Схиліть голови by ZOUNB

Схиліть голови – шану віддайте

ЗАПОРІЗЬКА ОБЛАСНА РАДА КОМУНАЛЬНИЙ ЗАКЛАД «ЗАПОРІЗЬКА ОБЛАСНА УНІВЕРСАЛЬНА НАУКОВА БІБЛІОТЕКА ім. О.М.ГОРЬКОГО»

До 70-річчя Перемоги

СХИЛІТЬ ГОЛОВИ – ШАНУ ВІДДАЙТЕ (Збірка матеріалів про працівників бібліотеки – учасників Другої світової війни)

Запоріжжя, 2015 рік 2

Схиліть голови – шану віддайте

УДК 027.53(477.64);023,5-1941-1945║(092) ББК 78.33(4 Укр-4Зап)6-8ю14 Б 92

Схиліть голови – шану віддайте : Збірка матеріалів про працівників бібліотеки – учасників Другої світової війни / КЗ «ЗОУНБ ім. О.М.Горького» ЗОР, редакційно-видавничий сектор ; [Уклад. Л. Колодка, відповід. за вип. О.В. Волкова, ред. І.Степаненко] . – Запоріжжя: [КЗ «Запорізька ОУНБ ім. Горького» ЗОР] , 2015 . - с.31 , іл. Ця збірка присвячується працівникам Запорізької обласної бібліотеки ім. О.М.Горького – учасникам бойових дій на фронтах Другої світової війни та трудівникам тилу, які своїм героїзмом і трудовим подвигом здобули Велику Перемогу, а також тим, хто примусово був вивезений до Німеччини, не втратив надії повернутися на рідну землю, яку захищали після свого визволення. Збірка розрахована на всіх, хто небайдужий до історії власної країни та до історії рідного міста.

УДК 027.53(477.64);023,5-1941-1945║(092) ББК78.33(4 Укр-4Зап)6-8ю14

©КЗ «ЗОУНБ ім. О.М. Горького» ЗОР 3

Схиліть голови – шану віддайте

Вступне слово Рік 2015 – особливий рік: увесь світ відзначає знаменну дату – 70-річчя перемоги над нацизмом у Другій світовій війні. У святкові дні Перемоги згадаємо своїх батьків, дідусів та їхніх товаришів – ветеранів, що здобували для нас, своїх нащадків, можливість жити у вільному світі. Нехай ті страшні дні вже далеко від нас, але вони були, це наша історія, це фундамент нашого сучасного життя. Нам важко уявити через що довелося пройти мільйонам людей, що брали участь у тій кривавій, страшній війні. Та давайте будемо пам'ятати – з вдячністю та смутком – про те, як рідні нам та зовсім незнайомі люди віддавали своє життя за Батьківщину, волю, світле майбутнє своїх дітей. Вони щиро сподівалися, що таке горе ніколи не спіткає нас, вони хотіли, щоб війна назавжди лишилася для нас лише спогадом, легендою, тяжким уроком долі та ніколи – нашою дійсністю. Ці люди ні за що б не хотіли, щоб ми повторили їхній шлях. Ветерани нічого в нас не просять. Їх вже небагато лишилося в живих. Це не вони розв’язували світові конфлікти, не вони грали в жорстокі політичні ігри, які жертвували життям мільйонів людей. Але це вони, ветерани, поклали тому край, врятували нас! І ми мусимо пам'ятати,тому що пам'ять і вдячність – це все, що ми можемо дати нашим ветеранам. І це зробить кращими нас самих і наш світ. І, незважаючи на всі жертви та страждання, День Перемоги – це світлий день, в який стало зрозумілим, що все це було недарма, що збулися мрії, що майбутнє – у наших руках. Це день, в який відлік часу можна було б починати спочатку, бо настала нова епоха – волі, миру, можливостей. І за все це ми маємо дякувати їм – нашим ветеранам!

Схиліть голови – шану віддайте

Шановні ветерани! Прийміть наші сердечні вітання зі світлим, радісним і дорогим для кожного серця святом – Днем Перемоги! Низький земний уклін Вам і найглибша вдячність за Ваш ратний подвиг у боротьбі з нацизмом, за захист рідної землі. Ви, дорогі ветерани, є нашою гордістю і славою, велич вашого подвигу непідвладна часові і суспільним катаклізмам. Ми разом з вами поділяємо біль спогадів про той страшний час, який ви з гідністю пережили, біль від втрати своїх бойових побратимів, яким не довелося дожити до славної дати. Наче птахи летять невблаганно літа, Залишають свій стрій дорогі ветерани. У минуле пішла найстрашніша війна, Та про неї постійно нагадують рани. З кожним роком все менше і менше стає Тих людей, які нам здобули Перемогу. Лише пам'ять забути про них не дає, Пам’ятаймо про них і молімося Богу. Нехай Вічні вогні на могилах горять, Перед ними завжди на коліна ставайте. Пам’ятайте живих і померлих солдат, Схиліть голови – шану віддайте Схилимо наші голови і вшануємо хвилиною мовчання пам’ять усіх полеглих в роки війни. Немає свята більш величного і світлого, ніж день Перемоги, до якого йшли ви через смерть, кров та згарища. А ми, дорогі ветерани, ваші діти та онуки, цінуємо життя і свободу, яку ви відстояли своїм ратним трудом. Вітаємо усіх з великим святом!

Схиліть голови – шану віддайте

РОЗДІЛ І. ФРОНТОВИКИ Війна... Немає слова найстрашнішого, ніж слово «війна». Це безкінечні сніги, курний шлях, пекельна спека, свист куль та шипіння снарядів, дрижання землі від авіабомб та артилерійської підготовки. Усім фронтовикам війна запам’яталася двома кольорами – білим та чорним, та їх відтінком – сірим. Кольори інші помічали в короткі хвилини відпочинку: синє небо, жовтогарячий соняшник, зелені віти – влітку, зів’яле пахуче листя – восени, білий сніг – взимку, бузок та конвалії – весною. Все було на війні: і безглузда невиправдана загибель, і безпорадні накази командирів, і жертовність бійців, і їхній героїзм. Схудлі, закоптілі, з ранами на тілі і в душі, топтали солдати криваву каламуть, йшли через кошлаті пожарища, йшли чесні й живі. Саме звичайні люди в шинелях подолали нацистську навалу. Солдат, фронтовик... Я єсть народ, якого Правди сила Ніким звойована ще не була. Яка біда мене, яка чума косила! — А сила знову розцвіла. Фашистська гидь, тремти! Я розвертаюсь! Тобі ж кладу я дошку гробову. Я стверджуюсь, я утверждаюсь,бо я живу. (Павло Тичина, 1944 р.)

Схиліть голови – шану віддайте

БАЛЬЦЕР АНАТОЛІЙ ІВАНОВИЧ (1922-1997рр.) Народився у Запоріжжі в робітничій родині. Батько загинув у катівнях НКВС у 1937 році, і юнак рано зазнав тягарі життя: працював на заводах імені Войкова та «Комунар», поєднуючи тяжку роботу з навчанням у вечірній школі робітничої молоді, яку закінчив з відзнакою. У 1940 році вступає до Запорізького машинобудівельного інституту, навчання в якому перериває війна. У 1941-1945 роках пройшов бойових шлях від рядового піхотинця до старшого лейтенанта в основній ударній силі сухопутних військ – артилерії. Брав участь в боях під Харковом, Воронежем, Псковом, в Прибалтиці, визволяв Пушкінський заповідник. Нагороджений орденами Вітчизняної війни І та ІІ ступеня, медалями. Інвалід війни. Багато років потому А. Бальцер написав історію бойового шляху 758-го Режицького ордена Олександра Невського винищувально-протитанкового артилерійського полку, бо вважав своїм обов’язком зберегти пам’ять про ціну Перемоги, про однополчан. Після демобілізації у 1946 році продовжив навчання в рідному інституті, часто відвідуючи обласну бібліотеку, в якій працювала його мати. Світ книг та високої духовності полонив юнака, і, покинувши інститут, він перейшов працювати до бібліотеки імені Горького. Помічник бібліотекаря, бібліограф,

Схиліть голови – шану віддайте

завідуючий довідково-бібліографічним відділом (у 1951 році закінчив Харківський бібліотечний інститут), заступник директора, директор (1961-1982) – такий послужний список Анатолія Івановича. На фронті, де ревли верблюди-міни, І нить мого життя була тонка. Одержав бандероль я від ТичиниВ м’якій оправі «Вибране» Франка. І я, поклавши книгу на коліна. Відкрив читання віршем «Супокій». І всі почули, як проста людина Підносить голос непокори свій. Бійці не раз читати ще просили, Бо голос правди-голос їх сердець. Їм людяність загартувала сили, А ворог злий знайшов собі кінець! (Василь Лісняк. Людяність, 1956)

Схиліть голови – шану віддайте

МИНКО-БАБЕНКО МЕЛАНІЯ СЕМЕНІВНА (1924 р.н.) Народилася у селі Минківка Харківської області, в багатодітній родині. Дівчині подобалось вчитися, тому після закінчення школи поступила у 1941 році на геолого-географічний факультет до Харківського університету. Навчання було перервано війною, замість олівців в руках були лопати: студенти копали протитанкові окопи для оборони Харкова. Діставши важку травму ніг, Меланія після лікарні приїхала до своїх батьків в рідне село. У 1942 році німці вивезли її, як і багатьох інших на примусову роботу до трудового табору в м. Шопініце (Польща), де дівчина працювала на алюмінієвому заводі аж до свого визволення у 1945 році. З лютого по листопад 1945 року служила в армії, в будівельному батальйоні. День Перемоги зустріла у місті Брут на Одері. Після демобілізації навчалася в Харківському бібліотечному інституті,закінчивши який(1950 р.) 48 років відпрацювала в Запорізькій обласній бібліотеці імені О. Горького. Зворушує серце хороша картина: По тихим подвір’ю дрібцює дитина, Нового будинку закінчено мазку, Всі вікна у сонці…а біля дверей У скопану в землю есесівську каску Налито води для курей! (Василь Лісняк, 1946)

Схиліть голови – шану віддайте

БЕЙ МИКОЛА КОСТЯНТИНОВИЧ (1924 р.н.) Народився у 1924 році в Запоріжжі, в трудовій родині, яка мала трьох синів. Під час війни знаходився в окупованому місті, переховувався в різних місцях від примусової роботи на користь Німеччини. Після звільнення Запоріжжя пішов добровольцем на 2-й Український фронт (створений у жовтні 1943 року і розформований у червні 1945 року), був двічі поранений, пройшов бойовий шлях від рядового солдата до гвардії старшого сержанта, командира взводу. 2-й Український фронт брав участь КорсуньШевченківській битві, у звільненні Молдавії, Угорщини, Чехословаччини. 10 травня 1945 року відбулася зустріч 2-го Українського фронту з американськими військами біля міста Писек та Ческо-Будесвіце. Але сам Микола Бей зустрів перемогу у шпиталі: він був поранений вранці 9 травня (у день свого народження). Демобілізувався у жовтні 1947 року. З 1992-2003рр. працював сторожем у бібліотеці імені Горького.

Ані ясне сонце, ані буйні вітри Сліз моїх не зсушать, сліз гірких не витруть, Ані срібні струни, ані втішні звуки Туги не вгамують, не присплять і муки. А всьому причина: троє лих я маю, Що нікому в світі їх не побажаю.

Схиліть голови – шану віддайте

Ой, що перше лихо-то тяжка утрата: вбитий батько сивий, вбита рідна мати. А що друге лихо – де його подіну?Ворог обезчестив молоду дружину. Лихо третє мучить, не дає спочинку: Де ти, мій маленький, мій хороший синку? Три тяжкії лиха, а четверте – горе, А четверте горе – ніби теє море: Дорога Вкраїна, миле Наддніпров’я, Стоптана фашистом, підпливає кров’ю. Що свого я горя в світі не розвію, Тільки в себе в серці глибоко посію, А криваві сльози у хвилину грізну На свої долоні, на долоні бризну. Ой, зійдіте, сльози, гострими мечами Буду до загину битись з ворогами. Ой, зійди ти, горе, помстою святою, Щоб твердіше стиснув у руках я зброю. Ой, зійди ти, горе, гнівом – не печаллю, Щоб не мав я в серці ні краплини жалю, Щоб не мав я жалю, щоб забув пощаду, щоб в крові ворожій утопив досаду. (Євген Бандуренко, 1941-1945)

Схиліть голови – шану віддайте

АБРАГІМОВ РУСТАМ ІБРАГИМОВИЧ (1920-1986) Учасник бойових дій під час другої світової війни. З 1978 року до смерті працював сторожем у Запорізькій обласній бібліотеці імені Горького.

Атака Скрегоче залізом округа, Смертю повітря фурчить. Я знаю той ступінь напруги, Коли вже ніщо не страшить. Святе божевілля атаки В тобі поглинає все. Через яри та байраки Незнавана сила несе. Немає ні рідних, ні любих. Нема ні жалю, ні тривог. Байдужим стаєш до згуби, могутнім стаєш, як бог. (О. Гончар, 1942)

Схиліть голови – шану віддайте

ІГНАТЮК ЛАВРЕНТІЙ ІЛЛІЧ (1918-1989 РР.) Ігнатюк Лаврентій Ілліч – полковник запасу Збройних сил СРСР, учасник бойових дій Другої світової війни. Нагороджений багатьма орденами та медалями. У 1972-1977 роках працював у бібліотеці на посаді завідуючого господарством. Принциповість в виробничих питаннях прекрасно уживалася в ньому з простим людським гумором. Брав участь у всіх заходах бібліотеки, у подорожах колективу на природу він був неперевершеним оповідачем про рибалку. Його історії можуть бути представлені як «Рибацькі записки». Лаврентій Ілліч був глибоко порядною людиною, девізом якого стали щирі слова: «Будь чесним перед собою і оточуючими!». Солдатська гордість Опалений полум’ям бою, В диму прокоптілим гіркім, Гордись, піхотинцю, собою, Солдатським званням своїм. Гордися, що в бурю й негоду Женеш ти прокляту орду, Що спиш у тяжких походах Кілька хвилин на ходу.

Схиліть голови – шану віддайте

Що гори землі скопала Твоя лопатка мала. Що втома тебе валяла, А повалить не могла. Що в чорній окопній постелі Ніч обіймає глуха. Що, змокши, твоя шинеля Так на тобі й висиха. Що біль поразок і горе Найперше на себе приймав. Гордись, що в найтяжчу пору Надію в серці мав. Що й чорту було б не під силу, Усе ти витримать зміг. Ти пекла пройшов горнило І все-таки – переміг! (О. Гончар, 1945)

Схиліть голови – шану віддайте

КОКАЙЛО ІВАН ІВАНОВИЧ (?) Фронтовик, старший лейтенант у відставці, бойовий шлях його пов’язаний з 1-м Білоруським фронтом (створений у лютому 1944 року-розформований у червні 1945 року). 1-й Білоруський фронт брав участь у звільненні Білорусії, Польщі, штурмі Берліну. У серпні 1945 року Іван Кокайло написав вірш «Любимой Украине», в якому відчувається пронизливий біль, безкінечна любов до України: По степям широким Украины Пробивался с боем я домой. Шел усталый, но шагал я смело, Вспоминая любимый край родной. Вот и ты, столицаУкраины, Но совсем уж ты теперь не та – Сожжена, разрушена в руины, Где ж твоя былая красота? Дом, в котором прожил я так мало, Столько радости и горя перенес, Был разрушен, и таких их много – Это варвар-немец нам принес. И теперь даю тебе я слово Фрицев бить без жалостно и метко, Потому, что ты мне дорога, А с тобою я бываю редко.

У 90-х роках нетривалий час працював у бібліотеці.

Схиліть голови – шану віддайте

КУЛІК КЛАВДІЯ ФЕДОРІВНА (1922- 2012 (?)рр.) Учасник бойових дій другої світової війни, перемогу зустріла у Чехословаччині. Працювала у бібліотеці імені Горького з 1960 по 1980 рік на посадах старшого бібліотекаря, завідуючого сектором обмінно-резервного фонду. Україні Край шляху калина червона росла Землі на окрасу, а людям на радість. На вітрі шуміла, під сонцем цвіла, Щоб соку для ягід побільш набиратись. Вже слава про неї пішла на ввесь світ, Та й лихо тим часом розправило крила – І буря оббила рясний її цвіт, А листя розкішне гроза обсмалила. Та корінь ще глибше у землю пішов Живий він, а, значить, не всохнути й вітам; Настане весна, і тоді вони знов І листом вберуться. І вкриються цвітом. Вкраїно моя! Мені серце ячить: І ти – ніби тая край шляху калина, Немало ти знала страшних лихоліть, Та завше до сонця тяглась неуклінно. Татарські набіги, німецький розбій, А ти, як і перш, у цвіту, аж гориш вся, Бо корінь у тебе здоровий, живий І глибоко в землю – історію врісся. (Є. Бандуренко, 1941-1945) 16

Схиліть голови – шану віддайте

ЛИТВИНОВ МИКОЛА ТРОХИМОВИЧ (1925-2013рр.) Народився Микола Трохимович в Луганській області, в багатодітній родині Героя Соціалістичної праці Трохима Литвинова, був шостим серед дев’яти дітей. Мав звичайну біографію хлопчини, юність якого припала на лихі години страшної війни. Свій бойовий шлях розпочав у січні 1943 року у складі 105-го стрілецького полку 213 стрілецької дивізії 3-го Українського фронту. Звільняв Харків, Кривий Ріг, Молдавію, Румунію, Болгарію, Югославію, Угорщину. Перемогу зустрів в Белграді у званні капітана, командира піхотного батальйону 243 штурмової дивізії. Двічі поранений, нагороджений 30-ма бойовими нагородами, серед яких орден Вітчизняної війни І та ІІ ступеня, Богдана Хмельницького І ступеня, Червоної Зірки, медалями «За перемогу над Німеччиною», «За бойові заслуги». Обрав професію військового, звільнився в запас у 1976 році у званні майора. До 1986 року працював заступником облвійськкому Запорізької області. Полковник у відставці М.Т. Литвинов, ще 6 років працював у Запорізькому облвиконкомі, а потім пов’язав свою долю з бібліотекою імені Горького. Я не молився перед боєм, Про смерть не думаючи, йшов. І пахла глина прілим гноєм, І глиною ставала кров. Вона то рідшала, то гусла… Серед огнів і темноти Чим глибше ми у неї грузли, Тим легше нам було іти. (Василь Швець, 1945) 17

Схиліть голови – шану віддайте

ЛОПАЩЕНКО ІВАН МАТВІЙОВИЧ (1929-1997 рр.) Професійний військовий. У 1978-1995 роках працював у бібліотеці імені Горького палітурником: власноруч виготовляв необхідні преси, знаходив потрібні матеріали, займався оправою цінних видань. Красоти слова, тонів, фарб І мудрих книг глибинний карб, Що світять людству у віки; Напруга мислей, точність дій І в кожнім русі – здвиг новий, І потиск братньої руки; Завзяття й воля трудова, І те, що кличе й порива В розгоні літ, у боротьбі, Як кожне власне почуття, Як власне серце і життя, Це все навік дано тобі. (Володимир Омельченко, 1952 р.)

Схиліть голови – шану віддайте

РЯБОШАПКА ГАЛИНА СЕРГІЇВНА (1914-1985 рр.) Народилася в сім’ї залізничника на Катеринославщині. Закінчила гімназію, рано втратила батьків, працювала на шахтах Донбасу. Переїхавши до Дніпропетровська, працювала в Убарівському райкомі партії, брала участь у колективізації, очолювала середню школу міста Пологи. На Кіровоградщині працювала у Знам’янському міськкомі партії для продовження партійної кар’єри, закінчила Харківський комуністичний університет імені Артема. В роки війни проходила військову службу у діючій армії – була інструктором політвідділу по роботі серед жінок 1-го Українського фронту. Перемогу зустріла у Берліні. Нагороджена орденами «Вітчизняна війна» І та ІІ ступеня, багатьма медалями. Після демобілізації продовжила свою роботу у Запоріжжі, в період з 1959 р. по 1960 р. очолювала обласну бібліотеку імені Горького. Вдень буду умирати - дивитимусь на сонце, Нехай воно до краю бере моє тепло… Вночі вмирати буду - дивитимусь на зорі, Хай блиск очей вбирають далекі зорі ті… Як стріну смерть світанком-на схід зверну обличчя, Мов соняшник, що квітне на ниві голубій… Як стріну смерть у битвах вечірньою зорею. – Впаду лицем на захід, ще й руку простягну. Дійду до України і буду вічно з нею, Щоб знов, як прийде ворог, устати на війну. Прекрасна Україно! Мій колосе пшеничний, Мій соняшнику ясний. Метале золотий!.. (Василь Лісняк, 1942 р.) 19

Схиліть голови – шану віддайте

СЛОБОДЧЕНКО НАДІЯ АНТОНІВНА (1921-2014 рр.) Фронтовик, ветеран другої світової війни. Перед війною навчалася в Осипенківському (Бердянському) вчительському інституті, у жовтні 1941 року була евакуйована до Джанібекського району Казахстану. У 1942 році розпочала службу у військово-санітарному поїзді № 58 як санітарна дружинниця: годувала поранених, робила перев’язки, повідомляла зведення інформбюро, прибирала та опалювала взимку вагони. 7 травня 1944 року мати Надії – Клавдія Яківна - отримала фронтовий лист від колективу військовосанітарного поїзду, в якому зазначалося: «Ваша дочка віддає усі свої сили та знання за доглядом та лікуванням поранених, хворих захисників нашої вітчизни, які захищають честь, свободу і незалежність свого народу. За добру роботу мала ряд подяк від командування поїзду, поранених, хворих.» У виробничій характеристиці Надії записано: «За час своєї роботи у ВСП № 58 мала оцінку з роботи тільки «відмінно». Гідно нагороджена нагрудним знаком «відмінник санітарної служби». Війну Надія Антонівна закінчила на білоруській землі. Після війни працювала 1 рік у райкомі партії, завідувала бібліотекою. 33 роки викладала історію у школі, після виходу на пенсію 21 рік своєї трудової діяльності віддала обласній бібліотеці ім. Горького.

Схиліть голови – шану віддайте

Медсестричка Медсестричка – солодке слово, Найрідніша в світі рідня. Як біда ударить раптово, А сестричка її проганя. Медсестричка. Сестра навіки. З нею так спокійно стає, Бо дівчисько не просто ліки, А й надію тобі подає. Медсестричка. Сестра надії, Милосердя і чистоти. Хай душа твоя не збідніє, Не забракне на всіх доброти. Хай печалі тебе обминають І не мчаться так швидко роки. Хай врятовані запам’ятають Злет твоєї святої руки. (Любов Прокопович) Фото-1*

Фото-1 надано сайтом: ps.4pu.com/post.php?id=327729, вільний (дата звернення 30.05.2016). – Заголовок екрана . – Мова рос.

Схиліть голови – шану віддайте

РОЗДІЛ ІІ. ПОДВИГ ТИЛУ Перемога над нацизмом була б неможливою, якби не жертовна праця працівників тилу. Часто на необжитих місцях, під відкритим небом машини та обладнання буквально із залізничних платформ вводились у виробництво. Недостатня кількість робітників тилу компенсувалася введенням нового трудового режиму: збільшення робочого дня, відміна відпусток, обов’язкові надурочні роботи. До станків ставали жінки, підлітки, люди похилого віку. Знадобився титанічний труд всього народу, величезні зусилля і жертви, щоб в ході війни налагодити безперервне постачання фронту всім необхідним. В тому, що промисловість і сільське господарство працювали з максимальною віддачею, що економіка була швидко перебудована на військові рейки і випередила економіку фашистської Німеччини, - велика заслуга талановитих вчених, конструкторів, інженерів, робітників, техніків, селян, простих людей. Трудовий героїзм був нормою поведінки. Понад 16 млн. трудівників міст і сіл удостоєні медаллю «За доблесний труд у Великій Вітчизняній Війні 1941-1945 років». В країні широко розгорнувся всенародний рух по збиранню особистих коштів на будівництво танків, літаків, підводних човнів для діючої армії. Створювалися цілі танкові колони, авіаполки, за рахунок коштів, добровільно зібраних радянськими людьми. З липня 1941 року по серпень 1945 року промисловість дала армії: понад 12 млн. гвинтівок і карабінів, більше 6 млн. пістолетів – кулеметів, майже 1,5 млн. ручних та станкових кулеметів; 351,8 тис. мінометів; 482,2 тис. гармат (усіх видів та калібрів); понад 102 тис. танків і самохідних гармат; більше ніж 112 тис. бойових літаків.

Схиліть голови – шану віддайте

ШЕЛЕНБЕРГ МАРГАРИТА АБРАМІВНА (1924 Р.Н.) Маргарита Абрамівна народилася у 1924 році в м. Давлеканово Башкирської АРСР. Юність дівчини припала на вогненні роки війни. Знаходячись в глибокому тилу, вона перенесла з народом усю тяжку долю воєнного лихоліття, самовіддано кувала перемогу на виробництві. Після закінчення Харківського державного бібліотечного інституту (1952 р.) почала працювати на посаді методиста Запорізької обласної бібліотеки ім. А. М. Горького. І донині в архіві бібліотеки зберігаються методичні матеріали на допомогу працівникам районних, сільських бібліотек області, розроблені Маргаритою Абрамівною, а рядки книг наказів розкривають географію її виїздів на семінари, наради з метою перевірки діяльності бібліотечних установ і самостійно, і у складі різних комплексних бригад обкому компартії (такі заходи в ті часи практикувалися дуже широко). Враховуючи високий професіоналізм, значний практичний досвід, авторитет М.А. Шелленберг, в 1967 році її призначають завідуючою знову створеного відділу обслуговування фахівців сільського господарства. На цій посаді вона пропрацювала до виходу на заслужений відпочинок (1981 рік). Багато в чому завдяки саме традиціям, закладеним Маргаритою Абрамівна, це структурний підрозділ бібліотеки, змінюючись з часом, як і раніше залишається в авангарді всього нового і передового. І зараз, проживаючи в далекому зарубіжжі (м Гамбург, Німеччина), Риточка, як її ласкаво називали друзі та колеги, постійно цікавиться життям колективу, з яким її пов'язує майже 32 роки спільної роботи, щирої, людської дружби.

Схиліть голови – шану віддайте

ЧОРНОБРОВА ОЛЕНА ОМЕЛЯНІВНА (1923-2005 рр.) Олена Омелянівна народилася у с. Ярешки Андрушівського району Житомирської області. 17-річною дівчинкою навчалася у Житомирському залізничодорожному технікумі. Встигла закінчити перший курс технікуму та почалася Друга світова війна. У 1941 р. технікум евакуювали в Челябінськ. Їх полк попав в оточення, вони довго проривалися скрізь заслони і тільки через 3 місяці змогли добратися до Челябінська. По прибуттю всіх студентів технікуму, у т.ч. і Олену Омелянівну відіслали працювати на завод. Юна, дуже тендітна Олена працювала токарем по 12 годин на добу. Їжа була скромною. Постійно втомлена... Якось працюючи в нічну зміну Олені Омелянівні на станку відірвало пальці руки. Це було наслідком неуважності від постійної втоми та недосипання... Її відправили у шпиталь, а потім перевели на іншу роботу у їдальню. У 1946 році Чорноброва О.О. разом з чоловіком переїхали до Запоріжжя де й прожила все своє складне життя. Разом з чоловіком вона виховала сина Віктора і доньку Наталку. У сина було 9 дітей, невістка рано померла і основний тягар по вихованню онуків лягав на її плечі. Не дивлячись на те, що вона прожила важке життя, Олена Омельянівна залишалася оптимісткою, доброю й чуйною людиною. Всі працівники бібліотеки, де вона працювала прибиральницею з 1965 по 1997 рік, любили й поважали її. За неписаними законами все у житті повторюється, у молодості Олена Омелянівна працювала на перемогу, а нині її наймолодший онук захищає свою рідну землю у зоні АТО.

Схиліть голови – шану віддайте

РОЗДІЛ ІІІ. ВИКРАДЕНАЮНІСТЬ У листопаді 1941 року, коли до вищого нацистського керівництва прийшло усвідомлення щодо провалу бліцкригу, ним були надані вказівки з використання робочої сили з окупованих земель на території Німеччини. У січні 1942 року було поставлено завдання вивезти на примусові роботи до Німеччини 15 млн. людей. За даними Нюрнберзького процесу з СРСР було вивезено 4 млн. 979 тис. людей, з них 30% - як безоплатна робоча сила. Так, з України було вивезено 2,4 млн. осіб. Німці їх називали «остарбайтерами» (східними робітниками). Згідно з державними інструкціями «усі робітники мають отримувати таку їжу і таке житло, і таке звернення, які б давали можливість експлуатувати їх якнайбільше при мінімальних витратах». Рівень смертності серед остарбайтерів був доволі високим. Переважною більшістю з загальної кількості вивезених до примусової роботи у Німеччину були підлітки: дівчата та хлопці, у яких назавжди вкрали дитинство й покалічили життя. Замість імені – номер у німецьких циркулярах. За непослух – Освенцім. І постійне це гордовите «русиш швайн» (з німецької – «русская свинья») у свій бік.

Фото-2†

†

Фото надано сайтом: http://www.doroga.ua/Pages/News.aspx?CountryID=34&Filter=5&NewInfoID=8024

Схиліть голови – шану віддайте

ГУЛІДА ПАВЛО ФЕДОСІЙОВИЧ (1926-?) П’ятнадцятирічним юнаком був вивезений у 1943 році до Німеччини. Пройшов табори Польщі (Перемишль) та Баварії (Дрезден, Наймарк, Регенсбург). Працював на заводах Мессершмітта. Був звільнений американськими військами і перевезений до Чехословаччини, звідки і розпочав свою військову службу тривалістю 5 років 3 місяці. Після демобілізації залишився в Запоріжжі. У 90-ті роки працював сторожем в ЗОУНБ ім. Горького. Остарбайтер Нас грузили як скотину, В товарні вагони. Ще й тепер кров в жилах стигне, Чую страшні стогони. Залишаю рідний край. Бачу в крові хата, Українонько, прощай, Прощай мамо, тату! Прощай, село моє миле! Хата білолиця, Те дитинство нещасливе І в садку криниця. Так було, так було. Щоб про це всі люди знали: Як німецькі окупанти Людей в рабство гнали. (з табірного фольклору)

Схиліть голови – шану віддайте

РОЗДІЛ IV. НАША ШАНА ВЕТЕРАНАМ

У чомусь схожі очі ветеранів: У них безмежне розуміння, легкий сум. Вже на тілах загоїлися рани – Їм крає серце рій нестримних дум… І травень – теплий і ласкавий Цитує радості та болю заповіт. На честь відваги вашої і слави Повсюди запалить бузковий цвіт. Ростимуть і сміятимуться діти, Що світ новий збудують з ваших мрій. Завдячуємо вам і теплим літом Під мирним небом швидкоплинних днів…

Схиліть голови – шану віддайте

Как мало их осталось на земле не ходят ноги и тревожат раны, и ночью курят, чтобы в страшном сне, вновь не стреляли в них на поле брани. Мне хочется их каждого обнять, теплом душевным с ними поделиться, Была бы сила, чтобы время вспять… но я не бог…война им снова снится. Пусть внукам не достанется война и грязь еѐ потомков не коснѐтся, пусть курит бывший ротный старшина и слышит, как внучок во сне смеѐтся.

Схиліть голови – шану віддайте

ПІСЛЯМОВА «Ніхто не забутий, ніщо не забуте» - такий всенародний заклик-клятва, що зазвучав одразу після закінчення війни, ось вже 70 років живе і втілюється в наукових дослідженнях, художніх творах, у пам’ятниках і меморіалах. Понад 28 тис. братських і поодиноких могил, близько 50 тис. пам’ятників, споруджених вдячними нащадками – вічне свідчення того, якою ціною здобута Перемога. Допоки не похований останній захисник Вітчизни, не відзначені всі пам’ятні місця ратних і трудових звершень народу ми не можемо сказати, що все зробили для увічнення пам’яті полеглих, подвигу народу у роки війни. Минають літа, але завжди на скрижалях історії залишаться імена тих, хто у грізний час встав на захист рідної землі, хто у нелегкому двобої ціною власного життя відстояв споконвічне право людини на свободу і життя. У нинішній і прийдешній час молоде покоління народу України покликане з патріотичним ентузіазмом вивчати і перейматися безсмертним подвигом своїх попередників. Із кожним днем все менше залишається серед нас ветеранів Другої світової війни. Посивілі і знесилені ранами минулих боїв, недостатньо забезпечені в нинішніх кризових умовах економіки, вони прагнуть передати сучасній молоді дух оптимізму, життєстійкий характер, знання й досвід, любов до нашої матері України. Подвиг і приклад ветеранів повинні пронизувати все наше життя, бути критерієм усіх наших рішень, вчинків і дій. Наш святий обов’язок перед світлою пам’яттю загиблих за волю рідної Вітчизни полягає в тому, щоб зберегти пам’ять про безсмертний подвиг українського народу, Перемогу в роки війни і передати пам’ять сучасним і прийдешнім поколінням. Майбутнім поколінням, спадкоємцям слави героїв Перемога вручила найцінніше – науку любити Батьківщину й перемагати ворогів. На

Схиліть голови – шану віддайте

їхні плечі лягає тягар відповідальності за спокійний і вільний завтрашній день України. І важливо, щоб несли вони цей тягар гідно. На перехрестях історії людству хочеться заглянути в майбутнє, дізнатись, яким воно буде, подумати, що взяти з собою в це майбутнє із сьогодення. Тому збереження в цей час уроків і заповітів Перемоги має важливе значення. Вічна Вам слава і низький Вам уклін, учасники і творці Перемоги – ветерани бойових і трудових звершень!

Схиліть голови – шану віддайте

ЗМІСТ Вступне слово ......................................................................................3 Розділ І. Фронтовики .........................................................................5 Бальцер Анатолій Іванович .................................................................6 Минко-Бабенко Меланія Семенівна ...................................................8 Бей Микола Костянтинович ................................................................9 Абрагімов Рустам Ібрагимович .........................................................11 Ігнатюк Лаврентій Ілліч .....................................................................12 Кокайло Іван Іванович ........................................................................14 Кулік Клавдія Федорівна ....................................................................15 Литвинов Микола Трохимович ..........................................................16 Лопащенко Іван Матвійович ..............................................................17 Рябошапка Галина Сергіївна ..............................................................18 Слободченко Надія Антонівна ...........................................................19 Розділ ІІ. Подвиг тилу .......................................................................21 Шеленберг Маргарита Абрамівна ......................................................22 Чорноброва Олена Омелянівна ...........................................................23 Розділ ІІІ. Викрадена юність ............................................................24 Гуліда Павло Федосійович ..................................................................25 Розділ IV. Наша вдячність ветеранам ...........................................26 Післямова ............................................................................................28

Схиліть голови – шану віддайте

СХИЛИТЬ ГОЛОВИ – ШАНУ ВІДДАЙТЕ До 70-річчя Перемоги (Збірка спогадів про співробітників бібліотеки – учасників Другої світової війни)

Автор ідеї: Л. Колодка Редактор: І. Степаненко Відповідальний за випуск: О. Волкова Комп’ютерна верстка і дизайн: П. Бойко

Підготовлено до друку 30.05.2016 р. Папір офсетний. Гарнітура RizoEZ. Тираж 10 прим.

Редакційно-видавничий сектор КЗ «ЗОУНБ ім. О.М. Горького» ЗОР Україна, м. Запоріжжя, просп. Леніна, 142, тел./факс 787-53-54

Схиліть голови – шану віддайте