Історія людства зоря нового часу

шщ

ІСТОРІЯ ЛЮДСТВА ЗО РЯ

нового Ч АС У

видавництво

РАНОК

Яв $

4

НАМ ПОЩАСТИЛО НАРОДИТИСЯ ЛЮДЬМИ Наша нова подорож у світ захоплюючої історії починається з 14 сто­ ліття. Саме тоді закінчилося середньовіччя і почався новий час. Це не означає, що люди 1300 року — першого року 14 століття — почали жити інакше, по-новому, не так, як 1299 року. Ні, кожна людина про­ довжувала сумлінно робити свою справу: вмілий будівельник спору­ джував собор, працьовитий селянин збирав урожай, невгамовний ку­ пець готувався до далекої подорожі. Та все ж світ змінювався і щороку дарував людству нові сміливі від­ криття. Тобі вже відомо, що до 14 століття в усіх великих містах Європи було відкрито вищі школи — університети, куди стікалися сотні молодих людей із різних країн. Коли юнаки — на жаль, дівчат тоді до університетів не прий­ мали — завершували навчання, вони повер­ талися на батьківщину і ставали суддями, священиками, вчителями та лікарями. З часом у Європі з'явилося багато доб­ ре освічених людей. Без сумніву, вони залишалися слухняними дітьми като­ лицької церкви. Проте молодий до­ питливий розум не погоджувався з тим, що «усталений порядок», тобто будова світу, встановлений Богом від початку і назавжди і не може бути змінений волею та розумом людини. Непосидюча молодь була сповнена віри себе, в могутність людського розуму. Вони мали спробувати змінити світ!

5

Сталося так, що найважливішу сторінку в історії про те, як людство наважилося зробити крок назустріч новому життю, написали поети, художники та вчені Італії. І це не випадково. Саме тут, на Апеннінському півострові, багато сто­ літь тому сяяло багатством та славою «вічне місто» Рим. У 5 столітті дикі племена варварів безжально зруйнували все, чим так пишалася Римська імперія. Але через тисячу років кращим синам Італії захотіло­ ся відродити колишню велич своїх прекрасних міст, зробити так, аби життя людини на рідній землі стало хорошим і зручним. Це були молоді, веселі і розумні люди. Вони вирішили вивчати і сла­ вити не «божественні науки», а осягати красу самої людини та світу природи, що цю людину оточує. Цих прекрасних людей називали гуманістами, адже в перекладі з латини, мови, якою тоді спілкувалися всі освічені люди, це слово озна­ чає «людський». І недарма час від 14 до 16 століт­ тя, коли в різних країнах Європи жили і творили гуманісти, пізніше було названо гарним словом «Відродження». Епоха Відродження (дехто воліє вимовляти це слово французькою — «Ренесанс») принесла народам Європи більше змін, аніж уся попередня історія. Та найголовніше, люди нарешті повірили у свої сили і зрозуміли, що вони народжені для щастя жити, творити та любити.

(і

КРАЇНА ЗОЛОТОГО ЧОБІТКА У Європі є країна, обриси якої на мапі нагадують чобіток із високим каблучком. Це Італія. Кажуть, красу її землі можна порівняти хіба що з раєм небесним. Від прадавніх часів люди вподобали ці благодатні місця. Саме тут розквітла велика цивілізація Давнього Риму. «Всі шля­ хи ведуть до Риму!» — гордо промовляли давні римляни. Сталося так, що якраз цими шляхами прийшли в римські володіння дикі Германські племена. Вони зруйнували «вічне місто». Проте доріг вони не зачепили — варварам теж подобалося ходити гарно вимоще­ ним каменем замість продиратися хащами та болотами. А вже в 6 сто­ літті вздовж цих старих доріг та на узбережжі теплого Середземного моря виросли майже двісті нових міст, і серед них найбільш відомі: Ґенуя, Венеція, Флоренція, Болонья, Неаполь. Кожне місто Італії тих часів вважало себе незалежною державою. У Флоренції та Мілані правив герцог. А у Венеції всіма справами міста керував дож. Герцога або дожа, а також їхніх радників обирали лише найбагатші громадяни міста — синьйори. І хоча у самій Італії містам належало мало землі, могутність міст була величезною. Можна сказати, ^ вся Європа втрапила їм під каблук. (

7

Венеція постачала Європі сіль. Кораблі її купців переправляли ри­ царів під час хрестових походів через Середземне море. Генуя захо­ пила фортеці на узбережжі Чорного моря і звідти торгувала із Золо­ тою Ордою та Китаєм. Лихварі Мілана, «ломбардці», ніби павутин­ ням, обплутали Німеччину своїми обмінними конторами. А флорентій­ ські купці примудрилися зробити своїм боржником навіть англійського короля! Саме у Флоренції в середині 13 століття почали карбувати перші в Європі золоті монети — флорини. А дещо пізніше і Венеція пустила в обіг свої золоті дукати. Ти вже знаєш, що в ті часи люди різних професій селилися гуртом — цехом. А щоб новоприбулий не помилився, навидноті вони вивішували особливий знак — символ свого цеху. Товар зазвичай виставляли прос­ то у вікні будинку, а біля нього, на лавочці, чекав покупців сам працьо­ витий господар. Зрозуміло, чому такі будівлі називали лавками. Не вирізнялись оригінальністю й лихварі: їхню вулицю прикрашали три позолочені кульки. І хоча лихвареві не було чого виставляти на­ показ, він теж терпляче чекав своїх клієнтів, сидячи на лавочці біля свого будинку. А оскільки лихварями були переважно італійці, то й ла­ вочку вони називали італійською мовою — «банко». Звідси і пішла у всіх європейських народів звичка називати за­ клад, що керує грошовими потоками, банком.

8

БАГАТСТВО, СЛАВА І ЛЮБОВ Банкіри позичали золото не безкорисливо, а в кредит, аби одержа­ ти кошти через певний час із прибутком. І хоча слово «кредит» походить від початкового слова католицької молитви — «кредо», тобто «вірую», банкіри нічого не брали на віру, а воліли дзвінкої монети. Щоправда, коли англійський король не спромігся розрахуватися гріш­ ми з банкірами Флоренції, кмітливі італійці не засмутились. Вони до­ мовилися з королем, що він буде продавати їм щиру англійську вовну за найнижчою ціною. Флорентійські майстри поділили між собою обов'язки: одні мили вовну, інші сушили, а ще інші — фарбували. Так виникла перша в Європі мануфактура, а Флоренція стала найбагатшим містом Тоскани — центрального району Італії. Але справжньої слави зажило місто завдяки великим художникам та поетам. Досьогодні флорентійці шанують художників, твори яких першими прикрасили місто,— майстра Чімабуе та його учня Джотто. Кажуть, якось Джотто жартома намалював на картині вчителя муху — і то простісінько на носі в головної фігури! Коли вчитель повернувся, він хотів зігнати муху, думаючи, що та справжня. А потім довго сміяв­ ся та вихваляв Джотто за майстерність. І звісно, нема в Італії жодної людини, яка б не знала віршів великих синів Флоренції — поетів Дайте Аліґ'єрі та Франческо Петрарки. Дайте у своїй «Божественній комедії» розповів історію про те, як у четвер, перед Пасхою, 1300 року він заблукав у темному лісі. Коли він уже й не спо­ дівався відшукати шлях додому, йому несподівано явилися великий давньо­ римський поет Верґілій і прекрасна дівчина Беатріче. Вона зійшла з небес, аби врятувати свого друга. Беатріче показала поетові небесний Рай. А Верґілій провів Дайте через усі дев'ять «к/л пекла» туди, де серед вічної криги в непроглядній пітьмі сидить сам диявол — Люцифер. На­ вколо нього корчаться в муках ки: брехуни, зрад­ ники і вбивці. Взагалі дуже страшна, але цікава казка вийшла в Дайте!

9

А от Петрарка був зовсім іншою людиною. Він не лякав своїх спів­ громадян пекельними муками, а просто розповідав їм про прекрасне земне життя і кохання, про цікаві справи, які має людина в рідній країні. Італійцям так сподобалися вірші про кохання поета до прекрасної дів­ чини Лаури, що коли 1341 року Петрарка проїздив через Рим, зустрі­ чати його вийшли всі мешканці «вічного міста». Римляни вшановували Петрарку як справжнього героя, дякували йому не лише за чудові вірші, а й за велику любов до рідної країни. На знак поваги поета було увінчано лавровим вінком. Це був старий звичай: лавровим вінком у Давньому Римі нагороджували великих людей. Петрарка і Дай­ те писали вірші не латиною, а жи­ вою італійською мовою. Латину на­ зивають мертвою мовою. її можна

вивчити лише за стародавніми книгами, але жод­ на дитина у світі не розмовляє з мамою і татом або з другом латиною. А поки що скажемо Італії «арівідерчі», що справжньою живою італійською мовою означає «до побачення», і пе ренесемося до країни, де при зустрічі кажуть «бонжур»,— до Франції.

найтриваліш а в історії війна Нам важко нині уявити, що багато століть тому жодного дня в Європі не минало без війни. На прю ставали всі: міста воювали одне з одним, та й у самих містах угруповання, що ворогували, билися не на життя, а на смерть. А якщо війну починали цілі країни, то була справжня біда. Приводом для протистояння могла стати будь-яка дрібниця, а причина завжди була одна: бажання силою захопити чужу власність. Пригадуєш, як французький король Філіпп Красивий, якому бракува­ ло приводу, аби забрати багатства в тамплієрів, звинуватив рицарів ордену в чаклунстві? Взагалі-то мало хто називав цього короля «кра­ сивим», частіше його іменували Залізним Королем. І для такого пріз­ виська було чимало підстав. Залізний Король насмілився побитися та взяти у полон самого Папу Римського! Щоправда, цей король часом зазнавав і гірких поразок. Так трапило­ ся під час війни з Фландрією, багатою північною сусідкою Франції. Битва, що відбулася 11 липня 1302 року, була названа битвою «золотих острог». У цьому бою вперше піші воїни завдали поразки рицарям. За тодішнім звичаєм, переможці забирали зброю та спорядження переможених як трофей — так називається військова здобич. Отож, переможці в битві «золотих острог» — фламандці — зібрали на полі бою 700 пар цього спорядження. Та й із Тамплієрами Залізному Королеві не пощастило впоратись. Є легенда, що великий магістр ордену про­ кляв усіх своїх суддів, а з ними короля і самого Папу Римського «на всі часи». Кажуть, саме через це про­ кляття кілька місяців по тому вмерли і судді, і Папа Римський, і сам король, а потім протя­ гом 14 років один за одним померли всі троє синів короля Філіппа. Жоден з них не лишив спадкоємця. Перервалася ще одна королівська ди­ настія. Королем Франції хотів стати англій­ ський король. За тогочасними законами він мав право претендувати на фран­ цузький престол, оскільки був роди­ чем Філіппа Красивого. Але не так га­ дали французькі феодали. Вони обра­ ли собі нового короля з роду Валуа. Між двома країнами-сусідами спалахнула суперечка — і почалася війна.

11

Це була найтриваліша ворожнеча за всю історію людства. Вона тя­ глася так довго, що люди вже втратили лік і для простоти назвали її «Столітньою війною», хоча тривала вона ще довше, понад століття, з 1337 до 1453 року. Англійський король Едуард III (Третій) мріяв, аби герб королів Англії прикрашали не лише золоті леви великого Річарда Левине Серце, а й біла французька лілея. У короля Едуарда була сильна, добре зорганізована армія. Англійські лучники в ті часи вважалися най нішими стрільцями в цілій Європі. їхні бойові луки, 2 метри завдовжки, виготовлялись із дуже міцного дерева. Швидкість стрільби досвідченого лучника сягала 12 стріл на хвилину, а дальність польоту стріли — 800 кроків. Стріла могла прошити коль­ чугу рицаря з відстані до 100 метрів. Інші піхотинці англійської армії були озброєні гострими дерев'яни­ ми списами — алебардами. До одного кінця алебарди прикріплювалося лезо сокири, до другого — гост­ рий залізний гак. Мали англійці й арбалети, важ­ ку зброю, схожу на невеликий лук. Арбалети перевершували лук за дальністю та влучністю стрільби. Англійський король пишався своєю піхотою — саме піші воїни розчищали шлях кінноті. У вирішальній битві по­ близу міста Кресі 1346 року англійську піхоту очолив син короля, юнак із таємничим прізвиськом — Чорний Принц. У цій битві англійці перемогли. Кілька років по тому вони захопили всю північ Франції. Але 1348 року сталася подія, що змусила королів на деякий час по­ лишити свару. До Європи прийшов нещадний ворог, проти якого були безсилі всі — і переможці і перемо­ жені. Саме вже ім'я цього ворога наводило на людей жах. Це була хвороба — «чорна смерть».

%

«ЧОРНА СМЕРТЬ»

Протягом усієї історії людства не було тварини, з якою б люди ' 'боролися більш затято, аніж зі щурами. І це зважаючи на те, що більшість щурів — цілком безпечні тварини. Вони надзвичайно ро­ зумні та хитрі створіння: якщо один щур побачить, що інший загинув від отруєної їжі, він не лише сам не підійде до такої їжі, але й всю зграю попередить. Взагалі щури можуть жити абиде і харчуватись абичим — у них про­ сто фантастична здатність пристосовуватись. У трюмах кораблів щури мандрують цілим світом і разом з людьми освоюють нові землі. Можна сказати, що благополуччя щурячого племені цілком зале­ жить від людини: чим краще живеться людям, тим ситніше — щурам: і тим швидше вони розмножуються. Та все ж недарма люди так уперто борються з цими гризу­ не лише в тім, що один виводок щурів може знищити тонни зерна. Особливо ненави­ дять люди два різновиди щурів — бурих та чорних. У їхній шерсті живуть блохи, які розносять страшну хворобу — чорну смерть». Це — чума. Якщо її не лікувати, то людина гине через два дні. Вперше чума прийшла до Європи 1348 року. її привезли з Криму кораблі Генуезьких купців. На жаль, у ті часи люди ще не знали ліків від багатьох хвороб, від чуми також. Чого тільки вони не вигадували: весь час палили багаття з дух­ мяних трав, намагаючись димом відігнати чуму, наді­ вали маски у подобі голови птаха з величезним дзьобом, напханим травами; відчай­ душно молилися, навіть роби­ ли припарки з потовчених ко­ мах. Нічого не допомагало!

Протягом 1348 року населення Європи зменшилося на третину, тобто на 25 мільйонів осіб. Лише у Флорен­ ції за чотири місяці «чорна смерть» забрала життя 100 тисяч людей. Від страху ті, ідо залишилися живими, втрачали голову, кидали нажите добро й тікали світ за очі. Але ворота всіх міст були для них зачинені, а того, хто намагався прокрастися в місто, безжально вбивали. Так на дорогах Європи з'явилися тисячі бродяг. Від голоду і страху перед тим, що наближається кінець світу, ці нещасні втрачали розум

Але несподівано чума відступила. Кажуть, на захист людей стали їхні давні вірні друзі — кішки. В Англії, наприклад, одній такій відваж­ ній кішці та її господареві — Річардові Віттінґтону — навіть спорудили пам'ятник. Щоправда, донині цей пам'ятник не зберігся, зате зали­ шилася цікава історія про життя лагід­ ного та працьовитого хлопчика-сироти, який з допомогою своєї кішки став багатим і знаменитим. Інша захоплююча дитяча казка розповіла нам про сміливого музиканта, що співом чарівної сопілки позаманював щурів у море. А вчені кажуть, що, коли щурам загрожує голод, вони починають пожирати одне одного Пізніше чума неодноразово поверта­ лася. Люди помалу навчилися боротись із грізним нашестям. У містах було ство­ рено санітарні ради, які стежили, аби вулиці були чисті — всім відомо, що охайні люди не так часто хворіють. Та коли хтось захворював, для нього встановлювали карантин. Це слово приду мали італійці, а означало воно «сорок днів Саме такий термін мусив відбути хворий удома, аби не міг нікого заразити. Але до­ конечно перемогти «чорну смерть» люди змогли тільки через багато сотень літ по тому, у наш з тобою час.

МИР НА ВІСТРІ СПИСА На початок 15 століття доля французького коро­ лівства висіла на волоску. Щойно відступила чума, Столітня війна поновилась. І знову англійці перема­ гали, а французи зазнавали поразок. Ганебно для французького війська завершилася 1356 року бит­ ва під містом Пуатьє. Хоча саме тут шість століть тому ватажок волелюбних франків Карл Мартелл зу­ пинив грізне арабське військо і врятував Європу. Але французи не занепадали духом. І навіть коли 1415 року після програної битви під Азенкуре їхній король Карл (він був шостим Карлом на французькому престолі) від горя втратив розум і погодився віддати корону Франції англійсько­ му королю, французи не склали зброї. Вони сподівалися, що старший син Карла Безумного — його також звали Карл — не дозволить англійцям хазяйнувати на землі Франції. Щоправ­ да, Карл міг вважатися повноправним королем лише після того, як його коронують у Реймському соборі. Тут, за тра­ дицією, відбувалася церемонія вінчання на царство всіх французьких королів, починаючи з легендарного Хлодвіґа. До коронації Карл мав титул дофіна. На гербі старших си­ нів французьких королів було зображено дельфіна, а фран­ цузькою мовою слово «дельфін» звучить як «дофін». У ті ча­ си дельфіна дуже шанували і називали «великою рибою». Вважалося, що дельфіни — істоти божественні, адже вони рятують людей, які потопають, а отже, рятують і людські душі. У дофіна Карла не було грошей, щоб спорядити військо і відбити в англійців місто Реймс. Йому полишалася тільки надія на диво. І диво сталось! Якось до дофіна прийшла юна дівчи­ на Жанна д'Арк. Вона попросила Карла дати їй військо. Важко було Карлові повірити сімнадцятирічній селянській дівчині, але він, як і багато хто з французів, знав про про­ роцтво, що свободу Франції здобуде свята діва. І справді, через дев'ять днів, а саме 29 квітня 1429 року, французьке військо на чолі з Жанною д'Арк звільнило від обло­ ги місто Орлеан. А вже через кілька тижнів інші міста радісно вітали Орлеанську діву — так відтоді почали називати Жанну д'Арк. Ці перемоги надихали французів. Вони зрештою повірили у свої сили.

15

Згодом французьке військо звільнило Реймс, і дофін Карл урочис­ то коронувався в Реймському соборі. Під стяги молодого короля Кар­ па VII (Сьомого) стали тисячі людей — і всі вони були впевнені в тому, що переможуть! Але доля самої Жанни д'Арк склалася трагічно: її видав зрадник. Англійці закували дівчину в залізні кайдани і посадили до клітки. Вони вирішили взяти хитрістю і оголосили Жанну д'Арк чаклункою, їм хотілося довести, що перемоги французів — підступи диявола, і себто дофін Карл дістав корону з допомогою темних сил, а отже, король він не справжній. Очолював суд інквізиції скупий і продажн єпископ Кошон. Кажуть, це ім'я дуже пасувало зовнішньому виглядові єпи­ скопа: в перекладі з французької слово «кошон» означає «свиня». Судили юну дівчину 66 богосло­ вів. Її звинувачували в ча­ клунстві та в тому, що вона вбиралася в чоловічий одяг. Судді ставили Жанні підступні запитання, але заморочити їй голову так і не змогли. Відповіді дівчини були розумними і сміливими. «Мир можна отримати лише на вістрі списа»,— сказала дівчина суддям. ЗО травня 1431 року за ви роком суду інквізиції Жанну д'Арк було спалено на вогнищі. Дівчині тоді було лише двад­ цять років.

1453 року Столітня війна нарешті завер­ шилася повною пере­ могою Франції. д'Арк виправдали А пізніше Церква навіть причислила Орлеанську діву до святих.

16

ОРДЕН ЗОЛОТОГО

волосся

Ти, напевне, пам'ятаєш, що в давні часи словом «рицар» називали слугу. Щоправда, не всякого слугу, не прислужника, а бойового товари­ ша, відданого друга. Вірний кінь, гострий меч і тверда рука — ось що виявляло справжнього рицаря. До речі, і герцогом тоді називали просто воєводу, маркізом — вояка-прикордонника, а бароном — вільну людину. Пізніше рицарем почали іменувати лише благородного пана, того, хто мав титул та герб. Простого кіннотника тоді вже називали сержантом. Рицарі мали бути зразком у всьому: у відвазі, в умінні гарно говорити, вишукано вбиратись і добре тан­ цювати. Законодавцями рицарсь­ кої моди, звісно, були французи. До Столітньої війни англійські ри­ царі також говорили між собою виключно французькою. Навіть звання «рицар» вони вимов­ ляли на французький штиб: «шевальє». У нас це слово переінакшили по-своєму — «кавалер». Тепер легко відповісти на запитання, звідки в нашій мові взялася назва кінноти — «кавалерія».

Історія, яку ми хочемо тобі сталася в Англії 1349 року на самому початку Столітньої війни. В розпалі королівського балу в молодої чарівної дівчини з роду Солсбері неспо­ дівано впала з ноги підв'язка, що притримувала Дівчина засоромилась, їй здавалося, що от-от її візьмуть на кпини На допомогу дівчині прийшов сам король. Як справжній рицар, він підняв підв'язку і, схиливши коліно, подав стрічку дівчині. В залі палацу запанува­ ла тиша, і тоді король Едуард, звертаючись до всіх присутніх, сказав: «Хай буде соромно тому, хто по­ гано про це подумає»,— і додав, що відтепер кожен буде прагнути носити цю підв'язку як най­ вищу нагороду. Так з'явилася перша в історії королівська відзнака — орден Підв'язки. А першими кавале­ рами ордена Підв'язки стали король Едуард та його син Чорний Принц. Донині цей орден є найвищою нагородою Англії. І тепер кавалери ордена Підв'язки (їхня кількість завше залишалася незмінною — 25 осіб) на згадку про благородний вчинок короля носять орденську стрічку під правим коліном. На ній золотом вигаптувані слова, які ска­ зав король на тому давньому балу. Щорічно кавалери ордена збира­ ються у Віндзорському замку — там, де колись народився і любив відпочивати король-рицар.

1429 року, майже через століття, з'явилася нова знаменита відзна­ ка — орден Золотого Руна. Запровадив його герцог Бургундії Філіпп Добрий. Його палац був таким чудовим, що про нього розповідали леген­ ди: панянки бургундського палацу славились як неперевершені кра­ суні, а сяйво їхніх прикрас, кажуть, засліплювало очі. Розповідають, що в коханої герцога Філіппа, найкрасивішої дівчини Бургундії, було таке гарне волосся, що його порівнювали тільки з чарівним золотим руном, по яке колись давні греки вирушили в небезпечну подорож до берегів Колхіди. На честь своєї прекрасної дами благородний герцог і засну­ вав новий орден. Бургундський орден Золотого Руна сяяв золотом та діамантами. Саме в Бургундії 1430 року виникла мода носити огранені алмази — діаманти. А ось іспанський орден Золотого Руна був при­ крашений ще й рожево-ліловими топазами. З тих часів усі королі та правителі намагалися встановити свої відзна­ ки, щоб нагороджувати рицарів за заслуги саме перед своєю країною. Так виникли орден Зірки, орден Лебедя і навіть орден Чортополоха. Але про це тобі розповість уже інша історія.

ВІЙНА ЧЕРВОНОЇ ТА БІЛОЇ ТРОЯНД Для королівства Англії Столітня війна стала справжнім лихом. На початку війни, коли англій­ ське військо перемагало, барони — найвпливовіші та найбагатші люди країни — і парламент давали королю гроші. А в кінці війни, коли англійці переживали одну за одною поразки, лорди (так англійською називали вельможних панів) не лише відмовилися давати гроші, але й задумали скинути короля з трону. Країна поділи­ лася на два во­ рожі табори. Одні лорди хотіли, щоб країною, як і раніше, правив король із династії Ланкастерів, а інші мріяли посадити на трон представника могутньої ди­ настії герцогів Йоркських. Знесилена Столітньою війною країна лордів не ціка­ вила. Вельможі наче забули про те, що титул лорда від почат­ ку означав дбайливого господаря, хранителя головного багатства — хліба. Лорди вчиняли одну смуту за іншою, аж поки 1455 року ці заколоти не вилились у страшну громадянську війну.

Ця найкривавіша в історії Англії громадянська війна має дуже кра­ сиву назву — «війна Червоної та Білої троянд». Річ у тім, що на гербі роду Ланкастерів була зображена червона троянда. Чомусь вва­ жають, що на гербі Йорків була біла троянда. Але це тверджен­ ня помилкове — знаком династії Йорків було палаюче сонце. Білу троянду у своєму гербі мали Тюдори — династія, якій судилося припинити війну і протягом століть правити Англією. Криваві чвари між Ланкастерами і Йорками за володіння короною тривали тридцять років. 1461 року Йоркам вдало­ ся здолати Ланкастерів, і трон Англії посів старший Йорк — Едуард IV (Четвертий). Він нещадно розправився з при­ хильниками Ланкастерів. Щоправда, не довіряв він і баро­ нам — прихильникам Йорків, адже вони неодноразово його зраджували. Новий король вирішив зіпертися на купців, від яких сподівався одержати гроші, та рицарів, тих, хто збройно міг захистити королівську владу. До речі, на той час англійські рицарі вже не називали себе «шевальє». Після Столітньої війни французька мова вийшла з моди. Вони називали себе джентль­ менами, що англійською означає «шляхетні й скромні пани». Англійці досі вважають це слово найвищою похвалою і часто повторюють: «Слово «джентльмен» характеризує не так лю­ дину, як її поведінку». Справжнім джентльменом може бути лише той чоловік, який поводиться стримано та благородно. Під час тривалої боротьби за трон загинули всі чоловіки з династії Йорків та Ланкастерів: хто поліг у кривавих битвах, хто загинув від руки найманого вбивці. Безглузда війна забрала життя тисяч людей. Від війни стомилися всі англійці: барони, рицарі, купці, селяни. І тоді 1485 року було повідомлено про вінчання Іенріха Тюдора та Єлизавети Йоркської. Англійці раділи, сподіваючись, що разом з новим королівським гербом — «трояндою Тюдорів у якому міцно переплелися червона та біла троянди, на їхню землю нарешті прийде мир, щастя і спокій. Ворожнеча Червоної та Білої троянд відійшла в минуле.

«КУПІТЬ МЕНІ КНИЖКУ!» Нині, звичайно, таке прохання нікому не видасться дивним. Батьки з радістю подарують тобі ще одного веселого дру­ кованого друга. Але зовсім інакше вони повелися б, якби ці слова сказала ди­ тина десь на початку 15 століття. Тоді батьки б тільки злякалися. У ті часи книжки коштували дуже дорого, майже стільки, скільки добрий будинок. На ви­ готовлення книги витрачалися десяти­ ліття. У монастирях та бібліотеках уні­ верситетів книги навіть приковували ланцюгами до столів. Перші друковані книги з'явились у Китаї, але майстри Піднебес­ ної країни добре вміли берегти таємниці. Європейці так і не дові­ далися про секрети виготовлення паперу та премудрість дру­ карської справи. До всього їм довелось додумуватися самотужки. Спочатку європейські друкарі придумали вирізувати малюнки та літери на дерев'яній дошці, потім її змащували фарбою й притискали до паперу. Книги, щоправда, виходили досить незграбними, але на їх виготовлення витрачалося менше часу, ніж на переписування від руки. Все змінилося 1445 року, коли майстер Йоганес Ґутенберґ з німець­ кого міста Майнц оприлюднив свій спосіб книгодрукування. Ґутенберґ використав для друку книг пересувні металеві літери, німецькою мо­ вою — «шрифт». Кожна літера шрифту зберігалась у окремому ящич­ ку — касі. Із цих літер можна було швидко і легко набирати слова і рядки. За допомогою нового пристрою, який було названо лінійкою, Ґутенберґ дуже рівно закріплював ці рядки на дошці, сторінку затиску­ вав дерев'яними брусками, вставляв у верстат і змащував спеціаль­ ною фарбою, яку сам і винайшов. Після того як було зроблено не­ обхідну кількість відбитків, сторінку розбирали і шрифт знову розкла­ дали в ящички. Після цього можна було набирати нову сторінку. У 1460 —1470 роках учні Ґутенберґа поширили новий спосіб книгодруку по всіх країнах Європи. В цілому за перші півстоліття книгодруку побачило світ близько 40 тисяч книг загальним накладом 12 мільйонів примірників. Запам'ятай: загальну кількість книг однієї назви назива­ ють накладом, а одну книгу накладу — примірником.

Із тих часів донині збереглося небагато книг, тому до них ставляться дуже дбайливо й обережно. Для книг, що були видані до 1 січня 1501 року, придумали особливу назву — «інкунабули». Слово «інкунабула» в перекладі з ла­ тини означає «колиска». Отже, інкунабули — це кни­ ги, які було видано тоді, коли книгодрук був у дитя­ чому віці. Інші рідкісні книги, але видані після 1500 року, почали називати раритетами, що в перекладі з латини означає «рідкісність». Винахід великого німецького майстра Йоганеса Ґутенберґа змінив життя всього людства. Книги перекону­ вали, вчили, тішили, сперечалися, дарували радість, боролися зі злом та глупотою. І той, хто з дитин­ ства навчиться розуміти і бе­ регти книги, у дорослому віці неодмін­ но зробить яке-небудь чудове відкриття.

22

ІСТОРІЯ ПРО НЕЩАСНУ ЧОРНУ КІШКУ Важко собі уявити, але в 15 столітті найкращим засобом боротьби, скажімо, з нашестям комах або щурів більшість людей вважали... суд над цими тваринами. Посланець від потерпілої общини простував у поле чи в ліс і вигуками повідомляв гризунів, комах, птахів або рав­ ликів, що їх кличуть до суду. Якщо ж вони не з'являться, він погрожував тваринам відлученням від Церкви. Зрозуміло, суд проходив без зви­ нувачуваних; суддя присуджував протягом трьох днів дати спокій се­ лу; потім він тричі проклинав тварин. На цьому суд завершувався. Із одомашнених тварин найбільше перепадало кішкам. Католицька релігія не злюбила котів, надто чорних. Забобонні люди вважали, що диявол ловить людські душі так, як кіт кігтями хапає мишу. Але серед усіх живих істот найгірше велося самим людям. Правду кажуть, що немає у людини ворога страшнішого, аніж вона сама. Ще в 12 столітті для боротьби з відступниками-єретиками Церква запровадила особливий вид розслідування — інквізицію. Інквізиторів призначав сам Папа Римсь­ кий, переважно з числа ченців ордену домінікан­ ців. Ці ченці іменували себе псами Господніми. Назву ордену дав святий Домінік. Його ім'я пере­ кладається з латини як «пан». Проте самі ченці воліли іншого тлумачення; «домінує» латиною означає «Господь», а «каніс» — це «пес». Ім'я ченця-домініканця Томазо Торквемади, чільника іспан­ ської інквізиції кінця 15 сто­ ліття, що за свою ревність дістав звання «великого інквізитора», залишилося в історії страшним символом жорстокості та підступності. Жахливим підсумком «розсліду­ вань» Торквемади стала заги­ бель понад ста тисяч осіб. За доносом або просто через заздрощі могли заарештувати та засудити до страти будь-яку людину, навіть дитину. Але найтяжча доля випадала жінкам, яких підозрюва­ ли у зв'язках з дияволом.

Історію про підступи диявола в ті часи розпові­ дали так. Мовляв, колись диявол був янголом, але загордився і був скинутий під землю, у пекло. Однак він не змирився, а почав спокушати людей на погані вчинки гріхи. Гадали, що сатана — волохате чудисько з копитами, як у цапа, крилами кажана і довгим хвостом, — змінюючи подобу, заманює жертву в свої тенета обіцянками солодкого життя. Він запрошує жінку взяти участь у таємному збіговиську відьм та чаклунів — шабаші. Якщо жертва погоджується, сатана дає їй магічну палицю — помело — і чарівну мазь, аби вона могла літати. Впродовж шабашу кожен витворяє все, чого його зіпсована душа забажає, а при­ гощає сатана своїх слуг печінкою, серцем та м'ясом нехрещених дітей і бридкими жабами. Ось такі фантастичні історії вигадували інквізитори! З кінця 15 сто­ ліття вони почали справжнє «полювання на відьом», так, за їхніми словами, називалося вбивство та калічення людей. Доказом того, що жінка є відьмою, могла стати будь-яка дрібниця: те, що підсудна не пла­ че, коли читають Святе Письмо; те, що вона дуже худа (а отже, може літати); те, що вона вміє плавати (вважалося, що відьми не тонуть); навіть те, що надто вперто все заперечує. Знесилені тортурами жінки погоджувалися визнати все що завгодно, тільки б їх не катували. Кривавий слід інквізиції проліг через сім століть: від початку 13 до 20 століття. Лише 1965 року Папська інквізиція була врешті скасова­ на, а всі засуджені нею люди виправдані.

24

ХОРОБРІ ШАНУВАЛЬНИКИ СУПУ Іспанські королі мали досить земних причин, аби підтримувати жор­ стокі вироки інквізиції. Майно засуджених в Іспанії розподілялося між Церквою та королем, який завжди потребував грошей. На кінець 15 століття, за 600 років Реконкісти (так іспанці називали боротьбу християн проти мусульман за відвойовування земель), на Піре­ нейському півострові постало чотири держави: три великі християн­ ські — Португалія, Араґон та Кастилія — і маленька мусульманська Ґранада, рештки колись могутнього Кордовського халіфату. В Араґоні тоді правив хитрий і жорстокий король Фердинанд, а в Кастилії — розумна та обережна королева Ізабелла. 1469 року ці ощадливі правителі побрались і об'єднали свої королівства в одну державу — Іспанію. Папа Римський так зрадів цьому весіллю, що надав ко­ ролю і королеві титул «великих католицьких правителів». Голова Римської церкви вбачав у новій державі підпору християнській вірі в Європі і всіляко сприяв бажанню цих королів підкорити Ґранаду. Тим часом уся Європа тривожно спостерігала, як роз­ просторюється сила і влада мусульманських правителів нової турецької держави — Османської імперії. Заснував її 1325 року султан Осман Ґазі. Візантія на той час ослабла від усо­ биць, спадкоємці Чинґіс-хана пересвари­ лися між собою через невміння поділи­ ти імперію «Володаря світу» — і турки-османи захопили всю Малу Азію. Султан Осман І (Перший) оголосив «священну війну» мусульман проти іновірців — газават. Він же запрова­ див новий символ ісламу — півмісяць. Легенда свідчить: у ніч перед вступом військ султана на турецьку землю йому було видіння велетенських рогів, що простяг­ нися небом зі сходу на захід. Осман Ґазі вирішив, що це — святе знамення, що Аллах обіцяє його спадкоємцям владу над світом. І вже 1354 року військо «дітей Аллаха» вирушило на загар-

25

У ті часи Османська імперія мала не лише найчисленнішу, але й найдисциплінованішу армію. Ударною силою турецького війська були янича­ ри. Вони зажили слави зразкових вояків. По-перше, їх довго, впродовж майже десяти років, навчали, по-друге, добре годували — решта вояків добували собі харч самотужки, переважно грабуючи місцеве населення. Тому перед шерегом яничар, замість стягів, несли величезні казани для приготування їжі. Якщо яничари були чимось невдоволені, то на знак протесту перекидали свої казанки з їжею. До яничарів зазвичай віддавали слов'янських дітей, котрих або купували на невільницьких базарах у Кафі (нині це місто Феодосія), або захоплювали в полон. Цих нещасних хлопчиків зумисне забирали з рідного дому в дуже ранньому віці, щоб вони забули батька-матір. Султан гадав, що зразко­ вим воїном може стати лише той, котрий позбавлений почуття отчого дому. Жодна європейська армія не могла конкурувати з яничарами за вишколом та озброєнням.

1354 року турки-османи підкорили греків, а 1389 року завдали поразки сербам та болгарам у битві на Косовому полі. На православні народи Балкан впала ніч осман­ ського іга, котра тривала довгі п'ять століть. 1453 року військо Османської імперії на чолі з юним султаном Мехмедом II (Другим) з допомогою нової на той час зброї — гармат — захопило Константинополь. Султана за цю перемогу нарекли Мехмедом Завойовником. Він усім своїм життям потвердив це прізвисько. Османи захопили Угор­ щину та Албанію; не раз нападали на Італію; їхній флот брав у обло­ гу острів Мальту, а армія — місто Відень; вони підкорили Єгипет і Північну Африку. Зрештою турки перекрили всі шляхи, що вели з Європи на Схід — до Індії та Китаю. Європейці були змушені шукати нові торго­ вельні шляхи, але тепер уже не су­ ходолом, а морем

ВІТРИЛА ДОБРОЇ НАДІЇ Європейці здавна мали славу невтомних мандрівників. Кажуть, коли купець Марко Поло 1295 року повернувся із далекої «країни шовку» — Китаю — і розповідав жите­ лям Венеції про бачені ним дива, він усе повторював слівце «мільйон». Його навіть прозвали Пан Мільйон. «Мілле» італійською мовою озна­ чає «тисяча», а «-оне» — це збільшуючий суфікс. Отже, «мільйон» — це «тисячавелет», «тисяча тисяч». Ось так, випадково, купець-мандрівник по­ дарував світові нове слово — «мільйон». Та все ж головним словом Марка Поло стала історія його мандрів. Коли в Євро­ пі винайшли книгодрук (якраз одне з мільйона чудес, які побачив Марко Поло в Китаї), його книга стала улюбленим твором усіх хлопчаків. Нею захоплювались і португаль­ ський принц Енріке, і син ткача Христофор Колумб, і нащадок вель­ можного роду Баско да Ґама. Принц Ен­ ріке жодного разу не брав участі в мор­ ському поході. Але недарма він мав прізвисько Мореплавець. У середині 15 століття він за­ снував першу в світі школу навіґації, інши­ ми словами, судноплавства. Для далеких подорожей тоді використовувалася карака (пузатий корабель) — міцне важке Але саме учні школи принца Енріке винайшли легке швид­ кохідне судно — каравелу. 1487 року однією з них португалець Бартоломео Діас про­ йшов мис Бур і обігнув Африканський континент.

Пізніше мис Бур, південний край Африки, царство вітрів, густих туманів, величезних хвиль та моторошних скель, назвали мисом Доброї Надії, щоб не засмучувати мандрівників страшною назвою. Цим шляхом ішла 1497 року флотилія під командуванням Баско да Ґами. Розумний португальський полководець запросив на свій головний корабель — у моряків він має назву флагман — досвідченого арабського лоцмана, особливу людину, яка прокла­ дає шлях корабля. Від цього лоцмана Баско да Ґама довідався, як мож­ на скористатися мусонами — сильними вітрами, що в різні пори року дують то з океану на суходіл, то навпаки — із суходолу в океан. Завдя­ ки новим знанням португальці вдало пройшли весь шлях і в травні 1497 року побачили порт індійського міста Калькутти. Проте найважливіша подія тих часів, що їх назвали епохою вели­ ких географічних відкриттів, сталася на п'ять років раніше в Іспанії.

1492 року «великі католицькі правителі» святкували закінчення Ре­ конкісти. Іспанія завоювала Ґранаду. Відвоювавши все, королі вирі­ шили розпочати Конкісту, тобто завоювання нових земель. Королева Ізабелла вже п'ять років вивчала план, який їй надісл моряк з Ґенуї Христофор Колумб. Він запропонував спорядити експе­ дицію до Індії, але вирушити туди не східним шляхом, як португальці, а західним. Колумб був переконаний, що земля кругла. А відтак, якщо рухатися увесь час на захід, зрештою потрапиш на схід. Іза­ белла запросила Колумба в Барселону, до двору. Іспанська Ко­ рона уклала з Колумбом угоду. Йому дарували титул адмірала, тобто «повелителя моря», і заздалегідь призначали губернатором усіх відкритих ним земель. У п'ятницю 3 серпня 1492 року флотилія з трьох кораблів: карака «Санта-Марія», флагманський корабель, та дві караве ли — «Нінья» і «Пінта» — вийшла з порту іспансько­ го містечка Палос. І в п'ятницю ж, але 12 жовтня 1492 року, о другій годині ночі дозорець «Пінти» побачив попереду за курсом землю. До решти своїх днів Колумб вва­ жав, що відкрив шлях на Схід до Індії, тому й назвав тубільних меш­ канців цих земель індіан­ цями. Насправді ж це Новий Світ — Америка.

СЛІД БІЛОЇ ЛЮДИНИ Перша зустріч людей двох світів: європейців — меш­ канців Старого Світу, та індіанців — споконвічних жителів Нового Світу, відбулася на прекрасному узбережжі Багамських островів. Індіанці зустріли гостей із великим поша­ нуванням. Вони дуже зраділи, коли на віддяку за їхні по­ дарунки — перли та золото — одержали від європейців скляне намисто та скалки дзеркала. Щоправда, радість швидко заступило гірке розчарування. Індіанці зрозуміли, що білі люди припливли не дружити з ними, а завоювати та навернути до рабства. Тоді вони ще не знали, що одразу після першої подорожі Колумба (а всього їх було чотири) Іспанія та Португалія поділять їхню землю поміж собою. Сталося це аж над­ то просто: Папа Римський провів на мапі вер­ тикальну лінію центром Атлантичного океану. Всі нові землі на захід, ліворуч від лінії, він оголосив володінням Іспанії, а ті, що лежали на схід, праворуч від лінії, були віддані Пор­ тугалії. Коли іспанці оголосили індіанцям наказ про те, що відтепер їхні землі належать Іспанії, індіанці відповіли: «Мабуть, ваш папа був п'яний, ко­ ли віддав королю те, що йому не належить». Але іспан­ ців думка індіанців не цікавила: на їхньому боці була сила та підступність. Сотні кораблів уже прямували до берегів Америки в передчутті поживи. Розповідали, що одне індіанське плем'я вкривало тіло свого вождя золотим пилом. Потім цей вождь — його називали «ельдорадо» — кидав у озеро золото й кош­ товне каміння і купався в ньому. Казковий край — Країна Ельдорадо — став символом незліченних скарбів Америки і метою численних загарбників. Кортес із загоном у 600 чоловік висадився в Мексиці 1519 року. Із ним було 11 кораблів, 14 гармат, 16 коней та 8 собак. Кораб­ лі Кортес наказав одразу потопити, аби позбавити своїх вояків можли­ вості відступити. Коли індіанці-ацтеки із дарами вийшли назустріч, як вони гадали, дітям бога Сонця, то вжахнулися: ніколи вони не бачили ні коней, ні собак, ані гармат. Дарма вождь ацтеків Монтесума намагався зупинити загарбників з допомогою сил магії. Конкістадори захопили вож­ дя в полон, а потім убили. За два роки багата імперія ацтеків загинула.

29

А в листопаді 1525 року інший іспанець — неграмотний, жадібний і жорстокий конкістадор Франсіско Пісарро — знищив імперію інків. Кажуть, вождь інків намагався домовитися з білими людьми, але вони весь час погрожували йому карою свого Бога. Щоб почути слова їхнього Бога, Великий Інка приклав до вуха Біблію. «Ця книга мовчить»,— промовив він і кинув книгу долу. Тим самим він підписав собі і своїй імперії смертний вирок. Але це — легенда. Насправді ж причиною знищення індіанців було золото, яке знайшли в Перу — давній країні інків. Гнані жадібністю та заздрістю, в Перу рушили тисячі людей. Всі вони прагнули лише золота, багато золота і нічого, окрім золота. Єдиними друзями індіанців з ново­ прибулих стали тільки тварини та рос­ лини. Індіанці полюбили «великих со­ бак», як вони називали коней, і навчились їх розводити. А маленький подорожник, що прийшов до Америки на підборах чобіт конкістадорів, допома­ гав індіанцям зупиняти в поранених кров «Слід білої людини» — так індіанці назва ли цю малопомітну, але корисну рослину. Та справжній слід білої людини на землі Америки був кривавим. За перші півстоліття варварської Конкісти із кожних десяти індіанців живим зали­ шився тільки один.

зо

ПЕРША НАВКОЛОСВІТНЯ ПОДОРОЖ Протягом усього 16 століття Іспанія та Португалія змагались одна з одною. Коли Колумб відкрив Америку, Іспанія святкувала. Але коли Баско да Ґама привів з Індії кораблі, вщерть навантажені пряноща­ ми, і португальський король отримав небачені прибутки, іспанські королі від заздрості розсердилися на Колумба і позбавили його і всіх титулів. Навіть відкритий ним материк назвали іменем італійця Амеріґо Веспуччі. Покинутий усіма, Колумб помер у злиднях. Однак мореплавці не забули великого Колумба. Новий план морського походу навколо світу шляхом, наміченим Колумбом, склав португальський дворянин Фернан Маґеллан. Уже було відо­ мо, що за Новим Світом є ще одне море — його назвали «Півден­ ним». Але король Португалії не зауважив плану Маґеллана. Тоді моряк запропонував план королю Іспанії Карпу І (Першо­ му). Монарху сподобався задум прокласти новий шлях до країн Сходу і випередити португальців. 20 вересня 1519 року флотилія, що складалася з п'яти кораблів, вийшла в море. Незважаючи на погані мапи, Маґел­ лан знайшов протоку, що з'єднувала Атлантичний океан та Південне море. Пізніше цю протоку назвуть Маґеллановою. Проходячи нею, моряки помітили на березі вогники. Це були багаття, які палили місцеві мешканці. Але морякам здалося, що палає сама земля, тому вони назвали це місце Вогняною землею.

Вийшовши в «Південне море», кораблі попрямували до берегів Азії. Тільки згодом виявилося, що це не море, а океан. Три місяці йшли судна відкритим океаном. Морякам не ви стачало їжі та питної води; вони вмирали від нестачі вітамінів (ця хвороба зветься «цинга»), Люди їли плісняві суха рі, шкіру пасків і навіть щурів. Проте сам океан протягом плавання був спокійним. І тому Маґеллан назвав його Тихим. На Філіппінських островах команду було втягнуто у війну місцевих вождів, і Маґеллан загинув. Продовжили мандрівку лише два судна, та й то різними шляхами, аби не втрапити до португальського полону. Із усіх кораблів флотилії 6 вересня 1521 року додому повернувся лише один — «Вікторія», що латиною означає «перемога». Капітан д'Елькано, що очолив експедицію по смерті Маґеллана, за свій подвиг дістав герб із зображенням земної кулі та написом: «Ти перший навколо мене обійшов». Відтепер не було сумнівів, що Земля кругла. Однак сплачено за цю перемогу дуже велику ціну: із 265 людей, що пішли з Маґелланом, живими повернулися лише 18 моряків. Французи та англійці також почали споряджати експедиції для від­ криття нових земель. Вони дослідили узбережжя Північної Америки, намагаючись через кригу знайти свій шлях до казкової Індії. У цей час у моряків з'явилося чимало нових приладів, котрі допомагали їм орієнтуватись у відкритому морі і правильно прокладати курс корабля: особливі компаси та годинники, астролябії, а головне — точні мапи.

1569 року фламандський вчений Герхард Меркатор виготовив нові мапи. Тепер на них з'явились паралельні лінії, котрі допомагали моря­ кам точно визначати місце, де знаходиться корабель у відкритому морі, тобто його координати. Варто було лише вирахувати швидкість корабля. Для цього до звичайної колоди прикріплювали мотузку, на якій через рівні проміжки зав'язували вузли. Цей пристрій називали лагом. Лаг викидали за борт і рахували скільки вузлів пройде через руку, поки мотузка не натягнеться. Так моряки винайшли свій спосіб визначення швидкості корабля — у вузлах. У наші часи вузол дорівнює одній морській милі за годину, а морська миля дещо більша, аніж сухо­ путна. Якщо звичайна миля — це 1609 метрів, то морська — 1852 метри. Титульний аркуш свого зібрання мап Меркатор прикрасив яскравим малюнком: давньогрецький титан Атлас тримає на витягнутих руках земну кулю. З того часу в людей з'явилася звичка називати набір креслень чи мап атласом.

32

ІТАЛІЙСЬКІ ВІЙНИ Епоха великих географічних відкриттів тривала. Європу охопила справжня лихоманка: усім хотілося знайти й захопити якомога більше нових земель. А ось для купців італійських міст Венеції та Генуї ці відкриття ста­ ли початком втрати багатства і могутності. Звістка про щасливе повернення Васко да Ґами із плавання до Індії сприйняли у Венеції як звістку про біду: купці міста втрачали мо­ нополію на торгівлю прянощами — джерело свого багатства. А ґенуезці не раз докоряли собі за те, що проґавили в Колумбові великого мореплавця. Впливові синьйори не хотіли визнати, що головною бідою Італії є не успіх сусідів, а ворожнеча італійських міст між собою. Все було нічого, поки країни-сусіди переймалися власними негараз­ дами. Але щойно Франція оговталася після Столітньої війни, а Іспанія завершила Реконкісту, погляди цих країн звернулися до багатих італійських міст. Війни в ті роки розпочиналися швидко — прислуговувався будь-який привід. І 1494 року Італію було втягнуто в затяжну війну. За 65 років, поки вона тривала, всі міста Італії встиг­ ли повоювати одне з одним та ще й з французами, іспанцями й німцями. Це була не одна війна, а де­ сятки воєн. Тому їх назвали «Італійськими війнами». Але якщо Мілан та Неаполь постраждали від чужинців, то Флоренція потерпіла від своїх мешканців.

33

Майже століття в цьому місті владарювала родина Медічі. Вони по­ ходили із селян, які правдами чи неправдами одержали гарне прізви­ ще. «Медікус» латиною означає «лікар». Вже Козімо Медічі, засновник династії, мав справжню королівську владу. Він був відомим усій Європі банкіром, кредитором багатьох правителів. Сам Папа Римський позичав у нього гроші. За це глава Римської католицької церкви дав право банкірському дому Медічі збирати з населення папські податки. Слід сказати, що в ті часи податки люди платили більш справно, аніж нині. Мало того, що проти злісних неплатників застосовували силу, їм ще загрожувало церковне прокляття. Таке прокляття означало цілковите вилучення із суспільства. А онук Козімо Медічі — Лоренцо — так примножив свої статки і жив у таких розкошах, що інакше як «Ваша Пишність» до нього ніхто не насмілювався звертатись. Щоправда, незабаром Лоренцо Медічі стало замало й цього. Тепер він хотів, аби його сім’я отримала королівську владу. Та сталося непередбачене. 1494 року родині Медічі довелося втіка­ ти з рідного міста. Владу там захопив безумний чернець-домініканець Савонарола. Він переконав мешканців міста, що наближається кінець світу. На якийсь час люди начебто збожеволіли. Вони палили картини і книги, розбивали скульптури. За кілька місяців веселе місто стало нагадувати напівзруйнований монастир. Потім, звичайно, флорентійці отямилися і заарештували божевільного ченця. А Папа Римський не тільки пальцем не поворухнув, щоб урятувати «пса Господнього» Савонаролу, а навіть похвалив своїх «вірних флорентійців» за те, що вони покарали варвара. Адже тепер сам Папа намагався за­ просити до Ватикану кращих ху­ дожників, скульпторів та архітек­ торів.

34

ОХОРОНЦІ ЧАСУ І СКАРБІВ Може видатися, що європейці в 15 столітті тільки те й робили, що воювали. На щастя, це не так. В епоху Відродження вмілі майстри ви­ найшли багато корисних речей. Головним винаходом цього часу можна вважати механічний годинник. Довгі століття люди не вміли точно визначати час, хоча вперто нама­ галися це зробити. Давні шумери винайшли сонячний та водяний го­ динники, давні єгиптяни — пісковий, давні китайці вміли робити вогняні годинники, а давні греки міряли час кроками. У середні віки пору дня визначали за сонцем, а вночі вдовольнилися «живим будильником» — криками півня. Щойно люди чули крізь сон протяжний крик півня, знов засинали з радісною думкою про те, що ніч іще попереду. Це так званий «перший крик» півня. Але ось півні починають кричати все частіше, все голосніше. Це «другий крик» півня. Отже, скоро світанок. А вже коли півень дзвінко кричить утретє, то підводитися з ліжка мають усі: і старе і мале. Наприклад, Попелюшка вставала до «перших півнів», а її сестри любили поспати і після «третіх». Про таких дівчат говорили, що в них від лінощів під нігтями заводяться черв'ячки, і тому їх ніхто не бере заміж. Лише в 13 столітті на ратушах європейських міст з'явилися го­ динники. Вони мали тільки одну стрілку, що показувала години. Цю стрілку рухали важкі гирі. Мешканці міст так любили свої годинники, шо давали їм імена. Наприклад, лондонці перший свій годинник на­ звали Великим Томом. У 15 столітті доба починалася не опівночі, а разом із заходом сонця. Один раз годинник бив після заходу сонця, а 24 рази — під час сходу наступного дня. 1500 року з'явилися, нарешті, й кишенькові го­ динники. Винайшов їх годинникар із німецького міста Нюрнберга . Вони теж мали тільки одну стрілку. Годиннико­ вого скла не було, зате над кожною цифрою розміщува­ ли випуклу шишечку. В ті часи (втім, як і тепер) вважали неввічливим під час бесіди поглядати на годинник. А з допомогою шишечки можна було непомітно «намацати» в кишені

35

(одинник не був єдиним винаходом того часу. За допомогою винайде­ них машин люди навчилися діставатись і глибоко під землю, туди, де, згідно з легендами, живуть головні охоронці земних скарбів — ґноми. Слово «ґном» придумав на початку 16 століття відомий німецький вчений Парацельс. Він об'єднав два грецькі слова: «охоронець» і «земля» — в одне. І так у нього вийшло слово «ґном». Парацельс був переконаний: якщо людям не щастить видобути заліз­ ну руду, золото або коштовне каміння, це означає, що маленькі охо­ ронці підземних глибин не хочуть віддавати свої багатства. А працьо­ витих, упертих і доброзичливих людей вони щедро обдаровують. Кажуть, ґноми з Ірландії уславилися шитвом чарівних чобіт. Ґномишотландці такі охайні, що миють ночами підлоги та чистять посуд у хаті, яку вподобали. Німецькі нібелунґи зберігають величезні скарби вікінґів. А от англійські ґноми над усе люблять нічні танці під му­ зику цвіркунів та коників. Простий смертний може знайти дорогу до їхньої домівки лише чотири рази на рік: у ніч літнього рівнодення, в ніч на 1 травня, Різдвяної ночі та в ніч дня Усіх Святих. Але не кожному випадає заприятелювати з Гномами. Знай, той, хто хоча б раз плюнув на землю, назавжди втратив мож­ ливість стати другом «охоронців землі» — Гномів.

36

ЩО ОЗНАЧАЄ «КРИК МОДИ»? В епоху Ренесансу життя людей різко змінилось. Якщо по­ рівняти роботи художників 13 століття і картини 15 —16 сто­ літь, то виявиться, що люди в 15 столітті стали гарнішими. І дивного тут нема нічого. Середньовічні правила поведінки вимагали від чоловіка, щоб він завжди дивився вгору, роз­ гортав плечі, випинав груди та втягував живіт. А жінка мала чинити якраз навпаки: низько схиляти голову, опускати плечі і сильно випинати живіт. Погодься, робити все це досить незручно, а бути красенем чи красунею не­ можливо взагалі. Одяг у середні віки не шили, а радше скріплювали з великих шматків ткани­ ни, до яких мотузками прив'язували рукави. У 14 столітті все змінилось. У Бургундії на­ щадки багатих родин (їх називали «золотою молоддю ») взяли за звичку щоденно міняти вбрання. Відтепер одяг почали шити спеціальні вправні майстри — кравці. Щоб одяг відповідав фігурі, вони придумали викрійки, а щоб не лиши­ тися без роботи, почали вишукувати різновиди одягу — фасони. Так виникла мода. Тепер у лю­ дей з'явився різноманітний гарний і зручний г. Молодь Франції, Італії та Німеччини швидко перейняла бургундську моду. Пізніше, коли центр мо­ ди перебрав на себе Париж, придумали вираз «останній крик моди». Він пояснюється просто: в Парижі новини ви­ гукували особливо голосисті люди — глашатаї. Останній «крик» вважали най­ свіжішою новиною. Перший друкований аркуш міських но­ вин так і назвали: «Крики Парижа».

37

Однак найбільшим нововведенням епохи Відродження стали меблі, які можна було пересувати з кімнати в кімнату. І дійсно, дерев'яне ліжко на ніжках було зручнішим за кам'яне підвищення. Замість лавок без спинки тепер з'явилися дерев'яні стільці. З'явились і високі скрині з полицями — буфети, де не лише зберігали, а й виставляли напоказ дорогий посуд, наприклад дивовижу — вироби з муранського скла. Про острів Мурано, що розташований поблизу Венеції, в ті часи хо­ дили леґенди.Там працювали майстри, котрі вміли робити особливе скло і чудові дзеркала. Таємницю виготовлення дзеркал венеційці узнали ще 1204 року. Тоді місцеві купці хитрістю переправили неосвічених хрестоносців не в Святу Землю, а до Візантії, головної суперниці Венеції. Хрестоносці зруйнували «другий Рим», за що були прокляті Папою Римським. А венеційці мало того, що вийшли ^ сухими з води, але й вивезли всіх візантій­ ських майстрів та поселили їх на острові Мурано. З того часу майстрам-склярам під загрозою смерті заборонялося полишати острів. Муранське скло і дзеркала були в ті часи доступними тільки для дуже бага­ тих людей. Предметом розкоші в Євро­ пі вважали і... окрему тарілку та венецій ський винахід — виделку. Лише в містах Італії до виделки вже звикли. Кажуть, крім тарілок та виделок, на бенкетах у палаці Лоренцо Медічі, де збиралися найзнаменитіші люди того часу, гостям подавали кращі страви із різних країн. Це теж було новиною. І якщо середньо­ віччя можна було б назвати ненажерою, то Ренесанс слід іменувати гурманом, тобто шанувальником хорошої їжі. Щоправда, одне важливе правило гості Медічі все ж порушували. Лікарі радять: під час їди не варто розмов­ ляти — це заважає травленню, а ще є небезпека вдавитися. Так що да­ вай добре засвоїмо правило: «Хліб в

ТОЙ, ХТО ВМІВ РОБИТИ ВСЕ Людина, про яку ми хочемо тобі розповісти, була наділена стількома талантами, що годі й порахувати! Ще за життя цим майстром усі захоплювались, а по смерті називали титаном, ніби могутнього давньогрецького гіганта, сина матері-Землі та володаря неба Урана. Ім'я цієї людини — Леонардо да Вінчі. Він народився 1452 року у веселій та багатій Флоренції. Леонардо був ще дитиною, коли його батько відніс кілька малюнків хлопчика флорентійському художникові Андреа Верроккьо. Той не повірив своїм очам — малюнки хлопчика були цілком довершеними! Крім мистецтва, Леонардо з дитинства і) захоплювався математикою, вивчав закони ' зірок, пізнаючи складну науку астрономію, навчився прекрасно грати на лютні Юнаком він писав прекрасні вірші, виготовляв музичні інструменти, створював креслення складних далекобійних гармат, готував плани будів­ ництва фортець, мостів, тунелів та во­ догонів. Леонардо виріс гарним і силь­ ним чоловіком: руками ламав підкови, виробляв карколомні трюки на коні, йому не було рівних у фехтуванні. Вже зрілою людиною Леонардо, вивчаючи світ живої природи, зробив відкриття, якими на кілька століть випередив свій час. Він підготував креслення величезних крил, за допомогою яких можна було злетіти в небо, розрахував і накреслив машину з Гвинтом, що злітає вгору з місця,— вертоліт; оприлюднив ідею про парашут. Шкода тільки, що дванадцять зошитів Леонардо да Вінчі пролежали близько трьох століть у бібліотеці Мілана серед забутих рукописів і книг.

39

Однак не варто вважати світ таким уже й невдячним до Леонардо да Вінчі. Та ось що дивно: сам майстер називав себе передусім вче­ ним, а людство досі шанує його як великого художника. Найвідоміший його твір — картина «Джоконда». Її називають ще «Мона Ліза». 1503 року Леонардо да Вінчі написав портрет Мони Лізи, дружини багатого флорентійського купця Франческо Джокондо. Цей найвідоміший у світі витвір мистецтва зберігається в кращому музеї світу — паризькому Луврі. Кажуть, від цієї картини йде особливе світло, і той, хто хоча б раз побачить Джоконду, вже ніколи не зможе забути погляду прекрасної флорентійки. На щастя, ця картина була написа­ на тривкими фарбами — олійними. До середини 15 століття художники не любили олійних фарб, але великий фламандський маляр Ян ван Ейк винайшов спосіб їх удосконалити, і відтоді художники залюбки ними користуються. А от доля фрески (це різновид настінного живопису) Леонардо да Вінчі «Таємна вечеря», присвяченої сумному моменту земного життя Ісуса Христа, коли Він зрозумів, що один із Його учнів-апостолів зра­ дить Його, була трагічною. її пощастило врятувати, але окремі части­ ни фрески втрачені назавжди. Річ у тім, що Леонардо спробував напи­ сати цю фреску олійними фарбами, а для фрески фарби розводять на воді. Світ недарма захоплюється Леонардо да Вінчі. В ньому зосередилися і кращі риси людського роду: знан­ ня, фанта­ зія та пра­ цьовитість.

НЕЗАВЕРШЕНА СУПЕРЕЧКА 1500 року вся Флоренція, затамувавши подих, спостерігала, чим закінчиться зма­ гання двох великих флорентійців — Леонардо да Вінчі, вже зрілого майстра, та молодого скульптора Мікеланджело Буонарроті. Ці двоє видавались у всьому протилежними один одному. Леонардо — високий на зріст, гарний зовні, з вишуканими манерами, привітний, захоп­ лений усім на світі. Траплялося, він так за­ хоплювався новими думками, що не завер­ шував уже розпочатої справи. Мікеланджело — невисокий, незграбний, із суворим некрасивим обличчям, зі злама­ ним унаслідок нещасного випадку носом, відлюдькуватий, упертий, запальний, не­ довірливий. Він невтомно, з мурашиною ретельністю, роками працював над одним твором. Може й, добре, що суперечка великих флорентійців завершилася лише начерками творів — ескізами. Мистецтво — це не спорт: тут визначити кращого неможливо, адже краса вимірюванню не підлягає. Третій найвеличніший художник епохи Я іл п п л ж й н н я —

РасЬаель Санті —

41

Річ не лише в тім, що він тоді був зовсім юним і жив у іншому місті. Ні в якому разі він не претендував би на першість. Рафаель був ти­ хою, зосередженою, дуже скромною людиною. Він прожив недовго — лише 37 літ. Але за своє коротке життя Рафаель створив багато ви­ датних полотен, найвідоміше серед яких — «Сикстинська мадонна». А от Мікеланджело жив довго — 89 років. Він створив так багато великих творів, що сучасники назвали його «божественним».

1501 року Мікеланджело взявся за величезну за розмірами статую біблійного героя Давида, що переміг у страшному двобої велетня Ґоліафа. На майстра чекала важка робота: з брили мармуру витесати прекрасну статую. Мармур для цієї роботи привезли із знаменитих ко­ палень тосканського міста Каррари. Каррарський мармур дуже міцний, і з ним важко працювати. Та завдання Мікеланджело ускладнювало­ ся ще й тим, що до нього з цією брилою працював скульптор-невдаха і, вважалося, безнадійно її зіпсував. Коли Мікеланджело блискуче зробив свою справу, захоплені фло­ рентійці влаштували справжнє свято і на руках пронесли величезну скульптуру через усе місто. Протягом життя Мікеланджело створив багато видатних робіт і се­ ред них — грандіозну. Він самотужки розписав фресками стелю Сикстинської капели в Римі площею 540 квадратних метрів. Мікеланджело знаний і як видатний архітектор. За його креслення­ ми в Римі було збудовано величний собор святого Петра — найбільший у світі християнський храм. На тому місці в Давньому Римі прийняв смерть за віру апостол Петро. Саме тут досі відбуваються най урочистіші бого­ служіння католицької церкви.

42

МІСТО, ЩО ЛИНЕ НАД МОРЕМ Доля багатьох великих художників Ренесансу була тісно пов'язана з містом, яке і саме можна назвати витвором мистецтва, — з Венецією, Це місто, як птах, лине над морськими хвилями. Венеція лежить на 118 островах, з'єднаних 400 мостами. Тут немає звичних для нас вулиць. Для надійного сполучення між островами у Венеції збудовано канали, якими пересуваються на вузьких довгих дерев'яних човнах — гондолах. Місто виникло як поселення купців, і вся історія Венеції була пов'яза­ на з торгівлею. На найширшому каналі — Великому каналі — ще в 11 столітті збудували митницю, місце, де приїжджі купці платили місту спеціальний грошовий збір — мито. Не дивно, що саме вздовж цього каналу венеційські купці будували свої розкішні палаци, сходинки яких вели просто до води. На першому поверсі зазвичай були склади товарів. На верхніх, житлових поверхах обов'язково будували балкони з напівкруглими вікнами — арками. Такі балкони називалися лоджіями, за назвою торгового центру міста — острова Лоджія. А головним місцем у Венеції, де укладалися торгові угоди, були мости. Особливо шанованим був міст Ріальто, адже тут розміщувалися лавки лихварів і міняйлів. У них можна було знайти монети всіх країн, взяти кредит на купівлю товару. А щоб не брати в далеку дорогу торби з грішми, можна було отримати грошові розписки, тобто цінні папери, або векселі. Тут же можна було зібрати капітал. Так називали групу купців, які разом, у складчи­ ну, купували товар і наймали

43

Голову міста — дожа — обирали всі громадяни. Але справжнім пове­ лителем Венеції була група суддів — Рада Десяти. За її таємним виро­ ком чимало людей було кинуто до в'язниць і вбито. Недарма від пала­ цу Дожів був перекинутий міст просто до тюрми. Його назвали Мостом Зітхань. Недремне око шпигунів «Десятки» стежило за всіма мешкан­ цями, а найбільше — за склярами з острова Мурано та майстрамитеслями з Арсеналу. Арсеналом називалася та частина Венеції, де бу­ дували кораблі і споряджали їх зброєю — гарматами та винайденими в 15 столітті аркебузами — рушницями, які заряджали через дуло за­ здалегідь відміряною порцією пороху і підпалювали особливим ґнотом. В Арсеналі були порохові склади. Так і увійшло в звичку називати ве­ ликий склад зброї арсеналом Маємо бути вдячними венеційцям і за слово «газета». Одну срібну монетку — гадзетту — вони сплачували за друко­ ваний аркуш із міськими новинами. Книги % та газети у Венеції друкували вже зі справж­ німи розділовими знаками: крапками, дво­ крапками і навіть крапками з комами. їх придумав відомий венеційський друкар Альд Мануцій. Подякуємо венеційцям і за сло­ во «кафе», адже це вони ми збудували невеличкі будиноч­ ки, щоб смакувати новий мод­ ний напій — каву. А венецій­ ські карнавали з 16 століття перетворились на справжні казкові маскаради, веселі свята, на які нині до Вене­ ції з'їжджаються тисячі

44

СМАЧНІ МАЛЮНКИ В епоху Відродження життя людей повністю змінилося. Першими це відчули на собі італійці. В їхніх будинках з ’явилися прекрасні картини, пухнаті килими, вигадливі меблі, різноманітний посуд і сила-силенна інших гарних, а не лише корисних речей. Але найважливішим було те, що змінилися самі люди та їхнє ставлення до природи. Італійці рахують століття інакше, ніж ми. Словом «треченто», тобто трьохсоті роки, у них називається 14 століття. Словом «кватроченто», роки, позначають 15 століття. Словом «чинквеченто», тобто п’ятисоті роки, вони називають 16 століття. Треченто, кватрочен­ то і чинквеченто — це три великі століття італійського Відродження. Італійські художники чинквеченто почали зобра­ жувати на своїх картинах не лише богів, героїв і знаменилюдей, але й неживі предме­ ти, наприклад квіти, фрукти та овочі. Такі картини зазвичай називають натюрмортами Слово «натюрморт» — французького похождення. «Натюр» французькою оз­ начає «природа», а «морт» — це «мертва». Але натюрморт — це аж ніяк не мертва природа, а жива і красива. Недарма італій­ ський художник чинквеченто Джузеппе Арчимбольдо і людей зображував ніби складеними з овочів та фруктів. А деякі його натюр­ морти навіть цікавіше розглядати догори ногами». Переверни наступну сторінку «догори ногами» й побачиш, як один натюрморт одразу перетво­ риться на портрет.

А за часів великих геогра­ фічних відкриттів європейці познайомилися з новими фрук­ тами та овочами. Щоби перево­ зити золото та інші багатства Нового Світу, іспанці навіть винайшли новий місткий кора­ бель — ґалеон До новинок мешканці Старо­ го Світу ставилися з цікавістю. Скажімо, квітами картоплі французькі модниці любили прикрашати свої пишні зачіски. Лише в 17 столітті, та й то випадково, європейці розкуш­ тували бульби картоплі. Впер­ ше оцінили картоплю ірландці. Із Нового Світу її привіз відо­ мий морський розбійник — пірат Волтер Релей. Він же став першим європейцем, який захопився курінням і повною мірою відчув на собі цю згубну для здоров'я звичку, бо паління захворів на страшну хворобу і помер. «Помідор» у перекладі з італійської означає «золоте яблуко». Справа в тім, що перші помідо­ ри були жовтого кольору. Кілька століть цей овоч викликав стійке побоювання. Його вважали отруй­ ним, але із задоволенням вирощували як садову прикрасу. «Сонячна квітка» — соняшник — також про­ тягом століть була ліпшою окрасою садів. Лише в 19 столітті російський селянин Дмитро Бокарєв придумав, як із насіння соняшника видо­ бувати корисну і смачну олію. Звичні для нас кабачки, гарбуз, кукурудза, солодкий пе­ рець — усі ці овочі прийшли з Америки. Нарешті, шоколад, улюблені солодощі всіх дітей світу, також родом із Нового Світу.

46

АРКУШ, ЯКИЙ РОЗБУДИВ БУРЮ Дух італійського Відродження помалу перетікав і на північ Європи. Особливо це було відчутно у фламандському місті Брюґґе. Тут купці з різних країн збиралися на першій у Європі біржі, передавали одне одному новини, провадили спільні торгові справи. Біржа — це місце, де укладаються угоди купівлі-продажу великих партій різних товарів. Слово «біржа», а по-фламандськи — «бурс», по­ ходить від прізвища могутньої родини банкірів з Брюґґе Ван ден Бурсів. Та все ж мешканці півночі Європи ставилися до ідей Відродження дещо інакше, ніж їхні південні сусіди — італійці. Може, через те, що сонце на Півночі не таке щедре, а земля не така родюча, як на Півдні, але люди Півночі, надто німці, не так часто веселились і ніколи не по­ чувалися настільки щасливими, як італійці. До життя вони ставилися серйозно, а до релігії — зі священним трепетом. Підручники латинської граматики німців зацікавили, а от захоплен­ ня давньою, а отже, язичницькою, культурою Греції та Риму — ду­ же налякало. У ті часи Німеччина ще не була окремою державою. Німець­ кі князівства разом з іншими європейськими землями були складовою частиною Священної Римської імперії. Добрі бюрґери потерпали від жадібних ченців, котрі вимагали від них усе більше і більше грошей: одні ченці намагалися збагатити папську казну, інші — власний гаманець. Була така ходяча оповідка про ченця, якому під час посту перепало порося. Але ж у піст за­ боронено їсти м'ясо. Можна споживати лише рибу та овочі! Однак вгодований чернець так мріяв поласувати поросятинкою, що не довго дума­ ючи перехрестив п'ятачок парнокопитного і сказав: «Порося, обернись на карася!» Так через свою не­ стриманість чернець поступився совістю. З того часу слова «обернути порося на карася» означають лицемірство, коли бажане хочеться зробити дійсним. Таких ченців висміяв німецький гуманіст (до речі, сам чернець) Еразм Роттердамський у своїй веселій книжці «Похвала глупоті».

47

Але очолив рух Реформації, боротьбу за очищення Церкви, інший чернець — Мартін Лютер. Він був обурений тим, що 1513 року Папа Римський Лев X (Десятий), аби наповнити спустошену скарбницю, розпочав продавати індульґенції. Індульгенція — це аркуш пергаменту, який обіцяв грішникові ско­ рочення терміну перебування у чистилищі за невелику суму грошей, а за більшу і того більше — забезпечення місця в раю. Тоді вірили, що душа по смерті не одразу потрапляє в рай або пекло, а певний час че­ кає своєї долі в чистилищі. Хороші й погані вчинки там виважують на дуже точних ва­ гах. Усе людське життя ангели облікову­ ють хороші вчинки. Вони все записують акуратно, в рядок. А от помічники ди­ явола — біси — всією своєю числен­ ною зграєю полюють за поганими вчинками та складають їх до ве­ личезної торби. Лютер також вірив у чистили­ ще, рай та пекло, але був обу­ рений торгівлею святими речами.

31 жовтня 1517 року він написав та закріпив на дверях церкви міста Віттенберґа, де викладав богосло­ в'я, аркуш із посланням до всіх парафіян. Там було 95 пропозицій («тез»), спрямованих проти індульгенцій. Тоді Лютер і гадки не мав, що його 95 «тез» здіймуть у Німеччині справжню бурю, яка охопить чимало країн Північної Європи. З цього часу Римська церква розко­ леться на два ворожих табо ри: католиків та проте­ стантів.

КОРОЛЬ СИНЯ БОРОДА Оповідь, завдяки якій з'явилася відома казка про короля Си­ ню Бороду, сталася насправді в добре тобі відомому королівстві Англії. Звичайно, справжній англійський король Генріх VIII (Вось­ мий) не був велетнем. Він і направду мав бороду, але зовсім не синю, а русу. У всьому ж іншому він був схожий на жорстокого та ревнивого героя казки. Генріх VIII посів англійський престол 1509 року по смерті свого батька Генріха VII (Сьомого), того ГенріхаТюдора, якому вдалося припинити війну Червоної та Білої троянд. Новий король Англії був упертим та норовливим. Коли Папа Рим­ ський категорично відмовився погодитися на розлучення короля з Катериною Араґонською, Генріх VIII сповістив про «розлучення» Англії з Римською церквою. Мало того, що король Генріх одружився вдруге, а свою першу дружину кинув до в’язниці, він розпустив чернецькі братства, забрав землі та майно монастирів, а ченців вигнав просто на вулицю. Гірші землі король роздарував своїм найближчим підданим, деякі землі продав, а кращі оголосив власністю англійської Корони. Головою Церкви в Англії король призначив самого себе. Із другою дружиною — Анною Болейн — король також прожив недовго. Він звинуватив її в подружній зраді, що в ті часи карало­ ся смертю. Вже наступного дня після страти Анни Болейн король одружується втретє — але і цю дружину чекала сумна доля. І так шість разів! Лише останній, шостій, дружині пощастило пережити свого ревнивого чоловіка, котрого за таке ставлення до жінок

Проте англійці любили свого короля: чоловіки за відвагу, а жінки — за вроду. Не дивно, що саме король Генріх став у Англії законодавцем моди. Він був пер­ шим, хто запровадив коротку зачіску. Король звелів усім чоловікам стригти волосся і дозволив носити бороди й вуса лише в тому разі, коли вони будуть охайними. Цьому королівському указові зраділи передусім перукарі. До речі, вперше давати «чайові» люди по­ чали саме перукарям. Відвідувач сплачував за роботу стільки, скільки міг або скільки, на його думку, заслуговувала робота. Та­ кий спосіб оплати швидко поши­ рився всією Англією, і незабаром у готелях і тавернах з'явились особливі шухлядки, куди люди клали гроші за послуги. Аби відвідувачі охочіше віддавали гроші, на цих ящичках було гарним почерком написано: «Для швидкості обслуговування». Початкові літери цих слів склалися в одне слово, яке англій­ ською мовою означає «чайові».

ВАРФОЛОМІЇВСЬКА НІЧ Виступ Мартіна Лютера проти продажу індульґенцій здій­ няв справжню бурю в Європі. Але якщо на Півдні коро­ лівська влада затято боролася з протестантами, то на Півночі лютеранство визнали навіть королі.

1529 року король Швеції та Фінляндії проголосив лютеранство офіційною, тобто головною, дер­ жавною, релігією. Послідовники Лютера відки­ дали владу Папи Римського. Основної уваги лютерани надавали проповідям та вивченню Біблії. Вони відмовилися від латини і користалися мовою тієї країни, де правилася служба, аби кожна людина, навіть неграмотна, могла зрозуміти Слово Боже. Церкви лютеран скидалися скоріше на звичайні будинки, аніж на храми. Там не було ні розписів, ні статуй, ані кольорових вітражів. Один із найщиріших послідовників Лютера — Жан Кальвін, суворий проповідник зі Швей­ царії, взагалі пропонував відмовитись од всіх таїнств (особливих церковних обрядів), окрім, звичайно, хрещення та причастя. Ті, кому були ближчими погляди Кальвіна, називали себе «кальвіністами». Жан Кальвін твердив, що життєвий шлях лю­ дини визначений Богом наперед іще до народ­ ження: одним Бог дарував спасіння, інших чекає погибель. Про уготовану їм участь лю­ ди можуть судити за перебігом життя на зем­ лі: якщо вони досягли успіхів у своєму ремеслі, працьовиті, набожні, скромні, це означає, що Бог до них прихильний. Вчення, яке заклика­ ло берегти кожний гріш, тобто найдрібнішу в ті часи монету, дуже сподобалось ощадли­ вим швейцарцям, і вони стали вірними його послідовниками. А от у сусідній Франції прихильників нової віри охрестили «гугенотами». Це німецьке слово означає «ті, що об'єднались у союз». Так французикатолики називали швейцарців — послідов­ ників Кальвіна, а потім і своїх протестантів.

У Франції між католиками та гугенотами спалахнула страшна війна. 1560 року гуґенот принц Конде мало не захопив французький трон. Але його змову викрито розумною і підступною Катериною Медічі, колишньою королевою Франції. Вона всіма засобами старалась утримати престол для трьох своїх синів, слабких та безвіль­ них. Медічі таємно сіяла розбрат поміж католиками та гуґенотами, сподіваючись, що вони знекровлять один одного. Сама ж ніби залишалась осторонь. Вона навіть удавала, що готова помирити ворогів, і сповістила про одруження своєї дочки Маргарити з Генріхом Наваррським, головою французьких гуґенотів. Весілля призначили на 24 серпня 1572 року — день святого Варфоло­ мія. Радісні гуґеноти, що з'їхалися до Парижа на королівське весілля, і гадки не мали, що Катерина Ме­ дічі та Ті правиця — герцог Ґіз — задумали криваве вбивство всіх гуґенотів. Напередодні весілля шпигуни герцога білими хрестами позначили двері всіх будівель, де зупинилися гуґеноти А пізно вночі, коли ті поснули, католики напали на них і вчини­ ли криваву різанину. Цієї ночі загинуло три тисячі людей. Але підсумок кривавої розправи виявився не таким, як задумала Катерина Медічі. Війна між католиками та гуґено­ тами спалахнула з новою силою. Країна була поділена на дві час­ тини. Всі сини Катерини Медічі загинули, а з ними згасла королів­ ська династія Валуа. Корона Франції перейшла до династії Бурбонів.

РИЦАР ПЕЧАЛЬНОГО ОБРАЗУ Однією з небагатьох країн Європи, яка геть відкинула протестанство, була Іспанія. Так що, вочевидь, мав рацію Папа Римський, коли дарував Фердинанду та Ізабеллі титул «великих католицьких правителів». А їхній онук Карл І, саме той, що спорядив у плавання кораблі Маґеллана, в 19 років був обраний імператором величезної Священної Римської імперії та коронований під іменем Карпа V (П'ятого). Цей король правив німцями, італійцями, іспанцями та сотнею інших народів, а також численними заморськими володіннями Іспанії. Казали, що над імперією Карпа V ніколи не захо­ дить сонце. Його найбільшою мрією було перемогти турків, аби об'єднати народи Європи під стягами католицької віри. Османською імперією тоді правив султан Сулейман І (Перший), якого піддані з повагою називали Законо­ давцем, а європейці із заздрістю та захопленням прозивали Сулейманом Пишним. Дружиною султана, та не просто однією з дружин (у всіх мусульман чо­ ловік може мати кілька дружин), а правителькою, султаншею, була українка — Роксолана. Це ім'я в перекладі означає «дочка степів». Викрадена юною під час одного з набігів на українські зем­ лі, продана в рабство, Роксолана полонила султана розумом і красою, й він одружився з нею. Це був нечуваний випадок за всю тисячолітню історію Османської імперії, ко­ ли жінка, та ще й рабиня з чужої землі, стала султаншею. Сулейман І любив Роксолану до самої смерті. «Я був володарем всесвіту і жебраком біля твоїх дверей. Хай світ опанує шторм, я не здійму вітрил, адже якір свій я кинув поруч із кораблем_ твого кохання»,— такі рядки писав могутній султан своїй Роксолані.

Але для європейців Великий Турка (і таким прізвиськом ІОНИ обдарували Сулеймана Пишного) був лише жахливий, кривавий по велитель «невірних», що захопив під свою владу багато народів. Син Карла V — Філіпп II (Другий), на честь якого Маґеллан назвав Філіппінські острови, успадкував від батька не лише вел чезні володіння, але й бажання битися з Османами. Взагалі-то король Філіпп не був сміливцем, його улюбленим занят­ тям було виправлення граматичних помилок у державних документах. А от його брат — принц Хуан Австрійський — був не із боягузів. Завдя-” ки сміливості цього молодого рицаря військо Ліги — союзу Іспанії, Be неції та Папи Римського — завдали нищівної поразки османському фло­ тові 1571 року в битві при Лепанто. У цьому бою 208 галер Ліги про­ тистояли 230 військовим кораблям Османської імперії. У морській битві при Лепанто брав участь і був тяжко поранений 5 Міґель де Сервантес, син бідного іспанського лікаря, в великий іспанський письменник, автор всесвітньо відомого роману «Дон Кіхот». Сервантес воював, але був захоплений турками в полон. Коли він повернувся після п'ятилітньої неволі додому, то отримав лише скромне місце чиновника. Іспанія за правління Філіппа II була багатою, але дуже по­ хмурою країною. При дворі короля Філіппа панували суворість і сліпа віра. На картинах іспанських художників того часу навіть маленькі діти ніколи не посміхаються. За примхою короля Філіппа II новий королівський палац Ескоріал будували так, що він радше був схожий на монастир, аніж на палац. Але Сервантес був мрійником і весь вільний час віддавав читанню рицарських романів. Тому його го­ ловний герой — збіднілий ідальго Дон Кіхот — і під старість мріє про рицарські подвиги в ім'я прекрасної дами. А оскільки часи рицарів давно минули, то Дон Кіхоту тільки й лишається вигадувати собі пригоди. Він рятує бідну дівчину Дульсінею і за всіма правилами рицарської честі називає її своєю прекрасною дамою. Е б'ється з вітряками з відвагою справжнього рицаря. Зви­ чайно, він має коня на ім'я Росінант (щоправда, більше схожо­ го на шкапу) та зброєносця Санчо Панса — маленького полох­ ливого ненажеру. Намагаючись робити подвиги, ці «мандрівні рицарі» втрапляють у різноманітні смішні та печальні халепи. Отже, книга в Сервантеса вийшла дуже цікавою!

ТАКІ НЕСХОЖІ КОРОЛЕВИ 1558 року корону Англії перейняла молодша дочка короля Генріха VIII — Єлизавета І (Перша). Вона змінила на троні свою сестру Марію І (Пер­ шу) Англійську, яка по п'яти роках правління заробила від нажаханих англійців аж ніяк не жіноче прі­ звисько — Кривава Мері. Мало хто в Англії шкодував про смерть цієї рев­ ної католички, адже саме в часи її правління запалали в країні вогнища інквізиції. Марія Кривава втягнула Англію в нову війну із Францією. Своїми недалекоглядними вчинками вона мало не занапастила флот держави — най­ більшу гордість Генріха VIII. Саме під час її правління Англія втратила своє останнє материкове воло­ діння — порт Кале, який був захоплений Чорним Принцем іще на початку Столітньої війни. Подейкували, що цю королеву недобрим словом згадували навіть англійські пірати, коли перемішували міцні напої в пекельний коктейль, який з тих пір назива­ ють «Кривава Мері». З початку правління королеви Єлизавети І в країні було поновле­ но порядок. Цій дбай­ ливій та розумній коро­ леві судилось правити країною аж 45 років! Її правління стало початком розквіту Англії та пере­ творення її у велику світову державу.

Правителі католицьких країн Іспанії та Франції увесь час думали, як усунути королеву Єлизавету з престолу. Най­ більший бунт вони розраховували підняти за сприяння королеви Шотландії Марії Стюарт. Але Марія Стюарт, хоча й була дуже симпатичною жінкою, до речі, на відміну від Єлизавети, правительницею виявилася нікудишньою. її вчинки скеровував Папа Римський, король Іспанії та фран кі герцоги Ґізи. Тому шотландські вельможі самі підняли проти неї повстання і змуси­ ли зректися престолу. Марії Стю­ арт пощастило втекти до Англії, але там на неї чекала несподі­ ванка. Королева Єлизавета ки­ нула її до в'язниці. Як не старали­ ся заколотники звільнити Марію Стюарт, всі їхні намагання були марними. Навпаки — 1586 року самі змовники були спіймані і страчені. Марію Стюарт англій­ ський суд визнав головною заколот­ ницею і засудив до смерті на ешафот Тоді Папа Римський особливою буллою — суворим указом з вели­ кою круглою печаткою — закликав усіх католиків до війни з Англією. Король Іспанії, як вірний католик, а отже, головний ворог Єлизаве­ ти, спорядив найбільший за всі дотоді часи флот — «Непере­ можну армаду». Армада складалась із 130 галеонів, котрі несли на борту три тисячі гармат. На кораб­ лях було ЗО тисяч моряків. ЗО травня 1588 року «Непереможна армада» вийшла в море і попря­ мувала до берегів Англії.

І

56

ПІРАТИ СТАЮТЬ РИЦАРЯМИ У короля Іспанії були і власні причини для повоювання непокірливо­ го острова: англійські пірати увесь час грабували іспанські галеони, що йшли з Америки. Особливо дошкуляли іспанцям «джентльмени удачі» (так іменували себе морські розбійники), очолювані піратом Френсісом Дрейком. Іспанці навіть призначили за його голову велику наго­ роду. Та коли Дрейк перехопив іспанські кораблі й за їх допомоги по­ грабував міста на узбережжі Нового Світу, терпець іспанцям увірвав­ ся остаточно. Здобич піратів була такою багатою, що матроси Дрейка вантажили на кораблі лише золото і коштовне каміння. Срібло та інші «дрібниці» вони викидали за борт. А з останнього галеону викидали навіть золото — корабель міг потонути від перевантаження. Іспанці надіслали в погоню за Дрейком цілу ескадру, а двом кораблям звеліли перекрити Маґелланову протоку. Дрейк опинився в пастці, але здаватися не збирався. Він просто... відкрив нову протоку, що з'єднувала Атлантичний і Тихий океани. Сьогодні цю протоку назива­ ють протокою Дрейка. Англійському піратові випало здійснити друге вслід за Маґелланом навколосвітнє плавання, але ще більш складне, без зупинок, адже в будьякому порту його могли заарештувати. В листопаді 1580 року кораблі Дрейка дістались Англії. Королева Єлизавета, піднявшись на борт корабля, простила пірату всі гріхи й дарувала йому зван­ ня рицаря. Відтепер пірата, капітана Дрейка, почали величати як справж­ нього джентльмена — «сер Френсіс

57

Була в іспанського короля ще одна причина для війни з Англією.

1581 року сім північних провінцій Священної Римської імперії — Нідер­ ланди — зреклися «злого короля Філіппа» і оголосили себе незалеж­ ними. їхнє прагнення підтримала англійська королева. Тому король Філіпп спочатку збирався розбити англійців, а потім покарати голландців — так, за назвою чільної провінції, називають мешканців цієї країни. Видавці газет із Амстердама, столиці Голландії, аби допекти іспан­ цям, тільки чорними барвами описували «Непереможну армаду». Коли ці газети потрапили до Англії, мешканці острова вжахнулися. Повідо­ млялося, наприклад, що іспанці мають намір повісити всіх чоловіків, жінок побити батогами, а дітей затаврувати залізом. Ще писалося, що іспанці везуть із собою чотири тисячі годувальниць, аби вигодовувати англійських немовлят-сиріт, батьків яких завойовники збираються вбити. Нажахані, але не розгублені англійці почали готуватися до оборони. Було зібрано народне ополчення, підготовано і озброєно флот. Уздовж усього узбережжя збудовано маяки, сигнали яких мали попередити англійців про наближення Армади. Сер Френсіс Дрейк, тепер уже адмі­ рал, придумав силу-силенну хитрощів, які допомогли англійцям здобути пе­ ремогу. Іспанський флот було розбито вщент.

58

ТЕАТР УСІЄЇ ЗЕМНОЇ КУЛІ За правління королеви Єлизавети головне місто Англії — Лондон — стало по-справжньому великим торговим центром Європи. Якщо за ца­ рювання Генріха VIII у столиці мешкало 50 тисяч, то наприкінці 16 століт­ тя населення міста збільшилося до 200 тисяч. Щоб забезпечити роботою таке величезне населення, урядові часто доводилося хитрувати. Напри­ клад, було видано указ про те, що в неділю та святкові дні лондонськи­ ми вулицями забороняється ходити без капелюха. Порушників ставили до ганебного стовпа на огляд усьому місту. Зате вісім тисяч лондонських майстрів, які виготовляли капелюхи, мали купу замовлень. А от чистотою англійські вулиці похвалитися не могли. Втім і горо­ дяни акуратністю не славились. Громадські лазні, яких було багато у середні віки, стояли зачинені. Тогочасні лікарі (а це переважно були цирульники, які головним лікарським засобом вважали кровопуски) твердили, що вода, проникаючи в тіло, особливо в дитяче, ослаблює його. Неприємних запахів вони пропонували позбуватися за допомо­ гою парфумів, які самі ж і виготовляли. Нижню білизну вони радили носити лише білого кольору — вважалося, що білий колір очищує тіло і дух. Із того часу нижній одяг почали називати білизною. Заняття, якими лондонці заробляли на хліб, були різноманітними: від вилову щурів до дресирування ведмедів. Але найголовнішим їхнім була торгівля. Мине багато століть, та купецький суд у Лондоні все ще буде називатися «Судом вкритих ніг» на згадку про часи, коли купці подорожували пішки курними дорогами.

59

Ось у таке місто прибув 1590 року молодик на ім'я Вільям Шекспір. Він народився 23 квітня 1564 року в містечку Стратфорд-на-Ейвоні (місто Стратфорд було розташоване на річці Ейвон). Там він закінчив школу. Вчитись у ті часи було набагато складніше, ніж тепер. Книг майже не було або вони були надто дорогі, тому всі тексти діти завчали напам'ять. Мало того, що головним засобом вихо­ вання учнів були різки, і за найменший непослух дітей жорстоко били, але за шмагання батьки були ще й зобов'язані сплачувати вчителеві. Так що за невивчений урок дитині перепадало двічі: дома його шма­ гали за викинуті на вітер гроші. Зрозуміло, чому Шекспір, коли його зараху­ вали до театру, так швидко запам'ятовував текст своєї ролі. Лондонці любили театр, а от міська влада вважала його недостойним видивом (там чоловіки сиділи поруч із жінками!), тому всі чотири театри були розташовані за мі­ ською стіною, поряд із загородою для півнячих боїв — ще однією улюбленою розвагою Лондон ців. Перша будівля театру, в якій пізніше грав Шекспір, називалася просто «Театр»; другу на­ звали «Завіса», хоча в ті часи самої завіси в театрі ще не було; а третя, найвідоміша, мала найкраще з усіх можливих імен — «Глобус», за назвою земної кулі. Над входом до театру висів його знаменитий девіз: «Увесь світ грає». Під час дії глядачі могли їсти й мовляти. Але, кажуть, коли ставили п'єси Шекспіра, а він до 1594 року був уже відомим драматургом (так називають автора п’єс для театру), глядачі невідривно дивилися на сцену. «Гамлет», «Отелло», «Генріх VIII», «Ромео і Джульєтта», «Приборкан­ ня непокірної» — ці п'єси Шекспіра принесли Англії більше слави, аніж будь-яка перемога у будь-якій битві за всі віки її історії. Так що короле­ ва Єлизавета вчинила правильно, коли дарувала Шекспірові герб і титул «джентльмена».

«І ВСЕ Ж ВОНА ОБЕРТАЄТЬСЯ!» Протягом історії людства було небагато вчених, про яких можна сказати, що їхні відкриття доко­ рінно змінили погляди людей на життя, світ та при­ роду. Одним із таких вчених був Миколай Коперник. Він народився 1473 року в Польщі, країні, кот­ ра за вірністю католицькій релігії могла суперни­ чати хіба що з Іспанією. Коперник навчався в одному з найстаріших та найвідоміших у Європі університетів у Кракові. Подібно до титанів епохи Відродження, Коперник був різно­ бічним вченим: вивчав математику, витворював про­ екти прокладання водогонів, займався лікуванням, писав праці з історії, віршував. Але найулюбленішим його захопленням була астрономія (у перекладі з грецької «астрономія» — «зоряний закон»). З допомогою нескладного пристосування з яли­ нових паличок, зробленого власноруч, Коперник спостерігав за рухом зірок. У ті часи вважали, що Земля є центром всесвіту і нерухо­ мо стоїть на місці, а навколо неї обертаються всі сім небесних сфер і разом з ними Сонце. Це тверджен­ ня висловив давньогрецький уче­ ний Птолемей іще в 2 столітті. Пізніше погляди Птолемея були прийняті католицькою церк­ вою. Але знання не можуть бути ані священними, ані вічними. Кар­ тина світу, згідно з Коперником, виявилася зовсім іншою. Вчений твердив, що Земля, як і всі пла­ нети, обертається навколо Сонця. Лише в кінці життя Коперник нава­ жився опублікувати свою працю. Його книга «Про обертання не­ бесних сфер» побачила світ 1543 року, за два дні до смерті вчено­ го. Коперник так і не довідався, яку бурю осуду здійняла його праця і серед католиків, і серед протестантів.

Але вчені, наприклад відомий данський астроном Тіхо Браге, зраділи виходові книги. Тіхо навіть написав на честь Коперникаі вірші. Данець працював у справж­ ній обсерваторії (так називається особлива будівля для спостере­ ження за зірками). У цій обсерва­ торії було багато складних при­ ладів, навіть велика підзорна труба — телескоп, що його ви­ найшов голландський майстер Хане Ліпперсгей. Півстоліттям пізніше учень Тіхо Браге — Йоганн Кеплер потвердив здогад Коперника і відкрив три основні закони руху планет. А 1592 року італійський вчений Ґалілео Ґалілей з допомогою зробленого ним телескопа, що збільшував предмети у 32 рази, уже спостерігав плями на Місяці та Сонці. Ґалілей не лише потвердив здогади Коперника і закони Кеплера, а й математично їх довів. Церква оголосила єретиком. Його чекали страшні тортури та спален­ ня на вогнищі, як і ченця ордену домініканців Джордано Бруно, котрого стра­ тили 1600 року на Майдані Квітів у Римі. Ґалілей виконав вимоги суду інквізиції: він зрікся своїх поглядів. Але, кажуть, коли Ґалілей виходив із залу суду, він прошепотів: «А все ж вона о б е р та є ть с я .'»

62

ВОЛОДАР ЧАСУ У 16 столітті ідеї Відродження охопили всі сторони людського життя. Католицька церква чинила опір цим змінам, адже вони порушували «порядок», установлений, з точки зору Церкви, раз і назавжди. Щоправда, сама Церква потерпала від своїх суперечливих наста­ нов. Особливо це стосувалося календаря. Ось як доводилося до се­ редини 16 століття визначати день народження Ісуса Христа: «В літо від Сотворіння світу 5199 року; від Потопу — 2957 року; від народ­ ження Авраама — 2015 року; від Мойсеп — 1510 року; від корону­ вання царя Давида — 1032 року; в 65 седмицю про­ роцтва Даниїла; в 194 Олімпіаду; в літо 752 від за­ снування Риму; в літо 42 правління Авґуста Октавіана». Спробуємо розібратись у цьому велемудрому літочисленні. Сотворіння світу; Великий По­ топ; Авраам — батько іудеїв; пророк Мойсей, який звільнив іудеїв од рабства і передав їм скрижалі десяти Божих заповідей; цар Да­ вид — перший цар іудеїв, герой, переможець велетня Голіафа; пророк Даниїл, котрий першим передрік явлення Христа — всі вони взяті зі Старого Завіту. А отже, це біблійна система літочислення. Відлік за Олімпійськими іграми — це система літочислення давніх греків; відлік часу від заснування «вічного міста» і за ро­ ками правління своїх імператорів вели давні римляни. Як тут не заплутатись!

До 16 століття Церква рахувала роки за Пасхою — днем воскресіння Ісуса Христа. Ще на зорі християнства було утверджено, що це головне релігійне свято треба відзначати в особливий день тижня, після першого весняного місяця уповні. Але місяць уповні щороку випадає на різні числа. І, щоб віруючі не помилилися, для них склали розклад пасхальних свят на сотні років наперед. Чернець Діонісій розрахував, що коли скласти розклад на 532 роки, то надалі настання Пасхи буде повторюватися строгим порядком, а саме: в 533 році — як у пер­ шому, в 534 — як у другому році і так далі. Для зручності рік свого відкриття Діонісій визначив як 532 рік від Різдва Христового. Чер­ нець і гадки не мав, що його календарем люди будуть користуватися майже тисячу років. Відкриття великих астрономів змусили Папу Римського Григорія XIII (Тринадцятого) переробити церковний календар. Папі Римському теж не хотілося відставати від часу! За допомогою точних розрахунків 1582 року склали новий кален­ дар і назвали його григоріанським. Щоб наздогнати відставання, яке за довгі роки накопичив попередній — юліанський — календар, ви­ рішили в рік прийняття нового календаря викинути 11 днів. Отже, слі­ дом за 4 жовтня відразу настало 15 жовтня. З того часу всі країни Європи почали поступово переходити на новий календар. А в нашій країні перехід на цей григоріанський календар було здійснено лише 1918 року. Так відходило в минуле бурхливе 16 століття. Воно подарувало лю­ дям багато дивовижних відкриттів, зручних, гарних та корисних речей. Однак уже наставав Новий час. На зміну старому поколінню приходили молоді, відчайдушні, талановиті люди. І знову світ готувався зустрі­ чати, чинити опір, а потім захоплюватися прекрасними відкриттями. Але це вже була зовсім інша історія. Отож — до зустрічі у 17 столітті!