Західно-Українські землі в період народно-визвольної війни 1648-1654рр.

АКАДЕМІЯ НАУК ІНСТИТУТ

УКРАЇНСЬКОЇ РСР

СУСПІЛЬНИХ

НАУК

В. В. ГРАБОВЕЦЬКИИ

ВИДАВНИЦТВО «НАУКОВА ДУМКА» КИЇВ - 1972

9(С2) 1 Г75

У монографії висвітлюється боротьба поне­ волених мас українського населення проти поль­ сько-шляхетського панування на західноукраїн­ ських землях у період визвольної війни 1648— 1654 рр. Велика увага приділяється ролі селянськокозацької армії Богдана Хмельницького у народ­ но-визвольному повстанні в Галичині, Закарпатті і Буковині 1648— 1654 рр. Дається принципова критика буржуазно-націоналістичної історіогра­ фії, викривається її тенденційність в оцінці на­ родно-визвольної боротьби на західноукраїнських землях.

Р е ц е н з е н т и доктор історичних наук Я. П. Кісь та кандидат історичних наук Я. Д. Іссієвич

Редакція історичної та археологічної літератури Зав. редакцією Є. А, Квятковський

І—6—4 17—72М

ВСТУП Від того часу доля наших селян б у ­ ла тяжка, одностайна. Лиш зрідка траплялися проблиски такі, як ко­ зацькі війни, коли селяни тисячами підіймалися проти панів Іван Франко

Історія західноукраїнських земель багата на істо­ ричні події, які відбувалися на цій території — скла­ довій частині України в епоху феодально-кріпосниць­ ких відносин. Однією з найбільш яскравих сторінок, вписаних золотими літерами в історію України середини XVII ст., була народно-визвольна війна українського народу під проводом видатного державного діяча й полковод­ ця Богдана Хмельницького в 1648—1654 рр. Вона під­ няла на класову боротьбу проти польсько-шляхетського гніту широкі маси поневоленого українського народу. Під козацькими прапорами збиралося все, що було вкрай пригнічене, поневолене шляхтичем, магнатом. Народ йшов у бій і перемагав класового ворога-гнобителя. Народно-визвольний рух охопив усі території Укра­ їни і особливо яскраво проявився на західноукраїнсь­ ких землях. Тут селянсько-міщанські заворушення роз­ почалися з першими перемогами Богдана Хмельниць­ кого на Правобережжі, а з прибуттям козацьких військ у Західну Україну переросли в грізне повстання восени 1648 р. У цій славетній епопеї визвольної боротьби, як ніколи, кристалізувалася єдність дій запорізького ко­ зацтва й галицького повсталого люду. Вплив козацької організації й тактики на боротьбу селян і міщан західноукраїнських земель, покозачення повсталого населення дає право називати цей важливий і колоритний період західноукраїнською козаччиною. Полум’я над магнатськими і шляхетськими маєтка­ ми, фортецями освічувало справедливий шлях народ3

ним повстанцям. Від Збруча до Бугу і Сяну все палало у вогні, гнобителі ховалися або гинули від ударів селянсько-міщанської зброї. На жаль, ця видатна подія в історії України ще недостатньо вивчена і висвітлена в науковій літературі. Невеличкі статті, написані дворянськими буржуазними істориками з об’єктивістських позицій, сліпо наслідують шляхетські джерела і торкаються тільки 1648 р., зовсім не згадуючи про продовження класового опору у 1649— 1654 рр. селян і міщан в умовах лютування польськошляхетських каральних експедицій та нових битв і походів козацьких військ на західноукраїнських зем­ лях. У дворянсько-буржуазній літературі лише прина­ гідно й лаконічно згадувалися походи Богдана Хмель­ ницького на Львів у 1648 і 1655 рр. Тільки невеличку окрему замітку вперше присвятив походові козаків * обложенню ними Львова український дворянський історик В. Стефанович1. Він, спираючись в основному на мемуари А. Чеховича, М. Грозваєра, Я. Юзефовича, намагається довести, що похід Хмельницького 1648 р. на Львів мав на меті «визволення русинів від пансько­ го гніту», тому що боротьба козаків носила «релігійне, народне, соціальне і політичне» забарвлення. Головною фігурою в ній був Хмельницький. А козацький похід 1655 р- мав нібито «чисто політичний характер в інте­ ресах Росії», і в ньому головну роль відігравав російсь­ кий цар, а другорядну — український гетьман. Такою інтерпретацією автор хоче пояснити, чому 1648 р. народ­ ні маси Галичини радо приєднувалися до козаків, спри­ яли їм всіляко, а в 1655 р. пасивно поставилися до похо­ дів на Львів. Фрагментарно згадували у своїх працях походи козаків у 1648 і 1655 рр. під Львів буржуазні історики Д. Зубрицький, М. Костомаров та ін.2 1 В. С т е ф а н о в и ч . Д ві облоги Львова, через Хмельницько­ го 1648 і 1655. — Литературньїй сборник издаваемьій галицко-русской матицею. Львів, 1869, crop. 28—29.

2 D. Z u b r z y c k i .

Kronika miasta Lwowa. Lwow, 1844; Й. Ш а р а н е в и ч . Дві облоги Львова. — Литературньїй сборник издаваемьій галицко-русскою матицею, стор. 35— 41; М. К о с т о м а ­ р о в . Богдан Хмельницкий.— Исторические исследоваьия, т. IX, К., 1845; Дві облоги Львова, переяславська угода (За Миколою Костомаровим). Львів, 1905, т. IX. 4

Тільки в 1898 р. Львівське наукове товариство імені Шевченка з нагоди 250-річчя визвольної війни 1648 р. присвятило цьому питанню окремий том своїх записок. Звертає на себе увагу велика стаття українського бур­ жуазного історика С. Томашівського, в якій окремо розглядаються народні рухи в Галичині 1648 р. Автор, використовуючи цінний джерельний матеріал з історії визвольного руху в 1648—1650 рр. в опублікованому серійному виданні «Жерела до історії України-Руси» (т. IV—VI), зробив спробу більш глибоко узагальнити народні рухи в Галичині 1648 р.3 Безперечно, праця має фактологічну вартість — у ній з педантичною точ­ ністю відбито багато цінних фактів. Проте далеко не з усіма теоретичними положеннями автора можна пого­ дитися, і зокрема — з його поглядами на організацію, характер і наслідки народної боротьби галичан у 1648 р. Подаючи опис галицьких суспільних рухів у 1648 р., С. Томашівський некритично використовує шляхетські скарги, де з класових експлуататорських, колонізаторсь­ ких позицій спотворюються факти, а галицьких пов­ станців зображує «простими розбишаками». Селянськоміщанські заворушення в Західній Україні до приходу козаків у 1648 р. він вважає «спорадичними бунтівни­ чими проявами», яікі, на його думку, були «локальними, звичайно грабіжними» і не мали «більшого значення». Чітко виражені симптоми наростання селянсько-міщан­ ського руху весною і влітку 1648 р. в Галичині, які проявлялися в складних умовах і передували грізному повстанню восени 1648 р., автор нехтує у твердженні, що «до пилявецької битви, доки ще Хмельницький дер­ жався середини України, нема мови про народні пов­ стання в Галицькій Руси»4. Залишаючись в полоні шляхетських джерел, автор без критичного аналізу оцінює виступи селян, міщан і української дрібної шляхти проти феодально-като­ лицької верхівки в містах і селах Руського та Белзького воєводств і характеризує їх як локальні, мало зв’язані між собою розбої.

3 С. Т о м а ш і в с ь к и й . Народні рухи в Галицькій Руси 1648 р.— Записки НТШ, т. 23—24. Львів, 1898, стор. 1—‘138.

4 С. Т о м а ш і в с ь к и й . Вказ. праця, стор. 10, 12, 18. б

Намагаючись переконати, що народному повстанню восени 1648 р. бракувало «внутрішньої сили» і що за­ лежало воно від «козацьких рухів», Томашівський твердить, що «похід Хмельницького через Галицьку Русь був лише чистим маневром для застрашений по­ ляків». «Зрештою, Галицькою Руссю, — пише автор, — Хмельницький не інтересувався цілком і довго ще сві­ тогляд політичний його не розвивався, а в Галичині не бачив він ніякої подібної верстви суспільності, що могло б у бажаннях зблизитись до козацтва». Вихо­ дячи з цього, Томашівський заперечує будь-яку роль козацтва в розгортанні народного руху в Галичині, ор­ ганізацію і народно-визвольний характер повстання. «Ледви чи була яка інша ціль, як грабування»,— пише автор. На його думку, народні рухи відбувалися тільки в період перебування в Галичині козаків, за винятком Покуття й Калущини, були «анархічними бунтами», «без тісної організації, без ніякої концентрації, без доб­ рого проводу та ін.» Розглядаючи «репресії поляків» щодо повсталих, автор торкається питання «економічної руїни» в краю, яка, на його думку, була викликана не стільки діями се­ лян, скільки розорювальними походами шляхетських військ під час придушення повстання. Далі, вбачаючи в повстанні 1648 р. спочатку «спорадичність», «воєнний характер» дій селян, автор доходить до висновку, що галицьке повстання «своїм єством було цілком відруб­ ним явищем від козаччини», бо повсталі, мовляв, діяли «розбишацьким методом»5. Концепції С. Томашівського намагалися підтримати його послідовники, хоч деякі з них на підставі даних про визвольний рух у Галичині 1648 р змушені були визнати, що народні маси Галичини «ніколи не затра­ чували почуття гідності зі своїми братами з-над Дніпра і в ту хвилину, коли ціла Україна піднялася під про­ водом Богдана Хмельницького до рішучої боротьби за свободу і волю, долучилися і вони проти суспільного ворога. З другого боку, й сама Україна пам’ятала про своїх братів на захід від Збруча і в рішучій хвилі сам найбільший її гетьман спішить зі своїми безчисленни-6 6 С. Т о м а ш і в с ь к и й . Вказ. праця, стор. 119.

6

ми козацькими полками освободити їх від ляцько-шляхетського ярма»6. Буржуазно-націоналістичний історик М. Грушевський у своїй багатотомній історії України при розгляді історії запорізького козацтва і визвольної війни 1648— 1654 рр., як і його попередники (М. Костомаров, М. Максимович, В. Антонович та ін.), обмежився лише описами облоги Хмельницьким Львова, Замостя, не надаючи більшого значення зв’язкам козацької армії з повсталими Галичини. Він зазначає, що хоч у Гали­ чині піднімалося повстання селян, міщан і дрібної шляхти проти поляків, Хмельницький «не дбав про те», оскільки поза облогою Львова в нього не було ніяких «окупаційних планів». «Хмельницький,— пише автор,— під час сеї галиць­ кої кампанії не робив нічого й на те, щоб використати й підтримати той народний рух, який при нагоді його побуту прокидався в Східній Галичині», не зважав на те, що до нього з різних околиць Галичини приходила українська людність, щоб взяти участь в боротьбі ко­ заків проти шляхти67. Добре знайомий з багатим актовим матеріалом, який досить переконливо ілюструє дипломатичну діяль­ ність Хмельницького у 1648 р. і роль козацтва в галиць­ кому повстанні, М. Грушевський заперечує той факт, що українське козацтво на чолі з Хмельницьким праг­ нуло допомогти поневоленим масам західноукраїнських земель звільнитися з-під тяжкого соціального й націо­ нального гніту. «Очевидно, — пише Грушевський, — ясно, що ні гетьман, ні в близькім окруженню його не було ще ніяких планів національного чи соціального визволення Галичини, хоч обставини були дуже пригідні на се: польський елемент був безборонний, розпорошений, до решта збентежений, а стихійна сила народного руху була дуже велика»86 Хмельниччина в Галичині і єї хиби. На підставі праці др. От. Гомашівського «Народні рухи в Галицькій Руси 1648 р.» Львів.

1906 (далі — Хмельниччина в Галичині і єї хиби), стор. 47—48.

7 М. Г р у ш е в с ь к и й . Ілюстрована історія Украіни-Руси. К. — Відень, 1921, стор. ЗОЇ.

8 М. Г р у ш е в с ь к и й . Хмельниччина в розцвіті (1648— 1650).— Історія Украіни-Руси, т. VIII, ч. III. Львів—Відень, 1922, стор. 92—93.

7

До питань народно-визвольного повстання в Гали­ чині у 1648 р. зверталися польські буржуазні дослідни­ ки О. Яблоновський, А. Прохаска, В. Лозінський. Проте вони, ідеалізуючи Річ Посполиту, намагалися негатив­ но зобразити галицьке повстання 1648 р. і слідом за шляхтою називали повстанців «розбійниками», «лот­ рами», а весь рух зводили до «розбоїв» «заради нажи­ ви», «особистого збагачення», навмисно замовчуючи соціально-економічні причини, які стали основними стимулами такого широкого повстання народних мас. В. Лозінський змушений був визнати, що селянський рух 1648 р. у Галичині був продовженням з поперед­ нього періоду, коли селяни, переважно в королівщинах, відстоювали свої права шляхом скарг і втеч. Але він намагається довести, що 1648 р- в Галичині «в хлоп­ ських бунтах» переважали розбійничі тенденції, а не антифеодальний опір. В. Лозінський, як і С. Томашівський, намагається переконати, що народне повстання в Галичині було не «самородною силою з локальної ініціативи», тобто, що воно виникло не з причин фео­ дально-кріпосницького гніту, а «загорілося від заграви, кинутої з таборів козаків Хмельницького», і рух мав напівсоціальну, напіврозбійницьку основу, був анархічним із релігійним забарвленням. Апологет феодалізму в чорних фарбах змальовує хід повстання і діяльність його ватажка Височана, засуджує повстанців за жор­ стокість, яку вони проявляли в розправах над панами, вихваляє й виправдовує реакційну роль шляхти в при­ душенні народного руху, хоч і змушений визнати, що дії повітових шляхетських хоругв під час «утихомирен­ ня» призводили до руйнування галицьких сіл та еко­ номічного розорення селянських господарств9Спеціальну розвідку народному повстанню 1648 р. в Галичині присвятив польський буржуазний історик А. Прохаска. Вона побудована на основі актових даних гродських судів Руського воєводства. Автор відкидає соціально-економічні передумови виникнення й роз­ витку народного руху 1648 р., пов’язує його із зовніш­ німи факторами, впливом козацтва. Він, як і його по­ передник С. Томашівський, відкидає думку про якусь 9 W. L o z i n s k i . Prawem і lewern. Obyczaje па Czerwonej Rusk Lwow, 1903, стор. 589—631.

8

організованість руху, голослівно заявляє, що «не мож­ на навіть припускати, щоб рух був самородний»; це — лише «розбійничий» виступ повстанців, головною метою яких був нібито грабунок. Після цих тенденційних тверджень Прохаока обмежується викладом подій, засуджує антифеодальну й антикатолицьку діяльність повсталих селян, міщан і української шляхти. Крити­ куючи праці С. Томашівського, автор звертає увагу на ті твердження, де говориться про виступи повсталих проти соціального й релігійного гніту і заявляє, що його «багато поглядів не витримують критики»10. В такому плані написана праця іншого польського буржуазного історика О. Чоловського. Він з ненавистю ставиться до визвольної війни українського народу під проводом Богдана Хмельницького, а також до повстан­ ня 1648 р. в Західній Україні, не хоче визнати причин народно-визвольного руху в Руському воєводстві, зок­ рема в Калущині у 1648 р., і неодноразово підкреслює, що селяни, міщани й священики — бунтівники і «діяли не в обороні віри і народності, а з власного інтересу». Для галицької шляхти, на його думку, в 1648 р. насту­ пила «катастрофа», «руїна», «замовкла справедли­ вість», оскільки «темний, на лоні дикої підгірської при­ роди вихований і до опришківства схильний, хлоп» разом з священиками й міщанами почав проливати «невинну» шляхетську кров і призвів до зруйнування краю11. Вислови Чоловського зовсім не відрізняються від плачу й лементу тих мемуаристів-шляхтичів, які ще в 1648 р. засуджували повсталих, звалювали на них ївсю вину. В основному українські буржуазні історики замов­ чували зв’язки запорізького козацтва із Західною Укра­ їною, і народне повстання в Галичині обмежували тільки осінню 1648 р., наголошуючи на його розбійницько­ му локальному характері, відкидаючи будь-які елемен­ ти організованості. Польські буржуазні історики, всу­ переч даним джерел, одверто засуджували класову боротьбу на західноукраїнських землях, заперечували 10 A. P r o c h a s k a . Krwawy rok па Czerwonej Rusi. — „Gazeta Lwowska”, січень 1919 p.

11 A. C z o l o w s k i . Z dziejow Chmielniczyzny na Podkarpaciu.

Lwow, 1931.

її самобутній розвиток, і причину цієї боротьби вбачали в зовнішньому впливові з боку повсталого козацтва під проводом Б. Хмельницького. Спростовуючи погляди польської й української дво­ рянсько-буржуазної історіографії, радянські історики, як і дослідники Польської Народної Республіки, в ряді своїх праць12, керуючись марксистсько-ленінськими положеннями та міцно спираючись на джерельну базу, дали позитивну оцінку народно-визвольній боротьбі українського народу в XVI—XVIII ст., в тому числі справедливій класовій боротьбі трудящих західноукра­ їнських земель в період народно-визвольної війни 1648—1654 рр. В серійному виданні нарисів з історії України у III й IV випусках деякі матеріали і висновки стосуються і західноукраїнських земель. Якщо в праці К. Г. Гуслистого скупо сказано про роль ікозацтва в історії З а­ хідної України XVI — першої половини XVII ст.13, то в праці М. Н. Петровського при огляді визвольної війни українського народу 1648—1654 рр. окреме місце при­ свячується подіям, які розгорнулися восени 1648 р. в Галичині. Автор твердить, що під час походу козаків під Львів 1648 р. повстання в Галичині розвивалося «в двох напрямах: повстанці або мають стислий зв’язок з частинами Хмельницького, або діють без постійного зв’язку з ними». Ця теза може стосуватися народного заворушення весною і влітку 1648 р., коли тут ще не 12 І. П. К р и п ’ я к е в и ч . Богдан Хмельницький. К., 1954; В. В аT a n o w s k i , L. L i l i s z a w s k a . Problem narodowo-wyzwolenczej walki ludu ukrainskiego XVII w. w historiografii polskiej. — „Kwartalnik historyczny”, № 2. Warszawa, 1954, стор. 187—217; W. W o j c i k .

D zikie pola w ogniu. Warszawa, 1961; Ю. M. Г р о с с м а н . Західно­ українські землі перед визвольною війною 1648— 1654 рр.; Я- П. К і с ь . Боротьба селян Львівських міських сіл проти феодального гніту в кін­ ці XVI і першій половині XVII ст.; Г. Ю. Г е р б і л ь с ь к и й . Західно­ українські землі в роки визвольної війни і возз’єднання України з Росією (1648— 1654), 300 років возз’єднання України з Росією. — Науковий збірник Львівського державного університету ім. Ів. Фран­ ка. Львів, 1954, стор. 20—72; В. В. Г р а б о в е ц ь к и й . Селянський рух на Прикарпатті в другій половині XVII — першій половині XVIII ст. К., 1962.

13 К. Г у с л и с і и й . Визвольна боротьба українського народу проти шляхетської Польщі в другій половині XVI і в першій поло­ вині XVII ст.— Нариси з історії України, вип. III. К-, 1941.

10

було козацьких військ. Але з твердженням М. Петровського про те, що Хмельницький галицькому повстанню «належної уваги не віддавав» «і не підтримував його відповідно, хоч і мав для цього повну можливість», не можна погодитися. Особливо хибною є думка, що гетьман «фактично після пилявецької перемоги прово­ див не збройну боротьбу, а скоріше збройну демонстра­ цію». Щоправда, автор зауважує, що хоч галицькі пов­ станці «не мали постійних організаційних зв’язків з Бог­ даном Хмельницьким і з його штабом, все-таки ідейний зв’язок повсталих Галичини з загальноукраїнською визвольною боротьбою був»14, проте не підтверджує це окремими фактами. М. Н. Петровський досить повно описує збаразькозборівську битву 1649 р. і правильно констатує, що селянські заворушення весною 1649 р, не могли роз­ горнутися внаслідок зосередження в Галичині шля­ хетських військ15. Після возз’єднання Західної України з Радянською Україною ряд істориків порушували питання історич­ ного розвитку Галичини в XVI—XVIII ст. Радянський історик В. П. Пічета при характеристиці соціально-еко­ номічного й політичного становища Західної України (XV—XVIII ст.) майже не висвітлює взаємозв’язків народних мас Галичини з козацтвом. Він тільки обме­ жився загальним висловом про те, що в період виз­ вольної війни західноукраїнське населення взяло в ній «найбільш діяльну участь», а з прибуттям Хмельниць­ кого «піднялося галицьке селянство»16. Це правильне положення не було підтверджене конкретними факта­ ми ні з 1648 р., ні з наступних періодів XVII ст. З нагоди 300-річчя возз’єднання України з Росією у Pjo 4 р. була опублікована науково-популярна бро­ шура Є. А. Яцкевича, в якій у загальних контурах вис­ вітлено визвольні походи Хмельницького на західно­ 14 М. Н. П е т р о в с ь к и й . Визвольна війна українського наро­ ду проти шляхетської Польщі і приєднання України до Росії (1648— 1654).— Нариси з історії України, вип. IV. К., 1939, стор. 86—92.

15 Там же, стор. 91, 112— 127.

16 В. П. П и че т а. Основньїе моментьі исторического развигия Западной Украиньї и Западной Белоруссии. М., 1940, стор. 20—94.

11

українські землі в 1648, 1649 і 1655 рр.17 Цей же автор в окремій науковій статті розглядає визвольні походи українсько-російських військ у Галичину в 1655 р.18 Цікаві проблеми періоду визвольної війни поруши­ ла О. С. Компан. Вона зосередила увагу на участі місь­ кого населення, в тому числі й західноукраїнських земель, у війні 1648—1654 рр., на їх активній ролі у піднесенні збройного повстання на Україні19. У науковому збірнику Львівського державного уні­ верситету, присвяченому 300-річчю возз’єднання Украї­ ни з Росією, Ю. М. Гроссман і Я. П. Кісь у своїх стат­ тях досить грунтовно показали історію західноукраїн­ ських земель напередодні визвольної війни 1648— 1654 рр.20 Спеціальну увагу розгортанню класової бо­ ротьби в Галичині 1648—1654 рр. в цьому збірнику присвятив Г. Ю. Гербільський. Він спростовує непра­ вильне твердження, що Хмельницький під час походу на Львів робив лише «збройну демонстрацію», показує розвиток народного руху в 1648—1655 рр., його харак­ тер і рушійні сили21. На базі значного фактичного матеріалу Я- П. Кісь окремо розглядає рух західноукраїнських міщан у 1648—1654 рр.22 і доходить висновку: жителі галицьких міст «мали зв’язки з Хмельницьким, що надавало на­ родному рухові більш цілеспрямованого характеру». Важливий також висновок автора про те, що міщани Галичини подекуди оволодівали містом, встановлюва­ ли своє самоврядування. Інший автор— П. В. Михайлина, зупиняючи свою увагу на ролі західноукраїнс: кого міщанства в 1648 р., розкриває його «могутній вплив» на розгортання визвольної боротьби в Галичині, 17 Є в г е н Я д к е в и ч . Визвольні походи Богдана Хмельницько­ го на західні землі України. Львів, 1954.

18 И о г о ж. З історії суспільної боротьби російського і укра­ їнського народів проти шляхетської Польщі. Віковічна друж ба на­ родів братів. Збірник статей. К-, 1954. стор. 67—78.

19 О. С. К о м п а н . Участь міського населення у визвольній війні укоаїнського народу 1648— 1654 рр. К , 1954, стор. 86—89.

20 Ю. М. Г р о с с м а н . Вказ. праця, стор. 20—39; Я. П. К і с ь . Вказ. праця, стор. 39—58.

21 Г. Ю. Г е р б і л ь с ь к и й . Вказ. праця, стор. 58—73.

22 Я. П. К і с ь. Участь міст західноукраїнських земель у виз­ вольній війні українського народу (1648— 1654 рр.). — Питання іс­ торії СРСР, Збірник статей (далі — Я. П. К і с ь . Участь міст...). Львів, 1958, стор. 96— 106.

12

зокрема під час походу Б. Хмельницького під Львів23 Вивчення історії західноукраїнських земель у період визвольної війни українського народу 1648—1654 рр. в першу чергу залежить від наявності джерел. Автору необхідно було виділити велику кількість наукових праць з історії України середини XVII ст., відібрати історичні факти як в опублікованих, так і в неопублі■кованих збірниках, переглянути рукописні фонди біб­ ліотек Львова, Києва, Чернівців, Берегового, а також архівні матеріали Центрального державного історич­ ного архіву Української РСР у Львові та Києві. Багато цікавого матеріалу для досліджуваної теми виявилося в багатотомному рукописному фонді галиць­ кого, львівського, жидачівського, теребовлянського, пе­ ремишльського, сяноцького гродських актових книг за XVI—XVIII ст., які зберігаються у Львівському дер­ жавному історичному архіві. Значна частина документів, переважна більшість з яких не опубліковані, зберігається у відділі рукописів Львівської державної наукової бібліотеки Академії наук УРСР. Це переважно матеріали, які відносяться до періоду визвольної війни українського народу 1648— 1654 рр., багато з них дали можливість докладніше уявити картину походів козацьких військ Богдана Хмельницького в Галичину та їх активну роль у зброй­ ній боротьбі народних мас західноукраїнських земель. Такі документи було виявлено у фондах Оссолінського <№ 225/11; 227/11; 2346/11, 2168/11), Баворовського (235/11), Яблоновського (№ 116/11, 25), Чоловського, Сапєгів та ін. На увагу заслуговують оригінали листів Богдана Хмельницького, написаних під Львовом 8 лис­ топада 1655 р., та наказного гетьмана Данила Виговського від 5 і 6 листопада 1655 р. до настоятеля като­ лицького монастиря бернардинів у Сокалі. Необхідно звернути окрему увагу на досі не опра­ цьований архів князів Яблоновських. Тут знаходимо де­ які звістки в ряді пліків (№ 20/ІІІ, 25/11, 65/11,70/а, 94 та ін.) та матеріали до зв’язків запорізького козацтва із західноукраїнськими землями XVII—XVIII ст.

23'П. В. М и х а й л и н а . Боротьба населення західноукраїн­ ських міст проти польсько-шляхетського поневолення на початково­ му етапі визвольної війни українського народу (1648 р.).— Питання історії народів СРСР, вип. 3. Харків, 1966.

13

У Київському центральному державному історич­ ному архіві деякі матеріали по історії козацтва знахо­ димо у приватному фонді магнатів Потоцьких (49) г Тарло (254), Кам’янецьких гродських книгах тощо. У рукописному відділі Інституту історії АН УРСР (№ 44184) зберігається неопублікований рукопис записок М. Голінського, краківського міщанина, де вміщено деякі дані з історії визвольної війни 1648— 1654 рр. Значну частину матеріалів до історії запорізького козацтва та його зв’язків із західноукраїнськими земля­ ми знаходимо в багатьох опублікованих джерелах. Вони групуються в основному в трьох видах першоджерел. На увагу заслуговують галицькі західноукраїнські монастирські й міські ікроніки, як Крехівська крайніка24, літописні записки Павла Свидницького, літописи Підгорецького25 і Добромильського монастирів, Львівсь­ кий26, Перемишльський літописи, Тисменичанські й Городенківські та інші хронікальні записки27. Ці хроніки-літописи складались при монастирях, церквах,, їх автори зафіксували в лаконічній формі сучасні їм історичні події, дані про українське козацтво і, зокрема, їх походи в Західну Україну, особливо в період виз­ вольної війни 1648—1654 рр. Неоціненним джерелом для відтворення історії ко­ зацтва та його зв’язків із західними землями України є козацькі літописи Григорія Граб’янки, Самуїла Величка, Д. Бантиш-Каменського, Олександра Рігельмана, автора Истории Руссов М. Маркевича28, які були 24 А р і с т а р х іКрижанівський. Руська «краіника» XVII ст. — Записки НТШ, т. 62. Львів. 1904, стор. І—3.

25 М и р о н ( І в а н Ф р а н к о). Літопис Підгорецького монас­ тиря.— «Киевская старина», 1880, кн. 7, стор. 122— 128.

26 Львовская летопись. Науковий сборник издаваемьій литературньїм обществом галицко-русской матицьі. Львів, 1868.

27 І. П. К р и п ’ я к е в и ч . Літописи XVI—XVIII ст. в Галичи­ ні.— Історичні джерела та їх використання, випуск І. К-, 1964, стор. 63—80.

28 Летопись Григорія Граб’янки. К-, 1854; С а м у ї л В е л и ч ­ но. Летопись собитій в Юго-Западной Росіи в XVII веке, т. І. К.»

1848; т. II. К., 1851, т. III. К-, 1855, т. IV. К-, 1864; Д. Б а н т ьі шК а м е н с к и й . История малой России. СПб.—Москва, 1822; А л е к с а н д р Р и г е л ь м а н . Летописное повествованіе о Малой Россіи. М., 1846; М. М а р к е в и ч . История Малороссии. М., 1842.

14

опубліковані ще в XIX ст. палкими шанувальниками і дослідниками історії України. Велику цінність для відтворення досліджуваної епохи й всебічного вивчення визвольної війни має мемуарна література, яка повністю опублікована. Ми маємо на увазі спогади шляхетських мемуаристів І. Єрліча, А. Грабовського, М. Костіна, Я. Міхаловського, С. Тройського, М. Емлойовського, Я. Яблоновського29 та інші спогади невідомих авторів30 XVI—XVIII ст.. В цій літературі дуже багато уваги приділено історії наддніпрянського козацтва, його тривалій боротьбі на всіх землях України. Цікаво, що ці мемуаристи вико­ ристали історичні звістки, які не дійшли до нашого часу з тих чи інших причин.

XVI—XVIII ст. — період, коли на західноукраїнсь­ ких землях починає поступово розвиватися історична література. Розвиток історичної думки знаходить своє місце в працях польських тогочасних дослідників: Самуїла Казіміра Кушевича (1607—1672 рр.), Юзефа Барталомея Зіморовича (1597—1677 рр.), Яна-Томаша Юзефовича31. Це були освічені для свого часу люди, які, маючи, в своєму розпорядженні значні архівні матеріали, по­ чали писати історію Львова, звичайно, на фоні істо­ ричних подій, що відбувалися в Західній Україні і цілій. Речі Посполитій. Ці праці, що стали свого роду мемуа­ рами, не випадково названі хроніками. В них автори, викладали свої історичні погляди і подекуди наводили звістки про козаків і, зокрема, періоду їх походів на З а ­ хідну Україну. У другій половині XIX ст. Київською археологічною комісією опубліковані важливі документи в «Пам’ят29 Latopisiec albo kroniczka Joachima Jerlicza, t. I. Warszawa, 1853, t. II. Warszawa, 1856; A. G r a b o w s k i . Ojczyste spominki, t. I— II. Warszawa, 1845; M i r o n C o s t i n . Opere. Ed. P. P. Panaitesku. Bucaresti, 1958; S. G r o n s k i . Historja belli cosacco-polonica.

Pestini, 1783. J. M i c h a l o w s k i . Ksi£ga pami^tnicza. Krakow, 1864;.

Pami^tnik Mikoiaja Jemiolowskiego. Lwow, 1862.

30 Pami^tnik o wojnach kozackich za Chmielnickiego przez nieznanego autora. Wroclaw, 1840; Pami§tmk z dziejow polskich. Lwow, 1855.

31 Жерела до історії України-Руси (далі — «Ж ерела»), т. IV; Львів, 1898; т. VI. Львів, 1913; В. Z i m o r o w i c z . Historya m iasta Lwowa. Lwow, 1884; I. T. J 6 z e f o w і c z. Kronika miasta Lwowa..

Lwow, 1854.

15

никах»32, в архівах Юго-Западной Россіи33 вміщено ряд документів з історії козацтва. Багатий джерельний матеріал черпав автор з пуб­ лікацій документів, що видавалися у Львові, Кракові, Варшаві. Серед них найбільш цінними стали серії видань «Жерела до історії України-Руси»34. Важливі документи з історії козацтва були опублі­ ковані радянськими істориками35. З них ми черпали цінні історичні факти про селянсько-козацькі війни кінця XVI — першої половини XVIII ст. і, зокрема, про визвольну війну 1648—1654 рр. В даній праці вперше в українській радянській історіографії робиться спроба показати роль запорізь­ кого козацтва в історії західноукраїнських земель, ■єдність визвольної боротьби народних мас Наддніп­ рянської України з трудящими Галичини, Закарпаття й Буковини. Значна увага приділяється визвольним по­ ходам козацько-селянських військ на західноукраїнські землі в період народно-визвольної війни українського народу під проводом Богдана Хмельницького 1648— 1654 рр. і ролі запорізького війська у збройній бороть­ бі трудящих Галичини восени 1648 р., які покозачувалися й активно сприяли знищенню польсько-шляхетсь­ кого гніту майже на всій території краю. В монографії дається опис перебування в Західній Україні запорізь­ кого козацтва у 1649 р. у зв’язку із Зборівською битвою та (походів українських і російських військ у 1655 р. під Львів і народні заворушення в галицькому краю.

32 Памятники изданньїе временною комиссиею для разбора древвих актов (д а л і— (Пам’ятники), т. І. К-, -1848; т. II. К-, 1853; т. III. К., 1858.

33 Архив Юго-Западной Россіи издаваемьій временною комиссмею для разбора древних актов (д а л і— Архив Ю ЗР), т. І, ч. III (Актьі о козаках 1500—<1648). К-* 1863; Матеріали до історії козаць­ ких рухів 1596.—Записки НТШ, т. 31. Львів. 1899; Ф. И. С в и с т у н . Матеріали до історії Хмельниччини в Червоной Руси.— Вісник на­ родного дома. Львів, 1910.

34 «Жерела», т. І. Львів, 1898; т. IV. Львів, 1898; т. V. Львів, 1913; т. VI. Львів, 1915; т. XII. Львів, 1916.

35 Історія України в документах і матеріалах, т. 3. К-* 1941: Воссоединение Украиньї с Россией. Документьі и материальї, т. І— III, 1954; Соціальна боротьба у місті Львові в XVI— XVIII ст. Збірник документів. Львів. 1961; Документи Богдана Хмельницько­ го 1648— 1654. К-, 1961; Исторические связи народов СССР и Румннии в XV — ьачале XVIII в. Документьі и материальї в трех то­ мах, т. І. Кишинев, 1965.

РОЗДІЛ

I

СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНЕ І ПРАВОВЕ СТАНОВИЩЕ ТА КЛАСОВА БОРОТЬБА СЕЛЯН І МІЩАН ЗАХІДНОУКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЕЛЬ В КІНЦІ XVI — ПЕРШІЙ ПОЛОВИНІ X V II ct.

У середині XIV ст. польські феодали, використову­ ючи послаблення ікнязівської влади внаслідок внутріш­ ньої міжусобиці і татарських наскоків, захоплюють спочатку Галицьку Русь, а згодом, після об’єднання з литовськими феодалами у 1569 р.,— й решту укра­ їнських земель, які на той час були під владою Литов­ ського князівства. Таким чином, Галичина стала першою жертвою польсько-шляхетської експансії. Використовуючи наступ шляхти на Русь, Молдавський господар загарбав Буко­ вину, а угорські феодали — Закарпаття; їх розділяли штучно утворені польсько-молдаво-угорські кордони. Ліквідувавши старе княже адміністративне управ­ ління, нові правителі перейменували Галицьку Русь на Руське воєводство, до окладу якого входили чотири землі: Львівська, Перемишльська, Сяноцька і Гали­ цька. На Західну Україну з перших днів окупації рушило багато шляхти. Спираючись на місцеву феодальну вер­ хівку і королівські привілеї, шляхтичі протягом XIV— XVI ст. правдами й неправдами захопили всі галицькі села й міста. Основу економіки, провідну галузь суспільного ви­ робництва становило сільське господарство. Село було головною сферою феодального панування і кріпосниць­ кої експлуатації селянства. Власність на землю, головний засіб виробництва, визначала відносини всіх груп суспільства. Ці відноси­ ни зводилися до експлуатації землевласниками кріпаків. Земля зосереджувалася головним чином у. руках великих і середніх землевласників, держави, й церкви.

2-4279

17

Протягом XV—XVI ст. невелика купіка магнатської верхівки встигла захопити більшість міст і сіл Гали­ чини та її природні багатства. Адже 55 магнатських родів Руського воєводства у XVI ст. володіли понад 1500 селами й містами, тобто більшою половиною всіх населених пунктів1. Серед магнатської верхівки розмірами маєтків і політичними впливами в Галицькій землі виділялися Бучацькі, Язловецькі, Зборовські, Потоцькі, Струси, Баворовські; в Жидачівському повіті — Ходорівські, Даниловські і в Перемишльській землі — Гербурти, Фредри, Тарли, Любомирські, Чурили, Дрогойовські; в Сяноцькій землі — Кміти, Тарновські, Камінецькі та ін. Значну кількість феодалів становила середня шляхта, яка займала важливі адміністративні та економічні позиції. Вона володіла двома, а то й трьома селами. При огляді постанов галицьких сеймиків, починаючи з 1575 р., виявляємо значну кількість середньої шляхти, політичними й економічними впливами серед якої виді­ ляються Скарбки, Видловські, Сенівські, Куропатви, Островські, Жураковські та ін., які займають важливі адміністративні посади не тільки в Галичі, а й у пові­ тових центрах Коломиї, Теребовлі. Вони — коменданти фортець і замків, адміністратори при зборі податків тощо. Серед польських шляхтичів була і значна кількість українських — виходців із колишніх дрібних і середніх боярських родів. Вони, намагаючись зберегти свої еко­ номічні позиції, поступово покатоличились, прийняли шляхетство і спільно з польською шляхтою захищали інтереси експлуататорської верхівки. Особливо гурту­ валась українська й польська шляхта при веденні спіль­ ної боротьби проти народних заворушень. Це й зрозу­ міло, оскільки селянські виступи мали антифеодальний характер і загрожували всім багатіям, незважаючи на їх національне походження. Як довели в багатьох працях дослідники, в Речі Посполитій у XVI ст. фільварково-панщизняна система досягає свого найвищого розвитку. Б. Д. Греков твер­ 1 A. J a b l o n o w s k i . Polska XVI wieku. — „Zrodla dziejowe”, t. XVIII, cz$sc X, Warszawa, 1903, стор. 64, 71—74.

18

дить, що польський лицар перетворюється на землероба* заводить господарство і все спрямовує на те, щоб мати найбільший доход2. На Прикарпатті в XVI ст., як це детально дослідила О. Дракохруст на основі люстрацій королівщин, інтен­ сивно розвивалися фільваркові господарства магнатіві шляхти. Тільки в трьох землях Руського воєводства — Галицькій, Перемишльській і Сяноцькій — згадуються в актах XVI ст. понад 50 фільваркових господарств. З них Уз належала королівщинам, решта — приватним^ шляхетським і духовним маєткам. Незважаючи на різну спеціалізацію, фільварки при­ носили шляхті і особливо магнатам значні доходи. Про­ дукцію магнати великою кількістю збували в торго­ вельних центрах Речі Посполитої або за її межами. Наприклад, у 1610 р. магнат Яків Потоцький у своїх королівських маєтках заготовив 600 бочок крупи і ок­ ремим кораблем експортував на продаж3. Зростання обсягу продукції відбувалось за рахунок збільшення фільваркового господарства. У XVI сг. шляхта починає захоплювати селянські наділи і сило­ міць приєднувати їх до своїх панських ланів. У гродських книгах і, зокрема, селянських скаргах зустрічаємо багато фактів насильного й незаконного захоплення феодалами селянських земель, в результа­ ті чого збільшувалися фільваркові землеволодіння і зменшувалися селянські наділи. Такі факти зустріча­ ються як у королівських, так і приватних маєтках і подекуди набувають масового характеру, особливо в магнатських господарствах. Наприклад, магнати Яків, Катерина та Микола Потоцькі у 1585 р. із своїми слу­ гами напали на с. Кобильовка Теребовлянського повіту і без всякого на те юридичного права «раптово відняли поля» у місцевих селян. Вони в 35 селянських госпо­ дарствах (у скарзі подається поіменний перелік селян) захопили всього 33 {/2 селянських нив (близько 50% всіх селянських наділів) і оброблені селянами поля заорали, засіяли, а частину сіножатей викосили. Згада2 Б. Д. Г р е к о в. Крестьяне на Руси с древнейших времен до XVII века. М., 1946, стор. 372—373.

3 Центральний державний історичний архів УРСР у м. Львові (далі — Л Ц Д ІА ), ф. 5, т. 114, стор. 1516.

2*

ІЗ

tii загарбниіки-феодали, як зафіксовано в актах, «починили підданим села Кобильовіки великі і нестерпні Кривди, зайнявши старовинний грунт, який належав ~До Кобильовки»4. Такі явища спостерігаються навіть у гірських селах. Так, у 1616 р. власники сіл Старуні і Жураків «раптово відняли ліси і грунти» у селян сусіднього с. Монастирчан і поспішно виорали та засіяли. Селяни на цей ^незаконний акт запротестували5. Всі феодали, як великі магнати, так і дрібна шлях­ та, передавали свої маєтки (незважаючи на те, в чийому вони були володінні) в оренду. Орендна систе­ ма була поширена в Західній Україні у XVI ст. і стала основною формою управління феодальними маєтками. У гродських книгах акти оренди маєтків займають більшу половину рукописних документів. За час свого «господарювання» орендар або застав­ ник витягав з маєтку якнайбільше прибутків, не зупи­ няючись при цьому ні перед чим. Потреба в грошах, яка зросла в XV—XVII ст., примушувала магнатів і шляхту йти на таку форму господарювання. На При­ карпатті в цей час переважала заставна форма оренди. Така форма управління маєтком була для магнатів і середньої шляхти простою й прибутковою, не вима­ гала від них праці та зусиль. Проте орендна система призводила до повного економічного розорення маєтку і масової пауперизації селян. Орендарі намагалися в першу чергу збільшити феодальні повинності селян і цим порушували встановлені норми земельної ренти. Всі експлуататорські трупи — від магнатів і найдрібнішої шляхти до сільської старшини — жили за рахунок основних виробників феодального суспільства— закріпачених ,селян. Внаслідок значних економічних змін, які відбулися протягом XV—XVI ст., в селі проявилося багато соці­ альних прошарків. В офіційних актах, люстраціях, інвентарях, скаргах селяни групуються по категоріях.

4 ЛЦ ДІА, ф. 17, т. 96, стор. 636—638. f Львівська державна наукова бібліотека Академії наук УРСР, відділ рукописів (далі — ЛДН.Б АН УРСР), Архів Бурштинського замку, № 94.

20

Крім загальних термінів «хлопи», «кметі», «піддані» в джерелах за XVI ст.— першу половину XVII ст. зустрічаємо назви «дворишні», «півдворишиі», «ланники», «півланники». Всі ці назви характеризують певні верстви залежно від кількості наявної у них землі, наділу. «Дворишні» і «півдворишиі» сиділи на цілому або половині дворища, «ланові» або «півланові» посі­ дали один або півлану грунту. Галицькі селяни розрізнялися в цьому ж періоді і за наявністю в них тяглової сили. Селяни, які мали тяглову силу і сиділи на старих місцях, іменувалися «потужні» і «тяглі», «осілі тяглі». «Нетяглі» селяни були позбавлені робочої худоби і економічно стояли набагато нижче «тяглих». Крім землеволодіння і стану тяглової сили, вико­ нання феодальних повинностей теж впливало на зара­ хування селянина до того чи іншого соціального про­ шарку. «Данники» — селяни, які давали данини виключ­ но грішми або натурою. Нарешті в силу розвитку відробітної ренти в XVI ст. з’являється прошарок «роботних» селян, тобто таких, які зобов’язані були до всяких панщизняних робіт. В першій половині XVII ст. на відміну від «роботних» з’являються «нероботні» селяни. Це — категорія розорених селян, які не мали пристановища і не виконували панських робіт. Вони виникли на певному етапі економічного розвитку і мали більш тісний зв’язок з селянським рухом.

XVI ст. — період остаточного переведення селянина на панщину, що й призвело до різкого повороту в соці­ ально-економічному житті галицького селянства і ляг­ ло на підданих, нечуваним гнітом. Великий дослідник галицького селянства Іван Франко писав: «Панщина для хлопа значила ненастанну кривду, темноту, здичін­ ня і втрату почуття людської гідності»6. В кінці X V I— першій половині XVII ст. внаслідок розвитку товарно-грошових відносин у селах Галичини спостерігається розшарування селян. Цьому в першу чергу сприяв процес перебудови шляхетського госпо­ дарства на основі розвитку панщинно-фільваркової системи. З одного боку, збагачується купка сільських багаІван

Ф р а н к о . Твори, т. 19. К-, 1956, стор. 564.

21

тіїв, а з другого, — росте кількість малоземельних і безземельних селян. Це чітко відбивається в інвентар­ них описах. Наприклад, у 1598 р. у с. Товстому налі­ чувалося 100 селянських господарств. З них 70 стано­ вили «люди осілі тяглі», а ЗО господарств, як записано в актах, були «убогими», тобто не мали відповідного майна і різко відрізнялися економічним становищем від перших. Щоб уявити маєткове становище заможніших, «дуж­ чих» селян, наведемо кілька прикладів. У 1597 р. в с. Підгородищах існували селянські господарства, у яких були хата, стодола, стайня, плуг, кілька волів, 20 голів худоби, 10 коней, 50 овець. Загалом таке гос­ подарство, «домовство» оцінювалось у 1000 гривень7. Його вартість прирівнювалась до вартості господарств дрібної шляхти. Звичайно, 80 голів різної худоби не можна утримувати на невеличкому наділі. Таке селян­ ське господарство в основному мало повний наділ (не менше одного лану), і, безперечно, використовувало працю вбогих односельчан. Значну групу незаможних селян становили різні малоземельні і безземельні піддані: «підсадки», «загородники», або «огородники», «комірники», «халупники», або «домники», «наймити», які виникли внаслідок роз­ витку кріпосницької системи XV—XVI ст. і в силу свого тяжкого економічного становища були найбільш актив­ ним елементом у селянських рухах. Галицькі магнати й шляхта не звертали уваги на економічне становище убогих селян й експлуатували їх нарівні з іншими групами середнього й заможного селянства. Феодали в погоні за більшими доходами об­ тяжували селян надзвичайними «понадінвентарними», «позапаншизняними» повинностями, захоплювали їх останні клаптики землі. Утисків старостинського уряду в королівщинах і шляхти — в приватних маєтках зазнавали навіть сільсь­ кі наймити. В с. Баличах 1575 р. державець Томаш Жолтовський не тільки виганяв селян на всякі «незви­ чайні роботи», але й примушував жінок прясти, а «най­ мити мусили молотити»8.

7 ЛЦ ДІА , ф. 17, т. 103, стор. 263.

8 ЛЦ ДІА, ф. 13, т. 295, стор. 53—54; т. 292, стор. 338— 339.

22

Крім відробітків і чиншів, селяни всіх сіл зобов’я­ зані були виконувати найрізноманітніші натуральні повинності, різні десятини з овець, свиней тощо. Від худоби з господарства здавалась «роговщина» кожного четвертого чи п’ятого року. Необхідно звернути увагу на правове становище селян Західної України. Досі з численних досліджень буржуазних істориків відомо, що в Галичині протягом XIV—XVI ст. існувало багато правових інституцій, руське, польське, німецьке і волоське права. Правда, в XIV—XVI ст. на Прикарпатті існувало ще руське і волоське право, та в XVI—XVIII ст. їх витісняють німецьке і польське права. Незважаючи на інтенсивне введення польськими феодалами німецького права, яке давало змогу панівним класам більш інтенсивно експлуатувати своїх підданих, все-таки на Прикарпатті ще в другій половині XVI ст. зустрічаємо села, які живуть на волоському праві і навіть такі, де зберег­ лись залишіки старовинного руського права. Західноукраїнські селяни також перебували під тяж­ ким національно-релігійним гнітом. Феодали, знущаю­ чись з селян, переслідували православ’я, народні обря­ ди і звичаї. Особливо відчутним і нестерпним був соці­ альний і національно-релігійний гніт. Гродські книги пе­ реповнені скаргами українських міщан на панів-ікатоликів, міське самоврядування, старостинський уряд і шляхту. Українські міщани разом з селянами з приміських околиць не тільки скаржились на своїх гнобителів, але й відмовлялись виконувати феодальні повинності і збройно виступали проти світських та духовних феода­ лів. Відомими були виступи міщан і селян Коломиї (1613 р-), Галича (1561 р.), Снятина (40-і роки XVII ст.). Виразного народно-визвольного характеру набрала боротьба міщан за право участі в міському самоврядуванні в Перемишлі (1651 р.), Дрогобичі {1578 р.), Теребовлі (1597, 1633 р.)9 та інших містах Галичини. Релігійна боротьба в кінці XVI — початку XVII ст. мала реальний зміст. Захищаючи православну 9 ЛЦ ДІА , ф. 5, т. 112, стор. 1578— 1579; т. 116, стор. 632—634; т. 126, стор. 654—669; т. 138, стор. 1570— 1571; ф. 13, т. 285, стор. 155— 156; т. 295, стор. 108, 429— 432; т. 300, стор. 633—634; ф. 17, т. 103, стор. 19—20.

23

ВФУ> українські селяни й міщани відстоювали свої со­ ціальні й національні права під час натиску католициз­ му та унії на православні маси після Брестського со­ бору 1596 р. Національно-релігійні утиски, соціально-економічний гніт штовхали селянство на антифеодальну боротьбу і, зокрема, стимулювали рух опришків на Прикарпатті. На посилення феодально-кріпосницького гніту під­ карпатські селяни відповідали безперервними виступа­ ми, починаючи з перших днів окупації західноукраїнсь­ ких земель шляхетською Польщею. Починаючи з середини XIV ст., як це видно з джерел, західноукраїнське селянство зустрічає завойовників опором. Воно застосовує як проти чужих, так і своїх гнобителів різні приховані або відкриті форми анти­ феодальної боротьби. Поширеною формою антифеодального опору були втечі селян, які мали місце в Західній Україні і всій Речі Посполитій вже в ранній період. Внаслідок насту­ пу феодалів на селян в період росту фільварково-панщизняної системи втечі селян набирають масового ха­ рактеру. Основною причиною втеч селян було посилен­ ня феодально-кріпосницького гніту і в першу чергу захоплення шляхтою селянських наділів, збільшення феодальних повинностей, розорювальний характер оренд­ ної системи шляхетського господарства. Актові дані показують, що селяни Галичини, почи­ наючи з XIV ст., втікають переважно на Поділля, Над­ дніпрянщину і в Карпати, в тому числі на Закарпаття і Буковину. Потяг селян-втікачів на схід пояснюється тим, що на Правобережній Україні, починаючи з XVI ст., пос­ тійно спалахували селянсько-козацькі повстання, і ста­ новище селян було тут легшим, ніж у Галичині. Га­ лицькі селяни, прибувши на Україну, оселюються в новозаснованих слободах, а коли їх починає пригнічу­ вати шляхта, вливаються в загони козаків. Тому серед реєстрового козацтва в XVI ст. зустрічаємо чимало виходців з Галичини. В селянсько-козацьких загонах Наливайка 1594 р. зустрічаємо повстанців також з Руського воєводства10. Шляхта Руського воєводства 10 ЛЦ ДІА, ф. 5, т. ІіІО, стор. 1460.

24

в 1597 р. не випадково вимагала від сейму повернення біглих підданих з Київського, Брацлавського і Волин­ ського воєводств11. Карпати притягали селян-втіїкачів, тому що ту т в порівнянні з низовинними околицями феодально-крі­ посницький гніт був меншим, поселенці користувалися волоським правом і не виконували панщини. Прикар­ паття лежало на пограниччі Польщі, Молдавії й Угор­ щини— трьох феодальних держав, які часто ворогува­ ли між собою. Галицькі селяни, використовуючи спри­ ятливі умови, зупинялись на польсько-молдазсько-угорському пограниччі, оселювались на правах «волі» чи «свободи» і закладали «на сирому корені» нові оселі. Внаслідок значної міграції галицьких селян в XVI ст. виникає велика кількість нових осель в підгір­ ських і гірських околицях Прикарпаття. За даними^ П. Домковського, в XV ст. в Руському воєводстві налі­ чувалось 1495 сіл і 69 міст12. В XVI ст., за підрахунками, іншого дослідника О. Яблоновського, на цих територіях вже існувало 2491 село і 125 міст13. Найвищу форму антифеодального опору становили збройні виступи селян. Вони зводились до індивідуаль­ них і групових виступів і за своїм розмахом, організа­ цією та характером були найбільш гострими формами, класової боротьби. У Галичині в XV—XVIII ст. спосте­ рігаються не лише локальні, але й масові в широкому територіальному масштабі збройні виступи селян. У ряді сіл, волостей, староств і повітів селянські рухи набирали не тільки масового, але й тривалого харак­ теру. Яскравим прикладом цього був антифеодальний опір селян Долинщини проти гніту і знущання долинського старости Єже Красіцького. Провідну роль у цьому відіграли жителі сіл Ракова і Надієва. Вони півстоліття боролися зі старостинським урядом за полегшення свого становища14.

11 Akta grodzkie і ziemskie (далі — А ГЗ), т. 20, стор. 102/22.

12 Р. D ^ b k o w s k i . Podzial administracyjny wojewodztwa R uskiego і Bielzkiego w XV w. Lwow, 1939, стор. 283.

13 A. J a b l o n o w s k i . Вказ. праця, стор. 81.

14 ЛЦД1А, ф. 5, т. 110, стор. 1575; т. 111, стор. 218— 219, 304, 740—742; т. 113, стор. 37, 95—96; т. 114, стор. 1795— 1798; т. 116, стор. 535— 536; т. 120, стор. 714—716, 833, 881, 904; т. 121, стор. 925; т. 129, стор. 866—867; т. 131, стор. 821—822,.

1057—‘1066, 122 та ін.

Крім розрізнених стихійних збройних виступів, в Галичині відбувалися значні селянські повстання, які охоплювали велику територію і значне число повстанців. В кінці XV ст. в Галицькій землі вибухнуло одне з най­ більших селянських повстань Східної Європи під про­ водом Мухи й Барули (1591 —1593 рр.)15. Воно охопило Буковину й Галицьку землю. Шляхетській Речі Поспо­ литій вдалося лише за допомогою великої армії роз­ громити повсталих під Рогатином. Це повстання породило ряд дрібних виступів селян в XVI — першій половині XVII ст. Селянські «купи» діяли невеличкими загонами в багатьох селах, ключах, староствах і повітах. В 1587 р. відбувся збройний вис­ туп селян с. Семенова Теребовлянського староства16. Особливо тривалого, антифеодального, народно-виз­ вольного характеру набрала боротьба селян південної частини Галичини на Прикарпатті. Цей прогресивний, кількавіковий рух селян увійшов в історію українсько­ го народу як опришківство, що було своєрідною фор­ мою збройного антифеодального протесту пригноблених Галичини. Цікаву картину бачимо в XVI—XVII ст. в західно­ українських містах. В цей час Західна Україна була густо заселена. На її території розташовано багато міст і містечок, деякі з них, як Львів, Перемишль, Ярослав, Галич, Сянок, Теребовля, Городок, Коломия, Снятин та інші, були великими центрами торгівлі й промислів ще в період Галицько-Волинського :князівства. Розвиток продуктивних сил у галицькому ікраю, оживлення товарно-грошових відносин поглиблювали процес суспільного розподілу праці— відокремлення ремесла від селянського господарства, що виявилося у зміцненні старих і появі нових міст як центрів еконо­ мічного, політичного й культурного життя17.

15 Н. А. М о х о в. Восстание украинских и молдавских крестьян под руководством Мухи в 1490— 1492 гг. — Известия Молдавского филиала AH СССР, № 4—8. Кишинев, 1953, стор. 17—40; й о г о ж.

■Очерки истории молдавско-русско-украинских связей. Кишинев, 1961, стр. 34—40; Д. І. М и ш к о . Соціально-економічні умови фор­ м у в а н ь української народності. К-, 1933, стор. 270—273.

16 ЛЦ ДІА, ф. 5, т. 103, стор. 1455— 1456; ф. 17, т. 103, стор. 316—318; т. 99, стор. 204, 505—506; ф. 5, т. 109, стор. 988— 989, 448—793—794; т. M2, стор. 1680, 1681; ф. 17, т. 97, стор. 73—74.

17 П. В. М и х а й л и н а. Вказ. праця, стор. 62.

26

За даними О. Яблоновського, в Руському воєводстві в кінці XVII ст. існувало 2491 село і 125 міст і містечок {в Львівській землі— 28 міст, Сяноцькій — 13, Пере­ мишльській — 33, Галицькій — 51)18. Через століття, за даними 3. Глогера, в 1676 р. в тому ж воєводстві існувало 2602 села і 137 міст і містечок19. Як видно з цих даних, найбільше міст у Західній Україні виникло в XVI ст. — першій половині XVII ст. За період з 1550 р. по 1648 р. лише в Галицькій землі виросло 79 міст. Порівнюючи до кількості міст в третій чверті XVI ст. число міських поселень збільшилось на 19 (31,7%)20. Скільки ж населення могло проживати в той час у західноукраїнських містах?— У найбільшому місті Львові в 1630—1631 рр. проживало 15—18 тис. чоловік, у Бродах — 5 тис., Городку — 3 тис., Яворові— 1500, Жовкві — 1500 чоловік. В середньому на місто припа­ дало 1500—3000 чоловік21. Як села, так і міста в Західній Україні були коро­ лівськими (Львів, Галич, Теребовля, Дрогобич, Самбір, Перемишль, Сянок, Рогатин, Стрий, Жидачів, Снятин, Коломия та ін.). Значна частина міст і містечок були приватною власністю магнатів і шляхти. Великі міста залишились ремісничо-торговельними центрами, в яких міцно пульсувало ремісниче життя. Ремісники були об’єднані в цехи, як у Львові, Галичі, Коломиї, Городку, Снятині, Дрогобичі, Янові, Терно­ полі, Жидачеві та ін. Населення міст підлягало своїм урядам. В Західній Україні в деяких містах існували руське і польське права, але через брак джерел більше про їх юрисдикцію неможливо довідатися. В XVI—XVII ст. переважна біль­ шість західноукраїнських міст користувалась магде­ бурзьким правом, тобто мала своє самоврядування, деякі підлягали юрисдикції старостів, інші управляли­ ся власниками.

18 A. J a b l o n o w s k i . Вказ. праця, стор. 64, 73—74.

19 Z. G 1 о g e г. Geografija hisloryczna ziem dawnej Polski. Krakow, 1903, стор. 215—219.

20 E. H o r n. Stosunki ekonomiczno-spoleczne w miastach ziemi Halickiej w latach 1590— 1648 (Autoreferat rozprawy doktorskiej). Opole, 1962, стор. 3—4.

21 Я. П. K і c ь. Участь міст..., стор. 97.

27

Львів на початку XVIі ст. З гравюри 'Пассароті.

Міста на магдебурзькому праві виходили з-під за­ лежності старост, могли вільно управляти міським на­ селенням, платили державний податок, всі доходи міста витрачали на свій розсуд. В Речі Пос­ политій польська шляхта при підтримці королівського уряду порушувала принципи управління міст на магде­ бурзькому праві, в тому числі і в Західній Україні. Населення західноукраїнських міст на основі магде­ бурзького права обирало магістрат, до якого входили бургомістр і радники (райці). Магістратська рада зай­ малась господарськими і адміністративними правами міста. Війт із лавниками творив судову лаву, яка здій­ снювала судові функції. В більшості міст посада війта була однаковою. В склад магістратського управління входило від чотирьох до 12 чоловік. Кількісний склад управління залежав від чисельності і розміру міста. Звичайно, в невеличких містечках до міського управ­ ління входило чотири — шість чоловік. Фактично міське управління повинно було обирати все населення міста, тобто ремісники, купці та інші жителі населеного пункту. Проте в містах Західної України протягом XV—XVI ст. збагатилась на торгів­ лі і промислах група впливового патриціату, переваж­ но іноземного, католицького. Володіючи чималим ба­ 28

гатством, грошима та маючи опору як в місцевому, так і в центральному урядах, вони змогли підпорядкувати собі все міське самоуправління, бургомістські і війтів­ ські уряди. Оскільки в містах західноукраїнських земель пере­ важало українське населення (приблизно 70—80%, як це ми бачимо на основі поборових реєстрів, інвен­ тарних описів і королівських люстрацій по іменах і прізвищах), то іноземному патриціату доводилося до певного часу миритись з тим, що у міські самоуправ­ ління входили представники від місцевого населення. Таке становище тривало в XV — на початку XVI ст. Але в середині XVI ст. католицький патриціат за­ хідноукраїнських міст при підтримці королівських ста­ ростів став різко порушувати права українського насе­ лення, витискав їх представників з міського самоуправ­ ління. В 1510 р. король Сігізмунд І у спеціальному універсалі заборонив українцям входити до міського самоуправління в Буську, куди мали лише входити ка­ толицькі патриції. В інших містах лише кілька українців, і то з за­ можної верхівки, брали участь у міських управліннях. Наприклад, у Дрогобичі з 12 чоловік міського само­ управління був один українець. Подібне становище було і в інших містах. І лише в містечках, де майже не було католицького населення, до складу уряду вхо­ дили переважно українські міщани22. В тогочасних джерелах, як підкреслював академік АН УРСР І. П. Крип’якевич, українські міщани вис­ тупають під назвою «рутени», «люди руського обряду», «руський народ», «руська мова», «руська нація»23. Го­ ловним фактором у визначенні українського населення була православна релігія, а тому в письмових докумен­ тах XV—XVII ст. можна зустріти вирази «віра руська», «народ руський», «церква руська». В містах Західної України шляхта, католицькі урядовці часто згадують про українські громади. Так, наприклад, в 1596 р. в актах фігурують «міщани Дрогобицької Русі» — тобто 22 Я. П. К і с ь. Участь міст..., стор. 97.

23 І. П. К р и п ’ я к е в и ч . Д о питання про національну само­ свідомість українського народу в кінці XVI — на початку XVII ст.

— «Український історичний журнал», 1966, № 2, стор. 82—83.

29

дрогобицьке українське населення. Те саме зустрічаємо у Городку, де католицький уряд міста часто називає українських міщан «грецькі спільні сусіди, Русь», «Русь наша одного права і міста та люди, але іншої релігії» (православної), «та Русь наша городоцька»— іншими словами, городоцькі українці. Використовуючи свою* владу, багатий католицький патриціат став відкрито' переслідувати українців, переважно незаможні його; верстви. Українське населення було витіснене з цент­ ральних частин міста в окремі квартали або на перед­ містя, де на них накладали тяжкі повинності, зв’язані: з державними податками, фортифікаційними роботами,, чиншами, відкрито переслідувалися їх звичаї, релігійні обряди. Образно висловився про пригноблення україн­ ського населення в містах, і зокрема у Львові, волинсь­ кий делегат Лаврін Деревинський на сеймі у 1620 р.24, «Перейдім до інших кривд і утисків нечуваних, — до­ рікав він шляхті.—Чи то не кривда нашому руському народові, що, не кажучи вже про інші іміста, чиняться у Львові: хто грецького закону, не уніят, той не може мешкати в місті, ні торгувати на локті і кварти, ні до цехів не може бути прийнятим. Коли хто помре з меш­ каючих у місті, того мертве тіло неможна провезти через* місто з церковною церемонією, ні до хворого з Господ­ німи тайнами іти невільно»25. Українські міщани й селяни Галичини не мирилися з соціальним і національним гнітом, який здійснювали іноземні патриції в містах і шляхта — в селах. Соціаль­ на боротьба в західноукраїнських містах набирала різних форм, серед яких найбільш поширеними були скарги міщан і передміщан до королівського уряду на посилення соціально-економічного й національно-релі­ гійного гніту, на порушення їх старовинних привілеїв і прав. Про це довідуємося з багатьох таких письмових скарг, які попали в гродські актові книги. Для ілюстрації наводимо один із них. У 1604 р.. українське православне населення містечок Довгого, Дорогова, Войнилова, Томашівець і Вішхниць склало 24 ЛЦ ДІА, ф. 13, т. 295. стор. 98— 103, 429—432; ф. 5, т. ІІІУ стор. 824; ф. 9, т. 365, стор. 2459—2467.

25 Б а н т ьі ш К а м е н с к и й . Историческое известие о возникшей в Польше унии. М., 1864, стор. 66.

ЗО

скаргу на шляхтянку, маршалкову Потоцьку за те, що вона «убивством, ув’язненням і смердючою в’язницею утискуючи, до послуху своєї церкви римської примушу­ вала», намагалася «гвалтовно, різними» жорстокими засобами відірвати населення «від стародавньої руської церкви». Знедолені і переслідувані українці скаржать­ ся, що гнобителька-пані, «зовсім не пам’ятаючи на пра­ ва і свободи», надані їм у минулому, нехтуючи «недо­ торканність грецької віри», насильно хоче їх покатоли­ чити, «по-тиранськи знущаючись і мордуючи» «право­ славних». «Ми, — стійко заявили катовані, — не є нова­ ками в короні польській, а стародавніми громадянами, наші предки і ми самі зберігаємо віру свою.., ніколи не було такого поневолення нашого народу в релігії нашій, як тепер терпимо»26. В цих словах чітко вира­ жена висока національна самосвідомість західноукра­ їнського населення. Селянські рухи тісно перепліталися з виступами міщан. Наступ феодалів в досліджуваний період мав. місце і в містах, і містечках. Міщани і передміщани, переважно українські, на спробу шляхти і магнатів посилити феодально-кріпосницький гніт відповідали антифеодальними виступами, в яких міські й навко­ лишні селяни відігравали помітну роль. І цей міщансь­ ко-селянський рух розвинувся в XVI ст., особливо з другої його половини. Таким чином, твердження дея­ ких дослідників про те, що тільки в період народновизвольної боротьби галицькі міщани включилися в антифеодальну боротьбу, є помилковим. Антифеодальні виступи в містах набирали різних форм, серед яких найбільш поширеними виявились скарги міщан і передміщан на посилення соціальноекономічного гніту, на порушення міських привілеїв тощо. Про це свідчить велика група фактів, які потра­ пили в гродські книги. В 1561 —1564 рр. стає відомо про захоплення війтівських ланів в м. Нижанковичах27 У 1591 р. скаржаться міщани м. Вишні на знущання і насильство шляхтича Станіслава Стадницького над міщанами і навколишніми селянами. Міщани Мостиську 1580 р. скаржаться на міський уряд, який за допомогою 26 ЛЦ ДІА, ф. 5, т. ПО, стор. 1568— 1571.

27 ЛЦ ДІА , ф. 13, т. 283, стор. 629—630.

31

«фальшивих реєстрів» вибирав міські податки. Останні в 1591 —1592 рр. скаржилися, що під час виконування міських шарварків шляхтичі фізично розправлялися з міщанами, захоплювали їх маєтки, худобу та чинили інші шкоди, «чого за предків не бувало». Король Сігізмунд в універсалі констатував, що державці м. Солі захопили у міщан грунти, млини і починили «великі кривди і безправ’я». В 1635 р. «все поспільство» Рогатина скаржилося на ротмістра Януша Венгрина, який із 200 солдатами 4 лю­ того 1630 р. насильно вдерся в місто і три дні «з вели­ кою кривдою розорював убогих людей», забирав спо­ живу, речі, примушував ремісників до безплатної робо­ ти, «обухами, погрозами, побиттям». Щоб закрити сліди беззаконня, ротмістр вимагав від міського уряду атестацію, яка б підтвердила його «скромну поведінку» в місті. А коли уряд відмовився від такої нахабної вимоги, шляхтичі далі чинили «великі кривди убогим людям, забрали худобу, споживу на 1500 злотих та ще •били і ранили міщан». У 1642 р. міщани Калуша скаржилися па шляхти­ чів, які напали на місто в час ярмарку, «розпорошили варту», побили і поранили багатьох міщан та ще й пригрожували спалити місто і «невинно розливати кров калуських міщан». Міщани спіймали напасників і віддали галицькому урядові28. В кінці XVI ст. галицькі міщани скаржилися на яко­ гось дідичного війта Станіслава Гурського, який пору­ шував судові права міста, знімав великі податки з торгівлі та чинив «нестерпні кривди» міщанам. У 1611 р. міщани Галича скаржилися на безправну поведінку галицького війта Феліца Кошіуса, який захопив міські грунти, переслідував міщан в торгівлі, силував до неза­ конних повинностей. У 1618 р. міський уряд скаржився на шляхтича Яна Стоїнського, який захопив міські грунти, фізично карав міщан, стріляв у них, а міських пастухів намагався топити. В 1613 і 1630 рр. міщани Галича скаржилися на шляхтичів із сусідніх сіл Блюдників та Поплавників за 28 ЛЦ ДІА, ф. 13, т. 307, стор. 675—676, 689—691, 862—866; т. 296, стор. 751—752, 812—814; т. 316, стор. 881—882; т. 129, стор. 847—882; т. 114, стор. 1663— 1665; т. 116, стор. 1001.

32

насильства та випас міських пасовиськ, знищення ого­ рож і привласнення їхніх грунтів. Причому шляхтичі не хотіли прийти на обстеження заподіяної шкоди і ще погрожували гродській комісії29. Вислови в книгах: «нестерпні кривди», «невиносиме торгове», «незаконно, проти права і вольностей», «чинив погрози», «лани віднімали», «переслідує і утискує мі­ щан», «киями б’є», «за бороди тягає», «вини витискав», «кривав», «по передмістю гонить», «утопити наганяв», «згвалтував» та інші їм подібні свідчать про особливо тяжкий гніт галицьких міщан, про знущання старостинських урядовців над міщанами і передміщанами. Не добившись полегшення, пригноблені міщани вдавались до більш рішучих дій, відмовлялися викону­ вати феодальні повинності на користь старостинського уряду, ікатолицького духівництва і нарешті збройно виступали проти шляхти та урядовців. В 1604 р. міща­ ни Горожанки спільно із селянами вночі напали на хату війта, щоб розправитись із шляхтичем Андрієм Боровецьким і його слугами, що мали їхати на нараду в Галич. Повсталі побили панських слуг, ув’язнили Боровецького, забрали багато речей, зброї, в тому чис­ лі різні документи, сеймові привілеї, які він віз «у пиль­ ній справі на галицькі земські рочки». У 1608 р. міщани Коломиї скаржилися на шляхтичів-державців за те, що вони наїжджають на міські грунти, знищують огорожі, сіножаті і збіжжя та захо­ пили на полях понад 300 голів худоби, в тому числі 80 робочих волів. До того ж самовільні шляхтичі «по­ рубали», «посікли» пастухів, а деяких захопили і десь поділи. З переліку видно, що це були приміські селяни, слуги, передміщани, — найбільш численна категорія міського і приміського населення30. Зрозуміло, чому міщани виступали проти феодалів. З цього погляду є цікавий виступ коломийських міщан у 1613 р., які «великою громадою», озброївшись різною зброєю, напали «на власну дідичну маєтність» Шепа29 ЛЦ ДІА, ф. 5, т 103, стор. 1449— 1450; т. 114, стор. 1663— 1665; т. 116, стор. 1С01, 972—973; т. 126, стор. 486—488; ЛДН Б АН УРСР, ф. Чоловського, № 2145/111, ф. 43—54.

30 ЛЦ ДІА , ф. 5, т. М0, стор. 1594— 1595; т. M2, стор.

1578— 1579.

3-2792

33

рівці. Вони «через своїх розвідників» довідалися, що шляхтич Томат Блюдницький, який брав участь в ін­ тервенції проти Росії, їхав возом до Коломиї, а звідті­ ля мав відбути до Львова з грішми. Міщани за допо­ могою селян спіймали слуг побережників з Шепарівців, побили і поранили їх, а потім «раптово великим гуртом наїхали на село Шепарівці», спіймали по дорозі шлях­ тича Г'олодницького і завели в ліс. Тут якийсь право­ славний піп Григорій Оферейко відвів пана вбік. Піп «примушував його (пана.— В . Г.) буком і різними по­ грозами, щоб вклякнув на землю із ядовитим нарікан­ ням проти католицької віри, висповідався». Після спо­ віді піп спочатку своєю рогатиною ударив у груди і пробив пана, а потім розлючені повсталі «великим гуртом припали, хто як міг і чим міг сікли, .кололи, жорстоко товкли» і вже убитому завдали великі рани, забравши його речі і зброю. Проте повсталі цим не задовольнились, вони в кіль­ кості 400—500 чоловік «за спільною намовою» мертво­ го шляхтича завезли між болота і втопили. Така роз­ права над шляхтичем — акт класової помсти. Під час цього акту повсталі захопили якісь скриньки з приві­ леями і реєстрами і знищили їх. Також вони вбили двох слуг пана і потопили в бочках. Збройний виступ коломийських міщан у 1613 р. — один із найбільших серед заворушень селян і міщан Руського воєводства на початку XVII ст. Так розправлялися міщани із шляхтою і в інших місцях Галичини. В 1631 р. виникли великі суперечки між галицькими міщанами і католицьким ксьондзом Криштофом Забєшавським. Причини їх полягали в тому, що ксьондз-плебан, власник галицького перед­ містя Залукви, за допомогою своїх орендарів намагав­ ся «в ніщо обернути міщан», забирав у них воли, коро­ ви, гроші, домашні речі, витягав незаконні десятини, нарешті ув’язнював їх, заковував у кайдани і приму­ шував викуплятись, всупереч міським привілеям захоп­ лював міські грунти, чинив всяке беззаконня. Міщани не витримали такого гніту й відкрито виступили проти католицького сановника. Вони зуміли перетягнути на свою сторону передміщан, які були «дідичними підда­ ними костьола», і заборонили їм виконувати будь-які повинності, чим завдали ксьондзу значних збитків. По­ 34

терпілий ксьондз скаржився, що міщани, «привласнив6 ши собі передміщан, і, як звикло, побунтували їх і заборонили останнім виконувати вся.кі роботи і послуги»31. Далі петерпілий католик стверджує, що внаслідок того, що «вже кілька років» міщани побунтували перед­ міщан, заборонили їм всякі роботи виконувати, не оброблявся костьольний маєток, фільварки, не догля­ далась худоба. Міщани заборонили передміщанам від­ везти до Львова костьольні речі. За твердженням ксьондза, внаслідок того, що міщани «взяли і видерлий передміщан і заборонили послуги, костьол щороку має збитків більш як на 1000 злотих і все більше «костьол і плебанія зубожіє». До того ж міщани забрали кос­ тьольні грунти, поля. З актів видно, що ще в 1628 р. міщани й передміщани спільними силами підняли заво­ рушення, піддані завдали великої шкоди костьолові. Керівниками («герштами») того бунту підданих були Худік і Андраха. Таким чином, боротьба галицьких міщан і перед­ міщан велася проти гніту католицьких сановників у Галичі під керівництвом самих міщан. Взагалі подібна боротьба проти економічного нас­ тупу католицьких ксьондзів мала місце і в інших містах. У 1641 р. Снятинський міський суд судив язловецького міщанина Ленарда Кравця за вбивство ксьондза Сімона Сіверського, снятинського коменданта. З слідства випливає, що Ленард Кравець убив ксьондза з помсти за поранення. Коли суд «грозив муками» підсудному і випитував, хто спонукав його на такий вчинок, підсуд­ ний чітко відповів: «Мене ніхто не нараджував, але я з жалю то вчинив, за те, що мене той ксьондз Сімон Сіверський — снятинський комендант поранив у голо­ ву». Суд засудив винного на смерть: йому відтято жи­ вим обидві руки, а потім почетвертовано. Вирок вико­ нано було негайно32. Подібні антифеодальні масові виступи селян і мі­ щан спостерігаємо в 40-х роках XVII ст. в Снятинському старостві. Причиною їх було те, що снятинський староста з своїми слугами в погоні за доходами пору­ шував встановлені норми феодальних повинностей 31 ЛЦ ДІА, ф. 5, т. 116, стор. 632—634; т. 126, стор. 659—669.

32 ЛЦ ДІА, ф. 5, т. 126, стор. 659—669; т. 134, стор. 629— 630.

З

85

і фактично поводив себе безконтрольно, використовую­ чи при цьому своє панівне становище і старостинську владу. Міщани й селяни Снятинського староства спочатку звернулися до короля зі скаргою. Королівський уряд, щоб заспокоїти їх, видав спеціальну письмову петицію {«глейт»), в якій дозволив пригніченим «бути вільними від сили і претензії» старости. Посилаючись на цей привілей, міщани й селяни від­ мовилися виконувати на користь старости будь-які фео­ дальні повинності і, як записано в акті, «зараз після того глейту побунтувалися»33. Снятинський староста Петро Потоцький, переляка­ ний наростанням міщано-селянського опору, негайно поскаржився королеві і просив допомогти утихомирити повсталих. Король, зваживши на таке загрозливе ста­ новище на молдаво-польському пограниччі (Снятинщині), негайно (27 листопада 1646 р.) видав універсал до снятинського міського уряду, а також до «всіх міщан та іншого поспільства, які замешкують де-небудь в са­ мому Снятині і в околицях міста». В універсалі король говорить, що до нього «дійшла відомість», що міщани й селяни, отримавши попередній глейт, побунтувалися. Далі звертається він до бунтівників, наголошуючи, що снятинському старості «жодних повинностей, здавна належних йому як вашому державцю, чинити і відда­ вати не хочете», і тлумачить попередній універсал, на­ магаючись якось зменшити його силу: «та оборона нашого глейту не видана для того, щоб ви мали вила­ муватись із обов’язків робіт, тягарів, належних повин­ ностей, а даний «тільки» для того, щоб запобігти вся­ ким порушенням і надмірностям з боку снятинського старости... Тому тим нашим листом,— попереджує король незадоволених, — наказую вам суворо припини­ ти бунти і виконувати повинності, які здавна належали нашому снятинському державцю, і в ніякій мірі не за­ слонятись тим глейтом. І в усьому цей наш наказ будете виконувати». Отже, новий королівський універсал фактично ану­ лював попереднє рішення.

33 Л Ц ДІА , ф. 17, т. 104, стор. 412; т. 129, стор. 623—626; ф. 5, т. 146, стор. 588, 589; т. 139, стор. 1570— 1571.

Щоб приспати увагу і домогтися заспокоєння не­ слухняних, король вдається до хитрощів і переконує міщан та селян підкоритися волі королівського уряду до налагодження спорів королівським судом. «То чини­ ти будете доти, — наказує король, — поки межі вами і снятинським старостою наш королівський суд не ви­ несе відповідний декрет». Своїх обіцянок король і не думав виконувати. Він навіть не згадує >про термін полагодження спору в су­ ді. Але зате не забув у кінці універсалу гостро попере­ дити «непослушних»: «Наказуємо вам вдруге у всьому. підкорятись свому старості під загрозою суворої кари в разі невиконання нашої ласки». Подекуди селяни відмовлялися сплачувати церковну десятину. Наприклад, жителі Лежайського староства в 1570 р. не віддавали «менше», тобто церковної деся­ тини на користь католицької церкви. Лежайський ста­ роста тяжко карав непокірних, півтора тижня тримав їх у в’язниці, з якої випустив лише тоді, коли побоявся, щоб «котрий із них через великий мороз не віддав горло»34. Українське галицьке міщанство, починаючи з XVI ст., відстоювало свої права в міському самоуправлінні, боролось проти насильства міського патриціату. Це була опозиція українських міщан проти національного гніту, своєрідна форма національного протесту. В 1560—1561 рр. наростав конфлікт українського міщанства Перемишля з місцевим католицьким урядом і його опорою, старостинською адміністрацією, який перейшов у відкрите заворушення. Католицькі патриції, неспроможні утихомирити українців міста, звернулися за підтримкою до королівського уряду. У 1561 р. в спе­ ціальному універсалі король закликав заворушників до спокою і наказав Перемишльському старості під загрозою покарання «на горло» придушити «всіх бун­ тівників» у місті, які виступили проти короля і міського уряду. Українським міщанам було суворо заборонено про­ водити «сходини громад», «плюгавити» католицький уряд і виявляти щодо нього будь-яке незадоволення або протестувати на кривди. Українцям король «доз­ 34 ЛЦ ДІА, ф. 5, т. 139, стор. 1570— 1571; ф. 13, т. 289, стор. 472.

37

волив» тільки послушно і покірно виконувати «всі уря­ дові» і королівські розпорядження. За найменше пору­ шення королівського указу кожний «бунтівник»-міщанин мав бути покараний «на горло». Такими драконівськими заходами король намагався запобігти наростанню опо­ зиції українських міщан проти панівної верхівки міста Перемишля. В кінці XVI ст. українські міщани Судової Вишні переносили тяжкий гніт з боку католицького міського уряду, і зокрема шляхтича Станіслава Стадницького. Міщани від скарг перейшли до відкритого виступу за право участі у міському уряді35. В 1552 р. католицький патриціат скаржився на те, що українське населення у Судовій Вишні все більше займає посад у міському уряді і «погорджує католицькими костьолами»36. Українські міщани опирались на створені ними цер­ ковні братства, які відігравали прогресивну роль у бо­ ротьбі трудящих України за своє соціальне і національ­ не визволення. Це можна простежити на роботі най­ більшого і найважливішого з усіх братств України — Львівського Успенського (Ставропігійського) українсь­ кого братства. Воно виникло в кінці XVI ст. і проводило велику і плідну роботу у розвитку освіти, видавничої справи і активно допомагало українським міщанам Львова боротися проти обмежень у ремісничих цехах і навіть добиватися участі в міському самоврядуванні. До складу Львівського самоуправління входило 12 членів: бургомістр, радники, війт і лавники — пред­ ставники заможного міщанства, католики-патриції. У їх руках зосереджувалася вся влада в місті. Інші верст­ ви населення Львова (поспільство), в тому числі й укра­ їнці, боролися за участь в управлінні міста. З метою контролю над діяльністю міської ради і судової лави поспільство в 1579 р. добилося організації колегії 40 мужів. До його складу, крім католицьких і вірменсь­ ких міщан, увійшло двоє українців — Лесько Малецький та Хома Бабич. Вони були організаторами Львів­ ського братства і активно захищали українське насе­ лення. На засіданнях братства протягом XVII ст. по­ 35 ЛЦДІА, ф. 13, т. 285, стор. 155— 156; т. 223, стор. 83—94; т. 307, стор. 675—676.

36 ЛЦ ДІА, ф. 13, т. 328, стор. 3 5 -3 6 .

38

стійно обиралися два представники до міської колегії 40 мужів. У 1633 р. від українців до колегії 40 мужів входили старші успенського братства — Микола Добрянський і Григорій Романович. Також до нової орга­ нізації «станів і націй», яка виникла на початку XVII ст., входили українські братчики. В кінці XVI — на початку XVII ст. Львівські братчики активно відстоювали пра­ ва українців у ремісничих цехах, виряджали своїх до­ вірених на сеймики й сейми. До складу уповноважених від українців Львова входили відомі діячі братства Юрій Рогатинець, Микола Добрянський, Степан Хомич, Роман Стрілецький та ін. Беручи участь у сеймі, пред­ ставники української громади Львова вимагали збе­ реження прав руського народу, надання йому рівно­ правності в ремісничих цехах та ставили питання про одержання українцями свого самоврядування і суду, як було в Кам’янці. До нас дійшло досить багато документів, які за­ свідчують патріотичну боротьбу львівських братчиків проти соціального і національного гніту. Яскравим прикладом може бути пристрасна промова, виголошена одним з братчиків 2 лютого 1609 р. перед королем. «Утяжени єстесьмо, — говориться в цій промові, — народ руський от народа польського ярмом над єги­ петською неволею, же нас леч без меча, але горій ніж мечем з потомстви вигублят, заборонивши нам пожитков и ремесл, обходов вшеляких, чим би только чоловік жив бити могл, того неволен русин, іприрожоной земли своєй руськой уживати, в том-то руськом Львове»37. Наполегливою була боротьба українських міщан м. Дрогобича за участь у міському самоврядуванні. Тільки в результаті тривалого опору українських міщан Дрогобича королівська комісія в 1578 р. згідно з стари­ ми привілеями постановила, щоб до міської ради вхо­ дили два представники «з віри руської» нарівні з дво­ ма уповноваженими релігії римської. Українці також добилися права мати у судовій лаві двох своїх пред­ ставників. У 1684 р. вони протестували проти насиль­ 37 С. Г о л у б е в. Материальї для истории западно-русской церкви. — Чтения в историческом обществе Нестора летописца, хн. V. К-, 1891, стор. 209.

■39

ства іноземного патриціату. «О зрадники, — кричав до міщан один із розлючених патриціїв, — іколи хто з вас вихилиться за місто і де інде, будемо вас по одному вбивати». У 1596 р. українські братчики скаржилися від свого імені і всіх дрогобицьких «міщан грецької релігії» на кривди, які їім чинили старостинські слуги, що всупереч королівським привілеям забороняли «схо­ дини», «збиратися братству для потреб церкви», а та­ кож незаконно ув’язнювати православних міщан38. Католицькі патриції при підтримці старостинського уряду витискали українців із міського самоврядування. В 1648 р. українці Дрогобича замість п’яти представни­ ків мали в (магістраті тільки одного радника Василя Лапковича і одного лавника Тимофія Михайловича39. Українські міщани й селяни навколишніх сіл ворожо ставилися до (католицьких урядовців, погрожували їм і всіляко шкодили. Так, у 1602 р. в м. Скалаті були ув’язнені і суджені шляхтою «роботні» — Лукаш, «принципал-керівник» і його помічники, якісь Андрій та Мат­ вій. Вони «вночі, о годині першій підклали вогонь в за­ городу і ратуш, або дім урядовий, спалили». Опираючись на братство, українці Городка на почат­ ку XVII ст. іпочали відстоювати свої права на участь самоврядування іміста і навіть відкрито виступали про­ ти міської влади. У львівській гродській актовій книзі за 1611 р. збереглася велика скарга магістрату Город­ ка на українських міщан за їх «бунти» проти католиць­ ких патриціїв40. Хоч магістратські власті намагалися перед львівським судом виправдати себе і свою реак­ ційно-католицьку діяльність у імістГ та осудити спра­ ведливий опір українських міщан, проте в цій скарзі знаходимо чітко виражені причини незадоволення пра­ вославних і свідчення про їх намагання не лише втри­ матися в міському уряді, але й успішно боротися за своє соціальне і національне визволення.

38 ЛЦ ДІА, ф. 13, т. 285, crop. 98— 102, 429—432; т. 300, стор. 633—634; Я. Д. І с а є в и ч. З історії суспільно-політичної бо­ ротьби у м. Дрогобичі в XVI ст.— 3 історії західноукраїнських зе­ мель, т. 5. К-, I960, стор. З— 13.

39 ЛЦ ДІА, ф. 13, т. 285, стор. 58—(102, 429—432; т. 300„ стор. 633—634; Я. Д . І с а є в и ч . Вказ. праця, стор. З— 13.

40 ЛЦДІА- ф. 17, т. 105, стор. 861—862; ф. 9, т. 365, стор. 2451— 2460.

40

Керівниками цього руху в Городку були Михай­ ло Курилович, Гриць Маляр, Гриць Кунащик, Семен' Кравець, Іван Кривецький, Павло Захарків. Вони згідно» з давніїми привілеями займали посаду у міському уря­ ді, і від імені «Городоцької Русі» захищали права укра­ їнського населення міста. Ці керівники, як енергійні і активні захисники прав українського населення міста, накликали на себе ненависть католицьких патриціїв — бургомістра, війта, райців, писаря і присяжних. На початку XVII ст. під час пожежі згоріли пись­ мові привілеї українських міщан. Католицький патри­ ціат вирішив використати це і усунув з міського уряду Грицька Маляра і Гриця Кунащика. Проти такого неза­ конного акту міських властей виступило все українсь­ ке населення, вбачаючи в цьоіму насильство і обмежен­ ня своїх прав. Міські патриції скаржилися: «коли тіль­ ки двох не визнали..., а не всіх... а за тими вийшли' всі...»41. Боротьба городоцького українського населення на­ брала масового характеру і, за свідченням керівників^ уряду, в цьому русі взяло участь «братство і правос­ лавна громада». Українці гуртувалися навколо брат­ ства і повели активну боротьбу за свої права. Католиць­ кі урядовці зі страхом заявили, що українці, «будучи досі в поверховій своїй покорі, приховуючи жорстокий свій гнів, як звикли здавна, так і тепер, навмисно при­ готувавшись запальчиво та добре і використавши наго­ ду останнього спалення нашого міста, при якому пого­ ріли якісь їх права, вбачаючи в цьому своє покривдження: а в дійсності виступили проти міських прав,, не хотіли слухатися з великою шкодою». Повсталі, як записано в актах, спочатку провели «свої нічні сходини — підпільні ради» по своїх домах, а далі підняли «бунти», погрожуючи міському урядові розправою. Центром організації повсталих стало Львів­ ське передмістя Городка, де зосереджувалося найбільш; опозиційне українське населення. Українці явно відмовлялися підкорятися міському урядові, а при зустрічах з представниками міської вла­ ди лаяли їх, картали, а декому погрожували розправою. Хома Коштовський, Петро Кульбанський, Гриць Куна41 Л Ц Д ІА , ф. 9, т. 366, стор. 9, 2452.

щик, зустрівши возного Андрія Закшевського на львів­ ській дорозі, схопили його і «примушували зізнати», чому він несправедливо з’ясував урядові події, погро­ жували зв’язати його, як барана, за обидві ноги й руки, дорікали йому різними словами. Серед керівників найбільш активними були колишні члени міського уряду Грицько Маляр і Грицько Кунащик, які, за висловом патриціїв, «збунтували всю русь­ ку громаду». Уряд викликав до ратуші «городоцьке русь­ ке братство», але не зміг їх заспокоїти і ще більше роз’ятрив. Повсталі набрали ще «більшої сміливості і завзя­ тості» до боротьби за свої права. Вислови католиків «на знищення і приниження прав», «з великою шкодою для Городоцької Речі Посполитої», «неслушно і непри­ стойно» поводилися з війтом, лавниками, писарем, «з великою для них кривдою», «очевидним принижен­ ням прав» і «вільності міста», «неслушні сутички»42 переконують, що заворушення мали справді загрозли­ вий характер. Вислови повсталих «при уряді я стою», «нам Гос­ подь допоможе, що будемо райцями» — красномовно свід­ чать про палке стремління українців Городка взяти владу в свої руки. Зрештою й міські власті визнають, що «ті наші руські міщани прагнуть городських урядів», і всі ці заворушення вони вчинили «на право пану­ вання». Події 1611 р. в м. Городку найбільш яскраво пока­ зують гостру й наполегливу боротьбу українських міщан Галичини за збереження своїх прав у міському само­ врядуванні напередодні народно-визвольної війни 1648— 1654 рр. Завдяки стійкості й солідарності українських міщан, які становили основну масу населення, в деяких містах українці втримували в своїх руках владу. Прикладом цього може бути Рогатин. Тут у 1614 р. міський магі­ страт складався з 10 українців: Моля — бургомістра, Степана Пастернака, Якова Яновича, Андрія Князів­ ського— радників (райців), Станіслава Презнінського, Степана Коцана, Семена Котовича, Сена Калиновича, Федора Перебігайла, Якова Пекарського — присяжних.

42 Л Ц Д ІА , ф. 9, стер. 2450— 2460.

•42

Цікаво, що магістрат Рогатина підписувався під документами українською мовою, а це свідчить про збе­ реження української мови в діловодстві міста. Зрозу­ міло, що такий склад уряду в першу чергу захищав інтереси українського населення. Коли в 1630 р. шля­ хетська хоругва при вибиранні військової данини-стації допустила насильства в Теребовлі, на захист міщан виступив міський уряд на чолі з війтом Яцком Сафяником43. Таке стабільне становище українців у міському уря­ ді Рогатина пояснюється підтримкою Рогатинського братства, яке почало діяти в 1592 р. і мало великий вплив на економічно-політичне й культурне життя міс­ та і спільно з іншими українськими братствами успіш­ но боролось проти унії і католицизму. Дуже цікаво проходила боротьба українських міщан проти міського уряду в Теребовлі в кінці X V I— сере­ дині XVII ст. В 1597 р. в Теребовлі міщани й передміщани виступили проти міського уряду і війта Якова Вар­ шавського та його помічників. Під час перебування вій­ та у Варшаві міщани залишили місто. Дізнавшись про це, він повернувся до Теребовля, «хотячи довідатись, звідки розпочався бунт». До нього прибуло 50 україн­ ських передміщан і вимагали звільнити від ув’язнення одного із їх учасників, якого заарештували з метою утихомирення бунту. «Коли його не пустите нам на поруку» — всі підемо, — погрозили повсталі війтові. Вони не захотіли залишатися навіть під загрозою штра­ фу 500 гривень і взагалі не визнавали польсько-като­ лицької влади і виходили з міста. Війт змушений був зі­ брати незадоволених на передмістя. Але, як записано в актах, «жоден з того зібрання не обізвався». Тільки Матвій Карпович сказав такі слова: «Милий пане війте, я їду, коли мені більше подобається, ніж тут, буду там мешкати, а як не подобається, маю тут власну хату, по­ вернуся». Звичайно більш заможні міщани трималися своїх господарств, проте убогі — комірники, халупники, — позбавлені всього, залишили місто назавжди. Так ба­ гато міщан залишили Теребовлю, що не було кому боронити міста. Міський уряд робив спроби карати 43 Л Ц Д ІА , ф. 5, т. 117, стор. 1447; т. 129, стор. 847— 849.

143

українських міщан, але зустрів ще рішучіший опір пов­ сталих. Міщани під проводом Михайла, Матвія, Чорника, Микитини, Семена, Олекси та інших напали на бургомістра, поранили його і вимагали відмовитися від влади. Останній з переляку погодився, а повсталі, поба­ чивши, «що їм ті речі легко пішли», почали діяти більш рішуче, погрожували міській владі. Вони вибрали «з-поміж себе старших»: Михайла, Матвія та Остапа і приєднали до себе ще багатьох інших, щоб «збунту­ вати громади», чинити опір владі і їй не підкорятися. Таким чином, у гострій боротьбі українські міщани Теребовлі встановили своє українське самоврядуван­ ня в місті. Заворушення українських міщан у Теребовлі наби­ рало широкого розмаху, шляхетський уряд збентежив­ ся, почала працювати урядова комісія. Генеральний возний з шляхетською комісією прибув до Теребовлі заспокоїти повсталих. Але, як свідчила комісія, україн­ ські міщани за допомогою громади «майже скинули міський радецький і війтівський уряд, якого жодним способом не хотіли слухати і взагалі уперто без причин скинули з уряду бургомістра Миколу Вулинського». Вони «вибрали з-поміж себе» уповноважених Павла Піфаровича, Якима Пирога, Юрка Павловича і нака­ зали передати: «Коли, пане війте, не перестанеш бра­ ти у нас черешні, то знай про те, що вже ми старі, і наші сини тебе і твоїх слуг повбиваємо». Повсталі «мало не вбили» замкового бургомістра Станіслава Мисліковського і намагалися висікти браму в замку, тобто повели рішучу боротьбу не тільки проти міського, але й старостинського урядів, і, як твердили очевидці, вони вигукували: «Ми вас за уряд не признаємо, а то що ми задумали, виконаємо в короткім часі, опустивши свої маєтки»44. Боротьба теребовлянських міщан проти міського уряду не припинилась і велась протягом наступних де­ сятиріч XVII ст. У 1633 р. міський війт виступає проти української громади міста, що бойкотувала перевибо­ ри нової міської ради (їй не симпатизували міщани)* До нового уряду потрапили найбільш ненависні като­ лицькі патриції, а православні урядовці, які, природно, 44 Л Ц Д ІА , ф. 5, т. 117, стор. 1447; ф. 17, т. 103, стор. 3— 10.

44

підтримували незадоволених, туди не ввійшли. Це ви­ кликало протести і обурення міщан, які прямо заявили: «Не хочемо інших, нехай старі будуть»45. Таке бурхливе заворушення теребовлянських міщан в кінці XVI— першій половині XVII ст. сталося не ви­ падково. Це був період гострого наступу католицьких патриціїв на міські права українських міщан. Значним поштовхом до піднесення заворушення 1597 р. у Теребовлі було перебування тут визвольних селянськокозацьких військ Северина Наливайка у 1594 р. У світлі вищенаведених фактів слід вважати помил­ ковим твердження деяких дослідників про те, ЩО «ТЄрЄ“ бовлянські міщани були довгий час спокійні» до всту­ пу козацько-селянських військ у Галичину в 1648 р.46 Боротьба українських міщан мала місце і в інших містах. У 1600 р. жителі Кам’янця виступили проти старости Петра Верналовського, який, згідно з старим звичаєм і королівським мандатом 1599 р., не дозволяв міщанам обирати і не затвердив обраного війта Адама Петровича, а поставив свого. Міщани перестали слухати небажаного війта, поскаржилися королю і погрозили, щоб «ляхи не порушували магдебурські права», обрали нового війта, якого підстароста з інши­ ми шляхтичами ув’язнив, «руки і ноги побив». Справу змушена була розглядати урядова комісія на чолі з возним,47. Така боротьба проходила більшою чи меншою мі­ рою по всіх містах Західної України протягом другої половини XVI — першої половини XVII ст. Відкриті виступи українських міщан за участь у самоуправлінні галицьких міст— важлива сторінка в історії західно­ українських земель. Вони свідчили про безперервний протест українського населення проти іноземного като­ лицького засилля, проти позбавлення прав місцевого люду і посилення соціального і національного гніту. Характерно, що найбільш яскравою ця боротьба була в стародавніх містах: Перемишлі, Судовій Вишні, Львові, Дрогобичі, Городку, Рогатині, Теребовлі, де протягом попередніх століть в середовищі українсько­ 45 ЛЦ ДІА, ф. 17, т. 117, стор. 103— 104, 828—829.

46 Хмельниччина в Галичині і єї хиби, стор. 5.

47 ЛЦ ДІА, ф. 17, т. 103, стор. 820.

го населення склалися міцні старозвичаеві традиції. Спи­ раючись на старовинне право, привілеї, надані ще га­ лицькими князями і підтверджені польськими королями, західноукраїнські міщани не здавали своїх позицій іноземним католицьким пришельцям в економіці, полі­ тичному й культурному житті міста. У наполегливій боротьбі вони відстоювали свою віру, людську гідність, були активними у всіх ділянках міського життя, в то­ му числі в міському самоуправлінні. Важливою опорою у цій нелегкій боротьбі з місь­ кою шляхетсько-польською верхівкою, яку підтримували й центральні уряди Речі Посполитої, були православні братства. Вони гуртували навколо себе опозиційне міс­ цеве населення і шляхом поширення освіти й науки сприяли зростанню самосвідомості українського народу, вносили той головний фермент, який став запальним факелом наполегливої соціальної народно-визвольної боротьби, що точилася у майже всіх містах і селах західноукраїнських земель. Саме цим можна пояснити таку активність галиць­ кого міщанства у народно-визвольній війні українсько­ го народу під проводом Богдана Хмельницького. * * Західноукраїнські землі, захоплені шляхетською Польщею, стали об’єктом, куди потягнулося багато польських феодалів. Вони, володіючи містами й селами на правах власності, в погоні за доходами прискорюва­ ли і поглиблювали інтенсивний процес закріпачення, який супроводився зростанням відробітної ренти і по­ збавляв селян всяких прав, що яскравіше проявилося в приватних маєтках. В галицьких містах іноземний патриціат, якому шля­ хетський уряд надавав щедрих привілеїв, зумів протя­ гом XV—XVII ст. не тільки захопити повноту влади, але й витіснити з основних кварталів міст на передміс­ тя українське міщанство, обтяживши його різними фео­ дальними повинностями. Фанатична польська шляхта при співучасті з бага­ тим іноземним міським патриціатом порушила всякі стародавні правові відносини і шляхом введення унії та подекуди прямим насильством намагалася окатоличити 46

й ополячити українське населення, доводячи селян і мі­ щан до безправного становища. Зовсім закономірно, що поневолене західноукраїн­ ське населення на посилення феодально-кріпосницького і національно-релігійного гніту відповіло активним опо­ ром, гострою антифеодальною боротьбою на селі і со­ ціальними протестами в містах і містечках. Важливим фактором впливу на піднесення класової боротьби в Західній Україні було козацтво з його ос­ новним політичним центром— Запорізькою Січчю. Ви­ никнення і зміцнення запорізького козацтва сприяли тіс­ ному єднанню трудящих східних і західних українських земель, звідки відступала значна частина розореного,, пригнобленого і найбільш опозиційного населення. Воно поповнювало лави низового козацтва, активна включалося в боротьбу проти татаро-турецької агресії на півдні та польсько-шляхетської експансії на заході.. В кінці XVI — початку XVII ст. із західноукраїн­ ських земель вийшло ряд видатних політичних і куль­ турних діячів, які відіграли активну роль у зміцненні політичної сили Запорізької Січі, відродженні культур­ ного й політичного центру у Львові та Києві. До цієї гіл­ ки галичан входив козацький гетьман Петро Конашевич. Сагайдачний, автор Львівського літопису Михайло Гунашевський, вчені Єлисей Плетенецький, Іван Борець­ кий, Касіян Сакович, Лаврентій та Степан Зизаніщ Кирило Ставровецький, Памво Беринда, Захарій Копистенський, Петро Могила та ін. Крім великої культур­ но-просвітительської роботи, яку вони проводили при Львівському братстві, ці прогресивні діячі України,, спираючись на збройну допомогу козацтва, докладали всіх зусиль для збереження стародавньої віри, традицій і прав поневоленого православного люду. Запорізьке козацтво в кінці XVI — на початку XVII ст. виросло в могутній політичний центр на Ук­ раїні, з яким змушені були рахуватися як Річ Поспо­ лита, так і інші сусідні країни. Відомі походи запорож­ ців проти турків і татар на початку XVII ст. привернули увагу західноєвропейських держав, які вбачали в них надійний форпост проти османської Туреччини і їх ва­ сала — Кримського ханства. Українське козацтво в кінці XVI ст. стало на захист поневолених і пригноблених мас всіх територій Украї­

ни. Його роль в історії західноукраїнських земель про­ являлася, по-перше, в активних і успішних наступах козаків, серед яких було і багато вихідців з Галичини, на татарські укріплення в Криму, на міста Туреччини, вони стримували і паралізували розбійницькі наскоки татар на Україну, і зокрема на її західні території.

Печатка Війська запорізького з 1595 р.

По-друге, козацько-селянські повстання проти поль­ сько-шляхетського панування в кінці XVI ст. значною мірою торкнулися Західної України. Це підтверджують походи Наливайка на Галицькому Поділлі в 1594 р. та рейд козацького загону на Коломийщину 1613 р. Маючи надійну підтримку в запорізькому козацтві, західноукраїнське населення могло чинити опір фео­ дально-шляхетському наступові. Воно оберігало свої права, звичаї, віру і старовинні традиції. Про це яскра­ во свідчить тривала боротьба українських міщан за право участі в міському самоврядуванні в княжих міс­ тах Львові, Дрогобичі, Судовій Вишні, Городку, Пере­ мишлі, Галичі, Теребовлі і Рогатині.

48

Козацький дух і постійна боротьба як проти зов­ нішніх, так і внутрішніх ворогів стали тим сяйвом, яке у темну ніч шляхетсько-магнатського панування в З а ­ хідній Україні сприяло ферментації й класовому опору та консолідації прогресивних сил східно- і західноукра­ їнських земель у їх боротьбі за своє соціальне і націо­ нальне визволення. Єдність наддніпрянських і галицьких братів ще з більшою силою проявлялася в період народно-визволь­ ної війни українського народу проти польсько-шляхет­ ського гніту в 1648—1654 рр.

і -2712

РОЗДІЛ

II

ЗАХІДНОУКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ НА ПОЧАТКУ ВИЗВОЛЬНОЇ ВІЙНИ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ (1648 р.)

Середина XVII ст. посідає важливе місце в історії України. Це був період, коли соціальні й національні суперечності дося-гли тут крайніх меж, і час великої боротьби українського народу за своє визволення. Вер­ шиною цієї боротьби стала народно-визвольна війна українського народу 1648—1654 рр., очолювана видат­ ним державним діячем і полководцем Богданом Хмель­ ницьким. Як доведено в багатьох працях радянських істориків, основною і вирішальною силою цієї війни було селянство, яке боролося проти соціального гніту польських і українських феодалів-кріпосників та іно­ земного поневолення. Разом з селянством у визвольній війні виступали широкі маси козацтва й міського насе­ лення, а також і козацька старшина1. Заперечення про­ відної ролі селянства дворянсько-буржуазною історіо­ графією, і зокрема сучасними закордонними україн­ ськими націоналістичними істориками, не має під собою ніякого грунту. Адже селянство являло собою основну масу населення України. Воно, як найбільш жорстоко експлуатоване, в цілому виступало на боротьбу і стано­ вило основну ударну силу. Про це говорить сама шлях­ та: «Хлопство все кинулося до бунту і жодного не буде такого міста, яке б боролося проти Хмельницького», або «хлопська сваволя, яка почалася до того, зростає, немов би друге військо Хмельницького». Сам гетьман Хмельницький підкреслив шляхетським послам в Пе­ реяславі (січень 1649 р.), що від народу «не відступить, бо то наша права рука».

1 Тези про 300-річчя возз’єднання України з Росією 1-954 рр.). К., 1954, стор. 8.

50

(1654 —

BOHDANCHM II.LNICK1 EXERCfTUS'

. ZAruKtn'iKN 1 Х с и лт£ * 1 к ш Щ & і ш м п ш ~l \ Ri ІШДЛ!JMCJ^L*ОНЛССО&Ш U P l^ s ji)K IW rtt? ^ ’ - ‘

Богдан Хмельницький. З гравюри Гондіуса XVII ст.

Весною 1648 р. гетьману Хмельницькому вдалося створити великі селянсько-козацькі збройні сили, які здобули ряд блискучих перемог над польсько-шляхет­ ськими військами на Правобережній Україні (5—6 травня під Жовтими Водами, 16 травня під Корсунем). В цих двох перших, але дуже важливих битвах Хмель­ ницький проявив талант полководця. Він, виходячи із своїх стратегічних міркувань, частинами розгромив най­ більші військові сили шляхетської Речі Посполитої, по­ лонивши коронного і польного гетьманів.

4

61

Ці перемоги Хмельницького завдали смертельного удару Речі Посполитій, підірвавши її могутність в Євро­ пі, дезорганізували шляхетські війська, польський уряд і примусили його шукати шляхів до примирення із Запо­ різьким військом2. Для українського народу успіхи ви­ звольних військ мали величезне значення, вони сприяли інтенсивній активізації повстань у містах і селах Ліво­ бережжя, Правобережжя, Поділля і впливали на під­ несення збройних виступів на західноукраїнських зем­ лях. У великій .кількості шляхетських мемуарів, щоден­ ників, записок, приватних листів, урядових реляцій, які плили з України в Польщу, дуже точно відображено трагічне становище Речі Посполитої в цей час, страх перед народними рухами і занепадом шляхетського панування на Україні. Брацлавський воєвода Адам Ки­ сіль вдало змалював цю катастрофу польських панів у листі до гнєзднівського архієпіскопа. Він писав: «Страш­ на зміна подій наступила в нашій батьківщині. Знесене і наголову розгромлене військо Речі Посполитої. Слава, перемога над ворогом, золотий спокій (1638—1648 рр.— В. Г.) минув. Згас спокій, щастя і слава Речі Поспо­ литої, наступило нещастя... Нещасні наші брати свої гнізда і доми... в найбільшій небезпеці кидають, біжать. Так нагло, так важко той ворог стоптав славу Польщі і посідає батьківщину, а ми без війська, без вождів... залишилися без усього. Де тільки той ворог підійде... всі міста і замки па­ дають і йому піддаються. Декілька тисяч козаків зни­ щили наше військо і гетьманів; що ж думати, як буде сто тисяч і вдвоє більше? Це вже справа не з тою Руссю, що тільки з луками і рогатинами до бою ставала, але з могутнім вогненним військом, якого силу мусимо міряти так, що проти однієї голови кожного з нас стане тисяча селянських голів з рушницями. О нещасна годино»3. В наступному листі цей магнат у відчаї пише: «Бодай кін­ ця не дочекати, не чути, не бачити, мені не хочеться писати». Вислови магната Кисіля, як і багатьох інших, відпо­ відають дійсній обстановці на Україні. Хмельницький отаборився під Білою Церквою, до нього все більше 2 І. П. К р и п’я к е в и ч . Богдан Хмельницький, стор. 13L. 3 ЛДН Б АН УРСР, ф. Оссолінських, № 225/11, арк. 46—47.

52

й більше приходило повстанців, визвольна армія зрос­ тала з дня на день, а в селах і містах покозачене селян­ ство й міщанство за допомогою козацьких загонів, очо­ лених полковниками Максимом Кривоносом, Іваном Ганжею, сотниками та іншою старшиною, вибраною повсталими масами, знищили на Україні майже всі шляхетські замки, феодальні маєтки, здобували міста й містечка. 8 червня один із шляхтичів писав: «ЗО тисяч козаків стоять під Білою Церквою, а всій Україні гово­ рили бути напоготові. Кожний хлоп свого пана або вбив, або вигнав»4. Нарешті козаками і повсталими були здобуті важливі шляхетські фортеці на Поділлі й Волині: Старокостянтинів, Кам’янець, Брацлав, Немирів, Луцьк, Острог, Сатанів по ріки Случ і Горинь. «Так упали воєводства Врацлавське, Київське, Чериіховське, Волинське і Подільське... Хлопство всюди повстало і не маючи ніякого встиду, найменшого страху, великі злочини проводять і замки могутньо бере» — писав воє­ вода руський 12 серпня 1648 р. Хмельницький, реорганізувавши визвольну армію і зміцнивши своє становище на Правобережжі, Поділлі, в чому йому сприяли повсталі маси селян і міщан, у перших числах вересня зустрівся на Волині із 100-тисячною шляхетською армією, керованою трьома регіментаріями Домініком Заславським, Миколою Остророгом, Олександром Конєцпольським. Під Пилявцями 11—14 ве­ ресня відбулася битва, яка завершилася повною пораз­ кою шляхетських військ. Фактично це була не битва, а ганебна втеча польських військ від страху перед виз­ вольними полками Хмельницького. «Нещаслива нови­ на,— констатує перелякана шляхта,— нефортунний по­ гром, не програного, але по часті розпорошеного нашого війська неславою і шкідливою вже загибеллю Речі Пос­ политої». В цій невдачі шляхта бачила свою повну заги­ бель. «Ми,— говорили шляхтичі,— вже повністю загину­ ли і не маємо жодної надії, хіба нас чудом божа сила врятує»5. Пилявецька битва стала переломним моментом в іс­ торії визвольної боротьби трудящих західноукраїнських земель. Ще далеко до битви під Пилявцями шляхта три4 Л ДН Б АН УРСР. ф. Оссолінських, № 225/11, арк. 48, 53.

5 Т а м ж е , арк. 120, стор. 179— 180.

53

вожилась за Руське воєводство Галичину, яке могло захопити визвольне військо Хмельницького. Шляхта покладала надію на головні фортеці Кам’янець, Збараж, Теребовлю і особливо Львів, які захищали їх зі сходу і де зосереджувалися запаси зброї, споживи. 4 серпня 1648 р. коронний підчаший писав до Варшави, що Львів «конче треба забезпечити, бо один (Львівський повіт) не може це виконати», він радив виділити по одній за­ лозі з полків «на обставлення Львова і Кам’янця». «Воронь боже,— пише цей магнат,— бо коли б ми погуби­ ли ці два міста, а в кінці коли б Львів загинув, не знає­ те, панове, що б з нами діялося, і пожитки і листи до нас не могли б доходити, навіть вже не було безпечного переїзду, пропав би у Львові порох, гармати, гроші, яких тут багате звезли, і все інше, про що трудно писати»6. За резпорядженням королівського уряду магнатські фортеці у Галичині почали готуватися до оборони, шляхта пильно стежила за українськими міщанами й селянами, яких підозрівала у «прихильному ставленні до успішних дій селянсько-козацьких військ».

6 Л Д Н Б А Н У Р С Р , ф. Оссолінських, № 225/11, арк. 120, стор. 103.

54

Трудящі маси західноукраїнських земель завжди прагнули до возз’єднання з своїми братами на Наддніп­ рянщині і в першу чергу з козацтвом, у якому вони вбачали свій порятунок, на яке вони могли опертися в спільній боротьбі за своє соціальне й національне визво­ лення. Це чітко виразили селяни галицького села Горожанки. Вони, не витримавши гніту, повели активну боротьбу, а 1625 р. поклялися на хрест, що будуть боро­ тися проти своїх гнобителів до «останньої сорочки, до горла не відступати». Вони загрозили панам, що підуть до козаків на Україну, щоб з ними метатися за свої кривди. «Хоч би нам,— говорили вони,— і до козаків, всім піти на Україну, де не тільки над тими, проти кого ми змовилися, але й над ксьондзами будемо мета­ тися»7. Ідея спільної боротьби галичан і козаків особливо чітко проявилася в період народно-визвольної війни 1648—1654 рр. Галичани з нетерпінням чекали приходу визвольних козацьких військ. Спійманий шляхтичами в Галичі козацький розвідник Ярема Кончевський при­ знався на суді, що всюди, де він бував на Покутті, чув голос народу: «Господи, допоможи братії нашій коза­ кам»8. Далі цей же розвідник признався на тортурах, що Броди, Тернопіль та інші міста галицького Поділля з нетерпінням чекали Хмельницького і готові йому допо­ магати, виводили з ладу міські шляхетські гарнізони, насипали до гармат піску, збирали озброєння для ко­ заків, яких виглядали й очікували9. Не випадково львів­ ський католицький патрицій Самуїл Кушевич повідом­ ляв у Варшаву перед приходом Хмельницького у Гали­ чину: «То певно, що люди грецької віри з охотою виг­ лядають ворога (Хмельницького — В. Г.), маючи його за нового Мойсея, який має їх визволити з лядської неволі». Міщани міста Гологор (поблизу Золочева) під час битви під Пилявцями «післали одного з поміж себе з листом до Хмельницького», в якому «просили і вима­ гали, щоб хотів негайно прийти» і звільнити їх від 7 8 Вказ. стор.

9

ЛЦДІА, ф. 9, т. 377, стор.

J. M i c h a l o w s k i . Вказ. праця, стор. 265; С.

15. Я. П. Кісь. Участь міст...,

30—31. праця, стор. 91—94; Г о л і н с ь к и й . Томашівський. Вказ. праця, стор. 102.

55

«тиранії поляків»10. Цей лист свідчить про віру міщан у визволення їх козаками Хмельницького. Відомо, що українські міщани Жовкви звернулися із спеціальним листом до Хмельницького, в якому про­ сили звільнити їх від польсько-шляхетського гніту. Ціка­ вим є історичний факт: коли Богдан Хмельницький восени 1648 р. стояв із запорізьким військом під Льво­ вом, православні Крехова відправили до гетьмана свого священика, який «приїхав» у ставку гетьмана і «пере­ дав від крехівців лист з дерев’яним хрестом, затягуючи і запрошуючи Богдана Хмельницького до Крехова»11. Ці стремління трудящих Галичини до єдності у бо­ ротьбі проти шляхетського гніту спричинилися до роз­ ширення народного руху весною і влітку 1648 р. Проте в буржуазній історіографії встановилася хибна думка, що в Галичині до битви під Пилявцями не було народ­ ного руху. На думку українського буржуазного історика С. Томашівського, коли на Поділлі і Волині селянське повстання «розрослось на добре, то в Галичині його так якби не було». Далі цей історик прямо говорить, що до пилявецької битви ще Хмельницький держався сере­ дини України, нема мови про народне повстання в Га­ лицькій Русі, це тільки «випадки», які «носили на собі сліди бунту», «спорадичні, бунтівничі прояви»12, які не мали якогось значення. Проте в джерелах відбивались яскраві факти про значне народне заворушення на західноукраїнських землях, яке почалося вже у травні 1648 р. і поступово розвивалося та своїм антифеодальним, народно-визволь­ ним характером викликало переполох серед шляхти, змушувало її створювати заходи самооборони. Вже 26 травня 1648 р. підчаший коронний в листі до коро­ лівського канцлера пивав: «В тих тут воєводствах (Київ­ ському, Брацлавському.—В. Г.) невелика надія, бо там теперішня війна знищить, але з нашими сусідами подо­ лянами, бо і з нашим Руським воєводством бог знає, що буде діятися, бо тут що хлоп, то козак»13.

10 «Жерела», т. IV, стор. ПО, 89—90: Я. П. К і с ь . Участь міст..., стор. 102.

11 «Жерела», т. IV, стор. 105.

12 С. Т о м а ш і в с ь к и й . Вказ. праця, стор. 113, 12.

13 ЛДН Б АН УРСР, ф. Оссолінських, № 225/11, арк. 65.

«В горішніх воєводствах,— заявляють шляхетськії представники на сеймику у Белзі 15 червня 1648 р.,— свавільні купи, хочуть самовільно жити і нападають на шляхетські доми». Селяни Галичини збиралися «в ку­ пи», тобто озброєні загони, і руйнували маєтки шляхти^ 17 червня галицькі депутати повідомляли сейм про «ве­ ликий наступ» селянських загонів на шляхту. «Велика хуртовина припала на наші стіни, небезпечність, що її не можна відступити, бо не лише чужого ворога, але* й власного свого підданого починаємо боятися»,— заяв­ ляли перелякані шляхтичі на галицькому сеймику 17 червня14. Про розмах руху і намагання польської шляхти ос­ лабити його свідчить її зближення з частиною україн­ ської шляхти. Вишенський сеймик 27 червня 1648 р. прийняв ухвалу, якою підтвердив привілеї й релігійні права української шляхти. Цим польські пани думали відволікти українську шляхту, переважно дрібну, від. участі в народних повстаннях Галичини15.

17 червня шляхтич Скжинський скаржиться, що пра­ вославні ченці Угнева разом з селянами завдали його* маєткам шкоди та ще й вигукували: «Чути того ляха, бо ще їм козаки не дали себе пізнати». Католицький, ксьондз Лютомський скаржився Львівському гродському суду, що селяни напали на нього, побили і голоснозаявили: «Тепер ми вас, такі-сякі сини, будемо уби­ вати»16. Причому це не були поодинокі випадки, а завору­ шення, які охопили багато галицьких сіл і міст і викли­ кали тривогу навіть у таких імістах, як Львів. «У нас,— повідомляв один із шляхтичів Львова 7 липня,— щодня все більша небезпека, а ще досі не маємо жодної зало­ ги (віійська.—В. Г.), за допомогою якої принаймні мог­ ли б боронитися від тих куп свавільного хлопства... Сам: пан бог знає, що буде в цих краях діятися». В липні й серпні народні виступи вже переростали в повстання і особливо поширювалися на Галицькому Поділлі. «Вже в мене,— пише теребовлянський староста 14 «Жерела», т. IV, стор. 5, 9; АГЗ, 24, стор. 68/3.

15 Г. Ю. Г е р б і л ь с ь к и й. Вказ. праця, стор. 62; «Жерела»,, т. IV, стор. 18—-19.

16 «Жерела», т. IV, стор. 15.

67

18 серпня з Теребовлі до Львівського підкоморія, — справжня Україна... Вже там ні шляхтича, ні ксьондза, ні жида не знайдеться, навіть Гусятин так пустий, що ледве кілька десятків у ньому людей, а пан Рачинський і то коня в руках тримає»17. Галицька шляхта почала поспішно укріплювати вій­ ськами та зброєю міста й фортеці, і в першу чергу Теребовлю, Снятин, Коломию, Пнів, Язловець, Раковець, Збараж, Підгірці, Львів та ін. Так, на Теребовлянському замку закрито браму, поставлено скрині й гармати на валах. Укріплювалися підступи до замку і особливо від •Січі, Сільця і Сяну, звідки передбачалися наступи ви­ звольних військ і повсталих мас. Хоч, за висловом шляхти, теребовлянський замок «був міцним, поступав­ ся тільки перед самим Кам’янцем», шляхта 18 серпня готувала його до оборони. Місто й замок мали захищати залога війська у 100 чоловік, а також і міщани. Але на шляхтичів, за словами теребовлянського старости, не можна було «покластися», оскільки «їх лякала наймен­ ша тривога». Тому лише 60 міщаннкатоликів мали обо­ роняти місто. Маючи вже приклад з іншими містами, шляхта не довіряла українським міщанам Теребовлі, а тому відвела їм для оборони окопи під мурами, щоб ізолювати від центра міста і не допустити до будь-якої «зради» і «змови» з повсталими. «Для Русі,— говорить теребовлянський староста,— під мурами окремий ша­ нець, щоб стежити за ними і приглядатися в їх чесності, як кришталі»18. В серпні 1648 р. шляхта Руського й Белзького воє­ водства, переконуючись у посиленні народного руху і впливі на нього подій з Наддніпрянщини, Поділля, прибутті повсталих з Молдавії, починає організовувати військові загони для оборони свого становища. 28 серп­ ня 1648 р. підкоморій Галицький розсилав універсали до шляхти і закликав збиратися в загальне ополчення, згідно з постановою сеймику від 17 червня, мотивуючи це тим, що «по деяких містах і селах та містечках поча­ лися бунти підданих, а також гультяйські купи прихо­ дять із-за Дністра і Волощини».

17 ЛДН Б АН УРСР, ф. Оссолінських, № 231/11, арк. № 225/11, арк. 130.

18 ЛДН Б АН УРСР, ф. Оссолінських, № 225/11, стор. 130.

58

167;

У вересні 1648 р. серед спалахів селянсько-міщан­ ських виступів виділилося два більші вогнища повста­ л и х — поблизу Теребовлі і Сокаля та Кам’янки Струмилової. 17 вересня львівський патрицій Самуїл Кушевич повідомляє у Варшаву: «Під Сокалем зібралося збун­ товане селянство. У тому місті виникла зрада, але зараз мечем отримали заплату»19, тобто придушена шляхтою. Я'К бачимо, повсталі селяни діяли при допомозі сокальських українських міщан, піднялися на боротьбу, але передчасно, і були покарані шляхетськими військами. Вірогідно, що після подій 17 вересня сокальські міщани не припиняли боротьби, тим більше, що на Волині виз­ вольні війська успішно боролися з шляхтою. 23 вересня з Варшави повідомляли, що в Сокалі «Русь мала вночі вдарити, давши знати козакам, які були недалеко Сока­ ля, щоб прибути на ратунок, коли побачать вогонь і на знак мали підпалити три будинки». Шляхта, довідав­ шись про це, вирішила випередити виступ і вийшла за місто, захопивши з собою запідозрених міщан. Вона запалила три хати й «чекала козаків, які, будучи попе­ реджені, не наступали». Кушевич повідомляв, що «в Кам’янці Струмиловій у п’яти милях від Львова спалах­ нув явний бунт, повбивані католики, вбиті священики, збезчещені святощі». Далі, за його повідомленням, спій­ маних повсталих з Сокальщини, зокрема селянина з Сільця Костя Івановича, керівника виступу та інших привели до Львівського каптурового суду і після зізнан­ ня посадили на палю. На жаль, про цих повстанців не згадується в інших джерелах. _У вереє«і-Л648 р. повстання в Галичині охопило всі села_й_міста,_ створило нестерпне становище для шляхти. «Вже по селах і по дорогах,— пише з страхом Куше­ вич"— стало дуже небезпечно, через бунти всієї Русі, повної і непримиренної ненависті до католиків і поляків, яка вбиває і страшенно мордує тих, що їдуть чи ідуть». Незаможне населення галицьких міст і містечок, в тому числі і Львова, прихильно ставилося до повстання і чекало приходу козацьких військ під проводом Богда­ на Хмельницького. Доказом цього є недовір’я польського патриціату і багатого міщанства Львова до українсько­ 19 «Жерела». т. IV, стор. 63, 65; Соціальна боротьба в місті Львові в XVI— XVII ст., стор. 283—285.

го населення. «Немає будь-якого сумніву, що між при­ хильниками грецького обряду немає ніякого довір’я та милосердя до людей, і від них надходить напевно наша згуба»20. Багатіїв Львова охопив страх: «Вже в нас у Львові конспірації з’являються; вже багато гультяй­ ства вночі приїжджає і від’їжджає; вже відбуваються різні зібрання то по церквах, то по кутах і домівках пе­ редміських; вже нам Русь послушенство відмовляє з ве­ ликими погрозами», — писав Кушевич. Перелякана шляхта привозила до Львова з навко­ лишніх сіл і міст селян і міщан, запідозрених у повстан­ ні, піддавала їх тортурам і в присутності населення страчувала на палях, щоб залякати інших21. Визвольна війна 1648—1654 рр., в якій українське селянство боролося проти соціального гніту польських і українських феодалів-кріпосників та іноземного поне­ волення, активізувала і опришків на Галицькому При­ карпатті. Збереглися дуже точні відомості про напад опришків у червні 1648 р. на шляхетський двір у Борині, недалеко від м. Турки. Зізнання учасників відкривають організа­ ційну мережу бескидських опришків. Центр цієї опришківської групи був на околиці Ужоцького перевалу, в місцях, де опришки виступали у 1629—1630 рр. Це свідчить про значну тривалість опришківства. Посилились наступи опришків у Перемишльській і Сяноцькій землях. Тут опришківські загони також об’єд­ нувались із селянами і робили спільні напади на шля­ хетські двори. Немалу допомогу їм надавали закарпат­ ські опришки. Використовуючи близькість польськоугорського кордону, гірський рельєф, галицькі опришки не тільки могли безпечно переховуватись на другому боці Карпат, але й поповнювати свої загони закарпат­ ськими помічниками й побратимами та забезпечувати себе зброєю. В 1648 р. відбулися два значні напади опришків у Сяноцькій землі. Перший стався «нічним способом» на 20 Л ДН Б АН УРСР, ф. Оссолінських, № 2346, арк. 65—66, crop. 24—25; «Жерела», т. IV, стор. 91.

21 С. Т. Б і л е ц ь к и й. Боротьба плебеїв і селян міста Львова проти міського патриціату напередодні визвольної війни 1648— 1654 р р .— Віковічна дружба народів-братів. К., 1954, стор. 65: «Жерела», т. IV, стор. 66, 85.

60

Новотанецький замок з 9 на 10 травня. Ініціаторами цього наступу були селяни Вислока. 120 чоловік, озброє­ ні рушницями й іншою вогнепальною зброєю, при безпо­ середній допомозі і керівництві закарпатських опришків, яких закликали собі на підтримку, напали на замок. Цей загін мав на меті звільнити з кайданів арештова­ них і засуджених опришків. Активні виступи селянсько-опришківських загонів змусили шляхту обороняти себе і свої маєтки за допо­ могою різних заходів. У постанові Вишенського сейми­ ку від 19 травня 1648 р. писалося: «видно як з Пере­ мишльської землі від Угорщини і домових щораз то більше сваволя бере гору». Щоб припинити рух, сеймик постановив організувати спеціальний загін піхоти з ЗО чоловік. Йому доручалось охороняти шляхту Пере­ мишльської землі від опришків і «явних розбійників і всіх підозрілих біля границь» ловити й віддавати суду. На суді спійманих опришків ніхто не повинен був захи­ щати. Шляхетським судам строго наказувалось безапе­ ляційно і без викупу після точного обслідування обви­ нувачених «карати на горло»22. 25 червня 1648 р. Вишенський сеймик постановив просити короля перешкодити взаємозв’язкові опришків по обох боках Карпат. Коро­ лівський уряд повинен був написати листа до пані Гомонай — властительки великих земельних латифундій в Угорщині — і просити її придушити сваволю своїх під­ даних, які нападають на Польщу. Проте ці поспішні і єдино можливі заходи не мали ніякого конкретного успіху. Ще не встигла шляхта роз’їхатись з червневої наради Вишенського сеймику, як стало відомо всьому Підкарпаттю про здобуття опришківсько-селянськими загонами королівського замку в Сяноку. В гірських околицях Симбірського староства протя­ гом 1647—1652 рр. опришківсько-селянський рух очолю­ вав дрібний український шляхтич Ян Яворський. Його раптові й успішні наступи викликали страх у місцевої шляхти і багатих угорських купців. Тільки при великих зусиллях місцевої шляхти в 1652 р. вдалось розгромити цей загін23. При захопленні загону забрано 60 коней 22 АГЗ, т. 21, стор. 13— 16, 1— 10.

23 ЛЦ ДІА, ф. 15, т. 165, стор. 1529— 1554; ф. 13, т. 379, стор.

52—55 61

і великий запас зброї, що свідчить про значну кількість учасників, Яворського засуджено до смертної кари. Ці звістки вказують, що карпатські опришки брали активну участь у селянських рухах в перші місяці виз­ вольної війни і інколи навіть очолювали народну бороть­ бу проти шляхти. Але, як нам відомо із скупих даних, діяльність опришків охоплювала тільки гірські райони і не поширювалась на дальшу територію. В районах Дрогобича, Стрия, Калуша, Товмача, де широко розви­ нувся народний рух, немає ніякого сліду виступів оп­ ришків. Зате рух опришків дуже поширений на території Поділля. Особливістю селянського руху тут було саме те, що його очолювали опришки24. Наприкінці серпня 1648 р. до Львова прийшли такі звістки: «Опришки згро­ мадилися навколо Кам’янця і наступали проти наших з рівною силою і хитрощами, з великою тривогою кам’янчан, які були переконані, що вже з великою навальністю і підготовкою наступали козаки та вже думали не про що інше, як про втечу. Спіймали декількох і до Кам’янця привели. Ці на муках признались, що не мають ні­ яких зв’язків із товариства з козаками, але що самі добровільно з ненависті до неволі і не можучи стерпіти польського панування, підняли зброю проти надмірної експлуатації»25. В іншому повідомленні, за 1 вересня 1648 р., читаємо: «Кам’янець добре захищається від опришків. Пан галицький каштелян, ставши обозом під містом, часто захоплює їх з повітовим жовніром і шлях­ тою»26. З дальших звісток виходить, що військо опришків було дуже чисельне. «Під Кам’янцем було їх близько 10 тисяч»; у зустрічі з шляхетськими полками там по­ лягло півтори тисячі «гультяйства» (очевидно, цифра перебільшена). В цьому бою шляхетський каштелян був поранений списом у бік. Облога, мабуть, була знята. Але Кам’янець перебував далі у небезпеці, і в листопаді 1648 р. місцевий війт просив допомоги для міста «від наїзду козацької сваволі і збунтованих опришків»27. За деякими даними, ці загони опришків мали очолювати 24 25 26 27 62

І. П. К р и п ’ я к е в и ч . Богдан Хмельницький, стор. 142. «Жерела», т. IV, стор. 62.

J. M i c h a l o w s k i . Вказ. праця, стор. 178. «Жерела», т. IV, стор. 83.

ватажки Гира й Вовк, які прибули сюди із Карпатських гір28. Одночасно у вересні 1648 р. опришки з’явилися в Гусятині й Сатанові: «Гусятин і Сатанів опришки сплюндрували і вирубали», в іншому донесенні: «сплюн­ дрували під назвою козаків»29. В інших звітах про оп­ ришків не згадано, а повідомляється, що Сатанів взяли козаки, «до чого дуже допомогло повстання розгнузда­ ного хлопства в тамтому куті»30. В неопублікованих матеріалах знаходимо деякі нові дані про цей рух оп­ ришків. В листі з Кам’янця 31 серпня 1648 р. є звістка,, що шляхта готується до походу на знищення ватажка опришків Коломеди31. 23 вересня писалося в одному донесенні: «Гусятин, Сатанів, Зінків і багато інших місцевостей взяті опришками і знищені, коли нападуть на Львів, в якому мається тільки 300 чоловік шляхти,, чи тоді не перелякається наша столиця»32. Звістки про розвиток опришківства на Поділлі звертають на себе особливу увагу. До 1648 р. цей рух був відомий тільки в Карпатах та на Прикарпатті, тепер же він виявився на Поділлі і набрав тут масового ха­ рактеру. Кількість опришків на Поділлі була велика, і вони мали вирішальний вплив на визвольну боротьбу селянства, так що вона прийняла ім’я опришків. Зізнан­ ня опришків, взятих в полон під Кам’янцем, свідчать, щовони ведуть боротьбу «з ненависті до неволі і польсько­ го панування», свідчать про вироблений політичний сві­ тогляд керівників цього руху. На жаль, нічого більше не знаємо про тогочасного ватажка подільських оприш­ ків Коломеди. Як видно з наведених фактів, виступи селян, міщан„ духовенства в травні—вересні 1648 р. в Галичині та їх чітко виражені антифеодальні вислови спростовують твердження буржуазних істориків С. Томашівського і А. Прохаоки, що нібито ці «спорадичні», «локальні» рухи носили лише грабіжницький характер і не мали 28 М а р к о в О. А. Книжка о Олексе Довбуш е герою и защитнику русского селянства. Нью-Йорк, 1919, стор. 1.

29 J. M i c h a l o w s k i . Вказ. праця, стор. 178.

30 «Жерела». т. IV, стор. 87.

31 Головний архів давніх актів у Варшаві (далі — ГАДАВ), Радзівіллівський архів, відділ II, книга 14.

32 Т а м ж е .

.значення для дальшої боротьби. Вже тоді явно вирисовується народно-визвольний характер дій повстанців. .23 серпня княгиницькі міщани, караючи шляхтичів, які втікали до Львова, виголошували: «Бий, гони тих гусят­ ників, не живити тепер ні одного ляха на світі»33. Отже, з першими успіхами Хмельницького на Украї­ ні в західноукраїнських землях створилося тривожне становище для шляхти. Непевність панування іноземців посилювалася панікою серед католицького патриціату, орендарів, лихварів у містах і шляхти в селах внаслідок перемог визвольних військ. Українське населення Гали­ чини з піднесенням і радістю сприймало звістки про перемоги Хмельницького. Серед пригнобленого народу міцніли сподівання про визволення і в першу чер­ гу — про звільнення від феодально-кріпосницького гніту. Якщо у 1648 р. Хмельницький з дипломатичних мір­ кувань відкрито не ставив питання про визволення захід­ ноукраїнських земель, то неофіційно він розробив ряд заходів для підняття народних мас Галичини на бороть­ бу проти шляхти, по-перше, для успішного здійснення своїх походів через ці землі, по-друге, для ліквідації шляхетської влади і військових гарнізонів. В цьому напрямі гетьман розгортає велику розвідницьку роботу в Галичині, зав’язує контакти з місцевим населенням через своїх спеціально надісланих уповноважених. Питання про діяльність посланців Хмельницького неодноразово порушувалося в історичній літературі. В Галичині їхня агітація знаходила сприятливий грунт. Вже в червні 1648 р. шляхта повідомляє, що Хмельни­ цький розіслав своїх розвідників, наказуючи їм пригля­ датися, яка готовність у шляхти по форпостах, у полі. Одного з них спіймано під Костянтиновом, іншого — під Дубном. Буржуазний історик А. Прохаска твердить, що ця агітація козацьких агентів почалася ще в кінці 1646 р., тобто за півтора року до війни. Козацькі агітатори під виглядом купців, попів, жеб­ раків розійшлися у найвіддаленіші кутки, піднімаючи галицький народ на активну боротьбу. Учасники пов­ стання на Стрийщині і на Дрогобиччині самі на тортурах у судах признавалися, що на них дуже впливала агіта­ 33 «Жерела», т. IV, стор. 60.

€4

ція посланців Хмельницького, які вчили народ, як боро­ тися з шляхтою, щоб звільнитись від підданства і панщизняних робіт, щоб позбутися шляхетського утиску і самим панувати та вільно лісами і пасовиськами корис­ туватися. Посланців-агітаторів часто ловили й піддавали тор­ турам. Одного з них було спіймано в с. Волоскові поблизу Надвірної. Розвідник Ярема Кончевський 28 лип­ ня 1648 р. перед шляхетським судом у Галичі розповів про широку пропагандистську роботу посланців Хмель­ ницького на територіях, ще не звільнених від шляхти34. Він зізнався, що епіскоп луцький Атаназій висилав по­ рох і кулі козакам, а львівський епіскоп Арсеній Желіборський дав козакам три бочки пороху й куль. Вияви­ лося, що крім нього були вислані інші розвідники. «Островський з Туховським,— зізнається Кончевський,— пішов під Білу Церкву, а Косинський — до Бродів, а я з Іваном з Острога— на Волинь і Покуття». Розвідник заявив, що він побував у Підгайцях, Га­ личі, Скиті Манявському та в Ямні на Прикарпатті. Він твердив, що всюди в Галичині зустрічав людей, які чекали на прихід козацького війська. В Галичі — столиці Галицької землі — він чув, як вночі говорили: «Господи, допоможи нашим братам-козакам». У Скиті Манявсько­ му ченці хотіли передати йому листа, а один з монахів, який його проводжав, сказав: «хто кращий, тому госпо­ ди допоможи». Михайлівський піп у Галичі, дізнавшись, що Кончевський — козацький розвідник, сказав: «У нас (у Галичі. — В . Г.) кращі відомості, бо один до одного пишем, звістки доходять до самого Києва». Таке листування вели також попи завалівський, підгаєцький та інші, які писали листи також до козаків. Далі підсудний признався, як у містах і селах україн­ ське населення планувало допомагати козакам. У Новокостянтинові міщанин Харко, «який з козаками мав порозуміння», сказав, коли прийде козацьке військо, «тоді я запалю місто», в Сенявці Яцко міщанин заявив: поможу козакам, «в гармати піску насиплю, так що не буде вам шкоди»; в Лисянці 10 присяжних «були поміч­ 34 А. Р г о с h a s k a. Historya miasta Stryja, стор. 38; Пам’ятники, ч. І, стор. 261—263; J. Michalowski. Вказ. праця, стор. 91—94; «Жерела», т. IV, стор. 10.

5-2792

65

никами козаків», а в Костянтинові 12 присяжних — «проти Речі Посполитої». Кончевський признався, що в Костянтинові прихиль­ ники козаків (Харко, Іван, Мартин, Дуренько, Іванко, Лесь Павлуїк) давали йому їсти, пити й на дорогу один таляр. Навіть деяка частина дрібної шляхти була розвід­ никами Хмельницького. В 1651 р. галицька шляхта засудила Войцеха Рокіцького, який мав свої феодальні маєтки під Перемишлем, за те, що він «протягом двох років був козацьким шпигуном»35. Маскуючись перед шляхтою, розвідники Хмельни­ цького вбиралися жебраками, змінювали свій зовнішній вигляд. Так, Кончевський і ще якийсь Федір Остроясний, під час перебування на Покутті «мали запущене волосся, ходили з листами, просячи (жебоучи)». Вони тримали за нігтями умовні знаки від козаків, а також письмові звернення-універсали.

17 червня 1648 р. на сеймику у Галичі шляхтичі зі страхом говорили, що їм доводиться «боятися власного підданого, який через шпигунів і різних осіб бунтується і до злого намовляється». Радник Львова Кушевич писав, що шляхта «боїться» православних, оскільки в Польщу пішло 70 козаків, які «найперше мають палити міста», з них одного спіймано в Бережанах. Агітатори Хмельницького були, за висловом Величка, «пильними й славними козаками», тобто досвідчені в цій справі повстанці, які поширювали універсали Хмельницького, закликали народ на боротьбу. З-під Білої Церкви гетьман розіслав своїх розвідників по всій території України. Вони заходили аж до Львівщини, Покуття і ще далі на захід. В ті чи інші місцевості на­ правлялися козаки-розвідники, які переважно звідтіля походили, були знайомі з місцевими жителями і могли легко справитися із поставленими перед ними завдан­ нями. Величко писав, що Хмельницький «через козаков, з тих же краев и городов при нем бьівших, а з людми тамошними добре знаючихся, и в посланій своем осторожне и латво справитися могущих»36.

35 ЛЦ ДІА, ф. 5, т. 143, crop. 257.

36 «Жєрела», т. IV, crop. ПО; crop. 90.

Летопись

Самуила

Величка,

Налякана успішними перемогами визвольних військ та наростанням народного руху у галицькому краю, шляхта кидалася в паніку. Тим більше, що всюди шири­ лися чутки про те, що по Речі Посполитій розійшлися козацькі розвідники. У всіх містах і навіть селах Руського воєводства шляхта в українцях бачила своїх ворогів, прихильників коза/ків, запідозрювала найбільш активних з них у зв’язках з Хмельницьким, заарештовувала, ув’язнювала, піддавала тортурам. На ці підозри шляхта мала деякі підстави. Мемуа­ рист М. Голінський наводить цікавий епізод про безпо­ середні зв’язки львівського міщанина з козаками Хмель­ ницького. Львівський українець Георгій мав забезпечити війська Хмельницького зброєю. В червні 1648 р. шляхті стало відомо, що гетьман Хмельницький, «маючи мало зброї: куль, пороху, шабель», написав листа у Львів до одного заможного міщанина — українця Георгія,— в якому просив закупити для нього олова, шаблі, порох та іншу зброю, для чого вислав «гроші в просі на укра­ їнських возах». По дорозі шляхті вдалося затримати цих посланців Хмельницького, «перехопити той лист, який писали коза­ ки» до Георгія, переписати й вислати довіреного чолові­ ка до Георгія. Українські вози прибули до Георгія, ніби нічого й не трапилось, а тим часом шляхта за всім пиль­ но стежила. Георгій, нічого не підозріваючи, розіслав в різні сторони: в Кельци — за оловом, в Опатовець і Кра­ ків — за порохом і шаблями, яких купили «декілька ти­ сяч». «І коли з цією зброєю, — пише Голінський, — від­ правлялися на Україну до козаків, проїхали мимо Льво­ ва другою дорогою, там їх перехопили, «зброю відняли, порох, олово і другі речі». Шляхта, спіймавши Георгія, запитала, «що за зброю він відправляв, що до нього Хмельницький і козаки писали», але ув’язнений, незва­ жаючи на доводи, мотивував, що всю зброю він заго­ товлював на оборону Речі Посполитої37. Після Пилявецької битви Богдан Хмельницький, по­ радившись із старшиною і на вимогу народних мас, 37 Записки Мартина Голінського краківського міщанина 1640— 1654 рр. Бібліотека Інституту історії АН УРСР у Києві, Рукопис­ ний відділ, № 44184 (далі — записки Голінського), стор. 83.

5*

67

Ьцруіиив Із своїми військами в Галичину. Цей визволь­ ний рейд селянсько-козацьких військ мав велике значен­ ня для ще більшого піднесення народно-визвольного руху на західноукраїнських землях. Перед селянами й міщанами Галичини стала реальна можливість звільни­ тися від польсько-шляхетського гніту і возз’єднатися з визвольними військами. Центральна група полків армії Хмельницького .із Старокостянтинова вирушила в напрямі на Львів. Деякі полки під керівництвом Кривоноса здобули Кременець, Вишневець, підійшли під Броди і штурмом здобули за­ мок. Згодом Хмельницький нагадав про це шляхті під Замостям, вимагаючи здати місто. «Краще б ви згадали місто Броди,— говорив гетьман,— і замок, які не хотіли укласти з нами угоди; і не тільки місто з вогнем пішло, але й замок, хоч який міцний, був взятий, так що судіть самі»38. Від Бродів визвольні війська підійшли під Збараж. По шляху до Хмельницького приєдналися нові загони козаків. Перелякана шляхта й міський гарнізон зали­ шили місто, і Хмельницький без бою зайняв замок, в якому застав 50 гармат, багато пороху, а забравши «найкращі гармати»39 і споживу, пішов через Золочів, Глиняии на Львів. Львівська фортеця була найбільшою в Галичині. Тут зосередилася основна маса пилявецьких втікачів, а також шляхта з різних околиць Львівщини. Сюди і прибув Ярема Вишневецький— кат, який прославився жорстокими походами на Правобережжі й Волині. Шляхта у Львові обрала його керівником своїх військ, але цей полохливий магнат, захопивши цінності, зібрані нею для оборони міста, перед приходом Хмель­ ницького втік до Замостя. В перших числах жовтня передові козацькі загони підійшли до Львова, а 9 жовтня головна армія Хмель­ ницького оточила Львівську фортецю. Головна армія зупинилася на полях с. Лисиничів, гетьман із своїм шта­ бом розташувався поблизу церкви Петра. Татари стали в околицях приміських сіл Скнилова, Рясної і Зимної Води. На північ від Високого замку розташувався із своїм полком Максим Кривоніс, а поблизу церкви Юра і Документи Богдана Хмельницького, стор. 77.

Pami^tnik о wojnach kozackich za Chmielnickiego, стор. 25—26.

68

Облога Львова козаками в 1648 р. З гравюри XVII ст.

гори Шембека (Цитаделі) — полк Павла Голова* цького40. Хмельницький, оглянувши місто, наказав захопити передмістя. Було здобуто ряд костьолів, а потім Максим Кривоніс навальним наступом зайняв Високий замок — найбільш надійну опору Львівського гарнізону. Після здобуття Високого замку фактично доля Льво­ ва була в руках Хмельницького. Але гетьман, не маючи наміру нищити його (на що зазіхали татари), почав вести переговори з міськими властями. Шляхетські ме­ муаристи намагаються пояснити, що внаслідок мужності і сильного опору шляхетсько-католицького гарнізону Хмельницькому не вдалося здобути Львова41.

40 Нариси історії Львова. Львів, 1956, стор. 84.

41 Pami^tnik о wojnach kozackich za Chmielnickiego, стор. 25—26.

Історичні факти переконують, що гетьман Хмельни­ цький прихильно ставився до міста Львова, не бажав його руйнувати, маючи там своїх прихильників, і обме­ жився викупом. Не викликає сумніву, що такими при­ хильниками козаків були українські міщани, а також члени Ставропігійського братства. Українські передміщани псували гармати в замку, вказували до нього таємний хід, інформували козаків про слабкі місця Львівської фортеці42. Відомо, що козаки перекрили водо­ провід при допомозі «деяких людей грецької релігії» з Краківського передмістя, які перейшли на сторону Хмельницького43. Один маляр-українець підказав коза­ кам шлях до кармелітського монастиря, який проходив через будинки «схизматицьких» міщан. Члени україн­ ського братства зустрічалися з козацькою старшиною, а також з особистим капеланом гетьмана Іваном Гоголовським, який подарував кілька книг для братської 42 Нариси історії Львова, стор. 84.

43 «Жерела», т. IV, стор. 34.

70

Обеліск, встановлений у Львові на пам’ять про здобуття Високого замку селянсько-козацькими військами Максима Кривоноса.

церкви і Онуфрії-вського монастиря. Братчики від себе подарували йому свої книги. Член братства Яній Мазаракій перейшов на службу до Хмельницького, його син Дем’ян служив у козацькому війську, а дочка Ганна вийшла заміж за лубенського полковника Василя Свіч­ ку44. Цього не могла забути українцям Львова верхівка міста. Вона навіть у XVIII ст. нагадувала їм про вороже ставлення до польської влади під час облоги Львова 1648 і 1655 рр.45 Важливим стратегічним кроком у діяльності Богдана Хмельницького було те, що він під час перебування визвольних військ у Галичині розіслав окремі полки в різні райони західноукраїнських земель. В листопаді 1648 р. львівський патрицій С. Кушевич писав із Львова про те, що «Хмельницький розіслав деякі свої полки, які націлилися на здобуття деяких містечок»46. Як видно з повідомлень шляхти від 28 жовтня 1648 р., Хмельни­ 44 Я. Д . І с а є в и ч. Братства та їх роль в розвитку україн­ ської культури XVI—XVIII ст. К-, 1966, стор. Ш4; Сборник летописей, относящихся к Южной и Западной Руси. К., 1968, стор. 241; Архив Ю ЗР, т. II, стор. 184; В. А н т о н о в и ч . Прилуцкий полковьій осаул Михайло Мовчан и его Записна книга.— Киевская ста­ рина, т. II, 1885, стор. 69—70.

45 «Жерела», т. IV, стор. 127.

46 ЛДН Б АН УРСР, ф. Оссолінських, № 225/ІІ, арк. 186.

71

цький відрядив козацькі полки «на знищення» шляхет­ ської влади в Руському воєводстві. «Хмельницький,— підкреслює шляхта, — розділив свою армію на троє... Кривоноса з Путіяном післав по сторонах для знищення (шляхти.—В. /*.), якогось Капусту виправив у Підгір­ ські краї. А сам з усією армією Хміль пустився просто на Варшаву і вже під Жовквою став»47. Як бачимо, легендарний полковник Максим Кривоніс за допомогою Путіяна (не відомого в історії козацького старшини) не тільки охороняв головну артерію визволь­ них козацько-селянських військ «по сторонах», але й під час своїх рейдів допомагав повсталим селянам від Пилявців до Замостя. Крім цього, полковник Товпига з 15 тис. козацького війська зробив сміливий похід на місто Рогатин. Це ста­ лося не випадково. Адже в Рогатині було багато при­ хильників Хмельницького, і міщани, природно, запроси­ ли козаків для боротьби з шляхтою. Козаки в Рогатині допомогли створити українське самоврядування. «З ве­ ликої ненависті до католицької віри» знищили костьол, монастирі, садиби ксьондзів (на суму 40 тис. злотих), розправилися з католицьким патриціатом, духовен­ ством. Рогатинські міщани, підтримані козаками, на чо­ лі з вибраною старшиною — сотниками — об’єдналися з навколишніми селянами, знищили шляхетські маєтки в Середніх Сарнках, Підкамені й за допомогою місцевих міщан здобули замок. До повсталих Рогатина приєд­ налися міщани Княгинич, селяни Новоселиці. Загін по­ встанців здобув і знищив на своєму шляху всі шляхет­ ські замки в Бабинцях, Путятинцях, Світильниках, Чурові, Роздолі, Ходорові, Бориничах та інші — всього 10. Майже по всіх селах козаки й місцеві повстанці громи­ ли феодальні маєтки, вбивали шляхту, ксьондзів, орен­ даторів. Караючи гнобителів, повсталі чітко висловлю­ вали свій протест проти шляхти, яка розправлялася з се­ лянами й козаками. Так, у Новосільцях повсталі напали на двір Себастіяна Новосельського, а його самого пора­ нили. Один із повстанців, знаючи його як шляхетсько­ го військового, що не раз вбивав невинних, закликав керівників походу вбити пана, вигукуючи: «Панове ота­ мани. Ви тільки подразнили того чоловіка на свою го­ 47 «Жерела», т. IV, crop. 186— 188.

72

лову. Це лях, і був жовніром, багато він вашої і нашої Русі повбивав»48. З цього вислову видно, що походом керували козацькі отамани, і під «вашою Руссю» він. розуміє Наддніпрянську Україну, а «нашою Руссю» — Західну Україну. В основному козаки допомагали селя­ нам і міщанам в трьох їх основних вогнищах — Рогатинщині, Ходорівщині, Букачівщині. Другий похід козацьких військ в напрямку Городка,, Судової Вишні, Перемишля очолив полковник Капуста. Його послав Хмельницький сюди через те, що в околи­ цях було багато прихильників козаків, і особливо в Го­ родку, де ще в 1611 р. українські міщани успішно вели боротьбу за участь у міському самоврядуванні. Коли Капуста підійшов до Городка, українські міщани прове­ ли з ним переговори, дали викуп (гроші зібрали у като­ лицької верхівки міста). Козаки здобули старостииський замок і знищили його49, а потім успішно пройшли через села й місто Судову Вишню і підступили під міцну шля­ хетську фортецю Перемишль. Зупинившись з полком у Медиці, Капуста почав вести переговори з міськими властями Перемишля. З документів відомо, що козаки робили спроби взяти місто, але не змогли. Тоді Капуста звернувся з універсалом до міського уряду: «Багато ласкаві пане війте і панове райці перемишльські. Я те­ пер тут із запорожцями продумав, щоб вас повідомити своїм писанням. Щоб ви не боронили хліба на той час, розуміється в тому, що маєте в цілості маєтки. Ті міста, які склонилися запорізькому війську, не було жодної найменшої кривди, крім тих, які супротивилися нам., Ми також християни, як і ви. Також обіцяємо вам чес­ ним словом, що вам, панове міщане, не буде найменшої кривди, як і в інших містах, які не опиралися Запорізь­ кому війську. Дано в самій Медиці». В другому універсалі Капуста писав: «Нехай ніхто нікого не боїться, ніхто нікого, хоч би лях, хоч би і хто інший, щоб нам не супротивлялися. Жичу вам добра.. Жичливий приятель Чигиринський полковник». В тре­ тьому універсалі писалося: «Мій велиіколаскавий пане війте. Запорізьке військо іде, а тому навмисно посилаю 48 «Жерела», Вказ. праця, стор.

49 ЛЦ ДІА, ф. Вказ. праця, стор.

т. IV, стор. 280—282; С. Т о м а ш і в с ь к и й . .

70.

9. т. 399, стор. 581—582; С. Т о м а ш і в с ь к и й .

87.

з тим моїм листом, щоб нам хліба не боронили, тільки

через ніч, адже вам добре відомо, що по інших містах всюди пустили і хліба нам не боронили. А коли б не хотіли відпустити [хліба], тоді не майте нам за зле, коли ми такі християни, як і ви. Затим поручаю вас пану богу. Білоцерківський полковник»50. Всі ці універсали козацького полковника Капусти написані під Перемишлем, під час походів козацьких полків по Галичині. З них видно, що Капуста вимагав від Перемишльських міських властей дати хліба коза­ цькому полку. З універсалів видно прихильне ставлен­ ня козаків до міст, які їм підкорилися, їх гуманність у ставленні до міщан. Такі постійні запевнення, як «ми такі християни, як і ви», «обіцяємо вам чесним словом, що вам, панове міщани, не буде найменшої кривди, як і в інших містах, які не опиралися Запорізькому вій­ ську», «нехай ніхто нікого не боїться, ніхто нікого, хоч *би лях, хоч би і хто інший», — виразно свідчать, що козаки в Галичині поводилися, як лицарі, з усіма, хто їм не чинив опору. Вражає вишукана дипломатична манера універсалів полковника Капусти. Цей факт спростовує надумані шляхтою і дворян­ сько-буржуазними істориками версії про «розбійни­ цький, бандитський» характер походів і діяльність коза­ цьких загонів у Галичині 1648 р. Третій більший похід відбувся під проводом козаць­ кого полковника Головацького в сторону Комарно, який повертався з-під Замостя. В Комарні були сильно укріплений замок й міські укріплення. Тут переховува­ лася велика кількість шляхти, орендарів, католицького духовенства з усієї Комарівщини та дальших сіл і міст, в тому числі з Роздолу. Полковникові Головацькому не вдалося здобути Комарна51. Перебуваючи під Львовом, Хмельницький пожвавив дипломатичні відносини з Молдавією й Угорщиною і особисто почав переговори з семигородським воєводою Ракочієм. Він надсилає до гетьмана під Львів своїх послів. Мемуарист Голінський пише, що шляхті вдало­ 50 Przegl^d archeologiczny. Lwow, 1883, t. Ill, crop. 123; A . C. П е т р у ш е в и ч . Сводная галицко-русская летопись с 1600 по 1700 год. Львів, 1874, т. І, стор. 263.

51 «Жерела», т. IV, стор. 127—428.

74

ся перехопити послів Ракочія в Галичині. Річ Посполита, боючись з’єднання угорців з козаками, робила все, щоб не допустити до Хмельницького угорських послів. Але цей же Голінський далі пише, що в грудні 1648 р. Хмельницький «радо прийняв секретне посоль­ ство» Ракочія під Львовом і після переговорів «наказав провести його за Львів двом тисячам козаків»52. Кількатисячний козацький полк провів посоль­ ство Ракочія аж на Закарпаття, яке тоді входило до складу Угорщини, до самого Мукачевого. Поява запо­ різького війська на Закарпатті, без сумніву, впливала на українське населення, вселяла надію на визволення. Звістки про успіхи Хмельницького доходили до За­ карпаття. Про це свідчить запис, зроблений на рукописі євангелія в 1648 р. у Великих Ком’ятах: «по смерти великого короля Владислава польського извоевали ко­ заки Польщу. Почали ляхов істинати і гнати їх від ріки Дніпра до славного города Києва і звідти аж до Висли. Старшому козакові було ім’я Хміль»53. Ще перед відпровадженням послів Ракочія окремі козацькі загони підходили до Західного Бескиду. А. Петрушевич пише, що козаки восени 1648 р. доходили до Карпатських гір54, а перебуваючи тут, вони пасто про­ никали на Закарпаття і в Березькій та Ужанській жупах завдавали угорським феодалам великої шкоди, руй­ нували їх маєтки55, У джерелах ми не знаходимо відповіді на запитання, через Сколівський чи Ужоцький перевали проходило козацьке військо з послами на Закарпаття. Але відомо, що по своєму шляху козаки громили як польську шлях­ ту, так і угорських феодалів на Закарпатті, в околицях Ужгорода, Мукачевого56. Ужгородські власті доповідали 2 грудня 1648 р. німецькому імператорові Фердинандові III, що «козаки з татарами напали на Угорщину і пу­ стошать все біля Унгвару (Ужгороду)».

52 Записки Голінського, стор. 135— 136.

53 П а л ь н е в ич І в а н . Покрайні записи на підкарпатських церковних книгах. — Науковий збірник товариства «Просвіти» за 1928— 1929. Ужгород, 1929, стор. 157.

54 А. С. П е т р у ш е в и ч. Вказ. праця, стор. 105— 106.

55 М. Л е л е к ач. Козаки в політичних комбінаціях мадярських панів в XVIII ст.— «Подкарпатська Русь», ч. 9— 10. Ужгород, 1931, стор. 197.

66 «Жерела», т. XII, стор. 96.

7Ь

Без сумніву, поява козаків на Закарпатті активізу­ вала народні маси не тільки в Ужгородщині і Мукачівщині, але й у Семигородській землі. Це відбито у листі краківського воєводи від 13 грудня 1648 р. до корон­ ного канцлера: «Тут, над границею, зустрів посла Ракочія, якого відпроваджувало три тисячі козаків до са­ мого Мукачевого. Я бачив велику шкоду в маєтках і людях, [заподіяну] шляхті, яка виходила за Бескид з жінками, дітьми і добром.., я бачив всюди людей, які групуються; загалом там збирається велике військо»57. Значний козацько-селянський полк, повертаючись із Закарпаття через охоплене народним повстанням При­ карпаття, включився у боротьбу, допомагаючи на своє­ му шляху повсталим міщанам і селянам. Магнат Мико­ ла Остророг 19 грудня 1648 р. писав, що козаки, «які проводили послів Ракочі і поверталися від угорських кордонів, катують шляхту». Мемуарист Г'оліиський та­ кож підкреслює, що козацькі війська після того, як провели угорських послів, «вертаючись назад на Украї­ ну [Західну], знову завдавали чимало шкоди людям і маєткам»58. Крім козацьких полків (Товпиги, Кривоноса, Путіяна, Капусти, Головацького), по всій Галичині ро­ зійшлися окремі козацькі сотні, аби допомагати народ­ ним масам здобувати шляхетські замки, нищити шля­ хетські замки, шляхетське панування всюди в містах, містечках й селах. В масових скаргах, які після «першої галицької ко­ заччини» складали шляхтичі на повсталих, щоб відшко­ дувати своє майно, зустрічаємо звістки про перебування козаків у багатьох містах і селах: Теребовлі, Підкамені, Рогатині, Калуші, Долині, Дрогобичі, Медиці, Сулятичах, Миколаєві та ін. Але це тільки принагідні звістки. Козаки були по всій Галичині. С. Томашівський справедливо твердить, що козацькі відділи переходили Галичину зі сходу на захід і з пів­ ночі на південь, і на всьому просторі між Збручем, Ся­ ном, Бугом і Карпатами «не було майже місцевості, де б не станула козацька нога», козаки «осінню залили свої­ ми ватагами Галицьку Русь»59.

57 ЛДН Б АН УРСР, ф. Оссолінських, № 225/11, арк. 197, 198.

58 Записки Голінського, стор. 191.

59 С. Т о м а ш і в с ь к и й . Вказ. праця, стор. 22, 114.

76

Перебуваючи під Замостим, Хмельницький, як видно з листа С. Кушевича, написаного в кінці листопада 1648 р., залишив свого двоюрідного брата Захарія для охорони Львова від наступу татар. Коли гетьман від­ ряджав брата з довіреним від львів’ян Мокровським під Замости, міські власті просили прислати для охорони Львова інших козаків. В листопаді 1648 р. вся територія Галичини контролювалася козаками. До Львова чи з нього можна було дістатися «тільки горами», або через Ярослав можна було «пробитися». Але й там нелегко було пройти навіть великим шляхетським загонам. Так, коли 12 листопада комендант Львова Кристофор Арцїшевський їхав «із своєю компанією» — загоном і гарма­ тами— до Варшави і 16 листопада переправився через Сян, під Ярославом «погубив» частину свого війська в сутичці з козаками. Ще до повернення Хмельницького на Україну з-під Замостя Тиміш Хмельницький рушив на Україну.

21 листопада він був у Жовкві, а далі пройшов Львів і попрямував на схід. На підкріплення українських військ під Замостям поблизу Львова проходили допо­ міжні козацькі полки. Шляхта й міський патриціат Львова, спостерігаючи за ними, не могли не оцінити зразкової дисципліни козацьких полків, яка була вищою, ніж у Військах Речі Посполитої. «В тих днях (23—25 листопада.— В. Г.) минали Львів,— пише з приводу цього Кушевич,— свіжі козацькі полки, ідучи до Хмель­ ницького під Замостя. Шкід однак жодних не чинили, маючи накази від Хмельницького. Дай боже, щоб така дисципліна була в нашому коронному війську»60. Виникає запитання, яка кількість козаків розійшлася восени 1648 р. по Галичині. Під час походу на Львів Хмельницький у м. Бродах залишив два козацькі полки, полковник Товпига ходив на Рогатин з 15 тис. козаків, а полковник Капуста — на Прикарпаття, Головацький— в Комарнівщину не з меншою кількістю. А коли враху­ вати окремі сотні в околицях Миколаєва, Дрогобича, Долини, Калуша, значну кількість козаків Кривоноса та немало військ козацьких, що розійшлися на кілька миль від Львова61, то в цілому їх налічувалося приблизно со «Жерела», т. IV, стор. 125— 127.

61 D. Z u b r z y c k i . Вказ. праця, стор. 317.

77

40 тис. Для того часу це була велика армія козаків, яка змогла організувати селянсько-міщанські загони Гали­ чини у народне повстання. З-під Львова Хмельницький вирушив на Замостя. Він зробив похід через Белзьку землю на Холмщину. Залишивши брата Захарія Хмельницького із залогою у Львові, гетьман через Куликів і Жовкву прийшов до Крехівського монастиря. Тут з 26 на 27 жовтня він від­ почивав, а потім через Магерів, Раву-Руську і Потіили41 рушив до Томашова, куди прибув 5 листопада, і 7 лис­ топада став під Замостям. Під впливом визвольних військ у Белзькій землі по­ чалися селянсько-міщанські повстання. У Верхраті, Потиличі українські міщани під проводом священиків Ісая та Ілька Процика знищили католицькі костьоли й будинки. У Руді Магерівській потилицькі міщани,, коли прийшли козаки із селянами Камініки Волоської, здобули замок, знищили шляхту, яка ховалася, при* бувши з усієї околиці, спалили маєтки, а магната Юрія Белзецького полонили. Великі заворушення відбулися в околицях Белзця, Нароля і Липська. Після Пилявецької битви селяни багатьох сіл, кількістю 2000 чоловік,, обложили м. Липське і 2 листопада за допомогою ко­ зацького загону здобули його, знищивши велику кіль­ кість шляхти, орендарів, захопивши їх майно, а потім так вчинили і в Белзці. Всі міста й села, через які проходив Хмельницький, здавалися переможцям. Особливо відзначалися селяни з Верхрати, якими керували священик Васько Череган, війт Васюта, мельник Остап Когулан, Андрій та Ілько Галущаки, Іван Наливайко та ін.62 З листопада в с. Панькові шляхті вдалося розгроми­ ти невеликий загін козаків, але під Наролем поляки зазнали поразки. З 7 по 24 листопада Хмельницький тримав у облозі Замостя, вів переговори з міськими влас­ тями й гарнізоном. Підтримуючи кандидатуру Яна Казіміра і добившись його обрання на трон, гетьман обме­ жився кількома наступами на Замостянську фортецю, взяв викуп 20 тис. дукатів і через Сокаль, Берестечко і Паволоч повернувся на Україну. Деякий час після 62 М иро н Кордуба. Богдан Холмщині. Краків, 1941, стор. 6— 11.

78

Хмельницький у Белзчині і

відступу Хмельницького козацькі загони Мозирі, братів Капусти, Гирі і Вовка затрималися в околицях Замостя,. а потім відійшли63. Цим походом на Замостя Хмельни­ цький продемонстрував свою перемогу, підтримав селян­ сько-міщанські повстання в Белзькій і Холмській землях і остаточно окреслив крайні межі української землі, визволеної козацько-селянськими військами. Великий гетьман мріяв визволити українські землі аж до Холму від польсько-шляхетського гніту і про те виразно сказав шляхті під час переговорів у Переяславі. Під впливом визвольних походів селянсько-козацьких військ по всій Західній Україні від Збруча, Сяну і Кар­ пат спалахнули масові збройні виступи селян і міщан. В ряді місць вони злилися у великі вогнища повстань. Починаючи з перших днів вересня в народно-виз­ вольну боротьбу включалися громади не тільки окремих сіл і міст, а то й цілі ключі й повіти. Від Карпат на півдні, Медоборів на сході і Холмщині на заході запа­ лали магнатсько-шляхетські замки, фортеці, панські дво­ ри. Полум’я народного гніву з дня на день розросталося і явно загрожувало повному знищенню польсько-шляхет­ ського гніту в Руському і Белзькому воєводствах. За трьохсотлітнє панування на західноукраїнських землях польська шляхта не знала ще такого удару з боку своїх поневолених, підданих селян і міщан. Огляд всіх цих народних заворушень дає можливість виділити їх у три головні центри, які охопили території Галицького Поділля, Прикарпаття і Львівщину. Виступи селян і міщан активно розгорнулися восени 1648 р. на Галицькому Поділлі. Тут виникло кілька вог­ нищ повстання з центром у Сатанові і Товстому. В Теребовлянському старостві організувалося основне вогнище повстання з центром у м. Теребовлі. Виступи селян і міщан у цих місцях можна поділити на два етапи. Перший з них розпочався весною і влітку 1648 р., другий — після Пилявецької битви, а з набли­ женням армії Хмельницького мав своє найвище підне­ сення. Характерно відмітити, що на першому етапі се­ лянсько-міщанські заворушення значно допомагали ко­ зацьким військам на Поділлі, а на другому етапі народні 63 М и ро н Кордуба. Холмщині, стор. 17—*39.

Богдан

Хмельницький

у

Белзчині 79

і

рухи сприяли просуванню армії Хмельницького на З а­ хідну Україну. Галицьке Поділля найближче розміщене до Право­ бережжя, а тому вплив визвольної війни відчувався тут найраніше. Селяни й міщани почали організовуватися в «купи»— більші загони— і всюди нападати на шляхту, ^орендарів, католицьке духівництво. Почин у цьому дали повстанці Сатанова. 11 вересня 1648 р. шляхетським вій­ ськам пощастило розгромити десятитисячну групу пов­ сталого населення. А незабаром козаки при підтримці повсталих здобули Сатанів. «В цих днях,—писав Львів­ ський патрицій С. Кушевич,— Сатанів несподівано взя­ ли [козаки], в чому дуже допоміг в цьому невгамовний бунт селянства в тому куті»64. Народний рух охопив Теребовлянське староство. Центром повстання стало м. Теребовля. Тут українське населення було явно незадоволене соціальним і націо­ нально-релігійним гнітом і повело боротьбу з міським католицьким патриціатом ще раніше— в ЗО—40-х роках XVII ст. Доки старостинський і міський уряди разом із шлях­ тою сиділи в Теребовлі, готувались до оборони від виз­ вольних військ, народні маси в силу зосередження тут шляхетського гарнізону вичікували вигідного моменту. Після Пилявецької битви шляхта Теребовлянщини, пе­ реконавшись у своєму безвихідному становищі і неспро­ можна справитися з наступом козаків і народним заво­ рушенням, у панічному страху залишає Теребовлю і тікає на захід.

5 жовтня міщани Теребовлі, скориставшись цими обставинами, підняли прапор повстання. За прикладом козаків вони організували півтисячний загін повсталих, обрали старшину, поділилися на сотні, озброїлись. В джерелах згадуються керівники повсталих: сотники Фе­ дір Бориславський, Яшко Великий, Іван Рудий, Кипріян Швець і осаул Василь. Невідомо, хто керував всіма по­ встанцями. Можливо, це був Дацко Зубашин або Іван Рудий, чи Іван Крипський, який був головою міста65. Крім згаданих сотників, у русі брали участь інші селя­ ни. Тактика і організація козаків явно позначалась на 64 «Жерела», т. IV, стор. 87—88.

65 Т а м ж е, стор. 202, 223—225, 303.

80

•

.

•

.

Галицькі повстанці. З картини художника М. Ткаченка.

організації повсталих Теребовлі, що свідчить про вплив визвольних військ на підготовку повстання. Теребовлянське українське населення покозачувалося. Шляхта ви­ знала, що повсталі Теребовлі «перемінилися із спокій­ них про око людей на невгамованих козаків». Озброєні теребовлянці великим загоном напали на старостинський замок, опорний центр польсько-шляхет­ ського панування в Теребовлянщині, захопили майно, знищили міський католицький костьол і при активній допомозі козацьких загонів повністю заволоділи містом. До тереборлянських міщан почали вливатися селяни з навколишніх околиць. Так, з Кровінки прийшли селя­ н и — сини Грицька, Семпко, Процик, Макар Мельник, Мацко Галушка та ін. Число повсталих зростало, що сприяло походові поза місто. Поблизу Теребовлі по­ встанці здобули шляхетські двори Марцеліна Рачинського, Яна Чарнецького. Тільки шляхті й духівництву у Теребовлі було завдано збитків на 16 тис. злотих. Далі селянсько-міщанські сотні вирушили в похід на Підгайчики, де здобули двір шляхтича Станіслава Бєліцького. Під час нападу на пана Юрія Пекарського в с. Кровинці повстанці не зразу вбили ненависного шлях­ 6-2792

81

тича, а організували суд над ним у місцевій церкві. Вони винесли пану смертний вирок, який тут же виконали. В акції брав активну участь священик Дацко66. Це свід­ чить про додержання повсталими законності, про вико­ ристання повстанського суду в боротьбі з експлуатато­ рами. Виконання вироку суду в церкві — священному місці — підкреслює серйозність справи і переконаність повсталих у справедливості своїх дій.

5 жовтня, одночасно з виступом міщан Теребовлі, піднялися на боротьбу жителі містечка Янова. їм допо­ магали селяни з Кобиловолоки — всього 67 чоловік. Кількість повсталих змінювалася залежно від роз­ маху руху, приєднання селян з навколишніх сіл. Повсталі покозачилися, тобто відкрито «називали себе козаками». Вони провели розправу з шляхтичем Войцеком Сабінським. їм на допомогу прийшли селяни Хоросткова. Зібравшись разом, селяни й міщани організувалися в загони-сотні, озброїлися і вдарили на Янівський като­ лицький костьол, знищили його, ходили походом на пан­ ський замок у Будзанові, знищили маєтки Зам’єховського, Юрія Блажовського та інші панські двори. Значну допомогу повсталим надали козаки, що при­ були в ці краї. Спільними силами козаків, міщан і селян при активній участі жителів Будзанова, яких за актом налічувалося понад 50 чоловік, було вбито пана Юрія Семигиновського, завдано шкоди шляхті. Інша група повстанців з Тлустого, Сатанова та Глибівки під керівництвом обраного сотника разом із селя­ нами Борок, Новосілки, Зеленої, Перкальця знищили ряд панських дворів. Громади сіл Кровіпки, Варваринців, Різдвяного, Дарахова і особливо міщани Струсова,. всього 144 чоловіка, здійснили походи на панські двори в Соснові й Соколові. Чортківські міщани й селяни з Білої ходили походом на Бучач. Селяни з сусідніх Тлус­ того, Литовець, Головчинець із своїм вибраним полков­ ником Дюком і ще якимсь осаулою здобули міцний шля­ хетський замок у Червонограді. Жителі сіл Вікна і Грималова під виглядом козаків здобули двір Адама67. Проявили свою активність міщани Тернополя.

66 «Жерела», т. IV, стор. 202, 247, 296—298, 223—225; 302—303.

67 Т а м ж е , стор. 248—249, 303—304; т. V, стор. 81—82; С. Т о м а ш і в с ь к и й . Вказ. праця, стор. 28— 35.

Яік видно з далеко не повного огляду, в народному повстанні на Галицькому Поділлі виділялось сім основ­ них повстанських центрів — у Сатанові, Товстому, Хоросткові, Теребовлі, Тлустому, Чорткові, до яких приєд­ налися громади близько 50 населених пунктів. Повсталі цих міст і сіл в основному проводили збройні напади на феодальну верхівку, польську шляхту, їх слуг, католи­ цьке духівництво, орендарів, здобували замки, укріплені фортеці, руйнували католицькі костьоли, панські двори. На цих територіях повстанці здобули оборонні замки в Теребовлі, Янові, Будзанові, Соколові, Грималові, Бу­ чачі, Червонограді, здобули і знищили багато костьолів, шляхетських маєтків. У всіх цих народних виступах домінували міщани — вони були фактично ініціаторами антифеодальних, антикатолицьких заворушень, втягуючи в класову бороть­ бу громади багатьох сіл. З джерел видно, що в більшо­ сті випадків головну роль відіграли теребовлянські, янівські й хоростківські міщани, які для успіху в ряді випадків об’єднувалися спільно. Значною вадою цих окремих загонів було те, що вони виступали розрізнено, не об’єднавшись в одне антифеодальне вогнище, як це було на Покутті або в Калущині. Не виявилось єдиного керівника в ході повстання, а тому шляхті вдалося лег­ ше розпорошити ці групи. Роль козацьких затонів, які прибули восени 1648 р. на Теребовлянщину, Сатанівщину, у цих рухах була досить помітною. За їх зразком організувалися ударні загони селян і міщан, застосовувалася козацька тактика. Козацькі частини безпосередньо брали участь у міщан­ сько-селянських походах на Галицькому Поділлі. Друге грізне вогнище повсталих народних мас у 1648 р. розгорілося на Галицькому Прикарпатті — тери­ торії, яка знаходилася на правому березі Дністра і ся­ гала до Карпатських гір, до польсько-угорсько-молдавського пограниччя. За адміністративним поділом шля­ хетської Речі Посполитої XV—XVIII ст. Галицьке При­ карпаття складалось з Галицької землі, Жидачівського повіту, Перемишльської і Сяноцької земель, що входи­ ли до складу тодішнього Руського воєводства. У роки народно-визвольної війни українського наро­ ду 1648—1655 рр. селянсько-міщанські збройні виступи на Прикарпатті набрали найбільшого розмаху і зосереG1'

83

дйлйсь головно в двох центрах — Покутті і Калущинї. Це сталося внаслідок того, що прикарпатське селянство було вже підготовлене до розгортання .класових боїв. В ряді староств — Снятинському, Галицькому і особли­ во у Долинському — поневолені королівські селяни вели тривалу й наполегливу боротьбу проти королівської ад­ міністрації шляхом складання скарг і ©теч. Хоч це були •пасивні форми класового опору, все-таки вони мобілізу­ вали маси селян на антифеодальну боротьбу, породжую­ чи народні заворушення. Саме тут карпатські опришки активно боролись із шляхтою протягом XV I— першої половини XVII ст. Місцеве селянство, маючи опору в опришкі-встві, набуло належного досвіду і навиків боротьби з різними верства­ ми експлуататорів. Прагнучи звільнитися від жорстоко­ го соціального й національно-релігійного гніту, прикар­ патські селяни ще напередодні визвольної війни мріяли про об’єднання з козаками для спільної боротьби проти шляхти. В 1648 р. з прибуттям козаків у Західну Украї­ ну вони піднялись на відкриту збройну боротьбу. В багатовіковій історії західноукраїнських земель є чимало видатних героїв, які своєю діяльністю вписали славні сторінки в літопис народно-визвольної бороть­ би— Муха, Олекса Довбуш, Іван Бойчук, Лукіян Коби­ лиця та ін. Серед них важливе місце належить Семену Г'натовичу Височану. В радянській історіографії ця ці­ кава історична особа, на жаль, зовсім не висвітлена. Ім’я Височана тільки інколи згадується в працях про визвольну війну українського народу 1648—1654 рр., але принагідно і так плутано, що тяжко встановити його справжнє ім’я, не говорячи вже про походження чи діяльність. В праці робиться спроба стисло розкрити походжен­ ня, місце і роль Височана у визвольній боротьбі тру­ дящих України в середині XVII ст. Вперше про Гната Височана згадується в міських галицьких актах у 1609 р.68 З приводу походження Височана погляди багатьох істориків розходяться. Одні вважають, що Семен Височан прибув з Наддніпрянщини з козацькими загонами Хмельницького восени 1648 р., щоб очолити селянське 68 ЛЦ ДІА , ф. 5, т, 113, стор. 5, 96.

84

повстання в коломийському повіті. Цю думку вперше висловив буржуазний історик С. Томашівський69. Пізніше деякі історики механічно прийняли це твер­ дження. Друга група істориків відстоювала думку, що Семен Височан, як і його батько Гнат,— місцевого походжен­ ня, на що прямо вказують тогочасні акти. Однак їхні погляди щодо соціальної приналежності Височана роз­ ходяться. Буржуазний дослідник галицького села В. Лозинський, опираючись на першоджерела, твердив, що Гнат Височан «селянин багатий і гордий, який живе як шлях­ тич, сміється з старостанської влади і, як малий коро­ лик, тримає цілу околицю в залежності і страху»70. Він показує, як з простого селянина «осадчого» Височан висувається у відомі керівники повсталих мас. Цю дум­ ку підтримали й інші дослідники71, назвавши його ви­ значним діячем Покуття. Селянське походження Гната і Семена Височанів на­ магався заперечити український дворянський історик Вячеслав Липинський. Він ніяк не хоче визнати, що такі «найздібніші» люди, як Гнат Височан, є виходцями з простих селян. Всупереч джерелам, автор робить Висо­ чана не тільки польським шляхтичем, а й надає йому «місію» піонера польської колонізації. Він прямо пише, що Височан — «типовий шляхтич, осадник, побережник: перший з того легіону найзаслуженіших піонерів коло­ нізації наших (польських.— В. Г.) земель, за якими щойно пішли державці, економи, старости»72. Але всі ці твердження Липинського не аргументовані і носять тен­ денційний характер. Про походження Гната і Семена Височанів ясно говорять джерела. Гнат Височан, батько Семена, родом із Наддністрянського с. Викторова, що було в окладі Галицького староства, і, безсумнівно, походив з селян­ ського середовища. На це прямо вказують тогочасні по­ відомлення. Кілька шляхтичів в одній із скарг протесту­ ють «проти робітного Гната Височана батька і Сема — 69 70 71 lickiej 72

С. Т о м а ш і в с ь к и й . Вказ. праця, стор. 39.

W. L o z i n s k i . Вказ праця, стор. 461.

O s t a s z e w s k i - B a r a n i e c k i . Zawierucha chlopska па haziemi. — „Nasz kraj”, Tygodnik ilustrowany, 1906, стор. 12.

W. L і p і n s k i. Z dziejow Ukrainy. Kijow, 1912, стор. 235—236.

85

його сина, підданих його королівській милості з с. Викторова». Шляхта обурюється, що Височан заснував у с. Бондарові бровар і корчму, «чого плебеям забороня­ ють коронні права». Без сумніву, Гнат Височан належав до заможних селян. Він, осадчий, за допомогою селян засновує «на сирому корені» с. Слободу Височанську73. Проте у заснованій ним Слободі Височанській Гнат Височан залишається недовго. Незабаром він, за свід­ ченням джерел, «з певних причин, із злості і гніву» на галицького старосту «умисно селянам наказав розійти­ ся»74, а сам переходить в околиці Бондарова. Докладні причини цього переходу невідомі. Лозинський, а за ним і інші дослідники, пояснюють це загостренням відносин між Височаном і галицьким старостою, який не давав йому життя «абсолютно так, як той хотів». Приблизно така туманна аргументація і в джерелах. Ці протиріччя викликались, ймовірно, тим, що гали­ цький староста, використовуючи селянське походження Височана, не закріплене шляхетськими привілеями, на­ магався звести його до простого підданого. Старості в цьому допомагала й місцева шляхта. Тут і треба шукати ключ наполегливої боротьби, яку вів Гнат Височан з своїм сином Семеном спочатку у Височанській Слободі, а згодом у Бондарові проти місцевої шляхти. Однак старості й шляхті вже нелегко було звести Височана до становища покірного селянина, бо він був популярним серед простого народу, з яким зблизився ще під час освоєння нових осель. Як видно з джерел, Ви­ сочан, маючи «спосібних і багато людей, на це приспособлених», організовував часті наступи на татарські загони, що поверталися після нападів на «загальних тамтейших бондарівських посполитих шляхтах», звіль­ няв бранців, захоплював здобич, стаючи ще більш попу­ лярним у народі. Осівши лід Бондаровим, Гнат Височан, всупереч то­ дішнім шляхетським правам (адже він був селянином), самовільно побудував бровар, корчму, а за селом «за рікою межи лісом» — простий двір величиною «на кіль­ ка пострілів з лука». Використовуючи наявні великі 73 Л Ц ДІА , ф. 5, т. 123, стор. 1230.

74 Т а м ж е .

86

військові дружини, які, очевидно, організував з різних селян-втікачів, він не підкорявся нікому і управляв сво­ їм маєтком за власним розсудом. Незабаром шляхта скаржилась, що Гнат Височан «жодної зверхності над собою не хоче мати і взагалі вільності собі навіть біль­ ші, ніж шляхетські, присвоїв». Завдяки наполегливій праці в маєтках та багатій татарській здобичі Височан забагатів. Його двір стає ніби воєнною фортецею, де зосереджуються хоробрі дружини, і, як записано в актах, «багато людей на то приспособлєних». Це надзвичайно цікаве явище в історії Галицькоі землі, де серед великих груп середньої й дріб­ ної шляхти на очах виростає популярний у народі бунтар-селянин. Гнат Височан мав зв’язки з галицькими опришками, адже не випадково шляхта підозріває його в тому, що він побудував двір «на стороні від людей, на підозріло­ му місці, щоб там вільно міг тримати зв’язки з розбій­ никами і опришками». У боротьбі з шляхтою Височан в першу чергу опирався на селян і опришків. Так, у жовт­ ні 1626 р. він, «зібравши навмисно всякі громади людей з різних сіл та опришків, з якими тримав зв’язок, розса­ дивши їх по різних місцях, та з ними в’їхав до Бондарова»75 розправлятися з місцевою шляхтою. У такій обстановці підростав його син Семен. Про час його народження й дитинство невідомо нічого. Впер­ ше про нього згадують шляхтичі Сулятицькі і Боидаровські у 1626 р. в одній із скарг. Вони пишуть, що Гнат Ви­ сочан «голосом дзвону підняв підданих у Бондарові, а коли ті зійшлися, наказав своєму синові Сему» убити шляхтича Сулятицького. «За батьківським наказом» Сем, або Семен, дійсно кинувся на шляхту, але йому перешкодила власна дружина76. Молодий Сем ріс в умовах постійної боротьби з шляхтою й татарами, набирав воєнного досвіду й прак­ тики, що мало неабияке значення для його майбутньої діяльності. В наступних роках звістки про Гната Височана зни­ кають, а Семен з початком визвольної війни 1648 р. очо­ лює народний рух у Галицькій землі.

75 ЛЦ ДІА, ф. 5, т. 123, стор. 1230, 1231, 1233.

76 Т а м ж е , стор. 1232, 1233.

87

Маючи хорошу військову підготовку, він з першими перемогами визвольної боротьби на Придніпрянщині під проводом гетьмана Хмельницького вступає в бороть­ бу не з окремими панами, а всією шляхтою Галицької землі. Напередодні визвольної війни селянський рух у Га­ лицькій землі розвивався досить широко. Особливо ак­ тивно тут діяли галицькі опришки з своїми молдавськи­ ми й закарпатськими побратимами. Селяни й опришки були тією ударною силою, яка під керівництвом досвід­ ченого ватажка могла підняти повстання не менше, як на Наддніпрянщині, що визнавали шляхетські сановни­ ки77. Наростанню повстання сприяла своєрідна агітацій посланців Хмельницького, яікі заходили в Галицьку зем­ лю. Буржуазний історик Прохаска твердить, що ця агі­ тація почалася ще з кінця 1646 р.78, тобто на півтора року раніше загального визвольного руху. Все це сприяло широкому розвитку народного руху в Галицькій землі під керівництвом Семена Височана, чо­ го не можуть заперечити навіть буржуазні історики. Так, Липинський прямо пише, що «емісари Хмельни­ цького висилались не лише на Покуття, це грунт був найбільш відповідний, і Височан більше від інших здіб­ ний і щасливий, і йому вдалося зробити більше від ін­ ших»79. Інші дослідники твердять, що коли агенти Хмельницького зайшли в цей край, то знайшли і грунт «приготований і відповідного керівника»80. Безпосередніх документів про зв’язки Височана з посланцями Хмельницького або самим гетьманом поки що не виявлено. Однак ці зв’язки, мабуть, мали місце, оскільки рух досяг тут особливого розвитку, і Хмельни­ цький, щоб підірвати шляхетський тил, надсилав у різні місцевості свої козацькі війська81. Блискучі перемоги над шляхтою на Придніпрянщині і під Пилявцями дали можливість гетьману рушити з козацькими частинами восени 1648 р. в Західну Укра­ їну.

77 ЛДН Б АН УРСР, ф. Оссолінських, № 225/11, арк. 197.

78 А. P r o c h a s k a . Historyja miasta Stryja, стор. 28.

79 W. L і р і n s k і. Вказ. праця, стор. 237.

80 O s t a s z e w s k i - B a r a n i e c k i . Вказ. праця, стор. 12.

81 І. іП. К р и п ’я к е в и ч . Богдан Хмельницький, стор. 153— 83

В цей час Семен Височан, «проводир повсталої чер­ ні», виступає на чолі значного загону повстанців. Впершу чергу до Семена Височана приєднувалася дрібна українська шляхта, яка відіграла значну роль у народно­ му русі, зокрема шляхтичі з Ісакова — Матвій Книгиницький, Богдан Грабовецький з синами, Петро Березовський, Дмитро Татомир, Андрій Грабовецький, Рошкович, Олександр Голинський Катар, Роман Голинський: Гусак, Олександр Голинський Макогін, Гриць Грабове­ цький Дідича, Григорій Угерницький, Лесь Березовський та баїгато інших Березовських, Грабовецьких і. Журавських. Всі вони прибули в табір Височана з групами повста­ лих, з якими і перед тим боролися проти шляхти. Після вступу в табір вони ставали сотниками, полковниками,. а деякі з них були найближчими соратниками й поміч­ никами Семена, входили в його штаб. Так, дрібний шлях­ тич Лесь Березовський став «головним ад’ютантом ї шефом штабу» Височана. Сюди примкнули й деякі сіль­ ські попи, які мали великий вплив на повсталі маси,, і зайняли старшинські посади. Активну участь у повстанні взяли також міщани.. Проте основне ядро армії Височана складалося з гали­ цьких селян. Керуючи великою армією, що мала свою артилерію, прапори, Височан почав справжню війну з шляхтою. Головним центром боротьби стало місто Отинія82,. розташоване в центрі основних вогнищ селянського руху Галичини. На півночі діяли повстанці Товмаччини, на сході — Коршівщини і Городенщини, на півдні — Д елятинщини і Заболотівщиии, на південному заході — повсталі Солотвинщиии й інших гірських сіл. Отже,, Отинію оточували райони, охоплені повстанням і пере­ важно звільнені від польсько-шляхетського панування... Це мало неабияке значення для збереження основних сил і безпеки при раптовому нападі шляхти. Найголовніший момент діяльності Семена Височа­ н а — здобуття міцної покутської фортеці в Пнів’ї, за­ кладеної в XVI ст. магнатами Куропатвами. За твер­ дженням деяких істориків, вона належатиме до «най­ більш забезпечених замків на Русі». В 1621 р. фортецю» 82 «Жерела», т. IV, стор. 152, 155, 156; 116— 417, 5.

39?

сильно знищили опринжи. Але в наступні раки вона бу­ ла відновлена й укріплена як і «в половині XVII ст. пе­ ред виникненням Станіслава залишилася найсильнішою твердинею на Покутті»83. Під захист мурів і хорошої залоги фортеці в час небезпеки ховалася навколишня шляхта з своїм майном84. В цій фортеці, внаслідок широкого народного руху 1648 р., зібралося багато галицької шляхти. Коли під ударами окремих загонів Височана падали різні міста й фортеці, Пнів залишався непорушним: ок­ ремим розпорошеним загонам повсталих не під силу було його здобути. Хороший стратег, Височан не міг залишити Пнів у себе в тилу. Тому пізньою осінню Ви­ сочан з своєю армією підступає під Пнів. Облога три­ вала кілька тижнів. Спочатку шляхта оборонялась, на .допомогу їй навіть рушила лісами шляхта з Болехова, але, побачивши переваги повстанців, повернула85. Не­ зважаючи на запеклий опір шляхти, Семен Височан з повсталими і «за допомогою козаків»86 здобуває Пнівський замок і завдає йому, видно, значної шкоди, бо в 1668 р. Петро Куропатва для відновлення його від га­ лицької шляхти одержує допомогу в розмірі 1000 зло­ тих87. Характерно, що у визвольній боротьбі Височану допомагали козацькі частини, які, ймовірно, за нака­ зом самого Хмельницького прибули сюди на допомогу повсталим. Крім Пнів’я, козаки здобули Езупіль88, фортецю магнатів Потоцьких. Літописець Самовидець повідом­ ляє, що восени 1648 р. «козаки коло Галича замки здо­ були, між іншими Пнівський замок за надвірною здо­ були»89. Вислів «коло Галича замки здобули» свідчить про здобуття козаками й інших замків. Магнат Мико.ла Остророг 19 грудня 1648 р. писав, що козаки, «які 83 А. С z о 1 о w s k і. Dawne zamki і twierdze па Rusi Halickiej, 'Telia konserwalorska. Lwow, 1892, стор. 53.

84 АГЗ, т. 24, стор. 268/2.

85 A. C z о 1 o w s k i. Z dziejow Chmielniczyzny na Podkarpaciu, ■crop. 4.

86 «Жерела», т. IV, стор. 155—-15G. 87 АГЗ, t . 24, стор. 268/2.

88 A. C z o l o w s k i . Z przeszlosci Jezupola і okolicy. Lwow, 1931, стор. 83.

89 Летопись Самовидца, стор. 19.

провожали послів Ракочі, повертаються від молдавсь­ ких кордонів і чинять нечувані вбивства шляхти, ка­ тують її»90. А. Петрушевич відмічає, «що набеги козацкие раслространялись даже в ущелия гор Карпатских»91. Після здобуття Пнів’я та інших фортець 15-тисячному загонові Височана вже тяжко виступати єдиною колоною. Великі маси народу стали перепоною для швидких операцій92, а для забезпечення їх зброєю й харчами нелегко було організувати обози. Крім цього, на міс­ цях треба було закріпити перемогу і мати ударні зато­ ни повсталих на чолі з окремими керівниками. Враховуючи обстановку, Височан висилає в навко­ лишні райони ударні групи повсталих, які на місцях організувалися в більші повсталі загони в Товмаччині, Обертинщині, Делятинщині і Заболотівщині. Надійною опорою у повстанні Семена Височана стала Товмаччина. Народне заворушення тут розпоча­ лося в самому місті Товмачі — центрі Товмацького ста­ роства ще влітку, а найбільш розвинулося у вересні— листопаді 1648 р. Серед великої кількості повсталих виділяються головні провідники руху — Савка, Лавер Серафін, Андрій Воронський, Василь Славіта, Кондрат Козіцький, Степан Цирулік та їхні помічники — Яремко, Горилецький, брати Василь і Петро Мельники, священик з Олеші, Павло, брат Яремка, священики Панко, Чевага, Гаврило Мельник, Вівчар, Василь Гай­ дук, Проц і Федір, сини Белзошишині, всі з Товмача93. Головним проводирем став Яремко Попович з Товмача, якого в джерелах іменують сотником, а також полков­ ником, соратником Семена Височана. Товмацькі міщани організували загін за козацьким зразком і розпочали активну боротьбу з шляхтою й орендарями. На допомогу їм прибули селяни навколиш­ ніх сіл із своїми старшими — сотниками, обраними на своїх радах. За свідченням Василя Амброжика з Живачова, коли піднялося народне повстання на Покутті, «не мало обралося за старших». Це були сотники Кро90 Л ДН Б АН УРСР, ф. Оссолінських, 225/11.

91 А. С П е т р у ш е в и ч . Вказ. праця, стор. 164.

92 С. Т о м а ш і в с ь к и й . Вказ. праця, стор. 40. «Жерела», т. IV, стор. 300—ЗОЇ.

94

кос з Кунашева, Літус з Обертана, Олекса Чевадька з Олеші і Яремко Попович з Товмача. Вони як народ­ ні ватажки-сотники «зібрали до себе на малі купи» повсталих селян. В цілому заігін на Тов.маччині налічував 145 чоловік. Ними керували, як видно з актів, старшини: Василь, полковник з Озерян, Максим Чевага, полковник з Оле­ ші, отаман Павло Шевчик з Грушки, отаман Копистка з Бортників. Кожний окремо керував громадою свого села. Загальне керівництво здійснював міщанин Ярем­ ко Попович з Товмача. Озброєний загін з хоругвами й музикою під прово­ дом народного полковника Яремка Поповича рушив походом на шляхетський замок в с. Палагичах. У пла­ нах повсталих цей наступ був не випадковим. По-пер­ ше, тут навколишня шляхта і католицьке духівництво заховали багато майна, по-друге, замок був необхідним, щоб забезпечити себе від раптового удару з тилу. «Замок палагіцький, — свідчить учасник цього походу Василь Амброжиік, — здобули, тих (шляхту. — В. Г.), що в ньому були, повбивали». З Палагичів загін повстанців повернувся до міста Товмача. До «купи» повсталих приєдналася дрібна українська шляхта з Ісакова — «Матіяш Княгиницький, Богдан Грабовецький, два із своїми синами, Пет­ ро Березовський, Дмитро Татомир, а з ними немало іншої шляхти». В Товмачі повстанці знищили католицький костьол і фільварок католицького пароха Станіслава Трускальовського. В документах знаходимо цікаві дані про те, що повстанці у Товмачі розібрали паркан біля костьола і з нього «поставили вежу», своєрідну барикаду, «аби могли легше переймати поляків», «наїжджали на шля­ хетські двори», спалили двір Петра Островського, а самого пана вбили в лісі94. В Коршові двір пана Тиліцького спалили, гумно знищили. Збройне повстання в Товмачі вийшло за межі ста­ роства й почало ширитися на інші території. За вис­ ловом одного з учасників, повстанці «нападали на По­ кутті на шляхетські двори, палили їх», активізували на антифеодальну боротьбу селянські маси.

94 «Жерела», т. IV , стор. 300— 301.

92

На таку силу у боротьбі з шляхтою звернув увагу Семен Височан і включив всю групу повсталих у свою армію. Провідники товмацької «купи», як полковник Яреміко Попович та інші його соратники, ввійшли у штаб Семена Височана і брали активну участь у похо­ ді на Пнів’я. Друге вогнище повсталих — значна опора Височа­ на — розташувалось в околицях міста Обертана. Пов­ станці вийшли із сусідніх сіл Кам’янки й Жукова. Най­ більша група повсталих походила із Кам’янки. Очолили цей рух православний священик і його син Грига з Жукова, які за допомогою своїх помічників — селян Заячика, отамана Копистки, а також з Кушніра Чере­ ватого і Амбросія Вошобийника — «піднесли прапори» повстання, здобули і знищили двір шляхтича Олек­ сандра Курдвановського95. Найзначнішим їх актом було здобуття міцного шляхетського замку в місті Обертані.

18 жовтня 1648 р. повстанці раптово напали на замок і захопили його. Цікаво, що участь у цьому наступі брали не тільки чоловіки, але й їх жінки і діти. Нас­ туп на замок був настільки раптовим, що власник маєтку Мартіян Селецький ледве встиг втекти до Пнів’я. «Від всього я втік, — пише потерпілий, — тільки верхи, а жінка моя тільки з коляскою і дітьми ледве жива втекла до Пнів’я»96. Тісно взаємодіяли з товмацькими повстанцями мі­ щани й селяни Делятинщіини. У скарзі шляхтича Яблонського записано, щ-о в цьому покутському краю зі­ брався значний загін. Повсталі під проводом Андрія—священика з Делятина — під час «козацького заворушення» напали на шляхтича Олександра Яблонського у с. Краснім, який утік сюди із Правобережжя від народного гніву і тут переховувався. Народний рух настільки перелякав шляхтичів з Делятинщини, що вони повтікали в Польщу і довго боя­ лися повертатися в свої маєтки. Цікавим щодо цього є лист власника Турківської і Делятинської волостей шляхтича Евариста Белзецького до своїх довірених. Він у січні 1649 р. пише листа з Кракова своєму наміс­ 95 «Жерела», т. IV, стор. '152, 1184— 185.

96 «Ж ерела», т. V, стор. 118.

93

нику в маєтку, а також звертається до священиків^ отаманів, десятників, побережників, в якому констатує, що «рад би бути з ними в тих часах, коли вони від своїх сусідів і чужих свавільних людей були обтяжені»,, але через королівську службу не міг раніше поверну­ тися «коли вже та сваволя придушена і пан бог повер­ нув спокій всьому краю». Белзецький вимушено твердить: «шкодую, що мені так багато слуг і підданих загинуло, але то вже воля божа, трудно було супротивлятися, мусить все піти в забуття,, бо треба знати, що за наші гріхи пан біг покарав»97. Найбільш активною й ударною силою у повстанні Семена Височана було населення Заболотівщини, роз­ міщеної в південно-східному напрямі від Отинії — сто­ лиці повстанського вождя Покуття. Протягом вересня 1648 р. тут організувався значний загін повстанців. За кількістю й активністю найбільш виділяються міщани й селяни Заболотова: Будутка, Костриз, Лавер, син Зашевий, Місь із Слободи, Яцко Костриз, Іван Кушнір з міста Заболотова. За даними шляхтича Станіслава Баранецького, в нападі на Крехівці брало участь «приблизно 50» заболотівських селян98. Якщо врахувати й міщан міста, то число нападаючих могло досягти 100 чоловік. До них приєдналося багато навколишніх селян. В цілому тільки за даними, які вдалося виявити в ак­ тах, у групу повсталих Заболотівщини входили міщани й селяни з 22 населених пунктів, загальним числом 410 чоловік. Але це далеко не повні дані, оскільки часто шляхта в своїх скаргах, крім наведених імен і пріз­ вищ найбільш активних учасників, часто говорить, що у виступі брали участь «інші», «багато інших». З цьо­ го можна зробити висновок, що загальна кількість пов­ станців у Заболотівщині досягала 1000 чоловік, а мож­ ливо й більше. Як видно, основну масу повсталих стано­ вили селяни, значно менше було міщан, священиків, але вони переважно очолювали окремі загони повстанців. Заболотівська група Височана мала своїх керівників, яких шляхта називала «принципалами» і «компринципалами». Хто ними був і звідки походив? Шляхтич Стані­ слав Ржегновський скаржиться на міщан Лисця, які 97 ЛЦ ДІА, ф. 5, т. 141, стор. 1.155— 1156.

98 «Жерела», т. IV, стор. 279—280, 213—214.

94

брали участь у нападі на замок в Заболотові.— «Тинця — сотника, Макару, Грицька Пінчукова, Гаврила Бубенчука, Федора Косовича — принципалів, а решту перерахованих міщан називає комлринципалами». В ін­ шій скарзі на міщан Заболотова фігурують керівники: повсталих: Іван, Михайло Кравець — заступник магіст­ ра роти, Семен — хорунжий і решта 37 — керівники і товариші. Ще в одному акті виступають «принципали, громадяни міста Заболотова» — Славка Кушнір, дяк, Федір Паків, Андрій Мучків і священик Коритко — полковник з с. Липовця. В наступі на замок у Городенці серед 90 селян-повстанців з сіл Олешкова, Колухіва, Чернятина, Задубівців, Ганковець і Вікна згадуєть­ ся Кравець — полковник з с. Туликіва". Дані, взяті з актів-скарг шляхти, свідчать про те,, що кожна громада спочатку виступала з своїм керівни­ ком (принципалом), а пізніше, в міру поширення руху і об’єднання окремих громад, висуваються керівники більших груп повсталих з одним керівництвом. Старши­ на обиралася, за козацьким зразком, з полковників, під­ полковників, хорунжих. В період найвищого піднесення руху в Заболотівщині ним керують полковники Іван Кравець, Копистки, підполковник Іван Кравець, сотник Тинець і хорунжий Семен Кушнір. Це, так би мовити, був головний штаб повсталих, який, напевно, опирався на нижчих керівників, десятників, отаманів. Загони ділилися на полки, сотні й десятки. Така ор­ ганізація була запозичена у козаків. Повсталі виступали під своїми прапорами й гаслами. Головну роль у пов­ станні на Заболотівщині відігравали заболотівські й лисецькі міщани, а їх помічниками були жителі багатьох сіл, об’єднаних у загони, які шляхта називала «купами». Територія діяльності Заболотівської групи повста­ лих охоплювала значний простір від Городенки на пів­ нічному сході і до Лючі і Кутова на півдні. Повстанця­ ми був здобутий шляхетський замок в Заболотові. В цьому наступі відзначилися міщани Лисця на чолі із своїм сотником Тинцем. Вони, як записано в акті, «в час міжкоролів’я в порозумінні і змові з козаками за допомогою чисельних самовільних людей з різних сіл» напали на замок, захопили багато майна, в тому числі 99 «Жерела», т. IV, стор. 195; т. V, стор. 28— 29, 123.

95

і зброю. Цікаво, що у Заболотові повсталі були тісно зв’язані з козацькими частинами, які забезпечували їх зброєю100. Припущення С. Томашівського, що саме це «була власна громада Височана», не викликало сумні­ ву, адже Заболотівська група повсталих і була складо­ вою частиною армії Височана101. Другий замок у Городенці здобували міщани Заболотова і селяни Туликова, Олешкова, Любковець, Килюхіва, Чернятина і Вікна під проводом свого керівника Михайла Кравця і хорунжого Семена Кушніра. Вони також «в період міжкоролів’я за звичаєм і протекстом козаків наслідували Хмельниччину», при активній під­ тримці місцевих селян здобували замок Стржельського в Городенці, забрали частину майна, а решту спалили102. В третьому поході на Печеніжин брали участь заболотівські міщани і селяни Задубрівець, Ганківців, Чортівця, Підгайчиків і Перерова. Повсталий загін з 400 чоловік напав на замок магната Станіслава Потоцького у Печеніжині і повністю його знищив, після чого його вже не ‘відновили. Видно, це був великий і багатий замок, якщо шляхта оцінила збитки, заподіяні йому, у 40000 злотих. Вплив козацької організації позначив­ ся і на цьому поході повсталих. В акті записано, що повстанці «в час міжкоролів’я під титулом і претекстом козаків, вибравши і упорядкувавши сотників і осаулів, поділивши людей на відділи, серед великого крику і гу­ ку з вогнепальної зброї» атакували замок. Ще більший загін повсталих Заболотова, Тулуківа, Олешкова, Любківців, Демича, Задубрівців, Залуча, Семаківців, Перерова, Трійці, Підгайчиків, Липовця, Космача, Хомчина, Рожніва, Новосілець, Соколова, Іспаса на чолі з народним полковником Коритком «в час міжкоролів’я під претекстом козаків» з великою групою людей і міщан здобув укріплені замки магна­ тів Яблоновських у селах Дебеславцях і Лючі103. Отже, повстанці Заболотівщини восени 1648 р. змог­ ли здобути і знищити п’ять магнатсько-шляхетських замків на Покутті за допомогою окремо виділених за­ 100 «Жерела», т. IV, стор. 195— 196.

101 С. Т о м а ш і в с ь к и й. Вказ. праця, стор. 43.

102 «Жерела», т. IV, стор. 279—280; ЛЦ ДІА, ф. 5, т. 4213, стор.

474—476.

103 «Жерела», т. V, стор. 121— 122, 28—29.

96

гонів і таким чином ліквідувати загрозу для армії Височана. Видно, Семен Височан організував ці походи, щоб гарантувати себе від несподіваної атаки шляхти, поповнити збройні запаси та збільшити кількість пов­ станців з Коломийщини. На всьому шляху походів селян і міщан Заболотівщини падали шляхетські двори: в Крехівцях, Княждворі, Ключеві, Підгайчиках, Турці та інших селах, звіль­ нялася з-під польсько-шляхетського панування значна територія. Народний рух охопив і Гуцульщину. В актах запи­ сано, що селяни Сопова, поблизу Коломиї, Іван Митник, Григор Побережник, Пришляків син, Іван Пінтевич, Олекса Пінтевич, Прокіп, Прокіп, брат Турчина та ін­ ші спалили шляхетський двір у Текучі. Шляхтич Юрій Гадонський скаржився на селян з Лючі — Івана Дребура, Стефана та його сина, Ігната, Тимка — за напад на замок у Лючі. В Нижньому Березові заховався від народної розплати коломийський урядовець (заступ­ ник війта) Матіаш Злотнікович. Проте місцеві дрібні українські шляхтичі Березовські, Іван Іленішин, Андрус Нерчешів, Григорій Заремба, Степан Тимків, Івась Абрамчик, Михайло Олещишин під проводом священи­ ка Івана Михавима напали на шляхтича-зайду Злотніковича, що свідчить про переконаність дрібної українсь­ кої шляхти у повному занепаді польсько-шляхетського панування. Цікаві події відбулися в Кутах. Адміністратор Снятинського староства Адам Зебжезовський у своїй скарзі писав, що селяни Тюдова: Яким Нестерович, Марко, Яків Іванчин, Прокіп Марущак, Гаврило Лючка з си­ нами, Бугайлик, Дудидрич, Прокіп Мельник, Федір Кривочишин, Палій Іванків «і інші співучасники» 1 травня 1649 р. серед ночі збройно напали на управи­ теля («фактора») Снятинського староства в Кутах, захопили майно і вбили слугу пана Сільніцького104*. Багато гуцулів брали участь у виступах селян і мі­ щан Покуття. В нападі на шляхетський замок у Дебеславцях і Лючі брали участь жителі гуцульських сіл Степан Гаврилишин з Космача, Федір, священик, Барт104 «Жерела», т. IV, стор. 2'11, 213—214, 274—275; т. V, стор.

148, 149.

7-2792

97

ко і ще 22 селян-гуцулів з Лючі, Олекса Юровий з Рюжніва, міщани з Косова. Селяни Чорних і Білих Ослав, Слободи Росяної та «інших сіл за звичаєм і претекстом козаків» знищили і спалили двір шляхтича Валеріяна Жардецького в Білих Ославах105. З цього видно, що так­ тику козаків запозичували й гуцули. Заболотівське вогнище повстання охопило все По­ куття аж до гірських сіл. Крім Коломиї, де була сильна група католицького патриціату й міського гарнізону, всі міста й села в цьому краю звільнено з-під влади шляхти. Всі окремі загони повсталих підкорялись Семену Височану. Це видно хоч би з того, що повстанці, які дія­ ли в Товмачі, захопивши шляхтича Корчинського, не вбили його на місці, а доставили на розправу до Отинії106, де перебував Височан. С. Томашівський підкрес­ лює, що повсталі загони дійсно входили до армії Височана, який був виходцем з Покуття, і «не міг би розказувати таким великим тисячам, якби покутські місцевості не були під одною верховною організацією»107 Повсталі Калущини тримали бойовий зв’язок з По­ куттям. Так, при здобутті шляхетського замку в с. Сту­ дійка вони покликали на допомогу «компанію із-під Пнів’я»108, тобто загони Височана, які перебували тоді під Пнівською фортецею. Для більшого згуртування всіх повстанських сил Семен Височан вислав кілька сотень з хоругвами й му­ зикою під проводом свого помічника Яремка. До них приєдналися селяни з Озерянів, Олеші, Грушова, Борт­ ників, Ланчина, Красної, Пядиків, Раківця, Ляхівців, Журова, Пасічної, Пнів’я, Горохолини, міщани з Товма­ ча і Делятина. Вони спалили замки в Лючі, Дебеславцях, здобули замок Станіслава Потоцького в Печеніжині...109. По селах, розташованих поблизу гір, селянський рух набрав особливо широкого розмаху. Кілька сіл об’єднувались у спільні загони; озброєні різною зброєю, під керівництвом осавулів, сотників та інших керівників, названих в актах «принципалами» і «компринципала106 «Жерела», т. V, crop. 28; т. IV, стор. 189— 190.

106 ЛЦ ДІА, ф. 5, т. *141, стор. 1493.

107 С. Т о м а ш і в с ь к и й . Вказ. праця, стор. 40.

108 «Жерела», т. IV, стор. 2/38.

109 Є в г е н Я ц к е в и ч . Вказ. праця, стор. 18.

98

ми», вони знищували все, що нагадувало шляхетський гніт. В кінці 1648 р. під владою Семена Височана перебувала більша частина Галицької землі, особливо пів­ денна, що в основному охоплювала територію Коломий­ ського повіту, або Покуття. Виняток становили міста Галич, Коломия, Солотвина, де зібрались великі шля­ хетські загони й чужоземне міщанство, яке управляло цими містами і всіляко підтримувало шляхетський уряд. Народний рух набрав дійсно великого розмаху. За даними сучасників, армія Височана нараховувала 15 тис. чоловік110. Такої великої ударної сили, об'єднаної під одним керівництвом, не було в цей час у всій З а­ хідній Україні, навіть на Поділлі. Якщо в селянському русі на Галицькому Підкарпатті в період його найбіль­ шого піднесення восени 1648 р. взяло участь близько ЗО тис. чоловік111, то половина з них припадає на армію Височана. Цього факту не змогли обійти навіть буржуазні істо­ рики. Так, С. Томашівський говорить, що це була «фор­ мальна армія» повстанців, створена завдяки «незвичай­ ній енергії і організаторським талантам Височана»112. Липинський пише, що Семен Височан «зумів у порівня­ но короткий строк організувати на Покутті п'ятнадцяти» тисячну регулярну армію при допомозі і тісній співучас­ ті тамтешньої руської шляхти»113. Цей факт свідчить про особливо великі військові й організаторські здібності Семена Височана, якого на­ віть тогочасна шляхта назвала «найпершим вождем»114. В кінці 1648 р. обстановка надзвичайно змінилася. Визвольні війська Хмельницького залишили Галичину. Шляхта почала активізуватися, їй вдалося несподівано захопити місто Калуш і знищити деяких керівників повстання. Семен Височан вирішив не допустити на Галицьку землю шляхту з-за Дністра115. Повстанський загін на 110 «Жерела», т. V, стор. 5.

111 В. В. Г р а б о в е ц ь к и й. Селянський рух на Галицькому Підкарпатті в другій половині XVII ст. — 3 історії західноукраїн­ ських земель, вип. II. К-, 1957, стор. 43.

112 С. Т о м а ш і в с ь к и й . Вказ. праця, стор. 39.

113 W. L і р і її s k і. Вказ. праця, стор. 236.

114 «Жерела», т. V, стор. 116—'117.

115 Історія України в документах і матеріалах, т. III, стор. 152.

7*

99

чолі із селянами — сотником Крокосом з Кунашева, Літусем з Обертана, Олексою Ливашоком з Олешня, Яремком Поповичем з Товмача — разом з дрібною шляхтою з Ісакова, яка належала до загону Височана, намагалися для цього використати ріку Дністер. Як за­ значав на судовому допиті один із повстанців, вони сте­ жили за побережжям Дністра, за витягнутими з води паромами, маючи намір перешкодити польським війсь­ кам переправитися через ріку. І справді, коли вони під проводом Вульфа підійшли до Дністрового перевозу, повстанці «відкрили по них через ріку стрілянину з мушкетів» та почали з ними бій, але, не маючи сили поборота шляхту, відступили назад у Покуття. Після невдалої спроби зупинити ворога на Дністрі Семен Височан під всезростаючим напором польських військ відступив з Покуття на Брацлавщину116, де приєд­ нався до полку Богуна. Частина покутських повстанців, рятуючись від переслідування, перейшла на Поділля і рушила в напрямі Брацлавщини, а частина — в Молда­ вію. Кількість цих утікачів, мабуть, була значною, бо галицька шляхта 1649 р. спеціально через своїх послів вимагала від молдавського господаря видати утікачівселян, покутських опришків117. Семен Височан не припиняє боротьби з шляхтою і в наступні роки. В 1651 р. він під Вінницею бореться про­ ти наступу польських військ «за розказами» полковника Івана Богуна. Мабуть, Семен Височан як досвідчений полководець займав старшинську посаду в полку Богу­ на, входив у його штаб і відіграв неабияку роль у від­ січі польсько-шляхетських військ під Вінницею в 1651 р. У збройній народно-визвольній боротьбі мас західно­ українських земель велику роль відіграло повстання на Калущині восени 1648 р. Воно стало настільки відомим і в стількох документах це відбито, що польські буржу­ азні історики змушені були згадувати про нього в своїх працях. Окрему працю повстанню на Калущині присвятив український буржуазний історик С. Томашівський118 та польські буржуазні історики А. Прохаска і О. Чолов116 W. L ip i n s k i . Вказ. праця, стор. 237.

117 АГЗ, т. 24, стор. 90/12, 19.

118 С. Т о м а ш і в с ь к и й . Вказ. праця, стор. 48—57.

100

ський119. Якщо С. Томашівський, сліпо йдучи за шляхет­ ськими джерелами, з буржуазних об’єктивістських позицій змалював народний рух на Калущині, то А. Прохаска і О. Чоловський — ідеологи шляхетської Речі Посполитої — намагалися в спотвореному вигляді пред­ ставити прогресивні виступи селян і міщан Калуського й Долинського старосте, з ненавистю описуючи повстан­ ців і твердячи, що вони діяли тільки заради наживи. Уважний огляд джерел дає можливість спростувати неправильні твердження й погляди українських і поль­ ських буржуазних дослідників, об’єктивно висвітлити збройний виступ селян і міщан Калущини, показати його класовий характер. Територія Калущини пролягла по правому берегу Дністра, від Сулятич на півночі і карпатського пограниччя на півдні, в басейні рік Ломниці й Лукви. Про­ тягом XVI — першої половини XVII ст. тут зосереджую­ ться значні групи селян-утікачів, які освоїли багато зе­ мель. У XVI ст. Калуське староство охоплювало одне місто і 14 королівських сіл. Проте шляхта, опираючись на старостинський уряд, посилила феодально-кріпосни­ цький гніт, обтяжила селян відробітками, натуральними й грошовими повинностями. О. Чоловський, ідеалізуючи «господарювання» старостинського уряду в Калущині, всупереч істині, переконував, що «тягарі» підданих були неважкими, а тому не було і причини до антифеодально­ го опору120. Погоня шляхти за доходами привела до того, що значна частина селян Калуського і, особливо, Долинсько­ го староств, не витримавши цих утисків з боку старостинських адміністраторів, державців, посесорів, ще до визвольної війни писала скарги на них, а в 1648 р. під впливом визвольної війни на Україні піднялась на пов­ стання. Повстання на Калущині розпочалося у вересні 1648 р. і тривало протягом жовтня, листопада і грудня. Воно охопило майже всі села Калуського староства. Най­ активніше відгукнулися жителі сіл Грабівки, Сівки, Мостиськ, Пійла, Каменя, Кадовбна, Берлоги, Довгого, 119 A. P r o c h a s k a . Krwawy rok 1648 па Czerwonej Rusi; A. C z o l o w s k i . Z dziejow Chmielniczyzny na Podkarpaciu.

120 A. C z o l o w s k i . Z dziejow Chmielniczyzny na Podkarpaciu, стор. 3—4.

101

Ясеня, Небилова, Лжаного, Угринова, Копанки, Підмихаля, Добровлян, Вістової. Поступово у народний рух включилися громади з багатьох інших сіл Долинщини. Повстання очолив православний священик Іван із с. Грабівки. В джерелах про нього говориться як про «попа із Грабівки»121, який у всіх виступах керував повсталими, очолював їх у антифеодальних походах про­ ти шляхти. В одній із шляхетських окарг його назива­ ють «попом Грабівським» від назви села Грабівки, звід­ ки він походив. Тому ми маємо всі дані називати його Іваном Грабівським. А що саме він був головним керівником повстання на Калущині свідчать очевидці. Шляхта у своїх скар­ гах писала, що Іван Грабівський був «першим визнач­ ним і найбільшим провідником в загонах повсталих». В іншому місці про нього говориться як про «першого серед всіх повсталих автора і рушителя». Коли і де народився Іван Грабівський, невідомо, тільки з почат­ ком повстання він очолив рух на Калущині, до якого включилося 20 сіл староства. Він зумів організувати штаб повстання, куди входи­ ли: Гнат Лисий, Тимко Мельник, Іван Лавер, Василь Кравець, Петро Качкодан, священик Дунець, Гриць Воликович — бургомістр новообраного українського уряду в Калуші, Іван Овсянник — райця, Федір Кравець, Юр­ ко Кобелік, Михайло Різник, священик Костик, Лесь Орищак, Федько та Матвій Швець, Петро Козак, Малецький і ряд інших з міста Калуша і навколишніх сіл. В основному в керівництво повстання входило 12 чоловік. Найближчим помічником і соратником Грабівського був І-ван Бережницький, який, як записано в акті, «був осавулою у попа Грабівського», — тобто його правою рукою, першим помічником. Керівництво повстання опиралося на ватажків із сіл, якими були сільські війти, попи. Шляхта називає їх «принципалами» (керівниками), а учасників їх заго­ нів — «помічниками». Керівна роль калуських міщан і православного духівництва пояснюється тим, що вони зуміли розібратися в тогочасній політичній обстановці і змогли об’єднати навколо себе стихійну масу незадоволених шляхетським суспільно-економічним ладом.

121 «Жерела», т. IV, стор. 167, 177, 215, 304.

102

Завдяки наполегливій і активній діяльності ватажка Івана Грабівського та його соратників протягом корот­ кого періоду була організована повстанська армія. За достовірними даними, вона становила спочатку три, а потім чотири і «більше»122 тисяч учасників. За підрахун­ ками, зробленими на основі шляхетських скарг у період найактивнішого піднесення повстання у жовтні й листо­ паді 1648 р., число повстанців досягло 5000 чоловік. Основну їх масу, близько 85%, становили селяни. З реєстрів пошкоджень, які потім складала шляхта пе­ ред урядом, вони поіменно перелічуються. Характерно, що в повстанні брали участь селяни громадами, цілими сім’ями, батьки з синами й братами, зятями. 15% по­ встанців становили міщани Калуша й Долини, 10% — православні священики. Армія Грабівського була озброєна гарматами, гаків­ ницями, кобилками, ручною зброєю — рушницями, а та­ кож рогатинами, ножами, вилами, косами. В бій з шляхтою повсталі йшли під прапорами й з музикою, їх не ділили на сотні чи десятки, як це було на Покутті. Повсталі, скинувши старий католицький міський уряд, встановили свій, український, і зробили Калуш опорним центром своєї діяльності, столицею. Не випад­ ково шляхта зі злобою називає Калуш «столицею всіх лотрів, гультяїв і бунтівників»123. У місті проводились наради, йшла підготовка до дальших походів.' Активну роль у здобутті Калуша відіграв православний свяще­ ник з передміської церкви Миколая Дунець, організу­ вавши міщан проти міських патриціїв, допомігши коза­ цькому загонові, який сюди прибув. Здобувши Калуш і організувавши там міцний кількатисячний загін, Іван Грабівський вирушив у походи проти шляхти. Повстанці з «пекельною ненавистю» роз­ почали розправу над своїми гнобителями в Калуському старостві. В с. Рівні вони напали на двір пані Косаковської. Не знайшовши господині, знищили маєток, а по­ тім спалили панський маєток у Сваричеві. Звідтіля пов­ станці Грабівського пішли на панський замок у Рожнятові. Шляхта тікала з найціннішим майном, але в лісах неподалік від с. Велжина її перехопили повстанці.

122 «Жерела», т. IV, стор. 168.

123 Т а м ж е , стор. 184.

103

Очистивши від шляхти майже всю Калущину, пов­ станці під проводом Івана Грабівського перейшли в Долинське староство. Це викликало тривогу серед панів­ ного класу Долини. Старостинський і міський уряди, пани-католики почали підготовляти місто до оборони, посилили репресії над українським населенням. Части­ на долинських міщан «для безпеки поховалася в лісах», а коли підійшли повстанці з Калущини, повернулася, В місті почалося заворушення українських міщан. Долинський бургомістр Вавжинець Анульчиць, опинившись в такому «замішанні» і бачачи «непослух» міщан, «му­ сив скласти з себе свій уряд». В центрі міста почало групуватися українське міщан­ ство, а коли керівник міської сторожі сотник Ян Пєньковський наказав міщанам виходити на сторожу, один із українських міщан Федько Слепків вирвався із натов­ пу і «кинувся із зброєю в руках» на шляхтича, щоб уби­ ти його. Він з обуренням кричав: «докіль ще хочете нами керувати, досить того було». За розпорядженням бурго­ містра цього міщанина хотіли ув’язнити, проте, боячись «дальших розрахунків», Федька Слепкова не чіпали, а він і далі погрожував шляхтичеві124. Повсталі Калущи­ ни спільно із козацьким загоном підійшли до Долини, де на них вже чекали українські міщани. Вони в уро­ чистій обстановці зустріли козаків та своїх сусідів — побратимів по боротьбі. Долинський православний свя­ щеник «вийшов із своїми парафіянами зустрічати коза­ ків». У четвер, 8 жовтня, «козаки в’їхали» до Долини. Вони зупинилися в українського міщанина Федора Квасного. З «ними були калуські міщани» — повстанці Ясько, який «служив» у Моня Логиновича в Калуші, Гнат, зять Мельників, та ін. Про те, як дисципліновано поводилися козаки під час свого перебування в Долині, свідчить зізнання на шляхетському суді Федька Кадильникова. Він говорив: «Одже я у четвер дуже пізно з лісу прийшов до міста і довідався про перебування ко­ заків в домі Федора Квасного. Я пішов туди, бажаючи подивитися, як вони обходилися в хаті. Застав їх, коли вони їли, і мене до себе просили. Я не пішов і застав у тому будинку міщан...»125.

124 Ф. И. С в и с т у н . Вказ. праця, стор. 93.

125 Т а м ж е , стор. 91.

104

За допомогою козаків повстанці під проводом Івана Грабівського знищили майже всі шляхетські двори,, замки в Калуському й Долинському староствах. Народ­ ні повстанці Калущини підтримували бойові зв’язки з повстанцями Покуття126, якими керував Семен Височан.. Відомо, що при оволодінні шляхетським замком у с. Студійка повсталі Калущини покликали на допомогу загони Височана, які перебували тоді під Пнівськок> фортецею. Без сумніву, в організації загонів повсталих Калу­ щини й Долинщини важливу роль відіграли козаки; Хмельницького, які тут перебували. їм повністю підко­ рялися повстанці. Повстання на Калущині носили явно соціальний і народно-визвольний характер. Народні месники напада­ ли на шляхту, карали її, нищили маєтки, захоплювали майно, вбивали католиків, орендарів, руйнували кос­ тьоли й замки — опорні центри католицизму і шляхет­ ського панування на Прикарпатті. Народний рух охопив міста Жидачів, Журавно і ряд. околиць на Подністров’ї. В місті Жидачеві — центрі Жидачівського староства — українське населення від­ крито виступало проти міських патриціїв і шляхти. По­ всталих очолив священик церкви св. Миколая Ілько.. Вони напали на замок, здобули його і захопили захова­ не там шляхтою багате майно. В сусідньому місті Журавні міщани на чолі з міща­ нином Свистом та місцевим священиком, до яких при­ єдналися селяни Любші, Млинська та інших сіл, ство­ рили загрозливе становище для панівної верхівки екс­ плуататорських класів. Цей селянсько-міщанський загін/ зробив похід на замок шляхтича Язвінського в с. Руді.. У с. Смугові повстанці, очолені енергійними селя­ нами Грицьком Мельником, Стасьом Мізиком, Матвієм Шпотом, Романом Клізньом, Матвієм, сином Ткачиши­ на, Грицьком Сусіком і Гансом, до яких приєдналися' селяни сусіднього села Любші — Калєтчан з сином,. Торгович з сином, Павло Лисий, Олекса Костев’ят, Фе­ дір Фецинів — здобули двір пана Слопковського в рід­ ному селі127.

126 «Ж ерела», т. IV, стор. 174, 240.

127 Т а м ж е , crop. 236.

Група повсталих селян Буковини— Молотіва, Виксич, Демидіва — з маєтків магнатів Ходоровських у пе­ ріод міжкоролів’я знищили двір пана Олександра Соколовського в Бережниці. Значним був виступ селян Київця на Подністров’ї. Селяни Василь та Іван, сини Гаврила Пасічника і брат священика Мись з багатьма іншими організували пов­ станський загін. Він складався з кількох десятків селян, які частково кінно, частково пішо вирушили в сусіднє село Держів. Власник села пан Ян Гордлінський уникнув небез­ пеки, заховавшись за мури стрийського замку. Повстан­ ці з вигуками «галай, галай» спочатку напали на бага­ тих селян Держіва, а потім здійснили основну свою ме­ ту— здобули панський двір128. Заслуговують на увагу народні заворушення в Сулятичах та його околицях. Головний проводир руху кріпак Іван Лептика з Сулятич спільно з Іваном Голянкою, Тимошковичем сином, Тимком, Іваном Цюпульчиком, Петром Цінпайчиком і багатьма іншими з того ж села об’єдналися з козаками, які прибули в ці краї, і 8 листо­ пада 1648 р. розгромили двір українського шляхтича Григорія Братковського. Сулятицьким повстанцям допо­ магали селяни із сусіднього села Баличів129. У народно-визвольну боротьбу проти польсько-шля.хетського гніту активно включилося українське населен­ ня Дрогобиччини. Цікава подія відбулася в м. Дрого­ бичі. Повстале українське міщанство, що становило ос­ новну частину населення міста, з радістю чекало на прихід запорожців. Вони вислали кількох міщан до ко­ зацького загону, який повертався з гір, і запросили його у Дрогобич. Міська влада, яка складалася з като­ лицьких патриціїв, підготувала місто до оборони, закри­ ла брами, виставила сторожу, до складу якої входили й українські міщани. Коли козаки підійшли до Дрогобича, а католики почали стріляти у них, українці закричали: «Не стріляйте, бо погубите себе і нас» і відійшли до своєї церкви із зброєю. Оборона була дезорганізована, і козаки без всякої перешкоди ввійшли в місто та за до­ помогою українських міщан знищили костьол — опору126* 126 «Жєрела», т. IV, стор. 24/1, 91—92.

129 Т а м ж е, стар. 290—291, 2 6 8 -2 6 9 . Л06

католиків — і стали табором у місті130. Дрогобицький священик Антін Чорнохрестський, міщани Іван Росолович, Іван Березович запросили до себе козацьку стар­ шину, яка два тижні гостювала у них. Проте з часом козацька залога змушена була зали­ шити Дрогобич і відступити за основними козацькими визвольними військами. Шляхта вирішила знову заво­ лодіти містом. їй на допомогу прийшла шляхетська вій­ ськова залога із Стрия і зайняла місто. Українські міщани не захотіли коритися шляхті та міським патриціям і вирішили боротися за відновлення своєї влади у Дрогобичі. Вони розраховували на допомо­ гу селян навколишніх сіл. Дрогобицькі міщани Тимофій Михайлович, Лев Чучвара, Яцко Сідельник з сином і Стефанчук пішли в села Дрогобицького староства і по­ чали закликати селян на допомогу. За короткий час їм вдалося організувати на боротьбу з шляхтою 2 тис. селян. Повсталі пішли походом на Дрогобич, здобули місто і вчинили розправу над шляхтою та її військом131. На жаль, про дальшу діяльність цього загону нічого не можна довідатися через брак будь-яких джерел. Серед королівських сіл Дрогобиччини найбільш ак­ тивно відзначилося в класовій, народно-визвольній бо­ ротьбі з польською шляхтою гірське село Східниця. Воно лежало на шляху, по якому проходив один із ко­ зацьких загонів, що діяв на Дрогобиччині. На повстан­ ня піднялася «вся громада села» Східниці під керівни цтвом кріпака Гебруха. Дещо відмінними були народні заворушення на Львівщині — основному шляху переходу визвольних се­ лянсько-козацьких військ Богдана Хмельницького. Тут не спостерігаємо таких великих вогнищ повстання, як на Прикарпатті й Поділлі. Дослідник С. Томашівський пояснює це тим, що в цих місцях, і зокрема, у Львові, було «багато польського елементу», а тому селянськоміщанські рухи «губилися в тім величезнім натовпі народу» козацько-татарських військ чи «потонули серед козацько-татарського походу»132.

130 ЛЦ ДІА , ф. 7, т. 40, стор. 199—200; С. Т о м а ш і в с ь к и й . Вказ. праця, стор. 64—65.

131 «Жерела», т. IV, стор. 220—223.

132 С. Т о м а ш і в с ь к и й . Вказ. праця, стор. 77, 81.

107

Для цього твердження частково є підстави, проте важливою причиною неповного висвітлення народного руху на Львівщині є брак джерел. Проте по зізнаннях затриманих і засуджених шлях­ тою повстанців можемо уявити селянсько-міщанські за­ ворушення на Львівщині. Цікавим щодо цього є зізнан­ ня на шляхетському суді в Теребовлі «неробітного» се­ лянина Грицька Туриняка від 18 червня 1649 р. З його слів відомо, що восени 1648 р. був створений загін із зборівських міщан. Повсталі діяли в Зборові, Поморянах, Дунаєві. Вони напали на костьол у Зборові і забрали майно, заховане навколишньою шляхтою. Цікаво, що із захопленого в костьолі сукна «зробили собі хоругву», під якою йшли в походи проти шляхти. До них приєдналися міщани з Озерної. Між Плавучою і Глинянами повсталі атакува­ ли табір шляхтича Ольбрихта Каспера Лудзіцького, який повертався із загального ополчення шляхти. По­ всталі під керівництвом своєї «старшини» Івана Купліна, Василя Черниша, Аубциківа і Мельника «наїжджали на двори і костьоли» в Зборові, Глиняиах, Поморянах, Уневі, Плакусі і Дунаєві. Загін підтримував зв’язки з козаками, яким переда­ вав частину захопленого майна. Під час переходу через ці околиці сина гетьмана, Тимоша Хмельницького, що повертався з-під Замостя, повсталі «дали йому десять битих талярів поклону». За активну участь у русі підсудного Гриня Турчиняка спочатку піддали тортурам, тричі підтягували на гаці, а четвертий раз «мимо права пекли вогнем» і засудили четвертувати і спалити. Але пізніше вирішили «мечем стяти йому голову і вбити її на паль». Цінну звістку знаходимо в джерелах про участь глинянських міщан під керівництвом Івана Коровайчика в народному русі. З прибуттям у ці краї козацького загону глинянські міщани ввійшли з ним у тісний зв’язок. За допомогою кінних і піших козаків повстанці здобули Женівський замок, де заховалося багато панів, частково перебили їх, а замок спалили133.

133 «Жерела», т. IV, сюр. стор. 615—617, 251.

108

332—336;

ЛЦ ДІА , ф.

17, т. 131.

На заході від Глинян, у с. Журавниках, з приходом козаків організувався загін повсталих з місцевих селян, серед яких найбільше відзначилися головний проводир Федір Волошин і його помічники Лесько Петриків, Пав­ ло, Панчіишин, Іван Кулик, Тимко Дзяла, Андрій Дудка, Тимко, Місько, Івашко, Савка, Левков’ята та ін. Вони відкрито виступали проти власниці маєтку пані Ганни Гостомської: спустили став, знищили пивоварню і спа­ лили двір. Про народне заворушення на північ від Львова, в околицях Сокаля й Кам’янки Струмилової, вже говори­ лося. Там рухи розпочалися ще до приходу визвольних козацьких військ на початку вересня. Переляканій шлях­ ті за допомогою коронних військ, які рухались на Україні, вдалося придушити ці виступи. Але з прибуттям туди козаків після Пилявецької битви народний рух ожив. Заслуговують на увагу виступи милятинських селян восени 1648 р. Петро Басалаба, Зеска Мільконового си­ на, Васько, син Доросана, Панас Угрин, Тимко Ткач, Лепуха, Грицько Дяк, Андрус Путоловий, Лех, Байто­ вий Хведько, Іван, зять Байтового з с. Милятина, «дідичні піддані» з маєтку Катерини Вільчинської, а також Павло Вечіма, Мельник Підгайний з того ж Милятина, що належав до маєтку Андрія Рогальського, виступають як керівники, що за допомогою своїх односельчан орга­ нізували загін, озброїлись рушницями, косами й «ін­ шою різною зброєю». Повстанці, переконані в остаточ­ ному занепаді польсько-шляхетського гніту під ударами визвольних козацьких військ, почали вести боротьбу за ліквідацію панування шляхти в околицях Милятина. Потерпілий шляхтич Ян Поповський писав пізніше у скарзі, що «згадані керівники та їх помічники з ненавис­ ті проти польського народу і людей шляхетського стану, розуміючи, що через козацьку сваволю і наступи татар вже всі (шляхтичі. — В. Г.) є вигублені і більше не по­ вернуться в ці руські краї», кинулися на шляхту. Вони, побачившій, що шляхта «після відступу козаків з Галичи­ ни в грудні 1648 р. почала з сім’ями повертатися в свої маєтки і проходила через Милятин до Білого Каменя», збройно кинулися на ненависних експлуататорів. Милятинські повстанці відверто зневажали шляхту, кидали їм погрози і за с. Безброди напали на них, поранивши шляхтича Яна Поповського і його сина.

109

Жителі с. Хмольїна Бузького староства на чолі з Павлом Побережником відзначилися у боротьбі з шлях­ тою134. На початку вересня розпочалися селянські збройні виступи як у місті Сокалі, так і в навколишніх селах. Про це повідомляв шляхтич С. Кушевич у листі від.

7 вересня: «Під Сокалем збунтувалось селянство. Зна­ йшлася зрада в місті, але зараз її покарано мечем». Це був лише початок руху. З пізніших даних довідує­ мося, що з приходом ікозаків у ці краї на боротьбу під­ нялися селяни Ількович, Скоморохів, Чилеж, Потуриці, Завищень. Вони спільно з сокальськими міщанами під проводом Петра Варениці здобули католицький монас­ тир у Сокалі, знищили його будинки. Повсталі з с. Мошкова організувалися в загін, а коли довідалися про наближення козаків, напали на маєток пана Самуеля Поляновського в с. Шмиткові. З прихо­ дом козаків повстанці почали діяти ще активніше135. Рава-Руська лежала на шляху, по іякому рухались основні козацькі загони під Замостя. Про будь-яку діяльність українських міщан у Рава-Руській немає да­ них. Проте тут дали себе знати селяни Гребенова — Іван Поставка, Назарко, Микитич, Левко Боришин, Хведько Бобенчук, Іван Пріма, Сидорів та ін. Вони захопили католицький костьол у Раві, завдали йому шкоди, розібрали органи. В іншому місці вони порозу­ мілися з селянами Верхратів, Пруса і Потеличів і виру­ бали панський ліс у Сельськах136. Яскраву сторінку в історію Рави-Руської вписали селяни Верхратів. Великий загін селян очолили, як за­ фіксовано в актах, «перші, найперші керівники» (голов­ ні гершти і принципали. — В. Г.) — Ілько Пісочний, Башрук, Пекар Рудий, іі «найголовніші співкерівники» (коміпринципали. — В . Г.) — Мачко, Коваля син, Голяна Трояка і їх «помічники» — Ілько Галющак, Левко Типіна, Місько Залтищан, Яцько Присяжних, Сенко Попо­ вич, Дмитро Ребєла, Дуда та ін. Загін верхратців ви­ ступав з ненависті до панів. Сама шляхта стверджує, що вони під впливом «козацької сваволі», «напоєні 134 «Жерела», т. IV, стор. 282—284, 156—*157.

135 Там же, стор. 294—292, 277—278.

136 Там же, стор. 337—338, 158.

ПО

зрадою проти своїх панів», з «погордою стоптали своє підданство» і, будучи «помічниками» козаків, відкрито виступали проти рава-руських католицьких міщан-патриціїв. Ця багата верхівка міста в час козацької «бурі» з своїм майном вийшла з Рави, щоб втекти у Річ Поспо­ литу. По своєму шляху вони зупинялися у Верхраті на ночівлю. Місцеві селяни, озброївшись киями, шаблями, рушницями, косами, провели нараду і вночі перед сві­ танком «раптово ударили» по сонних католиках-утікачах. Повсталі селяни Переорська поблизу Белзця під час перебування у цих місцях запорізького війська напали на маєток шляхтича Я'Куба Бялобоцького137. Потелицькі міщани під проводом священиків Ісая і Ілька Процика знищили католицький костьол і приналежні до нього будови. Далі вони спільно з козаками прийшли в Руду, здобули замок і знищили шляхту, що переховувалася там. їм у цьому допомагали селяни Кам’янки на чолі з Федьком Шарковим і двома свяще­ никами Гаврилом і Іваном. У с. Руді повстанці знищи­ ли двір Софії Глоговської і Юрія Крушинського. В околицях Городка виступили на збройну боротьбу селяни Дроздович, Кам’яноброда і Мальчиць. Ними ке­ рували священики Антон, Данило. Янів козаки здобули восени 1648 р. Тоді ж органі­ зувався на Янівщині загін, куди входили Івашко ІІІемоленчак, панський слуга і дозорця, його син Станіслав,. Павло Лазоришин, Яцько Попович, Василь Ригіляк, Іван Васцишин, Іван Дубеняк — з с. Ясниськ; священик Федько Добош, Пелехатий, Тимко і Паиько та інші — з с. Лозини; Васько Скородинський, Ігнат Коновалів, Стась Горбатий, Букляніки, Скубідзяки — міщани з Янова; Омелян Шидмів — з с. Крехова. Керував заго­ ном священик з Ясниськ Іван, якого шляхта називала «схизматиком». Загін знищив двір Криштофа Грущинського в Ясниськах. Про цей рух так писав потерпілий шляхтич: «Вони під час міжкоролів’я, козацьких і та­ тарських наступів на тутешні руські краї, як схизмати­ ки і вороги польського і шляхетського й віри святої католицької, в час відходу протестанта з іншими гро­ мадянами тутешніх країв вже по відході козаків змови­ 137 «Ж ерела»,

IV, стор. 160— 167, 156—>157.

лись, худобу протестанта і що тільки було розшарпали, в ніщо обернули, кілка цілого в домі не залишили»138. У місті Яворові, як і в Теребовлі, Рогатині, україн­ ські міщани Ядко Кочан, Сидір Ткач, Іван Тихунчик, .Матвій Коробатий, Іван Чоп та інші їх співучасники в першу чергу знищили католицький костьол. Після здобуття замку яворівські міщани перейшли в околиці і знищили шляхетські двори у КракІВЦІ, Кохановці, Гнилиці, Поруднім і вирубали панських лісів на 20 тис. возів139. На Яворівщині успішно боролися з шляхтою селяни Грушович, Коханівки, Моренців, Передвір’я, Хотинця, а також міщани Краковця. Коли козаки прибули в Галичину, в кожному місті й селі українське населення вітало їх як визволителів, влаштовувало їм урочисті зустрічі, гостинно приймало у себе дома. Так, коли козацький загін прибув у м. До­ лину, українські міщани спільно з навколишніми селя­ нами організували святкову процесію на чолі з свя­ щеником і вийшли зустрічати визволителів-козаків з хоругвами140. Після урочистої зустрічі українські міща­ ни запросили козаків до хат, де їх частували їжею, на­ поями. Туди сходилися міщани і розмовляли на різні теми, переважно з життя і боротьби запорізького вій­ ська, про успішні битви Хмельницького, про визволення всього краю. У с. Сулятичах деякі селяни цілий тиждень урочисто приймали козаків у своїх хатах141. У м. Дрогобичі коза­ цький загін два тижні гостював в українських міщан. Такі приклади гостинного ставлення західноукраїн­ ських мішан і селян до козаків восени 1648 р. зустрі­ чаємо в актах часто142. Вони засвідчують тісну єдність трудящих мас східно- і західноукраїнських земель, здійснення їх сподівань на визволення за допомогою козацько-селянських військ від польсько-шляхетської окупації. Селяни й міщани Галичини, під впливом перемог козацьких військ на Україні і внаслідок сприяння їх 138 «Жерела», т. IV, стор. 18 8 -4 8 9 , 293—294, 248—249.

139 Т а м ж е , стор. 272—273.

140 Ф. И. С в и с т у н . Вказ. праця, стор. 93.

141 ЛЦ ДІА, ф. 7, т. 40, стор. 189—200.

142 «Жерела», т. IV, стор. 290—291, 220—223; С. Т о м а т і в ■с ь к и й. Вказ. праця, стор. 64— 65.

під час перебування в Галичині, переважно покозачилися, як і на Наддніпрянщині. Вони організувалися в бойові загони, запроваджували в себе козацькі поряд­ ки й методи боротьби, активно й мужньо боролися про­ ти соціального й національного гніту. Цього не могла не помітити шляхта, і її представники ще до приходу ■■&*£***•'r

4

rTi

Z Щь£*+г

•

tkA(t &

<4

4by^ »

■4-f-.fr-I „Yii,^

кщ у^ '*ььЛ ь

,ф / if

•ft/.

i^ & T b'pfa

/ £ ■ & &

w

a

* / [&

ІішШНШІН

A ^ ^ ca/. .%

/W

m

r ?

'&w* &*& -

Фотокопія листа підчашого коронного Миколи Остророга до поль­ ського канцлера від 26 травня 1648 р., в якому говориться про покозачення галицького населення в 1648 р.

козаків про це відкрито говорили. 26 травня 1648 р. підчаший коронний писав до польського канцлера з Львова: «Бог знає, що з нами Руським воєводством бу­ де діятися, бо тут, що хлоп, то козак»143. Такого виснов­ ку дійшов магнат на підставі численних повідомлень шляхти з місця, а також на основі власного спостере­ ження. З багатьох документів довідуємося, що з приходом визвольних козацьких військ у Галичину та початком масового збройного повстання селян і міщан шляхта постійно підкреслювала пряме покозачення галицького населення. Наприклад, повідомлялося, що теребовлян143 Л Д Н Б АН УРСР, ф. Оссолінських, № 225/11, арк. 65.

8 - 2792

113

ські міщани «із спокійних на око людей перемінилися на невгамовних козаків». В м. Янові міщани після скинення шляхетської влади відкрито «себе називали козаками». У шляхетських скаргах часто говориться, що повсталі галичани виступали під назвою козаків. Заболотівські міщани спільно із селянами Ганьківців, Чортківця, Підгайчиків, Перерова здобули і знищили замок Станіслава Потоцького в Печеніжині «під претекстом і титулом козаків»144. Якийсь селянин, караючи шляхтича, підкреслював: «ось і я жовнір, козак, як пе­ ред тим не вбив, то тепер вб’ю». Серед учасників заго­ нів міщан Товстого і Сатанова, організованих за зраз­ ком козацької військової адміністрації, зустрічається навіть «жінка Козачиха»145. Шляхта Кам’янко-Струмилового староства на початку 1648 р. скаржилася на те, що селян тяжко втихомирити й примусити виконувати кріпацькі повинності, тому що вони були «покозачені» і «розсваволені», перебували довгий час без панів», не хотіли слухати своїх власників-шляхтичів. Покозачення західноукраїнського населення випли­ ває з прикладів організації його загонів і тактики бороть­ би. Часто в документах зустрічаємо прямі вислови про те, що повсталі діяли за «прикладом» Хмельницького, «за козацьким звичаєм». Майже у всіх скаргах на се­ лян, які брали участь у повстанні, розлючені феодали підкреслюють, що західноукраїнські селяни й міщани виступали в період міжкоролів’я, тобто після смерті польського короля Владислава IV влітку і восени 1648 р., в період козацьких наступів і заворушень, «під виглядом козаків», «під виглядом і за звичаєм козаків» та «під назвою козаків»146. У скарзі шляхтича Христофора Стшемського на заболотівських міщан і селян Тулуківа записано, що вони «під час міжкоролів’я за звичаєм і видом козаків, наслідуючи Хмельницького», діяли проти шляхти. А про княгиницьких міщан і селян Городища, Ляшок, Бориничів, Острова записав у скар­ зі шляхтич Олександр Ржегицький, що «згадані підда­ ні, будучи спокушені сваволею бунтівників Речі Поспо­ 144 «Жерела», т. IV., стор. 202; С. Т о м а ш і в с ь к и й . Вказ. праця, стор. 26, 28, 44.

145 С. Т о м а ш і в с ь к и й . Вказ. праця, стор. 111, 32.

146 «Жерела», т. V. стор. 170; т. IV, стор. -180, 156, 158, >186., 190, 196, 228, 230, 264, 309.

114

литої — українських козаків, — на яких мали надію», організували напад на панський двір у Бориничах. Ще яскравіше видно покозачення західноукраїнського на­ селення в організації загонів повсталих. Принцип поділу галицьких повстанців на полки, сотні, десятки був повністю перейнятий від козацької армії. Ними керували полковники, сотники, хорунжі, осавули і десятники, вибрані повсталими на «радах», «змовах». Міщани Янова і Хоросткова при співучасті селян Косова, Косівки, Лясківців, Довгого, Грицівки, Підгайчиків і Деренівки, прибувши до м. Янова, поді­ лилися на сотні «за козацьким звичаєм». Міщани Хоростова під час наступу й перебування козацьких військ на Теребовлянщині восени 1648 р. «за козацьким звича­ єм поділилися на сотні»147. Таке ж явище спостерігаєть­ ся не тільки на Галицькому Поділлі, але й на Покутті, де розгортав свою діяльність народний полковник Семен Височан. На основі опублікованих і неопублікованих докумен­ тів вдалося виявити деяку групу керівників повстання: полковників, сотників, хорунжих, осавулів у кількох най­ більш активних вогнищах повстання — на Теребовляищині, Рогатинщині, Товмачщині, Заболотівщині, Калущині. Саме в цих місцях така організація повсталих ви­ никла під впливом козацтва, тому що тут безпосередньо разом з повсталими діяли селянсько-козацькі війська Хмельницького. В наведеній таблиці дається список 26 керівників народного повстання в Галицькій землі: дев’яти полков­ ників, одного підполковника, 11 сотників, трьох хорун­ жих, одного осавула і одного десятника. За соціальним походженням з них 13 чоловік (50%) становили міщани, шість (26% )— селяни, чотири (15% )— священики і два (9%) — українські шляхтичі148. З цього видно, що в керівництві повстанням головну роль відігравали ук­ раїнські міщани, за ними йшли селяни, священики й шляхтичі. Це пояснюється тим, що ще до визвольної війни в містах Галицької землі, таких як Теребовля, Рогатин, Товмач, Заболотів, українські міщани успішно боролися 147 «Жерела», т. IV, стор. 280, 266, 230, 204.

148 Т а м ж е , т. IV, стор. 4, 152, 202, 269, 278. 305—306; т. V, стор. 116; ЛЦ ДІА, ф. 5, т. 142, стор. 765—768; т. 141, стор. 1864—8.

8*

115

К ерівники п овстан ськи х заго н ів, які м ал и к о зац ькі військові ти тул и

Прізвище

Дюк

Соціальне походжен­ ня

селянин

Петрос

Місце походження

В якому званні Діяв

Головчинець полков­ ник Торське

На якій тери­ торії розгортав діяльність

Теребовлянщина

Іван Грабівський

міщанин Заболотів свяще­ Рожнів ник Те1 ж Грабівка

Калущина

Яремко

міщанин Товмач

Товмаччииа

Василь Максим Чевага

свяще­ Озеряни ник міщанин

Семен Височап

селянин

Іван Кравець Кфритко

Заболотівщина Покуття

Михайло Коваль

Викторів міщанин Заболотів

Крокос

селянин

Кунашів

Литус

міщанин

Обертин

Олекса Чевадька

селянин

Олеша

Трепитка

свяще­ ник міщанин

Підгайчики

Мась

селянин

Ляховець

Покуття

Невідоме П р ізв и ­

міщанин

Сатанів

Теребовлянщина

Гаврило Кучарський

Покуття підпол­ ковник сотник

Теребовля

Заболотівщина Покуття

Теребовляніцина

Федір Бориславаький Іван Рудий Ядко Великий Киріян Швах

ще

хорунжий

Василь Семен Кушнір Іван Бережницький Лесь Березовський Калитчин 116

Заболотів

Заболотівщина

Бєрежниця

Калущина

україн­ ський шляхтич Те ж

Березів

осавул

селянин

Перерів

десятник

Покуття

із засиллям іноземного католицького патриціату, були краще організовані і з приходом козаків могли органі­ зувати й очолити ударні загони повсталих. Ця організа­ ція за козацьким зразком могла бути здійснена при без­ посередній участі воїнів Хмельницького, як це було в Рогатині, Теребовлі, або просто з власної ініціативи повстанців. ГІро такий спосіб обрання народної стар­ шини розповів на шляхетському суді учасник повстання на Покутті Василь Амброжик. «В той час,— говорив він, — коли були бунти в Покутському краю, немало об­ ралося старшин, а саме: Кролос з Кунашева, Літусь з Обертина, Олекса Левашка з Олеші, Олекса Попович з Товмача, ці як сотники, зібрали до себе немалі купи». Відомо, що головні керівники, що очолювали значні «купи» повстанців, називались полковниками. Наприк­ лад, Семен Височан, якого в джерелах називають «про­ водирем повсталої черні», «першим вождем», полков­ ником. Його заступником був український шляхтич Лесь Березовський у чині осавула, «головний ад’ютант і шеф штабу». Височану підпорядковувалися сотники, хорун­ жі, десятники. Керівника повсталих Калущини священи­ ка Івана Грабівського шляхта титулує полковником, а його найближчим соратником був український шляхтич Іванко Бережницький — осавул в чині. Про Петроса, селянина із с. Торське на Теребовлянщині, в докумен­ тах записано, що він був «ватагом або полковником»149. У чині полковників виступають й інші керівники — Дюк, Коритко, Василь та ін., а Михайло Коваль — підполков­ ник. Полковники керували більшими, численнішими за­ гонами: у Семена Височана було 15 тис. повстанців, у Івана Грабівського — чотири і більше тисяч. У підроз­ ділах, які називалися сотнями, кількість повстанців перевищувала сто. В актах часто йдеться про те, як повсталі «ділилися на сотні» і, мабуть, на менші гру­ пи — десятки, оскільки зустрічаємо старшину в чинах десятників. Вплив зразка козацького управління в Галицькій землі і, зокрема, на Покутті, на відміну від інших тери­ торій Західної України, де такого явища не спостерігаєть­ ся, пояснюється тим, що в цих місцях міщани й селяни 149 «Жерела», т. IV, стор. 152, 306, 4.

117

мали кращий досвід класової боротьби і в період народ­ но-визвольної війни змогли надати збройному повстан­ ню випробувану козацькою системою організацію. Це мало свої позитивні результати і сприяло найбільшому розгортанню повстання саме на Покутті і Калущині. У період вступу козацьких військ у Галичину та пов­ стань народних мас в багатьох містах і містечках ство­ рювалося українське самоврядування, на що в історич­ ній літературі зовсім не зверталося уваги. Це не було чимсь новим — боротьба українців за участь у міському самоврядуванні велася протягом XVI — першої поло­ вини XVII ст. Характерно, що в 1648 р. українське само­ врядування виникає в першу чергу в тих містах Галичи­ ни (Теребовлі, Рогатині, Калуші, Городку, Долині, Дро­ гобичі), де точилася ця боротьба в першій половині XVII ст. Якщо в XVI — першій половині XVII ст. українські міщани внаслідок тривалої боротьби проти католицької верхівки міст подекуди добилися участі представників українського міщанства в міських урядах, то в 1648 р. вони в деяких містах повністю взяли владу. Цьому пе­ редусім сприяли козаки, які допомогли міщанам органі­ зувати міський український уряд. Таку картину можна спостерігати в Рогатині. В од­ ній із шляхетських скарг записано, що Габриєля Кушарського «козаки зробили війтом». Він став головним керівником не тільки міського самоврядування, але й очолював повсталих міста та околиць. В новий україн­ ський уряд Рогатина входили «помічники» війта (прин­ ципали), батько Габриєля Іван Кушарський, бургомістр Луць Патинка, присяжний Іван Слюсар, райці — Луць Пекар, Василь Кос, Андрій Галюга з своїми синами, присяжний Петро Потоцький та міський писар Іван — всього дев’ять чоловік. їм допомагало 60 міщан, серед яких зустрічаємо нового міською лантвійта Кубряченка150. Цікаво, що між членами міського уряду часто спостерігаються родинні зв’язки: батьки, сини, зяті, бра­ ти тощо. В місті Калуші, «столиці» повсталих Калущини, та­ кож було створено новий міський уряд, мабуть, за допо­ 150 ЛЦ ДІА,

148

ф.

5, т. 141, стор. 1908.

могою козаків. Це видно з того, що «зараз після відхо­ ду козаків» шляхта «вбила на паль разом з керівника­ ми повсталих Гриця Воликова — калуського бургомістра і Івана Овсянника — калуського райцю». В Теребовлі, після скинення шляхетської влади у вересні 1648 р., уряд міста очолили українці. Головою українського уряду було обрано міщанина Івана Лавринового, він мав усю повноту влади в місті й управляв за допомогою своїх «помічників». Шляхта змушена була визнати, що Іван Лавринів у період козаччини «необме­ жено управляв містом Теребовлею». Він одержав право судити й карати смертю шляхту. Так, Іван Лавринів «під час козаччини» наказав «помічникові» Крукові стяти одного шляхтича. Згодом на муках Крук признав­ ся, що йому Іван наказав вбити шляхтича і він «з його наказу то вчинив». Після поразки повстанців у місті Теребовлі шляхта не визнала українського уряду. Іван Лавринів, як пи­ салося в скарзі, «не будучи присяглим бургомістром, ні згідно з правом (Речі Посполитої. — ІЗ. Г.) обраним, але абсолютно бургомістрівський уряд виконував», був при­ тягнутий до відповідальності151. Подібне українське самоврядування виникало в міс­ тах Львівщини. Так писав Кушевич про створення ук­ раїнських урядів в Городку, Янові і Яворові: «Взято, отже, Городок, і уряд католицький знесений, руський встановлений, замок козаками обсаджений, монахів і світських ксьондзів обох половин з католиками витято, став спустили, гумна до того часу молотять і збіжжя продають. То сталося з Яновом і Яворовом, де також до того часу господарюють. То ж діється в інших містечках з другої сторони Львова, а ми за тим не можемо бути безпечними». Вислів Кушевича «то ж діється в інших містечках з другої сторони Львоза» дає право вважати встановлення українського самоврядування в інших міс­ тах і містечках Львівщини. Захоплення українським населенням влади в містах спостерігається не лише в Руському, але й Белзькому воєводствах. Так, у м. Любачеві також було створене українське самоврядування під час звільнення міста 151 ЛДН Б АН УРСР, архів Бурштинського замку, № арк. 18— 19; ф. Чоловського, № 55, арк. 41—42.

116/52, 119

козаками. Селянин Іван Пчіль із с. Пенятиск «іменував себе любачівським старостою»152. Утворення українського самоврядування відбулося у всіх тих містах західноукраїнських земель, де була зни­ щена влада польської шляхти. Безпосередньо під впливом козацьких загонів розріз­ нені групи галицьких селян і міщан об’єднувалися у великі групи, примикали до козаків і спільними силами ліквідували шляхетську владу. 19 грудня 1648 р. підча­ ший коронний Микола Остророг повідомляв, що прибу­ лі в Галичину козаки «наше хлопство так збунтували, що до них (козаків. — В. Г.) великими силами згромад­ жується і їхнє військо немале, так що коли вчасно не запобігти тому злу, то можна сподіватися тут великого повстання. Дай боже, щоб дальше то зло не зміцнюва­ лося, бо буде дуже зле»153. Повсталі Галичини підкорялися козакам, вважали їх своїми керівниками, переймали від них організацію й тактику боротьби, спільними силами наступали на шляхту. У селах М о ш к о е і , Завісні повстанці спочатку знищи­ ли панський двір, а коли прибули козаки, діяли з ними спільно. В околицях Зборова селяни «спілкувалися з козаками». Селяни й міщани вірили, що шляхта знищена і біль­ ше не повернеться в свої маєтки і що вони з допомогою козаків будуть вільно жити. Шляхтич Ян Поповський у скарзі на милятинських селян прямо писав, що вони ненавидять католиків і шляхту та переконані, що коза­ ки винищили феодалів і вони «більше в ті руські краї не повернуться». Часто шляхта підкреслює, що селян­ ство, «будучи зведене сваволею українських козаків, на яких покладало надію», рішуче і мужньо наступало на замки, шляхетські маєтки. З архівних джерел ми довідуємося, що Богдан Хмельницький на західноукраїнських землях подекуди здійснював заходи, які запроваджувалися на Наддніп­ рянській Україні. Так, він роздавав привілеї дрібній шляхті на право володіння землею або гарантування її безпеки від повстанців. В містах козаки заготовляли 152 «Жерела», т. IV, стор. 128, 321.

153 ЛДН Б АН УРСР, ф. Оссолінських, № 225/11, арк. 197.

120

хліб для визвольної армії і забирали частину доходів, із добутих замків, шляхетських маєтків, а в судово-адмі­ ністративному відношенні галицькі повстанці апелюва­ ли до козаків як до найвищої і вирішальної інстанції. Це підтверджують випадки, коли повсталі спійману шляхту приводять або передають козакам на вирішення її долі. Калуські повсталі передали спійманого пана Пжечмінського в руки козаків, які перебували в Калу­ ші, а також віддали їм забрані у цього шляхтича 14 го­ лів худоби154. В Калуському старостві деяка частина шляхти одер­ жала козацькі привілеї й паспорти, які мали охороняти її маєтки і особистість перед повсталими селянами. Можливо, що в інших містах і селах козацькі війська здійснювали інші адміністративні заходи. Підчаший ко­ ронний Микола Остророг писав, що Хмельницький у Галичині «у кожному місті залишив залоги, які всі по­ житки собі приводять, суди відправляють і взагалі управляють як в своєму власному, а селяни їх як панів, власних слухають»155. У дворянській і буржуазній історіографії панувала думка, що в стратегічні плани Богдана Хмельницькогоне входило визволення західноукраїнських земель. С. Томашівський твердить, що походи Хмельницькогов Галичину «були лише чистим маневром»156. М. Грушевський пише, що до відходу до Києва гетьману «тоді акі снилося бути народним вождьом і увільнити когось з ляцької корниги»157. При уважному аналізі джерел і дипломатичної діяльності Хмельницького випливає, що в 1648 р. геть­ ман із стратегічних міркувань ще не висловлювався за визволення всієї України, в тому числі й Галичини, щоб не розкривати своїх остаточних планів боротьби. Але вже в січні 1649 р. на переговорах з шляхтою в Переяс­ лаві, коли його позиції в боротьбі з шляхтою зміцніли, Хмельницький відкрито і неодноразово заявляє про визволення всієї України. «Виб’ю з ляцької неволі увесь руський народ», говорить Хмельницький. А далі вказує 154 «Жерела», т. IV, стор. 278, 289, 266, 283, 333, 341, 212— 213.

155 Л ДН Б АН УРСР, ф. Оссолінських, № 225/11, арк. 198.

156 С. Т о м а ш і в с ь к и й . Вказ. праця, стор. 8.

157 М. Г р у ш е в с ь к и й. Хмельницький і Хмельниччина. Істо­ ричний ескіз. —; Записки НТШ, т. 23—24. Львів, 1898, стор. 6.

12 L

на межі визволеної України: «За границю на війну не пі­ ду, шаблі на турчина і татар не підійму. Досить маю на Україні, Поділлі і Волині. Тепер досить вчасу, достатку і пожитку в землі й князівстві моїм по Львів, Холм і Галич». В інших висловах гетьмана ясно проходить ос­ новна лінія визволення українських земель за допомо­ гою «черні по Любінь і Краків», від якої він не думав відступати, і знищення шляхти й магнатів на Україні. «А ставши над Вислою,— говорить гетьман,— скажу дальшим ляхам: сидіть і мовчіть ляхи. І дуків і князів туди загоню, а як будуть і за Вислою брикати,— знайду я їх там певно. Не стане в мене і ноги жодного князя і шляхетки на Україні, а схоче котрий з вас хліба їсти, нехай війську запорізькому буде послушний»158. Пере­ глядаючи реєстри прізвищ учасників народного повстан­ ня на Західній Україні, які подавала шляхта в своїх скаргах, видно, що у селянсько-міщанських збройних ви­ ступах восени 1648 р. брали участь різні категорії сіль­ ського й міського українського населення. Селян, учасників народного руху, в реєстрах скарг називають «підданими», як приналежних феодалу-шляхтичу, а частіше «робітними», які виконували панщизняні кріпосні роботи, повинності,— кріпаки. Сюди входили селяни, забезпечені землею, але велику кількість стано­ вили малоземельні чи безземельні селяни-загородники, комірники. Часто учасників повстання шляхта в реєстрах нази­ ває «неробітними». Це ті розорені й обездолеиі селяни, які були викинуті феодальною системою шляхетського господарства напризволяще. Ці розорені категорії сіль­ ського населення, позбавлені будь-яких умов життя, не держалися постійних місць, кочували від села до села в пошуках засобів існування, а тому не виконували панщизняних робіт (звідси й пішла їх назва), а тому були найбільш активним елементом у антифеодальних висту­ пах 1648 р. У реєстрах серед повсталих селян часто знаходимо сільських ремісників: шевців, бондарів, кушнірів, кова­ лів, різників, мельників. У народному русі брала актив­ ну участь сільська старшина: отамани, солтиси, війти, присяжні, тивони, князі, крайники, а також двірська 158 Л Д НБ АН УРСР, ф. Оссолінських, N° 225/11, арк. 206— 207.

прислуга— гайові, лісничі, побережники, слуги, гайду­ ки. Участь різних категорій населення міст і сіл у пов­ станні свідчить про всенародний характер боротьби на­ родних мас західноукраїнських земель проти соціально­ го й національного гніту. З джерел про повстання селян на Прикарпатті в 1648—1655 рр. довідуємося, що переважну більшість у різних загонах — «купах» або «громадах» — становили селяни. Ось характерний приклад. Шляхтич Войцех Сваричевський у 1649 р. скаржився, що у народному повстанні на Калущині восени 1648 р. брав участь 251 його підданий. Серед них було 230 селян (91,2%), сім міщан, п’ять священиків, п’ять сільських отаманів, п’ять побережників, два мельники. Або таке: замок у с. Бережниця атакувала група повстанців. Серед них було 140 селян, 10 шляхтичів, три священики, три отамани. Панський маєток у Жидачеві (Галицька земля) восени 1648 р. захопило 136 повстанців. Серед них було 88 се­ лян і 40 міщан. Решта — отамани, священики159. З дже­ рел видно, що селяни були головною рушійною силою антифеодальної боротьби, що розгорнулася на Підкарпатті у роки визвольної війни українського народу. Разом з селянами у боротьбі брали участь міщани, переважно незаможні верстви міст і містечок. Вони діяли в основному в містах, які були центрами руху (Калуш, Отинія, Дрогобич), а інколи виступали органі­ заторами цього руху. Активну участь у виступах брала дрібна українська шляхта. Джерела називають прізвища Березовсьхих, Витвицьких, Голинських, Грабовецьких, Дрогомирецьких, Княгиницьких, Угирницьких, Чайковських та ін. Інколи вони виступали великими групами, наприклад, з Березова пішло у загони 60 шляхтичів, з Грабівця— 25, з Чайкович — 31. Часто дрібні шляхтичі очолювали повстанські загони. Значну роль у виступах відіграло також нижче пра­ вославне духівництво. З історичних джерел відомо, що в Руському воєводстві учасниками руху було понад 100 священиків160 (деякі з них були сотниками, полков­ никами, підполковниками).

159 «Жерела», т. IV, стор. 176—її80, 304, 305; т. V, стор. З—6.

160 І. П. К р и п ’ я к е в и ч . Богдан Хмельницький, стор. 165.

123

Крім чоловіків, голів селянських чи міщанських сі­ мей, які становили основну частину повсталих загонів, у реєстрах подекуди зустрічаємо й цікаві повідомлення про те, що в народну боротьбу включалися жінки, пере­ важно вдови із своїми синами. Так, наприклад, в заго­ ні селян Сулимова брала участь Ганна Собчиха — вдова і Храплиха — вдова з сином Франческом. Серед повсталих селян Голинця в нападі на панський двір взяла участь Мостиха — вдова; у загоні теребовлянських повстанців була Куцилиха — вдова з трьома си­ нами. В групі селян Соснова діяла Анушка Гуглянка з своїм сином Іваном. На Колущині відзначилася жінка Моциха Тесля, в Білому Камені діяла Козатчиха. У роз­ праві над паном Юрієм Семигинівським у загоні будзанівських міщан брала участь жінка Костиха з сином Іваном, «стара» Пилипиха з синами Паньком і Васи­ лем161. До складу загону повсталих міщан Товстого і Сатанова входила жінка Козачиха162. Таких прикладів можна навести ще багато. Під час складання скарг на дії повстанців шляхта різко засуджувала їх, обвинувачувала у найтяжчих зло­ чинах. Необізнана з об’єктивною дійсністю соціальноекономічного становища галицьких селян і міщан люди­ на могла б повірити цим обвинуваченням. Проте в світлі актових даних і зокрема селянських скарг легко спрос­ товуються звинувачення феодалів, розлючених на своїх підданих кріпаків. Перш за все шляхта постійно підкреслювала, що повсталі «забули страх божий», «не пам’ятали за люд­ ське право», «забули божі заповіді»163. Звичайно гали­ цькі міщани й селяни оберігали свою православну віру, пам’ятали про «боже й людське право», але на жаль, шляхта ці права забувала. Вона вважала закріпачених «робочою худобою», називала їх «підлими», «хробака­ ми», «гноєм», примушувала їх до надмірних феодаль­ них повинностей, позбавляла всяких прав, свавільно по­ водилася з ними, фізично карала, втручалася у справи селянських сімей, глумилася над масою поневоленого 161 «Жерела», т. IV, стор. 157, .'159, 202, 237, 249, 252, 257, 285.

162 ЛЦ ДІА, ф. 17, т. 132, стор. 70—72.

163 ЛЦ ДІА, ф. 5, т. 149, стор. ЗОЇ; т. 141, стор. 1081— 1085; «Жерела», т. IV, стор. 460— 167, 168— 171, 176— 181.

люду. І тепер, коли настав час розплати за кривди, ко­ лишній пригноблений кріпак всю свою ненависть, гнів вклав у боротьбу проти шляхти, її слуг, державців, по­ сесорів, католицьких ксьондзів і монахів. Він силою зброї боровся за свою селянську чи міщанську гідність, за право на життя. Шляхта обурюється за те, що повсталі «злісно зра­ дили» своїх панів, «зневажили королівську зверхність» тільки тому, що вони відмовилися бути закріпаченими, забажали бути вільними від феодального гніту, не ви­ знали судово-адміністративного шляхетського управлін­ ня і влади. Шляхта люто таврує повстанців за фізичне знищення феодалів, називає їх антифеодальну діяльність «нечуваним злочином», «розгнузданістю», «мужовбивством», «тиранством» та іншими подібними епітетами. Але ж форма боротьби селян шляхом фізичного покарання, яка домінувала в народно-визвольному повстанні 1648 р., була нав’язана поневоленим самими ж таки поневолювачами. Повсталі «не прощали» панам їх зло­ чинів у західноукраїнських селах і містах. Сама шляхта змушена була констатувати, що її за «гріхи пан біг по­ карав»164. А тих «гріхів» було чимало, як добре видно із селянських скарг. Шляхта, як і уряд, вбачала у виступах селян захід­ ноукраїнських земель у 1648—1654 рр. звичайний роз­ бій, намагання селянства розбагатіти за рахунок шля­ хетського майна. Шляхтянка Личковська з с. Молодиньча пояснювала в скарзі, що селяни напали на її маєток заради «жадоби до людського добра». Про соці­ альні причини селянського руху, зрозуміло, не говори­ лося. Демагогічно обвинувачуючи селян виключно у гра­ бунках, шляхті зручно було доводити «незаконність» захоплення ними майна і карати їх «справедливим» шляхетським судом. Польська буржуазна історіографія, використовуючи ці тенденційні шляхетські джерела, свідомо паплюжила селянський антифеодальний рух, приписуючи йому грабіжницький характер. «Жадоба до чужого майна, — твердив буржуазний історик А. Прохаска,— була приводом до збройних дій», «жадоба до 164 ЛЦ ДІА, ф. 5, т. 141, стор. 1155— 1156.

125

чужого майна запалила люд до грабунків»165. Інший буржуазний історик О. Чоловський писав, що «грабунок був головною метою натовпу і їх провідників»166 у 1648 р. на Підкарпатті. Подібних поглядів додержува­ лась і українська буржуазна історіографія. Всебічне вивчення джерел дає змогу спростувати ці твердження і з’ясувати справжній характер селянських рухів на Під­ карпатті у 1648—1654 рр. Селяни Західної України боролися насамперед про­ ти жорстокого соціального гніту польських і українських феодалів-кріпосників та системи національного гноблен­ ня. Повстанці розправлялися з шляхтою, ділили або знищували поміщицьке майно, руйнували панські маєт­ ки. Проявлявся гнів народу, який бажав знищити все те, що нагадувало йому про жорстоку експлуатацію ь знущання. Особливою формою боротьби повсталих З а­ хідної України було знищення ними шляхетських замків і фортець, розташованих у великій кількості як на пра­ вому, так і лівому берегах Дністра. Ці опорні центри магнатсько-шляхетської верхівки, де зосереджувались різні групи польської католицької адміністрації, були, переважно дерев’яними, за винятком таких замків, як Львів, Перемишль, Галич, Пнів. їх будувала шляхта ру­ ками кріпаків і міських плебеїв. Лише в Галицькій зем­ лі таких замків було 50, в Сяноцькій, Перемишльській і Львівській — 49. В період визвольної війни в ці замки й фортеці ховалася від народного гніву шляхта із свої­ ми слугами і майном, яка не могла втекти із окупованих, нею земель. Зрозуміло, чому повстанські загони повністю або частково зруйнували ці фортеці. По-перше, їх знищення ліквідувало пряму загрозу з тилу. По-друге, здобувши замки й фортеці, повстанці мали можливість забезпечи­ ти свої загони споживою, продуктами й вогнепальною та холодною зброєю. По-третє, із занепадом замків і фор­ тець знищувалась остання позиція феодального пану­ вання. Замки знищувались переважно великими загона­ ми селян і міщан, а поцєкуди при прямій допомозі коза­ 165 A. P r o c h a s k a . стор. 29.

166 A. C z o l o w s k i . стор. 5.

126

Krwawy

rok

1648

па

Czerwonej Rusi\

Z dziejow Chmielniczyzny na Podkarpaciu*

ків. Там, де були здобуті найбільші замки, як у Теребовлі, Рогатині, Пнів’ї, Рожнятові, Потоці, Чорткові* Збаражі, Бродах, Підкамені, Городку, Печеніжииі, вла­ да шляхти була знищена повністю, а це значною мірою сприяло в цілому визвольним військам Богдана Хмель­ ницького під час їх походів у Західну Україну. Про антифеодальний характер селянського руху красномовно свідчать висловлювання самих повстанців. Войнилівські міщани, які знищили комору Андрія Ліщинського, під час катувань зізнавалися, що «вчинили це з наміром скинути ярмо неволі». Василь Загвойський разом з селянами напав на маєтки шляхтича Войцеха Доморовського, тому що мав «давно проти нього злість і ненависть». Шляхтича Новосільського кріпаки убили тому, що «цей лях був і жовніром, силу нашої і вашої Русі благочестивої повбивав». Ненависть кріпаків до експлуататора, ким би він не був — поляком, українцем, євреєм — виявлялась з одна­ ковою силою. Це підтверджується тим, що в Галицькій землі були знищені маєтки і української шляхти167. Гнів, повсталих обертався навіть проти заможних селян, які, очевидно, розбагатіли, утискаючи односельчан. Так* повстанці з м. Кєвець при нападі на шляхетський двір в с. Держів захопили майно багатьох селян, мабуть, багатих, а також забрали у попа «найкращу двірську худобу» і 14 вуликів. У с. Студійці поблизу Калуша се­ ляни на багаті «хлопські хати по декілька разів напа­ дали». У ньому зв’язку дуже цікаві свідчення про те, що повсталі неприязно ставилися до односельчан, які не брали участі у повстанні, «їм (повстанцям.— В. Г.) в компанії не допомагали». Є відомості, що селяни с. Кадовбного всіх тих односельчан, які не повставали і їм не допомагали, мучили і били. Очевидно, це були заможні верстви села, які, боячись за свої маєтки, нерід­ ко додержувались, так би мовити, нейтралітету в селян­ ському русі, через що їх майно захоплювали повстанці нарівні з шляхетським. Яворівські міщани під час напа­ ду на маєток Андрія Лагодовського убили селянина Станіслава Кока з с. Волі Нозновської за те, що він намагався відвернути повстанців від антифеодаль­ них дій.

167 І. П. К р и п ’ я к е в и ч .

Богдан Хмельницький, стор. 200.

127

Повстанські загони, або повстанська армія, як їх .називали джерела, були організовані за певними прин­ ципами, мали плани підготовки повстання або наступу на маєтки шляхти. Ці плани обговорювалися на нараді, що відбувалася звичайно ввечері або вночі. В с. Молодиньчі повстанці «вночі учинили між собою спільну ра­ ду» і на другий день, «як тільки смеркалось, великою збунтованою громадою напали на маєток». Або ось інше свідчення. Перед наступом на панський маєток у с. Новосілці (1650 р.) повстанці спочатку «до того добре при­ готувались» і, як тільки настала ніч, «прийшли до села Новосільці І ВіКОЛО двір оточили»168. Типовим для організації повстанських загонів, зо­ крема на Підкарпатті, було те, що в них об’єднувалися се­ ляни з кількох сіл, так би мовити, за територіальною приналежністю. Так був організований загін Височана в Отинії, в Криниці, Держові і в інших місцях. Інколи загони об’єднували селян цілого повіту або староства. Наприклад, до загону священика Івана з Грабівки на Калущині приєдналися спочатку селяни 20 сіл Калуського староства, а після його перемог над шляхтою загін поповнили селяни з Долинського староства і навіть з сіл з-за Дністра і Войниловщини. Керівників загону обирали у період підготовки до наступу. Ось як розповідав про це на суді повстанець Василь Амброжек: «В той час, коли були бунти на По­ кутському краю, немало обралося старшин, а саме: Крокос з Кунашева, Літусь з Обертана, Олекса Чавашка з Олешня, Яремко Попович з Товмача; ці, як сотни­ ки, зібрали до себе немалі купи». Джерела часто нази­ вають таку старшину повсталих «принципалами» або «компринципалами». Про Семена Височана сказано, що вій був «вождь повсталого плебсу». Як правило, на ке­ рівників обирали найбільш рішучу, енергійну та попу­ лярну серед простого народу людину. У багатьох заго­ нах керівництво здійснювали сільські священики. Так, загоном княгиницьких міщан керував священик. «Вож­ дями бунтівників» на Калущині були священик Дунець з передміської церкви Миколая, священик Степан Малишкович з Угринова Горішнього та священик з Гра168 «Жерела», т. V, стор. 10, М, 02—93; т. IV, стор. 237—238, 216—217, 272—273.

128

бівки. Останньому допомагали ще якісь шляхтичі Бережницькі, один з яких, Іван, навіть іменував себе «осавулом Грабовецького попа». Численність повстанських загонів була різною. У пе­ ріоди. піднесення руху, успіхів повстанців загони зви­ чайно збільшувались. Так, 1648 р. на Прикарпатті загони були великі. На панський двір у Крехівцях наступало «не менше 1000 чоловік». У Дрогобицькому повіті загін мав до 2 тис. чоловік. Повстанський загін на Калущині. налічував 3—4 тис. чолові-к. Повстанське військо Семе­ на Височана, який діяв на Покутті, мало 15 тис. чоловік. Але разом з цим у ряді галицьких сіл і міст було дуже багато нечисленних розрізнених загонів, що складалися з кількох бійців.: У цілому в селянсько-міщанському русі на Західній Україні в період його найбільшого підне­ сення восени 1648 р. взяло участь близько 50 тис. чоло­ вік. Це була значна й активна сила, народна армія, яка дуже допомагала визвольним козацьким військам. Саме завдяки повсталим загонам селян і міщан Хмельни: цький зміг успішно розвивати свої дії не лише на Над­ дніпрянщині, Поділлі й Волині, але й у Галичині. Ви­ ступаючи в різних місцевостях, селянські «купи» пара­ лізували діяльність шляхти, відтягували на себе частини польського війська, сіяли паніку в тилу.й дезорганізува­ ли державний апарат на місцях, сприяли козакам у їх визвольних походах. Не без підстав ще в травні 1648 р, один з шляхтичів писав, що «хлопське свавілля» взяло ініціативу в свої руки, «бере гору, як би друге ВІЙСЬКО Хмельницького»169. Повсталі селяни й міщани були озброєні холодною й вогнепальною зброєю — киями, косами, ціпами, обу­ хами, рушницями, мушкетами, гарматами. Так, міщани й селяни Горая, їх «вся громада» була озброєна косами, киями з коштурами, ціпами й «іншою зброєю». Калуські повстанці мали «ручну зброю» — гарматки, гаківниці, ціпи. Селяни Новоселиці і Княгинич наступали на воро­ гів з киями, обухами, рушницями. Жителі Молодинча в 1648 р. нападали на панський двір «великою збунто­ ваною громадою, натовпом з косами, рушницями й ін­ шими інструментами». Повсталі з Мочарміста, Лисця, Стебника, Пацикова, Драгомирчан, «швидко зібравшись 169 Л Д Н Б АН УРСР, ф. Оссолінських, № 225/11, арк. 87.

9-2792

129

докупи, з мушкетами, самопалами та іншою військовою зброєю, маючи з собою не менше 50 возів» напали на шляхетський маєток у с. Крехівцях. Повстанці мали піші або кінні загони. Деякі з них були організовані як військові одиниці. Вони поділялися на сотні й полки, мали свої прапори, бубни тощо. Так, повстанці з сіл Озеряни, Олеша, Грушки, Бортники та Товмач восени 1648 р. виступали «озброєні різною зброєю», поділені на полки й сотні «з розпущеними пра­ порами, з бубнами та іншими військовими знаками». Про повсталих Калущини шляхта говорить, що вони «піднесли свавільні прапори»170. На військову організа­ цію повстанців вплинула, без сумніву, присутність коза­ цьких частин. В джерелах прямо говориться, що народні повстанці Калуша з приходом козаків організували загони за «прикладом Хмельницького». У роки визвольної війни українського народу 1648— 1654 рр. селянські виступи на Прикарпатті набрали найбільшого розмаху, бо воно було вже підготовлене до розвитку класових боїв. Саме тут активно боролись з шляхтою карпатські опришки протягом XVI і першої, половини XVII ст. Місцеве селянство, маючи опору в опришківстві, набуло досвіду і навиків боротьби з екс­ плуататорами. Прагнучи визволитися від жорстокого соціального й національного гніту, прикарпатські селя­ ни ще напередодні визвольної війни мріяли про об’єд­ нання з козаками для спільної боротьби з шляхтою. Пам’ять про перебування козаків у 1648 і 1655 рр. в Галичині століттями зберігалася в народі. Ще й сьо годні на всіх шляхах, по яких проходив Богдан Хмель­ ницький, народ показує старовинні церкви, де молився гетьман, дуби, під якими відпочивав. Роки приходу козаків (1648 і 1655) селяни викарбу­ вали і на церквах. Так, у с. Старий Яр (Яжів) на дере­ в’яних випусках церкви збереглися написи XVII ст. Народний майстер вирізав на дереві лаконічні написи: «перши козаки. 1648», «Москва перши раз 1655».

170 «Жерела», т. IV, стор. 170, 180, 238, 281; т. V, стор. 92—96.

РОЗДІЛ

III

ЗБОРІВСЬКА БИТВА 1649 р. ТА АНТИФЕОДАЛЬНІ ВИСТУПИ СЕЛЯН НА ЗАХІДНОУКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЛЯХ

1649 р. зв’язаний з історією відомої битви визвольних військ Богдана Хмельницького з шляхетською Річчю Посполитою під Збаражем і Зборовом. Галицьке Поділ­ ля стало основною ареною війни. Шляхетський урядг не добившись успіху в переговорах з Хмельницьким у Переяславі (січень—лютий 1649 р.), почав поспішно готуватися до війни. Окремі частини шляхетського вій­ ська весною рушили на Україну. В січні і лютому 1649 р., незважаючи на каральні шляхетські експедиції, збройні виступи селян і міщан Західної України тривали ще в ряді сіл і міст. Шляхта,, католицьке духівництво, що вціліли, поверталися у своТ маєтки, щоб знову панувати. Показовим щодо цього був напад повсталих міщан і селян на Роздол. В перших днях січня 1649 р. «вже після виступу козаків» підкоморша Львівська з своїми слугами і ксьондзом, панами, які переховувалися в шляхетському замкові Комарні, приїхали до м. Роздола із своїм майном. Це стало ві­ домо селянам і міщанам в околиці, і вони, не бажаючи терпіти гнобителів, виступили проти них. Ініціаторами збройного нападу були повстанці Ро­ гатина. До с. Підкаменя приїхав сотник Габриїл і орга­ нізував загін повсталих. Він вислав до містечка Княгинича свого довіреного підкамінського міщанина Гаврилка, який мобілізував ЗО чоловік повстанців. Решта зібралася із сіл Острова, Руди, Бжоздовичів—всього 200 повстанців,— над якими «старшими були» Кручкові, колишні піддані пана Цетнера. Повсталі зайняли ка­ толицький монастир-фортецю у Роздолі, «висікли» ба­ гато «ляхів», орендарів, захопивши їх майно.

9*

131

Згодом шляхті вдалося затримати двох учасників цього антифеодального виступу — селян із Підкаменя Станіслава Камінського і Федора Полатайка, яких су­ дили і стратили «на горло» в м. Роздолі 1650 р. Вони дали на суді докладні описи походу. «Рогатинські мі­ щани,— говорив один із них,— особливо Гавриїл, який був обраний сотником під час бунтів, Тарнопольський, Попович з іншими міщанами, яких не знаю по імені, одні пішо, інші кінно приїхали до нас в неділю, кілька тижнів перед різдвом в полуднє, було їх всіх ЗО або більше. Прибули до нас, казали нам піти в охотники». Далі він докладно розповідав, як загін організувався в складі 124 чоловік і напав на шляхту, орендарів і лих­ варів у Роздолі. Цікаві його дані про те, що роздольські міщани «просили вбити» пана Козяровського і як вико­ нано їх прохання та покарано інших гнобителів1. З деяких повідомлень довідуємося про відновлення збройного повстання вже в лютому 1649 р., викликане жорстокістю щодо селян і міщан з боку шляхетських вояків у Галичині. Заслуговує на увагу донесення пан­ ського нунція Іоана Тореса з Кракова. У лютому 1649 р. він писав: «Селяни на Червоной Русі починають знову підніматися, їх вже зібралося 16 тисяч. Говорять, що це походить від надмірної строгості, з якою дворяни, власники їх, з ними поводилися. Не будучи в стані пере­ носити таке тяжке пригноблення, вони знову звернулись у вказаній кількості до Хмельницького, який був вож­ дем козаків. Дай боже, щоб тих заворушень в цей час, які вважали вже погаслими, не розгорнулось на Русі ще більш страшно, ніж колись»2, тобто восени 1648 р. На жаль, докладніше про цей збройний рух повсталих Галичини в лютому 1649 р. не знаємо через брак дже­ рел. Відомо тільки, що на початку 1649 р. в деяких шляхетських маєтках селяни відмовлялися виконувати феодальні повинності. Так, у квітні 1649 р. з Кам’янкоСтрумилового староства шляхта сповіщала про те, що селяни «непослушні», не хочуть виконувати панщизняних робіт, не віддають чиншів і різних податків, за­ хоплюють двірське майно»3. Шляхта Галицької землі Г п Ц Д ІА , ф. 7, т. 41, стор. 10— 13.

2 Сборник статей и материалов ііо исторіи Юго-Западной Россіи, издаваемьій Кіевской комиссіею для разбора древних актов, К., 1916, стор. 128.

3 «Жерела», т. V, стор. 161.

*32

скаржилася, що «заворушення свавільних людей бушує і досі по королівських маєтках»4. У 1649 р. великого піднесення набув рух опришків на Лемківщині. Тут діяли різні загони опришків, які комплектувались із жителів обох сторін Карпат. У квіт­ ні цього ж року в с. Барвінок (поблизу Коросно) відбу­ лася нарада окремих опришківських загонів під керів­ ництвом відомого на той час опришківського гетьмана Санька. Нарада обговорювала питання про зброю. Щоб добути її, учасники наради організували спільний напад на двір Яна Менцінського в Янгороді Дуклянському. Але тому що він не здався, гетьман Санько вислав ва­ тажка Павленка Білого з десятьма опришками до Ужго­ рода за зброєю. У травні 1649 р. відбулися напади опришків на Козловськог© в Ропі (повіт Горлиці), Дельпацого в Глиннику, в Рогах під Івоничем і в Одрехові (повіт Сянок). Опришки при цих наступах прагнули «знищити раз назавжди шляхетські двори з їх власниками»5. Відоми­ ми ватажками опришків були на цей час Василь Чепець і Андрій Савка. їх напади активно підтримували селя­ ни. Ці ватажки деякий час діяли спільно з Косткою Наперським. Савка зібрав у 1651 р. для Костки Наперського, який діяв на Підгаллі, 500 опришків. Згодом деякі учасники загонів Чепця і Савки стали славними ватажками опришків. Це були Павленко Білий, Василь Баюс, Гриць з Кривого, Хричко Іван, Гаращак Борута, Мачуга і багато інших6. Є дані про дії опришків на Поділлі у 1649 р. 9 січня цього ж року Язловецький міський суд розглядав спра­ ву нової групи опришківсько-селянського загону. У своїх зізнаннях опришки стверджували, що «їх това­ риство» робило свої наступи на Піддністров’ї в околи­ цях Язлівця. Керівником, «принципалом», цього загону був Іван Проскурничин. Опришки походили із наддні­ стрянського села Губина. їм активно допомагали селя­ ни навколишніх сіл і в першу чергу — с. Губин. Цей загін, керований опришками, провів розправу над шлях­ 4 ЛЦ ДІА, ф. 7, т. 40, стор. 431.

5 Т. К у р и л о . Збойництво на XVIII вв. Львів, 1938, стор. 4.

6 Т а м ж е , стор. 4—/10.

Лемковской Руси

в

XVII—

133

тичем Грохольським у с. Зарваниці, організував нас­ туп на шляхту, яіка знаходилась у с. Беремляни. На цьому дворі було не тільки вбито експлуататорську верхівку села, але й знищено. її маєтки, нажиті селян­ ським потом. У наступі виділялись своєю активністю такі «бідні селяни», як Павло Долинський, Кіян Куриш, Микита Кушкович і Грицько Григорович»7. Хмельницький почав мобілізовувати козацькі полки для основної битви на Правобережжі і Поділлі. Шлях­ та хотіла спочатку дати бій під Кам’янцем, але, побоюю­ чись за своє панування на Волині, відступила до міцно укріпленого Збаража, її залогою керував лютий кат українського народу Ярема Вишневецький. Гетьман Хмельницький, об’єднавшись з татарами, ЗО червня підійшов під Збараж, оточив його кільцем своїх військ. Незважаючи на міцні укріплення шляхти, козацькі війська з перших днів повели успішні насту­ пи на польські укріплення. В одному із описів Збаражської облоги якийсь із шляхтичів-оборонців прямо пи­ сав, що Хмельницький «так дуже сильно штурмував, що вже на валах наших, а деякі і за валами опирали­ ся, де вже всі були руки опустили і вже один другого питав, пане брате, де сьогодня будемо ночувати». Козаки зробили штучні насипи і за допомогою ру хомих башт, так званих «гуляйгородів», «гатайгородів», підходили близько до шляхетських укріплень і пострі­ лами завдавали відчутних ударів польським військам. Татари й шляхта з подивом оцінювали побудову цих штучних насипів. «З тих всіх,— пише очевидець шлях­ тич,— побудованих шанців стріляли з гармат, янчарків, самопалів разили, що нас не лише на майдані, в обозі, але і під валами в коларах мацали. З тих шанців під валом нашого товариша Вишневецького убито і пана Ратовського — ротмістра і пана хорунжо­ го та інших, про яких не пишу, бо їх не списав би на чотирьох аркушах. 15 серпня підкопалися під наш шанц так близько, що стягнули гаками нам 4 вози з волами і з-поміж дір наших багатьох стріляли, так що із 100 драгунів ледве 18 залишилося; різні витівки з ними виправляли, то мазниці запалені кидали, то в’язки за­ паленої соломи, то ціпами товкли, не надаючи змоги 7 Л Ц Д ІА , ф. 5, т. 143, стор. 971— 973.

134

приступити до діри, і таке ми з ними мали аж до 21 серпня»8. Стиснута козаками з усіх боків шляхта в обложе­ ному Збаражі почала панікувати, не вистачало харчів і води, військо косила епідемія9. Літописець писав, що «Хмельницький з ханом облегли ляхов в Збарожжу и утеснили их так жестоко, что или з нуждьі конское, собачое и .кошечое мясо и мьіши, да иопеклую землю»10. Від остаточного розгрому поляків на чолі з Вишневецьким врятував король Ян Казімір, який із загаль­ ним ополченням шляхти через Люблін, Замостя, Сокаль, Золочів, Білий Камінь підійшов до Зборова і 5 серпня почав переправу через р. Стрипу. Передбачливий геть­ ман Хмельницький проявив під Зборовом талант вели­ кого полководця. Він вирішив не дати можливості об’єднатися польським арміям, залишив непомітно для шляхти в Збаражі частину козаків, а з головними си­ лами пішов назустріч королівським військам. 16—17 серпня, коли частина польських військ переправилася через ріку, він раптовим наступом оточив їх. Настав час повного розгрому шляхти і момент захоплення самого короля. Під Зборовом створилася обстановка, як при Пилявецькій битві. Виснажені й знекровлені великими втра­ тами під Збаражем, шляхетські війська (після здій­ снення блискучого маневру Хмельницького і оточення королівського війська) не могли чинити серйозного опо­ ру. Шляхту охопив панічний страх і вона почала шу­ кати порятунку у сховках, король змушений був цих «лицарів страху» з-під возів виганяти до битви, інші ж почали втікати або думали про втечу. «То певно, — писали шляхетські очевидці 15 серпня 1649 р., — що 8 Державний воєводський архів у м. Кракові, Ягеллонська бібліотека, № 5 (фотокопія зберігається у Центральному держ ав­ ному історичному архіві м. Києва—ф.

1230, on. 1, спр.

193, арк. .1—3).

9 І. П. К р и п ’ я к е в и ч . Богдан Хмельницький, стор. 158—464; Визвольна війна 4648— 1654 рр. і возз’єднання України з Росією. К., 1954, стор. 131— 142; Є в г е н Я ц к е в и ч . Вказ. праця, crop. 20— 21.

10 Южнорусская летопись. Откірьітая и изданная Н. Белозерским. К., 1856, т. І, стор. 61—62.

135

Схематичний план битви під Зборовом 16 серпня 1649 р.

коли б не був король, відбулася б друга пиляведька втеча, як і вночі того немало втекло»11. З листа шляхтича Московського від 22 серпня 1649 р. довідуємося іпро розгроїм королівського війська під Зборовом, де іполягла велика кількість шляхетсь­ ких воїнів. 25 серпня король, свідок масової втечі своїх солдатів і повного оточення, у відчаї кричав: «Не ки­ дайте мене панове, не кидайте також вашої слави, зга­ дайте про славу ваших батьків»12. Він зі шпагою бігав по табору, виганяв з-під возів шляхту, і тільки віро­ ломна і зрадницька політика татар врятувала королів­ ське військо. «На протязі вже декілька сот років, — писав шляхтич, — Польща не була так стиснута, як в цей рік і день 15 серпня, коли мало, не повторився той самий розгром, який стався під Варною або під Лігніцом, коли татарський хан Батий кілька тижнів жив у Кракові, тим не менше також і цей день Польща, скіль­ ки вона буде існувати, буде з сльозами згадувати про 11 Пам’ятники, т. І, втор. 360.

12 Сборник статей и материалов Россіи, вьіп. 2. К-, 1916, єтр. 167— 179.

136

по

истории

Юго-Западной

Схематичний план битви під Зборовом 17 серпня 1649 р.

різню і загибель тих багатьох наших братів, трупи яких покрили зборівські поля»13. У відомій битві під Зборовом у липні 1649 р. заги­ нув козацький полковник Станіслав Морозовицький, улюбленець селянсько-козацьких військ. Смерть Морозовицького (в народі — Морозенко) викликала жаль народних мас. Мемуарист Я. Міхальовський записав тоді, що Морозовицького «дуже жалів плебс». Тільки через зраду татар, які таємно зв'язалися з королем, шляхетська армія вціліла, і Хмельницький змушений був погодитися на перемир’я. 7 серпня був складений Зборівський трактат з такими найголовніши­ ми пунктами: в трьох воєводствах — Київському, Чер­ нігівському, Брацлавському — не мали права бути поля­ ки. Ці воєводства входили до складу новоствореної держави Хмельницького, який мав право мати 40 тис. козацького війська. На території української держави заборонялася діяльність католицької церкви і ордену єзуїтів, унія мала бути скасована, а православний київський митрополит мав право брати участь у сеймі..

13 І. П. К р и п * я к е в и ч. Богдан Хмельницький, стор. 165— 172. Визвольна війна 1648— 1654 рр. і возз’єднання України з. Росією, стор. 142— 147.

ІЗ?

Богдан Хмельницький після перемоги під Зборовом. З картини художника М. Івасюка.

Всього у Зборівському договорі було записано 18 пунк­ тів, які фактично давали основи для зміцнення козаць­ кої влади на Україні. Проте Зборівський договір не приніс визволення для Галичини — сюди поверталися старі шляхетські поряд­ ки. В буржуазній історіографії не звернуто уваги на ставлення трудящих Галичини до визвольних військ Хмельницького під час Збаражсько-Зборівської битви і роль козацького війська в поновленні народного руху у 1649 р. За період облоги Збаража з 8 по 28 серпня 1649 р. в. мемуарах шляхетських очевидців знаходимо багато описів активної допомоги місцевого селянства й міщан­ ства, і навіть шляхетських вояків козакам Хмельниць­ кого при здобутті обложеної польської армії князя Яреми Вишневецького. .138

При безпосередньому штурмі шляхетського табору надійну допомогу козакам подавали їхні розвідники. З цією метою 27 липня у Збараж були надіслані два хлопці, які перед тим приєдналися до козаків. Вони мали завдання «тихо підпалити місто», але їх поміти­ ла шляхта й ув’язнила. Одного з них випустили, але він хотів перейти знов до козаків, його спіймали і вби­ ли. 9 серпня шляхта спіймала якогось отрока, який намагався перейти до козаків. У цьому він признався на тортурах, після чого йому «руки і ноги живцем утято»14.

15 серпня юнак з гусарської хоругви князя Корецького «перейшов до козаків» і повідомив їх, що на сві­ танку 16 серпня шляхта залишає вали і йде молитися. Тому козаки матимуть можливість здобути табір. Ко­ заки підготувалися до наступу, але їм перешкодив несподіваний дощ. 17 серпня один шляхтич хотів перей­ ти у табір Хмельницького, його спіймали і «живому руку й ногу втято». Тоді ж селянин, козацький розвід­ ник, перейшов до шляхетського табору, удаючи, що він втік від татар. Він довідався, що готується наступ шляхти, «хотів дати знати козакам», але під час по­ вернення був затриманий і страчений у таборі шляхти. Ранком 20 серпня частина шляхетського війська готу­ валася несподівано атакувати козаків, «вже всі були готові», проте цю атаку зірвали два драгуни з хоругви Яцка Розважовського: вони перейшли до козаків і їх «перестерегли»15. Зрозуміло, що шляхта жорстоко карала спійманих розвідників. Те саме чинили й козаки над тими, хто їх зраджував, спілкувався з шляхетськими військами Яреми Вишневецького. Наочним прикладом є жорсто­ ке покарання козаками православного ченця з Буська за те, що дався завербувати себе Яремі Вишневецькому. Про це в одному із своїх листів зі Львова так пише С. Кушевич: «20 серпня привезено до Львова ченця з Буська, якому козаки вибрали очі, руки обтяли і ба­ гато інших важких ран завдали, хоч був схизматиком, і до Львова на показ відправили. Причина такої жор­ стокості була в тому, що кілька разів певні листи від­ 14 J. M i c h a l o w s k i . Вказ. праця, стор. 422, 460—461.

15 Т ам ж е, стор, 462, 464—465, 466.

139

правляв князю Вишневецькому і вірно служив, в чому «від Руси тамтейших виданий оскаржений коза­ ками»16. Окремі козацькі полки, загони ще в 1648 р., а також окремі підрозділи козацького війська, що прибуло в Галичину влітку 1649 р. під час Зборівської і Збаразь­ кої битв, розходилися в різні сторони західноукраїн­ ських земель для нищення шляхти й допомоги повста­ лим селянам і міщанам. З джерел видно, що найбільше їх було на Галицькому Поділлі. Перебуваючи тут, коза­ ки зверталися до шляхти з універсалами, в яких закли­ кали її капітулювати перед військом Хмельницького. Львівський радник — патрицій С. Кушевич — пише, що козаки, покидаючи Бережани в кінці липня, «залишили універсал Хмельницького, в якому намовляли всіх в околиці здатися» українським козакам. Крім Поділля, козацькі загони проходили по всьому Руському воєводству. Відомо, що 1649 р. під час облоги Збаража (липень—серпень) загони козаків діяли на Подністров’ї, Покутті, вони здобули Галич — столицю Галицької землі, Пнівсьїкий замок, міста Єзупіль, Язловець, Чортків та ін., підходили аж до Карпат. Літопи­ сець Самовидець писав, що в 1649 р. козаки «аж поза Дністром коло Галича і замків доставали, між іншим, і Пневського замку за Надворною доставали, а тут во­ лості всі, міста, крім хіба самого єдиного Кам’янцяПодільського, аж поза Костянтинів Старий,— Шульжинцях, Грицеві, Чорториї козацтво було»17. Місто Галич було здобуто й знищено козаками. Це видно з інструкції послів від шляхти Галицької землі на сейм 6 жовтня 1649 р., коли вони писали, що Галич «ворогами знесений до того, що через спустошення» не можуть тут відбуватися з’їзди. Шляхта просила сейм звільнити місто від податків, військових постоїв18. Один із загонів козаків дійшов до Львова. Богдан Хмельни­ цький в листі до Яреми Вишневецького 23 липня 1649 р. писав про безнадійне становище поляків у Збаражі і вказав, що польського посланця «захоплено в трьох 16 «Жерела», т. VI, стор. 21— 22.

17 Летопись Самовидца по новооткрьітьім спискам. К-, 1878» стор. 19; Хрестоматія з історії Української РСР, т. І. К., 1959, стор. 267—268.

18 ЛЦДІА, ф. 5, т. 141, стор. 1754.

140

милях від Львова»19, що свідчить про перебування коза­ ків поблизу Львова. Окремі загони Хмельницький розсилав з-під Збара­ жа на захід для вивідування місця знаходження шля­ хетських військ під проводом Яна Казіміра. Так, з 28 на 29 липня шляхта повідомляла, що козацький полков­ ник Джалалий «ходив під Глиняни з ордою і козаками для взяття відомостей про короля». Була це «велика сила» козаків. Але вони, нічого не добившись, поверну­ лися в табір з втратою20. В цей час козаки підійшли під Ярослав на заході21. Користуючись їхньою підтримкою, селяни й міщани спільними силами із своїми визволителями продовжу­ вали боротьбу з шляхтою. Передусім вони не давали шляхті ніяких повідомлень про розташування і діяль­ ність козацького війська, вливалися в армію Хмельни­ цького. 2 липня 1649 р. підчаший коронний писав з шля­ хетського табору до канцлера, що «все тамтешнє хлоп­ ство збунтувалося і прибавило Хмельницькому людей». Схвильований магнат скаржиться, що знайти «шпигуна дуже трудно між тією Руссю, бо всі зрадники, а хоч язика дістанеться, правди не скаже»22. Це була велика допомога Хмельницькому, бо шляхті нічого не вдалося вивідати в галицьких селян про пере­ сування козацької армії. Саме через це й король потра­ пив у трагічне становище під Зборовом, а козаки успіш­ но здійснили оточення шляхетського війська. Українські міщани Збаража й Зборова, селяни навколишніх сіл всіляко сприяли козакам, інформували про пересуван­ ня шляхетських військ, допомагали козакам при облозі Збаража і в оточенні військ короля23. Хмельницький, як і в 1648 р., щоб заручитися під­ тримкою українського населення Галичини, посилав сю­ ди своїх розвідників з універсалами або вербував на свою сторону розвідників із галицького населення. 5 чер­ 19 Документи Богдана Хмельницького, стор. 122.

20 J. М і с h а 1 о w s k і. Вказ. праця, стор. 454.

21 В. М. П л о щ а н с ь к і й. Некоторьіе местности Перемьішльского округа. — Научньїй сборник галицко-русской матицьі, вьіп. 1. Львів, 1868, стор. 202.

22 Л ДН Б АН УРСР, ф. Оссолінських, № 225/11, арк. 236.

23 Є в г е н Я ц к е в и ч . Вказ. праця, стор. 23; І. П. К р и п ’ як е в и ч. Богдан Хмельницький, стор. 165.

141

вня 1649 р. в одному із шляхетських листів повідомля­ лося, що в м. Самборі «піймано двох розвідників, а тре­ тього попа; знайдено при ньому багато листів Хмель­ ницького»24. Галицькі селяни й міщани вдруге чекали визвольних військ, а перелякана шляхта 'Втікала із околиць Русь­ кого воєводства на захід. Особливістю народно-визвольної боротьби в Гали­ чині в 1649 р. було те, що селяни, уникаючи розправи каральних шляхетських експедицій, вливалися в козаць­ кі загони, які влітку цього року контролювали Галицьку землю. В одному із шляхетських листів, написаному 27 листопада 1649 р. в Делятині, говорилося: «хлопи руські (Руського воєводства. — В. Г.) на толову скупчилися до Хмельницького»25. Інший сучасник повідом­ ляв, що «козаки й селяни раптово громадяться» і що «відомості тяжко надіслати, бо хлопство шляхи засту­ пило»26. Там, де селяни не могли діяти спільно з козаками, вони, відчувши хоча й короткочасну свободу, не хотіли більше коритися панам, відмовлялися виконувати фео­ дальні повинності. Про це яскраво свідчить скарга шляхтича Павла Свідерського із с. Дідушичі Жидачівського повіту. Коли він повернувся в маєток і нака­ зав селянам відробляти панщину, сплачувати «стацію», то натрапив на активний опір. Більше того, один із крі­ паків Килим, при підтримці інших селян, «несподівано» напав із засідки на пана. Він стягнув шляхтича з коня і заявив йому: «Ось і я жовнір, козак, якщо тебе перед тим не вбив, то тепер вб’ю». Коли пан просив допомоги у селян, що зібралися, то вони «не слухали» його і не боронили, а ще й «насміхалися»27. Селяни сіл Буковини й Дубровлян напали на бага­ тих односельчан с. Бортники та захопили їх збіжжя. Інші селяни Городниці спустошили маєток Верцінського в Ракові. Там вони розігнали службу та піддали тортурам шляхтянку Агнішку Кульчицьку. Особливо активно діяли селяни у 1649 р. на Прикарпатті. Вони 24 Л ДН Б АН УРСР, ф. Оссолінських, № 225/ІІ, арк. 224.

25 J. M i c h a i o w s k i . Вказ. праця, стор. 423.

26 A. G r a b o w s k i . Вказ. праця, стор. 37.

27 Історія України в документах і матеріалах, т. 3. К., 1941, стор. 14'4— 145; «Жерела», т. V, стор. 152.

142

розправлялися із шляхтою по дорогах, нападали на ЇГ маєтки, які захоплювали або спалювали28. Внаслідок зосередження в Галичині значних шляхет­ ських сил місцеве селянство не змогло організуватися у великі антифеодальні загони, як це було восени 1648 р.„ тим більше, що їх союзник у боротьбі з шляхтою — мі­ щани зазнавали утисків і переслідувань з боку фанатич­ ного католицького патриціату і каральних експедицій.

28 «Жерела», т. IV, стоо. 205; т. V, стор. 83; ЛЦ ДІА, ф. 7„ т. 40, стор. 70—71, 461, 462.

РОЗДІЛ

IV

ПРИДУШЕННЯ ШЛЯХТОЮ НАРОДНОГО ПОВСТАННЯ НА ГАЛИЧИНІ В 1648—1650 рр. ЕКОНОМІЧНІ НАСЛІДКИ ШЛЯХЕТСЬКОЇ РЕАКЦІЇ В ГАЛИЦЬКОМУ КРАЮ

Після відступу визвольної армії Богдана Хмельни­ цького із західноукраїнських земель шляхетська Річ Посполита почала «огнем і мечем» утихомирювати га­ лицьку «ікозаччину». Це був період нечуваного терору, розправи над селянами, міщанами, яких масово ув’яз­ нювали, мучили на тортурах, а потім по-нелюдському страчували, вішали, стинали голови, садили на палю. Дії каральних шляхетських загонів можна поділити на кілька етапів. Вони розпочалися весною 1648 р. Шляхта Руського й Белзького воєводств після поразки під Жовтими Водами й Корсунем, боячись народного руху, вжила ряд заходів для самооборони. На сеймиках, які відбулися в другій половині червня, галицька шлях­ та організувала спеціальні каральні експедиції з місце­ вих феодалів загальною кількістю 1950 чоловік — 550 гусарів, 1000 козаків і 400 піхотинців. Це був великий на той час каральний загін. Кількість каральних експедицій на західноукраїнських землях, організованих у другій половині червня 1648 р.

3 них

Всього ЧО Л О В ІК

Назва землі і воєводства

шляхет­ ського ополчення

гусарів

козаків

Львівська земля

500

100

200

200

Галицька земля

500

100

300

100

100

200

100

>300

—

Перемишльська земля

400

Сяноцька земля

150

150

Белзьке воєводство

400

100

144

—

Як видно з таблиці, найбільша кількість цих кара­ телів була у Львівській і Галицькій землях Руського воєводства, де народний рух активізувався весною 1648 р. У всіх містах шляхта за допомогою католицького патриціату пильно стежила за українськими міщанами і при найменшому підозрінні ув’язнювала і жорстоко розправлялася з ними. Проте блискуча перемога козацько-селянських військ під Пилявцями і походи Богдана Хмельницького на З а ­ хідну Україну у вересні 1648 р. не дали можливості шляхті розгорнути переслідування повсталих. Народні рухи розросталися у великі вогнища повстання. Лише в кінці грудня 1648 р., коли козаки відійшли, королівський уряд Яна Казіміра на вимогу шляхти дав наказ придушувати «бунти» й «заворушення» у Гали­ чині. 12 грудня 1648 р. король Ян Казімір звернувся з універсалом до «підданих міст, містечок і сіл» Руського воєводства і під загрозою «суворого покарання» наказав селянам і міщанам припинити антифеодальний опір. Король надіслав на Західну Україну кадрові шляхет­ ські війська на чолі з підчашим Миколою Остророгом, наказавши «успокоїти землі Руського воєводства, де на той час відбулося багато бунтів». Королівським універ­ салом суворо наказано військовим і шляхті у всіх маєт­ ках виявляти бунтівників і карати.

15 грудня шляхта Руського воєводства не змогла зі­ братися у Судовій Вишні внаслідок виступів козаків і повстанців, а тільки згодом у Перемишлі відбувся сей­ мик, на якому йшлося про «нещасні» часи, коли були знищені феодальні маєтки1. 25 грудня 1648 р. магнат Микола Остророг звернувся до підданих Галичини з універсалом, в якому констатував, що король доручив йому з «частиною війська Речі Посполитої» піти у Русь­ ке воєводство для «заспокоєння того краю і запобігти дальшим рухам». Під загрозою «суворого покарання» Микола Остророг вимагає від повсталих звільнити від небезпеки «дороги і гостинці» і «повернутися до давньо­ го підданства і послуху панам». З кожним днем у Галичині зосереджувалося все більше шляхетських військ і феодалів, що поверталися у свої маєтки. В кінці грудня 1648 р. у різні околиці 1 «Жерела», т. IV, стор. 128— 141.

10-2792

145

Руського воєводства ввійшли військові хоругви. Особ­ ливо велика шляхетська армія попрямувала на При­ карпаття, де були найбільші вогнища повстання. Ак­ тивні учасники народного руху на Покутті на чолі із селянами: сотниками Крокосом з Кунашева, Олексою Чивашіком з Олешшя, Яремком Поповичем з Товмача, разом з дрібною шляхтою: Матвієм Княгиницьким, Бог­ даном Грабовецьким, Петром Березовським та іншими із загону Семена Височана, робили спроби затримати шляхту, вирішивши використати як природний бар’єр ріку Дністер. «Вони зажадали, щоб на всіх переправах пороми витягали з води і біля них поставили сторожу. Вони наказали також убивати кожного поляка, де б його не зустріли. Самі вони мало не щодня приходили на берег Дністра, погрожували перешкодити польським військам переправитися через ріку». І справді, коли шляхетські війська під проводом Вульфа підійшли де Дністровського перевозу, повстанці «відкрили по них через ріку стрілянину з мушкетів» та розпочали бій2. Проте сили були нерівні, і повсталі відступили з пра­ вого берега Дністра. В січні на Покутті шляхетські загони в крові й вогні здобували села й міста, чинили дикі розправи. Сваволя і розгнузданість каральних експедицій не мала меж. На придушення повстання в Заболотівщину та Коломийщину були кинуті дві шляхетські хоругви, очолювані рот­ містрами Станіславом Новосельським і Каспром Островським. Вони не щадили нікого, вбивали всіх винних і невинних — селян, міщан, вщент розорювали їх гос­ подарства. В самому місті Заболотові було вбито війта Костяна, Літа Руска, Гордея, Тулупка Матея, Олексу Гріча, Клюпіча, Клюпічового брата, Мартина, брата Мартинового, Гарасима і його брата, Василя Думнікового, Івана Кушніра, Яцка Трача, Павла Черніска, Андрія Бучачка, Івана Волощина, Федора Татарина, Івана Кушніра, Озарка і багатьох інших. Розлючені вояки перетворилися в справжніх катів, убивали жінок і навіть немовлят. В одній із тогочасних скарг записано, що ці вояки у Заболотові навіть «маленьких дітей обох статей умертвляли, близько ЗО впень витяли».

2 «Жерела», т. IV, стор. 149— 150, 152; Історія України в д о ­ кументах і матеріалах, т. З, стор. 144— 145.

146

Крім вбивства селян і міщан, військо займалося звичайним грабежем. Воно забрало з міста Заболотова і навколишніх сіл півтори тисячі голів рогатої худоби, 100 овець, збіжжя, споживу, одяг, домашній інвентар і багато інших речей. У новому місті Заболотові «від­ били церкву», забрали з неї церковні книги й ризи, В селах Тулиікові, Олешкові, Лупнівцях, Колухові, Димитшу, Задубрівцях і Жарківцях в 94 господарствах майже забрали все3. Розорення й спустошення на Заболотівщині набрали такого розмаху, що місцева шляхта скаржилася на військо королівському уряду, оскільки села були знищені до краю. Сам король Ян Казімір змушений був універсалом закликати на свій суд рот­ містрів Новосельського й Островського, картаючи їх за те, що вони «ворожим способом» своїми загонами зни­ щили маєтки, порушуючи військові приписи, а завдали великої шкоди шляхті4. Галицька шляхта вирішила в першу чергу розгроми­ ти повстання в Калущині. Ще в червні 1648 р. гали­ цький сеймик з метою утихомирення наростаючого руху ухвалив податок на повітові хоругви, які мали вести боротьбу з повсталими. Зокрема на Калущину була виділена шляхетська хоругва на чолі з полковником Михайлом Куропатвою, багатим землевласником При­ карпаття. Але поки цей керівник збирав шляхту в похід, пов­ стання Хмельницького поширювалося, і прихід козаць­ ких військ у Галичину фактично паралізував діяльність цієї каральної експедиції. З Калуського староства і Ка­ луша частина шляхти, за винятком старостинського лісничого Данила Маковського, втекла. В період народ­ ного руху він заховався і лише після відступу козаків з Калуша вирішив з частиною шляхти виступити проти повстанців. До Калущини підходили дві шляхетські хо­ ругви на чолі з брацлавським старостою Цетнером, які за наказом шляхетського уряду мали «знести і зрівняти» опорний центр повстання — Калуш та його околиці. Лісничий Данило Маковський із загоном калуських ліс­ ничих і вцілілою шляхтою, використавши замішання серед повсталих, несподівано захопив Калуш і ув’язнив 3 Л Ц ДІА , ф. 5, т. 141, стор. 1927— 1322.

4 Т а м ж е , стор. 1131—|1і341.

10*

И7

керівників повстання на чолі з Іваном Грабівським. Спираючись на групу тієї шляхти і міщан, яка зрадила повстання, відновив стару шляхетсько-патриціанську владу в місті, а керівників повстання, закованих у кай­ дани, посадив у замкову фортецю. Це відбулося близь­ ко 28—29 грудня 1648 р. У винагороду за розправу над повсталими міська польська влада Калуша звільнила маєток Маїковського від податків, а згодом надала йому й частину міської землі. Польський буржуазний історик А. Прохаска всіляко вихваляв «діяльність» і «поблажливий поступок» Маковського щодо жителів Калуша і гуманність щодо пов­ станців. Але ці тенденційні твердження спростовуються даними з інших джерел. У «реєстрі підданих» Калуського староства, складеному після козаччини самим же Данилом Маковським, видно, як страшно мстилася шляхта повстанцям. Понад 200 селян-повстанців із 10 сіл Калуського староства було страчено. Як записано в реєстрі, «шляхтою було стято» повстанців в Мостиськах три, Пійлі — чотири, С івці— чотири, Кадобному — чо­ тири, Лзаному — чотири, одного повішено, в Небилові — п’ять, Берлогах— 24, в Камені < — 545. Масову участь у повстанні брали селяни Берлог і Каменя, де шляхта карала не тільки учасників повстан­ ня, але й вбивала їх дітей, грабувала майно. Так, у Берлогах було «стято» 24 селян і спалено 18 будинків, а в Млині — восьмеро дітей і забрано 900 голів худоби. В Камені під час «утихомирення» шляхта вбила 54 се­ лян, решта «померли в тюрмі» у Калуші, селян убивали цілими сім’ями разом з жінками й маленькими дітьми. У вищевказаному реєстрі за/писано, що в Камені Тимка Крехова «стято з жінкою», Івана Мазурика «стято з двома синами», Стефана Боговіча «стято з двома сина­ ми і дочкою», Романа Кожика «стято з жінкою і діть­ ми», Мацка Котовича «також з дітьми і жінкою», Гри­ ця Жидика «стято, а дітей спалено в стодолі», Михайла Ількова «стято з трьома синами, з жінкою і дрібними дітьми». Крім цього, «ЗО дітей у вогні згоріло», спалено 36 сільських хат, захоплено 1100 голів худоби, 500 пасік і пограбовано «всі» домашні речі. Шляхетські вояки 5 Л ДН Б стор. 13— 18 148

АН УРСР, Архів

Бурштинського замку, №

116/52,

«під містом Калушем стяли 12 знатних міщан» і «перед­ містя та всі гумна попалили». В с. Сінці 10 селян було вбито, забрано 500 голів худоби, дев’ять коней і 150 вуликів і в загальному завдано селянським господар­ ствам шкоди на 800 злотих6. Особливо жорстоко розправлялася шляхта «зараз по відступі козаків» над 13 керівниками повсталих Калущини. «На паль вбито полковника» Івана Грабівського, бургомістра нового українського уряду Гриця Воликовича, райцю Івана Овсяникова, Федора Кравця, Юр­ ка Кобеліка, Процка «четвертовано». Піп Костик, Лесь Орищак, Федько Швець, Матвій Швець, міщанин Малецький «на тортурах загинули», Петра Козака — міща­ нина «розстріляно»7. Нещадно розправлялася шляхта з активними учас­ никами повстання в м. Долині. Федора Сліпкова ув’яз­ нили, піддали тортурам і як «бунтівника судили». По­ тім його було вбито на полі. Всіх інших долинських мі­ щан, замішаних у народному виступі, ув’язнили, одних покарали на смерть, інших оштрафували по 20 і 100 гривень8. Галицька шляхта, щоб забезпечити себе «від домо­ вих заворушень», 14 березня 1649 р. постановила на сеймику в Галичі організувати каральний військовий загін з 900 чоловік, з них 800 кінних і 100 піших. Ці війська мали стояти в прикарпатських селах Новиці, Долготові, Кокольниках, Семаківцях і Чернятині. З а­ гальне керівництво над цими карателями шляхта дору­ чила регіментарю, магнату, воєводі подільському Ста­ ніславу Потоцькому. Керівникам цих загонів, які і до того прославили себе як справжні кати у Галицькій землі, наказали, щоб у разі, коли десь «вибухне бунт», вони негайно рушали туди і в зародку знищували вогни­ ще повстання9. Кадрові королівські війська на чолі з коронним під­ чашим Миколою Остророгом і місцеві каральні експеди­ ції під керівництвом Станіслава Потоцьїкого створили велику армію, яка розлилася по всьому Прикарпатті, 6 7 стор.

8 9

ЛЦ ДІА, ф. 7, т. 40, стор. 217. Л ДН Б АН УРСР, Архів Бурштинського замку, № 116/52, 18. Ф. И. С в її с т у п . Вказ. праця, стор. 93. «Жерєла», т. IV, стор. 205, 210; АГЗ, т. 24, стор. 75/1—2.

149

придушуючи загони повсталих. Керівники народних пов­ стань спільно із найбільш активними повстанцями, ря­ туючись від переслідування, залишали Галичину. Час­ тина їх відступала за козацькими військами на Украї­ ну, щоб там у складі козацьких загонів продовжувати боротьбу. Після невдалої спроби зупинити шляхту на Дністрі видатний проводир народного руху в Галичині Семен Височан під всезростаючим напором польських військ відступив з Покуття на Брацлавщину, де воював у пол­ ку Івана Богуна. Він не припинив боротьби з шляхтою і в наступні роки визвольної війни, але вже в окладі козацьких військ Хмельницького. «Головний ад’ютант і керівник штабу» Семена Височана Лесь Березовський перед наступом шляхти відійшов, ймовірно, із своїм керівником на Україну. В джерелах записано, що він «через різні важкі революції на той час в тих краях, не можучи утриматися, відійшов з Бе­ резова на Поділля». Там він, мабуть, з Височаном про­ довжував боротися з шляхтою. Березовський мав ді­ тей — п’ять синів (Василя, Григорія, Івана, Теодора, Пантелеймона), які тільки в 1744 р. повернулися в рід­ не село1011. Ядко Натинка після прибуття козаків займав керів­ ну посаду в апараті українського самоврядування в м. Рогатині. Його син, який також відзначився у народ­ ній боротьбі на Рогатинщині в 1648 р., «поїхав з коза­ ками» на Україну. Із скарг шляхтича Яна Липського на селян Журавеця, Любичів, Верхратів, Пенятиська, Любелі, Брусна, Крупця, Переорська та інших Белзького воєводства видно, що велика група селян під час нападу на Липськ, Белзець, Лип’я діяла спільно з козаками. Деякі з них повернулися від козаків, а Петро Мельників на 12 лип­ ня 1649 р. перебував ще «між козаками»12. Галицька шляхта, опираючись на шляхетські суди та військо, застосовувала найжорстокіші покарання повстанців. Возний з галицького гроду, під наглядом шляхти й війська, об’їжджав села, які брали участь у повстанні, і записував, якої шкоди заподіяно щляхет10- п ЛЦ ДІА, ф. 5, т. 250, стор. 1215.

12 «Жерела», т. V, стор. 90—91, 321.

150

ським маєткам внаслідок «великої справи козаччини»13, як називали тоді селянські виступи. Майже в усіх місь­ ких судах Прикарпаття розглядалися справи повстан­ ців. Тільки у Калуському старостві Люблінський гене­ ральний трибунал засудив більшість учасників руху до страти «через стяття мечем». Вироки виконувалися в 1650 р. в Галичі, де вбивали й вішали не тільки самих повстанців, а і їх сім’ї, дружин і дітей. Страчено було князів, крайників — старшину із сіл волоського права, а також отаманів і присяжних, тобто всіх, хто брав участь у визвольному русі. По селах шляхетські війська без суду розправлялися з селянами. Особливо прославились цими кривавими операціями офіцери шляхетських військ Станіслав Новосельський і Каспер Островський. У с. Лиса вони роз­ стріляли 20 селян, ЗО міщан із Заболотова були «стяті» катом. В Ганусівцях загинуло кілька десятків селян. Село Блюдники було зрівняно з землею. 300 міщан Снятина, рятуючи своє життя, втекло в Молдавію, їх бу­ динки були опалені військом. Дрібну шляхту, яка брала участь у повстанні, позбавили шляхетських привілеїв, а маєтки їх конфіскували на користь каральних заго­ нів14. Такими репресивними заходами польській шляхті вдалося придушити повстання. Тому шляхта Руського воєводства 10 вересня 1649 р. повідомляла сейму, що завдяки військам підчашого коронного було «заспокоєне Покуття, і до іпослуху своїім /панам приведені піддані». Не менші репресії перенесли повстанці на Гали­ цькому Поділлі, і зокрема у Теребовлянщині. З уривків книги радних м. Теребовлі (1638—1679 рр.) збереглися судові протоколи й вироки учасникам повстання 1648 р. як самої Теребовлі, так і всього Теребовлянського по­ віту. За діяльність «під час козаччини» шляхта «на горло» покарала учасника повстання Крупа, якого тричі, а потім «мимо права» четвертий раз «підтягали» на тор­ тури, щоб довідатися про його діяльність восени 1648 р13 А. С z о 1 о w s k і. Z dziejow Chmielniczyzny па Podkarpaciu, стор. 12— 13.

14 Т ам ж е , стор. 13— 14.

151

Потрапив до рук шляхти і був суджений у м. Теребовлі учасник загону повсталих, який діяв у Зборові, Глинянах і Дунаєві, зборівський міщанин Грицько Турчиняк. Його брали три рази на тортури, а «четвертий раз поза правом» вогнем «припікали» і засудили до страти: четвертувати, голову вбити на палю, спали­ ти/15. Цікаво, що повстанці на муках і стратах вели себе мужньо, вмираючи, були переконані, що не загинула їхня справа, оскільки вірили в перемогу визвольних військ Богдана Хмельницького. Так, в Теребовлі судили Хому Соф’яника, який «з козаками прийшов до Тере­ бовлі» і був свого роду козацьким агітатором. Шляхет­ ські очевидці твердили, що цей Хома «постійно виголо­ шував свої бунтівничі промови» і навіть на суді впевне­ но і гордо заявив, що «ще не вмерла мати українська, а ляцька — померла»16. Розправи над повстанцями ставали ще жорстокіши­ ми в багатьох інших місцевостях Західної України. їх чинили не тільки каральні шляхетські експедиції, але й власники маєтків, які самовільно знущалися з народу. Шляхтич містечка Краківця Лагодовський відтяв голо­ ву місцевому православному священикові і кільком жи­ телям міста, загарбавши церковне майно. В місті Рога­ тині українських міщан саджали на палі, вішали й му­ чили у в’язницях. У Сокалі розгнуздана шляхта вночі нападала на українських міщан і священиків, убивала їх, а тіла кидала в ріку Буг17. Дворянсько-буржуазна історіографія здебільшого намагалася замовчувати значне спустошення Західної України. В окремих випадках дворянсько-буржуазні іс­ торики все звалювали на селянсько-козацькі війська Богдана Хмельницького. Але в світлі джерел, на основі масових реєстрів, складених як самою шляхтою, так і селянами, видно, що основною руйнівною силою була шляхта, її військові загони. Вони під час придушення повстання своїми переходами й постоями розорювали селянські господарства. Галицькі, жидачівські, теребов15 ЛДН Б АН УРСР, ф. Оссолінських, № 225/11 арк. 251; ф. Чоловського, № 55. арк. 41—42, 64—65. ЛДН Б АН УРСР, ф. Чоловського, № 55, арк. 66.

17 А. С. П е т р у ш е в и ч. Вказ. праця, стор. 104— 105.

152

лянські, львівські, перемишльські і сяноцькі гродські книги заповнені такими реєстрами. В 1648 р. була подана скарга на ротмістра шляхет­ ської хоругви Олександра Грушедького, який проти всяких воєнних законів із своїм загоном ходив «від. села до села, по волості» князя Чортириського на По­ кутті і «нестерпними стадіями» розорював селян. Се­ ляни с. Герасимова з великим жалем скаржилися на другого такого ротмістра Лукаша Врублевського, який захоплював у них все майно і «надзвичайними стадія­ ми» спустошував село. В селах Назавизові і Братківцях шляхетська хоругва по-розбійницькому обдирала селян, вояки «брали», що їм тільки забажалося, розбивали комори, різали корів, робочих волів, садиби палили, захоплювали домашні речі і награбоване добро вивозили на продаж у Тисьменицю і Галич18. У період такого розгулу військових і порушення ни­ ми елементарних правових норм окремі шляхтичі само­ чинно організовували банди, нападали на селян виключ­ но з метою грабунку. Так, у 1648 р. у Галицький гродський суд надійшла скарга на шляхтича Лиховського, який з іншими, йому подібними, «помічниками» в останніх числах грудня 1648 р. напав на с. Шумлянн. Ці насильники «без всякої причини» спіймали підданого Василя Ляха, завезли на поле і «жорстоко та немило­ сердно розстріляли». Потім спіймали дочку вбитого та інших дівчат і по черзі згвалтували їх, знущалися над. ними. Далі вони вбили 17 селян і під «видом військо­ вих» забрали у селян «їх убоге майно» — худобу, збіж­ жя, солонину, а потім вісім селян «обнажених з дітьми вигнали із села». Закінчивши свою «операцію^ в Шумлянах, ці шляхтичі у с. Бокові, як записано в скарзі, «у всіх селян, які мали що-небудь в своїх халупах — спо­ живу, збіжжя — все пограбували під видом військових».. У с. Лисі вони спіймали війта Лючку, «привели до ха­ ти і без жодної причини жорстоко убили», відрубавши голову на пні. Опустошення Західної України шляхетськими ка­ ральними експедиціями набрало катастрофічного харак­ 18 ЛЦ ДІА , ф. 5, т.

1845, 1203— 1206.

141, стор.

1691— 1696,

1826— 1836,

1843153.

теру. Шляхетські військові загони руйнували селянські господарства, знищували сільськогосподарський рема­ нент, захоплювали продукти, домашнє майно і цим підірвали продуктивні сили в краї, а селянина — голов­ ного виробника феодальної епохи — в багатьох місце­ востях фізично знищували або приводили до безправно­ го і злиденного становища. Як показують фактичні дані, після 1648 р. різко зменшилася кількість селянських господарств. За підра­ хунками В. І. Пічети, в 13 селах Руського воєводства до 1648 р. було 3373 селянських господарства, а після визвольної війни їх залишалося 1591, або 47%, до війни в 162 селах цього ж воєводства було 1373 «осілих ланів», а після війни їх залишилося всього 278. У зв’язку з таким становищем цілі волості, повіти й землі спустошувалися. Зокрема, найбільш було розоре­ не населення в тих місцях, де проходили військові су­ тички або стояли шляхетські війська. Так, наприклад, сучасник-шляхтич повідомляв, що починаючи з Терно­ пільщини «тамтешний край знищений і опустошений аж до Львова»19. На підтвердження цього служать масові присяги се­ лян багатьох сіл Руського воєводства про те, що ‘Вони не можуть сплачувати встановленого податку, тому що не «засівають» багато ланів. Для уявлення такого ста­ новища можна навести дані присяг, виявлених у Жидачівському градському суді за станом на 1654 р. З документів видно, що в 72 селах Жидачівського повіту було всього 337 придатних для землеробства ла­ нів. З них 105,8 засівалися, оброблялися селянами, а 231,2 пустувало. Якщо до цього додати ще вісім сіл, де пустувало 28,8 ланів, то загальне число необроблюва­ них ланів становить 260. Які причини цього явища? По-перше, велика кіль­ кість селян фізично була знищена разом із своїми гос­ подарствами, а ті, що залишилися, були розорені і позбавлені тяглової сили та знарядь виробництва. Дані показують, що в 16 селах не стало ЗО загородників, а в 15 — 33 комірників, тобто 66 чоловік убогих і беззе­ мельних селян, які взяли найактивнішу участь у пов­ станні 1648 р. Шляхта особливо знущалася з цих кате19 В. И. П и ч е т а . Вказ. праця, стор. 83—84.

J54

згорій розореного галицького селянства, знищувала без­ посередніх учасників руху, а інших, не замішаних в народно-визвольній війні, приводила до повного зане­ паду. У багатьох селах зникла велика кількість сільських ремісників — ткачів, шевців, ковалів, бондарів та інших, які, як видно з актів, підтримували повсталих, а поде­ куди й очолювали загони. Перестала діяти велика кіль­ кість сільських млинів внаслідок браку зерна, а також з причини того, що шляхетські хоругви знищували їх, за ­ хоплювали у них наявне селянське зерно. Так, у Жидачівському повіті в 13 селах не діяло 13 млинів. Для підтвердження того, що саме шляхетські війська призвели до такого занепаду сільського господарства Західної України, обмежимося лише деякими прикла­ дами. В Лисятичах військові захопили у селян 1300 зло­ тих готівкою і перед «зборівською війною» протягом трьох днів завдали селянам великої «кривди». Подібна картина була в с. Чертежу. В селах Книшці і Бжезіні та Роздолі під час постоїв хоругви яворівського ста­ рости Собєського в селянській хаті зупинилися два воя­ ки і «де хто що мав із споживи забирали, з деяких підданих побили», які «через побиття і збитки» геть пі­ шли із села. Те саме було в селах Велжині і Чолганах. Дуже постраждали «убогі люди» м. Дрогобича від шля­ хетської хоругви Андрія Потоцького, вояки якої «казали собі давати різні достатки» — харчі і «годувати їх». У скарзі селян Перегінська записано, що війська корон­ ного стражника Олександра Замойського вночі напали на «убогих підданих», пов’язали їх і пограбували у них все, що змогли, до того ж збиткувалися над ними. По­ дібне явище було в м. Калуші, Роздолі і Щирці. В Соколові, Дідушицях, Успасі, Белелці і Турі шля­ хетські війська завдавали «підданим нечувані кривди і шкоди», нападали на них із зброєю як розбійники і злочинці. Жах охоплює, коли читаєш актові книги, де йдеться про дику поведінку шляхетського війська у Заболотівщині на Покутті. Після відступу їхніх вояків села Заболотівського ключа були фактично знищені, як після нападу татар, хати попалені, майно забрано, люди побиті, православні церкви пограбовані. У Підгайчиках, Хлібичині, Залужжі після розбою війська ротмістра Каси­ ра Островського залишились голі селянські хати й стайні.

155

В Потоці у селян військо забирало худобу, одяг та інші речі. В реєстрі записано, що в Івана Доршика «скри­ ню розбили» і все, що було, забрали, самого тільки в сорочці пустили. У Рубця «все, що мав, забрали і дру­ жину згвалтували», а в Хлібичині «селян розігнали»20. Не краще поводили себе шляхетські війська у Підгорках, Рудниках, Дебеславцях, Семаківцях, Вербіжі, Ферлеєві, Ляцькому, Сіперчині, Новиці, Товмачі, Олеїні* Грушці та інших приватних і королівських маєтках на Прикарпатті. «Через таке жорстоке здирство громада вся розійшлася по інших селах, хати й поля пустими за­ лишилися», — писали в скарзі жителі с. Янчина побли­ зу Рогатина. Розбійницьку характеристику війська князя Михайла Вишневецького — воєводи Руського — також дано в документах: «Галицьке староство в ніщо спусто­ шене»21. Такі далеко не повні факти переконливо свідчать про розгнуздане мародерство й дику сваволю шляхетських військ, які своїми походами і постоями призвели до ка­ тастрофічного економічного занепаду краю. У сільському господарстві він пояснюється ще й тим, що селяни, зазнавши короткочасної свободи восени 1648 р., після повернення в маєтки панів не хотіли їм коритися, виконувати феодальні повинності, втікали з сіл. Це часто підкреслювала шляхта у своїх скаргах. Ян Вольпнер 22 травня 1649 р. в реєстрі про завдані війною шкоди в Кам’яно-Струмиловому старостві писав: «Люди із страху одні розпорошені по різних сторонах, другі покозачені, розсваволені, будучи довгий час без панів, з здобутками, які при козаках набули, почали по­ волі вертатися додому. Одні були зубожені, іншим, яким посмакувало бути без панів, до послуху привести труд­ но, бо обидвох тих залишилася мала кількість; не було ким греблі, шарварків робити. А ще зима наступила, час не спосібний до такої роботи. А втім наступила хо­ ругва пана воєводи Руського, в якій 80 членів товари­ ства з ротмістром паном Барановським. Для хлопівнедобитків, які залишилися в малій кількості, була важ­ 20 ЛЦ ДІА, ф. 7, т. 40, стор. 213—215; т. 41, стор. 85, 919— 921, 1169; т. 42, стор. 434—435, >617—618, т. 4в, стор. 131— Г34; ф. 5, т. 141, стор. 1203— 1208, 1298, 127— 128; т. 142, стор. 127— 128, 203L 31 ЛЦ ДІА, ф. 5, т. ,141, стор. 243— 257.

156

ка стадія, через що їх багато по інших панствах і лісах розійшлося, тому від них нема ніякого послуху замко­ ві»22. Така картина була типовою для більшості сіл З а ­ хідної України. Польська шляхта, а за нею й польські буржуазні історики, намагалися оцінити 1648 р. у Галичині як «кривавий рік», «тиранські» події та ін. тільки за те, що селяни й міщани піднялися на справедливу боротьбу проти соціального й національного гніту, нищили най­ більш ненависних гнобителів. Зате дикий розгул коро­ лівських вояків та кривавих місцевих карателів під час «утихомирення бунтів» буржуазні історики вважають справедливим актом. За своє прагнення до волі, до визволення з-під пан­ щинно-кріпосницького й національно-релігійного тніту західноукраїнські селяни поплатилися своїм життям і господарством. Шляхетська реакція завдала значного удару народним масам, але не змогла їх повністю ути­ хомирити.

22

:Жерела», т. IV, стор. 169— 170.

РОЗДІЛ

V

БИТВА ПІД БЕРЕСТЕЧКОМ ТА СЕЛЯНСЬКІ ЗАВОРУШЕННЯ НА ЗАХІДНОУКРАЇНСЬКИХ: ЗЕМЛЯХ У 1650—1654 рр.

Після жорстокої розправи з повсталими шляхта вжи­ ла заходів до попередження нових вибухів селянського руху. Досі не виявлено даних про події у кінці 1649— 1650 рр. Це, звичайно, не означає, що селяни зовсім припинили опір. Вони далі боролися з шляхтою, але форми боротьби змінилися. Після відносно спокійного 1650 р. прийшов знову тривожний 1651 р. Польська шляхта готувалась до но­ вих боїв з українськими військами. Нова хвиля народ­ ного гніву сколихнула всю Польщу. Це врахував у своїх планах Хмельницький. В джерелах є дані, які свідчать, що знову усюди з’являлись посланці Хмельницького. Во­ ни підготовляли народ до відкритих повстань проти шляхти. Тільки в Руському та Белзькому воєводствах діяло 150 таких посланців Хмельницького12. Вони діяли також на Прикарпатті. Серед шляхти, як повідомляв сучасник Ян Вавжинець Рудавський, став відомий лист Хмельницького до семигородського князя Ракоція: «Шляхта польська, йду­ чи за королівським наказом, залишає без оборони міста й села. Я переконав селян, щоб «взявши зброю, з тилу ударили на непідготовлених і зайнятих війною зі мною>А І дійсно, в цей час в різних місцевостях Галичини, зокрема на Подністров’ї, знову спалахнули повстання. «Хлопство майже все повстало і повертається до своїх 1 М. С. М и л л е р. Крестьянское движение в Великой Польше в 1651 г. — «Ученьїе записки Института славяноведения», т. Ш, 1951, стор. 227.

2 S. S z c z o t k a . Powstanie chlopskie pod wodz§ Kostki Napierskiego. Warszawa, 1951, стор. 64.

158

бунтів, далеко гірші обіцяє нам речі звідти, ніж раніше (тобто 1648 р. — В . Г.)>. Голінський у мемуарах пише, що на початку 1651 р. козацький полковник Нечай на чолі 15-тисячного коза­ цького війська мав з Бару йти на Лісько (Сяноцька земля) підгір’ям, аж до самого Кракова, захопити зем­ лі. Під час наступу козаки мали не тільки розправляти­ ся з шляхтою, захоплювати міста, але «згуртувати се­ лянство на Підгір’ї у велику силу». Здійснити цей задум,, висунутий, очевидно, Хмельницьким, не вдалося, бо Не­ чай несподівано загинув3. Проте можна припустити, що вибір маршруту загону через Прикарпаття був не випад­ ковим у планах Хмельницького, бо тут зосереджувались найбільш рішучі елементи повсталого українського на­ роду. Хто подав Хмельницькому таку пропозицію, ми точно не знаємо. На нашу думку, в цьому міг відіграти неабияку роль Семен Височан. Перемога Хмельницького в Збаразько-Зборівській битві закріпила успіхи визволь­ них військ. Проте польська шляхта не мирилась з таким: станом, вона, порушуючи Зборівський трактат, готува­ лась до нової боротьби з визвольною армією Хмельни­ цького. Весною 1651 р. Річ Посполита почала нову агресію^ на Україні. Шляхетські полки прийшли на Поділля і на­ магалися заволодіти головними її фортецями, в яких розташувалися визвольні війська. Проте шляхта зустрі­ ла належну відсіч з боку повсталих селян і козаків. Він­ ницький козацький полковник Іван Богун завдав шля­ хетській армії значної поразки під Вінницею4. Король Ян Казімір організував загальне ополчення, шляхти і вирушив на Україну для розгрому визвольних військ і відновлення польсько-шляхетської влади. Зібра­ ну під Сокалем 150-тисячну шляхетську армію, в складі якої було 20 тис. найманців, очолив Ян Казімір і повівпроти козацького війська. Враховуючи таку небезпеку з боку Речі Посполитої,, гетьман Богдан Хмельницький весною 1651 р. почав мобілізовувати в похід визвольну армію. 17 козацьких пол­ ків вийшли з Наддніпрянщини і зосередилися в Західній Україні, в околицях Збаража і Зборова. Тут український 3 Записки Голінського, стор. 457, 447.

4 І. П. К р и п ’ я к е в и ч . Богдан Хмельницький, стор. 179— 180..

і 59»

гетьман думав зупинити основні шляхетські війська. На загальній військовій нараді було вирішено йти на бо­ ротьбу з агресивними військами Яна Казіміра. Тоді ви­ звольна армія налічувала близько 100 тис. чоловік. Вона була забезпечена 150 гарматами. В другій половині червня 1651 р. на допомогу козакам прибули союзни­ ки — 50 тис. кримських татар на чолі з ханом Ісламом Гіреєм5. Так створилася велика 150-тисячна армія, яка була забезпечена зброєю, гарматами, кіньми і продо­ вольством. Стало питання, де відбудеться битва. Хмель­ ницький думав, що Ян Казімір піде на Зборів. Проте король змінив план — з-під Сокаля повернув на Дубно і зупинився під Берестечком на Волині. Тудц через Вишневець пішли козацькі полки.

15—16 червня під Берестечком зосередилося 300 тис. військ. Тут і судилося козакам прийняти гірку чашу перших невдач за період визвольної війни. Прибувши раніше, польські війська вибрали для се­ бе кращі позиції, що мало стратегічне значення. Король розташував свій табір «півмісяцем» на правому березі Стиру і таким чином забезпечив надійний захист. Українські війська стали напроти шляхетських військ, їх надійно прикривала ріка Пляшева і непрохідні боло­ та. Цей задум гетьмана був на певний час виправданий, якщо б не було потреби відступу. З лівого боку від ко­ заків стали своїм табором татари. Під Берестечком Богдан Хмельницький ще раз проявив велику майстер­ ність при розташуванні й захисті свого табору, що ви­ кликало подив і високу оцінку шляхти. Вона заявляла, що «справа способів добування того козацького табо­ ру» — тяжка, оскільки цей «табір дуже великий, оком непроглядний, людний, огнистий. Козацький табір тяг­ нувся на одну милю. Хмельницький, за словами шля­ хетських стратегів, вчинив «добру диспозицію табору і сидить як у вилах, голодом його треба морити»6. Бої під Берестечком почалися 18 червня. Козацькі «герцівники» в перших сутичках проявили велику від­ вагу. 19 червня добірні козацькі полки при підтримці ре­ зервних частин під проводом Івана Богуна з флангу 5 Визвольна війна 1648— 1654 рр. і возз’єднання України з Росією. К., 1954, стор. 1188. <5 ЛДН Б АН УРСР, ф. Оссолінських, Ns 225/11, арк. 890, 394.

160

I 1-2792

Схематичний план Берестецької битви 1651 р.

вдарили на шляхту, завдали їй відчутного удару, оточи­ ли шляхетську армію і в основному знищили її. Внаслі­ док цього бою загинуло 7 тис. шляхти, до рук козаків потрапило 28 прапорів7, у тому числі і прапор самого гетьмана Миколи Потоцького. У таборі короля виникла паніка. Після наради увече­ рі 19 червня король погодився дати 20 червня генераль­ ну битву. Боячись несподіваного наступу козаків, шлях­ та і сам король не спали вночі, готуючись до вирішаль­ ної битви. Як пише П’єр Шевальє, війська були розставлені так: правим флангом першої лінії команду­ вав коронний гетьман Потоцький, лівим — ПОЛЬІШЙ гетьман Калиновський. їм підпорядковувалися інші маг­ нати із своїми полками8. Король очолив центр; у його війська, крім шляхетської піхоти, входили німецькі за­ гони, а також артилерія. Ранком 20 червня король, як писав очевидець, «зве­ лів зруйнувати всі мости на Стир, щоб козаки не могли атакувати їх з тилу та щоб одночасно і свої на випадок скрути були змушені добре себе поводити, не маючи жодної надії на втечу»9. Після незначних попередніх боїв під прикриттям ар­ тилерії шляхетські війська вступили в бій. За свідчен­ ням шляхти, козаки билися «дуже стійко», шляхетські полки захиталися, через що король вислав «свіжі заго­ ни», які ледве могли стримувати козаків. Шляхта при­ знавалася, що козаки на них «нападали великою си­ лою»10. Бої йшли з перемінним успіхом, але після обхідного маневру козаків з рівночасним наступом інших їхніх полків армія короля була стиснута. Перемога явно схи­ лялася на сторону армії Хмельницького, але в цей момент татари несподівано відступили, чим допомогли шляхті захопити місце татарського коша і таким чином розірва­ ти кільце козацько-татарського табору. Після такої явної зради татар козацькі загони, як визначає в своєму щоденнику Станіслав Освєнцім, від­ 7 І. П. К р и п ’ я к е в и ч . Богдан Хмельницький, стор. 181.

8 П ’ є р Ш е в а л ь є . Історія війни козаків проти Польщі. К., 1960, стор. 117— 1,18.

9 ЛДН Б АН УРСР, ф. Оссолінських, № 225/11, арк. 389.

10 Історія України в документах і матеріалах, т. III. К-, 1941, стор. 215.

162

биваючи атаки шляхти, «трохи відступили, знову замк­ нули розірваний табір», «остаточно спинилися і розта­ шували табір понад болотом в долині». Проте шляхта, зайнявши татарські позиції, оточила козацький табір з трьох боків, єдиний вихід залишався на болота і річку Пляшеву. Вороги раділи з такого на­ слідку подій. Коронний канцлер в листі до Варшави пи­ сав: «Тепер маємо того пташка в таборі, як собі з ним маємо поступити, ще не маємо резолюції, бо то могутній табір, певно більше ніж 100 тисяч огнистого люду». Далі цей же сановник висловлює думку про трудність здо­ буття козацького табору. «Бог дав, — пише він, — отри­ мати таку значну «перемогу, однак ще собі чола запоті­ ємо, поки того табору і пташіка в нього здобудемо». Шляхта боялася можливості виходу козаків з табо­ ру через Пляшеву. «Ми вже з ласки божої стали над самим ворогом, — писав очевидець-шляхтич, — тобто над його табором з однієї сторони, але з другої ще за­ лишається вільний пас і ворог може втекти і запастися великими продуктами, бо має патент, ворота до своєї України»11. Становище обложених козаків ускладнилось ще й тим, що в найтяжчий для них час татари захопили з со­ бою Хмельницького, який намагався переконати хана не залишати бою. Опинившись у вкрай невигідному стано­ вищі — в кільці шляхетських військ — козацька армія не впала духом. Вона мужньо трималась 10 днів. . Це були дні тяжкого випробування, дні масового героїзму козаків, дні безперевних бойових сутичок. Козацька старшина на чолі з наказним гетьманом Філоном Джалалієм, якого тимчасово призначив Хмель­ ницький, спочатку' вирішила ще більше зміцнити фор­ тифікацію табору, що й було зроблено. ГГєр Шевальє писав, що «козаки, незважаючи на дощ, оточили табір широким та глибоким ровом і обставили мушкатерами в найслабших і найбільш відкритих місцях. Позаду бу­ ло велике болото, на яке спирався табір; воно цілком захищало табір»12. Для збереження живої сили козаки копали глибокі сховища в землі, використовували для захисту кожну п’ядь землі, хмиз, лозу.

11 ЛДН Б АН УРСР, ф. О с с о л іііс ьк и х , № 225/11, арк. 388, 395.

12/П ’ є р Ш е в а л ь є . Вказ. праця, стор. 125.

11*

163

Шляхта, крім наявної в таборі артилерії, привезла з фортеці Бродів гармати і постійно обстрілювала коза­ ків, які щоб виграти час, повели переговори з королем. Король вимагав видачі Хмельницького, 20 заложників із старшини, повернути захоплену ними раніше зброю, прапори і звести число козаків до 12 тис. На такі умови козаки не йшли. Шляхтич Освєнцім писав: «протягом ці­ лого тижня ворог загрожував і дуже намагався переко­ нати, що в крайньому разі він скоріше спробує прорва­ тися через наш табір, ніж здатися або справді благати­ ме про милосердя; про нього він хоч кілька разів вже й просив.., але робив це більш удавано, ніж щиро, маючи намір лише затягти і затримати воєнні дії»13. В королівському таборі виношувались різні плани знищення козацьких військ, вороги лютували й готові були знищити все і навіть «ім’я козацьке вигубити». Але це було їм не під ісилу. Козаки протягом 21—ЗО червня ще багато зробили для знесилення і знищення шляхти. Не можна погодитися з думкою деяких радянських істо­ риків, які твердили, що «відсутність гетьмана значно ослабила боєздатність українського війська»1415. Сама шляхта повідомляла, що «протягом цілого тиж­ ня її ворог загрожував», «несподіваним наскоком здо­ бували» шляхетські форти з гарматами. 23 червня коза­ ки «вийшли із свого табору у великій кількості і з таким виглядом, що полякам здавалося, ніби козаки хочуть дати їм знову бій», «а наступної ночі атакували поль­ ське військо всіма своїми загонами». Деякі з них, — пише П’єр Шевальє, — були такі сміливі, що підійшли зовсім близько до польського табору». «Отак козаки чинили, що сам опір всім польським атакам, і їх хороб­ рість заслуговує найвищу похвалу». Наказними гетьманами -після Ф. Джалалія були обрані Гладкий і Глух, яких згодом усунуто за нерішу­ чість і натомість обрано Івана Богуиа, легендарного героя визвольної війни, гідного наступника Хмельни­ цького. Він зміцнив дисципліну і почав думати про вря­ тування козацької армії. Богун, зваживши на безпер13 Історія України в документах і матеріалах, т. III, стор. 217.

14 Визвольна війна 1648— 1654 рр. і возз’єднання України з Росією, стор. 189.

15 П ’ є р Ш е в а л ь є . Вказ. праця, стор. 126— 127, 130.

164

Іван Богун під Берестечком 1651 р. Художник М. Івасюк.

елективне продовження опору, здійснив блискучий за­ дум, побудувавши три мости з возів, сідел, бочок і наметів через болотисту Пляшеву і в ніч на ЗО червня вивіз велику кількість артилерії і вивів головні козацькі полки. Мемуарист Мартин Голінський писав про це: «Оточив кругом в їх таборі з трьох сторін, а з четвертої сторони, де були болота і не була така сильна сторожа так, як [поляки] думали, що їм трудно буде перепра­ витися, козаки замітили це, порубавши ноччю свої вози, положили їх на дно болота і так переправились через нього, хоч багато їх утонуло»16. Цим Іван Богун виявив великий талант полководця. Спочатку переправа через мости йшла нормально. Вночі на ЗО червня була вивезена основна артилерія, 16 Записки Голінського, стор. 509.

165

Вихід козацького війська з оточення під Берес­ течком. Художник І. М. Мінц.

виведено 20 тис. добірного козацького війська. Проте частина малодисциплінованих повстанців вчинила пані­ ку і наробила шуму. Іван Богун робив спробу навести порядок, але даремно, народ скупчився на переправах, почався галас. Шляхта, яка досі нічого не знала про переправу, кинулася на козацький табір. Наступила остання січа, і велика кількість козаків і особливо селян загинула, в нерівному бою. Шляхта без 'милосердя різала все, гір­ ше від татарів, а потім хвалилася, що її аж боліли ру­ ки. Але і в цей час козацькі частини, які не встигли переправитися, прикриваючи перехід інших козацьких частин, билися героїчно до загину, вони дорого прода­ 166

вали своє життя на противагу шляхті, яка в подіб­ них умовах впадала у паніку, втікала. Найкраще про мужність козаків під Берестечком свідчить героїчна загибель 300 воїнів на острові Волиці. Вони, прикриваючи переправу, зосередили на собі всю шляхетську армію. Про це довідуємося з кількох доку­ ментів. Станіслав Освєнцім у своєму щоденнику пише: «Одна козацька ватага, що складалася з двохсот або трьохсот чоловік, засівши на горбі, чинила нам мужній опір так рішуче і одчайдушно, що хоч п. каштелян кра­ ківський наказав подарувати їм життя, вони не хотіли цього прийняти. Навпаки, повитрушували з своїх гаман­ ців гроші в воду на знак своєї рішучості, почали під­ силено боротися і вражати наших, аж поки піхота не атакувала їх густою масою. Хоч вона й розпорошила їх і розсіяла з горба, проте вони порозбігалися по болотах, не бажаючи здаватися живцем, отже мусили добивати кожного поодинці. А один з них дістався до човна і пе­ ред очима в короля і всього війська дав приклад нехлопської мужності: кілька годин він боронився на тому човні косою, не звертаючи ніякої уваги на стрілянину з рушниць (з яких в нього чи випадково не влучали, чи його кулі не брали), аж поки якийсь мазур з Цеханівського повіту, роздягшися наголо і бредучи по шию у воді, не вдарив його спочатку косою, а потім жовнір, проколовши пікою або списом до половини, цим добив його на велику втіху і задоволення короля, який з ува­ гою дивився на цю трагедію»17. ГГєр Шевальє описує ці події так: «Дві тисячі коза­ ків відступили на малий пагорб, замкнулися в свойому таборі і вирішили боротись, і як люди, що не мали біль­ ше надії на порятунок, хотіли дорого продати своє жит­ тя. Деякі з козаків, побачивши, що вони не врятуються перед величезною кількістю поляків, кинулися в річку, а інші на болото; в одному місці серед болота скупчилися триста козаків і хоробро оборонялися проти великого числа оточуючих, які натискали на них звідусюди, щоб довести своє зневажливе ставлення до життя, яке обі­ цяли їм дарувати, та до всього, що є найціннішого про­ ти життя, вони витягали з своїх кишень та чересів усі свої гроші і кидали їх у воду. Нарешті, повністю ото­ 17 Історія України в документах і матеріалах, т. III, стор. 218.

167

чені, вони майже всі загинули один за одним, але дове­ лось з кожним з них вести бій. Залишився один, який боровся протягом трьох годин проти всього польського війська; він знайшов на болотяному озері човна і, при­ криваючись його бортом, витримав стрілянину поляків проти нього; витративши увесь порох, він потім узяв ко­ су, якою відбивав усіх, хто хотів його схопити; якийсь [...] напав на нього з такою ж зброєю, але не міг нічого вдіяти і, незважаючи на свою меткість, ледве уникнув, щоб той не перерізав його навпіл. Тоді якийсь шляхтич з Цехановщини та якийсь німецький улан, вважаючи, що [... він] не дасть собі з ним ради, кинулись у воду по шию і знову почали бій; козак, хоч і пробитий чотир­ надцятьма кулями, зустрічав їх ще з великою завзятістю, що дуже здивувало польське військо і навіть його коро­ лівську величність, в присутності якого закінчувався цей бій. Король дуже захопився хоробрістю цієї людини і наказав крикнути, що дарує йому життя, коли він здасться; на це останній гордо відповів, що він уже не дбає про те, щоб жити, а лише хоче умерти, як справж­ ній вояка. Його убив ударом списа інший німець, який прийшов на допомогу атакуючим»18. Ще один шляхтич, очевидець подій, писав у листі про цю героїчну загибель козаків так: «В болотах кілька тисяч закритих витягали, убивали, на що стратили цілий день, тривало то аж до сумерку темного. Бо одна ко­ зацька ватага, яка складалася з 200 чи 300 козаків, за­ сівши на горбі одному, дуже опиралася нашим і так мужньо, що його хмилостивий п. краківський життя да­ рував.., але вони витрясши з кишень своїх гроші, довго боронилися, аж більша сила на них мусила наступати. І одних розірвано, другі в болотах загинули, так що їх поодиичо треба було прикінчувати. З яких один допавши човна, кілька годин боронився, стрільба йому ніщо не шкодила, аж тоді прийшов один мазур, бродячи з ко­ сою і солдат з пилою, пробивши його, доконали»19. Цей історичний героїчний акт 300 запорожців в істо­ рії України можна порівняти з подвигом 300 спартан­ ців, які в 480 р. до н. ери зуміли стримати у Фермопільському проході велику перську армію. Хоч всі вони 18 П ’ є р Ш е в а л ь є . Вказ. праця, стор. 132— 133.

19 Л ДН Б АН УРСР, ф. Баворовських, № 235/11, арк. 74—75.

168

полягли в бою, але дали можливість грекам організува­ ти відсіч. Так само триста безіменних козаків довго боронилися проти навали всього шляхетського війська, мужньо за­ гинули в нерівній боротьбі, але врятували честь козацтва під Берестечком і дали можливість відступити своїм полкам. Бій під Берестечком ие був занадто катастрофічною поразкою для козацьких військ, як намагалась подати в своїх мемуарах, листах, реляціях шляхта та польські буржуазні історики в своїх працях. Безперечно, в цій битві загинуло близько 20 тис. козаків і розпорошено багато селян, втрачено значну частину табору, коней, продуктів тощо. Проте Івану Богуну, «справжньому* полководцю»20, як називає його П’єр Шевальє, вдалося вивести частину артилерії, 20 тис. козаків і зберегти ос­ новний кістяк народно-визвольної армії, яка успішно,. правда з боями, відступила на Україну. Отже королю Яму Казіміру не вдалося задушити народно-визвольний рух. Поразка під Берестечком консолідувала всі сили народних мас на Україні проти спроб шляхетської Польщі поневолити Україну. Після основних боїв берестецьке поле було вкрито трупами, зрошене козацькою кров’ю і мало вигляд вели­ кого побоїща. «Не знаю, — писав один з очевидців, — не тільки наша батьківщина, але й світ не бачив щось, подібного після Грюнвальдської битви»21. Шляхті не­ легко далася ця перемога. В боях загинула велика її кількість. Часто в повідомленнях шляхти говорилось, що «наших немало загинуло», «немало загинуло різного товариства із загального ополчення», «полягло шляхтибагато». За даними джерел, загинуло близько 10 тис. шляхетського війська. Побиту шляхту ховали на місці. Після битви 19 червня вночі за наказом короля, «брана трупів з площі» і тут же хоронено. Що було із тілами загиблих козаків після битви під Берестечком, овіяно таємницею. Дослідники ще не ви­ явили документів, які б дали відповідь на це важливе* питання. Безперечно, що ті, які потонули під час боїв з 20 П *є р Ш е в а л ь є . Вказ. праця, стор. 131.

21 Л ДН Б АН УРСР, ф. Оссолінських, № 225/11, арк. 392, 357, 388, 390.

Надгробні хрести, встановлені в XVII ст. на місці останніх захисників-козаків під Берестечком.

загибелі

.шляхтою в болотах, в річці Пляшеві, знайшли там мо­ гилу. А тих, що залишилися на полі, хтось мусив похо­ вати. ймовірно, що побитих козаків поховали в брат­ ських могилах на місцях їх загибелі селяни з навколиш­ ніх сіл. Довго після битви ніхто не цікавився козацькими могилами під Берестечком. Тільки в 1848 р. Тарас Шев­ ченко, перебуваючи в далекому засланні в Кос-Аралі, вперше згадав про загиблих козаків під Берестечком і написав відомий вірш «Ой чого ти почорніло, зеленеє поле?» у своїй «захалявній» або «малій книжечці». Як складався Берестецький некрополь — козацькі могили, що викликають постійний інтерес краєзнавців, істориків, журналістів? Давно місцеве населення, шануючи славних звитяжців-козаків, встановило на пам’ятному острові Журав­ лиха кам’яні хрести. Були це своєрідні надгробні пам’ят­ ники. На одному з них, який зберігся до початку XX ст., стояв напис: «Руський чоловік. Не забувай цього місця. Тут за твою віру православну і за землю руську поло­ жили голови 300 козаків, убитих 1651 року». Так стояло обагрене козацькою кров’ю Берестецьке поле протягом кількох століть. Тільки в народних леген­ 170

дах і козацьких думах збереглася пам’ять про битву героїв з-під Берестечка. На полях Берестецької битви в кінці XIX — початку XX ст. місцеві жителі випадково знаходили залишки ко­ зацьких кісток, зброї, яких всюди валялося чимало. По­ ступово нагромаджувалося все більше й більше коза­ цьких скелетів. Тоді виникла думка спорудити пам’ят­ ник на горбі, де загинули останні герої битви. У 1908 р. побудовано гробницю і складено сюди виявлені кістки безіменних героїв. Так виріс перший козацький панте­ он — козацькі могили під Берестечком, звістки про які поширювалися по всій Україні. У 1967 р. тут створено музей-заповідник. Тепер на полях Берестецької битви веде розкопки Ровенський краєзнавчий музей. Робота спрямована на відкриття і дослідження місць козацьких переправ. Результати ар­ хеологічних досліджень дозволили з’ясувати, що коза­ цький табір був розташований на місці сучасних сіл Острів та Пляшева. Виявлено напрямок двох переправ, на яких знайдено велику кількість людських і кінських кісток та особисті речі козаків. Так, поблизу с. Острів виявлено залишки побудованої козаками гребельки та кістки загиблих у болоті козаків та їх коней. Ці дослі­ дження дають підставу твердити, що козаки і селяниповстанці відходили з табору через різні переправи. Очевидно, і в таборі вони стояли окремо. У 1912 р. на горбі поблизу с. Пляшева, побудовано велику Георгіївську церкву — архітектурний пам’ятник. Кожний, хто хоч раз побуває на козацьких могилах, з хвилюванням сходить в підземелля храму-пам’ятника, щоб побачити кістки безіменних героїв-козаків. І тут у мовчанні з почуттям глибокої пошани дивимося на сар­ кофаг, встановлений в бічних настінних нішах. В ньому за склом біліють козацькі черепи, зібрані у місцевих болотах. * # Розгром шляхетської армії під Батогом у 1652 р. ви­ кликав переполох у всій Речі Посполитій і особливо на західноукраїнських землях. Жидачівський староста Дзєжек в листі до маршалка коронного писав зі Львова 20 червня 1652 р., що «великі страхи по тому погромі в цих 171

Настінна ніша на козацьких могилах у Берестечку з остан­ ками героїчно загиблих козаків.

краях стали, так що багато їх (шляхти. — В. Г.) руши­ ли до Вісли»22. Воєвода руських земель почав організо­ вувати шляхетських «недобитків» і підготовляти Львів­ ську фортецю до оборони від козаків. У 1652 р. «по містах пропало багато панів, які в свої маєтності приїхали», — писав літописець Самовидець. Галицька шляхта в січні 1652 р. повідомляла сеймові, що, незважаючи на Білоцерківський мир, «свавільне хлоп­ ство» не так легко придушити. У зв’язку з цим прикар­ патська шляхта наказувала всім тим, «хто боронить безпеку батьківщини, бунтівників в шляхетських маєт­ ках громити ,і зносити»23. Селянський рух .не -припинявся і в 1653 р. Король Ян Казімір в універсалі, виданому під Глиняними в липні того ж року, писав, що вся шляхта «мусить у своїх серцях визнати», що «різний мотлох віроломних підданих досі не можна побороти»24. В Галицькій землі, особливо в гірських селах, протягом 1653—1654 рр. селянські виступи постійно загрожували шляхті, незважаючи на присутність військ на цих тери­ торіях. 12 травня 1654 р. галицька шляхта доповідала сейму, що вона змушена тримати військові загони, оскіль­ 22 J. M i c h a l o w s k i . Вказ. праця, стор. 659.

23 АГЗ, т. 24, стор. 109/20.

24 ЛЦ ДІА, ф. 5, т. 145, стор. 1127.

172

ки «розпуста хлопська нищить пограничні староства»25.

12 травня шляхта Галицької землі скаржилася сейму, що міщани Рогатина «як перед тим (1648 р. — В . Г.) мали із заколотниками порозуміння, так і тепер». Вона вбачала в цьому «зухвальстві» зародження нових заво­ рушень українських міщан. В 1654 р. відбувся антифеодальний виступ селян Пукенич, учасники якого Василь Тивон, Янковлят, Яцина, Сен Домін, Стась Галинський, Яцишин, Василь Савич, Іван Турчин та інші їх односельчани «не хотіли корити­ ся» своєму панові. Вони захопили панські поля і їх «на свою користь обернули». Потім незадоволені кріпаки перейшли до збройного виступу: «нічним способом» на­ пали на двір пана Альберта Конашевського і його «спу­ стошили» — повалили двері, спалили скирти сіна26. З метою самозахисту перед «домашньою небезпекою» шляхта вирішила зміцнити пограничні міста Снятин, Коломию, Галич і Теребовлю. На активізацію народно-визвольного руху в 1654 р. на Західній Україні і зокрема на молдавсько-польському пограниччі явно вплинула антифеодальна боротьба на­ родних мас Буковини, яка перебувала тоді під гнітом Молдавського господарства. Починаючи з кінця XV ст. (виступу Мухи і Барули) галицько-буковинські селяни організувалися в загони повсталих і, використовуючи вигідні гірські умови покутсько-молдавського пограниччя, успішно боролися з польськими і молдавськими фео­ далами. Взаємозв’язок повсталих Галичини й Буковини ще більше розвинувоя в період народно-визвольної війни 1648—1654 рр. Селяни Буковини часто приходили на допо­ могу своїм братам до Галичини. Галичани ж, залежно від наступу феодалів, ховалися по другий бік кордону. Га­ лицька шляхта боялася приходу буковинських повстан­ ців, яких називала «волохами»: від тодішньої назви Мол­ давії — Волощина. Вже 17 червня 1648 р. галицький маг­ нат Ян Теодоріик Потоцький писав, що «в деяких місце­ востях у -селах і мі-стечках почалися бунти підданих, а також гультяйські купи приходять з-за Дністра і Воло­ 25 АГЗ, т. 24, стор. 109/20.

26 ЛЦ ДІА, ф. 5, т. 146, стор. 190— 191; ф. 7, т. 43, стор. 422—423.

173

щини», тобто з Молдавії. У1648 р. велика група повстан­ ців, які виступали на Покутті, рятуючись від розправи шляхти, втекла на Буковину. Мабуть, цих втікачів було багато, колій у 1649 р. галицька шляхта через своїх послів вимагала від молдавського господаря «віддати тих се­ лян, покутських бунтівників» і спільними силами приду­ шувати повстання на кордоні Польщі й Молдавії. Прибуття на Буковину галицьких повстанців активі­ зувало антифеодальну боротьбу на покутсько-буковин­ ському пограниччі. В січні 1652 р. галицька шляхта* повідомляла сейм, що на прикордонні Молдавії й Угор­ щини неспокійно через об’єднані виступи селян Покуття, й Молдавії, і просила уряд про більш рішучі дії27. Вступ козацьких військ у Молдавію в 1653 р. під проводом Тимоша Хмельницького та діяльність визвольних військ на Буковині ще більше зміцнили зв’язок між буковин­ ськими і покутськими повстанцями. В березні 1653 р. шляхетські посли від Галицької землі з страхом допо­ відали сейму Речі Посполитої, що «в теперішній час звикла всюди поширюватися сваволя, особливо в наших краях, на молдавському пограниччі, коли ж там голови заколоту»28, іншими словами — керівники повстання. У зв’язку з такою небезпекою галицька шляхта вимагала виділити спеціальні кошти «для домашньої оборони» перед повсталими. Зосередження на Буковині в 1649—1654 рр. значної кількості повсталих з Галичини і Буковини, які мали вже досвід боротьби з феодалами на Покутті, сприяло виникненню у 1654 р. в Чернівецькому і Хотинському повітах грізного антифеодального вогнища. Його очолив Дитинка. На жаль, про це буковинське повстання 1654 р. в джерелах лишилося тільки невеличке повідом­ лення. Молдавський літописець Мирон Костін повідом­ ляє: «Піднявся в ті часи розбійник, а саме Дитинка, який на виду всіх явно без перешкоди ходив по Хотин­ ському і Чернівецькому повітах і управляв селами. Воєвода Стефан післав [проти нього] стольника Бучока з багатьма служилими людьми, які розгромили його (Дитинку. — В. Г.) і всіх його людей розсіяли»29.

27 АГЗ, т. 24, стор. 81/23; «Ж ерела», т. IV, стор. 63, 99/11.

28 АГЗ, т. 24, стор. 99/11.

29 M i r o n C o s t i n . Вказ. праця, стор. 174.

174

З цього фрагментарного, але важливого літописного* повідомлення, на яке згодом посилалися дослідники,, видно, що це був буковинський або галицький ватажок Дитинка, що зумів організувати велике повстання, як Семен Височан у 1648 р. Це перелякало молдавського господаря, і він вислав проти повсталих значну армію,, якій вдалося придушити повстання.

1650—1654 рр. знову активізувалися опришки на При­ карпатті і територіях Поділля, де успішно проходили бої визвольних військ Богдана Хмельницького з поль­ сько-шляхетськими військами. В лютому 1650 р. поблизу Ямполя невеликий загін опришків вбив пана Сініцького. Похід Богдана Хмельницького на Молдавію так під­ няв сміливість опришків, що невеликий їх загін з ЗО чо­ ловік засів у лісі за кілька кілометрів від Кам’янця і, нападаючи на купців, припинив весь торговий рух на шляху до Бара. Проти них було вислано з Кам’янця дві хоругви війська, які оточили опришків і розігнали їх, а шість взяли в полон з їх хорунжими30. Богдан Хмельницький належно оцінив опришківський рух в цілому. Про прихильне ставлення гетьмана до опришків оповідає польський історик Каховський. Він називає їх «левенцями» — назва поширена в Мол­ давії — і говорить, що вони ховалися в лісах Медобору31 та, використовуючи пограничну місцевість, пере­ правляючи здобич з польської території на молдавську і навпаки. Між іншим, вони захоплювали коней у поль­ ського війська. Коронний гетьман Потоцький вислав про­ ти них кілька хоругв війська під проводом Кондратського, який розгромив левенців і захопив у полон їх ватажка Мудренка з 19 товаришами. Під тортурами вони визнали, що мали намір напасти на польський та­ бір. їх посаджено на палі. Інші розбіглися, а деякі — поранені, залиті кров’ю — втікали до війська Хмель­ ницького. Гетьман наказав обводити їх по козацьких полках, щоб показати, як шляхта знущається над народ­ ними бійцями. На початку 1651 р. відбулися нові наступи опришків. У березні цього року почались раптові напади опришків 30 Архів ЮЗР, частина III, т. IV, стор. 713—715.

31 J. М і с h а 1 о w s k і. Вказ. праця, стор. 575.

175

на місцеву шляхту на пограниччі Польщі, Угорщини і Молдавії. Це особливо стривожило підкарпатську шлях­ ту, коли вона готувалася до посполитого рушення (бе­ рестецька кампанія). Король, одержавши 23 березня 1651 р. тривожні сигнали з Підкарпаття про наступ опришків і селян, надіслав галицькій шляхті особливий універсал, в якому суворо наказувалося, щоб шляхта перед виходом у посполите рушення «всі стіни, а особ­ ливо землі Галицької від Угорщини і Молдавії так зміцнила, щоб була надійна безпека від опришків»32. З цього часу є відомості про виступи опришків у Сяноцькому старостві, а також на Брацлавщині і Подніст­ ров’ї33. На сеймику в 1652 р. галицька шляхта виявляла за ­ непокоєння у зв’язку з зростанням діяльності опришків. В цей час шляхта повідомила Варшаву, «що залишаєть­ ся на пограниччі від Молдавії і України, тому не є вільна і спокійна від сваволі»34. Особливу увагу привертають до себе звістки про опришків у 1653 р. Характерним явищем у даний період є взаємозв’язок дій опришків по обох боках Карпат, відповідно до чого і поширюється територія їхньої ді­ яльності. Вже Галицький сеймик 8 березня 1653 р. примушений був шукати засобів проти опришків, які ак­ тивно діяли на пограниччі Польщі і Молдавії, засідав також і Вишенський сеймик 5 травня 1653 р., щоб «за­ побігти наростаючій небезпеці із сторони пограниччя з Угорщиною». Шляхта постановила не тільки міцно укріпити міста Самбір і Дрогобич, але й організувати військо на чолі з перемишльським старостою проти опришків, а спій­ маних опришків судити без всякої апеляції. У 1653 р. коронний гетьман Потоцький повідомляв, що «наддністрянські опришки роблять великі наїзди, шляхту вбивають, маєтки нищать, палять, навіть міста здобувають35. У той період опришківство сильно розвинулось і в Молдавії.

32 33 34 35 176

ЛЦ ДІА, ф. 5, т. Історія України АГЗ, т. 24, стор. АГЗ, т. 21, стор.

143, стор. 1533. в документах і матеріалах, т. III, стор. 223.

89/12.

125/21.

Визвольна війна на Україні та молдавські походи українських військ під проводом Богдана Хмельницько­ го і тут активізували опришків. За свідченням сучасни­ ка, в Молдавії були такі народні заворушення, що сам господар готувався до втечі36. Очевидець архідиякон Алеппський, що перебував 1653 р. у Молдавії, виходячи із своїх класових позицій, стверджував: «Замішання оточувало нас з усіх бокув... В нас не було можливості рушитися ні в землю козаків, ні назад, бо всі жителі країни зробилися розбійниками і бродягами та вбивали на шляхах всякого, хто рятувався втечею». Між іншим, у цей період в Молдавії діяв також Харечко з двома тисячами опришків. Він мав зв’язки з Богданом Хмель­ ницьким37.

36 Фотокопії з архівів Польської Народної Республіки.

37 Записки Голінського, стор. 631.

12'-2792

РОЗДІЛ

VI

ВИЗВОЛЬНІ ПОХОДИ КОЗАЦЬКО-РОСІЙСЬКИХ ВІЙСЬК У ЗАХІДНУ УКРАЇНУ ПІД ПРОВОДОМ БОГДАНА ХМЕЛЬНИЦЬКОГО В 1655 р. ТА ВИСТУПИ СЕЛЯН

Переяславська Рада, завдяки якій Україна возз’єд­ налась з Росією, дала можливість Богдану Хмельни­ цькому в міцному союзі з Росією ще раз, у 1655 р., здій­ снити визвольний похід на західноукраїнські землі. Хмельницький твердо вірив, що в цьому йому допоможе населення Галичини, яке так активно виступало в 1648— 1654 рр. Похід російсько-українських військ у Галичину 1655 р., на відміну від походу 1648 р., відзначався тим, що в ньому не брали участі татари, а це в свою чергу ще більше активізувало селян. Ще перед приходом українських військ у Галичину в 1655 р. виступи населення були досить активними. В березні цього ж року повідомлялось про заворушення селян на пограниччі з Молдавією. 4 квітня жителі с. Вовчиеець Галицького повіту під проводом сільсько­ го отамана Лазаря Михайловича вчинили збройний напад на двір шляхтича Короля Гумецького. В липні, очевидно, селянські повстання розрослися, оскільки га­ лицькій шляхті було наказано не вирушати у загальне ополчення, а залишатись у Галицькій землі, щоб «пиль­ нувати наступ ворогів і хлопську сваволю»1.

28 липня шляхта Галицької землі зібралася на сей­ мик, на якому вирішила з причини «щораз ближчого підходу» козаків не вирушати в загальне ополчення військ Речі Посполитої, які збиралися проти Хмельни­ цького, а залишатися для оборони своїх маєтків. «І як би багато могло зібратися заколотників за нашим від1 ЛЦДІА, стор. 741—742.

178

ф. 5, т. 147,

стор. 1779— 1793;

ф. 17,

т. 134,

ходом», — констатувала перелякана галицька шляхта І просила великого коронного гетьмана дозволити їй за­ лишитися для оборони прикарпатських земель2. Восени 1655 р. українсько-російська армія вступила на територію Галичини. Було звільнено від шляхти Бар, Зіньків, Гусятин та інші міста. Головна армія йшла че­ рез Кам’янець, Борщів, Язловець, Бучач, Теребовлю, Підгайці, Бережани, Буськ, Глиняни і Львів. У цей чао рухливі загони козаків діяли в радіусі понад 60 верст від шляху, по якому проходили головні війська. Завдяки цим загонам було звільнено багато міст і сіл не тільки на Поділлі, але й на Підкарпатті, зокре­ ма Золочів, Золотий Потік, Тернопіль, Монастириська, Підгайці, Галич. У Чорткові із шляхетським загоном за­ крився брацлавський воєвода Петро Потоцький. Проте козацько-російські війська здобули Чортків і полонили магната Потоцького, а звідтіля рушили на Ягольницю і штурмом оволоділи замком, в якому знаходився гарні­ зон із 200 чоловік, який здався. Визвольні війська піді­ йшли під Підгайці — маєтки Петра Потоцького — і здо­ були його3. Крім багатьох міст і містечок козаки звіль­ нили з-під польсько-шляхетського гніту багато сіл на Галицькому Поділлі і Прикарпатті. Цьому визволенню сприяли виступи селян. «Хмельницький з військами своїми, — писав сучасник, — його царського величества силами під Львів ходив і обложивши Львів, різні міста забрав»4. Шляхетський мемуарист Єрліч, очевидець цих подій, описав похід козацько-російських військ на чолі з Хмельницьким в Галичину 1655 р. Хмельницький на чолі 40-тисячної армії, підійшовши до Львова, розіслав виз­ вольні війська «за Дністер біля Галича, Перемишля і Ярослава», тобто на Галицьке Підкарпаття, які там ни­ щили шляхту. Польський король був змушений разом з своїми військами відступати на захід, в Сілезію. Актив­ ні дії російсько-українських військ у вересні 1655 р. створили в Руському і Белзькому воєводствах таке ста­ новище, що шляхта «близько Львова, Ярослава, Замос­ ти і інших краях почала тікати перед козаками з своїх маєтків, хто де міг»5.

2 3 4 5

12*

АГЗ, т. 24, стор. 121/15.

Latopisiec Joachima Jerlicza, t. І, стор. 172— 173. Летопись Самовидца, стор. 40.

Latopisiec Joachima Jerlicza, t. І. стор. 173— 174, 175.

179

Всі ці події сильно лякали західноукраїнську шлях­ ту, через що одна її частина, захопивши своє майно, ева­ куювалась до Польщі або ховалася в лісах, Карпатських горах, друга, використовуючи близькість пограниччя, йшла до Молдавії і Угорщини. В той час, коли козацькі війська діяли поблизу Га­ лича, в багатьох місцях Галицької землі, за свідченням сучасників, піднялись грізні «хлопські бунти». Всі за­ мочки в Галицькому повіті, і особливо на Покутті, до­ бувались повсталими, мало яке містечко спроможне було оборонятися. Повстанці гірських сіл після розправи над своєю шляхтою об’єднувались з місцевими селянами. Спіль­ ними зусиллями, при активній підтримці козаків, якщо вони були поблизу, нападали на шляхетські маєтки, знищуючи їх6. Повстанські загони мабуть були великими і добре озброєними, якщо вони могли здійснювати напади не тільки на окремі шляхетські двори, але й штурмувати і навіть здобувати оборонні замки. Такими загонами здобуто міцний замок у Чорткові. Там полонили навіть магната Павла Потоцького. Міщани Єзуполя, викорис­ товуючи прихід козаків, організували чималий загін і не­ сподівано напали на замок магнатів Потоцьких в Єзуполі, здо.бувши його. Таким чином, виступи селян і міщан в Галицькій землі в 1655 р. «віджили наново», хоч і меншою мірою, як це ми спостерігали в 1648 р. В результаті успішних дій українсько-російської армії і місцевих повстанців, протягом серпня — вересня 1655 р. все Поділля і більша частина Західної України були визволеними з-під поль­ сько-шляхетського гніту»7.

25 вересня 1655 р. визвольні російсько-українські війська вдруге підійшли під Львів. Росіяни стали табо­ ром на захід від міста (теперішня вул. Шевченка), а козаки оточили Львів зі сходу та півдня. Головна ставка Хмельницького була поблизу церкви Юра8. Звідси геть­ ман керував визвольними військами з 25 вересня по 8 листопада 1655 р.

6 S. G г о n s k і. Вказ. праця, стор. 233.

7 Історія Української РСР, т. І. К-, 1963, стор. 267.

8 Нариси історії Львова, стор, 86.

180

Під час облоги Львова українсько-російськими вій­ ськами восени 1655 р. стратегічний вплив на хід ви­ звольної війни мала битва під Городком. В історичних працях на це не звернуто належної уваги. Перед наступом визвольних військ Богдана Хмель­ ницького польський коронний гетьман Станіслав Потоцький рушив з-під Бучача, пройшов поблизу Львова і 22 вересня, проминувши с. Рясну, отаборився під Го­ родком9. Він, зважаючи на те, що на північний захід від Городка знаходився Городоцько-Дроздовецький став, а на півдні міста — болота ріки Верещиці, вивів свої війська на захід від ставу і розмістив на полях с. Дроздовичі. Табір побудований у формі квадрата у вигідному положенні між болотами на шляху від с. Кам’яноброду до Городка. Єдиним шляхом, яким мож­ на було підійти до нього, була гребля між ставом і рі­ кою Верещицею. З метою забезпечення табору гетьман Потоцький виставив сторожові пости в Городку, який захищали міські вали й мури, і на греблі. Потоцький вирішив дати тут битву українсько-росій­ ським військам і по можливості допомогти обложеному шляхетському гарнізону у Львові. Мемуарист Т. Юзефович пише: «гетьман Потоцький думав, що став, який містечко обливає, і багато джерел води розлитої є до­ статніми для охорони війська і менше обсадив греблю, міркуючи відкинути нападаючих ворогів, а коли б ви­ никла потреба, вдатися до битви»10. Його армія тоді становила близько 40 тис. чоловік. Хмельницький, підійшовши з Бутурліним під Львів, оточив місто, але довідавшись про існування під Город­ ком шляхетських військ, вирішив ліквідувати їх, по-пер­ ше, перед небезпекою загрози і можливого наступу з Львівської фортеці, по-друге, ліквідація армії Потоцького забезпечувала вільне маневрування визвольних військ у Галичині.

28 вересня російські загони, очолені князем Григо­ рієм Ромадановським, і козацькі частини під проводом миргородського полковника Григорія Лісницького віді­ йшли з-під Львова в напрямку Городка і 29 вересня зупинилися на східному березі Городоцького ставу. Н а­ 9 «Жерела», т. IV, стор. 123.

10 Т. J б z е f о w і с z. Вказ. праця, стор. 176.

181

вальним наступом вони розпорошили сторожові підроз­ діли Потоцького і здобули місто. ЗО вересня російсько-українські війська обминули греблі, що охоронялися шляхтою, і через болота неспо­ дівано атакували польський табір, чого не чекав Потоцький і тому не забезпечив цей фланг своїх позицій. Як згадує сучасник шляхтич, «наші спереду чекали нападу [а козаки й росіяни] іззаду несподівано напали»11. Час­ тина визвольних військ пробилася через греблю, а го­ ловні сили з правого боку обійшли став і вдарили по шляхетських військах з тилу. Селянство навколишніх сіл і частина городоцького міщанства всіляко сприяли визвольній армії: давали відомості про розташування польських військ, показува­ ли дорогу через болота, допомагали подолати їх тощо12. Визвольні війська вдарили на центр шляхетських військ — полки київського воєводи Замойського, черніховського воєводи Тимкевича. Проте шляхті вдалося стримати російських рейтарів і навіть відтиснути їх, але «хмара» козацької піхоти, керована полковником Ліс­ ницьким, зупинила поляків і, як згадує шляхетський мемуарист М. Емйоловський, польським військам «було трудно пройти»13. До того ж частини визвольних військ почали раптово наступати на крила поляків, знищуючи багато шляхти. Ліве і праве крила польських військ були розгромлені, а надвечір (ЗО жовтня) успішний наступ на центр во­ рожих військ фактично вирішив битву. Шляхта змуше­ на була визнати, що козаки і росіяни «сміливіше сере­ диною і боками так натиснули, що аж під містечко Брухналь погнали». Гетьман Потоцький ще намагався оборонятися, але в брамі брухнальського замку «мало не загинув», а то­ му мусив утікати із залишками своїх військ в напрямку Яворова. Російсько-українські війська в цій битві під Город­ ком знищили значну частину польської армії, а найбіль­ ше взяли у полон, і серед них знатних польських офі­ церів.

11 Т. J 6 z е f о w і с z. Вказ. праця, стор. 176.

12 Є. А. Я Ц к е в и ч. Вказ. праця, стор. 28.

13 Pami§tnik Mikolaja Jemiolowskiego, стор. 61, 62.

182

Схематичний план битви українсько-російських військ проти шляхти під Городком у 1655 р.

У битві під Городком 1655 р. прославилися козацькі війська, особливо піхота, яка інтенсивним наступом змог­ ла прикрити російські війська і вогнем з рушниць та шаблями розгромила основні частини шляхетського вій­ ська і вирішила битву. Після повернення визвольних полків з-під Городка під Львів Хмельницькому дано було точну інформацію про битву. Гетьман у листі від 3 жовтня до магістрату Львова вимагав здати місто, підкреслюючи, що його війська «повністю розгромили коронне військо під Го­ родком»14. У таборі визвольних військ під Львовом (1655 р.) часто йшлося про перемогу під Городком. Хмельницький 6 жовтня прибулим в його табір послам від міського 14 Документи Богдаьа Хмельницького 1648— 1657, стор. 444.

183

Схема облоги Львова українсько-російськими військами у 1655 р.

магістрату «розповів широко про розгром коронного війська під Городком», і як доказ наказав привести полонених, «які під Городком під час погрому були спій­ мані» — брацлавського воєводу Яна Потоцького і серадського воєводу Биковського. Полонені польські воє­ води змушені були ще раз в присутності штабу Хмель­ ницького і представників Львівського патриціату визна­ ти домінуючу роль козацької піхоти в перемозі над військами Потоцького під Городком15. Звістка про цю блискучу перемогу під Городком скоро поширилася по Україні, Польщі й Росії. 19 жовтня 1655 р. шляхта повідомляла: «в той же день [ЗО жовт­ ня] і того ж року [1655] знесла Москва наше військо під Городком». В іншому повідомленні писалося про повний розгром «войська коронного під Солоним Го­ родком». Скориставшись успішним наступом Швеції на Річ Посполиту, Хмельницький почав вести переговори з львівськими міськими властями. Переговори заверши­ лися перемир’ям.

15 «Жерела», т. V, стор. 131.

184

В час перебування російсько-козацьких військ під Львовом окремими загонами було звільнено з-під поль­ сько-шляхетського гніту багато міст і сіл Львівської землі'Жидачівського повіту. З джерел відомо, що росій­ сько-козацькі полки здобули Городок, Яворів, Янів, Немирів, Любачів, Потиличі і багато інших сіл. Сам ко­ роль в одному з своїх універсалів згадує, що «Москва і козаки здобули місто Миколаїв над Дністром»16. Пам’ять про перебування визвольних військ зафіксува­ лася селянами й міщанами на церковних книгах, будів­ лях. Сьогодні ще в с. Старому Ярові (Яжів) поблизу Яворова зберігся напис того часу на зовнішній стороні церкви: «Москва перший раз. 1655 р.»17. З-під Львова Хмельницький відрядив великий ко­ зацько-російський загін на чолі з наказним гетьманом Данилом Виговським у Белзьке воєводство. Вже 26 ве­ ресня козаки вступили в Жовкву, з якої втекли переля­ кане католицьке духівництво, багаті патриції й шляхта. Українські міщани Жовкви на чолі з Семеном Кішаном радо зустріли козаків. Кішан частував козаків панським вином, вітаючи їх «гей молодці, [пиймо] за здоров’я Хмельницького». Після того він проводив козаків до корчми, фільвар­ ків і показував усі сховки шляхти й орендарів. Протя­ гом трьох наступних днів (27—29 вересня) він із місь­ ких пивниць брав вина, навантажував на селянські вози і відправляв у козацький табір, який розмістився у ко­ ролівському замку. Селяни, яких зібралось в місті ба­ гато, пили вино, а Кішан проголошував тости: «Панове браття, пийте за здоров’я Хмельницького»18. Після відступу козаків шляхті вдалося втихомирити міщан і селян у Жовкві і ув’язнити Кішана. Данило Виговський із визвольними загонами пройшов через Магерів, Раву-Руську, Томатів, Шебришин, Красностав, здобув­ ши Люблін. На своєму шляху козацькі загони громили феодальні маєтки, католицькі костьоли й монастирі, до­ помагали селянам і міщанам Белзької землі в боротьбі з шляхтою. Козаки Виговського дійшли до Вісли, здобу­ ли Казімір Долішній, Пулави, Парчів і розгромили шля­ 16 ЛЦ ДІА, ф. 7, т. 45, стор. 741.

17 В а с и л ь Л е в . Написи на церкві в Старому Яжеві. — «Наша Батьківщина», № 6—7. Львів, 1937, стор. 106.

18 S. В а г а с z. Pamigtki miasta Zolkwi. Lwow, 1852, стор. 39—40.

18S

хетські війська під Гродном. Літописець Грабянка пи­ сав, що Виговський з козаками й росіянами здобув Люб­ лін, а далі: «поза Віслою опустошивши Полекую землю, и войско полское под Гродном з обома гетмани подобієм Батогской розбили и оттуду» повернулися назад19. Данило Виговський повертався до Львова через око­ лиці Ленчина, Ухань, Грубешів, Белз, Кам'янку Струмилову, Жовкву. При здобутті сокальського монастиря бернардинів, де ховалося багато навколишньої шляхти, деякі козаки були взяті в полон оборонцями. Це стало відомо Хмельницькому, і він у листі від 9 листопада 1655 р. до ігумена бернардинського монастиря в Сокалі писав, що випустить ув'язнених в козацькому таборі і відправить до Сокаля, але вимагав всіх козаків, ув’яз­ нених в сокальському монастирі, випустити, а також «не громити і шарпати жодних ідучих з чат козацьких». При тому гетьман попереджав бернардинів, що коли вони будуть з ними «випадати, чати громити і козаків лови­ ти» — то він розправиться з ними негайно. Також Д а­ нило Виговський надіслав два листи управителям бер­ нардинського монастиря в Сокалі, в яких говорив, що за розпорядженням Хмельницького прибув у ці краї, .щоб підкорити їх запорізькому війську. Він наказував бернардинцям поклонитися українсько-російським -вій­ ськам, як це робили представники міст, навіть «за Вислою», які він здобув. Мета походу Виговського була «підкорити Запорізькому війську» всіх тих «противних», які б добровільно не хотіли покоритися20. Перебуваючи під Львовом, Хмельницький досить ви­ разно поставив перед шляхтою питання про возз’єднан­ ая Галичини і Холмщини з козацькою Україною. Геть­ ман, будучи освіченою людиною, хорошим дипломатом, знав історію свого народу і кордони часів Київської Русі. Ще в 1649 р. в розмові з польськими послами він визначив межі визволеної ним території по Львів, Га­ лич, Холм. Проте здійснити це тоді йому не вдалося, але він не залишив цієї думки. Коли в 1655 р. Річ Пос­ полита знаходилася на краю загибелі внаслідок перемо­ ги шведських і російських військ, Хмельницький, перебу19 Літопис Григорія Граб’янки, стор. 135— 136.

20 Оригінал листа Богдана Хмельницького і Данила Виговсь­ кого зберігається у ЛДН Б АН УРСР, ф. Оссолінських, № 2440, арк. ІЗ—>15.

J86

?

і'*' *'Ь /»'" (^ Ш Мя

^ ;.л v ,> .

^

. ,,

:

4 / • • ■.<р, • >/ * £» *&**■ ' ftiУ -. V. / /« у. ,/ H jifM k

?/ • ; . ,

"■' /«>:.

ji^eA>'^

^ ‘• -

• •

,

•

<PS<А-' '•

'Уу У

у

Ґ,

•

Лист Богдана Хмельницького, написаний 8 листопада 1655 р. під Львовом до настоятеля бернардинського мона­ стиря в Сокалі (фотокопія, публікується вперше).

ваючи під Львовом після розгрому шляхетських військ, побачив, що наближається час возз’єднання всіх захід­ ноукраїнських земель з Наддніпрянською Україною. Козацьке військо восени 1655 р. контролювало майже всі західноукраїнські землі, а тому гетьман ще виразні­ ше визначав кордони визволеної України. Він тоді від­ крито заявив: «що нам бог допоміг зайняти землі своєї руської країни, на тому я стою», і далі підкреслював, що він «вже став господарем всієї Руської землі, і її ні­ кому іншому ніяким способом не віддасть». «Куди ко­ зацька шабля зайшла, — заявила козацька старшина 187

під Львовом, — там має бути і козацька влада»21. Ко­ роль Ян Казімір, не знаходячи іншого для Речі Поспо­ литої виходу, через своїх послів просив Хмельницького піти на перемир’я. Гетьман вирішив погодитися з умо­ вою, що поляки назавжди відмовляться від українських територій, які належали колись до руських князівств. «Хай, — заявив рішуче гетьман, — відступлять козакам всю Русь по Володимир, Львів, Ярослав, Перемишль і формально оголосять їх свобідними, як іспанський ко­ роль признав голландців свобідними»22. Прихильне ставлення Хмельницького до Львова як свого міста підтверджується й тим, що він заборонив своїм воїнам палити передмістя, грабувати міщан і осо­ бисто почав мирні переговори з міською владою. Дослід­ ники вбачають у цих гуманних рисах Хмельницького факт, що події восени 1655 р. під Львовом відродили надії українського населення міста на визволення23. Проте визволити західноукраїнські землі восени 1655 р. не вдалося, бо татари, перелякані зміцненням Ро­ сії, в листопаді напали на Україну і знищили багато сіл і міст Поділля, загрожуючи визвольним військам, через що наприкінці 1655 р. українсько-російські війська від­ ступили з-під Львова. Відступ описав очевидець: «Хмельницький їхав як гетьман козацтва Краків­ ським передмістям повз тамту міську браму на сорокатому бахматі. За ним несено новий червоний прапор, бунчук з кінського білого хвоста, над ним на білій ки­ тайці вигаптоваиий його герб: Абданк з хрестом, другий прапор, прикрашений зображенням св. Михайла, який списом пробивав змія. За цими прапорами поступали інші прапори, яких було менше-більше 34 і на них вид­ ніли гербові знаки майже всіх воєводств і віддалених країн, крім білого орла Польщі і корони»24. Шляхта, спостерігаючи з мурів Львова за цією картиною, зму­ шена була визнати зразкову дисципліну і організова­ ність козацького війська, яке з переможним виглядом відходило на Наддніпрянщину.

21 І. П. К р и п ’ я к е в и ч . Богдан Хмельницький, стор. 78; «Жерела», т. V, стор. 133, 138.

22 В. Б. А н т о н о в и ч , В. А. Б е ц ь. Исторические деятели Юго-Западной России, в біографіях і портретах. К-, 1885, стор. 31.

23 Нариси історії Львова, стор. 87.

24 «Жерела», т. IV, стор. 315—316.

висновки

Визвольна війна українського народу під проводом видатного державного діяча і полководця Богдана Хмельницького — визначна історична подія на Україні в середині XVII ст. Вона підняла на боротьбу народні маси проти польсько-шляхетського гніту на всіх землях України. Під впливом успішних селянсько-козацьких битв на Наддніпрянській Україні на боротьбу піднялися й поневолені маси західноукраїнських земель. Вони ус­ пішно боролися з шляхтою і до 1648 р. З надією на до­ помогу козаків весною і влітку 1648 р. народні маси роз­ почали антифеодальні виступи в багатьох місцевостях Західної України, а з прибуттям визвольних військ у ве­ ресні 1648 р. ці зворушення переросли у грізне повстан­ ня, охопивши території Прикарпаття, Галицького Поділ­ ля, Львівщину й Холмщину. Визвольна армія безпосередньо вплинула на підне­ сення західноукраїнського повстання. Гетьман Хмель­ ницький надавав йому великого значення, сприяв його розвитку. Значну роль у цьому відіграли посланці Хмельницького й ударні групи козацьких загонів під проводом полковників Товпиги, Капусти, Головацького, Путіяна, Кривоноса та сотників в кількості приблизно 45 тис. чоловік. Вони вселили у незадоволені маси віру на визволення, активізували на боротьбу приблизно 50тисячну армію повстанців, більша частина якої діяла на Прикарпатті і зосередилася в основному у двох вели­ ких вогнищах: на Покутті під проводом Семена Височана і на Калущині під керівництвом Івана Грабівського. Менші, але активні групи повсталих успішно діяли в інших місцевостях Західної України.

189

Випробувана попередніми століттями тактика й ор­ ганізація козацтва була перейнята повсталими західно­ українських земель. Західноукраїнське населення у вогні збройного пов­ стання 1648 р. покозачувалося, чого не могла замовчати польська шляхта. У багатьох визволених містах утворю­ валося українське самоврядування, основним завданням якого було на даному етапі визвольної боротьби лікві­ дувати панування ненависної народу польсько-шляхет­ ської та іноземної католицької верхівки — міських пат­ риціїв, шляхти, магнатів і духовенства, закріпити успіхи визвольних військ на всій території західноукраїнських земель. За невеликий відрізок часу — з вересня по грудень 1648 р. — була паралізована і знищена влада польської шляхти й магнатів. Повсталими селянами при безпосе­ редній участі козаків у ряді місцевостей було знищено приблизно 400 шляхетських дворів, ЗО замків і фортець, фізично знищено 2 тис. чоловік феодальної верхівки, за далеко неповними даними, завдано їм матеріальної шкоди на суму близько 1 і м л н . злотих. Більша частина території Західної України і особли­ во та, де організувалися й діяли «купи» повсталих, була повністю звільнена з-під шляхетського гніту, а в інших місцевостях, де ще уціліла шляхта, як у Львові, Коло­ миї, Комарні, Болехові і кількох фортецях, феодальноадміністративна влада польських феодалів ослабла. За підрахунками, зробленими на основі тогочасних актів і зокрема шляхетських скарг, встановлено, що ос­ новну масу повсталих становили селяни — 75%, міща­ ни — 20% і українське нижче духівництво та дрібна шляхта — 5%. Ці дані переконливо свідчать, що рушій­ ною силою галицького повстання було селянство й мі­ щанство і цим повністю стверджується протилежні твер­ дження польських і українських буржуазних істориків. Якщо в XVI — першій половині XVII ст. в антифео­ дальній боротьбі в селах і соціальній боротьбі в містах переважали пасивні форми, то в буремний 1648 р. пре­ валювали збройні виступи. Слід звернути увагу, що най­ більш успішна боротьба відбувалася на Прикарпатті. Цьому фактору, безперечно, сприяла попередня тривала боротьба селян у королівських маєтках, в селах на во­ лоському праві та постійні дії карпатських опришків, 190

які значно активізувалися, і в 1648 р. Прикарпаття стало тією територією, де зібралися найбільш рішучі в> боротьбі з шляхтою народні маси — карпатські оприш­ ки. Воші діяли в найтіснішому зв’язку з селянами і бу­ ли тією ударною силою, яка змогла підняти народні' маси Прикарпаття до відкритого визвольного руху. Після 1648 р., незважаючи на окремі й невеликі се­ лянські заворушення, народний рух пішов на спад. Які причини цього? По-перше, протягом 1649—1650 рр. за­ хідноукраїнська шляхта при прямій військовій допомозі' королівського уряду найжорстокіше придушила повстан­ ня, фізично винищила найбільш активну і ударну масу повсталого населення, зруйнувала селянські господар­ ства. Українському міщанству було завдано такого уда­ ру, що воно довго не змогло активізуватися на боротьбу. По-друге, деяка частина повсталих змушена була від­ ступити з козаками на Україну й Буковину під натис­ ком каральних експедицій. По-третє, Західна Україна в 1649—1654 рр. стала місцем, де шляхетська Річ Поспо­ лита зосередила значні військові сили в боротьбі з ар­ мією Хмельницького. Затиснуте в кліщах селянство Гали­ чини не змогло організуватися в більші ударні загони,, але воно повністю не покорилося. Подекуди селяни про­ тестують проти повернення шляхетської влади, відмов­ ляються від феодальних повинностей і погрожують шляхті. Тільки в час Збаразько-Зборівської битви у 1649 р., Берестецької кампанії 1651 р. зустрічаємо не­ великі спалахи селянських виступів. У 1654 р. на Буковині, як видно з надто скупих істо­ ричних документів, розгорнувся народний рух у Черні­ вецькому і Хотинському повітах під проводом Дитинки. В ньому брали участь і галицькі повстанці, які відсту­ пили сюди з Покуття перед переслідуванням шляхти Й! коронного війська. Знаменним був для Західної України 1655 р. Україн­ ські й російські війська на чолі з гетьманом Хмельни­ цьким зробили похід під Львів. На шляху визвольних військ знову відродилися заворушення селян, які охо­ пили Галицьке Поділля й частину Прикарпаття. Пере­ можна битва під Городком сприяла тому, що Хмельни­ цький із своєю козацькою старшиною виразно поставив* питання про визволення всіх західноукраїнських земель.

191:

ЗМІСТ

Вступ Розділ

І. Соціально-економічне і правове становище та класова боротьба селян і міщан західно­ українських земель в кінці XVI — першій по­ ловині XVII ст.

17

Розділ

II. Західноукраїнські землі на початку визвольної війни українського народу (1648 р.)

50

Розділ

III. Зборівська битва ІІ649 р. та антифеодальні вис­ тупи селян на західноукраїнських землях

131

Розділ

IV. Придушення шляхтою народного повстання на Галичині в 1648— 1650 рр. Економічні нас­ лідки шляхетської реакції в Галицькому краю

144

Розділ

V. Битва під Берестечком та селянські завору­ шення на західноукраїнських землях у 1650— 1654 рр.

158

Розділ

VI. Визвольні походи козацько-російських військ у Західну Україну під проводом Богдана Хмельницького в 'Ш55 р. та виступи селян

Висновки

178 189

Владимир Васильєвим Грабовецкий за п а д н о у к ра и н с к и е

зе м л и

в пери о д

наро дно-

ОСВОБОДИТЕЛЬНОЙ ВОЙНЬІ 1648-1654 гг. (На украинском язьіке)

Друкується за постановою вченої ради Інституту суспільних наук АН УРСР Редактор В. О. Годлевська. Художній редактор С. П. Квітка. Оформлення художника Я. Ф. Остапенка. Технічний редактор Б. О. Піковська. Коректор М. В. Гайдамак. Здано до набору 20. 10. 1971 р. Підписано до друку 26. 4. 1972 р. БФ 00400. Зам. 4279. Вид. № 114. Тираж 4000. Папір № 1, 84Х 108і/32. Умовно-друк. арк. 10,5. Обл. вид. арк. 10,86. Ціна 1 крб. 20 коп. Видавництво «Наукова думка», Київ, Рєпіна, 3. Друкарня видавництва «Вільна Україна» Львівського ОК КП Ухраїнн, Львів, Спартака, 10. Надруковано в Обласній книжковій друкарні Львівського обласного управління по пресі. Львів, Стефаннка, 11. Зам. 2792.

1 крб. 20 коп.