КОЛИ І ЯК ВИНИК КИЇВ by Watra

А К А Д Е М І Я

Н А У К

У К Р А Ї Н С Ь К О Ї

Р С Р

ІНСТИТУТ ІСТОРІЇ

М. Ю.

Б Р А И Ч Е В С Ь Ш Й

К О Л И 1 ЯК В И Н И К

КИЇВ

В И Д А В Н И Ц Т В О АКАДЕМІЇ НАУК УКРАЇНСЬКОЇ К И Ї В - 1S63

РСР

9(С2) Б 87 Друкується

за постановою

вченої

ради

Інституту історії

АН

УРСР

Скільки років Києву — «матері г о р о д а м руським»? К о л и і в яких у м о в а х він виник? Як Київ став найбільшим містом східних слов'ян і столицею древньоруської д е р ж а в и ? Н а всі ці питання автор д а є відповіді на основі використання великої кількості різноманітних д ж е р е л — археологічних матеріалів, писемних документів, літературних та фольклорних творів. П р а ц я є першою спробою монографічного висвітлення питань п о х о д ж е н н я і ранньої історії міста Києва. Р о з р а х о в а н а на істориків та на широкі к о л а читачів, які ц і к а в л я т ь с я історієюнашого народу.

Відповідальний редактор к а н д и д а т історичних наук О. М. А п а н о в и ч

ВСТУП Двічі орденоносна столиця Радянської України місто-герой Київ е одним з найстаріших міст нашої країни. Виник він у сивій далечині віків, задовго д о появи перших писемних документів з історії східних слов'ян. Історія Києва найтісніше зв'язана з історією Русі в цілому і становить її невід'ємну частину. Т о м у всі історики Русі не могли пройти повз неї. Але ставлення до неї окремих дослідників було різним. І перш за все це справедливо щ о д о вивчення проблеми виникнення Києва. В працях дворянських істориків X V I I I ст. погляд на початок історії Києва базувався виключно на літописній легенді про заснування міста трьома братами-полянами: Києм, Щ е к о м і Х о р и в о м . Ніяких сумнівів щ о д о вірогідності цієї легенди не виникало; розходилися лише в питанні про дату події та про етнічну приналежність її дійових осіб. Так, В. М. Татищев вважав їх сарматами; Г. В. Байєр, Г. Ф. Міллер, І. Рай~ негс — готами; М . Щ е р б а т о в — гуннами; І. М. Болтін — аварами і т. д . Натомість М. В. Л о м о н о с о в рішуче висловився на користь слов'янського походження засновників Києва, тим с а м и м стверджуючи глибокі корені східнослов'янської державності. Д у м к у про слов'янство Кия,. Щека і Хорива підтримував і найвидатніший представник д в о р я н с ь к о ї історіографії в Росії — М. М. Карамзін. Однак в першій половині і середині X I X ст. у зв'язку з п о ш и р е н ням норманістичної концепції інтерес д о проблеми походження Києва' підупадає. Тенденція починати історію Русі від 862 р. ( т о б т о від р о к у міфічного закликання варязьких князів) зробила с в о ю справу: все, щ о стосувалося більш давніх часів, випадало з поля зору дослідників. Це б у л о характерно і для дворянських істориків України ( Д . М. БантишКам енський, М. А. М а р к е в и ч ) ; як не дивно, тенденція ця захопила і д е яких представників антинорманізму, наприклад М. О. Максимовича.. У буржуазній історіографії другої половини X I X ст. намітилися дві основні тенденції. Переважна більшість дослідників, які стояли на норманістичних. позиціях, проголосила київську легенду «етимологічним» або «епонімним» міфом. Згідно з їх точкою зору, вперше ч і т к о с ф о р м у л ь о в а н о ю С. М. Соловйовим, літописна розповідь про Кия, Щ е ::а і Хорива постала як спроба літописця пояснити появу топонімічних назв стародавнього Києва. Ця точка зору набула великого поширення:: :: підтримували М. В. Закревський, В. А. Д о р н , М. П. Дашкевич^

О. О. Ш а х м а т о в , Д . І. Багалій та багато інших. Хоч вона виникла як спроба примирити літописні відомості з класичним норманізмом, але в кінці XIX ст. до неї настільки звикли, щ о й антинорманісти вважали за доцільне пропагувати її на сторінках с в о ї х праць. Зокрема, цю думку підтримували і представники української буржуазно-націоналістичної історіографії, в тому числі і М. С. Грушевський. Але поряд з цим в працях деяких істориків, таких, як М. І. К о с т о маров і В. Б. Антонович, робилися спроби реабілітації літописної легенди і відшукання в ній реального історичного ядра. Зокрема, названі •автори твердили, що ця легенда відбиває історичний факт передування Києву кількох більш древніх поселень, які послужили о с н о в о ю виникнення пізнішого міста. К о с т о м а р о в навіть вважав Кия історичною особою. Н е в а ж к о помітити, що характерною рисою всіх праць, які торкалися проблеми виникнення Києва, д о кінця X I X ст. було те, щ о розв'язувати цю проблему вони прагнули на підставі лише літописних даних, які, однак, не дають достатнього матеріалу для правильної постановки і тим більше — розв'язання цієї проблеми. Перші, правда, не д у ж е вдалі, спроби розширити коло джерел робилися починаючи від середини X I X ст. Перш за все звернулися д о іноземних джерел, які, однак, не змогли внести щ о с ь принципово нове у розробку питання. Т о м у наслідком цих спроб були гіпотетичні побудування, д у ж е далекі від дійсності. Так, інтерес до скандінавських джерел викликав д о життя неймовірну гіпотезу про те, щ о Київ в IV ст. н. е. був столицею готської держави — знаменитим містом на Дніпрі ( Д а н п а р с т а д о м ) . Цієї гіпотези, незважаючи на її повну необґрунтованість, дотримувалося багато дослідників (О. О. Кунік, Ф. К. Браун, Г. Вігфуссон, М. П. Дашкевич, О. М. Веселовський, М. І. Петров, Ю. А. Кулаковський, Ф. Браун, В. С. Іконніков, О. І. Соболевський, А. Л. Погодін, К. Шероцький, І. Стелецький та ін.). Спроби розшифрувати ім'я Києва «2a(x|3axaę», наведене Константином Багрянородним, привели до не менш фантастичних гіпотез щ о д о аварського, хазарського, угорського, вірменського і т. д. походження цього слова і, отже, щ о д о участі всіх цих народів в ранній історії Києва. Так с а м о не мали позитивних наслідків і спроби зв'язати з Києвом деякі назви міст вздовж Дніпра, згадувані Птолемеем. Більш серйозне значення мало вивчення східних джерел, зокрема арабських (праці А. Я. Гаркаві, Д. А. Хвольсона та ін.), але, на жаль, відомості цих. джерел не йдуть вглиб віків далі I X — X ст. Справжній прогрес у вивченні початкової історії Києва зв'язаний з розгортанням археологічних досліджень на території міста, які розпочалися в кінці X I X ст. Велике значення мали, зокрема, неодноразові знахідки римських монет на території стародавньої частини міста, які ще у 80-і роки XIX ст. дали можливість В. Б. Антоновичу і деяким іншим ученим твердити про існування в перші віки н. е. на території Києва значного торговельного центру, 4

Важливе значення для правильної постановки проблеми виникнендревньоруських міст, в тому числі і Києва, мало посилення інтересу •к нігзчення економічної історії східних слов'ян, характерне для історіо- : i ± j i кінця X I X — п о ч а т к у X X ст. (роботи М. Я. Арістова, М. В. Д о в - і : - З а п о л ь с ь к о г о , В. О. Ключевського, М. О. Р о ж к о в а та ін.). Ці дог і д н и к и підготували грунт для постановки питання про древньоруські кіста як центри ремесла і торгівлі, а тим самим — про роль економіки в процесі їх виникнення. Н а жаль, недооцінка рівня господарського м з з и т к у древньої Русі, заперечення його х л і б о р о б с ь к о ї основи, ігнорування даних щ о д о розвитку східних слов'ян в епоху до утворення - у с і (зокрема, археологічних) д у ж е з а в а ж а л о успішному поступу цього з ггалом прогресивного напрямку. ;г

Лише марксистській історіографії виявилася під силу правильна z-остановка проблеми виникнення Києва. Радянські історики розглядають цю проблему як безпосередню : невід'ємну частину загальної проблеми походження древньоруських ч:ет. Д а в ш и правильну соціально-економічну характеристику Київ:ькій Русі як феодальній державі (праці Б. Д . Грекова, С. В. Ю ш к о в а , М. М. Тихомирова, Б. О. Рибакова та ін.), розробляючи успішно питання про господарський розвиток древньоруського суспільства, радянські історики зуміли правильно зрозуміти і соціальну суть процесу появи древньоруських міст. Радянська історіографія базується на марксистському вченні про :іета як центри ремесла і торгівлі. В основу кладуться соціально-економічні моменти: суспільний поділ праці, розвиток ремісничого виробництва і обміну, концентрація ремесла і торгівлі в певних населених пунктах, які кінець кінцем і переростають в міста. Вирішальною п е р е д у м о в о ю в процесі утворення міст було відокремлення ремесла від сільського господарства. Велике значення у висвітленні цього процесу мало, зокрема, капітальне дослідження 5. О. Рибакова « Р е м е с л о древньої Р у с і » , в якому встановлено і дату початку відокремлення ремесла від землеробства — р у б і ж нової ери. Правильна теоретична постановка питання про соціально-економічну суть древньоруських міст дала можливість радянським історикам правильно висвітлити і шляхи їх виникнення (праці Б. Д. Грекова, С. В. Ю ш к о в а , М. М. Тихомирова, М. М. Вороніна та ін.). Це д а є хорошу відправну точку і для дослідження початкової історії окремих міст, яке, однак, зараз лише починається. Так і проблему виникнення Києва т е ж доводиться шукати в сфері соціально-економічного розвитку. З а п о р у к о ю успішного розв'язання цієї проблеми повинно бути уважне вивчення тих джерел, які можуть пролити на неї світло. Перш за в с е слід підкреслити успіхи радянської археології. Систематичні розкопки, проваджувані на території Києва в радянський час під керівництвом С. С. Гамченка, В. Г. Ляскоронського, С. Магури, Т. М. Мовчанівського, М. К. Карг&ра, В. А. Богусевича, В. К. Гончарова та ін. (нещодавно підсумовані в двотомній монографії 5

М. к . Каргера «Древний Киев») дали новий важливий матеріал, який дав змогу зовсім по-новому підійти д о розуміння початків історії нашого міста. О с о б л и в о велике значення мало виявлення найдавнішого київського городища, п о б у д о в а н о г о на початку другої половини І тисячоліття н. е., а також виявлення дофеодальних шарів у кількох пунктах старого міста. Це дало можливість цілком точно виявити в літописній легенді про Кия, Щека і Хорива реальне історичне ядро і тим самим підтвердити правильність висловленої ще в другій половині X I X ст. думки, щ о утворенню міста Києва дійсно передувало існування цілого гнізда більш давніх поселень. Р а з о м з тим стало ясним, що літописна легенда становить с о б о ю згадку про цілком реальну подію: побудування найдавнішого київського городища-замка. Ця точка зору, сформульована українськими археологами (Т. М. Мовчанівський, І. О Іванцов), набула широкого визнання в літературі, причому не лише в археологічній (М. К. Каргер, М. М. Вороній та ін.), але й історичній (Б. Д . Греков, В. В М а в р о д и та ін.). Останнім часом ряд важливих праць, присвячених літописній легенді, опублікував Б О Рибаков, який, зокрема, встановив час побудування найдавнішого київського городища. Таким чином питання про виникнення Києва нарешті було зрушене з місця, на якому воно застряло на початку X I X ст., і намітилися шляхи для його розв'язання. Однак завдання це, цілком назріле і підготовлене зсім розвитком радянської історичної науки, досі ще залишається 'гіездійсненим, а ціла низка питань — поки щ о не розробленою. Проблема виникнення Києва має кілька аспектів: економічний (виникнення міста як центру ремесла ; торгівлі), політичний (Київ — центр древньоруської д е р ж а в и ) , кучьтурний, топографічно-містобудівний і розвиток міської території К и є в а ) . Розробка теми про виникнення Києва має велике значення і в плані викриття тих теорій, які з'являються в сучасній буржуазній літературі. В роботах, ?кі видаються за кордоном, пропагуються норманістські погляд;-: (Г. Вернадський, А Стендер-Петерсен, Т. Арне, Г. Пашкевич та ін. . відроджується готська теорія, яку о с о б л и в о підтримують західнонімецькі автори f.E. Ш т у р м е ) . Чимало фальсифікаторських творів виходить з-під пера істориків буржуазно-націона'лістичного толку. Як доказує практика, всі ці теорії б у р ж у а з н о ї науки розлітаються на порох пэи об'єктивному науковому вивченні джерел. О т о ж , найкращим з а с о б о м критики норманської, готської і подібних до них теорій є справді наукова, методологічно правильна розробка тих проблем які стають ареною діяльності сучасних буржуазних ідеологів. Серед цих проблем є і проблема виникнення Києва, безпосередньо зв'язана з п р о б л е м о ю ранньої історії Русі, переходу древньоруського суспільства від первіснообщинного ладу ^о класового у с т р о ю , похо6

дження древньоруськох держави, т о б т о саме з тими питаннями, які найбільш перекручуються сучасною б у р ж у а з н о ю історіографією. Тим часом д о сьогоднішнього дня не маємо ж о д н о ї спеціальної праці, присвяченої розробці питання про виникнення Києва і початок його історії. Гадаємо, що необхідність створення такої книжки давно назріла і є актуальним завданням радянської історіографії.

Розділ НАЙДАВНІШІ

ПОСЕЛЕННЯ

Розвиток людського суспільства має характер складний : багатолінійний; історії кожної країни властиві міграції і переселення окремих племен і цілих народів, в процесі яких конкретні населені пункти виникають, розвиваються і зникають, а на місці зниклих з'являються нові. Тому нерідко виникненню того чи іншого міста або села передують більш давні поселення, які не мають до нього іншого відношення, крім того, що існували колись на його території. Історію кожного міста не можна ототожнювати з історією його території. Історія Києва може служити ілюстрацією цьому. Виникненню міста передувала велика кількість поселень чи стоянок, які відносяться до всіх епох, пережитих суспільством у Середній Наддніпрянщині. Початки заселення території сучасного Києва відносяться до стародавнього кам'яного віку (палеоліту), коли людина вперше з'являється в цій області. Найдавнішими слідами людського життя на териКирилівська торії Києва оє відома Кирилівська стоянка, досліСТОЯНКЯ • І * / тг • ч

д ж е н а в районі вул. Фрунзе (кол. Кирилівська) видатним українським археологом В. В. Хвойкою [216; 2 8 ] Ц я стоянка мала два шари, з яких давніший відносився до верхнього палеоліту (приблизно 15—20 тис. років тому).; Природні умови Середньої Наддніпрянщини в той час докорінно відрізнялися від сучасних. Ц е був кінець льодовикової епохи, кати теперішній л а н д ш а ф т лише формувався. Суворий континентальний клімат створював нелегкі умови життя. Сухі степи чергувалися з невеликими лісовими масивами, що тулилися до відносно низьких місць, захищених від постійних північних вітрів. Д о потоку майбутнього Дніпра приходили на водопій холоднолюбні тварини: мамонт і шерстистий носорог, бізон і північний олень, дикий кінь і багато дрібного звіра — заєць, песець, росомаха і т. д. 1 Ц и ф р и в квадратних д у ж к а х означають номер в списку цитованої літератури і—• там, де це потрібно — сторінки цитованих праць (курсивом).

Рис. І. Кирилівська палеолітична стоянка в Києві.

Слідом за стадами тварин рухались первісні групи палеолітичних мисливців, які не знали інших видів виробництва крім полювання і збиральництва. Д о б а верхнього палеоліту — час завершення процесу утворення людського суспільства. Д л я неї характерна поява сучасного фізичного типу людини (Homo sapiens) і завершення формування первіснообщинного ладу в формі найпримітивнішої родової організації. Головною ланкою суспільства була екзогамна родова громада, яка складалася з кількох десятків чоловік і вела спільне господарство. Необхідність пересування за стадами тварин обумовлювала відносно рухливий образ життя. Тому для доби верхнього палеоліту характерні тимчасові стоянки, тривалість існування яких, однак, була значною, в усякому разі — не сезонною. Саме такою стоянкою первісної родової общини мисливців і була Кирилівська стоянка. Мешканці її обрали для поселення підніжжя невеликого мису правого берега Дніпра, який забезпечував деякий захист від холодних вітрів. Рештки вогнищ свідчать, що жителі стоянки добре володіли вогнем. -При розкопках було знайдено чимало деревного 9

вугілля, а т а к о ж перепалених кісток великих тварин. Очевидно, кістки т е ж служили паливом. В процесі розкопок пощастило виявити залишки примітивних жител, збудованих з дерева, шкір та великих кісток мамонта. |В останні роки аналогічні житла були добре досліджені у Добранічівці поблизу Переяслава-Хмельницького, у Фастові, у Мізині на Десні [228; 229; 230]. Вони, безумовно, мали досить тривалий характер. .Головним заняттям мешканців стоянки було полювання, свідченням чого є велика кількість кісток. При розкопках виявлені кістки не менш як 67 мамонтів; крім того, знайдено кістки носорога і інших тварині Звичайно, полювання на великих звірів було для палеолітичних •людей, озброєних довбнею і каменем, справою нелегкою. Доводилося застосовувати колективні облави. Тварин заганяли на високі кручі, падаючи з яких вони розбивалися на смерть, або в такі місця, де вони ставали порівняно легкою здобиччю: в болота, грузькі місця, взимку — в глибокі снігові замети. При розкопках стоянки знайдено чимало виробів з кременю і кістки. Серед цих знахідок були заготовки, незакінчені вироби, відходи виробництва і сировина. Обробку кременю і кістки провадили безпосередньо на стоянці її жителі. Знайдено і готові вироби — з н а р я д д я (різці, скребачки тощо), які застосовувалися для обробки дерева, шкіри, розробки туш і т. д. Особливий інтерес становлять знахідки, які відбивають ідеологічні уявлення палеолітичної людини,— найдавніші пам'ятки образотворчого мистецтва. Верхній палеоліт характеризується оформленням перших примітивних релігійних систем — анімізму (обоження людиною речей навколишнього світу), тотемізму (обоження тварин) та магії (віра в можливість впливати на розвиток подій за допомогою певних дій і обрядів). Це була перша спроба людини пояснити навколишній світ і активно впливати на нього. Серед речей, знайдених на Кирилівській стоянці, є кілька великих уламків кісток з вирізьбленими на них, досить складними, рисунками [111; 44; 45]; їх зміст зрозуміти нелегко, але не може бути сумніву, що вони мають безпосереднє відношення до тих примітизнорелігійних уявлень, оформлення яких припадає саме на добу верхнього палеоліту, Ці рисунки являют^ собою важливу пам'ятку стародавнього мистецтва. ; Сліди другої палеолітичної стоянки були виявлені ротаав р в урочищі Протасів Яр поблизу Байкового кладовища [77, с. 40\ 104; 188, с. 151]. На жаль, систематичних розкопок на цьому місцезнаходженні не провадилося. |Урочище Протасів Яр було молодим глибоким яром (нині він засипаний), що перерізав південно-східний схил т а к званої Батиєвої гори — підвищення' правого берега річки Либеді) Рештки палеолітичного часу були виявлені під час будівництва залізниці. Вони трапилися з самому гирлі яру, біля підніжжя Батиєвої гори, на глибині понад 15 м від сучасної" поверхні. З а своїм характером знахідки подібні до 10

кирилівських: тут т а к о ж виявлено залишки вогнищ у вигляді тонких прошарків вугілля та попелу; знайдено кістки викопних тварин, крем'яні вироби, уламки крем'яної сировини. Н е з в а ж а ю ч и на скромний характер цих знахідок, їх досить для висновку, що й у цьому місці за доби верхнього палеоліту існувала стоянка первісних мисливців, подібна до Кирилівської; „ _ Наступна доба у розвитку людського суспільства І ТЛПІЛ/ІІ ПАПІ* * епіпалеоліту носить назву ешпалеолітичної ( X V — X I I тисячоліття до н. е.). Ц е — період, перехідний від палеоліту до нового кам'яного віку (неоліту). В цей час в Середній Наддніпрянщині встановлюється ландшафт, близький до сучасного. Тодішній клімат нагадував кліматичні умови нинішньої лісостепової смуги. Одночасно формується рельєф; з'являється перша тераса Дніпра. Степові простори поступово відступають перед лісовими масивами. Р а з о м з цим зникають холодолюбні тварини •— мамонт, носорог, північний олень; на їх місце з'являються типові представники сучасної фауни лісостепової Європи: ведмідь, вовк, благородний олень, заєць, лисиця тощо. У зв язку з змінами в ландшафті подекуди змінюється і характер основної діяльності первісної людини. Замість колективних форм полювання на великих стадних тварин типу мамонта чи носорога розвивається індивідуальне полювання на дрібного нестадного звіра, яке вимагає інших способів і інших знарядь. Головною зброєю мисливця стає лук з стрілами — один з найвидатніших винаходів первісної людини. Одночасно починає розвиватися рибальство. У зв'язку з цими змінами замість багатолюдних і порівняно тривалих стоянок з довгочасними ж и т л а м и з'являються невеликі короткочасні стійбища з невеликими легкими спорудами. Характерним прикладом стоянки доби епіпалеоліту може в в а ж а тися верхній горизонт Кирилівської стоянки [216]. Площа стоянки була невеликою: вона мала не більше ЗО м завдовжки. Жодних слідів довгочасних жител тут не виявлено: характерним типом споруд тоді були тимчасові курені, що найбільше відповідали напівкочовому побуту епіпалеолітичних мисливців [72, с 612]. С к л а д фауністичних решток, виявлених на стоянці, помітно відрізняється від остеологічного матеріалу нижнього горизонту. Тут виступають кістки вовка, ведмедя (?), гієни, а т а к о ж лева. Помітно змінився і характер крем'яного інвентаря [28]. Ч и м а л о знайдено відходів виробництва; серед речей траплялися правильної форми пластинки, скребачки, різці, пластинки з затупленим краєм тощо. П е р е в а ж н а більшість знарядь має д у ж е невеликі розміри і н а б л и ж а є ться до так званих .мікролітів, які становлять найхарактернішу ознаку інвентаря епіпалеолітичного часу. Траплялися і справжні мікроліти — з н а р я д д я вкладишевого типу, які застосовувалися не самі по собі, а як деталі (вкладиші) для дерев'яних або кістяних оправ великих складних знарядь. 11

На північній околиці сучасного міста, поблизу Дніпровської водогінної станції ( Д В С ) , виявлена стоянка пізньоепіпалеолітичного часу (так звана свідерсько-тарденуазька стадія) [195; 196]. Вона була розташована на краю високого (понад 20 м) правого берега Дніпра. Культурні рештки були виявлені на роздуві площею близько 100 м 2 , в центрі якого знаходилося невелике вогнище. Довколо кострища скупчилася основна маса знахідок, що с к л а д а л а с я з крем'яних знарядь, кусків кременю з слідами обробки, звичайних уламків необробленого кременю, кальцинованих кісток, а т а к о ж перепалених кусків граніту. Серед крем'яних виробів, знайдених на стоянці, д у ж е цікаві два наконечники стріл, які свідчать про застосування жителями стоянки лука. Щ е одна стоянка епіпалеолїтичної доби виявлена на протилежній, південній околиці Києва, поблизу колишнього села Чапаєвки, в урочищі Перетічок [195]. Вона з а й м а л а частину піщаних дюн в заплаві р. Віти, оточених заболоченою рівниною. Ц е т а к о ж був тимчасовий табір мисливців і рибалок, що носив, мабуть, сезонний характер. ,, . . Початок неолітичної доби збігається з остаточним Неолітичні СТОЯНКИ , завершенням формування сучасного ландшафту Середньої Наддніпрянщини. В галузі соціально-економічного розвитку суспільства це була доба найвищого підйому родового ладу. Рід становить собою таку організацію кровних родичів, яким не дозволяється вступати в шлюбні стосунки і які ведуть спільне господарство, засноване на колективній власності усього роду на з н а р я д д я і засоби виробництва і на його продукцію. Рід — універсальна суспільна організація, в масштабах якої розвивалося все громадське життя — і трудова діяльність, і споживання, і духовне життя, і проблема стосунків з іншими аналогічними суспільними організмами і т. д. Родовід візся по материнській лінії, а на чолі роду стояв виборний ватажок, здебільшого хтось з найближчих родичів старшої жінки — родоначальниці. Екзогамність роду вимагала постійного спілкування кількох родіз. зв'язаних між собою родинними відносинами; сусідні роди об'єднувалися, у фратрії, а ф р а т р і ї — в племена, які іноді досягали значних розмірів. Плем'я — це найвища форма суспільної організації первіснообщинного ладу в його розвиненому вигляді. Утворення союзіз племен знаменує в ж е початок його розкладу. Господарський розвиток за доби неоліту відзначається деякими важливими досягненнями. Винайдення сокири зробило можливим будівництво човнів і тим самим освоєння водної стихії (річок І о з е р і . У зв'язку з цим рибальство висувається як д у ж е в а ж л и в а (часом — найважливіша) галузь господарства; особливого розвитку набувають форми масового лову риби за допомогою сітей. Одночасно людина починає приручати тварин і вирощувати деякі корисні рослини. Кінець неолітичної доби позначений справжньою • резолюцією в галузі економіки — переходом від привласнюючих до відтворюючих форм виробництва: від мисливства, рибальства, збиралвниптза, в процесі яких людина лише брала у природи те, що остання д а в а л а їй в 12

більш-менш готовому вигляді,, до скотарства і землеробства, які становили в ж е активне втручання людської праці у самі відтворюючі процеси природи. Поселення ранньонеолітичної доби за своїм типом були ще дуже подібні до епіпалеолітичяих стоянок, являючи собою тимчасові стійбища мисливців і рибалок. Внаслідок розвитку рибальства зв'язок неолітичних стоянок з рікою стає ще безпосереднішим: переважна більшість з них розташовується в з а п л а в а х або на першій надзаплавній терасі річкових долин, на піщаних дюнах понад самою водою. Такі стоянки відомі по всій долині Дніпра, в тому числі на території сучасного Києва: в районі Совок, на Солом'янці, на Лисій горі, в Пирогові, біля Чапаєвки, в районі Оболоні, на Пріорці, на Микільській Слобідці, у Вігуровщині і т. д. [11; 17; 60; 177; 196; 197; 220]. Характерним прикладом неолітичних стоянок можуть бути три стоянки в районі Микільської Слобідки, розташовані на піщаних дюнах низького лівого берега Дніпра [60; 177]. Тут виявлено кілька ям та вогнищ, частина з яких відноситься до неолітичної доби, а частина до пізніших періодів (енеоліту, доби бронзи і раннього заліза, до ранньослов'янського часу). Речовий матеріал неолітичного часу, знайдений під час розкопок, складається з крем'яних виробів (скребачки, пластинки, вістря, наконечники стріл, нуклеуси, віджимники тощо), які ще д у ж е нагадують епіпалеолітичні форми, і уламків глиняного посуду — найдавнішого в Середній Наддніпрянщині. Він відзначається надзвичайною примітивністю. Здебільшого це уламки простих за формою горщикоподібних посудин з плоским дном, а т а к о ж гостродонних посудин, виготовлених з грубообробленої Г Л И Н И з рослинними домішками. Іноді в горішній частині посудини в процесі формування застосовувалися рослинні мотузки, які повинні були стягувати посудину і не давати їй розвалитися. Обпалювалися посудини просто на багатті і досить погано. Все це свідчить про д у ж е недосконалу техніку гончарного виробництва, яке в той час ще тільки-тільки зарод ж у в а л о с я . Орнамент являє собою відтиски штампів, прочерчені та прогладжені риски і лінії, що утворювали різні, іноді досить складні композиції. Цікавою стоянкою є неолітична стоянка поблизу кол. села Чапаєвки [196], розташована на піщаній терасі при впадінні р. Віти в Дніпро. Тут було виявлено житло у вигляді напівземлянки, яке мало заглиблену в землю частину прямокутної форми з округлими кутами. Розміри заглибленої частини становили до 3 м з а в д о в ж к и і 2—2,5 м завширшки; глибина її не перевищувала 0,4 м. В центрі знаходилося вогнище, яке обігрівало житло і служило для готування їжі. У заповненні житла і довкола нього знайдено уламки неолітичного посуду, крем'яні знаряддя і відходи виробництва крем'яних речей, а т а к о ж досить рідкісну для доби неоліту річ — глиняне прясло, що свідчить про початки ткацького виробництва, Останнє дало змогу людині шкури тварин, які до 13

того були єдиним матеріалом для виготовлення одягу, замінити тканинами. Унікальну знахідку являє собою черепок, в глині якого виявився відбиток зерна культурного ячменю [198]. Цей ячмінь, що напевне вирощувався жителями стоянки, є найдавнішим свідченням хліборобства у неолітичного населення Східної Європи ще в IV—III тисячолітті до я . е. Отже, стоянка у Чапаєвці має, порівняно з іншими стоянками неолітичного часу, деякі специфічні риси, що вказують на певні зрушення у розвитку середіньодніпровських неолітичних племен. Жителі цієї стоянки, що в ж е почали переходити до землеробства, будували постійні житла. Напівкочовому мисливському побуту приходив кінець: землеробське виробництво в и м а г а є осілості. Отже, це в ж е не стоянка, а поселення — одне з найдавніших у Середній Наддніпрянщині. Печери Початок переходу середяьодніпровсьхих племен д о осілого життя приводить до заселення печер і перетворення останніх на більш-менш постійні житла. Освоєння печер під житло відоме з д у ж е древніх часіз і було поширене в ж е в епоху середнього палеоліту. Але такі ж и т л а зустрічаються головним чином у районах з гірським ландшафтом, де існували природні печери. На території У Р С Р печери, заселені палеолітичною людиною, відомі в Криму. Заселення печер в районі Києва відноситься до значно пізнішого часу, не раніше від пізньонеолітичної доби. Ці печери становлять характерну рису київського культуріно-історичного ландшафту і відомі на великій площі від Куренівки і Пріорки на півночі до Лисої гори і щ е далі на південь [5; 7]. У деяких печерах проведені археологічні розкопки. Зокрема, дослідженню були піддані печери, викопані в так званих Кирилівських висотах, понад Смородинським узвозом. В них були виявлені сліди тривалого заселення: залишки кам'яних вогнищ, уламки глиняного посуду пізньонеолітичної доби, крем'яні ножі, наконечники списів, кам'яні молотки, у л а м о к каїм'яної «пилки», кістки тварин, частково зозколені, кістки риб, річкові черепашки тощо [5, с. 248—250]. Аналогічні печери відомі в багатьох районах сучасного Кнєза: в районі Печерська, на Звіринці, на Лисій горі тощо. Відомі вони і за межами міста — як вище, т а к і нижче по Дніпру. Не всі ці печери існували за часів неоліту, багато з них виникло значно пізніше, але в деяких було виявлено й рештки життя д у ж е древніх епох. Такі знахідки, наприклад, трапилися в печері, розташованій поблизу кол. Л а н ц ю гового мосту і обслідуваній проф. Іванішевим [11, с. 31], а т а к о ж в деяких лаврських печерах. Кінець неолітичної епохи ознаменований утзоренПоселення трипільської культури, яка я в л я є н я м так зваиої ґ J J г трипільського часу собою ґблискучу сторінку в культурно-історичному розвитку Середньої Наддніпрянщини. Епоха трипільської культури носить назву енеолітичної (мідно14

кам'яної) і являє собою добу, перехідну від кам'яного віку до бронзового. В цей час вперше метал — мідь — стає відомим людині, а л е він ще не застосовується як матеріал для виготовлення знарядь праці, а використовується лише для прикрас та деяких сакральних речей (жертовні ножі тощо) Тому період трипілля ще не можна відносити до епохи бронзи. ^ ^ е т ^ ^ р и . В галузі соціально-економічного розвитку трипільська культура характериІ^-^ШгЙЩЩ' зується остаточним переходом до відтворюючих форм господарства: хліборобства ІМ'Ш^^М^ШІІ ' с к 0 т а р с т в а . Разом з тим трипільські племена переходять до цілком осілого життя; тимчасові стійбища змінюються великими тривалими поселеннями, які існують протягом життя багатьох поколінь. Епоха трипільської культури — кінець піднесення і початок розкладу родового суспільства.

Рис. 2. Ш л і ф о в а н а к а м ' я н а соквра з З а м к о в о ї гори.

Рис. 3. Посудина трйпільської культури з монохромним розписом.

З погляду культурного трипільські племена досягли досить високого розвитку. В р а ж а є , зокрема, технічна і художня досконалість трипіль-. ського посуду, здебільшого розмальованого однією, двома чи трьома фарбами або прикрашеного різноманітними видами прочерченого та рельєфного орнаменту. Великого поширення набула глиняна скульптура, яка, безперечно, мала культовий характер (статуетки людини чи тварин). Господарство трипільських племен мало землеробсько-скотаоську основу. їм були відомі просо, ячмінь, пшениця; розводилися всі основні види свійських тварин: велика і дрібна рогата худоба, свиня, кінь, а т а к о ж перша з приручених тварин—собака. Розвивалося ткацтво, гончарство, домобудівництво. Головною сировиною для виготовлення знарядь праці залишався камінь, а також дерево, кістка і ріг. Вперше поселення трипільської культури були відкриті В. В. Хвой15.

к о ю на території К и є в а [216], хоча н а з в у свою культура д і с т а л а від містечка Т р и п і л л я на Київщині, в районі якого були д о с л і д ж е н і найбільш х а р а к т е р н і її п а м ' я т к и . Н а поселенні, р о з т а ш о в а н о м у понад садибою № 81 по вул. Фрунзе, що н а л е ж а л а відомому у к р а ї н с ь к о м у х у д о ж н и к у С. І. Світославському, було розкопано 12 н а п і в з е м л я н о к . Вони м а л и з а г л и б л е н у в землю частину глибиною до 0,4 м, д о в ж и н о ю 3—5 м і шириною близько 2—2,4 н. Н а з е м н у частину ж и т л а становили стіни на д е р е в ' я н о м у каркасі, плетені з хмизу і о б м а з а н і глиною. П е р е к р и т т я м , мабуть, с л у ж и л а покрівля, вкрита насипною з е м л е ю чи о б к л а д е н а дерном. В ж и т л а х знаходилися вогнищеві ями, до яких вели сходи з к і л ь к о м а уступами, а всередині ями — глиняна піч з півкруглим склепінням і димоходом а б о вогнище. Іноді стіни о б м а з у в а л и с я глиною і о б п а л ю з а л и с я . Розкопками виявлено і подвійні ж и т л а , що с к л а д а л и с я з двох подібних заглиблень, з'єднаних переходом до 0,7 м з а в ш и р ш к и і перекритих одним дахом. Речовий м а т е р і а л с к л а д а в с я з кераміки, о р н а м е н т о з а н о : відбитками ш т а м п и к і в чи ш н у р а або розписаної в одну ф а р б у ; з н а р я д ь виробництва (крем'яні скребачки, ножовидні пластинки, проколки, к а м ' я н і сокири з ш л і ф о в а н и м лезом, рогові мотики, кістяні проколки, глиняні п р я с л а ) . Ц і к а в о ю з н а х і д к о ю є л и в а р н а формочка д л я виготовлення плеских мідних сокирок: вона свідчить про те, що принаймні деякі мідні речі виготовлялися ж и т е л я м и поселення. З предметів озброєння знайдені крем'яні наконечники стріл. П а м ' я т к о ю ідеологічних у я в л е н ь трипільського часу є ~нпові гли няні статуетки, які зустрічаються при розкопках кожного поселення трипільської культури і я в л я ю т ь собою культові п р е д м е т и а разом з тим п а м ' я т к и с т а р о д а в н ь о г о образотворчого мистецтва. В е л и к а кількість кісток свійських тварин свідчить про розвиток с к о т а р с т з а . Д р у г е поселення пізньотрипільського часу було р о з т а ш о в а н е недалеко від описаного вище, на горі Юрковиці [16]. Тут б у л о виявлено з а г л и б л е н н я (очевидно, від ж и т л а ) та ями, заповнені ч е р е п а ш к а м и , кістками тварин та у л а м к а м и битого посуду трипільського типу, а так о ж з а л и ш к и глиняної о б м а з к и від вогнищ чи печей. Гипозе пізньотрипільське поселення було виявлене і частково д о с л і д ж е н е на Сирці [74]. Поселення трипільської культури на території К и є з а в и я в л е н о ще в багатьох місцях: на Андріївській, або Старокиївській, горі нині сад и б а Історичного м у з е ю ) ; в районі вул. В. П і д в а л ь н о ї , біля О к р у ж н о г о Будинку офіцерів, в Корчуватому, Пирогові, в районі Ч а п а є в к и і ін. [178; 220; 110]. О т ж е , територія сучасного Києва у ж е в епоху трипільської культури була з а л ю д н е н а досить інтенсивно. Гірше стоїть справа з д о с л і д ж е н н я м могильників Могильники трипільської культури, які і з а р а з м а й ж е невідомі г с о ф п в с ь к о г о типу . дослідникам. Н а т о м і с т ь в Середній Н а д д н і п р я н щ и н і , в околиці К и є з а , виявлено кілька масових могильників типу перехідних від трипільської культури 16

до культури епохи бронзи. Один з цих могильників досліджено на південній околиці лівобережної частини Києва — в хут. Червоному [63]. Цей могильник був розташований на надзаплавній терасі лівого берега Дніпра, займаючи велику піщану дюну довжиною 75 м і шириною близько 50 м. Розкопками виявлено 195 поховань з обрядом тілоспалення, причо-му рештки знаходились або в урні, або просто в земляній ямці. Кількість урнових і безурнових поховань майже однакова (101 урнове поховання і 94 — без урн). Частина поховань супроводжув а л а с я речовим інвентарем, що складався з кераміки, знарядь праці, прикрас та предметів озброєння. Кераміка представлена в основному посудинами банкоподібної чи горщикоподібної форми різних розмірів. Деякі з них за пропорціями наближаються до глеків без ручки або кринок. Крім того, траплялися широкогорлі амфори, кухлики з однією ручкою, мініатюрні посудинки з кришками тощо. Посуд орнаментований відбитками мотузочки, наколами, а найбільше — рельєфними шишечками або вушками. Сліди розпису фарбою виявлено лише в одному випадку. Кераміка Червонохутірського могильника багатьма рисами нагадує пізньотрипільську, хоча загалом становить вже новий, пізніший тип. При похованнях знайдено чимало крем'яних виробів: ножовидні пластини, часто ретушовані; пластинчаті кинджали; наконечники стріл; скребачки; сокирки з полірованим лезом тощо. Знайдено також шліфовані сокирки проушного типу, виготовлені з кристалічних порід каменю (гнейс, кристалічний сланець тощо). Інтересні вироби з міді: чотиригранне шило, пластинчаті браслети, намистини-пронизки, виготовлені з спірально закручених вузеньких пластинок, трубочки-пронизки, скручені з широкої пластинки, кілька мідних кинджалів, що, напевне, мали ритуальне значення, а т а к о ж два наконечники дротиків. Інші речі дуже нечисленні: кістяна проколка, кілька янтарних намистин. Збереженість поховань дала можливість встановити план розкопаної частини могильника. Виявилося, що поховання скупчувалися на невеликій площі близько 100 м 2 . Аналогії Червонохутірському могильнику відомі як на південь від Києва (с. Софіївка Бориспольського р-ну), так і на північ від міста (Чернин Вищедубечанського р-ну) [75; 76; 181; 90]. З а іменем с. Софіївки культурний тип, представлений в описаних могильниках, названий софіївським. Наявність в похованнях, та ще й у великій кількості і різноманітності, озброєння є дуже важливим показником суспільного розвитку пізньотрипільських племен. Ці знахідки є найдавнішим на наших землях свідченням військової діяльності місцевого населення. Досі наконечники стріл чи дротиків становили озброєння мисливців. Але кинджали і особливо бойові сокири Червонохутірського могильника були приналежністю воїнів. Розвиток землеробства і скотарства, початок мідної металургії приводив до нагромадження в руках окремих родів чи об2—236

Рис. 4. Речі з Червонохутірського могильника.

щин багатств у вигляді продуктів сільськогосподарського виробництва, худоби, металу, які треба було захищати. Війна заради збагачення шляхом захоплення чужого майна стає явищем звичайним і звичним. Особливо характерною війна стає в наступну добу — добу бронзи. Початок доби бронзи у Середній Наддніпрянщині епох"ЛбЄронзи відноситься до рубежу III та II тисячоліття до н. е. В цей час суспільство переходить на новий етап історичного розвитку, який Ф. Енгельс називав середнім ступенем варварства [71, с. 21—22]. В цей час відбувається перший великий суспільний поділ праці: скотарські племена відділяються від хліборобських. Разом з цим вони переходять до кочового способу життя, що було продиктовано інтересами їх основної галузі виробництва. Метал — бронза — стає поширеним матеріалом для виготовлення знарядь праці і зброї, хоча й на цьому етапі він не повністю витискає камінь. Родовища міді і олова є далеко не всюди. Найдавнішими вогнищами палеометалургії стають Мала Азія, Егеїда (острівна Греція), Прикарпаття, Кавказ. Звідси метал поширюється на величезних просторах, стимулюючи розвиток міжплемінної торгівлі, викликаної початком суспільного поділу праці. Швидкий розвиток землеробського і особливо скотарського виробництва обумовлює нагромадження багатства в руках окремих родів і племен. Прагнення, з одного боку, зберегти свої власні багатства, а з другого — оволодіти чужими приводить до того, що війна стає звичайним і повсякденним явищем, перетворюючись в джерело здобуття матеріальних благ. Саме в цей час складається тип пастуха-воїна, так. характерний для «варварської» епохи. Основою суспільної організації стає батьківський рід, що теж є наслідком розвитку землеробсько-скотарського виробництва і нагромадження багатства. Основне багатство цієї доби - - худоба — н а л е ж а ла чоловікові, і він прагнув передати її в спадщину своїм синам. Д л я цього треба було, щоб чоловік не переходив до . жінчиного роду, а за'лишався у своєму. Так відбулася заміна материнського роду патріархальним — подія, яку Ф. Енгельс називав «всесвітньо-історичною по^ разкою жіночої статі» [71, с. 51]. , Д о б а бронзи на території Середньої Наддніпрянщини хронологічно збігається з тимчасовими змінами в кліматичному режимі країни в бік посилення посушливості (так званий суббореальний, або ксеротермічний, клімат). У зв'язку з цим відбуваються зміни в характері ландшафту: лісова рослинність відступає на північ, в ! районі Києва панує степовий ландшафт. Знахідка на одному з київських .поселень кісток сайгака — типової степової тварини — підтверджує це досить очевидно. Землеробство в Середній Наддніпрянщині в цей час було можливе лише вздовж річок, в долинах яких зберігається рослинність — гаї і залишки лісів. . Район Києва був одним з тих районів, де і я цей час існувало осіле життя. Залишки поселень II і першої половини І тисячоліття до н. е. 2*

виявлені на території сучасного Києва в багатьох місцях. Більшість з них тулилася до води, що було викликано посушливістю клімату. Весь низький берег Дніпра від Старосілля до Червоного хутора був зайнятий суцільним ланцюгом поселень доби бронзи, розташованих на піщаних дюнах і терасах берега ріки. Одним з них є поселення у Микільській Слобідці, виявлене на березі Русанівської протоки Дніпра, поблизу пристані 2 . Тут трапляються уламки характерного посуду епохи бронзи, прикрашеного орнаментом у вигляді відтисків мотузочки, геометричних узорів, утворених рисочками і насічками, пальцевих зашипів тощо. Кераміка та інші речі (глиняні прясла, грузила) трапляються безпосередньо на пляжі протоки, куди вони вимиваються з обриву першої надзаплавної тераси. Аналогічні поселення виявлені і в інших місцях лізого берега, а також на Трухановому острові [88, с. 28]. На високих кручах правого берега Дніпра в межах Києва поселення доби бронзи відомі в кількох пунктах. Одним з них є З а м к о в а гора ( і н а к ш е — Киселівка), де виявлено культурну верству доби бронзи товщиною близько 0,4 м [160, с. 149]. Речовий матеріал поселення складається з кераміки двох типів. Перший з них становлять уламки посудин, прикрашених врізаними або прочерченими лініями, узорами з відтисків штампів; другий складається з уламків посудин, прикрашених рельєфними смужечками, що в свою чергу утворюють різні композиції. Іноді рельєфний орнамент поєднується з орнаментом у вигляді пальцевих зашипів. Можна відзначити невелику посудину банкоподібної форми, прикрашену відтисками місяцеподібної форми, зробленими зазубленою черепашкою Unio. Крім кераміки знайдено дві кам'яні кульки "(очевидно, розтирачі до зернотерок) та багато кісток тварин. Поселення на Замковій горі відноситься до середнього періоду бронзи (так звана катакомбна культура). Аналогічні поселення існували в Києві ще в кількох місцях, але дослідження їх ще не провадилися. Відзначимо також знахідки окремих речей епохи бронзи, які є цікавим додатком до матеріалу поселень. Так, на Подолі було знайдено два бронзові браслети; на Старокиївській горі — бронзову втулчасту сокиру (кельт) тощо [88, с. 28]. На горі над Хрещатиком, проти вул. Леніна, при випадкових обставинах трапилася характерна сокирка з пірофілітового сланцю з просвердленим отвором для рукоятки 3 . Вона була предметом озброєння і символом влади. Біля VIII—VII ст. до н. е. племена Середньої Надпечаток дніпрянщини вперше познайомилися з залізом, а в залізного віку v i i — V I ст. воно входить в побут д у ж е міцно. В цей час знову встановлюється вологий (так званий субатлантичний) клімат, що зберігається і в наші дні. Р а з о м з тим на Середню Над2 3

Розвідка автора (неопубл.) Зберігається в Музеї історії Києва.

дніпрянщину повертається властивий їй лісостеповий ландшафт, такий зручний для хліборобства. Оволодіння залізом — цим найдосконалішим матеріалом для виготовлення знарядь і зброї — становило цілу революцію у виробництві. Почалася епоха, яку Ф. Енгельс називав епохою залізного плуга, залізної сокири і Меча [71, с. 149]. Розвиток виробництва в цю добу визначається початком орного хліборобства, яке прийшло на заміну мотнжному і вирубному. Спочатку застосовується дерев'яна соха, і лише десь близько IV—II ст. до н. е. у лісостеповій смузі Східної Європи з'являється рало з залізним наконечником. Перехід до орного хліборобства різко підносив продуктивність праці, що тягло за собою прискорення соціальної диференціації суспільства, швидке нагромадження багатств, початок експлуатації людини людиною в найпримітивнішій формі патріархального рабства, і як н а с л і д о к — р о з к л а д родової організації, перехід до територіальної общини і початок поділу суспільства на багатих і бідних. Д о б а раннього заліза у Середній Наддніпрянщині називається скіфською. В цей час племена нашої країни вперше згадуються в письмових джерелах. Грецькі письменники V—IV ст. до н. е. нашу батьківщину називали Скіфією, а її населення — скіфами, незалежно від походження і етнічної приналежності. Серед них були власне скіфські племена — скотарі іранського походження, що прийшли в Північне Причорномор'я з південного сходу. Але були тут і місцеві племена, переважно хліборобські, що з погляду етнічного не мали до скіфів ніякого відношення. В Середній Наддніпрянщині, за повідомленням Геродота [Herod., IV, 17, 21], жили племена скіфів-орачів, а т а к о ж (можливо) неврів та будинів. Існує думка про слов'янську приналежність цих племен [199; 200]. Археологічними пам'ятками цих племен є великі городища, відкриті поселення та курганні могильники, густо розкидані по всій лісостеповій смузі. Д в а «скіфські» городища, зокрема, розташовані на південній околиці Києва. Одне з них знаходиться в межах сучасної міської території — між Феофанією і колишнім селом Хотовим [110; 153]. Воно розташоване на ділянці невисокого плато, що підноситься н а д долиною р. Віти, з одного боку окресленій схилами долини, а з двох — схилами бічних ярів. З напольного боку городище захищене валом і ровом, а при в'їзді — курганоподібними насипами, які, очевидно, були фундаментами дерев'яних башт. Те, що жителям поселень, подібних до Хотівського городища, доводилось укріплювати свої оселі, свідчить не лише про постійність військової небезпеки, але й про наявність певної суспільної організації, здатної забезпечити реалізацію великих і складних робіт по будівництву фортифікацій. Розкопками Хотівського городища виявлено рештки наземних жит е л — розвали обпаленої глини від стін (деякі куски мають відбитки дерев'яних конструкцій від каркасу) та глинобитних печей. Речовий 21

матеріал складають уламки глиняного посуду, головним чином — фрагменти ліплених посудин банкоподібної форми, прикрашених наліпними валиками з защипами, проколами, защипами по краю вінців. Траплялися також уламки лискованих мисок з загнутим досередини краєм, характерних черпаків скіфського типу з ручками, великих посудин з конічною верхньою частиною. Знайдено багато кісток тварин, як свій-

ських (велика і дрібна рогата худоба, кінь, свиня, собака), так і диких (олень, лось, дика свиня, заєць), які свідчать про розвиток скотарства і мисливства. Уламки посуду грецького походження є свідченням торговельних зносин жителів городища з античними містами Причорномор'я. Городище в Хотові датується знахідкою скіфського бронзового наконечника стріли, характерного для VI ст. до н. е. Але разом з тим серед матеріалу, здобутого розкопками, траплялися речі (кераміка), характерні і для пізнішого часу — I V — I I I ст. до н. е. Отже, городище 22

існувало значний відрізок часу і безпосередньо підходить до періоду зарубинецької культури, пам'ятки якої будуть гемою наступного розділу. Можливо, з Хотівським городищем зв'язується знахідка корінфської монети V ст. до н. е. поблизу Феофанії [203, с. 20]. Точне місце цієї знахідки невідоме, можна припускати навіть, що вона походить безпосередньо з території городища. Але якщо ця монета трапилася і поза межами укріплення, все одно вона, треба гадати, потрапила в землю не без участі мешканців нашого поселення (в V ст. до н. е. воно

Рис. 6. Речі з Хотівського городища.

в усякому разі існувало). Ця монета є важливою пам'яткою торгівлі місцевих племен Київщини з античним світом 2,5 тис. років тому. Другим городищем скіфського часу, розташованим в районі Києва, є Ходосівське городище. Воно т а к о ж знаходиться на південній околиці міста, поблизу с. Ходосівки і відноситься до типу так званих великих скіфських городищ [110, с. 46—47]. Поряд з пам'ятками типу Хотівського та Ходосівського городищ в Середній Наддніпрянщині за доби раннього заліза існували неукріплені поселення, які мають назву поселень підгірцівського типу [62] — від с. Підгірці, південніше Києва, де вперше було виявлено подібний матеріал. Сліди таких поселень відомі і на території сучасного Києва. Зокрема, кілька таких поселень, розташованих на піщаних видувах низького лівого берега Дніпра, виявлено поблизу хут. Червоного на південносхідній околиці міста [61]. Характерна кераміка підгірцівського типу у невеликій кількості трапилася на Замковій горі, хоча ні конкретних споруд, ні добре вираженого культурного шару тут виявити не пощастило [226, с. 101]. Особливо ж слід відзначити глиняний світильник античного виробництва, знайдений на цій горі [88, с. 29]. Він являє собою низеньку плоско-сферичну плошку з одним рожком для ґнотика та горизонтальною ручкою дугоподібної форми. Д а т а цього світильника— V—IV ст. до н. е. Він теж є свідченням торговельних зносин населення території Києва, з грецькими колоніями в другій половині І тисячоліття до н. е. 23

Рис. 7. Речі підгірцівського

типу.

Кераміка скіфського типу була ще знайдена на Кирилівських висотах, на садибі художника Світославського [176, с. 155]. Залишки цього ж часу відзначено на Кристеровій гірці, теж в районі Куренівки [103, с. 58]. Можливо, до тієї ж доби відносилися урни, знайдені поблизу Іорданської церкви на Куренівці та на лівому березі Дніпра, біля Микільської слобідки [187, с. 307—308]. Відзначимо також значну кількість випадкових знахідок окремих речей доби раннього залізного віку, зафіксованих' в різних районах. Києва. Особливо часто траплялися бронзові тригранні наконечники стріл — одна з найхарактерніших ознак скіфської культури. Знахідки окремих речей скіфського часу відомі на Старокиївській горі, поблизу Софійського собору, на Пріорці, у КиєвоПечерській Лаврі, на Лисій горі і т. д. [88, с. ЗО]. У невизначеному ближче Рис. 8. Античний світильник з З а м к о вої гори. місці знайдено мідну булавку скіфського типу [139, с. 198]. Ці знахідки можуть бути серйозним доповненням до наявних відомостей про заселення території сучасного Києва в ранньозалізну епоху. Розглянуті стародавні пам'ятки на території сучасДокиївські ного Києва, що охоплюють час від палеоліту допоселення III ст. до н. е., свідчать про залюднення цієї території на протязі усього окресленого часу. Немає скільки-небудь значного періоду в історії Середньої Наддніпрянщини, який не був би так чи інакше представлений на території нашого міста. Отже, археологія Києва розгортає перед нами повну картину історії середньодніпровських племен — в і д першої появи людини за доби верхнього палеоліту а ж до часів, коли починається історія слов'янського Києва,— «матері городам руським». Але невірно було б думати, що всі розглянуті пам'ятки показують нам послідовну історію самого Києва, тобто того населеного пункту, який існує сьогодні. Вони не становлять безперервної історичної традиції розвитку; це історія не одного й того самого поселення, а великої кількості поселень, які на певному етапі розвитку припинили своє існування. В жодному місці не знайдемо повної сукупності археологічних, нашарувань, яка відбивала б безперервне існування конкретного поселення (чи поселень) від доби раннього заліза (чи ще давнішої) доепохи середньовіччя. Отже, розглянуті вище поселення не тільки не можуть вважатися . містом Києвом, але й тими поселеннями, на базі яких виникло місто.. Вони становлять передісторію Києва, і їх треба розглядати як докиївські. На території нашого міста вони передували появі тих поселень,, розвиток яких уже може вважатися безпосередньою частиною історії Києва.

Розділ

ПОЧАТОК

ІСТОРІЇ

КИЄВА

Д о б а б л и з ь к о р у б е ж у нової е р и с т а н о в и т ь в історії К и є в а в а ж л и в и й е т а п : с а м е в ц ю д о б у на т е р и т о р і ї К и є в а з ' я в л я є т ь с я р я д п о с е л е н ь , які м о ж н а в в а ж а т и о с н о в о ю д л я в и н и к н е н н я м і с т а . Ц і п о с е л е н н я т е ж с а м і по собі міс т о м щ е не б у л и , а л е їх і с т о р і я в ж е є н е в і д ' є м н о ю ч а с т и н о ю історії К и є в а , т о м у їх, на в і д м і н у в і д б і л ь ш д а в н і х , д о к и ї в с ь к и х п о с е л е н ь у м о в но н а з и в а є м о « п р о т о к и ї в с ь к и м и » . Б і л я р у б е ж у нової ери в С е р е д н і й Н а д д н і п р я н щ и н і б у л а п о ш и р е н а з а р у б и н е ц ь к а к у л ь т у р а ( в і д с. З а р у б и н ц і Переяслав-Хмельницького р-ну, д е в п е р ш е в и я в л е н і її п а м ' я т к и ) . Н о с і я м и її б у л и н а щ а д к и х л і б о р о б с ь к и х п л е м е н , які ж и л и в цій м і с ц е в о с т і у п о п е р е д н ю , с к і ф с ь к у д о б у . П р о ц е с в и н и к н е н н я з а р у б и н е ц ь к о ї к у л ь т у р и с к л а д н и й : її г е н е т и ч н о ю о с н о в о ю б у л и як п а м ' я т к и « с к і ф с ь к о ї » к у л ь т у р и типу Х о т і в с ь к о г о гор о д и щ а [204], т а к і п а м ' я т к и п і ц г і р ц і в с ь к о г о т и п у [62J, к р і м того, в її створенні брали участь деякі західні елементи (так з в а н а поморська к у л ь т у р а ) [108]. О с н о в н о ю г а л у з з ю в и р о б н и ц т в а з а р у б и н е ц ь к и х п л е м е н б у л о хлібор о б с т в о , про щ о с в і д ч а т ь з н а х і д к и с і л ь с ь к о г о с п о д а р с ь к и х з н а р я д ь (серпів, з е р н о т е р о к ) , а т а к о ж з а л и ш к і в з е р н а чи в і д б и т к і в з е р н и н і с о л о м и к у л ь т у р н и х з л а к і в на г л и н я н і й о б м а з ц і . Д р у г е м і с ц е в с и с т е м і господ а р с т в а н а л е ж а л о с к о т а р с т в у , я к е м а л о осілий х а р а к т е р . З а й м а л и с я зарубинецькі племена також мисливством, рибальством, збиральництвом; д о б р е з н а л и о б р о б к у м е т а л у , д е р е в а , кістки, к а м е н ю . В д е я к и х пунктах були знайдені залишки виробництва (ливарні формочки, шлаки т о ш о ) . З а р у б и н е ц ь к і п л е м е н а з н а х о д и л и с ь н а с т а д і ї т е р и т о р і а л ь н о ї общини; саме общинними с е л и щ а м и були відомі нам поселення зарубинецької культури. Майнова нерівність всередині общини була виражена слабо. Е т н і ч н а п р и н а л е ж н і с т ь з а р у б и н е ц ь к о ї к у л ь т у р и не в и к л и к а є с у м нівів: її н о с і я м и б у л а східна ч а с т и н а т и х с л о в ' я н с ь к и х п л е м е н , які в д ж е р е л а х І—II ст. н. е. в и с т у п а ю т ь під і м е н е м в е н е д і в . В п е р ш е ц е ім'я, з д а є т ь с я , з г а д у є т ь с я щ е в V ст. д о н. е. Г е р о д о т о м (у ф о р м і « е н е т и » ) , проте, ця з г а д к а є непевною. Б і л ь ш ясно висловлюються письменники ново?Уере>ГУ

fifi

початку нової ери — П л і н і й , Таціт, П т о л е м е й [Plin. NH, IV, 97; Tac. G e r m . , 46; Ptol., III, 5, 7], а т а к о ж д е я к і пізніші д ж е р е л а [lord., 34, 119]. З а р у б и н е ц ь к а к у л ь т у р а д а т у є т ь с я часом від II ст. до н. е. до II ст. н. е., а в д е я к и х р а й о н а х свого п о ш и р е н н я (північних) т а к о ж і пізнішими ч а с а м и . Ц я д о б а і м о ж е бути в и з н а ч е н а як венедська. У II ст. я . е. с к л а д а є т ь с я ч е р н я х і в с ь к а к у л ь т у р а (від с. Ч е р н я х і в О б у х і в с ь к о г о району, де були д о с л і д ж е н і перші п а м ' я т к и к у л ь т у р и ) , її носіями б у л а , очевидно, південна ч а с т и н а с л о в ' я н с ь к и х племен (від Сілезії до Середньої Н а д д н і п р я н щ и н и ) , відома в письмових д ж е р е л а х під іменем антів і склавінів. П р а в д а , з приводу етнічної п р и н а л е ж н о с т і черняхівеької к у л ь т у р и існують суперечки (деякі дослідники в в а ж а ю т ь , щ о крім с л о в ' я н носіями її могли бути і інші н а р о д и : с а р м а т и , ф р а к і й ці, готи і т. д . ) , о д н а к більшість спеціалістів с х и л ь н а все ж таки вваж а т и її в основі с л о в ' я н с ь к о ю [124, с. 5—6]. Ч е р н я х і в с ь к а к у л ь т у р а в і д з н а ч а є т ь с я високим д л я свого ч а с у ' р і в н е м розвитку. Археологічний м а т е р і а л м а л ю є досить с к л а д н у г о с п о д а р с ь к у д і я л ь н і с т ь ч е р н я х і в с ь к и х племен: хліборобство, скотарство, мисливство та ін. В а ж л и в и м ф а к т о р о м г о с п о д а р с ь к о г о р о з в и т к у ч е р н я х і в с ь к и х племен б у л о в і д о к р е м л е н н я д е я к и х видів р е м е с л а від сільського г о с п о д а р с т в а : перш з а все в и д о б у в а н н я і о б р о б к и з а л і з а , г о н ч а р с т в а , ювелірної с п р а в и . Р о з в и в а л а с я т а к о ж о б р о б к а д е р е в а , кістки, каменю, т к а ц т в о і т. п. Ш и р о к о г о р о з м а х у д о с я г л а торгівля, з о к р е м а з Р и м с ь к о ю імперією, про щ о свідчать б а г а т о р а з о в і з н а х і д к и римських монет. В с о ц і а л ь н о - е к о н о м і ч н о м у відношенні р о з в и т о к ч е р н я х і в с ь к и х племен поставив їх на г р а н ь остаточного р о з к л а д у первіснообщинного л а ду і у т в о р е н н я к л а с о в о г о с у с п і л ь с т в а . Суспільний поділ праці, н а г р о м а д ж е н н я з н а ч н и х б а г а т с т в в р у к а х о к р е м и х п р е д с т а в н и к і в суспільства, п о г л и б л е н н я майнової нерівності і з в ' я з а н е з цим в и д і л е н н я суспільної верхівки, нарешті, п о ч а т о к . е к с п л у а т а ц і ї л ю д и н и л ю д и н о ю в формі а р х а ї ч н о г о р а б с т в а — все це о б у м о в л ю в а л о поступову л і к в і д а ц і ю общинної системи і в и с у в а л о нові ф о р м и суспільної о р г а н і з а ц і ї , х а р а к т е р ні д л я к л а с о в о г о суспільства. Антський і с к л а в і н с ь к и й союзи племен на чолі з ц а р я м и ( р е к с а м и ) і в е л ь м о ж а м и , б а г а т ь о х з яких ми з н а є м о по іменах, були політичними о р г а н і з а ц і я м и — з а р о д к а м и майбутньої держави. Ч е р н я х і в с ь к а к у л ь т у р а на території Східної Є в р о п и о х о п л ю в а л а в основному лісостепову смугу: С е р е д н ю Н а д д н і п р я н щ и н у , П о б у ж ж я , П і в д е н н у Волинь, Н а д д н і с т р я н щ и н у і Північне П р и к а р п а т т я . Генетичною основою її були більш древні п а м ' я т к и з а р у б и н е ц ь к о г о , пшеворського і л и п и ц ь к о г о типу. У Середній Н а д д н і п р я н щ и н і ч е р н я х і в с ь к а к у л ь т у р а з м і н и л а собою к у л ь т у р у з а р у б и н е ц ь к у б л и з ь к о I I — I I I ст.; п а м ' я т к и , щ о п о є д н у ю т ь риси обох к у л ь т у р , є в і д б и т т я м процесу перер о с т а н н я однієї в другу. А л е на території лісової смуги, у Верхній Н а д д н і п р я н щ и н і , п а м ' я т ки черняхівеької культури н а м невідомі: т а м к у л ь т у р н и й розвиток і в 27

першій половині, і н а в і т ь в середині І т и с я ч о л і т т я н. е. з б е р і г а є з а р у бинецькі т р а д и ц і ї . Р а й о н К и є в а р о з т а ш о в а н и й на межі зони лісу і лісостепу; в к у л ь т у р н о м у відношенні він т е ж з а й м а є п р о м і ж н е місце. З одного боку, п а м ' я т о к черняхівського типу в чистому в и г л я д і тут не з н а х о д и м о ; отже, т е р и т о р і я с у ч а с н о г о міста не входить до а р е а л у їх п о ш и р е н н я . П а м ' я т к и першої половини і середини І т и с я ч о л і т т я н. е., р о з т а ш о в а н і на території К и є в а , з б е р і г а ю т ь в основному з а р у б и н е ц ь к і т р а д и ц і ї , а л е р а з о м з тим в них ясно в и с т у п а ю т ь і черняхівські елементи -— у л а м к и х а р а к т е р н о ї гончарної к е р а м і к и , д е я к і типи п р и к р а с тощо, які т р а п л я ю т ь с я поруч з м а т е р і а л о м з а р у б и н е ц ь к о г о типу. В цьому поєднанні к у л ь т у р н и х елементів з н а х о д и т ь вияв р о з т а ш у в а н н я К и є ва на р у б е ж і м і ж південною і північною г р у п а м и с л о в ' я н с ь к и х племен. Н а й в а ж л и в і ш и м с е р е д п р о т о к и ї в с ь к и х поселень є Поселення поселення на С т а рr о к и ї в с ь к і й , або Андріївській» на Старокиївськш горі

.„

T V

горі, тобто на т ш горі, де в Ї Х — Л І Н ст. б у л а розт а ш о в а н а ц е н т р а л ь н а частина столиці д р е в н ь о ї Русі. Археологічне д о с л і д ж е н н я цього поселення с т а н о в и т ь великі труднощі, оскільки територія його, з а й н я т а в наступні епохи інтенсивно з а б у д о в а н и м и міськими к в а р т а л а м и , б а г а т о р а з і в п е р е к о п у в а л а с ь , а це н а д з в и ч а й н о погано відбилося на стані д р е в н і х к у л ь т у р н и х ш а р і в . П о суті від останніх з а л и ш и л и с я незначні к л а п т и к и в д е я к и х м і с ц я х , випадково залишених неушкодженими. П р о т е з а л и ш к и к у л ь т у р н о г о ш а р у часів р у б е ж у нової ери і п е р ш о ї половини І т и с я ч о л і т т я н. е. з у с т р і ч а ю т ь с я н а С т а р о к и ї в с ь к і й горі сис т е м а т и ч н о в процесі археологічних розкопок. Ц е й ш а р х а р а к т е р и з у є ться типовою з а р у б и н е ц ь к о ю к е р а м і к о ю , в тому числі у л а м к а м и посуду з т е м н о - д и с к о в а н о ю поверхнею. З н а х і д к и цього роду м а л и місце ще при перших д о с л і д ж е н н я х , проведених тут в 1907—1908 pp. В. В. Хвойкою [215, с. 65]. В 1913—1914 pp. т а к о ж б у л а з н а й д е н а к е р а м і к а з а р у бинецького типу [176, с. 153]. Т р а п л я л и с я т а к і з н а х і д к и і пізніше, під ч а с д о с л і д ж е н н я цієї території в р а д я н с ь к і часи. В своїй сукупності вони, безперечно, свідчать про н а я в н і с т ь тут р е ш т о к поселення з а р у б и нецької культури. С т а р о к и ї в с ь к а гора я в л я є собою виступ п л а т о високого берега Д н і п р а , о б м е ж е н и й зі с х о д у с т р і м к и м схилом в бік П о д о л у , а з півночі і почасти з а х о д у — д о К о ж у м ' я ц ь к о г о яру. Т а к и м чином, п л о щ а д к а С т а р о к и ї в с ь к о ї гори є п р и р о д н и м г о р о д и щ е м , д о б р е з а х и щ е н и м природ о ю з т р ь о х боків. З п о с е л е н н я м н а С т а р о к и ї в с ь к і й горі з в ' я з а н е й к л а д о в и щ е , р о з т а ш о в а н е тут ж е . К і л ь к а поховань, в и я в л е н и х в різні часи, с т а н о в л я т ь з а л и ш к и н е к р о п о л я , я к и й спочатку, мабуть, н а р а х о в у в а в з н а ч н у кількість могил, а л е с и л ь н о потерпів в і д пізнішого м о г и л ь н и к а V I I I — X ст., а т а к о ж від з е м л я н и х і будівельних робіт. В 1907—1908 pp. під ч а с р о з к о п о к В. В. Хвойки було з н а й д е н о невеличкий кухличок з а р у б и н е ц ь к о г о типу з чорною л и с к о в а н о ю поверхн е ю (очевидно, п о г р е б а л ь н а у р н а ) . Тут ж е було в и я в л е н е д р у г е похо28

в а н н я з т і л о с п а л е н н я м , я к е с у п р о в о д ж у в а л о с я п ' я т ь м а г л и н я н и м и пос у д и н а м и (в їх числі одна у р н а ) [215, с. 65\ 176, с. 153—154]. Щ е одне п о х о в а н н я б у л о в и я в л е н о в 30-і роки. К і с т я к л е ж а в ' у вип р о с т а н о м у стані, головою на з а х і д , у звичайній ґрунтовій ямі на глибині п о н а д 2 м від сучасної поверхні. П р и кістяку було з н а й д е н о посудину, виготовлену н а г о н ч а р н о м у колі (щось середнє м і ж г о р щ и к о м та в а з о ю ) , кістяний гребінець з вигнутою спинкою, бронзову ф і б у л у — литу, о д н о щ и т к о в у . Ц е п о х о в а н н я на підставі фібули д а т у є т ь с я часом не р а н і ш е I I I — I V ст. З н а й д е н а в ньому п о с у д и н а м а є . а н а л о г і ї в п а м ' я т к а х л и п и ц ь к о г о типу, поширених у Наддністрянщині б л и з ь к о р у б е ж у нової ери, та ч е р н я х і в е ь к о ї культури. Д о хар а к т е р н и х речей останньої належ и т ь гребінець. Н а р е ш т і , четверте поховання з н а х о д и л о с я д у ж е б л и з ь к о від щ о й н о описаного (на відстані 0,5 м на з а х і д від н ь о г о ) . Воно в и я в и л о с я д и т я ч и м і було м а й ж е Рис. 9. З н а х і д к и з Старокиївської гори: поб е з і н в е н т а р н и м : при ньому т р а - судина черняхівського типу (з поховання), пилося тільки д е к і л ь к а намистин фібула перших століть нової ери, посудина зарубинецької культури. (сердолікові, скляні, пастові) та д в а н е в е л и к и х мідяних к о л е ч к а . К і с т я к дитини л е ж а в г о л о в о ю на з а х і д у звичайній ґрунтовій ямі на глибині б л и з ь к о 2 м від сучасної поверхні. Бідність цього п о х о в а н н я не д а є м о ж л и в о с т і більш точно визначити його вік [93, с. 249—251; 92, с. 83—86]. Х р о н о л о г і я описаних п о х о в а н ь п о к а з у є і с н у в а н н я н е к р о п о л я починаючи від р у б е ж у нової ери протягом всієї першої половини І тисячол і т т я н. е. С е р е д з н а х і д о к , щ о т р а п и л и с я на С т а р о к и ї в с ь к і й горі і з в ' я з а н і з п о с е л е н н я м і к л а д о в и щ е м перших віків нової ери є ч и м а л о ц і к а в и х , н а в і т ь у н і к а л ь н и х . С е р е д них в а ж л и в и м и є римські монети, з н а й д е н і на території поселення. О д н а з них б у л а к а р б о в а н а при і м п е р а т о р і А д р і а н і [115; с. 31], д р у г а н а л е ж а л а Фаустині [114]. У н і к а л ь н о ю є б р о н з о в а б л я ш к а римського в и р о б н и ц т в а [93, с. 251; 92, с. 85] н е п р а в и л ь н о ї о в а л ь н о ї ф о р м и . Н а лицьовій стороні б л я ш к а м а є р е л ь є ф н е з о б р а ж е н н я л ю д с ь к о г о о б л и ч ч я в п ' я т и п р о м е н е в і й короні, п р и к р і п л е н е до неї за д о п о м о г о ю ш т и ф т и к а . П о к р а ю б л я ш к и п р о х о д и т ь вузький б о р д ю р , з а п о в н е н и й темно-синьою е м а л л ю ; з а л и ш к и емалі червоного к о л ь о р у з б е р е г л и с я п о м і ж п р о м е н я м и корони. С л і д в і д з н а чити ще б р о н з о в у а р б а л е т н у ф і б у л у з підігнутою н і ж к о ю і ф а ц е т о з а н и м т у л у б о м [215, с. 65], я к а д а т у є т ь с я п е р ш и м и століттями нової ери. Д в і 29

останні з н а х і д к и т р а п и л и с я на території могильника і, очевидно поход я т ь із з р у й н о в а н и х поховань. Д е к і л ь к а ц і к а в и х з н а х і д о к було в и я в л е н о д о в к о л а С т а р о к и ї в с ь к о ї гори - в сусідніх р а й о н а х С т а р о г о міста. Т а к , поблизу З о л о т и х воріт (тобто на південному к р а ї тієї дільниці плато, частину якої с т а н о в и т ь

Рис. 10. Інвентар поховання перших століть нової ери, розкопаного на Старокиївській горі.

і С т а р о к и ї в с ь к а гора) була з н а й д е н а д у ж е потерта мідна р и м с ь к а монета кінця I V - п о ч а т к у V ст. н. е. [34, с. 142]. В тому ж' районі, "на вул. С в е р д л о в а , на схилі п л а т о до Х р е щ а т о ї долини був ' з н а й д е н и й к л а д римських монет у н е в е л и к о м у горщику. Він розійшовся по р у к а х і з а л и ш и в с я невідомим а р х е о л о г а м ; л и ш е к і л ь к а років тому авторові п о щ а с т и л о побачити одну монету з цього к л а д у , я к а з н а х о д и т ь с я у приватній колекції. Ц е була р и м с ь к а монета К о н с т а н ц і я II [34. с. 141]. П і д час розкопок 1909 р. на території с а д и б и митрополита (нині територія Софійського з а п о в і д н и к а ) б у л а з н а й д е н а к а м е я пізньоримського в и р о б н и ц т в а (IV ст. н. е.) [128, с. 121] з р е л ь є ф н и м з о б р а ж е н н я м Венери і двох купідонів. З о б р а ж е н н я має досить в а р в а р с ь к і ' риси: гол о в а непропорційно велика, обличчя п е р е д а н о грубо, ф о р м и тіла підкреслено н а т у р а л і с т и ч н і . На ж а л ь , умови цієї інтересної з н а х і д к и з а л и ш а ю т ь с я невідомими. 30

В і д з н а ч и м о ще одну з н а х і д к у римської монети — д е н а р і я імператора О л е к с а н д р а С е в е р а , яка т р а п и л а с я на В о л о д и м и р с ь к і й гірці, поблизу південної стіни М и х а й л і в с ь к о г о золотоверхого м о н а с т и р я [176, с. 157]. М и х а й л і в с ь к а гора (нині В о л о д и м и р с ь к а гірка) в древності б у л а в і д о к р е м л е н а від С т а р о к и ї в с ь к о ї г л и б о к и м я р о м (нині з а с и п а н и м ) , щ о проходив в районі сучасної У р я д о в о ї площі. Але, в р а х о в у ю ч и невелику в і д с т а н ь м і ж с а д и б о ю м о н а с т и р я і к о м п л е к с о м на С т а р о к и ї в ській горі, а т а к о ж те, щ о на самій В о л о д и м и р ській гірці слідів к у л ь т у р н о г о ш а р у перших століть нової ери поки щ о не виявлено, м о ж н а д у м а т и , щ о і цю з н а х і д к у слід т а к чи і н а к ш е пов ' я з у в а т и з тим ж е п о с е л е н н я м . „ Д р у г и м п рг о т о к и ї в с ь к и м поЗ а м к о в а гора

с е л е н и я м , виникнення якого відноситься до часу б л и з ь к о р у б е ж у нової ери, є поселення на З а м к о в і й горі, р о з т а ш о в а н і й поРис. ї ї . Б л я ш к а з зобраруч з С т а р о к и ї в с ь к о ю горою, женням голови в зубчасЗамкова гора (інакше — Киселівка, або тій короні, з н а й д е н а на Ф р о л і в с ь к а г о р а ) є столовою горою, тобто останС т а р о к и ї в с ь к і й горі. цем плато, піднесеним н а д рівнем Д н і п р а на 80 м і зо всіх боків в і д о к р е м л е н и м від інших круч п р а в о г о б е р е г а ріки. Від С т а р о к и ї в с ь к о ї т о р и її в і д д і л я є яр, який з ' є д н у є т ь с я з у р о ч и щ е м Гончарі (нині вул. Л а д о К е ц х о в е л і ) , з північного сходу вона о б м е ж е н а крутими с х и л а м и в бік д о л и н и Д н і п р а і Почайни, з. північного з а х о д у Г л и б о ч и ц ь к о ю д о л и н о ю і з з а х о д у К о ж у м ' я ц ь к и м я р о м — д о л и н о ю пересохлого с т р у м о ч к а К и я н к и (притоки Г л и б о ч и ц і ) . Т а к и м чином, ця гора я в л я є собою місце, д у ж е д о б р е з а х и щ е н е природою. В н а с л і д о к розкопок, щ о н е о д н о р а з о в о п р о в о д и л и с я , на п л о щ а д ц і гори в и я в л е н о світу н а ш а р у в а н ь , які відносилися до різних епох [117; 116; 160; 24; 22]. З а г а л ь н и й м а с и в їх д о с я г а в м а й ж е 5 м з а в т о в ш к и і с к л а д а в с я з п'яти або шести основних п р о ш а р к і в . , Н и ж н і й п р о ш а р о к , про я к и й в ж е б у л а мова, відноситься до епохи бронзи. Б е з п о с е р е д н ь о н а д ним з а л я г а в к у л ь т у р н и й ш а р з а р у б и н е ц ь к о ї культури, який д а т у є ться ч а с о м починаючи від р у б е ж у нової ери. З н а х і д к и доби р а н н ь о г о з а л і з а (про н и х т е ж у ж е г о в о р и л о с я ) ясно в и р а ж е н о ї к у л ь т у р н о ї верстви н е у т в о р и л и . П о ч и н а ю ч и в і д р у б е ж у нової ери м а є м о на З а м к о в і й горі безпер е р в н е н а ш а р у в а н н я к у л ь т у р н и х верств, я к е є свідченням і б е з п е р е р в ного з а с е л е н н я гори п р о т я г о м усього часу в і д доби з а р у б и н е ц ь к о ї к у л ь тури д о пізнього середньовіччя. Культурний шар зарубинецької культури охоплював товщу близько 0,8 м. Я к щ о п о ч а т о к п р о ц е с у його а к у м у л я ц і ї м о ж н а д а т у в а т и р у б е ж е м нової е р и (точніше — д в о м а останніми с т о л і т т я м и до нової е р и ) , то кінець його п р и п а д а є на середину І т и с я ч о л і т т я . Р о з р і з н и т и окремі вер31

стви д л я V I — V I I ст. і д л я більш раннього часу н е м о ж л и в о . Певний час навіть говорили про з м і ш у в а н н я чи з р у ш е н н я культурних ш а р і в Кисел і в к и . О д н а к насправді, мабуть, йдеться про безперервність процесу культурного розвитку, з б е р і г а н н я д а в н і х т р а д и ц і й і т р и в а л і с т ь існування поселення. М а т е р і а л середини І тисячоліття н. е. буде п р е д м е т о м спеціального р о з г л я д у ; з а р а з нас ц і к а в и т ь м а т е р і а л епохи р у б е ж у і перших століть нової ери. К е р а м і к а з а р у б и н е ц ь к о г о типу, з н а й д е н а на З а м к о в і й горі, , предс т а в л е н а у л а м к а м и обох х а р а к т е р н и х д л я цієї культури груп. П е р ш и й

Рис. 12. Римська монета

(ас) з З а м к о в о ї гори.

з них — у л а м к и столового посуду, виготовленого д у ж е д б а й л и в о з добре п е р е м і ш а н о ї глини, з л и с к о в а н о ю поверхнею чорного або темно-коричневого кольору. Форми цього посуду часто-густо відзначаються с к л а д н и м п р о ф і л е м з гострими р е б р а м и . Д р у г у групу с т а н о в л я т ь у л а м ки кухонного посуду — більш грубого і примітивного, виготовленого з погано обробленої глини з грубими д о м і ш к а м и , простої банкоподібної ф о р м и . Ч а с т и н а з них п р и к р а ш е н а з а щ и п а м и . Серед цієї групи знахідок відзначимо у л а м к и т а р і л о к чи сковорідок, які с т а н о в л я т ь х а р а к терну рису слов'янської культури протягом усього І тисячоліття н. е. Ц і к а в о ю з н а х і д к о ю є два у л а м к и античної а м ф о р и з т а к з в а н и м и д в о с т в о л ь н и м и р у ч к а м и , д о б р е д а т о в а н і пізньоеліністичним часом {останні століття до нової е р и ) . Вони свідчать про н а я в н і с т ь торговельних зносин ж и т е л і в поселення з Північним П р и ч о р н о м о р ' я м . К е р а м і к а черняхівського типу, виготовлена на гончарному крузі, тонкостінна, п р е д с т а в л е н а в р о з к о п к а х 1940 р. л и ш е п ' я т ь м а у л а м к а м и , з числа яких чотири походять від однієї посудини темно-сірого кольору; п'ятий черепок є у л а м к о м посудини ясно-сірого кольору, щ о належ и т ь до типу столового сіро-лискованого посуду; на поверхні його по матовій смузі нанесений л и с к о в а н и й о р н а м е н т у вигляді зигзагоподібної лінії. З в и ч а й н о , п'ять черепків ще не с т а н о в л я т ь самостійної культурної верстви, тим більше, що к е р а м і к а з а р у б и н е ц ь к о г о типу у великій 32

кількості т р а п л я л а с я не тільки н и ж ч е рівня, де було з н а й д е н о черняхівеьку к е р а м і к у , а л е й в и щ е від нього. П р о т е вони д а т у ю т ь п р о ш а р о к ч а с о м не р а н і ш е I I — I I I ст. н. е., підкреслюючи б е з п е р е р в н і с т ь існування киселівського поселення від р у б е ж у нової ери протягом першої пол о в и н и І т и с я ч о л і т т я н. е. Р е ш т о к м о н у м е н т а л ь н и х с п о р у д періоду двох останніх століть до нової ери і п е р ш и х с т о л і т ь нової ери на З а м к о в і й горі виявити не пощ а с т и л о , хоча інтенсивність в и я в л е н о г о м а т е р і а л у не з а л и ш а є сумніву щ о д о наявності тут ж и т е л цього часу. Відомості про р а н н ь о с л о в ' я н с ь к е поселення на З а м к о в і й горі дод о в н ю є т ь с я к і л ь к о м а в и п а д к о в и м и з н а х і д к а м и , з о к р е м а римських монет, які тут т р а п л я л и с я н е о д н о р а з о в о [115, с. 31]. В післявоєнні роки, з о к р е м а , тут було з н а й д е н о рідкісну монету р е с п у б л і к а н с ь к о г о часу (які в з а г а л і на території с х і д н о с л о в ' я н с ь к и х з е м е л ь т р а п л я ю т ь с я д у ж е р і д к о ) — мідний ас, к а р б о в а н и й в 200 р. до н. е. С п у р і є м А ф р а я і є м . Н а а в е р с і з о б р а ж е н о д в о л и к о г о Януса, а на реверсі — ніс к о р а б л я . Н а п и с S. A F R A фіксує ім'я м о н е т а р і я [88, с. 33]. Ц я монета, т р е б а д у м а т и , з в ' я з у є т ь с я з п о ч а т к о в и м періодом існування ранньослов ' я н с ь к о г о поселення і з а с в і д ч у є його виникнення протягом двох о с т а н н і х століть до нової ери. Третім р а й о н о м сучасного К и є в а , що д а в безперечні сліди л ю д с ь к о г о ж и т т я в перші століття нової ери, був П о д і л . Систематичні розкопки на П о д о л і , проте, не п р о в а д и л и с я ; все те, щ о м а є м о сьогодні з археології П о д о л у , походить з вип а д к о в и х з н а х і д о к при б у д і в е л ь н и х і з е м л я н и х р о б о т а х (при з а к л а д ц і ф у н д а м е н т і в , п р о к л а д а н н і к а н а л і з а ц і ї та інших к о м у н і к а ц і й , при копанні льохів і ям і т. д . ) . А л е т а к и х з н а х і д о к з р е ш т о ю н а б р а л о с я д о с и т ь б а г а т о , і вони с т а н о в л я т ь в а ж л и в е д ж е р е л о д л я вивчення історії цього р а й о н у в перші віки нової ери. П е р е в а ж н у більшість цих з н а х і д о к с т а н о в л я т ь к л а д и і окремі знахідки римських монет. їх н а р а х о в у є т ь с я десятки, причому т р а п л я л и с я вони в різних р а й о н а х плоскої частини міста. Н а ж а л ь , п е р е в а ж н а б і л ь ш і с т ь з них не д і с т а л а наукової ф і к с а ц і ї , а самі монети р о з і й ш л и с я по р у к а х і були втрачені. Н. Л е о п а р д о в , київський к о л е к ц і о н е р і л ю б и т е л ь старовини, відз н а ч и в , щ о йому « н е о д н о р а з о в о п р о п о н у в а л и с я в різний час р і з н и м и п р о д а в ц я м и римські д е н а р і ї I — I I ст., к о ж н и й р а з у невеликій кількості, н а в і т ь ще не чищені від н а п л и в у і о с а д к і в і р ж і , з п о я с н е н н я м , що вони були знайдені на П о д о л і або при обробці городних г р я д о к а б о при копанні к а н а в д л я ф у н д а м е н т і в при будівництві та ін.» [109, с. 28]. В. Г. Л я с к о р о н с ь к и й — а р х е о л о г і історик, який ц і к а в и в с я п р о б л е м о ю з н а х і д о к римських монет і з б и р а в відомості про них,— пише, щ о йому « д о в о д и л о с я к і л ь к а разів бачити срібні та мідні римські монети, щ о їх д і с т а в а л и учні гімназії ( П о д і л ь с ь к о ї . — М. Б.) від р о б і т н и к і в - з е м л е к о п і з а б о к у п у в а л и т а м ж е , на Подолі, по невеликих к р а м н и ц я х , куди пот р а п л я л и монети або з площі К и є в а , або з його околиць» [115, с. 31]. Поділ

3—236

У 90-і роки минулого століття під ч а с п р о к л а д а н н я на П о д о л і к а н а л і з а ц і ї робітники з н а й ш л и значну кількість монет, які н а л е ж а л и до часів К о н с т а н т и н а В е л и к о г о і його синів (IV ст.) та до більш раннього часу. Ц і монети були з н а й д е н і в різний ч а с і в різних місцях [115, с. ЗО]. У 1890 р. т а к о ж при п р о к л а д а н н і к а н а л і з а ц і й н и х труб була з н а й д е н а р и м с ь к а монета ( б л и ж ч е не в и з н а ч е н а ) р а з о м з б р о н з о в о ю посудиною, грубо о р н а м е н т о в а н о ю [136, с. 136—139]. В 1893 р. до нум і з м а т и ч н о г о м у з е ю К и ї в с ь к о г о університету н а д і й ш л а р и м с ь к а м о н е т а Ф і л і п п а А р а б а ( I I I ст. н. е.), т а к о ж з н а й д е н а при п р о к л а д а н н і к а н а л і з а ц і ї [115, с. ЗО]. Н а р е ш т і , при к а н а л і з а ц і й н и х р о б о т а х на П о д о л і б у л а з н а й д е н а щ е о д н а м і д н а р и м с ь к а монета, к а р б о в а н а в часи і м п е р а т о р а К о н с т а н т и н а В е л и к о г о [115, с. ЗО]. Д е я к і з н а х і д к и р и м с ь к и х монет, щ о т р а п и л и с я в районі П о д о л у , м а ю т ь більш д о к л а д н і т о п о г р а ф і ч н і п о з н а ч е н н я . Т а к , при копанні р у с л а р. Глибочині ( т а к з в а н а К а н а в к а ) , я к а п р о т і к а л а по одноіменній д о л и ні і в п а д а л а в П о ч а й н у , б у л а з н а й д е н а м о н е т а і м п е р а т о р а К о н с т а н т и на І [115, с. ЗО]. В цьому ж р а й о н і ( Г л и б о ч и ц я ) б у л а з н а й д е н а б р о н з о в а р и м с ь к а монета і м п е р а т о р а В о л ю з і а н а . ( I I I ст. н. е.) [92. с. 179]. П о б л и зу В в е д е в с ь к о ї ц е р к в и під ч а с к о п а н н я л ь о х у -(за іншими в і д о м о с т я ми — при ремонті ц е р к в и ) т р а п и л а с я з о л о т а с х і д н о р и м с ь к а монета і м п е р а т р и ц і Єівдоксії (V ст. н. е.) [4, с. 32\ 15]. Н а вул. Л а д о Кецховелі, щ о проходить по К о ж у м ' я ц ь к о м у яру, була з н а й д е н а р и м с ь к а монета І м п е р а т р и ц і Салонініи (середина I I I ст. н. е.) [115, с. ЗО]. В и д а т н о ю п а м ' я т к о ю є с л а в е т н и й О б о л о н с ь к и й к л а д . У 1876 р. на П о д о л і , в районі в п а д і н н я Г л и б о ч и ц ь к о г о с т р у м к а в П о ч а й н у , в урочищі Оболонь, на с а д и б і М а г у р и н а п р о в а д и л и с я з е м л я н і і будівельні роботи. П і д ч а с з а к о п у в а н н я свай на глибині б л и з ь к о 2 м в і д сучасної поверхні грунту був з н а й д е н и й к л а д — б л и з ь к о 200 мідних монет, які розійшлися по руках. Пізніше київським любителям старовини А. С. Р о г о в и ч у і К. В. Б о л с у н о в с ь к о м у п о щ а с т и л о з і б р а т и 59 е к з е м п л я рів, з ч и с л а я к и х 57 н а д і й ш л о до н у м і з м а т и ч н о г о к а б і н е т у К и ї в с ь к о г о університету, а 2 з а л и ш и л и с я в п р и в а т н і й збірці Б о л с у н о в с ь к о г о . Хронологічно к л а д м а в дві окремі частини; п е р ш у с т а н о в л я т ь монети ц е н т р а л ь н о ї р и м с ь к о ї чеканки, випущені м і ж 306 та 366 pp. н. е.: при М а к с и м і н і Д а ї — 1 монета, К о н с т а н т а н і В е л и к о м у — 3, К о н с т а н ц і ї II— 9 і П р о к о п і — 1 ; Другу ч а с т и н у с к л а д а ю т ь монети, к а р б о в а н і в м а л о а з і й с ь к о м у місті Антіохії П і с і д і й с ь к і й в середині III ст. н. е.: при Філіппі А р а б і — 3 монети, Т р а я н і Д е ц і ї - — 1, В о л ю з і а н і Г а л і — 2 8 , Е м і л і а н і — 5 , Г а л л і є н і — 7 [8; 15; 59; 9]. Ц я д р у г а ч а с т и н а к л а д у с т а н о в и т ь особливий інтерес. З а своїм с к л а д о м вона в и р а з н о в і д р і з н я є т ь с я від п е р е в а ж н о ї більшості інших к л а д і в і о к р е м и х з н а х і д о к р и м с ь к и х монет на с х і д н о с л о в ' я н с ь к и х земл я х , щ о містять в основному срібні монети ц е н т р а л ь н о г о к а р б у в а н н я кінця І — I I ст. н. е. (навіть пізні к л а д и I V — V ст. в основному с к л а д а ю т ь с я з монет І — I I ст.). М а л о а з і й с ь к і монети III ст. с т а н о в л я т ь на території с х і д н о с л о в ' я н с ь к и х з е м е л ь н а д з в и ч а й н у рідкість, а монети Антіохії 34

Пісідійської — м а л е н ь к о г о і нічим не примітного міста, р о з т а ш о в а н о г о в глибині М а л о ї Азії,— в з а г а л і б і л ь ш е не т р а п и л и с я ж о д н о г о р а з у . З в е р т а є м о у в а г у т а к о ж на д у ж е в у з ь к и й хронологічний д і а п а з о н монет, щ о о х о п л ю ю т ь л и ш е в і д р і з о к часу б л и з ь к о ЗО років; я к щ о ж взяти основну масу монет (40 екз. з 4 4 ) , то цей д і а п а з о н скоротиться вдвічі. П е р е в а ж н а б і л ь ш і с т ь антіохійських монет —28 екз.— н а л е ж и т ь Вол ю з і а н у — і м п е р а т о р у , нічим не в и д а т н о м у , я к и й с а м о с т і й н о ніколи не п р а в и в і був л и ш е с п і в п р а в и т е л е м свого б а т ь к а Т р е б о н і а н а Г а л а . М о н е т и В о л ю з і а н а я в л я ю т ь собою досить з н а ч н у рідкість; з о к р е м а і в Східній Європі, к р і м д в о х з н а х і д о к у Києві, вони не т р а п и л и с я б і л ь ш е ні р а з у . Г а д а є м о , щ о д і с т а т и у великій кількості монети В о л ю з і а н а , до того ж к а р б о в а н і л и ш е в Антіохії Пісідійській, м о ж н а було д у ж е скоро після їх виходу в світ і десь п о б л и з у від місця к а р б у в а н н я . П і з н і ш и й час в пісідійській частині к л а д у п р е д с т а в л е н и й л и ш е к і л ь к о м а м о н е т а ми Е м і л і а н а т а Г а л л і є н а . Н е з н а ч н а к і л ь к і с т ь монет останнього (7 е к з . ) при відносній т р и в а л о с т і його ц а р ю в а н н я з м у ш у є д у м а т и , щ о ця ч а с т и н а к л а д у б у л а в и в е з е н а з М а л о ї Азії з а ч а с і в п р а в л і н н я с а м е цього імператора. В середині I I I ст. п і в н і ч н о п р и ч о р н о м о р с ь к і п л е м е н а з д і й с н ю ю т ь к і л ь к а с м і л и в и х м о р с ь к и х походів проти м а л о а з і й с ь к и х в о л о д і н ь Р и м ської імперії. З о к р е м а , в 264 р. «скіфи» ( т а к грецькі і р и м с ь к і п и с ь м е н ники н а з и в а л и все н а с е л е н н я к о л и ш н ь о ї С к і ф і ї , в т о м у числі і с л о в ' я н ) п р о р в а л и с я в глиб М а л о ї Азії — а ж до К а п п а д о к і ї , з а х о п и л и т а м ряд. міст ( м о ж л и в о , серед них б у л а й А н т і о х і я ) , а д а л і в и й ш л и до Віфінського у з б е р е ж ж я [SHA, G a ł l i e n i duo, Х І Д — 2 ; Sync., 716]. Імовірно,, с а м е тоді о д н и м з у ч а с н и к і в походу були вивезені монети, що с т а н о в л я т ь пісідійську частину О б о л о н с ь к о г о к л а д у . Є п і д с т а в и в в а ж а т и , щ о с е р е д племен, які б р а л и у ч а с т ь в поході 264 p., були б о р а н и [158, с. 65; 159, с. 109] — п л е м е н а С е р е д н ь о ї Н а д д н і п р я н щ и н и , з а д у м к о ю б а г а т ь о х д о с л і д н и к і в т о т о ж н і літописним! п о л я н а м [207, с. 49; 168, с. 15—16]. Я к щ о це т а к , п о я в а О б о л о н с ь к о г о к л а д у на території К и є в а с т а є ц і л к о м з а к о н о м і р н и м я в и щ е м [32]. Т а к и м чином, О б о л о н с ь к и й к л а д в і д б и в а є історію не торгівлі східних с л о в ' я н з Р и м о м , я к п е р е в а ж н а б і л ь ш і с т ь інших з н а х і д о к р и м с ь к и х монет, а воєнно-політичних сутичок н а ш и х п р е д к і в з р и м л я н а м и , в процесі я к и х вони р а з о м з іншими п л е м е н а м и Північного П р и ч о р н о м о р ' я п р о н и к а л и д а л е к о в глиб р и м с ь к и х володінь. Т о п о г р а ф і я з н а х і д о к р и м с ь к и х монет в н и ж н і й частині К и є в а не о б м е ж у є т ь с я в л а с н е П о д о л о м : вони відомі й д а л і на північ — в р а й о ні Куренівки. З о к р е м а , в е л и к и й к л а д р и м с ь к и х монет був з н а й д е н и й б і л я нинішньої л і к а р н і ім. П а в л о в а [115, с. 29—ЗО]. С к л а д а в с я він з 350 срібних монет, серед я к и х було 25 д е н а р і ї в к і н ц я І — I I ст. н. е.„ к а р б о в а н и х при і м п е р а т о р а х Веспасіані, Д о м і ц і а н і , Т р а я н і , А д р і а н і , Сабіні ( д р у ж и н і А д р і а н а ) , Антоніні Пії, Фаустині С т а р ш і й ( д р у ж и 3*

•ні Антоніна), М а р к у Аврелії, Л ю ц і л л і ( д р у ж и н і Л ю ц і я В е р а ) , Коммоді. Б а г а т о р а з о в і з н а х і д к и р и м с ь к и х монет в н и ж н і й частині К и є в а — на Подолі та Куренівці, звичайно, не є в и п а д к о в и м и , а з в ' я з а н і з певними поселеннями (чи одним в е л и к и м п о с е л е н н я м ) . Щ е В. Б. Антонович п і д к р е с л ю в а в з н а ч е н н я київських з н а х і д о к римських монет я к свідчення з а с е л е н н я принаймні д е я к и х р а й о н і в майбутнього К и є в а в перші .століття н. е. [11, с. 36—<37; 8, с. 244]. З о к р е м а , О б о л о н с ь к и й к л а д він о ц і н ю в а в як « н а й д а в н і ш е з відомих до сьогодні письмових свідчень, щ о в і д н о с я т ь с я до історії К и є в а » [8, с. 244]. Д о подібних висновків приходили й інші дослідники. В. С. Іконніков в в а ж а в , щ о найд а в н і ш и й Київ перших століть нової ери з н а х о д и в с я с а м е на П о д о л і , при впадінні П о ч а й н и в Д н і п р о [84, с. 165]. Д о такої ж д у м к и с х и л я в с я М. П. Д а ш к е в и ч [64, с. 239—240] і т. д. Але в р о з п о р я д ж е н н і учених кінця XIX ст. не було тих відомостей, які є з а р а з в р о з п о р я д ж е н н і науки. Крім з н а х і д о к римських монет в той час в з а г а л і ж о д н и х м а т е р і а л і в , д р е в н і ш и х від IX—X ст., не існувало.. А л е з а р а з сліди поселень епохи р у б е ж у нової ери та перших століть в и я в л е н і в кількох п у н к т а х П о д о л у та К у р е н і в к и . Т а к , на п р а в о м у березі П о ч а й н и були виявлені рештки поселення з а р у б и н е цької к у л ь т у р и , я к е було р о з т а ш о в а н е на п і щ а н и х д ю н а х Г176, с. 155]. Тут було з і б р а н о у л а м к и к е р а м і к и з а р у б и н е ц ь к о г о типу. З а з н а ч и м о , щ о рештки цього поселення в и я в л е н і поблизу від місця з н а х і д к и Обол о н с ь к о г о к л а д у . В кол. садибі С. І. С в і т о с л а в с ь к о г о по вул. Ф р у н з е ( К у р е н і в к а ) були виявлені р а з о м з м а т е р і а л а м и скіфської епохи і часів Київської Русі м а т е р і а л и з а р у б и н е ц ь к о г о типу: у л а м к и к е р а м і к и та ф р а г м е н т бронзової шпильки [176, с. 155]. І хоча поселення ці не п і д д а в а л и с я р о з к о п к а м , їх м а т е р і а л є в а ж л и в и м ф а к т о м , що п і д т в е р д ж у є н а я в н і с т ь на П о д о л і і Куренівці людських осель з а часів р у б е ж у нової ери і перших століть і тим с а м и м д а є підставу говорити про з а с е л е н н я цього р а й о н у м а й б у т н ь о г о міста починаючи від з а з н а ч е н о г о часу. Т о п о г р а ф і я з н а х і д о к р и м с ь к и х монет на території Л ь в і в с ь к о ? " площі древнього Києва в и я в л я є ще одне місце їх зосер е д ж е н н я — в районі сучасної Л ь в і в с ь к о ї площі. Ц е й р а й о н м о ж н а в в а ж а т и північно-західним кінцем того плато, східною частиною якого є С т а р о к и ї в с ь к а гора. Тут с х о д и л и с я початки двох ярів — один в н а п р я м к у на схід в л и в а в с я в д о л и н \ Д н і п р а і Почайни (по ньому з а р а з проходить вул. С м и р н о в а - Л а с т о ч к і н а ) , д р у г и й йшов в з а х і д н о м у н а п р я м к у по т р а с і нинішньої П а в л і в с ь к о ї вулиці. Ц е . місце в і д і г р а в а л о в а ж л и в у р о л ь в обороні С т а р о к и ї в с ь к о г о плато; в часи Я р о с л а в а М у д р о г о тут були побудовані Л ь в і в с ь к і ворота. Природно, що і в більш давні часи це місце п р и в е р н у л о у в а г у людини. З районом Л ь в і в с ь к о ї п л о щ і з в ' я з у є т ь с я одна з н а й б і л ь ш и х знахідок римських монет на території сучасного міста [115, с. 31—34]. Влітку 1874 або 1875 р. під час будівництва К у д р я в с ь к о ї л а з н і був 36

з н а й д е н и й величезний к л а д монет, які з н а х о д и л и с я в металевій посудині «на в з і р е ц ь в і д р а » (мабуть, р и м с ь к а с і т у л а ) . З а свідченням очевидців, цих монет було не менш як пуд, що в п е р е р а х у в а н н і на звичайну вагу д е н а р і я (3,4 г) с т а н о в и т и м е п о н а д 4000 е к з е м п л я р і в . Але монети були різного р о з м і р у : крім срібних д е н а р і ї в тут були великі мідні або бронзові монети — м е д а л ь й о н и з з о б р а ж е н н я м портретів і м п е р а т о р і в і л а т и н с ь к и м и н а п и с а м и д о в к о л а . Такі м е д а л ь й о н и випус к а л и с я в II-—IV ст. головним чином як к о м м е м о р а т и в н і медалі і д а р у в а л и с я на з н а к і м п е р а т о р с ь к о г о б л а г о в о л і н н я тим « в а р в а р с ь к и м » князям і в о є н а ч а л ь н и к а м , що в и з н а в а л и н о м і н а л ь н у зверхність Р и м у . З н а х і д к и їх на території с л о в ' я н с ь к и х з е м е л ь т р а п л я л и с я н е о д н о р а з о в о і свідчать про у ч а с т ь слов'янської верхівки в політичних подіях римської історії в к а з а н о г о часу [ЗО]. Місце з н а х і д к и к л а д у 1874—-1875 pp. п р и п а д а є на самий початок яру чи долини, в з д о в ж якої проходить нині П а в л і в с ь к а в у л и ц я . Ц е місце було д у ж е зручним д л я р о з т а ш у в а н н я поселення і, мабуть, к л а д був справді з в ' я з а н и й з оселею початку нової ери. Три бронзові римські монети були знайдені на садибі Д о г м а т и р ського, р о з т а ш о в а н і й на с а м о м у початку вул. Воровського, с а м е напроти будинку лазні. Треба д у м а т и , обидві з н а х і д к и з в ' я з а н і з одним і тим с а м и м поселенням. Н а п р о т и л е ж н і й стороні плато, в районі пізнішого К у д р я в ц я , п о н а д яром, в з д о в ж якого проходить нинішня вул. С м и р н о в а - Л а с т о ч к і н а , т а к о ж т р а п л я л и с я з н а х і д к и римських монет. В різний час тут були знайдені бронзові монети Юлії М а м е ї (III ст.), К о н с т а н т и н а Великого а б о його синів ( I V ст.) та Феодосія В е л и к о г о ( р у б і ж IV та V ст.). О с т а н н я — одна з найпізніших римських монет, з н а й д е н и х на території сучасної У Р С Р [34, с. 142]. Щ е трохи д а л і на північний захід, в сторону верхів'я Глибочиці, п о б л и з у сучасного П о к р о в с ь к о г о м о н а с т и р я у воронці від вибуху снаряда була з н а й д е н а римська р е с п у б л і к а н с ь к а монета Спурія А ф р а н і я , к а р б о в а н а в II ст. до н. е. [173] О т ж е , з н а х і д к и римських монет, щ о т р а п и л и с я в районі Л ь в і в с ь к о ї площі і К у д р я в ц я 2, хронологічно о х о п л ю ю т ь великий відрізок часу від II ст. до н. е. до кінця IV ст. н. е., причому фіксують цей відрізок досить 1 Н е виключено, щ о йдеться про ту саму монету, яку у ж е було описано вище як знайдену на З а м к о в і й горі, але з неточним визначенням місця знахідки [34, с. 143]. 2 В літературі згадується ще один к л а д нібито римських монет, знайдений в тому ж районі, на сучасній Иекрасівськін вулиці. Д ж е р е л о м є та ж стаття В. Г. Л я с к о р о н ського [115, с. 34—35], де наведено з о б р а ж е н н я єдиної монети з цього кладу, яка стала відомою дослідникам. Некрасівський к л а д фігурує в роботах М. К. К а р г е р а [93, с. 246— 247] і В. В. Кропоткіна [105, с. 258]. Тимчасом, як показано О. М. З о г р а ф о м (рец. на статтю В. Г. Ляскоронського, рукопис в архіві ІА А Н У Р С Р ) , ця монета є пізньою підробкою і д о с п р а в ж н і х римських монет ж о д н о г о відношення не має. Рецензія З о г р а фа. на ж а л ь , не була своєчасно опублікована, проте спростування знахідки було подано мною в одній з статей у 1953 р. [ЗО, с. 51—52], о д н а к М. К. Каргер в своїй монографії 1958 р. повторив свою помилку без в с я к и х . к о м е н т а р і в [92, с. 77—78].

д о к л а д н о : м а є м о тут монети II ст. до н. е., І ст. н. е., II ст. н. е., середини III ст. н. е., п о ч а т к у IV ст., р у б е ж у IV і V ст. Ц е свідчить про б е з п е р е р в н і с т ь і с н у в а н н я поселення протягом усього н а з в а н о г о часу. С л і д а м и його є г о н ч а р н а с і р о г л и н я н а к е р а м і к а черняхівського типу, з н а й д е н а на Л ь в і в с ь к і й п л о щ і [176, с. 155]. Т а к а кераміка з ' я в и л а с я у східних с л о в ' я н в II ст. н. е. і д о ж и в а є до середини І тисячоліття. Пізніше, в часи К и ї в с ь к о ї Русі, тут з н а х о д и в с я район, відомий під н а з в о ю К о п и р ' ї в кінець. С т а р о к и ї в с ь к а гора, З а м к о в а гора. П о д і л , К у д р я п ь вець — чотири райони, заселені в і д часів р у б е ж у нової ери, т о п о г р а ф і ч н о міцно з в ' я з а н і м і ж собою. М о ж н а в в а ж а т и , щ о с а м е це гніздо поселень і п о с л у ж и л о п і з н і ш е г о л о в н и м я д р о м міста К и є в а . Проте, поселення цього ж часу і с н у в а л и і в д е я к и х інших місцях. З о к р е м а , певні сліди поселення цього часу були в и я в л е н і в р а й о н і П е ч е р с ь к а — т а к о ж одного з н а й д а в н і ш и х районів К и є в а . Так, при р о з к о п к а х ф у н д а м е н т і в ц е р к в и С п а с а на Б е р е с т о в і були з н а й д е н і у л а м к и ч о р н о л и с к о в а н о ї , ліпленої вільноруч к е р а м і к и з а р у б и н е ц ь к о г о типу [137, с. 184; 97, с. 480; 176, с. 155]. З н а х і д к и ці с п р а в д і с в і д ч а т ь про н а я в н і с т ь в районі пізнішого Б е р е с т о в а р е ш т о к культурного ш а р у р о з г л я д у в а н о ї епохи. К е р а м і к а з а р у б и н е ц ь к о г о типу б у л а з н а й д е н а на розі вул. К і р о в а і Кріпосного з а в у л к у у з з ' я з к у з будівництвом Б у д и н к у офіцерів. В районі П е ч е р с ь к а і Л и п о к т р а п л я л и с я і з н а х і д к и р и м с ь к и х монет — цей надійний п о к а з н и к н а й д а в н і ш и х п р о т о к и ї в с ь к и х поселень на території сучасного міста. Т а к , при п р о к л а д а н н і О л е к с а н д р і в с ь к о ї вул. (нині вул. К і р о в а ) проти нинішнього П е р ш о т р а в н е в о г о с а д у б у л и знайдені дві срібні монети II ст.— Фаустіни М о л о д ш о ї та К о м м о д а [150. с. 85; 4, с. 41; 15, с. 9]. В К и ї в с ь к о м у історичному музеї з б е р і г а ю т ь с я у л а м к и х а р а к т е р н о г о сіроглиняного глека ч е р н я х і в с ь к о г о типу, з н а й д е ного в П е р ш о т р а в н е в о м у с а д у ; очевидно, обидві з н а х і д к и т а к чи і н а к ш е з в ' я з а н і одна з одною. П і д час б у д і в н и ц т в а ж а н д а р м с ь к и х к а з а р м б і л я б у д и н к у старого « А р с е н а л у » був з н а й д е н и й к л а д римських монет, щ о с к л а д а в с я з 80 е к з е м п л я р і в б р о н з о в и х і д в о х срібних. О с т а н н і були д е н а р і я м и Августа (27 р. до н. е.— 14 р. н. е.) та Гети (поч. I I I ст. н. е.) [15, с. 10; 96, с. 3—4]. Ці з н а х і д к и з н а ч н о д о п о в н ю ю т ь археологічні свідчення щ о д о зас е л е н н я району П е ч е р с ь к а і Л и п о к п р и н а й м н і в І ст. н. е. П р о т е подібні з н а х і д к и відомі і д а л і на південь. В районі пізнішого В и д у б е ц ь к о г о м о н а с т и р я була з н а й д е н а мідна монета і м п е р а т о р а К о н с т а н т а , сина К о н с т а н т и н а В е л и к о г о [115, с. 39]. З в и ч а й н о , однієї з н а х і д к и монети д л я к а т е г о р и ч н и х висновків з а м а л о : вона могла мати в и п а д к о в и й хар а к т е р ; л и ш е б а г а т о р а з о в і з н а х і д к и могли б бути п і д с т а в о ю д л я більшменш певних т в е р д ж е н ь . А л е т а к чи і н а к ш е цю монету слід р о з г л я д а т и я к річ, з в ' я з а н у з р а н н ь о с л о в ' я н с ь к и м и оселями, р о з т а ш о в а н и м и д е с ь в районі П е ч е р с ь к а чи З в і р и н ц я , 38

Корчуватський

МОГИЛЬНИК

П о с е л е н н я з а р у б и н е ц ь к о ї культури, розташовані д а л•і на і південь — з а д оил и н• о ю р. • Л и б е д іи, поки щоо

невідомі, але в и я в л е н и и і д о с л і д ж е н и й в е л и к и и К о р ч у в а т с ь к и й могильник, який, безперечно, був з в ' я з а н и й з я к и м с ь п о с е л е н н я м [174; 175]. Р о з т а ш о в а н и й на Б а гри новій горі — високій кручі корінного п р а в о г о берега Д н і п р а в районі кол. с. К о р ч у в а т о г о , цей м о г и л ь н и к був в и я в л е н и й в к а р ' є р і цегельні, щ о з н а х о д и л а с я біля підн і ж ж я гори. Він я в,j яв с о б о ю типове поле поховань. Р о з к о п к а м и вия в л е н о 101 п о х о в а н н я , з ч и с л а я к и х 80 було з т і л о с п а л е н н я м і л и ш е 13 — з т і л о п о к л а д е н н я м ; крім того, у восьми м і с ц я х були в и я в л е н і к е н о т а ф и , тобто п о х о в а н н я без н е б і ж ч и к а . П о х о в а н н я з т і л о с п а л е н н я м п р е д с т а в л е н і д в о м а т и п а м и : іноді п р а х н е б і ж ч и к а в м і щ у в а в с я в у р н а х , в інших в и п а д к а х — просто в я м к а х , б і л я я к и х с т а в и л и с я р и т у а л ь н і посудини ( п р и с т а в к и ) . С п а л е н н я відб у в а л о с я на стороні — слідів його у вигляді вугликів, кусочків п е р е п а л е н о ї землі, попелу і інших о з н а к к о с т р и щ а не т р а п л я л о с я . П о х о в а н ня з т р у п о п о к л а д е н н я м містили кістяки, щ о л е ж а л и на спині у випрос т а н о м у стані. П р и більшості п о х о в а н ь було в и я в л е н о той чи інший і н в е н т а р , я к и й с к л а д а в с я з к е р а м і к и та д у ж е нечисленних м е т а л е в и х речей. Г л и н я н и й посуд, я к і з а в ж д и , с т а н о в и в п е р е в а ж н у більшість з н а х і д о к . Всього було з н а й д е н о 195 посудин, які н а л е ж а л и головним чином д о групи ч о р н о л и с к о в а н о г о « п а р а д н о г о » посуду і в і д з н а ч а л и с я д у ж е д б а й л и в и м в и к о н а н н я м . Н а й ч а с т і ш е т р а п л я л и с я ш и р о к о г о р л і г л е к и без ручок а б о кринки, іноді п р и к р а ш е н і по п л е ч и к а х н а л і п к а м и у в и г л я д і п і в м і с я ц я ( « п с е в д о у ш к и » ) , а т а к о ж миски з г о с т р о п р о ф і л ь о в а н и м сил у е т о м . К р і м того, з у с т р і ч а л и с я б а н к о п о д і б н і посудини, кубки х а р а к терного з а р у б и н е ц ь к о г о типу, посудини, щ о ф о р м о ю н а г а д у ю т ь а м ф о р и , і і . д. В е л и к и й інтерес с т а н о в и т ь у н і к а л ь н а посудина з д в о м а високими ш и й к а м и . П о р у ч з цим т р а п л я в с я посуд іншого типу, я к и й у м о в н о м о ж н а н а з в а т и кухонним,— товстостінний, виготовлений менш д б а л о з г і р ш е о б р о б л е н о ї грубої глини. Т р а п л я л и с я у л а м к и б а н к о п о д і б н и х і горщик о п о д і б н и х посудин без л и с к у в а я н я , п р и к р а ш е н и х н а л і п н и м в а л и к о м з з а щ и п а м и , н а к о л а м и з г о р о ш и н а м и на п р о т и л е ж н і й стороні, ( т а к з в а ний п е р л и н н и й о р н а м е н т ) , з а щ и п а м и по вінцю. Ц я к е р а м і к а д у ж е н а г а д у є п о с у д скіфської доби, з в ' я з у ю ч и тим с а м и м к у л ь т у р у К о р ч у є а т с ь к о го м о г и л ь н и к а з к у л ь т у р о ю н а д д н і п р я н с ь к и х х л і б о р о б с ь к и х п л е м е н с к і ф с ь к о г о часу. Весь п о с у д виготовлений вільноруч без д о п о м о г и гончарного круга. Окремо слід відзначити привізну дворучну амфору, що нагадує фаз о с ь к і а м ф о р и останніх століть до нової ери. К р і м посуду, у п о х о в а н н я х в б і л ь ш - м е н ш з н а ч н і й кількості т р а п л я л и с ь ф і б у л и , яких р а з о м було 24. Б і л ь ш і с т ь з них виготовлені з б р о н з и (21 екз.) і л и ш е три були з а л і з н и м и (вироби з с р і б л а д л я з а р у б и н е цької к у л ь т у р и в з а г а л і не х а р а к т е р н і ) . Ц е — с е р е д н ь о л а т е я с ь к і ф і б у л и 39

з в и д о в ж е н и м т р и к у т н и м щ и т к о м на спинці. Фібули цього типу становл я т ь специфічну о з н а к у з а р у б и н е ц ь к о ї к у л ь т у р и . Великий інтерес мають дві ф і б у л и з п р и к р і п л е н и м д о них л а н ц ю ж к о м , з н а й д е н і в одному з поховань. Інший інвентар п о х о в а н ь д у ж е нечисленний. З м е т а л е в и х речей з н а й д е н і : б р о н з о в а к а б л у ч к а , б р о н з о в е скроневе кільце, к р у г л а привіска з с т е р ж н е м , у л а м о к бронзової с е р е ж к и , з а л і з н і ножі (2 екз.), двогранний н а к о н е ч н и к стріли, н а к о н е ч н и к списа. З н а й д е н і т а к о ж дрібні намистини з світлої пасти та ш м а т о ч к и с к л а . В б а г а т ь о х п о х о в а н н я х т р а п л я л и с я кістки тварин, іноді — в посудинах; н а й ч а с т і ш е кістки дрібної худоби, а т а к о ж свині, р і д ш е — великої рогатої худоби та коня. П о з а п о х о в а н н я м и знайдено г л и н я н е прясло, т р у б ч а с т у кістку бика з с л і д а м и обробки, гранітний р о з т и р а ч та у л а м о к зернотерки. К о р ч у в а т с ь к и й могильник м о ж е в в а ж а т и с я класичною пам'яткою зарубинецької культури в Середній Н а д д н і п р я н щ и н і , щ о н а л е ж и т ь до відносно р а н н ь о г о етапу її розвитку. П р о це свідчить а м ф о р а останніх століть до н. е. ( I l l — I I ст. до н. е.), а т а к о ж у л а м к и посуду скіфського типу. Т р и в а л і с т ь часу ф у н к ц і о н у в а н н я К о р ч у в а т ського м о г и л ь н и к а не м о ж н а визначити через те, щ о невідомі хоча б н а б л и ж е н і м а с ш т а б и к л а д о в и щ а . Б і л ь ш а частина поховань була з н и щ е н а к а р ' є р о м ще до п о ч а т к у розкопок, крім того, розкопки 1940—1941 pp. охопили не всю з б е р е ж е н у Рис. 14. Ф і б у л а з К о р ч у ватського могильника. на той час п л о щ у м о г и л ь н и к а . В д а л ь ш о м у було в и я в л е н о щ е к і л ь к а поховань. Ц е у т р у д н ю є встан о в л е н н я д о к л а д н и х р а м о к д а т у в а н н я м о г и л ь н и к а , яке в и з н а ч а є т ь с я м е ж а м и останніх століть д о нової ери. М о ж л и в о , К о р ч у в а т с ь к и й могильник є п а м ' я т к о ю , трохи д а в н і ш о ю , н і ж поселення на С т а р о к и ї в с ь к і й горі. Спроби в и я в и т и поселення, з в ' я з а н е з К о р ч у в а т с ь к и м могильником, поки щ о не д а л и наслідків: приступні д л я о б с т е ж е н н я місця не м а ю т ь ясних о з н а к к у л ь т у р н и х ш а р і в з а р у б и н е ц ь к о г о часу. М о ж л и в о , це поселення з н а х о д и л о с я на сусідній Л и с і й горі або біля п і д н і ж ж я Б а г р и н о в о ї гори. Н е з в а ж а ю ч и на відсутність поселення, К о р ч у в а т ський могильник є в и д а т н о ю п а м ' я т к о ю київської старовини, я к а , безперечно, п і д т в е р д ж у є ф а к т з а с е л е н н я території сучасного міста в епоху останніх століть до нової ери. , . „ Щ е д а л і на південь необхідно відзначити П и рґ о г і в Інші

раиони

ське городище, розта-шоване н а д к о л и ш н і м селом з цим іменем. Воно з а й м а є горб високого корінного берега Д н і п р а , на я к о м у в и я в л е н о д в а культурні ш а р и : нижній — з м а т е р і а я о м з а р у б и н е ц ь к о г о типу і верхній — часів ранньої Київської Р у с і [125; 126]. У к р і п 41

л е н н я г о р о д и щ а відносяться д о IX—X ст. і до поселення епохи р у б е ж у нової ери ніякого в і д н о ш е н н я не мають. Р е ч о в и й м а т е р і а л з а р у б и н е цького типу с к л а д а є т ь с я п е р е в а ж н о з у л а м к і в к е р а м і к и обох типів — чорнолискованої, « п а р а д н о ї » , і грубої, кухонної. Внизу, проти П и р о гівського г о р о д и щ а , на піщаній н а д з а п л а в н і й терасі Д н і п р а в и я в л е н о з а л и ш к и поселень різного часу, в тому числі і р у б е ж у нової ери. С е р е д з і б р а н о г о на п і щ а н и х р о з д у в а х м а т е р і а л у є ч и м а л о у л а м к і в типового з а р у б и н е ц ь к о г о посуду. У П и р о г о в і двічі т р а п л я л и с я з н а х і д к и к л а д і в р и м с ь к и х монет [114; 34, с. 143]. П е р ш и й , з н а й д е н и й на цегельні, с к л а д а в с я з а одними відомостями з к і л ь к о х десятків, а за іншими — з тисячі с р і б н и х монет династії Антонінів; про другий в і д о м о л и ш е те, щ о він був у г о р щ и к у . Р и м с ь к і монети знайдені т а к о ж в К и т а є в і — м і ж К о р ч у з а т и м і П и р о говим." . . Сліди поселень з а р у б и н е ц ь к о г о типу, р о з т а ш о в а н и х на низьких п і щ а н и х місцях (на н а д з а п л а в н и х т е р а с а х ) , з а ф і к с о в а н і в районі Ч а п а є в к и на б е р е г а х р. Віти ( д о с л і д ж е н н я Д . Я. Т е л е г і н а ) , а т а к о ж на Х о д о с і в с ь к о м у городищі [126, с. 96]. С е р е д інших р а й о н і в міста з р е ш т к а м и л ю д с ь к о г о ж и т т я в часи б л и з ь к о р у б е ж у нової ери в і д з н а ч и м о Л у к ' я н і в к у — р а й о н с у ч а с н и х в у л и ц ь 9-го січня, О в р у ц ь к о ї та сусідніх. З Л у к ' я н і в к о ю з в ' я з у є т ь с я к і л ь к а з н а х і д о к римських монет, з о к р е м а , к л а д , я к и й містив 20 монет III ст. н. е. [176, с. 157]. В 1951 р. на О в р у ц ь к і й вул. б у л а з н а й д е н а куш а н с ь к а монета римської доби (II ст. н. е.) [176, с. 157; 182, с. 180]. У н і к а л ь н у з н а х і д к у перших століть нової ери с т а н о з и т ь римський світильник, з н а й д е н и й на вул. 9-го січня при в и п а д к о в и х о б с т а в и н а х [176, с. 155—156]. Ц е й світильник м а є в у ш к о і 15 р і ж к і з з о т в о р а м и д л я ґноту. Основу речі с т а н о в и т ь к р у г л а п л о ш к а , з а к р и т а з в е р х у глиняним щ и т к о м з д і р о ч к о ю в центрі д л я н а л и в а н н я м а с л а . Н а щ и т к у з н а х о д и т ь с я р е л ь є ф н е з о б р а ж е н н я д в о х воїнів. Три чверті з о в н і ш н ь о г о кола с в і т и л ь н и к а з а й м а ю т ь з ' є д н а н і один з одним р о ж к и , які композиційно у т в о р ю ю т ь а ж у р н е о б р а м л е н н я речі. К о ж н и й з р о ж к і в окреслений а р к о ю , що с п и р а є т ь с я на колони д о р і й с ь к о г о о р д е р а . Н а поверхні р і ж к і в , між к о л о н а м и , н и ж ч е отвору д л я ґноту, з н а х о д я т ь с я м а с к и силенів. Техніка виготовлення с в і т и л ь н и к а досить д о с к о н а л а ; п о з е р х н я ясно-коричневого к о л ь о р у , д о б р е л о щ е н а ; д н о на к і л ь ц е з і й н і ж ц і . Повної а н а л о г і ї світильнику не з н а є м о , , х о ч а з а г а л ь н и й тип д у ж е х а р а к т е р н и й д л я римської доби. Т а к с а м о х а р а к т е р н и м є і д е к о р , зок р е м а , з о б р а ж е н н я воїнів, м а с к и тощо. Сліди поселення з а р у б и н е ц ь к о ї к у л ь т у р и були в и я в л е н і на П р і о р ц і , в урочищі К р и с т е р о в а гірка [176, с. 155]3. Д е к і л ь к а в а ж л и в и х з н а х і д о к т р а п и л о с я на с х и л а х д о л и н и р. Л и беді. В районі Ч о к о л і в к и ( п р а в и й берег д о л и н и ) , на території ниніш3 М о ж л и в о , така ж кераміка н а з в а н а «скіфським посудом» в повідомленні К. К о р ш а к а (103, с. 58).

нього П е р ш о т р а в н е в о г о масиву, при розробці к а р ' є р а по д о б у в а н н ю глини було в и я в л е н о м о г и л ь н и к з а р у б и н е ц ь к о ї культури. З р у й н о в а н о к і л ь к а п о х о в а н ь з ч о р н о л и с к о в а н и м и п о с у д и н а м и типової з а р у б и н е цької ф о р м и 4 . Н а тому ж п р а в о м у березі Л и б е д і , на Б а т и є в і й горі, т е ж відзначені з н а х і д к и з а р у б и н е ц ь к о г о типу. П р и р о з к о п к а х р о з т а ш о в а н о г о тут середньовічного м о г и л ь н и к а було з н а й д е н о г л и н я н у у р н у з перепал е н и м и л ю д с ь к и м и к і с т к а м и . С а м а у р н а — посудина з ш и р о к и м горлом, п р и к р а ш е н а д і р о ч к а м и в з д о в ж відхиленого н а з о в н і вінця. Тут ж е з н а йдено ф р а г м е н т м а л е н ь к о ї бронзової ф і б у л и а р б а л е т н о ї с х е м и [95, с. 89—90]. М о ж л и в о , це п о х о в а н н я було ч а с т и н о ю щ е одного могильника р у б е ж у нової ери. Н а лівій стороні Л и б е д с ь к о ї д о л и н и відомі з н а х і д к и р и м с ь к и х монет. Н а садибі № 34 по вул. Толстого, щ о веде з високого п л а т о вниз до р у с л а Л и б е д і , був з н а й д е н и й к л а д р и м с ь к и х монет, с е р е д я к и х були д е н а р і ї А д р і а н а т а К о м м о д а [115, с. 39]. В цьому ж р а й о н і т р а п и л и с я і дві останні за ч а с о м в и я в л е н н я з н а х і д к и античних монет в м. Києві. У 1959 р. на вул. Т а р а с і в с ь к і й б у л о з н а й д е н о мідну монету Б о с ф о р ського ц а р с т в а , к а р б о в а н у в П а н т и к а п е ї в часи п р а в л і н н я К о т і с а II (II ст. н. е.) 5 . В 1962 р. в цьому ж р а й о н і з н а й д е н о д в а срібні д е н а р і ї Антоніна П і я . П о в т о р н і с т ь з н а х і д о к п р и м у ш у є д у м а т и , щ о в II ст. н. е. тут і с н у в а л о поселення. Н а р е ш т і в і д з н а ч и м о , щ о на д е я к и х л і в о б е р е ж н и х с т о я н к а х , розташ о в а н и х на н а д з а п л а в н і й п і щ а н і й терасі Д н і п р а , т а к о ж т р а п л я є т ь с я к е р а м і к а з а р у б и н е ц ь к о г о типу ( М и к і л ь с ь к а С л о б і д к а і ін.) [60, с. 172— 173]. Т а к и м чином, з а с е л е н н я території К и є в а в часи б л и з ь к о р у б е ж у нової ери і в перші століття було д у ж е густим і о х о п л ю в а л о не л и ш е правий, а й лівий берег Д н і п р а . П і д в о д я ч и підсумки, д о х о д и м о висновку, щ о в епоПротокш'вське і в першій половині І тисячох у р у б е ж у нової ери г г гніздо поселень

...

т,

л і т т я н. е. на території сучасного К и є в а і с н у в а л о к і л ь к а поселень, які п е р е д у в а л и у т в о р е н н ю міста. В своїй сукупності вони з а й м а л и в е л и к у п л о щ у і т а к чи і н а к ш е з а ф і к с о в а н і м а й ж е на всій території міста, а, строго к а ж у ч и , в и х о д и л и з а його м е ж і , оскільки С е р е д н я Н а д д н і п р я н щ и н а в з а г а л і б у л а з а с е л е н а д о с и т ь густо і посел е н н я з а з н а ч е н о г о часу на певній в і д с т а н і одне від одного р о з к и д а н і по всьому її простору. В м е ж а х К и є в а м о ж н а з б і л ь ш о ю а б о м е н ш о ю п і д с т а в о ю говорити про такі поселення епохи р у б е ж у нової ери і п е р ш и х століть: 1) на С т а р о к и ї в с ь к і й горі і п р и л е г л и х д і л я н к а х п л а т о ; 2) на З а м к о в і й горі; 3) на П о д о л і і прилеглій частині н и ж н ь о г о міста; 4) в районі Л ь в і в ської площі; 5) в районі П е ч е р с ь к а ( п о б л и з у Б у д и н к у офіцерів і в районі д р е в н ь о р у с ь к о г о Б е р е с т о в а ) ; 6) в районі К о р ч у в а т о г о ; 7) в

4 6

Н е о п у б л і к о в а н о ( ф о н д и ІА А Н У Р С Р ) . П о в і д о м л е н н я В. Д . Д я д е н к а , я к о м у с к л а д а ю н а й щ и р і ш у

подяку.

районі Лук'яні'вки; 8) в з д о в ж долини р. Л и б е д і ; 9) на лівому березі Д н і п р а ; 10) в районі В і т и - Л и т о в с ь к о ї ; 11) у Пирогові. П р о т е не всі ці поселення м а ю т ь п р я м е в і д н о ш е н н я до древнього К и є в а , оскільки т е р и т о р і я останнього б у л а з н а ч н о вужчою, ніж терит о р і я сучасного міста. Б е з п о с е р е д н і х попередників К и є в а м о ж н а в б а чати головним чином в поселеннях, р о з т а ш о в а н и х в частині т а к з в а ного С т а р о г о міста [ С т а р о к и ї в с ь к а гора, район Л ь в і в с ь к о ї площі, З а м кова гора, П о д і л і прилеглі райони]. Н а ж а л ь , з а л и ш а є т ь с я в і д к р и т и м питання про н а я в н і с т ь в цей час поселення на горі Щ е к а в и ц і , я к а так о ж була в а ж л и в и м р а й о н о м д р е в н ь о г о К и є в а , а л е на якій досі ніяких археологічних д о с л і д ж е н ь не п р о в о д и л о с я . Я к щ о б п р и п у щ е н н я про з а с е л е н н я і цієї гори в той час п і д т в е р д и л о с я , м о ж н а було б вваж а т и , що в ж е на п о ч а т о к нового л і т о ч и с л е н н я в и з н а ч и л а с ь топографія м а й б у т н ь о г о міста. Спинимось на цьому моменті трохи д о к л а д н і ш е . Н а й в а ж л и в і ш и м и ч а с т и н а м и міста X — X I I I ст. були т а к і : дитинець, або кремль, міста ( т а к з в а н и й Город В о л о д и м и р а кінця X ст. і Город Я р о с л а в а першої половини XI ст.), Поділ, Гончарі і К о ж у м ' я к и , З а м к о в а гора, Щ е к а в и ця, К о п и р ' ї в кінець. В своїй сукупності ці дільниці, підкреслені складним київським р е л ь є ф о м , с т а н о в и л и т е р и т о р і ю міста у в л а с н о м у розумінні цього с л о в а . Але, як бачимо, всі вони (за в и н я т к о м Щ е к а в и ц і , з я к о ю питання не з ' я с о в а н е ) т а к чи і н а к ш е відзначені археологічними з н а х і д к а м и епохи б л и з ь к о р у б е ж у нової ери. Т а к , д и т и н ц ю відповідає поселення на С т а р о к и ї в с ь к і й горі і з в ' я з а н і з ним з н а х і д к и ; П о д о л у — б а г а т о р а з о в і з н а х і д к и римських монет і речей та сліди пос е л е н н я на Оболоні; Г о н ч а р я м і К о ж у м ' я к а м — з н а х і д к а монети Салоніни; З а м к о в і й горі — поселення на її території; К о п и р ' є в о м у кінц ю — з н а х і д к и монет і к е р а м і к и в районі Л ь в і в с ь к о ї площі. О к о л и ц і с т а р о д а в н ь о г о К и є в а , відомі з письмових д ж е р е л , т а к о ж в більшості своїй з н а х о д я т ь відповідні д о к у м е н т и с е р е д археологічних м а т е р і а л і в р у б е ж у нової ери. Л і т о п и с н о м у К л о в у в і д п о в і д а ю т ь з н а хідки в Л и п к а х (поблизу Б у д и н к у офіцерів та П е р ш о т р а в н е в о г о с а д у ) , Б е р е с т о в у — сліди поселення, виявлені поблизу С п а с ь к о ї церкви; Вид у б е ч а м — з н а х і д к а монети К о н с т а н т а ; Д о р о г о ж и ч а м — з н а х і д к и на Л у к ' я н і в ц і ; с а д и б а м на К и р и л і в с ь к и х висотах — з н а х і д к и на Куренівці та П р і о р ц і ( з о к р е м а , к л а д , з н а й д е н и й біля К и р и л і в с ь к о ї церкви XII ст.). Б е з точно фіксованих п а р а л е л е й з а л и ш а ю т ь с я л и ш е д в а поселення, відомі з літопису: Р у д и ц я і П р е д с л а в і н о , і то л и ш е тому, що точне м і с ц е з н а х о д ж е н н я їх не встановлено. Втім П р е д с л а в і н у , щ о з н а х о д и л о с ь десь в долині Л и б е д і , м о ж у т ь в і д п о в і д а т и з н а х і д к и монет і могильники п о н а д Л и б е д д ю ; що ж до Рудиці, відносно якої відомо л и ш е , що вона з н а х о д и л а с ь десь на південь від міста, м а є м о д л я порівняння цілий р я д п а м ' я т о к , з о к р е м а П и р о г і в с ь к е городище. О т ж е , і т о п о г р а ф і я «великого К и є в а » часів Київської Русі, тобто н а й б л и ж ч о ї околиці д р е в н ь о р у с ь к о г о міста, т а к о ж п о ч а л а с к л а д а т и с я ще в епоху б л и з ь к о р у б е ж у нової ери. 45

Щ е В. Г. Л я с к о р о н с ь к и й з і с т а в л я в з і б р а н і ним відомості про знахідки римських монет у Києві з т о п о г р а ф і є ю К и є в а XI ст. [115, с. 39— 41]. О с о б л и в о він п і д к р е с л ю в а в у з в ' я з к у з цим з н а х і д к и монет у нагірному Києві, а с п е ц і а л ь н о — в р а й о н і Л ь в і в с ь к о ї площі, де, з а його д у м к о ю , з н а х о д и в с я один з н а й в а ж л и в і ш и х т о р г о в е л ь н и х к в а р т а л і в д р е в н ь о г о міста. Т а к с а м о з т е р и т о р і є ю д р е в н ь о г о К и є в а в е л и к о к н я зівської д о б и з і с т а в л я л и с я з н а х і д к и р и м с ь к и х монет на П о д о л і , З а м ковій горі т о щ о . Щ о ж до о к р е м и х з н а х і д о к поза ц и м и р а й о н а м и , то вони, на д у м к у Л я с к о р о н с ь к о г о , повинні з в ' я з у в а т и с я з т о р г о в е л ь н и м и ш л я х а м и , які вели до К и є в а . Т а к , с к а р б , з н а й д е н и й на П е ч е р с ь к у , з в ' я з у є т ь с я з дорогою, щ о в е л а до Л а в р и , т а к само, я к і з н а х і д к и монет в з д о в ж вул. К і р о в а . З н а х і д к а к л а д у на вул. Толстого з в ' я з у є т ь с я з ш л я х о м , щ о вів з боку Л и б е д і до З о л о т и х воріт, і т. д. А л е з і с т а в л я ю ч и з н а х і д к и п е р ш и х віків нової ери з т о п о г р а ф і є ю міста XI ст., т р е б а в р а х о в у в а т и хронологічну в і д с т а н ь в 500—900 років, з а п о в н и т и я к у В. Г. Л я с к о р о н с ь к и й щ е не міг. О т ж е , робити т а к і з і с т а в л е н н я м о ж н а л и ш е в плані в і д ш у к а н н я певної перспективи історичного р о з в и т к у . Б е з п е р е ч н о , в перші віки нової ери м а є м о на території м а й б у т н ь о г о К и є в а д е к і л ь к а с а м о с т і й н и х поселень, щ о п е р е д у в а л и в л а с н е К и є в у і на б а з і з л и т т я яких, т р е б а д у м а т и , поступово в и н и к а в Київ. А л е р а з о м з тим не м о ж н а в і д к и д а т и й того, щ о т о п о г р а ф і я цих поселень в и з н а ч и л а т о п о г р а ф і ю м а й б у т н ь о г о міста. П о г а н а з б е р е ж е н і с т ь н и ж н і х ш а р і в н а й д а в н і ш о ї частини К и є в а , з в ' я з а н а з інтенсивним міським ж и т т я м у наступні епохи, з в и ч а й н о , у т р у д н ю є точне в и з н а ч е н н я я к кількості п р о т о к и ї в с ь к и х поселень, т а к і їх р о з м і р і в і д е т а л ь н о ї т о п о г р а ф і ї : іноді з н а х і д к и , щ о т р а п и л и с я в різних, а л е б л и з ь к о р о з т а ш о в а н и х , і т о п о г р а ф і ч н о з в ' я з а н и х т о ч к а х , м о ж л и в о , д о к у м е н т у ю т ь одне в е л и к е поселення. О д н а к з а г а л ь н и й висновок про те, щ о т а к и х поселень було д е к і л ь к а , з а л и ш а є т ь с я непохитним. Хоча р о з г л я н у т і п о с е л е н н я щ е не м о ж е м о в в а ж а т и в л а с н е К и є в о м , їх в і д н о ш е н н я до м а й б у т н ь о г о міста було, на н а ш у д у м к у , п р и н ц и п о в о відмінним від того, я к е м а л и р о з г л я н у т і в и щ е с т о я н к и і п о с е л е н н я первісної доби. Я к щ о останні в н а с л і д о к тих чи інших причин припинили своє і с н у в а н н я на певному етапі свого розвитку, то щ о й н о розглянуті поселення, в и н и к н у в ш и на р у б е ж і нової ери, свого і с н у в а н н я не п р и п и н я л и і дійсно були р е а л ь н о ю основою виникнення К и є в а , ї х історію в в а ж а є м о в ж е п о ч а т к о м історії К и є в а . А л е їх в і д н о ш е н н я до м а й б у т н ь о г о міста т е ж було н е о д н а к о в и м . Переглядаючи наявний матеріал, неважко переконатися, що саме в т о м у районі, д е пізніше, в ч а с и К и ї в с ь к о ї Русі, і с н у в а л а ц е н т р а л ь н а ч а с т и н а міста, м а є м о к о м п а к т н е гніздо поселень, т о п о г р а ф і ч н о з в ' я з а них одне з одним. Ц і поселення о х о п л ю ю т ь р а й о н б і л я г и р л а р. П о ч а й н и при її в п а д і н н і в Д н і п р о . О т ж е , тут б а ч и м о не просто к і л ь к а з в и ч а й н и х р я д о в и х селищ, а п е в н у систему, я к а і в с о ц і а л ь н о м у відношенні повинна була виходити 46

за р а м к и р я д о в и х п р и к л а д і в . Т р е б а д у м а т и , що т а к е гніздо поселень, з в ' я з а н и х одне з одним т о п о г р а ф і ч н о , с т а н о в и л о певний центр суспільного ж и т т я з точно в и з н а ч е н о ю с ф е р о ю т я ж і н н я , я к а о х о п л ю в а л а б і л ь ш - м е н ш з н а ч н у т е р и т о р і ю з певним числом з в и ч а й н и х селищ. Вел и к а к і л ь к і с т ь р и м с ь к и х монет, з н а й д е н и х у вигляді к л а д і в чи о к р е м и ми е к з е м п л я р а м и , р а з о м з і м п о р т н и м и р е ч а м и , з н а й д е н и м и тут же» свідчить, щ о ці поселення в ж е на п о ч а т к у нової ери почали поступово п е р е т в о р ю в а т и с я в з н а ч н и й економічний, т о р г о в е л ь н и й центр. Вони і п о к л а л и п о ч а т о к виникненню К и є в а , що у т в о р и в с я внаслід о к з л и т т я к і л ь к о х с т а р о д а в н і х поселень і поступового п е р е т в о р е н н я їх у міський, тобто т о р г о в е л ь н о - р е м і с н и ч и й і а д м і н і с т р а т и в н и й центр. Ц е й п р о ц е с т р и в а в м а й ж е 1000 років. З о в с і м іншою б у л а р о л ь поселень на П е ч е р с ь к у , в К о р ч у в а т о м у , на Л у к ' я н і в ц і , п о н а д Л и б е д д ю і т. д., б і л ь ш в і д д а л е н и х від г о л о в н о г о я д р а і т о п о г р а ф і ч н о з ним безпосередньо не з в ' я з а н и х . Очевидно, вони т а к о ж м а л и якісь з в ' я з к и з п р о т о к и ї в с ь к о ю групою поселень і с т а н о в и л и з нею певну суспільну єдність. П р о т е до с к л а д у міської території вони у в і й ш л и не з р а з у , а д е я к і з них в з а г а л і до неї не входили. З а л и ш а т и їх поза у в а г о ю при р о з г л я д і процесу виникнення К и є в а не м о ж н а , але у ч а с т ь їх у ц ь о м у процесі б у л а в ж е не т а к о ю безпосередньою, я к основного п р о т о к и ї в с ь к о г о гнізда. А це, в свою чергу, п о к а з у є с к л а д н і с т ь процесу, я к и й не м о ж н а зводити д о простого п е р е м і щ е н н я центру ж и т т я , н а п р и к л а д , з П о д о л у на Гору, я к це в в а ж а л и д е я к і дослідники. Київ В а ж л и в и м є питання, чи з н а й ш л о описане н а м и і Данпарстад н а й д а в н і ш е я д р о м а й б у т н ь о г о К и є в а б у д ь - я к е відоб р а ж е н н я у письмових д ж е р е л а х . О с к і л ь к и про Н а д д н і п р я н щ и н у цих часів п и с а л о ч и м а л о с т а р о д а в н і х авторів, це питання зовсім не безпідставне. С п р о б и в і д ш у к а т и в письмових д ж е р е л а х з г а д к и про К и ї в до утв о р е н н я К и ї в с ь к о ї д е р ж а в и п р и в е л и до гіпотетичного ототожнення К и є в а з л е г е н д а р н о ю д н і п р о в с ь к о ю столицею готів — Д а н п а р с т а д о м . П і д с т а в о ю д л я цього були д р е в н ь о с к а н д і н а в с ь к і д ж е р е л а . Я к відомо, н о р м а н н и в IX—X ст. в с т у п а л и в тісні в з а є м и н и з східними с л о в ' я н а м и , п і д т р и м у в а л и з ними т о р г о в е л ь н і з в ' я з к и , іноді несли у них військову с л у ж б у , в с т у п а л и в політичні і династичні стосунки. В н а с л і д о к цьогоб а г а т о е л е м е н т і в с х і д н о с л о в ' я н с ь к о ї к у л ь т у р и , в т о м у числі і н а р о д них п е р е к а з і в , п о т р а п л я л о до с к а н д і н а в с ь к о г о ф о л ь к л о р у . С е р е д них могли бути й такі, що с т о с у в а л и с я ч а с і в п е р е б у в а н н я готів в П р и ч о р номор'ї. Н а й д а в н і ш і відомості про готів у Східній Європі відносяться до самого п о ч а т к у III ст. (часи К а р а к а л и ) . П р о т я г о м I I I — I V ст. готи вис т у п а ю т ь я к д у ж е а к т и в н а політична с и л а на північно-східних рубеж а х Р и м с ь к о ї імперії. Готи с т а н о в и л и досить с к л а д н и й к о н г л о м е р а т різних щ о д о поход ж е н н я племен, с е р е д я к и х були і скіфські, і с а р м а т с ь к і , і слов'янські47'

і інші східноєвропейські п л е м е н а , о б ' є д н а н і у д о с и т ь с и л ь н о м у м і ж п л е мінному союзі [209; 159]. В с т а р і й б у р ж у а з н і й л і т е р а т у р і цей союз, який д о с я г н а й б і л ь ш о г о піднесення в середині IV ст., в часи п р а в л і н н я Герм а н а р і х а , іноді х а р а к т е р и з у в а в с я я к в е л и ч е з н а імперія, подібна до імперії О л е к с а н д р а Великого. П і д с т а в о ю д л я цього було н а д м і р н е р о з ш и рення її к о р д о н і в п и с ь м е н н и к о м VI ст. й о р н а н д о м ( я к о м у , до речі, нал е ж и т ь і з г а д а н е п о р і в н я н н я ) , відомим с в о є ю т е н д е н ц і є ю до і д е а л і з а ц і ї м и н у л о г о готів. З г і д н о з т в е р д ж е н н я м и й о р н а н д а , підхопленими бурж у а з н о - н а ц і о н а л і с т и ч н о ю г е р м а н с ь к о ю і с т о р і о г р а ф і є ю , готам в IV ст. н. е. нібито п і д к о р я л и с я не тільки усі с л о в ' я н и [Jord; 119], але й фінські племена, що ж и л и на півночі Східної Є в р о п и : меря, весь, м о р д в а , чудь; п р и б а л т і й с ь к і п л е м е н а і т. д. [Jord; 116]. В б у р ж у а з н і й науці історична р о л ь готів н а д т о п е р е б і л ь ш у є т ь с я ; т е р и т о р і я , що в х о д и л а до с к л а д у «готської д е р ж а в и » , н а д м і р н о розш и р ю є т ь с я за р а х у н о к в к л ю ч е н н я т а к и х з е м е л ь , які н а с п р а в д і ніколи до неї не входили. З а п о г л я д а м и д е я к и х дослідників, вся величезна т е р и т о р і я черняхівеької к у л ь т у р и (в т о м у числі і С е р е д н я Н а д д н і п р я н щ и н а ) нібито в х о д и л а до с к л а д у готського о б ' є д н а н н я Г е р м а н а р і х а ; тим с т в о р ю є т ь с я п е р е д у м о в а д л я д у м к и про н а я в н і с т ь готських поселень в Києві. Н а підставі с к а н д і н а в с ь к и х д ж е р е л в и в о д и л о с я , щ о столицею готської «імперії» було в е л и к е місто на Д н і п р і — Д а н п а р с т а д , який дехто і п р а г н у в вмістити на території сучасного К и є в а . О д н а к д о в о д и т ь с я констатувати цілком спекулятивний, необгрунтований характер такого т в е р д ж е н н я : в и к л и к а н а до ж и т т я а б с т р а к т н и м и м і р к у в а н н я м и , ця гіпотеза п е р е х о д и л а з роботи д о роботи на підставі л и ш е а в т о р и т е т у своїх авторів, без б у д ь - я к о г о о б г р у н т у в а н н я . Д а н п а р с т а д згадується у кількох творах скандінавського фольклору, з д е б і л ь ш о г о не р а н і ш и х від X I I — X I I I ст. Н а й ц і к а в і ш и м д ж е р е л о м , до того ж с п р а в д і з в ' я з а н и м з с х і д н о с л о в ' я н с ь к и м ф о л ь к л о р о м , є твір, відомий під н а з в о ю « Р і ч е н н я Х а м д і » ( H a m d i s m a ' i ) . який увійшов до с т а р ш о ї «Едди». Ц е —• один з в а р і а н т і в історії н е щ а с н о ї Сванхільди — с к а н д і н а в с ь к о г о в а р і а н т а київської легенди про Л и б і д ь і її братів. Х а м д і і д в а його брати, р у ш и в ш и в путь, щоб помститися з а с м е р т ь сестри, в и д а н о ї з а м і ж з а готського к о р о л я і страченої ним н а й ж о р с т о к і ш и м способом, п о т р а п л я ю т ь у столицю Г е р м а н а р і х а , де б а ч а т ь « п а л а ц готів і схили г л и б о к и х берегів». Слово d j u p a — «глибокий», що стоїть в о р и г і н а л і , дехто з д о с л і д н и к і в (Г. Вігфуссон [43, с. 37—43]) п р а г н е в и п р а в и т и на « D a n p a r » — Д н і п р о . Гіпотеза, звичайно, д о в і л ь н а і нічого не в и р і ш у є по суті, оскільки в інших д ж е р е л а х л о к а л і з а ц і я с т а в к и Г е р м а н а р і х а на Д н і п р і в і д з н а ч е н а ц і л к о м ясно і не п о т р е б у є текстових п о п р а в о к . Т а к и х д ж е р е л є три: місто готів на Д н і п р і з г а д у є т ь с я в « Х е р в а р а сазі», в «Пісні про Х л ь о д а і А н г а н т а » і в «Пісні про Аттілу» (Atla — K v i d a ) з тієї ж с а м о ї «Едди». « П і с н я про Х л ь о д а і А н г а н т а » є повтор е н н я м « Х е р в а р а с а г и » , з а п и с а н о ї в X I — X I I ст.; о т ж е , о б и д в а ці д ж е 48

р е л а д а т у ю т ь с я не р а н і ш и м часом. Щ о ж до «Пісні про Аттілу», то дата її виникнення невідома, хоча д о с л і д н и к и в в а ж а ю т ь за м о ж л и в е д а т у в а т и її, я к і всю «Едду», часом не р а н і ш е від IX ст. [64, с. 236—237]., Втім основа твору, з о г л я д у на тему, м а б у т ь , с п р а в д і с я г а є часів гуннської н а в а л и , тобто до I V — V ст. А л е чи в х о д и л а до цієї основи з г а д к а про Д а н п а р с т а д — невідомо. Т а к и м чином, всі три д ж е р е л а , де є відомості про готську столицю, є п о р і в н я н о пізніми і в і д с т о я т ь від часів « д е р ж а в и » Г е р м а н а р і х а не м е н ш я к на сім століть. Ш у к а т и в них а д е к в а т н о г о в і д о б р а ж е н н я тодішньої о б с т а н о в к и — річ д а р е м н а . Але коли й погодитися з вірогідністю п е р е к а з і в про н а я в н і с т ь столиці готського політичного о б ' є д н а н н я на Д н і п р і , то й тоді д л я лок а л і з а ц і ї її на території К и є в а не б а ч и м о ж о д н и х підстав. В «Хервар а с а з і » ( H e r v a r a r s a g a ) р о з п о в і д а є т ь с я історія Х л ь о д а — п о з а ш л ю б ного сина к о р о л я Р е й д г о т і ї Х е й д р і к а . П і с л я смерті Х е й д р і к а Х л ь о д в и м а г а в від його с п а д к о є м ц і в частину с п а д щ и н и , а с а м е : половину великого лісу М и р к в і д а , святу могилу, я к а л е ж а л а на ш л я х у до чудової скелі у Д а н п а р с т а д і , щ о був головним містом, столицею в часи гуннів, тобто в п р а в л і н н я Г е р м а н а р і х а , і половину з а м к і в покійного к о р о л я . О д н а к ж о д н и х в к а з і в о к на точне г е о г р а ф і ч н е м і с ц е п о л о ж е н н я н а з в а них об'єктів, в тому числі і Д а н п а р с т а д а , тут не з н а х о д и м о . Л о к а л і зація. Д а н п а р с т а д а на київських горах є д о м и с л о м . В «Пісні про Аттілу» т а к о ж з г а д у є т ь с я Д а н п а р с т а д і ліс М и р к від. А л е і тут вони з н о в у - т а к и не л о к а л і з о в а н і у просторі. Н а р е ш т і , у «Пісні про Х л ь о д а і А н г а н т а » говориться, щ о у в о л о д і н н я х Г е й д р і к а б у в з н а м е н и т и й ліс, що н а з и в а в с я Т е м н о ю дібровою, с в я щ е н н а мог и л а у з е м л і готів і з н а м е н и т а с к е л я у Д а н п а р с т а д і . Ц и м і в и ч е р п у ю т ь с я відомості про Д н і п р о в е місто готів у с к а н д і н а в с ь к и х д ж е р е л а х . Як бачимо, ці д ж е р е л а щ о д о ясності і п е р е к о н л и вості з а л и ш а ю т ь б а ж а т и б а г а т о к р а щ о г о . З них м о ж н а вивести л и ш е і с н у в а н н я якогось готського політичного центру у невідомій б л и ж ч е місцевості Н а д д н і п р я н щ и н и , без ж о д н и х в к а з і в о к щ о д о його більш точної л о к а л і з а ц і ї . В м і щ у в а т и Д а н п а р с т а д готів у р а й о н сучасного К и є в а , виходячи з цих д ж е р е л , м а є м о не б і л ь ш е підстав, н і ж у будья к и й інший пункт в з д о в ж Д н і п р а . Т о м у п е р е в а ж н а більшість дослідників, які в и с л о в л ю в а л и с ь з а о т о т о ж н е н н я Д а н п а р с т а д а з К и є в о м , р о б и л а це д у ж е о б е р е ж н о , в пор я д к у простої гіпотези (Кунік, Б р у н , Д а ш к е в и ч і ін. [107, с. 55; 36, с. 289; 64, с. 239—241]). А р г у м е н т а ц і я Г. Вігфуссона, який т в е р д и в це б і л ь ш категорично, м а є с к о р і ш е белетристичний, н і ж н а у к о в и й х а р а к тер: на його д у м к у , опис місцевості готської столиці д у ж е н а г а д у є околиці К и є в а (темна д і б р о в а — відомий к и ї в с ь к и й ліс, високі гори Д а н п а р с т а д а — київські дніпрові кручі, с в я щ е н н а м о г и л а — гора, де пізніше в и н и к л а Л а в р а , і т. д . ) . Всі ці з і с т а в л е н н я а ж н і я к не м о ж у т ь с п р и й м а т и с я як д о к а з и ; з т а к и м ж е успіхом цей опис м о ж н а було б з і с т а в л я т и з безліччю інших міцевостей Східної Європи, в тому числі 4—236

й Н а д д н і п р я н щ и н и , не к а ж у ч и в ж е про те, що т а к і д е т а л і в н а р о д н и х п е р е к а з а х , безперечно, м а ю т ь л е г е н д а р н и й х а р а к т е р 6 . Тому п е р е к о н а ність В і г ф у с с о н а д а л е к о не о з н а ч а є переконливості його а р г у м е н т а ц і ї [64, с. 235—238; 92, с. 236—241; 93, с. 66—73]. З н а ш о г о п о г л я д у н е м а є п і д с т а в з а п е р е ч у в а т и н а я в н і с т ь політичного ц е н т р у готського о б ' є д н а н н я . Я к щ о Г е р м а н а р і х а , В і т і м і р а і інших готських к о р о л і в в в а ж а т и о с о б а м и р е а л ь н и м и (в чому, г а д а є м о , сумніву бути не м о ж е ) , то десь повинна б у л а з н а х о д и т и с я їх р е з и д е н ц і я ; тому н а в р я д чи в а р т а п і д т р и м к и к р а й н я позиція М. С. Г р у ш е в с ь к о г о і інших д о с л і д н и к і в , л а д н и х в з а г а л і в і д к и д а т и с к а н д і н а в с ь к і відомості, я к міфологічні. Н е б а ч и м о нічого н е м о ж л и в о г о і в тому, що центр готського о б ' є д н а н н я в I I I — I V ст. дійсно з н а х о д и в с я десь у Н а д д н і п р я н щ и н і . А л е зовсім н е м о ж л и в о ш у к а т и його в р а й о н і К и є в а : т а к е п р и п у щ е н н я з н а х о д и т ь с я у р і ш у ч о м у протиріччі із всіма історичними і а р х е о л о г і ч н и м и д а н и м и про історичну о б с т а н о в к у в Східній Європі в першій половині І т и с я ч о л і т т я н. е. Д л я всіх авторів, які р о з т а ш о в у в а л и готську с т о л и ц ю на т е р и т о рії К и є в а , б е з с у м н і в н и м був ф а к т і с н у в а н н я величезної імперії Г е р м а н а р і х а в і д Б а л т і й с ь к о г о до Ч о р н о г о моря. Н е к р и т и ч н о с п р и й м а ю ч и д а н і й о р н а н д а , ці а в т о р и ш у к а л и д л я готської д е р ж а в и в і д п о в і д н о г о з а м а с ш т а б о м центру, і с а м е це було головною п і д в а л и н о ю обстоюваної ними гіпотези, щ о повинна б у л а з а п о в н и т и в а к у у м її д ж е р е л о знавчої б а з и . А л е с а м е ця т е з а і в и я в и л а с я а б с о л ю т н о х и б н о ю : в е л и к а і м п е р і я Г е р м а н а р і х а — не щ о інше, я к п л і д ф а н т а з і ї й о р н а н д а , в и я в його тенденції до н а д м і р н о г о в и х в а л я н н я готських королів. З о к р е м а , д р е в н ь о с л о в ' я н с ь к і з е м л і ніколи не в х о д и л и до с к л а д у готського об'єдн а н н я , т е р и т о р і я якого о х о п л ю в а л а л и ш е степову с м у г у Східної Є в р о пи. Східні с л о в ' я н и — анти — щ е в кінці IV ст. вели б о р о т ь б у з г о т а м и , іноді, м о ж л и в о , в и с т у п а л и я к їх союзники, а л е в у с я к о м у р а з і не підк о р я л и с я готським к о р о л я м . Існує н е б е з п і д с т а в н а д у м к а , щ о в кінці IV ст. готи н а в і т ь п е р е б у в а л и у якійсь з а л е ж н о с т і в і д антського ц а р я Б о ж а [184, с. 24]. Ч е р н я х і в с ь к а к у л ь т у р а а ж ніяк не м о ж е в в а ж а т и с я готською. Ц ь о м у протирічить х р о н о л о г і я к у л ь т у р и (вона в и н и к л а з а д о в г о до п о я в и готів в П і в н і ч н о м у П р и ч о р н о м о р ' ї і і с н у в а л а після того, я к вони з а л и ш и л и його під натиском г у н н і в ) ; т е р и т о р і я (відсутність п а м ' я т о к черняхівського типу у П р и ч о р н о м о р ' ї , д е готи засвідчені п и с ь м о в и м и д ж е 6 Серед аргументів Г. Вігфуссона є, м і ж іншим, спроба ототожнити імена « Д а н парстад» і «Самбатас», останнє з яких, безперечно, з в ' я з а н е з К и є в о м : £ a fi Д a t a g Т a (і р a o t a ę D а n p аг st a d [64, с. 231—232].

З точки зору формальної фонетики зміни в к о ж н о м у вертикальному р я д к у м о ж ливі, проте в цілому гіпотеза в и г л я д а є н а д т о неправдоподібною. Н е дивно, що вона не з а д о в о л ь н и л а дослідників [221, с. 239; 86, с. 166—175].

р е л а м и ) ; місцеві генетичні корені к у л ь т у р и ; відсутність в її к о м п л е к сах жодних елементів балтійського походження. С п р а в ж н я готська к у л ь т у р а , д о б р е в і д о м а на основі п а м ' я т о к Т р а н с і л ь в а н і ї , Італії, Іспанії, нічого спільного з ч е р н я х і в с ь к о ю к у л ь т у р о ю не має. О т о ж , д у м к а про готську п р и н а л е ж н і с т ь черняхівської к у л ь т у р и не в и т р и м у є серйозної к р и т и к и . Н е д а р м а н а в і т ь д е я к і з а х і д н о г е р м а н с ь к і прогресивні вчені в и с л о в л ю ю т ь сумніви в її с п р а в е д л и в о с т і [42, с. 12]. О т ж е , я к щ о у готів і с н у в а л а я к а с ь с т о л и ц я , то ш у к а т и її с л і д не в Києві і в з а г а л і не в Середній Н а д д н і п р я н щ и н і , а десь на півдні за м е ж а м и с х і д н о с л о в ' я н с ь к и х земель. Територія К и є в а ніколи не входил а до готських в о л о д і н ь і т о м у говорити про м о ж л и в і с т ь л о к а л і з а ц і ї п р е с л о в у т о г о Д а н п а р с т а д а на місці пізнішого К и є в а не д о в о д и т ь с я . З о в с і м іншого с т а в л е н н я до себе в и м а г а є припуДніпровські^жміста» Щ Є Н Н Я про що п р о т о к и ї в с ь к е я д р о поселень ТЄ; з н а х о д и т ь с я в числі тих «міст», які г е о г р а ф II ст. н. е. П т о л е м е й п е р е р а х о в у є в з д о в ж течії Д н і п р а . «Всередині к р а ї н и ( Є в р о п е й с ь к о ї С а р м а т і ї . — М. Б.),— пише він,— л е ж а т ь городи: по річці Б о р и с ф е н у — А з а г а р і й (56°—50°40'); А м а д о к а (56°—50°30'); C a p (56°—50°15'); С е р и м (57°—50°); М е т р о п о л ь (56°30'—49°30'); О л ь в і я або Б о р и с ф е н (57°—49°)» [Ptol., III, 5, 13—15]. К р і м того, він н а з и в а є О р д е с с в и щ е річки А к с і м а к а т а три міста по р у к а в у Б о р и с ф е н а : Л е ї н - г о р о д о к , С а б а к , Ніос. Я к бачимо, р о з т а ш у в а н н я міст в творі П т о л е м е я д а н о д у ж е точно — з а г р а д у с а м и довготи і широти. К о л и б цим д а н и м м о ж н а було д о в і р я т и , л о к а л і з а ц і я з г а д а н и х пунктів не в и к л и к а л а б ж о д н и х труднощів і в т а к о м у р а з і на місце К и є в а д о в е л о с я б п о с т а в и т и C a p , який, згідно з т в е р д ж е н н я м г е о г р а ф а , з н а х о д и в с я при перетині п а р а л е л і 50°15' і течії Д н і п р а . Але, на ж а л ь , ц и ф р и ці не м а ю т ь з дійсністю нічого спільного. З в и ч а й н о , с а м П т о л е м е й а с т р о н о м і ч н и х о б ч и с л е н ь не п р о в а д и в і к о р и с т у в а в с я н а я в н и м и в його ч а с г е о г р а ф і ч н и м и твор а м и т а п у т і в н и к а м и . Основним методом с т в о р е н н я його к а р т и було н а н е с е н н я к о н к р е т н и х г е о г р а ф і ч н и х о б ' є к т і в на г р а д у с н у сітку з а допомогою д а н и х про в і д д а л е н н я їх один від одного та досить п р и б л и з ними н а п р я м к а м и , о р і є н т о в а н и м и по с т о р о н а х світу. С п р а в а у с к л а д н ю ється тим, щ о м а с ш т а б градусної сітки у П т о л е м е я був н е п р а в и л ь н и м . У V I ст. до н. е. в е л и к и й ф і л о с о ф П і ф а г о р висунув гіпотезу про ш а р о п о д і б н у ф о р м у з е м л і . У з в ' я з к у з цим з ' я в и л а с я ідея г р а д у с н о ї сітки і п о с т а л о п и т а н н я щ о д о в и м і р у м е р и д і а н а . С п р о б и обчислення р о б и л и с я ще в V ст. до н. е., а А р і с т о т е л ь н а з и в а в ц и ф р у 400 000 стадій, я к а в його часи в в а ж а л а с я з а г а л ь н о п р и й н я т о ю . Б л и з ь к о 270 р. до н. е. Е р а т о с ф е н в и з н а ч и в д о в ж и н у м е р и д і а н а в 250 000 стадій. О т ж е , з н а ч е н н я одного г р а д у с а ш и р о т и д о р і в н ю в а л о б л и з ь к о 700 стадій, а б о 110 км ( с т а д і я — 1 5 8 м)—цифра дуже близька до справжньої (111 км). А л е п р и б л и з н о через 200 років ці д а н і були «уточнені» Посідонієм, який в и з н а ч и в д о в ж и н у г р а д у с а ш и р о т и в 500 стадій (80 км). Ц я ц и ф р а була п р и й н я т а г е о г р а ф а м и перших століть, в тому числі і 4*

П т о л е м е е м . Н а с л і д к о м цього б у л о з м і щ е н н я г р а д у с н о ї сітки в бік екв а т о р а . Але н а й г і р ш и м було те, щ о П т о л е м е й в своїй роботі користув а в с я р і з н о ч а с н и м и д ж е р е л а м и , в т о м у числі і т в о р а м и допосідонієвого часу, з а с н о в а н и м и на з а с т о с у в а н н і е р а т о с ф е н о в и х обчислень. О т о ж , к о о р д и н а т и , наведені П т о л е м е е м , в и м а г а ю т ь критичного с т а в л е н н я . Д о с и т ь кинути п о г л я д на р е к о н с т р у й о в а н і к а р т и , в и к р е с л е н і за д а н и м и П т о л е м е я [35; 106], щ о б побачити, н а с к і л ь к и з н а ч н и м и е в и к р и в л е н н я , д о п у щ е н і с л а в е т н и м г е о г р а ф о м . Н е дивно, щ о б а г а т о дос л і д н и к і в д у ж е скептично о ц і н ю ю т ь д ж е р е л о з н а в ч у цінність його п р а ці, в в а ж а ю ч и , що в з а г а л і всі його відомості не з а с л у г о в у ю т ь і н а й м е н шої уваги [130, с. 95]. Ц ю точку зору п р и й н я т и не м о ж н а . Б е з п е р е ч н о , « Г е о г р а ф і я » П т о л е м е я є д у ж е цінним д ж е р е л о м ; не слід л и ш е в и м а г а т и в і д неї б і л ь ш е того, що вона м о ж е д а т и . П т о л е м е й з і б р а в і у з а г а л ь н и в у своїй п р а ц і величезний м а т е р і а л , в з я т и й з д ж е р е л в основному вірогідних. Відомості про міста ( а б о городи) на Д н і п р і і його п р и т о к а х , с а м і по собі т е ж не в и к л и к а ю т ь сумніву, т а к само, я к і їх топонімічна н о м е н к л а тура. Але точна л о к а л і з а ц і я к о ж н о г о з них — с п р а в а досить в а ж к а , і п о к л а д а т и с я на наведені в творі к о о р д и н а т и не м о ж н а , х і б а що д л я в и з н а ч е н н я послідовності р о з т а ш у в а н н я міст з а течією ріки. Спроби уточнення м і с ц е п о л о ж е н н я п е р е р а х о в а н и х міст в л і т е р а турі р о б и л и с я н е о д н о р а з о в о , проте ж о д н а з них не з н а й ш л а ц і л к о м п е р е к о н л и в о г о о б г р у н т у в а н н я . О д н у з ц і к а в и х спроб з р о б и в Ф. Б р а у н , який б а ч и в своє з а в д а н н я в з в о р о т н о м у процесі о б ч и с л е н н я відстані позначених П т о л е м е е м о б ' є к т і в на підставі н а в е д е н и х ним к о о р д и н а т , в з я в ш и за відправну точку О л ь в і ю , м і с ц е з н а х о д ж е н н я я к о ї відомо точно [35, с. 178—182]. Т а к , наступний за О л ь в і є ю М е т р о п о л ь з а м а с ш т а б а м и П т о л е м е є в о ї градусної сітки мусив би з н а х о д и т и с я від неї на відстані біля 52 верт, а о с к і л ь к и н а п р я м о к течії Д н і п р а є н а д і й н о ю путівною с т е ж к о ю , о б ч и с л е н н я п р и в о д и т ь Б р а у н а в с. Б і л о з е р к у поблизу Херсона і т. д. Н а с л і д к и д о с л і д ж е н н я в и я в и л и с я н е с п о д і в а н и м и : всі шість міст, н а з в а н и х П т о л е м е е м в з д о в ж Д н і п р а , у к л а л и с я в м е ж а х Н и ж н ь о ї Н а д д н і п р я н щ и н и до порогів, на п р о т я з і б л и з ь к о 200 км. Н а перший п о г л я д висновки Б р а у н а з д а ю т ь с я п е р е к о н л и в и м и , тим б і л ь ш е , що в з д о в ж течії Д н і п р а з н а є м о ч и м а л о г о р о д и щ і поселень п і з н ь о с к і ф с ь к о г о часу. О д н а к при у в а ж н о м у д о с л і д ж е н н і с п р а в а вия в л я є т ь с я не т а к о ю простою. Д о в і р я т и н а в е д е н и м у П т о л е м е я ц и ф р а м не м о ж н а н а в і т ь і д л я в и з н а ч е н н я відстаней. Н а п р и к л а д , в і д с т а н ь м і ж В і з а н т і є м і гирлом Б о р и с ф е н а , обчислена з а методом Б р а у н а , м у с и л а б д о р і в н ю в а т и л и ш е б л и з ь к о 400 км, н а с п р а в д і вона с т а н о в и т ь б л и з ь к о 600 км. В і д с т а н ь від Херсонеса д о П а н т и к а п е я , в р а х о в у ю ч и к р и в и з н у б е р е г а , з а П т о л е м е е м с т а н о в и т ь б л и з ь к о 220 км, н а с п р а в д і ж —330 км; від Д у н а ю до Д н і п р а з а П т о л е м е е м — б л и з ь к о 160 км, в дійсності — 210 км і т. д. Я к бачимо, р о з х о д ж е н н я великі, причому с п р я м о в а н і в бік п р и м е н ш е н н я с п р а в ж н ь о ї відстані. П о д і б н и х п р и к л а д і в м о ж н а привести безліч. 52

Н а я в н і с т ь з н а ч н и х р о з х о д ж е н ь м і ж д а н и м и П т о л е м е я т а дійсністю п о я с н ю є т ь с я тим, щ о в основі р о з р а х у н к і в г е о г р а ф а л е ж а л и д у ж е приблизні ц и ф р и , щ о б а з у в а л и с я на не менш п р и б л и з н и х р о з р а х у н к а х за д н я м и д о р о г и 7. А л е коли т а к і п о м и л к и в и я в л я ю т ь с я н а в і т ь д л я д а н и х щ о д о н а й б і л ь ш п о ж в а в л е н и х ш л я х і в , де занесені в д о р о ж н и к и відомості п е р е в і р я л и с я і у т о ч н ю в а л и с я п р о т я г о м б а г а т ь о х віків, то що ж м о ж н а с к а з а т и про глибинні р а й о н и Скіфії, м а л о приступні д л я грецьких купців, куди с а м і вони не ї з д и л и і відомості про які о д е р ж у в а л и від місцевих племен, т р е б а д у м а т и , не д у ж е д о к л а д н о о б і з н а н и х з метод а м и о б ч и с л е н н я земної поверхні, п р и й н я т и м и у греків. Я к щ о д и в и т и с я на р е к о н с т р у й о в а н у к а р т у П т о л е м е я , л е г к о перек о н а т и с я , щ о внутрішні простори Східної Є в р о п и у нього н а д м і р н о з в у ж е н і , а береги Б а л т і й с ь к о г о м о р я н е п р и р о д н о н а б л и ж е н і до берегів Ч о р н о г о моря. О т ж е , п о к л а д а т и с я на м а с ш т а б г е о г р а ф а д л я цих р а й о н і в о с о б л и в о небезпечно, ось чому усі р о з р а х у н к и Ф. Б р а у н а вия в л я ю т ь с я п о б у д о в а н и м и на д у ж е нестійкому грунті. Очевидно, б і л ь ш у р а ц і ю м а ю т ь д о с л і д н и к и , які р о з м і щ у ю т ь наз в а н і П т о л е м е е м в з д о в ж Д н і п р а міста на протязі більш ш и р о к о г о відрізку, в р а х о в у ю ч и не л и ш е Н и ж н ю , а л е й С е р е д н ю Н а д д н і п р я н щ и н у , тобто всі ті землі, н а с е л е н н я я к и х п і д т р и м у в а л о тісні т о р г о в е л ь н і відносини з г р е ц ь к и м и м і с т а м и і які п о р і в н я н о д о б р е б у л и відомі грецьким а в т о р а м ( п р и б л и з н і м е ж і Геродотової С к і ф і ї ) . В т а к о м у р а з і територія сучасного К и є в а в х о д и л а б до північного к р а ю тієї області, в я к і й П т о л е м е й розмістив свої міста, щ о б і л ь ш - м е н ш д о б р е в і д п о в і д а л о б з а г а л ь н о м у а б р и с у течії Б о р и с ф е н а — Д н і п р а на його карті. З цього і в и х о д и л и дослідники, які ш у к а л и на цій к а р т і Київ, в б а ч а ю ч и підтверд ж е н н я с в о ї х р о з ш у к і в у н е о д н о р а з о в и х з н а х і д к а х античних монет і речей на території сучасного міста. А л е р а н і ш е с п р о б у є м о з р о з у м і т и , щ о с а м е н а з и в а є П т о л е м е й «містами», г о в о р я ч и про поселення в з д о в ж Д н і п р а і інших річок С а р м а тії. Ч и дійсно то були великі ремісничо-торговельні і а д м і н і с т р а т и в н і центри, чи щ о с ь інше? З ' я с у в а н н ю цього п и т а н н я д о п о м а г а ю т ь дослід ж е н н я одного з т а к и х міст, л о к а л і з а ц і я якого не з а л и ш а є сумніву,— К а л і с і ї у П о в и с л е н н і (сучасний К а л і ш ) . В н а с л і д о к археологічних дос л і д ж е н ь , п р о в е д е н и х в останній ч а с на території міста і в його окол и ц я х , з ' я с у в а л о с я , щ о с п р а в ж н ь о г о міста в с у ч а с н о м у розумінні слова тут в перші століття нової ери не існувало. Н а т о м і с т ь було ціле гніздо поселень, які в своїй сукупності с т а н о в и л и з н а ч н и й з а м а с ш т а б а м и н а с е л е н и й пункт. Н а д е я к и х з них в и я в л е н і сліди ремісничого в и р о б н и ц т в а , а н е о д н о р а з о в і з н а х і д к и р и м с ь к и х монет с в і д ч а т ь про р о з в и т о к торгівлі, щ о в и з н а ч а в с я , м а б у т ь , вигідним г е о г р а ф і ч н и м р о з т а ш у в а н н я м К а л і ш а на п о ж в а в л е н о м у т о р г о в е л ь н о м у ш л я х у ( т а к

7 Почасти ці р о з х о д ж е н н я пояснюються ще й некритичним використанням даних, обчислених із з а с т о с у в а н н я м ератосфенового масштабу.

з в а н о м у Б у р ш т и н о в о м у ) . Як бачимо, к а р т и н а д у ж е подібна до к а р тини п р о т о к и ї в с ь к и х поселень початку нової ери. Очевидно, П т о л е м е й , п е р е р а х о в у ю ч и в глибині Є в р о п е й с ь к о ї С а р матії р я д міст, м а в на у в а з і поселення, які на той ч а с п о ч и н а л и відіг р а в а т и б і л ь ш - м е н ш видатну р о л ь в суспільному житті східнослов'янських племен ( і н а к ш е неясно, чому с а м е ці поселення були в і д з н а ч е н і с е р е д і н ш и х ) . С а м е т а к и м и поселеннями, або точніше, г н і з д а м и поселень, були я к К а л і ш , т а к і Київ. Вони с т а в а л и в і д о м и м и греко-римським п и с ь м е н н и к а м в н а с л і д о к торгівлі — риса, т а к я с к р а в о з а с в і д ч е на у Києві з н а х і д к а м и античних монет і речей. О т ж е , в в а ж а є м о , щ о є всі п і д с т а в и ш у к а т и К и ї в с е р е д «міст», наз в а н и х П т о л е м е е м в з д о в ж Д н і п р а . Але яке з них м о ж н а порівняти з м а й б у т н ь о ю столицею Русі? М. Б е р л і н с ь к и й , М. З а к р е в с ь к и й , наприк л а д , в в а ж а л и , щ о Києву в і д п о в і д а є А з а г а р і й [19, с. 5; 73, с. 6] — найпівнічніше з П т о л е м е є в и х «міст», г е о г р а ф і ч н е м і с ц е з н а х о д ж е н н я якого у ж е с а м о по собі м о ж е бути а р г у м е н т о м : К и ї в р о з т а ш о в а н и й на північній м е ж і Середньої Н а д д н і п р я н щ и н и ; на північ від нього античний імпорт т р а п л я є т ь с я з р і д к а . С а м у н а з в у « А з а г а р і й » з г а д а н і а в т о р и поя с н ю в а л и як « З а г і р ' я » — « З а г о р ь е » і з в ' я з у в а л и з к и ї в с ь к и м и г о р а м и . П р о т е гіпотеза ця не була п і д т р и м а н а іншими д о с л і д н и к а м и . Б і л ь ш о ї популярності н а б у л а гіпотеза про о т о т о ж н е н н я з Києвом М е т р о п о л я [131, с. 434], ім'я якого нібито в к а з у в а л о на я к у с ь виняткову р о л ь с е р е д інших н а с е л е н и х пунктів Н а д д н і п р я н щ и н и . С л о в о « М е т р о п о л ь » т л у м а ч и л и не просто як «столицю», а я к « м а т и - г о р о д » і з і с т а в л я л и з в і д о м и м л і т о п и с н и м в и р а з о м , п р и п и с а н и м О л е г у : «Київ — мати г о р о д а м руським» [151, ч. II, с. 252]. П р о т е ця гіпотеза м а є с л а б к у сторону: М е т р о п о л ь на к а р т і Птол е м е я є н а й п і в д е н н і ш и м з н а д д н і п р я н с ь к и х міст; н и ж ч е його н а з в а н а л и ш е О л ь в і я . В т а к о м у р а з і в и х о д и л о б, щ о всі інші чотири пункти знах о д и л и с я на північ від К и є в а —• в о б л а с т і П о л і с с я . Т а к д у м а в , наприк л а д , К- М ю л л е р , р о з т а ш о в у ю ч и С а р при впадінні С о ж а в Д н і п р о (сучасний Л о ї в ) , А м а д о к у — на місці т е п е р і ш н ь о г о Х о л м е ч а , а Азагаріум — на місці Річиці [131, с. 433—434]. Щ о ж до С е р і м а , то, враховуючи його л о к а л і з а ц і ю П т о л е м е е м д а л е к о на схід, існує д у м к а про його о т о т о ж н е н н я з Ч е р н і г о в о м [106, с. 28]. Але в а ж к о уявити собі, щоб г е о г р а ф II ст. міг п е р е р а х у в а т и в своєму творі стільки д а л е к и х північних н а с е л е н и х пунктів, р о з т а ш о ваних в районі, з р е ш т о ю м а л о з в ' я з а н о м у з античним світом, і р а з о м з тим не з г а д а т и ж о д н о г о поселення, р о з т а ш о в а н о г о на більш південних з е м л я х , тісно з в ' я з а н и х з П р и ч о р н о м о р ' я м . Н а й б і л ь ш східне р о з т а ш у в а н н я С е р і м а (на цілий г р а д у с ) скоріше за все в к а з у є на його л о к а л і з а ц і ю в області Н а д п о р і ж ж я , в районі Д н і п р о в с ь к о ї луки, винесеної д а л е к о на схід. Тут в і д о м а ц і л а група поселень черняхівеької к у л ь т у р и , які д а т у ю т ь с я ч а с о м від II ст. н. е., в тому числі є д и н е в і д о м е г о р о д и щ е цієї к у л ь т у р и в с. Б а ш м а ч к а ; 54

м о ж л и в о , одне з них ( а б о ціла г р у п а ) в і д з н а ч е н е о л е к с а н д р і й с ь к и м г е о г р а ф о м під іменем Серім. В т а к о м у р а з і М е т р о п о л ь повинен, з н а х о д и т и с ь південніше порогів, десь в м е ж а х Н и ж н ь о ї Н а д д н і п р я н щ и н и . Тут, я к с к а з а н о , існує б а г а т о г о р о д и щ і поселень еліністичного та р а н н ь о р и м с ь к о г о часу; очевидно, одне з них, щ о в і д і г р а в а л о р о л ь своєрідного центру, і відзначене цим іменем. Н а п р и к л а д , Б е р и с л а в с ь к о - Л ю б и м і в с ь к и й компл е к с , щ о с к л а д а є т ь с я з в е л и к о г о Б е р и с л а в с ь к о г о поселення і двох г о р о д и щ — К о з а ц ь к о г о на п р а в о м у березі Д н і п р а трохи н и ж ч е поселення і Л ю б и м і в с ь к о г о на л і в о м у березі в и щ е поселення. К о з а ц ь к е город и щ е є одним з н а й б і л ь ш и х у Н и ж н і й Н а д д н і п р я н щ и н і ( б л и з ь к о 9 га) і п о с т у п а є т ь с я л и ш е Г а в р и л і в с ь к о м у , р о з т а ш о в а н о м у з н а ч н о північніше — при злитті р. П і д п і л ь н о ї з Д н і п р о м 8 . П і д п і л ь н а , очевидно, є тим р у к а в о м Б о р и с ф е н а , в з д о в ж якого П т о л е м е й з г а д у є ще три міста. П е р ш е з них — Ніосс — д у ж е й м о в і р н о ототожнюється з Гаврилівським городищем — справжнім гігантом, п л о щ а я к о г о д о р і в н ю є б л и з ь к о 25 га. Трохи в и щ е р о з т а ш о в а н а З о л о т а Б а л к а , щ о в перші віки нової ери б у л а в а ж л и в о ю т о р г о в е л ь н о ю ф а к торією, очевидно, д о б р е в і д о м о ю в Ольвії. Д в а інші міста, н а з в а н і Птолемеем вздовж рукава Борисфена,— Сарбак і Леїн — треба шукати в районі Н і к о п о л я чи в и щ е з а течією тієї ж П і д п і л ь н о ї т а Б а з а в л у к а , де в останні роки відкрито р я д поселень ч е р н я х і в с ь к о ї к у л ь т у р и і н а в і т ь б і л ь ш ранніх. З а р у б и н е ц ь к и й м а т е р і а л в и я в л е н о , з о к р е м а , на в е л и к о м у К а м ' я н с ь к о м у г о р о д и щ і пізньоскіфського часу, яке, м о ж л и во, і м а є т ь с я на у в а з і я к одне з н а з в а н и х міст. Я к щ о ж прийняти, щ о Серім з н а х о д и в с я в о б л а с т і Н а д п о р і ж ж я , то на С е р е д н ю Н а д д н і п р я н щ и н у з а л и ш а ю т ь с я т р и «міста»: С а р , А м а д о к а і А з а г а р і у м з його с л о в ' я н с ь к о ю етимологією. Щ о д о А м а д о к и , то її р о з т а ш у в а н н я на Д н і п р і в и к л и к а є сумніви з о г л я д у на повну т о т о ж н і с т ь імені з н а з в о ю ф р а к і й с ь к о г о племені а м а д о к і в , я к и х д о в о д и т ь с я ш у к а т и с к о р і ш е в о б л а с т і К а р п а т або Н а д д н і с т р я н щ и н и . Ч и не т р а п и л о с я тут п о м и л к и і чи не п о т р а п и л а вона на Д н і п р о в и п а д к о в о , в н а с л і д о к одного з непорозумінь, я к и х т а к багато в етноніміці і топоніміці П т о л е м е я ? Тоді з а л и ш а т ь с я дві м о ж л и вості: а б о п о в е р н у т и с я до гіпотези Б е р л і н с ь к о г о — З а к р е в с ь к о г о щ о д о л о к а л і з а ц і ї на території К и є в а А з а г а р і я ( З а г і р ' я ) , або о т о т о ж н и т и з п р о т о к и ї в с ь к и м г н і з д о м поселень C a p , н е в і д о м и й з інших д ж е р е л . Г а д а є м о , як би не підходити до цього питання, ясно одне: д а н и х с а м о ї л и ш е « Г е о г р а ф і ї » П т о л е м е я з а м а л о д л я того, щоб остаточно і д о с т о в і р н о р о з в ' я з а т и п и т а н н я про л о к а л і з а ц і ю н а з в а н и х ним дніпровських міст. Але, на ж а л ь , ж о д е н античний а в т о р не з г а д у є ж о д н о г о 8 Імовірно, що саме це «місто» в наступний час було столицею готського об'єднання, щ о саме сюди прибули Хамді і його б р а т д л я помсти за з а н а п а щ е н у сестру і саме тут побачили вони п а л а т и готського короля над Д н і п р о м . У 1952 р. Є. В. М а х н о б у л и розкриті на Б е р и с л а в с ь к о м у поселенні з а л и ш к и великої к а м ' я н о ї споруди палацового типу [127J.

к о н к р е т н о г о п о с е л е н н я на Д н і п р і , і с п о д і в а т и с я на р о з в ' я з а н н я цієї п р о б л е м и п о д і б н и м ш л я х о м — с п р а в а д о с и т ь б е з н а д і й н а . Д л я цього т р е б а ш у к а т и інших м о ж л и в о с т е й . В творі візантійського імператора Константина Samaras Б а г р я н о р о д н о г о « П р о у п р а в л і н н я і м п е р і є ю » , нап и с а н о м у в с е р е д и н і X ст., є місце, я к е на п р о т я з і п і в т о р а с т о л і т ь п р и в е р т а є до с е б е у в а г у д о с л і д н и к і в і в в а ж а є т ь с я досі о д н і є ю з н а й в а ж ч и х з а г а д о к с т а р о д а в н ь о ї і с т о р і о г р а ф і ї . О п и с у ю ч и торговельні о п е р а ц і ї д р е в н ь о р у с ь к и х купців, К о н с т а н т а н п и с а в , щ о однод е р е в к и р у с і в « с п у с к а ю т ь с я по річці Д н і п р у і з б и р а ю т ь с я у К и ї в с ь к і й ф о р т е ц і , я к а н а з и в а є т ь с я SajxpaTOg'» [ C o n s t . A l , IX]. З а в л у ч н и м в и р а з о м Г. І л л і н с ь к о г о , і м ' я С а м б а т а с (Самватас, С а н в а т а с і т. д . 9 ) є н а й в а ж ч и м с ф і н к с о м р у с ь к о ї і с т о р и ч н о ї г е о г р а ф і ї [86, с. 658]. З м і с т його п о д а н и й К о н с т а н т и н о м д у ж е точно: воно о з н а чало Київ, точніше — Київське городище. Але походження і семантик а цього імені з а л и ш а ю т ь с я й досі о с т а т о ч н о не з ' я с о в а н и м и , н е з в а ж а ю ч и на в е л и к у л і т е р а т у р у , я к а існує з цього п и т а н н я . Ч а с т и н а дос л і д н и к і в ( П о т о ц ь к и й , К а р а м з і н , Л е л е в е л ь , Л а м б і н . І л л і н с ь к и й і ін.) н а м а г а л и с я в и в е с т и цю н а з в у з с л о в ' я н с ь к и х мов, інші — з с к а н д і н а в ської ( Д о б р о в с ь к и й , Т о м с е н , Б у н г е , В і г ф у с с о н ) , з у г о р с ь к о ї (Гедеонов., Юргевич, Кунік), з литовської ( Л я ц ь к и й ) , арабської (Вестберг, Маркварт), хозарської (Пархоменко, Л я щ е н к о ) , єврейської (Хайнцель, В е с е л о в с ь к и й ) , в і р м е н с ь к о ї ( Б р у н , О л . П о г о д і н ) і т. д. П р о т е ж о д н а з цих гіпотез не м о ж е в в а ж а т и с я п е р е к о н л и в о ю . О с к і л ь к и д р е в н ь о р у с ь к і д ж е р е л а не з б е р е г л и цю н а з в у , м о ж н а д у м а т и , щ о в ч а с и л і т о п и с ц я ( X I — п о ч а т о к XII ст.) в о н а б у л а з а б у т а на Р у с і . О т ж е , є всі п і д с т а в и в в а ж а т и ц ю н а з в у д у ж е д р е в н ь о ю , в усякому разі, такою, що виникла до X ст.10 С ь о г о д н і ш н я н а з в а , з в ' я з а н а з і м е н е м К и я , не м о г л а в и н и к н у т и р а н і ш е к і н ц я V I - — п о ч а т к у V I I с т . п Т и м ч а с о м с х і д н о с л о в ' я н с ь к і пос е л е н н я на т е р и т о р і ї К и є в а , в т о м у числі і т а м , д е п і з н і ш е і с н у в а в центр м і с т а К и є в а , в и н и к л и щ е на р у б е ж і нової ери і я к е с ь і м ' я вони повинні б у л и м а т и . О т о ж , п и т а н н я , я к и м б у л о це і м ' я , з д а є т ь с я д а л е к о не з а й в и м . У з в ' я з к у з цим ц і к а в о ю є г і п о т е з а М . Я- М а р р а , з г і д н о з я к о ю н а з в а E a p p a t a g генетично с я г а є в с к і ф о - с а р м а т с ь к у епоху [122, с. 207—208; 9 Різні транскрипції обумовлені наявністю двох варіантів назви: Saia^aTag та Z a v | 3 a T a ę , з одного боку, і різницею в читанні знака «|3», який з а м і н я в як «б» так і «в» — з другого. 10 М. М. К а р а м з і н зіставив н а з в у E d w a r d ę з літописним виразом <гсе мати гор о д а м руським», і хоча спроба славетного історика вивести першу з другого не м о ж е в в а ж а т и с я за серйозне р о з в ' я з а н н я проблеми, але зворотний з в ' я з о к заслуговує на увагу. Справді, літописець неясну д л я нього форму « С а м б а т а с » міг перекроїти на «се мати», не рахуючись з тим, щ о Київ чоловічого роду і називатися «матір'ю» йому не зовсім зручно. 11 Д о к л а д н о про це — в III розділі.

121, с. 54—55]. З а М . Я- М а р р о м і м ' я « С а м б а т » р е к о н с т р у ю є т ь с я я к b r m a t — з в і д п а д і н н я м п л а в н о г о «г» і р о з д в о є н н я м г у б н о г о « ш » у « т / 6 » . Звернімо увагу, що перший склад реконструйованої назви — « t a r » а б о « s a r » в і д п о в і д а є імені « С а р » , з г а д а н о м у П т о л е м е е м . Н а в е д е ний в и щ е а н а л і з п р и в і в н а с до в и с н о в к у , щ о місто з ц и м і м е н е м є одн и м з д в о х н а й б і л ь ш і м о в і р н и х п р е т е н д е н т і в на о т о т о ж н е н н я з п р о т о к и ї в с ь к и м г н і з д о м п о с е л е н ь . Т и м ч а с о м і м ' я 2а|лРатсхе б е з п е р е ч н о зв'язується саме з Києвом. Ф о н е т и ч н а р е к о н с т р у к ц і я М . Я- М а р р а с а м а по собі з д а є т ь с я ц і л к о м м о ж л и в о ю , о д н а к з а п р о п о н о в а н а ним е т и м о л о г і я в і д т о т е м н о г о б о ж е с т в а д о с л о в ' я н с ь к о ї г р у п и п л е м е н , з а с н о в а н а на п р и н ц и п а х т а к званої «стадіальної теорії», викликає природні сумніви. Р о з в ' я з а т и п и т а н н я с е м а н т и к и ц ь о г о імені — с п р а в а д у ж е в а ж к а ; і с т о р і я б а г а т о р а з о в и х с п р о б , які в ж е р о б и л и с я в ц ь о м у н а п р я м к у , г о в о р и т ь п р о це досить переконливо. В з а г а л і імена, подібні до 2а(і{3атае'а, були досить поширені в Півн і ч н о м у П р и ч о р н о м о р ' ї в п е р і о д п е р ш и х с т о л і т ь нової е р и я к і м е н а осіб. З с л о в ' я н с ь к и м с в і т о м в о н и , о ч е в и д н о , не з в ' я з а н і , а л е , т р е б а думати, були добре відомі в античній літературній традиції. Ц е дає м о ж л и в і с т ь п о с т а в и т и п и т а н н я , чи не є з а г а д к о в а н а з в а К и є в а с п о т в о р е н н я м я к о ї с ь іншої н а з в и п і д в п л и в о м ц ь о г о д о б р е в і д о м о г о імені. О с к і л ь к и с л о в ' я н с ь к і н а з в и , які в и с т у п а ю т ь у К о н с т а н т и н а Б а г р я н о родного, здебільшого страшенно перекручені, таке припущення більш ніж імовірне. Справді, Чернігів у названого автора виступає, як Д з е р нігога (T^SQVi/ycoya), Смоленськ—Мілініска (MiAivicrxa), Новгор о д — Н е м о г а р д а с ( N s p o y a g ó a ę ) і т. д . Т у т ми д о з в о л и м о собі в и с л о в и т и г і п о т е з у , я к а н а п е р ш и й п о г л я д м о ж е з д а т и с я нічим не о б г р у н т о в а н о ю з д о г а д к о ю , п р о т е в о н а необхідна і підтверджується усією сукупністю наявних даних. Ми припус к а є м о , щ о К о н с т а н т а н (чи його і н ф о р м а т о р ) д о п у с т и в з в и ч а й н у м е т а тезу, п е р е н е с е н н я «V» з д р у г о г о с к л а д у до п е р ш о г о — 2 a v | 3 a T a ę з а м і с т ь нормального SaPavrag. Ц я двоосновна назва «Сабантас», або «Савантас», закономірно р о з д і л я є т ь с я на д в і ч а с т и н и , з я к и х п е р ш а б у д е 2 а , т о б т о S a r з в т р а т о ю к і н ц е в о г о п л а в н о г о «г» — т а н а з в а , я к у П т о л е м е й п о д а є я к ім'я о д н о г о з «міст», в і д о м и х й о м у на Д н і п р і . С е м а н т и ч н о с л о в о « С а р » озн а ч а є « г о л о в а » (пор. о с е т и н с ь к е « S a r a » в ц ь о м у ж з н а ч е н н і а б о ф р а к і й с ь к е 2 а д а я а е а і — « г о л о в о р і з и » ) . З а д у м к о ю д о с л і д н и к і в , це с л о в о з а п о х о д ж е н н я м є с к і ф с ь к и м (В. І. А б а є в [І, с. 180]) а б о н а в і т ь доскіфським і доіранським, можливо, навіть спільним балто-ірано-слов'янс ь к и м 12 . С к і ф і в - к о ч о в и к і в п р и й н я т о в в а ж а т и і р а н ц я м и , а л е з е м л е р о б 12 З а г а л ь н о с л о в ' я н с ь к е « г ъ л а в а » фонетично м о ж е з і с т а в л я т и с я з «sara»; не ви ключеним є виведення їх з спільного архетипу.

ські племена скіфської доби н а л е ж а т ь до числа безпосередніх предків східних с л о в ' я н . О т ж е , пропоновані лінгвістичні з і с т а в л е н н я з точки зору історичної ц і л к о м м о ж л и в і . Але коли с е м а н т и к а імені « С а р » с п р а в д і м а є в основі слово «гол о в а » , в и н и к а є п р и п у щ е н н я про я к у с ь особливу р о л ь того поселення (чи групи п о с е л е н ь ) , я к е нею позначене. Чи не в и п л и в а є з цього, що поселення з т а к о ю н а з в о ю с п р а в д і в ж е в и с у н у л о с я з числа інших поселень тої ж доби, як певний — нехай ще примітивний — суспільний центр? В цьому в и п а д к у не м о ж н а не з г а д а т и ті риси, які в и с у в а ю т ь п р о т о к и ї в с ь к у групу поселень серед інших р я д о в и х поселень перших с т о л і т ь нової ери у Середній Н а д д н і п р я н щ и н і . Чи не слід в б а ч а т и в цьому в і д б и т т я початку тієї с л а в н о ї ролі К и є в а , я к а з а б е з п е ч и л а йому і відповідне місце в н а р о д н і й п а м ' я т і , і н а з в у « м а т и г о р о д а м р у с ь к и м » , щ о з р е ш т о ю є смисловим в а р і а н т о м гіпотетично в и т л у м а ч е н о ї першої основи імені « С а н в а т а с » — « С а в а н т а с » , і, н а р е ш т і , висунення його як першого з а г а л ь н о р у с ь к о г о центру в епоху с е р е д н ь о в і ч ч я ? Д р у г а частина д о с л і д ж у в а н о г о імені щодо своєї етимології т а к о ж з д а є т ь с я цілком ясною. B a v t a g — ім'я, ш и р о к о в і д о м е в етноніміці Східної Є в р о п и — с л о в ' я н с ь к е «В/йгь», яке в и с т у п а є в і м е н а х «венеди», «венди», «вінди» ( м о ж л и в о — « а н т и » ) , а пізніше — «в'ятичі», з п р и в о д у чого існує в е л и к а с п е ц і а л ь н а л і т е р а т у р а . О т ж е , в ц і л о м у р е к о н с т р у й о в а н а н а з в а с е м а н т и ч н о в и г л я д а є як «столиця венедів» або щось в цьому роді. П о я в а т а к о ї назви була б цілком природною при н а я в н о с т і у Східній Європі інших « С а р і в » — племінних центрів, які т р е б а було б в і д р і з н я т и один від одного. Т а к , ім'я 2aQ|3axov — С а р б а к (інше «місто» в Є в р о п е й с ь к і й С а р м а т і ї ) м а є а н а л о г і ч н і дві основи: « С а р » (на цей р а з в ж е без в т р а т и кінцевого п л а в н о г о ) і « б а к » — т а к о ж етнонімічний термін — п л е м і н н а н а з в а боків, щ о з н а й ш л а своє в і д о б р а ж е н н я не л и ш е в і м е н а х типу «костобоки», « к о т о б а к х и » , «сабоки» і т. д., а л е й в топоніміці, з о к р е м а в назві річки Б у г у ( Б о г а ) . Н е з а г л и б л ю ю ч и с ь в цю проблему, в і д з н а ч и м о л и ш е , щ о назви, подібні до наведеної ( п р и к л а д и м о ж н а було б п р о д о в ж и т и ) , п і д т в е р д ж у ю т ь принципову можливість такого тлумачення. В в а ж а є м о , що не б у д е нічого єретичного в гіпотезі, що ім'я « С а р » , пізніше в і д к л а д е н е у двоосновній ф о р м і « С а в а н т а с » (спотворене « С а н в а т а с » ) , с п р а в д і з н а ч н о д р е в н і ш е від імені «Київ», і було н а з в о ю тих поселень, які виникли на території м а й б у т н ь о г о К и є в а б л и з ь к о рубежу нової ери, а в д а л ь ш о м у с т а л и основою д л я у т в о р е н н я міста Києва — м а й б у т н ь о ї столиці першої д р е в н ь о р у с ь к о ї д е р ж а в и . Я к побачимо д а л і , м о ж л и в і с т ь т а к о ї гіпотези п і д т в е р д ж у є т ь с я д е я к и м и іншими з і с т а в л е н н я м и в сфері східноєвропейської ранньосередньовічної ономастики.

Розділ

ЛІТОПИСНА

ЛЕГЕНДА

ПРО

III

ЗАСНУВАННЯ

КИЄВА

Повідомлення Древньоруські літописи донесли до нас дуже цілітописів каву легенду про заснування Києва трьома братами-будівниками. Це — найдавніша зафіксована в д ж е р е л а х спроба пояснити походження столиці древньоруської держави. Д о неї не можна відноситися як до цілковитої вигадки; це — саме легенда, а не міф, і завдання дослідника — з'ясувати, що в ній є відображенням реальних фактів, а що — продуктом народної поетичної творчості. Легенда про заснування Києва була в древній Русі д у ж е популярною і так чи інакше ввійшла до складу всіх літописів, які трактують про початки древньоруської історії. З а г а л о м вона має в різних літописах д у ж е витриманий характер, хоча є кілька варіантів, які заслуговують на спеціальну увагу. В «Повісті временних літ» читаємо: «Полем ж е жившем особе и володеющем роды своими, иже и до сее братье бяху поляне, и живяху кождо съ своим родом и на своих местех, владеюще кождо родом своим. И быша три братья: единому имя Кий, а другому Щек, а третьему Хорив, и сестра их Лыбедь. Седяше Кий на горе, где ж е ныне Увоз Боричев, а Щек седяше на горе, где ж е ныне зовется Щ е к а в и ц а , а Хорив на третьей горе, от него же прозвася Хоревица. И створише град во имя брата своего старейшего, и нарекоша имя ему Киев. Бяше около града лес и бор велик, и бяху ловяща зверь, бяху мужи мудри и смыслени, нарицахуся поляне, от них ж е есть поляне в Киеве и до сего дне» [151, с. 12—13]. Аналогічні розповіді є і в тих літописних кодексах, що відбивають інші літописні традиції, ніж «Повість временних літ». Так, д у ж е близьку розповідь знаходимо в І Новгородському літопису [135, с. 104—105]\ в Устюзькому зводі, який т а к о ж в своїй початковій частині виходить не з «Повісті временних літ», а з зовсім іншого джерела, причому досить достовірного, теж подане подібне оповідання [210, с. 19]. Л и ш е в пізніших зводах під впливом, безперечно, книжкової мудрості з'являються варіанти легенди, помітно відмінні від викладеної в «Повісті временних літ», куди вона потрапила з більш древніх літописних зводів. 59

Рис. 16. Кий, Щек і Хорив та заснування града Киева (мініатюра з Кенігсберзького літопису) •

Сюди, зокрема, належить досить поширений в пізніх літописах варіант, згідно з яким засновники Києва були новгородськими розбійниками і сучасниками князя Олега, який їх помилував і відпустив на південь [51, с. 69—70]. Новгородське походження цього варіанта стоїть поза сумнівом: надто в ж е ясно викладена в ньому суть загальної новгородської концепції — пріоритет Новгорода перед Києвом, який нібито з а в ж д и одержував можновладців від свого північного собрата. З цієї ж розповіді випливає, що й перші засновники Києва були новгородцями. На перший погляд зміст легенди, так, як він викладений у літописах, має цілком фольклорний характер. Основні мотиви цієї легенди взагалі д у ж е поширені у народній творчості і є по суті кочуючими сюжетами. Взяти хоча б пояснення назви міста з імені особи, яка була його засновником. Київ названий по імені Кия, подібно до того, як назва Рима (Roma) виникла з імені його легендарного засновника Ромула; Антіохія — від імені царя Антіоха; Селевкія — від імені Селевка, Олександрія — Олександра Македонського; як Краків — від імені легендарного Кракуса і т. д. і т. п. Та й в древньоруських літописах можна знайти подібні етимології, як, наприклад, виведення назви Турова від імені якогось Тура — легендарного засновника династії Туровських князів. Р а з о м з тим маємо і цілком реальні випадки виникнення назв древньоруських міст від імен їх засновників: Ярос л а в л ь — від Ярослава Всеволодовича,' Ізяславль — Ізяслава Володимировича, Володимир-Волинський — Володимира Святославича і т. д. Другим мотивом, поширеним в народних переказах, є мотив трьох братів, які виступають засновниками чи родоначальниками. Цей мотив властивий, зокрема, і д л я слов'янського фольклору: початки 60

древньоруської д е р ж а в и зв'язувалися з іменами трьох братів — Рюрика, Сінеуса та Трувора, які князювали в трьох містах — Ладозі, Білоозері, Ізборську, а пізніше книжковою версією були перетворені на варягів. Початки слов'янських народів фольклорна традиція зв'язує з трьома братами-родоначальниками — Русом, Чехом, Ляхом. Можливо, саме цією традицією пояснюється тенденція літописців при описі найскладніших, вузлових моментів давньої історії Русі виводити на перший план подібні «тріумвірати», хоча б це і не обумовлювалося реальними фактами. Згадаємо, наприклад, княжий тріумвірат після смерті Ярослава Мудрого — Ізяслава, Святослава і Всеволода Ярославичів, хоча у них було чимало інших братів, які теж брали активну участь в подіях того часу. І чи не цій ж е традиції - підпорядковане те, що нащадки Святослава Ігоревича представлені тріумвіратом його синів — Ярополка, Олега, Володимира, які після смерті батька боролися за владу? Фольклорний мотив трьох братів має д у ж е древні корені (згадаємо хоч би трьох синів Н о я ) , зокрема, і в Середній Наддніпрянщині. Щ е в скіфську добу відомі легенди з цим мотивом в основі, які походять з середовища хліборобських осілих племен. Це —- легенда про Ліпоксаїса, Арпоксаїса і Колаксаїса, які виступають не тільки основоположниками скіфської суспільної організації, але й родоначальниками племен паралатів, авхетів і траспіїв та катіарів [Herod., IV, 5—6]. Друга легенда знає братів Скіфа, Агатірса і Гелона, які теж в в а ж а л и с я п р а щ у р а м и племінних груп, охрещених цими ж іменами: скіфів, агатірсів та гелонів [Herod., IV, 8—10]. Іноді замість трьох братів виступають два, але це не має принципового значення. Такі варіанти знаходимо в легендах про Р а д и м а і В'ятка — родоначальників радимичів і в'ятичів; в чеській легенді про синів Крака, в латинській легенді про Р о м у л а і Рема, в біблійній легенді про І з р а ї л я та Іуду і т. д. Таким чином, літописна легенда про заснування Києва має поширене фольклорне оформлення, яке змушує д у ж е обережно і критично ставитись до історичної оцінки її змісту. Кий та його брати К - о л и 6 л і т о г ш с н и й текст, що розповідає про початки Києва, обмежувався лише наведеним уривком, розуміння історичного сенсу його було б д у ж е утрудненим. Але, на щастя, дальший виклад містить дорогоцінні вказівки, які проливають зовсім інше світло на суть справи. Допитливий критичний розум автора «Повісті временних літ» дозволив зовсім іншими очима глянути на зміст викладених ним переказів. й д е т ь с я про особу Кия та його братів, реальність яких піддана літописцем спеціальній перевірці. Треба думати, головним джерелом, звідки останній міг одержати відомості щодо початкової історії Києва, були знову-таки народні перекази. Але ці перекази мали різний характер і різну ступінь достовірності: поруч з легендарними традиційними оповіданнями серед них були і цілком реальні згадки про минула 61

східнослов'янських племен. З а в д а н н я м автора літописного зводу була критична вивірка наявних відомостей, які йому пощастило зібрати. Особа Кия особливо цікавила літописця. Він збирав різні відомості про нього, намагаючись відібрати найбільш вірогідні, відкинувши легендарні: «Ини же не сведуще, рекоша, яко Кий есть перевозник был, у Киева бо бяше перевоз тогда с оноя стороны Днепра, тем глаголяху: на перевоз на Киев. Аще бо бы перевозник Кий, то не бы ходил Царю-городу; но се Кий к н я ж а ш е в роде своем, приходившю ему ко царю, якоже сказають яко велику честь приял от царя, при которомь приходив цари» [151, с. 13]. Отже, Кий для літописця — перший київський князь, відомий по імені. Він рішуче відкидає іншу версію, згідно з якою Кий був перевізником на Дніпрі, аргументуючи це досить переконливо: справді, звичайному перевізнику нічого було робити при дворі візантійського імператора. Гіпотезу деяких дослідників, що Київ, подібна до Франкфурта і деяких інших міст, міг виникнути на місці давнього перевозу [224, с. 103; 146], доводиться відкинути: в усякому разі вже на початку н. е. на місці майбутнього міста існувало велике гніздо поселень. Якщо їх виникнення і було зв'язане з перевозом, то в часи, древніші, ніж доба Кия. В тексті редакції 1093 р. знаходимо вставку, яка висуває ще одну версію: Кия «нарицают тако перевозника бывша; инеи ж е — ловы деяше около города» [162, с. 60]. З а цією версією Кий був би звіроловом (як відомо, цю версію приймав В. О. Ключевський [99, с. 63, 118]), але зайняття ловами могло поєднуватися з князівським статусом Кия: полювання було найулюбленішою розвагою древньоруських князів. Про мисливські угіддя довкола Києва згадує у зв'язку з легендою про його заснування і «Повість временних літ» [с. 13]. Таким чином, слідом за літописцем в в а ж а є м о Кия полянським князем. Про нього існують відомості досить докладні і переконливі: «Идущю ж е ему вспять, приде к Дунаеви, и възлюби место, и сруби градок мал, и хотяше сести с родом своим, и не д а ш а ему ту близь живущии; еже и доныне наречють дунайци городище Киевець. Киеви ж е пришедшю в свой град Киев, ту живот свой сконча; и брат его Щек и Хорив и сестра их Лыбедь ту скончашася» [151, с. 13]. Отже, Кий — князь з досить складною біографією. Щось з а в а ж а ло йому князювати там, де він мав владу спочатку (де саме — літописець не пояснює, а може й сам не з н а є ) . Він вступав у якісь відносини з візантійським імператором (ім'я якого т а к о ж залишилося літописцеві невідомим), причому ці відносини мали характер д у ж е сердечний. Це наводить на думку щодо спільності інтересів візантійського царя і східнослов'янського князя. Щ е пізніше Кий намагався закріпитися в пониззі Д у н а ю (тут літописець наводить навіть археологічні аргументи на підтвердження своєї розповіді, згадуючи городище, яке залишилося від збудованого 62

Києм городка). Але невдало: племена, які жили на нижньому Д у н а ї , «не прийняли» Кия, тобто відмовилися визнати його владу. І лише після цього він нарешті утвердився в Середній Наддніпрянщині, заснувавши Київ як центр свого князівства. Уважно вникаючи у зміст цих літописних рядків з їх роздумливим історичним викладом, з посилками на гадки різних джерел і навіть на археологічні факти, д у ж е в а ж к о позбутися думки, що йдеться про цілком реальні історичні події. В деяких інших літописних джерелах знаходимо відомості про Кия, відсутні в «Повісті временних літ», зокрема щодо ПОХОДІВ Кия проти дунайських, волзьких і камських болгар. Так, в Ніконовському літописі, компіляції XVII ст., яка, однак, використала деякі д у ж е древні д ж е р е л а , після оповідання про прийом Кия у візантійського ц а р я читаємо: «Идущу ж е ему и з вой, на Болъгары ходив, и прииде к Дунаю» [157, с. 4]. Тут же, після розповіді про невдалу спробу Кия закріпитися на нижньому Дунаї, знаходимо: «Таже на Волжскіа и Камскіа Болгары ходив и победи». Аналогічні твердження знаходимо і в інших староруських рукописах [51, с. 64]. В «Повісті временних літ» цих відомостей немає; більше того, історія Кия і побудування Києва віднесена її автором до більш раннього періоду, ніж прихід болгар на Дунай, і, відповідно, вміщена в тексті перед оповіданням про цю подію. Можливо, версії про походи Кия проти болгар в часи Нестора ще не існувало і вона з'явилася пізніше, а мож е автор «Повісті временних літ» відкинув її саме тому, що вона не в ' я з а л а с я з іншими зібраними ним відомостями. В літературі літописна легенда знаходила різне ставлення з боку окремих авторів. Перші історики Росії не сумнівалися у вірогідності літописного оповідання у всьому його обсязі і шукали лише тієї конкретної історичної обстановки, в умовах якої міг відбуватися процес будівництва Києва. Але в пізнішій історіографії поступово здобув перевагу скептичний погляд щодо літописної розповіді про Кия і його братів. Виникла навіть гіпотеза про те, що імена Кий, Щек, Хорив, Либідь виникли з топографічних назв, як спроба пояснити появу останніх. Але це припущення суперечить всяким законам словотворення. Такі імена, як Київ (присвійний прикметник короткої форми від слова «Кий»), як Щекавиця, Хоревиця є похідними, і імена, від яких вони виникли (Кий, Щек, Хорив) повинні були їм передувати, а не навпаки. Дослідники, що прагнули пояснити виникнення імен легендарних засновників Києва з топографічних назв, не помічали, що цим самим вони входили в іншу проблему, а саме: звідки ж взялися ці топоніми — Київ, Либідь, Щекавиця, Хоревиця, якщо імена, з яких вони походять, в в а ж а т и за пізніші. З а р а з в радянській історіографії намічається поворот від скептичної оцінки • літописної легенди про заснування Києва до більш уважного ставлення до неї [161; 162; 142, с. 773—780]. Безперечно, літописне 63

оповідання має легендарний характер і оформлене у вигляді типової, можна сказати, канонічної фольклорної версії. Отже, досліднику треба за традиційною фольклорною схемою виявити справжню історичну реальність, наявність якої стає чим далі, тим очевиднішою. «Тут перед нами,— пише Б. О. Рибаков про другу частину літописного тексту, присвяченого спеціально Кию,— не фольклорний переказ стандартного типу з обов'язковими трьома братами; тут виступають сліди точної історичної традиції про одного героя, всі дії якого позбавлені казковості і поставлені в рамки реальної дійсності. Необхідні для епічного тріумвірату брати (можливо, взяті з інших переказів) тут відсунуті на третій план: вони не беруть участі в найяскравіших подіях (в подорожі до Константинополя та в побудуванні городка на Д у н а ї ) . Герой цього переказу, відшуканого Нестором,— тільки один Кий... Перед нами — древній попередник Святослава, «великий князь» {як його називає «Временник») київський, що простягав свою діяльність до берегів Д у н а ю і дипломатичні зв'язки — до Царгорода» [162, с. 62]. Справді, при уважному дослідженні бачимо у літописній легенді про заснування Києва цілком реальне історичне ядро. Це ядро виявляється перш за все в топоніміці т Три К И Ї В С Ь К І гори 7г * • - а . Києва, яка зберегла давні назви, зв язані з фольклорними мотивами на тему легенди. Є в Києві річка з ім'ям Либеді; є і три гори, про які згадується в літопису, і принаймні дві з них досі зберегли свої стародавні назви. Л о к а л і з а ц і я гори Кия навряд чи може викликати сумніви: це гора Старокиївська, інакше — Андріївська, яка в кінці І тисячоліття н. е. дійсно стала центром міста Києва — столиці Русі. Від рубежу нової ери на цій горі існувало давньослов'янське поселення, на чолі якого і стояв Кий. З а народними переказами, збереженими «Повістю временних літ», саме тут апостол Андрій поставив хрест як символ майбутньої слави і могутності Русі і її столиці. В а ж к о шукати в цьому переказі історичну основу — він є продуктом зростання свідомості Русі XI ст., прагнення її возвеличити своє минуле і ствердити особливу місію свого народу. ї дуже важливо, що саме з горою Кия зв'язував народ легенду, присвячену цій меті. В часи Київської Русі, коли Київ виступав головним вузлом усіх найважливіших суспільних колізій, саме ця гора — Київська гора, або лаконічніш, просто Гора — відігравала в житті древньоруської столиці першу роль. Тут знаходився центральний район міста, були розташовані князівські палаци, двори і замки найбільших феодалів, головні собори, школа, бібліотека, один з найважливіших київських торгів і т. д. Саме цій горі була уготована роль головного київського центру, і тому саме з нею народна уява з в ' я з у в а л а все найвидатніше в історії міста. Друга гора — Щекавиця — реальність сучасної топографії міста 64

Києва. Вона підноситься над Подолом північніше Старокиївської гори, між Замковою горою і Юрковицею. Як і всі інші київські гори, вона з трьох боків оточена стрімкими схилами, які перетворюють її на природне, майже неприступне городище, добре захищене самою природою. В часи ранньої Київської Русі ця гора входила до складу міської території древнього Києва. З горою третього брата — Хоревицею — справа стоїть трохи складніше: з а р а з такого імені в топографії Києва не існує; очевидно, воно було втрачене в пізніші часи. З приводу місцеположення древньої Хоревиці висловлювалися різні думки. Так, В. Б. Антонович вказував на древньоруське городище, розташоване на Кирилівських висотах над Іорданською церквою. Знахідки тут монет IX—X ст., а т а к о ж виявлений поблизу могильник VIII—X ст. дозволили йому твердити, що в цьому місці в часи ранньої Київської Русі існував великий торговельний центр, в якому в IX— X ст. навіть концентрувалася торговельна діяльність усього міста [6]. Однак ця гіпотеза не набула визнання з огляду на велику віддаленість городища від тих районів древнього Києва, які слід в в а ж а т и його міською територією. Натомість виникли інші гіпотези. В деяких літописних редакціях знаходимо версію про те, що Хоревиця в пізніший час стала називатися Вишгородом: «Третий ж е брат Хорев созда град т а к о ж д от своего имени Хоревицу, иже последи Вышгородом именовалася» [51, с. 67]. Таке ж твердження знаходимо в київському «Синопсису» [с. 22]. Можна гадати, що джерелом цієї плутанини була праця Стрийковського [192], який, треба думати, добре знав сучасну йому топографію Києва XVI ст.; в редакціях, древніших від XVI ст., цього варіанта ми не знаходимо. • Звичайно, ототожнювати Хоревицю з сучасним Вишгородом, розташованим за 20 км від Києва, навряд чи можливо, проте В. Г. Ляскоронський, спираючись на ці твердження, висловив гіпотезу про локалізацію Хоревиці— Вишгорода на пізнішій Замковій горі [113]. В а ж ко сказати, наскільки має підстави ототожнення з Замковою горою Вишгорода (в усякому разі спроба автора зв'язати з нею всі події, віднесені д ж е р е л а м и до справжнього Вишгорода, не мають наукової цінності); але думка про те, що Хоревиця може бути зв'язана саме з нею, більш ніж імовірна. Замкова гора (інакше — Фролівська гора, або Киселівка) розташована між горами Старокиївською і ІДекавицею. П л о щ а д к а Замкової гори, як ми вже знаємо, була заселена за доби бронзи, а від рубежу нової ери на ній існувало ранньослов'янське поселення, що, як і поселення на Старокиївській горі, було попередником міста Києва. Всі три назви гори, які збереглися до наших днів, не йдуть в глиб далі XIV—XV ст. З а м о к на ній був побудований лише в XlV—XV ст., коли старе місто, знищене татаро-монгольськими загарбниками, л е ж а ло в руїнах, а центр громадського життя у Києві перемістився на 5—236

65.

Поділ Отже, не раніше зазначеного часу і могла з'явитися ця назва. Друга назва — Киселівка — зв'язана з іменем київського воєводи Адама Киселя, який мав свою резиденцію в Київському замку в середині XVII ст. Третя назва — Фролівська — походить від назви Фролівського монастиря, який виник біля її підніжжя у тому ж XVII ст. Пізніше гора н а л е ж а л а монастирю, і на її території знаходився монастирський цвинтар. Отже, й ця назва не могла виникнути раніше XVII ст. Таким чином, всі три назви Замкової гори виявляються недавніми за походженням. Ясно, що в часи літописця вона називалася інакше. Як саме, можливо, покаже сучасна топоніміка Києва: вулиця, яка від підніжжя гори йде в напрямку до Дніпра, називається Хоревою; це ім'я, очевидно, відбиває древню назву урочища, подібно до назви паралельної вулиці Щекавицької, що з а й м а є у відношенні до Щекавиці таку ж точно позицію. Р а з о м з тим той факт, що в XVI—XVII ст. Хоревиця з в ' я з у в а л а с я з Вишгородом, свідчить, що в Живій топоніміці тодішнього Києва цього імені вже не існувало: воно було витіснене пізнішими іменами. Вважаємо, що саме З а м к о в а гора в древності називалася Хоревицею. Очевидно, з поселенням, яке існувало на її площадці від рубежу нової ери зв'язуються легендарні відомості про третього брата —• Хорива. Таким чином, бачимо в літописній легенді про заснування Києва певне історичне ядро: наявність на території майбутнього міста не лише топоніміки, зв'язаної з іменами легендарних засновників, але й трьох цілком реальних поселень, розташованих на трьох сусідніх горах, названих іменами героїв легенди: Київській і Старокиївській), Щекавиці і Хоревиці (Замковій горі). Ці поселення передували утворенню Києва і в дальшому розвитку злилися в єдиному місті, увійшовши до складу його міської території. З погляду соціального йдеться про осіб, які стояли на чолі певних суспільних організацій, відповідних трьом зазначеним поселенням, скоріше за все общин, які перебували на етапі остаточного розкладу первіснообщинних відносин. В усякому разі таке припущення випливає з оцінки рівня історичного розвитку східнослов'янського суспільства в епоху І тисячоліття н. е. Щ е більший інтерес викликає друга частина легенди, в якій йдеться про побудову града Києва. . .. Як відомо, міста д у ж е рідко виникають з свідомої І Київське городище

•

волі окремих осіб, ким би ті осоои не оули; для цього потрібна соціально обумовлена творчість народних мас. Тому не варто шукати в цій легенді історично достовірну розповідь про створення міста Києва. Очевидно, йдеться про щось інше. Слов'янське слово «град», «город» означало зовсім не великий торговельно-ремісничий і адміністративний центр (місто в сучасному розумінні слова), а «укріплене поселення», «замок». Етимологічно це слово зв'язане з дієсловом «городити», 66

«огороджувати», тобто укріпляти, обносити огорожею чи стіною. Градами древні слов'яни називали замки, які почали виникати у них в другій половині І тисячоліття н. е. Ц е слово має загальнослов'янський характер і до сьогоднішнього дня збереглося (саме в значенні «замок», «укріплення», «фортеця»), в багатьох слов'янських мовах (чеській, словацькій, польській і ін.). Отже, в літописній легенді про заснування Києва йдеться не про створення міста, а про побудову на Києвій горі найдавнішого з а м к а чи фортеці. У східнослов'янських племен лісостепової смуги Східної Європи саме в другій половині І тисячоліття н. е. почали виникати перші укріплення. В археологічному відношенні це знаходить своє відображення в появі древньоруських городищ, зовсім не характерних для попередньої епохи. Серед них знаходиться і найдавніше Київське городище, що являє собою археологічні залишки того граду Кия, про який розповідає літописна легенда. Археологічні дослідження підтвердили, що городище Кия справді існувало; залишки його відкриті в результаті розкопок. Вперше воно було виявлене ще до Жовтневої революції, під час розкопок Археологічної комісії, проваджуваних на території Старокиївської гори [92, с. 98— 105]. У 1909—1912 pp., досліджуючи руїни Десятинної церкви, що займала середню частину Старокиївської гори, Д. В. Мілєєв несподівано для себе відкрив глибокий рів, засипаний ще в древні часи. Цей рів проходив вздовж північної стіни церкви в напрямку з південного заходу на північний схід на віддалі близько 4,5 м від неї [39]. Ширина його становила 4 м, а глибина досягала 6—7 м від сучасної поверхні, що дорівнювало понад 4 м від рівня древньої поверхні, від якої цей рів було копано. Тут ж е нібито було виявлено і залишки валу та палісаду з колод [138, с. 66; 81, с. 117•—118]. Але траса рову повністю простежена не була, оскільки він виходив за межі садиби Десятинної церкви в обидві сторони •— в напрямку сучасної вул. Андріївський узвіз і на садиби, що виходили до Десятинного провулку. Через це пам'ятка не дістала правильного витлумачення: сам Мілєєв думав, що рів оточував Десятинну церкву як певне укріплення. Але внаслідок розкопок 1936—1937 pp., проведених під керівництвом Т. М. Мовчанівського [94; 91, с. 93—99; 92, с. 98—105], було точно встановлено трасу рову і тим самим — його призначення. Повністю весь рів не був відкритий і на цей раз, але розкопані ділянки взаємно доповнювали одна одну і д а л и змогу зробити цілком безсумнівну реконструкцію цієї споруди. Рів починався від північно-східного краю гори, йшов на південь з незначним відхиленням до сходу, далі повертав на південний захід і, перерізаючи всю площадку гори, виходив до її південно-західного краю, досамого кута Кожум'яцького яру, що відділяв західну частину Старокиївської гори від основної частини плато (де з а р а з проходить Ж и т о м и р с ь к а вулиця). Таким чином, досліджений рів відділяв невеличку ділянку Старокиївської гори — північно-західний кут — від основної її площі. Опи5*

саний рів не має жодного відношення до будівництва часів Володимира Святославича. Він проходить так близько від стіни церкви, що побудування останньої взагалі стало можливим лише після його засипки. Отже, в кінці X ст. рів уже був ліквідований. Цей висновок повністю підтверджується знахідками, виявленими під час розкопок. Після того, як рів було засипано, його траса увійшла до складу міської території Києва. На ній розташовувалися міські квартали і почав утворюватися культурний шар, який простежувався в верхніх ш а р а х засипки рову на всьому його протязі. Він перекрив трасу рову і утворився після ліквідації останнього. Залишки монументальних споруд, виявлені безпосередньо над ровом, не залишають в цьому відношенні жодних сумнівів. Так, розкопками 1912 р. було виявлено рештки житла, досить доброї збереженості [81, с. 118], яке відносилося до X—XIII ст. і було побудоване на засипці рову. В 1936 р. теж пощастило виявити будівельні залишки доби Київської Русі: напівземлянки, вкопані в верхню частину засипки рову, а т а к о ж залишки ювелірної майстерні [92, с. 103]. В тому ж 1936 р. в засипці рову був знайдений клад: глиняний глечик, в якому знаходилися дві срібні гривни київського типу та залізний гембль (струг). Цей клад, добре датований часами Київської Русі, міг бути закопаний у верхній частині засипки рову лише після ліквідації останнього. Таким чином, в X—XIII ст. описаний рів уже не існував. Не було його і в часи будівництва Десятинної церкви: в 1912 р. встановлено, що під час побудування храму територія довкола нього була частково залита вапновим розчином, внаслідок чого утворилася вапнова площадка. Ш а р вапна, однак, не потрапив до рову, але перекрив собою його засипку [138, с. 66; 81, 117 -118]. Отже, ліквідація рову відбулася ще перед початком будівельних робіт, тобто до кінця X ст. Таким чином, укріплення так званого «Города Володимира», збудовані в кінці X ст., не були найдавнішою фортифікаційною системою стародавнього Києва: їм передував більш древній концентр укріплень. Під час розкопок рову в нижній частині його засипки і безпосередньо на дні траплялися грубі черепки переважно від ліплених вільноруч посудин, виготовлених з погано обробленої глини і недбало обпалених на багатті. Така кераміка відсутня навіть в найбільш ранніх похованнях київського некрополя IX—X ст. і датувати її можна часом, не пізнішим від VIII ст. Існування Київського городища (укріплення) в часи до Володимира Святославича ніколи не викликало сумніву: воно добре засвідчене письмовими джерелами. Адже відомо, що київський «градок» захоплювали в 862 р. Аскольд і Дір, а в 882 р.— Олег. В часи князювання Ігоря, Ольги, Святослава Київ являв собою досить могутню фортецю: про неї спеціально згадує візантійський імператор Константан Багрянородний [Const. АІ, IX]. Про м .шість київських укріплень говорить також літописна розповідь про тривалу облогу Києва печенігами в 968 p., під час перебування Святослава Ігоревича в Болгарії. 68

Однак до недавнього часу дослідники ототожнювали площу «Города Володимира» з площею найдавнішого київського городища, а укріплення останнього проводили по трасі валів і ровів, споруджених в часи Володимира. В дійсності, як бачимо, найдавніше Київське городище було значно меншим за розмірами і займало лише північно-західну частину Старокиївської гори. Археологічні дослідження показали це городище у всій його матеріальній конкретності і разом з тим підкреслили його глибоку древність. Ясно, що йдеться не про X ст. і навіть не про часи Аскольда і Д і р а : це городище безпосередньо зв'язується з епохою Кия, з епохою літописної легенди. Отже, і в другій своїй частині літописна легенда виявляється достовірною історичною традицією і містить в собі безперечне реальне ядро. Розповідь про побудування Києм і його братами града Києва цілком вірогідна; в ній йдеться про реальну подію — спорудження першого київського укріплення. Таким чином, спочатку на території Києва існувало Датування кілька поселень, в тому числі — три на горах, назваI Київського • тг ттт • v них городища надалі Київською, Щекавицею і Хоревицею, а на місці одного з них було побудоване Київське городище, яке і дістало назву Київ за іменем полянського князя, з чиєї ініціативи було здійснене будівництво. Проблема виникнення назви має спеціальне значення. Зокрема, Б. О. Рибаков допускає, що слов'янський князь, про якого йдеться, міг дістати своє ім'я в епічних сказаннях від більш раннього поселення, де він княжив. Таке припущення можливе, але воно обов'язково тягне за собою інші гіпотези. Оскільки етимологічно виведення назви «Київ» від імені «Кий» (а не навпаки) стоїть поза сумнівом, мусили б визнати існування якогось іншого Кия, що д а в своє ім'я місту, а в ж е тоді припускати походження, точніше — перенесення імені міста на ім'я реального будівника найдавнішого Київського городища. Чи не надто складний шлях? Тому вважаємо, що Кий є справжнім іменем полянського князя, з яким літопис пов'язує будівництво городища. Одним з основних питань, яке постає перед дослідником початкової історії Києва і від якого залежить розв'язання багатьох питань, є питання про час, коли жив Кий і коли було побудоване городище. На жаль, літопис не дає точних вказівок: текст легенди вміщено в «Повісті временних літ» в недатованій частині. Це цілком зрозуміло: фольклорні д ж е р е л а ніколи не дають точних дат. Тому не можемо визнати за цілком достовірні і дати, що наводяться в деяких пізніших джерелах. Так, в одному з рукописів XVIII ст. читаємо: «Бысть основание его (Києва.— ЛІ. Б.) в лето от Христа 334» [51, с. 68]. Польський хроніст XVI ст. М. Стрийковський називає дату 430 р. [192, с. 368]. Покладатися на ці дати ризиковано, вони важливі лише як наближені орієнтири, що вказують на д у ж е далекі часи, в усякому разі — задовго до середини IX ст., відколи маємо тверду хронологію. 69

Натомість в Новгородській літописній традиції існує уперта тенденція відносити побудування Київського городища до часів Олега, Аскольда і Діра, тобто до другої половини IX ст. Так, в І Новгородському літопису легенда просто віднесена до 854 р.— до тієї ж статті, що розповідає і про царювання Михайла III в Візантії і про заклик варягів [135, с. 104—105]. Те ж саме в II Псковському літопису [51, с. 65], а список Археографічної комісії ставить легенду про заснування Києва під 6360 р. [852 p.], знову, таки підкреслюючи синхронність Кия Михайлу III та його матері Ірині [51, с. 66]. Пізніше, у варіанті, що трактував Кия і його братів як розбійників, помилуваних Олегом і убитих Аскольдом і Діром, співвідношення дат і осіб дивовижно переплутані. Цікаво, що традиція, яка йшла від київського (більш достовірного) літописання, відбила критичне ставлення до новгородської тенденції. Так, Густинський літопис ніби полемізує з новгородськими літописцями: «Не можем знати, в кая времена и лета к н я ж а ш и сей Кий, и колико лет княжи, и какова дела и строения и брани его быша, или кто по нем княжаши, имеяше ли сына, или не, и колико лет по нем премину до великого князя Рурика, его ж е боляре Асколд и Д и р княжаху в Киеве; 0 том бо писания не имамы, токмо се вемы, яко по смерти сих братий многая нестроения и междособныя брани быша, возста род на род» [51, с. 67—68]. Таким чином, новгородська версія з а з н а л а заперечення ще в давні часи, і даремно О. О. Шахматов погоджувався припускати хронологічне зближення Кия, Щека і Хорива з часами Олега [223, с. 320]. Б. О. Рибаков правильно поставив питання про наявність в древньоруському літописанні двох політичних тенденцій: київської і новгородської, які є ідеологічним відображенням політичного суперництва двох міст, зокрема прагнення новгородської олігархії всіляко підкреслити особливе значення Новгорода в історії Русі, його першість перед Києвом [163; 142, с. 771—787]. З цієї версії виходить, що саме Новгород з а в ж д и вирішував проблему загальноруської політичної влади і д а в а в Києву чергового князя (Аскольда — Олега — Володимира — Я р о с л а в а ) . Очевидно, в цій тенденції є чимало прямих фальсифікацій: твердження про новгородське походження Аскольда і Д і р а , приписування новгородцям особливої ролі при вокняжінні Володимира чи Ярослава, спроба зв'язати діяльність Ігоря і Ольги з новгородськими землями, підстановка Деревської п'ятини Новгорода замість Деревлянської землі 1 т. д. Ще О. О. Шахматов показав тенденційність новгородського літопису [223, с. 171—172 і далі]. В працях Б. О. Рибакова ця тенденційність дістала своє переконливе пояснення. У новгородській літописній традиції можна помітити прагнення принизити саму подію заснування Києва, позбавити її того місця, яке воно займає в Київському літопису. Характерна деталь: підкреслення язичницького характеру ідеології Кия і його братів [135, с. 105]. В «Повісті временних літ» цього підкреслення немає (хоча само собою зрозуміло, що поляни епохи Кия були язичниками); навпаки, там сказано, 70

що вони були «мужи мудри и смыслени» [с. 13]. Тенденцію принизити засновників Києва бачимо і в пізнішій версії, згідно з якою Кий і його брати були розбійниками. Така версія знаходила в Новгороді вдячний грунт. Хронологію Новгородського л і т о п и с у — у п е р т е прагнення підтягнути події, зв'язані з іменем Кия, до максимально пізнього часу, до середини чи навіть кінця IX ст.— слід розглядати як прояв тієї ж тенденції. Новгородським літописцям треба було будь-що довести більшу древність новгородського княжіння, а легенда про Кия і його братів рішуче з а в а ж а л а цьому. Кращого виходу з становища, як зміну хронології, знайти вони не зуміли. На жаль, археологічні матеріали не дають можливості точно визначити час спорудження городища. Але знайдена на дні рова ліплена кераміка VIII ст. свідчить про те, що в той час городище Кия вже існувало, а споруджено воно було раніше. В цьому бачимо безумовне підтверд ж е н н я даних «Повісті временних літ» і спростування твердження Новгородського літопису про віднесення діяльності Кия до середини IX ст. Д л я більш точного датування події треба шукати якихось інших шляхів. Ці шляхи накреслені Б. О. Рибаковим в кількох роботах, присвячених початкам Києва і Київської Русі [161; 162,, с. 58—66; 142, с. 773— 780]. Вони полягають у визначенні часу, не раніше і не пізніше якого могла відбутися подія, що нас цікавить. Верхній хронологічний рубіж досить певно визначається на підставі кількох даних, що взаємно перевіряються. Це — прихід болгар на нижній Дунай, поява білих угрів в Європі, боротьба слов'ян з а в а р а м и [151, с. 14]. Болгари з'явилися на Дунаї близько середини VII ст. н. е., а прихід білих угрів припадає на час близько 640 р. (правління І р а к л і я ) . Ім'я цього імператора названо в літопису і в зв'язку з розповіддю про боротьбу слов'ян з аварами, яка, в свою чергу, підтверджує ту ж саму дату: середина VII ст. Отже, діяльність Кия, в тому числі і побудування найдавнішого Київського городища, не може припадати на більш пізній час. Ц я дата знаходить своє підтвердження в іноземних джерелах (зокрема, у вірменських, про що докладніше нижче). Складнішим є визначення нижнього хронологічного рубежу: з подій, згаданих «Повістю временних літ» перед розповіддю про заснування Києва, до території Русі має відношення лише одна: відвідання Київських гір апостолом Андрієм. Але цей факт навряд чи може бути взятий за основу в хронологічних міркуваннях. Тут на допомогу приходять інші дані, зв'язані з розповіддю про діяльність самого Кия: повідомлення про прийом Кия візантійським імператором і спробу заснувати городище в пониззі Дунаю. Ці події могли відбуватися лише на протязі порівняно вузького відрізку часу. Безпосередній контакт слов'янського князя з візантійською адміністрацією не міг мати місце раніше від часів Юстиніана І (527— 565 pp.). Д о того часу слов'яни хоч і були серед тих «варварів», які турбували північні кордони імперії в III—V ст., але для візантійців залиша71

лися закритими спільним іменем «скіфів», «готів», «гуннів». Це було б неможливим, коли б слов'янські князі вступали в безпосередні стосунки з візантійським урядом і приймалися при імператорському дворі. Докорінним чином обстановка змінюється від часів Юстиніана І, коли слов'яни розпочинають широкий наступ за Дунай, в межі візантійських володінь. Але й тоді, в першій половині століття, прийом слов'янського князя при дворі імператора здається малоймовірним, оскільки слов'яни в той час виступають головним чином як ворог Візантії і зустрічатися з ними візантійцям доводилося переважно на полі бою. Тим часом літописне повідомлення про перебування Кия в Царгороді залишає враження д у ж е сердечних взаємин слов'янського князя з імператором та імовірної наявності якогось слов'яно-візантійського союзу, неможливого на початку слов'янської експансії проти Візантії. Д о 550—551 pp. сутички слов'ян з Візантією мали характер окремих вторгнень, обмежених в часі. Д о війни 550—551 pp. слов'яни жодного разу не лишалися в м е ж а х Візантії на зиму; перший такий випадок стався під час цієї війни [Proc. I l l , 40, 33]. З того часу слов'яни активно колонізують візантійські землі. Тепер взаємини слов'янської суспільної верхівки з візантійською адміністрацією стають цілком імовірними, але стосуються вони тих слов'ян, що осідали на візантійських землях. Київ і Наддніпрянщина тут ні при чому. Нам здається, що історична обстановка, яка найбільше відповідає історії Кия, виникла в період аваро-слов'янських війн — після утворення в 568 р. в Середньому Подунав'ї аварського каганату. Ці війни т я ж к о відбилися на становищі слов'янських племен, зокрема східних: за словами Менандра, «володарі антські потрапили у т я ж к е становище і втратили свої надії» [Men., 247]. Відгуки про аваро-елов'янські війни і тяжкі наслідки їх для східних слов'ян знаходимо і в древньоруських літописах [151, с. 14]. В цих умовах політичне становище східних слов'ян — антів докорінно змінюється: якщо до цього вони виступали переважно як вороги Візантії, то з а р а з створюються умови для союзницьких відносин між ними і імперією, яка т а к о ж дуже терпіла від аварів, ведучи з ними тяжкі і тривалі війни.' Про те, що в часи аварських війн анти виступали союзниками Візантії, маємо конкретні повідомлення джерел. Так, анти були союзниками ромеїв під час війни 602 р., у зв'язку з чим аварський каган направив проти них спеціальне військо під начальством Апсіха [Theoph. Sim., VIII, 5, 13]. Ось в цей час, тобто в кінці VI — на початку VII ст., і міг Кий найімовірніше бути прийнятим імператором. Фігура Кия цілком відповідала б образу антського князя, який, зазнавши поразки від аварів, був змушений шукати пристановища на стороні. й о г о спроба осісти на Дунаї — близько від кордонів союзної Візантії — здається цілком природною, як і її невдалі наслідки. Адже слов'янські племена Подунав'я перш за все зазнали впливу аварського каганату; маємо ряд даних про те, що подунайські склавіни в другій половині 72

VI ст. були союзниками аварів [Theoph. Sim., Г, 7,1—6; VI, 3,9; VT, 4,1 — 12; VIII, 3,13—15]. З числа східнослов'янських (антських) земель саме Середня Наддніпрянщина була тим районом, де Кий міг заснувати новий центр політичного об'єднання, оскільки вона, як найбільш віддалений від аварського каганату район східнослов'янської території, найменше потерпіла від аварських наскоків. Б. О. Рибаков на базі уважної розробки писемних і археологічних джерел показав найдавніше ядро майбутньої Русі, існування якого припадає саме на VI—VII ст. н. е., на територію Середньої Наддніпрянщини [161]. Археологічним еквівалентом цього ядра є дуже яскрава група пам'яток, виділена на підставі характерної серії ювелірних виробів (так звана культура пальчастих фібул). Блискучий розвиток ювелірного ремесла є показником загального стану середньодніпровських племен VI—VII ст.; не маючи вирішального значення в системі виробництва, воно не могло б розвиватися так блискуче в суспільстві, яке зазнало загального занепаду. Отже, слов'янські племена Середньої Наддніпрянщини в VI—VII ст. переживали не регрес, а піднесення. Тому саме тут і міг виникнути центр, довкола якого почалося поступове об'єднання східнослов'янських племен. Таким чином, сукупність даних дозволяє зробити висновок, що діяльність Кия, а разом з тим і побудування Київського городища, припадають на відрізок часу між 60-ми роками VI і 30-ми роками VII ст.— хронологічна точність цілком достатня, оскільки будівництво укріплень взагалі є справою досить тривалою і ніколи не укладається в рамки кількох років. Перейдемо до археології, яка теж підтверджує наші „Знахідки речей висновки. Середина І тисячоліття н. е. — найменш VI—VII ст. в Києві

. . . . .

досліджений період в історії східних слов ян. Археологічні джерела для характеристики цієї епохи досі виступають подекуди однобоко: як це не дивно, найбільше ця доба відома нам на підставі знахідок ювелірних виробів. Л и ш е в останній час починають досліджуватися поселення і могильники, проте характер їх і досі залишається не зовсім ясним. Знахідки датуючих речей VI—VII ст. у найдавнішій частині Києва траплялися неодноразово. Всі вони концентруються в районі протокиївського ядра поселень, підтверджуючи його існування в середині І тисячоліття. Р я д речей цього часу, зокрема, був знайдений на території Старокиївської гори та в сусідніх районах нагірного міста. В 1893 р. до колекції Н. Леопардова надійшла бронзова зооморфна фібула, знайдена на Мало-Житомирській вул. [147, с. 36; 102, с. 76]. Абсолютно ідентична фібула трапилася на Пастирському городищі VII—VIII ст. Подібність обох фібул дозволяє припускати їх вихід з однієї майстерні і навіть з однієї ливарної формочки. Тоді ж до колекції Леопардова потрапив срібний браслет з порожніми потовщеними кінцями (VII ст. н. е.), знайдений там же [147, с. 36; 102, с. 75]. Умови знахідки цих двох речей залишилися невідомими; те, що до колекції 73

вони потрапили разом і місце знахідки їх позначене однаково, дозволяє припускати, що вони походять з одного комплексу. Найбільш імовірно, що це — частина кладу, закопаного на схилі Хрещатої долини жителями уже відомого нам поселення на Старокиївській горі. В тому ж 1893 р. у Верхньому місті під час земляних робіт була знайдена пальчаста фібула VI ст. [218, с. 56] середньодніпровського типу, з п'ятьма променями на верхньому щитку, виготовлена способом виливання і прикрашена спіральними узорами, вічковим орнаментом та крапками. В кінці XIX ст. в районі Старого міста, «за Софійським собором», було знайдено два срібні браслети з потовщеними шестигранними кінцями [218, с. 103; 102, с. 77]. Такі браслети неодноразово траплялися в комплексах V I I — V I I I ст. в різних районах Наддніпрянщини — на тому ж Пастирському городищі [33], у складі Харівського скарбу на Сумщині [18] і т. д. Можна думати, що київські браслети походять з однієї знахідки і становлять частину кладу, заритого на південній периферії того ж поселення. У 1905 р. до Київського музею надійшли ще п'ять срібних браслетів [102, с. 77—78]. Три з них мали шестигранні помірно потовщені кінці без орРис. 17 Фібула наменту, два — кінці д у ж е потовщені, круглі, Vii ст., знайдена на орнаментовані по краю двома смугами насічки. На Мало - Житомирській жаль, точне місце знахідки не позначено; відомо вулиці. лише, що вони подаровані музею Е. М. Терещенко. Як встановлено Г. Ф. Корзухіною, в Києві в той час існували три садиби Терещенка, з яких одна знаходилася на Бібіковському бульварі (нині Бульвар Шевченка), а дві інші — в районі Старого міста на Бульварно Кудрявській вул. (нині вул. Ворозського) і на Стрілецькій вул. Вірніше за все ці знахідки зв'язувати з територією Старого міста, а оскільки Стрілецька вулиця проходить саме «за Софійським собором», то не виключено, що описані п'ять браслетів походять з тієї самої знахідки, що і браслети з колекції Хойновського. Відзначимо знахідку п'яти золотих бляшок у формі круглих розеток, багато прикрашених зерню та інкрустацією, які датуються часом близько V ст. н, е , що трапилась на розі Житомирської і Володимирської вул., тобто в центрі Старокиївської гори [3, с. 187; 69, с. 48; 92, с. 80—81]. Під час розкопок В. В. Хвойки на Старокиївській горі було знайдено уламок бронзової фібули з червоною виїмчастою емаллю [92, с. 81]. Вона належить до характерної групи старожитностей, поширених в Середній Наддніпрянщині в V—VI ст. Описані знахідки свідчать, що у V—VIII ст. н. е. життя на Старокиївській горі не припинялось і що поселення, яке виникло тут ще в часи 74

зарубинецької культури, продовжувало існувати і в часи побудови найдавнішого Київського городища. Так само продовжувало існувати і поселення на Замковій горі. Вище залишків зарубинецької культури з слідами черняхівської (початок і перша половина І тисячоліття н. е.) залягали шари з матеріалом середини і другої половини І тисячоліття н. е., документовані уламками кераміки трьох основних типів [160, с. 147; 225, с. 138—140]. Перший

становлять уламки неорнаментованих горщиків з майже прямими або ледь-ледь відхиленими вінцями. Ця кераміка має назву празького або корчацького типу і в VI—VII ст. була поширена в слов'янській культурі від Чехії на заході до Полтавщини на сході і від Прибалтики на півночі до Болгарії на півдні. Другий тип посудин представлений банкоподібними чи горщикоподібними посудинами — ліпленими вільноруч або виготовленими на гончарному крузі, нерідко прикрашеними лінійним чи хвилястим орнаментом, виконаним гребінчастим штампом. Нарешті, третю групу знахідок становили уламки характерних глиняних сковорідок, які з'явилися у східних слов'ян ще в перші століття нової 75

Рис. 19. Кераміка другої половини І тисячоліття н. е., знайдена на Замновій горі.

ери, але особливого поширення набули в другій половині І тисячоліття н. е. На Замковій горі були знайдені дві візантійські монети — мідні фоліси імператорів Анастасія (498—518 pp.) та Юстиніана І (527— 565 pp.) [160, с. 147]. Ці монети безперечно свідчать, що поселення на Замковій горі існувало в V—VI ст. Слід відзначити т а к о ж знахідки речей, добре датованих VI—VII ст. [225, с. 138—140]. Це — дворучний привізний амфориск з жолобчатим тулубом та бронзова привіска у формі якірця, характерна для середньодніпровських старожитностей вказаного часу. Д о VI—VII ст. відносяться перші знахідки, які свідчать про наявність людського життя на Щекавиці. В 1897 р. на виставці Київського товариства старожитностей мистецтв експонувалася знайдена тут потинова антропоморфна фібула, яка сигналізує, що й на цій горі існувало життя в середині І тисячоліття н. е. [208, с. 13]. На Подолі з речей, що напевно стосуються часу VI— VIІ ст., трапився амфориск, за типом дуже подібний до знайденого на Замковій, горі [148, с. 21]. Отже, і тут є підстави стверджувати наявність життя в часи побудови найдавнішого Київського городища. На Подолі ж був знайдений цікавий горщик [227, с. 172], подібний, з одного боку, до кераміки черняхівської культури, а з другого — до кераміки епохи Київської Русі. Очевидно, і хронологічно він займає проміжне місце між названими культурними типами і датується часом другої половини І тисячоліття н. е. Нарешті, треба відзначити ще.одну фібулу VII ст., що трапилася на території Києва, але без точних вказівок щодо місця знахідки [218, с. 56]. Найбільш імовірний район названої знахідки — Верхнє місто або Поділ. Це була невелика антропоморфна фібула, виготовлена з низькопробного срібла, «з прорізним орнаментом» і зображенням жіночих торсів на кінцях. Таким чином, знахідки речей VI—VII ст. на території древнього Києва не такі вже бідні, як це звичайно прийнято думати. Особливо треба підкреслити, що вони мають дуже яскравий і виразний характер. Ювелірні вироби при археологічних розкопках ніколи не бувають масовим, рядовим матеріалом, як, скажімо, черепки битого посуду або кістки тварин. Звернімо увагу, що попередня доба, представлена матеріалами культури полів поховань, на території Києва майже зовсім не дала ювелірних виробів, а ті, що були знайдені, трапилися у погребальних комплексах. Зовсім іншу картину бачимо в VI—VII ст.: знахідки дорогоцінних ювелірних речей знайдені тут у кількості понад півтора десятка, причому походять вони не з поховань, а з культурних шарів або (можливо) з кладів. Це свідчить, з одного боку, про інтенсивність життя в Києві в цей час, а з другого — про те, що серед тогочасного київського населення були представники заможних верств суспільства, що я к н а й к р а щ е в'яжеться з уявленням про Київ VI—VII ст. як ранній політичний центр Серед77

ньої Наддніпрянщини. Виразною є топографія описаних знахідок: зсі вони пов'язуються саме з тим районом сучасного міста, де н? початку нової ери виникла протокиївська група поселень, де в VI—VII ст. знаходилися оселі трьох легендарних братів —- засновників Києва, а за доби Київської Русі — центр міста, й д е т ь с я про Старокиївську гору, де знахідки, наче віяло, окреслюють півколом площадку, зайняту древнішим поселенням; Замкову гору, Щекавицю, Поділ. Підкреслимо, що знахідки VI—VIII ст. фіксують наявність людського життя на всіх трьох горах, зв'язаних з іменем Кия, Щека і Хорива. Чи можна вимагати більш яскравого матеріального підтвердження вірогідності літописної легенди? Наявність в літописній легенді про заснування КиЗгадки _ є в а фольклорних нашарувань не викликає сумніву, r r J J в народному епосі

—

•

„

Тому найважливішим питанням, яке, проте, в літературі по суті ще не поставлене, було б відшукання у дальшій фольклорній традиції елементів цих переказів. Але даремно стали б ми шукати у східнослов'янському епосі розповідей про саме заснування Києва. їх нема. Можливо, вони колись і були, але не збереглися в пізнішій традиції, що, як відомо, всі події (незалежно від їх дійсної хронології) прагнула зв'язати з часами князювання Володимира Святославича, коли Київ був уже відомою у всьому світі столицею. Та є принаймні один елемент, який не може не зацікавити нас, а саме розповіді про царівну Лебідь. В них бачимо ремінісценцію образу Либеді, яка названа в літописній легенді сестрою трьох братів—засновників Києва. Перекази ці тим важливіші для нас, що, як побачимо далі, знаходять своє відображення у фольклорі деяких інших народів, з якими слов'яни підтримували зв'язки в часи раннього середньовіччя. Образ Либеді-Лебеді виступає в двох билинних циклах: про Михайла Потика та про Івана Годіновича [141], які, за визнанням дослідників, є найдавнішою частиною східнослов'янського епосу [156, с. 105]. Варіанти існують різні, але основне ядро здається досить очевидним. Історія Либеді •— це історія невірної жінки. В першому циклі виступають три брати: Ілля Муромець, Добриня Нікітич та Михайло Потик (варіант: Михайло Потик, Добриня та Альоша Попович). Князь Володимир посилає їх збирати данину чи на полювання. Виконуючи його доручення, Михайло зустрічає білу Лебідь, яка виявляється дівчиною, і бере її собі за дружину. Проте жінка кидає Михайла і тікає з іноземним королем. Михайло шукає її, але з а з н а є від неї напасті (перетворюється в камінь, розпинається і т. д.). Два брати їдуть мстити за Михайла; знаходять його, оживлюють. Закінчується розповідь стратою невірної дружини і поверненням Михайла в Київ. Билина ускладнена додатковими сюжетними мотивами (історія смерті Лебеді, перебування Михайла під землею, його битва з змією, оживлення померлої, історія другого походу Михайла, його змагання з бусурманським царем у шашки, кількаразовий замах на життя богатиря з боку його невірної жінки і т. д.). По-різному подаються імена героїн 79

та географія подій. Кілька імен має героїня: іноді її звуть Марією, іноді Авдотею, а то Настасею (в інших варіантах Настасею названо дочку короля, з яким тікає Лебідь). Але незалежно від християнського імені, яке сказителі в в а ж а л и необхідним надати своїй героїні, остання завжди називається Лебіддю («Лебіддю білою»), В багатьох варіантах ця назва набуває алегоричної форми: дівчина справді з'являється у вигляді лебедя. Але не завжди, хоча ім'я зберігається неодмінно. Д у ж е цікавий варіант А. Тимофеева [141, т. І, с. 351 і далі], в якому Марія-Лебідь предстає перед Михайлом в образі лані. Отож, тут мотив перетворення зовсім не зв'язаний з іменем, що виступає без всякої алегоричності. Звідси висновок, що назва героїні — Лебідь — постала зовсім не з цього мотиву, а навпаки, сам мотив, мабуть, був притягнений для пояснення подвійності імен. В усякому разі немає сумніву, що ім'я Лебідь існує в цьому переказі незалежно від сюжетних деталей. Зустріч Лебеді з Михайлом відбувається то на Поділлі, то в Швеції, але найдавнішим (і найбільш близьким до первісного прототипу) був, мабуть, варіант, згідно з яким герой билини знайомиться з своєю нареченою десь поблизу самого Києва. Може й назва героїні «подолянка» походить не від Поділля, а від київського Подолу. Як відомо, билини київського циклу мають в своїй основі багато історичних моментів, які, однак, протягом століть зазнали д у ж е серйозної деформації. Тому не будемо дивуватися, що й в легенді про Михайла Потика виступають Ілля Муромець, Добриня Нікітич, Альоша Попович, Князь Володимир, а то й навіть «Король политовський» і «Королівнаподолянка» — явна інтерполяція пізніших часів, яка, втім, важлива як вказівка на південноруське походження билини. Другий цикл розповідей, де виступає образ, що нас цікавить, зазнав ще більшої деформації. Сюжет його, зрештою, д у ж е подібний до сюжету першого циклу (хоча й сильно спрощений) і коротко зводиться до такого. Київський богатир Іван Годінович їде сватати дівчину, але батько її відмовляє на тій підставі, що вона вже засватана за чужоземного (поганого) царя. Іван бере її силою, але з а з н а є напасті від жінки, що з р а д ж у є його з своїм першим женихом. Закінчується билина, як і розповідь про Михайла Потика, помстою зрадженого чоловіка: він відтинає жінці спочатку руки, потім ноги і нарешті губи (рідше — голову). Ц я розповідь теж існує в багатьох варіантах, які різняться деталями. По-різному названі герої, різною є й географія. З а більшістю варіантів Іван їде за нареченою до Чернігова, за іншими—у Золоту Орду, навіть в Данію. Батько нареченої іноді виявляється купцем, а то князем. Суперником Івана Годіновича виступає то цар Кащей ( К а щ е р и щ е ) , то царський син (татарин) Федір Іванович, то Одолище (Ідолище) і т. д. Але імена нареченої тотожні іменам нареченої Михайла Потика: Марія, або Авдотя, або Настася. Це — не випадково: і тут і там йдеться про один і той самий персонаж. 80

Д р у г е ім'я — Лебідь — виступає далеко не у всіх варіантах, хоча є й такі, де героїня прямо названа Лебіддю. Один з таких варіантів, в якому діє Авдотя Лиховидіївна—Лебідь біла, подає П. В. Киреєвський [145, с. 9—19]. В інших варіантах цей мотив існує в редукованому вигляді; наприклад, підкреслюється «лебедина розмова» нареченої [141, т. II, с. 591, 624 та ін.]. Цікавий варіант,«записаний від Т. Г. Рябиніна, в якому є такий епізод: підступна Настася, занапастивши Івана Годіновича і прив'язавши його за допомогою Федора Івановича до дуба, вимагає від свого коханця, щоб він убив для неї Лебідь, яка пролітала мимо. Той стріляє, але стріла повертається назад і убиває стрільця [141, т. II, с. 103]. Тут образ Лебеді і невірної жінки роздвоюється і з напасниці Лебідь перетворюється на месницю. Цей рідкісний варіант може свідчити про те, що в основі билини справді лежить прототип, що з а з н а в досить серйозної переробки. Ці фольклорні мотиви, як побачимо далі, ще в древності проникли в творчість деяких інших народів. Легенда про заснування Києва скоро після свого Київська легенда виникнення вийшла за межі Русі і поширилася у J 1 у західних слов ян . , J сусідніх народів, і в першу чергу у західнослов янських. Фольклорно-історіографічні зв'язки східних і західних слов'ян знаходять своє відображення у явищах різного плану, в пластах різної глибини, що відбивають відповідно і зв'язки різного типу і різного ступеню. Отож, і київська легенда в своєму книжковому варіанті потрапила на сторінки західнослов'янських історичних творів: усі слов'яни цікавились минулим своїх братів. Тому в древньоруських літописах знаходимо відомості і про польських, і про чеських, і про болгарських слов'ян, а в літературі інших слов'янських народів знаходимо відомості про Київ і східнослов'янські старожитності. Найвидатніший з польських середньовічних хроністів Ян Длугош подає докладний виклад легенди «Повісті временних літ», додаючи до неї деякі деталі, відсутні в оригіналі. «Київ був заснований одним з князів племені поляків 1 і одержав свою назву від його імені. Це знамените місто з багатьма церквами, в тому числі і кафедральною, розташоване на славній річці Борисфені — Дніпрі... Серед них (поляків — полян. — М. Б.) були три мужі від одного батька і того ж самого племені — Кіг, Щек, Корив та четверта сестра, особи так само переважаючі (інших) мудрістю, як і мужністю, завдяки чому легко досягли першості над племенем, а інших підкорили своїй владі і перетворили на другу трибу і включили у своє панування. Вони збудували три замки в Русії, назвавши їх своїми іменами, а саме: Кіг збудував замок над річкою Непр, названий Кіов, Щик — Щикавипю і Корев — Коревицю, і були вони схильні до язичництва і інших забобонів; стави, озера, д ж е р е л а , води почитали за богів» [66, с. 40]. 1

6—236

Очевидна помилка Длугоша: Polonorum замість Polanorum. 81

Докладний виклад легенди про заснування Києва знаходимо і в іншого польського хроніста — Матвія Стрийковського: «Той Кий, або Кіг, Щек і Корево, князі руські, були рідними братами, а четверта сестра їх Лебеда, або Лебідь, з народа і потомства Яфетова і Мосохова, сина його. А ті, пануючи над руськими народами, почали з а к л а д а т и і будувати оборонні міста і замки. Кий, або Кіг, старший з а л о ж и в замок і місто Київ від свого імені над рікою Дніпром, де потім була голова і славна столиця єдинодержавства руського. Другий брат Щек недалеко від Києва побудував замок і місто на горі Щекавиці, від свого імені. Т а к о ж Корево, третій їхній брат, з а л о ж и в у своєму удільному князівстві Коревицю, яку потім називали Вишгородом. А сестра їх Лібеда над рікою Лібедою заснувала своє поселення, там ж е замок Лібец, або Любеч, побудувала на високому холмі» [192, с. 112]. В цих текстах бачимо деякі розходження порівняно з древньоруськими. Зокрема, тут йдеться про побудову не одного, а трьох замків трьома братами, причому назви ІЦекавиця і Хоревиця віднесені не просто до гір, а до збудованих на них градів. Ц я відмінність, очевидно, є редакторським домислом хроністів, які довели тричленність легенди до крайності, але ця поправка стала версією, знайшла відгук і в пізніх східнослов'янських джерелах, наприклад, у київському «Синопсису», де є відомості про побудування чотирьох городів. Однак ця версія не знаходить собі підтвердження у фактичному матеріалі: археологічно засвідчена наявність лише одного городища у Києві середини І тисячоліття н. е. Але є і більш глибокі стосунки, які не можна т р а к Західнослов'янські тувати інакше, ніж взаємозв'язки між традиціями паралелі фольклорними, вже ніяк не зв'язаними з книжковою мудрістю. Д о таких фактів відноситься поширення назви «Київ» або споріднених з нею імен на землях західних слов'ян. З г а д а є м о назву місцевості Куяви в середній Польщі, до якої відносяться найдавніші легенди про заснування Польської держави. Тут, в серці Куяв, знаходиться знамените озеро Гопло, на березі якого розташована Крушвиця — місто легендарного Попеля, чия постать займає в польському фольклорі т а к е ж саме місце, як постать Кия в фольклорі древньоруському. Тут, в Куявах, маємо кілька населених пунктів з іменами, близькими до Києва. На північній околиці Куяв (земля Хелминська) є д у ж е древнє село Києво; в XIV ст. тут був збудований кам'яний костьол. Отже, в цей час село було уже значним населеним пунктом 3 такою ж назвою села існують в Іновроцлавському повіті, а в Срьодському (земля Ленчицька) — навіть два. В Іновроцлавському повіті відомий населений пункт Києвиця і село Київська Воля. На території Пінчовського повіту (Середня П о л ь щ а ) знаходиться село Кияни, засвідчене ще Длугошем, і село Киї, яке існувало принаймні в першій половині XII ст. (там в 1140 р. була побудована ц е р к в а ) . Село з назвою Київ відоме над р. Вартою в повіті Ново-Радомському (Середня П о л ь щ а ) . В М а з о в ш е є село Києвиці (повіт Прашинський), 82

а в районі Ченстохови знаходимо фільварк Кияс, чия назва, мабуть, походить від того ж імені Кий. В Сілезії (нині воєводство Опольське) існує село Київ. Скупчення топоніміки з цим іменем в основі саме в Середній Польщі, де найбільш активно відбувався процес формування древньопольської держави, очевидно, не є випадковим. Зазначимо, що саме з цією територією зв'язується і польське плем'я полян, ім'я якого є паралеллю нашим середньодніпровським полянам і яке дало етнічне ім'я сучасному польському народу. Але поширення топонімічних назв з коренем «Кий», «Київ» в основі не обмежується Середньою Польщею, а охоплює м а й ж е всі західнослов'янські землі. Так, на західній Волині маємо село Кияни (кол. Л ю б а р товський повіт); ще два села з цією ж назвою відомі у слов'янських (південних) районах Литви (кол. повіти Віденський та Росієнський). В Мазурах є село Києво, відоме з джерел XVI ст. Д в а села з однаковим іменем Київець знаходяться в повітах Слупецькому і Бяльському. В Галичині в с. Кривиці поблизу Перемишля є куток, або урочище, з назвою Київ. Слід відзначити ще місто Київ в Моравії, село Київ в Угорщині, а т а к о ж село Кий в сербській Лужиці. Поширення топоніміки з коренем «Кий», «Київ» свідчить не лише про ту виняткову роль, яку дніпровський Київ відігравав в загальнослов'янській історії, але й про наявність якихось спільних тенденцій в галузі осмислення процесів, що відбувалися на світанку державного життя як у східних, так і у західних слов'ян. Адже виникнення деяких з перелічених імен припадає на д у ж е давній час. Тим важливіше, що в галузі найстаріших західнослов'янських фольклорних переказів про початки перших давньослов'янських д е р ж а в знаходимо моменти, спільні з східнослов'янською легендою про Кия, Щ е к а і Хорива. Йдеться не про пряме запозичення цієї легенди (чи окремих її мотивів) західнослов'янськими народами і про пристосування її до конкретних умов виникнення чеської, польської і інших д е р ж а в . Якщо Длугош і інші хроністи занесли варіанти київської легенди на сторінки своїх фоліантів, то зроблено це було в плані висвітлення історії древньоруської (а не польської) держави. Але в легендах про виникнення західнослов'янських державних об'єднань і тих міст, довкола яких ці об'єднання утворювалися, знаходимо дещо спільне з київською легендою. Ц е дозволяє більш критично роздивитися літописну традицію і допомагає відокремити в ній історичне ядро від фантастичних нашарувань. Однак треба мати на увазі, що деякі деталі можуть виявитися спільними не стільки внаслідок використання загальнопоширених літературних сюжетів, скільки внаслідок відображення схожих умов історичного розвитку, продиктованих епохою переходу від первіснообщинного до феодального ладу. Тому не все спільне у східно- і західнослов'янських переказах обов'язково становить наносний міфологічний пласт. Зокрема, це стосується найголовнішого — проблеми побудови міст. 6*

Будівництво «градів» легендарними засновниками слов'янських державних об'єднань є загальним місцем слов'янського фольклору. Перша польська (куявська) столиця — Крушвиця за переказами була заснована Попелем, перша столиця великопольського князівства — Гнезно — Пястом, родоначальником першої династії польських князів. Засновником Кракова був Кракус, з іменем якого зв'язують великий курган в околиці сучасного міста. З г а д а є м о т а к о ж чеські легенди про Чеха і Леха, що будували свої гради на горах північної Чехії, а особливо — легенду про Лібуше і заснування Праги, розказану Козьмою Празьким [101, с. 36—37, 45—47]. Ц я остання легенда становить для нас спеціальний інтерес. Після смерті Чеха народ запросив до влади старійшину (чи князя, в інших варіантах — суддю) Крока, ім'я якого не може не викликати асоціації з іменем засновника іншої слов'янської столиці — Кракуса. Крок відзначався мудрістю і справедливістю, а помираючи, залишив трьох дочок: Казі, Тету і Лібуше. Вони поділили владу і кожна з них збудувала свій град на горах: Казі — град, що від ЇЇ імені прозвався Казін, Тета — град Тетін, а Л і б у ш е — град Лібушин. Пізніше вона з а к л а л а на горі в трьох кілометрах вище за течією Влтави новий великий град — Прагу. В цій легенді знову бачимо тріумвірат; правда, дійовими особами тут виступають не брати, а сестри, що змушує замислитися, чи не є це вказівкою на більш древні фольклорні традиції з пережитками матріархату. Кожна з сестер будує свій замок на своїй горі, а молодша (тут знову відміна від' київського переказу) засновує майбутню столицю Чеської держави. Сама Лібуше постає перед нами як своєрідний двійник Кия, а разом з тим і його сестри Либеді, бо саме ім'я її виступає реплікою імені наддніпрянської киянки: а д ж е зменшена форма імені Либеді на західнослов'янський л а д мусить звучати дуже близько до «Лібуше». Або взяти легенду про заснування Кракова легендарним Кракусом, діяльність якого прийнято відносити до VII ст. Археологічні дослідження кургана, зв'язаного з його іменем, хоча й не були доведені до кінця, проте увінчалися несподіваним успіхом: в насипу кургана було знайдено пряжку, яка дозволяє відносити час спорудження кургана саме до VII ст. П е р ш а поява людини на місці сучасного Кракова відноситься ще до доби палеоліту, далі м а й ж е всі епохи так чи інакше залишили тут свої сліди; починаючи від рубежу нової ери можна говорити про безперервне існування життя на горі Вавель — там, де пізніше виник Краківський замок, ядро майбутнього міста. Виникнення Вавельського замку десь близько VII ст. в краківській легенді ускладнено мотивом драконоборства, д у ж е поширеним в ранньосередньовічному фольклорі (згадаємо Зігфріда-драконоборця з давньонімецької поезії, англосаксонського Беовульфа, скандінавського Сігурда і т. д.). Чи не є версія про те, що Кий, Щ е к і Хорив були звіроловами, завуальованою реплікою цього ж мотиву? Не можемо не згадати, до речі, і мотив змієборства в билинах про Михайла Потика. 84

Зв'язки, що виявляються у фольклорних переказах слов'янських народів, очевидно, мають різний характер і, відповідно, різне пояснення. По-перше, йдеться про відображення в пам'яті різних народів якоїсь одної конкретної події, історична реальність якої стоїть поза сумнівом (як, наприклад, діяльність К и я ) . В цьому плані знайде своє пояснення не лише факт заведення до західнослов'янських хронік справжніх варіантів київської легенди, але й поширення географічних імен з коренем «Кий», «Київ». По-друге, тут виявляється процес фіксації (і переробки) народною уявою схожих, паралельних явищ, які відбувалися у різних слов'янських народів (процес розкладу первіснообщинних відносин, утворення суспільної верхівки, початок виникнення градів і об'єднання довкола них тих чи інших земель і т. д.). Нарешті, маємо загальнослов'янські (а то й більш широкі) мотиви, які в різних варіантах легенди могли знайти своє відображення в різних фольклорних традиціях і тим самим ускладнювали реальне історичне ядро в основі кожної з конкретних легенд фантастичними нашаруваннями. Сюди відносимо і мотив двох або трьох засновників, що, зрештою, так яскраво виявляє себе в легендах про побудування, і мотив драконоборства, і збіг імен Л і б у ш е — Либідь, і, треба думати, інші деталі, які ще чекають спеціального дослідження. Легенда про заснування Києва трьома братами —Вірменський варіант ^ и є м , Щеком і Хоривом перекочувала й до інших, легенди

неслов янських, країн, де, зазнавши певної переробки і розвитку, знайшла своє відбиття в місцевих д ж е р е л а х . Зокрема, великий інтерес становить вірменський варіант легенди, який давно вже став об'єктом уваги дослідників завдяки спеціальній роботі акад. М. Я- М а р р а , присвяченій порівнянню обох творів [120]. Цей варіант не лише засвідчує досить ранні фольклорні зв'язки між Руссю і Кавказом, але й допомагає розумінню деяких згадок східних слов'ян про виникнення їх столиці — Києва. Вірменський варіант київської легенди знаходимо в «Історії Тарона» Зеноба Глака. Точна дата написання твору невідома: раніше його відносили до IV ст., М. Я. М а р р — до VI. Новіші дослідження схиляють істориків до прийняття дати VIII ст. [2, с. 347—348]. Зеноб Глак розповідає: «Деметр і Гісаней були князі індів і брати племенами. Вони задумали проти царя свого Д и н а с к е я лихе, дізнавшися про що цар послав за ними з наказом або вбити їх, або вигнати з країни. Опинившися на грані смерті, вони шукали сховища у венценосця В а л а р ш а к а , і він пожалував їм землю Тарон з правом володіти, де вони побудували город і назвали його Вішап. Потім, з'явившися до Аштишату, вони поставили тут ідолів по імені тих ідолів, яких вони почитали в Індах. Через 15 років венценосець убив обох братів, не знаю, з а р а д и чого, і дав владу трьом їх синам — Куару, Мелтею і Хореану, а Куар побудував город Куар, і названий він був Куаром за його ім'ям; а Мелтей побудував на полі тому свій город і назвав його по імені Мелтей, а Хореан побудував свій город в області Палуні і назвав його по 85

імені Хореан. І через багато часу... Куар і Мелтей і Хореан піднялися на гору Каркея і знайшли там прекрасне місце.., оскільки були там простір для полювання і прохолода, а т а к о ж багато трави і дерев, і збудували там вони поселення і поставили двох ідолів, одного по імені Гісанея, другого по імені Д е м е т р а » [120, с. 60]. В цьому оповіданні порівняно з літописною легендою є чимало нового: тут виступають два індійські князі, що були нібито предками трьох братів-будівників, а саме будівництво має три етапи. Очевидно, древньоруська легенда, потрапивши на вірменське тло, з а з н а л а ґрунтовної переробки з залученням легендарних елементів зовсім іншого походження. Звідси взялися і індійські князі з грецькими іменами, і мотив їх боротьби з царем Динаскеєм, і їх стосунки з вірменським царем В а л а р ш а к о м , і неруські імена: Тарон, Каркея, Вішап і т. д. Але крізь цей чужорідний елемент древньоруська основа легенди виступає досить очевидно, й д е т ь ся не лише про загальну сюжетну схожість, але й збіг багатьох характерних деталей. і Адже Куар вірменського варіанта •—• це Кий древньоруського переказу; Хореан відповідає древньоруському Хориву; три «городи», збудовані трьома братами вірменської легенди і названі їх іменами — трьом горам, на яких жили три легендарні засновники Києва, які т а к о ж були названі їх іменами і яким відповідали конкретні поселення. Країна Палуні, де будував своє місто Хореан, тотожна країні полян, в якій було засновано Київ. Місто, збудоване спільно трьома братами, відповідає Києву, а поросла деревами гора Каркея, вигідна своєю прохолодою і мисливськими угіддями, мимоволі будить асоціацію з славетними «горами Київськими» 2 , які весь час фігурують в древньоруських літописних текстах як центр громадського життя древньоруської столиці. Навіть згадки про ідолів, поставлених Куаром, Мелтеєм ї Хореаном у заонова-ному ними місті, знаходять паралель у підкресленні язичництва трьох братів і підтверджуються наявністю відомого київського капища (докладно про нього в наступному розділі). Певні асоціації будить і загальне тло розповіді. З г а д а є м о історію Кия: щось (очевидно, аварське нашестя) з а в а ж а л о йому князювати; він шукав підтримки у Візантійського імператора, намагався (але невдало) осісти на Д у н а ї , де збудував був навіть городище, і лише після того остаточно закріпився на горах Київських. Подібні перипетії знаходимо і у вірменському варіанті легенди: за змову проти царя Деметр і Гісаней змушені кинути свої землі і шукати підтримки у царя В а л а р ш а к а ; вони будують город Вішап, але гинуть, і вже їх сини засновують три міста, названі їх іменами. Отже, втеча Гісанея і Д е м е т р а від Динаскея може бути зіставлена з початком історії Кия (в такому разі Динаскей відповідає аварському кагану); прийом їх у В а л а р ш а к а — прийому Кия при візантійському дворі; пожалування їм місцевості Тарон — спробі Кия закріпитися (очевидно, з відома Візантійського імператора) на Д у н а ї ; 2 Пор. вирал літописця: «Бяше около града лес и бор велик, зверь...».

и бяху

ловяща

будівництво Biirrana — будівництву Київця на Д у н а ї ; смерть ГІсанея і Д е м е т р а — невдачі Кия, якої він з а з н а в у придунайських землях; три міста, збудовані Куаром, Мелтеєм і Хореаном — трьом оселеним горам в Києві; нарешті заснування города на горі К а р к е я — побудуванню найдавнішсГго Київського городища. Д в а моменти нібито порушують відповідність між обома варіантами легенди: по-перше, різниця в імені середнього брата, а по-друге— відсутність у вірменському варіанті сестри трьох братів-будівників. Але за думкою М. Я. М а р р а [120, с. 56—59], в іменах середнього брата замість фонетичного збігу маємо збіг семантичний: обидва імені — Щ е к і Мелтей — означають одне і те саме — «змій». Відсутність ж е сестри Либеді у вірменському варіанті пояснюється тим, що вірменський переклад цього імені (Либідь — Лебідь — Кагар) виявився злитим з іменем третього брата — Хореана. Ц я гіпотеза здається важливою, бо семантика витлумачення імені Либідь як Лебідь (яке,фонетично утруднене незакономірністю переходу «и» в «е» 3 ) , засвідчена східнослов'янським епосом і давньогерманськими д ж е р е л а м и . П а р а л е л і з м появи двох іноземних перекладів імені Либідь, витлумаченої, як Лебідь, є факт, джерелознавче значення якого в а ж к о переоцінити. Перший дослідник вірменського варіанта легенди акад. М. Я. М а р р підходив до неї з позицій своєї загальнотеоретичної концепції, головною засадою якої було, між іншим, відмовлення від конкретно-історичного аналізу досліджуваного матеріалу. Спеціальний філологічно-мовний аналіз матеріалу легенди він звів нанівець, заперечуючи можливість відшукання в її тексті будь-якого історичного ядра, вбачаючи тут вияв абстрактної стадіальної ідеології поза простором і часом, незалежної від конкретних умов епохи та етнографічних традицій. З а думкою М а р р а , обидва варіанти легенди — вірменський і древньоруський — повинні мати в основі спільний прототип, який він в в а ж а в досить древнім і зв'язував з скіфо-сарматським світом. Однак древньоруська легенда знаходить своє безумовне підтверд ж е н н я в реальних фактах історії східних слов'ян і зв'язується з конкретною епохою VI—VII ст. н. е., тобто з часом, д у ж е близьким до тієї епохи, коли жив і діяв Зеноб Глак. У зв'язку з цим гіпотезу М. Я. М а р р а щодо скіфського походження легенди доводиться заперечити, так само, як і припущення про її запозичення десь з сторони. Ц я легенда, безперечно, народилася на місцевому східнослов'янському грунті. Вона, очевидно, виникла д у ж е скоро після самого факту побудування Київського городища, як згадка народної пам'яті про цілком конкретну історичну подію, тобто десь в V I I — V I I I ст. Саме в цей час вона і могла вийти за межі східнослов'янських земель і досягти Вірменії. Зв'язки східних слов'ян з Кавказом, як відомо, мають дуже глибокі корені. Існують свідчення про війни вірмен з північними племенами 3 Цікаво відзначити, що й за-раз в народі крім імені «Либідь» у відношенні до річки існує і варіант «Лебідь» (див. 201, с. 902—903\ 123, с. 271).

(хозарами) у VI ст. н. е. Можна думати, що вже в VII ст. руси мали якісь стосунки з З а к а в к а з з я м . У VIII ст., за свідченням арабського письменника Б а л а д у р і [49, с. 38], близько 20 тис. слов'ян були переселені арабським халіфом в Кахетію. Згадуючи цей факт, Б. А. Рибаков слушно зауважує, що імовірно саме тоді древньоруська легенда пре заснування Києва могла стати відомою у Вірменії [162, с. 66; 142, с. 780]. Але, можливо, шлях легенди був і іншим. У V I I — V I I I ст. відбувалася слов'янська колонізація частини візантійських земель. Слов'янські переселенці не тільки повністю заселили північну частину Балканського півострова, але й проникали на південь Греції, в М а л у Азію, навіть в Сірію і Східне Середземномор'я. Так, наприклад, при Юстиніані II в 687 р. значна частина слов'ян (не менше 100 000 чоловік) була переселена в Малу Азію [Nic. ОН, 364; Theoph., 278]. В середині VIII ст. (762 р.), за даними Нікіфора і Феофана, 208 тис. слов'ян заснували ще одну колонію в Малій Азії {Nic. ОН, 378]. Вірмени т а к о ж відігравали д у ж е серйозну роль в історії Візантії того часу, і слов'янам, які оселилися в Малій Азії і інших внутрішніх районах імперії, безперечно, доводилось безпосередньо стикатися з ними. Тому не менш правдоподібним було б припущення, що внаслідок цих контактів древньоруські перекази, в тому числі і про побудування града Києва, могли потрапити до вірменської історіографії. Факт занесення древньоруської легенди на сторінки твору вірменського письменника VIII ст. добре підтверджує хронологічні дані, які д а є нам аналіз літописних текстів. Адже ясно, що подія, про яку розповідає автор VIII ст. не могла відбутися пізніше цієї дати; навпаки, між самим фактом і записом Зеноба Глака повинен лягти більш-менш значний хронологічний інтервал. Гадаємо, ця подія не могла відбутися пізніше VI— VII ст. В «Історії Тарона» легенда про Куара і його братів вміщена перед описом подій, які датуються часами правління візантійського імператора Маврикія (582—602 pp.). Це наводить на думку, що у письменника були якісь підстави відносити описувані ним події до часу» ранішого, ніж рубіж VI і VII ст. Якщо хронологія Глака заслуговує на довір'я, вона дозволить точніше визначити час побудування Київського городища, виключивши з можливого діапазону VII ст. Але й без цього збіг хронологічних даних древньоруського і вірменського д ж е р е л а виявляється досить переконливим. Д у ж е важливі факти виявляються при зверненні до Германаріхова древньогерманських джерел, зокрема даних, що містяться в творі готського історика VI ст. й о р н а н да. Цей твір — досить складне поєднання реальних фактів і подій з переказами чужих джерел, фольклорними мотивами, легендами і міфами, а іноді — прямими вигадками і домислами. Серед фольклорних мотивів, використаних й о р н а н д о м , дещо стосується східнослов'янських племен і їхньої творчості, зокрема те місце, яке розповідає про 88

сутичку готського короля IV ст. Германаріха з росомонами. точніше — з їх суспільною верхівкою. й о р н а н д розповідає: «Вождь готів Германаріх виявився тріумфатором над багатьма народами, але й він замислився з приводу приходу гуннів, а в цей час підступний народ росомонів, який тоді скорявся йому серед інших, знайшов можливість обманути його таким чином. В гніві за підступну втечу однієї жінки з цього народу, що прозивалася Сунільда, від чоловіка цар н а к а з а в прив'язати її до диких коней і розірвати її на частини, розігнавши коней. А брати її Cap і Аммій, аби помститися за смерть сестри, проткнули Германаріху бік мечем» [Jord., 129]. Історичний зміст цієї розповіді становить спеціальну проблему, яка з а р а з не є предметом дослідження. Чи мала місце справді подія, про яку йдеться (жорстока страта Сунільди, втеча її чоловіка до гуннів, помста Capa і Аммія і т. д.),— невідомо; в усякому разі в цьому можна сумніватися. Вся частина Иорнандового твору, присвячена Германаріху, вимагає до себе д у ж е критичного ставлення. Але нас з а р а з цікавить зовсім інший аспект проблеми: історико-культурний, коли завгодно — фольклорний. Якщо в наведеному уривку виявляються деякі елементи східнослов'янського походження, то перш за все треба з'ясувати, що являють собою ці елементи і яким чином вони могли потрапити на сторінки «Гетіки». Перш за все зазначимо, що головними діячами наведеного епізоду є особи з «підступного народу росомонів», які виявляються частиною східнослов'янських антів. Значення самого терміну «росомони» в літературі з'ясовано, можна сподіватися, остаточно. Частина « т о п » (аланське « m o j n e » 4 ) означає «муж», «людина», в множині — «люди», «народ» [1, с. 172], а назва в цілому розкривається в значенні «народ Рос». Це той самий народ Рос (Hros, 'Pcog), який згадується в творі іншого автора VI ст.— Псевдозахарії — серед племен північно-східного Причорномор'я [149, с. 114—115]. Дослідження радянських учених [161, с. 95—96] «народ Рос», «росомонів» локалізують в області Середньої Наддніпрянщини, зокрема в басейні Росі, де зосереджена топоніміка з цим коренем, звідки вони поширилися і в інші райони. Це — первісне ядро майбутньої Русі. В певному відношенні «народ Рос» ототожнюється з полянами наших літописів, про яких літописець не випадково зауважив: «Поляне, я ж е ныне зовомая Русь» [151, с. 21]. Отже, росомони й о р н а н д а — південно-східна частина слов'яноруських племен, спеціально — слов'яни Середньої Наддніпрянщини, тобто саме та частина східнослов'янських племен, з якою зв'язується початок історії Києва. І серед імен людей племені росомонів зустрічаємо два — Сунільда і Cap, що т а к чи інакше зв'язуються з фольклорною версією про виникнення Києва. На спеціальну увагу заслуговує ім'я Сунільди (в інших варіантах — Сванхільди). Ц е ім'я має не слов'янський, а германський характер. Тим 4

А може загальногерманське

«man» — «людина»? 89

часом нею позначена жінка слов'янського походження, яка в дійсності навряд чи могла носити германське ім'я. Очевидно, тут маємо справу з германським оформленням слов'янського імені: а д ж е в германських мовах «Swan» означає «лебідь» (пор. нім. Schwan, англ. S w a n , дат. Svane і т. д.). М о ж н а думати, що Сунільда — Сванхільда виявляється готським двійником нашої літописної Либеді [201], її ім'я може бути витлумачене, як простий переклад цього слов'янського імені на германський л а д (пор. поширені в германському фольклорі жіночі імена з закінченням на «хільд»: Кримхільда, Брунхільда і т. д.). З а в д я к и цьому імені легенда, записана й о р н а н д о м , виявляється зв'язаною з легендою про заснування Києва, бо Либідь була сестрою трьох легендарних будівників города. Сунільда т а к о ж м а л а братів. Серед них немає Кия, але натомість є Cap — ім'я теж нам знайоме: цим іменем Птолемей н а з в а в одне з міст на Дніпрі, яке є підстави зіставляти з майбутнім Києвом. Отже, і тут маємо справу з характерною подвоєністю імені (подібною до подвоєності К и й — о с о б а і Київ — місто): Cap — місто і Cap — особа, князь пле.мені Рос (тобто середньодніпровських слов'ян), брат Сунільди-Либеді, сестри засновників Києва. Чи може бути випадковим такий збіг обставин? й о р н а н д нічого не к а ж е про зв'язок Capa з одноіменним містом, але збіги, що виявляються при порівнянні різних джерел, здаються красномовнішими за прямі свідчення. Германаріхова легенда в цьому відношенні виступає нібито з'єднуючою ланкою між «Повістю временних літ» і древньоруським епосом (Сунільда-Либідь), Птолемеем (Сар) та Константаном Багрянородним (2aji,j3cnraę), об'єднуючи ці різні за часом і характером д ж е р е л а в одну систему, стержнем якої є початковий етап історії Києва. Легенда, р о з к а з а н а й о р н а н д о м в VI ст., виявилася Скандінавські живучою в древньогерманському фольклорі — як скандінавському, так і старонімецькому. Мотив нещасливого з а м і ж ж я Сванхільди (Сунільди), жорстока смерть її за наказом готського короля і помста братів (яких здебільшого виступає три) — становить істотну частину древньогерманського епосу, однак, виступає в переробленому, контамінованому вигляді [201]. Одним з найхарактерніших прикладів такої контамінації є використання епізоду про з а м і ж ж я Сванхільди у славетному сй&ндінавському епосі «Волсунга-сага», що є норманським варіантом відомої «Пісні про Нібелунгів». В цій останній, однак, епізод про Сванхільду і Германаріха відсутній, звідки випливає, що він не входить до основного фольклорного ядра твору, а потрапив до нього з сторони, напевно шляхом запозичення. Епізод з Сванхільдою становить окрему частину саги, вміщену в самому кінці її [171, с. 236—243]. Ц е — продовження історії третього шлюбу Гудрун (Кримхільди), що після Сігурда (Зігфріда) і Етцеля (Аттіли) вийшла з а м і ж за короля й о н а к а . Сванхільда була дочкою Гудрун від першого шлюбу (дочка Сігурда-драконоборця); три її брати: Хамді, 90

Серлі (Cap 5 ) і Ерп — сини Ионака. Сванхільда була видана з а м і ж за й о р м у н р е к а ( Г е р м а н а р і х а ) , запідозрена ним у невірності і жорстоко страчена (розтоптана кіньми). Тоді Хамді і Серлі вирішили помститися за смерть сестри, але по дорозі через непорозуміння убили третього брата — Ерпа. Коли вони дісталися до палат Йормунрека, то Хамді відсік йому обидві руки, а Серлі — обидві ноги; голову ж відтяти не було кому: третій брат, Ерп, л е ж а в мертвий на дорозі. Л ю д и й о р м у н р е к а забили обох братів камінням до смерті, бо ані списи, ані мечі не були владні над їх тілом. Як бачимо, основний зміст саги відповідає сюжету Германаріхової легенди, що була джерелом контамінації, але разом з тим має і серйозні відхилення від прототипу: а) Сванхільда виявляється дочкою Сігурда; б) мотив убивства готського короля має не політичний, а сімейний характер: й о р м у н р е к підозріває Сванхільду у любовних стосунках з своїм сином; в) число братів становить не два, а три; г) інакше, з багатьма ускладненнями подано самий процес помсти. В скандінавському варіанті Сунільда перетворилася в германку (дочку Сігурда і Гудрун). Але брати її — Хамді, Серлі і Ерп виявляються лише братами по матері: батьком їх був незнаний ближче й о н а к . Це ім'я Р. Хайнцель тлумачить як слов'янське «юнак» («воїн», «дружинник») [47, с. 102]. Таку думку підтримують і деякі інші автори. Звідси— можливість і цей варіант так чи інакше зв'язувати з слов'янським світом. Якщо ж прийняти, що шлюби Гудрун мають етнонімний характер (Сігурд уособлює собою германський етнічний елемент; гуннський цар Етцель — азіатський кочовницький світ), то нема нічого дивного, що третій чоловік Гудрун має уособлювати третій великий етнічний елемент Східної Європи — слов'янський, з яким у древніх скандінавів були тісні і багатолінійні взаємини. З в ' я з к и цих переказів з слов'янським фольклором — безперечні. Вони виступають не лише в іменах чи прямих згадках про слов'ян. Спільними є й інші сюжетні мотиви, хоча вони, само собою зрозуміло, на древньогерманському грунті, зазнали певної переробки. Зрештою, в билинах київського циклу знаходимо цілком аналогічні сюжети, хоча тут відносини між герйїми подекуди переставлені. Спільними виявляються й мотиви трьох братів, і невірної жінки з іменем Лебідь (Либідь), і її зради чоловікові, і жорстокої страти нещасної, і помсти, а й навіть характер помсти. Іван Годінович, як пам'ятаємо, відтинає своїй жінці руки, ноги, губи, і це нагадує і смерть Сванхільди, і характер помсти її братів й о р мунреку. Важливим моментом здається кількість братів Сванхільди, приведена у відповідність з даними київської легенди: їх уже виявляється три. П р а в д а , ці брати рідні Сванхільді лише по матері; в інших редакціях скандінавського варіанта («Едда», «Рагнарсдрапа») рідними браs Відзначимо характерну заміну голосних а—>-е [1, с. 203). Вона яскраво виступає в східноєвропейській стародавній ономастиці: Сар — Серим у Птолемея і т. д.

тами виступають лише двоє — Хамді і Серлі; третій брат — Ерп — син й о н а к а від наложниці; саме цією обставиною пояснюється нічим не виправдане вбивство його з боку Хамді і Серлі, коли вони рушили д о Д а н п а р с т а д а . Однак тут, можливо, є значно глибший зміст. Ім'я «Кий» семантично значить «молот» [155, с. 306; 202, с. 16]. Чи не є ім'я скандінавського героя Хамді (Хамдір) таким ж е семантичним двійником Кия, як Сванхільда — двійник Либеді (пор. загальногерманське H a m m e r — «молоток»)? Звичайно, на сторінки твору Йорнанда, що писав у VI ст., Кий, діяльність якого припадає на час не раніше другої половини VI ст.,. ще не міг потрапити. Але інша справа — скандінавський епос IX— XIII ст. Тут поява Кия була б цілком можливою. Чи не тому Сванхільда замість двох братів має трьох? Адже і при наявності двох братів канонічний мотив трійці зберігається, якщо за третій елемент в в а ж а т и саму Сванхільду. В старонімецькій поезії Германаріхова легенда мала іншу долю» ніж у «Волсунга-сазі», в «Рагнарсдрапі» скальда IX ст. Брагі Боддасона або в «Хамдісмалі». Як вже відзначалося, до «Зігфрідового циклу» вона не потрапила, а натомість виявилась зв'язаною з поемами так званого «Дітріховського циклу», присвяченими історії готського короля Теодоріха Великого (Вольфдітріха) [201]. В цьому варіанті не знаходимо ні Сванхільди, ні її братів; месником за жорстокість Германаріха виступає сам Дітріх та його лицарі. Однак деякі сліди київської легенди знаходимо і в древньонімецькій літературі. Зокрема, цікаву розповідь наводить автор XII ст. Саксон Граматик [Sax., 275—282]. Особливо в а ж л и в и м . є те, що в ній прямо говориться про взаємини Германаріха (Ярмеріка) і данів (готів) з слов'янами. Боротьба між д а н а м и і слов'янами с к л а д а л а с я не на користь перших: Ярмерік потрапив полон до слов'янського короля Ісмара (Rex slavorum I s m a r u s ) і лише хитрістю і підступністю зумів вирватися на волю та здобути престол. П р а в д а , після того він переміг багато народів і розширив свої володіння до нечуваних масштабів. Що ж до Сванхільди, то в цьому варіанті вона виступає як сестра чотирьох 6 геллеспонтських 7 розбійників. Вона вийшла з а м і ж за Ярмеріка, з а з н а л а наговору і була страчена чоловіком; брати мстяться за смерть сестри в той ж е спосіб, що й герої скандінавської саги. Розповідь Саксона цікава для нас ще й тим, що викликає певні асоціації з коментованою вище новгородською версією Київської легенди, згідно з якою брати Либеді були розбійниками, і тим самим демонструє справжнє джерело останньої. Звичайно, становище морського розбійника в поняттях Германії епохи вікінгів а ж ніяк не було ганебним. Скоріше навпаки. Видно це хоча б з того, що Ярмерік, король і переможець 6 Кількість братів (чотири) дослідники вважають помилкою (треба Сванхільду один раз зарахували до числа братів, а другий полічили с. 914]. 7 Те, що брати Сванхільди (Либеді) названі геллеспонтськими можливо, відбиває реальні історичні події, зв'язані з відносинами Кия з

було б три). окремо [201, розбійниками, Царгородом.

багатьох народів, погодився одружитися з розбишацькою сестрою. Але зовсім іншого, несподіваного з точки зору вікінзької ідеології, аспекту набув цей мотив у слов'янському середовищі, де відношення до лицарів з великої дороги було далеко не таким ідилічним 8. Сам по собі факт появи в Новгороді даного варіанта не є дивним: при наявності інтенсивних зв'язків цього міста з германськими землями — Скандінавією, Ганзейськими містами і т. д. — культурний взаємовплив був явищем цілком закономірним. Але чи не найцікавішим є те, що, повернувшись на Русь в переробленому вигляді, розповідь про Сванхільду-Либідь все ж таки була пов'язана з легендою про заснування Києва. Отже, треба думати, в середньовічному Новгороді досить добре знали, хто така Сванхільда і в якому відношенні вона знаходиться до персонажів древньоруського фольклору. Наведений огляд різних варіантів легенди про заДві легенди про снування Києва дозволяє підійти до основного пиJ походження Києва

тання про виділення в ній різних пластів нашарувань і відокремлення історичного реального змісту від фольклорних мотивів і легендарних ускладнень. Спробуємо якось укласти до однієї системи всі ті перекази, факти і здогадки, про які була мова вище. В наведених д ж е р е л а х бачимо нібито чимало протиріч і невідповідностей, які на перший погляд в а ж к о узгодити. Однак при уважному дослідженні окремі частини системи добре стають на свої місця. - Ми вважаємо, що київська легенда про заснування Києва, наведена в «Повісті временних літ» і інших древньоруських літописах, має в собі цілком реальне історичне ядро, яке стосується таких моментів: а) факту передування власне Києву кількох древніх поселень; б) факту побудування першого київського замку на Старокиївській горі; в) біографічних даних про Кия — полянського князя, який виступив ініціатором побудування Київського городища. Всі ці три моменти підтверджені не лише перехресними показаннями письмових документів, а л е й археологічними матеріалами і, отже, можуть вважатися більшменш достовірними. Так само, за нашою думкою, можна в в а ж а т и достовірною і дату спорудження Київського городища: ця подія сталася не раніше середини VI ст. і не пізніше першої половини VII ст. Але разом з тим бачимо деякі ремінісценції легенди (яка в своєму завершеному вигляді не могла виникнути раніше від VII ст.) в джерелі VI 'т., яке до того ж трактує про події IV ст. В той же час існування слов'янських поселень на території Києва встановлено принаймні від рубежу нової ери; згадувана Птолемеем в II ст. н. е. назва одного з «міст» на Дніпрі — Cap — виявляється тотожною імені одного з братів Суніль8 Мотив розбишацької сестри, виданої заміж за короля-чужинця, знаходимо і в древньоруському епосі, зокрема в билинах «Про братів-розбійників і сестру» [141, т. І, с. 306; т. II, с. 535, 283].

ди-Либеді, а через зіставлення з назвою «2а|л,|3спгас;» гіпотетично зв'язується з Києвом. З'ясування протиріч, які нібито випливають з цих даних, стане можливим, коли взяти до уваги, що в матеріалах, древніших від VII ст. (або генетично з ними зв'язаних), по-перше, назви «Кий», «Київ» замінені іменем «Сар» (особа і місто), а по-друге, відсутні натяки на будівельну діяльність особи з цим іменем, т а к що про неї можна було б догадуватися лише на підставі збігу імен. Тут бачимо ключ до розв'язання удаваного протиріччя: в літописній легенді виявляється щонайменше два шари, які мають зовсім різне походження і хронологічно віддалені один від одного. Іншими словами, літописна легенда має два д ж е р е л а , одне з яких відноситься до часу близько VII ст., а друге — до значно глибших часів, може до рубежу нової ери, а сама легенда становить типову для середньовічного фольклору контамінацію, зрештою досить вдалу за своїм характером. М о ж н а думати, що в часи утворення древньоруської д е р ж а в и існували дві версії щодо виникнення Києва. П е р ш а з них, древніша за походженням, розповідала про утворення протокиївського гнізда поселень» що, можливо, мали назву Cap і виникли в часи біля рубежу нової ери, в перші століття нової ери розвивалися як більш-менш значний для свого часу торговельний центр (пор. багаторазові знахідки римських монет), а пізніше стали основою д л я утворення міста Києва. Ц я легенда розповідала про трьох або двох братів і їх сестру Либідь, які нібито стояли на чолі окремих поселень. Таке припущення я к н а й к р а щ е відповідає історичній дійсності того часу: наявності на території майбутнього Києва кількох окремих поселень, в тому числі і на горах, топонімічно зв'язаних з іменами легендарних засновників. Що ж до назви головного поселення (а може і всього гнізда?), то вона зв'язувала це ім'я з іменем одного з братів — Capa, подібно до того, як це ми часто бачимо в фольклорних традиціях. Треба думати, що ця легенда, створена за поширеними фольклорними канонами, включала і деякі інші мотиви (можливо, мотив відношення братів до «міста» взагалі не був основним); зокрема мотив боротьби придніпровських слов'ян з готами в IV ст. А д ж е не випадково ці перекази зайняли таке поважне місце в древньогерманському фольклорі. А те» що згадки про події, зв'язані з боротьбою слов'ян (антів) з готами, існували ще й в часи Київської Русі, свідчить відоме місце «Слова о полку Ігоревім», де йдеться про готських дівчат і «часи Буса» [185, с. 20] —антського царя, відомого з того ж твору Иорнанда [Jord., 247] і розіп'ятого готським царем Війітаром в 386 р. [140, с. 86; 185, с. 430—431]. Друге джерело літописного оповідання — це вже, власне, не легенда, а історичні відомості про діяльність цілком реальної історичної особи — полянського князя Кия, який жив в кінці VI — на початку VII ст., вступав, у якісь взаємини з візантійським імператором, зробив невдалу спробу закріпитися в пониззі Д у н а ю і нарешті виступив в ролі засновника Києва, збудувавши на Старокиївській горі перше укріплення — за94

мок (відомий нам археологічно), названий його ім'ям. Це нове ім'я витіснило старе Cap, що стосувалося більш древніх поселень і стало іменем нового міста, утвореного на базі цих поселень протягом другої половини І тисячоліття н. е. Звичайно, в часи Київської Русі, 300 років пізніше Кия, народна пам'ять в ж е не робила різниці між тодішнім Києвом і тими поселеннями, які існували на його місці в більш древні часи і послужили основою д л я його утворення. В уяві сучасників літописця обидва ці д ж е р е л а розповідали про одне й те саме, а тому повинні були якось доповнити одне одного і узгодитися. Наслідком цієї редакторської роботи і з'явилося оповідання, яке потрапило до «Повісті временних літ». Таким чином, реальний Кий VI—VII ст. був ототожнений з легендарним Саром, о д е р ж а в двох братів і сестру, яких він насправді не мав, і перетворився на аборигена гір Київських, хоча це й не д у ж е в'язалося з розповіддю про мандри його на Дунаї і в Візантії. Т а к цілком різні події, хронологічно віддалені одна від одної, виявилися з'єднаними в одне ціле. З а л и ш а є т ь с я неясним питання про час і авторство цієї контамінації. Згідно з дослідженнями О. О. Ш а х м а т о в а [222, с. 58—60], літописна легенда про заснування Києва була вміщена в ж е в зводах, які передували «Повісті временних літ» — в Початковому зводі 1093 р. (Нікона Печерського) і, очевидно, в Першому Київському зводі 1039 p., звідки і була взята Нестором. Але чи була вона створена автором зводу 1039 p.? Про те, що в XI ст. ходили різні за змістом перекази про початкову історію Києва, не залишають сумніву хоча б ті відомості, які наявні в самому літописі (варіант про Кия-перевізника). Але якщо зважити, що варіант легенди, д у ж е близький за змістом до літописного оповідання, який має елементи як однієї, так і другої традиції, вже в VIII ст. потрапив до твору вірменського письменника, до того ж із згадкою імені Куар (що, очевидно, слід в в а ж а т и трохи викривленою формою імені Кий), можна думати, що злиття обох традицій відноситься до часів, значно ближчих до самого Кия, і що в XI ст. контамінація вже існувала як готовий варіант. Д о цього ж схиляє і те, що в скандінавському фольклорі легенда про трагічну історію Сванхільди-Либеді містить в собі поруч з іменем Серлі (Capa) ім'я Хамді, яке, можливо, є двійником імені Кия. Таким чином, здається імовірнішим припущення, що зміна імені легендарного засновника Києва відбулася порівняно скоро після смерті Кия і в усякому разі — задовго до літописців, які мали до своїх послуг в ж е готову компіляцію. З а л и ш и л о с я лише поповнити її деякими подробицями з біографії Кия, що й знайшло своє відбиття на сторінках «Повісті временних літ».

Розділ ПЕРЕТВОРЕННЯ

КИЄВА

IV У МІСЬКИЙ

ЦЕНТР

Процес перетворення протокиївських поселень у м і с т о к^иїв не м о ж н а р о з г л я д а т и окремо від загального процесу утворення древньоруських міст. Основним питанням, я к е л е ж и т ь в основі цієї проблеми, є визначення самого поняття міста я к історичної категорії. Як відомо, це слово розуміли по-різному і в к л а д а л и в нього д у ж е різний соціальний зміст. В в а ж а л и с т а р о д а в н і міста племінними центрами, релігійними осередками, п о г о с т а м и - т о р ж и щ а м и , укріпленнями і т. п. Л и ш е м а р к с и с т с ь к а н а у к а д а л а чітке наукове визначення міста як великого ремісничо-торговельного, адміністративного і культурного центру. С а м е в галузі виробництва, у суспільному поділу праці л е ж и т ь основна відміна між містом і селом, їх соціальна протилежність, я к а становить одну з н а й х а р а к т е р н і ш и х рис всякої системи відносин класового суспільства. « П о д і л праці в м е ж а х тієї чи іншої нації,— писали К- М а р к с і Ф ^ Е н г е л ь с , — приводить н а с а м п е р е д до відокремлення промислової і торговельної праці від праці землеробської і тим самим до в і д о к р е м л е н н я міста від села і до протилежності їх інтересів» [119, с. 19']. « Р а з о м з містом п о я в л я є т ь с я і необхідність адміністрації, поліції, податків і т. д.— словом, общинного політичного устрою, а виходить і політики в з а г а л і . Тут вперше позначився поділ населення на два великі класи, безпосередньо з а с н о в а н и й на поділі праці і на з н а р я д д я х виробництва. Місто в ж е я в л я є собою ф а к т концентрації населення, з н а р я д ь праці, капіталу, насолод, потреб, тимчасом я к на селі спостерігається д і а м е т р а л ь н о протилежний ф а к т — ізольованість і роз'єднаність» [119, с. 46—47]. О т ж е , виділення ремесла і торгівлі є головною необхідною передумовою утворення міст, а сам процес їх генезису безпосередньо з в ' я з а ний з процесом розвитку виробництва, його поступовою д и ф е р е н ц і а ц і є ю . Хронологічно цей процес з а в ж д и збігається з епохою переходу суспільства від первіснообщинного л а д у до класового устрою [119, с. 46]. «Нед а р е м н о височать грізні мури н а в к о л о нових укріплених міст,— писав Ф. Енгельс,— в їх ровах з я є могила родового л а д у , а їх башти впираються в ж е в цивілізацію» [71, с. J28]. Декілька Т зауваженьХ

Ф. Енгельс називає першим великим суспільним поділом праці відокремлення скотарських і хліборобських племен [71, с. 124]. Однак ця подія, що збігається з так званим середнім ступенем варварства, ще не може обумовити початок процесу утворення міст, бо протиставляє в процесі виробництва один одному не конкретних членів суспільства, а цілі племена, а то й групи племен. Другим великим суспільним поділом праці було відокремлення ремесла від сільського господарства. Характеризуючи вищий ступінь варварства, Ф. Енгельс писав: «Багатство швидко зростало, але як багатство окремих осіб; в ткацтві, в обробці металів і в інших ремеслах, які все більше й більше відособлялись одне від одного, розвивалися в дед а л і більшій мірі різноманітність виробів і досконалість їх виготовлення; землеробство поряд із зерном, стручковими рослинами й плодами почал о тепер давати т а к о ж олію і вино, що їх навчилися робити. Таку різноманітну діяльність не могла вже виконувати одна й та сама особа; стався другий великий поділ праці: ремесло відокремилось від землеробства... З поділом виробництва на дві великі основні галузі, землеробство і ремесло, виникає виробництво безпосередньо для обміну,— товарне виробництво, а разом з тим і торгівля не тільки всередині племені і на його кордонах, але вже й заморська. Однак усе це ще д у ж е мало розвинене, благородні метали починають ставати переважаючим і загальним товаром — грішми, але метал ще не карбують, а обмінюють просто на вагу» [71, с. 127]. Саме тут бачимо передумови для утворення міст: ремесло, що відділяється від землеробства, на певному етапі починає концентруватися в окремих поселеннях; відбувається територіальний поділ праці — вже не між окремими виробниками, а між окремими поселеннями. Ті пункти, які внаслідок зручного географічного місцеположення або інших причин мають найбільш сприятливі умови для розвитку тих чи інших галузей "ремісничого виробництва, поступово починають висуватися як все більш і більш зростаючі ремісничі центри, здатні забезпечити своєю продукцією певні сільськогосподарські округи. Одночасно з відокремленням ремесла від сільського господарства розвивається і торгівля. Звичайно, ремісник, що спеціалізується в якійсь одній галузі виробництва (коваль, ювелір, гончар і т. д.) не може існувати за рахунок лише безпосереднього споживання продуктів власного виробництва. Суть відокремлення ремесла від сільського господарства і виділення самостійних галузей ремісничого виробництва саме в тому й полягає, що ці галузі починають працювати на обмін. Бурхливий розвиток цього процесу обумовлює початок третього великого суспільного поділу праці — появи купецтва. Між. контрагентами акту куплі-продажу стає посередник — купець, який д у ж е скоро перетворюється у солідну суспільну силу. «Цивілізація,— пише Ф. Енгельс,— зміцнює і посилає всі ці виниклі до неї види поділу праці, особливо через загострення протилежності між містом і селом (причому економічно може панувати місто над селом, як це було за стародавніх.часів, чи село 7—236

над містом, як це було в середні віки), і додає до цього третій, властивий їй поділ праці вирішальної ваги — створює клас, який займається вже не виробництвом, а тільки обміном продуктів, створює купців» [71, с. 128—129]. Ремісник і купець так само нерозривні один з одним, як ремесло і торгівля. Ті поселення, які починають претендувати на роль ремісничих центрів, стають центрами торговельними. І навпаки, ті поселення, що набирають торговельного характеру, стають центрами ремесла. Так виникають торговельно-ремісничі або ремісничо-торговельні центри — міста. Ремесло і торгівля від самого початку зв'язані з індивідуальною, приватною власністю. І ремісник, і купець — перш за все власники, і це не може не накласти особливого відбитку на процес утворення міст. «Протилежність між містом і селом може існувати тільки в рамках приватної власності»,— писали І\. Маркс і Ф. Енгельс [119, с. 47]. Звідси, між іншим, тенденція укріплювати міста, що так активно проявляє себе в стародавні часи. Перші ознаки відокремлення ремесла від сільПочаток ського господарства у східних слов'ян лісостепової утворення МІСТ . ^ у древніх слов'ян смуги намітилися ще в часи близько рубежу нової ери. Першою з самостійну галузь виробництва виділилась залізоробна справа. Цьому є щонайменше дві причини: по-перше, поклади залізної руди існують не всюди, по-друге, добування і обробка заліза вимагають від виробника наявності спеціального, досить складного устаткуваннята професійних навиків і уміння. В Східній Європі ще в останні століття перед новою ерою існували значні для свого часу металургійні центри з розвиненим і налагодженим виробництвом, яке здійснювалося в досить широких масштабах і, треба думати, забезпечувало своєю продукцією більш-менш значні округи (Кам'янське городище на Нижньому Дніпрі, поселення Галліш-Ловачка на Закарпатті та ін.). Другою найдавнішою галуззю ремісничого виробництва виступає гончарство. У східних слов'ян (принаймні у лісостепових племен) початок виділення гончарства в самостійну галузь виробництва відноситься до двох перших століть нової ери. Свідченням цього є масове поширення від II ст. н. е. посуду, виготовленого на гончарному крузі, який завжди є надійною ознакою виробництва, розрахованого на продаж [164, с. 44]. Третьою найдавнішою галуззю ремесла, що виділилося в самостійну галузь виробництва ще в перші століття нової ери, була ювелірна справа, тобто обробка кольорових металів. В першій половині і середині І тисячоліття н. е. культура східних слов'ян відзначається значним для того часу розвитком ювелірного виробництва (так звана культура пальчатих фібул). Археологам з а р а з відомо чимало поселень першої половини і середини І тисячоліття н. е., на яких виявлені залишки ремісничих майсте98

рень: залізоробних (Слободище Житомирської обл., Іванківці Хмельницької та ін.), гончарних (Неслухів Львівської обл., Лука-Врублівецька і Лепесівка Хмельницької та ін.), ювелірних (Грищинці Київської обл., Пастирське Черкаської та ін.). Цим закладаються передумови для утворення перших ремісничих поселень, які були зародками майбутніх міст. Звичайно, їх ще не можна вважати містами в повному розумінні цього слова; процес утворення міст в цей час лише починався. Ці пам'ятки відбивають самий початок складного і тривалого процесу, що закінчується десь в IX—X ст. разом з утворенням першої східнослов'янської держави — Київської Русі. Перетворення Києва у місто відбувалося в тих Початок утворення ж е Х р О Н О логічних рамках. Протокиївські поселення г міста Києва

••

„

.„

„

на С т а р о к ш в с ь к щ горі, Замковій горі, на Подолі і т. д. були ще звичайними сільськими поселеннями, які з погляду розвитку виробництва принципово не відрізнялися від інших східнослов'янських поселень того часу. Але вже від перших століть н. е. можна говорити про деякі ознаки розвитку ремісничо-торговельної діяльності їх мешканців. П р а в д а , залишків ремісничих майстерень цього часу у Києві поки що не виявлено (можливо, це пояснюється недостатньою дослідженістю та поганою збереженістю найдавніших культурних шарів). З а т е є безперечні і яскраві свідчення про торговельну діяльність мешканців протокиївських поселень. Маємо на увазі численні знахідки римських монет та речей римського виробництва. Римські монети поширювалися в середовищі європейських племен перших століть нової ери, в тому числі і східних слов'ян, внаслідок торговельних зносин з Римською імперією. Але використовувалися вони 'l для потреб внутрішньої торгівлі, розвиток якої обумовлювався початком відокремлення ремесла від сільського господарства і виділенням в середині його ряду самостійних галузей. Розвиток внутрішньої торгівлі у східних слов'ян на початку нової ери вимагав наявності загального еквівалента, тобто грошей, як засобу обміну, і саме цю функцію почали виконувати срібні римські денарії. З а р а з на території Києва зареєстровано понад ЗО знахідок римських монет; частина з них є більш-менш значними кладами, а частина, без, сумніву, має на увазі неодноразові знахідки. З а г а л ь н а кількість монет, знайдених у Києві, перевищує 5—6 тис. екземплярів. Ці знахідки у своїй сукупності охоплюють величезну територію від Куренівки на півночі до Пирогова на півдні і від Лук'янівки на заході до Дніпра на сході. Вважати, що це могла бути територія одного населеного пункту — навіть найбільшого і найвидатнішого для свого часу — було б зовсім недоречно. Насправді всі ці знахідки зв'язуються з кількома поселеннями. Як вже відзначалося, досить значна кількість з них трапилася на Подолі. Це — одне з місць концентрації знахідок, так само, як район Старого міста і Замкової гори. Спорадично знахідки рим7*

•ських монет і речей траплялися майже по всій площі Києва: в районі •Липок на Печерську, на Звіринці, в районі вул. Толстого, на Лук'янівці, на вул. Фрунзе (кол. Кирилівська) і т. д. Взагалі виділення київських знахідок римських монет до певної міри повинно вважатися умовним. Ці знахідки не обмежуються рамками пізнішого міста і трапляються в навколишніх селах: на заході (Білгородка, Чорногородка), південному заході (Софіївська Борщагівка, Велика Б у г а ї в к а ) , півдні (Козин, Козіївка, Старі Безрадичі), на лівому березі Дніпра і т. д. З а г а л о м територія Києва (за винятком Старого міста і Подолу) не багатша на знахідки такого роду, ніж будь-яка інша рівнозначна за площею територія лісостепової смуги. Якщо ж цих знахідок зафіксовано тут більше, ніж в інших місцях, то пояснюється це головним чином тим, що територія міста, інтенсивно залюднена протягом довгого часу, неодноразово перекопувалася; знахідки, що виявлялися при цьому, частіше попадали в поле зору дослідників чи колекціонерів-любителів і тим самим ставали надбанням науки. Але зовсім інша справа — велика кількість знахідок (понад дві третини всіх, що трапилися на території сучасного міста), сконцентрована в районі Старокиївської гори, Львівської площі, Замкової гори та Подолу, тобто тієї групи поселень, яка була ядром древнього Києва (протокиївське ядро). Як свідчення торговельної діяльності їх мешканців ці знахідки в а ж к о переоцінити, а кількість їх допускає думку, що з погляду розвитку торгівлі ці поселення вже в перші століття нової ери дійсно стали набирати неабиякого значення. Мабуть, чималу роль в цьому відігравало положення Києва на прикордонні між двома природно-географічними^зонами — лісостеповою і лісовою, на великій річці, що з дуже давніх часів правила за важливу комунікаційну артерію між півднем і північчю. Так само велике значення мають і речі римського виробництва, що трапилися на території Києва. І вони є слідами торгівлі східних слов'ян з Римською імперією, хоча, звичайно, в а ж к о визначити, чи всі вони тут є наслідком зносин мешканців протокиївських поселень безпосередньо з римлянами чи потрапили сюди завдяки посередницькій торгівлі. Щодо їх територіального розташування бачимо ту ж саму закономірність: окремі знахідки стоять поза системою (як, наприклад, знахідка світильника на Лук'янівці), але переважна більшість теж зв'язується з територією Старого міста і Подолу. Отже, знахідки римських монет і речей римського виробництва підкріплюють одні одних і підтверджують думку про розвиток торговельної діяльності мешканців протокиївських поселень, розташованих в районі Старого міста і Подолу, там, де кілька віків пізніше виникає ядро стародавнього міста. Саме звідси, вважаємо, починається процес поступового перетворення протокиївських поселень у місто Київ, якому судилося в дальшому стати столицею найбільшої слов'янської середньовічної держави. 100

Побудування найдавнішого Київського городищамало величезне значення для дальшого розвитку Києва як міста. Поява замків в древній Русі, як і у всій Європі, була явищем цілком закономірним, зв'язаним з соціально-економічним розвитком європейських народів, з їх переходом від первіснообщинного ладу до феодалізму. З а м к и — це знаряддя панування феодалів-землевласників над основною масою феодально залежного люду, селян. За їх мурами і баштами феодали знаходили собі захист від протесту селян. Одночасно замки були потрібні феодалам для захисту своїх володінь і майна від інших феодалів, що прагнули збільшити своє майно за допомогою грубої фізичної сили. Перші зародки феодальних відносин у східних слов'ян відносяться до середини І тисячоліття н. е., а завершення процесу феодалізації Русі припадає на IX—X ст. Приблизно в цих хронологічних рамках на Русі і починають з'являтися ранньофеодальні замки. Київський замок, збудований на рубежі VI—VII ст., можливо, є найдавнішим, а до IX— X ст. вся Русь вкривається ними д у ж е густо. Недарма норманни, які з'явилися на Русі вперше в IX ст., назвали її «Гардарікі» — « Д е р ж а вою городів» (тобто замків). Спроба тлумачити це ім'я в розумінні «країни міст» з а з н а л а цілком закономірної невдачі: звичайно, на Русі IX ст. не було і не могло бути такої кількості справжніх міст. В такому ж плані слід розглядати і повідомлення Баварського Аноніма (джерело IX ст.) про городи, які мали перелічувані ним східнослов'янські племена. Кількість цих городів говорить сама за себе: згідно з Географом, бужани, наприклад, мали 230 городів, уличі—-318, волиняни — 70 і т. д. Археологічним виявом будівництва замків на Русі є величезна кількість древньоруських городищ, значна частина яких виникла в IX— X ст. (а деякі — ще раніше). Ще у XVIII ст. А. Чарнецький (ДоленгаХодаковський) зібрав відомості про понад 15 000 городищ [152]. Звичайно, не всі вони виникли до IX—X ст., але в усякому разі цифра дуж е красномовна: вона добре узгоджується і з даними Баварського географа і з тим враженням, яке відбилося в норманській назві Русі. Не може бути сумніву, що й Баварський Анонім і норманські скальди мали на увазі саме городища, якими територія Русі вкрита дуже густо. Що ж являли собою древніші древньоруські городища? З приводу цього питання в літературі висловлювалися різні гіпотези. ДоленгаХодаковський, наприклад, в в а ж а в їх святилищами. Інші дослідники гадали, що це були або міста в справжньому розумінні слова [54, с. 233], або місця, куди збиралося населення в час військової небезпеки [98, с. 61—62], або укріплення, які древньоруські племена споруджували для захисту своїх племінних територій [172]. Деякі автори прагнули поєднати всі ці припущення, допускаючи, що різні городища могли мати різний соціальний зміст [56, с. 96—110]. Але в останній час набуває загального визнання погляд, згідно з яким древньоруські городища в переважній більшості являють собою Значення побудови городища

замка

101

• ,

<;<к

"й'ігі*

Рис. 21. Б у д і в н и ц т в о града (мініатюра з Кенігсберзького літопису).

залишки феодальних замків, і що їх поява безпосередньо зв'язана з процесом феодалізації Русі [232, с. 134 і далі; 21; 31; 206; 68]. Точно такий же процес відбувався і у західних слов'ян, і там він мав такий же історичний зміст. Цей процес добре простежується, зокрема, на прикладі Середньої Наддніпрянщини і всієї лісостепової смуги. Тут більш древні городища, які споруджувалися для захисту окремих общин від зовнішніх ворогів, припинили своє існування ще перед початком нової ери. Протягом І тисячоліття н. е. тут існували виключно відкриті села, зовсім позбавлені штучних укріплень. Це визначалося станом тодішнього суспільства: наявність досить сильних міжплемінних політичних об'єднань, здатних організувати оборону країни в цілому за допомогою спеціальних військових з'єднань, зробило укріплення кожного конкретного населеного пункту непотрібним і недоцільним. Київське городище, збудоване десь на рубежі VI та VII ст., поки що є найдавнішим середньовічним городищем в цьому районі; до VII— VIII ст. слід віднести ще деякі городища (Пліснеське, Хотомельське, Бабківське і ін.); але в IX ст. починається масове спорудження їх по всій величезній території Русі. Цей процес саме і був зв'язаний з процесом феодалізації Русі, який розпочався десь в VI—VII ст., а в IX ст. приводить до утворення феодальної формації у східних слов'ян. Те, що перше східнослов'янське середньовічне городище, тобто перший замок у східних слов'ян, було збудоване саме в Києві, очевидно, не можна вважати випадковим. Мабуть, вже в цей час Київ висувається як значний політичний центр у Середній Наддніпрянщині. Коли 102

в в а ж а т и Кия иолянським князем, тобто людиною, яка стояла на чолі певної групи племен, цю подію не можна не визнати закономірною: побудування укріплення — нехай ще й найпримітивнішого — як резиденції політичної верхівки певної суспільної організації було прямою історичною необхідністю. Д л я дальшої еволюції київських поселень, для перетворення їх у с п р а в ж н є місто — центр ремесла і торгівлі,— факт побудування город и щ а - з а м к а мав величезне значення. Всі відомі древньоруські міста в основі своїй мають укріплені частини — дитинці або кремлі. Переважна більшість ранньосередньовічних міст утворювалася довкола стін замків або монастирів шляхом поступового обростання їх ремісничоторговельними районами. Конкретно цей процес міг набирати різних форм; іноді місто розвивалося на базі більш древнього поселення чи багатьох поселень, які передували побудові укріплення (приклад цьому і д е м о н с т р у є ' К и ї в ) , іноді — внаслідок примусового поселення феод а л ь н о залежних ремісників довкола з а м к а (так, наприклад, було у Холмі), іноді — шляхом поступового осідання вільного люду і т. д. Але спільним є те, що саме замок, укріплення було акумулюючим пунктом, навколо якого здійснювалася концентрація ремісничо-торговельного населення. Коли виникають замки, та частина населення, яка з а й м а л а с я ремеслом і торгівлею, починає тяжіти до їх укріплень. У зв'язку з цим зародки торговельно-ремісничих центрів, що виникли в більш древні часи, де замки не були збудовані, поступово занепад а ю т ь і врешті або зовсім припиняють своє існування (як, наприклад, Пастирське городище), або перетворюються на звичайні села. Натомість виникає багато нових центрів, які концентрують ремесло і торгівлю навколо щойно збудованих фортифікацій. Тенденція до концентрації ремесла і торгівлі навколо укріплень пояснюється двома основними причинами. По-перше, внаслідок панування натурального господарства торгівля, що велась переважно предметами розкоші або екзотичними товарами, та ремесло були орієнтовані в основному на задоволення потреб суспільної верхівки; саме тому в з а м к а х ремісник і купець шукали і знаходили споживачів для своїх товарів. По-друге (і це основне), ремісничо-торговельне населення прагнуло селитися навколо укріплених стін замка, оскільки було зв'яз а н о з найбільш рухомою і легко відчужуваною формою власності. Основним багатством селянина є земля, яку не можна ні забрати з собою, ні знищити; несподіваний напад ворога не з а г р о ж у в а в йому економічною загибеллю; найбільше, що ворог міг йому заподіяти — знищити в р о ж а й одного року. Звичайно, це було нещастя, але не загибель. Інша справа — ремісник чи купець. ї х багатство — товар, який можна було пограбувати. Д л я них напад ворога загрожував повним розоренням і економічною загибеллю. Тому за укріпленими стінами замка вони шук а л и притулку на випадок несподіваних наскоків (які в ті часи тра103

плялися дуже часто) — як для самих себе, так і для свого рухомого майна, що становило економічну основу їх діяльності. Тому і збудування найдавнішого Київського городища відіграло д у ж е істотну роль в історії Києва, зробивши можливою концентрацію ремісничо-торговельного населення саме в цьому пункті Середньої Наддніпрянщини. Спорудження городища було наслідком висунення Києва як першого політичного центру даної території і в свою чергу обумовило його дальше зміцнення в цій ролі; укріплене поселення, звичайно, к р а щ е могло забезпечити здійснення функцій адміністративно-державного осередку. В певному розумінні можна твердити, що саме побудовою Київського замка на рубежі VI—VII ст. були закладені основи його могутності в майбутньому і тієї видатної ролі, яку йому судилося відіграти в ранній історії Русі. Найдавніше Київське городище займало північний В=уван„я край Старокиївської гори і було відокремлене від городища.0 основної частини гори глибоким ровом і валом. Площа укріплення була незначною порівняно з площеюГорода Володимира, не кажучи вже про Город Ярослава; вона не перевищувала 2 га, а довжина рову становила лише близько 150 м. Переважна більшість древньоруських городищ навіть в XI—XIII ст. були невеликими: їх середній діаметр становив 60—80—100 м. Таким чином,. Київське городище кінця VI — початку VII ст. перевищувало їх в півтора чи два рази; отже, було не таким вже незначним, як це здається з першого погляду. В XI — на початку XII ст., коли виникла «Повість временних літ»,, першого Київського городища в ж е не існувало: його укріплення були ліквідовані ще до кінця X ст. Проте пам'ять про нього ж и л а серед населення, і місцезнаходження його було точно відоме киянам, так само, як і розміри. Розповідаючи про посольство древлян до Києва в 945 p., літописець відзначає: «Град ж е бе Киев, идеже есть ныне двор Гордятин и Никифоров, а двор княж бяше в городе, идеже ныне двор Воротиславль и Чюдия» [151, с. 40]. Отже, в середині X ст. Київське городище займало ту площу, на якій на рубежі XI та XII ст. знаходилися чотири феодальні двори. Ці двори належали київським боярам Гордяті, Никифору, Воротиславу та Чюдину, частково відомим і з інших джерел [151, с. 114, 121 і ін.]. Таких дворів на території Города Володимира було багато, серед них — к і л ь ка княжих та монастирських [23]; отже, київський град (замок) в середині X ст. становив лише незначну частину майбутнього Города Володимира. Фортифікаційна система найдавнішого Київського городища передбачала використання природних засобів (схили гори) і мала штучні оборонні споруди, створені руками людей. Старокиївська гора добре захищена самою природою: з трьох боків її оточують стрімкі схили і урвища, які самі по собі становили неабияку перешкоду для ворога» 104

Піднятися по них, коли зверху в штурмуючих летіли стріли, списи, каміння, лився окріп, було справою нелегкою. Але оскільки Київське городище доволодимирового часу займало не всю площадку гори, а тільки її північно-західну частину, для оборони його були використані лише урвища в бік Кожум'яцького яру та частково в сторону Подолу (понад сучасною вул. Андріївський узвіз). Південна сторона городища природного захисту не мала. Тут були побудовані штучні фортифікаційні споруди. Важливу частину оборонної системи І Київського городища становив рів, описаний в попередньому розділі. Первісна глибина його досягала 4 м. Це-—звичайна глибина, характерна для ровів більшості древньоруських городищ. Нахил схилу рову дорівнював 45°. Він був достатнім, аби утруднити підйом вздовж нього, але в той ж е час запобігав зсувам землі, неминучим при більшій стрімкості схилу. Враховуючи д у ж е високе розташування городища над рівнем ріки і відсутність джерел на плато Старокиївської гори, можна вважати, іцо рів був сухим. Вздовж рову з внутрішньої сторони йшов вал, від якого, однак, майже нічого не збереглося. Але в тому, що він існував, переконує нас не лише факт, що всі древньослов'янські городища (в тому числі і найраніші) мали вали, але й звичайна логіка речей. Адже земля, вибрана з рову під час його спорудження, повинна була кудись дітись; отже, вал і рів не могли виникнути один без другого. Масштаби і характер валу безпосередньо з а л е ж а л и від характеру і масштабів рову і навпаки. Виходячи з цього, можна припустити і в нашому випадку, що масштаби валу дорівнювали масштабам рову, що він мав висоту близько 4 м при нахилі поверхні в 45°. Це д а в а л о загальну висоту укріплення до 8 ж —• досить солідна перешкода для ворога. Не д у ж е виразні залишки цього валу були виявлені під час розкопок 1912 р. В газеті «Киевская мысль» в одному з серпневих номерів повідомлялось, що по гребеню валу були помітні залишки паль, забитих в землю на відстані 15 см одна від одної [81, с. 118]. У звіті експедиції про вал нічого не говориться, однак підтверджено факт виявлення дерев'яних конструкцій, які являли собою «залишки тину або чогось подібного» [138, с. 66]. Отже, в усякому разі відзначаємо наявність на валу якихось дерев'яних конструкцій. Залишається нез'ясованим, чи існував вал лише вздовж рову, чи продовжувався т а к о ж і понад схилами в бік долини Дніпра, Почайни і Кожум'яцького яру, де він міг бути насипаний землею, знятою при підправці зовнішніх схилГв плато. Враховуючи, що навіть в X—XII ст. штучні укріплення древньоруських городищ часто-густо обмежувалися напольною стороною, таке припущення виглядає зовсім не обов'язковим. Нічого певного не можна сказати також і відносно будівельноконструктивних деталей городища в цілому: щодо споруд типу башт, в'їздової брами і т. п., хоча наявність останньої розуміється сама собою. 105

Древньоруське городище-замок як з погляду конструктивного, так і з точки зору соціальної становило єдину споруду, зведену за єдиним, добре продуманим планом. Це був великий двір, оточений фортифікаційною лінією, до якого виходили житлові приміщення і господарські споруди, пристосовані для обслуговування одного господарства — полянського князя кінця VI — початку VII ст. Але соціальні функції найдавнішого Київського гоі\ 3. гшще х родихца не вичерпувалися тим, що воно оуло господарсько-адміністративним центром. Разом з тим воно було і святилищем, релігійним центром, що в свою чергу забезпечувало йому не лише соціальне і політичне, але й ідеологічне панування над полянською землею. У зв'язку з цим важливе значення має відоме київське капище, виявлене розкопками В. В. Хвойки в 1908 р. [215, с. 66]. Ц я пам'ятка була відкрита приблизно в середній частині городища (біля входу до теперішнього будинку Історичного музею). На глибині 2,9—3,2 м від поверхні грунту знаходились залишки кам'яного фундаменту еліптичної форми (4,2 м довжиною і 3,5 м шириною), чотирикутними виступами з чотирьох боків, звернених по сторонах світу. Фундамент було складено з необроблених брил пісковику, частина з яких мала наскрізні отвори, на глиняному розчині. Д о в к о л а споруди виявлена долівка з вигладженою поверхнею, а з західної сторони — масивний стовп, в якому шари сильно обпаленої глини чергувалися з прошарками попелу і вугілля. При розкопках знайдено велику кількість кісток і черепів тварин, головним чином свійських. В 1937 р. Київська експедиція Інституту археології АН У Р С Р під керівництвом Т. М. Мовчанівського здійснила повторне розкриття виявленої Хвойкою споруди [92, с. 109—111]. Ці розкопки в основному підтвердили дані розкопок 1908 p., подекуди виправили деякі деталі, але разом з тим додали і нові важливі відомості. Було виявлено рештки кам'яної споруди, за типом близької до описаної Хвойкою, але не такої правильної, як це зображено на малюнку першого дослідника. Так само було виявлено і рештки глиняного «стовпа», але у вигляді не циліндра, а великої купи перепаленої глини і попелу діаметром близько 1 —1,5 м. Очевидно, перше дослідження споруди в 1908 р. спричинилося до її порушення і руйнації, що і знайшло своє відображення в тому її стані, який з'явився перед очима дослідників у 1937 р. Р а з о м з тим розкопки 1937 р. виявили деякі додаткові подробиці, не відзначені В. В. Хвойкою. По-перше, камені, з яких було складено споруду, були не лише пісковиковими, але й гранітними та кварцитовими. Оскільки в найближчій околиці Києва граніту і кварциту немає, доводиться думати, що вони були привезені десь з Волині, з Росі або з півдня Дніпра. З а думкою авторів розкопок 1937 p., кладка була здійснена насухо, без розчину, але це твердження не аргументоване: залишки глиняного розчину (особливо при повторному дослідженні) виявити не так просто. Найголовнішим ж е досягненням розкопок 1937 р. було виявлення черені від овальної в плані печі 1,05 м довжиною і 0,95 м 106

Рис. 22. Київське язичницьке капище (малюнок В. В. Хвойки).

шириною, розташованої поруч з західним виступом споруди, але майже на 1 м нижче його. Походження і призначення цієї печі, на жаль, залишилися нез'ясованими. Що ж являла собою описана споруда, досліджена в 1908 р. і 1937 p.? Перший дослідник пам'ятки В. В. Хвойка в в а ж а в її спорудою культовою: «Цілком імовірно,— писав він,— що залишки ці належать слов'янському капищу, а стовп являє собою жертовник, на якому на протязі тривалого часу відбувалися жертвоприношення, на що вказують численні кістки тварин і шари глини, що чергуються з прошарками попелу і вугілля» [215, с. 66]. «Часом жертовник вирівнювався і на нього накладався новий шар глини, чому зрештою і утворився високий масивний стовп» [215, с. 66]. Точку зору про ритуальний, культовий характер споруди визнавали і більшість інших дослідників. К- В. Болсуновський тлумачив цю споруду, як жертовник Гермеса-Святовида [26]. Л. Нідерле писав, що на місці розкритої В. В. Хвойкою споруди «безсумнівно знаходилось місце культу, хоча не можна сказати, чи був це справжній храм, чи лише відкрите святилище з вівтарем» [134, с. 307]. Л . А. Дінцес в в а ж а в , що це — культове місце, колись оточене дерев'яною огорожею [65, с. 75], від якої нібито залишилися навіть обгорілі залишки колод, хоча сам Хвойка про це не згадує. Б. О. Рибаков в в а ж а є київське капище залишками храму, підкреслюючи, що розмір жертовника тут був значно більшим, ніж в храмах Аркони і Ретри в Прибалтиці [89, с. 88—89]. 107

Зовсім фантастичну картину київського капища змалював відомий дослідник історії архітектури М. І. Брунов; який запропонував своїм читачам навіть дві різні версії, зрештою мало подібні одна до одної. З а першою це була кам'яна споруда у вигляді еліптичної в плані башти з чотирма невеликими притворами [37, с. 301—302]. З а другим варіантом київське капище перетворилося на храм, подібний до Арконського — дерев'яну будівлю на чотирьох стовпах з дахом, з кам'яною фігурою божества всередині [38, с. 58—59]. М. К. Каргер виявлену В. В. Хвойкою споруду зіставляв з кам'яними викладками, які бувають в основі древньоруських курганів, і вваж а в її жертовним місцем «неясного типу» [92, с. 111]. У зв'язку з такою трактовкою він висунув зов.сім в ж е дивне припущення, що ця пам'ятка первісно знаходилася на території могильника, хоча насправді місцеположення капища припадає саме на центр городища; вважати ж капище більш древнім, ніж городище, немає жодних підстав (що, зрештою, підкреслює і сам Каргер, датуючи пам'ятку VIII—IX ст.). Особливу думку, принципово відмінну від всіх інших, висловили автори розкопок 1937 p., які в в а ж а л и споруду фундаментом оборонної башти [92, с. 110]. Але жодних аргументів на підтвердження цієї точки зору немає. На жаль, свідчення джерел про ідеологічні уявлення слов'янських племен до утворення Київської д е р ж а в и виявляються д у ж е скупими. Прокопій Кесарійський, автор VI ст., писав про склавінів і антів: «Вони вважають, що один лише бог, творець блискавок, є владикою над усіма, і приносять в жертву биків і здійснюють інші священні обряди» [Proc. BG., I l l , 14, 23]. Якщо були жертви, то, безперечно, були і жертовні місця; і велике скупчення кісток свійських тварин, знайдене під час розкопок В. В. Хвойки, може бути визначене саме як залишки тварин, принесених в жертву поганським богам. Великий інтерес становить опис східнослов'янських святилищ, наведений Ібн-Фадланом. З нього видно, що у стародавніх східних слов'ян існували і зображення язичницьких богів, і спеціальні культові місця. З о б р а ж е н н я богів в переважній більшості до нас не дійшли, бо були зроблені з дерева, яке д у ж е погано зберігається в землі. Але разом з тим, принаймні в деяких місцях, їх робили з каменю, і в такому випадку археологія стає нам до пригоди. На Поділлі ще зовсім недавно на багатьох стародавніх поселеннях зберігалися кам'яні скульптурні зображення ідолів. Найбільш відомим є славетний Збруцький ідол, •скинутий у р. Збруч, очевидно, в часи християнізації Русі в кінці X ст. Однією з останніх знахідок цього роду є три статуї з с. Іванківці (Хмельницька обл.), які були виявлені на території поселення пізньої черняхівської культури. М о ж н а т а к о ж згадати культові «городища» Барсуча Гірка на Могилівщині [193], у Вщижі [167, с. 108—113], в Тушемлі на Смоленщині [205] та ін., які являли собою великі укріплені споруди. В с. Хребтіїв над Дністром святилище VIII—IX ст. т а к о ж являло собою невелике го108

родище без культурного шару, з двома лініями невисоких валів [29]. Щ е в кінці минулого століття на цьому городищі стояла кам'яна статуя язичницького ідола («баба») [58, с. 294]. В Києві жодних знахідок, які б вказували на наявність кам'яних ідолів, виявити не пощастило. Ідоли, що були поставлені Володимиром Святославичем на створеному ним київському пантеоні в кінці X ст., були дерев'яними [151, с. 56]. Мабуть, дерев'яними були і зображення тих богів, яким поклонялися відвідувачі раннього київського капища; жодних слідів їх не могло зберегтися. В а ж к о сказати, чи знаходилось це капище на відкритому повітрі, подібно до Іванковецького святилища або святилища Перуна в Новгороді [234, с. 250—252], чи всередині якоїсь монументальної споруди, подібної до тих, що існували у прибалтійських слов'ян, в Арконі, Ретрі і Вінеті. Але незалежно від повної реконструкції київське капище € видатною пам'яткою східнослов'янської ідеології другої половини І тисячоліття н. е., зв'язаною з населеним пунктом, що саме в цей час висувався як найважливіший економічний, політичний і культурний центр Східної Європи. в а л а м и Могильник городища знаходився великий могильник, що, треба думати, є безпосередньою традицією кладовища перших століть нової ери. На жаль, поки що не маємо добре збережених поховань, які б надійно датувалися VI—VII ст., але слід мати на увазі, що цей період археологічно найменш розроблений; не можна виключити, що деякі з розкопаних, але точно не датованих поховань припадають саме на цей час: існування поселення і в цю епоху робить таке припущення цілком можливим. Однак безперечним фактом є те, що переважна більшість досліджених поховань відноситься до IX—X (може до VIII—X) ст. Ц е пояснюється принаймні двома причинами: по-перше, більш пізні поховання нищили більш ранні, внаслідок чого шанси зберегтися у останніх були значно меншими. По-друге, Київ IX—X ст. переживав особливо бурхливе зростання, зв'язане з завершенням процесу утворення древньоруського феодалізму і перетворення міста в столицю великої держ а в и — Київської Русі. Дослідження могильника, яке розпочалося більше шестидесяти років тому і продовжується до наших днів, показало, що його площа не о б м е ж у в а л а с я районом безпосередньо біля городища, а охоплювала значно ширші простори [10, с. 97—98; 219; 215, с. 56\ 39, с, 136—139; 48, с. 27—29; 235; 91; 53]. Окремі, випадково уцілілі поховання IX—X ст., чи. може древніші, були виявлені на Житомирській вул., Рейтерській, поблизу Софійського собору, на садибі Михайлівського монастиря, в районі Золотих Воріт і т. д. Переважна ж більшість поховань була знищена житловими кварталами Города Володимира і Города Ярослава або міським будівництвом пізнішого часу. З а р а з можна нарахувати понад сто десять поховань, досліджених на території Старого міста [92, с. 138—212]. 109

Рис. 23. Озброєння древньоруського

феодала.

Рис. 24. Інвентар поховання IX—X ст.

Переважна більшість з них показує обряд трупопокладення. Кістяки звичайно лежали в глибокій прямокутній ямі, головою на захід, з незначними відхиленнями. Л и ш е в одному випадку небіжчик л е ж а в головою на північний схід і в двох — на південь. Померлих, як правило, ховали в дерев'яних домовинах, збитих за допомогою залізних цвяхів, у випростаному стані. Іноді небіжчик посипався попелом, золою і вугіллям, в чому вбачають якісь пережитки обряду тілоспалення, а один кістяк був посиланий насінням льону. Так само лише в одному випадку засвідчене покриття домовини берестою. Найбагатші дружинні поховання мали спеціальні дерев'яні споруди типу склепів. О б р я д тілоспалення зафіксовано лише у восьми випадках. Іноді прах спаленого небіжчика вміщувався в урну, але частіше залишався на кострищі, яке зверху перекривалося курганним насипом. Іноді на кострищі виявлено урни; отже, спочатку небіжчика було спалено, потім залишки зібрано і вміщено в горщик, який поставлено тут же, безп о с е р е д н ь о на місці кремації [80, с. 128]. Інвентар рядових поховань не відзначається багатством. Крім кер а м і к и — як виготовленої на гончарному крузі, так і ліпленої вільноруч (переважно горщики) — трапляються металеві речі (залізні ножі, іноді з кістяними ручками, кресала, пряжки, персні, скроневі кільця, сережки тощо), вироби з кістки (гребені, вістря), точильні камені, намиста і т. д. Іноді трапляються монети, оброблені у вигляді привісок; амулети з ікол кабана. Жіночі поховання загалом багатші від чоловічих. Зовсім іншу картину бачимо в похованнях феодальної знаті, які відзначаються виразним багатством інвентаря. Майнова диференціація поховань, так яскраво виявлена в київському некрополі, є безпосереднім відображенням соціальної диференціації східнослов'янського суспільства кінця І тисячоліття н. е., яка зробила великий крок вперед порівняно з попередньою епохою. Перш за все в так званих «дружинних», тобто феодальних, похованнях знаходимо багато зброї: залізні мечі так званого франкського (а насправді загальноєвропейського) типу, нерідко інкрустовані сріблом і золотом, з багато прикрашеними рукоятками і піхвами; кинджали, бойові сокири, наконечники списів і стріл, щити, шоломи, кольчуги. Нерідко трапляються і залишки кінської збруї: вудила, шпори, в одному випадку — рештки сідла. Значно багатше представлені і прикраси: гривни, підвіски, декоративні нашивні бляшки (в тому числі від панц и р а ) , пряжки, сережки, намисто і т. д., а т а к о ж монети. Відзначимо знахідки так званих черепахоподібних фібул скандінавського типу, які були підставою для думки про норманське походження древньоруської дружини [12; 13]. Тому так важливо підкреслити надзвичайну рідкість цих фібул в похованнях київського некрополя: на Старокиївській горі фібула скандінавського типу трапилася лише один раз, та й то у переробленому вигляді — перетворена на медальйон [78, с. 54—55; 79, с. 69; 39, с. 137]. Крім того, подібні фібули були знайдені в двох похованнях 112

S—236

Рис. 25. ф; бу , Ула-пряжка з поховання ІХ-Х ст

в районі Кирилівської вул. [14]. Це підтверджує слов'янський характер основної частини феодальних поховань древнього Києва, так само, як і інших некрополей древньої Русі (Гніздовського біля Смоленська, Шестовицького біля Чернігова). Нарешті, можна відзначити кресала і вогнива, бруски (як гадають для заточки стріл), кості для гри, скляні шашки. Унікальну знахідку становить бронзова курильниця, виявлена в похованні, розкопаному в районі Софійського собору [70, табл. XXXIX]. Д е я к і з дружинних поховань супроводжуються захоронениям коня. Особливу категорію становлять парні поховання, тобто поховання дружинника-феодала разом з жінкою-рабинею. Таких поховань виявлено небагато (лише п'ять), але вони свідчать про дуже глибоку соціальну диференціацію східнослов'янського суспільства в кінці І тисячоліття н. е. Найбільш багатими вважаються, звичайно, дружинні поховання, які супроводжуються і рабинею, і бойовим конем. Д о цієї категорії належить лише одне поховання, виявлене розкопками Т. М. Мовчанівського на садибі Історичного музею в 1936 р. [235, с. 59; 92, с. 178—182]. Воно знаходилося в дерев'яному склепі 3,5 м вдовжину, заглибленому м а й ж е на 4 м від рівня сучасної поверхні і перекритому дерев'яною покрівлею. В склепі л е ж а л и людські кістяки — чоловічий і жіночий — і частина кінського скелету (череп і кілька хребців). Погребальний інвентар був розграбований (що в ж е само по собі свідчить про його багатство), але й те, що збереглося, відзначається різноманітністю і ефектністю. Тут виявлено рештки озброєння (оббивка щ и т а ) ; намисто з сердолікових намистин і восьми срібних дирхемів, оброблених як привіски; три срібні сережки художньої філігранної роботи; велика срібна пряжка-сюльгама з золотими і позолоченими деталями, яка становить справжній шедевр ювелірного мистецтва; срібний, багато прикрашений перстень з черню; дві намистини-перлини, а т а к о ж бронзовий ключик від шкатулки чи скрині — річ, безпосередньо зв'язана з інститутом власності. Могильник IX—X ст., розташований біля стін найдавнішого Київського городища, демонструє завершену в основному картину феодалізму, процес утворення якого хронологічно збігається з процесом виникнення Київської держави. Отож, бачимо, що поруч і паралельно процесу перетворення протокиївського ядра поселень у ремісничо-торговельний центр воно набирало і значення центру, який з о с е р е д ж у в а в в своїх стінах представників вищого феодального класу, що утворювався в розглядуваний час. В другій половині І тисячоліття н. е. Київ був значним політичним центром Східної Європи — столицею полянського князівства, яке було безпосереднім попередником і зародком Київської держави. Археологія, як бачимо, не лише підтверджує цей факт, але й рисує це надзвичайно конкретно, наочно і переконливо, не просто встановлюючи наявність факту, як такого, але й демонструючи ступінь його розвиненості. 114

ІНШІ райони Києва В КІНЦІ ! тисячоліття

Городище на Старокиївській горі було центром Києд р у г о ї половини І тисячоліття н. е., до якого тя-

в а

. .

жіли всі інші розташовані довкола поселення. Процес злиття їх в єдиний міський організм розвивався паралельно висуненню Києва як міста протягом VII—X ст., коли остаточно оформилася його топографія, в основному намічена ще на початку нової ери. Крім городища, районами утворюваного міста були: З а м к о в а гора, Щекавиця, край плато вздовж сучасної вул. Житомирської (зокрема, так звана гора Дитинка) і Поділ разом з Кожум'яцьким і Гончарівським ярами. На Замковій горі культурний шар другої половини І тисячоліття фіксований досить виразно. Відзначимо кераміку, дуже близьку до кераміки так званої роменської культури, поширеної на Л і в о б е р е ж ж і Дніпра в VIII—X ст. [116; 160, с. 145—146]. Це — ліпний посуд, виготовлений з д у ж е грубої, погано обробленої глини' з домішкою шамоту або крупного піску, досить погано обпаленого. З форм представлені лише дві: горщики і сковорідки з низеньким бортиком. Характерний хвилястий і лінійний орнамент, іноді нанесений багатозубчатим штампом, або защипи по вінцю. Разом з тим знайдена і кераміка більш високої якості, виготовлена на гончарному крузі. Розкопками 1940 р. пощастило виявити залишки житла IX—X ст., частково знищеного урвищем гори. Збереглися ямки від стовпів, залишки глинобитних стін, а т а к о ж велика піч, зроблена з глини з домішкою соломи. Поруч з житлом виявлено залишки обгорілого тину з тонкої лози, можливо від стін [160, с. 145]. Про те, що Щ е к а в и ц я теж була заселена в цей час, уже говорилося вище. Земляні роботи, проваджувані на горі, дають в тій або іншій кількості древньоруський матеріал, в тому числі і порівняно ранній (не пізніше IX—X ст.) [22, с. 68—69]. Територія краю плато вздовж сучасної вул. Житомирської, де в часи Київської Русі знаходився Копир'їв кінець, також втягується до складу міської території. Тут великий інтерес, зокрема, становить площ а д к а гори Дитинки, розташованої між Кожум'яцьким яром і сучасною Львівською площею — районом, заселеним ще від рубежу нової ери. Ц я гора являє собою витягнутий на північ виступ плато, обмежений з заходу долиною Киянки, що з'єднується з Глибочицькою долиною, а зі сходу і півночі — Кожум'яцьким яром. На Дитинці виявлено кілька поховань XII ст. та залишки жител більш раннього часу (XI — початок XII ст.) [100]. Проте тут трапляється і значно древніший матеріал, в тому числі ліплена вільноруч кераміка, що свідчить про заселення Дитинки не тільки в IX—X ст., а й ще раніше. Важливим районом новоутворюваного міста був і Поділ, де знахідки матеріалів кінця І тисячоліття н. е. (IX—X ст., а може й ще ранішого часу) трапляються, можна сказати, всюди. Ц е добре фіксовано спостереженнями за земляними роботами, зокрема під час газифікації Подолу в 1949—1950 pp. [182, с. 180—181]. В багатьох точках Подолу 8*

115

виявлено стратиграфію культурних нашарувань, в основі якої трапляється кераміка IX—X ст. і ще древніші уламки ліпленого посуду. Знахідки окремих речей, в тому числі візантійських і арабських монет, підтверджують, що життя на Подолі було д у ж е пожвавленим і в часи утворення Київської держави. В 1950 р. були проведені археологічні розкопки на розі вул. Волоської і Героїв Трипілля [20]. Було виявлено кілька об'єктів XI— XIII ст., а нижче їх, в основі культурної стратиграфії — д у ж е зруйновані пізнішими шарами залишки древнішого часу. З а думкою автора розкопок, йому пощастило відкрити сліди залізоробного виробництва IX—X ст. Існує думка, що в часи ранньої Русі Поділ був непридатний для життя. Посилаються на повідомлення літопису про прибуття в Київ древлявських послів у 945 р.: «И послаша деревляне лучьшие мужи, числом 20, в лодьи к Ользе, и присташа под Боричевым в лодьи. Бе бо тогда вода текуши въздоле горы Киевьския и на Подольи не седяху людье, но на горе» [151, с. 40]. Однак з літописного контексту випливає, що йдеться про виняткові умови; люди не жили на Подолі в той момент, коли прибули посли. Оскільки події відбувалися весною, то причини явища зрозуміти неважко: Поділ був залитий паводковими водами Дніпра, внаслідок чого древлянські посли і не застали там людей. Отож, літописне повідомлення свідчить не про відсутність життя на Подолі в X ст., а скоріше про його наявність. Це й знаходить своє підтвердження в археологічних матеріалах. Старокиївська гора, З а м к о в а гора, Щекавиця, Дитинка з прилягаючими ділянками в районі Львівської площі і Поділ — всі ці райони в своїй сукупності становили територію власне міста Києва. І всі вони не були новоутвореними; всюди так чи інакше є сліди життя в попередню добу. Разом з тим Київ був оточений приміськими селами, слободами, садибами і замками, виникнення яких теж відноситься переважно до другої половини І тисячоліття. М о ж н а вважати, що те оточення Києва, яке ми знаємо з джерел XI—XIII ст., остаточно складалось саме в цей час. Розташоване на південь від Києва село Берестове відоме з письмових джерел вже в X ст. Тут знаходився палац київського князя Володимира Святославича. Поруч з ним над Аскольдовою могилою знаходилось урочище Угорське, де відзначені сліди життя від рубежу нової ери; знахідки арабських монет підтверджують існування тут поселень і в кінці І тисячоліття н. е. Район між Києвом і Берестовим не був залюднений і в часи Київської Русі: Хрещата долина, яка відділяє плато Липок від Старокиївського плато, була заповідним парком, місцем к н я ж о ю полювання. Ц я роль її також, треба гадати, визначилася ще в кінці І тис. н. е. В районі майбутнього Клова життя виникло не пізніше X — початку XI ст. Свідченням цього є клад, знайдений на колишній садибі Л. І. Бродського (нині — вул. Р. Люксембург) [92, с. 125]. Він 116

складався з трьох золотих браслетів і двох золотих гривен — унікальних предметів у всій древньоруській археології (про існування золотих гривен знаємо з письмових д ж е р е л ) . Д а т у клада визначають 13 монет, найпізніші з яких були карбовані при імператорах Василії II і Константані VIII (976—1025 pp.). З а м и к а л а с я київська периферія на півдні Китаївським городищем IX—X ст. і зв'язаними з ним селищем і могильником. Згадаємо, що й Пирогівське городище було збудоване в той ж е час. На півночі аналогічну роль відігравав Вишгород, виникнення якого також відноситься до часу не пізніше IX ст. В X—XIII ст. Вишгород був окремим містом з досить розвиненим ремеслом. Археологічне дослідження Вишгорода, яке триває довгий час, дало прекрасний матеріал, що підтверджує існування міста в IX—X ст., а може й ще раніше. Дорога до Вишгорода йшла вздовж краю плато високого корінного берега Дніпра (так звані Кирилівські висоти). І тут існувало декілька древньоруських поселень і городищ, садиб, слобідок, принаймні частина з яких виникла ще в кінці І тисячоліття. Зокрема, відзначимо могильник на Кирилівських висотах, зв'язаний з стародавнім городищем поблизу Іорданської церкви. На превеликий жаль, ця пам'ятка з а р а з повністю знищена зсувами схилів. Натомість прекрасні матеріали дають поховання розташованого тут могильника, які датують його часом VIII— X ст. Серед них особливий інтерес становить жіноче поховання з тілопокладенням і досить багатим інвентарем (срібні і золота сережки, намисто, срібні підвіски, фібули скандінавського типу, точильний брусок), досліджене в садибі М а р р а [6, с. 43; 5, с. 251—252]. Поховання датується арабською монетою, карбованою в 759—760 pp. Слов'янські кургани IX—X ст. (а може і VIII—X ст.) досліджувалися в інших районах Кирилівських висот (Юрковиця, садиби Зарембських, Зіваля, Багреєва, Світославського і т. д.) [215, с. 53—57; 52; 92, с. 134—138]. Вони свідчать, що в кінці І тисячоліття н. е. ці висоти були залюднені досить густо. В західному напрямку підступи до Києва в часи його піднесення з а х и щ а в Білгород — місто і фортеця, збудовані в кінці X ст. князем Володимиром Святославичем. Проте археологічні матеріали (знахідки ліпленої кераміки) з Білгородського городища показують, що до побудування міських укріплень поселення тут існувало, мабуть, протягом усього І тисячоліття н. е. 1 Широкий простір між Білгородом і власне Києвом залишається археологічно не дослідженим. Тут, зокрема, знаходиться верхів'я р. Либеді, яка впадає у Дніпро вище Китаєва. На лівому березі Либеді, очевидно теж в кінці І тисячоліття н. е., виникло село Предславіно, існування якого письмовими д ж е р е л а м и засвідчено вже в X ст. [151, с. 56]. На протилежній стороні долини, в ур. Пронівщина, маємо древньоруський

' З б о р и В. Д я д е н к а . 9—236

могильник IX—X ст. [180], пов'язаний з якимсь поселенням, може, саме з Предславіном. Таким чином, в IX—X ст. територія ранньосередньовічного Києва, намічена ще в попередню епоху, складається остаточно, хоча в наших знаннях існують певні прогалини (Предславіно, Дорогожичі, Рудиця, Видубечі та ін.). Це стосується як території власне міста, що охоплювала Старокиївську і Замкову гори, ІДекавицю, Дитинку і прилеглі райони плато, Поділ з Кожум'яцьким яром, так і Великого Києва, тобто периферії міста, яка с к л а д а л а с я з приміських сіл, слобід, садиб, замків і т. п. Процес утворення міської території точно збігається Економічним 3 п р 0 ц Є С 0 м виникнення міста, тобто перетворення розвиток Києва К и є в а у великий ремісничс^-торговельний і адміністративний центр. Цей процес розвивається як вияв загального соціально-економічного розвитку східних слов'ян. Економічному розвитку Києва в часи раннього середньовіччя надзвичайно сприяло його зручне географічне місцеположення на перехресті головних торговельних шляхів в районі, що відзначається д у ж е вигідними природними умовами. Київ розташований на межі зони лісостепу і лісу. Лісостепова смуга забезпечувала жителів київської околиці родючими грунтами, найбільш придатними для обробітку за допомогою тодішньої техніки і здатними створити додатковий продукт сільському виробникові. Лісова смуга д а в а л а дерево, роль якого у виробництві того часу була універсальною. Добре розгалужена гідрографічна сітка гарантувала можливість порівняно легкого сполучення і разом з лісовими масивами створювала прекрасні умови для розвитку промислів (полювання, бортництва, рибальства тощо). Продукція промислів з а й м а л а помітне місце в древньослоз'янському товарному виробництві і зовнішній торгівлі: письмові джерела одностайно називають хутро, мед, віск і тому подібні товари серед основних предметів вивозу з Русі до Візантії, арабських країн, в Західну Європу. Нарешті, треба відзначити багатство київської околиці тими видами корисних копалин, які використовувались в умовах древньоруського виробництва. Це — знамениті київські глини, що є прекрасною сировиною для керамічного виробництва; необмежені поклади піску, необхідного як для керамічного, так і склоробного виробництва; близькість до родовищ граніту на Росі і на Тетереві і рожевого овруцького шиферу, який вживався у багатьох галузях древньоруської промисловості (будівництво, ювелірна справа, різьбярство, виготовлення пряслиць тощо). Особливе ж значення мала наявність великих покладів болотної залізної руди, яка була основною сировиною для древньоруської чорної металургії. Такими покладами особливо багаті долини невеликих поліських річок, яких багато навколо Києва. Все це не могло не відбитися на стані економіки древнього Києва, створюючи широкі можливості для її процвітання. lib

Але хіба не найважливішою перевагою географічного місцеположення Києва була надзвичайно розвинена сітка комунікацій, яка забезпечувала йому постійний зв'язок не лише з усіма районами Русі, але й з головними країнами Європи і Сходу. Н а й в а ж л и в і ш и м серед цих шляхів був Дніпровський водний шлях, відомий як шлях «з варяг в греки», значення якого підкреслюється в «Повісті временних літ» [с. 11—12]. За допомогою цього шляху Русь здійснювала економічні (та й не тільки економічні) зв'язки майже з усіма європейськими країнами. Дніпровський шлях «з варяг в греки» доповнювався водними шляхами по Прип'яті і Десні. Перший вів до західноєвропейських країн, перш за все слов'янських; другий зв'язував дніпровських полян з країнами мусульманського сходу і Хозарією; треба гадати, що вже в цей час існували переволоки з Десни або Дніпра до Оки і тим самим до басейну Волги. Отже, місцеположення Києва при впадінні Десни до Дніпра і д у ж е близько від гирла Прип'яті припадає на перехрестя найважливіших комунікацій, спрямованих з півдня на північ і з заходу на схід. Разом з тим необхідно відзначити і деякі сухопутні шляхи, що зв'язували Київ з такими районами, куди не було прямого водного шляху. Найголовніший з них Соляний і Залозний шляхи, виникнення яких напевно сягає в д у ж е давні часи. Соляний шлях вів з Києва до Прикарпаття, яке було центром соледобувної промисловості у східних слов'ян, в усякому разі ще в перші віки нашої ери: про це свідчать знахідки римських монет в древніх копальнях Солотвини [34, с. 136]. Залозним шляхом їздили «гречники», тобто купці, які торгували з греками (візантійцями). Він ішов на південь, в область Причорномор'я, до візантійських володінь (коли не до самої Візантії). Район Керчі (древньоруський Корчев) ще з часів раннього середньовіччя стає видатним центром, древньоруської залізоробної промисловості (про що свідчить його слов'янська назва, рівнозначна сучасному «місто ковалів»). Економічний розвиток Києва протягом VII—X ст. становить основу процесу виникнення міста, тобто перетворення групи сільських поселень в ремісничо-торговельний центр. На ж а л ь , археологічний матеріал поки що не дає можливості висвітлити це питання так докладно, як хотілося б. П е р е в а ж н а більшість археологічних об'єктів, розкопаних у найдавнішій частині Києва, відноситься до часів перед розгромом міста Батиєм, тобто до першої половини XIII ст.; древніші об'єкти були в більшості знищені к в а р т а л а м и XII—XIII ст., і лише місцями уціліли залишки стародавніх культурних шарів (наприклад, капище). Розкопки В. В. Хвойки, проведені на території найдавнішого городища, відкрили ряд ремісничих майстерень (ювелірної, склоробної і т. д.) [215, с. 71], але час існування їх припадає на період розквіту Київської Русі, коли цього городища вже не існувало. По суті, єдиним джерелом, на підставі якого можна судити про розвиток київського ремесла у більш ранні часи, є інвентар могильника [92, с. 372—373],— в тій мірі, в якій є підстави в в а ж а т и цей інвентар речами місцевого виробництва 9—236

(щодо більшості речей масового характеру це не викликає сумніву). Однак значення цього матеріалу в плані дослідження виробничої діяльності київських ремісників, звичайно, вимагає застережень. Н а й к р а щ е в матеріалах могильника представлене ювелірне виробництво: більшість прикрас, знайдених у похованнях, становила місцеві вироби. Ці знахідки (підвіски, сережки, пряжки, каблучки, декоративні бляшки і т. д.) свідчать про високий рівень професійної майстерності київських ювелірів. Технічна сторона ювелірної справи в другій половині І тисячоліття н. е. досягла чималого ступеню досконалості. Східнослов'янські майстри знали цілий ряд складних прийомів (зернь, скань, філігрань, інкрустація, позолота, що здійснювалася різними засобами, і т. д.). Матеріали, які характеризують рівень ювелірного ремесла в Києві кінця І тисячоліття н. е., разом з тим є важливим свідченням загального розвитку ремісничого виробництва у мешканців міста. Складніше стоїть справа з предметами озброєння, які, в свою чергу, показують досить високий ступінь розвитку ремісничого (залізоробного) виробництва. У відношенні принаймні частини з них можна припускати іноземне походження, хоча немає сумніву, що більшість речей була виготовлена в Києві. Говорячи про залізоробну справу в Києві кінця І тисячоліття н. е., згадаємо сліди залізоробного виробництва, виявлені на Подолі. За твердженням В. А. Богусевича, йому в 1950 р. пощастило виявити «заглиблення круглої форми діаметром близько 1,5 м, дно яких викладене товстим шаром глини, над яким знаходилося скупчення залізних шлаків і криць, а також куски вапна. Навколо була велика кількість деревного вугілля, сажі і трісок» [20, с. 45]. Ці заглиблення В. А. Богусевич в в а ж а є з а л и ш к а м и залізоплавильних горнів. Тоді ж було виявлено рештки споруди (навісу чи сараю), побудованого на чотирьох стовпах, з яким зв'язувались знахідки кусків залізного шлаку, вугілля і трісок, а т а к о ж типової кераміки IX—X ст. Ц я споруда, за думкою автора розкопок, теж зв'язана з залізоробним виробництвом. На жаль, описані об'єкти відзначаються надто поганою збереженістю і а ж ніяк не можуть похвалитися особливою ясністю. Тому наведені дані вимагають серйозної перевірки. Важливим матеріалом для висвітлення розвитку гончарства є посуд, який трапляється не лише в похованнях, але й в культурних шарах поселень. На кінець І тисячоліття н. е. в Києві зовсім виходить з ужитку посуд, виготовлений від руки, тобто посуд хатнього виробництва. Починаючи з IX ст. тут повністю панує гончарний посуд, тобто посуд масового, ремісничого виробництва, розрахованого на продаж. Цей факт підкреслює значення Києва як ремісничого центру. На периферійних поселеннях так званої роменської культури, наприклад, ліплений вільноруч посуд переважав у вжитку ще протягом усього X ст. Знахідки виробів з кістки, каменю, скла засвідчують наявність і цих галузей виробництва, хоча і серед них могли бути довізні предмети ^особливо скляні). 9—236

Треба сподіватися, що майбутні археологічні дослідження на території Києва, особливо на Подолі, який в часи Київської Русі був головним ремісничим районом міста, дозволять виявити і безпосередні залишки виробничих майстерень кінця І тисячоліття н. е. Наявність в топоніміці Києва д у ж е древніх імен, зв'язаних з ремісничою діяльністю (Гончарі, К о ж у м ' я к и ) , дає хороші перспективи в цьому відношенні: очевидно, в ж е в IX—X ст. окремі види ремесла концентрувалися в певних районах міста. Тому залишки гончарного ремесла у Києві слід шукати на схилах яру, названого Гончарами, так само, як залишки шкіряного виробництва — в районі Кожум'як. На жаль, саме ці райони поки що зовсім не привертали увагу археологів. Щ о стосується розвитку торговельної діяльності Знахідки монет мешканців Києва кінця І тисячоліття н. е., то велике VIII—X ст. . значення мають неодноразові знахідки іноземн и х — арабських і візантійських — монет, які траплялися в різних місцях древнішої, частини Києва. Порівняно менша кількість візантійських монет, знайдених в Києві (як і взагалі на східнослов'янських землях), пояснюється рівномірним торговельним балансом між Руссю і Візантією, внаслідок чого на Русь йшли не монети, а товари вжитку. Період V—VIII ст. у відношенні до Східної Європи вважається «періодом безгрошів'я». Після д у ж е інтенсивного припливу римських монет у перші століття нової ери на рубежі IV і V ст. надходження іноземної монети на східнослов'янські землі майже припиняється. Причиною цього була обстановка так званого переселення народів — широкого руху «варварських» племен і народів проти Римської імперії. Лише в V I I — V I I I ст. обстановка у Східній Європі починає поступово нормалізуватися, а в IX—X ст. зовнішня торгівля східних слов'ян, зокрема з Візантією і арабськими країнами, значно пожвавлюється, і це зразу відбивається на надходженні монет. Саме тому на території східних слов'ян знаходимо д у ж е багато римських монет, особливо II ст. н. е. і монет IX—X ст., тоді як монети III—IV і VIII ст. трапляються у нас значно менше, а V—VII ст. представлені лише поодинокими знахідками. Ц я картина знаходить своє відображення і в київських старожигностях. Однак серед київських знахідок римських монет д у ж е великий процент становлять монети III—IV ст., взагалі порівняно рідкі на наших землях. Ц е може бути свідченням не лише нормального розвитку київської торгівлі від II до V ст., але й певного підсилення її ближче до середини І тисячоліття н. е.: можна думати, що в IV ст. торгівля в Києві була розвинена більше, ніж у II ст. Не можна не згадати і ті знахідки монет V—VI ст., які відомі у Києві: монету Феодосія Великого, знайдену на Кудрявці, монету Євдоксії, знайдену на Подолі, монети Анастасія і Юстиніана І, знайдені на Замковій горі. Враховуючи особливу рідкість монет цього часу у Східній Європі, вони є надзвичайно важливим свідченням розвитку торгівлі в Києві в часи побудування найдавнішого Київського городища. 9—236

Знахідки монет VII—X ст. в Києві траплялися неодноразово, причому протягом названого часу добре помітне кількісне наростання, яке відбиває поступове підвищення ролі іноземної торгівлі в економічному житті мешканців міста. Зазначимо, що, з одного боку, більш ранні монети часто траплялися у складі кладів IX—X ст., що вказує на їх довге обертання протягом кількох століть. З другого боку, в Кигві майже немає кладів, які б містили лише монети X ст. (хоча такі клади траплялися в інших місцях Східної Європи). Це свідчить про тривалість процесу нагромадження скарбів і разом з тим пожвавленість торговельної діяльності в Києві протягом усього часу VIII—IX ст. Важливими є знахідки в районі Старого міста, де був центр Києва IX—X ст. На вул. В. Підвальній, на садибі І. А. Сікорського, в мідному казанку було знайдено 2930 срібних монет [139, с. 198, 253; 82, с. 97]. Більшість з них (2458) — дирхеми Аббасідської династії, карбовані між 749 і 900 р. Крім того, тут були 117 дирхемів Самонідської династії, карбовані в 900—907 pp., омейядський дирхем 708 р., одна істахрійська монета 745 p., монета тугдійського карбування 792 р. та п'ять варварських наслідувань аббасідським дирхемам [92, с. 122]. Отже, хоча клад і заритий не раніше початку X ст , але складається переважно з більш ранніх монет — а ж від початку VIII ст. Крім монет до складу знахідки входили шість золотих браслетів. В районі сучасної Урядової площі було знайдено п'ять монет, серед яких був і арабський дирхем, на жаль, точно не визначений [191, с. 39; 15, с. 14]. Поблизу Софійського собору була знайдена мідна візантійська монета імператора Іоанна Цімісхія (969—976 pp.) [213, с. 92; 15, с. 10]. В цьому ж районі знайдена була ще одна візантійська монета — золотий солід Константина VII і Романа II (945—959 pp.) [92, с. 125]. На вул. Чкалова, на садибі М. Ф. Біляшівського, була знайдена херсонська монета імператора Василія І (867—868 pp.) [15, с. 41]. Кілька раз арабські і візантійські монети траплялися в похованнях київського некрополя. Це були: а) самонідський дирхем, карбований в самому кінці IX ст. або на рубежі IX—X ст., при халіфі Ісмаїлі ібн-Ахматі [79, с. 131; 39, с. 137; 92, с. 143]\ б) два дирхеми, оброблені як привіски, з яких один був карбований в 905—906 pp., а другий залишився невизначеним через погану збереженість [92, с. 146—147]\ в) два срібні дирхеми, карбовані в 911—912 pp. (на одному з них було вушко для привішування, а другий мав дірку; на ньому був продряпаний хрест — цікавий факт, що свідчить про раннє проникнення християнства в Київ) [79, с. 128—129; 39, с. 138; 92, с. 174—176]-, г) ціле намисто з дирхемів (8 шт.) та сердолікових намистин; одна монета виявилась дуже потертою, а сім інших були самонідськими дирхемами, карбованими в 900— 923 pp. [92, с 178—182]\ д) візантійська монета — імітація золотого соліда імператорів Василія І та Константина (869—879 pp.), оброблена у вигляді привіски [79, с. 69; 39, с. 137]; е) шість арабських дирхемів Само9—236

нідської династії самого початку X ст.: один був карбований в 900 p., три при халіфі Насрі ібн-Ахматі, один становив варварське наслідування, а один залишився невизначеним [50, с. 145—146]\ є) візантійська мідна монета імператора Л ь в а VI (886—912 pp.) [53, с. 124—125]. Неодноразово т а к о ж траплялися знахідки арабських і візантійських монет на Замковій горі. Крім вже згадуваних монет Анастасія і Юстиніана І тут знайдений рідкісний за складом скарб монет IX—X ст., карбованих в Херсонесі. Д о складу його входило 28 монет імператорів Василія І (867—868 pp.), дві — Василія І і Константина (869—879), п'ять— Р о м а н а І (919—944), одна — Р о м а н а II (959—963) і одна — Нікіфора Фоки (963—969) [160, с. 146; 92, с. 125]. Чи не були ці монети вивезені з Херсонеса під час кримської епопеї Володимира Святославича? Але відсутність тут монет Василія II робить таке припущення малоімовірним: найпізніша монета, знайдена в кладі,— Нікіфора Фоки, відстоїть від часу походу Володимира на Корсунь більш як на 20 років. Тим часом торговельні зносини Києва з Херсонесом були в IX—X ст. досить тісними; херсонські монети і крім цього кладу траплялися в Києві та його околицях неодноразово. Тому імовірніше думати про торговельний спосіб надходження цих монет до Києва. У 1894 р. на Замковій горі була знайдена срібна візантійська монета, яка, на ж а л ь , залишилася невизначеною [92, с. 125]. З а описом на аверсі було зображення людської голови (очевидно, портрет імператор а ) , а на реверсі — візантійський хрест. Такі монети характерні для порівнюючи раннього часу, у зв'язку, з чим ця знахідка має великий інтерес. Під час розкопок 1940 р. на цій ж е горі був знайдений самонідський дирхем, карбований у 943 р. [160, с. 146]. У 1885 р. на горі за Воздвиженською церквою (тобто знову-таки на Замковій горі) було знайдено арабську срібну монету, яка, однак, з а л и ш а л а с я хронологічно невизначеною [83, с. 32\ 15, с. 42]. Як і в першій половині І тисячоліття н. е. велику роль в торговельному житті Києва VIII—X ст. відігравав Поділ. Тому і знахідки арабських та візантійських монет тут траплялися неодноразово, в тому числі і у вигляді кладів. Так, на кладовищі поблизу Іорданської церкви був знайдений клад, який містив 192 арабські монети (11 з них були оброблені як привіски), два срібні персні з зв'язаними кінцями, срібну привіску, прикрашену зерню, і кусок срібного дроту (можливо, теж монетний метал?) [46, с. 138—139; 15, с. 21—24]. Монети виявилися переважно самонідськими дирхемами, карбованими між 895 і 936 р. Л и ш е одна монета була тагерідського карбування 905—906 pp. Крім того, тут було 12 наслідувань дирхемам самаркандських Самонідів. В цьому ж районі, на вул. Фрунзе (садиба М а р р а ) , був знайдений' один з найцікавіших київських кладів VIII—IX ст. [II, с. 414]. Д о складу його входили переважно речі, а саме: скандінавська черепахоподібна фібула з срібла, кілька сережок, каблучок і привісок, а т а к о ж арабська монета, оброблена , у вигляді привіски — аббасідський дирхем каліфа А б у - Д ж а ф а р а ель-Мансура, карбований в 764 р. Цей клад, заритий, №

очевидно, в IX ст., інтересний тим, що тут пам'яткою зовнішніх зв'язків Києва виступає не лише монета, але й фібула скандінавського походження. На цій ж е садибі знайдена аббасідська монета 759 р. [118, с. 13; 92, с. 121]. У 1889 р. на Подолі був знайдений ще один великий клад арабських монет, які, на ж а л ь , залишилися невизначеними [15, с. 40]. У 1888 р. на Подолі (кол. садиба Іванішева) був знайдений невеликий клад з дев'яти візантійських монет [15, с. 49]. Ці монети були анонімними, у зв'язку з чим їх визначення утруднене; звичайно їх в в а ж а ю т ь монетами Іоанна Цімісхія (969—976 pp.). Подібна ж безіменна монета (очевидно, також Цімісхія) була знайдена у Кожум'яцькому яру, який безпосередньо примикає до Подолу [15, с. 40]. На території Братського монастиря в центральній частині Подолу було знайдено візантійську монету X ст. [83, с. 677]. Нарешті необхідно відзначити к л а д арабських монет, знайдений у 1845 р. в районі сучасної лікарні ім. П а в л о в а [169; 15, с. 10]. Він містив близько 200 арабських монет починаючи від VIII ст., але разом з тим і золотоординські монети, карбовані в Бухарі в 50-і роки XIII ст. Цей клад важливий з погляду історичної оцінки київських знахідок арабських монет- він був заритий в землю (чи, вірніше, не виритий з землі) з часи монгольського нашестя, але складався в основному з значно раніших монет. Це є свідченням тривалого обертання цих ранніх монет у східнослов'янському суспільстві, зокрема і у Києві. В районі вул. Фрунзе відомі також монетні знахідки в могилах. Так, в похованні, розкопаному поблизу пивного заводу (садиба Ріккерта) в кінці минулого століття, трапилися дві срібні візантійські монети, одна з яких була визначена як монета імператорів Романа І, Константина VII і Стефана (931—944 pp.) [14]. На садибі М а р р а виявлено згадуване вище поховання, в якому знайдено арабський дирхем, карбований у 759—760 pp. при халіфі А б у - Д ж а ф а р і аль-Мансурі. Цей дирхем мав вушко для привішування [5, с. 251—252; 6, с. 43]. Відзначимо також знахідку монети Константина Багрянородного (913—959) у дуже цікавому похованні купця, виявленому на високих кручах правого берега Дніпра над Подолом і Куренівкою (вул. Д о р о г о ж и ц ь к а ) [25, с. 7—8]. Дві важливі знахідки трапилися на Печерську. П е р ш а з них —великий клад арабських монет, знайдений ще в 1706 р. під час побудування Печерської фортеці [170, с 57; 15, с. 7]. Д о Петербурга було привезено з цього кладу 2380 монет, які, однак, не були визначені, а згодом потрапили до нумізматичного відділу Азіатського музею і там депаспортизувалися. Другий клад був знайдений біля Аскольдової могили при земляних роботах [118, с. 13; 92, с. 118—119]. Він нараховував кілька тисяч монет (дослідники оцінюють його склад по-різному, але сходяться на тому, що кількість дирхемів, що входили до нього, перевищувала тисячу екземплярів). Більшість монет з цього кладу загинула безслідно- лише близько 500 було визначено і стало надбанням науки. Найдавнішим серед них був дирхем Омейядської династії, карбований 9—236

у 746—747 pp. Д а л і йшли аббасідські дирхеми, карбовані у 771—891 pp.; дирхеми Тагерідів, биті в 862—878 pp.; дирхеми Самонідів, карбовані у 893—906 pp. Крім монет у кладі були виявлені і деякі речі,'зокрема два золотих витих браслети з потовщеними кінцями. Вміщувався клад у глиняному горщику, який був розбитий під час знахідки. В 1851 p. І. Фундуклей передав до мінц-кабінету Київського університету 25 дирхемів з кладу, знайденого у Києві. Оскільки їх хронологія (перша половина VIII — початок X ст.) [191, с. 28] збігається з хронологією щойно описаного кладу, існує думка, що йдеться про частину тієї ж таки знахідки [92, с. 119]. Але інші дослідники в в а ж а л и , що на початку 50-х років XIX ст. в Києві було знайдено два клади арабських монет [15, с. 12]. Знахідки в районі Печерська, треба думати, топографічно зв'язуються з поселенням, яке існувало тут ще від рубежу нової ери, а в VIII—X ст. перетворилося на приміське село Берестове. З числа монетних знахідок кінця І тисячоліття н. е., які трапилися в інших районах міста, відзначимо знахідку візантійського золотого соліда кінця X ст. в районі Бессарабки (Василія II та Константина VIII) [15, с. 39; 4, с. 35], а т а к о ж клад, знайдений в 1899 р. на колишній садибі Бродського в районі пізніших Липок, про який уже згадувалося. Втім, обидві ці- знахідки відносяться до дещо пізнішого часу, ніж всі описані раніше. Топографічно вони зв'язуються з літописним Кловом. Останньою знахідкою арабських монет в Києві були чотири дирхеми, карбовані у 809—810 pp. халіфом Аміном, знайдені в точніше не позначеному місці в 20-ті роки нашого віку під час прокладання підземних комунікацій [211, с. 290]. Отже, в своїй сукупності знахідки арабських і віКи1в Т зантійських монет VIII—X ст. на території Києва є г торговельним центр . .. г тт. досить численними. Цікаво порівняти їх з даними щодо знахідок римських монет. П р а в д а , статистичні викладки будуть д у ж е неточними, оскільки повне підрахування загальної кількості монет і навіть монетних знахідок, що трапилися на території Києва, як в одному, так і в другому випадку неможливе. Д у ж е часто маємо справу з надто схематичними повідомленнями, як наприклад: «неодноразово траплялися знахідки», «часто знаходять» і т. д.; особливо ж це стосується визначення кладів («великий клад», «декілька тисяч» і т. п.). Але такі неточності стосуються як ранніх, так і пізніх знахідок, тому їх порівняння все ж таки може бути корисним. Отже, на п'ять перших століть (І—V ст. н. е.) на територію Києва припадає не менш 40 знахідок кладів і окремих монет, які налічують близько 5—6 тис. римських монет, а на три останні століття (VIII—X ст.) припадає близько ЗО знахідок, які налічують понад 10,5—11 тис. арабських і візантійських монет, тобто вдвічі більше за майже вдвічі коротший час. Д о того ж підрахунки кількості римських монет є більш точними, ніж арабських. Справді, про клад, знайдений в 1951 p., відомо, що він нараховував 9—236

кілька тисяч монет, а це може означати і 2—3 тис. (як гадав Савельев; цю цифру беремо й ми;, але й 4—5 тис. і 5—6 тис. і т. д. Про клад, знайдений на Подолі в 1889 p., сказано лише, що він був великий (у відношенні до знахідок арабських монет це може означати т а к о ж кілька тисяч екземплярів), проте ми враховуємо лише мінімум в 100—200 монет. Отож, названі цифри щодо монет VIII—X ст. надто занижені, а в цьому випадку різниця буде ще помітнішою. Це свідчить про серйозне зростання київської торгівлі протягом середини і другої половини І тисячоліття н. е., яке стане ще очевиднішим, коли врахувати, що зовнішня торгівля слов'ян в кінці тисячоліття мала більш урівноважений баланс, внаслідок чого приплив іноземної монети в цей час був порівняно менший. Р а з о м з тим треба відзначити, що більша кількість монет V I I I — X ст., знайдених у Києві, припадає на меншу кількість знахідок, незважаючи на загальне зростання міського населення. Це свідчить про концентрацію монетної маси (а цим самим і торговельної діяльності) в руках певної частини населення Києва, тобто про д а л ь ш е поглиблення суспільного поділу праці; про початок виділення купецького прошарку, а т а к о ж про більший ступінь концентрації грошової форми багатства у окремих представників заможних верств суспільства. Зазначимо також, що знахідки римських монет траплялися в різних, часом д у ж е віддалених місцях (р-н Видубецького монастиря, долина р. Либеді, Пирогів, Китаєво і т. д.)", тоді як знахідки арабських і візантійських монет сконцентровані лише в м е ж а х основного ядра міста (Старокиївська гора, З а м к о в а гора, Поділ) і в районі Берестова. Ц е не можна пояснити інакше, як наслідком територіальної концентрації торгівлі в м е ж а х основної частини міста, хоча, звичайно, далеко не кожна знахідка монети безпосередньо зв'язана з торговельною діяльністю населення. Особливо це стосується знахідок у похованнях, де монети нерідко виступають у демонетизованому вигляді. Говорячи про виділення в Києві купецького прошарку, не можна не згадати про надзвичайно цікаве поховання одного з представників цього прошарку, досліджене ще в кінці минулого століття [25; 27, с. 20]. В 1882 р. на садибі київського археолога-аматора Т. В. Кібальчича (Дорогожицька вул., 40), яка знаходилась на плато високого корінного правого берега Дніпра, було виявлено поховання з трупопокладенням. При кістяку, який л е ж а в у глибокій (до 3 м) ямі, були знайдені дві мідні чашки і коромисло від терезів, дев'ять важків для них і поламана візантійська монета Константина Багрянородного. В а ж к и були залізні, але з поверхні обтягнуті бронзовою пластинкою. Очевидно, похований був людиною, в своїй діяльності, зв'язаною з торгівлею. Подібні поховання представників древньоруського купецтва відомі і в інших місцях (Пересопниця і ін.). М. К. Каргер, полемізуючи з В. Б. Антоновичем, який вважав, що знахідки арабських монет у Києві є свідченням широкої торгівлі між 9—236

столицею Русі і Туркестаном в VIII—X ст., твердить, що відомі сьогодні клади арабських монет у Києві зариті в X ст., а тому і повинні розглядатися, як свідчення торгівлі лише в цей час [92, с. 122—125]. Очевидно, шановний автор в в а ж а є , що монети, які потрапляли до Києва, обов'язково повинні були закопуватися в землю на другий день після привезення. Але такий погляд був би надто наївним. Без конкретної потреби монети в землю ніхто не закопував, і певний час вони знаходилися в сфері обертання (практично а ж до самої монгольської навали, як про це свідчить клад 1845 р.). У зв'язку з цим в а ж л и в о не те, що клади ці були зариті в X ст. (чи може ще пізніше?), а те, що в цих к л а д а х незмінно виступають монети V I I I — I X ст., які кількісно часто-густо переважають монети X ст. З нашої точки зору ця обставина може бути свідченням ранніх зв'язків Києва з халіфатом чи з землями, які знаходилися під впливом останнього, бо в а ж к о уявити собі, щоб всі ці монети могли потрапити до Києва лише протягом X ст. М о ж н а вважати, що міжнародна торгівля Києва в IX—X ст. була дуже інтенсивна. Уже в цей час в Києві постійно проживали іноземні купці. Рис. 26. Посудина салтівського типу Зокрема, назва урочища Угорське, з могильника, д о с л і д ж е н о г о на теризафіксована у зв'язку з подіями IX ст. торії Піонерського саду. [151, с. 20], можливо, означає слободу, заселену купцями з Угорщини. Деякі археологічні матеріали свідчать про певні зв'язки Києва з Хозарією. Так, в парку над Дніпром (кол. Купецький сад) було виявлено понад ЗО поховань з трупопокладенням (179). Кістяки л е ж а л и у випростаному стані, головою на захід; в деяких випадках були помітні рештки дерев'яних домовин. Речей було знайдено дуже мало: дві посудини, уламки кераміки з лінійним і хвилястим орнаментом, три шиферні пряслиця та кілька колечек з низькопробного срібла. Одна з посуд и н — типовий слов'янський горщик IX—X ст., прикрашений хвилястим і лінійним орнаментом, а друга — глечик, який нагадує кераміку салтівського типу. Він зроблений на гончарному крузі з добре обробленої глини коричневого кольору, з лощеною поверхнею і орнаментом у вигляді двох горизонтальних ліній, з'єднаних густими вертикальними лініями. Автор публікації висловлює думку, що ця посудина є «пам'яткою хозарського перебування в Києві» [179, с. 182], посилаючись на те, що давня топографія міста знає урочище «Хозари», яке локалізується десь в гирлі Почайни. 9—236

Поблизу Ірииинської церкви ще в 1874 р. виявлені поховання, серед яких були поховання в катакомбах. В числі речей, знайдених при небіжчиках, були два амфорних черепки з візантійськими клеймами, а т а к о ж срібна сережка, глиняне грузило, пряслиця з «рожевого та фіалкового сланцю» (тобто шиферні?), точильний брусок та шматок розпиляного оленячого рогу [154, с. 6; 95, с. 96—97]. Враховуючи обряд поховання в катакомбах, характерний для салтівської культури, можна припустити, що цей могильник н а л е ж а в вихідцям з Хозарії. Таким чином, на кінець І тисячоліття н. е. Київ перетворився на справді значний торговельно-ремісничий центр, який відігравав в економічному житті країни дуже помітну роль. В X ст. цей факт находить своє відображення в письмових джерелах. Константин Багрянородний підкреслює, що саме Київ був головним центром зовнішньої торгівлі, яку Русь провадила з іншими країнами, в тому числі з Візантією [Const. Аї, IX]. Арабські автори IX—X ст. добре знають Київ (Куябу) і руських купців, так чи інакше зв'язаних з Києвом. Договори Русі з греками, що мали забезпечити торговельні інтереси Русі на півдні, в районі Чорного моря, називають Київ на першому місці серед інших міст країни. Всі ці матеріали надто добре відомі, щоб на них зупинятися спеціально. Не може бути сумніву, що на кінець І тисячоліття н. е.— в IX—X ст.— Київ був у ж е не просто містом в справжньому розумінні цього слова, а найбільш значним і найбільш відомим торговельно-ремісничим центром у Східній Європі. Так був завершений процес перетворення найдавніших київських поселень у найбільше місто стародавньої Русі.

9—236

Розділ V ОБ'ЄДНАННЯ ДРЕВНЬОРУСЬКИХ

ЗЕМЕЛЬ

НАВКОЛО

КИЄВА

В IX ст. соціально-економічний розвиток східних слов'ян приводить до утворення у них класового, феодального суспільства і виникнення східнослов'янської державності. Радянська наука в в а ж а є IX ст. часом початку феодальної формації у східних слов'ян і історії першої східнослов'янської феодальної держави — Київської Русі, хоча в цей час її кордони ще не досягли максимальних масштабів. Процес об'єднання древньоруських земель мав однією з своїх сторін висунення і ствердження Києва як загальноруського політичного центру. В часі це збігається з завершенням процесу перетворення Києва у великий ремісничо-торговельний центр і становить іншу сторону розвитку Києва як міста. Тому без розгляду цієї сторони ранньої історії Києва проблема його виникнення не може дістати свого повного висвітлення. Процес виникнення древньоруського феодалізму . Норманізм розпочався ще задовго до. IX, . ст. Недарма г і антинорманізм „ „ . акад. т

rTT

Ь. Д . І реков називає період VI—VII ст. в історії східних слов'ян «напівпатріархальним-напівфеодальним» [55, с. 533]. Основу цього процесу становить виникнення феодальної власності на землю. Вже в VI—VII ст. можна говорити коли не про появу приватної земельної власності, то про панування приватного землеволодіння. Поступово земля проголошується власністю виникаючого феодального класу, який починає експлуатувати тих, хто цю землю обробляє, привласнюючи собі частину їхньої праці у вигляді данини. Однак уявлення про Русь IX—X ст., як про феодальну державу, очевидне для всіх радянських учених, зустрічає заперечення з боку деяких буржуазних істориків (Г. Вернадський, X. Яблоновський, Г. Штекль і ін. [40; 41; 231; 233]). Цей погляд кореспондує «теорії» про безкласовість древньої Русі, пропаговані й українською націоналістичною історіографією. Тим часом факти незаперечно показують, що процес утворення класів у східних слов'ян, розпочавшись десь в першій половині І тисячоліття н. е., на IX ст. в основному вже завершився утворенням феодальної системи суспільних відносин. Зокрема, матеріали з Києва і особливо викладені у попередньому розділі матеріали дружинного некрополя, 130-

ілюструють завершення цього процесу досить яскраво. В IX—X ст. Русь має вже всі ознаки ранньофеодального суспільства. Розподіл древньоруського суспільства на два антагоністичні класи — феодалів і феодально залежних селян — зробив необхідним і виникнення знаряддя, яке могло б забезпечити першим панування над другими. Цим знаряддям і була древньоруська держава. Питання про виникнення древньоруської держави ще понад 200 років тому стало предметом гарячої дискусії, яка в тій або іншій формі продовжується і в наші дні — дискусії між концепціями норманізму і антинорманізму. «Норманська теорія» виникла в першій половині XVIII ст. в, стінах Петербурзької академії наук, де провідна роль в той час належала німецьким ученим. Творцем норманізму слід вважати Г. 3. Байєра, але найбільш рішуче і крайнє формулювання ця «теорія» знайшла в дисертації Г. Ф. Міллера в 40-і роки XVIII ст. Як відомо, виступ Г. Ф. Міллера викликав гостре заперечення з боку прогресивної частини тодішніх російських учених і в першу чергу М. В. Ломоносова, якого можна вважати першим представником антинорманізму [112]. Починаючи з цього часу суперечки між прихильниками норманізму і антинорманізму проходять червоною ниткою через історіографію всього XIX і початку XX ст. Лише радянській науці завдяки принципово новій методологічній постановці питання про суть процесу утворення древньоруської держави • пощастило остаточно розбити основу норманської теорії і звільнити від неї нашу науку. В чому ж полягає суть теорії норманізму і яке відношення вона має до початкової історії Києва? Теоретичною підвалиною розвиненого норманізму стала сформульована І. Ф. Г. Еверсом, С. М. Соловйовим та К. Л. Кавеліним «теорія родового ладу» (чи «родового побуту»). Прибічники цієї теорії протиставляли родовий лад державному політичному устрою, вважаючи, що держава була принесена на Русь в середині IX ст., внаслідок норманського завоювання, причому правлячий шар древньоруського суспільства нібито складався виключно з норманяів або їх нащадків. Більше того, твердилося, що взагалі цей шар суспільства древньої Русі складався лише з княжого роду, який, власне, і держав усю політичну владу в своїх руках, розподіляючи її в той або інший спосіб між своїми членами. Звичайно, така концепція дуже добре узгоджувалася з класичним норманізмом, оскільки виставляла Київську державу як наслідок політичної творчості чужої норманської династії спочатку в Новгороді, а далі в Києві. Але ця концепція знаходила протиріччя в початковій історії Києва, яка показувала наявність певної політичної організації на Русі задовго до першої появи тут норманнів-вікінгів. З літописних текстів випливало, що Рюрикова династія була аж ніяк не першою князівською династією на Русі, що норманни, про яких йдеться у літописній традиції, з'явилися на готове. У зв'язку з цим і виникла нігілістична тенден9*

131

ція (вперше чітко сформульована тим же С. М. Соловйовим [186, с. 94— 95]) взагалі відкидати літописні відомості про перших київських князів і заснування Києва; проголосити літописну легенду «етимологічним міфом». У зв'язку з цим історію Києва.починали від Аскольда і Діра, норманське походження яких, звичайно, ні в кого з прибічників норманізму не викликало ніякого сумніву. Тим часом наукова неспроможність норманської теорії походження древньоруської держави зараз стала цілком очевидною. Дослідженнями радянських істориків і передових учених інших країн встановлено, що древньоруська держава утворилася внаслідок тривалого і незалежного від зовнішніх впливів внутрішнього розвитку східнослов'янських племен,. внаслідок розкладу у них первіснообщинного ладу і виникнення класових відносин. Однак норманська концепція і зараз знаходить підтримку серед представників реакційної буржуазної історіографії. Норманські погляди обстоюють Г. Вернадський, Г. Пашкевич, М. Таубе, А. Стендер-Петерсен і багато інших авторів [40; 41; 144; 189; 190; 194]. Характерною ознакою концепцій цих авторів є те, що всі вони змушені так чи інакше рахуватися з досягненнями радянської науки і у зв'язку з цим роблять окремі поступки у другорядних питаннях, аби зберегти головну тезу. У зв'язку з цим питання про роль Києва як майбутнього центру Київської Русі, в процесі виникнення древньоруської держави, набуває особливої актуальності. . р Початок процесу генезису класового суспільства і держави у східних слов'ян припадає на першу половину і середину І тисячоліття н. е. — на так званий антський період [132]. З повідомлень письмових джерел (переважно, візантійських) відомо, що анти мали досить сильну політичну організацію, здатну, між іншим, виставляти війська в кілька десятків тисяч і навіть 100 000 воїнів [Men., 247]. На чолі політичної організації антів стояли царі (рекси), частина з яких відома по іменах. Так, в IV ст. знаємо антського царя Божа, який вів уперту боротьбу з експансією готів [JorcL, 247]. Багато повідомлень про антських і склавінських царів і вельмож знаходимо в пам'ятках середини І тисячоліття н. е. Так, знаємо царя ('Р"<]|) Мусокія, який, за свідченням Феофілакта Сімокатти [Theoph. Sim., VI, 9, 1], мав своїх підданих; Ардагаста [Theoph. Sim., VI, 7, 1—5], який правив своєю країною; склавінського царя Даврита [Men., 248], влада якого була настільки міцною, що аварський каганат — одна з найбільш сильних воєнно-політичних державних організацій у Східній Європі в VI—VII с т . — н е міг справитися з ним. Менандр називає антського дипломата Межаміра, одночасно підкреслюючи його родинні (тобто династичні) зв'язки з іншими діячами, — Келагастом та Ідарієм, треба думати, добре відомими читачам VI CT. [Men., 247], і т. д. Антське політичне об'єднання було безпосереднім попередником 132-

майбутньої Русі, і саме в ньому треба шукати корені древньоруської державності. Отож, не в середині IX ст., з приходом норманнів, починається історія древньоруської держави, а принаймні на 4—5 віків раніше і не в міфічній норманській колонізації, а в сфері внутрішнього розвитку самих східних слов'ян. Кінець V — початок VII ст. був періодом досить бурхливим в історії східнослов'янських племен. Перша половина VI ст. ознаменувалася початком широкого руху антів і склавінів проти Візантійської імперії, який був складового частиною загальної боротьби «варварських» племен проти рабовласницького світу. Починаючи від другого десятиліття VI ст. слов'яни ведуть активний наступ на Візантію, здійснюють широку колонізацію північної частини Балканського півострова; з'являються на Пелопоннесі, засновують окремі колонії в Малій Азії, в Сірії і т. д. Все це, звичайно, приводить до значного відпливу слов'янського населення на південь, на територію імперії. Але від 568 р. колонізаційний рух слов'ян був ускладнений аварською навалою і початком упертих слов'яно-аварських війн, що продовжувалися до середини VII ст. і дуже тяжко відбилися на становищі слов'ян. Очевидно, анти зуміли відстояти свою незалежність, але були настільки виснажені, що їх політичне об'єднання фактично розпалося. Тяжкий характер слов'яно-аварських війн відзначено як в іноземних (Менандр, Феофілакт, Фредегар та ін.), так і в древньоруських джерелах, — в «Повісті временних літ», де говориться про «примучування» обрами дулібів [с. 14]. Дуліби разом з білими хорватами були порубіжними племенами і першими приймали на себе удари аварів, які осіли в Карпатській котлрвині, на території сучасної Угорщини і Словаччини. Значна частина хорватів змушена була навіть взагалі покинути свої насиджені місця і під тиском загарбників переселитися на південний захід — в область сучасної Хорватії. Дуліби ж залишилися на місці, але зазнали жорстоких

УТИСКІВ:

В зв'язку з цими подіями в становищі східнослов'янських земель відбуваються істотні зміни. До VI—VII ст. найбільш розвиненими могли вважатися, землі Поділля і Південної Волині, найкраще зв'язані з античним світом через басейн . Дністра. В середині VII ст. саме цей район зазнав найбільшого спустошення. Центр суспільного життя перемістився на схід — до Середньої Наддніпрянщини, але не в порубіжні із степом райони, що також, мабуть, потерпіли від кочовиків, а ближче до лісової смуги, тобто в район Київщини у вузькому розумінні слова. Саме в цей складний для східних слов'ян період було збудоване найдавніше Київське городище — політичний центр середньодніпровських полян. То ж не дивно, що саме йому ходом-подій була визначена роль центру притяжіння буквально починаючи від самого його побудування. На місце розбитого антського політичного об'єднання приходить нове, більш широке, відоме під назвою Русь. 133-

А. Н. Насонов поставив питання про те, що початкову Русь VI— IX ст. територіально не можна ототожнювати, з Руссю X—XIII ст., бо «цей термін («Руська земля», «Русь»), який дістав загальноруського значення, спочатку відносився до території південно-руської землі» [133, с. 7]. Ця думка була підтримана і розвинута Б. О. Рибаковим на підставі вже не лише літописних, але й археологічних джерел. Терміни «Русь», «Руська земля» в літописах мають подвійний зміст: з одного боку, вони означають всі східнослов'янські землі (Русь в широкому розумінні слова), а з другого — лише південну частину цих земель — Київщину і прилеглі райони (Русь у вузькому розумінні слова) [212]. Дуже часто літописні тексти протиставляють Русь багатьом областям і окремим містам древньоруської держави. Так, наприклад, часто говориться про поїздки на Русь з Новгорода, Смоленська, Галича і т. д. Якщо звести до єдиної системи такі місця, то за межами Русі у вузькому розумінні слова опиняться Новгород, Володимир-на-Клязьмі, Ростов, Суздаль, Рязань, Смоленськ, Полоцьк, Галич, Володимир-Волинський, а також області в'ятичів, радимичів, деревлян [161, с. 28—29]. Одним словом, Русь у вузькому розумінні слова — це територія Середньої Наддніпрянщини з містами Києвом, Черніговом і Переяславом. Цей факт є пережитком доби, коли східнослов'янські землі ще не були об'єднані в єдиній державі. Більш того, Б. О. Рибаков, зіставляючи свідчення письмових джерел, археологічні матеріали і дані топоніміки, прийшов до висновку, що найдавніше ядро Русі було ще вужчим і територіально охоплювало лише порівняно невеликий трикутник між районом Києва і Пороссям [161]. Археологічним еквівалентом Русі у вузькому розумінні слова Б. О. Рибаков вважає так звану культуру пальчатих фібул VI—VII ст., до недавнього часу відому нам на підставі характерного комплексу ювелірних виробів. Лише зараз, внаслідок розкопок, проведених на Пастирському городищі і в деяких інших місцях, можна пов'язати «комплекс пальчатих фібул» з певним типом археологічних пам'яток, який дуже тісно зв'язаний з черняхівською культурою і становить її генетичне продовження. Так проблема ранньої Русі набуває свого археологічного обгрунтування. Як ми вже знаємо з попередніх розділів, «культура пальчатих фібул», представлена і на території Києва; за кількістю ювелірних виробів цього типу Київ займає одне з перших місць. Значення центру Русі знаходить в цьому свій безпосередній вираз: знахідки ці набувають особливого значення, коли ми звертаємось до політичної сторони справи. «И по сих братьи (Кию, Щеку і Хориву. — М. Б.) Полянське держати почаша род их княженье в полях, а в декнязівство ревлях свое, а дреговичи свое, а словени своє в Новегороде, а другое на Полоте, иже полочане. От них же кривичи, иже седят на верх Волги, и на верх Двины и на верх Днепра, их же град есть Смоленск; туде бо седять кривичи. Тоже север от них» [151, с. 13]. В цих словах бачимо характеристику того суспільного устрою, який 134

утворився у східних слов'ян в VII—VIII ст. (у післяаварські часи), а саме: наявність тут кількох міжплемінних об'єднань, відомих нам як літописні «племена», хоча цей термін можна застосовувати лише в дуже умовному плані (насправді це були великі територіальні об'єднання, до складу яких входило по декілька союзів племен). Всього таких об'єднань в другій половині І тисячоліття н. е. було, як бачимо, шість: полянське, або руське (пор. заяву літописця: «поляне, яже ныне зовомая Русь» [151, с. 21]), древлянське, дреговицьке, ільменське, кривицьке (Полоцьке), сіверянське. Поза цим списком лишилися радимичі і в'ятичі, очевидно, через те, що автор «Повісті временних літ» вважав їх західними слов'янами [с. 14], і так звана південно-західна група племен (уличі, тиверці, дуліби, хорвати, волиняни, бужани), яка, мабуть, входила до складу полянського об'єднання. Київ був центром полянського об'єднання, яке є всі підстави називати Полянським князівством: адже літописна традиція так уперто називає Кия полянським князем. Не знаємо, які саме землі входили до складу володінь Кия; чи вони обмежувалися тільки власне полянськими землями (може навіть лише їх наддніпрянською частиною?), чи вже в той час розпочався поступовий процес об'єднання древньоруських земель довкола Києва. Цікавим є натяк на відносини Кия з древлянами, наявний в деяких варіантах літописної легенди. Не можемо прийняти версії пізнього новгородського літописання про те, що древляни нібито наймали Кия і його братів (51, с. 69—70). Зведення київського князя до рівня звичайного найманця дуже добре узгоджувалося б з властивою новгородському літописанню тенденцією щодо всілякого приниження південної столиці Русі, однак не знаходить ніяких підтверджень. Скоріше йдеться про сутички між київськими (полянськими) і древлянськими князями за владу чи може за землі десь в прикордонних районах. Недарма «Повість временних літ»; відбиваючи київську тенденцію, відзначає, що поляни «по сих же летех, по смерти братье сея быша обидимы древлями и инеми околними» [с. 16]. Цікаво, що тут крім древлян згадуються і інші «окольні», тобто, сусіди: очевидно, політичне суперництво у полян виникло не лише з древлянами. Полянське князівство з територією в межах Київщини і Поросся (за Б. О. Рибаковим -— початкове ядро Русі) становило перший етап у політичному піднесенні Києва як державного центру східних слов'ян. Хронологічно цей етап припадає на VI—VII ст. Дальшим кроком в цьому процесі було висунення Києва як центру усієї південної Русі (Русь у вузькому розумінні слова А. Н. Насонова та Б. О. Рибакова). Як відбувався цей крок, залишається неясним через повну відсутність джерел. Маємо лише відомості про фінал цього стрибка: в IX ст. Київ виступає як один з трьох центрів Русі, навколо яких були об'єднані усі основні древньоруські землі. Відомості про це знаходимо у арабських письменників, які засвідчують наявність трьох центрів Русі: Куяби, Славії, Арсанії. Найголовнішим серед цих джерел є свідчення арабського письмен135-

ника першої половини X ст. Істахрі: «Руси складаються з трьох племен, з яких одне ближче до Булгара, а цар його живе в місті, що називається Куяба, яке місто більше Булгара; друге плем'я називають Славія, а ще плем'я називають Арсанія, а цар його знаходиться в Арсі. Купці прибувають в Куябу» [49, с. 193]. Майже дослівно ці відомості повторює Ібн-Хаукаль, який також жив в X ст. [49, с. 120—121]. Значно пізніше про три центри Рус згадує Ідрісі — автор XII ст. [165]. Три центри Русі, про які говориться в названих пам'ятках, являли собою політичні об'єднання багатьох племен, а не племена навіть в тому розумінні, в якому цей термін вживається у літопису. Це підтверджується кількістю центрів: три — тоді як ми знаємо, що літописних «племен» було значно більше. Отже, етап об'єднання Русі, відбитий в творах Істахрі та Ібн-Хаукаля, показує більш високий ступінь цього процесу. Час написання «Книги кліматів» Істахрі (яка, очевидно, була джерелом і для Ібн-Хаукаля) 1 припадає на середину X ст., але наведені в ній відомості щодо руських земель, в тому числі і про три центри, стосуються більш древнього часу. В часи Ігоря трьох центрів як окремих політичних організмів уже не існувало. Отже, йдеться про етап, проміжний між епохою Кия і літописних «племен» як самостійних суспільнополітичних одиниць і епохою, коли Русь завершувала своє об'єднання. Найбільші суперечки серед дослідників викликає локалізація третього центру — Арсанії, або Артанії, яку вміщували то в області пізнішої руської Тмуторокані [85, 143], то в області Рязанської землі [129], то на Уралі [217].і т. д. Що ж до Куяби і Славії, то в першому випадку мається на увазі Київ, а в другому — Новгород, йдеться про центри південної Русі (або Русі у вузькому розумінні слова) і північної Русі. Отже, картина, відбита в повідомленнях арабських письменників, відображає другий етап в процесі консолідації східнослов'янських земель: замість шести первинних об'єднань, відомих, як літописні племена, з'являються два великі об'єднання — північна і південна Русь, Київ і Новгород, що концентрують навколо себе всі основні руські землі. На жаль, в нашому розпорядженні немає жодних точних відомостей щодо кордонів цих об'єднань. Тому можемо лише догадуватися, що до складу південного об'єднання входили землі полян, сіверян, древлян (можливо, частково). Розширення географічного змісту терміна «Русь» було відображенням територіального розширення влади Києва на всю Середню Наддніпрянщину і ще ширше. Саме в цьому становищі і застає Київ письмова історія. . Починаючи від 852 р. виклад в «Повісті временних скольд і дір роками. Згадка про похід Русі л - т>> в е д е т ь с я з а на Константинополь в 852 р. — перший факт древньоруської історії, відомості про який літописець зумів знайти у візантійських джерелах. 1 Існує д у м к а , щ о Істахрі, в свою чергу, запозичив м а т е р і а л и у письменника кінця IX ст. Д ж е й х а н і , твори якого до нас не дійшли.

136-

Рис. 28. Х о з а р с ь к а д а н и н а (мініатюра з Кенігсберзького літопису).

Рис. 29. Аскольд і Д і р

(мініатюра з Кенігсберзького літопису).

Але перше десятиліття порічного розпису (852—862 pp.) не містить жодних конкретних даних з руської історії, крім непевного повідомлення про данину, яку чудь, меря, весь, кривичі і ільменські словене платили варягам, а поляни, сіверяни і в'ятичі — хозарам. 862 рік — перший рік, точно зафіксований в хронології древнього Києва; до цього року відноситься повідомлення про першу точно датовану подію в історії міста. «Повість временних літ» розповідає: «И бяста у него (Рюрика. — М. Б.) два мужа не племени его, но боярина, и та испросистася ко Царюгороду с родом своим. И поидоста по Днепру, и йдуче мимо и узреста на горе градок. И упрошаста и реста: «Чий се градок?» Они же реша: «Была суть 3 братья, Кий, Щек, Хорта, иже сделаша градоко сь, и изгибоша, и мы седим род их платяче дань козаром». Аскольд же и Дир остаста в граде семь, и многи варяги съвокуписта, и начаста владети польскою землею, Рюрику же княжашу в Новегороде» [с, 18—19]. Отже, згідно з наведеним повідомленням, до 862 р. відноситься кінець династії Кия; в цьому році влада нібито була захоплена норманнами, боярами Рюрика — Аскольдом і Діром. Однак точність передачі подій літописцем викликає дуже серйозні сумніви. Характер викладу тут безпосередньо пов'язаний з загальною наївно-норманістичною концепцією, властивою для тієї редакції «Повісті временних літ», яка дійшла до нас. Теза про захоплення Києва норманнами становить суттєву частину загального погляду на початки історії древньої Русі, як вони уявлялися древньоруському публіцисту. Звідси — проголошення Аскольда і Діра «боярами Рюрика», звідси і дата (862 p.), приурочена до часу легендарного закликання. Недарма норманістична література беззастережно вважає цей рік справжнім початком історії Києва взагалі. Але порівняння різних за походженням джерел приводить до переконання, що ця розповідь являє собою зовсім не таке джерело, в якому можна покладатися на кожну літеру. Скоріше навпаки. Версія, викладена в «Повісті временних літ», набула в древньоруському літописанні поширення лише в тих зводах, які так чи інакше становлять традицію «Повісті временних літ». Але поряд з цією існували й інші версії, які, однак, були з тих чи інших причин відхилені офіційним літописанням. Так, в Ніконовському зводі повідомляється про участь Аскольда і Діра в поході Русі на Константинополь, який «Повість временних літ» відносить до 852 р. [157, с. 7; 151, с. 17]. Звідси виходило б, що Аскольд і Дір князювали в Києві задовго до 862 р. Зазначимо, що Ніконовський літопис взагалі нічого не знає про зв'язки Аскольда і Діра з Рюриком і його оточенням: навпаки, тут знаходимо дуже цікаве повідомлення про те, що коли Рюрик після смерті своїх братів почав роздавати землі мужам з свого оточення, і в тому числі Полоцьк, то «того же лета воеваша Асколд и Дир Полочан и много зла сьтвориша» [с. 9]. Чи не слід бачити тут початок суперництва між Києвом і Новгородом за владу над іншими землями? 138-

Отож, існувала і така версія, згідно з якою Аскольд і Дір були не варяги, але місцеві князі. Вона чітко викладена в творі Длугоша, який користувався древньоруськими літописами, що до нас не дійшли. Длугош пише: «Після смерті Кия, Щека і Корева їх діти і нащадки по прямій лінії панували над рутенами (Руссю. — М. Б.) на протязі багатьох літ.. Нарешті спадщина перейшла до двох рідних братів — Аскольда і Діра, які залишилися (князювати) в Києві, тоді як багато інших з народу Рутенів, що через величезне зростання населення шукали собі нових місць для жительства, будучи незадоволені їх зверхністю, запросили від варягів трьох князів, бо не могли дійти згоди щодо обрання когось з свого середовища. Перший з цих (князів) по імені Рурек сів в Новгороді, другий — Синев — в Білім озері; третій — Трувор — у Зборську» [66, с. 48]. Отже, за Длугошем, Аскольд і Дір не лише руські (тобто слов'яни) за походженням, але й прямі нащадки Кия, Щека і Хорива, законні спадкоємці влади в Києві, яким треба було не захоплювати владу в Києві, а берегти її від зазіхань північної Русі, що запросила до князювання варязьких князів. Згідно з дальшою розповіддю Длугоша, Аскольд і Дір загинули від руки Ігоря — сина Рюрика, після чого в Києві утвердилася династія Рюриковичів. Цей же варіант знаходимо у Стрийковського: «Коли в Русі, що лежить на півдні, Аскольд і Дір, нащадки Кия, в Київському князівстві панували, народи руські широко розмножилися на північних і східних землях» [192, с. 113]. Очевидно, звідси такий варіант потрапив і на сторінки київського «Синопсису», який теж вважає Аскольда і Діра прямими нащадками Кия [с. 27]. В деяких древньоруських літописах знаходимо компромісну точку зору, що виникла як намагання примирити Длугоша з «Повістю временних літ». Згідно з цією позицією, Аскольд і Дір були слов'янами і нащадками Кия, але належали до безпосереднього оточення Рюрика [51,. с. 127—129]. Інші дані джерел також суперечать думці про варязьке походження Аскольда і Діра і про насильницьке захоплення ними влади в Києві Зокрема, Дір був відомий арабському письменнику X ст. Масуді, який цілком певно називає його слов'янським царем [49, с. 137]. Одним з основних аргументів норманісті'в, як відомо, є скандінавський характер деяких імен древньоруських князів та дружинників IX—X ст. (Рюрик, Олег, Ольга, Ігор і ін.); але пояснити імена Аскольда і Діра як норманські не вдається. Все це дає підстави вважати Аскольда і Діра представниками місцевої, слов'янської (полянської) династії, що князювала в Києві до його захоплення Олегом. Уважний розгляд літописних відомостей приводить до думки, що Аскольд і Дір не були сучасниками. Не говорячи вже про те, що важко уявити собі одночасне князювання двох осіб в одному центрі, але й деякі інші деталі наявних відомостей змушують серйозно замислитись в цьому напрямку. Дійсно, згідно з повідомленнями джерел, вони були вбиті 139-

одночасно Олегом (або Ігорем), в одному місці — на південь від Києва. Але на місці убивства знаходилася лише могила одного Аскольда (звідки і сьогоднішня назва урочища—• Аскольдова могила). Натомість могила Діра була в самому Києві — там, де в часи Ярослава була збудована церква св. Ірини, тобто на території дружинного некрополя [151, с. 20]. Чим же можна пояснити, що одного з двох забитих братів ховають на місці загибелі, а другого переносять за кілька кілометрів під стіни міста і ховають на кладовищі, де були могили й інших представників київської суспільної верхівки? Оскільки Аскольд названий на першому місці, думка про те, що Діру було виявлено більше уваги як старшому брату, виключається. Тому повну рацію мають дослідники, які вважають, що у 882 р. був убитий лише один Аскольд, а Дір, притягнений сюди з якихось спеціальних міркувань, в дійсності мав правити або до, або після Аскольда. Щодо останнього питання думки дослідників розходяться: одні вважають Аскольда попередником. Діра, інші — навпаки. Але оскільки розпис київських князів починаючи від Олега відомий цілком повно, вважаємо єдино можливою думкою, що Дір правив до Аскольда і в 882 p., коли Київ був захоплений Олегом, уже лежав під курганом на Старокиївському плато. Підтвердження цьому бачимо і в повідомленні Масуді, який знає тільки одного Діра. Не виключено, що версія про одночасне правління і одночасну загибель Аскольда і Діра виникла на підставі болгарського перекладу «Хроніки» Георгія Амартола, поширеній на Русі, де Аскольд і Дір об'єднані як організатори походу 866 р. Якщо б хто побачив в цій заяві протиріччя нашій тезі про різночасність князювання Аскольда і Діра, посилаючись на достовірність Амартола, то скажемо, що можливо обидва брати дійсно брали участь в поході, але князем на той час був старший — Дір, а Аскольд виступав лише як співучасник; але від 866 р. до 882 р. пройшло 16 років; за цей час Дір міг вмерти, а Аскольд — заступити його на київському престолі. Лише намагання пізнішого літописця привести відомі йому факти у відповідність з створеною ним історичною концепцією про закликання варягів обумовило їх поєднання в одних і тих самих хронологічних рамках. Початок третього, остаточного етапу в об'єднанні всієї Русі в одній древньоруській державі з центром в Києві зв'язаний з іменем Олега. Звичайно, не можна думати, що остаточне об'єднання древньоруських земель навколо Києва відбулося внаслідок волі конкретних осіб (Олега та його спадкоємців). Цей процес був наслідком цілком об'єктивних причин, зв'язаних з соціально-економічним розвитком східнослов'янського суспільства, з переходом його до державного устрою. Це було історичною необхідністю, і централізаторська політика київських князів X ст. знаходилась повністю в руслі об'єктивної закономірності, що й обумовило її успішну реалізацію. «Повість временних літ» так розповідає про цю подію: «Поиде — 140-

Рис. ЗО. Убивство Аскольда і Д і р а

(мініатюра з Кенігсберзького літопису).

Олег, поим воя многи, варяги, чюдь, словени, мерю, весь, кривичи, и приде к Смоленську съ кривичи, и прия град, и посади мужъ свои. И придоста к горам к киевьским, и уведа Олег, яко Оскольд и Дир княжита, и похорони вой в лодьях, а другия назади остави, а сам приде, нося Игоря детьска. И приплу под Угорьское, похоронив вой своя, и приела ко Асколду и Дирови, глаголя, яко «Гость еемь, и идем в Греки от Олга и от Игоря княжича. Д а придета к нам к родом своим». Асколд же и Дир придоста, и выскакаша все прочии из лодья, и рече Олег Асколду и Дирови: «Вы неста князя, ни рода княжа, но аз еемь роду княжа», и вынесоша Игоря: «А се есть сын Рюриков». И убиша Асколда и Дира, и несоша на гору, и погребоша и на горе, еже ся ныне зоветь Угорьское, кде ныне Олъмин двор; на той могиле поставил Олъма церковь святого Николу; а Дирова могила за святою Ориною. И седе Олег княжа в Киеве, и рече Олег: «Се буди мати градом русьским». И беша у него варязи и словени и прочи прозвашася русью. Се же Олег нача городы ставити, и устави дани словеном, кривичем и мери, и устави варягом дань даяти от Новагорода гривен 300 на лето, мира деля, еже до смерти Ярославле даяше варягом» [151, с. 20]. В цій розповіді знаходимо чимало легендарного; сама подія убивства Аскольда і Діра подається в типових формах народної поезії. Неправдоподібним є приїзд Олега, що видавав себе за купця, до Києва. Само собою зрозуміло, прибуття великого війська по Дніпру зверху (мимо Вишгорода, який був північним форпостом міста) не могло б лишитися непомітним для киян. Зовсім неясною виглядає метушня Олега під Києвом: прибувши зверху і заховавши більшу частину воїнів у човнах, він явився під місто, несучи Ігоря (для того, щоб пред'явити його 141

киянам як князя?); але зразу ж після цього йде повідомлення про те, що він проплив мимо Києва і зупинився під Угорським. Там він знову заховав воїнів у човни і знову поніс Ігоря до міста, назустріч Аскольду і Діру. Ця двократність приготувань Олега (один раз недоїжджаючи Києва, другий — минувши його) сама по собі викликає настороженість: очевидно, літописець з'єднав різні варіанти переказів, хоч і не дуже вдало. Так само неправдоподібною здається і поведінка Аскольда і Діра в цій ситуації. Вони були особами досить високими — володарями найбільшого центру Середньої Наддніпрянщини; звичайний купець, яким назвався Олег, навряд чи міг розраховувати на якусь особливу увагу з їхньої сторони. Тим менш імовірно, щоб вони спеціально вийшли з міста назустріч невідомому їм безрідному купцеві, та ще без охорони, без війська, як в цьому нас прагне переконати літописець. Якщо віднестися до цієї розповіді серйозно, доведеться визнати Олега людиною дуже наївною, коли він міг сподіватися досягти своєї мети таким грубим способом, а поведінку Аскольда і Діра надто легковажною. Тому літописна розповідь про захоплення Києва Олегом вимагає до себе дуже обережного ставлення. Зазначимо, що й інші деталі біографії Олега мають теж легендарний характер. Згадаємо епізоди про постановку кораблів на колеса під час походу на Візантію в 907 р.; про спробу греків отруїти руського князя, про смерть Олега від змії, що жила в черепі його улюбленого коня, і т. д. В літературі давно вже поширена думка про те, що постать Олега взагалі має епічний, а не історичний характер [214J. Однак при всьому тому вважаємо, що перекази про Олега мають в основі своїй таке ж точно реальне історичне ядро, як і легенда про Кия, Щека, Хорива. Сам факт виникнення цих легенд був. обумовлений реальною діяльністю Олега. І якщо зважити на те, чим саме Олег заслужив таку увагу в народній пам'яті, то крізь безумовні нашарування фольклорного характеру перед нами постане фігура князя — об'єднувача руських земель навколо Києва. Захоплення Олегом Києва означало зміну династії на київському престолі, знищення династії Кия і утвердження династії Рюрика. Якщо взяти під сумнів цей факт, тоді літописна версія взагалі втратить всякий сенс, навіть сенс самого свого існування. Адже легенда про. узурпацію влади Аскольдом і Діром, про хитрощі Олега під Києвом, пред'явлення Ігоря киянам як законного руського князя і т. д. має на меті лише одне: виправдати захоплення Олегом влади в Києві і тим самим обгрунтувати права дому Рюриковичів на київський великокнязівський престол. Крім того, знаходимо в літописах і деякі інші деталі, які становлять спеціальний інтерес. До них відноситься, наприклад, заява про будівництво городів і регламентацію данини; в цих заходах, безперечно, відбивається адміністративно-організаторська діяльність Олега, спрямована на посилення і забезпечення його влади після захоплення Києва. Але 142-

Hniuftfti tayuf : Рис. 31. Похід на Ц а р г о р о д

пмттйт^М

(мініатюра з Кенігсберзького

літопису).

найбільш важливими є дані щодо територіального поширення влади Олега. Вирушаючи в похід 882 р., Олег мав під собою, крім варягів, два слов'янських «племені» — новгородських словен та кривичів і деякі неслов'янські племена (чудь, меря і весь). Захоплення Києва дало йому владу над полянами; але інші «племена», які на той час визнавали зверхність Києва (не кажучи вже про тих, що платили данину хозарам), підкорилися його владі далеко не одразу. В усякому разі наступні літописні рядки рисують діяльність Олега, спрямовану на підкорення інших «племен». Під 883 роком читаємо: «Поча Олег воевати деревляны и примучив а, имаше на них дань по черне куне. В лето 6392 (884). Иде Олег на северяне, и победи северяны, и възложи на нь дань лепьку, и не даст им козаром дани платити речь «Аз им противен, а вам не чему». В лето 6393 (885). Посла к радимичам, рька: «Кому дань даете?» Они же реша: «Козаром». И рече им Олег: «Не дайте козаром, но мне дайте». И въдаша Ольгови по щьлягу яко же и козаром даяху. И бе обладая Олег поляны и древляны, и северяны, и радимичи, а с уличи и тиверцы имяше рать» [151, с. 20—21]. Таким чином, влада Олега була поширена ще на чотири великі «племені» — полян, древлян, сіверян і радимичів; поза його владою залишилися дреговичі і в'ятичі; так само, треба думати, безрезультатно закінчилася і спроба підкорити уличів і тиверців. Але під 907 р. в розповіді про збори Олега у похід на Візантію дізнаємося, що на той час йому 143-

підкорялись словени, кривичі, поляни, древляни, радимичі, сіверяни, в'ятичі, хорвати, дуліби, тиверці, а також неслов'янська чудь [151, с. 23]. Коли всі ці «племена» були включені до складу Русі — не знаємо. Централізаторська діяльність Олега натикалася на протидію з боку хозарів; однак достовірність і цієї заяви викликає певні сумніви. Б. О. Рибаков, наприклад, вважає, що повідомлення «Повісті временних літ» про звільнення деяких племен від хозарської данини Олегом належить до тих же епічних елементів, що й згадані вище перекази про цього князя, і мають на увазі ту ж саму мету возвеличення узурпатора влади в південній Русі: «Нестор, створюючи літературний образ Віщого Олега — об'єднувача Русі, мусив створити для нього і подвиги, достойні тієї ролі, яку вигадав для нього. Олег під пером Нестора не лише об'єднує північну і південну половини Русі, не лише воює з греками, але й визволяє слов'янські племена від хозарської залежності. Північний князь, що обманом захопив Київ і наклав данину на південноруські племена, тут постає в ролі визволителя цих племен від ще більш тяжкої хозарської данини» [166, с. 55]. Ця точка зору вимагає перевірки (зокрема, в хозарсько-єврейській переписці підтверджується факт сплати данини хозарам сіверянами і, можливо, в'ятичами). Але, як би не було вирішене питання про хозарослов'янські відносини в IX ст., перехід сіверян і радимичів під владу Олега, очевидно, був реальним фактом. _ Так грозпочався третій, останній етап в тривалому н а щ а д к и Олега . r > r J процесі об єднання древньоруських земель навколо Києва, який зайняв ціле X століття. Хоча влада Олега і була поширена майже на всі древньоруські племена, об'єднання, створене ним, виявилось дуже нетривким. Політичний устрій держави Олега був оснований на досить хиткому грунті. Підкорені ним «племена», які насправді являли собою міжплемінні політичні об'єднання типу князівств, зберігали свою автономію, свою внутрішню політичну владу в особі місцевих «племінних» князів типу древлянського Мала або в'ятицького Ходоти, відомих з писемних джерел. їх відносини з Києвом обмежувалися визнанням верховної влади київського князя і виплатою йому певної данини. Наслідки не забарилися виявитись. Олег помер в 912 p., його заступив Ігор. А вже від 913 р. читаємо: «Поча княжити Игорь по Олзе... и древляне затворишася от Игоря по Олгове смерти» [151, с. 31]. Отже, досить було першому об'єднувачу померти, як справа його рук почала давати тріщини. Наступного року, правда, «йде Игорь на древляны, и победив а, и возложи на ня дань болши Олговы» [151, с. 31]. Більше того, в наступні роки Ігор продовжував боротьбу за об'єднання руських земель навколо Києва; зокрема, великих зусиль забрало підкорення уличів — одного з небагатьох племен, яких не зміг подолати Олег. Відомості про улицьку епопею знаходимо в І Новгородському літопису під 922 р.: «Игорь же седяще в Києве княжа, и воюя на Древяны и на Угличе. И бе у него воевода имеиемь Свенделд; и примучи Угличе, 144-

Рис. 32. Д р е в л я н с ь к е повстання 945 р. (мініатюра з Кенігсберзького

літопису).

възложи на ня дань, и вдасть Свенделду. И не вдадяшется един град, именем Пересечен; и седе около его три лета, и едва взя. И беша седяще Углице по Днепру въниз, и посем приидоша межи Бъг и Днестр, и седоша тамо. И дасть же дань деревьсКую Свенделду, и имаша по черне куне от дыма» [с. 109]. Хронологія цієї статті явно не благополучна, бо описані в ній події охоплюють час від 912 до 945 р. Далі деякі події згадуються вдруге, але вже під іншим роком. Так, під 940 р. відзначено, що «в се лето яшася Уличи по дань Игорю, и Пересечен взят бысть. В се же лето дасть дань на них Свенделду» [с. 110]. Отже, підкорення уличів відб\?лося лише в 940 р. Централізаторська діяльність київських князів і їх оточення стикалася з центробіжними силами, які корінилися серед правлячої верхівки підкорених племен. Політична ситуація, що створилася на Русі на середину X ст., знайшла своє відбиття в подіях 945 р. зв'язаних з древлянським повстанням — першим зафіксованим фактом класової боротьби в Київській Русі. Древлянське повстання — дуже складний вузол протиріч, які роздирали молоду феодальну державу. Розпочалося воно внаслідок надмірних здирств з боку київського князя, який зробив спробу зібрати з древлянської волості данину вдруге (відбираючи уже, треба думати, не додатковий, а необхідний продукт). Повстання, безперечно, почалося знизу, але Ігор загинув від руки древлянського князя Мала. Очевидно, древляиська верхівка вирішила скористатися з вибуху народного гніву, 145-

Рис. 33. Подвиг невідомого юнака: в р я т у в а н н я К и е в а від печенігів (мініатюра з Кенігсберзького літопису),.

Рис. 34. Оборона К и є в а від печенігів (мініатюра з Кенігсберзького літопису).

щоб на хвилях класової боротьби звільнитися від зверхності Києва і позбутися влади великого князя. Ясно, що ту данину, яка йшла на користь київського князя чи його васалів типу Свенельда, вона з більшою охотою залишила б собі. Вдова Ігоря Ольга жорстоко придушила повстання, але справу їй довелося мати саме з Малом і іншими представниками дружинної знаті, які довго ще чинили опір. «Что хочете доседети? — говорила Ольга обложеним в Іскоростені древлянським феодалам.— А вси гради ваши предашася мне, и ялися по дань, и делають нивы своя и земле своя; а вы хочете изъмерети гладом, не имучеся по дань» [151, с. 42]. Отже, опір Іскоростеня продовжувався, коли древлянська країна була вже підкорена і гради (тобто замки) тих, хто в Іскоростені ще плекав надію повернути собі колишню владу, визнали зверхність київської княгині і сплачували їй данину. Спроба опору київському пануванню і -прагнення вийти з-під влади київського князя дорого обійшлися древлянам: Ольга «възложила на ня дань тяжку; 2 части дани идета Киеву, а третья Вышгороду» [151, с. 43] (Вишгород був тоді резиденцією Ольги). Весь цей тягар, зрозуміло, лягав на плечі народних мас. Боротьба за об'єднання руських земель продовжувалася і при сині Ігоря — Святославі. При ньому до Києва було приєднано останнє «плем'я», яке ще залишалося поза кордонами Київської Русі, — в'ятичі. Під 964 р. «Повість временних літ» оповідає: «И йде (Святослав. — М. Б.) на Оку реку и на Волгу, и налезе вятичи, и рече вятичем: «Кому дань даете?» Они же реша: «Козаром по щьлягу от рала даем» [с. 46—47]. Отож, відомості про сплату в'ятичами данини хозарам ще раз підтверджуються літописом, і це повідомлення пояснити прагненням звеличити Олега вже не можна. Спроба приєднати в'ятичів до Київської Русі викликала тяжку війну з Хозарським каганатом, яка закінчилась остаточним знищенням останнього. «В лето 6473 (965). Иде Святослав на козары; слышавше же козари, изидоша противу с князем своим Каганом, и съступишася битися, и бывши брани, одоле Святослав козаром и град их и Белу Вежю взя» [151, с. 47]. Доводиться визнати, що визволення в'ятичів з хозарської залежності відбувалося проти їх волі і через подолання їх опору. «Вятичи победи Святослав, — пише «Повість временних літ», — и дань на них възложи» [с. 47]. Ця перемога обійшлася Святославу досить дорого: зруйнування Хозарського каганату відкрило на Русь вільну дорогу печенігам, і врешті сам князь загинув від їх руки на Дніпрових порогах. Зате вперше в історії всі східнослов'янські землі були об'єднані в одній державі, правда, ще досить строкатій і неміцній. Дальшим завданням була реорганізація цієї держави, зміцнення центральної влади і введення нової влади на місцях. Ці перетворення були здійснені в часи князювання в есрорми олодимира в 0 Л 0 Д И М И р а Святославича (980—1015 pp.), який являє собою постать дуже яскраву в історії Русі і справедливо вважається одним з найвидатніших її діячів, його енергії Русь зобов'язана 147-

ділим рядом акцій, спрямованих на зміцнення центральної влади великого князя і подолання тих децентралізаторських, центробіжних тенденцій, які діяли в надрах «племінних» княжінь. Прихід Володимира до влади був ускладнений жорстокою міжусобною боротьбою за владу між трьома синами Святослава (Олегом, Ярополком і Володимиром), яка продовжувалася 8 років (972—980) і закінчилась перемогою Володимира. Перші роки його князювання були неспокійними: держава, знесилена нескінченними походами, знову почала давати тріщини. В 982 р. «затратишася вятичи, и йде на ня Володимир и победи я второе». В 983 p. «йде Володимир на Ятвягы и победи ятвягы, и взя землю их». В 984 г. «иде Володимер на радимичи. Бе у него воевода Волъчий Хвост, и посла и Володимер перед собою Волъчья Хвоста, сътрете радимичи на реце Пищане, и победи радимиче Волъчий Хвост. Тем и Русь корятся радимичем...» [151, с. 58—59]. Повторювалася стара історія: смерть київського князя і прихід до влади нового князя розглядалися як привід до антикиївських виступів на периферії. Одночасно Володимир провадить активну зовнішню політику: повертає до складу Київської Русі Червенські міста (981 p.), здійснює похід проти волзьких болгар (985 р.) і т. д. Але чим далі, тим більш очевидною ставала необхідність певних змін у внутрішньому стані Руської держави, які б зробили надалі неможливою децентралізаторську діяльність «племінної» верхівки. Одним з важливих заходів, здійснених Володимиром з метою посилення центральної влади київського князя, було запровадження християнства як державної релігії на Русі. Християнство поширювалось на Русі і раніше (зокрема, як відомо, бабка Володимира, Ольга, була християнкою), однак офіціальною релігією залишалося язичництво. Однією з характерних рис останнього була територіальна розчленованість: на Русі не існувало єдиного, спільного для всіх земель пантеону богів; кожна область поклонялась своїм, місцевим богам. У зв'язку з цим сепаратистські тенденції в окремих районах набирали часто-густо релігійного забарвлення, як боротьба за автономію культу своїх «племінних» богів. Релігійні реформи Володимира мали на меті вибити ідеологічну зброю з рук супротивників сильної влади київського князя. Першою, невдалою, спробою в цьому напрямку було запровадження в Києві єдиного язичницького пантеону під зверхністю бога блискавки Перуна, який разом з тим був і дружинним богом. Цей пантеон повинен був об'єднати в собі всіх головних місцевих богів і забезпечити єдиний для всієї Русі культ [151, с. 56]. Спроба, однак, зазнала невдачі: язичництво, як релігія первіснообщинного ладу, вже пережило себе і аж ніяк не відповідало тим реальним історичним умовам, що склалися на Русі в X ст. Тому Володимир змушений був вдатися до запровадження однієї з монотеїстичних релігій, які були ідеологією класового суспільства і тим самим в більшій мірі відповідали умовам Русі ранньосередньовічної епохи. Такими релігіями тоді були: іслам, іудейство і християнство в двох його різновидностях 148-

mitt:

<Ątm

;

ч»^;* f й# •

ґщгй

•ВДАвДНгМНИМІї#!

Рис. 35. Київський пантеон (мініатюра з Кенігсберзького літопису).

(католицтво і православ'я). Після тривалого обмірковування Володимир обрав останнє. В 988 р. християнство було проголошено державною релігією Русі, що мало дуже велике значення для посилення реальної влади київського князя. Але найбільш важливим заходом Володимира, спрямованим на зміцнення древньоруської держави, була його адміністративна реформа, здійснена в тому ж 988 р. Суть її полягає в остаточній ліквідації «племінної» автономії. Досі Русь являла собою сукупність княжінь, які визнавали зверхність київського князя і платили йому данину, але зберігали себе у складі Русі як майже самостійні політичні організми. Ясно, що ця система в значній мірі трималася на силі київського князя, і досить було хоч на хвилинку ослабити цю силу, щоб окремі «племена» знову і знову робили спробу відкластися від Києва. Тепер замість «племінних» княжінь були введені землі навколо великих міст, в які були посаджені сини або посадники Володимира: «и посади Вышеслава в Новегороде, а Изяслава Полотьске, а Святополка Турове, а Ярослава Ростове. Умершю ж е старейшему Вышеславу Новегороде, посадиша Ярослава Новегороде, а Бориса Ростове, а Глеба Муроме, Святослава Деревех, Всеволода Володимери, Мстислава Тмуторокани» [151, с. 83]. Таким чином, замість «племінних» князів вся влада на місцях перейшла до осіб, що безпосередньо залежали від київського князя і тому 10—236

149

......

" V , •» <f" „» >< А»' цп0(4мfktnAJSfbyAję(ПьrtirtbfКАМnA<Jтл^.

Рис. 36. Б у д і в н и ц т в о в Києві на початку XI ст. (мініатюра з Кенігсберзького літопису).

мусили виконувати його волю. Місцева автономія «племен» разом з притаманною їй тенденцією до відокремлення від Києва була підрізана в корені. Для забезпечення реальної влади нових правителів Володимир здійснював спеціальні заходи, створивши цілу низку замків (переважно в прикордонних районах), до яких садовив осіб, що мали походження з інших районів і, отже, не були зв'язані з місцевими політичними традиціями. «И рече Воломидер: «Се не добро, еже малъ город около Киева». И нача ставити городы по Десне, и по Востри, и по Трубежеви, и по Суле, и по Стугне. И поча нарубати муже лучшие от словень, и от хривичь, и от чюди, и от вятичь, и от сих насели грады; бе бо рать от печенег. И бе воюяся с ними и одолая им» [151, с. 83]. Адміністративною реформою Володимира був завершений тривалий процес об'єднання древньоруських земель навколо Києва, внаслідок чого він став уже не тільки номінальним, але й реальним політичним центром всієї Русі, яким він зберігся в пам'яті трьох братніх народів — російського, українського, білоруського на протязі багатьох століть, вже після того, як Київська Русь перестала існувати і сам Київ давно втратив те значення загальноруського центру, з яким він вийшов на арену світової історії.

150

Двадцять століть минуло з того часу, як виникли перші київські поселення, і понад десять — від того, як велике місто над Дніпром стало «матір'ю городам руським», столицею найбільшої і найсильнішої держави в середньовічній Європі, спільної колиски державності трьох братніх народів — російського, українського і білоруського. Багато пережив за цей час Київ; було в ньому чимало радісного і не менш — сумного; були славні перемоги, дні піднесення і розквіту, але були й поразки і руїни; чужоземне панування і гноблення з боку «своїх» поміщиків та капіталістів. Але наш народ ніколи не схиляв голови перед гнобителями; боротьба за волю і правду, за соціальне і національне визволення червоною ниткою проходить через всю історію Києва. Зараз Київ — столиця Української Радянської Соціалістичної Республіки :— одне з найбільших міст Радянського Союзу, великий економічний, політичний, культурний центр, місто заводів, фабрик, вузів, передової соціалістичної культури, місто-герой, рідне серцю кожної радянської людини. Але не тільки цим дорогий для нас Київ — він дорогий для нас також своїм славним минулим, своїм героїчним шляхом, що розпочався 2000 років тому, на світанку історії нашого народу, і вписав немеркнучі сторінки у славну історію нашої Батьківщини.

ЛІТЕРАТУРА 1. В. И. А б а е в, Осетинский язык и фольклор, т. I, М.—Л., 1949. 2. М. А б е г я н , История древнеармянской литературы, т. I, Ереван, 1948. 3. А Л Ю Р , т. III, К., 1901. 4. В. Б . А н т о н о в и ч , Археологическая к а р т а Киевской губ., М., 1895. 5. В. Б. А н т о н о в и ч , Археологические находки и раскопки в Киеве и Киевской, губ. в течение 1876 г., Ч О Н Л , кн. 1, К., 1879. 6. В. Б . А н т о н о в и ч, О древнем к л а д б и щ е у Иорданской церкви в Киеве, Тр. I V АС, т. I, Казань, 1884. 7. В. Б . А н т о н о в и ч , О пещерах каменного века на среднем течении Днепра, Тр. IV АС, т. I, К а з а н ь , 1884. 8. В. Б . А н т о н о в и ч , Описание киевского к л а д а , с о д е р ж а в ш е г о римские монеты III и IV ст.. Д р е в н о с т и , т. VII, М., 1877. 9.. В. Б . А н т о н о в и ч , Описание монет и медалей, х р а н я щ и х с я в нумизматическом музее университета св. В л а д и м и р а , вып. 1, К - . 1 8 9 Ł 10. Антропологическая выставка, т. II, М., 1878. 11. П. Я. А р м а ш е в с к и й и В. Б. А н т о н о в и ч , Публичные лекции по геологии и истории Киева, К., 1897. 12. Т. А г n е, Die W a r a g e r f r a g e und die s o w j e t i s c h e F o r s c h u n g , Acta archeologica, v. XXIII, K o b e n h a v n , 1952. 13. T. A r n e , La S u e d e et l'Orient, U p s a l a , 1914. 14. B a r o n de- В а у e, S e p u l t u r e du X siecle a Kiev, E x t r a i t de m e m o i r e s de la Societe n a t i o n a l e des A n t i q u a i r e s de F r a n c e , t. LV, P a r i s , 1896. 15. H. Ф. Б е л я ш е в с к и й , Монетные к л а д ы Киевской губ., К., 1889. 16. Н. Ф. Б е л я ш е в с к и й , Р а с к о п к и в Киеве, А Л Ю Р , т. I, К., 1899. 17. Н. Ф. Б е л я ш е в с к и й , Следы пребывания первобытного человека на берегах Д н е п р а вблизи Киева, Тр. V I I I АС, т. III, М., 1897. 18. Д . Т. Б е р е з о в е ц ь, Харківський скарб, Археологія, т. VI, К-, 1952. 19. М. Б е р л и н с к и й , К р а т к о е описание Киева, СПб., 1820. 20. В. А. Б о г у с е в и ч , Археологічні розкопки в Києві на Подолі в 1950 р., Археологія, т. IX, К., 1950. 21. В. А. Б о г у с е в и ч , П о х о д ж е н н я і х а р а к т е р древньоруських міст Н а д д н і прянщини, Археологія, т. V, К., 1951. 22. В. А. Б о г у с е в и ч , Про п о х о д ж е н н я і топографію древнього Києва за археологічними даними, Археологія, т. VII, К> 1952. 23. В. А. Б о г у с е в и ч , Про феодальні д в о р и Києва X I — X I I I ст., Археологія, т. XI, К., 1957. 24. В. А. Б о г у с е в и ч , Р о з к о п к и на горі Киселівці, АП У Р С Р , т. III, К., 1952. 25. К. Б о л с у н о в с к и й, Д р е в н и е гирьки, найденные в Киеве и отношение их к различным весовым системам, К., 1898. 26. К. В. Б о л с у н о в с к и й, Ж е р т в е н н и к Гермеса-Световида, К., 1909. 27. К. Б о л с у н о в с к и й, К а т а л о г предметов, выставленных в университете св. В л а д и м и р а во время XI Археологического съезда, К., 1899. .28. П. И. Б о р и с к о в с к и й, К и р и л л о в с к а я палеолитическая стоянка, М И А С С С Р , № 2, М,—Л., 1940. 152

29. М. Ю. Б р а й ч е в с ь к и й, Археологічна розвідка в Н о в о у ш и ц ь к о м у р-нт Хмельницької обл., А П У Р С Р , т. V, К., 1955. • 30. М. Ю. Б р а й ч е в є ь к и й . Археологічні свідчення у ч а с т і . східних слов'ян у політичних подіях римської історії I I I — I V ст. н. е., Археологія, т. V I I I , К-, 1953. 31. М. Ю. Б р а й ч е в с к и й . К происхождению древнерусских 1 городов, К-С И И М К , вып. XLI, М„ 1951. 32. М. Ю. Б р а й ч е в с к и й, О происхождении Оболонского к л а д а , К С И И М К , вып. 66, М.. 1956. 33. М. Ю. Б р а й ч е в с ь к и й, Пастирський скарб 1949 р., Археологія, т. VII, К., 1952. , . . . • • ' 34. М. Ю. Б р а й ч е в с ь к и й, Римська монета на території України, К., 1959. 35. Ф. Б р а у н, Р а з ы с к а н и я в области гото-славянских отношений, СПб., 1899. 36. Ф. Б р у н, Черноморье, т. П . О д е с с а , 1880 37. Н. И. Б р у н о в, Б е л а р у с к а я архітзктура XI—XII ст., З б о р н и к а р т и к у л а у , Менск, 1928. 38. Н. И. Б р у н о в, К вопросу об истоках русского зодчества, Вестник АН С С С Р , № 6, 1944. 39. С. П. В е л ь м и н. Археологические изыскания Археологической комиссии в 1908—1909 гг. на территории древнего Киева, В И В , № 7—8, 1910. 40. G. V e r n a d s k у, Kievan Russia, N e w H a w e n , 1951. 41. G. V e r n a d s k у, F e u d a l i s m in Russia, Speculum, у. XIV, № 3, 1939. 42. J. W e r n e r , B e i t r a g e zur Archaologie des Attila-Reiches, Bd. I, M u n c h e n , 1952. 43. G. V i g f u s s o n , P l a c e of the H a m t h e o w - l a y , S i e g f r i e d — A r m i n i u s a n d other papers. G r i m m - C e n t e n a r y , L o n d o n , 1886. 44. Ф. В о в к , Искусство мадленской эпохи на Украине, А Л Ю Р , т. I, 1903. 45. Ф. В о в к , М а г д а л е н с ь к е майстерство на Україні, З Н Т Ш , т. XVI. Л ь в і в , 1902. 46. В. Т., О к л а д е куфических монет, найденном в Киеве в 1863 г.. Древности, М„ 1867 ( м а й — и ю н ь ) . 47. R. Н е і п z е 1, Ueber die H e r v a r a r s a g a , S i t z u n g s b e n c h t e der kaiserlichen Akademie der W i s s e n s c h a f t e n , Philosoph.-historische Classe, 114, Wien, 1887. 48. С. C. Г а м ч е н к о , Розкопки 1926 р. в Києві, К З В У А К за І926 р., К., 1927. 49. А. Я. Г а р к а в и. С к а з а н и я мусульманских писателей о с л а в я н а х и русских, СПб., 1870. 50. В. Г е з е. З а м е т к и о некоторых киевских древностях, З О Р С А , т. V I I , вып. 1, СПб., 1905. 51. Ф. Г и л я р о в. П р е д а н и я русской начальной летописи, М., 1878. 52. Л . А. Г о л у б е в а, Киевский некрополь, М И А С С С Р , № 11, М,—Л., 1949. 53. В. К. Г о н ч а р о в , Археологічні розкопки в Києві 1955 р., Археологія, т. X, К., 1957. 54. Ю. В. Г о т ь е, Ж е л е з н ы й век в Восточной Европе, М.—Л., 1930. 55. Б . Д . Г р е к о в . Генезис сЬеодализма в России, в кн. « К и е в с к а я Русь», М., 1953. 56. Б. Д . Г р е к о в . Киевская Русь, М., 1953. 57. М. С. Г р у ш е в с к и й. Киевская Русь, т. I, СПб., 1911. 58. В. К. Г у л ь д м а н, П а м я т н и к и старины в Подолии, Каменец-Подольский, 1901. 59. В. Е. Д а н и л е в и ч. Монетные клады, принадлежащие мюнц-кабинету университета св. В л а д и м и р а , К., 1892. 60. В. М. Д а н и л е н к о. Д о с л і д ж е н н я неолітичних пам'яток в районі Києва в 1949 р., А П У Р С Р , т. VI, К., 1957. 61. В М. Д а и и л е н к о, Д о с л і д ж е н н я п а м ' я т о к підгірського та бобрицького типів на Київщині в 1950 р., А П У Р С Р , т. VI, К-, 1956. 62. В. Н. Д а н и л е н к о, П а м я т н и к и ранней поры ж е л е з н о г о века в южной части Полесья У С С Р . Д о к л а д ы VI конференции ИА АН У С С Р . К., 1953. 63. В М. Д а н и л е н к о та М. Л. М а к а р е в и ч, Червонохутірський тілопйльний могильник мідного віку, А П У Р С Р , т. VI, К., 1956. 153

64. Н. П. Д а ш к е в и ч , П р и д н е п р о в ь е и К и е в по некоторым п а м я т н и к а м дрепнесеверной л и т е р а т у р ы , УИ, К., 1886. 65. Л . А. Д и н ц е с, Д о х р и с т и а н с к и е х р а м ы Р у с и в с в е т е п а м я т н и к о в н а р о д н о г о искусства, СЭ, № 2, 1947. 66. D ł u g o s z , H i s t o r i a polonica, O p e r a o m n i a , t. X, C r a c o v i a e , M D C C C L X X I I . 67. В И. Д о в ж е н о к, Д р е в н е с л а в я н с к и е идолы из с. И в а н к о в ц ы в П о д н е стровье, К С И И М К , вып. X L V I I I , М „ 1952. 68. В. й . Д о в ж е н о к, Ф е о д а л ь н и й м а є т о к в епоху К и ї в с ь к о ї Русі в світлі а р х е о л о г і ч н и х д а н и х , А р х е о л о г і я , т. V I I I , К. 1953. 69. Д р е в н о с т и П р и д н е п р о в ь я , вып. V, К., 1902. 70. Д р е в н о с т и П р и д н е п р о в ь я , вып. VI, К., 1907. 71. Ф. Е н г е л ь с , П о х о д ж е н н я сім'ї, п р и в а т н о ї власності і д е р ж а в и , К., 1955. 72. П, П. Е ф и м е н к о, П е р в о б ы т н о е о б щ е с т в о , К., 1953. 73. Н. З а к р е в с к и й, О п и с а н и е К и е в а , т. I, М., 1868. 74. Ю. М. 3 а х а р у к, П о с е л е н н я с о ф і й с ь к о г о типу в околиці К и є в а , А П У Р С Р , т. VI, К., 1956. 75. Ю Н. З а х а р у к, С о ф и е в с к и й могильник (автореферат диссертации), Л ь в о в , 1952. 76. Ю. М. 3 а х а р у к, С о ф і ї в с ь к и й т і л о п а л ь н и й могильник к о л о с. С о ф і ї в к и , А П У Р С Р , т IV, К., 1952. 77. И А К , п р и б а в л е н и е к вып. 9, С П б . 78. И А К , п р и б а в л е н и е к вып. 27, СПб., 1908. 79. ИАК, п р и б а в л е н и е к вып. 31 СПб., 1909. 80 И А К , п р и б а в л е н и е к вып. 32, СПб., 1909. 81 И А К , п р и б а в л е н и е к вып. 48, СПб., 1913. 82. И А К , п р и б а в л е н и е к вып. 52, С П б , 1914. 83. И з в е с т и я Ц А О при К Д А за 1885, К., 1885. 84. В. С. И к о н н и к о в , О п ы т русской и с т о р и о г р а ф и и , т. II, К.. 1908. 85. Д . И л о в а й с к и й, Р а з ы с к а н и я о н а ч а л е Руси, М „ 1876. 86. Г. И л ь и н с к и й . 2ct,u|3(zTaę К о н с т а н т и н а Б а г р я н о р о д н о г о , Юв. з б і р н и к на п о ш а н у М . С Г р у ш е в с ь к о г о , т. II, К., 1928. 87. И о р д а н . О п р о и с х о ж д е н и и и д е я н и и готов, М., 1960. 88. Історія К и е в а , т. I, К., 1959. 89. И с т о р и я русского искусства, т. I, М . 1953. 90. В. I. К а н і в е ц ь. М о г и л ь н и к епохи міді біля с. Чернин на К и ї в щ и н і , А П У Р С Р , т. VI, К., 1956. 91. М. К. К а р г е р. Археологические и с с л е д о в а н и я д р е в н е г о К и е в а , К-, 1950. 92. М К. К а р г е р. Д р е в н и й Киев, т I, М , — Л . 1958. 93. М. К. К а р г е р, К вопросу о д р е в н е й ш е й истории К и е в а , СА, т. X, М . — Л . , 1948. 94. М. К. К а р г е р , К вопросу о Киеве в V I I I — I X вв., К С И И М К , вып. V I , М . — Л . , 1940. 95. К а т а л о г в ы с т а в к и XI А р х е о л о г и ч е с к о г о с ъ е з д а в Киеве, К., 1899. 96. Б . В. К е н е , О п и с а н и е европейских монет X, XI и X I I века, н а й д е н н ы х в России, З а п Р А О , т. IV, С П б , 1952. 97. К и ї в , провідник, К , 1930. 98. С. В. К и с е л е в , П о с е л е н и я , Т р у д ы секции теории и м е т о д о л о г и и И н - т а археологии и и с к у с с т в о в е д е н и я Р А Н И О Н , вып. II, М., 1928. 99. В. О. К л ю ч е в с к и й , К у р с русской истории, ч. I, Соч., т. I, М., 1956. 100. В. К о з л о в с ь к а , Археологічні р о з к о п к и в 1930 р. у Києві на горі Д и т и н ц і , Хр.АМ, ч. 2, К-, 1930. 101. К о з ь м а П р а ж с к и й , Ч е ш с к а я х р о н и к а , М., 1962. 102. Г. Ф. К о р з у х и н а, К истории С р е д н е г о П р и д н е п р о в ь я в с е р е д и н е I тыс. н. е., СА, т. XXII М„ 1955. 103. К. К о р ш а к , 3 праці с е м і н а р у при а р х е о л о г і ч н о м у відділі В с е у к р а ї н с ь к о г о історичного музею у Києві, Хр. AM, ч. 1, '<, 1930. 154

104. Н. И. К р и ш т а ф о в и ч, О геологическом возрасте палеолитических стоянок в Европейской России летом 1904 г., Д р е в н о с т и , т. XX, в. 2, М., 1907. 105. В. В. К р о п о т к и н , К л а д ы римских монет в Восточной Европе, В Д И , № 4, 1951. 106. Ю. К у л а к о в с к и й , К а р т а Европейской С а р м а т и и , К., 1899. 107. А. К у н - и к , Русский источник о походе 1043 г., в кн.: Б. Д о р н , Каспий, СПб., 1875. 108. Ю. В. К у х а р е н к о , К вопросу о п р о и с х о ж д е н и и зарубинецкой культуры, CA, № 1, 1960. 109. Н. Л е о п а р д о в , Сборник снимков с предметов древности, н а х о д я щ и х с я в К и е в е в частных руках, серия 2, вып. 1, К., 1893. 110. Н. В. Л і н к а, Р о б о т и експедиції «Великий Київ» за 1947 р., А П У Р С Р , т. III, К., 1952. 111. И. А. Л и н н и ч е н к о и В. В. Х в о й к а , Н а х о д к а о р н а м е н т и р о в а н н ы х костей м а м о н т а , З О О И Д , т. XXIII, Одесса, 1901. 112. М. В. Л о м о н о с о в, Полн. собр. соч., т. 6, М.—Л., 1952. 113. В. Г. Л я с к о р о н с к и й, Киевский В ы ш г о р о д в удельно-ведевое время, СПб., 1913. 114. В. Г. Л я с к о р о н с к и й , Р и м с к а я монета в Ю ж н о й Р у с и и сопредельных с т р а н а х , Рукопись в КГУ. 115. В. Г. Л я с к о р о н с ь к и й. Римські монети, які з н а й д е н о на території міста К и є в а , Український музей, т. I, К-, 1927. 116. С. М а г у р а, Д о питання про стару слов'янську к е р а м і к у часів родоплемінного ладу, Н З І І М К , кн. 1, К., 1934. 117. С. М а г у р а , Р о з к о п к и на горі Киселівці в Києві 1933 р., Н З І І М К , кн. 1, К., 1934. 118. А. М а р к о в, Т о п о г р а ф и я к л а д о в восточных монет, СПб., 1910. 119. К. М а р к с і Ф. Е н г е л ь с, Німецька ідеологія, Твори, т. 3. 120. Н. Я. М а р р, К н и ж н ы е легенды об основании К у а р а в Армении и Киева на Руси, И з б р . работы, т. V, М.—Л., 1935. 121. Н. Я. М а р р, К семантической палеонтологии в я з ы к а х неяфетических систем, Л „ 1931. 122. Н. Я. М а р р. Скифский язык, И з б р . работы, т. V, М.—Л., 1935. 123. Н. Я. М а р р, Яфетические зори на украинском хуторе, И з б р . работы, т. V, М,—Л., 1935. 124. М И А С С С Р , № 82. М„ 1960 (предисловие). 125. Е. В. М а х н о , Р а н н е с л а в я н с к и е (зарубинецко-корчеватовские) памятники в Среднем Приднепровье, СА, т. XXIII, М., 1955. 126. Е. В. М а х н о , Р а с к о п к и зарубинецких поселений в киевском Приднепровье в 1950 г., М И А С С С Р , № 70, М — Л . . 1959. 127. Є. В. М а х н о, В. А. М і з и н , Б е р и с л а в с ь к е поселення та могильник перших століть н. е., А П У Р С Р , т. X, К.. 1961. 128. Д . В. М и л е е в , Вновь о т к р ы т а я церковь XI ст. в Киеве и положение исслед о в а н и й в с в я з и с новыми з а с т р о й к а м и города, Труды IV съезда русских зодчих, СПб., 1911. 129. А. Л . М о н г а й т, К вопросу о трех центр-ax древней Руси, КС И И М К , вып. XVI, М,—Л., 1947. 130. К. M u l l e n h o f , Deutsche A l t e r t u m s k u n d e , Bd III, Berlin, 1892. 131. С. M i i i 1 e r, Cl. P t o l e m a e i G e o g r a p h i a , v. I, P a r i s , 1883. 132. Н а р и с и с т а р о д а в н ь о ї історії Української Р С Р , К-, 1957. 133. А. Н . Н а с о н о в , Р у с с к а я земля и о б р а з о в а н и е территории древнерусского г о с у д а р с т в а , М., 1951. 134. L. N i е d е г 1 е, R u k o v e t slovanskych s t a r o ź i t n o s t i , P r a h a , 1953, 135. Н о в г о р о д с к а я п е р в а я летопись, М.—Л., 1950. 136. OAK за 1890 г., СПб., 1892. 137. OAK за 1909—1910 гг., СПб., 1913. 138. OAK за 1912 г., П е т р о г р а д , 1916. 155

139: OAK за 1913—1915 гг., П е т р о г р а д , 1918. 140! О. О г о н о в с ь к и й , Слово о полку Ігореве. Поетичний пам'ятник руської письменності XII ст., Львів, 1876. 141. О н е ж с к и е былины, т. I—II, М„ 1938—1949. 142. Очерки истории С С С Р , I I I — I X вв., М „ 1958. 143. В. А. П а р х о м е н к о , Три центра древнейшей Руси, И О Р Я С , т. X V I I I , вн. 2, 1913. 144. Н. P a s z k i e w i c z , The O r i g i n of Russia, L o n d o n , 1954. 145. Песни, собранные П. В. Киреевским, вып. З, М., 1861. 146. В. П. П е т р о в , П р о першопочатки К и є в а , У І Ж , № 3, 1962. 147. Н. И. П е т р о в , Коллекция древних предметов и монет, п о ж е р т в о в а н н ы х церковно-археологическому музею при К Д А , К., 1895. 148. Н. И. П е т р о в , У к а з а т е л ь церковно-археологического музея при К Д А , К., 1897. 149. Н. В. П и г у л е в с к а я , Сирийский источник VI в. о н а р о д а х К а в к а з а , В Д И , № 1, 1938. 150. А. П и с к а р е в , Хронологическое обозрение пятидесяти подземных находок в России с 1820 по 1850 гг., З Р А О , т. III, СПб., 1851. 151. Повесть временных лет, ч. I—II, М.—Л., 1950. 152. М. П о г о д и н . Историческая система Ходаковского, Русский исторический сборник, т. I. кн. З, М., 1837. 153. Є. Ф. П о к р о в с ь к а, Хотівське городище, А П У Р С Р , т. VI, К., 1952. 154. П. П о л е в о й , Очерки русской истории в п а м я т н и к а х быта, т. II, СПб., 1880. 155. А. Г. П р е о б р а ж е н с к и й , Этимологический с л о в а р ь русского я з ы к а , т. I, М „ 1959. 156. В. Я- П р о п п , Русский героический эпос, Л., 1955. 157. П С Р Л , т. IX ( Н и к о н о в с к а я летопись), СПб., 1862. 158. В. R a p p a ' p o r ' t , Die E i n f a l l e der Goten in d a s Romische Jeich, Leipzig, 1899. 159. A. M P e M e H н и к о в, Б о р ь б а племен Северного Причерноморья с Римом в III в., М„ 1954. 160. Розкопки в Києві на горі Киселівці в 1940 р., Археологія, т. I, К., 1947. 161. Б. А Р ы б а к о в, Д р е в н и е русы, СА, т. X V I I , М„ 1953. 162. Б. А. Р ы б а к о в . Н а ч а л о русского государства, Вестник МГУ, № 4—5, 1955. 163. Б . А. Р ы б а к о в, Остромирова летопись, В И , № 10, 1956. 164. Б . А. Р ы б а к о в, Ремесло древней Руси, М., 1948. 165. Б . А. Р ы б а к о в , Русские земли на карте Идриси 1154, КС И И М К , вып. X L V I I I , М„ 1952. 166. Б. А. Р ы б а к о в , Русь и Х а з а р и я , Сб. «Акад. Б . Д . Грекову ко дню 70-летия», М., 1952. 167. Б . А. Р ы б а к о в . Стольный Чернигов и удельный В щ и ж , «По следам древних культур», Д р е в н я я Русь, 1953. 168. Б . А. Р ы б а к о в , Уличи, К С И И М К , вып. XXXV, М , — Л „ 1950. 169. П. С. С а в е л ь е в, О к л а д е с медными восточными монетами, найденном в 1845 г. близ Кирилловского монастыря в Киеве, З а п . Р А О , т. III, СПб., 1851. 170. П. С. С а в е л ь е в , Сообщение о трех примечательных н а х о д к а х восточных монет ь Киеве, З Р А О , т. V, СПб., 1853. 171. С а г а о Волсунгах, A c a d e m i a , 1934. 172. Д . Я. С а м о к в а с о в, С е в е р я н с к а я земля и северяне по г о р о д и щ а м и могилам, М„ 1908. 173. I. М. С а м о й л о в с ь к и й, Археологічні досліди на території Києва з 1917 по 1947 p. Рукопис в архіві ІА АН У Р С Р . 174 И. М. С а м о й л о в с к и й, Корчеватовский могильник, М И А С С С Р , № 70, М , — Л „ 1959. 175. І. М. С а м о й л о в с ь к и й, Корчоватський могильник, Археологія, т. І, К., 1947. 156

176. I. M. С а м'о й л о в с ь к и й, П а м ' я т к и культури тголів поховань у Києві, Археологія, т. V I I I , К., 1952. 177. I. M. С а м о й л о в с ь к и й, Р о з в і д к и і розкопки в Києві та його околицях в 1947—48 pp., А П У Р С Р , т. III, К., 1952. 178. І. М. С а м о й л о в с ь к и й, Сліди трипільскої культури у Києві, Археологія, т. VI, К„ 1952. 179. І. М. С а м о й л о в с ь к и й, Слов'янський могильник в Києві над Дніпром, Археологія, т. I l l , К., 1950. 180. І. М. С а м о й л о в с ь к и й, Слов'янський могильник на р. Пронівщині під Києвом, Археологія, т. IX, К., 1954. 181. І. М. С а м о й л о в с ь к и й , Тілопальний могильник коло с. Софіївки, АП У Р С Р , т. IV, К-, 1952. 182. І. М. С а м о й л о в с ь к и й, Г. Г. М е з е н ц е в а , Археологічні спостереження і розвідки в Києві та поблизу нього в 1949—1951 pp., А П У Р С Р , т. V, К., 1955. 183. Синопсис, СПб., 1798 (8-е изд.). 184. Е. Ч. С к р ж и н с к а я , О склавенах и антах, о М у р м а н с к о м озере и городе Новиетуне, ВВ, т. XII, М., 1957. 185. Слово о полку Игореве, М.—JL, 1950. 186. С. М. С о л о в ь е в , История России, т. I, М., 1959. 187. А. А. С п и ц ы н, Расселение древнерусских племен по археологическим данным, Ж М Н П , т. V I I I . 188. А. А. С п и ц ы н , Русский палеолит, З О Р С А , т. XI. СПб., 1915. 189. A. S t е n d е r-P е t е г s е п, Der alteste Russische S t a a t , Historische Zft, Bd. 191, H. 1, I960. 190. A. S t e n d e r-P e t e r s e n, Die vier E t a p p e n des r u s s i s c h - w a r a g i s c h e n Bez i e h u n g e n , 1GO, Bd. 2, H. 4, 1954. 191. К. С T p а ш к e в и ч, К л а д ы , рассмотренные в мюнц-кабинете университета св. В л а д и м и р а с 1838 по 1866 гг., К., 1866. 192. М. О. S t r y j k o w s k i , Kronika polska, litewska, ż m ó d z k a i w s z y s t s k i e j Rusi, t. I, Królewiec, A4DLXXXII. 193. В. P. T a p а с e H к о, Раскопки на городище Б а р с у ч ь я горка, КС И И М К , вып. XV, М,—Л., 1947. 194. М. Т a u b е, Rewue et la Russie a v a n t l'invasion des T a t a r s , P a r i s , 1947. 195. Д. Я. T e л e г и н. Мезолитические стоянки в окрестностях Киева, К С И И М К , вып. 65, М„ 1956. 196. Д . Я. Т е л е г і н, Неолітичні п а м ' я т к и Киева та його околиць. В А Н У Р С Р , № 3. 1956. 197. Д Я. Т е л е г і н , Неолітичні поселення лісостепового Л і в о б е р е ж ж я і Полісся України, Археологія, т. XI, К., 1957. 198. Д . Я. Т е л е г и н , Отпечатки зерен ячменя на неолитических сосудах, «Природа», № 5, 1956. 199. А. И. і е р е н о ж к и н , К вопросу об этнической п р и н а д л е ж н о с т и лесостепных племен Северного Причерноморья в скифское время, СА, т. XXIV, М., 1955. 200. А. И. Т е р е н о ж к и н, Н е к о т о р ы е а к т у а л ь н ы е вопросы скифоведения, Д о к л а д ы VI конференции ИА АН УССР, К., 1953. 201. М. Т е р ш а к о в е ц ь , П е р е к а з про Кия. Щ е к а і Хорива та їх сестру Л и бедь, Юв. збірник на пошану М. С. Грушевського, т. II, К., 1928. 202. М. Н. Т и х о м и р о в , Д р е в н е р у с с к и е города, М., 1956. 203. М. Т к а ч е н к о , Минуле Києва, «Київ (статті-довідки)», К., 1948. 204. П. IT. Т р е т ь я к о в, Восточнославянские племена, М„ 1953. 205. П. Н . Т р е т ь я к о в . Г о р о д и щ а - с в я т и л и щ а л е в о б е о е ж н о й Смоленщины, CA, № 4, 1958. 206. П. Н. Т р е т ь я к о в , Д р е в л я н с к и е грады, Сб. «Акад. Б. Д . Грекову ко дню 70-летия», М., 1952. 207. А. Д . У д а л ь ц о в , Племена Европейской С а р м а т и и II в. н. э., СЭ, № 2, 1946. 208. У к а з а т е л ь выставки Киевского общества древностей и искусств 1897 г., К 1897. 157

209. Ф. И. У с п е н с к и й , Вопрос о готах, Тр. IX АС, т. II, М., 1897. 210. Устюжский летописный свод, М.—Л., 1950. 211. Р. Ф а с м е р , Список монетных находок, II, С Г А И М К , т. II, Л., 1928. 212. А. Ф е д о т о в , О значении слова «Русь» в н а ш и х летописях, Русский исторический сборник, т. I, кн. 2, М., 1937. 213. И. Ф у н д у к л е й , Обозрение Киева в отношении к древностям, К., 1847. 214. М. Х а л а н с к и й , К истории поэтических с к а з а н и й об Олеге Вещем, Ж М Н П , июль, 1902; октябрь, 1903. 215. В. В. Х в о й к а , Д р е в н и е обитатели Среднего П р и д н е п р о в ь я и их к у л ь т у р а в доисторические времена, К., 1913. 216. В. В. Х в о й к а , Каменный век Среднего Приднепровья, Тр. XI АС, т. I, М„ 1901. 217. Д . А. Х в о л ь с о н , Известия о х о з а р а х , б у р т а с а х , м а д ь я р а х , с л а в я н а х и руссах И б н - Д а с т а , СПб., 1869. 218. И. Х о й н о в с к и й , Археологические сведения о предках с л а в я н и Руси, К., 1896. 219. И. А. Х о й н о в с к и й , Р а с к о п к и в е л и к о к н я ж е с к о г о двора древнего г р а д а Киева, произведенные весною 1892 г., К., 1893. 220. О. Г. Ш а п о ш н и к о в а , П а м ' я т к и неоліту та трипільської культури в районі Киева, Археологія, т. V I I I , К., 1953. 221. Ш а р о в о л ь с к и й , С к а з а н и е о мече Тирфинте, УИ, т. X, V I I , № 9, К., 1907, 222. А. А. Ш а х м а т о в, Повесть временных лет, П е т р о г р а д , 1916. 223. А. А. Ш а х м а т о в , Р а з ы с к а н и я о древнейших русских летописных с в о д а х , СПб., 1908. 224. А. Ш л е ц е р , Нестор (перевод Я з ы к о в а ) , т. I, СПб., 1809. 225. Г. М. Ш о в к о п л я с, Археологічні п а м ' я т к и гори Киселівки в Києві, П р а ц і Київського істор. музею, вип. З, К-, 1958. 226. А. М . Ш о в к о п л я с, Керамический комплекс горы Киселевки в Киеве, К С ИА АН У С С Р , вып. 7, К., 1957. 227. А.. М. Ш о в к о п л я с, С л а в я н с к а я к е р а м и к а V I I — I X вв. из Киева, К С ИА А Н У С С Р , вып. 8, К., 1959. 228. И. Г. Ш о в к о п л я с, Д о б р а н и ч е в с к а я палеолитическая с т о я н к а , К С И И М К , вып. 59, М„ 1955. 229. И. Г. Ш о в к о п л я с, Ж и л и щ а мезинской стоянки. К С И А А Н У С С Р , вып. 6, К., 1956. 230. И. Г. Ш о в к о п л я с, Ф а с т о в с к а я палеолитическая стоянка, К С И И М К , вып. 65, М„ 1956. 231. G. S t o c k l , Russische Geschichte von der E n t s t e h u n g des Kiewer Reiches bis zum E n d e der W i r r e n , IGO, В. 6, H. 2, Miinchen, 1958. 232. С. В. Ю ш к о в , Очерки по истории ф е о д а л и з м а в Киевской Руси, М . — Л . , 1939. 233. Н. J a b ł o n o w s k i , D a s P r o b l e m bauerlichen A b h a n g i g k e i t in Kiewer Reich, V e r o f f e n t l i c h u n g e n der A b t e i l u n g f u r slavische S p r a c h e n des O s t e u r o p a - I n s t i t u t s , B. 9, Berlin, 1956. 234. В. Л . Я н и н , Великий Новгород, «По с л е д а м древних культур», Д р е в н я я Русь, 1953. 235. М. Я ч м е н ь о в , Ф. М о в ч а н і в с ь к и й , Нові археологічні розкопки у Києві, Соціалістичний Київ, К., 1936.

СПИСОК АЛЮР АП У Р С Р ВАН У Р С Р ВВ ВДИ ВИ ВИВ ГАИМК жмнп Зап. РАО ЗНТШ ЗООИД ЗОРСА

— — — — — — — — — — —

— —

ЗРАО ИАК ИГАИМК ІА (ИА) ІІМК ИОРЯС

—

КДА КДУ К З ВУАК КС ИА кс иимк

—

МИА СССР OAK пидо ПСРЛ РАНИОН CA С ГАИМК СЭ Тр. АС УИ УІЖ Хр. AM ЦАО ЧОНЛ Const. Al Herod.

— — — — —

— — — —

— — — — — — — — — — — — — — —

—

СКОРОЧЕНЬ

Археологическая летопись Южной России Археологічні пам'ятки У Р С Р Вісник Академії наук У Р С Р Византийский временник Вестник древней истории Вопросы истории Военно-исторический вестник Государственная Академия истории материальной культуры Ж у р н а л министерства народного просвещения Записки Русского археологического общества (старая серия) Записки Наукового товариства ім. Шевченка Записки Одесского общества истории и древностей Записки отделения русской и славянской археологии Русского археологического общества Записки Русского археологического общества (новая серия); Известия Археологической комиссии Известия Г А И М К Інститут археології Академії наук У Р С Р Інститут історії матеріальної культури Академії наук У Р С Р Известия отделения русского языка и словесности Российской академии наук Київська духовна академія Київський державний університет Короткі звідомлення Всеукраїнського археологічного комітету Краткие сообщения Института археологии АН У С С Р Краткие сообщения Института истории материальной культуры АН СССР М а т е р и а л ы и исследования по археологии С С С Р Отчет археологической комиссии Проблемы истории докапиталистических обществ Полное собрание русских летописей Российская ассоциация научных институтов общественных наук Советская археология Сообщения Г А И М К Советская этнография Труды Археологического съезда Университетские известия университета св. Владимира Український історичний ж у р н а л Хроніка археології та мистецтва Церковно-археологическое общество Чтения в Обществе Нестора-Летописца Constantini Porphyrogeneti De a d m i n i s t r a n d o imperio (Рос. переклад: И Г А И М К , вып. 91, М.—Л., 1934) Herodotis Historia (Рос. переклад: В Д И , № 2, 1947) 159

Jord. Men. Nic. ОН Plin. NH Ptol. Proc. BG Sax. Gram. SHA Sync. Theoph Sim. Theoph.

— Jordanis Getica (Рос. переклад: Иордан, О происхождении и деяниях готов, М., 1960). — Menandris Protectoris Fragmentae (Рос. переклад: ВДИ, № 1, 1941) — Nicephoris Opuscula historia (Рос,-переклад. BB, т. III, 1950). — Plinii Naturalis historia (Рос. переклад: ВДИ, № 2, 1949). — Ptolemaei Geographia (Рос переклад: ВДИ, № 2, 1948).. — Procopii De bello gothico (Рос. переклад: Прокопий из Кесарии, Война с готами, 1950). — Saxoni Grammatici Gęsta Danorum (Strassburg, 1886), — Scriptores historiae Augusti (Рос. переклад: ВДИ, № 1—4, 1957; № 1—4, 1958; № 1—4, 1959; № 1, 1960). — Georgii Syncelli Chronologia (Bonnae, 1929). — Theophylacti Simocattae Historiae (Рос. переклад: Феофилакт Симокатта. История, М., 1957) — Theophanis Chronographia (Рос. переклад: ВДИ, № 1, 1941)

КОГДА

И КАК В О З Н И К

КИЕВ

(Резюме)' Д в а ж д ы орденоносная столица Советской Украины город-герой К является одним из старейших городов нашей Родины. Первые следы человека в Киеве относятся к эпохе верхнего палеолита (Кирилловская стоянка). С этого ж е периода все эпохи, пережитые человеком в Среднем Поднепровье, так или иначе оставили свои следы на территории г : р о д а . Однако поселения эпохи каменного века, эпохи бронзы и раннего железа не имеют к Киеву иного отношения, кроме того, что существовали на его площади. На определенном этапе своего развития они нзекратили существование, и потому история их еще не может считать;?; непосредственной частью истории Киева. Это—• докиевские поселения. Около рубежа новой эры, две тысячи лет тому назад на территории К и е в в о з н и к л а группа раннеславянских поселений, которые могут считаться ядром будущего города. Топография этих поселений довольно точно соответствует топографии древнего Киева (Старокиевская гора, З а м к о в а я гора, Подол, Сенная площадь). Эта группа поселений составл я л а эдно гнездо, которое можно считать протокиевским гнездом поселенню. Многочисленные находки римских монет и вещей римского производства свидетельствуют, что у ж е в первые века новой эры жители этих поселений поддерживали оживленные торговые связи с отдаленны:•::•: странами. Возможно, что протокиевское гнездо поселений во II в. н. э. отмечено Птолемеем в числе «городов» по Днепру. Древнерусская летопись связывает начало истории Киева с деятельностью легендарных братьев — Кия, Щека и Хорива и их сестры Лыбедн. которые, согласно преданию, построили на Старокиевской горе «городок» во имя старшего брата — «Киев град». Археологические раскопки на Старокиевской горе показали, что в этой легенде имеется реальное историческое ядро: «городок» Кия действительно существовал и был построен задолго до того, когда появились первые достоверные сведения письменных источников о Киеве. В настоящее время советская наука склонна счйть Кия историческим лицом — Полянским князем, жившим в конце VI — начале VII в. н. э. Очевидно, тогда же было построено и 161

укрепление на Старокиевской горе, получившее название Киева. Изучение фольклорных материалов показывает, что киевская легенда получила широкое распространение еще в древности, причем не только у славянских, но и у других народов (у армян, готов, скандинавов и т. д.). Превращение протокиевского гнезда поселений в город происходило на протяжении I тысячелетия н. э. и завершилось к IX—X в. Этот процесс представлял собою часть общего процесса происхождения древнерусских городов и имел в основе своей социально-экономические причины. Город, т. е. крупный ремесленно-торговый и административный центр, возникает как результат общественного разделения труда и разложения первобытнообщинного строя. Главная предпосылка его возникновения — отделение ремесла и торговли от сельского хозяйства и концентрация их в определенных населенных пунктах — начала складываться у восточных славян в начале новой эры, т. е. как раз около того времени, когда возникли первые протокиевские поселения. Построение древнейшего Киевского городища в конце VI — начале VII вв. («городка» Кия) имело большое значение для развития ремесленной и торговой деятельности жителей данных поселений, чему немало способствовало и чрезвычайно выгодное географическое положение. В IX—X в. Киев был наиболее значительным городским центром Восточной Европы. П а р а л л е л ь н о росту Киева как ремесленно-торгового центра происходит и выдвижение его в качестве важнейшего политического центра, вокруг которого постепенно объединяются все древнерусские земли. Завершением этого процесса было превращение Киева в столицу первого мощного государства восточных славян — Киевской Руси,

ЗМІСТ Вступ . . . . Розділ І. Найдавніші поселення . Розділ II. Початок історії Києва Розділ III. Літописна легенда про заснування Києва Розділ IV. Перетворення Києва у міський центр Розділ V. Об'єднання древньоруських земель навколо Києва Література . Список скорочень Резюме російською мовою

З 8 26 - 5 9 96 130 152 159 161

СОДЕРЖАНИЕ Введение . . . . І Глава І. Древнейшие поселения Глава II. Начало истории Киева . Глава III. Летописная легенда об основании Киева Глава IV. Превращение Киева в городской центр . . . Глава V. Объединение древнерусских земель вокруг Киева Литература Список сокращений . Резюме на русском языке

З 8 26 59 96 130 152 і59 161

Михаил Юлианович Когда

и как

Брайчевский

возник

Киев

(На украинском

языке)

Р е д а к т о р I. М.

Шекера.

Художній р е д а к т о р В. П. Оформлення художника

В. І.

Технічний редактор О. О. Коректор М.

А.

Кузь ІОрчиїиина Кадшиевич

Кривицька

Б Ф 05016. З а м . No 236. Вид. № 44. Т и р а ж 25000 (1—ІЗОООЬ Формат паперу 70X92Vie- Д р у к . фіз. аркушів 10,25. Умовн. друк, а р к у ш і в 12. Обліково-видавн. аркушів 11,17. Підписано д о д р у к у 15.IV 1963. Ціна 45 коп. *

Д р у к а р н я В и д а в н и ц т в а АН У Р С Р , Київ, Репіна, 4 t