Пам'ятник на кливі

П А М ' Я Т Н И К НА К Л И В І І Перед сорок літами зайшов у село Довге Войціх Капуста. З своїм старим вітцем утік він перед «папською карністю» в привітливу верховину й цілий той час пережив у гаразді поміж гостинними верховинцями. Ніхто не сказав йому обидного слова, а сварлива Гаврилиха, що з кождим мала якусь заторочку, не важилася ніколи прозивати його: «ти приблудо-мазуре». Люди любили його; чоловік чесний, трудящий, майстер різнородний, а своєю набожністю всім був гарним приміром. Кождої неділі, кождого свята був у церкві, клав поклони з другими, відмовляв свої молитви, а часом пробував за дяком Дам'яном Кропивою підтягати «Господи помилуй». До костелика на другім селі ходив також, коли тілько було богослуженє. Двадцять разів на день перейшов коло вас і стілько ж разів здоймав з голови круглу мазуркушапку, кланявся до землі й говорив: «Похвальони», а коли йшов коло сусіда, зайнятого якимнебудь ділом і сто разів, то кождим разом кликав, що на цілу вулицю було чути: «Куме сонсєдзє, дай Боже щенсцє!..»

— Гони, сину, скорше воли в другий кінець,— говорив бувало плугатор до погонича,— бачиш йде Войціх, готов недочути звідти, як відповім на його поздоровлене, і буде кричати кільканацять разів. Таким був Войціх Капуста до часу, як ксьондзи-єзуїти заїхали в сусіднє містечко і наробили багато шуму й переполоху. Старі нанашки стали предвіщати прихід антихриста з огняним возом і кінець світу. Нанашка мінярка принесла таку вість із міста й першому Войціхові піддала гадку, щоби йшов на богомілє.

— Черці праведні, пустельники,— казала нанашка,— прибули до міста накланяти грішників до покаяня. Вислухав того Войціх, пішов на богомілє. Висповідався, запричащався, празцув один день, другий, третій, ходить поміж людий, слухає, що розказують про трираменні хрести, і стало робитися йому якось невиразно, незрозуміло. Там — розповідають люди — село ціле замкнули до в'язниці, там шандар закував многих у кайдани й повів до суду, а все за одно: за трираменний хрест. Господи, клопіт допитався!.. Під Войціхом часами аж ноги мліють, а серце б'єся зі страху. Він також провинився. Іще як прийшов до Довгого, узрів, як такий хрест у день ов. Петра і Павла ставили на полонині. Від сего часу числив він свої літа, протягом котрих зробив не одну десятку таких хрестів на покійниках, на кіпцях граничних і по різнородних лісових дорогах. Остатній такий хрест поставив свому швагрові Дам'янові Кропиві на клнві, т. є. на найвищім верху гір. Величавий був сей святий трираменний хрест з цілого дуба, який ріс з пре-ждевіку перед Дам'яповим домом. Клива пишалася над сусідніми верхами, а на кливі взносився сей святий хрест; його могли видіти здалека християни й шандарі, а вони, по думці Войщіха, не повинні були видіти, бо на противній стороні хреста виднів підпис самого майстра великими буквами: «Войціх Капуста». Йде Войціх, запрятаний такими думками, стрітив свого доброго знайомого, органіста Бартоша, запросив його на почесне, бо конечно хотів іще щось більше розвідати в тій справі. З Бартошем прийшла і Бартошова і їх одинак Янек зі своєю нареченою. Всі четверо нічого не п'ють, лиш вино, звичайно, як тверезі люди. Казав дати Войціх одну фляшку вина, другу,

п'ють бартоші вчвірку за здоров'є своє і свого фундатора та розказують йому дива, а все про те трираменне знам'я хресне. Підпили собі бартоші порядно: уже старий зачав на добре лисиною о кант стола туцкатн, Янкові та будучій Ямковій стали також блахманом очі заходити, тілько очна Вартошова держалася кріпко й плела Войціхові грішні небилиці.

• То ви не знаєте, коли на сих трираменних хрестах лихий сідає? — питала п'яна баба.

• Коли? — запитав Войціх.

• На Воскресеніє, Різдво і Сошествіє Святаго Духа. А знаєте чому?

• Чому? — повторив безвідно Войціх і жахнувся на вид двох жандармів, що вели поперед вікна шинку якогось злодія.

• В сих днях ціла земля освячена, а «він» не може копитами дотулитися до неї, бо пече його в підошви...

• То що ж з того? — запитав Войціх.

• Як то, що з того,— гукнула Бартошова, аж Бартош схаменувся.— Ось тоді «він», змучений, присідає на тих хрестах.

• А ви бачили?

• Ой-ой-ой, кілько разів! — відозвався Янек.— Я, як служив при уланах, то часто бачив. Слухає Войціх, слухає, а волосе щохвилі пригладжує, бо їжиться, ліве вгору, не знати чого... А під серцем йому слабо, хоч нічого не пив. Заплатив до трох ринських за почесне, дав дванацять шісток кумі Бартошовій за червону чародійну хустку, що була на Кальварії Пацлавській у Цендаровій ріці полокана й мала хоронити від усякого біса нічного і полуденного. Попрощався Войціх із нетверезими і Бартошами і пішов усвояси. Вертаючи манівцями, держав шапку-мазурку в руках, відмовляв молитви, просив пречистої діви, щоби охоронила його від усякої лихої пригоди, а передівсім від стрічі з жандармами... П Повернув Войціх із богоміля без клопоту додому. Наблукався манівцями, та зате не стрітив ні жандарма, ні ревізора, що уважав собі за велику благодать божу. Селом йшов сумний, задуманий, навіть до Дам'яна Кропиви, зайнятого коло оборога, не сказав: «Дай Боже щенсцє!» Хрест святий на кливі заїхав йому фірою сіна в голову, не сходив ні на хвилю з гадки. «Господи!— зітхавраз за разом,— коби який фармазоті жидівський або панський знайшовся і ту роботу виконав без мене. Дві корови зараз даю. А не велике то діло; особливо се найнижче перехресте зарізане занадто, можна й друком добре вдарити, а відпаде. Самому якось страшно; все то посвячене, а по-друге, хлопи-господарі що скажуть? Сокирою рубати? Брр!..» Тут Войціх стрясся, сам не знав чого, взяв у руки «шкаплірж», став шептати молитви.

• Що там нового в місті? — питав Дам'ян Кропива Войціха із свого обійстя.

• Недобре чувати,— відповів Войціх.— Замикають нарід до в'язниці. У якімсь там селі позамикали півгро-мади господарів з жінками на кілька місяців...

• Та воно, бачите, добре, що бодай з жінками, то не наувіриться проступникам. А не знаєте, за що такі арештованя відбуваються, за що?..

• Ось за що! — відповів Войціх і показав загадочно рукою на гору, що взносилася над селом.

• Думаєте, за ліси, полонини громадські? Сего у нас не буде. Дідич Дувидко уже дістав вирок із суду й має ще зі свого нам відступити. Нам що іншого грозить: жидки з Борислава нишпорять за кип'ячкою, чи за нафтою, вони готові нас з'їсти...

• Не про ліс і не про полонину я думаю, але про той хрест, що я поставив вам перед кількома літами. За такі хрести замикають тепер до в'язниці!.. Дам'ян Кропива мірив довго очима Капусту, одначе переконався, що він не підливав нігде капусти, був тверезий, як завсігди, й догадався зараз, куди стежка в горох, бо остатнього разу у Перемишлі довідався про те. Войціх був побожним чоловіком, та не без порока: був він забобонним і освідчив Дам'янові, що конечно треба горішнє й долішнє перехресте обтяти, щоби не попасти в руки жандармів. Дам'ян зрозумів боязнь свого сусіда і стаз його ути-хомнряти.

— Слухайте, Войціху,— говорив Кропива, гарно роздумавши.— Тямите, як Дувидко, теперішній дідич, заїхав перший раз до двора і зараз на вступі зробив із двірської каплиці возівню, а фігуру святого Войціха велів витащити з неї за браму на дорогу?

• Ох, чому не тямлю? Того дня у своїм житю не забуду. Сором для нас усіх!..

• Хто ж вам помагав тоді двигати вашого святого, як ви казали, патрона в такі світи за ріку й там зладити для нього каплицю?

— То правда, що ви одні помогли мені з синами перепровадити такий трам, а другі ще сміялися, як ви робили гонтє, а я побивав дах каплиці.

• Правда?.. А се каміне, що ми з ріки двигали на фундамент і я мало смерті не пожив, як ви пустили камінь з берега просто мені на голову?

• Не згадуйте, Дам'яне, сего, то на хвалу Божу...

• Добре кажете; святого Войціха за рікою я помагав вам на Божу хвалу ставити, а святий хрест на кливі ви знов помагали мені на хвалу Божу ставити. Як жандарми нас візьмуть за святий хрест, то мене з певністю візьмуть за святого Войціха, й тоді станемо мучениками за святу правду, будемо оба якось скузуватися.

• Но, видите... видите...— цукався заклопотаний Войціх,— повідають люди, що на таких хрестах сідають... сідають... незичливі духи; вони переміняються в різних людей і наносять лихо...

• Коли то правда, то й на капличку мусять іще скорше сідати, бо, як знаєте, до сеї пори, відколи ми її поставили, вона не посвячена. Зрештою, спустіться в тім на мене, я вже всему зараджу: против жандармів є закон, против злих духів йорданська вода та свячене зілє. Водою покроплю, а зілєм скажу дівчатам замаїти оба рамена в виді чудесних вінців; се віджене лихого на кількадесят миль. Хрест святий, тож і не важтеся його обезобразити, бо було би зле... Він охорона нашого села перед іншими племенами... Замовк Войціх. йому здавалося, що його Дам'ян не зрозумів, обернув за дурного і попросту закпив собі з нього. А тут ходило не тілько про його католицьку душу, але також про його

власну шкіру, котрої не мав охоти нікому давати на виправу. Сусід, очевидячки, не порозумів його. Подразнений Войціх такою мнимою незичливістю сусіда, постановив за яку-небудь ціну спекатися клопоту, що лоточив його серце, не давав йому спокійно діждати ночі. Він став розносити по селу неймовірні вісті, такі самі, які йому підхмелена і Бартонлова розповідала на відпусті, а все стримів до того: чей-чей найдеся хтось, що пообтинає хрест і без нього. Розповсюджуване вісті, будто лихі духи сідають па трираменнім хресті, викликало тілько пострах поміж забобонними людьми, а до такої безбожної роботи ніхто не приймався. Підпоїв раз Войціх майстрів з-під Калуша, що робили в лісі швелі, й давав їм до пізнаня, аби пішов котрий на сам верх кливи й пообтинав перехрестя... Напилися майстрі, подякували за почесне, а один з них повідає: — Що вас то обходить? Хто поставив, той буде відповідати, а ви непотрібно не гризіться. Ті слова довели Войціха до крайності; пішов додому, вхопив сокиру з-за лави й постановив сам положити сему кінець. ш На кливу треба було йти з села лісами понад про-пасті і потоки дві години; була ще й друга дорога, проста, як по драбині на хату, куди шимі люди ялиці спускали з верха до ріки, або часом бакуняр, притиснений до стіни, втікав туда на зломанє карку перед ревізорською погонею. Войціх пустився, власне, тою стежкою на гору, щоби з ніким не стрінутися; від години спинався по стрімкій скалі, помагаючи собі то ногами, то руками, корчі ловив, держався їх кріпко, щоби карк не скрутити... Що кількл кроків підліз догори, то присідав І роздумував: як дістатися по каменистім, гладкім камени другого предмета, котрого міг би притриматися, спочити вийшов на полонину, сів на м'якій косовиці відпочивати. Оборот стояли вже тут і там нові по поточинах, пощупані свіжим, пахучим сіном; хвилями доходив голос трембіти з сусідніх верхів. Вокруг розтягалися розлогі косовиці, зарослі місцями густою ліщиною. До хреста на кливу було ще кількасот кроків. Войціх Капуста постановив пождати до заходу сонця і, як пастухи спічнуть у шалашах, взятися до діла. Вів устав, вийняв з-за пазухи червону чудотворну хустку, куплену від Бартошової, запхав за ремінь, коли тимчасом ненадійно вийшов із ліщини бугай Дам'яна Кропиви, заревів грізно та пустився просто до Войціха. Се був страшний звір; від двох літ не приганяли його в село, тілько тримали на зимівці. Войціх знав про нього добре; а сим разом бугай не мав навіть дошки на чолі. Скритися не було де перед роз'юшеною звірюкою; ні дерева, ні оборога близько, тілько святий хрест оставав іще... Дав Войціх ногам знати, пустився на кливу, летів, що сил стало, землі мало дотикав ногами. Тілько що вспів вихопитися на хрест, як бугай ударив з цілою силою о підніжє широким чолом, аж цілий пам'ятник захитався, і Войціхом потрясло, як укритим овочем поміж розлогими конарамн. Решта худоби, корови й ялівки поприлітали також за своїм бундючним проводирем, придивлятися його бутним вискокам і ревові.

— Малий, малий, маленький, на-на-на!.. Малий, малий, не бійся, не бійся! — викрикував зі страху Войціх. Бугай таки не боявся. В гніві стогнав, сапав, борикав передніми ногами землю і товк чолом о хрест із усієї сили; він доконче наважився розпороти черево здибаному хрестоборцеві. Войціх був у найбільшій розпуці; йому зачало здаватися, що найнижче перехресте, яке він хотів штучно обробити, занадто зарізане, тріщить під ногами, зломиться, а тоді смерть, страшна смерть!.. Випустить скажений звір внутреності, і чоловік іще Бог вість скілько буде мучитися. Завважив Войціх Дам'янового пастуха Гната і став кликати, кричати, щоби йшов узяти собі бугая, та де там!.. Гнат перехрестився, втік у корчі до господаря і став розказувати, що на хресті сидить дійсно якесь лихо, подібне цілком до Войціха Капусти. Над'їхав з полонини і сам Дам'ян з сіном довершувати оборога, узрів Войціха, затримав віз і закликав до Гната: — Всякоє диханіє да хвалить Господа,— і перехрестився.— А диви, хлопче, аж тепер вірю, що наш Войціх розказував у селі; то лихий перемінився в нього.

• Дам'яне, умилосердіться, відженіть бугая, бо я дальше не видержу, упаду; руки й ноги мліють,— горлав Войціх.

• Чи се ви по правді, чи, може, яке лихо перемінилося в вас?

— Я сам, я, хрест святий, що я, як мене живого бачите.

— Та кинь, старий дурню, червону хустку від себе з-за ременя, бо бик і до завтра не уступиться,— гукнув Дам'ян, подрочившися доволі з сусідом. Войціх кинув хустку, що одержав від Бартошової, бугай хопив її на роги, пігнав з нею в корчі, а за ним уся ватага худоби.

Се-го року я стрінувся припадково на тій самій кливі при джерелі ще з двома товаришами. Я став подивляти хрест, окритий бляхою, а саме: роботу незвичайного майстра-артиста. Майор Костельський і гірничий інспектор Аполь гляділи зверху на село, що більше було подібне на провізоричні окопи воєнні, де звелася недавно завзята кровава борба, як на людські осади. Ціла річка, при котрої джерелі ми сиділи, роїлася в долині людьми різного пола й віку; жидова полокала в ній бруди, кошерувалася. На півмилі нічого не було видно, лиш голови й голови, призначені виключно до житя спекуляційного на галицькім світі, до визисканя автономічного закону в свою користь. Провідник наш, Дам'ян Кропива, споглядав також у долину; кремезний, сідоглавий старець викликав своєю поставою і своїми рухами тіла честь і пошану для себе.

• Що то сталося з сего села,— заговорив майор.— Перед осими літами я сюди переїздив і не міг налюбуватися сим селом, а нині — гної, зараза...

• Правда, прошу пана майора. То все той смок тисячоголовий, що його бачите на річці, а кінець і почато* сховався за верхами. Село запропащене, наші люди ні се не те, а двадцять жидів на одного хлопа.

• Не треба було допустити жидів,— відозвався інспектор гірничий.

— Перестаньмо, пане інспектор, бо не дійдемо до кощя. Ваш брат був чей же тут комісаром, міг зділати багато в нашу хлопську користь. Але послухайте, я розкажу вам щось, а ви виясните мені своїм ученим розумом по-свому. Дам'ян став розказувати повищу історію з трираменним хрестом; ми всі три слухали з найбільшою увагою.

— Нині Войціх Капуста в гробі,— кінчив Дам'ям,— а коли би по приміру святого Лазаря воскрес, не хотів би й одної години жити. В церковці все повно жидів, поприходять нехристи, розглядаються, а чоловік смотрить і грішить... До того всего церковця валиться, хилиться до упадку, один лиш хрест той, що хотів покійний пообтинати перехресте, ще найдовше устоявся!.. Дам'ян скінчив, ми повставали, пустилися в дорогу. При прощаню вийняв майор п'ятикоронівку, хотів дати Дам'янові Кропиві, але сей, склонившися, сховав руки назад і сказав: — Пане, я не хлопець, тілько господар! Що я завів вас сюди, показав джерело, то мені самому справило приємність, а що ви ласкаві були у моїм комірнику покушати дрібку сиру й молока, то гостинність наша не велить нам брати за те платні. Ми попрощали Дам'яна, і ніколи не зійде мені з гадки, яким гостинним і привітним оказався той мужик-хлібороб і кілько достоїнства оказав сим поступком із майором... СІЛЬСЬКИЙ ЛІКАР І Кажуть, що лікарів найбільше на світі, а наше село Голоточина могло би ту поговірку і на ділі потвердити. У нас єсть, крім старої Кацабаїхи і коновала Лучки Попели, ще багато інших людей, що знаються на зілю, коріню, дають раду в многих слабостях, хотя й часами без того не обійдеся, що хворий мимо щирої волі знахарів, мимо всяких заклинань до схід сонця, йде перед часом сиру землю гризти. Ніколи не забуду, як по остатніх виборах до ради державної привезли з міста непритомного Гринька Жвн'нду. То був собі кмет, тисячник на цілу охресність, але скупарнще... нехай йому Бог того не тямить. Бідний у нього не запомігся, а за одного сотика і самого посла продав би був, а не то свій голос. Як прийшли ті вибори, то Жвинда біг перший там, де гостили ковбасами, драглями і напоями. Отже, при остатніх виборах так собі догодив скислим пивом і нездоровою конятиною, що сперло його під грудьми, не дало дихнути, і таки з виборчої «кантіни» взяли його на віз та привезли в село». Привезли зараз і коновала Лучку, і стареньку Клпа-бпїху, славну лікарку «а цілий давній «циркул», збіглися люди, кожде своєю головою стало радити. Лучка Попель повідає: «Тут для мене нема ніякої роботи: руки, ноги не поламані, ребра також цілі, хіба би, може, тепер зломилися при смарованю. Іду геть відси, то бабська робота — черево».

Кацабаїха пошолопала щось коло слабого, поміркувала письмо носом, повідає також: • Тут, дітоньки, мої руки заслабі; треба кремезного хлопа, щоби добре руками вимістушив, інакше болячка не заворкотить.

• Де, матусю, де? — спитав глухий Гринь, сестр-нець Грннька Жвинди.— Я свого вуйцуненька подавлю, де скажете, в котре-небудь місце.

• Та туда, дитиночко моя, туда, похресниченьку мій., Всюда дави: попід груди, коло поясниці, понижче неї, роздавлюй тверді місця, а то скоренечко, бо тут не чекане: двори позапирало... Гринько, глухий хлопище, здоровий, як медівідь, руки, як залізо, звичайно, як у рубача, прихопився з кулаками до вуйка, а той невидимо дух спустив, якби його й не було на світі. Господи, що клопоту, що нещастя!.. Комісія, обдукція, тяганина по судах, ціле село волочилося, присягало, і скінчилося на тім, що на зізнанє Лучки Попеля тілько Кацабаїха пошабасувала собі щось кілька неділь за те, що веліла нетверезому хорого давити, аж черево витолочили... А Гринько глухий покинув теслярку і з цілим своїм табором спровадився до темної бездітної вуйни. Глухманище такий тепер широкий ґазда, така повага — страх!.. От так вилічили Гринька Жвинду, славного виборчого агітатора за їду і гроші. Та саме таке лучаєся не раз тим, що записують різноманітну табаку, всяку водицю з аптеки; хорий пхає те, пхає в себе, а потім остатня кляпа западає, і вже нікуда їхати; або часом возьмуть, дещо в чоловіці розпоруть, розрубають, потім зішиють або вже порізане, порубане докупи позціплюють, операція удасться, Господь душу возьме, і нема кому жити. Однак я не пам'ятаю, щоби нашому Лучці, коновалові, коли операція не удалася: він, як хто зломить чи руку, чи ногу, то до сего майстер: поламані кості поскладає, пов'яже крайкою, пообкладає дошками і До кількох неділь рука або нога здорова. Та у нього то й не велика штука складати кості, бо він буває часто при таких, що поруть по смерті; у нас часто то буває, не раз і по шість покійників, подушених в ямі, лежить у трупарні, то як комісія приїде, він тим панам обслугує: чи пилкою яку кість розрізати, чи потримати, то його діло. Він кожду річ знає, що де є в чоловіці, так само, як ті, що б'ють вепрів по кільканацять до тижня. Не раз стане оповідати: тут серце, тут нирка, тут печінка, тут селезінка, тут кишка, а як іще подокторськи яку річ скаже і перекрутить, то пани від сміху за животи держаться. Такий-то наш Лучка Попель, й до нього з охресних сіл сунуть люди з поламаними кістьми, як до того доктора в Берліні, що мав винайти лік проти сухіт і про якого стілько часописи писали, а нараз утихли. Колись перед Великоднем мав також клопіт через те докторство, мало житем не переплатив. А цікава то річ, яка може тільки у кас лучитися. Початок її такий, що Лучка не хотів лічити коня Михайлові Жолтурці, а Жолтурка розцідив 1 Лучкові каменем голову на самій середині. ІІ Михайло Жолтурка, хлопище бутний, зарозумілий, не має що робити, дур голови йому береся. По вітці лишилися заможність, грунт широкий, гарно справлений, і йому здаєся, що то він усе придбав, що се його праця. Кождий у нього негосподарний, нероба, дармоїд, тілько

він над усіх славний. А злоба, а лукавість у тім чоловіці — господи, заступи і жидівську громаду від такого облудника! А який то вам пакіспнк полевий!.. Коні так повиучував, що тілько смеркнєся, він зі стайні випустить, і всі четверо йдуть на божу путь, плавають по царині людській цілу ніч, роблять шкоду, а рано, скоро лиш стане на світ займатися, самі вертають додому. Люди просяться у нього, кажуть: «Михайле, гріх так робити, Господь за се може покарати. Кождого шкода, а ти не знижаєш». А пін смієся і каже: — Зловіть собі коня, тоді будемо говорити, а так не маєте ніякого права зачіпати, бо ще щось обірвете. Одного дня рано найліпший кінь шестилітній не верти додому. Жолтурка пішов за ним шукати і найшов ‘го в полі: лежав у борозді в Лучковій конюшині і мав обі ноги передні на прах поламані. Хто зламав, той зламав, не признався до вини. Привів Жолтурка Лучку і каже: — Рятуй коня, то на твоїм грунті сталося, на твоїй конюшині; ти чи не ти коня мені збавив, але направ ноги! Знаєш, стрик мій війтом, я асесором, буде біда, бігме буде... Лучка Попель образився тими словами страшенно: цілі стаї конюшини коні зволочили на ніщо, а той йому ще грозить. Оглянув коня — зле: хтось подрухотав ноги без милосердя.

• Той кінь не вийде вже з того,— каже Лучка,— з нього хіба ще шкіра на що придасться.

• То не будеш рятувати мого коня?

• Ні, не буду, бо то надаремно.

• Не будеш на своїм грунті?

• Не буду на своїй з'їдженій конюшині.

• Пожди ж, пожди, побийнику, я тебе научу!.. Ти, шляхтичу мерзенний, злізе з тебе шкірище погана, дідоводе-макогоне, злізе!.. Лучка віддалився, зіставив Жолтурку з недобитим конем на полі. Закопав Жолтурка коня, взяв свого стрика війта, посітили оба Лучкову хату, взяли йому святочну капоту за те, що займаєся знахарством, а не має податкового аркушика, занесли до корчми і ну ж пити.

• Пане начальнику, панове радні,— просить Лучка старшину,— тая капота—то ціла моя величність, не буду мати в чім на Великдень до церкви вийти.

• Заплати п'ять літрів,— мовить Жолтурка,— то возьмеш собі шубу, а ні, то будеш гагілки співати в хаті.

• Нехай буде й так, коли радні кажуть: дай, орендарю, п'ять літрів, я плачу зараз. Випили радні Лучкову почесну, віддали капоту орендареві за руки, а Лучкові Михайло Жолтурка розлупав головище на смерть тою зрадливою квартиркою, що дно має на середині і можна пити з неї на оба боки. Занесли Лучку безпритомного додому без капоти, з розчерепленою головою. Довго лизався в постелі. В суді Жолтурка сказав, будто Лучка, його найліпший приятель, упав п'яний коло шинку і якось як держав бляшанку, так упав на неї головою... Отак скінчилася Лучкова справа в суді на нічім, а на його капоті жидівські кури зробили собі сідало.

III У нас уже від кількох літ замного тих патріотів динамітових можна бачити поміж рудниками. То завелося під того часу, як стали уживати динаміту під землею в копальнях земного воску. Нині навіть під сільською стріхою можна стрінутися з тим вибуховим матеріалом. Я сам бачив раз, як діти йшли з динамітовим патроном на ріку стріляти риби. Як часто в світі дієся, що злодій викрутиться, втіче, а невинний терпить, так тут часто мужик відповідає власною шкірою, арештом не раз за те, що йому хтось устромить у руки динамітовий патрон і каже піти на ріку, запалити і кинути, де глибокий вир; він не знає, яку силу вибухову має та матерія; його ніхто не учив, хіба аж пєреконаєся, яке знищене творить один вибух на все жиюче на воді: риби, раки виголомшить, виб'є до нащаду, та ще й самому обірвеся, хотя й лиш пальці з рук обірве, або око висадить у малім трафунку. Кажу: в малім трафунку, бо динаміт розриває все, тож і чоловіка може рознести. Про ту прикмету динаміту не знав Михайло Жолтурка, той мудрий асесор-багач, бо як тілько дістав від бориславського ямаря два патрони динамітові, то зараз з ними до хати, поховав у тім місці, де висіла лампа, щоби ніхто з домашніх не догадався і не вийняв. Чому ті патрони там не зайнялися і чому не рознесли хати і людей не позабивали,— то вже Богу відомо! Не зайнялися динамітові патрони в хаті, то виніс їх иии Михайло Жолтурка на воскресенє під церков і ' черні, як дівчата стали гагілки грати, а здвиг під церквою зробився найбільший, набив динамітом моздір, відтак порядно притовк сирою глиною і з розжареним дротом підійшов, щоби собі раз — як виразився — «порядно гукнути».

— Люди, тікайте!.. То моздір динамітом набитий, рознесе його в дрібні кусники, та ще комусь буде безголов'є,— кричить провізор Іван Пачка, а сам став собі здалека при входових воротах і глядить, як то буде стріляти. Люди стали утікати в різні сторони, а Михайло Жолтурка гойдаєся, підхмелений, на боки, як стара дзвіниця, і пхає дріт, і пхає в дірку; ні, не хоче випалити. Нарешті, як гукне порядно, але так порядно, що преждевічний моздір, великий, як коновка, розсадило на прах, верх з дзвіниці десь дівся, вікно в церковці над бабинцем висипало, кількох хлопців цікавих покалічило, пострашило, Іванові Пачці аж коло хвіртки цілу полу з новісенької гуні відорвало, як ножицями відкроїв, а він сам аж почорнів від страху. Мудрий, премудрий Михайло Жолтурка лежав на землі і стогнав страшенно. Проминув страх, і як почуло кожде голову на в'язах, ну ж ротою до «сплейзерованого» динамітового каноніра стали всі тиснутися, оглядати, що йому сталося?

— Йой, рятуйте, люди, нога лупає,— кричав Жолтурка. Нога і нога, не може з місця рушитися, і тут кров уже аж калюжу зробила, а він не дає доторкнутися.

— Шліть по Лучку,— мовлять одні.

• Він не вийде з хати, бо не має в чім,— відозвався хтось.

• То несіть раненого до нього до хати, добре що недалеко.

— Несім туди таки через пліт у долину...

IV

Лучка Попель сидів із підв'язаною головою коло мис-' ки і коло цебрика зі свяченим, саме кінчив підвечірок, як парубки з війтом внесли Михайла Жолтурку, положили на запічку і просять, щоби дав раду, рятував хлопа.

— Радьте, спасайте, бо хлоп окалічіє,— мовив війт. Лучка накрив обрусом паску, позбирав із землі шкарлупу з свяченого яйця, би не топтати, кинув у піч, приступив до хорого, оглянув ліву ногу старанно, замітив, що небезпека невелика, бо тілько яблуко з коліна скривилося набік, та все-таки зробив поважну міну, помацався за близну на голові і повідає: — Зле з ногою, треба натягнути. Баби з хати! Тілько шість хлопів до помочі, бо я сам не можу всього зробити... Повиходили всі з хати, зісталися лиш помічники з «доктором».

• Иой-ой-ой! Давайте раду, бо згину!—кричав Жолтурка.

• Тут іще нема чого йойкати,— упоминав Лучка, прив'язуючи хорого до постелі і поучав своїх асистентів, як мають тягнути за хору ногу, коли закомендерує: «два!» Позносив дошки, смаровило, уставив хлопів у порядку і як не крикне: «раз — два!», як не сіпнуть усі до себе із всієї сили, а нога тілько: хруп! аж Лучка скривився і сказав: «Досить, то засильно...» Проразливий, нелюдський крик видав Михайло Жолтурка з себе, став проклинати своїх докторів. Лучка не зважав на те; обвинув ногу, обв'язав крайками, обложнії дошками і сам день і ніч прикладав студену воду з керниці. Три дні такі крики виправляв Жолтурка, що ворона була би не сіла на кізлинє, а дві неділі не міг обернутися. Тепер уже сидить і єсть надія, що до св. Петра і Павла може й поштильгукає до Новошич на празник, але гуляти ледгли буде; Лучка твердить, що та натягнена нога о півтора цаля буде довша. Коли то правда, то можна підозрівати шляхтича о злобу велику і може бути то правда, що люди говорять, будто Лучка витягнув Жолтурці ногу з ставів і зробив йоги кривим на свою голову, а ще більше — за капоту.

ЧІЧІ І Літами вилежувався на широкій печі в буториню; крайня нужда виганяла його з курної ліп'янки до сусіди Миколая Когутика, де знаходив усе, чого голодне черево домагалося. Прийде бувало немитий ні хрещений у сам добрий час, коли всі при мисці, візьме за ложку, відсуне домашніх і їсть безтямки. Вставши від стола, гладить себе по мішкуватім животі, плеще з удо-воленєм по нім, як ґаздиня по вимішанім тісті, і приговорює: — То моя чічі! Похвалися котре таким бубнем! Коли не годно! «Чічі та й чічі», підхопили люди, і Іван Невмиваний лишився вже й до смерті Чічею.

— Іди, Йвануню! рушся декуди! Видиш,. там люди грошей тьму від жидів беруть, празники, балі справляють... Шемелячка квартами коралі міряє, грішми, як ляльками, бавиться, а ти хропеш та хропеш і з порохів тебе не видати. Так упоминає стара мати свого одинака сина і кочергою жартом по клубах! Чічі по довгім прошеню зволікаєся було з печі, спльовує перед себе — не питаючи, чи мати перед ним, чи позад него стояла,— відтикає заткальницю, витягає гор-щище з сербавкою, піднімає до рота і держить доти при роті, поки цілком не висушить. Буркне на погану їду, зганить материне капарство і лізе знов обережно на піч, поправляючи курманє під собою, аби було м'якше, — Не збивай бетеги,— упоминала мати,— бо задушуся... кахи!., кахи!., о-йо-ііой!.. бодай же тебе!.. Накурив, світу Божого не видати!.. Десь у людей діти, як діти, а тут одно, і тото виродилося... Говори до нього, як до стовпа, а він уже знов хропе!.. Чічі дійсно не чув, як мати заходилася кашлем, мало очі їй не висадило наверха,— він спав наново твердо, солодко, снив про нову поживу. Забили у Миколая Когутика вепра, наробили ядер-ниць, а Чічі: давай! Як прибереся, їсть та й їсть!— а домашні дивляться і питають себе в дусі «Коли тому буде конець?» Поти їв, поти їв, аж зачала його шкіра свербіти не на жарти. Вже не кінчив остатньої кишки, тілько просто додому — і в гарячу піч з ходаками! Припарив живіт, хоче ще плечі, обертає собою на другий бік, і — бебевх! — упали челюсті, а горщок з саламахою пішов також спати. Заводить стара мати за челюстьми, заводить за горшком, ба й Іван Чічі бачить, що зле, на студеній середині не спиться так смачно. «Треба тому якось зарадити!» думає, і пішов у другий кінець села під муровану корчму шукати цегли на челюсті. Жде стара на свого Чічу один день, жде другий день,— нема, десь чи не втопився в Тисмяниці, чи, може, впав до якого закопу. Третього дня йде мати до Миколая Когутика, пхає його, аби йшов питати або дав фіре-рові витрубити,— аж тут і сам Чічі... ледво поріг переступив, такий ослаблений, а живіт геть десь дівся... Нічого Чічі не мовить ні до свояка Миколи, ні до заплаканої матері, лише просто до стола, розчвертував пиріг, спрятив у млі ока. Як же присунув другий, знов роз-чвертував, став глипати на ґаздиню, домагатися мачанки. Дала Миколиха миску сметани, Чічі їсть, навіть не має часу піт з чола пообтирати. Як же спожив дару Божого так за кілька добрих косарів, зігнав діти з печі, виліз сам на середину, задер ходаки під стелю і питає: • Знаєш, Миколо, де я ходив?

• Повідж перше, то буду знати!

• За цеглою шукав на челюсті, витяг з мурованки три кусні, та жиди мене зловили, замкнули до пивниці, ледво вилабудався з їх кігтів.

• Бог з тобою! Та в мене під шпихліром стілько цегли, та й от по цілім цвинтарі стілько валяється з того, що церков будували, а ти поліз аж до корчми і через дурницю зганьбився!

• Або ж я знав, що в тебе під шпихліром є яка цегла? От сидять мати на лаві, най самі скажуть: казали, туркотали цілу ніч, то я й пішов...

• Що ж ти робив цілих три дні?

• В арешті сидів замкнений. Затягнули до пивниці, казали якийсь астамент (завішання) підписати, що грунт нікому не продам, тілько Рахерові й Вороні. Були би всадили, напевно, до бочки з цвяхами, аби мати з мене кров до паски, тілько пан Паштетер не дав мене.

• Не говори таких дурниць! Де можна на щось таке підписуватися? Твій отець провадив стілько літ процес з Вороною, а ти з жидами заходиш у гендель... Нехай бог сохранить тебе від того! Жиди з таким покутним писарем Паштетером навіть німців обдурять на всі боки! Не продавай!

• Легко тобі казати «не продавай», коли цілі челюсті, а середина ось яка тепленька, аж мило...

• Або хто тобі боронить? Парся, кілько хочеш, їж, кілько хочеш!

• Але як кому дві доби їсти не дадуть, а лише наставлять здалека калач, а тут стілько бочок довкола — що було робити?

• Іване, я виджу, що ти запропастиш батьківщину і мене скривдиш! Жидів мати о можу, то клопіт. Бачиш, Зелепугові, ІІІомелякокі сусіди добровільно повтікали з хат, як стала ганьба зі всіх боків тиснутися...

• Якось ти зробиш, що буде добре.

• Від тебе то залежить: що будуть жиди давати, я тобі заплачу з надвишкою, лиш не кривди мене. Все ліпше свому продати, ніж нехристові. Не сказав Чічі на се нічого більше, позіхнув кілька разів якимсь високим дискантом, а незадовго сильне храпане глушило розмову хатніх, а діти шептали собі на вухо: «Вуйко везе кип'ячку до фабрики»... Повиходили господарі на поле, позакладали руки, туманіють, питають один другого: що то з того буде? На загонах Івана Чічі жидів тьма-тьменна, купами снуються... тічия, дійсна тічня, а шваркочуть, вкладають собі розум до голови, вчаться... Та вже нехай би на Чічевім полі кадили часником і цибулею, нехай би парцували за кип'ячкою, за воском... нехай би прокопалися тих кількасот миль крізь землю і вилізли другим боком до Америки, аби лише на інші грунти не лізли, не губили по полі той «леп» викопаний, не сипали вночі каміне всюди, де не треба!.. І звідси, і звідти тиснуть, і лізуть вздовж, півперек, наскіс — не питають, хоч їх богом зви! А кри чиш на котрого, то він ще гірше топче твою працю, тратує по засіві, не зважає на твій крик, на твою гризоту; а кинь лише за котрим патиком, грудкою, так іззаду за тобою кількадесят чорніїв з'явиться, наче з-під землі виростуть і кричать: «Абе! абе!» — сміються і йдуть туди, куди перший потелепався, роблять те саме, що перший робив, а ти в своїй розпуці гризися, трісни зі злості таки зараз на місці, ніхто за тобою не уймеся, ніхто на добре не порадить! Що то нехристи прехитрі зможуть вдіяти бідному хлопові? От і тут повіли собі: або купуймо грунти омежників Чічевих, а його всередині дістанемо задурно, або купуймо у дурного Чічі Івана, а тамті будуть мусили продавати запівдармо. Та хлопи сперлися, вагували, а ЕОНИ купили поле їв Чічі, знайшовши його на печі — ба ні, не на печі, але на гарячім учинку, як крав цеглу з корчми, як витяг два кусники звітрілої глинки з Дувидкового муру скарбового, і так вихіснували нагоду: кару

дарували йому, грунт купили від нього і добре заплатили, аби кождий знав, що не дурно стали властителями. Та жидівське не пропаде. Тут Іванові Чічі заплатили тисячі, а тут від Миколая Когутика взяли чотири сотки лише за саму ліп'янку, аби не копали ям під його хатою. Добре заплатив Чічі своякові Миколаєві Когутикові за те, що стілько літ начиняв його працею свій ненаситний живіт, звичайно, як виродки платять: ти їм хліба, а вони тобі каменя...

— Ох, Чічі, Чічі! та що ти зробив? Чому нас не Держався? Ти нас утопив через свою дурну гендлярку з світовими мантіями! — говорять ґазди. Чічі визвірився на них та питає: — Кого я втопив? А от ви всі до одного стоїте! — і всміхався, мовби не знати яку мудрість сказав. Люди стискають плечима, ганьблять, картають, а він мовби й не чув сего. Постоїть, мовить: «Бонце здрові!» і йде то до Ворони, то до Рахера з своїм адвокатом Паштетером на свіже пиво. Та вже Чічі не показує носа до свого свояка Миколая Когутика; знайшов собі іншу прикмету, ніхто би й не пригадав: у тої мадьярки під самим лісом, що має дві пухлаті (внучки на відданю, а вміє йому догодити квасним борщем і капустою,— там його кватира, з Паштетером сидить, а так випасся, таке тото перед собою носить грубе,— не пізнають його свої! Чічі виеманципувався де який відпуст, храм в околиці,— він возом заїжджає коло церкви, стає коло обарінків, калачів, і дівчата-красуні кругом коло нього, як біленькі голубочки, зачіпають його, хихочуться, а на своїх скоса глипають, посмішковують собі з грубцана. А він думає, що й боє ( Дійсно, справді) за ним так пропадають, бо то не на жарти прибрався; все па нім з біленького картану, свіже аж шелестить: сорочка курта, тілько кінчики з-під широкого ременя виглядають, гузли і кафтан також із шваб-щини, а грубінь така, що в корчмі на музиках, як парубки попросять, аби з котрою обернувся, то тілько він сам,— для інших нема місця. Тиснуться дівчата до Чічі, а кожда з якимсь ділом: аби купив то коника, то гуску, то обручку, то хрестик; а парубки слухають, кождий на свою дивиться і знає, що то до него п ієся (співається), а не до Чічі. А Чічі такий гордий... усе тілько: — Цо? цо то?

— А як же, Йвануню? — питаються дівчата.— Навчіть нас, навчіть! поправимося! Чічі, так заатакований, виймає з-за пазухи обарінок або кусень медівника, ущипне пучками і хоче тій, що йому вже найліпше сподобалася, просто до рота... Дівчина засоромиться, почервоніє, як мак розцвілий, сплюне, а інші сміються, регочуть, аж любо. Та Чічі гордий з сего, що такий дотепний, що вміє ціле товариство бавити, а всі до него липнуть, як до меду пчілки. Кілька літ парубочив отак і частував дівчат то кусником обарінка, то медівника і не доміркувався, що з него собі кпили, що жадна з них була б не пішла за него, хоть би їй був купу насипав, як Чорногора — не то медівників, але й самого золота...

III Чуда-дива діються в цілій околиці, наче в зачарованім краю. Щохвиля, щогодина щось нового, невиданого, неслыханого. Та от ще перед двома неділями волосалися (чубилися) Зелепуги з Бабіями за дурний перелаз: одні пліт ставили, другі вимітували (викидали), баби мали одна одну окропом попарити,— а нині... страх!—вивали очі, роздойми рот якнайширше, гляди, та ніхто не подивуєся: замість тих двох ; курних, розвалених хат з обідраними стріхами і голими причілками стоять дві велетенські шопи, вже до половини покриті бляхою,— три машини в русі, а що різних рур (труб), заліза — не переглянеш! Замість давнього дрантивого плоту — паркан у три хлопи, ще й угорі цвяхами наїжений, нашпікований, а в брамі сторожі — з виїмком жида навіть безроги влізливої або собаки не впустять досередини, не то чоловіка. А тут вам у тім місці, де Зелепуги й Бабії в неділю чи свято, положившися горілиць, гляділи, як небо в одну сторону, а хмари в другу сторону втікають,— на тім самім місці добуло французьке товариство з Дрогобицького лану матку, бере воски, і топить, і валить на залізницю, йдуть гроші на гроші. Поляки, уважаєте, полики нема по тих неспокійних, сварливих сусідах; навіть і тій ковбиці преждевічній, що держала у Бабіїв не тілько печище, але й цілу хату, і котрої, сохрани господи, не вільно було рухати,— навіть і тій гир загирився А довкола паркана ятка коло ятки, а в них різні напої, а худі пейсаті приблуди сидять, нібито дрімають... Ба ні, не дрімають вони!. Пасуть очима, чи не знайдеся який Бабій або Зелепуга, що зачне правуватися, а при такій нагоді найліпший обривок (май файно мож зідрати грошенят із обох). Господи! що на тім місці народу! тисячі й тисячі працюють. А двом Бабіям і двдм Зелепугам ще перед двома неділями було затісно і через дурний вербовий кіл мали один одного сокирами порубати. А тепер стілько народу з цілого світу нишпорить і не скаже жаден: «Вступися, бо тебе прогороджу!» Зі всіх кінців землі люденькове зліз-лися, без пашпорта, наче їх хто цюласом зігнав сюди накупу... З Іваном Чічею також чуда-дива. Сам не знає, сила в него тисячів. Паштетер числить йому Касу, провадить рахунки, а йому все віддає готівку. Кождий признає, що (Паштетер для Чічі адвокат, писар, бухгалтер і не єпро-невірить одного шелюга: як візьме від Чічі ринського на які видатки, то купить тото-сесе, а що лишиться, при свідках і при очах своєї куми мадьярки віддає йому, аби сховав до калитки. Чічі бере гроші, ховає за ремінь і, як ковальський міх, фучить... а квасним борщем, капустою і пивом так розбевхався, що й по відпустах їздити не хоче, тільки сидить на ґанку у мадьярки, приглядаєся цілими годинами, як його свояк Миколай Когутик жреся (сперечається) дні й ночі з жидами, як править раз у раз плоти і заставки... Плінь погана робить діри, лізе через верх, не обженешся... котрий бородач надійде, то бодай фалудину з плоту витягне, бодай гільцю з деревини вломить, аби зробити пакість. Та дивуєся Чічі, що Миколі Когутикові хочеся так з жидівнею уїдатися, волочитися по судах, по старостві, по урядах громадських,— видно, що не сповний розуму, бо й ще все так ходить у полотнянці, в кучмі, як той простий хлоп... шкода, що у гімназії ся вчив... Бо піп, Чічі, вже не буде дьогтем смердіти,— вже йому сього пан Хапковський не посміє сказати, ні!.. Власне, жде на сію Ліберію суконну. Кравець Іванчук зробив уже все, припрасував, як належиться, тільки штани при спробунку показалися повузькі в кроці, а в гранатовій чемері

треба було білі петлі з чорними баривками на самий край поперешивати. Зате чоботи від Мацюри на війта Миколи копито, з польськими халявами, як улляв, тільки одна онучечка топіська і кілька стебелинок на віхоть. Догодив навпослід кравець, убрався Чічі в панський мундур — такий собі надутий, як пава, чи краще сказати, як індик, тілько саджай до буди на колесах, вози по світі, показуй на покаяніє за гроші... такий собі пан! Глянула мадьярка на Чічу, поплескала по пухких вилицях, добре, з притиском, аж залунало в світлиці, і каже: • Тераз тшеба дзівку шукаць, цоби вєдяла барщ готоваць (Тепер треба дівчину шукати, щоб уміла борщ варити (польське).

• Добре, пуйдзем! — відповідає на се Чічі, а сам хліб кришить та й кришить до борщу... такої наробив саламахи на кількоро — і гатить! Мадьярка тимчасом закликала кравця Іванчука і слюсаря Грубича, казала запрягти коні, і всі четверо посідали на великий драбинястий віз — поїхали до Паштетера на зальоти. Стара мадьярка, сівши побіч Івана, все в ухо щось йому шептала цілу дорогу... вчила, як має справуватися в присутності своєї будущої судженої, панни Мінці...

IV Дивний собі чоловік той Паштетер! Звідки прибув, де родився, якої народності — ніхто не вгадає. З русином, поляком, німцем братаєся, а найбільше з жидами. Між тих «борухатих» як улізе, то так як би їх ріднісенький брат, тілько пейси приправ і бороду більшу... Сяде в середині тої рабинацької ватаги і сам веде перед. А через того череватого Чічу так собі хлопів з'єднав, що кождий до нього в якій-будь важній справі йде за порадою і думає собі: «Ану ж і мені такі тисячі роздобуде, як тому байталі!» Еге! Хоть і ноги проходили, то жадному так щасливо справа не повелася... Паштетер усе якось так закрутив, замолов, що хоч-не-хоч з жидами годися і бери, що дають, бо й сего не дістанеш!.. Одно тілько беруть за зле Паштетерові, що з тою донькою жиє так якось дивно... Скоро собі самі, то «ти» та «ти», тикають, цілуються, обіймаються... Тьфу! — хіба ж то у таких панів так буває? А може, й се правда, що мадьярка одного разу сказала? Посварилися обоє були щось через Чічу, а вона його обскубаною куркою по голові.., по голові... і кричить: — Ти, вихристе затрацений, ти!.. Та він вам дійсно щось на таке подабав (був подібний): ні пес, ні кіт, а як стане розправляти, то ївсе тягне туди до лісу, все каже, що нібито жидівська віра ще найліпша, а ті «попи», чи польські, чи руські, то тілько,— е, не варто й згадувати. Та пізніше і хлопи довідалися, яке то діленько той Паштетер, що так красно знав до серця християнського промовляти,— але то вже було тоді, як пішли до жидів на роботу, як стали на своїй батьківщині цілий день за чотири шістки корбою крутити або джаганом кам'яну опоку розбивати. Псяюха — не краще йому рікти,— порозумівся з жидами і все хлопам так радив,

аби було йому й жидові, а потім Чічею заслонявся, мов то він такий правий чоловік, ходяча чеснота... Як Паштетер набив порядно кабзу, полагодив зі старою мадьяркою давні довги, каже до неї: — Приїжджай з Чічею до Мінці в сватини! Так і сталося. Приїхали свати до Паштетера, привіталися з господарем, як Бог приказав. Паштетер з Чічею поцілувався, оба свати — кравець і слюсар — також люди і письменні, і політичні, не остали позаду, також сердечно цмок-цмок!.. Мадьярка пішла зараз до другої кімнати за панною молодою, і там довгий час вели півголосну нараду. Свати розгостилися. Ждали, ждали на панну «молоду», аби розпочати важне торжество відповідною промовою, яку Іванчук мав уже не раз при таких нагодах яко староста весільний, але Грубич яко поступовець штовхнув його документно ліктем і каже: — і Пий і без того пий!., тут якось не випадає попросту, так по-хлопськи з якимись куницями, ласицями, царицями андрони плести... І пак сталося. П'ють старости за здоровлє «ваше», «наше», «панства молодих», навіть не відпочивають. Чічі тілько мацає понапихані чимось кишені і в капоті, і в штанях, аж порозпирало, глядить то на сватів, то на будучого тестя, то на двері, відхилені до другої кімнати. Вже сватам добре язик розв'язався, стали оба щораз голосніше здоровкатися, вже два рази підходили на пальцях аж під двері заглянути до другої кімнати з цікавості,— аж нарешті показалася перше тонка, як тертиця, суха, висока, захмурена, все недобра мадьярка, а за нею з повагою, з шелестом панна молода, якби ріднісенька сестра Івана Чічі, тої самої грубості, тої широкості, тілько голова ще більше схована в тулубі. Посідали дами на софі. Грубич перший підсунувся, шаркнув ногою і в обі пухкі руки — лусь! — аж залящало. Іванчук за його прикладом, а Чічі сидить, як пле-теня на кріслі, вивірився на мадьярку і ока а неї не зводить... дивиться, дивиться на стару... очевидячки, якесь важне діло має до неї, жде якогось тайного знаку. Вкінці мадьярка закашляла, а Чічі на цілу губу як не зарегочеся! Заразив своїм іржанєм ціле товариство: душиться Грубич і б'є твердими слюсарськими руками себе по стегнах; душиться Іванчук, аж одною ногою кравецькою до потилиці підфітькує; регочеся Паштетер з Мінцею, ба навіть і сувора мадьярка товмить в собі сміх, прикусує нижню губу зубами, а за Чічею пасе оком. Чічі, осмілений, набрав відваги і на даний мадьяркою знак виймив одно яблуко і — бух! — в панну молоду, виймив друге, третє — бух! бух!., далі обарінки, далі медівники, а навпослід з червоною товальнею присадився сам і — в обійми. Хотіла ж панна молода зімліти, ба навіть дістала була якісь сміхові спазми — але практичні панове сватове якось тото заглаїли: як гукнули собі так від серця по-свому, особливо слюсар трубовим голосом: «Віват панству молодим!»— так же стало інакше. До того й мадьярка, практична жовнярка, зараз потерла Мінцю кулаком попід груди, і все перейшло без усяких лихих наслідків... Кілька неділь потім відбулося гучне весілє. Свах на нім, крім мадьярки, не було ніяких, але зате панів різної бранжі наз'їздилося без ліку, а бавилися, гуляли, як хто хотів і скілько

хотів. То раз була гулятика і музика! Над самим раном, як чепилися два комісарі із 3. і два директори «банків французьких» до великого бубна, як стали в него зі всеї сили кулаками валити, аж з обох боків продірявили... Кільканацять літ по тім славнім весілю ходили слухи по нашій каліфорнійській оселі, що Чічі купив село в повіті С-ім, став дідичем, великим паном...

• Не вірте тому,— перечив бойко Боринський ямарям, коли в лісі не раз посідали при огні партолити яку бараболю,— тілько вшпрінь розрісся, як куфа, а який був дрімайло у Миколая Когутика, такий є й тепер. Жінка, то ірод! усім завідує, балі дає, офіцерів з різних регіментів спрошує, а він тілько в пекарні горшками викалатує або в стайні при худобі спить.

• Ти, навіджений бойку, все знаєш!—кажуть йому,— теркотиш, як у гарячці, «горемитереми», ні пришити, ні прилатати.

• Або й чому «гореми-тереми»? Я спарцував Галичину, Угри, Буковину, Бессарабію, Росію, всі кути знаю! І в Чічі я півроку був при конях. Надивився я на те чудо. Не раз їду з обоїма дідичами до Самбора та стілько по дорозі тої комедії, що ліпшої і в Парижі не вздриш!..

• Еге?..

• Аби я так оту' недопечену бульбу видихав!.. Бувало їду, а вона йому тир-тир-тир!— спочатку стиха, далі щораз голосніше, а вкінці, як підгляне, що він спить, тріпне собою, як опарена, і звідси, і звідси — паць! паць! — і з брички — бебевх ним на дорогу, аж землень-ка свята трясеся... Я здержую коні, бо мало не попрориваються, так суляють (скачуть); хочу стати, аби пан дідич знов виліз, а вона: «Гони! бо й ти ще обірвеш!..» «Гм, небогойко, недочеканє твоє, аби ти мене так по самім хрящі п'ястукувалаї» думаю собі і коні пускаю на вітер... коліс не видати, чи котяться, а люденькове стають і хрестяться.

• А прецінь раз і ти дістав!

• 6а! кілька разів бичиною по голові на ринку в Самборі... та годі ставати з нею до поєдинку в такім місці: поліція, жандарі, жовніри на одваху... мене то вже намило...

• Вчили тебе і не навчили: райтузи правиш 1 та й правиш, а Чічі, видиш, пан, хоть на печі трицятку перележав.

1

Плетеш нісенітниці.

• Мені піхто не лишив такої ниви, за котру можна би село купити. Якби я таке дістав, то найперше заплатив би кождому за борщ і капусту, за дар божий, що задурно у людей з'їв, поставив би вам отут яку годну прикмету під лісом,— а він що зробив Миколі Когутикові, що в нього вигодувався? Кілька тисяч з кишені йому викрав і інших газдів на біду спровадив!

• Придуши, навіджений бойку, портку, бо згориш без сповіді...

• Нічого не шкодить! як згорять, а я заморочуся, то не буде міг Лейзор вас котрого в них прибрати... Слухаючи про Івана Чічі такі вісті, не раз цікаві бігли до мадьярки, як він приїхав на празник, і віталися з своїм ровесником, побратимом, похресником. Та Чічі мало пригадував собі, не пізнавав своїх... Як же з котрим почав розмову, то інакше ні, тілько по-польськи, а все хвалиться, що одного разу його пані казала так, а він повів інакше, і на його стало! То було при нагоді, коли жінка хотіла віддати діти до шкіл у Перемишлі, а він мовив: — Ні я не

даю дзєці там, дзе гімназію на хлопську школу пшеніцуйон! ( Ні, я не віддаю дітей туди, де гімназію в селянську школу перетворено (польське). — і в тім однім жінка з своїм недовідомим вітцем Паштетером вволили його волю. Та Чічі, мабуть, уже більше не мав рації у своєї дружини. То була його перша й остання опозиція, котра йому удалася, як сліпій курці просо, тому-то він тим одним усе чванився.

• А чому ви, пане Чічо, так боїтеся тої руської школи, чи, як ви зовете, хлопської? — не раз питали його цікаві. Бо я хцу, цоби мої дзєці билі райцамі в Вєдню!!! (Бо я хочу, щоб мої діти були радниками у Відні!!! (польське).— відповідав Чічі.

VI На якийсь час перестав Чічі загощувати до галицької Каліфорнії. Стали люди приповідати, а між іншими і бойко Боринський, що зле з ним, пішов на губи: жінка з Паштетером продала село жидам, купили .собі у Львові каманицю, а Чічу прогнали на чотири вітри. Ба десь кажуть, і в того жида бачили його, і в сього, і тут десь крутив при корбі, і тут лазив до ями, а худий, нужденний, дихавичний,— та се те непевне І ГОДІ вірити. Раз виходить вечором Микола Когутик надвір,— а було вже в пізню осінь,— дивиться, сидить якась ганьба під самим порогом, скулена і грудьми свище різними голосами.

• Хто тут? — питає Микола й.

• Я, Микольцушо! Я. І не бий ня, бо мене вже біда побила!

• Та що за «я»?

• Я, Іван Чічі, твій...—і сильно закашлявся, не докінчив. Виніс Миколай лампу, світить — господи! він сам, Іван Чічі!.. такий сухий, нужденний, тілько шкіра і кості, а уста закрашені спеченою кров'ю. Перелякався нещасного.

— Ходи до хати! — просив Когутик.

— Ні, до твоєї хати я не годен порога переступити, але пусти мене там... позволь, най скінчу в тій ліп'янці, де я родився!., прости!., я провинив... не пам'ятай!.. Просять Чічу конечно до хати Миколая, хотять на силу затягнути,— не даєся.

— Там родився!., там скінчу, коли пустите... Занесли Чічу до його колишньої хатини, посадили на запічок. Він поглянув, пороззирався по кутинах... Усе так, як перед кільканацятьма літами: миска збита, з горшка череп'є в кутці, залижник з одною заржавілою ложкою, образ якогось святого закопчений і розвалені челюсті... Миколай, заплативши за тоту ліп'янку жидам чотири сотки, як забив двері, так і дивитися на неї не хотів, бо все йому здавалося, то се не може бути, аби своя кров з кроні, кість з кості могла йому таку пакість зробити...

— Миколо! — говорив Чічі при всій челяді, що ок-ружпла його і гляділа з милосердєм,— прости, брате! не гнівайся!.. Я сам!., сам один, ніхто мене не знає!.. Мені недобре!.. Води дайте!.. Побігли по воду. Микола держав конаючого своїми руками, шептав йому, що приймає його до себе, тілько нехай успокоїться...

— Ні, Миколо, ні... Конець мій близький. Убереш мене на смерть... так, по-нашому... Господи!

То було остатнє слово Чічеве. Скінчив колишній дідич на руках свого свояка Миколая Когутика. Задзвонили раз, другий, третій.

• Хто то вмер?

• Іван Чічі. Треба й собі піти відвідати покійного, та вже ж він каліфорнійський горожанин, тутешній родич. Пішов я. Входжу на подвір'я Когутика, заблудив між тими ґаздівськими будинками, не виджу ні світла, ні людей... тихо, й собака не відізвеся. Стою під плотом, стою, слухаю: хтось по болоті — хлюсць! хлюсць! — уже й коло мене.

• Чи тут умерлий? — питаю наздогад.

• Іван Чічі? — питає мене грубий бас.

• Так, Чічі покійний.

— Геть там далі над потоком. Ходіть за мною, я йду також. Приходжу там: у сінчатах повно людей, серед хати на марах наряджений покійник, а коло нього сивий бойко Боринський стоїть, вдивляєся в мерця, киває головою і приговорює: • Іване! Іване! Де твої діти, де?.. Ти хвалився, що не даси їх до хлопської школи!.. Іване, Іване! Ти вже на правді, а ми на кривді, але... але... де твої діти?.. Ти хотів їх мати міністрами!

• Федю Боринський! дайте спокій! дайте!.. Ходіть до хати, бо там Дмитруньо і Олеся не хотять без вас іти спати, хотять вам щось перечитати з книжки! — просила жінка Миколая Когутика.

• Дмитруньо! Олеся! йду, йду, газдиненько... о, діти то діти Божі!.. Перехрестився Боринський бойко, глянув ще раз на покійного, на колишнього свого панадідича, пішов з Николихою, а дяки заспівали: «Пам'ятайте, християни...» Я змовив «ОтчеНаш» таки в сінях, не міг дістатися досередини. Миколай Когутик красно убрав Чічу, красно поховав, і всі свої віддали йому остатню прислугу. Забули все і простили... Ах, Господи святий! все-то свої своїми!..

1891 КОТЮЗІ

ПО

ЗАСЛУЗІ І

Яць Темницький у великій тарапаті: вернув жінчин брат, Павло Сучок, з жовнярів, а то всі твердили: «Умер, пропав, загиб десь, у Босні зі скали впав, а турки зловили і втопили...» А Яцуненько се підхопив та й зараз розгосподарювався на швагровім, як би й на своїм власнім. Найперше продав Павлову гуню святочну, ремінь широкий, кожух стрийський, аби, уважаєте, не валялося тото по хаті, не пригадувало покійного і не завдавало туги-жалю серцю; а за се справив собі ладну польську чемерку і капелюх кайстровий. Уже взяв завдаток на ті п'ять загінчат пустарику над рікою,— аж тут сам Павло, як дід за прошеним,— штильгук! штильгук! На кулі та й просто на піч,— дійсний здекуційник. Ба та й Орина, його суджена, щодень «добрий день!». По кільканацять раз на день хату виринала, носить, що може, бідному опущеному інвалідові, зносить докори від Яця, не вважає на зневажливі слова, що нарушають її честь дівочу. Інша така гожа, здорова, вродлива, сказала би: «Тьфу! а мені

нащо діда? та мені ще світ не обрид, знайду і за кількадесят літ таке діленько!» — а вона ні: яка пірна-щира була Павлові, як ішов до війська, така й тепер, а навіть ще більше коло каліки падкує. Сидить Павло Сучок у хаті через зиму, нема з нього хісна і за маленьку дитину; хлопвелетень, та щось у ногу сталося, діри поробило, за поріг не вийде. Тут уже й мушня забриніла з віконця, ластівки на поді цвірінькочуть, уже худоба пішла на зелене, а той, як Лазар, під хатою сидить, каже дітям за бабкою, за деревником попід плоти шукати; все сухе листе віддирає, а свіже прикладає до рани. А Темницькнй Яць своїм дітям жалує сербавки, — такий скупар — домашнім о голоді велить робити, хорому годі ложкою молока занестися, а на жінку свою бий-забий! Кождого дня образа Божа, пекло в хаті.

• Або візьми де сего гниляка,— каже з погрозою,— або й тобі скручу голову, як воробцеві! Світ собі зав'язав, гарую, вбиваюся, а тото нічого, тілько жре та й жре... Ще й того голоп'ятника принесло, не могло йому де там голову вкрутити!..

• Де ж йому дітися? — питає жінка Паранька.— Живцем не полізе під землю, коли Бог душі не бере...

• Іди з твоєю душею!.. Маєш душу, як зігнилу грушу. Двоє вас таких на мою біду!

• Вже тобі не заваджає! Чого від нього хочеш? Від двох неділь до хати не йде, страви твоєї не хоче, під шопою днює-ночує, маєш спокій... А ожениться, піде десь у комірство, заким у шопі вікна поробить, опорядкуєся...

• Ти направду задумала їх обоє звести? Потягай за ними, потягай, то колись я тебе потягну так, що й не стямишся!

• Чоловіче добрий, спам'ятайся! Ти невинно мене чіпаєшся. Я за Ориною не ходила, грошей від неї не зичила, корови також не казала тобі брати, а ти все робив без моєї поради та й слівцем не спитав, чи добре! Ти сам його почав женити, заким ішов до війська, а нині іншої співаєш... Віддай гроші, корову, що належиться, нехай доробляються...2 Темницький страшенно розлютився, хопив миску з полиці, шпурив нею в роботящу невісту... якось не поцілив... Троє дітей спискотіло на запічку... В порозі з'явився добрий знайомий самого господаря, циган Базьо Заграй.

1 Заробляють на прожиття, багатіють. Невіста зацитькала діти, взяла з нецятами якусь сул мішковини з бобом, вийшла до сіней молоти. За хвилю сильний гуркіт жорен, як тягорового воза по замерзлім грудю, став трясти цілим домом. Оба хлопи остали самі в хаті. Базьо Заграй приїхав одното дня разом з Зельманом Блюмом і угорськими циганами сюди котли направляти. Цигани побули тут щось три тижні, полазили по селі, забралися на Угри, а Заграй з Блюмом у корчмі надскакують то коло війта Микити Дучки, то коло радних,— просять, аби їх прийняли за своїх горожан.

• Добре, нехай і так буде!—каже вкінці Микита Дучка в імені цілої громадської ради до Базя Заграя, діставши від обох порядну «куку в руку»,— ми по-християнськи приймаємо вас до нашої громади. Ти, Зельмане, можеш п'явки, баньки ставити, кров пускати та зуби рвати і контракти писати кілько хочеш, а тобі, Заграю, віддаємо кузню небіжчика коваля Ганспідра

разом з на-чинєм... Можеш собі кленцати, кілько хочеш. Тям собі одно: ся кузня належить ніби до п'ятьох недолітків-шва-бенят, але то так, як би була й моя власна, бо я тих дітей опікун. Чи добре я, панове радні, кажу.

• Дуже добре, бігме ж, то добре! — відповідають радні.

— Може, що й зблудив, то поправте!

— О господи1! а де ж би ми важилися ваш розум касувати? Так став Заграй сусідом Яця Темпицького і кождо-го дня приходив до нього з .кузні на звіди і по .кілька разів.

• Чого заєдно сварите на жінку? — питає Заграй Темпицького.

• Мара на неї сварить! Сама чіпаєся чоловіка, не знати чого. От таке все, годі з дідами скоротати...

• Я би нам щось поворожив, а було би добре. То хатище нечиста... Той, що її ставив, зарубав на сварню, на клопіт.

— А е на тото яка рада?

— Чому нема? Біди можете позбутися і дістати тисячі без гризоти. Стопи «тисячі» з'електризувало Темницького Яця, розтворило йому рот наростіж. Гріш для нього був усім. Як птаха зерно, збирав його і ховав у землю, аби божого світа не бачив.

— Радьте! — каже по хвилі Яць,— з тим дідом мушу якийсь лад зробити, коли до хати притікся...

• А що мені буде за се, як візьмете тисячі? П'ята частка — добре?

• Нехай буде й так, аби тілько були гроші.

• Отже, слухайте! Дайте хату Сучкові Павлові, а собі візьміть його кусники над рікою.

• А я ж що зроблю з рудавицею? Висію корець вівса, та жиди за годину зіб'ють,— а тут яке-таке пристановище...

• Сіяти не треба, гризтися також ні, лише гроші брати. Під самим берегом показалася кип'ячка... котись я пригатив на жарт, і назбиралося з півкибля.

• Де? На Сучковій рудавиці?

• А може би можна, знаєте... так якось закрутити?..

• Ні, не можна ніяк закрутити. Жидки вже знають, чий грунт... З Павлом хотять угоду зробити. Зельман Блюм розповідав. Темницький, не розважаючи багато, піддав гадку, чи би Павла вечором не кинути до якої ями. Заграй не годився на таке... Він хотів ужити підступу, але такого, аби все показалося законним і справедливим.

• Я жінку візьму в карби,— говорив Темницький,— вона його сестра, нехай з ним годиться на заміну, а ні, то не печений її світ у хаті!

• Стримайтеся, що повість Зельман... Він, як сновида, з тими п'явками, баньками, з тим спущадлом і кліщами всюди вкрутиться, цілий доктор з нього, навіть і ліки на папері до аптики записує... Він буде найліпше знати. І пішли оба на пораду до Зельмана Блюма.

III Піднявся Павло Сучок, став знов на своїх ногах ходити... Десь невидимо виздоровів від якогось листя, що росте по ставах чи по мочарах, відмолоднів хлоп, наче наново на світ народився. Повінчався з Ориною без усякого стуку-гуку, навіть Шемеляків не просив у старости, хоч старі безлітники наперед обіцяли справити обоїм гучне весіля з жидівськими музиками та й ще дещо на нове господарство дарувати... їм бажалось, аби яко староста і старостиха обоє їхали четвернею аж під саму церков,— а Павло покінчив тихо, мирно... По вінчаню новоженці перенеслись зараз до топи, поставили піч з комином, зробили вікно, вимастили, вибілили,— ціла світлиця,— сонечко Боже озирнулося в ній, як ои в якій княжій палаті.

• Тимчасом буде з нас,— мовить Павло жінці Орині,— небавком побудуємо ліпшу, хоч би й таку, як колись була у твого небіжчика тата... Маю в Бозі надію, що моє слово сповниться...

• Добре, що ти здоров, не каліка,— відзивавсь Орина,— буде з нас і тої, а як схочеш, то заміняйся з Темницьким, коли так наглить на тебе... Дай йому ті загінці над рікою, а собі візьми вітцівську хату.

• Зараз я зладився на його слово! Перше не хотів за ті загони навіть і на осідок мені за стодолою дати, а нині зробився такий щирий, зичливий... Знаю й я, що його коле в очі! Там кип'ячка показалася, то хотів би мене обдурити. Не змудрує мене з тим Блюмом цируликом і з тим другим циганом! Я також свій розум маю...

• Я ж раджу, аби ти помінявся... Нехай копає! Послужить йому щастє, то й сестра твоя віджиє, перестане так тяжко гарувати... А тих п'ятеро дітей — тілько снасть з а гол оду валися цілком...

• Кожда рука собі крива... Кидати щастєм, коли само в руки пхаєся, не думаю; я пізнався на його зичливості!.. Серед зими з хати мене виганяв... З цируликом Блюмом мали мене строїти якоюсь бідою... Ні, не згоджуся... Буду сам копати! Орина змовчала, не хотіла дальше налягати. Одначе Павло не довго обставав при своїм. Прийшла сестра, стала заводити, просити, аби мав милосерде хоч над її бідними дітьми, бо вона довго не подихає... А тут і дивитися жаль: невіста за кождим словом затягаєся... Дійсний кістяк, шкірою окритий.

1 Одна тінь лише. Поглядів Павло на страдальницю, послухав Орини, згодився на заміну: відступив Темницькому свій пуста-рик над рікою, а сей йому хату з огородом. При угоді не хотів Темницький дати Сучкові навіть на стілько, аби мав хоч під один закіп, так його той Заграй і Блюм цирулик добре настроїли... Взявся Яць Темницький зі своїми обома товаришами копати на спілку за нафтою. Угодилися: йому дев'ять частей, а їм десята. Без великого заходу добули в кількох місцях таку благодать, таки під верхом — аж булькотить кип'ячка, не можуть перебрати. Люди збігаються глядіти, мов па яке чудо. Темницький лиш числить гроші, ховає, а з швагра Павла смієся, що такий глупий, не знав вартості своєї батьківщини і проміняв, як то кажуть, головицю за дурницю, дався змудрувати.

На Гаиспідровім коло кузні поставив собі хату, і з циганом Заграєм ліпше, ніж рідні брати, всюди оба не попускаються, а за ними і Блюм доктор з пущадлом і кліщами також їх пантрує. По якімсь часі каже Яць Темницький: — Зле так вічно при ямах стояти, киблі числити... Коби так трафився купець і заплатив гуртом за все відразу...

— Мудро кажете,— відповідає Заграй,— день і ніч сторожити не оплатиться... Ліпше попросити Блюма, нехай знайде купців, і продамо. Знайшлися зараз купці, дали круглих вісім тисяч. Страх! Такої суми Темницький, як жиє, навіть і в сні не бачив... Не знає, де дітися з ними. Зараз погадав собі на Сучка, що готов колись на нього напасти і зрабуватн його... Розказує свій страх Заграєві, а той... також має страх, так само... тремтить за свої три тисячі, хотів би їх десь у безпечне місце сховати.

• Пождіть, панове, не журіться,— мовить на се цирулик Блюм,— є способи на різні хвороби, знайдесь і на ваш клопіт... Я їду до Самбора довідатися, коли там прибуде з Відня той міністер, що гроші робить... Йому найліпше яку-будь суму повірити: капітал безпечний, не пропаде, як то дієся по інших банках... А провізія яка! За два-три літа з одної тисячки можна мати десять і стати таким Ротшільдом, що навіть цісарям гроші зичить.

• Коби так можна, то але! — повідає Темницький,— бо до тих банків я якось не маю ніякої віри: заберуть людські гроші, розкрадуть, а ти шукай потому вітра по полі.

• То правда,—признавав циган Заграй свому товаришеві,— в такі руки найліпше повірити свою працю... Наш Блюм Зельман має за всіх людей розуму в своїй голові, нехай же їде до Сам бора довідатися за того міністра!..

• Добре, нехай їде, та ми йому й заплатимо за дорогу. Поїхав Блюм у тій справі раз на кілька днів, другий раз... За третім разом приїхав повозом, забрав Темницького і Заграя, заїхав з ними аж до сіней у Самборі, перед двері самого міністра!.. Стали перед дверми всі три, почали порядкувати на собі Ліберію, аби якось представитися красно перед тим достойником, що то за нього Блюм усю дорогу стілько нарозповідав чуда, аж страхом проймало. Темницький для ліпшого шику виставив з кишені до половини товальню і півцибуха кишкового... Ввійшли досередини. Входять, а там по стінах самі тілько люстра, як двері, всюди себе видиш на всі боки. Темницький зараз догадався, що той па троні, в позолоченім кабаті — то мусить бути сам міністер: сидить, розперся, а коло нього стілько тої бранжі з золотими ковнірами, що несміливого зараз би в животі заболіло, зараз би йому під грудьми зробилося слабо і мову відоймило. Та ще й тото посіпацтво в тих дзеркалах виднієсь і з оего і з того боку, таке поважне, нагороїжене, шаблюками побренькує. Але Темницький нічого не боїться, йде просто до міністра, а Заграй шепче йому до вуха, що такому панові нічого до рук не прилипне... Можна би йому, видиш, і не знати що повірити... Міністер розпитав, чи з далеких сторін, кілько має грошей зложених — і якось скривився.

— Мало,— говорить,— дуже мало... Наша каса такими дрібними грішми не орудує... Треба найменше двацять тисяч разом, аби дістати міністерське поквітованє...

-

Ми додамо ще чотири тисячі,— каже Блюм,— нехай усе буде записане на ім'я пана Яця Темницького...

• То тілько шляхтичеві можна зробити таку виїмку, негербованнм не вільно!

• Власне, я шляхтич з діда-прадіда,— відзиваєся Темницький,— мій стрик префектом і має дипломи шляхотські цілої нашої родини поховані на поді, в сусіці....

— Коли так, то що іншого,— мовить дальше міні-стер,— давайте ж гроші, бо я ще нині мушу їхати до Львова... Взяв міністер гроші, перечислив кілька раз, сховав до калитки, а Темпицькому видав письмо, опечатане старанно, і повідає: • Тут документи важні. Шануйте їх, як око в голові. За три місяці прийде вам самої провізії шість тисяч. Коли запотребуєте грошей, підете по трьох місяцях до уряду громадського,— там начальник ваш при радних розпечатає се письмо, перечитає всім, що тут написано, і приб'є свою печатку. Тілько як буде писати за грішми, нехай пише просто до віденської каси, до бургу! Слухайте, до самого бургу! Будете тямити?

• Та чому не буду?.. Або ж то так тяжко стямити?..

• То йдіть з богом! А документи не пімніть за пазухою! Так попрощався Темпицький зі своїм паном міністром. Не ждав навіть на своїх товаришів, тілько пішки аж додому придралував, і тішився дуже, що тепер Заграй і Блюм мусять убігатися о його ласку, наколи схо-тять узяти гроші з міиістрової каси. Дома сховав письмо до скрині, замкнув на ключ та й просто до священика, хоче й його випробувати, що піп скаже.

• Єгомосць,— повідає до старенького духовника,— маю кілька соток, не знаю, де діти? Може би, ви мені порадили в тім що?

• А що ж вам маю радити, коли ви мене не послухаєте, так само як сотки ваших братів? Ідете перше до жида, до якого цигана і там звірюєтеся їм, а коли вже всі кути облазите та виобертаєте того попа на всі боки, тоді навпослід і до нього за порадою. Нарід чесний так не поступає... Моя рада для вас така: купіть за тих кілька тисяч грунт красний де в добрім положеню, хороші забудованя і господарюйте! То для вас ще найзисковні-ший інтерес...

• Я ще піжду якийсь час, аж більше дрібних при-збираю,— каже Темницький, а в душі тішиться, що навіть попа змудрував, бо що іншого говорить, а що іншого думає...

• Добре, збирайте, збирайте!.. Тілько, аби ви не п-резбирали... Аби вас жидки не викивали по-свому...

• Мене? Шляхтича?.. Ніколи в світі! Го, го, го! Я їх так знаю, як злий шелюг...

• То можете ще й других остерігати... бувайте здорові!.. На тім скінчилася нарада.

V Щось стало товчи жидами уже й на «Потоці». То тут, то там нротив кождого дому на вулиці стають купами, соіімують. Досі був святий спокій у тій частині, тілько па кіпці села,

де стояла інспекція, міг був і здрячий добачити, що тут хлоп упаде і поляже в нерівній борбі з потомками єрихонського геройства...Що тут свої своїх живцем пхають у яму і то без відома, не хотячи. Чого ж вони шиються? Чого так цікаво оглядають кождісіньку кучку? Дурно вони збавляти часу не люблять, ні. Навіть та забава, та радість, якими хвилево унесуться, навіть то обчислене на хосен.

• Що ви туди так снуєтеся, жидики? — питає Павло Сучок одного, що заліз аж до його огорода і став просити кілька ватЯН цибулі і одну редьківцю.

• Ми так маємо своє, жидівське... Два хлопи-ямарі вкрали касирові п'ять соток і тут десь між хатами скрилися...

— А може, ви шукаєте чого іншого?

— Бігме ж то, що того! — клянеся жид, а тут не патини, тілько ціле наручє цибулі намикав і посадив знов до громади на вулицю, аби поділитися, добичею. Ходить Сучок Павло поза пліт, надслухає,— а вже розумім добре тоту циганську мову, — доглупався вкінці, що тут иг о илодіїи ходило, але таки о важніші справи. Стали догаЧувашія, що в тім місці, де стоять хати, мусить бути віск, і то в великих покладах, так само, як на «Новім світі». Знавці, правда, перечили сему рішучо, ЯЛв жиди мали інших знавців, неписьменних хлопів, що стали приповідати, як Ройтові ямарі пішли штольнями ВЖ за гостинець під господарські загороди і звідтам такі носки беруть! Жиди як се підхопили, стали наперед уже лазити до господарів з різними орудками, примилюватися па всілякі способи, питати: чи не треба грошей на податок, на яку дачку, на чоботи? Дві неділі велась ота розщибанка по вулиці, ота нерішучість, оте соймованє цілими днями, — аж зачали й купувати: сей хату, той хлівець, той стоділчнну, і зараз завдаток: то п'ять шісток, то ринський, то п'ятку... Один ліпший від другого, а все то ведуть жартом, сміхом... Глупіе мужик, не знає, що й думати. А тут один прийде, зложиться, як Божечка, хоч і за рамки вкладай, а тут другий прийде, і тамтого ганить, а себе залицяє. Сей добрий, сей ще ліпший,— маєш, недосвідна голово мужицька, до вибору приятелів і дорадників!.. Ходили жиди, тягалися, нічого рішучого не казали, тілько все сміхом-жартом купують і не купують, хоч ніби гроші в руки пхають. Як же закроївся гостинець повітовий на кілька сажнів перед самою інспекцією гірничою, приватною, аж пани урядники почали тремтіти за своє житє, аби не провалитися в бездонну пропасть, тоді всі пейсачі, як оси, на Срулейбу й Мойшеіцка: — Ганеф Срулейба! Ганеф Мойшеіцко! Вони беруть віск з-під гойових хат, а нам нічого не кажуть!.. А одноокий Гершко Дуна, що тримав шинок на другім боці інспекції, такий панськоватий, зараз усі барив'ята з розольками, бочки з пивом, горілкою виніс на мужицькі грунти, розложився, як міг широко, і таке кричить-заводить, аж бідним хлопам маркітно.

— Шварце юр їм! Капойрец тим трефнякам! Вони мене на біду привели! Вони мене хотіли живцем закопати за то, що я в сабаш шинкую! — горлав Дуна і просив господарів, аби позволили йому якийсь час з бочками розміститися на їх полі, заким знайде собі прикмету. Розумієся, що кілько Дуна Герш заложив і посів мужицького грунту, стілько на другий день було вже його власне: вже на тім місці стояла хата, драницями накрита, всередині залізна піч,

а Дуна на печі лежав хорий, постогнував з болю так, що на сей голос був би зрушився камінь, не то м'яке хлопське серце. Не так щасливо повелося Гершковим братам: ті стали купувати під закопи доми, осідки, навіть переплачувати декотрим, коли їх зміркували, що не дадуться чим-будь спекати. Купили дім у Шкваркса—дали двацять тисяч, купили у Хатківського— дали трицять п'ять тисяч... А Павла Сучка хатина стоїть у самій середині, а Павло собі тихо в ній сидить і стоділку доставляє. Вже дають йому п'ятнацять тисяч за все, а він каже: — Ні, дайте двацять, стілько, що панові Шквар-кові! Яиь Темнипькнй не знає, що з собою зробити: лазить за Павлом, просить його, заклинає, аби ще стримався тиждень, за ким промине тримісячний речинець, а він буде міг узяти гроші з міністерської каси.

• Не продавай, швагре, жидам,— просить Темниць-кий Павла Сучка,— я сам куплю від тебе, буду копати віск на свою руку...

• Пристаю! — відповідає Павло Сучок,— ти стілько взяв грошей за тамтой грунт, то плати! Для тебе відступлю і за п'ятнацять тисяч. Продати мушу, бо поміж тими мучителями христовими несиджена година... Вони би мене тут запропастили разом з жінкою і з дітьми... Жде Павло Сучок до умовленого речинця з швагром Темницьким, а тут жиди не дають йому в хаті спокою... Стілько купців, що навіть не можуть поміститися на тім куснику землиці, котру купують. Щастє для Павла, що з одного боку повітова дорога, з другого потік з високими берегами,— інакше засипали би його «лепом», землею, мусив би втікати з душею, без нічого. Та й так уже з потока вода стала підбирати берег туди д'хаті, бо по другім боці навезли землі цілу гору і на самім верху виставили якусь буду, ніби для топленя воску. Сум бере чоловіка, коли дивиться на сю незичливість і захланність людську... Павло став побоюватися, почав наглити на Темниць-кого, аби купував, бо він не видержить у хаті...

V! Минув тримісячний речинець... Яць Темницький узяз свої важні документи зі скрині, посунув з ними просто до уряду громадського. Війт ще був той сам — Микита Дуч-ка, радні також ті самі... Вони всі дали право приналежності Заграєві і Блюмові та позволили їм мешкати в кузні Ганспідрових сиріт. Темницький вручив секретареві громадському, покійному Сохарді, опечатане письмо і зажадав, аби написав зараз до Відня, до бургу, по гроші, бо він хоче відкупити хату з огородом від свого швагра Павла Сучка. Сохарда, гідна людина, досить знав Темницького яко лукавого чоловіка, знав, як він поступив не по-людськи зі своїм швагром, засівши на його батьківщині... Він з увагою слухав захланника, аж надхилювався кілька разів над ним, думаючи, що може де голову загрів і плете нісенітниці по-нетверезому... Вислухав терпеливо всього, похитав головою, йому доводилося бачити різні надужитя різних «королів та міністрів каліфорнійських», що видурювали у хлопа кривавицю, вихісновували його незнане закрна і властей, але отся

комедія, що сталася з Темницьким, шляхтичем, так його розцікавила, що й цигаро погасла йому в роті.

• З ким же ви їздили до того міністра до Самбора? — питав Сохарда.

• Та з сусідом Заграєм і з Зельманом Блюмом.

• А ви ж не знаєте, що їх від трьох місяців нема тут і за ними жандармерія шукає скрізь, а надармо?

• Та вони також зложили чотири тисячі тому міністрові!.. Я маю їх квіт!

• Коли так, то пождіть, аж посходяться радні з начальником... Мені самому такі важні документи розпечатувати не годиться... Посходилися радні, засіли на лавах. Начальник Микита Дучка отворив засіданє. Сохарда перший забрав слово: — Панове радні! — почав поважним голосом,— пан Яць Темницький, наш горожашш, як вам відомо, продав жінчину батьківщину жидам під закопи, а гроші віддав, як от зізнає, в руки якомусь панові міністрові в Самборі — готівкою дванацять тисяч. Свідками при тім були цирулик Зельман Блюм і циган Базьо Заграй, котрих я не радив приймати до громади, а за котрими жандармерія парцує. Тепер пан Яць Темницький повідає, аби уряд громадський писав до Відня, до якоїсь там каси в бургу, а вона виплатить йому капітал з тримісячними відсотками в круглій сумі вісімнацять тисяч. Ваша річ рішити: чи письмо се розпечатати, чи, може, пана Яця Темницького відправити, нехай собі сам розпечатує свої важні документи... і шукає за товаришами?

— А, розпечатати! Чому не розпечатати? — признали всі радні одноголосно.— Кумначальник нехай то возь-муть на свою голову... Взяв кум-начальник на свою голову, розпечатав, став обережно розгортати:.. Єсть один виказ на льос якоїсь фірми банкової в Гамбурзі... Єсть і другий такий сам, і третій, і четвертий, єсть аж сім. Вкінці з самої середини випадає якась картонка, старанно звішена... Розвинули: всередині шістка срібна, а на картонці написано: «Маєш, дурний Яцю Темницький, шістку на стричок, абись повісився... Війт Микита Дучка з радними нехай собі покупують стрнчки з того, що взяли від нас за Ганспідрову кузню... А гіт юр!1 Знайомі».

1

Бувайте щасливі! (євр.) ГРОМАДСЬКІ ПРОМИСЛОВЦІ 1

Зазнало сего року наше село Рубатковичі, за всі часи зазнало. Весна з мартовими хвилями, бодай на сон не приходила, видержала десь аж до сінокосів. Люди ні коло поля не могли робити, ні в хаті з порожнім черевом сидіти, а худібка, страх, як помарніла! Тілько клубиці позападувані, шкіра та й кості. Не тілько на долині з млаковини посоловіла, але з постоянного дощу верховинці позабирали свої вівці з салашів, бо геть помір зайшов овечі стада. Нарід позаставляв, де мав які святочні лахи, витягнувся до посліднього. Радники з війтом мало не подуріли з розпуки. Не раз цілими днями пересиділи в корчмі на лаві, і годі

було чого чепитися. Ні суду, ні дачки ніякої не мож було наложити. Звичайно на переднівці кождий був виссаний, як вощина. Наш секретар Голубінка ще був погнівався з Янклем про якісь там дурні яйця, що не дав йому на вечерю. Ходив достоту як нашого учителя голодна мацьора з тринайцятьома молодими. Радні уже почали плювати на нові порядки і на своє радницьке достоїнство, як ненадійно над'їхав наш пан секретар Трісколяска з «видзялу» і на містку перед самою корчмою — бух! Провалився під місток, бричка на него, ще й кінь запхав ногу між дилі, накрутив порядно, ледво витягнули з рову весь «видзяловий» товар.

— Ах! Щоби вас ясний грім порозсаджував, рубатківські хомути! — стогнав «видзяловий» достойник до війта і радників, що обтріпували його з болота і своїми долонями чистили обхляпаний халат.— Пождіть, пождіть. Потямите ви мене. Вже десять літ коїте комедію з тим містком, але тепер покажу вам, здо я значу, не поможе вам ніщо.

• Без здекуції нічого не вдіємо,— говорив пан секретар Голубінка в імені радних, стараючись показатися високим світилом між темним зрадництвом, а ту і моргну: незамітно до хлопів, ніби то він з ними тягне; звичайно, як громадський секретар.

• Просимо принайсвєнтшого пана секретаря,— говорив присяжний Цуценька, намовлений другими,— тілько пришліть нам високого Вінчуру, іначе все буде надармо, нігде нічого не знайдемо. Винесли секретареві вишняку, сиру з сметаною, від Янклихи миску сиряних пирогів., бо сегодня обрізували у Янкля дев'ятого наслідника, і якісь жидівські лакіткн. Як то все Трісколяска з'їв, якби йому весь біль рукою відоймив. Запалив куба-цигаро, став дути цілими клубами радним між очі. Винесли нарешті колодку, помогли Трісколясці і так доперва ледво-не-ледво впакували на віз, аж щось всередині стріскотіло. Послідній Цуценька обслинив секретарську руку, переправили через завалений місток з кіньми, з бричкою, звйокали, скричали, сплювали, від'їхав ворог тяженький. Многі перехрестилися і пожелали, щоби таких містків много а много подибав і щоби летів не боком, не ногами, а стрімголов! Якось незабавки по тих обзоринах вертав з лісу з сінними драбинами Бейба Андрусь-«Віддай моє» і привіз здекуційиика Вінчуру. Наче манна для наших судаторіїн упала з неба в особі «видзялового» палєтника, аж п'ят-найцять радних пішло зараз за ним в село, назносили курманя ласку Божу, позмітували перед корчмою, кажуть: — Числи, Цуценько, кілько штук, аж тепер будемо мати місток коло корчми, бігме, будемо мати... Став Цуцсінька числити грабежі, а ту все щось руками стріпує і шепче під носом: — А все лихо надало, десь кождий лах нашпікований, тьфу! тьфу! щезай... Плюс Цуценька, числить, пошкробуєся, ба далі і Він-чура розкрачив ноги високі, як бузьчище, тріскає тернівкою по халявах і говорить: — Біда ще капці поїсть! Уже двайцять літ тягаю різні лахи, ;і щось подібного мені не лучалося. Дивіться, як хрущі. І то на людській шкірі вигодувалося. Та они би чоловіка в вир затягнули! І що ж тут з ними робити? Не знати, що з тим робити?..

• То з вашого кожуха з білими пелехами,— каже Цуценька до Стефана Фасольки, котрий прийшов наговорити дурниць всім за те, що заграбили його, як не був дома.— Ви повинні тепер всі грабежі обчистити, бо навіть зліцитувати нічого не дасться.

• Фасолько, зараз мені д'місткові на шарварок,— звелів війт.— А вечором, як розбереш місток, запалиш тими дилями в арешті, випражиш всі фанти, щоби мені того було все чисте і я міг перевести ліцитацію! Видиш, то все з твого кожуха вироїло! Скочив Фасолька, мов попарений, вхопив в купи сі-ракові рейтузи Якима Голопупа, вивернув «наруби» і Цуценці — шусть! підніс, ба далі і Вінчурі, і війтові, і радним і все говорить: — Дивіться, дивіться поза рубці, чи сей також мій? То кожухові, га? А щоби вам позагладжувало, тілько мене видите? Та я ще не відробив за него Михлеві, а ви уже справилися і смієте таке говорити? Потім вхопив димку сліпої Бурички, став збірки розкладати, а все: — Дивіться, нюхайте... і ту, і ту, і на «наруби», і на лиці, всюди повно... нате, нате, дивіться ту, ту, ту... розсудіть своїми головами, чи такі можуть бути з білого кожуха? Таже вони з вами хоть би і до ради зараз можуть сідати! Поставали радні — ні два, ні три, декотрі, м'якшого серця, відступили набік, спльовували. Вінчура сам порядкував фанти, зносив до Янкельової комірки, а Цуценька лише кури пуджав, бо страшенно пхалися, а оба так пчихали, наче чемериці нанюхалися. Почислив Вінчура штуки, дивиться на війта, домовляєся, що він урядник, приходить йому уже за два дні здекуція, а війт глянув на секретаря Голубінку, стиснув плечима, як би хотів сказати: «Нема, пуста каса, дістанеш, аж зліцитуємо грабежі...» Ех! як возьмеся тепер Вінчура до війта, до радних, що вони такі, сякі. Дають собі такому хлисткові Фасольці нечистими штанами і димкою між очі дзигати. Ще й він, урядова особа, зістав через них також зганьблений, то неладно. З'їв в гніві п'ять питльованих балабухів, випив п'ять півкватиркових келишків один за другим, лишив свою паличку з свинячою головою Янклисіна застав, утік з села добровільно, аж закурилося за ним. Ліцитацію відложено на осізгь, на ліпші часи. Всі радні бий-забий на Фасольку, що він їх так зневажив, висміяв, закинув їм здирство, злодійство, до містка на шарваркове не пішов, ще й грабіж собі відобрав той... той... той кожушище з білими пелехами!

11 В тиждень по сій нагінці шарварковій змилосердився преждевічний над голими грішниками з нашого Короткого. Сорок холодних, сльотливих днів лишило по собі достоту таку саму смутну пам'ять, як шпічасцяки(грабіжники) в Бориславі по своїй господарці рудничій. Небо випогодилося, люденькове хапали з поля, хапали наперегін, не було часу ні голов собі провалювати, ні животів косами пороти за перекошене, за спасене. Кожде втіпало собою, ледве пара в нім товклася, тілько язики з утоми повивалювали. Ніччю собі дещо могли зарвати, а вдень на «шарваркове» за грабежі, ті до начальника Черпачка, ті до секретаря Голубінки, ті до радних і асесорів заприсяглих. Навіть бідний наш Голопупок ранісько по-триндався до війта гонити косою цілий день о голій бовтанці за свої сіракові штани, навіть сліпа наша Буричка мусила вислати з серпом свою, семейницю, водзійку, на цілий день до Янкля за заграблешу димку! Ба говоріть собі що хочете, а я вам все своє повім, що у нас Янкель зі всього хосен мусить мати, а з грабежів найбільше. Половина заграблених пішла на шарваркове до село пейса-ча, до тої поливанниці грубезної на коротоньких ногах, бо він, бачите, є в нас і заступцсм начальника, і касиром до громадського лісу, і агентом до

«Народної часописі». От так, правду сказати, а не згрішити, він є цілою громадою, бігме ж, цілою громадою. Тілько Стефан Фасоль-ка вхопив ще тогді при Вінчурі свою старомійську душогрійку з білими пелехами, сміявся тепер в кулак з своїх зашарваркованих, зносив з жінкою на плечах з своєї прилуди стоколосу додому і приговорював другим: — Дурні ви, що йдете до тих галапасників на роботу; они не мають права тягнути до себе на шарваркову роботу, бо таку панщину тілько «видзял» може накладати. Сказав же собі Фасолька, сказав... Сесю вість підхопили оба полині, що уганялися в той час за Сирітчиним безклубим телятком тамтуди коло Фасолькової стоко-лоси. Вони і телятко покинули, і полетіли прямо до корчми оповісти війтові і радним, що посмів на них сказати «куйон» халупник. Як же почули начальник з радними, що Стефан Фасолька так нелояльно против начальства висказався, що ніби тілько «видзял» має право накладати панщину грошову чи робочу, а їм, радним, до сего не руш! куш! Далі всі на него: '«гузя, гузя, гав, гав». Навіть принімковатий Петро, водонос Янклихи, вмішався в сю справу, став від порога щось белькотіти, грозити Фасольці кулаками. Ходить начальник по корчмі, Голубінка собі, радні собі, таке свищуть черепаньками, таке з досадою спльовують перед себе, таке з-під ока споглядають на шинок, а Янкель, пси пара, ані дуду. Драбуга, як камінь, як залізо, як опока, не дасться порушити, нічого не хоче поборгувати нічо порадити. Бодаій розболівся грубцан куртоногий! Важили радні слова Фасольки сяк і так, узнали його навпослід всі яко політичного переступника, післали Цуценьку, щоби сейчас ставився перед начальством і «вискузувався», чому голоп'ятник не їхав разом з другими нині рано колійов до зицирки(залізницею до військової муштри), тілько лишився дома? То, власне, був перший навіт рад-ництва на Фасольку, що поважився взяти сам грабіж без дозволу і не відробив жадному старшині громадському шарваркового; а й ще других став своїм нігілізмом заражувати, ще й других спокійних горожан бунтувати, мятежник, палій політичний. Пігнав Цуценька, вітрами пігнав, наче хто десять коней висадив, бо був переконаний, що буде сніданок найменше півлітрівка за першим разом, та як він провіжив *догадувався), куди ту стежку до гороху Янкель топтав. Вернув десь аж під полуднє, але в такім неблаговіснім стані, що всій бранжі громадській аж в п'ятах постигло! Обгноєний, обчуджений, аж сарчили від него неблаговоині сопухи, аж віддих стало запирати дихавичному принімковатому Янкльовому водоносові Петрові. Все полякалося, стривожилося, як розбурхані в дуплі шершені. Кождий доміркувався, що Цуценька по-тверезому в гноївці не купався ніколи. До такої коширної (освяченої (євр.) тут – іронічно) купелі мусив хтось присилувати громадського інспектора поліційного.

• Де так зрана затарабанився? — питав секретар Голубінка, давній послугам мандаторський, урядовим способом оглядаючи круп, окуляри поталапаного лояльного горожанина.

• А той злодіїще так мені досадиві — вістив Цуценька.— Бодай не заніс додому тоту стоколосу, бодай ему скипіла, та щоби ему скипіла, га... Шибеник, драб, розбишака!.. Я ему кажу по-доброму: «Дай серп за грабіж і той посторонок, коли сам не хочеш йти до пана начальника», а той мене, уважаєте, от ту десь за самий хріщ хап! і бебевх! в Михльове пноївчище.

• А повів, може, що не хочеся ему йти до зицирки?

• Казав, що до завтра має час до дев'ятої години і військові приписи знає ліпше від того війтила, котрий тринайцять разів утікав перед асентерунком. Каже: «Дам тобі посторонок, щоби-сь ся повісив, але аж стоколосицю на осутки (на горище) додому па під поношу, щоби-сь мав що з Вінчуром прибити!»

• А може, говорив що на пана начальника, на панів радних, може, на панів, на жидів? — питав дальше секретар.

• Ідіть та запитайте єго самі,— гуркнув навпослід сміло Цуценька.— Як же я мав що чути, занурений в гноївці? Хіба ви з податкової табелі такої штуки навчилися?

1 На горище. Обурилося громадське начальство поведенєм сего лихолатп Фасольки, що і доброго вікна не мож йому виймити з ліп'япки, постановило порядно укарати, але так порядно, щоби мятежпик раз назавсігди стратився з громади! Но як позбутися сего небезпечного «ребелєнта» (бунтаря)? Се була волика загадка для громадських верховодів, се був сук без дірки, твердий залізний оріх до розгризеня. Пан секретар, яко добрий знаток руської справи, розважив в Фасольці і натуру москвофільську, і радикальну, і народовську, та якось не міг підтягнути упрямого рутенця, а до сего любом'ятежного, під жадну з тих трьох рубрик, в які конскрибував нелояльну рутенію з Короткого, то є священика, учителя, дяка і з сусіднього присілка камерального лісничого за те, що часом в церкві підтягав за другими «Господи, помилуй!» Помітив ситний куртоногий Янкель, що все начальство потратило голови, не може ні вперед ні взад, прикрив обома долонями рясну рижу бороду, сплюнув скрізь великанські клаваки осторожно і прямо, де війт палицею завзято штуркав, і повідає: 2 Розуміється, що радники аж роти пороззявляли, що така дуже убога людина, яка не має й патика на подвір'ї, з одною сліпою кобилою, до того ж непоказна людина, випередила їх.

• Панове, я буду вас файно просити, просити о раду: маю вексель на 60 ренських, що ще покійний Фасольків отець позичив тамтого року на кобилу, не знаю, що з ним зробити?

• Нічого, тілько подерти, коли гроші вже віддав вам позаякось,— втрутив Цуценька ущипливо, виливаючи сцідки з бляшанок до одного келишка.

• Бігме ж то, я забув, що ви, Цуценько, натще! — підхопив Янкель, наливаючи присяжному бляшанку,— нате, напийтеся, залийте хробака того від великої гризоти... Говорите, що я взяв гроші? провізії бігме ж то ані крейцара, шкода моєї праці, півтора року 60 ренських як би в болоті лежали.

• Та я там не знаю, чи Фасолька вам віддавав, чи ви єму доплачували,— кінчив Цуценька, виллявши в себе кватирку,— коли вексель в ваших руках, то й ваша правда!

• Панове судатор, кажіть, що має пан Янкель робити з векселем? — питав Голубінка.— Фасолька винен 60 ренських нашому застугіцеві-начальникові разом з процентом за півтора року, а не хоче віддати, розсудіть.

• Ми на господа бога і на нашого начайника спу-щаємося,— вирвався непрошений Сень Прищіпка, рад, що хоть раз удалося йому на світлім зборі закадити голові громади і щось також мудрого повісти. Розумієся, що радники аж роти пороззявлювали, що така леда мара

без петечини з одною сліпою кобилою, а до того заступець, випередив їх. Високий Крисочка хотів йому таки на місці зааплікувати звідти й звідти, але другі здержали його, казали відложити на пізніше, аж троха порозходяться.

• Що ту багато говорити? Ту маємо на Фасольку найліпший кий,— розсуджував начальник Черпачок.— Я кажу, нехай Янкель скаржить дра5а за 60 ренських, коли має в руках вексель, а ми єму допоможемо при ліцитації. А впрочім, як ви кажете, панове?

• Скаржити, скаржити,—загули ватагою.—буде хоч келишок свіжої. Зараз на Фасольку затверджено одноголосно на зборі повної ради. Янкель поставив відразу трилітру бутлю могоричу. Хата і два загонці Фасольки стали скоро потахати в радницьких черевах і то в виді неприятно вонючої баюри. Всі лляли в себе з великою приятністю... Наступила і друга така сама великанська бутля. Цуцень-ка так обурився, що звалився під порогом в сінях і говорив: — Янкльові Фасолька мусить заплатити! Го, го, го! хіба би я не присяжнував. Присягну сто разів, що наш Янкель, то справедливий чоловік, а Фасолька циган, всесвітній циган, він позичав гроші, а не хоче віддати. Начальство хоть шпотало ногами за кождим кроком, але не давалося; слухало зізнання свого поліцая, кивало головами і мотало собі на вус.

— Слухайте, панове, наш присяжний правду каже,— говорив Голубінка.— Янкель зараз нехай скаргу внесе. Цілісеньку ніч запивали справу, всі жінки радників взяли участь у тій нараді. Все, що котра прийшла за своїм, щоби йшов додому, так і сама лишилась до білого дня. Війтиха принесла свому гарячу бульбу з горшком, щоби хто не посудив її, що прилетіла за горівкою. Всі кушали бульбу, кожде не мало слів похвали, що така добра сипонька, аж в губах розпливалася, розсипувала, звичайно, начальниківська. Янкель не заспав своєї години. Ранісенько поїхав до міста, заскаржив Фасольку о зворот 60 ринських разом з відсотками, коштами процесу і так дальше. Пі Стефан Фасолька зніс того дня всю стоколосицю, все сінце, стернянку д'хаті і то з жінкою. Всі цілорічні плоди помістив під дрантивим оборіжчиком, попідпирав довкола коликами, щоби не завалив вітер, і припустив зверха . Десь коло півночі впорався з роботою, вліз до хати такий утомлений, змотиканий, духа в собі не чув. Став при скіпках перевивати ходачища, аж тепер пригадав собі на синій міхур на нозі. Десь сам від себе пропукся, не знати коли й що. І нога сплясла значно, треба іти іншої орати, перескакувати «лявшритами» людські загони. Перебрався, але так порядно, щоби нічогісеньконе мав свого на собі на маневрах. Сказав матері й жінці «бувайте здорові, а кожуха пантруйте, щоби вам коли знов хапчивий Цуценька з-під голови не хапнув», глянув ще раз на сплячі діти, взяв кусень стоколосянику за пазуху, пігнав туди д'Самборові... Але ж гнав, гнав, мало не запалився. В самий добрий час став на «заммель-пляцу». його товариші з Короткого, що ще вчора рано поїхали колією, були о чверть години пізніше, поприлазили такі, як повідривані з шибениці: десь цілу ніч на «Вихилівці» коло рогачки здоровкалися з Нафтулою, вишпортували з калитки, де був який шелюг, і йому давали за брагу.

Глянув пан капітан на Стефана Фасольку, похитав головою, як ґазда над шкапиною на яри, коли бідненька з млаковатого сіна облупалася, спаршивіла, відступив кілька кроків взад, заложив окуляри, ще раз подивився та повідає: — Слухай, хлопе, ти уже гірших лахів не мав, що-сь такі святочні шуби зодягнув на себе? Шкода, що-сь такий хлоп здоровий, такий велит, а так нехарапутіно виглядаєш. Доміркувався Фасолька, о що капітанові ходило, почав покірно мельдувати, що так зле з ним не є, що має вдома старомійський кожух, з білими пелехами і буде ще на дві зими, як громадське начальство не схоче за що з варувати і повісити його -над Янкльовою капустою.

• А тоті ходаки хто тобі робив?

• Та я сам, мельдую покірно, пане капітане.

— Много-бись зробив пар на день таких «опанок»?

— Го, го, го, без ліку, тілько дайте порядної шкіри! Зазначив собі капітан, що Фасолька уміє і професію... постоли окроювати, вийти. Всі глянули на него, стали питати один другого, нащо тото «екстра» маркіроване капітанською рукою?1 Чи, може, до шпиталю або арешту піде? Різно а різно угадували. А Фасолька вдоволений якось з себе. Другі суєтять, гризуться, що полишили працю в полі і там заснітиться, пропаде, а його все під оборіжком, богу дякувати, і ко-ликами попідпиране. Та й якось і тота старшина не копає пса йому так дуже. Другі гонять щодень раз туди д'Бабуні, другий раз д'Бісковичам, д'Гарбарці, третій раз до Ладірович або до Бачани, таке лазять по полю, таке копають «шпатами» рови, кладуть огні, варять «флейшу-гу», а він, Фасолька Стефан, сидить по два-три дні в ка-саіріні, яко надзвичайний «баталіонсшустер» до ходаків. Коли помарширував з другими туди дТІеремишлеві, виавансував з «баталіонсшустра» на «форишица», аж двом поручникам, котрі також нарокували: один Титко Добрович, якийсь великий пан з суду, а другий Іван Борщик, комісар зі староства. Та й знакомі пани, колишні побратими дитинних літ.

• Чи тямиш, Іване, як ми оба тобі імінє завертали, а ти нам пищавки крутив, батоги плів?

—питав Титко Фасольку.— Як же тобі ведеся?

• В тій хвилі добре, прошу пана поручника,— відповів Фасолька,— але дома в селі біда: старшини тої тьма-тьмуща, годі на ню наробити.

1Всі глянули на нього, стали запитувати один одного, для чого капітан проти його прізвища раптом зробив помітку. Добре повелося Фасольці і в другій половині маневрів. Оба панове, колишні товариші, уганяли цілими днями, а він все тілько при котликах, при офіцерських «тай-страх»: то варить, то сторожить і дрімає. Не раз помучені вернуть оба, дадуть Фасольці всю менаж, пхають в него, як в гусака на заріз. Десь другі ледви від смерті повідверталися з тих лявшритів , з тих безпреривних маршів, а ему цілий час пшениця цвіла. Побратими-пани тілько сказали благодатні овому «форишицові», що в своїм житю більшої не зазнав: подавали йому сорочки з себе, штани, шпенцери *, шапки, цілу бесагу офіцерських подробиць набрав Фасолька з собою додому.

В хаті новина. Жінка й мати заводять перелякані, розказують, що завтра термін, має ставитися до суду за тих 60 ринських, котрі віддав Янкльові, нім* ще йшов до війська. Наважився жид на грунт і на хату, хоче з торбами пустити. Принімковатий Петро колись хвалився, що ту буде Михоль шинк держати, а він в кождий шабас дістане шинківне. Фасолька вислухав бабської жалоби, накричав з досадою на невісти за їх малодушність і дурний страх.

— Або ж я грошей не віддав? — говорив гордо.— Не йду до суду, ні!.. Нехай суд до мене прийде, коли хоче правди довідатися. Вось шукаю завтра за плугом, вер-жу хоть чвертку стоколоси під зиму. Як прийдуть сюди до мене, я їх научу! Я не такі пани видів, та за люди мене мали! Не йшов Фасолька на речинець, хоть многі радили йти, щоби не було зле, не збувся легким способом хати і тих кількох загінців грунту, тим більше, що не мав свідків, як віддав гроші і вексля від жида не відобрав.

— Нічо мене се не обходить, я з панами також ходив,— репетився бундьожно Фасолька.— Добре, що я нічого не винен; я ще війта і єго заступця, того куртоногого гелетку, засаджу до притули за циганетво, грім їх потріскає з ясного неба. Посіяв Фасолька півкірця стоколоси, решту став в сінчатах дотовкати, щоби мишня не з'їла. Геть заслонив веретою до половини двері, щоби зерно цільніше не вискакувало в гноївку перед вікнами. Таке гатить ціпом, аж хата трясеся, аж баби вздригаються в хаті, як несподівано гурмою і нова рада, і стара, і правдиві радники, і заступники, а на чолі їх пан з жовтими шнурками коло шапки і ще два паничі писарі з грубими палицями прибули секвеструвати Фасольчине майно. Закипіла в Фасольці кров, виставив з сіней повище верети голову, а тут ціп так кріпко тисне, аж хрупостить в руках, такий має храп потягнути по прочолку першого пана начальника Черпачка. Щоби йому то так удалося, то цілий вік довше прожив би... Відсунув ва-ровну верету, вийшов за поріг, слухає, змішався: війт за ним таке молестує, таке жебонять перед Янкльом, щоби змилосердився і не кривдив вітця дрібних дітей, не пускав родини з торбами, тілько погодився. Ба Голубінка собі за паном начальником вторгує, обертає за Фасоль-кою, а жид: ні та Я ні, тільки: або 60 ринських з процентами на руку, або виставити все на ліцитацію. Приблизіик-я Фасолька д'радн им, але такий нахрест зложеними руками—ех! як цапне Янкля десною, і зараз півборолп з пейсом як би обпарив.

— Йои, тілько якого-небудь чепелика щоби дістати, зараз тоті вантухи випущу і буде що ліцитувати. Заким радні, поліційна сторожа стямилися, прийшли до себе, уже на Янклю не було ані берлика, ані лейбика з цицесами, тілько животище, немов нецки, лишився від осіннього сонця, і сей послідній був в великім небезпечен-стві, бо тяжкий ворог кричав, що гної випустить з него в млі ока, щоби варувалося начальство з головами. Зробився крик, сусіди поза плоти рачкували з утіхи. Секвес-тратор скомандирував: — Взяти драба і до арешту з ним'! Але якось Фасольці нічого не робили, тілько радники . вхопили Янкля між себе, винесли насилу з подвір'я на улицю, бо жид також храпався, кукурічив, хотів доконче противника

убити. За янкльоносами забралися й другі з секретарем. Цуценька позбирав шмати з Янкльового халата і штанів, загарбав з мурави риже волосе і якийсь розхлєпістаний колодачик, котрим Фасолька ніби хотів жидові живіт розпороти. Все то яко «корпус делікті» звивав з польовим в клунок, кпапився. Фасолька задиханий глядів з порога, роздроблював в руках кусень пейса па вітер, а псе накликував до поліцая: — На ще вось тото, тягниверето, на. Ходи сюди, ходи! Лям бгрлик на дорогу і кілька бильнів по плечах і безголону! Хочеш питоньки? А напив би ти ся заги! 3 А різана би з тебе!

1 Речовий доказ (лат.).

1 А щоб тебе спрага замучила! Пуиенька ані муркнув, тілько забрався тихцем з обома своїми підвласними польними, котрі ще й ліску на відходпім заперли. Фасолька, як се взрів, зареготався на 9 С.

203 ціле горло, так йому подобалася його поведінка, що так все красно удалося. Всю старшину настрашив, багрія прочухрав, вим'яв кількакорцеве черево, не буде потребував навіть і докторові за «месажу» платити. І знов якийсь час тілько чутка ходила по селі, що над Фасолькою Стефаном нависла грізна туча, що як суть всі радні в селі, так нараджуються уже від кількох днів в корчмі, п'ють на його шкіру, а Янкель що другий день привозить свіжі півбочівки і баривки з напоями; а все тілько дає та й дає. без кінця міри.

— Нехай дає,—відказував зухвало Фасолька,— але толочне, шарваркове мусить заплатити так, як другі, але не горівкою війтові і радникам, як дотепер робив. Я піду і до старости і до суду, всіх научу злодіїв громадських. Але мова мовиться, а хліб їсться. Таке ж і тут сталося. Незадовго відбулася публічна ліцитацїя на Фасолькову батьківщину. Янкель купив хату, грунт за 112 римських і 11 крейцарів. Як втяв тілько, кілько йому належалося довгу разом з процентами і коштами процесу! За побите дарував жид Фасольці, повів, що волить йому воду носити до розпушування браги (розбавляння), ніж дурно в арешті сидіти.

— Щоби-сьте виздихали, тдк не удавитеся моєю працею,— говорив Фасолька, як довідався, що так от ніби нині його посіяну стоколосицю Янкель переорав, а завтра рано мав іти своє жито сіяти. На другий день досвіта убрався Фасолька в свої білі староміські пелехи, в жовнярську шапку, старшого хлопчика виштафірував в лейбик і стару офіцерську шапку, що дістав від своїх панів поручників, молодшому також заложив «гольміцу» 2, взяв стару маму, жінку, все то перед себе і далі в поле! Посадовив всіх на переораній сто-колосі, каже: — Звідти вас хіба тілько трупами заберуть, тілько трупами, розумієте? Ви, мамо, добре бороніться! А я їх ту всіх покладу в борозду, кості поломлю кождому, що до мене приступить. Коні не пустити. Ти, жінко, повперек на загони з дітьми, нехай по нас волочуть. Недовго ждав Фасолька з родиною на громадських промисловців. Не встиг розмістити на тім загінці своїх їдців, аж тут показалися з-поміж хат перший Цуцень-ка з польними, далі й всі радні з війтом, далі Янкель з плугом, з бороною, збіжем, далі і молодик суддя, а коло него

жандарм з нашпікюваним пвером і Голубінка з табелями, громадськими мапами. Геть вкрили сусідню ниву, на тій нещасній прилудиці нестало місця тілько для старшини. Пустив Янкель принімковатого Петра з бороною наперед скородити, а Фасолька Петром аж на четвертий загін за межу; коні в руки, писки їм повикручував, подушив до хтему. Прискочив жандарм, береся до Фасольки, а той коні випустив і жандарма — хап! і кричить до невіст: • Сюди на загін, до мене! Тілько трупами нас відти заберуть, ті тустановецькі кровопийці і волинські надшиванні! Нехай стріляє, нехай пробиває, коли має право, я багнетів не тілько видів.

• Проше пана, пшебіч! проте пшебіч драба! — горлав Янкель, окрившися за шанці громадських голів. Жандарм глянув гнівно на Янкля, як би хотів повісти: мовчи хоч тепер, коли-сь тілько наварив, і моцювався з Фасолькою, котрий кількох радних повалив під ноги, а з ним цитоливоя; фехтував гвером на всі боки. Пошпотався Фасолька на Цуценьку і упав в борозду. Жандарм вихіснував хвилю, освободився з рук медведя-хлопа, і тогді все радницгао гурмою звалилося на него. Пов'язали так мудро ужищами, аж очі кров'ю набігли, а святочний кожушище з білими пелехами по полю кусниками розніс вітер; геть подерли сю святочну шубу. Аж як витарабанили Фасольку, ,як убитого дика, в драбинястий Янклів віз, тогді почав рватися, ревіти, як розлючений лев. Але дармо силувався увільнити з в'язів, посторонки були кріпкі і грубі. Так повіз його жандарм до міста, а жінка побігла ззаду, як божевільна, оставивши діти па волю божу. Янхель одержав В ПОСЛІДМе Кату, грунт Фасольки і зараз віддав своякові Михалеві, щоби собі отворив новий л і п н и к , де начальник і радні повели нового ґазду, IV 1

Прошу приколоти! Приколіть драба!

А на подвір’ї Стефана Фасольки сталися місцем великої зборища сільського. На похороні старого не було ані десят.....астини село правовірного мира, котрий тепер ззирався, як Янкльового довжника викидали з хати за се, що гроші віддав, але не відобрав вексля. Вся старшина громадська — старша і молодша, з винятком самого віце-маршалка Янкля,— робила гніздище для нового горожа-нина, бідного Михля. Радники нишпорили по всіх за-кутинах, пхали пальці в кожду шпару, в комірчині, загаті, на вишці! гляділи, чи не знайдеся чого підозрілого. Як звичайно в таких разах бодай пусто чуже завержеся '. Цуценька поскидав всі бебехи з вишки. Все то не стоїло торби січки, кромі осмоленого плетінчика з чверткою сто-колоси, котру на почеканю війт розділив між обох поль-них ще за давнішу повинність, як десь вартували за Фа-сольку вночі коло корчми. Молода Фасольчиха пігнала за чоловіком до міста, стара нічого не боронила, аж як прийшли перетрясати в хаті струпішілу скриню, вчинила такий крик, немов її на ріжнях запекли. — Иой та йой, праценько моя... Попросту стала радним цабанити: — Ви злодії, лупії, ви сякі, такі...

Мусили бабу аж до арешту замкнути разом з найменшим її внуком, і так троха успокоїлася. Отворили скриню...— ге-ге-ге... ласка божа. Знайшлася і швабська старої ще шлюбна, і заразом смертельна з надчинкою, і три товсті рубатки, і якісь портенята перероблені з старого на малого, і двоє повісем льну, і дві ладінки прядива, і з півтори міри міхов'янки, і рубеци з гачкуром, і зсилю-ванець, і ликове путо, а на самім споді в вузлику чотири пупці Фасолькових їдців, котрі мали їх колись самі порозв'язувати, щоби їм видніше в головах стало.

• Дивіть, куди моя праця обертаєся! — говорив поважно війт Черпачок.— Все я мовив жінці, що хтось лей бере з-під шопи, і посуджував господь знає кого.

• То ваш, пане вуйцє, бігме ж то ваш,— мовив Сень Прищіпка аж з сіней, хотячи заявити свою присутність яко заступник радного.— Чия шкода, того й гріх,— як то повідають,— і став гигикати, сміятися, що він, Прищіпка, також щось мудрого умів сказати.

1 Як звичайно в таких випадках, хай чуже пропадає. Розділили майно із скрині. Одно ніби крадене радним за руки, а рубатки і інші подробиці секретареві Голубінці на переховане і то при чужих свідках — Михлю і його жінці. Чистять радні ліп'янку, а Михоль все іззаду ходить, двигає мішок, а все що крок ступить і в ухо війтові або секретареві шепне: «Борше, борше», то за плечима в мішку щось: хлюп! хлюпі так як би вода достоту або го-рівка.

• Вступися, жиде, не перешкоджай! — мовив начальник.— Коли не знаєш обридкїв законних, то жди! Ту так не йде галь-паль, як тобі здаєся; все мусить перевестися правію після параграфів. Панове! оборіг ще лишаєся і тота мерва. Піндрабничат, більше не буде, як півдраб-ничат. Пане Голубінко, много там в табелі ще податку?

• За сей піврік халуппе, ґрунтове, шкільне, касірне... буде всего на десятку.

• Хто заплатить дачку, того оборіг з пашею. Ніхто не хотів братися до оборога, лишився під Мих-льовим дозором до часу, поки який купець не знайдеся. Михоль як розпакував мішок, десь в млі ока воскрес на запічку — стола ще не було — цілий шинковий крам, кіль-кагорцева баривка, і літрівка араку, і бляшанки, і келишки, такі свіжі, ще не заржавілі, блискучі міри і свіжі балабушки. Випили по кілька келишків, і душно зробилося в хаті. Далі надвір всі до одного. Янкель, перебраний в новий халат, також прийшов доповнити збору. Не бракувало ні одного заступника самоуправи. Як випили цілу баривку, Янкель взяв набік війта Черпачка, секретаря Голубінку і більше довірочних радників, обчислився з ними ретельно: хату і грунт зліцитовано за 112 ринських і 11 крейцарів, він обіцяв дати 400 ринських, напили півроку тілько, що кождому остало по пачці тютюну і по келишку на дорогу до себе.

• Я чужого не хочу,— мовив Янкель п'яним радникам.— Бачите самі, я плачу вам до посліднього шелюга. Чи правда, панове?

• Правді, правда,— загули всі. Над заходом сонця стало громадитися більше хлопців. Одні прийшли до своїх татів, другі з цікавості. Декотрий дістав яко похресник від нанашка з півпорції, зачинав подрулювати товаришів, п'янчитися... Поволі, поволі стали розходитися, бо Михоль став показувати, котра скілько крейцерів коштує. Лишивсь ще начальник Черпачок, секретар Голубінка і Цуценька. Всі три колисалися під порогом, якось їм тяжко було іти додому.

— Зле, зле... що жандарм не пробив на місці голо-п'ятннка або не застрілив,— муркотів Голубінка.

• І я кажу, що недобре,— 'відповідав війт Черпачок.— Як верне з криміналу, буде знов біду коїти.

• Я знаю, чому той жандарм не пробив Фасольку або не застрілив,— замітив війтів хлопчина, котрий стояв уже від трьох годин і просив тата додому.

— А чому, чому? — питав цікаво батько.

— Бо се був чоловік з людським серцем, але наш Цуценька був би его зараз застрілив.

• А де ж ти сего научився?

• Недавно казав нам учитель в школі.

— Іди ти, дурний, з твоїм учителем,— розсудив начальник і велів всіх хлопців розігнати, що стали за хатою бавитися в п'яних радних. Діти розбіглися, повтікали перед Цуценьковою патерицею. Лишився тілько Фасольків найстарший хлопчина, котрому все здавалося, що леда хвиля вернуть мама, тато, бабуня і дадуть їсти.

— Що ти тут робиш, ти, злодійський накорінку, на чужім подвір'ї? — крикнув Цуценька.

— Десь вкрав таку офіцерську шапку? Тобі до такої шапки? Дай сюди! Здер тягниверета з дітвака-нелітка тую офіцерську прикрасу, аж волосе на голові захрупостіло, заложив собі на голову і поволікся послідній за прочою старшиною. Бідний хлопчина дивився за ним, не знав, що дієся, але сеся хвиля записалася пам'ятними багряними буквами в його серцю, він її до смерті не забуде.

1891 1

Кожної хвилини.

4; ЗВ І Р И Т І І Ви ще, може, й не знаєте, як то в нашім селі бідні мужики капусту квасять? Нема коло сего ні великого заходу, ні великої штуки, цілком проста робота. Передовсім головна річ, щоби звідки невитя розкрутити як воно є, так зараз ґаздиня з челядкою що зелене, то й не дивиться, тілько мече до чищеного па купу, а як листок жовтий, то уже більше розважає, дивиться, звідси й звідти, а вкінці пообтирає чистою шматиною... Так почищене зеленичечко посіче ножами і сипле до діжки та довбнею — гоп! гоп! згори, наб'є сего рапутя повну діжку, приложить каменем зверха, а потому жбухає без кінця: як велика судина, то й дванайцять коновок нічим вилляти. Як же переллєся через верх, то труд скінчений, інше кінчить хімік-

нрирода, розливаються квасищі по цілім осідлищу, кисне пожива для неперебірчивої челядини на прикру зиму. Наш бідний Тимко Дурнота все бувало так квасив, аж сего року уроїлося щось йому в голові, задивився на тих багачів, що мають своєї хоч би й стоколосиці аж до Петра, задумав і собі ступати їх слідами, задумав так само, як вони, капусту квасити. Правда, що капуста в нього вродилася на ціле село, були й крижівки, були й головки, було й невитє, аж двоє драбинчат привіз своєю немудре-ною шкапою і таку в сінях купу величезну поклав, аж під саму платну'. Уже челядь домашня і сусіди перечистили все, уже й Тимко посік чистенько до одного листочка, діжку одну випарили, обліпили шпари смолою, щоби не слезила, а другу також привезли від бондаря з направлени ми оторами, тілько сипати капусту та набивати, а тут кума Сениха радить, щоби хоч одну кварту солі до капусти, бо вона таке бачила тамтого року, як чистила капусту у старої пійтихи, і собі таке робила.

— Кумунечко,— лопотіла Сениха,— тілько хоч з два гурманці солі, як будете набивати, а не від'їстеся, така вам дуже ж то буде добренечка. Як то родина Дурноти підслухала, ну же мама, доньки як прилипли до старого, примиляються, лестяться, жінка: «-Йди, старий», діти: «йдіть, татуню».— «Де?» — «Конечно де: за солею, щоби така була капуста, як у людей-багачів, що дають до одної діжки аж цілу топку солі». «Добре то було би,— думає Тимко Дурнота,— щоби так капусту відразу посолити; та баба потому не сушила би голову й чоловік не хрупав би не раз непідбиту, неголену, як ту травицю, але звідки розкрутити тих дрібних, коли так тяженечко про них, тяженечко». Десь побіг у село аж на другий кінець до каправої Михльової, продав їй дві копиці отави, як патоки, за дванайцять шусток, вернув додому і повідає, що йде на доли на ваидер по дешеву сіль до Липи (Ілере) Шмільоса, що мешкає в галицькій Каліфорнії й виварює сам сіль таку білу, як би й на жупі в Дрогобичі або в Стебнику. Десь-то сусіди підхопили, рознесли по хатах, і зараз із села невісти, дівчата, все те: «Возьміть нас, куме, ЕОЗЬ-міть нас, нанашку, ми йдемо з вами також по сіль дешеву, ми хочемо також капусту квасити з солею».

• Та по яку дешеву, що вам, люди, роїться? — питає Дурнота, а сам такий гордий, аж росте, що стілько людей йому кланяєся.

• Як то яку? Ніби ви не знаєте? Та в топках за три гурманчики треба заплатити в корчмі чотири шустки без чотирьох крейцарів, а так загорнень у Липи Шмільоса тілько три шустки без чотирьох крейцарів, приходить, отже, ціла шустка зарібку, а таку річ на дорозі не позмітати. Ладиться Тимко Дурнота, шиє торбу, зв'язує бесажки, а доньки ховають посічену капусту — одну до сінника, другу до мішків із бульби, щоби не знівечилася, заки тато з солею верне.

1 У мандри. А тут людей насходилося повна кімната: той по кварту, той по дві, той не цілий гарнець, аж п'ятнайцятеро піддалося під Тимкове покровительство, гей на богоміля все то вистроїлося і цілою ватагою вирушили о самій півночі в дорогу по дешеву сіль у галицьку Каліфорнію.

— Ведіть нас, нанашку,— говорили молоді,— ви уже находилися щось свому світові на ті доли і з бакуном давніше і тепер на роботу, то по сіль дешеву ідіть передом, а ми за вами. Повів Тимко Дурнота свою в»атагу понад дебри-вертепи, де хіба дин, медвідь або тічия вовча криється, взніс-ся старий верховинець у іюстолах,«ачеввоздухи хоче летіти, а то все гусаком за ним, денекотре не дрібочить, а таки по правді біжить, щоби не лишитися; пригадалися старому ще давні часи бакунярсвкі, як то ходив за Бескид і вів цілу кумпанію бакунярів горами, орієнтуючися звіздами. Навпростець та й навпростець, то зверха в потік, то з потоку вверх, кілька годин так вандрували, заки дісталися на копацький діл; в горах часом півмилі, миль-ка стане за п'ять-шість цісарських, а як ще в гущавині зблудиш з дороги, підеш ніворотом ', то уже й рахунок тій дорозі стратиш. Не знаючи куди. Посідали нарешті спочивати на тім копацькім долі, дивляться, уже недалеко призначеної мети, тілько надо-лкну спуститися. Невісти, дівчата ще такого на своїм жита не бачили: рівнина непроглядна, непроходима, а на ній потоки, ріки, як срібні гальони на святочній сукмані, а понад тими потоками, ріками села з корчмами, містечка з жидами, як мушачі плями на тих срібних гальонах, а галицька Каліфорнія — милостивий господь! така собі дивоглядна, така широка з своїми тисячними садибами, з своїми тисячними горівчаними шинками! А тут усюди по три височенні ялиці, як гвери в піраміди поуставлювані, понад цілою Каліфорнією взносяться, наче шибениці; то такі примітивні вежі вертннчі так страшно, так дивно виглядають. А тут ще й фабрики з червоними дахами, немов кров'ю мужицькою помащені, покрашені, лиш стій та дивися, зітхай, подивляй, кілько хочеш. А тут ще й заходяче сонечко господнє озарило всю тую площу каліфорнійську, освітило своїми лучами золотими навіть людей, видно, як вузькими вуличками рояться, купаються в грязі, в болоті, шукають у нім за святим насущним. А Тимко Дурнота вказує палицею на комини високі, на дахи червоні, на насипи безчисленні і оповідає, який де шинкар продає дешеву горівку, який де зварич виварює сіль у кошарі і дає гарнець по три шустки часом без шістьох, часом без чотирьох крейцарів, як до згоди. Все показав, найменшу подробицю, навіть і грубу бнту вказував, як на порозі у себе стояла і сама бульбу шкребтала для своїх гостей-ямарів, але її ніхто не міг добачити; всі слухали свого проводиря з великим занятем, подивляли його бистрий зір, що так далеко генген у долині в такім натовпі домів міг добачити стару жидівчище і всюди вказує повороткість таку, наче в овоїй хаті.

II Коли так Тимко Дурнота на копацькім долі забавляє своїх, вказує на світ широкий, тимчасом Липа Шмільос у Каліфорнії на «Потоці» так працює, так отіпає собою, аж з бороди капає; під трьома котлами палиться, горить, як у пеклі, сировиця перевертаєся, він один із найспосібні-ших зваричів у тій закутині; за шість, сім годин вивариться на всіх трьох панвах до трийцять гарців біленької солі, щоби тілько по дві шустки гарнець, то має шість ринських легко зароблених; і є уже й на хлопців у гімназії, й на кухлик сабашовий, і на свічечку Єгові. Так заробляють проворні люди, ще й неповоротній людині дещо з него капне. Та якось і

ревізори, хоч часто нападають, ніколи нічого у Липи Шмільоса не знайдуть, ніколи не подають на «контробанту». Мешкає між окопами в трястю, болото, довкола обшанцований немов навмисне: спереду восковий «шмельц», з боків кошари парні на лахи робітницькі, а іззаду либаки віск беруть, огні аж у кількох місцях кладуть і то зараз топлять. Між такими сусідами в самім осередку має Липа Шмільос свою солеварню з трьома котлами, до котрих сировині попід землю з тої найбільшої ями, скілько треба, стілько рурою напустить у кождій хвилі. Хоч цілий потік, цілу Дебру, цілу Каліфорнію сходіть, ліпшої солеварні не знайдете, як Липи Шмільоса. Варить Липа сіль, кінчить уже послідню варку, а люди ждуть нетерпеливо, коли магазин отворить, зачне продавати сіль дешеву; з Сопота, Крушельниці, Голоска, Ластівок, десь аж ізза Турки поприходили верховинці, начинили собою всі каземати, уже не можуть і поміститися. Приходить Тимко Дурнота з своїми, вітаеся, як бог приказав, а Липа каже: • Ідіть деінде, до якого другого солеварника, бо у мене всюди повно людей, не маю вас де помістити.

• Для нас п'ятнадцятеро ще десь місця знайдете; я вам усе нових гостем нараю; лишіться, самі свіжі.

• Внедовзі ревізори прийдуть, я не потрібую клопоту.

• Як прийдуть, то й підуть, або ж я не видів ревізори!? Длії мені, боже, стілько бочок солі, кілько разів я їм бакуном з люльки попід самий ніс курив. Чи я, може, не знаю тих усіх обрядків, хоч би й ревізорських? Помістіть нас, помістіть, ми вас усі краоненько просимо. Подорожився Липа, поцертолився з новоприбулим, помістив навпослід і Тимка Дурноту з його челядкою таки в солеварні, велів їм у куті за котлами покластися спати, заки остатня варка скінчиться і магазин з солею створить; сам бігав, наглив своїх помагачів, щоби скорше вибирали сіль і носили в пивницю під печего. Уже було коло півночі, як жидок задиханий влетів, щось шепнув Липі до уха, і зараз почали всі солярі-зва-ричі сипати до всіх трьох котлів із мішків віок полоканий; затріскотіло то, зашваркотіло в розпаленій до червоності судині, неприємно вонючі дими вдарили на цілу кошару, ані дихнути не можна. Вступили ревізори, порозглядалися по котлах, не замітили нічого підозрілого, ані полики з тої солі, що недавно на огні пражилаея; повалялися трохи коло обсмалених котлів, позатикали хустками роти, носи, позакашлю-валися від нафтяних сопухів, не довго гостили, винеслися, як з милом. Відійшла фінансова сторожа, перемінився «шмельц» ііоло'кашот носку п то річ тлю с'ільпу; під котлами огонь погас, люди стали будитися, вилазити з закамарків, челядники Липові виносили з ями сіль цебриками, він сам тіл їмо міряв; першому дав спуховасту міру війтові з Но-вого К ... дальше проводирам компаній по старшині. Прийшла черга і на Тимка Дурноту і на його товариство: дістав і міру добру і ще на причинок дві пригорщі злупків кам'яної солї з воском, щоби на другий раз не оминав його хати.

• На відходнім з'явилася ненадійна Липова Шмільоєо-ва, витягнула кіш із паки і стала переглядати фляшки, келишки, а тут така заспана, зіває та й зіває.

• Що там маєте в тих фляшках, Шмільосова? — питаються з цікавості солярі.

• То горівка,— відповідає,— для робітників держу, бо не дають мені спокою в хаті.

• Може би ви й нам продали по келишку?

— Я не шинкую, але як для вас, годі відмовити. Дурнота, як се взрів, міркує собі: «Ех! як то на світі жиє чоловік, гірше пса; учора святої покрови, аж у двох сусідніх селах празник, а я й нічого не пив; треба хоч на дорогу закропитися одним, чоловік за цілу добу заробив стільком. Випив Тимко одну, десь так незамітно, як олива перейшла в горлі, випив другу, щось залоскотало, випило по одній і його товариство, а тут усе щоби для всіх вистало, щоби вистало. А воно вам якось і направду вистало: лишили все, що заробили на дешевій солі, Липовій жінці і попрощалися з усіма гендлярами дуже ввічливо.

III Булл уже третя година попівночі, як Тимко Дурнота вив:в свою ватагу із сеї содоми на гору під ліс і почав прямувати дальше горі потоком на копацький верх, як ненадійно чотири сторожі фінансові заступили дорогу і першого проводира цапнули в руки, а другі порозскакувалися в корчі, тілько зашуміло.

• Стривай, стій!.. — крикнув один,— тілько того держіть, інших будемо мати.

• Як тут ждати, панове, коли така дорога, що й з зав'язаними очима можна втікати перед вами,— мовить Дурнота,— і як кріне собою, аж гіля довкола затріскотіло: лишив мішок із солею панам на спомин, а сам полетів з берега карабульці, тілько за ним відломки каміня залупо-тіли. В саме русло до води сточився, порозбивав головище до каміня до хтему. Аж сонце зійшло, Тимко тоді пропа-м'ятався, став розглядатися, в котру сторону тепер йти, щоби знов із «теребилюльками» не стрінутись, дивиться, на другій стороні берега стоїть п'яний жидівський лісник, міряє до нього стрільбою і горлає; — Стій або стріляю!.. Ти, злодію, ловиш серни в лісі мого пана, нині не втечеш з моїх рук. «Ладно тобі казати «стій», кооїи-сь учора мусив десь на відпусті знайти доброї святої покрови, та й нині людей не пізнаєш,— думав собі Дурнота.— От котюга недавно виліз із Самбора з-під млина за те, що попотемки шкапи вибирає і тут у світлий день загладило йому, не може відрізнити злодія від порядного чоловіка. Стріляй до празнику, не до мене». Не ждав Тимко Дурнота, не стояв: зібрав усі свої сили і ну же їв ноги, горі потоком на діл. Гук вистрілу розлягся тисячним відгомоном по' Бескиді, Дурнота тілько вимовив: «Ого!» Щось запекло його в правій лопатці, але не ставав. Гнав та й гнав угору, аж на версі упав під корчем: зле, не жарти; хоче віддихати, а тут не дає, груди сперло, не рушаються, в очах потемніло, йди ж тепер та й не бався: смерть несподівано зловила за прополок, не хоче попустити й за макове зерно. Лежить Тимко, лежить, якось йому троха попустило в грудях, віддих став повільніший і довший, на очі провидів: слава тобі господи, то ще не була смерть, то тілько старі літа припоминаються, що не можна так утікати, як давніше перед ревізорами. Притулив гарячу голову до холодної землі, слухає: хтось говорить у корчах, знайомий голос його компанії.

Почав Тимко обережно підлазити в сю сторону, звідки доходив голос, надибав усі п'ятнайцятеро в рові: лежали тут без солі, ждали на свого команданта. Втіха, радість така, кожде стало тепер заїдати ощіпок несолоний і дякувати богу, що на тім скінчилося. Дурнота здійми» з одіют рамена сорочку, дивляться, а там ціла проказа: щось аж п'ять грубих шротів за шкірою; слава богу, що не поцілив в очі, а то був би чоловік осліп на-піки. Пошишлали солярі, що мали, рушили дальше в дорогу. Дурнота йшов знов передом, не показував свого невдоволення, що голова, як макітрище, опухла від нічного потовчення по каміню і що шроти пекли в лопатці; старому бакуняреві соромна була така пригода. Прийшов додому боа солі, капуста тимчасом у сіннику і в мішках від бульби зігрілася, знівечилася; мусив-таки набивати як давніше без солі. А лизався щось кілька неділь. Всі п'ять шротів таки чорніються за шкірою. Вибираєся колись знов за тою дешевою солею, але з хлопами, щоби собі і за тамтой раз надгородити. Повідає, що покаже Липі Шмільосові ті шроти, як «corpus delicti» в лопатці, і скаже йому дати більше дешевої солі, а ні, то й не загрієся ним за свою нужду.

1891 ЗАВІЩАНЄ І В тиждень перед різдвом уже добрим смерком вполо-жилася наша старенька сивуля. Господи! що за втіха, радість між дітьми: кулястра в хаті і красний бичок, а хоч тато остро заховував піст, то я був переконаний, що мама бодай по ложечці дадуть нам покушати тої смачної куля-стриці, що телятко не виссе... В хаті ціла фабрика: мама терли якесь сім'я на пійло для положииці, тато вніс скриньку з різаком і ті пашні пшеничні мандлігки з кашкою, став затупленим різаком дрібонько цигикати січку, я отіпатз гойдалкою з Тасею аж попід стелю, а тут все моргав на Івася, щоби і він ішов трохи колисати. Але він нічо, тільки скіпки поправляв, зазирав в макортет, підійшов три рази до бичка і погладив по писку,— мене палила заздрість з єго вільної волі.

— Поволеньки, сину, поволеньки,— упоминав мене тато,— вилетить дитина, як колись тут з гойданки на піч, з печі на запічок, а з запічка на землю, та ще теля заб'є... І знов став злитися, що різак лишив велику бороду. Знов каменем спритиска став єго острити і відказувати, мене картати словами: — Хтось мусив мати в руках, без того нема... Слухай, ти, ти, ти... Я тобі колись скручу голову, як воробцеві, щоби ти моїгі до різака не брався. Я не дивився на хату, тілько пильно колисав, а дійсно того дня ми з сусіднім Грицьком босі, в сорочках бігали снігом по коліна кілька разів до стодоли і там вчилися різати січку. Тут гойдалка скрипить, тут гуркотить макітра, тут тато різак острить та й острить, та й відказує, мене слова ми картає і мамі дає пізнати, що то вона винна. Такий гук, такий шум, що навіть ніхто не чув, коли Сень Комар став в кочержнику і гукнув на цілу хату, привітавши нас: • Слава Ісусу Христу!

• Слава навіки Богу небесному,— відповів тато.

• Дай Боже щастє... з волом чи з коровою?

— Дай Господи! бичок знайшовся... От несподівано, ми числили аж на коляду...

— Сідайте! — просила мама.

— Дякувати! Най вам все добре осідаєся, але моя не чекана, тато уже третій день умирають, а нема кому тистамент написати. Писар Ганкевич сидить в криміналі!, шо пустив цюпасника, а тому другому грамотієві Погоді Кренцбаба на поправинах хрестин у Забитка так попідбивали очі, що довго не буде видіти; а тут смерть не жде; тато вже від рана не говорять, геть їх щось в горлі задушило. Спрятав тато скриньку, підсунув приколотки під припічок, закурив люльку, слухає, але не знає, чого Сень хоче.

— Пустіть вашого хлопця,— значить мене,— каже Сень, запхавши цілу скіпу в люльку,— нехай він напише тистамент. Довго не забавиться, найдовше годинку. Ті слова мене занепокоїли. Я уже бував при таких нагодах, де мому покійному дідові Попель з Городища встромив в мертву вже руку перо та так зробив хрест з колічком на завпцаню, де стояло написано, що синові все майно з сорокморговим грунтом, а доньці тілько телятко з бучистої— на розплодок, сли бог позволить, що вположиться.

• А де ж він потрафить таке написати? — питала мама.— Піч замастити вугльом то зможе вам таки зараз, але до такої річі шукайте кого ліпшого.

• Потрафиш, сину? — спитав мене тато, гордий з сего, шо по мене прийшли люди аж з села.

1 В сімдесят сьомім полку, першому батальйоні, в першій роті і в першому взводі в Конігреці в Чехії. А я писав уже два листи до війська до того самого Сенька, як служив в «сімдзєсьонтім сьомім регементу, першім батальонє, в першій кумпанії а в першім цугу на Кенігрецу в Бємах» Сесю адресу я покрадиємци разом з другими важними документами відписав слово в слово від Ганкевича, як ще в нас щось цілого півроку коморував.

— Потрафлю!— відозвавсь я .несміло, а тут так боюся, аж дрожу. Сам не знаю, як я з сего внлабудаюся. Справді, я вже кілька разів пробував вуглем на печі після Ганкевичевих взорів, але се мене не впевняло, що буду міг зайняти писарську гідність коло умираючого. Бр-р-р... ану ж він перед часом, заким покінчу завіщанє, застигне, а я буду мусив, як Попель з Городища, мертвою рукою робити на завіщаню хрестик з колічком, а він, може, опир, і мене возьме? Такий страх збирав мене, але я не хотів татові сего показати, не хотів єго смутити. Він був такий добрий, він так старався, щоби я не був сліпий та хоч що-то умів. Десь все курманє на печі, на запічку переглянули, пересипали, заки винайшли мій кафтаник, шляхоцький кашкет з покійного Фелікса з Ортинич і якийсь лейбик, що лишив подорожній за п'ять дудків, з одним ґудзиком, до котрого Сенько прив'язав мені каламар, а властиво фля-щатко з чорнилом достоту так, як то носив Ганкевич, коли ходив по хатах з «декуційником» грабити за давні «реманента» '. Мама дала з себе капчата, я в тото вліз і знов став лихий, бо халяви довгі десь до пояса — мене з них не видати. Тато провидів се, зараз закотив надолину... Так ви-строєного закотурмав мене Сень в білу верету міховину, попрощався, завдав собі мене на плечі, пішов. По дорозі я кілька разів виставляв ніс з верети, але за кождим разом боязко ховався, тулив лице до теплої Сень-кової шиї. По дорозі привиджувались мені якісь покійники, гуляли,

нурялися в снігу, знать з великої радості відбували ті гарці, що наспів до них новий покійник в особі Сенькового вітця. Сень, видно, не бачив тих духів, ему що іншого мигало по голові: під запічком в хаті бульба і на загуменку за його хатою грушка, ті дві речі,— говорив мені через дорогу,— щоби я ему виразно записав великими буквами, бо тато ему се обіцяв ще восени, як тілько вийшов з війська. ' Псдоіики. Я о бульбах під запічком не знав нічо, але за тоту грушку знали добре майже всі хлопці в селі. Як уже не було нігде ні одного листка на деревині, то ми ще бігли там під -Комарову терпикиию, і все котрийсь знайшов ще бодай одну ладальничку. Навіть о різдві овоч був твердий, як жістка, а терпкий собі на дизо, не можна було вкусити, щоби не скривитися.

II Дмитро Комар мав сім доньок і одного сина Сенька. Бідував старий, заки тото підгодував, випхав між люди. Бувало а жінкою тілько без полуднє зробить дещо собі, а цілий день утіпає з жінкою на чужім загоні. Нині ще повідають собі, що одного разу, як до найстаршої прийшли свати, то всі сім іськалиоя в головах, чесали, а він з бабою гній на оборі намітував на віз. Але якось тото повіддавав, тілько того сина уже по смерті жінки хотів женити, а тут не мож, бо ще не вийшов з аеентерушгових літ. Почав его рекламувати, та знов узнали, що старий здоровий, як медвідь, і сам не має при чім робити. Ще й тота рекламація зашала его в довг на двацять ренських у йоська Гунда, великого лихваря. Бідак мусив пустити жида до своєї хати на комірство,—сам зробив собі за стіною з хлівця комнатку з одним віконцем а широкою пенею без комина, платив халупяе за жида і ждав на сина з війська. Лиш з п'ятниці на суботу утікав з своєї садиби, бо як йоська Гунд почав зі своїми дев'ятьма синами за стіною вайкотіти, то старого Дмитра наче чорти розпинали, так ним теліпало. Але терпів бідний, не знав, що робити. Відробив, може, яких десять разів тих двацять ренських, а йосько Гунд все повідав, то за провізію та й за провізію, а капітал стояв, побільшався і жид в хаті щораз ліпше засиджувався, наче в своїй питомій. Я знав старого з сего, що ставав близько крилоса, коло дяків. В найбільше торжественне свято приходив до святої церкви розстегнений, і все можна було бачити бодай кілька стебелин мервиці в чорних, густих кучерях. Як загудів чи «Господи, помилуй», чи «Подай, Господи», то був би заглушив і сто дяків, такі мав сильні грудища. Не раз було панотець від престола зирнуть на него, щоби тягнув трохи тихше і не перетягав. Він приходив до нас, приносив листи від сина, а я читав і відписував два рази, та за се дістав цілу коломийську миску сушниць з тоїтерпкої груші, і мама зварили на святий вечір цілий гор-нець поливки. До сего Дмитра Комара я йшов, а радше їхав на Сенькових плечах писати зазіщале, котрого взірець я почасти уже знав напам'ять, а почасти мав помогчи собі з взірця, котрий тулив за пазухою. Як спустив мене Сень в снігову заміть під хатою і я взрів в маленькім віконці світло, а всередині почув великий крик, гармидер, то бігме ж то аж мене всередині заболіло.

III Ми вступили до хати, ніхто нас не замітив. Кожде своє галайкоче, кричить. Дим з сирих скіпок аж по землі розстелився, і така тижба, що голка би вам згори на землю не впала. Посходилася вся родина... Сім доньок з чоловіками, з дітьми, зяті, внуки, свідки, громадське радництво.

— Пустіть нас ближче! — заговорив Сень.— Приводжу писаря, а ви мовили, що годі, що не знайду. Все притихло в одній хвилі. Кожде було цікаве знати, хто то такий другий мудрий знайшовся, що заступив місце Ганкевича, котрому нанашки занадто коцюбою карбували шкіру. Посадили мене за старосвітський стіл— з конечності — на почетнім місці. Нанашко війт почав сапати наді мною горівчаним духом і учити мене, в котрім місці на завіщаню маю єго підписати, а в котрім прийде громадська печатка.

— Во, во, ту,— говорив начальник,— соваючи пальцем по синявім піваркушу паперу.— Во, ту прийду «я», а тут мій хрестик з колічком, а ту печатка, і аж тогді тистамент буде вальорннй. Недужий Дмитро Комар лежав горілиць, як червоний буряк, з роззявленим ротом, з опухлою шиєю. Нічо не говорив, не двигався, лиш храпів. Вибалушеними очима подив по своїх плачучих донях. Кренцбаба наша Вонючка приставила ему до язика дві п'явки, як нагаї, і остерігала, щоби не рухався. Дочки заводили над ним, як то кажуть, в гіркий череп, а кожда співала одно й тото само: що з своєї материзни нічо не взяли, що пішли з дому в одній рубатці, в одній мальованці. Що ж він тепер запише, як їх зіставляє? Розпочалася моя служба, моє умислове діло. — Тихо! — крикнув нанашко начальник і гримнув рукою о стіл, аж горівка бризнула з келишка на папір.— Тихо, мовлю, бо тепер буде урядова справа. Ще буде час плакати, як нарядите, а тепер будемо хорого питати, що кому записує? Утихло все на хвилю. Я написав заголовок на тім славнім піваркуші паперу—після Ганкевичевого взірця— слідуючого змісту, розумієся латинськими буквами: ТИСТАМЕНТ Імєной цанси найсьвєнте году хаамінь. Я Дзмитро Комаж здруф на целє, а слабий навмисьлє порондзам моімі хуморосцямі і нєхуморосцямі, по моїй смерці вна Стемпуйоньци спусонб! 1(Заповіт: Іменем Отця і Сина і Святого Духа. Амінь. Я, Дмитро . Комар, здоровий тілом, а слабий на мислі, розпоряджаюсь моїм рухомим і нерухомим майном по моїй смерті таким чином!) Початок сего завіщаня прочитав я на цілу хату посеред гробової тишнни присутніх, многі нанашки вздох-нули тяжко, немов на проповіді, війт нанашко Макогін і заступець та присяжний тілько головами похитали і признали, що се достоту так, як би написав й сам Ганкевич, старий досвідчений писар. Нанашка Вонючка напилася до мене горівки, аж до дна випила, ще й без голову під стелю щось з порції вилила, щоби я ріс великий.

Тепер прийшло до тих «хуморосці» і «нєхуморооці». Старого стали мучити, допитувати, а сей вказує тілько на спухле горло, на п'явки на язиці, і тілько всеї бесіди, кілько відповіді. Тілько якось навдогад свідки поділили тими подробицями. Дві старі плетінки, доробальце на телятко, койце на кури, дві кужівки, три прислиці, терлицю, тріччичку, дві рафачки з виламаними зубцями, все то без сварні, колоту поділили між себе. Я тілько писав, аж краплистий піт вступав на чолі, аж руки пріли, таку я мав працю з тим перекручувачем на польське. Нині уже не тямлю, як написав по-польськи тоту тріччичку і рафачку, але нанашко війт питав кілька разів, як тото слово по-польськи чи то по-німецьки, що так міцно тріщить? Прийшло до хати. Доньки взріли, що в дійсній сидить Йосько. Тут, де мешкав отець, лиш дихтіло, валилося, а жаби під печею таки кумали, не питали, що Різдво. Признали, отже, всі хату свому братчикові Сеньові, і я так написав. Як же прийшло до бульби під запічком — Содома і Гоморра! Кожде яснилося недужого, жебонить, плаче, аж душу проймає. Тота собі: «Мені бульби, татуню», тота собі: «Мені дробець, татунечку», а Сень вере-дениться на ціле горло: — Я бульби не дам з хати! Я цілу зиму щури гоню з хати і восени сам копав з татом. Не було кому і одного корчика помогти викопати. Невісти собі, Сень собі. Сваряться, намахують кулаками, тілько старий недужий лежить тихо. Отирає кроз по одній п'явці, а друга, як наган, мало не трісне, така повна, ледво йно ся держит. Я засвітив скіпку, зігнувся під запічок за пером, дивлюся, а чиясь рука з другої хати попід підлогу так бульби тащить, так горне, аж любо.

— Татусю Сеню,— шепчу я молодшому Комарові,— ви сваритеся, а ваші бульби, видиш, Йосько краде з другої хати! Звинувся Сень, як кіт. Ех! як цапне злодійську руку і зараз засилив на ремінь, потому мотузком прив'язав до ковбиці і то десь так в млі ока —раз, два, що аж чудно. Він тут до ковбиці руку путає, в'яже, а за стіною такий крик, рейвах: «Ай вай» та «ай вай, охвес мір» заводять всі жиди.

— Ну дивіться, людонькове добрі, не покаяне то наповперек світу? — говорив Сень лютий.— П'ятнацять кірців бульби всипати під запічок і мало що й є! А ми оба з татом, як дурні, слухали невіри та цілими ночами гонили щури. А тут отакий щур... І то вам так вже через вісім неділь смикає працю!.. Все, як замів, полетіло до Йоська до другої хати дивитися, хто, властиво, злодій. Старий, недужий Дмитро встав з постелі, виймив з-під сінника сокиру — мені мороз перейшов по тілі.

— Держи, сину, держи злодійську руку, аж я горло прополочу. Ой, йой, йой! чоловік тілько як на волоску, мало що належалося.— Так говорив Комар синові, а тут все щось спльовує-, схаркує кров, а говорить все щораз виразніше, щораз голосніше. Єму, бачите, боляк в горлі пропукся і так зараз злегшало. Прополокав старий Дмитро горло, взяв на себе пета-чину, сів собі на стільчику коло ковбиці, взяв сокиру на коліна, і він з одної сторони, а син з другої стережуть злодійської руки, пов'язаної до дубової колоди. За стіною знов крики, ґвалти, наче ріжуть Йоська Гунда. Я сиджу при столі, стуманів над тим завіщанєм, дивлюся на чудовище.

IV Приходить нанашко війт Макогін, витріщив очі на старого Дмитра, присвічує ему скіпкою в очі і чудуєоя, що старий уже говорить, а такий обмащений кров'ю, десь геть лице, руки, подігач,— як цілий різник,— і плює кров'ю.

• Пустіть, куме, руку, то йоськова,— каже війт по хвилі.

• А хотяй би була і йойщишина, то бігме ж то не пущу. Поки не винесеся з моєї хати, поти єго держу, або сокирою відрубаю руку по самий локоть. Я сам собі жалував бульби, а він брав та ще й робив з мене дурня. Приходять доньки, зяті, просять:—-Пустіть, тату,— а той до них з топорищем': — Гайда з хати! — Геть поутікали, і двері засунув.

• Та як тепер випровадиться на зиму, до кого? — питають скрізь віконце. До хати бояться йти, бо думають, що старий збожеволів і рубне сокирою.

• Мені нічо до сего. Так або сяк, або жити або гнити. Мені досить того, досить натерпівся. Я ціле літо гарував в голоді, а він попід підлогу дібрався і мене з сином здурив, що щури ходять. Чи щури ходили — га-а-а? Нехай же здаєся єму, що то єго рука є щуром, а я з нею справлюся. Так мовив Дмитро Комар, поправлює скіпки, а далі й горючою скіпкою припік злодійську руку, і знов за стіною неописані крики. Біда не гаразд!.. Хотять жиди іти до хати, але старий з сокирою на дверях, молодий Сень з якимсь серпом у віконці — ніяк не приступиш. Може, яких дві години тяглося того диво, люди толочили сніг попід вікна, жиди вайкотіли, а старий Дмитро уже так був подужав, що стаз ревіти, як медвідь, аж все в хаті дрижало.

— Куме Дмитре, пустіть до хати, щось вам скажу! — колядував війт знадвору.

— Говоріть і так, я ще не глухий,— мовив Дмитро.

• Пустіть Йоськову руку, він уже геть вибрався, все на двох санках, цілий маєток, Срулько забирає єго до себе.

• Я вам не вірю! Пришліть до мене ось писарового вітця, Михайла Пачку. Як він повість, що жиди забрали з моєї хати клобухи, тогді пущу. Прийшов мій тато.

• Що робите, татусю? — каже.— Люди вчинили, що ви вмираєте, а тимчасом Йосько гине. Уже тілько дрібку дихає, так охрип з крику.

• Нехай хрипне, нехай заситить єго так, як недавно мене, то не буде красти бульби, — мовив Дмитро.— От бачив твій хлопець, чи хочу мовити, наш писар, яку я мав муку. Дві п'явки коло язика, бігме дві п'явки, і тото, бачиш, мені помогло. Та ще бог зіслав твого хлопчину, чи хочу мовити, писаря, та побачив того злодіїща. Иой, Господи! Наче небо отворилося мені, що маю в руках тоту п'явку.

• Та пустіть єго вже, жиди випровадилися вже з хати.

• Та-а-а-ак? Будь же ти, Сеню, тут, не пусти нікого, а ми підемо всі три до моєї хати.

Приставив старий драбину в своїх сінях, ми всі три вилізли на лід, потому через стріп на другий під і так до сіней. Він перший з сокирою геть всіх вигнав і замкнув сіни. Входимо до хати... Всюди чисто, як замів. Тілько Йосько Гупд, блідий, як смерть, в кафтані з цицесами лежить па землі, стогне.

— Відв'язуй там, Сеню, пускай нехрещеного,— гукав Дмитро. За хвилю Йосько Гунд був вільний. Дмитро відсунув вікно.

— Далі,— каже.— Лізь туди, котюго, бо ти готов ще назад влізти, як тебе дверми пущу. Хотів ще добре пхнути ето в сніг, але з двору не допустили. Наставилося, може, яких з п'ятдесят рук, другі жиди вхопили Йоська Гунда на воздухах і, мов чудотворного рабина, понесли на сани, позавивали в подушки ї повезли до Срулька.

— Сеню! — кричав старий Дмитро до сина крізь діру.— Ходи сюди, але також туди, куди ми лізли: подом крізь стріп. Не відмикай дверей, щоби знов щури із-за горяча сюди не заблудили. А возьми бакун з поливаниці в сінях та собі хоч запікаємо. Прийшов Сень, позапікали собі при скіпках люльки, а я на печі гриз терпкі сушениці та так сердечно гриз, що аж заснув над ними. Рано відніс мене Сень на плечах додому, а тато вернули десь аж коло полудня... Оба зі старим дрібку забавилися. Нині жнють ще і молодий, і старий. Коли стрічуся, згадують про се завіщанє. А яке там господарство! Дві стодоли, стоги, обороги, пасіка! КУМ З МАЛЕНЬКОЇ ХАТИ 1 Анна, моя пістунка, далека своячка наша, несла женцям полуденок у поле аж під границю сусіднього села, а я, малий хлопець, біг наперед неї і любувався пільними кониками; тисячі їх по траві, по царині дзвеніли, сполошені, скакали з-під моїх ніг вище голови, фуркотіли роговими крильцями.

• Коби так можна запрягати їх до шлеї,— говорив я Анні,— ми не потребували би спрягатися з вуйком аж на другім селі, а я все чвіркою їздив би на ярмарок так, як сей генерал чи цісар, що переїздив колись через наше село.

• Дух святий при тобі, дитинонько,— упоминала мене перелякана дівка.— Чи знов зачинаєш дуріти? Хто ж мухами їздить?

• Я з тобою... В нашім городі перед хатою пасли би ся, а мама дали би сиру, масла й горівки, ми обоє попили би ся і співали так само, як Сень чередар на толоці.

• Перестань, хлопче, лепетати, а то пхну тебе в борозду і скажу стрийкові, що ти нині знов плів дурниці, ні пришити ні прилатати. Я замовк. Незадовго ми вийшли з поточний на нашу ниву. За нами синів Бескид, перед нами стояло село Новошиці, просто нашого носа церков із трьома банями, а недалеко від неї на самоті напротив нашого гороху маленька хатина, така цілком, як нашого чередаря буда пастирська на толоці.

— То, певно, мешкає там брат нашого чередаря Сеня? — зачав я наново.

• Не чередар, не чередар... Йди скорше, бо кобелю з горшками потрутиш, або ще упаду на тебе... Дай, боже, щастє!.. Видиш, мало не загалакалася і була б женців пересліпила.

• А хто ж там у тій хатині мешкає?

• Максим-опир, як хочеш знати.

• А чому ж він опир?

• Бо в таку годину уродився; він має дві середини на голові, значить він має дві душі: з одною сидить у хаті, а другу висилає в ліси-дебри...

• А що ж його душа робить у лісах?

• З лихими гуляє і таким пустунчикам, як ти, пакості робить. Я боявся страшенно опирів, так само, як опириць, яких начислила Анна в нашім селі щось аж двайцять уже й з хвостами й безхвостих. Ми прийшли д'женцям, мама показала мені перепе-личе гніздо. Я зараз забув за Максимаопира, а положившися здалека при гнізді, дивився на перепеличу маму, що сиділа на яйцях та гляділа на мене стривоженим оком. Я заснув так при гнізді. Коли проснувся, женці були вже далеко-далеко від мене, аж на другім кінці дожинали стаї жита. Я, обставлений довкола снопами, не міг пізнати, чи сонце сходило, чи заходило. Гніздо було порожнє, тілько позістало скалубинє з яєць. В сусіднім горосі щось ціпотіло то квокало; то були старі з молодими; я жалував дуже, що не міг бачити, як стара молоді з гнізда виводила у світ божий; я хотів хоч одно молоде найти, та не удалося. «То, певно, друга Максимова душа з маленької хати зділала мені таку пакість,— думав я собі.

— Опир се мусить бути неабиякий, коли вже мене найшов!» Тої самої ночі мучили мене дивні сни: кум Максим кількакратно приходив у сні до мене. Він мав дві голови, показував раз молоді перепелята, раз пільні коники, от як звичайно плетеся через цілу ніч. Якісь опирі душили мене, і я пробудився; на моїх грудях спочивало аж четверо молодих котят; вони вже кілька разів вилізли були з решета і заєдно пхалися до мене.

У стрика заслаб молодий п'ятилітній кінь, чорний, як галка, на диво гарний, в селі не було другого такого. Стрик бездітний плекав його, як дитину, ще й мало коли його запрягав, тілько так часом на весілє або на празник. Був би, видиш, дав не знати що, щоби лиш урятувати карого. Два дні суєтився вороний, то гадав, то зривався і метав собою, як скажений, по загороді; третього дня упав під самими вікнами на оборі, почав здихати. Челядь безвідрадно дивилася на скотину, один стрик не тратив надії, післав ще по Максима до Новошиць, по сього страшного чоловіка з маленької хати. Я ждав не-терпливо на нього, цікавий був дуже побачити його наяві. Максим прибув. Кафтан мав наопашки, борода сива, волосе сиве, брови, як два острішки, очі темні, проникливі, а цілий собі такий грубий, такий великий, а червоний, як молодий козар під березою у лісі. Він скинув полотнянку, крисато, став осмотрювати коня на всі боки.

• Запізно мене закликали,— говорив, заглядаючи йому в писок.— 3 міхуром зле, дуже зле... Зрештою попробуєм... А що буде, як удасться? Поїдем на покрову до Максима на празник?

• А певно, що поїдем,— відповів стрик.— І на відпуст до Грушова з Максимом поїдем. Закотив кум Максим руку, сягнув нею глибоко в нутро коня, став надушувати там міхур: з коня пустилася задавнена нечиста теч і то з сукровицею. Всі повеселіли, побачивши, що кінь ВТИХОМИРИВСЯ, перестав бити ногами, лежав спокійно; видно було, що йому полегшало. За півгодини кінь стояв, оглядався за оброком, лизав Максимові руки. Я через увесь час сеї операції приглядався кумові з маленької хати; він мав дійсно на голові два осередки так, як два сердечка часом в одній моркві, значило: він мав дні душі, він невідмінно з тою перепелицею тоді на полі зробив мені пакість. Анна-пістунка мене не дурила. Стрик попрощав Максима сердечно, хотів його навіть відвезти кіньми додому, але він подякував, пішов іще у село купувати кльоби, щоби пізніше в Самборі знов продати з добрим баришем.

— Слухайте, стрику, чи Максим опир?—питав я несміло, коли стрик став розказувати карому, кілько вівса дістане кождого дня аж до покрови.

— Хто' ж тобі таку дурницю позідав, певно, Анна? Я притакнув головою.

— Ти такий дурний, як Анна, а Анна така мудра, як ти. От як карий виздоровіє, поїдем на иразник на покрови, а тоді увидиш, який він опир. Я більше не питався. Стрик як що приобіцяв, все слова додержав.

III На покрови ми поїхали на празник до Новошиць. На возі, крім мами, сиділо ще п'ять тіток і стрнянка, що зачислялася більше є моїх очах до хлопіїв, як до не-віст, бо курила люльку так само, як стрик, і потрафила повну запіканку угорського бакуну викурити. Я сидів при стрику по лівім боці для того, що йому правою рукою ліпше було поводити вороного й каштана. В самий добрий час станули ми під церквою. В церкві, коли стрик по молитві розклонювався всім дуже низько, приступив перший до нього провізор з Новошиць, одноокий шляхтич Петровський. Він дав стрикові держати свою «трійцю» із ярого воску, а мене погладив широкою шорсткою долонею по лиці і сказав досить голосно: «Як ся маєш, пане брацє?» ( Як справи, пане брате?) На службу божу стануло аж трьох священиків. По євангелію на проповіді довідався я про кума з маленької хати, Максима Подільського, що він на украшенє божого дому жертвував дванацять соток. Проповідник о. Теодор підніс його заслуги й при кінці вручив йому похвальну грамоту митрополичої консисторії. Кум Максим стояв у церковнім притворі, я дуже добре бачив його з хору: його голову з двома осередками і сивими кучерями, його як сніг білу полотнянку, а на ногах ходаки. Він не міг бути опиром, сей добрий чоловік. Анна мусила грубо помилитися. На обході мій стрик ніс перед священиками велику червону лампу на позолоченім високім держаку, одноокий Петровський йшов ззаду за старесеньким місцевим парохом і піддержував його, коли сей благословив народ та говорив: «Спаси, господи, люди...». По водосвятю люди

розходилися, місцеві запрошували чужосельних до себе в гостину, многі йшли і без запрошеня. Стрик із Петровським остали ще чогось у церкві, тітки і стриянка обступили коло дзвіниці булочницю з Дрогобича, стали купувати обарінки, жовті коники, цілий ярмарок вчинили. Так правду сказати, наші «паніматки» з Дрогобича вміють чудесно випікати різнородні обарінки, гуски, пляцки, коники, й німець ліпше не вдав би на своїй паровій машині. Я з моїми ровесниками вилетів із цвинтаря на дорогу, а тут зараз і нове чудо-диво: панська корчма свіжо побілена, вікна, двері, усе наостяж порозтворювано, а всередині музика грає, дівчата, парубки ротою йшли досередини.

• Ходім і ми до корчми,— каже кілько хлопців.

• Ходім,— відповідають другі. Побігли всі до сеї «свєнтої»і я з ними.

IV В корчмі ми, малі, повилазили на стіл, глянули з сеї вишки на весь мир гулящий, мали що подивляти. На вікні при шинку сидів преславний скрипкар у нашім повіті Гриць Броничарський, тяг від уха, сік смичком тої «Посадила стара баба на двох яйцях гусака», помагав собі ногою до такту, а під носом усе: «гу-гу-гу» та й «гу-гу-гу», так уже з ирншічки. Коло нього сидів його брат із пов'язаним мотузками басом, тим самим, що наш Мо-мот полупав одного разу; він був цілий поклеєний папером, а на його животі ми прочитали «Вістник законів державних». То були ті самі письма на басі, що приходили цілими пачками з «циркулу» до війта і яких мно-жество мали мої тітки по своїх скринях; вони уживали сього паперу до складання бродської хустки, щоби штивко і ладно на голові лежала. Мені впало в око ситко з дзвінками, на котрім була натягнена шкіра з нашого пса Бурика; його забив війт Момот, як прийшов грабити за Морткову качку, а Бурик не давав колеса з воза здоймити. Два рази потягнув буквицею пса по голові й казав присяжному шкіру з нього здерти... Ах, як я плакав за тим псом! його шкіра, отже, бубнила тепер, перед нею стілько молодого цвіту парубків й дівчат скакало так само, як він колись не раз передо мною скакав, уганяючи вдвійку по лузі. З нашого села я пізнав Яська Гуляя і Яцка Шибеника; перший мав усе на музиках червону хустку за чере-сом, другий — павині пера за капелюхом. То були великі любимці нашого війта Момота, а він називав їх своїми ад'ютантами й виручався ними, коли вже не міг сам людей палкувати.

— Жди. не грай, бо в ухах тобі заграє! — крикнули нараз оба нерозлучні товариші. Музика Гринь перестав грати, дівчата й парубки поставали, великани-силачі Ясько і Яцко стали на диво всім між собою перепитися через двірську дівку, чого до сеї пори ніколи не бувало.

• Я перше з нею гуляю! — кричав Гуляй Ясько, обтираючи піт червоною хусткою.

• Ні, я перше! — відповів на то Шибеник Яцко, по-правляючи павині пера на капелюсі.

• Спробуймося!..

• Спробуймо!..

Властитель червоної хустки Ясько Гуляй налляв собі з бутлі до бляшанки чистої оковитки, сказав до Яцка: «За твоє здоровлє, брате», випив душком, поставив обережно бляшанку на стіл, потім розмахнув рукою та врізав із такою силою Яцка позауш, аж жидище під шинок сховався, дівчата заохкали, а многі очевидці з дива роти на цілу ширінь пороззявляли... Яцко й не скривився. Він підняв із землі капелюх, поправив на нім павині пера, заложив знов, як перше, набакир, забрався тепер до важного діла: налляв собі з тої самої бутлі оковити до тої самої бляшанки, сказав Яськові: «За твоє здоровлє, брате!», випив душком, поставив обережно бляшанку на стіл, поплював у руку, віддав суперникові одержаний позаушник, та з такою силою, аж шиби за-бренькотіли, дівчата з переляку заохкали, очевидці німо гляділи, а жидище під шинком мекотів, як коза замліла: «Ай вай, люди, жандарми, я вже не жию!..» Усе гляділо, ожидало кінця сего гонорового поєдинку, кожде питало себе: «Що то з того буде?»

• Грай! — крикнув тепер Ясько Гуляй, потрясаючи червоною хусткою.

• Грай! — повторив те саме Яцко Шибеник, поправ-ляючи капелюх із павиними перами. Оба пустилися гуляти, все розступилося набік, вони зайняли цілу середину шрчми. Грінпько Броничаїрський тяв тепер смиком, гуготів під носом, багетник тріскотів на басі баранячими струнами, як би десять возів ялової ч етани запалено, а ситкар зі вюеї сили різав у шкіру нашого вірного Бурика. Але ж крутилися оба, крутили!.. Мені здавалося, що корчма з людьми і переляканим Мардохеєм гуляла в другу сторону. Я глядів на се диво, забув про стрика, про маму, про тітки, спинався на пальці, щоби добре приглянутися, як Момотові ад'ютанти викидують ногами, щоби й собі колись так само можна зробити, як ненадійно мене ухопив хтось за руку і випровадив мимоволі із «свентої» надвір. То був Максим Подільський, кум із маленької хати; він у тій хвилі видався мені ще красніший і поважніший, як у церкві.

— Не красню, щоб ти, сину, уже відтепер заглядав до корчми,— заглаголів він перший раз до мене.— Ти вмієш читати, повинен іще й другим світити приміром добрим, а не глядіти на таку пустоту. Стрик розщибаєся за тобою, розпадаєся по цілім селі, мама, тітки пішали на рінь, чи, може, не втопився ти в Бистриці, а ти от де заліз. Я не знав, що сказати. Копець ссго празничного дня скінчився для мене дуже сумно; дурниця, що мама й стриянка лаяли, але і стрик сим разом не дарував мені мого промаху. Назвав мене тоді «тягниверетою», що було для мене найбільшою карою, бо так прозивали нашого присяжного, пияка на цілу околицю. Ні на празнику у одноокого шляхтича Петровського, ні у кума Максима нічого мене не бавило; «тягниверета» дзвеніло мені постійно в ухах. Пізніше кілько раз я читав або чув про який двобій гоноровий, все мені живо виступали перед очі Ясько Гуляй і Яико Шибеник, як вони тоді гоноровим способом полагодили сю річ при секундантах і при бляшанці. Сорок без трьох минуло, як у пальці тріснув, від сього пам'ятного празника; я бував пізніше на різних праз-никах і мужицьких і панських, та жаден з них не стоїть мені так у пам'яті, як сей перший, з усіма подробицями. Сего року прийшов я до свого родинного села Брониці відвідати могилу дорогих батьків, що перенеслися «ідіже ність болізні, ні печалі», став

довідуватися за жиючими знайомими, колишніми товаришами дитинних літ. Змінилося багато. Колишній пан Громбовський, що справляв два рази тижнево шумні забави, славні бали, а околична шляхта, дідичі у нього пирували, переминувся з цілою родиною, а на тім осідлищу поставив Гершко корчму. Ясько Гуляй і Яцко Шибеник посизіли, згорбилися, ані зазороки на них з їх давньої бундючної юності: дихавиця запирала віддих, пригадувала, що йде вже з гори... Корчма світила пусткою, один тілько старий Момот сидів при шинку, зазирав у бляшанку, похрунькував під носом, і то була вже старого сивого татуся така навичка з давніших літ. Він колись мав такий золотий час, в якім пшениця сипалася для нього, і міг зробити чимало добра для громади, та ужив тої нагоди на лихо. Нині на старість давні лиходійства старого хруня тиснуть цілим тягарем його сиву голову вдолину, гризуть, мов безчисленні черви, його нечисту совість, йому тісно в божім домі, а коли сяде з немічними старцями ззаду в лавці, прислухаєся, як гаряче моляться до бога, його огортає якась розпука, біжить шукати відради до Сури і зове її своєю дитиною; жидівка смієся з нього в душі, але в очі світить йому, наливає кватирку за кватиркою, вихвалює золоті часи, кати Момот був війтом. Сура мудра, вона має більше розуму в малім пальці, як Момот у цілій своїй голові. Я вийшов із братьми Івасьом і Андрусьом у поле; тіснота всюди, що загонець, то господар, а часом на одній прилуді і кількох ґаздує, правуються, волочаться по судах і натягають собі спини за шматом святої землиці.

• До чого таке роздроблюване грунтів доведе?—запитав я.

• До сего, що будемо нехристам воду носити і орати їм на своїм полі. Ми йшли межею поміж царину. Коники, як перед трийцять кількома літами, дзвеніли у траві на той сам лад, люди проливали піт, гарували тяжко. Станули ми на горбку в Новошицях. Церков ясніла здалека, бані покриті новою бляхою; на місці, де колись стояла хатина кума Максима, стояв тепер гарний двірок, а вокруг нього город із молодими щепами і цвітами.

— Гей, хло', хто тепер там мешкає? — питав я здивований.

• То школа в Новошицях.

• А де ж син Максима дівся?

— Є господарем у Новошицях. Він побив недавно бляхою церков, а батьківську загороду дарував під будову школи, щоби тим звеличати пам'ять свого покійного вітця. Просили дідича Хирліцького, щоби їм дав свою пусту корчму на школу, але він відмовив. Дідич, отже, села, що видавав тисячі на всякі дурнички й мудрішки, не хотів жертвувати такої марниці для громади, та найшовся ґазда, син кума з маленької хати, що зрозумів вагу просвіти і дарував батьківську загороду на школу. Щаслива та громада, що має таких жертволюбивих газдів, щасливі й ті діти, що будуть ходити до сеї школи й тямити на те, що се кумова батьківщина, пожертвована для їх добра, для їх кращої будучності.

СУД Завзялися панове радні на громадський ліс, нищать безпощадно, діляться поміж собою, як Гершко прикаже. Кождий багатший не питає, чи вільно, чи ні, тілько ніччю їде, чехолить молодняк щонайкращий, найпростіший, а криваче оставляє на розплодок. Задивився бідний Тома Шрам'як на багачів, поїхав раз і собі вночі до лісу красти. Станув однокінкою при фосі, стяв дві осички, одного дубчака, виложив сам на телігу та й їде. Вертає з лісу додому, та якийсь огорнув його неспокій; хотя й з громадського, та все крадене. Перший раз вітцівська теліга неприємно затиркотала йому во «всеуслишаніє»: «Тимку! отець твій був чесний чоловік, а ти через таку дурницю злодій!» Пече Тому Шрам'яка під серцем те сухе кимачє, що аж грудь розпирає. «Що ж то буде,— думає собі Тома,— як крадені дрова стануть горіти у вітцівській печі — йой! то ще сто разів гірше буде душу палити. Пек би тим радним! —думає собі Шрам'як, — скільки вони крадуть й крадуть, і легко їм дихаєся. Хіба ж у них кам'яне серце або давно з лихим спряглося? Дивно воно виглядає і то дуже дивно...» Не довіз Тома патиків до хати: скинув їх у рові при дорозі під селом, а з ними і половину душевного тягару, а сам поїхав із порожнім возом додому. Знайшли рано пастухи патики в рові, стали рубати на короткі кусники, носити додому, та потоло'чили Гершкові жито. Хто зробив шкоду? Тома Шрам'як; він поскидав патики і', рів під орендоване жито, отже, він провинив тяжко. Прийшов перший Панько Драбовський, лісний громадський до Шрам'яка на комісію і видер від нього два рин-ські. Прийшов також і пан начальник із радними до Гершка, а глянувши на «почесне» і на закуску, вислав «екзом» на комісію премудрого Момота череватого, а той з іншими обожателями непорожньої фляшки отаксував шкоду так грубо, що аж Гершкові замного видавалося: копу жита або дванацять ринських призначили.

— Маєш заплатити панові Гершкові за копу жита дванацять ринських,— каже пан начальник Шрам'якові, потягнувши його з притиска кілька разів патерицею по спині.— Дванацять ринських шкоди, а п'ятку кари до громадської каси, що наше добро крав! Такий засуд перетворив Шрам'яка в одній хвилі в страшного чоловіка; очі його чорні засвітили незвичайним блиском, на протяглім смаглявім лиці осів глумливий усміх. Стояв у порозі і глядів на радних, не рушаючись із місця. Він запалав тепер страшною местю... «Ні, ви нелюди,— думав собі,— ви підлі слуги ада; я вас усіх там іще вишлю; покине єас та жажда невгасима». Порушився Шрам'як навпослїдок і хоче вийти надвір прохолодитися, аж тут ненадійно прискочив к ньому присяжний Цуценька, вхопив йому з голови шапку, а з шапкою вирвав повну жменю велося.

— Дай п'ять шусток кари,— каже Цуценька,— за те, що носиш цісарську шапку, а тобі не вільно. Надійшов на те Іван Турок попри корчму, а почувши крик, вступив на самий приск, як присяжний почав Шрам'яка микати за волосе. Друлив Турок Цуценьку, аж той ногами накрився, і каже: • Досить напився ти його кровавої праці, а волося не рви! Не роби йому лисини; коли вже шапку заграбив, то не буде мати її чим накрити.

• Що тобі до того? — крикнув пан начальник, ледве тримаючись на ногах.— То злодій! він наробив шкоди немало і в лісі, і панові Гершкові в полі.

• Так, такі то котюга, по ночах краде,— притакував Цуценька.

• Слухайте, війте, сором вам! — повідає Турок, глянувши на п'яних радних.— Він не злодій! він не навчився красти, бо у нього серце чисте і душа не чорна! йому було позичити собі на сю ніч вашого серця і вашої безсовісті, а тоді, певно, був би і півлісу загирив, і Гершкове жито стовк, і нині з вас кпив і сміявся! Зітхнув Шрам'як тяжко, обняв Турка, став його цілувати.

— Друже-брате! — проговоріте бідак з дивним унесе-нєм.— Ти урятував мені житє в Босні, коли я летів зі скали у пропасть, а нині спасаєш мою душу! Знаєш, чим я перед хвилею був? Палієм і простутшиком. Я хотів усіх тих безсердечних синів ада пустити з димом і сам спопеліти! Остовпіли судатори, замовчали, витверезилися в одній хвилі і кождий бачив свою загороду в поломінях!

— Ходи, ходи звідси,—сказав Іван Турок Шрам'якові,— ти такий палій, як і я,— і повів його до себе.