Історія людства честь, хрест і меч

ПОЖЕЖА У «ВІЧНОМУ МІСТІ»

РИЦАРІ КРУГЛОГО СТОЛУ

ДРАБИНА, ПО ЯКІЙ НЕ МОЖНА ХОДИТИ

МІСТО ПОСТІЙНОСТІ

ТАЄМНИЦЯ ЧОІЧІОГО КАМЕНЯ

МІЙ ДІМ — МОЯ ФОРТЕЦЯ С. 22-23

С. 20-21

ГРІМ РИЦАРСЬКИХ ТУРНІРІВ

ХРЕСТОВИЙ ПОХІД ДІТЕЙ

С. 2£f-J29

С. 30-31

ВЕРШНИКИ «КОНЕЙ МОРЯ »

ЗВІДКИ З'ЯВИЛОСЯ СЛОВО «КОРОЛЬ

ЯК СТАТИ СПРАВЖНІМ РИЦАРЕМ

С. 18-19

РИ Ц А Р І г \

1РЕКРАС ДАМИ 2 (і

СЛАВА МОЛОДШИ ВРАТІВ

С. 32-33 І

27

ПРИГОДИ ДУХМЯНОГО ПЕРЦЮ С. 34-35

ЛЕВА

ХТО ЇСТЬ ІЗ ЗОЛОТИХ КОРИТ

ВЛАДА С1ША НЕБА

СВІТ, ПРО я к и й НІХТО НЕ ЗНАВ

ВОРОГИ ВСЕРЕДИНІ ЦЕРКВИ

ГІМН ВЕСЕЛОЩАМ 1 І ВЧЕННЮ

СВЯТО НА ПЛОЩІ

'

С. 60-61

С. 54-55

L

С. 62-63

ДО?

ЧИМ ПАХНЕ ПОВІТРЯ МІСТА

свящ енні

РЕЛІКВІЇ

| *4 » 1 ї ї |]

ЦАР КАЗКОВОЇ ЗЕМЛІ

* КРАЇНА ВРАНІШНЬОГО СОНЦЯ ' С. 50-51 ’

«ОБИРАЙТЕ ДОСТОЙНИХ!»

1

■v# , д \Y L K кЦ vjf Ш

С. 56-57

шЯ

І в І1 І 1|д|1

У ПОШУКАХ ЧАРІВНОГО КАМЕНЯ

тр

г ІІ А 1[ д ] І А 11 Й 1

Г л ІГ о Г в 1Го 1 Змовляйте БЕЗКОШТОВНИЙ 61045. м. Харків, а/с 3355 ■Дитяче «иига поштою*

' Ф

П О Ж Е Ж А У «ВІЧ Н ОМ У М ІСТІ» В історії, першу сторінку якої ти розкрив, .сховано чимало таємниць і загадок. А починається наша розповідь із великої Римської імперії. В усі часи імперією називалось об'єднання різних народів під владою одного правителя. Серцем Римської імперії було місто Рим. Протягом багатьох століть це місто-держава володарю­ вало над багатьма народами Європи, Азії та Африки. Самі римляни гордо величали свою столицю «вічним містом». Величезною була влада і могуть Рима.

f;

5

Звичайно, великою країною дуже складно керувати. Тим більше що в Римській імперії люди розмовляли багатьма мовами. Мешканці сходу імперії віддавали перевагу грецькій мові, а на заході послуговувалися здебільшого латиною. До того ж правителі різних частин імперії ніяк не могли поділити владу та багатства і постійно сварилися. Внаслідок цих чвар Римську імперію було розділено на дві частини — Західну і Східну. З того часу колись велика держава почала поступово занепа­ дати, адже тепер кожному правителю доводилося відбиватись од во­ рогів самотужки, не надіючись на допомогу. А ворогів у імперії виявилося чимало. Особливо дошкуляли римля­ нам племена з півночі. Римляни вважали, що ці люди навіть не вміють розмовляти, а тільки бурмочуть: «Вар-вар, вар-вар»,— тому й назва­ ли непроханих гостей варварами. Із германським племенем варварів-ґотів римляни зуміли домови­ тися. Ґотам навіть дозволили оселитися на окраїні імперії та взяли їх на службу як прикордонників. А от із азіатськими племенами гунів знай­ ти спільну мову не вдалося: ці завойовники не жаліли нікого. Подей­ кували навіть, що вони зовсім і не люди, бо не варять їжу, а харчують­ ся лише корінням рослин і сирим м'ясом. І коли 378 року ображені на римлян за неотримання платні ґоти повстали, гуни скористалися цим і захопили «вічне місто». Іуни пограбували Рим, але руйнувати не стали: видно, мали надію самі оселитись у багатих будинках. Услід за гунами на землі Римської імперії посунуло германське плем'я вандалів. Ці варвари мали інше на меті, їм краса була ні до чого. Вони знищували все на своєму шляху. u «Вічне місто» Рим було спалено дощенту. Із цього почалося В елике переселення народів, гуни, англи, сакси, франки, ланґобарди покидали обжиті місця і вирушали на пошуки нових мель. А «великим» його названо тому, що тривало воно довгих триста Відтоді «варваром» почали зивати невиховану, брутальь людину. А слово «вандал» назавжди отримало «чорну мітку». Так говорять про найгірших людей' про тих, які знищують красу

6

МІСТО ПОСТІЙНОСТІ Колись велика Римська імперія здригалася під ударами загарбників. Вороги погрожували Риму зі сходу і з заходу. Довелося римському імператору Константину шукати нову столицю. Його вибір упав на ста­ родавнє грецьке місто Візантій, що стояло на березі Босфорської про­ токи. Імператору сподобалося, що це місто, як і Рим, стоїть на семи горбах. Нова столиця отримала ім'я Константинополь на честь імпе­ ратора. Біля міської брами на кам'яній колоні викарбували напис: «Новий Рим». Імператор мав надію, що з часом його місто, як і перший Рим, на­ речуть «вічним». Недаремно ж у перекладі з латинської ім'я Константин означає «постійний». Константинополь був і лишається єдиним містом на нашій планеті, розташованим одразу в двох частинах світу — в Європі й Азії. (Із 1930 року воно носить інше ім'я — Стамбул.) Імператор Константин вирішив перетворити нову столицю в найбільше місто світу. Він звелів спорудити палаци, храми, житлові будинки, а також іподром — величезний стадіон, де відбувалися кінні змагання. Та не тільки за це Константин отримав прізвисько «Великий». Він став першим імператором, що прийняв християнство, а його матір — Єлену (це ім'я означає «сонячна») — навіть назвали святою. Вона розшукала на горі Іолгофі хрест, на якому було розіп'ято Ісуса Христа, 4 цвяхи, котрі пронизали тіло Іоспода, і «спис долі», що його, за переказом, римсь­ кий воїн устромив у тіло вже мертвого Ісуса. Легенда розповідає, що один із святих цвяхів Єлена кинула у мор­ ські хвилі, щоб заспокоїти бурю й доплисти додому; другим було прикрашено статую її сина; один цвях Константин носив на своє­ му шоломі. Пізніше один із святих цвяхів було подаровано Русі, де його зберігали як велику цінність.

7

У той час як «вічне місто» Рим занепадало, Константинополь — другий Рим — багатів і процвітав. Василевсом, тобто імператором Візантії, міг стати будь-хто — той, кого виберуть. Щоправда, довго про­ триматися на цьому високому посту мало кому вдавалось: траплялося, що невдоволені співвітчизники скидали або навіть убивали одного імпе­ ратора, щоб вибрати нового. Зате ім'я Василій, що перекладається з грецької як «царствений», стало одним із найулюбленіших у ромеїв — а саме так називали себе мешканці Візантійської імперії. Але коли до влади у Візантії прийшов імператор Юстиніан, порядки в державі змінилися. Щоб усі ромеї слухалися тільки йоіо, Юстиніан створив новий звід законів. А щоб ніхто не взяв під сумнів правильність цих законів, Юстиніан вирішив укріпити в імперії християнську релігію. Адже вона проголошувала імператора головною людиною, намісником Бога на землі. Заради цього Юстиніан заклав у Константинополі ве­ личний храм на честь святої Софії. Ім'я Софія по-грецьки означає «мудрість». Юстиніан хотів перевершити знаменитого своєю мудрістю і своїм величним храмом стародавнього юдейського царя Соломона. Юстиніану вдалося задумане: храм святої Софії був прекрасним. Відтоді імператор ні з ким не ділився владою. Він став і главою дер­ жави, і чільною людиною серед християн. Символ Візантії — двоголовий орел — залишився єдиним нагадуванням про поділ колись великої Римської імперії на Західну і Східну. І коли через тисячу років сама Візантія стоятиме на порозі загибелі, вона передасть свій давній символ — двоголового орла — молодій імперії ~>о с ії

/

/ у яШ

/

Р Я Т ІВ Н А ВІРА

У ті часи, коли тривало Велике переселення народів, багатьом людям здавалося, що настав кінець світу. Брутальні волохаті варва­ ри розграбували палаци, знищили бібліотеки, спалили школи. Шляхи Європи спорожніли, торгівля припинилася. Велика культура — ре­ зультат наполегливої праці єгиптян, вавилонян, греків і римлян — гинула на очах. Цивілізація Європи перебувала на порозі загибелі. Врятувала Європу християнська віра, котра об'єднала тих, хто повірив у вчення Ісуса Христа. Ця віра заволоділа серцями багатьох людей уже в часи Римської імперії. Але тоді християни збиралися таєм­ но, в печерах, під покровом ночі. Кожен гурт християн вибирав свяще­ ника, тобто старшого. Затамувавши подих, слухали християни святого Петра, одного із дванадцяти апостолів, себто перших учнів Ісуса Христа. Саме Петрові звелів Ісус стати пастирем — провідником, пастухом — для тих, що блукають у пошуках справжньої віри. Йому ж Ісус вручив два ключі: один від раю, куди по смерті потраплять добрі люди, а ін­ ший — від пекла, де в жахливих муках будуть корчитися душі грішників, тих, що в житті творили тільки зло. За свою святість апостол Петро був вибраний першим єпископом Рима, тобто головним священиком. І недаремно ім'я Петро в пе­ рекладі з грецької означає «камінь». Навіть перед лицем смерті (апостола Петра, як і Христа, розіп'яли на хресті) він не зра­ див своєї віри. Не відступив од віри й помічник апос­ тола Петра святий Павло. Й хоча ім'я Павло скромно означає «малий», свя­ тий Павло звершив чимало великих справ на славу християнської віри.

9

Потім общини християн об'єднались і утворили Церкву — «божий дім». Єпископи вибрали главу церкви, начебто її «отця». Його почали називати Папою Римським. А в Константинополі главу церкви вели­ чали патріархом. Спочатку церква була спільною для всіх християн. Пізніше, вже в 11 столітті, а точніше 1054 року, візантійський патріарх і римсь­ кий Папа посварилися. Тоді тих, хто прийняв християнство від Рима, почали називати католиками, а тих, що прийняли хрис­ тиянство від Візантії,— православними. Деякі з християн, хто хотів присвятити своє життя тільки служінню Богу, ішли в ченці, тобто в монахи. «Монах» по-грецьки означає «самотня людина». Коли монахів стало багато, вони почали споруджу­ вати собі особливі будинки — монастирі. Кожний монастир вибирав настоятеля — абата. Той стежив за дотриманням особливих правил життя для ченців — статуту. Перший чернечий статут уклав святий Бенедикт у 6 столітті. «Молись і трудись»,— ось до чого закликав цей статут. І ченці ста­ ранно працювали: вони допомагали бідним і хворим людям. Саме при монастирях з'явилися перші лікарні. А ще монахи переписували та переклада ли стародавні книги Завдяки їхній праці знання, накопичені в давнину, не про­ пали, а стали надбанням усього людства.

10

ХТО БУВ ПРАДІДУСЕМ Ф РАН Ц ІЇ Велике переселення народів змінило карту Європи. Завдяки йому землю племені бритів — Британію — почали називати за іменем Германського племені анґлів — Англією, в Іспанії виникла область Андалузія, названа так на честь вандалів, а в Італії — Ломбардія, що зберегла у віках ім'я ланґобардів. А в центрі Європи піднялася Франція, назву якій дали племена франків. Щоправда, деяких варварів навіть через віки люди згадують недоб­ рим словом. Саме такий Аттіла — жорстокий, кровожерний вождь гунів. Аттіла вихвалявся: мовляв, там, де ступив його кінь, уже ніколи не ви­ росте трава. «Бич Божий» — так прозвали цього ненаситного варвара. Проти орди гунів повстали всі племена варварів, але особливо відзна­ чились у цих боях франки — сильні, міцні духом воїни. Вождем свого племені франки обирали кращого воїна. Правитель франків носив таке довге волосся, що його доводилося навіть заплітати в коси. Ніколи його волосся не торкалися ножиці, адже, за давнім повір'ям, саме у волоссі криється сила душі й розуму. Одним із найзнаменитіших вождів франків був войовничий Хлодвіґ. Легенда розповідає, що він уперто тримався свого язичництва, тобто поклонявся різним духам природи. Та якось, у мить відчаю, Хлодвіґ не витримав і звернувся з благанням про допомогу до Ісуса Христа. І тут сталося справжнє диво: франки перемогли. Хлодвіґ, як і обіцяв, прийняв християнство. Разом з ним хрестились і воїни його дружини.

Але, навіть прийнявши християнство, Хлодвіґ так і не навчився тво­ рити добрі справи. Він мріяв лише про одне: захопити більше влади. Чимало народів змушені були скоритися суворому вождю франків. Хлодвіґ настільки повірив у свою силу, що вирішив за прикладом римського імператора Ґая Юлія Цезаря присвоїти собі титул «рекс», що значить «володар, цар», а свою дружину звелів називати «регіною». Тепер Хлодвіґ відрізнявся від інших воїнів-франків не тільки довжи­ ною волосся. В нього було багато слуг і навіть з'явилася власна столи­ ця. Нею стало мало кому відоме тоді містечко Париж. Відтоді французи почали величати свого короля титулом «руа» — так вони вимовляють слово «рекс». Ім'я Людовік. як пізніше будуть вимовляти ім'я «Хлодвіґ», стане найулюб­ ленішим у французьких королів. Свої гроші французи гордо наречуть франками. І люди з усього світу приїздитимуть до Франції помилуватись її чудовою столицею — Парижем.

РИ Ц АРІ КРУГЛОГО СТОЛУ У той час як стіни Рима руйнували готи й інші пле­ мена, на півночі Європи теж стало неспокійно. Багатьох варварів приваблювали історії про неймовірні багат­ ства кельтського наро­ ду бритів, які з давніх часів жили на великому острові з назвою Британія. Германські племена анґлів і саксів протягом ба­ гатьох століть нападали на кельтські поселення, від­ тісняли бритів з їхніх спокон­ вічних земель. До 6 століття анґли і сакси захопили більшу частину остро­ ва, маючи намір узагалі знищити бритів. Тоді на боротьбу із загарбниками став ко­ роль Артур, славний герой, про якого складено стільки легенд, що вже ніхто не може відповісти, де правда, а де вигадка. Як переказують, виховав Артура могутній чарівник Мерлін. На одному з ри­ царських поєдинків, де зібралися всі доблесні воїни Британії, тільки юний Артур зумів висмикнути з ко­ вадла меч Екскалібур. А згідно з пророцтвом, тому, хто витягне цього меча, судилося володіти короною Британії. Так Артур став королем. Свій замок він на­ звав Камелотом. Він одружився з королевою Ґвіневерою й запросив до себе кращих воїнів Британії, славних і подвигами, і чесністю. їх назвали рица­ рями. Часто славні рицарі збиралися разом за круглим столом. Такий стіл дуже зручний: всім добре видно один одного і ніхто не по­ чувається ображеним. За круглим столом усі рівні. Так їх і почали називати — рицарі Круглого Столу.

Рицарі Круглого Столу склали закон поведінки справжнього мужчи­ ни — «Кодекс рицарської честі». Найголовніше для рицаря — це честь. Він мусить виховувати в собі хоробрість. Рицар являє милість до обездолених. Він не має права вбивати слабкого чи беззбройного супротив­ ника. Рицар не може обманювати. Він має бути відданим своєму королю. А ще рицар мусить зберігати вірність своїй обраниці — прекрасній дамі. Якщо ж рицар забував про свій обов'язок, його позбавляли рицар­ ського звання. Провинного виводили на видне місце і ставили на де­ рев'яний поміст. Зброю колишнього рицаря розламували в нього над головою, а уламки кидали до ніг винуватого. З чобіт колишнього рицаря зривали шпори, з його щита стирали герб, а сам щит прив'язували до кінського хвоста. Тричі запитував король Артур своїх соратників, указуючи на винуватця: «Хто це?». Тричі йому відповідали, що це рицар. Та король заперечував: «Ні, це не рицар, він порушив своє слово». Після цього священик проклинав винного. Потім колишнього рицаря на но­ силках несли до церкви і там провадили відправу, немов за померлим. Та, на щастя, такі сумні події в Камелоті траплялися рідко, частіше там ушановували відважних героїв. Якось під час свята на честь перемо­ ги перед рицарями Круглого Столу з'явилася чаша святого Ґрааля — посудина, з якої, за переказом, під часТайної Вечері пив Ісус Христос і в яку зібрали кров Христову, коли його розіп'яли. Кажуть, ця чаша оздоблена дивовижним сліпучим смарагдом — коштовним каменем яскраво-зеленого кольору. Але найголовніше, свята посудина береже таємницю сили й безсмертя. Деякі рицарі Круглого Столу вирушили на пошуки святої чаші: Ланселот — рицар без страху та догани: Ґавейн, що являв собою зразок доблесті; Персіваль — рицар із чистим серцем; відважний Ґалахад — син славного Ланселота. Ґалахад разом із Персівалем знайшли чашу Ґрааля, та споглядання священної посудини коштувало їм життя. Смерть Ґалахада стала провісницею загибелі королівства бритів. Сам король Артур, помираючи, попросив останнього відданого йому рицаря кинути Екскалібур у велике озеро, щоб повернути чарівний меч його хазяйці — володарці води. Історія пам'ятає короля Артура. І сьогодні дорослі люблять сідати за «круглий стіл», аби поговорити Р у про важливі справи, а діти всього світу зачитуються легендами про подвиги славного короля Артура і його рицарів Круглого Столу з чарівного замку Камелот.

14

ТАЄМ Н И Ц Я ЧОРНОГО КАМ ЕНЯ Поряд із величезним Африканським континентом розташувався Аравійський півострів. Ні жаркий клімат, ні страшна пустеля не лякали бедуїнів — кочівників, корінних жителів цих земель. Кожне плем'я поклонялося своїм богам — духам природи,— прохаючи в них то дощу, то їжі, то іншої милості. Все змінилося 570 року, після того як у невеликому селищі Мекка на­ родився хлопчик на ім'я Мухаммед. В юності він був погоничем верблю­ дів. Розповідають, що якось Мухаммед заснув у печері й уві сні до нього з'явився архангел Іавриїл. (Архангел — це найголовніший ангел, а сло­ во «ангел» у перекладі означає «посланник».) Архангел приніс Мухаммеду послання від бога. Так Мухаммед зрозумів, що є тільки один бог — Аллах. Мухаммед дуже точно запам'ятав усі слова, які передав йому ангел. Пізніше ці слова — сури — було записано в книгу Коран, що в перекладі означає «книга, котру читають уголос». Нову релігію назвали ісламом, а тих, що вірили в іслам,— мусуль­ манами, тобто «покірними волі бога». Самого Мухаммеда почали вва­ жати єдиним пророком істинної віри, тобто тлумачем волі бога. Своє літочислення мусульмани вирішили вести від 622 року, коли пророку Мухаммеду довелося втікати з рідного міста, рятуючись од пересліду­ вань невіруючих. Але саме батьківщина Мухаммеда — місто М екка — стала священним містом для всіх мусульман, у бік якої вони поверта­ ють обличчя під час молитви, де б не опинилися. Кожний мусульманин — і чоловік, і жінка — хоча б одного разу в житті мусить здійснити хадж — святу подорож, тобто паломництво, до Мекки. Центром Мекки є стародавня святиня — Кааба. У пере­ кладі з арабської це означає «куб». В один із кутів Кааби вмуровано чорний камінь. Легенда стверджує, що цей-камінь було подаровано першій людині Адаму самим богом. Спершу камінь був білим, але згодом потемнів од тяжких люд­ ських гріхів. Мусульманин, який здійснює хадж, обгортає своє тіло особливою білою тканиною, котру потім зберігає до самої смерті. Сім разів паломники обходять Каабу, затим цілують чорний камінь, опісля п'ють воду із священ­ ного джерела, моляться біля гори Арафат і справляють інші ритуали.

Нова віра дуже сподобалась арабам, тому число прихильників ісла­ му зростало з кожним роком. По смерті Мухаммеда його вчення почали проповідувати халіфи, які вважалися начебто заступниками пророка. Правила життя для кожного мусульманина визначав особливий ісламський закон — шаріат. Згідно з шаріатом, малювати бога забо­ ронено. Тому араби почали вчитися краси­ во писати. Саме вони стали авторами відкриття, з яким дитина знайомиться вже у першому класі,— вони винайшли почерк. Та не один, а багато, на всі випадки життя. Одним почерком пи­ сали сури Корану, іншим — закони, третім — вірші або, приміром, казки, такі, як історії -Тисячі і однієї ночі». Арабський світ славний своїми вче ними і мандрівниками, багато з яких зробили великі відкриття. Саме ара­ би принесли з Індії в Європу зручні цифри. їх так і називають араб­ ськими. Ми користуємося ними й сьогодні. Арабські письмен­ ники створили багато чудових книг, які й досі нам дарують мудрі думки. Ось одна з них: «Навіть ворог стане другом, якщо роби­ ти йому добро >. Г

✓

7

16

ЗВІДКИ З ЯВИЛОСЯ СЛОВО «КОРОЛЬ» Новий рік 8 століття від Різдва Христового приніс народам Європи важке випробування. 700 року арабський полководець Тарик, в мину­ лому раб, зі своїм військом перебрався через протоку, що в давнину звалася «брамою Геркулеса» чи «стовпами Геракла», і дістався ви­ сокої скелі на європейському боці. Цю скелю він назвав на свою честь «горою Тарика» — Джебел-аль-Тарик, або, як нині кажуть, Ґібралтар Майже тридцять років мусульманські війська просувалися в глиб Європи, поки нарешті вождь франків Карп Мартелл 732 року не переміг їх у битві біля селища Пуатьє. Ця перемога врятувала Європу. Мусуль­ манам удалося втриматись лише в Іспанії, де вони заснували свою державу — Кордовський халіфат. Карп Мартелл не був королем. Він вважався майордомом, тобто керуючим справами франкських королів — нащадків Хлодвіґа. Вони виявилися такими недбайливими правителями, що отримали прізвись­ ко «ледачі королі». Після цієї чудової перемоги Карл Мартелл став дуже знаменитою лю­ диною. Папа Римський хотів навіть проголосити його імператором, але потім передумав, тому що Карл Мартелл не дуже полюбляв священиків. Син Карпа Мартелла — Піпін, прозваний за свій малий зріст «Корот­ ким»— скинув чергового «зледащілого» короля й захопив королівсь­ кий трон. А ось внук Карпа Мартелла, теж Карл. виявився настільки талановитим королем, що заслужив прізвисько «Великий». Понад 50 військо­ вих походів здійс­ нив він. Землі Німеччини, Італії, Угорщини, Польщі та Чехії були під його владою. За його нака­ зом було закладено чудові собори, відкрито школи Карл Великий теж старанно навчався. Щоправда, він так і не зумів опанувати письмо, зате навчився читати мовою латиною.

Одного разу Карл Великий урятував життя самому Папі Римсь­ кому, за що той був дуже вдячний молодому королю. Та найзнаменніша подія в житті короля Карла сталася напередодні Різдва 800 року. Цього дня Папа Римський увінчав його голову короною римських імператорів. Відбувалася ця урочиста подія в Римі у старовинному соборі святого Петра при величезному напливі народу. Коли Карл підвівся з колін, вигук захоплення прокотився рядами парафіян. Король був дуже високим чоловіком — його зріст становив 192 сантиметри, майже як у сучасно­ го баскетболіста,— і золота корона дуже йому личила. Так відродилася Західна Римська імперія. Щоправда, тепер вона називалася Священною Римською імперією. Її історія тривала дев'ять середньовічних століть. Саме на честь Карла Великого наші спів­ вітчизники почали називати католицьких правите­ лів «карлами», тобто королями. І хай це не зовсім точно, адже англійці величають короля титулом «кінґ» а французи називали короля титулом «руа», але ж Карл Великий гідний такої вдячної пам’яті?! Не меншою славою, ніж Карла Великого, увінчане ім'я і його племінника Роланда. Під час походу проти маврів Роланд виявив чудеса хоробрості. Та одного разу його загін потрапив у засідку. Зав'язався жорстокий бій. Багато ворогів поклав Роланд, адже його меч був таким знаменитим, що мав навіть власне ім'я — Дюрандаль. Однак сили виявилися нерівними. Всі воїни загону Роланда загинули, та не зрадили клятви вірності ко­ ролю. А смертельно поранений Роланд, зібравши останні - щ сили, затрубив у ріг , із слонової та попередив військо короля про

18

ВЕРШ НИКИ «КОНЕЙ М ОРЯ» Ти пам'ятаєш, звичайно, як у 4 столітті Германські племена рвалися через кордон Римської імперії з наміром поживитися багатою здобиччю. А у 6 столітті настала черга самих германців зазнати розграбування. Цього разу їхніми ворогами виявилися найближчі сусіди, майже родичі, «люди з півночі» — нормани, жителі Данії, Швеції, Норвегії. Самі нор­ мани себе називали вікінгами, тобто «шукачами пригод», а на Русі їх звали варягами, інакше кажучи — чужаками. Це були високі сильні люди, відважні мореплавці, безстрашні воїни і нещадні завойовники. Лише загледівши дракар — корабель із паруса­ ми в червону та білу смужку і з дерев'яною головою дракона на носі, прибережні жителі з переляку розбігалися. Самі нормани любовно на­ зивали свої кораблі «кіньми моря». Коли вікінґи воювали на суші, голо­ ви дерев'яних драконів вони старанно ховали. Нормани вважали, що ці голови можуть одлякувати злих духів тільки на морі, а на суші здатні навіть нашкодити. Нормани не боялися полягти в бою. За їхніми повір'ями, загиблий воїн потрапляє в небесний палац на вічне свято до могутнього бога Одіна. Тому вони відчайдушно билися, нерідко в розпалі бою оголяли своє тіло до пояса, іноді навіть гарчали та кусали свої щити. Європей­ ці, що ніколи такого не бачили, думали, що це самі злі духи північних морів вступили з ними в бій. Великі любителі гулянок, нормани зовсім забували про те, що людині слід вживати різноманітну їжу. Мед-пиво та м'ясо

19

Довгих 200 років, з 8 по 10 століття, Європа здригалася від набігів вікінгів. Один із них, Роллон, у 10 столітті захопив північні землі Франції. Роллон прийняв християнство і заснував могутнє герцоґство, котре назвав Нормандією в пам'ять про свою далеку батьківщину. Тепер його величали не конунґом, тобто вождем вікінґів, а герцогом Нормандським. А коли 1066 року його внук Вільгельм захопив Англію, то цього нащадка диких «людей з півночі» називали вже великим ко­ ролем Вільгельмом Завойовником. Насамперед новий король наказав закласти у столиці Англії Лондоні неприступну фортецю. Її будівництво почалось із сторожової вежі, тому вся Фортеия отоимала назву Тауер. що в перекладі означає «вежа».

■Доки стоїть іауер, доти стоїть і англійське кири/nuviuu»,— динині" люблять повторювати англійці. Король Вільгельм суворо слідкував за порядком, навіть звелів провести перепис населення та опис усього майна королівства. Цим він неймовірно налякав своїх підданих. Вони ж бо що їх переписують перед кінцем світу! «Книга Страшного Суду» під такою назвою збереглись у віках ті цілком безневинні записи. Так на стародавній землі бритів почина­ лася нова історія великої англійської

20

Д РАБИ НА, ПО ЯКІЙ НЕ М О Ж Н А ХОДИТИ В історії середньовіччя можна виявити одну незвичайну споруду. Називається вона «феодальною драбиною». Як і звичайна драбина, вона складалась із щаблів. Але ходити по ній не можна було: кожна середньовічна людина займала тільки свій щабель. Це був не просто щабель, а місце людини у світі. «Феодальною» ж цю драбину назвали тому, що в ті часи кожна вільна людина за вірну службу могла отри­ мати від свого хазяїна наділ землі, тобто феод. Сам хазяїн звався сеньйором, значить «старшим». А той, хто отримував од нього зем­ лю,— васалом, так би мовити, підлеглим. Коло підніжжя цієї феодальної споруди жили невтомні трудівники — селяни. Саме вони годували всіх. Але селяни не були нічиїми васалами. Вони просто належали феодалу, на землях якого жили. Воля і навіть життя селян перебували в руках феодала. Трохи вище за селян стояли вільні мешканці міста — ремісники й купці. Вони хоча й підпорядковувалися міській владі, але могли пере­ їздити з місця на місце. Ніхто не мав права силоміць повертати їх додо­ му. Пізніше ці люди стануть могутньою силою, але на феодальній драбині їх навіть важко розгледіти. Проте саме до них нерідко зверталися за грошима сеньйори й навіть королі. На щабель вище стояли рицарі. Це були вільні люди, але здебіль­ шого небагаті. Вони несли військову службу в того сеньйора, котрому склали клятву вірності. У ті часи говорили: «Васал мого васала — не мій васал». Це означало, що васал підкоряється тільки тому, кому поклявся особисто, і зовсім не зобов'язаний слухатися наказів того, кому приніс клятву його сеньйор. Васал мав право скасувати свою клятву і перейти на службу до іншого сеньйора. Сеньйори — герцоги, графи та барони — безперервно воювали за багатство й титули, тобто за владу. Від бажання похвалитися своїми скарбами вони часом творили безглузді вчинки. Наприклад, один сень­ йор засіяв ціле поле золотими монетами. І не тому, що мав надію ви­ ростити золоті дерева, а через те, що мав звичку кидати гроші

Врешті, нагорі феодальної драбини перебувала найголов­ ніша людина а державі: та, кому підлягали всі жителі країни, та, що милувала або карала, що жалувала титули та обдаро­ вувала землями. Так, ти вірно думаєш: мова йде про короля. Саме він керував усіма щаблями драбини: видавав закони, оголошував війну та укладав мир. Усі феодали були його васала­ ми, всі жителі країни називалися королівськими підданими Влада короля була величезною, але не безмежною. Знайш­ лись у середньовічному суспільстві люди, перед якими дово­ дилося схиляти голову й королю. Цими людьми виявилися слу­ жителі церкви. Вони перебували поза феодальною драбиною, бо підкоряли­ ся не королю, а самому Господу Богу та ще Папі Римському. Але силу їхньої влади відчули ті королі, що намагали­ ся втрутитись у справи церкви. Не було для короля страшнішої кари, ніж відлучення від церкви. До того ж укупі з королем церква карала і всіх його підданих. Тоді королю нічого іншого не лишалось, як на колінах вимо­ лювати відпущення гріхів А тобі ким хотілось би народитись у середньовіччі?

22

МІЙ ДІМ — МОЯ ФОРТЕЦЯ У середньовіччі рицарі, барони та графи страх як любили війну та битви. Невипадково у багатих людей того часу почали з'являтись особливі будинки — замки, що розмірами та облаштуванням нагаду­ вали військові фортеці. Замок був схожим на цілу країну. Тут проходили справжні кордони, діяли свої закони, існував правитель і в усьому слухняний народ. Місце для будівництва замку обирали дуже ретельно. Найчастіше його споруджували над урвищем або на високому пагорбі. Навколо зам­ ку копали величезний рів і наповнювали його водою. Через рів пере­ кидали підйомний міст, який тримався на міцних ланцюгах. Якщо до зам­ ку навідувалися гості, міст опускали, коли ж наближалися вороги, міст піднімали, й він, мовби щит, захищав ворота замку. Фортечний мур, який оточував двір замку, споруджували з величез­ них кам'яних брил, щільно припасованих одна до одної. За височенним муром будували справжнє місто. Тут були й кузня, і млин, і конюшні, й комори, і навіть невеличка церква — каплиця, і джерельний коло­ дязь, аби в разі нападу ворога у мешканців замку завжди було вдос­ таль питної води. У центрі цієї маленької країни розташовувався будинок сеньйора. Стіни його височіли над усіма будівлями. Ці стіни були дуже товстими. Будівельники використовували таку хитрість: спочатку з великих каме­ нів споруджували дві стіни, а потім простір між ними засипали дріб­ ним камінням. Усередині увесь замок було обплетено вузькими гвинтовими схо­ дами. їх завжди будували за годинниковою стрілкою. Це теж було своєрідною хитрістю. Ворогу, якщо йому вдавалося проникнути все­ редину, дуже незручно було користуватися мечем. А ти зможеш розгадати цю хитрість будівельників замку?

А взагалі-то замки були такими неприступними, що захопити їх удавалося лише внаслідок тривалої облоги, і то якщо в оборонців закінчувалися запа­ си їжі або серед них виявлявся підлий зрадник. Серцем замку була величезна зала. Тут розмі­ щувався камін, який топили дровами і взимку, і влітку, адже від кам'яних стін тягло холодом. А щоб стіни не здавалися такими похмурими, їх прикрашали великими витканими картина­ ми — гобеленами. Вікна замку на зиму завішували шкурами, адже європейці ще не знали сек­ рету виготовлення скла. Головна вежа замку називалася донжон. Він був найвищою спорудою всього зам­ ку. Донжон будували круглої форми — таку вежу важче взя­ ти приступом.

24

ЯК СТАТИ СПРАВЖ Н ІМ РИЦАРЕМ Будь-яка людина, що здійснила добрий вчинок, буде рада почути, що вона повелась як рицар. Чим же рицарі заслужили таку високу оцінку своїх нащадків, адже слово «рицар» у пере­ кладі означає просто кінного воїна. Але із давніх-давен чоловіків почали нази­ вати рицарями не через наявність коня, а за хоробрість і чесне ім'я. А чи знаєш ти. що найзнаменитіші рицарі жили саме в середньовіччя? Але так уже було заве­ дено в ті часи, що з усіх дітей феодала тільки старший син міг мріяти про зван­ ня рицаря. Однак і йому це звання діставалося не у спадок, а за відвагу в бою.

б

/

До посвячення в рицарі слід було готуватися тривалий час. Тільки-но малюк починав ходити, його відразу саджали в сідло. До 6 років хлопчик уже вмів орудувати мечем. Коли йому виповню­ валося 10 років, його віддавали в науку досвідченому рицарю. З цього часу хлопчик отримував своє перше військове звання — -паж». Коли ж він по-справжньому оволодівав бойовими навичками, його визнавали зброєносцем Ох і не солодко жилось юнаку-зброєносцю! Прокидався він із перши­ ми променями сонця й цілісінький день трудився не покладаючи рук чистив коня та зброю сеньйора і навіть прислуговував йому за столом. Тільки пізньої ночі, після обходу всіх стін замку, юнак мав право лягти спати. І так тривало аж сім років. Та врешті наставала довгоочікувана мить. Усю ніч перед посвяченням у рицарі юнак молився в каплиці замку. А вранці, після урочистої мо­ литви меси — та причастя, починалася церемонія посвячення. Одяг молодого рицаря — біла сорочка та ясно-червоний плащ — теж був частиною ритуалу. Білий колір — це символ чистоти помислів майбутнього рицаря, ясно-червоний — символ крові, пролити яку він клявся в ім'я церк­ ви. Юнак давав клятву: дотримуватися кодексу рицарської честі, зберігати вірність своєму сеньйору, захищати знедолених і слабких. Після цього сеньйор ударяв молодого рицаря мечем по обох плечах на знак того, що тепер юнак став вої­ ном. Затим рицаря опоясували мечем, надягали на нього рицарські шпори, вру­ чали йому прапор і рицарський щит. Віднині життя моло­ дого рицаря круто змі­ нювалося. Попереду його очікували суворі випробування, небез­ пека і, можливо. немеркнуча слава великого воїна.

26

РИ Ц А РІ Т А ПРЕКРАСНІ ДАМ И Зовні середньовічний рицар був схожий на маленьку пересувну фортецю. Його обладунок (кольчуга, шолом і лати), а також зброя (меч, щит і спис) важили майже стільки, скільки він сам. Складно під­ няти таку вагу, але ж недаремно він з дитинства тренувався! Рицар міг бути бідним, але обов'язково мав бути вільним. Підтвер­ дженням цього слугував герб. Герб — це особистий і особливий знак, який рицарі спочатку носили на своєму плащі, а згодом і на військовому щиті. Герб подавав історію рицарського роду, але не написану, а нама­ льовану. Небагато людей у ті часи вміли читати й писати, зате всі чу­ дово розуміли мову малюнків на гербах. Пізніше вивчення гербів стало справжньою наукою. Її називають Визнаних барв для складання гербів тільки шість: золота, срібна, черво­ на, синя, зелена й чорна. Герб міг бути або із золотом, або зі сріблом, а не з тим і тим разом. Строкатість у гербі вважалася знаком непостійності. У середньовічному суспільстві взагалі було бага­ то суворих правил і заборон. Приміром, ніхто не смів одягатись, як йому заманеться. Тільки сеньйорам дозволялось носити шуби з білячо­ го чи горностаєвого хутра. Прості городяни мали право на теплий одяг тільки з хутра... кішки! Буденна одежа простих людей могла бути чорного, сірого та брудно-фіолетово­ го кольорів. Селяни мусили носити лише темно-синій одяг. Дітей до семи років слід було вдягати в біле. Незаміжні дівчата хо­ дили у світло-блакитному. Жовтий колір був кольором воїнів і їхніх зброєносців. А костюми з дорогого оксамиту, прикра­ шені золотими монетами й коштовними каменями, могли дозволити собі лише особи королівської крові. У дні печалі, жалоби король мав носити лише червоний одяг, а його придворні — чорний.

А коли в замку якого-небудь впливового сеньйора влаштовували свято, туди запрошували бродячих цир­ качів та музикантів. Та особливої шани зажили пісні, створені й виконувані знаними поетами — труба­ дурами, а також придворними співаками — менестрелями. Вони славили подвиги героїв: відважного рицаря Роланда доброго короля Артура, роз­ повідали про велике кохання рицаря Трістана та його пре­ красної дами — Ізольди. У кожного середньовічного рицаря обов'язково була прекрасна дама, котрій він присвячував поезії та на честь якої здійснював військові по­ двиги. А загалом жінки в середні віки не мали ніяких прав. Служителі церкви навіть стверджували, що в жінок немає душі, тому їх не можна вважати людьми в повному розумінні. І незважаючи на це, саме жінкам середньовіччя світ зобовязаний багатьма важ­ ливими відкриттями: рецеп­ тами смачних страв, домаш­ німи ліками і навіть теплою білизною. Завдяки жінкам у дворах похмурих замків врештірешт з'явилися квітники й сади, а значить, світ став набагато кра­ сивішим і добрішим.

28

ГРІМ РИ Ц АРСЬКИ Х ТУРНІРІВ Усе життя рицарів було пов'язане з війною, і чимало з них вважали­ ся великими героями. Тверда рука і вірний кінь — ось головні помічники рицаря. Серед них були ті, кого доля нагородила титулами та багатст­ вом, і ті, хто, крім титулу, нічого не мав за душею. Але всіх їх об'єдну­ вала любов до битв і подвигів. Війни рицарів були схожими на гру, а їхні ігри нагадували війну. Найулюбленішим заняттям рицарів у час перепочинку між війнами був турнір. Єдине, що відрізняло турнір од справжнього бою. — це за­ туплені мечі та піки. А ось мета лишалася тією ж: перемогти ворога і виграти приз. Нагороди були найрізноманітнішими: приручений вед­ мідь і пара хортів, мисливський птах або обладунок. Але найжаданішим для рицаря був подарунок від його прекрасної дами: вишита її ру­ кою стрічка або її рукавичка. За правилами турніру суворо слідкували особливі люди — герольди. Вони ж визначали, хто з рицарів гідний взяти участь у турнірі, а хто ні. Горе було тому, хто прибув на турнір із недобрим серцем. Якщо він зрадив свого сеньйора, образив даму, поранив беззбройного або п о к а -"'' / рав безвинного, його ніколи не допускали до участі в турнірі. Не допускалися до турніру і рицарі з брехливими гербами. Рицарський турнір зазвичай тривав декілька днів. Перемагав у ньому той, хто зумів виграти найбільше поєдинків. У кінці турніру герольд урочисто оголошував їм я переможця, а королева турніру вручала герою приз. Не було в ті часи честі більшої, ніж слава пере­ можця рицарського турніру. На честь переможця турніру король улаштову­ вав полювання. Сеньйори полюбляли полювання: воно теж допомагало зберігати фізичну форму та готуватися до ратних подвигів.

н

29

Особливо до вподоби знаті було соколине полювання. Сокіл — це хижий птах: він живиться іншими тваринами. У нього чіпкі кігті, довгі крила, гострий дзьоб і чудовий зір. Сокіл здатний вистежити здобич із висоти 300 метрів. У кожному великому замку був особливий чоловік — сокольничий, який тренував цих птахів для полювання. А щоб сокіл не кидався за першою-ліпшою здобиччю, йому на голову одягали клобучок — маленьку шапочку, яку знімали тільки з початком полювання. Сокольничий слідкував за здоров'ям птахів, адже хороший сокіл у середньовіччя вартий був цілого багатства. Багато королів захоплю­ валися соколиним полюванням, а імператор Священної Римської імпе­ рії Фрідріх (його імя означає «володар світу») навіть написав чудову книгу, присвячену соколиному полюванню. Існувало багато цікавих звичаїв, пов'язаних із соколиним полюван­ ням. Так, із кречетом полювати могли тільки королі. Принци крові, графи та герцоги мусили вдовольнятися простішими ловчими птахами. І хоча в 16 столітті соколине полювання майже зникло, але й досі є люди, котрі займаються ним як захопk люючим спортом. /З

зо

ХРЕСТОВИЙ П О ХІД ДІТЕЙ Друге тисячоліття від Різдва Христового розпочиналося бурхливими подіями. Більшість людей у ті часи були неписьменними, тому боялися всього. Навіть кругле число «1000», тобто початок 11 століття, здава­ лось їм поганою прикметою. Однак ніякого кінця світу в 11 столітті не сталось. А от неврожаї траплялися часто. Люди голодували, у містах з'явилися натовпи жебраків. Отож не дивно, що на проповідь Папи Римського 26 листопада 1095 року в невеликому містечку Клермон, яке розташоване на півдні Франції, зійшлося так багато народу. І те, що почули християни-католики від отця своєї церкви, вразило їх більше, ніж власні прикрості. Папа виголосив промову про ті неподобства, що чинять мусульмани у Святому Місті — Єрусалимі. Доти між мусульманами та християнами панував відносний мир. Хоча в 7 столітті мусульмани й захопили Святу Землю, вони не заважали паломникам-християнам молитися в церкві, збудованій святою Єленою на місці страти Ісуса Христа. Мусульмани вшановували Христа як великого пророка (хоча й не настільки великого, як Мухаммед). Все змінилося на початку 11 століття. Святе Місто було захоплене сельджуками, які вигнали всіх християн із Єрусалима. Жителі Візантії називали цих непримиренних мусульман турками, а західні християни прозивали сарацинами. Саме проти них Папа закликав почати священну війну за виз­ волення Гробу Господнього. Він навіть пообіцяв усім учасникам простити їхні

Учасники походу почали нашивати на плащі ясно-червоні хрести — символ звільнення Святої Землі. Саме тому їх назвали хрестоносцями. Щоправда, ніхто із учасників першого хрестового походу не знав, у який бік іти. У ті часи люди вважали, що земля плоска, а в її центрі розташований «пуп землі» — місто Єрусалим. Аби не заблукати, по­ переду загону хрестоносці часто пускали гусака чи козу. Вони вірили: воля Господа виявляється через безсловесних тварин. Годі й казати, що за такої організації перший хрестовий похід зазнав невдачі. Другий хрестовий похід уже готували по-справжньому. В ньому брала участь ціла армія в двісті тисяч осіб, а очолював це «воїнство Христо­ ве» герцог Готфрід Бульйонський. Цього разу рицарям-хрестоносцям удалося відвоювати Єрусалим. Вони навіть заснували там свою дер­ жаву. Але незабаром сарацини знову взяли гору. І тоді на допомогу дорослим прийшли діти. Влітку 1212 року в різних частинах Європи почали збиратися натовпи дітей. Вони говорили, що дорослі не можуть устояти перед блиском чужих багатств, тому Бог і не дає їм перемоги. Дітям же Бог не відмовить. На чолі дитячих загонів стали 10-літній хлопчик із Німеччини Ніколас і 12-літній хлопчик із Франції Етьєн. Це був тяжкий похід. Небезпека чатувала на дітей повсюди: чимало з них загинули від голоду, багатьох розбійники викрали і продали в рабство на невільничих ринках. Мало кому вдалося дістатися Єру­ салима, тільки деякі повернулися додому. Та незважаючи на те, що дитячий хрестовий похід не вдався, він став одним із найсміливіших учинків дітей середньовіччя, походом сміливості й віри.

32

СЛ А ВА М ОЛОДШ ИХ БРА Найпопулярнішими людьми у середньовіччі були рицарі. Це вони брали участь у хрестових походах, завойовували нові землі, перемагали в турнірах. Це їм, старшим у родині дітям, переходили у спадок замки й титули. А як же бути тому, хто народився другим, але теж шукає слави й виз­ нання? Погодитися на роль послушника монастиря чи жити милістю старшого брата?! Не обов'язково! У часи хрестових походів і в молодших синів з'явилася можливість здійснити свої рицарські мрії. Для цього їм слід було вступити в один із духовно-рицарсь­ ких орденів. Ці ордени поєднували в собі обітниці, тобто урочисті обіцянки, ченців і рицарів одночасно. Рицарі, як і монахи, обіцяли жити в бідності й вірно служити Богу, але, крім того, брати участь у битвах. Святість обряду посвячення в члени ордену суворо охоронялася. Очолював орден великий магістр, який підпорядкову­ вався тільки Папі Римському. Перший духовний рицарський орден виник 1048 року, ще до хрестових походів. Купці-християни здобули в мусульманського халіфа дозвіл побудувати побли­ зу Гробу Господнього каплицю, чоловічий монастир і лікарню для тих християн, які здійснюють палом­ ництво до Святих Місць. Шпиталь святого Іоана Хрестителя став справжнім притулком для хворих і стражденних християн, багато з яких ішли до Гробу Господнього босоніж і не один рік. Члени цього ордену називали себе госпітальсрами. адже слово «притулок» по-латині звучить як «госпіталь». Символом ордену став ясно-черво­ ний плащ із вишитим на ньому восьмикутним білим хрестом. Пізніше цей орден почали іменувати Мальтійським, за назвою острова Мальта, де він облаштувався. І досі цей орден надає медичну допомогу тяжко хворим людям

33

Доля другого ордену виявилася не такою щасливою, Легенда розповідає, що дев'ять рицарів-хрестоI ц— носців поклялись охороняти шляхи, якими віруючі йдуть до Палестини. Так 1127 року на Храмовій горі в Єрусалимі виник орден храмов­ ників. А оскільки заснували його жителі Франції, ' то й називали їх по-французьки — тамплієри. їхнім відмітним знаком був білий плащ із ясно-червоним хрестом. Про багатство тамплієрів ходили легенди. Багатьом французьким правителям прагнулося за­ володіти цими скарбами. І в 14 столітті заздрісний король Філіпп Красивий надумав розгромити орден. Він не наважився відкрито виступити проти момогутнього ордену, а вчинив підступну хитрість: звинуватив тамплієрів у чаклунстві. Думаєш, йо­ му ніхто не повірив? На жаль, повірили! Такі це бу­ ли химерні часи. Сам Папа Римський не посмів заперечити французькому королю. Невдовзі усіх тамплієрів заарештували. їх під­ давали тортурам, але вони мовчали. Прикладом для них став їхній великий магістр. Він витримав жахливі муки, але не видав таємниці ордену. Не дісталися королю Філіппу скарби тамплієрів. Третім орденом, який виник на Святій Землі середні віки, був орден німецьких рицарів — Тевтонський. Його рицарів можна було впізнати по чорному хресту на білому плащі. Пізніше виникли й інші ордени. У кожного ордену був знак розрізнен­ ня, зазвичай хрест. Поступово такими знаками розрізнення почали нагород­ жувати за особливі заслуги, а називали по старій пам'яті — орденами.

I

у

34

ПРИГОДИ ДУХМ ЯН О ГО ПЕРЦЮ Хрестові походи змінили життя Європи. По правді кажучи, хресто­ носці спершу прагнули тільки розбагатіти за рахунок воєнної здобичі, отримати від Папи Римського відпущення своїх гріхів і зі славою повер­ нутися додому. Та поступово вони багато чого навчились у мусульман. Спочатку вони запозичили в арабів зброю: арбалети, мечі з міцної легкої сталі (а до того європейці вміли кувати лише важкі мечі), порохові міни, а ще — географічні карти. Пізніше хрестоносці привезли в Європу й інші дивовижні на ті часи речі: подушки, матраци, духмяне мило, скляний посуд, шовкові та бавовняні тканини. Вони ж привозили з собою перець і корицю, котрі з давніх-давен цінувалися в Європі на вагу зо­ лота, і нові прянощі, наприклад мускатний горіх. У середньовіччя прянощі використовували для зберігання продуктів, але особливо полюбляли їх додавати в питво. Це й зрозуміло, адже тоді Європа ще не знала чаю, кави й какао, тому вода, здобрена медом і прянощами, вважалася найсмачнішим на­ поєм. Прянощами лікували від хвороб. Але найго­ ловніше, з набору 60 прянощів виготовляли особ­ ливу мазь — священне миро, котрим мазали об­ личчя, груди та руки королів при їхньому сходжен­ ні на престол. Тому всіх королів і царів називали миропомазаниками. Не дивно, що за жменю мускатних горіхів чи мішечок перцю в ті часи можна було виміняти вівцю. А французи й досі про коштовну річ говорять: «Дорога, як пе­ рець», хоча перець нині аж ніяк не розкіш. Завдяки хрестоносцям до Європи потра­ пили книги мудреців Стародавньої Греції та арабських вчених, увійшли в обіг араб­ ські цифри. 1200 року з'явилася десята, остання, цифра — «нуль». До речі, «нуль» по-арабськи вимовляється я к «сифр». Тепер тобі зрозуміло, з якої мови до нас прийшло звичайне слово «цифра»? Навіть взуття, по суті, винайшли в ті часи. Тільки міцні ботинки зі шкіри, а не полотняні мішеч­ ки, що їх носили раніше, могли витримати три­ валу й важку подорож. Ось так і стали хрестові походи школою обміну досвідом між народами.

А чим же в цей час займалися королі? Збиралися в хрестові по­ ходи? Ні, королі були зайняті своєю звичайною справою. Вони примножували багатство. Наприклад, один король на ім'я Людовік (тобі ж одра­ зу стало зрозуміло, що він був правителем Франції?) захопив стільки чужих володінь, що за свій непогамовний «апетит» мав прізвисько Л ю довік Усе життя він воював. Тількино йому вдавалося захопити чиинебудь замок, він тут же зривав чужий герб і встановлював свій — з короною і трьома ліліями. Але під кінець життя Людовік утомився від битв. Тоді надумав він одружити свого сина, юного Людовіка, з найбагатшою спадко­ ємицею в усій Європі — Еленор Аквітанською. Відбулося пишне весілля. Тепер французька корона, котру віднині й назавжди будуть прикрашати три квітки лілії, придбала землі, що вп'ятеро були більшими за її власні. Та для красуні й розумниці Еленор важливим був не лише титул королеви. їй хотілося, щоб Людовік кохав її усією душею. Замало отримати руку дівчини, треба зуміти завоювати її серце. Та Людовік виявився черствою людиною Тому Еленор його покинула і вийшла заміж за короля Англії — Генріха Анжуйського У цього англійського короля був дуже важкий харак­ тер. За свавілля й негарні вчинки Папа Римський навіть одлучив його від церкви. Щоправда, наприкінці життя Генріх по­ каявся, але свою дружину Еленор із Тауера, куди він її ув'язнив за якісь дрібниці, так і не звільнив. Це зробив його син — знаменитий король Річард Левине Серце.

36

КОРОЛЬ ІЗ СЕРЦЕМ ЛЕВА Новий король Англії — Річард — більше за все полюбляв битви. І в перший же рік свого царювання він вирушив у хрестовий похід. На заклик Папи Римського до третього хрестового походу, крім ко­ роля Річарда, відгукнулися ще двоє правителів — німецький імпера­ тор Фрідріх Барбаросса (що в перекладі означає Володар Миру Руда Борода) і король Франції Філіпп. Але Фрідріх Барбаросса по дорозі потонув у гірському потоці. Про його загадкову загибель складено чимало страшних історій. (Мабуть, недаремно через 750 років після цього ім'я Барбаросси стане назвою плану найстрашнішої війни в історії людства.) А 1190 року в боротьбі за християнські святині король Річард явив такі чудеса хоробрості, що слава про його подвиги зі швид­ кістю вітру розлетілася по всьому Сходу. І якщо в сарацина раптом спинявся кінь, то вершник запитував: «Ти що, ко­ роля Річарда побачив?» Саме тоді й отримав Річард своє знамените прізвисько «Левине Серце». Позаздрив такій славі король Філіпп і повернувся до Франції. Важко було Річарду Левине Серце без підтримки. А тут іще гінці принесли тривожні вісті з Англії. Вирішив Річард повернутися додому. Однак на шляху його висте­ жили шпигуни німецького імператора й захопили в полон, аби вимагати від свого давнього ворога — Англії — викуп за короля. Два роки знемагав Рі­ чард у в'язниці, доки вся Англія збирала викуп. А в цей час у самому англійському королів­ стві відбувалися дивні речі. Всіма справами в країні орудував молодший брат короля Річарда Левине Серце — принц Джон. Він хотів змовитись із французьким королем і зробити так, аби король Річард ніколи не по­ вернувся додому. Але, розповідає легенда, на шляху планів брехливого принца став одважний герой Робін Гуд. Він і його друзі, «лісові брати», не дали Джону здійснити підлий намір. Але сталося так, що невдовзі після свого по­ вернення до Англії король Річард загинув. Ось тоді заповітна мрія принца Джона врешті здійснилася. Він став королем. {

* 4

Мало кому в Англії ця звістка припала до д у ш і,^ та ніхто не посмів навіть засумніватися в праві Джона зійти на престол - монарша особа для бри­ танців є священною. Але кепський характер нового короля і його цілковита зневага до потреб своїх під­ даних все-таки дуже розізлили англійців. Англійська знать пригрозила королю Джону бунтом. Тоді він змушений був підписати хартію, тобто кров­ ну обіцянку, керувати країною не за своїми примха­ ми, а за правилами, за законом. Так 1215 року було прийнято «Велику хартію вольностей». Це був перший в історії Європи документ, де йшлося про права людини. Головна його думка проста: закон існує для всіх, у тому числі й для коро­ лів. Справедливість не може бути купленою, відкинутою чи відкладеною — так записано і цьому великому, історичному законі. Добре б усім і завжди це пам'ятати!

ЛЮДИ «БЛАКИ ТН О Ї КРОВІ» Давним-давно, у 8 столітті, ще за часів франкського полководця Карла Мартелла, мусульманам удалося втримати у своїх руках частину земель на Піренейському півострові, де нині розташовані дер­ жави Іспанія та Португалія. Центром цього халіфату стало місто Кордова. А оскільки біль­ шість жителів країни були вихідцями із стародавньої Мавританії, то християни називали їх маврами. До 13 століття це була навдивовижу багата країна, суперниця Візантії.

7

39

До арабських міст Іспанії приїздили навчатися навіть із християнських країн Європи. У сусідстві, дружбі та в боротьбі з ісламом виросли май­ бутні господарі цих земель — іспанці й португальці. Іще Карл Великий намагався витіснити арабів із Іспанії. А в 11 століт­ ті християни почали новий наступ на маврів — Реконкісту, тобто відвойовування земель. У ході Реконкісти на Піренейському півострові виникли християнські держави — Португалія. Кастилія, Наварра, Араґон. Правителі цих країн жалували звання й титули всім, хто відзначився в боях з маврами, що­ правда, з умовою: землю рицарі мусять завоювати собі самі. Отже ви­ йшло так, що на закінчення Реконкісти в 13 столітті безземельної знаті — ідальґо — там виявилося чи не більше, ніж простих людей. Арабів і євреїв, не згодних хреститися, безжально виганяли. Але й тих, що хрестилися, визнавали не відразу. Особливо за­ служеними вважали тільки тих, хто мав не менше чотирьох поколінь хрещених предків. їх називали людьми “блакитної крові”. Значення цих загадкових слів просте: християнами в першому поколінні були тільки араби та євреї, а в них шкіра від природи смаглява. В тих же, хто прийняв християнство за багато віків до цього, шкіра була набагато світлішою, і крізь неї просвічували бла­ китні вени, тому здавалося, що в їхніх жилах тече блакит­ на кров.

40

СВ ЯЩ ЕН Н І РЕЛ ІК В ІЇ У 12 —13 століттях у Франції, Німеччині та Англії з'явилися доти не­ бачені церкви. Високі шпилі їхніх веж були спрямовані в небо, величез­ ні вузькі вікна, зроблені зі шматочків різнобарвного скла — вітражі,— являли собою дивовижної краси картини. У середньовіччя більшість навіть дорослих людей були неписьмен­ ними, тобто не вміли ні читати, ні писати. Вітражі та скульптури роз­ повідали їм цікаві й повчальні історії з життя Ісуса Христа і святих. Тому такі церкви часто називали «Біблія в камені». Найкрасивішими і найвеличнішими з цих церков були собори, адже саме там була кафедра єпископа. («Кафедра» — це грецьке слово, і означає воно «крісло».) Пізніше, вже в 17 столітті, такий спосіб будівництва назвали Готикою або Готичним стилем. Так, нехай і випадково, було увічнено ім'я варварів-ґотів. У соборі не було місця випадковим речам. Сама будівля, коли на неї подивитися зверху, була споруджена у формі хреста. Всередині собору теж усе було розраховано. Головну браму собору, або портал, зазвичай присвячували Христу. Праворуч од Христа зображували Матір Божу — Діву Марію, а ліворуч — того святого, котрого особливо вшановували в цьому місті. Сторони світу теж мали неабияке значення. Щоранку людина бачи­ ла, що сонце встає на сході, тобто схід для неї означав життя. У схід­ ній частині собору розташовувався вівтар. Біля нього править службу священик, покликаний повертати душу людини до світла віри. Щовечора людина бачила, що сідає сонце на заході, тому цю части­ ну світу порівнювали з темним царством пекла. В західній частині собо­ ру зображували картини Страшного Суду, чортів і всяких страховиськ. Але в соборі не було страшно, адже людина перебувала під захистом самого Господа Бога, на славу якого вона, проста смертна, і спорудила

41

Нотр-Дам, тобто Собор Паризь кої Богоматері, зберігає шип тернового вінця Ісуса Христа. Собор у Реймсі, місті, де, по­ чинаючи з Хлодвіґа, проходила коронація всіх правителів Фран­ ції, славиться золотою корона­ ційною чашею. Кельнський собор береже мощі, тобто останки, трьох волхвів — Бальтазара. Каспара та Мельхіора. мудрих старців, які першими дізналися про появу на світ Спасителя. А в соборі міста Турина, що в Італії, зберігається ткани­ на, в котру обгорнули тіло Ісуса, коли Його зняли з хреста. Це Туринська плащаниця. Не всі люди вірять у чудесну силу цих реліквій, але ґотичні собори подобаються всім. У се­ редньовіччя винайшли навіть особливе письмо, котре також назвали Готичним. Пера для нього загострювали так, щоб літери виходили, начебто шпилі соборів того часу,— гос­ трими, витягнутими догори. Середньовічні архітектори, будівельники, майстри зводили собори з такою ретельністю, працьовитістю, як мо­ виться, на віки вічні. Тому чимало з храмів і соборів тих далеких часів і досі є найліпшою окрасою міст Європи.

42

ЧИМ П А Х Н Е ПОВІТРЯ МІСТА У середньовіччя почався розквіт міст. На перший погляд дивно, чим могло привабити людей середньовічне місто? Адже воно швидше нага­ дувало брудне болото, а його вузькі вулички вірніше було б назвати стічними канавами. Пройти такою вуличкою означало наразити себе на небезпеку. Траплялося, що з вікон на голови перехожих виливали відра помиїв і висипали сміття. Розповідали, що якось у такому про­ вулку втопився вершник разом зі своїм конем. Найкмітливіші мешканці запасалися дерев'яними ходулями і за їх­ ньою допомогою пересувалися містом. Та й запахи там носилися не­ приємні. Один французький король, стоячи біля вікна свого палацу, знепритомнів од смороду, що заповнював вулиці Парижа. Додай до цього ще й те, що ніяких вуличних ліхтарів і в заводі не було, і якби місяць не дбав про освітлення міста, то на вулицях було б темно, хоч в око стрель. А скільки всіляких хвороб крилося в цій грязюці! І все ж для багатьох людей навіть таке непривітне місто виявлялося жаданим притулком. Якщо втікач-селянин ухитрявся протриматись у місті один рік і один день, то він ставав вільним городянином — гро­ мадянином. У законі того часу було так і сказано: «Повітря міста ро­ бить людину вільною». Кожне місто було захищене міцним фортечним муром. А оскільки німецьке слово «бурґ» означає фортецю, то й городян почали назива­ ти бюргерами. У Франції мешканців міста звали буржуа. В центрі по­ селення зазвичай споруджували собор і ратушу — велику кам'яну будівлю з вежею. У ратуші, у величезній кованій скрині, зберігалася казна міста і найважливіші документи. Там же городяни тримали й сим­ воли своєї незалежності — ключі від головної брами та велику міську печатку. Городяни дуже цінували своє магдебурзьке право. Саме так, за ім'ям німецького міста Магдебурга, що першим із міст здобув право на свободу прийняття рішень, почали називати міське самоуправління. Головними заняттями городян були ремесло й торгівля. Особливо удачливі торговці ставали купцями. З часом багаті купці почали об'єд­ нуватися в особливі купецькі товариства, щоб разом, а не поодинці ви­ рушати в далекі країни за дорогим товаром. Для цього вони мусили об'єднувати свої кошти. Такі спільні кошти називали гільдіями. Тому і купецькі товариства теж отримали назву гільдій. Ремісники ж збиралися разом перш за все для того, щоб повесели­ тися. А гулянка німецькою буде «цех». Ось так і вийшло, що купці поча­ ли об'єднуватися в гільдії, а ремісники — в цехи.

Незабаром ремісничі цехи з'явилися скрізь. Головним у цеху був майстер, досвідчена людина, що знала всі таємниці ремесла. Майстер набирав учнів, яким передавав секрети своєї справи, і помічників-підмайстрів. Аби стати майстром, учень мусив спершу сім років навчатися, а потім створити зразковий виріб — шедевр. Тільки після цього його визнавали цехові майстри і приймали до своєї дружньої ремісничої родини. У середньовіччя взагалі було заве­ дено дружити за професіями. Зна­ чить. ніхто з городян не залишав- J ся самотнім, усі мали своїх то­ варишів і наставників.

Х ТО ЇСТЬ ІЗ ЗОЛОТИХ КОРИТ Наивідомішими торговельними центрами у середньовічній Європі були два міста, що розташовані на узбережжі Середземного моря. Венеція та Ґенуя Венеціанські купці розбагатіли завдячуючи такій, здавалось би, зви­ чайній речі, як сіль. У ті часи сіль вважалася рідкістю, й ціна на неї була дуже високою. Протягом багатьох століть лише Венеція торгувала цією такою необхідною до столу приправою. Інакше кажучи. Венеція тримала монополію на сіль. Зрозуміло, місто стрімко розросталося. В 14 столітті тут було майже двісті тисяч мешканців. І Венеція по пра­ ву вважалася найбільшим містом у Європі. Саме судна венеціанських купців переправляли хрестоносців у Свя­ ту Землю. Хрестоносці нерідко позичали гроші в багатих торговців у надії, що розбагатіють і віддадуть борг. Розбещені сеньйори не за­ мислюючись підписували боргові розписки. Приспустимо, бере рицар 5 монет, а за рік зобов'язується повернути 10. Купців, що таким чи­ ном давали гроші в борг, називали лихварями, а частіше, за назвою області в Італії Ломбардії, ломбардцями Так у мовах різних з'яви­ лося слово

45

1179 року церква засудила лихварство. Адже «хліб насущний» християнам слід було заробляти «в поті чола свого», а не за рахунок чужої біди. Розповідали повчальну історію: в одного лихваря, що манд­ рував на кораблі, мавпочка витягла гаманця. Хитра шахрайка вмостила­ ся на вершечку найвищої щогли і почала діставати монетку за монеткою. Вона обнюхувала кожну й ті, що були нажиті нечесно, кидала в море. У стародавньому світі такого не могло трапитися, бо тоді говорили: «Гроші не пахнуть». А от у середньовіччя деякі монетки, виявляється, пахли негарними справами. Суперницею Венеції в торгівлі була Генуя. Купці цього міста тримали у своїх руках торгівлю зерном, яке вони возили з портів Чорного моря. Купці Венеції та Генуї віддавали перевагу галерам — містким кораб­ лям із трикутними вітрилами та великою кількістю весел. На кожній галері було декілька сот гребців, здебільшого безправні раби. А от на півночі Європи, де всім орудували німецькі купці, використовували інші вітрильники — нефи та коги. Неф і кога не мали весел, і служили на них лише вільні моряки. Німецькі купці вільних міст Любека й Гам­ бурга уклали між собою союз, який назвали Ганзою. По всьому пів­ нічному узбережжю німецька Ганза заснувала свої торговельні конто­ ри — факторії. її купці були частими гостями і в польських землях, і в руському Новгороді Великому. У містах, де було багато купців, життя било джерелом, від чого самі міста лише багатіли. Наприклад, балтійське місто Вісбю було, за чут­ ками, таким багатим, що там навіть свині їли із золотих корит. Саме невгамовні купці стали першими справжніми мандрівни­ ками, відкривачами нових земель. Без точних карт, туючись по зірках, сподіваючись тільки на Бога, йшли во­ ни до незнаних берегів. Таким був 15-літній венеціанський юнак Марко Поло, який 1271 року разом із батьком та дядьком вирушив у далеку загадкову країну. Перегорни сторінку, і тобі, як і юному Марко Поло, відкриється світ, повен чудес і таємниць.

ш

46

ВЛ А Д А СИНА НЕБА Китай — саме туди Великим шовковим шляхом вирушив караван Марко Поло. Великий шовковий шлях — це найдовший у світі торговий шлях, що простягався від берегів Чорного моря через усю Азію до Китаю. Правив Китаєм імператор, або, як його називали самі мешканці цієї країни,— «Син Неба». Китайці — дуже працелюбний народ. Ще в 3 столітті до нашої ери вони побудували найбільшу споруду в усій історії людства — Велику Китайську Стіну. Це єдине творіннй людей, що його видно неозброє­ ним оком із космосу. Наче величезна кам'яна змія завдовжки близько двох тисяч чотирьохсот кілометрів простягається вона серед гір і лісів. А пам'ятаєш легенду, як працьовита принцеса навчила свій народ розмотувати шовкову нитку і ткати з неї прекрасний шовк? Європейцям дуже сподобалася ця тонка ніжна тканина, особливо коли вони вияви­ ли, що білизна з шовку відганяє бліх. Ще одним визначним винаходом китайців став папір. Його в Китаї навчилися виробляти ще в 1 столітті до нашої ери. А в 11 столітті нашої ери там з'явилися перші друковані книги. Щоправда, євро­ пейцям, які побували в Китаї, виявилося не до снаги вивчити всі п'ятдесят тисяч знаків китайської писемності — ієрогліфів. І досі люди, якщо не можуть прочитати який-небудь текст, називають його «китайською грамотою». Це несправедливо! З давніх-давен у Китаї навчан­ ня, хоча й тривале і дороге, було відкритим для будь-якої людини, незалежно від поход^ ження. Траплялося, все село збирало гроші, щоб віддати до школи найздібнішу дитину. Китайські імператори навіть улаштовували конкур­ си для тих, хто прагнув отримати державну посаду. Це були важ кі іспити. Вважалося, що відповідаль­ ний пост можна доручити лише тому, хто добре вчився, має здібності, може наполегливо працю­ вати, володіє високим почуттям обов'язку. До речі, перший у світі зоопарк було відкрито саме в палаці китайського імператора. І недарма він отримав назву «парк пізнання». Справжній зоопарк — це аніяка не в'язниця для тварин, а місце, де людина спілкується зі світом природи, вчиться . розуміти «братів наших менших». Не забуваймо, що тварини обжили 4 Землю куди раніше за людей. Отож, іще не відомо, хто в кого в гостях.

47

Найсуворішим державним секретом Піднебес ної країни була таємниця виготовлення посуду з порцеляни. Вази, чашечки та блюдця з пор­ целяни — білосніжні, легкі, дзвінкі — цінувалися в Європі дуже високо. Порцеляні навіть припису вали чарівні властивості. Вважалося, вона здат­ на відвести злі чари. Європейські знатні дами навіть завели моду на намисто з порцеляни. І всі без винятку вірили, що порцеляна зне­ шкоджує будь-яку отруту. Тому в гостях пили переважно з порцелянових чашок, а не із срібних та золотих кубків. До яких тільки хитрощів не вдавалися європейські купці, тільки б вивідати в китайців їхні головні секрети: як ви­ готовити порцеляну, шовк, папір та порох — і все марно! Довелось європейцям винаходи­ ти ці речі ніби заново. Та на це пішли століття. Виготовлення порцеляни — дуже складна справа, тут криється не один секрет, а багато тисяч. Непросто зробити й па­ пір, бо потрібні знання, вміння та праця сотень людей. Навіть морозиво, що так сподобалося Марко Поло і секрет якого він усе-таки привіз на батьківщину в Венецію, європейці навчилися готувати смачним лише нещодавно. Ось, виявляєть­ ся, яка вона на­ справді, ця китайська грамота!

48

Ц АР КАЗКОВОЇ ЗЕМЛІ Далеко від нашої Батьківщини, за найвищими у світі горами — Гімалаями — лежить великий, схожий на трикутник півострів, землі котрого омиваються теплими водами океану. І цей півострів, і його друг-океан мають назви на честь великої стародавньої країни — Індії. Кажуть, що колись, понад три тисячі років тому, на благодатну землю дравідів прийшли племена з півночі— арії. Дравіди й арії швидко знайшли спільну мову і подружилися. Так виник миролюбний індійський народ. Щоправда, деякі індійці полюбляють розповідати про себе різні історії. Серед героїв їхніх легенд — непримиренний бог-цар Індра; творець світу бог Брахма та його красуня-дружина Сарасваті; хранитель і володар води, гір і всіх істот бог Вішну; тисячорукий бог розуму і повели­ тель танцю Шива та його прекрасна, як по­ вітря, вогонь, вода і земля, дружина Калі; бог Крішна та його дружина Лакшмі, краса котрої навіть затьмарює сонце. Ці оповіді записано в священних для всіх індусів (тобто прихиль­ ників релігії під назвою «індуїзм») величезних книгах. Серед них — найбільший у світі віршований твір «Магабгарата». Це слово в перекладі із санскриту, дав­ ньої мови, котру знають лише особливо вчені люди — брах­ мани,— означає «велика битва». Інша книга, «Бгагавадгіта», тоб­ то «Божественна пісня», багато століть підтримувала віру індусів у майбутнє своєї країни. А от «Рамаяна» — це дивовижна історія про царя Раму і про те, що істинне добро завжди сильніше за зло. Саме сила добра дозво­ лила царю Рамі перемогти десятиго-

49

Інші жителі Індії більш за все полюбляють слухати історію про прин­ ца Ґаутаму Тривалий час безтурботно жив Ґаутама у великому палаці, не сумував, тільки веселився. Та якось на прогулянці він зустрів бід­ них і хворих людей. Прикро стало доброму принцу від того, що не може він допомогти нещасним. Вирішив Ґаутама відмовитись од свого ба­ гатства й піти шукати по світу причину людських страждань. Багато чо­ го він побачив і зрозумів за шість років блукань, і врешті-решт відкрила­ ся йому світла правда життя. Відтоді його почали називати Буддою, тобто «Просвітленим», а його незвичайне вчення — буддизмом. Індійці вірять, що людина народжується на світ не один, а багато разів. І будь-який поганий вчинок буде переслідувати її в усіх перевті­ леннях. Важко сказати, як усе насправді. Та ясно головне: якщо люди роблять гарні справи, то їх згадують добрим словом. Наприклад, мудрий цар Ашока, що жив у 3 столітті до нашої ери, досі є улюбленим героєм індійців, а от злий раджа (тобто правитель) Шер-хан достоту «переро­ дився» в кровожерного звіра. Недаремно ж англійський письменник Кіплінґ в історії про Мауґлі назвав цим прізвиськом тигра-вбивцю. Індійці славляться своєю турботою про тва­ рин. Дуже ніжно вони ставляться до слонів — своїх працелюбних помічників. Є навіть за­ кон, за яким слону-робітнику належить обідня перерва й відпустка на все літо. Інші слони перебувають на службі при храмах і приязно вітають паломників біля входу. Прибульці з радістю обдаровують слонів монетками. Індійці вірять, що зустріч зі слоном приносить удачу. Особливою повагою в Індії оточено й корову. Нема страшнішого гріха для інду­ са, ніж скривдити цю священну тварину. А в сусідньому з Індією Непалі корову зо­ бражено на гербі держави. Там за вбивст­ во корови людині загрожує довічне ув'язнення. Непогано б і нам навчи

К Р А ЇН А ВРАНІШ НЬОГО СОНЦЯ З усіх країн нашого величезного світу тільки Японію називають «Країною вранішнього сонця». На перший погляд, це не зовсім справедливо, адже лагідне сонце дарує світло й тепло всім людям без винятку. Це вірно, але в японців склалось особливе ставлення до сонця. Сама назва їхньої країни означає «джерело сонця». За давніми япон­ ськими легендами, увесь народ Країни вранішнього сонця походить від духів неба. Але тільки імператор, або, як кажуть самі японці, «міка­ до», є нащадком богині Сонця. Решта ж людей вважаються нащадка­ ми простих божеств. їх по-японськи називають «камі». За переказом, першому мікадо богами було даровано три священні предмети: дзер­ кало — знак його божественності, меч — символ його могутності, і яш­ му — камінь, який означає вірність підданих. І досі японці вважають свою країну однією великою родиною, а міка­ до вшановують як батька всієї нації. З давніх-давен символом Японії став ясно-червоний сонячний диск, який тепер прикрашає прапор держави. Японські легенди розповідають, що працелюбні боги камі вклали душу не тільки в людей, але й у тварин, птахів, риб, у дерева, квіти і навіть у каміння. Зрозуміло, чому саме в Японії прижився незвичайний календар, згідно з яким кожним роком править яка-небудь тварина. Розповідають таку історію. Якось Будда покликав до себе усіх тварин світу. Він пообіцяв кожну нагородити особливим подарунком. Із усіх тварин з'явилися дванадцять. Першою на свято устигла жвава мишка, за нею прийшов суворий буйвол, за ним — відважний тигр, потім при­ були й інші: добродушний кіт, безстрашний дракон, мудра змія, гоно­ ристий кінь, мрійлива вівця, хитра мавпочка, красень півень, вірний пес і останнім — упертий дикий кабан. Кожна з цих тварин отримала в нагороду від Будди право царювати над людьми цілий рік, але саме в тому порядку, як вони прибували на свято. Уже в наші дні цей звичай так сподобався людям в усьому світі, що вони почали дарувати одне одному під Новий рік фігурки тварини-покровителя наступного року. Ніжною турботою в Японії оточені й дерева, особливо вишня. Плоди сакури (японської вишні) для їжі не придатні. Але японці люблять сакуру не за її корисність для шлунка, а за красу ніжних квітів, помилу­ ватись якими навесні поспішають і дорослі, і діти. Японці навчилися складати напрочуд гарні букети. І тепер цьому мистецтву, що має на­ зву ікебана, у них вчаться всі народи світу.

51

Багато випробувань випало на долю японців. У цій частині Землі нерідко трапляються землетруси, а викликані ними велетенські хвилі — цунамі — не раз безжально руйнували все, що люди буду­ вали роками. Та й вороги не дрімали. Але японські воїни, самураї, хоробро захищали свою країну. Ворогам навіть здавалося, що япон­ цям допомагає сама природа. Кажуть, в одній битві долю перемоги вирішив тайфун, а по-японськи — камікадзе, тобто «священний вітер». Він на тріски розметав ворожі кораблі. В пам’ять про цей випадок титулом «камікад­ зе» почали називати найвідчайдушніших самураїв. Японські воїни були зразком не тільки відваги, але й чесності. «Самурай може втратити життя, але честь — ніколи»,— так стверджує кодекс бусідо, тобто «шлях воїна». Японія — країна правил і тра­ дицій. А це означає, що і сьо­ годні, як багато століть тому, живуть у японськім домі вшанування пред­ ків, повага до стар­ ших, любов до при­ роди і ввічливість, тобто все те гарне, що накопичили люди Країни враніш­ нього сонця за свою тисячолітню ^ історію.

СВІТ, ПРО ЯКИЙ НІХТО НЕ ЗНАВ У той час як в Європі та на Сході відбувалися хрестові походи, на іншому кінці Землі, в Америці, існував цілий світ, про який не знав ніхто з європейців. Тільки j 15 столітті жителі Європи назвуть його сві­ том індіанців. Але й до прибуття європейців до Нового Світу (так пізніше охрестять Америку) там вирувало своє цікаве життя. Два континенти займає Америка — північний і південний. У Південній Америці в середньовіччя жили індіанці племені інків; у Північній Америці — майя й ацтеки. Крім них, Америку населя­ ли й інші племена. Та лише інки, ацтеки і майя дозволяють нам сьо­ годні розповісти про них. На жаль, перші європейці, що прибули до Но­ вого Світу, виявилися невдячними гостями і протягом багатьох століть безжально знищували культуру корінних народів Америки. Влада ацтеків ширилася на всю північ Мексики, майя облаштувалися південніше, на півострові Юкатан, а імперія інків довгою смугою витяглась уздовж гірського пасма Анд у Південній Америці. Столицею країни ацтеків стало місто Теночтитлан. Його було побудо­ вано буквально на воді, через це мешканці пересувалися містом на чов­ нах. Майже як у Венеції, скажеш ти. Так, але, на відміну від вулиць європейських середньовічних міст, вулиці Теночтитлана (як, до речі, й решти індіанських міст) були прямими, наче стріли, широкими й дуже чистими. Ацтеки називали себе «Мексика». Це ім'я пізніше буде увіч­ нено в назві прекрасної країни — Мексики. Столицею імперії інків стало місто Куско. В державі інків панував суворий порядок. Люди там не знали, що таке крадіжки. Коли госпо­ дар ішов з дому, він просто клав паличку на порозі й залишав двері незачиненими. За законом інків, будь-кого, хто взяв чуже, очікувала люта смерть у глибокому підземеллі. Найзнаменитіше місто індіанців майя мало назву Чічен Ітца. Там бу­ ло побудовано справжню астрономічну обсерваторію. Тому жерці майя склали найточніший у світі сонячний календар. Індіанці були дуже працьовитими людьми. І хоча вони не винай­ шли колеса і плуга, та й коней у них не було, на своїх полях вирощували чимало корисних овочів, яких іще не знали євро­ пейці: кукурудзу, картоплю, помідори, соняшник, какао-боби.

Індіанці були небагатослівними. Може, тому вони не стали винаходити літерне письмо, а створили своє, особливе, вузли­ кове. До товстої мотузки вони прив'язували різнобарвні шнурки і на них робили вузлики. Розбиратись у вузликах було справою нелегкою. Треба було звертати увагу на тов­ щину шнурка, на те, як зав'язаний вузол, які вузли є поряд і якого вони кольору. Білий вузол означав мир, жовтий — золото, зелений — хліб, червоний — небезпеку або війну. Кожний, хто «зв'язав» такого листа, мусив сам віднести його і прочитати вголос. Лист не міг замінити людину. Він лише допомагав, нагадував, що слід сказати, був ніби вузликом на пам'ять. Священні книги індіанці теж не писали, а малювали і складали на зразок гармошки. Але частіш індіанські вожді вдавалися до ще простішого способу передати повідомлення. Якщо хотіли оголосити війну, то відправляли своїм ворогам спис або сокиру — томагавк. Якщо йшлося про мир. то посилали тютюн і люльку на додачу. Люлька в індіанців завжди була символом миру. Для нас це, звичайно, ви­ дається дивним, адже нам добре відомо, що палити шкідли­ во. Але ж інді­ анці про це не

54

ВОРОГИ ВСЕРЕДИНІ ЦЕРКВИ Середньовічний світ, як і будь-який інший, приховує багато добрих і сумних історій. В історії людства, як і в житті окремої людини, інколи трапляється таке. Вчинить людина щось, а потім гірко кається. Помил­ ки, зроблені в минулому, заважають їй будувати чисте і добре теперішнє. Залишається людині визнати свої гріхи й попросити прощення. Такого прощення нещодавно попросив сам Папа Римський. Він виз­ нав, що деякі діяння Церкви в середні віки були невірними, і покаявся у гріхах своїх попередників. Які ж страшні події сталися в Європі у 12 —16 століттях? Здавна католицька церква сама вирішувала, які висловлювання про Бога істинні, а які хибні. А тих людей, що говорили про Бога зовсім не так, як хотіла церква, називали єретиками, тобто віровідступниками. Церковній владі єретики здавалися набагато небезпечнішими, аніж люди іншої віри. Єретики вважалися ворогами всередині самої церк­ ви. А із внутрішнім ворогом упоратися куди складніш. У 12 столітті єретиків вже було така сила, що у них з'явилися свої товариства — секти. Найбільшої популярності серед єретиків зажило вчення катарів, тобто «чистих». Особливо багато катарів було в багатих містах Південної Франції та Північної Італії. Вони мали навіть свою церкву. Та одного разу в Міла­ ні католицькі священики заарештували всіх катарів і вивели на площу. З одного боку площі стояв величезний хрест, а з другого — палало та­ ке ж величезне вогнище. Катарам запропонували відмовитися від своєї віри й присяг­ нути на хресті. Але ті не побажали врятувати своє життя і зрадити власні переконання. Вони сміливо ступили у вогонь, і городяни, що зібралися на площі, були вра­ жені такою мужністю. Дуже скоро увесь південь Франції повстав і відмовився підкорятись і французькому королю, і Папі Римському. Цього разу рух єретиків очолив сам граф Тулузький. Аби придушити бунт, Папа Римський посмів оголосити хрестовий похід проти християн. А французький король цьому тільки порадів. Сам він не міг змусити неслухів скоритись і визнати королівську владу.

іш и

55

За іменем міста Альби, що розташоване на півдні Франції, ці хрестові війни християн проти християн назвали альбіґойськими, а самих єретиків-катарів часто називали альбіґойцями. Коли ж рицарі-хрестоносці запитали папського посланника, як їм визначити, де є єретики, а де ні, той відповів: «Бийте їх усіх. Господь упізнає своїх!». Вогнем і мечем альбігойську єресь було знищено, та замість багатих південних міст французькому монарху дісталася тільки вигоріла земля. Щоб не виникало більше подібних учень, священики заборонили кому завгодно читати і тлумачити Біблію. А щодо тих, хто порушував цю заборону, чинили розслідування, що по-латині звучить як інквізиція. Вироки судів інквізиції були нещадними. Тисячі безвинних людей за найменшою підозрою звинувачувались у єресях, чаклунстві та інших смертних гріхах. їх кидали до в'язниць, піддавали тортурам. А потім над нещасними вчиняли «акт віри» — аутодафе, тобто спалювали на вогнищі. Ось, виявляється, в чому 1997 року каявся Папа Римський і за що просив прощення

1 fbemeerntttlAcn p a r n w poim te) c t iryrcti а к т е none m enttim m uctr <e n icrraieot tone tome dtnctr

«ОБИРАЙТЕ ДОСТОЙНИХ!»

Після хрестових походів життя в Європі почало швидко змінюватися. Особливо це стало помітним у містах. Розбагатілі купці j ліпше par сшпіеjtftantt л me lair pmmcfr.imm Wrote відчули свою силу. Впливові сеньйори s тістюпіоібрпіпиГpinioie і навіть королі тепер зверталися до них 2>стіН ш ваййісйш іІйа» л mime le ftcouiB Qatait не лише за грошима, але й за порадою. aimelemfotiicn nous mtrnont <aunur Uimr irfoig* Cnnumr Хто як не купець, що об'їхав півсвіту, міг Aifaitcmnirnutmontr _ розповісти про побут і звичаї далеких країн? s>cirtmifticnoeuintr b enter ft:mctnit tiinnUour У кого, як не в купця, водилися справжні, зо«ptiiuiusaigtr&nrour •Ftnftatit’UmedciimUvtrpne I лоті, гроші: флорини, що їх карбували Генуя s c fime ocmlr trmeir ime. та Флоренція, або венеціанські дукати? Ко•ro'mcntlrroTbmas fair tons СезтсШсшйdjlifetemr cutout» I роль Людовік Святий теж вирішив пустити — oitrleJefcntocftiitirr в обіг золоту монету — екю. Але чи то І у французького монарха забракло коштовного І металу, чи то він занадто витратився на два _ *>щ-т останні для Європи хрестові походи (сьомий В і восьмий), але його монетами користувалися значно рідше, аніж флоринами й дукатами. | J ■ І Взагалі-то, в середньовіччя не стільки зваI жали на те, чий герб зображено на золотих І монетах, скільки слідкували за їхньою вагою. На будь-якому ярмарку були перевірочні те­ 'arcmotifctoutrfugnit рези для монет. За їхньою допомогою визна­ sagumtsfiunifoifioiiior чали, скільки золота міститься в монеті. (Ось, виявляється, чому ми так прагнемо, щоб наші гроші стали вагомими, хоча ніхто 9 не буде для цього їх зважувати на терезах.) Крім того, монети в ті часи випробовували на звук. Справжні гроші ра­ дісно дзвеніли, а фальшиві монети видавали себе глухим звуком. Так гро­ ші заслужили ще одну похвалу: їх почали називати «дзвінкою монетою». За свої послуги королям багаті городяни вимагали для себе права брати участь у прийнятті законів. Так у країнах Європи виникли нові органи управління — парламенти. Слово ««парламент» — французьке. Воно означає «місце, де розмовляють». Але в парламенті не просто спілкувалися, там ухвалювали важливі для всієї країни рішення. Уперше по два депутати від кожного поселення скликав у середині 11 століття король Угорщини. Регулярно збиратися почав уперше пар­ ламент Іспанії. Та зразком парламенту й досі вважають англійський парламент. <aHiUuniouepm trcur rttmgna ere ncu dw s tttfpam r w ftc iec ltir б ini frap Серніfriecftifiurc

І& Д /А

57

Кожна країна вибрала для свого парламенту особливу назву. У Франції цей виборний орган називався “Гене­ ральні Штати»; у Польщі, Чехії, Угорщині та Литві — «•сейм»; в Україні — «Рада»; у Росії — «Земський Собор»; в Іспанії — «кортеси»; у Німеччині — «рейхстаг*»; в Ісландії — «альтинг*». Але депу­ татів обирали не всі жителі, а тільки багаті або знатні. Лише в риксдагу Швеції були присутні депутати від селян, а в інших країнах вони не мали права голосу. А от фолькетинґ — парламент Данії прославився тим, що 1219 року першим із країн Європи ухвалив державний прапор. Із появою парламентів королівська влада почала послаблюватися. Та держави від цього нічого не втратили. Так уперше було доведено, що країною краще керувати не одноосібно, а згуртова­ ною командою розумних і відповідальних людей держави.

58 У

П О Ш У К А Х ЧАРІВНОГО КАМЕНЯ

У середньовіччя люди дуже любили поговорити. Депутати парламен­ ту обговорювали закони, а вчені в цей час до хрипоти сперечалися про свої знання. У цих вчених суперечках — їх називали диспутами — перемагав той, хто краще і вірніше за інших міг підтвердити свою думку словами з Біблії. А теми диспутів були дуже складними, часто й зовсім незрозумілими, наприклад: «Скільки ангелів зможуть пройти крізь вушко голки?». Наука, що спиралася на слова із священних книг, отрима­ ла назву «схоластика». (Чи не правда, схоже на знайоме слово «школа»?) Знаменитий схоласт 13 століття монах Тома Аквінський примудрився за допомогою Святого Письма витлумачити буквально всі сторони люд­ ського життя. Та були серед учених того часу й такі, що не любили ніяких супере­ чок. Вони жили як справжні ченці — усамітнено. Якщо їм доводилося записувати результати своїх дослідів, то вони всіляко намагалися при­ ховати істину від сторонніх очей, зашифрувати свої тексти. Освічені люди того часу називали їх «алхіміками», а всі інші вважали чаклуна­ ми й підступними магами. Алхіміки хотіли знайти чарівний «філософський камінь», речовину, яка допомогла б вирішити головні проблеми людства: вилікувати хво­ роби і навіть перетворити свинець у золото. Алхіміки вивчали все, що потрапляло їм під руку, а насамперед — властивості рослин і коштов­ них каменів. Наприклад, вони стверджували, що лілія, троянда, конва­ лія та фіалка допомагають вилікувати душу від похмурих думок, тому що це квіти Діви Марії. Гроно винограду пов'язували з образом Христа, що пролив кров за людей, тому виноград вважали дуже корисним. Із фруктів не пощастило тільки яблуку — його долучили до символів зла Коштовні камені теж оцінювалися з точки зору корисності для здо­ ров'я. Вважалося, що жовті камені можуть вилікувати жовтуху, зела ні — допомогти при хворобах печінки, червоні — здатні зупинити ^ кровотечу. Прозорому алмазові приписували властивість поліп- —З шувати зір і настрій; нефрит радили для міцного кохання; . бірюзу брали в далеку дорогу, щоб не покинула удача.

X Але не сміймося над наївними людьми далекого середньо­ віччя, краще подякуймо їм. Чи знаєш ти, що ляпіс (саме-—; так по-латині називається «філософський камінь») ^ допоміг врятувати життя багатьом людям? Наші дідусі й бабусі добре пам'ятають, як мами лікували їхні подряпини й ранки цим чарівним білим олівчиком.

А л х і м і к и навчили людей добувати спирі і соду. Вони повторили відкриття китайців винайшли порох це зробив чернець Бертольд Шварц і розкрили секрет виготовлення посуду з порцеляни це досягнення належить німецькому вченому Бетґеру. Але наизнаме нитішим алхіміком середньовіччя вважається анґлієць Роджер Бекон. Він винайшов окуляри і ще в 13 столітті передбачив винайдення автомобіля, підйомного крана, телефону і навіть літака.

60

ГІМН ВЕСЕЛОЩАМ І ВЧЕННЮ Не випадково запеклі сперечальники середньовіччя — схоласти — обрали для своєї науки назву, споріднену зі словом «школа». Щоб при­ думувати хитромудрі запитання та відповідати на них, потрібно було довго і терпляче вчитися. Спершу в школі при монастирі, де головним заняттям було зазубрювання священних книг, а основною оцінкою — шмагання різками, а потім у вищій школі — університеті. Слово «університет» — латинське, так у середньовіччя називали спілку вчи­ телів і учнів, які об'єднувались, аби разом накопичувати знання. Навчання в університеті було розділене на різні рівні, а якщо гово­ рити латиною, то на факультети. Підготовчий ступінь мав назву «се/ии вільних мистецтв». Перші три мистецтва, або предмети, були присвя­ чені слову. Найскладнішим із них вважалася граматика — вміння вір­ но, грамотно, писати і читати, тим більше що засвоювати доводилося не рідну мову, а латину. Потім навчали красиво говорити. Ця наука на­ зивалася риторикою. Далі учили сперечатися за правилами, тобто викладали діалектику. Після цього переходили до вивчення лічби — арифметики. Наступною була геометрія, що навчала вмінню прова­ дити розрахунки і креслити різні фігури. Потім переходили до астро­ номії — науки про зірки. У ті часи вважали, що Земля перебуває в центрі світу, і не вона, а небеса й зірки обертаються навколо неї. Все на семи небесах чудово й доладно, так, що нагадує музику. (Ось, виявляється, звідки прийшов до нас вираз «бути від щастя на сьомому небі»). Небесні світила, стверджували середньовічні вчені, . не падають тому, що прикріплені до небес — сфер. Вивченням^ цієї музики сфер і завершувалося навчання на факультеті семи вільних мистецтв. Аби продовжити науку, студенту потрібно було витри­ мати іспит, що латиною перекладається як «екзамен». Тих, хто не міг скласти екзамен, просто-напросто вига­ няли з університету. І хоча студенти любили свій універ­ ситет, вони не дуже засмучувались, а йшли до іншого міста. Багато студентів-вигнанців роками блукали по Європі в пошу­ ках пристановища. Вони заробляли на життя тим, що склада­ ли вірші й виконували пісні. Таких поетів називали ваганта­ ми. інакше кажучи, бродягами. Але простим городянам ці веселі пісні подобалися, вони із задоволенням зби­ ралися на виступи артистів, як називали в той 1 випускників факультету семи вільних мистецтв.

А ті учні, що склали екза ­ мени, продовжували навчання. Вони ще шість років вивчали медицину і право (тобто закони). І А на третьому факультеті, де навча­ ли філософії та богослов'я, вчитися доводилося аж 15 років! Оце вже був справжній іспит на витривалість! У середньовічних університетах було мало книг, і всі рукописні. Ними настільки дорожили, що навіть при­ ковували ланцюгами до столів. Але в кожному кварталі, де мешкали студенти, була особлива крамниця, її називали архів. Там можна було за невелику плату взяти книгу до­ дому і переписати А щоб це могли робити декілька студентів одразу, книгу ділили на 4 частини зошити.

62

СВЯТО НА ПЛОЩІ У середньовіччя дуже любили свята, і відзначали їх з розмахом — усім містом чи селищем. І хоча католицька церква не дуже схвалювала веселощі і вважала сміх справою гріховною, заборонити радість усетаки не відважувалась. Особливо багато свят у середньовіччя припадало на зиму. Це зро­ зуміло, адже найулюбленіше християнське свято — Різдво — відзна­ чають саме взимку. У цей день і досі заведено дарувати одне одному найкращі подарунки і вітати навіть незнайомих людей із днем народ­ ження Ісуса Христа. Сімнадцятий день першого зимового місяця вважався в середньо­ вічній Європі днем святого Антонія — покровителя тварин. Цього дня люди приводили до церковної брами своїх улюбленців. Усім добрим і дбайливим господарям священик роздавав «хлібці святого Антонія». Вважалося, що цими хлібцями треба годувати тварину, якщо вона за­ хворіє. В той день улаштовували й веселі змагання між тваринами, наприклад кінні скачки. А на морозне Водохрестя мешканці міст і селищ ішли до церкви освячувати воду. Кажуть, цього дня вода стає особливою, чарівною і може вилікувати будь-які хвороби. В лютому влаштовували останнє зимове свято. Наші предки називали його Масницею, а, наприклад, італійці — карнавалом, тобто святом прощання з м'ясом. Упродовж карнавалу кожний старався з'їсти побільше м'яса, адже потім протягом 40 днів, поки триватиме Великий Піст, м'яса їсти не можна. Крім бенке­ ту, на карнавалі влаштовувалися цілі процесії ряджених у найнеймовірніші костюми.

Незрозуміло, чому деякі люди вважають середньовіччя похмурим. Напевно, тому, що в їхньому дитинстві не було веселих і краси­ вих книг про ці дивовижні часи. Але ми з то­ бою точно знаємо: у середні віки люди дуже любили свята і відзначали їх радісно. Саме тоді люди навчилися по-справжньому цінува­ ти жарти і сміх. Вони зрозуміли, що весела людина менше хворіє і довше живе, а зла від своєї люті хиріє і зрештою навіть може від неї задихнутися. Часи середньовіччя щедро обдарува­ ли нас справжніми шедеврами: галас­ ливими містами, величними собора­ ми, прекрасними книгами, славетни­ ми героями і освіченими людьми. Та все ж і з чудовим середньо­ віччям належить колись попро­ щатися. Зробімо це легко, смію­ чись, адже попереду нас чекає новий день і сходить зоря Нового Часу. Але це — вже інша історія!

ВІДГАДАЙ СЛОВО 1. Улюблене ім'я ф ранцузьких королів (с. 11 і

п п ґіт гіп

□□□□йй 2. Вождь вікінґів (с. 19)

пппПпп ґтп ґПппГі

4. Місто, через яке посварилися християни й мусульмани (с. ЗО)

6. Що належ ить створити, щоб отримати зва ння майстра? (с. 43)

пНййпп

7. Н айтендітніш ий винахід китайців (с. 47)

ппппп

9.

Хоробрий японський воїн (с. 51)

ппппппп пппппппп пппппппппп 10. Індіанська бойова сокира (с. 53)

11. Ц ерковне розслідування (с. 55)

12. С вято прощання з м'ясом (с. 62)

Відгадавши всі слова, з виділених літер склади нове, клю чове слово. (Зверни увагу на п ід ка зку!) С ерія «Історія лю дства» починається 4 книгами. Після відповіді на запитання в кінці кож ної книги скл ад и чотири клю чо ві слова, надішли їх на адресу: 61045 м. Харків, абонентська скринька 3355, з позначкою на конверті «Історія людства — конкурс» і візьми участь у розіграш у чудових призів від видавництва «Ранок». Не забудь указати свою зворотну адресу!

ТРЕТЄ КЛ Ю ЧО ВЕ С ЛО ВО

ДО НОВИХ ЗУСТРІЧЕЙ!