Історія України в казках та легендах

%рля?ї?

КАЗКАХ л е ге н д й/ Y v y rrrrv x ftK

ТЛРОДАВНІ СЛОВ’ЯНИ

Оо

Є. Шморгун СВАРОГ

Сварог був дуже працелюбний, завжди зайнятий ділом бог-коваль. Ба­ чив Сварог із небесної висі, як тяжко люди працюють, щоб роздобути собі хліб щоденний. Бачив, що їхній труд, їхні старання далеко не завжди ви­ нагороджуються так, як це годилося б. І захотілося йому полегшити їхню працю. Отож і послав він людям на землю кліщі та навчив їх своєму ко­ вальському ремеслу. Насамперед показав, як викувати плуг і як ним орати землю. Хлібо­ роби, які доти дряпали свої нивки дерев’яними мотиками, почали збирати у кілька разів більші врожаї пшениці та ячменю. А коли на хліборобів напали із диких степів кочові племена, Сварог навчив, як захиститися від зайд1. Він відкрив ковалям таїну кування мечів і броні. Кочівники, озброєні лише палицями та камінням, одержали доб­ рого одкоша2 і довгі віки не потикалися в Україну. Велика всенародна любов і шана прийшли до Сварога після того, як він переміг кровожерного змія-людоїда і тим самим врятував українців від по­ стійної загрози. Адже вогнедихаючий змій раз у раз приповзав на землі наших предків і вимагав для себе молодих хлопців і дівчат, яких тут же пожирав на очах нещасних батьків. І ніхто не міг збороти змія, бо силу той мав величезну. Сварог викував сорокапудового плуга, ковальськими кліщами вхопив вогнедихаючого людоїда, запряг його в той плуг і почав орати. До тих пір орав, аж поки із змія дух вилетів. Так не стало людожера. А велетенські борозни від того плуга лишилися на українській землі, їх і досі усі називають «змієві вали». Ось за такі добрі справи і боги, і люди визнали Сварога верховним бо­ гом. Так Сварог із бога-коваля перетворився на повелителя усього і всіх, 1 Зайда — чужоземний загарбник.

- Дат ти одкоша виявляти рішучий опір, протидіяти.

володаря небесного вогню і світла, провісника долі живого й неживого, правителя видимого і невидимого світів. Багато добрих справ зробив Сварог... Він став охоронцем сім’ї, навчив людей легко і просто добувати вогонь кресалом та користуватися ним для своїх потреб. І це було дуже зручно, бо доти люди добували вогонь тертям палиці палицю, а це потребувало багато часу й сили. Довго і щасливо управляв Всесвітом трудолюбивий Сварог. А коли виросли і змужніли його сини — Дажбог-Сонце і СварожичВогонь, старий Сварог вирішив спочити. Тож бог-коваль залишив собі тільки ковальську справу, а управління Всесвітом передав синам, наділивши їх правом діяти в усьому на свій розсуд.

Є. Шмореун

ДАЖБОГ

Син великого Сварога, славетний Дажбог-Сонце довгі роки владарював над богами, над людьми і над усім світом. Він був родоначальником русівукраїнців, першим їхнім князем і незмінним покровителем. Цілі поколін­ ня українців гордо іменували себе «Дажбожими внуками» -- про іцо до­ відуємося із безсмертного «Слова о полку Ігоревім». Дажбог мав мужнє, широке, схоже на сонячне колесо обличчя й русяву бороду. У правій руці він тримав величезний турячий ріг з вином, а ліва торка­ лася руків’я довгого меча, що висів на поясі,— бо Дажбог був богом да­ ючим і караючим.

Я. Романенко ДІВЧИНА ВІРА

Проти острова Хортиця на лівому березі Дніпра, серед широкої долини, стояло дворище. Воно складалося з двадцяти домів із загородами та пасі­ ками. Двома колами стояли доми на долині, яку перетинав своїм руслом потік, що випливав з найближчої гори. На горі ріс ліс, а за лісом простя­ гався травою порослий степ. У дворищі жив господар Радомир із своїми синами, онуками, правнуками та дочкою Оленою. Радомир був високий ві­

сімдесятилітній старець: опікун, суддя й заступник своєї задруги. Задругу скликав ударами булави в мідний котел, що стояв у нього на дворі під дахом. Як тільки загув котел, усі кидали свої роботи й поспішали на по­ двір’я батька. Ось одного дня на голос котла зійшлися всі, і Радомир мовив їм: — Взавтра розпочнемо жнива. Ледве почало зоріти, вийшли всі на поле, а коли зійшло сонце, став Радомир молитися: — Благослови, Білобоже, наші жнива й дай їх скінчити. По молитві звернувся до своїх дітей: — Я вижну перший сніп пшениці. Ти, мій найстарший сину, скрутиш чотири перевесла і зв’яжеш ними той сніп. Його принесу я Білобогові в жертву на Хортиці. Ти, мій другий сину, вбий три коли в землю, і щойно побачиш дим на острові, перев’яжи коли перевеслами, це для бога Велеса та його золоторогих чорних турів. Незабаром поплив Радомир із старшим сином й Оленою на Хортицю. А на Хортиці росла тристалітня свята липа, під яку приходили люди гро­ мадами або поодинці, щоб молитися. На схід святої липи стояв з білого каменю жертовник Білобога, а на захід чорнів жертовник Чорнобога. Коли Радомир проходив попри святу липу, побачив під нею спляче мале дівчат­ ко. Це й пшениця на жертовнику згоріла, й сонце на полуднє стало, а ще ніхто не прийшов забрати дитину.

— Якась нещасна мати лишила тут свою дівчинку в надії, що хтось візьме її до себе. Воно збудиться і може втопитися в Дніпрі. Прийміть її, батьку, до нашої задруги, — прохала Олена. Дівчинка збудилася, а Радомир підніс її та й промовив: — Приймаю тебе до нашої задруги та даю тобі ім’я Віра. Тобі, Білобоже, і тобі, боже Велесе, віддаю Віру під опіку, стережіть її від усякого зла. Дитинка обняла Радомира руками за шию й притулила свою голівку до його лиця. Коли під вечір всі зійшлися з поля, покликав їх Радомир ударами в котел до свого двору, виніс на руках із свого дому Віру, показав їм її й сказав, що знайшов її під святою липою й прийняв до задруги. Як хто чужий питатиме про дитину, нехай прийде до нього. Росла Віра серед родини Радомира, збільшувався й добробут з нею в дворищі. Удесятеро стало більше зерна, удесятеро помножилися стада

худоби й табуни коней. Мир і згода запанували серед дружини. Віра стала дорогим членом родини, бо всі переконалися, що з нею прийшло щастя до них. Вірі було вже десять років, коли вона пішла з іншими дітьми в ліс з кошиком по гриби. Діти повернулися, а її не було між ними. Старші ро­ зійшлися її шукати. Віра відбилася була від дітей, перейшла ліс і вийшла в степ. Там паслися під лісом золоторогі чорні тури.

— Не бійся їх, Віро, вони тобі нічого не зроблять! — промовив якийсь голос. Віра оглянулася. Коло неї стояв високий русявобородий чоловік. Одяг на ньому був голубий і перев’язаний в стані золотим поясом. На голові ширококрилий з золотої соломи капелюх, а в руках довга пастуша палиця, що закінчувалася двома золотими рогами.

— Бог Велес і його золоторогі тури! Мій батько розказував мені про тебе й казав, що ти разом з Білобогом є моїм опікуном,— сказала радісно Віра й стала пестити турів, що нахиляли до неї свої голови.

— Твій батько шукає тебе, Віро, — сказав бог Велес. Лісом йшов старий Радомир і кликав Віру. Віра побігла до нього. Батьку, он бог Велес зі своїми турами. Ой, вже його нема!— казала Віра й дивилася в той бік, де перед хвилею паслися тури й стояв бог Велес.

— Не кажи нікому, що ти бачила бога Велеса, моя Віро, й ходи Tenet) додому, бо всі тебе шукають, відповів Радомир. Через чотири роки прийшли до Радомира якісь два чоловіки й покли­ кали його на нараду, яку мали відбути на Хортиці дванадцять старшин сусідніх дворищ. По двох днях повернувся Радомир, на його лиці лежав тяжкий сум. Він скликав свою задругу й промовив до неї тремтячим від жалю голосом: — Щотридцять літ спалюють українці Чорнобогові в жертву живу лю­ дину, обрану серед дванадцяти задруг: раз молодця, а раз дівчину. Три­ дцять літ тому спалено вісімнадцятилітнього молодця, якого знайдено ще дитиною під святою липою. Цього разу призначено нашу Віру, бо й ми знайшли її під святою липою. Я дав у заміну за Віру сто коней і сто волів, щоб їх пожертвували Чорнобогові, та рада не пристала, і вже завтра при­ йдуть її забрати! Зойкнула задруга і замовкла: жаль замкнув уста і спинив сльози. Вже на другий день з ’їхдлося одинадцять задруг і облягло дворище Ра­ домира. Наступного дня, ще сонце було не зійшло, вбрали дівчата Віру в

чорну сорочку, розпустили її русяве волосся, зв’язали й поклали на ноші, вкриті чорною плахтою. Дванадцять чорновбраних молодців взяли ноші на плечі й понесли їх на берег Дніпра. Тут спустили ноші з Вірою на човен і попливли на Хортицю, де на жертовнику мали її спалити. Із-за виднокруга піднеслося сонце, люди стали молитися Білобогові, а Радомир припав на коліна й молився, б’ючи поклони: — Не дай спалити, о Білобоже, Віру, потіху моєї старості! Незабаром лежала Віра на дровах, що покладені були на жертовнику. Коли дрова стали горіти, линув з ясного неба дощ і загасив вогонь.

— Батьку Радомире! — проказав старшина чужих задруг. — Бог віддав дівчину Віру на спалення. Він прогнівається на всіх нас і пошле гради, бурі й пошесті. Візьми смолоскип і підпали сам багаття. Нараз заревіли чорні тури на березі Дніпра, кинулися до ріки й стали плисти до Хортиці.

— Золоторогі тури бога Велеса! — закричали люди та й збіглися під святу липу. Тури випливли на острів, підійшли до жертовника, а найбіль­ ший тур став дибки і взяв Віру на свої золоті роги. За хвилю переплили тури ріку і зникли з Вірою у степу. Роз’їхалися човнами люди, вертався і Радомир зі своїми дітьми додому. Коли дійшли до дворища, вибігла їм назустріч Віра.

Н. Забіла ЗАСНУВАННЯ КИЄВА

Діялося це дуже давно, коли святі апостоли порозходилися по різних краях проповідувати Христову віру. У тих давніх часах прийшов над річку Дніпро святий апостол Андрій. Він став на березі річки під горами і промовив до своїх учнів: — Чи бачите ці гори? На цих горах стане місто, і буде в нім багато церков. І вийшов на гори, поблагословив їх, поставив там хрест і помолився Богу. Минуло багато літ. Прийшли в ці краї брати, а найстарший із них зва­ вся Кий. І тут, на горах — над Дніпром, заснували вони велике місто й назвали ім’ям найстаршого брата: Київ.

Н. Забіла

„

ДРЕВНІЙ КИЇВ

Давній народ, який оселився над Дніпром, називався полянами. Жили поляни родинами і мали своїх князів. Були серед них три брати: одного звали Кий, другого Щек, третього Хорив. І була в них сестра Либідь. По­ селився Кий на одній горі, Щек на другій, що тепер зветься Щекавицею, а Хорив на третій горі. Від нього вона називалася Хоревицею. Збудували брати місто і на честь старшого брата назвали його Києвом. Навколо міста росли ліси, дрімучі бори. Водилися там різні звірі. А в місті жили люди працьовиті. У багатьох походах побував Кий. А повернувся в своє місто на горах, тут і помер. І брати його — Щек і Хорив, і сестра їхня Либідь тут по­ ховані. Від Либеді стала й річка називатися Либіддю, яка впадає зараз в Дніпро. Після смерті братів рід їхній довго князював у полян, у древньому мі­ сті Києві.

І.

Франко НАД ДНІПРОМ

Одного разу пливло Дніпром кілька суден. А в суднах люди озброєні, грізні. Між ними були й жінки. Пливли і пісень співали — грізних, бо­ йових!.. Провідник ураз підняв меча вгору і сказав гучно: — Тут станемо табором! Причалили судна до берега, повисідали люди. Із-за лісу сонце озоло­ тило галявину.

— Гарна тут околиця! — сказав русявий юнак. — Тут би нам і осісти.

— І звірини, мабуть, доволі в л ісі,— сказав середущий.

— Мені так і здається, що ми тут довше засидимось. Ліс є, звірини буде доволі і паші для нашої худоби вистачить,— сказав начальник. Незабаром усі намети були готові, а жінки обід зготували. Пообідали. Чоловіки подалися в ліс на лови, а жінки з дітворою ли­ шилися в наметах і порались біля своєї роботи. Із лісу долинали пісні й перегуки. Звеселіли гори, ожили ліси. Уже сонце схилилось до заходу, як чоловіки поверталися з лісу з ба­ гатою здобиччю. Кий пішов поміж намети і поназначував вартових на ніч. По вечері всі подалися на спочинок. Усе заснуло. Тільки блідолиций

Ф Шф щ

місяць сипав і сипав своє чарівне сяйво в намет трьох братів, на постелю Кия. І бачить Кий у сні: став старець перед його постіллю, підняв руку і говорить: — Кию, великий князю! На цих горах побудуєш місто та осядеш зі своїм родом назавжди. Тут прославиться твій рід і держава його. Як довго твої нащадки у згоді і єдності житимуть і труд цінуватимуть, на горах цих сяятиме благодать Божа! Вранці Кий скликав усіх мужів на раду. Оповів їм про свій сон дивний.

— Це воля Божа, і ми повинні скоритися їй ,— сказали мужі. ~ ї я так думаю, — сказав Кий. — Ми ж поляни, куди нам далі? Нам нема що гаятись, а поки літо, берімося до будови домів та укріплень. Де­ рев у лісі доволі.

— Місце догідне — відкритий шлях у світ,— сказав Щек. Це ж саме сказав і брат Хорив. І задзвеніли гострі сокири об стовбури вікових дубів. І дзвеніла сокира Руслана, стрункого вродливого молодця, що прибув сюди аж із Бескидів по всьому світу міста будував і тут знадобився. Будували брати місто, будували вали та укріплення, щоб захистити­ ся від нападу ворогів. Рознеслася вістка по світу про нове місто над Дні­ пром — город Київ, що названий ім’ям князя Кия. Багатів Київ. Стали з ’їздитися до нього гості з усіх усюдів. Став Київ ласим шматком і для диких орд. Та міцні були вали Києва, а ще силь­ нішими були руки оборонців, що одностайно живим муром в обороні рід­ ного міста стояли.

А . Лотоцький ДВОБІЙ ЗА СЕСТРУ ЛИБІДЬ

Легенда Росла слава Києва, світами лунала. А з нею лунала слава і про незви­ чайну красу сестри Кия — золотокосої Либіді. Слалися до князя Кия ста­ рости від сусідніх князів, та сестра Либідь відмовляла: — Я буду Русланова або нічия, — казала Либідь. Долинула слава про Київ та красуню Либідь до хозарського князя. Об­ лягли хозари Київ великою силою війська. Послали послів у терем до кня­ зя Кия.

— Як не віддаси сестри добровільно за нашого каганенка, то сиж візьмемо. Як не хоче по волі, то ми її і поневолі візьмемо, ще й твій гор і землі твої завоюємо, княже! — сказали хозарські посли. А сестра Либідь — ні! та й ні! Зажурився князь Кий, бо війська у нього обмаль, а хозарів перед К євом хмари, хмари... Але завзяття у київському війську велике: — До останнього загинемо, а землі рідної не посоромимо! Силою не князівни Либіді, а й звичайної дівчини, киянки, ворогам узяти не дамс Бачить зверхник хозарів, що нелегка справа, подумав та й каже до Ки — Пощо проливати кров усіх наших військ! От визначи свого борця, я — свого. Переможе наш борець, так князівна наша, а переможе ваш, т; ось моє лицарське слово, що відійду спокійно назад у свою державу. А говорив він так тому, що був серед його війська силач над усіх с лачів. Задумався князь Кий. Аж тут приступає до нього Руслан і каже: — Княже, я готов іти на бій із хозарином.

— Хай буде так, — каже князь, — годжуся. І зараз сказав про це хозарам. Визначили місце недалеко від річки, що вливалася у Дніпро. Стаї борці один проти одного. Хозарський борець — велетень і силач силенни А Руслан, хоч і не слабкий, але ніяк не рівня хозаринові. «Побороти або загинути»,— сказав собі Руслан. Почався бій.

— Ой, не збороти Русланові велетня цього,— прошепотіла Либідь. Та Руслан так вміло завдавав ударів супротивникові, так вдало унию його ударів, що велетень став нетерпеливитися. Качаються по землі. Ро лягаються крики по долині. Хозари з утіхи аж ревуть. Хозарський вел тень — горою. Він намагається добути з-за пояса ножа, але Руслан міці тримає його за плечі. Та ось вирвав хозарин праве плече. «Пропало все», — подумала Либідь і зомліла, падаючи в руки Хорив; Радіють хозари: — Наша перемога! Але в цій хвилині Руслан вихопив у хозарина ножа і звалив його. 3; кричали радісно київські війська: — Наша перемога!

— Руслан живе і Київ вільний! — скрикнула Либідь. Хозари присоромлені вернулися у свою державу. Кияни справили в< сілля Либіді з Русланом. А річку, що над нею відбувався двобій за кш зівну, і досі звуть Либідь.

ИїбСЬКЛ ДЄРЖДЕЛ

І. Лаврівська КНЯЗЬ ОЛЕГ

На київських горах стояв великий замок. Чудовий замок. Усі вікна у ньому були з кришталю, всі двері з золота, всі стіни і долівки в дорогих килимах, а жив у тому замку князь — багатий і розумний. Звали його Олег. Він княжив над київським народом мудро і справедливо, і всі його дуже любили. Не давав своєму народові кривди зробити: як тільки які су­ сіди починали ворушитись, зараз збирав дружину славних київських ли­ царів і вирушав у похід. А мав князь Олег, як і кожний тодішній лицар, вірного собі коня. Олегів кінь був його найкращий приятель. Прегарний на вигляд —- чорний, аж вилискував, і любив його князь Олег дуже. Ось раз пішов князь Олег із дружинниками в похід на деревлян. їдуть степами, перепливають ріки, переїздять ліси, аж побачили криницю і за­ думали лицарі коней напоїти. Позбігалися люди — поміж ними й дівчат багато, та всі хотіли чимось сподобатись славним лицарям. Одна чорнявка напоїла коня княжому воєводі, друга білявка піднесла відро з водою коневі іншого старшини, а сам князь стоїть збоку і придивляється, та чекає своєї черги. Аж дивиться: стоїть дівчина коси розпущені, очі горять, уста, як вишні, а личко біле-білісіньке. Але сумна така, дивиться прямо на князя, а з очей її страшна розпука пробивається. Раптом зірвалась, підбігла до князя і: — 0, володарю! Ти... ти вмреш від свого коня! — сказала.

— А звідки ти це знаєш, красуне, що я володар? Убрання ж моє, як у кожного дружинника.

— Я знаю. Я серцем чую...

— А звідки ти знаєш, що мій кінь принесе мені смерть?

— Я знаю. Я серцем чую... Ой, чую!

— Недобра це ворожба! Невже ти не могла знайти мені кращої на дорогу?

— Я знаю... Я знаю... Але ти вмреш від нього... Напоїли лицарі коней, відпочили та й поїхали далі. Князь сумний був; очі дівчини, що горіли вогнем, ввижались йому весь час, а страшний голос дзвенів у вухах: «Ти вмреш від свого коня...» Але коли прийшло до битви, князь Олег забув про все і, як завжди, перший кинувся на ворога. І знову — перемога, і знову славні дружин­ ники вертались гордо додому. А як переїжджали через село, де перше коней поїли, князь завернув до тієї самої криниці. На камені сиділа та сама дівчина з розпущеними ко­ сами — бліда, тільки очі ще більше горіли.

— Здорова, ворожко! Ну, я ще живу, і кінь мій живе...

— І ще довго жити будеш, і країну твою квітучою і ще багатшою зро­ биш, але помреш ти від свого коня: а причина твоєї смерти розповзеться по всій країні, і те, що добрі володарі збудують, вона руйнувати буде! Ли­ царі! Убийте її! Убийте її! Впала дівчина зомліла, і ще біліша стала. Нахилився над нею князь: нежива...

— Ох, яка вона гарна! — сказали всі, — і що вона таке говорила? Кого вбити?

— Доля покаже, — сказав князь Олег, і всі зажурені поїхали додому. І правив князь Олег довгі роки, але коня свого вже більше не брав у походи. Збудував для нього стайню і призначив службу, щоб ним піклу­ валася. Тридцять три роки керував князь Олег київською державою, і тридцять три роки будував, навчав та прибільшував її. Але завжди пам’ятав про свого улюбленого коня, все відвідував його і турбувався, щоб йому нічого не бракувало. Аж одного разу, коли князь повернувся з походу, слуги ска­ зали йому, що його кінь згинув.

— Згинув мій приятель. Але ворожба дівчини так і не сповнилась. Я ж живу! Де він лежить? Ведіть мене до нього! І повели слуги князя, а з коня вже тільки білі кістки залишилися. І торкнув князь ногою кінського черепа, а звідти вилізла гадюка і вкусила князя в ногу. Занесли князя до терему, поклали на ложе, вистелене шкірами, і по­ чали рятувати.

— Це вже так буде, діти, — сказав князь. — Дівчина серцем відчула. Вона сказала, що причина моєї смерті вийде з коня. Оце та гадюка. Дів&&

.

21

£&

—

чина сказала: «Вона розповзеться по всій країні і те, що добрі люди збу­ дують, вона руйнувати буде». І раптом усі в кімнаті замовкли, і князь замовк. І всім здалося, що чують голос дівчини: «Убийте її, убийте гадюку, щоб народу не нищила!» І кинулись лицарі до кінського черепа, але по гадюці вже й сліду не стало. Повернулись до князя, а він тільки прошепотів: — Найдіть гадюку, бо лихо вам буде! — і помер. І до сьогодні страшна гадюка в’ється між народом, і ніхто не може її вбити... Чи сили мало у київських лицарів, чи не бачать добре, де вона?.. А голос дівчини дзвенить: — Убийте її, убийте! Вона між вами, вона ось тут!

А. Лотоцький ЗУСТРІЧ З ДИВНИМ ДІДУСЕМ I

Бабуся ввійшла в' хатину, а за хвилину вибігло з хатини дівчатко... Золотоволосе, синьооке. Мале, може, восьмилітнє. В одній сорочинці... Ви­ бігло та шугнуло в траву між квітами. «Боженьку, як гарно!— думає дівчатко.— Ах, який гарний метелик! Крилечка, мов золотом присипані! Я мушу його зловити!» І пустилося в погоню за метеликом. Та бистрі в метелика крильцята! Метелик підлетів угору й через ріку перелинув та в лісі пропав... Дівчатко набігалося. Стало над річкою. А вона, річенька, так і манить: — Скупайся, Олю, скупайся! Така погожа, така здорова водичка моя! «Ей, добре було б скупатися, — думає дівчатко. — Та страшно! Бабуся казала, що в річці русалки є, вони дівчаток тягнуть на спід ріки й за­ лоскочуть там... Та є оборона перед ними. Полин!» І дівчатко біжить на леваду полину шукати...

II

Аж іде старець, увесь білий. Білий одяг, біле довге волосся. Біла, як сніг, борода в нього. Легкий вітер розвіває чуприну й бороду. У руці в нього палиця висока. Іде... Видно, що замучений — ледве ноги волочить... А очі в нього такі лагідні, така добрість б’є з них! £&

-

— ^ 3

2 2 &SL-

....

3*3

Побачив дівчатко й перший поздоровався з ним: — Здоровенька була, ясочко! — сказав.

— Здорові були, дідусю! — відповіла Олюся сміливо. Дідусь присів на траві: — А чия ти, донечко? — спитав.

— Батькова та неньчина, — відповіло сміливо дівчатко. Дідусь усміхнувся.

— Батькова та неньчина! А хто будуть твої батьки?

— Мій батько перевізник’. Усі довкола знають Мирослава-перевізника...

— А можна б у вас заночувати? — спитав дідусь.

— А чого ж би ні, ось наша хатина. Ходіть, дідусю!

— А багато в твоїх батьків дітей? — питав подорожній.

— Ні, дідусю, тільки я одна. А ще старенька бабуся, батькова м ати,— пояснювало дівчатко. Увійшли в хату. Гість поздоровався з домашніми.

— Гість у дім — Бог у дім! — сказав Мирослав. — Вітаємо вас, гос­ тоньки, просимо сідайте, спочиньте! А дідусь говорив: — Побачив вашу донечку на леваді та питаю, де б то можна заночу­ вати? А вона сюди до вас привела мене. Я, бачите, йду здалеку в Київ там моя родина...

III Вже по вечері старець оповідав, що він із князями київськими Аскольдом і Диром у похід на Царгород* ходив. Під час бурі на Чорному морі, яка знищила всі українські судна, чудом врятувався. Залишився в Царгороді. Дістав добру службу в багатого купця. Мав свою сім’ю. А тепер у нього нікого там не залишилося і хоче на старості років пожити в Києві. По обіді дідусь попрощався з господарями. А як прощався з малою Олюсею, поклав руку на її ясне волоссячко, звів очі вгору та сказав: — Гарна, добра дитина! Якийсь невідомий віщий голос говорить мені, що тебе жде велика слава. Будеш княгинею! А в твоїх оченятах читаю, що будеш мудра та розумна. Так говорить мені голос Божий...12 1 Перевізник — той, хто перевозить з одного берега річки на інший.

2 Царгород — так за часів Київської Русі називали Константинополь, тепер це місто Стамбул у Туреччині.

І. Лаврівська

IIPEKPACA

На дворі псковського князя радість велика: народилася донька, мала князівна, а ймення дали їй Прекраса. Гостей багато нанапрошував князь — меди, вина плили, музики грали, всі веселились, маленькій ГІрекрасі щасливої долі бажали. Аж ось несподівано вбіг до замку вартовий з вежі.

— Де князь? Де князь?

— Що сталося?

— Князю, хмара якогось війська до замку наближається. Чи не пече­ ніги де? І князь припинив бенкет. Казав піднести зведені мости, позамикати брами, приготовити зброю... Але вже пізно було. Хоробро боролись, але не встояли. Загинув князь. Відважна княгиня зайняла його місце. Керувала обороною замку, видавала накази і сама боролася, як найвідважніший дружинник. Вже печеніги розбили брами, ось-ось до замку ввійдуть. Мирославе! — кликнула княгиня. І старий дворецький вмить з’яви­ вся. — Візьми Прекрасу і тікай. Бережи її, Мирославе, як я головою на­ ложу. І взяв Мирослав дитину, завинув у скатертину і до таємного виходу подався.

— Мирославе, стій! Візьми оце, — крикнула княгиня і подала дворець­ кому намисто з блискучого каменя, що висіло у неї на ш иї,— Візьми, це для неї, як згадку про мене. У тій же хвилині при вході до замку зчинилась метушня. Мирослав ще бачив струнку постать молодої княгині, яка відбивала ворожі удари,- а потім тільки чув, як печеніги зі страшним криком вдерлися до замку.

— Спи, маленька, спи, сирітко...— і велика сльоза скотилася по лиці вірного слуги і впала на ручку дитини. Ніч була темна, як вийшли з підземелля... густий ліс довкруги... Ми­ рослав сів під розлогим деревом, щоб до ранку дочекати. Збудив його сві­ танок. Цір... дір... цір...— понісся над головою щебіт. Пташка якась близько них, так близько, що Прекраса витягнула ручку до неї і усміхнулася. Ми­ рослав накришив хліба, погодував дитину і пташці дав окрушини. Кину­ лася їсти, видно, голодна була, і, весело цвірінькаючи, полетіла...

&&

3*324 -------- ~^3 £

&

І пішов Мирослав за її щебетом. «Цір... цір...» — наче кликала пташ­ ка, а маленька Прекраса усміхалась, а Мирослав ішов все далі, далі. Ішли вони довго, а пташка все з ними. Ішли лісами, полями, аж ось враз пташ­ ка сіла на одному дереві над рікою й дальше не хотіла летіти. Вже тра­ вичку і маленькі гілочки дзьобиком носила і гніздечко почала плести.

— Кажеш, тут? Хай буде тут! — сказав Мирослав.— Село близько, люди живуть, то й ми жити будемо. Правда, Прекрасо? І збудував хату над берегом ріки, і став перевозити людей з одного бе­ рега на другий. Прекраса вже підросла, а пташка все до неї крізь віконце заглядала, наче хотіла переконатись, чи їй чого не бракує. І росла Прекраса. Напрочуд гарна й розумна була. «Зовсім до матері подібна», казав Мирослав. Чорне волосся сплетене в довгі коси, карі очі вогнем горіли, брови зігнуті в лук, стан стрункий, а на шиї намисто з бли­ скучого каменя.

— Звідкіля в тебе таке чудове намисто, Прекрасо? — питали подруги.

— Це благословення моєї матері, і я його завжди носитиму. І прийшла ніч під Івана Купала. Ще зранку дівчата плели вінки, плела й Прекраса, ходила по високих травах, збирала волошки й роменй і па­ хуче зілля, а її вірна пташка разом з нею була. І вже вінок готовий був, коли це «цір... цір...» — защебетала пташка, сівши на квітку, наче хотіла сказати: «Зірви ще оцю, дивись, яка гарна, червона». І зірвала Прекраса і в саму середину вінка встромила чудову червону квітку. Увечері всі дівчата й хлопці зійшлися над рікою, і Прекраса з ними. Пустили вінки на воду. У Прекраси був гарний вінок з червоною квіткою в середині.

— Дивіться, вінок Прекраси пливе серединою ріки. Хлопці, хто його зловить? І кинулись хлопці, але зловити ніхто не міг... вінок плив швидко впе­ ред, попав у вир, закрутився, наче потонути хотів, та ні! Виплив, тільки вже без червоної квітки, що була в середині, і понісся вперед, все далі і далі, аж зник з очей.

— Прекрасу жде нове життя! — сказала старенька бабуся, що пригля­ далася до дівочої забави. — Буревійна дорога, встелена квітами і камін­ ням. Незвичайну тобі боги послали долю, вогнисту, як і твоє намисто.

1 Ромен

ромашка.

3*325

£

&

..'

2

$

S&

^3 26

А Прекраса довго дивилася в воду й думала: «Доля вогниста, як моє. намисто...» І гладила рукою низку блискучих каменів, що висіли на шиї. Любила Прекраса сидіти над берегом ріки і дивитись, як чайки літали, слухати, як вітерець з листям шепотів, приглядатись, як вода вперед і вперед текла.

— А де ж моя пташечка? Вже довго її не видно, ще як на Купала була. Чи не скоїлось що злого з нею? Сумно без її щебетання. Коли це нараз: — Цір... цір... — озвалось вгорі. — Я тут, Прекрасо, не сумуй. Так, це ЇЇ пташка. Летить високо, то знов зовсім низько, завертає, до неї наближається. Чудна яка! Туп... туп... туп... — задудніли кінські копита. Прекраса заховалась за деревом. Гурт людей на конях, наче княжі дружинники. А пташка перед ними порхнула і сіла на стовпі, що стояв над водою. А до цього стовпа прив’язаний був пором перевізника Мирослава.

— Ось і пором, ще б тільки перевізника, і дістанемось на другий бе­ рег, — сказав один з дружинників.

— Я перевезу вас, — обізвалась Прекраса, вийшовши з-за дерева. В бі­ лій сорочці, перев’язаній крайкою, з рядком сяючого каменя на шиї і по­ льовими квітами в чорних косах виглядала, як лісова царівна. Всі зади­ вились на неї, ніхто слова не міг промовити. Першим обізвався молодий юнак, виглядом такий, як і другі, а чомусь інший якийсь.

— А де ж сила в тебе, дівчино, візьметься? Пором великий. Задивилась на нього Прекраса.

— Справа не в силі, а в справности, — відповіла і пустила пором на воду. А пташка кружляла вгорі над ними і весело цвірінькала, наче знала щось більше, як другі.

— Як тебе звуть, дівчино? — запитав юнак.

— Навіщо тобі знати?

— Може, сватів пришлю, — засміявся.

— Я не для таких, як ти, — відказала.

— О, дивись, яка горда. А чи ти знаєш, хто я?

— Не знаю і не треба мені знати. Перевезла вас, та й тільки!

— Ха-ха-ха! А то дісталось Ігореві! — засміялись дружинники. — Хоч ти і князь, а дівчина, як сама богиня. £ & ---------

-------

2 7 І&

—

5Ґ І

На те він і юнак, щоб облизня дістав,— відізвався сивий боярин. «Такої другої, мабуть, нема»,— подумав Ігор. І поїхали дружинники, а з ними, задуманий, київський князь Ігор. А Прекраса сиділа над берегом і мріяла. Мріяла про юнака, що якийсь ін­ ший, як другі. А другого дня князь Ігор зі своїми дружинниками застукав в двері ха­ тини, де жила Прекраса з побраним батьком Мирославом. І забрав Ігор Прекрасу й Мирослава в Київ. Справили весілля, і відтоді чудову і мудру Прекрасу — княгинею Ольгою звали. А пташка літала, крильцями лопотіла, на весь світ щебетала — яку то славну княгиню київська держава дістала.

L Лаврівська КНЯГИНЯ ОЛЬГА

У Києві свято велике — князь Ігор княгиню привіз. Весь народ вийшов зустрічати.

— Вітай нам, ясна княгине! Князь Ігор весь в лицарській зброї, на коні, а поруч нього, на другому, прекрасна, як весняний ранок, дівчина. Очі горіли вогнями, брови зігнуті в лук, сиділа на коні, наче справжній лицар. Нараз кінь Ольги неспокійний став — почав танцювати на місці, ставати дуба, наче чимось сполошився. Всі перелякались: княгиня впаде з коня, це злий знак. Всі мов завмерли — дружинники кинулись на по­ міч.

— Облиште, я сама! — сказала і своєю ніжною рукою стягнула міцно поводи. Кінь ще раз закрутився і став на місці як вритий.

— Це лицар-дівчина. Слава нашій відважній княгині! — загомоніли люди. І жила Ольга з Ігорем в княжому теремі, а з ними старий дворецький Мирослав. Він приглядався до молодої княгині та все шепотів: «Зовсім до матері подібна». І народився у княгині Ольги син, Святославом його назвали. Раділи кияни, радів князь Ігор, раділа Ольга і старий дворецький. Князь Ігор у похід пішов. Як вертався, сурми вже здалеку грали. Спо­ віщали киянам, що князь зо дружиною з походу іде.

S&

—

-

28

£&

-■

$ $

— Вернулись! Є! — раділа Ольга. — Вітай, моя радість, вітай моє сон­ це, — казала. І другий раз пішов Ігор у похід. І знову ждала княгиня, поки сурми заграють. Заграли, дружина вернулась, а з нею і князь Ігор.

— Вітай нам, переможний князю! — казала.— Вітай і не йди вже біль­ ше нікуди. Добра всякого у нашій країні повно, навіщо тобі чуже, — про­ сила княгиня Ольга.

— Ще тільки раз один піду, моя княгине. Ще тільки впоратись мушу з неслухняними деревлянами, — сказав князь Ігор. І знову готовились до походу і знову пішли. Княгиня Ольга довго ниглядала-чекала, слухала, коли сурми переможно заграють. Нема... не вид­ но... не чути... Аж тут одного дня затупотіли кінські копита, і два вершники до те­ рему княгині стрілою помчались.

— Ясна княгине! Князь твій Ігор не живе! Деревляни підступом схо­ пили його! Згинув він страшною смертю!

— Кажіть, як це було! — сказала гордо княгиня, а сльози, що затрем­ тіли були в неї на віях, десь геть заховались.

— Це було під Іскоростенем: деревляни нагнули два високі дерева, привязали до них князя і пустили. Дерева випрямились і розірвали князя надвоє. Княгиня нічого не відповіла: тільки брови затиснулись в лук, а в очах загорілись іскри, а намисто, що в неї на шиї було, якось дивно задзве­ ніло. Пішла до кімнати князя Ігора, довго там сиділа — а коли відкрились двері, Ольга стояла на порозі з мечем у руці. Пішла до кімнати сина і повісила меч над ліжком дитини. У Святослава оченята загорілись, на виду пожвавішав, а ручки так самі до меча і потяглись.

— Так гарно блищить! Дай мені його, мамо! Це мій, правда?

— Твій, сину! І ним ти смерть батька помстити мусиш! -- Готуйтесь в похід! — наказала княгиня своїм воєводам.— Я поведу! І пішла по світу вістка: київська княгиня в похід іде! Такого ще не було, щоб жінка похід вела! І зачули деревляни і перехитрити княгиню захотіли. Послів послали до княгині.

ай 29 Й£

ай

Княгине велика! Наш князь Мал тебе побачив і відразу тебе покохав і до тебе старостів своїх шле. Будь нашою княгинею, Ольго! Княгиня хвилинку подумала і сказала: — Ідіть у свої човни. Завтра ж честь вам віддам. А на другий день казала покликати Ольга деревлян до себе, а вони й кажуть: — Не поїдемо ми кіньми, пішки теж не підемо! Понесіть ви нас у чов­ нах. І понесли слуги княгині деревлянських послів у човнах і в яму вки­ нули та живих закопали. І вирушила княгиня в похід на деревлян. Зібрала всю дружину, взяла маленького Святослава і меч Ігоря.

— Під Іскоростень! — сказала. — На могилу князя! І рушили. Ольга на коні, як справжній лицар, чорний плащ спадав з рамен1, на волоссі княжа шапка, а під нею гарне, але дуже суворе облич­ чя, в очах дивні вогні. Певного рукою держала поводи коня. Того самого, на якому ще дівчиною в’їхала була в Київ. Побіч неї їхав маленький Свя­ тослав під опікою воєводи. Він держав в ручках великий меч і не хотів його нікому віддати: «Це ж мій, мама сказала, що він мій». Приїхали. Княгиня казала приготовити багато меду, вин і всякого добра і запросити деревлян. Багато їх прийшло. Мед, вино пили і веселились, наче не на тризну, а на бенкет прийшли. Пили, пили і веселились, аж і поснули, де сиділи. І тоді наказала княгиня всіх їх повбивати.

— Це за князя Ігоря! — прошепотіла. І пішли походом по усій деревлянській землі. Страшний був це похід. Як починала першу битву, взяла княгиня Святослава за ручку.

— Кинь, Святославе, мечем. Хлопчик зібрав усі сили, щоб кинути меч. Недалеко він упав, але за­ рився вістрям в землю.

— Славно! Славно! — закричали дружинники.— Сміло вперед! Пере­ мога наша! І пішли вперед, і перемагали. Скорилась великій княгині уся деревлянська земля, тільки город Іскоростень, під яким вбито князя Ігоря і де кня­ гиня справляла криваву тризну, не хотів скоритися. Тоді Ольга післала туда послів:

S& — - 4*330 ! Рамена — плечі.

—

■ -5*3

— Не багато я від вас жадаю: по три голуби й по три горобці від кожної хати! Сміялись деревляни з Ольги. Це жоден переможець такої данини не хотів. Одразу видно, що жінка — не воїн. І послали Ользі по три голуби й по три горобці від хати. А княгиня наказала прив’язати до кожної пташки тліючу ганчірку і пустити. Полетіли вони з вогнем у свої гнізда і весь город запалили. Страшним вогнем горів Іскоростень, город, що зла­ див таку страшну смерть Ігореві. Стояла княгиня на горбі, недалеко від города, завинута у свій чорний плащ, і дивилась, як вогняні язики все вище і вище зносились, чула страшні крики і стогін, і нагло щось защеміло в душі княгині.

— Досить! Досить! Помстою не воскресити мені Ігоря! Але вогонь ще дужче й дужче розгорявся. А потім потухати став. Ли­ шились тільки два високі полум’яні язики. Один простий, як вогняний стовп, а другий впоперек вітер розвіяв. ,— Хрест. Це хрест! — прошепотіла Ольга. Дивилась Ольга довго на нього і не бачила, як дружина додому вже збиралася — не бачила й не чула нічого — дивилась тільки в полум’яний хрест, якого вже теж не було.

І. Лаврівська СВЯТА ОЛЬГА Сурми грають, сповіщають, що княгиня Ольга з дружиною з походу вертається. Всі вийшли зустрічати.

— Слава нашим воїнам! Слава переможній княгині! — У кожного ра­ дість на лиці. Князенко Святослав, що за той час вже добре підріс, на коні поруч воє­ води їхав, випрямився на весь ріст і показав людям свій меч— меч князя Ігоря.

— Це меч мого батька, і ним я країні нашій славу здобувати буду!

— Хай живе наш князенко! Слава Святославу! Княгиня Ольга сумна на сина поглянула. Обличчя її зовсім не було грізне, тільки дуже сумне чомусь — вона неначе ще чула крики і стогін, бачила полум’я страшне, а поверх нього вогняний хрест. Завинута у свій чорний плащ, їхала і немов і не чула, як на її честь

S&

зі

S&-----

сурми грають, як люди радіють, що вона щасливо і переможно вернулася додому. їхала княгиня струнко на коні й думала. Нараз щось заблистіло понад дахами домів— що це? - знову хрест? Так, хрест, але якийсь інший, такий гарний, золотом облитий, а як він сяє. Ось промінь упав на нього і відбився мільйонами променів! Яка кра­ са! Це хрест на святині нового Бога, це хрест на першій Христовій цер­ ковці св. Іллі в Києві. Як добре дивитися на нього... спокій заливає душ у...— і обличчя кня­ гині, що з грізного перетворилося було в сумне, тепер проясніло і добрим стало, а світло, що відбилося від хреста, його озолотило і таким гарним, таким чудовим зробило, як ще ніколи перед тим. Під’їхала княгиня ближче і стала перед церковцею, а за нею здивовані дружинники.

— Що це, княгине! Невже ти хочеш старих богів на нового проміняти?

— Я сповнила те, чого старі боги від мене жадали,— криваву по­ мсту — а тепер душа моя спокою прагне. І відкрилися двері церковці, і в них став священик — в руці тримав хрест — підніс його вгору і поблагословив княгиню. І довго дивилась кня­ гиня на маленький хрест в руці о. Григорія, дивилась і дивувалась, що він знову інший. Перший був палаючий, вогняний, страшний, другий — бли­ скучий, могутній, а цей третій такий маленький, такий спокійний, що хо­ четься його завжди при собі мати... І оглянулась княгиня, хотіла синові Святославові хрест показати, але Святослава не було — нікого не було — тільки вона і хрест у руці о.Гри­ горія. Рядила княгиня київською державою. Порядки наводила: бідним по­ магала, покривджених боронила, а тих, що кривдили, карала. А весь час пам’ятала про хрест— цей маленький, цей, що наповняв її серце любо­ в’ю... Ох, як хотілося його мати! Завжди при собі! І задумала княгиня поїхати у Візантію. Зібрала великий почет: 12 панн двору, 22 лицарі і служби багато, дарунків всяких повно і поїхала в Царгород. У царській палаті приймав княгиню Ольгу цар Констянтин. Палата була вся у золоті. Золотий трон, прикрашений різьбами, стояв на підви­ щенні, а на ньому сидів цар Констянтин в пурпуровій одежі, багато са­ моцвітами прикрашеній. По обох боках трону стояли чудові різьби, наче

£&

srj 3 2 1&

ЗЙ

дерева, а на них повно пташок. Перед троном лежали два леви, наче жи­ ві. На стінах висіли кришталеві прикраси, на яких гралися барвами ве­ селки промені світла. Відкрилися двері, і увійшла княгиня Ольга зі своїм почотом. Вбрана в чорну одежу, трохи бліда, з чудовим обличчям, з сяючими очима, над якими рисувався прекрасний лук чорних брів — стала київська княгиня перед троном могутнього грецького царя. Цар дивився на неї, очей від­ вести не міг. Яка краса, яка повага, який спокій на чудовому лиці цієї жінки зі Сходу.

— Привіт тобі, царю, від київської землі!

— Вітай у моїх порогах, велика княгине! — сказав цар. І наче за порухом чародійної палички, почали пташки, що на різьб­ лених деревах сиділи, співати, дзвіночки дзвонити, кришталі рухатись і світло червоне залило цілу кімнату. Трон, на якому сидів цар, знісся вго­ ру, а два леви піднесли свої голови й загарчали. Так то зустрічав грецький цар Констянтин київську княгиню Ольгу. І що довше гостювала княгиня Ольга у Царгороді, то більше дивувався цар її розумові й подивляв її красу.

— Княгине, достойна ти царювати з нами.

— Царю, добробут в тебе великий, багатства, чудес всяких що не міра, але не цього я в тебе шукаю. Я поганка. Я прийшла сюди, щоб Христа слугою стати. Охрести мене, царю, і хресним батьком будь мені.

— Велика ти жінка, княгине, і великий розум у тебе. Христова віра тобі і всім, хто її визнає, правдиву в житті дорогу покаже. Дорогу щастя, любови, ласки. І охрестив царгородський патріярх княгиню Ольгу. .Ймення їй дали Олена, а хресним батьком був цар Констянтин. І бенкет уладив цар. Багато гостей понапрошував. Палата царська світлами горіла, кришталі мінились барвами веселки, пташки співали на різь­ блених деревах, а золоті прикраси дзвеніли звуками радости.

— Княгине, трон скажу біля свого поставити, озолочу його, а тебе ца­ рицею Візантії зроблю!

— Велика це ласка для мене, царю! Але ти сам мене хрестив, і во хрес­ ті донькою своєю назвав. У християн нема такого звичаю, ти сам це добре знаєш.

— Правда твоя, княгине! Хай буде так. їдь у свою землю і на славу Христа ряди нею.

^ Історій України ■ ш ш

— -^ 3зз

=--- •

згЗ

Đž00

art

3 4

Прощався Царгород з київськими гостями. Цар дарунків багато гос­ тям на дорогу дав: повно золота, срібла і самоцвітів, кришталів і дорогих тканин. Чи ще чого велика княгиня бажає?

— Всі твої великі і багаті дарунки хай будуть для мого двору, а для мене — оце, — і показала очима на маленький хрестик, що стояв в біч­ ній кімнаті на вівтарику. Царю, як твоя ласка, дай мені цей хрестик. Маленький, звичайний хрестик, що на ньому Христос розп’ятий. І дав цар Констянтин княгині Ользі те, чого бажала: хрестик такий, що його можна при собі мати, такий, який вже давно у її серці був. І поїхала княгиня Ольга у свою землю, в київську державу, яку ніколи і нізащо була б не проміняла.

А. Лопищькии МУДРА ВОЛОДАРКА З того часу, як Ольга почала заходити в церкву святого Іллі, вона змі­ нилася до невпізнанна. Не думала вже про помсту. Її мрією стало — ви­ братися до Царгород а і там охреститися. Як тільки Святослав підріс, передала йому урядування і вибралася в дорогу. Пишно і велично вітали Ольгу царські міністри промовами, при­ вітами в теремах царя грецького. Як побачив цар горду та пишну красу­ ню княгиню, то зійшов із престолу до неї і посадив біля себе. Припала йому до вподоби княгиня і красою обличчя, і розумом незвичайним. І цар сказав їй: -- Тобі б, княгине, царювати тут із нами. — Ольга зараз догадалася, до чого цар це говорить, і відповіла: - Я поганка, коли хочеш бути моїм хресним батьком, то й охрещуся. І цар згодився. Сам патріарх навчав її правди-віри.

— Благословенна ти між руськими жонами, — сказав, — бо полюбила світло і покинула пітьму. Благословлятимуть тебе діти Русі аж до остан­ нього роду нащадків твоїх. — І закінчив: — Щаслива держава, що має таку мудру княгиню. Охрестили Ольгу. Цар Костянтин був її хресним батьком. По хрещенню запросив її цар знову до себе і сказав: — Хочу взяти тебе за жінку.

Знала Ольга, про що тут іде. Через одруження з нею хотів грецький цар підкорити собі українські землі, щоб таким чином позбутися небез­ печного супротивника. І відповіла Ольга: — Як можеш узяти мене за жінку, коли ти держав мене до хреста? Це ж було б не по-християнськи.

— Перехитрила ти мене, Ольго, -- сказав цар. І вернулася княгиня Ольга до Києва, рада та щаслива, що стала хри­ стиянкою. Жила тепер Ольга щаслива та вдоволена, як той, хто вийшов із темряви ночі на світло денне. Намовляла Ольга і сина Святослава, щоб охрестився, та він не схотів.

— Я не хочу змінювати віри батьків. Не моя є цьому голова судити, котра віра краща. Я войовник і берегтиму честь своєї батьківщини.

КНЯЗЬ-ЛИЦАР СВЯТОСЛАВ Легенда Український князь Святослав був сином Ольги. Коли Ольга охрестила­ ся, то бажала, щоб і її син прийняв Христову віру, але Святослав сказав: — Якби я прийняв хритиянство, мої дружинники сміялись би з мене. І залишився при давній вірі своїх батьків та здобував собі слави вели­ кими ділами. Святослав довгий час воював з греками. Як грецький цар дізнався, що його військо побито, скликав своїх бояр на раду і сказав: — Що маємо робити? Українського князя не можемо подолати! Царські радники відповіли: — Пошли йому великі дари. Може, він любить золото і дорогі шати. Цар вислав до Святослава золото й дорогі шати. Послав з цим мудрого чоловіка і сказав йому: —- Дивись на очі його, і на лице його, і на його думку! Грецький посол прийшов до Святослава, вклонився йому і зложив пе­ ред ним золото й дорогі шати. Князь навіть не глянув на дари, тільки сказав до слуг: — Візьміть це і сховайте! Вернувся посол до царя. Цар скликав старшину й запитав у посла, як прийняв Святослав дарунки. Посол розповів: — Навіть не глянув на золото й шати і велів їх сховати.

Тоді один із старшин сказав до царя: — Спробуймо ще і пошлемо йому зброю. Цар згодився й вислав посла з мечами і всякою зброєю. Як тільки побачив це Святослав, зараз почав оглядати мечі й іншу зброю, хвалив дари і сказав дякувати цареві. Як почули це грецькі бояри, сказали: — Ой, хоробрий цей князь, бо майна не цінить, а береться за зброю. Треба укласти з ним мир і заплатити йому данину. Святослав згодився закінчити війну і розпочав мирні переговори. Над Дунаєм відбулася зустріч обох володарів. Грецький цар приїхав на гарно прибранім коні, в золотій зброї, його почет теж сяяв від позолоченої зброї. Святослав приплив до берега невеличким човном, веслував сам, разом із своїми дружинниками. Був він середнього зросту, очі мав сині, брови густі, довгі вуса, бороду голену. Так само мав голену голову, тільки з од­ ного боку висів довгий чуб. Одяг мав білий, полотняний, такий самий, як інші вояки. Вся прикраса його — у вусі золота сережка з двома перлина­ ми і червоним камінцем. Тоді був звичай, іцо славні вояки носили такі прикраси у вухах. При царі, що мав блискучу зброю, Святослав виглядав просто. Але він був переможець, а цар — переможений.

ПРО ХЛОПЧИКА З ОБРОТЬКОЮ’ Легенда

У літо 968 року напали на нашу землю печеніги, підійшли під самі стіни Києва. Князь Святослав у цей час пішов у похід на Дунай, а в Києві залишилася сама княгиня Ольга з онуками, синами Святослава Ярополком, Олегом і Володимиром. Зачинили кияни браму, а печеніги обступили Київ незчисленним військом. І ніхто не міг увійти в Київ і вийти з Києва. І не можна було сповістити князя Святослава про біду. А вже у Києві випили усю воду, і криниці стояли сухі. А до Дніпра годі було добратися, бо там стояли печеніги. А на другому березі Дніпра стояла дружина воєводи Претича, але не знав воєвода про голод у Києві і1 1 Обротька - вуздечка для прив’язування коня.

не йшов на допомогу. Вже не стало в Києві і хліба, почався голод, і зату­ жили люди і питали один одного: — Чи не знайдеться хто, щоб добіг до дружини Претича і передав, іцо коли не підійде підмога до ранку, то змушені будемо здатися печенігам. І каже один хлопчина: — Я перейду через Дніпро і сповіщу воєводу Претича. Городяни зраділи та й кажуть: — Ну, спробуй. От перебрався він непомітно через мури, змішався з кочівниками, хо­ дить з вуздечкою в руках поміж печенігами і питає: — Чи ніхто з вас не бачив мого коня? А треба сказати, що хлопчик вмів розмовляти печенізькою мовою, і пе­ ченіги приймали його за свого. Так, розпитуючи, підійшов він до самого Дніпра, кинувся у воду і поплив. Печеніги це побачили, почали в нього стріляти, але жодна стріла не влучила. Щасливо добрався він до протилежного берега, де стояла дружи­ на воєводи Претича. Привели дружинники хлопця до воєводи, а хлопчик йому каже: — Якщо завтра вранці не прорвете облогу печенізьку, люди здадуться печенігам. Каже тоді воєвода Претич своїм дружинникам: — Завтра вранці підійдемо в лодіях до міста, вивеземо княгиню і княженків. Бо коли їх не врятуємо, погубить нас Святослав. От на світанку сурми засурмили, поплили човни на той бік Дніпра. А городяни в місті радісно загукали. Подумали печеніги, що то князь Свя­ тослав повернувся і побігли врозтіч від стін Києва. Вийшла княгиня Ольга з княженками з міста і сіла в човен воєводи. Побачив це князь печенізь­ кий і каже до воєводи: — Ти хто такий? Ти не князь? А воєвода йому відповідає: — Ні, я княжий воєвода. Я прийшов з дружиною, а за мною йде сам князь і воїнів безліч. Тоді князь печенізький злякався і каже йому: — Будь мені другом. Воєвода відповідає: — Гаразд, хай буде так.

-, ■

-

_ зЗ

за

— -

-

aj

От вони обмінялися подарунками: печенізький князь дав ГІретичу ко­ ня, шаблю і стріли, а ІІретич йому — панцер, щит і меч. І відступили печеніги від міських стін. Тоді послали кияни гінця до Святослава і зве­ ліли йому сказати таке: — Ти, княже, чужих земель шукаєш, а свою залишив. А нас мало не забрали печеніги, і мати твою, і дітей твоїх. Якщо ти не прийдеш і нас не захистиш, то таки візьмуть нас печеніги. Хіба тобі не жаль свого міста, і матері старої, і дітей своїх? Як почув це Святослав, швидко сів на коня і прийшов з дружиною своєю до Києва, прогнав печенігів за Дніпро, і настав мир.

ЛЕГЕНДА ПРО ПЕРЕЯСЛАВ Пішов Володимир на хорватів. Коли ж він повернувся з війни хорват­ ської, печеніги прийшли тим боком Дніпра від Сули. Володимир пішов навпроти них і зустрів їх на Трубежі коло броду, де тепер Переяслав. І став Володимир на цьому боці, а печеніги на тому, і не наважувались ні він на ту сторону, ні вони на цю сторону. І під’їхав князь печенізький до ріки, і покликав Володимира, і сказав йому: - Випусти ти свого мужа, а я свого, хай поборються. І якщо твій муж ударить об землю моїм, то не воюємо три роки; а якщо ж наш муж уда­ рить, то воюємо три роки. І розійшлися в різні боки. Володимир же, вернувшись в стан свій, послав по табору оповісника зі словами: —Чи нема такого мужа, який би взявся боротися з печеніжином? Не знайшлося ніде. На ранок приїхали печеніги і свого мужа привели, а в наших не було. І почав тужити Володимир, звертаючись до всіх воїнів, і прийшов один старий муж до князя, і сказав йому: — Княже! Є в мене один менший син вдома, бо з чотирма я вийшов, а він вдома. В нього з дитинства не було такого, щоб ударив хтось ним. Одного ж разу, як я сварив його, а він м’яв шкуру, то розгнівався на ме­ не і роздер шкуру руками.

Князь же, почувши це, зрадів і послав за ним, і привели його до князя, і князь розповів йому все. Він же сказав: — Княже, не знаю, чи здолаю його, випробуйте-но мене: чи нема бика великого і сильного? І знайшли бика великого і сильного, і велів він роздражнювати бика; поклали на нього залізо гаряче і пустили бика. І побіг бик повз нього, і вхопив він бика рукою за бік, і вирвав стільки шкури з м’ясом, скільки йому рука захопила. І сказав йому Володимир: — Можеш з ним боротися! А назавтра прийшли печеніги, стали кликати: — Чи є муж? Наш уже готовий! Володимир же наказав тієї ночі одягти зброю, і зійшлися обидва ста­ ни. Випустили печеніги свого мужа: був-бо він дуже превеликий і страш­ ний. І виступив муж Володимира, і поглянув на нього печеніжин, і засмі­ явся, бо був він середнього зросту. І розмірявши відстань між обома вій­ ськами, пустили їх одного до одного, і схопились вони, і стали міцно дер­ жати один одного, і здавив він печеніжина руками до смерті, і вдарив ним об землю. І вигукнули руси, а печеніги побігли, і Русь погнала за ними, рубаючи їх, і прогнала їх. Володимир же на радощах заклав город на броду, тому і назвав його Переяслав, бо ж перейняв славу юнак -той. Володимир великими мужами зробив і його, і батька його. Й повернувся Володимир у Київ з перемогою та славою великою.

А. Литвин З ІСТОРІЇ СТАРОДАВНЬОГО ПЕРЕЯСЛАВА

Подія, про яку оповідає легенда, відбувалася на землях сучасного Пе­ реяслава. Дика орда кочівників котилася по землях мирних русичів, змітаючи все на своєму шляху. А перед ордою котилася чутка про непереможного страшного богатиря, який любив позмагатися силою з охочими, та ніхто ще не вирвався із його залізних обіймів. Підійшла та орда і до містечка, яке стояло на березі річки Трубіж, не­ подалік від прадавньої могутньої ріки Славути-Дніпра. Хан вирішив трохи

$&

~

sjri 40 fcfc

....

зЗ

розважитись: став табором навпроти містечка і послав сказати князеві, що як знайдеться сміливець, який переможе його богатиря, то він обійде міс ­ течко стороною, нікого і нічого не зачепивши. Князь кинув клич серед воєвод, серед знатних і прославлених вояків — ніхто не погоджувався; ки­ нув клич серед населення, і там ніхто не зголошувався. А триденний тер­ мін закінчувався. Пізно ввечері сиділи князь та його прибічники в гридниці1, сумно посхилявши голови,— завтра всі вони будуть стоптані дикою ордою... Служник доповів, що до зали проситься старий гусляр. Князь наказав провести його сюди. Дід зайшов, низенько вклонився князеві, торкнувши землю білою бородою, і мовив: — Князю, не про ту силу питаєш, не там шукаєш. Не руками, не ме­ чем можна збороти чужоземного богатиря, а силою духу! Князь сумно посміхнувся і сказав: — Ані меча, ані духу немає. Всі ми загинемо, старче, завтра...

— У мене є юнак, котрий стане на герць2!

— Де він? Швидше його сюди! Старий вийшов і за мить повернувся з худорлявим, невисоким юнаком. Він підійшов до князя, не схиливши голови в поклоні, сміливо глянув на князя і на присутніх. Всі заговорили в один голос: — Це насмішка — хіба цей слабосилий хлопець може протистояти в поєдинку?

— Цей хлопчисько утече, тільки побачить велетня-чужоземця!

— Він виставить нас на посміх... Юнак спокійно обвів поглядом усіх присутніх. Всі змовкли, вражені поглядом хлопця, — його зеленкуваті очі світилися, мов зорі, пропікаючи кожного аж до найдальших закутків душі. Князь мовив: — Нам вибирати немає з кого. Іди, сміливцю, на двобій! Може, ти вря­ туєш рідний край... Хлопець ледь помітним кивком голови подякував князю за довіру і вийшов геть. За ним, вклонившись, вийшов старий гусляр. Ледь торкнулися перші промені сонця землі, чужоземний богатир ви­ йшов на відведене поле, взявся в боки і гукнув страшним голосом: 1 Гридниця — будівля для прийому гостей.

2 Ставати на герць — вступати у двобій.

-- Ну, де ж ваш вояк? Злякався? Юнак довго не виходив. Нарешті всі полегшено зітхнули — хлопець поспішав на поле бою. Однак ані меча, ані зброї ніякої не було в нього — він ніс перед собою гуслі. Богатир зневажливо зареготав: — Оця комаха хоче зі мною стати на герць?! Юнак упевнено наблизився до нього та обернувся обличчям до чужого війська, що стояло напоготові, ладне щомиті кинутися вперед, і заспівав. Диво сталося небувале — всі мов закам’яніли. Богатир заніс кулака, щоб одним махом збити хлопця з ніг, але ніби на невидимий бар’єр натикався, якесь заворожене коло оточувало юнака, не даючи змоги напасникові на­ близитись до нього. Хлопець закінчив свою пристрасну, чаруючу пісню і рушив на богати­ ря. Той спочатку поткнувся вперед, та раптом ніби наколовся на палаючий погляд хлопця, зупинився, зігнувся, а потім повернувся і з перекошеним обличчям почав тікати, страхітливим криком перелякавши усе військо. Вояки, побачивши таке, теж кинулися навтьоки, топчучи все під нога­ ми — своїх товаришів, намети, добро. Все з тупотом, гвалтом, криком роз­ тануло далеко в степу. Більше про цю орду ніхто не чув. Отак невідомий юнак перейняв славу у страшного могутнього богатиря. Відтоді і зветься містечко Переяслав.

КИРИЛО КОЖУМ’ЯКА Казка Колись був у Києві князь Володимир, і був коло Києва змій, і щороку посилали йому дань: давали або молодого парубка, або дівчину. Ото при­ йшла черга вже й до дочки самого князя. Нічого робити, коли давали го­ родяни, треба і йому давати. Послав князь свою дочку в дань змієві. А дочка була така хороша, що й сказати не можна. То змій її й полюбив. От вона до нього підлестилась та й питається раз: — Чи є, — каже, — на світі такий чоловік, щоб тебе подужав?

- Є, — каже, — такий у Києві над Дніпром. Як затопить хату, то дим аж під небесами стелеться, а як вийде на Дніпро мочити кожі (бо він

&&

-

2 $ 42

кожум’яка), то не одну несе, а дванадцять разом, і як набрякнуть вони водою в Дніпрі, то я візьму й учеплюсь за них, чи ви тягне-то він їх? А йому байдуже: як поцупить, то й мене з кожами трохи на берег не ви­ тягне. От того чоловіка тільки мені й страшно. Князівна взяла собі те на думку й думає, як би їй вісточку додому подати і на волю до батька дістатись? А при ній не було ні душі — тільки один голубок. Вона вигодувала його ще як у Києві була. Думала-думала, а далі й написала до отця. «Отак і так, — каже, — у вас, панотче, є в Києві чоловік, на ймення Кирило, на прізвище Кожум’яка. Благайте ви його через старих людей, чи не схоче він із змієм побитися, чи не визволить мене, бідну, з неволі! Благайте його, панотченьку, і словами, й подарунками, щоб не образився він за яке незвичайне слово!» Написала так, прив’язала під крильце голубові та й випустила у вікно. Голубок злинув під небо та й прилетів додому, на подвір’я до князя. А діти, саме бігали по подвір’ю та й побачили голубка.

— Татусю, татусю! — кажуть.— Чи бачиш — голубок від сестриці при­ летів! Князь перше зрадів, а далі подумав-подумав та й засумував: — Це ж уже проклятий ірод згубив, видно, мою дитину! А далі поманив до себе голубка, глядь, аж під крильцем картонка. Він за картонку. Читає, аж дочка пише: так і так. Ото зараз покликав він до себе всю старшину.

— Чи є у нас такий чоловік, що прозивається Кирилом Кожум’я­ кою? Є, князю. Живе над Дніпром.

— Як же б до нього приступитись, щоб не образився та послухав? Ото сяк-так порадились та й послали до нього найстаріших людей. Приходять вони до його хати, відчинили помалу двері та й злякались. Ди­ вляться, сидить сам Кожум’яка долі, до них спиною, і мне руками два­ надцять кож, тільки видно, як коливав отакенною білою бородою! От один з тих посланців: «Кахи!» Кожум’яка здригнувся, а дванадцять кож тільки трісь, трісь! Обер­ нувся до них, а вони йому в пояс: — Отак і так: прислав до тебе князь із проханням... А він і не дивиться й не слухає: розсердився, що через них та два­ надцять кож порвав.

&&

3 $ 43

&&=

Жі

Вони знову давай його просити, давай його благати. Стали навколіш­ ки... Шкода! Просили-просили та й пішли, понуривши голови. Що тут робитимеш? Сумує князь, сумує і вся старшина.

— Чи не послати нам іще молодших? Послали молодших — нічого не вдіють і ті. Мовчить та сопе, наче не йому й кажуть. Так розібрало його за ті кожі. Далі надумався князь і по­ слав до нього малих дітей. Ті як прийшли, як почали просити, як стали навколішки та як заплакали, то й сам Кожум'яка не витерпів, заплакав та й каже: — Ну, це ж уже для вас я зроблю. Пішов до князя.

— Давайте ж, — каже, — мені дванадцять бочок смоли і дванадцять возів конопель! Обмотавсь коноплями, обсмолився смолою добре, взяв булаву таку, що, може, в ній пудів десять, та й пішов до змія. А змій йому й каже: — А що, Кириле? Прийшов битися чи миритися?

— Де вже миритися? Битися з тобою, з іродом проклятим! От і почали вони битися — аж земля гуде. Що розбіжиться змій та вхопить зубами Кирила, то так кусок смоли й вирве; що розбіжиться та вхопить, то так жмуток конопель і вирве. А Кирило його здоровенною бу­ лавою як улупить, то так і вжене в землю. А змій, як вогонь, горить так йому жарко, і поки збігає до Дніпра, щоб напитися, та вскочить у во­ ду, щоб прохолодитися трохи, то Кожум’яка вже й обмотавсь коноплями і смолою обсмоливсь. Ото вискакує з води проклятий ірод і що розженеться проти Кожум’я­ ки, то він його булавою луп та луп, аж луна йде. Бились-бились — аж курить, аж іскри скачуть. Розігрів Кирило змія ще лучче, як коваль ле­ міш у горні: аж пирхає, аж захлинається проклятий, а під ним земля тільки стогне. А по горах народ стоїть, як неживий, зціпивши руки, жде, що то буде! Коли це зміюка — бубух! Аж земля затряслась. Народ, стоячи на горах, так і сплеснув руками: — От так Кирило! От так Кожум’яка! А Кирило, вбивши змія, визволив князівну і віддав князеві. Князь уже не знав, як йому й дякувати. Та вже з того-то часу й почало зватися те урочище, де Кирило жив, Кожум’яками.

S&

....

аЗ 4 5 —

&3

КАЗКА ПРО ІЛЛЮ МУРОМЦЯ І СОЛОВ’Я-РОЗБІЙНИКА

Ілля Муромець родився під городом Муромом у бідній сім’ї. Батько й мама його ходили в ліс, дрова рубали, обробляли землю і сіяли скільки могли, там півгектара чи що. І так годували сина Іллю, бо він слабий був на ноги. Тридцять літ Ілля на печі лежав, не міг уставати, нічого не міг робити. Коли пройшло тридцять літ, батько й мати Муромця були в лісі, на роботі, а Ілля лежав на печі; прийшли три старики й гукають: — Іллюшко, Іллюшко, одчини двері! Він каже: Як же я вам відчиню, я слабий на ноги, я не можу вставати.

— Устанеш, устанеш, ану, понатужся, ану, спробуй, Іллюшко, ану, встань! Ілля понатужився, як махнув ногами, так із печі зіскочив зразу аж на землю. Зразу пішов, одчинив двері, старики увійшли і сказали: — Ну, Ілля, ти мав велику хворість і пережив. Тепер ти будеш радіти, твій тато і мати будуть радіти, бо будеш ти здоровий і сильний богатир. Подали вони йому кухоль води: От на, випий цей кухоль води, і тоді відчуєш, що буде з тобою. Він узяв потягнув раз.

-- Ну, що відчуваєш?

— Велику силу в собі чую.

— Добре, ану потягни іще раз! Він перехилив, випив ще раз тої води...

— Ну, що тепер відчуваєш?

— Таку силу, — каже, — відчуваю, що коби б у сиру землю вставити кільце, то я взяв би за те кільце і всю землю перекинув би.

— Ну, добре. Тепер так, Іллюшко, — вони кажуть, — ти своєю силою не хвалися і не розказуй нікому, а роби так, щоб тобою раділи твої тато й мама. Злого нікому не роби, а тільки роби добро. В той час на руську землю нападали кочівники. І от Ілля Муромець вирішив захищати руську землю од кочівників. Якраз було оточене одне місто. Ілля Муромець підійшов під його стіни (а там були три хани, богатирі), вирвав дуба і як почав колотити ті війська їхні. Розбив усе військо кочівників, тільки три царі богатирі лишилися. Він прийшов до них і сказав:

S&

—

-

—

-^ 3

46

:---------

— Ідіть у своє ханство і закажіть усім, щоб більше ніколи на руську землю не приходили. Я б і вас теж тут положив, ну, лишаю тільки для того, щоб ви всім розказали, аби більше не приходили сюди. Бо на руській землі появився Ілля Муромець, який всіх вас розіб'є. Пішли ті назад, а Ілля Муромець зайшов у місто. Люди поховалися: хто в хати, а найбільше но церквах. Зайшов він у церкву — повно людей, плачуть і моляться Богу.

— Що ви тут робите, люди добрі? — питає Ілля Муромець.

— Як що робимо? Що, ти не бачив, що в нас за городом кочівники стоять, зараз нас усіх поб’ють, переріжуть.

— Де ті кочівники? Ніяких кочівників нема, вийдіть подивіться. Вони як вийшли, як подивились — нема нікого, наче й не було кочів­ ників. Почали вони веселитися, почали дякувати Іллі Муромцю, почали його просити, щоб він остався в них. А він сказав: — Ні! Я вас визволив і піду далі визволяти, кочівники ще далі пішли. А ви тепер не бійтесь, до вас ніхто більше не прийде. Працюйте, як ви працювали раніше, і нікого не бійтеся. Сів Ілля Муромець на коня і поїхав. Взяв путь прямо на Київ. А на Київ дорога була далека, треба було кружляти багато, тому що на прямій дорозі сидів сильний і страшний розбійник - Соловей-розбійник. Там ні птиця не пролітала, ні звір не пробігав, ніякий богатир не проходив Соловей-розбійник усіх побивав. Ілля Муромець поїхав прямоїжджою дорогою, мимо того лісу, де Соло­ вей-розбійник сидів. А сидів він на трьох дубах, на дев'яти суках. Зробив він собі там гніздо, щоб йому видно було по всьому лісу. Як тільки ХТО їде, йде — він зразу як засвистить по-солов’їному, аж листя* з дерев падає. А як зареве по-звіриному, так дерево ламається, і хто живий там проїжджає, падає на землю і вмирає. От як помітив Соловей-розбійник, що Ілля Муромець їде, як засвистить по-солов’їному — листя посипалось; як зареве по-звіриному — кінь Іллі на 'коліна впав. Ілля Муромець штовхнув свого коня коліном і каже: — Вставай, а то віддам тебе собакам — нехай з'їдять, що ти, злякався Солов'я-розбійника? Під’їхав Ілля Муромець, а Соловей-розбійник як побачив, як зіскочив з дуба і до нього... Та Ілля Муромець націлився і пустив стрілу прямо

&SL _ _ -----------4 7 І&-

-

$$

йому в праве око. Та стріла вийшла через голову і полетіла, а Соловейрозбійник упав на землю. Ілля Муромець підскочив до нього, враз схопив його, здушив своїми руками. І вже Соловей відчув, що попав в руки сильнішого за себе, думає: «Ну, оцього я вже не видержу...» Взяв Ілля од свого сідла одв’язав стремена — ремені міцні, зв’язав Солов’ю-розбійнику руки, зв’язав ноги, прив’язав до сідла, сів і їде прямо до Солов’я-розбійника у двір. А Соловей-розбійник мав дочку, богатирку-дочку мав. Як побачила та богатирка, що їде Ілля Муромець і батько її прив’язаний до сідла, схопила залізну дошку у дев’яносто пудів і кинула прямо в Іллю Муромця — хо­ тіла убити його. А Ілля Муромець як вдарив плечем у ту дошку, вона по­ вернулася назад і — в богатирку — убила її одразу. А жінка Солов’я-розбійника побачила вже, що біда, почала просити Іллю Муромця: — На тобі який хоч викуп, золотом чи сріблом, тільки остав мені му­ жа живим. Він відповідає: — Ні-ні! Він своє пережив! Стільки він людей зігнав зі світу, стільки він дітей осиротив, щоб я оставив його тепер живим? Нізащо! Мені викупів не треба, я не йду заробляти гроші, я йду захищати всіх, на кого напа­ дають. Повернув коня і поїхав прямо на Київ. У Києві тоді княжив князь Володимир. Як приїхав Ілля Муромець — у князя якраз був бенкет. Усі богатирі з князем гуляли. Як він приїхав і оголосив, хто він такий, князь спитав: — Якою ж ти дорогою їхав до нас?

— Я їхав, — каже Ілля Муромець, — прямоїжджою дорогою. Всі богатирі зіскочили з місць, особливо був там поважний богатир, Альоша Попович. Попович зіскочив та й каже: — Ні! Ні! Не може бути, неправда, князю, то він бреше. Хто у нас мо­ же їхати прямоїжджою дорогою? Там Соловей-розбійник сидить, там ні птиця не пролітає, ні звір не пробігає.

— Ага, такий ти богатир, — каже до нього Ілля Муромець, — ти Со­ лов’я-розбійника боїшся? Ану, — каже, — ходімо, я вам покажу, де ваш Соловей-розбійник. Вивів усіх з князем; і княгиня вийшла і богатирі. Показав він їм: — Ось ваш силач Соловей-розбійник, ось!

&£

=

■

48 S & —

-■

^3

Вони як глянули, що той прив’язаний до сідла, так усі зразу переко­ налися, що Ілля Муромець справді богатир. Він Солов’я-розбійника біля сідла держить, значить, він його переміг. Тоді князь Володимир каже, не питає нічого Іллю Муромця, а до Со­ лов’я-розбійника: — Ану, Соловей-розбійник, засвищи по-солов’їному та зареви по-звіриному! А Соловей-розбійник відповідає: Не ти, — каже, — мене взяв у полон, не маєш права мені й нака­ зувати! Нехай мені накаже той, хто мене в полон узяв. Тоді князь каже: — Ну, Ілля Муромець, накажи ти йому! От Ілля Муромець і каже: — Ви станьте тут, — до князя і княгині — накрив їх буркою, — я вас прикрию, щоб у вас перетинки у вухах не полопались, коли він буде сви­ стіти. А Солов’ю-розбійнику наказав: — Ану, слухай, Соловей-розбійник, що я тобі наказую, засвищи іще раз по-солов’їному! Так він як засвистів — листя посипалось з дерев, і ті богатирі, які були у князя Володимира, попадали. А він іще як заревів по-звіриному, то ті рачки розбіглися. Князя і княгиню Ілля держав під буркою, щоб не по­ падали і щоб перетинки не полопались.

— Такі ви знатні, га? — каже Ілля Муромець до богатирів.— Тікаєте? А як же я од нього не тікав? Тоді вивів Солов’я-розбійника у поле і одрубав йому голову. Потім остався жити у князя Володимира. От одного разу знов богатирі з’їхалися до князя. Гуляли там, бенкетували і щось там не помирилися, посперечались з Іллею Муромцем. Підмовили князя, і князь узяв та й по­ садив Іллю Муромця в тюрму. Посадив у тюрму і ту тюрму обгорнув зем­ лею, валом таким. І не посилав три роки Іллі Муромцю їсти, думав, що Ілля вже там загинув. А дочка князя Володимира, щоб батько не знав, таємно носила Іллі їс­ ти. І він собі там сидить, їсть, п’є, а князь думає, що він уже давно помер. Пройшло три роки. Коли це один хан, богатир, на ймення Калін, при­ силає до князя гінцем листа, пише: «Я хан Калін. Мало мені моїх земель; хочу забрати і твою Київщину. І коли ти мені добровільно не оддаси своє

£&

.............................. 49 £&

4 Історії Укряіог • ш ш

$$

царство, то я прийду з військами, завоюю тебе, і ти будеш з своєю жінкою у мене на кухню воду носити». Прочитав князь Володимир того листа, перелякався. Зразу почав ради­ тися з жінкою: — Що нам робити, що нам робити? Привели й дочку.

— ТІТо нам робити? Дочка каже: — Ану пошліть, може, живий Ілля Муромець там?

— Що ти, — каже князь, — здуріла чи що? Три роки він голодний там сидить, він давно помер, його кістки там розсипались, мабуть.

— Та ні, ні, ану пошліть! Він знову кричить на неї, а далі: — Та, може, і справді він живий. Ану підіть подивіться! Пішли, розкопали... Знайшли... А Ілля Муромець сидить, пісеньки на­ співує. Вернулися вони до князя і говорять: — Ілля Муромець живий, наче з ним нічого і не було.

— Правда?

— Правда.

— Ану гайда! — князь бігом до нього. Прийшов, одімкнув усі двері, випустив Іллю Муромця і почав просити: — Іллюшко, — каже, — Іллюшко, прости мені, що я на тебе прогні­ вався і посадив тебе у тюрму! Виручай тепер нас із біди!

— Ні-і! — каже Ілля Муромець. — Іди ти собі. Ти хтів заморити мене голодом, ти мене тут тримав, щоб я вмер, а тепер хочеш, щоб я йшов ви­ ручати тебе? Нема! Послав князь княгиню. Прийшла княгиня, просила, просила, знову Ілля відмовився: — Hi-і! Нізащо вас не буду захищати! Тоді дочка каже: — Ану піду я попрошу. Прийшла дочка, він не відмовляється, каже: — Ти мене годувала, ти мене держала на світі, за тебе йду, буду за­ хищати руську землю! Мають,— каже, — твій тато і мама щастя. І як вийшов Ілля Муромець, і пішов з Каліном-ханом воювати! Розбив Калінові війська. А хан Калін був здоровий, сильний богатир. Коли Ілля

розбив його війська, він сам взявся з Іллею боротися, Бились, бились, трос діб бились. Хан Калін уже наче зовсім подужав Іллю, кинув його об землю і придушив. А хан Калін мав три дочки, три красуні, і не хотів він Іллю Муромця убити, а тільки залякати. Витяг кинджал і каже: От я з тебе кишки випущу! А потім: — Ну, ще оставлю тебе живим. У мене є три дочки, вибирай, яку хо­ чеш заміж, і будеш жити у мене, будеш мене захищати. Нащо тобі оті руські князі поздавалися, коли ти сам за них б’єшся, а вони не помага­ ють тобі? А Іллі Муромцю оті старики, які його оздоровили, сказали: «Ти як будеш на руській землі, то все будеш од землі сили набиратися. Скільки будеш лежати на землі, стільки будеш сили набиратися»). От хан Калін його душить до землі, а Ілля думає: «Га-га-га, души, души!» Та все стає сильнішим і сильнішим. Хан Калін грозить йому: - Якщо не хочеш мою дочку заміж узяти, то я тебе зразу ж заколю. А Ілля спокійно лежить. Лежав-лежав, а вже відчував, що силу має. Узяв захопив ногами та як кине хана Каліна вгору. Той піднявся метрів на десять угору, а тоді як упав — мало не вбився об землю. Ілля Муромець хутко схопив його за ноги і давай ті війська, котрі були ще не до­ биті, тим ханом Каліном гамселити. Крутить кругом себе і його ж вій­ ська б’є. І розбив усі війська ворожі. Потім вернувся назад у Київ, узяв у князя Володимира дочку заміж і живе собі, царствує.

І. Лаврівська КНЯЗЬ ВСЕВОЛОД

У теремі князя Ярослава Мудрого запанував смуток. Гінці принесли вістку, що княже військо, яке Ярослав вислав проти греків, зовсім роз­ бите, і що багато княжих воїнів дісталося в грецьку неволю.

— Шкода моїх людей, — сумно сказав князь.

— Батьку, князю великий! Дозволь мені піти їх визволяти! — озвався Всеволод, середульший син князя. — Дай мені дружину воїнів і благослови в похід.

— Добре, сину. Молодий ти й розумний, вважай тільки, щоб ще біль­ шого лиха не накоїв. Зважуй добре кожний крок, будь відважний, але обе­ режний, бо греки — то хитрий народ. І пішов Всеволод. Дружину мав славну. Сіли на байдаки й подались Дніпром. Славні були лицарі в його дружині, а Всеволод мудрий і відважний вождь. Завжди і всюди був перший. Його золотий панцир блищав, як сонце, ясні кучері спадали на плечі, а очі — сині, як небо, — вдивлялися вперед і сипали іскрами помсти на ворога. Вже недалеко грецькі землі були, коли греки запримітили княжі бай­ даки. Вийшли посли і запитали: — Славні лицарі, хто ви?

—- Ми — воїни князя Ярослава, йдемо визволяти братів із неволі,— відповіли лицарі. — Готуйтеся до бою!

— Наш цар із вашим князем бажає розмовляти. Тоді виступив ясноволосий молодець Всеволод: — Ведіть мене до нього! І привели Всеволода до царського палацу. На золотому троні, критому червоним оксамитом, сидів цар Костянтин. Борода в нього сива, густі бро­ ви над чорними очима, а на голові — вінець із кованого золота. Біля ньо­ го, на другому, меншому, троні сиділа дівчина. На ній сукня пишна шов­ кова, дорогими каменями оздоблена, на чорному, довгому волоссі золота опаска. Личко біле-біленьке, а очі чорні, як два діаманти.

— Князь Всеволод, великого князя землі Української Ярослава — син! — оголосив царський дворецький. І ввійшов Всеволод. Пишно вбраний і гарний-гарний, як весняний ра­ нок. Став гордо перед царем: — Ти, царю, розмовляти зо мною бажав? — заговорив він по-грецько­ му. Знав розмовляти п’ятьма мовами. Почувши грецьку мову в устах чужинця, цар здивувався: розмовляти чужими мовами — означало велику освіту.

— Я знаю, чого ти на землі моїй шукаєш. Брати твої у мене в неволі. Вони мої! — сказав цар.

— Вони у тебе в неволі, царю, але вони не твої. Як по доброму не по­ годишся віддати їх, тоді моя дружина готова до бою стоїть.

— Слухай, юначе. Навіщо проливати кров? Нехай дружина твоя вишле одного лицаря, а ми дамо другого. Нехай вони борються. Хто переможе, того буде правда.

- - - 5*352 &&г

■ 2*3

Княженко Всеволод подумав, чи це не хитрощі греків... А царівна весь час вдивлялася в молодого князя ока з нього не спускала.

— Батьку, — озвалася, — відпусти людей. Ти ж маєш своїх доволі. Нехай чужі люди повертаються до своїх домів. їх ждуть там.

— Ні, царівно. Царської ласки я не хочу. Я сам стану на двобій з якимось вашим лицарем і кров’ю своєю здобуду їм волю— так, як ли­ цареві годиться,— сказав Всеволод.

— Покличте мого небожа! — наказав цар. — Князь із князем боротися будуть. Так годиться! І прийшов грецький князь. Невеликий ростом був, але міцний, із за­ взятим поглядом в очах. Глянув на стрункого Всеволода й посміхнувся наче певний уже був у своїй перемозі.

— На списах! — сказав.

— Згода! — відповів Всеволод. І всі вийшли на майдан перед палацом. Привели коней, подали списи. Цар і багато грецьких вельмож посідали на балконі придивлятись. Царів­ ни між ними не було. Вона стояла збоку і весь час дивилась на Всево­ лода. А сів він на коня, спробував списа і глянув. Глянув на царівну. Вона підбігла до нього і шепнула: — Тримайся, чужинцю! Ти надто гарний, щоб умирати! — Вийняла квітку з волосся й кинула йому під ноги.— Хай тобі Бог помагає! Лицар схилився низько: — Спасибі за добре слово. Не забуду! Почали битися. Списи вдарялися в щити, коні землю копитами рвали, а князі горіли завзяттям перемогти... Довго билися. Всеволод, стомлений дорогою, вже ледве тримався. І від сильного удару противника хитнувся на коні і, падаючи, перехопив переляканий погляд царівни, що стояла збоку. Рештками сил затримався на коні й потужно пустив списа в сто­ рону грека. Противник уже був певний у своїй перемозі і того й не запри­ мітив. Спис ударив, і грецький князь упав на землю.

— Славно, князю землі Української! Перемога твоя! — сказав цар. Але Всеволод немов не чув і не бачив нічого — тільки дівчину — пишну грецьку царівну, іцо усміхалася до нього. її чорні очі-діаманти при­ криті були чорними віями, а в них тремтіли сльози радости.

— Тепер жадай, переможцю, чого хочеш! — сказав цар. *

*4

4 *

S&

.....

'

^

3

5

3

Віддай братів наших, що в тебе в неволі, сказав князь Всеволод, за них я боровся. І — прощай! А царівна аж приблідла: «Це ж він піде, і я його ніколи вже не по­ бачу...» І сльози струмочком попливли по її блідому личку.

— Братів своїх ти визволив, забери їх! А князю-батькові скажи, що згоди хочу з ним, щоб ніколи більше наші війська не воювали, щоб ніколи кров українська не проливала грецької, а грецька - української. Відтепер ми — приятелі!

—- Батько мій, князь великий, радий буде! Він ніколи чужого не хотів, але землі свої боронив завжди. І боронитиме...

— Про його мудрість і хоробрість слава йде широко — по всьому сві­ ті, — сказав цар. — Ну, прощавай, юначе!

— Прощавай, лицарю! — шепнула блідими устами царівна і сумно гля­ нула на Всеволода.— Прощай і не забувай!

— Тепер ми — приятелі, царю? Так ти сказав?

— Так!

— То, як приятеля, хочу просити тебе про щось...

- Проси!

— Віддай дочку твою, грецьку царівну, мені за жінку!

— Батечку, віддай! — шепнула царівна і впала перед царем на коліна. Князь Всеволод стояв поруч, і в нього дрижала рука. Це буде велика честь для мене — мати зятем такого хороброго ли­ царя із славного роду Ярослава, землі Української князя, промовив цар. І справили весілля. Гучне та велике. І князь Всеволод з походу на гре­ ків привіз батькові визволених воїнів і невістку. Чудову грецьку царівну. І жили вони щасливо довгі роки. І від того часу греки вже більше не воювали з українськими князями.

І . Лаврівська КНЯЗІВНА ЯРОСЛАВНА Давно колись жив великий князь Ярослав. Правив він державою спра­ ведливо і мудро, тому його і Ярославом Мудрим назвали. Князь Ярослав Мудрий мав три доньки; Єлисавету, Олену і Анну. Ж и­ ли три князівни в чудовому теремі (так звали замки князівські в Укра­ їні), кожна мала золоте ліжечко, пухову подушку і багато чудового одягу. Три сестрички любили дуже одна одну, разом гралися і співали пісень. &&—

54

■

^

3

Якось усі вони бігали по галявині в ліску, недалеко від терему, і побачи­ ли маленького зайчика, що сидів під корчиком.

— Ой, дивіться, у нього ніжка болить, — сказала Анна і підійшла до зайчика.

— Пі-пі-пі! — скаржився зайчик. — Поможи мені! Дивиться князівна, а в ніжці у зайчика стирчить великий цвях. Вхо­ пила його пальцями і витягла.

— Пі-пі-пі!.. Дякую тобі! Нехай твоя зірка заблисне на весь світ. Щоб ти зацвіла, як найкращий квіт. — І скік-скік!.. зайчик у ліс утік. Усі три князівни подивились вслід за щасливим зайчиком, а Єлисавета сказала: — Як то приємно помогти нещасному! А Олена: — А яка то втіха зробити когось щасливим! — і дівчата побігли до­ дому, розказали батькові свою пригоду. А князь Ярослав, Мудрий же його назвали, подумав і каже: — Діти мої! Квіти мої! Добра доля усіх вас стріне, тільки сердець сво­ їх не змініть! Добро іншим, іншим робіть! І жили далі щасливо три князівни. А гарні дівчата стали, аж любо. Одного разу князь улаштував велике, славне на весь світ полювання і позапрошував усіх князів з усього світу. І французький король, і угорсь­ кий король, і норвезький король приїхали, і гостювали, полювали і бен­ кетували. А три князівни грались на своїй галявині біля криниці, бо на полю­ вання тільки чоловіки ходять. Посідали на траві і плели вінки з ромашок. Виплели один, і Анна поклала його собі на голову — ох, яка ж вона гарна була в віночку! Аж ось кінь на галявину вибіг, а на ньому лицар у золотій зброї, весь аж сяє, побачив Анну і спинився: — Добридень, гарна панно! Дорогу до княжого терему вкажіть, як ва­ ша ласка.

— Цією стежкою прямо, славний лицарю! — відповіла Анна, і серце в неї забилось живіше. Лицар ще хвилину постояв, потім завернув коня і помчав. І плели дівчата далі віночки, і вже й Олена і Єлисавета прикрасили ними свої голівки. А тут два лицарі на конях на галявині зупинились і на дівчат задивились:

£&

-

&3

55

— Гарні панянки, дорогу вкажіть, де князь і дружина його?

— Он там за рікою є стежка, а за стежкою галявина. Там князь і дружина його. І поїхали лицарі, а дівчата, мов причаровані, стояли. А ввечері у князя бал. Усі пишно вбрані, багато світла. Князь Ярослав гостей приймає. Всі бавляться і танцюють. Аж ось відкрилися двері, і до великої зали ввішли всі три князівни — Єлисавета, Олена і Анна. Всі три гарні, пишно вбрані. Королі, князі і царевичі обступили їх, а згодом один каже князеві: — Великий князю Ярославе! Я світ увесь уздовж і впоперек переїхав, а кращої, ніж донька твоя Єлисавета, не бачив. Віддай її мені за жінку!

— Великий князю, золота в мене і срібла повні міхи, дай мені доньку Олену за жінку, — каже другий. А третій: — Князю славний, я крім золота і маєтків, живе серце маю, і доньку твою Анну за жінку бажаю. І віддав князь Ярослав доньку свою Анну за лицаря, а він повіз її у свою державу Францію, бо цей лицар був французький король. І Анна-королева довгі роки в далекій країні Франції панувала, всім про Україну роз­ казувала, свої звичаї і віру до смерти зберегла. Всі люди її любили, бо гар­ на і добра королева була. Олена за угорського короля заміж пішла. А Єлисавету віддав князь за норвезького короля Гаральда Сміливого, але про них я вам, діти, колись другим разом розкажу. І так князь Ярослав, що його Мудрим звали, всі три доньки на славні королівські трони віддав, а вони всі три мудро і ласкаво панували. А думаєте, що це казка, діти? Ні, це наша історична правда!

І. Лаврівська ГАРАЛЬД СМІЛИВИЙ — Князю великий, володарю могутній! Норвезький принц Гаральд про­ сить тебе віддати йому за жінку прегарну дочку твою Єлисавету! — сказав русявий лицар в золотій зброї, склонивоіись перед оксамитом виложеним троном, на якому сидів князь Ярослав Мудрий.

— Лицарю, ти ж принц без держави, і ймення твоє ще світу не знайо­ ме. Подружжя таке нерівним буде, — сказав поважно князь.

_ _ _ .

. «З

5

6

- -

аз

— Іди, лицарю, в світ і славним до мене вернися,-- сказала князівна. Чорні її очі горіли, як два самоцвіти, і веселі вогники в них грали, а зо­ лоте намисто на шиї гордо задзвеніло вслід за її словами: «славним до ме­ не вернися». І пішов Гаральд. Поїхав у світ. Дружину відважних зібрав і кораблем по морі пустився. Завзятість горіла в його синіх очах, золоті кучері гра­ лися з вітром, зброя виблискувала на сонці, коли він стояв стрункий на самім верху корабля й давав наказ: — Вперед! Славу здобувати, ім’я своє прославляти для київської кня­ зівни в золотім намисті! Море шумить, скаженіє, корабель поре хвилі, везе смільчаків в ши­ рокий світ. Аж тут нагло — мов з-під землі виросли — показалися перед ним дві великі скелі. Небо над ними чорне-чорне, а поміж скелями хвилі горами валяться.

— Гаральде, заверни! Туди ще ніхто не проїхав! Гаральде, тут жде нас смерть!

— Смерть жде всюди тих, хто її боїться! — засміявся Гаральд.— Ніхто ще там не проїхав? Гаральд проїде! І відважно взяв у руки кермо. Хвилі кидали кораблем, мов лушпин­ кою — вода переливалася через верх...

— Вода заливає корабель! Ми тонемо!

— Вичерпати воду! — крикнув Гаральд. І всі — шістнадцять їх було, кинулися до праці. А Гаральд сміливо, певною рукою провадив далі ко­ рабель і наче усміхався. Любив боротися — хотів перемагати. І раптом ве­ личезна стіна води звалилася на них, корабель наче потонув, але вже за хвилину знову був на поверхні, і дивним дивом вода успокоїлася, і вони спокійно попливли дальше.

— Сміливий наш Гаральд! — кричали вояки.— Непроворний туди б не проїхав! Аж ось дивляться — вдалині острів маячить. Під’їхали ближче, при­ чалили. Напівголі люди зустріли гостей.

— Відкіля ви, чужинці, і де пливете?

— По світу блукаєм, славу здобуваєм,— відповіли.

— Будьте в нас гостями! І вийшов Гаральд з дружиною на берег. Коли несподівано почувся чи то рев, чи то стогін — ніби людський голос, а ніби й ні...

— Що це таке? — запитав Гаральд.

&&

3 $ 57 £&■ —

2*3

- Це нещастя наше велике. І нема такого відважного, щоб тому за­ радив. На землі нашій живе дикий звір. Шкоди нам великі робить, дітей краде... По землі ходить і по деревах скаче, ввесь волоссям чорним оброс­ лий. Зараз він високо на дереві сидить, списа там ніхто не докине, а стрі­ ли його не чіпаються... він кричить і глузує!.. Гаральд підійшов під дерево. Дивиться — високо-високо щось чорніє велике. Напнув лука, націливсь — стріла аж засвистіла, а він аж захи­ тався з напруження... І нагло чорна обкудовчена маса зі страшним верес­ ком впала на землю.

- Сміливий ти, лицарю, сильно і цільно пускаєш стріли, як ніхто ін­ ший. Жадай, чого хочеш, за таку послугу, все віддамо! Володарем нашим будь, а ми твоїми вірними слугами! — казали люди.

— Не треба мені нічого! Живіть тепер спокійно і щасливо та Гаральда Сміливого згадуйте!

— На спомин про нас візьми оце, — сказав один з мешканців острова, старший якийсь, видно, і подав Гаральдові гаманець. Гаральд відкрив його, а там перли, великі, чудові, білі перли.

— Спасибі за це! Найкраща дівчина світу в них пишатися буде! Горда київська князівна в золотому намисті. І поїхали далі... В незнані краї... Чутка по світу рознеслась, що в одному царстві великий лицарський турнір відбувається. Всі щонайкращі лицарі з цілого світу з ’їжджаються. І Гаральд туди поїхав. У палатах повно гостей. Лицарі, від ніг до голови закуті в золоті пан­ цирі, гарцювали на своїх конях. Панни-красуні сиділи на балконах і білими хусточками вітали щораз нові лицарські подвиги. Посередині, на високому кріслі, сиділа молода, напрочуд гарна жінка це королева. Аж ось влетів на чорному коні якийсь чужинець (це був Гаральд) лице обсмалене вітром, очі синіші від неба, волосся в ясних кучерях спа­ дало на плечі, струнка постать немов приросла до коня. На одягу дрібно ткана опанча, на ногах блискучі остроги... Мов вихор, облетів двірець довкруги і став, мов вритий, перед балконом, де сиділи королева й гості. Вийняв меча, підкинув його високо вгору меч перекрутився три рази в повітрі і знову опинився в долоні чужинця.

- Славно! Славно! - загомоніло з балконів, і кілька білих хустинок впало Гаральдові під ноги. Гаральд підняв одну з них і завісив па гілляці дерева, що росло на другому кінці замкового двірця. Вернувся знову до

-

— - ■3% 59

'

~ — ЗГЗ

балкону, намірився списом — спис прошив повітря і застряг далеко в зем­ лі, забравши перед тим хустину з дерева.

— Славно, славно! — заговорили всі, і знову білі хустинки посипали­ ся йому під ноги. З черги Гаральд напнув лука. Стріла полетіла високо в повітря і влучила в саму середину іншої стріли, яку перед хвилиною ви­ пустив один з дружинників Гаральда.

— Славно! Славно! - закричали на балконі, і всі білі хустинки впали лицареві під ноги. Останньою кинула свою білу хустину королева — на знак, що Гаральд переміг усіх.

— Хто є цей чужинець? Гарний, як промінь сонця, звинний, мов вуж, сильний, як лев, і сміливий, як орел?!

— Я Гаральд Сміливий! По світі славу здобуваю, Ім ’я своє прославляю, Щоб стати гідним дівчини В золотому намисті. Прегарної київської князівни!

— Хай живе Гаральд! Гаральд Сміливий — найкращий лицар! Слава Гаральдові! І королева подарувала Гаральдові, як нагороду, вінок переможця і до­ рогий перстень — перстень найкращого лицаря. І поїхав Гаральд далі... і до країни потрапив, де люди спокійні жили. Гарно прийняли Гаральда і його дружинників і розказали, що в них сму­ ток великий, бо жорстоке плем'я трандів на них напало, країну знищили і єдину дочку короля зі собою забрали. Пішов Гаральд до короля. Зайшов в палату і старцеві сивому низько вклонився.

— Привіт тобі, володарю, від Гаральда Сміливого!

— Ти сміливий, кажеш?

— Я Сміливий! І обіцяю тобі дочку твою визволити і трандів пока­ рати!

— Транди, молодче, жорстокий народ. їх ніхто ще не переміг.

— Гаральд переможе! І взяв Гаральд свою дружину і помчали, як вихор. Вночі до трандів вдерлися. Завзята і страшна була битва. Трандів більше — Гаральд за­ горілий від сонця з розвіяним волоссям, сіяв смерть довкруги... А його лицарі теж не дармували. Ось там молодий король трандів просто на Га­ ральда жене. Зчепилися разом...

бо £& -

-

.

— Віддай дівчину! — крикнув Гаральд.

— Поки я живу, ти її не дістанеш! — відповів король. І кинулись один на одного... Гаральд переміг, бо він не тільки сміли­ вий, як орел, але сильний, як лев, і звинний, мов вуж, був. Кинувся він шукати дівчину. Вийшов на високу гору, а там озеро, на озері острів, а на острові замок. І кинувся Гаральд вплав, озеро переплив і перед зам­ ком став. Замкнено все. Залізні ланцюги висять на брамах. Тоді Гаральд по мурі видряпався і через щілину, що замість вікна була, вліз досереди­ ни. Взяв дівчину і туди ж вернувся, а потім на свого коня засвистав. Вір­ ний друг вмить з ’явився, Гаральд сів на нього і стрілою помчав батькові дочку віддати...

— Гаральд переміг трандів! Гаральд Переможець! — понеслася блис­ кавкою вістка.

— Сміливий ти, лицарю! Хай ім’я Гаральда повік славним буде! — сказав старий король. — Лишись у мене, зятем мені будь і державою ряди...

— Королю, ласка твоя велика, а дочка твоя гарна, мов зоря на небі. Але серце моє іншій належить. В ім’я її я по світі блукаю, в ім’я її сла­ ву здобуваю. В ім’я дівчини у золотому намисті, прекрасної, премудрої київської князівни.

— Щаслива ця дівчина, — шепнула королівна.

— Подарунок, одначе, від мене візьми. Коробку самоцвітів, князівні своїй корону ними прикрасиш, — сказав король. — Це подяка за перемогу над трандами. І поїхав Гаральд далі... і далі славу здобував, ім’я своє прославляв, аж цілий світ заговорив про лицаря славного Гаральда Сміливого. І славний та багатий вернувся Гаральд до свого краю, і всі його вітали.

— Гаральд Сміливий, Гаральд славний лицар, Гаральд король Норвегії! І поїхав Гаральд в київську державу: — Князю великий, володарю могутній! Король Норвегії, Гаральд Смі­ ливий просить тебе віддати йому за жінку доньку твою Єлисавету!

— Король Норвегії честь мені цим робить, — відповів поважно князь Ярослав Мудрий. І лицар славний, Гаральд Сміливий, повіз у свою країну Норвегію чу­ дову дівчину в золотому намисті — київську князівну Єлисавету. Її чорні кучері прикрасив золотою короною з дорогими самоцвітами, на її руку надів чудовий перстень, а на шию низку великих білих перлів.

61

&&

М. Слабошпицький ПЕРЕМОЖЕЦЬ ПОЛОВЦІВ Зникли печеніги, але не поселився в руських степах мир. Новий, небез­ печний ворог з’явився там половці. На легких, прудконогих конях ви­ хором налітали вони на села й міста. Грабували, палили, гнали людей у рабство. І ніяк не могли руські князі зібрати сили для відсічі їм. Бо все сварилися поміж собою за владу, за великокняжий стіл у Києві. А половці дедалі більше нахабніли. Вже й до стольного Києва докочувалися хвилі кінноти кочівників. Переяславський князь Володимир Мономах умовив Святополка Київсь­ кого виступити проти ворога спільними силами. І рушили їхні війська вздовж Дніпра у пошуках половців. Вивідники кочівників давно помітили руські дружини й передали звістку про них своїм ханам. Зібрали хани ра­ ду, щоб вирішити, як діяти проти князів. Оскільки вони були твердо пе­ реконані в своїх силах, постановили: вирушити назустріч руським і дати бій. І ось квітневого дня 1103 року зійшлися в чистому полі обидва війська. І вдарили дружно русичі — захиталися половецькі ряди, почали кочівни­ ки втікати. Двадцять ханів половецьких полягло в тій битві. Величезні отари коней, овець і верблюдів захопила руська дружина. І повернулася вона додому з перемогою. Принишкли далеко в степах половці. Чотири роки не нападали на руські землі. А потім знову посміливішали. І ось уже повели їх войовничі хани Шарукан і Боняк на Русь. Знову грабували, палили, гнали людей у неволю. Став збирати дружини Володимир Мономах і рушив назустріч во­ рогу. Перестріли русичі половців на річці Сулі й одразу кинулися на них. Ті навіть не встигли вишикувати свої бойові загони. Не витримали натиску русичів, кинулися втікати. Гнали їх дружинники аж до річки Хорол. Роз­ громили кочівників ущент, захопили всі їхні обози й отари худоби. Ще кілька разів водив на половців війська Володимир Мономах і щоразу перемагав ворога, відбиваючи в нього бажання нападати на Русь. Ці походи в степи принесли Мономахові славу захисника рідної землі й авторитет великий у різних кінцях землі Руської. І коли помер Святополк Київський, стали просити кияни Володимира Мономаха до себе Великим князем, найголовнішим над усіма руськими князями. Але він чемно подякував за честь і відповів, що не має права на київський стіл, а тому й далі сидітиме в Переяславі. І тоді в Києві по-

S&

62

малося повстання. Доведені до відчаю здирництвом Святополкових уряд­ ників, люди почали громити доми воєвод і багатіїв. Повсталий люд знову послав гінців до Володимира Мономаха. І сказа­ ли вони йому, що тільки його хочуть бачити головним князем. Поїхав то­ ді Володимир Мономах до стольного града Києва. І повторив люд усі ті слова, які він уже чув од посланців. Отак і став Володимир Мономах кня­ зем київським. Князювання він почав з того, що знизив податки простолюдинам і цим одразу викликав ще більшу прихильність до себе. А ще став збирати військо, щоб остаточно покінчити з половцями. Тепер під його владну руку присилали дружини всі руські князі, оскільки Мономах поклав край їхнім міжусобицям. Дванадцять років сидів на київському столі мудрий і далекоглядний князь. І були це роки миру й спокою. За Мономаха було збудовано перший міст через Дніпро, нові храми, знову наповнилася державна скарбниця. Київ вкотре пережив період піднесення. Але 1125 року помер 73-річний князь. А після його смерті, на жаль, почалися на Русі смутні часи. Спа­ лахнули знову княжі міжусобиці. І ніхто не знав, яке горе невдовзі прийде на їхню землю з навалою монголо-татарських полчищ.

О. Єфимов ДБАЙЛИВИЦЯ ЛЮДСЬКА

...Вона росла ніжною, допитливою дівчинкою. І хоча Євпраксія була знатного роду (батько — князь Мстислав, син великого князя Володимира Мономаха), серце мала добре й чуйне. А як любила веселощі, жарти, ігри, розваги скоморохів1! Та нагла смерть улюбленої годувальниці сильно вразила дитячу душу. Вона відмовилась від їжі, цілий місяць від неї ніхто не почув і слова. А по тому Євпраксія, шукаючи тиші й самоти у Хрещатому яру, зустрілась з літнім киянином, який збирав трави й квіти. І робив це не задля прикраси покоїв, а для того, щоб із них виготовляти «зеліє» на потребу лікування. А квітів, трав навколо Києва і на схилах Дніпрових, у лісі, на галяви­ н а х — гай-гай скільки... Звіробій і материнка, ромашка і спориш, деревій і хвощ, липа і... Та хіба все перелічити!

1 Скоморох — блазень, мандрівний актор.

£&

-

^

3

63

Можливо, тоді й поклала собі Євпраксія, онука Мономахова: «Навчи­ тися цьому вмінню не багатства ради, але люди ради». Бо земля дає лю­ дині все потрібне для життя, тільки вмій читати цю мудру її книжку. Вже невдовзі дівчина знала назви і властивості кожної рослинки, кожної би­ линки, кожного дерева й куща, як і коли збирати, сушити, дрібнити. Зго­ дом опанувала і премудрість виготовлення порошків, напоїв, крапель, мазей. зала тихо: «Се єсть зеліє, розумій і віждь». А «зелія» та мазей робила дів­ чина багато, аби вистачало усім. І це творила з дня на день, рік у рік, не даючи собі супокою. Добродія була вельми «відома і слишима єсть на всі чотири кінці землі...» Так Євпраксія отримала від людей ще одне ім’я — Добродія. Правда, гарне, красиве і дуже глибоке за змістом ім’я? Вслухайтесь — Добродія, діє в ім’я добра. І звертаючись до неї, люди казали: «Дбайливиця наша»; а прощаючись, кланялись, дякуючи своїй Добродії. Згадки в численних літописах залишили нам мало відомостей про Євпраксію-Добродію. І все ж найважливіше ми знаємо. Коли у 1122 році її видали заміж за візантійського царевича, дівчині було п’ятнадцять років, і вже тоді вона широковідома була як Добродія. Отож наша землячка — перша в світі жінка-лікар. Зауважте — перша в світі. Подібних не було на ті часи в жодній країні. Більше того, її пе­ ру належить і велика збірка про лікування травами. І ця збірка — теж перша. Перша відома на Київській Русі медична праця, врата лікарської премудрості.

І. Лаврівська МОРА — ДОНЬКА ХАНА ПОЛОВЕЦЬКОГО

— Велика перемога! Слава воїнам князя Святослава! Грали музики, били в барабани — втішалася вся країна. З нагоди пере­ моги славного війська українського князя Святослава над відвічним воро­ гом — половцями в київському замку князя — пишний бенкет.1 1 Челядь — слуги. ‘ Смерд — в стародавній Русі селянин-землевласник.

Сам старий князь Святослав, сидячи на оксамитом обшитому троні, промовляє до гостей: — Радійте, діти! Ми перемогли, хоч і не знищили ще ворога. Треба ще раз ударити, але всі разом, сильно, тоді навіки нам спокій буде!

— Підемо всі! Веди нас, князю! — гукали лицарі.— Підемо з тобою слави добувати. А десь у куточку, під стіною, молоді князі: Ігор — старший і Всево­ лод — молодший, жадібно прислухалися. Запальні слова про війну і славу глибоко їх хвилювали.

— Слухай, брате, — тихцем промовив Ігор, — зберімо й ми військо й ходімо на половцях слави добувати. Ходімо самі!

— Чи ти не чув, — озвався Всеволод, — як князь Святослав сказав, щоб усім разом зібратися?

— Так, але тоді вся слава буде їм, а не н ам ..

— Але ж тут йдеться про всю державу...

— Ми її оборонимо й слави СОБІ здобудемо. Невже ти не хочеш до­ вести в бою, що ти — справжній лицар? Дивись, я й сина свого візьму, щоб і він прославився... І зібрали вони військо, і пішли проти половців самі — два молоді недо­ свідчені князі, і з ними молоденький княженко Володимир, син Ігорів. Ішли лісами, йшли степами, ярами й долинами посувалися, аж дійшли до річки. А з-поза річки хмарою чуже військо суне: дикі половці... Мов леви, кинулись наші князі з своїм військом, розбили ворога і захопили табір самого хана. Ханів намет, як палац міцний та розкішний,— усе всередині сяє зо­ лотом, стіни завішані дорогими сукнами, золотими прикрасами оздоблені, долівки в пухких килимах, а в усьому наметі — ні душі живої. Пройшовся князь Ігор по намету, крученими сходами на високу вежу зійшов. А там — прегарна кімната, вся в квітах, і на ослоні, застеленому шкірою білого ведмедя, дівчина маленька, з чорними, скісними очима і з чорним, довгим волоссям.

— Де мій батько? — запитала.

— Твій батько втік, а військо його розбите. А чого ти тут сама сидиш, дівчино?

— Я — князівна Мора. Це — мій похідний замок. І я належу йому, як він мені, — гордо відповіла дівчина, ухопила кинджал і замахнулася про­ сто собі в груди.

£&

j Історія Укріїни ш к ш а ї

3*365

.........

- Ні! — крикнув Володимир, що стояв поруч свого батько, князя Іго­ ря, — не роби цього! Ми ж не варвари, кривди тобі не заподіємо. Батьку, дозволь їй залишитися тут... І жила собі дівчина на вежі, а Всеволод, князь Ігор із Володимиром та старшиною — внизу, в хановому наметі. Військо розтаборилось навколо. Та якоїсь ночі несподівано зчинився сполох. Гамір, крик. На табір кня­ зів напали половці. Облягли його силою незчисленною й здобули, а князя Ігоря з сином Володимиром захопили в неволю. Розбите княже військо повернулось додому. Упали до ніг князеві Свя­ тославові посли його; — Князю великий, Святославе! Князь Ігор і син його Володимир у не­ волі у половців, а про Всеволода й вістки не маємо... Славно билися, але не встояли перед навалою... Смутком пройнялося обличчя старого князя: — Дав мені Бог присмирити поганих, а молоді князі, не вгамувавши юнацького завзяття, відчинили їм ворота на нашу землю... А князь Ігор з Володимиром сиділи в половецькому замку в неволі. І раз вночі почули шарудіння в своїй кімнаті. Хто тут? спитав Володимир.

— Це я, Мора. Цитьте... Ось тут тобі, лицарю, мій кинджал. Ти охо­ ронив моє життя, хай же він тепер охороняє твоє. — І зникла, залишивши кинджал. Дорогий, самоцвітним камінням оздоблений, аж блищав до мі­ сячного сяйва. Довго дивився княженко Володимир на кинджал, що всіма барвами веселки виблискував у пітьмі... І знову відчинилися двері, і знову хтось потихеньку ввійшов в кімнату.

— Хто це?

— Це я Лавор, вірний слуга князівни Мори. Як хочете, я можу ви­ вести вас із табору й дорогу вказати...

— Ходімо, сину! Збираймося додому. Додому!

— Добре, батьку, але чи не годиться наперед подякувати князівні за її добре серце? Я піду на хвилинку... І крутими сходами, тихо, як кіт, дістався на вежу.

— Спасибі тобі, Моро! Ми відходимо.

— Прощавай! — прошепотіла дівчина. Але в ту саму мить щось зату­ потіло, і в кімнату ввійшов батько Мори — хан половецький.

— 0, ти, князю, тут? А може б ти, князю, звеличив наш рід і до нас пристаб? Невже Мора тобі не до вподоби?

---------

-а ?

6

7

&&

аЗ

— Лишитися тут — значить батьківщини своєї вже не бачити, а це — гірше за смерть, — відповів княженко.

— Ха-ха-ха! У нас не так-то вже зле. Я сина не маю то по мені ха­ ном половецьким будеш.

— Не треба мені чужого, коли своє маю! А в цей час князь Ігор із Лавором глибокими підземними сходами ви­ хопилися з табору в ліс, і полями, лісами й степами йшли в Україну. Володимир залишився у половців і дуже сумував.

— Князю, — сказала йому Мора, —- ти можеш тікати. Я тобі дорогу вкажу...

— Можу і хочу, але тільки з тобою, Моро! Мій край гарний, веселий і багатий. Ти полюбиш його. Тікаймо, Моро! І одної ночі, через два роки по втечі князя Ігоря, утік князь Володимир із полону половецького. Та не сам. Біля нього йшло щось закутане в до­ рогу опанчу. То була Мора, донька половецького хана, дружина княженка Володи­ мира. Леся X pa пл uea Щур ВИШИВАНІ КВІТИ

Було це давним-давно у нашій славній Україні. Жили в городі Черні­ гові брат із сестрою. Брат називався Яромир, а сестра Доброслава. Яромир був лицар, тисяцький у княжому війську. Коли виїздив, бува­ ло, із двору в степ на білому коні, в блискучій зброї, попереду війська свого, то здавалося, що сонце ясніше світить і буйна трава степова до ніг стелиться. На вулицях города всі з пошаною вступалися Яромирові з дороги, бо знали, що як тільки виїде в чисте поле, як тільки махне мечем, то горе буде поганим половцям. Не було лицаря над нього. А найбільше боялись його половці у степах. Та ось вирушив великий князь київський на лютих половців. Пішов з ним також Яромир із своїми дружинниками. Пройшло багато днів, повертаються княжі воїни і кажуть Доброславі: — Із сумною вісткою прислав нас до тебе князь київський. Узяв ли­ царя Яромира живцем хан половецький у неволю. Повіз його в далекий степ половецький. Даремно старалися ми його догнати... *•» 68 b s.

І заплакала Доброслава. А вранці, коли ще челядь спала, пішла у світ шукати свого брата. Ще весело їй ішлося, поки проходила українськими селами. Тут люди радо її гостили, на ніч приймали та ще показували, куди їй у степи поло­ вецькі мандрувати. Ще не було їй важко, як вийшла у степи українські. Трава там така буйна-буйна, а квітів барвистих так багато, аж за очі беруть. А понад сте­ пом різної птиці зграї, і всі летять на схід. Пішла за ними й Доброслава, бо знала, що туди дорога до половців. Вийшла у степи половецькі, а там уся трава жовта, зів’яла, сонцем спалена. Ні квітів, ні пташок не видно. А сонце пече, і важко йти. Та не приставала Доброслава, а все спішила, щоб якнайшвидше до Яромира дістатися. Довго вона блукала степом, уже з утоми та голоду ледве могла пору­ шитися, аж ось стоять у степу гострокіпчасті половецькі шатра. Підійшла вона ближче і стрінула сторожу половецьку. Посміхнулися злобно половці і повели її до свого хана. А хан і справді держав Яромира у себе, замкненого в наметі. Щоразу питав його: — Чи хочеш, лицарю руський, Яромире, мені на службу стати, разом зо мною русичів воювати? Дам тобі, чого лиш забажаєш, ще й за сина сво­ го тебе прийму. А Яромир відповідав: —- Не мила мені твоя служба, хане. Я-— руський лицар, а русичі вірні до смерті своєму князеві та землі своїй. Не буду я задля твоїх багатств наші звичаї прадавні ламати. І розлютився тоді хан дуже, казав замкнути Яромира в окремому шат­ рі, куди ні один промінчик сонця не заходив, і наказав його самою водою і сухим хлібом годувати. І мучився Яромир, почорнів та охлявав з кожним днем гірше. Вже здавалося, іцо він навіть кроку ступити не зможе. А все-таки, коли хан питав його знову, чи готовий він князя свого зрадити, Яромир відповідав: «Ні!» Коли хан побачив Доброелаву, задумав завдати їй великого болю з по­ мсти. Він сказав: — G у нас лицар Яромир, та не хоче він ні бачити, ні знати сестри. Він уже до половців пристав і давно забув про Русь і про свого князя. 1 ти, дівчино, поклонись мені, тоді він, може, із тобою говорити захоче.

&3 69 £&

aj

І запалало личко Доброслави гнівом, і сказала вона: Може, і поклонився вам мій брат, коли ви його чи то голодом, чи мукою приборкали. Та я вам не поклонюся ніколи! І мов вітер степовий, вибігла вона з ханового шатра і помчала у степ. А там упала на землю, гарячу від степового сонця, і гірко-гірко заридала, що відцурався її брат Яромир і землі рідної, і сестри своєї. А потім встала й пішла, куди ноги понесли. І зайшла знов у степ український. Там почула, як співали хором пташки, побачила квіти бар­ висті, пахучі. І подумала: «Як мій брат міг відцуратися такої краси? От якби я могла йому хоч трохи тих квіток передати!» Тоді почала зривати квіти, сіла й заходилася плести з них сорочку для брата. Що білі квіти —■ то полотно, а що сині, червоні — то дивні візе­ рунки на плечиках повимережувала. Скінчила вона робити сорочку, зави­ нула її в ніжне павутиння, щоб дорогою не понищити, і пішла знов у степи половецькі. Підійшла до табору половецького і стала сторожів благати: — Занесіть цю сорочку лицареві Яромирові, що у вас перебуває! Довго-довго не хотіли половці вволити її волю, а вкінці один з них зми­ лосердився і сказав: - Давай сюди, дівчино. Занесу я її твоєму братові, коли так дуже про­ сиш. Приніс сорочку, квітами українськими мережану, до шатра Яромира, кинув її йому, а сам швидко пішов, щоб, бува, хто не підглянув. Одягнув Яромир на себе ту сорочку. І дивне диво! Той, що не мав сили ворухнути­ ся, нараз знову набрав ЇЇ. Тепер туга за рідною землею не давала йому на місці встояти. Нічкою невидною викрався Яромир з намету і буйним вихором погнав у степ, де знайшов сестру Доброславу. Розказав Їй, як то квіти українські йому силу й відвагу дали. Тоді пішли обоє в Україну. З того часу всі українки залюбки вишивають квітки барвисті. їх сила дивна.

Ь&—

3*370 £&-=

КАМ’ЯНИЙ ГОРІШОК

Легенда За сімома горами, за сімома ріками жив собі князь Володар. Мав він трьох синів, кучерявих хлопчиків. Занедужав князь, виснажений воєнними походами. А як на смертній постелі лежав, велів до себе синів привести.

— Сини мої любі, — сказав, — смерть розлучає нас. Не лишаю вам скарбів, бо війни з ворогами спорожнили нашу скарбницю. А все ж таки візьміть собі те, що в ній лежить. Це моє останнє розпорядження.

— Котрий же син має володіти по тобі, милостивий князю? — запитав воєвода. Та князь заплющив очі і вмер. Коли князя похоронили й відчинили скарбницю, побачили там один-однісінький кам’яний горішок. Дивувалися всі, що воно означає, що такий могутній князь, а синам у спадщину ли­ шив тільки кам’яного горішка. Найстарший княженко узяв горішка і каже: — Поділимося ним! Я розіб’ю його на три частини, і кожний дістано третину. Ударив його молотком раз і другий, але твердий горішок не піддавався. Тоді княженко каже: -- Навіщо він нам потрібний? Коли б хоч золотий був, а то кам’яний... І кинув його під стіл. Підняв його середущий княженко: — Ану-мо, може, я розіб’ю! Ти ударив двічі, а я вдарю вдесятеро більше. Бив-бив, не розбив, махнув рукою і сказав: — А й справді, навіщо він нам здався? Коли б хоч срібний був, а то... І кинув його. А найменший княженко підняв горішка, виніс його па замкове подвір’я і почав розбивати. Бив-бив до самого вечора й не розбив. Другого дня знов узявся до роботи, але коли сонечко зайшло, горішок був таки цілісінький.

«Що воно за диво? — думав княженко.— Такий собі горішок, та щоб я його не розбив? Мушу я йому дати раду!» А третього дня прийшли обидва брати і стали кепкувати: — Каміння тобі на шляху товкти, а не княженком бути! Що це ти, з глузду з ’їхав, іцо кращої роботи собі не найдеш?.. Збіглося двораків багато, прийшов і сам воєвода, та й кажуть: — Може б, тобі, княжичу, і справді кинути це діло. Не вдіяли твої братчики нічого, то й ти не вдієш... Найменший княженко й каже: — Вже ж треба мені хіба вашої ради послухати. Тільки шкода недокінчене діло впівдороги лишати. Ще хоч один-однісінький раз ударю... Вдарив злегка молотком, а той горішок, мов сам із себе, натроє розко­ ловся, і вилетів з нього з б и т о к паперу. Воєвода розгорнув папір і п о ч а в читати: «Я, князь Володар, наказую вам з того світу: котрий з моїх синів цьо­ го горішка розіб’є, хай стане князем по мені. Бо тільки найпильніший, найвитриваліший, такий, що зневіри не знає і що чорної роботи не боїть­ ся, може це зробити. Тільки такому, що тричі по три тисячі разів уда­ рить, цей горішок відчиняється. Заведіть його в терем і посадіть на пре­ столі, а два інші брати хай повинуються йому!» Поклонилися всі найменшому княженкові, повели в терем і посадили на престолі, щоб сповнилася мудра воля князя Володара. А воєвода дуже зрадів, що країна дістала нового князя, і сказав на радощах до першого радника: — Ну, цей зневірі не піддається. Що задумає, доведе до кінця! Добрий буде володар!

А. Лотоцький

КНЯЗЬ БАТЬКО Дощ лив день і ніч уже повні два тижні. Із гір несли ріки стільки во­ ди, що Дністер виступив із берегів і залив усю рівнину широко й далеко. І вулиці Галича були під водою. Деякими вулицями можна було дістати­ ся тільки човном. Щастя, що повінь налинула вдень. Люди із затоплених домів могли завчасу втекти до родини й знайомих, що мали доми на гор­ бах, так що їх не досягла вода.

А на горі гордо стояв пишний княжий терем* Він не боявся й найбіль­ шої повені. У Галичі сум і тривога. Не лише тому, що в місті наробила повінь сті­ льки шкоди. Кажуть, що горе й лихо в парі ходять. Так і тут було. Саме перед повінню виїхала була валка солярів по сіль в удецьку солеварню. Виїхало було 100 княжих возів, а до них пристало стільки ж других бояр­ ських і міщанських. Княжим солярам товаришив відділ озброєних дру­ жинників, то все з ними безпечніше їхати. А провадив валку досвідчений сотський Семен Домажирич. Та як вертали, на Виковому болоті стрінуло їх велике нещастя. Передні вози, що мали кращих коней, випередили зад­ ніх на кілька гонів. А задні, яких 140 возів, у пітьмі збилися з дороги й заїхали в такі болотяні нетрі, що ні взад ні вперед. Помучені коні не могли вдержати навантажених возів, і вози котилися з гори в болотяну прірву й тонули там. Зчинився крик і метушня. Коні ржали і рвалися наперед, рвали по­ сторонки, вози виверталися й привалювали тягарем людей. Злива й тем­ рява не давали змоги рятувати нещасних. Більше як 300 людей найшло там смерть. Одні потонули в болоті, а інші згинули під тягарем возів і під копитами коней. Семен Домажирич вернувся в Галич із рештками, мов зі хреста знятий. Такого нещастя не довелося йому ще ніколи зазнати в дорозі, хоч уже більш як 20 літ їздить із княжою валкою по сіль. Служив він ще батькові князя Ярослава, Володимиркові, а оце вже дев’ять літ князеві Ярославові. Аж тут таке нещастя! «І як мені перед князем стати?!» — думав він. Та мусиш, дарма! Що буде, то буде. І став. Князь лагідно прийняв його. Знав уже про нещастя. Випитав його тільки докладно про всю подію, а потім сказав: — Що ж, воля Божа в усьому! Багато бідних ^вдів і сиріт лишилося, та я не дам їм голодувати. Не заступлю їх покійних мужів і батьків, та все ж таки старатимуся по змозі влегшити їм горе. Легше стало на душі Семенові Домажиричеві, як виходив із княжого терему з переслухання. На другий день у престольному соборі була Служба Божа й панахида за покійних, що згинули на Виковому болоті. На Богослужінні був сам князь Ярослав. Молився гаряче за душі покійних і дав собі ще раз у душі прися­ гу бути справжнім батьком нещасним родичам покійних солярів.

На дивне диво сльота припинилася таки цього дня, коли правили Бого­ служіння. Води як скоро прибули, так скоро стали опадати. Князь Ярослав велів списати собі родини покійних солярів і таки цього ж дня повизначував їм допомогу із своєї скарбниці та із запасів і комор, відповідно до чисельности родини. Довідався князь, що один з солярів, Лука Глібович, що вернув сильно покалічений із Удеча, лежить на смертній постелі.

— Піду відвідаю його. Вийшов сам, не хотів брати нікого з собою. Вже доходив до загороди Луки Глібовича, як на закруті1 побачив струнку, найбільш 12-літню чорняву дівчину в боярському одязі. Несла чималий кіш2 повен усяких припасів. Ще більший кіш несла за нею служ­ ниця. Дівчина йшла жваво, та видно було, що не під силу був їй цей тя­ гар. Князь прискорив ходу й підступив до неї.

— Боярівно, — питає князь, — куди так з таким тягарем? Дівчина зразу змішалась, опісля сміливо відповіла: — Несу трохи припасів для бідних дітей Луки Глібовича, що лежить важко хворий.

— Завеликий тягар для тебе, боярівно, дай я понесу, бо й я туди ви­ брався.

— Ні, князю, — каже боярівна, — не випадає тобі нести, сама понесу.

— Чому ж не випадає? — спитав князь.

— Бо ти князь, — відповіла боярівна. Але князь не дав собі нічого сказати і майже силою взяв у неї кіш та поніс.

— Чия ти? — спитав князь у боярівни.

— Я Чагрових, — відповіла дівчина.

— А як тобі наймення?

— Настася, — сказала боярівна. В убогій домівці соляра Луки дуже здивувалися, як побачили князя. Нещасний Лука хотів на вид князя підвестися на постелі, та князь ска­ зав: — Лежіть спокійно, Луко. Я прийшов довідатися, що з вами, та дещо вам помогти. Зараз пришлю і лікаря. Був би взяв його зі собою, та він пішов до іншого недужого.

1 Закрут -- поворот.

2 Кіш — тут: великий кошик.

I

_______

— Ой, навіщо вже мені лікаря, — відповів на це Лука, — я вже гото­ вий у дорогу на той світ. Щасливий я, що милосердний Бог дав мені змогу висповідатися та прийняти Найсвятіші Дари.

— Всі ми в Божій волі, а рятуватися треба, — сказав князь, кладучи кілька золотих гривень на скрині біля постелі.

— Ой, князю, та ж то маєток! — аж скрикнув Лука.

— Це на те, — сказав князь, — щоб, як прийдете до здоров’я, не по­ требували вже важко працювати. Князь попрощався й вийшов. Вийшла й Настася.

— Дякую тобі, мала боярівно, — сказав князь, — за твоє добре серце.

— О, це ж наш християнський обов’язок, — сказала дівчина, отець Касіян каже, що кожен християнин повинен помагати ближнім. Та я не в силі так помогти, як ти, князю.

— Дівчино, — сказав князь, — хто знає, може, в Бога твоя поміч біль­ ше варта, як моя. І розпрощався. Увечері був у Луки княжий лікар грек Диметріос. Оглянув, записав ліки.

— Будеш жити, — сказав Луці. Два повні місяці лікувався Лука, а все коштом князя. Прийшов до здоров’я.

— Якби не князь Ярослав, був би я вже в сирій землі, — сказав він до Настасі Чагрової, коли прийшла його відвідати.— Наш князь справжній батько нам. А восьмилітній його Мирославко каже: — Тату, й боярівні Настасі подякуй, бо вона щодня приходила відвіду­ вати тебе й про нас дбала.

— Е, що це, — сказала Настася й зашарілася по самі вуха.

— Дяка й тобі, боярівно, за добре та щире серце. — сказав Лука. — Не собою я журився, як лежав недужий, а своєю дрібнотою. Рік тому як утра­ тили неньку, а тепер і батько мав їх покинути. Та як я побачив тут нашого князя й тебе, боярівно, мені легше стало. Я міг спокійно й відійти з цього світу. Я вже був певний, що мої діти не пропадуть марно.

— Так, так, — сказала боярівна Настася,— князь дуже добра людина, він не дав би був пропасти вашим діточкам.

— І ти, боярівно, теж не лишила б їх без опіки,— на це Лука. Дівчина не відповіла нічого...

Таке то склалося року Божого 1164 в Галичі, престольному городі кня­ зя Ярослава Осьмомисла, коли Галич і сусідні села над Дністром залила страшна повінь. Такої повені не затямили тоді й найстарші люди в Галичі. І літописець вписав згадку про неї та про нещастя на Виковому болоті в літопис. Є. IIIморгун

НЕОПАЛИМА КУПИНА

Було це дуже давно. Два королі — польський та угорський — об’єд­ нали свої війська і підступили до стін славного міста Дорогобужа1. Захис­ никам града прибульці передали листа. Пропонували без битви відчинити міські брами, вийти в поле без зброї і здатися в полон. За це королі обі­ цяли усім зберегти життя. В іншому випадку, погрожували, місто буде спалене, і на ласку переможців сподіватися нічого. Коли минув відведений на роздуми час, із Дорогобужа вийшов посла­ нець. Зайди-воїни зустріли його і провели на узвишшя, де на золочених стільчиках возсідали королі.

— Я приніс відповідь на ваш лист, — сказав посланець і передав угор­ ському та польському владарям бадилину із листям, схожим на ясенове, та з блідо-рожевим суцвіттям на верхівці.

— Як?! — здивувалися владарі. — Оце й усе? Посланець вклонився: — Мені старійшини доручили передати тільки це. А ще веліли сказа­ ти: якщо вам цього зілля замало, то ось довкола вас на пагорбі його цвіте скільки завгодно. Зібрали королі своїх радників та наймудріших мужів. Думали, дума­ ли — ніяк не зрозуміють, що саме захисники міста сказали їм цим зелом. Коли знайшовся один: — Я знаю це зілля. Воно горить і не згоряє. Він взяв із багаття палаючу гілку і підніс її до квітучого куща. В ту ж мить увесь кущ спалахнув голубувато-зеленкуватим полум’ям. Та ще че­ рез мить полум’я згасло. І всі побачили, що кущ стоїть неушкоджений— такий же рожевоквітний, усміхнений. І всі враз зрозуміли, що саме від­ повіли захисники Дорогобужа на їхній ультиматум.

1 Дорогобуж — давньоруське місто у Галицько-Волинському князівстві, відоме з ХІ-ХІІ ст. Зараз райцентр.

І мовив угорський король польському: — Ми ніколи не завоюємо цієї країни. Тому я повертаю своїх воїнів додому. І тобі раджу зробити те ж саме. ...Давно це було. Відтоді сотні разів вороги воювали наш край. Але кожного разу зали­ шалися з облизнем1. А край зеленіє під синім небом та ясним сонцем. І щоліта тут рожево квітнуть куїці неопалимого зела, стверджуючи незнищенність української землі і її народу. Неопалима купина. Так називається це зело. Здавна так називається. Сам образ неопалимої купини використовується в Україні досить часто. Зокрема, значного поширення набула ікона, яка так і називається: «Неопа­ лима купина». На ній зображення Богородиці з Сином на руках вписується у восьми­ кутну зірку, яка складається з двох — червоного і зеленого — чотирикут­ ників з гострими кутами і увігнутими всередину сторонами. Зелений колір означає кущ купини, червоний — полум’я, яке охопило рослину. Ця іко­ на, виставлена у храмі чи в хаті, нібито зберігає приміщення від пожежі та блискавки. Неопалима купина — поетичне відображення долі України та українсь­ кого народу. Яких тільки бід не випадало на наш край! Його палили, гра­ бували, нищили, століттями різні заброди висмоктували животворні сили, забороняли українську мову й культуру, викорчовували саму назву «Укра­ їна». Але, як писав наш великий Кобзар, Не вмирає душ а наш а, Не вмирає воля.

Незнищенність твоєї Вітчизни, незнищенність твого народу — ось що символізує рожевоквітна неопалима купина. Знай це.

Катря Гриневичева ПЕРЕД ПОХОРОНОМ КНЯЗЯ РОМАНА

Мов грім з ясного неба, упала на Галич відомість про смерть князя Романа. Місто сповилось жахом і смутком. Усі особисті справи призабу­ лись, одно було на устах всіх: «Князь умер!» Не було хати, де б не про­ 1 Залишитися з облизнем — залишатися ні з чим.

ливано сліз за великим володарем і добрим батьком, не було серця, яке б не затремтіло на згадку: що далі? На обрії Галича стали виринати якісь фізіономії, чужі і бундючні, що посеред жалібної метушні відбивали широкими рухами, густим брязкотом мечів, веселістю, яка находила свій кінець у підміських господах, гуль­ бою та кривавими бійками. Говорено, що це Ольговичі збирають своїх розігнаних прихильників. Але найтяжче з усіх страждала Романова вдовиця і її найближчі окру­ женці. Вона сиділа непорушно цілими годинами, без сліз, недоступна ні­ якій розвазі. Лиш часом зойк страшного болю лунав по тихих кімнатах, а потому княгиня западала знов у свій кам’яний сон. Перед її очима ле­ тіли образи давно забуті: дім батька, безжурна молодість, садки зелені, по яких гуляла з розпущеними косами, поки хоробрий Роман не забрав її у Галич ділити з ним руський престол... Снилась їй тиха погода родин­ ного щастя, веселі діточки на руках батька... А далі під багряним пла­ щем на возі, вистеленім смеречиною, поколене ворожим списом тіло кня­ зя. Пам’ять нещастя вертала, і знову зойк розпуки лунав по княжих те­ ремах. Отець Варлаам, дорадник і приятель покійника, сидів увечері у своїй самітній келії на вежі, битий невеселими думками. Він бачив, мов на до­ лоні, невідрадне положення княжої родини. Хвиля була важка, і самі жалі та нарікання на ніщо не придались — треба було щось робити, доложити всіх сил, щоби партія боярська, ворожа Романовичам, не захотіла використати нещастя. І він піднявся, загасив світло й вийшов з келії. Стукаючи обережно палицею по кручених сходах, йшов у покої замкові. Навкруги нього було темно, з котрихось дверей добувалось світло і чути було ритмічний хід колиски.

— Мир дому сьому! — привітався старець до гурту жінок, що вешта­ лись безладно по кімнаті, брязкаючи словами та намистами з гривень. Га­ мір на хвилю стих, і всі очі обернулись на старця.

— Мир дому сьому і вам, милостива пані,— повторив своїм милим, поважним голосом. Княгиня здригнулася і важкий погляд задержала на постаті гостя. Сі прості слова, що, як далекі незрозумілі звуки, ударили її вухо, нагло упали на саме дно зболілого серця. Княгиня заридала, і сльози дрібними струмками потекли крізь її білі пальці, на чорну вдовину одіж. < $ & ------j Історія УжраЬш а к а ш *

7

---------

$

1

<$<£

Z ---------

— Відійдіть! — звернувся старець до жінок. — Супокій чиніть, а не га­ мір і сутолоку! Йдіть до свого діла і пильнуйте осторонь! Жінки неохоче виходили, за ними пішла і кормилиця з малим Ва­ сильком на руках. Стало так тихо, що чути було шурхіт піску, який мірив час, текучи з кришталевої чаші. Часом спалахувало полум’я лампи, і тоді грали світ­ лом чудні, золотом гаптовані лаштунки біля княжого одра. Стіни засте­ ляли старовинні норманські килими, захоплені Романом у морських роз­ бишак. Вираз лиця отця Варлаама був суворим і урочистим.

— Прихиліть вухо моїм словам, милостива пані! — зачав поволі, наче спиняючи у собі сей вихор духа, який захоплював ісповідників божих у хвилях ласки. — Прикличте на поміч всю благородну гордість Романового роду й опріться на ній у сю годину одчаю. Ви спадкоємниця великого чо­ ловіка, і нікому так, як вам, здійснити його безсмертну мрію. Ви ж — ма­ ти Романових сиріток, які у маленьких ручках збережуть колись скіпетр1 усіх земель Русі, розкинених нині на поталу братніх невзгодин. Гляньте на Київ, огнище знання і високої культури, який Андрій Боголюбський у своїм божевільнім варварстві вчинив цвинтарем, пусткою! Чи не те саме жде Галич і Володимир? І на що ж тоді здались усі зусилля Романової енергії, праця його духа, яка стриміла до того, щоб вчинити Київ серцем України? Княгиня не спускала очей з натхненного лиця отця Варлаама.

— Ся ціль висока, — сказала вона, — і я пізнаю у ній свого мужа, та мої діти маленькі, а я — горем прибита жінка.

— Саме для того завтра, після похоронів, — піднявся старець, — ви по­ кажетесь, милостива пані, з дітьми на руках перед зібраним народом, який присягне вам на вірність. Тому зараз скличте раду довірочних, що порозуміються з вами щодо ведення держави. У нас же доволі чесних бояр, що з любов’ю бережуть Романові традиції. Досить, що згадаю Мирослава Юрієвича, Родіона Кособуцького та Ілію з Соболти. Вони, княгине, заслу­ говують вповні на довір’я. Я також від вас у сю хвилю не відійду, хіба перед один Суд Божий. Княгиня встала з місця і дякувала отцю Варлааму, з чемною повагою і тихою ласкою очей, що з ’єднували серця: 1 Скіпетр — оздоблена дорогоцінним камінням та різьбленням палиця, що є символом, зна­ ком царської влади.

— Я не годна найти слів, достойних моєї вдячності... Благословляти вас буду... Отець Варлаам залишив кімнату і, вертаючи у свою самітну келію, го­ ворив вечірні молитви: «Помилуй мя, Господи, по великій милості Твоєй, воздаждь ми радость спасення Твоєго і Духом владичним утверди мя...» Навколо муру, що обіймав княжу садибу, тяжкими кроками ходила сторожа. Повітря пахло весною. Теплий вітер налітав частенько і грав, мов гусля, в зеленім листі. З вікон челядної, що стояла осторонь рундука, ли­ лось яскраве світло, і здалека видно було поміст, виложений червоною цеглою. В відчинених дверях челядної, бухаючи парою, з'являвся часом і пропадав в гурті наймичок лагідний, майже дитячий силует Анки, довірочної княгині. Високим, музичним голосом вона давала доручення жін­ кам, що вештались кожна за своїм ділом. Одні у діжках, оббитих латун­ ними обручами, зачиняли хліб теплою водою та квасом, другі варили сочиво1 і городину в великих казанах, пекли поросят та жирних баранів, а іще інші виробляли на довгих дошках безліч коржів з медом і з маком. Великі, плечисті, у намистах з зеленої глини, наймички снували без упину, хоч з нічиїх уст не впало слово жарту чи веселої пісні. Се ж бо лагодилася тризна на Романову могилу.

ЛЕГЕНДА ПРО СТРИЙ

У передгір’ях Карпат над бурхливою рікою Стриєм лежить галицьке місто Стрий. Стриєм зовуть у нас дядька. Чому так названо місто? Чи від цього — хто знає? Та кажуть... Давним-давно в тих місцях, де околиці Стрия, шуміли похмурі ліси. Між крутими берегами звивалася бурхлива річка. Вздовж неї проліг ку­ пецький шлях на захід, яким їздили з крамом за гори. Небезпечним був шлях: нападали грабіжники — дядько з синами свого брата. Отож того дядька усі звали стриєм. Немало людей загубив марно стрий, грабуючи скарби купецькі. А на старості літ чужа кривда озвалась — у три погибелі стрия скрутило. Щоб 1 Сочиво — сік із конопляних, макових та інших зерен, вживаний замість олії, та страва з таким соком.

спокутувати гріх, поселився він у лісі у низенькій хатинці при річці: роз­ вів пасіку, кіз, почав мирно жити та допомагати людям. Припинили розбій і його побратими, але заходили часто погомоніти. Навколо хатини виросло село. Його назвали Стриєм. Село згодом виросло в городище, а потім стало гарним містом Стриєм.

І. Лаврівська НАЙКРАЩИЙ ДІАМАНТ

Давно це було, як в Україні, в місті, що звалося Галич, жив король Данило. Палац у нього був великий, увесь сяяв щирим золотом, бо багата була та країна, якою правив мудрий король Данило. І мав король Данило корону, і сяяла вона тисячами барв: дорогоцінні самоцвіти в ній загравали з променями сонця і розсипали свої райдуги барвисті на всю Галицьку землю. Одного разу, в великому княжому теремі, на золотому троні, сидів ко­ роль Данило, а в ногах у нього — молоденький королевич Лев.

— Таточку, важка твоя корона, що ти на голові носиш?

— Важка, сину... Кожний камінь-самоцвіт, що блищить на ній, свою вагу має... Кожний камінь... Цей ось— кривавий рубін — це перемога над татарами, а цей фіалковий — це знищення відвічних ворогів землі на­ шої — мадярів. Цей синій — це побудова нового міста, що я дав йому на­ зву Холм...

— А цей, таточку, прозорий великий, що найяскравіше блищить?

— Це — діамант, сину. Найдорожчий камінь. Великий він і вимагає великого діла. Має вирости місто — велике і, як він, блискуче та багате. Де — не знаю: доля покаже. Але знаю, як зватися буде...

— Як, таточку?

— На твою честь, сину, Львовом його назву.

— Таточку, чи гідний я такої ласки?

— Слухняний будь, сину, і розважний, і я вірю, що моєї ласки ти не змарнуєш, а ще дужче за діло візьмешся, як годиться чесному синові ко­ роля Данила.

— Клянусь, королю-тату, що волю твою здійсню! І радів королевич Лев, а старий король-батько думав і міркував, а бі­ лий самоцвіт у короні виблискував і сяяв тисячами барв — дорогий само­ цвіт.

Раз вирушив король Данило на полювання. Стріляли з луків звірину, а на дику птицю пускали соколів. І ось пустив король найлюбішого свого сокола на зграю диких лебедів, а сам за ним услід на своєму бистрому коні помчав. Летить сокіл за лебедями, аж дивиться король — високо в небі орел звивається, побачив сокола і кинувся за ним. Король знав, що це значить: орел дужчий за сокола, і орел — хижий та жорстокий птах... Прикликав королевича: — Сину, треба рятувати сокола — такого другого знайти нелегко... І помчав Лев на своєму карому коні, аж іскри з-під копит посипались. Річку переплив і далі біг, аж перед великою горою зупинився. «Де ж тут шукати сокола?» — подумав.

— Он там сокіл полетів! — загукали пастушки, що випасали корови поблизу, — там он, дивіться! Глянув королевич: сокіл приземлився, а на нього, як камінь з гори, упав-напосівся орел. Сокіл борониться, пір’я летить, а орел щораз більше затискає свої пазурі. Недовго думав Лев, напнув свій лук і випустив стрілу. Стріла пере­ можно засвистіла і влучила орла просто в серце. Підбіг королевич, узяв сокола на руки: живий ще! Над’їхав король.

— Знайшов сокола, таточку, і, хвалити Бога, живого вам у руки від­ даю.

— Славний з тебе лицар, сину. Поцілив хижака в саме серце. Спасибі тобі. А що це за хлопці?

— Це вони помогли мені сокола знайти.

— Як тебе звуть, сину?

— Давид, ясний пане.

— А вас обох?

— Помин і Ята, ясний пане.

— Хоробрі хлопці! ну, що ж: поїдете зо мною?

— У мене матуся самі, — відповів Давид, — батька татари забрали, я не можу їх самих покинути...

— О, то й син із тебе добрий! Та ти не журись, матуся твоя вже до кінця віку біди не зазнає. Ну, а ти, хлопче, хочеш зо мною їхати?

— Так, ясний пане, бо я хочу лицарем стати: хочу вчитися ворогів би­ ти і слави своїй країні придбати.

— Добре, хлопче, — втішно сказав король Данило, а трохи подумав­ ши, додав: — якби так усі діти думали, як ти, юначе, то наша країна бу­

ла б найщасливіша і наймогутніша з усіх. Ну, гаразді А що це за гора тут?.. О, та це ж якраз місце, про яке я мріяв...

— Що, королю-тату? — спитав королевич Лев.

— На ньому збудую город, і славний він буде по всі віки...

— Так, як твій діамант у короні, батьку? І наказав король Данило будувати город. Палац для князя Лева збуду­ вав на тій самій горі, під якою Лев урятував сокола. А далі — доми для воїв-дружинників. І виникло місто на всю державу славне — місто Львів. А коло нього — містечка і села. І одне містечко звалося Давидовим, бо той маленький хлопчик Давид, що корови пас під горою, став славним лицарем, і король на його честь так містечко назвав. І багато інших міст виросло, і багато шляхів з усіх кінців світу до Львова вело. А Львів стояв посередині і виблискував банями церков, і блищав славою і багатством, як найкращий діамант у короні короля Да­ нила.

І. Лаврівська БИТВА НАД КАЛКОЮ

На українські степи ввесь час приходили з Азії кочові орди. Вони ни­ щили добробут українського народу. По печенігах прийшли половці, потім прийшла найбільш дика орда — татарська. Вони були б зруйнували всю Європу, якби не те, що спинила їх Україна. За те вони нищили українську землю багато віків. Татари були низького росту, мали широкі плечі, велику голову. Лице їх було широке з випнутими кістьми, з рідкою бородою, ніс плескатий, очі малі, скісні. Татари не мешкали на одному місці, а кочували з одної око­ лиці в другу. Не орали ріллі, не сіяли збіжжя. Все їх майно — це були великі табуни коней і овець. Харчувалися найбільше м’ясом і молоком. Улюбленим їх напоєм був кумис — кисле кобиляче молоко. Татари були добрими їздцями і знаменито стріляли з лука. Татарський! хлопець змалку вчився їздити кінно й стріляти з лука. Не раз не діставав їсти цілий день і сам мусів добувати собі поживу на ловах. Татари поклонялися сонцю, місяцеві і різним ідолам. Були народом ди­ ким, без милосердя для своїх противників, убивали навіть невільників. їх начальник називався хан. Він мав право життя й емерти над усіма своїми підданими. Татари прийшли в Україну і напали на половців. Половці не могли витримати їх напору й вислали послів до українських князів, кажучи: Дайте нам поміч проти ворога. Як не поможете нам, то татари по­ б’ють нас, а потім прийдуть і на вашу землю і вас покопають! Князі зробили раду в Києві. Одні були за тим, щоб половцям не давати помочі, — нехай їх татари знищать зовсім. Але розважніші т і язі боялися, що татари будуть ще гіршим ворогом України.

- Ліпше нам зустріти їх на чужій землі, як на своїй! казали і ви­ рішили йти з половцями на татар.

........ Р /

Зійшлися українські полки з усіх сторін: з Києва, Чернігова, Галича й інших земель, переправилися через Дніпро і пішли степами. Татарські пере­ дні сторожі були недалеко і втекли перед нашими, лишаючи свою худобу. Але головні сили ворога були аж над Азовським морем. Над невеликою річкою Калкою прийшло до кривавої битви. Наше військо вдарило сильно, й татари подалися назад. Молодші князі думали, що вони вже втікають, і пустилися навздогін. Тим часом татари вернулися й почали оточувати наших з усіх боків. Як половці це побачили, стали втікати. Татари кинулися за ними і вдерлися між українські відділи. Настало велике замішання. Ніхто не слухав наказу, військо розбіглося на всі боки. Татари перемогли. Велика сила людей загинула, частина потрапила в неволю. Татари мучили їх жорстоко і покарали смертю.

КАЛИНА-ДІВЧИНА Легенда Було це за давніх часів, коли на українській землі шугали хмарами татарські орди. Неначе смерть, налітали вони на села і нищили все. Надворі стояла золотиста осінь. Все тануло в золотистому, оранжевому, багряному кипінні. Було досить тепло, тільки прозорі хмаринки бабиного літа нагадували про осінню пору. Ще зранку всі поїхали на ярмарок. У селі залишились тільки сивобороді дідусі і сільська красуня Килина. До чого вже гарна була! Сумно тобі на душі, глянеш на неї — і смуток враз зникне; струнка, русявокоса, очі блакитні — шматочки неба в погожу дни­ ну, брови чорні, наче очеретинки навкруг голубих озерець. Та жаль одне, що сирітка. Люди гомоніли, що земля — то її ненька, а ліс предковічний — батько. Хто його знає. А Килина бігала часто полями і все питала: — Земле рідна, матінко люба, чого ти мовчиш? Розкажи мені казку, скажи ніжне слово, тільки не мовчи! А то ще забреде зранку в ліс і ходить-блукає цілісінький день, з дере­ вами мову веде, з птицями співає. І виросла дівчина красунею. Вже сонечко мало ось-ось перекинутись у безвість неба, а людей із яр­ марку все не було.

Раптом на сході закуріло, долинули тупіт і крики. Через деякий час люди розгледіли, що то вершники. Хвилина — і вони були в селі. Полови­ ли всіх, закували в кайдани, а оселі спалили. Ще довго мерехтіли червоні відблиски в сонячному світлі. Пролетіла, як мить, ніч. Л на світанку воро­ ги розпочали розправу. Одна за одною скочувались буйні голови в зелену траву. Дійшла черга й до Килини. Та навіть лиха рука завойовника здриг­ нулась. Татари забрали дівчину з собою. В Килининій голові молоточком дзвеніла думка: «ІІомститись!» Коли воїни прилягли трохи відпочити, Килина вийняла в одного ножа і встромила ватажкові в серце. Той не встиг і слова вимовити. Та не судилось дівчині втекти: сторожа помітила її, здо­ гадалась про все. Цього простити ніхто не міг. Вранці до сходу сонця вивели татари Килину на страту. Дівчина звела свій погляд на голубе небо, на шумливий ліс і тихо прошепотіла: «Прощава-а-йте». І багряні крапельки крові бризнули на землю. Надійшла весна, і на тому місці випнулись стрункі пагони, вкриті ніжно-зеленим листям. А в травні налились лебединим цвітом. А коли припливла чаклунка-осінь, на молодому деревці з ’явились червоні кетяги. Вони були одного кольору з гарячою кров’ю. З тих пір це дивне дерево люди звуть калиною, яка нагадує дівчину, що загинула не скорившись, а зосталась вірною матінці-землі.

ТАТАРСЬКЕ ЗІЛЛЯ Легенда Жили колись в одному селі брат і сестра. Батьки їхні повмирали, а вони самі хазяйнували і нікому нічого поганого не робили. Одного разу, як брат орав у полі, татари на село напали. Людей пограбували, сестру разом з багатьма іншими забрали в полон. Приїхав брат додому і не застав сестри. Тоді кинувся він доганяти, щоб відбити її в них. А татари саме посідали в лісі полуднувати, далеко спере­ ду поставили варту. От той парубок і попався їм у руки. Привели вони його до головного, а той хотів його зразу вбити, але вирішив посміятися з бідного парубка. Каже йому: якщо він переможе їхньоію силача, то від­ дасть сестру і пустять їх живими додому. А якщо ні, то вб’ють обох. І вирішив хлопець битися. «Все одно помирати»,— думає він. І от по­ чався бій. Виступає той татарин, сильний, як бугай. Взяли вони шаблі і

почали битися. Зразу татарин ніби перемагав. Але брат і сестра так стояли одне за одним, що не можна було парубкові не перемогти. І таки він вбив татарина. Головний відпустив сестру і брата, як і обіцяв. А на тому місці, де був вбитий татарин, виросло зілля, яке називають татарським.

А. Лотоцькиіі ОЛЕСЯ І Це було давно. Тоді на Волині було невеличке село. Воно заховалося в улоговині. Круг його були ліси. В селі жили прості люди хлібороби. Якби не татари, то їм жити було б непогано. А то часто й густо набігали татари. Вони грабували, палили й руйнували села. Старих та малих убивали, а молодих брали в неволю та й продавали рабами па тяжкі роботи туркам. Іноді гнали татари з України тисячі безщасних людей. І цьому селу довелося зазнати лиха, але поки що тільки один раз. Село заховалося в лісах, і знайти його було нелегко. На краю села стояла невеличка хатка. Біля неї пишався рясний садок. У садку гули бджоли. Там була пасіка. У хатці жив старий дід Данило. Колись він козакував, був у неволі турецькій, але визволивсь відтіля. Тепер жив дома, пасічникував. Жінка його давно вмерла. Він прийняв до себе двоє сиріт: дівчинку Олесю та хлопця-стрибунця Михайлика. Ото одного разу була неділя. Олеся з Михайликом лагодились іти в ліс по ягоди, а дід казав: — Глядіть, діточки, далі від багновища, а то лихо буде. У лісі було величезне болото-багновище. Іноді, не знаючи, набреде на нього людина та й утопне. Дід і боявся, щоб з дітьми чого не було. Олеся T

j*

Q

V T J "

Л

*

iY Cti/lV С і

— Не бійтесь, дідусю, хіба ми не знаємо? А Михайлик-стрибунець і собі тоненьким голоском: — Авжеж знаємо! Побрали діти глечики та й пішли. Дід довго дивився їм услід. Михайлик каже: — Олесю-сестричко! Ходім аж на той бік лісу.

Ліс не можна було перейти, бо ж болото там було. А обходити дале­ ко ■— верст шість. Олеся каже: — Але ж це далеко.

— Дарма, — каже Михайлик, — так ягід там багато. Ходім, голубонько!

— То й добре, — каже Олеся. І вони пішли. Не ввійшли в ліс, подались узліссям. З одного боку був височезний, старий, темний ліс. А з другого боку простягався степ.

II

Дівчина й хлопець ішли швидко. Вже верстов п’ять одійшли від дому. Коли це Михайлик скрикнув: — Глянь, Олесю, що то таке? Олеся глянула. Серед степу їхали люди. Всі були верхи. То були не наші люди. Гостроверхі шапки маячіли здалеку. Таких шапок наші не но­ сять. Олеся багато чула дечого від діда. Вона пізнала цих людей це були татари. Татари! Вони приїхали на Вкраїну палити села, убивати або в неволю забирати людей. Ось-ось вони побачать їх і заберуть. Олеся вхопила Мнхайлика за руку і мовчки потягла в кущі.

— Що то? Що то? - питався Михайлик.

— Цить! Татари! Михайлик так і занімів. Острах обняв його такий, що він і слова не міг вимовити. Олеся з-за кущів бачила, як татари їхали просто на ліс, як поводили сюди й туди головами. Це вони шукають, де село. Ще кілька часу, і вони знайдуть його. Що тоді буде? Село запалять, людей повби­ вають. І дідуся вб’ють!.. Боже мій!.. Треба бігти, треба сказати!.. Але ж татари їдуть кіньми; вони доїдуть швидше, ніж вона добіжить. Якби вони тут загаялись! Та як же те зробити, як це їй зробити? Бідне серденько в Олесі мучилось. А татари під’їздили все ближче та ближче. Уже видко їхні обличчя. І відразу Олеся надумала... Вона вхо­ пила Михайлика за плече: — Братику, біжи лісом додому, скажи дідусеві, що їдуть татари. Чу­ єш?.. І вона потрусила хлопця за плече. Він немов прокинувся з того і гля­ нув на дівчину.

— Біжи, а то дідуся вб’ють.

— А ти ж? — спитав хлопець.

Олеся штовхнула його, щоб біг, кажучи: — Я знаю сама, що зроблю, — не бійсь! Ніколи говорити - біжи! Хлопець не думав довго. Він кинувся в ліс і побіг з усієї сили. Олеся зосталася сама. Вона постояла ще кілька хвилин. Обличчя було бліде. Але вона не боялась. Вона вийшла з-за куща і пішла попід лісом зовсім не в той бік, де було її село. Ішла так, мов не бачила татар. Але татари її побачили. Вони кину­ лись до неї. Олеся скрикнула й побігла щосили далі. Та бігла вона недов­ го. За хвилину татари наздогнали її, щось закричали, загукали. їх було чоловік тридцять. Вони зупинились і почали проміж себе джеркотіти. А далі один, ви­ сокий, підійшов до дівчини. Він заговорив по-нашому, але так погано, що Олеся ледве розібрала, що він каже.

— Хороша дівчина! Хороша дівчина! Ми тобі нічого не зробимо, пус­ тимо на волю, тільки ти скажи, де тут єсть село? Олеся каже: — За лісом. Оцей ліс перейти — то й село по той бік. А татарин їй: — То ти нас проведи цим лісом, а то ми тут дороги не знайдемо. Олеся каже: — Проведу. А татарин знову: — Та не одури і не тікай, а то бачиш оце! І він вийняв з піхов криву гостру шаблюку і лиснув нею перед очима у дівчини.

— Бачиш оце? — голову зрубаю!

— Бачу! — каже Олеся. Олесі накинули на шию аркан. Високий татарин узяв той аркан у ру­ ки, пустив дівчину поперед свого коня і сказав: — Веди! Олеся повела. Але вона ішла зовсім не в той бік, куди Михайлик по­ біг. Вона ще трохи обійшла ліс, тоді знайшла стежку, що бігла в ліс із степу, і пішла по ній. Татари їхали слідом за нею. Дедалі ліс усе гус­ тішав. Олеся вела ворогів просто в середину лісу, де було болото. Вона вела й думала: «Чи добіг Михайлик додому? Чи сказав же ді­ дусеві? Ох, хоч би мені довше поводити їх, поки він добіжить!»

І вона йшла тихо, іноді звертала убік, тоді знову назад верталась. Та­ тари сердились, а високий кричав: — Чого ти плутаєш? Веди гарно, а то ось! І він показав рукою на шаблюку. Дівчина казала: — А ось зараз ліс скінчиться, там і село. І вела далі. Ліс зробився страшенно густий. Але ж Олеся добре його знала. Вона так часто ходила сюди по гриби, по ягоди. Вона знала, де болото. Невеличка смужка твердої землі вганялась у драговину. Олеся повела татар туди. За деревами болота не було видко. Навкруги було темно і пу­ ща така, що тільки той, хто добре знав ліс, міг відціль вийти, не загруз­ нувши в болоті. Татари ж лісу не знали. Високий татарин скрикнув: — Чого ж ти стала? Веди! Дівчина повернулась до ворогів. На блідому обличчі палали темні очі. Вона глянула ворогові у вічі і тихо промовила: — Я далі не піду. Татарин під’їхав аж до неї, показав їй нагая і вилаяв. Дівчина осміх­ нулась: — Я не поведу вас далі, хоч би ви й убили мене. Я вас, вороги, завела в цей ліс, і ви не вийдете відціль... Тієї ж миті ніж блиснув у татарській руці і вдарив дівчину в груди. Як билина підрізана, впала вона додолу. Її голівонька схилилась, і чиста душа покинула тіло. Татарин плюнув на неї, і всі вороги повернули назад.

III А Михайлик тим часом добіг додому. Він сказав, що татар хтознаскільки. Люди покидали все і повтікали в ліс. Дід Данило думав, що він там і Олесю знайде. День просиділи люди в лісі. Потім їм нестало харчу. Другого дня треба було вертатися. Послали одного парубка подивитися, що в селі. Парубок вернувсь і сказав, що в селі все ціле. Люди зрозуміли, що татари їх обми­ нули, і почали вертатись додому. Але ж Олесі там не було.

Дід Данило попрохав кілька чоловік, і всі, озброївшися, гуртом пішли шукати її в лісі. Михайлик привів їх до того місця, де він покинув Олесю. Тут знайшли татарські сліди. По тих слідах пройшли в лісову пущу. Довго йшли, аж поки побачили татарських коней, що позагрузали в бо­ лоті. Татар не було. Мабуть, вони позлазили з коней та й потопли в баг­ нюці. Дід Данило йшов попереду. Він перший побачив Олесю. Вона лежала мертва. На шиї в неї був татарський аркан. Тоді зрозумів дід Данило і всі люди, що вона своєю смертю обрятувала рідне село... ГРАБОВЕЦЬКА МЕСНИЦЯ Легенда Приповідають, що в Грабівцях жила молода вродлива Варвара Слобо­ дян (чоловік її, небіжчик, так писався). З чоловіком прожила лише два роки. Якраз чекали малої дитини, коли він умер. А як чоловік умер? Була того року дуже завальна зима, тріскучі мо­ рози. Варвара пішла до мами по молоко, а чоловік хотів жінці добре зро­ бити: взяв сокиру, пішов у сад, зрубав стару сливку-круглянку та й добре напалив у хаті. Якби то не затикав каглу!. А він при закритій каглі сів плести рука­ виці. Поки прийшла жінка додому, вже було по цім. Вродилася дитина. Бавила жінка мале. Але тут на село напали татари. Варвара була дуже вродлива. Один тата­ рин улетів до хати, вихопив аркан і хотів її зв’язати. А дитина в колисці заплакала. Татарин кинувся до колиски і кинув її до бочки. А там сидів собака, й дитина впала на собаку. Пес нічого на те. Але коли татарин на­ кинув ґаздині на шию аркан, собака скочив на нього й зубами уп’явся за обличчя. Варвара миттю вихопила в татарина з-за пояса ніж і забила йому в потилицю. На подвір’ї був пирій, що Слободянка везла була з поля, вона сховала вбитого під пирій, коня татарського завела в луги, а з дитиною і собакою втекла у ліси.1 1 Кагла — отвір у димарі, який затуляють після того, як піч напалиться, для збереження тепла. Якщо ж закрити каглу передчасно, людина отруїться чадним газом і помре.

ПРО БІДНОГО ІВАНА ТА ПРО ЙОГО СЕСТРУ ОЛЕСЮ Легенда Колись у давню давнину на нашу землю нападали турки й татари. У цей час на березі Бугу жив Іван зі своєю сестрою Олесею. З рідні в них не було нікого, усіх турки вирізали або повісили. Там, де проходили тур­ ки, ніхто не залишався живий, бо старих і малих вони вбивали, а мо­ лодих і здорових забирали в рабство. Одного разу Іван сів на коня й поїхав у ліс. Але неначе відчув щось погане, повернув назад. Під’їжджаючи до села, він побачив свою хату, від якої залишились лише попіл і головешки, які ще й досі диміли. Це була робота турків. Коли турки під’їхали до Іванової хати, то одразу забрали Олесю і прив’язали її до коня. Вона намагалася втекти й було кинулась до кущів, а потім з берега — в річку Буг, але колючий терен, який ріс над річкою, затримав її. Вона повисла над кручею. Турки її спіймали і повели з со­ бою. Іван вирішив шукати свою сестру по слідах турків. Він сів на коня й поїхав понад Бугом. Пізно вночі побачив по той бік Бугу вогні. Це були турки. Олеся, яка тут перебувала, вирішила діждатися того часу, коли турки заснуть. Вона перегризла сирицю1 і втекла у степ. Але вартовий її побачив і підняв усіх на ноги. її схопили і порубали на шматки турець­ кими шаблями. Іван переїхав Буг і поїхав до того місця, де бачив уночі вогні. Але там вже нікого не було. За будь-яку ціну він вирішив відшу­ кати свою сестру. Минуло вже чотири роки, багато знищив він турків, але сестри не знайшов. На п’яте літо він знову прийшов на те місце, де колись світи­ лись вогні. Там він сів відпочити і вирішив розпалити вогнище. Підійшов до гнучкої берези й замахнувся до неї шаблею. Раптом берізка заговорила людським голосом: — Не рубай мене, я — твоя сестра. Берізка — це моє тіло, гілки, що спустились над землею, — це мої коси, бруньки — це мої карі очі І раптом вона перетворилася у дівчину. Іван узяв свою сестру та й по­ вернулися вони на місце спаленої хати над Бугом. Поставили нову хату та й жили собі.1 »

г

1 Сириця — шкіряний мотузок.

т

Ольга М а к

КАЗКА ПРО КИЯНКУ КРАСУНЮ ПОДОЛЯНКУ Давно-давно, ще за тих часів, коли татари на українські землі наїзди робили, була в київського князя донька Киянка Красуня Подолянка, про яку слава по цілому князівству котилася і навіть у сусідні держави дохо­ дила. Казали про неї, іцо була вона гарна, як ясна зоря в небі, розумом і відвагою могла з кожним мужем помірятися, а лагідністю й добротою то хіба святим поступалася. Татарський хан, бузувір поганий, мав сорок синів. Усіх їх любив, але найбільше любив найстаршого. Бо був той найстарший ханенко грізний і войовничий. Відколи підріс, ханові правою рукою став. Усе в походи хо­ див, близькі й далекі землі підбивав, добро всяке й невільників без числа здобував і до батьківського двору привозив. Уже стільки понавозив, що треба було нові комори й засіки будувати. За таку дбайливість вирішив хан своєму найстаршому синові надзви­ чайну дружину вибрати. Аж ось мандрівні купці, що побували в київсь­ ких землях, принесли йому радісну вістку: -- Так і так, — кажуть, — продавали ми різний крам у дворі київ­ ського князя і бачили його доньку Киянку Красуню Подолянку. Та така гарна, така гарна, що ми вже стільки земель з ’їздили, а такої не бачили! А до того ще й мудра, і відважна, і добра. Сам князь якраз тепер із си­ нами в похід вирушив, і в Києві мало війська лишилося. Легко можна буде місто взяти й князівну здобути. Почувши це, хан довго не думав — зібрав військо й вирушив на Київ, Чи тиждень минув, чи місяць — уже татари під Києвом. Облягли місто з усіх боків — і миша не проскочить. Посилає хан своїх послів до киян і велить їм таке сказати: — Прийшли ми не з війною, а з доброю новиною. Не будемо місто здо­ бувати, ані людей бити-грабувати. Хочемо лише вашу князівну Киянку Красуню Подолянку за нашого хороброго ханенка — сина татарського хана висватати. Буде вона в сріблі-золоті походжати і найбільші почесті серед нас, правовірних татар, мати. Ох, і розгнівалися ж кияни, коли таку мову почули! Щоб наша славна князівна та поганому татаринові за жінку стала?! Та ніколи такого не буде! — кричать. — Головами тут усі до одного нало­ жимо, а до такої ганьби не допустимо!

Кажуть тоді ханові посли: — Як хочете. Битися, то й битися... — Вийшла на ту мову а хоромів сама Киянка Красуня Подолянка і каже до дружинників: — Не губіть, слуги мої вірнії, нашої столиці! Адже самі знаєте, що ані батенька, ані братів моїх удома нема і майже вся дружина з ними пішла. Жменька вас проти татарської сили не встоїть. Ворог же, місто взявши, все пограбує, церкви святі попалить, людей у неволю забере і мене з ними. Краще вже піду я сама з доброї волі. Хай моя одна голова за вас усіх і за місто наше славне буде. Стали кияни князівну відмовляти, стали мати й сестри голосити — не помогло. Тверда була у своїй постанові Подолянка.

— Не журіться! — потішає. — Без Божої волі людині і волос з голови не спаде. Як Бог схоче — так і буде. Моліться щиро — може, Він і вислу­ хає ваших молитов. І на тому стало. Попрощалася Киянка Красуня Подолянка з родиною, слугами і з усім містом та й пішла в татарський табір. А за нею плачі та голосіння постели­ лися — гірші, як на похороні. Прийшла Подолянка до хана, стала перед ним, сміливо на нього поди­ вилась і мовила: — Ось і я, хане! Прийшла з доброї волі, тож і ти слова дотримай: місто не займай і людей моїх не кривдь! Подивився хан на князівну й засміявся задоволено.

— Бачу, — каже, — що ти й справді розумна та відважна. А щодо вро­ ди, то, мабуть, у Криму такої красуні зроду не було. Якраз такої дружини хотів я для свого сина улюбленого. А за місто і за людей своїх не бійсь — я слова дотримаю! Завернуло назад татарське військо, ніякої шкоди киянам не заподіяв­ ши. А князівну наказав хан цілу дорогу на золотих ношах під шовковим наметом нести, всяко їй годити і почесті їй, як хановій дружині, відда­ вати. Коли ж прибули до Бахчисараю, поселили Подолянку в прегарному палаці, зі слонової кості різьбленому і накритому срібним дахом. А в па­ лаці — розкіш невидана: стелю стовпи золоті підпирають, водограї б’ють пахучими водами, скрізь найдорожчі кадила куряться. Мармурові підлоги оксамитними килимами вкриті, у кришталевих дзбанках дивні квіти за­ морські квітнуть, у водограях рибки золоті плавають. Куди не глянь

усе шовки, та оксамити, та золото, та срібло, та каміння дорогоцінне так і ряхтить ув очах. Слуг і рабів приставлено до Подолянки без числа. Всі князівні в очі заглядають, всі одне поперед одного намагаються кожне її бажання вга­ дати, всі перед нею на колінах повзають. Але на кожному вікні палацу ґрати міцні й густі — навіть руки не просунеш, і знадвору тисяча татар з важкими та гострими ятаганами1 на сторожі стоїть. Пильнують, щоб князівна не втекла. Бо хан пригрозив, що всім голови повідрубує, коли синової нареченої не встережуть. А син той, найстарший ханенко, пішов далеко в похід на землі ін­ дуські та й забарився. І так сидить Киянка Красуня Подолянка у своєму розкішному палаці, наче пташка в золотій клітці* Але ні горя, ні радості на втіху ворогам не виявляє. Рибок золотих годує, пісень рідних співає та ревно Богу мо­ литься. От чи довго вже вона сиділа так, чи ні, аж прибувають до хана посли від київського князя, а за послами ціла валка вантажених возів іде. Прийняв хан послів, а вони йому й кажуть: — Так і так, хане татарський, вернувся наш володар з походу, дові­ дався про лихо і оце нас прислав. Привезли ми сто возів пшениці зерно в зерно вибраної, сто возів ярого воску зеленого, сто возів меду липового і тисячу бобрових шкур. Забирай оце все і споживай, а нам віддай нашу славну Киянку Красуню Подолянку! Бо як не віддаси по-доброму, то ру­ шимо на тебе війною і нашу князівну силою заберемо. Усміхнувся хан, кликнув слуг і наказує їм: — Ану, витягніть-но там із комор сто возів пшениці зерно в зерно ви­ браної, сто возів ярого воску зеленого, сто возів меду липового і тисячу бобрових шкур! Як слуги виконали наказ, то хан і каже послам: — Оце добре, що ви мені нагадали, бо я все забуваю. У мене, бачте, того добра нікуди подіти. Пшеницю черва точить, боброві шкури міль по­ била, мед попліснів, а віск від спеки топиться. А тоді до слуг: — Порубайте-но шкури боброві, а мед, пшеницю й віск у море ви­ киньте — хай не заважають!

1 Ятаган — холодна зброя з кривим увігнутим лезом, щось середнє між шаблею й кинджалом.

Висипали ханові слуги пшеницю в море, повикидали мед і віск, а боброві шкури порубали палашами на локшину. Князеві посли дивилися на це мовчки і мали великий жаль у серці. А хан каже до них: — Ось бачте! Не треба мені нічого того, що ви привезли, і Подолянки я вам не віддам! Але як задумає ваш князь на нас війною йти, то я вашу князівну накажу в мішок зав’язати і також у море вкинути. Як не буде наша, то не буде й ваша... Засмутилися посли, завернули валку возів і поїхали назад. Але за мі­ сяць приїжджають інші посли від київського князя з іншим викупом: привозять ханові десять бочівок червінців і десять возів дорогої зброї. І знову просять: — Візьми, хане, червінці й зброю, а нам віддай князівну!

— Оце добре, що ви мені пригадали! — відповідає хан.— Бо я зовсім забув! Кликнув, як і за першим разом, слуг, наказав відчинити скарбницю і зброївню, витягнути десять бочівок червінців і десять возів дорогої зброї та й висипати все в море.

— Забагато в мене того всього завелося, — каже. — Зброя іржавіє, а червінці вже в грудки злипаються — треба лопатами пересипати... Вернулися і вдруге київські посли із золотом та зброєю, але без По­ долянки. А тут уже й посланці від ханового сина прибувають і вістісу приносять, що повертається ханенко із здобиччю незчисленною... Хан сина улюбленого обіймає і хвалиться йому: — Поки ти, сину, воював і добро всяке здобував, я тут також дарма не сидів. Придбав для тебе наречену. Подивись, чи до вподоби тобі... Та кому б така красуня, як Киянка-Подолянка, не сподобалася! Ха­ ненко, як лише побачив її, то сам не знав, що з ним діється.

— Бачу, - каже до батька, — що ти краще від мене справився. Ве­ лику здобич я здобув, але вся вона і мізинця цієї дівчини не варта. А Киянка Красуня Подолянка в думках до Бога молитву зносить: «Та й страшний же цей ханів син! Гордий та жорстокий, та непривіт­ ний! Не допусти, Господоньку, щоб він мені за чоловіка став!». А ханські слуги тим часом золото в засіки зсипають, всяке інше до­ бро по коморах ховають, бранців поміж собою ділять. Ще всієї роботи не скінчили, аж у браму — стук-стук! - втрете по­ сли від київського князя просяться. Пригнали сто табунів коней, бист­

рих, як вітер, і тисячу татарських бранців, давніше у війні здобутих. І знову просять: — Візьми, хане, коней, ^трийми своїх підданих, що в нас у неволі пробували, а нам віддай нашу князівну Киянку Красуню Подолянку. Від­ коли її не стало, над містом сонце не світить, батьки за нею побивають­ ся, брати й сестри з жури помарніли, всі кияни очі виплакали. Віддай нашу князівну! Та тверде було бусурманське серце. Камінь зм’як би скоріше, ніж во­ но. І хан не лише не змилосердився, а ще й посміятися з князевих по­ слів схотів. Покликав князівну, зібрав усіх вельмож, усіх гостей і при них та при синові всю пригоду з Подолянкою оповів.

— Тепер, — каже, — вони привели мені сто табунів коней і пригнали тисячу наших підданих, що у війні в неволю попали. Дивіться ж, що я на це скажу! Гукнув на слугу й наказує: — їдьте мерщій на пасовисько і відділіть сто табунів коней, а в місті наловіть тисячу людей! Коней порозганяйте у степ, а людям голови повідрубуйте! Забагато маємо коней, а від людей тісно в місті. Як почули це присутні, то їм від страху аж мороз по спині пробіг. Однак ніхто не зважився проти ханового наказу слова сказати. А хан, ніби нічого й не сталося, всміхається і до київських послів та­ кими словами промовляє: — Видно, ваш князь не знає, що у мене сміттям називається таке, що там у вас велику вагу має. Тримаю я вашу князівну для свого сина, бо другої такої красуні у світі нема. Коли ж уже хочете й справді її назад в обмін дістати, то дайте мені щось таке, чого я ще не мав і не бачив. Та добре запам’ятайте: не хочу ні золота, ні самоцвітів, але хочу такого, що було б гарне, як золото і самоцвіт, і сама Киянка Красуня Подолянка. Як до семи днів мені таке принесете — віддам вам вашу князівну, а як не принесете — хай ваш князь не гнівається — бути Подолянці за дру­ жину моєму синові улюбленому. За тиждень від сьогодні весілля. Та тут несподівано озвалася сама Подолянка: — Хай буде по твоєму слову, хане! Я сама за себе викуп складу. Дам тобі щось таке, чого ти ще не мав і не бачив і що буде краще від золота та самоцвітів, і від мене, грішної. Вернулася князівна у свій палац, усіх слуг повиганяла, а сама замкну­ лася і цілий тиждень не виходила. І ніхто не знав, що вона гам робила.

Як же минув тиждень, вийшла Киянка Красуня Подолянка і звеліла повідомити хана, що вже викуп готовий. Зібралися всі ханові сини, всі царедворці і всі гості, запрошені на ве­ сілля. Хан на золотому троні сів і свого найстаршого сина праворуч від себе поставив. Покликав послів від київського князя та й чекають. Тоді прийшла й Подолянка і перед ханом плетений кошичок, накритий вишиваною хустинкою, поставила. Тоді хусточку зняла і каже: — Дивись, хане! Глянув хан і занімів з дива. А ханові сини й вельможі й гості, щоб краще бачити чудо-диво, повитягали шиї, мов гуси, і очам своїм не вірять.

— Ну, хане, — питає тоді князівна, — маєш ти таке чи ні? Як не маєш, то, може, бачив коли? Коли ж бачив, то скажи, як воно назива­ ється? Хан побачив, що програв, і з досади навіть слова сказати не зміг. Але ханенко, якому ніяк не хотілося Подолянки втратити, вдав дуже веселого.

— Та це ж яйця! — крикнув навмисне голосно й силувано засміявся. Ба ні, ханенку, не яйця! — заперечила князівна.- Звалися яйця­ ми, коли білими були. А тепер стали писанками. Хан із сином дуже посмутніли, бо писанки й справді були чудові. Спи­ сані мудрими взорами, одна гарніша від другої, так і брали за очі. Та не лише за очі — здавалося, аж серце лоскотали. Померкли перед ними всі дорогоцінні прикраси на багатих одягах присутніх, і навіть величезний смарагд на хановій чалмі блиск утратив, неначе засоромився. Лише одна князівна при своїх писанках ще краща стала. Тоді озивається хан пошепки до сина: — Що тепер зробимо, сину? Мусимо відпустити Подолянку! А ханенко, також пошепки, відповідає: — Як відпустиш її — життя мені не буде! Глибоко мені ця князівна в душу запала. Вигадай щось!.. Шкода ханові улюбленого сина. От він і каже до Подолянки: Гарні твої писанки — нема що сказати! Але і в нас такі вміють ро­ бити. Почекай тиждень — поставлю тобі їх цілий кіш. А як не поставиш? — питає Подолянка.

— А як не поставлю, — відповідає хан, — тоді проси мене, чого хочеш. А сам собі думає: «У мене тисяча найкращих у світі мистців, а кожен з них тисячу штук уміє показати. То, хіба, зуміють і писанки зробити».

І скликав хан усіх найвидатніших мистців із свого царства, звелів усі яйця до палацу позвозити, всі фарби по крамницях викупити. І посадив мистців до роботи. А мистці наколотили фарб повні бочівки, побрали в руки пера золоті та пензлі шовковії і заходилися яйця розмальовувати. Малювали, малю­ вали, тисячі яєць побили, так що довкола палацу ціле озеро з білків та жовтків постало, а зі шкаралуп виросла височезна купа. А найстарший мистець з дротяним нагаєм поза спинами майстрів ходить і, як хто не справується добре, то такому до ребер тіло розсікає. Котрі ж найкраще розмальовані яйця велить окремо у великий кіш складати. За тиждень кіш був повний. От знову зібралися вельможі, гості й слуги. Хан посередині на золото­ му троні сів і старшого сина праворуч від себе поставив. Тоді наказав по­ кликати і Киянку Красуню Подолянку. Відкрили кіш, а султан і питає князівни: — А що, бачиш?

— Бачу, — відповідає князівна. — Великих ти мистців маєш, хане. Ма­ буть, ніхто краще від них яєць не зуміє розмалювати. Зрадів хан, а ханенко — ще більше.

— Ну, що ж, — говорить хан, — умову пам'ятаєш?

— Пам'ятаю, — відповідає Подолянка. — Умова була така, що ти поставиш кіш, повний писанок. Але я тут ні однієї писанки не бачу.

— Як кажеш?! — скрикнули батько й син.

— Кажу, — говорить князівна, — що бачу перед собою великий кіш ГАРНО ПОМАЛЬОВАНИХ ЯЄЦЬ, але ПИСАНКИ тут нема ні одної! Розлютився хан і звелів усіх мистців перед себе покликати. Мав їх жорстокою смертю скарати. Та вони почали проситися: — Змилосердися над нами, хане! Є нас тут тисяча, і кожен з нас уміє по тисячі різних штук. Але як писанки писати, ніхто з нас не знає! Ханенко з горя дорогу одежу на собі подер, а старий хан із сорому перед гістьми та з жалю за сином аж розхворівся. Та Киянка Красуня Подолянка на те не вважає, підступає сміливо до хана і пригадує: — За першою умовою, хане, ти зобов’язався мене звільнити, а за дру­ гою — кожне моє прохання вдовольнити. Твої царедворці й гості свідка­ ми були. Та хан так охляв, що лише рукою махнув: мовляв, хай буде!

Отже, князівна й каже: — А моє прохання таке, щоб ти всіх моїх земляків, які у вас тут у татарській неволі пробувають, звільнив і додому відпустив. Бо у нас неза­ баром рокове свято — Великдень, а в цей день усі мусять бути щасли­ вими. Мусів хан і на це погодитись, щоб перед світом у брехуни не поши­ тися. Ох, і справді ж радісний був того року Великдень, коли Киянка Кра­ суня Подолянка вернулася в рідний Київ і привела з собою видимо-не­ видимо людей, що довгі роки в татарській неволі поневірялися! Кажуть, що тоді сонце цілий тиждень на небі стояло і не заходило. А дзвони так дзвонили, так дзвонили, що на цілий світ було чути. Хан незабаром помер. А ханенко пішов у далекий похід свою тугу за Подолянкою розвіяти.

КАРА ЗА ДИТИНУ Легенда

У буковинському селі над річкою Дністром жила молода вдова з ма­ ленькою дитиною. Дуже вона любила свою квіточку. Але то був такий час, що не було життя нікому: краєм гуляли турецькі яничари1 з криви­ ми шаблями і отруйними стрілами. Одного разу, коли селу загрожував напад турків, його жителі схова­ лися завчасно в печері, що була в березі над Дністром. Була серед них і молодиця з маленькою дитиною. Підпаливши пусте село, турки вже на­ ближалися до печери. А тут дитина, як на зло, розплакалася: ніхто не міг нічим вгамувати. Плач дитячий могли почути турки...

— Мовчи, а то кину тебе в Дністер, — раптом зашепотіла безпорадна мама, щоб налякати дитину. Але дитина продовжувала плакати... Той шепіт почули ті, що переховувалися в печері.

— Кинь дитину в Дністер, — почали вимагати вони від молодиці. — Кинь, кинь!.. Хай не кричить. Інакше нас всіх поб’ють! Застогнала раптом якось страшно молодиця, підняла дитину вище се­ бе, глянула на неї великими очима і пустила її з рук в бурхливі води Дні­ 1 Яничар — у султанській Туреччині солдат регулярної піхоти, створеної з військовополоне­ них, у тому числі християн, обернених у мусульманство.

стра. Земля здригнулася тут від материнського стогону, загула грізно, і перед молодицею опустилась кам’яна брама і закрила навіки вихід з пе­ чери. З того часу в похмурі дні, коли на небі здіймаються хмари темряви і вітер виє, і несамовито жене хвилі, якісь сумні звуки тут чути. Одні жи­ телі хутора кажуть, що це з-за тої брами кам’яної в березі розлягається стогін людський, інші — що то плач дитячий...

СТРІЛЬЧИХА І ТУРОК Легенда

Напали на наше село турки. А Стрільчиха пекла хліб і не сховалася. Забігає турок до хати і кричить: «Кай мук! Кай мук!» Але жінка не розу­ міє. Тоді він почав показувати на мигах, що хоче пити, і кинувся до бочки з сировицею1. А сировицю тоді брали в Старуні та й на тій воді варили їсти, бо солі не було. Татарин нахилився, гадав, що то питна вода, а Стрільчиха зло­ вила його за ноги, і він так напився, що напився. Тоді Стрільчиха сіла на його коня і втекла з села. А якби була не втопила, то він забрав би її до Туреччини і там продав. Або вбив би.

ГУЛЬНАРИНІСЛЬОЗИ Легенда

У нас співають таку коломийку: Ой посію шавелію лугами, лугами, Та не сходи, ш авеліє, межи ворогами...

Моя баба про шавлію розповідала легенду. Колись давно в турецькому полоні були наші козаки. Один межи ними називався Максимом. Був Максим дуже вродливий, і в нього закохалася дочка паші Тугай-бея — Гульнара. Мати її була українка Оксана, але в полоні потурчилася й називалася Цет-Ессаляма.

1 Сировиця — ґрунтова солона вода, з якої виварюють сіль.

Турок Тугай-бей гнав невільниць до водоспаду купатися. Помагали їх охороняти потури а ки-яничари. Котра дівчина мала гарний стан, ту паша мав за жінку. А турки тримали в гаремах по двадцять і по сорок жінок. Дочка, що народилася в Цет-Ессалями від Тугай-бея, любила роз­ мовляти з невільниками, й вони розказували їй, що Україна -- золотий край, там золота воля. Гульнара слухала й захотіла втекти з Максимом в Україну. Але козак її не любив. Одного разу дівчина вкрала ключі від темниці і випустила всіх коза­ ків із неволі. Просила Максима, щоб узяв її з собою. Він не хотів брати. Гульнара таки побігла за ним. Коли перепливали річку Качі, то не взяли її в човен. Тоді вона ско­ чила в воду, вхопилася за човен і так перепливла. У степу всі козаки ро­ зійшлися, лише Максим не знає, що робити, бо Гульнара не лишає його. Говорить їй: — Гульнаро, що я маю з тобою робити? Женитися не можу, бо я ко­ зак, і мене чекає товариство. Дівчина каже: — Попрощаймося й убий мене. Вони попрощалися. Гульнара заплакала. Максим витяг пістоль і вбив її. Скоро на могилі Гульнари виросли маленькі синенькі квітки — шав­ лія. Відтоді їх називають Гульнарині сльози.

Р, Завадовий МАРУСЯ БОГУСЛАВКА

То не чорні хмари над Богуславом стояли, то турки-яничари на місто напали, людям руки путами в’язали і гнали їх у далеку землю турецьку, в тяжку неволю. Спіймали й дівчину-білявку, попівну Марусю Богуславку. Вродлива, справжня красуня була Маруся. Тож, коли її в Стамбулі на базарі продавали, вподобав її багатий паша1 турецький.

— Не годиться таку пишну квітку важкою каторгою в’ялити, візьму її до свого дому, скажу її виховати в мусульманській вірі та в звичаях ту­ рецьких, туркенею стане, за дитину мені буде.

1 Паша — почесний титул найвищих військових і цивільних урядовців у мусульманських країнах.

Купив паша Марусю, у свою палату привів, у турецьку одежу зодягнув і найняв учителів, щоб дівчинку по-свосму вчили, щоб її потурчили-побу­ сурменили1. І пильнували вчителі, щоб вона українського слова не чула, хреста не бачила, щоб не до Христа, а до Аллаха молилася. Але дівчинка глибоко в серці, мов чарівний образок, носила спогад про рідний край — про чудовий краєвид із сріблистою рікою, крутими скелястими берегами й білими хатками у вишневих садках. Роки минали і той чудовий образ поволі затирали. Вже Маруся турке­ нею стала, пашу рідним батьком називала. Жила в розкошах, а коли паша з дому виїжджав, то ключі від усього хазяйства їй у руки віддавав. Чудова була в паші палата, вся в золоті, сріблі й у самоцвітах, серед квітників і садів. Дзюрчали кришталеві водограї, мінились веселчаними барвами клумби розкішних квіток, п’янко пахли кущі й дерева. А за садом-виноградом стояла вежа із сірого каменю збудована, в зем­ лю глибоко вмурована. Багато разів Маруся пашу питала, що це за будів­ ля, та він відповіді не давав, будь-чим її відволікав. Це Марусю ще біль­ ше зацікавило. Раз увечері пішла Маруся у сад гуляти, відчинила хвіртку в мурі-огорожі й опинилася під вежею. Стала до неї приглядатись, сотий раз думатигадати, нащо паша таку похмуру вежу збудував? І раптом донеслась до неї приглушена пісня. То не один голос співав, то кілька сотень людей співало, сумно на долю нарікало, що вже тридцять літ у неволі пробувають, Божого світу, сонця праведного не бачать. Дівчина стрепенулась. Що це? І якась пісня близька її серцю, і слова наче знайомі. Маруся здогадалась; то невільники з України в цій вежі-темниці без сонця-світла гинуть, свою тугу за волею святою, за рідною землею піснею виливають. Відтоді Маруся спокою не мала, тихим сном не спочи­ вала, все якусь таємну думку плекала. Раз, як паша турецький у мечеть2 на молитву поїхав, Маруся щонай­ більший ключ із схованки добула, до невільницької вежі побігла, залізом ковані двері відімкнула, стала на порозі і — ахнула. Триста козаків, бід­ них невільників, на соломі покотом лежали, і глухо подзвонювали кайда­ ни на їхніх руках.

-■ Невільники нещасні, оце я вам двері на волю відчиняю! — промо­ вила Маруся.

1 Потурчити-побусурменити — примусити прийняти турецьку (мусульманську) віру. ' Мечеть — молитовний дім у мусульман.

Переглянулися невільники.

— Не можна цій турецькій дівчині вірити! Хоч вона по-нашому й гово­ рить, ніхто не знає, що вона в своїм серці проти нас замишляє. Тоді Маруся на одвірток схилилась, слізьми залилась.

— Брати мої рідні, Бог мені свідок, що я ніяких хитрощів не замишляю, тільки помогти вам хочу! Кажу вам, добре дбайте, у землі християнські втікайте, поки турки ще нічого не знають. Вийшли невільники з вежі холодної, місто турецьке тихцем обминали, на себе хрест клали, в Україну темними ярами втікали. А коли останній невільник з темниці вибігав, Маруся за руку його придержала.

— Прошу тебе, козаче, зроби мені послугу велику! Як дозволить тобі Господь у рідний край вернутись, ти містечка Богуслава не минай, моїм батькові-матері від доньки-бранки, Марусі Богуславки, низенький поклін передай! Скажи, що їх донька свою невільну провину спокутувала, братів рідних — невільників бідних з неволі в Україну відпустила. А той козак був кобзар-бандурист. То як вернувся він у рідний край, склав прегарну думу про турецьку бранку Марусю Богуславку і скрізь про неї людям співав. Слухали люди, тяжко зітхали і допитувалися, що стало­ ся з Марусею. Але кобзар цього не знав і в думі не розказав. Так і залишилася навіки незнаною доля дівчини-бранки, Марусі Богу­ славки, що без своєї вини туркенею стала та братам рідним невільникам бідним волю дарувала.

С. Плачинда РОКСОЛАНА В садку кувала зозуля. Віщувала комусь довгі літа. Пахло м'ятою, лю­ бистком. Цвіли ружі. Гули бджоли. З-за хати, з-за гострої стріхи виблис­ кували золоті хрести церкви. В глибині обійстя, на клуні, поважно куняв, стоячи на одній нозі, чор­ ногуз. Буяло зелене свято — Трійця. Настуся помітила, що на неї всі дивляться, розгублено зупинилася, зашарілась і ще погарнішала. А вони — батьки і гості — не зводили з неї очей. Батько дивився зачудовано, немов бачив свою доньку вперше. Та воно, по правді, так і було, бо він — рогатинський священик Іван Лісовськийлише нещодавно, по Великодню, повернувся з далеких довгих походів

її рот pi татар і турків, де він благословляв козаків на бій з бусурменами, ретельно служив панахиди по загиблих і частенько сам брався за шаблю. Тож незчувся Іван, як виросла донька. З сумним усміхом поглядав на сестричку Трохим — старший брат, чор­ нобривий ставний парубок. Він згадав сеї миті, що скоро розлучатиметься з Настусею, з матір'ю, з рідною хатою, бо після жнив дядько Максим за­ бере його, Трохима, на Січ. Хтозна-коли повернеться звідти і чи повернеть­ ся взагалі. Мати дивилася на доньку закохано і замріяно, щось думала світле і водночас бентежне, бо зволожились очі в матінки і на засмаглі руки впала щаслива сльоза. Лагідно позирали на дівчину хрещений батько Тарас Гузь і хрещена мати — вони прийшли прямо з церкви сюди в гостину. А батьків побратим, наче з кореневища дуба витесаний дебелий козак з Канева, дядько Максим, докинув до своїх попередніх слів: - Може, панотче, ще й посватаємось. У мене ж двійко синів. Один на Січі, другий — зброярем у Києві, на Подолі...

- А чого ж! — вигукнув батько і підморгнув у бік ще одного гостя... А Настя справді як намальована. Великі карі очі, а над ними, мов чор­ ні блискавки,— тонкі брови. «Одна брова варта вола»,- ввернув дядько Максим. Ніжний рум'янець, біле личко, важка руса коса через плече. А ще —- вишита сорочка, добре намисто, барвиста плахта і білі босі ноги.

- Неси, доню, — лагідно наказала мати. Настя ступила крок і завмерла: десь з кінця вулиці почувся відчайдуш­ ний крик, несподіваний і тривожний у свято. За столом занепокоєно переглянулися... А з вулиці неслося кінське тупотіння, і вже близько, прямо за тином, озвався наляканий голос: — Татари! Татари! Вулицею на коні, мов навіжений, промчав хлопчина-пастушок, він і викрикував ці страшні слова. За ним, наче вихор, летів табун, що його хлопці водили на ніч. Настрахані, враз здичавілі коні більше нагадували про лихо, ніж крик хлопчини. Настя закам’яніла з мискою яблук у руках.

— Мати Божа! — вигукнула котрась із жінок. А батько, попри важку статуру, вже був біля хати і за мить вискочив з шаблею та мушкетом, якого одразу перехопив собі гість із Канева.

спинив змиленого коня сусідський хлопець Іванко, іцо Панотче... пас коней. — Орда суне... З Веселого Гаю... Череду зайняли, а ми кіньми втекли... У двір забігали коні. їх переймали Трохим, батько. ІІа церкві ударив дзвін — тривожно, гучно, часто.

— Трохиме, сідлай! Заголосили жінки. Валували собаки. Іржали коні. Побляк святковий день. Дядько з Канева вже на коні, на вулиці. Біжать люди. Матері з дітьми. Забігають у двір до священика, благаль­ но дивляться на свого духовного отця.

— До храму, старі! — владно мовить отець Іван.— Дівчата і хлопці в байрак! Нишком там сидіть! З дітьми — до храму... Жінко, Насте, в байрак... Чоловіки - до зброї... За мною... В руці Лісовського шаблюка. Він уже на коні. Гарцює по обійстю. Очі його палають звитягою.

—Хутко, люди! Та не тягніть своїх ряден... душі рятуйте! Швидше, дівчата. Затримаємо, доки сховаєтесь... Старі, не біжіть за молодими, бо відставатимете і приведете за собою татар у байрак!.. Дітей не беріть туди: плакатимуть — бусурмени почують!.. Насте! А вона і досі стояла мов закам’яніла. Мати схопила її за руку, миска полетіла в траву, великі мочені яблука розсипалися по споришу.

— Біжи до лісу, доню!

— А ви, мамо?

— А я... не вбіжу... Буду в храмі.

— І я з вами... Ні, тільки з вами! По вулиці протупотів кінь: шляхтич Ернст Тинський хутко помчав на захід.

— Утік, трясогуз! — люто блимнув очима Лісовський.— А я хотів ним передати... Трохиме! -- гукнув сина. — Хутко городами до дядька Свирида. І — в Теребовлю з ним. Там козацька залога. То хай вони на підмогу запросять польський загін з Тернополя. Зрозумів? Лети, сину, хай тобі щастить, і... прощай... Трохим на доброму коні щез у хащах саду. Люди збігалися до церкви. Перед входом стояв у чорній рясі дяк з іко­ ною в руках — стояв непорушно, немов чекав кінця світу. Титар на дзвіниці щосили калатав у дзвони.

— Бережи, отче Феодосію, храм іконою, а ми шаблею, - гукнув Лісовеький дякові і повів нечисленний загін озброєних рогатинців туди, де вже здіймався до неба чорний стовп диму.

— Тату! — скрикнула Настя, але натовп заштовхав її усередину церк­ ви, де палали свічки і з темних стін заспокійливо споглядали на людей святі угодники. Настя дивилася на все невидющими очима, вона, приголомшена й вра­ жена, ще не прийшла до тями. Мати, вся в сльозах, потягнула дочку за руку: — Сюди, доню... Ой горе... Ставай на коліна... Помолимось Господові, він захистить і одведе. По кутках церкви жінки тулили до грудей немовлят, пристрасно мо­ лилися бабусі: церква аж гула від людського гомону. Так минула якась година. Відтак, — наче вітер прошумів по церкві: прибігли хлопчики зі своїх чат. Горить церква отця Петра...

— Отець Петро не виходить з неї...

— Татари на сусідній вулиці...

— Наші їх косять, січуть, а ті лізуть... Голосніше, розпачливіше вимовлялися слова молитов. І раптом несамо­ витий крик молодиці біля входу. Важкий тупіт ніг знадвору. Пах — стріла вп’ялася в темно-воскове чо­ ло Миколи Угодника... Гортанні чужинські вигуки, наче собачий лемент...

— Татари!

— А-а-а! Вони вдерлися в церкву, мов голодні вовки. Вдерлися хижі, люті. З кривими шаблюками, закривавленими ножами. Брудні, запилюжені обли­ ччя. Заяложені кудлаті гостроверхі шапки. Дикі погляди налитих кров’ю очиць. Людолови. Сунуть. Схопили одну жінку, другу... Швиргонули немовля об кам'я­ ний стовп... і всіх сколихнув божевільний крик матері. Полилася кров но холодній підлозі, бризнула на стіни, на ікони. Церква перетворилася на страшне пекло. За своїм страшним звичаєм татари нищили немовлят, малих дітей, а дівчат хапали, зв’язували докупи. Крутнули руки й Насті. Вона зблизька побачила щілинки червоних не­ людських очей. Кинулася мати на захист дочки, вкусила смердючу руку татарина, що завив од болю. Над паніматкою зблиснув ніж.

- Мамо! Матусю! Лежить мати, підпливає кров’ю. Щось шепоче. Чує Настя: - Доню... хоч руками задуши... бусурмена... А Настю несуть. Через кров... по дитячих тільцях... Повітря тремтить од несамовитого, божевільного крику матерів. Надворі, перед входом до церкви, Настя уздріла дяка... Лежить з при­ тиснутою до грудей іконою — лежить без голови. Настю кидають на траву. І тієї ж миті лунає чийсь владний окрик. Дів­ чину відпускають. Перед нею, на білому коні, якийсь татарин у чистій жовтій одежині, білій кудлатій шапці. Клинцювата руда борідка, широкі вилиці. Прицмокнув язиком. І махнув рукою. Насті скрутили руки, кину­ ли на підводу. На якісь клунки, награбовані українські килими. Повезли...

— Тату! — запручалася у вірьовках Настя.— Ріднесенький мій... Встаньте, подивіться... на кого ж покинули мене... Добрий мій татуню... Мовчить отець Іван. Лежить порубаний, посічений. Приклав вухо до землі. Наче прислухається до стогону землі. Степи. Безмежні, зелені, духмяні від трав і квітів. Орли в чистому бла­ китному небі. Свист ховрахів. Та не радує степова краса Настю Лісовську, її односельчан. їх женуть у величезному гурті, женуть разом з худобиною.

— Оце так погостював! — лютував дядько Максим.- Оце висватав ма­ вочку для своїх синів.

— Що з нами буде? — шепоче Настя. — Куди нас ведуть?

— У Крим, дочко. Продаватимуть нас, мов бидло. А потім прикують ланцюгами біля весел на галерах. Станемо рабами довіку. А тебе, доню, купить у жони якийсь старий хан...

- Ой, ніколи! Я накладу на себе руки, але цього не буде!

— Не бери гріха на душу, Насте. Нічого не вдієш. Не вберегли ми око­ лиці нашої. Так сталося. Головне: не забувай України. І коли станеш жо­ ною, чи служницею, чи рабинею в хана чи ще у якогось ірода, будь вони прокляті, не забувай, донько, хто ми і звідки. Пам’ятай, що в татарських темницях багато наших козаків гибіють, з ночі до ночі конають на важкій роботі. І якщо ти, ясочко, озвешся до них рідною мовою, то буде ДЛЯ ІШХ превелике щастя. А ще коли ти, служниця, чи рабиня, чи жона, ключі викрадеш та випустиш козаків на волю, то вже тобі буде шана довіку. Та коли й задушиш власними руками якогось бусурмена, то й тоді тебе Бог по забуде. Тільки сама не побусурменься, донько. Осиротіла ти, та не зовсім:

не забувай віри своєї, мови рідної, вдома її не помічаєш, тую мову, а на чужині вона мов батько, і мати, і вся Україна. Бредуть люди. Вродливі дівчата — їх красу споганено. Матері несуть виснажених діток — з них потім виростуть яничари. Козаки — вони поси­ віють на галерах й одного дня щезнуть у морських хвилях... Бредуть і все озираються. Не видно? Не чути? Ні, не видно. Не чути. Якось надвечір бранці уздріли хвилі Дніпра, стіни невеликої фортеці на березі і велетенський пором, на якому їх мали перевезти у кляту татар­ щину, наче на той світ. І тоді вже облишили всі надії. Падали на коліна, цілували рідну землю, рвали полин, засовували під сорочки на пам'ять, плакали, ридали: — Прощай, мати-Україно!

— Прощай, мир хрещений!

— Прощай, білий світ! А на світанні з'явились козаки. Почали штурмувати фортецю, нищити татарську залогу, і тут, на стіні, у короткому лютому бою, загинув Тро­ хим, так і не побачивши рідної сестри. До вечора палала бусурменська фортеця. Кожен закапелочок обдивилися, але бранців ніде не було.7

7. Лаврівська КОЗАК Ж УРБА

Жив колись в Україні козак Журба. Старі люди розказують, який то був хоробрий вояк у час війни, а яка то була розумна голова в час миру. Ось одного разу їде козак Журба полем понад глибоким яром, аж чує щось у яру стогне: — Ой... ой... рятуйте християнську душу! Ой... ой... рятуйте! Скочив козак Журба в яр, а там чоловік лежить. Побитий, постріляний, ледве дише.

— Слухай, добрий чоловіче, винеси мене з яру, поховай у широкому степу і постав хреста на мою могилу, а за те я віддам тобі свою шаблю.

— Винесу й поховаю, а за шаблю спасибі — свою маю.

— Не кажи так, це — добра шабля. Дорога — не через золоту оправу й оздобу з самоцвітів, а дорога тим, що хто з нею в бій іде, хай не боїться смерти; хіба що сім куль — одна по одній — проб’ють його тіло, як ось моє... Бери, козаче, шаблю!.. А ще маю слово до тебе: там, де битий шлях

звертає праворуч, тече річка, а верст за п ять за нею замок, де живе княгиня — дружина моя. Занеси їй вістку про мене. Заплющив очі і помер. «Виходить, князя мені доводиться ховати», — сумовито подумав козак Журба. Сповнив останню волю вмирущого, взяв шаблю і в дорогу, шу­ кати замка і княгині. їде та й їде, минає села і міста, по дорозі зустрічає козаків люб раті і мів, а вони кличуть: — Ходи, Журбо, з нами!

— Не можу, браття, слово дав!

-- Слово — свята річ. То опісля— доганяй. На Крим ідемо! Бувай здо­ ровий! І поїхав козак Журба далі. Аж ось шлях скрутив праворуч, ось — річ­ ка, і ще п’ять верст, і — чудовий замок! їде козак Журба просто у браму велику, а там — наскочили на нього пси: козак, за звичкою, --- відразу за шаблю. І враз усі пси полягали на землю й почали жалісно скавуліти: пізнали шаблю свого пана. «Вірні пси, добрі приятелі». На ґанку побачив княгиню.

— Чого тобі, козаче?

— Вістку приніс ВІД К Н Я З Я . ВІН ПОЛІГ у нерівному бою, І тобі, КНЯГИНІ', останній привіт через мене шле. Зомліла княгиня, а коли очуняла й розплющила очі, коло неї стояв козак Журба.

— Що ж мені тепер робити? — заголосила. — Діти дрібні, а тут і обо­ рони перед ворогом немає...

— Не журись, княгине! Розпоряджай мною: я тебе і замок твій оборо­ ню від ворога, як прийде потреба! Я маю князеву шаблю, дорогу шаблю! Недовго треба було чекати: напали татари на замок.

- Аллах! Аллах! — кричали і облягли замок, що й вийти не було куди. Козак Журба зібрав усю княжу службу в замку і почав боронитися. Вскочив у саму середину ворогів і — мах-мах! — шаблею праворуч, мах! шаблею ліворуч, і вже коло нього порожньо. А він скочив убік, і З Н О В мах! — шаблею праворуч, мах! — шаблею ліворуч, і знов коло нього поро­ жньо.

— Аллах! Аллах! кричали татари.

— З Богом, вперед! — відповідав козак Журба, а за ним бігли всі його люди.

Бачить козак Журба, що він усіх татар не переб’є, бо їх сила-силеннн, а в нього тільки жменька людей, виступив уперед і каже: Слухайте, поганці! ІІощо даремно кров проливати? Нехай хто з вас виступить уперед і стане на двобій зо мною! Що? Всі злякались? Ха-ха-ха! Такі ви воїни!

— Я не злякаюсь! Ходи, як тобі життя не миле. Знай, що я татар­ ський паша. Воїни обступили їх обох, лишаючи великий круг посередині. Татарин скаче, мов іскра, а Журба поволі, а татарин і тут, і там, а Журба сперся на свої кремезні ноги, і тільки шаблюкою мах-мах!

— Аллах! —- закричали татари, бо в цю мить, під страшним ударом козацької шаблі, їхній паша повалився додолу.

— Ти, козаче, мене поконав. Твоя правда і твій замок, і, за лицар­ ським звичаєм, ще тобі й шабля моя належиться. І козак Журба взяв татарську шаблю. Татари пішли назад у свій край і взяли з собою пораненого ватажка. А княгиня не знала, як і дякувати козакові, що так хоробро обороняв її і її діток перед ворогом. Просила в замку залишатися, господарем стати. Та козак Журба подякував за те, попрощався з княгинею й подався до­ ганяти побратимів. А чудодійна шабля залишилась при ньому. Передав він її своєму си­ нові, а син, знову, — своєму синові, і так до сьогодні з покоління в покоління переходить чудодійна шабля у роду козацькому. І хоч нею тепер ніхто не воює, вона свою силу має!

О. Паламарчук

КОЗАЦЬКИЙ РІД Казка Багато цікавого міг би нам розповісти сивий Дніпро, свідок нашої історії. Тече Славута, як і тисячі років тому. Носив він кров ворожу і від крові синів своїх праведних багрянів. Перегородили шлях могутній ріці дев’ять порогів, намагаючись стри­ мати священні води. Та не підкоряється перешкодам Славута, реве, стопіс, високо підіймає сріблясті вали, викручує поміж скель бездонні вири. Найбільший і найстрашніший серед усіх порогів Ненаситець. Біли нього запорозькі козаки і влаштували випробування для новобранців. Сіда­ ли молоді на колоду, щоб пірнути у водограй. Хто не втримається, трохи схибить — втопиться, така воля Божа. «Інакше не можна,— казали старі отамани, — боягузам не місце на Січі!» Молодий козак Кіндрат Книш аж очі заплющив од страху, але втри­ мався на колоді, пройшов випробування.

— Негоже запорожцям від смерті очі ховати, — помітив це курінний отаман батько Вернидуб, бо нема такої нечистої сили, щоб зламала волю нашого брата. Ненаситець — свята купіль для запорожця, від семи дия­ вольських слуг рятує козацьку душу.

— Від яких саме? — запитав Кіндрат Книш. Батько отаман не квапив­ ся з відповіддю. Подивився довкола, чи готове товариство його слухати, і почав неголосно, раз у раз попихкуючи люлькою.

— Було це давно, коли ще мій дід без штанців ходив, а може, і рані­ ше. Спокусив якось Диявол Бога зіграти з ним у карти. Дивина, але всяке діється, людоньки, і на грішному світі, й на небесах.

— На що граємо, Боже? — запитав Диявол і запропонував: — Давай так: я переможу — віддаєш мені у володіння якусь територію, а коли твоя візьме — то я вступлюсь назавжди, де ти вкажеш. Погодилися, Грали-грали, і пошився наш Бог у дурні. Подивився Чорт на світи — найкраща Україна. «Давай Україну»,— каже.

Що вдіяти Богові мусив, бо слово дав. Ось так і програв нас Господь Дияволові. А той свиснув своїм вірним слугам і наказав: «Господарюйте!» Були то Страх, Брехня, Зрада, Холуйство, Заздрість, Підлість і Лінь. Чортові слуги своє діло робили: сусід почав заздрити сусідові і кожен радів із невдач ближнього. Син брехав батькові у живі очі. Легкою здо­ биччю став увесь український народ для ворогів, бо у кожному військо­ вому загоні обов’язково знаходився зрадник, котрий був готовий за гріш і батька з матір’ю продати. Доблесть поступилася місцем Страхові, гнули спину колишні хоробрі русичі перед ворожими зайдами, покриваючи гань­ бою честь своїх предків. Та що там честь! Мови рідної, походження, роду свого засоромилися, зраджуючи віру батьків. Схопився за голову Господь Бог: — Що я накоїв! Скільки люду занапастив! Зібрав він тоді Дванадцять Апостолів і просить поради.

— Нічого не вдієте, Учителю, коли Дияволу програли, взяв слово Святий Петро. — Тільки здається мені, іцо Нечистий по-шахрайському з вами вчинив. Але тепер уже пізно... Я думаю, знайдеться і па Чортових слуг сила у цього народу. Чув я, гуляє степами широкими но Україні ко­ зак Байда Вишневецький, з ним ні слугам Диявола, ні самому Дияволові не впоратися, бо навіть Смерть боїться його. А ще підбирає Байда Вишне­ вецький собі побратимів по духу і вірі. Підніми, Боже, із Дніпра-Славути острів Хортицю, щоб міг Байда зі своїм товариством Січ заснувати. Тільки перед островом постав пороги, бі­ ля яких вода ревіла б, розбиваючись об гостре каміння. Не кожен відва­ житься прийняти таку купіль, але хто пропливе на колоді через пороги, той тверду волю буде мати, того уже жоден Диявольський слуга не візьме. Піниться, аж закипає Дніпро перед порогами так і душа козацька прагне на волю вирватися. Скликав Байда Вишневецький українське лицарство під свої хоругви і прогнав клятих ворогів з рідної землі. Не підступитися Чортовим ('лугам до запорожців. Свята правда, непорушна дружба і відвага керують ними. Бачить Диявол, що втратив такі багаті землі, то й біжить до Бога скар­ житися: Обдурив ти мене, святошо, слово честі порушив! Звідки цей Байда узявся зі своїми кошами запорозькими? Це ти для них зробив Січ?

— До чого тут Байда Вишневецький? Я тобі дав землі - володій ни­ ми, — вдавав Бог, що нічого не розуміє.

— Доки живий цей гетьман Запорозької Січі, нема мені що робити в Україні. Клич Костомаху Смерть, якщо ти господар свого слова. Адже про­ грався у карти! Вимушений був Бог і таку поступку зробити Дияволові. Отримавши дозвіл Пречистого, перегородила Смерть дорогу козакові: — Віддай душу! Уже два віки собі нажив. Не відступлюся я від тебе на цей раз. Сам Господь послав. Ех, — зітхнув старий Байда,— не себе шкода — я уже в літах, за неньку-батьківщину душа болить. Як би знову не запанували сім Чортових слуг... Прощавайте, браття! — вклонився низько гетьман своїм побрати­ мам. — Не губіть честь нашу, бережіть пам'ять, бо жодній брехні не похо­ вати правду про Січ. Насипали запорожці на Дніпровській кручі Байді Вишневенькому ви­ соку могилу, а душа батька отамана і далі по Україні гуляє, безсмертна вона, піснею з уст кобзарів народжується. Послухаєш — у самого душа горить, і втікають пріч слуги Диявола: Страх, Брехня, Зрада, Холуйство, Заздрість, Підлість, Лінь. ...Вдарив бубон на вечерю. Запорожці поспіхом хрестилися - і кожен до свого казана. Лише Кіндрат Книш не рушив з місця, замислився, важ­ ко позираючи на Ненаситець.

—■ Не журись, козаче, - поклав руку йому на плече отаман Вернидуб. — Нелегка дісталася нам доля. Та не ми її вибрали, вона вибрала нас. Скільки покручів з людей наших поробили Чортові слуги, свої гірш ворога стали. І могилу Байди Вишневецького розорали. А славу, а пісню? її за гріш не продаси і в кайдани не закуєш! Вона і в огні не горить і у воді не тоне. Козацькому роду нема переводу!

М, Пригара КОЗАК ГОЛОТА

Ой же й широкі дунайські степи: ні кінця їм не видно, ні краю... Ширяють над степом орли-сизокрильці, виглядають згори необачне птаство. Як звечоріє, хмарами летять на степові озера дикі гуси та срібнопері лебеді, не бояться нікого: хто там буде в степу їх полохати! Хіба часом вискочить на горбок тонконогий сайгак чи здоровезний тур ви­

хилить з трави лобату голову, наставить роги, пошукає з ким би його позмагатись силою? Стелиться степом битий шлях: ним татари ходять з Дунаю до Дністра, а звідти на Дніпро-Славуту. Палять дорогою села, хутори-зимівники, хапа­ ють, кого перестрінуть. Маленьких кіньми топчуть, великим в’яжуть руки сирицею1, женуть у неволю. Гірко плачуть бідні бранці, йдучи тим ординським шляхом. Розлучить люта неволя дочку з матір’ю, сестру з братом, чоловіка з жоною. Усіх про­ дадуть на ринку татарські мурзи23— кого в Туреччину, кого персіянам чи арабам. А хто ж то скаче шляхом? Може, татарин, приторочивши до сідла си­ рицю, женеться за якимось бідолахою, що втік з полону на світанні, коли задрімала сторожа? Ні, то не татарин, то запорожець скаче. Не з товариством їде, сам один верстає шлях до Дунаю. Раз по раз стає в стременах, оглядає степ з-під долоні, зсунувши на потилицю шапку. А воно й шапка! Травою підшита, вітром підбита, тільки й того, що шлик* є та китиця! І жупан розпа­ наханий, крізь діри голе тіло світить. Як є козак Голота, що про нього ото пісню співають: Ой там гуля степами козак Голота, не боїться ні вогня, ні меча, ні третього болота!

Та запорожцеві байдуже: Голота, то й Голота! Хоч шапка дірява, зате кінь добрий: три дні біжить — не втомиться. Хоч козацька одіж і в дір­ ках, зате зброя справна: і спис є, і рушниця-пищаль за плечима, і гостра шаблюка при боці. Ще й важкого молота-келепа до сідла приторочено — ворогів у бою влучати. Не на гулянку вибравсь козак із Січі аж до Дунаю. На одчай душі ска­ че в татарську орду — визволяти свого побратима. На полюванні одбивсь шибайголова од своїх, погнався зопалу за табу­ ном сайгаків — і наче у воду впав. Помчав Голота шукати — тільки шапку козацьку знайшов біля степо­ вої могили, на прим’ятій, потолоченій траві. Мабуть, розігнався Максим та й наскочив у степу на татарську засідку.

1 Сириця —- шкіряний мотузок.

2 Мурза — титул у татар.

3 ІПлик — конусоподібний верх шапки, що звисає донизу.

170 Історії УіриїїіК

Ш КІПКИ

Місяців зо три й чутки не було, а оце прийшла звістка на Січ, що ба­ чили Максима у місті Килії, в багатющого мурзи Гасан-бея. Править за нього мурза тяжкий викуп — три тисячі золотих цехінів. Не буде викупу, казав, продасть бранця, куди сам схоче... Засідлав коня Голота — й гайда до Килії. Пропаде Максим, замордують у неволі... Золота ж узяти ніде! ...А вже ген-ген курять димки на обрії: чи не Килію видно? Мріють удалині цятки: то пасуться край міста табуни та отари, їздять коло них верхи чабани в кошлатих кожухах, бігають злющі пси. Час, мабуть, звер­ тати. У тих ординців очі, мов у шулік: здалеку угледять гостроверху ко­ зацьку шапку. Скочив з сідла запорожець і повів коня у глибоку долину. Шумить у долині одвіку не кошена трава, хлюпотить у комишах срібноводе озерце, а на схилі здоровань-дуб розпросторив темні, вузлуваті віти. І паша коневі є, й вода — чого ще треба подорожньому! Пустив на попас коня, а сам поліз-побрався на високого дуба — роз­ дивитися, чи таки ж немає поблизу ординців? Глянув пильно — нікого не видно: тільки табун блукає на обрії... І спало тут на думку козакові: а може, пробратися до Килії з жебраць­ кою торбою? Пустити очі під лоба, зігнутися в три погибелі: «Подайте сліпому-невидющому!» — ходять і в орді старці та каліки за проханим хлі­ бом... А йому — аби до того Гасан-бея добитися, вистежити, чи ще тут Мак­ сим, чи не продано його кудись. Може, й пощастить: чи побачить крадькома, чи знак побратимові дасть. А там — козак не в тім’я битий: щось та прирозуміє! З такою думкою зліз запорожець із дуба. Глянув на сонце — недалеко й до смерку. Попоїв і ліг у траву спочити на часину. Незчувсь, як і заснув, поклавши кулак під чубату голову. Та не так сталося, як гадалося! Спить козак і не знає, що на ньо­ го чигає лихо. На своє безголів’я вилазив на дуба: накинув його оком ні­ хто інший, як сам старий мурза Гасан-бей. Мов на те, виїхав мурза по обіді в степ —- глянути, як там пасуться його коні та вівці, допильнувати чабанів: чи не пече котрий нищечком хазяйську овечку, сховавшись у байраці. Та й запримітив — не димок од чабанського вогнища, а козака на ду­ бі, що, не дуже хапаючись, злазив собі по гілках на землю, мов і не в

чужому степу виглядав ворога, а сидів на тому дубі на чатах десь у Ве­ ликому Лузі. Аж затрусився Гасан-бей, як угледів, серце заграло в грудях, мов у мо­ лодого. Бач, куди трапив зухвалий січовик! То не втече ж він звідсіля. І вже мчить Гасан-бей пригинцем у долину, розважа в думці, як спій­ має козака живцем, без жалю періщить коня важкою нагайкою — камчею. Може б, і пропав козак без усякої слави, та почув вірний кінь щось недобре, захропів, тупнув ногою: «Уставай, господарю!» Схопився Голота, мов обпечений,— і в сідло. Вискочив з долини свиснула татарська стріла біля вуха.

— Гей, забродо! — гука мурза, важко зводячи дух. — Де тобі битися з Гасан-беєм? Хоч і сам одягай на шию аркана та біжи за мною на продаж! Стрепенувся Голота, блиснув очима.

— Спасибі, Гасан-бею, що сам до мене прийшов! Тільки ж гляди: ще ти козака в неволю не взяв, а вже й за нього гроші порахував. З тим словом намірився та як гримне з пищалі! Заіржав татарський кінь, звалився, мов косою підтятий. Як не схопиться мурза на рівні ноги, як не сипоне стрілами! Вп’ялася одна стріла козакові в щоку, побігла кров цівкою. Вирвав Голота стрілу, жбурнув геть.

— Чуєш, старий! — гукає.— Мабуть, ти між козаками не бував, ко­ зацької каші не їв, козацьких звичаїв не знаєш! Та й кинувся на Гасан-бея, одбиваючись од стріл нагайкою. То не сте­ повий орел каменем упав згори, нагледівши ситого ховрашка поміж кови­ лою. То козак Голота перейняв мурзу, накинув на шию аркана, зв’язав руки й ноги сирицею.

— Якби не Максим, — каже, — була б тобі, вражий сину, з душею роз­ лука! А так — їдьмо на Січ! Візьму з тебе викуп, який сам схочу. Оддаси мого побратима ще й три сотні невільників з ним. А пручатися будеш більше заплатиш! Прив’язав мурзу до коня, сам позаду сів і поїхав степом, співаючи: Ой ти ж поле, поле киліїмське! Бодай ти літо й зиму зеленіло, Як мене в лихій годині сподобило! А козаки щоб довіку гуляли, Хороші мислі мали, Воріженьків під ноги топтали!

М. Вінграновський КОЗАК ПЕТРО МАМАРИГА Козак Петро Мамарига летів на своєму коні, а татари обсідали Петра з усіх чотирьох сторін. Козак Петро Мамарига побачив перед собою степове озеро.

— Гиворе! — сказав Петро своєму коню. — Удвох нам не втекти. Тікай сам. Як-не-як, а самому тобі буде легше. А я заховаюсь в озері. Петро вирізав шаблею очеретину і поплив. Гивор додивився, як Петро Мамарига сховається під водою, і тоді вискочив на горб і кинувся в степ. Та було пізно. Татари помітили Гивора і закричали: — Оце його кінь! Ловімо його коня! Без коня козак Петро Мамарига далеко не втече. Татари оточили Гивора і колом погнали на нього. Та кінь козака Петра Мамариги був не з тих коней, що підставляють свою голову: Гивор сам по собі розігнався і перескочив татар із їхніми кіньми, і вже було б втік, якби не впав передніми копитами у вузький степовий рівчак. Татари спутали Гивору передні і задні ноги і сказали: — Кінь козака Петра Мамариги у наших руках. Зловімо тепер самого козака Петра Мамаригу. Без коня він далеко не втече і не зайде. Озеро! Він тут, він заховався в озері, а ось і його сліди! Татари позіскакували з коней і випили кумису. Козак Петро Мамарига сидів у воді і дихав через очеретину. Він сидів посередині озера, бо знав, що татари плавати не вміють і до нього не доберуться. Була осінь, і по краях озеро вже замерзло. Синенький льодок в заберегах татар не спинив, і татари поповзли по ньому до води.

— Ми цього козака Петра Мамаригу вичавимо з болота, як в’юна! говорили татари і місили озеро вздовж і впоперек аж до того місця, де вода їм була по шию. Далі татари не йшли, бо боялись втопитись. Петро ж тим часом сидів у воді, і дихав, і все теє татарське чув, що вони говорили про нього, і думав: «Говоріть мені, говоріть, а мені тут у воді тепло».

— Де ти тут, козацька душе? Краще вилазь сам, та ми тобі скрути­ мо руки та продамо в Туреччину на базарі, аби ти знав, як воювати з нами.

«От», — думав собі Петро. В небі сливіла хмара, і горя не було. «От, — думав собі Петро, — хто б це моїм товаришам козакам та звіст­ ку подав, що я тут один у воді з очеретиною в роті та дихаю через неї. Нема кому і звістки подати, хіба що, може, Гивор доскаче?.. От шкода, такий добрячий тютюн пропадає, намокне тютюн, не буде чим і люльки набити та цим тютюнцем закурити». А татари? Татари поморились та позамерзали. Намоклі, вилізли з озе­ ра,* розвели вогнище і стали сушитися та обсихати, як настала ніч і озеро стало замерзати на очах.

— Оце добре! Як тільки озеро геть усе чисто замерзне — тоді ми спа­ лимо ввесь очерет на ньому, а з ним і ту очеретину, через яку козак Петро Мамарига дихає. Тоді волею-неволею йому доведеться пробивати головою лід і йти в наші руки. А поки що озеро замерзає — ми трохи поспимо. Татари обдивилися зв’язаного Гивора, виставили сторожу і поснули. Сторожа виїхала на горби дивитись у степ, бо козаки і вночі напа­ дають. Закуняв у воді з очеретиною в роті і Петро Мамарига. Раз ніч і всім людям, і звірам хочеться спати, то чого б то і славному козаку Петру Мамаризі хоч не поспати, то покуняти? І Петро задрімав... Один окунь, вид­ но, голодний, розігнався і з розгону вхопив Петра за вус. Петро — лап! — нема половини вуса! Дивиться, перед ним окунь крутиться, паморокн забило. От і тварюка! — вилаяв окуня Петро. ■- Ти ж то некуряще!.. Але ж як же це я покажуся тепер своїм товаришам півторавусим? Треба ж тобі таке -- зайшов в озеро!.. Отож ніколи, коли сидиш у воді з очеретиною в зубах, ніколи не треба не те що спати, а навіть куняти! Це ж порох, ма­ буть, намокне і шабля... Дивився-дивився Гивор на свої пута, а потім спробував їх на зуб. «Тепер буду добиратись до своїх задніх», — сказав собі кінь Петра Мамариги. Та як Гивор не вигинав шиї — до своїх задніх ніг він дістатись не міг. Що робити? А робити було що. І Гивор це зробив: він став на свої передні і побіг ними в степ. Татарська сторожа вклякла. Попадала і повмирала.

— Повмирали,— сказав їм Гивор,— навіть забули крикнути...

— Гиворе, це ти чи хто? спитали козаки.

— Я, — сказав Гивор. — Козак мій Петро Самійлович Мамарига си­ дить в озері і дихає через очеретину.

— Діло звісне, — сказали козаки. — То що?

— А те, що на озері вже хвиль не стає.

— Тепер чи коли?

— Тепер.

— Тоді по конях, — сказали козаки. Козак Петро Мамарига сидів з кобзою на траві перед козаками, і срібна чарочка була біля його коліна. Гивор стояв за козаком Петром Мамаригою і дивився через його плече.

В. Сушко НЕСПАЙЛО І ПЕРЕТАНЦЮЙБІС

Отож жило на Січі сміливе, міцне, веселе і дотепне товариство. І були серед цього товариства двоє нерозлучних друзів — Іван Неспайло та Максим Перетанцюйбіс. А знаєте, чому у них такі дотепні й цікаві прізвища? От послухайте. Посперечалися якось Іван з Максимом, що Іван може весь свій вік на землі звікувати і жодного разу не заснути, щоб довше жити. І вся Січ була свідком тієї суперечки. От і почали. Іван не спить і не спить. А щоб спати не кортіло, зайнявся Іван корисною справою для всього товариства — Січ стереже. Заліз на сторожову вежу та чатує-вартує на ворогів-турків. Максим же у Січі своєю справою займається, та про суперечку не забуває — коли там не коли до Івана в гості навідується.

— Боже поможи, Йване, як чатується?

— Дай Боже здоров’я, добре!

— Спати, Йване, не хочеться?

— Та ні, Максиме, не дочекаєшся!

— Ну гляди, Йване, чатуй-вартуй! Та й пішов. Сидить Іван вже двадцятий день на вежі, заморився, їсти захотів, спати захотів, але не спить — пам’ятає своє слово та договір-суперечку.

— Йване, злазь та відпочинемо, поїмо у шинку, звеселимося! Все одно ворога немає! — це Максим прийшов та гукає до друга. Зліз Іван, пішов із другом у шинок. Випили по келишку квасу коза­ цького та й тут ізнову посперечалися, бо не могли без суперечок. Цього разу Максимова черга змагатися на виграш.

— А от, Йване, ти мене нізащо не перетанцюєш,— каже Максим.

— То не велика наука, Максиме, тебе перечеберяти,— відказав Іван та й пустився гопака посеред шинку. Танцював, танцював — аж упрів! Сів на лаву, щоб перехопити дух. А Максиму й вади немає: чуб та вуса аж вітер здіймають, так і танцює. Пустивсь Іван удруге, ледь одне коло пройшов у танку — та й на лаву знову геп! Ледь дух перевів... А Максим танцює — аж гай шумить та дошки в підлозі гнуться. Пішов Іван утретє в танок, як у бій, та не витримав і... впав на підлогу знесилений. Довго не лежав, а зразу й заснув... Спав Іван довго, ще довше, ніж не спав, а як прокинувся, то всю істо­ рію, що з ним трапилася, згадав і аж слізьми умився від досади, що су­ перечку програв. Бо ж таки заснув. А прокинувся він уже Йваном на прізвисько Неспайло. Обійнявся щиро по-товариськи із Максимом та й каже: — Ну, брате-козаче, тебе й сам біс не перетанцює! Так Максим і залишився Перетанцюйбісом, а Іван — Неспайлом.

КОЗАКИ І СМЕРТЬ Казка Ішли два козаки степом, надибали дерево й сіли в холодку. Один на бандурі пограває, а другий слухає. Коли се один і каже: — Ой, братику, біда! Смерть іде! А воно, бачите, в степу так здалека видно.

— Ну, то що? — каже той.

— Та вона ж нас постинає! Тікаймо!

— Е ні, брате, не подоба козакам утікати! Та й спека он яка чортяча, не дуже-то підбіжиш! Будемо уже сидіть. Раз мати на світ родила, раз і помирати!

— Як так, то й так! Сидять. Надійшла смерть і каже: — Оце й добре, що я вас, волоцюг, спіткала. Годі вам гуляти та роз­ кошувати, у шовкових жупанах ходити та мед-вино пити. Ось я вас із сві­ ту зжену, косою голови постинаю!

— Стинай, — каже один козак, — на то твоя сила й воля! Тільки дай мені, милостива пані, перед смертю люльку покурити!

— Ну, — каже смерть, — коли ти мене милостивою панею назвав, то вже кури собі! Вийняв козак люльку та як закурив! А тютюн добрячий, міцний — як пішов од нього дух та дим, то смерть аж набік одійшла.

— Оце, — каже, — який поганий дух! Як се ти таку погань куриш?

— Та що ж, — каже козак, — так мені суджено! Як розійшовся дим та дух, смерть знов приступила: — Ну, — каже, — покурив, тепер я вас обох постинаю!

— Стривай, милостива пані, дай і мені пільгу! — каже другий ко­ зак. — Дозволь мені перед смертю табаки понюхати!

— Нюхай, — каже, — та знай мою добрість. Вийняв той козак ріжка, бере понюшку, а сам думає, як би йому при­ звести смерть, щоб вона понюхала!.. Нюхнув на один бік, нюхнув на другий, крекнув, бо табака була добре заправлена: там до неї було й чемериці, й перцю додано для моці, щоб у носі крутило.

— А що ж воно, добре? — питає смерть.

— Та як кому! — каже козак.

— Ану, дай спробувати! — просить смерть.

— На, милостива пані! Як нюхнула смерть, як закрутить їй у носі, як чхне вона — аж косу випустила!

— Цур же йому, — каже, — яке погане! Ще поганіше, ніж той дим! І як се ти таке паскудство вживаєш?!

— Отак як бачиш! — каже козак. — Приймаю муку цілий вік, бо так уже мені пороблено чи наслано, Бог його зна! Мушу терпіти...

— А! — каже смерть. — Коли так, не буду ж я вас косою стинати! То не штука — вмерти, а от ти чхай іще п’ятдесят літ! От таким чином і визволилися козаки від наглої смерті.

ВАСИЛЬ І БІЛИЙ ПОЛОНИН Казка

Діялося це давно. Мав батько двох синів. Старший називався Іван Су­ хообразонка, а молодший — Василь Сухообразонка. Коли Іванові сповни­ лися роки, звертається він до батька: — Благословіть мене, тату, і я поїду на Запоріжжя. А колись ніяка дівчина не хотіла віддатися за хлопця, як він козацької каші не покуштував. Батько, звичайно, не перечив синові - най їде. По­ прощався хлопець з усіма та й вирушає в дорогу. А тут підбігає менший брат і просить, аби його взяти. Старший брат лише посміявся: — Підрости ще. їде Іван три дні й три ночі, та ніде нікого не зустрічає. На четвертий день заїжджає в дуже густі ліси. Півдня пробирався через гущу, а кінцякраю нема. Вже кається: «Ліпше би я вдома сидів. Там хоч вмирати ве­ село, а тут загинеш, ніхто й не поховає». Раптом виїжджає він на галявину. Стоїть там хатка і стайня, але ніде нікого нема. Заводить коня до стайні, заходить в хату — є тут їсти-пити, що душа забагне, і ліжко застелене. їсть Іван — на столі нічого не меншає, а ще приростає. Як наївся — написав на дверях: «Тут відпочиває козак. Ніхто не сміє мене збудити до ранку». І заснув богатирським сном. Вранці виходить сідлати коня. Бачить — навколо ліс, а серед лісу гора, а на горі росте дуб. Під дубом війська, як трави та листу, а на дубі сидить Баба Яга і тим військом командує. Лише виїхав за ворота, а військо накинулося на нього. Починає козак Іван Сухообразонка рубати наліво і направо. Б ’ється від світанку дотемна. Як вбиває останнього жовніра1, Баба Яга скаче із дуба в печеру і хова­ ється там. Іван лягає спати, а на другий день знову рубається з хмарою війська, та пробити собі дорогу не годен. А Баба Яга має в підземеллі та­ кий верстат, що як Іван Сухообразонка переб’є за день її військо, вона сі­ дає за нього і робить цілу ніч нову армію. На ранок орду війська виво­ дить у бій. Так Іван Сухообразонка бився три роки, але здобути перемогу не міг. Тим часом підріс його брат Василь і звертається до батька: — Благословіть, тату, я теж поїду на Запоріжжя. Жовнір — солдат.

П0

- Ой, сину, не поїдеш нікуди. Вже Іван поїхав і пропав.

— Ні, тату, не можу я вдома сидіти. Піду брата пошукаю. Сідлає коня, бере зброю, харч. А батько каже: — З ким зустрінешся у дорозі, то ніколи не рубай першим, а старайся дізнатися, чи то ворог, чи то друг. Попрощався козак і їде. їхав три дні і три ночі, але нікого не зустрічав. На четвертий день заблудив у густому лісі. Тут напав на нього силенний смуток. Пробирається через гущаки і виїжджає під вечір на якусь галя­ вину. Є там хата, стайня, у стайні кінь присилений, а на дверях напис: «Тут відпочиває козак. Ніхто не сміє збудити мене до ранку». Присилив Василь свого коня до ясел і йде до хати. Тут спить незна­ йомець. Виймає шаблю і хоче йому голову відтяти, але згадав батькові слова і зупинився. Повечеряв, написав, що тут спить козак-богатир, і до десятої години ніхто не має права його збудити,— лягає спати. Коли Іван пробудився, побачив у хаті ворога. Вихопив шаблю, але по­ думав: «Як він мене сонного не зарубав, то це не ворог». Прочитав напис— ще йому спати чотири години. Нема чекання. Сідлає коня, їде на війну. Через дві години встає Василь, а богатиря вже нема. Виїжджає з двору, а там йде великий бій. Хмара війська суне на одного козака, а він лише рубає ворогів наліво й направо. Думає собі: «Кому допомагати? Йому чи їм? Певне, йому, бо той сам». Кидається в гущину війська і прорубує собі дорогу до дуба. А Баба Яга не бачить, що з другого боку підходить Василь. Як оглянулася, а він вже замахнувся шаблею. Вона з дуба і — в печеру. Василь встиг лише відру­ бати їй ногу. За півдня козаки порубали все військо і стали до розмови.

— Хто ти такий?

— Я — Іван Сухообразонка, їхав на Запоріжжя, але вже три роки воюю тут. Кинувся до нього Василь: Та я ж твій рідний брат! Добре мені батько казав, аби я нікого не рубав, як не знаю, хто він! Обнялися брати, поцілувалися. Тоді Іван каже: — Підемо, брате, відпочивати.

— Ой, Іване, нема коли. Треба Бабу Ягу добити, бо вона нам жити не дасть.

Зробили аркани. Прив’язав Іван Василя попід пахви, і той спускається у печеру. Бачить, а там цвітуть черешні, вишні, співають пташки, а в саду стоїть прекрасний палац. При вході по обидва боки сидять два тигри. Виймає Василь шаблю, але тигри його не дістають, і він входить у палац. На ґанку зустрічає його гидка, негарна дівчина. А він дуже вродливий.

— Василю, — каже вона, — я — Стася Прекрасна. Дай слово, що візь­ меш мене за жінку, то я скажу, чого ти прийшов сюди. Хотів плюнути козак на її слова, але стримався: «Раз знає моє ім’я, то може чимось допомогти». Н е роздумуючи д о вго , дав згоду. Вона говорить: — Ти прийшов убити Бабу Ягу. Вона дуже нарікає, що ти на тім світі втяв їй ногу, і тепер не може сидіти за верстатом і робити жовнірів. Але вбити бабу ще важко. Випий оцього вина, тоді її побореш. Випиває Василь вино і йде до Баби Яги. Вона лежить на ліжку, а над нею висить меч. Вхопила меч і каже: — Ти вже там вкоротив мені віку, а тепер прийшов аж сюди?

— Я не прийшов з тобою миритися, а битися! Ти три роки не давала проїзду на Запоріжжя моєму братові Іванові Сухообразонці. Бери меч, сідлай коня і поїдемо на залізний тік. Баба сплеснула в долоні, й приводить дівчина двох коней. На одного сама сідає, а на другого — Василь. Приїхали на залізний тік і рубаються. Баба Яга аж зубами з люті скрипить, але нічого Василеві не може зробити. Так билася, що аж піт з неї потік.

—- Гей, Василю, скажи мені — чи твій тато, як оре, дає коням пере­ почити чи ні? Дай і мені перепочити. Ей, клята бабо, я нікому перепочивати не даю! Як махнув шаблею, то розсік бабі голову, як капусту. У цю хвилину стає перед ним дуже вродлива дівчина.

— Чи впізнаєш мене, козаче?

— Не знаю тебе.

— Я — Стася Прекрасна. Я була зачарована, а ти мене визволив. Тепер буду тобі за жінку, але визволи ще мою сестру, яку вкрав Білий Полонин.

— Як так, то поїду визволяти твою сестру, а тебе віддам братові Іва­ нові, бо він старший, і пора йому женитися. Виходять з підземелля, а Іван чекає на брата.

Каже Василь: — Іване, я визволив тобі дівчину.

— Як визволив, то собі визволив.

— Ні, брате, у неї є ще молодша сестра, котра тепер у Білого Поло­ нина. Поїду я її визволяти. А ти женися. Попрощався і знову спустився у підземелля. Йде вже знайомими до­ рогами і приходить до старенької бабусі, що має, може, зо сто років.

— Добрий день, бабусю!

— Добрий день, козаче!

— Чи не скажете мені, де живе Білий Полонин?

— Ой, не чула про нього, сину. Йди до моєї старшої сестри, може, вона тобі скаже. Але візьми миску пшона, бо туди далека дорога, зголоднієш. Переночував Василь Сухообразонка й пішов. Кашу з пшона не варив, бо мав ще щось у торбі. Йшов та йшов і на вечір дійшов до старенької хатини. На призьбі сидить старенька бабуся, що має зо двісті років. Добрий день, бабусю!

— Добрий день, козаче! Куди йдеш?

— їду до вас запитатися, де живе Білий Полонин.

— Ой, не знаю, сину. Йди до моєї старшої сестри, може, вона знає. Але візьми крижавку капусти з собою, бо туди неблизько. Переночував другу ніч, подякував за дарунок і пішов. На вечір дійшов до старенької хати. На порозі сидить бабуся, що має зо триста років.

— Добрий день, бабусю!

— Добрий день. Звідки ти тут взявся? Відколи живу — людської ноги ще тут не було.

— Я у двох сестер ваших був і ніяк не можу довідатися, де живе Білий Полонин. Може, ви знаєте?

— Я не знаю, але, може, моя звірина знає. Вечеряй і лягай спочивати. Вранці баба стала на поріг, свиснула у пальці. Затріщало, зашуміло і перед бабою стали всякі звірі. Питає вона: — Чи ви чули про Білого Полонина? Каже кривий вовк: — Його пси мені ногу пообгризали.

— То проведи цього козака до нього. Дає баба Василеві на дорогу порося, сідає він на вовка — їдуть. їхали лісом, а за лісом — пустельне поле. Так Василя спрага мучить, що не го­ ден. Аж зустрічають качку.

— Добрий день, Василю Сухообразонко, — каже вона.

— Добрий день. А звідки ти мене знаєш?

— Знаю, що ти добрий чоловік. Чи не дав би ти чогось поїсти, бо мої качата з голоду здихають.

— Хіба візьми оцю миску пшона.

— Дуже тобі дякую. Колись я тобі у пригоді стану. Не встигли вони й милі дороги проїхати, як зустрічає їх заєць.

— Добрий день, Василю Сухообразонко!

— А звідки ти мене знаєш?

— Та хто не знає такого щирого чоловіка, як ти! Чи не дав би ти моїм зайчатам чого поїсти, бо з голоду гинуть.

— Візьми хіба крижавку капусти.

— Дякую тобі, Василю. Колись за все віддячу. Чи довго їхали, чи коротко, аж тут лис назустріч.

— Добрий день, Василю Сухообразонко!

— А звідки знаєш мене, лисе?

— Всі знають, що ти славний козак. Чи не дав би мені що з’їсти, бо любі діти з голоду гинуть.

— Візьми хіба поросятко, бо більше нічого не маю. Подякував лис і радий побіг собі. А Василь доїжджає до воріт великою палацу. Загавкали собаки, а вовк каже: — Я утікаю, бо вони мене розірвуть. Вовк побіг, а Василь йде до воріт. Зустрічає його дуже вродлива дівчина.

— Звідки ти взявся? Відколи я тут, то іде не бачила людини з тамтого світу, — Я — козак Василь Сухообразонка. А хто ти така?

— Я — Іванна Прекрасна. Мене викрав від батька Білий Полонин і три роки мучить, хоче, аби я вийшла за нього заміж.

— Я приїхав тебе визволити.

— Йой, утікай, бо з рук Білого Полонина ніхто не годен вирватися.

— Утікай разом зі мною.

— Недалеко втечемо.

— Спробуємо. Утікають вони, а Білий Полонин повертається до свого палацу і б’є коня: — Поспішай, коню, бо їдемо до Іванни Прекрасної на чай.

— Бий не бий, Білий Полонин, а вже твою дівчину забрав Василь Сухообразонка. Засміявся Білий Полонин: — Скільки я тут, ще жодна людська нога сама не ступала сюди. Каже кінь: — Смійся не смійся, а козак Василь Сухообразонка був. Як нам його наздогнати? Треба випити три бочки пива, три бочки вина, піч хліба з ’їсти, і ми його доженемо. Так Білий Полонин і робить. Наздогнав Василя, порубав тіло його на кавалки, а Іванну Прекрасну забрав із собою. Лежить порубаний козак, а надбігає качка: — Кря! Кря! То Василь Сухообразонка порубаний! Тут нагодився заєць: — То рятівник моїх дітей мертвий лежить! З ’явився й лис: — Ой, то добрий чоловік! А чому не рятуєте його? Та як рятувати? — говорить качка.

— У дворі Білого Полонина є дві криниці — одна з цілющою, а друга з живлющою водою. Лети, качко, принеси води.

— А в що я наберу? Побіг лис до гончаря: — Слухай, чоловіче, зроби два маленькі збаночки, аби качка могла їх взяти під крила. Зробив гончар два збаночки, і качка полетіла. Але дуже скоро повертається назад.

— Не можу води зачерпнути, бо сторожа пильно стереже криниці. Каже лис до зайця: — У цей час сторожа дуже голодна. Прикинься кволим і давайся їм зловити. Вони поженуться за тобою, а качка в цей час набере води. Летить качка горою, а заєць біжить долиною. Побачила сторожа зайця.

— Заєць! Заєць! Буде обід! Ловіть! Всі побігли за зайцем, а качка з неба бухнула в одну криницю, в другу. Сторожа з криком: «Воду вкрали!» — кинулася за нею, а заєць — скік, скік та й утік. Лис цілющою водою полив тіло — кавалки зрослися, дав напитися живлющої води — Василь Сухообразонка встав:

— Ох, як я міцно спав! ~~ Вік би ти, козаче, спав, якби ми тебе не врятували.

— Дякую вам, друзі мої. Ллє як визволити Іванну П]>екрасну? Радить лис: — Не визволиш тепер. Краще йди в тридесяте царство до Баби Яги костяної ноги і наймися, щоб вона дала тобі за службу коня. Лише на її коні втечеш від Білого Полонина. Йде він та й іде. Вже так зголоднів, що ледве ноги тягне. Сів собі під кущем спочивати, а там у старому пні бджоли гніздо мають.

- 0, — каже, — зруйную гніздо і меду наїмся. Але прилітає до нього бджолина матка і просить: — Не руйнуй наше гніздо. Візьми краще моє крильце. Як тобі важко буде, то покрутиш ним, і всі бджоли тобі у пригоді стануть. Послухав Василь Сухообразонка і не рушив гнізда. Помандрував далі. Аж бачить при дорозі мурашник. «Ну,— думає, — доведеться мурашині яйця їсти». Але вилізла найстарша мурашка і каже: — Ми знаємо, що ти добрий чоловік, не руш нашого гнізда, а ми ко­ лись віддячимось за це. Візьми моє крильце і покрути ним, як тобі допо­ мога потрібна буде. Хоч як хотів їсти козак, але пішов собі. З лісу дорога вивела до моря. Йде він берегом. Бачить рак лізе: — Аж тепер я пообідаю! А рак просить: — Не їж мене, бо маю дітей маленьких. Я тобі у великій пригоді стану. Візьми собі мою клешню. Постояв над ним козак і кинув рака у воду. Недалеко відійшов від цього місця, як побачив на горі дуже великий палац, обгороджений парканом, а на кожному залізному стовпі — чоловіча голова. Нарахував — 999 голів. «Ну,— думає, — лише моєї не вистачає». Аж тут виходить Баба Яга костяна нога й питає: — Чого ти прийшов сюди?

— Прийшов проситися на службу.

— Добре, будеш коні пасти. Як перепасеш три дні, дістанеш коня, не перепасеш — твоя голова буде на отім стовпі. Вдарили по руках — погодилися. Дає баба Василеві вечеряти і каже йти спати.

А в тієї баби була вродлива дівчина. Дуже їй сподобався Василь, і вона каже йому: - Даремне ти прийшов сюди. Ніхто ще звідси живим не виходив. Якось воно буде. Тоді йди слухай, що баба коням говорить. Як вийдеш звідси, то й про мене не забудь. Вийшов Василь надвір і слухає, як баба наказує коням сховатися у дупло. На ранок дає козакові коржик, спечений на сонному порошку, і він з кобилами їде на пасовище. А це були не кобили, а чортиці. З ’їв козак коржик і відразу заснув. Прокидається — пора кобили гнати додому, а їх нема. Зажурився Василь, але згадав про бджолине крильце. Покрутив ним, і прилітає бджола: Чого журишся, козаче? Та пас коні, а вони кудись втекли. За них баба мені голову відрубає.

- Не журися, коні зараз будуть. Звідкись взялася сила-силенна бджіл, присіли кобил, і вони прибігають на пасовище: -- Рятуй нас, Василю, бо гинемо! Приганяє Василь Сухообразонка кобил додому, а баба дивується, як він міг їх допильнувати. Дає Василеві вечеряти, а сама йде до стайні. Каже дівчина: — Іди, козаче, слухай, що баба коням говорить. А Баба Яга взяла залізний прут, б’є кобил і примовляє: — Чи я не казала вам утекти в дупло? Кобили кажуть: — Ми повтікали, але на нас напали огненні мухи, і якби не він, то заїли би нас.

— Завтра щоб ви сховалися у синім лісі. Спекла баба корж на сонному порошку, і Василь погнав з ним кобили пасти. Був голодний, з ’їв корж і заснув. Спить до вечора. Надвечір про­ кинувся, а кобил нема. Зажурився Василь, але згадав, що має мурашине крильце. Покрутив ним, а мурашка вже питає: — Що тобі треба, Василю?

— Так і так, пропали мої коні, коли не знайдуться, то піде моя голова на палю.

Не встиг козак очей протерти, як біжать його кобили і просять ряту­ вати, бо мурашки лізуть і в очі, і в ніс, і у вуха.

— Ідіть додому та знайте, як від Василя Сухообразонки втікати. Пригнав коней додому, а баба така зла, що аж очима світить. Дає йому вечеряти, а дівчина радить йти слухати, що стара кобилам каже. Баба взяла залізний прут і як б’є, так б’є їх: — Чому ви не втекли у синій ліс?

— Ми втекли, але Василь Сухообразонка ліпший чарівник, ніж ви, бо напустив на нас мурашок з усього світу, і ми ніякої ради не могли собі дати. Він такий сильний, як Білий Полонин. Говорить Баба Яга: — Завтра щоб ви сховалися у море на саме дно! Спекла вранці коржик, і Василь з кобилами їде на пасовище. Припекло сонце, з ’їв коржик і заснув. Прокинувся сонце над заходом, а кобил нема.

— Ой, пропав я! Але нагадав собі, що має клешню рака. Покрутив нею — і рак тут.

— Що хочеш, козаче?

— Кобили втекли у море, а як я їх не прижену до Баби Яги — смерть мене чекає.

— Зараз будуть тут. За хвилину море стало чорним від раків. Пливуть кобили до берега, раками вкриті: — Йой, Василю, рятуй нас! Приганяє кобил додому, а баба аж зубами січе: — Перепас, Василю?

— Перепас. А тепер давайте плату. Пішла Баба Яга до стайні, а дівчина каже йти підслуховувати. Баба добре вибила кобил, а тоді каже: — Через вас Василь Сухообразонка може вбити мого сина Білого По­ лонина. Вродіть мені троє лошат. Вродили кобили по лошатку, Баба Яга вибрала з двох серця і вложила третьому. Ті, що без сердець, такі коні, як змії, а той, що має три, вже чисто здихає. Вранці кличе Баба Яга Василя: — Йди вибери собі коня. А дівчина каже:

— Вибери того, що з трьома серцями. Вона не схоче давати, а ти таки наполягай на своєму. Баба вводить його до стайні й говорить: — Цієї ночі кобили вродили двоє лошат, як лошат, а третє якесь старча, вибирай, котре ліпше.

— Бабусю, за три дні ніхто доброго коня не заслужить, і я беру собі найпоганішого. Яка служба, така плата. Баба ніяк не хоче віддавати того лошака. Василь просить, але вона на­ віть слухати не хоче. Тоді Василь каже: — Даси, як закличу своє військо. Покрутив крильцями, покрутив клешнями — як бджоли, мурашки, раки почали бабу їсти, то вона кричала, як скажена. їли, поки з баби кістки не лишилися. Відпускає Василь дівчину з конем додому, а сам залишається з лоша­ ком, що має троє сердець. Каже кінь: — Лише не сідай відразу на мене, бо я ще таки слабий. Спочатку по­ паси мене. Попасся кінь на трьох росах — став, як орел. Сідлає його Василь Сухообразонка, але кінь промовляє: — Дай мені, козаче, ще попастися на трьох росах. Попасся кінь і став, як змій.

— Отепер сідай, Василю, бо я знаю, що ти маєш визволити Іванну Прекрасну. Як тебе везти — вітром чи землею?

— Як знаєш. Полетів кінь за вітром і опустився коло Полонинового палацу. Як п о ­ бачила його дівчина, то кинулася до нього: — Так ти ж порубаним був!

— Ні, це тобі так здалося. А де Білий Полонин?

— Утікай, козаче, бо він скоро над’їде і тебе порубає.

— Як утікати, то будемо разом утікати, бо я по тебе приїхав. Сідай. Сіла Іванна Прекрасна на коня, а в неї був ще слуга Андрій. Підбіг до Василя й просить: — Врятуй і мене. Каже Василь: — Та я би взяв тебе, але чи повезе кінь трьох? Кінь говорить: — Бери його.

4 і

Сіли всі троє на коня й поїхали. А Білий Полонин повертається додо­ му, б’є коня й примовляє: — Швидше ступай, бо їдемо до Іванни Прекрасної на чай. Кінь відповідає: - Бий не бий, а Іванну Прекрасну забрав Василь Сухообразонка.

— Та я ж його порубав.

— Ожив Василь від твоєї води.

— Вип’ємо сто бочок вина, сто бочок пива, три печі хліба з ’їмо, а Ва­ силя здоженемо.

— Пий не пий, нам його вже не наздогнати.

— Тоді їдемо тепер. А Василів кінь говорить: — Ми вже могли бути дома, але треба ще Білого Полонина збутися. Наздоганяє Полонин усіх трьох, а Василів кінь звертається до Полонинового: — Брате, ти знаєш, що я маю троє сердець і міг давно втекти, але хочу, аби світ позбувся твого ката ... Білого Полонина. Полонинів кінь питає: — А що мені зробити?

— Здіймися вгору, перевернися зо два рази в повітрі й скинь його. Білий Полонин вчув це і свого коня — нагайкою. Але кінь знісся в повітря аж під небеса, перевернувся, і з Білого Полонина, як впав на землю, зробилася купа смоли. Василь Сухообразонка каже Андрієві: — Тепер, Андрію, маєш коня і їдемо — в Україну. Ти, напевне, давно вже там не був.

— Так, Василю. Білий Полонин ще маленьким вкрав мене. За визво­ лення я тобі — тілом, душею заклинаю віддячуся.

— Не клянися, Андрію, а їдьмо. Застає їх вечір у лісі. Василь з Іванною Прекрасною спить, а Андрій думає. Серед ночі прилітають три орли, сідають на дуба і говорять.

— Що чув-бачив, брате, на світі?

— Чув, що козак Василь Сухообразонка переміг Білого Полонина, ви­ зволив Іванну Прекрасну, слугу Андрія, і їде з ними додому. Але жити з жінкою він не буде, бо мачуха дасть їм такі сорочки, що вони згорять у них. А хто це чує і скаже, то стане каменем по коліна.

Цілий день думав Андрій і сумний їхав. А на другу ніч не міг заснути. Десь опівночі знову прилетіли три орли і говорили між собою: — Що ти бачив-чув на білому світі?

— їде Василь Сухообразонка, а з ним Іванна Прекрасна і Полонинів наймит Андрій. Але Василь з нею жити не буде. Мачуха дасть їм випити такого вина, що від нього потріскають. А хто це чує і сказав би, то стане каменем по пояс. Ще більше засмутився Андрій. В дорозі питає Василь: — Чого журишся, друже? Але він нічого не відповів. На третю ніч знову прилетіли орли і гово­ рять: — Уже доїжджає Василь Сухообразонка до рідного дому і не знає, що його та Іванну Прекрасну чекає там смерть. Як ляжуть спати, мачуха пе­ рекинеться у гадюку, вкусить молодят, і вони повмирають. Хто це чує і скаже їм, той стане каменем. Зробитися знов чоловіком зможе тоді, як кам’яну фігуру оросить кров дитини Василя Сухообразонки. Приїжджає Василь додому, а замість матері вже мачуха у хаті. Батько тішиться сином, а мачуха подає Василеві й Іванні Прекрасній нові сорочки і говорить: — Ви, діти, з дороги, вмийтеся, переодягніться. Але Андрій вихопив шаблю і на очах у всіх посік сорочки. З них зро­ билася смола. Вносить мачуха дві чарки вина, подає Василеві і його нареченій, щоб освіжилися. Але Андрій рубає шаблею чарки, вино розлилося по підлозі, й підлога горить. Лягають спати. Козак з нареченою втомлені й заснули мертвим сном, а Андрій не спить, бачить: лізе гадина. Поки Андрій вихопив шаблю, та обвилася навколо Іванниної ноги, але в цю ж хвилину шабля відрубує га­ дюці голову і ногу Іванні. Зривається Василь: — Що ти наробив, Андрію?

— Рятівнику мій, я це зробив несамохіть. Дозволь мені поїхати до криниць Білого Полонина й привезти цілющої та живлющої води.

-- їдь! Сідає Андрій на коня і як ніч, так день їде до підземного царства. Приїжджає туди, а сторожа питає: — Де подівся Білий Полонин?

— А ви хіба не чули? € /

— Ні, не чули.

— Його знищив козак Василь Сухообразонка. Ось я його конем при­ їхав за цілющою та живлющою водою. Набрав води, сів на коня, а тоді каже: — Хлопці, не стережіть цю воду, бо Білого Полонина вже не буде. Йдіть додому, в Україну і вільно живіть. Що далі робилося, не знає, бо поїхав. Як привіз воду, Василь покропив нею відрубану ногу й зрослася. Тоді говорить: — Ти, Андрію, мій найвірніший друг. Ти вже багато разів рятував ме­ не від неминучої смерті. Розкажи, звідки ти все знав. Подумав Андрій і каже: — Я довго приховую від усіх одну таємницю. Як розповім, то стану каменем. І ніхто мене не врятує, хіба кров вашої дитини. Першої ночі, як ви заснули, прилетіли три орли і сказали, що мачуха дасть вам отруєні сорочки. ї в цю мить став по коліно каменем. Побачила це Іванна Прекрасна і скрикнула: — Йой, не розповідай далі!

— Тепер вже нема чого мовчДти. Другої ночі орли говорили, що ма­ чуха дасть вам такого вина, що потріскаєте обоє. І стає каменем по пояс. Просить Василь: — Не говори більше!

— ...Третьої ночі орли повідомили, що мачуха перекинеться у гадюку і вкусить вас обох. Я зарубав її, але поранив і твою жінку. І став Андрій кам’яною фігурою. А на другий день Іванна Прекрасна народжує незвичайного сина. Вже першого дня він сидів, другого говорив, а третього бігав. Каже Василь до жінки: — Син ще буде, а такого друга, як Андрій, ніде вже не знайду... Тим часом дитина вилізла на фігуру, посковзнулася і впала. Кров за­ лила все лице і покапала на камінь. З фігури робиться живий Андрій. Бере дитину на руки, обтирає кров, забавляє... А Василь Сухообразонка побачив друга, кинувся до нього: — Андрію, як ти врятувався?

— Мене кров твого сина врятувала. Друзі обнімаються, цілуються, а тоді пішли веселитися. Такий бал там був, що навіть столи танцювали.

В. Гайченко

ПЕТРО КОНАШЕВИЧ-САГАЙДАЧНИЙ В той час otf.ia честь і слина, Войсновая справа. Сама себе па сміх не давала, Неприяте.чя під ноги топ тамі.

Народна дума Минуло вже понад триста літ, як в місті Самборі в Галичині народився Петро Конашевич-Сагайдачний. Батько його називався Конаш, і звідти прізвище сина його Петра — Конашевич. Петрусь, так звали його в дитинстві, був дуже кмітливим, розумним та слухняним. Сидить, бувало, біля своєї мами, розпитує її про небо і Бога, про землю та людей. Не раз не було його цілий день вдома, а коли по­ вертався увечері додому, розповідав, що ходив «дивитись, де закінчується небо». Господарством, яке вели його родичі, не цікавився, тому вирішили вони віддати сина до школи. «Може,— казав батько, - стане колись вла­ дикою» . На той час було у нас дуже мало шкіл, і то лиш по містах. Усі школи були польськими. Тому повезла Сагайдачиха свого Петруся аж до Острога, де була українська школа. Острог лежить на Волині. Українську школу там заклав князь Констянтин Острозький. Тут почав учитись і Петрусі!, вчився пильно, вчителі його дуже любили. Одне лиш непокоїло Ї Х, ЩО Петро, підрісши, став задуманим і часто на кілька днів пропадав зі школи. Одного разу пішов зі школи і більше не повернувся. Вступив до славного Війська Запорізького, яке перебувало на Січі. Хочете знати, що це за Військо Запорізьке на Січі? Запорізьким на­ зивалось воно тому, що перебувало за порогами Дніпра. Порогами нази­ вають величезні скелі, що лежать, мов пороги, поперек Дніпра. За тими порогами тягнувся широкий степ аж до Чорного моря. Біля Чорного моря жили татари, народ кочовий, непосидючий, що не займався землеробст­ вом, а випасав коней і худобу, нападав на мирних хліборобів, руйнував села. Отже, щоб захистити землю свою від татар, збирались молоді люди на кордонах України, саме в тих місцях за порогами на островах, що серед широкого Дніпра лежали, і тому ті свої оселі називали Запоріжжям. Ті острови були важкодоступні. Татари досягти Їх не могли, бо козаки пиль­ но охороняли місця, якими можна було проплисти човнами до островів.

Січчю, або Кошем, називалось на тих островах місце, «засічене» висо­ кими валами та обнесене частоколом, усі оселі стояли всередині тої заго­ роди, мов у кошику. На валах стояли гармати для оборони перед ворогом. Довкола такого коша стояли курені. Це були просторі козацькі хати з ру­ баного і тесаного дерева або з хворосту, покриті очеретом або кінськими шкурами. Курені були такі великі, що в одному могло поміститись до 400 коза­ ків. На вигляд вони були подібні до великої кімнати, біля стін стояли сто­ ли, біля столів лави. Над одним із столів висіли ікони, під іконами сидів під час обіду курінний отаман. Перед іконами висіли лампадки, які сві­ тились у святкові дні. Була в кожному курені і піч. На подвір'ї, перед кожним куренем, стояли величезні казани, в яких кухарі варили кашу. Казани були такі великі, іцо, видавалось, можна у них човном плавати. Кухарі-кашовари довжелезними ложками раз у раз помішували кашу в казанах. Поблизу пеклися на великому вогнищі цілі воли та барани. Біля кожного куреня лежали гори хліба. Коли все було готове, виходили кухарі на вал та розмахували своїми довжелезними лож­ ками, а довбуш бив у казан. Це означало, що обід готовий. Кухарі наби­ рали кашу і м'ясо у великі миски, з яких їло по д в а д ц я т ь козаків одно­ часно. Крім куренів була в Коші паланка. Це був великий курінь посереди­ ні Коша. Було це житло кошового та козацьких старшин. Біля паланки стояла на майдані січова церква Покрови Божої Матері, яку козаки вва­ жали своєю покровителькою. В Коші жили козаки тільки влітку, на зи­ му повертались до родини або жили в степах у так званих зимівниках. Ціле військо складалось із старшин і товариства. Старшини — це ко­ шовий отаман, начальник всього Війська Запорізького; військовий осавул, головний заступник отамана — він одночасно відав і касою Коша; військо­ вий суддя, це був заступник військового права і суду; військовий писар головний секретар війська, він складав і підписував усі грамоти і був на­ чальником військової канцелярії; хорунжий носив стяг-хоругов; бунчужник — бунчук1; перначник носив пернач2; курінні отамани начальники кожного куреня; полковники командували окремими відділами війська, особливо в час походів; був священик січовий; до служби кошової належав довбуш, який бив у барабан і скликав військо на раду, на майдан.

1 Бунчук — булава з металевою кулькою на кінці, ознака влади отамана або гетьмана.

■ Пернач коротка палиця з металевим наконечником у вигляді оперення; символ влади у козаків.

До тих славних козаків запорізьких зібрався наш Петрусь. Хоч його батьки були багаті, та Петро жив на Січі як простий козак, навіть годі, коли його вибрали курінним отаманом. У спокійні часи виходили не раз козаки з Січі до ближніх міст за по­ купками чи просто погуляти. Так одного разу з ’їхалось було до міста Чер­ кас на Спаса багато людей: панів, козаків, селян, жінок і дітей. Між людь­ ми ходив якийсь козак-нетяга (бідняк) в подертій опанчині і полатаних штанах. Насміхались з нього люди, особливо три молоді багачі дуки-еребляники. Зайшли вони у шинок, щоб випити доброго меду. Приволікся за ними і той нетяга.

— Ану, Насте, прожени того обірванця, чого він тут межи нас лізе? сказали вони до наймички. Наймичка не послухала їх, а прийняла нетягу привітно, винесла йому доброго меду. Коли козак напився, то аж прицмокнув, а дуки почали ще більше кепкувати з нього, бо думали, що він сп’янів. Це розлютило козака, він зняв з себе черес1 та висипав з нього чимало червінців, підійшов до вік­ на та свиснув тричі. З подвір’я увійшли в шинок три козаки. Один ніс са­ п’янові чоботи, другий широкі червоні штани, а третій синій жупан, пиш­ но вишитий золотом. Козак-нетяга переодягнувся, а слуги його поклонили­ ся йому низько, один з них промовив: «Ей, батьку козацький, славний ота­ мане Сагайдачний, час тобі вже повертатись на Січ та й там батькувати >. Сагайдачний не пив більше меду, а лиш виливав на свої дорогі шати та говорив: «Ей, шати мої, шати! Пийте, гуляйте! Не мене честують, а вас поважають, бо коли я вас не одягав, то і честі від дуків-сребляників не зазнав». За хвилину крикнув Сагайдачний на своїх козаків: «Ануте, хлопці, візьміть отих дуків-сребляників та дайте їм по три берези, хай знають, як поважати бідного козака». Козакам не треба було багато говорити, вони вивели багачиків з хати і, як стій, вибили їх. На вулиці збіглася юрба народу та кричала: «Так їм і треба, дукам-сребляникам, бо вони вже шку­ ру з бідного чоловіка знімають». В 1605 році вибрали запорожці Петра гетьманом, тобто найстаршим на час походу воєнного. Ось як козаки вибирали його гетьманом. Після обіду скликала козацька старшина Велику раду на майдан — просторе місце се­ ред коша. Військовий сурмач засурмив, і всі козаки зійшлися і вишику­ вались рядами. Тоді промовив до козаків найстарший курінний отаман: 1 Черес -- шкіряний пояс, що мав усередині порожнину для зберігаші грошей.

«Товариші, славні козаки-запорожці, мусимо готуватись до походу проти татар. Вибирайте собі гетьмана». Козаки почали радитись, та до згоди ніяк не могли прийти. Пішла між ними сварня, і не було спокою, аж поки не одізвався Сагайдачний: — Яка віра бусурманська?

— Турецька, батьку! — відповіли козаки.

— А в чиїй неволі хрещений народ?

— В турецькій! —- загомоніли козаки.

— Так чого ж довго радитись та сваритись, вибирайте пошвидше геть­ мана і ходімо визволяти хрещений народ з неволі, — сказав Сагайдачний. Ця порада сподобалась козакам, і вони крикнули в один голос: «Са­ гайдачний мудро радить, Сагайдачний хай буде нашим гетьманом!» Козаки зняли шапки і кинули їх вгору на знак, що вибирають Сагай­ дачного гетьманом. Після виборів ось яка відбулась церемонія: козаки при­ тягнули на майдан два вози і перекинули їх вверх колесами. Відтак по­ чали копати землю і засипувати вози, поки їх зовсім не засипали і не зро­ били високої могили. Коли могила вже була готова, поклонився кошовий писар отаманам і промовив до них: — Час, панове, новому гетьманові сісти на престол.

— Ідіть, батьку, закон брати! — промовила старшина до Сагайдачного. Сагайдачний вийшов на могилу і сів, а козаки закричали: «Дай тобі. Боже, лебединий вік та журавлиний крик! Щоб тебе було видно, як тепер, коли будемо битись з ворогами». Тепер вийшли на могилу кухарі і вине­ сли кіш сміття та обсипали ним трошки нового гетьмана, мовлячи: «На щастя, на здоров’я, на нового батька». Всі козаки повторили голосно ці слова. Тоді вийшов на могилу писар, поклонився низько гетьманові і ска­ зав до нього: — Як тепер тебе, пане гетьмане, обсипали сміттям, так у всякій долі чи недолі обсиплють тебе козаки, мов ті бджоли матку. Тепер виходили козаки на могилу і робили з новим гетьманом, хто що хотів. Один тягнув його за волосся і казав: «То на те, щоб ти не гордився простим козаком». Інший торкався його чола і казав: «Щоб ти бив так ворогів України-Русі, як я тебе б’ю!» і т. п. Укінці встав Сагайдачний і, весь забруднений, пішов до свого куреня. За хвилину вийшов переодягнутий у святковий одяг, з гетьманською бу­ лавою в руці, а старшина несла за ним військові клейноди: бунчук (довга металева палиця з золотим яблуком, на кінці розвивались два або три

кінські хвости), хоругов (на червоному полі червоний хрест), пернач (ручка золочена, на кінці стінки з золотої або срібної бляхи) і печатка Війська Запорізького. Козаки стояли сумирні і слухняні, бо тепер потрібно було уже в усьому підкорятись гетьманові. Достатньо було одного слова геть­ мана, щоб козацька голова злетіла з плечей. Такі звичаї велися при виборі гетьмана. Вибраний гетьманом Сагайдачний наказав лаштуватись до походу па татарське місто Кафу, що у Криму. Кафа була головним центром торгівлі християнськими бранцями. Кого зловили татари, чи то в походах, чи то r розбійницьких нападах, везли у Кафу та продавали, як худобу. Куплені бранці мусили у поганців-татар робити найважчу роботу, а коли старілись або втрачали сили, ті їх вбивали. В Кафі була і єдина дочка Сагайдачно­ го, Феся, яку забрали татари у неволю з Черкас. У Кафі жила вона зі своєю матір’ю Настею. До тієї Кафи вибирались наші славні козаки, чайки чекали вже на Дні­ прі. Посідали козаки, перехрестились, помолились та попливли вниз рікою до Кафи. Не так легко було добутись туди. Татари, бачте, загородили ріку впоперек саме в тому місці, де Дніпро впадає у море, залізними ланцю­ гами, а понад берегом поставили гармати. Кожна чайка, що туди пливла, мусила зачепитись за ланцюг і таким чином повідомляла татар, а вони тоді стріляли. Сагайдачний придумав хитрий спосіб, щоб обдурити татар. Він наказав чайкам причалити до берега саме в тому місці, де по обидва боки Дніпра тяглись великі ліси. Тут звелів рубати дуби та почіпляти по одному до кожної чайки. Як тільки смерклося, пустилися козаки долі чайками, опів­ ночі допливли до того місця, де засіли татари. За поданим знаком пустили козаки колоди дубів, а самі чекали біля берега в чайках. Дуби попливли, зачепили за ланцюги, а татари, думаючи, що це козаки на чайках, почали стріляти. Дуби вперлись об ланцюги і розірвали їх. Стріляли татари і пе­ рестали. Тоді пустились козацькі чайки тихцем так, що ніхто і весло не поворухнув, перепливли щасливо небезпечне місце і сховались в очеретах, поставили варту та спочивали. Лиш час від часу було чути, як в очеретах, ніби перепелиця, озивався голос: «Під подьом! Під подьом!» А йому у від­ повідь: «Сховавсь-сховавсь-сховавсь! Сховав-сховав-сховав!» То старий ко­ зак Небаба перевіряв варту, чи вона не заснула. Після відпочинку випливали козаки у широке море. Так пливли вони морем вже декілька днів, коли раптом побачили вда­

лині якусь чорну смугу. Це була земля, це був Крим, звідкіля татари напа­ дали на Україну. Там лежало місто Кафа, що сьогодні називається Феодо­ сія. Тут сидить турецький намісник — санджак. Усі козацькі чайки зійшлися докупи і пливли тепер лавою. До Кафи було іце далеко. Раптом один козак побачив на морі щось чорне, що наче виринало з-під води, і показав це Небабі. Старий Небаба збагнув, що це татарське судно, і сказав до козаків: «Ану, хлопці, швидше доганяймо та­ тарську чайку!» Козацькі чайки розсипались, як бджоли, і обступили та­ тарське судно, а невдовзі і прив’язали його до своїх чайок. Кілька сміли­ віших козаків застрибнули до татарської чайки-судна і побачили там двох старих татар і одного молодого, що везли на ярмарок до Кафи огірки, моркву, вишні та іншу садовину. Вони зв’язали татар і привели їх до Са­ гайдачного. Сагайдачний наказав нічого поганого їм не робити, лиш зве­ лів зняти з них увесь одяг і накрити їх якимись лахами. Козаки так і зробили. Сагайдачний, Небаба і Олексій Попович переодягнулись в татар­ ську одежу. Усі трос переодягнуті татарами сіли у татарську чайку і попливли до міста. Вони усі трос вміли добре розмовляти ио-татарськи, бо колись самі були у татарській неволі. Допливши до самого міста, вони не заїздили ту­ ди, де було найбільше людей, бо все-таки боялись, щоб їх хтось не роз­ пізнав, а причалили до того берега, де найчастіше працювали невольники в кайданах. Небаба залишився біля чайки, а Сагайдачний і Попович пішли до міста. Ще й багато не пройшли, коли почули, як сліпий дід роз­ мовляє з невольниками. Був це старий козак, який вже тридцять років сидів у неволі, татари викололи йому очі, коли він третій раз намагався утекти від них. Попович знав діда добре і підійшов до нього та сказав: «Здоров був, Опанасовичу! Славний наш батько Сагайдачний прийшов з козаками християн з неволі визволяти». Старий козарлюга ледь не ви­ крикнув з радості. А Сагайдачний підійшов до старого та запитав його: «Чи живе ще санджакова бранка Феся?» — «Живе, батьку»,— відповів старий. «Скажи їй, старче, — повів Сагайдачний, — нехай вночі відчинить нам ворота міста». Після цих слів Сагайдачний і Попович пішли далі вздовж берега, бо боялись, щоб їх хтось не підслухав. Настала темна ніч. Козаки оточили місто навколо. Сагайдачний із стар­ шиною стояв перед воротами міста. Раптом ворота відчинились, і молода дівчина, одягнута в татарський одяг, кинулась Сагайдачному на шию і, цілуючи його, кликала: «Тату мій, татоньку, рідненький!» Це була Феся.

Сагайдачний аж сам сплакнув і каже їй: «Не пора тепер радуватись! Візьміть її, хлопці, і стережіть, як золоте яблучко! А тепер за мною!» Козаки юрбою посипались до міста. Через хвилину місто запалало. Ко­ заки визволили всіх невольників і почали разом з ними виносити з татар­ ських хат всяке добро на чайки. Поки зійшло сонце, від міста не залиши­ лось вже й сліду. Коли вранці козаки зійшлись до берега біля чайок і почали ділитися здобутим добром, аж тоді побачили, що Феся пропала. Слуги санджака зловили її вночі і утекли з нею в гори. Козаки думали, що татари втекли з бранкою за море, і погнались за ними аж до іншого міста, до Синопа, Спалили і те місто та визволили християн, але Фесі не знайшли. Набравши у татар різного добра, повер­ нулись вони додому в Україну. Сагайдачний поїхав до Києва, де його зустрічали пишно. З того часу минуло сім років. Сагайдачний хотів з’єднати усіх русинівукраїнців в одну велику і могутню державу, щоб усім разом було добре жити. Він хотів злагоди з сусідами, щоб не вести війн, а зміцнювати сили українців. Він закладав школи, щоб просвітити народ, і старався всякими способами придбати добра народові. А найбільше стеріг Русь-Україну від турків і татар. Одного разу посварились були поляки з турецьким султаном Османом, і той оголосив полякам війну. У поляків не було стільки сил проти турків, і вони попросили Сагайдачного, щоб він прийшов на допомогу з своїми ко­ заками. Сагайдачний, хоч було вже погано з його здоров’ям, пристав радо на те, бо поляки обіцяли дати українцям полегшення і признати їхні права. Він пішов полякам назустріч. Під містечком Хотином над Дністром отаборились з одного боку турки, а з іншої поляки та військо Сагайдачного. Турків була сила-силенна, серед них були і татари під керівництвом санджака з Кафи. Козаки отаборились на полях. День у день велася боротьба між турками і татарами, лишень вночі було трохи спокою. Козаки, розставивши варту, запалювали вогнища і так відпочивали. Отак однієї ночі над берегом Дністра стояло кілька козаків на варті. Раптом почули вони, що за кущами щось зашелестіло, і побачили, як щось біле пересувається. Козаки кинулись до кущів і через хвилину витягнули звідти дуже перелякану дівчину в турецькій одежі.

— Ти хто така? — запитали вони її.

— Я бранка-полонянка, — відповіла вона. — Родом з Черкас, неньку мою звали Настею Горовою. Козаки підвели дівчину до вогнища, де стояв також старий Небаба, і йому розповіла вона, як трапилось, що в Кафі вона пропала. Слуги санджака, сказала вона, схопили її і втекли з нею в гори. Тепер санджак взяв її з собою під Хотин, і вона, дочекавшись відповідного часу, задумала втекти до батька-неньки і так потрапила сюди. Це була дочка Сагайдачного. Небаба розказав їй, що Сагайдачний дуже погано почувається і що вона не може зараз піти до нього. Тому радив їй поки що перепочити біля вогнища. Як тільки посідали усі на землю, почувся страшний крик і тупіт кін­ ських копит. Це турки і татари почали нападати на козаків. Санджак довідався, що його бранка утекла до козаків, і зараз же по­ гнався за нею. Розпочалась люта боротьба. Козаки витримали напад і про­ гнали турків і татар, хоч ті добрались аж до шатра, де спочивав Сагай­ дачний. Старий гетьман, хоч і недужий, скочив на коня і виступив проти во­ рога. Довго велась боротьба, але все-таки закінчилась для козаків щасливо, бо, коли вже добре розвиднілось, турки і татари вже почали втікати з-під Хотина. Одне лиш велике нещастя спіткало козаків: їхній гетьман кудись пропав. Аж через деякий час знайшли його поміж трупами, важко поранено­ го і вже знемагаючого, хоч все ще міцно тримав у руці гетьманську бу­ лаву. Великий сум і жаль настав поміж козаками. Вони поклали тіло геть­ мана на козацькі жупани і так занесли його до гетьманського шатра. Тут з плачем кинулась на закривавлені груди гетьмана Феся і заголосила: «Татусю мій! Сонечко моє! Тату! Тату!» На цей плач відкрив Сагайдачний очі. Сльози рідної дитини відплакали його, він був ще живий. Гетьмана посадили у карету, яку прислав був сам польський король, і повезли до Києва. Тут ще мучився він довго і помер 10 квітня 1622 року, записавши одну частину свого маєтку на жінку, а другу на братську школу в Києві і Ставропігійську школу у Львові.

' І І Історії УїсркЕкм ft n v u

Ssgq /<$/ ?3> S£

"

3sg3

За славним гетьманом плакала не лише дочка його Феея, але сумува­ ло усе військо, сумувала ціла Русь-Україна, для котрої він бажав лише щастя, за яку віддав життя. Славного гетьмана України поховали в Києві, але його могили тепер і слід пропав.

А. Кащенко

ПРО ГЕТЬМАНА ІВАНА СУЛИМУ (Уривок) Байдак Сулими плив посередині, а на ньому було нап’яте з прапорів гасло: щоб козацькі чайки трималися купи, щоб ніхто далеко не відпливав од гурту, бо під час походів не раз траплялося лихо: розбурхане море по­ розкидає човни так, що ніхто їх уже й не збере... От і горнуться козаки до отаманського байдака, мов діти до матері... Отож пливуть запорожці й день, і два, а то й тиждень... Надвечір Су­ дима побачив, що з моря, назустріч чайкам, виринають вітрила турецької галери. Щоб не видати себе, кошовий поставив чайки так, що вони схо­ валися в сяйві призахідного сонця. Галера посувалася поволі, розмірено, принаджуючи до себе козаків. На­ решті сонце пірнуло у хвилі, й над морем почала осідати темрява.

— Ану, діти!..— гукнув отаман,— прямуйте-но просто на галеру... А що робити далі — ви й самі знаєте!.. Ледь чутно хлюпотить вода поперед великої турецької галери. В три ряди сидять на ній за довгими веслами невільники, прикуті до лав лан­ цюгами, а поміж них турки походжають та б’ють нещасних терниною і червоною таволгою1. Стогнуть невільники з тяжкої муки й тужать, згаду­ ючи свою рідну Україну... Не бути вже їм на волі й не бачити ні своїх осель, ні жінок любих, ні діточок дрібненьких... Аж ось козацькі чайки оточують галеру тісним колом, а запорожці спрямовують на вартових мушкети й залізними гаками зачіплюють галеру за палубу. Гримнуло відразу кількасот пострілів, і турки попадали додолу. На галері зчинився галас, і перелякана варта кинулась на палубу, але й козаки вже були там і зіткнулися з ворогами в кривавому двобою. Пальба, зойки, брязкіт зброї й вигуки одчаю — все збилося в скаженому гармиТаволга — чагарник з колючими пагонами.

дері... А невільники, зачувши стрілянину й несамовитий гомін січі, вже здогадалися, що то сталося (про те вони тільки уві сні мріяли): до них прийшла жадана воля. Прокинулися тоді їхні замордовані душі й мерщій давай розбивати та рвати на собі кайдани. Небагато минуло часу, а вже й нема кого козакам на галері рубати.

— Розбивайте невільникам кайдани, — гукнув Судима,.. роздайте їм турецьку зброю та пересідайте на байдаки, а галеру пускайте на дно! Застукотіли сокири, прорубуючи в галері днище, й великий корабелі), захитавшись, почав поринати у воду. Тільки й узяли з нього козаки скарбницю та найкоштовніші речі.

— Добре, діти!.. — весело примовляв кошовий, спостерігаючи, як безо­ дня поглинає галеру. — Тепер запалимо люльки та й далі... Попливли козаки в напрямі Та мані, аж тут їм прилучилася пригода; дмухнув дужий вітер од схід сонця й два тижні не давав байдакам ходу. Хоч козаки й налягали на всі весла, а великі хвилі заливали чайки водою й одкидали їх назад, мов тріски. Довелося запорожцям бідувати, бо на деяких чайках забракло вже до­ брої води, й коли б не пішов, на щастя козакам, дощ та не налив у бай­ даки свіжаниці, то, мабуть, багато з товариства не побачило б своєї рід­ ної України. Нарешті стомлене козацтво прибуло до Тамані й, запливши в очеретяні зарості гирла річки Кубані, стало там на перепочинок. Тільки за три дні, набравши повні бочки доброї води, рушили запорожці на північ, в Азов­ ське море. Через два тижні, після різних пригод, дісталися козаки до річки Дону. Сховавши там, у заростях, свої чайки, Сулима одним байдаком, непомітно, поміж очеретами, поїхав подивитися, чи стоять біля Азова турецькі галери та де саме; і коли сонце сіло й він обміркував уже, як ударити на ворога, то з усім своїм військом миттю напав на Азов.

— Ну, діти, поділіться на три загони, — наказував кошовий полковни­ кам і курінним отаманам. — Один із Бурляєм топитиме турецькі галери; з другим піду сам бусурманів рубати та в замок усіх яничарів заганяти, а з третім хай Хвилон невільників по льохах шукає та на світ Божий ви­ пускає! Вдарили козаки водночас і по галерах, і на місто, й до півночі в місті вогонь загуляв, а у воді полум’я охопило галери. Високо в небо здійнялася

над Азовом заграва й, зачервонивши хмари, віддзеркалилася в протоках та затоках Дону. Билися козаки з бусурманами на галерах, билися й у місті, а тут ще кинулися на них яничари з Азовського замку. Та Судима на те тільки й чекав: він поставив запорожців трьома лавами, одна за одною, й, вихо­ пивши з піхов шаблю, гукнув: — За братів наших! За невільників безталанних! Багато тієї ночі полягло в Азові бусурманів; чимало й живих, поки­ нувши свої хати, аж до річки Каяли повтікало. А запорожці, добре по­ господарювавши в місті, вранці постягали з недопалених турецьких галер гармати, заходилися обстрілювати з них замок та розбивати браму...

ГІРО БОГДАНА ХМЕЛЬНИЦЬКОГО Легенда У селі Суботові люди розповідають, що там колись жили одинокі дід і баба. Дітей у них не було. Одного разу чують вони, що в них коло ґанку плаче дитина. Вони вибігли швиденько і побачили немовля, загорнене в ряднину. Лежить під хмелем, що оповив ґанок. Дід і каже: — Візьмемо собі цю дитину. А баба собі: — Візьмемо, це нам її Бог дав. Пораділи дід і баба і забрали дитину в хату.

— Як же ми його назвемо? — питається дід. А баба й каже: — Богданом, а що знайшли його під хмелем, то хай ще зветься і Хме­ лем, або Хмельницьким. Так і виріс у них Богдан Хмельницький і став бравим козаком, а зго­ дом і гетьманом України.

ХМЕЛЬНИЦЬКИЙ І БАРАБАШ Народна дума Стали ляхи дуже вже налягати на козаків. Прийшло їх у Запоріжжя по два ляхи на одного козака. То козаки слали до короля листи, що «такі нам збитки роблять, що не можна ніяк прожити». Так король дав їм права, а Барабаш-гетьман сховав та й нікому не по­ казав. От ляхи козаками й орудують. А Хмельницький був при Барабашеві за писаря в Чигирині. Сам у Суботові сидів, а туди їздив на писарство.От як народилась у Хмельницького дитина, то він кумом узяв гетьмана.

Як вже впоїв гетьмана добре, тоді вийняв у нього з кишені хустку і перстень з руки зняв та й посилає до Чигирина свого джуру: —- Двох коней бери та й біжи в Чигирин по королівський лист з пра­ вами. Приїздить той джура дочгетьманші: — Пані! Заїлись із гетьманом пани, порубають його, так дайте тії пра­ ва, що од короля.

— Отам же, — каже, — вони у стайні, під порогом закопані, у скри­ ньці. Прокидається гетьман.

— Ой, куме, — каже, — куме! Була в мене хустка в кишені, а тепер нема. Був в мене перстень щирозлотий на руці, а тепер нема!

— То, — каже, — мій хлопець роздягав тебе, як клав у ліжко, то по­ виймав. А сам усе позирає у вікно. Коли ж гляне гетьман — аж хлопець повів у стайню коня такого, що тільки — ха-ха-ха! Тоді вже й постеріг, що Хмельницький посилав по права.

— Ой, Хмелю, — каже, — Хмелику! Вчинив сси ясу1, І поміж панами велику трясу. Лучче було б тобі брать, не міряю чи, Л гроші, не лічачи, Лучче було б тобі з панами добре проживати, А ніж тепер по лугах потирати Комарів, як ведмедів, годувати!

Гетьман же йде додому, а Хмельницький з хлопцем коней сідлають та їдуть у Січ. Приїхали, вдарили в казани. Зібрались козаки. Він вичитав один указ, не слухають, вичитав другий — не слухають, та вже як третій прочитав, тоді всі й стали на баталію.

L Спілка БОГДАН ХМЕЛЬНИЦЬКИЙ - Тату, хто се такий — Богдан Хмельницький? — спитав у мене одно­ го разу мій Тарас. Він, бач, чув не раз це ім’я.

— Се був, сину, великий чоловік, — почав я, — великий через те, що він хотів усій Русі-Україні добра і все своє життя поклав на се.

1 Яса — розголос, розголошення.

— А хто він такий був? — знову спитав Тарас.

— Він був козацького роду: батько його, Михайло, служив чигирин­ ським сотником. Через се і Богдан міг учитися по школах. Він задля того часу мав велике виховання: умів добре говорити по-польськи й по-латипськи, а опісля вивчився і турецької та французької мов. Богдан, як тільки скінчив усякі науки, подався на Запоріжжя. За геть­ манування Сагайдачного він укупі зі своїм батьком воював проти турків. Батько був убитий, а Богдана турки взяли в неволю в ІДаргород (Констан­ тинополь), тут він пробув два роки. Опісля, вернувшися з неволі, він не раз навіщав турків, тільки не сам, а зі своїми товаришами запорожцями на чайках, скурював мушкетним ди­ мом султанову столицю. Після Сагайдачного Україні погіршало, число реєстрових козаків ко­ роль зменшив, а з селян пани драли шкуру. А що виробляли інші з селя­ нами — так і не приведи Бог! Вони запрягали людей у свої візки та коляси замість коней і примушували нещасних українців, залитих потом і кров'ю від нагаїв, возити їх усюди. Цей час для України був дуже гірким. Тяжко жилося українцям, дуже тяжко! Усюди по Вкраїні лилися сльо­ зи, скрізь чути було ридання — стогнала бідна Україна від невимовних мук, стогнала і не мала поки змоги видобутися з такого гіркого станови­ ща. Кожний українець розумів, що так жити не можна, що смерть краща від такого життя. І справді, більше терпіти вже було нікуди. Терпець, як кажуть, урвався. Треба було тільки, щоб знайшовся такий сміливий, та­ кий розумний чоловік, який міг би керувати народною силою і дати їй порядок. Таким чоловіком і став Богдан Хмельницький. Він зрозумів, іцо настав час «одностайно піднятися супроти своїх ворогів>>. Богдан Хмельницький найперше подався на Січ, до запорожців. Тут він, зібравши раду, виявив козакам, що саме тепер настав час поборотися зі своїми мучителями, що не тільки вони, козаки, а всі люди, вся Укра­ їна підніметься на свого ворога. Він казав іти запорожцям по селах та містечках і заохочувати людей до повстання. Сам же Хмельницький по­ їхав у Крим до хана зробити умову, щоб той поміг українцям скинути тяжке ярмо. Умова була зроблена, і татарське військо прийшло па поміч запорож­ цям. Польські начальники Потоцький і Калиновський вислали проти них реєстрових козаків і польський відділ під проводом молодого сина Потоцького — Степана.

Але реєстровики перейшли до своїх братів запорожців, а польський від­ діл був знищений до останку. Степан Потоцький був убитий. Тоді старий Потоцький і Калиновський зібрали своє військо і пішли назустріч Богда­ нові. Отже, козаки вкупі з татарами зовсім побили поляків, се було під Корсунем. Начальників Потоцького і Калиновського узяли живцем: Богдан подарував їх татарам.* Усі гармати, уся зброя, коні, вози, усе геть-чисто, що було у поляків, дісталося козакам. Така щаслива битва багато допо­ могла Богданові. Тільки що розійшлася чутка про сю січу, як між селя­ нами пішов рух: вони кидали свої оселі і йшли у військо до Хмельниць­ кого. Заворушилася уся Україна, зайнялася вогнем повстання.

— Тепер не буде у нас панів, — казали селяни, — ми будемо усі віль­ ні... І почали тоді вони укупі з козаками вигонити з України панів; правда, сі й самі тікали, але ж, багато їх було й загублено. Незабаром в Україні не було жодного пана. Поки ж українці розправлялися зі своїми «приятелями», поляки зі­ брали нове військо: 36 000 шляхти йшло в Україну і стрілося з козаками під Пилявою. Відсіля поляки кинулися усі урозтіч; між ними полинула чутка про те, що велика сила татар їде на поміч українцям; поляки, тіка­ ючи з-під Пиляви, думали тільки про те, як би винестись з душею, а че­ рез се покидали козакам усе чисто: і зброю, й усе своє добро. Після цього прийшов Богдан до Львова, узяв з нього викуп, а потім обложив фортецю Замость, а відсіля вернувся до Києва. Тут київський митрополит стрів укупі з народом Богдана і козаків. Усі раділи і дякували Хмельницькому за те, що він визволив бідну матір-Україну з-під тяжкого ярма. Залунала слава про Україну і про славних її синів по всьому світові, залунала слава і про гетьмана Богдана. Сусідні князі та царі засилали своїх послів до Богдана, щоб бути з ним у згоді і товаристві. Після цього гетьман поділив усю Україну на 24 частини, кожна така частина звалася полком і мала свого полковника, сотників, хорунжих, суддів, писарів та іншу старшину. Усю старшину, як і самого гетьмана, по стародавньому українському звичаю козаки вибирали на радах. Тепер за­ панувала тиша та спокій в Україні, але ненадовго. В Польщі умер король Владислав, і на його місце шляхта вибрала його брата Яна-Казимира. Шляхта вважала українців не за своїх братів, а за підданців, навіть ще гірше — за «бидло», і се «бидло», на її думку, повинно було працювати на неї увесь свій вік, отож вона не могла й слухати про те, іцо українці мають

:

.................................................................. "

право жити собі осібно, вільними братами. Король набрав нове військо і рушив на Україну. Але недалеко від Збаража, в містечку Зборові, козаки побили поляків і трохи самого короля не взяли у полон-неволю. Потім на другий день Богдан зробив з королем умову. Але поляки не додержали цієї умови, і знову почалася війна. На цей раз не пощастило українцям, власне, через те, що хан зламав умову з Бог­ даном: він узяв з польського короля великий викуп і пустив своїх татар грабувати українців. Опріч того хан, повертаючись до Криму, мовби нена­ роком захопив Богдана. Тим часом українське військо було побите. Хмельницький, вернувшися з ханської неволі, знову почав готуватися до війни, набирати нові полки й озброювати їх. Знову почалася війна з поляками. Уся ця війна так затягнулася, що набридла полякам і україн­ цям, особливо останнім, бо вона велася найбільше в Україні. Знову була зроблена умова з поляками, хоча ця умова була дуже некорисна для укра­ їнців. Народ почав за це дорікати Хмельницькому, та й за те, що гетьман за умовою з поляками залишив тільки кільканадцять тисяч козаків, а решту повернув знову до плуга, у панське ярмо. Українці, піднімаючись проти свого ворога, думали, що вони усі зробляться вільними, а тут — на тобі! Знову ярмо! Хмельницький бачив, що війна з поляками не під силу самій Україні. Правда, і поляки дуже вже втомилися цією війною і не бажали її тягти. Робити нову умову з поляками було даремно, бо Хмельницький бачив, як часто ці умови поляки самі й нищили. Та й народ не згодився б на це, бо про згоду з поляками не можна було й думати. Треба було шукати іншої помочі. Зробити згоду з кримським ханом — але ж чи можна було в неї вірити? Напевне ні, бо вже були погані приклади ханської зради. «Найкраще зробити угоду з московським царем,— думав Богдан, - бо він одної віри з нами, певне, всі українці на це згодяться. Правда, турець­ кий султан і шведський король бажають і собі зробити зо мною умову, але ж брататися з бусурменським царем не подобається українцям, а зі швед­ ським королем, хоч він і християнин, незручно, бо шведська земля далеко від України». Цю свою думку Богдан виявив козацькій старшині, й укупі наважи­ лися зібрати велику раду і спитати козаків і селян, чи згодяться вони при­ стати до московського царя в товариство. В 1654 році в Переяславі зібралася велика рада, сюди зійшлася і з’їхалася велика сила козаків і селян; тутечки були і московські посли.

Богдан виявив народові, що українське військо не може саме боротися з поляками, що Україні треба мати товариша, в якого можна вірити, і що зручніше погодитися з московським царем, — то чи не згодиться на це український народ і козаки? Усі закричали: «Згода!» Після цього, ту­ течки ж, народові вичитали писані умови, на яких Україна єднається з москалями. За сими умовами Україна залишалася самостійним царством: Москва не повинна була встрявати до осередкового ладу й становища України; віднімати і накидати що-небудь небажане українцям Москва не мала права. Тільки українці повинні були пособляти москалям супроти їх ворогів, як і москалі -- українцям. За сею згодою вороги одних були во­ рогами й других. Гарні були умови, та тільки погані наслідки. Не знав Богдан, що зро­ бить Москва з українцями, не знали цього і самі українці.

І. Лаврівська ЖАК *4

Іде на білому коні козак. Ні, то не козак— то сам гетьман Богдан Хмельницький. Позад нього — козаки на конях. В’їхали всі в лісок, по­ злазили з коней.

—- Тут, панове товариство, відпочинемо трохи, бо сонце дуже пече, а під вечір, холодком, поїдемо далі, — сказав гетьман, ліг на траві й заплю­ щив очі. Решта товариства розмістилась — де як кому вигідніше. Аж нараз почулось: гу-гуль-ку! гу-гуль-ку! гу-гуль-ку! Розплющив очі гетьман, дивиться — на дереві яструб голуба в кігтях тримає. Вийняв геть­ ман пістоля і вистрілив в яструба. Упав хижак неживий, а голуб — вже біля нього. Тільки бідна мала пташина мала зламане крильце і така не­ щасна була, що шкода було й дивитися. Взяв гетьман голуба на руки, дав йому водички напитись, нагодував хлібом, оглянув крильце і каже: — Видужаєш, голубко, видужаєш. А поки що у мене за жупаном для тебе місце буде...

— Анддрруху, андррруху, — візьмеш мене за пазуху, а потім, як виду­ жаю, то в клітку заженеш. Яка мені з того радість? Краще вбий відразу, бо я в неволі жити не вмію!

— Не бійся! Я також у неволі жити не вмію. Видужаєш -- полетиш, куди захочеш. На те тобі моє козацьке слово. А вбивати? Ми, козаки, не­

мічним помагаємо і тільки злі й шкідливі створіння впиваємо — сказав гетьман і засунув голуба за жупан на грудях.— Ну, що? Добре тобі тут?

— Андррруху, андррруху! Добре, і я тобі цього не забуду довіку!

— Ха-ха-ха! Що ж ти, пташко, верзеш? Невже ти мені можеш у при­ годі стати? О, ні! Я сам собі радити мушу! І поїхали козаки до Києва, а гетьман — до свого палацу. Піклувався голубом, як мати дитиною, і назвав його Жаком. «Жак! Жак!» — і голуб уже коло гетьмана. Бо крильце зовсім загоїлось, і голуб уже літав і ходив, а все — вслід за гетьманом.

— Жак! Тепер ти здоровий. Як хочеш — лети, куди знаєш.

— Андррруху... андррруху! Я ще не віддячив тобі за ласку!

— Як хочеш...

1 Жак залишався у гетьмана в палаці.

— Ясновельможний пане! Дозвольте Жакові клітку зробити!

— Ні! Ж ак не хоче клітки.

— Але ж...

— Ні! Ж ак — вільний птах! І літав Жак по парку, по городах і полях, але завжди вертався до гетьмана. Сідав йому на плече і воркував до гетьмана, і розважав його в тяжку хвилину. І вирушало військо козацьке в похід. І гетьман ішов із ним.

— Прощай, Жак! Скоро вернуся, не сумуй! — і пішов. Андррруху... андррруху! А я за тобою — щодуху! —- забульботів Жак і полетів услід за гетьманом. Але здалеку, щоб його не помітили. Аж ди­ виться Жак: навпроти суне хмара якогось війська, і — просто на козаків... Страшна була битва, а Жак тільки гетьмана шукав. Он там він стоїть сам, а тут...

— Андррруху... андррруху! — закричав Ж ак, — страшна небезпека! Але його голосу в гаморі битви ніхто не почув. Що робити? Он отой великий, вусатий уб’є гетьмана... он він підкрадається ззаду. Так, він хо­ че вбити гетьмана... 0, вже націлився! І Жак спустився вниз і несподі­ вано сів на руку чоловікові, що тримав пістоля. Той торгнув рукою, і ви­ стрілив просто в небо.

— А геть, погана птахо! — крикнув. Але Жака вже не було. Відлетів і здалеку дивився на перемогу козаків. І вернулись козаки додому, а голуб — за ними.

— Андррруху... андррруху! Слава козацтву!

І справляли бенкет. Величавий пир у палаці гетьмана. Позапрошували всіх вельмож і всіх красунь з усієї України. Гостей повно, а між ними одна напрочуд гарна панна. Чорне волосся і личко біле. Але щось недобре світилося в її очах. Жак побачив її і відразу не злюбив. Думає: «Андррруху... Ох, треба мені стерегти гетьмана... Андррруху!» В палаці повно світла, гості бенкетують, а гетьман сидить і розмовляє з чорнявою красунею.

— Андррруху... андррруху! Біда буде гетьману!..

— А ти що тут робиш, Жак? Тікай звідсіль!

— Ах, погана птиця! Не люблю голубів! — вимовила панна.

— А я люблю! Жак — це мій найкращий приятель... Ну, вип’ємо за здоров’я нашого Жака!

— Ха-ха! — засміялась недобра панна, — так, вип’ємо! Я наллю... І налила дві чарки вина. Тільки довго чомусь вовтузилась коло гетьма­ нової чарки. А Жак дивився. Жак добре бачив: розчинила свій перстень і щось сипнула в гетьманову чарку. І Жак знову спустився низько над сто­ лом і крильцем зачепив чарку панни. Вино вилилось.

— Ах, ти, недобрий Жак! Вибачте, гарна панно. Випийте мою чарку, а я собі наллю другу! — і підсунув гетьман свою чарку панні.

— Андррруху... андррруху! Панна зблідла, немов нежива стала.

— На здоров’я! — сказав гетьман. — П’ємо до дна! Випила панна і мертва схилилась на кріслі, і тоді гетьман зрозумів, що його хотіли отруїти, і вдячний був Жакові.

— Андррруху... андррруху! Послуга за послугу,— воркував голуб, андррруху... андррруху! Дозволь, гетьмане, при тобі залишитись довіку! Залишайся, друже! — сказав гетьман, і вже ніколи-ніколи більш не розлучався з Жаком. /. Лаврівська СТАШКО МОРОЗЕНКО Безліч народу вийшло дивитись на в’їзд гетьмана Хмельницького в Київ. Дзвони дзвонили, стріляли гармати, жінки хустки під ноги коням простеляли: всі вітали переможного гетьмана, що помстився за кривди на­ роду українського. Сам гетьман на сивому коні їхав попереду, а за ним

його полковники: Кривоніс, і Ганджа, і Головацький, і ще один, якого тоді ще ніхто не знав.

— Хто той русявий, що побіч гетьмана їде? — питали.

— Це шляхтич із королівського двору. Звуть його Морозом. Приїхав, як гетьман повстання почав. Дуже гарний був той молодий козак: високий і стрункий, мов сосна, очі бистрі, борода трішки вперед випнута. Це син каштеляна, родом із Теребовлі. Його мати дуже його любила. Доглядала, пестила, навчала. В лю­ ди хотіла сина вивести. Наших пісень йому співала, вчила не забувати, хто він. Усе, було, каже: - Пам’ятай, сину, що ти — козацького роду... А він, маленьким ще, з прутиків шаблі робив, з сільськими дітьми у військо бавився. Одного разу, як юрба дітей під проводом його — Сташка Морозенка зайшла в ліс і почала гратися в війну, на спіненому коні над’їхав лісничий і почав нагаєм дітей бити. Сташко вискочив з-за куща і довгим прутом сильно ударив панського посіпаку по руці.

— Ах ви, собаки! Я вас тут усіх вимордую! — лютував лісничий і потяг нагаєм хлопчика Степанка так, що йому аж кров із чола бризнула.

— То я зробив! — виступивши наперед, гукнув Сташко.— Вони не ви­ нні: це я їх сюди привів!

— 0, і панич тут? Батькові скажу, з ким то Сташко грається.

— Вони такі самі, як і я! Покарали Сташка вдома, але йому це було байдуже. Він ніяк не міг зрозуміти, чому лісничий бив дітей.

— Мамо, чому це так? — питав. — Скажи!

— Ох, сину, така панська воля. Як виростеш, то будеш це краще розу­ міти... Батько вирішив послати Сташка до школи. Мати не заперечувала. Дума­ ла: вчених людей нам багато треба, тоді, може, менше кривди на світі буде. А як прощалася з хлопцем, обняла його русяву голівку, пригорнула до грудей і шепнула: — Пам’ятай, сину, що ти — козацького роду. Поїхав Сташко в школу до єзуїтів, а потім— до королівського двору. Там він усіх здивував, бо і шаблею орудував найкраще за всіх, і на ловах першим стрільцем був, і першим танцюристом на двірських бенкетах. Лицар, що кращого годі знайти!

Раз десь літом ішов Сташко дорогою попри королівський двір. Раптом почув голосний тупіт, а за хвилину побачив чудового коня, запряженого в карету, запіненого, що дико мчав уперед по тій дорозі,— а дві маленькі ручки панянки намагались затримати напружені віжки. Сташко скочив на середину дороги, розкрив руки, а кінь, мов шалений, летить просто на нього. Сташко відхилився набік, стрибнув, вискочив на коня, коли він із ним порівнявся і, сильно вхопивши за гриву, примусив його сповільнити біг. Двоє чорних, як вуглики, оченят подивилися із вдячністю на Сташка, То була королівська своячка, напрочуд гарна дівчина Анна. Сташкова мати тужила за ним увесь час. Думала, що син уже не по­ вернеться додому, що назавжди залишиться при королівському дворі і піде слідами свого батька. Думала мати, стара Морозиха, що Сташко за­ був те, чого вона його навчала, забув про рідний край. Аж ось Хмельницький запалив народ до відплати за кривди. Червоним полум’ям запалала Україна, широким відгомоном лунали всюди крики про помсту. Почув цей крик і Сташко. Стрепенувся, пригадав рідну неньку, почув її слова: «Пам’ятай, сину, що ти козацького роду», пригадав хлоп­ ців, що їх лісничий у лісі нагаєм до крови бив. Пригадав... і пішов... Анна благала: «Не йди, не йди», але її намову заглушував шепіт ма­ тері: «Пам’ятай, що ти — козацького роду!» І бився Морозенко, бився, як лев. Гетьман тоді готувався до нового на­ ступу, а війська було мало.

—- Дозволь мені, пане гетьмане, зібрати посполитих людей! — зголо­ сився корсунський полковник Сташко Мороз.

— Іди, сину, йди, та вертайся скоро, бо час наглить! — сказав гетьман. Тоді-то над Дністром по селах і хуторах пролунав заклик: «Хто за во­ лю, за віру — до мене!» І зібрав Сташко Морозенко три полки з селянства і дрібної шляхти, і вишколив їх на зразок королівських гусарів. Билися хлопці, як орли, а Сташко командував ними, як справжній гетьман. А потім прийшло до облоги Збаражу. Наші козаки натиснули, аж мури тріщали. Багато людей гинуло по обох сторонах.

— Хай буде один день перемир’я! — запросили з мурів міста.

— Хай буде! — відповів гетьман. Тієї ночі всі спокійно спали по своїх наметах Та не знати, чи спав Ста­ шко, бо коли несподівано пролунав перший постріл, він вибіг на леваду, ледве нашвидку одягнений, із пістолетом в руці. За другим ворожим по­

стрілом Сташко повалився на землю. Ворог, що не дотримав згоди переми­ р’я, згоди, якої сам просив, підступно вбив корсунського полковника Оста­ па Морозенка — лицаря, яких мало. Поховали його на Савур-Могилі.

КОШОВИЙ СІРКО Легенда Хто ж воно був той Сірко? Кошовий такий. Він був характерник, дещо знав. Оце, було, вийде з куреня та й гука на свого хлопця: «Ану, хлопче, візьми пістоль, стань отам та стріляй мені в руку!» Той хлопець візьме пістоль та тільки — бу-бу-ух! йому в руку. А він візьме в руку кулю, здавить ЇЇ та назад і кине. Вони, ті запорожці, всі були характерники... Сірко великий воїн був. Той знав, хто що подума. Ото там, по тім боці Дніпра, були татари... Та як задумають вони було воювати, то Сірко і каже воякам: — Збирайтесь докупи, бо на нас уже орда піднімається! Він сильний такий був, що його як хто шаблею ударить по руці, так і не розруба — тільки синє буде. Не то що кулею, а шаблею. Уже татари що проти нього тільки не вживали, та так нічого й не зробили. Вони його шайтаном1 так і прозвали...

А. Кащенко СІРКОВА МОГИЛА І Широкі і вільні степи запорізькі. Як море, вони розляглися від Бугу до Кальміусу, виблискуючи сріблястою бородатою ковилою. Тільки посереди­ ні красуються вони зеленою стьожкою Дніпрових лісів та плавень. Але ще ширші, ще просторіші степи татарські. Підсунулися вони од Великого Лугу Запорізького до самого Чорного моря, до Дунаю тихого і аж до далекої Кубані. Шайтан — чорт

Не один вік безпечно випасали по цих степах хижі татари прудких ко­ ней, щоб на тих конях набігати на знівечену необоронену Україну, палити оселі, села й городи, витоптувати кіньми засіяні ниви, вирізувати усе старе і недуже і брати у полон робітників і гарних дівчат. І йшли безщасні укра­ їнці і українки, пов’язані за шию сирицею, покропляючи степи кров’ю з своїх поколотих і порепаних ніг. Йшли чоловіки й парубки на вічну нево­ лю, а дівчата, краса України, найкращі з дівчат усього світу, на вічне зну­ щання по татарських і турецьких гаремах. Але зійшла зірка і на українському небі — з ’явився на Січі запорізь­ кий славний козак-лицар — Іван Сірко. Як хижий орел з-під високого, блакитного неба визирає собі здобич і каменем пада униз, вганяючи свої гострі пазурі в тепле, тремтяче її ті­ ло, так Сірко висліджує татарські загони, шулікою пада на них несподі­ вано... І котяться геть татарські голови, покропляючи степову траву своєю кров’ю. Що далі — вище стає Сіркова слава. Сьогодні він б’є орду на Інгулі, через два дні палить улуси по Буджаку, через тиждень перепиняє орду під Уманню; а минув невеликий час, вже Сірко із запорожцями на байдаках аж у лимані, і потопляє під Очаковим турецькі галери. І скрізь у Сірка одна мета, одні заміри: вирятувати з неволі братів і повернути їх у край веселий, на тихі води, на ясні зорі, на рідну Україну. Не вгамувавшись на тім, перекинувся Сірко у самий Крим... І затру­ сився поганий, заливаючись своєю кров’ю. Палають бусурманські городи. Розчиняються чорні брами глибоких мурованих льохів, падають додолу з рук невольників тяжкі кайдани, і виходять замордовані на білий світ, зді­ ймаючи руки до неба і прославляючи милосердного Бога і славного Сірка. Дибом стала Сіркова слава по степах татарських. Мов сарана, розбіга­ ються татарські загони, зачувши, що Сірко недалеко, і кидають увесь за­ хоплений в Україні ясир1 і все награбоване добро. І крізь сльози, радіючи, кидає замордована чарівниця-Україна ласка­ вий погляд своїх чудових карих очей туди, на південь, де найлюбіші її діти-запорожці проливають кров за братів своїх. І погляд той пекучий ви­ грає на сльозинах, мов промінь ясного “південного сонця на дощових крап­ линах. І міцно пригортає Україна до лона своїх дітей, що повертаються до рід­ них осель, і втішається на свого славного сина Івана. Ясир — бранці, полонені.

II

Проминули, пролетіли літа молодії!.. Чоло славного Сірка вже повите старістю. Сивіє оселедець, сріблом виблискує чорний вус, хрипне гучний голос, в’яне могутня рука, сутеніє орлиний погляд і дубіє гнучкий і струн­ кий козацький стан. Чує славний, що пора вже лагодитись в далеку доро­ гу, щоб стати перед Праведного Судію.

1 зібрав Сірко усіх запорожців на велику раду, і уклоняється низько козацтву: «Спасибі вам, товариство, за хліб і за шанобу! Простіть мені, брати мої, коли кого скривдив, і оберіть собі вільними голосами нового отамана, бо мені вже час про душу дбати». З тим словом пішов старий Сірко з Січі, і в Великому Лузі будує невеличкий курінець та становить біля куреня пасіку. І та рука, що річками розливала кров, мов мати за малими дітками, ходить за бджолами. Але не схотіло козацтво обирати іншого кошового. «Поки живий бать­ ко Сірко, нехай буде нашим отаманом», — постановило товариство. І не один раз ще доводилось старому кидати свою пасіку і йти порядкувати у Січі. І до самої смерті мусив він, за щирим проханням товариства, сідати на коня, щоб рятувати хрещений мир і козацьку славу. Але прийшов час покидати Сіркові землю. Великий сум і жаль узяв товариство, коли прийшла у Січ та тяжка звістка. Все курінне отаманство, вся старшина і багато козаків рушили до Сіркової пасіки, підняли на плечі труну з його тілом і, співаючи псалми, винесли з куреня, та, поклавши на байдак, рушили водою до Січі. Гудуть бджоли пасікою, дожидаючи свого старого пасічника... Але дар­ ма! Вже не діждуть й не побачать йогск Сумно гомонить у Січі товариство, сподіваючись побачити свого славного батька Сірка... Але марно! Вже не встане він своєю могутньою постаттю, не скочить на баского коня, не мах­ не блискучою булавою і не гукне до товариства голосно, як гукав колись: «До бою, діти!» Розлетілися бджоли, шукаючи собі по степових скелях нової оселі. Че­ рез небагато літ розвалився і курінь Сірків. Ще далі підмив старий Дніпро берег, звалив у воду найбільший із яворів, що посадив Сірко своєю влас­ ного рукою, і поніс його у Чорне море. Але не вважаючи на те, що не лишилося тут наче б і сліду Сіркового, не забули його люди, і той кут, де стояв Сірків курінь, досі звуть Сірковкою, і кожен селянин з недалеких осель розкаже, з чого цей кут Сірковкою зветься.

Ill

Тихо пливе по прозорих хвилях Дніпра байдак з тілом лицаря Сірка, вкритим червоною китайкою. Сумні сидять понавколо отамани. Ніщо не рушить цієї тиші. Тільки очерети берегами шепотять нишком поміж себе, що не довго тут бути козацькій волі, не довго й плавням красуватись своєю пишною гущиною. Що прийде час, і все те замре й знищиться— і воля, і Божі краси. Тихо підвернули байдаки до Січі, і старшина, піднявши труну на плечі, понесла тіло славного кошового до церкви. Тісною лавою обступило козацтво труну, зазираючи у заплющені очі свого батька отамана. І почався тут великий смуток і плач поміж січовика­ ми. «Хто водитиме тепер козаків до славного бою з одвічним ворогом-бу­ сурманом? Хто зможе так нерухомо держати святий хрест серед бусурман­ ського моря, як держав Сірко? Хто відважиться кепкувати з могутнього турецького султана у той час, як йому уклоняються королі і кесарі? *> І, здавалося козакам, що не вони, козаки, давали Сіркові ту вагу і силу, а робив він такі надзвичайно великі справи через те, що був великий ха­ рактерник. «Чи зміг би простий чоловік, з такою невеликою купкою това­ риства, самостійно, без чужої запомоги, відбитись від далеко більшого і краще озброєного війська, турецького і татарського, і більш тринадцяти тисяч яничарів, мов баранів, вирізати між січовими куренями? А хто ж, як не характерник, зміг би вскочити з купкою товариства у самий Крим, кубло великої орди, поруйнувати його городи, вирятувати невільників, що зігнані туди з усіх земель, і узяти велику здобич?» І здавалося тепер січовикам, що без Сірка стали вони кволі й недотеп­ ні, а що всі великі справи робив Сірко сам. І пішов гомін поміж козаками, що уся сила і характерство були у Сірка у правій руці. І надумало козацтво не ховати тієї Сіркової руки у цршовину, а засушити і брати у походи, щоб з тією рукою вдержати при собі і Сіркову силу. Не змогли відмовити козаків від того ні січова старшина, ні навіть сам пан-отець святої Покрови... І зробили козаки так, як надумали. Вдарили у казани, засурмили у сурми, ревнули на січових стінах гар­ мати, затріскотіли рушниці... І спустили січовики свого славного батька на дно глибокої могили. Сім днів поминало товариство свого славного отамана, насипаючи над його домовиною високу могилу. А щоб не забулося те місце, постановили на могилі великий надгробок, вибивши на твердому камені щире слово.

IV

Проминуло більш двох віків. Січ давно зруйнували. Вільні, широкі степи й шляхи запорізькі поорали плугом. Порідшав батько Великий Луг. До землі осіли січові стіни, а по глибоких колись ровах розіслалися зеле­ ні огороди і заквітчались кучеряві садки. Ніщо не нагадує в цій країні про минулу волю і славу. Тільки де-не-де берегами Дніпра, Чортомлика і Підпільної стоять ще запорізькі хрести, похилившись на бік, мов сумую­ чи за минулим. Тече старий Дніпро понад стародавніми запорізькими кошами і городи­ щами, підмиваючи кручі і рушачи могили борців за віру, волю і товарист­ во. Тільки одна могила батька Сірка стоїть нерухомо, стоїть вона не понівечена плугами і вигляда серед заораного поля, як славне минуле ко­ зацтво серед сучасної нікчемності. Одному тільки Сіркові дісталася після смерті краща доля за велику послугу хрещеному мирові. Не довелось йому за усе життя своє зазнати лиха і сорому від ворогів, не довелось йому пере­ живати тяжку годину руйнування матері Січі. І могилу Сірка прибрали, обсадили деревами і скрашають... І все це роблять не вчені і не освічені люди, яким не диво знати про його події, а прості неосвічені селяни, між котрими спогади про Сіркову славу прохо­ дять із роду в рід, як щось велике і святе, бо це був певний народний багатир-лицар, ніколи не дбавший про себе, а дбавший тільки про ближ­ нього свого; бо це був не звичайний кошовий запорізький, яких давно лю­ ди забули, — а Сірко — «славний запорізький батько». Спи ж спокійно, наш лицарю, і хай дух твій і слава живуть поміж зем­ ляками твоїми довіку.І.

І. Лаврівська ВЕДМЕДИК Сьогодні розкажу вам, діти, пригоду, яка трапилася гетьманові Івано­ ві Мазепі. Великий це був гетьман. Сильний і розумний. Він збудував ба­ гато церков і палат, шкіл, боронив Україну перед ворогами і згинув в бо­ ротьбі. Одного разу гетьман Іван Мазепа вибрався на лови. В гущавині лісів його ловці пішли своїми стежками, і гетьман теж з рушницею напоготові ішов слідом звіра.

Полювали на ведмедів. Великих, чорних і дуже небезпечних звірів. Ба­ гато їх було у цих лісах, але нечасто вдавалось їх вполювати. Та гетьман натрапив на слід... так, туди недавно проходив ведмідь! Один... чи два... якісь ще сліди поруч, тільки маленькі. Гетьман присттішив кроку і, сторожко розглядаючись, посувався вперед. Нараз щось ніби мигнуло в гущавині. Велика тінь показалась. Гримнув постріл — тінь зникла... Гетьман подався за нею... Ось там, поміж деревами, посувалася ніби велика чорна гора, а біля неї щось маленьке. Це ведмедиця з ведмежат­ ком. І шкода стало гетьманові, що стріляв.

— Богу дякувати, що не влучив,— сказав до себе і пристанув. Коли враз, ніби з-під землі, з-за дерева показалась велика голова і чор­ ні лапи, піднесені вгору аж до розкритої пащі. Гетьман ступив назад, три­ маючи напоготові рушницю.

— А де ж твоє маленьке, стара? — зажартував, але ведмедиця тільки заревла і кинулась вперед. Гетьман скочив за грубе дерево, і в ту ж мить гримнув постріл. Велике тілище ведмедиці повалилося на землю.

— Хто це стріляв?

— Вибачте, ясновельможний, але ведмідь на вас кидався, а ви не стрі­ ляли. Я думав, рушниця затялась... Вибачте, прошу,— сказав один з вель­ мож, що були в почті гетьмана.

— Важко вибачити. І то не тому, що ви, а не я, вполювали ведмедя, а тому, що це була ведмедиця з маленьким.

— Що? Як? Ведмедиця з малим під цю пору?

— Бачив на власні очі. Ходім пошукаємо... Ходили, шукали, але не знайшли маленького ведмедика...

— Може, недобачив, — зажартував гетьман. — Ну, все одно ведмідь не мій. І сіли спочити на недалекій галявині. А тим часом на вершечку дерева сидів маленький ведмедик і дивився, як його сильна мама його захищала. Сказала йому вилізти на дерево, а сама стала до боротьби. Але чому тепер мама вже не встає? Вже нікого нема... І запищав ведмедик на вершечку дерева, ніби кликав: «мамо, мамо»... Але мама не рухалась. Тоді ведмедик зсунувся скоренько на долину і торкнув маму за вухо.

«Мама спить, — подумав, — але як я їй подряпаю ніс, то напевне збу­ диться». Подряпав, але мама не рухалась. Тоді збагнув ведмедик, що сталося щось страшне, щось, чого він не міг зрозуміти. Видряпався на ведмеди­ цю, сів, згорнувши лапки, і заплакав. А з-за куща дивилися на нього сиві очі гетьмана, і дрижала рука, що тримала рушницю. Зловили ведмедика. Він дерся, пручався, не хотів іти від мами, але його забрали.

— Продайте мені цю ведмедицю, — звернувся гетьман до того, що її влучив.

— Ясновельможний, вона ж не моя. Я тільки...

— Все одно ваша... Скільки хочете? Цього персня буде досить? І знявши з руки дорогоцінний перстень, віддав його вельможі. А потім наказав зняти шкуру з ведмедиці.

— Лови закінчені, — промовив поважно гетьман, тримаючи руку на го­ лівці ведмедика. — Вертаємось додому. В гетьманській кареті постелили шкуру ведмедиці і поклали на неї вед­ медика. Він сидів сумний, ніби спав, тільки хитрі очка час від часу глипа­ ли на людей. Ніби питались, чому мама така маленька зробилася і чому вона все спить. А гетьман пестив скуйовджену шерсть ведмедика і щось лагідно до нього говорив... У великім парку, що, наче ліс, розклався поза палатою, в найди пі­ шому кутку збудували скали і печеру. І жив собі там ведмедик з мамою. Бігав, ловив жаб, вибирав мурашок, дряпався по деревах. Тільки що ма­ ма чомусь все ще спала... А як перший сніг показався, ведмедик став сонним. Приліг біля шку­ ри старої ведмедиці і заснув. Щойно як перше проміння весняного сонця, продершись до печери, лиснуло його по писку, ведмедик збудився. Ведмедик? Ні, вже великий, чорний ведмідь. І як гетьман прийшов до нього, він впізнав. Впізнав ці самі добрі, сірі очі і спокійний голос того, хто йому віддав маму.

1 гетьман заложив на шию ведмедя золотий обруч з гетьманським гер­ бом. А ті, що бачили це все, казали: — У великих людей — велике серце.

ЦАР ПЕТРО І ПАЛІЙ Казка Був-то такий Мазепа, такий-то гетьман, що і цар його батюшкою звав. А Кочубей та Іскра довідались, що він хоче з шведом бити на восточного царя, та й пішли до царя до восточного.

— Ей, — кажуть, — царю восточний! Хоче Мазепа на тебе бити. А цар не повірив: — Чи можна, — каже, — щоб він на мене бив? Отже, і в пісні співають: «А цар, — каже, — віри не поняв, та назад їх одіслав». Тільки що вони одійшли, як біжить гонець до царя.

— Становіться, — каже гонець, — на баталію, а то Мазепа битиме на вас! То цар тоді задумався.

— Біжи ж, — каже, — чи не здоженеш їх, біжи як можна швидше, щоб Мазепа їх не стратив! Коли ж прибігає — аж їм уже й голови одтято. Ото ж став бити Мазепа на царя, та Бог знає, що й робити. Аж на дзвіницю постягував у Батурині пушки та бив. Так бив, що вже цареве військо завертілося, що пропадати та й тільки. Цар бідкається.

— Чи нема, — каже, — в нашому царстві такого чоловіка, щоб знав, як здолати Мазепу? Нехай обзивається,— к аж е,— буду жаловать його. А один старий запорожець подумав та й каже: — Піду я до царя та й скажу, що є такий — Палій Семен (а Петро І імператор такий був, що тільки збреши, то й голову зніме),— та й пішов.

— А чого ти, — каже, — козаче, прийшов?

— Прийшов, — каже, — я, царю, порадити тобі, що єсть у нас такий чоловік, Семен Палій, він здолає Мазепу. А цар каже: — Нема Палія. Страчений.

— Ні, царю, живий, тільки в Сибіру. Ото послали по нього пошту таку огненну, що й птиця не злетить. При­ мчали до царя.

— Ей, — каже, — Палію, Палію Семене! От царство втратимо! А він каже: — Не бійся, коли я заїду, то ще буде по-нашому.

Ото зараз дали йому їсти.

— Н і,— к а ж е ,— нехай задзвонять до служби Божої. А тепер,— ка­ же, — давайте мені коня! Пішов до стайні, так не добере собі коня: струсне за гриву, то кінь і впаде.

— Ні, — каже, — царю, нема в тебе такого коня, якого треба. А цар розгнівався: — Як-то нема? Я цар та нема в мене коня для тебе?

— Нема, — каже, — пустіть мене в козацьке військо, то я собі там ви­ беру коня. Пішов у козацьке військо; гляне — аж його конем воду везуть. Він аж заплакав.

— Я, — каже, — у неволі, і кінь мій у неволі. Сів на коня, то кінь під ним, як орел!

— Тепер, — каже, — поїдьмо, царю, у мазепинське військо, то почуєш, що Про тебе говорять. А Палій такий був характерник, що їздить по чужому війську, ніхто його не бачить, а як гляне кому в вічі, то зроду не видержить. Поїхали, аж сидять в наметі троє: Мазепа, швед і турецький паша, та й кажуть: «Оце розіб'єм же його військо та й царство його натроє розді­ лимо» .

— Бач, — каже, — царю, що говорять. Мазепа ж і турецький паша не вбачали царя за Палієм, а швед посте­ ріг, що це щось непевне, та й вистрілив у Палія з рушниці. Палій обер­ нувся до царя та й каже: — Якби не стара шкура, то, може, і пробив би... Ідуть звідти уже, а запорожці сидять та в карти гуляють, а Палій каже: — Здорові, пани молодці! Чи будемо битися, чи будемо миритися? А один запорожець каже: — Це Палій поїхав!

— Де тобі, — кажуть, — у чорта той Палій тут буде! Коли ж Палій в'їхав у своє військо, та й клейноди свої виставив, так вони й похолонули. А Мазепа од Палія був навчений. Так цар каже: — Що ж, Палію, ти йому нічого не зробиш, бо і він од тебе навчений.

— Ні, — каже, — царю, хоч він і навчений од мене, та я йому не ска­ зав усієї правди.

От і взяв заряджати пушки навхрест - та туди» а та туди, та туди, а та туди.

— Тепер» — каже, — стріляйте, то небагато зостанеться. Як ударили ж, то так, як билина на пожарищі зостанеться, то так з того війська зосталось. От і погнали Мазепу. Та хотів цар через Мазепу усю гетьманщину вигубити. То ото і каже Палієві, як уже побили Мазепу: — Ну, тепер, Палій Семене, чого ти од мене хочеш? Чи великого пан­ ства, чи злата, чи що? А він каже: — Що ж, царю, я буду просити тебе об одну річ, подаруй мені! Що таке? Кажи!

— Не плюндруй, --- каже, — гетьманщини.

— Ну, — каже, — добре, для тебе дарую!

ПРО ЗАПОРОЖЦІВ ТА ЦАРИЦЮ КАТЕРИНУ Казка

Запорожці до Катерини в гості приїздили, скільки там чоловік, хто його зна, чи півсотні, чи що, буде. Ну, та й прийшли.

— А здорова, Катерино!

— Здорові! Здорові, запорожці! І дочка її вийшла. А запорожець один каже: — Можна заспівати вам пісень? А дивиться — в дочки на руці перстень.

— Заспівай! Заспівай!

— Ой чук шкарбундрав, козак з дівки перстень зняв... Коли вона зирк — нема персня.

— А що ви дивитесь? Нема персня? Оце, може, ваш? Вернути?

— Ні, нехай вже тобі на бублики.

— Дати ж їм по склянці горілки, — це вже Катерина каже. Дають. Так один узяв: — Будь здорова, — каже, — Катре, як корова, а обширна, як земля!

— Е-е, як ти так сказав на мене,— образилася вона. — Застрілити. Узяли зарядили, скільки пушка бере. Він стоїть.

— Як стріляти, то й стріляти. Вистрілили. А ж воно не докотилось до нього.

— Ближче поставити, а таки розстріляти. Ближче привели. Вистрілили. Знову не докотилась бомба. І третій раз не докотилась.

— Ну, що з тобою зробити? У синод — судити ж треба. Синод розсудив: — Таж він на тебе, Катре, добре сказав: будь здорова, як корова, а обширна, як земля. І що ж тобі? От тоді їй лучче стало. Ну, тепер же помирилися.

— Катре! — ото вже знову запорожець. — Катерино, навари нам галу­ шок.

— Добре, добре! Воно там — чи скоро, чи нескоро — подала ложки в аршин держак, щоб до рота не доніс. Отак вони посідали один проти одного, то я беру, то тобі даю, отак я вам, а ви мені, та й понаїдалися.

ПРО ЗАПОРОЖЦІВ Легенда Були колись запорожці такі богатирі — землі важко було їх тримати! Лише голова у запорожців сім пудів! А вуса у нього такі, що як візь­ ме, було, в руки та як розправить в обидва боки, то і в двері не ввійде, хоч би вони були такі широкі, що через них трійка коней з возом могли проїхати. Запорожці дванадцятьма мовами уміли говорити, а з води сухими ви­ ходили; уміли і в річки переливатися. Коли треба, могли на людей і сон насилати, і туман напускати, — одно слово, характерники. Мали запорожці такі люстерка, що, дивлячись у них, за тисячу верст бачили, що там в світі діється. Перед тим, як іти в похід, кошовий чи якийсь інший ватажок візьме в руки те дзеркало, подивиться в нього та й каже: — Значить так: направо іти не слід, бо там турки на нас чекають у засідці, наліво не можна йти, бо там уже татари заходять, підемо прямо, там нікого немає, от ми і пройдемо всі цілі і неушкоджені. А як вони воювали!

Стануть, було, на Орловій балці, а проти них дванадцять полків воро­ жих виведуть. А запорожці так зроблять, що ті полки самі себе поріжуть. Кров тече по черево коням, а запорожцям і байдуже — стоять та сміються. А все це тому, що вони знаючим народом були. На своїй землі їх ніхто не міг здолати. А якщо їм доводилось кудись в похід іти, то вони під устілки чобіт і в шапки рідної землі насиплють і лише тоді ідуть. Та рідна земля й охороняє їх від кулі чи шаблі. Якось поїхали запорожці до Петербургу, зайшли до царського палацу, їм стільці подають, а вони посідали на підлогу та й сидять. Прийшов до них Катеринич (Катериничем простий люд називав князя Потьомкіна), дивиться, що запорожці на підлозі сидять, та й давай з них сміятися. Потім підняв руку над одним із запорожців та й хотів його вда­ рити. Бий, бий, коли вже руку підняв, — каже йому запорожець. Та де там тому Катериничу бити! Як підняв він руку, так вона й зака­ м’яніла. З того часу жоден з царських приспішників не смів на запорожця руку підняти.

ПРО ВИШНЮ Легенда Нема в Україні подвір’я, де б не росла вишня. Як зацвіте навесні бі­ лим цвітом — на серці тепліє, а зачервоніє ягодами — душа світліє. Люб­ лять і шанують у нас вишню, як матір. А таки так, як матір, бо повіда­ ють люди таку легенду. Жила колись в Україні одна родина. Чоловік козакував при потребі, а відтак сіяв на зимівнику хліб. Жінка доглядала за дітьми, бо було за ким. Дав їм Бог п’ятеро синів і одну дочку. Зіп’ялися на ноги господарі, доробилися до якогось там достатку. Милувалися у вільну хвилю обоє своєю донечкою-писанкою і синами-соколами. Обминало їхнє обійстя не­ щастя. Від татарського і польського розорення оберігав глибокий байрак, у якому ховалася хатина і хліви, а ще гострі шаблі й стріли батька та його синів. Але людське щастя — у руках Божих... Як наслала цариця Катерина на вкраїнські землі москалів, то від­ найшли вони той щасливий зимівник і взялися до грабунку. Із зброєю стали проти ворогів батько із синами, але сила солому ломить. Козаків

13

Історії України і ii'U 'ix

москалики постріляли і порізали. Кинулися кати до хати, а на порозі стала із самострілом мати. Поклала на порозі кулею їхнього старшого, але й сама впала на порозі рідної хати. Тіла козачі москалі потягли із собою кудись, а маму донечка поховала у саду. І сталося диво. Виросло на тому місці деревце, яке навесні зацвіло пишним цвітом, а на літо на­ лилося червоними ягодами, схожими на краплини крові. Милувалася дівчина-сиротина цвітом деревця, а як спробувала смачних ягід, то враз заснула. І приснилося їй те деревце, а з нього наче вийшла постать ма­ тері: — Видиш мене, донечко? — шепотіли люблячі вуста.— Ви...ш ...не, доню? З того часу те деревце і називають вишнею. А що великою є душа кож­ ної матері, то і краплини-ягоди в неї великі та соковиті.

УБОГИЙ ТА БАГАТИЙ Казка В іншому царстві, у козацькому гетьманстві, у такому селі, як ГІикарі, там жило два брати: один убогий, другий багатий. От у багатого дуже ба­ гато усього було, тільки не було дітей. А у бідного — тільки пара воликів, а дітей купа. Ото заробив убогий брат десь грошенят і надумав собі, що робити, щоб більше було: прив’язав їх до палички з капшучком — і пішов до багатого брата, до комори, і знайшов дірку таку, що уліз той капшучок із грішми, а сам держить за паличку та и хитає, приказуючи: — Ідіть, гроші, до грошей! — Щоб, бачте, гроші братові йшли до його грошей, у капшучок. От поки гойдав, ниточка розв’язалася — упав туди капшук із грішми, у комору, до братових грошей, а він вийняв саму паличку.

— Отак, — каже, - братових не дістав, а своїх позбувся. І дуже заплакав, і пішов додому, нарікаючи на свою долю. Ото, при­ йшовши, і каже жінці: — Та то коли б ти знала, жінко, що я зробив!..

- А що там таке? - питає жінка з ляку.

— Е, — каже чоловік,— не знаю, чи тобі казати, чи ні; то й самому себе соромно, не тільки людям хвалитись.

— Та що там? Кажи! кричить жінка.

— Уже, - каже, — нема тих грошей у нас, що були.

— А де ж поділися? -- питає жінка.

— Та що ж? Я тобі по правді скажу, що я собі надумався, щоб у нас: грошей побільшало, та узяв свої гроші, прив’язав до палички з капшуч­ ком і пішов до брата, щоб, бач, братові гроші йшли до моїх грошей... Як

бачила, щоб убогому те було, що багатому? Як кажуть, що багатому чорт діти колише, то й правда! То так і це: що у брата багато грошей, а у мене трошки, та й ті туди упали. Я з плачем додому прийшов...

— Бо братові дужчі, — каже жінка. — А якби ти розумний був та при­ в'язав мотузкою, то б, може, було б і держалось.

— Та воно так, — каже чоловік, —- та нічого не поможеться! Ото як напала його жінка мов мокрим рядном: — Де хоч, а гроші бери, бо що ми робитимемо без грошей? От чоловік і каже: — Мовчи, жінко, не лай! Я запряжу воли і поїду у ліс, і там нарубаю дров, продам, то й будуть гроші. Ото поїхав чоловік у ліс — і так заїхав, що тільки небо та земля, а то і сдм не знає, де він — бо тоді ліси дуже великі були! От він поставив волики під грабом, а сам поліз на граба високо, щоб подивитись, куди краще з того лісу виїхати. От чує — щось гомонить; він оглянувся сюди-туди, коли біля нього недалеко людей дуже багато, і все великі люди, з великими вусами й чу­ бами, і як один у голубих жупанах, і сідлають коней: кудись-то поїдуть. Дивом дивується чоловік, що іще таких і не бачив. І перелічив — аж со­ рок чоловік. Думає: «Е, так це-то тіжгайдамаки, що у нас, у селі, кожний рік обди­ рають пана; що пан розживеться, набере з людей, то вони приїдуть та об­ деруть до сорочки: вози понабирають, а пан і пані повтікають. Вони так просто їдуть — людей не займають. Ну, так тепер я знаю, які гайдамаки! Не дурно пан з трьох сіл ізбирав громаду і їх шукав по всьому лісі, та й не знайшов! Та як їх знайти, що вони так собі живуть, що навіть хати не знають, самі лише двері!» Ото усі посідали на коней, останній вийшов з дверей і сказав: — Двері, замкніться! — І двері замкнулися, гайдамаки поїхали. От як заїхали вони — не стало видно, тоді чоловік зліз з дерева, та за воли, і поїхав туди, до дверей. Ото поставив воли, сам роздивився скрізь — нема ніде нікого, він до дверей — двері замкнуті були. Він і каже, як ка­ зав гайдамака: — Двері, одчиніться! Двері одчинилися, увійшов він у хатку; і дуже там гарно було всере­ дині — а образів на всіх стінах! — дуже гарно! Стіни були муровані, а вікна пороблені з такого скла, що не можна було й знати, що воно таке,

^198b&

sri

тільки видно й гарно; а лавки були кругом, а біля печі стояли засіки, по­ накривані білими скатертинами. Ото він узяв розкрив один засік— там мідні гроші, розкрив другий там срібні гроші, розкрив третій — там золоті гроші. Той чоловік аж за голову ухопився: годі дивитися на усе— давай шукати мішків! От зна­ йшов, вибрав яких найкращих і найбільших три лантухи і набрав мідних грошей один лантух, срібних — другий, а золотих — третій. Ото склав усі три мішки, зверху приклав дровами, щоб не так видно було, засіки пона­ кривав, вийшов з хати і двері зачинив, і сказав: — Двері, замкніться! Вони засунулись. От він за батіг, та воликів за налигач1, та виїхав на шлях, та сів на воза, та й каже: — Гей! Цоб! Цабе, помаленьку! Поїхав собі з Богом, не поспішаючи: аби на вечір додому, щоб ніхто не бачив. От приїхав додому, уже сонце зайшло, стало смеркати. Увійшов у ха­ ту — жінка побачила та й каже: — О! Хвалить Бога, що ти приїхав, а то я тут турбувалася, чи не тра­ пилась тобі знову яка пригода, що так довго не було!

— Ні, — каже чоловік, — дякувать Богу, приїхав благополучно, іди тільки поможи скидати дрова.

— Добре, — каже жінка, — то й ходімо. Ото прийшли до воза, а чоловік і каже: — Оце, жінко, Господь дав нам щастя: я знайшов гроші, та де ми їх дінемо, щоб ніхто їх не бачив?

— У коморі стоять три жолобки, — каже жінка. — То туди хіба позси­ паємо: у нас ніхто не ходить у комору, окрім тебе та мене, то ніхто не знатиме. Ото, порадившись, так і зробили: в один ізсипали мідні гроші, а в дру­ гий — срібні, а в третій — золоті. От насипали три жолоби грошей, пона­ кривали та й живуть собі помалу — не дуже тими грішми шикують, щоб ніхто не примітив. Ото, порадившись з жінкою, каже чоловік: — Купимо пару волів, та своя пара, то я поїду у Крим; там літо побуду та дещо куплю більше, то не так буде знати; а то якщо люди постережуть, то іще буде клопіт, бо уже і так на мене поглядають.

1 Налигач — мотузка, яку прив’язують до рогів худоби.

------------------------------------------------~

=

:

То це брат багатий і посилає жінку свою, щоб розпиталася, де убогий узяв грошей, що купив пару волів і пішов у дорогу. То ланка вбогого брата і каже: — Які наші гроші? Стяглися на ту скотину у велику силу, та й Бог його знає, як буде: пішов у дорогу, а я тут з дітьми великого горя наберу­ ся... Коли б хоч благополучно приїхав! Нічого багатий брат не дізнався — і тяжко йому! Аж тут приїжджає убогий брат з дороги і приганяє дванадцять пар во­ лів: шість возів солі, а шість — риби; а жінці — турецької матерії набрав на спідницю, на фартух і на корсет, іще й турецьку хустку, і дітям усього понавозив. Ото попродав він воли, і сіль, і рибу попродав, і зробив собі крамничку, і накупив усякої матерії, і став торгувати, і розживатись, і став багатіти. А багатого брата дуже у серце коле: де бідний набрав грошей, що тик розжився? Ото настало свято — чи Різдво, чи Великдень, а убогий брат і каже жінці: — Знаєш що, жінко, покличмо ми брата мого до себе у гості, може, він не погордує тепер нами, бо Бог дав на те людям свято, що родина до роди­ ни йде, а я відколи женився, то не був у мене брат і за порогом, не то у гостях. Ото, порадившись, так і зробили: покликали брата. Прийшов брат багатий із жінкою— іще і радий був, що його покликав убогий. Ото гуляють собі та бенкетують. Ото підпили трохи, багатий і каже: — Скажи мені, будь ласка, брате, як ти зумів так забагатіти?

— Е, брате, — каже убогий, — так мені Бог дав! Ти ігце, брате, не бачив мого зерна та й кажеш, що я забагатів, аж ходімо у комору, усі ходімо! Ото увійшли у комору, а бідний брат привів до мідних грошей та й каже: — Оце у мене овесець! А прийшли до другого жолоба, а він каже на срібні гроші: — А оце у мене пшениця! А як прийшли до золотих грошей, а він каже: — А це у мене саме сало. А багатий брат аж за голову ухопився та й каже:

— Брате, голубчику, скажи мені, де ти їх набрав, що я зроду багатий, а у мене стільки нема, як у тебе. А убогий каже: — От, брате, я тобі скажу: не знаходив ти часом у себе якого капшучка із грішми?

— Де ж то! Знайшла моя жінка, — каже багатий, — і ми його кочер­ гою вигорнули з комори, думаючи, що то які чари, коли роздивилися — аж там гроші, то ми ті гроші забрали, а капшук викинули.

— Ото ж мій капшук! — каже убогий. Питає багатий: — Як же він попав туди?

— А так, — каже убогий. — Я заробив грошей трошки і хотів, щоб побільшало; і прив’язав до палички, і казав, упустивши до тебе в комору: ідіть, гроші, до грошей! От нитка розв’язалась, і вони туди упали. А як прийшов додому та сказав жінці, то вона на мене як напалася, то я по­ їхав у ліс і надибав, де живуть розбійники. І як вони виїхали на здо­ бутки, то я пішов у їхню хату — і там так усього багато, що я не знав, що й брати. І я побачив, що там стояло три кадовби, накриті білими ска­ тертинами; я подивився — аж там гроші, от я й набрав грошей — і це трохи розжився... А це знову хотів їхати, та ніяк не проберусь. Ото багатий брат і каже: — Скажи мені, будь-ласка, братику, де це той льох чи хата їхня і як ти одчиняв, бо то у гайдамаків повинні бути добрі замки, і, мабуть, так живуть, що і непомітно, де їхня хата, що стільки їх шукали громадою, та й пан сам скрізь їздив, та й не знайшов. От бідний брат і каже: — Я тобі скажу, братику, тільки нікому не кажи і сам не їдь, а колись поїдемо удвох.

— Добре, — каже багатий брат. А убогий і каже: — Знаєш же ти, брате, того граба, що скоро виїхати з довгого яру, і там стоїть дуже великий граб, а проти того граба, у ярку, двері того льоху.

— А як ти відчинив? — питає багатий брат.

— А так, — каже убогий. — Я сказав: двері, одчиніться! То вони й од­ чинились, а сказав: замкніться, то вони й замкнулись. Ото, погулявши, побалакавши, розпрощалися, пішов багатий брат із жінкою додому, а убогий став збиратися на ярмарок.

От склався і поїхав, а багатий брат цілу ніч не спав, усе складався та готував вози, й вранці запріг дванадцять пар волів і поїхав у ліс, де живуть гайдамаки, щоб усе забрати, а жінці сказав: — Як хто спитає, то щоб сказала, що поїхав у ліс по дрова. Ото приїхав туди, де брат казав, аж воно так і є усе, тільки не було розбійників — кудись їздили. От він позавертав воли, пішов до дверей та й каже: — Двері, одчиніться! Двері одчинилися. Ото увійшов він туди і не знає, на що уперед диви­ тись і що брати. От кинувся багатий зараз до грошей і насипав їх на шість возів, а ще на шість возів усякого збіжжя — тільки їхати, та й годі! От сподобалась багатому одна ікона, котра стояла на покуті, у самому золоті і дуже гарна. Він став на лавку і взяв її, а повернувся до дверей, то двері зачинилися, і він остався у хаті. Кинувся відчиняти — не відчинить. Він уже усяк казав — не відчи­ няються. Ото поставив ікону, де вона стояла, сам став відчиняти — не одчинить. Шукав сокири, щоб прорубати дірку і вилізти, — та не знайшов. Хотів у вікно лізти — залізні ґрати, не можна, уже він і плакав, і кричав -■ ні­ чого не помоглося... Уже день минув, і вечір настав. Гайдамаки приїжджають додому, а ота­ ман попереду. Як побачив воли і вози із здобиччю, то аж крикнув: — Ей, брати, хтось у нас хазяйнує! Глядіть, щоб у вас були готові ружжа й самопали, бо, може, тут і багато декого є! Ото приїжджають до хатки — нема нікого, тільки воли та вози стоять на­ готовлені. Отаман скочив з коня — до дверей: двері були зачинені, він каже: — Хутчій, хлопці, кругом хати ставайте! А деякі нумо в хату! От і кажуть: — Двері, одчиніться! Двері одчинилися... А багатий прожогом хотів утекти поміж ними, так його й схопили на списи, не дали йому й пирхнуть. І закололи, тільки засміялись: — Отака ловись! Один чоловік, а нас сорок, та й перелякались!.. Нумо шукати по кутках, щоб дехто не зостався іще. І як він сюди добився? Ото шукали скрізь — ніде не знайшли нікого. От поскидали все, як було, позносили з волів, а воли позагонили в да­ лекі льохи. От отаман і каже:

-

----

-&§203< Ь&-

— Отепер, брати, посідаймо, одпочинемо і порадимося, що будемо ро­ бити з чоловіком оцим, бо він не один, а видно, що в нього сім’я є: як би дізнатися? Ото порадили: закопати на шляху два стовпи і повісити його за руки й за ноги. Як буде йти повз нього рідня, то заплаче, то тоді можна буде дізнатись. От так і зробили: закопали стовпи і повісили тіло, і два гайдамаки сте­ регли, поки хто итиме. А того багатого жінка ждала, ждала — нема чоловіка, вона до брата побігла та й братові: — Будь ласкавий, Охріме, іди, шукай свого брата, бо уже, мабуть, не­ ма його і на світі: з волами десь поїхав по ті гроші! Брат з ляку аж за голову ухопився: — Тепер же нема його живого! Я йому казав, щоб він сам не їхав!.. От запріг конячку й поїхав туди прямо. Коли дивиться — стоять два стовпи і висить його брат; він узяв і поїхав далі — кругом об’їхав і вер­ нувся додому. Ото й каже братовій: — От я бачив брата, піди, коли хоч, і ти подивись: там на стовпах ви­ сить; тільки не плач, не журись. Ото вона пішла, оддалік подивилась на повішеного та й вернулась: — Не витерплю, — каже, — щоб не плакати! От він каже: — Коли не витерпиш, то візьми уберися, як панська наймичка, і набе­ ри пляшок з вином, з медом і з горілкою повний кошик, та йди повз ті стовпи, де висить брат, та й спіткнися, та упади навмисне і побий ті пляш­ ки — і плач скільки тобі хочеться. А як хто спитає, чого ти плачеш, то ти скажеш, що йшла від пана, несла оцього добра до других панів, і це неща­ стя трапилось: упала й побила усе! Ото вона так і зробила. І як упала недалеко біля свого чоловіка,’ як побила пляшки, як стала голосити, то розбійник вийшов і став її пи­ тати: — Чого ти плачеш? А вона й сказала: — Як мені не плакати, коли оце усе панське, то що мені буде, що по­ била усе?! От, виплакалась добре за своїм чоловіком і пішла додому.

/. Лаврівська

ДОВБУШ

У зеленій верховині, над нетрями, стояла величезна скеля — а в ній печера була. Люди обходили це місце здалеку...

— Там нечиста сила сидить! — казали. Як вихор гнув старезні смереки, як блискавки протинали ліси і бори тоді з високої скелі лунав регіт... Страшний регіт! Він відгомоном нісся по всій верховині, наповняв її жахом. Тоді ніхто не важився виходити з хати так лячно було... І в такий час зникали вівці з отари, люди, яких буря захопила в горах, ніколи додому не верталися. І жив у той час у горах Карпатах легінь. Не великий, згорблений, хоч молодий — лице бліде і наче сумом оповите. Люди з нього сміялися, діти дражнили.

— Диви, волокита по горах снується! А чого ти насупився, мов пу­ гач?! І він тікав від людей, волочився по горах сам один з топірцем в руці, пістолем за поясом і сумом в очах... Одного разу, коли він був високо у горах, небо почорніло, вихор зірва­ вся, блискавки огнистими стрічками спадали на землю. Десь близько вда­ рив грім — а за ним гомоном понісся регіт: га-га! га!.. та такий страшний, що земля задрижала. Та не злякався легінь! Він кинувся в бік зачарованої скелі — стрімки­ ми стежками пнувся все вище і вище... Каміння котилося з гори, наче на­ вмисне на нього, але легінь перескакував його і далі спинався в гору. Ось знову засвітило і луснуло. На вершечку сусідньої скелі показалось щось наче людина, а ніби вед­ мідь, з широко відкритою пащею, з якої нісся несамовитий регіт, що від нього дерева клались і люди гинули... Легінь, мов дикий кіт, перестрибнув прірву, що його ділила від зачаро­ ваної скелі. Ще тільки гору обійти... Та в тій хвилині знову блискавка прошила повітря і впала вогнистою плямою на те місце, де стояла потво­ ра... але її вже там не було... Регіт понісся з другого шпиля. Легінь став під старезною сосною, а потім звинно, як білка, почав спи­ натися по гладкому стовбуру в гору.

— Хто сміє мене торкати? — шаруділа сосна.

— Хто ворушить спокій? — стогнали віти.

Але легінь пнувся далі, все вище і вище... Аж знову ясність і знову грім... і несамовитий регіт. Щось кудлате, чорніше ночі, потрясло столітньою сосною, долі заблищало двоє вогнистих очей. Сосна заколисалася, додолу зігнувся її грубий стовбур і повис над прірвою. Віти почали танцювати дивовижний танок, наче хотіли скинути непрошеного гостя. Легінь одною рукою вхопився за гілляку, а другою вихопив з-за пояса пістоль і прицілився в сторону вогнистих очей... Бах­ нув постріл... і рев страшний понісся, аж гори застогнали. І велике тілище потвори покотилось глибоко в прірву і спалахнуло вогнем. Старезна сосна здригнулась — випрямилась і так мов застигла... Зелені віти заколисались востаннє і спокійно повисли на грубих гілляках. Легінь зіскочив з дерева і, ставши під сосною, випрямився на весь зріст. І звідкись, наче із шпилів гір, донісся чарівний голос: дзвіночки в ньо­ му дзвеніли, кришталева вода дзюрчала, пташки щебетали...

— Ти визволив верховину! Не буде кращого легіня за тебе по всіх поло­ нинах і горах — по всіх борах і лісах! А коли сонце знову зійшло, на вершечку скелі стояв легінь — Довбуш. Стрункий, мов молода сосна, очі палали вогнями, а на лиці рум’янець за­ цвів. Легінь-краса, що очей не можна від нього відірвати. Відважний, що самого чорта не побоявся! Звинний і швидкий, що серну в бігу пережене. Це був легінь Довбуш. І став Довбуш володарем Карпатських гір. Як тільки зачував про якусь несправедливість, злітав з гір, як орел, і карав винуватих. Кажуть, що в долах жив пан багатий та жорстокий, обдирав людей з майна, забирав їм все, що мали, а люди стогнали в біді і ні від кого помочі не було. Аж тут Довбуш на панську палату напав, забрав повні міхи грошей і казав нести битим шляхом, почерез усі села, перед тим розтявши кожний міх своїм топірцем. І сипались дорогою червінці, а люди збирали їх. Такий-то був Довбуш — добрий для бідних, жорстокий для тих, що іншим кривду робили. І сміялось сонце до нього, пташки його вітали, і бідні люди благосло­ вили. І по сьогодні про нього слава в верховині лунає — про легіня Довбуша кожна смерека в Карпатах іншу казку знає.

£&■

3*32 0 7 І& ^

5*3

ДОВБУШ КАРАЄ ПАНА Казка Були два рідні брати в Космачі, між собою дуже любилися. Як під­ росли ті брати, то старший брат Іван найнявся у пана, що мав свої добра у Космачі та у Печеніжині, а другий брат Олекса пішов пасти вівці у поло­ нину, що тоді належала космацькій громаді... Старший брат Іван служив у того пана багато років і заробив чимало грошей, але грошей Іван не мав у своїх руках, вони були у того пана. Нарешті почав Іван казати: — Чуєте, пане, віддайте мені мої гроші. Але пан не хотів віддавати гроші. Нема що робити Івану, лиш мусив позивати пана. Але в суді не хотіли Іванові присудити гроші. Іван прийде до суду, а пани в суді набріхують на Івана та кажуть, що то не може бути, аби Іван, простий мужик, мав гроші. Поки процесувався Іван з паном, то пан задумав утопити Івана у Пруті. Та й змовився пан зі своїм вірним слугою, і так зробили. Верталися усі троє разом на панській хурі з процесу: Іван та пан зі своїм вірним слугою, хурманом. Коли вони переїздили Прут-ріку, то там на возі обидва схопили Івана, зав’язали у міх та й вкинули у Прут. Утопили Івана, старшого брата Олексового. Тепер пан почував себе безпечно, знав, що ніхто у нього не правитиме Іванові гроші, хіба що окрім одного молодшого Іванового брата Олекси, ко­ трого пан дуже почав боятись, бо Олексова слава як великого силача поча­ ла скрізь розходитись по горах. Пан вирішив зловити та й убити Олексу так само, як і його брата Івана. Організував пан на Олексу роту, до котрої вибрав тридцять чоловік найдужчих. І був у того пана економ, такий вірний, що вірнішого не зна­ йти. Бувало, аби вже куди мав пан сам іти, то як вирядить того економа, то був уже певний, що він так зробить, як би пан сам. Бувало, бив людей буками, карав, просто заступав пана. Той економ зібрав тридцять людей та пішов ловити Олексу, через кот­ рого пан не міг мати спокою ні вночі, ні вдень. ...Прийшов економ з тими тридцятьма людьми до Пруту. П’ятнадцять перейшли через Прут, а п’ятнадцять лишилися з цього боку річки. То навесні діялося і не можна було перебрести Прут, бо саме тоді заграла вода з полонин. Лише треба було сідати в човен та й перевозитися чов­ ном на другий бік. Тому економ лишив п’ятнадцять людей з цього боку

Пруту, а п’ятнадцять взяв з собою. Знав, що як прийде з Олексою до Пруту і як перевезе його сюди, то тут уже будуть люди на варті, щоб Олекса не втік. Прийшов той економ з тими п’ятнадцятьма людьми до Олекси у Космач, а Олекса копав грядки коло хати на капусту, то саме навесні було.

— Боже помагай, Олексо! — каже економ.

— Красно дякую! — відповідає Олекса. — А що ви скажете, люди?

— Нічого такого, — каже економ. — Ми прийшли за тобою, аби доставити тебе до нашого пана. Олекса на те відповів: — Я піти піду, але доки не буду знати, для чого, то я не піду. Економ почав розказувати Олексі усе по правді та й каже: — Наш пан має тебе спровадити з цього світу. Олекса на те нічого не сказав. Зібрався та й пішов з ними до того пана у Печеніжин. Ідуть вони дорогою, говорять то те, то се, та й прийшли до Пруту. Каже той економ до Олекси: — Сідай у човен, ми тебе перевеземо. Але Олекса на те відповів: — Я сам себе перевезу, мені не треба перевізників. Щоб мене не вто­ пили... Економ понадіявся на тих п’ятнадцять вояків з того боку Пруту та й дозволив Олексі переплисти самому через Прут на другий бік. Олекса сів у човен, але не плив просто на ту варту, а плив геть далеко вниз. Економ гукнув на вояків, аби стріляли, але дарма. Тоді уздріли економ та вояки, що нічого вже вони Олексі не вдіють. Олекса став на березі та й каже до вояків: — Отак, тепер я не буду ґаздувати, але і пан не буде панувати! — Та й утік собі в ліс. А економ з вояками вернувся до пана голіруч, без Олекси. Як пішов Олекса від тих вояків, то ходив цілий рік по горах та й зби­ рав собі хлопців-товаришів. Зібрав Олекса собі дванадцять хлопців таких, що їм ніде не було рівних. Такі здорові, як ведмеді, а як ідуть, то аж зем­ ля дрижить. Зібрав Олекса дванадцять товаришів таких, які йому підходили, та й пішов з ними з Космача через Грибкову до Ж аб’я на Ільцю. Давно тут на їльці була церковка. Та й був тоді тут старенький піп, що звався Верба. Прийшов Олекса до того попа та й каже: _ _ _

, ] Д Історія УірЯІНН ft К1ШД

.

.

-

■ф

— Панотче, нас усіх тринадцять, та просимо вас, аби ви нас висповіда­ ли, бо я їду на Космач пана мордувати. Піп Верба зачав Олексу відговорювати: — То гріх, Олексо, кров проливати. Але Олекса не піддався та й сказав попові: — Як пан не боявся гріха мого брата убити, не боїться й тепер людей мордувати і обдирати, то й я не боюся гріха такій катюзі життя вкоротити. Та й таким, як він. Мені так болить серце за братом, що я не можу уже себе стримати. Побачив піп, що нічого не вдіє з упертим Олексою, висповідав і побла­ гословив усіх тринадцятьох легінів. Тоді Олекса зі своїми легінями пішов, і отам на їльці, на високому бе­ резі над рікою Черемошем, почали випробовувати вони свою зброю. Як стали стріляти з пістолів та з крісів1, то геть дими укрили Ільцю. Коли вони вже там настрілялися, пішли знову через Грибкову в Кос­ мач, уже просто до того пана. Олекса поспішав, щоб захопити пана ще в Космачі, поки він не вибрався кудись на літо. Минув Олекса зі своїми легінями Грибкову та й прийшов у Поруб, ви­ ще Космача. Уздрів Олекса там у Порубі кози та й пішов туди зі своїми легінями. Приходить Олекса, коли там пасе кози чабан, який знав, що рік тому ловили Олексу. Олекса почав його розпитувати за того пана, а чабан і каже: — Наш пан тепер під великою вартою. Як прийшов тоді до нього економ і розказав, що ти утік і нахвалявся, що пан не буде панувати так, як ти не будеш ґаздувати, то пан тоді страшенно налякався і сказав, що тікає до Космача. А в Космачі він зробив собі таку кріпость, щоб ти до нього не доступився. Побудував стіни муровані півтора сажня заввишки і на всіх чотирьох кутах поставив по сорок хлопців та по два пси. І так вартують пана щоночі і щодня від тебе, аби ти до пана не дістався. Вони мають там піки, пістолі, кріси, смолу розтоплену та окропи. Самі ж були б раді, аби ти прийшов та й зробив цьому панові кінець... Олекса подякував чабанові за те, що він розказав йому все докладно, і пішов собі далі. У лісі Олекса наказав розкласти великі вогнища і послав легінів надрати смоли. Легіні надерли смоли і почали топити ту смолу у казанах. Потім Олекса наказав зробити з той смоли вісім кульок, аби бу­ ло кинути що собакам, які стоять на варті. Зрубав Олекса в лісі сухе де­ 1 Кріс — рушниця.

рево півтора сажня заввишки. І коли так злагодився, тоді рушив просто до панського двору. Прийшов Олекса під брами, а там вогнища куряться, а біля вогнищ такий народ змучений стоїть, що страх. Люди уже посліпли, стоячи так, змучились без сну. Як уздріли вартівники Олексу з дванадцятьма легінями, то зраділи, що вже йде їх визволитель. А Олекса підійшов до самих вартівників і сказав: — Чш-ш, тихо! Все так змовкло, ніби хто заткнув кожному рота. А собаки ті були ду­ же лихі, вони б нікого не підпустили до тої брами. Але Олекса як забіг, то кожному собаці кинув по одній смоляній кульці. Усі вісім собак гада­ ли, що то хліб, та як ухопили зубами, то та смола зліпила їм пащі, що жоден з них і не гавкнув. Олекса тим сухим деревом, що приніс із собою, підпер браму, переліз через неї, відімкнув засув і впустив своїх легінів до панових покоїв. У покоях Олекса зіткнувся з паном. А пан той був теж дужий. Тоді Олекса ще гукнув на свого першого легіня: — Іване, де ти? Вскочив Іван Синдогорський у покої і схопили вони пана. Тут прибігли інші легіні, зв’язали його. Почав Олекса допитувати пана, де його брат, і жорстоко помстився. Ру­ бав на шматки та все питав: — А що, болить, пане?

— Ой, болить!

— Отак мене болить серце за моїм братом Іваном! Скарав Олекса цього пана і пішов мститись іншим панам.

ДОПОМОГА ДОВБУША БІДНЯКОВІ Казка

Довбуш зі своїми хлопцями йшов дорогою в село. Здибав на дорозі чо­ ловіка і запитав: — Котре тут село багате у вас? А той відповів: — У нас цілий повіт і самі бідняки.

— А котре, — каже, — село найбідніше?

— От те просто, де я йду.

— А ти маєтний?

— Та видите по мені, у яких лахманах подертих, і ще маю на ногах ходаки з лика.

— А чи ви чули про Довбуша? Я чув від людей, що він виробляє дуже дивні речі.

— Ой, чув, пане, про нього, дай йому Боже здоров’я! До-о-об-рий чоло­ вік! Той Довбуш — та як рідний брат, ото як у багачів візьме, то бідному дасть.

— А є у вас худоба яка?

— Ой, пане, одна ялівочка, ще не має року, ще не доїться, ще треба чекати цілий рік, поки буде молоко.

— А діти у вас є?

— Та є, прошу пана, четверо.

-- Та більше не маєте, лише одну ялівочку?

— І дві курки.

— А що жона ваша робить?

0, пане, ходить по багатих господарствах працювати, бо не маю ґру­ нту і нам ні з чого жити...

— Ага! — сказав Довбуш. — А скільки така корова коштує у вас на торзі, що вже доїться?

— Сімдесят-вісімдесят карбованців, стільки можна виторгувати, а ста­ рі — по сорок, по п’ятдесят.

— А ви би хотіли мати корову з молоком?

— Ой, пане, чи хотів би мати? Але звідки взяти? — Тоді Довбуш за­ кликав свого хлопця, котрий мав касу, і сказав: — Дай йому на п’ять корів, страшний він бідак. — Так той бідак під­ ніс руку і не знав, як його назвати: — Та я такий нещасний, як же вам віддячу за те? А хлопець Довбуша, котрий мав при собі касу, витяг п’ятсот карбован­ ців і дав йому. Тоді бідак запитав, кому має подякувати — чи тому, що дістав гроші, чи тому, що говорить з ним. А Довбуш відізвався: — Жодному. Ти вже подякував, я чув.

— А коли?

— А ти сказав, що той Довбуш — як рідний брат. і& ------------------ ------

-

-----------

а з

— Та то, може, ви, пане, Довбуш?

— Вам того не треба знати. Досить, як ви любите Довбуша. Дайте ли­ ше адресу, де мешкаєте, я загощу до вас.

— Гринь Антонів, а село — от, видите, котре просто лежить.

— От я прийду до вас, як купите корови. Коли у вас торг? Але маєте купити п’ять.

— В середу торг, пане.

— Гаразд, по середі я до вас загощу зі своїми хлопцями. Будьте здо­ рові! І пішли хлопці в село, а той бідак пішов собі, як ішов, дорогою. А коли зайшли вони в село, то запиталися, де мешкає Гринь. І малі хлопці пока­ зали. Зайшли в хату, застали там жінку з дітьми.

— А де ваш чоловік, ґаздине?

— Ой, та нащо вам, пане, чоловік? Десь крутився коло хати та й пі­ шов, не знаю куди.

— Скажіть правду, нічого не бійтеся, ми не по нього прийшли, тільки питаємося. А скільки є у вас дітей?

— Та ось троє в хаті, а той старший погнав ялівку пасти. (І так Дов­ буш уже довідався, що той чоловік правду сказав).

— А поля у вас багато?

— От дивіться, то є город навколо хати, буде півморга1.

— Ну, та скажіть правду, де пішов чоловік?

— Та, бігме, пане, не знаю. Як не пішов у друге село, то до лісу.

— А ви чули щось про Довбуша?

— Чула, чула щось так трохи, мій чоловік говорив. Ой, пане, здався б нам той Довбуш, щоб прийшов у нашу хату! Оповідали мені жінки на тор­ зі, що дав їм усього багато. Як я чекаю, вже не раз і Бога прошу, щоб тільки побачити, як виглядає той Довбуш. Казали, що він дуже красивий. Та й мій чоловік не раз казав: «Чекай, жінко, той пан Довбуш колись за­ гостить у наше село, і ми скажемо, що ми бідні люди». І вже раз казав мені, щоб молитву замовила за Довбуша. От я чекаю та й чекаю. Тоді Довбуш каже: — Я чув, що Довбуш має прийти в ваше село по середі на другий тиж­ день.

1 Морг — міра землі, що дорівнює 0,56 гектара. £

&

- .................

-

$

$

— Ой, пане! Та я би вже не спала цілу ніч, чекала би, бо я чула, що він більше вночі ходить. Ой, пане, то село щасливе, де він ходить!

— Звідки ви знаєте, ґаздине, що він там ходить? Раз чоловік прийшов і повідав мені, — Ну, то по середі побачите його напевне, навіть, може, прийде у ва­ шу хату. А маєте що їсти з дітьми?

— Ой, маю трохи дрібної бульби, а хліба нема в хаті. Тоді Довбуш сказав своєму старшому хлопцеві, котрий мав касу, щоб витягнув сотку і дав їй. І тоді вийшли з хати.

ПРО ОПРИШКА І ДРАГОВСЬКОГО ПАНА Казка

В однім селі сталася така притча: прийшло на народ нещастя. У Драгові був пан на прізвище Німець — і що він собі забагнув? ІЦо його треба колисати всім від хижі до хижі. Наказав на селі, що Німця колисати примусове діло, колисати треба вдень і ввечері. А на Драговськім хуторі жив великий ґазда Дзвонок, котрий мав слугу Штефана. Коли до Дзвонка прийшла черга колисати Німця, він порадився зі своїм слугою. Штефан сказав: — Ставайте коло овець, я а піду колисати. — Нагострив сокиру і хоче йти. Дзвонок налякався: — Нащо ти береш сокиру? ІПтефан нічого не сказав і пішов. Колише Німця від шостої години до дванадцятої. Колише помалу, а Ні­ мець сичить. Почне колисати дужче, а Німець кричить, щоб помаліше. Кричить по-німецьки, і Штефан його не розуміє. Подивився Штефан на годинник — перехиляє одна година по півночі. 1 думає собі: «Бог би тебе побив, Німцю, більш я тебе не колишу». Заколисав його так, іцо Німець випорснув з колиски і серед хижі впав. Штефан розрубав йому голову, зібрався уночі і пішов на полонину до овець. А Дзвонок злякався і питає: - Чому вже не колишеш пана?

— Я вже його приколисав... Іди в село і будеш чути, що світ говорить. Не бійся, тобі не станеться нічого. Пішов Дзвонок. А в селі люди гомонять. Одні говорять — гаразд учинив, що паскуду вбив, а другі кажуть — недобре вчинив. Слухає Дзвонок людські бесіди і приходить на полонину.

— Ну, що говорять люди?

— Одні говорять, що добре вчинив, а другі, що недобре, бо дістанеш темницю.

— Не біда! На другий день Штефан погнав вівці у високі полонини. Встає ґазда рано, а овець ніде нема.

— Ой, жоно! Недобре. Ні слуги, ні овець. І цілу зиму не видно було колиби Штефана. А коли прийшла весна, дивиться Дзвонок — на його полі куриться.

— Жоно, вари їсти, бо щось куриться на нашім полі. Наварила жона їсти, і ґазда пішов на полонину. Дивиться — а його вівці пасуться, і НІтефан коло них.

— Де ти був, Штефане?

— Хотів би ти знати? Ну, полічи вівці! Чи всі? Ґазда полічив.

— Усі.

— Ну, чи красні.

— Красні.

— Та дуже ти хотів би знати, де я був?

— Дуже.

— Ну, ходи зі мною. І повів його в ліси. І дивиться ґазда: Штефан у лісі вичистив таке поле, що три копиці сіна можна на нім накосити. Вернулися вони знову до колиби, і ґазда питає, скільки просить Ште­ фан за те, що узимував його вівці. Вийняв тисячу срібних і дає слузі.

— Чекай, — каже Штефан. — Чи ти знаєш, хто у тебе служив?

— Ні, не знаю. У тебе служив опришок. Дуже красно дякую, що мене узимував, а тепер розлучаємося. І розлучилися. Штефан пішов у гори.

---------- ----------

3

*

3

БІДНИЙ ГУЦУЛ І СТАРИЙ ОПРИШОК

Казка Жив раз гуцул Дьорко. Його називали в селі Каліцуном, бо в дідичевім лісі на нього упала підтята смерека і поламала йому ноги. Вкалічів неборака. Якось приповз до пана й каже: — Бачте, паночку, моя біда без дощу росте — ноги як чужі. Дайте ме­ ні якусь іншу службу, аби міг навсидячки робити. Та пан засміявся: — У мене є кому пір’я дерти. Шукай собі іншого ґазду.

— Та як мені шукати? Хоч їх дідько усюди насіяв — я не годен до них доповзти. Дідич його вигнав. Дьорко зціпив зуби, подався додому. В хаті п’ятеро дітей, а хліба— ні кусня. Жити стало тяжко: голод, як якийсь казав,— псові рідний брат. Дьорко покликав старшого хлопчину: — Назбирай, Васильку, яблук і понеси до пана — може, щось нам за них дасть. Злидні встиду не знають. Хлопчик набрав яблук і — до панської садиби. А дідич саме приго­ щався з гостями на подвір’ї. Василько поклонився: — Ненько послали вам, пане, малий подарунок. Дідич узяв яблука, почастував гостей і згорда сказав: — О, бачте, як мене люблять сільські люди?

— А ви їх теж? — запитали гості.

— Го-го, ще як!.. Як ся має ненько? — обернувся дідич до хлопчини.

— Як розбитий горнець. Лежать на печі...— відповів дітлах.

— Спочивають?

— Ні... Не можуть ходити, бо тоді, як ще робили в лісі, то ваша сме­ река їм ноги поламала. Сидимо голодні, а мама кричить: «Що я вам зва­ рю? Нате, їжте вже мене!..» Пан почервонів. Він такий скупий був, що не дав би іншому й соломи на перевесло, але перед гостями вийняв крейцера і простягнув хлопцеві: — Йди собі, малий брехуне! Василько поніс крейцера додому. Мати нараз купила кукурудзяного бо­ рошна і зварила каші. Всі повечеряли. Та невдовзі голод знову припік. Каменя не вгризеш і дітей не виженеш за ворота.

&&

зЗ■?/<*£&""

-

aj

Дьорко каже синові: — Назбирай, Васильку, грушок і понеси до пана. Може, за них щось дасть. Хлопчик хутко назбирав грушок і — до дідича. А той сидів з гостями на ґанку. Василько дав панові грушки.

— Наші ненько сказали, аби я поніс вам оцей подарунок. Дідич усміхнувся, почастував грушками гостей і почав хвалитися: — А бачте, про мене пам’ятають! — і тут же спитав хлопця: — Як ся має ненько?

— Пухнуть з голоду, а з ними всі ми. Дідича від злості аж пересіпнуло. У пса легше випросити кістку, ніж у нього крейцера. Але й цього разу засунув руку до кишені й дав мідного гроша.

— Ну й сміхованець ти, Васильку! Йди вже собі, йди... Хлопчина побіг. Мати знову купила кукурудзяного борошна, наварила каші. Один раз наїлися. ї далі голодні. Та в пана милосердя, як у лисого волосся. Дьорко сказав синові: — Піди, Васильку, ще до Пруту і наловиш риби. Може, пан за неї дасть якогось крейцера. Син наловив повний кошик риби. Пішов із тим до панського двору. Ді­ дич з порога позирав, як працюють слуги. Василько поклонився: — Ненько сказали... Дідич аж посинів: — Ану, жебраче, біжи звідси, щоб і духу твого тут не було, бо випущу пса. Як почув Василько про панського пса, то так утікав, аж п’яти губив. Відбіг далеко, відхекався і йде додому плачучи. Коло високої гори, мовби з-під землі, перед ним з’явився старий дід.

— Чого сумний, легіню? — спитав.

— Та як не сумувати, коли я поніс дідичеві риби, а він мене вигнав.

— А ти чий?

— Дьорків, що йому смерека ноги поламала.

— Не дав би ти мені тієї риби?

— Беріть, дідусю! Ще одна лишилася, а решту загубив, коли тікав від пана.

---------------------

..

Дід зварив рибу, з’їв і похвалив: - Ще не їв такої, відколи живу. Рости великий, хлопчику! Тепер дай мені свій кошик. Дід зайшов до печери, а вийшов звідти з кошиком, повним золота.

— Понеси це ненькові, аби не вмирав з голоду,— сказав. Той дід був колись побратимом Довбуша. ГІо смерті ватага охороняв пе­ черу, де лежали Довбушеві скарби. Давав потроху золота всім тим, кого нужда припала. Хлопець прийшов додому. У хаті було втіхи чотири міхи. Мати купила хліба і до хліба. Відтак придбали корівчину, і стало легше дихати. Ненько звівся помалу на ноги, бо за гроші знайшовся і лікар. Люди дивувалися, що Каліцун знову зелену траву топче. Дідич не повірив і сам прийшов до Дьорка.

— Звідки маєш гроші, чоловіче? Дьорко розповів, і пан собі подумав: «О, за здохлу рибу дав цілий ко­ шик золота. Як я йому повезу багато дарунків, то старий мені віддасть усі Довбушеві скарби!..» І наклав аж п’ять возів усякого добра: калачів, меду, яєць, шовку. По­ віз у гори. Дід вийшов до нього. Забрав добро у печеру, завів до неї й пана. Печера вся виблискувала в коштовному камені, золоті й сріблі. Очі засвітилися у пана, як у вовка. Та дід йому сказав: — Як бачу, ти багатий, у тебе є все, бракує лише цього, — і припасу­ вав до голови пана цапині роги. — І це тобі ще треба... — припасував хвіст. Роги і хвіст умить приросли так, що ніяка сила їх не відірвала б. Пан щось хотів сказати, але з його рота виходило тільки одне мекання. Дід витрутив його із печери. І на цьому скінчилася казка.

ЧУМАЦЬКА ПРАЦЯ Народне оповідання

Я недовго на світі прожив, тілько вісімдесят років, але трохи зазнав усього. Панщину знаю, хоч ще за себе не робив її, клятої, але робив за матір.

Мати чогось були захворіли» то за них ходив і робив, по два дні за один робив. Батько мої зробилися гарним чумаком, розжилися були й на путню чумачку... Але так кожного й не брали, а придивлялись, чи воно має до цього хист. Дадуть, було, йому батога й розкажуть, що робити, а як прийде пора запрягати, а чумаки спритні до цього, раз-два — та й усі вози готові. Ска­ зали «гей», так воли й пішли. А той як не встигне швидко запрягти, то воли не будуть стояти, так і підуть за возами. Потім чумаки припинять валку й кажуть: «Як ти будеш так запрягати, то нам такого чумака не треба». На другий раз, як управиться разом з ними, то добре. Бо бувало, що й відмовляли, як побачать, що не чумак. А котрий уподобається у роботі, то й залишається. Наші кирилівчане, було, як їдуть через своє село, сховаються на віз під шкуру, поки переїде село, щоб панське око не побачило або який лихий осавула. А виїхав на чужі поля, тоді вже й не боїться, їде та співає, аж ліс розлягається. Як пропрацює років зо три, заробить возів три, бо чумаки давали за літо один віз із волами й усім приладдям; як має він уже три-чотири вози або хоч і два, тоді йому гроші позичать і на більше волів, і тоді він пана не боїться, бо в нього є чим відкупиться. А панові теж лучче мати гроші від чумака, ніж такого робітника, яких багато є. Пани від чумака мали все, що тільки хотіли, нетруджені, а через те чумакові нічого й не казали, а ще й випас йому давали без грошей — паси в лісах та долинах скільки хоч. Тоді, було, як доб'ється до чумака, то й добре жить, ото тільки од пан­ щини сильно тяжко було видряпаться, а коли вже одірвався од неї, тоді нічого не треба: харч свій, одяг свій, чоботи як купиш за карбованця, то й маєш в чім ходити. Е, робилося й жилося! Ідеш собі степом, сидиш, наче пташка на гілці, й підхитуєшся, сонце тебе пече, як уміє, вихор набреде такий сильний, що рве вози, аж тріщать, і тільки станеш, поки перекрутиться нечиста сила, сховаєшся під віз і ножа держиш, аж нігті в долоню повгрузають. А пере­ крутились лихі, то й знов їдеш та співаєш, аж степ малий.

Вихори тоді були часто, так і крутиться, нечиста сила, то там, то там. Його здалека видно, бо й порох, де який є, збирає з собою, і сіна набере з копицю та крутить ним гірше, як вир водою. Часом, було, спимо, й могла б нечиста сила й налетіти, а то ж, борони Боже, що могло б бути з чумаками й з волами, але собаки в нас завжди були, й ото, як тільки по­ бачить, що вихор наближається, зараз гавкає, аж виє. Ми й позлазимо з возів. Гарне чумацьке життя було. Ото тільки як сіль ламали, отоді вже доб­ ре, було, намордуєшся. Теперішній чоловік і не справився б коло тої робо­ ти. То ж кагати солі, як скирти. Як скала, а треба її ламати й розбивати дерев’яними молотами-довбнями та лопатами. Залізом не можна, бо поір­ жавіє сіль, а треба, щоб сіль була чиста. Там і робітники були, але й вони добре нагепаються, й ми, поки роз­ ламаєш ту гору дерев’яками. Як наламаємо, то треба мерщій на вози насипать. Що ж, як валка со­ рок.возів, а нас тільки вісім чоловік, бо на п’ять возів один чумак, а в кожний віз лягає пудів вісімдесят. Поки його понасипаєш, а тут ще й поспішати треба, бо велика черга чумаків стоїть. То ж тільки оком скинь, так стоїть чумак. А там, куди вже привезеш, легше скидать, бо ламати не так важко. Чумакові було всякого, тільки що чумак не вмів журитися. Було, як учепиться до волів ота хвороба-чума, що про неї не годилося б згадувать, і як викачає всі воли, то ми тілько з батіжками вертаємося, але співаємо ще краще. Бо як їдемо, то поодинці співаємо, а як тільки з батіжками йдемо, так уже так браво гукнемо, аж луна по Дніпру ходить. Або хіба ми мало отой Дніпро солили? Ого, скільки ми його солили, але не журилися. Знайдуться добрі люди, грошей дадуть, то й знов усе буде. У чумаків гроші були, а як до чумаків далеко, то швидше до пана в Херсонській, і той дасть на одробіток. А здорові які були, куди цим люденятам! І одягалися не так, як оці перкальові1, що хоч за вітром пускай. Я й тепер отого машинного на себе не надягну. Оце, як бачите, своє хатнє по­ лотно, а штани як не з восьми аршинів, то нехай і не показують. Якось отак і доклоню віку... ’ Перкаль — тонка дешева бавовняна тканина.

МУЖИЦЬКИЙ БАТІГ Народне оповідання

Дядьки на трьох підводах їхали до млина. Дорога після дощу була ду­ же погана. От один з дядьків, Кіндрат Борецький, і каже: — Давайте поїдем коротшою дорогою: через панський ліс. І болота там такого нема, і багато ближче.

— То ж пан не дозволяє по тій дорозі їздити, — кажуть йому його то­ вариші.

— А що, ми з ’їмо ту дорогу, чи що? — сказав Кіндрат, і звернули вони в ліс на панську дорогу. їдуть вони, балакають про се, про те, коли це як з-під землі перед ни­ ми з’явився сам пан Воловник. Прилизаний такий, у білій, як сніг, со­ рочці.

— Кто вам разрєшил здєсь єхать? — сказав пан, став перед Кіндратовими кіньми і загородив собою дорогу.

— А що ми вашій дорозі зробим? Зійдіть, чоловіче, набік, щоб ми могли проїхать! — каже Кіндрат.

— Нє сойду! Мовчать люди. І пан мовчить. А Кіндрат опустив свого вузлуватого батога в калюжу і повертає його там сюди-туди, то витягне, то знов у грязюку покладе. А тоді раптом як розмахнеться тим батогом та як хльосне пана по плечах! Пан ще не опа­ м’ятався од першого удару, а Кіндрат його ще раз і ще раз! Пан заверещав і пустився втікати, але поки він відскочив, Кіндрат стьобнув його тим батогом разів з п’ять, і біла панська сорочка була вся списана мужицьким батогом. Пан Воловник побіг через ліс додому, а дядьки вдарили по конях і що­ духу поїхали далі. Під’їхали до млина, скинули там мішки, сказали мельникові, в чому справа — і по конях батогами! Спинились аж у сусідньому Кам’яному Броді. І добре зробили, що поспішали. Тільки-но вони од’їхали од млина, як прискакали панські верхівці.

— Були тут мужики на трьох возах?

— Не бачив я ніяких мужиків, — каже мельник. Так і облизався пан після мужицького батога.

Марко Вовчок КАРМЕЛЮК

I ... Колись було одне село в Україні. Невеличке було: усього хаток із двадцять, і небагаті люди жили там. У одній хатці, що край села стояла, жила удова, а у вдовиці був син, дитина єдина, і звали того сина Іван, а на прозвання Кармель. Смільчака такого, такого красеня, такого розумника, як цей хлопчик удався, шука­ ти по цілім широкім і великім світі. Найглибші річкові пороги перепли­ вати, у самісінькі пущі лісові забиратись, на височенні дерева улізати, у самі пропасні яри спускатись, то йому було все одно, що вам або нам водиці іспити. Теж, куди його послати, то знайде дорогу, за що візьметь­ ся, усьому кінець доведе. А вже як товариш попросить об чім, то він, зда­ ється, з-під землі дістане, а не одмовить. А коли бідолаха який убогий йому вклониться, то він, здається, головонькою своєю наляже, а вже вдо­ вольнить. Голод, холод, усяку біду і напасть він готовий прийняти для іншого. Що більш виростав той хлопчик, то він кращав. Тільки разом скоїлось лихо, біда прийшла до молодого Кармеля: що ні день, що ні година Кар­ мель усе смутніш та смутніш, а що за смуток такий, за ким і за чим ніхто того не знає. Мати стала питати його: — Чому ти такий в мене зробивсь? За чим сумуєш? Чого бракує тобі? Тоді і каже Кармель матері: — Скрізь, — каже, — скрізь, де я не піду, скрізь бачу вбогих людей, бідаків роботящих. От що мою душу розриває! От що моє серце розшар­ пує!.. Я не зношу людського лиха й вбожества! Я мушу тому запобігти!

II

Коли хутко разом зник Кармель з дому, з села. Нема його день, нема другий, третій, нема його цілий тиждень. Зник, як вода змила, нікому не кажучи нічого. Одного разу — було свято тоді й погода — сиділа стара Кармелиха коло своєї хати на призьбі, дивилася у поле на шлях, а невістка сиділа поруч з дочкою на руках. Підійшов до них сусіда, привітався й каже: — А чи чули ви, що коло Чорного гаю розбої? От,— розказує, — кра­ марів розбили, панів розбили. Тільки що тут диво...

S 3 2 2 ft&~~' "

&3

— Яке диво? — спитала молода Кармелиха.

— А таке диво, — говорить сусіда і сідає на призьбі коло неї, — таке диво, що нікого там не ріжуть, ані забивають, тільки обберуть та й пустять на волю, коли ти багач; а забачать — ти вбогий, бідний чоловік, так іди собі цілий, як був, — і пучкою до тебе не доторкнуться. От, кажуть, їхав один бідолаха, стрівсь із ними, молодцями, та й засміявся. «Не боюсь я вас, — каже, — пани мої молодці! Голому розбій не страшний, і життя не дуже йому дороге. Коли забить, то бийте, а ні, то пускайте — мені нема часу стоять, треба їхать — хазяїн дожидає, буде лаяти!» Тоді, кажуть, ви­ явивсь старший, їх отаман, і кинув йому капшук грошей, і промовив: «їдь собі, друже», і сам, й усі його молодці зникли у пущі. А той бідолаха зо­ всім сторопів від такого доброго дива.

III

Коли оце у Кармелевім селі пройшла чутка, що це їх Кармель отаманує в Чорному лісі, — пройшла чутка і зрушила старого й молодого, доброго й лихого. Дійшла вість до Кармелевої матері старої і до його молодої дружини. Стара мати говорить, слізьми слова свої приливаючи, до невістки: «От лю­ ди лихі! От недобрі, Марусечко! От поговір який на мого Кармеля. Не йму я віри цьому! А як віри пійму, то вмру! А ти ж, Марусе? Що ж ти?»

— Я житиму й кохатиму, — говорить Маруся; а малесенька дочка сто­ яла тут та слухала і собі теж бубонить: — І я з мамою! І я з мамою! І знов пішли дні за днями й часи за часами. І щодня, щогодини роз­ бійнича зграя в Чорному лісі більшала, і щодня, щогодини багаті та вельможні люди гірш та гірш лякалися й тривожилися. І порішили вони чи так, чи інак, не жалуючи нічого, зловити отамана, і вирядили шука­ чів та слідців, і обіцяли велику їм плату й нагороду: «Аби ви нам того отамана узяли».

IV

Одної темної ночі, як усі спали, з'явився Кармель, задиханий, зморе­ ний, потомлений, ледве зміг слова промовляти: — Гонять мене, як хижого звіра, Марусе, — промовив Кармель. — Вже три дні й чотири ночі тікаю, не зупиняючись... товаришів розпустив... Раптом щось стукнуло й грюкнуло десь, говірка голосна почулася, і близенько коло них у садку голоси й люди з усіх боків.

Щ 225^8 - ' ]

Історії УіфВіНН В ЕЛТЛЛЛ

S3

— Держи! Лови! Маємо! Держимо! — рознеслося уночі. Схопили Кармеля. І привезли його у велике місто в кайданах, і зачинили у кам’яну темну темницю.

V

Скоро почулося скрізь, що знов Кармелюк отаманує, визволивсь, повер­ нувсь. Вбогі люди ніби здоровіші зробилися на виду, й не один попадавсь тоді бідняк, який одежиною драний, так постаттю багатий. А багачі знов заме­ тушилися, знов перелякалися — хочуть вони Кармелюка знов схопити, та міцніш зачинити, та дальш заслати. І почали знов гасати за Кармелем шукачі, почали знов слідці Кармеля висліджувати. Та багато ж і роботи було їм, бо товариства зібралось у Кар­ мелюка тепер незрівнянно більше, майже по всіх гаях великих і ярах гли­ боких, по різних повітах.

ЗУСТРІЧ КАРМАЛЮКА З ПАНОМ Казка

Чув я від своїх предків, що на Кармалюка взлився пан Підловський, що дістав прізвисько «Любочка», бо він, як починав щось казати до лю­ дини, то мав звичку таку: ^Ага, що, любочко, ти там зробив?» Чи то зле, чи то добре — таку мав поговірку до людини. Так його народ і про­ звав «Любочкою». Ну, то, значить, цей Кармалюк Устиян не хотів панщини робити. Він бачив жорстокість пана, а пан за це віддав його у москалі в Єлисаветград, і ще був з ним товариш його Хроник. Кармалюк там не був довго. Кажуть так люди, що він довго не служив у солдатах, утік, став тікати на волю. Як йому довелося перепливати через річку, то він узяв та ворота об­ плів очеретом і сів, узяв добру тичку для керування, а з ним був ще його товариш. Кармалюк сказав йому теж сідати. А той злякався та й каже: — Боюся!

— Сідай, будеш каятись!

Той таки відмовився. Тоді Кармалюк сам пустився в дорогу. Плив він по ночах, а на день запливав у великий очерет, щоб його ніхто не бачив. Але коли йому доводилось довго плисти, то він, терплячи голод, виривав татарське зілля — воно росте на воді — смоктав його і тим переривав свій голод. Коли переплив на сушу, то, звичайно (він був у військовій одежі), йому не можна було показуватися на люди; здибавши прошака-діда, про­ сив його помінятися одежею. Так він пішов до міста, куди мав іти. Але він, звісно, підбився на ноги. Його стрів панський козак-службовець, який пошту возив од пана до пана. Устиян питає його: — Скажіть, козаче, куди йде дорога? Але той віднісся до нього дуже грубо.

— Е, — каже, — бісів діду, тобі треба дороги? Куди шлях, туди й до­ рога тобі, — каже. Кармалюк був дужий, сильний. Помаленьку підкрався до козака і спритно спіймав коня за повід, а козака за ногу — та й з коня. Наступив на нього ногою і обдер вбрання, своє прошацьке скинув йому, взяв торбу, що козак віз з паперами, сів на коня й поїхав у свою дорогу. Він їхав стільки, що кінь не міг витримати і впав під ним. Він тоді що робить бере сідло з коня на плечі та й несе. Йде собі, звичайно, дорогою, як наче посильний од пана. От він стрічає на дорозі чумаків з волами і з кіньми. Кармалюк коло них сідає підночувати. Розпитується, звідки вони і куди їдуть, та, звісно, що везуть. От вони його питають, а він каже: — Мене пан послав з листом до другого пана, та й ,— каже, — тра­ пилась мені пригода в дорозі, кінь заслаб і здох. Так я мушу ото пішки іти. Ну, звісно, вони так балакали, нарешті чумаки поснули, а він, Кар­ малюк, не спить та вибирає, як би йому найкращого коня підібрати, їхати треба ж на чомусь! Так він осідлав коня і сів, пустився в дорогу. Таким способом добився до свого дому. Додому він спершу не дійшов, але зайшов до пана і прямо з’явився до нього і просто йому так і сказав: — Ну що, гнилозубий, ти зробив з мене москаля?! Гляди ж ,— ка­ же, — я служити не буду, бо мені час уже пройшов, але, — каже, — ти бу­ деш мене пам’ятати. Гляди, щоб моя жінка та діти панщини тобі не ро­ били. А тепер, — каже, — дай нам на розходи (а він тоді не сам був). Той мусив дати. Тоді пішли до стайні, взяли добрих троє коней, за­ прягли й поїхали. Це була перша зустріч Кармалюка з паном. Ну то він U

£&

—

—

—

$$

перебував невідомо де, але чутки ходили, що він уже зібрав велику ком­ панію. Були кругом ліси, і він, Кармалюк, мав де ховатися. У людей він зав­ жди перебував, бо з людьми був добрий, йому люди доносили, де який пан злий, кривдить людей. Доводилось йому бути в різних випадках, як, наприклад, в слобідці Межирівській. Він собі вийшов з лісу і дивиться: дядько оре дуже ма­ ленькими бичками, не по силі їм робота.

— Нащо ти такі телятка мучиш? — питає Кармалюк.

— А де ж я візьму, щоб мав більші? — каже дядько. Кармалюк побачив, що він дійсно бідний, вийняв йому скількись гро­ шей: — На тобі, — каже, — продаси ці бички, та й купиш собі великі. Але панові не йди робити. А як тебе спитає пан, чом ти не йдеш робити, то ти йому прямо й кажи: «Ти мені волів не купив, мені дав Кармалюк». В другім місці було таке. Жінка гнала корову на ярмарок. Кармалюк її здибав та й питає: — Нащо ти корову продаєш? А вона йому каже: — Нема хліба, і чоловік слабий, на панщину я йду відробляти, нема чим дітей прогодувати. Думаю продати, купити хліба, а то купити малень­ ку теличку. Так! А він каже: — А ти Кармалюка не боїшся, що люди про нього говорять? (Бо тоді пани підняли таку бучу між народом, ніби Кармалюк — розбійник і грабує кого попало). А жінка йому відповідає: — А хіба він не чоловік? Чого його боятися, як він такий був хазяїн, як і другі, а його пан зненавидів і віддав у солдати, то він мусив покинути жінку й діти та й піти у світ. Він говорить: — Ти, бабо, вернися додому. На тобі дванадцять карбованців, купи собі хліба та й годуй своїх дітей, підлікуй свого чоловіка, а як тебе хто спитає, де ти взяла гроші, то ти так прямо й скажи: «От я здибала Кармалюка, та він мені дав дванадцять карбованців, щоб я купила хліба дітям». Ще було й таке. На наших ґрунтах була панська пасіка, далеко від села. Пан пасіку забрав на зиму додому, а там лишилося пасічисько об-

&&

-

■

~ - -

2$

городжене, і там була будка з соломи, де жив сторож. Він мав там кури, що подичавіли. Сторож не міг їх половити і сказав панському лакеєві: — Як би ти ті кури постріляв, бо їх половити важко. Цей лакей взяв рушничку і пішов у те пасічисько. Що ж він там поба­ чив? Побачив він там трьох чоловіків. Кладуть вогонь і щось варять, але, видно, вони його хутчіш побачили, ніж він їх. І от один з них киває: — Ходи-но сюди! Вони його питають: — А чого ти тут ходиш? От він і каже їм: — Я прийшов тут постріляти пасічникові кури, бо вони подичавіли.

— Ну, — каже, — чого ти прийшов, то ти собі роби, але що ти бачив, то мовчи! Дали йому добру чарку, закусити. Чи кури він постріляв, чи ні,— то це невідомо, а лакей зараз же додому повернувся і похвалився панові, що він там бачив Кармалюка. Пан зараз же тут до розсильного, підняли людей з Головчинець і з Сло­ бідки і зробили облаву на той ліс. Оточили ліс, ідуть прямо на те пасічись­ ко, де був Кармалюк. Коли вони стали наближатися і обступили тічок, де була пасіка, побачив Кармалюк з своїми товаришами, що це вже діло не­ ладне, повставали, ідуть прямо до хвіртки, але людей юрба стоїть. Ну, то тут почали слуги кричати: — Беріть його! Але ніхто руки не простягнув, стоять та дивляться і дали йому дорогу, ідуть товариші вперед, а він ззаду. Але один у них був тут панський вір­ ник, він був панові підлесник, простягнув руку і хотів узяти Кармалюка за плече, то той його ножем ударив, але не скалічив— кожуха розпоров і сказав: — Ех, ти, панський собако, що я тобі зробив! Тоді Кармалюк прямо подався лісом до Раженщини (три кілометри лі­ сом), і от уже він доходить до густого лісу, тут почав кричати пан: — Стріляйте по ньому! Цей лакейчук почав у нього стріляти з кремнівки, бо кременем палили запал рушниці. От він вистрілив, попав його, Кармалюка, дробом по ногах так, що кров текла по халявах, а він все ж таки йде. Дійшов до рову на границі, сів та й каже: — Бери та й тішся! f c s ."

--------------------

аЗ

То його, Кармалюка, звідти взяли, привезли до пана. Тут йому зробили перев’язку, бо його пани боялися, і пан зараз же його завіз в Літин у тюр­ му. Зробили на нього кайдани десятифунтові, то він побув у тюрмі, поки не вигоївся. Як він із тюрми втік, то довго тут не з ’являвся, але чутки були, що десь далеко він пробував, був арештований знов і був відісланий до Сибіру. Але не в дуже довгім часі Кармалюк повернувся знову сюди і деколи з’являвся до знайомих людей, де й розпитував про життя народу: — Як пан, — каже, — збиткується, чи б’є народ? То цей пан дуже боявся, коли з ’являвся Кармалюк; він, пан, дуже ве­ лику сторожу брав, людей мучив, бо коли треба одного, то він туди п’ять ставив. Був такий випадок. Приходить Кармалюк до пана та й каже: — Здійми людей, не муч, не спасешся! Як я тебе, гнилозубого, схочу знищити, так ти хоч у мур замуруйся, а я тебе знайду. У Вівсяниках була така поміщиця, що людей катувала; ніхто не міг ні зле, ні добре попасти в її характер. То вони зібралися, Хронек Дубівський (з села Дубової) і Кармалюк з товаришами, і як приїхали туди до неї, то її обчистили, геть обібрали. Коли вже від’їжджали, котрийсь із них каже: — Липу обдерли, але вона буде з коріння пускати паростки. То лучче її до дідька викорчувати. От один з них вернувся до пані, вдарив її ножем і випустив з неї бе­ бехи.

— Не будеш, — каже, — бісова кров, більше людей мучити. Отаке я чув про Кармалюка. Він з ’явився раз у рідному селі зі своїми товаришами. Тут його люди зустріли як гостя. Винесли йому випити й за­ кусити. От він собі справив бал в лісі, урочище Чернишова, а яр зветься Лукашів. Тепер тут поле, нема й знаку, що був тут ліс. То він, Кармалюк, так собі забавлявся, а на Курилівщині косили люди панський овес. От один із тих косарів пішов собі у ліс, але забачив цей бал і Кар­ малюка. Взяли його межи себе. Дали йому добру чарку й казали мовчати. Косар як пішов від них, став косити, то вже його товариші помітили, що він підвипивши, і питають його: — Де ти так скоро попав? Ну, він зразу не сказав, а потім, як його притиснули, то признався, що був у Кармалюка в гостях. Але між ними був один панський підлизник, ►

-

-

-

&3&0Ї&

~

2*3

що пішов і шепнув курилівському панові, що в урочищі Чернишова є Кармалюк. Той живо людей зібрав і оточив той яр. Приїжджає пан (курилівський) та й каже: — Чого поставали, беріть Кармалюка! Але всі мовчали. Тоді Кармалюк встав та й каже: — Я вам, люди, не потрібний, а ви мені. От,— каже, — дайте мені того верховця, що на коні сидить! Той пан постеріг, що справи кепські, повернув коня й втік! Тепер Кармалюк сказав: — Хто це, — каже, — доніс, то я буду в нього на Паску. Ну, коли він узнав, хто це доніс панові, він, Кармалюк, приїхав на са­ му Паску до нього, і що той приготував собі на Паску, то він все забрав для своїх товаришів і сказав: — Треба й мені розговітись, а тобі, собаці, за довгий язик такий пода­ рунок, — і вдарив його по крижах, взяв його за карк, зігнув його, і той прожив лише три дні — дав дуба...

ЯК КАРМАЛЮК ДІСТАВ ГРОШІ

Казка Одна багата пані з Куриловець послала свого лакея на пошту, щоб здав тисячу карбованців для її брата. На пошту доводилось іти біля лісу, де він здибав Кармалюка.

— Куди йдеш? — питає Кармалюк. Він признався, що несе гроші на пошту для брата поміщиці. Кармалюк питає його: — Скільки ж тут грошей, давай полічимо. Полічили, й вийшло тисячу карбованців. Ці гроші Кармалюк не взяв, повернув їх лакеєві і сказав: — Коли я в тебе ці гроші візьму, то тебе пані вижене й покарає. Тому йди і неси гроші на пошту. Лакей не зробив цього. Він відійшов від Кармалюка, подряпав своє обличчя, заховав ці гроші вдома в себе, вернувся до пані і сказав, що Кармалюк гроші видер і його побив.

Пані зробила тривогу, аби знайти Кармалюка та відібрати від нього гроші. Коли почув Кармалюк про цю справу, тоді, не чекаючи, щоб його зло­ вили, переодягся в полковницьку форму і приходить сам до пані і питає їі, що чути там в неї. Вона йому каже, новина така: послала лакеєм своєму братові гроші, а Кармалюк побив лакея і ці гроші видер.

— Покличте мені того лакея, — каже Кармалюк. Коли він з ’явився, Кармалюк його питає: — Хто, скажи, видер в тебе гроші? Він відповів, що гроші взяв Кармалюк.

— А пізнаєш ти того Кармалюка? Він каже: — Чого ж, я його добре знаю, він був у порваній свитині. Тоді Кармалюк роздягнув свою шинелю і лишився в тій самій чумарці, в якій був в лісі, коли той гроші ніс. Лакей так і остовпів і сказав: — Гроші я заховав у себе вдома.

— Ну, так біжи і принеси їх зараз до пані. Той приніс. Кармалюк каже: — От тепер їх дійсно забере Кармалюк, Він потребував з пані ще тисячу і каже лакеєві: — От тепер забирає гроші Кармалюк. Він не бере грошей у таких бід­ них, як ти, а бере в таких багатих, як твоя пані. Узяв гроші і пішов.

О, Іваненко НЕВІЛЬНИК І Він був і пастухом, і погоничем, і ким він тільки не був, і чого тільки не робив! Але ж йому хотілося бути малярем! Все, що бачив, хотілося малювати. І гаї, і тополі. Та минули літа, і було йому вже п’ятнадцять років.

— Ледащо! — казали люди. Бо замріється пастух, а череда в шкоду зайде. Або тут попові запрягати треба, на хрестини чи на похорон їхати, а погонич десь у садку під грушею притулився і виводить щось на папері.

-------------------------

-------------------------- ^

232

^

-------------------------------------------- ^

3

...І знову, як колись, закинув Тарас торбинку за плечі і пішов шукати щастя. Він шукав його недалеко. У селі Хлипнівці, що за Вільшаною, дяком був теж хороший маляр. До нього й прийшов Тарас. Він наказав йому на­ малювати хату, і малюнок Тарасів йому сподобався.

— Так от що, парубче, — мовив він, — лишити тебе у себе я б лишив, але ж ти панський, от мені й потрібен дозвіл від пана, щоб ти в мене жив і вчився. Іди мерщій у Вільшану та попроси в управителя, щоб такий до­ кумент дав.

— А він дасть? — спитав Тарас, і аж дух йому перехопило.

— А чому ні? Повчишся у мене й до пана вернешся. «То вже побачимо», — подумав Тарас. І ніби не драна свитина була в нього на плечах, а крила виросли.

— Так я піду, побіжу мерщій, до побачення, дядечку, я прийду зра­ зу ж! Він, справді, ніби летів у Вільшану. Він учитиметься малювати! Гей, осокори, ви чуєте? Пташко, ти летиш швидко— як тебе обігнати?

— Дядьку, ви їдете до Вільшаної, може, підвезете? Е, ні! Я швидше, ніж ваш кінь!..

II

Управитель, товстенький, гладенький чоловічок, сьогодні одержав від молодого пана Енгельгардта, якому тепер належали всі маєтки й села, лис­ та. Лист, напевне, був дуже важливий, бо відразу управитель почав гри­ мати на всю челядь, двох за якісь дрібниці відправив на стайню під різки, а сам ходив, як хмара, із заклопотаним, сердитим обличчям.

— Там до вас якийсь хлопець із Кирилівки проситься,— сказали йому.

— Ну, жени його сюди!.. Перед ним став хлопець із жвавими сірими очима.

— Пане управителю, я до вас. Я от дуже хочу вчитися малювати, і хлипнівський дяк бере мене в учні. Я прийшов до вас, щоб ви дозволили, документа дали. Хлопець говорив вільно, жваво. «А саме тебе, голубе, мені й треба»,— подумав управитель, враз пове­ селішав, аж прицмокнув.

— А батьки в тебе є?

— Ні, померли, сам я.

...

$X§234t&

■■

— Ну, воно й краще.

— Та ні... — похитав головою Тарас, — де там уже краще — як горох при дорозі, хто не йде, той і скубне. От як я вивчуся на маляра, пане упра­ вителю... Так дасте документа?..

— Якого документа? Дурниці! — засміявся управитель.— Оце я листа від пана одержав, йому саме таких хлопців, як ти, треба в козачки наби­ рати.

— В козачки?! Які козачки?.. — ледве промовив Тарас.

— А такі козачки, пан уже знає. Так що тебе я до кухаря нашого поси­ лаю. Ти хлопець нівроку, моторний і меткий, може, й навчишся чого.

— Пане управителю... — тремтячим голосом мовив Тарас. — Я хочу на маляра вчитися. Хлипнівський маляр погодився мене взяти.

— Ну, годі вже базікати! — махнув рукою управитель.— Пан наказав усіх хлопців йому збирати. Ну, одведіть його на кухню... Він глянув з вікна, ніби прощаючись з луками, гаями, ставками. Тепер прощай усе... То хоч вільно він бігав собі скрізь, а тепер — ніби в клітку його посадили. Шляхом їхали гарби, може, і в Кирилівку, де Яринка, Оксаночка, дід... Тепер він уже зовсім невільник... А як весело годину тому біг він цим самим Чорним шляхом!

Р. Завадович КОЛИ ТАРАС МОЛИВСЯ Тарасові Шевченкові минав тринадцятий рік. Він пас ягнята за селом. Перед ним, мов мальована картина, розіслався чудовий український краєвид, Тарас дивився і сам собі не вірив, чи це дійсність, чи сон — чи він у раю, чи тільки на землі. «Яка чудова моя рідна земля! — думав захоплено Тарас.— Чи є в світі щось краще за Україну?» І справді, було на що дивитися, було чим любуватись! В далечині мріли степи голубії, зеленії, мережані нивами, ланами, ви­ сокими могилами, темними лугами. Ближче села яр, і поля, і тополі, що стоять поряд, мов сторожа, розмовляють в полі — все знайомі Тарасові місця. У яру стоїть явір зелений, а під ним джерело з погожою водою. Тече вода з-під явора яром на долину, розливається ставочком. Ставочок

виглядає з-між дерев, неначе полотно. Верби понад ставом тихесенько со­ бі купають зелені віти. За яром гай зелений похиливсь, і вітряк з-за гаю крилами махає. Ди­ вився Тарас на той гай, на діброву, і йому здавалось, що то не діброва, а дитина, що має доброго батька: на весну укриє її рясно зеленим покровом, улітку одягне її в ризу золотую, а взимі сповиє дорогою білою габою1. Глянув Тарасик на село, і серце неначе одпочило: неначе писанка, село! Хатки біленькі виглядають, мов діти в білих сорочках у піжмурки в яру гуляють. А онде, онде, мов капличка, хороша церква невеличка стоїть з похиленим хрестом. Здалеку видно і Тарасикову хатину. Біля воріт стара верба, за хатиною на пагорку садочок, густий, темний. У тій хатині колись мати малого Тарасика сповивала, поклони била і молилася Богу, щоб добра доля любила її дитину. Край села під горою, між вербами та над рікою біленька хаточка; туди звертає Тарас свій погляд. Сидить біля хатинки сивий дід і бавить хорошеє та кучерявеє своє внуча. Надходить вечір, крізь верби сонечко сіяє і тихо гасне. Молодий Шевченко раював. Ніхто так, як він, майбутній найбільший поет України, не відчував її краси і не носив у серці більшої до неї любови. Йому так любо-любо стало, неначе в Бога. Він склав долоні, і з його невинного серця поплила щира молитва до неба. Тарас молився за Украіну. А потім лиха доля схотіла, щоб недобрі люди заслали Тараса далеко на чужину, в руду піскову пустелю. Кожного вечора, як на небо виходила зоря, поет линув серцем-думкою в темний садочок, в Україну, згадував її красу, недолю, людей. Тоді він написав у захалявній2 книжечці слова, яких ніхто з нас не сміє забути: «Свою Україну любіте і за неї, безталан­ ну, Господа моліте!»

1 Габа — турецьке буле сукно.

- Захалявна книжечка — так у засланні називав Т. Шевченко свій записник, якого ховав у чобіт — «за халяву», щоб не відібрали наглядачі.

7. Лаврівська ЯК В ОДНОМУ КОРОЛІВСТВІ ДВІ СИЛИ ЗМАГАЛИСЬ

На далекому острові жив король. Королівство його процвітало: багаті міста, гарні сади і городи, густі ліси, а в них повно звірини всякої. Люди там були добрі, багато було мистців, артистів, малярів — одним словом рай на землі. Аж одного разу з ’явився з далеких гір чоловік. Звали його Хам. Ди­ кий, жорстокий, злий, і при тому — хитрий. Як це сталося, невідомо, але всі повірили в нього і називали його своїм богом, генієм людства. Може це тому, що всі були добрі і не могли повірити, що стільки зла може сидіти в людині. Одного разу каже король: — Хаме, великий генію! Віддаю тобі опіку над королівством. Я — ко­ роль, але ти керуй, бо ти мудрий... І керував Хам. Невдовзі дерева почорніли, люди повмирали, все посірі­ ло, і сумно стало в колись квітучому королівстві. Одна лише королівна — дочка короля — бачила причину: це Хам! Він злий! І казала батькові: — Не бачиш, таточку, звідкіля це все зло? Це ж твоя держава! Викинь Хама, і все буде добре!

— Тепер уже пізно, доню. Я сам йому ради не дам. А й без нього що ж я почну: він хитрий, проворний, все щось придумає.

— Таточку, подивись, скільки злого він зробив!

— Подумаю, доню, подумаю! І побачив Хам, що біда йому може бути, та й запросив короля до себе на бенкет. Налив чарку і каже: — За здоров’я короля! І всі випили, і король випив. А потім нагло захворів і помер.

І Хам розпаношився й забажав одружитися з королівною та королем стати.

— Ні, не хочу, не піду! — казала королівна.

— Ти ще за тим пожалкуєш! І вибудував Хам підземну палату й замкнув у ній королівну, а вхід до палати замурував, тільки одну щілину лишив, куди сам проходив. Засипав її землею і кущ рожі посадив. А сам він був чарівник — що-якийсь час приходив до королівни, забирав її з собою і літав понад королівством. Аж раз, під час такої прогулянки в повітрі, побачила королівна юнака, що си­ дів сумний край лісу. Молодий, гарний, тільки чогось такий невеселий. І кинула королівна хустину прямо йому в руки. А на хустині написано: «Не сумуй! Краще зарадь злому, я тобі допоможу. Прийди до підземної палати, вирви кущ рожі — там знайдеш двері...» І юнак зробив так, як було написано. Вночі підійшов потихеньку, ви­ рвав кущ рожі, знайшов двері і ввійшов до палати королівни.

— Визволь мене, юнаЦе... Забери звідси і врятуй мене!

— Прегарна королівно! Все зроблю, щоб тебе визволити. Наказуй тіль­ ки!

— Піди і збери приятелів. Скажи їм, щоб рятували мене і наше коро­ лівство. І пішов юнак, і зібрав людей, і всі вони прийшли до підземелля. І ко­ ролівна казала їм, що робити. Та в ту ж хвилину з’явився Хам із своїм військом.

— Рубайте їх! Карайте їх! — кричав Хам.

— Визволяйте королівну! — кричав юнак. І вмить Хамове військо перетворилось на псів, кинулось на юнаків, і пси почали кусати і вити. Побачила це королівна і кинула вгору гребінь, і враз військо юнака перетворилось на вовків. Почалася страшна битва вовків і псів, але незабаром усі пси перетворились на лютих тигрів. Тоді королівна підкинула вгору браслетку, і всі вовки стали страшними лева­ ми. І знову билися тигри з левами, коли вмить тигрів не стало, а замість них появилось червоне полум’я і почало палити левів. Тоді королівна під­ кинула вгору свою хустинку, вона полетіла з вітром високо, і всі леви пе­ ретворились на синє полум’я, що почало битися з червоним... Сплелися разом червоне полум’я з синім, а королівна з боку придивля­ лась. Сині вогні палали все вище і вище, а з-під споду жовтим забарвлен­ ням вибухали... Але червоного було більше! Тоді королівна сама зробилась

синім полум’ям і стала нищити червоне. Червоний вогонь залив усе поле так, що синього майже не стало видно. Тоді один синій пломінь (то була королівна) вибухнув угору і зашипів: — Ще раз спробуймо, але всі разом, усі разом! І тоді велетенська сила синього полум’я рвонулося вгору високо-високо, прикрила червоне, і залишила країну. А червоне полум’я тільки мотнуло­ ся, задиміло, і почало пригасати і, нарешті, перетворилось на попіл і впало на землю. І скликала королівна всіх до себе та й сказала: — Ми всі боролись, ми всі перемогли! Стережіть тепер нашу країну від лихих Хамів і його приятелів. А де юнак, що перший на мій заклик став?

— Ось тут я, королівно! Своє діло я зробив, тепер у світ піду собі!

— Ні, юначе! Я тебе за мужа свого обираю! Керуй зо мною королівст­ вом і стережи його від усякого зла!

1 справили весілля, а королівна і юнак щасливо і довго жили на світі.

/. Лаврівська ГОЛОД В УКРАЇНІ

Брисько — це був великий, кудлатий пес із чорними вухами. Дуже був вірний своїм господарям, а їх сина, маленького Івасика, то й на крок не пускав самого. Як Івасик ще зовсім маленьким був, ще в колисці, і як батьки йшли кудись з хати, казали: «Бриську, стережи!», то вірний пес сидів коло колиски й хвостом мухи зганяв, а як хтось наближався до ди­ тини, то Брисько тільки: гр...гррр... і вискалював свої білі, гострі зуби, так що всім лячно було. Івасик бігав по подвір’ю, а Брисько все біля нього. Івасик до лісу бі­ жить, а Брисько за ним. І так: де Івасик, там і Брисько. Побіг раз Івасик на ставок. Багато там дітей гралося; дівчата квіти зби­ рали, а хлопці кидали камінчиками в воду. Ану, хто дальше «качку» пу­ стить? І кидали плоскі камінчики, ніби качки, й сміялись та жартували.

— А я кину найдальше, дивіться! — сказав Івасик і став по коліна у воді, похилився вперед, замахнувся й кинув камінь, але сам схитнувся й — шубовсть у воду. Чи яма в тому місці була, чи що, досить що Івасик ніяк не міг знайти дна під ногами і, захлинаючись водою, кричав:

— Рятуйте, рятуйте! Діти в крик, але ніхто не відважився піти у воду. Поховались у корчах, і чекали, що то далі буде. Аж тут Брисько надбіг, кинувся у воду, вхопив Івасика за сорочку і тягне за собою до берега. За хвильку вже на березі був. Івась напився таки добре води, й якби не Брисько, хтозна що було б. Посидів трохи на траві, відпочив, а потім обійняв Бриська за шию: «Мій добрий Бриську, мій доб­ рий песику». І минуло декілька літ. Івасик мав вже 10 років, а вірний пес Брисько все за ним ходив і стеріг його. Часом ввечері хтось зачепить хлопця, а Брисько тільки: Грр...грррр... — і вже напасника нема. А в той час в Україні лихі часи настали. Більшовики-москалі забрали все збіжжя, картоплю, городину і худобу, так що бідні люди не мали що їсти. Страшенний голод настав. їсти... їсти... їсти— це все, про що люди думали й чого шукали. І Івасик часто був голодний.

— їсти, мамо!

— Сину, я не маю. Ось там ще лушпиння з картоплі. З ’їж, а ми з та­ том вже так будемо. І хлопець кинувся їсти лушпайки з картоплі. А Брисько вже коло ньо­ го, підняв очі на хлопця й дивиться так жалісно, — Маєш... їж зі мною, Бриську, я знаю, ти теж голодний. «А що завтра буде?» — думає мати. «Звідки взяти їдження?» — жу­ рився батько. А Івасик також думав. Він добре бачив, що ні у них, ні в сусідів їсти нема що. Він добре знав, що всі коти позникали, що ні одного живого сотворіння вже немає в селі — тільки один Брисько остався. І як подумав хлопець про те, страшно йому зробилось. А що як вкрадуть Бриська, вб’ють і з ’їдять? Він обійняв пса ручками за шию, сперся голівкою на його спину і так задрімав.

— Івасику, чому ти не йдеш спати? Пізно вже.

— Я буду тут, тату. Я буду спати коло Бриська.

— Знаю, сину, знаю. Стережеш його. Але чи встережеш? — сказав батько. Другого дня рано, як батьки ще спали, пішов Івасик з Бриськом в ліс. Мцже що зловлять або найдуть — бо ж їсти треба.

— Ходи, Бриську. Бачиш, батько й мати вже два дні нічого не їли. Ходи, може пощастить.

А пес тілька забурмотів на знак згоди й подивився своїми вірними очи­ ма. І пішли. Йшли довго, бо близько села інші давно все визбирали, ні стебелинки не було. Аж ось: — Дивись, Бриську! Кропива, велика кропива! Добре, що ніхто перед нами її не заглянув! І рвав Івасик кропиву. Нарвав, скільки зміг донести. Думаєте, що пек­ ла його в ручки? Ні. Руки, щоправда, були червоні, але він болю не чув.

— Ходи, Бриську, ходи. Занесем мамі й татові їсти. І побігли щасливі додому. По дорозі стрінули людей, що теж шукали якоїсь поживи, але надаремно. Очі у них світились, бліді були й ледве на ногах тримались.

— Дивись, пес! Лови його! Великий пес! Тримай!

— Ні, ні, не дам! — кричав Івасик.

— Ми голодні... їсти хочемо, їсти... Давай пса! Ловіть його, не слухай­ те малого!

— Ні, люди. Беріть що хочете, а Бриська не дам. О маєте... маєте оце... — і кинув їм усю кропиву, що назбирав.

— Хай буде і це... але пса твого, раніше чи пізніше, така доля не мине. І Івасик з Бриськом щасливі втекли, тільки вже без кропиви. І знову, поза сади й городи до кропивника. Але обережно, так що б ніхто не бачив і щоби Бриська не забрали. І так до зими якось пережили і Івасик, і його тато, й мама, й Брисько з ними. Але як мороз потис, сніги впали, то вже навіть і стебелинки не можна було найти, а кропиву з’їли геть усю. Мати вже з постелі й не ру­ халась. Батько ледве ногами волочив, а Івасик такий блідий був, аж лячно було на нього дивитися. Одного разу побачив Івасик, що батько гострить сокиру, та такий сум­ ний — ні до кого й слова не скаже. Івасик заглянув через шибку й задере­ вів. Батько підняв руку з сокирою й замірився на Бриська, а пес поди­ вився йому в очі так жалісно, що батькові рука опала. Постояв хвилину, обернувся й пішов. Івасик нічого не сказав, тільки ще більше стеріг Бри­ ська. Аж ось знову батько носиться з сокирою... Івасик знав,про що йдеться. Надів стару кожушину, вбрав подерті чоботи, закликав Бриська й пішли... пішли шукати їсти. Дорога далека й зимна.

Ходи, Бриську. Ходи, песику. Шукай, Бриську, шукай! Нічого нема, тільки сніг і лід, і вихор гуде. Цілий день ішли, а надвечір Івасик вже зовсім з сил упав.

— Спочинемо тут, Бриську. Під деревом. Я вже не можу далі... О так, ти добрий песик, погрій мене трішки... я змерз... я їсти хочу... і ти також, Бриську... О, так, вже тепліше... Вже добре... Чи татові й мамі теж так добре? Ось і зіроньки близько. О, о... Близько, близенько зірочка спустилась, Івасика зігріла. «Ходи зо мною», — сказала. І зачепивсь Івасик за зірочку й полетів з нею.

— А Брисько? — нагадав Івасик. І спустилась зірочка знову на землю, й вже Івасик із Бриськом високо понеслись. А на весну, як сніг розтанув, люди знайшли хлопчика й пса притуле­ них один до одного — замерзлих.

І. Боднарчик

ЗА ЗБРУЧ Це діялося в часи злопам’ятної доби, за панування страшного дракона Сталіна. Дехто з героїв цього оповідання уже не живе, а ті, що дожили до сьогоднішніх часів, постаріли. Не старіє тільки в пам’яті народу страшний злочин Сталіна — його ім’я зберігатиметься на всі віки як найстрашнішої людини, яка намагалася штучно створеним голодом виморити увесь укра­ їнський народ. Тоді пліснявою вкривалися голодні дні, а вечори загусали смородом трупів, що валялися по вулицях, городах та ровах. У хатині, край села, біля цвинтаря, жила мати з двома дітьми — Лев­ ком і Мартусею. Одного світанку збудив Левка важкий стогін матері і плач молодшої сестрички. Левко повернувся до сестрички, ротик у неї був затканий ру­ кавцем. Стогін матері нагадав Левкові страшні події, які навістили ціле село. Якусь мить Левко прислухався до матері, а тоді заговорив: — Мамо, прокиньтеся, збудіться!., так страшно стогнете... А Мартуся увесь час тільки рукавець свій ссе. Скажіть їй, хай перестане рукав ссати! Я до неї говорю, а вона мене не слухає... Обізвіться, мамо! Так сумно нам без вашого голосу! Відколи ви перестали говорити, нам здається, що вас уже між нами нема, що ми вже навіки осиротіли...

Мама була опухла і щораз робилася дітям якась інша, чужа, страшна, не подібна до себе. Левкові так дуже хотілося почути її голос, думку, а може* й пораду: що їм робити? Відомо, що материне слово ніщо дітям не заступить. Страшний стогін матері звів Левка на ноги. «Куди йти? Кому пожа­ літись? Чим допомогти хворій матері?>>— думав він. Вихопився з хати. Якусь мить сидів на призьбі, міркував, що йому робити, а потім звівся на ноги й пішов вулицями — чи не зустріне когось, у кого б знайшов слово поради: що йому робити?.. Левко уже був свідомий наступу цього страшного голоду. Пройшовшись вулицею, повернувся додому. У кого ж знайти пораду, коли люди навіть не відповідають на привітання «Слава Ісусу Христу»? Левко повернувся в хату. На цілу хату розлягався стогін матері.

— Мамо, я прошу вас, обізвіться до мене! Послухайте, що я скажу! Чу­ єте мене? Я піду по городах, може знайду щось: якусь ріпку, картопельку чи бурячок, щоб лише заспокоїти цей голод... Мати хитнулась і промимрила щось незрозуміле. Левко вибіг з хати, пустився бігцем по городах. Рачкував на колінах, прогортав бур’яни, але нічого їстівного не знайшов. Тоді згадав, що на цвинтарі росла яблуня-дичка, що обтрясалась вітрами, але яблук цих ніхто із землі не збирав, бо були гіркаві. Левко перехопився через огорожу, підійшов до яблуні-дички, та на ній уже не було ані листочка. Розглядаючись по кущах, наткнувся на падальнички. Зрадів. Розкусив одну — гірка була, затерпав від неї язик, але те­ пер це вже були неабиякі ласощі. «Зрадіє сестричка, — подумав він, — пе­ рестане рукав ссати, і мама очуняє». Назбирав падальничок повнісіньку пазуху. Тепер треба було йому якось дістатись до хати, щоб, бува, ніхто на ньо­ го не напав та не одібрав. Левко перехопився через огорожу і погнався навпростець додому.

— Мамо, матусю! Одчиняйте, яблучок я вам назбирав. Стукав у двері і наслухав голосу матері. Раптом радість зникла з його обличчя — двері були запломбовані. Заглянув у вікно. На долівці не було ні мами, ні сестрички. Став їх кликати. З плачем оббіг хату. «Мамо, матусю, де ви»?

— Не плач, синку, і не голоси, бо мама тебе вже не почує, — озвалася сусідка з-за плоту. — їх уже забрала підвода. * >

— Куди ж це їх забрали?

— Туди, куди й інших... на гробища! — відказала сусідка. Левко вжа­ хнувся. Знав він, де ці гробища. Навпростець городами погнався за село, на гробища, де колись закопували дохлу худобу, а тепер людей. Добігаю­ чи до них, між гробами, зауважив людину, сперту на заступ, над свіжим насипом землі. Левко підійшов, привітався. Людина не відзивалася, загортала яму.

— Слава Ісусу Христу! — привітався Левко вдруге.— Ви не чуєте ме­ не? Скажіть, будь ласка, чи це тут закопують людей, що гинуть з голоду?

— А яке тобі діло до цього? — запитав чолов’яга, не оглядаючись.

— Скажіть мені, чи не привозили сюди мою маму з маленькою моєю сестричкою? — ледве пробубонів хлопчина крізь плач. Людина з заступом повернулася лицем до хлопчини.

— Ну, що ж тобі сказати, хлопче? Привозити — привозять, а кого — не моє діло. Ось яма заповнена, а назвати тобі жодного імени не можу, ніяких списків не веду, імен не питаю, моє діло заступ... Але підожди, бо ось ворушиться там земля, і мені потрібно накинути туди ще лопату-дві.

— А чого це ви живих людей закопуєте? — спитав Левко.

— Кажу ж тобі, хлопче, не моє це діло, кого закопувати, а кого ні. Привозять, скидають туди, як снопи, а я, хоч-не-хоч, мушу накривати землею. Деякі з них ще ворушать устами, дивляться очима в небо, але туди ж їм уже й дорога... Щоб тільки не валялися вулицями трупи. Та вже найгірше, коли за тими, що накривати їх землею, прибігають діти. Тоді, хлопче, я вже й не знаю, що мені робити. Куди їх заховати, що їм сказати? Питаю про це тих, що привозять мені, а вони кажуть: «Засту­ пом по голові і в яму». Чуєш, що кажуть? Але цього зробити я вже не можу. Легше мені самому лягти в яму. Отож буває, що зажену в яму, а як тільки влада віддалиться, виганяю з ями і кажу: «Втікай, куди очі несуть!»

— Я питаю вас, дядьку, про мою маму й сестричку. Мама була крива на ногу, а сестричка — п’ять років, з білою кісочкою й червоною запліткою... Сьогодні, сказала сусідка, забрали їх ,— ледве проказав Левко крізь плач. Чолов’яга хотів щось сказати, але оглянувся і схопився за лопату.

— 0, бачиш, там ще ворушиться земля, а я, як бачиш, підкидаю ще зеМлі, накриваю, щоб люди вже не мучились, бо ж гріх за них,— сказав чоловік, обтерши піт з чола.

4

— Чи ти, хлопче, думаєш, що мені тут з медом? Але дивись (він при­ клав долоню до чола), наближається підвода, свіжих везуть... А ти, небо­ же, втікай звідси, а то ще й тебе затрутять у яму, правду кажу.

— А чого ж це ви живих людей закопуєте в землю? Хіба ж це не гріх?

— А що ти думаєш, що отак зразу і в небо? Смішний ти, хлопче, ка­ жеш, живих закопуєте... А що ж робити з тими, що валяються на вулицях ні живі, ні мертві. Кому яка користь із них? Га?! Хіба ж не гріх за них, що мучаться? Вже краще присипати їх землею, вкоротити їх терпіння. Га? Чи ти, хлопче, думаєш, я менше терплю за них? Я, хлопче, тільки вико­ ную наказ, бо інакше й мене живим закопають. А ти мене не питай, а запитай у них. Ось вони й наближаються. Везуть людей у яму, то чого доброго і ти попадеш між трупами. Краще тікай! — сказав чоловік і вхо­ пився за лопату. Левко оглянувся, підвода наближалася. Хлопець метнувся в кущі і присів. Конята крок за кроком наближались, похитуючи головами. На пе­ редньому сидінні — селянин, а поруч — солдат. За їхніми плечима з воза звисали з-під накривала, похитуючись в якомусь безладному сплетенні, го­ лови й ноги. Левко порачкував між кущами, потім піднявся і звернув на стежку по­ над яр. Внизу вітер хитав кущі. А в них, немов у бурхливому плесі води, ворушилися дитячі голівки. Левко спустив ноги у яр і шубовснув на спи­ ні у його глибину. Обтрусився від пороху й потихесеньку сів у кущі. Було чути, що підвода віддалилася. Левко прислухався до гамору дітей, чи не почує тут голосу сестрички Мартусі. Пригадалася йому Катруся із стар­ ших класів у школі. Вона ставила дітей на коліна, приготовляючи їх до молитви. Раптом уголос за Катрусею пролунала молитва діток. «Отче наш, що єси на небі, нехай святиться ім’я Твоє!..»— проказувала Катру­ ся, а діти підтягали за нею. Коли дійшли до слів «Хліба нашого щоденно­ го дай нам сьогодні...», діти заголосили розпачливими голосочками: «Хлі­ ба, хлібця, Боже, Боженьку, дай нам сьогодні!.. Хоч крихіточку!..» Мо­ литва перейшла в розпачливе ридання: «Хліба, хлібця, Боженьку, дай нам, бо ми голодні!..»

— Заспокойтесь, діти, не кричіть, не плачте! Бо як почують нас, то усіх у яму заберуть!.. — зацитькувала Катруся діток. — Цитьте! Бачите, проїхала міліція. Левко помітив між дітьми і свою сестричку Мартусю. Схвильований, Левко вибіг до дітей. Першою підбігла до нього сестричка Мартуся і, пла-

чучи, обняла його. Він пригорнув її до своїх грудей і заспокоював: «Не плач, бачиш, не сама ти тут!»

— А де наша мама? — запитала, плачучи, Мартуся.

— Мама пішла за батьком.

— Не лишай мене, Левку, візьми з собою...

— Не бійся, я тебе не лишу, будемо разом. — Левко частував Мартусю падальничками, що виніс із цвинтаря.

— Візьми все в мене з пазухи, поділися з дітьми, — сказав він. Левко підійшов до гурту. Катруся й Сашко знайомі йому ще зі школи. Зразу ж вони й пізнали Левка, Мартусі не знали. Тепер Мартусю з Левком всі сприйняли як сестричку з братиком і якось усім веселіше стало. Катру­ ся частувала всіх падальничками. Для виголоднілих дітей це були неаби­ які ласощі. Став Левко з Сашком і Катрусею згадувати минуле, міркувати що і як далі робити...

— Як ви сюди потрапили? Що це за діти? Чиї вони? — питав Левко. Катруся сказала: — Питаєш, чиї це діти? Вони ще замалі, щоб це тямити. Але видно, що вони різних батьків. Та, крім своїх імен та згадок про своїх мам, во­ ни нічого не знають. Це так, начебто хтось їх, щоб позбутися, сюди під­ кинув. А тепер ані лишати їх, ані з собою брати. Я мала подругу, ліс­ ничого дочку, вона дружила зі мною, поки батьків моїх не вивезли. Бо після цього батько заборонив їй дружити зі мною. Але ми зустрічалися інколи крадькома, і вона допомагала мені харчами, а я ділилася із цими голодними. А оце вже другу ніч закрадаюсь на її подвір’я, собачка лас­ титься до мене, а Клара не показується. А то, бувало, виносила собаці їсти й не забувала дещо з того й мені підкинути. Видно, що батько це підслідив, і Клара перестала підкидати мені оці сухарці, якими я ділила­ ся з цими дітьми.

— А що далі? — спитав Левко.

— Брата мого знаєш?

— Нестора? Та чом би не знав? А він не при війську?

— Розкажу тобі, очевидно, якщо ти лишишся з нами.

— А як же! Куди ж мені? Я радий, що зустрів вас.

— Брат готує нам переправу через Збруч, і то ще цієї ночі.

— О, це добре! Я про це давно мріяв. Оповідала мені мама, що там живуть добрі люди. Вони віруючі і голоду не знають.

<$& г : :------__________________

— Ну ж, бо іншого виходу ми не маємо. Тут нам уже не бути. Питання тільки, як нам упоратися з цими дітьми. Ані залишати їх, ані зі собою брати, — сказав Сашко, а Катруся додала: — Тут з ними одну добу тяжко перебути. То ж діти. До розуму їм не промовиш. Отак, як наближається вечір, як одне почне, то його голосіння переливається на всіх. І то саме під вечір згадують вони маму і починають голосити. Ми тоді страшимо їх, що наближається підвода і забере у яму. Кажемо, лягайте лицем до землі і замовкніть. Тоді вони прилипають до землі і, ще довго хлипаючи, засинають. Інакше спати їх не покладеш,— пояснила Катруся.

— Та я зі своєю сестричкою впораюсь, хоча б і довелось на руках нес­ ти, а як з іншими, не знаю, — сказав Левко.

— Добре, що ти нам нагодився, може, ми якось упораємось. Випала дощова ніч. Менші діти поснули. Катруся, Сашко й Левко обго­ ворювали стежки до Збруча. Це ж не так просто. На кордоні сторожа з обидвох сторін: тут — москаль, а там — поляк... Дротяна огорожа тут, а там — ріка.

— Але ж Нестор, мабуть, прослідив можливості. Чи це він буде нас переводити? — запитав Левко.

— Попадемо в руки одних чи других, то що ж ,— іншого виходу ми не маємо. Постріляють, то постріляють, краще згинути від кулі, ніж від го­ лодної смерті, — сказала Катруся.

— Відкладати нема куди, бо ще день-два, впадемо з сил і прилипнемо тут до землі навіки, — сказав Сашко.

— Не можемо лишати менших, гріх буде за них. Самі вони не рушать з місця, — сказав Левко. Ніч випала холодна, дощова. Вітер погрозливо завивав на вершках де­ рев. Катруся, Сашко й Левко і ока не стулили: піднімали сплячих діток на руки, пробуджених, що плакали, зацитькували... Ковзкою стежкою вихо­ дили на горб. Кругом було тихо, ніч потай зсувалась у яр. Діти прокида­ лися зі сну і починали плакати.

— Тихше, діти! Можете собі плакати, але потихеньку, бо як почує мос­ каль, то всім нам амінь. Плакати вам не забороняємо, тільки прошу поти­ хесеньку, — заспокоювала дітей Катруся. Ішли. Катруся, Сашко і Левко одних діток випускали з рук, а інших, що вже не могли йти, брали на руки. Стежки ставали щораз тяжчі, бо­ лотисті. За дитячими босими ноженятами хлипала земля. Хмари просу­

валися, зоріло. З-за кущів озирнулась якась похила стріха. Зупинились. Зринув дощ.

— Сядемо, діти, тут, на цей зламаний хрест, а ти, Сашко, піди, роз­ глянь, що це за стріха. Може б, нам під нею перестояти цей дощ,— ска­ зала Катруся. Сашко потакнув головою й крадькома підступив під стріху, що проди­ ралася гребенем з-за кущів. Діти потихеньку плакали. Мабуть, згадалася їм рідна хата й бабуся або мати. За хвилину Сашко з-під стріхи махнув рукою. Гурт підступив до нього. Біля порогу хати перестрів їх згорблений дідок. Відчинив двері і впустив дітей у неосвітлену хатчину. Діти припали до сухої долівки й зразу ж поснули. Катруся сиділа над ними, немов квоч­ ка над курчатками. Левко з Сашком залишилися стояти на розі хати сто­ рожами. Як лише дощ ущух, постукали до віконця, щоб рушати в дальшу дорогу. Катруся побудила діток. Діти звелися на ноги, тільки найменшої, Оленки, тяжко було добудитись. Дідусь сказав: — Ви хіба, діти, потихеньку виходьте, а цю найменшу залишіть нам. У неї і так, мабуть, батьків уже немає. Катруся махнула рукою. Вона й так не знала, чия це дитина і як вона пристала до них. Одне за одним виторочились із хати. За ними вийшов дідок.

— Я, діти, не питаю, хто ви, звідки й куди? Тепер повз мою хатчину топчуть стежки різні люди. Усі, кому стає сил, кудись туди до Збруча пря­ мують. Кому пощастить, а кому і не вдасться... Одначе, прошу вас, не ска­ жіть нікому, де ви ночували, бо мені хату спалять.

— Не бійтесь, дідусю, не скажемо.

— Оленкою, що залишається в мене, не журіться, кривди їй не зробимо. Ішли, підтримували одне одного. Світало. Вийшли на стежку, що в’ю­ нилася між кущами. З-за кущів огризнулась сторожа.

— Зупиніться, — сказала Катруся, — сторожа йде на зміну. Діти прилягли до землі, а Катруся виступила з-за кущів, немов сто­ рожі назустріч. «Не такі вони страшні, як здавалось,— подумала Катру­ ся. — Може б, перейти їм дорогу, показати їм цих діток, розказати, що батьків їх вивезли або в землю закопали. А що нам робити з ними? Діти не виннії» Катруся стояла, немов на суді, готова на все. Сторожа про­ йшла, не оглядаючись, щось розмовляла, розмахувала руками. «Зараз, мабуть, прийдуть їм на зміну інші, може, строгіші, не втомлені»,— ду­ мала Катруся.

Світ яснів. У кущах, за дротами, почувся ніби голос зозулі. Катруся насторожилась. З-за дротів показалася рука і почувся знайомий голос. Ка­ труся махнула рукою і подалася до огорожі, а за нею, рядочком, немов качата за качкою, діти. І так відбувалася переправа за кордон. Нестор дрю­ чком підважив дротяну огорожу, а Катруся просувала діток у прогалину: спочатку — менших, а опісля — старших. Сама пропхалася останньою. Менших посадили на човник, що чекав тут на них, а старші пішли вбрід через Збруч. Зібрались на другому боці Збруча. Польська прикордонна сто­ рожа не показувалася. На другому боці, за кущами, чекала на дітей підво­ да. Всі вже зрозуміли, що ця переправа — план Катрусі і її брата Нестора. Нестор повисаджував дітей на віз і сказав: — А тепер, діти, плачте або співайте! Ви вже на волі! Рушили. Підвода з дітьми зупинилась перед будинком «Просвіти». Катруся познімала дітей з воза і завела в зал. Діти боязко переступали по­ ріг. З відчинених дверей обілляло їх світло. В залі, мокрі і забруднені, во­ ни тиснулись у кутку одне до одного. До них кинулися жінки, але діти перелякано ховались за плечима Катрусі. Катруся завела їх до вмивальні, там їх помила і переодягла в новий одяг, який принесли жінки, а потім рядочком завела і посадила за довгий стіл, заставлений різною їжею. Поки почати вечерю, діти за Катрусею проказали молитву. В очах дітей блища­ ли сльози радости. Проказуючи молитву, вони не зводили очей з Христо­ вого розп’яття, що висіло на стіні між Шевченком і Франком.І.

І. Лаврівська КНЯЗЬ

ох

Князь Ох ходив собі по світі в жовтих чобітках, в зелених штанах і сорочці, капелюх мав чорний. Ходив легенько, наче вітер носив його — на устах усмішка, а очі напівпримкнені. Ходив, блукав і думку думав: «Як це так? Чому? На мій вид усі люди зеленіють, уста їм в’януть, а очі з орбіт вилазятьі» А він нікому нічого не робить, от тільки капелюхом мах — і просто страх... Він вже і між людей йти не хоче, так самі його кличуть: — Ох, ох! — і князь мусить спішитися, щоб вчасно на заклик стати... така вже його доля...

А не раз в одній хвилині в десяти місцях мусить бути... Мусить! Бо коли він ще молодим був, пожартував раз з лісовою мавкою. Чудова дівчина була: очі у неї жевріли, як два смарагди, а в них сонце запалю­ валось мільйонами променів... Волосся шовкове, ніби золоте і ніби зелене*, спливає по плечах і грудях, вкриваючи усе тіло... Гралась з пташками, пестила зайчиків, годувала оленів... Нараз щось зашелестіло в кущах і на галявині став молодий хлопець.

— Мавко, яка ти гарна!..

— Ох! — крикнула Мавка. І в ту ж хвилину зелений кущ, під яким сиділа, почорнів, а з нього висунулась голова страшна, велика. Гілляки куща піднялись, наче руки, вгору, і з викривленого рота пролунав голос: — Будь ти проклятий, князь Ох! І в ту мить ліс посумнів, звірина поховалась по своїх норах, пташки замовкли, вітер зірвався, закрутив хлопцем і поніс його із собою. І так по сьогоднішній день: куди не ступить, усе зі страху завмирає. От і ходить, блукає і думку думає: «Чи гляне мені хто в вічі, чи ні?» Ось раз дівчинка Оля вночі чогось злякалася: «Ох!» — крикнула. І вже князь Ох до послуг: капелюхом мах, і напав на Олю страх: — Миша, рятуйте! Миша або дух, — закричала Оля. Позеленіла, а очі як цибульки стали. Олю! Це ж не миш а, ані дух: Це кн язя Оха капелюх!

І далі ходив князь Ох, блукав і думку думав. Вийшов на поле, а там чоловік Охрім орав землю, бо весна була. Князь Ох вклонився низенько, поздоровив, знявши капелюх. І в ту мить селянин кинув все: і плуг, і коні, заверещав і утік. Коні сполошились і кудись сві­ тами погнали. Князь Ох ще раз здивувався: — Як це так і чого? Охріме! Це ані вовк, ані дух: Це тільки к н язя Оха капелюх!

І знову почув князь Ох, що його хтось кличе: Ох, ох, ох! — вихор під­ няв його і поніс, поніс... Туди, де війна була. Чорні лицарі боролися із зоряними. Зоряні лицарі перемагали, а чорні бачили свою поразку: — Ох, ох, ох! Кінець нам уже. Кінець! — стогнали. Ось і князя Оха вітер приніс. Подивився князь Ох на чорних лицарів. Нічого йому тут робити — вони і без нього перелякані до краю.

І до зоряних пішов. Пошарудів поміж зоряними вояками і до самого короля пристав: кажуть, він відважний. Чи гляне мені в вічі, чи ні? Став князь Ох за плечима зоряного короля, весь жовто-зелений, мах­ нув чорним капелюхом — і король побілів, а потім позеленів і схопився руками за голову. «А може, ці чорні лицарі тільки прикидаються неміч­ ними? — подумав король. — Так, вони засідку готують. Чорні лицарі все­ могутні. Утікаймо!» А князь Ох тільки приглядався, як зоряне військо верталось назад, вій­ сько, що перемагало, але не перемогло.

— Як це так? Чого? Королю-королю! Це не ворог, ані дух: Це кн язя Оха капелюх!

І пішов далі князь Ох, з примкненими очима, із усмішкою... Ходив, блукав і думку думав: «Чи гляне мені хто в вічі, чи ні?» Аж ось на гурт людей натрапив...

— Хто поставить цей хрест на вершечку зачарованої гори, тому наго­ рода від короля і благословенство Боже! — говорив сивоголовий старець. Князь Ох зрадів: скільки тут лицарів в блискучій зброї, скільки мо­ лодих юнаків! І князь Ох пройшовся поміж ними легеньким подувом і, знявши капелюх, поздоровив усіх. Лицарі відвертались, юнаки спускали очі... Нараз понісся голос: — Я піду на гору. Дайте хрест! — відізвався хтось, закутий в золоту зброю. Зіскочив звинно з коня, вклонився дамам, кинув мужам сміливий погляд і ось... князя Оха помітив, легко приблід: гора дика і стрімка, сті­ ни зриваються в глибокі прірви, а величезні каменюки котяться з вершини долі. Сказано — зачарована скеля. Лицар приблід, але не спустив очей. Глянув просто себе, стиснув хрест у руках і подався вгору. Здалеку видно було, як спинається по крутих стежках, звинно, як олень, перескакує прірви, коли враз: що це на камені сидить, і з каме­ нем разом летить долі на нього? Це князь Ох свою службу повнить... Очі у нього примкнені — на устах усмішка...

— Гляне мені в вічі ще раз, чи ні? А лицар заперся ногами і чекає. Як тільки камінь наблизився, він зно­ ву приблід, але глянув гостро перед себе, і в очах його блиснуло вогнем завзяття.

Князь Ох тільки посміхнувся і стрілою помчав попри лицаря вниз. І за хвилину на скам’янілім вершечку гори замаячіла постать, а потім знісся хрест. Промені сонця озолотили береги хреста, і він золотом блищав на тлі синього неба. Хмарки, простягаючи до нього свої білі руки, наче обняти хотіли... а далеко десь за обрієм заграли сурми... То князь Ох радів, що знайшовся на світі лицар, що йому прямо в вічі глянув!

І. Лаврівська ПОВСТАНЕЦЬ На березі глибоководного ставка, під ліском, сидів одного разу хлопчик Івасик. Обстругував довгого ліщинового прута: хотів собі зробити вудли­ ще — рибу ловити. Поруч лежав кудлатий пес Бурко і приглядався до Івасикової роботи, висолопивши язика.

— Ну, що, Бурку: будемо рибку ловити? Почекай, ще вудка не гото­ ва... Ну, чого це ти? Пес наїжив шерсть, сперся на передні лапи і почав гарчати: гаааргааар...

— Що тобі, Бурку? О, хтось іде. Тихо будь — не бачиш: якийсь бідний чоловік — ледве ноги волочить.

— Здоров, хлопче, — підійшов подорожній. — Треба, мабуть, відпочи­ ти... Здалеку йду...

— Доброго здоров’я, дядю. Сідайте, відпочиньте... Ой, та у вас із ноги кров іде! Не маєте перев’язки?

— Перев’язки не маю, але в мене є сорочка біла. Розстебни мені курт­ ку, хлопче, так... тепер подери сорочку на стрічки, отак... а тепер ногу обв’яжи, щоб кров слідів по мені не лишила... Івасик дбайливо робив усе, як йому поранений казав. За хвилину нога була обв’язана.

— Тут недалеко — криниця, — сказав Івасик, — може б, вам принести напитися?

— Принеси, рідний, принеси...— втомлено вимовив подорожній. Втішений тим, що незнайомий так лагідно до нього говорить, схопився Івасик на рівні ноги, гукнув: «А ти, Бурку, пильнуй тут добре!» — і побіг у переярок до криниці.

]7

Історія УкрвІНН ■U 1 K I1

Дуже скоро Івасик повернувся з повною шапкою свіжої криничної во­ ди. Подорожній смачно напився, подякував Івасикові і спитав: — Може, знаєш, синку, десь затишний якийсь куточок, де б я пере­ почив трохи у безпеці? Івасик трохи подумав, а тоді: — Хіба під он тим кущем?

— Ні, замалий кущ: видно буде.

— А он там, у рові, може?

— Ні, неглибокий рів — на виду буду.

— Ага, то стривайте! Он на березі в тому закутку перевернутий човен, а під ним навіть соломи трохи — можна й переспати. Ходіть, я вам поможу... Напився води — а потім, спершись на Івася, пошкутильгав до човна, що стояв перевернутий при дорозі, між кущами. Зручно примостився під ним на соломі. Кучерява верба затіняла човен, і чоловік спокійно заснув. А Івасик і Бурко повернулись на старе місце: вудку треба скінчити. Але незабаром Бурко голосно загавкав: гав-гав-гав! Івасик підвів голову: ідуть двоє озброєних і чогось шукають — до трави пильно придивляються. «А може, вони шукають... того пораненого!» Повернув Івасик голову вбік: на траві засохлі краплини крови. І прига­ далось йому, як казав поранений: «Щоб слідів по мені не лишилося».

— Гар-гаааррр... — гарчав пес. Івасик довго не думав. Поглянув на свого ножика, що ним вудилище стругав, закрив очі, щоб не бачити, і — цях! — по пальчику, а кров — кап-кап! — на те саме місце, де були краплини вже засохлої крови.

— Ей, хлопче! Не проходив тут чоловік? — спитав один чужинець.

— Ні, ніхто не проходив.

— Дивись — тут кров, — озвався другий.

— Так, я собі пальця врізав. Болить...— сказав Івасик.

— Ти справді врізав?

— А ось подивіться. Бачите? А кого ви шукаєте?

— Не твоє діло! — і пішли далі, тільки Бурко недобрим оком за ними дивився. А як зникли за горою, Івасик сказав: — Бурку, сиди тут, не рухайся з місця і гавкай, голосно гавкай, коли б хтось ішов, чуєш? — А сам пішов до човна: — Ой, дядю, шукали вас якісь два озброєні і вже пішли, бо я сказав, що тут нікого нема...

— Дякую, хлопче, і... мені пора в дорогу— важливе діло мушу зробити.

— Ні, ви не можете йти, ви ж хворі... Може... може, я?

— Треба піти до Чорного Бору — це недалеко, і треба занести... Але ні... це я мушу сам...

— Я піду і віднесу, і нікому не віддам, тільки тим, кому треба. Я знаю, ви... Івасик нахилився до самого вуха свого гостя і зашепотів так тихо, що й найближчі до землі листочки з нижчих гілляк верби над човном не по­ чули з його шепоту нічогісінько. Але почув поранений: — ...Ви — повстанець... Я знаю, треба мовчати. Дайте, і я хочу чимось прислужитись Україні, бо й мій тато...

— Та чи ти дійдеш? — Поранений пригорнув хлопцеву голову до сво­ го, давно не голеного обличчя і... Івасик відчув, як дві гарячі краплини покотилися йому на щоку з очей невідомого...

— О, я напевне дійду... А Бурко стерегтиме вас — він розумний пес. І як тільки він загавкає, ви зіпхніть човна і сховайтеся в ньому під оте на­ кривало. Човен спливе на ставок і перевезе вас на той бік. А як Бурко тільки гарчатиме, тоді ви тихо тут лежіть. Я його знаю... Ну, дайте те, що треба нести... Повстанець був дуже ослаблений, ледве витяг з куртки з б и т о к і подав хлопцеві.

— Сховай добре, а передай в руки Зеленому. І Івасик побіг: він добре знав, де Чорний Бір — він знав... А Бурко тим часом стеріг хворого. Часто підходив до човна, придивляв­ ся, лизав розпалене чоло повстанцеві і знову повертався на своє місце. Вно­ чі ліг біля хворого і грів його своїм тілом. Десь по півночі чоловік під човном став стогнати. Бурко нахилився: ли­ це бліде, тільки очі горять. Тоді вірний пес вискочив з-під човна і побіг у село.

— Гав-гаві — Шкрябав у двері.

— А хто там проти ночі? О, Бурко, а де ж Івась пропадає? А Бурко вчепився зубами за спідницю і заскавулів: уммм-уммм — по­ чав тягнути дівчину.

— Та куди?

— Уммм...уммм... * «Певно, щось Івасикові сталося,— подумала Катруся, Івасикова сест­ ричка, — ну, веди!»

<$&

--- ~&$>259<&S----------

І Бурко побіг уперед, а Катря позаду — ледве наздогнати його могла. Як прибігли, Бурко вскочив під човна.

— Боже, тут чоловік! — крикнула Катря. — Що з вами? Поранений розплющив очі: — Води... Принесла Катря води, потім ще додому побігла, принесла полотна, при­ несла їсти і свіжої соломи, постелила, нагодувала, ногу помила, закутала, і хворий заснув. А як прокинувся, вже на день благословилося.

— Ну, тепер щасливо день перебудьте, а ввечері я знов прийду,— ска­ зала Катря і пішла, а Бурко лишився стерегти. І так кілька днів щоночі приходила Катря до хворого — весела, щебет­ лива; жартувала, сміялась, аж хворому на душі легше ставало, і з кожним днем він ставав здоровіший. Аж однієї ночі повернувся Івасик, але не сам. Прийшло з ним ще кіль­ ка людей — забрати друга-повстанця.

— Ох, друзі прийшли по мене, не забули!..

— Ну, прощай, Івасю, — сказав повстанець, — ніколи не забуду твоєї та вірного Бурка допомоги. І пішли, а вони троє стояли, дивилися вслід їм, і бліді уста Івася шепо­ тіли: — Хай вас Бог охороняє...

І. Лаврівська МАТИ В темному лісі шуміли смереки, вітер гнув додолу їм верховіття і вивзавивав так тужливо, ніби щось недобре віщував. Під стовбуром однієї сме­ реки впритул стояла людина. «Так близько до рідного села, так близько до матусі...— шепотіли зме­ рзлі уста. — Але не можна — я ж на стійці!» А вітер завивав ще тужливіше — у-у-уві — і стрясав деревами. Варто­ вий здригнувся — позаду щось зашелестіло. A-а, це ж прийшла зміна! На тому місці під смереку став другий, а перший простував до криївки. Рип­ нули двері, і зсередини повіяло теплом.

— Але ж завірюха сьогодні! І слідів по снігу засипати не треба — вітер дочиста все замете...

<$&_.. — - z —T9$>260<$&:.—~ ~ '

— Тільки не можна забувати, що ворог не спить навіть у завірюху, озвався м’який голос. — Ідіть спати, хлопці. То був голос командира.

— Пане генерале, я... хотів би... чи можна, щоб я пішов у село? Я тут недалеко жив колись — там моя матуся і вся рідня...

— Не раджу. В таку ніч заблудити легко.

— О, я тут кожну стежину знаю. Я ж тут виріс.

— А все ж таки я не раджу. Але тебе, друже, я розумію: матуся, рідна хата... так, я також мав їх колись... Як хочеш — іди, але вважай! Радістю блиснули хлопцеві очі. Вмить був готовий в дорогу. Знову рип­ нули двері, і тільки чути було, як завив вітер... ...Стук у віконце — раз, і ще раз...

— Хто це серед ночі? — озвалося з хати.

— Це я, відчиніть, матусю!

— В ім’я Отця і Сина... це ти, Петре? Ходи швиденько в хату! І вітала мати сина, і годувала, і розпитувала... І пізно вже було, вже на день благословило, коли в вікно застукали знову.

— Відчиняй, стара! Чого це ти ночами не спиш? А, гостей маєш! Від­ чиняй! Ми їх давно вже чекаємо, ха-ха-ха!

— Я зараз, — сказала мати. — Сину, де вони — ці твої?

— Не можна мені казати, мамо.

— Швидко кажи. Не бійся! Вір мені!

— В Івановому лісі, біля яру. Тільки, мамо, це — таємниця...

— Відчиняй, стара! В хату вскочили озброєні, взяли Петра.

— Прощайте, мамо!

— Витримай до ночі... — непомітно шепнула йому мати. І зачинились за Петром двері... «Витримай до ночі» — сказала... Щось треба робити, але що?

— Мамо! Хто був той хлопець? — спитав її молодший син, що досі спав. — Мамо, то був Петро? Мамо, скажіть: його забрали, його уб’ють? Мамочко!..

— Так, сину, то був Петро. Його забрали. Але слухай, любий мій Іва­ сю, треба Петра врятувати. Ти вже великий хлопець — правда? Ти розум­ ний! Слухай: підеш швиденько до Іванового лісу і збиратимеш біля яру дрова. Ти знаєш, хто такі повстанці?

— Знаю, мамо, але я не знав, що вони в Івановому лісі.

— І не кажи цього нікому, — чуєш? Піди до них і скажи, що Петра взяли... І вважай, дитино: якби тебе зловили — мовчи, нічого про Іванів ліс, про яр, ані про повстанців... Розумієш?

— Розумію, мамо, не бійтеся: я розумію. Поцілував маму в руку і пішов. «Уже другий день пішов... Другий син... Матінко Божа, охорони його!» — і мати подалась туди, де тримали Петра. Просила, благала, опові­ дала і таки дізналась, де він. Сказали їй: — Тут він. Тільки мовчить, клятий. Але він у нас заговорить!

— А знаєте, коли я його попрошу, то, може, він і скаже те, що вам треба, — сказала покірно жінка. — Поведіть мене до нього. І повели. І вона побачила: її рідний син, дитина її — лежав увесь у крові. Материне серце застогнала, заскімлило з жалю.

— Це я, сину, — все добре буде, тільки не кажи нічого! Тримайся до вечора, — прошепотіла. А вголос сказала: — Так, та він і сили не має говорити. Залишіть його до вечора. Силь­ ніший стане, тоді й скаже вам, що сказати має... Скажеш усе ввечері, си­ ну, правда?

— Добре, скажу...

— Ну, хай буде. Але як не скажеш— уб’ємо, як пса! — лютували вороги-чужинці.

— Скаже, скаже! Все, що вам треба знати! — твердо сказала мати, по­ гладила сина по голові на прощання і пішла. А ввечері вона перша була під Петровою тюрмою, заховалась за при­ стінок на розі і чекала... Недовго чекала... Бо раптом заторохкотів куле­ мет, зчинилась метушня, а потім — справжня битва. І за кілька хвилин було по всьому: по подвір’ї понурої тюрми лежали всі вороги — чи побиті, чи пов’язані, як барани. А Петро стискав руку командирові. Тоді й мати вийшла наперед і сказала пов’язаним наїзникам: — Вони вам сказали все, що вам знати треба! А генерал підступив до жінки, поцілував їй спрацьовану руку і сказав: — Дякую вам, матусю, і за Петра, і за Івася...

— Я знала, що ви прийдете, я знала, що повстанський командир то­ вариша в біді не покине, — переконливо відповіла мати.

— Візьміть мене з собою, — тремтливо попросив Івась командира.

— Ні, Івасику, ти ще малий. Тобі ще вчитися треба. Пам’ятай: учися чужого, та й свого не цурайся, тоді з тебе добрий козак виросте!

І. Лаврівська

ГОРОБЧИК ІВАСЬ

Шумлять дерева, вітер виє, а сніг засипає землю, рівняючи горбки з долинами. Ось під одним горбком щось ворушиться. Людина. Засніжена, ледве з-під великої шапки очі видно; на плечах рушниця. Стоїть вартовий, спер­ шись на дерево, майже й не видно його. А на дереві пташка — теж притулилась до гілки, змерзла і засніжена.

— Цір-цір-цір... — защебетала благально. Вартовий подивився вгору: горобчик. Струснув дерево, і пташка впала на сніг. Узяв її в руку.

— Веселіше нам удвох буде на варті стояти. — І взяв горобчика за па­ зуху.

— Цір-цір-цір... — дякувала пташка, бо тепло й добре було їй у затиш­ ку. . А як змінили варту, і другий вояк, зовсім подібний до першого, став під деревом, той із пташкою пішов до криївки.

— Ще одного партизана маємо, — сказав весело і показав друзям го­ робчика.

— Цір-цір-цір, — привіталась пташка.

— Ось тут водичка, а тут хлібець, — сказав той, що приніс, і накри­ шив із своєї пайки хліба. І їв горобчик із вояком Дмитром, що приніс його з варти, і спав із ним, і на варту з ним разом ходив. І прозвав його Дмитро Івасем. Одного разу горобчик став чогось дуже неспокійний. Літав по криївці, крильцями об стіни бився.

— Цір-цір-цір!..

— Що з тобою, Івасю? Що, пташко?

— Цір-цір-цір... Відчинив Дмитро двері, а горобчик — пурх надвір! І довго його не було ні видно, ні чути, як Дмитро не дослухався, аж через кілька годин почулося знову: — Цір-цір-цір!.. Вийшов Дмитро надвір: Івась літає, кружляє над криївкою, і все: — Цір-цір-цір!.. Дмитро трохи подумав, потім увійшов до криївки і став перед коман­ диром:

<$g

263 <&S~

.....

ЯЙ>

— Пане сотнику, мій Івась щось дуже неспокійний. Кружляє над кри­ ївкою, в двері не хоче летіти, і дуже цвірінькає...

— Що ж ви хочете?

— Я думаю, що загрожує небезпека.

— Не вигадуйте!

— Я тільки сказав те, що думаю.

— Стереженого Бог береже. Зміцнити стійки! Дмитро знову вийшов надвір, а Івась підлетів до нього, а що тільки Дмитро хотів його зловити, він відлітав від нього, та все в одному напря­ мі... І Дмитро зрозумів, що Івась хоче кудись його запровадити.

— Зараз, Івасю. Тільки скажу командирові. Друже командире, дозво­ льте оглянути ліс.

— Невже горобець так тебе настроїв? Іди, тільки вертайся скоро, да­ леко не заходь, щоб не сталося так, як із Василем, що вже тиждень не знати, де ходить. І пішов Дмитро, а Івась усе летів в одному напрямі і повертався — наче знати хотів, чи Дмитро за ним іде. Аж раптом побачив Дмитро постать на снігу — обмерзлу, майже не­ живу. Підбіг, нахилився, придивляється: та це ж його друг Василь на сні­ гу, а сніг біля нього червоний...

— Василю, Василю, що з тобою?

— Ой... — застогнав Василь. Дмитро побіг до криївки.

— Друже командире, Івась Василя знайшов. Лежить у снігу. І вибігли хлопці й принесли товариша. Зняли мундир, натерли всього снігом, а на нозі виявили велику червону рану.

— Підстрелений! Розкрили рота і влили йому якоїсь теплої рідини. Він розплющив очі.

— Ох... Я тут? Підстрелили кляті вороги! Село плюндрують, людей ви­ возять... Я хотів дати знати, та клятий ворог улучив кулею...

— Спокійно, хлопче, не хвилюйся.

— Туди, в село... ідіть у село... їх багато, але люди поможуть!

— Один залишиться на стійці біля Василя. Решта — за мною! — нака­ зав командир.

— Ні, ні. Беріть усіх. Бо їх там багато. Зо мною Івася лишіть.

І пішли всі, побігли рятувати село від напасти. Несподівано з ’явилися хлопці з лісу, несподівано оточили ворога. Важ­ ка була битва — ворогів багато, а наших мало. Але хлопці з лісу перемогли. Ворог утік, а люди дякували за поря­ тунок. Всі повернулися в ліс, до криївки. Всім було цікаво, що з Василем. І коли прийшли, то побачили: лежить Василь на печі, а Івась — ма­ ленький горобчик — воду дзьобиком із горнятка носить і виливає її в роз­ критий рот хворого. Так маленька пташка врятувала ціле село і вояка Василя.

ІСТОРІЯ УКРАЇНИ В ШЄНАХ ТА ПОДІЯХ

Стародавні слов’яни У давні часи, понад півтори тисячі років тому, на нашій землі жили слов’янські племена, що називали себе полянами, деревлянами, сіверянами, уличами, дулібами, тиверцями. Наші предки були поганами: шанували багатьох поганських богів. Дажбог, вірили вони, давав тепло, життя, щастя і багатство; Перун відав грозою, грома­ ми, блискавками, карав лихих людей; Волос опікувався домашньою худобою; Сварог був во­ лодарем вогню; Стрибог мав під своєю владою вітри, а Лада була богинею краси, любові, порядку. Було ще багато богів і богинь, яким молилися стародавні слов'яни. Богів зображували у вигляді статуй з дерева і приносили їм жертви. Вірили ще у домовиків, лісовиків, водяників, мавок. Слов’яни орали землю, сіяли жито, пшеницю, овес, ходили на лови на дикого звіра у не­ прохідні ліси, розводили домашню худобу, бджіл, ткали полотно, торгували з греками медом, зерном, шкурами, дуже любили музику і спів. Жінки займали у слов’ян поважне становище: деякі з них брали участь у війні, в управлінні громадою. Давні слов'яни були дуже гостинні, поважали родичів. У них не було убогих і жебраків, бо родичі або сусіди опікувалися такими людьми. Слов’яни жили великими родинами, часом по 200-300 душ, бо діти і онуки, подорослі­ шавши, заводили свої сім’ї і жили вкупі одним господарством. Усією родиною правив най­ старший чоловік — старшина. Старшини родин, що жили по сусідству, залагоджували спільні справи на загальній раді, що називалася вічем. Згодом старшинами стали обирати не найстаріших, а найспритніших, найрозумніших, бо треба було боронити свою землю від нападів половців — диких племен, що жили в степах і розводили худобу, переїжджаючи («кочуючи») з місця на місце у пошуках кращих пасовищ (через це їх називали кочовиками).

Старшини почали створювати дружини з молодих і хоробрих вояків, на чолі яких були варязькі1 ватажки. Від тих часів лишилися нам лише усні перекази та записи грецьких мандрівників та купців, бо слов’яни тоді ще не мали своєї писемності. Одна з легенд, пе­ реказана пізніше у літописі3, оповідає про те, як постав Київ за віщуванням апостола Андрія, що вертався з Візантії і плив Дніпром у північні землі. Отож, уже в п’ятому столітті існував Київ, з якого взяла початок Київська держава зі сво­ їми князями — нащадками полянського старшини Кия та його братів.

Київська держава У шостому-восьмому столітті на слов’янські землі нападали орди кочовиків-степовиків: хозари, болгари, мадяри, печеніги. В середині восьмого століття Київ був під владою хозарів. Якось двоє варязьких вата­ жків Аскольд і Дир, пливучи Дніпром зі своїми дружинами, побачили Київ і вирішили ним за­ володіти. Вони сказали киянам: «Ми будемо вашими князями, будемо боронити вас від на­ падів чужих племен». Кияни погодилися, і Аскольд та Дир звільнили Київ від хозарів та пра­ вили ним як перші українські князі. Свою державу вони поширили далеко за межі Києва і ма­ ли велике військо, з яким не лише боронили державу від нападів кочовиків, але й самі йшли у сусідні краї здобувати нові землі. Київські князі Аскольд та Дир ходили походами аж у Крим та Царгород3. Так постала Київська держава, що у восьмому-дев’ятому столітті була ві­ дома в інших країнах під назвою Київська Русь. Походження слова «Русь» досі невідоме, хоча існує багато наукових гіпотез щодо його походження зі шведської (варязької) чи слов’янської мов. Але не те важливо, чому Київську державу називали Руссю, як те, що вона означала са­ ме Київську державу і Київську землю. Про Київське князівство почув князь Олег, родич Новгородського князя Рюрика, варяга, якого новгородці запросили князювати. Рюрик передав Олегу перед смертю князівство і опі­ ку над своїм сином Ігорем. У 882 р. Олег захопив Київ, прибрав титул «Великого князя русь­ кого», а Київ проголосив «матір’ю городів руських». Олег був могутнім князем, талановитим полководцем, в походах йому щастило, він завжди повертався з перемогою в Київ. За це його прозвали Віщим Олегом, тобто таким, який усе знає наперед, і тому обирає кращі шля­ хи для перемоги. Олег ходив на Царгород, який здався йому і заплатив великий викуп. На воротах Царгорода Олег прибив свій щит. Про смерть князя Олега у літописі оповідається цікава легенда, У 912 р. по смерті Олега до правління Київською Руссю став Ігор, вихованець Олега. Ігор був сміливим і відважним полководцем. Як і Олег, ходив на Царгород і у Персію, часто ! Варяги — предки теперішніх шведів і норвежців, що наймалися до слов’янських старшин та князів команду вати дружинами вояків 2 Літопис — запис сучасниками історичних подій. В літописи включали І усні перекази та легенди, 1 Ц аргород — так у Русі називали Константинополь, що був столицею Візантії. Тепер м. Стамбул у Туреччині

вертався переможцем. Загинув Ігор під час збирання данини з племені деревлян. Деревлянський князь був підлеглим Київського князя, отож деревляни повинні були платити йому да­ нину. Але Ігорів воєвода Свенельд так брутально і жорстоко знущався над деревлянами, що ті повстали, напали на дружину князя Ігоря і розбили її. Дізнавшись про смерть чоловіка, дружина Ігоря, Ольга, вирішила помститися. Про цю подію у літописі також оповідається легенда. Ольга стала київською княг инею у 945 р. і кня­ жила 19 років на Русі. Мало про кого з руських князів складено стільки легенд і переказів, як про Ольгу, — про її походження, про її красу і надзвичайну мудрість, сміливість і рішу­ чість, ніжність і гострий розум. Ольга першою серед руських князів прийняла християнство, сильною рукою тримала Київську державу, зав’язала дипломатичні відносини з Візантією.

964 р. князем стає Святослав

- син Ігоря та Ольги. У цей час вже почалися набіги зі

степів войовничих кочових племен — печенігів. 968 р. син Ігоря Святослав рушив у похід на болгар, що мали державу над Дунаєм, а Київ тим часом обложили кочівники — печеніги. Про цю подію розповідає літопис у легенді «Про хлопчика з обротькою». Про талант полководця та надзвичайну сміливість та мужність Святослава знали як добрі сусіди, так і всі вороги України. У народі його називали Святославом Хоробрим. Він князю­ вав 8 років і весь цей час провів у походах. У похід не возив Святослав із собою ні казанів, ні килимів, ні наметів. Спав на землі, під клавши під голову сідло, їв просту страву, як решта дружинників, і ніколи не нападав на во­ рога зненацька. Навпаки — щораз посилав попередження неприятелю:

Іду на ви!». Вороги

не могли повірити в таке благородство і думали собі: «Коли він нас попереджає, то, певно, має незчисленне військо і впевнений у перемозі». Князь Святослав не раз бив печенігів, роз­ бив хозарів, болгар — перемагав всіх чужинців, що приходили в Україну. Поки Святослав ходив у походи, державою правила його мати — княгиня Ольга. Коли вона померла, Святослав передав усю владу в Києві своєму синові Ярополку, у деревлян Олегові, а в Новгороді — Володимирові, а сам пішов знову на болгар. Святослав розбив болгарське військо і рушив у Візантію — союзника Болгарії, оточив Царгород, і візантійський імператор мусив дуже дорого відкупити столицю. Коли Святослав вертався до Києва з малою дружиною, він потрапив у засідку, що її влаштували печеніги за намовою греків-візантійців. Підступні греки сповістили кочівників про шлях, яким вертався Святослав, і про велику здобич, яку він віз із собою до Києва. Печеніги вбили Святослава і його невелику охорону, а з черепа князя Святослава печенізький вождь зробив собі чашу для вина. На тій чаші був напис: «Чужого шукаючи — своє втратив». Святослав загинув молодим — мав усього тридцять років. Старший його син Ярополк, якого Святослав залишив князювати у Києві, захотів стати князем на всю Русь і пішов вій­ ною на рідних братів. Володимир розбив військо Ярополка і почав княжити у Києві 980 р. За часи його князювання Київська Русь була найсильнішою за всю свою історію. Воло димир, якого прозвали Великим, перш за все повідбирав руські землі від ворожих сусідів, які раніше їх завоювали, — литовців, мадяр. Одних ворогів переміг і змусив скориіися, з

іншими помирився, як от з поляками, греками, болгарами, чехами. І Київська держава мала на довгі роки спокій. Клопіт мав тільки з печенігами, які уперто й далі зазіхали на руську землю. Ця боротьба оспівується у багатьох давньоруських билинах (старинах) про руських богатирів та київського князя Володимира «Красне Сонечко». Та найбільше пошани і честі Володимир зажив за те, що сам прийняв християнську віру, як його бабуся княгиня Ольга, і охрестив увесь народ, усю Київську Русь. До цього більшість русичів були поганами, тобто поклонялися богам-ідолам — Перуну, Велесу, Дажбогу та ін. Відтоді, як Володимир Великий зробив Київську Русь християнською, почала розвива­ тись писемність, освіта, архітектура, література. Від того часу почали вчені монахи писати літописи — українську історію, і тому про Володимира Великого відомо набагато більше, ніж про попередніх Київських князів — Олега, Ігоря, Ольгу, Святослава, про яких збереглися ли­ ше народні легенди та перекази. За часів Володимира Великого та його сина Ярослава Муд­ рого жив у Києві учений монах Нестор, яких створив літопис тих подій, що його названо «Повість минулих літ». Володимир князював 35 років. По його смерті 1036 р. князем київським стає його син Ярослав, якого народ прозвав Мудрим. Ярослав Мудрий не завойовував чужих земель, а за­ хищав і зміцнював свою. На його долю випала найтяжча битва з кочівниками-печенігами, які напали на Київ. Ярослав Мудрий розбив печенігів і на честь великої перемоги розпочав будівництво Золотих Воріт і Софійського собору, які збереглися і донині. Ярослав Мудрий будував церкви, відкривав школи, заводив дипломатичні зв’язки з іншими державами. Яро­ славові сини були одружені з чужоземними королівнами, а дочки — з іноземними королями. Ярослав князював 35 років. Перед смертю поділив Ярослав усю державу на 5 частин і до кожної поставив князювати своїх синів, а шосту частину — Галичину віддав своєму ону­ кові Ростиславу. Сини всупереч батьківському заповіту жили у сварках та війнах, У цей час у Київської держави з ’явився новий ворог — половці, що прийшли на зміну печенігам, яких остаточно розбив Ярослав Мудрий. Половці розбили війська трьох синів Ярослава — Ізяслава, Святослава і Всеволода і рушили на Київщину, нищачи і вбиваючи усе живе, що траплялося їм на шляху. Син Всеволода, онук Ярослава Мудрого, Володимир зумів згуртувати всіх князів, що присягли одностайно стати на половців. Військо половців було розбите. Але перемога не помирила князів, колотнеча між ними не вщухала, отож кияни за­ просили на престол князя-переможця — Володимира, онука Ярослава Мудрого, сина Всево­ лода. Нового київського князя прозвали Мономахом. Володимир Мономах уславився в народі тим, що він зумів згуртувати до походу на по­ ловців усіх руських князів, незважаючи на їхню ворожнечу. Володимир Мономах, як його дід Ярослав Мудрий і прадід Володимир Великий, знову об’єднав Київську державу в одних ру­ ках (крім Галичини, де вже князювали самостійні Галицькі князі з роду Ростислава). Мономах нарешті розгромив половців, які відтоді 50 років служили руським князям. Слава про Володимира йшла по всіх краях. Візантійський імператор Костянтин Мономах прислав йому дорогі дарунки, між якими був золотий вінець з хрестом зверху. Цей вінець

називався «шапкою Мономаха», тому, кажуть, Володимира й названо було Мономахом. Во­ лодимир Мономах князював 12 років і помер 1125 р. Мономах лишив кількох синів і змушений був, як і його дід, Ярослав Мудрий, поділити державу між синами. Знову настали лихі часи для Київської держави, бо князі ворогували між собою, і в країні не було миру. Один з синів Мономаха, Юрій Довгорукий, князював на півночі Київської Русі в місті Суз­ далі, заснував нове місто — Москву і створив нову державу, названу Московською. Сам Юрій і його нащадки багато разів нападали на Київ, від того Київ на довгі роки підупав і зне­ силів. На півночі Київської Русі набирала силу Московська держава, яка дала початок новому народу — росіянам, а на заході постає велика Галицько-Волинська держава. У ті часи наші землі стали називатись Україною, Люди казали: «Наш край, наша країна», а далі ці слова перетворились на «наша Вкраїна», «наша Україна». Вперше записано цю на­ зву в літописі 1181 р. Київське князівство ослабло, і половці, колись вщент розбиті Володимиром Мономахом, осміліли, і їхні орди посунули в Україну. Аж у 1184 р. тодішній Київський князь Святослав знову, за прикладом Мономаха, згуртував князів на вирішальну битву з половцями. Половці були переможені, а їхнього хана Кончака взято в полон. Знову на короткий час настав мир на київській землі, але ненадовго. Поки Святослав го­ тував новий похід, щоб остаточно розбити кочовиків 1185 р., передчасно у похід виступили молоді князі — сини Святослава Ігор та Всеволод, а з ними син Ігоря Володимир. Молоді князі хотіли самі собі славу здобути. Не підготовлений як слід і з малими силами похід закін­ чився поразкою. Цей невдалий похід оспівує невідомий поет тих часів у поемі «Слово о полку Ігоревім». Відразу після тієї трагічної битви половці знову кинулись в Україну і спустошили її. Але останнього удару Київській державі завдали татаро-монголи. Могутня Київська дер­ жава, що існувала майже 500 років, можливо, і витримала б удар татаро-монголів, якби не була ослаблена чварами князів, якби всі князі спільно воювали з ворогами України, а не один з одним.

Галицько-Волинська держава Київська земля все більше занепадала від князівських міжусобних чвар та нападів кочо­ вих орд, а тим часом землі Галичини і Волині, що лежали далі від воєнних небезпек, бага­ тіли і міцніли. Галицько-Волинська держава по-справжньому стала входити в силу, коли ці землі дістав у 1050 р. князь Ростислав, онук Ярослава Мудрого від сина Володимира. Сини Ростислава — Рюрик, Володар і Василько жили у злагоді, кожний у своєму князівстві, але спільними силами боронили свою землю і від чужоземних ворогів — поляків, мадярів, і від своїх же українських князів, що зазіхали на їхні князівства. Син Володаря, Володимирко, з’єднав Волинь і Галичину в одну державу під своєю ру­ кою. Він переніс свою столицю у місто Галич над Дністром. Володимирко обороняв країну

від Угорщини і Польщі, а ще від Київських князів, і завжди умів перемогти своїх суперників — як не в бою, то хитрощами. За ЗО років свого князювання він зробив Галичину могутньою державою. Галицький престол успадкував його син Ярослав, що його прозвали Осмомислом -

за

його великий розум. Осмомисл — тобто такий, що «за вісьмох» мислить. Ярослав Осмомисл висилав свої війська на Київщину у походи проти половців. Під час його царювання відбувся нещасливий похід синів київського князя Святослава — Ігоря та Всеволода — на половців, після якого Київ поступово почав занепадати, А Галич за Ярослава Осмомисла дійшов вели­ кого розквіту. Ярослав Осмомисл князював аж 34 роки, і за ці роки Галичина стала ще мо­ гутнішою. Син Ярослава Осмомисла — Володимир не мав дітей, отож до Галича закликали князю­ вати волинського князя Романа Мстиславовича, правнука Мономаха. Отож 1199 року князь Роман знову об’єднав Волинь з Галичиною і став князем великої Галицько-Волинської дер­ жави. Князь Роман приєднав до своєї держави Київське і Чернігівське князівства. Отже, майже вся Україна була під його владою, а столицею її був Галич. Роман був хоробрим і відважним полководцем, Він дощенту розбив половців, нападав часто на Польщу та Литву — одвічних ворогів України. 1205 р. він пішов походом на Польщу, здобув два польські міста, але в бою наклав головою. Мертвого привезли його з поля битви до Галича й тут поховали. Князював усього 6 років. По Романові лишилася вдова з двома малими дітьми: трирічним Данилком і Васильком, якому й року не виповнилося. її разом з синами вигнали з Галича інші князі, що знову по­ чали битися між собою за Галицьке князівство. Міжусобні чвари та війни тривали сорок ро­ ків. Тим часом стали дорослими сини Романа — Данило і Василько. Вони повернулися з чу­ жини і почали боротьбу за батьківський престол.

1245 р. Данило переміг усіх суперників і став князем Галицько-Волинської держави, як і його батько Роман. Данило почав впорядковувати велику державу, яка дуже занепала за ро­ ки багатолітньої війни. Він відбудовував зруйновані міста, закладав нові, укріплював їх. Найголовнішим містом, що його заснував Данило Галицький, був Львів, який князь вибудував для свого сина Льва, (Потім Лев, коли сам став князем, обрав собі Львів за столицю). Дани­ ло Галицький запрошував до відбудованих і нових міст іноземних ремісників і купців. Тодіш­ ній папа римський прислав Данилові Галицькому королівську корону, і папський посол коро­ нував його. Отож Данило Галицький був першим українським королем. Але страшна татарська навала спинила розвиток Галицько-Волинської держави і зламала сили українських князів. Татари зруйнували Київ, Волинь і Галичину — всю Україну, а також і Московщину взяли татарські хани під свою руку, а руські князі мусили платити їм данину і у всьому підкорятися. Король Данило Галицький також мусив слухати татар. Татари почули, що Данило укріпив свої міста, і наказали йому зруйнувати всі укріплення. З тяжким серцем Данило Галицький руйнував свою працю, а від того так зажурився, що занедужав тяжко і 1264 р. помер. Після

нього княжили його син Лев і онук Юрій. По їх смерті почалася довголітня боротьба з Поль­ щею і Литвою, які зазіхали на західні галицькі землі. В цих змаганнях Галицько-Волинська держава остаточно занепала, і українські землі опинилися під владою Польщі і Литви.

Страшне лихоліття. Монголо-татари і турки Далеко на Сході, в Азії, постала могутня татаро-монгольська держава, що обіймала Мон­ голію, частину Китаю, Туркестан і Персію. Творець цієї держави — Темуджин направив свої грізні полчища на Східну Європу. Татаро-монголи завоювали Кавказ, підкорили половців і по­ сунули далі на Україну. В бою над річкою Калкою, що впадає в Азовське море, 1223 р. українські князі, об’єд­ навшись, спочатку перемогли татар, але пізніше через свою розсваренісгь, були розгромле­ ні. Кілька князів врятувалися, а решта потрапили у полон і були жорстоко вбиті. Однак цього разу татари не пішли на Україну, а повернули назад у безмежні степи. Та через 16 років татари знову з’явилися на кордоні під проводом хана Багия. Вони підкорили Московщину і рушили в Україну. 1240 р. татари зруйнували вщент Київ та інші міста і розі йшлися по всій Україні. Де тільки проходили татари, там після них залишалась суцільна руї­ на. Там, де йшла татарська орда, — все горіло, по дорогах валялися трупи. Татари забирали в неволю (ясир) жінок і дівчат, молодих і сильних чоловіків, а дітей і старих людей вбивали. Полонених в’язали докупи І гнали наперед себе, як отару. Міста силкувалися боронитись від них, але кожен князь воював поодинці, тому татари легко їх перемагали. Спільно ж стати на ворога князі не хотіли, бо й самі тоді між собою воювали. Отак уся Україна опинилася під рукою татарського хана Батия. Він не втручався у внутрі­ шні справи князів, які лишилися у своїх князівствах, але вимагав сплати великої данини. Хан­ ські посіпаки їздили по Україні і здирали з людей великі податки. Хто ж не мав чим платити, того катували, вбивали або гнали в орду на тяжку роботу, Щороку з Україні забирали в орду кожного десятого хлопця і кожну десяту дівчину.

1362 р. сусідній литовський князь Ольгерд прогнав татар з України, а Україну прилучив до Литви. Та татари не пішли далеко від України, а оселилися по сусідству, у кримських степах. Зі сходу і півдня почали нападати на Україну татари і турки, які на той час утворили могутню державу, а з півночі — Московщина. Татарські орди нападали на Київщину, Поділля і навіть доходили до Волині, Полісся і Чернігівщини. Руйнували і палили всі села по дорозі, забирали все, що можна вивезти на ко­ нях, і вивозили з собою бранців. На базарах Криму продавали невільників до Туреччини і в далекі східні країни. З неволі могли викупитися тільки заможні люди, а решта бранців навіки пропало на чужині. Полонених українців турки розпродували на базарах, як робочу худобу, і приставляли до найтяжчої роботи. Найгіршого лиха зазнавали невільники на турецьких кораблях-галерах, де

їх сковували по кілька душ докупи і припинали до лави, щоб бранці гребли довгими і важ­ кими веслами. То була виснажлива праця, і не кожен міг витримати її і залишитися живим. Ще більше, ніж козаків, було у неволі українських жінок і дівчат. Турки і татари найкра­ сивіших бранок брали собі в гареми. Коли ж бранки турчилися (тобто приймали турецьку ві­ ру), то іноді й за великих панів заміж виходили. Бранка Настя Лісовська (турки прозвали її Роксоланою) з Рогатина (Галичина) вийшла заміж за турецького султана Сулеймана І; султан Осман II теж був одружений з українкою. Про одну з таких бранок розповідається в народній думі про Марусю Богуславку. Народ вигибав від воєн, голоду і хвороб. Наприкінці п’ятнадцятого сторіччя українські землі над Чорним морем і низом Дніпра перетворилися на дикі, незаселені степи, звані опіс­ ля «Диким полем».

1386 р. Литва пристала до Польщі, і та прилучила й Україну. Українські землі були роз­ даровані польським магнатам. Поляки запровадили панщину, почали навертати українців на католицьку віру та на польську мову. Пан міг продати селянина іншому панові, або й убити. Волелюбні люди не могли терпіти такої неволі. Вони кидали все й утікали у «Дике поле», в степи за Дніпрові пороги, на землі, що межували тоді з татарами. Ті люди гуртувалися по сто й тисячу, здобували собі зброю, полювали на дикого звіра, оборонялися від татар, що шукали в степу паші для своїх табунів, і так жили. Іноді, як збиралося тих вільних людей кілька тисяч, то вони й самі нападали на татар або на турків аж за Чорним морем і верталися в степи з багатою здобиччю. Ці люди нази­ валися «козаки» — від татарського слова «кайзак», що значить «вільний чоловік».

Козаччина Спершу жили козаки невеликими гуртами по степах. Там вони полювали, боронилися від татар, самі на них нападали. Але пізніше згуртувалися у великі військові загони, обирали со­ бі своїх отаманів і жили на островах серед Дніпра.

1550 р. український князь Дмитро Вишневецький, якого прозвали ще Байдою, збудував для козаків фортецю на острові Хортиця. Козаки назвали її Січ, або Січовий кіш, бо острів з фортецею був відгороджений (відсічений) навколо, наче кошик, і до нього не було приступу. Так козаки осіли першим Кошем. Першим кошовим Січі обрали Вишневецького-Байду. Січ називали ще також Запорізь­ кою, бо була вона за порогами Дніпра. Хортиця була оточена валом і частоколом, а над брамами поставлені гармати. Байда-Вишневецький воював з татарами, а через кілька років пішов із козаками у Мол­ давію (тепер Буковина і Румунія). Там жило багато українців, і поки краєм управляли молдав­ ські воєводи, то українцям було добре. Але 1514 р. завоювали Молдавію турки, і козаки під проводом Байди пішли її визволяти. У цьому поході спіткала Байду лиха доля. Турки підку­ пили кількох молдаван, і вони зрадою викрали Байду, закували в кайдани і повезли в Цар-

| g Історія У крвім няк і л к а х

город. Султан обіцяв Байді, що подарує життя і ще й дочку дасть йому за жінку, якщо Байда прийме турецьку віру і поставить козаків на службу Туреччині. Але Байда не згодився на зраду. Тоді султан наказав почепити Байду за ребро на залізний гак на високій скалі над морем. Так перший кошовий Запорізької Січі Вишневецький-Байда помер лицарською муче­ ницькою смертю. З кожним роком Січ набиралася сили. Татари і поляки почали боятися запорожців, а скривджені люди йшли і йшли на Січ. Козаки жили в Січі в кількох довжелезних хатах-куренях. Кожен курінь вибирав собі ку­ рінного отамана, а вся Січ — кошового. Окрім кошового та курінних отаманів запорожці оби­ рали собі іншу старшину: писаря, обозного, полковників, сотників і т. ін. Хоч уся Україна на­ лежала Польщі і польські магнати вважали козаків своїми підданцями, але козаки почували себе вільними на Запоріжжі, не слухали королівських указів. Запорожці вважали боротьбу з ворогами українського народу найпершим ділом. Козаць­ кий кошовий Іван Підкова відібрав від Туреччини Молдавію. Турецький султан почав загро­ жувати польському королю Стефану Баторію, що якщо той не ув’язнить Підкову, турки підуть воювати з Польщею. Король не хотів війни з Туреччиною, хитрістю заманив Івана Підкову до Львова 1578 р., ув’язнив його і тут, на Львівськім Ринку, за королівським наказом, кат стяв отаманові голову. Великої слави в народі зажив і отаман Северин Наливайко, розумний і освічений чоло­ вік, що вчився в Острозькій академії, ходив з козаками у походи на татар і турків. 1594 р. Наливайко звільнив від поляків частину Волині, зруйнував польські маєтки і замки, і багато селян пристало до його війська.

Нарешті польський король зібрав величезне військо і по­

слав на повстанців. Козаків було мало, і польський гетьман оточив великим військом козаць­ кий табір. З десяти тисяч козаків заледве тисяча врятувалась і втекла на Січ. Наливайка по­ везли до Варшави, де йому 1597 р. відрубали голову. Козаки трохи оговтались після страшної поразки і смерті Наливайка, зібрали кілька ти­ сяч свого війська, побудували човни (їх називали чайками) й пустилися 1605 р. під проводом отамана Петра Конашевича-Сагайдачного на Крим. Козаки захопили місто Варну у Болгарії і набрали багато здобичі. Таких походів козаки з Сагайдачним зробили за 10 років дуже ба­ гато, і то на різні міста Туреччини і Криму: на Царгород, Синоп, Трапезунд, Кафу, де був найбільший невільницький базар. 1616 р. Сагайдачного обрали гетьманом. Польський король закликав козаків на допомогу у війні з Москвою і Туреччиною. Козаць­ ке військо під проводом Сагайдачного врятувало від розгрому польське військо. Усе це Са­ гайдачний зробив, вірячи, що польський король виконає свої обіцянки, а саме: дасть свобо­ ду українській церкві, вольності козакам та полегшить життя селян. Але поляки ще сильніше почали знущатися над українськими людьми, особливо селянами. Знову почалися бунти і повстання. Гетьман Тарас Трясило підняв козаків на боротьбу проти Польщі, але зазнав поразки. Поляки вибудували фортецю Кодак над Дністром і поста­ вили там найману німецьку залогу, щоб не пускала запорожців з Січі в Україну і нікого з

України на Січ. Але ця фортеця недовго простояла. Саме тоді (1628 р.) став гетьманом ота­ ман Іван Сулима. Він ходив у морські походи на турків, а раз переплив Середземне море і дістався аж до Риму, де подарував папі римському турецькі кораблі-галери, які відібрав у турків. Почувши про фортецю Кодак, Сулима вернувся з походу, зібрав козаків і зруйнував Кодак, Поляки зрадою захопили Сулиму і скарали на смерть. Після Сулими селяни і козацтво під проводом гетьманів Василя Томиленка, Павлюка, Остряниці повставали проти польського ярма. Та ніхто з гетьманів не міг об’єднати увесь український народ, а тому, хоч вони й били поляків, але врешті-решт все ж поляки пере­ магали їх. Після поразок цих повстань козацтво дуже ослабло, а поляки скористались цим, щоб ще сильніше гнобити Україну.

Хмельниччина. Руїна По 10 роках цілковитого занепаду у 1648 р. сталася раптова зміна на ліпше. А спричи­ нився до цієї зміни Богдан Хмельницький. Як козацький старшина він ще зовсім молодим ходив у походи на турків. В одному з по­ ходів, а саме під проводом Сагайдачного, коли той допомагав полякам у війні з турками в надії на привілеї для українського народу, турки розбили поляків, бо ті не захотіли чекати ко­ зацького війська. Невелика частина козаків, що була тоді при польському війську, а разом з ними і молодий Богдан, потрапила в неволю. В неволі Хмельницький пробув 2 роки, навчився там турецької та татарської мови. Вийшовши з неволі, став сотником козацького війська. Хмельницький їздив з козацькими старшинами на переговори з польським королем Владиславом IV, по яких делегація дістала королівську обітницю поліпшення долі козацького війська. Але польська шляхта, незважаючи на обіцянки короля, ще з більшою ненавистю нищила козаків. Після нещасливого повстання Остряниці (1638 р.) Хмельницький жив постійно в Чигирині або в своєму хуторі Суботові. Польський староста і урядники боялися і ненавиділи його. Якось послали Хмельницького з козаками в степи нищити татарські загони, а тим часом польський шляхтич напав на Суботів, пограбував увесь хутір і побив наймолодшого сина Хмельницького так, що той невдовзі помер. Хмельницький поїхав на Січ, зібрав усіх козаків, що малими загонами перебували по степах, і закликав їх до боротьби. Козаки обрали його гетьманом, незважаючи на те, що по­ ляки призначили гетьманом Барабаша, який тримав їхню сторону. Весною 1648 р. Хмель­ ницький рушив проти польського війська і всієї шляхти. З усієї України до війська Хмельни­ цького йшли втікачі-селяни, і за малий час військо Хмельницького перетворилося на велику армію. Незабаром козаки Хмельницького зійшлися з польським військом поблизу річки Жовті Води. Хмельницький розбив військо молодого магната Потоцького, його самого взяв у по­ лон, а козаки убили гетьмана Барабаша, який воював на боці поляків. Старий Потоцький зі-

брав нове військо і пішов назустріч козакам під Корсунь. Хмельницький розбив це військо і взяв у полон старого Потоцького. Після цих двох перемог піднялося повстання по всій Україні, по обидва боки Дніпра. У містах і селах повставали міщани й селяни, виганяли всіх чужинців, а пани, почувши про по­ разку польського війська коло Жовтих Вод і Корсуня, самі почали тікати з України. Повсталі селяни обрали собі ватажків. Найбільшої слави серед них зажив полковник Максим Кривоніс, про якого народ склав багато пісень. Поляки зібрали нове військо, але армія Хмельницького розбила його під Пилявцями 1648 р. і погналася за поляками аж у Галичину, що тоді називалася Червона Русь. Хмельни­ цький підійшов аж під Львів, але не хотів нищити міста, взяв викуп і рушив далі у Польщу. Він міг іти на саму Варшаву, проте погодився на перемир’я з новим польським королем, якого щойно обрали, аби в Україні настав мир. Проте наступного 1649 р. польські війська, порушивши перемир’я, знову накинулися на Україну. І знову Хмельницький розбив їх під Зборовом. В цій битві поліг полковник Станіслав Морозенко, про якого народ склав пісню. Польський король запросив миру. Під Зборовом було підписано угоду, що Україна вільна держава, а Хмельницький її гетьман. Польща таки не полишала намірів зробити Україну своєю рабинею. 1651 р. почалася но­ ва війна. Під Берестечком козаки зазнали важких втрат через зраду своїх союзників у війні з Польщею — татарських загонів. 1652 р. Хмельницький знову виступив у похід і вщент розбив польське військо під горою Батіг. Україна знову стала вільною, проте Хмельницький знав, що Польща знову розпочне війну. Після зради татар під Берестечком не було надії на татарських союзників, тому Хмель­ ницький вирішив укласти союз з Московщиною. 1654 р. було підписано переяславську угоду, за якою Україна мала бути незалежною, а козаки мусили присягнути на вірність московсько­ му цареві. Хмельницький помер 1657 р., а Москва почала робити в Україні те саме, що поляки. землі забирати, українських селян закріпачувати, а вольності козацькі скасовувати. Цей час під владою Москви історики називають Руїною. По смерті Хмельницького гетьманом став Іван Виговський, колишній писар Б. Хмельни­ цького. Це був один з наймудріших українських гетьманів, послідовник Хмельницького у меті зробити Україну вільною. Плани ці не здійснилися, а Виговського розстріляли у Варшаві. В Україні знову настали лихі часи. Вона поділилася на Лівобережну і Правобережну, на кожній частині мала свого гетьмана. Правобережну шарпали поляки, Московщина щодалі сильніше поневолювала Лівобережну Україну, а з півдня часто набігали турки і татари. Отож недарма народ та історики прозвали ті часи Руїною.

1665 р. козаки обрали гетьманом Правобережної України Петра Дорошенка. Він був та­ лановитим полководцем і розумним політиком. Його любили козаки і народ, Дорошенко ви­ рішив, що найліпше буде укласти договір з Туреччиною і за допомогою турків визволити Правобережну Україну від чужинців. Козаки з турками розгромили Польщу, і Польща в мир-

ній угоді знову визнала Правобережну Україну козацькою незалежною державою. Проте Україна, перебуваючи у союзі з Туреччиною, зазнала ще більшого лиха. Турки почали руйну­ вати церкви або обертати їх на мечеті, накладати великі податки, вивозити у Туреччину ма­ лих дітей. Населення тисячами почало втікати в Лівобережну Україну, що була під владою Москви. Навіть запорожці, під проводом Івана Сірка, почали виступати проти Дорошенка. Іван Сірко все своє життя воював з турками і татарами, бо вважав їх найбільшими ворогами України. Сірко бився у 55 битвах з турками і татарами і завжди перемагав. Дорошенка покинули всі давні прихильники. Врешті Дорошенко зрікся булави на користь Лівобережного гетьмана, призначеного Москвою, а сам віддався у руки московського війсь­ ка. Його заслали далеко на північ Московщини і тримали там аж до смерті. Так загинув геть­ ман, який щиро бажав добра Україні, але його сподіванням не судилося здійснитися. Україн­ ський народ склав багато дум і пісень про Дорошенка, як і про Івана Сірка, який, пересвід­ чившись у добрих намірах Дорошенка, потім став його прихильником. Іван Сірко помер на Січі, там і донині є його могила, а на могилі камінь з написом. Правобережна Україна, де наводили жах на населення турецькі, татарські і польські ва­ таги, перетворилася на нове «Дике поле». Люди переселялися на лівий берег Дніпра, і о гак землі, де були найлюдніші козацькі полки, де стояла столиця Хмельницького Чигирин, стали пустелею. Лівобережжя під владою Московщини стало називатися Гетьманщиною.

1688 р. обрали гетьманом Лівобережної України Івана Мазепу, який був дуже освіченою і розумною людиною, а над усе ставив Україну. Мазепа мусив діяти дуже обережно, бо сили України були дуже слабі. У гетьмана було заледве кілька тисяч козаків, а по всіх містах і селах стояли московські солдати. Російський цар Петро І вимагав участі козацького війська у його війнах з Польщею. Швецією і татарами, обмежував права гетьмана, козацтва і всієї України. У Правобережній Україні, що була під владою Польщі, тим часом гетьман Самійло Іва­ нович, полковник Іскра, та козацький ватажок Семен Палій почали знову організовувати ко­ зацькі полки. Семен Палій ходив у походи з Дорошенком, бував у Запорожжі і зажив слави надзвичайного войовника. Палій запропонував Мазепі прийняти Правобережну Україну під свою булаву. Мазепа дуже співчував планам правобережців, але через договори, що в’язали його з Москвою, і через свої

малі сили не міг прийняти Правобережжя під свою руку.

Тим часом на Правобережжі почалося повстання проти Польщі. Поляки не могли приду­ шити повстання і попросили допомоги в царя Петра І. Мазепа перейшов Дніпро і 1704 р, за­ йняв Правобережжя. Мазепа хотів з’єднати Правобережжя і Лівобережжя, він прийняв клейноди від Самійла Івановича і, отже, став гетьманом всієї України. У зв’язку з цим Мазепа усунув Палія від влади. Але Палій не хотів зректися свого становища, далі організовував свої власні полки і поводився як незалежний гетьман. Мазепа, щоб не допустити розпорошуван­ ня козацьких сил, мусив ув’язнити Палія, а цар Петро заслав його в Сибір. Гніт та утиски з боку Москви дедалі посилювались. Московські урядовці і старшини не хотіли шанувати української свободи і ламали її самовільно. Коли 1700 р. Петро І розпочав

війну із Швецією, Мазепа почав умовлятися з шведським королем Карлом XII, щоб разом ударити на царські війська і звільнитися таким чином від Москви. Шведський король запев­ нив Мазепу, що Україна буде вільною по обидва береги Дніпра, і згодився злучитися з ко­ зацтвом. Мазепа вів переговори із шведським королем настільки таємно, що Петро І не мав ні­ яких підозр. Коли суддя Кочубей і полковник Іскра поїхали до царя і розповіли, що Мазепа змовлявся зі шведами, цар відіслав їх до Мазепи, бо не повірив їм, а Мазепа звелів стяти їм голови. Влітку 1708 р. шведський король Карл XII рушив на Росію через Україну, і гетьман пере­ йшов на його бік зі своїм військом. 1709 р. під Полтавою відбулася вирішальна битва. Мос­ ковські війська перемогли, а шведський король і Мазепа мусили відступити в Молдавію. Там Мазепа захворів і незабаром помер. В Україні став гетьманом Іван Скоропадський, а після нього Павло Полуботок. Обидва гетьмани обстоювали права України, але нічого не досягли в своїх намаганнях. Цар Петро І встановив «малоросійську колегію», яка мала управляти Україною, а гетьман України мав їй підкорятися. По смерті Павла Полуботка не дозволено було Україні обрати нового гетьмана, а управляло нею так зване «Правління», що складалося з трьох козацьких старшин і трьох московських урядовців. Аж через 40 років цариця Єлизавета дозволила обрати нового гетьмана. Щоправда, сама і призначила до вибору в гетьмани Кирила Розумовського. Молодий гетьман почав наводити в Україні лад і порядок, настав час спокою і права. Однак це тривало недовго. Царицею стала Катерина II. 1764 р. вона наказала Розумовському скласти гетьманську владу і скасувала гетьманство. Таким чином,

Кирило Розумовський був останнім гетьманом

України.

Україна в ярмі У Правобережній Україні, що лишилася під Польщею, настали такі тяжкі часи, як були колись перед Хмельницьким. Польські магнати позаймали знову всі землі і завели тяжку пан­ щину. В Україні почали гуртуватися невеликі загони озброєних людей, що час від часу зверта­ лись за допомогою до запорожців. Запорожці часто ставали ватажками тих загонів, що напа­ дали на панські маєтки, палили і нищили їхнє майно, а панів убивали і проганяли. Тих людей називали гайдамаками. В Ґаличині гайдамаки звалися «опришками». Особливо вславився отаман опришків Олекса Довбуш. Довго ніяк не могли його спіймати. Аж нарешті через зраду його було вбито 1745 р. Перше гайдамацьке повстання вибухнуло ще 1730 р. З великою силою розгорілося гай­ дамацьке повстання на Правобережній Україні 1768 р. під проводом Максима Залізняка та

Івана Гонти, що отримало назву «Коліївщина». Гайдамаки обрали Залізняка своїм гетьманом і задумали звільнити всю Правобережну Україну. Польський король попросив допомоги у цариці Катерини II, і та вислала на Правобе­ режну Україну свої полки. Московські воєначальники нібито хотіли вступити в переговори з гайдамаками і запросили ватажків Залізняка і Гонту до себе. Обидва, нічого не підозрюючи, прийшли. їх схопили і ув’язнили. Гайдамаків, що лишилися без ватажків, розбили і роззбро­ їли. Доля їх була страшна. Майже всім постинали голови або піддали страшним тортурам, що закінчилися смертю. Але й Польща втратила Україну. Усе Правобережжя забрала собі Росія. Решту польських земель поділили між собою Німеччина і Австрія. Закарпатська Украї­ на, Галичина і Буковина опинилися під владою Австрії. Катерина II, яка відчувала загрозу непокірності і вольності з боку Запорізької Січі, де жи­ ло близько 20000 козаків, наказала ЇЇ зруйнувати. Влітку 1775 р. Січ оточило численне московське військо. Козакам запропонували здати­ ся. Кошовий Петро Калнишевський скликав козацьку раду. Старші досвідчені старшини вирі­ шили здатися, бо не було надії на перемогу. Молодші січовики вдалися на хитрість, щоб не потрапити в полон. На переговорах козаки попросили дозволу ловити рибу в Дніпрі. Мос­ ковський генерал дозволив, і за кілька днів на Січі залишилися самі діди. Запорожці, що повтікали, заснували нову Січ у Туреччині, над гирлом Дунаю. Старих за­ порожців забрано в полон, а кошового Калнишевського вивезли на північ, на Соловецькі острови. На час зруйнування Січі Калнишевський мав 85 років. На Соловках його замурували у вежі монастиря, лишивши тільки малий отвір, куди подавали йому хліб та воду. Там він пробув 25 років, потім ще 2 роки прожив у Соловецькому монастирі і помер 1803 р. Важкі часи настали в Україні після зруйнування Січі і скасуванні гетьманства. Вільні ко­ заки стали звичайними московськими солдатами або вільними хліборобами, а селяни стали кріпаками панів. Кріпаки мусили відробляти панщину і були власністю пана, який міг їх про­ дати, кому хотів, а селяни без дозволу пана не сміли полишити села. Колишні козацькі стар­ шини стали московськими панами, забули свій народ і навіть перестали говорити українсь­ кою мовою. Щоб викупитися з панщини, потрібно було багато грошей. Дехто ці гроші заробляв чу­ макуванням. Хто ж такі чумаки? З давніх-давен українці возили продавати в Крим та на Дон до Азова збіжжя, сало, шкури, мед, віск, а звідтіля везли рибу, сіль, вино, крам та розпро­ дували по всій Україні. Цих торгових людей називали чумаками, бо вони часом заносили в Україну чуму з Азова. Чумаки ходили в Крим та на Дон тільки валками. Кожна валка обирала собі отамана, який і порядкував нею. Рушали вони в дорогу навесні, а восени поверталися назад. У Галичині, що була під Австрією від 1772 р., доля селян стала трохи легшою, бо авст­ рійські цісарі скасували кріпацтво, яке існувало в Польщі. А в Україні чимдалі, то все більше людей записували на панщину, і панщина з кожним роком ставала все тяжчою. Великі кривди та знущання призводили часом до того, що роз-

лютований народ мстився своїм панам. У 1830-х роках на Поділлі вславився Кармалюк. Пан за якусь провину віддав його в солдати, але Кармалюк утік з полку, організував селянський загін і почав грабувати панів. Кілька разів його ловили і карали, й на Сибір засилали, і за­ судили на смерть, але він завжди вмів вирватися на волю, вертався і наводив страх на всіх панів. За надзвичайну сміливість, фізичну силу і ненависть до панів його любили селяни і завжди йому допомагали. 1835 р. він потрапив у засідку і загинув. Усі освічені люди тільки про те й говорили, тільки про те й писали, що треба скасувати панщину і народові дати волю. Серед них був і наш геніальний поет Тарас Григорович Шев­ ченко. Народився він на Київщині, в селі Кирилівці, 25 лютого 1814 р. (за старим календа­ рем). Батько і мати його були кріпаками, й сам Шевченко був кріпаком, поки освічені люди, помітивши у хлопця надзвичайний талант до малювання, не викупили його на волю. Шевченко закінчив Академію мистецтв, але вславився не малюванням, а своїми вірша­ ми. У своїй книжці «Кобзар» він розповів про тяжку долю кріпаків та оспівав стародавню ко­ зацьку волю і славу українського народу. Царський уряд заслав народного поета на 10 років в Оренбурзький край, в солдати. Із солдатчини повернувся Шевченко хворим. Помер 26 лю­ того 1861 р. (за старим календарем), за кілька днів до оголошення указу про скасування крі­ пацтва. Хоча цар дав кріпакам волю, та не дав їм землі стільки, щоб жили безбідно. Через ге невдовзі немало вільних людей мусило шукати панської ласки і найматися на роботу на пан­ ські лани, ставати на заводи і фабрики, де тяжкою працею заробляти на шматок хліба.

Боротьба за волю 1914 р. вибухнула Перша світова війна. Австро-Угорщина оголосила війну Сербії і Росії. Союзниками Австро-Угорщини були Німеччина, Туреччина і Болгарія, а Росії — Великобри­ танія, Сербія, Італія, США. У складі австрійської армії організувався Легіон Українських Січових Стрільців (УСС усуси). Це були українські юнаки і дівчата, які добровільно пішли в ряди стрілецтва, щоб бо­ ротися за визволення України з-під московського ярма, хоча й в австрійській армії. Січові стрільці стали на шляху російської армії, що рвалася в Карпати. У бою на горі Маківка 1915 р. стрільці вкрили себе славою, зупинивши наступ росіян. У бою на Маківці відзначи­ лися четар Андрій Мельник, хорунжий Ольга Степанівна та багато інших. Світова війна була в самому розпалі. Сотні тисяч людей загинуло, знищено було багато майна. У березні 1917 р. пішла по світу вістка, що в Росії вибухнула революція, а цар зрікся трону. У Києві відразу після російської революції українці утворили Українську Центральну Раду під проводом вченого-історика Михайла Грушевського, яка проголосила Українську Народну Республіку (УНР). Усуси, що свого часу потрапили у полон, після революції вийшли з концтаборів і утворили корпус Січових Стрільців, що охороняв український уряд і лад в Україні.

280

Тим часом у листопаді 1917 р. у Росії стався більшовицький переворот, більшовики-ко муністи під керівництвом Леніна захопили владу. Більшовицькі війська рушили в Україну і за­ йняли Правобережжя. Українське військо було нечисленне; до кращих його частин належали Січові Стрільці та загони Симона Петлюри, але вони не могли стримати більшовицьку нава­ лу. Тоді в Україну увійшли німецькі та австрійські війська, а в їх складі й українські Січові Стрільці, і разом з армією Української Народної Республіки звільнили Україну від більшовиків. Німці та австрійці почали забирати у селян хліб та інше добро на потребу своїх армій Селяни стали виступати проти німців та австрійців, а часто і проти свого уряду, звинувачу­ ючи його в змові з чужинцями. Німці, в свою чергу, також були незадоволені українським урядом, який не сприяв їм у їхніх справах. Німці розігнали Центральну Раду; з їхнього дозволу було обрано гетьманом України Пав­ ла Скоропадського. Український народ не мав до нього довір’я, бо до влади гетьман при­ йшов за допомогою німців. Тим часом у Німеччині також розпочалася революція, АвотроУгорська імперія розпалася, і німецькі та австрійські війська відійшли з України Після розвалу 1918 р. Австро-Угорської держави владу в Галичині взяла в свої руки Українська Національна Рада, яка 1 листопада 1918 р. проголосила Західноукраїнську На­ родну Республіку (ЗУНР). Розпочалася польсько-українська війна, оскільки поляки не хотіли незалежності України. Після тяжких боїв Українська Галицька Армія (УГА) мусила відійти за Збруч. Там дві армії — УГА та східна армія Української Народної Республіки об єдналися і ви зволили від більшовиків Київ. Проте знекровлені армії не могли протистояти навалі більшо­ виків.

1920 р. більшовицька влада проголосила Українську Радянську Соціалістичну Республіку у центральній та східній Україні. Галичина, Волинь і Полісся опинилися під владою Польщі, Буковина — під рукою Румунії, а Закарпаття — Чехословаччини. Україна під владою більшо­ виків входила до складу Радянського Союзу, що його проголосили більшовики на місці ко­ лишньої Російської імперії Після світової війни, революції і перших післяреволюційних років у Радянському Союзі була катастрофічна нестача продовольства, і нагодувати новоутворений Радянський Союз мусила, за задумом більшовиків, Україна. Більшовики почали відбирати у селян хліб. Зали­ шали їм стільки, аби не вмерли з голоду. Проте продовольства України не могло вистачити, щоб прогодувати усю Росію. З 1921 по 1923 рр. в Україні селяни постійно голодували. В Україні почалося повстання. Більшовики арештовували близьких і рідню повстанців і відправляли до концтаборів, а їхнє майно конфісковували. Лише 1923 р. повстанці припини­ ли боротьбу з радянською владою. В Україні настав мир, але не припинився голод.

1924 р. помер вождь комунютів-більшовиків Ленін, на його місце заступив Сталій 1925 р. сталінський уряд ухвалив примусову колективізацію селян. Колективізація означала, що всі селяни мали віддати свою землю, майно, домашню худобу у спільне господарство колгосп, працювати в ньому, і в нагороду за працю отримувати харчі на прогодування, а решту урожаю здавати більшовицькій державі безплатно.

Селяни не хотіли йти в колгоспи. 1932 р. Сталін направив в Україну спеціальні загони, що вилучали всі запаси зерна, в тому числі посівного. Під час обшуків забирали все продо­ вольство, відкладене на харчування до нового врожаю, й сіяти на весну теж було нічим. Селянські сім’ї почали масово вимирати з голоду. Голодні люди їли навіть трупи. Сталін наказав поставити на кордонах України військові загони, аби голодуючі не могли вийти чи виїхати з країни. Від голоду загинуло 3,5 млн. селян. Ці страшні роки 1932-1933 — отримали назву Голодомор, або Голокост. Так покарав Сталін українських селян за те, що не хотіли йти в колгосп.

1939 р. Німеччина, в якій до влади прийшли фашисти на чолі з Гітлером, напала на Польщу. Почалася Друга світова війна. Червона армія через два тижні після нападу увійшла в Західну Україну, щоб нібито «захистити» українців від німців; в Західній Україні було вста­ новлено радянську владу. Непокірних висилали в концтабори, у Сибір. Хто міг, втікав у оку­ повану німцями Польщу.

22 червня 1941 р. на територію України почали наступ армії Гітлера. До липня 1942 р. гітлерівці повністю окупували Україну. Фашисти розстрілювали, вішали, грабували, вивозили людей на тяжкі роботи в Німеччину, знищували в концтаборах. Більшовики організовували на окупованій території партизанський рух для боротьби з фашистами. З 1942 р. у Західній Україні під проводом Організації українських націоналістів (ОУН) ви­ никали збройні загони, що боролися з німецькими фашистами, польськими націоналістами, радянськими партизанами. Того ж року була створена Українська Повстанська Армія (УПА), яка діяла в Україні у 1942-1951 рр. УПА боролася за самостійність України проти всіх загарбників. Після вигнання німецьких фашистів з України у 1945 р. УПА продовжувала боротися з радянською владою малими партизанськими загонами — у лісах, підпільними організаціями — у містах. Населе­ ння України допомагало цим загонам, оскільки не могло пробачити сталінській владі сваволі і жорстокості. Після загибелі 1950 р. командуючого УПА Р. Шухевича УПА поступово припи­ нила безнадійну боротьбу. Надто нерівні були сили. Після війни всі українські землі, що раніше були у складі Польщі, Румунії, Чехословаччини та Радянського Союзу, були об’єднанні в одній державі — Радянському Союзі. Під час війни загинуло близько 8 млн. українців, повністю знищено понад 250 українських сіл, зруй­ новано близько ЗО тис. великих та малих міст. В Україні знову був голод. Люди їли м’ясо собак, котів, птахів, збирали цвіт акації, кро­ пиву та інші трави, щоб прохарчуватися, сотні людей вмирали з голоду, діти від недоїдання ставали каліками.

1953 р. злочинець Сталін помер. Для людей настало деяке полегшення. На початку 60-х років господарство було більш-менш відбудоване, не стало голоду. Проте жити в Радянсь­ кому Союзі було важко. Після смерті Сталіна припинили розстрілювати і відсилати в концта­ бори тисячі людей. Але всіх непокірних, незадоволених радянською владою, всіх, хто посмів вголос висловлювати свою думку, особливо тих, хто був стурбований станом України, її

282

науки, освіти, культури, в тому числі, письменників, артистів, поетів, науковців — всіх чекало переслідування або арешт, ув’язнення або виселення за межі України.

1986 р. в Україні сталась жахлива катастрофа на Чорнобильській атомній станції, де ви­ бухнув ядерний реактор. Через радіацію мешканці самого м. Чорнобиль та навколишніх сіл були виселені в інші місця. І досі люди, що жили і працювали в місцевостях, заражених ра­ діацією, хворіють і вмирають. Але тоді комуністи, що керували Радянським Союзом, робили вигляд, що нічого страшного не сталося.

16 липня 1990 р. була прийнята Декларація про державний суверенітет України, хоча Україна й залишалася поки що у складі Радянського Союзу. 1 грудня 1991 року в Україні бу­ ло проведено опитування (референдум) населення України щодо питання незалежності Укра­ їни, Майже всі громадяни України підтримали Акт про незалежність України. Л.Кравчук був обраний Президентом незалежної держави України. Був затверджений державний гімн Укра­ їни «Ще не вмерла Україна», національний блакитно-жовтий прапор і малий герб держави тризуб. Почалася нова історія нової України.

283

-

ІОТОР1Я УКРАЇНИ В КАЗКАХ ТА ЛЄГОНДАХ СТАРОДАВНІ СЛОВ’ЯНИ Є. Шморгуи. СВАРОГ .................................

7 Є. 1Пморгун. ДАЖБОГ .................................................................................. 8 Я. Романенко. ДІВЧИНА ВІРА...................................................................8 Я. Забіла. ЗАСНУВАННЯ КИЄВА............................................................12 Я. Забіла. ДРЕВНІЙ КИЇВ ....................................................................... 13 І. Франка. НАД ДНІПРОМ ........................................................................ 13 А. Лотоцькии. ДВОБІЙ ЗА СЕСТРУ ЛИБІДЬ. Легенда....................... 15 КИЇВСЬКА ДЕРЖАВА І. Лаврівська. КНЯЗЬ ОЛЕГ...................................................................... 19 А. Лотоцькии. ЗУСТРІЧ З ДИВНИМ ДІДУСЕМ.....................................22 І. Лаврівська. ПРЕКРАСА......................................................................... 21 І. Лаврівська. КНЯГИНЯ ОЛЬГА ............................................................. 28 І. Лаврівська. СВЯТА ОЛЬГА ................................................................... 31 А. Лотоцькии. МУДРА ВОЛОДАРКА.......................................................35 КНЯЗЬЛИЦАР СВЯТОСЛАВ. Легенда................................................... 36 ПРО ХЛОПЧИКА З ОБРОТЬКОЮ. Легенда ........................................... 37 ЛЕГЕНДА ПРО ПЕРЕЯСЛАВ................................................................... 39 А. Литвин. З ІСТОРІЇ СТАРОДАВНЬОГО ПЕРЕЯСЛАВА.....................40 КИРИЛО КОЖУМ’ЯКА. Казка.................................................................42 КАЗКА ПРО ІЛЛЮ МУРОМЦЯ І СОЛОВ’Я-РОЗБІЙНИКА.................46 І. Лаврівська. КНЯЗЬ ВСЕВОЛОД............................................................ 51

284

,

wa w w ^

щ/ W V- l / l ^ 1Vfr *

* VА

-U

\J \~ t%

i

L r \ U

1-

І. Лаврівська. ГАРАЛЬД СМІЛИВИЙ ..................................................... об М. Слабошпицький. ПЕРЕМОЖЕЦЬ ПОЛОВЦІВ................................... 62 0 . Єфимов. ДБАЙЛИВИЦЯ ЛЮДСЬКА...................................................63 1. Лаврівська. МОРА — ДОНЬКА ХАНАПОЛОВЕЦЬКОГО.................64 Леся Храплива-ІЦур. ВИШИВАНІ КВІТИ............................................... 68 ГАЛИЦЬКО ВОЛИНСЬКА ДЕРЖАВА КАМ’ЯНИЙ ГОРІШОК. Легенда .............................................................. 73 А. Лотоцький. КНЯЗЬ БАТЬКО................................................................74 Є. Ill моргун. НЕОПАЛИМА КУПИНА...................................................... 79 Катпря Гриневичева. ПЕРЕД ПОХОРОНОМКНЯЗЯ РОМАНА............... 80 ЛЕГЕНДА ПРО СТРИЙ.............................................................................84 І. Лаврівська. НАЙКРАЩИЙ ДІАМАНТ ................................................ 85 СТРАШНЄ ЛИХОЛІТТЯ І. Лаврівська. БИТВА НАД КАЛКОЮ.....................................................91 КАЛИНА-ДІВЧИНА. Легенда .................................................................. 92 ТАТАРСЬКЕ ЗІЛЛЯ. Легенда................................................................... 93 А. Лотоцький. ОЛЕСЯ ......................................................

94 ГРАБОВЕЦЬКА МЕСНИЦЯ. Легенда.............................

99 ПРО БІДНОГО ІВАНА ТА ПРО ЙОГО СЕСТРУ ОЛЕСЮ.....................100 Ольга Мак. КАЗКА ПРО КИЯНКУ КРАСУНЮ ПОДОЛЯНКУ.........101 КАРА ЗА ДИТИНУ. Легенда ................................................................. 109 СТРІЛЬЧИХА І ТУРОК. Легенда........................................................... 110 ГУЛЬНАРИНІ СЛЬОЗИ. Легенда........................................................... 110 Р. Завадович. МАРУСЯ БОГУСЛАВКА.................................................. 111 С. Плачинда. РОКСОЛАНА...................................................................... 114 І. Лаврівська. КОЗАК ЖУРБА................................................................120

козлччинл О. Паламарчук. КОЗАЦЬКИЙ РІД. Казка ............................................125 М. Пригара. КОЗАК ГОЛОТА ................................................................. 128 М. Вінграновський. КОЗАК ПЕТРО МАМАРИГА................................. 133

285

В. Суш ко. НЕСПАЙЛО І ПЕРЕТАНЦЮЙБІС............................................. 135

КОЗАКИ І СМЕРТЬ. К азка............................................................................. 136 ВАСИЛЬ І БІЛИЙ ПОЛОНИН. К азка......................................................... 139 В. Г ай чен ко. ПЕТРО КОНАШЕВИЧ-САГАЙДАЧНИЙ............................ 153 А. К ащ ен ко. ПРО ГЕТЬМАНА ІВАНА СУЛИМУ (уривок) .................... 162 ХМЕЛЬНИЧЧИНА. РуїНА ПРО БОГДАНА ХМЕЛЬНИЦЬКОГО. Легенда.......................................... 167 ХМЕЛЬНИЦЬКИЙ І БАРАБАНІ. Народна дум а..................................... 167 І. С п іл к а . БОГДАН ХМЕЛЬНИЦЬКИЙ....................................................... 168 І. Л а в р ів с ь к а . ЖАК ............................................................................................ 172 І. Л а в р ів с ь к а . СТАШКО МОРОЗЕНКО......................................................... 175 КОШОВИЙ СІРКО. Легенда............................................................................ 179 А. К ащ ен ко. СІРКОВА МОГИЛА.................................................................... 179 І. Л а в р ів с ь к а . ВЕДМЕДИК............................................................................... 184 ЦАР ПЕТРО І ПАЛІЙ. К азк а........................................................................ 188 ПРО ЗАПОРОЖЦІВ ТА ЦАРИЦЮ КАТЕРИНУ. Казка........................ 190 ПРО ЗАПОРОЖЦІВ. Легенда......................................................................... 192 ПРО ВИШНЮ. Легенда.................................................................................... 193 УКРАЇНА В ЯРМІ УБОГИЙ ТА БАГАТИЙ. Казка...................................................................... 197 І. Л а в р ів с ь к а . ДОВБУШ.................................................................................... 205 ДОВБУШ КАРАЄ ПАНА. Казка ................................................................... 208 ДОПОМОГА ДОВБУША БІДНЯКОВІ. Казка............................................. 211 ПРО ОПРИШКА І ДРАГОВСЬКОГО ПАНА. К азка................................ 214 БІДНИЙ ГУЦУЛ І СТАРИЙ ОПРИШОК. Казка...................................... 216 ЧУМАЦЬКА ПРАЦЯ. Народне оповідання................................................ 218 МУЖИЦЬКИЙ БАТІГ. Народне оповідання.............................................. 222 М а р к о В овчок. КАРМЕЛЮК............................................................................223 ЗУСТРІЧ КАРМАЛЮКА З ПАНОМ. Казка............................................... 226 ЯК КАРМАЛЮК ДІСТАВ ГРОШІ. Казка................................................... 231 O. Іва н ен к о . НЕВІЛЬНИК ................................................................................232 P. З а ва д о ви ч . КОЛИ ТАРАС МОЛИВСЯ.......................................................235

286

БОРОТЬБА ЗА ВОЛЮ

І. Лаврівська. ЯК В ОДНОМУ КОРОЛІВСТВІ ДВІ СИЛИ ЗМАГАЛИСЬ.................................................................... 239 7. Лаврівська. ГОЛОД В УКРАЇНІ..........................................................242 7. Боднарчук. ЗА ЗБРУЧ .........................................................................245 7. Лаврівська. КНЯЗЬ ОХ........................................................................ 253 7. Лаврівська. ПОВСТАНЕЦЬ.................................................................. 257 7. Лаврівська. МАТИ ................................................................................ 260 7. Лаврівська. ГОРОБЧИК ІВАСЬ ...........................................................263

ЮТОРІЯ УКРАЇНИ В Ш ЄНАХ ТА ПОДІЯХ СТАРОДАВНІ СЛОВ’ЯНИ....................................................................... 266 КИЇВСЬКА ДЕРЖАВА ............................................................................267 ГАЛИЦЬКО-ВОЛИНСЬКА ДЕРЖАВА...................................................270 СТРАШНЕ ЛИХОЛІТТЯ. МОНГОЛО-ТАТАРИ І ТУРКИ................... 272 КОЗАЧЧИНА ..................................................................

273 ХМЕЛЬНИЧЧИНА. РУЇНА.....................................................................275 УКРАЇНА В ЯРМІ........................

278 БОРОТЬБА ЗА ВОЛЮ..............................................................................280