політику, дало можливість заявити про українську націю та її волелюбні прагнення. Така політика допомогла підготувати галицьке населення до ідеї самостій­ ності. Підтримка галичан давала змогу політикам впевненіше представляти українську справу серед європейських країн. Підписання Берестейського миру і Таємного додатку з Центральними державами стосовно галиць­ ких земель стало поштовхом до нової хвилі піднесення національно-визвольного руху у краї. Проте польські політичні доктрини щодо майбутнього України ще до часу створення польської держави ба­ зувалися на ігноруванні прав українського народу на самовизначення. Тому ні одна польська політич­ на течія не була зацікавлена у підписанні Берестейського договору. Поступово український галицький провід, який покладав надії на австрійський уряд зрозумів, що необхідно самостійно готувати ви­ звольну акцію в краї. За ініціативою С.Барана, В.Бачинського, І.Кивелюка, В.Панейка, Л.Цегельського у вересні 1918 р. у Львові було організовано гурток українських старшин, який називався “Централь­ ний Військовиї Комітет”. Цей комітет відповідав за оборону української Галичини і планував перебрання влади українцями у краї. Таким чином, підготовка до перебрання влади у краї проводилася двома шляхами: збройним (ре­ волюційним) - орієнтації на свої сили під керівництвом Народного та Військового комітетів та мирним (шляхом реформ) - за допомогою австрійської влади, який проводила Українська Парламентарна Репрезентація у Відні. Утворення 18 жовтня 1918 р. Української Національної Ради стало новим етапом в українськопольському протистоянні. Лише наміри Польської Ліквідаційної Комісії перебрати 1 листопада владу в краї підштовхнули український провід до рішучих дій. Наслідком стало зайняття Львова та проголо­ шення 13 листопада Західно-Української Народної Республіки. Характерною для історії галицьких земель було утворення у липні 1920 р. Галревкому. Скорис­ тавшись невдоволенням польськими порядками більшовики спробували насадити свою ідеологію на галицьких землях. Деякі селяни, змучені непевністю, підтримували новий режим, проте лише для того, щоб позбутися польського панування. Утворення та існування штучно створеного Галревкому яскравий приклад хаосу та безладдя, які охопили галицькі землі. До першої світової війни політичні проблеми у Галичині зосереджувалися довкола трьох основних питань: селянсько-поміщицьке землеволодіння, освіта, виборчі права. Ставилися ці питання кожним народом, відповідно до національних інтересів, у конституційно-правовому полі. На тлі безземелля українського селянства, багатства польської шляхти й буржуазії, злиднів осно­ вної маси євреїв і водночас нагромадження багатств у незначної їх частини кожен народ формував свою еліту, розбудовував освіту, наукові, культурні товариства. Створювались політичні партії. Найбільше можливостей було у поляків. Більш-менш розвинені політичні партії, більшість місць у сеймі, управління крайовим шкільництвом сприяли реалізації їхніх планів колонізації Галичини. Нова українська еліта формувалася у жорстокій конкуренції угруповань (народовців, радикалів), політичних партій, іцо виникали. Національно свідомий провід прагнув звести до мінімуму вплив «мо­ сквофілів». Зростання організованості, патріотичної політизації українців в цей час подиву гідне.

654

науковий збірник

Особливе місце у подальшій долі східногалицьких земель відіграв Ризький договір, у якому пи­ тання Галичини трактувалося як внутрішнє питання Польщі. 27 вересня 1920 р. після приїзду у Ригу делегація вислала ноту, в якій говорилося, що вирішувати долю Галичини проти виявленої уже волі населення було б яскравим прикладом нехтування загального права самовизначення народів. Цю делегацію до участі у конференції не допустили. У принципі, за домовленостями Паризької мирної конференції 1919 р. та Ризького договору 1921 р. Східна Галичина, Західна Волинь, Холмщина і Полісся увійшли до складу Польщі. Населені укра­ їнцями землі у складі Польщі, що становили чверть території держави, залишилися в таких самих соціально-економічних умовах, що й у складі Австро-Угорщини. Тобто вони були слаборозвинутими аграрними окраїнами, які поставляли центральним регіонам Польщі дешеву сировину, натомість ку­ пуючи дорогі готові товари. Для вирішення цієї проблеми уряд здійснив розділ великих поміщицьких маєтків, однак українських селян ця реформа майже не торкнулась, оскільки цю землю в першу чергу отримали польські селяни та польські переселенці в Східну Галичину та інші українські землі. Зна­ чних розмірів набували тут і національні утиски. Українці не мали можливості у Польській державі обіймати адміністративні посади в державних установах, офіцерські посади в армії. Польський уряд усіляко гальмував розвиток народної освіти у Східній Галичині. Українці через таку політику польсько­ го уряду залишались до нього в опозиції. Свої права і свободи вони захищали легальними і нелегаль­ ними методами. Галицькі українці мали неабиякий досвід політичної самоорганізації, що виявилося в існуванні в краї чимало українських політичних партій, які становили собою суцільний партійний спектр. Визвольна боротьба на східногалицьких землях, яка почалася з організації політичних партій, громадських та молодіжних організацій в краї на початку століття і переросла після розпаду АвстроУгорщини в українсько-польську війну, завершилася польською окупацією. Ця окупація, узаконена європейськими країнами, поклала початок новій боротьбі за національне визволення. Джерела і література: 1. Коротка історія Галичини: [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://www.history.iv-fr.net/article.php?id=256 2. Лісоцька І.Р. Політика Центральних держав щодо України в період Першої світової війни / І.Р.Лісоцька II Збірка науково-методичних праць. - Відділення військової підготовки Державного університету «Львівська Політехні­ ка». - Випуск IV. - Львів, 1998. - С.104—108.

3. Олешко Н.П. Боротьба за український університет в Австрійській імперії 1907-1914 pp. за матеріалами україн­ ської преси / О.П.Олешко II Вісник Харківського національного університету імені В.Н. Каразіна № 641. - Серія «Історія України. Українознавство: історичні та філософські науки». - Вип. 7. - X., 2004. - С. 67-80.

4. Причини приналежності галичан до українського етносу: [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://www. halychyna.ukrbiz.net/mainreasons.html#7 5. Сагайдачна Н.О. Становище українського населення Галичини напередодні Хмельниччини: історіографічний аспект / Н.О.Сагайдачна II Галичина. - №5-6.

-2 0 0 1 .-С . 111-114.

науковий збірник

655

Ірина ПОЛЯНСЬКА (Львів)

ГАЛИЧИНА ПЕРІОДУ І СВІТОВОЇ ВІЙНИ У ПАМ'ЯТНИХ МЕДАЛЯХ ІЗ ЗБІРКИ ЛЬВІВСЬКОГО ІСТОРИЧНОГО МУЗЕЮ Збірка Львівського історичного музею нараховує 340 240 музейних пам’яток. Окрему групу фондів, понад 6500 од.зб., складають ордени та медалі. Значний інтерес становлять пам’ятні медалі Галичи­ ни XIX — поч. XX ст., як документально-речові докази тих чи інших подій, що відбувались на території краю. В даному викладі робиться спроба дати огляд музейної колекції пам’ятних медалей, що ілю­ струють події І Світової війни на теренах Східної Галичини. Територія краю у І Світовій війні була чи не основним плацдармом бойових дій на Східному фронті. На відзначення воєнних подій, видатних полководців та політичних діячів випускались ті чи інші ме­ далі. Початок війни співпав з розвитком медальєрного мистецтва Австро-Угорщини, до складу якої входила Галичина. Тут працювали такі визнані майстри-медальєри як Ян Рашка, Казімеж Ходзінські, Костянтин Лашчка, Ян Висоцкі, Вінцент Стефан Вісьневскі. Подіям першого року війни присвячена медаль, випущена віденським медальєром Карлом Перлом (Karl РегІ)(1876—1965 pp.) у 1916 році. [7, с.95] (МО—576; Д—80 мм, цинк, лиття), (фото 1).

Av: Біля солдатської могили засмучена жінка з трояндою і солдат із шаблею в руці. Внизу невиразно підпис медальєра «K.PERL». По колу напис: DEM ANDENKEIN DER HELDENMUTIGEN VERTEIDIGER MITTELGALIZIENS. 1914—PRZEMYSL—1915 (Переклад: «Пам’яті героїчних захисників центральної Галичини. 1914—Перемишль—1915»).

Rv: 8 рядків напису: RAWA RUSKA— GRODEK JAG. — KOMARNO — SIENIAWA —JAROSLAU — MAGIER0W — STARY SAMBOR — TAMANOWICE — DUKLAER— LUPKOWER — UZSOKER PASS. (Переклад: «Рава Руська, Гродек Ягелонський, Комарно, Сенява, Ярослав, Магерів, Старий Самбір, Тамановичі-Дуклінсько-Лупківський-Ужоцький перевали»). Привертає увагу пам’ятна медаль Тадеуша Рутовського, публіциста, політика, культурного діяча, віце-президента Львова 1914—1915 pp., виконана медальєром Яном Рашкою ( Jan Raszka)(1871— 1945) в Кракові 1916 року. (МО—1085; Д—60 мм; цинк, лиття), (фото 2) Цікаво, що Т. Рутовський опікувався культурним життям міста, особливо музейництвом. За його ініціативи було створено Національну Галерею (тепер Галерея Мистецтв), Промисловий музей, а у 1908 р. в Королівській кам’яниці у Львові (пл.Ринок,6) було створено Національний музей ім. короля Яна III. У період захоплення Львова російськими військами Т.Рутовський очолив міську гміну (прези­ дент Львова Йозеф Норман виїхав до Відня). У цей час активно займається економічною, харитативною діяльністю, дбає про фінансування музеїв, театрів, преси. [4, с.22-26] Після відступу російських військ зі Львова був вивезений в числі інших заручників спочатку до Києва (19.06.1915), а в 1916 р. до Ростова-на-Дону. У січня 1917 р. отримав дозвіл покинути Росію. Після повернення хворів. Помер Т.Рутовський ЗО березня 1918 року. Похований на Личаківському кладови­ щі (поле №1, пам’ятник роботи скульптора Зигмунта Курчинського). [2, с.26] Автор медалі Ян Рашка— один з найплодовитіших медальєрів того часу. З початку світової війни був мобілізований і скерований до штабу польських легіонів як офіційний штатний медальєр. [9, с.69-71] Медаль виконана в цинку (1000 екз.), декілька десятків на замовлення — у сріблі. Тираж— за ра­ хунок Центрального бюро видавництв. Роздрібна ціна у 1917 році становила 6 крон. [9, с.69-71] У тогочасній прес високо оцінена мистецтвознавцями.

Av:Погруддя Т.Рутовського анфас, по колу напис: TADEUSZOWI RUTOWSKIEMU (Переклад: «Тадеушу Рутовському»).

Rv: Лев у лавровому вінку з якого обабіч звисають кайдани. Зліва і справа дати З.Х.1914 ( дата за­ хоплення росіянами м.Львова) і 22.VI.1915 (відступу російських військ та вивезення Т.Рутовського).

656

науковий збірник

1.Медаль пам’яті захисників Галичини 1914-1915 pp. Медальєр К.Перл.

2.Медаль пам'ятна Тадеуша Рутовського. Медальєр Я. Рашка.

З.Медаль пам'ятна генерала Бем-Ермоллі. Медальєр К.Ходзінський.

4. Медаль пам’ятна генерала Бем-Ермоллі Медальєр Оскар Тііде.

5. Медаль пам’ятна генерала Бем-Ермоллі. Граверний заклад Унтера у Львові.

6. Медаль пам’ятна генерала Макензена. Медальер Карл Гоетз.

7.Медаль пам’ятна про звільнення Львова.

22 червня 1915р.Медальер Я.Висоцький.

12. Медаль пам’ятна. Жертва дзвонів. Медальєр ?.

13. Пфеніг перемоги.

14. Медаль сатирична на честь спекулянтів Медальєр ?.

науковий збірник

657

Нижче— напис: OBRONCYIOPIERUNOWILWOWA. NKN. (Переклад: «Захисникові і опікуну Львова» NKN, очевидно, абревіатура Начальни Комітет Народови). Поруч з Я. Рашкою працював не менш талановитий польський медальер Казимир Ходзінський (Kazimierz Chodziriski) (1861—1921). К.Ходзінський був вихованцем Краківської художньої школи, піс­ ля закінчення якої вчився у Віденській академії мистецтв. У 1903 році жив у США, де зпроектував пам’ятник Т.Костюшку. У 1910 році повернувся до краю і оселився у Львові, де займався виключно медальєрством. [14, с. 481] Його авторству належить медаль присвячена Едварду Бем-Ермоллі — австрійському генералу, ко­ мандувачу цісарсько-королівською II армією, що 22 червня 1915 року вступила до Львова і відтіснила російські війська на Схід. [5, с.101-102] ( МО—6135; Д—70 мм, цинк; лиття), (фото 3) Av: Погрудний портрет в анфас Бем-Ермоллі у формі при орденах, на комірі генеральські відзнаки. Легенда: EDWARDO BOHM ERMOLLI GRAHAM REFERENS LEOPOLIS (Переклад: «Едуарду БемЕрмоллі вдячні громадяни Львова»). Праворуч, біля погруддя курсивом напис: K.Chodzihski.

Rv: Панорама Львова на фоні сонця, що сходить. Ліворуч — пальмова гілка. Внизу — на перехресті двох пальмових гілок, в лавровому вінку, герб Львова. Вгорі півколом напис: STAT SVACVIQVE DIES — GLORIAE. 22/61915. (Переклад: «Настав йому день його слави»). Справа внизу дрібно: К.С Chodzinski. Медаль була почесно вручена генералу у залі Львівської ратуші 22 жовтня 1917 року. [12, с. 260]. У львівському історичному музеї зберігаються ще три пам’ятні медалі, присвячені генералу Едвар­ ду Бем-Ермоллі. Одна з них, медаль віденського медальєра Оскара Тїіде (Oskar Thiede) (1879—1961) [7, с.116] (МО—495, Д—65 мм., бронза, карбування). (фото 4) Av: На фоні краєвиду м.Львова погруддя генерала вправо, в польовій генеральській формі. По колу напис: GENERAL DER KAVALLERIR EDVARD VON BOHM- ERMOLLI KOMMANDANT DER K.V.K. 2 ARMER. (Переклад: «Генерал від кавалери Едвард фон Бем-Ермоллі, командуючий цісарськокоролівською 2-ю армією»). Дрібними літерами ліворуч від погруддя: G.THIEDE 1915. Внизу ліворуч: KFA. Праворуч внизу напис: LEMBERG 22 JUN11915 (Переклад: Львів 22 червня 1915) Rv: Краєвид Карпат, зліва одинока могила з православним хрестом. У верхній частині серед хмар — напис: KARPATHEN 1915 (Переклад: Карпати 1915). Медаль вищезгаданого медальєра (М0-60, Д—23 мм; срібло, карбування).

Av: Такий як і в попередній. Змінено тільки напис: GENOBST. V. BOHM- ERMOLLI (Переклад: «Генерал-полковник Бем-Ермоллі»).

Rv: Гладкий без зображень і написів. У колекції зберігається медаль випущена граверним закладом Унґера у Львові, присвячена згаду­ ваному генерал-полковникові. (МО-530, Д—33 мм, цинк, лиття) (фото 5) Av: Погруддя генерала в мундирі з орденами на 3/4 вліво. Праворуч: K.V.K. GENERALOBERST Л ів о р у ч :^ BOHM- ERMOLLI. (Переклад: «Цісарсько-королівський генерал-полковник фон Бем-Ермоллі»).

Rv: Чоловіча постать у лицарському обладунку з мечем в руках. Ліворуч герб Львова і напис: LEM-BERG (Переклад: Львів) Праворуч 7 рядків напису: DEM BEFREIER UND BESCHUTZER VON LEMBERG 1916. (Переклад: «Визволителю і захисникові Львова 1916»). Можна припустити, що прообразом зображення на медалі став лицар скульптора Яна Нальборчика, який стояв на газоні перед Галицькою ощадною касою (тепер музей Етнографії та художнього промислу). Скульптура була виконана в дереві. Щоб вбрати її в обладунок, треба було забити цвях і тим самим поступово покрити лицаря панциром. Такі цвяхи використовувались для черевиків ав­ стрійських вояків. За кожний забитий цвях давалася пожертва. Кошти, зібрані з цієї акції, йшли на військові потреби, а сама скульптура нині зберігається у фондах музею (С-386). [1, арк.76].

658

науковий збірник

8.Плакетка. Військовий комендант (1915-1916) мЛьвова А.Гаєк. Медальєр С.Якубовський.

9.Плакетка. Намісник Гали­ чини (1916-1917) Е.Діллер. Медальєр К.Лашчка.

10. Плакетка. Бій під Рокитною. Медальєр В.ВІсьньовський.

11.Плакетка.4рокиІ Світової війни. Медальєр В.ВІсьньовський.

На честь німецького генерала Августа фон Макензена, командувача 11-ю німецькою армією, який брав активну участь у боях за Галичину [3, с.234]., мюнхенським медальєром Карлом Гоетзом (Karl Goetz) (1875—1950) вибита бронзова медаль. (МО-3773, Д -70 мм, бронза, лиття ?). (фото 6) Av: Портрет генерал-фельдмаршала на 3/4 вліво. Півколом напис: GENERALFELDMARSCHALL. V. MACKENSEN (Переклад: «Генерал-фельдмаршал фон Макензен»). Внизу підпис медальєра — К. GOETZ. Rv: У центрі композиція із двох колосків, серпа та нагайки. Обабіч дата : 19 — 15. По колу напис: ENDE. DER. RUSSENHERRSCHAFT. IN. GALIZIEN. (Переклад: «Кінець російського панування в Га­ личині»). На згадку про вступ австрійських військ у Львів 1915 р. випущено медаль польським медальєром Яном Висоцьким ( Jan Wysocki) (МО-1352, Д—50 мм, залізо, лиття). Тиражовано за сприянням кра­ ківських нумізматів та самого медальєра загальною кількістю 300 примірників по 6 крон за кожний (станом на 1917 p.). [8, с.59]. (фото 7) Av:Open тримає в лапах щит з гербом Львова. Вгорі - корона в сонячному промінні. Внизу три рядки напису: NA РАМІДТК^ OSWOBODZENIA LWOWA. Галузки дуба та лаврового дерева. Зліва вибито клеймо майстра: «W» (Переклад: «На пам’ять про звільнення Львова») Rv: Панорама Львова. Вгорі на таблиці напис LWOW. (Переклад: Львів). Внизу герб Львова і обабіч герба дата 22.VI.1915 р. У Львівському історичному музеї зберігаються медалі та плакетки, що ілюструють життя Галичини після приходу австрійських військ. Плакетка медальєра С.Якубовського (S. Jakubowski) представляє військового коменданта м. Льво­ ва у 1915-1916 pp. Августа Гаєка (МО-573,65 х 47 мм, бронза, карбування), (фото 8) Av: В овалі чоловіче погруддя в мундирі з орденами 3/4 вліво Овал обрамлюють дубові гілки. Під погруддям 4 рядки напису: FMLT AUGUST HAJECK MILITARKOMDT LEMBERG. Під написом обабіч дата: 1915-1916. (Переклад: «Генерал-лейтенант Август Гаєк— військовий комендант Львова»).

Rv: Гладкий без зображень і позначень. У Відні 19 травня 1917 р. польським медальєром Костянтином Лашчкою (1865—1956) (Konstanty Laszczka) було відлита плакетка на честь намісника Галичини в 1916-1917 pp. барона Еріка Діллера. Виконана у сріблі та бронзі. В музеї зберігається бронзовий примірник (МО-5062,64 х 48 мм, бронза карбування). (фото 9) [ 11, с.219] Av: На фоні міста та гілок дуба, що промальовані на плакетці, погруддя Діллера звернене вправо.

науковий збірник

659

Напис вгорі ліворуч: ERYKBR. DILLER NAMIESTNIK GALICY11915-1916— Внизу праворуч: DOBREMU WLODARZOWI URZ^DNICY — OBYWATELE WDZI^CZNEGO KRAJU— (Переклад: «Ерік барон Діллер намісник Галіції 1916-1917 pp.»). (Переклад: «Доброму володареві-урядовцю громадяни вдячного краю»). Внизу зліва дрібним шрифтом: K.LASZCZKA19.V. 1917.

Rv: Гладкий. Внизу дрібним шрифтом: BRUDER SCHNEIDER WIEN (Переклад: «Брати Шнейдер. Відень»). Не можна не згадати відомого польського медальєра цього періоду, автора високохудожніх плаке Вінценти Стефана Вісьневського (1883-1945) (Wincenty Stefan Wisniewski.), з 1910 p. — власника медальєрно-граверної майстерні у Варшаві. [13, с.24]. Його авторству належить плакетка, випущена в 1917 році, (МО-1314, 51 х 32 мм, бронза?) на відзначення бою під Рокитно —13 червня 1915 року, (фото 10) Av: Кавалерійська атака вліво. Внизу орел в польоті. Справа вгорі відзнака, яка вручалась учасни­ кам бою під Рокитною. На променях хреста напис: RO-KIT-NA. На нижньому промені дата 13.VI.1915. Внизу вінок з двома стрічками. Курсивом зроблено підпис медальєра —W.S.Wisniewski. У цьому ж 1917 р. було випущено плаке з нагоди 4-ї річниці І Світової війни [15, с.199-200]. (МО1334,45 х 26 мм, білий метал, карбування ).(фото 11) Av: Лицар в накидці і шоломі, оповитий змією, замахується шаблею. Біля його ніг лежать трупи. У лівій руці щит. Позаду блискавки над костелом. Вгорі виділено напис 1914 I SERPNIA1917. (Пере­ клад: 1914 1 серпня 1917). Внизу курсивом підпис медальєра —W.S.Wisniewski.. Тогочасна преса повідомляла про акцію реквізиції дзвонів у Галичині на військові потреби. Станом на лютий початок березня 1917 p., продовжувалась реквізиція дзвонів у Дрогобицькому, Мостиському і Яворівському повітах. Було закінчено вилучення дзвонів в Добромильському та Ярославському повітах. Реквізовано близько 400 дзвонів, переважно дрібних і відлитих в основному в ХІХ-ХХ ст.[10, с.180]. На пам’ять про цю акцію було відлито медаль (МО-559, Д - 48 мм, залізо, лиття ).(фото 12) Av: Дзвін, обабіч двома рядками напис: GLOKEN KLANGE— KANONEN DONNER (Переклад: «Дзво­ ніння дзвонів, грім гармат»). Внизу—1917 і клеймо.

Rv: Посередині 2 рядки напису: GLOKEN OPFER. (Переклад: «Жертва дзвонів»). Внизу дрібним шрифтом місце виготовлення Берлін: BERLIN. [6, с.36]. Цікавими пам’ятками є, так звані, пфеніги перемоги, карбовані в Німеччині (МО-3746,3737, 3748, 3749, Д-15 мм, срібло карбування ?). Вони вручались за участь у тих чи інших бойових операціях. Дані пфенінги ілюструють хід бойових дій на Галичині. У колекції музею є такі ж пфеніги перемоги, які вручались ще за франко-пруської війни (1870-1871.). (фотоІЗ) Av: У всіх однаковий: Богиня перемоги Ніка — вліво. По колу напис: GOTT SEGNETE DIE VEREINIGTEN HEERE. (Переклад: «Бог благословив об'єднані війська»).

Rv:: (МО-3746) Напис: DURCHBRUCH DER RUSSEN FRONT AN DER SAN-LINIE JAROSLAU EROB 1 4.U .15 MAJ 1 9 15 . Дрібно порядковий № зліва — 75. (Переклад: «Прорив російського фронту на лінії Сяну. Ярослав відвойований 14 травня 1915»).

Rv:: (МО-3747) Напис: DIE SECHSTAGE SCHLACHT AM SAN UNTER MACKENSEN 23-29 MAJ 1915. Порядковий № 76. (Переклад: «Шестиденна битва на р. Сян під командуванням Макензена 23-29 травня 1915 р.»).

Rv: (МО-3748) Напис: DIE SCHLACHT BEI STRYI UBER 12000 GEF GESCHUTZE EROB 1 JUNI 1915. Порядковий № 77. (Переклад: «Битва біля Стрия — взято понад 12000 полонених і 14 гармат 3 червня 1915»).

Rv:: (MO-3749) Hannc:WIEDER EROBERUNG VON PRZEMYSL NACH 4 TAG BELAGERUNG 5 JUNI 1915. Порядковий № 78. (Переклад: «Відвоювання Перемишля після чотирьохденної облоги з червня 1915»).

66 0

науковий збірник

Підсумовуючи, варто зазначити, що навіть у найтяжчі, трагічні хвилини люди знаходили в собі сили ставитись до навколишнього з гумором. У музейній збірці медалей виділяється оригінальністю сюжету сатирична медаль, вибита в січні 1918 у Варшаві на честь спекулянтів. (МО-1453, Д-25 мм, жовтий метал), (фото 14) Av: В центрі — усміхнена свиня. Довкола неї 14 однакових поділок, в яких подано назви і ціни на предмети першої необхідності: CHLEB.F.3 М. SLONINA.F.8 М. PIEPRZ. F.50 М. NICI SZP.25M. NAFTA. KW.20M. MALSO.F.12M. HERBATA.F.80 М. CUKIER. F.5 М. PLOTNO. ТК.12 М. KARTOFLE. KOR. 85 М. GRZYBY. F. 14 М. MYDLO.F.IO М. SKORA. F. 100 М. МДКА WOR. 820 М. (Переклад: «Хліб фунт 3 марки, солонина ф. 8 м, перець ф.50 м, нитки моток 25 м, нафта кварта 20 м, масло ф. 12 м, чай ф. 80 м, цукор ф. 5 м, полотно 12 м. картопля кор. 85 м. гриби ф. 14 м, мило ф.

10 м, шкіра ф. 100 м.,борошно мішок 820 м.»)

Rv:: 6 рядків Hanncy:MEDAL WYBITY NACHWALE SPEKULATOM W 4-М ROKU WOJNY1918. Внизу пояс, який треба затягувати. (Переклад: «Медаль відбито на честь спекулянтів у 4 році війни 1918»). Медаль має отвір для ланцюжка. У поданому матеріалі за браком місця вказані далеко не всі медалі, присвячені і Світовій війні, що зберігаються у Львівському історичному музеї. У подальшому готується до випуску каталог пам’ятних медалей Східно/Галичини даного хронологічного періоду. Джерела і література: 1. Інвентарна книга фондової групи Львівського історичного музею «Скульптура» — Т . 1 1979—2010.

2. Лупій Г. Львівський історико-культурний музей-заповідник «Личаківський цвинтар»: Путівник—Львів: Каменяр,1996.—367 с.:іл.

3. Ростунов И. Русский фронт первой мировой войньї.— М.: Наука, 1976.— 386 с.

4. Badecki К. Lwowskie zbiory naukowe і muzealne.— Lwow, 1932. — 29 s.

5. Lemberg I Lviv 1772—1918.—Wien, 1993.—128 s.

6. Munze und medalle.— 1928.— № 2.—51 s.

7. Strzaikowski J. Stownik medalierbw polskich і z Polsk^zwi^zanych 1508—1965.—Warszawa, 1982.—132 s.

8. Wiadomosci numizmatychno-archeologiczne.— 1916.— №3.(marzec) — 24 s.

9. Wiadomosci numizmatychno-archeologiczne.— 1916.— №8.(sierpien) — 72 s.

10.Wiadomosci numizmatychno-archeologiczne.— 1917.— №4.(kwieciert) — 180 s.

11.Wiadomosci numizmatychno-archeologiczne.— 1917.— №6.(czerwiec) — 220 s.

12.Wiadomosci numizmatychno-archeologiczne.— 1917.— №11. — 260 s.

13.

Wiadomosci numizmatychno-archeologiczne.— 1920.— №1-6(styczert-czerwiec). — 52 s.

14. Wielka encyclopedia powczechna.— Warszawa, 1963 — T.2.— 888 s.

15.Wi§cek A. Dzieje sztuki medalierskiej w Polsce.— Krak6w, 1989 — 325 s.:il.

науковий збірник

ббі

662

науковий збірник

Лариса ВЄДЄНЄЄВА (Київ)

ЗАГРОЗА КРАЙНЬОГО ЕКСТРЕМІЗМУ ЯК ТЕНДЕНЦІЯ НОВІТНЬОЇ ВІЙСЬКОВОЇ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ На тлі активізації екстремістської активності у світі, у тому числі пострадянському просторі, органі­ зований екстремізм в Україні масштабу не набув і перебуває, за оцінками аналітиків СБ України, на “початковому ступені розвитку”. Однак після розпаду СРСР в країнах СНД сформувався комплекс передумов економічного, соціального, політичного, національного, психологічного характеру, що ге­ нетично породжують екстремістські прояви. Хоча наша держава за рівнем проявів екстремізму й конфліктогенністю вигідно відрізняється від ряду пострадянських та постсоціалістичних країн, було б невірним вважати, що за певних суспільнополітичних умов Україні не загрожує поширення тероризму й екстремізму взагалі. До реальної ес­ калації тероризму можуть призвести такі чинники, як глибока політична й економічна криза, проти­ стояння політичних і геополітичних сил, різних гілок влади, міжконфесійні конфлікти, поглиблення іредентних та сепаратистських процесів, зубожіння і люмпенізація більшості населення, дальше заго­ стрення криміногенної ситуації з перенесенням кримінального тероризму до політичної сфери, гостре протистояння між потужними кримінальними кланами. Крайньою формою екстремізму є тероризм. На думку провідних вітчизняних дослідників-терологів небезпека тероризму в Україні у сучасну днину перебуває у прихованій стадії. Звичайно, це не виклю­ чає серйозної потенційної загрози переростання терору з латентного стану у відкритий. Наведемо динаміку проявів злочинів терористичного забарвлення в історії незалежної України: в 1992 р. -150; 1993 -179; 1994 - 252 (включаючи загрози на адресу кандидатів у депутатів Верховної ради України піді час передвиборчої кампанії); 1995 -183; 1996 - 41. Лише у 1995 -1997 pp. в Україні сталося по­ над 560 злочинів терористичного характеру, внаслідок яких загинуло 90 осіб (у тому числі -1 5 пред­ ставників владних структур). У 1998 р. співробітниками СБ було розкрито 143 злочини терористично­ го характеру (120 на стадії підготовки). Виявлено 160 зловмисників, порушено 98 кримінальних справ, 72 особи притягнуто до різних видів відповідальності. За даними СБ України в 1999 р. виявлено 184 прояви з ознаками терористичного характеру та 42 - насильницького забарвлення по відношенню до державних діячів України, представників місцевих органів влади, ЗМІ, лідерів громадсько-політичних об’єднань. При цьому загинуло 3 і постраждало 15 посадових осіб. Рівень такого роду протиправних дій зберігався на приблизно такому ж рівні і в останні роки, сягнувши в 2003 р. 175 випадків [7,8,11]. В практику життя країни увійшли політичні вбивства і замахи на життя державних, громадських ді­ ячів, співробітників опозиційних ЗМІ. Нині є підстави вважати, що певні радикальні політичні рухи або організації в Україні можуть вдатися до тактики тероризму (політичного, національного, етнотериторіального, релігійного). Зокрема, зрос­ тання розбіжностей між політичними партіями і громадськими рухами у баченні ними перспектив роз­ будови національної державності підштовхує найбільш радикальних з них до силового тиску на органи державної влади або політичних опонентів, на шлях організації незаконних збройних формувань. У творенні та діяльності окремих угруповань екстремістської спрямованості в Україні проявилися чітке структурування, субординованість, сувора дисципліна, закріплення лояльності учасників на кон­ кретних, нерідко протиправних дорученнях, тенденція до запровадження підрозділів спеціального (розвідувального, контррозвідувального, диверсійно-бойового) призначення. Відома Українська народна самооборона (УНСО, 1,5 - 3 тис. членів) з моменту створення відверто дотримувалася тактики політичного екстремізму, обстоювала гасла встановлення диктатури Україн­ ської національної асамблеї (УНА) у державі, мілітаризації економіки, силового захоплення влади.

науковий збірник

663

УНСО створила власну Службу безпеки, котра веде спостереження за членами організації, збирає інформацію про співробітників та імовірну агентуру органів МВС та СБ України, компрометуючі мате­ ріали на представників структур влади, слідкує за дотриманням конспірації. Ознаки силового форму­ вання мала й організована при УНСО молодіжна організація „Патріот України”.В УНСО в 1991-1992 pp. було запроваджено систему звань і знаків розрізнення. Лідери УНСО плекали наміри творення диверсійно-терористичної групи „Клен”, спрямовували членів організації опановувати способами ви­ явлення оперативного документування з боку правоохоронних органів й організації контрспостереження, прихованого фотографування. За словами активістів УНСО, вони усвідомлюють необхідність контррозвідувального захисту своїх лав від оперативних заходів правоохоронних органів шляхом “тотальної дезінформації” останніх [6]. Серед відомих екстремістських дій цієї організації - участь бойовиків УНСО у сутичках на території Києво-Печерської Лаври (1992 p.); зіткнення з загонами міліції “Беркут” 18 липня 1995 р. під похорон Патріарха Володимира на Софіївській площі в Києві (було задіяно до 200 членів УНСО); зрив прове­ дення з'їзду ЛДПР В.Жириновського для створення її Харківської філії (травень 1996 p.). На початку 2000 р. стало відомо, що лідери Всеукраїнського союзу радянських офіцерів (ВУСРО), Союзу радянських офіцерів України, Союзу комуністів - трудящих Чернігівської обл. намагаються створити із своїх прибічників нелегальні фупи “Народного ополчення” для насильницького захоплення влади. Активіст ВУСРО Ю.Петровський був засуджений до 6 років позбавлення волі з відбуванням по­ карання у колонії суворого режиму, його спільник В.Булахов - до 5 років позбавлення волі умовно. .Щоправда, чимало експертів висловлюють сумнів в справжній зафозі для української державності дій фупки згаданих осіб (всього було висунуто звинувачення 13 громадянам, один з них - Росії, двоє померли через похилий вік до суда) та реальності їх намірів влаштувати диверсії на ЧАЕС та греблі Київської ГЕС, захопити телецентри Києва і Чернігова, скерувати танкові колони на столицю. Той же В.Булахов геть не розумівся на топокартах, не міг контактувати з людьми, звинувачені скаржилися на тиск на них під час досудового слідства тощо [17]. Члени окремих екстремістських формувань набували бойового досвіду та зброю, беручи участь у локальних конфліктах за межами України - у Придністров'ї, Абхазії, на Балканах, про що відверто пи­ сали активісти організації, глузуючи з неспроможності правоохоронних органів України перешкодити їм воювати за кордоном [16]. Участь у незаконних збройних формуваннях, зазначають терологі з СБ України, збагачує екстремістів досвідом бойових дій, навичками диверсійно-терористичної діяльнос­ ті, створює загрозу поширення в Україні тероризму як крайньої форми політичної боротьби. В 1992 р. члени УНСО разом із російськими добровольцями брали участь в боях на боці При­ дністровської Молдавської Республіки. З початком Чеченської кампанії керівництво УНСО ухвалює рішення “про надання чеченському народу воєнної допомоги у боротьбі з російським імперіалізмом’’. У січні 1995 р. в Грозному формується сотня УНСО “Вікінг” під командуванням “Білого”, куди увійшли як прибулі з України, так і місцеві українці. В боях унсовці знищили бойовий літак і гелікоптер, кілька одиниць бронетехніки, завдали противнику втрати у живій силі. “Білий”, застосувавши хитрість, привів до розташування “Вікінгу” і роззброїв 42 російських морських піхотинців. В боях за Грозний загинуло 8 і було поранено до ЗО унсовців з 70-ти. За участь в боях указом президента Чечні З.Яндарбієва вищою нагородою республіки орденом “Герой нації” були відзначені “Білий” та начальник штаба “спецбригади УНСО “Вікінг” О.Челнов (посмертно). Крім того, підрозділи УНСО взяли участь в оброні від федераль­ них військ населених пунктів Бамут, Гудермес, Аргун, Чеген-Аул, Шаш На Північному Кавказі УНСО за сприянням Конфедерації кавказьких народів почала формувати “Російську визвольну армію" з дезер­ тирів, російських радикалів, звільнених у запас вояків армії Російської Федерації [13,14]. На боці Грузії в Абхазії проти місцевих формувань та російських військ воював “гірсько-стрілецький курінь “Ііірома”. Ним, зокрема, був знищений російський патрульний катер і танкТ-72. Низка унсовців була нагороджена фузинським урядовим орденом Вахтанга Горгосала III ступеня [13]. Хоча в кінці

664

науковий збірник

1997 р. формування УНСО були виведені з Чечні та Грузії, за даними російської сторони станом на фудень 1999 р. у Грозному у лавах сепаратистів перебувало до 300 найманців з України [18]. Крім згаданих конфліктів, представники УНСО у складі іноземних армій брали участь у бойових діях в Азербайджані, Курдистані, Югославії (на боці сербів) [14,15]. Навесні 1996 р. унсовці на запрошення білоруської націонал-патріотичної опозиції взяли активну участь в акціях протесту проти адміністрації Президента О.Лукашенка. під час маніфестацій 26 квітня 1996 р. члени УНСО проривали міліцейські заслони, в яких стояв і російський ОМОН зі Смоленська (7 членів “самооборони” були піддані арешту і провели за гратами понад року). В Білорусі УНСО створила “Мінську групу", яка взаємодіяла з місцевими радикальними організаціями “Білий легіон", “Білоруський народний фронт" і “Білоруська партія свободи" [14]. Необхідно згадати і про чеченську присутність в Україні, яка становить потенційну передумову ви­ никнення та поширення організованих форм терористичної діяльності, можливого експорту іслам­ ського екстремізму і тероризму. За переписом 1989 р. в УРСР проживало до 2 тис. чеченців. Зараз їх офіційна чисельність досягла 3,5 тис. (за оперативними даними - до 10-12 тис., серед яких можуть бути і колишні учасники незаконних воєнізованих формувань самопроголошеної Республіки Ічкерія, що пройшли відповідне навчання у таборах бойовиків в Афганістані, Пакистані, Чечні, мають на­ вички диверсійно-терористичної діяльності). За даними російського експерта з проблем тероризму О.Якубова у створених за допомогою УНА-УНСО таборах в Україні пройшло бойову підготовку до 3000 екстремістів, які попрямували до Чечні. Так, навесні 2000 р. в АРК проходило підготовку до 150 чеченських бойовиків, і стільки ж лікувало поранення на курортах південного берега Криму. В Криму “працівників народної освіти Республіки ічкерія” готували за спеціалізаціями “ведення бою в умовах міста”, “ведення партизанської війни” та “надання медичної допомоги ” в бойових умовах”. Підготовка веделася в с. Соколине Бахчисарайського району, с. Єленовка Білогорського району, а також на ста­ рій базі МО СРСР на горі Чатир-Даг [19]. Екстремізму з боку чеченської діаспори можуть сприяти і стійкі етнопсихологічні особливості цього етносу, що формувалися століттями і консервувалися незважаючи на політику царизму і радянської влади. Серед них - фанатична готовність боротися за віру, войовничість, надзвичайно міцна родова консолідація, ставлення до насильства, підступності, хитрощі по відношенню до іновірців як до зви­ тяжних вчинків, неприйняття європейської системи моральних цінностей [1,5,9]. Необхідно брати до уваги і те, що особливістю феномену “чеченського тероризму” є переважне уособлення ним, поряд з релігійними та етнічними рисами, ознак державного та кримінального те­ роризму, що пояснюється формуванням його ідеології під вирішальним впливом напівкримінального кланово-родинного укладу усього чеченського суспільства та проникнення до регіону міжнародних ісламських екстремістських організацій. Загрозу терористичних проявів посилює нелегальна міфація через терени України і до України, яка стала різновидом організованої транснаціональної злочинності. Існує висока імовірність викорис­ тання каналів нелегальної міфації терористичними та екстремістськими організаціями, на етнічній основі в Україні виникають організовані злочинні угруповання, які, у свою чергу, отримують прибутки від налагодження незаконного перетину кордонів нашої держави. Криміналізація суспільства також є вагомим чинником поширення екстремізму в Україні. Організо­ вані злочинні угруповання ведуть боротьбу за сфери впливу та вдаються до жорстких форму ней­ тралізації конкурентів. Загрозливим фактором, що призводить до терористичних проявів та загрози їх ескалації є криміналізація тероризму внаслідок поширення організованої злочинності, питомим се­ редовищем якої є потужний тіньовий сектор в економіці. Спеціалісти вважають, що при тіньовій частці економіки в 30% держава переживає серйозну кризу, в той час як в Україні вона сягнула 45-50% . Розвиток організованої злочинності супроводжувався численними насильницькими діями, вбивствами на замовлення суб’єктів підприємницької діяльності,

науковий збірник

665

силовим протиборством злочинних угруповань за сфери впливу та пере поділ власності. ОЗГ ство­ рювали добре озброєні “бригади” (до яких нерідко входять колишні вояки військ спецпризначення, учасники бойових дій, співробітники правоохоронних органів), поширення набула професія кіллера. У 1992 р. зафіксовано 5 “замовних” вбивств, в 1993 р. - 87, в 1994 р. - 198, в 1995 р. - 210, в 1996 р. 158.3 47 таких вбивств у 2001 р. розкрито менш 30% . Є підстави вважати, що наведена статистика є лише “верхівкою айсбергу” жертв кримінального терору. Як заявило у серпні 2005 р. МВС України, “ми викрили десятки кілерських груп по Україні, на яких вісять вбивства середини 90-х років”. Лише в Донецьку знайдено 18, в Одесі - 23, в ущелинах Криму - десятки трупів жертв того періоду [3]. Поширеною реалією, зокрема, стали “кримінальні вибухи”. За 1991-1998 pp. в Україні їх зареєстро­ вано 1009, внаслідок чого загинуло 155 і дістали поранення 552 осіб (розкрито 231 випадок). Найбільш уражені цим видом терористичних злочинів області з високою концентрацією промисловості та інтен­ сивною бізнесовою діяльністю - Одеська, Дніпропетровська, Донецька, Луганська, АРК та м. Київ [10]. Не можна не помічати потенційної загрози політичного екстремізму і насильницьких проявів, інспі­ рованих лідерами сепаратистських спрямувань. Спеціалісти виокремлюють три групи регіонів, в яких існує проблема сепаратистських настроїв: 1. АРК, Донецька та Луганська області, де сепаратизм має основу у вигляді проросійських настроїв та економічної автаркії від решти України. (Справедливість цих висновків підтвердили події листо­ пада - грудня 2004 p., коли місцеві владні та економічні еліти намагалися протиставити Києву гасла створення державного утворення (або автономії чи федералізму) південно-східних регіонів у складі або під протекторатом Росії, економічної самостійності від Центру.

2. Області Галичини, де поширені радикальний націонал-патріотизм, антиросійські настрої і упе­ редженість по відношенню до східного регіону.

3. Області з помірно вираженими сепаратистськими настроями, які за певної політичної кон’юктури можуть підтримати відповідні центробіжні сили (Харківська, Дніпропетровська, Рівненська та інші). Окремо слід загадати так звану проблему “політичного русинства” - прагнення окремих представників суспільно-політичних сил та інтелігенції Закарпаття (у взаємодії із закордонними "русинськими” політич­ ними організаціями) утвердити уявлення про окремий русинський етнос в Закарпаття, який має право на самостійне державне існування. У першій половині 1990-х pp. активісти русинського руху виношували наміри творення самостійної республіки доходили до формування тіньового урядового кабінету. Складною залишається релігійна ситуація та міжконфесійні відносини в Україні. Релігійне серед­ овище є конфліктогенним, реальну загрозу стабільності у державі становлять протиправні, насиль­ ницькі дії певної частини релігійних громад, неокультів (новітніх та містичних віросповідувань), втягнення релігійних стосунків у політичні баталії, втрутитися у політичне життя дає підстави визначити цю проблему як одну з головних загроз національній безпеці у релігійній сфері. Стрімко зростає й намагається здійснювати вплив на суспільно-політичні процеси в Україні іслам­ ський рух. Потенційну небезпеку виникнення терористичних проявів несе діяльність в Україні окремих іноземних неурядових організацій. Приблизно з середини 1990-х pp. активізується діяльність в Укра­ їні міжнародних терористичних організацій - “Хезболла", “Абу Нідаль“, “Хамас“, “Ісламський джихад”, “Сірі вовки”, “Брати мусульмани", “Палестинський ісламський джихад” та інших. В їх плани входить використання території нашої держави для транзиту бойовиків до країн Західної Європи, підготовки терактів проти дипломатичних представництв США та Ізраїлю. У травні 1999 р. в Києві було заарештовано групу нелегалів. Які підозрювалися у причетності до екстремістських “Тигрів Тамлі Іламу” (Шрі Ланка). До початку 2002 p., за даними органів держбезпеки, в Україні перебувало до 800 осіб, які підозрювалися у причетності до понад 10 ісламських екстреміст­ ських організацій [2]. Необхідно згадати і про сучасні взаємини між українською діаспорою та Україною, треба мати на увазі, що у середовищі політичних об'єднань діаспори за умов відірваності від історичної батьківщини

666

науковий збірник

та реалій сьогодення відбулася консервація старих суперечностей. Сам націоналізм живився архаїч­ ним політичним капіталом та заслугами у визвольній боротьбі [4]. Однак із здобуттям Україною неза­ лежності відбулося перенесення ідейно-політичних протиріч еміграції через певні політичні об'єднання України до нашої держави, що створило додатковий потенційний чинник суспільної напруги. Фактором, здатним призвести до катастрофічних наслідків терактів і диверсій є насичене техноген­ не середовище України як індустріальної держави. На її території знаходяться 5 атомних електро­ станцій, 2 експериментальних реактори, 1810 хімічно небезпечних об’єктів, 1046 вибухонебезпеч­ них об’єктів. Привабливими мішенями терористі можуть стати об’єкти органів влади та управління, зв’язку, паливно-енергетичного комплексу, життєзабезпечення населення, підвищеного технологіч­ ного ризику, сховища боєприпасів тощо. Таким чином, попри відсутність в Україні тероризму як системного, поширеного явища, в перші роки її суверенного існування сталися доволі численні терористичні акти політичного і кримінального забарвлення. Об’єктивні труднощі перехідного періоду породили низку соціально-економічних, по­ літичних та етнорелігійних передумов для формування конфліктогенного потенціалу. Розглянуті прояви екстремізму й тероризму, які сталися в Україні цілком підпадають під усталені у сучасній науці визначення тероризму як крайньої, особливої форми політичного насильства, екс­ тремальний спосіб вирішення складних суспільно-політичних проблем, котрий характеризується цілеспрямованістю, жорстокістю, чіткою орієнтованістю на залякування та показовою ефективністю впливу на офіційні структури та громадськість. В нашій державі оформилася низка організацій різноманітного політичного спрямування, діяльність яких несе пряму загрозу поширення насильницьких проявів антидержавної, антисоціальної, ксенофобської спрямованості. Гучно заявив про себе кримінальний тероризм. Україна стала об’єктом роз­ повсюдження активності іноземних екстремістських організацій. Водночас завдяки випереджувальним діям та рішучим оперативно-розшуковим та контррозвідувальним заходам СБ України та інших силових структур вдалося відвернути сотні суспільно небез­ печних, антиконституційних проявів, котрі супроводжувалися б насильницькими діями. Екстремістські загрози в Україні не знімаються з порядку денного боротьби за забезпечення націо­ нальної безпеки. Зокрема, підвищену загрозу становить перспектива більш тісної інтеграції політич­ ного екстремізму та організованої злочинності; зарубіжних антиукраїнських центрів і екстремістських організацій з відповідними радикальними угрупованнями в Україні; націонал-радикальних осередків з сепаратистськими силами і тими елементами, яких не влаштовує подальша демократизація суспіль­ ства й зміцнення правопорядку Наведені приклади попереджують, що найбільш ефективним шляхом нейтралізації факторів, які породжують тероризм, є гармонізація відносин між державою та суспільством, між різними верствами населення, забезпечення ненасильницької моделі прогресу. Поряд з цим, історичний розріз пробле­ ми підкреслює необхідність існування силових структур, здатних у межах конституційно-правового поля, в інтересах державної безпеки й захисту законних прав громадян ефективно протистояти де­ структивному впливу тероризму. Співробітники правоохоронних органів мають брати до уваги своєрідне ставлення до насильства антидержавного характеру, яке сформувалося історично й відкарбувалося у свідомості значної час­ тини населення України. Без перебільшення можна стверджувати, що відвернення, запобігання тероризму як системному явищу є загальнодержавною, загальнонаціональною справою. Її головними складовими повинні ста­ ти цілеспрямована політика держави, скерована на забезпечення економічної стабільності, підви­ щення добробуту населення, забезпечення гармонійного розвитку регіонів і задоволення законних прав всіх етнічних груп та релігійних конфесій. Альтернативи цілеспрямованій протидії екстремізму немає. Тому на заваді тероризму і екстре­

науковий збірник

667

мізму мають стояти належним чином розроблене законодавство, дієздатні правоохоронні органи й спецслужби, активна участь у міжнародному партнерстві для протистояння екстремістським органі­ заціям. В цих же інтересах повинен працювати національний правоохоронний орган спеціального призначення. Його першочергові завдання полягають у своєчасному зборі інформації про екстре­ містські загрози, виконанні прогностичної функції у цій сфері, дієвому контррозвідувальному захисті національної державності та підтримці адекватної готовності спеціальних антитерористичних підроз­ ділів, налагодженні співробітництва по лінії протидії тероризму зі спецслужбами і правоохоронними органами іноземних держав. Джерела і література: 1. Александров П.И. Зтнопсихологические истоки националистического терроризма чеченцев II Трудьі Института национальной безопасности Республики Беларусь. - 2000. - № 7 - С. 35-46.

2. Баннет Г. История одной службьі //Акцент. Національна безпека України. - 2005. - № 1-2. - С. 43.

3. Без срока давності II Зеркало недели. - 2005. - № 32. - С.7.

4. Бондаренко К. Блеск и нищета украинского национализма. II Зеркало недели. - 2002. -1 2 января. - С. 3.

5. Галицкий В.П. Зволиция государственного строительства Чеченской республики. II Исторические чтения на Лубянке. Год 2002. - М., 2003. - С. 51-52.

6. Дмитро Корчинський та його друзі. Війна у натовпі. - К.: “Амадей”, 1999. - С. 167-168.

7. Комарова А.І. Україна на межі тисячоліть: правова держава і небезпека тероризму II Тероризм і боротьба з ним. Аналітичні розробки, пропозиції наукових та практичних працівників. - К., 2000. -Т . 19. - С. 15-44.

8. Крутов В.В. Політичний екстремізм і тероризм у сучасних умовах II Тероризм і боротьба з ним. Аналітичні розроб­ ки, пропозиції наукових та практичних працівників. - К., 2000. - Т. 19. - С.147-159.

9. Куликов А.С., Лембик С.А. Чеченський узел. Хроника вооруженного конфликта 1994-1996 гг. - М.: Дом педагогіки, 2000. -С . 19-23.

10. Ліпкан В. Тероризм і національна безпека України. - К.: Товариство “Знання” України, 2000. - С. 89.

11. Ліпкан В.А., Никифорчук Д.Й., Руденко М.М. Боротьба з тероризмом. - К.: “Знання України”, 2002. - С.95.

12. Ліпкан В.А. Тероризм: юридична дефініція та зміст// Тероризм і боротьба з ним. Аналітичні розробки, пропозиції наукових та практичних працівників. - К., 2000. - Т. 19. - С.52.

13. Мирончук В. Украинская Народная Самооборона. 1990-2000. Часть 1. II Однострій. - 2000. - № 4. - С. 23-31.

14. Мирончук В. Украинская Народная Самооборона. 1990-2000. Часть 2. II Однострій. - 2000. - № 5. - С. 43,46.

15. Солдат удачй. -1995. - № 11.

16. Ткаченко Н.С. Повстанческая армия (тактика борьбьі). - Минск: Харвест; М.: ACT, 2000.

17. Требин М.П. Тероризм в XXI веке. - Минск: Харвест, 2003. - С. 788-790.

18. Трошев Г. Дорогами Чечни. II Воин России. - 2001. - № 12. - С. 59.

19. Якубов О. По следам Бин Ладена. Терорист № 1: известньїй и неизвестньїй. - М.: Вече, 2001. - С. 261-264.

668

науковий збірник *

Олександр ДОМБРОВСЬКИЙ f Київ)

ГАЛИЦЬКА АРМІЙСЬКА ШКОЛА ПІДГОТОВКИ ОФІЦЕРСЬКИХ КАДРІВ: ВІД КУРСІВ ДО АКАДЕМІЇ (1939-2010 pp.) Основою армії будь-якої держави є високоосвічені, професійно підготовлені офіцерські кадри, тому ефективність діяльності Збройних Сил України значною мірою залежить від наявності ефективної системи військової освіти. Незважаючи на посилений інтерес з боку дослідників до воєнної історії України, рівень наукової розробки питання будівництва вітчизняної системи військової освіти зали­ шається малодослідженою. Впродовж всієї історії Збройних Сил України важливе місце у їх діяльності займали структури ор­ ганів виховної та соціально-психологічної роботи. Одним із чотирьох вищих військово-навчальних закладів, що здійснювали підготовку офіцерських кадрів для цих структур у різні часи на теренах України було Львівське вище військово-політичне училище на території якого нині знаходиться Ака­ демія Сухопутних військ імені Гетьмана Петра Сагайдачного. Автор статті ставить за мету відтворити історичний шлях розвитку цього військово-навчального за­ кладу, визначити його роль у системі військової освіти в Україні та внесок у загальновійськову справу на сучасному етапі розвитку Збройних Сил України. Шлях становлення військово-навчального закладу у Львові має глибокі історичні корені. 1 жовтня 1899 р. на території нинішньої Академії Сухопутних військ імені Гетьмана Петра Сагайдачного відбу­ лося відкриття австрійської кадетської школи “Кадет". Цей військово-навчальний заклад був єдиним у Галичині та шістнадцятим на території Австро-Угорщини. Випускникам школи присвоювали звання “кадет” - заступник офіцера. З часу розпаду Австро-Угорської монархії з 1918 по1939 pp. на його території діяв Польський кадетський корпус № 1 (з 1933 р. носив ім’я Юзефа Пілсуцького), а після приєднання західноукраїнських земель в 1939 р. до складу Української РСР він припинив своє існу­ вання [1-2]. Нинішня Академія Сухопутних військ веде свій організаційний початок з військово-політичного учи­ лища, створеного директивою начальника Генерального штабу РСЧА 18 жовтня 1939 р. у м. Брянську Орловської обл. Сформований військовий навчальний заклад готував політичних працівників ротної та батарейної ланки, що стало першою сходинкою в історії Львівського вищого військово-політичного училища. Через два роки після заснування училище було евакуйоване до м. Боброва Воронезької обл., пізніше - через с. Роднічок Саратовської обл. до м. Халтуріна Кіровської обл., де й застало початок війни. Аналізуючи перебіг подій, зокрема, початковий період війни, слід відзначити, що пе­ ред особовим складом училища постали нові, ще складніші завдання. Необхідно було розгорнути широкомасштабну підготовку офіцерських кадрів для фронту. Зі стін училища на фронт випускали політруків, заступників командирів з політичної частини, партійних організаторів батальйонів і полків. В залежності від обстановки на фронті змінювались і терміни навчання, які постійно регулювалися директивами державних і партійних органів, тому не були стабільними [2]. Випускники училища брали участь у боях на всіх фронтах Великої Вітчизняної війни. Наприклад, у дні Сталінградської битви військовий навчальний заклад надав діючій армії 1027 офіцерів, а за час війни 1941-1945 pp. у його стінах підготовлено близько 11 тисяч офіцерів-політпрацівників. За муж­ ність у роки війни 15 вихованцям училища присвоєно звання Героя Радянського Союзу, серед яких: П. Дудчик, М. Колосов, М. Казаков, М.Філімонов, П. Гора, М. Гайнутдінов, М. Замула, Ф. Єфремов, Л. Ляхов, В. Агаєв, О. Волохов, В. Агєєв, М. Булатов, і. Пічугін та Н. Якупов, а сотні - нагороджені бойовими медалями та орденами [1]. У 1944 р. відповідно до директиви начальника Головного політичного управління Червоної армії особовий склад училища передислокувався до м. Харкова де й перебував до 1947 р. Згідно з нака­

науковий збірник

669

зом Міністра оборони СРСР від 4 вересня 1947 р. училище перевели до м. Львова і стає Львівським військово-політичним училищем (певний час носило ім’я Миколи Щорса), зайнявши територію кадет­ ського корпусу. В його стінах розпочинається підготовка фахівців для служби у редакціях, військовий засобах інформації та культурно-просвітницьких закладах армії та флоту, училище стає одним із най­ кращих серед військово-політичних закладів країни. Директивами Генерального штабу ЗС СРСР від 25 липня 1949 р. і Головного Політичного управління Радянської Армії від 2 серпня 1949 р. до штату училища включили 10-місячні курси перепідготовки редакторів дивізійних та армійських газет. Пер­ ший випуск офіцерів для редакцій багатотиражних газет відбувся у липні 1950 р. Наказом Міністра оборони СРСР у 1951 р. училище розформували [2; 5], а на його базі утворили Львівські курси з під­ готовки політскпаду Радянської Армії. Разом із сформованими артилерійськими і танковими циклами розпочало свою діяльність газетне відділення. З 15 квітня 1952 р. військово-навчальний заклад у місті Лева носив назву “Військово-політичне училище Радянської Армії”. Пройшло небагато часу і училище перейшло на нові штати та програми навчання. Постановою Ради Міністрів СРСР від ЗО грудня 1961 р. за №1166-497 військовий навчаль­ ний заклад перетворився на “Вище військово-політичне училище Радянської Армії та ВійськовоМорського Флоту” (з курсами підготовки політскпаду Сухопутних військ). Після виконання основних заходів створили два факультети - журналістики та культурно-просвітницької роботи. Крім того, роз­ почали роботу курси заочного навчання [1; 5].

15 червня 1967 р. наказом Міністра оборони РСРС військовий навчальний заклад у Львові пере­ йменували на Львівське вище військово-політичне училище. Його випускники до того часу вже добре зарекомендували себе у військах. “Випускник зі Львова” - це той вираз, що став своєрідною маркою якості. Як, наприклад, і для курсантів з різних куточків планети - іноземці з більше, ніж двадцяти країн світу (Сомалі, Польща, Болгарія, НДР, Монголія, Куба...), отримували знання у прекрасному давньо­ му українському місті. ЗО квітня 1975 р. в історії Львівського ВВПУ сталася ще одна визначна подія - училище нагородили орденом Червоної Зірки “за великі заслуги у підготовці офіцерських кадрів для Збройних Сил” [1-2]. Час невблаганний і біжить невпинно - змінює людей, суспільство. Але випускників училища він не зміг змінити, вони як завжди, офіцери - журналісти, культпрацівники гордо несли своє високе звання. Багато випускників цього закладу пройшли вогняними шляхами Афганістану, комусь довело ліквідовувати наслідки аварії на Чорнобильській АЕС, хтось служив Батьківщині у військах, як завжди - чесно та віддано. Останній випуск офіцерів-політпрацівників Львівського ВВПУ відбувся у 1992 p., коли Україна здо­ була свою незалежність. Процес державотворення з набуттям незалежності Української держави, формування національних Збройних Сил, підготовка свідомих військових кадрів відбувається у стінах Львівського ВВПУ [9-10]. Так, Постановою Кабінету Міністрів України від 19 серпня 1992 р. № 490 [8] в історії училища розпочинається новий історичний шлях. Училище реорганізують у Відділення вій­ ськової підготовки Державного університету “Львівська політехніка” (1992-1998 pp.), яке Постановою Кабінету Міністрів України від 6 листопада 1997 р. за №1220 реформується у Військовий інститут при Державному університеті “Львівська політехніка” (1998-2000 pp.), а 10 листопада 2000 р. Указом Пре­ зидента України №1221/2000 трансформують у Львівський військовий ордена Червоної Зірки інститут з присвоєнням імені гетьмана Петра Сагайдачного Національного університету “Львівська політехніка” (2000-2006 pp.). 26 травня 2005 р. відповідно до Постанови Кабінету Міністрів України за №381 вищий навчальний заклад стає Львівським ордена Червоної Зірки інститутом Сухопутних військ імені гетьма­ на Петра Сагайдачного Національного університету “Львівська політехніка" і здійснює підготовку вій­ ськових фахівців за всіма спеціальностями Сухопутних військ Збройних Сил України (2006-2009 pp.). З 1 вересня 2009 р. відповідно до Постанови Кабінету Міністрів України від 13 травня 2009 p., № 467 - інститут набуває статусу Академії Сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного [1-2; 4-5].

670

науковий збірник

Сьогодні Академія Сухопутних військ, яка розташована на Галичині у м. Львові здійснює підготовку офіцерів тактичного рівня для Збройних Сил України за освітньо-кваліфікаційними рівнями “молод­ ший спеціаліст”, “бакалавр” і “спеціаліст” на базі повної загальної середньої освіти [1; 3]. До підготовки військових фахівців залучений значний науково-педагогічний потенціал академії з вченими ступеня­ ми доктора та кандидата наук. Застосування новітніх передових методів викладання під час проведення всіх видів занять сприяє набуттю випускниками необхідної професійної майстерності. Навчальний процес академії забезпечу­ ють понад 700 одиниць комп’ютерної техніки, зі спеціалізованими програмами вивчення навчальних дисциплін і тестування знань. Функціонують мережа Інтернет, автоматична система управління ді­ яльності військ і внутрішня інформаційна комп’ютерна мережа [2]. Для практичних польових занять у академії використовують базу Яворівського полігона, який у сво­ єму складі має об’єкти й елементи, необхідні для підготовки військових фахівців Сухопутних військ ЗС України за всіма спеціальностями, а саме: вогневе містечко; танкодром; повітряно-десантний комп­ лекс ракетних військ і артилерії; автодром; директриси для стрільби танків та БМП; тактичні поля тощо. Під час проведення польових виходів курсанти проживають у стаціонарних умовах військового міс­ течка. Крім того, на полігоні функціонує Міжнародний центр миротворчості і безпеки, на базі якого курсанти набувають досвід у спільних діях і вдосконалюють знання іноземних мов під час участі у міжнародних навчаннях. На табл. 1 відображено напрями підготовки фахівців для Збройних Сил України в Академії Сухо­ путних військ. Таблиця 1 Напрям підготовки

Спеціальність

Спеціалізація

Термін навчання

Військове управління

* Управління діями Сухопутних військ;

* Управління діями підрозділів механізованих військ; * Управління діями підрозділів аеромобільних військ; * Управління діями підрозділів військової розвідки і спеціального призначення ; * Управління діями підрозділів танкових військ;

4 роки 2 міс.

* Управління діями підрозділів ракетних військ і артилерії;

* Управління діями підрозділів артилерії;

Електромеханіка

* Ракетно-артилерійське озброєння;

* Експлуатація та ремонт артилерійського озброєння;

Електронні пристрої та системи

* Комплекси та системи озброєння і техніки ракетних війсь і артилерії,

* Системи та пристрої ракетних комплексів; * Комплекси, прилади та пристрої артилерійської розвідки;

Автомобільний транспорт

* Автомобілі та автомобільне господарство;

* Автомобільна техніка військ;

науковий збірник

671

Культурологія

* Культурологія;

* Культурно-виховна, просвітницька робота та організація дозвілля у військах (силах);

Фізичне виховання

* Фізичне виховання і спорт;

* Фізична підготовка у військах (силах);

Музичне мистецтво

* Музичне мистецтво;

* Диригування військовими оркестрами (ансамблями пісні і танцю), оркестрові, духові та ударні інструменти;

Менеджмент

* військова логістика;

* Продовольче забезпечення підрозділів (військ); * Речове забезпечення підрозділів (сил)

4 роки 2 міс.

Наукова і науково-технічна діяльність у Академії Сухопутних військ спрямована на досягнення дер­ жавних стандартів якості підготовки військових фахівців вищої освіти та науково-педагогічних кадрів вищої кваліфікації [6-7]. В академії організовано наукову діяльність із проведення науково-дослідних робіт, розроблення наукових праць, проведення наукових заходів, організації роботи воєнно-наукового товариства курсантів, підготовки науково-педагогічних кадрів, проведення патентно-ліцензійної, ви­ нахідницької та раціоналізаторської роботи. У 2007 р. в штаті видового інституту створений Науковий центр Сухопутних військ, тематика його наукової роботи узгоджена з головними завданнями воєнної науки, що направлена на виконання цільових наукових програм. У 2008 р. центом організована і про­ ведена Перша Всеукраїнська науково-практична конференція на тему: “Перспективи розвитку озбро­ єння і військової техніки в Збройних Сил України” [2]. Важливим напрямом діяльності є співпраця та обмін досвідом підготовки військових фахівців з іно­ земними військовими навчальними закладами та представниками Збройних сил інших держав. Добро прикметою сьогодення стали візити до навчального закладу представницьких іноземних делегацій, а офіцери та курсанти академії отримали можливість відвідувати військові академії та коледжі пере­ дових країн світу. Такі заходи несуть в собі великий потенціал зміцнення взаємної довіри, спонука­ ють українських військовослужбовців рівнятись на світові стандарти професійної підготовки, активно впроваджувати в навчально-виховний процес досвід і знання отримані вході спілкування. Важливою умовою успішної підготовки військових фахівців в академії є наявність розвиненої інф­ раструктури. Належні умови проживання курсантів забезпечують казарми та гуртожитки. В акаде­ мії функціонують дві їдальні з можливістю одночасного харчування до 2-х тисяч осіб, офіцерська їдальня та Інтернет-кафе, магазини продовольчих і канцелярських товарів, перукарня, взуттєва та швейна майстерні, лазня та інші об’єкти соціально-побутової інфраструктури. Базою для змістовного проведення дозвілля є клуб із залою на 500 місць, музеєм та “Орденською залою” для проведення важливих урочистих подій. До послуг особового складу є потужна спортивна база: сучасний стадіон, спортивні зали облаштовані універсальними гімнастичними тренажерами, гімнастичні та спортивноігрові майданчики. Успішний офіцер вітчизняного війська XIX століття повинен бути не лише професіоналом своєї справи, але перш за все - патріотом, лідером, цікавою гармонійною розвиненою особистістю. Це добре, усвідомлюють у академії, цілеспрямовано культивуючи традиції українського патріотизму й офіцерської честі у своїх вихованців. З цією метою в академії проводиться комплекс заходів військопатріотичного виховання, культурно-виховної та просвітницької роботи, діє мережа гуртків, студій та самодіяльних творчих колективів. З майбутніми офіцерами проводяться екскурсії та культпоходи до закладів культури, пам’яток вітчизняної історичної та культурної спадщини. На розвиток патріотичних

672

науковий збірник

почуттів та національних військових традицій спрямовується і проведення урочистих ритуалів вій­ ськової присяги та випуску молодих офіцерів, військово-патріотичних акцій “Офіцер честі” та інших творчих проектів започаткованих у львівській Альма-матер. Отже, здійснивши аналіз і відтворивши цілісну картину в історії розвитку військово-навчального за­ кладу Львова, можна зробити висновок, що його роль у системі підготовки військових кадрів за весь період існування (з моменту заснування до сьогодення) була досить вагомою, а багатовікові військові традиції, цілісна навчально-матеріальна база стали основною передумовою створення базового ви­ щого військового закладу в системі загальнодержавної та військової освіти в незалежній Україні. Джерела і література: 1. Від курсів до інституту II СІЧ. -1999. - 26 листопада.

2. ВУЗьі Львова. - http://ru.wikipedia.org.

3. Закон Української РСР “Про освіту” від 23 травня 1991 p., № 1060-ХІІII Відомості Верховної Ради УРСР. -1991.

- № 34. - С.943-960.

4. Збройні Сили незалежної України: Перші 10 років (1991-2001) І Кол. авторів. За ред. В.В. Бринцева. - К.: НАОУ, 2006.-378 с.

5. Нещадим М. Військова освіта України: історія, теорія, методологія, практика. - К., 2005. - 848 с.

6. Положення про підготовку науково-педагогічних кадрів у Збройних Силах України: Наказ (спільний) Міністра оборони України та Міністра освіти України від 1 грудня 1993 p., № 280/416.

7. Про затвердження Положення про організацію навчального процесу у вищих навчальних закладах: Наказ Міністерства освіти України від 2 червня 1993 p., № 161II Освіта України. Нормативно-правові документи. - К.: Міленіум, 2001. - С.382-399.

8. Про реформу системи військової освіти: Постанова Кабінету Міністрів України від 19 серпня 1992 p., № 490 II Зібрання постанов Уряду України. -1992. - № 10. - С.50-61.

9. Про реформування системи військової освіти в Україні: Наказ Міністра оборони України від 25 липня 1992 p., №133. Ю.Про розподіл функцій та відповідальності органів управління при керівництві та забезпеченні діяльності системи військової освіти: Наказ Міністра оборони України від 21 червня 1994 p., № 164.

науковий збірник

673

Олександр ІШУК (Київ)

КОЛЕКЦІЯ ДРУКОВАНИХ ВИДАНЬ ГДА СБУ ЯК ДЖЕРЕЛО ДО ВИВЧЕННЯ ВІЙСЬКОВОЇ ІСТОРІЇ ГАЛИЧИНИ Ще донедавна архіви колишніх совєтських спецслужб в Україні були засекречені, що не давало мож­ ливості їх наукового використання. Можливо саме через це суспільство досі не знає всієї правдивої інформації про діяльність органів державної безпеки УССР і СССР на території України в 1917-1991 pp. Між тим цілком очевидно, що давно назріла потреба виявлення та публікації матеріалів совєт­ ських спецслужб, адже в них міститься важлива інформація щодо історії України XX століття.

23 січня 2009 р. Президент України підписав Указ № 37/2009 щодо вивчення, розсекречення та оприлюднення документів з історії українського визвольного руху. На виконання цього Указу Галузе­ вий державний архів Служби безпеки України (далі - ГДА СБУ) активно розсекречує та оприлюднює документи з зазначеної тематики. Частина з них безпосередньо стосується військової історії Галичи­ ни у XX столітті. Актуальність нашого дослідження полягає в тому, що в ньому вперше проаналізовано інформацій­ ний потенціал документів фонду № 13 (колекція друкованих видань) ГДА СБУ, як комплексу джерел з військової історії Галичини. До 2009 р. більшість матеріалів цього фонду були засекреченими, і до­ слідники не мали до них доступу, а тому не могли навіть знати про їх існування. Отже, є необхідність провести дослідження розсекречених матеріалі для їх подальшого використання в науковій роботі. Метою нашої публікації є проаналізувати наявність у фонді № 13 ГДА СБУ документів з зазначеної проблематики, та рівень їх інформаційного потенціалу, вказати на найбільш значні та важливі джере­ ла, які знаходяться в цьому фонді. З опублікованих наукових праць, в яких аналізуються та висвітлюються матеріали колекції друкова­ них видань ВУЧК-КГБ УССР, варто виокремити анотований покажчик, підготований С. Кокіним [9] та путівник ГДА СБУ, виданий у 2009 р.[3, с. 105-110] Можливо, в подальшому будуть підготовані і інші довідкові праці з цього питання. Протягом останніх років значна кількість матеріалів фонду № 13 була оприлюднена у збірниках до­ кументів. Серед них варто виокремити серію книг «Польща та Україна у тридцятих-сорокових роках XX століття. Невідомі документи з архівів спеціальних служб», яка є спільним проектом ГДА СБУ та Інституту національної пам’яті Польщі. У цій серії книг висвітлено такі актуальні питання з спільної українсько-польської історії, як переселення 1944-1946 pp. [11], акцію «Вісла» [14], діяльність поль­ ського підпілля в Галичині у 1939-1941 pp. та після 1944 р. [10,12], взаємовідносини між українцями та поляками в роки Другої світової війни [13] тощо. За ініціативи відомого українського вченого В. Сергійчука у 2007 р. було підготовлено двохтомник про життя і долю Р. Шухевича (до 100-річчя з дня народження) [15], а у 2009 р. - схоже за концепцією трьохтомне видання про С. Бандеру [16]. Варто відзначити ще одну позитивну тенденцію: починаючи з 8 тому нрвої серії книжкового видання «Літопис УПА» всі книги упорядковані з використанням матеріалів колекції друкованих видань ГДА СБУ. Це збірники документів про історію УПА на Волині [2], щодо затриманих керівників підпілля ОУН і УПА в 1944-1946 pp. [1], про життя і діяльність Головного командира УПА Р. Шухевича [4] тощо. В останні роки матеріали колекції друкованих видань ГДА СБУ використовувалися різними дослід­ никами військової історії. Серед них відомі науковці, як О. Лисенко, А. Русначенко, Д. Вєдєнєєв, О. Бажан, Ю. Шаповал, а також автор цієї статті [5,6,7,8]. Тішить, що матеріали фонду № 13, які стосуються військової історіїГаличини, поступово вводяться до наукового обігу. Зокрема, у 2008 р. у Національному музеї Великої вітчизняної війни (м. Київ) було організовано та проведено виставку робіт відомого підпільного митця Ніла Хасевича - «Зота», чиї

674

науковий збірник

графічні твори зберігалися у справі № 398 з ф. 13 ГДА СБУ. Всі вони були вилучені співробітниками МГБ УССР під час розшуку художника у 1944-1952 pp. Згодом ці роботи були передані до музею на постійне зберігання. Окремі документи та фотографії учасників підпілля ОУН(б) і УПА експонувалися на виставці «Сте­ пан Бандера. Документи свідчать», яка була підготовлена до 100-річчя з дня народження та 50-ти річчя загибелі керівника українського визвольного руху співробітниками Національного музею історії України у жовтні 2009 р. - лютому 2010 р. Щодо військової історії Галичини, то найбільш важливими є матеріали колекції друкованих видань ГДА СБУ, які висвітлюють діяльність українського визвольного руху в Західних областях України в 1939-1960 pp. Саме проти нього в першу чергу і було направлено вістря карального меча совєтських спецслужб. Варто відзначити, що окрім документів каральної системи СССР, в архіві збереглися та­ кож вилучені оригінали документів українських збройних формувань - ОУН(б) і УПА, які мають уні­ кальне значення та значний інформаційний потенціал. Значна частина оригіналів документів ОУН і УПА та радянських каральних органів зберігається у справі № 372 (у 103 томах), яка отримала назву «Збірник документів про структуру та характер антирадянської діяльності «Організації українських націоналістів - ОУН» та «української повстанської армії - УПА»; про методи та заходи агентурно-оперативної роботи органів державної безпеки України з ліквідації організованого підпілля ОУН і озброєних банд УПА на території республіки в період 19431954 рр.» та у додатках до неї - справах № 376 (у 88 томах) та № 398 (у 51 томі)* з фонду № 13 ГДА СБУ (колекції друкованих видань). Ці справи, створені на початку 1960-х pp., містять систематизовані чекістами оригінали та копії документів щодо діяльності українського визвольного руху та боротьбу з ним радянських каральних органів у 1944-1954 pp. Матеріали справ № 372, № 376 та № 398 з фонду № 13 ГДА СБУ є унікальною колекцією матеріалів про діяльність українського визвольного руху в період 1944-1955 pp., збірною колишніми співробіт­ никами радянських каральних органів. Такою гарно упорядкованою колекцією не може похвалитися жоден архів України. У 103 томах спр. № 372 вміщені переважно документи про діяльність органів НКВД-НКГБ-МГБ-МВДКГБ (в основному - в завірених копіях). Справа містить детальний опис, який зберігається в 99 томі. До спр. №-376 було долучено всі матеріали підпілля ОУН(б) і УПА, які були вилучені чекістами у заарештованих та вбитих підпільників а також у їх криївках. Таких документів набралось аж 84 томи, а ще два томи (85 і 86) склали описи справи. У 2006-2008 pp. до цієї справи додано томи № 87 з копіями листів П. Федуна та № 88 - оригінали документів ОУН і УПА з архіву УСБУ в Тернопільській області. У ще один додаток - справу № 398 у 51 томі - увійшли 10 томів оригіналів та фотокопій доку­ ментів про діяльність ОУН і УПА на Закерзонні, які були передані польськими органами держбез­ пеки до КГБ УССР на початку 1960-х pp. Поки що не вдалося виявити документи, як саме була організована співпраця з польськими спецслужбами зі збору і передачі зазначених документів. Крім того, до цієї справи увійшов значний масив вилучених у підпільників фотографій (томи 3651), листів, підпільних видань тощо, при чому у справі є матеріали вилучені у членів проводу ОУН Р. Шухевича, В. Кука, В. Галаси, П. Федуна, Р. Кравчука не кажучи вже про керівників нижчого рівня. В окремій коробці (том № 42) зібрано колекцію вилучених в підпільників справжніх та фіктивних печаток (радянських, польських, німецьких, і власне повстанських), зразки типографського шрифту, негативи фотографій та інші речі. У справі № 368 з фонду № 13 ГДА СБУ міститься список секретних співробітників жандармського управління в Галичині. В ньому вказані прізвища тих співробітників російських і польських спецслужб, які брали участь у агентурно-оперативних заходах. * Кількість томів у справах вказана станом на початок 2009 р. На момент створення справа N2 372 нараховувала 99 томів (том № 99 - опис), справа N2 376 - 86 томів (томи N2 85 і №86 - описи) і справа № 398 - 42 томи (том N2 42 - опис). Нині всі ці справи розсекречені та доступні для дослідників.

науковий збірник

675

У справі № 377 з фонду № 13 ГДА СБУ вміщено довідку МГБ про діяльність ОУН на Закарпатті з 1920-х до 1950-х pp. Довідка датована 1950 p., в ній зібрано інформацію про діяльність українського визвольного руху в різних районах Закарпаття. Авторами довідки були співробітники МГБ УССР, без­ посередньо задіяні у боротьбі з українським визвольним рухом. Документ дає можливість скласти загальне уявлення про підпільну роботу ОУН на Закарпатті. У тритомній справі № 403 з фонду № 13 ГДА СБУ міститься підбірка копій матеріалів, в якій чекісти намагалися відобразити злочини ОУН(б) і УПА в 1941-1945 pp. В документах міститься інформація про терористичні акти та інші збройні акції українського підпілля, які, в основному, були вчинені проти представників совєтської влади, співробітників НКВД, МВД і НКГБ. Збірник упорядкований досить тенденційно, оскільки в ньому є матеріали про збройні акції ОУН і УПА, але не згадано про анало­ гічні, і не менш жорстокі акції з боку совєтських каральних органів. Матеріли дають уявлення про те, наскільки кривавим було протистояння між українським визвольним рухом та каральними органами УССР і СССР. У справі № 436 з фонду № 13 ГДА СБУ вміщено списки співробітників польської поліції, інформація про яких, очевидно, потрапила до НКВД УССР після подій вересня 1939 р. У справах № 440-443 з фонду № 13 ГДА СБУ вміщено доповідні записки та спеціальні повідомлен­ ня прикордонних загонів та стрілецьких дивізій внутрішніх військ МВД та МГБ, які брали участь в бо­ ротьбі проти підпілля ОУН(б) і УПА на території Дрогобицької, Львівської та інших областей України. В них відображено результати окремих чекістсько-військових операцій та облав, які здійснювалися е 1945-1950 pp. У фонді № 13 зберігаються огляди економічної та оперативної обстановки в усіх областях України, в т.ч. і Західних. Зокрема, варто відзначити справи № 453 (Волинська обл.), № 456 (Дрогобицька обл.), № 458 (Закарпатська обл.), № 464 (Львівська обл.), № 467 (Рівненська обл.), № 469 (Станіславська обл.), № 471 (Тернопільська обл.) та № 475 (Чернівецька обл.). У зазначених матеріалах є інформація щодо діяльності органів совєтської влади в Західній Україні, насильницьке колгоспне будівництво та факти збройного спротиву населення. У справі № 482 з фонду № 13 ГДА СБУ вміщено фотокопії довідок про боротьбу органів МГБ з під­ піллям ОУН(б) і УПА та чекістсько-військові операції на території Рівненської області після 1944 р. В основному зазначені документи висвітлюють подробиці військових операцій, які проводились чекіс­ тами УМГБ по Рівненській області після завершення Другої світової війни. Окремо слід відзначити збірник документів «Радянські органи держбезпеки в роки Великої вітчизня­ ної війни» у 5 томах (справи № 682-686). В книзі міститься чимало документів, які висвітлюють події Другої світової війни в Галичині, і що дуже важливо, за допомогою книги можна побачити, наскільки важливими були українські події в контексті всіх інших боїв на фронтах війни. Слід відзначити, що матеріали справ № 372,376 та 398 а також інші матеріали КГБ УССР з військової історії Галичини неодноразово використовувалися чекістами при підготовці підручників, лекцій та інших узагальнюючих матеріалів. Це і не дивно, адже у 1960-ті pp. в КГБ СССР та КГБ УССР було організовано курси перепідготовки та навчання чекістів (серед яких особливо виділялася Вища школа КГБ СССР ім. Ф. Дзержинського), сформовано досить сильний викладацький склад, переважно з досвідчених опе­ ративних співробітників, які раніше брали безпосередню участь у важливих операціях спецслужб. Саме за їх допомогою було підготовлено навчальні посібники, за якими молоді чекісти навчалися у Вищій школі КГБ СССР ім. Ф. Дзержинського у Москві, а також на курсах у Києві та інших республікан­ ських центрах СССР. Серед них варто відзначити такі книги, як: - Л. Бурдин и др. «Подрьівная деятельность украинских буржуазних националистов против СССР и борьба с нею органов госбезопасности». - М., 1955 (ГДА СБУ. - Ф. 13. - Спр, 598); - «Борьба органов госбезопасности с подрьівной деятельностью украинских буржуазних национа­ листов». - К„ 1978. (ГДА СБУ. - Ф. 13. - Спр. 490);

Б76

науковий збірник

- Б. Шульженко, И. Хамазюк, В. Данько. «Украинские буржуазнеє националистьі». - М., 1963. (ГДА СБУ.-Ф. 13.-Спр. 552); - М. Майоров. «Некоторьіе особенности расследования государственньїх преступлений, совершаемьіх буржуазними националистами». - М., 1964. (ГДА СБУ. - Ф. 13. - Спр. 558); - И. Хамазюк, А. Комлев. Разложение зарубежньїх антисоветских организаций. - М., 1962. (ГДА СБУ.-Ф. 13.-Спр. 550); - Сборник материапов об основньїх идеологических центрах противника и зарубежньїх националистических организациях, ведущих подрьівную работу против СССР и, в частности, Украинской ССР. - К„ 1969. (ГДА СБУ. - Ф. 13. - Спр. 629) та інші. Чимало інформації про боротьбу КГБ УССР та КГБ СССР з підпіллям ОУН і УПА вміщено у збір­ никах статей про оперативну та слідчу діяльність, які КГБ СССР видавав у 1959-1991 pp. У фонді № 13 ГДА СБУ зберігся практично повний комплект цих збірників (справи № 705-857). У окремих з них є статті про боротьбу чекістів з «українським буржуазним націоналізмом» та подробиці оперативної роботи в цьому напрямку. В кінці доцільно підвести певні підсумки дослідження. Вважаємо за необхідне відзначити, що фонд № 13 (колекція друкованих видань) ГДА СБУ містить унікальні документи з військової історії Галичини XX століття, значну частину з яких досі не опри­ люднено, і науковці навіть не знають про їх існування. Зважаючи на викладене, доцільно активізувати його опрацювання дослідниками з метою підготовки збірників документів та наукових публікацій, що дозволить вченим та громадськості більше дізнатися про маловідомі та забуті сторінки вітчизняної вій­ ськової історії. Думається, саме в цьому напрямку рухається не лише українська, але й світова наука. На нашу думку, давно є потреба організувати корпусне видання справ № 376 (в першу чергу, бо це матеріали підпілля ОУН(б) і УПА), № 372 та 398, щоб правда про український визвольний рух нарешті стала відома громадськості, що унеможливило б поширення неправдивої та упередженої інформа­ ції та брехливих інформаційних кампаній проти українського визвольного руху. Також немає жодних сумнівів у необхідності використання дослідниками української військової історії інших матеріалів, згаданих в цій публікації. Сподіваємося, що у подальшому матеріали фонду № 13 - колекції друкованих видань ГДА СБУ будуть активно використовуватись дослідниками у науковій роботі, що сприятиме вивченню мало­ відомих сторінок історії України XX століття. Джерела і література: 1. Боротьба проти повстанського руху і націоналістичного підпілля: протоколи допитів заарештованих радянськими органами державної безпеки керівників ОУН і УПА. 1944-19451Національна Академія Наук України; Інститут укра­ їнської археографії та джерелознавства ім. М. Грушевського НАН України; Видавництво Літопис УПА"; Державний комітет архівів України; Державний архів Служби безпеки України; Упоряд.: О. Іщук, С. Кокін II Літопис УПА. Нова серія. - Київ-Торонто, 2007. - Т. 9. - 912 с.

2. Волинь, Полісся, Поділля: УПА та запілля (1944-1946 pp.). Документи і матеріали / Національна Академія Наук України; Інститут української археографії та джерелознавства ім. М. Грушевського НАН України; Видавництво Літопис УПА”; Державний комітет архівів України; Державний архів Служби безпеки України; Упоряд: О. Вовк, С. Кокін II Літопис УПА. Нова серія. - Київ-Торонто, 2006. - T. 8. -1448 с.

3. Галузевий державний архів СБУ: Путівник / Автори-упоряд.: В.М. Даниленко (відп. упоряд.) та ін. - Харків. «Права людини», 2009. -1 36 с.

4. Життя і боротьба генерала .Тараса Чупринки” (1907-1950). Документи і матеріали І Національна Академія Наук Укра­ їни; Інститут української археографії' та джерелознавства ім. М. Грушевського НАН України; Видавництво Літопис УПА”; Державний комітет архівів України; Державний архів Служби безпеки України; Упоряд.: С. Богунов, В. Данилен­ ко, А. Кентій, С. Кокін, В. Лозицький, М. Посівнич II Літопис УПА. Нова серія. - Київ-Торонто, 2007. —Т. 10. —831 с.

5. Іщук О., Ніколаєва Н. Діяльність молодіжних структур ОУН(б) на території східних та центральних областей Украї­ ни у 1944-1954 pp. - K., 2006. - ЗО с.

6. Іщук О., Ніколаєва Н. Ліквідація органами державної безпеки УРСР підпільних типографій ОУН у 1944-1954 pp. К„ 2007. - 38 с.

7. Іщук О., Ніколаєва Н. Методи зашифрування кореспонденції у підпіллі ОУН і УПА та їх розшифрування органами державної безпеки УРСР в 1944-1954 pp. - K., 2007. - 38 с.

8. Іщук О., Ніколаєва Н. Доля та спогади охоронця Романа Шухевича - Михайла Зайця - „Зенка”. - K., 2007. - 50 с.

9. Кокін С. Анотований покажчик документів з історії ОУН і УПА у фондах Державного архіву СБУ. Вип. 1. Анотований покажчик документів з фонду друкованих видань (1944-1953). - K., 2000. - 214 с.

науковий збірник

677

10. Польща та Україна у тридцятих-сорокових роках XX століття. Невідомі документи з архівів спеціальних служб. Том 1. Польське підпілля 1939-1941. Частина 1. Львів-Коломия-Стрий-Золочів І Державний архів Служби безпеки Украї­ ни; Архів міністерства Внутрішніх справ і адміністрації Республіки Польща; Упоряд.: 3. Гайовнічек, П. Кулаковський, М. Кунацька, Ю. Шаповал, Є. Тухольський та ін. - Варшава-Київ, 1998 -1040 с.

11. Польща та Україна у тридцятих-сорокових роках XX століття. Невідомі документи з архівів спеціальних служб. Том 2. Переселення поляків та українців. 1944-1946 / Державний архів Служби безпеки України; Архів міністерства Внутрішніх справ і адміністрації Республіки Польща; Упоряд.: Є. Тухольский, П. Кулаковський та ін. - Варшава-Київ, 2000. -1008 с.

12. Польща та Україна у тридцятих-сорокових роках XX століття. Невідомі документи з архівів спеціальних служб. Том 3. Польське підпілля 1939-1941. Частина 2. Від Покуття до Волині І Державний архів Служби безпеки України; Архів міністерства Внутрішніх справ і адміністрації Республіки Польща; Інститут національної пам’яті - комісія з переслідування злочинів проти польського народу; Упоряд.: 3. Гайовнічек, Б. Гронек, М. Маєвський, В. Пристайко, О. Пшенніков, В. Худзік, П. Кулаковський, С. Кокін. - Київ-Варшава, 2004. - Кн. 1. - 656 с.; Кн. 2. - 792 с.

13. Польща та Україна у тридцятих-сорокових роках XX століття. Невідомі документи з архівів спеціальних служб. Том 4. Поляки та українці між двома тоталітарними системами. 1942-1945 / Державний архів Служби безпеки України; Архів міністерства Внутрішніх справ і адміністрації Республіки Польща; Інститут національної пам’яті - комісія з переслідування злочинів проти польського народу; Інститут політичних і етнонаціональних досліджень Національ­ ної академії Наук України; Упоряд.: Б. Гронек, М. Маєвський, В. Пристайко, О. Пшенніков, В. Худзік, Є. Тухольский, П. Кулаковський, С. Кокін. - Варшава-Київ, 2005. - Кн. 1. - 876 с.; Кн. 2. - 642 с.

14. Польща та Україна у тридцятих-сорокових роках XX століття. Невідомі документи з архівів спеціальних служб. Том 5. Акція „Вісла”. 1947 / Державний архів Служби безпеки України; Архів міністерства Внутрішніх справ і адмі­ ністрації Республіки Польща; Інститут національної пам’яті - комісія з переслідування злочинів проти польського народу; Інститут політичних і етнонаціональних досліджень Національної академії Наук України; Упоряд.: Б. Гро­ нек, М. Маєвський, В. Пристайко, О. Пшенніков, В. Худзік, Є. Тухольский, П. Кулаковський, С. Кокін, Ю. Шаповал.

- Варшава-Київ, 2006. - 832 с.

15. Роман Шухевич у документах радянських органів державної безпеки (1940-1950) / Державний архів Служби безпе­ ки України; Центр українознавства Київського національного університету імені Т. Шевченка; Упоряд.: С. Кокін, Н. Сердюк, С. Сердюк, В, Сергійчук. - К.: ПП Сергійчук М.І., 2007. - Т. 1. - 640 с.; Т. 2. - 640 с.

16. Степан Бандера у документах радянських органів державної безпеки (1939-1959). - К., ПП Сергійчук М.І., 2009. -Т . 1-3.

678

науковий збірник

Василь ШЕВЧУК (Київ]

З ІСТОРІЇ ФОРМУВАННЯ ЗАСАД НАЦІОНАЛЬНОГО ВІЙСЬКОВОГО БУДІВНИЦТВІ В УКРАЇНІ (ДРУГА ПОЛОВИНА 1985-1991 PP.) Системна криза радянського ладу, що особливо проявилася у середині 80 pp. XX ст. Охопила і вій­ ськову політику тоталітарної держави. Її характерна особливість полягала у суровій закритості та непередбачуваності рішень вищого партійно-державного керівництва. Для українського суспільства були незрозумілими причини введення радянських військ в Афганістан у грудні 1979 року, що при­ вело до величезних людських та матеріальних втрат. До того же афганська війна загострила в молоді негативне ставлення до військової служби. У кінці 90-х років на території України перебували частини Радянської армії, які нараховували понад 726 тис. військовослужбовців, розташовувався Чорномор­ ський флот, чотири повітряні і по одній армії ППО і ракетних військ стратегічного призначення, багато інших частин і з’єднань [1]. На їх утримання Українська РСР витрачала величезні фінансові і матері­ альні ресурси, про які населення не було обізнане. Уродженці України як правило проходили військо­ ву службу далеко за межами своєї Батьківщини. Сучасні дослідники стверджують, що в останні роки існування Союзу військові частини, об’єкти і полігони на землях республіки займали 700 тис. гектарів угідь і 300 тис гектарів лісів [2]. Як з’ясувалося з часом, військові частини створювали значні екологічні проблеми для населення в місцях їх дислокації. В умовах загострення суспільно-політичної ситуації в ряді регіонів тогочасного Союзу партійно-державне керівництво стало використовувати силові струк­ тури для залякування громадськості та придушення виступів демократичних сил [3]. Криза радянського ладу безпосередньо вплинула на активізацію національно-демократичного руху в Україні. Його учасники піддавали критиці внутрішню і зовнішню політику партійно-державного керівництва, засуджували її військові аспекти, вимагали реформування військову сферу з тим, щоб забезпечити право республіки проводити військове будівництво. З метою надати процесу демократичних перетворень та цілеспрямованості стали створюватися громадські об’єднання. Про їх діяльність йдеться в ряді наукових праць, однак військові аспекти їх діяльності не зна­ йшли належного висвітлення [4]. Серед праць, в яких йдеться про військово-патріотичний рух в 1985-1991 pp. виділяється посібник „Українські військові формування: історія та сучасність”. Автори доводять, що в 1989 - 16 липня 1990 pp. проходило проникнення в широкі маси ідеї незалежності Української держави, що проявлялося у різноманітних формах завдяки створенню різних громад­ ських організації. Саме вони почали ставити у своїх програмових документах питання відновлення українського війська [5]. Проте автори не виявили ряд громадських організацій які в своїй діяльності порушували аспекти військового будівництва. Джерела свідчать, що з вимогами реформувати військову політику Радянської держави активно відстоювали новостворені неформальні громадські об’єднання. Одними з перших військову пробле­ матику порушила студентська молодь, до цих назрілих проблем звернулися новостворені молодіжні організації. Студентське об’єднання „Громада” у жовтні 1988 року звернулося до учасників Пленуму ЦК Компартії України з вимогою забезпечити економічний суверенітет республіки та приступити до створення Українських військових з’єднань [6]. Установчий з’їзд Української студентської спілки (УСС), що відбувся 8-9 грудня 1989 року, у прийнятих з’їздом заявах вимагав від влади розширити права студентів, екстериторіальність та автономію навчальних закладів. В цьому аспекті висловлювалася вимога надати право студентам добровільно відвідувати заняття з військової та медичної підготовки [7]. Така вимога обумовлювалася тим, що навчальні плани передбачали здачу іспитів з цих дисциплін для всіх студентів і навіть для тих, хто вже завершив строкову військову службу. Студентські вимоги еволюціонували від вузькопрофесійних до політичних, які набирали загальнодержавного значення. Радикальні зміни у військовій сфері пропонувала Спілка незалежної молоді України (СНМУ). У про­

науковий збірник

679

грамових засадах новоствореної організації, проголошених 27 травня 1990 року стверджувалось, що СНМУ виступає за демілітаризацію України, стверджуючи, що: „Однією з необхідних умов для здо­ буття незалежності України і основним гарантом її збереження Спілка вважає існування професійних збройних сил України”. Організація висловилася за те, щоб Українська армія існувала в межах обо­ ронних потреб, наполягала на поверненні військовослужбовців-українців на свою батьківщину з тим, щоб вони проходили військову повинність на її території, а такий обов’язок мав би бути законодавчо закріпленим [8]. Полтавська філія СНМУ вимагала змінити зміст військової присяги: військовослуж­ бовці мали б присягати на вірність народові України, а доступ до діяльності військових формувань мали б представники преси, духовенства та громадських організації [9]. Представники громадськості зверталися до законодавчих та виконавчих органів влади України з ви­ могою забезпечити широку суверенізацію республіканської влади у вирішенні військових питань. Дру­ гий з’їзд солдатських матерів, що проходив 24 листопада 1991 р. у Києві, звернувся до Верховної Ради прийняти постанову про повернення до кінця поточного року всіх солдатів та сержантів - громадян України, які побажають продовжити службу у Збройних Силах України. Кабінет Міністрів мав би вжити заходи, щоб молодь України не проходила військову за межами своєї суверенної держави, не допусти­ ти вивозу з її території військової зброї і техніки Влада України мала б сприяти всім військовослужбов­ цям - представникам інших республік за їх бажанням повернутися на свою батьківщину [10]. Суттєвий поштовх до переходу на новий етап змагання за демократизацію військової сфери зробив Народний Рух України. Другі Всеукраїнські збори Руху, що відбулися у Києві 25-28 жовтня 1990 року висловились за відновлення Української національної армії (УНА). Делегати зборів оголосили себе ініціативною силою у створенні УНР, звернулися до військовослужбовців Радянської армії і Військовоморського флоту - вихідців з України із закликом створювати ініціативні групи УНА у військових частинах і на кораблях, ініціювати патріотичний рух за створення власних Збройних Сил, провести з’їзд офіцерів-патріотів України та утворити Всеукраїнську військово-патріотичну організацію [11]. В ході обговорення шляхів створення власних збройних сил пропонувалося визнати радянські війська, дислоковані в Україні як окупаційні, а на їх заміну створити свою національну армію. Така пропозиція зазнала критики реально мислячими представниками громадськості, посилаючись на те, що в складі радянських військ служили тисячі вихідців з України. До того ж такі радикальні підходи загострювали конфронтацію між командуванням військових частин і громадськістю. Активну позицію щодо реформування військової політики зайняв Львівський „Комітет за відроджен­ ня Української національної армії” , статут якого зареєстровано 17 липня 1990 року місцевою владою. До складу громадського Комітету входили військові офіцери та цивільні особи, які намагалися кон­ солідувати прихильників проведення військової реформи на засадах національного самовизначення. Комітет вважав своїм завданням захищати осіб, яким заподіяна шкода під час служби у збройних силах Радянського Союзу. Його учасники виступили за відродження діяльності українських військо­ вих спортивних організації „Січ”, „Сокіл”, „Пласт”. В умовах наступу радянського керівництва на де­ мократичні сили Комітет висунув вимогу здійснити департизацію радянської армії та відмовитися від використання армії проти свого народу. До вирішення завдань реформування збройних сил стали прилучатися не тільки представники гро­ мадськості, але й депутати місцевих органів влади. Львівська обласна рада народних депутатів ство­ рила депутатську комісію з військових питань. Члени комісії підтримували зв’язок з командуванням Прикарпатського військового округу та військовими комісаріатами, які діяли на території області. У ході призову молоді вирішувалося місце її військової служби на території України, а служба за її меж­ ами здійснювалася тільки з письмової згоди призовників. У разі порушення військовими відомствами принципу добровільного проходження служби призовниками за межами України Львівський облви­ конком припиняв призов молоді [12]. Важливим кроком у підготовці правових засад створення Української армії стала науково-практична

680

науковий збірник

конференція, яка відбулася 2-3 лютого 1991 року у Києві. До її роботи було залучено широкий загал військових, вчених, істориків і економістів, представників преси. Підготовчу роботу по скликанню кон­ ференції проводив оргкомітет, який очолював Ігор Деркач, член комісії з оборони і державної безпеки Верховної Ради УРСР. До організаційного ядра входили також Володимир Мулява, Олекса Миколишин, Анатолій Кошіль. Учасники конференції обговорили доповідь, яка містила концептуальні підходи створення Української армії. Прихильники власних збройних сил України проводили гострі дискусії з антиукраїнцями і антидержавниками. В результаті прийняті на конференції документи орієнтували громадськість на створення збройних сил України на основі правових засад, демократичним шля­ хом. Учасники конференції звернулися до Верховної Ради з наступними пропозиціями: відновити Міністерство оборони і розпочати створення збройних сил України; прийняти постанову про статус радянських військ на території України; розробити пакет законів про оборону республіки; прийняти закон про конверсію підприємств воєнно-промислового комплексу на Україні [13]. Слід відмітити, що вимоги демократичних сил щодо створення в Україні власних збройних сил су­ проводжувалися пропозиціями про структурну побудову майбутньої армії. Прихильники СНМУ вислов­ лювались за відновлення Української повстанської армії (УПА), а оборону України має забезпечувати професійна армія [14]. Один із організаторів Спілки офіцерів України генерал В. Матиросян у своїх споминах визнає, що при обговоренні шляхів створення української армії його думка зводилася до того, що будівництво Збройних Сил України мало пройти два етапи переходу від радянської армії до формування професійної Української армії [15]. В. Мулява ще у лютому 1988 року на нараді керівників дискусійних клубів обґрунтовував необхідність існування в українській армії соціально-психологічної служби [16]. Спілка солдатських матерів виступила за створення в Україні структури соціальноправового захисту військовослужбовців строкової служби. Вона мала займатися також захистом сімей військовослужбовців, які загинули при виконанні свого військового обов’язку [17]. Генерал-полковник В. Стрельников на початковому етапі формування Збройних Сил України пропонував їх укомплек­ тувати наступним чином: професійними кадрами (генерали, адмірали та офіцери); контрактниками (прапорщики, мічмани, молодші спеціалісти) і кадрами строкової служби (солдати, матроси) [18]. Українська громадськість, її демократичні сили своїми суспільно-політичними діями створили си­ туацію завдяки який законодавчий орган республіки зробив окремі кроки щодо вирішення військових питань. Верховна Рада України ЗОлипня 1990 р заявила, що громадяни республіки мають проходити військову службу як правило на своїй території. Поряд з цим попереджалося про неприпустимість використання у зонах міжнаціональних конфліктів, які проявлялися в різних регіонах колишнього Со­ юзу, військовослужбовців-громадян України. Рада Міністрів УРСР своєю постановою від 23 вересня 1990 р. створила Комітет по зв’язкам з Міністерством оборони СРСР. З часом цей орган здобув новий статус і діяв як Державний Комітет УРСР з військових питань при Раді Міністрів УРСР [19]. 10 серпня 1991 року відбулося перше засідання робочої групи з підготовки проектів воєнного законодавства України. В роботі наради взяли участь В. Дурдинець, голова комісії Верховної Ради з питань оборони і державної безпеки та Є.Марчук, міністр з питань оборони та надзвичайних ситуації. В ході обгово­ рення учасники наради зійшлися на необхідності підготувати проекти Законів про оборону України та її Збройні Сили, соціальний захист військовослужбовців і членів їх сімей, про статус іноземних військ, військову службу та Національну гвардію України. Верховна Рада України 24 серпня 1991 року прийняла рішення про підпорядкування законодавчому органу республіки усіх військових формувань, дислокованих на території України. Поряд з цим при­ йнято рішення утворити Міністерство оборони України та розпочати створення Збройних Сил України [20]. Таке рішення визрівало в українському суспільстві, воно випливало із прагнення демократичних сил забезпечити самостійний розвиток України. Разом з тим слід визнати, що рішення про створення Збройних Сил України прийшло під впливом смертельної небезпеки серпневих подій 1991 року, роз­ початих консервативними комуністичними силами, які намагалися зберегти радянську імперію.

науковий збірник

681

Джерела і література 1. Україна: утвердження незалежної держави (1991 -2001). К. - 2001 с 533-570 2. Савчук Б. Збройні Сили України: етапи вічного походу. - Рівне. 1992 - 102с.

3. С.В. Кульчицький, Б.О. Парахонський. Україна і Росія в стратегічній ретроспективі: Новітній український державот­ ворчий процес. К. 2004 с.38.

4. Левчук К.І. Громадські організації України створення та діяльність (1985-1996 pp.). Монографія. - Вінниця, - с 123-177.

5. Українські військові формування: історія та сучасність. Навчальний посібник. К. - 2007 с 298-303 6. Муравський О.І. Студентство України за демократичне вирішення питання військової підготовки наприкінці 80-х початку 90-х років XX століття II Вісник Національного університету „Львівська політехніка” Вип. 10 - 2008 с. 81-89 7. Установчий з’їзд УСС. Часопис „Свобода”, 1990 р. 1 січня.

8. Центральний державний архів громадських об’еднань України (далі - ЦДАГО України) ф.1, оп. 32. спр. 2908 арк 172.

9. За волю. Видання Полтавської філії СНМУ, травень 1990 р.

10. Галузевий державний архів Міністерства оборони України (далі - ГДА МО України) ф.3697, оп. 34747, спр 1 арк 267.

11. Народний Рух України. Довідник. К.Фонд демократії. 1996 - 420 с.

12. Орест Яцура. Попередники Спілки офіцерів II Шануймося, панове офіцери. До 10 річчя Спілки офіцерів України (1991-2001 pp.). К. - 2001 с. 115-119.

13. Шануймося панове офіцери.. До 10 річчя Спілки офіцерів України (1991-2001 pp.). К. -2001 с. 246-247.

14. ЦДАГО України ф.1, оп. 32, спр.2908, арк.79,80.

15. Вілен Мартиросян. Спілка офіцерів України II Шануймося панове офіцери.. До 10 річчя Спілки офіцерів України (1991-2001 pp.). К. - 2001 с. 184.

16. Крушельницький М.А. Органи виховної роботи в Збройних Силах Уукраїни: історія розвитку та сучасний стан. І Військово-науковий вісник, II 17. ГДА МО України ф.3697, оп. 34747, спр. 2,арк. 149,150 18. ГДА МО України ф.3697, оп. 34747, спр. 2,арк. 103.

19. Володимир Горелов. Генерал-полковник К.Морозов - перший Міністр оборони України II Військово-історичний альманах. № 2 (15) 2007 с.107 20. Законодавчі акти України з питань військової сфери і державної безпеки. К. 1992 с. 8 -1 3 .

682

науковий збірник

Людмила КІЗЛО, Олександр ПОПОВИЧ, В'ячеслав АФОНІН (Львів)

ІСТОРИЧНІ АСПЕКТИ СТАНОВЛЕННЯ ВІЙСЬКОВО-ФІЗИЧНОЇ ПІДГОТОВКИ НАСЕЛЕННЯ УКРАЇНИ Постановка проблеми, завдання та методи дослідження. Важливою складовою високого стану культури суспільства є фізична культура. Вивчення історії фі­ зичної культури збагачує кругозір, сприяє формуванню світогляду, допомагає засвоїти теорію фізич­ ного виховання й усвідомити практику фізичної культури. Зважаючи на те, що окрім виконання оздоровчих та освітніх завдань фізичне виховання вирішує і загально-педагогічні завдання - формування морально-вольових якостей, виховання патріотизму і шанобливого ставлення до Батьківщини, природним і актуальним є необхідність більш детального і глибокого історичного аналізу національного тіловиховання. Вивчаючи питання про розвиток національної системи фізичного виховання в Україні доцільно від­ мітити, що Київська Русь, як велике державне об’єднання східних слов’ян, виникло не з історичного небуття і формувалося протягом не одного сторіччя. Така хода і майбутній розквіт держави були підготовлені усією сукупністю попереднього розвитку матеріальної та духовної культури майбутніх українців [7]. Тому і розвиток і становлення системи національного фізичного виховання ми спробу­ ємо розглянути у контексті етноісторичного та етнокультурного процесу становлення українського народу загалом. З метою поглиблення знань з історії розвитку та становлення національної системи фізичного ви­ ховання були проведені теоретичні дослідження і визначено, що фізична культура українців, як скла­ дова культури загальної формувалася під впливом багатьох факторів - географічних, етнічних, со­ ціальних, геополітичних та інших. Проте, для більш глибшого розуміння особливостей та специфіки військово-фізичної підготовки наших предків у досліджувані періоди слід, на нашу думку, розглянути ті історичні передумови та чинники, що безпосередньо впливали на її формування та розвиток. Актуальність роботи полягає у визначенні дієвості впливу етнічних особливостей народної фізич­ ної культури - звичаїв, традицій, обрядів, ритуалів, які, поєднуючись з відповідними елементами (засобами) фізичного виховання, створюють цілісну систему культури у її специфічній сфері, а саме - цілеспрямований вплив на фізичний, психічний та моральний розвиток людини. Завданням даної роботи є аналіз витоків виховання українців як об’єктивного фактору фізичного виховання та детального розгляду чинників, які зумовили його становлення. У ході виконання робо­ ти були використані наступні методи дослідження: теоретичний аналіз і узагальнення спеціальної літератури; метод логічних висновків. Українське національне фізичне виховання і культура, розвиваючись на національних традиціях протягом століть змінювала свої структурні компоненті, функції, адаптуючись до конкретних історич­ них умов. Тому актуальним на сьогодні є дослідження становлення і розвитку педагогічних аспектів етнопедагогічних засобів, де, окрім методів та форм використання, суттєву роль посідає система народних знань і уявлень про фізичний розвиток і фізичне виховання людини [6]. Характер фізичного виховання давніх українців був суттєво зумовленим геополітичним положен­ ням України. Розміщення у центрі Європи, помірний клімат, родючі ґрунти, відносна незахищеність території з давніх-давен приваблювали інші народи і спричинили безперервність навал кочовиків на племена праукраїнців [5]. Внутрішні, міжплемінні конфлікти були також невід’ємною ознакою життя східних слов’ян. Тому природно, що в цих умовах військовий чинник був основним і визначальним серед інших у спрямо­ ваності фізичного виховання в Україні [2].

науковий збірник

Б83

'

684

Результати дослідження та їх обговорення. Логічним було би починати розгляд особливостей виховання праукраїнців зі стародавніх часів. Найнові­ ші археологічні дослідження показують, що територія сучасної України була центром розселення індо­ європейської спільноти, яка розповсюджувала свою культуру на всі боки від материка осілості. На протязі багатьох десятків тисячоліть автохтонне населення України ніколи різко не змінювалося, починаючи від мізинців, людей військових сокир, трипільців, арійців, венедів, кельтів, скитів, сарматів, аланів, етрусків, гунів, антів, русів - аж до українців. Народ в основі своїй залишався той самий, змінювалися тільки назви. Мізинськи узори, зроблені на мамонтовій кістці багато тисяч років тому, майже не чим не відрізняються від сучасних гуцульських чи полтавських. Розкопки стоянок і поховань на Поділлі, Волині, у Криму, на Кубані, довкола Києва, над Дніпром, Дністром, в Карпатах, у гирлі Дунаю - розповідають про свою минувшину. У 1974 році під час розкопок у Закарпатті поблизу селища Королеве на горі Cap виявлено, що на те­ ренах України півтора мільйона років тому вже був первісно-общинний лад, племена якого займалися мисливством і освоєнням під житла-сховища кам’яних або земляних печер - на випадок негоди чи від хижаків. Людина вже тоді, у ті далекі часи, борючись за своє існування змушена була захищатися саморуч від диких тварин чи недругів роду людського.. Боротьба людини із людиною постійно вдо­ сконалювалася. Кожне плем’я чи община накопичували свій арсенал ефективних прийомів ведення бою, які забезпечували їм збереження своєї самобутності. Тогочасна боротьба за життя йшла на смерть, тому кожен невдалий чи необдуманий рух був рівнозначний смерті або довічному приниженні у полоні. Так суто природнім методом відбору відшліфовувалася і накопичувалася найкраща бойова техніка, завдяки який воїни племені могли захищати свій рід і його подальший розвиток [6]. Історія згадує про виникнення перших політичних і державних об’єднань на території нашої держави на початку І тисячоліття до н.е. Найбільш давнім із них була рабовласницька держава стародавнього східного типу - Урарту. Вона була сформована у той же час, коли на історичній арені з’явились анти­ чні держави Спарта й Афіни. Населення цієї держави мало стройову військову організацію і добре навчену армію, яка була однією із найсильніших у стародавньому світі [5]. Наприкінці IX ст. на території Східної Європи утворюється могутня слов’янська держава, центром якої був Київ. Київська Русь стає однією з наймогутніших держав Європи в економічному, військовому і культурному відношенні. На чолі Київської Русі стояв великий князь, якому підпорядковувалися інші князі, котрі керували окремими містами. У кожного з князів була своя “дружина” - княже військо, що комплектувалося з бояр. Під час бойових дій і тривалих військових походів склад військ поповнював­ ся за рахунок народного ополчення - “воєв”. Літописи, народний епос згадує різноманітні види фізичних вправ, що були споконвіку відомі мужнім волелюбним слов’янам [1,4,9]. Протягом багатьох сторіч слов’янам доводилося вести важкі обороні війни проти кочових народів. У процесі праці, військової справи і самобутніх форм фізичного вихо­ вання формувався фізичний і духовний образ слов’ян. Батьки передавали дітям військово-прикладні навички, такі як уміння добре їздити верхи, стріляти з лука, метати списи, плавати. Важливе місце займало полювання, яке використовували як підготовку до військової служби. Воно загартовувало молодь, привчало переносити холод, спеку і негоду, сприяло вихованню вольових і фізичних якостей. Всі вони були потрібні дорослому населенню, з якого у випадку війни формувалися військові загони. Велике значення мали сила, загартованість, спритність, досконале володіння зброєю, бійцівські якос­ ті, кінні виїзди, вміння ловити диких коней. До наших днів збереглося чимало свідчень іноземних мандрівників та літописців, які високо оціню­ ють фізичну майстерність наших предків [3,5]. Вищезазначене засвідчує, що: - в Україні функціонувала ефективна система фізичного виховання дітей, молоді й дорослих; - увесь життєвий устрій слов’ян був пов’язаний із системою фізичного виховання; - постійна військова загроза змушувала виховувати підростаюче покоління у військовому дусі змалку [2,7], про що яскраво засвідчує система обрядів і ритуалів Київської Русі (табл. 1).

науковий збірник

Військова профорієнтація закладалася дитині з перших днів її життя, під час обрядових дійств, присвячених її народженню. Як бачимо з цього обряду давньоруська сім’я (громада) у маленькому немовляті, хотіла бачити перш за все майбутнього воїна - захисника і здобувача. Цей звичай мав назву обряд «народження».

Таблиця 1 - Обряди та ритуали у сфері військово-фізичної підготовки (IX-XIV ст.) №

Назва

В ік

І

Обряд «народження»

-

II

«Постриги»

3-4 р.

III

Ініціації: «Посвята у воїни»

IV

- молодь знатного походження

12-13 р.

- молодь «простого» люду

17-18 р.

«Тризна»

-

Одним з відомих ритуалів були ‘ постриги” - перша в житті дитини посадка на коня, що відбувалася, як правило, у три - чотирирічному віці З 7 років «отрока» починали навчати грамоті, стрільбі з лука, фехтуванню, володінню списом і арканом.

3 12 років юнака навчали «військовим хитрощам». У 17-18 річному віці проводилися ініціації - посвята юнаків у воїни. їм слід було пройти певні випро­ бування, після яких вони вважалися воїнами. Заключним у цій системі був обряд “тризни” - вшанування загиблого воїна або померлого родича. Під час здійснення цього обряду проводилися різні ігри й забави, співи, танці та дужання (боротьба) на честь загиблого. Отже історичні відомості засвідчують, що у Київській Русі сформувалася своєрідна система військово-фізичної підготовки (рис. 1), яка відбувалась завдяки існуванню: - фізичного виховання в сім’ї, у побуті; - військово-фізичного вишколу (ВФВ) у княжому війську; - військово-фізичного виховання у навчальних закладах (при церквах, монастирях).

Рисунок 1 - Система військово-фізичної підготовки в добу Київській Русі

науковий збірник

685

Найбільш поширеними засобами військово-фізичного виховання дітей та підлітків, а також дорос­ лих були: • народні рухливі ігри, розваги; • народні танці; • національні види боротьби; •фізичні вправи змагального характеру; • військові походи; • полювання. Наступним значним історичним періодом розвитку національної системи фізичного виховання був період пов’язаний із становленням війська Запорізького. Козаки ввійшли в історію як мужні рішучі від­ важні та сильні люди, які не раз наводили панічний жах на своїх супротивників. Підготовка до війська займала окреме місце і не кожен претендент міг бути записаний до козаків. Основною вимогою була їх добра фізична підготовка [9]. Подальше становлення військово-фізичної підготовки було пов’язано з Українськими січовими стрільцями. Початком самого руху (1911 рік) була ідея удосконалення військового вишколу молоді з метою відтворення Українських Збройних сил. Фізичне виховання займала окреме місце в підготовці молоді й мала яскраво виражений військово-прикладний характер, тобто безпосередньо була спря­ мована на підготовку до майбутньої війни [8]. Особливий період розвитку системи фізичного виховання припадає на час діяльності Української Повстанської Армії (УПА). Так у 1942 році в тяжких умовах, коли йшла друга Світова війна на Гали­ чині, Волині та в лісах Полісся утворюються самооборонні відділи та табори. В них проводився ре­ гулярний процес набуття військового вишколу. Основною метою навчання була підготовка молодого поповнення для бойових дій. У роки Великої Вітчизняної війни увага українських фізкультурних організацій була спрямована на надання допомоги фронту, проведення масової військово-фізичної підготовки населення. Особливу увагу приділялося вивченню елементів рукопашного бою. Особливості військових дій на фронтах Великої Вітчизняної війни, масове використання техніки, стрімкий розвиток бойових операцій і про­ ведення їх в будь-яку пору доби і року, вимагали від усього особового складу Збройних Сил не тільки високих моральних і вольових якостей, але і великої фізичної витривалості. Сучасна система фізичного виховання базується на широкому комплексі наукових даних, що є пере­ думовою розуміння і раціонального використання законів, яким підпорядковане фізичне виховання [1]. Висновки. Отже, вивчаючи досвід і традиції формування національної системи фізичного виховання протягом багатовікової історії ми намагались простежити логіку модернізації цього процесу та зробити наступні висновки: 1. Національна система фізичного виховання українців, як складова культури загальної, і зокрема її військовий аспект - військово-фізична підготовка, формувалась під впливом багатьох факторів, зокрема, географічних, етнічних, соціальних та інших а також суттєво зумовлювалась геополітичним положенням України - розміщенням у центрі Європи, помірним кліматом, родючим ґрунтом.

2. Система фізичного виховання - структура динамічна. Процес її становлення та характерні осо­ бливості існування взаємозалежні і пов’язані з економічними, політичними та соціальними особливос­ тями розвитку держави 3. Система фізичного виховання носила яскраво виражений військовий характер і була основою мо­ гутності наших предків. Цей значний фактор відіграв важливу роль не тільки для праукраїнців - про­ тягом кількох століть військова могутність Русі була тим щитом, об який розбивалися численні орди кочових племен, половців - саме слов’янський народ врятував Візантію від половецької навали.

686

науковий збірник

4. На сучасному етапі, унаслідок тривалого колективного творчого досвіду багатьох поколінь в Україні склалася певна народна система навчання і виховання в якій провідне місце належить фізич­ ному вихованню. Отже, для глибшого усвідомлення і розуміння особливостей і специфіки військово-фізичної підго­ товки наших предків, необхідно спиратися на ті історичні передумови та чинники, що безпосередньо впливали на її формування та розвиток. Проте для удосконалення національної системи фізичного ви­ ховання доцільно не лише накопичувати а й зберігати та розповсюджувати набутий історичний досвід. Джерела і література: 1.

2.

3.

4.

5.

6.

7.

8.

9.

Винничук О. Історико-педагогічні аспекти розвитку фізичної культури. - Тернопіль: АСТОН, 2001. - 404с. Воропай О.Г. Звичаї нашого народу: Етнографічний нарис - К.:0беріг,1993-590с. Залізняк А. Нариси стародавньої історії України. - К., 1994.- 256 с. Кардини Ф. Истоки средневекового рьіцарства. - М.: Воениздат. 1994. Кун І. Всеобщая история физической культури и спорта. - М.: Радуга. 1982. Пілат В. Бойовий гопак. - Львів: Галицька січ, 1994, - 286 с. Приступа Є.Н. Народна ФК українців, - Львів.: УСА 1995. Чеховська Л. Історичні аспекти розвитку фізичної культури: навчальний посібник. -Львів: ЛВІ, 2005. -145 с. Яворницький Д.І. Історія Запорізьких козаків. - К.: Наукова думка, 1990.- С.14-25.

науковий збірник

687

Степан КОСТКЖ (Тернопіль)

ФОНА ВОЛОДИМИРА ПАСЬКА У ТЕРНОПІЛЬСЬКОМУ ОБЛАСНОМУ КРАЄЗНАВЧОМУ МУЗЕЇ Когорта військовиків - уродженців Тернопільського краю - цілком оправдано та заслужено гордиться своїм членом, непересічної вдачі Володимиром Паськом. Десятого жовтня 1946 року майбутній військовий медик та письменник прийшов на світ у Великих Бірках (те­ пер - Тернопільський район). Закінчивши 1971 року Військово-медичну академію у Ленінграді (тепер - СанктПетербург, Російська Федерація), від 1987 обіймав посаду старшого викладача зауваженого вищого навчально­ го закладу. Впродовж 1982-84 років - начальник медичної служби мотострілецької дивізії (Афганістан). Од 1992 року - службовець Центрального апарату Міністерства оборони України: діяльний серед створювачів Зброй­ них Сил України; співавтор концепції військово-медичної освіти, науки України; ініціював створення військовомедичного відділення Українського медичного університету (тепер - Національний медичний університет), котре очолював; заступник начальника головного військово-медичного управління Збройних Сил України. Володимир Пасько - співініціатор прийняття постанови Кабінету Міністрів України “Про створення Української військово-медичної академії” (1995). Сформував колектив та протягом 1996-2003 років очолював спеціальний вищий навчальний заклад. Заслужений лікар України (1995), доктор медичних наук, професор, почесний академік Академії наук Вищої шко­ ли України, генерал-лейтенант медичної служби Володимир Пасько - відставник (із 2003 року). 2005-06 років - за­ ступник Міністра оборони України. Член Національної спілки письменників України (2002) Володимир Пасько - за­ сновник та головний редактор журналу “Військова медицина України”, автор п’яти підручників і навчальних посіб­ ників, понад семидесяти наукових праць, книжок: “Ніч забутих пісень” (1999,2001,2006; російською мовою), “Час прощення” (2001, 2005), “Пора істини" (2004,2006); співавтор термінологічних (російсько-українських) військовомедичних словників, довідника військової та екстремальної медицини (російсько-англійсько-український). Учасник бойових дій ув Афганістані. Удостоєний орденів: Червоної Зірки (СРСР), Дружби (В’єтнам), інших на­ город [1:201-202; 2:38]. Напрацьоване земляком “зобов’язало” систематизувати скромний, допоки, роздільник - “Пасько Володимир Васильович - начальник Української військово-медичної академії” (каталожна шухлядка - “1. Національне від­ родження з 1990 p.” - С.К.). Станом на 19 лютого 2010 року згруповано: “Науково-допоміжні матеріали” - 6, “Нумізматика”- 1, “Рідкісні до­ кументи” -1 , “Рідкісні книги” - 5, ‘Тканини” - 5, “Фотографи” - 2. Загалом - 20 експонатів [3]. Поміж придбаного документально вартісною сприймається групова світлина: зафіксовано В. В. Паська, генералмайора М. О. Таранені», полковника УПА Василя Кука та офіцера-“афганця” В. І. Гринчака (2001; ТКМФ - 8952). Письменницько-публіцистичний доробок Володимира Паська присвячений 10-ій річниці незалежності України (ТКМРК - 7527), проаналізовано афганську війну (ТКМРК - 7528) тощо. Видання особливо цінні, оскільки “позна­ чені” авторськими, дарчими підписами. Колекційну вартість набув знак нагрудний ‘Українська військово-медична академія” (1994; ТКМНум - 3512). Особливим набутком постає комплект уніформи Володимира Паська: кітель (ТКМТ - 9087), штани (ТКМТ 9088), кашкет (ТКМТ - 9089), сорочка (ТКМТ - 9090) та краватка (ТКМТ - 9091). Пошиття здійснено 1994-2000 років. Свого часу генеральський одяг оглядали відвідувачі музею - матеріали наповнювали тематичний розділ “сучасності” відділу нової та новітньої історії. Джерела і література: 1. Володимир Пасько /У кн.: Мацелюх P., Побер Б., Ханас В. Великі Бірки - з глибини віків до наших днів. Історикокраезнавчий нарис. - Тернопіль: Лілея, 2005.

2. Мацелюх Р. Пасько Володимир Васильович //Тернопільський Енциклопедичний Словник. - Тернопіль: ВАТ ТВПК “Збруч”, 2008. -Т . 3. П-Я.

3. Фонди Тернопільського обласного краєзнавчого музею.

688

науковий збірник

Віталій КУРАВСЬКИЙ (Київ]

ГЕНЕРАЛ ВОЛОДИМИР АНТОНЕІІЬ І ЙОГО КОНІІЕПІІІЯ СТВОРЕННЯ ПОВІТРЯНИХ СИЛ ЗБРОЙНИХ СИЛ УКРАЇНИ (1992 -1994 PP.) Повітряні Сили, як вид Збройних Сил України, що об’єднав Військово-Повітряні Сили і Війська Проти­ повітряної оборони, були створені 1 грудня 2004 року на підставі Закону України «Про внесення зміни до статті 3 Закону України «Про Збройні Сили України» від 3 червня 2004 року та Указу Президента України від 10 червня 2004 року «Про введення в дію рішення Ради національної безпеки і оборони України «Про реалізацію заходів щодо реформування Збройних Сил України у 2004 році». Було за­ вершено процес творення повітряної складової Збройних Сил України розпочатий ще в 1991 році. В історії вітчизняного військового будівництва важливе місце займає період 1991 -1996 pp. В цей час було здійснено дві спроби об’єднання Військово-Повітряних Сил і Військ Протиповітряної обо­ рони з метою оптимізації структури Збройних Сил і створення сучасного виду відповідального за повітряний простір держави. Законодавча база будівництва Збройних Сил України була недостатньо розроблена тому визначну роль відігравали особисті якості та державницький підхід керівників, що здійснювали реформи. Першим реформатором повітряної складової Збройних Сил України став ге­ нерал Володимир Антонець. На сьогоднішній день недостатньо вивчена в історичному ракурсі концепція створення Повітряних Сил Збройних Сил України, запропонована генералом Володимиром Антонцем. Концепція - це за­ гальний план, задум, що відображає погляди державного та військового керівництва на напрямки військового будівництва. Потребує додаткових наукових досліджень питання реалізації цієї концепції і використання набутого досвіду в подальшому. Серед останніх досліджень та публікацій, в яких знайшли своє відображення питання вивчення кон­ цепцій створення Повітряних Сил слід виділити наукове видання «історія Українського війська (1917 -1995)» упорядник Я. Дашкевич [6], роботу Б. Якимовича «Збройні Сили України: нарис історії» [23], наукову працю А. Папікяна «Види Збройних Сил України: історія розвитку» [19], дисертацію і. Сокаля «Створення системи протиповітряної оборони України (1991 - 2000): історичний аспект» в третьому розділі якої зроблено аналіз концепції Володимира Антонця [14, с. 73 - 82]. Важливий фактичний матеріал для вивчення історії створення Повітряних Сил дають публікації воєначальників і вчених В. Антонця, В. Гречанінова, І. Руснака, М. Лопатіна, О. Андросова, В. Кохно, М. Крюкова [1, с.9-11,11, с.6 7 -7 8 ,13, с.28 - 34,22]. історія будівництва окремих видів, родів Збройних Сил України на даний час досліджена недо­ статньо, а окремих досліджень концепцій створення виду Збройних Сил, що об’єднав би ВійськовоПовітряні Сили і Війська Протиповітряної оборони немає. Ціль статті дослідити концепцію створення Повітряних Сил Збройних Сил України запропоновану генералом Володимиром Антонцем, досвід її реалізації. Проголосивши в 1991 році незалежність, Україна успадкувала від Радянського Союзу 669 військових частин військово-повітряних сил, у тому числі: 24-у повітряну армію Верховного Головнокомандування (штаб управління армії у Вінниці), 17-у повітряну армію (штаб управління армії в Києві), 5-у повітряну армію (штаб управління армії в Одесі), 14-у повітряну армію (штаб управління армії у Львові), 10 авіа­ ційних дивізій, 56 авіаційних полків, 12 авіаційних баз, 3 навчальних центри, 7 військових авіаційних училищ (у тому числі 3 льотних), які включали в себе близько 3000 літальних апаратів (з них 1500 бойових літаків), понад 122 тисячі військовослужбовців та 27 тисяч цивільних працівників [5, с.116]. Війська протиповітряної оборони включали в себе 8-у Окрему армію протиповітряної оборони (штаб управління армії знаходився в Києві) крім цього, на заході України на території 9 областей базувався 28-й корпус ППО (штаб управління знаходився у Львові), який був підпорядкований 2-й окремій армії

науковий збірник

689

ППО (штаб управління у Мінську). 28 корпус ППО було включено до складу 8-ї окремої армії ППО України 24 січня 1992 р. А загалом 11 зенітних ракетних та 5 радіотехнічних бригад, 14 зенітних ра­ кетних полків, 1 зенітний ракетний полк кадру, 6 частин розвідки, 9 авіаційних та 3 учбових частини, 2 військові академії і 8 військових училищ [5, с.136 -137].

11 жовтня 1991 р. Верховна Рада України затвердила Концепцію оборони і будівництва Збройних Сил України, в якій були з концентровані погляди керівництва держави на воєнне будівництво. Концепцією було визначено, що Збройні Сили України складатимуться з трьох видів - Сухопутних військ (Військ наземної оборони), Військово-Повітряних Сил і Сил протиповітряної оборони (Війська повітряної оборони), ВійськовоМорських Сил - та будуються за принципом розумної достатності [4, с.42]. У відповідності з Концепцією 6 фудня 1991 р. Верховна Рада прийняла Закони - “Про оборону України" і “Про Збройні Сили України”. В Законі України “Про Збройні Сили України” в редакції від 6 грудня 1991 p., в статті 4 було визна­ чено, що Збройні Сили України складатимуться з таких видів: - сухопутні війська (війська наземної оборони); - військово-повітряні сили (війська оборони повітряного простору); - військово-морські сили [2, с.34]. На підставі прийнятих Верховною Радою України законів, Президент України Л.Кравчук 12 фудня 1991 р. видав Указ №4 “Про Збройні Сили України”, згідно якого вимагалося від Міністра оборони України не пізніше 20 січня 1992 р. подати на затвердження Президенту України план створення структури Збройних Сил [2, с.36]. З січня 1992 р. на основі п.2 «Угоди держав-учасників СНД про Збройні сили та прикордонні вій­ ська», прийнятої ЗО фудня 1991 року в Мінську, Україна розпочала розбудову власних Збройних Сил. Робилося це на правовій основі, дотримуючись взятих на себе міжнародних зобов’язань. Протягом січня 1992 р. пройшов важливий етап правового оформлення юрисдикції України над військовими структурами, що мали скласти основу майбутніх Військово-Повітряних Сил (військ обо­ рони повітряного простору) України - прийняли Військову присягу на вірність українському народові військовослужбовці частин та підрозділів військово-повітряних сил та протиповітряної оборони ар­ мії бувшого Радянського Союзу. Наступним фоком стало призначення Указом Президента України №161 від 18 березня 1992 р. командуючих повітряними арміями та командуючого 8-ї окремої армії протиповітряної оборони Збройних Сил України. Першим командувачем ВПС України Указом Пре­ зидента №271/92 від 23 квітня 1992 р. було призначено генерал-лейтенанта Валерія Васильєва, ко­ мандуючого 24 повітряною армією [16, арк.61]. Відповідно до директиви начальника Головного штабу Збройних Сил України від 17 березня 1992 р. щодо проведення організаційних заходів у Військово-Повітряних Силах почалося формування нового виду у складі Збройних Сил. 4 травня 1992 р. генерал Валерій Васильєв доповів Міністру оборони про створення командування ВПС України [7, с.5]. Згідно статті 4 Закону «Про Збройні Сили України» від 6 грудня 1991 р. не було передбачено форму­ вання Військ протиповітряної оборони України, як окремого виду Збройних Сил. Але політична ситуація була важкою, наростала напруга в стосунках з Росією, розпочалися бойові дії в Молдові по кордону з якою слід було розгорнути радіолокаційні підрозділи. Тому Міністр оборони запропонував Президенту України в травні 1992 р. почати формування Військ протиповітряної оборони України на базі 8-ї окремої армії ППО. 27 травня 1992 р. Указом Президента № 310 командувачем Військ протиповітряної оборони України було призначено командувача 8-ї окремої армії ППО Михайла Лопатіна [16, арк. 213-216]. Влітку 1992 р. командувач 14-ї повітряної армії ВПС України Володимир Антонець запропонував кон­ цепцію створення нового виду Збройних Сил - Військ Повітряної Оборони України, яку він направив для ознайомлення у Комітет з питань оборони та національної безпеки Верховної Ради України [22, с.2]. Володимир Михайлович Антонець народився 7 березня 1945 року в с. Писаренки Решетилівського району, Полтавської області. В 1967 році закінчив Харківське вище військово-авіаційне училище

590

науковий збірник

льотчиків, Військово-Повітряну академію ім. Ю.О. Гагаріна в 1975 році, Військову академію Генераль­ ного Штабу в 1991 році. В Радянській армії пройшов шлях від льотчика до командуючого повітряною армією. Присягу на вірність народові України прийняв 18 січня 1992 року. Військове звання генераллейтенант присвоєно Указом Президента України 19 лютого 1992 року [18, арк. 37-40]. Згідно концепції генерал-лейтенанта В. Антонця до нового виду Збройних Сил мали увійти не тіль­ ки всі структури ВПС та Військ ППО, але і армійська авіація військових округів, авіація BMC України, а також з’єднання та частини 43-ї ракетної армії. У випадку реалізації концепції В.Антонця, територіаль­ на структура системи ППО України повинна була складатися із зон відповідальності повітряних армій Військ Повітряної Оборони України. До складу повітряних армій повинні були входити всі зенітноракетні та радіотехнічні з’єднання та частини, винищувально-авіаційні полки, що знаходилися в меж­ ах території відповідальності повітряних армій. Пропонувалося об’єднати структури ВПС та Військ ППО до корпусного рівня включно [14, с. 74].

28 серпня 1992 р. відбулося чергове засідання колегії Міністерства оборони України за участю командувачів видами Збройних Сил, військами військових округів, повітряними арміями, командирів з’єднань ППО на якому, крім обговорення плану створення на базі Одеського і Прикарпатського окру­ гів відповідно Південного і Західного оперативних командувань, було затверджено план створення виду Збройних Сил - Військ Повітряної Оборони на основі концепції В.Антонця [3].

14 січня 1993 р. Міністр оборони України К.Морозов направив листа Президентові, в якому дав роз’яснення необхідності об’єднання Військово-Повітряних Сил та Військ протиповітряної оборони в єдиний вид Збройних Сил України - Військово-Повітряні Сили (Війська оборони повітряного просто­ ру). Міністерство оборони планувало об’єднання провести в три етапи: на першому етапі (до середини 1993 р.) вирішити питання щодо призначення командуючого єдиним видом Збройних Сил, завершити розробку наукової бази побудови нового виду Збройних Сил. На цей період командуючому Військово-Повітряних Сил підпорядкувати існуючі командування ВПС і Військ ППО, сформувати едину систему радіолокаційної розвідки та контролю повітряного простору України; на другому етапі (до кінця 1994 р.) завершити формування оперативно-стратегічної ланки управ­ ління за рахунок об’єднання командування ВПС і Військ ППО України та організаційно-штатних струк­ тур органів управління і військ тактичної ланки. Після завершення формування єдиного штабу та створення системи управління відповідальність за повітряну оборону держави повністю покласти на командуючого Військово-Повітряними Силами; на третьому етапі (до кінця 1995 р.) сформувати оперативні ланки управління на основі об’єднання командувань повітряними арміями та районів ППО в діючих кордонах відповідальності за протипові­ тряну оборону. В цьому листі К.Морозов акцентував увагу на тому, що “...за умови, коли з території України ви­ ведена тактична ядерна зброя, відповідно міжнародним домовленостям ліквідовані ракети середньої і меншої дальності, реально тільки авіація та протиповітряні сили спроможні відіграти роль стримую­ чого фактора від можливої агресії будь-якої держави, яка мала би намір порушити цілісність та неза­ лежність України... [17, арк. 171-172]”.

28 січня 1993 р. Указом Президента України №31/93 почалось будівництво нового виду Збройних Сил - Військово-Повітряних Сил (Військ оборони повітряного простору) України шляхом об’єднання ВПС та Військ ППО. Згідно Указу Президента України №32/93, також від 28 січня 1993 p., В.Антонця призначено командувачем цього нового виду Збройних Сил України [17, арк. 173-174]. На підставі Указу Президента України Міністр оборони віддав наказ №29 від 17 лютого 1993 p., згід­ но якого В.Васильєв призначався командуючим авіацією - заступником командуючого ВПС України, а М.Лопатін призначався командуючим Військами ППО - заступником командуючого ВПС України [20]. Командування та військова рада Військ ППО вважали рішення стосовно негайного будівництва ВПС (ВОПП) України передчасним і свою думку щодо об’єднання сформувала у вигляді пропозицій,

науковий збірник

691

направивши Верховній Раді України, Секретарю ради національної безпеки і оборони України та Пре­ зиденту України [11, с.85]. Одночасно, створення єдиного виду - за концепцією В.Антонця, викликало стурбованість, що офіце­ ри Військ ППО можуть бути в гіршому службовому становищі, у порівнянні з офіцерами ВПС. і це не­ зважаючи на те, що Міністр оборони «.Морозов завіряв “...передбачається рівноправно використову­ вати на всіх командних посадах фахівців як авіації, так і Військ протиповітряної оборони...” [12, с. 7]. Згідно наказу Міністра оборони України №111 від 24 травня 1993 р. було введено Положення про штаб оперативного керівництва ВПС (ВООП). На основі штабу оперативного керівництва ВОПП пе­ редбачалося сформувати майбутнє командування ВПО України [21, с.226]. Командування Військ ППО було проти об’єднання до рівня корпусів, оскільки вважало, що для здій­ снення такого об’єднання відсутня дуже важлива передумова - єдина система управління всіх складо­ вих нового виду Збройних Сил. Про це командувач Військ ППО заявив в ході науково-практичної кон­ ференції з актуальних проблем будівництва ВПС, що відбулася 25-26 червня 1993 р. в м. Миколаєві. В роботі конференції взяв участь Міністр оборони України К.Морозов, начальник Головного штабу - перший заступник Міністра оборони України А.Лопата. Серед учасників конференції були значні розбіжності стосовно будівництва ВПС (ВОПП). Командування Військ ППО пропонувало свій план їх будівництва, а Міністр оборони К.Морозов повністю підтримував план В.Антонця [10, с.71]. У червні 1993 р. керівництво ВПС (ВОПП) на чолі з В.Антонцем розпочало приєднання до повітря­ них армій частин армійської авіації військових округів. В процесі прийому армійської авіації виявило­ ся, що стан боєготовності техніки в армійській авіації значно нижчий, ніж у ВПС, крім цього повітряні армії проводять польоти, керуючись вже документами, виданими Міністерством оборони України, а в армійській авіації - посібниками колишнього СРСР [8]. В перспективі ще стояло об’єднання з районами ППО, а значить командувачам повітряних армій необхідно було вивчати особливості застосування радіотехнічних і зенітних ракетних військ. Відбува­ лося збільшення чисельності та складу ВПС (ВОПП). і це на фоні того, що забезпечення та фінансу­ вання частин та з’єднань ВПС погіршувалося.

4 жовтня 1993 р. К.Морозов не погоджуючись з позицією Президента України, щодо розподілу Чорноморського флоту між Росією та Україною, подав рапорт з проханням про відставку з посади Міністра оборони. Президент відставку К. Морозова прийняв і 8 жовтня 1993 р. Міністром оборони України було призначено генерала Віталія Радецького, котрий до цього обіймав посаду командувача Одеського військового округу. В.Радецький критично оцінив стан роботи щодо створення ВПС (ВОПП). Особливо його непокоїло постійне зниження бойової готовності нового виду Збройних Сил. В той час ВПС переживали важ­ кий період. Середній наліт по ВПС складав в середньому трохи більше 20 годин. Для підтримання льотних навичок з метою економії паливо-мастильних матеріалів льотчики вимушені були літати на навчально-бойових літаках Л-39, пілотування яких значно відрізнялося від бойових літаків [9]. Новий міністр оборони визнав невдалими заходи щодо створення Військ повітряної оборони Укра­ їни і запропонував Президенту України призупинити об’єднання ВПС і Сил ППО, що і було здійснено Указом Президента №54/94 від 18 лютого 1994 р. Таким чином, перша спроба створення єдиного виду Збройних Сил відповідального за повітряний простір України, закінчилась невдачею. Концепція Володимира Антонця не була до кінця реалізова­ на. Причинами були: • недостатнє наукове обґрунтування програми створення єдиного виду; • створення нового виду Збройних Сил без врахування економічного стану в державі; • вплив суб’єктивного фактору. Разом з тим концепція створення єдиного виду мала і позитивні наслідки, оскільки сама ідея була прогресивною, тому що давала можливість вирішення багатьох проблем і економію фінансових та

692

науковий збірник

матеріально-технічних ресурсів. Таким шляхом пішли не тільки бувші учасники Варшавського до­ говору - новоприйняті до блоку НАТО (Польща, Угорщина, Румунія та ін.) а й партнери України із Співдружності Незалежних Держав: Казахстан створив Сили повітряної оборони в 1998 році, Біло­ русь закінчила об’єднання ВПС і ППО в 2001 році. Російська Федерація розпочавши в липні 1997 р. організаційні заходи із створення єдиного виду Збройних Сил - Військово-Повітряних Сил, 1 січня 1999 р. завершила їх. Ефективність застосування нового виду була високо оцінена керівництвом Російської Федерації в ході стратегічного навчання «Захід - 99» [15, с. 1-3]. Питання вивчення концепцій створення виду Збройних Сил відповідального за повітряний простір, врахування досвіду їх реалізації з метою подальшого удосконалення Повітряних Сил України не зня­ то з порядку денного. Напрямками подальших наукових досліджень можуть бути історія розвитку нового виду Збройних Сил України, розвиток воєнного мистецтва застосування сил та засобів Пові­ тряних Сил України, створення вітчизняної військової техніки та озброєння. Джерела і література : 1. Антонець В.М. Концептуальні основи будівництва Військово-Повітряних Сил/Володимир Антонець II Наука і обо­ рона.- 1998.- № 1.-С. 9-11.

2. Військове законодавство України: збірник нормативних актів І [ під ред. В.І.Кравченка ]. - К.: Атака, 1999. - 800 с.

3. В Министерстве обороньї Украиньї: Будут Войска воздушной обороньї II Народна армія. -1992,1 вересня.

4. Законодавство України з питань військової сфери. Збірник законів та інших нормативно-правових актів І [ під заг. ред. В.І.Кириленка ]. - К.: «Азимут-Україна», 2003. -1008 с.

5. Збройні Сили незалежної України. Перші 10 років (1991 - 2001). [ За редакцією В.В. Бринцева]. - К.: Видання ака­ демії, 2006. - 380 с.

6. Історія українського війська (1917 -1995 pp.) І [В.Гриневич, Л.Гриневич, Б.Якимович та ін. ]: упоряд. ЯДашкевич. Львів: Світ, 1996. - С. 840.

7. Клименко С. Головному командуванню ВПС -10 років І С. Клименко II Крила України. - 2002. - № 19.

8. Лисиця Н. Командуючий 14-ю повітряною армією генерал-майор Віктор Ляшенко: Бути відданим справі розбудови Збройних Сил України/ Н. Лисиця II Народна армія. -1993,26 червня.

9. Лисиця Н. Стан справ задовільний. Але є тенденція до погіршення І Н. Лисиця II Народна армія. -1994,25 листопада.

10. Лопата А. Одинадцять років Збройних Сил України. Думки про сучасне з огляду на минуле /Анатолій Лопата// Військово-історичний альманах. - 2002. - №2. - С. 66-89.

11. Лопатін М. На службі Україні І Михайло Лопатін II Військово-історичний альманах. - 2003. - №2. - С. 85-99.

12. Морозов К. Ми впевнено будуємо сучасну армію/ Костянтин Морозов II Військо України. -1993. - №8. - С. 6-13.

13. Руснак І.С., Кохно В.Д. Досвід воєнних конфліктів і проблеми реформування Збройних Сил України II Реформуван­ ня Збройних Сил України: пріоритети, передумови та перспективи: За матеріалами міжнародних семінарів “Рефор­ мування Збройних Сил України. Потреба у змінах” (14-15 лютого 2000 p., м. Київ). - К., 2001. -179 с.

14. Сокаль І.І. «Створення системи протиповітряної оборони України(1991 - 2000 pp.): історичний аспект»: дис.... канд. істор. наук: 20.02.221Сокаль Ігор Іванович. - К., 2004. - 236 с.

15. Сокут С. BBC России в минувшем году достигли достойних результатов І С. Сокут II Независимое военное обозрение. -1999. - № 2. - С 1-3.

16. ЦДАВОВ України. Укази Президента України №249-325192 та матеріали до них. II Фонд 5233. Адміністрація Пре­ зидента України. Справи постійного зберігання (1991 -1994 pp.). - Оп. 1. - Спр. 43. - 250 арк.

17. ЦДАВОВ України. Укази Президента України №1-34193 та матеріали до них. II Фонд 5233. Адміністрація Прези­ дента України. Справи постійного зберігання (1991 -1994 pp.). - Оп. 1. - Спр. 141. - 223 арк.

18. ЦДАВОВ України. Фонд 5233.- Оп. 1. - Оп. 1. -Спр. 371. - 267 арк.

19. Папікян А. Види Збройних Сил України: історія розвитку І Арташес Папікян. - Л.: ЛВІ при НУ “Львівська політехні­ ка”, 2001.-52 с.

20. Про Командуючого Військово-Повітряними Силами України: Наказ Міністра оборони України №29 від 17 лютого 1993 року II Народна армія. -1993,18 лютого.

21. Про введення в дію положення про штаб оперативного керівництва ВПС (ВОПП): Наказ Міністра оборони №111 від 24 травня 1993 p. II Довідник наказів та директив Міністра оборони України станом на 1 січня 2000 року. - К: «Варта», 2000. - С. 226.

22. Целесообразно, зффективно и зкономически вьігодно, или о некоторьіх проблемах обьединения BBC и Войск ПВО и создания единой структури Военно-Воздушньїх Сил (Войск обороньї воздушного пространства)/В. Гречанинов, Н. Крюков, А. Андросов II Народна армія. -1993,11 серпня.

23. Якимович Б. Збройні Сили України: нарис історії І Богдан Якимович - Л.: Ін-т українознавства ім. І. Крип’якевича, 1996.-359 с.

науковий збірник

693

Алі МАМЕДОВ (Київ)

УЧАСТЬ ВІЙСЬКОВОСЛУЖБОВЦІВ ПРИКАРПАТСЬКОГО ВОЄННОГО ОКРУГУ У ВІРМЕНО-АЗЕРБАЙАЖАНСЬКОМУ ЗБРОЙНОМУ КОНФЛІКТІ На сьогодні участь військових частин Прикарпатського воєнного округу у першому збройному кон­ флікті на Кавказі в період розвалу Радянського Союзу. На цю тему немає публікацій, документи вій­ ськових частин та об’єднань знаходяться в російських архівах з обмеженим доступом. Дослідження вірмено-азербайджанського конфлікту науковці здійснюють різними методами. Разом з тим, майже не використовується такий метод дослідження як опитувань та аналіз свідчень свідків тих подій. Тому результативним методом вивчення цієї проблематики може бути норативний метод. Автор статті поставив собі за мету здійснити історичну розвідку кінця 80-х - початку 90-х років, пов’язану із відправкою військових частин та підрозділів Прикарпатського воєнного округу на Кавказ для участі локалізації та нейтралізації нагорно-карабаського збройного конфлікту. Через обмеже­ ність історіографічної та документальної бази методом дослідження обрано опитування та аналіз свідчень безпосередніх учасників подій. Автор не претендує на повноту та всебічність висвітлювання поставленої проблематики і свідомий того, що до свідчень безпосередніх учасників треба віднестись обережно і обов’язково здійснити перевірку отриманого від них матеріалу. На наприкінці 80-х років почалася тенденція втягування у вірмено-азербайджанський конфлікт Нагірному Карабасі частин та з'єднань дислокованих на території Радянського Союзу та частин радянських військ які на той час знаходились на території інших регіонів Азербайджану та Вірменії а згодом російських військ. Майор, нині полковник Ратніков Борис Михайлович на кінець 1989 та на початку 1990 років про­ ходив службу на території України у місті Львів в 7-му мотострілецькому полку на посаді командира мотострілецького батальйону. На початку грудня 1989 року разом зі особовим складом батальйону та автомобільною технікою погрузившись на літаках ИЛ-76 були доставлені до міста Єреван. В подаль­ шому їм було поставлено завдання рухатись за визначеним маршрутом і прибути в район Спітак та Кіровакан. Батальйон майора Ратнікова Бориса Михайловича по підрозділам займав населені пункти Іджеван, Імбірян, Красносельський, Диліжан (штаб батальйону). Основними завданнями підрозділів було не давати можливість створення конфлікту між вірменами та азербайджанцями які разом проживали у цих населених пунктах. Також після того як вірмени по­ чали розстрілювати жителів азербайджанської національності то було прийнято рішення вивезення бажаючих у супроводі військового підрозділу на протязі двох - трьох тижнів. Через шість місяців 7-ий мотострілецький полк разом з командиром мотострілецького батальйону ма­ йором Ратніковим Борисом Михайловичем був передислокований до місця постійного перебування. Старший лейтенант Мітягін Олег Олександрович один із тих який на той час також проходив службу на території України у місті Славута в 92 мотострілецькому гвардійському полку (військової частини 71903) Havпосаді заступника командира танкового батальйону з політичної частини. У 1991 році на початку конфлікту був направлений для проходження подальшої служби у навчальний центр який знаходився у населеному пункті Сейфули Кедабекського району Азербайджанській РСР. Основними завданнями його підрозділу було забезпечення супроводу конвою на територію Нагір­ ного Карабаху та забезпечення захисту від нападу та обстрілу з боку вірменських бойовиків. За словами старшого лейтенанта, нині полковника Мітягіна Олега Олександровича їх підрозділи забезпечували спокій громадян Азербайджану у прилеглі кордони з територією Вірменії. Учасники подій вважають, що головною причиною вірмено-азербайджанського конфлікту у Нагір­ ному Карабасі є історичні, етнічні та територіальні претензії конфліктуючих сторін.

694

науковий збірник

Після зустрічі зі свідками можу підвередити, що втягування в конфлікт частин та підрозділів радян­ ської армії є свідченням того, що в цьому конфлікті з самого початку була присутня третя сила, яка маніпулювала ворогуючими сторонами відповідно до власних національних інтересів. Такою силою було керівництво СРСР того часу. У карабаському конфлікті союзний Центр вирішував власні проблеми з республіками у спосіб на­ дання військової допомоги то одній, то іншій республіці, при цьому граючи на їхніх протиріччях В червні 1991 році було перегрупування сил ворогуючих сторін та мобілізація людських та матері­ альних ресурсів і для розв'язання широкомасштабної війни. При цьому, якщо сподівання офіційного Баку на допомогу з боку Москви після розпаду СРСР істотно зменшилися, то Вірменія, навпаки, мала всі підстави розраховувати на допомогу реформаторського уряду Б. Єльцина. Такі розрахунки Єрева­ на надавали йому впевненості саме у воєнній перевазі, отже, у тім, що війна є найпростішим шляхом вирішення проблеми Нагірного Карабаху. Ситуація, що склалася у першій половині 1992 p., дійсно видавалася вірменській стороні сприятливою для війни, суть моменту якої для Нагірного Карабаху визначалася висловом «або зараз, або ніколи». Карабаська армія була сформована на базі територіальних сил самооборони, до складу яких входили мотострілецькі полки, батальйони, протитанкові, артилерійські та саперні підрозділи. Ар­ мія була оснащена зброєю дислокованих на території Нагірного Карабаху частин Радянської Армії. Відтак у лютому 1992 р. підготовка Нагірного Карабаху і Вірменії до широкомасштабної війни була завершена. Початок наступного воєнного періоду ескалації карабаського конфлікту позначили події 25-26 лю­ того 1992 р. у місті Ходжали, розташованому на території Нагірного Карабаху, де мешкало пере­ важно азербайджанське населення. Під час нападу вірменських бойовиків на це місто ними було по-звірячому вбито 400 його мешканців, включаючи жінок і дітей. За твердженням азербайджанської сторони, напад вірменських бойовиків на це місто був підтриманий 366-им російським гвардійським мотострілецьким полком, дислокованим у Степанакерті. Каральна операція в м. Ходжали мала величезний соціально-політичний резонанс у самому Азер­ байджані, що стало виявом ще однієї особливості розвитку карабаського конфлікту: конфлікт почав відігравати вирішальний зворотний вплив на розклад політичних сил у владних структурах Азербай­ джану, а згодом і у Вірменії. Активізація вірменських збройних формувань у Нагірному Карабаху вимагала від владної партноменклатури республіки рішучих дій, на які вона, як зазначалося, була не здатна. На хвилі масового незадоволення азербайджанців ситуацією у Нагірному Карабаху Народний Фронт Азербайджану на­ бирав дедалі більшої політичної сили в боротьбі за структури державної влади. У цій ситуації офіційний Баку був змушений віддати азербайджанській армії наказ про початок ши­ рокомасштабного наступу на Нагірний Карабах. Наступ азербайджанської армії було розгорнуто на­ весні 1992 р. у напрямках Аскеран, Агдам, Мардакерт з метою захоплення північної частини території Нагірного Карабаху. За результатами різних джерел у спадок від Радянського Союзу Азербайджану дісталося 220 тан­ ків, 220 бойових броньованих машин, 285 гармат, 100 бойових літаків, 50 бойових вертольотів. За чисельним складом азербайджанська армія переважала карабаську армію майже у 2,5 разу. Але в якісному плані вона значно поступалася вірменським збройним формуванням Нагірного Карабаху. Якщо карабаську армію дуже ретельно готували російські військові інструктори, то азербайд­ жанська армія комплектувалася за рахунок абсолютно непідготовленої студентської молоді та біжен­ ців з Вірменії у спосіб примусової мобілізації. Безумовно, що така армія не могла і не хотіла воювати. За своїм бойовим духом, дисциплінованістю та організованістю вона на кілька порядків поступалася добре навченій карабаській армії. Отже, немає нічого дивного в тому, що кінцева мета наступальної операції азербайджанської армії не була досягнута.

науковий збірник

695

Починаючи з середини квітня 1992 р. до кінця березня 1993 р. конфлікт переходив від стадії на­ ступального до позиційної оборони. Все це було обумовлено зниженням та переважно вичерпанням військових та матеріальних ресурсів ворогуючих сторін, а також досягнутим ступенем виконання по­ ставлених перед військовими завдань. Оскільки для нових воєнних планів Вірменії бракувало ресурсів, її уряд звернувся до Російської Федерації за допомогою. 21 серпня 1992 р. у Москві відбулася зустріч президентів Роси та Вірменії, під час якої була підписана угода між Вірменською Республікою і Російською Федерацією про політич­ ні консультації з проблем міжнародних відносин, що мають обопільний інтерес. Головна мета угоди полягала в узгодженні позицій обох країн з урахуванням спільної зацікавленості Росії і Вірмени в підт­ риманні безпеки в Закавказзі, на Близькому і Середньому Сході, а також в інших регіонах світу. Скрутне воєнно-політичне становище, в якому опинився Азербайджан, змусило Г. Алієва під заг­ розою нового наступу вірменської армії на азербайджанську територію звернутися до України. У кон­ тексті міжнародного співробітництва Україна передала Азербайджанській республіці 100 танків Т-55, 2 штурмовики Су-17 і 8 винищувачів-бомбардувальників МіГ-21. За словами свідків Карабаський конфлікт відзначається величезним розмаїттям форм його пере­ бігу, серед яких можна було побачити терористичні акти, каральні операції, дії окремих озброєних пара мілітарних груп, партизанську війну, блокаду, агресію, воєнну окупацію, воєнний заколот і широ­ комасштабну війну. З точки зору військовослужбовців (учасників) конфлікт у зоні Нагірного Карабаху, де Азербайджан опинився у надзвичайно вразливій ситуації, видається найскладнішим щодо врегулювання. Окрім воєнної поразки, Азербайджан втратив значну частину своєї території. Нагірний Карабах вже став де-факто незалежною країною і має переваги у військовій силі. Нагірний Карабах підтримує Вірменія, посилена військовою допомогою Росії. Остання ж у цьому конфлікті виконує роль арбітра, що дозво­ ляє їй тримати в руслі своїх національних інтересів як свого геополітичного союзника Вірменію, так і свого ймовірного геополітичного противника - Азербайджан. Отже прогнозуючи подальшу долю конфлікту Нагірного Карабаху та двох народів, які стали його учасниками, можу припустити, що скоріше за все встановити справжній мир в том чи іншому конфлік­ тному регіоні можна лише шляхом кропіткою політичної роботи. Необхідно проводити різноманітні дій - превентивну дипломатію, врегулюванню кризів, миротворчість та після конфліктної встановлення.

696

науковий збірник

Роман МАСИК, Ольга ГАПЄЄВА (Львів]

ВІЙСЬКОВА ТЕМАТИКА В МОНУМЕНТАЛЬНІЙ СКУЛЬПТУРІ РАДЯНСЬКОГО ЛЬВОВА У монументальному творі завжди втілена культурна пам’ять народу, нації, держави. Водночас пам’ятник відображає суспільні настрої часу, коли його було споруджено. Пам’ятник може стати апогеєм на­ родного культу й відображенням пошанівку певною суспільною групою конкретної особи-символу, по­ дії, культурного чи релігійного явища. Так само може бути інструментом впливу, допомагати владі нав’язувати потрібні їй ідеали. В будь-якому випадку монумент є втіленням суспільного культу. У радянський час монументи, збудовані на західноукраїнських землях, здебільшого уособлюва­ ли насаджені комуністичною владою суспільні культи: Володимира Леніна, жовтневої революції, робітничого класу, визволення радянських земель від «фашистських загарбників», «возз’єднання» України. Серед усіх цих історичних міфів, особливо після Другої світової війни, чи не найактивніше в комуністичній пропаганді впроваджувалася у життя ідея непереможності радянських збройних сил [1, 109-114]. Саме вона і втілена в радянській монументальній скульптурі. В містах СРСР впорядкували поховання воїнів Червоної армії, споруджували міські тематичні пам’ятники радянським збройним силам та окремим військовикам. Культ непереможності радянських збройних сил насаджувався (в тому числі й через спорудження монументів) комуністичною владою і в Галичині, попри його неприйняття біль­ шістю місцевого населення. Однак, досі не має спеціального комплексного до­ слідження радянської монументальної скульптури Львова. Готуючи цю публі­ кацію, ми здебільшого використовували матеріали Державного архіву Львівської області. Окремі відомості черпали з не­ великих краєзнавчих розвідок, виданих ще до 1990-х pp. їх опублікували X. Горожанкіна [2], М. Петренко [3], М. Ємельянов [4], Р. Лубківський [5], В. Перцов [6] та ін. Після закінчення Другої СВІТОВОЇ війни Фото1- Меморіальний комплекс Пагорб Слави в СРСР побільшало військових похо­ вальних комплексів. Через вшанування воїнів радянської армії, полеглих на фронтах Другої світової війни, поміж іншого, комуністична влада реалізовувала свої пропаґандистські завдання. Вона з осо­ бливою ретельністю впорядковувала військові поховання. Центром пошанування радянських воїнів у Львові є споруджений при вулиці Пасічній меморіальний комплекс Пагорб Слави (див. фото 1). Ініціатива збудувати цей цвинтар зародилася ще 21 вересня 1944 p., коли виконком Львівської міської Ради депутатів трудящих та бюро міському КПУ прийняли постанову «Про закріплення землі під кладовище для воїнів Червоної Армії, які загинули за визво­ лення і незалежність Радянської Батьківщини». Через півроку, 1 березня 1945 p., вони започаткували роботи з проектування меморіального комплексу [2]. їх здійснювала Архітектурно-проєктна контора «Львівпроект» на чолі з головним архітектором Львова Андрієм Натальченком. Народний художник СРСР скульптор Сергій Меркуров керував виготовленням скульптурної частини цвинтаря [7, 15]. Вперше обговорювали вигляд меморіального комплексу 18 лютого 1946 р. За планом некрополь мав

науковий збірник

697

бути прямокутним, оточеним довкола колонадою. По чотирьох кутах меморіального комплексу розмі­ щувалися чотири братські могили, поєднані між собою алеями. Дві братські могили вищого командного складу розмістили рівнобіжно. По середині цвинтаря впорядкували могили героїв СРСР. Некрополь мав наскрізний прохід-вхід і вихід, які були композиційно однакові. Комплекс поєднали з Личаківським парком вирішили живописними групами дерев і зелені, розкиданих по схилах пагорбу в сторону пар­ ку. Поміж братських могил, поховання невідомого солдата та танкіста Олександра Марченка, який, за легендою, першим підняв червоний прапор на львівській ратуші. На території кладовища розмістили 389 могил рядового та сержантського складу, покрили їх строгими надгробними плитами з мармуру та каменю. Могили героїв, командного складу і чотири братські могили оформили як окремі групи. Поряд із цвинтарем встановили монумент «Перемога», який складається із стилобату, цоколя і стержня колони. Його розмістили на майданчику мису пагорба за межами некрополя, дещо збоку від головної осі кла­ довища. Таке асиметричне розташування монумента було продиктоване голографією самого пагорбу. Колону вінчає фігура бійця, який піднімає знамено перемоги [3, 5-6; 8,1-3]. Пропонували також вста­ новити чотири скульптури - Олександра Невського, Богдана Хмельницького, Олександра Суворова та Михайла Кутузова - як «символ непереможності російської зброї» [9,138]. Учасники зборів активно обговорювали деталі меморіального комплексу. Більшість митців звертали увагу на асиметричність пам’ятника «Перемога», однак довели неможливість іншого розміщення монументу. Деякі деталі ме­ моріалу, як наприклад майданчик Героїв СРСР чи проект надгробного пам’ятника на могилі невідомого солдата, розглядалися в кількох альтернативних роботах різних скульпторів [3,5-6; 8,1-3]. Вартість спорудження та впорядкування Пагорба слави перевищувала 3,5 млн. крб. [2]. Його по­ чали будувати 13 липня 1945 p., коли виконком Львівської міської Ради депутатів трудящих та бюро міському КПУ видали відповідну постанову [2]. Матеріал скульптурної частини меморіального комп­ лексу виготовляли у Відні. Його доставили до Львова ще до кінця 1946 р. [10,22,30-31; 11,77,111]. Спочатку будівництво меморіального комплексу велося без перерви. Вже до грудня 1946 р. викона­ ли близько 20% усіх запланованих робіт: провели земляні роботи, заклали фундамент під пам’ятники тощо [7,1; 10, Зб-Збзв, 12,179]. Однак, в середині 1947 р. спорудження цвинтарю зупинилося. Проек­ ти будівництва військових кладовищ мали бути затверджені Міністерством культури СРСР, а не респу­ бліканським відомством. Організатори будівництва «Пагорбу Слави» не дотрималися цієї норми й 26 серпня 1946 р. затвердили проект на Архітектурній раді зі справ архітектури при Раді Міністрів УРСР [13, 2, 5]. Однак проект будівництва меморіального комплексу не затвердило Міністерство культури СРСР, що призвело до тимчасової затримки його спорудження у травні 1947 р. [14,109-110]. Поспіх у будівництві меморіального комплексу, невизначеність у затвердженні його проекту, потреба в значних коштах призвели до нецільового використання фінансів й затягнення дати відкриття Пагорбу слави. Зловживання коштами та безвідповідальність виконавців щодо дотримання технічної документації в 1951 р. підтвердила перевірка Контрольно-ревізійного управління Міністерства фінансів СРСР. Держа­ ві це нанесло збитків аж на 427,6 тисяч карбованців. Матеріали ревізії зосередили у Прокуратурі міста Львова, щоб розслідувати справу та притягнути винних до судової відповідальності [15,163-165]. Все призвело до труднощів у будівництві цвинтаря, який офіційно відкрили аж 23 лютого 1958 р. [16,18]. Поховані воїни Червоної армії й на усіх інших цвинтарях Львова. Наприклад, на Личаківському кладовищі спочивають Герой Радянського Союзу М. Зикунов, генерал-полковник В. Бисярін та 3600 радянських воїнів та партизанів на військовому меморіалі при вулиці Мечникова. Саме тут похований Герой Радянського Союзу старший лейтенант С. Денисов [17,96,102]. З міських монументів, покликаних уособлювати велич Червоної армії, у Львові спорудили пам’ятник ґвардійцям-танкістам, Монумент бойової слави радянських збройних сил та пам’ятник терористові Миколі Кузнєцову. Водночас, не вдалося реалізувати декілька інших проектів. Зокрема, ще 27 грудня 1944 р. виконком Львівської міської Ради депутатів трудящих прийняв ухвалу спорудити у Львові два пам’ятники для вшанування львівських радянських дивізій, які звільнили місто від німецької армії,

Б98

науковий збірник

- «Слава львівським дивізіям» і «Визволення». Тоді склали кошто­ рис спорудження цих пам’ятників (165 тисяч карбованців), однак практично ті ініціативи не зуміли реалізувати [18,274]. Пам’ятник ґвардійцям-танкістам, які звільнили Львів від німецьких військ, спорудили при вулиці Личаківській восени 1945 р. Передню грань гранітного п’єдесталу прикра­ шала емблема радянської ґвардії в Фото 2. Пам’ятник гвардійцям-танкістам бронзі, на бокових гранях - дошки з викарбуваними іменами воїнівтанкістів, які загинули в боях за Львів в роки Другої світової війни. Увінчував монумент танк «ИС-2» (щоправда, ходили чутки, що це був танк Т-34) (див. фото 2). Пам’ятник виконали на Челябінському трак­ торному заводі. Його урочисте відкриття припало на 8 листопада 1945 р. На побудову пам’ятника ви­ тратили 100 тисяч карбованців, з яких 42 тисячі зібрало населення [4; 7,15; 19,1-20; 20,40]. Цей монумент демонтували у Фото 3. Монумент бойової слави радянських збройних сил 1991 р. за ухвалою Личаківської районної ради. Одним з арґументів стало те, Що у Львові забагато мілітарних символів неіснуючої держави. Керував роботою з демонтажу тодішній голова Франківської районної ради, будівельник за спеціальністю Василь Дзера. Він домовився з керівництвом танкоремонтного заводу, яке виділило кран і трейлер. Потужність крана не дозволила підняти танк у повітря. Тому довелося стягувати його з п’єдесталу на трейлер. У цей час у лісі, неподалік села В’язової Жовківського району Львівської області, був розгорнутий табір пластунів, яким опікувалася Франківська і Жовківська районні ради. Танк подарували пластунам. Це останні відомості, які вдалося віднайти про пам’ятник ґвардійцямтанкістам, які звільнили Львів від німецької армії. У лісі біля села В’язова його сліди загубилися [21]. Інший пам’ятник, монумент бойової слави радянських збройних сил, Львівський обком КПУ вирішив спорудити у квітні 1968 р. Його будували на громадські кошти та фінанси Військової ради Прикарпатсько­ го військового округу. Спорудили монумент у 1969 p., а урочисто відкрили 9 травня 1970 р. [2]. Авторами пам’ятникабулискульпториД.Крвавич,Е.Мисько,Я.Мотика,А.ПирожковтаархітекгориМ.Вендзилович, А. Огранович. Монумент виготовили з бронзи, граніту та кованої міді. Його просторова композиція складається з трьох основних елементів: облицьованого червоним гранітом високого пілона, в який вмонтовано п’ять горельєфів горизонтальної архітектурно-скульптурної композиції, по два боки якого виконано по три горельєфи, що відображають історію й основні етапи розвитку радянських збройних сил та центральної скульптурної групи, що символізує едність армії з народом. Смисловим і компози­ ційним центром ансамблю є фігура Батьківщини-матері, яка благословляє воїна на захист Вітчизни (див. фото 3). Автори пам’ятника 8 березня 1972 р. були удостоєні Державної премії УРСР імені Тара­

науковий збірник

699

са Шевченка, а у 1974 р. - золотої меда­ лі імені М. Грекова Художньої академії СРСР [5,4-7; 6; 20,39; 22,34-35]. У середині 1950-х pp. у Львові заро­ дилася ідея спорудити монумент радян­ ському т.зв. «розвіднику» Миколі Кузнєцову. У грудні 1957 р. його вирішили побудувати на розі вулиць Івана Франка та Інститутської (теперішні вулиці Свєнціцького, Лемика та Мушака). Неподалік від цього місця в лютому 1944 р. пред­ ставник радянських спецслужб застре­ лив віце-губернатора Галичини Бауера і начальника канцелярії губернаторства Шнайдера [23,92; 24,119-121,123-126]. Монумент відкрили 1962 р. Складовими пам’ятника були бронзова фігура Мико­ ли Кузнецова і постамент з червоного Фото 4. Пам’ятник Миколі Кузнєцову граніту. На фасаді постаменту викарбовано «М. І. Кузнецов. Герой Радянського Союзу». На лівій грані - слова з листа розвідника до рідних, на правій - уривок з його улюбленого твору «Пісні про сокола» М. Горького (див. фото 4) [20,40]. Демонтували пам’ятник у 1992 р. за ухвалою Львівської міської Ради. Одним з аргументів такого вирішення була версія про те, що після вбивств високих німецьких чинів містом поширювалася інфор­ мація, що це справа рук українських націоналістів і німці розстрілювали мирних мешканців. Ще перед демонтажем пам’ятника тодішній голова міської ради Василь Шпіцер зателефонував губернаторові Свердловської області і запропонував забрати пам’ятник на його батьківщину. Земляки Кузнецова з радістю прийняли цю пропозицію. Львівський Кузнецов переїхав в уральське містечко Талицю [24]. У Львові встановили й кілька меморіальних дощок на прославлення перемоги радянських збройних сил у Другій світовій війні. Зокрема, на будинку №2 при вулиці Кузнецова встановили дошку з білого мармуру з написом «Цю вулицю названо на честь легендарного партизана-розвідника Миколи Івано­ вича Кузнецова (1911-1944), який у роки Великої Вітчизняної війни безстрашно діяв на Ровенщині і Львівщині, його подвиги відзначені Золотою зіркою Героя Радянського Союзу». На будинку львівської ратуші у 1954 р. вмонтували дошку з сірого граніту на честь «визволення» Львова радянськими вій­ ськами [17,37-41]. Радянський час став також початком розповсюдження козацької тематики у пам’ятникобудівництві. Зокрема, в 1954 р. біля підніжжя Високого Замку встановили обеліск на пам’ять про події визвольної війни 1648-1654 pp. (див. фото 5) [26,45-46]. На цьому місці у лютому 1965 р. органи місцевої влади вирішили спорудити скульптурну фігуру козацького ватажка Максима Кривоноса [27,60-63]. Засобами монументального мистецтва вшановували у радянському Львові також й Івана Підко­ ву. 18 вересня 1965 р. Рада Міністрів УРСР прийняла постанову «Про увічнення пам’ятних місць, пов’язаних з історією запорізького козацтва». У відповідь Львівське обласне управління культури 23 фудня того ж року надіслало листа, в якому серед іншого на західному фасаді ратуші справа ви­ рішили встановити меморіальну дошку з написом: «На цій площі в 1578 році було страчено Івана Підкову, який в 1577-1578 pp. керував боротьбою запорозьких козаків, українських та молдавських селян проти султанської Туреччини» [28, 213-217]. 26 липня 1968 р. Державний комітет Ради Міні­ стрів УРСР у справах державного будівництва надіслав листа начальникові Львівського обласного

700

науковий збірник

відділу у справах будівництва і архітектури, в якому попрохав впорядкувати місця, пов’язані з історією запорозького козацтва на території області. Список згаданих місць був складений Міністерством культури УРСР, Академією наук УРСР і Держбудом УРСР. До нього поміж інших об’єктів увійшов і план спорудження скульптур­ ної постаті Івана Підкови на місці його страти - львівській площі Ринок [29,46-47]. У травні 1982 р. скульптор Петро Кулик по­ дарував місту Львову пам’ятний знак Івану Під­ кові (див. фото 6) [ЗО]. Однак, 17 червня того ж року ініціативна комісія, створена правліннями Львівських організацій Спілок художників і ар­ хітекторів УРСР, звернулася до Львівського обкому КПУ, Львівського міському КПУ та Ле­ нінського райкому КПУ з висновками про вста­ Фото 5. Обеліск Максима Кривоноса новлення пам’ятника Івану Підкові у Львові. Ко­ місія вирішила, що спорудження монументу без дозволу ЦК КПУ і Ради Міністрів УРСР супер­ ечить постанові цих органів від 2 квітня 1969 р. «Про заходи до поліпшення монументального та архітектурно-художнього оформлення міст і сіл УРСР». Пам’ятник збудували лише за роз­ порядженням виконкому Львівської міської ради депутатів трудящих від 16 жовтня 1980 р. Він виготовлений на керамічно-скульптурній фабриці згідно з цією ухвалою. На думку комісії, об’єктно-просторова композиція пам’ятника ви­ рішена на низькому художньому рівні, зокрема не досягнуто цілісності у вирішенні архітектур­ ної і скульптурної частин пам’ятника, образнопластичне трактування погруддя побудоване на надуманій схематично-стилізованій формі, що спотворює образ Івана Підкови. Примітивне трактування голови козацького ватажка сти­ лістично не пов’язується з шиєю, витріщені очі не встановлюються в орбіти, що створює не­ Фото 6. Пам’ятник Івану Підкові самовитий божевільний образ обличчя. Напис Іван Підкова вирішений як ребус і не викликав у членів комісії «поваги і серйозного ставлення до монументу». Комісія виступала за зміну цього пам’ятника [31,3-4]. У відповідь на захист пам’ятника виступив міськком КПУ. Справа виглядала так. Як згадує Б. Яки­ мович, його, тоді першого секретаря Ленінського райкому комсомолу м. Львова, покликав до себе завідувач відділу пропаганди і агітації Юрій Скринченко. Саме він мав дати остаточну рекомендацію, чи встановлювати цей монумент, котрий скульптор Петро Кулик безкоштовно подарував місту. Для того, щоб якось вив’язатися з делікатної ситуації, вони вдвох придумали «вихід» - зробити Івана

науковий збірник

701

Підкову героєм «українського, російського і молдавського народів», хоч, зрозуміло, до російського народу І. Підкова не мав жодного стосунку. Скульптор П. Кулик вигравіював цей «мудрий» напис і комуністична влада дозволила встановити пам’ятник. Водночас міськком КПУ скрізь відзначав, що в основу монументу було покладено скульптуру П. Кулика, яка експонувалася на республіканській ви­ ставці «Художники Львова» у Києві. Проект скульптури окремо затвердили на засіданні архітектурнохудожньої ради при Архітектурно-планувальному управлінні міста Львова, яке відбулося 18 листо­ пада 1981 р. Скульптор безкоштовно виготовив модель пам’ятника для відливу та його постамент. Міськком вважав недоцільним заміну цієї скульптури, що б викликало зайві витрати в сумі близько 10 тисяч карбованців. Комісії ж було доручено допомогти П. Кулику виправити недоліки в трактуванні образу Івана Підкови [31,5-6]. Однак, на практиці цього не зробили. Отож, в радянській монументальній скульптурі Львова представлені дві теми з історії війська. Ві­ дображення в пам’ятниках здобутків чи пошанівку радянських сил було способом насадження у га­ лицькому суспільстві нових комуністичних культів. Натомість втілення у монументах козацької героїки можна потрактувати також як спосіб загравати з українською людністю краю. Джерела і література: 1. Бадяк В. П. Увічнення в Українській РСР подвигу радянського народу у Великій Вітчизняній Війні II Український історичний журнал. - Київ, 1975. - № 4. - С. 109-114.

2. Горожанкіна X. Тих днів не змовкне слава. Пам’ять народна II Вільна Україна. Львів, 1977. - № 149. - 2 серпня. - С. 4.

3. Петренко M. Холм Слави. - Львів, 1980. - 32 с.

4. Емельянов Н. Танк на пьедестале II Львовская правда. - Львов, 1977. - № 145. - 26 июля. - С. 3.

5. Лубківський Р. Монумент Слави Радянській армії у Львові. - Львів, 1974. - 8 с.

6. Перцов В. Монумент Слави Радянської армії II Пам’ятники України. -1973. - № 1. - С. 19-21.

7. Державний архів Львівської області (далі - ДАЛО), ф. Р-1315 (Львівський обласний відділ у справах архітектури при Раді міністрів УРСР), оп. 1, спр. 17.

8. ДАЛО, ф. Р-1657 (Львівське відділення Спілки радянських письменників УРСР), оп. 1, спр. 11.

9. ДАЛО, ф. П-3 (Львівський обком КПУ), оп. 1, спр. 522. Ю.ДАЛО, ф. Р-221 (Львівський виконком обласної ради депутатів трудящих), оп. 2, спр. 23.

11.ДАЛО, ф. Р-221, оп. 2, спр. 219.

12.ДАЛО, ф. Р-221, оп. 2, спр. 305.

13.ДАЛО, ф. Р-221, оп. 2, спр. 304.

14.ДАЛО, ф. Р-6 (Виконком Львівської міської ради депутатів трудящих), оп. 2, спр. 234.

15.ДАЛО, ф. Р-6, оп. 2, спр. 449.

16.ДАЛО, ф. Р-1338 (Львівське обласне управління культури виконкому обласної ради депутатів трудящих), оп. 1, спр. 1683.

17.Грабовецький В. Напис на камені. - Львів, 1976. -112 с.

18.ДАЛО, ф. Р-6, оп. 2, спр. 356.

19.ДАЛО, ф. Р-221, оп. 2, спр.29.

20.Швед M. Львів, Lw6w, Lviv. Короткий путівник-довідник. Львів: Каменяр, 1978. -128 с.

21.Козловський Б. «Сталінський» танк не знімали, а стягували з постаменту II Леополіс. Львів, 2006. -1 4 грудня. - С. 6.

22.Велигоцкая Н., Гаркуша Н., Ильяшенко M., Попова Л., Пекаровский M. Монументальное и декоративное искусство в архитекгуре Украиньї. - Киев: Будівельник, 1975. - 96 с.

23.ДАЛО, ф. Р-221, оп. 2, спр. 3722.

24.ДАЛО, ф. Р-1315, оп. 1, спр. 217.

25.Козловський Б. Львівський Кузнецов повернувся на Урал II Леополіс. - Львів, 2006. - 21 грудня. - С. 6.

26.ДАЛО, ф. Р-1338, оп. 1, спр. 102.

27.ДАЛО, ф. Р-1315, оп.1, спр. 775.

28.ДАЛО, ф. Р-1338, оп. 1, спр. 775.

29.ДАЛО, ф. R-j.1338, оп. 1, спр 1118. ЗО.Чернов В. Наши зкскурсии. В дар городу II Львовская правда. - Львов, 1982. - № 112. - С. 2.

31 .ДАЛО, ф. П-3, оп. 47, спр. 102.

702

науковий збірник

Сергій МАЯРЧАК (Хмельницький)

ГАЛИЦЬКО-ВОЛИНСЬКА ФОРТЕЦЯ КАЛІУС У СЕРЕДНЬОМУ ПОДНІСТРОВ'Ї У XIII ст. межі Галицько-Волинського князівства досягали Середнього Подністров’я. На цій території в давньоруських літописах згадуються декілька населених пунктів, зокрема - Каліус. Єдина згадка про Каліус у літописі (Галицько-Волинському) пов’язана з утвердженням Данила Га­ лицького на Пониззі. Остаточно здобувши галицький стіл у 1236 p., Данило Романович постійно зму­ шений був придушувати сепаратизм місцевих бояр, які “Данила князем собі називали, а самі всю зем­ лю держали”. На Пониззі, зокрема, 1241 р. “укняжився” якийсь “попів онук” Доброслав Суддич [14, с.

398]. (Можливо це син Судислава Бернатовича, галицького боярина, прихильника проугорської партії, з яким Данило Галицький мав конфлікт у 1230 р.) [див.: 14, с. 386]. Восени того ж року цю територію намагаються захопити й болохівські князі на чолі з Ростиславом Михайловичем, але невдало [14, с.

399]. У грудні 1241 р. монголи вийшли на береги Адріатики, а весною отримали інформацію з монголь­ ської ставки про смерть великого хана Угедея. Оскільки це вимагало участі Батия та його наближених у виборах нового монгольського зверхника, монгольське військо повернуло на схід [4, с. 5]. Почувши про зворотній рух татар на схід, Данило Галицький припинив погоню за Ростиславом Михайловичем й поспішив на сепаратистсько налаштоване Пониззя, що навряд чи втратило б нагоду скористатись складною обстановкою в державі і звільнитись від центральної влади: “Данило... прагнучи встановити порядок у (Галицькій) землі, поїхав до (городів) Бакоти і Капіуса” (весна 1242 р.) [14, с. 400]. Ще з початку XX ст. в історіографії територія Каліуса пов’язується з городищем ХІІ-ХІІІ ст. на висо­ чині (урочище “Городище” або “Татарська Поляна”) за сусіднім з містечком Калюс с. Гарячинці [6, с.

96; 33, с. 981] (Новоушицький район Хмельницької області, вказані населені пункти тепер затоплені Дністровським водосховищем). Таке ототожнення не викликає сумніву, оскільки Гарячинецьке горо­ дище є найближчим серед городищ ХІІ-ХІІІ ст. на лівому березі Дністра до с. Калюс (відстань - 4 км)’. У XIX ст. на городищі випадково знайдено два залізні ромбічні наконечники стріл, бронзовий енколпіон та нагрудну бронзову борисоглібську ікону з емаллю [33, с. 981]. У 1946 р. городище було розвідково обстежене Південноподільською експедицією. Її керівник, М.І. Артамонов, констатував, що за своєю формою воно нагадує обстежене ним раніше городище у с. Вищеольчедаїв на Вінничині. Подібні й керамічні форми посудин з обох городищ, але на Вищеольчедаївському городищі трапилися також фрагменти горщиків з більш простим вінчиком із заокругленим краєм (тобто загальноруського типу) [1, с. 86-87].

1963 р. Гарячинецьке городище розвідково обстежив П.О. Раппопорт, який датував пам’ятку ХІІ-ХІІІ ст., залишив єдиний план її укріплень і зробив короткий опис: “.. .майданчик городища розташований на високому скелястому відрозі й з напольного боку він захищений дугоподібним валом і доволі глибоким ровом. Перед ровом, очевидно, проходив другий, зовнішній вал дуже незначної висоти. Кінець гряди, на якій знаходиться городище, має вигляд дуже низької смуги, що знижується. Цей вузький кінець не був включений у захисний майданчик; він був відрізаний від нього (кінець гряди від майданчика. С.М.) двома короткими відрізками валів, що лежать на відстані ЗО м один від одного. Бокові сторони не мають валів і обмежені крутими та дуже високими схилами. Довжина майданчика 100 м, ширина його від 22 до 70 м” [23, с. 18]. Вали городища, як вказував дослідник, насипані майже з одного лише камін­ ня і не мали внутрішньої дерев’яної конструкції [23, с. 120]. Додамо, що городище розташоване на мисі (утвореному двома глибокими ярами), розташованому на правому березі р. Калюс, на 4 км північніше * Залишки давньоруського міста майже напроти с. Калюс, на правому березі Дністра (в районі с. Галиця Чернівецької області) літописні повідо­ млення під 1158 і 1219 pp. дозволяють ототожнити з Кучелмином [14, с. 273,376; 26, с. 29].

науковий збірник

703

від колишнього місця впадіння її у р. Дністер. Обороноздатність фортеці посилювало джерело питної води біля північно-східного краю майданчика городища (розвідка автора). Загальна площа городища, згідно плану П.О. Раппопорта, становить близько 0,8 га, укріпленого майданчика - 0,5 га. У 80-х - на початку 90-х pp. XX ст. на території городища було зроблено кар’єр (його досі нерегуляр­ но використовують) по видобутку вапнякового каміння [13, с. 174; 15]. У 2000, 2001, 2005 й 2006 pp. автор проводив тут розвідкові дослідження, основні результати яких наводимо нижче. Кар’єром знищено абсолютну більшість площі городища (у тому числі два напольні вали, котрі зафік­ сував на його план-схемі у 1963 р. П.О. Раппопорт). З північного боку майданчика городища кар’єром пошкоджено також культурний шар трипільського поселення. Цей шар залягає на глибині близько 40 см, має потужність 20-25 см і продовжується у бік поля. Бокові сторони майданчика городища обмежені за­ рослими лісом крутими й дуже високими бортами ярів, на них розкидані великі кам’яні брили. З кам’яної брили на стрілці мису, де розташоване городище, є візуальний зв’язок зі скельним монастирем, що вхо­ дить до комплексу пам’яток літописного міста Кучелмина [див.: 21]. Під згаданою брилою - невеликий грот, на “стелі” якого видно сліди кіптяви від вогнища. Внаслідок шурфування у цьому місці знайдено два добре випалені дрібні фрагменти тонкої стінки посудини, ймовірно XIX - початку XX ст. Заповнення шурфа (шурф №1 -4 8 ° 39’ 17,70" північної широти й 27° 19’ 00,32" східної довготи), розмірами 0,3><0,4 м, складав сірий лісовий ґрунт. На глибині 57-60 см виявлено материк - вапнякова скеля. На стрілці мису простежуються валоподібні підвищення, що можуть бути залишками валів, пока­ заних на план-схемі городища П.О. Раппопорта. Однак, ці підвищення схожі й на штучні тераси, що робили при залісенні схилів навколо Дністровського водосховища у 70-80-х pp. XX ст. На майданчику городища, крім скелястого днища кар’єру, зберігся лише залишений кар’єром і за­ рослий кущами валоподібний останець, розмірами 15x50 м (0,075 га), з частково збереженим, як встановлено в ході досліджень, культурним шаром. Останець витягнутий із північного заходу на пів­ нічний схід і розділяє майданчик городища приблизно навпіл. З метою вивчення стратиграфії остан­ ця, на його площі були закладені ще три шурфи (№№2-4): перший 1x1,5 м, інші - 1x1 м. Шурф №2 (48° 39’ 19,09" північної широти й 27° 19’ 00,21" східної довготи). Його заповнення скла­ дав сірий лісовий ґрунт, перемішаний з вапняковим камінням. На глибині 20-40 см простежено куль­ турний шар, у якому знайдено близько 50 фрагментів кераміки ХІІ-ХІІІ ст. і фрагмент господарського ножа. Фрагмент завдовжки 5 см і завширшки до 1,1 см, має сліди зламу на лезі і на черешковій ручці. Лезо відчутно спрацьоване, підтрикутне в перерізі. Ручка від леза відокремлена уступом, від якого у верхній частині леза починається поздовжнє заглиблення-боріздка. У верхній частині лезо завтовшки близько 0,3 см, в нижній (робочій) - 0,1 см. Під час шурфування знайдено й окремі людські кістки (зуб, фаланги пальців), подекуди траплялися кераміка і каміння зі слідами дії вогню. Материк (вапнякова скеля) зафіксовано на глибині 58-70 см [16, с. 12-13]. Шурф №3 (48° 39’ 19,04" північної широти й 27° 18’ 58,98" східної довготи). Закладений по цен­ тру гребеня валоподібного останця, у південно-західній його частині, за 6 м від обриву мису до яру. Культурного шару виявлено не було, у сірому лісовому ґрунті знайдено лише вапнякове каміння. На глибині 0,20-0,35 м виявлено материк - вапнякова скеля. Шурф №4 (48° 39’ 19,50" північної широти й 27° 19’ 01,76" східної довготи). Закладений у борті ями (3x4 м) з протилежного, північно-східного боку валоподібного останця, теж по центру гребеня, за 1,5 м від дороги, що огинає останець з цього боку. При обстеженні ями просто на поверхні знайдено кілька фрагментів давньоруської кераміки, тут було вирішено зробити шурф-зріз борту ями. Культурний шар у шурфі простежувався на глибині 0-0,6 м. У верхній частині стінки шурфа простежено западину невстановленого походження. Знайдено близько ЗО фрагментів кераміки ХІІ-ХІІІ ст., декілька шматків горілого дерева, фрагментованих кісток і необроблений кремінь. Уздовж країв майданчика городища, біля обривів до ярів, зараз теж видно валоподібні останці, од­ нак на план-схемі 1963 р. городища П.О. Раппопорта валів з боку ярів не позначено. Для з’ясування

70 4

науковий збірник

походження валоподібних останців, у південно-західній частині городища, на краю майданчика, біля самого обриву до яру, був закладений ще один шурф (№5 - 48° 39' 16,39" північної широти й 27° 19' 02,05" східної довготи). На цьому місці, просто на поверхні і в дерновому шарі чорного ґрунту, знайде­ но кілька фрагментів переважно перепаленої кераміки ХІІ-ХІІІ ст., а також кераміки XIX - початку XX ст. (внутрішня поверхня останньої покрита коричневою або червоно-коричневою поливою). Сірий лісовий фунт, чорнозем з вкрапленням вапнякового каміння (розмірами до 0,2x0,2 м) був у шурфі перевідкладений. Перепалені фрагменти давньоруської кераміки подекуди лежали разом з фрагментами кера­ міки XIX - початку XX ст. Виявлено також кілька необроблених кременів, близько 20 фрагментованих кісток, переважно трубчастих, деревне вугілля. На глибині 0,5 і 0,6 м знайдено два майже однакові до­ бре збережені ковані цвяхи кінця XIX - першої половини XX ст. (з круглою шляпкою, в перерізі майже квадратні - 0,3><0,4 см, завдовжки 9,2 см). На різній глибині до 1 м траплялися поодинокі фрагменти віконного скла XX ст. На глибині близько 1,5 м виявлено материк - вапнякову скелю. Отже, все вка­ зує на те, що валоподібні останці на краю ярів з обох боків майданчика городища утворені внаслідок відгортання ґрунту на схили майданчика городища під час функціонування кар’єру. Тому й знайдена кераміка дуже фрагментована, а культурні шари ХІІ-ХІІІ і ХІХ-ХХ ст. перемішані. Наявність культурного шару ХІХ-ХХ ст. пояснюється тим, що до 60-х pp. минулого століття за кілька десятків метрів від горо­ дища, з напольного боку, було декілька хатів, що відносилися до с. Гарячинці. Серед знайдених на городищі в абсолютній більшості дрібних (кілька см2) фрагментів давньорусь­ кої кераміки представлена майже виключно одна форма посуду - горщик (лише один фрагмент по­ судини типу баклаги - з тонкою шийкою, на якій є обідок для прив’язування мотузки). Стінки горщиків завтовшки 0,4-1 см. Орнамент - врізані прямі й хвилясті лінії на плечиках посудин. На одному знайде­ ному фрагменті - поєднання орнаменту у вигляді косих нігтевих вдавлень і паралельних заглиблених прямих ліній. Вінчики траплялися як із закраїнкою для покришки, складнопрофільовані, так і без закраїнки. Деякі фрагменти перепалені. У тісті спостерігаються домішки шамоту і річкового піску. При обстеженні в радіусі 2 км прилеглих до городища полів, що регулярно розорюють, виявлено два поселення трипільської культури, але виходів на поверхню культурного шару ХІІ-ХІІІ ст. не вияв­ лено [17; 18]. Найближче поселення ХІІ-ХІІІ ст. (розміром 100*100 м) відоме на території затопленого с. Малий Берег, за 4 км від городища [3, с. 69; 22, с. 100,102]. Можливо, що селища-супутники горо­ дища були розташовані на перших терасах Калюса і Дністра, на місці сіл Гарячинці та Калюс. Після їх затоплення немає можливості спростувати чи підтвердити цю думку, але ми не маємо інформації про знахідки давньоруського часу на території згаданих сіл [3, с. 67-68]. Внаслідок обстеження сучасної берегової лінії водосховища, що проходить відносно городища приблизно на 100 м нижче, знахідок давньоруського часу не виявлено. Переважна більшість дослідників ще з XIX ст. називають Каліус містом [3, с. 272; 6, с. 96; 7, с. 137; 19, с. 93; 22, с. 99; 33, с. 980 та ін. праці]. Це пояснюється тим, що в історіографії довгий час “Вирі­ шальним для зарахування тієї чи іншої пам’ятки в розряд міста визнавався факт її згадки в писемних джерелах” [11, с. 23]. За давньоруською термінологією “городом” Гарячинецьке городище, безпере­ чно, було. Але у соціально-економічному значенні вважати колишнім містом це городище, на нашу думку, немає підстав*. Враховуючи прикордонне місцеположення Каліуса і дані археологічних дослі­ джень його городища, можна вважати, що він являв собою прикордонну князівську фортецю, яка при­ пинила існувати після великої пожежі. Залишки пожежі фіксувалися археологічно у вигляді деревного * Автор приймає археологічні критерії давньоруського міста А.В. Кузи [див.: 12, с. 45]. А.В. Куза вважав залишками міста лише укріплені поселення площею понад 2,5 га [10, с. 26, 29], а М.П. Кучера - що “великі городища площею більше 2 га майже завжди є залишками укріплених поселень міського типу” [8, с. 24]. П.П. Толочко четверту категорію міст, до якої відносить найменші міста, вбачає в укріплених поселеннях площею від 1 до 2,5 га [28, с. 197; 29, с. 175]. Нарешті, П.О. Раппопорт вважав, що поселення, площею менші 1-2 га “майже завжди виявляться сільськими” [23, с.

5]. Проте, чому він назвав Гарячинецьке городище “залишками міста Каліус” [23, с. 18] не зовсім зрозуміло. Нагадуємо, що загальна площа цього городища становить всього 0,8 га, укріпленого майданчика - 0,5 га. Б.О. Тимощук називав Каліус містом [2, с. 81], “прикордонним містом”, що мало “сторожовий характер” [24, с. 90], а згодом - “прикордонною князівською фортецею” [27, с. 86]; М.Ф. Котляр - і “прикордонним містом”, і “порубіж­ ною фортецею” [9, с. 108], і “прикордонним замком” [9, с. 156]. М.Ф. Котляр пропонує й своє датування початку функціонування Каліуса (30-ті pp.

XIII ст.) [9, с. 156]. Але у тій же праці він суперечить собі, розповідаючи про Каліус як вже існуюче на другу половину XII ст. поселення [9, с. 107].

науковий збірник

705

вугілля, вапнякового каміння з сажею й перепаленої кераміки ХІІ-ХІІІ ст. Відносно невелика потуж­ ність давньоруського культурного шару, незначна площа городища й відсутність посаду вказує на те, що воно являє собою залишки саме фортеці, а не міста, як це прийнято вважати. Не виключено, що функції прикордонного форпосту поєднувалися з функціями резиденції феодала. Це підтверджують знахідки, що могли належати представникам феодальної влади - енколпіон та іконка. Мабуть, Каліус був центром невеликої округи. Перетворенню у справжнє місто (в соціально-економічному значен­ ні) могло завадити його географічне розташування. Адже значно далі Каліуса, з контексту літопису, південно-східні межі Пониззя на Лівобережжі Дністра не простягалися, і ця частина князівства була найбільш уразливою з боку кочівницького Степу. Концентрація давньоруського населення у цьому мікрорегіоні, за даними археологічних розвідок (у тому числі автора), була невисокою. Це теж не сприяє перетворенню звичайного укріпленого поселення на місто. Контекст літопису дозволяє припускати, що Каліус мав важливе значення в регіоні: Данило Романович у складній для нього політичній ситуа­ ції їде сюди одразу ж після відвідання столиці Пониззя Бакоти. Про початок існування Каліуса маємо такі міркування. Під час походу 1159 р. Івана Берладника на Ярослава Осмомисла, його шлях пролягав з пониззя Дунаю через Кучелмин на Ушицю [14, с. 273]. Кучелмин локалізовано в урочищі Галиця на правому березі Дністра, тобто майже напроти (через Дністер) Гарячинецького городища, за 6 км від нього. До утворення водосховища біля урочища Га­ лиця існував брід на протилежний берег Дністра, й цілком імовірно, що Берладник переправився на лівий берег Дністра саме тут. Звертаємо увагу на те, що під 1159 р. літописець не згадує Каліус, хоч мав би згадати у тому випадку, якби Іван Ростиславич переправлявся через Дністер в районі Каліуса. Висновок - на 1159 р. Каліуса ще не було. Звісно, якщо Берладник не скористався бродом між Кучелмином і Каліусом, наша логічна побудова і її висновок втрачають сенс. Ще одне спостереження. Під 1229 р. Галицько-Волинський літопис свідчить, що Данило Галицький у боротьбі за Галич “зібрав” землю Галицьку (тобто воїнів із Галицької землі) “од ріки Бобрки і аж до ріки Ушиці і Пруту” [14, с. 386]. Тут чітко окреслюються південно-східні межі Галицько-Волинської держави: вони простягались до р. Ушиця. Якби на цей час Каліус уже існував, то літописець написав би, що князь “зібрав” землю до ріки Капюс, а не до р. Ушиці. Ці міркування дають підставу зробити висновок, що Каліус був споруджений за князювання Данила Романовича (“який спорудив городи многі”) [14, с. 425] не раніше 30-х pp. XIII ст., зовсім незадовго до першої й останньої згадки цієї фортеці в літописі. Після побудови фортеці розширюються південно-східні межі Пониззя - від р. Ушиця до р. Калюс'. Гідронім “Калюс”, від якого отримала назву літописна фортеця, має корінь “кал”, який лежить в основі українського “калюжа”, російського “Калуга” та ін. Вважають, що назва гідроніма обумовлена каламутною водою річки і утворена за допомогою форманта “юс” [35, с. 162]. Це справді вірогідно, оскільки течія річки досить швидка, глибина її - мала, тому вода в Калюсі завжди каламутна. Понад століття тому Ю.Й. Сіцінський в історичній довідці про с. Калюс вмістив про Гарячинецьке городище таку інформацію: “За переказом, в цьому місці шукали порятунку від татар жителі Калюса і вже розраховували на свою безпеку, та були видані однією бабою. Ця баба необережно попалась та­ тарам на сусідній горі “Таїна” і, через жорстокі катування, вказала на притулок християн. Це місце ту­ тешні жителі прозвали “Бабою”. Татари не помилували нікого з тих, хто сховався... На цьому городи­ щі є багато людських кісток, і ледь помітні кам’яні хрести; сюди щорічно на Вознесіння буває хресний хід з Калюса” [33, с. 981]. Показово, що хресний хід відбувався з відносно віддаленого с. Калюса, а не з сусідніх з городищем Гарячинців, де теж була церква [див.: 33, с. 982]. Можна зробити висновок, що територія городища у місцевого населення асоціюється з трагедією, а назва урочища, сліди пожежі, людські кістки, кам’яні хрести й пам’ять місцевих жителів підтверджують її вірогідність. Очевидно, фортеця Каліус припинила існувати в результаті нападу татарського загону в другій половині XIII ст. * Показово, що кордони Кам’янецького та Летичівського повітів Подільського воєводства XVI ст. теж проходили по р. Калюс, і північніше с. Карачіївці продовжувалися далі на північний захід, між притоками Дністра і Південного Бугу [див.: 32, с. 13, ЗО], окреслюючи таким чином колишню тери­ торію Пониззя: часткове співпадіння кордонів нових адміністративно-територіальних утворень зі старими кордонами є поширеним анахронізмом.

706

науковий збірник

В ході наших розвідок хрести, про які писав Ю.Й. Сіцінський, не були виявлені, ймовірно їх знищено внаслідок функціонування кар’єру [16, с. 10-17]. Гадаємо, що хрести на городищі були встановлені вже після того, як тут виявили значну кількість останків людей, які загинули насильницькою смертю. Адже влаштовувати кладовище після припинення функціонування фортеці на скелястому майданчи­ ку, де було важко викопати навіть неглибоку яму (тоді як навколо багато рівних місць зі сприятливим для копання могил сірим лісовим фунтом), не було сенсу. Місцезнаходження могильника літописного Каліуса, очевидно невеликого, з безплитовими інгумаціями, поки що невідоме. Спираючись на методичні напрацювання, що вже стали здобутком історіографії [див.: 25; ЗО; 34; та ін. праці], спробуємо реконструювати окремі аспекти функціонування фортеці Каліус. Ресурсна зона цього населеного пункту поширювалася передусім у північно-західний бік, на плато з дещо хвилястим рельєфом: лише звідси вона могла простягатися на максимальні 5 км від городища. З усіх інших боків ресурсна зона була обмежена природними перешкодами (перепадами висот і водою) [див.: 31, лист №149, №168]. Річка Калюс зі східного боку могла забезпечувати жителів фортеці передусім рибою, а заліснені круті схили мису, де знаходиться городище, з південно-західного і північно-східного боків - деревиною, дичиною, ягодами тощо. Гадаємо, що ресурсна зона з напольного боку фортеці була обезліснена її жителями і використовувалась головним чином як зручні сільськогосподарські угіддя. Обезліснення значної площі з напольного, найбільш зручного для нападу, боку городища, корисне було і з військової точки зору - для попередження раптового нападу на фортецю. Ресурсна зона, яка могла використовуватися під сільськогосподарські угіддя, обіймала територію, що нагадує трикутник. На півночі він впирається своїм кутом у північну околицю сучасного с. Глибівка, на заході доходить до притоки Дністра р. Петрів Батіг, а звідси (напроти південної частини с. Хребтіїв) його основа проходи­ ла вздовж струмка, що починається у с. Куражин і впадає в р. Калюс. Площа цієї території становить близько 2500 га. Тут поширені переважно сірі опідзолені та в меншій мірі опідзолені чорноземні фун­ ти [5, с. 36]. Підраховано, що для забезпечення продуктами землеробства і тваринництва однієї сім’ї з 5 осіб на рік у ХІІ-ХІІІ ст. на чорноземних фунтах необхідно було близько 17 га усіх типів сільсько­ господарських земель (посівні, під паром, пасовиська і сіножаті) [див.: ЗО, с. 236]. Звертаємо увагу, що ресурсна зона Гарячинецького городища була дуже перспективною для рибальства. Цей фактор міг компенсувати меншу, ніж на чорноземних грунтах, врожайність. Отже, демографічний потенціал окресленої ресурсної зони становив близько 147 сімей (2500/17), або 735 осіб (147x5). Потенційно кількість жител на городищі була до 33 (0,5 га площа майданчика 1 0,015 га - середня за площею ді­ лянка для садиби на городищах) [див.: ЗО, с. 238]. В одному житлі в середньому проживала сім’я з 5 осіб, відповідно кількість жителів літописного Каліуса могла становити до 165 осіб (33x5). Отже, не вся (або ж не у повній мірі) потенційно доступна ресурсна зона літописного поселення використову­ валася його населенням. Очевидно, для потреб сільського господарства було освоєно лише близько 22 % ресурсної зони Каліуса - 561 га землі (33 сім’ї х необхідні для однієї сім’ї 17 га землі сільсько­ господарського призначення). Тепер візьмемо до уваги лише посівні площі та площі посівного обороту. За умов дво- або трипільної системи землеробства таких площ необхідно було близько 5 га для функціонування однієї сім’ї з 5 осіб (тобто -1 га на 1 людину) [див.: ЗО, с. 236]". Слід припускати, що вони (на відміну від пасовищ і сіножа­ тей) знаходилися найближче до літописного Каліуса: фунти на плато біля городища приблизно одна­ кові, тож далеко від нього орати не було сенсу. З огляду на зазначене, з напольного (північно-західного) боку одразу ж за валом городища під оранку могло бути знеліснено до 165 га площі (33x5). До дея­ кої міри жителі Каліуса, незважаючи на пов’язані зі значним перепадом висот труднощі пересування і транспортування, могли використовувати (передусім під городи) і фунти на перших терасах р. Калюс, нижче городища. Адже біля городища проходила крута дорога, що пов’язувала затоплене с. Гарячинці * Дана особливість зумовлювала будівництво лише наземних жител на території літописного Каліуса. ** У дослідженнях використовують й інші коефіцієнти: 1,5 га на 1 людину (за Ж. Фурасьє) [20, с. 114], 1,4 га на 1 людину (середньоєвропейський для XIII ст.) [34, с. 344-345] тощо.

науковий збірник

707

з с. Куражин. Не виключено також, що продовольчі запаси фортеці в якісь мірі поповнювали за рахунок сусідніх неукріплених поселень, свого часу не виявлених, а тепер затоплених водосховищем. Зробимо деякі висновки. Залишки літописного Каліуса пов’язуються з городищем на околиці с. Га­ рячинці, сусіднього з с. Калюс Новоушицького району на Хмельниччині. Обидва села тепер затоплені Дністровським водосховищем. В останні два десятиліття культурний шар на Гарячинецькому горо­ дищі знищено майже повністю. В результаті шурфування майданчика городища отримано дані про стратиграфію культурного шару на городищі й знайдено деякий археологічний матеріал. На городищі виявлено сліди сильної пожежі. При обстеженні плато в районі фортеці супутніх поселень ХІІ-ХІІІ ст. в радіусі 2 км не виявлено. Ресурсна зона Каліуса становила близько 2500 га. Кількість його жителів могла становити приблизно 165 осіб, але ресурсна зона поселення дозволяла збільшити цю цифру приблизно вдвічі. Каліус був прикордонною фортецею Галицько-Волинського князівства, спорудже­ ною у 30-х pp. XIII ст. з поширенням влади Галича на південний схід. У другій половині XIII ст. фортеця припинила функціонувати, очевидно, внаслідок татарського нападу. Джерела і література: 1. Артамонов М.И. Археологические памятники Южной Подолии (по материалам Южно-Подольской зкспедиции 1946 г.) II Науковий архів Інституту археології Національної академії наук України (далі - НА ІА НАНУ). -1946/12.

2. Винокур І.С., Тимощук Б.О. Давні слов’яни на Дністрі. - Ужгород: Карпати, 1977. -112 с.

3. Винокур І.С., Гуцал А.Ф., Пеняк С.І., Тимощук Б.О., Якубовський В.І. Довідник з археології України. Хмельницька, Чернівецька, Закарпатська області. - К.: Наукова думка, 1984. - 224 с.

4. Головко О.Б. Держава Романовичів та Золота Орда II Український історичний журнал. - 2004. - №6. - С. 3-16.

5. Грунти Хмельницької області. - Львів: Каменяр, 1968. - 72 с.

6. Гульдман В.К. Памятники стариньї в Подолии. (Материальї для составления археологической картьі Подольской губернии). Каменец-Подольский, 1901.-401 с.

7. Гуменюк С.К. До питання про виникнення Кам’янця-Подільського II Український історичний журнал. -1966. - №1. - С. 135-137.

8. Древнерусские поселення Среднего Поднепровья. (Археологическая карта). - К.: Наукова думка, 1984, -196 с.

9. Котляр Н.Ф. Формирование территории и возникновение городов Галицко-Вольїнской Руси ІХ-ХІІІ вв. - К.: Наукова думка, 1985.

-184 с.

10. Куза А.В. Социально-историческая типология древнерусских городов Х-ХІІІ вв. II Русский город: Исследования и материальї. М.: Наука, 1983. - Вьіп. 6. - С. 4-36.

11. Куза А.В. Мальїе города Древней Руси. - М.: Наука, 1989. -168 с.

12. Куза А.В. Древнерусские городища Х-ХІІІ вв. Свод археологических памятников. - М., 1996. - 256 с.

13. Кучугура Л.І. Археологічна розвідка в Середньому Подністров'ї II Наукові праці історичного факультету. - Т.2. - Кам’янецьПодільський: Оіюм, 1996.-С. 171-175.

14. Літопис Руський І Пер. з давньорус. Л. Є. Махновця; Відп. ред. О.В. Мишанич. - К.: Дніпро, 1989. - XVI+591 с.

15. Маярчак С., Могилов О. Старожитності Новоушиччини за матеріалами археологічних розвідок// газ. “Наддністрянська Правда" (смт. Нова Ушиця). - 2001 .-1 5 травня.

16. Маярчак С.П. Калюс: село на дні моря (нарис історії). - К.: Український Центр духовної культури, 2004. - 76 с.

17. Маярчак С.П. Звіт про археологічні розвідки на території Новоушицького й Віньковецького районів Хмельницької області у 2005 р.

II НА ІА НАНУ.-2006.

18. Маярчак С.П. Звіт про археологічні розвідки у Новоушицькому районі Хмельницької області у 2006 p. II НА ІА НАНУ. - 2007.

19. Молчановский Н. Очерк известий о Подольской земле до 1434 года (Преимущественно по летописям). - К.: Тип. ун-та, 1885. - 388 с.

20. Петрашенко В.А. Древнерусское село (по материалам поселений у с. Григоровка). - К., 2005. - 264 с.

21. Пивоваров С., Чеховський І. На Дністрі, на “ОукраинЬ Галичьскои” (матеріали та дослідження Дністровської комплексної археологічно-етнографічної експедиції ЧДУ в селі Галиця Сокирянського р-ну Чернівецької обл.) І Чернівецький державний уні­ верситет ім. Ю.Федьковича, кафедра етнології, античної та середньовічної історії ЧДУ. - Чернівці: Місто, 2000. -143 с.

22. Приходнюк О.М. Давньоруські пам’ятки Середнього Подністров’я (розвідки 1968-1969 pp.) II Археологія. -1977. - №22. - С. 99-106.

23. Раппопорт П.А. Военное зодчество западно-русских земель X-XIV вв. II Материальї и исследования по археологии СССР. №140.-М .: Наука, 1967.-240 с.

24. Русанова И.П., Тимощук Б.А. Древнерусское Поднестровье: Историко-краеведческие очерки. - Ужгород: Карпати, 1981. -144 с.

25. Стеблій Н. Проблеми взаємодії суспільства та природи в історіографії II Вісник Інституту археології. - Львів: ЛНУ ім. І. Франка, 2008.-Вип. З.-С. 17-28.

26. Тимощук Б.О.Слов’янські гради Північної Буковини. -Ужгород:Карпати, 1975. -112 с.

27. Тимощук Б.О. Давньоруська Буковина (X - перша половина XIV ст.). - К.: Наукова думка, 1982. - 206 с.

28. Толочко П.П. Древнерусский феодальньїй город. - К.: Наукова думка, 1989.-256 с.

29. Толочко П. Київська Русь. - К.: Абрис, 1996. - 360 с.

30. Томашевський А. Палеоекологічні перспективи дослідження давнього Губина II Літописний Губин в контексті історії Болохівської землі (ХІІ-ХІІІ ст.). Матеріали Всеукраїнської науково-практичної конференції 26 червня 2004 р. - Київ-Хмельницький-Кам’янецьПодільський-Старокостянтинів, 2004. - С. 232-238.

31. Топографическая карта (Украиньї). Масштаб 1:100 000. - К.: Киевская топографическая фабрика, 2002.

32. Трубчанінов С.В. Історія Поділля та Південно-Східної Волині. Книга 2. - Кам’янець-Подільський: Центр Поділлєзнавства, 1994. - 80 с.

33. Трудьі Подольского епархиального историко-статистического комитета. - Вьіп. IX. І Под ред. священника Е.Сецинского. Каменец-Подольский: Тип. С.П.Киржацкого, 1901. -1064 с.

34. Янишевский Б.Е. Плещеево озеро в 10-12 вв. Опьіт определения хозяйственньїх и ресурсньїх зон поселений II Археология: исто­ рия и перспективи. Первая межрегиональная конференция. - Ярославль, 2003. - С. 341-348.

35. Янко М.П. Топонімічний словник України: словник-довідник. - К.: Знання, 1998. -432 с.

708

науковий збірник

Юрій НЕДЗЕЛЬСЬКИЙ (Київ)

РОЛЬ ЯВОРІВСЬКОГО НАВЧАЛЬНОГО ЦЕНТРУ в ПІДГОТОВЦІ вій­ ськових ПІДРОЗДІЛІВ ДО УЧАСТІ У МІЖНАРОДНИХ МИРОТВОРЧИХ ОПЕРАЦІЯХ Програма міжнародного військового співробітництва “Партнерство заради миру” (ПЗМ) започаткована з ініціативи НАТО і відповідно до процедури була ухвалена в січні 1994 року на саміті в Брюсселі. Україна офіційно приєдналась до програми 8 лютого 1994 року після підписання Рамкового документу Програми “Партнерство заради миру” [1]. З цього моменту Україна активно приймає участь в реалізації стратегічних напрямків, що визначені в Рамковому документі. Серед пріоритетних напрямків військового співробіт­ ництва для Збройних Сил України є підготовка та навчання підрозділів до спільних дій при проведенні миротворчих, пошуково-рятувальних, гуманітарних операцій. Одним із найбільш ефективних механізмів реалізації зазначеного, що увійшов у широку практику більшості країн, є участь або проведення спільних багатонаціональних навчань військових підрозділів [2]. Невід’ємною складовою, що забезпечує підготовку особового складу Збройних Сил України до участі у майбутніх спільних миротворчих операціях широкого спектру дії є Яворівський Навчальний центр Парт­ нерства заради миру. Він був створений Директивою Командувача військами Західного оперативного командування від 16.11.2001 року, на підставі Директиви Міністра оборони України від 01.11.2001 року при переведенні 232 Загальновійськового полігону 1-ої категорії Західного оперативного командування на інший штат, в результаті чого став його структурним підрозділом. Яворівський Навчальний центр номінально отримав статус навчального центру Партнерства заради миру (ПЗМ), ще у квітні 1999 року. Зазначене рішення НАТО, у певному сенсі було політичним авансом для Укра­ їни, яка визнає потенціальну важливість і можливість участі Збройних Сил України в подальшому розвитку військового співробітництва в напрямку забезпечення колективної безпеки XXI століття. З моменту свого створення Яворівський Навчальний центр ПЗМ відіграє практичне значення в підготовці Збройних сил України, країн-партнерів та членів НАТО до викликів сьогодення шляхом забезпечення і про­ ведення як спільних заходів ПЗМ (підготовка штабних елементів, військові навчання, командно-штабні на­ вчання, інші заходи військового співробітництва), так і підготовки особового складу Збройних Сил України до участі у Міжнародних миротворчих операції (ММО) під проводом ООН та НАТО. Головна діяльність Яворівського Навчального центру ПЗМ спрямована на досягнення взаємосумісності Збройних Сил України з військовими підрозділами збройних сил країн-партнерів, з метою набуття спро­ можності ефективно, спільно діяти під час проведення міжнародних миротворчих операцій під проводом НАТО. Вищим військово-політичним керівництвом України приділяється велика увага розвитку відносин між країнами-партнерами, поглибленню практичного військового співробітництва, розширенню регіональ­ ного співробітництва, виробленню спільних політичних та військових підходів до вирішення проблем, які можуть впливати на безпеку та стабільність в регіоні. Підготовка особового складу (підрозділів) Збройних сил України, країн-партнерів та країн Альянсу неодно­ разово здійснювалась на базі Навчального центру ПЗМ з урахуванням особливої специфіки, що має на меті досягнення визначеного рівня взаємосумісності підрозділів Збройних сил України з підрозділами інших країн, набування ними практичних знань та вмінь під час проведення міжнародних миротворчих операції (ММО) та пошуково-рятувальних операції (ПРО). Заняття з особовим складом під час підготовки миротворчого континген­ ту для участі в операції під егідою НАТО (багатонаціональних сил) проводяться відповідно до програм бойової підготовки з урахуванням вимог Цілей партнерства Процесу планування та оцінки сил ППОС, а також стандар­ тизованих тренувальних модулів [3, с. 97]. Слід зазначити що: „підготовка миротворчого контингенту та персона­ лу розподіляється на загальну, попередню, безпосередню та підготовку в районі проведення операції. [4].

науковий збірник

709

Відповідно до міжнародних вимог національні навчальні центри ПЗМ можуть бути визнані як навчальні центри ПЗМ за умов відповідності певним стандартам НАТО. До основних вимог функціонування центру ПЗМ належить наступне: - запропонована діяльність Центру відповідатиме загальній оцінці ПЗМ та дотримуватиметься її цілей у тому числі щодо поліпшення можливостей взаємодії країн-членів та країн-партнерів; - діяльність Центру у рамках ПЗМ повинна бути чіткою, зрозумілою та відкритою для всіх членів ПЗМ; - діяльність Центру повинна сприяти впровадженню державних або регіональних ініціатив без додат­ кового розмежування; - навчальний Центр повинен вносити вклад до Робочої програми партнерства для ПЗМ, запропонував­ ши освітні або навчальні можливості; - з метою уникнути дубляжу досягнень та ресурсів цей навчальний Центр повинен як найскоріше вно­ сити та узгоджувати регіональні та функціональні розширення навчальних об’єктів. Яворівський Навчальний центр в цілому відповідає зазначеним вимогам та діє на основі Положення, за­ твердженого Розпорядженням Президента України. Положенням також визначається статус Центру, поря­ док його підпорядкування, тощо. З метою реалізації стратегічно важливих заходів міжнародного військового співробітництва також було розроблено Концепцію розвитку та використання Яворівського Навчального центру, що стала системою взаємоузгоджених поглядів Міністерства оборони України на заходи щодо під­ готовки штабів та військ збройних сил різних держав у рамках і в дусі програми ПЗМ. історичний огляд проведення миротворчих операції в колишній Югославії, інших локальних війнах XX ст. переконливо доводить важливість досягнення взаємосумісності на оперативно-тактичному рівні між підрозділами різних країн. Враховуючи зазначені вимоги сьогодення Яворівський Навчальний центр ПЗМ виконує наступні завдання: - підготовка штабів батальйонної ланки для діяльності у складі багатонаціональних (національних) штабів; - підготовка штабів тактичної ланки для керівництва підрозділами під час підготовки та проведення миротворчих операцій; - підготовка підрозділів на рівні батальйону (національних контингентів) для участі в миротворчих операціях; - створення умов для підготовки та проведення заходів міжнародного військового співробітництва, які направлені на підготовку підрозділів (персоналу) до участі в миротворчих операціях. На особовий склад Яворівського Навчального центру ПЗМ також покладаються завдання з безпосе­ реднього навчання та удосконалення знань військовослужбовців Збройних Сил України, організації на­ вчального процесу, збору та узагальнення досвіду участі Збройних Сил України у багатонаціональних миротворчих операціях, розробці та доведенні до військ навчально-методичної літератури, інформаційноаналітичних робіт, робота в єдиній системі на курсах з підготовки офіцерів для багатонаціональних штабів при Національній Академії оборони України. Важливість завдань, що покладені на Навчальний центр, їх значення та хід виконання є предметом постій­ ного уваги Верховної Ради України [5]. Зазначена увага обумовлюється міжнародним політичним значенням для України її руху в напрямку європейської та євроатлантичної інтеграції. Відповідно до Закону України „Про основи національної безпеки України,, пріоритетами для нашої держави відповідно до статті 7 Закону є: „Інте­ грація України в європейський політичний, економічний, правовий простір та в євроатлантичний безпековий простір; розвиток рівноправних взаємовигідних відносин з іншими державами світу в інтересах України ”[6]. З цією метою Збройні Сили України беруть активну участь у заходах програми „Партнерство заради миру”. Про це свідчить постійна їх участь у спільних багатонаціональних військових навчаннях. Досвід показує, що саме навчання з миротворчої, пошуково-рятувальної, гуманітарної тематики та заходи, пов’язані з ними, найбільш повно сприяють досягненню сумісності зі збройними силами Альянсу та країн-партнерів. Окрім того, участь у реалізації спільних заходів є найефективнішою формою набуття передового досвіду воєнного будівництва, досягнення практичної взаємодії між військовими компонентами партнерів та сприяє створенню і підготовці ефективних багатонаціональних миротворчих сил [7, с. 51].

710

науковий збірник

При цьому слід зазначити, що з самого заснування Центру потужна матеріально-ресурсна база Яворівського полігону дозволяла проводити міжнародні навчання із залученням підрозділів збройних сил інших держав. Показовими є наступні навчання, що проходили на базі Львівського загальновійсько­ вого полігону: командно-штабне навчання на рівні штабу бригади з залученням військ «Кооператив Нейбор-97» з чисельністю особового складу до 1200 військовослужбовців з 17 країн світу [8]. Багато­ національне комп’ютерне командно-штабне навчання на рівні штабу бригади «Щит миру-98» із залучен­ ням українсько-польського батальйону, в якому приймали участь представники 18 країн, було задіяно українсько-польський батальйон [9]. Багатонаціональне комп’ютерне командно-штабне навчання на рівні штабу бригади «Щит миру-99». Навчання відбулось на Львівському загальновійськовому полігоні м. Яво­ рів. Прийняли участь представники 15 країн сівту, всього 1051 військовослужбовців. Під час зазначених навчань, представники Збройних Сил України в кількості 501 військовослужбовець прийняли активну участь участь у заході. [10]. Проведення навчань на території України дає змогу в умовах фінансування Збройних Сил України підт­ римувати та відновлювати учбово-матеріальну базу. Так, під час підготовки до проведення спільних багато­ національних навчань за рахунок Уряду США було повністю відремонтовано військові містечки «Гвардій­ ське» та «Центральне», відремонтована система водо- та електропостачання на Яворівському полігоні, відремонтовано військовий майданчик Львівського аеропорту, причал в Одесі, тощо [11]. Яворівський Навчальний центр ПЗМ спроможний забезпечити підготовку та проведення командноштабних та тактичних навчань з органами управління та військами по миротворчій тематиці (миротвор­ чі операції, гуманітарні та пошуково-рятувальні операції), при цьому командно-штабні навчання можуть проводитись на рівні ланка - з’єднання - рота, тактичні навчання до бригадного рівня включно. На базі Навчального центру ПЗМ можливо проведення командно-штабних комп’ютерних навчань як з органами управління, так і з залученням військ. Використання Яворівського Навчального центру ПЗМ дозволяє навчати офіцерів спільним багатонаціональним процедурам, плануванню та керівництву військами під час здійснення миротворчих дій, готувати національні контингенти для дій у складі багатонаціональних миротворчих сил, здійснювати підготовку до миротворчої діяльності військовослужбовців інших країн. Крім того, Навчальний центр ПЗМ може використовуватись для бойового залагодження підрозділів та частин країн-членів НАТО. Враховуючи загальний потенціал інфраструктури Міжнародного центру миротворчості і безпеки Сухо­ путних військ, до складу якого входить Навчальний центр ПЗМ і Загальновійськовий полігон слід зазна­ чити основні навчальні об’єкти бойової підготовки. Тактичне навчальне поле: Розміри: по фронту - 5 км; в глибину - 25 км. Мішеневе поле обладнане і електрифіковане по фронту 4,7 км, в глибину 16 км. Дозволяє проводити дивізійні тактичні навчання з бойовою стрільбою із застосуванням артилерії, ППО, тактичної авіації, вер­ тольотів огневої підтримки і діями десантно-штурмових груп. Військове стрільбище: Розміри по фронту - 1 км; в глибину - 1,5 км. Має 14 ділянок стрільби. На них одночасно можуть ви­ конувати вправи стрільб 24 військовослужбовці з усіх видів стрілецької зброї. Ємність - рота. Пропускна спроможність - механізований батальйон. Директриса пусків тактичних ракет та стрільби артилерії із закритих вогневих позицій. Дальність стрільби - до 17 км. Є два райони цілей. Ємність - артилерійський полк. Автодром, танкодром Обладнані трасами до 5 км довжиною, на яких передбачені всі типові перешкоди: колійні проходи в мінновибухових загородженнях, круті підйоми та спуски, колійні мости, броди, проходи у протитанкових ровах тощо. Для розміщення особового складу є чотири основних житлових бази - „Центральне містечко”, „Гвардійське містечко”, „Інженерне містечко” та військове містечко „Вербляни”. Готелі, гуртожитки, казарми здатні забез­

науковий збірник

711

печити проживання 1780 чоловік. їдальні містечок дозволяють організовувати харчування до 1040 вій­ ськовослужбовців за один раз. Кожне містечко (крім „Інженерного”) має клуб з конференц-залом з ємністю, яка дозволяє проведення брифінгів або нарад з усім особовим складом. Лінгафонний клас для вивчення іноземної мови на 20 військовослужбовців розташований у м. Яворів. Він обладнаний відповідною технікою та має навчальну літературу. На період проведення спільних навчань Навчальний центр ПЗМ отримує додаткове комп’ютерне обладнання від командування ЗС США та СВ США в Європі. Разом з тим Міністер­ ство оборони України, командування Сухопутних військ України веде переговори щодо надання допомоги Міністерством оборони США в забезпеченні Навчального центру ПЗМ комп’ютерним обладнанням. Об’єкти спортивної бази Навчального центру ПЗМ забезпечують приведення спортивних змагань та активного відпочинку учасників навчань. Зазначена ресурсна та матеріально-технічна база неодноразово залучалась для підготовки особо­ вого складу до участі в операціях з підтримки миру в Афганістан, Іраку, території колишньої Югославії, тощо. Особовий склад центру постійно підвищує кваліфікацію як в навчальних закладах України так і за кордоном. Взагалі, завдання які стоять перед центром, його ресурсна база і загальний потенціал з точки зору спроможності здійснювати підготовку підрозділів швидкого реагування як миротворчого, міжнародного компоненту важко переоцінити за умов відповідного та своєчасного фінансування. Розвиток Яворівського Навчального центру ПЗМ відбувався на основі Плану розвитку Яворівсько­ го Навчального центру ПЗМ при одночасному виконанні щорічних заходів індивідуальної програми партнерства між Україною та НАТО. Робочого плану імплементації Хартії про особливе партнерство та заходів двостороннього співробітництва. Практична реалізація визначених завдань щодо підготовки особового складу Збройних сил України, країн-партнерів та членів НАТО здійснювалась під час проведення міжнародних багатонаціональних навчань починаючі з 1995 року. Аналіз і зміст діяльності Яворівського Навчального центру ПЗМ доводить його міжнародну значимість і подальші перспективи в системі забезпечення колективної безпеки і підготовці особового складу збройних сил країн-партнерів та членів НАТО в рамках міжнародної військової програми Партнерство заради миру. Таки чином, огляд діяльності Яворівського Навчального центру ПЗМ свідчить, що основна його діяльність направлена на вдосконалення системи проведення навчань в рамках та в дусі програми “Партнерство за­ ради миру” та спрямована на зміцнення військово-політичного співробітництва України з країнами НАТО та країнами-партнерами, є пріоритетним і є напрямком розвитку і розбудови Збройних Сил України. Джерела і л іт е р а т у р а : 1. Довідкові матеріали про стан виконання Індивідуальної програми партнерства між Україною та НАТО на 19961998 роки в рамках програми “Партнерство заради миру” Архів Верховної Ради України - далі ABP України. - Ф. Р-1. - Оп. 22 - Спр. 6026. - 56 С.

2. Інформація про підрозділи іноземних держав, які запрошувалисися і перебували на території України. - ABP Укра­ їни. - Ф. Р-1. - Оп. 22 - Спр. 6024. -1 4 С.

3. Козинець І. П. Участь Збройних Сил України в міжнародній миротворчій діяльності (1992-2006 pp.): дис. ...канд. істор. наук: 20.02.221Козинець Іван Павлович. Київ, - 2009. - 226 с.

4. Про затвердження Інструкції з організації участі миротворчих контингентів і персоналу Збройних Сил України в між­ народних миротворчих операціях. Затверджена наказом Міністра оборони України № 252 від 10 травня 2006 року II Офіційний вісник України - 2006. - № 22. - Ст. 246 5. До виїзного засідання комітету Верховної Ради України з питань національної безпеки і оборони (довідковий мате­ ріал). - ABP України. - Ф. Р-1. - Оп. 22 - Спр. 5988. - 38 С.

6. Закон України Про основи національної безпеки України II Відомості Верховної Ради України - 2003. - № 39. - Ст. 351 7. Затинайко О. І. Реформування Збройних Сил України у контексті євроатлантичної інтеграції І О. І. Затинайко II Оборонна політика України реалії та перспективи : матеріали міжнар. конф., 19 верес. 2003 p. К .: Національний інститут проблем міжнародної безпеки при Раді національної безпеки і оборони України, 215 с.

8. Інформація про підрозділи іноземних держав, які запрошувалися і перебувади на території України. — ABP Украї­ ни. - Ф. Р-1. - Оп. 22 - Спр. 6024. -1 7 С.

9. Інформація про підрозділи іноземних держав, які запрошувалися і перебувади на території України. — ABP Украї­ ни. - Ф. Р-1. - Оп. 22 - Спр. 6024. -1 8 С.

10 Інформація про підрозділи іноземних держав, які запрошувалися і перебувади на території України. — ABP Украї­ ни. - Ф. Р-1. - Оп. 22 - Спр. 6024. - 20 С.

11. Інформація про підрозділи іноземних держав, які запрошувалися і перебувади на території України. —ABP Украї­ ни. - Ф. Р-1. - Оп. 22 - Спр. 6024. -1 5 С.

712

науковий збірник

Всеволод НЄМЧЄНКО (Київ)

РОЗВИТОК РУХУ ВОЄННО-ІСТОРИЧНОЇ РЕКОНСТРУКЦІЇ в УКРАЇНІ ЯК ПІДҐРУНТЯ ВІЙСЬКОВО-ПАТРІОТИЧНОГО ВИХОВАННЯ Однією із форм вивчення воєнної історії, при чому із застосуванням її наукових галузей (історії війн, воєнного мистецтва, розвитку озброєння та військової техніки тощо), популяризації воєнно-історичних знань та патріотичного виховання є воєнно-історична реконструкція (далі - ВІР). Автор вважає, що воєнно-історична реконструкція являє собою одну з діючих форм пізнання воєн­ ної історії, яка дозволяє відновити події, що відбулись у минулому, змалювати певні ситуації, допо­ внити відповідно історичну інформацію, отриману із архівних, кіно та фотодокументів, книг та інших матеріальних джерел, доповнених власними науково-обґрунтованими враженнями її учасників. Теоретико-практичні дослідження питань ВІР, а також її зв’язок із військово-патріотичним вихован­ ням, досі не знайшли свого системно-конкретного відображення у науковій літературі. Натомість, тільки в засобах масової інформації періодично висвітлюються воєнно-історичні фестивалі та інші заходи за участю клубів та груп воєнно-історичної реконструкції. Разом з тим, розвиток руху ВІР що­ річно набуває все більшої популярності, при чому не тільки серед прогресивної молоді. Певну заці­ кавленість у заходах, присвячених визначним датам в історії України, за участю клубів ВІР виявляє керівництво держави та представники певних силових структур. Тому, нагальною проблемою, що безперечно сприятиме розвитку патріотичного виховання в Україні, постає наукове обґрунтування та детальне закріплення у відповідних нормативно-правових документах воєнно-історичної реконструк­ ції, як специфічної галузі воєнної історії. Рух воєнно-історичної реконструкції, що охопив за останні чотири десятиріччя майже всі європей­ ські країни та який зараз набуває все більшого розвитку в Україні, має глибокі коріння. Наприклад, відомо із стародавніх джерел, що ще в Стародавніх Єгипті, Римі та Греції проводились костюмовані вистави, які відображали деякі військові події. У 1620-30-х pp. підрозділи лондонського ополчення про­ водили показові стройові навчання перед глядачами, а у 1687 р. англійський король Яків II розіграв під Лондоном облогу Будапешту, в якій брав участь його син герцог Бервик. Під час наполеонівських війн полки британської міліції та регулярні частини проводили навчання в Гайд-Парку для розваги присутніх. Перед Громадянською війною в США (в 1850-х pp.) великою популярністю користувались демонстраційні поїздки по країні, під час яких міліційні та добровольчі роти показували як стройові прийоми та вправи зі зброєю, так і розігрували окремі епізоди з недавньої війни з Мексикою. В Росії прообразом реконструкції можна вважати організацію в кінці XVII ст. Петром Першим “по­ тішного війська”, яке стало в подальшому ядром нового російського війська. Під час правління імпе­ ратора Миколи Першого на полі Бородінської битви, в її річницю, відтворювались події 1812 р. В цих заходах приймало участь до 25 тисяч учасників. У 1912 р. на Бородінському полі, в день сторіччя славнозвісної битви, імператора Миколу Другого зустрічали війська, одягнуті у форму улан, грена­ дер, єгерів, кірасирів, гусар та ополченців того часу, що мало велике виховне значення, особливо напередодні початку Першої світової війни. Все це сприяло популяризації серед населення як безпо­ середньо військової справи, так й окремих подій вітчизняної історії, зростанню патріотичних настроїв. В цьому контексті слід також згадати ще парад військ з нагоди 50-річчя Жовтневої Революції, який відбувся в Москві. Тоді Червоною площею пройшли війська, одягнуті в однострої часів громадянської та Великої Вітчизняної воєн, промчались легендарні тачанки. Однак всі ці заходи, що проводились на державному рівні, як правило, здійснювались виключно підрозділами регулярного або міліційного війська. Сучасна історія реконструкції розпочинається на початку 1960-х років, коли у США та Великій Бри­

науковий збірник

713

танії з’явились перші клуби, що займались прикладною історією громадянських воєн, що мали місце в цих країнах. Перші британські клуби ВІР в основному складались з істориків, які хотіли на прак­ тиці з’ясувати та відтворити деякі суперечливі моменти прикладної воєнної історії. На відміну від англійців, американські клуби об’єднували в себе членів товариств колекціонерів історичної зброї та асоціацій нащадків ветеранів громадянської війни. В перших “воєнно-історичних битвах” приймали участь декілька десятків осіб, які були одягнуті в театральні або справжні елементи обмундирування та екіпірування тих часів. Новим поштовхом для розвитку руху ВІР стали урочистості, пов’язані із відзначенням 200-річчя створення США. Тоді, з багатьох країн світу, до Америки з’їхались представники клубів і окремі лю­ бителі історії XVIII ст. та розіграли ряд історичних подій, що відбувались в ту давнину. Кількість реконструкгорів на тих святкуваннях сягала майже чотирьох тисяч осіб. З того часу, слід зазначити, захоплення ВІР набуло нового імпульсу та почало швидко поширюватись. Зараз, наприклад, в США на полі таких “битв" зустрічаються більше 15 тисяч учасників з різних країн світу, “федералів” та “кон­ федератів”, які мають на озброєні майже 200 гармат, що стріляють. Достовірно невідомо, коли на території бувшого СРСР захоплення воєнно-історичною реконструк­ цією вилилось у організований рух. Все почалось із створення воєнно-історичних груп в Москві та Ленінграді. Першим, хто отримав офіційне визнання, став, організований у 1982 р. на громадських засадах, московський клуб “Воєнно-історична комісія”, який став діяти при Центральній Раді Всеро­ сійського Товариства охорони пам’ятників історії та культури. Але, слід зазначити, що приблизно в другій половині 1980-х pp. за активної підтримки Центрального комітету комсомолу цей рух був “ле­ галізований” та отримав своє офіційне право на існування. Опікуватись питаннями воєнно-історичної реконструкції було доручено відділу спортивної та оборонно-масової роботи. В той же час невеликі фупи та окремі ентузіасти воєнної історії почали об’єднуватись в клуби, які активно створювались по всій країні. В кінці 1988 р. їх вже були десятки, а станом на лютий 1989 р. - більше 40. Клуби та групи існували на громадських засадах, не мали офіційного статусу та своїх приміщень і, як правило, розт­ ашовувались при музеях воєнно-історичного напрямку. Так, наприклад, “Київський воєнно-історичний клуб” (з грудня 1988 р. - клуб “Слава Вітчизни”) існував при музеї “Косий капонір” (пам’ятник форти­ фікації XIX ст.), в приміщенні якого і проводив свої засідання. У народжуваному русі воєнно-історичної реконструкції активну участь прийняли військовослужбов­ ці Радянської Армії, особливо найкраща її частина - офіцери. Так, у 1986 р. в одній з військових частин Групи радянських військ в Німеччині молодими офіцерами був створений клуб “Слава Ві­ тчизни”. Члени цього клубу, самостійно відтворивши уніформу та амуніцію Чернігівського піхотного —полку періоду наполеонівських війн, першими почали приймати участь у виконанні ритуалів на міс­ цях “битви народів” під Лейпцигом. Саме там відбулось їх знайомство з популярним міжнародним рухом реконструкції наполеонівських війн. Представниками цього руху були клуби “Битва народів” (м. Лейпциг, Німецька Демократична Республіка) та “Аустерліц” (Чехословаччина). Разом з члена­ ми клубу “Битва народів” реконструкгори із “Слави Вітчизни” несли урочисті варти біля Головного монументу та воєнних пам’ятників Лейпцігської битви, брали участь в урочистих молебнях в право­ славному храмі-пам’ятнику в Лейпцигу. Згодом, члени клубу стали активними учасниками спільних з німецькими клубами ВІР святкувань ювілеїв різних міст Німеччини. Фактично, саме з Німеччини, рух воєнно-історичної реконструкції набув свій практичний початок на теренах колишнього СРСР, здо­ бувши перший досвід участі у міжнародних заходах. Багато клубів та фуп ВІР створювались за ініціативою або за безпосередньої участі військовослуж­ бовців. Так, наприклад, у 1988 р. в Московській області за ініціативи групи молодих офіцерів однієї з військових частин було організовано клуб “Охтирські гусари”. У тогочасних циркулярах з організації патріотичного виховання в Радянській Армії та ВійськовоМорському Флоті зазначалось, що створення воєнно-патріотичного клубу у військовій частині сприяє

714

науковий збірник

зміцненню військової дисципліни, викорененню “дідівщини”, розвитку дружби та товариських відно­ син між рядовим та командним складом. Отримавши “партійну згоду на існування” та майже державну підтримку, рух воєнно-історичної ре­ конструкції в СРСР інтенсивно почав розвиватися. Починаючи з 1988 р. щорічно проводилось воєнноісторичне свято на Бородинському полі, в якому приймали участь клуби та групи реконструкторів з усіх куточків СРСР. В період з 1989 по 1991 pp. діяла Федерація воєнно-історичних клубів при ЦК ком­ сомолу СРСР. Завдяки підтримці цієї Федерації, наприклад, був організований похід радянських ре­ конструкторів по місцях битв Вітчизняної війни 1812 p., щорічно проводились воєнно-історичні свята, присвячені цим подіям. До речі, автор безпосередньо приймав участь в одному із таких святкувань у складі 13 полку легкої піхоти наполеонівських військ. Кількість клубів ВІР швидко збільшувалась, що вони почали об’єднуватись в асоціації. Так, наприклад, у 1990 р. в Ленінграді була створена СанктПетербурзька міська воєнно-історична асоціація. Продовженням розвитку реконструкції в колишньому СРСР була участь клубів та груп у міжнарод­ них заходах, які проводились за кордоном, таких, як “Битва народів” та “Аустерліц”, святкування 200річчя Великої Французької революції. Слід зазначити, що й закордонні клуби реконструкторів не оми­ нали увагою своїх радянських колег. Так, в травні 1989 р. в Києві за підтримки музею “Косий капонір” відбувся презентаційний для київських реконструкторів захід під назвою “Інтербівуак” в якому, крім відповідних клубів та груп з Москви та Ленінграда прийняв участь чеський клуб “Аустерліц”. У 1990 р. радянські реконструктори стали дієвими учасниками святкування річниці битви при Ватерлоо. Після відомих подій серпня 1991 р. все змінилось - підтримка та опіка руху воєнно-історичної ре­ конструкції з боку держави припинилась. З того часу клуби та групи реконструкторів існують на осо­ бистому ентузіазмі своїх членів та діють, в основному, як неприбуткові громадські організації. В той же час, розуміючі важливість своїх дій у справі патріотичного виховання, вже в кінці 1991 р. в Російській Федерації ентузіастами створюється, а в 1992 р. реєструється Міжрегіональна воєнноісторична асоціація, яка об’єднала клуби та групи реконструкторів різних регіонів Роси. Незважаючи на те, що СРСР розпався на чисельні національні держави, рух ВІР свого розвитку не припинив, а продовжував поширюватись, як географічно, охоплюючи всі більш широкий загал регіо­ нів, так й розширюючи історичний спектр, збільшуючи кількість спільних заходів із своїми західними колегами, як “вдома”, так і за кордоном. У 1996 р. на базі Санкт-Петербурзької міської воєнно-історичної асоціації та ряді регіональних клу­ бів організовується Воєнно-історична асоціація Росії. З 1997 р. воєнно-історичні клуби України, Білорусі та Росії об’єднуються під єдиним дахом Між­ народної воєнно-історичної асоціації (м. Москва). Зараз членами асоціації є клуби з Росії, України, Білорусі, країн Балтії, а також Чехії та Словаччини. Нажаль, слід констатувати, що поки що на відміну від зарубіжних клубів, клуби на пострадянському просторі в більшості є все ж таки малочисельними (європейський стандарт малочисельного клубу - до ЗО осіб). Слід зазначити, що сьогоднішня воєнно-історична реконструкція, яка має глибокі коріння, прой­ шовши шлях зміни та трансформації, суттєво відрізняється від свого прообразу перш за все тим, що відновленням історичних реалій займаються не штатні військові підрозділи, а ініціативні люди різних професій та майнового статку. Для підтримки діяльності воєнно-історичних клубів в провідних країнах світу існує багаторічна прак­ тика підтримки руху реконструкції з боку держави. Так, наприклад у Польщі цим питанням опікується Міністерство національної оборони, а у США, Франції та Великобританії існують навіть цілі програми фінансування руху воєнно-історичної реконструкції. До речі, французи підтримують майже всі клуби в тому числі й зарубіжні, які займаються реконструкцією французької армії, фінансуючи, частково, та забезпечуючи участь цих клубів у святкуваннях воєнно-історичних подій. А що ж у нас? Питання риторичне, нажаль...

науковий збірник

715

За майже 25-річний шлях розвитку рух ВІР на пострадянському просторі започатковані щорічні між­ народні, такі як “День Бородина”, “Куліковська битва”, та регіональні фестивалі, багато інших заходів різного формату, періодичності та кількості учасників. Сучасний рух ВІР, розпочавши своє існування з реконструкції воєн у США та Британії відповідно 1861-1865 та 1642-1651 pp. та наполеонівських воєн, нині представляє майже всі епохи та відтворює зброю та однострої армій багатьох часів - від римських легіонерів до британських піхотинців Фолклендської війни. Основні напрямки реконструкції, які мають світову географію учасників: Древній Рим, епоха вікінгів, руське та європейське середньовіччя, “Столітня війна”, Бургундські війни, війни Алої та Білої рози, епоха наполеонівських воєн, громадянська війна у США, Перша та Друга світові війни. Існують також клуби та групи, що поки не знайшли широкої популярності, такі як, ланкснехти та солдати франкопрусської війни, бійці громадянської війни в СРСР та американських військ у В’єтнамі. Крім цього, існують досить “екзотичні” клуби та групи, які реконструюють, наприклад солдатів Зу­ луських воєн або австралійські територіальні війська XIX ст., піратів XVII-XVIII ст. Слід відмітити, що і події відновленої воєнної історії України знайшли своє певне відображення у реконструкції. Так, під час відзначення у Луцьку 90-річчя Брусиловського прориву серед реконструкторських підрозділів австро-угорських військ вперше був представлений й підрозділ українських сі­ чових стрільців. Зараз на Волинській землі щорічно, починаючи з 2006 p., проводиться Міжнародний воєнно-історичний фестиваль “відлуння Великої війни”. Тут слід пригадати про вшанування подвигу Героїв Крут, 90-річчя якого відзначалось у 2008 р. З цієї нагоди на історичному полі відбулось масш­ табне воєнно-історичне шоу за участю реконструкторів, одягнутих в однострої українських та раднаркомівських підрозділів. А під час святкування у Львові 67-ї річниці створення Української Повстанської армії була проведена урочиста хода за участю членів клубів, що реконструюють підрозділи повстан­ ців. Крім того, відбулось воєнно-історичне дійство, яке відновлювало одну із бойових сутичок україн­ ських вояків з німецькими підрозділами. Починаючи з 2005 р. в Україні традиційним стало проведення в м. Кам’янець-Подільський Міжнародного воєнно-історичного фестивалю “terra heroica” (Земля ге­ роїчна), учасники якого відтворюють події 1653 p., а саме - бій між загоном Б.Хмельницького, до якого входили не тільки козаки, а й селяни (голота), московські стрільці та кримські татари, з одного боку, та військами польського короля Яна-Казимира, які обороняли Кам’янецький замок, - з іншого. Кількість учасників цього фестивалю та їх географія з року в рік збільшується. А з 2003 р. на Київщині прово­ диться масштабний Міжнародний воєнно-історичний фестиваль “Даєш Київ! Рік 1943-й”. Фестиваль набув широкої популярності серед клубів з країн Східної Європи, які є його постійними учасниками. У відтворенні тодішніх подій Вітчизняної війни приймають участь як підрозділи радянської та німецької піхоти, так і сапери, кавалерія та артилерія, а також автомобільна та бронетехніка. Крім безпосередньо битв (боїв), члени клубів та груп реконструкції відновлюють ще й повсякденне життя, так би мовити “living history” (жива історія), воїнів в полі, з максимальною достовірністю ко­ піюючи палатки, обладнання табору, процес приготування їжі та організацію несення служби. І тут діють досить суворі правила поведінки, взаємовідносин між старшими та молодшими за званням (посадою), дотримання відповідності у обліку до визначеної епохи. Власно кажучи, ВІР є свого роду виставою, сюжетною лінією якої є битва, бій або епізод бойових дій між підрозділами військ певної історичної епохи. Таким чином, на думку автора, воєнно-історична реконструкція є максимально історично достовірним “зліпком” з реальних подій, які відбувались у пев­ ний час. До того ж реконструюється не тільки уніформа, зброя та озброєння, предмети спорядження, стройові прийоми та команди, але й побутові речі, музичні інструменти, агітаційні матеріали тощо тобто предмети, що знаходились у користуванні протиборчих сторін. Воєнно-історична реконструкція слугує, з одного боку, практичному вивченню та наочній демонстра­ ції подій воєнної історії минулого з метою підвищення історичної свідомості громадян та пропагування

716

науковий збірник

знань національної історії і, як наслідок, - військово-патріотичного виховання, а з іншого дає можли­ вість для учасників “битви” відчути з певним ступенем достовірності життя воїнів тієї чи іншої епохи. Крім того, наприклад члени клубів не тільки з багатьох країн світу, а й з Росії, приймають участь у різноманітних національних освітніх програмах чи проводять показові виступи, в тому числі й в на­ вчальних закладах. За їх допомогою та безпосередньою участю знімаються документальні фільми та телепрограми на історичну тематику. Вони є акторами батальних сцен та епізодів із життя війська в історичних кінострічках. Автор, будучи безпосереднім учасником руху ВІР із багаторічним досвідом, із власної практики хоче підкреслити, що особливі відчуття учасників “битви” за своєю яскравістю та гостротою не можли­ во порівняти з будь-якими іншими емоціями, що відомі пересічному громадянину. Воєнно-історична реконструкція схожа на “машину часу”, яка дозволяє переноситись на багато років назад, опинитись на полі бою, перевтілитись на певний час у воїна, відчути себе бійцем. Для того, щоб отримати най­ більш правильну уяву про події сивої давнини, максимально повно усвідомити величезну важкість тодішньої “солдатської праці” учасники реконструкції ретельно та досконало вивчають воєнну історію відповідних часів, буквально пронизуються духом того часу. До того ж, кожен клуб веде роботу серед молоді, притягуючи її до своїх рядів, тим самим готуючи до служби в армії на прикладі багатих тради­ цій епохи, що реконструюється. Відповідно до Постанови Кабінету Міністрів України від 21.10.09 р. № 1140 Міністерству оборони України доручено утворити Науково-дослідний центр воєнної історії. А Указом Президента України від 12.11.09 р. № 923/2009 з метою відзначення Днів української воєнної звитяги, інших видатних подій національної воєнної історії Кабінету Міністрів України поставлено завдання щодо передба­ чення проведення вистав воєнно-історичної реконструкції із залученням до участі в них громадських організацій, а місцевим державним адміністраціям - забезпечити їх проведення. З огляду на це та з метою наукового обґрунтування та методологічного супроводження воєнно-історичної реконструкції доцільним було б ввести до складу створеного Науково-дослідного центру воєнної історії науковий підрозділ, якій би опікувався цією проблематикою. Джерела і література: 1. Желядо Е. Игрьі для взросльїх / Е. Желядо II Камуфляж. - 2005. - № 5. - С. 33-35 2. Карпов И. Военно-историческая реконструкция І И. Карпов II Сержант. -1999. - № 3. - С. 27-28 3. Панченко A. Terra heroica І А. Панченко II Сегодня - 2006. -11 октября - С. 12-13 4. Постанова Кабінету Міністрів України від 21.10.09 р. № 1140 “Про утворення Науково-дослідного центру воєнної історії” 5. Указ Президента України від 12.11.09 р. № 923/2009 “Про деякі заходи щодо відзначення видатних подій національної воєнної історії”

науковий збірник

717

Олександр НІКІТЮК [Київ]

ПІДГОТОВКА ВІЙСЬКОВО-МЕДИЧНИХ КАДРІВ V ЛЬВІВСЬКОМУ НАЦІОНАЛЬНОМУ МЕДИЧНОМУ УНІВЕРСИТЕТІ ім. ДАНИЛА ГАЛИЦЬКОГО Важливою складовою збройних сил держави була і залишається військово-медична служба. Здій­ снюючи піклування про збереження та зміцнення здоров’я військовослужбовців, беручи участь у підт­ риманні боєздатності особового складу, вона вносить суттєву частку у забезпечення боєготовності військ. Успішне вирішення завдань, покладених на медичну службу забезпечується її кадровим по­ тенціалом. Військово-медичні кадри готуються в військово-медичних академіях, на військових фа­ культетах та кафедрах цивільних медичних вузів, навчальних центрах, відповідно до спеціальнос­ тей. На території Львівщини підготовку військово-медичних кадрів з 1944 року здійснює Львівський медичний інститут, який за часів незалежності України отримав статус Львівського національного медичного університету.

13 квітня 1944 року Рада народних комісарів СРСР прийняла Постанову «Про військову підготовку студентів у вищих навчальних закладах», яка зобов’язувала Народний комісаріат оборони СРСР до першого липня 1944 року створити та укомплектувати посади начальників та викладачів військових кафедр вищих навчальних закладів [16,136]. 24 червня 1944 року видано наказ Союзного комітету зі справ вищої школи при Раді народних комісарів СРСР та Головного союзного санітарного управління Червоної армії «Про військово-медичну підготовку студентів вищих медичних навчальних закладів». Наказ зобов’язував з 1944-1945 навчального року у медичних вузах ввести військово-медичну під­ готовку студентів, яка мала дати студентам необхідні знання та навички для виконання ними після закінчення навчального закладу обов’язків молодшого лікаря полку та ординатора польових медич­ них установ [17, 157]. На підставі цих керівних документів у Львівському медичному інституті була сформована військова кафедра та розпочато з 1944-1945 навчального року викладання військовомедичної підготовки студентам усіх курсів вузу. Слід зазначити, що у період 1945-1948 pp. у зв’язку з відміною проведення навчальних зборів (пов’язано з відбудовою держави) по закінченню навчання випускникам вузу після складання дер­ жавного іспиту присвоювалось військове звання «сержант запасу» та видавалося посвідчення вста­ новленої форми. Військове звання молодшого лейтенанта присвоювалося лише після проходження збору у військах. Також випускники вузу чоловічої статі після проходження навчання з військовомедичної підготовки звільнялися від призову на строкову військову службу. Починаючи з 1950 року Львівський медичний інститут щорічно здійснював підготовку близько 450 офіцерів медичної служби запасу. У зв’язку зі збільшенням кількості факультетів загальна чисельність офіцерів запасу на 1990 рік зросла майже до 600 осіб. У зв’язку зі змінами навчальних програм (збільшенням кількості на­ вчальних дисциплін), змінювалась і кількість викладачів, яка нараховувала від 14 на час створення кафедри до 21 на період проголошення незалежності України. Серед професорсько-викладацького складу були офіцери, які мали значний досвід військової служби, учасники бойових дій та ліквідації аварії на Чорнобильській АЕС. У 1991 році загальна чисельність кафедри нараховувала сорок чо­ ловік, серед професорсько-викладацького складу було два кандидати медичних та один кандидат фармацевтичних наук. Навчання студентів проводилося на 2-4 курсах, а після п’ятого курсу медичних та четвертого курсу стоматологічного та фармацевтичного факультетів проводився навчальний збір, звання офіцерів запасу присвоювались після закінчення вузу. В Україні напередодні проголошення незалежності підготовка офіцерів медичної служби кадру не проводилась. Однак, у перші місяці здобуття незалежності держави, дбаючи про підготовку власних

718

науковий збірник

військово-медичних кадрів Міністр охорони здоров’я Ю.П.Спіженко звернувся з листом до Прем’єрміністра України В.П.Фокіна, в якому зазначалося, що враховуючи проголошення акту про незалеж­ ність України Міністерство охорони здоров’я вважає за недоцільне, починаючи з 1992 року направля­ ти студентів п’ятих курсів медичних вузів України для продовження навчання на військово-медичних факультетах Нижньоновгородського, Самарського і Саратовського медичних інститутів Роси. З метою підготовки лікарських кадрів для потреб МО України військово-медичний факультет може бути від­ критий при Львівському медичному інституті, який має необхідну матеріально-технічну та навчальну бази. Міністерство охорони здоров’я просить розглянути ці пропозиції» [8,145]. Лист для розгляду був направлений Міністру оборони К.П Морозову та Міністру економіки А.К.Мінченку. У відповіді Міністру охорони здоров’я Ю.П.Спіженко виконуючий обов’язки начальника управлін­ ня справами МО України генерал-майор авіації Г.Панкратов, стверджував, що, виходячи з концепції військової освіти та реформування її системи, МО України рахує за недоцільне відкривати військовомедичний факультет при Львівському медичному інституті [8,147]. Відповідь Міністра економіки Укра­ їни А.К. Мінченка була більш зрозумілою, бо говорилося: «вважаємо доцільним підготовку лікарських кадрів для потреб МО України з числа студентів четвертих курсів медичних вузів проводити, почина­ ючи з 1993 року на військово-медичному факультеті, який передбачається створити при Київському медичному інституті» [8,149]. Для створення системи військової освіти Україні потрібна була нормативно-правова база. Одним з перших законодавчих актів, що вплинув на підготовку військово-медичних кадрів, був Закон України «Про загальний військовий обов’язок і військову службу» прийнятий 25 березня 1992 року [5,15]. Згід­ но положень цього Закону зарахування на військову кафедру проводилося на добровільних засадах, а період навчання за програмою підготовки офіцерів запасу зараховувався як строкова військова служба. Військово-медичну підготовку за програмою підготовки офіцерів медичної служби запасу мо­ гли проходити і жінки-студенти вищих медичних навчальних закладів, придатні за станом здоров’я до військової служби. Прийняття Закону привело до того, що на військові кафедри вищих медичних навчальних закладів України серед чоловіків пішли навчатися ті особи, які не хотіли потрапити на строкову військову службу. Зменшилось і число студентів-жінок. У квітні 1992 року начальником Управління медичного забезпечення Міністерства оборони України полковником медичної служби Циганком Г.В. начальникам медичних служб округів (Прикарпатського та Одеського), BMC, ВПС та начальникам воєнних кафедр медичних інститутів було направлено лист про виконання науково-дослідної роботи на тему «Обфунтування та розробка системи підготовки та піспядипломної освіти військово-медичних кадрів». Відповідальними виконавцями першої частини роботи «Обфунтування та розробка системи підготовки військових лікарів і фельдшерів кадру» було визна­ чено начальників кафедр Київського та Львівського медичних інститутів полковників медичної служ­ би Б.Є.Лісничого та В.Я.Байдіна. До роботи також залучався колектив медичної служби Прикарпат­ ського військового округу. В ході виконання науково-дослідної роботи розроблялися пропозиції щодо організаційно-штатної структури, матеріально-технічному забезпеченню, комплектуванню і організа­ ційному функціонуванню військового відділення інституту по підготовці та удосконаленню військовомедичного складу, проекти навчальних планів та профам підготовки та удосконалення військовомедичних фахівців кадру та запасу. Розроблені колективом пропозиції були взяті за основу при форму­ ванні військово-медичного відділення при Українському державному медичному університеті. У серпні 1992 року Кабінетом Міністрів України видано Постанову № 490 «Про реформу систе­ ми військової освіти». Постанова передбачала створення в державі військово-медичного відділення при Українському (м. Київ) державному медичному університеті ім. академіка О.О.Богомольця, яке мало завдання готувати та удосконалювати військово-медичні кадри [12, 57]. В цей же час до Пре­ зидента України Л.М.Кравчука, Першого віце-Прем’єра КМ України І.Р.Юхновського, Міністра оборо­ ни України генерал-полковника К.П.Морозова та Міністра охорони здоров’я України Ю.П.Спіженко з

науковий збірник

719

листами-проханнями звернувся ректор Львівського державного медичного інституту (ЛДМІ) академік М.П.Павловський про відкриття у вузі військово-медичного факультету. В проханні стверджувалося, що ЛДМІ єдиний в Україні вищий медичний навчальний заклад, який має у своєму складі шість фа­ культетів та спроможний, використовуючи досвід функціонування військово-медичних факультетів при Саратовському, Самарському і Томському медичних інститутах, проводити підготовку кадрових офіцерів медичної служби практично з усіх військово-облікових спеціальностей. До того ж у Львові, розміщені окружні військовий госпіталь, стоматологічна поліклініка, санітарно-епідеміологічний загін, військово-медичний склад, які можуть бути використані як клінічна база навчального процесу [7,6-7]. Порушені ректором ЛДМІ пропозиції були запізнілими, поскільки згідно Постанови Кабінету Міністрів України «Про реформу системи військової освіти» з першого вересня 1993 року було передбачено створення військово-медичного відділення при Українському державному медичному університеті ім. О.О.Богомольця. Слід відмітити, що на той час, лише у двох медичних вузах розташованих на тери­ торії України (Львівському та Запорізькому) готували провізорів запасу.

24 січня 1993 року до Президента України Л.М.Кравчука з листом звернувся народний депутат Укра­ їни П.Мовчан з проханням сприяти відкриттю військово-медичного факультету у 1993 році у Львівсько­ му ДМІ. Вуз єдиний в Україні нараховував у своєму складі шість факультетів, мав достатню адміні­ стративну і житлову базу для розміщення курсантів та науково-педагогічних працівників. Автор листа писав, що «інтереси нації і держави, відродження України в Українській армії і порятунок української мови найбільш ефективно можуть здійснюватись офіцерами-випускниками Львівського медичного ін­ ституту, що у всі часи був кузнею національно свідомих кадрів». [6,80-81]. В листі також зазначалося, що викладання в інституті ведеться українською мовою, а це сприятиме швидкому впровадженню закону про мови у військах, провідниками якого будуть військові лікарі. Однак, усі спроби відкриття у Львівському державному медичному інституті військово-медичного факультету були марними.

19 липня 1992 року Міністром оборони України видана Директива Д-21 «Об упорядочении принятия Военной присяги» [1,136-137], текст якої був затверджений Верховною Радою України 6 грудня 1991 року. Але п'ятнадцять офіцерів військової кафедри Львівського ДМІ ще на початку липня 1992 р. склали Військову присягу на вірність Українському народові та наказом МО України від 13 липня 1992 р. були зараховані до ЗС України. Присягу не склали ті, хто вирішив проходити військову службу за межами України, або взагалі звільнитися з лав Збройних сил. У 1993 році Верховною Радою України були прийнятті зміни і доповнення до Закону України «Про загальний військовий обов’язок і військову службу» [3, 987]. Одним з пунктів внесення змін до Закону було перейменування військових кафедр в цивільних навчальних закладах на кафедри військової підготовки. З 1993 року військова кафедра Львівського ДМІ змінила назву на кафедру військової підготовки. Урядом України у 1995 році було прийнято рішення про створення загальнодержавної системи екстремальної медицини. Згідно Постанови Кабінету Міністрів України від 16 жовтня 1995 р. «Про взаємодію медичних служб Збройних Сил та інших військових формувань із державною системою охорони здоров’я і про створення загальнодержавної системи екстремальної медицини» [13] було введено обов’язкове вивчення студентами вищих медичних, стоматологічних та фармацевтичних на­ вчальних закладів, інтернами та курсантами медичних закладів післядипломної освіти екстремальної та військової медицини та створення відповідних кафедр у всіх державних навчальних закладах. В медичних вузах на базі кафедр військової підготовки розпочалось створення кафедр екстремальної та військової медицини [11], на які покладалося навчання усіх студентів, інтернів і курсантів з питань організації медичного забезпечення населення у надзвичайних ситуаціях мирного і воєнного часу та військово-медичної підготовки офіцерів медичної служби запасу [10]. У 1996 році кафедру Львівсько­ го державного, медичного інституту було перейменовано на кафедру екстремальної та військової медицини. Вона перейшла на нові штати. Загальна чисельність кафедри нараховувала 19 чоловік, з яких 12 чоловік - науково-педагогічний склад (два кандидати медичних та один кандидат фармацев­

720

науковий збірник

тичних наук). Скоротилася загальна кількість посад військовослужбовців, їх залишилось лише шість. Частина військовослужбовців звільнились з лав ЗС України та залишились працювати на кафедрі цивільними викладачами. Утримання викладачів - військовослужбовців та цивільних фахівців, які обіймають посади в предметно-методичних групах з військової і військово-медичної підготовки - здій­ снювалось за рахунок Міністерства оборони України, утримання професорсько-викладацького складу предметно-методичних груп із військово-спеціальних дисциплін і медицини катастроф здійснювалось за рахунок Міністерства охорони здоров’я України. Взагалі на кафедрах збільшилась кількість цивіль­ них викладачів, які утримувались за рахунок МОЗ України. У 1999 році Верховна Рада України прийняла поправки до Закону України «Про загальний військо­ вий обов’язок і військову службу» [4, 654]. Закон вимагав стовідсоткового вивчення екстремальної і військової медицини студентами вищих медичних навчальних закладів. Військова підготовка вве­ дена в навчальні плани підготовки лікарів та фармацевтів медичних факультетів та вузів усіх форм власності як обов’язкова дисципліна. У 2001 році Кабінет Міністрів України прийняв Постанову «Про затвердження Положення про Державну службу медицини катастроф» [14]. Виконуючи Постанову та з метою удосконалення системи підготовки офіцерів медичної служби запасу було підготовлено та підписано сумісний наказ трьох міністрів Оборони, Науки і освіти та Охорони здоров’я «Про удо­ сконалення системи підготовки офіцерів медичної служби запасу» [9]. Згідно даного наказу кафе­ дри екстремальної і військової медицини вищих медичних (фармацевтичних) навчальних закладів України III-IV рівня акредитації було перейменовано на кафедри медицини катастроф та військової медицини. Наказом з 1 березня 2003 року було введено в дію нові нормативні документи з організа­ ції навчального процесу. Нова програма навчальних дисциплін з військової підготовки та медицини катастроф збільшилась майже на 25% до 536 годин для медичного факультету і 474 годин для сто­ матологічного та фармацевтичного факультетів, що сприяло в подальшому покращенню знань та практичних навичок військових лікарів запасу. У зв’язку зі збільшенням кількості годин, збільшився і штат кафедри. З 2003 року він нараховував 35 осіб, з них 23 посади науково-педагогічних працівників. Також слід зазначити, що частина штату утримується за рахунок МО України (17 осіб, з них чотири військовослужбовці), а частина за рахунок МОЗ України. Серед науково-педагогічних працівників чет­ веро кандидатів медичних наук та один кандидат фармацевтичних наук. За період 1991-2006 років Львівський національний медичний університет ім. Данила Галицького підготував близько десяти тисяч офіцерів медичної служби та провізорів запасу. З часу створення військово-медичного відділення (в подальшому Української військово-медичної академії) до цього навчального закладу було зараховано 134 випускники Львівського національного медичного універ­ ситету. Загальна чисельність складає 11% від загального набору до вищого військово-медичного на­ вчального закладу. За цими показниками вуз займає третє місце після Вінницького національного та Національного (м. Київ) медичних університетів. У зв’язку з переходом у 2005-2006 навчальному році медичних вузів на навчання за кредитномодульною системою, уже з січня 2006 року військово-медична освіта України вступила на шлях реалізації положень Болонської декларації і здійснює підготовку офіцерів медичної служби запасу за військово-обліковою спеціальністю лікувальна справа за кредитно-модульною системою навчання. У квітні 2006 року Верховна Рада України внесла зміни в Закон України «Про загальний військовий обов’язок і військову службу» [2, 80]. Закон відміняв обов’язкове вивчення військової підготовки сту­ дентами медичних (фармацевтичних) вузів. Прийнята 26 липня 2006 р. Постанова Кабінету Міністрів України «Про заходи Щодо оптимізації мережі військових навчальних підрозділів вищих навчальних закладів» [15], внесла зміни в систему військово-медичної освіти. Відповідно до цієї Постанови до кінця 2010 року намічено скоротити 13 кафедр медицини катастроф та військової медицини, які здійснювали навчання за програмами підготовки офіцерів медичної служби запасу, серед них і кафедру медицини катастроф та військової медицини Львівського національного медичного університету, єдиного на тери­

науковий збірник

721

торії Галичини навчального закладу з підготовки офіцерів медичної служби та провізорів запасу. Скорочення кафедр медицини катастроф та військової медицини негативно відобразилось на сис­ темі військово-медичної освіти. Адже саме на цих кафедрах кувались майбутні офіцерські медичні кадри для Української військово-медичної академії - вищого навчального закладу післядипломної освіти, створеного за часів незалежності України. Слід зазначити, що краща робота по підготовці офіцерів медичної служби запасу здійснювалась на кафедрах медицини катастроф і військової медицини у Вінницькому та Львівському НМУ, Кримському, Одеському ДМУ та Українській медичній стоматологічній академії (м. Полтава). Однак залишились ка­ федри у тих вузах, які за останні п’ять років дали лише 15 % набору слухачів до Української військовомедичної академії, а саме у Запорізькому, Тернопільському та Харківському державних медичних уні­ верситетах і підготовка офіцерів медичної служби запасу з 2006-2007 навчального року здійснюється тільки за плату фізичних та юридичних осіб відповідно до квот визначених наказом МО України. Отже, за 1991-2006 роки кафедра медицини катастроф та військової медицини Львівського на­ ціонального медичного університету здійснила підготовку близько десяти тисяч офіцерів та провізо­ рів запасу. З них 1,5 % повязали своє життя зі ЗС України. Однак, не було вирішено питання щодо створення у Львові військово-медичного факультету, який міг би зайняти своє чільне місце в системі військово-медичної освіти держави.. Джерела і література: 1. Директиви Міністра оборони України (оригінали) та матеріали до них. №Д-1-№Д-38 за 1992 рік. //Галузевий дер­ жавний архів Міністерства оборони України (ГДА МО України, м. Київ). Фонд 3697. - Оп. 19071. - Спр. 11. - 264 арк..

2. Закон України «Про військовий обов’язок і військову службу» в редакції Закону №3597-IV від 04.04.2006 зі змінами II Звід Кодексів і Законів України. - К.: Українське агентство інформації та друку «Рада», 2007.- С.77-94.

3. Закон України «Про внесення змін та доповнень до Закону України «Про загальний військовий обов’язок і військову службу» від 21.10.93 p. II Відомості Верховної Ради України. -1993. - № 44 - ст. 418.- С.987.

4. Закон України «Про внесення змін до Закону України «Про загальний військовий обов’язок і військову службу»» від 18 червня 1999 p., № 766-XIVII Відомості Верховної Ради України. -1999. - № 33. - С. 650-672.

5. Закон Украиньї «О всеобщей воинской обязанности и военной службе» Сборник законов Украиньї по военньїм вопросам. - К.: «Народная армия». -1992. - 32 с.

6. Листування з Президентом України. (30.11.1992 - 22.03.1993 p.). II Галузевий державний архів Міністерства обо­ рони України (ГДА МО України, м. Київ). Фонд 3697. - Оп. 34747. - Спр. 28. - 497 арк.

7. Листування з Президентом України, Кабінетом Міністрів України, Верховною Радою України. II Відділ архівних справ МОЗ України. Фонд 342. - Оп. Документи Головного управління учбових закладів, кадрів і науки за 1992. Спр.1. Т.1.-249 арк..

8. Листування з союзними, республіканськими, обласними та іншими організаціями з питань медичного обслугову­ вання населення, роботу медичних інститутів і училищ та використання кадрів системи охорони здоров’я в Укра­ їнській РСР. 3 липня - 30 фудня 1991 p. II Архів вищих органів влади. Фонд № Р-2. - Оп. 15 т.6. - Од. зберіг. 2544.

- 233 арк.

9. Наказ Міністра оборони України, Міністра освіти і науки України та Міністра охорони здоров’я України від 10.02.2003 р. №31/68/53 «Про удосконалення системи підготовки офіцерів медичної служби запасу».- К. - 2003.379 с.

10. Наказ Міністра освіти України і Міністра оборони України від 28.12.1995 р. №360/342 «Про затвердження Тимчасо­ вого положення про організацію підготовки офіцерів у цивільних вищих навчальних закладах України». -10 с.

11. Наказ Міністра охорони здоров’я України і Міністра оборони України від 15.12.1995 р. №233/332 «Про створення кафедр екстремальної і військової медицини».

12. Постанова Кабінету Міністрів України від 19.08.92 р. № 490 «Про реформування військової освіти» II Зібрання по­ станов Уряду України. -1992. - №10. - С. 49-61.

13. Постанова Кабінету Міністрів України від 16.10.95 р. № 819 «Про взаємодію медичних служб Збройних Сил та інших військових формувань із державною системою охорони здоров’я і про створення загальнодержавної системи екстремальної медицини» II Збірник постанов Уряду України. -1995. - №11. - С. 54-59.

14. Постанова Кабінету Міністрів України від 11.07 2001 р. №827 «Про затвердження Положення про Державну службу медицини катастроф» II Офіційний вісник України. - К. - 2001. - №29. - С.133-136.

15. Постанова Кабінету Міністрів України від 26.07 2006 року №1025 «Про заходи щодо оптимізації мережі військових навчальних підрозділів вищих навчальних закладів» II Офіційний вісник України. - К. - 2006. - №30. - С.99-102.

16. Руководяшие материальї по военно-медицинской подготовке (приказьі, положення, указания и др.материальї) (13.04.44-22.02.45). //Архів вищих органів влади. Фонд № 342. - Оп. 14 т.2. - Од. зберіг. 4269. т.1. -140 арк.

17. Руководяшие материальї по военно-медицинской подготовке (приказьі, положення, указания и др.материальї) (24.06.44-22.01.53). II Архів вищих органів влади. Фонд № 342. - Оп. 14 т.2. - Од. зберіг. 4270. т.2. -180 арк.

722

науковий збірник

Михайло СЛОБОДЯНКЖ (Львів)

703-й ІНЖЕНЕРНИЙ ВІННИЦЬКИЙ ОРДЕНІВ ЧЕРВОНОГО ПРАПОРА І БОГДАНА ХМЕЛЬНИЦЬКОГО ПОЛК Частина була сформована у червня 1942 р. як 9-а саперна бригада (11-го формування) у складі Північнокавказького фронту*. [1] До складу бригади включили: - 1630-й окремий саперний батальйон (Іі-го формування, осапб); його перетворили з 1630-го окремого мостового батальйону, який, в свою чергу, був створений з 1630-го окремого саперного батальйону (1-го формування);[2] - 1636-й, 1637-й, 1649-й, 1651-й та 1677-й окремі саперні батальйони.[3] Протягом липня - листопада 1942 р. бригада брала участь в боях у складі Північнокавказького фронту, а з вересня - у складі Чорноморської групи військ Закавказького фронту. Через те, що до початку боїв за Ново­ російськ інженерні роботи не були повністю закінчені, фронтові та армійські інженерні частини змушені були укріпляти оборону у смузі дій чорноморської групи військ вже в ході битви. 9-а саперна бригада в цей час вела роботи на будівництві Туапсінського і Новоросійського оборонних районів.[4] В ході боїв радянські війська широко застосовували мінні загородження. Однак спеціальних інженерних частин для виконання цих завдань не вистачало. Тому 25 листопада 1942 р. 9-а саперна бригада (li­ ra формування) була переформована у 3-у інженерно-мінну бригаду.[5] Відповідно, й батальйони були піддані переформуванню за новим призначенням. 1630-й осапб став 90-м окремим інженерно-мінним батальйоном (оімб); 1651-й осапб - 91-м оімб; 1637-й осапб - 92-м оімб; 1636-й осапб - 93-м оімб; 1649-й - 94-м оімб; 1677-й осапб - 95-м оімб.[6] Впродовж грудня 1942 р. - квітня 1943 р. бригада брала участь в оборонних боях на Північному Кавказі у складі спочатку Чорноморської групи військ Закавказького фронту (під час проведення Туапсінської обо­ ронної операції), далі - на грозненському напрямку у складі Північної групи військ, а в наступному - знов у Чорноморській фупі військ Закавказького фронту (з 5 лютого 1943 р. - Північнокавказького фронту). Те­ пер, в ході наступу, сапери виконували вже інші завдання - розмінування шляхів для радянських військ, що наступали. А.А. Гречко відмічав, що при цьому мало місце нераціональне перекидання інженерних частин з однієї ділянки фронту на іншу. Так, 3-а інженерно-мінна бригада 8 січня 1943 р. з 18-ї армії була перекинута до 56-ї армії, а 16 січня - до 47-ї армії. Враховуючі те, що на ці переходи уходило по 3-4 дні, слід сказати, що бригада більшу частину часу знаходилась в русі.[7] У квітні 1943 р. 3-а інженерно-мінна бригада виводиться в резерв Ставки Верховного Головнокомандувача. Наступальні операції Червоної Армії, до яких вона вдалася після остаточного перелому в ході німецькорадянської війни у 1943 p., зіткнулися з необхідністю подолання завчасно підготовлених позицій про­ тивника. Тому сам хід бойових дій засвідчив: армія потребує спеціально підготовлених, якісно нових, могутніх інженерних з’єднань наступального типу, здатних забезпечити у інженерному відношенні прорив і штурм укріплень противника (як польових, так і , в перспективі - довготривалих). Врахувавши ці обста­ вини, а також загальну тенденцію посилення та розвитку оборони німецьких військ, Ставка Верховного Головнокомандувача (ВГК) прийняла рішення про формування штурмових інженерно-саперних бригад (у пропозиціях начальника інженерних військ Червоної Армії генерала М. Воробйова вони спочатку отри­ мали назву «ударні інженерно-саперні бригади Резерву Головнокомандування»). На виконання цього рішення 21 травня була видана директива про формування п’ятнадцяти штурмових інженерно-саперних бригад. Зміни до назви бригад вніс начальник Генерального штабу маршал Радянського Союзу А. Василевський.[8] * 9-а саперна бригада 1-го формування була створена у жовтні 1941 р. у складі 4-ї саперної армії Приволзького військового округу, де вона існувала до березня 1942 р.

науковий збірник

723

Особливістю формування нових з’єднань стала вимога керівництва Червоної Армії проводити її без збільшення раніше встановленої чисельності інженерних військ, так як це порушувало співвідношення між родами військ. Тому для формування нових з’єднань керівництво інженерних військ застосувало частину вже існуючих. Таким чином 3-а інженерно-мінна бригада, передислокована у кінці червня 1943 р. до Московського військового округу, в якому відбувалися всі формування цих нових з’єднань, була перетворена на 15-у штурмову інженерно-саперну бригаду.[9] Відповідно до штату бригада мала управління бригади, окрему роту управління, п’ять окремих штур­ мових інженерно-саперних батальйонів, одну окрему моторизовану розвідувальну роту та окремий легко-переправний парк.[10] Кожний окремий штурмовий інженерно-саперний батальйон складався з трьох рот по три взводи кожна. В ході переформування 91-й оімб був перетворений на 71-й окремий штурмовий інженерносаперний батальйон (ошісб); 92-й оімб став 72-м ошісб; 93-й оімб - 73-м ошісб; 90-й оімб - 74-м ошісб; 95-й оімб - 75-м ошісб. Зайвий 94-й оімб 14 квітня 1943 р. розформували, а його особовий склад попо­ внив ті, що залишилися.[11] Додатково в бригаді сформували 15-у окрему мото-інженерну розвідувальну роту, 20-й окремий лег­ кий переправний парк та 2129-у військово-поштову станцію.[12] Після сформування і проходження особовим складом бойового злагодження підрозділів у нових штатах, бригада була перекинута на фронт, де у вересні 1943 р. увійшла до складу 47-ї армії Воронізького фронту. У складі армії вона брала участь у звільненні від німецько-фашистських загарбників Лівобережної України. Після виводу 31 жовтня 1943 р. 47-ї армії в резерв Ставки ВГК 15-а окрема штурмова інженерносаперна бригада продовжувала бойові дії вже у безпосередньому підпорядкування 1-у Українському фронту. В цей час підрозділи бригади беруть участь в Київській наступальній операції, в ході якої був звільнений Київ - столиця України, а далі - в Київській оборонній операції. Наприкінці листопада бригада була передана на посилення 38-ї армії (Іі-го формування) 1-го Укра­ їнського фронту, яка вела запеклі бої на рубежі Фастів, Брусилів, Кочерово з противником, що контр­ атакував. У складі армії в ході Київської оборонної операції, що продовжувалася, підрозділи бригади відзначилися в боях, особливо у знищенні танків противника. Для цього в бригаді було створено 15 груп винищувачів танків. В перший тиждень вони здійснили ЗО виходів в тактичний тил противника з метою підриву техніки і ведення розвідки на шляху своєї дії. Кількість фуп збільшувалася з кожним днем і до кінця фудня дійшла до 32. В результаті їх дій було знищено і виведено 3 ладу 28 одиниць техніки, в тому числі 11 танків, 12 автомашин, 3 самохідних гармати, одна гармата і причеп з боєприпасами. Уяву про характер дій саперів дає звіт одного підрозділу бригади в ході цих боїв. Одна з фуп 71-го ошісб бригади прокралась до прифронтового селища Бандурівки. Почувши шум мотору, сапери встановили на дорозі дві міни і укрились на відстані 600 метрів від встановлених мін. Через деякий час на міну наскочила автомашина противника і підірвалась. Ввечері того ж дня, помітивши рух по селу бронетранспортера, штурмовики встановили на вулиці села ще дві міни. Приблизно через півгодини на мінах підірвався бро­ нетранспортер. Вночі група без втрат повернулася до своєї частини.[13] З 24 грудня 1943 р. по 14 січня 1944 р. в ході Житомирсько-Бердичівської операції воїни бригади до­ помагали штурмувати сильно укріплену оборону німців, брали участь у визволенні Бердичева. З кінця січня 1944 р. бригада у складі військ фронту знов відбивала удари німецьких військ східніше Вінниці, а з 4 березня по 17 квітня 1944 р. брала участь у Проскурівсько-Чернівецькій наступальній операції. В ході операції батальйони бригади взяли активну участь у визволенні Жмеринки та Вінниці. За відзначення в цих боях, особливо при звільненні Вінниці, наказом Верховного Головнокомандувача № 069 від 23 березня 1944 р. бригаді було присвоєно почесне найменування «Вінницька».[14] Після перегрупування сил (батальйони бригади отримали завдання до 7 липня 1944 р. зосередити­ ся північно-західніше Тернополя і поступити в оперативне підпорядкування 38-ї армії) 15-а штурмова інженерно-саперна Вінницька бригада у складі 38-ї армії (ІІ-го формування) взяла участь у Львівсько-

724

науковий збірник

Сандомирській наступальній операції, в ході якої своїми діями сприяла швидкому захопленню радян­ ськими військами Львова. 75-й ошісб 29 липня отримав бойове розпорядження по розмінуванню Пере­ мишля, 71-й та 72-й ошісб відзначилися в боях за Золочів. [15] За мужність в боях, уміле інженерне забезпечення наступальних дій фронту, в тому числі обхідного маневру, в результаті якого було звіль­ нено місто Львів, бригаду було нагороджено Указом Президії Верховної ради СРСР від 10 серпня 1944 р. орденом Богдана Хмельницького ІІ-го ступеня. В ході операції 5 серпня 1944 р. 15-а штурмова інженерно-саперна Вінницька ордена Богдана Хмель­ ницького бригада передається до новоутвореного з частини військ 1-го Українського фронту 4-го Україн­ ського фронту (ІІ-го формування). Протягом вересня-жовтня бригада бере участь у важких боях з подо­ лання так званої «лінії Арпада» - системи укріплень, створених угорськими військами в Карпатах. В ході Карпатсько-Ужгородської операції бригада брала участь або самостійно визволила 16 населе­ них пунктів Закарпаття, серед них і Мукачево. За відзначення в цих боях 71-у та 75-у окремим штурмовим інженерно-саперним батальйонам наказом Верховного Головнокомандувача № 0370 від 14 листопада 1944 р. було присвоєно почесне найменування «Мукачівські», а бригаду 31 жовтня 1944 р. нагородили орденом Червоного Прапора.[16] На початку 1945 р. бригада бере участь у Західно-Карпатській наступальній операції, а далі - у Моравсько-Остравській операції, знищуючі ворога на землях Польщі та Чехословаччини. Тут штурмові групи 15-ї шісбр відзначились при подоланні сильно укріплених позицій противника в смузі наступу 100-ї стрілецької дивізії на ближніх підступах з північного сходу до міста Троппау (Опава). При цьому особливу роль зіграли сміливі і вмілі дії саперів з 75-го ошісб та вогнеметників з 38-го обрв.[17] Свій бойовий шлях 15-а штурмова інженерно-саперна Вінницька Червонопрапорна ордена Богдана Хмель­ ницького бригада закінчила у Празькій наступальній операції' у складі 60-ї армії 4-го Українського фронту. Бойові заслуги бригади помітні не лише за відзнаками самого з’єднання. Всі частини, що входили до її скла­ ду, також були відзначені високими державними нагородами і почесними найменуваннями, і складались з: - 71-го окремого штурмового інженерно-саперного Мукачівського батальйону; - 72-го окремого штурмового інженерно-саперного ордена Олександра Невського та Червоної Зірки батальйону; - 73-го окремого штурмового інженерно-саперного Червонопрапорного ордена Червоної Зірки ба­ тальйону; - 74-го окремого штурмового інженерно-саперного Червонопрапорного ордена Богдана Хмельниць­ кого батальйону; - 75-го окремого штурмового інженерно-саперного Мукачівського ордена Червоної Зірки батальйону; - 38-го окремого Червонопрапорного ордена Богдана Хмельницького батальйону ранцевих вогнеметів.[18] Одинадцять орденів за Бойових Прапорах бригади та її частин! Такій звитязі могли позаздрити навіть деякі дивізії. По закінчені бойових дій у Другій світовій війні 15-а окрема інженерно-саперна бригада передис­ локовується до України, до складу Львівського військового округу. 10 листопада 1954 р. бригаду пе­ реформували у 16-у інженерно-саперну Вінницьку Червонопрапорну ордена Богдана Хмельницького бригаду, яка підпорядковувалася начальнику інженерних військ Львівського військового округу.[19] Місцем наступної дислокації бригади було обране невелике західноукраїнське містечко Яворів, непо­ далік від кордону з Польщею. Під час переформування змінилися і батальйони, що входили до складу бригади. 71-й ошісб став 306-м інженерно-саперним Мукачівським батальйоном; 72-й ошісб - 307-м інженерно-саперним орденів Олександра Невського та Червоної Зірки батальйоном; 73-й ошісб - 308-м інженерно-саперним ордена Червоної Зірки батальйоном. 74-й окремий штурмовий інженерно-саперний Червонопрапорний ордена Богдана Хмельницького та 75-й окремий штурмовий інженерно-саперний Мукачівський ордена Червоної Зірки батальйони, які виявилися зайвими за новим штатом бригади, були розформовані у місті Новограді-Волинському, а їх особовий склад і техніку використали на доукомплек­

науковий збірник

725

тування підрозділів, що залишилися. Також у складі реформованої бригади залишився 38-й окремий батальйон ранцевих вогнеметів і 20-й окремий легкий переправний парк. Замість розформованих підрозділів в бригаду увійшли декілька нових. Першим з них став 6-й окре­ мий ордена Червоної Зірки батальйон інженерних машин. На даний час ведеться дослідження його історії, однак, не виключено, що він був утворений на базі 72-го окремого інженерного ордена Черво­ ної Зірки батальйону міношукачів зі складу 38-ї армії (ІІ-го формування). Саме в цей час (10 листопа­ да 1945 р.) від був розформований у м. Надвірна. Другою новою частиною у складі бригади став 19-й електротехнічний Рівненський Червонопрапорний орденів Кутузова і Богдана Хмельницького батальйон. Ця заслужена частина мала власну бойову історію, яка не поступалася історії бригади, до складу якої його включили. Батальйон був створений у травні 1943 р. як 7-а штурмова інженерно-саперна бригада. Бригада складалась з 31-го, 32-го, 33-го, 34-го та 35-го окремих штурмових інженерно-саперних батальйонів. З липня 1943 р. новоутворена бригада брала участь в боях на Центральному фронті. На початку 1944 р. її передали до складу 13-ї армії 1-го Українського фронту, з якою вона пройшла шляхами Другої світо­ вої війни до Перемоги. За відзначення в боях за Рівне наказом ВГК № 022 від 7 лютого 1944 р. бригаді було присвоєно почесне найменування «Рівненська».[20] 2 червня 1944 р. 7-а штурмова інженерносаперна рівненська бригада була переформована на 19-у інженерно-саперну Рівненську бригаду. На день Перемоги за мужність в боях з ворогом бригада була нагороджена орденами Червоного прапора, Кутузова та Богдана Хмельницького. Після війни 19-а інженерно-саперна Рівненська Червонопрапорна орденів Кутузова і Богдана Хмельницького бригада у складі 13-ї армії прибула в Україну, до складу Львівського військового округу, і була розташована у селищі Городище Рівненської області. Тут 10 листопада 1945 р. вона була переформована на 19-й електротехнічний Рівненський Червонопрапорний орденів Кутузова і Богдана Хмельницького батальйон.

15 квітня 1947 р. 16-а інженерно-саперна бригада перетворюється на 50-й інженерно-саперний Ві­ нницький Червонопрапорний ордена Богдана Хмельницького полк (директива ГШ ВС № орг(1)461149 від 14 лютого 1947 p.). Відповідно, всі окремі батальйони, що раніше входили до складу бригади, були розформовані (фактично - перетворені на лінійні). При цьому полк перевели на постійну дислокацію до Самбора, містечка у Львівській області, де частина знаходиться і по сей день. Разом з іншим полком - 54-м понтонно-мостовим Рогачівсько-Таллінським Червонопрапорним ордена Суворова і Богдана Хмельницького, що був також утворений в цей період -вони склали 21-у окрему інженерносаперну Вітебську Червонопрапорну бригаду Прикарпатського військового округу в Самборі. Остання бригада була сформована у жовтні 1942 р. в Московському військовому окрузі як 53-а інженерно-саперна бригада (1-го формування). В кінці 1942 р. її передали до складу Волховського фронту, де вона брала участь в боях по деблокуванні Ленінграда (в ході боїв певний час знаходилась у підпорядкуванні 2-ї ударної армії Ленінградського фронту). У квітні 1943 р. виведена з боїв, пере­ дислокована до Московського військового округу, і у травні 1943 р. переформована у 10-у штурмову інженерно-саперну бригаду. В липні 1943 р. бригада відбуває на фронт, до складу 11-ї гвардійської армії Брянського фронту, де веде бої у складі фронту, а також 50-ї армії цього ж фронту. З жовтня 1943 р. передана до складу 2-го Прибалтійського фронту. Там вона веде бої, підтримуючі війська 11-їгвардійської, 6-ї гвардійської, 51-ї, 43-ї, 61-ї та 4-\ ударної армій, а далі - знов у підпорядкуванні фронту, але вже 1-го Прибалтійського. У лютому 1945 р. бригаду передали до складу 2-го Українського фронту (разом з 51-ю армією). Далі вона перебувала у складі 6-ї гвардійської армії Курляндської групи військ Ленінградського фронту, де і закінчує свій бойовий шлях у Другій світовій війні. В ході бойових дій до складу бригади, крім підроз­ ділів, аналогічних 15-ї штурмовій інженерно-саперній бригади, були включені інженерно-танковий (22 танка) та вогнеметно-танковий (21 танк, у тому числі 18 вогнеметних) полки. За відзначення в боях бригада була нагороджена орденом Червоного Прапора, а за відзначення в

726

науковий збірник

боях по визволенню Вітебська наказом ВГК № 0193 від 10 липня 1944 р. їй було присвоєно почесне найменування «Вітебська».[21] Постановою Ради міністрів СРСР від 3 травня 1946 р. чисельність інженерних військ була значно скорочена (з 125258 до 51633 чоловік). Однак весною 1946 р. через різке збільшення об’єму робіт по розмінуванню території і відновленню промислових об’єктів з’явилась необхідність у збільшенні кіль­ кості військово-будівельних частин. За короткий термін були сформовані нові з’єднання і частини. В кінці 1946 р. стало явним, що виконання запланованих робіт потребує подальшого збільшення кількос­ ті військово-будівельних частин. Влітку 1947 р. директивою Генерального штабу № орг/7/463497 від 25 червня 1947 р. та № орг/7/471027 від 23 липня 1947 р. чотири інженерно-саперні бригади були пере­ формовані у інженерно-будівельні. [22] Однією з цих бригад і стала колишня 10-а штурмова інженерносаперна, яку перетворили на 21-у окрему інженерно-будівельну Вітебську Червонопрапорну бригаду. По закінчені робіт ЗО вересня 1950 р. бригада була передана у підпорядкування начальника інже­ нерних військ Прикарпатського військового округу і розташована у Самборі. Там вона відповідно до директиви Генерального штабу Радянської армії № орг/7/393919 від 28 серпня 1950 р. була перефор­ мована у 21-у окрему інженерно-саперну Вітебську Червонопрапорну бригаду, до складу якої і вклю­ чили згадані полки. 1 листопада 1953 р. 21-у інженерно-саперну бригаду розформували (директива ГШ № орг(1)572488 від 13 серпня 1953 p.), і 50-й інженерно-саперний полк став окремим. Однак 21-а інженерно-саперна бригада не зникла без сліду. В особливий період полк перетворювався на 218-у інженерно-саперну Вінницьку Червонопрапорну ордена Богдана Хмельницького бригаду, і додатково формував 21-у інженерну шляхово-мостобудівельну бригаду.

1991 року 50-й окремий інженерно-саперний полк був включений до складу Збройних Сил України.

19 січня 1992 р. особовий склад полку склав присягу на вірність народові України. До 1 липня 1994 р. полк розгорнули у 10-у інженерно-саперну бригаду. Указом Президента України від ЗО жовтня 2000 р. № 1173/2000 бригаді повернули її відзначення часів Другої світової війни, і вона стала іменуватися 10-ю інженерно-саперною Вінницькою орденів Червоного Прапора і Богдана Хмельницького бригадою. В ході реформування Збройних Сил України до жовтня 2003 р. бригаду переформували у 703-й інженерно-саперний Вінницький орденів Червоного Прапора і Богдана Хмельницького полк, а 2005 р. передали до складу 13-го армійського корпусу сухопутних військ Збройних Сил України.

Символіка 703-го інженерного Вінницького орденів Червоного Прапора і Богдана Хмельницького полка. Перший ескіз нарукавної емблеми частина (у той час ще 10-а інженерно-саперна бригада) передала до Геральдичної комісії Прикарпатського військового округу у жовтні 1996 p. (Man. 1). Однак на розгляд до Міністерства оборони України був поданий інший ескіз, виконаний М. Слободянюком в єдиній системі символів частин інженерних військ ПрикВО (Мал. 2). Результати розгляду пропозицій залишились невідо­ мими, але вже у кінці 1996 р. командування бригади висловило побажання реально виготовити нарукавну емблему, і для цього звернулося до виробників - ТзОВ «Юля» у Львові. На основі ескізу М. Слободянюка зробили його комп’ютерну версію, дещо виправлену автором. Однак при цьому виробники зробили помилку у вигляді стрічок нагород частини (замість ордена Богдана Хмельницького повторили стрічку ордена Червоного Прапора два рази). В такому помилковому вигляді емблема була виготовлена 20 січня 1997 р. (Мал. За, б, в, г). Але вже у травні 1997 p., після втручання автора, помилка була виправлена і для бригади з 14 червня 1997 р. стали виготовляти «правильні» нарукавні емблеми. (Мал. 4а, б). У грудні 1998 р. з’явилась версія емблеми на сукні малинового кольору (Мал. 5). Причиною стало зауваження командувача військ Західного оперативного командування командиру бригади, що емб­ лема на чорному тлі виглядає мрачно. Однак особовий склад такої ініціативи не підтримав і продо­ вжував носити чорні емблеми. Також у травні 1998 р. на нову вимогу до Міністерства оборони України відправили серед інших проектів емблем частин Західного ОК і дещо модифікований малюнок ембле-

науковий збірник

727

Мал. 1. Ескіз нарукавної емблеми, поданий до Геральдичної комісії Прикарпатського вій­ ськового округу з час­ тини у жовтні 1996 р.

Мал. За, б, в, г. Помилковий зразок нарукавної емблеми 10-ї інженерно-саперної бригади, зроблений у ТзОВ «Юля» 20 січня 2007 р.

Мал. 2. Ескіз емблеми, розроблений М. Слободянюком і поданий до міністерства обо­ рони України на роз­ гляд 1996 р.

Мал. 4а,б. Нарукавні емблеми 10-ї інженерно-саперної бригади.

Мал. 7а,б,в. Нарукавні емблеми виготовлення 1997 - 2003 pp.

Мал. 8. Перша про­ позиція нарукавної емблеми 703-го інже­ нерного полку.

'2 8

науковий збірник

Мал. 5. Варіант на­ рукавної емблеми 10-ї інженерно-саперної бригади на сукні мали­ нового кольору.

Мал. 6. Пропозиції на­ рукавної емблеми 10-ї інженерно-саперної бригади від 1998 р.

Мал. 9а,б. Пропозиції нарукавної емблеми 703-го інженерного полку 13-го армійського корпусу.

Мал. 10 а, б, в. Нарукавні емблеми 703-го інженерного Вінницького орденів Червоного Прапора і Богдана Хмельницького полку, що виготовлялись протягом 2005 - 2010 pp.

Мал. 11. Пропозиція на­ рукавної емблеми 703-го інженерного Вінницького орденів Червоного Прапо­ ра і Богдана Хмельницько­ го полку на затвердження (9 лютого 2010 p.).

ми для 10-ї інженерно-саперної бригади (Мал. 6). Зміни полягали у тому, що за вимогою командувача почесна назва «Вінницька» була забрана, а облямівка стала жовтою замість синьої. Пізніше нарукавні емблеми старого зразка так і стали виготовляти - з жовтою облямівкою, (мал.

7а), при цьому не тільки на старій фірмі, але і на ТзОВ «Конгрев» у Львові (Мал. 76), які відрізнялися технікою виконання, а також у захисному вигляді (Мал. 7в). З переформуванням бригади у полк 12 грудня 2003 р. в ТзОВ «Юля» підготували новий варіант емблеми (Мал. 8), однак вони реально не виготовлялися. З передачею полку до складу 13-го армій­ ського корпусу М. Слободянюк та 3. Галишинець 2 листопада 2005 р. підготували нові зразки ембле­ ми (Мал. 9а,б), вже у єдиній системі 13-го армійського корпусу. Після розгляду в частині нарукавну емблему стали виготовляти у різній техніці (Мал. 10а,б,в). На жаль, на той час не вдалося переконати командування полку відмовитися від напису назви частини. На початку 2008 р. полк затвердив у начальника Генерального штабу - Головнокомандувача Збройними Силами України та виготовив власний пам’ятний нагрудний знак на честь 65-ї річниці від дня утворення частини. На жаль, частина вважає, що вона була створена 1943 р. як 15-а штурмова інженерно-саперна бригада (з цього часу ведеться історичний формуляр частини). Вище ми вже по­ казали, що це не так... Нагрудний знак став вже другим. Перший був виготовлений на Львівській ювелірній фабриці для бригади на честь її 55-ї річниці. Одночасно з затвердженням нагрудного знаку фахівці відділу військової символіки та геральдики Генерального штабу Збройних Сил України підготували до затвердження доопрацьовану нарукавну емблему полку, однак частина так і не подала її на затвердження. Після погодження питання підготовки нарукавної символіки 13-го армійського корпусу до затвер­ дження 9 лютого 2010 p. М. Слободянюк, 3. Галишинець та Р. Крупа (комп’ютерний дизайн) підготу­ вали новий варіант нарукавної емблеми 703-го інженерного полку (Мал. 11). Є сподівання, що вона буде затверджена ще цього року. Джерела і література: 1. Перечень № 7 управлений бригад всех родов войск, входивших в состав Действующей Армии в годьі Великой Отечествен­ ной войньї 1941 -1945 гг. Приложение к директиве Генерального штаба 1956 г. № 168780. - Москва, 1956. - с. 109.

2. Перечень № 27 инженерньїх частей (отдельньїх батальонов, рот, отрядов) со сроками вхождения их в состав Действу­ ющей Армии в годьі Великой Отечественной войньї 1941 -1945 гг. Приложение к директиве Генерального штаба от 28 апреля 1961 г. №208329. - Москва, 1961. - с. 262.

3. Там само. - с. 263,265.

4. Гречко А.А. Битва за Кавказ. Изд. второе, дополненное. - Москва, 1973. - с.132.

5. Перечень № 7 управлений бригад всех родов войск, входивших в состав Действующей Армии в годьі Великой Отечествен­ ной войньї 1941 -1945 гг. Приложение к директиве Генерального штаба 1956 г. № 168780. - Москва, 1956. - с. 111.

6. Перечень № 27 инженерньїх частей (отдельньїх батальонов, рот, отрядов) со сроками вхождения их в состав Действу­ ющей Армии в годьі Великой Отечественной войньї 1941 -1945 гг. Приложение к директиве Генерального штаба от 28 апреля 1961 г. № 208329. - Москва, 1961. - с. 83-85.

7. Гречко А.А. Битва за Кавказ. Изд. второе, дополненное. - Москва, 1973. - с.265,289-291.

8. Никифоров Н. Штурмовьіе бригадьі Красной Армии в боях за Советскую Родину. - Москва, 2008. - с.109,110.3 посилан­ ням на ЦАМО. Ф. 15. Оп. 148. С. 28. Л. 220-223,226.

9. Перечень № 7 управлений бригад всех родов войск, входивших в состав Действующей Армии в годьі Великой Отечествен­ ной войньї 1941 -1945 гг. Приложение к директиве Генерального штаба 1956 г. № 168780. - Москва, 1956. - с. 118.

10. Никифоров Н. Штурмовьіе бригадьі Красной Армии в боях за Советскую Родину. - Москва, 2008. - с.118.

11. Перечень № 27 инженерньїх частей (отдельньїх батальонов, рот, отрядов) со сроками вхождения их в состав Действующей Армии в годьі Великой Отечественной войньї 1941 -1945 гг. Приложение к директиве Генерального штаба от 28 апреля 1961 г. №208329. - Москва, 1961. - с. 71-74.

12.Там само.-с.304.

13. Никифоров Н. Штурмовьіе бригадьі Красной Армии в боях за Советскую Родину. - Москва, 2008. - с.172,174.

14.0свобо>кдение городов в период Великой Отечественной войньї от немецко-фашистских войск и войск империалистической Японии 1941 -1945 гг. (Справочник). - Москва, 1969. - с. 41.

15. Никифоров Н. Штурмовьіе бригадьі Красной Армии в боях за Советскую Родину. - Москва, 2008. - с.236-238.

16. Освобождение городов в период Великой Отечественной войньї от немецко-фашистских войск и войск империалистической Японии 1941 -1945 гг. (Справочник). - Москва, 1969. - с. 147.

17. Никифоров Н. Штурмовьіе бригадьі Красной Армии в боях за Советскую Родину. - Москва, 2008. - с.216,217.

18. Архів Західного оперативного командування. Фонд.898, опис 42411с, справа 1.

19. Там само.

20. Освобождение городов в период Великой Отечественной войньї от немецко-фашистских войск и войск империалистической Японии 1941 -1945 гг. (Справочник). - Москва, 1969. - с. 197.

21. Там само.-с. 43.

22. Развитие инженерньїх войск Советской Армии в послевоенньїй период. - Москва, 1986.

науковий збірник

729

Андрій ХАБЧУК (Житомир)

ПІДГОТОВКА МИРОТВОРЦІВ У ЗАХІДНОМУ ОПЕРАТИВНОМУ КОМАНДУВАННІ (1995-2005р.р.) М и ро твор чість - це р о б о та не для військових, але лиш е військові з д а т н і з нею впоратися (Даг Хаммаршельд (Швеція), колиш ній Гвнеральний се кре тар ООН (1953-1961), який загинув при виконанні службових обов'язків).

Сучасна миротворча діяльність, за більш ніж 50 років з моменту початку першої миротворчої опе­ рації, має значний досвід з питань урегулювання конфліктів з метою підтримки миру та стабільності, який набули Організація Об'єднаних Націй (ООН), регіональні організації та окремі держави. Сьогодні міжнародна миротворча діяльність стала одним із дієвих способів забезпечення націо­ нальної та воєнної безпеки держав, недопущення розповсюдження наслідків воєнних конфліктів на інші регіони. Україна, враховуючи необхідність забезпечення власної воєнної безпеки та оборони, усвідомлюю­ чи свою відповідальність у справі підтримання міжнародної стабільності, як суверенна і незалежна, демократична, соціальна, правова держава має Збройні Сили України із необхідним рівнем їх бойо­ вої готовності та боєздатності [1]. Кожен, хто хоч один раз був «миротворцем», хто носив блакитний берет воїна Організації Об'єднаних Націй, завжди з завмиранням серця слухає повідомлення про чергову ротацію миротворчого підрозділу, про події, які відбуваються в місіях за участі українських військовиків. Вони впізнають «своїх», зустрічають­ ся, згадують часи спільної служби і, на жаль, поминають побратимів, які віддали своє життя заради життя інших. За часи новітньої історії Української держави більше ЗО тисяч військовослужбовців Збройних сил України пройшли школу мужності в країнах, де потребували їхньої допомоги. Сьогодні «миротворець» стає майже професією і при тому професією однією із найбільш мирних— так само, як лікар або вчитель. За роки незалежності нашої держави значний досвід придбали українські військовослужбовці які за­ лучалися до виконання завдань у складі миротворчих підрозділів у складі Миротворчої Місії ООН в Ан­ голі, у державах колишньої Югославії, Південному Лівані, Сьра-Леоні, Ліберії та Республіці Ірак [2,3]. В даній статті розглянуті актуальні питання підготовки військових підрозділів на фондах Західного ОК для участі в складі миротворчих сил на території інших держав. Проблемні питання підготовки українських військових контингентів до міжнародних миротворчих операцій висвітленні в статтях Л. Голопатюка, М. Гончаренка, В.Гудими, С. Кириченка, М. Пальчука, Г. Перепелиці [9,10,11,12,14,15 ]. В сучасних умовах миротворча діяльність набуває великого значення в розбудові глобальної та ре­ гіональної системи безпеки. Все це певною мірою впливає на розвиток оборонної політики та воєнних доктрин не тільки України, але й всіх держав континенту. Україна з самого початку свого незалежного існування активно виконує рішення Ради Безпеки ООН щодо надання контингентів збройних сил, допомоги і відповідних засобів обслуговування, необхідних для підтримання миру і безпеки. Особливу увагу при підготовці до миротворчої операції приділяється питанням стандартизації та облаштування миротворчих сил. Оскільки, майже всі операції нового тисячоліття є справою коаліцій, то головною передумовою їх успішного проведення є досягнення оперативної та технічної сумісності. Активна участь України у міжнародних миротворчих операціях позитивно впливає на зміцнення авторитету України на світовій арені, сприяє розвитку співробітництва з євроатлантичними та регіо­ нальними структурами безпеки і, через це, має виняткове значення для національних інтересів нашої держави. Більш того, вона фактично, значною мірою визначила сучасну роль України у системі за­ безпечення світової та європейської безпеки.

730

науковий збірник

Відповідно, для Збройних Сил України, як основного інструмента реалізації державної політики з питань миротворчої діяльності, ця участь перетворилася за сучасних умов на пріоритетне завдання, метою якого є зміцнення національної безпеки України через створення стабільності та безпеки як у глобальному, так і регіональному вимірах. Як наслідок, на початку ХХІ-го сторіччя Україна стала однією з провідних держав світу, яка надає миротворчий персонал і контингенти для участі у міжнародних миротворчих операціях під егідою між­ народних організацій. Вивчення досвіду участі Збройних Сил України у міжнародних миротворчих операціях, протягом останніх років, дозволяє дійти висновку про тенденцію залучення миротворчих контингентів (персо­ налу) Збройних Сил України до нових місій та певної стабілізації (з деякими коливаннями) загальної чисельності миротворців. Зважаючи на здобутий значний досвід Збройних Сил України у сфері миротворчості, професіона­ лізм і відповідальність українських миротворців, наша держава продовжує отримувати запрошення щодо направлення миротворчих контингентів і миротворчого персоналу до складу новостворюваних і вже існуючих миротворчих місій. В рамках взаємодії України й НАТО використовуються учбові центри України для підготовки мирот­ ворчих контингентів та персоналу з країн СНД, які в подальшому будуть задіяними ООН та ОБСЕ для проведення миротворчих операцій на пострадянському просторі. Прикладом в цьому відношенні є ви­ користання Яворівського військового полігону Західного оперативного командування (ОК). Яворівський загальновійськовий полігон сьогодні перетворено в Яворівський навчальний центр Програми «Парт­ нерство заради миру». Це стало можливим завдяки тому що Верховна Рада України ратифікувала угоду SOFA, яка визначає правовий статус сил, що беруть участь у заходах згідно з програмою НАТО «Партнерство заради миру» на території України. Це поліпшило перспективи використання Яворів­ ського полігону як міжнародного центру підготовки миротворчих підрозділів країн НАТО та їх партнерів в тому числі і з інших країн СНД, дало змогу збільшити кількість учасників багатонаціональних навчань у межах програми «Партнерство заради миру», що проводяться на території України [6,7]. В даний час Яворівський полігон обладнаний сучасною технікою, навчальні місця обладнано за світо­ вими стандартами (вертолітний майданчик, тренувальні ділянки для супроводу колон, підготовки різних підрозділів - інженерних, медичних, зв’язку тощо). Щодо завдань Міжнародного центру миротворчості та безпеки, на його базі готують військовий і цивільний персонал, для виконання завдань в складі миротвор­ чих місій ООН. Одним із основних завдань Міжнародного центру миротворчості та безпеки є навчання інструкторів миротворчих підрозділів, штабів батальйонів для керівництва підрозділами, тут студіювати­ муть організацію та проведення миротворчих операцій, а також здійснюють польовий вишкіл. Поряд з українцями у Міжнародному центрі миротворчості свій фаховий рівень регулярно підви­ щують військовослужбовці близько 40 країн світу. Вони знайомляться з вимогами міжнародного гу­ манітарного права і діями, яких необхідно дотримуватись під час миротворчих місій на території іно­ земних держав. А наочним прикладом стають лекції досвідчених українських офіцерів, котрі брали в них безпосередню участь. Офіцери, прапорщики, сержанти та солдати які виконували благородну місію в Боснії і Герцоговині, Хорватії, Східній Словенії, Анголі, Сьєрра-Леоне, Іраку неодноразово відзначалася урядами цих країн, їх висока кваліфікація, досвід врегулювання збройних конфліктів, створення клімату довіри з місцевим населенням, уміння налагодити дружні взаємини та братерство між військовиками різних країн. Українські підрозділи успішно впоралися з усіма завданнями за міні­ мальних людських та матеріальних втрат. Західне ОК Збройних Сил України приймає активну участь в ротації українських миротворчих кон­ тингентів. Відбуваються обміни стажерами з навчальними військовими закладами Польщі, Канади, США, Німеччини, Великобританії, Угорщини. За ініціативою партнерів діє програма вивчення інозем­ ної мови у підрозділах Західного ОК, Львівському та Яворівському гарнізонах. Тут вже оволоділи

науковий збірник

731

англійською понад тисяча військовослужбовців. Проводиться робота щодо формування спільного польсько-литовсько-українського батальйону, який планується створити у поточному році. Завдан­ ням якого є допомога Україні здобути досвід, який необхідний для вступу в НАТО. [8]. Україна однією з перших приєдналася до Програми «Партнерство заради миру» та, попри всі об'єктивні та суб'єктивні труднощі, зарекомендувала себе її активним учасником. Одним з найбільш перспективних напрямків співпраці в рамках Програми є створення спільних миротворчих підрозділів. Так у 1995 році був створений спільний українсько-польський батальйон миротворчих сил на базі Прикарпатського та Краківського військових округів, а в 1997 року було підписано Угоду між Україною та Республікою Польща у справі створення спільної військової частини для участі у міжнародних миротворчих та гуманітарних операціях під егідою міжнародних організацій [13]. Відповідно до директив Міністра оборони України та командуючого військами Прикарпатського вій­ ськового округу, в 1997 року був сформований 208 окремий спеціальний батальйон Прикарпатського військового округу. Батальйону було присвоєно ім'я гетьманів Петра Сагайдачного та Яна Кароля Ходкевича, які віді­ грали визначну роль у поглибленні взаємовідносин між польським та українським народами. Спеціальний батальйон Прикарпатського військового округу (спільний українсько-польський) був створений, як перша, спільна, постійно діюча миротворча частина на Україні, призначена для ви­ конання миротворчих завдань. В 1998 році його було перейменовано в 1 окремий спеціальний ба­ тальйон Західного ОК. В 2000 році батальйон отримав назву українсько-польського миротворчого ба­ тальйону, його українська частина в особі 1-го окремого спеціального батальйону 24-ї механізованої бригади 13-го армійського корпусу Західного ОК. З 25 липня 2000 року українська частина спільного миротворчого батальйону приступила до ви­ конання завдань у зоні відповідальності у складі сил КФОР у Косово [10,16]. Особливе місце у миротворчій діяльності України займала участь в операції багатонаціональних сил зі створення умов стабільності та безпеки в Республіці Ірак. Миротворча місія України в Респу­ бліці Ірак організовувалась у вигляді конкретної миротворчої діяльності підрозділів окремої механізо­ ваної бригади Збройних Сил України 5,6,7 ротацій та 81 тактичної групи впродовж 2003-2005 років в складі багатонаціональної дивізії „Центр-Південь” зі складу Коаліційних об’єднаних оперативних сил (КООС) і несла відповідальність за південно-східну провінцію Іраку Васіт. Згідно з вимогами директиви Міністра оборони України від 2003 року розпоряджень Начальника Ге­ нерального штабу, штабу Головного командування Сухопутних військ ЗС України щодо формування миротворчих підрозділів було сформовано управління 6 окремої механізованої бригади на фондах 24 омбр Західного ОК, 61 омб на фондах 92 омбр Північного ОК, 62 омб на фондах 97 омбр Західного ОК, 63 омб на фондах 51 омбр Західного ОК. Комплектування особовим складом проводилось: управління 6 окремої механізованої бригади на фондах 24 окремої механізованої бригади 13 ар­ мійського корпусу Західного ОК (м. Яворів); 62 окремого механізованого батальйону (на БТР та автомобілях) на фондах 97 окремої механізо­ ваної бригади 13 армійського корпусу Західного ОК (м. Славута); 63 окремого механізованого батальйону (на БРДМ та автомобілях) на фондах 51 окремої механізо­ ваної бригади 13 армійського корпусу Західного ОК (м. Володимир-Волинський). У період 3 січня по березень 2004 року проведено другу ротацію українського миротворчого кон­ тингенту в Республіці Ірак. Згідно з вимогами директиви Міністра оборони України від 2005 року „Про проведення ротацій і направлення миротворчих контингентів Збройних сил України до складу місії ООН та багатонаціо­ нальних сил в Республіці Ірак у 2005 році ” було сформовано 81 тактичну групу на базі 81 окремого аеромобільного батальйону 80 окремого аеромобільного полку Західного ОК. З 7.05.2005 року, після прийняття повноважень в зоні відповідальності, підрозділи 81 тактичної групи приступили до само­

732

науковий збірник

стійного виконання завдань за призначенням у визначеній зоні відповідальності (провінція Васіт). Українські військовослужбовці в Іраку відповідали за підтримання безпеки у зоні відповідальності, супроводження конвоїв і гуманітарних вантажів, проведення патрулювань, забезпечення безпеки ді­ яльності міжнародних гуманітарних організацій, надання допомоги місцевому населенню, підготовку представників іракських силових структур до самостійного виконання завдань по забезпеченню миру та спокою в країні тощо. Під час перебування підрозділів 6 омбр та 81 тактичної групи в складі українського миротворчого контингенту в республіці Ірак підрозділи завдання, які стояли перед ними виконали. Досвід, набутий в Іраку має дуже велике значення для підготовки миротворчих підрозділів, які ви­ конуватимуть завдання по підтриманню миру за межами держави [4,5]. Участь військових підрозділів у складі миротворчих контингентів стало однією із найважливіших напрямків діяльності ЗС України. Перед особовим складом українських миротворчих контингентів стояли важливі завдання виконання яких було пов’язано з ризиком для життя. Батьківщина високо цінує їх внесок у виконання державою миротворчої місії. За оцінками міжнародних організацій з ко­ лективної безпеки, керівництва міжнародних місій та сил, рівень підготовки українських миротворчих контингентів і миротворчого персоналу, стан озброєння, військової техніки, матеріально-технічного забезпечення та морально-психологічний стан особового складу дає змогу ефективно виконувати завдання миротворчих місій [12]. Підсумовуючи зазначене, важливо відмітити, що на сучасному етапі розвитку Збройних Сил Укра­ їни, участь у міжнародній миротворчій діяльності є для України однією з важливих складових її зо­ внішньої політики та забезпечення національної безпеки. Діяльність українських миротворців, їх про­ фесіоналізм і самовідданість справі захисту миру, прав і свобод людства неодноразово позитивно відмічалися керівництвом міжнародних організацій та багатьох країн світу. Джерела і література: 1.

2.

3.

4.

5.

6.

7.

8.

9.

• 10.

11.

12.

13.

14.

15.

16.

Закон України "Про Збройні Сили України" від 05.10.20001 Офіційний Вісник України. - 2000. - № 44. Режим до­ ступу: URL: http://www.uapravo.net/index.htm Закон України “Про порядок направлення підрозділів Збройних Сил України до інших держав” від 02.03.2000 p. І Відомості Верховної Ради. - 2000. - № 19. Закон України “Про участь України в міжнародних миротворчих операціях" від 23.04.1999 р. / Відомості Верховної Ради.-1999.-№ 22-23. Звіт про діяльність 6 окремої механізованої бригади по підтриманню миру і стабільності в провінції Васі (республі­ ка Ірак). - м. Аль-Кут: ГШ ЗСУ, 2004. - 304 с. Звіт про діяльність 81 тактичної групи по підтриманню миру і стабільності в провінції Васі (республіка Ірак). - м. Аль-Куг: ГШ ЗСУ, 2005. - 337 с. Ратифікація ВРУ Угод SOFA відкриває шлях до більш тіснішого співробітництва України з НАТО. Київ. 2 березня 2000. УНІАН. Історія та хронологія взаємовідносин України з НАТО. Режим доступу: URL: http://scnm.gov.ua. Бачун І. Посланці доброї волі Західного оперативного командування ЗСУ утверджують міжнародний авторитет Українимиротворниці. УНІАН. Режим доступу: URL: http://www.ukrinform.ua. Голопатюк Л. Вплив миротворчої діяльності на процес адаптації Збройних Сил України до умов сучасності. Реформування сектору безпеки України: Матеріали міжнар. конф. (Київ 27-28 травня 2004 року.) / Нац. інститут проблем міжнародної безпеки, Женевський центр демократичного контролю над збройними силами. За заг.ред. С.Пирожкова, Ф.Флурі.-К.: НІПМБ, DCAF.-c.318 Гончаренко M. Українсько-польський миротворчий батальйон та перспектива його застосування у Центральній та Східній Європі II www.niss.gov.ua . Гудим В.. Досвід україни в моротворчій операції кфор та участі в програмі «партнерство заради миру. Режим доступу: URL: http://www.niss.gov.ua. Кириченко С. Розвиток світової миротворчої діяльності в 2005 році та участі в ній Збройних Сил України. [Тема­ тичний зб-к: Миротворча діяльність ЗСУ та досвід застосування підрозділів ЗСУ в операції багатонаціональних сил зі створення умов стабільності та безпеки в Республіці Ірак.] Під заг. ред. Кириченка С.О. - К.: ННДЦ ОТ і ВБ України. - 2005. Корчинський Г. Двостороння кооперація України та Польщі в сфері миротворчості II www.niss.gov.ua/ukraine-poland.com. Пальчук M. Підготовка українських військових контингентів до міжнародних миротворчих операцій. Матеріали міжнар. семін. (Київ 18-20 березня 2001 року)//Миротворча діяльність України в кооперації з НАТО та іншими структурами європейської безпеки. Режим доступу: URL: http://www.niss.gov.ua. Перепелиця Г. Залученість України до миротворчості регіональних і субрегіональних організацій. Матеріали між­ нар. семін. (Київ 18-20 березня 2001 року)//Миротворча діяльність України в кооперації з НАТО та іншими структу­ рами європейської безпеки. Режим доступу: URL: http://www.niss.gov.ua. Сівець M. Україна і Польща: підсумовуючи досягнуте// Дзеркало тижня.-2001 .-№ 32-33.

науковий збірник

733

Вадим МАРІІЕНКІВСЬКИЙ (Київ)

ПІДГОТОВКА ФАХІВЦІВ З ОРГАНІЗАЦІЇ МОРАЛЬНО ПСИХОЛОГІЧНОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ВІЙСЬК (СИЛ] У ВВНЗ ІЗ ЗДОБУТТЯМ НЕЗАЛЕЖНОСТІ УКРАЇНОЮ Підготовка і застосування Збройних Сил неможливі без цілеспрямованого морально-психологічного забезпечення (далі - МПЗ) всіх процесів і явищ, що виникають у військових колективах, як в мирний так і у воєнний час. Добре відомі слова Наполеона, що в будь-якому військовому протистоянні успіх на три четверті залежить від факторів морального порядку і лише на одну четверть - від матеріальних сил [1,6]. Сучасний світовий досвід застосування військ в локальних війнах і збройних конфліктах, антитерористичних і миротворчих операціях безумовно свідчить про неухильне зростання моральнопсихологічного фактору в досягненні перемоги. Не випадково морально-психологічне забезпечення (морально-психологічний вплив) у передових у військовому відношенні країнах світу визначені в якос­ ті основних видів всебічного забезпечення діяльності військ [6,7]. Це з перших кроків становлення Збройних Сил України потребувало змін у системі підготовки фахівців - суб’єктів впливу та управлін­ ня морально-психологічним забезпеченням військ, обумовлювало необхідність суттєвої трансфор­ мації змісту підготовки таких фахівців. Задачу організації такої підготовки суттєво ускладнювало і те. шо з розвалом Радянського С оюзу і відповідно ідеологічних засад на яких будувався моральнопсихологічний вплив на особовий склад Збройних Сил СРСР. потребував суттєвої трансформації і переосмислення також і сам зміст цієї роботи [5.7]. Терміни „морально-психологічний стан” і відповідно „морально-психологічне забезпечення” почали вводитися у науковий вжиток і практичну діяльність військ з початку 8 0 - х років минулого сторіччя [6]. Це було обумовлено новими реаліями військово-політичної обстановки, веденням бойових дій в Афганістані і в цілому характером локальних війн та збройних конфліктів кінця XX ст., і що вимагало максимальної активізації всіх компонентів людського фактору. У зв’язку із цим осмислення сутнос­ ті морально-психологічного забезпечення, морально-психологічного стану, їх оцінка, формування і підтримка стала важливою задачею перших кроків в розбудові Збройних Сил незалежної України. Успішне вирішення завдань, що покладаються на систему МПЗ військ (сил) значною мірою зале­ жить від плідної праці військових навчальних закладів, які повинні були підготувати фахівців в галузі теорії і практики морально-психологічного забезпечення. Нажаль досвід стновлення і трансформації системи підготовки таких фахівців в Україні свідчить про недостатньо продуманий характер змін, що почали відбуватися і в першу чергу в підготовці фахівців тактичного рівня. Проблему становлення й довготермінового ефективного розвитку військової гума­ нітарної освіти не можна було розв'язувати тільки за рахунок реформ організаційно-управлінського та змістового характеру. Розробляючи сучасну стратегію військової освіти, вкрай важливо було враху­ вати всі досягнення та помилки минулих десятиліть в тому числі і історичний досвід розбудови таких систем в бувшому СРСР та інших країнах [5]. Наприклад, у 1992 році було прийнято рішення щодо розформування 4 - х із 5 - ти навчальних закладів військово-політичної спрямованості, які лишилися на території України [2,3]. Зокрема це стосувалося і відомого (ще з 1947 року) своїми здобутками в підготовці висококваліфікованих кадрів ідеологічної спрямованості Львівського вищого війсковополітичного училища (далі - ЛВВПУ). В подальшому підготовка фахівців для системи МПЗ військ (сил) в створених на базі ЛВВПУ, спочатку відділенні військової підготовки, а згодом інституті та на цей час академії сухопутних військ, продовжилися лише в культурологічному напрямку [2,3,4]. Як на­ слідок на відповідні посади у війська почали приходити випускники командних училищ, що зрозуміло

734

науковий збірник

не мали необхідної фахової підготовки і в своїй більшості так і не знайшли своє місце в системі. А перший випуск фахівців з МПЗ для військ із створеного військового інституту при університеті ім. Т.Г.Шевченко відбувся лише у 2001 році. В Збройних Сил Російської Федерації такий перший випуск, наприклад, також відбувся лише у 2007 році. Таким чином відсутність, в цілому, системного підходу до підготовки фахівців з МПЗ для ЗС України в означений період та недостатня продуманість заходів реформування призвели сьогодні до суттєвих су­ перечностей між потребами військ, відповідними вимогами до випускників ВНЗ та змістом, напрямами і обсягами підготовки фахівців тактичної і оперативно-тактичної ланок управління МПЗ військ (сил). До цього часу відсутня єдина науково-методична та нормативна база викладання дисциплін морально-психологічного забезпечення і кожен військовий навчальний заклад визначає необхідну, з його точки зору, кількість часу на оволодіння майбутнім офіцером-керівником теорією та практикою морально-психологічного забезпечення діяльності військ. Не зовсім відповідає сучасним вимогам і інформаційне забезпечення навчального процесу. Відсут­ ній єдиний методологічний підхід до визначення сутності і особливо змісту морально-психологічного забезпечення, як одного з видів всебічного забезпечення діяльності військ. Зміст і напрацьований понятійний апарат більшості навчально-методичних посібників з основ морально-психологічного за­ безпечення значно відрізняється один від одного, не враховуються реалії сучасної збройної боротьби і повсякденної діяльності військових формувань. Кількість навчального часу, що відводиться на ви­ вчення проблем морально-психологічного забезпечення вкрай недостатня. До цього часу затриму­ ється видання Настанови з морально-психологічного забезпечення діяльності військ (сил). Як окрема навчальна дисципліна морально-психологічне забезпечення вивчається тільки із слуха­ чами Національного університету оборони України. У інших вищих військових навчальних закладах, в кращому випадку, морально-психологічне забезпечення, як вид всебічного забезпечення розгляда­ ється у вигляді окремих тем під час викладання методики виховної роботи, а в гіршому випадку, самі викладачі не мають уявлення про сутність і зміст МПЗ і тому просто про нього не згадують [7]. Таким чином, виходячи із вище означеного, підвищення якості підготовки фахівців з моральнопсихологічного забезпечення для Збройних Сил і формувань України, удосконалення структури і методики викладання теорії і практики організації морально-психологічного забезпечення, змісту, напрямів і обсягів підготовки фахівців від тактичного до оперативно-стратегічного рівнів підготовки і в цілому підвищення ефективності системи підготовки фахівців з морально-психологічного забезпечен­ ня є одним із важливих чинників створення високоефективної системи морально-психологічного за­ безпечення воєнної організації держави і відповідного рівня її підсистем, а також створення сучасних боєздатних та професійно підготовлених ЗС України. Отже переосмислення ролі та місця морально-психологічного фактору в збройній боротьбі і зокре­ ма в підготовці висококваліфікованих фахівцях з МПЗ військ (сил), проведення історичних наукових досліджень трансформаційних процесів у системах підготовки фахівців морально-психологічного за­ безпечення військ (сил) в Україні та інших державах дозволять узагальнити досвід підготовки фахівців морально-психологічного забезпечення та виробити рекомендації щодо розвитку системи підготовки фахівців морально-психологічного забезпечення для Збройних Сил України на нових парадигмапьних засадах, що дозволить забезпечити Національні інтереси та інтереси Національної безпеки України і призведе до: зміцнення та підвищення ефективності єдиної системи військової освіти; удосконалення нормативно-правової бази її функціонування; оптимізації змісту, напрямів і обсягів підготовки фахів­ ців з МПЗ всіх рівнів; підвищення ефективності підготовки фахівців з МПЗ; надасть процесу управлін­ ня якістю і змістом підготовки фахівців з МПЗ більш керованого оптимального характеру; збереження кращих та започаткування нових традицій в армії і на флоті; формування сприятливішої громадської думки про ЗС України в нашому суспільстві та світовій спільноті; заощаджені коштів та компенсації фі­ нансових витрат на утримання системи підготовки фахівців з МПЗ для воєнної організації держави.

науковий збірник

735

Джерела і література: 1. Закон України «Про вищу освіту» від 17 січня 2002 рм№2984II Офіційний вісник України. - 2002. - №8. - С. 1-43.

2. Про реформування системи військової освіти в Україні: Наказ Міністра оборони України від 25 липня 1992 p., № 133.

3. Про реформу системи військової освіти: Постанова Кабінету Міністрів України від 19 серпня 1992 рм№490II Зібрання постанов Уряду України. -1992. - № 10. - С. 50-61.

4. Концепція військової освіти в Україні. Затверджена Постановою Кабінету Міністрів України від 15 грудня 1997 р. № 1410 5. Нещадим М.І. Військова освіта в Україні: історія, теорія, методологія, практика. Монографія, К.: Київський університет, 2003, -ст. 21-123.

6. Система морально-психологического обеспечения Вооруженньїх Силах Российской Федерации. Учебное пособие под общей редакцией начальника ГУВР РФ г-л Н.И.Резника, Москва-2005. -469 с.

7. Методичні основи викладання навчальної дисципліни «Морально-психологічне забезпечення діяльності військ (сил)» у ВВНЗ: Збірник наукових праць НАОУ. Київ - 2009. - випуск 5(13). - С. 68 - 71.

736

науковий збірник

Володимир ЛАНЕВИЧ ( Київ]

СЛАВНА ІСТОРІЯ БОЙОВИХ ПОХОДІВ ФЛАГМАНА ВІЙСЬКОВО-МОРСЬКИХ СИЛ ЗБРОЙНИХ СИЛ УКРАЇНИ ФРЕГАТА „ГЕТЬМАН САГАЙДАЧНИЙ" Історія України свідчить, що однією з найбільших небезпек яку зазнавала Україна протягом віків була небезпека з моря. Саме існування цих загроз і покликало до заснування колиски козацького флоту „Запорізької Січі”. Одним із видатних гетьманів того часу, який відстоював незалежність України як на суші так і на морі був Петро Конашевич-Сагайдачний [4]. Петро Конашевич-Сагайдачний народився близько 1570 року у родині гербового шляхтича Конашевича в селі Кульчиці Самборського повіту Руського Воєводства (тепер Львівська область). Ще в молоді літа Петро отримав ґрунтовні знання, навчаючись спочатку у львівській братській школі, а потім, з 1587 по 1591 роки, - у Острозькій академії. Сагайдачний увійшов у історію українського флоту як геніальний полководець, просвітитель, ди­ пломат, видатний державний діяч та патріот, який все своє життя присвятив боротьбі за визволення рідної України [3]. Саме під проводом українського полководця гетьмана Петра Конашевича-Сагайдачного моряки ко­ заки понад 400 років тому започаткували для України добу героїчних морських походів. Зі створенням Військово-Морських Сил України славетні традиції бойових походів продовжили командири кораблів, які після розподілу Чорноморського флоту одними їз перших склали присягу на вірність народу Украї­ ни і почали створювати флот незалежної України. Символічно, що один із бойових кораблів, флагман BMC України носить ім’я «Гетьман Сагайдачний» [4]. Фрегат „Гетьман Сагайдачний” був збудований на Керченському суднобудівному заводі „Залів”. У листопаді 1992 року спущений на воду для проведення заводських швартовних випробувань. 4 липня 1993 року на кораблі піднятий Військово-Морський прапор і корабель увійшов до бойового складу кораблів BMC ЗС України. Перший командир корабля - капітан 3 рангу Володимир Катушенко. З при­ буттям у листопаді 1993 року корабля до головної бази BMC м. Севастополь почалися суворі будні флагмана Українського флоту. Незважаючи на чисельні труднощі, з якими прийшлось зіштовхнутися екіпажу корабля при підготовці до плавання в морі, екіпаж справився з цією не простою задачею. Складність її полягала в тому, що екіпаж корабля був тільки сформований і практично 90% особового складу строкової служби навіть не уявляла собі що таке корабель. Проте завдяки би відмітити, що завдяки наполегливій і плідній праці офіцерів та мічманів корабля, які практично не покидали моряків ні в день ні в ночі, вдалося навчити екіпаж корабля усьому, що необхідно знати і уміти моряку [1]. Найбільшою похвалою для моряків екіпажа корабля було те, що вони своєчасно відпрацювали курсові задачі, корабель був включений до «Кампанії» і моряки почали отримувати як з грошового за­ безпечення за корабельну службу яке раніше цінує морські традиції, розуміє наскільки це престижно, якщо корабель в «Кампанії» і викликає гордість екіпажу за свій корабель. За радянських часів коли кораблі більшою мірою знаходились у морі, для багатьох моряків море стало рідною домівкою, такі для моряків фрегата Гетьман Сагайдачний море стало рідною домівкою. Починаючи з 1994 року і по цей час він залишається флагманом BMC ЗС України і продовжує славні традиції старших поколінь українських військових моряків. Так, свій перший далекий похід з 26 червня по 7 серпня 1994 року фрегата „Гетьман Сагайдачний” здійснив до берегів Франції. Це був перший офіційний візит корабля з заходом до порт Руан. Коман­ диром походу був перший заступник начальника штабу BMC України капітан 1 рангу Юрій Шалит, командир корабля капітан 3 рангу Сергій Настенко. До речі це той Настенко, який з 20 липня 1999

науковий збірник

737

року на зволікання влади країни щодо визначення долі екіпажів кораблів, які першими присягнули на вірність народу України, перегнав СКР-112 з озера Донузлав до порта Одеса. Україна вперше за роки незалежності заявила про те, що у неї є флот, е кораблі на яких вона спро­ можна виконувати завдання захисту держави з морського напрямку. Наступним кроком в освоєнні Світового океану став діловий візит фрегата „Гетьман Сагайдачний” до Об’єднаних Арабських Еміратів п. Абу-Дабі, де він взяв участь у виставці зброї з 03 по 27 березня 1995 року. Україна продемонструвала свої можливості щодо спроможності побудови кораблів такого класу. У колишньому Радянському Союзі, на судноверфях України будувались кораблі усіх класів, але ці можливості на цей час втрачені, проте це окрема сторінка історії, яку потрібно розкривати і всебічно висвітлювати. У цьому ж 1995 році з 11 по 16 вересня фрегат „ГетьманХагайдачний” здійснив захід в п. Варна Болгарія з діловим візитом для налагодження двохсторонніх стосунків та взяв участь міжнародних навчаннях „Кооператив Партнер - 95” Тірренське море. " З 05 листопада по 01 грудня 1995 року флагман BMC України здійснив взяв участь у міжнародних морських навчаннях Класика -95 та здійснив діловий візит до Італії вмб Спеція. ЗО липня 1996 року для BMC ЗС України знаменні першими оперативно-тактичними навчаннями „Море-96” під прапором командувача BMC віце-адмірала Володимира Безкоровайного, другого ко­ мандувача BMC України, який змінив на цій посаді віце-адмірала Бориса Кожина. Усі кораблі BMC України готувалися до такого відповідального заходу, адже море не вибачає будь помилок. Фрегат „Гетьман Сагайдачний” флагман українського флоту готувався до цього виходу в море дуже відповідально, адже на ньому планувався вихід Верховного Головнокомандувача Збройних сил Укра­ їни Президента України. Так 1 серпня 1996 року на заключному етапі навчань „Море-96” прапор Верховного Головнокоман­ дувача Збройних сил України Президента України Леоніда Кучми був піднятий на фрегаті „Гетьман Сагайдачний”. Це був знаменний день, тому що після цього виходу в море, перше серпня було оголо­ шено Днем Військово-Морських Сил України.

3 11 по 18 вересня 1996 року фрегат „Гетьман Сагайдачний” взяв участь у першому трансатлантич­ ному поході разом з великим десантним кораблем „Костянтин Ольшанський” до берегів Сполучених штатів Америки. Кораблі здійснили дуже відповідальну місію, пронесли прапор України через моря і океани і заявили усім хто сумнівався в можливостях українських моряків що флот України є, а моряки справжніми фахівці своєї справи. У вересні, повернувшись до головної бази м. Севастополь, фрегат почав підготовку до переходу в Грузію. З 03 по 06 листопада 1996 року фрегат здійснив діловий візит до Грузії порт Поті. Наступний вихід корабля в море дещо затримався через технічні неполадки. Сталося це через ве­ ликі навантаження, які отримали механізми корабля протягом 1993-1996 років, необхідно було дещо підремонтувати, а дещо і замінити на нове. В 1999 році з 17.07 по 20.07 фрегат „Гетьман Сагайдачний” разом з кораблем управління „Сла­ вутич” здійснив офіційний візит до Ізраїлю порт Хайфа під прапором командира бригади надводних кораблів капітана 1 рангу Ігоря Тенюха, нинішнього командувача BMC ЗС України адмірала. З 21 по 24 червня кораблі взляли участь у міжнародних навчаннях „Сі-бриз 99” в Середземному морі. Наступним офіційним візитом фрегата „Гетьман Сагайдачний” з 19 по 22 квітня 2000 року, була Ту­ реччина порт Стамбул. Очолював цей візит командувач BMC України віце-адмірал Михайло Єжель. Наступні чотири роки корабель відпрацьовував завдання бойової підготовки в складі бригади над­ водних кораблів в межах Чорного моря. З 20 липня по 2 червня 2004 року фрегата „Гетьман Сагайдачний” на чолі з командиром ескадри контр-адмірала Ігоря Тенюха у складі загону бойових кораблів: корвета „Луцьк” морського тральщика

738

науковий збірник

„Жовті Води”, морського транспорту „Фастів” та морського рятувального судна „Кременець” здійснив діловий візит до Республіки Болгарії [3], де взяв участь участь у міжнародних військово-морських навчаннях. У 2008 році з травня по серпень фрегат Гетьман Сагайдачний взяв активну участь у міжнародній операції .Активні зусилля” в чорному мор пройшовши понад 5000 тис міль. Наведений перелік славетних морських походів флагмана BMC України свідчить про те, що справа, яку започаткував славний син Українського народу Петро Конашевич-Сагайдачний, живе і понині. Фрегат „Гетьман Сагайдачний” флагман Військово-Морських Сил України здійснив понад 10 походів, під час яких пройшов близько 65830 морських миль. На кораблі започатковані дуже добрі флотські традиції, корабель є надійною кузнею кадрів для майбутнього флоту України. Джерела і література 1.

2.

3.

4.

Військово-історичний альманах. - 2001. - Число 2 (3) І Під ред. О. Артемова, І. Біжана, В. Карпова - Київ, 2001. Мамчак М. Флотоводці України. Історичні нариси, хронологія походів. - Снятин: ПрутПринт, 2005. - 400 с. Мамчак М. Україна: шлях до моря. Історія українського флоту. - Снятин: ПрутПринт, 2007. - 404 с. Сторінки історії флоту України. Збірник статей, нарисів, спогадів / Під ред. Безкоровайного В.Г. - Севастополь, 1996.-156 с.

науковий збірник

739

Дмитро ВЄДЄНЄЄВ (Київ)

ДО ФОРМУВАННЯ БАГАТОВИМІРНОЇ МОДЕЛІ РОЗУМІННЯ ЗБРОЙНОГО КОНФЛІКТУ 1940-1950-Х PP. У ЗАХІДНІЙ УКРАЇНІ (ГЕОПОЛІТИЧНИЙ АСПЕКТ) Розвиток досліджень з історії українського національно-визвольного руху, на жаль, і донині має здебільшого екстенсивний характер. Дійсно, археографічна робота, введення до наукового до наукового й громадського обігу великого масиву емпіричного матеріалу (включаючи раніш закриті документи радянських органів держ­ безпеки та компартії) заклала фундамент для поглибленого вивчення минулого державно-самостійницького руху, перебігу його протиборства з радянським режимом та іншими історичними противниками. Вийшли дру­ ком численні праці щодо певних періодів руху ОУН та УПА, їх діяльності за регіональною або краєзнавчою ознаками, з персоналістики націоналістичного руху, і аж до дослідження технічних методів підпільної роботи, уніформології, фалеристики УПА, висвітлення тактичних епізодів боротьби тощо. Однак кількісний доробок вчених та публіцистів незрозуміло повільно переростає у новий якісний рівень серйозних історико-аналітичних досліджень минулого національно-визвольного руху - при тому, що саме такі дослідження мають становити науково-теоретичний фундамент законодавчих та просвіт­ ницьких кроків Української держави у напрямку досягнення національного примирення як складової консолідації української політичної нації. Думається, що причини цьому слід шукати не тільки в соціально-психологічних особливостях авто­ рів, але й у обмеженості методологічного рівня вітчизняної історичної науки. Важко не погодитися із професором О.Зинов’євим: “У сучасній науці про суспільство (мається на увазі пострадянське суспіль­ ствознавство - Авт.) немає не тільки пристойної загальносоціологічної теорії, але й навіть теорій, що відносяться до окремих типів суспільства” [7]. Все більше дає взнаки й ураження самого механізму раціонального мислення пострадянських на­ родів, у першу чергу - їх інтелігенції. “В результаті економічних та інформаційно-психологічних війн, - зазначає сучасний вчений С.Кара-Мурза, - була розмонтована “центральна матриця” світогляду, населення втратило цілісну систему ціннісних координат... До 1991 р. радянський народ був великою мірою “розсипаний” - залишилася маса людей, які не мають надособиснісної свідомості й колективної волі. Ця маса людей втратила узгоджену картину світу й здатність до логічного мислення, виявлення причинно-наслідкових зв’язків” (курсив наш - Авт.) [11]. Нерідко залишаються без відповіді наріжні питання, без яких сучасники не можуть скласти цілісної, раціонально зрозумілої картини перебігу збройного конфлікту в Західній Україні у 1939-1950-х pp. У свою чергу, це підживлює конфронтаційні погляди. Не тільки у суспільній свідомості, але і у багатьох працях, які претендують на статус наукових, панують поверхові, упереджені, політизовані оцінки причин і характеру згаданого протиборства. Нерідко вони являють механічний переспів штампів радянської іс­ торіографії та пропаганди, або підходів певних політичних об’єднань української діаспори, породжених глобальним протистояння доби “холодної війни”. Зокрема, складний комплекс причин тієї масштабної історичної драми, яка спіткала український на­ род, зачепила інші етноси, які мешкають в Україні, вихідців з інших регіонів тодішнього СРСР, нерідко тлумачать за допомогою пласких (і давно вже не оригінальних підходів) - “комуністичні агресори проти націоналістів”, “заміна однієї окупації іншої”, “радянські патріоти проти жменьки запроданців гітлерів­ ських спецслужб та спантеличених націоналістичної пропагандою куркульських синків” тощо. Прикро констатувати, але поширеним залишається старий прийом - якщо факти не вкладаються у “концептуальне” (насправді - “коридорне”) мислення, тим гірше для фактів. Поза увагою (нерідко - в силу сумлінного небажання зрікатися звичних й психологічно комфортних підходів) залишаються визна­ чальні аспекти проблеми. Серед них можна назвати:

740

науковий збірник

- вплив світових геополітичних та військово-політичних чинників на зарождення й особливості пе­ ребігу конфлікту; - співвідношення в ньому національно-визвольних та соціально-економічних чинників, діалектика військово-політичних, соціально-економічних та цивілізаційних міжрегіональних відмінностей; - особливості участі в конфлікті різних груп населення Західної України, еволюція настроїв насе­ лення регіону під впливом соціально-економічних заходів влади; - вплив післявоєнного міжблокового протистояння у світі на хід протиборства в Західній Україні; - стосунки між різними течіями всередині націоналістичного руху, між націоналістичними підпіллям та закордонними націоналістичними центрами; - багатоманіття довгострокових наслідків результатів Другої світової війни та поразки національновизвольних змагань, їх вплив на позицію населення регіону щодо перспективи існування СРСР та розвитку посткомуністичної України; - виявлення можливих історичних альтернатив розвитку подій в Західній Україні. Характерно, що це стосується не тільки подій в Західній Україні, і притаманно не тільки українській пострадянській історіографії. Як справедливо зазначає російський історик О.Зубкова, “тема зброй­ ного опору політиці радянізації.. - одна із самих заплутаних і складних. У ній... відчувається і нечіт­ кість меж самого предмету, і різниця термінологічної мови, і політична пристрасність тих, хто пише. Чорно-біле бачення, притаманне сучасному висвітленню проблем... тут виступає в образі класичної дихотомії, яка розводить сторони на героїв та антигероїв, жертв і катів, правих і винних... Полеміка з крайнощами “радянізмів”, справедлива в своїй основі, нерідко призводить до інших крайнощів і тієї ж односторонності. Між тим, повстанський рух... - явище багатошарове, понять яке неможливо, якщо завдаватися тільки одним параметром його виміру - зовнішнім або внутрішнім” [9]. Потреба переходу до якісно більш глибокого, багатовимірного сприйняття проблеми давно вже назріла. Звісно, потрібне як застосування всіх кращих методологічних надбань історичної науки, так і добра громадянська воля тих, хто береться за цю невдячну, загострену (переважно не з вини іс­ ториків), проблему. У цій статті ми порушимо лише геополітичний аспект поставленої проблеми в інтересах форму­ вання багатовимірного розуміння конфлікту між національно-самостійницьким рухом та радянською владою в Західній Україні. Землі Західної України у 1939-1950-х pp. стали ареною запеклого протиборства між радянським режимом та повстанськими формуваннями й озброєним підпіллям, які діяли під політичним керівни­ цтвом Організації українських націоналістів. За масштабами й напруженістю цей військово-політичний конфлікт може з повною підставою претендувати на статус однієї з найбільш тривалих та кровопро­ литних конфронтацій між державою та національно-визвольним рухом в історії XX століття. Події в Західній Україні являли собою складне переплетення національно-визвольних змагань із громадянською війною, причому глибинними причинами цієї “неоголошеної війни” були небажання правлячих кіл СРСР давати реальний суверенітет суб’єктам федерації та ініційований керівництвом тоталітарного режиму радикальний, форсований характер зміни суспільно-економічного, політично­ го, духовно-культурного устрою вельми специфічного, в силу особливостей історичного розвитку, західного регіону України. Заради справедливості варто визнати, що трагедії й ексцеси, якими супроводжувалася радянізація Західної України, принципово нічим не відрізнялися від аналогічних “силових модернізацій" в істо­ рії людства, а масштаб жорстокості, з якою придушували народний опір західні держави (в періоди формування колоніальних імперій та придушення антиколоніальних рухів), значно перевищував "ві­ тчизняні зразки”. Безсумнівно, це був і конфлікт на грані цивілізаційних анклавів, що формувалися століттями, і конфлікт між традиційним укладом господарювання, духовно-культурного життя та новою моделлю

науковий збірник

741

розвитку, яка виникла в колишній Російській імперії після перемоги радянської влади, та енергійно насаджувалася на нових приєднаних територіях. Одночасно протистояння в Західній Україні у післявоєнний період доцільно розглядати в контексті боротьби між двома глобальними цивілізаційними векторами - капіталістичним та комуністичним сві­ том, кожен з яких мав свої вади й докорінні переваги, і намагався виграти змагання на арені історії: “Після Другої світової війни на планеті склалися два табори або два світи - комуністичний й західністський (західний). Вони стали “точками зростання" в еволюції людства. Між ними йшла непримиренна боротьба за роль лідерів світового еволюційного процесу і за світову гегемонію. Ця боротьба утвори­ ла основний зміст соціального життя людства в XX столітті, особливо у другій його половині...” [8]. Особливого драматизму додавало і те, що збройний конфлікт в Західній Україні хронологічно спів­ пав та потрапив у орбіту впливів катаклізмів світової історії XX ст., які безпосередньо охопили тери­ торію України або мали до неї безпосереднє відношення як до суб’єкту радянської федерації: Другої світової війни 1939-1945 pp. та “холодної війни” 1945-1991 pp. Необхідно враховувати геополітичні фактори, котрі охопили своєю дією приєднані до СРСР в 19391940 pp. території та загострилися у зв’язку із нарощуванням конфронтації між капіталістичною та комуністичною системами (США та СРСР як наддержавами, їх союзниками) у післявоєнний період. З середини 1930-х pp., коли в цілому були побудовані основні конструкції нового типу суспільноекономічного ладу в СРСР, усунуто можливість внутрішнього опору та політичної опозиції всередині суспільства, сталінське керівництво здійснює глибокий перехід до великодержавної стратегії у сфері зовнішньої політики, закономірним проявом якої став переділ сфер впливу у Східній Європі й домов­ леності щодо територіальних питань між СРСР та Німеччиною в 1939 р. Як зазначає сучасний російський історик М.Горінов, з 1930-х pp. в СРСР відбувається "болісна, страдницька трансформація більшовизму в щось інше... В області національно-державного будівни­ цтва реабілітується сама ідея державності... По всіх лініях відбувається... процес реставрації, відро­ дження тканин російського імперського соціуму. Технологічна модернізація все більше здійснюється на основі не руйнації, а збереження і розвитку базових структур традиційного суспільства” [10]. Доктрина геополітичної експансії “до дідичних кордонів” у вищих керівників СРСР оформилася ще до того, як СРСР перетворився у велику державу після перемоги над нацизмом. Про це промовисто свідчать слова глави НКЗС СРСР В.Молотова, записані ЗО червня 1940 р. його литовським колегою В.Кревсом-Мицкевичюсом: “Він, Молотов, повинен сказати те, що завтра буде ясно всім. Якщо вже російські царі, починаючи з Івана Грозного, прагнули до того, щоб вийти до Балтійського моря, то це відбувалося не з їх особистої примхи, а тому, що цього вимагав хід розвитку російської держави і російської нації” [15]. Історичним рубежем остаточного утвердження доктрини геополітичної експансії можна умовно роз­ глядати 1943 p., коли Тегеранська конференція за участю керівників провідних держав антигітле­ рівської коаліції почала розгляд проблеми післявоєнних кордонів та розмежування сфер впливу в Європі після перемоги над нацизмом. Тоді ж відбувається розпуск Комуністичного Інтернаціоналу, що знаменувало вже і формальну відмову від ленінсько-троцкістського гасла "світової революції” (де-факто це сталося ще в 1930-х pp.). Це співпало із змінами у внутрішньому ідейно-політичному житті, зовнішніми знаковими проявами якого стали відновлення патріаршого престолу, символіки й атрибутики дореволюційної армії, запровадження орденів на честь вітчизняних полководців минулого тощо. Як зауважив один із творців теоретичних основ зовнішньої політики США та її геополітичних підвалин Г.Кіссинджер, “Сталін, великий ідеолог, насправді поставив свою ідеологію на службу ре­ альній політиці" [12]. Ялтинська й Потсдамська конференції закріпили прагматичний великодержавний курс "збирання земель”, що входили до складу Київської Русі ("імперії Рюриковичей”) та Російської імперії, створення геополітичного щита або ланцюгу з так званих "країн народної демократії” на Сході Європи та Балка­

742

науковий збірник

нах, закріплення радянського впливу на ці країни, в тому числі - методами військової присутності й таємної дипломатії. Марксистсько-ленінська ідеологія та риторика в даному випадку виступала лише флером для зовнішньої політики, притаманної великій державі, яка демонструє готовність утверджу­ вати свої територіальні претензії або забезпечувати власні інтереси, не рахуючись із локальними інтересами місцевої людності (як це і сталося в Західній Україні). Більше того, окремі сучасні російські вчені, як от І.Панарін, вважають, що концептуально зовнішня політика Й.Сталіна являла “синтезовану історичну російську геополітичну ідею..., почавши процес відтворення доктрини Русі “Москва-Третій Рим“ за нових і сторичних умов... З липня 1941 р. (нестан­ дартне для комуністичного лідера звернення Сталіна до народу із закликом до пору німецькій навалі - Авт.), ця доктрина стала домінуючою геополітичною ідеєю СРСР-Русі...“ [14]. Проте неупереджені зарубіжні історики неодноразово відзначали історичну справедливість вилу­ чення земель Західної України зі складу іноземних держав, в тому числі - розцінюючи це як ліквідацію наслідків агресії Польщі та інших країн за умов розпаду і пере поділу земель Російської та АвстроУгорської імперій. Британський історик АТейлор в 1975 р. писав, що уряд Великобританії, визначаючи в 1920 р. лінію Керзона, вважав цю територію "такою, що по праву належить росіянам, ту територію, яку в 1939 р. зайняли радянські війська”. Американський історик У.Ширер (1959 р.) зазначав, що кор­ дон між СРСР та Польщею міг би пройти і західніше, але Сталін добровільно обмежив свої географіч­ ні апетити "добре засвоївши урок багато столітньої історії Росії, він розумів, що польський народ ніко­ ли не примириться із втратою своєї незалежності". Сучасний російський дослідник О.Марков звертає увагу, що в 1939 р. СРСР лише повернув землі, які входили до складу Київської Русі і за які Володи­ мир Великий в кінці X ст. вів війну з поляками: "політика інтернаціоналізму з ленінською зневагою до питання про кордони почала змінюватися в сторону повернення території, котрими володіла не тільки Російська імперія, але й Київська Русь". Цю ж думку поділяв російський письменник В.Кожинов: ”...В 1939 -1940 pp. був відновлений той геополітичний кордон між Європою і Росією, котрий існував вже тисячоліття тому... і був порушений в результаті катаклізму Революції...” [13]. Інакше кажучи, за критикою сталінської політики та цілком справедливим засудженням методів ін­ теграції Західної України в радянську систему не можна не помічати глибинної історичної справед­ ливості припинення іноземного володарювання (наслідків агресій) на етнічних українських землях. Видатний англійський історик А. Тойнбі "Сторонній спостерігач, - писав історик, -... сказав би, що перемоги росіян над шведами й поляками в XVIII столітті - це лише контрнаступ... В XIV столітті... майже вся Білорусія й Україна були відірвані від православного християнства і приєднані до західно­ го християнства... Польські загарбання споконвічно руської території...були повернуті Росії лише в останній фазі світової війни 1939-1945 років... Вірно, що і російські армії воювали на західних землях, однак вони завжди приходили як союзники однієї із західних країн в їх нескінченних сімейних чварах. Хроніки вікової боротьби між двома гілками християнства дійсно відображають, що росіяни ставали жертвами агресії, а люди Заходу - агресорами” (з контексту слів А.Тойнбі видно, що він має на увазі східнослов’янські народи - Авт.) [18]. Водночас прискорене поглинення Західної України радянською державою й системою, неможливе без жорсткого придушення руху опору під політичним проводом самостійницькі орієнтованої ОУН, з геополітичного погляду диктувалося міркуваннями закріплення СРСР своїх здобутків як державипереможниці, утримання стратегічно важливого регіону. Регіон цей мав безпосередній вихід до тери­ торії нових прокремлівських східноєвропейських країн, був наближений до Балкан і розглядався на Заході як один із плацдармів у можливій війні з СРСР, а також мав нафтогазові ресурси - саме звідси, наприклад, протягнули перші магістральні газогони Дашава-Київ, Дашава-Москва. Початок “холодної війни” з ядерними шантажем знесиленого війною СРСР, який втратив до ЗО млн. співгромадян й 42% національного багатства, ще не мав атомної зброї (до кінця 1945 р. США мали до 250 атомних бомб, до 1949 р. розробили 8 планів його масованого застосування проти нещодавнього союзника)

науковий збірник

743

актуалізував для Й.Сталіна завдання усунення вогнища збройного опору як потенційної п’ятої колони зовнішніх противників на випадок глобальної війни з Заходом. Поряд з цим обстановка "холодної війни” та неминучого (як вважали до певного часу провідники ОУН) глобального збройного конфлікту змушували антирадянський рух опору до пошуку нових союз­ ників. Ними, за зрозумілою логікою протиборства, виступили такі само прагматично, своєкорисливо геополітичне налаштовані великі держави Заходу (з 1949 р. - блоку НАТО), які реальне ставлення до національно-визвольних рухів в своїх колоніальних та залежних територіях демонстрували масш­ табними військово-поліцейськими кампаніями з їх придушення. Це стало черговим проявом перма­ нентної трагедії українських державно-самостійницьких сил з часів Богдана Хмельницького й Івана Мазепи, яких несприятливі історичні обставини змушували шукати кон’юнктурного співробітництва з поміж агресивних держав, не зацікавлених в існуванні суверенної України. Варто окремо зупинитися на ставленні проводу ОУН в Україні до перспективи відкритого глобаль­ ного конфлікту “Захід-СРСР”, яку здебільшого обминають сучасні дослідники, а радянські вчені зво­ дили до “прислужництва буржуазних націоналістів імперіалістичній реакції”. Як відомо, теза про неминучий масштабний збройний конфлікт Захід-СРСР та його використання для реалізації програмних настанов ОУН була надзвичайна поширена у інструктивних й пропаган­ дистських документах українських націоналістів. Однак, на нашу думку, завдяки зусиллям офіційної радянської історіографії ця обставина і до сьогодні сприймається неадекватно, з гіперболізацією значення, яке реально надавалося потенційній війні провідниками ОУН. Дійсно, за тих конкретно-історичних умов сподівання на самостійну перемогу над СРСР було б во­ чевидь примарними. Однак, у тактичних настановах підпілля з 1945 р. панувало критичне ставлення до США та Великої Британії (які нерідко відверто іменувалися „імперіалістичними”). У документі від 26 жовтня 1945 p., укладеному Карпатським крайовим провідником ОУН Я.Мельником, йшлося, що прихід англо-американських військ є для підпілля „бажаним”. Проте конфлікт великих держав слід розглядати як допоміжний фактор: ОУН виступає за державну самостійність України без опіки інозем­ них країн і за умов будь якої окупації продовжуватиме боротьбу [20]. Схожі оцінки висловлювалися і в інструкції для керівних кадрів крайового проводу „Одеса” (20 травня 1946 p.). Війна з Заходом, йшлося у ньому, це історичний шанс для визволення України від радянського режиму, однак самі по собі США і Англія не несуть свободи, необхідно вживати зусиль для зміцнення власних сил [1]. З початком війни, йшлося в інструкції Центрального проводу в Україні (1950 p.), підпілля активі­ зує діяльність, розгортає широку диверсійну діяльність на комунікаціях, терор проти представників органів влади, захоплює адміністративні центри, веде розклад військовослужбовців, схиляючи їх до капітуляції, створює передумови для того, щоб англо-сакси рахувалися з підпіллям як з реальною військово-політичною силою [4]. Виявлені нами документальні свідчення демонструють, що лідери ОУН та УПА в Україні Р.Шухевич, В.Кук, П.Федун та інші їх соратники вкрай негативно ставилися до ворожнечі функціонерів закордон­ них ОУН, і чудово розуміли прагматичне ставлення Заходу до їх змагань як до традиційного спо­ собу підривної діяльності проти основного противника у Третій світовій війні” (втім, як і до ідейнополітичної опозиції в УРСР в психологічній війні 1960-1980-х pp.). Симптоматично, що Р.Шухевич скептично ставився до перспективи війни Захід-СРСР та готовності США поважати суверенні права українського народу, про що лідер підпілля відверто висловлювався перед найближчим оточенням [3]. Поряд з цим, у пропагандистських документах теза про війну широко застосовувалася для підт­ римки бойового духу учасників повстансько-підпільного руху. Не можна не помітити, що ставлення до західних держав лідерів підпілля в Україні та закордонних центрів ОУН мало певні відмінності. Перші, знаходячись у вирі боротьби з радянським режимом, за­ гострено сприймали прагматичне ставлення Заходу та нерозуміння ним окремих нюансів становища підпілля та соціально-політичної ситуації на ЗУЗ. Вже у 1946 р. в одному з запасних бункерів В.Кука

/ 744

науковий збірник

знайшли примірник листа англійською мовою до У.Черчилля від "групи українських політичних діячів”, де містилися зауваження щодо позиції Заходу по відношенню до України. У серпні 1950 р. член Прово­ ду ОУН і керівник Бюро інформації УГВР П.Федун („Полтава”) підготував критичного листа щодо змісту радіопередач на Україну „Голосу Америки”. Фактично, це була критика політичних настанов адміні­ страції США, зокрема, її нерозуміння не сприйняття капіталізму значною частиною населення УРСР і того, що рух ОУН-УПА виступає за плюралізм форм власності [16]. За словами В.Галаси, у 1952 р. В. Кук доручив йому написати аналогічного критичного листа цьому ж засобу масової інформації [5]. Не бажаючи жертвувати знесиленим нерівною боротьбою підпіллям в чужих інтересах, той же В.Кук у травні 1952 р. заборонив вести цілеспрямовану розвідку на користь іноземних спецслужб [6]. Що ж стосується закордонних центрів ОУН, то співробітництво з провідними державами Заходу та їх спеціальними службами слугувало не тільки засобом протиборства з СРСР, а й умовою існування та підтримки дієздатності самих цих угруповань (особливо у західних зонах окупації Німеччини та Австрії). Як зазначалося в одному з директивних документів 34 ОУН, „є можливість за ціну відповід­ них розвідувальних матеріалів одержати те, що... потрібно. Розвідувальні матеріали стають у руках організації таким предметом обміну, за ціну якого можна одержати необхідні матеріали і сприян­ ня. Передача зведень і матеріалів політичних, військових, господарських... дає нам можливість бути партнерами іноземних держав" [19]. Курс на творення підривних “партизанських сил”, спрямованих на дії проти країн соціалістичного табору, не обійшов стороною і українську політичну еміграцію. Ще у березні 1951 p., свідчив шеф Служби безпеки Закордонних частин ОУН (СБ 34 ОУН) М.Матвієйко, спецслужби США запропону­ вали С.Бандері направити 200 членів ОУН для навчання у розвідувально-диверсійних закладах та подальшого використання на території СРСР. Через рік американське командування у Європі вино­ шувало план створення з українських емігрантів парашутно-десантної бригади (відібрані пізніше вли­ лися до підрозділів „зелених беретів” з 10-ї групи спецвійськ). За вказівкою командувача військ НАТО генерала Ріджуея військовий референт ПУН М.Капустянський сформував у ФРН так звані „українські робочі сотні" для навчання їх учасників в якості диверсантів, перекладачів та провідників на випадок війни з СРСР. За допомогою української еміграційної преси велася агітація за вступ до „партизан­ ських військ”. За завданням американської розвідки М.Лебедь здійснив подорож по діаспорних анкла­ вах Західної Європи з метою вивчення залучення українських емігрантів до спецназу Збройних сил США [2,17]. Розглянуті нами особливості ставлення воюючої ОУН до західних великих держав, на нашу думку, мають принципове значення. Вони зайвого разу підкреслюють безперечну пріоритетність, імператив­ ність для національно-визвольного руху гасла державної самостійності України, не сприйняття ними будь-якого нав’язування політичної волі або суспільно-економічної моделі ззовні. Це ж підкреслює і такгико-кон’юнктурний, вимушений характер співробітництва націоналістичного руху (на різних ета­ пах його існування) з Веймарською та нацистською Німеччиною, їх союзниками, а потім і з західними демократіями, які також сповідували великодержавні цінності. Історична ситуація навколо Західної України зайвого разу нагадує про необхідність усебічного ви­ вчення всіх обставин тієї історичної драми, розуміння яких неможливе у відриві від глибинних гео­ політичних процесів післявоєнного періоду. Формування тверезого розуміння співвідношення між долею українських земель та своєкорисливим спрямуваннями великих держав уявляється нині зна­ чно кориснішою для усвідомленого державотворення, аніж безплідне для співіснування специфічних регіонів в рамках єдиної України “зведення історичних рахунків”. Перед сучасною Україною стоїть справді цивілізаційний виклик: за рахунок визнання помилок майбутнього, на шляхах досягнення злагоди й гармонізації стосунків між соціальними групами, етносами, конфесіями, спільнотами іс­ торичних земель утвердити стабільну, самодостатню державу із внутрішніми джерелами розвитку на перспективу.

науковий збірник

7 45

Джерела і література 1. Архів Управління СБУ в Рівненській обл. - Спр. 4245. - Т. 3. - Арк. 7.

2. Галузевий державний архів (ГДА) СБУ. - Ф. 6. - Спр. 56232. - Арк. 91; Ерошин В.В., Зимбулатов М.М., Песков Е.Б. Американская стратегия и тактика «партизанской» войньї. - М., 1964. - С.20; Сильї специальньїх операций армий капиталистических государств. - М., 1990. -С.261; Вєдєнєєв Д.В., Биструхін Г.С. Двобій без компромісів. Протиборство спецпідрозділів ОУН та радянських сил спецоперацій. 1945-1980-ті роки: Монографія. - К.: К.І.С., 2007. - С. 234-237.

3. Вєдєнєєв Д., Шаповал Ю. Роман Шухевич: таємниця загибелі II Воєнна історія. - 2002. - № 2. - С. 64.

4. ГДА СБУ. - Ф. 13. - Спр. 490. - Арк. 140-141.

5. ГДА СБУ. - Ф. 6. - Спр. 74914. - Т. 3. - Арк. 237.

6. ГДА СБУ. - Ф.13. - Спр. 372. - Т.40. - Арк. 142-148.

7. Зиновьев А. Русская трагедия. - M.: Алгоритм, 2007. - С. 203.

8. Зиновьев А. Фактор понимания. - M.: Алгоритм, 2006. - С.324.

9. Зубкова Е.Ю. Прибалтика и Кремль. 1940-1953. - M.: РОССПЄН, 2008. - С. 192-193,195. Ю.История России. XX век. - M., 1996. - С.393-394.

11. Кара-Мурза С. Демонтаж народа. - M.: Алгоритм, 2007. - С.9 12. Киссинджер Г. Дипломатия - M., 1997. - С.289.

13.Кожинов В. Россия. Век XX. - Краматорськ, 2002. - Кн.2. - С.39-41,45.

14. Панарин И.Н. Информационная война и геополитика. - M.: Поколение, 2006. - С.114.

15. Полпредьі сообщают... Сборник документов. - M., 1990. - С. 76.

16. Полтава П. Кілька завваг щодо того, якими повинні бути радіопередачі „Голосу Америки” для Совєтського Союзу II Українська Головна Визвольна Рада. Збірка документів і матеріалів. - Мюнхен: Видання 34 ОУН, 1956. - С. 319.

17. Сечкин Г.П. Советские Пограничньїе войска в Великой Отечественной войне 1941-1945 гг. и возможньїе их действия в современньїх операциях. - M.: Воениздат, 1976. - С.229.

18. Тойнби А.-Дж. Цивилизация перед судом истории. - M., 1996. - С.106-107.

19.Трощинський В. Агенти гестапо й Абверу на „новій” службі II Безчестя. - К.рПолітвидав України, 1983. - С. 122.

20.Центральний державний архів громадських об’єднань України. - Ф.1. - Оп. 23. - Спр. 2968. - Арк. 26-30.

74Б

науковий збірник

Володимир ПАРАІІІЙ (м. Бережани, Тернопільська область)

ЗАВАЛІВСЬКИЙ ЗАМОК “Факти минулого пізнаємо тільки на підставі слідів, які після них збережені” [12, 68]. Це твердження універсальне в своєму гносеологічному сприйнятті. Але життєві реалії інколи створюють фабули, які призводять до апріорного розуміння постійних втрат чогось цінного, якісного, величного. Ці явища масовано проявляються і в сфері естетичного, особливо візуально-естетичного, чинника суспільства. Величні споруди - «літописи світу» за визначенням Миколи Гоголя - зводяться і прогресують через наскрізно-історичний простір, уособлюючи в собі прояви відповідних історичних подій, якості мис­ тецьких відтворень, символічності погляду на об’єкт з сьогодення в минуле. Але будівлі будь-якого функціонального призначення з часом занепадають, і втрачається ще одна історична мить, і зане­ падає дух історичної епохи, і лише людська властивість пізнавати невідоме (чи маловідоме) не дає загубитися архітектурній цінності в анналах минулого. Беззаперечно, що “історія твориться тільки на підставі джерел... Немає джерел, немає історії” [12,19]. Вони як цеглинка вибудовують думку, концентрують інформацію в більш вірогідною долею об’єктивності. В цьому контексті пошуку об’єктивних джерел для пізнання минулого знову ж можна по­ годитися з думкою: ‘ Письмові джерела менш вартісні, ніж джерела матеріальні” [12,70]. Адже будьяка матеріальна знахідка завжди справжня, відповідна епосі, ому більш об'єктивна, ніж письмове (навіть архівне) джерело. Документ, незалежно від його походження чи значимості, завжди реляти­ вістський, над ним завжди панує суб’єкт, який нав’язує свою волю. Але коли архітектурна пам’ятка - носій епохи і стилістичності - візуально втрачена, але все ж починає вивчатися, допустимим є використання будь-якої фактичної інформації та нововіднайдених джерел. На первісному етапі піз­ нання буде виключно релятивістським, не розрахованим на аксіоматичне сприйняття, з можливим переосмисленням інтенсіональних чинників проблеми. Серед таких об’єктів первинного осмислення залишається на сучасному етапі Завалівський замок (Підгаєччина). На землях Тернопільщини дуже легко не помітити окремого замкового комплексу. Адже перед нами територіально обмежений регіон, складна й трагічна історична доля якого спричинила до по­ яви тут у XVI-XVII ст. великої кількості різнотипологічних і різнофункціональних оборонних центрів (тільки замкових комплексів в цьому географічному ареалі Орест Мацюк, на основі архівних пошуків, нараховує 134 одиниці). Уже у значенні синтезної дослідницької аксіоми сьогодні звучить думка про замки як про невід’ємні та найважливіші елементи в комплексі міських оборонних споруд. Аксіомною також є інтерпретація окремими українськими та польськими дослідниками річкових мереж лівого берега Дністра, зокрема Золотої Липи, в якості локальних зон спорудження укріплень проти турецькотатарських набігів XV-XVII ст. [5, 95-96; 14, 388]. і взагалі, як підрахувала Е. Горнова, з 79 міських населених пунктів Галицької землі 43 міста “мали замки, будолвані частково з каменю, а частково з дерева” [9,321]. Більшість з цих укріплень замкового (фортифікаційно-житлового) типу в наші дні візуально не прослідковуються, так як це швидше за все були невеликі приватновласницькі замочки, що занепадали разом з занепадом родини власників. В них не концентрувалося помітне життя, не колекціонували ся значні мистецькі чи інші цінності. Основа його функціонального використання мала домінуюче оборонне (інколи навіть у вигляді статичного укріплення сховища) та господарське призначення, сво­ єрідного консолідуючого чинника місцевих підданих. Тому вони швидко з’являлися на регіональноісторичній арені, але так само швидко випадали з неї, залишивши доволі незначну інформацію про своє існування. Завалівський замок доля наділила різним статусом впливу на відповідне оточення, але, переживши свою акматичну фазу, він підійшов до свого остаточного занепаду. Занепаду, після якого відродження неможливе навіть в інших умовах. Окрім, правда, інформативного комплексу про

науковий збірник

747

цю історичну мить (чи, власне, історичної пам’яті). Функціональний та візуальний занепад уподібнює замок в с. Завалів до рівня маловідомих замочків. Але такої долі він не заслуговує. Завалівська земля історично насичена. Багата вона й на археологічні пам’ятки. Серед відомих цін­ них артефактів назвемо лише знахідку бронзового меча доби пізньої бронзи (сер. ІІ-поч. і тис. до н. е.). На поч. XX ст. він тривалий час знаходився в приватному зібранні біскупа Ступніцкого з Перемишля. Меч був добре збережений. Загальна довжина його 57 см., з них на клинок припадає 47 см. Руків’я гарно оздоблене. Після смерті власника він потрапив до зібрання доктора Літинського [6,38; 10,180], а подальша його доля нам поки-що невідома. Перша історична згадка про Завалів датується 1465 роком. Це було вже доволі значне поселен­ ня, що знаходилося у власності родини Бучацьких. У 1611 р. населений пункт сприймається вже як містечко з усіма відповідними для цього господарсько-адміністративними елементами: ринковою площею, ратушею [6,114-123]. Пізніші відомості про село зв’язуються з існуванням монастиря отців-василіан при церкві святого Миколая. Зазначається, що в давнину на горі в цій місцевості стояв монастир з високою дзвіницею. З якигось причин ченці покинули його, а дзвони передали в монастир василіан у Бучачі. На одному з дзвонів був напис: “Сей дзвін до монастиря Завалова року Божого 1613”. Незважаючи на своє пізньосередньовічне (XV ст.) походження згідно писемно-джерельної фіксації, як оборонний центр територія Завалова активно використовувалася з києво-руських часів. Власне, адміністративно-ономастична етимологія населеного пункту пов’язана з місцерозташуванням по­ селення “за валами”. Сліди трьох ліній земляних укріплень візуально і сьогодні прослідковуються майже в центрі села, на горі Карачин. Легенди (як мінімум відомі дві) пов’язують ці оборонні об’єкти з галицьким князем Романом, який поблизу Завалова переміг у битві половецького хана Боняка (збір­ ний літературно-легендарний, в цьому випадку негативний образ). Відрубана голова половецького зверхника котилася аж до Тисмениці [5, 27-28]. Незважаючи на легендарність події, збережені вали мають безумовно давньоруське походження. З цими валами ототожнюються пізніші повідомлення про населений пункт. Так, у XVII ст. відомості про Завалів знаходимо в книзі архімандрита Чернігівського Єлецького монастиря Іоаникія Галятовського “Нове небо”, написаній у 1660 році. “На малій Русі, в землі Галицькій, - зазначає автор - є місто Завалів, названого від давно висипаних валів, яких є три. На горі поміж цими валами є монастир при церкві святого Миколая”. “На малій Русі, в землі Галицькій, є місто Завалів, названого від давно висипаних валів, яких є три” та між якими знаходилася церква святого Миколая, “що відноситься до князювання Романа Галицького” [16,711]. Завалів протягом XVI-XVII ст. переживає разом з іншими населеними пунктами регіону постійну за­ грозу від татарських набігів і планомірної турецької агресії. Уже в 1516 р. відбулася перша джерельно зафіксована битва з татарськими загонами на землях Підгаєччини. Такі ж напади відбувалися в 1612, 1615, 1620, 1621,1633 роках. Від татарських набігів у 1615 та 1620-1621 pp. Підгаєччина втратила найбільше за пп. XVII ст. населення [6,123]. Тому кожен більш-менш значимий населений пункт регі­ ону- це завжди цілісний фортифікаційний об’єкт, в якому гармонійно поєднувалися оборонні власти­ вості замку-дитинця та зовнішніх міських укріплень. Тому, будівництво в межах поселення приватного оборонного замку, було не шаблоном чи волевиявленням власника, а логічною необхідністю. Завалівський замок збудовано Маковецькими в перших роках XVII ст. А. Чоловський вважав його одним з найкращих і найчарівніших замків. Та в місцевих воєнних зіткненнях не отримав однак важливої ролі”. Повна1руйнація його у квітні 1675 р. представлена як “кривава катастрофа”. Хоч комендант замку Петро Маковецький власне сам здав його Ібрагіму-Шишману, який наказав спалити цю житлово-оборонну спору­ ду. Жителів, зокрема й родину Маковецьких, було взято в полон [7,123; 8,124]. До речі, як зафіксовано в літописі Самійла Величка, про цей розорюючий похід на Галицьку землю Богородиця повідомила монахів Єлецького монастиря в часи архімандридства згаданого вже Іоаникія Галятовського [1,187].

748

науковий збірник

Ібрагім Шишман змусив колишнього власника Завалівського замку Петра Маковецького, взятого в неволю, звернутися з листом про капітуляцію до коменданта Теребовлянської фортеці Яна Самуеля Грановського. На що останній відповів відмовою, окремо звертаючись до П. Маковецького обвинува­ ченнями у зрадництві [11,141-142]. Відбудований з ініціативи великого коронного гетьмана Станіслава Яблоновського, новий Завалів­ ський замок перетворюється на своєрідний плацдарм гетьманських антитурецьких походів [7 123; 8, 124], “становив важливу підставу” для його військових рушень [15, 62]. Та вже з поч. XVIII ст. обороноздатна функція замку занепадає через суттєве зменшення зовнішньої небезпеки. Син і внук великого коронного гетьмана часто бували в замку, який “по-панському був впорядкований”, зокрема оздоблений високоякісними живописними розписами [7,123]. Поступово він перетворюється на при­ ватновласницький палац. З 1757 р. замок переходить у власність від потомків Станіслава Яблонов­ ського до маловідомої родини Груїв. А в 1847 р. його викупляє Клеменцій Рачинський, який посилює палацовий ектер’єрний та інтер’єрний естетичний фон [8,124-125]. У 1875 році лікар Медвей, вико­ риставши наявність мінеральних джерел, заснував у замку водолікарню та кліматичну станцію [3,4]. У 1892 році його вивчає відомий львівський історик архітектури та консерватор пам’яток старовини Александр Чоловський. Адже замок, як зазначає сам дослідник, “до цього часу описаний ще не був” [7,123]. Уявимо собі вигляд замку через призму пізнання його львівським дослідником і консервато­ ром: “Замок в загальних обрисах збережений і до цього часу заселений, знаходиться на значному підвищенні на захід від містечка... Представляв він собою обширну на три крила в два поверхи висо­ тою споруду, збудовану з каміння і цегли у формі букви U”. Наріжні стіни з півночі і південного сходу замикають округлі (чи п’ятикутні) дещо вищі й винесені назовні башти, добре збережені та для жит­ лових помешкань пристосовувані. Третя подібна башта, яка також винесена наперед, знаходиться при фасаді північного крила. Фасад південного крила замикає каплиця замкова, утримувана до цього часу в порядку... Вхідна брама з сходовою кліткою знаходиться в середині головного крила, масив­ нішого за бокові. Інтер’єр замку представляє собою чередування менших приміщень і великих залів. На першому поверсі було 12 склепінчастих приміщень, а на другому 10 та одна велика зала. Вона прикрашалася (збереженим до кінця XIX ст.) живописним розписом, що представляв батальну сцену з участю Станіслава Яблоновського. Наприкінці згаданого століття її знищено (пояснення цьому від­ сутні). Під замком глибокі пивниці. Чотирикутну площадку навколо замку оточували вали і рови, “з яких зараз залишилися лише слабі сліди” [7,122]. Про використання Завалівського замку на поч. XX ст. згадує автор методично досконалих і над­ звичайно пізнавальних туристичних путівників (зокрема по Галичині) Мечислав Орловіч, який описує його як добре збережену та заселену споруду; як двохповерховий будинок з трьома баштами і капли­ цею, зведений в XVII ст., знищений у 1675 р. і “потім знову відбудований” [13,127]. До першої сві­ тової війни в замку зберігалася велика бібліотека, архів, іконографічна та живописна (зокрема пор­ третна) колекція, мистецькі цінності, зібрані його тогочасним власником Олександром Рачинським, внуком Клеменція. Але з 1915 р. він тривалий час знаходиться в зоні бойових дій і, як результут цього, отримує перші руйнації та переживає перші розграбування. А відступаючі у 1917 р. російські війська підпалили нещодавно перед тим реставрований замок, “остаточно довівши цю прекрасну пам’ятку до стану руїни” [8,125; 15, 62]. У 1926 р. Александр Чоловський, знову описуючи замок, зауважує: “До війни знаходився в цілісності та був заселений, а нині в руїні” [8,123]. А в характеристиці статистичного, економічного, суспільнополітичного стану Підгаєцького староства та географічного місцерозташування повіту, представле­ ного до Тернопільського воєводського управління 1 грудня 1929 року, окремо згадується (як пам’ятка, що заслуговує на увагу) Завалівський замок: “...Завалів, старе поселення, знане з XV ст як власність Бучацьких. Донедавна тут був прекрасний замок, збудований в XVII ст., по якому залишилися одні руїни внаслідок світової війни” [2,6].

науковий збірник

749

Фіксуючи стан руйнації пам’яток архітектури Тернопільського воєводства в період відносно недавніх воєнних дій, проф. Й. Піонтровський зазначає, що Завалівський “замок Маковецьких, зведений у XVII ст. і перед війною заселений, дуже сильно знищений, але має бути відновлений” [17, 445]. На жаль, цього не сталося. Подальші ідеї відтворення замку не мали свого практичного втілення, тому до сьо­ годення пам’ятку остаточно знівельовано на місцевості. І, як зафіксовано в місцевій пресі за 1965 p., “тепер тільки громаддя каменю нагадує про його існування” [3,4]. Сучасність стерла будь-які візуально прослідковувані сліди існування замку в с. Завалів. Його не відновиш і не використаєш. Тому ця пам’ятка оборонного мистецтва Терн опілля залишиться носієм історичної епохи та естетики минулого лише в сцієнтичних теоріях пошуку, пізнання, аналізу, оці­ нювання та одним з елементів історико-фортифікаційних компаративних співставлень. Але й цього достатньо, щоб не забувати про нього. Адже і на одиничних фактах будується те, що Карл Ясперс називав «смислом історії». Джерела та література.

1. С. Величко. Літопис.-К.,1991.-Т.2.

2. Державний архів Тернопільської області.-Ф.231.-Оп.4.-Спр.1253.

3. Завалів//Нове життя.-1965.-25 лютого.

4. Змієві вали. Українські легенди та перекази/Передмова, упорядкування та примітки О. Мишанича.-К.,1992.

5. Б. Паньків. Міста і містечка Галицької землі//Жовтень.: 1982.-№9.-С.95-104.

6. Підгаєцька земля. Історико-мемуарний збірник. -Нью-Йорк - Париж - Сідней - Торонто,1980.

7. A. Czolowski. Dawne zamki і twierdze па Rusi galickiej//Teka konserwatorska.-twow,1892.-S.65-132.

8. A. Czolowski, B. Janusz. Przeszlosc і zabytki wojewodstwa Tamopotskiego.-Tamopol,1926.

9. E. Homowa. Stosunki ekonomiczno-spoleczni w miastach ziemi Halickiej w latach 1596-1648.-Opole,1963.

10.B. Janusz. Zabytki przedhistoryczne Galicyi wschodniej.-Lwow,1918.

11. B. Komplikowicz. Obrona Trembowli r.1675//Kresy wschodnie Rzeczypospolitej-Lwow, (без вказання року видання).

12. Ch. Langlois, Ch. Seignobos. Wstep do badan historycznych.-Lwow,1897.

13.M. Orlowicz. Ilustrowany przewodnik po Galicyi.-Lwow,1914.

14.Potskie tradycje wojskowe.-Warszawa,1990.-T.1.

15.

Przewodnik po wojewodstwie Tarnopolskiem.-Tarnopol,1928.

16.Starozytna Polska pod wzgledem historycznym, geograficznym і statystycznym, opisana przez M.Balinskiego і T.Lipinskiego.-Warszawa,1845.-T.2.

17. Wojewodstwo Tamopotskie.- Tamopol,1931.

750

науковий збірник

Віктор КАРПОВ (Київ)

УКРАЇНСЬКИЙ ВІЙСЬКОВИЙ ЖУРНАЛ «ВІСТІ» ДЖЕРЕЛО З ВИВЧЕННЯ ЗАКОРДОННОЇ ШКОЛИ СИМВОЛІКИ НАЦІОНАЛЬНОЇ АРМІЇ Крайовою управою Братства колишніх вояків 1-ї Української дивізії Української Національної армії,[1] що діяла у Німеччині у жовтні 1950 року було започатковане видання - Український військовий журнал «Вісті», як орган військово-політичної думки. Це видання проіснувало 23 роки і Крайовою управою Братства було випущено у світ 140 чисел цього журналу. У 1990 році Мирослав Б. Бігус зібрав і упо­ рядкував ці номери, у цьому йому допамагав Василь Федорович, а Василь Микитин у 2000 році пере­ слав їх до України, до Центрального музею Збройних Сил України.[2] Український військовий журнал «Вісті» на своїх сторінках друкував статті та коментарі з військо­ вих та міжнародних справ, з історії дивізії та спомини ветеранів, репортажі про життя в Німеччині, СРСР, ЗСА (США) та України, комбатантських організацій, надавалися публікації про діяльність таких військових формувань як українська дивізія «Галичина», Українська Галицька армія, Українська По­ встанська армія, Українські Січові Стрільці та ін.. Серед численних статей журналу також зустрічаються матеріали про національну військову симво­ ліку. Уже у першому числі видання публікується інформація про встановлення Капітулом пропам’ятних відзнак конкурсу на розробку відзнак: «Перша Українська дивізія» і «Битва під Бродами». Опрацю­ вання цих та подібних відзнак було важливим заходом не тільки надання пошани цим подіям але й об’єднання колишніх військовиків спільною громадською роботою. Результати цього конкурсу були опубліковані у числі 3-4 за березень 1954 року на сторінках якого опубліковано повідомлення про по­ яву відзнаки «Битви під Бродами». Особливо спід виділити публікації в авторстві Миколи Битинського «Українські військові прапори і корогви», що були розміщені на сторінках журналу в числах 109 та 111 за 1963 рік. Автор подає свій матеріал як історичний нарис і грунтовно та розлого описує розвиток прапорництва в Україні з пра­ давніх часів до середньовіччя та козацтва і від козацтва до визвольних змагань початку XX століття. Зокрема, автор стверджує, що синьо-жовті або жовто-блакитні прапори виникають в козацьку епоху і отримують своє державницьке визнання у період Центральної Ради та Гетьманату П.Скоропадського. Червоний колір притаманний війську та символізує запеклість збройної боротьби та пам'ять про за­ гиблих побратимів і широко вживався з часів Київської Русі, а також козаками[3]. В армії Української Народної Республіки таке полотнище мали 3-я Залізна дивізія та 6-а Стрілецька дивізія. Прапор 3-ї Залізної дивізії Армії УНР зберігається у Національному військово-історичному музеї України. Микола Битинський у своїй статті розглядає прапор війська не тільки як засіб означення місця керівника чи роду зброї, а й як символ непереможності. Цікавою є дискусія, що розгорнулася на сторінках журналу стосовно рангових відзнак Армії УНР 1919 року. У своїй статті «Бойовий орел Української кінноти» професор Лев Шанковський стверджу­ вав, що стрункої системи таких відзнак не існує і широких відомостей про них немає.[4] Зауваження до статті професора Л.Шанковського надали згаданий М.Битинський та О.Городиський. Микола Би­ тинський у числі 121 журналу надав короткий опис системи рангових відзнак української армії часів визвольних змагань та джерела де відомості про цю систему були опубліковані.[5] Орест Городиський у своїй статті «Про медалі й військові відзначення» характеризує стан інфор­ мування колишніх вояків стосовно системи нагород часів визвольних змагань.[6] Він подає відомсті про встановлені пропамятні відзначення української армії та порядок їх ношення. Він відзначає, що «популяризація відзначень матиме також і виховний, національний вплив на нашу молодь».

науковий збірник

751

Стаття Ореста Городиського «Військові відзначення» також викликала полеміку на сторінках жур­ налу. У статті дослідник надає аналіз стану творення української закордонної школи військової сим­ воліки та фаховий опис відзнак. Він зазначає, що за роки державності (уряди УНР і ЗУНР в 1917 — 1921 pp., і Карпатська Україна в 1938 -1939 pp.) не вдалося створити школу військового відзначення і тільки після визвольних змагань постали деякі пропам’ятні відзначення, які проте не мали характеру відзначень за бойові заслуги.[7] Великий крок у цій справі зробили Українська Повстанська армія та Українська Головна Визвольна Рада. Зокрема, УГВР 30.05.1947 та 06.06.1948 затвердила перші в українській історії офіційні бойові відзначення опрацьовані на території України. Заслуга О.Городиського полягає в тому, що він ініціював обговорення на шпальтах журналу тему творення військових відзнак. На його статтю відгукнувся Зенон Яворський, який вітає ініціативу О.Городиського. У той же час зазначає, що останній не в повній мірі ознайомлений із станом справ у цій сфері поза як не мав можливості ознайомитися із законами та і наказами українських урядів.[8] З.Яворський надає цікаві відомості про творення військових відзнак в часи визвольних змагань, які є маловідомими та невикористаними дослідниками. Це стосується, наприклад, інформації про роз­ робку відзнак у часи гетьманської української держави проекти яких спочатку потрапили після антигетьманського повстання до штабу Галицької армії, згодом до штабу бригади УСС, а в квітні 1920 року після битви під Махнівкою, що на Київщині попали до рук поляків. Також автор статті повідомляє про таємну відзнаку УСС 1913 року, яка зображує череп з написом: «Смерть або воля». Вона видавалася «довірочно тільки заприсяженим членам».[9] Почин з надання опису стану справ з утвердженням української закордонної школи військових відзнак О.Городиського та З.Яворського продовжує Ю.КТамарський. Він уточнує подану З.Яворським інфор­ мацію щодо відзнаки Хрест Симона Петлюри та описує відзнаку, запроектовану ще у 1920 році, орден Запорозьких лицарів, яку затвердив 6 травня 1947 року Президент УНР А.Лівицьким (в екзилі - прим, автора) за поданням виконувача обов’язків військово міністра генерал-полковника М.ОмельяновичаПавленка.[10] Окрім цього автор статті повідомляє про відзнаку «Хрест Українського Козацтва» за від­ значення в боях та заслуги, ювілейну відзнаку Українського Вільного Козацтва до 25-річчя організації, про ще одну візнаку української старшинської школи - нагрудну відзнаку Юнацької школи, «що була встановлена наказом по Війську Української Народної Республіки 2 липня 1921 р. і мала надаватися старшинам, що скінчили курс цієї школи».[11] П.Тарнавецький у своїй статті «Символ прапора» надає коротку інформацію про важливість цього символа для ведення боротьби за незалежність.[12] Важливим моментом є те, що журнал не обмежувався наданням публікацій власне комбатантів але й друкував матеріали про різні аспекти військової символіки, що збагачувало джерельну базу для роз­ робників відзнак, їх збирачів та дослідників. У цьому контексті надруковано статтю німецького автора доктора Ю.Шрайбера «Підвищення ранг та надання відзначень після капітуляції», що відбувалося у німецьких військових частинах у Норвегії та «рурському котлі».[13] Також без жодних коментарів з боку редакції журналу було повністю передруковано статтю Я.С.Ісаєвича «Бойові прапори козацького війська» яка булла опублікована у «т.зв.» Українському історичному журналі, органі інституту історії Академії наук УРСР, інституту історії партії ЦК - КПУ - філіалу іституту марксизму-ленінізму при ЦК КПРС.[14] Для дослідників української школи військової символіки важливим матеріалом стануть опубліковані у журналі Комунікати Головної управи Братства колишніх вояків 1-ї Української дивізії Української На­ ціональної армії Канади та США у яких окрім іншого публікується інформація про випуск пропам’ятних відзнак.[15] У цілому Український військовий журнал «Вісті» є цінним джерелом у дослідженні проблематики становлення української школи військової символіки і, зокрема, в умовах перебування українських військовиків за кордоном.

752

науковий збірник

Джерела та література.

1. 1-а Українська дивізія Української Національної армії сформована у 1945 році із підрозділів дивізії СС «Галичина» 2. Центральному музею Збройних Сил України Указом Президента України В.Ющенко від 15 січня 2010 року № 29/2010 надано статус національного та перейменовано у Національний військово-історичний музей України 3. Битинський М. Українські військові прапори та корогви (історичний нарис) II Український військовий журнал «Вісті» 4.109, березень 1963, с.13 4. Шанковський Л. Бойовий орел Української кінноти II Український військовий журнал «Вісті» 4.119, листопад 1965, с.100 5. Битинський М. Рангові відзнаки Армії Української Народної Республіки 1919 року II Український військовий журнал «Вісті» 4.121, весна 1966, с.44 6. Городиський О. Про медалі й військові відзначення II Український військовий журнал «Вісті» 4.121, весна 1966, с.45 7. Городиський О. Військові відзначення II Український військовий журнал «Вісті» 4.9-10 (47-48), вересень-жовтень 1954, с.4 8. Яворський Зенон. Українські військові відзначення II Український військовий журнал «Вісті» ч.1-2 (51-52), січеньлютий 1955, с.23 9. Там же, с. 24 Ю.Тамарський Ю.К. Українські військові відзначення //Український військовий журнал «Вісті» ч.5-6 (55-56), травеньчервень 1955, с.31 11. Там же, с. 32 12.Тарнавецький П. Символ прапора //Український військовий журнал «Вісті» ч.Ю5, березень 1962, с.47 13. Шрайбер Ю. Підвищення ранг та надання відзначень після капітуляції //Український військовий журнал «Вісті» 4.1-2 (63-64), січень-лютий 1956, с.4 14. Ісаєвич Я.С. Бойові прапори козацького війська II Український військовий журнал «Вісті» 4.113, березень 1964, с.24 15. Комунікат Головної управи Братства колишніх вояків 1-ї Української дивізії Української Національної армії II Укра­ їнський військовий журнал «Вісті» 4.126,1967, с.143: Комунікат Головної управи Братства колишніх вояків 1-ї Укра­ їнської дивізії Української Національної армії у справі пропам’ятної медалі св. Архистратига Михаїла //Український військовий журнал «Вісті» 4.115, вересень 1965, с.105

науковий збірник

753

Антоник Ігор Дмитрович - начальник кафедри водіння бойових машин та автомобілів факультету підготовки спеціалістів із забез­ печення військ Академії сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного (м. Львів)

Вєдєнєєва Лариса Анатоліївна - головний науковий співробітник (відповідальний редактор) редакції науково-практичних видань Ін­ ституту дослідження проблем державної безпеки Служби безпеки Уфаїни, майор (м. Київ)

Афонін В’ячеслав Миколайович - старший науковий співробіт­ ник науково-дослідної лабораторії теорії та організації фізичної підготовки Наукового центру сухопутних військ Академії сухопут­ них військ імені гетьмана Петра Сагайдачного (м. Львів)

Візнюк Вероніка Григорівна - старший науковий співробітник Дер­ жавного історико-культурного заповідника «Меджибіж» (м. Хмельницький)

Бабірад Іван Володимирович - науковий співробітник Науко­ вого центру сухопутних військ Академії сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного, полковник запасу (м. Львів) Баніт Андрій Володимирович - краєзнавець, вчитель історії приватної гімназії «Дельфін» (м. Вінниця) Баран Ігор Володимирович - старший викладач кафедри украї­ нознавства Львівського національного аграрного університету (м. Львів) Баята Людмила Володимирівна - науковий співробітник науково-дослідноїлабораторіїз дослідження військово-історичних процесів Національного військово-історичного музею України (м. Київ) Бережинський Володимир Григорович - кандидат історичних наук, старший науковий співробітник, полковнику відставці (м. Київ) Биркович Микола Іванович - науковий працівник відділу Авгус­ тина Волошина і новітньої історії Закарпатського краєзнавчого музею (м.Ужгород) Білінський Володимир Броніславович - викладач кафедри етнології Інституту історичної освіти Національного педагогічного університету імені М.П. Драгоманова (м. Київ) Бойко Володимир Петрович - завідувач відділу визвольної бо­ ротьби Уфаїни Львівського історичного музею (м. Львів) Бойко Олена Дмитрівна - старший науковий співробітник відді­ лу історії Української революції (1917-1921 pp.) Інституту історії України НАН України, кандидат історичних наук (м. Київ) Бороздіна Анастасія Костянтинівна - аспірантка Київського славістичного університету (м. Київ) Бранько Ярослав Андрійович - науковий співробітник Вінниць­ кого обласного краєзнавчого музею (м. Вінниця) Булига Олександр Степанович - директор Рівненського облас­ ного краєзнавчого музею (м. Рівне) Бураков Юрій Васильович - старший науковий співробітник науково-організаційного відділу Академії сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного, кандидат історичних наук, доцент (м. Львів) Вахула' Мар’ян Євгенович - старший науковий працівник Львів­ ського історичного музею (м. Львів) Вєдєнєєв Дмитро Валерійович - завідувач кафедри оператив­ ного мистецтва та історії спецслужб Національної академії Служ­ би безпеки України, доктор історичних наук, професор, полковник (м. Київ)

7 54

науковий збірник

Вовк Ярина Олександрівна - науковий співробітник Національного музею історії Уфаїни, кандидат історичних наук (м. Київ) Возний Ігор Петрович-заступникдеканафілософсько-теологічного факультету Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича, доктор історичних наук, професор, (м. Чернівці) Волощук Мирослав Михайлович - доцент кафедри всесвітньої історії Інституту історії і політології Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника, кандидат історичних наук (м. Івано-Франківськ) Гаврилів Ігор Омелянович - доцент кафедри історії, теорії та прак­ тики культури Національного університету „Львівська політехніка”, кандидат історичних наук (м. Львів) Галайко Богдан Миколайович - журналіст газети “Всеукраїнське об’єднання “Свобода”, кандидат історичних наук (м. Львів) Гапеєва Ольга Львівна - науковий співробітник науково-дослідної лабораторії морально-психологічного забезпечення та військових традицій Наукового центру сухопутних військ Академії сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного, кандидат історичних наук (м. Львів) Годій Михайло Васильович - викладач Академії сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного (м. Львів) Гозуватенко Галина Олександрівна - науковий співробітник лабо­ раторії морально-психологічного забезпечення та військових тради­ цій Наукового центру сухопутних військ Академії сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного, кандидат історичних наук (м. Львів) Голдак Тетяна Володимирівна - викладач кафедри державноправових дисциплін Львівського університету бізнесу та права (м. Львів) Голубко Віктор Євстафійович - завідувач кафедри історичного фаєзнавства, Львівського національного університету ім. Івана Франка, доктор історичних наук, професор (м. Львів) Горбач Любомир Богданович - голова товариства пошуку жертв війни “Пам’ять” (м. Львів) Горєлов Володимир Іванович - начальник науково-дослідної ла­ бораторії з дослідження військово-історичних процесів Національно­ го військово-історичного музею Уфаїни, кандидат історичних наук, полковник запасу (м. Київ) Грицюк Валерій Миколайович - начальник кафедри моральнопсихологічного забезпечення діяльності військ (сил) Національного університету оборони України, кандидат історичних наук, старший науковий співробітник, полковник (м. Київ) Демчучен Олександр Марчелович - заступник директора - радник з військово-історичних питань ТОВ «Буковина-Салют», кандидат історичних наук (Чернівці)

Даневич Володимир Федосійович - старший викладач кафедри Військово-Морських Сил Національного університету оборони Укра­ їни, капітан 1 рангу запасу (м. Київ)

Кобзар Анатолій Олексійович - старший викладач Національного університету оборони України, генерал-лейтенант у відставці (м. Київ)

Денисюк Жанна Захарівна - начальник науково-дослідної лаборато­ рії з досліджень проблем фондової роботи Національного військовоісторичного музею України (м. Київ)

Коваль Любов Володимирівна - старший науковий співробітник Львівського історичного музею (м. Львів)

Довган Юрій Любомирович - доцент кафедри історіографії і дже­ релознавства Прикарпатського національного університету імені В. Стефаника, кандидат історичних наук (м. Івано-Франківськ) Домбровський Олександр Семенович - ад’юнкт кафедри воєнної історії Національного університету оборони України, підполковник (м. Київ) Дребіт Оксана Миронівна - старший науковий співробітник науковометодичного відділу Чернівецького краєзнавчого музею (м.Чернівці) Дричик Віктор Миколайович - викладач кафедри тилового забез­ печення Академії сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдач­ ного (м. Львів) Завальнюк Костянтин Вікторович - провідний спеціаліст Держав­ ного архіву Вінницької області, член Національної спілки журналістів України, кандидат історичних наук (м. Вінниця) Зубченко Світлана Петрівна - викладач кафедри етнології Інституту історичної освіти Національного педагогічного університету імені М.П. Драгоманова (м. Київ) Івануц Михайло Григорович - викладач Національного університе­ ту державної податкової служби України, підполковник у відставці (м. Київ) Івахів Олег. Степанович - заступник начальника науковоорганізаційного відділу Академії сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного, майор (м. Львів) Ільків Микола Володимирович - аспірант кафедри етнології, анти­ чної та середньовічної історії Чернівецького національного універси­ тету імені Юрія Федьковича (м. Чернівці) Іщук Олександр Степанович - начальник центру вивчення докумен­ тів з історії визвольного руху Галузевого державного архіву Служби безпеки України, кандидат історичних наук (м. Київ) Каліщук Оксана Миколаївна - доцент кафедри археології та спеці­ альних історичних дисциплін Волинського національного університе­ ту імені Лесі Українки, кандидат історичних наук (м. Луцьк)

Коваль Юлія Миколаївна - аспірант Національного університету “Львівська політехніка” (м. Львів) Ковальчук Володимир Миколайович - науковий співробітник Інституту української археографії та джерелознавства ім. М.С. Гру­ шевського НАН України, консультант Галузевого державного архі­ ву Служби безпеки України, кандидат історичних наук (м. Київ) Кожевников Владислав Миколайович - доцент кафедри морально-психологічного забезпечення Академії сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного, кандидат історичних наук, під­ полковник (м. Львів) Кондрач Ярослав Стефанович - молодший науковий співробіт­ ник Центру дослідження українсько-польських відносин Інституту українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України, кандидат історич­ них наук (м. Львів) Костенко Юрій Іванович - старший науковий співробітник Науково-дослідного центру гуманітарних проблем Збройних Сил України, кандидат історичних наук, полковник запасу (м. Київ) Костюк Петро Іванович - заступник директора Департаменту гуманітарної політики Міністерства оборони України, полковник запасу (Київ) Костюк Спепан Володимирович - директор Тернопільського об­ ласного краєзнавчого музею (м. Тернопіль) Кривизюк Леонід Петрович - провідний науковий співробітник Наукового центру сухопутних військ Академії сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного, кандидат історичних наук, до­ цент, полковник у відставці (м. Львів) Куравський Віталій Григорович - ад’юнкт кафедри воєнної іс­ торії Національного університету оборони України, підполковник (м. Київ) Курдиба Тетяна Олександрівна - ад’юнкт кафедри криміналістики Київського національного університету внутрішніх справ (м.Київ) Куцька Олеся Миколаївна - викладач кафедри тактики Академії сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного, кандидат іс­ торичних наук, майор (м. Львів)

Карпов Віктор Васильович - генеральний директор Національного військово-історичного музею України, кандидат історичних наук (м. Київ)

Кушко Ігор Сергійович - студент Вінницького державного педаго­ гічного університету імені Михайла Коцюбинського (м. Вінниця)

Кирієнко Олександр Юрійович - аспірант відділу спеціальних галу­ зей історичної науки та електронних інформаційних ресурсів Інституту історії України НАН України (м. Київ)

Лисий Анатолій Кононович - доцент кафедри історії України Ві­ нницького державного педагогічного університету імені Михайла Коцюбинського кандидат історичних наук (м. Вінниця)

Кислинська Ірина Анатоліївна - аспірантка кафедри всесвітньої іс­ торії Інституту історичної освіти Національного педагогічного універ­ ситету імені М. П. Драгоманова (м. Київ)

Литвин Микола Романович - керівник Центру українськопольських відносин Інституту українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України, доктор історичних наук, професор (м. Львів)

Кізло Людмила Миколаївна - науковий співробітник науководослідної лабораторії теорії та організації фізичної підготовки На­ укового центру сухопутних військ Академії сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного (м. Львів)

Литвин Сергій Харитонович - головний редактор журналу «Во­ єнна історія», доктор історичних наук, професор, полковник у від­ ставці (м. Київ)

науковий збірник

755

Лозинський Андрій Федорович - старший викладач кафедри со­ ціальних та гуманітарних дисциплін Львівського державного універ­ ситету безпеки життєдіяльності, кандидат історичних наук (м. Львів) Лущай Володимир Іванович - доцент кафедри етнології інститу­ ту історичної освіти Національного педагогічного університету імені М.П. Драгоманова, кандидат історичних наук (м. Київ) Мазило Ігор Васильович - доцент кафедри історії Уфаїни Інсти­ туту історії, етнології і права Вінницького державного педагогічного університету ім. М. Коцюбинського, кандидат історичних наук (м. Вінниця) Мазур Орест Ярославович - доцент кафедри історії, теорії та практики культури Національного університету «Львівська політех­ ніка» (м. Львів) Малюга Валерій Миколайович - начальник науково-дослідного центру гуманітарних проблем Збройних Сил Уфаїни, кандидат іс­ торичних наук, полковник (м. Київ) Мамедов Алі Аббасович - старший офіцер відділу з виховної ро­ боти Національного університету оборони Уфаїни, полковник (м. Київ) Мараєва Віолета Віталіївна - старший науковий співробітник Науково-дослідного центру гуманітарних проблем Збройних Сил Уфаїни, кандидат історичних наук (м. Київ) Марущак Олександр Анатолійович - науковий співробітник Дер­ жавного історико-культурного заповідника “Меджибіж” (м. Хмельницький) Марценківський Вадим Тадеушович - ТВП начальника Гумані­ тарного інституту Національного університету оборони Уфаїни, кандидат технічних наук, доцент, полковник (м. Київ)

Недзельський Юрій Олексійович - ад’юнкт кафедри міжнарод­ них відносин Національного університету оборони Уфаїни (м. Київ) Немченко Всеволод Леонідович - слухач Національного універ­ ситету оборони Уфаїни, підполковник (м. Київ) Непота Ігор Валерійович - заступник начальника Національного військово-історичного музею Уфаїни з наукової роботи, підполков­ ник (м. Київ) Нікітюк Олександр Володимирович - заступник начальника кафедри оперативно-тактичної підготовки Уфаїнської військовомедичної академії, підполковник (м. Київ) Нікітюк Роман Дмитрович - студент 1 курсу Хмельницького інсти­ туту Міжрегіональної академії управління персоналом (м. Хмельницький) Новосьолов Олександр Васильович - старший науковий спів­ робітник Науково-методичного центру «Уфаїнська етнопедагогіка і народознавство» АПН Уфаїни Прикарпатського національного університету ім. В.Стефаника, кандидат історичних наук (м. Івано-Франківськ) Образцов Сергій Валерійович - аспірант Київського національ­ ного університету ім. Т. Шевченка (Київ) Огороднік Валерій Юрійович - консультант Галузевого держав­ ного архіву Служби безпеки України (м. Київ) Орлов Сергій Федорович - доцент кафедри філософії та по­ літології Львівського державного університету внутрішніх справ, кандидат філософських наук, доцент (м. Львів)

Масик Роман Володимирович - асистент кафедри історичного фасзнавства Національного університету ім. І.Франка, кандидат історичних наук (м. Львів)

Остапчук Олександр Петрович - слухач Національного універ­ ситету оборони Уфаїни, майор (м.Київ)

Мацко Наталія Степанівна - аспірантка Тернопільського націо­ нального педагогічного університету імені Володимира Гнатюка (м. Тернопіль)

Пагіря Олександр Михайлович - аспірант кафедри новітньої історії України історичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка (м. Київ)

Маярчак Сергій Петрович - науковий працівник ДП «ОАСУ «По­ дільська археологія», здобувач Інституту археології НАН України (м. Хмельницький)

Панас Наталія Богданівна - сефетар деканату Інституту комп'ютерних наук Національного університету «Львівська полі­ техніка» (м. Львів)

Мельник Роман Петрович - аспірант Інституту гуманітарних та соціальних наук кафедри історії, теорії та практики культури Національного університету “Львівська політехніка” (м. Львів)

Панасенко Василь Прохорович - директор науково-виробничої фірми “Танаїс” (м. Київ)

Милько Володимир Іванович - аспірант відділу історії Уфаїни XIX - початку XX ст. Інституту історії Уфаїни НАН Уфаїни (м. Київ) Мозальов Владислав Євгенович - слухач Національного універ­ ситету оборони України, підполковник (м. Київ) Моргун Микола Віталійович - викладач кафедри такгикоспеціальної підготовки Львівського державного університету вну­ трішніх справ (м. Львів) Мрака Ігор Богданович - асистент кафедри історичного фасзнавства історичного факультету Львівського національного універси­ тету імені Івана Франка, кандидат історичних наук (м. Львів)

75Б

Науменко Андрій Олегович - доцент кафедри ВійськовоМорських сил Національного університету оборони Уфаїни, кан­ дидат історичних наук, капітан 1 рангу (м. Київ)

науковий збірник

Папікян Арташес Леонідович - доцент кафедри філософії та політології Львівського державного університету внутрішніх справ, кандидат історичних наук (м. Львів) Парацій Володимир - завідувач науково-дослідного відділу Дер­ жавного історико-архітекгурного заповідника у м. Бережани (Тер­ нопільська область), член Наукового товариства ім. Шевченка, голова файового осередку Всеуфаїнського товариства ім. Івана Огіенка. (м. Бережани) Пасічко Ярослава Леонідівна - старший науковий співробітник Меморіального комплексу «Національний музей історії Великої Ві­ тчизняної війни 1941-1945 років» (м. Київ)

Латинський Володимир Йосипович - начальник кафедри пра­ вового забезпечення Національного університету оборони Украї­ ни, кандидат юридичних наук, доцент, полковник юстиції (м. Київ) Печенюк Ігор Степанович - начальник науково-дослідної лабо­ раторії Науково-дослідного центру гуманітарних проблем Зброй­ них Сил України, кандидат історичних наук, старший науковий співробітник, полковник запасу (м. Київ) Печенюк Святослав Ігорович - студент 2-го курсу Державного економіко-технологічного університету транспорту (м. Київ) Пивоваров Сергій Володимирович - завідувач кафедри етнології, античної та середньовічної історії Чернівецького національ­ ного університету імені Юрія Федьковича, доктор історичних наук, доцент (м. Чернівці) Питльована Лілія Юріївна - викладач кафедри світової історії нового та новітнього часу Українського католицького університету історичних наук (м. Львів) Піддубний Ігор Андрійович - доцент кафедри історії нового та новітнього часу Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича, кандидат історичних наук, доцент (м. Чернівці) Позняков Олексій Павлович - доцент кафедри моральнопсихологічного забезпечення діяльності військ (сил) Гуманітарно­ го інституту Національного університету оборони України, канди­ дат філологічних наук, підполковник (м. Київ) Покотило Олексій Іванович - перший заступник начальника Го­ ловного управління оборонного планування Генерального штабу Збройних Сил України, генерал-майор (м. Київ) Полянська Ірина Всеволодівна - вчений секретар; хранитель фонду «Ордени-медалі» Львівського історичного музею (м. Львів) Полянський Федір Іванович - викладач Тернопільського націо­ нального технічного університету ім. і. Пулюя, головний редактор наукового журналу «Мандрівець», кандидат історичних наук (м. Тернопіль) Попович Олександр Ілліч - старший науковий співробітник науково-дослідної лабораторії теорії та організації фізичної під­ готовки Наукового центру сухопутних військ Академії сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного, кандидат історичних наук (м. Львів) Потильчак Олександр Валентинович - завідувач кафедрою джерелознавства та спеціальних історичних дисциплін інституту історичної освіти Національного педагогічного університету імені М.П. Драгоманова, доктор історичних наук, професор (м. Київ) Похнатюк Сергій Володимирович - начальник кафедри такти­ ки Академії сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного, кандидат військових наук (м. Львів) Походяща Олена Борисівна - завідуюча сектором Національ­ ного музею історії України, кандидат історичних наук (м. Київ) Прокопчук Віктор Степанович - директор наукової бібліотеки, професор кафедри історії народів Росії і спеціальних історичних дисциплін Кам’янець-Подільського національного університету імені Івана Огієнка, заслужений працівник народної освіти Укра­ їни, доктор історичних наук (м. Кам’янець-Подільський)

Ралдугіна Тетяна Павлівна - завідувач відділу «Україна 19171922 рр.» Національного музею історії України (м. Київ) Рєпін Ігор Володимирович - професор кафедри тактики Академії сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного, кандидат історичних наук (м. Львів) Рибак Микола Іванович - професор кафедри воєнної історії На­ ціонального університету оборони України, доктор історичних наук, професор (м.Київ) Ремарчук Тарас Ігоревич - аспірант кафедри історії Національно­ го університету “Острозька академія” (м. Старокостянтинів Хмель­ ницької обл.) Рогозовська Анастасія Вячеславівна - студентка IV курсу інсти­ туту історії, етнології та права Вінницького державного педагогічно­ го університету імені Михайла Коцюбинського (м. Вінниця) Романовський Ярослав Ярославович - заступник начальника факультету підготовки спеціалістів із забезпечення військ з вихов­ ної роботи Академії сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагай­ дачного, кандидат історичних наук, підполковник (м. Львів) Романюк Іван Миронович - завідувач кафедри історії Укра­ їни Вінницького державного педагогічного університету ім. М.Коцюбинського, доктор історичних наук, професор (м. Вінниця) Рутар Володимир Євгенович - аспірант кафедри історичного кра­ єзнавства Львівського національного університету ім. Івана Франка (м. Львів) Саранюк Ніна Валентинівна - науковий співробітник науковоорганізаційного відділу Академії сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного (м. Львів) Свірідова Лариса Юріївна - науковий співробітник науковоорганізаційного відділу Академії сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного (м. Львів) Сегеда Сергій Павлович - докторант кафедри воєнної історії На­ ціонального університету оборони України, кандидат філологічних наук, доцент, полковник (м. Київ) Сімперович Володимир Миколайович - старший науковий спів­ робітник науково-дослідного відділу «Вирішальні битви війни 1942 - 1943 pp. Визволення України. Завершення Великої Вітчизняної та Другої світової воєн» Меморіального комплексу «Національний музей історії Великої Вітчизняної війни 1941 -1945 років», кандидат історичних наук (м.Київ) Слободянюк Михайло Васильович - начальник музею Академії сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного, полковник у відставці (м. Львів) Слюсаренко Павло Миколайович - начальник науково-дослідного відділу Науково-дослідного центру гуманітарних проблем Збройних Сил України, кандидат історичних наук, старший науковий співро­ бітник, підполковник (м. Київ) Смірнов Микола Анатолійович - магістрант кафедри історії Укра­ їни Інституту історії, етнології і права Вінницького державного педа­ гогічного університету ім. М. Коцюбинського (м. Вінниця) Соколюк Сергій Михайлович - доцент кафедри ВійськовоМорських Сил Національного університету оборони України, канди­ дат історичних наук, капітан 2 рангу (м. Київ)

науковий збірник

757

Стасюк Андрій Євгенович - студент V курсу Інституту історії та політології Прикапатського національного університету імені Васи­ ля Стефаника (м. Івано-Франківськ)

Харук Андрій Іванович - доцент кафедри історії, теорії та практики культури Національного університету «Львівська політехніка», канди­ дат історичних наук (м. Львів)

Стецюк Тетяна Василівна - головний спеціаліст відділу у справах релігій Вінницької облдержадміністрації, член Національної спілки журналістів України (м. Вінниця)

Хлонь Сергій Євгенович - начальник 1527-ї бази озброєння РХБЗ, підполковник (м. Волочиськ, Хмельницька область)

Стукаліна Надія Тимофіївна - доцент кафедри управління по­ всякденною діяльністю військ (сил) Академії сухопутних військ іме­ ні гетьмана Петра Сагайдачного, кандидат історичних наук (м. Львів) Ткачук Денис Андрійович - науковий співробітник науководослідної лабораторії Наукового центру сухопутних військ Акаде­ мії сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного (м. Львів) Ткачук Павло Петрович - начальник Академії сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного, заслужений працівник освіти Уфаїни, доктор історичних наук, професор, генерал-лейтенант (м. Львів) Томюк Ігор Михайлович - заступник декана юридичного факуль­ тету Львівського університету бізнесу та права, кандидат історич­ них наук, доцент (м. Львів) Топальський Віктор Леонідович - начальник науково-дослідного відділу Науково-дослідного центру гуманітарних проблем Зброй­ них Сил України, кандидат історичних наук, старший науковий співробітник, полковник (м. Київ) Трембіцький Анатолій Михайлович - викладач Хмельницького інституту Міжрегіональної академії управління персоналом, заступ­ ник директора з наукової роботи Державного історико-культурного заповідника «Межибіж», завідувач Хмельницьким міським відді­ лом Центру дослідження історії Поділля та Південно-Східної Воли­ ні Інституту історії України НАН України, кандидат історичних наук, доцент (м. Хмельницький) Трофимович Володимир Васильович - завідувач кафедрою історії Національного університету “Острозька академія”, доктор історичних наук, професор (м. Острог Волинська обл.) Трофимович Лілія Володимирівна - викладач кафедри гумані­ тарних наук Академії сухопутних військ імені гетьмана Петра Са­ гайдачного (м. Львів) Ульянов Володимир Георгійович - науковий співробітник науко­ вого центру BMC Академії BMC ім. П.С. Нахімова, капітан 1 рангу запасу (м. Севастополь) Федака Сергій Дмитрович - професор кафедри історії Уфаїни Ужгородського національного університету, доктор історичних наук (м. Ужгород) Федоров Ігор Тарасович - старший викладач Академії сухопут­ них військ імені гетьмана Петра Сагайдачного (м. Львів) Фуртес Олексій Олександрович - ТВО старшого наукового спів­ робітника науково-дослідної лабораторії теорії та організації бо­ йової підготовки підрозділів, командирської підготовки Наукового центру сухопутних військ Академії сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного, кандидат історичних наук (м. Львів) Хабчук Андрій Олексійович - начальник відділу військової части­ ни А 0735, підполковник (м. Житомир)

758

науковий збірник

Хміляр Юрій Михайлович - слухач Національного університету оборони Уфаїни, майор (м. Київ) Ходанович Олексій Леонідович - професор спеціальної кафедри оперативного мистецтва та історії спецслужб Національної академії Служби безпеки Уфаїни, кандидат історичних наук, полковник запасу (м. Київ) Хруленкоігор Петрович - науковий співробітник науково-дослідного відділу проблем гуманітарної політики Науково-дослідного центру гу­ манітарних проблем Збройних Сил України, підполковник запасу (м. Київ) Хмілевська Оксана Миколаївна - науковий співробітник науковоорганізаційного відділу Академії сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного (м. Львів) Циганюк Юлія Володимирівна - викладач Хмельницького інституту Міжрегіональної академії управління персоналом, кандидат юридич­ них наук (м. Хмельницький) Черевко Юрій Миколайович - старший помічник начальника науково-організаційного відділу Академії сухопутних військ імені геть­ мана Петра Сагайдачного, капітан (м. Львів) Чернега Петро Макарович - завідуючий кафедрою етнології Київ­ ського національного педагогічного університету ім. МАДрагоманова, доктор історичних наук, професор (м. Київ) Чичкань Ігор Васильович - полковник у відставці, військовий істо­ рик (м. Бровари Київської обл.) Шахрай Тетяна Олексіївна - старший науковий співробітник відділу виховних систем у педагогічній освіті Інституту педагогічної освіти і освіти дорослих АПН України, кандидат історичних наук (м. Київ) Шевчук Василь Петрович - головний науковий співробітник науково-організаційного управління Національного університету обо­ рони Уфаїни, доктор історичних наук, професор (м. Київ) Шеремета Марія Ігорівна - головний спеціаліст 1-го відділу Галузе­ вого державного архіву Служби безпеки України (м. Київ) Штокало Василь Омелянович - дисертант Тернопільського націо­ нального педагогічного університету імені Володимира Гнатюка (м. Тернопіль) Щеглов Андрій Юрійович - помічник начальника науковоорганізаційного відділу Академії сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного, капітан (м. Львів) Якимович Богдан Зіновійович-доцент кафедри історичного фаєзнавства Львівського національного університету імені Івана Франка, заслужений працівник культури України, доктор історичних наук, про­ фесор (м. Львів) Яровий Віталій Григорович - викладач кафедри водіння бойових машин та автомобілів факультету підготовки спеціалістів із забезпе­ чення військ Академії сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагай­ дачного, кандидат історичних наук (м. Львів)

РОЗДІЛ І. ВОЄННА ІСТОРІЯ ГАЛИЧИНИ ТА ЗАКАРПАТТЯ З НАЙДАВНІШИХ ЧАСІВ ДО ПОЧАТКУ XX СТОЛІТТЯ

4

Микола ІЛЬКІВ (Чернівці) БРОНЗОВА СТАТУЕТКА ВОЇНА ІЗ ЛУЖАН НА БУКОВИНІ (ДО ПРОБЛЕМАТИКИ ПОХОДЖЕННЯ „НАРОДІВ МОРЯ” ДАВНЬОЄГИПЕТСЬКИХ ДЖЕРЕЛ)

5

Ігор ВОЗНИЙ (Чернівці) СПОРЯДЖЕННЯ ВЕРШНИКАХ-XIVст. З ПОСЕЛЕНЬ СІРЕТО-ДНІСТРОВСЬКОГО МЕЖИРІЧЧЯ

11

Володимир БЕРЕЖИНСЬКИЙ (Київ) ГЕОГРАФІЧНИЙ ТРАКТАТ X СТ. «ХУДУД АЛ-АЛАМ» ПРО ПЕЧЕНІГІВ ТА ЇХ СУСІДІВ

16

Анастасія БОРОЗДІНА (Київ) ДО ПИТАННЯ ПРО ДВІ ГІЛКИ ПЕЧЕНІГІВ У АВТОРА «ХУДУД АЛ-АЛАМ» І КОСТЯНТИНА БАГРЯНОРОДНОГО

20

Михайло ІВАНУЦ (Київ) ДО ПИТАННЯ ПРО ІСНУВАННЯ І ТАКТИКУ ЗАСТОСУВАННЯ МЕТАЛЬНОЇ АРТИЛЕРІЇ ТА ОБЛОГОВОЇ ТЕХНІКИ В ДАВНІЙ РУСІ

23

Олександр БУЛИГА (Рівне) ДІЯЛЬНІСТЬ УКРАЇНСЬКИХ ЗБРОЙНИХ СИЛ, ПОВ'ЯЗАНА З ГАЛИЦЬКИМ КРАЄМ (VII-XIII СТ.)

28

Вероніка ВІЗНЮК (Хмельницька обл.) З ІСТОРІЇ ГАЛИЦЬКО-ВОЛИНСЬКОГО КНЯЗІВСТВА

33

Володимир БІЛІНСЬКИЙ (Київ) СТРАТЕГІЯ ЧИНУ ДАНИЛА ГАЛИЦЬКОГО

36

Ігор КУШКО (Вінниця) ДВІ БИТВИ ДАНИЛА ГАЛИЦЬКОГО

40

Микола БИРКОВИЧ (Ужгород) МОНГОЛЬСЬКЕ НАШЕСТЯ І ЗАКАРПАТТЯ

44

Андрій СТАСЮК (Івано-Франківськ) ОБОРОНОЗДАТНІСТЬ ГАЛИЧА В XIV СТОЛІТТІ НА ОСНОВІ ПИСЬМОВИХ ТА АРХЕОЛОГІЧНИХ ДЖЕРЕЛ

50

Сергій ПИВОВАРОВ (Чернівці) ВІЙСЬКОВА СПРАВА СЕРЕДНЬОВІЧНОГО НАСЕЛЕННЯ БУКОВИНИ

58

Мирослав ВОЛОЩУК (Івано-Франківська обл.)

DOMINUS NOSTER BELA GALACIAE REX. ПРОБЛЕМА ОНОВЛЕННЯ ТИТУЛУ УГОРСЬКИХ КОРОЛІВ В КОНТЕКСТІ ВІЙСЬКОВИХ ПОДІЙ РУБЕЖУ 80 - 90-pp. XII ст.

63

Олександр ОСТАПЧУК (Київ) ЛЕГЕНДАРНИЙ ГЕТЬМАН ПЕТРО КОНАШЕВИЧ САГАЙДАЧНИЙ

67

Сергій СОКОЛЮК (Київ) МОРСЬКІ ПОХОДИ ГЕТЬМАНА САГАЙДАЧНОГО

72

Ігор ПЕЧЕНЮК ( Київ) ОЛЕКСА ДОВБУШ - «ОТАМАН КАРПАТ»

81

Олена ПОХОДЯЩА (Київ) ПОРТРЕТИ ОСТРОЗЬКИХ З КОЛЕКЦІЇ НАЦІОНАЛЬНОГО МУЗЕЮ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ

92

Наталія МАЦКО (Тернопільська обл.) РОСІЙСЬКІ ВІЙСЬКОВІ ФОРМУВАННЯ НА ЗЕМЛЯХ ТЕРНОПІЛЬСЬКОГО КРАЮ У 1809-1815 PP.

97

науковий збірник

759

760

Андрій ЛОЗИНСЬКИЙ (Львів) ОБМУНДИРУВАННЯ ТА ЕКІПІРОВКА ЗБРОЙНИХ СИЛ АВСТРО-УГОРСЬКОЇ ІМПЕРІЇ

102

РОЗДІЛ II. ГАЛИЧИНА ТА ЗАКАРПАТТЯ В ПЕРІОД ПЕРШОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ

108

Тетяна ГОЛДАК (Львів) МІСТО - ФОРТЕЦЯ ПЕРЕМИШЛЬ У РОКИ ПЕРШОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ

109

Олег ІВАХІВ, Андрій ЩЕГЛОВ (Львів) ГОРОДОЦЬКА БИТВА: ДІЇ ВОЮЮЧИХ СТОРІН В ПЕРІОД З 1-ГО ПО 9-ТЕ ВЕРЕСНЯ

113

Олеся КУЦЬКА (Львів) ГАЛИЧ-ЛЬВІВСЬКА НАСТУПАЛЬНА ОПЕРАЦІЯ (СЕРПЕНЬ 1914 РОКУ)

121

Юрій БУРАКОВ, Юрій ЧЕРЕВКО (Львів) ОСОБЛИВОСТІ ПІДГОТОВКИ РОСІЙСЬКОЇ АРМІЇ ДО “БРУСИЛОВСЬКОГО ПРОРИВУ” НАВЕСН11916 Р.

125

Андрій НАУМЕНКО (Київ) НАЙБІЛЬШЕ КАВАЛЕРІЙСЬКЕ ЗІТКНЕННЯ ПЕРШОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ

130

Володимир УЛЬЯНОВ (Севастополь) ДІЇ 8-ї РОСІЙСЬКОЇ АРМІЇ В ГАЛИЦЬКІЙ БИТВ118 СЕРПНЯ - 21 ВЕРЕСНЯ 1914 РОКУ

136

Олександр МАРУЩАК (Хмельницька обл.)

12 ГУСАРСЬКИЙ ОХТИРСЬКИЙ ПОЛК У ГАЛИЦЬКІЙ БИТВІ (СЕРПЕНЬ-ВЕРЕСЕНЬ 1914 РОКУ)

144

Ігор БАРАН (Львів) ГОРЛИЦЬКА ОПЕРАЦІЯ: ВІДСТУП РОСІЙСЬКИХ ВІЙСЬК З ГАЛИЧИНИ (КВІТЕНЬ-ЧЕРВЕНЬ 1915 Р.)

148

Лілія ПИТЛЬОВАНА (Львів) ІНФОРМАЦІЙНО-ПСИХОЛОГІЧНЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ РОСІЙСЬКОЇ ВОЄННОЇ КАМПАНІЇ В ГАЛИЧИНІ ПІД ЧАС ПЕРШОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ

153

Петро ЧЕРНЕГА, Тетяна ШАХРАЙ (Київ) ВНЕСОК ВОЛИНСЬКОГО МАГНАТА Ф. Ф. ТЕРЕЩЕНКА У РОЗВИТОК ВІТЧИЗНЯНОЇ АВІАЦІЇ У РОКИ ПЕРШОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ

159

Орест МАЗУР (Львів) ЦЕРКВА І ВІЙНА: АНТИУНІЙНА ПОЛІТИКА РОСІЙСЬКОГО ЦАРИЗМУ В ГАЛИЧИНІ (1914-1915 pp.)

162

Володимир МИЛЬКО (Київ) «ГАЛИЦЬКЕ ПИТАННЯ» В ДІЯЛЬНОСТІ IV ДЕРЖАВНОЇ ДУМИ РОСІЙСЬКОЇ ІМПЕРІЇ У РОКИ ПЕРШОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ

167

Тетяна КУРДИБА (Київ) ВІЙСЬКОВІ СЛІДЧІ В СИСТЕМІ СУДОУСТРОЮ ТИМЧАСОВОГО ВІЙСЬКОВОГО ГЕНЕРАЛ-ГУБЕРНАТОРСТВА ГАЛИЧИНИ (1914-1915)

173

Олександр КИРІЄНКО (Київ) РОСІЙСЬКА ВІЙСЬКОВА ЦЕНЗУРА У СХІДНІЙ ГАЛИЧИНІ (1914-1917 pp.)

178

Віктор ДРИЧИК (Львів) 13 ІСТОРІЇ ВИНИКНЕННЯ ВІЙСЬКОВИХ ЗВАНЬ

183

Ігор НЕПОТА, Василь ПАНАСЕНКО (м.Київ) УКРАЇНСЬКА ВІЙСЬКОВА СИМВОЛІКА ПОЧАТКУ XX СТОЛІТТЯ

188

науковий збірник

РОЗДІЛ II: ГАЛИЧИНА ТА ЗАКАРПАТТЯ У ПЕРІОД ВИЗВОЛЬНИХ ЗМАГАНЬ (1917-1921 pp.)

192

Ярослав РОМАНОВСЬКИЙ (Львів) ОЛЕНА СТЕПАНІВ ВИДАТНА ВІЙСЬКОВА ТА ПОЛІТИЧНА ДІЯЧКА ГАЛИЧИНИ

193

Павло ТКАЧУК (Львів) ВІЙСЬКОВЕ БУДІВНИЦТВО В ЗАХІДНОУКРАЇНСЬКІЙ НАРОДНІЙ РЕСПУБЛІЦІ

197

Віктор ПРОКОПЧУК (Кам’янець-Подільський) ГОЛОВА РЕВКОМУ ЧУГА Ф А КОНДРАЦЬКИЙ

203

Сергій ЛИТВИН (Київ) ВАРШАВСЬКИЙ (УКРАЇНСЬКО-ПОЛЬСЬКИЙ) ДОГОВІР 1920 РОКУ

208

Микола ЛИТВИН (Львів) ПОРАЗКА ПЕРШОЇ КІННОЇ АРМІЇ ПІД ЛЬВОВОМ У СЕРПН11920 р.

215

Арташес ПАПІКЯН, Ігор ТОМЮК (Львів) ДО ІСТОРІЇ УКРАЇНСЬКОЇ ГАЛИЦЬКОЇ АРМІЇ

222

Ярина ВОВК (Київ) ДО ГЕНЕЗИСУ УКРАЇНСЬКОГО ВІЙСЬКА В ГАЛИЧИНІ (ДРУГА ПОЛ. XIX - ПОЧ. XX)

229

Сергій ОБРАЗЦОВ (Київ) М. ОМЕЛЯНОВИЧ-ПАВЛЕНКО НА ЧОЛІ ГАЛИЦЬКОЇ АРМІЇ (НАСТУП НА ЛЬВІВ У ГРУДН11918 Р.)

234

Петро КОСТЮК (Київ) ПЕРШИЙ ЛЬВІВСЬКИЙ ПІХОТНИЙ ПОЛК ІМЕНІ КНЯЗЯ ЛЬВА

240

Анатолій ЛИСИЙ, Андрій БАНІТ (Вінниця) ЖИДІВСЬКИЙ УДАРНИЙ КУРІНЬ УГА

245

Микола МОРГУН (Львів) БРОНЬОВІ ЧАСТИНИ ГАЛИЦЬКОЇ АРМІЇ ТА ЇХ УЧАСТЬ В УКРАЇНСЬКО-ПОЛЬСЬКІЙ ВІЙН11918-1919 PP.

247

Андрій ХАРУК (Львів) АВІАЦІЯ ГАЛИЦЬКОЇ АРМІЇ В УКРАЇНО-ПОЛЬСЬКІЙ ВІЙНІ

251

Святослав ПЕЧЕНЮК (м. Київ) БРОНЕПОТЯГИ В УКРАЇНСЬКО-ПОЛЬСЬКІЙ ВІЙНІ (1918-1919 pp.)

257

Олександр ДЕМЧУЧЕН (Чернівці) ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ДІЯЛЬНОСТІ АРМІЇ УКРАЇНСЬКОЇ НАРОДНОЇ РЕСПУБЛІКИ В ПЕРІОД ДИРЕКТОРІЇ (1918-1920 PP.)

263

Владислав КОЖЕВНІКОВ (Львів) ЗАСТОСУВАННЯ АРТИЛЕРІЇ У ЛЬВІВСЬКО-САНДОМИРСЬКІЙ ОПЕРАЦІЇ

270

Ольга ГАПЕЄВА, Олексій ФУРТЕС (Львів) ВІЙСЬКОВО-ІСТОРИЧНА ДІЯЛЬНІСТЬ ВІЙСЬКОВИКІВ УГА У ТАБОРАХ ЧЕХОСЛОВАЧЧИНИ: ОРГАНІЗАЦІЯ, ЗМІСТ, ЗДОБУТКИ

274

Жанна ДЕНИСЮК (Київ) 6-ТА СІЧОВА СТРІЛЕЦЬКА ДИВІЗІЯ В ОБОРОНІ ЗАМОСТЯ 1920 Р.

281

Оксана ДРЕБІТ (Чернівці) ПОСТАТЬ МИРОНА ТАРНАВСЬКОГО В ПОДІЯХ УКРАЇНСЬКО-ПОЛЬСЬКОЇ ВІЙНИ 1918-19 PP.

284

науковий збірник

761

762

Віолета МАРАЄВА (Київ) МЕМУАРИ ЯК ДЖЕРЕЛО ВИВЧЕННЯ ІСТОРІЇ АВІАЦІЇ ГАЛИЦЬКОЇ АРМІЇ (1918-1920)

291

Роман МЕЛЬНИК (Львів) ФОРМУВАННЯ УКРАЇНСЬКОЇ ВІЙСЬКОВОЇ ДОКТРИНИ У ТЕОРЕТИЧНІЙ СПАДЩИНІ ВСЕВОЛОДА ПЕТРІВА

297

Наталія ПАНАС (Львів) ОЛЕКСАНДР ПЕТРОВИЧ ГРЕКОВ: АНІЛІЗ ВІЙСЬКОВО-ПОЛІТИЧНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ В УКРАЇНСЬКІЙ ГАЛИЦЬКІЙ АРМІЇ

302

Юлія ЦИГАНКЖ, Роман НІКІТЮК (м. Хмельницький) ВІДОМІ ВІЙСЬКОВІ ТА ПОЛІТИЧНІ ДІЯЧІ ГАЛИЧИНИ ТА ЗАКАРПАТТЯ

306

Ігор ПІДДУБНИЙ (Чернівці) ОПЕРАЦІЇ РУМУНСЬКОЇ АРМІЇ З ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ПІВНІЧНОГО КОРДОНУ «ВЕЛИКОЇ РУМУНІЇ» У 1919 Р.

311

Олексій ПОЗНЯКОВ (Київ) СІЧОВА І ТАБОРОВА ПРЕСА В КОНТЕКСТІ ІСТОРИЧНИХ ПОДІЙ У ГАЛИЧИНІ (1912-1917 рр)

318

Галина ГОЗУВАТЕНКО, Денис ТКАЧУК (Львів) ІСТОРИКО-МЕМУАРНИЙ ЛІТОПИС УГА: “УКРАЇНСЬКИЙ СКИТАЛЕЦЬ’ 1920-1923 PP.

322

Володимир РУТАР (Львів) ПОЧАТКИ ОРГАНІЗАЦІЇ ТИЛОВОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ УКРАЇНСЬКИХ ВІЙСЬКОВИХ ФОРМУВАНЬ ПІД ЧАС ЛИСТОПАДОВОГО ЗРИВУ 1918 Р.

329

Сергій СЕГЕДА (Київ) ПЕРСОНАЛИ У СТАНОВЛЕННІ ВІЙСЬКОВОЇ ПРЕСИ НА ТЕРЕНАХ ГАЛИЧИНИ І ЗАКАРПАТТЯ (ПЕРША ЧВЕРТЬ XX СТОЛІТТЯ)

335

Павло СЛЮСАРЕНКО (Київ) БИТВА ПІД ЗАМОСТЯМ 1920 РОКУ

340

Василь ШТОКАПО (Тернопіль) УКРАЇНСЬКА ВІЙСЬКОВА ОРГАНІЗАЦІЯ: ЗАХОПЛЕННЯ ВЛАДИ ПРИ ПОВСТАННІ В СХІДНІЙ ГАЛИЧИНІ

343

Надія СТУКАЛІНА (Львів) ЛИСТОПАДОВИЙ ЧИН 1918 РОКУ ТА ПРОГОЛОШЕННЯ ЗАХІДНОУКРАЇНСЬКОЇ НАРОДНОЇ РЕСПУБЛІКИ

347

Ігор АНТОНИК, Віталій ЯРОВИЙ (Львів) ГАЛИЧАНИ У БОРОТЬБІ ЗА ДЕРЖАВНІСТЬ УКРАЇНСЬКОЇ НАРОДНОЇ РЕСПУБЛІКИ (СІЧЕНЬ 1917 - ГРУДЕНЬ 1918 РОКУ)

354

РОЗДІЛ IV: ГАЛИЧИНА ТА ЗАКАРПАТТЯ НАПЕРЕДОДНІ ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ

360

Віктор ГОЛУБКО (Львів) ЛЬВІВ І ЛЬВІВ’ЯНИ ПІД ЧАС ВЕРЕСНЕВОЇ КАМПАНІЇ 1939 РОКУ

361

Ігор ГАВРИЛІВ (Львів) ВІЙСЬКОВІ ПРИГОТУВАННЯ ОУН НАПЕРЕДОДНІ ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ

368

Валерій ГРИЦЮК, Володимир ПАШИНСЬКИЙ (Київ) ЗАХІДНА УКРАЇНА У РАДЯНСЬКИХ ВОЄННО-АДМІНІСТРАТИВНИХ РЕФОРМАХ ПЕРІОДУ ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ

373

науковий збірник

Владислав МОЗАЛЬОВ (Київ) ДЕРЖАВОТВОРЧА ДІЯЛЬНІСТЬ АВГУСТИНА ВОЛОШИНА (1938-1939 pp.)

377

Ігор МРАКА (Львів) ВОЄННО-ЕКОНОМІЧНИЙ ПОТЕНЦІАЛ ЗАХІДНОЇ УКРАЇНИ В КОНТЕКСТІ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ОБОРОНОЗДАТНОСТІ ПОЛЬЩІ

383

Ярослава ПАСІЧКО (Київ) ІСТОРІЯ КАРПАТСЬКОЇ СІЧІ У СПОГАДАХ РЯДОВОГО ВОЯКА

387

Анастасія РОГОЗОВСЬКА, Іван РОМАНЮК (Вінниця) ВІННИЧЧИНА В ЖИТТІ ГЕНЕРАЛА АРМІЇ ІВАНА ДАНИЛОВИЧА ЧЕРНЯХІВСЬКОГО

392

Ніна САРАНЮК, Лариса СВІРІДОВА, Оксана ХМІЛЕВСЬКА (Львів) БОРОТЬБА УКРАЇНЦІВ ЗАКАРПАТТЯ ЗА ВЛАСНУ ДЕРЖАВНІСТЬ У КОНТЕКСТІ ГЕОПОЛІТИЧНИХ ПРАГНЕНЬ ЄВРОПЕЙСЬКИХ КРАЇН НАПЕРЕДОДНІ ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ 395 Віктор ТОПАЛЬСЬКИЙ (Київ) ФОРМУВАННЯ КАРПАТСЬКОЇ СІЧІ ТА УЧАСТЬ ЇЇ ПІДРОЗДІЛІВ В ЗАХИСТІ КАРПАТСЬКОЇ УКРАЇНИ 401 Лілія ТРОФИМОВИЧ (Львів) КАРПАТСЬКА УКРАЇНА В ЗОВНІШНЬОПОЛІТИЧНИХ РОЗРАХУНКАХ ПОЛЬЩІ І СРСР У ПІСЛЯМЮНХЕНСЬКИЙ ПЕРІОД 1938 Р.

407

Сергій ФЕДАКА (Ужгоро) НЕВІДОМА АРМІЯ: КАРПАТСЬКА СІЧ У СВІДЧЕННЯХ ОЧЕВИДЦІВ

412

Ігор ХРУЛЕНКО (Київ) ІНФОРМАЦІЙНО-ПРОПАГАНДИСТСЬКА ТА КУЛЬТУРНО-ПРОСВІТНИЦЬКА ДІЯЛЬНІСТЬ КАРПАТСЬКОЇ СІЧІ

419

Олексій ХОДАНОВИЧ (Київ) ДО ПИТАННЯ ПІДГОТОВКИ ОУН(Б) АНТИРАДЯНСЬКОГО ПОВСТАННЯ В ЗАХІДНІЙ УКРАЇНІ (КІНЕЦЬ 1939-1940 PP.)

423

Федір ПОЛЯНСЬКИЙ (Тернопіль) УКРАЇНСЬКА НАРОДНА САМООБОРОНА У ВІЙСЬКОВІЙ ІСТОРІЇ ГАЛИЧИНИ: ОРГАНІЗАЦІЙНИЙ АСПЕКТ

428

РОЗДІЛ V. ГАЛИЧИНА ТА ЗАКАРПАТТЯ ПІД ЧАС ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ

432

Микола РИБАК (Київ) ПОЧАТКОВИЙ ПЕРІОД ВЕЛИКОЇ ВІТЧИЗНЯНОЇ ВІЙНИ: ЧАС ЯК СТРАТЕГІЧНИЙ ФАКТОР

433

Світлана ЗУБЧЕНКО (Київ) ЗАХІДНА УКРАЇНА У ДРУГІЙ СВІТОВІЙ ВІЙНІ. МОРАЛЬНО - ПСИХОЛОГІЧНІ ЧИННИКИ ПОРАЗОК ЧЕРВОНОЇ АРМІЇ У 1941-1942 РОКАХ

438

Михайло ГОДІЙ, Ігор ФЕДОРОВ (Львів) ОСНОВНІ ЕТАПИ ТА ДЕЯКІ ХАРАКТЕРНІ РИСИ ПРОВЕДЕННЯ ВІЙСЬКАМИ ЧЕРВОНОЇ АРМІЇ СХІДНО-КАРПАТСЬКОЇ ОПЕРАЦІЇ (ВЕРЕСЕНЬ-ЖОВТЕНЬІ944 Р.)

444

Юрій ДОВГАН (Івано-Франківськ) ФОРМА, СПОРЯДЖЕННЯ ТА АМУНІЦІЯ УПА

450

Анатолій КОБЗАР (Київ) ТАНКОВІ ВІЙСЬКА У ЛЬВІВСЬКО - САНДОМИРСЬКІЙ ОПЕРАЦІЇ

454

науковий збірник

763

7Б 4

Юлія КОВАЛЬ (Львів) ОРГАНІЗАЦІЯ МАТЕРІАЛЬНО-ТЕХНІЧНОГО ПОСТАЧАННЯ Й ТИЛОВОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ УГА

460

Леонід КРИВИЗЮК, Іван БАБІРАД (Львів) ОСОБЛИВОСТІ ЗАСТОСУВАННЯ ТАНКІВ У ЛЬВІВСЬКО-САНДОМИРСЬКІЙ ОПЕРАЦІЇ 1-ГО УКРАЇНСЬКОГО ФРОНТУ

464

Валерій МАЛЮГА, Юрій КОСТЕНКО (Київ) АНТИФАШИСТСЬКА ІНФОРМАЦІЙНО-ПРОПАГАНДИСТСЬКА ДІЯЛЬНІСТЬ ОУН І УПА НА ЗАХІДНОУКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЛЯХ

471

Олександр НОВОСЬОЛОВ (Івано-Франківськ) ОКУПАЦІЙНА ПОЛІТИКА У ГАЛУЗІ КУЛЬТУРИ: ПОРІВНЯЛЬНИЙ АНАЛІЗ ЗАХОДІВ У ДИСТРИКТІ ГАЛИЧИНА ТА ТРАНСНІСТРІЇ (1941 - 1944 PP.)

478

Олександр ПАГІРЯ (Київ) БОЇ МІЖ УПА ТА 1-Ю УГОРСЬКОЮ АРМІЄЮ НА ТЕРИТОРІЇ ГАЛИЧИНИ У БЕРЕЗНІ-ВЕРЕСН11944 РОКУ

485

Анатолій ТРЕМБІЦЬКИЙ (м. Хмельницький) ПОВСТАНСЬКА ПІСНЯ - СКЛАДОВА ВІЙСЬКОВОЇ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ

492

Ігор РЄПІН, Сергій ПОХНАТЮК (Львів) ВІЙСЬКОВО-ПОЛІТИЧНА ОБСТАНОВКА ПЕРЕД ЗВІЛЬНЕННЯМ КАРПАТСЬКОЇ УКРАЇНИ ВІЙСЬКАМИ ЧЕРВОНОЇ АРМІЇ (ВЕРЕСЕНЬ 1944 Р.)

500

Володимир ГОРЄЛОВ, Ігор ЧИЧКАНЬ, Людмила БАЯТА (Київ) НАЯВНІСТЬ ЗАКАРПАТСЬКОЇ ОБЛАСТІ У СКЛАДІ СУЧАСНОЇ УКРАЇНИ - РЕЗУЛЬТАТ ПЕРЕМОГИ РАДЯНСЬКИХ ВІЙСЬК ПРИ ПРОВЕДЕННІ СХІДНО-КАРПАТСЬКОЇ СТРАТЕГІЧНОЇ НАСТУПАЛЬНОЇ ОПЕРАЦІЇ 1944 Р.

507

Іван РОМАНЮК, Микола СМІРНОВ (Вінниця) «СПЕКОТНИЙ» ЛИПЕНЬ 1941-ГО.

516

Богдан ЯКИМОВИЧ (Львів) НАЦІОНАЛІЗМ, ПАТРІОТИЗМ ЧИ КОЛАБОРАНТСТВО?

520

Володимир СІМПЕРОВИЧ (Київ) ДИВІЗІЯ СС «ГАЛИЧИНА»: ІСТОРІОГРАФІЧНИЙ ТА МУЗЕЙНИЙ АСПЕКТИ ПРОБЛЕМИ

525

Сергій ХЛОНЬ (Волочиськ) ОСОБЛИВОСТІ ПІДГОТОВКИ ПРОСКУРІВСЬКО-ЧЕРНІВЕЦЬКОЇ НАСТУПАЛЬНОЇ ОПЕРАЦІЇ 1944 РОКУ

532

Олександр НОВОСЬОЛОВ (м.Івано-Франківськ) ОКУПАЦІЙНА ПОЛІТИКА У ГАЛУЗІ КУЛЬТУРИ: ПОРІВНЯЛЬНИЙ АНАЛІЗ ЗАХОДІВ У ДИСТРИКТІ ГАЛИЧИНА ТА ТРАНСНІСТРІЇ (1941-1944 PP.)

536

РОЗДІЛ VI. ГАЛИЧИНА ТА ЗАКАРПАТТЯ В ПОВОЄННИЙ ПЕРІОД

544

Ірина КИСЛИНСЬКА (Київ) ОСОБЛИВОСТІ ПРАВОВОГО ТА МАТЕРІАЛЬНО-ПОБУТОВОГО СТАНОВИЩА ІНТЕРНОВАНИХ ПОЛЬСЬКИХ ВІЙСЬКОВОСЛУЖБОВЦІВ У РАДЯНСЬКИХ ТАБОРАХ ДЛЯ ВІЙСЬКОВОПОЛОНЕНИХ

545

Ігор МАЗИЛО (Вінниця) ВІДНОВЛЕННЯ РОБОТИ І РОЗВИТОК ЗАЛІЗНИЧНОГО ТРАНСПОРТУ В ЗАХІДНОУКРАЇНСЬКИХ ОБЛАСТЯХ 1944-1950 pp.

549

науковий збірник

Олександр ПОТИЛЬЧАК (Київ) ОРГАНІЗАЦІЯ РАДЯНСЬКОЇ ТАБІРНОЇ МЕРЕЖІ ДЛЯ ВІЙСЬКОВОПОЛОНЕНИХ В УКРАЇНСЬКОМУ ПРИКАРПАТТІ В 1944-1945 PP.

553

Володимир ТРОФИМОВИЧ (Острог), Тарас РЕМАРЧУК (Старокостянтинів) УЧАСТЬ ВИНИЩУВАЛЬНИХ БАТАЛЬЙОНІВ В ПРОЦЕСІ ЛІКВІДАЦІЇ УКРАЇНСЬКОГО ВИЗВОЛЬНОГО РУХУ НА ЛЬВІВЩИНІ

557

ЮрійХМІЛЯР (Київ) БОРОТЬБА УПА НА ТЕРИТОРІЇ ГАЛИЧИНИ ТА ЗАКАРПАТТЯ

564

Петро ЧЕРНЕГА (Київ) ВІДНОВЛЕННЯ РАДЯНСЬКОЇ ВЛАДИ НА ЗАХІДНОУКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЛЯХ У ПЕРІОД ВИЗВОЛЕННЯ ЇХ ЧЕРВОНОЮ АРМІЄЮ (1944 - 1945 PP.)

570

Марія ШЕРЕМЕТА (Київ) АГЕНТУРНО-ОПЕРАТИВНА РОБОТА НКВД СЕРЕД УВ’ЯЗНЕНИХ ВОЯКІВ ОУН І УПА: ДІЯЛЬНІСТЬ ВНУТРІШНЬОКАМЕРНОЇ АГЕНТУРИ, ОПЕРАТИВНИЙ ОБЛІК, СЛІДЧА,РОБОТА

574

Володимир ЛУЩАЙ (Київ) УЧАСТЬ РАДЯНСЬКИХ ВІЙСЬКОВИХ З’ЄДНАНЬ, ЗОКРЕМА ДИВІЗІЙ ПРИКАРПАТСЬКОГО ВІЙСЬКОВОГО ОКРУГУ, ОСОБЛИВОГО КОРПУСУ РАДЯНСЬКИХ ВІЙСЬК ТА ОКРЕМОЇ МЕХАНІЗОВАНОЇ АРМІЇ, У ПРИДУШЕННІ УГОРСЬКОЇ РЕВОЛЮЦІЇ 1956 Р.

578

РОЗДІЛ VII. ВОЄННА ІСТОРІЯ КРАЮ ПЕРЕДВОЄННОГО ПЕРІОДУ І ПЕРІОДУ ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ В АРХІВНИХ ДОКУМЕНТАХ І МУЗЕЙНИХ ЕКСПОЗИЦІЯХ

585

Володимир БОЙКО (Львів) МАЛОВІДОМІ ПОРТРЕТИ УКРАЇНСЬКИХ ВОЯКІВ У ТВОРЧОМУ ДОРОБКУ МИХАЙЛА МОРОЗА (У ЗБІРЦІ МУЗЕЮ ВИЗВОЛЬНОЇ БОРОТЬБИ УКРАЇНИ ЛІМ)

586

Олена БОЙКО (Київ) СУЧАСНА НАУКОВО-ДОВІДКОВА ЛІТЕРАТУРА ПРО ВІЙСЬКОВИЙ АСПЕКТ УКРАЇНСЬКОЇ РЕВОЛЮЦІЇ (1917-1921 pp.)

592

Ярослав БРАНЬКО (Вінниця) БІЛІ ПЛЯМИ ІСТОРІЇ

597

Мар’ян ВАХУЛА (Львів) ПОРТРЕТИ С. МЕЛЬНИЧУКА І П. ШЕРЕМЕТИ У ФОНДАХ ЖИВОПИСУ ЛІМ ТА ВЕРСІЇ ПАРТИЗАНСЬКОГО РЕЙДУ 1922 Р. ПІД ЇХ КЕРІВНИЦТВОМ У ВІТЧИЗНЯНІЙ І ДІАСПОРНІЙ ІСТОРІОГРАФІЇ

600

Богдан ГАЛАЙКО, Любомир ГОРБАЧ (Львів) ОСОБЛИВОСТІ СИТУАЦІЇ В ПОЛЬСЬКО-ЧЕХОСЛОВАЦЬКОМУ ПРИКОРДОННІ У 1938 Р.

609

Оксана КАЛІЩУК (Луцьк) ДЕЯКІ ЗАУВАГИ ДО СТУДІЙ УКРАЇНСЬКО-ПОЛЬСЬКОГО ПРОТИСТОЯННЯ В ГАЛИЧИНІ ТА ВОЛИНІ У РОКИ ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ

614

Олексій ПОКОТИЛО (Київ) З ІСТОРІЇ СТАНОВЛЕННЯ В АРМІЯХ ДУШПАСТИРЮВАННЯ

617

Любов КОВАЛЬ (Львів) УКРАЇНСЬКІ НЕДЕРЖАВНІ МАРКИ НА ВІЙСЬКОВУ ТЕМАТИКУ

622

науковий збірник

765

766

Тетяна РАЛДУГІНА (Київ) ПОСТАТЬ СТЕПАНА БАНДЕРИ В ПРОЕКТІ НАЦІОНАЛЬНОГО МУЗЕЮ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ «СТЕПАН БАНДЕРА: ДОКУМЕНТИ СВІДЧАТЬ»

630

Володимир КОВАЛЬЧУК, Валерій ОГОРОДНІК (Київ) НАСЛІДКИ АТРИБУЦІЇ ПСЕВДОНІМУ “МАМАЙ” (ПРО ВИЯВЛЕННЯ НЕВІДОМИХ ЛИСТІВ РОМАНА ШУХЕВИЧА У ГАЛУЗЕВОМУ ДЕРЖАРХІВІ СБУ)

636

Костянтин ЗАВАЛЬНЮК, Тетяна СТЕЦЮК (Вінниця) УКРАЇНСЬКИЙ ВІЙСЬКОВИЙ І ГРОМАДСЬКИЙ ДІЯЧ І.О.ГОЛУБ (1892-1944)

640

Ярослав КОНДРАЧ (Львів) ІВАН КРИП’ЯКЕВИЧ - ДОСЛІДНИК ВОЄННОЇ ІСТОРІЇ ГАЛИЧИНИ

647

Сергій ОРЛОВ (Львів) ПОЛІТИЧНИЙ АСПЕКТ ДОСЛІДЖЕННЯ НАЦІОНАЛЬНО-ВИЗВОЛЬНОГО РУХУ У СХІДНІЙ ГАЛИЧИНІ (1918-1921 pp.)

652

Ірина ПОЛЯНСЬКА (Львів) ГАЛИЧИНА ПЕРІОДУ І СВІТОВОЇ ВІЙНИ У ПАМ’ЯТНИХ МЕДАЛЯХ ІЗ ЗБІРКИ ЛЬВІВСЬКОГО ІСТОРИЧНОГО МУЗЕЮ

656

РОЗДІЛ VIII. СУЧАСНА ВОЄННА ІСТОРІЯ КРАЮ В АРХІВНИХ ДОКУМЕНТАХ І МУЗЕЙНИХ ЕКСПОЗИЦІЯХ

662

Лариса ВЄДЄНЄЄВА (Київ) ЗАГРОЗА КРАЙНЬОГО ЕКСТРЕМІЗМУ ЯК ТЕНДЕНЦІЯ НОВІТНЬОЇ ВІЙСЬКОВОЇ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ

663

Олександр ДОМБРОВСЬКИЙ ( Київ) ГАЛИЦЬКА АРМІЙСЬКА ШКОЛА ПІДГОТОВКИ ОФІЦЕРСЬКИХ КАДРІВ: ВІД КУРСІВ ДО АКАДЕМІЇ (1939-2010 pp.)

669

Олександр ІЩУК (Київ) КОЛЕКЦІЯ ДРУКОВАНИХ ВИДАНЬ ГДА СБУ ЯК ДЖЕРЕЛО ДО ВИВЧЕННЯ ВІЙСЬКОВОЇ ІСТОРІЇ ГАЛИЧИНИ

674

Василь ЩЕВЧУК (Київ) З ІСТОРІЇ ФОРМУВАННЯ ЗАСАД НАЦІОНАЛЬНОГО ВІЙСЬКОВОГО БУДІВНИЦТВА В УКРАЇНІ (ДРУГА ПОЛОВИНА 1985-1991 PP.)

679

Людмила КІЗЛО, Олександр ПОПОВИЧ, В’ячеслав АФОНІН (Львів) ІСТОРИЧНІ АСПЕКТИ СТАНОВЛЕННЯ ВІЙСЬКОВО-ФІЗИЧНОЇ ПІДГОТОВКИ НАСЕЛЕННЯ УКРАЇНИ

683

Степан КОСТЮК (Тернопіль) ФОНД ВОЛОДИМИРА ПАСЬКА У ТЕРНОПІЛЬСЬКОМУ ОБЛАСНОМУ КРАЄЗНАВЧОМУ МУЗЕЇ

688

Віталій КУРАВСЬКИЙ (Київ) ГЕНЕРАЛ ВОЛОДИМИР АНТОНЕЦЬ І ЙОГО КОНЦЕПЦІЯ СТВОРЕННЯ ПОВІТРЯНИХ СИЛ ЗБРОЙНИХ СИЛ УКРАЇНИ (1992 -1994 PP.)

689

Алі МАМЕДОВ (Київ) УЧАСТЬ ВІЙСЬКОВОСЛУЖБОВЦІВ ПРИКАРПАТСЬКОГО ВОЄННОГО ОКРУГУ У ВІРМЕНО-АЗЕРБАЙДЖАНСЬКОМУ ЗБРОЙНОМУ КОНФЛІКТІ

694

науковий збірник

Роман МАСИК, Ольга ГАПЄЄВА (Львів) ВІЙСЬКОВА ТЕМАТИКА В МОНУМЕНТАЛЬНІЙ СКУЛЬПТУРІ РАДЯНСЬКОГО ЛЬВОВА

697

Сергій МАЯРЧАК (Хмельницький) ГАЛИЦЬКО-ВОЛИНСЬКА ФОРТЕЦЯ КАЛІУС У СЕРЕДНЬОМУ ПОДНІСТРОВ'Ї

703

Юрій НЕДЗЕЛЬСЬКИЙ (Київ) РОЛЬ ЯВОРІВСЬКОГО НАВЧАЛЬНОГО ЦЕНТРУ В ПІДГОТОВЦІ ВІЙСЬКОВИХ ПІДРОЗДІЛІВ ДО УЧАСТІ У МІЖНАРОДНИХ МИРОТВОРЧИХ ОПЕРАЦІЯХ

709

Всеволод НЕМЧЕНКО (Київ) РОЗВИТОК РУХУ ВОЄННО-ІСТОРИЧНОЇ РЕКОНСТРУКЦІЇ В УКРАЇНІ ЯК ПІДҐРУНТЯ ВІЙСЬКОВО-ПАТРІОТИЧНОГО ВИХОВАННЯ

713

Олександр НІКІТЮК (Київ) ПІДГОТОВКА ВІЙСЬКОВО-МЕДИЧНИХ КАДРІВ У ЛЬВІВСЬКОМУ НАЦІОНАЛЬНОМУ МЕДИЧНОМУ УНІВЕРСИТЕТІ ім. ДАНИЛА ГАЛИЦЬКОГО

718

Михайло СЛОБОДЯНЮК (Львів) 703-й ІНЖЕНЕРНИЙ ВІННИЦЬКИЙ ОРДЕНІВ ЧЕРВОНОГО ПРАПОРА І БОГДАНА ХМЕЛЬНИЦЬКОГО ПОЛК

723

Андрій ХАБЧУК (Житомир) ПІДГОТОВКА МИРОТВОРЦІВ У ЗАХІДНОМУ ОПЕРАТИВНОМУ КОМАНДУВАННІ (1995-2005 pp.)

730

Вадим МАРЦЕНКІВСЬКИЙ (Київ) ПІДГОТОВКА ФАХІВЦІВ З ОРГАНІЗАЦІЇ МОРАЛЬНО- ПСИХОЛОГІЧНОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ВІЙСЬК (СИЛ) У ВВНЗ ІЗ ЗДОБУТТЯМ НЕЗАЛЕЖНОСТІ УКРАЇНОЮ

734

Володимир ДАНЕВИЧ ( Київ) СЛАВНА ІСТОРІЯ БОЙОВИХ ПОХОДІВ ФЛАГМАНА ВІЙСЬКОВО-МОРСЬКИХ СИЛ ЗБРОЙНИХ СИЛ УКРАЇНИ ФРЕГАТА „ГЕТЬМАН САГАЙДАЧНИЙ”

737

Дмитро ВЄДЄНЄЄВ (Київ) ДО ФОРМУВАННЯ БАГАТОВИМІРНОЇ МОДЕЛІ РОЗУМІННЯ ЗБРОЙНОГО КОНФЛІКТУ 1940-1950-Х PP. У ЗАХІДНІЙ УКРАЇНІ (ГЕОПОЛІТИЧНИЙ АСПЕКТ)

740

Володимир ПАРАЦІЙ (м. Бережани, Тернопільська область) ЗАВАЛІВСЬКИЙ ЗАМОК

747

Віктор КАРПОВ ( Київ) УКРАЇНСЬКИЙ ВІЙСЬКОВИЙ ЖУРНАЛ «ВІСТІ» - ДЖЕРЕЛО З ВИВЧЕННЯ ЗАКОРДОННОЇ ШКОЛИ СИМВОЛІКИ НАЦІОНАЛЬНОЇ АРМІЇ

751

науковий збірник

767

Наукове видання Упорядник Карпов Віктор Васильович

ВОЄННА ІСТОРІЯ ГАЛИЧИНИ ТА ЗАКАРПАТТЯ Збірник матеріалів Всеукраїнської наукової військово-історичної конференції

Українською мовою В авторській редакції

Відповідальний за випуск В.В. Карпов Технічний редактор Л.В. Баята Комп’ютерна верстка й дизайн Ю.О. Слинько

Підписано до друку 7.04.2010. Тираж 500 прим.

768

науковий збірник