(за публікаціями 2013 року)
«КеГоКе»
«КеГоКе»
«КеГоКе-2016»
«КеГоКе»
Х Національний конкурс публікацій на теми керамології, гончарства, кераміки в Україні
«КеГоКе»
«КеГоКе»
«КеГоКе»
«КеГоКе»
«КеГоКе»
«КеГоКе»
«КеГоКе»
«КеГоКе»
«КеГоКе»
«КеГоКе»
«КеГоКе»
«КеГоКе» «КеГоКе»
«КеГоКе»
Зміст 3 �������� Положення про Х Національний конкурс публікацій на теми керамології, гончарства, кераміки в Україні (за публікаціями 2013 року)
«КеГоКе-2016» 7 �������� Анотації номінованих публікацій для членів Національної експертної керамологічної ради
«КеГоКе»
«КеГоКе»
«КеГоКе»
«КеГоКе»
«КеГоКе»
«КеГоКе»
........................................................................59 «КеГоКе-2015»
«КеГоКе»
ІХ Національний конкурс публікацій на теми керамології, гончарства, кераміки в Україні (за публікаціями 2012 року)
«КеГоКе»
«КеГоКе»
Інформація:
«КеГоКе»
«КеГоКе»
Національна академія наук України Інститут керамології – відділення Інституту народознавства НАН України Міністерство культури України Національний музей-заповідник українського гончарства в Опішному
ПОЛОЖЕННЯ про Х Національний конкурс публікацій на теми керамології, гончарства, кераміки в Україні (за публікаціями 2013 року)
«КеГоКе-2016» Метою Конкурсу є визначення рейтингу публікацій в Україні з означеної проблематики, заохочення науковців до активних досліджень вітчизняного й світового гончарства, до започаткування й участі в керамологічних дискусіях, написання ґрунтовних рецензій та критичних статей; заохочення популяризації знань про давнє й сучасне гончарство і його мистців. До участі в Конкурсі запрошуються вчені (керамологи, історики, археологи, етнологи, мистецтвознавці, філологи і т.д.), краєзнавці, журналісти, письменники, усі, хто пише на конкурсну тематику. За основу оцінювання беруться публікації, вміщені в національному науковому щорічнику «Бібліографія українського гончарства». Цей реєстр не є вичерпним, а тому може бути доповнений матеріалами, що не ввійшли до нього. Основа списку номінантів у кожній номінації формується за спільним рішенням Учених рад Інституту керамології – відділення Інституту народознавства НАН України та Національного музею-заповідника українського гончарства в Опішному. Списки надсилаються членам Національної експертної керамологічної ради для визначення рейтингу номінантів. Експерти мають право доповнювати списки відсутніми в них публікаціями з обов’язковим письмовим обґрунтуванням свого рішення. З метою врахування конфлікту інтересів, у випадку, коли член Національної експертної керамологічної ради є автором номінованої публікації, при голосуванні його голос не враховується. На основі висновків експертів фундатори визначають переможців Конкурсу в кожній номінації. Серед переможців у номінаціях №І, ІІ, ІІІ, ІV, V, VI, VII, ІХ Учені ради Інституту керамології – відділення Інституту народознавства НАН України та Національного музею-заповідника українського гончарства в Опішному на спільному засіданні визначають володаря ГРАН-ПРІ Конкурсу. Конкурс проводиться за такими номінаціями: І. Краща монографія. ІІ. Кращий альбом, каталог. ІІІ. Кращий науковий збірник (щорічник, матеріали конференції, часопис, словник, енциклопедія).
„КеГоКе-2016”
3
ІV. Краща наукова стаття. V. Краща науково-популярна, публіцистична публікація. VІ. Краща резонансна публікація. VІІ. Краща публікація документальних матеріалів. VІІІ. Краща публікація з окремими сюжетами на теми керамології, гончарства, кераміки в Україні. ІХ. Краща рецензія. Х. «КерамҐАНДЖ». Критерії оцінювання публікацій: І номінація: 1. Порушення нової теми. 2. Використання матеріалів польових досліджень. 3. Використання нових архівних джерел. 4. З’ясування дискусійних питань. 5. Використання чужоземних порівняльних матеріалів. 6. Наявність оригінальних, уперше опублікованих ілюстративних матеріалів. ІІ номінація: 1. Наявність уперше опублікованих керамологічних матеріалів. 2. Використання керамологічних колекцій державних і приватних музеїв України, інших країн. 3. Повне атрибутування опублікованих керамологічних матеріалів (час, авторство, регіон, осередок, місце виготовлення та зберігання). 4. Наявність фахового рецензування чи супроводжуючих статей фахівців. 5. Упорядкування видання науковцями. 6. Рівень художнього оформлення й поліграфічного виконання. ІІІ номінація: 1. Наявність більшості фахових статей на теми керамології, гончарства, кераміки. 2. Фаховість висвітлення проблем керамології, гончарства. 3. Використання матеріалів польових досліджень і чужоземних порівняльних матеріалів. 4. Наявність оригінальних, уперше опублікованих ілюстративних матеріалів. 5. Фахове атрибутування опублікованих керамологічних матеріалів. 6. Використання сучасної керамологічної термінології. IV номінація: 1. Порушення нової теми. 2. Розробка й застосування нових методів дослідження. 3. Уведення до наукового обігу нових матеріалів (терміни, визначення, фото, документи тощо). 4. Наукові відкриття. 5. Аналітичність. 6. Розробка пріоритетних напрямків розвитку керамології. V номінація: 1. Об’єктивне висвітлення проблем керамології, гончарства. 2. Популяризація сучасних знань про керамологію, гончарство, кераміку.
4
„КеГоКе-2016”
3. Зацікавлення громадян країни сучасними досягненнями керамології, гончарства. 4. Доступність викладу наукових знань. VІ номінація: 1. Сенсаційне наукове відкриття. 2. Найбільша кількість опублікованих відгуків про публікацію. 3. Проведення дискусії в періодичних виданнях. VІІ номінація: 1. Використання й опублікування нових архівних матеріалів, документів, рукописів, фотографій. 2. Фахові коментарі до опублікованих матеріалів. 3. Фахове атрибутування опублікованих керамологічних матеріалів. VІІІ номінація: 1. Наявність уперше опублікованих керамологічних матеріалів. 2. Фаховість висвітлення проблем керамології, гончарства. 3. Фахове атрибутування опублікованих керамологічних матеріалів. 4. Використання сучасної керамологічної термінології. 5. Популяризація керамологічних знань. ІХ номінація: 1. Фаховість оцінки рецензованої роботи. 2. Висловлення власного бачення вирішення наукової проблеми. 3. Використання для доказування висловлених думок аналітичних матеріалів інших авторів. 4. Залучення до аналізу широкої бази наукових знань. Х номінація: 1. Нефахове висвітлення проблем керамології, гончарства. 2. Відсутність фахового атрибутування керамологічних матеріалів. 3. Фальсифікація фактів. 4. Крайній суб’єктивізм, несумісний із науковою істиною. 5. Кон’юнктурність.
Конкурс проводиться в кілька етапів: 1. Опублікування інформації про початок чергового Конкурсу. 2. Підготовка чергового випуску Національного наукового щорічника «Бібліографія українського гончарства» за попередній рік. 3. Розсилання анотаційних матеріалів членам Національної експертної керамологічної ради. 4. Отримання експертних висновків фахівців. 5. Систематизація експертних висновків. Прийняття рішення на спільному засіданні Вчених рад Інституту керамології – відділення Інституту народознавства НАН України та Національного музею-заповідника українського гончарства в Опішному.
„КеГоКе-2016”
5
6. Нагородження переможців та активних учасників Конкурсу преміями, заохочувальними призами, дипломами. 7. Опублікування результатів Конкурсу в Національному науковому щорічнику «Бібліографія українського гончарства» та інших виданнях видавництва «Українське Народознавство» Національного музею-заповідника українського гончарства в Опішному. * В Україні подібні Конкурси вже проводилися, проте вони не мали регулярного характеру. Так, 1989 року, в рамках Республіканського симпозіуму гончарства «Опішне–1989» було проведено перший в Україні конкурс на кращу публікацію 1988 року на тему гончарства. Започаткована традиція не набула сталості, оскільки націленість симпозіуму на відродження національних традицій українців налякала владні структури, які зробили все для того, щоб вони більше не проводилися. Конкурс було відновлено 2000 року в рамках І Національного симпозіуму гончарства «Опішне–2000» і продовжено наступного, 2001 року. Кращими публікаціями в Україні на тему гончарства тоді було визнано монографії Віктора Міщанина «Словник гончарів Глинського, Малих Будищ, Старих Млинів, Хижняківки» (Опішне, 1999) та Ігоря Пошивайла «Феноменологія гончарства: Семіотикоетнологічні аспекти» (Опішне, 2000). Правильність рішень Журі симпозіумів підтвердили найпрестижніші в Україні книжкові конкурси, зокрема VI і VII Форуми видавців у Львові, на яких зазначені книги теж стали лауреатами. Проте й тоді безперервності традиції не було дотримано, оскільки Національний музей-заповідник українського гончарства в Опішному припинив проведення гончарних симпозіумів. Фундатори новітнього Національного конкурсу сподіваються, що захід стане довготривалим. Уже відбулися 9 конкурсів «КеГоКе» (І – 2007; ІІ – 2008; III – 2009; IV – 2010; V – 2011; VI – 2012; VІІ – 2013; VІІІ – 2014; ІХ – 2015). Їх підсумки дивіться на сайтах в Інтернеті (www.ceramology-inst.gov.ua; www.opishne-museum.gov.ua)
Організатори запрошують авторів публікацій на теми керамології, гончарства, кераміки брати участь у Конкурсі й надсилати свої друковані праці (або їх ксерокопії)
6
„КеГоКе-2016”
Вул. Василя Кричевського, 102, Опішне, Полтавщина, 38164; тел. (05353) 42416, 42417; факс (05353) 42416; opishne-museum@ukr.net
«КеГоКе»
«КеГоКе»
«КеГоКе»
«КеГоКе»
Анотації номінованих публікацій для членів Національної експертної керамологічної ради
«КеГоКе»
«КеГоКе»
«КеГоКе»
«КеГоКе»
«КеГоКе»
«КеГоКе»
«КеГоКе»
«КеГоКе»
«КеГоКе»
«КеГоКе»
Х НАЦІОНАЛЬНИЙ КОНКУРС ПУБЛІКАЦІЙ НА ТЕМИ КЕРАМОЛОГІЇ, ГОНЧАРСТВА, КЕРАМІКИ В УКРАЇНІ (за публікаціями 2013 року)
«КеГоКе-2016» І НОМІНАЦІЯ Краща монографія Буйских А. В. Архаическая расписная керамика из Ольвии (восточногреческая, лаконская, коринфская, имитации) / А. В. Буйских. – К. : Стародавній Світ, 2013. – 456 с. ; 208 рис. Мета монографічного дослідження – увести до наукового обігу масову археологічну колекцію архаїчної кераміки з розкопок Ольвії різних часів. Вона репрезентована мальованим посудом другої половини – кінця VII – V ст. до н. е., виготовленим у різних центрах Середземномор’я. Праця порушує актуальні питання хронології й економічного розвитку Ольвійського полісу й відзначається новим підходом у їх вирішенні. Джерельна база дослідження охоплює фондові колекції, що передбачає залучення матеріалів польових досліджень. Цій проблематиці присвячено перший розділ книги про формування збірки ранньої кераміки Ольвії та історію її вивчення, де, зокрема, детально висвітлено основні історіографічні віхи розвитку знань про архаїчну кераміку в Ольвії від початку дослідження поліса у XIX столітті до сьогодення. Автор розставила акценти на основні проблемні питання, пов’язані з визначенням центрів виготовлення архаїчної кераміки та її датуванням, згадала дослідників та публікації матеріалів, пов’язані з обраною тематикою. У зв’язку з цим, опрацювала значний масив архівних матеріалів початку ХХ століття, в яких міститься інформація про мальовану кераміку Ольвії. Уперше детальний аналіз однієї категорії масової кераміки дозволив визначити й з’ясувати ряд проблемних питань, що стосуються не лише історії Ольвії, а й усього Північно-Західного Причорномор’я часу його освоєння в процесі грецької колонізації. Серед них варто відзначити питання динаміки імпорту із Середземномор’я в архаїчний час та початок місцевих імітацій привізної кераміки, що детально висвітлено на сторінках монографії. Найбільш значущим результатом цього дослідження є з’ясування нової дати заснування Ольвії як урбаністичного центру. Визначивши початок масового надходження гончарної продукції у вигляді столового посуду, автору вперше вдалося довести початок постійного проживання населення на території цього полісу від межі VII–VI ст. до н. е. Ці висновки підтверджують і інші археологічні джерела, які
8
„КеГоКе-2016”
детально охарактеризовано в розділі про архаїчну мальовану кераміку та її роль у вивченні раннього етапу розвитку Ольвійського поліса, де традиційно значну частину займає історіографія з питання хронології. Окремим досягненням цього дослідження є теза про те, що надійним хроноіндикатором для історії поселенських структур можуть виступати не окремі фрагменти кераміки, а саме масова продукція, що засвідчує розвиток економіки й постійне перебування населення на одному місці. У монографії широко використано чужоземні порівняльні матеріали (близько двохсот позицій), без яких неможливо було б скласти комплексну картину розвитку раннього етапу Ольвії. Ілюстративний матеріал представлений якісними, оригінальними, переважно вперше опублікованими світлинами фрагментів орнаментованих посудин з повною атрибуцією, які відповідно до структури роботи поділені між основними представленими центрами. Таким чином, монографічне дослідження є важливим досягненням для античної археології не лише України, а й усього європейського простору, посутнім підґрунтям для нових досліджень інших категорій кераміки різних епох. Гейко Анатолій. Ремонт глиняного посуду: історія, традиції, звичаї / Анатолій Гейко. – Полтава : ТОВ «АСМІ», 2013. – 176 с. (Українські керамологічні студії, вип. 10) Перше спеціалізоване монографічне дослідження такого унікального явища матеріальної культури, як ремонт глиняного посуду, що й досі залишається маловивченою сторінкою історії як української, так і світової культур. Учені, зазвичай, розглядають лише його окремі аспекти, особливості тих чи інших видів ремонту, передовсім одного з найбільш поширених – дротарства. Керамологічні, археологічні й етнографічні, фольклорні й літературні джерела, частину яких здобув сам автор, дозволили вивчити особливості розвитку цього самобутнього явища традиційно-побутової культури українців від часу його появи й до сьогодення. У результаті комплексних досліджень вдалося отримати повну й системну характеристику поширеності ремонту глиняних виробів в Україні та суміжних теренах. Територіальні межі дослідження визначаються етнічними ареалами мешкання українців в Україні, Польщі, Словаччині, Російській Федерації. Вдалося зібрати відомості про ремонт глиняних виробів населенням різних археологічних культур, які існували на території України й на суміжних територіях. Ремонт глиняного посуду виник з появою гончарства в епоху неоліту. Він не зник і в більш пізні часи: його часто фіксують у добу енеоліту, бронзи, раннього заліза, в епоху середньовіччя. Автор визначив причини ремонту глиняних виробів та його способи, а саме: скріплювання, склеювання, оплітання, заліплювання, латання та шліфування. Їх вивчення дозволило простежити особливості розвитку, тривалості існування та причини зникнення тих чи інших видів ремонту, їх хронологічні й територіальні особливості. Встановлено, що основним з-поміж способів ремонтування кераміки тривалий час було скріплювання, суть якого полягала в просвердлюванні отворів обабіч тріщин на посуді та стягуванні їх ремінцями або мотузками. Автор простежив, що в епоху неоліту – раннього заліза ремонтували глиняний посуд як місцевого виготовлення, так і привізний, який найчастіше ремонтували. З’ясовано, що види відремонтованих виробів, спосіб їх ремонту могли залежати
„КеГоКе-2016”
9
від кількості певних видів посуду та від його цінності, а також від місця виготовлення (привізні вироби цінувалися більше), рівня розвитку гончарства у тому чи іншому регіоні. Після ремонту глиняний посуд часто продовжував виконувати свої основні функції щодо приготування, споживання їжі або використання як тари. Найбільш поширеним видом ремонту посуду в ХІХ – середині ХХ століття було дротарство. Ним займалися мандрівні майстри-дротарі, які мешкали на території Західної України. Підтвердженням масовості цього промислу є не тільки наукові джерела, а й усна народна творчість, художня література тощо, зразки якої подано й охарактеризовано автором. Підвищення рівня добробуту населення, початок масового використання в побуті скляних, металевих, фаянсових виробів призвело до звуження сфери вжитку глиняного посуду, а відповідно – і до зникнення більшості видів його ремонту в Україні. Найдовше цей промисел затримався в Закарпатті та східних районах сучасної Словаччини, де мешкали лемки-українці. З появою різноманітних синтетичних клеїв, з винайденням речовин, якими можна заповнювати тріщини на посуді, набули популярності способи, що не потребують спеціальних знань, уміння та інструментів для склеювання й заповнення тріщин пошкоджених частин виробів. У монографії вперше до наукового обігу введено значну кількість глиняних виробів зі слідами ремонту з різних куточків України. У додатках подано практичні поради щодо ремонту деяких видів сучасного глиняного посуду. Міщанин Віктор. Репресивні заходи радянського тоталітарного режиму в галузі традиційного гончарства України (1930-ті – 1950-ті роки) / Віктор Міщанин. – Полтава : ТОВ «АСМІ», 2013. – 736 с. (Українські керамологічні студії, вип. 8). Монографія є першим ґрунтовним дослідженням репресивних заходів, які здійснював московський окупаційний тоталітарний режим у галузі традиційного гончарства України впродовж 1930-х – 1950-х років. Передмову до книги написав відомий український історик, дослідник комуністичного терору, доктор історичних наук, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка Сергій Білокінь. З’ясовано стан дослідження репресій у галузі традиційного гончарства України. Зроблено висновок, що це питання майже не висвітлювалося науковцями. Серед праць такого характеру – здебільшого дослідження Віктора Міщанина. В основі книги – архівні документи, літературні джерела, польові матеріали автора, що стосуються мешканців гончарної столиці України – містечка Опішного – й сусідніх гончарних осередків сучасного Зіньківського району Полтавської області. Опішненський гончарний район упродовж другої половини ХІХ – ХХ століття був провідним в Україні. І саме цей край гончарів зазнав найбільших репресій у часи більшовицького панування в Україні. Внаслідок цього було перервано зв’язок поколінь у гончарстві, знищено династійні традиції, зникла значна частина покоління, яке могло передати культурні цінності, навички роботи, духовну атмосферу ремесла. Безкінечні репресії призвели до значного скорочення споживачів гончарної продукції, насамперед серед українського селянства, що також негативно позначилося на самому гончарстві. Автор виявив і систематизував такі основні прояви репресивних дій червонозоряної окупаційної влади:
10
„КеГоКе-2016”
• так зване «розкуркулювання» на початку 1930-х років гончарних господарств, власники яких не підтримували колективних форм роботи; • Голодомор 1932–1933 років, що призвів до загибелі тисяч гончарів; • засудження гончарів у другій половині 1930-х років за звинуваченнями в політичних і економічних злочинах до різних термінів ув’язнення чи розстрілу; • переслідування за належність до тієї чи іншої віри, з покаранням у вигляді позбавлення виборчих прав або ув’язнення; • чистка партійно-державного апарату кінця 1920-х – початку 1930-х років, яка в тій чи іншій мірі зачепила керівний і викладацький склад гончарних шкіл і майстерень при них; • засудження працівників гончарних підприємств у другій половині 1930-х – першій половині 1940-х років до різних термінів ув’язнення; • засудження працівників і випускників гончарних шкіл у другій половині 1930-х – 1940-х роках до різних термінів ув’язнення чи розстрілу; • ускладнення переходу на роботу гончарів із колгоспів до гончарних артілей у другій половині 1940-х – першій половині 1950-х років, переслідування за самовільний перехід; • переслідування гончарів фіскальними органами за домашнє заняття гончарством та санітарними органами за виготовлення полив’яного посуду. Подано імена гончарів із Глинського, Зайців, Лазьків, Малих Будищ, Мацків, Міських Млинів, Опішного, Старих Млинів, Хижняківки, які стали жертвами жахливого Голодомору 1932–1933 років, зокрема жертвами канібалізму. Подано персоналії репресованих представників гончарства: гончарів – Федора Задорожного, Феоктиста Мокляка, Лаврентія Онищенка, Івана Пічки; керівників і працівників гончарних підприємств – Ларіона Гладиревського, Опанаса Лисенка, Петра Ширая; директорів, працівників і випускників гончарних шкіл – Дмитра Білика, Якова Корицького, Григорія Кремпохи, Любові Острянин, Сергія Реви, Параски Ширай; керамолога – Якова Риженка. Персоналії включають біографічні відомості, матеріали з архівно-кримінальних справ, коротку бібліографію публікацій про репресованих, повідомлення про їх долю з різних інстанцій України й Російської Федерації, власні спогади репресованих та осіб, які їх знали, фотографії, репринти окремих сторінок з архівно-кримінальних справ та особистих документів репресованих, вилучених під час їх арешту. У післямові автор підсумував, що політика репресій, яку втілювала більшовицька Московщина в Україні впродовж 1930-х – 1950-х років, зокрема і в галузі традиційного гончарства українців, у тому числі й на теренах Опішненщини, згубно позначилася на його поступальному розвитку й прискорила його занепад. Рахно Костянтин. Свистопляска і Ренкавка. Глиняні вироби в традиційно-побутовій культурі як джерело формування національної ідентичності слов’янських народів / Костянтин Рахно. – Полтава : ТОВ «АСМІ», 2013. – 488 с. (Українські керамологічні студії, вип. 9). Це унікальне дослідження присвячене глиняним виробам у традиційно-побутовій культурі росіян і поляків, аналізу календарних свят з використанням глиняних іграшок – Ренкавки та Свистопляски, що розуміються не тільки як коло загальновідомих, усталених ритуальних дій, але і як складна багатоскладова й багатофункціональна система, що відтворює важливі етапи етнокультурної
„КеГоКе-2016”
11
історії. Ці два святкових комплекси стоять біля джерел димківської й краківської іграшки – яскравих символів відповідно російської й польської народних культур. Показано, як ці свята функціонують у народній культурі, шлях їхніх видозмін під впливом зовнішніх суспільно-політичних і духовних факторів, їхні витоки та наскільки тісно вони співвідносяться з категоріями міфологічної й повсякденної свідомості. Аналіз історії дослідження свята Свистопляски та димківської іграшки виявив загальні наукові тенденції й напрямки їхнього студіювання. Це весняне свято в місті В’ятці включало в себе поминальне богослужіння, ярмарок, де, серед іншого, продавали глиняні й дерев’яні іграшки, та народні гуляння з обов’язковим свистом у свистунці, киданням та катанням з кручі глиняних куль, які ловили дітлахи. На основі широкого кола джерел простежено еволюцію Свистопляски, починаючи з перших згадок про неї наприкінці XVIII століття, поступове відмирання язичницьких елементів цієї традиційної урочистості в ХІХ столітті, її перетворення на дитяче свято Свистунью та подальший занепад. Подібні свята навесні, до яких виготовляли глиняні іграшки, існували у В’ятському краї та почасти за його межами. Ці святкування мали не лише подібну структуру, але й, очевидно, спільне походження. Аналіз легенди про братовбивче Хлиновське побоїще, з якою традиційно пов’язувалося виникнення свята Свистопляски, дозволив уперше в європейській науці розкрити її справжнє історичне підґрунтя та показати роль переселенців із Великого Устюга у формуванні культури міста В’ятки. Прототипом Свистопляски були святкування на честь язичницького бога Перуна, зафіксовані в Новгороді джерелами ХІІ–XVІ століть. Свист, який дав назву святові, виконував магічну функцію, а самі глиняні й дерев’яні вироби були календарними обрядовими символами. Не менш показовою є історія свята Ренкавки, досліджена, починаючи з найперших звісток про неї в XVІ столітті. Ренкавка теж має свою солідну історіографію. Як і Свистопляска, це була масова весняна урочистість, що відбувалася на могильному пагорбі Крака – засновника міста Кракова й драконоборця. Ренкавка теж включала в себе богослужіння, народні гуляння й розваги та обов’язковий ярмарок, на якому продавали глиняні й дерев’яні іграшки. Останні включали в себе персонажів краківського фольклору – Ляйконика, чародія пана Твардовського, торохкальця, глиняні дзвоники-обереги та інші архаїчні забавки з напівзабутим магічно-релігійним змістом. Виробниками їх були краківські гончарі й різьбярі. Характерною рисою свята теж був свист, шум і музика. Частина пов’язаних із ним язичницьких звичаїв у ХІХ столітті зникла. Найдовше з них протрималася особлива традиція, що зберігалася з давніх часів і полягала в киданні з вершини Кракового кургану яєць, хлібних виробів та інших наїдків дітям і бідноті, які стояли на схилі й коло підніжжя. Ренкавку також оточували легенди, аналіз яких показав дохристиянські корені цього свята та його зв’язок із вшануванням Громовержця й прадавніми культовими місцями середньовічних поляків. Дотривавши до нашого часу, вона втілює в собі етнічність, польські національні традиції, дух народу. Уперше доведено, що в’ятська Свистопляска й краківська Ренкавка – два календарних свята, що закорінені в язичницькому поклонінні богу Перунові. Показано, що й глиняні вироби, котрі пройшли шлях від культової пластики до дитячої іграшки та мистецьких творів, і пов’язані з ними обряди, відроджені в новий час як громадські урочистості, привабливі для широкого загалу, стають уособленням етнічності,
12
„КеГоКе-2016”
джерелом локальної й національної ідентичності за доби глобалізації. Монографія отримала схвальні рецензії в науковій періодиці, була використана в монографії «Східні кельти: культури, ідентичності, історіографічні конструкції» (2015) провідного українського кельтолога, доктора історичних наук Геннадія Казакевича та високо оцінена в монографії «Культурний геном: Простір і ідеограми міфічної історії» (2014) доктора археології, доктора історії Андрея Плетерського – провідного словенського археолога, наукового радника Науково-дослідного центру Інституту археології Словенської академії наук і мистецтв, професора Відділення археології філософського факультету Люблянського університету (Словенія).
ІІ НОМІНАЦІЯ Кращий альбом, каталог Карпинская-Р оманюк Людмила. Полонский завод художественной керамики. Украинский советский фарфор / Людмила Карпинская-Романюк. – Хмельницкий : ТОВ «Агентство Рекламист», 2013. – 408 с. : илл. Альбом присвячено діяльності Полонського заводу художньої кераміки (ПЗХК), одного з найстаріших фарфорових підприємств України в невеликому місті Хмельницької області – Полонному. Вступне слово належить відомому київському мистецтвознавцю Олені Корусь, яка, коротко характеризуючи історію підприємства, констатувала, що поява альбому є надзвичайно важливою подією, що відкриває нові можливості не тільки для колекціонерів, творців полонського фарфору, науковців – його дослідників, а й для всіх, хто цікавиться мистецтвом. Після вступного слова опубліковано звернення до читачів автора альбому, колекціонера, заслуженого працівника промисловості України Людмили Карпинської-Романюк, в якому вона розкриває секрети свого зацікавлення фарфором й повідомляє історію появи видання, підкреслює своєрідність українського, зокрема полонського, фарфору й наголошує на необхідності його вивчення й збереження. Видання складається з кількох частин. У першій подано інформацію з історії заводу з часу його заснування до припинення діяльності (1895–2010), у другій – біографічні відомості про скульпторів і окремих художників підприємства з переліком їхніх основних творів. Зазначене супроводжується фото виробів і документальними знімками з архіву автора. Окрему й найбільшу ілюстровану частину альбому займає каталог продукції Полонського заводу художньої кераміки. Опубліковано всі доступні на цей час фото творів – це понад 700 виробів з приватних колекцій та збірки Хмельницького обласного краєзнавчого музею. Подано твори як у авторському виконанні, так і їхні тиражні аналоги в різних варіантах мальовки. Фотографії виробів супроводжуються підписами із зазначенням автора, назви, розмірів, місцезнаходження предметів, джерела походження сюжетів. Деякі назви творів наведено згідно з прейскурантами Державного комітету з цін колишнього СРСР, іноді в дужках зазначено відомі в літературі їхні інші назви. Наголошено, що датування деяких скульптур, які було виготовлено також і на інших заводах, може не збігатися із загальновідомою датою створення тієї чи іншої моделі, так як у випадку з артіллю «Керамік» / Полонським
„КеГоКе-2016”
13
заводом художньої кераміки вихідною прийнято дату освоєння моделі цієї скульптури до випуску. Зібраний у каталожній частині широкий ілюстративний ряд дозволить читачу отримати повне уявлення про асортимент продукції Полонського заводу художньої кераміки впродовж понад ста років. В осібній частині альбому, автором якої є мистецтвознавець Олена Корусь, міститься інформація про маркування виробів заводу впродовж 1925–2002 років. Наприкінці видання подано список використаних під час підготовки видання джерел, літератури, й список скорочень. Альбом проілюстровано світлинами. В оформленні форзацу і сторінок використано рослинні орнаменти художників Полонського заводу художньої кераміки Т. Шуляк і А. Погрєбної. Видання опубліковане російською мовою й призначене для колекціонерів, антикварів, усіх, хто цікавиться історією й мистецтвом фарфору в Україні.
ІІІ НОМІНАЦІЯ Кращий науковий збірник (щорічник, матеріали конференції, часопис, словник, енциклопедія) Українська керамологія : національний науковий щорічник. За рік 2008 : Експеримент у сучасній керамології / за редакцією доктора історичних наук Олеся Пошивайла. – Опішне : Українське Народознавство, 2013. – Кн. IV. – Т. 1. – 592 с. : іл. Перший том четвертої книги Національного наукового щорічника «Українська керамологія» присвячено пам’яті видатного керамолога, доктора історичних наук, професора Олександра Бобринського (04.08.1930 – 01.10.2010) й спрямовано на з’ясування проблеми експериментальних досліджень у керамології. Основу наукового збірника склали матеріали Міжнародного науково-практичного керамологічного семінару «Експеримент у сучасній керамології: шлях до наукової істини чи профанація наукових знань?». Переднє слово до щорічника від автора-упорядника Олеся Пошивайла складається з двох тематичних блоків. Перший з них висвітлює роботу семінару. В ньому подано інформацію про його учасників та теми їхніх доповідей, названо основні заходи, розміщено світлини робочих моментів, що дозволяє скласти фотохроніку наукового форуму. Окрім цього, увагу зосереджено на історії проведення керамологічних експериментів, а також окреслено сучасний стан цього різновиду наукового дослідження в Україні. Другий тематичний блок присвячено пам’яті Олександра Бобринського. Він містить розлогу біографічну довідку про вченого, його творчий шлях та основні наукові здобутки. У додатках подано архівні матеріали, а також світлини науковця з Національного архіву українського гончарства. Структура збірника відзначається логічністю й витриманістю. Більшість статей (19) складають матеріали й дослідження, оприлюднені під час роботи семінару, решта – студії з археологічної керамології від українських та російських авторів (9). Видання містить і слово куратора семінару Анатолія Щербаня – «Головне в житті людини – це любов», в якому теж охарактеризовано постать Олександра Бобринського та його науковий доробок.
14
„КеГоКе-2016”
Значна кількість матеріалів репрезентує практичні аспекти керамологічних експериментів та спеціальних методів вивчення давньої кераміки. До таких робіт належать статті Олександра Бобринського, Ірини Васильєвої та Наталі Салугіної, Ігоря Готуна, Олександра Коваля та Андрія Петраускаса, Ірини Гей, Анатолія Гейка, Катерини Дубовцевої, Тетяни Крупи, Олександри Кушнір, Віталія Кушніра та Анатолія Щербаня, Богдана Пошивайла, Костянтина Рахна, Валентини Троцької, Ольги Шарганової, Анатолія Щербаня, Олени Щербань, Ольги Школьної. Дещо менше представлено роботи теоретичного спрямування. Це статті Юрія Цетліна, Оксани Коваленко, Ірини Калініної, Рустама Сінгатуліна. Інші наукові публікації Віри Гупало, Лілії Кобелєвої, Людмили Мильникової, Ігоря Дуракова, В’ячеслава Молодіна, Михайла Відейка, Романа Лугового, Наталі Бурдо, Михайла Сохацького, Ірини Мезенцевої, Володимира Колоди присвячено з’ясуванню специфіки вивчення археологічної кераміки та давнього гончарства на теренах Європи. У збірнику вперше у вітчизняній історіографії комплексно з’ясовано питання наукового експерименту в археологічній керамології. Завдяки вдалому поєднанню матеріалів досліджень різночасових пам’яток стало можливим формування об’єктивної оцінки наукового експерименту в археологічній керамології. Видання вводить до наукового обігу статті з керамологічної проблематики та значно розширює національну історіографію з археологічної керамології. Тематичне спрямування щорічника цілком обґрунтоване метою з’ясування місця й ролі експериментів у сучасних керамологічних дослідженнях. На його сторінках окреслено головні напрямки й проблеми використання експериментів та спеціальних методів під час вивчення давнього гончарства в Україні та за її межами. Видання забезпечене довідковим бібліографічним апаратом, а також іменним та географічним покажчиками. Статті проілюстровано численними фотографіями й малюнками. Производство керамики в Восточной Європе: позднеримское время – раннее средневековье – новое время (материалы полевого семинара на базе экспедиции возле c. Войтенки 17–19 сентября 2012 г.) : Ostrogothica-Serie (Hefte). – Харьков : С. А. М., 2013. – 180 с. У збірнику подано матеріали польового семінару, що відбувся впродовж 17-19 вересня 2012 року на базі Германо-Слов’янської археологічної експедиції Харківського національного університету імені Василя Каразіна, яка досліджує поселенські й поховальні пам’ятки черняхівської культури біля с. Війтенки Валківського району Харківської області. Організаторами семінару виступили Германо-Слов’янська експедиція та Євразійський відділ Німецького археологічного інституту. У семінарі взяли участь науковці України (Дніпропетровськ, Запоріжжя, Київ, Львів, Опішне, Полтава, Харків, Ковалівка Полтавської області), Німеччини (Берлін) та Румунії (Сату Маре). Збірник складається з трьох розділів: 1) Гончарні горни пізньоримського часу в Барбарикумі; 2) Гончарна кераміка на пам’ятках черняхівської культури; 3) Виробництво кераміки в середньовіччі і новий час. Статті, вміщені в ньому, присвячені проблемам гончарства та функціонування глиняного посуду з територій Східної та Центральної Європи в пізньоримську добу, раннє середньовіччя та новий час. Зокрема, у них з’ясовано особливості конструкції та функціонального призначення гончарних горнів і кераміки, що походять з таких відомих пам’яток
„КеГоКе-2016”
15
в Україні пізньоримського часу, як Комарів, Війтенки, Старі Санжари, Портмашеве, а також із заходу Німеччини, центру Ауріт-Шукулеу в Румунії. Борис Магомедов у своїй статті «Культурно-определяющее значение черняховской гончарной керамики» зазначив, що співвідношення кількості фрагментів ліпленого й виготовленого на гончарному крузі глиняного посуду є показником рівня економічного розвитку тієї чи іншої черняхівської общини. На черняхівських пам’ятках ранні об’єкти з незначною кількістю кераміки, виготовленої на гончарному крузі, можуть відноситися до київської чи вельбаркської культур, але лише вельбаркські пам’ятки видозмінювалися в черняхівські без зміни населення. Дмитро Тесленко подав цікаві матеріали, що стосуються 80-ти цілих і фрагментованих глиняних посудин із розкопок та розвідок 1942–1943 років могильника черняхівської культури біля села Новоолександрівка в Дніпровському Надпоріжжі. Дослідження були здійснені археологами нацистської Німеччини, зокрема співробітниками Оперативного штабу «Рейхсляйтер Розенберг». У них брали участь і співробітники Дніпропетровського краєзнавчого музею. Нині знахідки зберігаються в Дніпропетровському національному музеї імені Дмитра Яворницького. Інші автори збірника (Ігор Готун, Андрій Петраускас, Олександр Коваль) опублікували матеріали з розкопок 2004 року гончарного горна доби Київської Руси, знайденого на посаді літописного Вишгорода. На об’єкті було проведено реставраційні та консерваційні роботи, а 2006 року Вишгородський історикокультурний заповідник побудував над ним стаціонарний павільйон і планує використовувати це горно у своїй музейній діяльності. Володимир Колода подав методичні рекомендації польових археологічних досліджень ранньосередньовічних гончарних горнів на прикладі цих споруд салтівської культури. Дослідник наголосив, що для вивчення потрібно брати зразки для аналізів, оскільки це дозволить дослідити технологію виготовлення горнів та сліди їх ремонту. Збірник є важливою віхою в розвитку вітчизняної й зарубіжної археології та керамології. Він не тільки підсумував результати проведених керамологічних досліджень, а й визначив проблематику й перспективи подальшого вивчення стародавньої кераміки на теренах України та Європи.
ІV НОМІНАЦІЯ Краща наукова стаття Гаврилюк Н. О. Методика дослідження масового матеріалу з античних пам’яток (на прикладі знахідок з ділянки ЮЗА в Ольвії) / Н. О. Гаврилюк // Археологія. – 2013. – № 3. – С. 109- 120. У статті порушено питання вдосконалення методики археологічних досліджень – впровадження нових методів вивчення кераміки й модернізації старих. Не таємниця, що згідно з усталеною практикою на музейне збереження приймаються не всі археологічні матеріали, віднайдені під час розкопок. Лише 20-30 % артефактів, здебільшого експозиційно придатні, добре збережені предмети, потрапляють до фондових колекцій. Виняток становлять лише Наукові фонди Інституту археології НАН України, збірки яких мають бути джерелом всебічного висвітлення археологічної пам’ятки. При цьому склад колекцій може визначати лише автор
16
„КеГоКе-2016”
розкопок. Але й тут виникають проблеми – з їх розміщенням. Отже, значна частина – 70-75 % знахідок (масовий матеріал) фіксується лише в польовій документації у вигляді «книг списків» або в польових списках у щоденниках. Як правило, вони залишаються не опрацьованими. У статті розглянуто сучасні способи опрацювання масових матеріалів та можливості, що відкриваються під час їх дослідження. Саме на оцінці масових гончарних матеріалів із багатошарових античних пам’яток зосереджено увагу автора. Методику такої оцінки розглянуто на прикладі південно-західної ділянки Ольвійської агори (ЮЗА). Дослідження масових матеріалів із напівземлянок, землянок, господарських ям дозволило визначити та переконливо аргументувати функціональне призначення деяких з цих споруд. Значну роль відіграла фіксація складу масового матеріалу із заглиблених споруд з пластів заповнення, умовно поділеного на прошарки потужністю 20 см, та побудова «батиметричних» спектрів господарських ям. Визначено типи заповнень цих заглиблених об’єктів. Вивчення співвідношення кухонного ліпленого й виготовленого на гончарному крузі посуду з будівель початку періоду архаїки в Ольвії засвідчило, що ліплений посуд взагалі не використовували або використовували нечасто. Було зроблено висновок, що перші греки-переселенці почали виробляти й використовувати ліплений посуд лише тоді, коли кількість виготовленого на гончарному крузі вжиткового посуду скоротилася, а ввозити його з метрополії було нерентабельно. Додатковим аргументом цьому є склад ліпленого посуду періоду архаїки, в якому присутні імітації форм кухонних посудин, виготовлених на гончарному крузі. Нємцев С. О. Можливості метрологічного аналізу амфорного матеріалу для побудови хронології на прикладі колекції з поселення Каталине 1 / С. О. Нємцев // Археологія. – 2013. – № 2. – С. 83-100. До наукового обігу введено вибірку ніжок тарних амфор, кількістю 56 штук, виявлених під час розкопок 1994 року на поселенні ольвійської хори Каталине 1, яке досліджувала Нижньобузька експедиція Інституту археології НАН України під керівництвом Валерія Отрешка. Метою роботи є реалізація програми дослідження античної торгівлі Йосипа Брашинського шляхом опрацювання цієї колекції. Автор запропонував таку методику дослідження: розподілити матеріали за морфологічними ознаками на окремі групи за центрами виробництва; далі поділити їх за типологічними й класифікаційними схемами; подачу матеріалу супроводжувати кресленнями в масштабі 1:2. Усе це мало допомогти у створенні універсальних типологічних і хронологічних схем для амфорних ніжок. На прикладі згаданої колекції було апробовано запропоновану схему з метою з’ясування динаміки торговельних відносин Ольвії та поселень її хори з центрами Причорномор’я та Середземномор’я в межах IV ст. до н. е. У вибірці амфорних ніжок з поселення Каталине 1 виокремлено продукцію з Гераклеї Понтійської, Синопи, Менди, Фасоса, Пепарета, що відносяться до елліністичного часу. Ці дати збігаються з хронологією закритих комплексів названого поселення, визначеною іншим шляхом. У результаті цього автор дійшов висновку, що класифікації цілих амфор без урахування динаміки еволюції частин посудини (у цьому випадку – ніжок) є дещо обмеженими й неточними. Тому основним елементом у дослідженні амфор мають бути їх окремі елементи. Це дозволить робити більш точні палеоекономічні реконструкції.
„КеГоКе-2016”
17
Пошивайло Марія. Атрибути гончарної культури у фольклорно-ігровій традиції українців ХІХ – початку ХХ століття / Марія Пошивайло // Література, фольклор, проблеми поетики : збірник наукових праць. – К. : Національний університет імені Тараса Шевченка, 2013. – Вип. 38. – С. 415-425. Статтю присвячено дослідженню семіотико-семантичних аспектів використання глиняних виробів у дитячих іграх українців ХІХ – початку ХХ століття. Оскільки дитячий фольклор є одним із важливих компонентів традиційної культури українців, звідси випливає його значення як унікального історичного джерела для вивчення етнічної культури. Для аналізу використано польові матеріали з різних регіонів України відомих українських збирачів і дослідників ігрового фольклору, передовсім, Петра Іванова, Єгора Покровського, Михайла Русова, Ніни Заглади, Галини Довженок, а для порівняння фольклорно-етнографічних явищ залучено іноетнічні тексти. На жаль, досі дитячий ігровий фольклор українців на предмет відображення в ньому гончарної культури вітчизняними фольклористами не вивчався. У статті виявлено регіональну специфіку побутування ігор і пов’язаних з ними локальних гончарних традицій у різних регіонах України. Зокрема, Михайлом Русовим було зафіксовано локальні варіанти гри «Глечики» («гладишки», «кушини», «кувшини») в різних повітах Полтавщини: селі Єремівці Золотоніського повіту, селі Снятин Лубенского повіту, селі Грунь Зіньківського повіту. Також з’ясовано відмінності в правилах гри й топонімічну варіативність назв, що побутували. Це простежується в одній з найбільш поширених серед дітей грі з черепками – «Крем’яхи», яку фольклористам вдалося записати в Полтавщині, Харківщині, Хмельниччині, Тернопільщині, Вінниччині, Чернігівщині. На відміну від дитячого фольклору, створеного дорослими для дітей, авторами ігор, у більшості випадків, були самі діти. Виникали вони здебільшого під час їх групового спілкування й майже всі намагалися наслідувати дії дорослих. Тому зовсім не випадково в дитячих іграх через гончарний посуд відображалися побут і професійні заняття дорослих («Кумки», «Горщечки»), стосунки між членами сім’ї й стереотипи поведінки дорослих, основні життєві цикли людини («Глечики»), актуалізувалася фізична й інтелектуальна готовність «інтегруватися» в доросле життя («Крем’яхи», «Баби», «Камінчики», «Черепки», «Дуб чи глина»). При цьому найяскравішим уособленням антропоморфізації глиняного посуду поставав глечик. Саме в ньому, за народною лексикою, є майже всі ознаки будови людської постаті («шия», «горло», «тулуб», «вухо»). Таким чином, через гончарний код, гра відкриває найбільш значущі смисли й цінності культури народу (світоглядні, економічні, культурні, релігійні), вибудовує систему соціалізації наймолодших членів суспільства, формує жіночий і чоловічий типи поведінки. Діти долучалися до забезпечення сприятливих умов для життєдіяльності сільської громади, успадковували прадавні знання й вірування предків, переконувалися в спроможності людини позитивно впливати на несприятливі природні явища. В ігровій культурі з елементами глини чи гончарних виробів виявилися особливості жіночого й чоловічого начал у сімейному побуті, як і специфічні сфери розподілу родинних обов’язків між чоловіком і жінкою. Непоодинокими були сюжети наслідування побутового використання глиняних виробів, наділення їх надприродними властивостями як вияв прадавньої фетишизації предметів.
18
„КеГоКе-2016”
Глиняні вироби були головними атрибутами і в багатьох інших фольклорних дитячих іграх. Окрім розігрування суто функціонального призначення (посуд для приготування їжі, ємність для зберігання продуктів), вони нерідко набували функції ритуальних предметів, включених у контекст традиційної календарної обрядовості. Прикладом такого осмислення є дитячі ігри-заклинання, ігризаклички («Іди, іди, дощику» або ж: «Не йди, не йди, дощику»), спрямовані на зміну негативного стану довколишнього природного середовища, а саме – на викликання чи припинення дощу. Загалом фольклорно-ігрові заклички сягають своїми коренями ще первісних уявлень давнього населення України, пов’язаних з вірою в надприродні сили й можливість впливу на них через відправлення ритуалів жертвоприношення. Таким чином діти долучалися до забезпечення сприятливих умов для життєдіяльності сільської громади, успадковували прадавні знання й вірування предків, переконувалися в спроможності людини позитивно впливати на несприятливі природні явища. Весь цей пласт гончарної культури, як і багато інших явищ народного побуту, справляв значний вплив на творення нематеріальної спадщини українського народу, оскільки найбільш значущі теми й сюжети згодом впліталися в канву фольклорних текстів. Пошивайло Олесь. Експеримент у сучасній керамології – рефлексії екстенсивного поступу / Олесь Пошивайло // Українська керамологія : національний науковий щорічник. За рік 2008 : Експеримент у сучасній керамології / за редакцією доктора історичних наук Олеся Пошивайла. – Опішне : Українське Народознавство, 2013. – Кн. IV. – Т. 1. – С. 12-239. Публікацію, обсягом 228 сторінок, присвячено проблематиці експерименту в українській керамології. Структурно дослідження складається з трьох основних розділів, додатків та джерел. У першому розділі проаналізовано матеріали унікального Міжнародного науковопрактичного семінару «Експеримент у сучасній керамології: шлях до наукової істини чи профанація наукових знань» (28-30.05.2008), метою якого було з’ясування місця й ролі експериментів у сучасних керамологічних дослідженнях, виявлення позитивних і негативних аспектів у їх використанні під час вивчення давнього гончарства; впровадження в практику сучасних керамологічних студій спеціальних методів атрибуції історичної кераміки. Зокрема, представлено учасників, проблематику доповідей, прийняті рішення; подано ілюстративні матеріали, що відображають основні моменти наукового форуму. Акцентовано увагу на виголошених у доповідях теоретичних і методичних проблемах експериментальних досліджень давнього гончарства, основних різновидах сучасних керамологічних експериментів, значенні дослідження відбитків нігтів на кераміці як джерелі історичної інформації, результатах експериментальної роботи на базі Північної експедиції Інституту археології НАН України поблизу села Ходосівка Києво-Святошинського району Київської області; результатах петрографічного, спектрального й хімічного аналізів глиняного посуду доби пізнього середньовіччя, віднайдених під час розкопок Цареборисівської фортеці біля
„КеГоКе-2016”
19
с. Червоний Оскіл Ізюмського району Харківської області; дослідженні глиняних матриць в українському кахлярстві XVII–ХІХ століть; хіміко-фізичних дослідженнях середньовічної кераміки; технологічних слідах на денцях посудин як джерелі реконструкції будови гончарних кругів; експериментальному вивченні технології «обварювання» глиняного посуду; сучасних пошуках використання інформаційних технологій для вивчення палеогончарства та інших питаннях експериментальної керамології. Охарактеризовано перебіг презентацій нових керамологічних видань та наукових дискусій під час ознайомлення зі спеціалізованими виставками кераміки й пам’ятками археології довкола Опішного та Більська. Акцентовано увагу на прийнятих рішеннях про обовˊязковість дотримання наукових принципів проведення експерименту; необхідність унормування й уніфікування керамологічної термінології, актуальність заснування Міжнародної асоціації керамологів; укладання наукового словника керамологічних термінів; створення міждержавної робочої дослідницької групи в галузі експериментальної керамології; ініціювання запровадження спецкурсу з історичної технології кераміки та більш широкого курсу керамології на історичних факультетах університетів; створення в Україні Національного центру експериментальної керамології. У другому розділі досліджено існуючу практику проведення експериментів у вітчизняній керамології; вивчено обставини проведення першого в Україні керамологічного експерименту («Політичні передумови», «Площадки», «Дослідження кераміки й глини», «Експеримент з випалювання глиняної обмазки»); проаналізовано так зване «заклинальне» моделювання й спалювання трипільських жител як театралізовані промоції («Трипільський моделізм Костянтина Зіньковського»; «Театралізовані археовистави»; «Спешиал промоутери трипільського моделізму», «Неуважне прочитання першотекстів, незнання специфіки й технології випалювання глиняних виробів», «Школярськостудентський» моделізм як рефлексія трипільських «експериментів», «Утаємничені ризики трипільської міфотворчості»). Окремі підрозділи присвячені темам аматорства сучасних керамологічних експериментів та суперечливим аспектам експериментальних студій. Автор прийшов до узагальнюючого висновку: значення експериментів у археологічній керамології, зокрема з моделювання історичних ситуацій і явищ для з’ясування тих чи інших питань палеогончарства, значною мірою перебільшується (гіперболізується). Насправді ж, їхня роль у реконструкції давнього минулого майже завжди є гіпотетичною, тобто найбільш ймовірним припущенням. Однозначно стверджувати, що результати експерименту є ідентичними з наслідками певних дій, подій чи явищ минулого, як правило, немає достатніх підстав. Провідною темою третього розділу став життєвий шлях, наукові звершення та внесок у розвиток українських керамологічних студій видатного вченого, легенди світової керамології, доктора історичних наук Олександра Бобринського. Зокрема, досліджено такі аспекти його діяльності: «Концепт», «Звернення до етнографії гончарства», «Остракізм», «Кабінет? лабораторія? група!», «Ризики створення повноцінної керамологічної лабораторії», «Автономізація керамологічних студій», «Підтримка керамологічних ініціатив Опішного», «Видавничі прожекти», «Спроби громадського пошанування», «Актуалізація спадкоємності керамологічних знань», «Публікаційний лаконізм», «Критицизм», «Скромність», «Надлом», «Передухіддя», «Міфологізація образу вченого як фактор збереження пам’яті
20
„КеГоКе-2016”
й популяризації наукової спадщини», «Труднощі засвоєння методики Олександра Бобринського», «Епістолярна спадщина», «Постскриптум». Автор підсумував, що Олександр Бобринський – це епоха в дослідженні давнього гончарства і водночас – фундаментальний розділ в історії світової керамології! У пам’яті учнів Олександр Бобринський завжди буде духовним наставником, гуру слов’янської керамології. Він був немовби прапором, що звав за собою до наукових пошуків, але який залишався недосяжним для інших. У додатках опубліковано окремі думки учасників наукового форуму; уперше опубліковано польове дослідження Олександра Бобринського «Этнографические особенности гончарства в междуречье Десны и Сейма (по материалам обследования современных очагов гончарства на территории Сумской области Украинской ССР в 1963 г.)» а також частину епістолярної спадщини Олександра Бобринського, пов’язаної з Україною. Наприкінці статті подано ґрунтовний список джерел з 205 позицій, що включає літературу, архівні матеріали та веб-сайти. Пошивайло Світлана. Аспекти парадигматичного аналізу народних назв дій, процесів у гончарному виробництві / Світлана Пошивайло // Мова і культура. – К. : Видавничий дім Дмитра Бураго, 2013. – Вип. 16. – Т. ІІІ (165). – С. 175-180. У статті з’ясовано, що лексико-семантична група «назви дій і процесів у гончарному виробництві» становить собою складну розгалужену систему, членується на основі домінування різних диференційних ознак. Для членування релевантними виявилися спосіб видобування глини; технологія підготовки її до роботи; дії і процеси, пов’язані з виготовленням гончарних виробів, їх оздобленням, сушінням, випалюванням, збутом; способи оздоблення. Лексико-семантична група назв дій і процесів у гончарному виробництві, компоненти якої об’єднані спільною семантикою й протиставляються рядом диференційних ознак, складається з лексико-семантичних підгруп, які містять у собі лексико-семантичні мікрогрупи, що складаються з окремих назв однієї реалії. Таким чином, аналізована лексико-семантична група містить різні за семантикою й будовою групи назв дій і процесів у гончарному виробництві. Між ними існують зв’язки різної інтенсивності, які виявляються в синонімічних і антонімічних відношеннях, словотворчих особливостях. Класифікація таких рядів, мікросистем значною мірою сприяє впорядкуванню керамологічної терміносистеми, впливаючи на уніфікацію наукової термінології цієї науки. Санжаров С. Н. Проблемы финала катакомбного культурогенеза и керамический комплекс поселения Бабино ІІІ / С. Н. Санжаров // Матеріали та дослідження з археології : збірник наукових праць. – Луганськ, 2013. – № 12. – С. 53-81. Подано історію дослідження поселення Бабино ІІІ, аналіз поховальних пам’яток та глиняних виробів, виявлених під час розкопок. Порушено питання виокремлення пам’яток типу поселення Бабине ІІІ в самостійне культурне явище доби бронзи, яке отримало назву «культура багатоваликової кераміки». Висвітлено проблему формування уявлення про зміст пізнього етапу катакомбної культури, культури багатоваликової кераміки та фінальнокатакомбної культури. Дискусія з іншими дослідниками дозволила простежити причини, що спонукали українського археолога Станіслава Братченка запропонувати цій культурі іншу назву – «бабинська». Автор інтерпретував склад колекції глиняного посуду, виділив її окремі групи,
„КеГоКе-2016”
21
при цьому звернув увагу на домінування пізньокатакомбного інгредієнта в складі раннього етапу культури багатоваликової кераміки і запропонував виділити його у фінальний етап катакомбної культури, який сформувався в результаті взаємоконтактів і трансформації племен пізнього етапу катакомбної і доноволзької абашевської культури. Дослідник запропонував свою гіпотезу щодо характеру катакомбно-абашевського поєднання культурних традицій на етапі фіналу катакомбного культурогенезу. На підтвердження своїх висновків автор подав результати культурно-хронологічного розчленування колекції глиняного посуду з поселення Бабино-ІІІ, які заперечують гомогенність цієї пам’ятки і встановлюють наявність двох культурно-хронологічних горизонтів, що в подальшому не дозволяє використовувати назву «бабинська культура». Отже, стаття порушує багато дискусійних питань, зокрема, й про неправомірність використання терміна «бабинська культура». Недоліком публікації є те, що автор вживає термін «шийка горщика» на позначення конструктивної частини горщикоподібної посудини, тоді як у керамології він не використовується для такого типу посуду. Та це ніяк не применшує наукову цінність публікації. Терещенко О. І. Античне торгівельне судно «Зміїний-Патрокл» (склад продукції) / О. І. Терещенко // Археологія. – 2013. – № 3. – С. 69-85. Подано результати досліджень, античного дерев’яного судна, що затонуло біля о. Зміїний. Робота є продовженням попередніх картографічних досліджень, що дозволили підняти на поверхню частини самого судна та масовий гончарний матеріал. Його аналіз дав можливість визначити місце відправлення корабля, час аварії та типи транспортованих товарів. Простежується чітка диференціація типів посуду, серед яких виділяються глиняна тара та особистий посуд команди екіпажу (побутові речі та чорнолакова кераміка). Всі амфори було атрибутовано як продукцію о. Пепарет . Вдалося з’ясувати, що досі відомий тип «псевдо-херсонеської» тари також належить до пепаретського виробництва, що засвідчує типова масова продукція з судна. Особистий посуд екіпажу, а саме каструля і мортарій, представлені типовими формами другої половини IV століття до н. е. і мають аналогії серед матеріалів з Афінської агори. Численною є група чорнолакового посуду, який був товаром. Вона представлена рибними і звичайними тарелями, чашами, канфарами, що мають типові елліністичні форми та орнаментацію, а також скіфосами й гуттусом. Окремо досліджено граффіті на денця деяких посудин, і, на думку автора, позначали ім’я не власника, а гончаря. Ця комплексна знахідка дала можливість відстежити спосіб транспортування глиняного посуду. Період його побутування зведено до 350325 років до н. е., що свідчить про час, коли корабель потрапив у аварію. На місці досліджень виявлено також сторонні матеріали, що не відносилися до цього ж судна й були представлені різночасовим глиняним посудом античної і середньовічної доби. Автор висловив здогад, що корабель з торговельною метою прямував до полісів Північно-Західного Причорномор’я, але внаслідок перевантаження чи негоди затонув біля о. Зміїний, ставши на сьогодні еталонною пам’яткою в дослідженнях античної кераміки.
22
„КеГоКе-2016”
Чаплій Олександра. Керамічна окарина в Україні: походження, функції, конструктивно технологічні та художні особливості / Олександра Чаплій // Народознавчі зошити. – 2013. – № 4. – С. 668-673. Про популярний музичний інструмент – глиняну окарину, посудинну флейту з отворами, що потрапила до України з Італії. Варіант цього інструмента під назвою «зозулиця» був запропонований вітчизняними спортивними менеджерами як розпізнавальний знак футбольного уболівальника під час Євро-2012, який мав би яскраво представити людству «культурний спадок України із його давніми традиціями та автентичним мистецтвом». Чіткої позиції вітчизняних дослідників щодо означення терміна «окарина» не було сформульовано, наслідком чого стало його розмаїте тлумачення нефахівцями та майстрами, які безпосередньо займаються виготовленням окарин. Олександра Чаплій, використовуючи чужоземну й вітчизняну музикознавчу літературу, ретельно вивчила історію винайдення цього інструмента італійським керамістом Джузеппе Донаті з міста Будріо в середині ХІХ століття, його впровадження, можливі шляхи проникнення в Україну й обставини поширення в народній музиці. З опертям на праці істориків, етнологів, музикознавців – Барта Хопкіна, Джеремі Монтеґю, Клаудіо Цедроні, Еріха фон Хорнбостеля, Курта Закса, Леоніда Черкаського, Богдана Яремка, Ігоря Мацієвського, Михайла Хая – дослідниця з’ясувала, що виготовлення окарини не є ані давньою традицією, ані автентичним для українців мистецтвом, хоча й поширилося від Гуцульщини, куди потрапило наприкінці ХІХ століття від румунів, до Луганщини, Донеччини й Криму. Стрімке зацікавлення окариною, на думку автора, пов’язане з сучасними процесами глобалізації – «пожвавленням культурних обмінів, торгівельних відносин, доступом до всесвітніх електронних ресурсів, гастролюванням». З’ясовано, хто з українських гончарів ХХ століття виготовляв окарини. Згадано імена майстрів Якова Падалки, Миколи Піщенка, Василя Стрипка, Юрія та Розалії Ілюків, Дмитра Демінчука, Володимира Віхренка, Ольги та Романа Мицканів, В’ячеслава Віньковського, Наталі Величенко, Андріани Куруц, Федора Куркчі, Олександра Черемісова, Валерія Кужелєва, Ірини Нікуліної, Юрія Дернового, Олександра Вільчинського, Лесі Скишляк; охарактеризовано інструменти, які вони виготовляють. Відзначено, що їхні вироби «поєднують певні риси різних етнічних та археологічних культур». Уперше в Україні проведено аналіз конструктивнотехнологічних особливостей глиняних окарин, які дослідниця кваліфіковано й обґрунтовано поділила на професійні та непрофесійні. Вона розглянула техніки декоруванння окарин і їхній можливий вплив на музичні характеристики виробів. Зроблено висновок, що глиняна окарина в Україні органічно відображає досвід вітчизняних і чужоземних гончарів, а також творче переосмислення традицій народної творчості та новинок сучасного мистецтва.
„КеГоКе-2016”
23
V НОМІНАЦІЯ Краща науково-популярна, публіцистична публікація Ботанова Анна. История одной коллекции / Анна Ботанова // Керамика : стиль и мода. – 2013. – № 2. – С. 132-137. Стисло окреслено історію формування впродовж кінця 1980-х – початку 1990-х років колекції сучасної кераміки Хмельницького обласного художнього музею. Подано узагальнюючі роздуми про індивідуальну творчу діяльність художниківкерамістів – випускників Львівського державного інституту прикладного і декоративного мистецтва, з 1994 року – Львівської академії мистецтв. Згадано про Республіканський симпозіум «Кераміка – 93», який 1993 року відбувся на заводі художньої кераміки в м. Полонне. Зазначено прізвища окремих мистців, вказано на особливості їх творчої діяльності. Зроблено висновок про унікальність львівської школи кераміки. Статтю яскраво проілюстровано творчими роботами Ганни Лисик, Неллі Федчун, Ігоря Ковалевича, Ярослави Мотики, Неллі Ісупувої, Інни Туманової-Єршової, Уляни Ярошевич. Гушул Ю. Керамический рай / Ю. Гушул // Керамика : стиль и мода. – 2013. – № 2. – С. 34-43. Статтю присвячено італійському містечку Фаєнце. Автор зазначила, що імідж міста як одного з основних центрів кераміки світу працює завдяки відомому Міжнародному музею кераміки та Міжнародному конкурсу сучасної художньої кераміки, який проводить музей. Його переможці відзначаються престижною в галузі кераміки премією «Faenza Prize». Автор поділила статтю на чотири завершені розділи, тематично пов’язані між собою. У невеликій за обсягом першій частині в доступній формі простежила етимологію назви міста, з’ясовано його планування, назвала відомі історичні й архітектурні пам’ятки різних епох. Окремий розділ присвятила Міжнародному музею кераміки, заснованому відомим італійським істориком мистецтв Гаетано Баллардіні (1908). Юлія Гушул відзначила, що на порівняно невеликій площі (два поверхи) музейним працівникам вдалося розмістити речі, які ілюструють усе розмаїття кераміки світу від найдавніших часів до наших днів. У третій частині статті описано Міжнародний конкурс сучасної художньої кераміки, започаткований 1932 року. Цей конкурс вважається одним із найбільш важливих «керамічних» змагань у світі. Зазначено основні умови його проведення, названо переможців 54–58-го конкурсів, що відбулися впродовж 2005–2013 років. Наприкінці статті, у четвертому розділі, згадано й про українських художників-керамістів. Зокрема, автор стверджує, що одним з українських мистців, який зважився подати свою роботу на конкурс, стала Світлана Пасічна, яка 1991 року отримала Гран-прі за композицію «Шлях». Усі твори, відзначені головною премією в різні роки, знаходяться в постійній експозиції музею. Ще двоє українських мистців, випускників Львівської академії мистецтв, стали номінантами Міжнародного конкурсу сучасної художньої кераміки 2013 року – Ігор Ковалевич та Володимир Хижинський. Статтю рясно ілюстровано світлинами окремих виставкових залів Міжнародного музею кераміки у Фаєнце, робіт, що зберігаються в музеї, та окремих творів,
24
„КеГоКе-2016”
відзначених головною премією «Гран-прі Faenza Prize» на Міжнародних конкурсах сучасної художньої кераміки впродовж 2005–2013 років. Корусь Елена. «Made in Ukraine» / Елена Корусь // Антиквар. – 2013. – № 12. – Декабрь. – С. 60-69. Статтю присвячено недослідженому аспекту історії фарфоро-фаянсових підприємств України XX – початку XXI століття, розгляду історії постачання їхньої продукції за кордон для продажу та експонування на міжнародних виставкахярмарках. Хронологічно огляд охоплює період з 1920-х до 2000-х років, географічно – експортну діяльність провідних заводів Лівобережжя (Будянський фаянсовий завод, Сумський та Дружківський фарфорові заводи), заводів Волинської групи (Баранівський, Коростенський та Полонський фарфорові заводи) й центрального регіону України (Київський експериментальний кераміко-художній завод). Охарактеризовано обставини, які сприяли виходу українського фарфору й фаянсу на міжнародний ринок у 1920-ті – 1930-ті роки. Зазначено, які організації займалися експортом вітчизняного продукту. Вперше послідовно простежено, на яких основних міжнародних виставках експонувався український фарфор та фаянс впродовж означеного періоду, в які країни здійснювали поставки українські підприємства і якими були обсяги цих поставок. У дослідженні з’ясовано типологію виробів, які постачали на міжнародний ринок (сервізи, статуетки, сувеніри, декоративні вироби), а також подано інформацію про їх авторів. Так, на Будянському фаянсовому заводі впродовж 1920-х років презентабельну мальовку робили живописці легендарного Межигірського керамічного технікуму – І. Українець, П. Мусієнко, М. Матвєєв. Авторами експортних виробів у другій половині ХХ століття були М. Ніколаєв та Г. Кломбицька. Уперше введено в науковий обіг дані про міжнародну виставкову діяльність Полонського фарфорового заводу, названо імена авторів виробів: М. Горолюк, М. Осипова, І. Джіма, Г. Мойсеєва, Т. Потравний, В. Мельник, описано найвизначніші твори й названо їх відзнаки. Частково висвітлено історію експортної діяльності Коростенського фарфорового заводу (художник В. Трегубова) та орієнтацію на міжнародний ринок Київського експериментального кераміко-художнього заводу (експортна пластика О. Рапай, О. Жникруп, В. Щербини, В. Мусієнка). Уперше здійснено спробу виокремити особливості, властиві призначеним для експорту виробам: наявність радянської емблематики, підкреслення ідеї непорушної єдності держави (тематика дружби народів союзних республік) з одночасним вирізненням національної своєрідності – через презентацію народного костюма, танцю, фольклору (статуетки за мотивами українських народних пісень) та літератури (у виробах із образами літературних творів Тараса Шевченка, Миколи Гоголя тощо). Уперше в контексті висвітлення означеної тематики розглянуто експортне маркування виробів. Зазначено, що до експортних виробів були спеціальні вимоги щодо якості сировини, формування й декоративного оздоблення, адже цей товар розглядався як показник високого рівня розвитку радянської промисловості і мав працювати на її міжнародний імідж. Акцентовано увагу на великому значенні міжнародних проектів для підвищення рівня розвитку вітчизняної фарфоро-фаянсової промисловості. Підсумовуючи, автор назвала причини занепаду виробничої діяльності вітчизняної
„КеГоКе-2016”
25
фарфоро-фаянсової промисловості, пов’язані з розпочатим у 2000-ні роки зворотним процесом: заниженням відсоткових ставок для ввозу імпортного (головним чином, китайського) товару на територію України та підвищення митного збору під час експортування до головної країни-споживача українського фарфору-фаянсу останніх років – Росії. Корусь Елена. «Не погребуй подарунком, прийми вазу з візерунком» // Антиквар. – 2013. – №3. – Март. – С. 66-73. Статтю підготовлено для тематичного номера журналу «Антиквар», присвяченого з’ясуванню подарункової функції предметів мистецтва. У ній, зокрема, проаналізовано предмети з фарфору (вази, сервізи, декоративні предмети), виготовлені в другій половині ХХ століття на українських фарфорових заводах (Баранівському, Полонському, Київському експериментальному керамікохудожньому) за спеціальним замовленням для підношення як коштовних подарунків високопоставленим особам радянської держави (Володимиру Леніну, Йосипу Сталіну, Михайлу Хрущову), переможцям соцзмагань, першим особам іноземних держав або в ознаменування видатних подій. У цьому контексті деякі предмети проаналізовано вперше. Акцентовано, що виконання подібних великих промислових замовлень було в руслі тенденцій часу. Розповідь супроводжується описом цікавих обставин, що передували виготовленню фарфорових предметів, і вперше висвітлює історичні факти про сценарії їх урочистого дарування. У статті також охарактеризовано предмети, що вже увійшли в монографії з історії вітчизняного декоративно-ужиткового мистецтва, – створені на Баранівському фарфоровому заводі сервіз Володимира Леніна й ваза до «300-річчя возз’єднання України з Росією», та введено в науковий обіг раніше невідомі предмети, зокрема фарфоровий герб та вази Полонського фарфорового заводу. Цим пояснюється особлива увага саме до опису полонських виробів, історії їх створення та акцентування проблеми їх подальшого збереження. У зв’язку з актуальністю збереження мистецької спадщини фарфорових заводів України описано історію заводської музейної колекції після банкрутства підприємства. В особливу типологічну групу репрезентативних фарфорових виробів виділено монументально-декоративні вази, які розглянуто в контексті історії багатовікової традиції, представлено як характерний елемент оздоблення урядових інтер’єрів кінця 1940-х – 1950-х років. Охарактеризовано композиційні, технологічні, художні аспекти їх виготовлення. Резюмовано, що монументальні вази – це показові синтетичні твори сталінської епохи, що акумулювали в собі не лише декоративнорепрезентативну функцію, сполучаючи різновиди декорування (кольорове покриття, золочення, рельєфне ліплення, фотокераміку, сюжетну та декоративну мальовку), а й несли певне ідейно-пропагандистське навантаження. Автор будує свою розповідь на основі особисто записаних спогадів безпосередніх учасників художньо-виробничого процесу – Владислава Щербини, Олександра Трегубова та Миколи Козака. Останній надав для підготовки цього матеріалу свої архівні записи розмов із художниками Полонського фарфорового заводу, документи та фото.
26
„КеГоКе-2016”
Корусь Елена. Пладеменажи, компотьеры, потакремы / Елена Корусь // Антиквар. – 2013. – № 11. – Ноябрь. – С. 34-43. Статтю присвячено огляду фарфорових предметів, призначених для сервірування десертної частини святкових трапез. Вона відповідає тематиці номера, присвяченого сьомій річниці журналу «Антиквар» та розгляду предметів мистецтва як подарунків на дні народження та ювілеї. Дотримуючись хронологічного принципу, розглянуто склад предметів святкового сервірування столів європейських монархів упродовж XVIII–XIX століть – пладеменажів, потакремів, конфектюрів, відерець для охолодження морозива та вина, багатоярусних фруктовниць, які виробляли провідні європейські фарфорові мануфактури, зокрема Севрська, Мейсенська, Імператорська в Санкт-Петербурзі, а нині здебільшого вийшли з ужитку. В цьому контексті вперше охарактеризовано неодмінні атрибути свят та урочистих прийомів вітчизняного побуту – десертних, чайних і кавових сервізів українських художників-фарфористів другої половини ХХ століття – Валентини та Миколи Трегубових (Коростенський фарфоровий завод), Віри Сіробаби-Климко (Сумський фарфоровий завод), Миколи Козака (Полонський фарфоровий завод). Вироби вітчизняних виробників фарфору означеного періоду вперше введено у відповідний контекст багатовікової світової традиції. Окрім того, розглянуто чужоземний та вітчизняний звичай дарувати фарфорові сервізи, чайні пари та статуетки як символічні пам’ятні дарунки на Різдво та Новий рік, день ангела та день народження. У цьому ракурсі зроблено акцент на авторському фарфорі (на прикладі скульптури київського мистця Владислава Щербини) як престижному та унікальному дарунку. Корусь Елена. Цветы и яблоки в глазури / Елена Корусь // Антиквар. – 2013. – № 7-8. – Июль–август. – С. 40-51. Статтю присвячено дослідженню відображення теми натюрморту у фарфорі впродовж XVIII – першої третини ХХ століття на прикладі виробів знаменитих мануфактур Німеччини (Мейсен), Великобританії (Ворчестер, Челсі), Франції (Севр, Париж), Данії (Копенгаген) та провідних фарфоро-фаянсових виробництв Російської імперії – Імператорського фарфорового заводу, заводів Андрія Миклашевського, Олексія Попова, Матвія Кузнєцова. Метою статті є систематизація існуючих у фарфорі різновидів натюрморту від живописних композицій до картин на фарфорі, від ліплених деталей на предметах до фігурного посуду, а також введення експонатів з колекцій вітчизняних музеїв (Сумського обласного художнього музею, Національного музею українського народного декоративного мистецтва), аукціонних та приватних колекцій у світовий контекст історії фарфору. Їх представлення та вивчення в такому широкому діапазоні та контексті здійснено вперше. Підкреслено зв’язок розвитку жанру натюрморту в фарфорі з дослідженнями природничих наук, з історією європейського живопису XVII–XVIII століть. Автор розглядає схеми квіткового розпису «саксонський букет» та символіку зображуваних мотивів. З-поміж типів мальовки виокремлює так званий «квітковий натюрморт», композиції «квіти та фрукти», стиль «ботаніка». Від аналізу площинних композицій автор перейшла до об’ємних, досліджуючи прояви натюрморту як жанру в ліплених фарфорових букетах і так званих «обманках» – різновидах фігурного посуду в стилі «тромплей».
„КеГоКе-2016”
27
Результати дослідження можуть бути використані під час з’ясування проявів рис традиційного натюрморту в інших різновидах вітчизняної кераміки, а також під час організації масштабного тематичного виставкового проекту.
VІ НОМІНАЦІЯ Краща резонансна публікація --VІІ НОМІНАЦІЯ Краща публікація документальних матеріалів Міщанин Віктор. Репресивні заходи радянського тоталітарного режиму в галузі традиційного гончарства України (1930-ті – 1950-ті роки) / Віктор Міщанин. – Полтава : ТОВ «АСМІ», 2013. – 736 с. (Українські керамологічні студії, вип. 8). Книгу присвячено вивченню репресивних заходів більшовицького режиму в галузі традиційного гончарства України впродовж 1930-х – 1950-х років на теренах колишнього Опішненського району Полтавщини. Це перше в історії української керамології ґрунтовне дослідження зазначеної проблематики. На основі архівних і літературних відомостей, матеріалів авторських польових досліджень встановлено такі основні прояви репресивних дій московської окупаційної влади, спрямованих проти представників гончарства й керамології: • так зване «розкуркулювання» на початку 1930-х років гончарних господарств, власники яких не підтримували колективних форм роботи; • Голодомор 1932–1933 років, що призвів до загибелі тисяч гончарів; • засудження гончарів у другій половині 1930-х років за звинуваченнями в політичних і економічних злочинах до різних термінів ув’язнення чи розстрілу; • переслідування за належність до тієї чи іншої віри, з покаранням у вигляді від позбавлення виборчих прав до ув’язнення; • чистка партійно-державного апарату кінця 1920-х – початку 1930-х років, яка в тій чи іншій мірі зачепила керівний і викладацький склад гончарних шкіл і майстерень при них; • засудження працівників гончарних підприємств у другій половині 1930-х – першій половині 1940-х років до різних термінів ув’язнення; • засудження працівників і випускників гончарних шкіл у другій половині 1930-х – 1940-х роках до різних термінів ув’язнення чи розстрілу; • ускладнення переходу на роботу гончарів із колгоспів до гончарних артілей у другій половині 1940-х – першій половині 1950-х років, переслідування за самовільний перехід; • переслідування гончарів фіскальними органами за домашнє заняття гончарством та санітарними органами за виготовлення полив’яного посуду.
28
„КеГоКе-2016”
Уперше подано матеріали фальсифікованих кримінальних справ гончарів (Федора Задорожного, Феоктиста Мокляка, Лаврентія Онищенка, Івана Пічки), працівників гончарних підприємств (Ларіона Гладиревського, Опанаса Лисенка, Петра Ширая), працівників і випускників гончарних шкіл (Якова Корицького, Григорія Кремпохи, Любові Острянин, Сергія Реви, Парасковії Ширай), керамолога (Якова Риженка). Уперше надруковано репринти окремих унікальних документів зі справ перелічених осіб. Оскільки кримінальної справи колишнього директора гончарної школи Дмитра Білика віднайти не вдалося, в монографії подано матеріали з архівнокримінальних справ Антона Білика, Сергія Реви, Петра Ширая, Сергія Реви, Тихона Васильєва, Кузьми Черненка, Павла Левіна, Олени Гопкало, Парасковії Ширай, Миколи Юрченка, які стосуються його особистості. Уперше подано репринти документів з архівно-кримінальних справ Георгія Кардашевського (на його колишній садибі було побудовано приміщення цеху №2 Опішненської артілі «Художній керамік»), Никанора Онацького (керамолога), Олени Гопкало (першої дружини художника Івана Гопкала, який працював у гончарній школі Опішного); репринти анкет подвірного опису господарств гончарів із Малих Будищ та Хижняківки (Лаврентія Онищенка, Івана Пічки, Михайла Федоші, Хоми Жилавця, Феоктиста Мокляка) з поміткою про затримання їх органами НКВС та засудження; репринти документів зі справ про вступ в члени ВКП(б) колишніх гончарів Тихона Бордуна, Тимофія Педченка, Івана Денисенка та випускника гончарної школи Трохима Демченка, які були причетними до репресій щодо представників гончарного промислу. Подано чимало рідкісних фотографій (більшість опубліковано вперше), частина яких зберігалася в архівно-кримінальних справах репресованих. На основі зібраних матеріалів, насамперед документальних фактів, автор підсумував, що репресивні заходи більшовицької влади впродовж 1930-х – 1950-х років проти представників українського традиційного гончарства мали негативний вплив на його стан і прискорили занепад гончарного промислу в Україні.
VІІІ НОМІНАЦІЯ Краща публікація з окремими сюжетами на теми керамології, гончарства, кераміки в Україні --ІХ Номінація Краща рецензія --„КеГоКе-2016”
29
Х Номінація «КерамҐАНДЖ-2011» (публікації з нікчемними керамологічними сюжетами) Паславська Людмила. Керамічні миски Київщини кінця ХІХ – початку ХХ століття у контексті української народної художньої культури / Людмила Паславська // Актуальні проблеми історії, теорії та практики художньої культури : збірник наукових праць. – К. : Національна академія керівних кадрів культури і мистецтв, 2013. – Вип. XХXI. – С. 278-286. Останнім часом збільшилася кількість публікацій про кераміку різних регіонів України і часових культур. Серед загалу статей і книг трапляються такі, які вражають своєю некомпетентністю і відвертою профанацією. Складається враження, що окремі автори в очі не бачили вироби з глини й не мають ґрунтовного уявлення про технологічний процес гончарного виробництва. Писати про кераміку наважується багато хто. На відміну від інших видів декоративно-ужиткового мистецтва, гончарство широко представлене в багатьох музейних колекціях України та приватних збірках. Кожен гончарний осередок вирізняється власними художніми прийомами декорування, термінологією, отже, на це потрібно зважати, приступаючи до роботи над статтею. Для того, щоб писати про глиняні вироби, потрібно, як мінімум, потримати їх у руках, а як максимум – спробувати створити їх власними руками, ознайомитися з технологією виготовлення кераміки. У резюме до статті автор стверджує, що в ній «охарактеризовано українське гончарне мистецтво як складову народної художньої культури» – насправді в публікації йдеться лише про миски з території колишньої Київської губернії, а не про гончарство загалом. Далі зазначено: «подано основні класифікації гончарних виробів і народного посуду». Це або невдалий жарт, або автор взагалі не розуміється на принципах класифікації творів декоративно-ужиткового мистецтва, адже гончарні вироби і народний посуд, з огляду на контекст її статті, це тотожні поняття. Автор стверджує, немовби вона визначила «основні гончарні осередки Київщини кінця XIX – початку XX століття». Проте провідні осередки регіону вже давно визначено дослідниками кераміки ХХ століття (Микола Іонов, Леся Данченко, Юрій Лащук та інші). Автор не додала нічого нового; до того ж, назвала лише окремі загальновідомі гончарні центри (Дибинці, Васильків, Сунки, Головківка, Канів, Гнилець). Натомість їх було значно більше на теренах колишньої Київської губернії. «Подано характеристику трьох основних композиційних типів мисок: центричний, геральдичний та з вільним розміщенням мотивів» – стверджує автор. Проте можна аналізувати типи декоративних композицій мальовки мисок, а не загалом композиційні типи мисок! Оскільки кераміка Київщини вже добре відома дослідникам народної культури України, актуальним є нове прочитання стилістики декору, його символічного навантаження. Доречним було б культурологічне переосмислення окремих елементів мальовки, характеристика звичаєвості, пов’язаної з використанням мальованої миски.
30
„КеГоКе-2016”
Аналізуючи декор етнографічної миски, автор не посилається на ключові роботи з дослідження промислу, які з’явилися впродовж кінця ХІХ – початку ХХІ століття, не згадує основні публікації в галузі дослідження декору в народному мистецтві, натомість вибрала й процитувала, за незрозумілим принципом, системи класифікації глиняних виробів Олега Слободяна, який досліджував пістинську кераміку (Івано-Франківщина), Ольги Карпової, яка презентувала загалом збірку української кераміки Російського етнографічного музею кінця ХІХ – ХХ століть, Галини Істоміної та Наталі Кубицької, які досліджували гончарство Волині, Олександра Тищенка – дослідника декоративно-ужиткового мистецтва доби середньовіччя на території України. При цьому не зробила жодного висновку щодо правильності чи помилковості студій своїх попередників. Про нефаховість автора свідчить таке аматорське висловлювання: «посуд… продовжує розвивати багатовікові традиції народних художніх промислів» (?!). Традиції продовжують і розвивають, передовсім, майстри, які є їх носіями, а не власне посуд. Варто звернути увагу на низку помилок, яких припустилася Людмила Паславська: • Багато запитань виникає щодо авторської класифікації глиняних мисок. Написано: «відповідно до функціонального призначення мисок, ми пропонуємо поділити на обрядові, інтер’єрно-хатні («мисникові»), кухонні, столові, святкові («празникові»)». Проте так і не було з’ясовано, яку функцію наприкінці XIX – на початку XX століття виконували інтер’єрно-хатні миски? чим відрізняються обрядові від святкових? у чому різниця між кухонними й столовими? Не наведено прикладів ані застосування подібного розмежування, ані практичного значення цієї класифікації. Виокремлення подібних груп, керуючись лише власним трактуванням знаків і символів, які нібито були нанесені на дзеркало посудини, досить сумнівне. • За словами автора, «гончарі протягом століть створювали зразки виробів». Виникає запитання: хто ж займався масовим їх виробництвом? • Людмила Паславська стверджує, що «стилістичні особливості» кожного гончарного осередку включають у себе «якість глини», «форми мисок», «деталі виробів», «характер декорування», «композицію розпису». Цей псевдомистецтвознавчий вінегрет є свідченням того, що дослідниця особливо не переймалася ані мистецтвознавчими, ані етнологічними термінологічними нормами й правилами. • Аналізуючи елементи декору глиняних мисок України, авторка зробила «цікаві» висновки, що «переважають геометричні елементи: крапки, прямі та хвилясті лінії, стилізовані рослинні узори, зображення тварин і птахів». Орнаментальні групи з різними елементами вона поєднала в одну. • Знання фізичної географії, історичного та етнографічного районування допомагає дослідникам узагальнити важливу інформацію про об’єкт дослідження. Наразі автор подала своєрідний опис територій, які охоплюють її зацікавлення: «київський регіон розташований в середній течії річки Дніпро, в зоні Полісся та Лісостепу» – тобто для неї не є суттєво важливим загальноприйняте районування. Далі в тексті: «Найбільшим центром із виготовлення розпису (!!!) побутового посуду на Київщині другої половини ХІХ століття було с. Дибинці Київської обл.» – такої адміністративної одиниці, як «область» у другій половині
„КеГоКе-2016”
31
ХІХ століття не існувало, як і не було такого виду народного декоративноужиткового мистецтва, як «виготовлення розпису». • Людмила Паславська пише про гончарні осередки Київщини, але їхні назви зазначає з помилками: «Бубновка» замість «Бубнівка». • Автор звернула увагу на те, що «форми мисок у Каневі змінювалися протягом ХІХ–ХХ століть». Виникає низка запитань: оскільки 200 років – значний часовий проміжок, про яке гончарне виробництво йдеться: індивідуальне, цехове, заводське? які зміни відбулися у формах мисок за цей час і чому? • Автор зазначила: «у 20-ті рр. ХХ століття гончарі кількох сіл об’єдналися і на базі цього об’єднання у Василькові був заснований майоліковий завод». Насправді, наприкінці 1920-х років було створено артіль «Керамік». Стаття прикметна бібліографічними помилками: • аналізуючи гончарство Канівщини автор робить посилання на працю Лесі Данченко «Народні майстри», зазначивши сторінку 60, де нібито йдеться про мальовку глиняних виробів. Насправді, у книзі на цій сторінці можна ознайомитися з творчістю Марії Приймаченко, яка не має стосунку до декорування глиняних мисок Канева кінця XIX – початку XX століття; • аналізуючи процес виготовлення глиняних виробів у Василькові, автор дала посилання на с.45 навчального посібника для студентів «Історія декоративноприкладного мистецтва України (XIII–XVIII ст .)» Олександра Тищенка. На названій сторінці жодним словом не згадано ані про Васильків, ані про процес формування самих виробів; • розповідаючи про васильківську мальовку, автор посилається на с. 26 монографії «Народна кераміка Середнього Придніпров’я» Лесі Данченко, але там йдеться про ремісничі цехи й навчання гончарів. Загалом, опис декору мисок – проблема всієї статті. Постійна плутанина із визначенням виду декоративних елементів, їх аналізу, групування, недоречні приклади. Так, розповідаючи про «геометричний орнамент мисок с. Гнильця», який «характеризується контурними лініями, де використано геометричні і рослинні мотиви, зокрема «гребінці», птахи, квіти, грона винограду, подвійні листочки («заячі вушка»)», автор зміксувала в одному реченні всі можливі елементи орнаментів – від геометричних до зооморфних. Людмила Паславська виокремила три композиційні типи: геральдичний, центричний та з вільним розміщенням елементів. Хотілося б зрозуміти, які геральдичні знаки були в декорі миски Київської губернії кінця ХІХ – початку ХХ століття, адже поняття геральдики чітко окреслено в мистецтвознавчій літературі й тлумачних словниках. Якщо «центрична» композиція передбачає розміщення розетки на дзеркалі (у Людмили Паславської «на денці») миски, то яким чином сюди вписується декор на «стінках»? Що собою являє «вільне розміщення елементів розпису», авторка так і не пояснила. Очевидним є той факт, що дослідниця не опрацьовувала літературу керамологічного спрямування й не послуговувалася працями сучасних керамологів, тому й допустила низку грубих помилок, які роблять її працю маловартісною для сучасної науки.
32
„КеГоКе-2016”
Паславська Людмила. Композиційні особливості керамічних мисок Полтавщини кінця ХІХ – початку ХХ століття / Людмила Паславська // Мистецтвознавчі записки. – К. : Національна академія керівних кадрів культури і мистецтв, 2013. – Вип. 24. – С. 195-202. Кількість праць мистецтвознавчого спрямування щороку збільшується. Частина з них стосується керамологічної тематики. Однією з таких публікацій є стаття «Композиційні особливості керамічних мисок Полтавщини кінця ХІХ – початку ХХ століття» Людмили Паславської, – мистецтвознавця, професора кафедри графічного дизайну і реклами Національної академії керівних кадрів культури і мистецтв (з 2014 року – кандидат мистецтвознавства; тема дисертації: «Українська керамічна миска в контексті народної художньої культури кінця XIX – початку XX століття»). Її опубліковано у фаховому виданні, внесеному до переліку ВАК (ДАК), що передбачає ґрунтовність викладеного матеріалу й відповідність усім критеріям наукової праці. Однак «ваківська» стаття стала номінантом конкурсу «КеГоКе-2016» як публікація з нікчемними керамологічними сюжетами. Основну увагу автор звернула на опис елементів гончарної мальовки мисок Полтавщини, зокрема Опішного. За мету поставлено «висвітлення специфіки гончарних осередків Полтавщини кінця ХІХ – початку ХХ століття та характеристика композиційних особливостей керамічних мисок Полтавщини…». Однак у статті не окреслено, у чому ж полягає специфіка гончарних осередків, як не визначено й особливості композицій мальовки згаданих виробів. На восьми сторінках публікації (дві з яких займають анотації трьома мовами і список використаної літератури) подано багато неправильних і спотворених відомостей. Питання виникають, починаючи з історіографічної частини, яка займає лише один абзац, зокрема: • характеризуючи праці попередників, автор зазначила, що «І. Зарецький у своїй роботі розповідає про виникнення промислів на території Полтавщини». Однак у праці Івана Зарецького описано всі етапи гончарного виробництва – від добування глини (і її характеристики) до реалізації готової продукції та умов життя і праці гончарів та їхніх родин. Орнаментації ж глиняних виробів, на чому зроблено акцент у статті Людмили Паславської, присвячено окремий розділ; • Стаття «Літературні джерела до історії побуту робітників України дорадянського періоду», на яку посилається автор, є бібліографічним покажчиком і не містить ні інформації про гончарство, ні аналітичних висновків, на яких наголошує Людмила Паславська; • згадуючи працю Віктора Василенка «Местечко Опошня Зеньковского уезда Полтавской губернии: Статико-экономический очерк», дослідниця назвала її каталогом «виробів з кераміки, ткацтва та одягу», в якому «широко представлені зразки керамічних виробів Полтавської губернії». Однак це – монографічне дослідження, у якому відтворено історію містечка Опішне, проаналізовано економічне становище різних прошарків місцевого населення, описано побут мешканців, окрему увагу приділено гончарству; • автор зазначила, що «у роботах О. Клименко також подано опис мистецьких традицій с. Опішне, починаючи з 30-х рр. ХХ століття до сьогодення» і послалася на дві статті провідного сучасного дослідника гончарства Опішного Олени Клименко, одна з яких – «Опішня сьогодні». Однак «сьогодення» у згаданій праці
„КеГоКе-2016”
33
датується 1988 роком, і воно зовсім не таке, як 2013 року (час написання статті Людмили Паславської); • «у виданні О. Пошивайла подано багатий ілюстративний матеріал». Мова йде про альбом «Опішнянська мальована миска другої половини ХІХ – початку ХХ століття (у зібранні Російського етнографічного музею в Санкт-Петербурзі)». Олесь Пошивайло – автор-упорядник цього видання. Крім ілюстративної частини, альбом містить і ґрунтовні наукові статті, які порушують питання декорування мисок, а також детальний ілюстрований словник орнаментальних мотивів опішненських мальованих мисок. Загалом, складається враження, що авторка навіть не бачила праць, які аналізує. Ще кілька найбільш вражаючих моментів: • у тексті статті Опішне називається селом («с. Опішне»), тоді як нині це селище міського типу, яке раніше було містечком; • «гончарна мальована миска […] здобула серед пам’яток національної культури одне з пріоритетних місць поряд із килимарством, писанкарством, вишивкою та іншими видами народного мистецтва». Отже, авторка називає мальовану миску окремим видом народного мистецтва, тоді як вона є складовою частиною одного з найдавніших його видів – гончарства; • «наприкінці ХІХ ст. в Опішні і Міських-Млинах використовували в основному три ангоби (чорний, білий і червоний), до яких пізніше (на поч. ХХ ст.) приєднують зелений»; насправді, ще Іван Зарецький у своїй монографії 1894 року подав рецепт приготування зеленої фарби опішненськими гончарями, а в альбомі «Опішнянська мальована миска другої половини ХІХ – початку ХХ століття (у зібранні Російського етнографічного музею в Санкт-Петербурзі)» представлено понад 250 зразків опішненських мальованих мисок, переважна більшість яких датована 1880-ми – 1890-ми роками. Орнаменти майже всіх мисок містять зелений колір. Окрім того, топонім «Міські Млини» пишеться без дефісу; • характеристику глин Полтавщини подано без жодного посилання (невже автор сама їх досліджувала?); • «гончарні центри Опішне і Міські Млини відносяться до Зеньковецького району» – правильно писати: «Зіньківський район»; до того ж наприкінці ХІХ століття це був повіт; • «писаний декор народної кераміки виконуються в техніці фляндровки і пастелажа (рожкування)». У цьому маленькому реченні є кілька помилок: по-перше, речення неузгоджене: декор «виконується» (однина); по-друге, ще Іван Зарецький зазначав, що процес декорування мисок гончарі називали «мальовкою» (до речі, про особливості вживання цього терміна авторка згадує на наступній сторінці: «миски, як правило, малюють, а горщики пишуть («описка»)». Але авторство цитати приписується Людмилі Акуновій, а не Івану Зарецькому, як це є в дійсності). Українською мовою правильно «фляндрівка», «ріжкування», «пастилаж». Складається враження, що Людмила Паславська абсолютно не орієнтується в керамологічній термінології; • «Ф. Чирвенка, В. Поросних, І. Бережний дотримувалися традицій…»; правильно – Федір Чирвенко, Василь Поросний; • «найрізноманітнішим видом гончарної продукції на Полтавщині кінця ХІХ – початку ХХ ст. був побутовий кухонний святковий посуд, що подавався на стіл тільки
34
„КеГоКе-2016”
у свята»; насправді посуд може бути або «побутовий» (яким користуються щодня), або «святковий» (для вжитку на свята). Це антонімічні поняття, і їх не можна ставити в один ряд; кухонний посуд на стіл не подавали; • згадуючи про зображення рослин і тварин на глиняних виробах Полтавщини, автор стверджує, що гончарі «застосовували реалістичні форми». По-перше, мальовка мисок компонувалася з окремих елементів рослинного чи тваринного походження. По-друге, ці елементи не були реалістичними. Майстер їх творчо переосмислював, і наносив на поверхню виробу стилізовані елементи, які опосередковано нагадували природні форми; • автор допускається помилок у керамологічній термінології: «очі» – потрібно «волові очі». «Для Полтавщини є характерною тарілка-бортик: край майже паралельний площині бордюру». Терміни «бортик» і «бордюр» не вживаються в керамологічній літературі і є незрозумілими; • «кожен майстер працював у відповідній колірній гамі». В описуваний період кольорова гама мальованих мисок була однією – білий, чорний, червоний і зелений кольори. Відмінності простежувалися в композиції орнаментів, використаних елементах та індивідуальних особливостях авторської мальовки; • у «композиційному відношенні розпис мисок Полтавщини» означеного періоду автор виділила три типи, які, у свою чергу, поділила на підтипи: «центричний» (з «вихровою» композицією і з багаточастинною побудовою), «геральдичний» (з рослинними й рослинно-геометричними мотивами) і «з вільним розміщенням мотивів» (півень в оточенні гілки і квітів). Жодних посилань в описі запропонованих типів немає. Принципи поділу не пояснено. І навіть з характеристики запропонованих типів орнаментів неможливо зрозуміти, чому миски так поділено і на основі чого названо групи. Складається враження, що Людмила Паславська, досліджуючи миски Полтавщини кінця ХІХ – початку ХХ століття, мала перед собою кілька зразків виробів, які й розподілила за групами та охарактеризувала. Окрім того, незрозуміло, як можна досліджувати «керамічні миски Полтавщини», не опрацювавши найбільшої колекції глиняних мисок цього регіону в Україні, що зберігається в Національному музеї-заповіднику українського гончарства в Опішному? Список використаної літератури, поданий наприкінці статті, оформлено з помилками. Подрєз Ю. В. Розвиток гончарних промислів на території Східної Слобожанщини та участь у них українського етнічного населення (друга половина ХІХ – початок ХХ століття) / Ю. В. Подрєз // Сумська старовина. – 2013. – № XLI–XLII. – С. 89-96. Стаття кандидата історичних наук, старшого викладача Сумського державного педагогічного університету імені Антона Макаренка Юлії Подрєз присвячена одному із багатьох кустарних промислів, які розвивалися на теренах колишньої Російської імперії в досліджуваний період, а саме гончарному, який, на подив, у назві статті авторка вжила у формі множини – «гончарні промисли». В анотації до статті зазначено, що «Основна увага приділяється аналізу історичного розвитку слобідсько-українських кустарних осередків на території Курської та Воронізької губерній, особливостей гончарного кустарного виробництва, його ролі й місця у традиційній культурі етнічних українців, які населяли Східну Слобожанщину» (с. 90). Мета статті полягає у «комплексному дослідженні історії розвитку гончарних
„КеГоКе-2016”
35
промислів Східної Слобожанщини та участі в них українського етнічного населення Російської імперії у другій половині ХІХ – початку ХХ ст.». Проте комплексного дослідження, не вийшло. Натомість, воно виглядає профанацією, адже проведене поверхово й непрофесійно. Юлія Подрєз тільки торкнулася низки питань, що стосуються заявленої теми. Завдання в статті поставлено дуже невиразно, важливість дослідження актуалізовано нечітко, новизна не простежується. Історіографічна частина статті «кульгає» слабкістю розкриття проблематики й відсутністю як найбільш важливих публікацій, так і їх аналізу, а про роль і місце гончарного кустарного виробництва в традиційній культурі етнічних українців, які населяли Східну Слобожанщину, взагалі не йдеться. Описуючи розвиток гончарного промислу Східної Слобожанщини, Юлія Подрєз назвала осередки гончарства у Воронезькій і Курській губерніях, подала кількість українських гончарів у них, але не показала будь-якої динаміки впродовж другої половини ХІХ століття. Вона висловила тезу, що гончарний промисел на досліджуваній нею території «був заснований ще у XVII столітті переселенцями з Наддніпрянської України» (с. 89), проте не подала ніякого посилання на відповідну літературу. Назвавши своє дослідження «керамологічним», автор виявилася надто далекою від принципів керамології. Стаття загалом є поверховою і вкрай суб’єктивною, такою, яка нефахово висвітлює проблеми керамології, гончарства, кераміки, переповнененою фальсифікованими фактами. Про її поверховість свідчить уже те, що автор, маючи на меті комплексне дослідження, використала мізерну кількість фахової літератури. Так, список посилань складається з 15 позицій, однак тільки частина з них, та й то лише дотично, відображає тему розвитку кустарної промисловості й, зокрема, гончарного промислу Східної Слобожанщини, українського етнічного населення на її теренах. Одну знакову щодо теми дослідження працю Юлія Подрєз таки використала: публікацію Миколи Добротворського «Кустарные промыслы Курской губернии» [Курск : Типография Губернского земства, 1886. – Вып. 2. – 255 с.]. Сумнівно, що ретельно її опрацювала. Якби вона дійсно бачила цю працю, то помітила б, що Микола Добротворський, принаймні в розділі, присвяченому «горшечному производству», нічого не писав про «етнічне українське населення» й тим паче про гончарів українського походження. Юлія Подрєз, зовсім не орієнтуючись у темі гончарства, вдалася до компіляції фактів, нахабно «запозичених» з чужих праць. Тільки частина вступу й історіографія статті, якщо її можна назвати історіографією, написані майже самостійно. Основну частину тексту, а це 19 абзаців (від 7 до 25 включно) з 26-ти, списано з чужих праць. Якби авторка ретельно вивчила працю Миколи Добротворського, їй не довелося б «переписувати» технологію гончарного виробництва в працях своїх сучасників, зокрема зі статті Юлії Ніколенко «Розвиток гончарного промислу в Російській імперії в другій половині ХІХ – першій половині ХХ століття», опублікованій 2010 року, й монографії керамолога Людмили Меткої «Гончарство Слобідської України у другій половині ХІХ – першій половині ХХ століття». Ось тільки кілька прикладів відвертого плагіату. У своїй статті Юлія Подрєз констатувала: «Етнічні українці брали активну участь у гончарному виробництві в слободах Велика Михайлівка, Покровська, Борсуки і Холань Новооскільського повіту; в Грайворонському повіті гончарі частіше за все зустрічалися в слободах Борисівка та в сл. Аннівка Богородської волості; в Білгородському повіті – в слободах Тернівці, Шопині та Муромі; в Корочанському
36
„КеГоКе-2016”
повіту – в слободі Стреліце та в багатьох інших слободах та селах Курської губернії. Разом з тим головним центром гончарного виробництва в Курській губ. була сл. Великомихайлівка. Цьому сприяла фінансова допомога князів Потьомкіних та Голіциних» (с. 90). При цьому вона послалася на «Труды ІІІ Всероссийского съезда деятелей по кустарной промышленности в С.-Петербурге. 1913 г.» [СПб. : Тип. Бернштейна, 1914. – Вып. 4. – 461 с.]. Автор продовжила далі: «Протягом другої половини XIX – початку XX ст. в Курській губернії нараховувалося близько тисячі гончарів українського походження. У тому числі в сл. Велика Михайлівка виробляли глиняний посуд 216 українських гончарів, у сл. Тернівці – 42 українських гончарі, у сл. Шопине – 23 українських гончарі, у сл. Стреліце – 79 українських гончарів, у сл. Покровська – 9 українських гончарів, у сл. Велика Холань – 18 українських гончарів, у сл. Борисівка – 43 українських гончари, у сл. Аннівка – 4 українських гончарі, на хуторі Барсуки – 2 українських гончарі. Крім того, ще кілька десятків відхожих гончарів мешкали по різних селах Білгородського, Новооскольського, Грайворонського, Тимського та інших повітів. Так наприклад, у Слонівці нараховувалося 3 відхожих гончарних майстри, у с. Карповому 1 гончарний майстер, у сл. Успенській 1 гончарний майстер тощо. Процес капіталізації в галузі малого гончарного виробництва Курської губернії йшов досить повільно, за винятком Новооскільського та Грайворонського повітів, де розташовувалися найбільш широко відомі центри розвитку українського етнічного гончарства» (с. 90), при цьому також послалася на «Годовой отчет Главного управления землеустройства и земледелия» [СПб. : Тип. В. Киршбаума, 1910. – 137 с.]». Майже аналогічний текст знайдено в згаданій вище статті Юлії Ніколенко: «Етнічні українці – гончарі зустрічалися в слободах Велика Михайлівка, Покровська, Борсуки і Холани, Новооскольського повіту, в сл. Борисівка Грайворонського повіту та в сл. Аннівка Богородської волості того ж повіту, в сл. Тернівці, Шопині та Муромі – Білгородського повіту, в сл. Стреліце Корочанського повіту та в багатьох інших слободах та селах, в яких мешкали етнічні українці. Найбільша кількість гончарів – горшечників нараховувалось в сл. Велика Михайлівка, де широкий розвиток промислу був пов’язаний з кустарнозаохочувальною діяльністю князів Потьомкіних та Голіциних» з посиланням на «Доклады Курской губернской земской управы губернскому собранию 1909 года: Об развитии кустарной промышленности» [Курск : Изд-во губ. зем. управы, 1909. – 93 с.]. І далі: «В цілому протягом другої половини XIX – початку XX ст. в Курській губернії нараховувалось більше тисячі гончарів українського походження. В тому числі в сл. Велика Михайлівка виробляли глиняний посуд 216 гончарів, у сл. Тернівці – 42 чіл., у сл. Шопине – 23, у сл. Стреліце – 79, у сл. Покровська – 9, у сл. Велика Холань – 18, у сл. Борисівка – 43, у сл. Аннівке – 4, на х. Барсуку – 2. Крім того, ще кілька десятків відхожих гончарів було розсіяно по різних селах Білгородського, Новооскольского, Грайворонського, Тимського та інших повітів. Так наприклад, у Слонівкі нараховувалося 3 відхожих гончара, у с. Карповому – 1 гончар, сл. Успенській – 1 гончар і т. д. Процес капіталізації в гончарній справі Курської губернії йшов повільно, за винятком особливого розвитку форм виробництва цього промислу в Новооскольскому і частково в Грайворонському повітах, де розташовувалися найбільш широко відомі райони розвитку кустарного гончарства», з посиланням на с. 153 згаданої праці Миколи Добротворського. Факти фальсифіковано в обох авторів. Тільки першою зробила це Юлія Ніколенко, яка 2010 року була аспіранткою Харківського національного педагогічного університету
„КеГоКе-2016”
37
імені Григорія Сковороди, а за нею, не перевіривши інформацію й не відшукавши першоджерело, кандидат історичних наук Юлія Подрєз. Насправді ж, Микола Добротворський у своїй праці на с. 153-154 написав наступне: «Теперь же мы расскажем несколько слов об этом промысле в восточной части Курской губернии. Здесь оно встречается в сл. Великой Михайловке, Покровской, Барсуке и Холани Новооскольского уезда, в сл. Борисовке Грайворонского у., в сл. Анновке Богородской вол. того же уезда, в сл. Терновке, Шопине, Муроме – Белгородского у. и в сл. Стрелице Корочанского уезда. Наибольшее число горшечников находится в сл. Великой Михайловке, среди крестьян государственных, душевых, принятых в казну от кн. Потемкиной. Здесь их считается по нашей переписи 216 чел., в сл. Терновке 42 чел., в Шопине – 23, в сл. Стрелице – 79 чел., в сл. Покровской – 9 чел., х. Барсуке – 2 чел., в Б. Холани – 18 чел., сл. Борисовке – 43 чел., сл. Анновке – 4 чел.; кроме того еще несколько человек отхожих гончаров по разным селениям Белгородского, Новооскольского и Тимского уезда. Великая Михайловка считается центром и главным пунктом горшечного производства во всей восточной половине губернии. Промысел существует здесь с конца прошлого столетия; в то время, как сказывают, прежний владелец В. Михайловки кн. Голицын выселял сюда разных мастеровых из своих имений, находившихся в других губерниях; тогда же были присланы сюда и горшечники. С какой целью производилось Голицыным это перемещение – неизвестно; прямых указаний на это мы нигде найти не могли, а существующие предания крайне темны и сбивчивы и констатируют только самый факт, нисколько не объясняя его причины». Отже, жодного слова про українців-гончарів. Юлія Ніколенко, а за нею і Юлія Подрєз, яка скористалася її статтею, вигадали все, що їм було зручно, і цинічно підробили історичні факти. Про відсутність знань Юлії Подрєз у галузі керамології, гончарства, кераміки свідчать нісенітниці, повторені за Юлією Ніколенко: • «У значній частині промислових сіл традиційно використовувався важкий гончарний круг діаметром 50-55 см і товщиною 4-5 см, що працював за допомогою ножної тяги» (посилання відсутнє) (с. 92). Хоча Юлія Ніколенко, написавши це ж саме, послалася на «Труды по исследованию кустарных промыслов в Курской губернии». • Ще більш безглуздим у рецензованій статті виявився опис гончарного горна: «Для випалу виробів гончарі улаштовували гончарний горн. Найчастіше він являв собою нескладне спорудження – обмазану глиною яму з вимуруваним у ній вогнищем. Все частіше його робили із цегли. Розміщали горн у деякому віддаленні від житла, на окраїні села. Але були випадки, коли робили його й у підпіллі житлової хати, наприклад, у сл. Борисівка. Такий горн призначався для зимового випалу посуду. Дим з нього йшов по трубі, яка була спрямована в димохід хати» (с. 92) з посиланням на видання «Всероссийская сельскохозяйственная выставка 1887 года в Харькове : Каталог» [Харьков : Тип. Каплана и Бирюкова, 1887. – 544 с.]. Юлія Подрєз списала це в статті Юлії Ніколенко, яка, у свою чергу, «вичитала» це в публікації «Труды по исследованию кустарных промыслов в Курской губернии» [Курск : Тип. губ. правления, 1912. – 125 с.]. • Зрозуміло, що обидві Юлії зовсім не розуміються на будові ні гончарного круга, ні горна для випалювання виробів. При цьому у згаданій ними в списках літератури
38
„КеГоКе-2016”
праці Миколи Добротворського правильно описано і круг, і горно. Подиву немає меж, коли читаєш, що у другій половині ХІХ століття для приготування формувальної маси «кустарі вживали золу, дроблену гальку, пісок, пташиний кал, зерно у розмеленому й цілому виді та інше» (с. 92-93). І все це немовби стосується етнічних українців на території Східної Слобожанщини! Юлія Ніколенко при цьому послалася на матеріали Архіву Російського державного музею етнографії [Ф. 1. Листування із співробітниками і кореспондентами музею], а от Юлія Подрєз – на матеріали Центрального державного історичного архіву України (Київ) [Ф. 1710. Слобідсько-Українська губернська канцелярія]. Як ці матеріали раніше не трапилися на очі дослідникам-керамологам!? Це могло б стати сенсаційним переворотом у керамології! 16-25 абзаци статті майже ідентичні з текстом статті Юлії Ніколенко. Обидва автори використали одні й ті ж фрази, а послалися при цьому на різні документи. • Розповідаючи про асортимент гончарних виробів Курської губернії та про їх експонування на виставках , Юлія Ніколенко послалася на «Труды по исследованию кустарных промыслов в Курской губернии» [Курск : Тип. губ. правления, 1912. – 125 с.], а Юлія Подрєз – на матеріали Державного архіву Бєлгородської області [Ф. Р. 593. Бєлгородське повітове статистичне бюро]. До того ж вона подала опис документа прямо в тексті «4. Оп. 1. – Спр. 24. – Арк. 92-98». • Далі в обох авторів подано інформацію про розвиток гончарного промислу в Льговському повіті Курської губернії й про збут гончарної продукції місцевими виробниками та залежність їх від скупників. Як і раніше, тексти надзвичайно схожі, а посилання різні: Юлія Ніколенко – «Доклады Курской губернской земской управы губернскому собранию 1909 года: Об развитии кустарной промышленности» [Курск : Изд-во губ. зем. управы, 1909. – С. 8], Юлія Подрєз – «Статистический временник Российской империи» [СПб. : Тип. МВД, 1902. – Вып. 35. – С. 108]. • Матеріали про організовані форми народного гончарства в сл. Борисівка Грайворонського повіту «спіткала та ж доля». Обидві авторки, «однаково мислячи», послалися на різні документи: Юлія Ніколенко на якийсь невідомий журнал, виданий незнамо де [Техника кустарного производства. – 1931. – № 3. – С. 41], а от Юлія Подрєз зробила посилання на працю Ф. Н. Корольова «Гончарный промысел в Вятской, Пермской и некоторых других губерниях». Інформація про основні технологічні етапи гончарного виробництва й опис процесу видобування глини, подані в 11 й 12 абзацах статті, на перший погляд, виглядає логічно, хоча явно дисонує з рештою тексту – бо, надто відрізняється за стилем написання. Юлія Подрєз сподівалася, що її стаття не потрапить на очі керамологам і мабуть не усвідомлювала, що привласнення інтелектуальної власності – явище недостойне й неприпустиме у будь-якій галузі наук. Згадані вище абзаци про етапи технологічного процесу гончарного виробництва й процес видобування глини Юлія Подрєз переписала з монографії керамолога Людмили Меткої «Гончарство Слобідської України у другій половині ХІХ – першій половині ХХ століття». Тільки Людмила Метка, як видно з назви, писала про гончарство Слобідської України, а Юлія Подрєз – про гончарство Східної Слобожанщини. Дивно, що способи видобування глини, глибина залягання її шарів не те що схожі, а й однакові. До того ж й осередки гончарного виробництва називаються однаково:
„КеГоКе-2016”
39
Людмила Метка (с. 69): «Технологія виготовлення глиняних виробів у Слобідській Україні включала в себе кілька етапів: видобування сировини, приготування формувальної маси, виготовлення виробів, сушіння, декорування і нарешті, випалювання. Жоден із цих етапів не мав суттєвих відмінностей від подібних їм в інших гончарних осередках України. Однак їм були притаманні певні особливості, що залежало від природних умов, способу й рівня життя населення та місцевих традицій». Юлія Подрєз (с. 91-92): «Технологія виготовлення глиняних виробів в українських кустарних осередках Східної Слобожанщини включала в себе кілька етапів: видобування глини, підготовка її до роботи, формування виробів, висушування, оздоблення та орнаментування і випалювання. Жоден із цих етапів не мав суттєвих відмінностей від подібних їм в гончарних осередках Наддніпрянської України. Однак їм були притаманні певні особливості, що залежало від природних умов, способу, рівня життя та традицій місцевого українського населення. Традиційний східнослобожанський керамічний посуд, як правило, розписувався та оздоблювався». Людмила Метка (с. 69): «Видобування глини – складний і трудомісткий процес, який відбувався переважно, з пізньої осені до ранньої весни і вважався небезпечною та ризикованою справою, що вимагала особливих вмінь» [Зарецкий И. А. Гончарный промысел в Полтавской губернии. – Полтава : Типо-литография Л. Фришберга, 1894. – 3 нен., ІІ, 126, ХХХІІІ, VI, ІІ с.]. Юлія Подрєз (с. 69-70): «Процес видобування глини на Північній Слобожанщині відбувався переважно, з пізньої осені до ранньої весни і вважався небезпечною та ризикованою справою, що вимагала особливих вмінь» (посилання відсутнє). Людмила Метка (с. 70-72): «У досліджуваному регіоні зафіксовано два способи добування глини: відкритий, коли глина залягала на глибині до 1 метра, та закритий – добування глини у ямах – «колодязях», «шахтах». Як свідчать матеріали керамологічних досліджень, відкритим способом добували глину в м. Барвінкове на Харківщині. Тут вона залягала на глибині близько одного метра від поверхні, тому, щоб її накопати, достатньо було зняти верхній шар ґрунту» [Спогади гончаря Колесника Миколи Миколайович (1931 р. н.). Барвінкове. Харківщина. 2002 // Звіт Литвиненко Світлани та Меткої Людмили про керамологічні експедиції до Харківської області 2002 року. – Національний музей-заповідник українського гончарства в Опішному, Національний архів українського гончарства. – Ф. 1. – Оп. 7. – Од. зб. 76. – 98 арк.]. Юлія Подрєз (с. 91): «У досліджуваному районі зафіксовано два способи добування глини: відкритий, коли глина залягала на глибині до 1 метра, та закритий – добування глини у глибоких ямах – «колодязях», «шахтах». Як свідчать матеріали керамологічних досліджень, відкритим способом добували глину в с. Борисівка Грайворонского повіту. Тут вона залягала на глибині близько одного метра від поверхні тому, щоб її накопати, достатньо було зняти верхній шар ґрунту» (посилання відсутнє). Людмила Метка (с. 70): «У селі Лиман Зміївського району Харківської області глину брали по обривах поблизу берегів річки, де вона залягала шаром товщиною близько 50 сантиметрів» [Спогади сина гончаря, Олександра Горбатенка, Горбатенка Павла (1936 р. н.). Лиман. Харківщина. 2002 // Звіт Литвиненко Світлани та Меткої Людмили про керамологічні експедиції до Харківської області 2002 року. – Національний музей-заповідник українського гончарства в Опішному. Національний
40
„КеГоКе-2016”
архів українського гончарства. – Ф. 1. – Оп. 7. – Од. зб. 76. – 98 арк.]. Юлія Подрєз (с. 91): «У с. Лиман Богучарського повіту глину брали по урвищах поблизу берегів річки, де вона залягала шаром товщиною близько 50 сантиметрів» (посилання відсутнє). Людмила Метка (с. 70): «У селах Пискунівка, Діброва, Миколаївка, Ямпіль (колишній Ізюмський повіт, нині – Донецька область) кустарі-гончарі користувалися глиною з родовищ, які розроблялися ще з початку ХІХ століття (заснування в 1886 році порцелянового заводу Ессена та керамічного заводу Дзевульського і Лянге у Слов’янську, а також заводу «Штерн і Кº») з виробництва вогнетривкої цегли в Ізюмі 1887 року» [Труды Харьковского Губернского Статистического Комитета. – Харьков : Типография Университета, 1872. – Вып. І. – 237 с.], «поблизу сіл Миколаївка та Рай-Олександрівка, що на Донеччині…» [Спогади гончаря Діброви Павла Григоровича (1921 р. н.). Діброва. Донеччина. 2003 // Звіт Литвиненко Світлани та Меткої Людмили про керамологічні експедиції до Донецької області 2003 року. – Національний музей-заповідник українського гончарства в Опішному, Національний архів українського гончарства. – Ф. 1. – Оп. 7. – Од. зб. 92. – 27 арк.]. Юлія Подрєз (с. 70): «У селах Пискунівка, Діброва, Миколаївка Острогозького повіту українські кустарі-гончарі користувалися глиною з родовищ, які розроблялися ще з початку ХІХ ст.» (посилання відсутнє). Людмила Метка (с. 71): «Здебільшого в гончарних осередках Слобідської України зафіксовано видобування глини закритим способом у колодязях, шахтах, де вона залягала на глибині від 2 до 18 метрів. Над ямою влаштовували «ворот» чи «колесо» – пристрій, який нагадував колодязний барабан. Гончар чи будь-хто із членів його родини спускався в яму за допомогою мотузок або по виритих у стінках ями східцях (дітей спускали прямо в «коробках», «відрах», «корзинах», у які потім навантажували глину), а той, хто залишався на поверхні, крутячи колесо, витягав коробку з глиною за допомогою віжок чи звичайної мотузки. Натрапивши на шар придатної для роботи глини, копали в різні сторони «ходи» [Бутківка], «печери» [Межиріч], «кубла» [Охтирка]. Добування глини було дуже небезпечним заняттям, тому необхідно було постійно стежити, чи склепіння ходів не дає тріщин». Юлія Подрєз(с. 70): «У переважній більшості гончарних осередків Північної Слобожанщини зафіксовано випадки видобування глини закритим способом у колодязях, шахтах, де вона залягала на глибині від 3 до 18 метрів. Над ямою влаштовували «ворот» чи «колесо» – пристрій, який нагадував колодязний барабан. Гончар чи будь-хто із членів його родини спускався в глинище на мотузках або по виритих у стінках ями східцях (дітей спускали прямо в «коробках», «відрах», «корзинах», у які потім навантажували глину), а той, хто залишався на поверхні, крутячи колесо, витягав коробку з глиною за допомогою конопляних віжок чи звичайної мотузки. Натрапивши на шар придатної для роботи глини, копали в різні сторони «ходи», «кубла», де працювали з ліхтарями. Добування глини було дуже небезпечним заняттям, тому необхідно було постійно слідкувати, чи яма не дає тріщин» [Російський державний історичний архів. Департамент загальних справ. – Ф. 1284. – Оп. 1. – Спр. 24. – Арк. 92]. Людмила Метка, досліджуючи гончарство Слобідської України, підтверджувала сказане нею в монографії власними матеріалами, здобутими під час керамологічних експедицій, а Юлія Подрєз, також назвавши «свої дослідження» «керамологічними», нахабно використала чужу працю, «перекроїла» її як заманеться, ще й послалася
„КеГоКе-2016”
41
при цьому на якусь невідому справу з Російського державного історичного архіву. Не варто далі передруковувати нісенітниці, опубліковані в статті Юлії Подрєз. Вона знаходиться у вільному доступі в мережі Інтернет і, на жаль, нею вже неодноразово скористалися. Дурниці про «коштовні сорти глини» (с. 90), «морений» посуд (с. 92), «ангобну розпис» (с. 92), «продрапування за допомогою шпичок або скла» (с. 92), «рельєфний або контррельєфний візерунок із застосуванням штампів і скульптурних налипів» (с. 92), «високу якість промислу» (с. 93), «обвальну» кераміку (с. 93), «гончарне коло» (с. 93), «падаючий промисел» (с. 94), «поливний посуд» (с. 94), «різноманітні асортименти виробів» (с. 94), «крутіння» на гончарному крузі» (с. 95) тощо ширяться й у працях інших авторів, які скористалися статтею Юлії Подрєз. Не все гаразд і в списку літератури, поданому автором наприкінці статті. Так, в альбомі І. Богуславської «Русская глиняная игрушка» немає ні слова про участь українського етнічного населення в розвитку кустарного гончарного промислу в Російській імперії. Працю Миколи Добротворського «Кустарные промыслы Курской губернии» Юлія Подрєз згадала лише в історіографічній частині своєї статті, натомість жодного разу не послалася на неї в тексті. Загалом, список використаної літератури складено навмання. Такі посилання, як «Державний архів Бєлгородської області. – Ф. Р. 593. Бєлгородське повітове статистичне бюро» (с. 95), «Російський державний історичний архів. Ф. 1284. – Департамент загальних справ» чи «Центральний державний історичний архів України в місті Києві. – Ф.1710. – Слобідсько-Українська губернська канцелярія» (с. 93), без назви документів, узагалі неприпустимі в науковій літературі. Отже, комплексного дослідження історії розвитку гончарних промислів Східної Слобожанщини та участі в них українського етнічного населення Російської імперії у другій половині ХІХ – на початку ХХ століття не вийшло. Натомість світ побачив нікчемний продукт, який дискредитує наукову кваліфікацію автора та видання, в якому його опубліковано. Решта І., Решта Д. Гончарство. Підручник життя / І. Решта, Д. Решта. – Житомир : Полісся, 2013. – 152 с. Книга Івана й Данила Решт привертає увагу читачів своїм оформленням як ззовні, так і зсередини: якісний папір, кольорове оформлення сторінок, ілюстрації. Зацікавлює назва – «Гончарство. Підручник життя». Відповідно до назви оформлено зміст, який складається зі вступу, шести розділів, висновків, посилань і словничка. Вражають і слова авторів, викарбувані на зворотному боці обкладинки: «Ця книга – перший крок на шляху опанування мистецтва гончарювання, що супроводжувало людину у віках. Це не просто підручник ремесла, а початок нового шляху, що може змінити все життя людини, наповнити його новим змістом, величною творчістю та радістю від споглядання своїх творінь». Усе це налаштовує читача на сприйняття нового, важливого й цікавого матеріалу, який дійсно допоможе змінити життя на краще. А виявляється навпаки – може змінити, але на гірше. Видання дійсно справляє враження, але доти, доки не починаєш читати. Автори намагаються розповісти читачеві всю історію гончарного промислу в «доступній» формі, на зразок казки, байки, легенди. Але якщо особливістю цих трьох літературних жанрів є домисли й гіперболізація, то в підручнику – книзі, яка
42
„КеГоКе-2016”
містить основи наукових знань, – форма викладу матеріалу повинна бути, якщо й не науковою, то відповідати науковим знанням. Автори ведуть роздуми про шкідливість глиняних виробів чи шкідливість їжі, яка залишається в порах неполив’яного посуду, усвідомлюючи, що «зараз в сучасному світі, набагато більше шкоди ми отримуємо від неякісної питної води, неякісних продуктів харчування, усіляких ГМО, неякісного життя взагалі у цьому технократичного світі» (с. 136), не задумуючись про те, що завдають шкоди своїм «популярним» виданням не тільки конкретному читачеві, якому потрапить ця книга до рук, а й усьому суспільству, підсовуючи до вживання черговий неякісний продукт. Цитату подано в оригіналі із навмисно не виправленими помилками, бо в кількох рядках тексту вже допущено помилки й описки, за які автори навіть не вибачаються перед читачем. Такі й грубіші помилки супроводжують весь текст, незалежно від того, яку його частину цитуємо. Для прикладу: «Глечик, глек, молочник, гладишка, гладущик – сотні назв посуду, який, мабуть, найголовнішим разом з горщиком. Без горщика не звариш каші, а без глечика не буде в тебе молока (бажано щоб ще була корова), а також сира, масла, вершків, сироватки, сметани, які будуть в тебе, якщо буде глечик» (с. 84). Очевидно, що для авторів неважливі такі речі, як граматика, пунктуація й стилістика. Для них важливо займатися «розгадуванням Великої Гончарної Тайни», яку давним-давно розгадали ще до них. Маючи на меті подати матеріал доступною для читача мовою, автори доходять до абсурду й примітивізму. Спочатку здається, що видання розраховане на дитячу аудиторію: «робочі руки розкатували невелику глиняну кульку, такий собі колобок…» (с. 12), хоча цю думку спростовують фрази на зразок: «Згадайте як у дитинстві…» (с. 46). Загалом від стилю викладення матеріалу складається враження, що книга розрахована на людей з низьким рівнем інтелекту. Цікаве трактування способів димлення, зокрема словосполучення «гаварецька кераміка», на підтвердження якого подано легенду: «Інколи задимлені вироби називають «гаварецька кераміка». Існує така легенда про виникнення цієї назви. За радянських часів молодий археолог-дослідник попав в село Гавареччина, що під Львовом, де зустрів старого гончаря, що виготовляв чорні як смола горщики. А молодий дослідник ніколи таких донині не бачив і питає він діда: «Звідки діду таки чорні горщики?» А дід зберігаючи Велику Гончарну Тайну і повідав вченому, що тут під селом є єдине у світі родовище чорної глини з якої він і робить свої вироби. Молодий вчений думаючи, що винайшов сенсацію, швидко гайнув до столиці робити доклад про унікальну, єдину у світі гаварецьку кераміку. Довго чи ні, існував цей науково доведений міф, але багато людей і донині крутить горшки з єдиної у світі чорної глини». У гончарстві дійсно існує термін «гаварецька кераміка», однак використовують його на позначення димленої кераміки з Гавареччини (за місцем виготовлення), бо кераміки з чорної глини не існує. Автори видання навіть не потрудилися пояснити читачам, що це лише легенда, випустивши у світ ще один «науково доведений міф». Насправді все не так! Нефаховість авторів підручника доводить і незнання гончарської термінології: пристрій для виготовлення глиняних виробів називається «гончарний круг», а не «гончарне коло». Різницю між колом і кругом діти вивчають на уроках математики у 3-4 класах, «Тлумачний словник української мови» теж фіксує значення цих слів. Автори, вдаючись у детальне пояснення, що ж таке вісь гончарного круга, демонструють свої знання з геометрії за 6 клас, тим самим зводячи нанівець знання
„КеГоКе-2016”
43
в галузі гончарства: «Гончарне коло обертається навколо своєї осі. Вісь – це така умовна лінія, що проходить всередині самої металевої, або дерев’яної осі гончарного кола через дві точки. Згадайте шостий клас середньої школи, ази геометрії, через дві точки у просторі можна провести лінію. Так ось, нижня точка, це спідняк який обертає гончарне коло, верхня точка, це верхняк, на якому лежить глина. Через ці дві точки проходить умовна вісь гончарного кола…Що ж стосується самого гончарного кола, то коло може бути і квадратним і трикутним і будь-яким…» (с.59). Фахівцям зрозуміло, що круг не може бути «квадратним», а для людей, які роблять «перший крок на шляху опанування мистецтва гончарювання», власне, на яких і розраховане це видання, це буде неабияке відкриття. Знавець гончарної справи мусить розуміти, що «теракота» – це, передовсім, випалені вироби, не вкриті поливою, а вже потім колір і т. ін. Двояким виглядає й пояснення в «глосарії» значення слова «глей» – «глина розведена до рідкого стану використовується як клей для з’єднання частин глиняних виробів», оскільки в Україні глей – це, насамперед, різновид гончарної глини (с.148), а не будь-яка глина. На перший погляд, це дрібні причіпки, та на основі тексту складається враження як про видання, так і про його авторів. Немає претензій до майстерності та таланту братів Решт у сфері гончарства, важко заперечити їх професіоналізм у виготовленні глиняних виробів, але писати книжки – точно не їхня справа! Шеліхова В. В. Торгівельна діяльність селян у другій половині ХІХ ст. / В. В. Шеліхова // Сіверщина в історії України : збірник наукових праць. – Київ – Глухів : Центр пам’яткознавства НАН України і УТОПІК, 2013. – Вип. 6. – С. 349-352. Автор статті – Віта Валентинівна Шеліхова, кандидат історичних наук, викладач Кафедри історії України Сумського державного педагогічного інституту імені Антона Макаренка. Одразу звертає на себе увагу назва статті, в якій відсутні вказівки на географічні межі дослідження (країна, регіон, населений пункт тощо). Не означено в ній і те, торговельну діяльність якої саме категорії селянства заплановано охарактеризувати. Щоправда, в анотації зауважено: «розглядаються причини, що спонукали селян залучатись до торгівельної діяльності та особливості реалізації власної продукції на прикладі гончарів». У процесі ознайомлення зі змістом статті стає зрозумілим, що Віта Шеліхова писала про торговельну діяльність не всіх селян, а лише кустарів, зокрема гончарів. Стаття, як і годиться, починається зі вступу; за ним слідує короткий огляд літератури, який складається з одного речення; основна частина, висновок і список посилань. У бібліографії автор скупо згадала лише трьох дослідників, які присвятили свої праці «окремим аспектам проблеми»: Олександра Твердохлібова, Миколу Сумцова, В. В. Морачевського. Проте, якби вона уважно вивчала праці цих авторів, то, напевне, мала б правильно подати їхні імена й прізвища (Олександр Твердохлібов /у тексті А.Твердохлєбов/, Микола Сумцов /у тексті Н. Ф. Сумцов/, В. В. Морачевський /у тексті В. В. Морачевский/). Список посилань наприкінці статті свідчить про те, що, окрім згаданих праць, використано й інші, переважна більшість яких стосуються дослідження Слобідської України, хоча ні в назві статті, ні в анотації цей регіон не згадано. Дивує, чому авторка не опрацювала публікації, які сама ж подала в списку посилань. Вона не потрудилася ознайомитися з працями відомого дослідника гончарства, керамолога Олеся Пошивайла, який ґрунтовно проштудіював гончарство Лівобережної України,
44
„КеГоКе-2016”
етнографа Василя Іванова, історика Дмитра Багалія, краєзнавців Лева Соколовського і Ніла Савицького, хоча їхні прізвища подано в списку посилань, який до того ж вражає значною кількістю неточностей і помилок. Після коротких вступу і бібліографії Віта Шеліхова подала розпливчасті факти про життя й працю кустарів. У тексті, згідно з анотацією, мали б прочитуватися не кустарі, а гончарі. Виникає питання, звідки ж автор взяла фактологічні матеріали? • С. 349: «Кустарними промислами займалися переважно чоловіки, але частина жінок та дітей також брала в них участь». (Посилання на будь-яку працю відсутні. Якими ж промислами займалися, де і які кустарі, адже до цієї фрази в статті не було жодної інформації про гончарів?). • С. 349: «Слід зазначити, що праця кустаря була нелегкою. Його робочий день, зокрема в повітах Чернігівської губернії, тривав від 8 до 14 годин». (Посилання на будь-яку працю відсутнє. Незрозуміло, чому з’являється інформація про Чернігівську губернію? який це час? хто визначив тривалість робочого дня кустаря? про професію якого саме кустаря йдеться?). • С. 349: «Чистий робочий заробіток кустарів коливався від 10 до 150 крб.». (Посилання відсутнє. Незрозуміло, за який період часу, коли, де і якого кустаря?) • С. 349: «В Роменському повіті середній місячний заробіток кустарів (в карбованцях) становив: у ковалів – 17,10; столярів – 16,3; слюсарів – 15,0; бондарів – 13,5; колісників – 13,3; кравців – 13,1; шевців – 12,0; гончарів – 9,1; корзинників – 9,0; кошикарів – 7,7; ткачів – 7,1; в’язальників сіток – 1,4». (Подано посилання на ф. 828, оп. 1, од. зб. 25 Державного архіву Сумської області, проте джерело інформації не вказано. Постає запитання: до чого тут Роменський повіт і невже в другій половині ХІХ століття в Роменському повіті Полтавської губернії в грошовому обігу були карбованці?) Текст статті вражає величезною кількістю неточностей, погрішностей, грубих помилок і недоліків. Значною мірою це стосується посилань у тексті і їхнього списку. Наприклад, Віта Шеліхова видала статтю Олеся Пошивайла «Музейний ландшафт гончарської України», вміщену в № 2-4 «Українського керамологічного журналу» (2003) за монографію, якої не існує, і навіть придумала їй бібліографічний опис (Пошивайло О. М. Музейний ландшафт гончарської України / О. М. Пошивайло. – К. : Наукова думка, 1999. – 175 с.). До того ж, вона не зробила в статті жодного посилання на цю працю. На монографію цього ж автора «Етнографія українського гончарства: Лівобережна Україна» п. Шеліхова послалася неодноразово. От тільки якби вона її читала, то помітила б, що видана вона не 2001 року київським видавництвом «Наукова думка», а 1993-го видавництвом «Молодь». Напевне, треба було б відзначити, що має вона не 426, а 408 сторінок, до того ж численні ілюстрації. На с. 351, розповідаючи про надання кредитів кустарям від скупників, авторка послалася на статтю краєзнавця Василя Іванова «О складе кустарных изделий» (1890), хоча ця інформація з’явилася раніше в праці В. В. «Очерки кустарной промышленности в России» (1886). Неправильно в списку посилань Віта Шеліхова подала опис праці Олександра Твердохлібова «Гончарный промысел в Ахтырском уезде в 1881 году». Видана вона 1885, а не 1883 року, у випуску ІІІ, а не у випуску ІІ. Публікацію В. В. Морачевського «Промыслы и занятия населения», на яку послалася автор, було надруковано в 7 томі дванадцятитомного видання «Россия. Полное географическое описание нашего Отечества: Малороссия»
„КеГоКе-2016”
45
1903 року. Натомість п. Шеліхова вигадала, що вона побачила світ 1880 року, подавши у списку посилань її неправильний опис: «Морачевский В. В. Промыслы и занятия населения России / В. В. Морачевский. – СПб. : Тип. М. М. Гутзац, 1880. – 185 с.». У праці Ніла Савицького «Кустарные промыслы Харьковской губернии», вміщеній у випуску 2 Харківського збірника (1888), автор назвала правильну кількість сторінок (с. 21-25), а в тексті самої статті зробила посилання на с. 256. Список «посилань», поданий наприкінці статті, міг бути ширшим, принаймні мав би поповнитися працями керамолога Людмили Меткої, а саме авторефератом дисертації «Гончарство Слобожанщини в другій половині ХІХ – першій половині ХХ століття» (2006), статтею «Гончарство Слобідської України в другій половині ХІХ – першій половині ХХ століття: асортимент та збут виробів» (2010) і монографією «Гончарство Слобідської України в другій половині ХІХ – першій половині ХХ століття» (2011), які так часто «використовує» й цитує автор. Стаття складається з 16 абзаців. З 6-го по 15-й абзац включно – це суцільний плагіат. Останній 16 абзац статті, який становить речення, що не несе ніякого змістового навантаження, є власним висновком автора. Ґрунтовний аналіз статті п. Шеліхової виявляє, що понад 80 відсотків тексту списано з праць Людмили Меткої (автореферату дисертації, статті, монографії) без жодного посилання на використані джерела. Можна повністю процитувати всю статтю Віти Шеліхової і, наприклад, частину монографії Людмили Меткої, присвячену збуту гончарних виробів гончарями Слобідської України – це, зокрема, с. 127-128, 133-139, 143, 147 – і помітити не лише подібність, а й ідентичність текстів. Окрім того, частину поданої в статті інформації вже опубліковано в авторефераті дисертації, яку п. Шеліхова захистила ще 2009 року. Списала Віта Шеліхова й тоді, коли в 6 абзаці статті «назвала» форми збуту виробів гончарями, до того ж не потрудилася подати будь-якого посилання. Зухвалості й нахабству п. Шеліхової немає меж, коли в 7 абзаці вона «роздумує» про таку форму збуту гончарних виробів, як продаж чумакам. Ця частина статті повністю «здерта» з названої вище монографії, щоправда абзаци подано в іншому порядку, а один із них авторка подала аж двічі, мабуть маючи непереборне бажання підсилити «власні здобутки». Те, що п. Шеліхова подала на с. 350 своєї статті, не перестає вражати. Виявляється «гончарі готували вироби згідно з певними «рядами» (договорами). Найголовніша ряда готувалася до Паски, коли чумаки везли вироби в м. Таганрог і м. Ростов. Друга ряда – в м. Таганрог до свята Іллі (20 липня за старим стилем) та в м. Ростов на Спаса (6 серпня за старим стилем). Були ще й зимові ряди, коли посуд коштував дешевше, проте гончарі, відчуваючи постійну потребу в грошах, продовжували працювати й узимку. Чумаки, зазвичай, купували у місцевих гончарів посуд від 1 карбованця 70 копійок до 4 карбованців 59 копійок за сотню, даючи завдаток у розмірі половини або і всієї договірної суми, а продавали її на Дону по 7-15 карбованців за сотню, мали з цього заняття певний прибуток». Усе саме так, але знову майже ідентично до тексту з монографії Людмили Меткої (с. 139), тільки та писала про Слобідську Україну, а Віта Шеліхова, виявляється, «дослідила», що всі українські гончарі возили вироби в Таганрог і Ростов, на одні й ті ж свята. А чумаки впродовж другої половини ХІХ століття продовжували активно працювати по всій Україні і отримувати прибуток. Якщо вищесказане якось можна спробувати пояснити (прекрасна пам’ять автора,
46
„КеГоКе-2016”
яка простудіювавши праці Людмили Меткої, вивчила їх напам’ять, свято увірувала в усе те, що там сказано, перейнялася проблемою й тепер цитує), то у випадку з матеріалом про економічний стан гончарських господарств вона допустилася великого «ляпу». «Первая всеобщая перепись населения Российской империи» (1897), яку згадує у своїй праці Людмила Метка, – це звід таблиць, розміщених на 297 сторінках. Авторка монографії про гончарство Слобідської України, проаналізувавши дані таблиці, що стосувалися досліджуваного регіону, зробила висновок: «Економічний стан гончарських господарств визначався двома головними факторами: продуктивністю селянського господарства та прибутковістю гончарного виробництва. Слобожанські гончарі, як і інші кустарі, що вийшли з селянської маси і жили на селі, здебільшого не полишали займатися хліборобством, яке у різних осередках було для них або основним, або допоміжним заняттям. Виключно гончарством займалася незначна кількість гончарів: більшість були хліборобами, а також тримали домашню худобу, доглядали за садом, городом тощо» (с. 166). А Віта Шеліхова, найімовірніше, не опрацьовувала «Перепись…» безпосередньо й не бачила, що складається вона з таблиць, безцеремонно повторила за Людмилою Меткою: «Економічний стан гончарських господарств визначався двома головними факторами: продуктивністю селянського господарства та прибутковістю гончарного виробництва. Гончарі, як і інші кустарі, проживаючи переважно у сільській місцевості, не втрачали зв’язку з хліборобством, яке у різних осередках було для них або основним, або допоміжним заняттям. Виключно гончарством займалася незначна кількість гончарів: більшість були хліборобами, а також тримали домашню худобу, доглядали за садом, городом тощо» (с. 350), свідомо «викинула» з тексту тільки слово «слобожанські» й послалася при цьому на «Перепись...». Ще один приклад присвоєння праці іншого автора: Людмила Метка на сторінці 137 своєї монографії подала посилання на працю В. В. Морачевського «Промыслы и занятия населения», опубліковану в 7 томі дванадцятитомного видання «Россия. Полное географическое описание нашего Отечества: Малороссия» (1903): «скупники-баришники забезпечували паливом, нині кредитують грошима у вигляді завдатку, а потім забирають у них вироби за довільно встановленими, надто низькими цінами, отримуючи таким чином бариші». До цього В. В. Морачевський писав наступне: «В прежнее время скупщики-барышники зачастую снабжали кустарей топливом (достать которое теперь в Малороссии бывает иногда весьма трудно даже за высокую цену); в настоящее же время они кредитуют гончаров только деньгами и притом исключительно как бы в виде задатка и уже затем забирают у них изделия по произвольно устанавливаемым, весьма низким ценам, извлекая, таким образом, главные барыши гончарного промысла» (с. 85). А от п. Шеліхова у своїй статті не посоромилася процитувати В. В. Морачевського словами Людмили Меткої: «скупники-баришники забезпечували паливом, нині кредитують грошима у вигляді завдатку, а потім забирають у них вироби за довільно встановленими, надто низькими цінами, отримуючи таким чином бариші» (с. 351). Отже, «досліджуючи» обрану тему, Віта Шеліхова послалася на ті ж праці, що й Людмила Метка (В. Іванова, Лева Соколовського Олександра Твердохлібова, Миколи Сумцова, В. В. Морачевського, Ніла Савицького, Олеся Пошивайла), тільки висловилася чомусь її словами. Наприклад:
„КеГоКе-2016”
47
• Людмила Метка. «Гончарство Слобідської України у другій половині ХІХ – першій половині ХХ століття» (с. 131): «Заодно із грошовим розрахунком за посуд в Україні існувала й інша форма збуту – безгрошовий обмін» (подано посилання на монографію «Етнографія українського гончарства: Лівобережну Україна» Олеся Пошивайла, с. 125). Олесь Пошивайло. «Етнографія українського гончарства: Лівобережна Україна» (с. 125): «Поряд із грошовим розрахунком на Лівобережній Україні до 30-их років існувала стародавня форма безгрошового обміну, характерна ще для неолітичних культур». Віта Шеліхова. «Торгівельна діяльність селян у другій половині ХІХ ст.» (с. 349): «Заодно із грошовим розрахунком за посуд існувала й інша, більш давня, форма його збуту – безгрошовий обмін» (подано посилання на монографію «Етнографія українського гончарства: Лівобережна Україна» Олеся Пошивайла, с. 125). • Людмила Метка. «Гончарство Слобідської України у другій половині ХІХ – першій половині ХХ століття» (с.135): «Цьому сприяли розвиток гончарного виробництва, збільшення чисельності ремісників, загострення конкуренції між майстрами, значне ускладнення збуту» (подано посилання на монографію «Етнографія українського гончарства: Лівобережна Україна» Олеся Пошивайла, с. 126). Олесь Пошивайло. «Етнографія українського гончарства: Лівобережна Україна» (с. 126): «Цьому сприяли розвиток гончарного виробництва, збільшення чисельності ремісників, загострення конкуренції між майстрами, значне ускладнення збуту». Віта Шеліхова у своїй статті двічі використовує цю цитату. На с. 351 подала її повністю, пославшись на Олеся Пошивайла (с. 126), а на с. 349-350 перефразувала по своєму: «Цьому сприяв загальний розвиток гончарства, збільшення кількості кустарів та посилення конкуренції між ними» – без посилання. • Людмила Метка. «Гончарство Слобідської України у другій половині ХІХ – першій половині ХХ століття» (с. 135): «Тенденція до зростання обсягів скупництва спостерігалася не тільки в гончарстві, і не тільки на території Слобідської України. Воно було поширене в усіх галузях кустарного виробництва, так що кустарі, яких нараховувалося на Україні близько 300000 чоловік, ще і до 1920-х років на 99 % знаходилися під владою скупників» (подано посилання на працю Полішученка «Кустарна промкооперація» (1923), с. 61-62. «Скупники, які виділилися із середовища селян, часто самих гончарів, займалися тим, що перепродували гончарні вироби, придбані оптом як на замовлення, так і випадково. Замовляючи посуд гончареві, скупник краще знав, де і як вигідніше його продати, тому йому легше було орієнтуватися в цінах на продукцію. Скупники, маючи склади у своїх селах, могли виставляти вироби на продаж у базарні дні або розвозили по ярмарках» (Подано посилання на працю Лева Соколовського «Гончары в Купянском уезде» (1883), с. 55. Лев Соколовський «Гончары в Купянском уезде в 1880 году» (с. 55): «Эти скупщики имеют склады в своих селениях, выставляют в базарные дни посуду на базарной площади и развозят ее по ярмаркам». Віта Шеліхова. «Торгівельна діяльність селян у другій половині ХІХ ст.» (с. 351): «Тенденція до зростання обсягів скупництва спостерігалася не тільки в гончарстві. Воно було поширене в усіх галузях кустарного виробництва, так що кустарі, яких нараховувалося на Україні близько 300000 чоловік, ще і до 1920-х років на 99 % знаходилися під владою скупників. Скупники, які виділилися із середовища селян, часто самих гончарів, займалися тим, що перепродували гончарні вироби, придбані
48
„КеГоКе-2016”
оптом як на замовлення, так і випадково. Замовляючи посуд гончареві, скупник краще знав, де і як вигідніше його продати, тому йому легше було орієнтуватися в цінах на продукцію. Скупники, маючи склади у своїх селах, могли виставляти вироби на продаж у базарні дні або розвозили їх по ярмарках» (подано посилання на працю Лева Соколовського, с. 55). • Людмила Метка. «Гончарство Слобідської України у другій половині ХІХ – першій половині ХХ століття» (с. 127): «Стосовно збуту гончарних виробів, Харківська губернія посідала досить помітне місце серед інших губерній Росії. Кустарні гончарні вироби збувалися не тільки на місцевих базарах та ярмарках, а й вивозилися за межі губерній, але переважно в південні райони» (подано посилання на працю Ніла Савицького «Кустарные промыслы Харьковской губернии», с. 265). «Загалом, торги, базари, ярмарки завжди були важливим і помітним явищем сільського та міського життя. А гончарні ряди, на яких продавалися вироби, були їх обов’язковою прикметою. Саме там гончарі дізнавалися про вподобання та потреби населення, обмінювалися досвідом роботи, запозичували нові форми виробів та прийоми декорування (подано посилання на статтю Олеся Пошивайла «Музейний ландшафт гончарської України», с. 5). Олесь Пошивайло. «Музейний ландшафт гончарської України» (с. 5): «Саме там і майстри, і покупці дізнавалися про вподобання населення, досягнення гончарів, тенденції розвитку ремесла обмінювалися досвідом, запозичували і впроваджували у власне виробництво популярні форми виробів, прийоми декорування й орнаментальні мотиви». Віта Шеліхова. «Торгівельна діяльність селян у другій половині ХІХ ст.» (с. 350): «Стосовно збуту гончарних виробів, малоросійські губернії, особливо Харківська, посідали досить помітне місце серед інших губерній Росії. Кустарні гончарні вироби збувалися не тільки на місцевих базарах та ярмарках, а й вивозилися за межі губерній, але переважно в південні райони» (подано посилання на працю Ніла Савицького «Кустарные промыслы Харьковской губернии», с. 265; от тільки в списку посилань значаться сторінки 21-25). «Загалом, торги, базари, ярмарки завжди були важливим і помітним явищем сільського та міського життя. А гончарні ряди, на яких продавалися вироби різних осередків та майстрів, були їх обов’язковою прикметою. Саме там гончарі дізнавалися про уподобання та потреби населення, обмінювалися досвідом, запозичували нові форми виробів та прийоми декорування» (подано посилання на неіснуючу монографію Олеся Пошивайла «Музейний ландшафт гончарської України»). І таких прикладів можна подати багато. Варто ще раз звернути увагу на 8-11 абзаци рецензованої статті, де мовиться про таку форму збуту гончарних виробів, як продаж чумакам. Віта Шеліхова «перешерстила» чотири абзаци з монографії Людмили Меткої (с. 138-143), вміло видалила матеріали її польових досліджень, проігнорувала те, що керамолог писала про гончарство Слобідської України і подавала назви населених пунктів, звідки отримувала інформацію під час проведених нею керамологічних експедицій, зокрема Котельви й Боромлі Охтирського повіту, не взяла до уваги того, що та посилалася на праці Олександра Твердохлібова, В. В., В. Костюка, Лева Соколовського і ще одну працю невідомого автора, розставила свої посилання на невідомий документ фонду 25 Державного архіву Харківської області, на працю В. В. Іванова («Неизданные труды»). Щоправда, працю Миколи Сумцова «К истории слободско-украинского
„КеГоКе-2016”
49
чумачества», за прикладом Людмили Меткої, п. Шеліхова все ж процитувала у своїй статті. 12 абзац статті про збут гончарями своєї продукції самостійно, без посередників, повністю списаний з монографії Людмили Меткої і, як правило, без посилання. Великий 13 абзац статті п. Шеліхової про те, як гончарі транспортували свою продукцію, везучи її на продаж, – вершина майстерності плагіату. Він ретельно списаний з монографії Людмили Меткої без будь-яких посилань. Різниця в тому, що Людмила Метка для підтвердження сказаного в монографії використала власні польові дослідження, а п. Шеліхова, сумлінно видаливши непотрібне і послуговуючись результатами чужих досліджень, подала у своїй статті аналітичні матеріали Людмили Меткої. У 14 абзаці п. Шеліхова, хоча й не є дослідницею гончарства, «пояснює» читачам, що таке «рядова» і «проста» гончарська сотня, «сотня з укладом». Для цього вона використала слова Людмили Меткої, яка, у свою чергу, послалася на працю відомого дослідника гончарства Полтавської губернії Івана Зарецького «Гончарный промысел в Полтавской губернии» (1894). 15 абзац уже не дивує. П. Шеліхова пише про роздрібну торгівлю глиняними виробами і продаж виробів скупникам, звично «цитує» дослідження Людмили Меткої, щоправда, трохи поспіхом, видаючи одні праці за інші, роблячи помилки в посиланнях. Все ж уважність авторки проявилася зовсім в іншому. Їй вдалося уникнути в усьому списаному тексті таких слів, як слобожанські гончарі, Слобідська Україна. Саме про це писала у своїй монографії її попередниця. Окрім того, п. Шеліховій, яка так ретельно «вивчила» монографію «Гончарство Слобідської України», вдалося навіть знайти помилки в посиланнях Людмили Меткої і «вміло їх виправити» у своїй статті. Стаття «страждає» на відсутність новизни й актуальності. Ще 2009 року Віта Шеліхова захистила дисертацію «Розвиток селянських промислів Слобожанщини в 60-80-их рр. ХІХ ст.». Ретельно прочитавши автореферат дисертації, можна віднайти аналогічні з ним рядки в цій статті, яка побачила світ 2013 року. Отже, у ній також використано вже надруковані раніше матеріали. Наприклад: • Автореферат: «Його (мова йде про кустаря) робочий день тривав від 8 до 14 годин. Лише деякі з них працювали цілорічно, більшість же влітку заняття промислами припиняли. Чистий робочий заробіток кустарів коливався від 10 до 150 крб.» (с. 14). Стаття: «Його робочий день, зокрема в повітах Чернігівської губернії тривав від 8 до 14 годин. Лише деякі з них працювали цілорічно, більшість же влітку заняття промислами припиняли. Чистий робочий заробіток кустарів коливався від 10 до 150 крб.» (с. 349). • Автореферат: «Основними формами збуту виробів були: продаж на місці, на місцевих базарах і ярмарках, у селах та повітах своєї та інших губерній, безгрошовий обмін переважно на продукти харчування, оптовий продаж скупникам або чумакам» (с. 14). Стаття: «Основними формами збуту виробів були: продаж на місці, на місцевих базарах і ярмарках, у селах та повітах своєї та інших губерній, безгрошовий обмін на продукти харчування, оптовий продаж скупникам або чумакам» (с. 349). Людмила Метка. «Гончарство Слобідської України в другій половині ХІХ – першій половині ХХ століття: асортимент та збут виробів»: «Основними формами збуту виробів слобідськими гончарями були: продаж на місці, на місцевих базарах і ярмарках, у селах та повітах своєї та інших губерній, безгрошовий обмін, переважно
50
„КеГоКе-2016”
на продукти харчування, оптовий продаж скупникам або чумакам» (с. 31). • Автореферат: «Отже, промисли відігравали значну роль в житті селянської родини, допомагаючи їй швидше пристосуватись до нових економічних умов» (с. 14). Стаття: «Таким чином, залучення селян до торгівельної діяльності давало їм можливість більш швидко пристосуватись до нових економічних умов» (с. 351). 2013 року Віта Шеліхова опублікувала ще одну статтю – «Дослідження розвитку селянських промислів Лівобережної та Слобідської України в Російській імперії (1860 – 1890-ті рр.)», зміст якої також перегукується з її дисертаційним дослідженням і монографією керамолога Людмили Меткої. Отже, захистивши дисертацію 2009 року, автор продовжила «розробляти» вже захищену тему ще й 2013 року, не зробивши жодних нових висновків. Загалом стаття Вікторії Шеліхової «Торгівельна діяльність селян у другій половині ХІХ ст.» постає яскравим прикладом сучасного українського наукового плагіату. Автор, сумлінно проштудіювала праці керамолога, кандидата історичних наук Людмили Меткої й нахабно видала результати її роботи за свої власні, таким чином фальсифікуючи історичні реалії. П. Шеліхова ганебно «вкрала» фрагменти наукової праці іншого автора і представила «викрадений» науковий продукт як новий та оригінальний, що неприпустимо в науці для дослідника – кандидата наук. Щербань Олена. Глиняний друшляк у культурі харчування українців: форма і призначення / Олена Щербань // Народознавчі зошити. – 2013. – № 6. – С. 1033-1039. Темою статті, за версією автора, є дослідження форми й призначення глиняних друшляків. Натомість, у анотації стверджується, що в ній «вперше подано узагальнюючу характеристику» не лише форм, але й «декору глиняних друшляків різних регіонів України», що не є складовою заявленої теми. Це вже мистецтвознавчий аспект, який Олена Щербань не могла дослідити фахово, оскільки не є мистецтвознавцем. Відповідно, декор друшляків так і залишився поза текстом статті, виявивши елементи авторської фальсифікації в узагальнюючих анотаціях українською й російською мовами. Ключові слова українською й російською мовами не тотожні: в українському варіанті подано винятково регіональні назви цих виробів («друшляк, дуршлаг, цідилок, цідильник, трушляк, дірчава миска, сировник»), а в російському згадано лише одну назву «дуршлаг» та подано інші терміни («форма, декор, кулінарія»), які в українському варіанті відсутні. При цьому автор: • спотворила мовну традицію українців, приписавши їм суто російський варіант назви німецького походження – «дуршлаг», яку сама ж на початку статті в переліку вкраїнських регіональних назв не подала; • спотворила назву закарпатського цідильника: замість «сировк» (як у «Словнику термінів української народної кераміки» Катерини Матейко), чи «сирівка», «сировка», «сіровка», «суривка», «сирівка» (за польовими матеріалами мовознавця Любові Спанатій) у ключових словах подала назву «сировник», без будь-якого пояснення чи уточнення назви в Катерини Матейко чи згадки про дослідження Любові Спанатій. Заявлений в анотації висновок про «регіональну специфіку, пов’язану із традиціями кулінарної культури конкретного ареалу використання» фактичними матеріалами
„КеГоКе-2016”
51
статті ніяк не прослідковується й не обґрунтовується, оскільки регіональні кулінарні традиції не аналізуються. У тексті статті непоодинокі твердження, сумнівні з наукового погляду. Наприклад, Олена Щербань стверджує, немовби до праці Катерини Матейко подібний «за інформаційною наповненістю опис глиняних друшляків поданий у монографії львівського мистецтвознавця Романи Мотиль «Українська димлена кераміка ХІХ – початку ХХІ ст.: Історія. Типологія. Художні особливості» (2011). Він обмежений окремими фактами з історії побутування димлених друшляків, лаконічною характеристикою їхньої форми». При цьому автор ніскільки не побачила, що Романа Мотиль про друшляки все переказала за монографією Катерини Матейко, без посилання на першоджерело. Твердження окремих авторів фальсифіковано. Наприклад: • Лідія Шульгина писала про те, що в с. Бубнівка Тульчинської округи «форму великої миски мають друшляки». Олена Щербань стверджує, немовби Лідія Шульгина «відзначила, що на Поділлі друшляки мали форму великих мисок», тобто приписала їй узагальнення ареалу поширення в гончарних осередках усього Поділля. Так само стверджує, немовби «керамолог Лідія Шульгіна в середині 1920-х років занотувала, що на Поділлі отвори-діри пробивалися в «сировій мисці» великим цвяхом». Насправді ж, Лідія Шульгина вела мову винятково про традицію Бубнівки, а не загалом подільського гончарства. • Леся Данченко писала, що тільки «до 1941 р. весь посуд у Сунках робили з білої гончарної глини… З червоної глини (глею) виробляли лише миски та друшляки». Олена Щербань узагальнила цю згадку на весь період існування сунківського гончарства, зазначивши, немовби «в селі Сунки, що на Черкащині, весь посуд місцеві гончарі виготовляли з білої гончарної глини, лише миски і друшляки – з червоної». Очевидно, для штучного збільшення обсягу статті, автор по кілька разів пише про те ж саме. Наприклад: • «на Поділлі друшляки… завжди робили полив’яними й часто розписували»; «на Поділлі друшляки в 1920-х роках завжди робили полив’яними й часто – розписаними»; • «бубнівські гончарі пробивали отвори в мисках (звичайно ж у сирому вигляді) великим цвяхом»; «на Поділлі отвори-діри пробивалися в «сировій мисці» великим цвяхом». Багаторазово виділяються напівжирним шрифтом кілька другорядних фраз («проціджування рідини»; «протирання відварених овочів, проціджування рідини тощо»; «протирали відварені овочі, проціджували рідину»; «проціджування рідини та протирання варених овочів») з двома супроводжуючими авторськими застереженнями «(виділення наше. – О. Щ.)» та одним – «(скрізь виділення наше. – О. Щ.)», водночас ніскільки не акцентуючи увагу на лексичних варіантах назв друшляків тощо. Жодним словом не згадано про ще одну назву друшляків у Закарпатті – «цідило», про яку писав Юрій Лащук. Не знає автор і дослідження керамологічної термінології мовознавцями Марією Кривчанською та Любов’ю Спанатій, які звертали увагу на регіональні варіанти назв друшляка. Тим часом у комплексному дослідженні теми неможливо зігнорувати матеріали цих учених. Так, філолог Марія Кривчанська ще 1954 року згадувала про «друшляк» і «друшлячок» у традиційному побуті
52
„КеГоКе-2016”
Полтавщини. «Миска з дірками в дні для протирання овочів та проціджування страви, – констатувала вона. – Як морфологічний різновид слід відзначити форму друшник, що засвідчується лише діалектно». Любов Спанатій у кандидатській дисертації «Гончарна лексика в говорах української мови» (1997) та в статті «Лінгвогеографічний аспект дослідження назв гончарських виробів та їх складових частин в українській мові» (2001) окрему сторінку праць присвятила різним варіантам назви друшляків («друшляк», «друшлак», «трушлак», «дріслак», «дрислак», «дришлак», «дрислак», «друслак», «друшник», «цідилник», «цідило», «дірчава миска», «сирівка», «сировка», «сіровка», «суривка», «сирівка», «дуршлак», «дуршлаґ»). Додатком до дисертації Любові Спанатій є «Атлас гончарної лексики української мови», який містить карту «Миска з дірками в дні для протирання овочів та поціджування страви». На ній картографовано ареали поширення назв «друшляк», «друслак», «дрислак», «дріслак», «трушлак», «цідилник», «дірчава миска», «сирівка». Подібним чином у «Атласі українських говорів Східної Словаччини» Василя Латти на карті № 174 «Фонетичні особливості запозичення «друшляк» картографовано варіанти слова «друшляк» за матеріалами українських говорів Східної Словаччини. Картографування лексичних варіантів дозволяє виявити шляхи запозичення термінів не лише в українській мові, а й у традиційно-побутовій культурі, взаємовпливи гончарних традицій різних етносів. Так, якщо російське «дуршлаг» було запозичено безпосередньо з німецької мови («Durchsсhlag»), то українське «друшлак», «друшляк» – з німецької через польську («druszlak), «дришлак» і «дрішлак» – з німецької через словацьку («dršlak», «dršlak»), «сировка» – з німецької через угорську («szǘrőǘ»). Відсутність ґрунтовного дослідження заявленої теми статті автор компенсує наукоподібним коригуванням формулювань інших учених, яке нічого посутнього для вивчення форми, призначення й декору друшляків не додає. Наприклад: • Керамолог Катерина Матейко в одній зі своїх праць подала таке визначення призначення друшляків: «посуд для проціджування рідини і т. п.». На це Олена Щербань зауважила: «…вважаємо, вжите дослідницею (і пізніше повторене іншими) слово не зовсім точним. Доцільніше використовувати в цьому випадку словосполучення «відціджувати рідину», що означає, проціджуючи, відокремлювати що-небудь тверде від рідини, зливати рідину». Але це повчання, очевидячки, має стосуватися всіх інших дослідників, окрім самої Олени Щербань, яка сама ж не бере до уваги власні завваги й звично пише: «у друшляків, призначених виключно для проціджування, вінця загинати всередину функціонально не потрібно»; «Для проціджування важливо, аби зайва рідина стекла, і, як правило, в ємність, в яку вставляли друшляк»; «Спочатку їх використовували для проціджування страв з тіста…»; «Без нього досі важко обійтися… проціджуючи відварену картоплю чи картоплю-фрі…». • Подібним чином Олена Щербань процитувала слова Олеся Пошивайла про те, що в друшляках «відціджували зварені овочі тощо» й зауважила: «Таке визначення не зовсім точне, оскільки відомо, що з допомогою друшляка «відціджують» не те, що ньому (в конкретному випадку овочі), а зайву рідину». Тим часом, за академічним словником української мови, яким користувалася й Олена Щербань, відціджувати – це «проціджуючи, відокремлювати що-небудь тверде від рідини; зливати рідину». Отже, правильно буде й «відціджувати страву»,
„КеГоКе-2016”
53
й «відціджувати рідину». За тим же словником, «друшляк» – «посудина з дірочками для проціджування або протирання їжі». За «Атласом українських говорів Східної Словаччини» Василя Латти, друшляк призначений «для проціджування вареників, лапші і т. п.». • Розповідаючи про авторську типологію друшляків Галини Істоміної, Олена Щербань зауважила: «Помітно, що дослідниця наводить дещо суперечливі дані, оскільки в типології за призначенням відносить друшляки до столового та святкового посуду, а в поясненні – виключно вжиткового». Зауваження виявилося некоректним, бо і столовий, і святковий посуд виконують не декоративну чи якусь іншу, а передовсім ужиткову функцію. Олена Щербань тут виявила нерозуміння того, що друшляк насправді не є ані столовим, ані святковим посудом, а лише кухонним. Хоча далі сама ж про це й написала: «друшляки не відносяться до категорії столового посуду і прикрашати стіл під час трапези не могли». Звернувши увагу на типологічні міркування Галини Істоміної, Олена Щербань водночас ні словом не згадала про подібні зусилля Катерини Матейко та Романи Мотиль, викладені в немовби опрацьованих їхніх працях. А тому залишилося без відповіді питання, чому Катерина Матейко віднесла «цідильники» та «сировки» до групи «друшляки», а Романа Мотиль, частково навпаки, у власноруч укладеній таблиці «Типологія виробів димленої кераміки» віднесла «друшляки» й «сировники» як тип димленої кераміки до типологічної групи «цідильники», хоча в тексті монографії назву «друшляки» подала як узагальнюючу для двох регіональних різновидів назв – «цідильників» і «сировників», переписуючи цю класифікацію з Катерини Матейко й не узгодивши її з власною. Окремі твердження не зовсім точні, наприклад: • Стверджується: «…ці вироби використовували для відстоюваннявідціджування сироватки з сиру, бринзи». При цьому бринза – це різновид того ж сиру. • Стверджується, немовби через друшляк пропускали рідкий жир «зі смажених в олії вергунів», що, насправді, було нетрадиційно для української кулінарної культури. Трапляються неоковирні формулювання типу: • «доступні для дослідження одиниці глиняних друшляків». Що таке «одиниця глиняного друшляка» залишається лише здогадуватися; • «сирватка з творогу», хоча в українській мові слів «сирватка» й «творог» немає; • «друшляки, виготовлені подільськими, канівськими, головківськими (Черкащина) та слобожанськими гончарями». Тут безсистемно й аматорськи змішано дві різні територіальні одиниці – історико-етнографічні регіони (Поділля, Слобожанщина) та два окремі осередки гончарства (Канів, Головківка). Трапляються зовсім алогічні пояснення, наприклад: • Стверджується, що «друшляки, виготовлені подільськими, канівськими, головківськими (Черкащина) та слобожанськими гончарями, як правило, вух не мали», і пояснюється чому: «їх використання не було доцільним». Незрозуміло, на підставі чого автор прийшла до висновку про їх недоцільність в одних регіонах України й доцільність в інших, якщо в двох наступних реченнях пише,
54
„КеГоКе-2016”
що такі вуха «зручні для піднімання та тримання», «для зручності підіймання, переставляння та тримання виробу». • З посиланням на інших авторів, стверджується, що в Поділлі, Волині, Західній Україні друшляки «мали форму великих мисок», «подібні своєю формою до мисок», «форма друшляків відповідає формі мисок», «спільною для всіх них була мископодібність». А далі, як грім серед ясного неба, авторське заперечення цих тверджень кількома реченнями: «Глиняні друшляки Західної України за формами досить часто нагадують металеві. Можна припустити, що гончарі копіювали їх»!!! Натомість, «у Східній і Центральній Україні під глиняні друшляки була пристосована форма мисок».Чому ж не в усій Україні, як це було насправді? • Профанно йдеться про друшляки «кількох осередків Правобережної й Західної України», немовби це не тотожні, а різні території. • Йдеться про те, що «глиняні друшляки виготовляли різних розмірів», а подані приклади означують не розміри посудин, а їх об’єм «(близько 10 л)», «(1,5–2 л)». • Автор спершу стверджує, що в «етнографічних і кулінарних працях ХІХ століття… згадок про використання цих виробів не знайдено». А далі заявляє протилежне: «Вказані праці засвідчують, хоч і епізодично, шлях проникнення друшляків у культуру харчування українців». Незрозуміло, навіщо автор у статті про друшляки розповідає, коли було вперше зафіксовано використання помідорів у рецептах приготування борщу, якщо сама ж звертає увагу на те, що відварені помідори протирали через сито, а не через друшляк. Деякі висновки неправдиві. Наприклад: • Автор стверджує, немовби «однією з перших серед дослідників кераміки про глиняні «друшляки» хоч і побіжно, згадала дослідниця подільського гончарства, керамолог Лідія Шульгіна в скрупульозній праці «Ганчарство в с. Бубнівці на Поділлі», що побачила світ 1929 року. Насправді це не так, бо ще 1912 року Микола Іонов у своєму дослідженні гончарного промислу Київської губернії з-поміж головних видів гончарних виробів виділив «друшляк» – миска с дырочками на дне и по бокам, заменяет сито для процеживания «вареників»… «Друшляк» изготовляется такого размера: диаметр верхнего отверстия 6–4, дно 3 и высота 2 вершка». Проте ця значна праця залишилася поза увагою новітньої дослідниці друшляків. • Автор стверджує, немовби Людмила Метка в монографії «Гончарство Слобідської України в другій половині ХІХ – першій половині ХХ століття» не вказала інформації «про призначення, особливості форм і декору слобожанських друшляків». А далі сама цю власну вигадку спростувала вже в наступному реченні, процитувавши Людмилу Метку: «Подібними за формою до мисок чи неглибоких ринок були й друшляки – посудини з отворами на дні та в нижній частині стінок, які застосовувалися для проціджування рідини та протирання варених овочів». Ще далі заявила, що «найбільш східними осередками виготовлення декорованих друшляків був Канів, Головківка та Обухів, де такі вироби виготовлялися до середини ХХ століття». Слобідська Україна, гончарство якої досліджувала Людмила Метка, знаходиться за кілька сотень кілометрів від окресленої Оленою Щербань лінії розмежування декорованих і недекорованих друшляків. Отже, що ж мала написати Людмила Метка про декор друшляків з «бездекорного» регіону їх виготовлення?!
„КеГоКе-2016”
55
•
Автор стверджує, немовби «короткий історіографічний аналіз вказує на відсутність узагальнюючих висновків про призначення, форми і декор, параметри глиняних друшляків, їх роль в культурі харчування українців». Подібним висловлюванням вона прагне сформувати думку читачів, що ці узагальнення належать тільки їй. Насправді, це не так, бо чимало дослідників гончарства саме й подавали лаконічні узагальнюючі висновки про призначення, форму, декор і параметри глиняних друшляків, підтвердженням чого є «короткий історіографічний аналіз» у викладі автора статті, який зайняв 40 відсотків тексту статті. • Автор вважає «вивчення… декору… глиняних друшляків актуальною етнологічною темою». Проте подібною проблематикою займаються мистецтвознавці, а не етнологи, та й неможливо погодитися, що тема декору друшляків є аж такою актуальною для сучасної етнології в Україні. • Автор фальшиво стверджує, немовби «друшляки Лівобережної України… завжди робили полив’яними зсередини».Це неправда, бо робили й теракотові друшляки, про що свідчать музейні колекції. • Автор стверджує, що в Україні «приблизно з середини ХХ століття… використовують друшляки із пластмаси, пластику…». Окрім того, що пластмаса й пластик – це тотожні поняття, було б цікаво дізнатися, де автор побачила друшляк з пластмаси середини ХХ століття? Джерельною базою дослідження друшляків стали винятково публікації поодиноких учених кінця ХІХ – початку ХХІ століття. Жодного разу в тексті статті не згадано музейні колекції цих виробів. Отже, їх автор не опрацювала, а статтю писала за «картинками» друшляків у публікаціях інших дослідників. Натомість стверджує, що «наскільки засвідчує джерельна база, глиняні друшляки на території України могли поширитися з ХІХ століття. Очевидно під впливом Заходу». Але ж у проаналізованих у статті джерелах про це не йдеться! Тобто, висновок базується не на дослідницьких матеріалах, а винятково на авторській вигадці, тобто є звичайним фальсифікатом. Подібним чином автор стверджує, немовби «візуальне обстеження глиняних друшляків дає змогу зробити висновок, що в більшості регіонів України їх виготовляли з тієї ж глини, що й миски – червоної».Можна подумати, що йдеться про «візуальне обстеження» автором друшляків різних гончарних осередків України in situ або ж у музеях країни. Проте, насправді, автор покликається тільки на два друковані джерела (монографію Лесі Данченко та власну статтю), в яких йдеться лише про два гончарні осередки Черкащини – Сунки та Канів. Відомості про них у авторській фальсифікації стали «більшістю регіонів України». Також прикметно, що в одному зі згаданих двох джерел, а саме в тексті статті «Про виготовлення глиняного посуду», немає жодної згадки про друшляк та колір глини. Звідси випливає, що автор фактично фальсифікувала посилання на власне джерело. Правилом для статті є неточність цитування першоджерел. Наприклад: • У Катерини Матейко: «посуд для проціджування рідин і т. п.»; за версією Олени Щербань – «посуд для проціджування рідини і т. п.». • У Катерини Матейко: «мають високі стінки», «на який спирається цідильник», а в Олени Щербань – «мали високі стінки», «на який спирався цідильник». • Згадуючи про «цідильники» й «сировки», Олена Щербань дала посилання й на працю Романи Мотиль. Проте в згаданій роботі йдеться не про «сировки», а про «сировники». Тим часом і Олена Щербань у статті пише винятково
56
„КеГоКе-2016”
про «сировки», а в ключових словах подала «сировник», якого жодного разу не згадала в тексті. • В Олеся Пошивайла: «Друшляк.., друшлячок – посудина у вигляді миски з вушком і багатьма наскрізними отворами на денці; використовувалася для протирання відварених овочів, проціджування рідини тощо…».За версією Олени Щербань із цитати, без зазначення, вилучений ще один варіант назви «друшлячок», а також не згадано про малюнок череп’яного друшляка в цьому джерелі. • Монографію Лесі Данченко «Народна кераміка Середнього Придніпров’я» в статті Олени Щербань названо як «Народна кераміка Середнього Подніпров’я». • Спотворено німецьке словосполучення: замість «durchschlagen» написано «durchschla’gen». При цьому стверджується, що назва посудини «друшляк» «походить від німецького словосполучення «durchschla’gen», хоча, насправді, безпосередньо від німецького слова «Durchschlag» (друшляк), пов’язаного з дієсловом «durchschlagen». Типовою прикметою статті є й недбалість у зазначенні бібліографічних посилань: • Перше посилання в статті на джерело №20, де немовби на с. 131 є згадка про «друшляки». Проте в цьому джерелі про це немає жодного слова! • Друге посилання в статті на джерело №15, де немовби на с. 122 є згадки про «цідилки», «трушляки», «дірчаві миски». Проте в цьому джерелі про них теж немає жодного слова! • Стверджується, немовби в монографії Людмили Меткої «Гончарство Слобідської України в другій половині ХІХ – першій половині ХХ століття» на с. 40 є фото, на якому зображено мископодібний глиняний друшляк, проте на цій сторінці книги фото друшляка відсутнє. • Цитуючи фразу Лідії Шульгиної щодо «тупих стіжкуватих відкритих форм», замість однієї сторінки, де вони згадуються, автор зазначила ще 4 сторінки, які до цього не мають ніякого відношення: «[26, с. 123-125, 146]». • Олена Щербань зазначила, що «своєрідні деталі мали закарпатські «сировки» у формі ринки на трьох ніжках [13, с. 43-44]». При цьому дала посилання на дві сторінки – №43 і №44, хоча на с. 43 джерела жодної згадки про «сировки» немає. • Згадуючи про статтю Людмили Меткої «Конструкція з глиняних виробів як один із способів приготування ліків у народній медицині», Олена Щербань зробила посилання лише на малюнок з друшляком, при цьому проігнорувала посилання на текстову частину зі згадкою про використання «миски з дірочками (друшляка)». • Автор подає посилання на «Звіт про наукову етнографічну експедицію на Черкащину (Уманський район) (8.06.03–18.06.03) молодших наукових співробітників Інституту керамології Анатолія та Олени Щербань». При цьому не зазначає сторінок документа і вказує його місце збереження – «Приватний архів Анатолія та Олени Щербань (Опішне, Полтавщина)». Очевидно, що сумлінний науковець мав зробити посилання на Український архівний керамологічний фонд Інституту керамології – відділення Інституту народознавства НАН України, який замовляв і фінансував цю польову експедицію й де знаходиться затверджений оригінальний звіт про це дослідження, а не посилатися на приватну копію. Поверховість і неточність опису бібліографічних джерел – ще одне «достоїнство» статті:
„КеГоКе-2016”
57
•
Написано: «Матейко К. І. Народна кераміка західних областей Української РСР ХІХ–ХХ ст. / К. І. Матейко. – К. : Видавництво академії наук Української РСР, 1959. – 108 с.». Треба: Матейко К. І. Народна кераміка західних областей Української РСР ХІХ – ХХ ст. : історико-етнографічне дослідження / К. І. Матейко. – К. : Видавництво Академії наук Української РСР, 1959. – 140 с. • Написано: «Лідія Шульгіна», «Шульгіна Л. Ганчарство в с. Бубнівці на Поділлі / Лідія Шульгіна». Треба – «Лідія Шульгина», «Шульгина Лідія». • Зазначено, що в книзі Лесі Данченко «Народна кераміка Наддніпрянщини» є 140 сторінок, а насправді – 143; в іншій книзі Лесі Данченко «Народна кераміка Середнього Придніпров’я» – 190 сторінок, а насправді – 192. Отже, в статті нічого нового не досліджено, самостійно не проаналізовано, нових знань не побільшало. Не виявлено залежності форми, декору, розміру друшляків від їх вузького функціонального призначення та регіональної специфіки культури харчування. Не проаналізовано розміри (об’єм) друшляків різних гончарних осередків і регіонів (згадано лише вироби опішненських гончарів). Не вивчено навіть регіональні назви друшляків. Не подано жодного фото друшляка!!! Натомість, у науковий обіг введено чимало фальсифікованих відомостей. Зміст статті полягає переважно в переказуванні написаного іншими. Але оскільки інші вчені теж лише побіжно згадували друшляки, то тема загалом лишилася не дослідженою. Те, що написано, більше нагадує поверховий історіографічний вступ до теми, а саме – початковий аналіз згадок про друшляки в українській керамологічній літературі. Та й то не фундаментальний, а компонований з випадкових праць керамологів і етнологів. Це комбінація цитат та власна, не завжди логічна, науково необґрунтована інтерпретація чужих висловлювань. Тим часом наука – це насамперед нові знання!
58
„КеГоКе-2016”
Національна академія наук України Інститут керамології – відділення Інституту народознавства НАН України Міністерство культури України Національний музей-заповідник українського гончарства в Опішному
ІХ НАЦІОНАЛЬНИЙ КОНКУРС ПУБЛІКАЦІЙ НА ТЕМИ КЕРАМОЛОГІЇ, ГОНЧАРСТВА, КЕРАМІКИ В УКРАЇНІ
«КеГоКе-2015» (за публікаціями 2012 року)
«КеГоКе-2009»
НАЦІОНАЛЬНА ЕКСПЕРТНА КЕРАМОЛОГІЧНА РАДА визнала переможцями ІХ Національного конкурсу публікацій на теми керамології, гончарства, кераміки в Україні такі праці 2012 року: ГРАН-ПРІ КОНКУРСУ
Монографія «Перунове полум’я. Міфологія та обрядовість слов’янських гончарів» [Полтава : ТОВ «АСМІ», 2012. – 434 с. – (Академічна серія «Українські керамологічні студії», випуск 7)] керамолога, молодшого наукового співробітника Відділу керамології новітнього часу Інституту керамології – відділення Інституту народознавства НАН України, старшого наукового співробітника Відділу сучасної художньої кераміки Національного музею-заповідника українського гончарства в Опішному, кандидата історичних наук Костянтина Рахна (Опішне, Полтавщина) І номінація «КРАЩА МОНОГРАФІЯ»
І місце Монографія «Перунове полум’я. Міфологія та обрядовість слов’янських гончарів» [Полтава : ТОВ «АСМІ», 2012. – 434 с. – (Академічна серія «Українські керамологічні студії», випуск 7)] керамолога, молодшого наукового співробітника Відділу керамології новітнього часу Інституту керамології – відділення Інституту народознавства НАН України, старшого наукового співробітника Відділу сучасної художньої кераміки Національного музею-заповідника українського гончарства в Опішному, кандидата історичних наук Костянтина Рахна (Опішне, Полтавщина) ІІ номінація «КРАЩИЙ АЛЬБОМ, КАТАЛОГ»
I місце Альбом-каталог «Третя національна виставка-конкурс художньої кераміки «КерамПІК у Опішному!» (2 липня – 30 жовтня 2011)» [Опішне : Українське Народознавство, 2012. – 408 с. : іл. + DVD (Академічна керамологічна серія «Україна Гончарна», випуск 4)] II місце Альбом-каталог «Другий національний фотоконкурс у Опішному «Гончарні ВІЗІЇ країни» (30 червня – 30 жовтня 2011)» [Опішне : Українське Народознавство, 2012. – 192 с. : іл. + DVD» (Академічна керамологічна серія «Україна Гончарна», випуск 5)]
„КеГоКе-2016”
59
ІІІ номінація «КРАЩИЙ ЗБІРНИК НАУКОВИХ ПРАЦЬ»
I місце «Бібліографія українського гончарства. 2008 : національний науковий щорічник» [Опішне : Українське Народознавство, 2012. – Вип. 10. – 408 с. : іл.] ІV номінація «КРАЩА НАУКОВА СТАТТЯ»
I місце Стаття «КерамПІК» як НАЦІОНАЛЬНИЙ ФОРУМ Небайдужих» [Третя національна виставкаконкурс художньої кераміки «КерамПІК у Опішному!» (1 липня – 30 жовтня 2011) : альбом-каталог / автор-упорядник Олесь Пошивайло; куратор Виставки-Конкурсу й пошукач інформаційних матеріалів Світлана Конюшенко. – Опішне : Українське Народознавство, 2012. – С. 9-81] керамолога, директора Інституту керамології – відділення Інституту народознавства НАН України, заступника голови Наглядової ради Національного музею-заповідника українського гончарства в Опішному, доктора історичних наук, професора, заслуженого діяча науки і техніки України Олеся Пошивайла (Опішне, Полтавщина) ІІ місце Стаття «До історії церковно-обрядової кераміки в Україні (ХІ – початок ХХІ століття)» [Народознавчі зошити. – Львів : Інститут народознавства НАН України, 2012. – Зошит 3. – С. 469-496] керамолога, старшого наукового співробітника Відділу народного мистецтва Інституту народознавства НАН України, кандидата мистецтвознавства Агнії Колупаєвої (Львів) V номінація «КРАЩА НАУКОВО-ПОПУЛЯРНА, ПУБЛІЦИСТИЧНА СТАТТЯ»
I місце Стаття «У фокусі об’єктивів українське гончарство» [Другий Національний фотоконкурс у Опішному «Гончарні ВІЗІЇ країни» (30 червня – 30 жовтня 2011) : альбом-каталог / авторупорядник Олесь Пошивайло; куратор і пошукач інформаційних матеріалів Наталя Стеблівська. – Опішне : Українське Народознавство, 2012. – С. 8-63] керамолога, директора Інституту керамології – відділення Інституту народознавства НАН України, заступника голови Наглядової ради Національного музею-заповідника українського гончарства в Опішному, доктора історичних наук, професора, заслуженого діяча науки і техніки України Олеся Пошивайла (Опішне, Полтавщина) ІІ місце Стаття «КерамПІКові» силування [Третя національна виставка-конкурс художньої кераміки «КерамПІК у Опішному!» (1 липня – 30 жовтня 2011) : альбом-каталог / автор-упорядник Олесь Пошивайло; куратор Виставки-Конкурсу й пошукач інформаційних матеріалів Світлана Конюшенко. – Опішне : Українське Народознавство, 2012. – С. 148-155] керамолога, заступника з наукової роботи директора Національного центру народної культури «Музей Івана Гончара», кандидата історичних наук, заслуженого діяча мистецтв України Ігоря Пошивайла (Київ) ІІІ місце Стаття «На английский манер. Эстетические ориентиры отечественных фаянсовых производств ХІХ века» [Антиквар. – 2012. – Июнь. – С. 110-118] мистецтвознавця, кореспондента журналу «Антиквар», провідного фахівця Сектору виставкової діяльності Відділу
60
„КеГоКе-2016”
організації виставкової діяльності та культурно-мистецьких заходів Національного заповідника «Софія Київська», аспіранта Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології імені Максима Рильського НАН України Олени Корусь (Київ), а також Стаття «Дитяча глиняна іграшка на Національних «КерамПІКах»: століття змінюються – проблеми залишаються» [Третя національна виставка-конкурс художньої кераміки «КерамПІК у Опішному!» (1 липня – 30 жовтня 2011) : альбом-каталог / автор-упорядник Олесь Пошивайло; куратор Виставки-Конкурсу й пошукач інформаційних матеріалів Світлана Конюшенко. – Опішне : Українське Народознавство, 2012. – С. 107-117] керамолога, провідного архівіста Інституту керамології – відділення Інституту народознавства НАН України, екскурсовода Національного музею-заповідника українського гончарства в Опішному Лариси Гавриш (Опішне, Полтавщина) VІ номінація «КРАЩА РЕЗОНАНСНА ПУБЛІКАЦІЯ»
І місце Стаття «Думки після відвідин Опішного в жовтні 2011 року» [Третя національна виставкаконкурс художньої кераміки «КерамПІК у Опішному!» (1 липня – 30 жовтня 2011) : альбом-каталог / автор-упорядник Олесь Пошивайло; куратор Виставки-Конкурсу й пошукач інформаційних матеріалів Світлана Конюшенко. – Опішне : Українське Народознавство, 2012. – С. 124-133] кераміста, заслуженого майстра народної творчості України Миколи Вакуленка (Ялта, АР Крим) VІІ номінація «КРАЩА ПУБЛІКАЦІЯ ДОКУМЕНТАЛЬНИХ МАТЕРІАЛІВ»
І місце Стаття «Сторінки із життєвого шляху та родинної історії Мотрони Савівни Назарчук (до 100-річчя від дня народження)» [Полтавський краєзнавчий музей : збірник наукових статей. Маловідомі сторінки історії, музеєзнавство, охорона пам’яток. – Полтава : Дивосвіт, 2012. – Вип. VI. – С. 473-499] заступника з наукової роботи генерального директора Національного музеюзаповідника українського гончарства в Опішному, молодшого наукового співробітника Відділу керамології новітнього часу Інституту керамології – відділення Інституту народознавства НАН України, кандидата історичних наук Віктора Міщанина (Опішне, Полтавщина) VІІІ номінація «КРАЩА ПУБЛІКАЦІЯ З ОКРЕМИМИ СЮЖЕТАМИ НА ТЕМИ КЕРАМОЛОГІЇ, ГОНЧАРСТВА, КЕРАМІКИ В УКРАЇНІ»
Стаття «Іграшка чи ремесло?»: Один із аспектів дитинства в ранньомодерній Україні» [Київська старовина. – 2012. – № 5-6. – Вересень–грудень. – С. 45-56] керамолога, молодшого наукового співробітника Відділу палеогончарства Інституту керамології – відділення Інституту народознавства НАН України, доцента Кафедри історії України Полтавського національного педагогічного університету імені Володимира Короленка, кандидата історичних наук, доцента Оксани Коваленко (Опішне, Полтавщина) й асистента Кафедри історії України Полтавського національного педагогічного університету імені Володимира Короленка, кандидата історичних наук Ігоря Сердюка (Полтава)
„КеГоКе-2016”
61
ІІ місце Стаття «Глиняний посуд в ономастиконі традиційної культури» [Переяславіка. Наукові записки : збірник наукових статей. – Переяслав-Хмельницький : видання Національного історикоетнографічного заповідника «Переяслав», 2012. – Вип. 6. – С. 214-217] керамолога, молодшого наукового співробітника Відділу керамології новітнього часу Інституту керамології – відділення Інституту народознавства НАН України, старшого наукового співробітника Відділу сучасної художньої кераміки Національного музею-заповідника українського гончарства в Опішному, кандидата історичних наук Костянтина Рахна (Опішне, Полтавщина) ІІІ місце Стаття «…«художнє ГМО»… У пошуках істини» [Третя національна виставка-конкурс художньої кераміки «КерамПІК у Опішному! (1 липня – 30 жовтня 2011) : альбом-каталог / автор-упорядник Олесь Пошивайло; куратор Виставки-Конкурсу й пошукач інформаційних матеріалів Світлана Конюшенко. – Опішне : Українське Народознавство, 2012. – С. 82-89] художника-кераміста, члена Національної спілки художників України, лауреата Львівської обласної премії імені Зіновія Флінти, заслуженого художника України Ганни-Оксани Липи (Львів) ІХ номінація «КРАЩА РЕЦЕНЗІЯ»
I місце Рецензія «Ханко Віталій. Лекції з історії мистецтва. Зшиток 5. Історія кераміки / Третє видання. – К. : Видавець Остап Ханко, 7516 (2008). – 52 с. : іл.» [Бібліографія українського гончарства. 2008 : національний науковий щорічник / за редакцією доктора історичних наук Олеся Пошивайла. – Опішне : Українське Народознавство, 2012. – Вип. 10. – С. 217-231] керамолога, директора Інституту керамології – відділення Інституту народознавства НАН України, заступника голови Наглядової ради Національного музею-заповідника українського гончарства в Опішному, доктора історичних наук, професора, заслуженого діяча науки і техніки України Олеся Пошивайла (Опішне, Полтавщина) ІІ місце Рецензія «Галина Істоміна. Мистецтво народної кераміки Волині другої половини ХІХ – ХХ століть (типологія, стилістика, художні особливості)» [Бібліографія українського гончарства. 2008 : національний науковий щорічник / за редакцією доктора історичних наук Олеся Пошивайла. – Опішне : Українське Народознавство, 2012. – Вип. 10. – С. 295-300] керамолога, директора Інституту керамології – відділення Інституту народознавства НАН України, заступника голови Наглядової ради Національного музею-заповідника українського гончарства в Опішному, доктора історичних наук, професора, заслуженого діяча науки і техніки України Олеся Пошивайла (Опішне, Полтавщина) ІІІ місце Рецензія «Галина Істоміна. Мистецтво народної кераміки Волині другої половини ХІХ – ХХ століть (типологія, стилістика, художні особливості)» [Бібліографія українського гончарства. 2008 : національний науковий щорічник / за редакцією доктора історичних наук Олеся Пошивайла. – Опішне : Українське Народознавство, 2012. – Вип. 10. – С. 301-306] керамолога, старшого наукового співробітника Відділу керамології новітнього часу Інституту керамології – відділення Інституту народознавства НАН України, старшого наукового співробітника Відділу сучасної художньої кераміки Національного музею-заповідника українського гончарства в Опішному, кандидата історичних наук Костянтина Рахна (Опішне, Полтавщина)
62
„КеГоКе-2016”
Х номінація «КЕРАМҐАНДЖ-2012» (публікації з нікчемними керамологічними сюжетами)
І місце Стаття «Глиняний чайник в культурі харчування українців» [Вісник Львівської національної академії мистецтв. – Львів : Львівська національна академія мистецтв, 2012. – Вип. 23. – С. 327334] керамолога, провідного наукового співробітника Відділу екскурсійно-масової роботи Музею історії десятинної церкви, кандидата історичних наук Олени Щербань (Київ) ІІ місце Стаття «Етапи розвитку декоративного мистецтва Західного Поділля з найдавніших часів до ІХ ст.» [Вісник Харківської державної академії дизайну і мистецтв. – Харків : Харківська державна академія дизайну і мистецтв, 2012. – № 4. – С. 83-87] доцента Кафедри образотворчого мистецтва та реставрації імені Михайла Фіголя Інституту мистецтв Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника, кандидата мистецтвознавства Олени Дяків (Івано-Франківськ) ІІІ місце Стаття «Українська професійна кераміка першої половини ХХ століття» [Вісник Львівської національної академії мистецтв. – Львів : Львівська національна академія мистецтв, 2012. – Вип. 23. – С. 181-201] приват-професора факультету історії і теорії мистецтва Львівської національної академії мистецтв, кандидата мистецтвознавства Світлани Лупій (Львів)
Х НАЦІОНАЛЬНИЙ КОНКУРС ПУБЛІКАЦІЙ НА ТЕМИ КЕРАМОЛОГІЇ, ГОНЧАРСТВА, КЕРАМІКИ В УКРАЇНІ (за публікаціями 2013 року) «КеГоКе–2016» – Опішне : Українське Народознавство, 2016. – 64 с. Ідея, концепція Олесь ПОШИВАЙЛО Куратор Конкурсу кандидат історичних наук Людмила МЕТКА Упорядник, науковий і літературний редактор доктор історичних наук, професор, заслужений діяч науки і техніки України Олесь ПОШИВАЙЛО Підготовка матеріалів Надія ГАВРИЛЮК Анатолій ГЕЙКО Олена КОРУСЬ Вікторія КОТЕНКО Оксана ЛИКОВА Людмила МЕТКА Віктор МІЩАНИН Людмила ОВЧАРЕНКО Марія ПОШИВАЙЛО Олесь ПОШИВАЙЛО Світлана ПОШИВАЙЛО Юрій ПУГОЛОВОК Костянтин РАХНО Валентина ТРОЦЬКА Жанна ЧЕЧЕЛЬ Літературний редактор Людмила ГУСАР Коректура Олесь ПОШИВАЙЛО Людмила ГУСАР Комп‘ютерний набір Олесь ПОШИВАЙЛО Валентина САКУН Людмила МЕТКА Олена УСТИМЕНКО Макет, дизайн заслужений працівник культури України Юрко ПОШИВАЙЛО Директор випуску Юрко ПОШИВАЙЛО
Підписано до друку 05.10.2016 Формат 60х90/16 Папір офсетний Гарнітура OfficinaSans Умовн.друк.арк. 4,0 Віддруковано на обладнанні Національного музеюзаповідника українського гончарства в Опішному
-2 е К
Го
«Ке
»
6 01
Національний музей-заповідник українського гончарства в Опішному Вул. Василя Кричевського, 102, Опішне, Полтавщина, 38164, Україна; тел./факс + 38 (05353) 42416, 42415; e-mail: opishne-museum@ukr.net; www.opishne-museum.gov.ua Свідоцтво: серія ДК, № 4337 від 13.06.2012
Інститут керамології – відділення Інституту народознавства НАН України Вул. Василя Кричевського, 102, Опішне, Полтавщина, 38164, Україна; тел./факс + 38 (05353) 42175; e-mail: ceramology@ukr.net; www.ceramology-inst.gov.ua Свідоцтво: серія ДК, № 1411 від 02.07.2003
Видавництво Національного музею-заповідника українського гончарства в Опішному Вул. Василя Кричевського, 102, Опішне, Полтавщина, 38164, Україна; тел./факс +38 (05353) 42416, 42415; e-mail: opishne-museum@ukr.net; www.ceramology.gov.ua Свідоцтво: серія ДК, № 4337 від 13.06.2012