Історія людства начало всіх начал by Watra

СВІТАНОК ЗЕМЛІ

НАЙПЕР ІСТОТі

НАШІ НАЙБЛИЖЧІ РОДИЧІ

ПРИРОДА ВЬІБИРАЄ КРАЩИХ

С. 12-13

С. 14-15

МИСЛИВЦІ НА МАМОНТІВ

НАЙМЕНШИЙ МАТЕРИК

СКАРБИ ДАВНІХ ПЕЧІ С. 22-23

ХТО ВИНАЙШОВ БУМЕРАНГ

1 Y/ к IVjf( *,

'а * .

ft І

ТАЄМНИЧІ ГОСПОДАРІ ПЛАНЕТИ

БРАТИ НАШІ МЕНШІ

С. 8-9

НАЙПЕРШІ ЛЮДИ

БОРОТЬБА ЗА ВОГОНЬ

С. 16-17

ЩО ТАКЕ «ВЛАДА МАТЕРІ»?

СТАРОДАВНІ ПОСЕЛЕНЦІ С. 26-27

С. 24-25

КОЛИ НА ЗЕМЛІ ПОТЕПЛІШАЛО

ПЕРШИЙ ДРУГ С. 34-35

ІСТОРІЯ ЛЮДСТВА НАЧАЛО

всіх

НАЧАЛ

Харків

Видавництво «РАНОК» Веста

2002

ІСТОРІЯ П РО ІСТОРІЮ Н евже в кн и ж ц і можна сховати величезний світ? Звичайно! За однієї невеличкої умови, що ця к н и ж к а буде з м алюнками, та не яким ись там, а яскравим и й гарними, що цю к н и ж к у прочитає тобі найрідніш а в св іті людина, що ця к н и ж к а погодиться повести тебе в загадкові, таємничі мандри своїми сторінками. Ти дізнаєш ся, я к друж ба Вогню і Води врятувала Землю, я к людина підкорила собі підступну Пожежу, я к виникли перші міста і чому всі ми виявилися таким и не схожими одне на одного. Ця к н и ж к а наповнить ж иттям твої улюблені ка зки , і ти пересвідчиш ся, що предмети вміють розповідати д ивовиж ні історії. І насамкінець, коли ти відгадаєш усі загадки, то зможеш із ц ілковитою певністю сказа ти собі: так, у м аленькій книж ц і м ожна сховати величезний світ, Спробуй відкр ити його, не лякайся труднощів, адже без них не буває справж ніх відкр иттів!

Щ АСЛИВОЇ ПУТІ!

СВІТАНОК ЗЕМЛІ Чи не кожному з нас якось говорили: «Це було за царя Панька, коли земля була тонка». Авжеж, світ існував і до того, як ми народились. І тоді сяяло сонце і співали птахи. І тоді жили люди, а серед них — наші батьки, бабусі й дідусі, а ще раніше — дідусі наших дідусів, бабусі наших бабусь, і початку тому не видно. Колись же не було ані нашої планети, ані Сонця. Навіть часу не існу вало. То що ж було тоді, коли нічого не було? Маємо багато відповідей на це питання, але головними є дві. Одні кажуть, що нашу планету створила надприродна могутня істота, вища сила— Бог. Цих людей називають віруючими. Інші, ті, що вивчають космос, — їх називають астрономами — напо лягають, що 20 мільярдів років тому у Всесвіті, тобто в космосі, стався вибух надзвичайної сили. Після цього «Великого вибуху» різні частинки твердої речовини і розжареного газового пилу, які носилися в порожнечі з шаленою швидкістю, поступово почали притягатися одна до одної. Згодом вони зліпилися у величезні кулі. Найбільші з них утворились із вогнених газів. Вони стали зірками. Інші, дещо менші за розміром, склеїлися з твердої речовини. Вони стали планетами. Планети почали притягуватися до зірок. Зірки поступово стали збиратися у групи, схожі на велетенські грона. Так утворилися галактики. У Всесвіті є мільйони мільйонів галактик. У нашій рідній Галак тиці, на Чумацькому Шляху, нараховують 100 мільярдів зірок, і кожна з них — сонце! Багато з цих сонць мають свої планети. Наше Сонце — лише одна із зіро к Чумацького Шляху. Силою тяжіння воно утримує при собі дев'ять планет. Цю «сонячну родину» називають Сонячною системою. Третя числом планета в Сонячній системі — Земля. Вона утворилася чотири з половиною мільярди років тому. Наша Земля — єдина планета Сонячної системи, де зародилося життя. Сталося це чотири мільярди років тому. Спробуймо уявити, як це відбувалося.

Н А Й П Е Р Ш А ІСТОТА Чотири мільярди років тому наша Земля мала зовсім непривабли вий вигляд. Поверхня планети була розжареною, наче сковорідка. Із надр Землі виривалися язики полум'я. Здавалося, що вся планета охоплена велетенською пожежею. Та поволі поверхня Землі остигала. Над нею з'явилися хмари. Згодом вони огорнули планету, ніби ковдрою. Якось із хмар на Землю упала перша крапля дощу. А потім почалася така шалена злива, що затопила всю планету. Поверхня Землі перетворилася в один великий океан. Саме в товщі води, яка остаточно охолодила земну поверхню, і ви никло життя. Це сталося 3 мільярди 800 мільйонів років тому. Перші живі організми були малесенькими, просто крихітними. Вони складалися з однієї клітини, тобто були одноклітинними. Товща води захищала їх від космічного випромінювання — згубної для всього ж и вого радіації. З часом в океані мешкали чимало різних живих клітин. Та знадоби лося майже три мільярди літ, аби деякі з цих клітин почали об'єднува тись у великі команди, в групи. Так з'явилися багатоклітинні живі ор ганізми. Із цієї події почалася нова історія планети Земля. Та ось що цікаво: деякі з перших одноклітинних істот (наприклад, бактерії) і перших багатоклітинних (наприклад, водорості) дожили донині такими ж, якими вони були в ті далекі часи. Але не треба ставитися до цих найпростіших організмів спогорда. Саме водоростям варто подякувати за те, що вони навчилися вироб ляти кисень. Легкий кисень підіймався з товщі океану на поверхню. Під дією радіації він перетворювався на озон. Цей озон, особливий газ (його запах ми відчуваємо після сильної грози), огорнув Землю щільним шаром. Озон і нині затримує космічну радіацію, не дозволяє їй обпалити земну поверхню. Ось так малесенька клітина, крихітна істота, яку не розгледіти без допомоги особливого збільшувального приладу — мікроскопа, стала родоначальницею всього живого на нашій планеті. І досі з клітин, як із цеглинок дім, будуються всі істоти.

Т А Є М Н И Ч І ГО СП О Д А РІ П Л АНЕТИ За час після виникнення першого живого організму — клітини — на нашій планеті з'явилось і зникло багато різних тварин і рослин. Деякі з них пропали безслідно, й ми про них нічого не знаємо. Від інших лиши лися тільки скам'янілі кістки, за якими вчені відновили всю історію їхнього життя. Так стало відомо, що 225 мільйонів років тому господарями нашої планети були динозаври. У ті доісторичні часи (тобто до появи люди ни) на Землі було значно тепліше, ніж тепер. Навіть в Антарктиді, нині закутій у кригу, росли густі ліси. Отож розселилися динозаври по всьому білому світу: одні призвичаїлися жити у воді, другі розко шували на суші, а третім до снаги були повітряні простори. Слово «динозавр» у перекладі з грецької мови означає «велетенсь ка страшна ящірка» або «страшний ящір». По правді кажучи, таке прізвисько личило не всім динозаврам. Деякі з цих доісторичних тварин розмірами були завбільшки з кішку або курку. Проте водилися й велетні-динозаври, вдесятеро важчі за слона. Вони мали здоровенний тулуб, довгу шию при маленькій голові, в якій містився крихітний, з волоський горіх, мозок. Судячи з усього, навряд чи динозаври відзначалися великим розумом. Ці велетні були миролюбними тваринами. Живилися вони водоростями і травою, тобто були травоїдними. Мали вони й ворогів. Нерідко здоровенні травоїдні динозаври ставали здобиччю м‘ясоїдних малюків-динозаврів. Хижаки пере слідували миролюбних велетнів і вичікували, коли пристане заслабла тварина чи маля. Часом ці спритні маленькі хижаки ви стежували, де мама-динозавр відкладатиме яйця. Відкладання яєць для динозаврів було такою ж звичною справою, як для нинішніх птахів і найближчих родичів «страшних ящерів» — крокодилів та черепах. Тож не дивно, що в різних місцях нашої планети й досі знаходять

Б РАТИ Н А Ш І М ЕНШ І Край пануванню динозаврів настав цілком несподівано. 65 мільйонів років тому на Землі сталося страшне лихо, справжня катастрофа: на планету впав величезний метеорит. Хмари пилу затьмарили Сонце. Землю огорнув морок. Ніч затяглася на довгі місяці, а може, й роки. Загинули всі рослини. Вимерли й динозаври, позбав лені їжі. Вижили тільки крокодили, ящірки, черепахи і комахи. А ще вистояли дрібні жваві істоти, котрі народжували живих малят і вигодовували їх молоком,— ссавці. Вони з'явилися на Землі задовго до катастрофи, але покидали свої нірки лише вночі, аби не потрапля ти на очі хижакам. Після зн и к нення динозаврів ссавці стали вільно почуватися на Землі.

Ссавці виношують своїх малят у животі. Материнський живіт краще, ніж будь-яка шкаралупа, захищає малюка від небез пеки. Окрім того, кров у ссавців тепла, тобто вони теплокровні тварини. Це значить, що вони можуть начебто піді грівати себе зсередини, коли зненацька похолоднішає. Ссавці швидко здобули собі життє вий простір. Вони освоїли і сушу, і небо, і водні простори. Ми — люди — також ссавці. А якщо взяти до уваги, що й динозаври, й сучас ні ссавці походять від однієї клітини, з котрої почалося життя, то виходить, що всі ми — родичі. Недаремно люди називають тварин «братами нашими меншими».

Н А Ш І Н А Й Б Л И Ж Ч І РО ДИ Ч І Серед усіх тварин-ссавців наші найближчі ро дичі — це мавпи. За будовою тіла мавпи схожі на людей. Вони мають чіпкі кінцівки з п'ятьма дов гими пальцями не лише на руках, а й на ногах, і замість кігтів на пальцях — нігті. У світі існує багато видів мавп. Найближчими роди чами людини є людиноподібні мавпи: орангутанги, горили, гібони та шимпанзе. Людиноподібні мавпи — одні з найрозумніших тварин. Вони мають чудову па м'ять і вміють користуватися своїм досвідом. Найбільшою людиноподібною мавпою є горила. Самці горили досягають більш ніж двометрового зросту й ваги близько 300 кілограмів. Характер у горил складний. Ця мав па любить волю і вміє себе захистити. Навіть прямий погляд у вічі горила сприймає за виклик. У разі небезпеки вона безстрашно кидається на ворога. При цьому горила кор чить страшні гримаси, блискає очима, б'є себе в груди, наче в барабан,— і ревіння її нагадує віддалений гуркіт грому. Орангутанги — також великі мавпи, вагою до 100 кілограмів. Вони мають дивовижну силу. За харак тером орангутанги розсудливі, неквапливі та обережні, але за поведінкою — зовсім непередбачувані.

Гібон вправно перескакує з гілки на гілку. Його можна вважати справжнім чемпіоном зі стрибків. Розгойдавшись на своїх довгих руках, невеличкий від природи гібон може запросто подолати відстань у 14 метрів. Але, мабуть, таки найрозумнішими і найкмітливішими серед мавп є шим панзе. Коли їм не до сміху, вони пла чуть, коли весело — усміхаються, при зустрічі — хапають одне одного за руки, а після тривалої розлуки — обіймаються. Шимпанзе живуть сім'ями по п'ят надцятеро в кожній, Головним у них вважається досвідчений самець-вожак, його всі слухаються. Кажуть, що під час ворожих нападів шимпанзе намагаються винести з поля бою не тільки своїх поранених, а й загиблих. А ще шимпанзе — рухливі й допитливі Завжди вони що-небудь вишукують, розглядають, хапають, зривають та надкушують, щоб згодом це з'їсти або викинути. Зовсім як малі діти!

П РИ РО Д А ВИБИРАЄ К Р А Щ И Х У світі дикої природи виживають лише найсильніші. Кожна тварина ще змалечку мусить добре рухатись, а при потребі — ховатися від силь ніших за себе. Зайцю необхідно мати відмінний слух, аби вчасно почути наближення вовка, і швидко бігати. А вовкові, у свою чергу, ніяк не обійтися без чудового нюху та спритності, щоб не померти з голоду і спіймати, наприклад, зайця. Отож навчатися доводиться всім. І ніхто не питає тварин, чи по добається їм наука виживання, чи ні. Зуміють опанувати цю науку — будуть жити, не вдасться опанувати — загинуть. Усіх корисних навичок тварини набувають посту пово, протягом багатьох поколінь. На щастя, природа подбала про те, щоб кращі звички були міцно «записані» в організмі. Нам уже відомо, що всі живі істоти складаються з клітин. Кожна клітина містить дві закручені ниточки, спіралі, з особливої речовини. Цю речовину зруч ніше називати скорочено — ДНК (її повна назва задовга і не кожен її вимовить: дезоксирибонуклеїнова кислота). Спіраль ДНК — надзвичайно важлива частина клітини: вона відповідає за пам'ять клітини і передачу всіх ознак істоти з покоління в покоління.

■ ■ ■

У природі все напрочуд точно розраховано: у найкмітливіших тва рин і малята виростають тямущими та пристосованими до труднощів. Наприклад, змінився клімат — і деяких мавп це змусило більше пере суватися по землі. Зникла потреба у хвості. Отож він і зник. Для збирання плодів найтямущіші мавпи почали частіше викорис товувати руки. Спритність рук дала поштовх розвитку мозку, а розви нений мозок, порозумнішавши, віддавав усе точніші накази рукам. Якось одна розумна і смілива мавпа зважилась ухопити камінь, аби відігнати нападника. Для цього їй довелося стати на ноги. Інша кмітлива мавпа навчилася так влучно кидати каміння, що збивала з дерев смачні плоди, до яких її родичам було зась. З часом деякі мавпи вже помітно відрізнялися від загалу. Розпочався довгий і нелегкий шлях перетворення мавпи в людину. Природа затіяла цей великий дослід приблизно 15 мільйонів років тому. Знадобилося понад 10 міль йонів років, аби випробувати й відібрати найкращі зміни в будові тіла й мозку мавп. І ось близько 5 мільйонів років тому на нашій планеті з'явилася нова істота. Це була вже не мавпа, але ще й не зовсім людина. Ці незнайомці зростом близько 1 метра 25 сантиметрів, з мозком, більшим, ніж у шимпанзе, мали дивовижну здатність: вони ходили прямо!

Н А Й П Е РШ І ЛЮ ДИ Ким же були ці нові істоти, котрі з усіх можливих засобів пересуван ня по землі обрали прямоходіння? Вони отримали назву «австралопіте ки». «Австралопітек» у перекладі з латини означає «південна мавпа». Хоча австралопітеки не мають ніякого відношення до Австралії. Населяли вони південь і схід Африки. Саме там вчені, котрі досліджують далеке минуле, знайшли кістки цих найперших людей. З однією із жінокавстралопітеків ти теж можеш познайомитися. Вчені, які знайшли її останки і за ними відтворили зовнішність цієї жінки, дали їй ім'я Люсі. Вона була дорослою, оскільки вже мала зуби муд рості. Але зріст Люсі був усього 1 метр 20 санти метрів. Важила Люсі 32 кілограми. Спробуй порівняти свій зріст і власну вагу із зростом і вагою Люсі. Ну, а вік, напевно, краще не порівнювати... Адже Люсі виповнилося З мільйони 100 тисяч років!

Світ дикої природи зустрів чужака непривітно. На відміну від хижаків найперші люди видавалися зовсім беззахисними. Австралопітеки не мали страшних ікол, як шаблезубий тигр, не могли похвалитися таким гострим нюхом, як лисиця, не вміли так швидко втікати від небезпе ки, як заєць. Але ці людські істоти вже стояли на двох ногах — і перед ними відкрився новий світ. Може видатися дивним, що австралопітеки перейшли на прямоходіння. Адже ходіння на двох ногах аж ніяк не є найшвидшим способом пересування. Ті, що бігають на чотирьох лапах, здатні легко перегнати людину. Все-таки їм допомагає рухатися кожна із чотирьох кінцівок. А в людей під час бігу руки тільки заважають. Але ми, люди, маємо одну істотну перевагу в порівнянні з чотириногими: витривалість. Сильна людина спроможна без зупинки пробігти 42 кілометри, найбільшу спортивну дистанцію, тоді як зебра впаде від утоми вже через 800 метрів. Наші пращури, австралопітеки, харчувалися плодами та насінням рослин. Вони не знали смаку м'яса. Та й взагалі, австралопітеки зовсім небагато знали про світ, що їх оточував, і всього боялися. Щоночі страх заганяв їх на дерева. Але ці найперші люди вже здогадалися, що камінь зручно використовувати як зброю та й ло мака допоможе захиститися від хи жаків. А найкмітливіші з наших пращурів старанно вчилися. І одного разу, два з половиною мільйони років тому, хтось із них додумався обтесати один камінь іншим. Це і стало початком історії людства.

Б О Р О Т Ь Б А З А ВОГОНЬ Все у світі змінюється. Деякі з цих змін відбуваються швидко, різко, несподівано, мов диво. їх називають революційними. Інші ж накопи чуються поступово. Це — еволюційні зміни. Наприклад, за кілька мільйонів літ рука людини стала відрізнятися від руки мавпи. Великий палець у неї витягнувся, відстовбурчився, адже так зручніше обхопити камінь чи палицю. Це — еволюційна зміна. Виготовлення ж першого кам'яного знаряддя — це справжнє диво, це — революційна подія. Кам'яні знаряддя, такі, як «рубило» (довгастий камінь із загостреним переднім краєм) або «скребок» (тонка напівкругла кам 'яна пластин ка), певна річ, під ногами не валяються. їх треба придумати та ви готовити. Та ще й для їх виготовлення придатний не всякий камінь. Потрібен тільки дуже твердий. Отже, нашому далекому пращуру для виготовлення простого рубила спочатку треба було відшукати потрібний камінь. Потім йому належало придумати форму знаряддя. А вже тільки після цього виготовити корисну річ. Відтоді люди не без діла тинялися по лісу, а ходили з певною ме тою. їострим каменем зручніше було вишкребти з-під кори дерева жирну личинку, а заструганим за допомогою рубила кінцем палиці — легше викопати їстівний корінь. Кам'яним скребком можна було відідрати від шкури ласий шматочок м'яса, не доїдений хижаком. Одного такого шматочка м'яса вистачить на цілий день, не те що коріння з насінням! Вільний од пошуку їжі час варто було витратити на при думування нових знарядь. А вже за їх допомогою не страшно було полю вати на невели ких звірів.

Ось так, поступово витісняючи австрало пітеків, на Землі з'явилися нові люди. Вони були вже не мавпоподібні. Вони вже були справжніми людьми. Всіх їх почали називати латинським словом «гомо», що означає «людина»: наприклад, «гомо сапіенс» «людина розумна». Ці «гомо» вже багато чого вміли. І най головніше, їм вдалося здолати страх перед вогнем. Спочатку люди збирали тліючі жаринки після лісової А пожежі. Цей вогонь вони зберігали роками. З ч а с о м ^ ^ ^ вони навчилися самі добувати вогонь. Справді, якщо швидко потерти один об один два ш м а -,^ § Щ ^ | точки дерева, то здобутого тепла вистачить, аби запалити жмут сухої трави. Те пер людина менше залежала від примх природи. А ще вогонь захищав від хижаків. Зрештою, за допомогою вогню -;і • ■ .. ' ‘ ?ь можна було приготувати у

М И СЛ ИВЦ І Н А М АМ О Н ТІВ Сто тисяч років тому на долю людського роду випало тяжке випро бування: на Землі різко похолоднішало. Ніби немилосердні завойовни ки, з півночі насувалися велетенські льодовики. Товща криги, скажімо, там, де нині розташована наша столиця — місто Київ,— сягала трьох кілометрів. Багато тварин і рослин не витримали цього випробування. Загинули теплолюбні ліси, а разом з ними вимерли або зникли їхні мешканці. Не ста ло більше прадавнього гігантського слона, пішли далеко на південь носороги й бегемоти, загинув давній ворог людини — шаблезубий тигр. А люди вижили! Тільки їм удалося швидко, а значить, і вчасно пристосуватися до нових умов життя. Шаблезубий тигр не міг терміново відростити собі кошлате хутро, а людина могла: для цього їй варто було вполювати, наприклад, волохатого мамонта і зняти з нього шкуру. А з кісток мамон та можна було побу дувати житло, розкласти там багаття і зігрітися.

Тогочасних людей назвали «неандертальцями». Уперше їхні остан ки знайшли в середині 19 століття у Німеччині в долині Неандерталь, поблизу міста Дюссельдорфа. Власник каменоломні, де розкопали череп і кістки цієї стародавньої людини, спочатку вважав їх останка ми стародавнього ведмедя. Шкільний вчитель наполягав, що це якесь доісторичне казкове страховисько. А місцевий лікар стверджував, що ці кістки належать руському велетню-козаку. Але навіть коли встано вили, що це останки стародавньої людини, ще довго ніхто не хотів визнавати неандертальця нашим предком. На погляд сучасних людей, неандерталець був зовсім непривабли вою істотою. Він мав скошене підборіддя й занадто широкий ніс; над невеликими очицями звисали широченні густі брови; нижня частина обличчя різко видавалася вперед. Передні зуби, якими неандертальці пережовували звірячі шкури, були просто велетенськими. Широкі ступні, короткі ноги, велика, схожа на бочку грудна клітка цих силачів, що важили кілограмів під сто,— ось якою була зовнішність цього нашого предка. Авжеж, не красень! Але варто пам'ятати, що весь час свого існування (а це 70 тисяч років!) неандертальці протистояли натиску морозів. їхня зовнішність була наслідком того виснажливого бродячого життя, яке вони вели. Щоденно з важкою ношею, нерідко по суцільній кризі, їм доводилося долати по над ЗО кілометрів. Ці люди багато працювали й чимало зробили. А найголовніше; неандертальці здобули знаряддя, корисніше будь-якої кістяної голки, зброю, небезпечнішу будь-якого кам'яного наконечника,— мову.

СК А РБ И Д А В Н ІХ ПЕЧЕР Ця важлива подія — здобуття мови — сталася приблизно 50 тисяч років тому. Мова — це головна відмінність людини від тварини. Всі свої вміння тварини отримують у спадок від батьків. Каченя, приміром, щойно вилупившись із яйця, починає ловити мух і черв'ячків та все своє життя тільки це й робить. Безсумнівно, і тварини багато чому вчать своїх дитинчат, але їм достатньо кілька разів подати малюкам при клад, і ті починають наслідувати своїх батьків. Інша справа — людина. Уяви собі, що потрібно було б заново приду мати і створити всі речі, що тебе оточують. Це завдання не під силу навіть найпрацьовитішій і найталановитішій людині! На щастя, у нас є можливість навчатись і поступово, протягом кількох поколінь, нако пичувати знання й корисний досвід. І кожне покоління додає щось від себе до спільної скарбниці людського досвіду.

Скажімо, для виготовлення простої кістяної голки людині кам'яної доби треба було мати різні знаряддя праці та багато що вміти. (Кам'яна доба — це час в історії людства, коли знаряддя праці робили з каменю.) Голку виготовляли так. Спершу із кістки дрібної тварини гострим кам ’яним різцем ретельно вирізали тоненьку паличку. Потім кам'яною пластинкою із зазублинами паличку загострювали. Після цього кам’я ним вістрям просвердлювали вушко. І нарешті, шліфували голку на кам’я ній плиті. Людей, котрі з перебігом еволюції витіснили неандертальців, назива ють «кроманьйонцями», бо вперше їхні останки було знайдено у печері Кро-Маньйон у Франції. У цих людей не лишилося нічого від мавп. Вони мали високий зріст, були стрункими, сильними, з помірно розвиненими м’язами. У сучасно му одязі вони не вирізнялися б серед теперішнього натовпу, не те що неандертальці! Кроманьйонці вже полюбили зручності. Вони намагалися прикраси ти себе і своє житло не лише корисними, але й гарними речами. Наприклад, їм дуже подобалося розмальовувати власне тіло червоно-оранжевою фарбою — вохрою. Вони вважали вохру священною фарбою, адже за кольором вона схожа на кров — символ життя. І хоча уявлення про красу тоді було зовсім іншим, аніж тепер, усі сучасні люди, що побу вали у печерах, які 40 тисяч років тому населяли кро маньйонці, в захопленні від майстерності їхніх малюнків.

Щ О Т А К Е «В Л А Д А М А Т Е Р І»? Життя наших пращурів — це безперервна бороть-■ ба за виживання. їм постійно доводилося протистояти холоду, голоду й диким звірам. Але людину вже не так лякали всілякі несподіванки. Вона не почувалася самотньою. Поруч з нею перебували не тільки близькі, але й далекі родичі. Разом їм легше було долати труд нощі. А коли до стародавніх людей прийшло вміння скла дати із звуків слова, з ’явилася мова — засіб, який допома гав їм краще працювати і жити. Тепер кожний мав змогу поділитися досвідом добування їжі. Мисливці навчали синів премудростям полювання. Навіть у наші дні деякі малі народи, котрі живуть із мисливства, нерідко назива ють головного мисливця «Мовцем» або «Говоруном». Взагалі люди багато чому вчаться одне в одного. Заєць поводитиметь ся як заєць, навіть якщо він зроду не бачив інших зайців. Людина ж може стати людиною тільки при спілкуванні з іншими людьми. Нам треба багато чому навчитися, через це ми довго лишаємося дітьми. Якщо лоша вже за дві години після народження може саме звестися на ноги, а однорічне мавпеня поводиться цілком самостійно, то люд ське дитя ще впродовж кількох років після народження почувається безпомічним. Це триває доти, доки не розвинеться його мозок, доки дитина не навчиться розмовляти і спілкуватися з іншими людьми. Саме мова в давнину допомогла людям об'єднатися. Спочатку це була сім'я, а пізніше — кілька сімей. Так виник рід — гурт людей, де всі були близькими й далекими родичами, себто пов'язаними кровни ми узами. Згодом кілька родів об'єднувалися в плем'я. Як правило, до племені входило десять чи дванадцять родів. Плем'я часом налічу вало до п'ятисот осіб. Спершу в племенах не було єдиного ватажка. Керували всіма спра вами в племені досвідчені й шановані люди — старійшини. Вони зала годжували суперечки, дбали про злагоду між людьми, розподіляли обов'язки та слідкували, аби кожен отримав свою частку їжі. У первісних племенах не було заведено вихвалятися заслугами. Скромність вважалася головною достойною рисою. Відомі випадки, коли досвідчені мисливці довго блукали лісом тільки із скромності, аби применшити свою майстерність і знецінити перемогу над страш ним хижаком.

■v-J'N

Працювали в племені всі — від малого до великого. Чоловіки по лювали, жінки та діти збирали рослини і готували їжу. На чолі сім'ї в ті часи була жінка. І весь рід вів свій початок від жінки, а не від чоловіка, як тепер. Це цілком зрозуміло. Рослини, зібрані жін ками, складали основу харчування племені, а м'ясо, добуте чоловікамимисливцями, надходило не щодня, тільки від часу до часу. Мисливство людей, як і полювання тварин, багато в чому залежить від удачі. Наприклад, вовк лише одну спробу з десяти завершує добрим обідом і навіть цар звірів — лев — частіше залишається голодним, аніж ситим. Такий час в історії людства, коли рід очолювала жінка, отримав назву «матріархат >, тобто «влада матері».

С Т А Р О Д А В Н І ПОСЕЛЕНЦІ Приблизно 40 тисяч років тому люди почали швидко заселяти мате рики Землі. Ти, звичайно, знаєш, що великі ділянки суходолу, розділе ні океанами, називаються материками, або континентами. Материків усього шість: Євразія. Африка, Північна Америка. Південна Америка, Австралія і Антарктида. Найбільший континент — Євразія. Саме тут розташована наша Батьківщина. А найменший материк — Австралія. У сиву давнину, задовго до появи людини, всі континенти становили єдине ціле. Тварини вільно мандрували материком з назвою Пангея. що в перекладі з грецької означає «вся земля». Але потім земна кора стала тріскатись, і материки почали повільно розходитись урізнобіч, тобто дрейфувати.

На всіх материках, окрім Антарктиди, люди живуть з давніх-давен. Але на різні материки вони потрапили різними шляхами й не водночас. Уже нащадки австралопітеків почали залишати свою батьківщину — Африку — й перебиратися на інші землі. Неандертальці заселили майже всю Азію та Європу. Але найбільшого успіху в освоєнні нових земель зажили кроманьйонці. Цих людей за розум і кмітливість назва ли «гомо сапіенс сапіенс», тобто людиною розумною розумною, або двічі розумною. На той час у людей було вже чимало корисних знарядь. Кроманьйонці виготовляли такі гострі і рівні ножі, що ними й тепер можна порізатися. Із кісток та рогів тварин вони навчилися виточувати гострі й міцні на конечники для списів. За наявності такої зброї навіть кільком людям було до снаги перемогти мамонта чи бізона.

Н А Й М Е Н Ш И Й М АТЕРИ К У ті часи, про які йдеться,— а це 40 тисяч років тому,— Азію та Авст ралію розділяла тільки вузька протока. Але для стародавніх мандрів ників, які в пошуках їжі відважилися дістатись Австралії, це було над звичайно ризиковане рішення. Адже вони пливли на вутлих човниках із очерету й орієнтувалися тільки за напрямком польоту птахів! А для жителів Європи материк Австралія ще не одне тисячоліття залишався невідомим. Льодовики, що розтали під час чергового потеп ління, надовго відрізали Австралію від решти світу. Її відкрили голланд ські мореплавці лише на початку 17 століття. Тому спершу Австралію називали Новою Голландією. Пізніше знаменитий англійський море плавець, капітан Джеймс Кук, докладно вивчив цей материк і оголосив його володінням британського короля. І тільки в 19 столітті найменший з усіх материків Землі отримав назву «Австралія», що означає «півден на земля». Тваринний світ Австралії дуже відрізняється від тваринного світу решти материків. Деяких тварин, наприклад, таких ссавців, як кенгуру, ведмідь коала, качкодзьоб, або птаха на ймення рибалочка-реготун, не зустрінеш ніде на Землі, крім Австралії.

Кенгуру та коалу називають сумчастими тваринами через те, що вони майже шість місяців носять своїх малят із собою в кишеньці. У сумчастих малята народжуються крихітними, завбільшки з черв'ячка, тому природа придумала для них такий надійний прихисток у вигляді теплої сумочки на маминому животі. Ведмідь коала майже все своє життя проводить на деревах. Він вживає в їж у тільки листя цілющого дерева евкаліпта. Качкодзьоб відкладає яйця, хоча при цьому не перестає бути ссавцем. Малят мама-качкодзьоб годує молоком^ ‘ VI, яке точиться просто із ї ї шкіри, а не з сосків, як у інших ссавців. Крихіткакачкодзьоб важить всього один кіло грам, але дуже вий: він з'їдає рачків, черв'ячків і жаб, що його харчування диться зоопарку дорожче, ніж утримання

зо

Х Т О ВИ Н АЙ Ш О В Б У М Е РА Н Г А що ж сталося з корінними мешканцями Австралії, нащадками тих відважних і дійсно двічі розумних людей, які 40 тисяч років тому зуміли перебратися через океан? Дивно, але аборигени Австралії донедавна жили приблизно так, як їхні й наші пращури 40 тисячоліть тому. Запам'ятаймо, що «абори ген» — це не назва народу і тим паче не прізвисько. Аборигеном нази вають корінного мешканця будь-якої місцевості. Австралійські аборигени жили з полювання на різних великих тварин — крокодилів, кенгуру, тюленів. Зброєю їм слугува ли списи й ломаки. Вони не оброб ляли землю й не вирощували фруктів, овочів та інших ко рисних рослин. Не було в них і домашніх тварин. Навіть собак їм привезли перші європейці. З ча сом собаки розплоди лись і здичавіли. Так з'явився в Австралії дикий собака динго. Усі знаряддя або ригени виготовляли з каменю, черепа шок, кісток і дерева. Нитками їм слугу вали жили тварин. А вогонь вони добу вали тертям двох деревинок одна об одну. За одежу аборигенам слугу вали шкури кенгуру, але частіш вони хо дили голими, адже в Австралії дуже тепло.

Головною зброєю австралійських аборигенів, як і стародавніх людей, були списометалка та бумеранг. Це дуже давні види зброї. Старшими за них є тільки спис, лук і стріли. Списометалка — це особливий пристрій для метання: ледь зігнута обточена дерев’яна дощечка завдовжки близько 60 сантиметрів. На одному кінці цієї дощечки видовбували заглиблення. Туди закріплювали стрілу або короткий гострий спис — дротик. Різко викинута з-за плеча мисливця списометалка збільшувала дальність і швидкість польоту стріли майже вдвічі. Були в аборигенів і особливі метальні палиці — бумеранги. За їх допомогою полювали на птахів. З великою швидкістю, обертаючись, бумеранг збивав птаха, описував у польоті дугу і повертався до руки мисливця. Коли європейці відкрили «південну землю», Австралію, їм поталани ло знайти і захопити цілий материк! Але для аборигенів прихід «білих людей» обернувся справжнім лихом. Корінні мешканці Австралії жили ще за кам'яної доби, а європейці вже мали гармати і рушниці. І хоча європейці могли багато чого дізнатися від аборигенів про своє власне минуле, їх зовсім не цікавило життя корінних мешканців Австралії. Існує легенда, що навіть назва найвідомішої австралійської тварини, символу держави Австралії — кенгуру, — є наслідком непоро зуміння. Моряки з корабля Джеймса Кука запитали англійською в абори генів, що це за чудернацька тварина. Ті захвилювались і весь час по вторювали. «Кен-ге-роо», що місцевою говіркою означало: «Чого хо чуть білі люди?» Англійці подумали, що це назва тварини, й відтоді сумчастого ссавця почали називати «кенгуру». Наприкінці 18 століття англійці заснували в Австралії перше посе лення. Його мешканцями стали арештанти, які відбували покарання, хто за крадіжку, хто за вбивство. До середини 19 століття англійці постійно відправляли до Австралії кораблі, заповнені каторжниками. Це були тяжкі часи для аборигенів. Багато з них загинули від хвороб, завезених європейцями, інші померли від голоду та тяжкої праці. І хоча нині держава Австралія вважається зразком ставлення до природи і аборигенів ніхто не вбиває, все одно корінних жителів найменшого на Землі материка залишилося дуже мало.

КОЛИ Н А ЗЕМ ЛІ П О ТЕП Л ІШ А Л О У порівнянні з героїчною мандрівкою предків австралійських абори генів, які вирушили на вутлих суденцях у далеке плавання океаном, поява в той же час людини розумної на континентах Північної і Півден ної Америки виглядає як легка прогулянка. Люди просто перейшли з Азії в Америку по крижаному мосту! Крижаний міст із Сибіру на північноамериканський континент існу вав дуже довго, майже ЗО тисяч років. По ньому в різні часи до Аме рики перебралися зовсім не схожі одні на одних люди. Всі вони стали предками американських аборигенів — індіанців. А приблизно 12 тисяч років тому на Землі почалося різке потеплін ня. Льодовики стали швидко танути. Здавалося, найтяжче випробу вання холодом, коли під загрозою опинилося життя всього людства, завершилося. Але попереду на людей очікували нові труднощі.

Коли розтанули льодовики, до океану додалася величезна кількість води. Рівень моря підвищився на 100 метрів! Обжиті людьми рівни ни опинилися під водою. Жахливі повені супроводжувалися бурями й ураганами. Зрозуміло, чому в усіх народів Землі збереглися легенди про Всесвітній Потоп, від якого мало хто врятувався. Найвідоміша з легенд розповідає, що Всесвітній Потоп був карою людям за погані вчинки — гріхи. Бог помилував тільки трудівника Ноя та його родину. Бог навчив Ноя, як спорудити великий човен — ковчег. Окрім своєї сім’ї, Ной взяв до ковчега й по парі всіх видів тварин. За легендою, вода вкрила навіть найвищі гори і знищила все живе на Землі. Довго блукав ковчег безкрайніми просторами океану. Лише через сім днів випущений Ноєм голуб повернувся з маслиновою гілочкою, що означало мир і надію на життя. Зрештою ковчег прибило до гори Арарат, що самотньо височіла над водою. Тут змучені мандрівники зу пинилися. Важко сказати, як усе відбувалося насправді. Одне зрозуміло: тим, хто вцілів після Великого Потопу, часто не було чого їсти. Через зміну клімату мамонти й інші великі тварини ви мерли. Людям довело ся вчитись, як добу вати собі нову їжу. Наші пращури впорались і з цим завдан ням!

ПЕРШ ИЙ Д РУ Г Найвизначнішим відкриттям наших пращурів, справжнім подарунком усім майбутнім поколінням, було приручення собаки. Собака став для людини першим і найкращим другом, товаришем в іграх і на полю ванні, благородним супутником, вірним помічником і безстрашним за хисником. Усі собаки ведуть свій родовід од вовка. І хоч такса відрізняється від дога дужче, ніж гієна від пантери, всі собаки мають єдиного кров ного предка — вовка. Авжеж! Того самого, яким іноді лякають неслух няних діточок: мовляв, скоче сіренький вовчок і ухопить за бочок. На щастя, не всі народи сердиті на вовків. Багато хто їх поважає. Наприклад, казахи, хоча і вважають вовка своїм супротивником, шанують його за силу та благородство. А пам’ятаєш, хто врятував Мауглі від смерті в джунглях? Італійці встано вили пам'ятник і створюють вірші на честь капітолійської вовчиці. У них є легенда про те, як добра вовчиця вигодува ла своїм молоком хлопчиків-сиріт — Ромула й Рема. Ті виросли і стали великими героями, засновникам и столиці Італії — міста Рима. Пізніше ми з тобою знатимемо цю захоплюючу історію, а поки що запам'ятай: давні римляни створили латинську мову, або коротше кажучи — латину. Багато нових слів, які стануть відомі тобі з цієї книги, прийшли в нашу мову саме з латини.

Чотириногий друг вірою і правдою служить людині вже 17 тисячоліть. Собака для нашого пращура став сміливим товаришем, із яким не страшно було полювати на великих хижаків. Відтоді ніякий підступний ворог не міг підкрастися до людської оселі непоміченим: чуткий слух та гострий нюх собаки вловлювали наближення навіть найхитрішого хижака. Із собакою людина могла піти далеко від домівки і не боятися заблукати. Задовго до того, як у воза впрягли коня, со бака вже возив людину. Ось чому ми сміливо можемо стверджувати: саме собака вивів людину в люди'. Напевне, предки людини й собаки одночасно приручились одне до одного. Наші пращури ніколи не винищували тварин задля забави, як це роблять сучасні мисливці. Стародавні люди полюванням добу вали собі іжу. Очевидно, це викликало повагу в такої благородної тва рини, я к вовк. Разом їм було зручніше полювати. Тому вовки й подру жилися з людьми. І, незважаючи на те, що з часом у людей з'явилися й інші домашні тварини: корови, коні, вівці,— такого друга, як собака, людина більше не зустріла. Всі тварини нас бояться. Більшість нас не знає. І жодна тварина нас не любить. Жодна, окрім собаки. Навіть ті тварини, котрих людина приручила, просто погоджуються жити поряд з нами. Ми кажемо: «Корова дає нам молоко, вівця дає нам вовну». Але ж це неправильно! Корова і вівця самі нічого нам не дають, ми в них усе відбираємо. Інша справа — собака. Він народжується нашим другом і залишається ним усе своє життя. Його любов і безкорисливість без межні. Ці розумні благородні тварини не раз рятували подорожніх у горах, охороняли і поріг оселі, й кордон держави. А скільки разів собаки не вагаючись віддавали своє життя, рятуючи людину! Тому більшість людей із вдячністю ставляться до собак і в багатьох країнах спорудили їм пам'ятники. Запам'ятай: скривдити собаку — підлість, а кинути його напризво ляще — непростимий гріх!

НЕПО СИ ДЮ Щ І Н А РО Д И Після того як 12 тисяч років тому льодовики відступили, наша пла нета ніби відродилася для нового життя. Побільшало рослин і тварин, а значить, зросла чисельність людей. На сьоме тисячоліття до нової ери населення земної кулі становило вже 10 мільйонів осіб. Нова, або наша, ера почалася від народження Ісуса Христа, дві тисячі років тому. Якщо якась подія сталася до народження Ісуса, ми говори мо: «До нашої ери», «До нової ери» або «До Різдва Христового». Дата «до нашої ери» показує, за скільки років до народження Христа сталася та чи інша подія. Щоб визначити, скільки часу минуло відтоді, треба до кількості років «до нашої ери» додати ще дві тисячі років. Отже, клімат на Землі остаточно потеплішав у 10 тисячолітті до нашої ери. Задача розв'язується просто: 10 000 + 2 000 = 12 000. Значить, потепління на Землі почалося 12 тисяч років тому. У ті часи людина почувалася впевненішою. Звичайно, люди, як і раніше, переходили з місця на місце в пошуках їжі, але тепер вони не пленталися вслід за тваринами, а самі переганяли приручених тва рин на нові пасовища. Вже 11 тисяч років тому люди почали одомаш нювати тварин. Першими із приручених тварин (звичайно, після головно го друга людини — собаки) стали кози та вівці. Людей, котрі не сидять на одному місці, називають кочівниками. У цих непосидющих народів навіть житла особливі — розбірні. І хоча різні народи-кочівники називають свої оселі по-різному: шатрами, юрта ми, чумами,— будують вони їх за одним планом. Спочатку з дерева роблять основу споруди — каркас, а потім цей каркас накривають або шкурами, або щільно зваляною вовною — повстю. Мандруючи, кочівники часом діставалися таких теплих і багатих земель що їм уже не хотілося покидати нове місце. Тоді зводили постійні житла й починали вести інший, осілий, спосіб життя.

Ч А Р ІВ Н Е П Ш ЕН И ЧН Е ЗЕРН ЯТКО Два мільйони років наші пращури були кочівниками. Вони лише зби рали дари природи. Але в сьомому тисячолітті до нової ери в їхньому житті сталися серйозні зміни. Люди навчилися самі виробляти про дукти харчування. Першими додумалися вирощувати корисні рослини ті кочові племена, котрі прижилися на Близькому Сході, на землях так званого «Родючого Півмісяця». Ця вигнута смуга горбистої, але благодатної землі простягла ся від ріки Йордану до Перської затоки (тепер тут розташована держа ва Ірак). Тут водилася сила-силенна дичини. Пагорби були вкриті густими лісами, де росли дерева зі смачними плодами. Та найголовніше: на цих землях, щедро наділених сонцем і дощем, росли дикі злаки — пшениця, жито та ячмінь. Важко було кидати таке багатство, тому більшість при бульців вирішили оселитися тут назавжди. Збираючи зерна диких злаків і запасаючи їх на зиму, люди могли не боятися голоду. Адже зерно містить багато поживних речовин і добре зберігається. Навіщо гасати лісами й горбами, якщо їстівні корінці та колоски можна виростити біля власної оселі? Для цього варто посіяти насіння диких рослин у ґрунт, а потім вчасно зібрати врожай. А на ступної весни використати лише добірне зерно для нового посіву. І так щороку. Саме ця праця і називається землеробством. Тоді ж початок бере й тваринництво. Нам уже відомо, що першими свійськими тваринами стали вівці й кози. їх приручили ще 11 тисяч років тому. За кілька поколінь одомашнені тварини стали дрібнішими і слухнянішими. їхня вовна по м'якшала, роги закруглились і стали безпечнішими. Свійські тварини постачали людям вовну для одягу. А їхній послід люди використовували як добриво й паливо. Загалом землеробство та тваринництво називають

Вісім тисяч років тому скотарні наших пращурів поповнилися ще однією чудовою твариною — свинею. Товсті, неперебірливі свині вияви лися безцінними постачальницями смачного м'яса. Крім того, у будь-яко му місці свині з дивовижною швидкістю розпушували ґрунт. А ще свині мали таку цікаву здатність: випущені вдень на волю, вони самі повер талися додому ночувати. Інші тварини потрапили до людини дещо пізніше: шість тисяч років тому було приру чено коня, верблюда, віслюка й корову. А ще через тисячу років у людській оселі почала гуляти сама по собі граціозна красуня

ПОСУД, О Д ЯГ І Н О ВА СО КИ РА Стародавні люди всьому навчалися поступово. Спершу вони пустили в діло дерево, камінь і глину. З дерева вони виробляли луки і стріли для полювання, із каменю — сокири, голки і наконечники для тих же стріл, а з глини — горщики для приготування їжі. Глину легко добувати і нескладно обробляти. Може, саме тому Біблія — найзнаменитіша книга в історії людства — розповідає, що Бог створив найпершу людину саме з глини. Стародавні люди качали із сирої глини жгутики-ковбаски, зліплюва ли з них кільця різної довжини й накладали їх одне на одне. Так виходи ла миска. Її акуратно прогладжували морським чи річковим гладень ким камінцем і дерев'яною паличкою ретельно наносили малюнки — орнаменти. Потім миску висушували на сонці. Через багато століть хтось здогадався обпалювати вироби з глини на вогні. Так з'явилася кераміка. Це грецьке слово означає «глина». Кераміка виявилася справжнім порятунком для людства. Посуд із ке раміки можна ставити просто на вогонь. У такому посуді чудово збері гаються продукти і питна вода. А хіба виготовлення тканини для одягу — ткацтво — не є видат ним відкриттям цієї епохи? Ткацтво зародилося з плетіння. З вовни, волокон рослин у сиву давнину люди навчилися вити міцні мотузки. З них потім плели рибальські сіті. А коли звити не мотузку, а тонку нитку, й переплести не як у сітці, а густо-густо? Вийде тканина. Люди навчилися прясти нитки з тих же матеріалів, що й мотузки. Ткачі на тягали на дерев'яній рамі в ряд багато ниток основи тканини, а потім переплітали їх другою ниткою, на зразок того, як сьогодні плетуть кошики.

Пристрій для такої роботи називається ткацьким верстатом. Люди не побоялися проникнути глибоко під землю. Вони навчилися копати глибокі, понад десять метрів, ями — шахти, в яких добували якісний твердий камінь, особливо кремінь. Вміння протирати в камінні отвори за допомогою піску або ще твердішого каміння знадобилося для вдосконалення сокири. Якщо раніше кам'яну сокиру прив'язували до топорища, то тепер, навіть кам ’яна, вона стала схожою на сучасну сокиру. Людям не сиділося на місці. Важко сказати, з яких причин родина або кілька сімей збиралися й вирушали на пошуки нових місць. Може, їм бракувало їжі. Може, вони втікали від ворогів. Як би там не було, але чотири тисячі років тому люди почали швидко заселяти всю Європу. Саме тоді на просторах Східної Європи, там, де височать Карпатські гори, де течуть річки Вісла, Дністер, Рось та Прип'ять, аж до Балтійського моря, смугою завширшки 400 кілометрів із заходу на схід і завдовжки 1500 кілометрів із півночі на південь оселилися наші пращури — слов'яни.

РИС, П Л У Г І КОЛЕСО Вісім тисяч років тому, в 6 тисячолітті до нової ери, майже в усіх части нах світу люди почали займатися сільським господарством. Частинами світу називають дуже великі ділянки суходолу. Зазвичай вирізняють шість частин світу. Кількісно їх стільки ж, скільки й мате риків, але ділять їх інакше. Перерахуємо частини світу: Європа, Азія (вони разом становлять один континент — Євразію), Америка (вона складається із двох материків — Північної та Південної Америк), реш та ж називаються, як і континенти: Африка, Австралія і Антарктида. У різних частинах світу люди вподобали різні корисні рослини. Скажімо, китайці, на відміну від європейців, віддавали перевагу не пше ниці, а рису. У їхніх краях ніколи не тримали багато худоби, розводили тільки свиней та курей. Китайці не зловживали м'ясом і взагалі не пили молока. Близькі сусіди китайців — індійці — першими віддали належне таким корисним фруктам, як апельсини, мандарини й лимони. Японці дещо припізнилися з вирощуванням корисних рослин, зате вони одними з перших вдалися до виготовлення кераміки. Величезним досягненням давніх землеробів стало винайдення плуга. Перший плуг був дуже простим. До міцної гострої палиці прив'язували довгу мотузку. Один орач тягнув за цю мотузку, а інший упирав палицю в землю. Такий плуг лишав за собою борозну, й туди можна було вкинути насіння корисних рослин.

р»

Минуло чи не дві тисячі років, доки люди залучили до цієї тяжкої праці велику рогату худобу.

Аби приручити таких могутніх тварин, як бики, знадобилося чимало праці, терпіння й хоробрості. Слухняна, навчена худоба, запряжена в плуг, допомагала людям орати поля значно швидше. Приблизно тоді ж люди почали вико ристовувати тварин для перевезення вантажів. Ще за доби оледеніння людина видумала сани, щоб легше було перебира тися з місця на місце. Сани тягли волоком або доручали цю справу найкращим друзям людей — собакам. І ось одного чудового дня людство збагати лося новим, справді казковим винаходом, який змінив життя всіх наступних поколінь. Було при думане колесо. Перші колісні візки з'явилися п'ять тисяч років тому. Тоді колеса виготовляли із суцільного шматка дерева. Людство й досі в захваті від цього винаходу. Йому щораз шукають нові застосування. Ось так, поступово, непоспіхом наші пращури поліпшували своє життя, вчилися керувати ним, а отже, і творити свою долю.

ЧИ ЛЕГКО Ж И ТИ В К Р А ЇН І ВІЧ Н О ГО Л ІТ А Трапляється, хтось придумає що-небудь новеньке, про яке інші навіть не мріяли. Тільки-но виявляється, що ця придумка є цікавою й корис ною, як одразу багатьом кортить робити те ж саме. Отож, на щастя, нам не доводиться заново винаходити всі необхідні для життя речі. Більшість знань, умінь та речей ми отримуємо готовими, від інших людей. Або від цілих народів. Всі знання, вміння, навички і звичаї народу називають культурою. Спілкуючись між собою, люди обмінюються своїм культурним досві дом. Якщо ж народ перестає спілкуватися зі своїми сусідами, роз виток його культури сповільню ється. І багато відкриттів, які могли б поліпшити людям життя, зали шаються для цих на родів невідомими. Саме в такому ста новищі опинилися народи тропічної Африки, яку від діляє від Серед земного моря величезна пустеля Сахара.

Ще шість тисяч років тому Сахара не була пустелею, і тут жили люди. Вони приручили корів і вирощували свої корисні рослини, наприклад, сорго. Але близько п'яти тисяч років тому на Землі стало посушливіше, а в Сахарі дощі взагалі перестали випадати. Через це народи тропічної Африки виявилися відріза ними від усього світу на довгі тисячоліття. Вони, звичайно, розвивалися самотужки, як могли, і багато чого досягли. Але їм доводилося увесь час боротися за життя, і майже не лишалося часу на винаходи усіляких корисних речей. Хвороби, особливо сонна хвороба, носієм якої є люта муха цеце, переслідували людей усюди. Де б вони не розчищали ділянки для зрошування своїх полів, у стоячій воді відразу ж заводи лися шкідливі мікроби й хмари комарів, які заражали людей хворобами: річковою сліпотою та малярією. Те ж саме сталося і з народами Океанії. Папуаси — жителі острова Нова Гвінея — почали займатися землеробством іще вісім тисяч років тому. Вони першими стали виро щувати банани, кокосову пальму, а також хлібне дерево. Кожен поживний плід такого дерева має вагу кілька кілограмів. Його можна і варити, і смажити. Але через заболочені береги та непрохідні джунглі папуаси майже не спілку валися з іншими народами. Тому чимала їх частина і досі живе, як за кам'яної доби.

Н А Б А Т Ь К ІВ Щ И Н І К У К У Р У Д ЗИ Ще в льодовикову добу люди перебралися з Азії до Америки. Спершу вони обжили Північну Америку, та з часом дісталися й південноамери канського континенту. Коли почалося потепління, крижаний міст розтав і американські аборигени — індіанці — залишилися відрізаними від реш ти світу. Але на той час на обох континентах жило вже багато племен, тому культура в цій частині світу розвивалася швидше, ніж, скажімо, в Океанії. Та все ж таки людей в Америці виявилося значно менше, аніж у Європі чи Азії, тому багато з якими корисними речами індіанці познайомилися значно пізніше за інших. До появи в Америці європейців (а сталося це приблизно 500 років тому) у індіанців було мало приручених тварин, вони не знали плуга й колеса. Чому індіанці обходилися без колеса, лишається загадкою. Адже вони вміли будувати такі гарні дороги, що ними й нині можна їздити.'А найдивовижнішим є те, що індіанські діти майстрували собі іграшкові дерев'яні возики на коліщатах. Незрозуміло, чому дорос лі не додумалися побудува ти такого ж, але більшого візка та їздити на своїми чудовими рівними дорогами

Розповідають, що коли індіанці вперше побачили коней, то страшенно злякалися. Вони потім ще довго називали коней собаками. Здавалось, чому? Адже ж коні потрапили до Аме рики разом із людьми в льодовикову добу. Тільки замість того, щоб приручити, предки індіанців просто з'їли їх! Останнього коня американські аборигени спожили приблизно за п'ять тисяч років до нової ери. У давні часи індіанці одомашнили товстеньких індичок і безшерстих собак, яких вони розводили саме для вживання у їжу. Пізніше індіанцями було при ручено диких качок, морських свинок, а також далеких родичів верблюда — граціозних та повільних лам. Індіанці подарували світові чимало корисних рослин. Першим вони навчилися вирощувати поживного гарбуза. Поступово індіанці навчилися вирощувати маїс (по-на шому — кукурудзу) та картоплю. Якої тільки картоплі у них не було: і червона, і біла, і жовта, і синя, і навіть чорна! А ще індіанці полюбляли солодку картоплю — батат, що за смаком нагадує відразу і картоплю і моркву. Вирощували вони помідори, перець, квасолю, соняш ник, ананаси, арахіс, земляну грушу — топінамбур. Щоправда, спало на думку індіанцям вирощувати й тютюн! Саме вони започаткували огидну звичку — паління. Та що на них ображатися! Давайте краще насолод жуватись іншим індіанським винаходом — улюбленими ласощами

Ж И В І СЛОВА Стародавні люди не вважали себе якимись винятковими істотами. Вони вміли дякувати природі просто за те, що вона їх годує. Наприклад, у індіанців було заведено після полювання по черзі підходити до вбито го оленя і гладити його рукою від голови до хвоста. «Спочивай, старший брате,— говорили вони оленю.—Ти приніс нам свої роги і м'ясо, і за це ми тобі дякуємо». Не слід забувати, що ми не єдині на нашій планеті. Тварини й росли ни з'явилися задовго до того, як людина звелася на ноги. Саме рос лини вловлюють сонячне проміння й виробляють кисень, без якого ніщо живе не може обійтись. А деякі тварини протягом еволюції набули таких якостей, про які людина може тільки мріяти. Собака краще за лю дину розрізняє запахи, корова — смак їжі, свиня — чемпіон за відчуттям дотику, кішка добре бачить у темряві, а кажан чує звуки, недоступні нашому вухові. Було б помилкою вважати, що тварини не вміють розмовляти. Та іноді вони, як, приміром, бджоли спілкуються беззвучно, через танок. Якщо бджола знаходить квіти, в яких багато нектару, вона повертається до свого вулика й улаштовує танці на стільниках. Кружляючи то ліворуч, то праворуч, бджола ніби виписує приплюснуту вісімку. Лінія на пере тині двох овалів показує напрям польоту відносно сонця, а кількість обертів, зроблених бджолою,— відстань до солодких квітів.

Та жодній із мов тварин не під силу та личезна робота, яку виконує мова людей Наша мова — величезна скарбниця знань і досвіду людства. В ній і тепер живе наша історія. Наприклад, відомо, що всі слова, котрі означають предмети (їх називають іменниками), мають рід: чоловічий, жіночий і середній. Але оскільки наші пращури всі предмети вважали живими, то в давнину людям вистачало двох родів: чолові чого й жіночого. І нині ми продовжуємо позначати родом і живі істоти, і неживі предмети. Хоча й не можемо відповісти, чому, скажімо, дощ відносимо до чоловічого роду, а пара сольку — до жіночого. Ніхто з нас не народжується, вже вміючи розмовляти. Навіть тепер, коли світ переповнений мільйона ми слів, кожній дитині доводиться вчитися говорити. Ось так і людст во, придумуючи і повторюючи слова, поступово розумнішало.

СВОЇ Т А Ч У Ж І У давнину люди вірили, що все навколо: тварини, рослини, вітер, сонце, каміння і навіть речі,— має душу, розмовляє, думає і відчуває так, як і людина. Просто люди не розуміють цієї мови. Душа — це те, про що ми говоримо «Я»: наша пам'ять, почуття, ба жання, воля. Це правда, що наша душа цілковито залежить від нашого тіла, адже вона там і перебуває. Тільки це не вся правда. Скажімо, коли людина спить, її тіло майже нічого не відчуває. Але ми бачимо сни, де живемо у чарівному світі. Іноді навіть може наснитися, що в тебе зовсім інше тіло, наприклад тіло птаха, і ти літаєш, ніби ластівка. Та коли ми прокидаємося, розуміємо, що це був сон, і нам наснилася мрія. Наші далекі предки не відрізняли казковий світ від дійсного. їм зда валося, що все відбувається за доброї чи злої волі невідомих сил — духів, які правлять світом. Наймогутніші з них ті, що керують сонцем, дощем і вітром. З ними, вважали давні люди, треба мати особливо добрі стосунки. Якщо вони розсердяться, не уникнути страшного лиха. На думку наших предків, ці могутні духи дуже суворі і не збираються дружити з людиною. Єдине, чим можна тут зарадити,— ублажити чи уми лостивити їх.

Інша справа — тварини і рослини. Давні люди щиро вірили, що їхній рід походить від якоїсь тварини, скажімо, від орла, вовка, лося чи бізо на. Такого уявного родоначальника, тобто прабатька чи праматір роду, називають «тотем». Наприклад, для людей із роду Лося всі лосі були родичами, а значить, на них не можна полювати. Але якщо все ж таки було вбито лося, то перед ним належало вибачитись і оплакати його я к родича. Як не дивно, але ставлення до чужаків, людей із іншого роду чи пле мені, було не таким приязним. У ті часи людям здавалось: якщо інше плем'я розмовляє незрозумілою мовою, то в ньому не справжні люди, і їх можна вбити або навіть з'їсти. Тому племена часто воювали одне з одним. На час війни плем'я собі вождя. Зазвичай ним ставав найсильніший чоловік. У багатьох народів жалося, що сила вождя пере дається всьому племені. Але варто було вождю постаріти або занедужа ти, як його вбивали, щоб не на кликати лиха на все плем'я. Виходить, небезпеч на це справа — керувати племенем!

СИН Б Л И С КАВ КИ І ГРО М У Стародавні люди сприймали навколишній світ не так, як ми. Напри клад, за нашим уявленням, мисливець на бізонів годувався з полюван ня. А сам первісний мисливець вважав, що його годує Ще й тепер, за давньою звичкою, ми називаємо корову годувальницею, а землю — матір’ю. Наші пращури вірили, що кожен звір, убитий на полюванні, може прийти і помститися своєму кривднику. Та й не лише йому, а всьому родуплемені. Щоб уникнути лиха, слід було постійно проси ти, благати, умовляти і обдаровувати духів. Для спілкування з духами давнє плем’я мало особливу людину — шамана. Вважалося, що шаман сам наполови ну дух, син якого-небудь божества. Тому і володіє казко вою здатністю: викликати духів і за їхнього сприяння ба чити минуле й віщувати майбутнє. Для цієї відповідальної справи шаман мав чимало пристроїв. Найважливішим із

у]

Іучний гул барабана, на думку наших предків, скликав добрих духів і відлякував злих. Отож шаман не просто гупав у барабан і скакав навколо величезного дерев'яного тотема. Він вибивав на ньому важливе повідомлення і ви конував магічний танок. При цьому шаман неодмінно бур мотів нібито чарівні слова — заклинання. Вони мусили забезпечити вдале полювання або захистити від хво роб. Шаман кружляв навколо священного вогнища, підіймаючи свого бубна та обкурюючи його димом. Добре, якщо дим тягнувся до неба, туди, де перебували духи. Гірше було, коли він стелився по землі. Це означало, що духи не бажають розмовляти з людь ми. Тому, наслідуючи рухи шамана, ритуальний танок навколо вогнища зазвичай учиняло все плем'я. Так виходило переконливіше. Іноді це дійство тривало тижнями. Ось яки ми складними були у наших пращурів ритуали — правила спілкування з вищими силами.

СИ Л А С Т Р А Ш Н И Х З А К Л И Н А Н Ь Численні способи маги, якими користувалися шамани, нам видалися б просто спритними фокусами. Але в ті давні часи люди тремтіли перед чаклунами і боялись їхнього гніву не менше, ніж гніву духів. Та шамани не лише чаклували, вони ще й навчали. Придумані ними загадки розвивали спостережливість і кмітливість у дітей. Ось і ти обов'язково відгадаєш стародавні загадки. Наприклад, золотий бубон по воді плаває. Правильно, сонце! А хто кидається з гори й не розби вається? Так, водопад! Шаман був також головним лікарем свого племені. Щоправда, його способи лікування відрізнялися від нинішніх. Шаман давав однопле мінникам не ліки, а особливі, нібито заворожені речі — фетиші. Вони мали захищати житло давньої людини. Із деякими фетишами люди не розлучалися ні вдень, ні вночі, носили їх при собі, точніше на собі. Ці «переносні» фетиші називають амулетами або оберегами. На жаль, у ті часи не було кишень. Таку зручну річ, як кишеня, людство вигада ло всього триста років тому. І досі чимало людей вірять у дивовижну силу оберегів. Вони носять амулети або возять їх із собою в машині. Може, і справді, впевненість, що ти не самотній, що поруч із тобою вірний захисник, допомагає у скрутний час зібратися з духом і перемогти. До нас із тих часів багато чого дійшло. Наприклад, звичай при чхан ні говорити: «Будь здоровий!» Щоправда, раніше це побажання мало особливе значення. Вважалося, що разом із чханням з тіла людини може вилетіти її дух, душа. А от побажання здоров'я заспокоїть дух, і ду ша залишиться в тілі. А вираз «встати на ліву ногу» ми вживаємо тоді, коли хочемо натякнути, що у людини кепський настрій. У давнину права рука й нога вважалися хорошими, а ліва частина тіла — поганою. Чи траплялося тобі посваритися з другом? А потім хіба ви не зчіпля ли мізинців і не примовляли: «Нехай тому трясця, кому бійка щастя, тож не треба битися, а треба миритися. Дружба міст будує, незгода руйнує?» Отож знай, це і є заклинання від сварки. Індіанці племені навахо вважали, що таємниця щастя людини схована в її імені. Щоразу при вимовлянні імені воно трохи зношується, а його власник втрачає силу. Через те індіанець навахо мало кому називав своє справжнє ім'я, хіба що прізвисько. А прізвисько повторюй скільки хочеш, шкоди не буде.

По всіх усюдах у давнину люди старалися заклинаннями прогнати злих духів. Приміром, стародавні євреї дуже боялися злого духа на ймення Шабрірі. Аби завадити йому коїти чорні справи, говорили таке: «Шабрірі, Брірі, Рірі, Ірі, Рі». Кожне із слів укорочу вало ймення злого духа. А оскільки зменшувалася довжина імені, то й зла сила також послаблювалась. В одного африканського племені й донині побутує повір'я, що коли спіймати злі слова в коробоч ку, де лежить отрута, то це згубить того, хто говорить погані слова. Нам із то бою відомо, як важливо навчитися володіти словом. Адже злі, лихі слова вража ють сильніше зброї, а добрі слова зігрі вають душу.

ПОВЕЛИТЕЛІ ВОГНЮ Нині у кожній оселі сила-силенна речей, виготовлених із штучних матеріалів, тобто з таких, що їх не зустрінеш у природі. І цегла, з якої споруджено наш дім, і папір, на якому видруковано цю книжку,— штучні. Щоб мати ці та інші корисні речі, людина мусила взяти природ ний матеріал і докорінно його переробити. Кожен крем'яний скребок схожий на кам'яну брилу, від якої його вміло відколено. Та хіба папір схожий на дерево, з якого він виготов лений? Людство довго вчилося перетворювати одну речовину в іншу. Ця робота розпочалася задовго до того, як з’ явилася хімія — наука про речовину. Для того щоби пере творювати одну ре човину на іншу, людям знадоби лася сила, здат на це зробити. І головним помічником лю дей у цій справі став їхній найзапекліший во рог — вогонь.

Коли забракло кременю, каменю, з якого виготовляли знаряддя праці, люди почали шукати йому заміну. По правді кажучи, сталося це тому, що наші предки від невміння попсували чимало цього цінного каменю. І тут людей виручила самородна мідь. Вони почали придивлятися до зелених грудок, дуже схожих на камінь. Може, цей матеріал замі нить кремінь? Наші пращури пробували оббивати ці грудки. Адже вони вважали мідь каменем і намагались обробляти її як камінь. Від ударів молотка шмат міді твердішав і змінював свою форму. Але бити слід було вміючи. Від занадто сильних ударів мідь робилася крихкою і роз сипалася на друзки. Мідь не камінь, а метал, тому обробляти її треба інакше: не оббивати, а кувати. Людей, які вміють працювати з металом, називають ковалями. Саме ковалі спробували розплавити мідну руду на вогні. Здавалося справж нім дивом, коли зеленувато-чорний камінь перетворювався в блискучий червонуватий метал. Пізніше ковалям вдалося зробити нове революцій не відкриття. Виявилося, що коли до розплаву міді додати трохи іншого металу — олова, то вона стане дуже міцною. Так було відкрито бронзу. Майстра-коваля поважали і боялися майже як чаклуна. Ковальське мистецтво вимагало тривалого навчання, і зазвичай секрети майстер ності передавалися від покоління до покоління, Коваль розливав метал у форми, вкопані в землі, щоб не лопну ли, потім кував його моло том, прикрашав і полірував готові вироби, надаючи їм кольору та блиску золота. Так на зміну кам'яній прийшла доба бронзи.

ПЕРШІ МІСТА За сім тисячоліть, які минули від потепління на Землі до початку бронзової доби, людство надбало чималий запас знань про навко лишній світ. У 8 тисячолітті до нової ери було винайдено кераміку. У 6 тисячо літті до Різдва Христового людина виготовила перші прикраси з міді. А в 3 тисячолітті до нашої ери було відкрито бронзу. Усі ці досягнення стали можливими тому, що наші предки навчилися жити великими групами, розподіляти між собою обов’язки та обміню ватися здобутими знаннями. Людська мова стала багатшою, за її допомогою вже можна було по значати не тільки предмети, а навіть почуття й переживання. Через мову йшов обмін досвідом. Люди навчилися пам'ятати минуле і плану вати майбутнє. Сусідні племена користувалися зрозумілими одне одному словами. Ті ж, хто в пошуках кращого життя пішов далеко від землі пра щурів, почали вживати інші слова, а іноді, під впливом нових сусідів, навіть інший набір звуків. Так почали з'являтися різні мови. Шість тисяч років тому більшість пле мен уже вели осілий спосіб життя. Багато поколінь однієї й тієї ж ро дини століттями, а іноді й тисячо літтями залишалися на од ному місці. Зрозуміло, що їм хотілось облаштувати це місце якомога краще.

Тепер у кожної сім'ї з'явив ся свій дім. І хоча людські оселі стояли, тісно тулячись одна до одної й найбільше місця там відводилося не людям, а було загородою для худоби, все-таки у домівках уже з'явилося чимало корисних речей. Були навіть різноманітні дитячі іграшки. У кожному племені з'явилися люди, котрі вже не займалися сіль ським господарством, а отримували продукти в обмін на свої вироби або на свої знання. Це були ковалі, шамани, знахарі. А найголовніше, що у кожному такому окремому поселенні, оточе ному сторожовими вежами, тобто в місті, були свій постійний вождь і військова дружина для охорони. Саме тоді почався поділ людей на багатих і бідних. Такий устрій життя людей називають уже не общи ною, а суспільством. Відомо, що найперші суспільства появилися в чотирьох різних міс цях нашої планети: на Близькому Сході, в долині ріки Нілу, на півночі Китаю та в долині ріки Інду. До нашого часу від перших міст не залиши лося нічого, крім руїн. Але археологи — вчені, котрі досліджують да леке минуле людської історії,— розкопали кілька таких перших міст. За уламками археологи відновили вигляд перших міст та деякі будівлі, як, наприклад, цегляну сторожову вежу знаменитого в давні часи міста Єрихон, що існувало на Близькому Сході.

М ІСТО, В Я К О М У НЕ БУЛ О ВУ Л И Ц Ь Мешканці стародавнього Єрихона володіли цінним скарбом. За 12 кі лометрів од міста були багатющі поклади солі. У давнину сіль цінували не тільки за смак, але й тому, що завдяки їй можна запобігти псуванню продуктів і зберігати їх тривалий час. Сіль Мертвого моря мешканці Єрихона обмінювали на інші корисні речі, приміром, на міцне чорне скло — обсидіан. Обсидіан — це швид ко затверділа вулканічна лава. Його знаходили на схилах погаслих вулканів. Обсидіан такий твердий, що в давнину з нього виготовляли ножі та наконечники для стріл, і такий блискучий, що із нього робили дзеркала. [оловним постачальником обсидіану було дивне місто, що виникло приблизно 8 тисяч років тому,— Чатал-Хююк (тепер це територія Туреч чини). Мешканці Чатал-Хююка будували свої двоповерхові житла так близько одне до одного, що ходили в гості до сусідів дахами, мов доріжками. Дерев'яні драбини вели з одного рівня до другого. Потрапити до будинку можна було лише через маленькі двері на другому поверсі.Так що це місто майстрів^ було добре захищеним і від природного 4* ^ ^ лиха, і від нашестя непроханих гостей.

А на заході Європи 5 тисяч років тому люди почали зводити мегалі ти — споруди з величезних каменів. Найвідоміший мегаліт — Стоунхендж — зберігся в Англії. Це було святилище, де поклонялися Сонцю. Великі, як на ті часи, міста виросли й на півдні України. В них мешка ли тисячі людей, а ще вони мали справжні вулиці, що розташовувалися радіально, ніби спиці в колесі велосипеда. Наші з тобою пращури — народ, який жив тоді в степах між ріками Дніпром і Доном,— відіграли важливу роль в історії. Вони першими при ручили коня й навчилися їздити верхи. А значить, вони першими отрима ли змогу швидко пересуватися в пошуках нових місць для прожиття. Шість тисяч років тому орди цих вершників пройшли через усю Євро пу й Азію і дісталися ріки Інду. Після того, як вони розселилися по різ них землях та змішалися там із місцевими жителями, їхні мови посту пово почали відрізнятись і вони перестали розуміти одні одних. Мови Європи, Ірану, Північної Індії беруть свій початок від індо європейської мови, якою розмовляли ці воїни-вершники шість тисяч років тому. Мови індоєвропейської сім’ї є рідними для половини всього людства. Українська, російська, англійська, польська, німецька, фран цузька мови належать до однієї, індоєвропейської, сім'ї кожен народ створив свою мову, деякі цих мов-родичів і тепер схожі. Згадайно, як, наприклад, англійською «сестра», «брат», «молоко»?

Т А К І РІЗН І ЛЮ ДИ Ще за сивої давнини на Землі чітк^ визначилися три типи зовніш ності людей, три «великі» раси: європейська (її освічені люди назива ють європеоїдна), монгольська (її правильне найменування м онго лоїдна) і африканська (її називають негроїдна). У європейців світла шкіра, м'яке пряме або кучеряве волосся, вузькі довгі носи; у чоловіків ростуть густі вуса й борода. Шкіра монголів, ки тайців та інших монголоїдів має жовтувато-коричне вий відтінок, носи в них маленькі, очі вузькі, волосся пряме. Борода й вуса в чоловіків монголоїдної раси майже не ростуть. Представники негроїдної раси ма ють темно-коричневу або чорну шкіру, повні губи, широкий ніс, жорстке кучеряве волосся. Мабуть, ці раси утворили ся від змішування перших людей сучасного типу із представниками більш давніх видів «гомо», а також під впливом клімату.

Приміром, темношкірі люди легше витримують спеку, білі — холод, а до вузьких очей монголоїдів рідше потрапляє пилюка. Але це все тільки зовнішні відмінності. Стосовно розуму і здібностей представники всіх рас є рівними. І шлях, що в своєму розвитку пройшли різні народи нашої планети, до якої б «великої» раси вони не належали, має багато спільного. Так, спершу скрізь був матріархат. Саме жінки займалися земле робством, а отже, були головними годувальницями сім'ї та роду. Тому весь рід вів свій початок від жінки. Пізніше, коли між племенами почастішали війни, головним у роду став чоловік-воїн. Тоді в суспільстві встановився «патріархат», тобто «влада батька». З того часу кож ній людині, крім власного імені (знаку її особи) та прізвища (знаку її роду), додавалося ще й по батькові — ім'я її батька. Усі люди, незалежно від місця і часу свого народження, отримали одну назву — «людство». І ми з цілковитою впевненістю говоримо: людство єдине, а історія людей — це всесвітня історія.

відгадай слово 1. Н айближча до З Землі емлі ззір ір к а ((с. 5)

ППППҐІ 2. Я к назвати страш ного ящера одним необразливим словом (с. 9)

□ЬпОшйп ппппгіш ш п т п nnnnrimnnnhhn 3. Людина, я ку назвали на честь мавпи (с. 16)

гтт т т і ш п п Т г г 6.

«Влада матері» (с. 25)

ппппп гітп п 7.

М атерик, на який не ступала нога первісної людини (с. 2~

ГЇ~ГГ Ґ Т Т І~ Г П 8.

Зброя, я ка лю бить літати, але за в ж д и повертається до хазяїна (с. 31)

□□□□ш ш

10.

Човен, на яком у врятувалися люди і звірі під час Всесвітнього П отопу (с. 33)

ппппгіп nnnnnnnh ппппгл п

Людина, яка не любить сидіти на одному місці (с. 36)

11.

Батьківщина шоколаду (с. 46—47)

12.

«Влада батька» (с. 63)

Відгадавши всі слова, з виділених літер склади нове, клю чове слово. (Зверни увагу на під ка зку!) Серія «Історія лю дства» починається 4 книгами. Після відповіді на запитання в кінц і кож ної книги, збери чотири клю чові слова, надішли їх на адресу: 67045 м. Харків, абонентська скрин ька 3355, з позначкою на конверті «Історія людства — конкурс» і візьми участь у розіграш у чудових призів від видавництва «Ранок». Не забудь указати свою зворотну адресу!

ПЕРШ Е КЛ Ю ЧО ВЕ С ЛО ВО

ппппппппппя ДО НОВИХ ЗУСТРІЧЕЙ!

НЕПОСИДЮ! НАРОДИ

ЧАРІВНЕ ПШЕНИЧНЕ ЗЕРНЯТКО

С. 36-37

ЧИ ЛЕГКО ЖИТИ* В КРАЇНІ ^ В ІЧ Н О Г О ЛІТ,

СИН

С. 52-53

БЛИСКАВКИ І ГРОМ У

'гЛ ,ж

НА БАТЬКІВЩИНІ КУКУРУДЗИ д,

С. 46-47

СИЛА СТРАШНИХ ЗАКЛИНАНЬ

fL А ТАКІ РІЗНІ ЛЮДИ

МІСТО, В ЯКОМУ НЕ БУЛО ВУЛИЦЬ С. 60-61

С. 62-63 ■ - .V I Яь -

ПОСУД, о д я г І НОВА СОКИРА

ЖИВІ СЛОВА

ПОВЕЛИТЕЛІ ВОГНЮ

РИС, ПЛУГ І І КОЛЕСО

СВОЇ ТА ЧУЖІ

ПЕРШІ МІСТА