jyrnal_9 by zolotapektoral at.ua

Золота ПЕКТОРАЛЬ ЛІТЕРАТУРНО - МИСТЕЦЬКИЙ ТА ГРОМАДСЬКО - ПУБЛІЦИСТИЧНИЙ ЖУРНАЛ

Видання літературно-мистецького об`єднання “Пектораль”

№ 1-2 (18-19) 2012

ГОЛОВНИЙ РЕДАКТОР Володимир Погорецький РЕДАКЦІЙНА КОЛЕГІЯ: Михайло Слабошпицький (Київ) Тарас Федюк (Київ) Євген Баран – заступник головного редактора (Івано-Франківськ) Степан Сапеляк (Харків) Теодозія Зарівна (Київ) Ігор Павлюк (Львів) Василь Слапчук (Луцьк) Павло Гірник (Хмельницький) Степан Процюк (Івано-Франківськ) Богдан Бастюк (Тернопіль) Петро Сорока (Тернопіль) Борис Щавурський (Тернопіль) Маріанна Кіяновська (Львів) Ганна Костів-Гуска (Борщів) Йосип Свіжак – відповідальний секретар (ЧОРТКіВ) Наталя Пасічник (Тернопіль) Нестор Чир (Надвірна) Свідоцтво про державну реєстрацію друкованого засобу масової інформації ТР №456-56р від 13 жовтня 2008 року Адреса редакції: 48500, м.Чортків, Тернопільська область, вул. Вітовського, 26 тел.: (03552) 2-63-90; 8-097-28-85-035 e-mail: zolotapektoral@ukr.net pektoral2007@rambler.ru сайт:zolotapektoral.at.ua

ЗМІСТ АКТУАЛЬНЕ ІНТЕРВ’Ю Віктор Баранов. “Не ми визначаємо місце кожного з нас в літературній ієрархії...” ... ......................................................................................................... 5 Михайло Слабошпицький. “З віком усе бачиться скептичніше й іронічніше...” (розмовляв Володимир Погорецький)........................................ 9 ТЕМА Євген Баран. Українська поезія передапокаліптичної доби: “Очікуючи Годо...”............................................................................................ 11 ПРОЗА Михайло Слабошпицький. Що записано в книгу життя. (Михайло Коцюбинський та інші); (уривки) ...................................................... 14 Віктор Баранов. Квадрат гіпотенузи (уривок з повісті) ................................. 20 Олександр Гижа. Малиновий подзвін .............................................................. 28 Любко Дереш. Людина, яка ніколи не заздрила ................................................. 36 Марина Павленко. Помста.............................................................................. 40 Мар’яна Челецька. Солодке вино.................................................................. 48 В ГОСТЯХ У «ПЕКТОРАЛІ» Василь Махно: “Мистецтво - це боротьба з часом, собою, містом, вулицями, з ким завгодно...” (спілкувалася Наталя Лазука).............................. 61 Валерій Шевчук: “...Я - чистої води модерніст” (розмовляла Мар’яна Барабаш)............................................................................................. 63 ПОЕЗІЯ Леонід Талалай. “Осіннє марива тремтіння...” ............................................... 68 Павло Вольвач. “Небо квітневі викреслюють птиці...”................................... 71 Маріанна Кіяновська. “Я та, що танцює” ..................................................... 77 Анна Багряна. “Шовки магнолій” ..................................................................... 79 Марія Шунь. “Перехрестя: бульвар Шевченка і американська вулиця”......... 82 Альбіна Позднякова. “Хвилі дерев”................................................................ 86 Юрій Завадський. “Між кам’яних долонь”.......................................................90 ДЕБЮТ Гриць Семенчук. “307 годин”....................................................................... 93 Оксана Романів. “Мелодія вітру” .................................................................... 95 З ПЕРЕКЛАДІВ Ерін Моуре. “Похвала воді” (переклад з англійської Альбіни Позднякової) ... 97 АФГАНСЬКИЙ АПОКАЛІПСИС Василь Слапчук. “Специфіка військових почестей”...................................... 99 Ігор Моісеєнко. “Сектор обстрілу - “АІСТИ”. ................................................ 108 ДРАМАТУРГІЯ Валентин Корнієнко, Анатоль Перепадя. “Один сон на двох, або крах фірми МАНОХА і Ко”....................................................................... 113 ЕСЕЇСТИКА Василь Махно. “Котилася торба”. Чортків.....................................................131 Катерина Оніщук. Імітація любовного трикутника. Міст і міт......................139 ПОСТАТІ Євген Сверстюк. Один рік у долі Шевченка і долі України.............................142 КРИТИКА. РЕЦЕНЗІІЇ. ОГЛЯДИ Олександр Стусенко. “За крок до Останніх Дверей” .................................... 145 МИСТЕЦТВО Ріта Квач. “Палітра емоцій” Валентини Сімащук.... ...................................... .147 КРАЄЗНАВСТВО Олександр Степаненко. Погляд крізь 70 років забуття: окремі факти та рефлекції… ................................................................................ 149 ДУХОВНІ ОБЕРЕГИ о. Василь Погорецький. “Українська терниста дорога .................................. 153 Степан Вовкодав. Храм Івана Матієшина...................................................158

ЛЕОНІД ТАЛАЛАЙ *** У засніженім сквері, як я, ловить сніг у долоні хлоп'я, і сміється до мене щасливо, а на сміх окликається диво, мов з луною стояло на чатах, і душа, мов хлоп'я на санчатах. І веселий здіймаючи крик, переповнені радістю втіхи, котять сніг на узвишшя сізіфи, де і мій височив сніговик. Всі дороги й стежки замело, і замет підіймає крило, ловлять "котиків" вітами верби, і, як верби, ловлю я своє, доки сніг, доки дивом стає все, до чого торкається небо.

ВІКТОР БАРАНОВ

“НЕ МИ ВИЗНАЧАЄМО...” письменницька громада, то треба виправдовувати довір'я. Хвалити Бога, у нас підібрався дружний і надзвичайно креативний гурт однодумців. Нам вдалося перемогти на з'їздівських виборах і ми знаємо, задля чого прийшли до влади. Сьогодні вже зроблено перші кроки, вони свідчать, що літературне життя оживає, до нас пішла молодь, у Спілці з'являються письменники, яких тут не бачили роками й десятиліттями. Ми відчули невдаваний інтерес з боку газет, журналів, радіо й телебачення. Одне слово, почалося реальне розвінчення міфу про те, що НСПУ є пережитком радянських часів, що вона вичерпала себе в сучасних умовах.

АКТУАЛЬНЕ ІНТЕРВ’Ю

ВІКТОР БАРАНОВ: “Не ми визначаємо місце кожного з нас у літературній ієрархії...”

- В. П.: В одному із своїх недавніх інтерв'ю ви стверджували: "НСПУ перестала бути творчою організацією, з неї давно пішла література". Як повернути її у Спілку? - В. Б.: А вона вже вертається! Це як річка, здатна самочищуватися; не треба лиш їй у цьому заважати. Кілька прекрасно проведених творчих вечорів, кілька підтриманих секретаріатом ідей щодо організації літературного життя, відкритість і прозорість Спілки для всіх поколінь письменників, читачів, служителів інших муз, повернутий у стіни НСПУ дух товариськості, демократизму, творчої змагальності, підтримки всього талановитого - як бачите, це не якісь особливі секрети чи наші новітні винаходи. І нам повірили! Бо, очевидно, побачили, що ми прийшли не на переділ майна, а задля повернення Спілці її колишнього суспільного авторитету, задля задоволення фахових письменницьких інтересів і соціального захисту членів Спілки. А якраз цього тут досі й бракувало.

Баранов Віктор Федорович - письменник, поет, прозаїк, перекладач. Народився 14 жовтня 1950 р. (с. Кривуші Кременчуцького р-ну Полтавської обл.). Закінчив філологічний факультет Київського університету ім. Тараса Шевченка (1974). Працював на видавничій роботі. Обирався головою Київської організації Національної спілки письменників України (2006, 2009 рр.). Нині - Голова НСПУ, головний редактор журналу "Київ", президент Товариства "Україна - Румунія". Заслужений діяч мистецтв України. Лауреат мистецької премії "Київ" ім. Є.Плужника, премії ім. О.Гірника, міжнародних літературних премій "Тріумф" та "Сад божественних пісень" ім. Г.Сковороди, літературно-мистецької премії ім. М.Коцюбинського. Автор поетичних збірок "Народження полум'я" (1978), "У середу рано" (1981), "Жоржини в маминім саду" (1986), "Поворожи на вранішній зорі" (2001), "Хата синьоока" (2005), книжок повістей та оповідань "Переступаючи поріг" (1985), "Смуга біла, смуга чорна" (1988), сатиричного роману "Презент" (1989), романів "Притула" (2004), "Смерть по-білому" (2005), "Не вір, не бійся, не проси" (2008), "Заплава" (2011), численних літературно-критичних, мистецтвознавчих, публіцистичних статей, перекладів творів письменників Молдови та Румунії (М.Емінеску, Дж.Кошбук, Т.Аргезі, Л.Блага, Дж.Менюк, Н.Стенеску, А.Думбревяну, М.Сореску, Г.Вієру та ін.).

- В. П.: Якою вам бачиться співпраця, якщо така можлива, між оточенням Президента України та НСПУ? - В. Б.: Радше говорити не про оточення Президента, а про державну владу, з якою потрібно налагоджувати нормальний діалог. Так сталося, що у нас - інтелектуальний і творчий потенціал, зате у влади - фінанси й матеріальні ресурси. Це не мої слова, я почув їх під час засідання Конгресу української інтелігенції з уст представника Адміністрації Президента України. Наше завдання знайти прийнятний для обох сторін спосіб продуктивного поєднання двох означених начал. Влада й письменник мусять говорити однією мовою - мовою служіння інтересам народу, нації, країни. Нині чується багато нарікань на владу. Лунають навіть заклики не йти з нею на будь-який контакт, бо вона, мовляв, антинародна й антидержавна. І воднораз наводяться факти: на Прикарпатті місцева влада виділяє з обласного бюджету понад 800 тисяч гривень на потреби книговидання, на Волині - понад 600 тисяч, і так далі. Хіба розумно відмовлятися від такого співробітництва? Навпаки, потрібно переконувати державне чиновництво, що воно ще недосить дбає про духовні запити людей, що краще віднайти гроші

Володимир Погорецький: Пам'ятаю, Вікторе Федоровичу, три роки тому, на Львівському книжковому форумі, за столиком у котрійсь місцевій кнайпі (був тоді з нами і Володимир Панченко), я мав необережність сказати: "Наступним керівником письменницької спілки буде Віктор Баранов". Ви тоді відбулися мовчанням, але у ваших очах можна було прочитати, що до таких перемін у своєму житті ви готові. Не жалкуєте, що дали згоду очолити Спілку? Віктор Баранов: Слово честі, не пригадую того епізоду, якому тоді не надав значення. Але сталося те, що ви, пане Володимире, передбачили. Тепер пізно жалкувати, бо коли мене обрала

ВІКТОР БАРАНОВ

“НЕ МИ ВИЗНАЧАЄМО...”

на літературу, культуру, мистецтво, ніж "заощадити" на цьому сьогодні, дати вирости кільком бездуховним поколінням, а потім витрачати величезні кошти на тюрми, міліцію, прокуратуру, суди.

- В. П.: Як би ви могли схарактеризувати сучасний літературний процес в Україні? - В. Б.: Як стихійний ринок, де повно краму і добротного, й дешевого, де криклива реклама не завжди відповідальна за істинну якість товару, де час від часу з'являються наперсточники й "розводять" наївну частину публіки і де (увага!) важко знайти розпорядника всього цього величезного, різноликого господарства. Безперечно, сучасний літпроцес набагато цікавіший, ніж за часів соціалістичного реалізму. З іншого боку - до його творення береться нині всяк, хто вміє писати й скласти з кількох слів сяке-таке речення, а з кількох речень стулити сякийтакий сюжет. Різниця в класі між майстрами та сіромами-ремісниками ніколи ще не була такою разючо великою, як сьогодні. Це завдає літпроцесові прикрощів і загрозливої шкоди. Власне, не йдеться про те, щоб ним хтось керував чи його спрямовував. Ідеться про вироблення системи сприйняття його результатів тими, до кого він звернений. Сприйняття адекватне, аналітичне, послідовне й постійне. Прикро, але Спілка досі не переймалася цим комплексом питань і зрештою постала перед загрозою опинитися на узбіччі самого літпроцесу. Звісно, вона неспроможна охопити увагою всіх його учасників (часи такого її монопольного права, на щастя, минули), і все-таки активно себе в ньому позиціонувати - її прямий обов'язок.

- В. П.: Яких якісних змін варто чекати рядовим членам НСПУ від нового керівника? - В. Б.: А навіщо чекати? Треба зрозуміти одну просту істину: Спілка є такою, якими є її члени. Не більше й не менше. Останнім передз'їздівським часом багато говорилося про фактичну узурпацію влади тодішнім очільником НСПУ. Але ж ніхто не скасовував відомого фізичного закону про силу дії та протидії. Попереднє керівництво робило із Спілкою стільки й такою мірою, скільки це йому дозволяла вся письменницька громада й кожен спілчанин зокрема. Дозволяла своїм небажанням занурюватися в господарсько-фінансові питання, а часом і пасивною відстороненістю, байдужістю, надмірною довірливістю до керманичів, котрі з того користалися самозабутньо, безоглядно й безкарно. І якщо сьогодні спілчани бажають якісних змін, то мусять самі заявити, яких саме й задля чого. Так, наша команда виступила на з'їзді з чіткою і зрозумілою програмою дій, від реалізації яких залежить подальша доля Спілки. Але ж втілювати їх треба гуртом! Жоден секретаріат, жодна президія не потягне сама нашого спілчанського плуга. Розумію побратимів старшого покоління - їхню втому, меншу активність (пригадується єсенінське "я теперь скромнее стал в желаньях", або з Лесі: "Коли втомлюся я життям щоденним..."). Старші мають право на спокій. Отож робимо ставку на молодь. Вона вже відчула увагу до себе й відгукнулася. Сподіваємося знайти порозуміння з тими письменниками, які свого часу вийшли з НСПУ, створили свої літературні структури або залишилися "вольними художниками". Чимало літераторів ігнорували Спілку через суто особисте неприйняття порядків, запроваджених попереднім керівництвом; нині вони готові до співпраці, бажають отримати членський квиток. Звісно, є речі, які Спілка повинна взяти на свої плечі, а її керівники виступити своєрідними, як нині модно казати, менеджерами. За розподілом обов'язків у секретаріаті організацією творчих питань займаються Михайло Слабошпицький і Сергій Пантюк. Любов Голота напрацьовує програму соціального захисту письмеників. Дмитро Іванов та Григорій Гусейнов опікуються літературнохудожньою періодикою та книговиданням - це проблема надзвичайної ваги, адже йдеться про створення можливості для письменника бути надрукованим, виданим і прочитаним. Михайло Каменюк і Володимир Барна працюють з обласними організаціями. За Михайлом Шевченком - блок господарчих справ. Члени Президії Сергій Грабар і Володимир Даниленко взялися за просування української літератури в Європу, у світ. Є й інші перспективні напрямки діяльності НСПУ. Проте всьому своя черга.

- В. П.: Маєте якийсь свій рецепт, аби позбутися сірого баласту, що зараз є в НСПУ? Мова про графоманів, які мешкають і в Києві, і в Тернополі, і в Донецьку... Окремі словоносці, творчість яких, хоч як прикро визнавати, є сумнівної якості, навіть очолюють окремі обласні письменницькі організації. - В. Б.: Не треба боятися графоманів! Вони існують відтоді, відколи існує література. Мені подобається, як слово "графоман" тлумачив Лермонтов. За Михайлом Юрійовичем, це людина, котра не може спокійно дивитися на чистий аркуш паперу; їй неодмінно треба його помережити словами, заповнити текстом. Отож маємо не воювати з халтурниками (а вони справді трапляються й серед членів НСПУ), а доносити до суспільної свідомості інформацію про кращі, вершинні здобутки української літератури, створити культ доброї книжки, "розтиражувати" серед найширших читацьких кіл імена й твори, якими маємо підстави пишатися, виходити на міжнародні обшири, робити їх предметом постійної уваги й роботи сотень тисяч людських душ. А що стосується "словоносців", то тут я готовий з вами посперечатися. По-перше, на керівні посади в областях їх обирають самі письменники. Практика призначень за "рекомендацією" владних структур давно почила в Бозі. По-друге, обираються не, грубо кажучи, "письменник номер один обласного масштабу", а людина з хистом організатора, менеджера. Нарешті, по-третє: не ми визначаємо

ВІКТОР БАРАНОВ

“НЕ МИ ВИЗНАЧАЄМО...” прокидаєшся. Павло Загребельний вважав цей етап роботи над новим твором найсолодшим. А з-поміж виданих книжок маю особливий сентимент до "Притули": з цього невеличкого роману я власне й почався як прозаїк, що привернув увагу читачів, критики, громадськості. "Притулу" перекладено на вірменську й російську мови, відзначено кількома преміями.

місце кожного з нас у літературній ієрархії - визначає час. Банально, але іншого рецепту не дано. - В. П.: Як бути з тими письменниками, котрі за виступи проти методів керівництва Яворівського й наближених до нього опинилися поза межами Спілки? Всім добре відома подібна історія з Галиною Тарасюк, Олександром Михайлютою... Чи будуть вони поновлені серед членів НСПУ? - В. Б.: Коли із Спілки виключали Галину Тарасюк, ми з Михайлом Слабошпицьким, Любов'ю Голотою і Павлом Мовчаном категорично були проти. Їх приймали за талант, а позбавили членського квитка із смішним формулюванням: за аморальні дії. Знайшли таку зачіпку в Статуті, бо інших причин просто не існувало. Моя позиція відома: виключення з НСПУ за схемою, застосованою щодо Тарасюк, Михайлюти, інших письменників, є прикладом ідеологічних репресій. Це ганьба для Спілки! Хтось порахував, що в останнє десятиліття фактів такої розправи було більше, ніж за пріснопам'ятної сусловщини-брежнєвщини. Але найбільше мене обурює те, що ці виключення здійснювалися підняттям рук витвореної Яворівським "агреситвнослухняної більшості" в попередньому складі президії! Як же треба не поважати себе, дати себе зазомбувати чи й купитися обіцянками та подачками, щоб сліпо виконувати волю керівника! Та й, власне кажучи, не повинно бути в нашій Спілці одноосібного керівника, чинуші-начальника! Мусять бути посадові особи, найняті письменницькою громадою для виконання статутних завдань. З таким підходом до справ можна було змінити владу ще в травні 2009 року, коли над майном Спілки ще не зав'язався такий, як сьогодні, тугий вузол проблем. Але ж ні - тоді рада НСПУ теж показала свій агресивно-слухняний "характер"! Втрачено не просто два з половиною роки - втрачено шанс зберегти майно в повному обсязі. Хто за це відповість? Невже тільки тодішнє найвище керівництво? Галину Тарасюк поновив у Спілці VI з'їзд відкритим прямим голосуванням. Решту відлучених будемо поновлювати персонально. Є процедурні норми і їх треба дотримуватися.

- В. П.: Що для вас є творчість - сповідь душі, молитва, зброя? - В. Б.: Ні перше, ні друге, ні третє. Творчість для мене - сповнення призначення, з яким Господь пустив мене в цей світ. Маю гріх, бо через силусиленну обставин не зробив творчість єдиною і найголовнішою справою всього життя, адже не все залежить від мене й мого бажання. Твердо переконаний: крім мене ніхто не напише того, що мушу написати я. І ще одне переконання: для сповнення призначення кожному відведено свій час. Мене вразила історія Миколи Даниловича Руденка. Він почав роботу над підсумковою (як виявилося згодом) книгою свого життя, проте різко впав зір. І раптом зір вернувся! Без ліків, без операцій. А щойно у книзі дописалося останнє речення, як на другий день Микола Данилович перестав бачити остаточно. Отож будьмо свідомі свого земного призначення. - В. П.: Хто із сучасних письменників близький вам по духу? - В. Б.: Поняття "сучасний письменник" доволі умовне. Минулого року, з величезним часовим запізненням, я прочитав роман Меші Селімовича "Дервіш і смерть". Дивовижний твір! Мене, людину з XXI століття, він потряс таким сучасним поглядом на світ, людину в ньому й природу її духовного стрижня, осердя, якого я не знаходжу в багатьох романах сьогоднішніх авторів. "Дервіш і смерть" вийшов уперше 1966 року. Як я можу сказати, що це - твір з минулого століття, узагалі з минулого? Так само зі мною надзвичайно сучасні "Історія міста Глупова" Салтикова-Щедріна, Гашеків Швейк, блискучий психологічний роман Валерія Шевчука "На полі смиренному", незаслужено забутий суспільною неувагою, а ще "Стигма" Валерія Гужви, "Місто" Валер'яна Підмогильного, "Два тижні в чужому місті" Ірвіна Шоу, "Ніч лагідна" Фіцджеральда, "Сага про Форсайтів" Голсуорсі, "По кому подзвін" Гемінгвея, "Габріела" Жоржі Амаду... Яке щастя, що цей перелік можна продовжувати практично до нескінченності! Сучасність - не в темі, прив'язаній до епохи. Вона в тому стані моєї душі, на який налаштовує її той чи інший письменник, твір.

- В. П.: У вас багато написаних книжок. Зрозуміло, кожна по-своєму дорога. Але яка все-таки ближча до серця? - В. Б.: Написаний і виданий книжкою твір тобі вже не належить. Через нього треба переступити і йти далі, щоб він тебе не тримав. Ніколи й гадки не мав повертатися до написаного й щось у ньому доробляти, вдосконалювати, навіть якщо й бачу якісь прорахунки. Кличуть інші задуми, нові сюжети - аби тільки встигав реалізувати. А часу, на прикрість, вічно бракує. Є щось у літературній творчості від любовного захоплення. Об'єкт уваги вабить тебе й притягує, доки лишається загадковим, непізнаним. Таким для письменника є свіжий задум, з яким лягаєш спати і

- В. П.: Що заважає чи сприяє вашій творчій роботі? - В. Б.: Заважає цілий комплекс обставин. Якби назвати все, що перешкоджає творчості, то можна взагалі не сідати до столу. Я пишу не завдяки обставинам, а всупереч їм. Це своєрідне подолання

ВІКТОР БАРАНОВ

“НЕ МИ ВИЗНАЧАЄМО...”

неподоланного. Очевидно, сьогодні рідко хто з українських письменників має таку розкіш, як море часу і сприятливі побутові умови. Але гірше, коли все це є, а кляте натхнення не приходить. У мене творчий процес на стадії обдумування триває постійно. Не все переходить на папір. Може, й добре, що не все, а тільки найважливіше, вистраждане.

- В. Б.: Якщо заходити здалеку, то почну з бабусі (маминої матері) Марії Петрівни Горіславець. Вона з давнього козацького полтавського роду, часто наголошувала: "Ми ніколи не були кріпаками, ми з вільних козаків!" Прожила понад сто років. Її чоловік, а мій дід Василь Іванович, відслужив у царській армії 25 років, вони побралися й народили дванадцятеро дітей, шістьох забрали хвороби, з-поміж решти шістьох моя мама була найстаршою. Дід мого батька - Баранов Яків - родом із Смоленщини, був сплавником лісу по Дніпру й оселився під Кременчуком, у них з дружиною Олександрою теж була численна сім'я. Добре пам'ятаю своїх багатьох тіток і дядьків, вони часто приходили до нашої хати в гості, мама вічно щось пекла, варила, смажила, обдаровувала ще гарячими, щойно вийнятими з печі пиріжками і рідню, й працівниць пошти та медпункту через дорогу. У тата й мами нас було шестеро, я наймолодший, старші рано навчили мене читати, іще до школи я вже був записаний у сільську бібліотеку, школу закінчив із золотою медаллю, а за університет маю диплом з відзнакою. Дружина в мене Лідія Петрівна (як у Тичини), з нею ми виховали двох синів, нині бавимо онука Лук'янчика, і він теж у віці до чотирьох років уже читає. А коли хоче, щоб я його попідкидав, просить: "Мошулє Вітя, арунке ме-н чер" ("Дідусю, підкинь мене в небо"). Це я вчу його румунської мови.

- В. П.: Ви протягом багатьох літ редагуєте журнал "Київ". Що можете сказати про своє видання? Як виживає журнал сьогодні? Чи можуть розраховувати на фінансову підтримку з боку Спілки письменників бодай окремі журнали, хоча б та сама "Золота ПЕКТОРАЛЬ"? - В. Б.: Є журнали, співзасновником яких виступає НСПУ. Вона мусить опікуватися ними найперше. Щодо інших потрібно створити сприятливий клімат з боку державної та місцевої влади. Маємо усвідомлювати, що влада поки що надто далека від означеної проблеми. До всього, маємо читачів, але не маємо надійних передплатників, готових зробити свої інвестиції в наші журнальні проекти. Це - питання, якщо хочете, патріотизму. Колись українська інтелігенція вважала за свій патріотичний обов'язок підтримувати українську періодику передплатою. Нині такої традиції просто не існує. Чи багато тих, хто цікавиться літературними журналами, в середовищі науковців, лікарів, учителів і викладачів, військових, не кажучи вже про бізнесменів? Даються взнаки перекоси й "чорні дірки" в гуманітарній сфері. Гуманітарна політика в Україні практично відсутня. Отак і "Київ": він не в кращому й не гіршому становищі, ніж інші товсті журнали. Тримається на ентузіазмі головного редактора та його особистих зв'язках. А це - зона підвищеного ризику для видання. Однак іншого поки що не дано.

- В. П.: Ваші творчі задуми і плани на майбутнє? - В. Б.: Планове господарство - прерогатива соціалізму, а він відійшов. Життя саме сплановує, підказує, підкидає проблеми. Знаєте, чим щасливий письменник? У нього немає виходу на пенсію! Отож доки живу - писатиму. Спілкувався Володимир Погорецький

- В. П.: Вікторе Федоровичу, розкажіть про себе, родину...

Валентина Сімащук. Балаклава. Зимова набережна. Полотно, олія, 2008 р.

МИХАЙЛО СЛАБОШПИЦЬКИЙ

“З ВІКОМ УСЕ...” спілки, а особливо ж у стилі керівництва нею та в стосунках очільників її з обласними організаціями та рядовими членами, можемо сподіватися на якісь позитивні зміни. На те, що спілка почне виконувати свою місію, а місія ця передовсім - соціальний захист письменника, відстоювання його корпоративних інтересів у суспільстві та пропаганда його творів. Віктор Баранов та його "команда" запропонували програму, в якій виразно звучать ось ці акценти. Те, чого не було в "команді" Яворівського, при якому спілку було перетворено в клуб по обслуговуванню народного депутата Яворівського, якому просто не було часу перейматися якимись спілчанськими проблемами. Він подеколи з'являвся в спілці на засіданні президії, ради чи секретаріату, але це формальність. Замість постійно опікуватися всіма рутинними проблемами він передоручив усе це своїм заступникам, які теж не надто себе тим переобтяжували. В. П.: На Вашу думку в керівництво спілки сьогодні увійшли "свої" люди, за авторитет яких потім можна буде не червоніти? М. С.: Знаю, що серед живих людей абсолютних ідеалів немає. Я також не зважаю на те, що хто й на кого говорить. Можу лише в окремих випадках зважити на думку тільки поодиноких - близьких мені людей, - яким я довіряю. Але загалом покладаюся тільки на свою думку, бо вже неоднораз був введений в оману, коли слухав чиїсь оцінки. Час покаже, чи правильно зробив Віктор Баранов, запросивши до секретаріату того чи іншого письменника. А що таке "свої" люди, не знаю. Якщо брати до уваги те, що кожен із секретарів зарекомендував себе вмілим організатором із менеджерськими здібностями, то так, вони - "свої". За кожним із секретарів - успіх у якійсь справі. Скажімо, Гусейнов придумав часопис "Кур'єр Кривбасу" й умудряється видавати його в той час, коли давно збанкрутували десятки амбітних проектів. А справа Гусейнова - живе. Сергій Пантюк зарекомендував себе як організатор низки оригінальних літературних акцій. Володимир Шовкошитний - визнаний як ініціатор створення міжнародного союзу "Чорнобиль" і його вмілий керівник. За мною - Ліга українських меценатів, конкурс з української мови імені Петра Яцика і видавництво "Ярославів Вал". Знані та добрі організатори й Дмитро Іванов, Михайло Каменюк та Михайло Шевченко... В. П.: Як думаєте новий голова НСПУ, який ще завідує журнальним господарством на київських теренах, не дасть закритися часописам, які вже добре зарекомендували себе в Україні? Маю на увазі "Золоту ПЕКТОРАЛЬ", а запитання адресую Вам, як члену редколегії цього журналу. М. С.: Уже на першому секретаріаті Спілки йшлося про літературні журнали. Вирішено, що Григорій Гусейнов заопікується проектом підтримки літературних часописів. Звичайно ж, "Золота Пектораль" справді дорога нам. Це видання, в якому оприлюднюються справді якісні тексти. В. П.: Видавництво "Ярославів Вал" випустило у світ найбільше творів сучасних українських письменників серед усіх видавництв. Це громадянський обов'язок Михайла Слабошпицького?

Михайло Слабошпицький: "З віком усе бачиться скептичніше й іронічніше…"

Михайло Федотович Слабошпицький - лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка. Український прозаїк, критик, літературознавець, публіцист, громадський діяч, виконавчий директор Ліги українських меценатів, директор видавництва "Ярославів Вал". Співголова координаційної ради Міжнародного конкурсу знавців української мови імені Петра Яцика, секретар ради Національної Спілки письменників України. Автор понад трьох десятків книжок для дітей та юнацтва, прози, публіцистики й літературної критики. Лауреат Літературних премій імені Лесі Українки, Олександра Білецького, імені Олени Пчілки, імені Братів Лепких, лауреат літературної премії "Берег надії" ім. Василя Симоненка, лауреат літературної премії "Звук павутинки" ім. Віктора Близнеця, лауреат літературних премій ім. Михайла Коцюбинського та імені Івана Багряного. Найвідоміші його твори: роман-есе "Марія Башкирцева", роман-колаж "Никифор Дровняк із Криниці", роман-біографія "Поет із пекла (Тодось Осьмачка)", біографічна повість "Українець, який відмовився бути бідним, Петро Яцик", збірка біографічних нарисів "Не загублена українська людина". Особливої популярності набула його книжка художніх оповідей з національної історії "З голосу нашої Кліо". Володимир Погорецький: Михайле Федотовичу, обрання головою Національної Спілки письменників України Віктора Баранова, якого Ви активно підтримували, принесе рядовим членам спілки якісь привілеї? Михайло Слабошпицький: Я не вірю в те, що зміна голови Спілки "принесе рядовим членам спілки якісь привілеї". Так не було - і, ясна річ, не буде ніколи. Можливості керівника спілки хто зна в скільки разів менші, аніж можливості, скажімо, президента чи прем'єр-міністра, які могли б забезпечити письменникам якісь привілеї. Зміна голови - а разом із ним і "команди" - це сигнал до принципового "перезавантаження" спілки, зміни її алгоритму. Тільки це може порятувати спілку, яка переживає глибоку стагнацію і деградацію. Ніхто збоку не прийде нам на допомогу. Тільки ми самі, кардинально змінивши багато чого в сценарії функціонування

МИХАЙЛО СЛАБОШПИЦЬКИЙ

“З ВІКОМ УСЕ...” М. С.: Мені цікаві всі талановиті люди. Я намагаюся читати майже всіх. Звичайно, не встигаю перечитуватиме все талановите, але прагну нікого не пропустити. Ось тільки найяскравіші читацькі враження останнього року: "Чорний Ворон" Шкляра, "Час смертохристів" Щербака, "Спроба жити" Валерія Гужви, "Вічник" та "Лис у винограднику" Мирослава Дочинця, "Заплава" Віктора Баранова, "Небо несповідане" Надії Степули, поетичні книжки Володимира Базилевського, Теодозії Зарівної, Ірини Жиленко, Павла Вольвача, Івана Андрусяка, Софії Майданської... Це тільки перші імена, які відразу спали мені на пам'ять. Повірте, я можу називати ще десятки імен і творів, які справили на мене враження. Сьогодні ми маємо таку літературу, якої не мали ніколи. Я вже казав; якби ми мали таких політиків, як маємо письменників, то Україна диктувала б свою політику всьому світові. Але дивна закономірність: у нас народжуються видатні митці, але не народжуються видатні політики, а особливо ж - видатні державні діячі. Все якийсь комічний дріб'язок, гротескні карлики, що уявляють себе гуліверами. В. П.: Ви активно спілкуєтесь зі своїми читачами, письменниками, видавцями. Михайло Слабошпицький своєю подвижницькою працею, кипучою енергією, даруйте, непосидючістю, нагадує мені світ лої пам'ят і Вячеслава Чорновола. Не втомились, скажіть чесно, від такого способу життя? М. С.: Кожна людина обирає собі ритм життя. Звичайно, тут вирішальне значення має її темперамент, любов чи нелюбов до праці, а також її безкомпромісні вимоги до себе. Життя дається нам як дорогоцінний шанс робити те, що ти вважаєш найважливішим для себе. Один бачить це як можливість пити-гуляти, другий як красти й ближніх та дальніх дурити, третій тремтить над своєю колекцією мистецьких шедеврів чи тварин білого кольору (читав я й про таку пристрасть), четвертий ще щось. Сковорода називав "сродне діло", яким може бути щаслива людина. От і я мав щастя зі своїм "сродним ділом". А при ньому й життєва втома не відчувається. В. П.: Якими мистецькими стандартами ви керуєтеся у роботі? М. С.: Оскільки я багато читаю, то не гублю звички аналізувати себе, порівнювати літературні твори, живопис, кіно. Здається, мої критерії не тільки не падають, а навпаки - зростають. Бо з віком усе бачиться скептичніше й іронічніше. Тепер, бува, геть індиферентно ставишся до того, що могло замолоду захоплювати. Очевидно, таке переживає чи не кожна людина. Це - не критицизм і всевідгетьковування молодості, які бувають від незнання й безмежної віри у свою всеможність. Це вже від супротивного - від того, що ти тепер багато знаєш, багато бачив і значно більше розумієш. Отакий привілей - мовби плата за прожиті тобою роки зі "сродним ділом".

М. С.: "Ярославів Вал" я й задумував саме як видавництво, котре головним чином випускатиме твори сучасних письменників. Але - тільки справді добрі твори. Нас атакують із усіх боків: надрукуйте мою книжку, я добре заплачу. Але ми стоїмо на своєму: не треба нам ваших грошей. Купити право видання в "Ярославовому Валу" не можна. Наш бренд не продається. Ми відразу поставили на певному рівні планку вимог і не опускаємося нижче неї. Нині в нас на виході книжки Григора Тютюнника "Бути письменником", Михайла Бриниха "Хліб з хрящами", "Козацький роман" Лесі Гончар та Руслана Найди, "Приміщення для електронних розваг" Юрія Щербака, мій роман "Що записано в книгу життя (Михайло Коцюбинський та інші)" та ще два десятки авторів, яких ми запланували видати до наступного Форуму видавців у Львові. В. П.: Конкурс української мови ім. Яцика називається міжнародним через те, що в нього є спонсори з інших країн? Відчуваєте Ви, Михайле Федотовичу, підтримку/сприяння наших урядовців до проведення т акого важливого заходу? М. С.: Конкурс імені Яцика не випадково називається міжнародним - у ньому, крім школярів та студентів з України, беруть участь представники майже трьох десятків країн. Це дорогоцінний приклад української солідарності. Ми проводимо вже дванадцятий мовний марафон. За цей час по-різному складалися наші стосунки з владою. Нас то непогано підтримувало міністерство освіти, то намагалося зовсім "закопати" конкурс, як це було торік, коли Дмитро Табачник брутально торпедував патріотичний мовний турнір. А коли в нього не вийшло знищити цей марафон, він спробував маргіналізувати його. Тепер ми знайшли спільну мову з адміністрацією Президента, яка надала нам підтримку, осмикнувши Табачника. В. П.: Банальне питання: розкажіть, як ви стали письменником? М. С.: Скільки себе пам'ятаю, мені хотілося бути письменником. Писав і писав. І дописався до Спілки письменників. Але якщо говорити серйозно, то мені здається, що людину веде в літературу прекрасна ілюзія, що вона знає те, чого не знають інші. От саме з бажання виділитися тим і починається письменник. А все решта - подробиці. Інколи справді істотні, та все ж - лише подробиці. В. П.: Чи є у вас улюблена книга серед написаних Вами і чому? М. С.: Кожна книжка чимось важлива, дорога чи прикметна для автора. Кожна, по своєму, для нього етапна. "Марія Башкирцева" для мене дорога, бо нею я прийшов у прозу. Всі мої дитячі книжки (а їх півтора десятка), може, найдорожчі мені, бо вони пов'язані з моїми дітьми (я писав для них)."Поет із пекла" приніс мені Шевченківську премію. Я був би нещирим, якби казав, що індиферентно ставлюся до цього факту. Адже це професійне визнання. "Українець - який відмовився бути бідним" - цілий життєвий етап для автора, який освоїв Яцикову науку ділового стилю життя та менеджменту. В. П.: Творчість кого з сучасних письменників Вам подобається найбільше?

Розмовляв Володимир Погорецький

ЄВГЕН БАРАН

“УКРАЇНСЬКА ПОЕЗІЯ...” Транстрьомера, довкола якого спричинилася короткотривала полеміка на тему "вартий чи не вартий", яка лише підкреслила всю загумінковість нашого знання сучасної європейської поезії. І в контексті глобального, стратегічного питання, яке нещодавно прозвучало з вуст львівського поета і культуролога Віктора Неборака: "Чи потрібна сучасній Українській державі офіційна державна поезія"? Відповідь Неборака невтішна, але відображає реальний стан речей у "данському королівстві": "Чи потрібна сучасній Українській державі офіційна державна поезія? Чи може високе поетичне слово звучати на державних урочистостях, святкуваннях і відзначеннях? Чому б ні. Та підміна високого поетичного слова заримованими банальностями, як це часом відбувається, поки що відсуває "державницьку поезію" на маргінеси художньої літератури. Отож маємо визнати очевидне: поезія в олігархічнопостколоніальній Україні переважно полишена сама на себе, тобто з'являється не на замовлення, а як запис (який надається або не надається до публікації) самовираження авторів. Самовираження - це перетікання суб'єктності назовні, що здійснюється у разі поезування - в акті писання, переписування, редагування і не конче передбачає публікацію написаного. Поетичне самовираження може зупинитися на цій першій, хоч і обов'язковій, стадії, а може з'явитиcя і в публічних дискурсах, "вийти на люди" завдяки тій чи тій формі тиражування" (Віктор Неборак. Поезія, вільна і безпритульна //.http:// litakcent.com/2011/10/14/poezija-vilna-i-bezprytulna/) Слушною є ще одна теза Віктора Неброрака, про те, що "т е п е р і ш н я п у б л і к а х о ч е б а ч и т и і ч у т и у с п і ш н у о с о б у. Перебувати поряд із носієм успіху - наче й самому долучатися до успіху. Успішний поет - це відома людина, якою цікавляться засоби масової інформації. Його/її вірші кладуть на музику і розхапують на цитати. Його/її зовнішній вигляд повинен відповідати його/її зірковому статусу. Його/її матеріальні статки мають бути досить високими. Про його/її публічні виступи повідомляють усі наявні засоби інформування - від афіш до Інтернету…" (там само). Щодо інших міркувань цього автора, зокрема про "пристосуванство" поезії в радянську добу і на основі цього створення негативного читацького стереотипу, то вони більшою мірою дискусійні. А втягуватися у дискусію не має ні часу, ні бажання. Так. Маємо парадоксальну ситуацію. З одного боку, високий потенціял української поезії, якого не заперечиш і якого не спростуєш, з іншого, мінімалізація впливу поетичного слова на суспільство й у суспільстві. Для української ситуації така суперечність грозиться вилитись у втрату культурницької перспективи, а можливо й державницької. Бо ми всетаки, і тут має рацію Дмитро Павличко, виросли на СЛОВІ; ми народ-слово. Втративши його, втратимо останню здатність політичного, культурного, екзистенційного опору. Тепер по-суті. У поезії маємо домінування

ТЕМА

ЄВГЕН БАРАН Українська поезія передапокаліптичної доби: “Очікуючи Годо...” Виступ на VI з’їзді письменників України 17 жовтня 2011 року Володимир. - Почекаємо, що він нам скаже. Естрагон. - Хто? Володимир. - Годо. Естрагон. - Ну ось. Володимир. - Почекаємо, поки не визначиться наша доля. Самуель Бекет. Очікуючи Годо Говорити у 15-тихвилинному виступі про здобутки і втрати української поезії в міжсезонний період 20062011 років, який вже давно не є посттоталітарним, а таки відразливо олігархічним, і спробувати окреслити тенденції, пошуки, постаті, - справа не те, що невдячна, вона нереальна в самому задумі. Найголовніша причина - ми й досі живемо і творимо в герметичних мікросередовищах, які майже не контактують між собою, не дивлячись на можливості інтернетівських соціальних мереж та різноманітних літературних інтернетресурсів. Тим більше, що на українських теренах ми маємо таких фактично два: "ЛітАкцент" та "Буквоїд". Не беру до уваги аматорські літературні сайти, яких досить, аби склалася думка про розгорнуту сітку літературного діалогу. Так само із ЗМІ. З газет маємо їх фактично дві: "Літературна Україна" та "Українська літературна газета". За телевізію мовчу. Українські письменники там появляються на Мертвецький Великдень, та й то у ролі куховарів або ж заполітизованих Ванг і Нечаїв. Про літературні часописи скажу тільки, що мартиролог українських часописів за останню літп’ятирічку поповнили з різних причин "Вітчизна" і "Сучасність". Так що у нас з Вами, шановні колеги, ні "Вітчизни", ні "Сучасности". Справжнє тобі позаі межичасся. Абсурдна ситуація, помножена на очікування бекетівського ГОДО, вкладаючи в поняття останнього всю міру свого зболено-переляканого очікування: від матеріальних достатків до екзистенційного небуття і від державницьких перспектив до літературних нобеліянських марень … І все ж, про українську поезію треба говорити. Тим більше у контексті сьогорічного відзначення чергового літературного нобеліянта, шведа Тумаса

ЄВГЕН БАРАН

“УКРАЇНСЬКА ПОЕЗІЯ...”

різноманітних досвідів, різноманітних поетичних практик. Діапазон широченний: від національної шароварщини і неонародництва до модерних пошуків і експериментів. Домінуючими залишаються два естетико-світоглядні підходи: романтичний і реалістичний. Про варіації (вар’яції) не говорю: їх не бракувало і не бракує. Що маємо? Постаті. Успішні, малоуспішні й неспішні. Маємо поетів. І яких поетів?! Назвати всіх не зможу. Тільки у моїх двох книгах "Навздогін дев’яностих" (2006) і "Тиша запитань" (2011) названо імена 57-и сучасних українських поетів (прорецензованих книг на добрий десяток більше). Тому ви повинні мене зрозуміти і не ображатися. Зрештою, чогось я не встигаю прочитати в силу різних причин. Тому запропоную суб’єктивні рефлексії на тему української поезії олігархічної чи швидше передапокаліптичної доби. Розпочну із жіночого голосу в українській поезії. На вершині мені бачиться своєрідний триумвірат: геніально забалакана Ліна Костенко ("Ріка Геракліта", 2010; "Мадонна перехресть", 2011); геніально замовчана Емма Андієвська ("Хід конем", 2004; "Півкулі і конуси", 2006; "Погляд з кручі", 2006; "Рожеві казани", 2007; "Фульґурити", 2008; "Міражі", 2009; "Ідилії", 2009; "Мутанти", 2010; "Ламані коани", 2011); і не менш геніяльно знехтувана Ірина Жиленко ("Євангеліє від ластівки", 2006). А далі йдуть, шерега за шерегою: Світлана Йовенко ("Любов і смерть", 2010); Галина Турелик ("Здвиження", 2009); Надія Гуменюк ("Голос папороті", 2009); Анна Космач ("Це називається дорога", 2010); Неоніла Стефурак ("Душа", 2007); Марія Людкевич ("Квітка, якою тішиться Бог…", 2007);Теодозія Зарівна ("Провінційні розмисли", 2009; "З попелу і металу: Книга вибраних віршів", 2011); Людмила Тарнашинська ("Його величність час", 2010); Раїса Лиша ("Зірнула зірниця", 2010); Раїса Харитонова ("Чорна перлина", 2009; "Ще все можливо", 2011); Надія Степула ("Сім дощів", 2009); Світлана Короненко ("Нічний політ", 2009); Ольга Слоньовська ("Зимове яблуко", 2011); Лідія Повх ("Секрети словоскладання", 2009; "Навздогін Вергілію", 2011); Валентина Коваленко ("Перелесниця", 2006; "Тобі б моїм поговорить вогнем…", 2007); Вікторія Климентовська ("Каріатида", 2003; "На хвилях бузкових туманів", 2007); Галина Яструбецька ("Memorioglifika"/ "Різьблення на пам’яті", 2009; "Photodosia"/ "Світлодаяння", 2010; "Поліський пілігрим", 2011); Світлана Заготова ("Схоже на життя", 2011); Марія Шунь ("Бoрохно й порохнo", 2006; "Водокач", 2007"; Біяс", 2008); Галина Петросаняк ("Спокуса говорити", 2008); Оксана Зеленчук-Рибарук ("Вірші для Ангела", 2000; "Очікування [очей кування]", 2006); Мар’яна Савка ("Квіти цмину", 2006; "Бостон-джаз", 2008; "Тінь Риби", 2010); Маріанна Кіяновська ("Звичайна мова", 2005; "Дещо щоденне", 2008); Юлія Мусаковська ("На видих і на вдих", 2010; "Маски", 2011); Богдана Матіяш ("Непроявлені знімки", 2005; "Розмови з Богом", 2007); Олена Пашук (25-ий кадр", 2010); Тетяна Бондар "Переступивши дощ", 2010);

Ірина Шувалова ("Ран", 2011)… А ще не названі мною Галина Крук, Катерина Калитко, Олеся Мудрак, Тетяна Винник, Любов Якимчук, Наталя Ткачик, Наталя Пасічник… Тематичний блок поезії найрізноманітніший - від інтимної лірики до філософсько-медитативних споглядань; від пейзажного картинописання до екзистенційного споглядання/прощання і прощення. Формальний вияв поетичного також широкий: від традиційного римованого віршування через карбування класичної ходи (сонет насамперед) до експериментально-візуальних поезо-картин, марень, кассандрівсько-апокаліптичних візій. Тут кожен голос має свою індивідуальну інтонацію. Кожен вірш має свій індивідуальний ритм. За кожною поезією конкретно прочута ситуація, настрій, мелодія… Тому я зараз не робитиму аналіз тієї чи іншої книги, зосередившись лише на називанні. Чоловічі голоси української поезії такі ж різноманітні й колоритно індивідуальні. Вершинними набутками чоловічих голосів української поезії у названий період мені бачиться поезія Бориса Олійника ("Вибране", 2009); Володимира Базилевського ("Читання попелу", 2007); Леоніда Талалая ("Неурахований час", 2006), Дмитра Креміня ("Вибрані твори", 2007; "Замурована музика", 2011); Івана Драча ("Наближення", 2008); Павла Засенка ("Князівство трав", 2006); Миколи Холодного ("Повернення", 2009); Ярослава Павуляка ("Дороги додому", 2009); Володимира Затуливітра ("Четвертий із триптиха", 2009; "Чаша жертовна", 2009); Григорія Лютого (роман-пісня "Мама-Марія", 2008); Юрія Буряка ("Tabula rasa", 2010; "Оріль, 2011); Ігоря Римарука ("Сльоза Богородиці", 2007; "Бермудський трикутник", 2007); Тараса Федюка ("Обличчя пустелі", 2005; "Трансністрія", 2007); Василя Герасим’юка ("Папороть", 2009); Анатолія Кичинського ("Бджола на піску", 2003; "Пролітаючи над листопадом", 2004; "Танець вогню", 2005); Павла Гірника ("Посвітається", 2008); Петра Мідянки ("Ярмінок", 2008; "Луйтра в небо", 2010); Івана Малковича ("Все поруч", 2010); Василя Слапчука ("Дванадцять ню", 2005; "Новенький ровер старенького пенсне", 2007); Ігоря Павлюка ( "Україна в диму", 2009; "Стратосфера", 2010); Богдана Смоляка ("Словник мовчання", 2010); Івана Андрусяка ("Писати мисліте", 2008; "Неможливості мови", 2011); Олега Солов’я ("Живі і мертві", 2007), Олега Короташа ("Елегії острова Патмос", 2010)… Я не можу не назвати книги Олекси Різниченка ("Двострунне грало", 2004; "Сміх на гаку", 2005; "Озон-2", 2006); Миколи Ільницького ("Вересневі відлуння", 2011); Ярослава Ясінського ("Коливо", 2006); Нестора Чира ("Паморозь дивного світіння", 2008; "Акорди срібної печалі", 2009; "Білі сльози снігу", 2011); Анатолія Мойсієнка ("Вибране", 2006; "З чернігівських садів", 2008); Петра Поліщука ("Май.. "Софіївка"…Жасмин", 2006; "На сьомім небі", 2007; "…c'est l'amour/ …любов", 2008; "За райдугу", 2008; "У подиві", 2010; "…мимодення, мимолюб’я…", 2011); Василя Шкургана ("Кілько того світа", 2008;

ЄВГЕН БАРАН

“УКРАЇНСЬКА ПОЕЗІЯ...” Мордатенка, там можна знайти багато цікавого і цінного для розвитку української поезії; іронічну лірику Сергія Федаки… Так багато імен, скажете Ви, і так мало аналізу. Я не бачу зараз іншої можливості бодай фрагментарно назвати імена і книги, читацьку увагу на яких можна закцентувати. Але повернемося до найголовнішого: до майже суцільного нечитання української поезії. І справа не в тому, що вона українська. Справа у тому, що вона - поезія. Ірреальність, міраж. У час перед апокаліптичного масового психозу - полювання на "Золоту Антилопу", що є сумною констатацією втрати людиною віри в Бога; у час гладіаторської, варварської людини (за Міллером йдучи, можна твердити, що "Час Убивць" у нас триває), яка живе за принципом: "Хоч перед смертю, але нагуляюся", Поезія як і Віра живе в серцях романтиків, сповнених переконання, що сенс людського життя у щоденному, рутинному ствердженні Людини як Божого творіння в собі; в щоденному, кривавому вичавлюванні із себе звіра. Цьому покликанню і цій переконаності служить у своїх найкращих взірцях українська поезія передапокаліптичної доби. Бо немає безкінечної еволюції мистецьких форм, є безкінечна еволюція людської сутності як Божого творіння… У цьому найголовнішому покликанні/завданню українська поезія залишається вірним і відданим воїном, охоронцем. Поряд із Вірою Поезія залишається останньою твердинею людського в самій Людині.

"Ади жию", 2011); Ярослава Довгана ("Спостережник", 2004; "Посіяна до часу торба з сухарями", 2006; "Райський птах в осінньому саду", 2009); Василя Рябого ("Віно коконів", 2008); Мирослава Лазарука ("Пантір", 2007; "Цісарська дорога", 2011); Віктора Мельника ("Ескізи на воді", 2011); Олександра Гордона ("Перстень кохання", 2009; "Стінопис", 2011; "Осінній сум самотнього сонета", 2011); Тараса Григорчука ("Янголи не дичина", 2008); Володимира Погорецького ("Шураві", 2010)… А ще чесні, талановиті поетичні книги Юрія Завгороднього (“Попелище дикого степу", 2009); Миколи Шатилова ("Дана", 2009); Михайла Пасічника ("Бджолині пасовиська", 2010); Василя Густі ("Ріка під кригою", 2009); Василя Загороднюка ("Сиваш", 2011); Василя Кобця ("Вибрані твори", 2006); Василя Старуна ("Душа змії", 2009; "Марсограф", 2009); Ярослава Камінецького (“Берег чистоти", 2010; "А потім буде осінь…" (2011); Ярослава Ткачівського ("Сяєво сьомого неба", 2009; "Сльоза блаженства", 2010); Юрія Рогового ("Березневий сніг", 2010; "Медова повінь", 2011); Василя Олійника ("Понад шляхами сивими", 2009); Івана Стефурака ("Ключі великого Ключева", 2007); "Світло живих світильників", 2009); Петра Сороки ("Ладан осені", 2011); Миколи Гриценка ("Повернення дощу", 2010); Віталія Бориспольця ("Тлумачення тиші", 2009); Сергія Пантюка ("Смак Бога", 2009); Юрія Завадського ("юрійзавадський", 2008); Василя Карп’юка ("Брустури", 2011) . Хочу згадати поетичні "метелики" Кості

Валентина Сімащук. Високогір’я Карпат. Полотно, олія, 2005 р.

МИХАЙЛО СЛАБОШПИЦЬКИЙ

“ЩО ЗАПИСАНО...” якби про них мовчали - мовби їх просто немає на світі. Знаю таких навіть у Чернігові - живуть вони мовби актори на сцені. Видавці таки примусили мене щось про себе написати. Щось написав. Сухі біографічні подробиці. Правильніше сказати: відпискою відбувся, щоб створити враження буцімто вволив їхню волю. А коли вже - також під тиском видавців - заходився складати автобіографію, то знову відчув глибоку нехіть до того діла. Поділяю думку Лесі Українки про те, що читача треба цікавити головно як автор творів. А твоє життя з усіма його перипетіями - це тільки твоє життя. Власне, я не дуже й сам оглядався в нього - туди назад, у те, що пішло мовби за водою. Однак інколи починає на мене находити щось таке, яке робить мене геть до себе не подібним. Починаються раптом оглядання назад. Згадується щось таке - раніше мовби геть не важливе й не варте уваги, а це воно несподівано вияскравилося й набуло важливого значення. Не можу дорозумітися, чи це вік диктує непомітну переоцінку цінностей, чи обставини життя. В кожному разі можна сперечатися про спонуки й мотиви, але беззаперечно, що щось таке майже непомітно для мене самого відбувається. Якщо раніше я так послідовно віднікувався розписувати щось про себе, то Михайлові Мочульському майже охоче описав на його прохання душевну фізіономію моїх родичів. Коли відповідав на його запитання, наринули спогади про вже таке далеке. Що я міг сказати про батька? Мочульському не були потрібні всякі побутові подробиці та й не дуже щось вони мені пам'ятаються. Схарактеризував батька як сангвініка з вічними фантазіями. Безнадійного прожектера. Він був свято переконаний, що завтра не стане всіх тих матеріальних проблем, котрі супроводжували нашу родину. Як певнилося батькові, вже завтра його чекала висока, отже, й грошова посада, після чого все стане на місце, і ми заживемо, як належиться при нашому становищі. А таке становище батькові бачилося значно вищим, аніж ми мали. Та минав час, а наше становище щодалі погіршувалося. З батькових фанаберій підсміювалися, ними тихо дратувалися, а він і далі правив своєї. Титулярний радник Михайло Матвійович Коцюбинський, що служив волосним писарем, був людиною чесною і мав загострене почуття справедливості. Тож і тому ще був для багатьох особою незручною. А оскільки заважав волосним владцям хабарувати, то вони подбали про те, щоб він утратив свою посаду. І врешті він завершував службову кар'єру третім помічником волосного писаря. Ми ніде не могли нагріти собі місця - з Вінниці перебралися в Бар, далі в Кукавку, в Шаргород. Батько на старість упав у глибоку депресію, полишив сім'ю й доживав віку одинаком. Сім'я виживала як могла. Жив у брата в Тростянці Брацлавського повіту. Спивався й згасав од туберкульозу. Ще одна пропаща сила. Мені здається, він через свій характер і несприятливі обставини прожив не своє життя. І не прожив його до кінця. Мені здається, що я весь - од матері. В неї - глибока

ПРОЗА

МИХАЙЛО СЛАБОШПИЦЬКИЙ Що записано в книгу життя (Михайло Коцюбинський та інші) (уривки) Те, що про людей говорять, правдиво це чи ні, посідає таке ж саме місце в їхній долі, як і їхні вчинки. Віктор Гюго Життя навчило мене обережності й недовіри, цим двом ворогам безпосередньої радості. Михайло Коцюбинський Видавці часто просять мене написати про себе, а мене сама думка про те дуже бентежить. Мені не хотілося б виносити на публіку суто особисті моменти мого життя. Головне - це твої твори, а все решта для читача не має жоднісінького значення. Хай ти який чоловік добрий та гарний, а книжки твої нікчемні, то хіба це тебе порятує перед читачем? Йому важливо єдине: цікаві твої твори чи нецікаві. Хіба дехто хотів би довідатися про письменника "щось таке! щось таке!.." У кожного є в житті щось таке, чим він не хотів би зовсім показуватися на люди. Кожен, хто пише автобіографію, свідомо затушковує, а то й геть замовчує якісь моменти, а щось вияскравлює, трохи приоздоблює. Важко уявити, щоб хтось свідомо обмовляв себе, захмарював своє життя в очах читачів, щоб геть одстрашити їх од своєї особи. Кожному прагнеться виглядати перед іншими якщо не найкращим, то не найгіршим. Тому я не завжди на чисту віру брав писання авторів про себе, я знав: досить лише трохи поміняти освітлення предметів та обставин, як одразу ж переінакшується враження від них. Зрештою, моє життя належить тільки мені. Як не дано комусь його прожити, а лише я маю перейти цією дорогою, сам пережити все, що в ній мене спіткає, втішитися всіма радощами, які подарує доля, пролити свої, а не позичені, сльози від утрат і трагічних потрясінь, так і не хотілося б кожній нормальній людині зробити зі свого життя театр. То тільки психічно звихнені прагнуть вистрибнути на сцену всезагальної уваги й перетворюють свої дні на клоунаду для всіх. Їм радісно від того, що довкруж усі про них говорять, ба навіть висміюють їх, знущаються з них. Бо ж їм велося б вельми сумно,

МИХАЙЛО СЛАБОШПИЦЬКИЙ

“ЩО ЗАПИСАНО...” очі зажмурені, небезпека обійде її стороною. Я можу зараз докоряти собі за легковажність, можу навести / знову ж таки для себе/ десятки аргументів того, що тут, у Чернігові, все найглибше заховане стає явним, усе виходить на людські очі, й вони бачать його таким, яким хочуть бачити. Але це безплідне заняття ніякими резонами й самодокорами я нічого вже не зміню. Все є так, як воно є. Незалежно від нашого до нього ставлення. Тільки замолоду здається, що все на світі залежить од тебе, що тобі все посильно, що ти можеш усіх переконати, що спонукаєш усіх глянути на все твоїми очима й побачити його так, як воно бачиться тобі. І лише з літами робиш для себе це прикре відкриття: хоч би що ти казав і хоч би що ти робив - нікого ти ні в чому не переконаєш; кожен думає, як йому заманеться і як йому подобається. Одному любо чорне бачити білим, другому - навпаки. А ще третьому приподобалося взагалі нічого не бачити й не чути. А четвертий почувається в необхідності все тобі заперечувати, думати й жити тобі навпаки, бо він у такий спосіб почувається сам собі значним, саме так самостверджується і життя його буцім набуває якогось поважного змісту. Особливо цікаво спостерігати такий театр людський тоді, коли це не стосується тебе. Коли не тебе шматують, не про тебе пліткують, не тебе спалюють на вогнищі моралі. Коли ти розслаблено завмер у глядацькій залі, і зі сцени тебе, огорненого півтемрявою, навіть не видно. Тоді ти можеш дозволити собі таку розкіш - геть виокремити себе з цієї вистави життя, полишивши за собою лише ролі спостерігача комічної суєти людей на кону і суворого судії їхніх діянь. Ти можеш навіть упевнити себе на думці, що саме так воно й належиться бути, однак у якийсь момент сполохана світлом півтемрява втікає з залу, ти стаєш беззахисним перед зверненими на тебе поглядами, а люди зі сцени раптом показують на тебе пальцями, закликаючи всіх у залі звернути увагу на тебе, розказати про твої таємниці. І, коли вони починають про те говорити, кожен додає щось од себе, подеколи таку нісенітницю, що в неї, здається, ніхто в світі не може повірити. Але ж - вірять, бо хочеться повірити, хочеться втоптати в багнюку того, в кого ще вчора було геть бездоганне реноме. Людям чомусь хочеться бачити інших гіршими за себе. Ми з Шурочкою були надто безпечні - не хотіли думати про те, що все потаємне все одно стає явним. Хоч ми як стереглися, однак одного дня Віра заявилася до Шурочки додому, де зачитали її матері і Зіні Шуроччиного листа. Заадресованого мені. Шурочка потім розповіла, що мати й Зіна були приголомшені, бо досі вони нічого не знали. Шурочка навіть перед сестрою не розкривалася. Наші зустрічі в їхньому домі відбувалися тільки коли матері й сестри не було. Я й без Шуроччиної розповіді легко уявляю розгнівану Віру в тому домі. Якщо вже вона спалахнула, то заспокоїтися їй важко. Віра не тільки скаржилася їм на Шурочку, прохала на неї вплинути, а й погрожувала, що боротиметься за збереження сім'ї всіма засобами. В неї навіть вихопилася фраза

душевна організація, вона завжди готова на самопожертву, особливо - для мене, бо ж безмежно мене любить. В неї не тільки глибоке серце, а й добрий смак. Вона, як на людину її становища, начитана й культурно розвинена. Часто кажуть, що ми дуже схожі зовні. Додам, не тільки зовні. У нас подібні характери та вподобання. Я виростав цілковито під її впливом. Мати й книжка - це я. Жили ми небагато, але в нас було немало книжок. Мати їх постійно докуповувала. Вона ж і читала всім дітям то Некрасова, то Шевченка. Ота щовечірня ідилія світить мені з пам'яті. За вікном реве осінній вітер чи гуляє по всій землі біла сніговиця, а ми, Марія, Софія, Лідя, Хома, Леня, Оля і я, обсівши матір, мов курчата квочку, слухаємо, як вона читає про людей із далекого світу, про їхні пригоди і подвиги. Той світ такий великий, загадковий, у ньому повно таємниць і страхів. Але нам коло матері безтривожно і солодко, мовби в гарному сні. Я завдячую її усім. Із батьком ми чомусь не були близькими, хоча ж його не можна звинуватити в тому, що він погано ставився до дітей. Але склалося так, як склалося. Тільки тепер розумію, що то було щастя. І, якщо є на землі рай, то був він. Може статися так, що колись цю історію пережовуватимуть усі, кому не ліньки. Вже й нині в мене за спиною точаться плітки, я неоднораз ловив на собі запитливі погляди працівників цього осоружного бюро. Дивиться він чи вона на мене, мовби мене вперше побачено або ж начеб на крам у магазині, дивиться, сумніваючись: невже він може стільки коштувати?! Під впливом таких миттєвих потаємних поглядів я задумався про те, яким виглядаю в їхніх очах. Немолодий, змучений недугами чоловік, який безмежно втомився від усіх цих паперів у бюро, від хронічного безгрошів'я, від боротьби з цензурою, від німих Віриних докорів, які легко прочитуються у її поглядах, жестах і мовби геть нейтральних словах; несказане висить у повітрі, повсюдиться довкола мене, як важке отруйне повітря, і мені важчає віддих і до болю натужно гупає серце; по мені струменить піт, солоно заливає очі, і всі предмети довкола розпливаються в різнобарвні плями. Люди люблять порпатися в чужій білизні, знаходячи там навіть те, чого насправді й близько не було. Можна уявити, що вимудрують із самого факту існування Апаксіної і моєї причетності до неї запопадливі газетні писарчуки і всякі нишпорки, що взяли на себе обов'язки бути стражами моралі. Їм аби лиш було від чого відштовхнутися, а далі нафантазують такого, що й у страшному сні не присниться. В них легко біле стане чорним, чорне білим. У Чернігові важко сховатися - тут усі на видності. Я мав би розуміти, що рано чи пізно наша таємниця розкриється. Власне, такі передчуття, хоч і не усвідомлені мною, в мене таки були. Я відвертав од них погляд розуму, не хотів їм вірити. Так дитина ковтає подих і міцно зажмурює від страху очі, наївно сподіваючися, що страшидло, яке так наполохало її, зникне без сліду. В дитині живе віра в те, що, доки її

МИХАЙЛО СЛАБОШПИЦЬКИЙ

“ЩО ЗАПИСАНО...” втіляться в життя, бо все обернеться так, що обіцяне ним через різні обставини не складеться. Що втрутиться якась незрозуміла сила й поруйнує те, що ти планував. Я вже не мав сил жити. Мені треба було кудись заховатися від життя. І тут знову озвався Євген Харлампович: "Моментально приїздіть до мене в Київ, то я Вас завезу в Кононівку, бо через Крути їхати Вам забарніше й гірше. Молока й яєць там єсть багато, гав'ядини нема, але Ви, певно, її й не їсте, то з харчами якось буде, хоч, може, і не так добре, як на курорті або дома..." Це був порятунок. Утекти від збридженої повсякденної ролі, від притишених перешептів у бюро, які викликали в моїй душі почуття липкої тривоги, від сумного сірого щодення. Опинитися десь там, посеред польових просторів, під високим чистим небом. Не чути навіть людських голосів, не бачити газет. Тільки так можна трохи відпружити душу й заспокоїти серце. Особливо спокушало те, що Чикаленко не збирався в Кононівці опікуватися мною; отже, там ніхто не нависатиме мені над душею. Я там буду сам. Самотній. Самотність може стати мені щонайпершими ліками. Те, чого не витримують і від чого втікають інші, для мене може бути фортецею душі. Я плив уночі пароплавом до Києва і мені зовсім не спалося. Тому цілий день був змучений і пересувався мов сомнамбула. Євген Харлампович щось розповідав про свої клопоти з "Радою", скаржився на пасивність громади, яка вельми неохоча пожертвувати на газету гріш, ніяк не виходить у людей любити українську справу до глибини кишені, охочіше люблять лише до глибини душі. Чикаленко постійно сушить собі голову, де взяти грошей, щоб покрити щорічний дефіцит "Ради". Це ж не якась дещиця - понад двадцять тисяч рублів! Зрозпачений і навіть сам збентежений своїми докірливими словами на адресу нашої анархічної нації /кожен чує тільки себе, дбає тільки про себе, а українська справа - то лиш високі ритуальні слова!/, сумно твердить: як уже зовсім не стане грошей на газету, то закриє її і геть зникне з українських обріїв. Візьме, наприклад, і поміняє одну літеру в прізвищі Чикаленко. Був Чикаленко, а став Чикалеско. І вже новоспеченому румунові не буде ніякого діла до українських клопотів. Дивлячися на Євгена Харламповича й п'яте через десяте слухаючи його, я подумав: справді ж, як важко бути українцем! Французи, британці, шведи, німці, іспанці, данці, голландці можуть дякувати долі, що вони народилися не українцями. Що вони не знають усіх наших бід. Навіть у страшному сні їм не присниться те, що не звучить їхня мова. Українець то як тяжка хвороба, що вимучує, людину й отруює все її життя. Вони навіть не можуть підозрювати, що писання книжок - це своєрідна форма філантропії. І що на ті книжки, як мовиться, вдень із вогнем треба шукати читачів, бо їх робить неприступними для читачів мова. Простолюддю нашому вона почасти незрозуміла, бо - "панська", а панству нашому

про те, що не зупиниться й перед убивством. Віра застерегла їх, що покладає на них відповідальність за Шурочку, з якою вона не буде зустрічатися й говорити, бо Шурочка різко їй відповіла у відповідь на її записку, в якій Віра вимагала від неї пояснень про анонімний лист. Віра написала ІІІурочці так: "Мною одержано анонімного листа про Вас відносно Михайла Михайловича. Звичайно, анонім - гидота, але кому охота бути об'єктом паскудних розмов як у бюро, так і в місті?''. Я застерігав Шурочку: якщо Віра тобі щось напише - нічого не відповідай. Однак вона відписала: "Не розумію змісту Вашого листа. Анонім був для Вас, і, мені здається, я про нього й не повинна була знати. Що ж до паскудних розмов, та про кого не говорять у нашому паскудному болоті?". Очевидно, у Віри спрацювала жіноча інтуїція, і Віра почала до всього приглядатися й усе аналізувати. У жіночій підсвідомості є ще якась особлива сигнальна система, якої немає в чоловіків. Якщо ми, чоловіки, знаємо, то жінки відчувають, розуміють серцем. Та й амбіції Вірині були вражені Шуроччиною відповіддю. Віра воліла б прочитати щось інше й по-іншому написане. Отоді нас уперше досягла хвиля людського бруду. Отоді я вперше подумав: нам ще довго щастило зберігати конфіденційність. Доки наші зустрічі не впали в лихе око. Доля нам подарувала майже ідилічний час. Буря могла розпочатися значно раніше. Маємо дякувати долі й за це. Після Віриного походу до Аплаксіних удома все свідчило, що тут заноситься на грозу. Хоча Віра й словом не обмовилася, в її погляді я читав багато. Вона не та жінка, яка може влаштовувати істеричні сцени, велемовні сварки, але вона ніколи й не відступить од свого. Отож у її очах я бачив, рішучість боротися до кінця. Зрештою, відкинувши всі сантименти, розумієм: Вірі є що обороняти. За нею не просто роки нашого життя. За нею четверо наших дітей. Справді любих дітей. Добре, що вони нічого не знають. Інша жінка на Віриному місці не відмовила б собі у можливості мати в них союзників, і втягнула б їх у цей конфлікт. І матері могла б на мене поскаржитися, й сестрі. Віра ж усе те носила в собі. Вона винятково благородна істота. І від того моє почуття провини стало ще гострішим. Я не знав, куди себе подіти. Мав сказати Шурочці заспокійливі слова, запевнити її, що власне нічого драматичного немає, що все в нас буде як ми хочемо, і мав дивитися Вірі в очі, гладити по голівках дітей і думати: ось поїду від вас далеко і назавжди - і ви ростимете без мене. Кілька разів подумки проказав ці слова, але не міг повірити в їхній зміст, не уявляв, що це насправді може статися. Тоді я зрозумів: ми, чоловіки, дуже легко обіцяємо жінкам важкі для здійснення речі. Я запевняв Шурочку, що ось зовсім скоро ми будемо тільки вдвох, а тому не матимемо жодної потреби ховатися зі своїм коханням. Кажучи те, я сповна не здавав собі звіту, що це справді можливо саме з нами й саме в нашій ситуації. Почуття йшло попереду тверезого розуму. А ось коли все заколотилося, я опинився в ролі того, хто, навіть сам собі не зізнаючися, сподівається, що його плани не

МИХАЙЛО СЛАБОШПИЦЬКИЙ

“ЩО ЗАПИСАНО...” ліниві тіні за портьєрами. Усі речі з кімнатах сторожко приглядалися до мене. Вони берегли в собі голоси інших людей, погляди, дотики їхніх рук. Усі вони з інших життів і можуть багато про них розповісти. Але я для них прибулець хто зна звідки, вони ще не звикли до мене. Стаю проти масивного темного люстра в похмурій оправі. З нього виринає блідолиций чорнобородий чоловік зі сполоханими очима. Взираючися в його лице, з подивом здогадуюся, що то - я. Вся ця подоба - моя оболонка. Кожен із нас уявляє себе трохи іншим, аніж він є. А тому, зустрівшися зі своєю парсуною, переживає легке розчарування. Мовби несподівана хмара змахнула вигинистим хвостом на чистому обрії. Нагадала про те, що вслід за радістю падає на людину смуток, що веселі барви світу можуть нараз потьмяніти, несучи передчування жорстоких драм життя. Відчиняю важкі двері в літній день і залишаю в домі темні кімнати з їхніми таємницями. Під вікнами монотонно вишелестують крислаті дерева. Безхмарне небо вищає і по ньому повзе у голубу височінь сріблясте сонце. А надовкруж ніжиться в його тепловінні весела зелень. Сонна вода криниці неохоче впускає в себе відро, знехотя вливається в нього. Повискує корба й покректує старий ланцюг. Розгойдана у відрі вода прокидається, її гарячий холод ударяє в обличчя відлунням далекої молодості; я раптово відчуваю, що в тілі, мов джерело в землі, пульсує, напинаючи жили, кров, і мені хочеться прислухатися до її пам'яті. Але навкруги безмежиться пронизаний сонцем і напоєний польовими пахощами день. Тому ніколи слухати себе, ніколи смутитися тим, що мені давно не пишеться, ноги просяться на стежину через лан. Манить марево далекого обрію. Гукаю псюг. Вони вже до мене звикли. І, якщо раніше, всі троє втуплювалися в мене поглядами, що не віщували нічого доброго, то тепер зирять дружелюбно і з цікавістю. Волохаті й великі, як білі ведмеді, кримські вівчарки, подібні одне до одного так, що зоддалеки й не впізнаєш, хто є хто, однак, мають свої яскраво виражені характери. Ба навіть і політичні симпатії. Скажімо, Трепов і на дух не переносить соціал-демократів. Кидався і на Порша, й на Садовського. Оверко ж стриманіший і посидючіший. У ньому живе спокійна цікавість до всього, й послідовна толерантність. Мовби з зачудуванням спостерігає світ. За те й охрестили таким голосним іменем: Трепов - і не менше. А їхня - значно менша за них - мати відгукується на ім'я Пава. Вона, як для собаки, справді трохи маніриться, навіть упадає в артистичну меланхолію - сказано Пава. Чикаленко, як я уже встиг помітити, любить брати з собою псів на прохід у поля. Статечний чолов'яга раптом по-хлоп'яцьки закладає чотири пальці в рот і вибухає оглушливим свистом. І хоч би й де собаки були, вони зриваються з місця й прудко біжать на свист. Разом проходять парк, де собаки раз-по-раз спиняються біля дерев, щоб "помітити" свої території. Потім вихоплюються під сонце й теплий вітер. Собаки то забігають далеко вперед і повертаються до

незрозуміла й неприємна, бо "мужича". От і Чикаленко б'ється зі своєю "Радою". Спершу орієнтувався на селян, а селяни не приймають газету, бо в ній пишеться не по-їхньому, "дуже пограмотному", то хай пани її і читають. А де ж тих панів українських бодай кілька тисяч набрати? Тільки доскочить хоч якихось статків, то відразу ж змосковлюється, що показати: мовляв, я не від плуга, я "кровєй почти благородных". Все по-московському та по-французькому глаголять. Тому вкраїнські видання постійно на ладан дишуть. Добре, що є Галичина з її газетами і журналами. Хоч мова там і покалічена полонізмами й германізмами, та все ж українська. І всі наддніпрянці та слобожанці мають де друкувати свої твори - у Галичині і для них вистачає видань. НечуйЛевицький та Грінченко багато пороху витратили на боротьбу з засиллям галицизмів та з тамтешнім правописом, який просочується й у "Раду", шпетять за це Чикаленка й усю редакцію, а їм важко знайти золоту середину, щоб догодити всім. Ми приїхали в Кононівку надвечір. Нас зустріли запахи літнього поля й старі високі дерева геть запущеного парку побіля маєтку. Над деревами зграї крикливого гайвороння. Чикаленко сказав, що сім'я його за кордоном. Але, здається, там лише син і донька навчаються в університетах, а дружина, якої я ніколи не бачив, постійно живе в іншому маєтку в Перешорах. Щось там, як мені натякали в редакції "Ради", у Євгена Харламповича з нею розладналося. Але я не дуже того дослухався. В кожній родині є свої проблеми, і сторонньому не можна туди лізти. Я б цим охочим попискувати про чужі родини й тамтешні конфлікти порадив би розібратися зі своїми ближніми й дати собі раду в стосунках із ними. Бо, як кажуть, чуже бачимо аж під лісом, а свого не бачимо під носом. Вже зранку я побачив: тут багато сонця і свіже тепле повітря. Аж легені воно лоскоче. Дихай - і дихати хочеться. І безлюдні поля надовкруж. Є де відпочити втомленому поглядові. Після сніданку Євген Харлампович показує мені господарство, аж занадто докладно розповідав, що й де. Таких господарів справді мало. По всій Росії читають його "Розмови про сільське господарство". Його за це навіть медалями нагороджено. Спеціалісти добре знають, що таке "чорний пар", який культивує Чикаленко. Все це дуже цікаво, але я був надто вимучений для довгих розмов. Я міг би слідом за Євгеном Харламповичем повторити його фразу: "День біжу, три лежу". Коли він водив мене по маєтку, я тільки й думав, коли вже ці оглядини господарства закінчаться, бо здавалося, що мені ось-ось розколеться від болю голова. Очевидно, Чикаленко зрозумів мій стан, бо відпустив мене по обіді подрімати. А наступного дня він від'їхав до Києва. Довгожданна самотність узяла мене в свої обійми. Я вже навіть повірив у те, що в Кононівці живе спокій і мріяв про зустріч із ним. Щоби допевнитися в тому, що я не помиляюся, повільно помандрував будинком. Зазирав у кожен його запилений закуток. Полохав

МИХАЙЛО СЛАБОШПИЦЬКИЙ

“ЩО ЗАПИСАНО...” отруюють одне одному життя через якусь ганебну дрібноту, поспішають натворити негідних справ, ще й тішаться тим, мовби вони звершують великі подвиги. Вчора я довго сидів у холодку під деревом край житнього поля. Шелесткий вітер перебирав вусате колосся, вишумовував листом і дихав в обличчя пахощами трав. У мені зворухнулося бажання записати ці прекрасні відчуття, я силкувався перелити їх у слова, але - диво! - слів мені забракло. Я спробував прикликати думки, але вони не приходили, не увиразнювалися, отже, слів не було, були тільки погідні, як ось цей літній день, настрої, перейняті ніжнотонними співами птахів. Щось промовляло стебло до стебла, безугавно жебоніло джерело в степовій криничці, мінилися барвами легкі осонцені хмари на піднебессі, з пошумом похитували головами молоді дерева - все світилося, говорило до світу, рухалося, жило. І тільки далекі вітряки на обрії нерушно, мов пам'ятники, стояли вартовими полів і неба. Й у все тоте втручається людина, несучи з собою руїну і хаос. Людина нарекла себе вінцем природи й дозволила собі все. Вражена неймовірними амбіціями, узурпувавши право вседозволеності, несе з собою брутальне занечищення всього життєвого простору, затруєння стосунків одне з одним. І ніщо не здатне її зупинити на цьому згубному шляху. На людину з жахом оглядаються представники флори й фауни, які живуть у передчутті свого вигублення, бо вже давно допевнилися, що нічого доброго сподіватися від людини їм не випадає. Як, зрештою, і людині від самої себе. Мене не раз навідували такі думки раніше, але особливо виразно вони постали мені тут, де я відчув себе дуже близьким до землі. Я, городянин, живу там, де земля зодягнена в камінь та залізо, де поінколи її присутність навіть і не вгадується, а тому міщухам не підозрюється, що їхнє існування в тому спотвореному світі - лише сурогат життя. Сонце для них - просто як великий ліхтар, який має повинність освітлювати їм для їхньої зручності надовколишність. Вони, бува, нарікають на нього: надто гаряче стаєш чи забігло за хмари тоді, коли маємо в тобі потребу... Вони не приязняться з ним, не беруть собі в думку, що сонце, щонайперше сонце - то життя. І що всі оті прилади, які вони вигадали для освітлення - сурогати сонця, способи бодай символічно подовжити присутність його посеред людей тоді, коли воно зайшло в непроглядні хмари, коли з далекого край неба виросла велетенська істота ночі, яка приносить із собою сум і тривогу, що їх не можуть розвіяти навіть феєричні переблиски зір у небі і підморгування місяця. Все одно їм невсилки перемогти тотальний морок, що покриває і пригнічує все живе. Не випадково морок асоціюється мені зі смертю. Коли я дедалі частіше думаю про неї, то мені уявляється, що мене проковтне морок, і я розчинюся в ньому, як сіль у воді, безслідно й навіки. Небуття - це звучить надто абстрактно. Зрозуміліше - безбережий морок і холодна ніщота. Отож я виходжу до сонця в полях й мені стає

Чикаленка, то залишаються десь позаду й кидаються йому навздогінці. А він ступає непоквапом нехапливий у рухах, кремезний, смагляволиций, з гарними козацькими вусами, у солом'яному брилі трохи набакир. І з кожного жесту в ньому пізнається статечний господар, який уміє всьому дати раду, знає всьому ціну. Той, хто обома ногами стоїть на землі, а тому й зовсім не віриться, що в його душі живе високий ідеалізм. У Києві ми почасти забували, що він - поміщик. Людина землі. Зовсім інших, аніж у нас відчуттів і думок. Поміщик - це той, хто з надією виглядає з неба дощові хмари. Хто знає, коли посіяти і коли скосити. Хто розімне в долонях колос, витрусить зернини, понюхає їх, спробує на зуб і скаже, який урожай вдався. Хоча доньки Ганна й Вікторія називають його степовою людиною /і для того є всі підстави, бо він, як ніхто, знає душу степу/, все ж Євген Харлампович любить і дерево. Всі посадки й сади в обох маєтках під його особистою опікою. Не довіряє їх нікому, сам клопочеться коло них, не розлучаючись із садовим ножем і пилкою. Розповідав, що після купівлі маєтку в Кононівці відразу ж насадив тут сад. Він уже піднявся й родить. Чоловік, який написав "П'яту розмову про сільське хазяйство: Сад", на практиці потвердив правильність своїх теорій. Небагато людей знають цього Чикаленка. Щоб його побачити, треба побувати з ним тут, серед полів, у його звичній стихії. І тоді допевнюєшся, що він живе двома життями, розіп'ятий поміж двома світами. Дивак, що, маючи стільки ґрунтів, живе скромно, бо роздає гроші на українські справи. У Києві Євген Харлампович - видавець "Ради". Дідич, що відбився від свого гурту. Біла ворона. Хронічно піднаглядний. Той, кому в Росії ніколи не буде спокою. Він це знає, але не відступається. Лише інколи, втомившися від переслідувань і розчарувавшися в наших людях, понарікає трохи, а далі знову править своєї: "А ти, Марку, грай!" Отак і тримається. Інший на його місці вже давно заламався б. Хотів узяти когось із псів у поля, та подумав, що собака відволікатиме. Собака, як актор на сцені. Відчуваючи глядача, викидає всякі коники. А коли не спостерігаєш за ним, підскакує до тебе, лащиться, лиже руки, підстрибує, щоб дістати язиком аж до обличчя. Одне слово, вимагає уваги. У полях забуваєш, що десь є Государственная Дума, Цензурний комітет, статистичне бюро, інтриги, інсинуації, плітки - усе це даленіє на самісінький краєчок пам'яті і стає геть нереальне, мов картини з давнього сну. Гидка химерія, макабра, виплоджена в хорій голові. Справжнє - це гаряче сонце, що зігріває своїм теплом землю, це - бездоннопрозорі небеса, це - розгінні поля, вкриті житами, пшеницями, вівсами, це вмальовані в далекий обрій дерева, це спів невидимого у височині жайворонка. Усе це заворожує душу, народжує тривожний захват і безмірний подив: звідки ж воно взялося? хто його сотворив? навіщо? Оглянувшися звідси на суєту повсякдення, раптом із великою прикрістю розумієш марноту багатьох речей, які вважалися тобі важливими. Люди

МИХАЙЛО СЛАБОШПИЦЬКИЙ

“ЩО ЗАПИСАНО...”

безмежно насолодно від його теплих доторків до мого обличчя, до моєї душі. Чую зелений подих розімлілого під сонцем колосу, перепелине повноголосся і висріблюється в густому повітрі ще недавно імлава далечінь. Я добре відчуваю, що тут пишеться якась нова і дуже важлива сторінка мого життя. Лігши горілиць у полі і блукаючи поглядом по піднебесній просторіні, намагаюся прочитати там сокровенний зміст, який мовби покрадь одкривається мені дещицями - я нині більше вгадую серцем аніж здатен збагнути розумом. Це як слухання прекрасної музики, коли твоя душа раптом здіймається над тобою, над довколишнім буденням і над усім світом. І ти летиш у напівсні, у напівмаренні понад просторами і часами. І весь життєвий набрід полишається в далекій пам'яті. Біле хмаровиння звільна погойдуючись пропливає в піднебессі і, ввібравши в себе сонячні промені, починає просвічуватися золотим одблиском. Хмари мовби теж присмагли від сонця, напилися його чудотворної сили. Звагом вигинаючись, мов ліниві ситі рибини в теплому мілковидді, споглядають вони земний простір, посмугований містами, селами, ланами, річками, дорогами і притрушений, наче мурашиними міріадами, людськими гуртами. Якими бачать нас хмари? День хилиться до обрію. Свіжий вітер заходить у поле. Час повертатися. Гукаю собак. Знехотя зводяться, запитливо зирять на мене. Помахують

хвостами. Рушаю назад. За мною підбігцем біла кудлата трійця. Ловлю себе на відчутті, що з делеких небес хтось невідомий уважно дивиться за мною. Увечері пишу листи. Це як щоденний ритуал. Маю заспокоїти Віру й Шурочку, які тривожаться моїм станом. Пишу майже одне й те ж саме, хіба що іншими словами. Помине понад вісім десятиліть і відомий літературознавець підведе цілу концепцію під ці листи і під мене грішного. Особливо дістанеться мені за педантичне перелічування страв. Хіба ж може справді духовний індивід отак захоплюватися їжею? вбиватиме мене наповал риторичним запитанням літературознавець. Він, очевидно, вегетаріанець або ж харчується лише повітрям та духом господнім. Йому в стократ легше в цьому недосконалому земному існуванні... Під глибоко приватні писання підвести таку архісерйозну теоретичну базу - цього в мої часи не вміли. Життя справді не стоїть на місці. Воно таки розвивається. Невідомо лише - на добре чи на зле. "А щодо теорій, то випродуковуються такі оригінальні й позірно універсальні, що, здається, ними легко можна переконати всіх, що чорне - це біле, й навпаки. Але запопадливі прозеліти беззастережно вірять в істиність своїх інтерпретацій, їх певнить у тому ентузіазм неофітів. Але, тільш як казав мудрий Соломон, і це мине. Залишиться тільки те, що було.

Валентина Сімащук. Успенський собор у Почаєві. Картон, олія, 2010 р.

ВІКТОР БАРАНОВ

КВАДРАТ ГІПОТЕНУЗИ - У якій справі? - У конфіденційній. - Почекайте, я зв'яжуся, - жінка підняла телефонну слухавку. Клацали під наманікюреними пальцями клавіші телефонного апарата, з-за штор на вікні в кімнату не долинав жоден звук, наче й не гуло тисячоголосо, не двигтіло за стінами будинку, що його називали найвищим у всьому Києві, бо звідси все й далеко видно. Нарешті жінці вдалося когось там видзвонити, вона поклала слухавку й коротко запросила: - Ходімте. Пройшли безлюдним коридором до сходів, піднялися на другий поверх, і жінка спинилася біля дверей одного з кабінетів: - Прошу сюди. За столом сидів молодий чоловік у цивільному, в чиїх очах угадувалося скоріше вчорашнє романтичне побачення, аніж службове завзяття, й це прикро кольнуло прибулого. Він прийшов у серйозній справі, а йому підсунули коли б не практиканта, викликаного з котрогось обласного управління для стажування. Та ще й пещеного красунчика - на пухких щоках і тлустому підборідді западають ямочки, наче в якої дорідної молодиці. Проте й цю мить невдоволення довелося мовчки проковтнути. Дрібниці не повинні заступати головного. - Слухаю вас! - нарешті зосередився господар кабінету з портретом Президента за спиною. - Мене звати Коломоєць Антон Степанович, назвавшись, відвідувач обдумував, що казати далі, й замовк. - Я вас слухаю - майже повторив свою фразу господар кабінету. - Що вас привело до нас? - Вибачте, а в якому ви званні? - цивільний костюм співрозмовника чогось муляв гостеві очі. - Старший лейтенант, а що? - розгубився молодий чоловік. - Дякую, я теж старший лейтенант запасу. ВУС нульнуль-один, політпрацівник. А як ви думаєте, що може привести сюди, яка вболіває за те, щоб у країні був порядок? - Ну, не знаю… Може бути багато причин… - Ось-ось! Причин багато, але ніхто їх не бажає помічати. Й по-справжньому з ними не бореться. Я вам більше скажу: їх неможливо подолати за нинішнього підходу. А чому? - Чому? - Бо відкинули й заперечили геть усе, що було до грудня дев'яносто першого. А там, у нашому минулому, як не викреслити з історії, було багато доброго, основоположного! - Що ви маєте на увазі? - старший лейтенант усе не міг збагнути, у яке логічно-смислове русло його піштовхують. - Невже не ясно? - Антон Степанович розправив плечі й дивився майже зверхньо; принаймні його недавня скутість перед господарем кабінету де й поділася. - Ваше відомство, даруйте за відвертість, практично втратило контроль за масами, їхніми настроями, мотивацією суспільної поведінки. Звідси - головна причина всього того, що спостерігаємо в

ВІКТОР БАРАНОВ Квадрат гіпотенузи (Уривок з повісті) Масивні двері випустили його надвір і зачинилися. Він боявся ними грюкнути, та навіть якби й хотів те зробити, йому не вдалося б через безшумний механізм, яким вони були оснащені. Тут усе безшумне, тихе, у сповитку таємничості. Ще б пак державна служба безпеки. Хвильку постоявши й допевнившись, що своїм виходом з установи не привернув нічиєї уваги, він завчено поводив сюди-туди очима й неквапно, проте напруженою ходою рушив хідником. Попереду сліпуче сяяв на сонці золотими банями СвятоМихайлівський монастир. Проти його піднесеної величі дрібною цяткою виднівся пам'ятник гетьманові на здибленому коні. Зоддалік долинало настійливе дзявкотіння баштового крана, під чиєю залізною рукою виростав корпус буцімто готелю на п'ять зірок. Він раніше проходив тут сотні разів і ніколи не помічав, аби його дратували звичні для цього, як писали недолугі путівники, старовинного й вічного міста речі: блискіт монастирських бань, позеленіла мідь пам'ятника, будівельні шуми. Тім'я під капелюхом зволожилося від поту. Треба де-небудь сісти й зібрати себе докупи. Око запримітило невеличку вільну лавицю у скверику із стилізованим під сонце з променями водограєм. Стояло бабине літо, прикметне в місті хіба погожими теплими днями та й годі. Оце якби в селі, а ще краще за селом на пастівнику, як колись у дитинстві й отроцтві… Невагомо пливе у повітрі срібне павутиння, чіпляється за присохлі будяки з вицвілими шапками-верхівками, лягає на давно не соковиту траву. Умліває від сонячної, вже не пекучої, як серед літа, ласки цілий світ, миготять у низькому польоті ластівки, назбируючи в крила останнього цьогорічного тепла, аби вистачило на довгий шлях у вирій, відчайдушно синіє небо, запрошуючи надивитись на нього, доки не зблякло… Чи було воно - чи привиділося з-за туманної товщі літ? Чоловік перевів подих, скинув капелюха й витер хустинкою його вологе нутро. Поклав поруч на лавиці; нехай стереже місце, щоб ніхто зайвий не сів. Зараз йому зайвий будь-хто, треба побути на самоті. Затиснути в кулак емоції - нехай працює аналітичний розум. А обдумати є що. Жінка у відділі для прийому громадян зустріла його здивованим поглядом. Очевидно, сюди рідко хто заходив "з вулиці". - Я хочу зробити заяву, - сказав він, абстрагуючись від виразу обличчя жінки, яка, звісно, тут нічого не вирішувала. - Будь ласка - вона вказала рукою на вільний столик біля дверей, поклала на нього аркуш і найпростішу кулькову самописку. - Ви не так зрозуміли, - він і не підійшов до столика. - Я хочу говорити з кимось із начальства.

ВІКТОР БАРАНОВ

КВАДРАТ ГІПОТЕНУЗИ

повсякденні. Політичний проміскуїт, демократія без гальм, тотальне пащекування, розгнуздана вседозволеність, неповага до інститутів влади. Та й до самої влади теж. Я можу продовжити… - Зачекайте! - подався вперед господар кабінету, спершись ліктями на стіл і мовби захищаючись від гостя сплетеними в пальцях руками. - І ви маєте конкретні пропозиції? Яка мета вашого візиту? - Є. Я прийшов поновити з вами контакти. Упевнений, не я один такий. Перегляньте архіви, підніміть справи ще з тих часів. Тоді існувала ціла система! - Система чого? - Освєдомітєльства, якщо ваша ласка! - Антон Степанович заволодівав ініціативою і якби мав крила, то вже неодмінно їх розправив би. - Розумію, - кивнув старший лейтенант у цивільному. - Ви були частиною тієї системи. "Нарешті до тебе дійшло!" - аж світився гордістю за себе гість. - Можете затребувати моє досьє. Думаю, це вам не завдасть великої мороки. - Напевно, ви мали псевдо. Яке? - "Піфагор". - Як-як?! - не повірив слухові господар. - Так, як ви почули. "Піфагор". - А… чому так незвично? Аж із давньоримських часів… - Давньогрецьких. Піфагор був елліном. А я викладач математики. Колишній. Точніше, доцент. Фізмат університету, кафедра… - Зрозуміло, - старший лейтенант здогадався не дати "Піфагорові" розговоритися. - Отже, ви маєте намір запропонувати нам свої послуги. - Я ж сказав: поновити контакти. - Гаразд, нехай так. А що, на вашу думку, є про що нам до… доповідати? - Я не певен, що до вас надходить уся інформація і в повному обсязі. Бо якби надходила, то не було б у країні такого бардака. Анархія, вседозволеність... - Гаразд-гаразд, я вже чув. А от скажіть мені… молодий чоловік зазирнув у аркуш, на якому час від часу робив нотатки… - Антоне Степановичу, таке. Як ви думаєте, чи є різниця у функціях теперішньої служби безпеки й колишнього кадебе? - Ну, звичайно, щось змінилося. То була одна політична система, тепер інші. Але ж суть, суть!.. Вона залишається. Робота в масах, збір інформації, контроль за ситуацією, превентивні заходи… Бо дожилися: усяк безкарно патякає про уряд, президента. Верховна Рада взагалі об'єкт номер один для глузування! А то ще моду взяли: раптом що - за прапори, мегафони, палатки - і на майдан! Це демократія? Це охлократія! - Антоне Семеновичу… - Степанович я. - Вибачте, Антоне Степановичу, дякую за візит, але в мене обмаль. "Піфагорові" переклинило мову. Якийсь час він незмигно дивився на старшого лейтенанта й нарешті коротко видихнув: - І все?!

- Ні. Дозвольте спитати: що таке проміскуїт? - Невпорядковані статеві зносини. - Дякую. Я доповім начальству. Ждіть, вам зателефонують. Номер той самий? Антон Степанович ствердно кивнув, і коли виходив з кабінету, ноги в нього були ватяні. Його ввічливо провели до виходу. * * * На сусідній лавиці сіла перепочити пещена пані, біля неї крутилася невгамовна дівчинка, внучка; час від часу вони перекидались репліками. Коломоєць підстеріг: мала зверталася до бабці по-українському, стара ж послідовно слугувалася російською. "Дожились! - подумки сплюнув Антон Степанович. - В одній сім'ї розмовляють різними мовами. Ось вам ваша незалежність!" Він зайшовся злістю, хоча й розумів, що причина її зовсім не в балачці онуки з бабусею. Ніяк не міг заспокоїтися після розмови у стінах "найвищого" в місті будинку. Не міг позбутися подиву від цілковитої байдужості до себе з боку шмаркатого служителя державної служби безпеки. Як це так?! Приходить чоловік і заявляє про готовність прислужитися компетентним органам. Абсолютно безкорисливо, заради ідеї благополуччя держави і влади. А воно - безвусе й, з усього видно, без царя в голові - на кожне ділове слово знизує плічми так, немовби він, Антон Степанович, відкриває йому Америку щодо специфічної роботи їхньої установи з масами. Добровільні помічники були й будуть! Без них будь-яка влада сліпа й глуха, а раз так, то й вік її короткий. "Всякая революція ничего не стоит, если не способна себя за щитить!" Забули заповіт вождя?.. Інший вождь, теж не з дурнів, небезпідставно проголошував: "Кадры решают всё!" А що коїться з кадрами у цих? Понабирали в органи зеленкуватої шпани - і хочуть порядку в країні. Де ж він візьметься, коли зневажливо відмахуватися від таких кадрів, як він, "Піфагор" за стажем більшим, аніж прожив на світі жовторотий лейтенантик! Що він там ляпнув на прощання?.. "Вам зателефонують". Бач, мови понавчивалися теперішньої: не подзвонять, а зателефонують. І ніякої позитивної реакції, ніякої радості від активної позиції рядового громадянина. А головне - жодного кроку назустріч, навіть натяку на бажання скористатися послугами досвідченого освєдомітєля. Чи вони взагалі зліквідували штат оних? Бевзі безпросвітні, неспроможні бачити далі свого носа!.. Він зняв капелюха й поклав на лавицю поруч із собою; той лежав, тримаючи місце, схожий зоддалік на невеличкого цуцика, який згорнувся клубочком, а проте надійно оберігає спокій господаря від котрогось випадкового перехожого, який надумав би сісти біля Антона Степановича. Годі й казати, що той у ці хвилини якнайменше волів би терпіти коло себе чиюсь присутність. Становище вимагало усамітнення, бо тільки так можна дати лад хаотичному викидові думок, розігрітих обуренням від новітніх порядків у "найвищих будинках", а отже, вважай, і в усій країні. Хіба він цього не помічає, не фіксує, не записує в окремий зшиток? І хіба його

ВІКТОР БАРАНОВ

КВАДРАТ ГІПОТЕНУЗИ й ти безвольний, безсилий чимось зарадити вповзанню тієї гадини під серце, де вона скрутиться в клубок і заляже на непевний час, тримаючи тебе у майже смертельній напрузі. Ідіот! Який же він ідіот!.. Піти й "засвітитися" у теперішніх лейтенантиків, які, замість дотримання строгої конфіденційності, з якоюсь холеричною радістю відмикають архівні сейфи перед першимліпшим, хто назве себе істориком чи дослідником недавнього минулого. Ще трохи - і від поняття "державна таємниця" залишаться ратиці та облуплений хвіст. І це називається - служба безпеки!.. Для них же, мабуть, колишні добровільні слуги тодішньої системи - усі до єдиного вороги сьогоднішньої незалежності. А він узяв і зопалу підставився. Ще, чого доброго, почнуть публікувати списки друзів колишніх органів; отоді, пане-товаришу Коломоєць, начувайся! Рідні діти з дому виженуть і онуки прокленуть. І нічим не доведеш їм своїх добрих намірів. Була держава, у якій ти народився й виріс. Було конкретне поняття: Батьківщина. Неодмінно й беззастережно - з великої літери. Під ним розумівся Союз Радянських Соціалістичних Республік. Країна Рад. От Москвы до самых до окраин. Іншої Батьківщини ніхто не уявляв навіть улітку дев'яносто першого. Чи, може, метушливі рухівці з їхніми ясновидящими вождями передбачали скорий крах Союзу? Чи головний ідеолог республіканського партійного цека свідомо готувавався до президентства у незалежній Україні, коли громив тих рухівців на мітингах і телевізійних дебатах? Отож бо! Всі молилися на Москву. Навіть коли відчутно повіяло вольностями й послабленням, а над майданними зборищами підняли голову синьо-жовті прапори до кого з надією апелювали націонал-патріоти? До "міченого" Михаїла. Як вони кинулись цілувати йому фалди кремлівської вдяганки під час його приїзду в Україну! Та дорогий же ж ви наш товаришу генсек!.. Та коріннячко ж вашого роду з нашої благословенної неньки!.. Та ви ж ген як натхненно читаєте з пам'яті Малишкового вірша "Україно моя, мені в світі нічого не треба - тільки б голос твій чути і вірність твою берегти"! Та ми ж до впаду помагатимемо вам у всіх ваших перестроєчних ділах - тільки вділіть нам трішки автономії, та приберіть перестарка і ретрограда Щербицького, та з мови нашої удавку зніміть… І тоді ми як уклякнемо біля ваших генсеківських стіп, то й не встанемо, ощасливлені і вдячні на віки-вічні… Що, хіба ні, хіба не його, Антона Степановича, правда? Бо якби справді сподівалися здобути незалежність, то показали б "міченому" найбільше українське гузно й самі взялися її здобувати. А от він, доцент Коломоєць, у "патріотах" не ходив. І на Батьківщину синім полум'ям не сичав. Вона дала йому освіту й добру працю, дітей, коли були малі, забезпечила майже дармовим дитячим садочком і дешевими іграшками, тещі вділила персональну пенсію, дружині знайшла місце в системі влади, нехай і в низовій ланці, - то на таку Батьківщину ще й помиї лити?!. Бог усе бачить! То він і служив їй вірою й правдою. А ці ось прийшли - і все добре забули. Заходилися

єство коли-небудь з тим овикнеться й змириться?.. У них уже й тоді, за "міченого" Михаїла, не було ні кадрів, ні найменшої тями, куди воно все повертає і чим скінчиться. Таку країну розвалити!.. Таж її цілий світ боявся! А вони?.. Замість позатикати роти розперезаним горлопанам не знайшли іншого клопоту, як передати американському посольству схему "жучків", установлених у приміщенні того посольства. Хіба не ідіотизм? Отоді американці й допевнились остаточно: країну можна брати голими руками. І взяли! Спустили на гальмах таку велетенську машинерію! Та вона б іще мчала і мчала, їй би лиш машиніста путящого та колеса вчасно змащувати. Ну, й періодично шунтувати мізки тим, хто на дорогу каміння накидає чи ями викопує. Але де ж того машиніста взяти? То убогий на ум демагог Михаїл, то безпалий уральський п'яничка… Пізно, пізно вийшов на арену беручкий дзюдоїст! Хватка в нього міцна, вміє гайку закрутити, щоб і не слабко, й різьбу не зірвати. Та тільки процес надто далеко зайшов… - Бабусю, що то за дядя на конику? - дівчинка біля сусідньої лавиці наставила пальчик убік пам'ятника гетьманові. - Это, внучечка, был такой украинский гетман. Чтото вроде царя. Хороший был гетман. Он дружил с русским царём и сделал воссоединение. - Воссоєдінєніє? А що це таке, бабусю? Це такий великий торт? - Да, внучечка. Типа того. - І його з'їли? - Кого, гетмана? - Ні, торт. - Съели, внучечка, съели. И даже не подавились. - Хто? - мала втягувалась у гру, не все у ній розуміючи, але ще менше розуміла стара, та й ліньки їй було шукати потрібних і найточніших пояснень на запитання внучки, й виходило як у зіпсованому телефоні. - Что "кто"? - перепитала стара, розімліло мружачись проти сонця. - Хто з'їв торт? - Ну, не знаю… Всем роздали по кусочку. - І ти, бабусю, теж куштувала? - Мне, внучечка, не досталось… Да ты играй, играй! Скоро домой пойдём, кушать пора. - Бабусю, хочу тортика! - завередувала мала. - Хорошо. Только сначала суп и котлеты. Антон Степанович і собі перевів погляд на пам'ятник. Дивовижна, непередбачувана фантазія дитини! Возз'єднання - торт. А що ж тоді роз'єднання? Розпад великої країни?.. Не тільки вимовити подумати гидко. Тьху!.. Він відчув, як тілом перебігла хвиля дрожу, аж холодно стало в тім'ї. Надів капелюха, а на його місце на лавиці поклав долоню. Зайнято! Холод, на подив, не минав. І від того в думках, та й в усьому єстві Антона Степановича, сталася раптова переміна. Він уже не відчував нападів обурення - на його місце заповзав страх. Чомусь пригадалося, що у книжках, яких перечитано за роки й роки цілі копи, почуття страху порівнювалося з вужем. Або удавом. Справді, ніби щось холодне і слизьке треться об душу

ВІКТОР БАРАНОВ

КВАДРАТ ГІПОТЕНУЗИ

шукати ворогів. Отак доберуться й до нього, Антона Степановича. Тим більше, що він сам нагадав про себе. Якби явився з "повинною" - може, й пробачили б. Він же виставив себе як багнет поверженої системи, розчохлений і очищений вір іржі, в найнепідходящіший час. Старший лейтенант сказав: "Ждіть, вам зателефонують". І ти вийшов од нього з переконанням, що вони спохопляться й, винувато почухавши за вухом, знов прикличуть під свої знамена досвідчену "кадру". Гай-гай.. Коли й зателефонують, то зовсім з іншої нагоди. Краще б вони й номер його (той самий, той самий!) витерли на відповідній сторінці досьє "Піфагора". А ще краще - утилізували те досьє за давністю літ. Але ні, не витруть і не спалять. І ти віднині будеш немов за гак ребром зачеплений в очікуванні їхнього дзвінка. Живи і бійся.

"Єдину дитину - та в якийсь інтернат?!. Тільки після моєї смерті!" Антон кинувся до матері, обоє виплакалися, й було вирішено: нікуди "єдина дитина" не поїде. Проте на все, навіть на одностайне рішення сімейної ради, є воля Божа. Син таки поїхав, тільки не в Київ, а на Донбас. Зиму перезимували трудно, як ніколи. Навіть за окупації злидні не доймали так кігтяво. Ждали весни, тепла, свіжого буйного зела, аби наїстися вволю хоч кропиви, щавлю, акацієвого цвіту. Аж тут помер Сталін. Антон помагав батькові у майстерні готувати колгоспний реманент до весняно-польових робіт. Узимку роботи для хлопця в колгоспі не знаходилося, то ходив у майстерню, щоб лиш удома не сидіти, не слухати материного бідкання. Звістку про смерть приніс голова сільради Митрофан Коцюрубу, одноногий удівець, чия жінка втонула, полощучи в ополонці на ставу білизну; посковзнулась на льоду й пішла під нього, не встигнувши й зойкнути. Коцюруба обізлився на цілий світ, бо, навіть бувши сільською владою, не міг знайти собі молодицю для сімейного прожиття. Ніхто не хотів іти за чоловіка, який на ніч скидав дерев'яну ногу. Отож коли він став у дверях майстерні, то нічого втішного від нього не ждали. А він прохарчав несамовито: - Сидите, грієтесь, контра недобита? А в Кремлі батько помер. Виходьте, іродові душі, буде траурний мітинг! На мітингу жінки й баби плакали про людське око, доки Митрофан заходився криком у полум'яній промові. Антон стояв біля матері, вона щохвилини смикала його за рукав і пошепки наказувала: "Плач…", а хлопець не знав, де ту сльозу й добувати. За нього в той день, виплакалася стріха їхньої хати, та й не одної їхньої. День стояв тихий і сонячний, голубе небо аж світилося безхмарною чистотою, вбирало очі вабливим бездонням, сніг важкими кучмами нависав над краями дахів, і коли син із матір'ю вернулися додому, у дворі розлягався такий веселий дзенькіт капання, аж мати розплакалася навсправжки. Надворі - весняна радість, а в хаті - голодна пустка. Увечері батько вернувся не сам; за компанію набився йому голова сільради. Коцюрубу виставив надпиту вже пляшку самогону, сподіваючись від господарів на закуску. Мати подала на стіл мисочку квашеної капусти, кілька дрібненьких варених картоплин, блюдце з олією на самім дні й дві гранчасті чарки. - А хліб? - наливаючи собі й батькові, Коцюруба свердлив матір сповненим підозри поглядом. - Якби був, то дала б, - коротко відказала мати, стоячи біля припічка з виглядом зайвої на цій нежданій учті, призвідцею якої був гість. Той невдоволено крекнув, не випив, а хлюпнув із чарки в роззяпленого рота, вхопив пучкою капусти й відправив услід за горілкою. Пожувавши, раптом показав пальцем на Антона: - Ну, а з цим що збираєтесь робити? Треба кудись пристроювати. У наше врем'я не пристроєних не должно буть. - Він мені в майстерні за помічника, - озвався

* * * Удома ждав лист із Бубнівки. В селі досі пам'ятали свого знаменитого земляка, пишалися ним. Почався новий навчальний рік - і бубнівські школярі й учителі запрошують на зустріч. Треба їхати, таким нагодами гріх гордувати. Та й добра нагода розвіяти міське одноманіття, вдихнути рідного подільського повітря, яким колись і напивався, і, здавалося, голод тамував. Сільську семирічку скінчив круглим відмінником. Комусь, може, і втіха, а йому - гризота. Що з п'ятірками, що з дійками - одна дорога: в колгосп, "волам хвости крутити". Навіщо ж було просиджувати вечорами над підручниками, випрошуючи в батька дозволу не гасити лампу, а часом і каганцем обходитися, коли гас кінчався? Батько, може, не дуже й дослухався б до синових прохань, якби не Іван Сергійович, директор школи, котрий за найменшої нагоди нахвалював Антона: всі науки даються йому легко, а математика - особливо. Кілька районних шкільних олімпіад виграв! Грамотами всі стіни в хаті обвішав. Йому б далі навчатися - так де там! Батько й мати з колгоспних трудоднів не вилазять, удома товчуться коло худоби й городу, а кинуться сяку-таку одежину справити собі й школяреві - зайвого карбованця відкласти не годні. Ото й уся наука. Іван Сергійович - сам викладав математику переживав найбільше. Такого здібного учня в нього ще не було. Гордість школи й усього села! Коли з району приїжджала комісія для перевірки учнівських знань, директор анітрохи не боявся: не страшна нам будь-яка комісія, бо є в нас Антон Коломієць. На всі програмні й понадпрограмні запитання відповість. І що ж, тепер, після семирічки, такому талантові пропадати?.. Іван Сергійович заходився писати куди лиш знав, рекомендуючи свого математичного генія. І таки прийшла відповідь! Із самого Києва, з міністерства освіти. Є у столиці школа-інтернат для обдарованих школярів з фізико-математичним ухилом. Готові розглянути запропоновану вами кандидатуру, просимо надати перелік обов'язкових документів… Мати коли почула, що сина можуть забрати аж у Київ, лягла уздовж порога біля дверей і сказала:

ВІКТОР БАРАНОВ

КВАДРАТ ГІПОТЕНУЗИ могилу, сільська громадськість. Але чи не зарано про те думати?..

батько, здогадавшись, що голова сільради натякає на синову праценевлаштованість. - Да, но офіційно він ніде не числиться! Що я маю в отчоті подати? Що у мене в селі тунеядець числиться? - То знайди йому роботу, - миролюбно, але з докором, сказала мати. - Ну, де ж її зараз узять, - потягся до пляшки гість. Ось нехай почнеться посівна… - До посівної дожити треба. А ми хліба не куштували од Різдва. Якби ще не картопля… - Всім трудно! Уся страна в напряженії. Таку войну пережили!.. Нешутєйне діло. Страна ще не скоро її вихаркає. А тут іще помер наш дорогий Йосип Віссаріонович. Невосполніма потєря!.. Але ви мені пораженьчеських настроєній не сійте! - Коцюрубу вмостив дерев'яну ногу на лаві і примруженим оком пройшовся по хаті. - Да здрастуєт товариш Сталін і його непобєдіма справа! Він випив, батько услід за ним. Антон ковтнув голодну слину. Він відчув зашпори в усьому тілі й зіщулено сидів, ждучи собі присуду з уст голови сільради, бо той, схоже, заради цього до них і прийшов. Мати бачила хлопцеве терзання й короткими позирками убік чоловіка заохочувала його вступитися за сина, проте Степан щодалі похнюпленіше слухав ораторії нахрапистого Коцюруби. Раптом у Антона прорізався голос: - То що ж ви мені, дядьку Митрофане, порадите? - Що, що!.. Оприділяйся, не малий уже за материну спідницю держаться, пора за розум братися. Колгосп усіх не прокормить, а світ широкий. - Це ж ти, Митрофане, про що?.. - стривожено спитала мати. - А про те, Голько, що твій брат рідний обоснувався на Домбасі, лопатою в шахті гроші гребе. Ото й вирядіть до нього синашу. Робочий клас його й нагодує, і поспитає у лучних традиціях передового пролєтаріата. - Антон же в нас безпаспортний. Такий самий, як і всі ми. - А то вже, Голько, моя печаль! Дам я йому нужну справку. Ще мене й благодарить будете! Ну що, Степане, діло я кажу? - Може, й так, - не знав як відповісти батько. - Тоді допиваймо - і гайда! - Коцюруба налив собі повну, батькові накрапав послідки. - І в мене голова не болітиме за отчот. Він пішов, і в хаті після нього зостався гнилий запах льоху. …Антон Степанович випірнув зі спогадів, мов із глибокої води, й сам собі не повірив. Стільки літ минуло - а картини далекого отроцтва пам'ять оживила до найменших де тальок, навіть запахом тим війнуло. Він обов'язково поїде на зустріч із школярами. Заразом провідає й батька та матір на сільському кладовищі, де, очевидно, заповість поховати й себе. Бо тут, у Києві, одвезуть його кудись на Північне, аж за Десну, вкинуть у піщану яму - і хто в таку Тьмутаракань навідається, хто згадає доцента Коломойця вже через рік-другий? Хіба дружина, доки житиме. А в рідній Бубнівці школа догляне його

* * * Що все воно йде кудись не туди, було видно одразу, щойно встановилася влада першого президента. Принаймні Антон Степанович багатьох доказів не потребував. Для нього та Анфіси Георгіївни вистачило пригоди з майновими сертифікатами. Рясно замиготіла реклама трастових компаній, що взялися допомогти громадянам незалежної країни гідно перейти через горнило приватизаційних процесів. Неподалік від будинку, де мешкало подружжя Коломойців, на пустирі виріс павільйон фірми "Приватна справа", куди потяглися довірливі міщуки вигідно, як їх запевняли, вкласти приватизаційні сертифікати. Не шукаючи щастя десь далеко, якщо воно проситься в руки під самісіньким боком, пішли у "Приватну справу" й Антон Степанович та Анфіса Георгіївна. Підписали документи, здали свою частку поділеного державного майна в надійні руки, після чого час від часу навідувалися й питали, коли можна розраховувати на дивіденди. Їх приймав сам президент довірчого товариства - округлий зовні й у словах, постійно усміхнений молодий підприємець, власник мебльової фабрики десь неподалік у передмісті. Демонстрував акціонерам зразки своєї продукції (посеред павільйону стояло кілька добротних диванів з дорогущим гобеленовим покриттям), вражав неофітів приватизації нечуваною новітньою термінологією: франчайзинг, інновація консалтинга, ваучеризація… А з дивідендами треба трішки почекати. Нехай лишень назбирається позитивно-критична маса акціонерів, запрацює на повну технологічну потужність фабрика - і потечуть гроші, немов із рогу достатку. Через кілька місяців павільйон "Приватної справи" зник, явивши аборигенам пустир у первозданному вигляді. Слідів її віднайти не вдалося. Ходила чутка, буцім президента фірми взяли "на цугундер", але нікому від того тепліше не стало. Анфіса Георгіївна з прямотою уродженки інтернаціонального Донбасу заявила: "Простофиля ты, Антоша, ещё тот! Хоть и доцент". І "доцент” не мав на те козирів. З-поміж сусідів у будинку Антон Степанович давно вирізнив для себе Павла Івановича; з ним вони майже щоранку вигулювали цуциків. Коломойці, отримавши квартиру від університету, а стару поділивши між сином і дочкою, завели білого гладкошерстого лабрадора, "дівчинку" Лілу з наголосом на "у". А в Павла Івановича був рябий далматинець. Зазнайомившись на майданчику для вигулювання домашніх тварин, чоловіки малопомалу розговорилися, у них знайшлися спершу спільні теми, а скоро й спільні погляди. Отож надалі часто зустрічалися вже й без чотириногих друзів. Колишній підполковник внутрішніх військ, Павло Іванович іще при доброму здоров'ї вийшов на пенсію і відверто нудився у домашніх стінах. Коли випала нагода взяти ділянку під дачу, ревно заходився на ній господарювати, але за роки служби

ВІКТОР БАРАНОВ

КВАДРАТ ГІПОТЕНУЗИ

командиром розледащів, відвик фізично трудитися, та й жодного ремесла не освоїв. Дачний ентузіазм швидко прочах, і відставний червонопогонник знаходив розраду в бесідах із математиком Коломойцем. Обидва довго не могли змиритися з крахом Союзу. Обидва однаково "лопухнулися" з приватизаційними сертифікатами. Коли у президентському кріслі м'якотілого ренегата Леоніда-першого змінив червоний директор Леонід-другий, Антон Семенович і Павло Іванович розпили на радощах цілу пляшку рідкісного на ті часи коньяку "Наполеон", принесеного Коломойцю кимось на хабар. Одначе невдовзі розчарував і Кучма. Почала підіймати голову опозиція, чимдалі махровіше розцвітав націонал-радикалізм, у герої нації записали Бандеру й Шухевича, незагойною виразкою обернулася справа зниклого українського журналіста з грузинським прізвищем, до неї додалися сумнівні самовбивства двох міністрів… Країна потребувала сильної руки, а якраз вони виявилися найбільшим дефіцитом у країні з катастрофічною відсутністю порядку. Антон Степанович утішався не просто добрим співрозмовником в особі Павла Івановича; його радість була устократ більша від того, що не один він так думає і так бачить. Далеко не всі похлинулись ейфорією від незалежності, що впала Україні з неба, як у стародавні часи скіфам - плуг та борона. Скіфи зуміли скористатися дарунком богів - ці ж телепні роками не збагнули, а що ж із тією раптовою незалежністю робити. Чи самозабутньо виспівувати "Ще не вмерла…", чи будувати власну державу, чи вигідно комусь продатися. До всього, підполковник у відставці , сам того не усвідомлюючи, відшкодовував доцентові тяжкі душевні втрати, що той зазнав їх у стосунках з дітьми. Дітей називала Анфіса Георгіївна, бо вона їх виношувала й народжувала: проти цієї логіки в Антона Семеновича аргументу не знайшлося. Костик і Таня з'явилися на світ із перервою у три роки. Навчались у школі, в інституті, дорослішали, і що далі дорослішали, то менше ставали збагненними для батька й матері. Скажімо, Горбачовська перестройка стояла Антонові Степановичу кісткою в горлі - зате син і дочка бігали на рухівські мітинги, потай від старших пошили вдома синьо-жовте полотнище, читали майже підпільну газету "Атмода", що її випускав литовський антирадянський "Саюдіс". Найдошкульніший удар спостиг батька, коли Таня опинилася серед учасників студентської революції на граніті. Коломоєць мав усі шанси попрощатися з посадою доцента, якби не надійний дах у кабінетах компетентних органів. Стежки двох поколінь однієї родини розходилися все далі й далі. Анфіса Георгіївна кліщем учепилася в чоловіка: "Я не могу жить дальше вместе с этими перерожденцами! Добивайся в профкоме квартиру! Тебе должны дать!" Чому "должны" саме її чоловікові й за які заслуги, пояснювати вона не бралася. Правдами й неправдами (знову пошепотіли де треба органи) їм дали двокімнатну квартиру на Вітряних Горах.

Далеченько від центру та місця роботи - зате подалі й від "перерожденцев". Найбільше, чого боявся Антон Степанович із настанням незалежності, - це щоб, Господи, помилуй, не відкрилися сховки колишнього кадете й не оприлюднили в пресі списки таємних співробітників. Отоді між ним та сином і дочкою назавжди урвалась би ниточка родинного зв'язку. На радість, вона почала зміцнюватися, коли Костик став татусем. Першою здала позиції Анфіса Георгіївна, пішла бавити онука чи бодай щось порадити молодій мамі. Навідувався почукикати малюка й "дід Степан". І все ж страх перед можливою люстрацією назавжди скував його душевні поривання, й колишньої теплоти між рідними кревняками годі було сподіватися. Коли вони встигли стати чужими одні одним сказати можна більш-менш приблизно, з посиланням на гучні події в країні. Але коли воно починалося? Де, на якому життєвому відрізку діти зробили перші кроки від батька-матері, а ті спіймали велику гаву чи й не вважали за потрібне, понадіявшись на власний авторитет, що досі збоїв не давав, придивитися до тих кроків уважніше, глибше?.. Ну, нехай він, доцент університету, вічно заклопотаний лекціями та підготовкою до них, студентськими курсовими й дипломними роботами, вченими радами, засіданнями кафедри, збиранням матеріалів для докторської дисертації, неминучими громадськими дорученнями… Але ж Анфіса Георгіївна, вроджена домогосподарка без турбот поза домом і сім'єю! Куди вона дивилася? Квочкою ж квоктала над дітьми, а котрогось дня виявилося, що її діти - наче висиджені куркою каченята: знялися, подались до води й попливли, навіть не озираючись убік берега. Де було її материнська інтуїція, де серце, що мало б чути й бачити більше, ніж вуха й очі?.. Після того, як Антон Степанович виповів усе те Анфісі Георгіївні, подружжя уперше посправжньому розсварилося. "Холодна війна" тривала недовго, бо куди їм одне від одного подітися, та разом із замиренням з'явилося між ними щось нове, досі не знане, за суттю своєю подібне до Бабая, якого ніхто ніколи не бачив, але яким лякають неслухняних дітей. Один незримий Бабай заліг водночас на дні двох душ. І як тільки це йому вдалося?.. * * * Мати дістала з льоху відро бараболі. Воно простояло в хаті незаймане до вечора, до батькового приходу. Він подивився на нього, перевів погляд на матір, і вона підтвердила його здогад: останнє… Отоді й згадалася Коцюрубина порада. Звісно, голова сільради казав дурне, бо на п'яну голову, про шалені гроші, що їх загрібає лопатою в Донбасі Гольчин брат. Якби справді загрібав, то прислав би сестрі бодай хустку на подарунок або хоч картину з китаянкою у квітчастому шовковому халаті. Антон бачив таку вдома у Івана Сергійовича: директорша їздила на ярмарок у Гайсин і привезла, почепила в хаті на найвиднішому місці. Антон розказав матері й вона ходила, вигадавши причину, аби й собі побачити.

ВІКТОР БАРАНОВ

КВАДРАТ ГІПОТЕНУЗИ чуприну і спитала: - Это и есть тот самый Антошка? - Он самый, - ствердив дядько, хоч насправді не впізнав небожа, адже бачив його ще семирічним хлопцем, а приїхав випускник семирічки. - Ну и ладно, - не розлучалася з усмішкою тітка. Живы будем - не помрём! І все ж її оптимізму на всіх не вистачало. Антон приживався важко. То була затяжна хвороба звикання, точніше - неможливості звикнути ні до чого, бо воно геть не таке, як удома, незвичне, чуже. Не таке повітря, не ті краєвиди, не такі люди, на вулиці ніхто ні з ким не вітається, підеш по щось у магазин і не знаєш, яким словом озватися до незнайомої продавчині, увечері мучиш себе, про що заговорити з дядьком і тіткою Лізою. Навіть сонце тут сходить не з того боку, як у Бубнівці! Антону відгородили шафою куточок у кімнатці, де спорудили сяку-таку постіль і поставили дерев'яний табурет, - ото й увесь його власний, окремішній світ. Який же він тісний, безрозрадний!.. Пізнім вечором лежиш і не дихаєш, чуючи перешіптування родичів, погано стримувані тітчині Лізині смішки, рипіння ліжка. По що він сюди приїхав, що тут забув? Ні, він завтра ж утече додому. Проте наставав ранок, хлопця кликали снідати, він сьорбав ложкою горохв'яний суп, підставляючи під ложку шматок хліба, й розумів, що тікати немає куди, бо вдома вже давно з'їли останню бараболю. Як вони там живуть?.. У шахту Антона не взяли: малий ще й некваліфікований. Весну й літо перебув на підсобних роботах: у них у селі казали - "за старшого куди пошлють". А з вересня пішов у ремісниче училище. Там видавали формений одяг і двічі на день годували в їдальні. Перше заняття проводив заступник директора училища з виховної роботи, опецькуватий чоловік у військовій формі без погонів. Почав знайомитися з учнями; дійшла черга до Антона. - Как фамилия? - Коломієць. - Как?! - Коломієць, - голосніше мовив Антон. - Ты, парень, вот что. Брось мне свои бандеровские замашки! Здесь Донбасс, интернационал! Изволь говорить по-человечески. И писаться будешь почеловечески: Коломоец! Понял? У чому його провина, хлопець так і не збагнув. Увечері сказав про це своїм. - Знайшов чим журитися! - відреагував дядько Петро й чомусь одразу перейшов на "інтернаціональну". - Меня ведь тоже переписали. Был Щырыця - стал Щирицин. - Называй хоть гошком, только в печь не сажай! весело озвалася тітка Ліза. - Ты, Антошка, не бухти! Скажи спасибо, что в училище приняли, на довольствие поставили. Жизнь - она посложней того, чем кажется снаружи. Антон згоджувався з дядьком. І однак не міг уявити, як би оце мати до заміжжя писалася не Щириця, а Щіріцина. Або взяти теперішнє їхнє прізвище, Коломієць: чим погане, кому заважає й чому звучить не "по-человечески"? А з переробленого

Вернулася задумана, тільки й сказала: "Далеко нам до Китаю!.." Написали в Донбас листа і ждали відповіді. Усі троє добре пам'ятали, як мати не пустила Антона до Києва у школу-інтернат. А тепер, бач, сама просила брата, чи не візьме небожа, щоб десь там "пристроїти" коло якоїсь роботи. Що діялося в її розтерзаному серці?.. Нарешті Петро озвався. Відповідь була коротка: нехай Антошка їде, що-небудь придумаємо. Мати сприкрено вкололась об "Антошку" (уже перехрестили сина по-тамтешньому!), проте вдячність пересилила хвилинну образу. - Хіба Коцюруба вам погане радив? - казав голова сільради, походжаючи ненатопленим кабінетом, аби хоч трохи зігрітися. Боліла, млоїла культя ноги либонь, "на погоду", й він сподівався, що Голька принесла пляшку, отож матиме чим поправити настрій і здоров'я. За таку довідку, яку він дасть Антонові, Коломійці мусять пригощати його цілий рік! Коцюруба й Петрові, братові Гольчиному, оформляв потрібні документи, коли той років через два після війни вибирався з Бубнівки з комсомольською путівкою. Тоді саме партія і уряд постановили відбудувати донбаські шахи. А хто їх відбудує, як не комсомольське плем'я. Хіба ж тільки Петро подався з села? Мабуть же, вся Україна віддала Донбасові нерозтрачену силу й молоді руки добровольців. Петро попервах писав додому часто. Читаючи його листи, Ольга намагалася вгадати, що воно таке Донбас. Зроду-віку не бувавши ніде далі Гайсина, прив'язана до колгоспної ланки, городу й домашньої худоби, вона не годна була хоч приблизно намалювати собі світ, про який оповідав брат. Терикони, штреки, відвали, порода, копри, бараки, кліті, проходка, штольня, маркшейдер… Ольга губилася серед нечуваних слів, відчуваючи не подив, а інтуїтивний селянський страх перед ними. Якісь нелюдські слова - то як же там жити людині? І оце туди вони випхнуть з рідної хати Антона?!. Господь не простить! Однак останнє відро бараболі виявилось найсильнішим аргументом. Ольга виплакалася ще до синового від'їзду, позичивши на дорогу грошей у селі, скільки хто міг дати. Як проводжали, що казали й думали у хвилину прощання - краще не згадувати. Дядько Петро жив у шахтарському посьолку, в бараку для сімейних. Його дружина Ліза приїхала на Донбас із Тульської області, теж за комсомольською путівкою і з таємною надією знайти своє щастя, а воно виявилося вінницьким парубком, який полонив її кучерявим чубчиком та красивим голосом: у їхньому роду співали всі, й коли Антонова мати бувало заводила "Ой чиє то жито, чиї то покоси…" півсела збігалося послухати "артистку". Тітка Ліза вдалася веселункою й зустріла хлопця усмішкою на веснянкуватому кругленькому обличчі з кирпатим носиком. У Антона відлягло від серця, бо дорогою намислив собі невдоволену мармизу дядькової дружини й саме цього боявся найбільше - більше навіть, ніж донбаської босяторії, чутки про яку доходили й до Бубнівки. Тітка Ліза потріпала долонею його нестрижену

ВІКТОР БАРАНОВ

КВАДРАТ ГІПОТЕНУЗИ

вихователем уже хлопці глузують: "Где этот КАЛОмоец"? До всього, раптом якісь "бандерівські замашки" йому вчепили. Де в них під Гайсином того Бандеру бачили? Проте кому доведеш і хто тебе тут слухатиме… Сказано - Донбас, інтернаціонал! Була неділя, вихідний. Після обіду, за ким дядько й тітка заохотили апетит чверткою горілки, Антон розкрив "Цікаву математику", узяту в бібліотеці училища. До математики його тягло, як і раніше, в бубнівській школі; вона була чи не єдиною втіхою і порятунком від цілого світу, до якого хлопець ніколи, здавалося, не звикне. Проте цього разу порозкошувати не вдалося. - Что ты, Антошка, сидишь, словно наседка в гнезде? Чай, выходной нынче. Прошёлся бы, проветрился, - тітка Ліза не пропонувала, а мовби наказувала. Антон вийшов з барака. Повітря, як завжди, гірчило вугільною пилюгою, що її розносив з териконів нагуляний десь у степах вітер, а низькі хмари, насотавшись її, вражали неприродною чорнотою, від чого ставали погрозливими. Хлопець перенісся уявою в поля, що підступали до крайніх селищних бараків, - неорані, розлогі до безкраю. Він бував там улітку й відводив душу в різнотрав'ї та різноквітті й дивувався, що тітка Ліза жодного разу не здумала піти на ту нерукотворну красу. Якби оце не пізня осінь, а літо, він пішов би в ті поля, де небо високе й тиша, порушувана хіба мелодійним пересвистуванням когось із кимось. І може, знову трапилась би йому дівчина, котра плела віночок і пояснила йому, що то пересвистуються байбаки (щоправда, вона сказала по-тутешньому - сурки). Він спитав, як її звати, й дівчина сказала: "Анфіса". Тоді він більше ні про що не насмілився питати. Якби ж то зараз літо… На майданчику перед магазином "Продотовары" гуртувалася чоловіча компанія: курили, голосно розмовляли, жестикулювали. Через два слова на третє розлягався масний матюк. Підійшовши ближче,

Антон побачив, як молоді хлопці й уже добряче підтоптані дядьки передають з рук у руки початку пляшку, і той, до кого вона втрапляла, надпивав з неї нахильці, а гурт у цей час азартнно гудів хмільними голосами: "Выпьем же за Колю, Колю дорогого, мир ещё не видел пьяницу такого. Коля, Коля, пей до дна, мы нальём ещё вина!.. Выпьем же за Колю, Колю дорогого…" Антон з несподіванки мимоволі задивився на веселу компанію, став і тим привернув до себе увагу. - Что, малец, опохмелиться хошь? - спитав крайній. Хлопець відчайдушно замотав головою, та його вже вхопили попід руки й затягли всередину гурту, приставили до рота пляшку. Горілка обпекла рот, Антона занудило, він шарпнувся, однак тримали його надійно. Після кількох ковтків земля пішла обертом, до горла підступила нудота, спазматично заходив борлак. - Слабак! - хтось виніс йому присуд, і аж тоді він відчув, що руки вільні. Зігнувшись у три погибелі, він виблював і горілку, й тітчин Лізин обід. Та все одно нудоти тіпала ним, вивертаючи нутрощі. Боліло все тіло, у скроні гупала кров. Коли він почав приходити до тями, біля нього вже не зосталося жодного частувальника, зате над головою почувся тонкий голос: - Тебе плохо? Что с тобой? Антон розпрямився; над ним схилилася та сама дівчина, що влітку плела віночок у полі за селищем. Він пригадав її ім'я: Анфіса. Стало соромно й боляче, що вона бачить його таким. Краще б не помічала його, жалюгідного. Він одвернувся й подався геть від цього проклятого місця. Анфіса крикнула вслід: - Я знаю, чей ты! Твой дядя работает вместе с моим отцом! Коли Антона заберуть в армію, Анфіса ждатиме його й писатиме довгі сентиментальні листи. Згодом вони поберуться.

ВАЛЕНТИНА СіМАЩУК. ЛАВРА МОГО ДИТИНСТВА. КАРТОН, ОЛіЯ, 2010 Р.

ОЛЕКСАНДР ГИЖА

НОВЕЛИ вимоглися на грейдер за поворотом, мати озвалася. Сину, ти ж пиши... Відаєш, що життя моє і цілий світ мій-то ви з Михасем... Пиши, бо туга моя, як іржа залізо, точитиме душу день при дні... Двоє вас у мене, як очей у лобі.. Щоранку буду виглядати вісточки, як.. І захлинулася сльозою, але відразу похопилася, прикрила обличчя долонею,однак прив’ялі уста їй зрадливо тремтіли, і синові, наче снігом сипонуло за комір. Мабуть, через те озвався хриплявим голосом: - Не тужи, мамо... Бо мені, як ти плачеш.. . - Закусив губу. - Хоч топись.. - Я не буду, сину... Це воно саме... - Я писатиму, мамо. А кому ж іще, як не тобі? - А Ніна, сину? Він помовчав, певне, не сподівався почутого. - Не знаю, мамо... Якийсь у серці туман. Коли хтось обнімає на танцях, воно спалахує лютою ревністю. І вже не відпускаю Ніну цілий вечір. І чую, було, як у голосі в неї, ніби голубка воркує... І вже кілька років знаю, що піде за мною навіть в огонь... Та мине деньдругий, не бачу Ніни, і якась охолода в грудях виринає, хтозна-звідки... Мені гірко від того, чистісінька в неї душа і почуття такі ж, і люблю її, здається, з шостого класу. А ще з якогось дива час при часі згадую твоє напуття, мамо, пригадуєш? Ти казала, щоб я шанував свою дружину,як вона буде, бо жінка, мовляв, як найдорожча кришталева чаша, - розбити легко, навіть склеїти можна, а що з тої клеєної? Одна подоба, сину... Аще ти запевняла, що виженеш мене геть, якщо буду ображати твою названу доню, а сама леліятимеш її, як своє дитя... Жеребчики побігли жвавіше, певне, щоб догнати своїх чотириногих родичів попереду, і син знову пригорнув матір за вузенькі плечі. Вона озвалася. А чому, сину, доймає колись почуте від мене? Я вже й забула, що казала... Ти вагаєшся, що Ніна - то назавше? Як на мене, то всі ви, Христени, такі. Вам треба не просто любити, ви мусите воювати за своїх обранок. Часом аж до крови, як батько твій замолоду... Інакше ви не вмієте і не хочете вміти... Я знаю, що Ніна любить тебе. Певне, так, як ніхто любити не буде. Я те серцем чую, тільки-но стріну, голубку, в крамниці, а вона кине погляд на мене, то наче серцем взорить... Якби ж ти був став з нею на рушник! А так самота в наших стінах буде щодень голосити, як зимний вітер у шпарину... Ти можеш не вірити, Олесю, але Ніна - то твоя подружня доля. Шкода, що тобі не дано зазирнути в прийдешнє.... Може, як будеш далеко, втямиш, яку криничку дарує тобі небо. Питимеш з неї ціле життя, сину, і завше спраглий будеш. Я знаю. Я жінка, яка любила... Олесь ворухнувся, наче йому патиччя замуляло. Кашлянув, щоби продихнути, певне... - Не хотів казати, мамо... Я написав їй листа. Щоб не ждала. Матір здригнулася, їй ворухнулися губи, якийсь час вона борола в собі вагання, але по хвилі все-таки знайшлася на слово. - Сину мій, сину ... Ти ціле життя шкодуватимеш, що розтоптав дівчині надію... Відтак не буде в тебе, Олесю, втіхи уповні геть би й у дітях твоїх. Тяжко мені

ОЛЕКСАНДР ГИЖА

Проводи (новели) На заломі шляху, коли жеребці самі притишили алюр, бричкою наразі кинуло, і Олесь притримав маму рукою - притис її до себе, бо вгадав,що луснула вісь у ступиці колеса. Мати ойкнула, але не зі страху - мабуть, від того, що минулого року на цьому ж заломі зламався полозок у санях, на яких вона їхала із старшим сином - також проводжала його до армії. Серце матері зайшлося, але син, Олесь, посміхаючись, вже зупинив жеребців, рвучко натягнувши сирицеві віжки. На диво, коні охоче зупинилися й бадьоро пофоркували, круто вигинаючи свої лебедині шиї. Осінній вітер довільно порався в їхніх гривах і гнав кудись поперед себе пісню Олесевих приятелів - проводжали його до війська. - Доведеться, мамо, пересісти на іншу каравелу, начальство подбало, бач... Чуєш, як парубота "Галю" мучить на задній бричці? Виручать хлопці. Мати притулилася щокою до синового плеча. - Ой, синочку мій!..Торік під Михайлом полозок уламався, а нині під нами колесо... Це ж ви не повернетеся, синочку мій... - Материн сум уже топився в сльозах. Олесь міцно обняв матір й торкнувся губами її теплої скроні. - Мамо, не тужи так... Пригадаєш моє: це земля наша не відпускала тоді Михайла, а нині мене. У чужинські краї, авжеж, - знає-бо, що ми без неї, як дитя без матері.... - І знов обняв її за плечі.. Мати легенько випручалась з його рук і ворухнула зів’ялими устами. - Отако, сину, мене твій батько обнімав. На цьому заломі. І що, мамо, так само візок на черево приліг? Ні. Але ж він ... Загинув у сорок п’ятому, однак по війні. Мати промовчала, бо вже надбігли хлопці з другої брички, гарячі, червонолиці й запеклі. Олесю, ти з мамою - на нашу бідку, а ми твою умент зрихтуємо. Гайда! Як уже сиділи на барвистому рядні, котрим було застелене пахуче сіно, а вгодовані огирі підтюпцем

ОЛЕКСАНДР ГИЖА

НОВЕЛИ хилилася їй на груди, наче дрімота долала їй свідомість. Авжеж, сон уже кілька діб, як десь забарився, або заблукав у поблизьких яругах. Не могла вона спати о такій ропній хвилині, то вже подумки зважувала, чи встигне долучитися до тої думки-зигзиці, що прилинула невідь-звідки в серце і не дає йому спокою, як звереджена рана. Давні "ходики" на стіні невтомно відлічували хвилини, затишно так і звично, але цієї ночі вони не заколисували, не було в їхньому поцокуванн усталеного спокою, як завше, і Мати отямилася разом з тією утаємниченою думкою від нагального перегукування перших півнів. Вона здогадалася, що мусить розгорнути її, як полотно, яке сягало б збірного пункту в Козятині, де вперше розлучений з матір’ю, десь-то не спить її Олесь, її кровиночка і її надія. Бо в старшого серце жорстке, він залюблений у свою, але від матері, вроду, був завше гордий і не терпів жодних порад. А Олесь... вже знала, що вчинить. Не завтра, не колись, а зараз же, бо ось-ось затрублять другі півні, і десь о шостій ранку йде перший потяг на Львів. Туди нібито відпровадять новобранців на службу. Мати знайшла напомацки алюмінієву кварту (ще у війну сусіда, Семен Богачук, відлив з крила збитої німцями "Чайки") і так само руками намацала біля сінешніх дверей відро з водою. Напилася, з подивом чуючи, як видзвонюють зуби об вінця кварти... Відтак вступила в сінях у розбиті галоші (кінець жовтня, земля холодна, як мертва) і вийшла на ґанок. Село ще спало, його не пробудили вже й другі півні, і вітер зі сходу гнав десь-то хмаровиська, бо в небі ані просвітку, втопилися зорі у вологій пітьмяві, Мати судомливо повела плечима і провела долонею по охолоді чола. Зітхнула. "Піду, сину, мушу. Інак не прощу собі... Маю благословити, бо за ґвалтами коло тої рекрутчини забула хоча б перехрестити, щоби захистив Христос від лютости... Хіба таке серце, сину, з рушницею заручати?.." Пішла через яр, гребелькою, насипаною ще чоловіком, і теплою видалася тая земелька, наче Романове тепло озвалося до неї, бо скільки він поту свого залишив у суглинку греблі... Чула під нею легесеньке поголосся струмочка, жебонів про щось своє, вічне, до чого йому бігти й бігти, а чи добіжить? Пригадала, як на цій гребельці прощалася з Романом. Над світом ще тільки-но народжувався новий день, ще його не було, але вже зрожевіло небо на сході, але вона бачила осмуту в очах, а може відчувала її, а ще голос Романів, як шепотів їй свою тугу, перевиту спрагою, наче не було в них рвійної ночі, бо пив її Роман і напитися не міг... Вона вже йшла пагорбом, що геть чисто заріс колючим будяччям, воно жалило їй відкриті литки, як голодні оси, мати спочатку неголосно ойкала, пізніше вбулася, ніби ноги затерпли і не відчували болю. Невдовзі піт зволожив матері чоло - хустина давно вже лягла мертвим птахом на всохлі трави, вона того не завважила і тепер втералася долонею, бо час при часі повіки покусувала тепла сіль... Вона й сама супроти зрожевленого неба на сході була схожа на чорного птаха, що рвався злетіти, але марно -

від того, але ти сам обрав те, що вибрав. Ти не відкрився мені, а хто в цьому лихому світі, сину, є ближчий тобі, аніж матір?- І замовкла, губи їй ніби здеревіли, а в карих очах затужавів туск, такий відчайний, як тоді, того чорного дня, коли батька переносили в Братську могилу... - Мамо, - сказав Олесь, - не переймайся так, бо мені ж іще служити три роки... Чи вона діждалася б мене? Хлопці-дембелі вертають зі служби, як грім. Перейдуть мені стежку, не я перший і не останній... - Не знаєш, де згубиш, а де знайдеш, дитино моя. Сказала на те мати і вже мовчала до самого військккомату. Аж тут, як жеребчики зупинилися перед оркестром, що тужив "Прощанням слов’янки", мати поквапилася ще раз ступити навперейми біді двох. - Може, я скажу їй, що ти пожартував, сину? Ще не пізно розв’язати вузол, доки сльозою незатягло, як дощем, бо... Він перебив. - Я їй нічогісінько не обіцяв, мамо. У нас, окрім цілунків, нічого не було і не могло бути. Сама казала, яка вона, Нінка. Та й не вмію я паскудити в людську душу. О, кличуть, чуєш? Потім була бійка коло чайної, двоє рекрутів не поділили юнки в танку, і Олесь мусив розбороняти хлопаків, бо вже збиралося село на село, а мати дивилася на Сина і тішилася, хоч він казав забіякам найпростіше: "Хлопці, нехай Катря сама скаже, кого чекатиме. Гаразд, Катю? А дівча, білявеньке, як дозріла кульбаба, але з вогником у зеленавих очах, посміхнулося. "Нехай підважать по черзі оту-го каменюку, бачиш, Олесю? Хто зможе, того й ждатиму..." Олесь глянув на ту залізобетонну бриляку десь на півтонни, і поклав забіякам руки на плечі. "Миріться, хлопці. Катерина підкинула вам гарбуза. Одного на двох..." Автобус з новобранцями поїхав на збірний пункт у Козятині, а мати, як повернулася із Самгородка, довго сиділа в темній хатині біля застільного вікна. Журилася. На підвіконні супроти неба чорніла гасова лампа із склом - вона завжди ставила її на підвіконня, коли Олесь десь барився пізньої ночі. Іноді їй ввижалися Олесеве дихання за нещільно причиненими дверима його кімнати, вона хотіла підвестися, щоби накрити його ковдрою, бо прохолода в хаті осіння, і опускала плечі від гадки, що син далеко, хоча й близенько, якихось п'ятнадцять кілометрів, вона чула, як в серці час при часі озивається думка, ще нечітка, наче в густому тумані ворушилася, аби на світло випручатися. Мати здогадувалася, що вона, тая спонука, від тужавого туску, що вприщерть заполонив їй серце, і навіть волю притлумив, як оце пітьма очі. І в серці матері вже визрівав нескупий для неї рішинець, мусила вона зрушити ту крижану ваготу, що лежала їй на плечах, а сягала самої душі, і виморожувала її. Вона сиділа супроти застільного вікна, на підвіконні контурно проступала поінколи гасова лампа, що вперше о такій порі не світилася синові живим язичком полум’я... І від того невиразного видива материна голова

ОЛЕКСАНДР ГИЖА

НОВЕЛИ

зламалося йому крило. То гнав і гнав себе пустельним степом, мовби в порятунок, але добігти не міг - сутінки завадили знайти жаданий прихисток... Вона вже задихалася, благенька кофтина на вузеньких плечах просякла вологою,як її серце підбитою надією, бо підганяла ропна думка, що може спізнитися, сина забгають у телятник і запроторять світ за очі. Тоді їй, матері, буде непереливки, бо щодень тлітиме душа, а по ночах тіні будуть блукати садочком поперед хатою й ті невиразні маняки будуть її лякати, бо схожі завше на її дітей, яких так жорстоко відірвали од серця... Часом вона замалим не присідала від жаху, коли зпід ніг їй перелякано зривався заєць й очманіло кидався наосліп бур’янами чи високим стернищем, то мусила якусь хвилю видихати жароту в грудях, а потому знову бралася пагорбами й видолинками, гнала поперед себе тривогу материнську , а може й страх штовхала серцем чи з серця, бігла степом давно вже босоніж, старі галоші десь упокоїлися нарешті в бур’янах чи в багнищах яруг, ще в густій тумановій потерті - новий день барився десь за кучугурами хмарин понад головою. Мати не відала, чи втрапить під Кордишівку, звідки вже була торованка на Козятин, але мусила її сягнути, бо душа їй кричала до Бога, аби вивів її на свічення дороги, бо шлях навіть у пітьмі видніє - мабуть, люди лишили на ньому свої нелінні сліди...Вона долала пагорби й узгірки, заболочені видолинки й мочарі, тручала тремку надію поперед себе, але тривога бралася знову десь з неї самої, з її змученого нутра, може, й тому, що бігла вже вічність, і кінця-краю не було тій гонитві, наче в позачассі рухалася жінка. Одяг на ній був уже мокрісінький, спідниця цупко чіплялася колін, й лишень та волога охолода допомагала серцю не вибухнути від сквару в грудях. Мати й словечком не озивалаася про сина, він зараз був далеко, то шепотіла-лебедила єдине ймення, яке завше людина прикликає в нелюдських тіснотах, як у вогні:"Боже... Боже... Боже..." Мати не просила анічого. За тим єдиним словом не вишіптула жодного звуку. Та й чи потрібні якісь слова о такій вогневиці? Творець - серцевидець, Він чує людське серце і не байдужий до нього.. Обминувши чергові нетрища бур’янів і колючий жар високих стернищ, несучи в собі незнищенну любов і страх утратити її, мати нарешті вимоглася на Козятинський шлях. І лише ступивши на його м’яке від пороху ложе, відчула, як гостро горять їй ноги до колін, геть зранені штурпаками осоту, стернями та осокою в багнищах ярів, але не зважила на те, бо попереду ще сім кілометрів, а вже сіріло небо на сході, слабенько, як шиба, розмита раннім досвітком. І тішилася в собі перегуками голосистих кордишівських півнів, вони проводжали її далеко за село і там ще довго наздоганяли дивацькими голосами, щоб матері не доймала так тяжко самота, бо чомусь саме о цім часі заповзялася чіплятися свідомості, в’язка, як охолола смола, малюючи матері гіркі ждання досвітків у довгі-довгі, як нескінченна линва, ночі. О, самота у серці матері!..Скільки туги і туску в тобі, скільки солі в і полинової гіркоти... Хто виважить тебе на терезах милосердя? Чиє серце перехопить тебе чи перейме, щоби душа матері не зотліла на попіл або не вчинилася жорствою?

Вона підійшла до воріт збірного пункту рекрутів разом з досвітком. Удвох. Досвіток легенько чіплявся ґратчастих воріт, і було видно луску облізлої фарби довкола великої зірки із бронзовим серпом на червоному тлі - молота чиясь вража рука відкусила... Неподалік на плацу походжав солдатик з багнетом у піхвах і час при часі позіхав, позиркуючи на зіщулену постать матері за ворітьми. А тоді, уважно придивившись до її мокрого одягу, придибуляв чомусь шваргав підошвами кирзаків потрісканим асфальтом, -до воріт. - Ви до кого, тьотка? У вологих очах матері ожили іскрини. - До Олесика, до сина, голубчику.. Солдатик посміхнувся з почутого. Він старанно висякався в руку, й озвався, видаючи своє коріння, якого не сховала навіть солдатська роба. - Дак у нас єнтіх Алєсєй тьма. Фамілію давай! Єщьо - адкуда? Мати сказала. Солдатик-інтернаціоналіст зайшов до манюньої будки й кудись подзвонив... Вона чекала, певне, як життя не жадала, коли німець поранив її в стегно. (Він тоді тягнув корову на мотузі до тупорилого дизеля, а мати, ковтаючи сльози, шепотіла -"Минь, Минь", і корова шарпнула головою та похопилася навтьоки, а німець впустив мотуза й люто диркнув з автомата, утямивши материне квилення по-своєму: вона упала, почала відповзати, зайда скочив на рівні і вже хотів її добити, але о тій миті якраз надбіг Михась Слєба, материн похресник, що знав німецьку, й закричав:"Най! Най! Гальт! Ніхт шіссен! Ніхт шіссен! Муттер, Муттер, гер леутнант!)1. Певне, німецькому воякові сподобався "гер лейтенант" і він поплескав юнака по худенькому плечі. "Я, я, менш..."2. Олесь з’явився звідкись збоку, постав перед матір’ю несподівано, бо вона очікувала його з глибини двору, де сіріла довгаста казарма. Він побачив матір перший, кинувся до замкнених воріт.І вбирав, вбирав очима її змарніле обличячя, таке зів’яле для нього о цій миті, що йому від жалю затнувся подих. А коли побачив її закривавлені ноги, геть чисто в підсохлих патьоках крови, то, не тямлячи себе, упав на коліна і, крізь ридання в собі, прошепотів: - Мамо, нащо ти...Мамо!.. Він сліпо знайшов на прутах воріт материні пальці й припав до них устами. - За тамтою бійкою вчора, сину, я тебе не благословила, бо вас відразу забгали в автобус... - Мамо, - сказав син, - мамо моя... - І знайшов сліпими руками її плечі, просунувши їх поміж ґратки воріт. - Чому я не шанував тебе, матусю моя... Вона легенько, кутиками губів, усміхнулася. - Шанував, сину, підведися. І візьми благословення на вижиття, бо Господь почув мене... - Прізивнік Івасєнко, в строй!.. - Мамо, - сказав син і втерся рукавом куртки. А тоді побіг.. - У любов побіг. А матір дивилася синові услід і не було туску в її серці. Зцілилася Мати. ………………………………………………………………………………………… 1 Ні! Ні! Стій! Не стріляй! Не стріляй! Мати, мати, пане лейтенант (нім.) 2 Так,так, людино... (нім.)

ОЛЕКСАНДР ГИЖА

НОВЕЛИ нутрощах спочивала червона книжечка із силуетом того ж таки лисого зарізяки на обкладинці, то спало на думку взяти з собою в район сей багровий глум, тим паче, що тицьнув його колись у долоню якраз нинішній голова райвику. Давно се було, але впам’ятку:"Мариню, ночуй цю ніч в готелі... Удвох відзначимо ордена, там є номер інкогніта, ха-хі-хо..." Марина ніколи не лізла в кишеню за словом. Відказала:" Я би заночувала, бігме, та ніч вам стане рогом... Визівнете духа з дурні, а мені в тюрмі надію сучити з цвілі. І знову осміхнулася кутиками уст. "Мабуть, жінко, будеш ридати, вити, в землю убгаєшся, а ради у вчорашніх не випорпаєш. Хіба ти перша чужим димом грієшся?. Одне слово, гріх по дорозі біг та до нас - плиг... А проте, більше копи лиха не буде."Бадьорила себе, бо жодного разу не просила навіть сірника в сусідів. Визначувала дні на землі і статок власним глуздом і мозолями. А доля? Мачуха. Спочатку парубота не засилала сватів, бо, мовляв, знаємо, за що дівкам ордени на цьицьки чіпляють..." Одначе сталося, знайшовся один відчайдух, пристав у прийми. Жили, як люде, та часом припізнювалася з наради передовиків, а він, бідака, ревнивий був, як болячка, топив ті ревники в самогоні... Згорів."Знаємо, кому ордени чіпляють...". Дурня, авжеж, хоча бувало й таке за небіжчиці-імперії, і не вряди-годи... А на те, що день при дні роками рачкувала, не вилазила з глею - кому увіч? Виязичили Марині тавро, а ти лигай його без хліба, аж допоки й ногами вперед винесуть. Земелька свята, хлібом годує, то як зігріє її ледащо? Вона вимкнула світло, бо вже добре розвиднилось, і вийшла на ґанок. До ніг їй відразу підкотився гостровухий Нерик, як завше жвавий, він лизнув Марині руку. - Сторожуй господарку, Нерику, то гостинчика принесу, чув? Від зайчика... І наразі від сказаного їй зволожилися очі. Висушила їх ріжком хустки і, хоч не хотіла, проте глянула через вулицю, де сірів насипом ще не присипаний рівець для газопроводу. "Се ж тридцять метрів од мого порога, а вони мені про "п’ять тисяч гривень" за тоте ніщо... - прикусила губу, щоб задушити в собі ридання... - Де б же випорпати отакенне торбище грошей? Пенсія, казав сусіда, фата моргана... Марина пам’ятала тую "фату", вчилася в школі, авжеж, але, стільки тисяч... Подуріли люди.. Це ж мені рочків з десять ні їсти, ні пити, щоби назбирати за тоті труби... Єдна, певне, надія на район. Бо там учорашні на старих дуплах сидять, лишень кабінетами навперекидь помінялися...Давні знайомі, бач, може потрусять калиткою?.." Йшла мертвим полем навпростець, бо автобус до райцентру бігав двічі на тиждень, обшарпаний і замурзаний по самісінькі вікна, але завзятий, як сільська біда ниньки. Куди не йде, то скрізь реве... А мертве поле, неживе, бо вже листопад на спадні, а неоране он скільки літ, од великого розвалу, і по всьому оковиді, аж ген до обрію, бовваніють безживні нетрища осоту, поінде й безлисті кущі їжачаться проти неба голим пагінням - гибла колись

Малиновий подзвін Стояла перед тьмавим дзеркалом - висіло у простінку поміж заплаканими шибами вікон, і зав’язувала кінці хустини на затиллі, як замолоду. Відтак торкнулася пальцем дрібних зморщок у кутиках уст, вже трохи бляклих, - вітри прожитих літ висотали з них вишневу колись барву. Хіба що великі очі все ще нагадували звабливі нурти на воді, а нині, о цій хвилі, повнилися ще й туском за тим, що байдуже обминуло її оселю, і залишило в ній обридливу, мов оскома, самоту. Марина витерла ріжком хустини довгасте поле дзеркала, ніби стерти хотіла легеньке павутиння під очима, й повела ними на всуціль завішане почесними грамотами й вимпелами покуття і пожурила себе подумки за те, що згорнутий у рурку "перехідний прапор" давно посірів од пилюки.Осміхнулася кволо: "Літа мої, літа гіркі... Лишили по собі саменьке пір’я на простінку, а воно нині й копійчини не варте - гниль. Десь попід широким диваном, засланим дорогим килимом - преміальний-бо! - озвався наразі цвіркун осередь удовиної самоти, невсипущий музика витручував холодну тишу з оселі своїми трелями, і від того весняного сюрчання хатина ставала затишнішою, аж такою, що в ній оживав теплий дух, бо досі дрімав по закуттях. Марина втішено примружилась, їй проясніли очі, наче вона очутилася з туману, і прочинила дверцята широкої шафи, щоб витягти на світ Божий празникового жакета з тонкого сукна, геть чисто поцяткованого численними орденами й медалями, а понад тим запліснявілим іконостасом сліпала Золота зірка у патині багаторічного ув'язнення в деревяному сховку. Від жакета ледь-ледь дихнуло давніми парфумами, наче вітер приніс той пах із пам’ятку... Кара барва в очах літньої жінки погустішала, стужавіла: оцій-от вранішній порі, ще в ріденьких сутінках оселі, дивилася Марина на бронзове узороччя, котре здавна почіплялося її давнього-таки жакета, і тужно думала, що ті можновладці, котрі хижо користали з її праці, мусили кидати їй на груди ці барвисті зливки металу, аби приспати спротив людей кріпацькому рабству. "Уміли, псяюхи, тримати люд в покорі, де солодом, а де кулею в потилицю... Блюваки, черево без дна. Скільки не запихають у пельку - все мало... Нібито в нову барву вбралися, та яка з вовка вівця? Вхопили нині тризуба попід руки - і вперед, до свеї, осібної, кумунії, з пістолем за пазухою чи під подушкою на ніч, як ото перший президент признався... А нині треба мені до них, тельбатих, з докукою, інак, хоч з мосту та у воду, бо зима гряде... Аби здиміли, як віск на огні, як піна на воді, а роса на траві..." Постояла без думок, спустошена й охолола - в хаті зимно, аж вазони на підвіконнях посивіли. Подолком спідниці Марина старанно вимушлювала притьмавий іконостас орденів, зганяючи з нього патину забуття, а тоді глянула на бронзове погруддя вождя всіх трудящих на комоді. Знала, що в його

ОЛЕКСАНДР ГИЖА

НОВЕЛИ холодними крильми віддирав од Марини її пекучий біль і гасив його в далеких лісосмугах крайнеба. Йшла степом, як полем бранним, і раз при разі згадувала житні колосочки, стемнілі вже, виснажені негодою, майже без сорочечок на зернах, пониклі від осінніх дощів і людської скупости чи байдужжя. Як вони, сирітки гіркі, та вибилися з-поміж полону в цупких хащаках? Не задихнулися, не зачахли осередь спеки, виборсалися у виріст, п’ючи, мабуть, саму лише росу по ночах? Боже, Божечку, яка то сила Твоя в зернині! Сама помирає, а життя дає багатьом діткам у колосочку... Марина аж зупинилася від подиву в собі: іскриною пойняла думка, що літа звікувала при житі, а скільки зернят у колоскові, не відала. Навіть гадка не зринала порахувати те диво з єдної стеблини, увінчаної найдорожчим з коштовностей - колоском... Се, мабуть, від нього навчилися королі й королята чіпляти на лоба якісь пюрка з павича... А так, все робота й робота, день при дні - цілий вік. Біля лану, коло хліба, при землі. Як не сходило від посухи, вимолювала в Бога дощу. А як тижнями стьобали пшениці дощі, благала в неба доброго сонця. Вилягало жито од буревіїв - оскаржувала те сліпе зло і просила, щоби жита постали, як військо, бо як же, Ісусе, їм уродити, лежачи? Ну, то звідки той порахунок зерен мав запевнитися в серці при такому скварі?. І тепер плуганила степом, нога при нозі, давно вже притомилася, чоботи тяжіли від глеюватого чорнозему, і в плечах, з якогось дива, ворушився давкий біль, наче вона в’язку соломи з Линки Гребельки несла, аби випалити в печі та посадити хліби на гарячу черінь... Може, завернути домів? Кажуть, Бога не гніви, а можних не дрочи. Та ба! Торішньої зими геть чисто вимерзли бабусині фікуси і журавці у хаті. І ранками, як торкалася босими ногами долівки, проймала наскрізь холоднеча, наче криги бралася. А пенсія мізерна, фата моргана, казав молодий сусіда, а не гроші, вугілля дорогуще і соломи взяти ніде - розхапали колгоспні добра, хто умів хапати, а земелька мертва лежить. Убили, псяюхи.. То приносила з поля в’язку будяків - якраз ставало, аби кількоро барабольок у кожушках зварити... А як притягли до села газопровід, раділи люде, мов на Великдень. Дарма! П'ять тисяч гривень "з носа"... Нагрілися, бач, кріпаки, зачувши таку новину, через хату-дві провели ту втіху. Решта чужим димом гріється... Десь високо в небі джмелем прогудів невидитий літак. "З Києва, певне, подумала. - Хоч би там Юлю не задушили за той газ, іроди чужої мами..." І далі простувала степом, як морем, і вже мала сухі очі - не було сліз. Вигойдувалися поволеньки дебелі будяки й отава озивалася до неї холодним шелестом, чіплялася до ніг, і чомусь їй пахло грибами, білими, а може печерицями - вітер налягав з-за поблизької вже лісосмуги, де щоосені випиналися з чорнозему дощовики завбільшки з людську голову. Потому, як вони дозрівали, при найменшому доторкові вибухали хмарою чорно-коричневих спор. Нарешті, як виплуганила з видолинку на чолопочок пагорба, побачила на оковиді високу труба

родюча землиця, чорнозем, і то з волі вороженьків лютих.. О, Божечку, де ще є такий нарід? Який ще люд стільки терпів, тягнув на собі ярмо рабства через свою борозну?.. Йде літня жінка мертвим полем, збайдужілим і упослідженим, і витручує з себе гіркі плачі: колись на сьому широкопіллі стіною вищились хліба й - хліба, а нині орда запопала чорнозем, і лише нежива трава чіпляється мокрих чобіт, мов берізка вліті, та будяки штовхаються в груди, сухі, висхлі і колючі, як терня. Земелька любить тепло з руки, а коли в нас, шепочуть зів’ялі губи жінки, - коли в нас діряві душі, як старе відро, то виростає в степу всілякий непотріб і висотує з нього силоньку, як біда... Сліпне Марина від сліз і час при часі вклякає в тотих бур’янах, аби кінцями хустки стерти ропу на віях, а тоді оглядає скрушно виднокіл в осінній печалі, і дражлива охолода озивається в її єстві, немовби відлуння од степової голизни без тепла, без живої іскрини на оковиді, і в душі жінки раз при разі ворушиться самотина, цупка й терпка в цілковитому безгомінні осередь полону поля. Видати, думала Марина, сяя землиця впізнала її дух і не хоче, аби вона йшла туди, куди простувала зі своїм удовиним хрестом. Бо де в сьому світі знайде бодай дрібку співчуття? Через те й сама чула терпкі жалі степу, уярмленого байдужжям, як цілий нарід. Коли це наш сівач був приймаком на своїй землі? А чи на своїй, жінко?.. То простувала широкопіллям поміж бур’янів і мертвого пирію й над силу не випускала з себе зойку, певне, щоби не завдати ще й свого болю цьому ланові, матері-землі, сиротині, що стала наразі прихистком осіннім вітрам - вони час від часу набігали з-за далеких лісосмуг й тулилися до Марини - грілися. А вона чомусь подумала, що то бронзовий іконостас на жакеті вихолоджує їй груди, наче кригу несла за пазухою. Відчуття мерзке, як од мокрого павутиння на щоках. Якби обернутися до вітру спиною, то.. "О, Боже, Боже, такі чорноземи".. - Уголос. Аж раптом погляд її укляк на двох колосках жита брунатні стебла майже при самій землі, пригнічені осінніми дощами і людським негіддям. Жінка обіруч, долоньками, торкнулася колосків, важких ще, холодних, з майже оголеним зерням, навіть похукала на них устами, щоб зігріти сиріток, як зігріла б пташеня, що знеобачки випало з гніздечка. - Дітоньки мої гіркі! - Випустила стогін з грудей. Хто ж вас посіяв, а хто призабув, лишив напризволяще, без догляду, без нагляду та без тепла? Щоб їм, людожерам, рідні діти шматка не дали!.. І затулила уста рукавом. Злякалася. Слів злякалася. Бо ніколи не чула їх у собі - не носила. Мабуть, люта самотина занедбаного поля зненацька видушила з Марини ту клятьбу, чорну, мов щойно вивернута скиба. Якби хтось о цій порі та зачув, як Марина голосила, лякаючи безгоміння степу тим горемрозпукою, одна-однісінька серед його безмежжя, простоволоса й беззахисна в лихій самотині, то вгруз би по коліна в сю забиту дощами і людською малістю землю. Однак у мертвому степу жив лише вітер, то

ОЛЕКСАНДР ГИЖА

НОВЕЛИ недочитаною сто літ "Правдою"? І відразу угледіла на обштукатуреному обличчі секретарки явну розгубу - вона блиснула скляним камінчиком на голому пупочкові й розтулила опалові губи, що були зведені куцою гузкою. - Заходітє, але бістрєнько там шаманьте, бо оні дуже утоміліся... Марина обминула довгоногу страдицю дикунської моди і прочинила двері - допомогла собі коліном. Авжеж, той самісінький кабінет, навіть стіл той самий - голий, як за доби пізньої імперії, приставний "апендикс," та й дубові крісла з гербами республік покійного союзу невільних народів на підголовниках... Нє, оно свіжина - портрет рудявого президента-таргана. "Десь-то зарізяку-вождя з "Правдою" запакував Довгорук у підвальні нетрища. Відома річ: Іллічеві байдуже: він-бо живіший від живих навіть у ямищах..." І здригнулася від басовитого спічу вчорашнього секретаря райкому. - Старіємо, героїне, а шкода! Однак, що вдієш, час - віртуальна категорія, його помацати, аби зупинити, - зась. Да. - Учорашньо-сьогодняшній Довгорук постукав грубецьким, як радянська сосиска, пальцем в лискучу стільницю. Марина примружилась. - Та й ви вже, ачей, зхирлявіли, пане секретарю. Брижі твар побили, як орда... - Жінка дивилася у темні зіниці Довгорука, такі темнющі, як морок у підземеллі.. І наразі втямила, що дарма прийшла сюди, в цей смердючий бункер, як по вчорашній день, а він же давно здимів, розчинився в безвісти, як гірка небіжчиця імперія. Воно так, залишилися її підгнилі всередині стовпи, як оно Довгорук, але чи довго вони встоять?.. Тим часом колишній перший секретар, а нині голова райвиконкому, трохи знітившись від намальованого відвідувачкою портрета, кахикнув у кругленький кулачок і зчепив пальці рук на череві випиналося, кляте. - Яка, Героїне, оказія привела в райвик? - 3апитав, старанно заганяючи роздратування під краватку, бо в голосі дихала відверта зневага і нетерпляча нудьга. На товстій губі Довгорука білів шматочок паперу від сигарети. Марина зупинила на ньому погляд і оговталася. - Газ провели в Йосипівку, пане-товаришу. Скільки люде чекали тії ласки!... А тоті газарі, Бог їм суддя, беруть п’ять тисяч за десяток-другий сажнів. Скажений час!.. Де б же я взяла такенну торбегу грошей? Ударять морози, то вода в хаті замерзає.. . Жінка замовкла, бо Довгорук якраз пахнув через стіл хмарою тютюнового диму. Марина відігнала його вузькою, як у дитини, долонькою. І відчула гострий біль у затиллі. Обличчя вчорашньо-сьогоднішнього попливло-попливло, та надзусиллям волі жінка зупинила погляд на масному волі Довгорука. - Кажу, пане Довгорук, газ провели, а мені дульку, бо не маю тих тисяч гривень.. Може, якось... - І задихнутися, і вхопилася пальцями за вилоги жакета, від чого на Довгорука мертво глипнула купоросна озелень орденів та медалей на жінчиних грудях.

цукрозаводу - підпирала низенькі хмаровища понад райцентром. Злегшено передихнула і поправила руками тернову хустину на голові. Серце їй упокорилось, уже не ссала його якась вража личина, лиш душа жебоніла тривогою, наче вістила Марині нагальну грозу. Однак вона вже не сподівалася на скупу ласку колишнього секретаря райкому, бо той же голова сільради, що свого часу переносив Марину через кожну калюжку, сказав їй учора:"Ти, Марисю, людина заслужона, як пить дать, але життя, чуй, як річка, до неї два рази не ступиш, хоч розірвись...Нє?" Себто, міркує о цім спогаді Марина, слава твоя спливла за водою, як непотріб у повінь, бо скороминуча, що людський вік. І завважила несамохіть шерегу кав’ярень-забігайлівок під звабливими вивісками: "У дядька Чорномора","Під оселедцем","Гостина у цуцика Лця", "Хата магната"...Знизала плечима:"Це ж яким їдлом годують тего цуцика?..." А сподобалась будка на гумових колесах, яка засвідчувала назву "фірми": "Ой, Одарко, схаменися..." І Марині розпогодилося на душі. Мовляв, що вдієш, обіцяв хитрий лис Микита комунію у вісімдесятім, та ба, загнилий капіталізм уже за пазуху убгався, щоб вам пусто було, гицлі криворотії... Барву прапорів поміняли, закон запхали в нужник і теперка підпирають небо бритоголовими бевзями. Раби, казав молодий сусіда-тракторист. А коли раб сидить на рабові і рабом поганяє, то маємо те що маємо, повідав народові Леонід перший... Мабуть, не з доброго дива згадала Марина цю лукаву сентенцію, бо зайшла до колишнього райкому без найменшого сумніву в собі. Хіба що жилка на скроні тіпалася, як манюнє серце, і губи, чула, зашерхли. Либонь тому, що переступати зі свого світу в чужий складно, як з минулого в теперішнє, а от же занатурилося Марині, як голодному хліба.. І вже без вагань, хоч поволеньки, піднімалася сходами на другий поверх - до приймальні голови райвику, де її зустріли трохи примружені очка рудого таргана - з великого портрета на стіні поза секретаркою. Вона якраз стояла на довгих, від персів, ногах і старанно масажувала синюшну шийку. - Хазяїн у себе? - 3апитала Марина в секретарки і лишень тепер побачила її ругленьке, геть чисто зафарбоване обличчя, позначене їдкою зеленню понад вузькими очками. Секретарка нехіть відірвалася од згаданої операції і глипнула на Марину рогом. - А вы кто? Я доложу, а вы повєстє.. .это.. вашу куфайку на вєшак, окєй? Марина схитнула головою, а руки самі стягнули ріжки хустини до підборіддя. - Як тільки-но скину кухвайку, небого, то осліпнеш, а я би того не хотіла... Перекажи, що Марина Хлібнючка на слово проситься, мо не забув... -Пхе! - Сказала на те амазонка з-під Заплюївки і вдарила плічком у високі двері колишнього першого секретаря райкому. А Марину перейняла зрадлива, як на час, думка: "Навіть гнізда не поміняв Довгорук... Цікаво, а чи висить у нього на стіні Ілліч із

ОЛЕКСАНДР ГИЖА

НОВЕЛИ ліжку, чуючи себе мовби на холодній хвилі. Вона легенько загойдала Марину, мов дитя колисанкою, і лише погуки молодого сусіда Василя знадвору витручували жінку з полону моторошних видінь. - Агов, тітко Марино! Я до вас, а ви, як не чуєте... Тітко Марино-о-о!. Важко, через силу, вона опустила ноги на підлогу і, прислухаючись якихось голосів у собі, видибуляла на ґанок. Василь, сусіда, вусатий здоровань під чорним вусом, стояв у прочинених воротах і посміхався. - Жива ще, Васильку. Ще жива... - І зібрала зморшки в кутиках уст - посміхнулася кволо. - Кликав мене? - Ваш собацюра загнав мого ангорця на березу, ондо, бачите? Сидить, бідака, чи не з ночі. Плаче в криваву сльозу, голодний, яко сто свинтусів укупочці... Ну, то позичте на час довгу драбину - у вас є. Береза грубезна, як дістануся перших гілок, а тоді вже, той... Не пропаде ангорець. Марина побачила знайомий обрис тварини на березі і раптом згадала, наче зі сну: Довгорук тицькав їй в долоню партквитка і пошепки сичав на вухо: "Залишайся нині в районі. Треба, Марисю, Зірку обмити. Щоб не остання, кумекаєш?".. А вчора, видати, спало на гадку партжеребцеві, що знехтувала колись його парттілом, то закусив вудила..." І знову глянула на меткого парубка - якраз моцювався з драбиною біля старої берези.Як озирнувся, покликала жестом руки. Молодик підійшов, пахкаючи сигаретою на губах, а тоді розтоптав недопалок обцасом. - Чуєш, Васильку... Хочу просити, аби гілки отамого, на самім вершечку берези пообтинав. Зробиш, сину? У молодого сусіда збрижилося чоло. - Таку красуню, тітко, обкарнати під нуль? Он же скільки в садку всохлих яблунь - повмирали пенсіонери без чоловічих рук...То, може,я їх упораю,га? Марина зітерла долонькою сльозу на щоці. - Учини волю, сину, бо часу в мене жменька... Парубок похопився - забачив холодний, наче змертвілий, туск в очах літньої жінки. - Авжеж, авжеж, тітко Марино, завиграшки! Скільки того діла - зроблю. Ось лише по ножівку скочу, умент. Потому якийсь час вона чула, як зречено гупають березові гілки на мерзлу землю і від тих згуків стискалося їй серце і гострий біль розривав затилля. Мовчала. Жаліла стару, ще дідову, березу, біль перемістився вже під грудину, і чомусь не володала ногами... Гуп...гуп...гуп... Падали з висоти крила берези, і відлунювали теньком шибок у вікнах: "діньдінь, дінь-дінь. Мовчала. Думки ворушилися в серці, а про що, вже не відала. Не могла їх зв’язати в ланцюжок, щоби покликати Василя. І жебоніла тихотихо: "Божечку, дай сили сказати..." І коли молодий сусіда постав у порозі ґанку, вона звела на нього холодні очі й кволо, слово при слові, зронила самитми устами: - Хай Бог віддячить, Васильку, бо я вже не є... То

Довгорук стягнув брови до перенісся і струсив попіл з сигарети, проте не поцілив у попільничку на столі. Мабуть, з цієї пригоди на широкому, давно вгодованому поличчі можновладця заграли жовна. - Гірка правда, Марино Петрівно? - От бачите. А як її, непідкупну, обцукрити бодай зверху? Да. В дикий капіталізм запхалися, шановна. Нові часи, нові пісні і гімни. Через те, героїне, районним бюджетом миші снідають. Да. Порожня каса. Да. Тепер кожний будує свою хатинку, чули? Мариною хитнуло, наче килим під нею гойднувся.. Жінка кинула руку на серце. - Миші, кажете? Нівроку їм... А куди ж поділася наша провідна і рушійна, всеперемагаюча і всекривава, пане-товаришу секретар, га? - стояла перед учорашнім розпашіла й простоволоса, бо від різкого поруху тернова хустина сповзла із сивісінької голови і розцвіла яскравими ружами на плечах. Обличчя Марині вже стемніло, і вона над силу, ніби клоччя з рота, видушила з себе: - Миші снідають, га? Чи не завелика череда тих грошоїдів у вашій парафії, пане секретарю? Усесеньку нашу працю пожерла двонога почвара, тьху! - Плюнула під "апендикс" - далі, певне, сили не стало. У величезному кабінеті загусла тиша. Тужава і в’язка заразом, як чорна смола. Відігрівшись, певне, од тютюнового диму, задзищала зелена муха на давно немитих шибах великих вікон. Мабуть, волі шукала. Ще з совєцьких часів. Голова району мацнувся по кишенях, хоч пачка лежала на столі - яскрава, мов дитяча ігашка. - Не тьхукайте в криницю, Марино. Ви ж усе-таки Героїня, а не якесь там ледащо. Да... І не пахайтє так глибоко, ібо пупа урвйотє. Да? Нова формація, шановна, вимагає жертв, як будь-яка інша. Да. Марина випросталась крізь гострий біль тепер ще й у грудині, проте очі їй спалахнули, мов жарини від подиху вітру. - Формація? Жерви? А добра народу - хто в черево забгав? Не звередить вам, упирі? Ніздрями не вилізе наша кривавиця?- Марина наразі вихопила з кишені жакета партійного квитка і ляснула ним по лакованій стільниці, аж попільничка з місця зсунулась, а зелена муха на шибі присіла - заніміла-бо від ляку. - Скористайтеся в нужнику, Довгоруче! Тьху!Навздогін за тим партійним аусвайсом. І, як була простоволоса, вимоглася з кабінету, несучи на плечах нев’янучі жарини троянд. Дісталася домів далеко за північ. її, спустошену і виснажену украй, ще в полі зустрів домашній сторож Нерик, але чомусь не стрибав, як завше, а лизнув їй руку, і дибав далі, чимось пригнічений. Щось вістила йому душа?.. В хаті Марина впала на ліжко, як була, в одязі, а чи заснула на якусь дрібку часу? А ніч довгапредовга і безгомінна, як пітьма, і з тієї пітьмави очутилася наразі від тяжкої і холодної ваготи в грудях і відразу здогадалася, що то тяжіють свинцево її численні брязкальця-нагороди. І поволеньки, бо кожний порух колов їй серце, стягнула з себе жакета і впустила його на підлогу. Потому віддихувалася на

ОЛЕКСАНДР ГИЖА

НОВЕЛИ

зроби старій бабі ще єден ралець.. Бачив у хаті, на покуті, прапора в чохлі? Прив’яжи го дротом до вершечку берези, тилько передніше мій іконостас, що на жакеті, почіпляй на полотнище. - Марина помовчала - збиралася на силі, язик начебто корився їй, однак мовила з натугою, ніби не ставало повітря, й повіки вчинилися свинцевими, і вона бачила сусіда, мовби в сутіні. Молодик дивився на літню жінку з острахом та з жалем - бачив неживу блідість на її обличчі. "Прапора - на вершечок берези? З орденами? Нащо? Може, в старої глузд поїхав? І вже сам стояв блідий, як молоком умитий. - А люди,тітко Марино? Посміху буде на цілий район... - Марниця, сину... Вчини, - ворухнула губами. Парубок окинув швидким поглядом височенну березу. - Мені не болить. Просите - зроблю. Піду лишень по цвяхи.. Невдовзі Василь повернувся, довго сопів над полотнищем прапора - перечіпляв численні ордени й медалі з іконостасу на жакеті. А Марина тим часом

байдуже дослухалася охолоди в серці, воно ледь-ледь жило.Очей на березу вже не могла піднести, то лишень повіки їй здригалися, як чула знадвору неголосні удари молотка десь у високості, й тепла іскрина ворушився їй в зіницях. Передніше, як молодий сусіда причинив за собою двері, вона спробувала вийти на ґанок, та лишень зсунулась на холодну твердь лавиці під стіною... Життя лишало Марину по крапелині, сканувало з серця в безвість, і не хотіло того. А коли побачила над собою обвітрене обличчя молодого сусіда, прошепотіла самим духом: - Прости мені, Васильку... Хтіла переписати на тебе хат... І вмерла. А високо понад удовиною хатою линув малиновий подзвін зі старої берези у вечорові примерки. Мабуть, скварні дні Марини, як чорні птахи, вертали до неї з вирію, билися в її холодні вікна, а вона не чула. - Дінь-дінь-дінь... Дінь-дінь- дінь... Реквієм. 2006. Синє озеро.

Марина Павленко. Рідний поріг. Картон, акварель

ЛЮБКО ДЕРЕШ

“ЛЮДИНА...” було їх двоє братів, старший брат Роман і молодший Володько. Володько трохи був пришелепкуватий і весь такий неладний, що соромно дивитися було. При церкві обидвоє служками хлопці були, а коли діло пішло до семінарії, то Вольодьку не взяли, бо сказали, що він недоумкуватий. Володьку страшно то розгнівило, і що був він недоумкуватий, то виліз на яблуню і три дні сидів там, і вив, не хотів злазити. Тілько що яблука струшував надаремно. На четвертий день зняли його звідти палицями, та й повели в лікарню. В лікарні Володька тримали на пігулках і уколах, поки він не втік звідти на третій тиждень, і не прибіг босий, в лікарняній сорочці, аж зі Львова сюди. Тут він жив на церковному подвір’ї, як несповна розуму, водив корів пасти, поки не знайшла його собі одна дівка, Марина Подоляк з Озер. Каже, чуєте, "з таким хлопом не засумуєш". Взяла його до себе жити, з нею мама стара жила. Марина файна жінка, набожна, то їй і віддали Володьку, аби легше було. Слухайте, що мені сусідка їх розповідала, Ганя Нагірна. Ви Стефу Нагірну знаєте? В Пустомитах в Податковій працює. То її дочка. Так от, прийшов я раз до Гані Нагірної по молоко, вона мені каже: сядьте, Мироне, бо я вам таке зараз розповім, що ви впадете. Ну, я сів і вона стала розказувати:

ЛЮБКО ДЕРЕШ

Автор фото: (с) Ксенія Дереш

Людина, яка нікому не заздрила Присвячується моїй мамі. Ми зустріли його на зупинці, я і моя мама. Він - чоловік років п’ятидесяти в тапках на босу ногу і солом’яному брилеві - сидів під магазином "Радехівське курча" і продавав аличу з кошика. - По чому ваша алича? - спиталася мама. - По п’ять, прошу пані. Беріть, хороша алича. Насипати вам? Моя мама подивилася на захмарене небо, ніби радилася з таємною доктриною, і сказала мені: - Скоро буде дощ. Я візьму літр, на вечір, зварю компоту. Подув поривчастий вітер. Чоловік у брилі глянув у бік переїзду, звідки дув вітер і притримав свого бриля рукою. - Зараз як влєє, - сказав чоловік. - Але блиснуло! Бачили? Пролунав грім. - Ви, прошу пані, може до панотця ходили? - Так, до панотця ходила. Хочеш аличі? запропонувала мені мама. Я взяв аличу в долоню, став їсти і плювати кісточки на узбіччя, недопльовуючи до асфальту. Ні справа, ні зліва ніяких машин не їхало. - Так, ходила до панотця, - мама поставила сумку зі свяченою водою на землю і роззирнулася ще раз навсібіч. Але ніщо не віщувало маршрутки. Чоловік озвався. - Я теж до нього ходив. Ой, пані, як він мені допоміг! Дуже добрий чоловік. Їх двоє, двоє братів. Ви не знали? Один в одному кінці села, біля озера, а інший в другому, біля лісу. Панотець наш, Роман, висвятився на священика і ся вженив, та й живе тут. А другий хтів ся висвятити, а йому не дали. Ви не чули тої історії? - Ні, - сказала моя мама. - Розказати? - Та розкажіть, прошу.

Марина - Приходжу, - каже мені Ганя, - я до Подоляків на подвір’я, а там - Інокетній лежить, весь блідий аж синій. Губи почорніли, - каже, - щоки ся запали йому, біля нього на землі сидить Марина з балією, і він туди блює. Як побачив мене, став голосити: людоньки, каже, рятуйте, то відьма якась, а не жінка! Вона мене блекотою годує! І все в балію вертає. І все благим матом покриває. А Марина каже: - Ви, - каже, - Ганю, не дивіться, що він так лежить. Я йому трав наварила, то йому тепер всі його бзіки через рота назад лізуть. То нічого, - каже, проригається та й посвітліє. А Інокентій як закричить: - Трав вона мені наварила! Блекоти мені, блекоти! і вертає все, вертає, раз за разом. Ганя мені каже: - Мироне, я так ся злякала того! Якби чорта якого побачила. А Марина на нього вилізла і давай йому по спині ся доптати. А Інокентій знай тілько хрипить і ся задихає. Тоді Марина на нього відро води шусь, і знов давай ногами спину містити. Переверне на інший бік - і по грудях топчеться. А потім як стрибне, як скоче йому на груди, так щось і захрумтіло. Видихнув Інокентій і ся заспокоїв, тільки тихо голосив: "Ой, людоньки, що коїться". А дні через три, - каже мені Ганя, - бачить: гуляють під ручку. Марина веде Інокентія. А Інокентій поволеньку так ноги переставляє. Горб розпрямився, плечі розійшлися, обличчя проясніло. Ганя в них питається: а горб куди діли? - А в землю втоптала, - чуєте? каже - "в землю вдоптала". І сміється. Коси такі ладні має, личко таке все рум’яне. Похорошіла. І в Інокентія трохи ся розвидніло в очах.

Брат Інокентій - Мене, - сказав чоловік, - Мироном звати. Я дякУю тут при церкві, то все то чув з перших уст. Значить,

ЛЮБКО ДЕРЕШ

“ЛЮДИНА...” поступив до інституту, то побачив, що мої одногрупниці всі виснуть на хлопцях плечастих, мужніх. Я став ходити у спортзал, їсти дитяче харчування, і в мене стали рости м’язи. В мене з’явилися великі біцепси, тріцепси, я полюбив ходити на пляж по неділях, знайомився з цвітом комсомолу, став вести активне життя. Але коли в мене з’явилися біцепси, я побачив, що дівчата стали вішатися на тих, в кого був блат і квартира. Я почав працювати у дві зміни і після роботи ходив розвантажувати вагони, щоб заробити хоча б на порядну маринарку. І от, в мене з’явилася порядна маринарка, а до неї ще машина "Жигулі", і жінки стали на мене вже дивитися трохи інакше, але я знову зустрів свою стару любов з інституту, вона була сама, працювала на кафедрі біології у нас у Львові і не хотіла зі мною, футбольним тренером, нічого мати спільного. Тоді я давай поступати на другу вищу освіту, бо перша була по фізкультурі, я вчитель фізкультури по освіті, хочу вам сказати. - Ви - вчитель фізкультури? - здивувалася моя мама. - В минулому. Поступив я на кафедру, взяв тему для розробки. Якраз на стику наших дисциплін: фізкультури і біології. Тема звучала так: "Фізична культура і природній добір". Я був еволюціоністом і мене цікавив Дарвін. Моя пасія захоплювалася Гегелем і сміялася мені на кафедрі в обличчя. В неї був роман з одним нашим співробітником, дуже цікавим чоловіком, моїм колегою. Він перейшов до нас з кафедри філології і писав суміжну роботу на стику філології і біології. Я вам розкажу про нього. Ви не проти? - Прошу-прошу, - сказала моя мама. - Маршрутки і так щось не видно.

Панотець - І пішла по селу чутка, що Марина свого чоловіка вилікувала. Стали до неї люди приходити, щоби їм трохи де спину порихтували, а вона каже: то все до чоловіка, він в мене спини рихтує. Ви би чули, що то там за крики стояли на дворі! Гейби концтабір який. З вулиці як подивишся, Інокентій там прямо на дворі переверне, розтопче, за руки-ноги потягне і покладе під деревом відлежуватися. По троє-четверто там під деревом лежать і стогнуть тихенько, а потім всі до отця Романа йдуть на прощу, в інший кінець села. Там їх панотець висповідає, причастить, залишить наніч, якщо треба, молоком гарячим напоїть, а потім вони собі з Богом їдуть 113-ою маршруткою додому. Але буває, знаєте, і навпаки.

Проща - Буває так, що панотець нераз каже: ідіть перше до брата мого, юродивого Інокентія, а тоді вже до мене. Я, каже, вам би зарадив, та ви не почуєте. До нього ідіть. І йдуть людоньки через все село аж до старої Подолячки. А там на дворі Інокентій сидить. "Лягай, - каже, - тутво, на мішки", - а сам з’їсть белени і давай місити, що є моці. Старих молодими робить, чи ви таке чудо бачили десь? Хто як з хреста знятий до Інокентія приходить, той потім літає. А хто як сич надутий приходить, той потім як убитий до панотця Романа повзе. А кому треба, тому після сповіді Михась, синок панотця, лазню нагріє і так віниками відпарить, що в чім хочеш покаєшся. А буває і так, що прийде хтось до Інокентія, а той сидить, блекоти наївся, гірко-гірко йому, а очі ясні-ясні. На людину подивиться і так тільки, знаєте, скаже: "Клас-с-с!" І вже людині легше стає. Така ото в них, бачите, кооперація.

Семіотик Мій друг семіотик був безумно закоханий у нашу спільну пасію, ми називали її Мальвіною. Ні він, ні я ще не були одруженими, і обидвоє хотіли одружитися на ній. Мальвіна віддавала перевагу моєму другові, тому що він знав модних літератів зі спілки і водив її по кафе, а я водив дівчат на стадіон, показати, як грають мої хлопці. Так ось, наш друг семіотик досліджував мови. Він був прихильником теорії єдиної мови, і наша Мальвіна була від цього в захваті. Він міг годинами розповідати, яке слово з якої мови походить. Ніби цього було мало, він розповідав, що то слово в оригіналі значило, і чому воно тепер значить щось інше. Наприклад, він казав, що слово "богатир" походить від виразу "Бога тирити", а тирити означало "допомагати нести". Або що слово "секрет" походить від слов’янського "скрит", і "санскрит" це мова "скритого сану". Поступово він надміру заглибився в свою тему і дійшов до такого, що став погано говорити. Він повільно підбирав слова, ніби жував їх, а те, що говорив, годі було зрозуміти. Наш семіотик був, знаєте, як та сороканіжка, яка задумалася, як вона ходить, і розівчилася ходити. В один прекрасний день він наважився попросити у Мальвіни руку і серце. Він готувався цілу ніч.

Блекота - А що ж ви? - спиталася мама. - Стільки хорошого про брата Інокентія розповіли, що треба буде на наступний раз самій піти до нього. Тільки ж блекоти їсти не хочеться. - А я, - сказав чоловік з аличею, - потрапив до рук брата Інокентія ще у дев’яносто сьомому. Молодий ще був. Якраз жінка пішла від мене, і я став гуляти.

Гуляка - А пішла від мене жінка ось чому. Коли я вчився в інституті, вподобалася мені одна старшокурсниця. Вона займалася легкою атлетикою, метала списа, була комсомолкою і дуже такою, знаєте, активною особою. А я - що я? Завжди такий був, як зараз. В окулярах… - Але ж ви без окулярів, - зауважив я. - … низенький… - Але ви досить високий, - сказала моя мама. - Ану поміряйтесь. Та ви як мій син, а мій син знаєте який високий! - …і постійно в носі щось наколупував. Коли я

ЛЮБКО ДЕРЕШ

“ЛЮДИНА...”

Обдумував, якими словами сказати це буде найкраще, а на ранок довів себе до такого виснаження, що не міг сказати взагалі ні слова. Так і залишився ходити німим, не захистив ні кандидатської, ні докторської, поїхав у село вирощувати кукурудзу.

кажуть, спився наніц після того. Стали ми жити удвох. Я їй кажу: "Ну, люба моя, тепер буду цілителем". Роздрукували ми афішки, розклеїли по місту, винайняли приміщення і стали чекати, хто прийде. Приходять в неділю пенсіонери всілякі. Я давай їм про систему свою розказувати. Кажу, треба викопати яму з коров’ячим гноєм, наїстись блекоти і лягти в гній з головою, і все як рукою зніме. В місті сильно популярним я не був, бо ніде яму викопати, а по селах їздили з дружиною, пропагували метод гнойової ями для жінок і блекоту для чоловіків. Урину пити рекомендували, голодувати вчили, зцілювали від парші і від лобкової воші. Через пару місяців прийшли до мене з міліції, стали випитувати, що за один, тут я їм і признався, що я за один. Коли дізналися, що я на гнойових ямах нічого не заробив, відпустили. Мальвіна вже на той час Мальвіною бути перестала, була просто Таською. Побачила, що зі мною каші не звариш, взяла і пішла від мене. Став я їздити по селах, де жінка яка самотня, то я їй допомагав біля хати, а потім залишався на день-два. Так і жив. Спиватися почав потроху, квартиру у Львові продав. Так мені, знаєте, стало тєжко на душі, що захотілося в тій гнойовій ямі самому втопитися. Приходжу я до брата Інокентія, стукаю у фіртку, а мені ніхто не відкриває. Я стукаю, стукаю, тут, нарешті, виходить брат Інокентій, в грудину як дасть кулаком, аж я осів. Плюнув мені в обличчя і закрив браму назад. Я і плакав, і кривлявся, і думав вже собі в дупло залізти, як брат Інокентій, поки не вирішив на дереві ся повішати. Щоб, думаю, всім було видно, як я ся розкаюю. - Людоньки, - моя мама сплеснула руками. - Як же ж ви живі ся залишили? Що то за чудо, що ми зараз з вами так говоримо? - Чудо, прошу пані, натуральне чудо. На світанні, як ся стало жевріти, став я лізти на стару вишню, та й нога попала в тріщину. І так мене затисло, що ні вперед, ні назад. День вже приходить, а я, як дурень, стою з ногою в дереві. Маринина мама на двір виходить і каже: людоньки, хто то в нас сидить? Та то цілитель, мамо, - Марина їй каже. - Зараз чоловікові постукаю, може, він йому витягне ногу. А ні, то доведеться тепер так жити". А мама її подивилася на мене, похитала головою і сказала: "Нічого, доню, Христос терпів і нас учив". А в мене вже сльози на очах стоять, люди на роботу їдуть, 113-та маршрутка вся битком набита, всі на мене пальцем показують, а брат Інокентій все з дупла не виходить. - Може, йому їсти щось дати? - Маринина мама каже. А та їй: - Та я б дала, але ж так високо заліз, що годі добратися. Нарешті, виповз під вечір брат Інокентій, подивився і каже: - Не буде діла з цілителем. Міцно вишня так тримає, що не розщепиш. Видко, треба буде на дереві відспівувати. І заліз назад у дупло. А я вже ридаю, душу з себе видираю, лиш би ногу відпустило. Вже би ногу пилкою відпиляв, як Інокентій вийде та й скаже:

Далі А я, тим часом, захистив кандидатську і відчув, як починаю не встигати. Мені було вже сорок, від ночей над паперами під горнятко з кавою я відчув, що серце стало вже не те. Я став пити корвалол, а моя пасія розвелася і вдруге одружилася на художникові. Я зрозумів, що не встигну вже стати художником, але ще встигаю стати критиком. Я став писати розгромні статті про сучасних митців, але Мальвіна пхикнула і не хотіла зі мною бачитися. Тоді я вирішив написати велику наукову роботу, яка би пояснювала, що всі художники - козли, а всі жінки - курви. Я збирався вмістити в ній весь свій життєвий досвід важкоатлета, вантажника, викладача фізкультури, водія, тренера футбольної команди, теоретика біології, критика мистецтв в один заряд і скинути цей заряд на острів їхньої любові. Але не встиг, бо мене повезли на операцію. У мене забилася печінка, не пролазив камінець. Я зрозумів, що займаюся чимось не тим, втік з операційного відділення і пішов сюди, може, думаю, хоч перед смертю ся висповідаю. Пішов до панотця Романа, і став його молити: "Отче, - кажу, що хочете буду робити, тільки не кажіть під ніж лягати, бо я не переживу того". І знаєте, що він мені сказав? Він мені сказав піти до свого брата, до юродивого Інокентія. Та я й пішов. Приходжу на їх двір, бачу, дівка порається біля хати. Я їй кажу, що від отця Романа я, до брата Інокентія прийшов, а вона давай гукати: "Де ж мій чоловік? Чи живий ще, чи вже геть задубів?" Тут з дерева щось закрехтіло. Я дивлюся - з дупла вилазить щось таке руде все, бородате, в сорочці до колін. "Лягай, - каже це бурмило, - будемо тобі масаж робити". Я ліг, а він давай мене місити туди-сюди, а жінка його тільки відро води мені на голову виллє, як нове вже набирає. Розмісив мене, потім взяв на руки і поніс за хату, де в нього коров’ячий гній лежав, і поклав мене прямо в гній, присипав і сказав лежати. - Отакої, - сказала мама. - Ви вже передумали до брата Інокентія йти, прошу пані? Я вас розумію. Я вже теж був нерадий, що собі такого надумав. Відлежався трохи в гноєві, чую ніби легше стає потихеньку. А як зовсім стало добре, то я вже до панотця навіть не заходив, а лиш нарвав собі блекоти в мішок, сів на 113-ту маршрутку і поїхав до Львова. Ну, думаю, все, тепер Мальвіна буде моя. Приїхав, дзвоню їй, кажу: "Приходь, є розмова". А сам наївся блекоти і думаю: "Зараз вона прийде, я їй голову на місце поставлю". Добре, що вона прийшла, а то би дуба врізав тільки так. Так мене забрало, що годі було повернутися. Півночі просиділа наді мною та Мальвіна, а наранок я, як відповз від унітаза, то їй кажу: "Чого тобі вертатися до твого художника? Живи зі мною". Вона й залишилася. Художник той,

ЛЮБКО ДЕРЕШ

“ЛЮДИНА...”

- Сраки тобі голої, а не пилки. Чи ти се дерево саджав, щоб його пиляти? І назад в дупло пхається. І так мені то все нелюбо стало, що померти мушу я на тій вишні, що став я кликати: - Брате Інокентію, отче Романе, порятуйте мене, Христа ради! Тут вилазить Інокентій і каже: - Сильно тримає вишня, але можна щось попробувати. І знов поліз пробувати. А я сиджу. А нога в дереві. А я вже ледве-ледве. Другий ранок я вже геть як мрець був на тій вишні. Вже пташки до мене прилітали, дивилися, чи скоро я доспію, вже я сам не йняв віри, що мене звідтіль зніме хтось, коли Інокентій вилазить з дупла і каже: - Ну, майже відпустило. Ще трохи цілителя хай потримає, і можна знімати. І над вечір виліз до мене Інокентій на гілку, сів поруч і питає: - Ну що, будеш злізав чи ще постоїш? - Та вже би зліз, якщо є на то така ласка, - вже так тихенько йому кажу. - А людей за гроші сцяки пити вчити будеш? - Ой, та вже нічого научати не буду. - Ну, тоді підеш дяком до мого брата служити. І такого мені дав підзатильника, що я з тої вишні прямо в скирту гною шусь - а там вже як дома. Відлежався в гноївці, витягли мене Інокентій з Мариною та й понесли до потічка помити. Відмили там, в чисту сорочку одягли, і питають: - А що, до отця Романа підеш, чи у нас залишишся? - В отця Романа, - каже Марина, - Одарка борщу наварить, пампушків наготує, сметанки в тарілку покладе, петрушкою посипле…

- А в нас тоже лад, - Інокентій каже. - Дамо тобі драного кожуха, поселимо на горищі, будеш нам комина чистити, а я тобі за це дам таку ласку поганки зі мною по четвергах їсти. Ой, поганочки, ой дрібнесенькі! - В отця Романа, - каже Марина, - хата світла. Вікна до стелі. Все чисто виметено. А як Михась лазню заладить, то аж хочеться жити. - А в нас теж добре, - Інокентій каже, - Наїмося блекоти з тобою і поліземо на вишню чортів ганяти. А як хто прийде, ти його за руки вхопиш, я його за ноги візьму, і як потягнемо, так з нього всі біси й посипляться. - В отця Романа до сповіді підеш, в чистому ходитимеш, - каже Марина. - А в нас вогень розпалимо і кізяк курити будемо, а потім назад, на горище, з молитвою, в драному кожусі, на морозі стоячи, спати. Вибирай, куди підеш. - Та я що, - кажу їм, - я людина маленька, кізяк на морозі курити не потрафлю. Піду я до отця Романа дякувАти, а вам низько кланятись. І пішов до отця Романа. А там в нього і вулики, і корови, і нову дзвінницю ставлять - роботи вистачає. То я вже при храмі в комірчині поселився, та й живу. Сад доглядаю, оце часом аличі вийду продати, чи яблук. Отаке. - Людоньки, чи це чувано, - сказала моя мама. - що це, чи не 113-та? - Вона, вона, пиняйте її, - сказав нам чоловік. - Дякуємо за аличу, - кинув я на прощання. - Тримайтеся купи, - озвався чоловік і 113-та рушила разом з нами на Львів. На пил при дорозі падали перші крупні краплі дощу. 2011

Марина Павленко. Удома. Картон, акварель

МАРИНА ПАВЛЕНКО

ПОМСТА І з відразою вказувала на купку зіжмаканих папірців на столі. "Сміття!!!" - паленіла дівчина. Де вже хазяйці знати, що ті незграбні карлючки насправді - палкі освідчення. Неграмотна Поліна бодай так намагалася наслідувати могутню суперницю. "Я кохаю вас, Іване Пилиповичу! - кричала її наївна душа. - Ну, хоч гляньте на мене!". А що літер не знала, то й виводила на папері всякі таємничі знаки. З твердою, мов у дитинстві, вірою: чари написаного неодмінно подіють! Згодом пані сама взялася навчати Поліну грамоти. Проте, сяк-так здолавши ази, дівчина відмовилась навідріз од подальшої науки. Не лягало на серце - і край! Господині, гімназійній викладачці, кортить побавитись у вчительку ще й удома. А їй, хатній робітниці, за цю додаткову - навчальну - працю не платять!.. Та й пересвідчилась: Івана Пилиповича абеткою не привернеш. - Чи пригадуєте, Поліно, яким святом для Неї було придбання "Української музи"? - Іван Пилипович трепетно взяв із верхньої полиці добрячу книжкову брилу. Чого б мала пригадувати? Може, її, просту наймичку, допускали на сімейні свята? Може, ділили з нею болі та радощі? А книжку знала добре! Хазяйка особливо пильно стежила, щоб Поліна вчасно просушувала й провітрювала її. - Як Вона чекала виходу "Музи"! Це було так непросто: на видання люди (ми теж!) здавали і гроші, і всяке ганчір'я, - хто що міг. А вийшла - ми відзначали це при свічках, з музикою, і до світанку - читали! Ось тут, заждіть... Ага, Олесеве: "Сміються, плачуть солов'ї... Цілуй її... Знов молодість не буде!.." Іван Пилипович уткнувся головою просто у вірш і німо захлипав. Нічого не кажучи, несподівано для себе Поліна підходить до нещасного і, не відпускаючи начиння, вперше в житті мовчки кладе руку на його зіщулене плече. Осміхається, раптово спіймавши себе на чудному пориванні обмести мітелочкою господареві залисини і прибрати ганчіркою під його зів'ялим носом. Еге ж, молодості й справді більше не буде!.. - Ви - добрий ангел, Полінко! - вигукнув якось, милуючись, як вона вправно дає раду книжкам. - Тільки ви здатні по-справжньому зрозуміти моє страждання та гідно берегти пам'ять про Неї! промовив і соромливо поцілував чи то книжку, чи то руку служниці, яка поправляла тій книжці сторінки. Минув ледве рік - і Поліна вийшла заміж. За Івана Пилиповича.

МАРИНА ПАВЛЕНКО

Помста І Після смерті Ганни Василівни Іван Пилипович подовгу просиджував у вітальні, попід саму стелю заповненій книжковими шафами. - Оце все, що зосталось від моєї любої дружини! тулив до мокрих запалих щік мовчазні томики в добротних палітурках. - Осиротіли ми з вами, Поліно! Лише й маємо скарбу, що ця бібліотека, Її невтомними стараннями зібрана! - погладжував тремтливими долонями холодні стоси похмурих книг. Поліні незвично, що хазяїн звертається до неї: усі вказівки раніше отримувала тільки від Ганни Василівни, а Іван Пилипович ніякого діла до хатньої робітниці ніколи не мав. Тож вона мовчить, лиш мітелочка в її руках бігає чомусь проворніше та ганчірка пилюку визбирує на полицях ретельніше. Відтепер щовечора, коли Іван Пилипович, повернувшись із цукроварні, сутулився в глибокому кріслі під книжковими шафами, Поліна теж з'являлася там і безшумно й майстерно порядкувала. - Цей філософський трактат лежав у Неї під подушкою, коли схопило серце! - розпачливо куйовдив поріділу кучму вдівець. - Якою ж розумною Вона в нас була, Поліно: скільки літератури іноземними мовами!.. Бувало, читала й відразу перекладала! Оцю, оцю і ось цю... - Іван Пилипович підводився з крісла й по черзі припадав до палітурок. Поліна зітхає, шанобливо ставлячи перетерті стоси на полицю. Що казати?.. Пані справді була красива й розумна. А вона, Поліна, - дурна й негарна. Чим тут зарадила б?.. Років п'ятнадцять тому, щойно прийшла сюди на службу, зразу по вуха й закохалась у - тоді стрункого та буйночубого - Івана Пилиповича. Але той, окрім своєї Ганни - кучерявої жовтокосої богині з вічною книгою в білих доглянутих пальцях, - не бачив нікого й нічого. Пригадує суворе і ледь насмішкувате з уст Ганни Василівни: - Що це за сміття ви постійно розкидаєте в Івановому кабінеті, га, Поліно? Приберіть негайно, прошу вас!

ІІ А коли це сталося вперше? Ах, так! Поліні тоді, хоч умри, нічим було розтопити (нова служниця приходила тільки раз на тиждень: Поліна й сама не ледащо). Жодного папірця на кухні! Прокинеться чоловік - де сніданок? Обачливо, скрадливою ходою - серце з грудей мало не вискочить - пробралася до вітальні.

МАРИНА ПАВЛЕНКО

ПОМСТА

На розпал пішли всього кілька не підряд вирваних (щоб не так у вічі впадало) сторінок. З однієї - надто вже старої (ще позаминуле століття!) - книжки. До того ж, писаної чужими літерами: Іван Пилипович все одно такої не втне! Збитку чоловік не помітив. Апетитно вминаючи сніданок, пожартував: - То мусили бути незвичайні дрова, щоб така печеня вдалася! Признавайся, Полюню, чого підсипаєш у вогонь, чим чаруєш?.. І засміявся вдоволено: - Ти - моя Берегиня! Вдруге було простіше. Передавала небожем (тепер до них часто навідувались її родичі) сестрі гостинця: зо два десятки яєць. Але ж як цей зірвиголова довезе такий делікатний крам? Чим перемотати? Ось і знадобилася решта книжки: все одно вже негодяща! Еге ж, скільки служила Поліна книжкам - тепер нехай вони їй послужать! Отак потихеньку в піч перебралися іншомовні видання. Непомітно виволікаючи з шафи чергову жертву, а тоді неквапом шматуючи її безпорадне тіло, Поліна відчувала неймовірну, не звідану досі насолоду. Насолоду влади. І помсти. Згодом Івана Пилиповича вдалося переконати, що від книжок у вітальні тяжкий дух. Він чоловік уже в літах, здоров'я не те... А тут нову канапку придбали. Та й сервіз ніде розставити... Хіба не ліпше книги перенести в комірчину?.. - Гаразд, Полюсю, чини, як знаєш! Ти в мене розумниця! - обвів шафи прощальним зором. - Залиш, Полюнечко, хіба ось цей ряд: часом хочеться перечитати, минуле позгадувати! - вказав на верхню полицю - з "Кобзарем" та "Українською музою". У комірчині все не вмістилось. Довелося поспішно (Іван Пилипович от-от повернеться з цукроварні) дещицю здати макулатурникові, який саме проходив мимо з візочком. У вітальні запанували простір і світло. Запанувала вона, Поліна. Дух Ганни Василівни тулився в єдиному куточку - над каміном. "Приберіть негайно, Поліно, це сміття!" перекривляла колишню господиню, пристрасно лупцюючи мітелкою "запилюченого" "Кобзаря" й гидливо квацяючи мокрою ганчіркою в обкладинку "Музі". - Тітусю, у вас такі розкішні книги! - небіж ходив за Поліною, мов прив'язаний. - Чи не можна взяти якусь? Поліна чудово тямить, що племінник-студент і навідується так часто не до неї, а до книжок. Аякже, знайшов бібліотеку! Днями й ночами пропадає в комірчині. Бач, на що родичку проміняв? Невдячний! Забувся, як вона бавила його колись у вихідні? Ні, Ганно Василівно, зась вам ще й до небожа! - Ну, то продайте, тітонько! Що схочете, правте! Ти дай чи продай, а Її дух услід помандрує? Та ні за які гроші! Комірчина опинилася під замком. Хлопцеві ж було заявлено, що Іван Пилипович відписав бібліотеку школі. Племінник більше не приходив.

Ну ж і яблук зародило! Де їх розмістити? Комірчину треба звільняти. Частину книжок під мішки підкладе. А ті куди? Книги почали відверто з'являтися на кухні: дрова розпалити, ляпки від олії витерти, оселедця на чомусь почистити... - Що в нас, Поленяточко, сьогодні на обід? зачовгував Іван Пилипович. - О, як божественно пахне! - захоплено зазирав до каструлі через жінчине плече. Поліна легенько плескає чоловіка згорнутою брошурою по кругленькому черевцю. Й осміхається, завваживши, що її Іван Пилипович став таки добряче вгодованим кабанцем. Вечорами Іван Пилипович полюбляв посидіти у вітальні біля каміна. Занурювався у своє глибоке крісло, брав "Українську музу", яка єдина ще зоставалась у кутку над каміном, і - дрімав. "А спить усе-таки з Нею!" - супилася Поліна - чи то на книжку, чи то на примару колишньої дружини. Але сьогодні, нарешті, вона зважиться й на це. Обережно виймає томика з сонних пухкеньких рук. Де там ті знамениті "Солов'ї"?.. Попльовуючи на пальці, зловтішно гортає сторінки. Ти ба, скільки їх! І малюнків, і віршів! Як дрібно та щедро списано! У дві колонки!.. Давно вогонь не їв так багато літер, тому смакує неспішно, пережовує. Аркуш за аркушем. Обкладинку здужав тільки понадкушувати, і Поліна бере залізячку до рук, підворушує - помагає. Наситившись, камін гасне, і в ньому поволі холоне купка сірого попелу. Поліна старанно обтикує пледом тіло, що хропе в кріслі поруч. Тоді випростується, гордо піднімає голову і переможним поглядом обводить увесь хатній світ. Хай невеличкий, хай темнуватий, але, - нарешті, - вже до останку - свій!

Хатка в блискавицях Ніжна, романтична, спрагла до прекрасного Андрієва натура в цьому брудному й гомінкому місті не поміщалась категорично. Вона щулилась від гуркоту машин, задихалась у смердючих ліфтах, губилась у бурхливих каналізаційних людських потоках. Він завжди знав, що його місце - не тут. Не в цій трикімнатній квартирі, де проживав разом із батьками, не в бухгалтерії, куди ними ж був заштовхнутий, не..., не..., не... Гроші Андрій підзбирував потрохи, але віддавна. Так само віддавна об'їжджав слухняним мотоциклом, подарованим батьками на повноліття, довколишні села, вибираючи найгарніше. Те село мало не лише незвичайну назву Блискавиці (аж струмом пронизує!), але й розкішні зелені крутосхили, в'юнку річечку з біленькими по ній качечками і залишки чоловічого монастиря під лісом. Ну, залишки - це занадто: всього лиш купка каміння у високій траві та ще невинно-пречисте око монастирської кринички. Але важив уже сам факт, саме усвідомлення присутності якоїсь таємниці важило.

МАРИНА ПАВЛЕНКО

ПОМСТА

Андрій закохався в це село відразу. Воно снилося йому ночами, а на вихідні він приїздив сюди й подовгу блукав, плекаючи в собі передчуття великих і щасливих перемін. Зоставалося тільки напитати житло. Натрапивши на маленьку охайну хатку на краю Блискавиць, що затишно притулилась на схилі однієї з мальовничих круч, Андрій заповзявся купити її будьщо. До нього доходили чутки, що за ту хату між спадкоємцями велася чи то суперечка, чи то й війна, проте він гроші заплатив, а вже як ними поділяться не його клопіт. Щоправда, сума трохи перевищувала заощадження, але й цю перепону легко усунув продав мотоцикла. Переваги були значно більші. Ну, по-перше, в городі, який рясно родив трипільськими та білогрудівськими черепками і за яким починалося родовище цінної керамічної глини - каоліну. А, подруге, саме тут, під лісом, бовваніла купка монастирського каміння та висвічував сріблом тріпотливий німб монастирської кринички. Вагатись не випадало! В Андрієвому житті настав перелом. Щоп'ятниці ще звечора деренчливим татовим велосипедиком він тікав на вихідні до своїх рідних Блискавиць. Його нова господа швидко заповнилась гончарським начинням, рамками з натягнутими полотнами та олійними фарбами, тобто усім тим, про що наслухався й начитався, ще коли бігав школярчам до художнього гуртка. Малюванням і ліпленням Андрій марив завжди, але батьки вважали, що ці заняття лише засмічують квартиру та відбирають час у математики. Зате нині він здобув, нарешті, повну свободу і робитиме все, що тільки схоче! Мов зачарований, нипав лісами, плавнями, робив замальовки. Мов божевільний, заготовляв глину для невідомих, та вже таких омріяних скульптур. Мов наврочений, ходив і всюди шукав очима оту, єдину, яка б неодмінно була дитям Блискавиць - села, де так щасливо знайшов себе. Сільські дівчата завмирали, коли бачили високого чорнявого красеня. Про людське око вони, звісно, кепкували з його відірваності від земного життя, хоч потай чи не кожна мліла від самої думки про неймовірний шалений рай із цим дивакуватим, як вони його прозвали, Лісовим Принцом у відлюдькуватій загадковій хатині. В Андрієву ж романтичну душу поки що не запала жодна із сільських Афродіт. Усі вони - мовби й гарні, але якісь надміру буденні, надміру звичайні та зрозумілі. Його кохана буде схожа на Мавку з довгим пахучим волоссям і бездонними очима. Не зустріне її - що ж, проживе самотньо, як оті ченці, що з їхньої кринички охоче причащався. На місцевих краль, отже, не задивлявся, а вони в свою чергу не зважувались першими зачіпати Лісового Принца. У селі провів довгождану відпустку. Ліпив, малював, не знаючи, звідкіля воно й бралося. Глина в його руках звивалася лозою, химерилася небаченими складками, вибухала пристрасним

вогнем і слухняно застигала фантастичними композиціями - як велів творець. На полотнах під Андрієвим пензлем проступали ніби вивернуті в часі й просторі місцеві пейзажі. Осьде - схід сонця над Блискавицями: усі квіти й дерева вклякали перед ним, своїм божеством. Ось усміхнена криничка, з якої беруть воду зосереджені ченці. Вони - в зелених мерехтливих строях, як і належало ченцям Зеленого ордену, що до нього радісно вписався б і сам. А ще майже на всіх полотнах та в усіх скульптурах - напівпрозора, напівокреслена красуня з довгим волоссям і повними таїни очима. В кожній роботі красуня була інакшою, але Андрій знав: це - вона, суджена та кохана. Його творіння пробивали низькі стелі й відкривали нескінченність перед знудженою прекрасною душею. Не жив - палахкотів. Молився кожному новому дневі, що знов і знов приносив радість натхнення. Інколи заставав у себе під вікнами ледь примітний прим'ятий слід у траві чи зламану голівку мальви (сам квіток понасівав!). Може, дівчата приходили підглянути за своїм Принцом? А може, лісові мавки затівали довкола хати невидимий танок?.. На жаль, мав повертатися на роботу до бухгалтерії. Картини й скульптури залишив у селі: міська квартира, набита меблями та речами, все одно б їх не сприйняла. Впакував усе в ганчір'я та солому, попрощався і нехотя рушив до міста. Ледве дочекавшись п'ятниці, під вечір уже в'їжджав у Блискавиці. Саме повертав на стежку до рідного кутка, як дорогу заступила бабуся-сусідка. В її підсліпуватих очах бриніли сльози. - Бідний ти, бідний! - приказувала, втираючись кінчиком хустки. - Їдь, поглянь, що з твоєю хатою зробили!.. Знетямлений, Андрій щосили натиснув на педалі, аж вони вискнули, а через якусь хвилину перед ним постала моторошна картина - попелище, з якого іще сочився легенький дим. - Учора ввечері зайнялося, - притюпала слідом і бабця. - Поки люди кинулись, поки викликали пожежників... Казали ж тобі: "Не купуй!" А то хто хати не поділив, а хто без штанів зостався... Андрій тупо дивився, як дотлівають рештки його хати і його праці. Ба ні, то його мрія дотлівала, то Мавка його догоряла, то розвівалася з димом його ніжна, романтична і спрагла до краси душа... У міліції заявили, що таких справ не розглядають. Може, він хату сам підпалив, щоб страховку одержати. Бо для чого б купував стару халупу в селі, маючи квартиру в місті? "Ні-ні, не вдасться, молодий чоловіче, руки нагріти. І не сподівайтесь!.." Андрієві мов заціпило. Яка страховка? За що? За спалену душу?.. Відтоді життя в нього стало схожим на приміську електричку з її одноманітно заїждженим: ранок - день - вечір - ніч, ранок - день - вечір - ніч... І який мало сенс, хто сидів поруч та що проминало за вікнами?!. Стурбовані батьки, рятуючи сина, терміново підшукали йому дівчину з дуже порядної родини,

МАРИНА ПАВЛЕНКО

ПОМСТА себе, мов губка, своєю нерозміняною молодою душею. Гори! Ліси! Міста! Усе незвичне, мовби перемальоване з картинок, розбитих на клітинки: так у селі дівчата часом змальовували одна в одної для вишивок узори. Супроти бурхливих, нестримних вибухів зелені батьківщини ці - наче під лінієчку! Ба, тут навіть місяць - як циркулем накреслений! Щедро і рясно про все напише Маруся мамі. Але напише й про те, що все одно їхнє село - найкраще! Німці, які просили молока і яєць, наступного ранку навідались до Оляни знову, привівши з собою ще чотирьох. Солдати поселились у більшій кімнаті. Перед цим звеліли розібрати й винести звідти громіздкого ткацького вертата. В Оляни зимою всі четверо хлопців (бо де дівчат набереш?) пряли: аж веретена хурчали! Ткали теж гуртом. А тепер як бути? Через перекладача німці попросили нагріти чаю новий клопіт! У чому той чай варити? В горщику? Марусю настановили пралею в хлопчачій гімназії при монастирі за Мюнхеном. Дивуватися не переставала. Тут не лише пейзажі під лінієчку, але й суцільна механізація! Ну, в них удома ткацький верстат є, а в цій країні навіть на кухні, як на фабриці! Машиною хліб нарізають! Скибочки одна в одну, аж їсти шкода!.. А вже того посуду!.. І чайники, і скороварки, і... Та хіба його можна запам'ятати, що і для чого?.. Найбільше дівчину вразило консервування на зиму. Фрукти - в банках закриті! Удома так тяжко мордувались мама зі сливками й грушками: все піч топили, все засували та вигортали... А тут - наче в казці! От тільки як, наприклад, підійти з машинкою до борщу? Та він же втече з каструлі! До борщу - з душею треба. І хіба лише до борщу? Он у пиріжків свій характер у кожного: той - кругленький та веселий, той - худий та серйозний, той - сміється, той набурмосився... А вареники? Якщо без душі їх заліпиш - неодмінно посиніють або розваряться! І смак не той... А світло яке в будинках яскраве! До роботи вставали о четвертій ранку, на кнопку натиснеш - аж за очі рве! Не те, що вдома: тьмяно та лагідно блимає каганчик, по кутках тіні громадяться, якусь таємницю ховають... Міркуваннями своїми ділилася з німкенею Лізою, чим немало веселила її. Ліза, гімназійна вчителька музики (грала на цитрі), була проста й дотепна. Її чоловіка взяли на фронт, і, хоч самій велося не з медом, вона чомусь прихильно ставилась до чужинок. Найбільше заприятелювала з Марусею вічно здивованою, відкритою цілому світові, життєрадісною. А може, того заприятелювала, що та німецькою володіла найкраще?.. Оляна метушилась по хаті й не знала, за що хапатися, щоб чимось, бува, не прогнівити непроханих гостей. Літній німець в окулярах попросив господиню зняти хустку: так вона, мовляв, не "ґут". - О, я, так - ґут! - схвально заусміхався, коли розгублена жінка відкрила свою розкішну косу, викладену короною. Чи не вперше наче аж зраділа,

справили весілля. Одруження, мабуть, справді порятувало, бо щоранку, пов'язуючи краватку, бачив у дзеркалі чорнявого красеня (отже, таки був живий!), котрому дуже личила біла сорочка, старанно випрасувана терплячою дружиною. До пензля більше не торкався. Перестав цікавитись природою і мальовничими хатками. Завчено, але добросовісно виконував свою роботу й подеколи навіть чув про себе: "Якби він тільки схотів, то вже ого-го ким би став..." Якби схотів... Та що таке хотіти, він, здається, забув назавжди. Батьки розміняли свою трикімнатну квартиру на дві - одно- і двокімнатну. Більшу залишили молодятам: нехай мають окреме гніздечко. Час від часу в тому гніздечку помічав дружину й сина. У ті хвилини відчував особливий приплив відповідальності за їхні долі й чесно клав на стіл зароблену платню. А підросте син - так само відповідально візьметься й за його виховання. Обов'язково запише до математичного класу й найсуворіше пильнуватиме, щоб ніякими іншими дурницями голови собі не забивав.

Українські кури для meine liebe frau Оляна вже засинала, коли раптом почула їдючий запах диму. В паніці ледве намацала сірники, засвітила каганця й тривожно глянула на піл. Слава Богові, усі четверо дітей мирно посопували, живі й здорові. Зате сіни потопали в молочно-сизих сутінках. Двері до кімнати навпроти були міцно зачинені, але з кожної щілини валував дим. Більше півроку минуло відтоді, як в Оляниній хаті поселилися німецькі солдати. Це стало мовби продовженням тієї низки нещасть, які впали на її родину. Бо вже кривавила свіжою незагоєною раною звістка з фронту про загибель її чоловіка. Бо тупо боліла відсутність найстаршої і єдиної доньки Марусі: як, сердега, не ховалася, - все одно виловили й забрали до Німеччини. А тут на тобі - двоє німців на порозі: - Млеко! Яйка! Лишенько! Була би Маруся вдома - відразу б розпізнала, що вони ото балакають (з німецької мала самі "п'ятірки"), то й відповіла б, як треба. Оляна ж стоїть коло печі, синочків прикрила собою і, знай, труситься. - Млеко! Яйка! Насилу трохи розшолопала, про що вони, і - р-раз! - заштовхала полив'яне решето з яйцями під скриню подалі. Яйця в селі - на вагу золота. По сто двадцять від курки здай на рік своїй владі, яка от-от повернеться й почне вимагати. Що зоставалося - боронь, Боже, з'їсти: міняла на взувачку та вдяганку дітворі. Тепер оці нахлібники: ще й з ними ділися! Постояли солдати, мовчки розвернулись і пішли геть. Принаймні Оляні здалося, що пішли. Усе дивувало Марусю в чужій країні, на все широко розплющувала свої великі допитливі очі та вбирала в

МАРИНА ПАВЛЕНКО

ПОМСТА

що поруч немає дочки. А втім, квартиранти не кривдили нікого. Харчувалися десь на стороні: щодня в певний час брали свій посуд і ходили по страву. Німець в окулярах (він був, либонь, старший не тільки віком) якогось разу в обід постукав до меншої кімнати. Не без тривоги Оляна відчинила. Німець підійшов до столу і влив у порожній полумисок свою солдатську тарілку супу. - Кіндер! - показав на голодних дітей. Відтоді солдати щоразу одну порцію віддавали Оляниним хлопцям. Решту п'ять ділили на шістьох. Леле! Сушарня для прання! Коли писатиме додому, так і розповість: велика, як автобус без вікон і зі щільно зачиненими дверима. У ній сушать білизну в негоду. Це ж треба, мудрувала нишком дівчина, як у густому простирадловому лісі! Зараз ось увімкнуть високу температуру, і ви, простирадлові листочки, із похнюплених шмат швиденько перетворитесь на хрустку постіль!.. - Медхен, во іст Маруша? Маруша? Так на свій лад німці перекручували Марусине ім'я. Справді, де вона? Робітниці, що сортували нову партію брудної білизни, переглянулись на Лізине запитання. - А ми часом не замкнули її в сушарні? - не своїм голосом закричала котрась. Дівчата наввипередки побігли до "безвіконного автобуса". Узимку старший німець попрохав скликати до хати молодь. А що її в селі майже не було, то лише кілька дівчат і молодиць приходило. Вони розкутувались і співали колядок та щедрівок. Добросовісно виводили "Щедрика-ведрика", а потай ковтали сльозу. Потім від розчуленого німця отримували небачені цукерки чи шоколад. Ех, була б оце вдома щебетуха Маруся - заробила б найбільшу цукерку!.. Немає Марусі. Листи від неї - урвались. Давно вже недобрі сни бачаться матері, не знає, що й думати, якого ще нещастя ждати на свою голову. А з пожильцями лише двічі непорозуміння мала. Вперше, коли один із солдатів ногою випадково налапав ямку в устеленій соломою долівці. Не інакше, як міни закопано! Зчинили такий ґвалт, хоч із хати тікай! Переборюючи страх, ледве німців погамувала, пояснивши, що то ніжкою верстата ямку вибило. А вдруге її найменшенький проштрафився. Раз пригостили його квартиранти варенням, і воно йому так сподобалося, що видивився в них банку й таки поцупив. Ложку до рота - не солодке: тавот! Ох, і била тоді сина!.. Не за тавот: "У кого б то не було - не смій красти!" Незабаром німці від'їхали. Натомість привели двох інших. Мовляв, це будуть порядні (ручаємось!) квартиранти. А це, бачите, ота добра хазяйка, в якої чай навіть у горщику смачний! Пожильці зажадали для себе меншої кімнати, й Оляна з дітьми перебралась до великої. Вони справді поводились тихо і чемно. Аж один раптом десь пропав, і жінці зробилося непереливки. Цей звався Рудольфом. Був справді рудий-

рудісінький - наче диня. Нема-нема та й нападали на нього припливи жалості. Повитягує з кишень фотокартки з "майне лібе фрау" і так уже плаче над ними та на щось посвоєму нарікає!.. А то заскакує до хазяйчиної кімнати: - Єст пахтізан? Які партизани, лихо ти моє! Через годину-другу (бувало, що й серед ночі!) знову: - Єст пахтізан?.. Котрогось разу не витримала, кивнула гірко на малих: "Ось мої партизани!" Треба ж було до такого додуматись! Накликала на свою голову: вдерся з автоматом і до грудей підставляє по черзі кожному: - Пахтізан - пух! пух! Ха-ха-ха! Матка пахтізан - пух! пух! Ха-ха-ха-ха!.. Що в такі хвилини пережила - ворогові не побажаєш! Але ж і його, молодого та рудого, шкода: хіба від цієї війни не звихнешся?.. Тож, побачивши дим, збагнула: щось не те! Вже раз витягала свого квартиранта з зашморгу - невже вчадіти надумав? Тут не до страху, не до чемності: ввірвалась усередину - Господи! Просто на долівці Рудольф розвів багаття. Трохи диму виходить у просунуту крізь вікно трубу. Решта - витає попід стелею. А над димовою завісою висять... обскубані й випатрані кури. - Що ви робите? - Оляна до німця. - Так можна й хату спалити! - О найн, найн! - безпечно замахав руками Рудольф і плутано пояснив. Мовляв, хтось там із їхніх їде завтра до Німеччини, до його рідного міста: чом не передати своїй фрау гостинця - з десяток прекрасних копчених курочок? У неї з цим сутужно, а тут он стільки дармових бігає!.. Оляна, яка вже давно забула смак м'яса, мовчки вийшла. "Чи не вдавиться твоя фрау відразу цілим десятком?" - бурмотіла собі під ніс, відчиняючи вікна й сінешні двері. Лягла. Але до ранку більше не заснула. Уже з півроку Ліза доглядала скалічену Марусю. Ще від тієї страшної миті, коли, відімкнувши камеру для сушіння білизни, дівчата знайшли свою мимоволі зраджену подругу між простирадлами. Її тіло було м'яке й неживе: справді-бо розварене. Та серце кволо ще билося. Загорнули Марусю в перину і, з Лізиною допомогою, відправили до Мюнхена у шпиталь. Ліза клопоталася лікуванням, з усіх сил прагнула воскресити в Марусиних очах колишнє здивування та готовність знову радіти життю. Коли дівчині полегшало, відразу дала зрозуміти: мамі - ні слова! Ліпше мовчати зовсім, ніж про таке хвалитися. Мовчати, а там - побачимо. Лікар запевнив, що невдовзі можна буде заново вчити її ходити. Позавчора вона продиктувала додому листа. Вчора попросила... чогось смачненького! Ліза

МАРИНА ПАВЛЕНКО

ПОМСТА найменша дівчинка з великими здивованими оченятами тісніше пригорнула розкішну (вдома Іван, здається, таких і не бачив!) ляльку. Ганс овдовів задовго до війни. Передчасно посивілі скроні і три білявих, одна за одну менша, доньки - такий мав гіркий і щемкий спадок од шлюбу. Йдучи на фронт, мусив дітей залишити на сестру. Тепер його вся родина тулилася в лівій нагрудній кишені, на кількох квадратиках фотографій з узорчастими крайчиками. Холодними напівтемними, а від того наче дикуватими і ще глибшими в своїй безнадії вечорами робилося біля серця нестерпно жарко й тісно. Тремтячими руками діставав тоді дорогі світлини й розкладав на столі перед сердечною українською господинею. - Майне кіндер! Фанні, Луїза і... і Кет!!! - ховав у шорстку долоню сльозу, як тільки доходило до здивованих оченят найменшенької. Господиня й собі тулила до повіків хустинку. І хоча за вікном тріщала така недоречна й така чужинецька зима, хоча з-за печі боязко визирало таке незнайоме й таке до незвички темнокосе дівча, - в ці недовгі хвилини почувався тепло й затишно. Взяв за обов'язок приносити Ліні (так оте дівча звали) гостинці: брусочки хліба, цукерки. Якось приніс навіть ковдру. - Кіндер, кіндер!!! - покрадьки шепотів господині, поспіхом викладаючи на піч свої припаси. Тож коли господиня (як і Гансова покійна дружина - теж Марія), ридаючи, попросила його порятувати сестру, що її сільський поліцай запідозрив у зв'язках із партизанами, Ганс пообіцяв. І на розстріл арештовану повів сам. Відпровадив жінку до глибочезного яру, дав сердешній вузлика з харчами й кивнув: тікай! Вистріливши в провалля, довго проводжав зором даленіючу постать. У нього-бо теж є сестра. Як там вона з його дітками? Того вечора вдячний погляд Марії, здавалося, зблиснув особливо гарно. Тільки тепер завважив її чорняву, таку ще молоду вроду. Якось один із квартирантів пожартував до хазяйки: - Чи фрау буде шнапс? А це що? Може, таке, як джем, шоколад чи кава, які часом пробувала в Ліни? Чорні очі зайнялись настороженою цікавинкою: - Буду! Настала їхня черга дивуватись. Опікшись вогненним напоєм, "фрау" розгубилася ненадовго. - Ще! - задерикувато поставила перед німцем келишка. А тоді - заспівала. Ніколи в житті Ганс не чув такої краси голосу і такого смутку в ньому. Обірвала пісню на півслові й сховалася на своїй половині. Німці сиділи мовчки і по-дитячому схлипували. Відтоді не раз питав: а чи не вийшла б фрау за нього? От скінчиться війна - і забере її з Ліною до свого будиночка над озером, до своїх Фанні, Луїзи і... і Кет. - Скінчиться війна - побачимо! - ухильно всміхалася.

принесла фруктів. Маруся подякувала, винувато всміхнулась і проказала: - Знаєш, що б я з'їла? Тільки не смійся: я хотіла б... курячого... м'ясця!.. Ліза й не думала сміятись. Але одне - роздобути хліба, і зовсім інше - курку... Та сьогодні у Лізи - свято! Навіть не знає, чим тішитись більше: вітанням від її гарячого Рудольфа чи передачею від нього - курми, охайно спакованими у мішечок? Рушаючи до Мюнхена, половину курей віддала українським хлопцям, котрі плели під табором кошики. Чотири тушки віднесла до пральні - ошелешеним дівчатам. І, нарешті, взяла одну до шпиталю. Найжирнішу.

Зачакловане озеро Іван побився об заклад, що перепливе неодмінно. Туди й назад перепливе це чудернацьке озеро, в яке щороку о цій порі місцеві бауери пускають навіщось химерні гірлянди з квітів. Ах, до протилежного берега далеко? Двадцять чотири метри завглибшки? Хе, в своєму подільському селі долав ще й не такі перепони! Чи то ж даремне його батько, дід і чотири дядьки поклали голови в тій війні? Чи для того його, школяра-переростка, навчали виводити крейдою на дошці, а бузиновим чорнилом - у проміжках між рядками старих газетяних "зошитів": "Наш народ - переможець!", щоб тепер, через якихось одинадцять років після тієї славетної Перемоги, опинившись на військовій службі в Німеччині, боятися жалюгідного озерця?.. Під схвальні вигуки солдатів-однополчан хвацько розітнув грудьми прохолодну чисту гладінь. Тіло повне сили й бадьорості, день весь у сліпучих срібних блисках. Ось він - справжній герой! Ось він - простий, але безстрашний радянський солдат. Ще трохи - і середина. Пишайтесь і шануйтесь, німчики з довколишніх "гаузів"! Але що це? Невідь-звідки почулися глухі вибухи. Насторожено перевів подих, неквапливо роззирнувся. Чи не мариться? Зусібіч до середини плеса прямували човни. Пливли повільно, мовби вві сні, пливли безмовно й невмолимо. Навіть весла не хлюпали. Наче в німому кіно. І в усіх човнах - незнайомі. Схоже - місцеві. Чоловіки, жінки, діти. Дітей особливо багато. Сяк-так спромігся вітально помахати рукою, хоч і лякала-таки ця мовчазна процесія. Ніхто, проте, й оком не повів у його бік. "Мариться!" - упірнув, аби освіжити напечену сонцем голову. Виринув, протер очі: видиво не зникло. Один із човнів, у якому сидів сивий, але ще не старий чоловік з трьома білявими дівчатками, підплив небезпечно близько: - Обережно! Тут люди! - закричав хлопець, та себе не почув. На човні навіть не ворухнулися на його німе волання. Чоловік тільки ще більше насупив брови, а

МАРИНА ПАВЛЕНКО

ПОМСТА

І вкотре бігла очима за старим листоношею, мовби допитувалась навздогінці: - Мені - нема?.. Ніби не вона отримала ще на початку війни саме їй призначену, так-так, саме їй - не комусь іншому похоронну... Ганса невдовзі перекинули далі, вглиб фронту. Потім він позбувся ноги і доліковувався вже удома. Марія з її вродою, лукавим поглядом і тужною піснею приходила тепер тільки в його сни. А наяву Ганс уперто чекав кінця війни і невпинно розмірковував над тернистими шляхами до Маріїного серця. Проте довгожданий "кріґсфертіґ" приніс із собою нову біду. З усіх усюд Німеччиною котилися найнеймовірніші чутки про звірства російських солдатів на переможеній землі. Що ж, Ганс не дивувався - пам'ятав ще ті часи, коли переможцями були німці... А страшні чутки наростали, ширились і кривавим туманом обступали околиці. З сусіднього містечка зненацька приїхала сестра. До них "русіш" уже прийшли. Те, що вони зробили з її дітьми, з нею... Було вже запізно, коли побачили, як вона, знетямлена від горя, летіла до озера. Та дедалі сильніший гуркіт і шалені заграви вдалині лишень підтверджували правильність її вчинку. Дівчаток неважко було зібрати. Торочив щось і про небезпеку, і про мандрівку на човні: кохані доньки однаково послухались би його в усьому. Був приречено-спокійний. Хіба як помітив у руках найменшенької її найдорожчу (ще мамину!) ляльку, на мить з рівноваги вийшов. Але тільки на мить. Упевнено пришкутильгав до пристані. Не вагаючись, відштовхнув човна. Без тіні сумніву розсадив дітей. Розмірено завеслував до середини озера. Гріб обережно, щоб не зіштовхнутись, бува, з іншими човнами: не змовляючись, такого ж порятунку шукало багато родин. Двадцять чотири метри завглибшки. Це саме те, що треба. Слів не було. Їх замінили вибухи й постріли, що наближалися неймовірно швидко. Але тепер уже нічого боятись. Його дівчатка в довічній безпеці. Помалу веслуючи, востаннє милується ними. І вперше тішиться, що тієї Марії та Ліни поруч немає. ...Човен прямує просто на Івана. Ще трохи - і весло вдарить по ньому... Тільки що це? І весло, і днище безболісно пройшли крізь нього, немовби прошили його наскрізь. Може, вони були з іншої реальності? Іван хотів ущипнути себе під коліном ("Сон?"), як човен із посивілим чоловіком і трьома дівчатками раптово перекинувся і вмить поховав їх під собою. З іншими човнами сталося те саме... Плесо небавом зяяло порожнечою. Тільки спливали й безшумно щезали повітряні бульки. Та ще якийсь час на поверхні води лежала, розгублено блимаючи на сонце, розкішна (їй-богу, ніколи таких не бачив!) лялька. А вдалині, над сільцем, ніби гриміло і блискало...

Не пам'ятав, як добився до берега. Довго намагався второпати, що робить тут, у цих очеретах, серед цих комарів, і чому - напівголий. Вжахнувся, коли згадав: іще ж треба назад, до своїх! Озеро було невинно-чисте, залите, як і раніше, сонцем та свіжістю. Повертався в обхід, пішки. Боляче кололо в босі ноги, звиклі вже до солдатських чобіт. Ще гостріше різали здивовані людські позирки. Навряд чи був схожим на героя. Чи на переможця. Чи на радянського солдата. А в обхід таки далеченько. Однополчани, звичайно, стрінуть реготом. Що ж, заклад від справді програв. Ну, і хай! Бо лізти в цю закляту воду ще раз...

Два букети Ти зараз сідаєш в автобус, З червоним бантом автобус, А я... Микола Воробйов Віталик остаточно ще не вирішив, котра. Що в першої - волосся, як смола (такого чорного по всьому селі, навіть у циганки Маріуци, немає), і загадкові темні окуляри над маками вуст. Що в другої - коси, ніби пісок на дні Калошинового ставка, очі - небо перед грозою, а вуста - пелюстина рожевої мальви. Ні, такого з ним досі не приключалося. Щоб не їсти, не спати, а всіма помислами кружляти навколо двох богинь, що їх зі студентською групою доля послала в його село щось там записувати. Послала, врешті, зорю його майбутнього щастя, в яку так давно й беззастережно вірив. Не спиться Віталикові. Та доки можна? Стільки днів не зважиться до дівчат заговорити! Він пробував! ...То, наче той гордий вершник, пролітав мимо надраяним до блиску велосипедом. Опускав руки, їздить-бо майстерно, за кермо не тримаючись, і... - Ах, ти ще й падаєш?! - докоряв сердито своєму "вороному", що так ганебно скинув хлопця на асфальт. - Ось я тобі!.. Хвацько підхоплював машину, спритно вискакував на сидіння і... - То ти - злітати? Я покажу тобі злітати! - лаяв підступного ланцюга, що спав із коліщати. - Я зараз ужалю! - гнівно звертався до трави, що нею хотів зітерти мастило з пальців, а вона, безсовісна, виявилась кропивою. - От хай лиш приїдемо додому! - погрожував усім "кривдникам" одразу. Балачками прагнув заглушити глузливий смішок, що долинав од гурту дівчат. ...А то одягав білу - ще мамин подарунок татові (батько майже не зносив її, бо швидко маму й покинув) - сорочку і напрасовані, аж лискучі, штани. Брав у знайомого хлопчака мініатюрного плеєра (за кожну годину позички по півдня відпасав малому корову) і діловито проходив увечері повз дівчат. Плеєр давно був зіпсований, тож Віталик активно

МАРИНА ПАВЛЕНКО

ПОМСТА Втокмачивши очі-смородини у давно не білену стелю і вслухаючись у п'яне хропіння свого чергового любаса, Маріуца думала. Од Віталика мусять народжуватися дуже красиві діти. Хто-хто, а вона вивчила не з телевізора, які від кого нащадки! Вродить і йому премиле маля. Одне. Більше не треба. Його м'яке серце вона й цим навіки прив'яже до себе. Доста настраждалася з усякими лобуряками ("У-у! Не хропи!" - штовхнула ночувальника ліктем) і має, нарешті, право на звичайне жіноче щастя. Право на батька своїм дітям і господаря своїй розвалюсі. Згодом - право на порядну - сусідську хату. Як би це все провернути? Йому сімнадцять, на весну - до війська. Ну, невеличкий перепочинок у сімейному щасті не зашкодить. Маріуца буде обережною, кого попало, приймати не стане: як-не-як, а такого чоловіка доведеться трохи й шанувати! Дитина росте. Батько - мужніє у війську. Відкладати, отже, не варт. "Будеш, любчику, моїм!" - кисло бризнула смородиновим соком по одутлому лицю того, хто вже під ранок має звільнити її ложе, яке таки стане шлюбним! "Розляглось, наче вдома!" - буркнула. Смородини забродили в солодких п'янких мріях. Як бути? Завтра вони від'їжджають у своє далеке, у своє недосяжне місто, а він так нічим і не привабив до себе! Жодної! Коли нічим не зарадити, завтра після обіду за ними припчихає огидний жовтий "пазик", а Віталикове серце найдрібнішими осколками розлетиться по світі, й ніхто ніколи його вже не збере докупи. Як привернути хоч на мить володарок прекрасного смолянисто-чорного або піщано-блідого волосся? Ті загадково-темні або передгрозово-сині очі? Ті палкі вуста-маки або прохолодно-спокійні пелюстки мальви?!. Мальви... Маки... Придумав! Придумав, чим розтопить дівочі душі! Двома букетами! Перед самим від'їздом Віталик піднесе обом по розкішному букетові і скаже... Ні, ліпше нічого не казатиме, просто простягне їм квіти й поглядом проводжатиме автобуса, аж поки той не зникне за рогом. А потім довго-довго чекатиме. Бо ясно ж: серця казкових принцес не зможуть лишитися байдужими до краси його кохання, і рано чи пізно котрась із них таки повернеться до нього, щоб уже більше не покидати. Але... де взяти квіти? Купити? За що? Польові - це надто по-селюківському. А в їхньому городчикові давно все поперецвітало... Маріуца! О, в неї саме всипало кущ прегарними дрібними трояндами! За два букети він два дні полотиме її занедбаний город. Полотиме цілу вічність, до останньої бур'яниночки, аби тільки два букети! Аби... м.Умань

прикидався, що підкручує йому звук: "А щоб ти здох, як ти не ту пісню мені підсовуєш!" Але за спиною вкотре - хихотіння. "Це не вони сміялись! Вони - інакші, не такі!" гарячково шепотів уже в хаті, на увазі маючи одночасно і вуста-маки, і вуста-мальви. І знову - не спав.... "Славний хлопчисько цей Віталик!" - метикувала собі Маріуца, поціляючи смородинами очей у сусідське подвір'я. За кілька літ, відколи придбала собі цю хату, мала вдосталь часу, щоб роздивитись. Сусідка вже стара, довго не протягне. Але син!.. Лихого слова не почуєш від нього. Не п'є, не курить. До роботи - як дурний, через неї, кажуть, і в школі до пуття не вчився (воно, щоправда, нащо та школа? Хіба - щоб менше селом валандатись!), то й після школи нікуди не пішов. Зате і в хаті, і коло хати видно чоловічу руку. І - добрий: до кожної худобинки, де там - до бадилинки! - щось жебонить. А до її хлопчиків - як до рідних! "Ох, непоганий!" - неохоче забирає Маріуца свої смородини з сусідської садиби, кидає ними по своєму занедбаному обійсті. І вони починають достигати затаєними гадками. Раптом він придумав! Придумав, чим привернути неприступні дівочі серця! Жодна людина перед тим не встоїть. Якщо вже він, загартований, у таку спеку нізащо не відмовився б від сріблястої пляшки прохолодного напою, то що казати про ніжних, плеканих городянок? Мама пенсію тримають на паливо. За жнива - теж невідомо, коли заплатять. Нічого! Поздає зібрані в Маріуци попідтинню пляшки і купить красуням шикарного гостинця! - Дівчата, можна пригостити вас лимонадом? Віталикові аж памороки забила власна сміливість. Він здогадується, чому вони сміються. Бо, коли хвилюється, часом не вимовляє "р", і зараз у нього вийшло "плигостити". Але то пусте, ось нехай... Королівським жестом хлопець дістає з-за пазухи вже трохи нагріту (не одне коло намотав, поки зважився підійти) пляшку. Не лимонад, щоправда: дещо з тари продавщиця забракувала, і грошей вистачило тільки на мінеральну воду. Та слова "мінеральна" він би вже точно не здолав! - Оу! Тут продають білий лимонад? - повернулись до нього запаморочливі скельця темних окулярів. - У нас такого не вживають! - кресонуло синіми блискавицями в іронічному погляді білявки. - Пийте, чого там! Не соромтесь! Здається, Віталик знову не вимовив "р". Відчув, що втрачає глузд, полишив пляшку і... втік. Він таки зміг! Таки ступив перший крок! Але ж вони... Зате він одважився! Хоча, якби... Як мудро вчинив, залишивши їм пляшку! Втім, краще було б... Господи, він і сьогодні не засне!.. "А що вже гарненький! Навіть у тій допотопній сорочці!" - не спалося й Маріуці.

МАР’ЯНА ЧЕЛЕЦЬКА

СОЛОНЕ ВИНО Вчора була приємна вечірка з продовженням. Сьогодні - неприємний для людського вуха концерт. Місто салютувало. Випивало. Мокло. І хололо під зіпсутим у холодильнику, набридливим чомусь і комусь морозивом. Місто на гарнір. Почав накрапати навскісний дощ, злегка приземлюючись на асфальт. Й Анет почала почувати себе босою. Від цього відчуття у неї почався нежить. Навскісний асфальт став косим. Учора була вечірка: ВХІД ТІЛЬКИ ДЛЯ БОЖЕВІЛЬНИХ. У неї пом'ялася сукня, зіпсувалась зачіска і з обличчя не сходили чомусь сльози. Анет не любила плакати безпричинно. Але її сміх на святі, де всі сміються, був зайвий. Вона повинна була змінити декорації. І їй спало на думку роздягнутися. Така думка, звісно, заходить у гості тільки до божевільних, як і думка ходити по мокрому і слизькому асфальті босоніж. Але їй конче треба було щось змінити - наприклад, маршрут у бік зачиненої аптеки. Анет купила там трохи сорому й облишила уявляти себе голою на вечірці. Вона пішла з неї геть. Пересварившись із подругою та Андрієм, витягнувши з-під подушки не ім'я святого. Вона страх яка забобонна! Вона вірить у те, що будь-яка найнікчемніша річ може змінити - кардинально життя людини. І тому різкий поворот у її житті завжди буде поспіхом, навіть якщо вона продумає кожен крок цієї зміни. На святі не було більше нікого. Механічний годинник зупинився опівночі, і вона була змушена стати щасливою. Долучити себе до когорти всяких змучених і замучених щастям істот. Їй цього аж ніяк не хотілося. Але опівночі вона вже не зможе ніде дізнатися точної години. Тим паче на вулиці. На вулиці було майже безлюдно. І сама думка про те, що вона загубила мешти, її ніскільки не бентежила. Анет звикла вже до того, що вона вічно щось любить губити. Вчора, наприклад, вона загубила власний слід, який залишила просохнути зранку на снігу. Як не питала ввечері, ніхто не бачив, куди він подівся. І вона змирилася з тим, що він зник безслідно. Тоді розум їй підказав інше: тут без Андріївських чарів не обійшлося. Андрій кудись зник відразу після того, як подали солодке. Подруга теж. Анет знала: не можна довіряти передчуттям, але Тарас, який сидів поруч, безпосередньо натякнув їй: мовляв, це все вже давно записали колись і без нас. Потім закінчилася касета. Тарас знав, як змінити декорації. Він вчився богослів'я у Католицькому Університеті. Його звали Роберт і він теж шукав дороги додому. Різниця тільки у віці. Він був водієм пежо. Та не туди птахи летять, коли повертаються навесні у рідні краї. Вони блукають. Кажуть, емігранти також блукають, коли повертаються. Напевно, Бог допустився фатальної помилки під час сотворення світу, коли змусив людину рухатися тільки по вектору "туди сюди", але ніяк не вбік, вгору чи вниз. На Сванову сторону вже ніхто не ходить. Тарас би її не зрозумів. Тому тільки Марсель Пруст і був для неї єдинопровіреним у світі, в якому замкнувся сам. У тому світі вона писала. Здебільшого, курсові та реферати. Інколи - вірші. Частіше - прозу. Анет не

МАР’ЯНА ЧЕЛЕЦЬКА

Солоне вино (відеозапис ) (у ролях) Із сонника: вагітність (для дівчини) - обман... На вулиці було майже безлюдно, й Анет подумала, що вона хоче чогось кращого, ніж просто добиратись додому. Була, мабуть, друга година ночі. Та сліди гучного концерту залишали ще після себе вуличне освітлення. Люди вже встигли зникнути у проваллях нічних пежо, коли Анет ніяк не могла вирішити, яке з них її. Вона подумала, що варто би було залишитись тут, варто би було погасити всі ліхтарі і варто всетаки це зробити, бо їй так кортіло чогось більшого. Аніж просто добиратись додому. Їй було незрозуміло тільки одне: звідки в неї виникло стільки безумних ілюзій. Сезон мореплавства вже завершувався, і в потойбіччі чорної Лети ставало все менше і менше спроможних заплатити Харону за перевезення їхніх душ. Та кораблі продовжували курсувати зграями і виловити з них одного було не так уже й легко. Анет завжди мріяла пережити хоч раз у житті морську хворобу. Але в сухопутному Львові з його підземними Летами і Стіксами це пережити було так само неможливо, як і пережити епідемію чуми у воєнний час. І тоді підземна Полтва уподібнювалася до забороненого кохання у часи холери, симптоми якої так нагадують симптоми кохання. Це, до речі, не я сформулювала, а Маркес. Але я сюди приписала Львів із Летою-Полтвою через простір, в якому читаєш його романи. Взагалі говорити про хронотоп твору не можна без хронотопу процесу читання. Читачі як повноцінні індивідууми художнього світу теж мають якісь права на його успадкування. І залежно від того, оригінал чи переклад у їхніх руках, вони по-різному сприймають майстерність письменника. Бо алюзії постмодерних текстів поза оригіналом - не оригінальні. Анет звикла до того, що їй часто доводилося мислити філологічними категоріями. Це пов'язано з можливістю ще раз і ще раз, від випадку до випадку усвідомлювати тему своєї курсової роботи. Але вночі - так пізно - вже трамваї не їздять, і їй потрібно було також усвідомлювати, що невдовзі все-таки доведеться розшукати той номер пежо, про існування якого вона й не догадувалася. Вона починала звикати мислити категоріями вулиці.