Електронна книга "Гаррі Поттер. Збірка фанфіків" (видавництво "TETRA-BC")

Бібліотека фанфікшину

Уклад. Єлизавета Супівська

Чернівці 2016

Автори:

Ochi.koloru.neba, Amaretto, Anaquilibria, Flamarina, Magnolya, Nnatta, Oksana.amelina, Tigryonok_u, Yulita_Ran, Агнія Г 20 Гаррі Поттер. Збірка фанфіків / [Ochi.koloru.neba та ін.] ; уклад. Єлизавета Супівська. – Чернівці : 2016. – 115 с. – Електрон. видання. – (Бібліотека фанфікшину).

ISBN 978-976-XXX-XXX-Х (серія) ISBN 978-976-XXX-XXX-X

«Бібліотека фанфікшину» – серія збірок із фанфіками українською мовою. Створена задля популяризації українськомовної фанатської творчості, вона збирає роботи різних авторів з того чи іншого фендому. Ця книга вміщує фанфіки зі славнозвісної серії романів Джоан Роулінг «Гаррі Поттер». Твори поділені на два розділи – «Драма» та «Романтика», що одразу допоможе звузити пошук цікавої історії. Більш детальну інформацію про фанфік читач знайде на початку кожної розповіді. Вас чекають різні ракурси, локації та пейрінги, що розкриють улюблених героїв із нестандартного боку.

ISBN 978-976-847-001-Х (серія) ISBN 978-976-847-002

© Єлизавета Супівська, 2016

Зміст

Слово від редактора....................................................................................................................... 4 Сектумсемпра .......................................................................................................................................... 7 Небо на двох ........................................................................................................................................... 10 Колискова ................................................................................................................................................. 13 Arisona dream ......................................................................................................................................... 19 В іншому житті .................................................................................................................................... 25 Яблучне літо .......................................................................................................................................... 34 Грим .............................................................................................................................................................. 40 Коли помирають феї........................................................................................................................ 49 Колекціонер ........................................................................................................................................... 63 Розбиті колінця ................................................................................................................................... 65 Сон ................................................................................................................................................................. 68 Запахи ......................................................................................................................................................... 71 Невже покарання? ............................................................................................................................. 75 Твій особливий дар .......................................................................................................................... 78 Наввипередки ....................................................................................................................................... 82 Весна, сигарети і багато музики ............................................................................................. 91 Неверленд .............................................................................................................................................. 103 Іменний покажчик ........................................................................................................................ 113

Слово від редактора Любий читачу!

Якщо ти вирішив прочитати цю книгу, отже тобі не байдужий такий результат фанатської творчості як фанфік. Проте, якщо ти випадково знайшов її у мережі Інтернет і не знаєш, що це таке, то читай і запам’ятовуй: фанфік – жаргонізм, що описує аматорський твір за мотивами популярних оригінальних літературних творів, творів кіномистецтва (кінофільмів, телесеріалів, аніме та ін.), коміксів (в тому числі – манги), а також відеоігор, тощо 1. Отже, якщо тобі подобається той чи інший витвір мистецтва, а фантазія не дає спати вночі, то єдиний можливий вихід – написати фанфік. На щастя, в ньому можна знущатися з героїв скільки душа забажає. Створюй нестандартні пари, яким немає місця в оригіналі, відправляй персонажів на інший кінець планети, наділяй їх магією чи перетворюй на демонів – чим більше сюжет відрізняється від оригінальної історії, тим більше твій фанфік зацікавить потенційних шукачів нових ідей. Сьогодні фанфіки – досить популярний вид літератури. Їх пишуть і читають навіть ліниві. Але, на жаль, знайти таку роботу українською дуже важко. Більшість пишуть і перекладають переважно російською, тому, на мою думку, українськомовні фанфіки – просто на вагу золота. Та я впевнена, що існує багато людей, які хочуть їх читати, та або не можуть знайти, або не знають, де шукати. Саме в цьому і новаторство цієї книги. Адже тепер не потрібно штурмувати міліони сайтів, достатньо просто скачати одну-єдину книгу. Серія «Бібліотека фанфікшину» – проект, який збиратиме та в упорядкованому вигляді створюватиме збірки фанфіків із різноманітними фендомами (творами). Цей випуск присвячено одним із найбільш відомих по всьому світі книгам – серії «Гаррі Поттер». 10 авторів, 17 історій – і безліч емоцій. Читайте і насолоджуйтесь!

1

Інформація з Вікіпедії

Особлива подяка всім авторам за дозвіл на публікацію їхніх робіт! Без вашої допомоги ця збірка існувала би тільки у планах

Суктумсемпра

Автор: Nnatta Пейрінг: Драко Малфой Рейтинг: G Розмір: міні Саммарі: Драко боїться, його обступають жах і безнадія, його майбутнє темне, а теперішнє – невизначене. Драко повинен убити Від автора: імпресіоністичний етюд

Сектумсемпра Я йшов, сам не знаючи куди. У голові вирували жахливі, неспокійні думки, одна гірша за іншу. «Я – невдаха! ІДІОТ! Нікчема! Чому Він обрав мене? Я не можу полагодити шафу. Він сказав, що вб’є мене, якщо... якщо...». Мабуть, моє обличчя було тоді перекошене страхом і почуттям безвиході. Дехто з учнів відступав убік, дехто намагався запитати, що зі мною сталося. Але я не хотів нікого бачити і чути. Вони все одно мені не допоможуть. Я зайшов до хлопчачого туалету на сьомому поверсі. Там нікого не було. «Я не насмілюся вбити. Принаймні, дивлячись тому дідугану в очі. Але по-іншому не виходить. Йому дуже щастить. Але хтось із нас мусить померти... Ні! Ні! Я не хочу вмирати! Моя мати збожеволіє з горя. Але вбити, дивлячись в очі... У мене не стане сил... І Він мене вб’є! Уб’є! Уб’є...». Тепер я відчув, як моє лице спотворила гримаса невимовного болю і страху. Дихання стало глибоким і уривчастим. «Він уб’є мене...». У горлі ніби з’явився клубок. Щось перед очима заважало мені нормально бачити. Все здавалось нечітким, розмитим. Я знав, що це таке, але боявся сам собі зізнатися. «Ти ж хлопець!». Я глянув у дзеркало на стіні біля раковини. Моє обличчя було скривлене до невпізнанності. Очі червоні. Мені раптом стало так жаль себе! «Він скоро вб’є тебе, хлопче, – майнуло в голові. – Твій вираз і вигляд буде набагато гіршим. Дивись на себе, нездаро! Дивись, поки дивишся. Гнів Його страшний... Скоро ти вже не будеш дивитись ні на кого. Твої повіки закриються назавжди...». З грудей вирвався тихий-тихий стогін, більше навіть схожий на видих. Я ще раз глянув на своє відображення. По щоках текли сльози. Я не міг більше стримувати себе. Підійшов до раковини. Сльози крапали мені на одяг. Я обперся на раковину, вчепившись у неї обома руками.

– Він сказав, що вб’є мене!

7

Суктумсемпра

Я почув власне ридання. Раптом тихий, співчутливий дівочий голос мовив: – Не треба. Скажи, що сталося... Я допоможу...

– Ніхто мені не до поможе... Я ще щось бурмотів і ридав. Мене трясло, наче в лихоманці. Я плакав і захлинався у власних сльозах, кашляв і знову ридав. Я глянув у дзеркало. «ВІН! Він все бачив?! Він все розповість тому біднякові і бруднокровці. Усі сміятимуться з мене...». Плин цих думок ще не припинився в моїй голові, а я вже повернувся лицем до дверей і націлив на того нахабу свою паличку. «Імпедімента», – подумав я, але не влучив. Закляття розбило лампу. Той задавака махнув своєю паличкою. «Протеґо!» – пролунало у мене в голові закляття «Щит». «Закляктус!» – зринула в мізках нова думка, але я знову промахнувся.

– Не треба! Перестаньте! Стійте! СТІЙТЕ!», – пролунало згори. Той хробак хотів накласти закляття, але влучив не в мене, а в туалетний бачок. Пролунав дикий дівочий вереск. Я відчув, як у мене всередині все сильніше і сильніше закипає лють. Вода з бачка залила туалет. Мій суперник підсковзнувся, впав. «Який же я злий на тебе, Поттере! Ти завжди пхаєш свого носа туди, куди не треба. Скільки я перетерпів через тебе принижень і страждань! Через тебе мій батько гниє в Азкабані! Через тебе Він обрав мене, наказав зробити... зробити майже неможливе. Через тебе Він мене вб’є!». Я просто вибухав від гніву і ненависті. І мої чуття, всі мої негативні емоції почали виливатися в одне слово: – Круці... Але інше закляття прозвучало швидше.

– Сектумсемпра! Криваво-червоний промінь ударив мене в груди. Мені здалося, ніби тисячі маленьких кігтиків роздирають моє лице і тулуб. Шкіра розірвалася, скоріше навіть потріскалася, наче крига на річці у весняну пору. Я відчував нестерпний біль. З ран рікою полилась кров. Я хотів скрикнути, але крик застряг десь глибоко всередині. Моє тіло ослабло. У голові гуділо так, ніби туди залетів рій бджіл. Усе страшенно боліло. Запаморочилося в голові. У очах потемніло. Я бачив тільки якісь світляні смуги, схожі на обриси Поттера (який, здається, вже встав) і десь попід стелею – сяючий силует дівчини. Інколи у цій майже суцільній темряві спалахували маленькі вибухи. Хоч пройшло лише кілька секунд, мені здалось, що біль триває цілу вічність. Ноги підкосилися. Я впав на мокру підлогу туалету. Біль не вщухав. Усе тіло пекло. Мені здалося, ніби хтось посипав на мої рани сухий мелений перець чилі. Я безтямно пробував дістати його з ран, роздираючи блідими пальцями груди. Але з кожним доторком біль ставав ще більш нестерпним. Мені здалося, ніби я корчуся у пекельному полум’ї. Чиїсь сяючі обриси наблизилися до мене. Це, здається, Поттер. Він щось бурмотів, але я нічого не розумів.

– Убивство! Убивство в туалеті! – кричав той самий дівочий голос. До мене наближалася ще одна пляма світла.

8

Суктумсемпра

«Може, Мірта? Ні, вона десь там голосить...» – подумав я. Біль у смертельних лещатах скував моє тіло і думки. Здалося, я кудись провалююсь. «Мабуть, і справді в пекло... Краще б... мене вбив Він. Це було б не... так довго і не так принизливо...». Зненацька, я почув голос. Ніби хтось співає. «У пеклі не співають», – подумав я. По тілу болісно розливалось якесь тепло, так, ніби заходиш з тріскучого морозу в тепле приміщення. Але, як і тоді, після морозу, через деякий час біль почав поволі відступати. «Знову залунала пісня. Це чоловічий голос. Я ніби десь його чув...». Темрява розсіювалася. У голові вже не гуділо. Біль майже минув. Тіло лише трохи нило, але це ніщо у порівнянні з попередніми муками. Я був страшенно виснажений. Владні руки поставили мене на ноги. Це був професор Снейп.

– Тобі треба в лікарню... Він промовляв спочатку до мене. Потім холодно віддав наказ Поттеру. Я глянув на Поттера. Він був блідий і наляканий, весь тремтів і був заляпаний кров’ю. Я ще більше зненавидів цього самовпевненого хлопця, але на гнів уже не вистачало сил. Я ледь не падав від знесилення. Ми зі Снейпом попрямували до шкільної лікарні…

9

Небо на двох Автор: Ochi.koloru.neba Пейрінг: Вікторія Візлі/Теді Люпин Розмір: міні Саммарі: і тільки в небі повністю відпускаєш себе – носишся шаленим бладжером над Хогвартсом і околицями, деколи сам, деколи в компанії Вікторії Візлі. Її єдину терпиш поруч, тому, напевне, що вона така ж божевільна, як і ти Від автора: виявляється, мені зовсім нецікаво писати сумно про любов. Тому цей текст – не про любов. Він про втрату. Про біль. І про небо, так

Небо на двох – Ну, чого тобі? – у неї голос застуджений вічно і очі сумні, у неї погляд втомлений, вона супиться і здуває з чола пасмо волосся неслухняного. Ти лиш спираєшся недбало на свою мітлу, цілиш у неї усмішкою чарівною: – Політати не хочеш?

– Згинь, – шипить роздратовано вона і майже біжить до дівочих спалень. Ти лиш махаєш на неї рукою – і йдеш літати сам. Ви не друзі і не родичі, з нею просто добре літати, вона не починає дурних дівчачих розмов, не сміється над власними жартами несмішними, не стріляє очима, вона лиш стискує міцніше свою мітлу і пірнає в такі віражі, такі мертві петлі виробляє, що в голову думка непрошена стукає: «А чи не намагаєшся ти себе вбити, га, Візлі?». Але думку цю швидко видуває з голови шалений вітер, а маленьке бісеня на твоєму лівому плечі підбурює повторити її маневр, переплюнути, відпустити мітлу, триматись лиш ногами, зависнути в повітрі на мить, а потім падати – коли швидкість шалена, коли вітер у вухах свище, коли очі сльозяться, а серце б’ється десь у горлі, і лиш в останню мить схопитись долонями за держак і вийти з піке, збивши ногами росу вечірню з трави. Вікі Візлі не скаже, що ти божевільний, не кинеться охати й ахати, перевіряючи, чи не забився, бува, не спитає навіть, навіщо це тобі. Вікі Візлі промовчить – і це добре. Ти посилаєш життя до біса і плюєш на навчання, ти нариваєшся на якісь безглузді бійки, в яких завжди програєш, ти спиш із чужими дівчатами, за що потім знову і знову отримуєш по морді. У лікарні ти частий гість, мадам Помфрі тільки скрушно хитає головою: «Губиш ти себе, хлопче...». Ти киваєш. Тобі байдуже. МакҐонаґел намагається тебе напоумити, пропалює поглядом суворим, шипить сердито: «Містере Люпин, припиніть, нарешті, блазнювати, інакше я буду змушена...». Ти лиш всміхаєшся криво: «Змушені що? Батьків до школи викликати? Чи бабусю?». Директриса замовкає, дивиться уважно у очі твої, що колір змінюють, потім говорить уже спокійно: «Всі ми когось втрачаємо, містере Люпин. І часто втрачаємо близьких нам людей. Ваша бабуся була чудовою людиною...», але ти навіть не лишаєшся, аби дослухати, розвертаєшся різко, йдеш швидко. Тобі сімнадцять. Тобі вже півроку не хочеться жити.

10

Небо на двох

І тільки в небі повністю відпускаєш себе – носишся шаленим бладжером над Хогвартсом і околицями, деколи сам, деколи в компанії Вікторії Візлі. Її єдину терпиш поруч, тому, напевне, що вона така ж божевільна, як і ти. Вікі не стане лізти в душу тобі, не стане втішати і виявляти співчуття, – о, як же воно тобі поперек горла вже стоїть, це їхнє кляте співчуття! – Вікі байдуже. І ти їй за це вдячний. Але сьогодні ти літаєш один. Небо забирає тебе в свої холодні обійми, торкається долонями зимними щік твоїх, вітер-брат весело плескає тебе по плечу: «Повернувся! Політаємо!». І ти летиш. Небу безмежно темному назустріч, вище й вище, до хмар важких свинцевих, швидше, аби щоки горіли вогнем, аби очі сльозились, аби пальці німіли від напруги... Ти несешся з шаленою швидкістю, і сльози злі з очей – градом. Ти кричиш, зриваючи горло: «Ну як же так, ба?! Скажи, як же так?!». Вона мовчить. Вона вже ніколи й нічого тобі не скаже. Ти летиш і відчуваєш протяги в собі, там, де ще зовсім недавно душа була, тепер лиш рана, що кровить вічно, дірка наскрізна – не заживе ніяк, не затягнеться. Не лікує час, і співчуття їхнє кляте теж не лікує. Думаєш – чи лікуватись хочеш? Всі ж навколо – виплакали, вистраждали, вигорювали, та і живуть далі життям своїм звичним, лиш ти за собою біль свій тягнеш, сповиваєш, як малу дитину, на руках колихаєш, не віддаєш нікому, рану свою знову і знову кровити змушуєш. З бабусею розмовляєш вголос, просиш: «Ти тільки не кидай мене! Ти тільки наснись!». І вона сниться. Усміхається сумно. Головою хитає. А на ранок тобі трошки легше. Ти відпускаєш мітлу і падаєш. Блимають калейдоскопом шаленим перед очима вікна, що світяться, очі замка древнього, і ти хапаєш держак – як завжди, в останню мить. І знову злітаєш вгору. І завмираєш коло одного вікна. А за ним плаче Вікі Візлі. Дівчина, яку до сліз і на молодших курсах довести було неможливо, тепер ридає в своїй спальні, виє звіром пораненим, кидається з кулаками на стіну кам’яну – вже кісточки на пальцях у кров збиті. Вона кричить щось, витирає сльози долонями зраненими, і криваві сліди на щоках лишаються. Вікі Візлі дуже боляче. Ти думаєш лиш мить всього, а потім просто відчиняєш вікно Алохоморою і приземляєшся на підвіконня.

– Забирайся! – ричить вона злісно, очі сині заплакані блискавками в тебе кидають, та ти лиш зістрибуєш на підлогу, підходиш до неї кроком швидким, згрібаєш у свої обійми – зовсім маленьку і таку беззахисну, притискаєш її до себе, сильніше, до болю в ребрах. А вона все кричить, б’є тебе кулачками в груди, брикається, дряпається, виривається, та ти не відпускаєш – знаєш-бо, що їй це зараз потрібно. Потрібно, аби хтось сильний обійняв міцно і мовчав. Тобі самому це потрібно було, от тільки людини такої поруч не було, так хай хоч дівча виплачеться, хай їй хоч трошки дихати легше стане. І вона затихає. Плаче тихо-тихо, схлипує – і здригаються тендітні плечі. Зовсім по-дитячому носа витирає. Ти цілуєш волосся її, ти і слова їй не говориш, тобі не цікаво, що в неї сталося, їй боляче – і це єдине, що важливо зараз. А Вікі починає говорити. Збивається, починає спочатку, вона розповідає, що бабуся давно хворіла, з півроку вже, що мама у Франції майже безвилазно сиділа, що тато туди літав щовихідних, а вона повинна була через чотири дні до Шамоні відправитись... Не встигла. І ти стискаєш зуби так, ніби алмази в пилюку дробиш ними, ти обіймаєш Вікі ще сильніше, і в голові твоїй складається мозаїка – півроку спільних польотів, півроку віражів крутих і падінь, півроку піке ризикованих. Адже вона теж у небі біль свій забути намагалась!

11

Небо на двох

І ти цілуєш її, знаходиш губами губи її солоні, цілуєш наполегливо, гаряче, забираєш у неї біль її. І вона відповідає.

– Вік, давай політаємо, – шепочеш прямо в губи їй, а вона лиш головою хитає: – Та я і мітли зараз не втримаю, напевне.

– Але ж я поруч буду, – і вона зітхає, відходить від тебе, за мітлою своєю тягнеться і злітає, відштовхнувшись від підвіконня. І ти злітаєш слідом за нею. І небо нічне похмуре приймає вас обох, небо манить і дражниться, і ви летите до нього, віддаєте йому себе цілком. І вітер волоссям грається і сльози сушить, і лишається тільки злетіти якомога вище, а потім відпустити мітлу і падати – вдвох. Падати, аби тільки біля землі вирівняти мітлу, збити росу вечірню з трав і вийти з піке. Падати, аби повернутись до неба знову.

12

Колискова Автор: Агнія Перекладач: Ochi.koloru.neba Пейрінг: Драко Мелфой/Луна Лавґуд Рейтинг: R Розмір: міні Саммарі: Луна зовсім не винна, що ходить уві сні. Драко зовсім не винен, що йому більше ні з ким поговорити. Та й взагалі ніхто не винен, що за секрети треба платити

Колискова Ранок добрим не буває, особливо якщо ти прокидаєшся не в своєму ліжку, а в темному коридорі Гоґвортсу, куди, здається, давно вже не ступала нічия нога. Луна роззирається навколо, але ніяк не може збагнути, в якій частині замку вона знаходиться. Голі ступні майже безшумно ступають по холодному мармуру, рука міцно тримає паличку.

– Люмос! Луна бачить попереду знайомі двері кабінету і йде до них. За вікном світлішає, але ще занадто рано, щоб учні Гоґвортсу вийшли зі своїх віталень. Чесно кажучи, вони не вийшли б, якби зараз була й більш пізня година. Патрулі Смертежерів, що вільно розгулюють по Гоґвортсу, цьому явно не сприяють. На її щастя, вороги люблять поспати довше, і вона без особливих пригод дістається до спалень. Прогулянки ночами жахливо виснажують, і Луна не почувається бадьорою. Уже котру ніч поспіль вона повертається у вітальню тільки під ранок, і косі погляди однокурсників говорять про те, що її сновидство вже давно вважають красиво складеною легендою.

5 Драко, напевно, повинен ходити по Гоґвортсу з гордо піднятою головою. Те, чого він так чекав на минулих курсах, стало моторошною дійсністю. Тепер він і його друзі – господарі величезного замку. За будь-яку непокору – Круціо. За порушення правил – Круціо. Якщо нудно, і хочеться розважити себе гучними криками учнів – Круціо. Здається, про інші заклинання тут і не згадують зовсім. Драко мусив би радіти, але його зсередини зжирає темрява, вигризаючи все живе, що колись у ньому було. Зустрінь він зараз дементорів, вони б не витягли з нього жодного спогаду. Нічого щасливого або радісного у ньому немає, і не було. Лиш холод і темрява, лиш порожнеча і байдужість. Драко йде по коридору Гоґвортсу й гасить усі запалені смолоскипи. Після нього – темрява. Вогонь скількох людей він так само погасив назавжди? Надто багато жертв для сімнадцятирічного хлопця. І це тільки початок. Смертежери давно напали на слід Поттера, його час добігає кінця. Ти тільки подумай, скоро настане те, чого ми так чекали, каже батько. Драко знає, що скоро тьма буде не тільки всередині нього, але і у всьому магічному світі. Але він вже нічого не чекає, він просто хоче, щоб це скоріше закінчилося. Щоб жахіття, через які він не може заснути вночі, нарешті припинилися. Драко проводить пальцем по холодним цеглинам стіни, він іде із заплющеними очима, намагається відчути кожну тріщину, кожну шорсткість. Він розплющує очі, коли його рука торкається гладкої 13

Колискова

поверхні дверей – кабінет Віщування. Колишній кабінет. Віщувань давно немає, та й кому вони взагалі потрібні? Дурні передбачення, через які всі просто збожеволіли, намагаючись дістати Поттера мертвим чи живим. Але краще живим: Темний Лорд жадає помсти. Драко заходить до кабінету й на секунду завмирає – на парті хтось сидить, повернувшись до нього спиною. Він спрямовує на невідомого паличку, але не хоче нападати зі спини. Що за раптовий напад благородства, Драко? Він майже чує насмішкуватий голос батька.

– Гей, – голосно каже він і підходить до парти, – я до тебе звертаюсь. Паличка все ще напоготові, здається, вона вже чекає, коли ж прийде час випустити Круціо. Напевно, інші заклинання їй вже не під силу. На парті навпроти вікна сидить Лунатичка Лавґуд, у неї заплющені очі. Драко навіть думає спочатку, що вона мертва, але ні – дихає, повільно здіймається її груди.

– Якого біса, Лавґуд? Забирайся звідси. Жодної реакції. Драко не може зрозуміти, чому вона не тікає від нього, як інші учні, чому не вихоплює свою паличку, намагаючись захиститися, чому просто сидить із заплющеними очима й мовчить.

– Я ж можу тебе вбити. Тиша.

– Так, можу! – дратується Драко. – Можу засадити тобі в скроню Аваду хоч зараз, і ти думаєш, що мені за це щось буде? Думаєш, що тебе врятує твій друзяка Поттер? Та він вже однією ногою в могилі. Не сьогодні, то завтра його зловлять, його вже зловили, він вже давно мертвий. Він помер тоді, коли народився, коли отримав цей довбаний шрам. Усі ми давно трупи. Драко сідає на сусідню парту й дивиться у вікно. На темному, майже чорному небі мерехтять зірки, гілки дерев плавно гойдаються від поривів нічного вітру, нічого не нагадує про наближення кінця, все занадто спокійно.

– Затишшя перед бурею, – говорить Драко вголос.

– Коли мені було п’ять, я вперше побачила веселку. Драко здригається від несподіванки і повертається убік Лавґуд.

– Це було після бурі, після того, як ураган майже зніс дах нашого будинку, – продовжує вона, – але веселка була прекрасна, все навколо відразу стало таким яскравим і свіжим. Вона то зникала, то з’являлася знову, а я мріяла до неї доторкнутися.

– Що ти верзеш? – Драко знову спрямовує на неї паличку, але Лавґуд мовчить. Вона сидить із заплющеними очима, в одній нічній сорочці, з паличкою за вухом. Здається, зовсім його не боїться, ніби живе у своєму довбаному прекрасному світі. Це справжній талант – бачити світло в пітьмі.

– Якщо ти хоч комусь проговоришся про нашу розмову, я вб’ю тебе не паличкою,а власними руками, – тихо каже він і швидко виходить з класу. Драко засинає дуже довго, але сьогодні йому не сняться кошмари.

4

– Гей, Паркінсон, ходи сюди! Драко відривається від споглядання полум’я в каміні й повертається на крик. У вітальню входить задоволений Нотт, він мало не танцює від щастя.

– Дивися, що в мене є, – хвалиться він і задирає рукав.

14

Колискова

Потворна мітка красується на його передпліччі. Свіжа кров ще тече по зап’ястку, рука, напевно, дуже болить, але Нотт ніби цього не відчуває. Мабуть, щастя від мітки заглушає біль.

– Мерліне, справжня? – Паркінсон затуляє рота долонькою.

– Ні, чорнилом намалював, – сміється Нотт і повертається до Драко. – Мелфою, твій батько звелів передати, що завтра ви йдете на відповідальне завдання. Драко киває. Завтра вони йдуть убивати, це і справді дуже і дуже відповідально. Вночі він знову не спить, бачить кошмари, зрідка провалюючись у сон, бачить фонтани крові, сяйво зелених променів, крики вмираючих людей.

– Мелфою! Драко розплющує очі й бачить сонного і злого Блейза, що схилився над ним.

– Ти охрінів чи що, чого кричиш? Тільки криків ночами йому не вистачає. Драко швендяє по темних і порожніх коридорах Гоґвортсу, недовго сидить на Астрономічній вежі, і знову йде в той кабінет, де вчора у нього сталася така дивна розмова. Ще в коридорі він чує тихий голос: хтось співає пісню, і по спині у Драко мурашки. У кабінеті сидить Лавґуд, цього разу на підвіконні. Вона ніби дивиться у вікно, хоча очі в неї, як і вчора, заплющені, вона тихо співає пісню, мелодія якої до жаху знайома Драко. Він безшумно заходить всередину, сідає неподалік. Це колискова, яку йому співала мама в самому ранньому дитинстві, ще до того, як він вирішив, що занадто дорослий для таких дурниць, до того, як вирішив, що йому обов’язково потрібно щось довести цьому світу. Коли ще здавалося, що чари можуть принести тільки добро і щастя. Кілька хвилин вони сидять у тиші. Лавґуд більше не співає, тільки водить пальцями по запітнілому склу, вимальовуючи дивовижні візерунки. Драко дивиться перед собою, роздивляючись тріщини в підлозі. Один. Завтра ніхто не побачить його ні за сніданком, ні на уроках. Йому не потрібно практикувати Нерпощені закляття на однокурсниках. Два. Як тільки світанок розфарбує холодне неживе небо, він безшумно збереться і піде в кабінет директора Гоґвортсу. До кабінету Снейпа, де зі стіни на нього будуть докірливо дивитися портрети, і доведеться стримуватись від бажання кинути в них усіх кілька заклять. Три. Через камін він потрапить у свій рідний маєток, який скоріше можна назвати маєтком Смертежерів. Він загубиться у натовпі фігур у чорних плащах, він буде слухати вказівки Темного Лорда, він готуватиметься до нових вбивств. Чотири. Кількість людей, убитих ним, помітно підросте. Це буде або хтось невинний, або хтось беззахисний. Якщо не пощастить, це навіть буде хтось із знайомих, хоча батько, швидше, розцінить це як удачу. П’ять.

– Поттеру вдалося втекти, але це ненадовго, – говорить Драко, не піднімаючи голови. – Він, звичайно ж, захоче врятувати невинних людей, героїзм – його головний ворог, а зовсім не Смертежери, і не... – він замовкає, не бажаючи говорити про Темного Лорда. Божевільна Лавґуд мовчить. Може, вона навіть і не слухає, витає, як завжди, у своїх світах, де всі щасливі, де всі живі.

15

Колискова

– Це може здаватися дивним, але вбивати людей мені зовсім не подобається, – продовжує Драко.

– Я пам’ятаю кожного вбитого, я б і радий забути, але вони мені не дають спокою. Приходять уві сні й кричать, як бісові баньші. Запитаєш, навіщо я тобі це розповідаю? Драко не чекає відповіді, він знає, що її не буде. Та й не потрібна вона йому, головне висловити те, що пекельним болем свербить у грудях.

– Забіні і Нотт не зрозуміють. Для них вбивства – честь, надана Лордом. Драко і сам так думав, поки не вбив двох жінок, які не хотіли видавати своїх. На його обличчі не здригнувся жоден мускул, він не відчував жалю. Тільки порожнечу і чорну діру всередині.

– Спи, засни, моя дитино, спи, моє маля, – тихо співає Лавґуд, притулившись лобом до вікна, – ніч іде в долини, трави нахиля. Хай тобі ця ніч насниться, що в вогнях сія, будеш завтра в світ дивиться, зіронько моя. Голос у Лунатички Лавґуд зовсім не такий приємний, як у матері, тоненький і тремтячий, але Драко все одно стає спокійно. Спокій – це найкраще почуття, яке він може зараз відчути.

3 Навіть під двома ковдрами зігрітися не виходить. Драко встає з ліжка і наступає на мантію, що лежить на підлозі. Вона забруднена кров’ю, і торкатися до неї гидко. Одна справа – позбавити людину життя, інша – вбити її підручними засобами. Перед очима досі стоїть та сцена: Драко лежить на землі, паличка занадто далеко, щоб до неї можна було дотягнутися, на нього наступає маг, але його обличчя він не бачить. Смерті Драко не боїться, боляче бути не повинно. Але незнайомець голосно кричить, і падає прямо на нього. Драко бачить Беллу, яка сміється і злизує кров з леза ножа. Холодна зброя – це завжди так весело, регоче вона. Драко намагається скинути з себе тіло, але воно занадто важке, а сил залишилося занадто мало. Він дивиться у розплющені очі, повні жаху, і йому здається, що він дивиться в очі самої смерті. Коли він розповідає про це Лавґуд у кабінеті, йому, здається, навіть стає легше. Дивно, але вдень вона робить вигляд, що нічого не відбувається: не дивиться на нього, не намагається нікого відправити на допомогу Гаррі. Вона просто сидить і дивиться перед собою, і чарівна паличка незмінно прибрана за вухо. Безтурботність – найкраще слово, яким можна її охарактеризувати. Драко йде по темних коридорах і постійно чує кроки позаду. Коли він обертається, то бачить всіх тих, кого колись убив. Вони ходять за ним безтілесними тінями, вони чекають, коли він ослабне настільки, що їм вдасться його прикінчити. Драко і сам чекає цього, він зупиняється, кидає паличку на підлогу, і розводить руки в сторони.

– Ну ж бо, – шепоче він, – ну ж бо, давайте! Але нічого не відбувається. Іноді йому здається, що це в нього встромили ніж, він навіть проводить руками по грудях, сподіваючись намацати рану, що кровоточить, але її там немає. Це занадто просто – померти ось так. Йому ніхто не дозволить.

2 Лавґуд негарна. У неї заплутане волосся, синці під очима, випирають ключиці, і нічна сорочка бовтається, як на вішалці. У неї бліде обличчя, світлі вії, вона безбарвна, тільки жовтуватий синяк під оком і подряпина на щоці додають їй кольору, не даючи остаточно перетворитися на білясту тінь.

16

Колискова

Лавґуд сидить із заплющеними очима і щось беззвучно шепоче. Вона зовсім близько, Драко здається, що він навіть чує, як стукотить її серце. Але це всього лиш стукіт крапель за вікном, це всього лиш гроза і блискавки, які виблискують всередині нього. Він – громовідвід, і кожен удар припадає точно в ціль. Драко обережно торкається пальцями її щоки, проводить рукою вниз, чекає, коли вона закричить, відштовхне його і втече. Направду, він чекає цього ще з найпершої їх зустрічі, але божевільна Лавґуд мовчить і не рухається, вона спокійна і безтурботна. Вона – свіжість неба після грози. Якщо не обертатися, не бачити, що залишаєш позаду себе, то рухатися вперед набагато легше. Драко не обертається, він кориться незрозумілому пориву, цілує Лавґуд у стулені губи, пригортає до себе. Він чекає реакції, він чекає болю, покарання, але відповіді немає. Лавґуд не приймає поцілунок, але й не відштовхує. Вона як безмовна лялька, і тільки усмішка на її обличчі говорить про те, що вона ще жива. Драко біжить по темних коридорах, він не чує кроків тіней за спиною, він чує тільки власне серце. І йому здається, що цей звук чують всі, що кожна людина в замку знає, що він зробив. Йому не страшно, він сам встромив у себе ніж, він сам провернув його кілька разів. Іноді біль змушує почуватися живим, може, саме цього він так потребує. Йому сниться батько, йому сниться Белла, яка вкладає закривавлений ніж в його долоню. Ти знаєш, що робити, кажуть вони. Ти знаєш, що може трапитися. Ти ж цього не допустиш, Драко?

– Ні, – шепоче Драко, і ніж в його руці приємно холодить шкіру.

1 Підстерегти Лавґуд в коридорі простіше простого, вона єдина носить такі дзвінкі сережки. Вона квапливо йде по коридору, не обертається, коли чує ззаду кроки, тільки ще більше прискорює крок.

– Ступефай! Лавґуд падає на підлогу, і її чарівна паличка котиться в темряву коридору. Може, це послужило б уроком носити її в руці, завжди бути напоготові. Не можна довіряти оманливому затишшю перед бурею. Заборонений ліс живий, він дихає, він розмовляє, скрипить кістлявими гілками високих дерев. Драко почувається, як на кладовищі, і під його ногами хрустить мертве листя. Тепер, коли він досить далеко від замку, можна зупинитися. Драко дбайливо кладе Лавґуд на сухе листя, прибирає волосся з її обличчя, проводить пальцем по контуру губ. Він чекає, коли вона прийде до тями, і чекати доводиться недовго. Її очі розплющуються, вона підводиться на ліктях, перелякано озирається навколо, дивиться на Драко і вглиб лісу. Тільки зараз він побачив її очі так близько, вони як дзеркало, і він бачить в них страх, тому що боїться сам.

– Мелфою? Вона відсувається від нього, встає і намагається втекти, але Драко встигає схопити її за ногу. Лавгуд тихенько скрикує і падає обличчям на землю.

– Ти занадто багато знаєш, – він підходить до неї і ніжно торкається ранки, що кровоточить. – Я занадто багато тобі розповів. Лавґуд намагається встати, але Драко міцно тримає її.

– Ти щось плутаєш, Драко, ми з тобою не говорили жодного разу в житті, – спокійно відповідає вона. Як давно його не називали по імені. Здається, він уже став забувати, яке воно на слух.

17

Колискова

– Вночі. Я знаю, ти пам’ятаєш, я багато чого розповідав тобі. Драко дістає пожовклий листочок з її поплутаного волосся і стискає його в долоні, стирає в пил.

– О, мабуть, ти бачив мене, коли я ходила уві сні. Зазвичай, я не пам’ятаю, що відбувається зі мною в цей час, мама казала, що це чарівні феї граються зі мною, – на обличчі Лавґуд з’являється слабка усмішка.

– Ти надто багато знаєш, – Драко хитає головою і дістає з кишень мантії блискуче гостре лезо ножа.

– Драко, не треба, – Лавґуд намагається вирватися, але він, звичайно, сильніший. Що вона може зробити тепер, без своєї палички і без допомоги друзів?

– Спи міцно, Лавґуд, – тихо каже він і встромляє в неї ніж. Вона навіть не кричить, тільки жадібно ковтає ротом повітря, немов риба, яку витягли з води. Драко кладе її голову собі на коліна і гладить волосся закривавленою рукою.

– Ти дуже гарна, – говорить він. Лавгуд і правда красива: бліда шкіра, широко розкриті очі, кров червоною цівкою стікає по щоці. Безтурботно прекрасна, як убитий метелик, який зберігають в рамці за склом. Драко цілує Лавгуд, її губи ще теплі й м’які. Вона лежить у нього на колінах, і ніби справді спить.

– Спи, засни, моя дитино, спи, моє маля, – шепоче Драко. – Ніч іде в долини, трави нахиля. Заборонений ліс заколисує шелестом гілок і шепотом листя. З неба, одна за одною, опускаються на землю холодні краплі осіннього дощу.

0

18

Arisona dream

Автор: Yulita_Ran Перекладач: Ochi.koloru.neba Пейрінг: Драко Мелфой/Герміона Грейнджер; Драко Мелфой/Гаррі Поттер Рейтинг: PG-13 Розмір: міні Саммарі: Аризона – місце, де здійснюються мрії

Arisona dream «...Таким чином, ми змушені зі скорботою повідомити британській магічній громадськості, що наш національний герой, рятівник вітчизни і переможець того, кого вже можна називати, залишив Британію і зник у невідомому напрямку. Є підстави припускати, що він перетнув океан, але Гаррі Джеймс Поттер не залишив жодних листів чи записок із зазначенням причин свого зникнення! Його друзі по-різному реагують на подію. «Останнім часом він був дуже дивний, – повідомила нам секретну інформацію міс Джиневра Візлі, наречена нашого героя. – Він був дуже дивним, і якщо він пішов, значить, так тому і бути. Що ми можемо з цим вдіяти?». «Ніхто не заслужив безстрокову відпустку більше, ніж Гаррі, – рішуче заявила міс Герміона Грейнджер, близька подруга містера Поттера, – але це не означає, що я буду сидіти, склавши руки, й чекати на його повернення». «Якщо Гаррі пішов і не вважав за потрібне нікому повідомити, куди і наскільки він іде, чому ми повинні шукати його? Він – повнолітній чарівник, я поважаю його право забити на всіх і звалити світ за очі», – висловився у своїй звичайній, трохи експресивній манері, містер Рональд Візлі, найкращий друг Гаррі Поттера. Але найбільш сенсаційну заяву зробив той, кого навряд чи можна зарахувати до числа близьких друзів Обраного. Містер Драко Мелфой, чарівник, зобов’язаний своїм вільним життям героїзму та великодушності Гаррі Поттера; людина, про справжні стосунки якої з містером Поттером ходять суперечливі чутки, які розбурхують уяву наших читачів, на запитання, що він думає про зникнення нашого національного героя, відповів: «Я нічого про це не думаю. Я збираюся його шукати. І не повернуся до Англії, поки не знайду...».

«Щоденний пророк», номер від 5 серпня 1999 року 19

Arisona dream

США. Штат Аризона. Рік потому Якби Мелфой був художником, він неодмінно малював би аризонські пейзажі охрою, сепією і карміном. Якби він був кінорежисером, зняв би в тутешніх антуражах екшн з погонями, стріляниною і кількома смертями крупним планом. А якби він був орлом, розчинився б у сліпучій синяві аризонського неба, розпластався над рудими пісками, шоколадними скелями і вічним маревом, що тремтіло над сизими петлями шосе. Але Мелфой був усього лише тим, ким був, ні більше, ні менше, і сюди його занесло не для того, щоб милуватися суворою красою пустелі або підшукувати годящу натуру для зйомок. Зачарований маятник, що хаотично хитався над картою Штатів, застиг, як укопаний, посеред рваного чотирикутника Аризони, і вже місяць він не змінює свого положення, скільки б не стріпувала Грейнджер з надією і відчаєм кристал прозорого кварцу на закрученій шнурівці. Місяць в Аризоні був проведений у дорозі, як і весь попередній рік. Перед очима Мелфоя і Грейнджер за цей час пролетіли двадцять чотири штати, сто сорок вісім великих міст, чотириста вісімдесят дев’ять дрібних, узбережжя двох океанів, чотири кліматичних пояси і кількість національних заповідників, що не піддається ніякому обчисленню. Вони колесили по автобанах і путівцях на взятих напрокат пікапах і джипах, купували квитки на надшвидкісні потяги, на рахунок «три» хапалися удвох за один портключ, давилися пластмасовою їжею на чартерних рейсах маленьких авіакомпаній, піднімалися до канадського кордону й спостерігали схід сонця на вершині Мак Кінлі. Вони розштовхували ліктями туристів на Манхеттені, глухли від реву Ніагарського водоспаду, сплавлялися по гірських річках, являлися на віддалені ранчо, керуючись лише зображеннями в рекламних буклетах, потопали по щиколотку в м’яких пісках каліфорнійських пляжів і куталися у вовняні шарфи під густими пітсбургськими снігопадами. Їхня подорож здавалась хаотичною і недолугою, обличчя та милі зливалися перед очима в сяючі кольорові плями, дорожні зустрічі й випадкові знайомства осідали пилом на одязі. Мелфой не міг пригадати жодного ранку за цей рік, коли, визирнувши з вікна, він побачив би той же пейзаж, що й напередодні. Грейнджер забувала назви кафе і ресторанів, де вони їли, як тільки виходила звідти. Вечорами вони обоє падали на готельне ліжко – кожен у своєму номері – і мовчки ховали обличчя в подушки, що пахнуть трохи кондиціонером для білизни, трохи самотністю. За рік обидва пережили сотні розчарувань, десятки разів впадали у відчай, через раз дозволяли собі істерики й нервові зриви, сварилися до сплесків стихійної магії, іноді напивалися до безпам’ятства, неодноразово вирішували надалі діяти поодинці – тільки для того, щоб кілька годин потому знову опинитися в дорозі, і знову вдвох. Америка здавалася їм величезною клаптиковою ковдрою, зшитою кравчинею недбалою і навіть неохайною, але, безумовно, хворою на гігантоманію. Двоє дивних юних людей, з психікою, неврівноваженою після війни, і магією, нестабільною після неї ж, двоє нервових маленьких англійців у величезному і вульгарному американському світі, де чарівники вільно живуть серед маґлів, прикидаючись фріками та міськими божевільними – навіщо взагалі вони опинилися тут? З якою метою? Що нескінченно гнало їх в дорогу, з Небраски до Каліфорнії, з Нового Орлеана в Монтану, з Південної Дакоти в Північну Кароліну, що? Якби Мелфой був поетом чи філософом, він би обов’язково склав дотепну або зворушливу версію, з переконливою мотивацією і несподіваними поворотами сюжету. Але він просто був тим, ким був, і знав про свою мету тільки одне: у нього немає нічого, крім неї. Те ж думала про це і Грейнджер, хоча вони ніколи не дозволяли собі таких пафосних і безнадійних заяв.

20

Arisona dream

Грейнджер не без іронії, за яку вони обоє хапалися, як за рятувальний круг, називала їх подорож «гонитвою за американською мрією», але Мелфой навчився бачити різницю між тим, що люди говорять, і тим, що думають насправді. Сам він ніяк не іменував ситуацію, і єдине, чого йому хотілося посправжньому – якнайшвидшого хеппі енду. Надія давала їм сили триматися в перші місяці, манила уривками фраз, свіжими слідами, впевненими свідченнями очевидців. Але насправді все виявлялося брехнею, обманкою, ілюзією, всі сліди вели в нікуди, у глухий кут, в пастку. Вони вічно спізнювалися на тиждень, на день, на годину – завжди з’являлися в потрібному місці занадто пізно для того, щоб можна було б сказати «вчасно». Маятник хитався, як заведений, але не давав конкретних відповідей, однієї лише назви штату було недостатньо, щоб відшукати людину, яка не прагнула бути знайденою. Впевненість змінювалася сумнівами, напади оптимізму – періодами глухої туги, іноді ними оволодівало бажання кинути пошуки і повернутися до Англії, іноді вони хотіли трощити все навколо себе від безнадійності, іноді вони готові були визнати свою поразку, але кожного разу знаходили сили стрепенутися і вирушати в дорогу. Їхати. Плисти. Летіти. Йти. Роз’являтися. Все, що завгодно, – аби не зупинятися ні на хвилину. Їм обом, і Грейнджер, і Мелфою, здавалося, що зволікання подібне до смерті, але дні складалися в тижні, з тижнів вилуплювалися місяці, і рік потому вони, як і раніше, залишалися на тому ж місці, з якого починали свій шлях, хоча і проїхали за цей час майже половину Америки. Вони, як і раніше, залишалися двома іноземцями, зайнятими марними пошуками третього. І все ж надія ніколи не покидала їх, ніколи. Доти, доки маятник не завис над Аризоною, а вони не загрузли в її помаранчевих пісках, сірих скелях і тьмяно-зелених, припорошених густим пилом долинах; не заплуталися в сітці аризонських шосейних доріг, що блищали в сліпучому світлі; не загубилися у вічному аризонському мареві, що тремтіло над розпеченою землею; не впали в захоплений ступор перед зламаними лініями каньйонів; не дозволили сонцю розфарбувати їх бліду шкіру бронзою, а спеці – наповнити їх кров передчуттям лиха і ледачою знемогою очікування. Тут, в Аризоні, нескінченно намотуючи спекотні милі на колеса піжонського, взятого напрокат і вибраного, ясна річ, Мелфоєм, б’юіка-кабріолета 1961 року випуску, пофарбованого в непристойно червоний колір, вони вперше усвідомили, що у їхньої історії може і не бути хеппі енду. Маятник вперто не зрушувався з місця, вони забиралися то в саму глушину, то опинялися в найбільш людних й жвавих місцях, у всякому разі, в тих із них, що вважалися такими в Аризоні – і нічого не відбувалося. Ні, звичайно, вони задавали питання, показували чарографії, зламували пам’ять маґлів і шукали особливий підхід до кожного чарівника, якого зустрічали на шляху, але все залишалося незмінним. Ніхто нічого не бачив, не знав, не міг підказати. В інших штатах їм вдавалося хоча б напасти на слід – нехай врешті він й виявлявся хибним, але давав хоча б найменші зачіпки, дарував крихітну надію. В Аризоні все розсипалося на очах, перетворювалося на пил, прах, марево над шосе, все здавалося ілюзією і неправдою, а маятник вперто не бажав зрушуватися ні на дюйм, і від цього ставало ще болючіше, ще безнадійніше. В Аризоні вони перестали розмовляти один з одним. За рік у них трапилося безліч найрізноманітніших розмов – незручних, відчайдушних, щирих, гірких, дратівливих і відверто безглуздих. Вони мордували один одного, згадували старі образи, дорікали, ревнували, викривали і звинувачували. Грейнджер намагалася вчити Мелфоя, опікати його, переробляти, виховувати, жаліти й прощати. Мелфой пробував дратувати Грейнджер, протегувати її, зрозуміти її посправжньому, зацікавити, підпорядкувати і приголомшити. У обох дещо вийшло, а дещо не дуже, але за 21

Arisona dream

рік вони навчилися чудово ладнати один з одним – у тих, хто стоїть спина до спини проти цілого світу, зазвичай не буває іншого виходу. Часом слова лилися з них нескінченним потоком – просто тому, що кожному потрібно час до часу з кимось розмовляти. Часом вони вправлялися в дотепності, годинами винаходячи точні і блискучі репліки, схожі на ті, які можна почути лише в кіно. А іноді будь-яка бесіда, навіть на перший погляд безневинна, могла стати приводом до початку воєнних дій. Але тільки в Аризоні вони припинили розмовляти словами. Їм обом стало цілком достатньо довгого мовчання, коротких поглядів, швидких дотиків, випадково спійманих по радіо обривків пісень, заголовків у старих газетах, бейджів з іменами офіціанток в придорожніх забігайлівках, раптових піщаних бур і тіні від крил орла, що ширяє в сліпучо-синіх небесах. Усе це були знаки, і знаки твердили одне: бути біді. Від цього необхідність в словах відпала сама собою. Той вечір нічим не відрізнявся від будь-якого з вечорів, проведених Мелфоєм і Грейнджер в курному й примарному штаті Аризона. За день вони зробили не менше трьох сотень миль по шосе, що петляло серед тьмяного чагарнику, гігантських кактусів і безкраїх пласких просторів, пофарбованих у всі відтінки коричневого кольору. Кілька разів робили зупинки на автозаправках і заходили в придорожні кафе, але ніде не затримувалися надовго – бо ще з вікон далекобійники у картатих сорочках і з квадратними щелепами глузливо роздивлялися їх червоний б’юік, а як тільки Мелфой і Грейнджер переступали поріг, як усі негайно починали витріщатися на надто короткі грейнджерівські шорти і її надто довгі ноги. Поруч з цими ногами вузькі плечі Мелфоя виглядали не те, щоб переконливо, і деколи доводилося користуватися чарівними паличками не тільки для того, щоб розв’язати язики, але і для охолодження надмірно розпалених голів. Візити в кафе були короткими й марними, дорога кликала їх далі і далі, але коли руки Грейнджер, що лежали на кермі, стали тремтіти від втоми, Мелфой торкнувся її плеча і докірливо похитав головою. Через двадцять хвилин їхній б’юік уже стояв у дворі зубожілого мотелю, назву якого вони обидва прочитати не спромоглися. У мотелі був ремонт і вільних кімнат було небагато. Власне, там була тільки одна вільна кімната із загальним ліжком, і таким чином, двоє людей, які проводять разом цілі дні, були змушені провести разом ще й ніч.

– Май на увазі, Грейнджер, у мене немає з собою меча, щоб покласти його між нами, – сказав Мелфой, кинувши дорожню сумку біля ліжка, і це були перші слова, сказані ним за день. Грейнджер усміхнулася одними губами, показуючи, що оцінила жарт, і відправилася в душ. В очікуванні своєї черги Мелфой курив біля вікна, затягнутого протимоскітною сіткою, а коли Грейнджер повернулася, мовчки пішов до ванної. На вечерю сил не було в обох, вони дуже швидко вляглися в одне ліжко і вкрилися кожен своїм покривалом, і якийсь час лежали в темряві, старанно витріщаючись у стелю і примушуючи себе заснути. Аризонська ніч, повна далеких криків койотів, тривожного стрекотіння цикад і шелесту зірок, що падають з оксамитового неба в холодні піски, опустилася на них з розмаху і шепнула на вухо кожному: сьогодні. А ще: досить. І ще: пора. Або: не бійся. І: час настав. Вони повернулися обличчям до обличчя одночасно. Майже синхронно зітхнули, не піднімаючи голів з подушок. Мелфой першим простягнув руку і торкнувся губ Грейнджер. Вона відкрила рот, кінчиком язика трохи торкнула пальці Мелфоя, і цього виявилося достатньо для того, щоб уся громада нерозтраченої любові, що накопичилася в них обох, вирвалася назовні і поховала під собою рештки здорового глузду і все інше, що зазвичай гине в таких катастрофах.

22

Arisona dream

Якби Мелфой був убивцею, він убив би Грейнджер одразу після оргазму – він ніколи не бачив більш прекрасного і безтурботного обличчя, ніж у неї в цей момент.

– Тепер я розумію, – сказала Грейнджер через якийсь час. – Розумію, чому Гаррі був з тобою. Ти дуже ніжний. Мелфой усміхнувся, і ця усмішка була якою завгодно, тільки не ніжною.

– Він міг залишитися. Просто залишитися і бути з тобою. Йому необов’язково було йти, – продовжувала Грейнджер вимовляти вголос те, що сам Мелфой мільйони разів до цього говорив собі подумки. Йому хотілося сказати їй: замовкни. І: не треба починати. Або: ти сама розумієш, що говориш? Але він мовчав. Греблю прорвало, і Грейнджер треба було виговоритися, тому що, врешті-решт, вони занадто мало говорили про Гаррі увесь цей рік. Вони досить рідко взагалі згадували його ім’я, крім тих випадків, коли цікавилися, чи не бачив хто цієї людини. І зараз Грейнджер все говорила і говорила, надолужуючи згаяне, компенсуючи весь останній місяць, проведений у мовчанні. Вона говорила спочатку пошепки, потім все голосніше, під кінець вже майже кричала, сидячи в ліжку, гола, заплакана і з розпущеним волоссям. Мелфой спочатку слухав її лежачи, потім сидячи, а потім він присунувся до неї близько-близько, так, що вона могла чути удари його серця, і було абсолютно зрозуміло, що такою близькістю він немов говорить їй: не кричи, не треба, давай просто полежимо. Але вона вже не могла зупинитися.

– І чому він жодного разу, жодного разу не дав про себе знати? Ні мені, ні тобі, ні Ронові... Нікому! Але я розумію, правда, я довго думала над цим, і я розумію. Він так втомився від вантажу відповідальності, спочатку війна, потім слава. Звичайно, він заслужив відпочинок, і я ні в чому йому не докоряю, але якби він хоч іноді давав про себе знати. Ми ж хвилюємося, ми просто хочемо знати, що у нього все гаразд, не треба жодних звітів, нічого такого. Нехай він живе де хоче і як хоче, аби бачити його хоча б зрідка. Тому що ти навіть не можеш собі уявити, Мелфою, як мені його не вистачає! Я ж усе своє свідоме життя провела з ним і з Роном, а тепер що? Гаррі зник, а Рон навіть не поїхав його шукати, і я порвала з Роном через це, а ще раніше Гаррі порвав з Джинні через тебе, і ти поїхав за ним, а вони – ні, але якби йому був потрібен хоч хтось із нас, він міг би нам написати, правда? Або подзвонити! Або надіслати сову або що тут водиться, в цій бісовій Аризоні! Він міг би надіслати нам поштову ящірку, врешті-решт! Коли ми знайдемо його, я хочу подивитися в його очі і запитати: чому, чому ти навіть ящірку нам ні прислав жодного разу? І нехай він мені відповість, нехай він...

– Він помер, Грейнджер, – сказав раптом Мелфой неголосно, і Грейнджер моментально перестала кричати і схопилася за серце.

– Все, все, – промовив Мелфой і погладив її по голому плечу. – Не кричи.

– Як? – прохрипіла нарешті вона. – Коли? І звідки ти знаєш? Ти брешеш! Маятник застиг над Аризоною, він стоїть тут уже місяць!

– Тому й стоїть, – кивнув головою Мелфой. – Маятник зачарований на Поттера. Йому все одно, живого шукати чи мертвого. Він знайшов і зупинився. Я довго не міг зрозуміти, чому Поттер по всій Америці бігав, як поранений гіпогриф, ніде не залишався надовго, а тут застряг. Спочатку думав, може, йому тут добре, тут багато стародавніх Місць Сили, чи, може, він закохався у когось...

– Як ти дізнався? – перебила Грейнджер і одразу ж зрозуміла, як. Тиждень тому, в передмісті Фенікса, вони заправляли б’юік, і поки Грейнджер купувала воду і сигарети в маленькій крамничці, Мелфой витягнув карту і маятник, сидячи прямо в машині. У ту ж мить стара індіанка, що дрімала в тіні під акацією, розплющила очі, з дивовижною легкістю піднялася з місця і підійшла до нього. Грейнджер бачила це у віконце крамниці, але поки продавець пакував товар, поки відрахо23

Arisona dream вував решту і збирав монетки, які розсипались по всьому прилавку, розмова у дворі завершилася, а коли вона сіла на водійське сидіння, Мелфою терміново знадобилося відлити, і він вискочив з машини. Повернувся блідий, з мокрою головою, сказав, що йому стало погано через спеку, і вона, ідіотка, повірила. Повірила і навіть не стала випитувати, про що він говорив зі старою.

– Від неї? – прошепотіла Грейнджер, і Мелфой кивнув.

– Вона сказала, що знає, кого ми шукаємо, але ми запізнилися. Я не повірив, звичайно, не повірив, але, Грейнджер, вона назвала мене на ім’я, вона сказала, звідки ми їдемо, перерахувала покупки, за якими ти пішла в магазин, і запитала, чи не пробував мій батько лікувати своє хворе коліно бджолиною отрутою! Я не міг їй не повірити!

– Як? - запитала Грейнджер. – Вона встигла сказати, як це сталося?

– Мало, і я нічого не зрозумів, якщо чесно, – зізнався Мелфой. – Якийсь шаман, чи то Гаррі у нього вчився, чи то навпаки. Душа Гаррі покинула його тіло і вселилася в тіло орла, і тепер він знайшов те, що шукав – волю і спокій. Я хотів розпитати її, але вона зникла, вона просто зникла, прямо там, де стояла. Щойно була стара індіанка, і раптом замість неї – ящірка! А потім ти вийшла з крамниці, і я... Мелфой запнувся на півслові, сховав голову в долонях і заскиглив. У цей момент Грейнджер зрозуміла, що Гаррі дійсно більше немає.

– Як же ти жив з цим увесь тиждень? – запитала вона. – Навіщо? Мелфой мовчки підняв на неї скривлене в болісній гримасі обличчя. Грейнджер притягнула його до себе і поцілувала в мокрі від сліз очі.

– Звертайся, Грейнджер, – хрипко сказав Мелфой, і вона поцілувала його ще раз. Їм знову стали не потрібні слова. Коли на сході прорізалась рожева смуга світанку, вони обоє вже сиділи в машині. На Грейнджер була довга спідниця, і волосся вона зібрала на потилиці і зав’язала білим шарфом. Мелфой докурив останню сигарету і зім’яв у кулаці порожню пачку. Б’юік виїхав на перехрестя чотирьох доріг. Перша, що лежала прямо перед ними, пролягала через увесь штат і йшла прямо на Мексику – туди, де вони ще не були, і де не можна було знайти Гаррі, і їхати куди не було найменшого сенсу, окрім, хіба що, самої дороги. Друга вже через кілька годин домчала б їх до Великого Каньйону. Під час своєї минулої поїздки туди Малфой і Грейнджер запам’ятали місце, де траса круто повертає вліво, прямо над безоднею. Якщо розігнатися з пристойною швидкістю і не вписатися в цей поворот, Аризона з радістю прийме їх у свої палкі обійми. Третя дорога вела до океану, а значить, і до прохолодного зеленого острова, де немає безмежних горизонтів і безкраїх пустель, але є ті, хто вже цілий рік чекають їхнього повернення. А четверта дорога вела назад, до Фенікса, і якщо поїхати по ній, можна відшукати маленьку заправку і розлогу акацію у дворі, і запитати, чи не знає хто стару індіанку, і почати з однієї цієї тоненької ниточки розкручувати клубок, який цього разу неодмінно приведе до Гаррі. Якби Мелфой був провидцем, він неодмінно знав би точно, яку з чотирьох доріг вибрати. Але він не мав здібностей провидця і Грейнджер не мала теж, і тому вони сиділи і чекали, поки Аризона подасть їм якийсь знак. Рожева смуга на сході ставала все яскравішою, і коли на її фоні, немов з нізвідки, виник силует величезного орла в польоті, Мелфой і Грейнджер зрозуміли, що кращого знака і бути не може. Грейнджер втиснула педаль газу в підлогу, і Мелфой заспокійливо поклав їй руку на коліно. Червоний б’юік хвацько рушив з місця, і полетів по широкій дорозі. Білоголовий орел ширяв високо в небесах. Навколо розстилалася Аризона, і не було їй ні кінця ні краю...

24

В іншому житті

Автор: Ochi.koloru.neba Пейрінг: Драко Мелфой/Вікторія Візлі Рейтинг: R Розмір: міді Саммарі: Драко усміхається. Дисертація дисертацією, але йому чомусь дуже не хочеться, щоб вона виявилася хворою

В іншому житті Вона спить. Дихає спокійно і глибоко, розкинулася на ліжку, розворушила білосніжні простирадла, якось по-дитячому пригорнула до себе подушку, морщить невдоволено кирпатий носик. Спить – і ніщо її не тривожить, ніщо не займає думок. Умиротворена. Спокійна. І якась шалено юна. Він дивиться із захопленням і розчуленням – в ній якимось незбагненним чином сплелися невинність і зваба, і йому до нестями хочеться доторкнутися до неї, щоб відчути – вона реальна, вона тут, з ним, у його ліжку, і тепер так буде завжди. Вона тендітна і майже прозора, місячне світло сріблить її шкіру і здається, ніби зараз вона розчиниться в цій ночі. Зовсім ще дитина, витончена маленька жінка, вона повертається на інший бік і щось нерозбірливо бурмоче уві сні. Він потягується, встає з ліжка і підходить до вікна. Там, за розкритими навстіж шибками, розливається південна ніч. Темрява пахне стиглими фруктами й дивними квітами, пахне морем і піском, вона пахне – іншим життям. Неаполь. Італія. Йому тридцять дев’ять, і зараз, стоячи зовсім голим перед розкритим вікном, він відчуває себе справжнім. Дійсно, істинно живим. *** За вікном суцільна сірість, і Драко ледь стримується, щоб не позіхнути. Робочий день тільки розпочався, а йому вже хочеться зібрати речі і повернутися додому, а ще краще – не додому, а перекинути кілька склянок у «Дірявому котлі». Лондонське літо – гірше осені, адже в жовтні і не чекаєш яскравого сонця і синього неба, а в червні так хочетьсяя тепла, що паморочиться голова, а тепло все не приходить. Дощі, дощі, дощі – й жодного натяку на прояснення. Страшенно болить голова. Розколюється з самого ранку, і кава не допомагає. Драко морщиться: день не задався з самого початку – і хто знає, що буде ближче до обіду? Ще й цих принесло...

– Вибачте, але ви нас взагалі слухаєте? Цілитель Драко Мелфой, одягнений в лимонного кольору мантію – а йому ж ніколи не личив жовтий! – з зусиллям відводить погляд від вікна, щоб поглянути на відвідувачів. Ну, як же, вся роди а за одним столом! Флер Візлі – білява красуня – блідне, й безуспішно намагається приховати тремтіння. Її чоловік Білл – похмурий і трохи злий. Їх майбутній зять – у всякому разі, якщо вірити колонці пліток «Відьмополітену», яку так любить Асторія – Тедді Люпин: червоне волосся, червоні щоки, на шиї червоний слід від укусу. «Просто томат якийсь!» – блимає в голові роздратована думка. Драко відмахується від неї, немов від настирливої мухи.

25

В іншому житті

Візлі стоять, майже не рухаючись, випрямивши спини, обличчя у них напружені й стурбовані. І лише дівчисько сидить на стільці, вся така показово розслаблена, схрестила руки на грудях, невдоволено зиркає на нього спідлоба. Марі-Віктуар – у джинсах і кедах, у якійсь безглуздій чорній шкіряній куртці із заклепками, довговолоса й неможливо-блакитноока. Ось тільки погляд – злий і гострий, як Сектумсемпра: того й гляди – поріжешся. Судячи з карти, їй дев’ятнадцять. Драко перегортає листи історії хвороби, вчитується в нерозбірливий, в чорнильних плямах почерк чергової медсестри, одночасно слухаючи трохи плутані пояснення. Розповідає, переважно, її батько. Про погану спадковість, гени і загострення чутливості при повному місяці, про зміну кольору очей і рідкісні, але раптові, спалахи люті. Про підозри на лікантропію. Драко, нарешті, відривається від записів і знову розглядає відвідувачів. Лікантропія – не його спеціалізація, але Седрік у відпустці, тож возитися з Візлі доведеться йому. Дівча дивиться йому в очі відкрито, глузливо і навіть трохи нахабно. Її батьки ловлять його погляд, погрожуючи затопити весь кабінет благанням і надією. Тедді не дивиться зовсім, його погляд спрямований кудись вниз і вправо, йому ніяково і щоки у нього все так само горять. Ну й сімейка. Драко зітхає і забирає її на лікування. Веде всіх до палати, на ходу відповідаючи на заздалегідь відомі питання. Лікарняний бокс номер 72а, сьомий поверх, прямо по коридору наліво. Що будемо робити? Проводити діагностику. Розберемося. Ні, я не думаю, що все так серйозно. Так, ми зробимо все можливе.

– Не пускай їх до мене, – видихає Марі-Віктуар, коли за родичами закриваються двері, і в голосі її – стільки гіркоти, що вистачить на кілька життів. – Не пускай їх до мене. Я їх ненавиджу. *** Драко зовсім недавно стукнуло тридцять дев’ятий, у нього дружина і син, гарний багатий будинок і хороша – а частіше навіть улюблена – робота. Колись, в минулому житті, ще до Війни, Волдеморта й нестерпно липкого відчуття безвиході в грудях, він хотів грати в квідич. Стати ловцем в «Падлмір Юнайтед», носитися над полем, вишукувати очима снитч – і, звичайно, ловити його раніше суперника, змушуючи трибуни захоплено ревти... бути героєм, що рятує кожну гру. Головною надією команди. Лідером, що веде за собою інших в бій. Але... Темний лорд повстав з мертвих і батько відразу ж кинувся йому догоджати, і Драко кинувся теж – що ж було йому робити? Потім був наказ убити старого Дамблдора, і тремтяча паличка, націлена директору в груди, і задушливий запах смерті. Був почорнілий в один момент Мелфой-Менор, куди не хотілося повертатися і звідки неможливо було втекти. Була війна. Війна жила у нього вдома, пахла кров’ю і блювотинням, у неї були божевільні очі й гнилі зуби. Драко потайки варив у себе в спальні зміцнювальні зілля, підливаючи їх непомітно мамі в чай, і думав про те, що існують у світі справи важливіші квідичу. І якщо весь цей кошмар колись закінчиться, він обов’язково вивчиться на цілителя. І був травень, і Поттер поклав Волдеморта звичайним Експеліармусом, і виявилося, що треба жити далі. Драко вже тридцять дев’ять, він чимало побачив на своєму віку. У нього все вже було, і він не знає, куди ховатися від гіркого усвідомлення, що молодість безповоротно кудись втекла. Удома чекає Асторія – усміхнеться й обійме, а він лише супиться у відповідь. Скорпіус пише з Гоґвортсу: справи нормально, можливо, стану капітаном команди Слизерину наступного року! А Драко посміхається сумно і до тремтіння в пальцях заздрить синові, адже навіть не пам’ятає, коли востаннє сідав на мітлу.

26

В іншому житті

Незважаючи на минуле, він шанована людина, люблячий і коханий чоловік, уважний батько, непоганий цілитель. У нього все добре. Він чомусь нещасливий.

– Доброго ранку! – Марі-Віктуар сидить на ліжку в стандартній лікарняній піжамі, бовтає ногами й мружиться, як кішка. – Десь з півгодини тому приходили твої лакеї, взяли кров з вени і пальця, і втекли кудись, навіть слова не сказавши. Вони у тебе завжди такі зануди?

– Нам ще зарано переходити на «ти» – я майже вдвічі старший за вас, міс Візлі.

– Рано чи пізно перейдемо, тож яка різниця, коли починати? Так що, як там мої справи?

– Магія, міс Візлі, чудова річ, яка значно прискорює діагностику і дозволяє проводити аналіз крові набагато швидше... проте навіть вона не може допомогти цим, як ви висловилися, лакеям, впоратися за півгодини.

– Так чого ж ти прийшов?

– Мені потрібно вас розпитати. Бачте, навіть певна спадкова схильність до лікантропії, навіть зміна кольору очей і загострення чутливості при повному місяці не є симптомами. Випадків справжньої лікантропії, що передається нащадкам, не так багато – навіть якщо один з батьків перевертень. Ваш батько був укушений, коли місяць перебувала в третій фазі, лікантропія в ньому так і не розвилася.

– Я ж казала, що не хвора! – вона підбирається всім тілом, немов готуючись захищатися: ніби їжак виставляє колючки напоказ. Сині очі небезпечно блищать – не підходити! Драко вивчає її уважно, намагаючись не пропустити жодної деталі. Уже жінка, але ще дитина – перелякана і розгублена. Чого ти насправді боїшся, Марі? Він знімає жахливу лимонну мантію, відкидає недбало на ліжко і сідає на вільний стілець. Розстібає верхні ґудзики на сорочці й запонки на манжетах, влаштовується зручніше і посміхається якомога простіше: – Так, швидше за все, ви не хворі, Марі-Віктуар. Вірогідність захворювання мізерно мала. Але мене цікавить інше. Чому батьки привели вас до Мунґа тільки зараз і мало не під конвоєм? Напевно сталося щось, про що вони промовчали. Була ще якась причина. Вона раптом усміхається – легко і трохи по-хуліганськи. Вона потягується і зістрибує з ліжка, прямуючи до маленької кухоньки в іншому кінці палати.

– Хочу кави, – кидає через плече, відкинувши назад своє довге волосся.

– Не зараз. Кофеїн впливає на чистоту аналізів. Адже вам не хочеться стирчати тут удвічі більше належного, міс Візлі?

– Знаю, знаю, знаю... Мені можна тільки зелений чай. Що може бути нудніше зеленого чаю? Тільки зелений чай без цукру, – Марі змахує легко чарівною паличкою, змушуючи чайник закипати і підкликає до себе пачку з чаєм і цукор. Вона довго вибирає горнятко, хоча всі чашки в Мунґа однаково білі, щось наспівує собі під ніс – легко і безтурботно. Драко дивиться на неї і чомусь думає, що лікарняні піжамні шорти Марі занадто короткі. Вона повертається на ліжко, обхопивши долонями кухоль з чаєм – до Драко долітає запах суниці – забирається на ліжко з ногами і влаштовується по-турецьки. І довірливо так, заглядаючи в очі, запитує: – Значить, розповісти, чому мене притягли в лікарню, хоча причини, вважай, що немає? Драко мовчки киває. Марі усміхається – але усміхається сумно і трохи гірко.

– Це Тедді. Це він мене здав.

27

В іншому житті

Вона замовкає і ховає погляд у горня з чаєм, а Драко чекає, боячись злякати. У дівчини занадто швидко змінюється настрій, вона ніби грає емоціями та почуттями, перебирає їх, не в силах зупинитися на чомусь одному.

– У нас був секс, – Марі не дивиться на нього, все так само уважно розглядаючи чаїнки. – Перший. І я його вкусила. Ось так так! Драко згадує нервового червоного хлопчиська в його кабінеті, який м’явся і не знав, куди подіти очі.

– Несвідомо?

– У шию. Сильно, до крові. Не знаю, що на мене найшло, – Марі трохи червоніє, але раптом різко піднімає голову, готуючись перейти від оборони до наступу. – Я була зверху, цілувала його і мені захотілося! Але це нічого не означає! Таке буває, коли жінка збуджена! Драко розмірковує: перший сексуальний досвід цілком міг спричинити підвищення рівня гормонів в організмі, активізував центр задоволення в мозку... лікантропія увесь цей час могла «спати», а під впливом такої кількості адреналіну, дофаміну і потім ендорфінів, плюс емоційний стан – нарешті, проявитися... З іншого боку – все могло бути й просто збігом, деякі жінки дійсно кусають своїх партнерів від збудження... Драко насупився: його Асторія ніколи не кусала.

– Це ж нічого не означає? – тихо-тихо шепоче дівча, дивлячись на нього величезними синіми очима. Драко чомусь дуже хочеться збрехати, щоб заспокоїти її, але звичка і професіоналізм перемагають, і він знехотя видавлює з себе: – Побачимо, – піднімається на ноги, забирає мантію і вже збирається йти, коли дівчисько зривається з ліжка і раптово обіймає його.

– Мені страшно, – шепоче вона йому в груди, і Драко легко, майже несвідомо, обіймає її у відповідь, і наполовину строго, наполовину жартівливо вимовляє: – Та годі, що ви раптом шмарклі розпустили, правда, міс Візлі! Так добре трималися – ось і продовжуйте так надалі! Вона на голову нижча за нього і здається зовсім тоненькою і невагомою в його руках, вона легко посміхається, уткнувшись носом йому в сорочку, і Драко думає, що йому, взагалі-то, пора в лабораторію, але все ніяк не може зрушитися з місця. Він залишає лікарняний бокс через кілька хвилин, натягуючи на ходу лимонну мантію і поспішає до реактивів і зразків її крові. Випадок Марі-Віктуар Візлі може стати чи не унікальним, навіть темою для цілої дисертації – значить, потрібно не упустити шанс і дослідити все гарненько. А ще Марі пахне зеленим чаєм і суницею. Драко усміхається. Дисертація дисертацією, але йому чомусь дуже не хочеться, щоб вона виявилася хворою. *** Додому він добирається серед ночі – змучений і ледве живий після занадто довгого робочого дня. Брудна мантія летить кудись на підлогу, Драко розминає долонями затерплу шию і дивиться у вікно – там темно і не видно нічогісінько. Спати, спати, спати, а завтра видно буде, скинути з себе м’ятий несві28

В іншому житті жий одяг, пірнути під ковдри, пригорнути до себе дружину міцніше... Йому катастрофічно не вистачає часу на відпочинок. Потрібно буде на вихідних відправитися кудись з Асторією, можна навіть Скорпіуса з літніх курсів Гоґвортсу забрати на день – перетерпить, нічого не станеться ні з його друзями, ні з книжками! Поїхати до моря, якщо погода дозволить. Хочеться до Італії, але поки немає часу, на роботі завали, та й Асторія не любить довгі подорожі... Спати... Він крадеться тихенько в свою спальню, намагаючись не розбудити дружину. І як вона його тільки терпить? Весь у роботі, вдома майже не буває... Він забирається в ліжко, обіймає її – теплу і податливу, глибоко вдихає, розслабляючись. От тільки коли рука так звично обвиває талію Асторії, коли він заривається носом в її довге світле волосся, сама собою чомусь приходить думка, що Марі пахне зовсім інакше. *** – Чому ви не хочете бачити своїх рідних? – Драко розмахує паличкою над зразком, зосереджено супить брови і краєм ока спостерігає, як Марі крутиться навколо столу з реактивами. Вона ходить за ним хвостиком, ні хвилини не бажаючи сидіти в лікарняному боксі. Вона вмирає від нудьги і тривоги, й «валятися в ліжку, витріщаючись на одні й ті ж білі стіни», їй не під силу.

– Вони здали мене сюди, – Марі знизує плечима байдуже, заглядаючи в одну з колб. За кришталевими стінками переливається і блищить перламутром «Квінтесенція радості» – дипломна робота одного з аспірантів.

– Вони турбуються. Тим більше, передумови до захворювання у вас і справді є.

– Ти нічого не знаєш, – вона посміхається сумно. – Це просто помста, спроба розквитатися зі мною за те, що я на них не схожа. Вони мстять мені з самого мого народження, а я – їм.

– Вам уже не п’ятнадцять років, Міс Візлі. Помста – це не пристрасть, це хвороба. Вона пожирає розум і отруює душу, – Драко хмуриться все більше. З аналізами у міс Візлі відбувається якась чортівня, рівень гормонів змінюється щодня, і відстежити послідовність, та взагалі зробити якісь притомні висновки з цієї ахінеї неможливо. Ох, не вчасно Седрік у відпустку змотався, не вчасно!

– Ну що за дурниці! – Фиркає Марі обурено звідкись з-за спини, а він тільки посміхається у відповідь: – Повірте, я цілитель, мені видніше. Драко обертається до неї, прибирає чарівну паличку в спеціальний чохол і знімає захисні окуляри. Сьогодні середа, чотирнадцяте червня, а сонця на вулиці як не було, так і немає. Та ще й усі плани на вихідні довелося відкласти на невизначений термін: поки він не розбереться з міс Візлі – з Лондона і кроку не ступити. Вона дивиться на нього і посміхається – просто так, розслаблено й трішечки поблажливо, а Драко раптом розуміє, що зовсім на неї не сердиться. Ну і чорт з ними, з вихідними, відпочити завжди встигну, а такий випадок у практиці вдруге може і не попастися! Марі зістрибує з високого стільця біля дверей і походить до нього: – Перерва? Кави хочеш?

– Тобі не можна, – втомлено видихає він.

– Знаю. А тобі можна. І я навіть зроблю вигляд, що не помітила, як ми повністю перейшли на «ти». *** Драко відкладає папери вбік і втомлено тре очі. Кидає швидкий погляд на годинник – пів на другу ночі. Додому вже, напевно, йти не варто, знову пробиратися в спальню навшпиньках, щоб не розбудити Асторію... Уже краще попрацювати ще годинку, а потім подрімати прямо тут, на дивані. В очах рябить від цифр і діаграм, а в думках – повна плутанина. З кожним наступним днем показники змінюються, причому нелінійно, міс Візлі в Мунго вже тиждень, а нічого певного сказати досі не мо29

В іншому житті

жна. Драко осаджують її родичі. Флер і Білл приходять щодня, задають усе ті ж питання, заглядають в очі, сподіваючись побачити там відповідь – хоч якусь! Драко їх розуміє – невідомість вимотує і виснажує, але допомогти нічим не може. Марі-Віктуар не перевертень. У всякому разі, поки. Рівень лейкоцитів у крові недостатній, та й аналіз слини не дав позитивного результату. Проте щось з цією дівчиною не так, щось в ній спало – і тепер прокидається, потягується, не поспішаючи, набирає сил... Який жарт зіграє з нею горезвісна погана спадковість? Драко підходить до вікна і притуляється чолом до холодної шибки. Над містом пливе місяць – тоненький ще тиждень тому серпик вже набирає силу. М’яке сріблясте світло вихоплює з темряви безтурботні порожні вулички магічного Лондона. Тихо... Як же тихо може бути в самому центрі столиці! На дворі нікого і нічого – тільки холодна червнева ніч, тільки жовті плями ліхтарів і місяць... Місяць! Драко різко відривається від вікна і швидким кроком повертається до столу. Так і є! Марі лягла в лікарню одинадцятого червня, наступного дня – вранці дванадцятого, у неї взяли перші зразки крові. Тоді місяць перебував у третій фазі. У вівторок, тринадцятого числа, довелося взяти зразки ще раз – результати не були однозначними, а ще через день – зроблено аналіз слини. Чим ближче місяць підбирається до четвертої фази, тим вищим стає рівень адреналіну й ендорфінів! Чим ближче до повні, тим більшу свистопляску влаштовують гормони. Організм бореться з лікантропією, що пробуджується і поступово набирає силу, – і поки незрозуміло, хто переможе. Аналізи потрібно брати під кінець четвертої фази місяця – саме тоді вони будуть точними і максимально визначеними для остаточного висновку. Від напруги зводить плечі. Драко піднімається з-за столу і проходить по кабінету – раз, другий... До кінця четвертої фази ще тиждень. «Борись, дівчинко, ще ж не все втрачено». Із завтрашнього дня потрібно почати давати їй зміцнювальне зілля й аконітову настійку – допомогти організму впоратися самостійно, дати йому броню і зброю. Цілитель Мелфой важко й уривчасто дихає, на годиннику вже пів на третю ночі, і додому сьогодні точно ніхто не йде. *** – Коли мене випустять звідси? – вона дивиться спідлоба, майже так само, як у перший день знайомства в нього в кабінеті – зло, нервово і трохи злякано. Та що там «трохи» – їй страшно і, напевно, Марі здогадується, що не дарма її тримають у лікарні вже другий тиждень. Драко усміхається якомога заспокійливо: – Коли прийдуть остаточні результати і ми повністю переконаємося, що ти зовсім не хвора, а просто придурюєшся. А серце стискається від неймовірної тривоги за цю дівчинку, яка так довірливо заглядала йому в очі, так легко й безтурботно йшла з ним під руку пити свій нелюбимий зелений чай, так мило морщила ніс і зосереджено супила брови. Марі боїться, вона обхоплює себе руками, намагаючись захиститися від невідомості, але тонкі пальчики зрадницьки тремтять, а в куточках синіх очей вже збираються сльози.

– Ну що ти, маленька? – хрипким і здавленим від стримуваного хвилювання голосом запитує Драко, підходячи до неї ближче. – Ще ж нічого не відомо. Ти цілком можеш бути здоровіше багатьох, тобі... Він не знаходить більше слів, а ті, що спадають на думку, здаються стертими монетами – і обіймає її. Марі обм’якає в його руках, сльози вже течуть градом по її щоках, і залишається тільки гладити обере30

В іншому житті

жно по спині, вдихати запах її волосся і намагатися змусити заспокоїтися своє збожеволіле від ніжності і близькості серце. Завтра. Вони все дізнаються завтра. Драко заплющує очі. *** У кишені лимонної мантії результати аналізів, і Драко навіть не йде – майже летить стрімким кроком до її боксу – сьомий поверх, прямо по коридору наліво. Це так складно – зберігати обличчя, залишатися в першу чергу цілителем і професіоналом! Скільки разів він повідомляв своїм хворим погані новини? Десятки, сотні за роки практики! Ось тільки чому саме зараз так надсадно ниє в грудях, чому не хочеться їй зізнаватися, а тільки обійняти рвучко, згребти в обійми і цілувати, цілувати, цілувати в гарячі губи? Щоб довести, що це ще нічого, зовсім нічого не означає. Драко майже стримується, щоб не бігти, але зовсім не уявляє, як йому зараз дивитися їй в очі і оголошувати вирок. Це не повинно було трапитися з нею. Це не повинно було трапитися з ними. Драко відчиняє двері, і вона кидається до нього – блискавкою спалахує перед очима її синя сукня. Вона обіймає – міцно-міцно, ледь не збиває його з ніг – стрімка і тендітна одночасно. «Вона ж ще не знає, чому...».

– Забери мене звідси. Забери туди, де є літо. Де тепло. Драко зовсім недавно виповнилося тридцять дев’ять, у нього вродлива вірна дружина, син-підліток і великий багатий будинок. У нього практика в Мунґа і роки досвіду за плечима, він чимало вже побачив на своєму віку, в нього вже все було, і його життя повільно й неминуче котиться кудись у прірву, і Драко притискає Марі до себе, ховає обличчя в пінному морі волосся. «З глузду з’їхав, точно збожеволів!» – думає він. *** У Неаполі тепло. Море хвилюється у них під ногами – синє-синє, і шумить так заспокійливо – ш-шш-ш, ш-ш-ш-ш... Сонце хилиться до заходу, і все навколо стає якимось золотисто-персиковим – все, крім моря і її очей. Вони гуляють узбережжям, і ноги грузнуть в гарячому піску. Драко стягнув таку обридлу мантію, скинув важкі черевики, і ніби спала з плечей гора втоми і з нею разом два десятки років. Дихається легко й глибоко, і хочеться заплющити очі, щоб повніше відчути це – йому всього лише тридцять дев’ять, і все ще попереду, і життя готує ще чимало сюрпризів. Та що там заглядати в майбутнє? Є тут, є зараз, є крики чайок і солонувате повітря, тепле вечірнє сонце і відгомін музики, є місто, яке раптово стало набагато ріднішим за Лондон. Є Марі – на відстані дотику, зовсім поруч. І море шепоче так заспокійливо – ш-ш-ш, ш-ш-ш... Вона говорить щось, тріщить майже без зупину, в один момент забувши всі свої негаразди. Вона відкинула тривоги, вона вибрала – не знати, а з незнанням життя здається набагато яскравішим. Вона розповідає щось про Гоґвортс і новий альбом якогось гурту, назви якого Драко навіть і не чув, розповідає, що вже була в Італії, але в Римі, і що їй снилося минулої ночі. Вона навіть не слухає його відповідей. Її маленька гаряча долонька зручно лежить в його руці, і Драко прислухається до того, як усередині нього хлюпоче щастя... Вони добираються до готелю, коли сонце вже майже зовсім потонуло в морі, і все місто заповнили пряні запахи – вина й радості. Господиня маленького маґлівського закладу посміхається їм привітно, 31

В іншому житті

вона не знає англійською ні словечка, але спільна мова знаходиться все одно. Драко дивується про себе – з людьми можна спілкуватися ось так, легко і просто, не замислюючись про умовності й не чекаючи каверз. Вони їм раді, а навіть якщо раді не так їм, як їхнім грошам – яка різниця: привітність іншої людини – занадто дорогоцінний дар за такі невеликі гроші. Вони переступають поріг свого номера – в кімнаті пахне квітами та цитрусовими, на вікнах надимаються білі фіранки, а з вулиці долітають звуки гітари і спів гуляк. Марі підбігає до розчиненого вікна, висовується по пояс і дзвінко кричить, регочучи: – Я щаслива! Компанія хлопців, які розпивають вино на вулиці, голосно відповідають їй щось італійською, і вона сміється ще більш заливисто, і Драко сміється разом з нею. Вона обертається до нього – блищать ошаліло пустотливі очі. Розстібає легко застібки – і синя сукня-спалах падає на підлогу, водою розтікаючись біля її ніг. Вона стоїть перед ним – зовсім гола, світла, юна – і усміхається. Вони будуть довго і смачно цілуватися, вивчатимуть один одного – руками і губами. Вона запаморочливо пахне, і Драко просто необхідно відчути її всю, цілком, доторкнутися і відчути кожну лінію її тіла. Вона легка і витончена, вигинається в його руках, просить ласки – така гаряча і мокра для нього. Вона звивається і приглушено стогне, вона тремтить і відгукується на кожен його рух – і її затуманені очі в якийсь момент майже невловимо змінюють колір. Вони кохатимуться на білих простирадлах простого маґлівского готелю, поки за відкритими вікнами розливається солодка тепла ніч, прозорим бризом розвіваючи легкі фіранки. І лише коли Марі засне, втомлена, він потягнеться, встане з ліжка і підійде до вікна. Ніч в Італії пахне стиглими фруктами і чудовими квітами, пахне морем і піском, пахне іншим життям. І «тридцять дев’ять» – зовсім ще не вирок: зараз, стоячи зовсім голим перед розкритим вікном, він почувається до божевілля справжнім. Почувається живим. Марі глибоко і розмірено дихає. Він буде варити їй аконітове зілля, буде сидіти з нею поруч кожну повню і разом з нею ненавидіти місяць. «Марі, Марі, Марі» - стукає серце. Як він міг так довго без неї? Драко лягає в ліжко, пригортає її до себе ближче і заплющує очі. Він засинає. *** Прокидається вранці – вітер надимає білі фіранки, немов вітрила, і крізь них пробиваються яскраві сонячні промені. Тепло, літо, Італія – і він... один. А на половині ліжка Марі – тільки пожмаканий пергамент з результатами її аналізів. *** Не повернулася. Ні через годину, ні через день, ні через три. Драко сидів у номері, не виходячи, – а раптом розминуться? Змахував паличкою, посилаючи одного патронуса за іншим. Вив від відчаю – куди ж ти втекла від мене, дівчинко? Ми б все змогли разом, я б допоміг тобі, ми б впоралися! Намагався застосовувати всілякі чари пошуку – не діяли, не могли зловити таку потрібну її в незнайомому місті, що стало якимось несподівано чужим. Вона не поверталася. Здається, на четвертий день він зрозумів – Марі вже давно немає в цьому місті, в цій країні, на цьому континенті. Носився кімнатою, як у лихоманці, збираючи нечисленні речі, дві години шукав у Неаполі магічний квартал, майже не бачачи нічого перед собою – очі ніби застелив густий туман. Коли знайшов нарешті станцію магічного туризму, кинувся в портальний зал, як божевільний, жбурнув на стіл гроші і схопив блискучу, з різнокольоровими печатками кулю, не слухаючи окликів. Його викинуло на околиці 32

В іншому житті

Лондона, в маленькому дворику. Відчинив єдині двері в єдину кімнату, когось відштовхнувши, кинув у камін летючий порох: «Кабінет Цілителя Мелфоя, лікарня святого Мунґа!», – і майже випав на знайомий затертий килим свого кабінету. Біг швидко – бокс номер 72а, сьомий поверх, прямо по коридору наліво, а коли добіг, так і застиг на порозі: квіти у вазі зів’яли, на столі – ледь помітний шар пилу. Не поверталася. Лондон зустрів Драко все тією ж затяжною сірістю і важкими хмарами. У вікно тарабанив дощ, протяги гуляли лікарнею, пробираючи до трему. Драко пив каву, міряв кабінет кроками, намагався спати на дивані. Ще годину, ще ніч, ще день. Коли минув тиждень, зрозумів – надії немає. «Вона не повернеться», – видихнув приречено одного ранку. Видихнув – і пішов додому. Від воріт, через парк – брів пішки, ігноруючи алеї, відтягував момент повернення, як міг. Кривився від огиди до себе, і роки знову тяжкістю опускалися на плечі й спину. Йому вже майже сорок: загрався в молодість – отримай на ранок похмілля. Вологий від дощу гравій шарудів під ногами, і Драко почувався побитим псом з підібраними хвостом, почувався невдахою, що програв усі матчі, який провалив іспити, в очікуванні суворого крижаного погляду батька і стриманого несхвалення матері. Двері будинку рипнули ледь чутно. У просторому багатому холі його зустріла Асторія, холодна і спокійна – ні докору, ні образи. Обняла обережно тонкими руками, поцілувала майже невагомо неголену щоку.

– Як справи на роботі? – запитала, ніби нічого й не було, ніби він не бродив бозна-де цілий тиждень, і Драко знітився під цим спокійним розумінням, стискаючи зуби від сорому. Тут його дім, тут його місце. А варити кожну повню аконітове зілля, ненавидіти місяць і дивитися в очі, що змінюють колір, можна буде потім. В іншому житті. На тумбочці чекає лист від Скорпіуса – справи нормально, потроху вчуся, капітаном команди не стану, видно, не судилося. Драко хочеться завити і битися головою об стіни або щось розтрощити, зламати, знищити... але сьогодні для цього явно невідповідний день. Він просить ельфа заварити собі зелений чай. Без цукру.

33

Яблучне літо

Автор: Magnolya Перекладач: Ochi.koloru.neba Пейрінг: Сіріус Блек/Німфадора Тонкс Рейтинг: PG–13 Розмір: міні Попередження: інцест Саммарі: Волдеморт воскрес, усі при справі, а ти сидиш у будинку, повному важких спогадів, п’єш медовуху з малолітнім дівчиськом і повільно божеволієш. Літо перед п’ятим курсом Гаррі, спільні годування гіпогрифа і неминуче розставання

Яблучне літо – За-а-абирайся! Вали звідси!

– Доро...

– Ні-і-ніяка я-я тобі не-е Дора. Ви-имітайся. Геть. Чуєш? І тільки двері, що не гримнули лише через ранній ранок. І Сіріус, що знову залишився один. Та все він чудово розуміє. От тільки далі що? *** Орден зібрали буквально за годину. Зліпили, можна сказати, з того, що було. Злочинець-втікач, колишній Смертежер, перевертень, дивакуватий стариган, батьки сімох дітей, злодюга, сквиб, декан Грифіндору, аврор з параноєю, інші пошарпані минулою війною орденці. І пляшка відмінної медовухи. Зібрали, як мародерську карту з начерків. Як мітлу з гілочок верби чи личко на таці з крихт від яблучного пирога.

– Нам потрібні прихильники... Аласторе?

– Будуть. Відсутні ходи і двері, держак, шматочки яблук для усмішки.

– Потрібен штаб... Ідеї?

– У мене будинок пустий. Чари стеження, чорнильні лінії, кріплення, спеціальні заклинання і цукрова пудра. Все. Готово. Зустрічайте – Орден. *** Перебралися на Гриммо вельми умовно – в кількості дві з половиною штуки. Сіріус. Бакбик. Пляшка медовухи. Дихали пилом, лякали Крічера, їли цвіль із черствого хліба. Чекали. Дочекалися.

34

Яблучне літо

Бакбика відправляв нагору, сам же зустрічав гостей, складав перші плани, затикав портрет матінки. Пропонував Люпину залишитися на ніч. І ось вже їх тимчасово більше – на половинку. Бакбик. Сіріус. Муні. Медовухи не залишалося. Недовго так жили. Вибивали ковдри, подушки. І дурощі з Крічера. Говорили. Знову про минуле, тихо в ночі. Співали. Про майбутнє, геройське, світле. Чекали нових зборів. Взагалі – чекали. Новин, орденців, Гаррі. Дочекалися. Бакбика – ближче до неба, сам йшов зустрічати – Дамблдора зі своїм Фіделіусом, Нюніуса з кривою посмішкою, Дикозора з якимось дівчиськом і пляшкою медовухи до країв. Впізнавав у дівчиську риси любої кузини. Сміявся. Пропонував залишитися і розділити медовуху. З сумом проводжав Люпина на зустріч з місяцем. Вони не спали вночі. Бакбик. Сіріус. Тонкс. Розпивали залишки медовухи. Дзвеніли удари фамільних кубків один об одного. Тихим шепотом злітали з губ невигадливі історії з однаково недовгих життів. Їхня різниця у віці тонула у завиванні дементорів. Вогонь горів. Тіснилися тіні в кутку. І можна було усміхнутися, чекаючи. Новин, Муні, Гаррі. *** Від одного тільки вигляду будинку нудило. Накочували дитячі спогади у вигляді кошмарів під ранок. Голови старих ельфів неначе стежили за ним. Мати все верещала, перекрикуючи їхні пісні під ранок. А Люпин не залишалася ночувати – втікав. Напевно, його теж нудило. Може навіть сильніше. З незвички. Муні – негідник. Хоч би раз покликав з собою. Їх залишалося двоє. Сіріус. Бакбик. Медовуху ніхто не приносив. Орден взагалі з’являвся тільки на збори. Не лишався після – ніхто. Крім Муні й Тонкс. Але Муні – негідник, а Тонкс – малолітнє дівчисько. Сіріус ставав псом, кидався на стіни. Лякав Крічера. Гавкав. Чекав. Зібрань, медовухи, Гаррі. Був замкнений тут, як чорнильні точки між чорнильних ліній на старій карті. Як яблучна начинка в тесті. Як медовуха в пляшці. Після чергових зборів всі йшли, залишалися тільки Люпин і Тонкс. Витягали звідкись пляшку і домашній пиріг. Відчиняли вікна, відшкрібали бруд з поверхні столу. Сідали. Чухали чорного пса за вухом. Веліли – сідай з нами. Згадували молодість. Знову і знову. Слухали байки про професора Нюніуса. Кидалися подушками, ловили Крічера. Ходили до Бакбика в гості і водили його вниз до їдальні. Утрьох було добре. *** А потім у будинку раптом не залишилося тихого місця. Сіріус похмуро стежив за рудим виводком Моллі Візлі, який заполонив увесь його дім. Як таргани, ну, їй-богу! Шастали, увесь час щось хапали руками, скрізь тицяли носи. Прибирання вони, розумієте, затіяли. Сіріус сумував за затишними вечорами з двома найкращими на світі людьми, сумував за пирогом від любої кузини, за медовухою від Розмерти. За тихими піснями і біганиною за старим ельфом. Сумував за нудотною тишею, за урочистою прогулянкою Бакбика в їдальні, за приємними спогадами з вуст Муні.

35

Яблучне літо

– Ніяких пиятик, Сіріусе, тут діти! Втікав до Бакбика, зачинявся там від рудих. Діти! Сіріус був мимовільним свідком встановлення прослуховування двома такими «дітьми» і махінацій молодших, що прикривали братів. Діти вони, звісно. Люпин все частіше втікав. Справи. Орден. Сіріус усе розумів. Від цього легше не ставало. Знову замикався з Бакбиком, обіцяв тому прогулянку вниз на кухню і в’язку дохлих мишей. Дряпав стіни в образі пса. Скавучав. І знову чекав. Пирога, Тонкс, Гаррі. Тонкс приходила. Більше не здавалася йому дівчиськом. Передавала привіти від мами, залишалася на вечерю. Вроняла все і скрізь. Все частіше і частіше. Просила не сердитися на Моллі, зрозуміти. Допомогти. Сіруіс кивав. Завжди – кивав. Так, так, обов’язково, тільки залишся, випий зі мною. Тільки не йди, як Муні. Тільки негідницею не будь, добре? Не йшла. Залишалася випити. Частіше – чаю. Шкідливо, казала, багато пити. А Сіріус відповідав їй, що вдома сидіти теж шкідливо. Говорив – ходімо, погуляємо. Вона відкривала для нього двері і виходила на верхню сходинку ґанку. Казала – на, дихай. І Сіріус стояв позаду неї, бісового дівчиська, дихав. Літом, пилом і її волоссям. *** Прибирання просувалася. Моллі все частіше ловила його, вручала ганчірку, веліла не ухилятися.

– Зроби хоч щось корисне, Сіріусе Блек. І Сіріус робив. Зникав на весь день з уваги, ховався від усіх у Бакбика. Якщо знаходив принесену кимось і ще не відкриту пляшку – брав із собою. На зберігання. Шарудів соломою, дивився у стелю. Чекав. Вечора, зборів, Тонкс. Вечорами приходив Нюніус. Не бачити його не вдавалося. Іноді доводилося навіть сидіти поруч. Обрізав би хтось Дамблдору бороду, щоб не кортіло старих ворогів мирити! Збори втомлювали. Усі навколо доповідали – про свої дії, чутки, обстановку в Міністерстві і у Лорда. Висували пропозиції, озвучували ідеї. Що міг робити він? Висувати ідеї, які нікому не подобалися, зі Снейпом гиркатися. От і все. Дамблдор велів не ризикувати. Не висовуватися. Сиди тихо, Сіріусе, песику ти наш ручний. Тьху ти! На зборах дивився у стелю. Постійно. Не відриваючись. На стелі висіла люстра, в кришталі якої відбивався рожевий колір. Яскравий, теплий. Колір цього літа. Сіріус думав, що божеволіє. *** Він торкався її плеча, казав – ходімо, покажу твою маму. З переглянутого від початку до кінця альбому витягав фотографію. Єдину, мабуть, в усьому будинку. Тицяв брудним пальцем в чарівну дівчинку років семи – ось, дивися. Тонкс посміхалася. У сусідній кімнаті бив копитом об стіну Бакбик. Нудьгував. Скаженів. Замкнений був, бідний. Сіріус так і не дотримав обіцянки: Моллі люто грозила кулаком, шипіла: – Ніяких гіпогрифів у їдальні, Сіріусе! Вручав Тонкс фотографію, казав – залиш собі. Кликав до Бакбика в гості. І Тонкс охоче йшла за ним. Підходила до вже знайомого гіпогрифа, пестила, шепотіла щось. І Бакбик слухняно затихав, витягувався на соломі і мовчки дивився у вікно.

36

Яблучне літо

А Сіріус, тільки почувши від Тонкс «забудь», переставав навіть думати про набридливу Моллі. Та хай говорить, що хоче, аби жити не заважала. Жити, насолоджуючись тими небагатьма годинами від падіння підставки для парасольок внизу до тихесенько зачинених о третій годині ночі дверей. *** Літо відчайдушно вислизало з рук, перевалювало за половину, виляло чорним хвостом в дзеркалі. А Сіріус усе так само кидався на стіни. Скавучав під дверима. Згорав. Повільно, боляче. Прокидався вночі від яскравого зеленого спалаху в бою, де майоріло рожеве волосся. Говорив собі – заспокойся, всього лише сон. А наступного дня місця собі не знаходив, тинявся привидом. Зривався на ельфа, старого, хворого. Штурхав Крічера, аби лише когось штурхнути. Лише б хтось відчув, як боляче йому, Сіріусу. Годинник бив сьому, восьму, дев’яту. Збори закінчувалися – Тонкс не було. Де? Що з нею? Приходила о другій ночі, виснажена, розпатлана. Падала в крісло, шепотіла – наливай. Розповідала про успішно проведену операцію і безповоротно загублену під час неї мантію. Про Дикозора, його параною і проблеми з матір’ю.

– Вона проти моєї професії, – майже плакала. Сіріус губився. Розводив руками, відвертався до каміна.

– Якщо тебе це втішить, мої батьки завжди були проти того, що я робив. Хитала головою, топила себе в приємній наливці, принесеній позавчора кимось і забутій у вітальні: – Ти був грифіндорцем і ганьбив родину. А я лише займаюся улюбленою справою. Махала рукою – гаразд, забудь. Це всього лише пережити треба. Сіріус точно знав – переживе. Андромеда колись втекла з дому через любов – зрозуміє. Нагорі бив копитом Бакбик. Вимагав мишей, прогулянки вниз, волі. Прибігала Моллі, в прочинені двері кидала: – Артур прийшов з чергування, не спав вже добу. Заткни свого цього... друга, Сіріусе. Тонкс йшла нагору за компанію, годувала Бакбика. Сіріус сідав біля стіни, ним же і роздряпаної. Стежив, як Тонкс підносить до гострого дзьоба гіпогрифа тушки дохлих мишей, як пестить його по жорсткому пір’ю: – Тихіше, ну, що ти? Тихіше, тихіше. Штовхав ближче до них миску з водою, звикав до напівтемряви. Бакбик мало не муркотів, Тонкс сідала поруч.

– Політати б йому. Дивився їй в очі, погоджувався. Та тільки як непомітно для цілого Лондона влаштувати самотужки польоти серед зірок? Неможливо. Терпи, Бакбику, терпи. Політаємо ще. Не міг відвести від Тонкс погляду. Майже нічого не бачив – тільки темно-рожевий колір волосся, чорні зіниці і ледь помітні обриси носа, губ... Цього літа він остаточно збожеволів. Нахилявся трохи, торкався її губ, не сміючи чинити опір бажанню. А Тонкс відповідала. І був поцілунок. Незграбний. Невмілий. Як перша спроба зварити зілля або підняти перо над партою. Неправильний. Як ніч у повню втрьох у спальні. Поцілунок, що подарував йому кілька секунд неймовірного щастя. Сіріус торкався тремтячою рукою її шиї, а потім раптом зупинявся, відштовхував її. Тонкс ховала щоки в долонях, хитала головою. Так не повинно було бути. Сіріус розумів. І було боляче. Як від опіку на долоні від єдиної викуреної в шістнадцять років сигарети. І було нічим дихати, як після удару бладже37

Яблучне літо

ра в груди. І жити не хотілося, як після зустрічі з дементором в кутку камери, яка стала уже рідною за стільки років.

– Що ми...

– Так не можна...

– Мерліне... *** Дні розтягувалися. Не приходила Тонкс, не приносила йому пирога. Медовуха гірчила, дратував Муні. Сіріус шукав спокою в гостях у Бакбика, але знаходив там лише прим’яту солому і витертий їхніми спинами шматок стіни. Заховану під підвіконням пляшку викидав у розчинене вікно. В образі пса вдавалося забутися. Ненадовго. Лапи ломило від постійних стрибків на стіни. Моллі все частіше кричала на них з Бакбиком. Самотніх, нещасних, замкнених у чотирьох стінах. Літо за вікном приносило тільки болісну тугу за небом, потоками повітря в обличчя і спекотними країнами. За рожевим кольором в кришталевих краплях, тихими вечорами і бісовим дівчиськом, що було поруч увесь цей час. Сіріус не знаходив у собі сил огризнутися на Снейпа, забував погодувати Бакбика. Не чекав нікого і нічого. Знав – марно. Збори – чергові, тягучі, довгі – витримував через силу. Не дивився на люстру – боявся. Рожевих іскорок в кришталі, вогненних, страшних. Він зникав після їхнього закінчення одразу ж. Розчинявся серед орденців. Швидко проскакував повз відрубані ельфійські голови, замикався з Бакбиком. І сидів, довго-довго сидів на самоті. Вивчав тріщинки на стіні, бездумно дивився в покриту соломою підлогу. Згадував ту недовгу мить справжнього щастя, зупиняв себе. Надто близькі родичі. Не можна так. Не-мож-на. Андромеда, якщо дізнається, – вб’є. І його, і Тонкс. А потім вона залишалася після зборів. У крісло сідала – як раніше. Наливала кубок до країв, мовчки, по ковтку, відпивала. Тіні ховалися в кутках, вогонь горів. Все було так само, але – інакше.

– Ти ж розумієш, що так не можна, – не дивилася на нього. Супилася.

– Розумію.

– Занадто...

– Так, розумію. Мовчали. Сіріус наливав ще – і собі, і їй. Вечір плавно перетікав у ніч, але Тонкс нікуди не поспішала. Брехати, говорила, не вміє. А вдома мама, розпитування і... Залишайся, пропонував Сіріус. А Тонкс погоджувалася. Він вів її в одну з кімнат на поверсі Бакбика. Пропускав вперед. У напівтемряву. Таку ж, як була тоді, коли вони... Він усе розумів. Близькі родичі, не можна, не дозволено. Але в темряві, забувши про палички і свічки, хапаючись руками за неї, щоб не впасти, можна було про все забути. І він забував. *** А потім надходив ранок. І розлючена Тонкс виштовхувала його геть, кидала йому в обличчя його ж сорочку. Плакала, лаялась. Пити, казала, шкідливо. І брехати – теж.

– Ти ж сказав, що все розумієш!

– Доро!

38

Яблучне літо

– Ти ж сказав!

– Я...

– З-а-а-абирайся! – била його по плечу. – Вали звідси!

– Доро...

– Ні-і-ія-а-ка я-я тобі-і не-е Дора. Ляпас.

– Ви-имітайся. геть. Чуєш? І тільки двері, що не гримнули лише через ранній ранок. І Сіріус, який розгублено дивиться на викинуті йому вслід черевики. Її черевики.

39

Грим

Автор: Ochi.koloru.neba Пейрінг: Сіріус Блек/Аліса Лонгботтом/Френк Лонгботтом Рейтинг: R Розмір: міді Саммарі: кров, смерть, секс, відчай, всю дорогу все сумно і безпросвітно. Текст не про любов, чи про недолюбов, це вже як кому більше подобається

Грим …І ми сидимо на брудній дерев’яній підлозі, його білосніжна сорочка розстебнута, він привалився спиною до дивану, курить, очі мружить, на мене дивиться. На мені якась розтягнута чоловіча футболка, знайдена в його шафі, безглузда розірвана вечірня сукня валяється біля дивану, я підтягнула коліна до підборіддя, обхопила їх руками, теж курю. Між нами завіса диму, мовчання і стільки спогадів, що стає тяжко дихати. Між нами – попільничка, що вже повна недопалків, склянки з товстим дном і напівпорожня пляшка. Між нами – біль. У мене волосся чорне, що вже плечей сягає, у мене обручка на безіменному пальці, у мене безвихідь в очах. Ми в кімнатці брудного готелю п’ємо віскі, сидячи на підлозі, а до вікон липне мрякою жовтень. Нам по дев’ятнадцять років, а здається – по сто п’ятдесят. Ми вигоріли, ми вицвіли, ми втомилися. Мене вдома чекає закоханий чоловік, а у нього... у нього і дому–то свого немає. Я не хочу зараз думати, я не можу зараз думати. Годину тому він мене врятував, і в мене немає з цього приводу думок. Тому що деколи пити віскі і трахатись – найкращий варіант з усіх можливих. Він гасить черговий недопалок, відкидає голову назад, погляду не відводить. Я роблю жадібний ковток зі склянки, алкоголь розливається по венах, зігріває вимерзлу душу. Я губи тонкі в саркастичній посмішці кривлю, а він починає говорити, і його голос низький і хрипкий по нервах моїх оголених б’є.

– А пам’ятаєш, колись, коли ти ще носила довге волосся... Я всміхаюсь. Я все пам’ятаю. *** Холодний сірий ранок торкається заледенілими долонями моєї шкіри. На траві роса, я зняла туфлі, ходжу босоніж, ноги втомлені розминаю. Ми нове життя починаємо – доросле. Закінчився Ґоґвортс. Закінчилося дитинство. Лілі вже майже заснула, звернувшись клубочком на колінах у Джеймса. Поттер неуважно її волосся пестить, жартами дурними зі своїми друзями обмінюється. Вони як завжди разом – Мародери. І я з ними – дружимо ж. У голові паморочиться від запахів ранкових і молодого вина. Ми не спали всю ніч, ми співали і танцювали, ми веселились, ми... Я всміхаюсь. Шкільні роки лишились у минулому, тепер все буде інакше. Все зміниться.

– Алісо, – кличе мене Рем, і я обертаюся, – Алісо, а ти що збираєшся тепер робити? Уже придумала, чим займатися будеш?

40

Грим

– Так, – киваю впевнено. Відповідь на це запитання я знаю вже давним-давно, тепер навіть здається, що все життя знала, з самого дитинства.

– Ну і що ж? Академія при лікарні святого Мунґа? – я заперечно киваю головою, ступаю ще кілька кроків по мокрій траві назустріч друзям, дивлюся впевнено, говорю: – Аврорат. І повисає тиша, яку порушує тільки спів ранніх пташок. І ледве чутне насмішкувате фиркання. Я розвертаюся різко, очі роздратовано мружу: – Проблеми, Блек? – Сіріус тільки всміхається широко, скидає мантію тяжку з плечей, ступає кілька кроків до мене, закутує мої замерзлі плечі у теплу тканину, по носі мене щиглить: – Ніяких проблем, Алісо. Просто ти – дівчинка.

– І що з того? – хмурюсь я, щільніше у мантію його загортаючись, запах терпкий чоловічого одеколону, алкоголю і сигаретного диму вдихаючи. Він стоїть близько, так близько, як стояти не можна, погляду від мене не відводить, бісенят в очах ховаючи, пальцями шпильки з мого волосся виймає, і довге чорне волосся розсипається по плечах. Нахиляється до мене, диханням гарячим вухо моє лоскоче: – Нічого. За партою зі мною сидітимеш. І відходить різко, а я вслід йому не дивлюся, не хочу, я до неба посвітлілого голову повертаю. Сіріус уже сміється черговому жартові у мене за спиною, і сміх його хрипкий мене з голови до ніг обволікає. Літо торкається своїми пальцями мого обличчя, ноги в траві холодній мокрій тонуть, вітер волосся розвіває. Мені вісімнадцять. У мене все життя попереду. Встає сонце. *** Не сидимо ми з Сіріусом за однією партою. І не тому, що не хочемо, просто теоретичних занять у нас нема. У магічній Британії – війна, і в Міністерства немає часу на теорію, молодим аврорам викладають тільки практику, практику й ще раз практику. Нас ганяють десять годин на добу, ми вчимося захищатися і вбивати, ми на дуелях один на одного кидаємося, ніби пси озлоблені. Нас вчать бути злими, щоб добро захищати. За партою ми з Сіріусом не сидимо, а ось у напарниці він тільки мене й обирає. І один навпроти одної стоїмо ми кожного дня з паличками напоготові, кожного дня носимося по залу тренувальному, палимо закляттями, щити ставимо, ухиляємося, намагаємося перехитрити, обманути. І сміємося кожного дня разом, і сміх наш відбивається від високих склепінь Аврорату, сміх наш Дикозора Муді дратує, злить його, він тільки кидає нам їдко: – Подивимося, як ви на полі битви сміятися будете... Ми з Сіріусом перезираємося, смішки в очах ховаючи, і знову тренуватися ідемо. На нас вся група дивиться, як на божевільних, а нам байдуже, ми один в одну прокляття кидаємо, змагаємося, як у школі змагались – хто швидший, хто сміливіший, хто хитріший? Ми не виросли зовсім, не подорослішали, хоч і здавалося нам, що дитинство позаду, що ми його у Ґоґвортсі лишили. А після тренування я, втомлена, переодягаюсь, косу тугу розплітаю, волосся чорне назад відкидаю, на вулицю виходжу, повітря осіннє холодне вдихаю на повні груди. Я Сіріуса чекаю, аби до Лілі й Джеймса разом у гості піти.

– У тебе волосся гарне, – голос чийсь незнайомий позаду мене лунає, і я обертаюся різко, паличку на ходу виймаючи. Переді мною хлопець високий темноволосий стоїть, очі його сірі мене вивчають уважно. Я паличку опускаю, в кишеню ховаю, відповідаю різко: 41

Грим

– Я їх обрізати хочу, в очі лізуть, огляду заважають.

– Мене Френком звати, ми в одній групі з тобою.

– Пробач, зовсім тебе не пам’ятаю, – відповідаю радше на автоматі, неуважно на пальці холодні дихаю, намагаючись їх зігріти.

– А ти взагалі когось, окрім Блека, пам’ятаєш? – я голову різко піднімаю, хлопця поглядом злим пропалюю: – Сіріус – друг, а ти – ні. Тебе я пам’ятати не зобов’язана. Він дивиться уважно, а потім усміхається простодушно: – Я, можливо, тобі й не друг поки, але й не ворог теж. І волосся не обрізай, тобі личить така зачіска. І він йде геть по мокрій осінній алеї, а вслід йому уважно дивлюся. А потім Сіріус поруч опиняється, ніби вітер шалений мене підхоплює, жартує щось про кавалерів і залицяльників, руки мої холодні у своїх гарячих долонях відігріває, дражниться. І в мене на кінчику язика вже чортенятко сидить, захищаюсь і сама нападаю, з Блеком інакше не буває, з Блеком інакше не можна. Не сидимо ми з Сіріусом за однією партою, але дуелі наші, виявляється, привертають увагу всієї групи. *** За вікнами – перший мокрий сніг, листопад гидкий не дає нормально дихати. Я заплітаю тугу косу, до тренування готуюся, аж раптом у зал влітає Дикозор. Злий, знервований, різкий, він кричить що є сили, кричить, що Смертежери напали на якесь містечко, що битва там зараз, що людей не вистачає і потрібна допомога. Я з Блеком перезираюся швидко, виступаємо вперед першими, а за нами – ще кілька людей. Муді киває сухо, з кишені портал дістає, нам простягає. Перша битва падає на нас, немов ошаліла злива. Мокрий сніг кружляє злякано навколо нас, знервованих дітей, і довкола – спалахи, крики, кров, лайка. Навколо – люди в чорних мантіях, різнокольорові промені, божевільний круговорот, танець життя й смерті. Мені не страшно. Я ухиляюсь і нагинаюсь, я кидаю прокляття і ставлю щити, я створюю дзеркала і вибиваю палички з рук противників. Мені не страшно. У мене просто немає часу боятися. І тільки мокре волосся, котре так і не встигла заплести в залі, лізе в очі, я роздратовано збираю його вільною рукою і знову кидаюсь у бій. Це – моя робота. Поруч лежить хтось у грязюці, кричить ошаліло, а в мене навіть немає часу придивитися уважніше – чужий? Ні, свій, аврор, адже мантія червоногаряча. Чоловік кричить і руки закривавлені до живота притискає, рану затиснути намагається, але кров сочиться крізь пальці... Я дивлюся а нього і вже думаю кинутися на допомогу, але раптом з оскаженілого натовпу виривається величезний чорний пес. Очі його палають, він ричить і скалиться, він хапає пораненого зубами за мантію й волочить його геть. Я завмираю, дивлячись заворожено вслід чорному псу, більше схожому на вовка, вслід чоловікові, що помирає, що кричить так голосно і так відчайдушно, що слухати його неможливо, і хочеться закрити вуха долонями, відгородитися, забути побачене, але в голові крутиться тільки одна фраза, почута колись на уроці Передбачень: «Грим – провісник смерті, котрий з’являється в образі великого чорного пса. Кожний, хто побачив грима, скоро помре» – Алісо, ззаду!!! – нестямний крик Френка б’є по вухах, я повертаюся різко, встигаю поставити щит, і тут же роблю змах паличкою: – Авада Кедавра! – зелений промінь б’є Смертежера прямо в груди, і він падає на землю замертво. У мене тремтять руки, у мене адреналіну в крові стільки, що я не відчуваю вже нічого, я біжу, ухиля42

Грим

юсь, не звертаю уваги на те, що тяжкі черевики в’язнуть у грязюці, що волосся лізе в очі, а мантія вже давним–давно намокла і сковує рухи. У моєму пульсі б’ється тільки одне: «Я хочу жити». Я б’юся, я змагаюсь на дуелях, я захищаюсь. І руки в мене вже не тремтять, і я вся зараз – інстинкти, інтуїція. Я зараз – звір. Мені вісімнадцять, і я вбиваю. А потім десь за моєю спиною лунає оглушливий вибух, і щось тяжке збиває мене з ніг і навалюється на мене зверху, і падає холодне каміння, і все тіло вже горить від болю, а удари все сиплються і сиплються... І я хочу закричати, але не можу, повітря не вистачає у легенях, і я хочу плакати, але очі абсолютно сухі. І дихати надто важко, щось велике і тепле придавило мене до землі, а кам’яні уламки все падають і падають... Той, хто бачив грима, скоро помре. Я втрачаю свідомість. *** Яскраве світло падає на мене. Промені ріжуть очі, і хочеться зажмуритись, повернутися туди, де було спокійно, де нічого не боліло, де не було відчуттів взагалі. Зараз же кожна клітинка мого тіла кричить від болю, а накрохмалені простирадла драпають надто чутливу шкіру.

– Алісо... – і голос знайомий молотом по скронях б’є. Повертаю голову, мружусь, риси рідні намагаючись роздивитися. – Слава Мерлінові, ти прокинулась! Руде волосся Лілі ловить відблиски ламп, і очі ріже вже зовсім немилосердно. Поруч з нею схвильований і скуйовджений Джеймс з рукою перев’язаною, дивиться на мене, хмуриться, мовчить, губи кусає. Набираю якомога більше повітря у груди, видихаю ледве чутно, насилу вимовляючи слова: – Що сталося?

– Вас засипало уламками будинку. У тебе кістки деякі зламані й струс мозку. За кілька днів будеш, як новенька. Тут, у Мунґа, тебе швидко на ноги поставлять, – всміхається тепло Еванс, але в очах у неї – море тривоги, і я тону в ньому, захлинаюся його солоністю. Мене нудить, і в голові паморочиться, і очі сльозяться.

– «Вас» – це кого? – питаю, хриплячи. Джеймс хмуриться ще більше, Лілі злякано з ним перезирається.

– Розумієш... Френк тебе від уламків своїм тілом закрив. Він теж тут, у Мунґа. Тільки у критичному стані. У нього, схоже, й однієї цілої кісточки не лишилося... Без свідомості. У мене сил майже не лишилось, у мене відчай отрутою всередині розливається, почуття провини душу мою отруює, страх серце у залізному кулаці стискає. У мене все тіло болить, і простирадла шкіру дряпають, у мене шум в голові, і світло мені очі ножами ріже. І перед тим, як запірнути у рятівну темряву, питаю тихо: – Сіріус? Лілі дивиться пильно, Джеймс всміхається.

– Рани зализує. Живий, що йому буде. Живий. І можна зітхнути з полегшенням. Світло знову гасне. *** Я приходжу до Френка у Мунґа щодня. Він лежить, непорушний, на білих простирадлах, люди в лимонних халатах навколо нього кружляють, накачують настійками його, головами задумливо хитають. У Френка й направду кісток цілих майже не лишилось, та ще й легені пошкоджені, і цілитель під час чергового огляду говорить задумливо: 43

Грим

– Може, й добре, що до тями не приходить. Ми йому кістки поступово зрощуємо, такого пекельного болю і ворогові не побажаєш. Я сиджу біля ліжка, дивлюся на обличчя його сіре й думаю, що я би ворогові стільки мук не тільки побажала, а й власними руками побажання це виконала. У мене гіркота всередині, я поруч з Френком сиджу п’ятий день, пальці побілілі в кулаки стискаю. Я тільки про одне Мерліна прошу – тільки би з Френком все добре було. А щоночі я прокидаюсь в холодному потові, мені сни сняться, і кожний – про зелені спалахи, кров і застиглі очі. Кожний – про біль, що все тіло твоє пронизує, про уламки, що засипають тебе, про повітря, якого не вистачає катастрофічно. І в кожному сні до мене грим чорний підходить, за мантію хапає і тягне кудись, хоч я кричу що є сили: «Але ж я жива! Жива, чуєш?!». Але пес впертий тягне мене від війни і битв, і весь мій супротив марний... Грим забирає мене з собою. І раптом вії Френка здригаються, він очі розплющує, голову до мене повертає.

– У тебе волосся красиве, – усміхається ледь помітно. Здається, я плачу. *** А битви тепер стали буденністю. Зима захоплює все навколо, і чорні мантії на білому снігу – ніби плями чорнильні. Сіріус сміється, що так в них поцілити легше, але сам темніший за хмару грозову ходить. У нього шрамів додалось, у мене – відчаю. Він сарказмує і за косу мене смикає, я язика йому показую і вечеряти з Френком іду. І тільки ночами знову і знову одне і те ж, кров, і бруд, і крики, і грима чорного завивання. У мене душа повільно-повільно горить, я вбила за ці дні вже стількох, що можу відкрити своє персональне кладовище. Дев’ятнадцять мені виповнюється четвертого січня, і в подарунок мені похоронка приходить. Марлін Маккінон, веселунка й хуліганка, вже ніколи не кине в мене подушкою. Марлін Маккінон, яка так відчайдушно прогулювала половину занять у Ґоґвортсі, але все одно отримувала найвищі оцінки, вже ніколи не смикне мене за косу, дражнячись. Марлін Маккінон, яка завжди встигала спіймати снич швидше супротивника, вже ніколи не сяде на мітлу. Я не плачу, що ви, я зовсім не плачу. У мене сльози закінчились, вже немає в моєму організмі гіркосолоної води, я не можу і не хочу ревти. Я в кімнаті своїй зачиняюсь, всіма можливими Замикаючими чарами двері заблокувавши. Я з кулаками на стіни кидаюсь, збиваючи кісточки в кров об холодний камінь. Я болю не відчуваю – зовсім.

– Ну де ж ти, гриме?! – ричу безсило оскаженіло. – Чому не забираєш мене?! Чому близьких моїх за собою тягнеш?! І тільки мовчання мені відповіддю служить. Хвиля люті відступає, і лишається тільки біль. І він виїдає мене зсередини, і я забиваюсь у найдальших куток кімнати, ховаюсь там, ніби загнана тваринка. Я сиджу там, обхопивши коліна руками, і шепочу тихо-тихо: «Ну що ж ти, Марлін? Ну як же так, га? Ну як же я без тебе?». Мені дев’ятнадцять, і жити мені вже зовсім не хочеться. І коли двері з грюкотом розчиняються, а по очах б’є яскраве світло, я навіть не повертаю голови. Хтось підходить повільно до мене, опускається поруч, і мене запах знайомий терпкий огортає.

– Курити будеш? – голос хрипкий низький над вухом лунає. Від Сіріуса несе алкоголем, сигаретами й одеколоном, і я згадують той наш останній ґоґвортський світанок. Той світанок, який обіцяв нам доросле життя. Життя, повне перспектив.

44

Грим

– А допомагає? – питаю я, до нього не повертаючись. Я на нього дивитися не хочу, я краще запах його вдихати буду.

– Нічого воно не допомагає. Душа від сигарети боліти менше не стане.

– Тоді навіщо?

– Люди люблять себе по–різному вбивати, аби не мертвіти, – говорить він і я чую, як клацає запальничка. Повертаюся, в очі йому зазираю, він дивиться відкрито, пачку простягає. Я беру сигарету, підкурюю, дим сизий в себе вдихаю.

– Гидота, – викашлюю, але сигарету не викидаю, затягуюсь жадібно ще. Сіріус всміхається саркастично. – Блек, чуєш? А що зробити, аби душа не боліла?

– Позбудься її, – знизує він плечима, – тоді й не болітиме.

– А як це зробити? – від сигарети в горлі дере і гірчить, але я затягуюсь ще й ще, ковтаючи дим.

– Є легенда, що душа людини зберігається в її волоссі, – вимовляє задумливо Сіріус і піднімається на ноги. – Не сиди на холодній підлозі, Алісо, застудишся. А я піду нап’юсь, бо жити якось зовсім погано стало. Він іде повільно-повільно, а я на спину його дивлюся, і в мене стільки відчаю в очах, так крикнути хочу, щоб не йшов, не кидав мене сам на сам з сигаретним димом і душею моєю від болю збожеволілою. Але я мовчу і губи кусаю, я другу сигарету підкурюю, трем у руках втамувати намагаюсь.

– З Днем народження, Алісо, – говорить він на порозі, і двері за собою зачиняє. Я з розмаху кулаком об стіну б’ю. Я фізичного болю не відчуваю, зате душа моя на частини розривається. І тільки коли забута Сіріусом пачка сигарет пустіє, а в кімнаті вже нічого не видно від диму, я піднімаюсь на ноги і невпевненою ходою до столу іду, з ящика ножиці старі тупі виймаю. Завмираю на секунду, потім різко себе за волосся хапаю, впевнено вперше лезами іржавими пасмо відрізую. А потім повторюю це ще, і ще, і ще... кучері чорними зміями опадають біля моїх ніг, кричить моя душа, розлучатися зі мною не хоче. Але я позбуваюся її, інакше просто не витримаю цього, не витримаю цього болю, збожеволію. Я з душею своєю прощаюсь, і в горлі в мене клубок колючий, який ніяк проковтнути не можу.

– Алісо, що ти наробила?! – ззаду мене ще один знайомий голос лунає, і я повертаюся, з Френком поглядом зустрічаюся. – Дівчинко моя, ти навіщо так себе обрізала?! Він підбігає до мене, в обійми свої мене згрібає. А я, ніби лялька, в руках його безсило поникаю. Роби зі мною все, що завгодно, Френку, мені вже байдуже, я без душі тепер. А він пестить обличчя моє і волосся, обрізане нерівно, він дивиться на мене з тривогою, він притискає мене до себе так сильно, що кісточки мої хрустять. Він в очі мені зазирає, а там – пустка, там болю більше немає, тільки відчай. І він цілує мене, цілує обережно, ледве губами торкаючись моїх губ пересохлих. Я заплющую очі. І битви вже стали буденністю, і навколо нас гинуть люди, і в мене вже є своє персональне кладовище. Марлін лежить десь зламана й нежива, Сіріус напивається до зелених чортів у найближчому пабі, Френк цілує мене обережно в пересохлі губи. *** Весна здається хворою, вона схожа на лихоманку, і ми з Сіріусом знову сміємося. Правда, сміємося ми частіше за все по-злому, хрипло і відчайдушно, але якби не було цього сміху неприродного, і нас би давним-давно не було. Ми знову й знову зі Смертежерами зіштовхуємося, і ховатися доводиться, і нападати. І мені вже здається, що я зовсім чутливість до смертей втратила. Уже не сняться мені ночами 45

Грим

покійники, і кров ночами мені також не сниться. Можливо, я просто надто мало сплю, можливо, звикла, можливо, без душі направду жити легше. Волосся моє коротке вітер тріпає, Сіріус сміється позлому, Френк за руку мене тримає і говорить тихо на вухо, що любить. Дикозор Муді вже не кричить на нас, він тепер на свіжаках відривається. На нас тільки дивиться сумно, мовляв, загублені вже люди, обгорілі, пусті. А в наших очах уже й справді вогонь догорає, у нас сил немає. Ми зеленими променями розкидаємося, ми – роботи, ми – пішки в якійсь надто розумній грі. Ми зі злом боремось, але самі злими стаємо. А весна навколо надто зелена, надто п’яна, надто яскрава. Весна навколо схожа на лихоманку, і я її пити намагаюсь жадібно, вдихати в себе якнайглибше. Адже хто знає, можливо, це остання моя весна. А після однієї з битв ми сидимо з Френком у якомусь саду, і довкола цвітуть яблуні, і запах такий солодкий, що паморочиться в голові. Френк мені рану заліковує, мене закляттям зачепило, і руки в нього крові червоній, і дивиться він перелякано.

– Алісо, виходь за мене, – видихає раптово. Я дивлюся на нього здивовано – яке може бути весілля, якщо війна навколо, смерть і весна хвора? Яке може бути весілля, якщо в мене душі вже немає?

– Алісо, виходь за мене, – повторює він вперто. – Виходь за мене, адже завтра може бути вже пізно. Адже завтра може не настати. Алісо, виходь за мене, адже я тебе кохаю. Я дивлюся на нього здивовано й головою киваю. Я курю вже постійно, Сіріус зі мною майже не розмовляє, а Френк кличе заміж. У мене душі немає. Я згоджуюсь. *** Весілля у нас тихе, його і весіллям-то не назвеш. Просто кілька друзів, що зібрались в одному приміщенні, просто щасливі батьки, котрі зовсім забули про те, що навколо – війна. Просто я – усміхаюсь. Просто Френк – сяє. Джеймс і Лілі, Ремус, кілька друзів з Ордену, кілька – з Аврорату. Сіріус на весілля не прийшов, та я, в принципі, його і не кликала. Ось тільки в кімнаті душно, і дихати зовсім немає чим. Червень спекотний, запилений, тягучий, червень схожий на патоку густу приторну, тягнеться і тягнеться, не закінчиться ніяк. Я хапаю повітря затхле жадібно, вдихаю його, але груди ніби кільцями металічними хтось оповив, і дихати вже зовсім тяжко. Я виходжу у двір, і тут повітря хоч трошки свіжіше. Я проходжусь повільно доріжками поміж дерев, від сонця нещадного втомлених, сукня моя біла по землі волочиться, але піднімати я його не хочу, мені й так добре. У дворі тихо, сюди не долітає тихий сміх з будинку, і нічого не порушує мого спокою. І раптом я різко зупиняюся. З кущів на мене дивляться пронизливо палаючі очі. Тихо-тихо хрускає гілка, і мені назустріч великий чорний пес виходить.

– Привіт, – кажу. – Забрати мене прийшов? А я на тебе вже давно чекаю. Я не втікаю, я чекала його, грима, що з’явився мені ще давним-давно, ще в листопаді. Але пес не рухається з місця, просто дивиться на мене уважно, і в очах його я раптом вловлюю щось таке хворе, надломлене, приречене. В очах його я раптом вловлюю щось людське.

– Адже грим завжди з’являється тому, хто повинен померти. Чим же я особлива? Пес розвертається і йде, а я лишаюсь одна надворі. Я стою і дивлюся туди, де щойно стояв чорний грим, завивання якого мені колись снилось. Можливо, він не забирає того, хто зі смертю своєю змирився? А може, я мертва вже давно?

46

Грим

– Ось ти де! – за руку мене Френк бере, і я усміхаюсь йому вже звично. – Ходімо в будинок, там тебе вже зачекались! Джеймс Лілі пропозицію зробив! У мене сукня біла довга, у Лілі обручка на пальці, у Сіріуса... Не знаю я, що у Сіріуса. Сіріус на весілля не прийшов. *** У Поттерів весілля гучне, велике, яскраве. У Поттерів на весіллі половина магічного населення Британії гуляє, вони святкують так, щоб запам’яталося всім надовго, можливо – до кінця життя. І це все нагадує бенкет під час чуми, і мені дико й самотньо. Я одна сьогодні, Френк на чергуванні в Аврораті. У мене в руках бокал шампанського кислого, а сукня вечірня незручна дихати нормально не дає. Мені втекти звідси хочеться, але не маю права на це, повинна усміхатися, і наречену-красуню розхвалювати, і нареченого-щасливчика вітати, і з дружбою-жартівником разом сміятися. Сміятися у нас з Сіріусом вже зовсім не виходить, і бачу я, що в нього сил уже також майже не лишилось, що краватка-метелик в шию йому вгризається, душить, повітрю пройти не дає. Сіріус дивиться на найкращого друга, і в очах у нього стільки гіркоти, що в ній неможливо не втопитися. А у вікно стукає сова, і до її лапки конверт прив’язаний, а на конверті ім’я моє стоїть. Мені Френк пише. Пише, що Едгара Боунса тільки що знайшли в якомусь підворітті мертвого, що тіло його кігтями роздерте, що в Аврораті майже впевнені, що це вовкулаки постарались. І в очах у мене темніє, і до горла підкочує нудота, і сил у мене вистачає тільки на те, щоб вибратися на ґанок будинку, не перестаючи всміхатись. Холодний жовтень обіймає мої голі плечі, я хапаюсь руками за одвірок, щоб не впасти. Усе неправильно, усе не так, і я не розумію, як там, в будинку, можуть веселитися і пити шампанське, як Лілі може так променисто всміхатися, а Джеймс може так щиро жартувати. У мене немає сил, я втомлена, я навіть холоду зараз не відчуваю, я скидаю туфлі на високих підборах, відкидаю їх кудись у бік. Я ногами босими по холодному каменю ступаю, я заспокоїтись не можу, я сигарету тремтячими руками виймаю, димом судомно затягуюсь.

– Застудишся же, – голос хрипкий ні з чим не переплутати, і я розвертаюся різко, вишкірюсь зло: – Проблеми, Блек? – він дивиться на мене поглядом довгим втомленим, він мантію тяжку з пліч стягає і мене в неї закутує. Плечі мої замерзлі в теплі розслабляються.

– Ніяких проблем, Алісо, – шепоче ледве чутно, пальцями довгими волосся моє, що по плечі вже відросло, перебирає. Він стоїть надто близько, неприпустимо близько, так, як стояти не можна. Він дивиться уважно, ось тільки бісенят у його погляді вже давним-давно не видно.

– Едгар мертвий, – видихаю я і чіпляюсь пальцями в його сорочку. Тканина жалібно тріщить. Він завмирає на секунду, потім пригортає мене до себе, сильно-сильно пригортає, а потім ми розз’являємося кудись, і мені за великим рахунком байдуже, куди. А коли наші ноги торкаються твердої підлоги, я розумію, що опинилась у брудній кімнатці якогось дешевого готелю. Але це вже не має ніякого значення, адже за вікном мряка і жовтень, Едгар мертвий, а Сіріус притискає мене до себе надто сильно. Мені боляче, мені боляче так, що хочеться трощити все навколо, але замість цього я мантію важку з пліч скидаю і до Сіріуса за поцілунком тягнусь. Він цілує жорстко і боляче, і я чіпляюсь за нього, як за останню свою надію, як за останній кольоровий сон. Сіріус пахне алкоголем, сигаретами і чоловічим одеколоном терпким, Сіріус сукню тісну безглузду з мене стягує, Сіріус мене за сідниці хапає, над землею піднімає, і я відкликаюсь, ногами його обвиваю. Я кусаю губи його, і він ричить приглушено, майже по-звірячому, я тремчу, мене лихо47

Грим

манить, я цілую Сіріуса, а по щоках моїх – сльози градом. Він до ліжка мене несе, кидає мене на простирадла, сам згори навалюється. І мені відчувати його хочеться ще сильніше, ще різкіше, ще яскравіше. Я нігтями розпачливо йому в шкіру впиваюсь, я рухаюсь різко, рвано, я дихаю тяжко, і всередині вже все готове до вибуху, і мені хочеться кричати. І я кричу – голосно, надривно. І Сіріус кричить разом зі мною, шалений оргазм накриває нас одночасно, і очі мої вже зовсім нічого не бачать, тільки темряву. А потім Сіріус встає, штани натягає, сорочку накидає. Подає мені якусь футболку, і я слухняно надягаю її на голе тіло.

– Пити будеш? – питає тихо, а я киваю. Біль у грудях вже не ріже ножем, вона ледве-ледве горить там, уже не туманячи розум. Блек дістає з шафи пляшку і дві склянки, наповнює їх алкоголем, одну мені простягає.

– Пий, Алісо. Пий. Віскі обпалює, віскі заспокоює, віскі рани мої заліковує. Я п’ю і відчуваю, що врятована. І ми сидимо на брудній дерев’яній підлозі, його білосніжна сорочка розстебнута, він привалився спиною до дивану, курить, очі мружить, на мене дивиться. На мені якась розтягнута чоловіча футболка, знайдена в його шафі, безглузда розірвана вечірня сукня валяється біля дивану, я підтягнула коліна до підборіддя, обхопила їх руками, теж курю. Між нами завіса диму, мовчання і стільки спогадів, що стає тяжко дихати. Між нами – попільничка, що вже повна недопалків, склянки з товстим дном і напівпорожня пляшка. Між нами – біль. У мене волосся чорне, що вже по плечі відросло, у мене обручка на безіменному пальці, у мене безвихідь в очах. Ми в кімнатці брудного готелю п’ємо віскі, сидячи на підлозі, а до вікон липне мрякою жовтень. Нам по дев’ятнадцять років, а здається – по сто п’ятдесят. Ми вигоріли, ми вицвіли, ми втомилися. Мене вдома чекає закоханий чоловік, а у нього... у нього і дому-то свого немає. Я не хочу зараз думати, я не можу зараз думати. Годину тому він мене врятував, і в мене немає з цього приводу думок. Тому що деколи пити віскі і трахатись – найкращий варіант з усіх можливих. Він гасить черговий недопалок, відкидає голову назад, погляду не відводить. Я роблю жадібний ковток зі склянки, алкоголь розливається по венах, зігріває вимерзлу душу. Я губи тонкі в саркастичній посмішці кривлю, а він починає говорити, і його голос низький і хрипкий по нервах моїх оголених б’є.

– А пам’ятаєш, колись, коли ти ще носила довге волосся, ми з тобою сміятися вміли?

– Пам’ятаю, – киваю я і усміхаюсь ледь помітно. – Знаєш, а я грима бачила. Двічі. У першій битві своїй і на весіллі. Як думаєш, чому він мене до себе не забирає? Сіріус дивиться на мене уважно, хмуриться, затягується глибоко. І тільки потім вимовляє тихо: – Грим не завжди є провісником смерті. Він деколи ще й душі рятує.

– Чому ж він мою не врятував? – я усміхаюся гірко й ковток зі склянки роблю.

– А нам з тобою, Алісо, душі не потрібні. Нам без них легше буде.

– Блек, – шепочу я вже зовсім тихо. – Блек, до мене знову біль повернувся. Мені знову так всередині болить все, що дихати неможливо. Що робити, Блек? Він всміхається сумно, дивиться на мене приречено.

– А ти просто волосся обріж. Хочеш, ножиці принесу?

48

Коли помирають феї

Автор: Tigryonok_u Перекладач: Ochi.koloru.neba Пейрінг: Нарциса Мелфой/Астoрія Грінграсс; Драко Мелфой/Астoрія Грінграсс; Луціус Мелфой/Нарциса Мелфой Рейтинг: NC–17 Розмір: міді Саммарі: у кожному келиху з абсентом живе своя фея

Коли помирають феї Жюлі злягла, коли до весілля залишалося близько двох тижнів. Чаромедики робили невтішні прогнози, настійки більше не допомагали, тому Асторія готувалася до гіршого. Не те, щоб раніше вона на щось сподівалася, драконяча віспа – хвороба невиліковна і непередбачувана, але вірити, що скоро мама її покине, не хотілося. Цілителі прописали надто багато настійок, і в той момент, коли здавалося, що хвороба відступила, здався організм. Настійки отруїли тіло, мама повільно згасала. Асторія боялася, що це станеться у день весілля або напередодні – це означало б, що свято доведеться перенести, а не можна... Їм слід було поспішати, терміни підганяли, кредитори приходили щодня, лякали П’єра і Дафну. Вони забрали все, навіть старого домовика Руппі, і тепер, немов стерв’ятники, стерегли біля дверей, чекаючи, коли закінчиться термін виплат, щоб поживитися найціннішим. Будь-яке відтермінування – і маєток розпродадуть по частинах. І це при тому, що в будинку і так нічого не залишилося: вітер блукав порожніми кімнатами, гримав дверима і шарпав складені стосами папери. Старовинні меблі вивезли перш за все. Батьківський секретер і книжкова шафа з японської вишні вже були продані з аукціону, і тепер всі документи, рукописи і замітки були розкладені на підлозі у вітальні. Древній рід згасав разом з Жюлі, ще трохи – і єдиний спадкоємець роду, молодший брат Асторії – П’єр опинився б на вулиці. Втратити маєток – майже те саме, що втратити родову магію. На цьому Грінграсси припинили б існувати. А колись їх вважали однією з найвпливовіших родин Англії. Скільки води відтоді спливло. Залишався єдиний шанс все змінити. Жюлі, незважаючи на стан напівнепритомності, розуміла це і трималася з останніх сил. Асторії було боляче дивитися на матір. Батька вона втратила два роки тому: розорившись на невдалому вкладенні, він випив отруту. І ось тепер залишалися лічені дні до того моменту, коли вона повинна буде тимчасово стати на чолі згасаючого роду.

– Підійди, – голос матері здавався не голоснішим за шерех зів’ялої трави. Осінь заливала дощами Англію, самотнє жовте листя все ще чіплялося за гілки, але вітер не упускав моменту перевірити їх на міцність. – Я хочу розповісти тобі казку, Торі... Про маленьку дівчинку, яка звалила на себе непідйомний тягар.

– Мамо, тобі не варто говорити зараз. Ти занадто слабка, – Асторія поцілувала худу долоню матері, дивуючись, наскільки старенькою вона тепер здавалася. – Aide-nous, seigneur...

49

Коли помирають феї

Вона навіть не була впевнена, що є кому молитися. Слова вирвалися самі, нагадавши про дитинство у Франції з побожною бабусею-сквибом.

– Прости мене, рідна, прости за те, що тобі доводиться...

– Мамо, – Асторія пригорнулася до її руки, радіючи, що сьогодні вона здавалася теплою і живою, – це нічого. Мені пощастило – Драко гарний, чистокровний і багатий. У мене буде все, про що тільки можна мріяти.

– У тебе не буде любові. Як у казці... Кімната хитнулася і похилилась. Про любов мріють лише підлітки, Асторії вже двадцять – час, коли доводиться вирішувати куди більш дорослі проблеми. Але в глибині душі щось відгукнулося болем. У маминих казках все завжди закінчувалося однаково: фея перемагала злого чарівника, а принц відвозив принцесу в далеку країну. Тільки в житті не було місця для казки. При першій зустрічі Драко здався їй вихованим і дуже красивим. Роль принца підходила йому ідеально. Він зовсім не був схожий на сина Смертежера. Шкода, що одружуватися його зобов’язував лише борг перед родом. Немов прочитавши її думки, мама зітхнула.

– Хоч би Люціус скоріше відмучився... Асторія кивнула, ховаючи обличчя в материнській долоні. Ніколи ще і нікому вона не бажала смерті так, як своєму майбутньому свекрові. Це було низько, жахливо за своєю суттю, адже вони навіть не були знайомі особисто – Асторія бачила містера Мелфоя тільки в газетах. Зараз, тут, біля ліжка помираючої матері, Асторія розуміла, наскільки іноді буває незначною смерть однієї людини, якщо так потрібно для роду. Вона не відчувала до містера Малфою нічого – ні презирства, ні відрази, ні ненависті. Він був винен лише в тому, що занадто довго жив. Три роки і дев’яносто три дні в Азкабані – Драко, здавалося, рахував навіть години. Довічний термін – таким було рішення Візенгамоту, і оскарженню воно не підлягало. Будь-який школяр міг відповісти, чому Азкабан жахливий, а вз’язні довго не живуть. А вже такого розпещеного аристократа як містер Мелфой повинно було вистачити на кілька місяців, але ні... Він тримався з маніакальною завзятістю, мабуть, занадто любив життя. Родині Луціуса Мелфоя лишили все – бізнес, маєток, домовиків, навіть чортових павичів. У Малфоєв Були гроші, у Грінграсс – чесне ім’я. Щоб відновити становище сім’ї, Драко потрібен був шлюб з представницею древнього сімейства. І він вибрав її. Тепер смерть Луціуса Мелфоя була вигідна всім. Тільки після його смерті на Драко більше не будуть дивитися як на сина слуги Темного Лорда, з ним більше не боятимуться вести справи, і можна буде будувати життя заново. Асторії здавалося, що в глибині душі Драко і сам чекає смерті батька – мабуть, так відчувають себе родичі жертв смертельних проклять. Наприкінці вже не залишається сил, стає байдуже, як це станеться. Аби все закінчилося. *** – Пообіцяй мені, Торі, що будеш щасливою. Знайдеш спосіб отримати своє. Грінграсси завжди... Вони завжди отримували...

– Обіцяю. ...Весілля було галасливим: сотні чарографів, десятки газетярів, диктор з Чарівного радіо. Асторія і Драко старалися щосили, зображуючи щасливу закохану пару. Тільки посмішки здавалися натягнутими, поцілунки штучними. Коли всі розійшлися, Асторія присіла на лавку в саду Мелфой-Менора. Тут 50

Коли помирають феї

майже завжди було тепло, вогкий вітер не міг нашкодити кущам троянд – білих, червоних, жовтих, блакитних і рожевих, їх вкривала особлива магія. Вони розпустили яскраві бутони, незважаючи на те, що на траві вже лежав жовтневий іній.

– Місіс Мелфой, – Асторія вперше вимовила це вголос і задумалася. Тепер вона «місіс». Але нічого, крім гнітючої туги, вона не відчувала. Асторія стала господинею величезного маєтку, але тепер відчувала себе ще більш самотньою. Вона обережно торкнулася бутона кінчиками пальців і прошепотіла заклинання. Пелюстки затремтіли, і бутон розкрився, викидаючи в повітря ледь помітну хмару пилку. Занадто рано троянді було розквітати, але Асторії завжди хотілося випробувати хоча б одне з садових заклинань. У маєтку батька саду не було.

– Ти їм подобаєшся. Асторія здригнулась і обернулася. Перед нею стояла Нарциса Мелфой у зеленій сукні й капелюшку з чорною вуаллю. Вона більше була схожа на вдову, що з’явилась на похорон, ніж на матір нареченого. Асторія схопилася і наступила на поділ сукні. Рух вийшов незграбним, пролунав тріск тканини, щоки спалахнули від сорому.

– Дружини Мелфоїв не червоніють, – одразу ж зазначила місіс Малфой і торкнулася рукою щойно розквітлої троянди. Квітка зів’яла, опустивши яскравий віночок, пелюстки почорніли і обсипалися.

– Місіс Мелфой, я ... Та лише цокнула язиком.

– Місіс Мелфой тут ти. Я тепер просто Нарциса. Асторія спробувала підібрати потрібні слова, але в голову лізло лише нав’язливе: «Здається, я порвала сукню...». Ситуація була дуже незручною. Асторія оглянула сад, сподіваючись побачити Драко. Залишатися зі свекрухою наодинці не хотілося. Схоже, місіс Мелфой вона не подобалася. Місіс Мелфой взагалі останнім часом нічого не подобалося. Так говорив Драко, причини не вірити його словам у Асторії не було.

– Я просто... Легкий рух паличкою – і мереживо, що відірвалося від подолу, повернулося на місце, немов нічого не сталося. Місіс Мелфой гмикнула і попрямувала стежкою до будинку. З усього було видно: господинею тут була саме вона. Асторії ж більше всього на світі зараз хотілося пригорнутися до матері і заплакати. На ранок померла Жюлі. *** Після похорону матері Асторії було не до газет. Але коли перші емоції схлинули, коли всі борги були роздані, і Дафна з маленьким П’єром змогли нарешті викупити частину свого майна, вона вирішила зазирнути в «Щоденний пророк», щоб зрозуміти – чи вдалося їм з Драко переконати оточуючих у романтичних почуттях один до одного. На чарографіях молоді містер і місіс Мелфой здавалися гарною парою. Сукня Асторії була привезена з Парижа, – біле мереживо ручної роботи, перли і срібні нитки – вона прекрасно підкреслювала фігуру. Тільки от Скітер красою вбрання була не пройнята. Вона залишилася вірна собі: не обійшла стороною і «маєток, який втратив свою минулу пишність», і «присутність на весіллі гостей лише з боку нареченої». Асторія постаралася не сприймати замітку всерйоз, прочитала через рядок тиради про безсовісні витрати, про «політичного злочинця», який, мабуть, «навіть не уявляє, що син одружився».

51

Коли помирають феї

Чверть сторінки займала фотографія господині маєтку: бліда Нарциса Мелфой, більше схожа на статую, ніж на живу людину. Погляд сірих очей звернений у натовп, де усміхнений Драко цілує Асторію, тонкі пальці, затягнуті в атласні рукавички, мнуть шовкову хустку. На блідій щоці ковзає сльоза... «Місіс Мелфой з’явилася на весіллі сина під вдовиною вуаллю, немов прийшла на поминки.

– Так могла вбратись тільки божевільна. Свято, а вона в жалобі. Кажуть, після арешту чоловіка вона приймає дивних гостей. Пропаща жінка, – поділився з нашим репортером один із присутніх...». Читати далі Асторія не стала, відклала газету і якийсь час розглядала темні стіни маєтку. Варто було закрити очі, і вона знову бачила цей образ – жінку, яка в одну мить втратила все. У якийсь момент їй раптом захотілося пояснити Нарцисі, що вона не відніме Драко, що хоче все налагодити, допомогти... Тільки Асторія ніяк не могла підібрати потрібні слова. Було щось у Нарцисі-з-саду зовсім не так. Вона виразно відрізнялася від жінки, що плаче на чарографії. Вона витратила майже годину на рішення головоломки. І в той самий момент, коли вже зневірилася щось зрозуміти, відповідь знайшлася сама. Від Нарциси в саду тхнуло алкоголем. *** Після смерті матері Асторія днями сиділа біля вікна в спальні, спостерігаючи, як по небу повзуть хмари. Говорити не хотілося ні з ким, навіть з Драко. Та він майже не бував удома, все намагався повернути колишні зв’язки, утримати сімейний бізнес на плаву. Днем їй було самотньо. Ночами ж ставало нестерпно страшно: здавалося, самотність стане вірним супутником на все життя. Асторія повернулась до стіни, зітхнула і обвела кінчиком пальця візерунок на шпалерах. Повіки пекло від сліз. За тиждень життя в маєтку вона навчилася заглушати подушкою власні стогони, за місяць – плакати беззвучно. Вона стерла сльозинку кінчиком пальця і залишила на шпалерах вологий слід. Сьогодні Дафна написала, що дуже хоче племінника. Асторії довелося віджартуватися, що вони вже працюють над цим. Але слова були дуже далекі від правди. Поруч, повернувшись до неї спиною, тихо сопів Драко. Останнім часом він занадто втомлювався, про виконання подружнього обов’язку не могло бути й мови. Але Драко, схоже, було соромно в цьому зізнатися. Асторія не одразу зрозуміла, чому він так багато часу проводить у ванній. Якось увечері він залишив двері незамкненими, і Асторія бачила, як він сидить, прихилившись до стіни, і бореться зі сном, чекаючи, коли вона нарешті засне. Він боявся, що одного разу втома візьме своє. З того вечора Асторія лягала спати раніше і, коли її чоловік нарешті добирався до ліжка, робила вигляд, що спить. Вона проковтнула гіркі сльози. Усе налагодиться, тільки коли? Вона старалася як могла. Влаштовувала пікніки в саду, запрошувала Драко на прогулянки по магічному Лондону, але стосунки все одно не складалися. Їм просто не було про що говорити. На її запитання про життя і минуле Драко відповідав мало і неохоче. Він не говорив про своїх батьків, вона – про своїх. Колись вони разом навчалися в Гоґвортсі, але Драко був старшим, тому спільних спогадів просто не було. Вона ніяк не могла підібрати підходящу тему для розмови. Можна було не поспішати, дати час собі й Драко, але на неї тиснули – газетярі, знайомі, а от тепер і Дафна. Усі чекали появи спадкоємця. Асторія схлипнула і завмерла. Здригнулася, коли тепла долоня ковзнула по спині, – шкіра одразу ж покрилася мурашками. Драко мовчки підвівся. Заскрипіли мостини. Асторія намагалася дихати спокійно, але щоки горіли від сорому.

52

Коли помирають феї

– Агуаменті, – почувся плескіт води. Ліжко ледь помітно прогнулось під вагою Драко. – Я приніс води. Приховувати було безглуздо. Він зрозумів. Асторії стало ніяково. Вона сіла, боячись обернутися, майже навпомацки взяла з його рук склянку і зробила кілька ковтків. У води був ледь помітний присмак чебрецю – незамінний компонент заспокійливого зілля.

– В сльозах, – видихнув Драко, – немає нічого поганого. Усі іноді плачуть.

– Навіть дружини Мелфоїв? – прошепотіла Асторія і повернулася до нього. Уважний погляд сірих очей змусив її серце завмерти.

– Звичайно.

– Спи, Драко. Драко невизначено хитнув головою. Не тільки вона відчувала незручність, йому теж було незатишно в цьому будинку.

– Я скоро, – він піднявся і вийшов з кімнати, залишаючи Асторію наодинці з власними думками. Він не залишився, що не обійняв. Просто дав їй час, щоб пожаліти себе. Як тільки за ним зачинилися двері, Асторія впала на ліжко, відпускаючи нарешті сльози. *** З Нарцисою вона майже не бачилася. Та немов обходила її стороною, іноді Асторії здавалося, що Нарциса навмисно являється в інші частини будинку, як тільки почує її голос або звук кроків. Асторія не надто уявляла, чим живе свекруха. Іноді Нарциса йшла в сад з самого раннього ранку і гуляла там до пізнього вечора, поверталася промоклою і з букетом троянд. З дальнього вікна гостьової спальні Асторія спостерігала, як вона ходить колами по алеях довкола маєтку, немов ніяк не може надихатися свіжим повітрям. Але частіше Нарциса зачинялася в кімнаті нагорі і не спускалася в їдальню тижнями. Домовики носили їй їжу, в маєтку з’являлися дивні гості, а Драко ставав задумливим і злим – огризався, варто було запитати про матір. Він сам спілкувався з нею мало. Піднімався вечорами в її спальню, проводив там всього кілька хвилин і повертався. Іноді вони лаялися так, що в будинку тремтіли стіни, але причин Асторія не знала, Глушилято діяло безвідмовно, відчувалися лише сплески магії. У такі дні Драко бував знервованим, брав мітлу і відлітав на пару годин. Так минуло кілька місяців, на зміну дощовому жовтню прийшов вітряний листопад, а після нього – грудень, не по-зимовому сльотавий навіть для Уїлтшира. До Різдва залишалася кілька тижнів. Асторія сиділа в кріслі, переглядала каталог мадам Малкін, розмірковуючи над подарунками. Почувся ляск явлення, і каталог вислизнув з її рук, коли вона побачила Драко. Його обличчя було блідим і стривоженим.

– Він помер. Асторія зрозуміла: сьогодні Луціуса Мелфоя не стало. Вона зловила себе на думці, що треба було зрадіти, адже вона чекала цього дуже довго, але в душі була тільки порожнеча. Вистачило одного погляду, щоб усвідомити, що Драко відчуває те ж саме. ...Вона не одразу зрозуміла, що відбувається: Драко з силою штовхнув її на диван і почав зривати одяг, плутаючись у ґудзиках, в гачках на білизні. Вона дивилася на нього і не впізнавала – він здавався загнаним в клітку звіром. А хтось чужий опускав клітку в воду. Він намагався заглушити біль, що спалював його зсередини, заглушити так, як уміє, а Асторія мовчала. Вона не пручалася, не намагалася його зупинити. Просто лежала, поки він справлявся з її одягом.

53

Коли помирають феї

Драко незвично грубо стиснув її груди, прокусив губу до крові, залишив синець на шиї – і лише це змогло її струсонути. Вона безладно обмацувала диван у пошуках палички, потім вдарила його по спині, намагаючись зупинити.

– Драко, не... Договорити він не дозволив. Ривком розвернув спиною, спішно підсунув під стегна подушку і різко увійшов до неї, навіть не намагаючись пом’якшити біль. Асторія скрикнула, сіпнулася, намагаючись скинути його, але марно. Він штовхнувся знову, потім ще, гарячково прискорюючи рух. Біль заповнив її цілком.

– Боляче... Драко! Аналізувати ситуацію не виходило, страх скував тіло. Десь у голові билася моторошна думка: «Вб’є». Спітніла долоня накрила її губи, стискаючи з такою силою, що з очей бризнули сльози, а в роті з’явився присмак крові. Безладні і швидкі рухи. Здавалося, що це ніколи не скінчиться. Асторія плакала, давлячись і захлинаючись слиною. Драко теж плакав. Вона чітко чула, як він схлипує. Асторія спробувала підвестися, щоб хоч якось зменшити біль, Драко сіпнувся.

– Дивись! Ти бачиш її? Бачиш? – ліктем він сперся об ліжко прямо перед її обличчям. Очі застеляла пелена сліз. Вона здавлено схлипнула, не розуміючи, що повинна побачити.

– Змія і череп. Дивись! Асторія не бачила нічого, крім бузкових вен на почервонілий шкірі.

– Лорд помер, мітка майже зникла. Тепер ти розумієш... Де. Я. Повинен був бути? – він викрикував слова в такт з поштовхами. – З ним! Я зрадив. Батька! Він мене прикрив. А я злякався! По її щоках, по шиї потекло щось вологе. Піт, сльози, кров – Асторія вже нічого не розуміла. Драко – Смертежер? Налякати її сильніше тепер не могло нічого. Вона змирилася з болем і майбутнім, вона була готова до всього. По судомному диханню і стогонах Драко вона зрозуміла, що все скоро скінчиться, але навколишній світ був немов у тумані. Болю тепер було менше, всередині народжувалося неправильне хибне задоволення, яке Асторія намагалася загнати назад, глибше. Вона і так вже була готова згоріти від сорому.

– Тебе трахає Смертежер! Ти хоч це розумієш своєю дурною... голівкою? Драко схлипував, Асторія мовчала. Голова паморочилась, руки тремтіли, шлунок викручувало від огиди, не до нього, а до самої себе. Тіло не слухалося. Вона подалася йому назустріч, піднімаючись на коліна і ширше розсовуючи ноги. Кілька різких рухів, і його долоня ковзнула на підборіддя. Асторія схлипнула, шепочучи неслухняними губами: «Драко». Він сіпнувся ще раз і кінчив. По тілу пробіг трем, Асторії не вистачило зовсім трохи, щоб провалитися у власне солодке пекло. Всупереч сорому й образі, вона притулилася до Драко, підвела голову... І побачила її. Нарциса Мелфой стояла біля дверей у вітальню. Сама не розуміючи, що робить, Асторія стиснула вже млявий член Драко, подалась назустріч, намагаючись заштовхнути його в себе. Драко сіпнувся, вп’явся нігтями в її стегна і невиразно замугикав. Думки, жахливі, мерзенні, прослизнули краєм свідомості: «Нічого не виходить, але хочеться, так хочеться». Перемагаючи сором, коли навіть коліна тремтять від огиди, вона різко ковзнула двома пальцями всередину. Пара хлюпаючих рухів, надто гучних для маленької кімнати, – і Асторія скрикнула, вигинаючись. Коли мерехтіння мушок перед очима припинилося, Асторія завмерла. Відчуття власної нікчемності скрутило її в задушливий кокон. Її кинуло в жар, потім у холод. Щоки горіли, вуха теж, між ніг саднило, і, здається, вона відчувала смак і запах власної крові, але розплющити очі не наважувалася. Поруч 54

Коли помирають феї

схлипував Драко, притискаючись ближче і цілуючи її спину винувато і ніжно, цокав підлоговий годинник, у клітці біля вікна вовтузилась сова.

– Пробач, – прошепотів Драко. – Прости мене. Що я наробив?! Асторія набрала в легені побільше повітря і розплющила очі. У кімнаті панувала напівтемрява, вогонь з каміна посилав жовті відблиски на стіни. Отвір дверей здавався темним порталом. Нарциса пішла. Якщо вона дійсно стояла там. Тепер Асторії залишалося вірити, що все, що сталося – маячня запаленого розуму. У кожному разі, думати про це зараз не хотілося. Вперше за ці місяці її серце стукало розмірено і спокійно. Вона розділила біль зі своїм чоловіком. Тепер у них було щось спільне. Насилу піднявшись, вона абияк натягнула порвану сукню й попленталася наверх, бажаючи скоріше дістатися до ванної. Драко за нею не пішов. І за це вона була йому вдячна. *** Увесь наступний день Асторія пролежала в ліжку. Не через те, що боліло все тіло. Просто не хотілося знову занурюватися в передпохоронний хаос. Одна смерть за іншою: мама напевно повела Луціуса Мелфоя за собою, щоб більше не заважав. На Драко було боляче дивитися, він розкаювався, поривався викликати чаромедика. Його очі весь день були червоними, а руки тремтіли. Вона воліла не говорити про те, що сталося у вітальні, не ставити зайвих питань. Її чоловік – колишній Смертежер? Це просто не могло бути правдою. Війна закінчилася, а її відлуння все ще бродило по цьому будинку. Коли до вечора вона нарешті знайшла сили, щоб піднятися, то усвідомила: ніякого предпохоронного хаосу немає. Драко сидів у кабінеті батька і перебирав папери. Він обходив це місце стороною увесь час, поки Асторія жила в Менорі, наче боявся бути покараним за цікавість. Лише тепер Драко відчув себе в маєтку повноправним господарем.

– Ти закінчив з організацією похорону батька? – тихенько запитала вона, притулившись до одвірка.

– Його поховають у родинному склепі.

– Тебе не цікавлять деталі? Драко відірвався від проглядання паперів і підняв голову, дивлячись на неї зніяковіло.

– Мама не знає. Асторія закліпала, намагаючись зрозуміти, чи вірно вона розчула.

– Не знає? Але ж ти хотів, щоб вона скоріше забула. Ти казав, що коли він помре...

– Я боюся, – губи Драко здригнулися. – Що, якщо все буде ще гірше, ніж зараз?

– Драко, – вона увійшла в кабінет і опустилася в крісло, намагаючись не кривитися від болю. – Може, я змогла б допомогти, але я зовсім нічого про неї не знаю. Чому ти уникаєш цієї розмови? Є хороші лікарі. У мого батька був близький друг, він навчався по книгах Парацельса...

– Ти не розумієш. Звичною відмовкою Асторію не здивуєш.

– У цьому немає нічого поганого. Душевні хвороби теж лікуються, тобі не потрібно соромитися її... проблеми.

– Проблеми? – Драко глянув так, ніби Асторія сказала неймовірну гидоту.

– Я не...

– Що – «не»? Просто не лізь у це. І дозволь мені трохи побути на самоті.

55

Коли помирають феї

По суті, її виставили за двері. Відчуття було ні з чим не порівнянне: Драко досі не довіряв їй сімейних таємниць, ніби вона не дружина йому зовсім. Асторія вийшла, намагаючись не грюкнути при цьому дверима. У похмурому коридорі маєтку було тихо. Вона пройшла повз портретний зал, повернула поруч з бібліотекою і попрямувала до своєї спальні. З кімнати в дальньому кінці холу лилося світло. Асторія завмерла. Зазвичай замкнені дубові двері сьогодні були прочинені, немов хтось чекав, що вона зайде. Кімната Нарциси. Асторія поправила халат, намагаючись зрозуміти, чи припустимо бродити по будинку в такому вигляді, й чи для неї відчинені двері, чи може, Нарцисі просто захотілося пройтися по саду? Серце стукотіло десь у горлі. Від спогадів про вчорашній вечір щоки Асторії спалахнули, а тіло обдало жаром. Тепер і вона постарається уникати зустрічей зі свекрухою. І в той самий момент, коли Асторія зібралася розвернутися і бігти геть від цих дверей якнайшвидше, її слух вловив тихий стогін. Неприємне передчуття закопошилося в грудях мерзенним хробаком. Раптом Нарцисі стало погано, вона впала і зараз без свідомості? Стало не по собі. Зібравшись з силами, Асторія постукала у двері. Відповіді не було. З кімнати долинало лише розмірене цокання годинника.

– Місіс... – вона осіклася, згадавши, що Нарциса просила не називати її так, – Нарцисо? Я можу увійти? Тиша. Асторія нерішуче ступила в кімнату і завмерла біля дверей. Усередині в старомодних свічниках горіли свічки, багато свічок. Вони поплавилися, залили воском стіл і трюмо. Величезне ліжко під балдахіном було розправлене, на підлозі покоїлася шовкова ковдра. Біля ліжка на пересувному столику стояла відкоркована пляшка із зеленою рідиною. Асторія підійшла ближче. Її погляд упав на дивну конструкцію: на кришталевому келиху з короткою ніжкою – з таких зазвичай п’ють коньяк – лежала ложка з безліччю отворів. Лунки на стінках келиха ніби спеціально були виплавлені, щоб ложечка не зісковзнула. Закопчена дерев’яна коробка зі шматочками цукру, кілька шоколадних цукерок – не схоже на стандартний чайний набір. Асторія взяла в руки ложку і придивилася: отвори на ній формували химерний образ маленької феї – істоти з різьбленими крильцями і в короткій сукенці. Такі бували лише в казках. Асторія не одразу помітила невеликий порожній флакон з темно-червоного скла, що лежав на підносі без корка. Почерк на етикетці був трохи знайомим і, мабуть, належав одному з зіллєварів з провулка Ноктерн. Кілька місяців тому вона замовляла у нього настійки для вмираючої матері. «Лауданум». Одне слово і більше нічого, жодного знака, жодних попереджень чи позначок. Такого зілля Асторія пригадати не могла. Ліки чи отрута? Серце застукотіло ще швидше. Вона стиснула флакон в руках і оглянула кімнату. У ванній горіло світло. Асторія тихенько постукала і зазирнула всередину. Нарциса була там. Вона лежала у ванній, мляво схиливши голову набік. Світлі кучері, зібрані у високу зачіску, вилися від вологи. Тендітна, немов балерина, зараз вона здавалася не старшою за саму Асторію. Її вік видавали лише руки... Лякаюче худа рука лежала на бортику ванної. З-під блідої шкіри проступали синювато-чорні вени. Ось чому Нарцису Мелфой давно вже ніхто не бачив без рукавичок.

56

Коли помирають феї

Асторія увійшла неспішно, бо ніяк не могла зрозуміти – варто поспішати чи вона запізнилася? Молочно-біла шкіра, ледь помітні родимки на плечах, ареоли сосків, пишні груди біля самої межі води – рожевої, немов розбавлена акварель. Темно-червоні тяжі крові... Серце підскочило до горла і впало вниз. Асторію занудило, і в цей же момент тонкі пальці місіс Мелфой ледь здригнулися і стиснулися. Щось всередині ніби клацнуло, включаючи, нарешті, правильну реакцію.

– Нарцисо! – Асторія схопила її за плечі і труснула. Вода у ванні хитнулася, обсипаючи халат бризками. – Нарцисо! Піксі, потрібен лікар, тер... Договорити вона не встигла. Тонка долоня зметнулася вгору, немов сполохана птиця, і накрила її губи. Присмак якихось трав на язику не можна було порівняти з гірким смаком поту Драко. Це єдине, що вона встигла відчути.

– Мовчи, – видихнула Нарциса і розплющила очі. Асторія відсахнулася і, послизнувшись на мармуровій підлозі, ледве втрималася на ногах. Очі Нарциси здавалися чорними через занадто великі зіниці.

– Mon Dieu, – прошепотіла Асторія, стираючи з лиця краплі води.

– Ти що, віриш у нього? Асторія мовчала. Судомне дихання розривало грудну клітку зсередини.

– Ви... живі? Нарциса криво посміхнулася і притулилася до спинки ванної, потягнувшись наче кішка. Оголені груди хитнулася.

– А ти сподівалася..?

– Я злякалася, – зізналася Асторія, не рухаючись з місця. Було щось ще, але зізнатися в цьому навіть самій собі здавалося занадто ганебним.

– Як ти тут опинилася?

– Двері були відчинені, я постукала, але ніхто... Я подумала, що вам погано, – спробувала виправдатися вона.

– І?

– І... у вас кров, – вона скосила погляд на воду. – Я хотіла викликати лікаря... Нарциса глянула на воду і розсміялася неприродно дзвінко.

– Так... А ти думала, що я для цього занадто стара? Мабуть, я навіть могла б народити, та нема від кого. Асторію кинуло в жар, вона виразно відчула, як від сорому горять щоки. Вона вилетіла за двері, намагаючись віддихатися, її душили сльози. Від огиди до всієї цієї ситуації, від власної реакції, від слів Нарциси і від того, що серце ніяк не могло заспокоїтися, а між ніг було зрадницьки мокро.

– Ненавиджу. Швидше б і ти здохла, – бурмотіла Асторія, крокуючи до своєї кімнаті. Їй досі ввижався цей дзвінкий штучний сміх. *** У день похорону Луціуса лив дощ. Залишалося два дні до Різдва, а на вулиці був справжнісінький вересень. Драко поїхав на похорон один, Асторія не рвалася на кладовище, а він і не просив. Вона все ще відчувала себе зайвою. Магічний тест на вагітність знову показував негативний результат, хоч цілителі й стверджували в один голос, що у неї все чудово, шанси завагітніти високі, і жодні зілля для цього не потрібні. Тепер її життя перетворювалося на нескінченну низку імітацій. Доводилося робити вигляд, що Мелфой-старший ще живий, що сім’я готується відзначити Різдво і навіть купити подарунки – все це вдень, а ввечері – 57

Коли помирають феї

прикидатися сплячою, якщо Драко повертається занадто пізно, або імітувати оргазм в його обіймах. За кілька днів Драко перетворився в сумну копію самого себе, занадто далеку від образу найкрасивішого хлопчика Гоґвортсу. А їй було жахливо нудно. ...Провалявшись півдня в ліжку, Асторія все ж вирішила прикрасити ялинку. Драко обіцяв розповісти матері правду, але після свят. Не хотів, щоб Різдво асоціювалося у неї зі смертю Луціуса. Домовики встановили ялину посеред великої вітальні, і Асторія взялася розвішувати іграшки. Сріблясті і блакитні кульки витали в повітрі, підкоряючись рухам палички, а сама Асторія витала в спогадах. Колись вони наряджали ялинку з батьком, сестрою і братом. Це були найкращі часи...

– Красива. Асторія здригнулась і обернулася, помітивши в дверному отворі Нарцису.

– Я подумала, що це буде доречно.

– Де Драко?

– Він... – вона спробувала підібрати відповідне слово, – пішов у справах. Я не знаю, куди.

– Скажи правду.

– Це і є правда, – чергова куля повисла на гілці і тепер злегка погойдувалася. Нарциса, очевидно, щось відчувала.

– Коли свято? – Вона стояла нерухомо, загорнувшись у довгий сірий палантин, і здавалася неможливо крихкою, як порцелянова лялька. І зараз руки цей образ не псували. Затягнуті в сірий атлас пальці стискали маленький флакон з червоною етикеткою. Той самий лауданум. Асторія здригнулась: – Через два дні, місіс Ме...

– Нарциса, – пхикнула вона. – Ти не служниця, щоб називати мене так. Дивно, що ти не можеш запам’ятати найпростіших речей.

– А ви не знаєте, скільки днів залишилося до Різдва. Це лауданум на вас так впливає? – випалила Асторія. Необережний рух рукою, і блакитна куля розлетілася на скалки. Нарциса глянула на флакон у своїй руці, ніби він опинився там щойно.

– Засуджуєш мене?

– За що? За згубну пристрасть до зілля? Чи до алкоголю? – усередині Асторії вирувала пожежа. Вона лише тепер усвідомила, наскільки втомилася від мовчання, від відповідності правилам, від постійної потреби бути комусь потрібною. Пора було поставити в цій історії крапку, і якщо вже Драко не готовий говорити, то вона все може дізнатися сама.

– Зілля? Вважаєш, що це зілля?

– Такі варять у провулку Ноктерн. Я купувала щось подібне для матері, коли та була дуже хвора.

– Впевнена, що твоя мати не була наркоманкою, – виплюнула Нарциса. Від цього слова у Асторії запаморочилось у голові.

– Я просто хочу допомогти.

– Допомогти? – Нарциса зробила крок вперед і вчепилася в паличку Асторії так, наче та загрожувала їй. Відвела кінчик у бік і подивилася в очі. Тепер зіниці Нарциси здавалися абсолютно нормальними. Від неї пахло травами і чимось ще, солодким і невловимо знайомим. Точно так само пахло від Драко. – Хочеш дізнатися, що таке лауданум?

58

Коли помирають феї

Асторія мовчала. Дізнаватися вона не хотіла, але щось в глибині цих очей насторожувало. Ніби за простим питанням крилася благання про допомогу, і вона здалася.

– Хочеш? Підлоговий годинник цокав у такт рваному ритму її серця. Десь вдалині шепотілися ельфи. Третя година пополудні. Зараз труну з містером Малфоєм поміщають у сімейний склеп, а Нарциса тут, запитує, чи бажає Асторія спробувати щось... без сумніву небезпечне. Вона повинна ридати там, а не стояти тут, стискаючи в руці порожній флакон з-під лаудануму.

– Так.

– Тоді ходімо зі мною. Його вже привезли. Нарциса зробила крок до виходу, відчинила двері і завмерла. Біля порога стояв чоловік у чорній мантії. У його руках була маленька дерев’яна коробка.

– Дякую вам, – мішечок з галеонами перекочував в кишеню мантії. Незнайомець вклонився і зник.

– Піксі! Швиденько неси абсент. У нас сьогодні свято. Старий домовик присоромлено писнув і зник. Асторія нервово ковтнула слину й слухняно попрямувала за свекрухою нагору, в її кімнату.

– Воно вбиває вас...

– Я знаю, – Нарциса присіла на край ліжка, посуваючи столик ближче і розглядаючи зелену рідину в пляшці. – Кажуть, на дні пляшки з абсентом ховається фея.

– Напевно, так говорять маґли.

– Помиляєшся, – Нарциса лукаво посміхнулася і витонченим рухом пальців змусила шматочок цукру опуститися в ложку.

– Що таке лауданум?

– Опіум. Настоянка з опіуму. Асторія насупилася, сенс цього слова був їй знайомий. Колись батько розповідав їй про стару Англію. Про «опійну нору», де згинули багато талановитих магів. «Місце, що лікує душі й руйнує тіла». Батько взагалі розповідав безліч історій, казок він не знав. Лише тепер Асторія зрозуміла, що вони не були вигаданими. І те, що вона робить, безумовно не зможе допомогти Нарцисі, їй вже навряд чи щось допоможе.

– Не потрібно вживати цього. Що ви робите? – прошепотіла вона майже в паніці. – Ви ж ще молоді, все можна змінити. Нарциса притулилася до спинки ліжка і подивилася на Асторію з непідробним інтересом. Так матері дивляться на дітей, які вивчили довгий вірш.

– Драко говорить те ж саме. Але він не зрозуміє, а ти зможеш зрозуміти. Тільки ти знаєш, що значить бути дружиною Мелфоя.

– Я щаслива.

– Значить, коли він трахав тебе на дивані, ти теж була щасливою? – погляд сірих очей пропалював наскрізь, і Асторія відвернулася, готова померти від сорому прямо тут.

– Місіс Мелфой...

– Нарциса! – Вона відкоркувала флакон з лауданумом, нахилила його – кілька крапель впали на цукор. – Мене не цікавить, чим ви займаєтеся і як. Але тобі тут нудно. У чотирьох стінах можна збожеволіти. Колись я шукала для себе відповідну справу. Розвела троянди, цілий сад троянд, потім наказала домовикам викопати ставок. Але й цього було мало... Тоді я стала відвідувати таємні збори разом з чоловіком. Ти здогадуєшся, про що я. Асторія кивнула.

59

Коли помирають феї

– Нудьга може змусити нас зробити дуже багато помилок. Наприклад, завести коханця. Або коханку. Але це ненадовго, – вона відкрила пляшку з абсентом. Напій полився в стакан, цукор став насичено-зеленим. – Я багато чого можу накоїти з нудьги, Торі... Просто іноді так хочеться тепла, – вона подалася вперед, помахом палички підпалюючи шматок цукру.

– Ось, значить, як ви тепер справляєтеся з нудьгою?! – Асторія не рушила з місця. Вона дивилася на полум’я, що змушує цукор плавитися, чорніти і стікати на дно келиха.

– Ти не слухала мене, – Нарциса видихнула. Її дихання обпалило щоку Асторії, і вона завмерла. – Випий, і, може, тоді все зрозумієш. Помах палички, і полум’я згасло. Нарциса простягнула Асторії келих.

– Випий до дна.

– Але я...

– Від одного разу нічого не буде, – Нарциса обійняла її за талію і притиснула до себе, немов мати, що намагається напоїти ліками хворої дитини. Асторії стало недобре. Від келиха віяло теплом, від Нарциси пахло травами.

– Нарцисо, – майже пискнула Асторія, коли тонка рука в атласній рукавичці перемістилася на шию і обережно стиснула, змушуючи закинути голову.

– Випий, і ми дізнаємося, як виглядає твоя фея. Асторія зробила ковток палючого напою, закашлялась. Потім ковтнула ще і ще. Усередині ніби розгоралося полум’я, щоки запалали, дихати стало важко. Нарциса посміхалася і погладжувала її по волоссю, заколисуючи. Очі в очі... Асторія примружилася і знову зустріла її погляд. Нарциса все дивилася, дивилася, немов сподіваючись зловити той самий момент, коли до Асторії прийде її фея. І фея прийшла. *** ...Тіло вигиналося в безсилому благанні, спрагле ласки і абсолютно чуже, ніби належало не їй. Зім’яті простирадла, білий матрац в плямах від абсенту. Стегна до стегон, трепетне ковзання і поштовхи, біль від укусів кудись у шию і дурманний запах полину. Бліда Нарциса скинула свої безглузді рукавички і треться, наче кішка, об її ногу. Її вологий слід – найбільш сороміцьке, що тільки бачила Асторія у своєму житті. Здавлені стогони, прохання, поцілунки зі смаком абсенту. Рука в руці і шепіт: – Ти – моя падаюча зірка... Але замість того, щоб загадати бажання, я падаю разом з тобою.

– Я чула тебе, я знаю, чого ти хочеш. І виконаю бажання. Падай, падай, не бійся... Це так приємно.

– Нарцисо... Mon Dieu, ma fée... Я заплуталася. Вже не розумію, що можна, що не можна... Не кидай мене. Гіркота полину на губах змішана зі солодкістю цукру.

– Не слухай нікого, Торі. Дружинам Мелфоїв можна все. Не можна тільки брехати. Скажи те, що мені невідомо, й фея залишиться з тобою до ранку. Скажискажискажискажи... Шерехи і зітхання. Шкіра палахкотить, як палаючий в ложці цукор.

60

Коли помирають феї

– Він помер... учора, – тихий стогін виривається з горла Асторії немов сам по собі, коли вона провалюється в гарячий ефір, падає на подушку і судорожно дихає. Тільки прокинутися вже не може. Або не може заснути... *** Нарциса схилилася над розпатланою Асторією і дбайливо вкрила її ковдрою. Кілька крапель з яскраво-червоного флакона в смарагдовий абсент. Десять крапель, щоб просто заснути. П’ятнадцять крапель, щоб спати довго. Сто – щоб заснути назавжди. *** Драко не поставив жодного запитання. Він просто взяв її, заплакану, на руки і поніс у спальню. Довго втішав, притискаючи до себе. Асторії все здавалося неправильним. Вона ніяк не могла заспокоїтися, намагаючись зрозуміти – звинувачувати себе, звинувачувати її чи спробувати забути. Як жити? Заради чого? І як вчинити правильно? Драко так ні про що і не запитав. Святвечір Асторія провела в ліжку, а Драко на кладовищі. Вранці знову йшов дощ. Асторія прокинулася дуже рано і, підвівшись, довго спостерігала, як вітер носить по небу сірі хмари. Драко сидів у кріслі зі склянкою молока і дивився у вікно. У цю хвилину прийшло усвідомлення, що тепер вони залишилися тільки вдвох. Асторія піднялася і, накинувши халат, підійшла. Пригладила його скуйовджене волосся – він більше не був казковим принцом. Тепер Драко став королем, а вона була його королевою.

– Знову дощ. Ллє весь ранок.

– Драко, знаєш...

– Я намагався, – він підняв голову і глянув на неї, – я віднімав у неї опіум, забороняв домовикам тягати їй алкоголь, але вона все одно їх змушувала. А я злився. Був упевнений, що все це зло, що вона здалася, опустила руки. Звикла до поваги і розкоші, і в один день все втратила. Але вчора я знайшов у спальні це, – він зітхнув і простягнув їй складений удвічі аркуш з написом «Для місіс Мелфой». Асторія здивовано глянула на Драко.

– Я так помилявся. Вона здалася, бо втратила більше, ніж влада і статус. Більше, ніж могла витримати. Асторія розгорнула пергамент і подивилась на темне чорнило. «На дні склянки з абсентом немає феї. Але там є Люціус». Драко м’яко пригорнув її до себе і посадив на коліна. Асторія тремтіла.

– Нарциса просто хотіла дізнатися правду. Вона щось підозрювала, і, здається, я... Драко торкнувся її губ кінчиком пальця і похитав головою. Слова були не потрібні. У кімнаті було тепло і тихо. Гострі краплі дощу стукали по підвіконню, просячись, щоб їх впустили до хати. Мама любила розповідати Асторії казки, але ніколи не згадувала лише про одне: коли у фіналі помирає фея, небо плаче.

61

\

62

Колекціонер

Автор: Ochi.koloru.neba Пейрінг: Розі Візлі/Тед Люпин Рейтинг: PG-13 Розмір: міні Саммарі: Розі сімнадцять, її яскраві легкі сукенки і хитрі сині очі ввижаються Теду в снах, і він зовсім не знає, що з цим робити. Розі якось надто різко перетворилась з дівчинки в дівчину, і він би й радий не звертати на це увагу, та літо надто спекотне й сукні в Розі надто короткі

Колекціонер Розі тендітна, мов метелик. Тед думає, що до неї і доторкнутися не можна – зламаєш крильця, і все, не злетить більше твій махаон ніколи. Він супиться і відвертається, похмуро буркнувши щось у відповідь на щире «Гарного дня, Люпин!». Чорт би забрав ту Розі! Літо спекотне, літо духмяне, у цього літа запах стиглих черешень і на смак воно – солодке-солодке. І Розі кружляє навколо барвистим набридливим метеликом – не відгониш же ніяк. Розі сімнадцять, її яскраві легкі сукенки і хитрі сині очі ввижаються Теду в снах, і він зовсім не знає, що з цим робити. Розі якось надто різко перетворилась з дівчинки в дівчину, і він би й радий не звертати на це увагу, та літо надто спекотне й сукні в Розі надто короткі. Скільки себе пам’ятає, Тед проводить літо в Годриковій Долині. Тут Гаррі й Джинні, такі якісь теплі й вічно закохані, тут мала Лілі-забіяка, серйозний Альбус-зануда, задиркуватий Джеймс-зазнайко. Сюди приїжджають щолипня Х’ю разом зі своїми тераріумами – хлоп’я схиблене на крихітних породах акромантулів, Ґеґрід просто в захваті – й Розі з книжками, сюди залітають у гості мала Аліса Лонгботтом і Скорпіус Мелфой. І ще минулого літа все було прекрасно: дітлахи билися й мирилися, ганяли квофоли й розігрували бажання в плюй-каміння. Дітлахи до хрипу сперечалися, кому дістанеться остання цукерка, продумували геніальні плани з проникнення у батьків кабінет і викрадення мантії-невидимки. Ще минулого літа все було так звично, так просто, так... правильно. А зараз – усе пішло шкереберть. Лілі-забіяка уже не лупцює Мелфоя, а тримає за руку ніжно й цілує, поки батьки не бачать. Джеймс сидить цілодобово за підручниками, бо ж за кілька тижнів йому здавати вступні іспити до Академії Чарів. Альбус з Алісою напружено обирають професію, Х’ю поїхав разом з Лавгудами в експедицію в Південну Америку, а Розі... А Розі й на крок від нього не відходить. У Розі медове довге волосся, пухнасті кучері пахнуть літом і свіжістю. У Розі небесні глибокі очі, Розі не ходить – літає, і її запах огортає Теда з голови до п’ят. Розі любить черешні, сукні й танці, ставить свої платівки, тягне Теда за руки: «Ну побудь хоч трошки джентльменом, леді не можна залишати нудьгувати! Один танець! Один-однісінький!», а Тед і доторкнутися до неї зайвий раз боїться. Бо Розі приходить у сни – тендітна, витончена, легка. Розі скидає свої сукні, яскрава тканина падає додолу, і вона постає перед ним – юна, гаряча, жива. Розі, дивовижний метелик, цілує його у снах палко, 63

Колекціонер

тулиться до нього своїм тілом гарячим, віддається йому до останку, до знемоги, до божевілля. І вони кохаються, і вир з барвистих тканин відносить їх кудись далеко, і... І на ранок Тед думає, що особливих метеликів треба наколювати на шпильку й зберігати під склом. Розі мружить хитро сині очі, каже: «Люпин, черешень хочеш?». Тед киває й не зводить з неї очей. Розі сімнадцять, йому – двадцять шість, і хай горить воно все синім полум’ям, але цілувати Розі хочеться не тільки уві сні. І він, зрештою, цілує. Обхоплює долонями її обличчя, цілує різко й жадібно, притискає до себе, гарячу й покірну, отак, дівчинко, ближче, ще ближче, відчуй, як це, відчуй мене. Руки зіжмакують нетерпляче поділ квітчастої сукні, торкаються стегон, і дівчина здригається. Розі медова й духмяна, Розі стогне приглушено, видихає ледве чутно у вухо: «Люпин, я вже думала, ти ніколи не здасися...». Розі – сімнадцять, і сьомий курс Ґоґвортсу ніхто не відміняв. А те, що Тед цього року викладатиме Захист від темних мистецетв, буде їй подарунком до нового навчального року.

64

Розбиті колінця

Автор: Ochi.koloru.neba Пейрінг: Лілі Поттер/Скорпіус Мелфой Рейтинг: G Розмір: міні Саммарі: про Лілі Поттер, розбиті колінця і осінь. І ще трошки про кохання. Зовсім трошечки

Розбиті колінця У Лілі Поттер колінця розбиті, і серце – теж. Лілі залізла на горище, забилася в найдальший темний куток, сидить там, тихенько носом шморгає, сльози зі щік сердито витирає. Лілі дев’ять років, вона багато чого вже розуміє. Ось тільки в голові наполегливо б’ється: «Ну чому саме я?». Пилу на горищі багато, він забивається в ніс, і Лілі чхає. І тут вже немає сил стримати потік солоних сліз, і вона реве, вже не стримуючись, схлипує голосно, здригаються худі плечі. Тому що сьогодні – не її день. Тому що на вулиці осінь і дощ, тому що Джеймс у Гоґвортсі, тому що Ал нудний, а Тедді вже зовсім дорослий і не пише цілу вічність. Тому що тато цілими днями на роботі, а мама сьогодні відчитала за розбиту вазу. Ну і про те, що вазу розбив Х’юго, Лілі все одно нікому не скаже, вона не ябеда. Але образа засіла в грудях іржавими ножицями, і не видереш її ніяк. Лілі реве, як маленька, плаче гіркогірко, адже знає, що нікому вона в цьому будинку не потрібна, і ніхто її шукати не буде. І дівчинка плаче ще відчайдушніше, адже їй дуже хочеться, щоб шукали. Лілі Поттер бігла через двір, перестрибувала через калюжі, Лілі Поттер сховатися хотіла, на горище улюблене залізти, щоб наревітися всмак. Бігла-бігла, об камінь спіткнулася, та й гепнулась у бруд жовтневий, коліна при цьому здерши. Тепер криваві ранки печуть, і Лілі від цього ще образливіше. Адже додому прийде – ніхто не пошкодує, що ноги розбила, зітхнуть тільки: «Горенько ти наше, знову в капості якийсь вимазалася! І павутини в волоссі стільки, що ціле павукове місто там заснувати можна!». Лілі не хоче додому. Вона ображена. Ображена тому, що тато прийде з роботи виснажений і втомлений, захоче відпочити і йому точно не до неї буде. Ображена тому, що мама досі сердита на неї за вазу, а як брудні джинси побачить, то взагалі лютуватиме. Ображена тому, що вірний друг і товариш Джеймс кинув її і поїхав у свій Гоґвортс. Ображена тому, що Ал нудний, Х’юго розбив вазу, а Розі лежить вдома з температурою. А ще у Лілі колінця розбиті. І серце, так. Люк піднімається, здіймаючи хмари пилу, і Лілі поспішно замовкає і витирає очі. А з люка стирчить голова Ала. Брат дивиться на неї, маленьку і скривджену, смішно ніс морщить і чхає голосно.

– Злазь давай, – говорить спокійно, – там тобі лист від Джеймса прийшов. І мама пиріг спекла. Твій улюблений. Голова зникає, люк зачиняються, а Лілі дивиться здивовано на клуби пилу. Дивиться недовго, мить лише, потім виповзає зі свого кутка, швидко-швидко до люка рухається і з горища злазить. І назад, через двір, вона летить уже, як на крилах. Відчиняє двері в дім, а там свіжою випічкою пахне, там мама на 65

Розбиті колінця

кухні возиться в квітчастому своєму фартусі, а на столі конверт лежить, кривим почерком Джеймса підписаний. Лілі вбігає в будинок, а Джинні дивиться на дочку і зітхає тільки: – Горенько ти наше, знову колінця розбила! Іди сюди, бальзамом заживляючим замажу, боляче ж, напевно. Лілі посміхається. Не боляче їй. Зовсім не боляче. *** Осінь на дворі, дощ ллє, як з відра, а капітан команди все не заспокоїться, для нього поганої погоди просто не існує. Лілі повертається з тренування мокра з голови до п’ят і зла страшенно. Снич не спіймала, не видно ж нічогісінько, дощ очі заливає, від капітана наганяй отримала, а у вітальні її не чекає нічого, крім домашнього завдання трансфігурації. Джеймс на побачення втік, Ал в бібліотеці, здається, живе, а Розі вже спить і п’ятий сон бачить. Лілі чотирнадцять років, вона йде темними коридорами Гоґвартса і кляне все, на чому світ стоїть. Сьогодні день – не її. А може, вона просто надто не любить дощову осінь. Лілі йде коридором і раптом падає. На рівному місці навернулася, ну що ти тут робитимеш? Мантію порвала, шкіру на долонях здерла, ну і коліна розбила, куди ж без цього. Лілі лежить на кам’яній підлозі, їй і смішно, і сумно, і вставати зовсім не хочеться. Забитися б на горище старе та й поплакати, відвести душу, але Лілі доросла, вона не плаче. Як би прикро не було і як би ранки на ногах не боліли.

– Ти чого розляглася тут посеред коридору? – голос здивований, глузливий над вухом лунає, і Лілі зітхає сумно: от якщо не щастить, то не щастить у всьому.

– Хочу і лежу, – бурчить невдоволено, – вали звідси, Мелфою. Але він не йде, – звичайно, піде він, розмріялася! – лягає поруч на спину. Лілі хочеться його вдарити, щоб відстав і перестав блазнювати. У них стосунки не дуже клеяться, і Джеймс не раз уже пропонував набити Мелфою кілька синців, ну, для профілактики, щоб не задирався, але Лілі тільки сміялася у відповідь.

– Лежати, звичайно, добре, але у тебе мантія мокра, – каже хлопець, задумливо витріщаючись у стелю. Лілі повертає до нього голову, пхикає роздратовано.

– Хіба тобі не байдуже?

– Застудишся і помреш, а мені потім діставати нікого буде, – знизує плечима Скорпіус. – Коротше, вставай, бо як ні – я тебе відлевітую. Ти ж з тренування, а значить, палички у тебе з собою немає, тож ти проти мене безсила. Лілі пригнічено кривиться. Їй прикро, що Мелфой застав її в такому становищі, і що дощ за вікном, і мантію спортивну доведеться нову купувати. І снич вона не впіймала, і домашку ще писати, і Джеймс, падлюка, на побаченні. Ще й колінця ці. Лілі піднімається на ноги, і Скорпіус піднімається теж. Дивиться на неї спантеличено, і раптом вимовляє пихато: – Поттер, у тебе коліна здерті. Ласкаво просимо в дитинство, – і посміхається, негідник. І Лілі злиться ще більше: на себе, на нього, на осінь і на капітана команди, який так не вчасно зі своїм тренуванням.

– Та пішов ти, – огризається злісно, супиться, але чомусь не йде, залишається стояти навпроти чистого, сухого і веселого Мелфоя. Не звертаючи уваги на те, що сама – брудна, мокра і зла.

– Іду, – киває головою той. – Але ти зі мною йдеш. У Лікарняне крило, хай тобі ранки твої замажуть чимось, бо потрапить бруд туди якийсь, зараження ще заробиш. Воно тобі треба?

66

Розбиті колінця

Лілі зітхає приречено, рукою махає. Їй не боляче, зовсім-зовсім не боляче, і зараження вона ніякого не боїться. Але в Лікарняне крило чомусь йде. *** Вересневе сонце таке яскраве-яскраве, тепле-тепле, мов літо вирішило нікуди не йти, залишитися в Англії назавжди. Лілі сукню легку одягнула, зелену-зелену, Лілі волосся розпустила і очі трошки підфарбувала. Лілі в Гогсмід збирається. Босоніжки на підборах голосно цокають по кам’яній брукованій дорозі. Лілі сімнадцять років, вона на останньому курсі Гоґвортсу вчиться, їй НОЧІ здавати цього року. Але це ж коли буде, у червні тільки, а зараз – середина вересня, і сонце світить, і небо синє-синє, і Гогсмід вже близько-близько. А в Гогсміді її чекають. Ні, не Джеймс, він якраз не приїде цього разу, на збори зі своєю командою квідичною поїхав. І не Ал, він собі дівчину якусь блакитнооку знайшов, і вони тепер разом в бібліотеці живуть. І навіть не Розі, вона з головою поринула в наукову діяльність, її тепер і калачем з лабораторії не виманити. Лілі в Гогсміді чекає Скорпіус Мелфой. Чекає давно вже, Лілі спізнюється, і по брукованій дорозі вона вже майже біжить. Швидко-швидко цокають підбори, майорить плаття зелене, а очі блищать. Адже помітила вдалині вже фігуру довготелесу, стоїть уже її милий, букет айстр білосніжних в руках стискає. Буває ж таке, що день – твій, і все у тебе складається саме так, як ти і задумала, все виходить, і все добре. І Лілі біжить до Мелфоя. Стосунки у них вже два роки, як дуже клеяться, і Джеймс вже не раз пропонував набити Скорпіусу кілька синців, – так, для профілактики, виключно у виховних цілях! – але Лілі тільки сміється у відповідь. Вона йому, якщо провиниться, сама “ліхтар” під оком може запалити! Але робити вона цього не буде. Біжить до Мелфоя, скучила жахливенно, цілих три тижні без нього – з глузду з’їхати, і як тільки вона дихати змогла стільки часу сама? І Скорпіус її вже помітив, букетом білим вітально махає, мовляв, давай швидше, руда, скільки можна чекати вже? І вона мчить ще швидше, так швидко, як тільки дозволяють підбори. І до нього вже залишається зовсім нічого, кілька кроків всього лише, але Лілі ногу підвертає і летить назустріч кам’яній брукованій дорозі. Летить, та не долітає. Скорпіус підхоплює її, не дає приземлитися на землю і знову коліна розбити. Обіймає сильно-сильно, міцно-міцно тримає, не відпустить, точно, не відпустить.

– Поттер, ти що, знову в дитинство захотіла? Скільки ж можна? Не вдарилася? Не боляче? Лілі посміхається. Їй не боляче. Анітрохи.

67

Сон

Автор: Oksana.amelina Пейрінг: Гаррі Поттер/Герміона Грейнджер; Віктор Крам/Герміона Грейнджер Розмір: міні Саммарі: я побачила свого коханого. Він сидів у кріслі, повністю занурившись у книгу. Здавалося, він навіть не помітив, що в кімнаті є ще хтось...

Сон Сьогодні він мені знову снився. Я розумію, що у мене немає шансу проти його шанувальниць, але серцю не накажеш. Гаррі такий добрий, справедливий і зовсім трошки наївний. Я захоплююся його мужністю, хоч багато його пригод змушують мене завмирати від страху. А які трюки він робить у повітрі під час гри! Згадавши про квідич, я різко піднялася з ліжка. Живоглот, який мирно спав у мене на животі, звалився на підлогу. Ображений до глибини своєї котячої душі, заліз у кошик і прикинувся сплячим. Швидко привівши себе до ладу, я одягла ґрифідорский шарф і спустилася до вітальні. Там було дуже шумно, незважаючи на вихідний. У цю суботу має відбутися перший матч між Ґрифіндором та Слізерином, двома вічними суперниками, і тому всі обговорювали шанси Ґрифіндору на перемогу. Я твердо вирішила піти на стадіон. Хоч я недолюблюю цей вид спорту, це не заважає мені бути на кожному матчі Ґрифіндору. Близнюки вважають, що я це роблю з почуття патріотизму до рідного факультету. Нехай думають, що хочуть. Я просто насолоджуюся грою людини, яка мені подобається. Годинник, який висить над каміном, показував, що до сніданку залишилося не більше півгодини. Тому я поспішила у Великий Зал, щоб встигнути застати там Гаррі. Мій друг перед грою зазвичай вставав раніше, і, напевно, вже був там. Дорогою я зустріла Луну, яка йшла, уткнувшись носом у книжку. З нею мене познайомив Гаррі. Спочатку я ставилася насторожено до дивної блондинки, але, з часом, звикла до її дивацтв. Ми навіть змогли стати подругами.

– Привіт, Луно! Рейвенкловка, побачивши мене, радісно посміхнулася і підійшла ближче.

– Привіт, Герміоно! Рада тебе бачити! Ти ж будеш на сьогоднішньому матчі?

– Так, а що? – мене здивувало таке запитання від Лавгуд. Я ніколи не помічала, що вона цікавиться квідичем.

– Мене взяли коментатором! Уявляєш? Я тільки посміхнулась на таке дитяче захоплення. У цьому вся Луна. Вона весь час світиться, як сонечко. Ця незвичайна блондинка одним своїм виглядом може викликати посмішку на обличчі.

– Звичайно, буду. Ти ж знаєш, я ніколи не пропускаю матчі свого факультету. Лавгуд щасливо посміхнулася і попрямувала у бік стадіону. Я простежила за нею очима і попрямувала у Великий Зал.

68

Сон

Гравці якраз закінчували снідати. Блідий Гаррі сидів біля Рона. Хвилюється. Хоча він, на мою думку, відмінний гравець. Мені здається, у Гаррі є всі шанси на перемогу. Ось вони попрямували на стадіон. Я поспішила за ними. Біля самих дверей мені вдалося наздогнати своїх друзів.

– О, Герміоно, привіт! – Гаррі помітив мене першим. – Йдеш вболівати за нас? Я хотіла відповісти, але мене перебили близнюки Візлі.

– Гаррі, не за нас, а за наймолодшого ловця останнього століття! Ми ж бачимо, що вона з тебе очей не зводить, особливо коли ти на мітлі. Вигук Фреда (або Джорджа, я їх ніколи не могла розрізнити) змусив мене почервоніти. Щоб це було менш помітно, я сильніше закуталась в шарфик.

– Перестаньте бентежити Герміону! – заступився за мене Невіл. Я тепло посміхнулася незграбному ґрифіндорцю і помчала за однокласниками. Матч закінчився блискучою перемогою Ґрифіндору і, звичайно, не без допомоги Гаррі. Після гри я одразу, не перериваючись на обід, вирушила в бібліотеку. Я хотіла знайти інформацію для свого проекту з рун. Я довго бродила уздовж полиць, вишукуючи потрібні книги. Відібравши кілька рукописів, я сіла за свій столик і почала конспектувати. В одному з фоліантів я знайшла посилання на одну досить цікаву книжку. Але навіть обійшовши практично всю бібліотеку, мені не вдалося знайти потрібний довідник. Але, на щастя, у мене був пропуск у Заборонену секцію. Знаючи підступність деяких книг, я обережно підійшла до стелажу і почала уважно роздивлятися корінці книг. Раптом я побачила один непримітний фоліант, який лежав з самого верху. Мене це дуже здивувало. Я обережно взяла його в руки, не забувши перевірити на предмет зурочень та прокльонів. На дивному рукописі не було ніяких чар і тому я безстрашно його відкрила. На титульній сторінці була золота, з напівстертими літерами назва: «Віщі сни». Мене вона заінтригувала, і я вирішила прочитати її, хоч ніколи не любила передбачення і не вважала їх за науку. Зручно вмостившись, я відкрила фоліант і занурилась у читання. Через деякий час я відірвалася від книжки і роззирнулася. У бібліотеці нікого, крім мене, не було. Але це й не дивно, оскільки надворі була рання осінь і погода стояла ще доволі тепла. Я вирішила повернутися до свого проекту. Склавши книги в одну стопку, я раптом помітила в одному з підручників клаптик пергаменту. З твердою впевненістю, що це не мій пергамент, я витягла клаптик. Це була записка, явно написана з допомогою Пера-самописця. «Люба Герміоно. Мені потрібно з тобою поговорити наодинці. Якщо ти не проти, то приходь у Виручай-кімнату. Гаррі». Без зайвих думок, я швидко зібрала книги і буквально вибігла з бібліотеки. Дістатися до потрібного поверху мені вдалося дуже швидко. Перед необхідним портретом вже були двері. Я довго не могла наважитися увійти, але мені вдалося зібратися з духом. Як тільки я зайшла в цю кімнату, я не змогла стримати здивовання. Скрізь були розкидані пелюстки троянд яскраво-червоного кольору. В кімнаті було дуже затишно – камін, два крісла, диван, журнальний столик і дуже пухнастий килим. Меблі в кімнаті були в основному бежеві, що дуже гармоніювало з ніжно-рожевими шпалерами. Підлога була оброблена під дерево, темний дуб. Освітлення було слабким, що створювало дуже романтичну атмосферу. На столі стояли пляшка червоного сухого вина, фрукти і всілякі закуски.

69

Сон Тут я побачила свого коханого. Він сидів у кріслі, повністю занурившись у книгу. Здавалося, що він навіть не помітив, що в кімнаті є ще хтось. Він був як ніколи бездоганний, одягнений в темно зелену сорочку, під тон його очей. Чорне волосся, як завжди, скуйовджене... Я ніяково ступила назад, милуючись своїм коханим. Як тільки підійшла до дверей, Гаррі підняв голову і побачив мене.

– Пробач, Герміоно, я тебе не одразу помітив. Зачитався, – винувато промовив хлопець.

– Нічого страшного. Ти чекаєш свою дівчину? – сумно сказала я, розуміючи, що мене жорстоко розіграли. Гаррі піднявся з крісла і підійшов до мене. Я здивовано стежила за його діями. Він ніжно провів рукою по моїй щоці, викликавши у мене тремтіння по всьому тілу.

– Гаррі?

– Моя дівчина вже прийшла. Правда, я ще не знаю, чи хоче вона бути моєю дівчиною. Я завмерла. Я подивилася на чоловіка, якого любила більше життя, і не могла повірити своїм вухам. Невже він говорить про мене?

– Герміоно, ти станеш моєю дівчиною? – брюнет м’яко посміхнувся і взяв мене за руку. Від бурі почуттів, що охопили мене, я спочатку не змогла вимовити й кількох слів. Але мені все ж вдалося перебороти себе і запитати глухим голосом: – А як же Джіні?

– Джіні зараз зустрічається з Діном Томасом.

– Але мені Рон казав, що багато разів бачив тебе і Джіні разом, і ви цілувалися, – я пильно подивилася в очі Гаррі.

– Не мене, Діна, – я здивовано підняла голову. – Багатозільний настій ще ніхто не відміняв.

– Рон чомусь думає, що я найкращий кандидат на роль хлопця Джіні. Але давай поговоримо про них пізніше.

– Гаразд, – я щасливо посміхнулася і обняла свого хлопця. Гаррі обхопив моє обличчя руками і наблизився, немов хотів поцілувати. Коли його губи були буквально в декількох міліметрах від моїх, він раптом заговорив голосом Віктора Крама: – Герміоно, прокинься! Бібліотека скоро закриється. Я розплющила очі і побачила перед собою схвильованого болгарина.

– Коли ти не прийшла, я почав хвилюватися. Я почекав ще годину, і попрямував на твої пошуки. Гаррі сказав, що після матчу ти пішла в бібліотеку. З тобою все добре? Ти така бліда... – стурбовано промовив Крам.

– Так, все добре, – я спробувала заспокоїти хлопця, але, судячи з його погляду, мені це не дуже вдалося.

– Ти впевнена? – поцікавився Віктор.

– Так, я сьогодні просто погано спала. Ніяк не могла заснути, а йти до мадам Помфрі було вже пізно, – я слабо посміхнулася болгарину і почала збирати сумку.

– Тебе провести до вітальні? – запропонував Віктор, стурбовано дивлячись на мене.

– Ні, я знаю більш короткий шлях, але все одно спасибі, – мене починала дратувати така нав’язлива турбота, але я намагалася тримати себе в руках.

– Як хочеш, – сумно, як мені здалося, сказав Віктор і попрямував до виходу. Після того, як Крам покинув бібліотеку, я ще стояла біля столу і намагалася заспокоїтися. Але через кілька хвилин я зрозуміла, що нічого путнього з цього не вийде. Взявши сумку і попрощавшись з бібліотекарем, я пішла в бік вітальні. Мені треба було обдумати реалізацію свого сну у дійсності.

70

Запахи

Автор: Ochi.koloru.neba Пейрінг: Джині Візлі/Гаррі Поттер Рейтинг: G Розмір: міні Саммарі: Джині пахне завжди по-різному, але тобі завжди хочеться затримати її аромат у собі, не випускати його на волю, не дати вітру шаленому рознести його по всій околиці, а зберегти, принести його додому і в простирадла свої закутати – аби Джині тобі вночі снилась

Запахи Джині тепла, сонячна, Джині пахне літом і яблуками. Вона сміється дзвінко і голосно, голову назад відкидаючи, вона пальці свої з твоїми переплітає, і тебе всього раптом накриває така шалена, очманіла, божевільна хвиля ніжності, що хочеться згребти її, маленьку, тендітну, худющу в обійми, притиснути до себе міцноміцно і не відпускати ніколи вже, ніколи не відходити від неї далі, ніж на два кроки. У Джині очі сяють, у них іскорки-бешкетники стрибають, а вії чорнущі тремтять.

– Гаррі, – говорить вона, сміючись, – досить витріщатися на мене, ніби вперше бачиш! Ти киваєш, як китайський болванчик, усміхаєшся, але погляду не відводиш, і тоді Джині червоніє ледь помітно і, аби приховати це, цілуватись лізе. І плювати, що на платформі 9 3/4 повно гамірного народу, що дивляться на вас. Плювати – адже пальці ваші переплетені, і губи в Джині м’які й теплі, а щоб не бачити людей надто цікавих, очі можна заплющити. А перше вересня – ніби насміхається! – зовсім ще літнє, і сонечко яскраве-яскраве в блакитному небі, і зовсім не віриться, що вже осінь, що вже зовсім скоро неможливо буде врятуватись від дощів і туманів. У Джині в волоссі заплутався серпень, і здається, що літо не закінчилось, що платформа ця – тільки сон, ілюзія, і не поїде Джині нікуди через десять хвилин, тебе одного залишивши. Ти відганяєш від себе ці думки, навколо тебе все ще літо, і Джині твоя все ще поруч, сміється, цілує, світлом своїм сонячним огортає з голови до ніг.

– Я тобі писати буду, – видихаєш їй у вухо, а вона хмуриться сердито: – Поттер, ти ошизів! Здивовано дивишся в обличчя її, кожну веснянку намагаючись запам’ятати.

– Це ще чому?

– А таємні переходи для кого придумали? А мантію-неведимку? Так що ніяких листів, я все одно не вмію відповідати правильно, муру там всіляку романтичну на сто двадцять п’ять сторінок розводити. Щоб власною персоною до мене з’являвся щонеділі, зрозумів? Шлях до грифіндорської вітальні ще не забув, сподіваюсь. А пароль я тобі надішлю... Ти смієшся, не звертаючи уваги на зацікавлені погляди, і киваєш – згода! Добре, рідна, буду пробиратися до тебе щонеділі, і мури романтичної на сто двадцять п’ять сторінок мені не треба, аби лише ти усміхалась так же щиро, і так же міцно за руку мене тримала.

71

Запахи

Перше літо післявоєнне стільки всього принесло вам обом – не забудеться, не зітреться ще довго. Це Джині зараз сміється-усміхається, а вночі в сльозах прокидається часто, в кімнату до тебе пробирається, згортається клубочком у тебе на колінах, шепоче злякано: «Мені знову снився Гоґвортс, і Фреді з очима порожніми, і паличка Коліна зламана в руці його нерухомій, і ти неживий на руках у Ґеґріда...». І серце твоє від болю кров’ю обливається, і притискаєш її до себе, захистити хочеш від снів страшних, від привидів минулого нав’язливих, волосся її пестиш, шепочеш, що я тут, я поруч, і ніколи, чуєш, ніколи це більше не повториться... І вона засинає знову, дихає спокійно і розмірено, а ти всю ніч поворухнутись боїшся, аби рухом необережним сонечко своє тепле не розбудити. А вдень демони темні відступали, і ви дихати заново вчилися, сміятися вчилися, жити далі. З Роном і Герміоною разом волочились, на озеро купатися бігли, пірнали у воду прозору холодну, виринали – до вітру, до сонця, до повітря. І завжди – разом, і завжди – поруч, і завжди – не розлий вода. Так легше. І біль, на чотирьох розділений, уже й не біль зовсім, а так, четвертинка. А Джині навшпиньки стає, губами своїми ніжними до твоїх торкається, цілує востаннє і в поїзд застрибує.

– У неділю, не забудь! – кричить уже з вікна, а ти киваєш і рукою їй услід махаєш. І перон заволікає димом білим, і не видно вже нічого, і десь там, у диму, вислизає від тебе твоє сонце. *** Джині швидка, різка, вертка, Джині носиться на мітлі над полем, блискавкою рудою кидається до кілець противника й такі віражі в повітрі виписує, що в тебе всередині все завмирає від захвату й страху. Ти на трибунах сидиш сьогодні, своє відіграв уже, а ось дівчинка твоя все ще літає, один за одним квафели влучно в кільця кидає. У Рейвенклов нема шансів, посипались уже, не відіграються, їх зараз навіть снич не врятує. А Джині літає, і вітер їй волосся куйовдить, і очі, напевне, від швидкості шаленої сльозяться... І тобі хочеться до неї, туди, в небо неприродно-синє, хочеться політати вдвох, носитися з вітром наввипередки сонцю осінньому назустріч! Мадам Гуч дає фінальний свисток, новий ловець Грифіндору піймав-таки маленький хитрий м’ячик, і Рейвенклов програє майже в суху. Гравці спускаються на поле, і ти біжиш швидко-швидко до них, аби швидше рудика свого обійняти. І вона на шию тобі кидається, і сміється голосно, і на щоках її азартний рум’янець грає, і губи її обвітрені до щоки твоєї торкаються. І радість її тобі передається, і самому хочеться кричати від захвату, підняти її на руки хочеться і кружляти, кружляти, кружляти... А Джині у тебе зовсім легесенька, все ніяк не від’їсть втрачені за минулий рік кілограми, і тягати її на руках можна хоч вічність. І ви все ж затримуєтесь, відстаєте трохи від команди, аби політати вдвох.

– Гаррі, а давай наввипередки! До Забороненого лісу! Хто програє – тому бажання виконувати доведеться! – Джині лукаво очі свої карі мружить, і ти ідеєю її вже гориш – купу бажань різних для сонячного зайця свого вигадав! Ви мчите туди, до лісу темного, і пальці німіють від напруги, стискаючи держак мітли. І піддаватися дівчині зовсім не хочеться, та й не зрозуміє вона, якщо піддамся – образиться. Ви летите майже на рівних, але твоя “Блискавка” все ж трохи швидше, трохи спритніша за її “Комету”, і ти випереджаєш Джині на півкорпуса. І ось перемога вже така близька, до Забороненого лісу – рукою подати, і в голові твоїй вже десятки бажань рояться, як тут...

– Гаррі, я кохаю тебе, ти знаєш, так?! – кричить Джині на все горло, і від несподіванки ти пригальмовуєш, а дівчина сміється радісно і повз проноситься – і не наздогнати її, ніяк не наздогнати. А коли ноги торкаються землі, Джині проголошує урочисто голосом радісним: 72

Запахи

– Будеш сьогодні у вітальні на святкуванні «У лісі-лісі темному» на столі співати! – а ти обіймаєш її міцно-міцно, на вухо шепочеш: – Та хоч лезгинку танцювати! Адже я тебе також... кохаю. І вже потім, після концерту на столі, сидячи у грифіндорській вітальні і попиваючи маслопиво, ти зариєшся носом у її волосся довге і подумаєш, що сьогодні Джині пахне швидкістю і свободою. І всміхнешся. *** Листопад дощами плаче, на долю свою тяжку жаліється. Ви бродите за руку ходженимипереходженими вуличками Хогсміду, черевики в калюжах тонуть, промокли вже майже наскрізь. І ви вриваєтесь в шум і тепло “Трьох мітел”, листопад за дверима залишивши. Тут людно, кому хочеться на вулиці мерзнути, коли там мряка, і небо свинцеве на голову тисне. А в “Трьох мітлах” тепло і сухо, тут камін весело потріскує, тут знайомих повно, і Джині вже тягне тебе до крайнього столика, де сидять Луна з Невілом. Ви замовляєте собі солодощів різних – адже тоді можна блазнювати і годувати один одну з ложечки, кремом і шоколадом обличчя мацькати, і реготати над власним агресивним макіяжем. Джині взуття брудне знімає, ноги в шкарпетках смішних, смугастих ближче до вогню простягає – зігрітися хоче. У Джині в волоссі маленькі краплі води, і кожна краплинка відблиск свічок ловить і блищить... Дивишся заворожено на сяйво це, а дівчинка дуркує – головою швидко-швидко крутить, і краплі води в різні боки розлітаються. Смієшся, долонями обличчя її ловиш, кожну веснянку цілуєш, і вона раптом такою покірною-покірною стає, з такою довірою безмежною в очі твої дивиться, що в ній втонути можна. Джині пахне дощем сьогодні, дощем і трошки – квітами, і запах цей її всього тебе огортає, під одежу забирається, під шкіру, в душу до тебе. А руда твоя вже жарти жартує, на ніс тобі пляму шоколадну ставить – і не злижеш же, язиком не дотягнешся. А Луна ще помічає, що пляма ця чудово підходить до кольору твоїх очей і запропонує цілком серйозно: «А може тобі завжди так ходити, Гаррі?». Ти регочеш, і тобі легко, і додому іти не хочеться – зовсім-зовсім, відпускати дівчинку свою не хочеться і від цього навіть сумно стає трошки. І вже завтра, вдома, виплутавшись зранку з простирадл і ковдр, ти візьмеш до рук вчорашню сорочку й усміхнешся – сорочка дощем пахне, дощем і трошки – квітами. *** У Барлозі шумно й тісно, і все майже як колись. За вікнами сніг лежить, нападало його цього року видимо-невидимо, і так весело було сніговика в дворі ліпити. Герміона якесь закляття дивовижне вимовила – і сніговик ваш раптом усміхатись почав і моргати. Ніби сторож тепер біля Барлогу стоїть – і всіх в дім запрошує, Різдво ж! А в будинку пахне мандаринами і хвоєю, і така там метушня, що голова паморочиться. Крик, шум, гам – і від рудого просто в очах рябить. Тільки Флер білява виділяється, і ви з Герміоною – чорна й каштанова шевелюри. Місіс Візлі на кухні порається, переживає страшно, що забула щось, що хтось з членів сім’ї обділеним лишиться. І не доведеш їй ніяк, що все чудово, і що смаколиків уже стільки, що й за рік не з’їси. А Джині... Джині м’яка, яскрава, спокійна, тулиться до тебе, обіймає ніжно-ніжно й мовчить. І як вам тільки вдається поміститися на такому крихітному диванчику? Але притулились один до одного, переплелись ногами, руками, волоссям, дихання одне на двох поділили, коцом вкутались по самі вуха – тільки очі з-під пледа колючого блищать. Джині пахне домом – випічкою свіжою, книгами старими, соснами й смолою. Джині поруч зараз, ось уже тиждень різдвяних канікул поруч, і ще тиждень буде, і це зараз – головне. Джині волосся своє розкішне у дві коси тугі заплітає, вона 73

Запахи

за сніданком з Роном сперечається до хрипоти, кому останній млинець дістатися повинен (і його під шумок Герміона собі на тарілку перетягує), вона книги свої читає-перечитує, по п’ятдесятому разу місця улюблені повторюючи. І вночі Джині вже не плаче, відпустили її кошмари старі, затягнулись рани душевні, зарубцювались трохи – і дихати легше стало. Хоч іноді сидить довго, непорушно, і в точку одну дивиться – кудись у вікно, в небо, і в очах її щось таке тремтить – колюче, приречене, надривне... І лишається тільки схопити її за руки, стискати долоньки маленькі гарячі, відганяти привидів від неї, не підпускати близько їх до своєї дівчинки. Вона очі заплющить і за поцілунком потягнеться, шию твою руками обів’є, і забудуться всі страхи, і біль весь забудеться. Ти її образити не дозволиш і вона про це знає. А Рон уже коц з вас стягує, відганяє настрій ваш напівсонний умиротворений, до столу кличе. А там – шум, гам, крик, сміх, там тісно й весело, і ти розумієш, що це Різдво, напевне, найкраще за все твоє життя. *** Під ногами – брудна каша з напіврозталого снігу й води, ти бредеш додому, і ноги в тебе мокрі. Ти йдеш додому, де пусто й холодно, адже камін ще не розтоплено, ти ідеш додому, де нудно й тоскно, адже Джині ти тільки що у школі лишив, і вдома на тебе ніхто не чекає. А коли ніхто не чекає, то й повертатися не хочеться. Ти замотуєшся щільніше у шарф, і вдихаєш з насолодою запах терпкий – гвоздика, вино, лимон, горіх мускатний. Очі заплющуєш і її уявляєш: вогняну, живу, милу, рідну. І йдеш до Хогсміду, аби звідти камінною сіткою додому відправитися, і ноги в тебе мокрі, і черевики грузнуть в каші брудній, але на душі в тебе – тепло-тепло, там її вогонь горить, і ніякий вітер його не загасить. Джині пахне завжди по-різному, але тобі завжди хочеться затримати її аромат у собі, не випускати його на волю, не дати вітру шаленому рознести його по всій околиці, а зберегти, принести його додому і в простирадла свої закутати – аби Джині тобі вночі снилась.

74

Невже покарання?

Автор: Amaretto Пейрінг: Албус Поттер, Джеймс Поттер, Рубеус Геґрід Рейтинг: G Розмір: міні Саммарі: Албус боїться розчарувати батьків – дітям відомих батьків часом буває дуже важко Друга частина

Невже покарання? Вітальня була сповнена розслабленим гамором учнів, які у вечір п’ятниці могли нарешті забути про домашні завдання. Десь між кріслами з червоного оксамиту прослизнув чийсь чорний кіт, махнувши пухнастим хвостом. Полум’я в каміні весело тріскотіло, створюючи у спільній для всіх ґрифіндорців кімнаті домашній затишок. Деякі молоді особи були зайняті обговоренням початку навчального року чи останніх пліток, дехто виявився втягнутим у чергову партію у вибухові карти, хтось нарікав на учителів. Декілька учнів тихенько почитували книжки, час від часу піднімаючи голови та посміхаючись у відповідь на зловлені краєм вуха жарти, від яких уся вітальня час від часу заходилась несамовитим реготом. До вежі гуртожитку увійшла зграйка першокласників, в яких пересування займало трішки більше часу. Проте не з тієї причини, що всі вони були настільки неуважними та схильними заблукати, а через те, що лишень не зовсім звикли жити у замку. Вони захоплено зупинялись, помічаючи цікаві події на картинах, часом розважалися, граючи на пересувних сходах. А чи просто вешталися коридорами, з усією юною пильністю вивчаючи закутки будівлі, яка стала для них домом на найближчі сім років. Проте серед цього гурту знайшлась одна похнюплена постать, якій настання вихідних, схоже, не приносило ніякої радості. Чорнявий хлопець увійшов через портрет Гладкої Пані останнім, дивлячись засоромлено й не вище рівня колін інших ґрифіндорців. Рудоволоса дівчина від’єдналась від гурту та щось йому прошепотіла, та він лишень похитав головою. Розі, втішання якої Албус й слухати не хотів, стиснула плечима та важко зітхнула, повертаючись до подруг. Наразі він хотів поговорити, але не з нею.

– Агов, братику! – пролунав дещо насмішкуватий голос. Але за мить змінився на більш занепокоєний та навіть турботливий, оскільки на привітання не відповіли. – Що з тобою? Все гаразд? Тепер хлопчик нарешті підняв голову та озвався: – Джеймсе! – він рушив до брата, теж чорнявого, та сів на щойно звільнене на дивані місце. В очах першокласника промайнула тінь небаченого розпачу. – Я… я… мені так соромно про це казати…

– Ну ж бо, що трапилось? – старший син Поттерів нахилився ближче до молодшого. Погляд набув серйозності.

– Мені призначили покарання, – пригнічено промовив Албус. Декілька секунд Джеймс мовчки витріщався на першокласника, а тоді відкинув голову й вибухнув реготом.

75

Невже покарання?

– Не смішно! Це не просто якесь там покарання, – обурено продовжив молодший брат. – Я отримав його на уроці захисту від темних мистецтв! На обличчі хлопчика читалося два слова: «Це кінець». Старший здивовано обмінявся поглядами з друзями навколо каміна, які уважно дослухалися до історії з родини знаменитих Поттерів. Тоді він розгублено скуйовдив собі волосся й відповів з лагідною посмішкою: – Отакої. Ну що ж, мої вітання, братику. Сподіваюся, тебе не змусять чистити нічні горщики в лікарні без жодних чарів, – Джеймс добродушно поплескав Албуса по спині. – То що ж таке ти утнув?

– А можуть і таке призначити? – спантеличено запитав першокласник. – Пан професор сказав, що я муситиму завтра прибирати в кабінеті, – він знизав плечима. – Ну… я… я не хотів. Справді. Це сталося випадково. Коли нам розповідали про закляття, я не міг слухати, тільки й думав про те, що доведеться чаклувати вже так швидко, і… все одно зробив усе не так. Щось наплутав… І вибухнула шафа! Двох рейвенкловців зачепило через мою неуважність. Та дурість. Джеймс Поттер ледь стримувався від сміху, тим часом деякі його товариші все ж розреготалися.

– Так! Смійся! – образився новачок. – Тобі ж ніколи не призначали покарань, а я схопив його, ледь почавши вчитись. Цього разу старший брат покотився зі сміху разом зі своєю компанією.

– А ми й не знали, який ти чемний хлопчик, Джиме! – глузливо вишкірився широкоплечий Едді, капітан ґрифіндорської квідичної команди. Албус збентежився й невпевненим голосом перепитав: – Ти ж не отримував покарань, правда? Ти ж сам мені сказав…

– Авжеж, – грайливо прощебетала білява третьокласниця, кинувши уважний погляд на Джеймса. Хлопчина зовсім зашарівся. Болісне хвилювання та глибокий смуток розпорошувалися з кожною хвилиною ще жахливішою кригою у грудях. Як розповісти про це батькові? Одному з найвидатніших чаклунів, який прославився боротьбою із темними чарами? Як зізнатися, що не здатний бути гідним сином, що занадто дурний та геть нездібний? Він уявив, як наповнилися розчаруванням татові смарагдові очі, та почув примарний голос: «Ну, нічого, синку. Ми й не покладали на тебе особливих надій».

– Так, друзі, вибачайте, але нам з братиком не завадить трохи приватності, – старший схопився з місця та кивнув Албусу. Вони відійшли до вікна й опинилися у смужечці сутінкових залишків світла.

– Послухай, малий, – в карих очах зникла насмішка, натомість з’явилося розуміння, – я знаю, ти хвилюєшся через те, що не хочеш розчаровувати тата. Так, це його улюблений предмет, так, ти хочеш бути в ньому найкращим, звісно. Та це всього лиш дурнувате покарання за не менш дурнуватий вчинок.

– Але ж… – почав було молодший брат, але Джеймс поклав йому руку на плече, зупинивши.

– Минуло декілька тижнів, а ти гадав, що вже зможеш чаклувати, як Мерлін? – він рідко коли говорив так серйозно та зовсім по-дорослому. – Албусе, тобі ще вчитись і вчитись. Наступного разу все вдасться, тільки не засмучуйся. Це всього лиш початок. А попереду – багато перемог, якими, я впевнений, ти змусиш пишатися всю родину. І… якщо це тебе втішить, то я пожартував. Насправді я рекордсмен з кількості покарань у гуртожитку. Ба навіть радий, що мій брат іде правильним шляхом і не стане нудним зубрієм.

– То це нічого страшного? Тато не засмутиться? – допитливо закліпав очима першокласник.

– Ні, дурнику, просто отримаєш ревуна. Та й все, – схопивши обурений погляд, він додав, – це жарт.

76

Невже покарання?

Джеймс підбадьорливо підморгнув Албусу та повернувся до гурту друзів. Компанія мить ще помовчала, а тоді повернулася до звичного галасу й реготу. Вперше за вечір на зів’ялому обличчі хлопчака засяяла посмішка. Тепер він почувався спокійніше. Принаймні, старший брат не вважає його нікчемою. А це вже щось. Вранці наступного дня Албус перед покаранням завітав до Геґріда та поділився своїм занепокоєнням. Хоча розмова з Джеймсом допомогла відчути полегшення, проте впевненості ще бракувало.

– Йой, хлопче! – мугикнув лісничий, погладжуючи посивілу густу бороду. – Скілько разів твій батько приходив до мене, коли був засмучений, і я поїв його своїм чайком.

– Дякую, Геґріде, – промовив першокласник та, притягнувши до себе чималу чашку, сьорбнув. Терпкий напій теплом розійшовся у грудях, а запашний трав’янистий аромат приємно лоскотав нюх.

– Тобі не треба си хвилювати. Твій тато ніц не розгнівається. Він й сам – йой – багацько покарань відбув у Гоґвортсі. Але ж яка то файна людина, той Гаррі Поттер! А колись я його тримав такого манюнього на єдиній долоньці… А оце вже ти є. І Джеймс, і Лілі. Не бійси, всьо буде файно, – він недбало розкуйовдив Албусові волосся, та хлопець ледве витримав вагу велетенської руки – здавалося, що на голову впав величезний стос книжок. Вийшовши з хатини Геґріда, юний Поттер вже й забув про вчорашню пригніченість. Він гордо й впевнено крокував до замку, повністю готовий відбути покарання як годиться. А потім планував написати батькові листа й розповісти про все, що трапилось. Один раз спіткнувся, проте надалі він буде старатися. А чарувати ще навчиться, обов’язково. Зрештою, можливо, така вже доля всіх хлопчаків у їхній родині – бути трішки шибайголовами.

77

Твій особливий дар

Автор: Amaretto Пейрінг: Гелена Рейвенклов та ін. Рейтинг: G Розмір: міні Саммарі: який він – Гоґвортс минулого? Перша частина

Твій особливий дар Обід у Великій залі Гоґвортсу проходив тихо, як завжди. Учнів було занадто мало як на такий громіздкий замок, тому вони тримались невеличких купок за столами своїх гуртожитків. Зачарована стеля ледь захмареним небом нависала над ними, зрідка дозволяючи промінням сонця поблискувати. Четверо вихователів їли мовчки та похапцем, що було дивно, адже зазвичай вони виявляли помірність та поважність. Загадкова напруга над вчительським столом невидимою мрякою досягала й учнів, проте вони не зовсім розуміли, у чому ж справа. Останні два роки незвично крижаний, неприємний холод блукав поміж їхніми учителями, найкращими друзями. Між наймогутнішими, найталановитішими, наймудрішими панувала величезна незгода. Тому вони тепер швидко покінчували з обідом, майже не розмовляючи, та йшли у своїх справах або долучалися до учнів. Цього разу вихователі теж квапливо пішли із зали, проте разом. Певне, мала відбутись важлива нарада. Цим скористалися учні – відсутністю нагляду та можливістю щось утнути на очах у всієї школи. Річ, яку діти вже давно запланували, питання, на яке давно хотіли почути відповідь – хто ж кращий.

– Агов, Гелено! – погукав один із слизеринців.

– Чого тобі? – не відриваючись від книжки, дещо зневажливо відповіла дівчина із довгим чорним волоссям, що сиділа за рейвенкловським столом. Власне, вона й до обіду майже не доторкнулась, наскільки занурилась у читання. Її сусіди одразу ж почали перемовлятись, розповідаючи суть суперечки тим, хто про це ще не чув.

– Ти дещо обіцяла, – відповів уже другий, виходячи з-за столу. Високий, стрункий, та із поставою, що випромінювала впевненість, він виглядав могутньо. Темні очі уважно прикипіли до Гелени та чекали на відповідь. Решта учнів, хто вельми зацікавилися, захоплено притихли. Інші перейшли на шепіт, та все одно скерували свої погляди на діячів.

– Невже зараз? Бачиш, я зайнята, – відмахнулась вона, насупившись.

– Боїшся програти? Чи недостатньо книжок прочитала, щоб змагатися зі мною? – посміхнувся Мерлін, оглядаючись на беззаперечну підтримку своїх друзів.

– Що? – третьокласниця закрила підручник, підводячись. – Якщо комусь тут і бракує розуму, то це тобі із твоїм нахабством.

78

Твій особливий дар

– Сказала та, що весь час задирає голову, – відповів слизеринець, закотивши очі. – Бачте, дочка засновниці школи, проявіть пошану, люди. Діти посхоплювались із місць, готуючись до справжнього видовища.

– Якщо хочеш змагання, ти його отримаєш, – Гелена потягнулась за паличкою. Ця ситуація почала її дратувати.

– Е-ні, не закляттями, а розумом, – зупинив її Мерлін, вказавши пальцем на скроню. – Задамо одне одному по три найскладніших запитання. Хто більше разів відповість правильно, той і переможець! – вигукнув він, і враз частина учнів захоплено загула.

Сіра Пані зітхнула та м’яко пропливла крізь стіну. Своєю розповіддю про вчорашній випадок у ґрифіндорській вітальні (коли Албус Поттер поділився із братом страхом розчарувати батька через призначене покарання), сер Ніколас пробудив спогади, що давно вже глибоко осіли в надрах її примарного єства. Вона із цікавості прослідкувала за хлопчиком, тому що раптом відчула щось дуже близьке та зрозуміле. Гаррі Поттер зумів позбавити її тягаря злочинної таємниці. Тепер його син нагадував її саму за шкільних часів. Ті ж проблеми, ті ж переживання. Хоча Гоґвортс неймовірно змінився за тисячу років, його атмосфера відрізнялась: між гуртожитками посилилось протистояння і виникли таємниці, вихователі віддалилися від учнів, перестали бути їм як друзі, проте дітей стало набагато більше. А деякі речі залишилися незмінними: небесно прекрасна стеля, міцні стіни, загрозливі обладунки та усюди проникаюча насичена магія. Крізь Гелену пройшла струна безпорадності, знову змушуючи пригадувати минуле.

– Це був дуже нерозумний вчинок, Гелено. Занадто бездумний. Намагатися зачаклувати того, хто чесно тебе переміг, – суворо та стримано мовила Ровена. Вона завжди намагалась бути якомога справедливішою та не дозволяла почуттям заважати вихованню й навчанню. – Я не очікувала такого від тебе. Надалі покаранням для дочки стало те, що мати більше ані слова про це не сказала, і лишень дещо розчаровані погляди мудрих очей натякали на те, що у пані Рейвенклов на думці. Але ж дівчина просто намагалася доказати, що вона – достойна дитина. Розумна, як і матір. Хоча… ні. Вона не стримала норову й розлютилася на Мерліна. Фатальна помилка. Учням дозволялося відвідувати вітальні інших гуртожитків за запрошенням. Власне, Гелену так і покликали декілька її ґрифіндорських подруг, обурені змаганням, що вигадав слизеринець. Вони намагалися втішити дівчину, яка занепала духом настільки, що ледве говорила. Проте не лише вони стали відрадою, а й дядько Гелени – пан Ґодрик Ґрифіндор. Їх вітальня була галасливішою та наче трохи веселішою: чи це через палкий вплив червоного кольору, чи самі учні були більш схильними до розваг, але навіть вогонь у каміні здавався жартівником, що виконував танок під легку й швидку музику. Це було ідеальне місце для розвіювання суму.

– Немає чого хвилюватися, – лагідно промовив вихователь, посміхаючись у руду густу бороду. – Подумаєш, побавилися, помірялися силою. Я й не дивуюся, адже у нас тут такі здібні учні.

79

Твій особливий дар

– Але недостатньо здібні, – пробурмотіла Гелена. Сором отруйною мрякою огортав її. Найгірше у власній дурості те, що з нею доводиться жити далі, щораз картаючи себе.

– Залиш це ниття. Ти ще дитина, все попереду. Особисто я був вражений вашою з Мерліном зухвалістю та сміливістю. Якби ви вчилися у мене, яких чарівників я би з вас виховав – ух! – він підбадьорливо підніс угору кулак. Ґрифіндорці схвально заугукали. Вона похмуро похитала головою. Її призначення – Рейвенклов. Розум. Ось її доля. Інакше й бути не може.

– Але ж уперта, як і мій брат! Знаєш, він би пишався тобою, – захоплено вигукнув Ґодрик, в його теплих медових очах справді відображалися вогники гордості. Наступного дня Гелена прокручувала у голові останні події. Найважчим викликом було дивитися в очі слизеринцям, що мовчки насміхались з її поразки. Вони весь час кидали зарозумілі та самовдоволені погляди. Дивувало тільки те, що сам Мерлін поводився спокійно та байдуже, наче нічого не трапилось. Навіть винувато повів плечима, коли вона глянула на нього під час сніданку. За це дівчина була вельми вдячна.

– Авжеж, ти – неймовірно розумна. Ще питаєш. Коли це чиста кров не була ознакою обдарованості? А за моїх учнів не турбуйся. Я їм скажу, щоб поводилися гідно своїх родин, – мовив мимохідь Салазар Слизерин з-під злегка нахмурених брів, коли зустрівся із дочкою Рейвенклов у коридорі. Вчителі теж вважали своїм обов’язком зреагувати на випадок. Здавалося, лише сама Ровена не виявила жодної поблажливості чи хоча б розуміння. Дівчина вже почала задумуватися над тим, що, можливо, виглядає занадто жалюгідно, оскілки всі її знайомі в будь-яку вільну хвилину намагалися передати слова підтримки. Не забарилася й Хельга Гафелпаф.

– Золотце, ходи-но сюди, вип’ємо чаю. Сьогодні я вирішила приготувати щось справді особливе, – м’яко прощебетала жінка. Її світле волосся було зібране в охайний пучок на потилиці. Гелена хоча й стомилася від підвищеної уваги до власної персони, проте запрошення прийняла. Пані Гафелпаф вміла розважати смачними пригорщами та добрим, втішним слівцем. У її кабінеті панував аромат свіжих казкових квітів. Заварничок на столику посередині кімнати піднісся у повітря та наповнив золотисті чашки. Поряд стояла вазочка зі смачнючим на вигляд печивом.

– Скуштуй, моє сонечко, – сяйнула доброзичливою посмішкою вихователька та підсунула учениці чашку, з якої струменів духмяний аромат. Гелена сьорбнула лишень трішечки, боячись опектися паруючою рідиною. Наступний ковток був сміливішим та більшим, вона насолоджувалась незвичним та розкішним смаком, що вмить позбавив переживань. Невідомо, якою саме магією користувалась Хельга, готуючи чай, але це справді діяло безвідмовно навіть у таких прикрих ситуаціях.

– М-м, він справді особливий.

– Отож-бо, Гелено. Хоча й чай, який ми пили минулого разу, теж був смачний та незвичайний. Вони трошки схожі, але саме те, що їх відрізняє, і робить сьогоднішній чай таким насиченим, свіжим та винятковим.

– Ви маєте на увазі…? – перепитала дівчина, підозрюючи натяк.

– Саме так, золотце. Твоя мати – найрозумніша відьма, яку я знаю. Але ти обдарована по-своєму. Ти повинна шукати власний, твій особливий дар. Не варто повторювати чиїхось кроків. Будь собою, Гелено.

80

Твій особливий дар

Надвечір дівчина завітала до материної кімнати. Самої Ровени у спальні не було. Гелена одразу ж помітила сяючу діадему, залишену на туалетному столику. Пані Рейвенклов казала, що вона відкриває розуму нове. Сині камінці та емблема з вороном здавалися такими рідними. «Що ж, може, це мені допоможе зрозуміти свій талант?», – подумала третьокласниця та, не тямлячи, що робить, потягнулася рукою до прикраси. За мить Гелена вже уважно роздивлялася у дзеркалі себе із діадемою на голові. Як же вона їй личила! Просто неймовірно! Але навіть не це дарувало приємні відчуття, а невідоме раніше знання, що охопило її розум. Всі таємниці враз відрилися, здавалося, не існує нічого невідомого. «Хіба я чимось гірша від мами? Може, навіть й краща. Ось чого мені не вистачало… От би знову позмагатися із Мерліном, але в діадемі…».

– Гарненько, – рівним голосом зауважила Ровена, з’явившись на порозі. – Але великий розум – велика відповідальність. Ти ще до такого не готова. Краще не чіпай її більше. «Просто боїться, що я буду розумнішою, ніж вона», – засмучено зробила висновок дочка. З того часу, як вона відчула смак безмежної мудрості, думки про діадему не полишали Гелену ані на мить.

Сіра Пані дісталася класної кімнати, де Албус саме прибирав згідно із покаранням, призначеним викладачем захисту від темних мистецтв. Хлопчик хотів вразити батька, змусити пишатись подібно до того, як вона колись прагнула перевершити матір. Проте Гелену з пантелику збила дурниця. Та Албус не повинен вдаватися до таких помилок. Вона поділиться спогадами й дасть пораду – нарешті з’явилась людина, кому вона готова це розповісти. Нехай він іде власним шляхом. Нехай шукає свій особливий дар.

81

Наввипередки

Автор: Anaquilibria Перекладач: Ochi.koloru.neba Пейрінг: Гаррі Поттер/Джинні Візлі Рейтинг: R Розмір: міді Саммарі: що робити, якщо замість «дев’ятнадцяти років потому» – дев’ятнадцять днів

Наввипередки Пізніше, сидячи в поїзді, Джинні згадає все, що відбулося, за кілька хвилин до того, як засне, і запізніло подумає, що, напевно, навіть зараз ще можна щось змінити, але поїзд вже буде нестися крізь світло-сірий туман, і єдине, що вона зробить – пригорнеться ближче до Гаррі. ***

– Боюся, від цього немає контрзакляття.

– Може... може, ви щось переплутали? – мама сидить незвично тиха і наче хвора. Дівчинка-цілитель, трохи старша самої Джинні, нервово заглядає в пошарпані пергаменти і заперечно хитає головою: – Це єдине прокляття, яке проявляє себе саме так. Сірий промінь, що перетворюється на попіл при контакті з ціллю.

– І що тепер робити? – з усіх них уже давно говорить тільки мама; Гаррі мовчить, щось обдумуючи, Джинні теж – просто не може вмістити це в голові; Рон і Герміона чекають за дверима.

– Нічого. Мені дуже шкода. Джинні здається, що це найбільш ідіотський спектакль в її житті. Вона смикає маму за руку, і та мовчки виходить слідом за ними.

– Що сказали? – Герміона встає зі стільця і підбігає до Гаррі.

– Що хтось із нас двох помре, – спокійно відповідає він. – Роне, Герміоно, відведіть місіс Візлі додому, будь ласка. Рон відкриває рота, але Герміона наступає йому на ногу і веде їх з мамою до виходу. Герміона, як і Гаррі, завжди вміла не розгубитися і швидко метикувати, думає Джинні. Джинні опускається на стілець, де раніше сиділа Герміона, і дивиться на стіну. На стіні висить плакат «Дитина на мітлі: запобіжні заходи», і вона починає рахувати на ньому голосні. Гаррі мовчки підходить до неї. Джинні намагається не збитися з рахунку і одночасно вибратися з–під почуття невідомо чого, що нестерпно давить на плечі, та що там – хоча б усвідомити. Це Гаррі міг спокійно сказати «Я скоро помру». І це не війна, де можна померти, не зрозумівши, що сталося. Тепер потрібно розуміти, але Джинні не може.

82

Наввипередки

Зрештою Гаррі підхоплює її під руку і веде до сходів. Джинні до останнього дивиться на плакат, рахуючи літери – якщо вона нарахує двісті, все буде добре. На сто вісімдесят дев’ятій голосній плакат вже надто далеко. Біля виходу з лікарні святого Мунґа їх чекає Скітер.

– Гаррі, як ти думаєш, хто міг це зробити? Скажи кілька слів нашим читачам.

– Йдіть до біса, – огризається Гаррі. Перо шкрябає одразу три абзаци. Вдома вже зібралися мама з Роном та Герміоною, тато, Кінгслі, Макґонаґел, і ще хтось із колишнього Ордену.

– Іди, якщо хочеш, – тихо каже Гаррі, Джинні зауважує, що губи в нього майже білі. – Я залишуся для пояснень. У глибині душі Джинні розуміє, що кидати Гаррі не можна, але єдине, що їй хочеться – це сховатися кудись від відчуття, що стискає все зсередини. Вона йде до себе в кімнату, абияк накладає Глушилято й кричить – довго, надривно і на одній ноті, поки не глухне сама. Серед ночі до неї приходить Гаррі. Джинні спить на підлозі і не пам’ятає, як заснула. Здається, вона влаштовує йому дику істерику, а він тільки міцніше притискає її до себе. Вранці вона прокидається повністю розбитою, натомість виявляє, що її перенесли на ліжко. Поруч у м’ятій майці і джинсах спить Гаррі. Джинні дивиться в стелю і розуміє, що доведеться звикати. А ще – що не можна залишати Гаррі наодинці з цим, прикидаючись рослиною. Вона дуже обережно, щоб не розбудити Гаррі, встає з ліжка і підходить до дзеркала. Від Герміони вона знає, що найкращий спосіб позбутися від поганого настрою – просто усміхатися. Спочатку через силу, а потім непомітно і повіриш. Назвати те, що відчуває Джинні, поганим настроєм – приблизно як сплутати Флитвіка з Ґегрідом, але інших варіантів у неї немає, і вона старанно розтягує губи перед дзеркалом. Через хвилину їй набридає шкіритись. Через дві вона розуміє, що виглядає як ідіотка. Пригнічення, тим не менш, відступає кудись углиб. Джинні повертається до ліжка і пригортається біля Гаррі, намагаючись притулитися до нього ближче, Гаррі щось сонно бурмоче, обіймаючи її, і Джинні засинає знову, перш ніж встигає хоч щось подумати. Вранці Джинні виходить у кухню і гостро відчуває дежавю: така ж атмосфера вдома була через кілька днів після похорону Фреда. Вона не може підняти очей на маму – страшно. Гаррі й решта, виключаючи орденців, вже там. Джинні бажає всім доброго ранку і намагається сховатися за чашкою з чаєм. Сніданок проходить в повному мовчанні.

– Я попросив всіх просто не згадувати про це зайвий раз, – пояснює Гаррі, коли вони виходять з каміна в «Трьох мітлах» і направляються до Гоґвортсу. Гоґвортс завжди міг заспокоїти – навіть зараз, хоч і змінився до невпізнання.

– Спасибі, – відповідає Джинні, не знаючи, що ще сказати. – Можна я погуляю наодинці? Я буду біля озера. Зараз говорить неначе не вона, але це й на краще: щось всередині Джинні тримається, не даючи їй просто лягти в кутку і чекати логічного закінчення подій. Вона не без чорного гумору думає, що, може, це залишки Волдеморта з першого курсу – ось вже хто тварюка залізна.

83

Наввипередки Гаррі киває, і куточки його губ ледь помітно піднімаються. Такою сильною Джинні не буде ніколи.

– І... вибач, – додає вона. – Я не повинна була втікати вчора.

– Усе гаразд, – відповідає Гаррі, заспокійливо торкаючись її губ своїми. *** Їй дуже потрібно дістати мітлу і злетіти, ледь розрізняючи десь поруч крильця снича, але квідичне поле порожнє, а в новому післявоєнному небі не хочеться літати. Тим не менш, зараз вона летить, дивлячись на Гоґвортс згори, намагаючись вишукати там точку Гаррі, ніби на мапі Мародерів. Джинні дуже не вистачає фарб. Останнім часом – рік? два? важко зрозуміти, скільки саме – вони майже зникли, неначе припорошені сірим пилом. Не змінився тільки червоний, ним вечорами залите небо, і Джинні не хоче на нього дивитися. Червоним залитий і Гоґвортс: неприродно яскраві, як намальовані, червоні лілії – по одній на кожного загиблого – немов стікають єдиним полотном з вікон і провалів в стінах, розливаючись по землі, і, напевно, в них можна потонути. Коли дивишся на Гоґвортс, здається, що червоний відбився зсередини повік назавжди. Політ не приносить полегшення, Джинні не витримує довго і спускається до озера. Вона думає, що це жахливо несправедливо. Несправедливо, що вже після перемоги в них з Гаррі на Алеї Діаґон потрапив сірий промінь, – ковзнув між зчепленими руками і розсипався попелом, – і потім Кінгслі клявся Гаррі, що «це були останні Смертежери, більше на волі не залишилося жодного». Несправедливо, що вчора дівчинка-цілитель розповідала про давно забуте прокляття, яке зупиняє серце рівно через дев’ятнадцять днів, до цього зовсім себе не проявляючи, і «мені дуже шкода, але визначити, в кого саме потрапило закляття, неможливо». Несправедливо, що тепер у них немає часу, який вони заслужили, переживши Волдеморта. Несправедливо, але ці думки здаються Джинні такими дитячими, що вона намагається не думати про це. Вона дивиться на свою руку, яка все ще стискає держак мітли, що лежить поруч на траві, і виникає відчуття, що якщо вона поворухне пальцями, то вони розсиплються, як висохле листя. Її відволікає Гаррі – сідає поруч і не придумує нічого розумнішого, крім як видати: – Ей. Не кисни.

– На дереві зависни, – гиркає Джинні і одразу ж видихає, згадуючи, що зараз сваритися особливо нерозумно: – Тобто, пробач.

– Я зрозумів. – Гаррі піднімається на ноги. – Давай наввипередки? Вона дивиться на нього великими очима, а потім думає: а чому б і не наввипередки? Якщо життя менше ніж за день перетворюється на не бозна-що – яка різниця, задоросла ти для дитячого квача чи ні? Джинні пхикає і нарешті сміється, встаючи слідом. Страх остаточно відступив углиб, і тепер крізь нього пробиваються інші почуття.

– Хто останній, той дурень! – Гаррі зривається з місця і мчить уздовж берега. Почуваючись, ніби впала в дитинство, Джинні біжить за ним з криком «Так просто ти від мене не втечеш!», – і він усміхається їй, коли вона наздоганяє. Десь через півгодини вони являються додому. ***

– Вам потрібно поїхати, – говорить Герміона. Гаррі запитально на неї дивиться, очікуючи продовження, і воно не примушує себе довго чекати: 84

Наввипередки

– Ми будемо шукати спосіб скасувати прокляття – якщо його не знайшли раніше, це не означає, що його немає взагалі. А у вас буде, ем-м, щось на зразок медового місяця... ну, або спільних канікул. Вона тактовно недоговорює, але Джинні явно чується: «... на випадок, якщо ми нічого не знайдемо».

– «Ми»? – запитує Гаррі. Герміона ніяковіє: – Мене взяли стажистом у святого Мунґа. У нас обов’язково все вийде, от побачите! Джинні думає, що Герміона не розуміє найголовнішого: коли помирає коханий – це не страшно. Смерті, зрештою, немає, як одного разу сказав їй Гаррі. Страшно – жити далі без нього. Страшно – думати, що буде з мамою, татом, Гаррі й братами, якщо помре вона. Страшно – дивитися на маму, вимучено усміхнену і зафарбовувати сиве волосся тьмяно рудою фарбою. Все інше не страшне зовсім. Контрзакляття від усього цього немає і не може бути. Хіба що масовий Облівіейт, але тоді можна не розмінюватись на дрібниці й одразу авадити. Джинні відчуває, як у горлі росте пекучий клубок, і підводить голову: – Давай і правда звалимо, Гаррі? Не будемо дратувати всіх кислими обличчями. Гаррі гмикає, і вона розуміє, що він відчуває приблизно те ж саме.

– Будемо надсилати вам дурні листівки з бантиками. Сама напросилася, Герміоно. Герміона киває і намагається усміхнутися, і Джинні втікає до себе. Цього ж вечора вони збирають речі і, перш ніж роз’явитися, виходять попрощатися з іншими. Мама обіймає Джинні й ледве чутно шепоче: – Я хочу, щоб ти вижила. Джинні нічого сказати. *** Маґлівський Лондон після Гоґвортсу здається неприродно яскравим. Пробираючись крізь натовп, Джинні раптом відчуває несвідомий страх, що зараз Гаррі відокремлять від неї, і хапає його за руку. Гаррі легко стискає пальці, пестячи її долоню. Вони навмання звертають у найближчий провулок і натикаються на, здається, фотовиставку: між двома найближчими будинками натягнуті мотузки із закріпленими на них фото. У незнайомому місці, серед незнайомих людей Джинні почувається мандрівницею, і така свобода – без дому за спиною, без знання, що буде далі – схожа на давно забутий політ. Обруч навколо грудей нарешті розтискається.

– Дивись, цей схожий на тебе, – вказує вона Гаррі на одну з фотографій.

– А ось – на тебе, – показує він фото у відповідь: руда дівчина в короткій зеленій сукні стоїть на мосту і сміється. Джинні сміється теж. Гаррі дивиться на неї задумливо і з ніжністю, а потім риється в рюкзаку, дістає чароапарат і клацає швидше, ніж Джинні встигає хоч щось сказати. Через пару секунд Джинні вже дивиться на жахливо розпатлану себе серед мотузок з фото і обурюється: – Так нечесно! Викинь негайно!

– І не сподівайся, це компромат. – Гаррі легко ухиляється від потиличника.

85

Наввипередки

Через приблизно годину блукання по Лондону вони знаходять невеликий, але дуже затишний готель. На вивісці строгими золотистими літерами написано назву – «Лілія долини». Їх кімнату заливає сонячне сяйво, що проникає через звичайну білу фіранку, вони сидять на дощатій підлозі між ліжками, і незвично, що тепер можна взагалі нічого не робити, а тільки сидіти і дивитися на Гаррі. У туалеті за тонкою стінкою з крану скрапує вода.

– Романтика – з серйозним виглядом каже Джинні.

– Зате ніхто не стукає. Джинні безуспішно намагається не розсміятися. Вони піднімаються одночасно, опиняючись один навпроти одного, і Джинні думає, що потрібно не втрачати час, якого все менше, і тим, що тут і правда ніхто не стукає – і не ввалюється раптово, як це вміє Рон, – але замість цього вона просто обіймає Гаррі. Так вони і стоять разом, живі, Джинні відчуває Гаррі як ніколи близьким, і їй здається, що якщо заплющити очі, то під повіками розіллється яскраве тепле сонце. Боляче стає тільки один раз, ввечері, коли Джинні закреслює на маленькому маґлівському календарі другий день з дев’ятнадцяти. Наступного дня вони відправляються безцільно гуляти по Лондону, забредаючи в парки, іноді прибиваючись до групок туристів і слухаючи балаканину на незнайомих мовах; Гаррі купує морозиво, і Джинні з вродженим хуліганством розважається художнім облизуванням, спостерігаючи, як Гаррі червоніє.

– Ти знову? – Джинні відривається від морозива. Червоний до коренів волосся Гаррі ховає чароапарат: – Ось відправлю це місіс Візлі, будеш знати.

– А що я? – зображує Джинні здивування; вона відчуває, що поводиться абсолютно несерйозно, але поруч з Гаррі це в рази легше. Гаррі акуратно відводить убік її руку з морозивом і глибоко цілує Джинні; вона заплющує очі й відчуває, як розсипається увесь інший світ навколо. Ззаду хтось несміливо кашляє, і Джинні згадує, що вони стоять на людній вулиці, але збентеження не відчуває. Білява дівчина, старанно дивлячись кудись повз Джинні, простягає їй рекламку турагентства. Гаррі не витримує і починає реготати, Джинні приєднується. На п’ятий день Гаррі каже, що виїхати подорожувати в маґлівський Лондон – все одно, що піти в похід з наметом на задній двір, і пропонує відправитися ще кудись. Джинні здається, що кожен, у кого вдома є задній двір, хоч колись та мріяв розбити там намет, але змінити місце дійсно хочеться, і вони вибирають Відень – методом випадкового тику в припасену рекламку. *** Відень схожий на іграшкове містечко, в ньому спекотно й сухо, і Джинні почувається лялькою, поміщеною в творіння геніального годинникаря. Вони з Гаррі гуляють по Рінгштрассе – ця вулиця була єдиною, яку вони змогли визначити на маґлівській карті, купленій для більших веселощів, і вгадують в перехожих тих, кого не можуть побачити.

– Джин, дивись, он Колін. – Гаррі махає рукою смішному хлопчикові з фотокамерою, і хлопчик широко усміхається у відповідь.

– А он Дамблдор. Якщо бороду підстригти, – хихоче Джинні.

– А он Снейп. Схожий, як галюцинація.

86

Наввипередки Гаррі вже без посмішки повертається до неї: – А адже здорово було б, якби він вижив. Знаєш, коли я подивився спогади, він став для мене приблизно як Дамблдор... хвилин на десять, правда.

– Мені завжди здавалося... – кусаючи губу, починає Джинні, – що, може, так воно і є. Іноді буває: людина вмирає, а через якийсь час ти краєм ока бачиш його на вулиці серед перехожих. Може, ми їх поховали, а всі вони зараз живуть собі спокійно десь, не пам’ятаючи про минуле. Тут, наприклад. Це ж магія. Гаррі обіймає її, і вони йдуть однією повільною чотириногою істотою.

– Колись ми побачимо їх по-справжньому, напевно. У цей момент Джинні остаточно розуміє, що смерті більше немає. Увечері Гаррі бурчить, що додатково до одного прокляття на них є ще й друге, яке не дає зняти номер з одним нормальним ліжком. У чомусь він має рацію: Джинні заради інтересу влаштовується на своєму і з’ясовує, що повертатися можна, але дуже акуратно – для неакуратних, мабуть, поруч з ліжком лежить килимок, що пом’якшує приземлення. Гаррі дивиться на спроби Джинні підігнути коліна, не звалившись, і його очі сміються. Зараз саме час – поки він є, думає Джинні. Вона встає з ліжка, підходить до Гаррі і накриває рукою блискавку на його джинсах: – Ходімо спати. Гаррі тихо ахає, але потім притягує Джинні ще ближче, і вона намагається роздягнути його, не відпускаючи, не відриваючись. Він заплутується в горловині майки і вибирається остаточно скуйовджений; окуляри покосилися, з’їхавши на щоку, Джинні знімає їх, і Гаррі моргає з незвички. Злегка відштовхнувши його, вона відходить на пару кроків і дивиться. Він стоїть посеред кімнати, повністю роздягнений і збуджений, і здається, що все світло, яке є, виходить від нього. Джинні заворожено видихає, дивлячись, як він червоніє, і ступає до нього, попереджаючи спробу прикритися. Їй здається, що ще трохи, і серце зупиниться прямо зараз, не витримавши такого відчуття життя, любові, якої для неї занадто багато, необхідності поспішати, поки не скінчиться час. Вона торкається його члена, Гаррі тремтить і тихо сичить. Після кількох рухів він дивиться абсолютно ошалілим поглядом і відводить її руки, роблячи крок назустріч. Вона обіймає його і безладно цілує в шию, не в змозі зібратися і зробити щось певне. Неначе розуміючи це, Гаррі розстібає її сукню, тісно притиснувши до себе, теж намагаючись не відпускати її, і Джинні смутно шкодує, що не замоталася у багато шарів одягу, щоб він роздягав її так якомога довше – повільно і тепло.

– Ти... зараз дуже гарна, – каже він, і вона не знає, що відповісти.

– Ти теж. На вузькому ліжку можна лежати тільки поодинці; Гаррі накриває Джіні собою, їй тепло і трохи важко. Вона охоплює його ногами, намагаючись потертися об нього, щоб позбутися від тягучого почуття, яке затуляє все інше, і Гаррі стогне, а його погляд туманіє. Коли він входить в неї – на легкий біль вона навіть не звертає уваги – вона дивиться йому в очі і не відводить погляду навіть під спалахами задоволення від його рухів, навіть коли він, завмерши, кінчає зі видихом, у якому можна розібрати її ім’я, і навіть коли його пальці допомагають їй кінчити слідом.

*** Міста змінюються все частіше; вони з Гаррі майже ніде не затримуються надовго. Порівнянний з польотом вітер, здається, підхопив їх, і зупинятися вже не хочеться. Джинні думає, що вони так біжать, намагаючись з’ясувати, хто ж прибіжить першим – або йдуть, взявшись за руки, по хиткому мосту десь в порожнечі, поки хтось з них не впаде.

87

Наввипередки

Вони не забувають про свою обіцянку і шлють додому листівки. Перша найбільше підійшла під визначення «безглузда»: гидотно-рожевого кольору, з бантиком в кутку і страшненьким кошеням, яке нагадує Гаррі про Амбрідж. Далі Джинні каже, що вибирати листівки буде сама, бо ще одного такого котика вона не витримає. Насправді їй просто подобається їх вибирати. У Парижі їх наздоганяє лист. Джинні чує стукіт у вікно, і вони з Гаррі зупиняються на виході із номера. Втомлена, розпатлана і явно зла сова влітає у розчинену кватирку, мстиво дзьобаючи Гаррі за палець.

– Це від Герміони, – Гаррі швидко проглядає лист і простягає його Джинні. У листі йдеться, що пошуки ліків поки не дали результатів, але в Мунґа вже майже розібралися з природою прокляття, і «відпочиньте там, контрзакляття повинно бути зовсім скоро, ми йдемо просто величезними кроками!» Джинні вперше за всю подорож хочеться чи то розлютитися, чи то сподіватися. Гаррі просто знизує плечима і складає лист в свій безрозмірний рюкзак: – Треба буде хоч щось відповісти. Вони виходять і вирушають на пошуки якогось невизначеного кафе. У результаті знаходиться «Габріель», присвячене якійсь маґлівській знаменитості. Кароока жінка з постера на стіні дивиться впівоберта, уважно і сумно, і спрямована вперед сигарета нагадує своєрідну чарівну паличку. Джинні думає, що ця Габріель, цілком імовірно, була відьмою, а маґлівські шанувальники про це не знали. Вони сидять за столиком на терасі біля кафе і дивляться на сцену, біля якої танцюють кілька парочок. Там виступає якась співачка, вона співає по-французьки, і Джинні розбирає тільки щось, віддалено схоже на «жалкувати».

– Non, rien de rien, non, je ne regrette rien, – посміхаючись, наспівує Гаррі.

– Звідки ти знаєш? – дивується вона.

– Тітка Петунія дуже часто це співала. Спроби самопереконання, напевно, – він раптово піднімається і, ведучи її до сцени, шепоче, – але я і правда ні про що не жалкую. Пісня змінюється, вони танцюють, і Джинні радіє, що спідниця красиво колихається хвилями, що Гаррі, її Гаррі, зараз здається дорослим і дуже гарним чоловіком, що він обіймає її і щасливо всміхається, що тихий голос співає щось по-французьки красиве – радіє всьому. *** На шістнадцятий день вони затримуються в Мінську, і Гаррі згадує Ґегріда. У магічну частину міста вони не заходять, втім – Гаррі не сумнівається, що Скітер й інші вже встигли написати кілька – або кілька десятків – статей, які й без того чекають когось із них після повернення. І, зрозуміло, їм знову не дістається одне ліжко. Джинні сняться крики і багато, багато червоних лілій; вони падають з неба і з нудотним хрустом розбиваються об землю. Прокинувшись, вона розуміє, що крики їй не зовсім наснилися: Гаррі скрикує, соваючись на своєму ліжку, ковдра валяється на підлозі. Вона піднімається, звикаючи до темряви, і влаштовується зверху на Гаррі, намагаючись утримати його за руки.

– Посунься, чи що. Гаррі здригається і прокидається: 88

Наввипередки – А?

– Досить пхатися. Я не хочу спати одна. Він дивиться на неї з вдячністю, і вона позіхає йому в плече.

– Все одно я прокинулася, – Джинні протискує між ними руку і обхоплює м’який член Гаррі; через кілька дотиків він встає. Вона абияк влаштовується на боці між Гаррі і стіною і, спершись на лікоть, дивиться, як Гаррі зціплює кулаки і подається стегнами вгору. Він тихо стогне, але в тиші й темряві ці звуки здаються чи не гучнішими за крик, і Джинні нахиляється до його губ, не цілуючи, але просто вбираючи подих. Член в її руці напружується, і сперма вихлюпується Гаррі на живіт. Гаррі розтирає її на пальцях, торкається Джинні змащеною рукою між ніг, і Джинні ліниво заплющує очі, відчуваючи, як накочуються теплі хвилі. *** На вісімнадцятий день вони вирішують повернутися додому. За час, що залишився, можна встигнути... попрощатися, як би Джинні не ненавиділа це слово. Їхня подорож закінчується там, де і почалося – в «Лілії долини». Маґлівський Лондон став майже рідним, а прогулянки по рідному місту – особливе задоволення: в будь–якому такому місті є свої місця і закутки, що мають особливе значення. Вони знаходять ту вулицю, на якій цілувалися – і з якою завдяки рекламці турагентства і почалася їх подорож – і цілуються там ще раз.

– Сподіваюся, рекламки ритуальних послуг тут не роздають, – задумливо говорить Гаррі. Вони повертаються в Гайд-парк і натикаються на білок; Джинні хоче погодувати їх, і Гаррі доводиться спішно шукати, де поблизу продаються горішки, зате потім він з абсолютно щасливим виглядом швендяє навколо, фотографуючи «твій нахабний звіринець, Джинні». Біля озера Джинні не без єхидства згадує Гаррі його «ритуальні послуги» і пропонує втопитися в Серпентайн – щоб напевно.

– Та ну, – нітрохи не образившись, фиркає Гаррі, – я краще придумав. Він відходить на кілька кроків від Джинні, набирає в груди повітря, складає руки біля рота і волає: – Я люблю Джинні Візлі! Кілька качок лякаються і відлітають з обуреним крекотом; за компанію з ними лякаються старий і старенька, що прогулюються поруч, але старенька раптом дзвінко сміється, як ніби їй стільки ж років, скільки й Джинні, а старий кричить Гаррі: «Молодець!», – і Джинні згинається навпіл від реготу. Посміявшись, вона говорить до Гаррі: – Я теж люблю тебе, Гаррі Поттере. Увечері вони являються в Годрикову долину, і Гаррі, гірко посміхаючись, «знайомить» її з батьками. Зі сторони вони з Гаррі схожі на божевільних, але Джинні вірить йому – містер і місіс Поттер десь поруч. Хочеться вірити, що вони раді за Гаррі. Уже майже вночі вони повертаються в «Лілію» – тепер у них є безцінний досвід сну удвох на вузькому одномісному ліжку – і вночі вони просто лежать поруч, засинаючи під подих один одного. Якби зараз Джинні могла подивитися в дзеркало Яцрес, вона побачила б там тільки себе. *** Коли залишається всього кілька годин, Гаррі пропонує: – Давай сядемо на поїзд? Джинні розуміє, чому. Вони являються на Кінгс-Крос і купують квитки – за великим рахунком, байдуже куди.

89

Наввипередки Сріблястий поїзд вже чекає на них, і люди навколо шумлять, товпляться, займають місця. Раптово Джинні здається, що вона не дихає. Здається, що потрібно розвернутися і бігти. Їй несвідомо страшно, і коли Гаррі забирається в вагон, страх доходить до межі. Вона кричить: «Ні!», «Не треба!» і щось ще, але з горла не вирвалось нічого, і у відкритий рот потрапляють сльози. Люди, що проходять повз, бачать, як вона сповзає на підлогу, і ніхто не зупиняється. Гаррі обертається в пошуках її і спускається назад, і вона намагається усміхнутися, але він легко піднімає її на руки і заносить у поїзд. Сховавши обличчя у нього на грудях, вона ридає як ніколи, тихо і безупинно, а він мовчки гладить її по волоссю. Вони сидять поруч на одному сидінні, і втомлена Джинні в прострації дивиться перед собою. Гарі знаходить її погляд, і вона зауважує, що в ньому промайнув переляк – можливо, здалося, – але не звертає на це уваги.

– Це не повинно було бути так, – шепоче Гаррі, – пробач. Джинні точно пам’ятає, коли в них потрапило прокляття, і, скидаючи руку Гаррі, тягнеться за паличкою, щоб начарувати Темпус, але палички на звичному місці немає.

– Вона в мене в рюкзаку, – говорить Гаррі. Рюкзак надійно схований за його спиною.

– Ненавиджу! – кричить Джинні крізь сльози, розмахується для ляпаса, але Гаррі ловить її руку. Вона падає обличчям на його живіт і схлипує, згадуючи «Лілію долини», морозиво, бурчання Гаррі, коли вона заснула на його руці, а вранці та затекла, рум’янець на його щоках і засмагу на шкірі, маґлівський календар, на якому залишалося все менше днів... Пам’ять намагається вирватися з неї хоча б криком, і Джинні сильніше стискає зуби, не бажаючи забувати. А потім вона відчуває швидкий-швидкий стукіт серця Гаррі.

– Пробач, – тихо каже вона. Вона цілує Гаррі в груди навпроти серця і тихо, уважно слухає його стукіт. Поїзд рушає, і Кінгс-Кросс виднівся зовсім недовго; краєвид за вікном змінюється щільним сріблястим туманом, схожим на той, який іноді виходить замість Патронуса.

– Ваші квитки, панове, – рудоволосий і трохи кучерявий кондуктор посміхається їм, підморгуючи яскраво-блакитними очима, і поки Джинні намагається згадати, що в ньому знайомого, Гаррі вже простягає квитки, і він іде. Джинні піднімає голову і дивиться на Гаррі, уявляючи, як зараз виглядає: очі-щілинки і червоний ніс – ще трохи, і Волдеморт, думає вона. Вони з Гаррі раптом здаються їй просто дітьми, гіркими дітьми. Очі Гаррі сміються.

– Ми ніколи не помремо. Згадай Відень. Ніколи.

– Угу, – Джинні непомітно стискає руку в кулак, впиваючись нігтями в долоню, і сльози зупиняються. – Я... просто хотіла, щоб у нас було не дев’ятнадцять днів, а хоча б дев’ятнадцять років.

– Про нас уже пишуть у підручниках історії, – злегка кривиться він. – Можливо, колись напишуть книгу, в якій у нас будуть ці дев’ятнадцять років. Або навіть більше. Джинні посміхається: – Хто залишиться – попросить Скітер. Гаррі мовчить, легенько торкаючись губами її маківки.

– Спи, – нарешті каже він, – смерті немає. У нас вийшло, розумієш? Засинаючи, Джинні відчуває тепло руки Гаррі; їй сниться озеро і вічне літо, вони з Гаррі біжать наввипередки, і він встигає першим. І червоний, яскраво-червоний колір на його долонях – просто дозріла суниця.

90

Весна, сигарети і багато музики

Автор: Ochi.koloru.neba Пейрінг: Лілі Поттер/Скорпіус Малфой Рейтинг: R Розмір: міді Саммарі: а руки у Лілі Поттер красиві, витончені, пальці довгі й тонкі, долоні гарячі. Подушечки пальців тверді, а нігті стрижені (я казав уже, так?). Руки у Лілі Поттер чудові. Руки у Лілі Поттер чарівні. Лілі грає на гітарі Від автора: є речі, які легше написати, ніж забути. М’яке, тепле і з запахом сигаретного диму

Весна, сигарети і багато музики 1 Лілі Поттер вчиться на шостому курсі. У неї недбало зав’язана зелено-срібляста краватка і біла сорочка з закоченими рукавами. У неї довге руде волосся і очі кольору бренді. Лілі, бісова Поттер. У Лілі Поттер двоє старших братів, одна найкраща подруга й ціла армія залицяльників. У неї коротко стрижені нігті, подерті джинси і різнокольорові кеди. Лілі Поттер не носить мантій, хіба що дуже вже холодно. Лілі Поттер найкраща на курсі. Бісова Лілі Поттер! Вона сипле дотепами пекучими і сміхом дзвінким на весь коридор, вона не звертає уваги на компліменти. Вона слухає уважно, відповідає різко і не завжди цензурно. Вона безсоромно курить у коридорах древнього замку. Вона захоплено розповідає своїй Розі про квідич, не помічаючи навіть, що та її просто не чує. Лілі Поттер – ловець слизеринської команди. Лілі Поттер. Чорт! Лілі Поттер манить, як і все недосяжне. І я би, можливо, і думати б не думав про це чортеня, якби не її руки. А руки у Лілі Поттер красиві, витончені, пальці довгі й тонкі, а долоні гарячі. Пучки пальців тверді, а нігті стрижені (я казав уже, так?). Руки у Лілі Поттер чудові. Руки у Лілі Поттер чарівні. Лілі грає на гітарі. І якби я випадково не зазирнув до порожнього, як мені здавалось, кабінету Заклинань і не побачив тоді, як вона сидить на підлозі з гітарою в руках, якби не почув, як вона грає, не зачепився поглядом за її пальці, що перебирають струни, якби не почув її трохи захриплого від застуди голосу, можливо, Лілі Поттер ніколи не ожила б для мене. Але я зайшов і побачив. І я тепер з знаю, як тремтять її вії-голочки, як вона супить брови і як здмухує з обличчя неслухняне пасмо волосся. Я тепер кожну веснянку на її обличчі знаю. Ми граємо у дві гітари щочетверга. Я граю добре, Лілі – краще. Іноді відволікаюсь, дивлюся на її пальці, цікаво, вони теплі чи холодні? – а вона сердито смикає мене за рейвенкловську краватку і бурчить: «Гіпогриф тебе затопчи, ти будеш грати чи ні?». Уся така роздратована, яскрава, жива. Уже така звична, а все одно – нова.

91

Весна, сигарети і багато музики А коли пальці втомлюються від акордів і баре, ми відкладаємо інструменти і сидимо, спершись спинами об стіну. Вона курить, і я курю. Просто в кабінеті Флитвіка. Божевільні! Сигарета тліє у її пальцях, а я і погляду відірвати від них не можу. А вона все сміється і сарказмує, а я все одно дивлюсь. Ми сидимо так недовго – потім встаємо, розходимося у свої вітальні. До наступного четверга. Привіт, мене звуть Скорпіус Мелфой, і я закоханий у руки Лілі Поттер.

2 Грати я почав, коли мені було десять. Чи дев’ять? Ні, все-таки десять. Мама вирішила, що музична освіта – це те, без чого я в цьому житті просто-таки загнусь і привела до мене викладача. Я досі не можу зрозуміти: чому саме гітара? Чому не фортепіано, скрипка, флейта? Напевно, це була доля. Доля, яка перевтілилась у мою маму. Двічі на тиждень до нас у маєток приходив містер Перрел. Гітара його була дуже старою, та і сам він виглядав якось... пошарпано. Штани й піджак, хоч і чисті, але латані-перелатані. Черевики збиті. Капелюх старий. Чортзна-що, а не вчитель! Грати мені не подобалось. Пальці боліли і втомлювались, акорди видавались надто важкими, а металеві струни ніяк не хотіли мені допомагати. Та я майже ненавидів Перрела, коли спостерігав, як легко й невимушено він грає! Після семи занять я слабкодухо попросив маму припинити ці катування. Вона лиш нахмурилась, але уроків не скасувала. Я скаженів. На восьме заняття містер Перрел прийшов вчасно. Треба сказати, він взагалі ніколи не спізнювався, цей Перрел. Той урок нічим не відрізнявся від інших, вчитель так само дивився на мої жалюгідні спроби зіграти хоч щось, пояснював терпляче, що роблю не так. Але наприкінці заняття, вже коли стояв на порозі, він підморгнув мені і сказав: – Дійшли до мене чутки, позбутися мене хочеш? Та не переживай ти, не засуджую, – розсміявся він, помітивши, як змінилось моє обличчя. – У мене для тебе дещо є. І він простягнув мені маленьку коробочку, від якої тягнулися видовжені вуха. Я взяв коробочку в руки, не знаючи, що з нею робити далі.

– Користуватися не вмієш? Ох вже ці чистокровні, нічого у техніці не тямлять! Це плеєр. Дивись сюди, натискаєш ось цю кнопку, так, цю. Бачиш список? Це назви пісень. Ось так можна вибрати будь-яку, а якщо натиснути ооось цю кнопку, зазвучить музика. Все дуже просто. Послухай, як матимеш час і натхнення. До побачення. І він вийшов з моєї кімнати, зачинивши за собою двері. Я спантеличено покрутив коробочку в руках. Потім зітхнув, одягнув видовжені вуха і вибрав пісню. Навмання тицьнув пальцем. Але як же мені пощастило! «One, two. Three, four!», – і в мої вуха увірвалась мелодія «I Saw Her Standing There» The Beatles. Мій світ вибухнув. Одної миті усе навколо втратило свою значимість, усе, окрім чарівних звуків у моїй голові. Після першої пісні заграла друга, третя, четверта... Я сидів з роззявленим ротом, моє серце шалено стукотіло у грудях, і усього мене затоплювало розуміння: я не відмовлюсь від гітари. Я навчусь грати, чого б це мені не коштувало. Мені було десять і я слухав Beatles.

3 У нас не виходить «Wish you were here» Pink Floyd. Взагалі. Ніяк. Окремо – будь ласка, за милу душу, скільки завгодно! А разом – не йде. Збиваємося. Злимося. Не звучимо.

92

Весна, сигарети і багато музики

Лілі зривається першою – майже відкидає гітару, виймає з пачки цигарку і підкурює від палички. Я зі своїм інструментом обережніше – кладу поруч, дістаю сигарету, теж підкурюю. Лілі злиться. Щоки горять, пальці тремтять, очі блискавки кидають.

– Мелфой, ну що ми не так робимо, га? Ну ніби ж усе правильно, чому ж так жахливо звучить-то?

– Видихни й заспокойся, моя знервована подруго, – усміхаюсь я. – Інструмент нервів не любить.

– Хто нервує? Я нервую?! – вона гнівно дивиться на мене. А в очах блискавки, а вії тремтять...

– Ти? Ніііі! Ти абсолютно спокійна. Майже така ж, як була в суботу... – а в суботу був квідич, і я її безсоромно обіграв, вихопивши снитч просто у неї з-під носа. Рейвенклов – Слизерин – 240:230. Лілі рвала і метала.

– Ти до кінця життя мені це згадувати будеш? Перший раз за три роки тобі пощастило мене обігнати, так тепер вже гордості через край, у жодні штани не вміщається... – вона сердиться ще більше. Я сміюсь.

– Ну чого регочеш, га, Мелфою? У тебе, між іншим, пісня не виходить! Я загашую цигарку і знову беру гітару до рук. Перебираю пальцями струни, усміхаюсь до себе. А через кілька секунд в кабінеті звучать уже дві гітари. Але Поттер сердита. У нас не виходить – та й не вийде вже сьогодні. За вікном – березень, темно й зірки, а в нас – тепло й сигаретний дим. І «Wish you were here», яка ніяк нам не піддасться. Лілі знову відкладає інструмент і втомлено заплющує очі. Гітара у Лілі старенька, у мене – доволі нова, але її мені подобається більше. Є у ній щось знайоме, щось... рідне?

– Може, спати пора, зміюко слизеринська? – всміхаюсь я.

– Може і пора, півню ти мій рейвенкловський, – відрізає та. – Давай ще по одній викуримо і спатоньки. Ми куримо й мовчимо. Лілі пускає дим кільцями, і мені так пекуче не хочеться її відпускати, що моє особисте бісеня смикає за язик: – А де ти навчилась грати?

– Навчили, – всміхається та.

– Хто? – ну я ж не відстану просто так!

– Це довга і сумна історія.

– Ти думаєш, що тобі вдасться втекти від відповіді?

– Думаю, так, – вона сміється, але раптом замовкає. – Мелфою, сюди хтось іде!

– Та хто сюди може йти, пів на першу ночі, всі давно вже п’ятнадцятий сон дивляться... – починаю я, але раптом моє вухо вловлює відголос кроків у коридорі. – Чорт, що робити?

– Тікати, – Лілі зривається на ноги, хапає мене за руку, і ми разом вибігаємо в коридор. З одного боку до нас наближався хтось, підозріло схожий на Макґонеґел (і якого дідька не спиться старенькій?!), і ми чимдуж дременули від кабінету Заклинань. Звуки наших кроків відбиваються луною від стін, і мені здається, що наш тупіт нагадує стадо слонів на ранковій пробіжці. Ми біжимо темними коридорами, перестрибуємо через сходинки на рухомих сходах, дихаємо тяжко. Але не зупиняємося. Біжимо, біжимо, біжимо... Не відпускаючи рук. І коли ми намагаємося віддихатись в одній із ніш, я вже й думати ні про що не можу, тільки про те, що руки у Лілі теплі. Ми дивимося одне одному в очі, а її пальці сильніше стискають мої. У Лілі волосся розпатлане, погляд горить, а губи трохи розтулені. І я вже хочу нахилитися і поцілувати, як вона раптом вигукує голосно: – Мелфооооою, ми ж гітари забули!

93

Весна, сигарети і багато музики

4 Прочуханки нам дали добрячої. Пройшли ми через усі кола пекла – виховну лекцію директора, виклик батьків до школи й покарання купою годин відпрацювання. Нас звинуватили у порушенні спокою, прогулянках після відбою і курінні на території школи. Я спочатку думав благородно звалити всю вину на свої мужні плечі, але Лілі, послухавши хвилини три мої вигадки, тільки махнула рукою директорові: – Ой, та бреше він. Разом ми були. Я закриваю рот, батько хмуриться ще більше, містер Поттер тихенько сміється і безуспішно намагається замаскувати свій сміх під кашель. Назагал, у мене складається враження, що його ця вся ситуації лише потішає. Його можна зрозуміти – після правильних і спокійних синів, які за свої сім років у Ґоґвортсі не порушили, певно, жодного правила, єдина донька викидає такий коник! Вночі вештається з Мелфоєм школою, розкурюючи сигарету за сигаретою. Сміх та й годі! Мій батько налаштований не так добросердно: після промови директора, мені ще доводиться слухати лекцію від нього на тему «Ти що, геть здурів, чим займаєшся і, головне, з ким, і відколи ти куриш, і що буде, якщо мати дізнається?!». Але це дрібниці. Головне не це. Головне те, що наступного тижня я бачитиму Лілі щодня. І не важливо, що в руках у нас будуть зовсім не гітари (їх обіцяли повернути, коли закінчимо свої години штрафні відпрацьовувати), а ганчірки і миючі засоби. Не важливо! Першого вечора ми натираємо до блиску кубки в Залі нагород. У Лілі волосся підібране у хвіст, ті ж джинси і зелено-жовті кеди. У Лілі зосереджене обличчя, а з задньої кишені джинсів стирчить пачка сигарет. Хоч би сховала, чесне слово!

– Пооооттер, ти що, курити прямо тут зібралась? – тягну я.

– Можна і тут. Але краще, все-таки, у Флитвіка, вдруге нас там точно не застукають, – кидає вона навіть не обертаючись. Ну що за неслухняне дівчисько! Я всміхаюсь. Курити хочеться страшенно. І за годину ми вже спокійненько димимо в кабінеті Заклинань.

5 Новина облітає Ґоґвортс за лічені хвилини – Лілі Поттер прийшла сьогодні на заняття у спідниці. Дівчисько, яке ніхто в житті не бачив ні у чому, окрім джинсів (та вона навіть на Зимовий бал у них прийшла, чим заслужила суворий погляд Макґонеґел!), з’явилась у коротенькій спідничці посеред тижня. Для цього потрібні по-справжньому вагомі причини! Новина облітає Ґоґвортс за лічені хвилини – Лілі Поттер прийшла сьогодні у спідниці, отже, Лілі Поттер закохалася. Я хмурюся і злюся. Під час сніданку яєчня стоїть мені поперек горла, я все зиркаю крадькома на слизеринський стіл. Поттер сміється дзвінко, вислуховуючи байки Фреда Забіні, а на мене навіть не гляне. Закохалась, точно, закохалась! Довго думав, Мелфою, втекло твоє руде щастя! Настрій псується зі швидкістю світла. Я зриваюсь на однокурсниках, я неуважний за уроках, а на тренуванні з квідичу навіть не думаю шукати снитча. Наш капітан дивиться на мене, мов на божевільного, але лише махає рукою і відпускає усіх раніше. Я вештаюся біля Чорного Озера, і мою душу розриває сумнів – йти чи не йти сьогодні у кабінет Заклинань? З одного боку – сьогодні четвер, і проблеми з «Wish you were here» нікуди не зникли, а з іншого – Лілі Поттер закохалась і, напевне, плювати тепер хотіла з Астрономічної вежі на наші посиденьки. На вулиці смеркає, вечірні тіні накривають все навколо, і я бреду до замку. Ноги самі несуть мене у вежу Рейвеклов за гітарою. У кабінет Флитвіка я майже біжу, серце розривається від страху: прийде чи ні? Різко відчиняю двері і...

94

Весна, сигарети і багато музики

– Ти чого запізнюєшся, га, Мелфою? – вона сидить на підлозі, як завжди, витягнула свої довгі голі ноги і награє щось на своїй старенькій гітарі. Пальці – тонкі, довгі, витончені – дбайливо перебирають струни, а в мене від радощів серце б’ється десь у горлі. Прийшла!

– А ти для кого так вирядилась, га, Поттер? – вона різко піднімає голову, і очі у неї небезпечно горять.

– А тобі-то що до того? Не подобається, чи що? – і її щоки заливаються ледь помітним рум’янцем. – І взагалі, сьогодні просто спекотно. Ага, спекотно, звісно. Друге квітня, на вулиці мряка і температура не вище п’яти градусів. Спекотно. Дуже. Просто Африка. Але я піднімаю руки примирливо: – Пробач, Лілі, тобі дуже личить, чесно. Вона всміхається. І тут же бурчить, бо досі трохи дується: – Та сідай уже, грати будемо. І ми граємо. Довго-довго, забуваючи про втому і час, забуваючи про негаразди і проблеми, забуваючи… Лілі грає соло, і я дивлюся на її руки. Руки у Лілі Поттер чудові. Руки у Лілі Поттер чарівні. А потім ми знову куримо і розмовляємо. Про дрібниці. Про кішку Філча і матч Гриффіндор – Гафелпаф, про чергову занудну вечірку у клубі Слизорога і маленьких єдинорожат Ґеґріда, що тільки-но народились, про смаки льодяників «Берті Боттс» і нового Міністра Магії, про Шотландію і...

– Так хто тебе грати вчив, кажеш?

– Друг, – мружить вона очі лукавою кішкою і прикурює чергову сигарету.

– Ви досі спілкуєтесь? – цікавість просто з’їдає мене, на язику вертяться десятки запитань, і в мене ледве вистачає сил не випустити їх назовні.

– Ні. Він зник. Чотири роки тому, – і всі мої запитання відразу кудись зникають. Лілі Поттер дивиться на мене і всміхається сумно. – Давай грати, добре? І ось іще що. Завтра День народження у мене. Сімнадцять років. Приходь до Розі, відсвяткуємо. Пароль – «Плямистий клешнепод». Прийдеш? – я киваю у знак згоди, всміхаюсь. – От і чудово. А тепер – за роботу. Вітер б’ється у вікно, а у нас всередині тепло і радісно. У нас вперше вийшло зіграти «Wish you were here» правильно.

6 Розі Візлі – гриффіндорська староста. І кімната у неї окрема, простора, світла. І я почуваюся тут трохи не по собі. Але тримаюсь. Лілі ще не з’явилась, і я слухаю розповіді її найкращої подруги і мну в руках букет квітів. Сам начаклував. Хотів проліски, а вийшли конвалії. Все одно гарно. У двері стукають, і в кімнату ввалюються два абсолютно мокрі і дуже схожі один на одного хлопці.

– Королева наша ще не явилась простому народові? – Джеймс паличкою висушує одяг. – Ну і мерзота на вулиці! Я ледве відпросився з тренування, аби Лілі привітати. У неділю матч, а я тут пиячити збираюсь... Раптом двері відчиняються і на порозі стоїть, сяючи усмішкою, Лілі Поттер власною персоною. Але стоїть вона недовго – тільки-но помітивши старшого брата, вона з вереском кидається йому на шию.

– Ти приїхав, ти приїхав! – Джеймс підхоплює сестру на руки і починає кружляти кімнатою.

– Ну от, ти цього загонича несумлінного задушиш скоро, він через день взагалі на мітлу сісти не зможе – невдоволено бурчить Альбус. – З Днем народження, мала!

95

Весна, сигарети і багато музики

– Я не мала вже! Я, між іншим, повнолітня! – Лілі сміється і обіймає другого брата. Я почуваюсь трохи зайвим на цьому сімейному святі, але не відступати ж слабкодухо! Хоробро ступаю крок уперед і простягаю рудій свої конвалії.

– З Днем народження, Поттер, – усміхаюсь найлукавішою зі своїх усмішок. Вона букет приймає, дивиться на мене, очі зацікавлено примружує.

– Дякую. А як ти дізнався, що конвалії – мої улюблені квіти? – я подумки дякую Мерлінові за те, що в мене не вийшли задумані проліски.

– Гей, імениннице, ми ще довго на порозі топтатись будемо? Адже ми більше нікого не чекаємо? Тоді бігом святкувати – кроком руш, пісню почииииинай! – це Розі налітає на Лілі, намагаючись щиро відтягати ту за вуха. Поттер відбивається зі сміхом, за спину мою ховається.

– Ну, пісні я вам обіцяти можу! Мелфою, ти ж гітару не забув?

– Не забув, – киваю я.

– От і чудово! Ми сидимо на підлозі на подушках і п’ємо вогневіскі. Ми сміємося з жартів Альбуса, слухаємо спортивні байки Джеймса і ґоґвортські – Розі. Ми з Лілі граємо, ми з Лілі співаємо, ми з Лілі імпровізуємо. А голова з кожним новим ковтком паморочиться ще більше, і ще голоснішим стає сміх, і ще сильнішим – бажання танцювати! Повітря гаряче, щоки у Лілі палають, а очі блищать ще яскравіше. Ми вибігаємо на коридор курити – туди, до свіжого повітря і мерехтіння факелів.

– Знаєш, а в мене для тебе є ще один подарунок, – і я виймаю з кишені невелику коробочку, перев’язану зеленим бантом. Лілі підводить на мене зацікавлений погляд і розв’язує стрічку.

– Колись давно мені це подарувала одна дуже дорога для мене людина. І це змінило моє життя. Я, певне, завжди буду йому вдячним... Дівчина викидає недопалок і відкриває подарунок. І захоплено охає.

– Це ж плеєр! Нічого собі! – і вона кидається мені на шию, і я обіймаю її, притискаю до себе сильносильно, вдихаю запах її волосся і сигаретного диму.

– Дякую – шепоче вона мені прямо у вухо, і я відчуваю її гаряче дихання на своїй шкірі. Мурашки зграйками пробігають спиною і руки вкриваються гусячою шкірою. У темному коридорі я обіймаю Лілі Поттер. У моїй голові – хміль і щастя. А потім ми ще довго сміємося і п’ємо вогневіскі, граємо на гітарах, дуркуємо і співаємо. А коли брати Поттери прощаються і шкандибають в спальню Альбуса, підтримуючи один одного, Розі начакловує нам купу подушок і ковдру, і стелить на підлозі. І ми лежимо на боці, дивимося один на одного. Очі у Лілі кольору бренді, ніс кирпатий, а у вухах круглі сережки. Волосся у Лілі мідне, і пахне воно весною і сигаретним димом. Лілі дістає з кишені джинсів плеєр, вмикає його і протягує мені одне видовжене вухо. Вона ставить Елвіса. І присувається ще ближче. Я простягаю руку і торкаюсь кінчиками пальців її щоки. Вона заплющує очі, підставляє обличчя моїй руці. «I can`t help falling in love with you» співає нам на вухо Елвіс, і я розумію, що пропав. А губи у Лілі Поттер м’які й теплі, губи у неї солодкі й терпкі – вогневіскі і яблука. І цілувати Лілі Поттер я можу цілу вічність. Розірвавши нарешті поцілунок, я шепочу тихенько: – А цей твій друг... який тебе грати вчив... як ви познайомились?

– А я йому на голову з неба звалилась, – усміхається Лілі, не розплющуючи очей. І тягнеться за ще одним поцілунком. На ліжку тихенько сопе Розі, на столі догорає остання свічка, а ми засинаємо, міцно обійнявши одне одного.

96

Весна, сигарети і багато музики 7 – Мелфою, скільки можна спати? – чиясь тепла рука куйовдить моє волосся. Не розплющуючи очей, я руку перехоплюю і цілую зап’ястя, відчуваю губами, як б’ється тоненька жилка. І всміхаюсь сонно.

– Ні, ну я ж серйозно! Вже полудень скоро! – я розплющую одне око, і мене відразу накриває сонячною хвилею. Ні, на вулиці все ще сіро і ллє дощ, але біля мене всміхається руде сонце.

– Як почуваєшся, п’яничко? – Лілі пестить мою щоку, і подушечки пальців у неї тверді, а долонька така гаряча...

– Чудово. А зараз буде ще краще, – і я піднімаюсь, спираючись на лікоть і намагаюсь її поцілувати, але вона вивертається: – Ти що, а раптом Розі зайде? – проблема мені незрозуміла, але я слухняно вкладаюсь на своє місце. Лілі, ніби велика руда кішка, лягає поруч і вмощується на моє плече. Її волосся лоскоче мені обличчя і лізе до носа, але зовсім не хочеться відвертатись. І так добре – просто лежати, просто вдихати її запах, просто мовчати. А за кілька хвилин з ванної кімнати повертається Розі, вона дивиться на нас і багатозначно всміхається, вона ухиляється від подушки, що кинула в неї Лілі, вона трусить головою, і від її короткого рудого волосся усією кімнатою розлітаються краплі води. Розі дуркує і прямо заявляє, що пора би нам вже вимітатись з її кімнати подалі. Ну, ми і вимітаємося. У пом’ятій одежі, розпатлані і заспані, ми гордо проходимося через гриффіндорську вітальню, тримаючись за руки. На нас націлені десятки поглядів, за спинами наростає хвиля шепотіння – не обговорює нас, певно, тільки лінивий. А мені шалено хочеться розреготатись на весь голос, і я ледве себе стримую. Ми прощаємося на повороті до підземель, довго і смачно цілуємося, а на прощання Лілі шепоче мені на вухо, що, певне, тепер нам варто грати в дві гітари частіше. Адже стільки ще пісень невивчених! І хто ж їх грати буде, якщо не ми? Я стою і дивлюся, як за поворотом зникає спина Лілі Поттер.

8 Весь стадіон кипить – сьогодні квідич. Я сиджу на трибунах і жахливо нервую, через кілька хвилин на поле вилетить моя Лілі. Погода сьогодні ідеальна: тепло, вітру немає і сонце не надто яскраве – сліпити очі не буде. Але я все одно мов на голках. Вболівальники в передчутті спортивного свята. Слизерин – Грифіндор, вічне протистояння! Професор Лонгботтом, декан кішок, натягнув величезного капелюха у формі лев’ячої голови (майже впевнений, позичив його у своєї дружини), а на професорі Слизорогові сьогодні мантія у зелено-срібну смужку, і особисто мені він страшенно нагадує матрац. Нарешті стадіон вибухає підбадьорливими вигуками – команди вилітають на поле. Сьогодні проти Лілі грає її найкраща подруга й улюблений брат. Розі Візлі – одна з найшвидших загоничів школи, Альбус захищає кільця більш, ніж надійно. І що їй, розірватися? Хоч і сміялась вчора, що тато все одно невдоволеним лишиться – хтось з них мусить програти. Розі рудою блискавкою мчить до кілець, ухиляючись від бладжерів. Один влучний кидок – і рахунок відкрито. У Слизерина дірка-воротар. Я від хвилювання стискаю кулаки. Команди обмінюються атаками, Альбус бере три удари з чотирьох, а бездарність-Флінт пропускає все, що можна. Я сердито лаю його про себе, і кулаки стискуються з такою силою, що пальці біліють. Слизерин дує 10:60.

97

Весна, сигарети і багато музики

Лілі шугає високо, намагаючись роздивитися в небі маленький золотий м’ячик. Відповідальність на ній величезна. Змій може врятувати тільки снитч. Коли Розі забиває свій четвертий квафел і рахунок стає 30:110, стадіон ахає і заворожено спостерігає, як Лілі у крутому піке мчить до землі. Їй у потилицю вже дихає грифіндорський ловець, але моя дівчинка випереджає його на півкорпуса. А земля все ближче, ближче, ближче, виходь з піке, Лілі, що ж ти робиш, розіб’єшся ж, ну ж бо, давай, дівчинко, ти можеш... Кошак здається, а моя Лілі навіть не скидає швидкості, вона протягує руку, і... Зіткнення. Руки в мене тремтять, голос зривається на крик, а ноги самі несуть мене на поле. Біля Лілі вже зібрався невеличкий натовп гравців, я розштовхую їх ліктями, падаю на коліна коло дівчини. Очі у неї заплющені, вії-голочки тремтять, одна рука якось неприродно вивернута, а в іншій слабо тріпоче крильцями снич. Лілі Поттер стискає його у пальцях і усміхається. Я несу її, таку худющу і таку легеньку, до Лікарняного Крила, а вона лиш тулиться до мене і тремтить.

– Мені боляче - шепоче тихо-тихо.

– Я знаю. Ти потерти ще трішечки. Мадам Помфрі тебе за хвилинку підлатає, – вона всміхається слабко.

– Скорп, я плакати хочу...

– Плач. Плач, хороша моя, плач...

– Мені не можна. Я обіцяла, – я дивлюся в її абсолютно сухі очі, і серце моє стискається від болю і переживань. І коли вона лежить на своєму ліжку, хворобливо бліда і з дивною усмішкою на губах, п’є свої гидотні настійки, я розумію, що сьогодні я нікуди звідси не піду. Що просто не зможу зімкнути очей, знаючи, що десь у лікарні не може заснути від болю моє хоробре щастя.

– Мелфою, а принеси мені гітару, будь ласка – шепоче вона, і мої брови від здивування повзуть догори.

– У тебе рука зламана, як ти грати зібралась?

– У мене зламана. А в тебе – ні, – вона всміхається ласкаво. – Тільки ти мою гітару принеси. Я її побачити хочу. Я повертаюсь за півгодини. В руках у мене старенький інструмент, а у грудях дивне відчуття, що колись я його в руках вже тримав. Лілі з любов’ю проводить пальцями по корпусу, ніжно погладжує кожну подряпину.

– Грай, Мелфою. Грай... І я граю. І на думку чомусь спадає Боб Ділан. Лілі заплющує очі і стукає до воріт раю разом зі мною.

9 Травень цього року теплий-теплий, сонечко припікає вже зовсім по-літньому. Я лежу на траві, поклавши голову Лілі на коліна й намагаюсь готуватись до НОЧІ. Але небо таке синє, а вітер такий приємний, що думки розбігаються, і думаю я зовсім не про іспити. Лілі розсіяно перебирає пальцями моє волосся, з головою занурена в якусь статтю про Фредді Меркюрі.

– Поттер, – тягну я, відкинувши останні спроби вивчити хоч щось, – а ти що плануєш роботи у літку?

– Га? Додому їду. А що?

98

Весна, сигарети і багато музики

– Давай помандруємо. Можна на мітлах, можна по-маглівськи, автостопом... ну, знаєш, будемо волочитися країною, як перекоти-поле – Лілі приголомшено дивиться на мене, відклавши статтю.

– У мене друг був... волоцюгою – і мені здається, що говорить вона це собі, а не мені, такий задумливий у неї тон. Але наступної миті вона скидає з себе заціпеніння і дивиться на мене уважно. – Стоп. А вступати до Академії Зіллєварів ти вже передумав?

– Ні, не передумав. Але вступні у мене на початку червня, та й займуть вони максимум дні три. Лілі мружить очі мрійливо і супиться – обдумує, потім дістає з пачки сигарету і прикурює. Кілька разів смачно затягується і передає мені.

– А батьки твої що скажуть? – запитально піднімає брову .

– А батьки мої нічого не скажуть, – сміюсь я тихенько, – батьки мене мовчки приб’ють. Мій рудик усміхається, а в очах у неї вже бісики скачуть.

– А куди поїдемо?

– Світ за очі. Ти куди хочеш?

– Ммммм. Не знаю. В гори. І до моря. І в Ірландію.

– Поїдемо.

– Обіцяєш?

– Обіцяю. А тепер ходімо на обід, я б зараз дракона з’їв.

– Та у них м’ясо несмачне, – Лілі сміється дзвінко, а сонячні промені плутаються у її віях. Ми піднімаємося з землі і вже думаємо вирушати в бік замку, але з журналу дівчини випадає клапоть паперу. Я піднімаюсь, аби його підняти і завмираю. На старій чарівній фотографії маленька руда дівчинка грає на гітарі, а поруч у латаній-перелатаній мантії і старенькому капелюсі сміється містер Перрел.

10 Гаррі Поттер щасливий: маленькій Лілі всього лиш дев’ять, а вона вже так добре літає! Лілі носиться на мітлі високо і її сміх чутно, певно, на всю околицю. Дорога безлюдна, тільки трохи попереду йде якийсь чоловік з гітарою. Це чарівник. Сьогодні спекотно, і свою пошарпану мантію він несе у руках, а значить, ніякого Статуту про Секретність вони з донькою не порушують. Гаррі Поттер повільно йде дорогою додому, поглядаючи на маленьку Лілі, яка виробляє у повітрі шалені віражі й сміється, ніби дзвіночок. «Добре, що Джині не бачить, напевне, дісталось би мені за таку легковажність», – думає Гаррі, мружачись від сонця. Але ж донечка щаслива! Вона літає на татовій мітлі самостійно, вона піднімається все вище, мчить все швидше, і вітер розвіває її довге волосся, і очі трохи сльозяться. А навколо – літо, простір, сонечко, свобода! Лілі заплющує очі й розплющує їх тільки тоді, коли відчуває, як держак вислизає з дитячих долоньок. Лілі не розуміє, чому земля так швидко наближається і чому так страшно кричить тато. Лілі не боїться, адже вона не падає, а летить. Тільки без мітли. І приземляється просто у руки до незнайомого чарівника. Він чомусь блідий, мов стіна, і наляканий, а Лілі тільки вражено кліпає очиськами. Звідкись підбігає тато, забирає її з рук незнайомця і притискає до себе так, що ребра ось-ось тріснуть.

– Таааат, задушиш же, – незадоволено бурчить дівча, а він тільки стискає її ще сильніше. І серце у нього калатає, як скажене, а руки тремтять.

– Ніколи більше так не роби, – шепоче схвильовано він.

99

Весна, сигарети і багато музики

– Як «так»? Мені що, літати більше не можна? – Лілі нічого не розуміє. Ці дорослі якісь дивні. Вона підводить погляд на незнайомця і питає: – А Ви хто?

– Я Френк, – чоловік усміхається, видно, вже прийшов до тями.

– Ви пробачте мені, що я на вас так... приземлилась. Треба було на тата, але я щось не розрахувала...

– Нічого, посадка ж минула успішно, – Лілі сміється і Френк сміється, а тато досі стискає доньку в обіймах, ніби боїться відпустити.

– А ви музика?

– Я? Я волоцюга.

– А що це за інструмент?

– Це гітара.

– А всі волоцюги вміють грати на гітарі?

– Ні, не всі. Але я вмію.

– А ви мене навчите?

– Навчу, – Френк усміхається. Він якийсь дуже пошарпаний. Штани й піджак хоч і чисті, але дуже поношені. Черевики збиті. Капелюх старий. І все одно, цей Френк якийсь... сонячний. Потім тато довго-довго дякує йому, потім ще довше намагається запросити на вечерю. Врешті-решт, Френк здається, і всі разом являються у Ґордикову Долину, додому. Потім – п’ють чай з пирогами і довго сміються. Маленькій Лілі не сидиться на місці – її немов магнітом тягне до гітари. Нарешті Френк встає, підходить до неї і шепоче: – Ну що, почнемо вчитися? – Лілі радісно киває, і вони разом виймають стареньку гітару з чохла... Перший рік Френк заходить три-чотири рази на тиждень. Йому завжди раді – Джині відразу всаджує за стіл, Альбус із роззявленим ротом слухає подорожні історії, – де він тільки не був, цей сонячний чолов’яга! – а Лілі нетерпляче переминається з ноги на ногу, чекає, поки родичі лишать Френка в спокої. Він – її друг. Вона сама його обрала, коли просто в руки йому приземлилась. Вони грають годинами. Щось виходить, щось – ні. Лілі терпляча і пальці їй вже не болять, як боліли спочатку. Френк жартує і звертає її увагу на помилки.

– Лілі, – каже він в один спекотний серпневий день, – я більше не зможу приходити так часто.

– Чому? – і зіниці дівчинки розширюються здивовано.

– Хлопчик, якому я викладав музику, їде до Ґоґвортсу. Я збираюсь трохи помандрувати тепер.

– До Ґоґвортсу... І Альбус їде до Ґоґвортсу. А мені ще рік.

– Але через рік ти також сядеш на поїзд і поїдеш до школи.

– Звісно, поїду. Тільки без тебе буде сумно.

– А я ще зайду. Я завжди буду зазирати до вас, коли буду в цих краях.

– Обіцяєш?

– Обіцяю. А ти мені обіцяй, що гітару не закинеш.

– Френк, ти що, як же я без гітари? – Лілі кипить від обурення. – Мені без гітари не можна. Я без гітари пліснявою від нудьги вкриюсь. Френк сміється і Лілі сміється разом з ним. А потім він надягає свого старого капелюха, прощається з Джині й Альбусом і роз’являється. Він повертається через чотири місяці. Сипле розповідями про далеку Шотландію, слухає, як грає Лілі, і наминає пироги. Потім зникає знову. І знову повертається.

100

Весна, сигарети і багато музики

А через рік Лілі їде до Ґоґвортсу. Сортувальний капелюх думає довго, але врешті-решт розподіляє її на Слизерин. Вона сміється над враженим грифіндорцем Альбусом і міцніше притискає до себе новеньку гітару, яку батьки подарували на одинадцятий День народження. Френк щороку заїжджає на Різдво і один раз на літніх канікулах. З роками він стає ще пошарпанішим і ще сонячнішим. Свій тринадцятий День народження Лілі зустрічає у сльозах: зла Аманда Ґойл, сусідка по спальні, спалила закляттям гітару, коли руда відмовилась «перестати бринькати». Сльози, солоні й гарячі, котяться по щоках, Лілі судомно схлипує, навіть не намагаючись їх зупинити. Вона реве, сидячи на підлозі у кабінеті Заклинань, щоб ніхто не бачив, але раптом скрипнули двері, відчиняючись – хтось увійшов.

– Лілі. Альбус. Милий, добрий Альбус прийшов витерти солону воду з обличчя сестрички. Лілі схлипує ще голосніше і не підводить голови.

– Лілі. Тут до тебе прийшли – але дівчинка заперечливо хитає головою, не підводячи погляду на брата. Ну кому вона може показати в такому стані?

– Ну чого ти розрюмсалася, га? І справді без гітари пліснявою вкриваєшся, – звучить в кабінеті інший голос, дорослий і хриплий. Лілі різко підводить голову і бачить його – Френк такий же пошарпаний і веселий. Вона кидається його обіймати, а той регоче ще голосніше: – З Днем народження, Веснянко! Вони довго-довго розмовляють того вечора, поки за вікном не спадають квітневі сутінки.

– Лілі, у мене для тебе новини. І навряд вони тобі сподобаються. Я їду. Назавжди. Дівчинка завмирає на місці, а її очі знову стають вологими.

– О, ні, ти тільки не плач! Пообіцяй мені, що більше ніколи не заплачеш. Обіцяєш? – вона повільно киває, не промовляючи і слова. – Давай зробимо вигляд, що я не поїхав, а зник. Давай?

– Та яка різниця! – палко вигукує Лілі, очі її палають гнівом, а щоки заливає рум’янець.

– Ну, знаєш, поїхав за кордон назавжди – це якось прозаїчно. А ось по-чаклунськи зник – це понашому! – і він сміється, як завжди голосно й щиро. Лілі не витримує і всміхається у відповідь.

– І ще у мене для тебе подарунок є. На День народження, – Френк простягає їй свою гітару. – Хай тобі це про мене нагадує. А то я знаю вас, дівчат, забудеш же через тиждень!

– Я... ти... ти що... Я не можу цього взяти! А як же ти? – Лілі вражено кліпає очиськами, відкриваючи і закриваючи рот, не в силах вимовити щось зв’язне.

– А що я? Я собі на ще одну зароблю. Тобі зараз потрібніше. Вона міцно обіймає його, а потім він йде, озирнувшись на порозі: – І пам’ятай, ти мені обіцяла не плакати, дівчинко-сонце, – вона всміхається. Вона тепер завжди буде всміхатись. А вже біля самого кабінету директора, звідки Френк каміном збирався перенестись у «Дірявий казан», він наштовхується на високого білявого хлопця.

– Ого, привіт, приятелю! Як справи? – хлопець усміхається широко у відповідь і відтягує трохи вузол свої рейвенкловської краватки.

– Доброго дня! Справи нормально, вчусь по-трохи. А Ви як? Щось давненько до нас не зазирали...

– І вже не зазирну. Виїжджаю я, Скорп. Назавжди виїжджаю, – Френк якось тяжко зітхає, але раптом випалює. – А знаєш що? Давай я тебе навчу квіти вичакловувати!

– А це ще нащо? – не розуміє хлопець.

101

Весна, сигарети і багато музики

– Ну, хто його знає, а раптом дівчина яка сподобається! Давай! – і Френк виймає з кишені чарівну паличку й показує хлопцю заклинання. Той повторює, і через мить у нього в руках з’являється букет конвалій.

– Чорт, а хотів же проліски!

– Ну, нічого! А раптом це доля? Добре, друже, піду я. Ти тільки це... гітару не закидай.

– Ви що, містер Перрел, я ж без гітари пліснявою від неробства вкриюсь!

– Пліснявою, кажеш – Френк задумливо поправляє капелюха. – Пліснявою, то пліснявою. Бувай здоровий!

– До побачення! – киває Мелфой, і через хвилю його викладач музики зникає за дверима директорського кабінету. Хлопець лишається в коридорі один вертіти в руках букет білих конвалій.

11 Сонце тільки-тільки починає підійматися над горизонтом, фарбуючи своїм промінням усе довкола в ніжно-золоте. Я сиджу на узбіччі запиленої дороги, на мені старі джинси і вилиняла футболка. Вчора я вступив до Академії Зіллєварів на факультет протиотрут. Вчора мою руку потиснув батько, а мама ледве не заобіймала до смерті. Вчора мені весь вечір розповідали, як мною пишаються. А сьогодні я написав записку про те, що повернуся у серпні, зібрав речі і роз’явився. І тепер я чекаю. Повітря по-вранішньому свіже й прохолодне, а трава навколо вкрита росою. Я знімаю взуття, закочую джинси і ходжу босоніж. Я закурюю і потягуюсь. Ну і де носить красуню мою неземну? Вона являється хвилин через сім: руда, худа, з очима кольору бренді й чарівними руками. Вона підбігає до мене й цілує ніжно.

– Доброго ранку, – я усміхаюсь і зариваюсь обличчям в її волосся. – Записку батькам лишила?

– Лишила. Вибачилась, що не зможу бути на Дні народження тата. А ти?

– І я лишив. З такими самими вибаченнями, до речі.

– Ну, що, ходімо? Курс на схід? – Лілі щось мугикає собі під ніс, чекає, поки я взуюсь і дивиться на дорогу. Ми йдемо назустріч сонцю і свободі, у нас за спинами наплічники й гітари, ми тримаємося за руки й дивимося вперед. Ми молоді, ми закохані, ми щасливі. Ми йдемо назустріч сонцю, і в мене з’являється відчуття, що в спини нам дивиться Френк Перрел, мій старий вчитель музики. Дивиться, поправляє старого капелюха й усміхається.

102

Неверленд

Автор: Flamarina Перекладач: Ochi.koloru.neba Пейрінг: Лаванда Браун/Барті Крауч-молодший Рейтинг: PG–13 Розмір: міді Саммарі: вечір. Маленький придорожній бар на шосе А71. Усе як завжди. Майже

Неверленд О восьмій годині вечора в барі для далекобійників на шосе А71 було небагатолюдно і тихо. Небо хмарилось з ранку, але дощ все не йшов, а значить – випадкові туристи і любителі риболовлі не заїжджали сюди в пошуках укриття. Що ж до звичайних відвідувачів – водіїв далекобійних вантажівок, – то вони починали підтягуватися тільки ближче до ночі. Це була зручна місцина, хоч і глуха. І власник бару, «старий Ларрі», як його тут називали, завжди задоволено кректав, підраховуючи виручку за зміну. Зараз Ларрі возився десь у підсобці, а за стійкою чергувала гарненька білявка в джинсах і топі з глибоким декольте. «Якомога небезпечніше вбрання на офіціантці й кремезні вишибали», – в ці слова для Ларрі укладався нехитрий секрет прибутку. Міс Браун (та сама білявка) колись вирішила, що друга обставина цілком компенсує першу, і погодилася на роботу. Вона носила «небезпечне» вбрання і свято виконувала інші заповіти Ларрі вже... з минулого століття, коротше. У 2001-му говорити «в минулому столітті» (а то й «в минулому тисячолітті») було ще кумедно, але через десять років гумор із жарту випарувався сам по собі. Несподівано двері відчинилися, впускаючи прохолодне жовтневе повітря і чоловіка в темних окулярах. Джинси, светр «під горло» і пошарпана шкіряна куртка: чи то байкар-любитель, чи то звичайний роботяга, який заїхав випити чарочку після зміни. Чоловік плюхнувся за найближчий столик, не звертаючи уваги на те, що від дверей дме, і почав неуважно озиратися. Окуляри при цьому так і не зняв, що в менш глухому місці здалося б підозрілим. Але між Кілмарноком та Ірвіном деякі досі вважали, що носити «sunglasses», незважаючи на погоду і час доби, – круто. «Черговий вбивця мух на нашу голову». Офіціантка і старий Ларрі обмінялися розуміючими усмішками. «Убивцями мух» вони називали відвідувачів, здатних годинами сидіти за столиком, майже нічого не замовляючи, і цідити одну-єдину пляшку пива в гіршому випадку, або одну-єдину пляшку віскі – в кращому. Інші варіанти навіть не розглядалися.

– Віскі, – пробурмотів Ларрі.

– Пиво, – заперечила офіціантка.

– Закладемося?

– По руках.

– Відніму з платні.

– Даси премію на півроку раніше.

103

Неверленд

– Гаразд, іди, Венді, він уже зачекався, дивися, як на тебе вирячився! – Ларрі легенько підштовхнув її у напрямку столика.

– Спокійно, татусю! – вона вийшла з–за стійки, на ходу дістаючи з кишені фартуха блокнот для замовлень. – Уже йду. Пригальмувавши перед столиком, вона вимовила, звично розтягуючи слова (щоб двозначність фрази встигла досягти свідомості відвідувача): – До ваших послуг. Готові зробити замовлення? Він підвів голову й подивився їй прямо в очі. Довго й повільно. Як не дивно, це було добре помітно, незважаючи на дурні окуляри. Що ж, це дійсно можна було назвати словом «витріщатися». Тільки от не з тим розв’язним масляним захопленням, від якого добре допомагали вишибали старого Ларрі. З жахом. «Він усе бачить, – подумала Лаванда Браун, але за звичкою завчено посміхнулася. – Я знала, що колись це обов’язково станеться». *** На північ від річки Твід холоди приходять рано. Але Барті майже не відчував холоду. Тільки підморожені травинки, що хрустіли під підошвами черевиків, як сухі кістки, нагадували, що осінь у розпалі. Нормальні люди в таку погоду... Що? Підкладають бомбу в клумбу прем’єр-міністра? Грають у карти з вампірами? Варять Багатозільну настійку? Гріються спарингами до першого пропущеного Круціатусу? Барті усміхнувся, показуючи зуби: все ще міцні і білі, незважаючи на презирство до маґлівських дантистів. На щастя, дорога була безлюдна, й усмішку колишнього Смертежера ніхто помітити не міг. Невідомо, чи коштував Париж 1593-го меси, але от посмішка Барті зразка 2011-го досі коштувала серцевого нападу. Нормальні люди... Дракл забирай, але він до них більше не належав. Тепер він робив те, що роблять звичайні люди. Колосальна різниця, чи не так? Він зручніше перехопив кермо, продовжуючи штовхати мотоцикл по узбіччю. Знову закінчився бензин, щоб його... Навряд чи Барті колись звикне до жадібності маґлівської техніки, яка постійно вимагає щось долити, протерти чи змінити. З двигуном і «свічками» все простіше – коли вони починали барахлити, мотоцикл можна було залишити і поцупити інший на якомусь байкерському збіговиську. Але ось бензином заправлятися доводилося. Абияк доштовхавши мотоцикл до заправки, Барті поставив його на стоянку і зайшов у бар. Іноді Краучу здавалося, що він раз за разом проживає один і той же обридлий день, настільки схожими були автостради, придорожні бари й маленькі напівміські-напівсільські квартирки з фіранками в незмінну ідіотську квіточку. У квартирках мешкали невибагливі маґлівські дівчата, чиє товариство рятувало Барті від необхідності реєструватися в мотелях. Маґлівський побут був ще гіршим, ніж колись розповідав Лорд. Але Лорд був мертвим, а Барті живим. Тому що більше не спокушався красою і комфортом.

– Бери, що дають, – ледь чутно пробурмотів він, плюхнувшись за столик. Світла стільниця була вся в липких плямах від пролитого пива. Барті окинув приміщення поглядом. Далекобійники, туристи, невизначені типи, гравці в карти. Біля стійки кряжистий старий, схожий на Аберфорта з “Кабанячої голови”, протирає склянки сумнівної чистоти рушником. З ним жартувало білява дівчина. Хоча, швидше жінка – судячи зі сварливої повільності рухів, тутешня бариста («Чи офіціантка?») за стійкою років п’ятнадцять, не менше.

104

Неверленд

«Цікаво, а інші офіціанти у них тут є? – Барті витягнув шию, оглядаючи кутки і виходи з підсобки, але нікого не помітив. Мабуть, персонал складався всього з двох людей. – Вони самі підійдуть чи мені тягтися до них?» Немов у відповідь на його думки, м’язистий товстун-байкер, який чимось невловимо змахував на носорога, повільно підвівся з-за столу і попрямував до стійки: – Мені й хлопцям – повторити. О’кей, Венді? «Венді» повернулась і щось відповіла товстунові. Напевно, щось кумедне, тому що він і «хлопці» вибухнули громоподібним реготом. Але Барті цього вже не чув. У нього й раніше бували галюцинації. Не часто, але бували. Як тоді, коли він прийняв швабру за акромантула. Або коли зістрибнув на ходу з мотоцикла, бо дальнє світло зустрічної машини раптом налилося зеленню і Барті готовий був заприсягтися, що чує тихе шипіння: «Авада Кедавра». Йому снилися інферії з блідими жадібними пальцями, дракони і змії Пекельного полум’я. Йому снилося, що він – це не він, а хтось інший, хто прийняв Багатозільну настійку, і тоді Барті в розпачі починав дряпати шкіру, впивався в неї нігтями, намагаючись скинути чужу подобу, немов комбінезон. Барті прокидався з криками, від яких прокидались випадкові подружки, і скажено роззирався навколо. Але якщо зі снами зробити щось було неможливо, то до галюцинацій Крауч звик: головне – набратися терпіння і чекати, поки все мине. Намагаючись перемогти себе, він знову підвів очі на офіціантку. Ліва половина її обличчя була цілком нормальною. Але от права виглядала суцільним місивом шрамів і рубців, які мимоволі викликали в пам’яті Дикозора Муді. Шрами тяглися далі по шиї, ключиці і йшли в область декольте, яке могло б здатися «спокусливим», але при абсолютно, абсолютно інших обставинах. Рожевий топ на бретельках чомусь робив цю картину настільки нудотною, що Барті буквально заціпенів від огиди. А він багато разів бачив людей мертвими і навіть «трохи розчленованими» (улюблене слівце Белатриси Лестрейндж). Праве око блондинки – не штучне дикозорівське, а цілком живе і ціле блакитне око з нафарбованими віями – посеред нагромадження шрамів теж виглядало безглуздо й моторошно. Ніхто, крім Барті, здавалося, не помічав нічого дивного. Він опустив погляд на свої тремтячі руки, які мертвою хваткою вчепилися в край столу. Настоянка опіуму допомагала засинати вночі, але вдень посилювала галюцинації і додавала їм надприродну правдоподібність. Минулий напад закінчився Непрощенним, за яким Барті ледь не вирахували аврори. Ні, дзуськи! Тепер він став набагато обережнішим. «Треба трохи почекати і все розвіється само собою». Галюцинація тим часом наблизилася до столика, тримаючи в руках блокнот для замовлень. Барті судомно ковтнув слину, марно намагаючись заспокоїтися. Як крізь туман, до нього долинуло: – До ваших послуг. Готові зробити замовлення?

– Так... звичайно. Він посміхнувся – нервово, натягнуто, як шкіриться собака, якому страшно, – і швидко відвів очі.

– Пиво чи віскі?

– Пляшку рому, будь ласка, – одними губами прошепотів Барті. Треба було знову поглянути їй в очі. Треба було. Обов’язково. Або він не переборе цей страх ніколи. «Думай, що це Муді, хлопчику мій, – зі сміхом порекомендував йому внутрішній голос, – Муді, який помилково ковтнув Багатозільну». Вона посміхалася і крутила в руках олівець: – І більше нічого?

– Нічого. Дякую. Він сподівався, що вона піде. Але білявка-з-кошмарів нахилилася ближче...

105

Неверленд

*** – Ну як, Венді? – з нетерпінням поцікавився Ларрі, коли вона порівнялася зі стійкою.

– Пляшка рому, – зробила кислу міну Лаванда. – Нічия.

– Шкода, шкода, – поцокав язиком він. – А я був впевнений! Сама віднесеш замовлення? Ларрі супроводив своє питання лукавим підморгуванням, і Лаванда відповіла тим же. Звичайний вечір. Пересічні відвідувачі. І милий Ларрі, який вічно все розуміє неправильно. Усе як завжди. Майже. *** – Послухай, я знаю, що саме ти бачиш, – зашепотіла вона на вухо Барті. – Але давай ти не будеш так на мене витріщатися, о’кей? Якщо наполегливо привертати увагу маґлів до чогось, то рано чи пізно навіть найдурніші щось помітять.

– Ти справжня – тихо, немов розмовляючи з самим собою, пробурмотів він. Барті відкинувся на спинку стільця і навіть посміхнувся, ледь зумівши приховати полегшення. Він не марив! Він був при своєму розумі, і навіть страшним шрамам, які ніхто не помічав, знайшлося просте пояснення: від маґлів рубці приховувала зорова ілюзія. Ця жінка – чарівниця. І вона його або не впізнала, або не захотіла впізнавати, бо інакше тут вже були б аврори.

– Так, звичайно, про що мова! Венді його згоду, судячи з усього, прийняла з чималим полегшенням: – От і чудово, – посміхнулася вона. – Чи збираєтеся затриматися до вечора, містере? Якщо дивитися тільки на ліву сторону її обличчя і тіла, можна було уявити собі, що бачили інші відвідувачі бару: гарненьку блондинку з презирливою посмішкою і фігурою того типу, що так подобається далекобійникам. Зараз вони думали, що вона з ним фліртує. І Барті вирішив підтримати гру: – Зважаючи на те, що мене чекає в кінці, солоденька.

– О... це залежить виключно від ваших бажань, – посміхнулася вона і непомітно підсунула йому згорнуту удвічі записку.

– Звучить заманливо, – Барті дозволив собі ще одну посмішку, накриваючи аркуш долонею. Коли вона пішла до стійки, щоб принести замовлення, Барті розгорнув записку і прочитав: «Якщо збираєшся заночувати десь поблизу, дочекайся кінця моєї зміни. Я допоможу». *** – Все нормально, Ларрі, можеш йти, я сама все замкну.

– Як знаєш, Венді. Ларрі вже одягав шарф, старанно намотуючи його так, щоб жоден порив морозного повітря не торкнувся шиї. Він взагалі був трохи недовірливим щодо здоров’я. І не брав до рота й краплі спиртного. Лаванда подивилася на нього майже з ніжністю. «Хто знає, чи побачимось ми знову?», – подумала вона. І несподівано для самої себе задала питання, яке завжди хотіла задати, але раніше якось не виходило: – Слухай, Ларрі...

– Так, принцесо?

– А чому ти називаєш мене «Венді»? – вона присіла на край ящика в підсобці, притуляючи до себе піднос, як щит. – Я ж Лав, або Ванда, або ще якось, але зовсім не Венді. Це твоя знайома, так? Ларрі весело розсміявся: – Ну, можна й так сказати, принцесо. Ти не читала казку про Пітера Пена? Вона тільки похитала головою.

106

Неверленд

– Там був такий острів – Неверленд, на якому діти ніколи не дорослішали. Лише хлопчиська, у них там були всякі ігри, пригоди та інше, але одного разу – Ларрі, увійшовши в роль таємничого казкаря, знизив голос і вагомо підняв вказівний палець, – туди прилетіла дівчинка на ім’я Венді. Вона була їм як мама: ну там... стежила, щоб всі чистили зуби, мили руки і взагалі поводились добре. А ще вона розповідала їм казки на ніч. Ларрі розсунув штори підсобки і дав Лаванді знак поглянути. Зараз там сидів лише самотній відвідувач у чорній куртці, але ще годину тому в залі було не проштовхнутися.

– Ось, принцесо, – Ларрі посміхнувся. – Це і є Неверленд. Місце, де збираються хлопчаки, які не бажають дорослішати. Як всі бармени на північ від річки Твід, він любив висловлюватися барвисто і філософськи. Лаванда посміхнулася. А Ларрі, закривши шторки, знову став серйозним.

– Але коли я кличу тебе Венді, я маю на увазі інше: Венді полетіла з острова. І ти полетиш. У тебе повинно бути інше життя, мила! Справжнє життя, за межами цього бару. Він поплескав її по правій щоці. Тій самій, що під неміцною зорової ілюзією шкірилась шрамами. Але Лаванда не сіпнулася. Вона вже давно звикла, що Ларрі не помічає нічого незвичайного, пестячи її по щоці. Може, річ була в його загрубілих долонях. А може, він просто хотів вірити в ілюзію сильніше, ніж інші. На мить Лаванді стало шкода – навіть незрозуміло, себе чи його, – але вона одразу ж струсила непроханий напад сентиментальності.

– Ех, Ларрі. Коли жінка дорослішає, вона старіє. Коли ти це зрозумієш? Тож жити в Неверленді не так вже погано! Так, посміявшись, вони і розпрощалися. Звичайне життя закінчилося. Пора було йти за припізнілим відвідувачем. *** – І ви ні про що мене не запитаєте? – сказав Барті. Години за пляшкою рому здалися йому нескінченними. За роки в бігах Барті став підозрілішим за Дикозора Муді, бачачи підступ у всьому. У кожному далекобійнику йому ввижався аврор, а у світлі фар машин, що проїжджали повз, – спалахи заклять. «Постійна пильність», – раз у раз бурмотів він собі під ніс, майже не усвідомлюючи, що говорить вголос. І одразу безрадісно посміхався: адже пильність так і не врятувала колись Муді від нього, Барті. Коли бар спорожнів, а дівчисько кудись поділося, Крауч ледь придушив бажання стрімголов вибігти на вулицю, завести мотоцикл і помчати світ за очі. Але аврори не з’явились. Замість цього дзенькнув дзвіночок вхідних дверей, і Венді поманила Барті за собою. Усе так само, не кажучи ні слова, вона замкнула бар на ключ і впевнено попрямувала по гравійній доріжці в бік селища, що переморгувалося вогнями десь удалині за заправкою. Все було нормально. І тим не менше Барті було не по собі. Венді тільки усміхнулася: – Про що питати? Ви не дитина, щоб випадково сюди роз’явитися. А якщо ви опинилися тут спеціально, – вона іронічно обвела широким жестом відкривався краєвид, – то тільки заради однієї мети – сховатися. Значить, в мотель вам не можна, а інших дівчат, крім мене, в цьому барі не знайдеш. Вона йшла на крок попереду, показуючи дорогу. Ліхтарів у цій забутій богом місцевості не було – тільки освітлення автостради за спиною, але на вулиці було світло: до повного місяця залишався всього день чи два.

– Ви дуже розумна, – пробурмотів Барті.

107

Неверленд

У його душі ворухнулося щось на зразок поваги: йому завжди подобалися сильні жінки, які вміли і любили командувати, які не дозволяли себе провести і завжди твердо знали, що до чого. Поки вона не повертала до нього свого скаліченого обличчя, цілком можна було дозволити собі захопитися. Можливо, справа була просто в тому, що Барті вперше за багато років розмовляв зі справжньою чарівницею. Це було почуття болісне, як спрага. Ностальгія. Подяка іншій людині просто за те, що вона з того ж світу, що й ти. Венді весело розсміялася: – Ох, що ви! Раніше я була дуже дурною. Взагалі нічим не цікавилася, крім моди і пліток.

– А потім? Барті штовхнув носком черевика камінчик, і той покотився з дороги кудись у яр. Посмішка на її губах згасла.

– А потім я «дуже сильно змінилася за літо», – пробурмотіла вона і відвернулася. Барті встиг побачити, що, говорячи це, вона доторкнулася до правої щоки. «Як недоречно я про це запитав. Але якщо вже так вийшло...».

– Звідки це? – тихо запитав він.

– О, це фраза з якогось ідіотського жіночого роману, забула назву. Венді знову коротко, нервово посміхнулася. Її міміка, здавалося, не звикла до потворності, і дівоче кокетство, спотворене зміненими рисами, виглядало моторошно і протиприродно.

– Ні, – він злегка зніяковів. – Я мав на увазі це, – і провів пальцями по своєму обличчю, дзеркально повторюючи її шрами.

– Пожежа.

– Мені дуже шкода, – навіщось сказав Барті.

– Нічого, ви ж не винні. А ми майже прийшли. Вона прискорила крок і незабаром вже входила у хвіртку. За білим парканом темнів сад і виднівся невисокий цегляний будинок. З вигляду він нічим не відрізнявся від сусідніх. Вони зайшли в передпокій, і Венді запалила світло. Не електричне – вогонь чарівних ліхтариків. Їхнє світло викликало у Барті черговий приплив ностальгії і, щоб впоратися з ним, Крауч задав ще одне питання: – Чому ви мені допомагаєте, Венді? Ви ж могли повідомити про мене комусь... Аврорам, наприклад.

– Тому що я знаю, що багатьом не знайшлося місця в післявоєнній Британії. І мені відомо, як буває складно сховатися від чарівного світу. ***

– Це ваша спальня. Барті зайшов до кімнати, стискаючи в руках стопку чистих простирадл і відчуваючи себе не в своїй тарілці. Це було дуже не схоже на те, як зазвичай закінчувалися його вечори, тому він не знав, що робити далі. Поклонитися і побажати господарці добраніч?

– Я – почав він і зупинився. Вона розсміялася. У неї був на диво приємний сміх. Мудрий.

– Що, незвично?

– Трохи – він зніяковіло усміхнувся.

– Мені теж. Але колись треба починати.

108

Неверленд

Вона знизала плечима і знову розсміялася. А потім повернулася, щоб піти. Але Барті, підкоряючись раптовому пориву, схопив її за руку і розвернув до себе: – Може, не варто починати..? Принаймні, не сьогодні. Вона невпевнено підвела на нього погляд: – Це навряд чи доречно...

– Більш ніж, – Барті заправив пасмо світлого волосся їй за вухо, немов бажаючи підкреслити, що відступати не має наміру. – Більш ніж. Вона зробила останню слабку спробу вирватися: – Я тільки посилю ілюзію.

– Не треба. *** Біле беззвучне світло пробивалося крізь фіранки, змушуючи Барті розліпити повіки. Він, все ще не до кінця прокинувшись, витріщався на світлі фіранки. Однотонні. Без квіточок. Це було хороше, ліниве пробудження, яких у нього не було вже давно. ...Зазвичай ночами Барті мучили жахіття. Йому снилася темрява: чорна, в’язка, вона була скрізь, забираючись в легені, як чорний туман, і, здавалося, випивала очі зсередини. Він кричав – і не чув себе, намагався прокинутися – і не міг. Все, що йому залишалося, – нескінченна агонія безсилля. В інші ночі було ще гірше: він бачив світ, порожній і сірий, де ніщо не живе і не росте. Холодне сонце вихоплювало обгризені кістяки дерев, кургани сірого пилу, якісь кістки і ганчірки, які шарпав вітер. Він сам висів на дереві такою ж ганчіркою, маріонеткою зі сплутаними ниточками, які зрідка смикав хтось невидимий і ненависний. Хтось, що причаївся за вітром. У сні Барті знав, що це світ дементорів, куди йдуть висмоктані ними душі. Так було день за днем і місяць за місяцем. Він прокидався посеред ночі в холодному поту, не пам’ятаючи себе, не розуміючи, де він і хто він. Зазвичай дівчатам, які ділили з ним ліжко, вистачало розуму не звертати уваги і просто намагатися його заспокоїти, але іноді... Раз чи два на рік неодмінно траплялося дурне дівчисько, яке починало витріщатися на Барті з німим жахом. Страх. Ось те, що він ненавидів. Не міг витримати. Чужий страх ніби запускав в ньому якусь програму. Нудотно солодкий, дражливий, він був схожий на очікування. Уперте й всеперемагаюче бажання найгіршого. І Барті не міг опиратися. Він повинен, зобов’язаний був виправдати їх страхи. І стерти маску жаху з біліючого в темряві спальні обличчя, навіть якщо на зміну їй прийде воскова байдужість смерті. Дивно, але аврори ніколи не пов’язували Барті з цими випадками. А маґлівські детективи навіть не об’єднали їх у серію. І справді: Барті не був маніяком. Занадто рідко, занадто безсистемно. Він просто жадав спокою. Але жахіття приходили знову й знову. Їх не брав опіум, від якого потім увесь день боліли очі, змушуючи приховувати чутливі зіниці за склом сонцезахисних окулярів. Їх не брали заклинання... Але цієї ночі він спав спокійно. Барті й сам не міг пояснити, чому взагалі зважився на вчорашнє. Зовнішність тут точно не грала ніякої ролі. Але жахлива і знівечена, в його очах Венді була прекрасною. У сірому, висмоктаному до дна маґлівському світі вона сяяла, як маяк серед ночі, тому що в ній горіла негасимим полум’ям магія. Немов вигнання підійшло до кінця, і Барті повернувся додому. Він піднявся з ліжка і підійшов до вікна. За вікнами лютував снігопад, замітаючи дороги товстим шаром снігу. Виїхати буде непросто.

– До вечора все розтане.

109

Неверленд

Барті здригнувся і різко крутнув на місці. У дверях стояла Венді. Прекрасна без лапок, – вона все ж посилила ілюзію, – тримаючи в руках глечик. Вона боязко посміхнулася, і він відповів на її посмішку. ***

– А тобі сьогодні хіба не треба на роботу?

– Ні, – Венді, одягнена в коротку білу сорочку, ходила по кухні босоніж. Здавалося, вона не відчувала холоду кам’яної підлоги. – Колись я випросила у Ларрі найчудовіший графік на світі: три тижні без вихідних, а потім тиждень відпочинку. Я зазвичай їжджу в такі дні на ярмарок, але сьогодні занадто багато снігу. Поїду завтра. Барті торкнувся її руки. Вона була теплою, майже гарячою. «Не дивно, що їй не холодно». У нього руки були холодними ще з дитинства. Цілителі говорили «уповільнений метаболізм», але Барті було приємніше думати, що в ньому є щось від змії.

– Венді – це Гвендолін? Вона, здавалося, задумалася: – Так, звичайно.

– А коли ти закінчила школу?

– Припустимо, в 98–му. Той же рік, що й у «прокляття Волдеморта», як Крауч подумки називав ненависного зеленоокого хлопчиська, через якого знаходився в бігах.

– Я не пам’ятаю жодної Гвендолін в Гоґвортсі.

– Я вчилася в Бобатоні, – вона знову посміхнулася, і на щоках заграли ямочки. У роки юності Барті ямочки вважалися привабливими. Але тільки тепер він, здається, розумів чому. «Якою ж гарною була ця дівчинка до пожежі. Порцелянова лялька, та й годі. Мабуть, Бобатон дійсно підходить їй набагато більше Гоґвортсу. Підходив».

– А ти що, викладач? – вона здивовано підняла брови.

– Був. Колись давно.

– Дивно, – в тон йому простягнула Лаванда. – Я одного разу була в Гоґвортсі. І не пам’ятаю тебе серед викладачів... твого віку.

– Скільки мені, по-твоєму?

– Ну – вона хитро примружилася, – близько п’ятдесяти?

– Чорт, ніхто не давав більше тридцяти п’яти! – удавано обурився Барті.

– Ну, я ж не маґла. Я роблю поправку, – знизала плечима вона, продовжуючи нарізати сир і щось наспівуючи собі під ніс.

– Не любиш маґлів? Є така приказка: «Не буди лихо, поки спить тихо». Але Барті хотілося дізнатися про Венді більше. Вона допомагала йому. Може, вона сама була Смертежеркою? Але Венді тільки смішливо зморщила ніс і похитала головою: – Зовсім ні. У них свої плюси. Ось, скажімо... Кухня в цьому будинку була сполучена з вітальнею в якусь подобу студії. Так, що зовсім поруч з обіднім столом стояли полиці з книгами. Венді підійшла до стелажу і витягла тонкий пошарпаний томик з нерухомими ілюстраціями.

– «Красуня і чудовисько». Мені її подарувала подруга мами маґлівського роду, коли я була ще зовсім маленькою. Така зворушлива історія. Мені завжди було шкода чудовисько. Раніше.

110

Неверленд

– А тепер – ні? – Барті підняв на неї запитливо-захоплений погляд. Йому було все одно, про що питати. Аби зорової ілюзії вистачило до вечора. Він хотів встигнути зачаруватись достатньо, щоб залишити тут маленький шматочок свого серця. У молодості він цього не розумів. Але закоханість – теж своєрідний горокракс, що не дозволяє серцю стертися до кінця на порожніх дорогах і в занюханих барах. І Барті хотів, щоб хоч один маленький шматочок його душі жив там, де немає фіранок в квіточку. Єдина доступна форма безсмертя.

– Ні, – вона посміхнулася. – Тепер я знаю, що в світі магії не буває чудовиськ, красивих душею. Це як трансфігурація людини – внутрішнє веде за собою зовнішнє. Рано чи пізно. Барті було що заперечити на це. Але він промовчав. Абсолютно неважливо, про що вона говорить, поки триває їхній час. *** До ночі сніг дійсно розтанув. Можна було збиратися в дорогу. Хмари розсіялися, висипали великі колючі осінні зірки. Ось-ось мав зійти місяць.

– Ти не сердишся, що я їду? – він зніяковіло провів рукою по волоссю. Ні, все-таки він зовсім не знав, як спілкуватися з чарівницями. Усе, що було нормальним з маґлами, здавалося жахливо грубим і недоречним. Образливим.

– Що ти. Вона посміхнулася і поклала руку на клямку вхідних дверей.

– Як я можу сердитися? Клямка раптово заіскрилася сліпучим золотистим світлом. Обриси дверей загубилися – вони немов вросли в стіну. Вікна наїжачилися ґратами.

– ...Адже ти не поїдеш, – різко і жорстко закінчила Венді. Вона лише розреготалася, коли Барті вихопив паличку. Пастка закрилася. ***

– Що за... Він відскочив до дальньої стіни передпокою і послав закляття. Білява істота біля дверей навіть не ворухнулося. Заклинання пішло в порожнечу, немов Венді була безтілесним привидом.

– Як – прохрипів Барті. Голос покинув його разом зі здатністю хоч щось розуміти.

– Це була не пожежа – ласкаво пояснила Лаванда, доторкаючись до шрамів, що знову проступили на обличчі. – Кілька укусів. Я думаю, ти навіть знаєш чиїх.

– Фенрір Ґрейбек... – одними губами вимовив Барті й одразу кинув боязкий погляд на небо за вікном. Місяць повинен був вийти з хвилини на хвилину. Повний місяць.

– Саме він. Лаванда знову посміхнулася. І чим більше вона посміхалася, тим менше ставала схожою на людську істоту. Кровожерливість, що світилася в її погляді, змусила Барті запанікувати. Він знову націлив на неї паличку.

– Марно. На перевертня перед повним місяцем не діють більшість заклять. Як зручно, правда? Барті не встиг відповісти. Місяць вийшов з-за обрію – величезний, як сяюча повітряна куля без кошика. У наступну мить до Крауча метнулася сіра тінь, а потім не залишилося нічого. Тільки шалений біль і темрява.

111

Неверленд

*** Через чверть години повинна була під’їхати вантажівка і забрати речі, але поки час ще був. Лаванда Браун, повагавшись, знову витягла коробку і зняла кришку. Картонний бокс був доверху наповнений старими журналами і газетними вирізками. З самої верхньої, датованої 1995-м роком, на неї дивився молодий Барті Крауч. У барі вона впізнала його не з першого погляду і навіть не з другого – аж надто Лаванду злякало, що хтось знає її таємницю. Одну з двох таємниць. Але коли Барті після першої склянки рому розслабився, а його нервова загнана посмішка змінилася розслаблено-торжествуючою, Лаванда одразу впізнала людину з газетної вирізки. ...Після відродження Волдеморта і до самої Битви за Гоґвортс Лаванда, тоді ще молода і дурна, колекціонувала статті про Смертежерів. Вона вирізала портрети з рубрики «Розшукуються» і дивилася на них щоранку – щоб одразу впізнати, якщо раптом випадково зустріне. О, скільки в цьому було юного наївного жаху, в якому здорове відчуття небезпеки змішалась з чимось зовсім неналежним: болючим інтересом, передчуттям пригоди. Лаванда навіть вирішила, як вчинить, якщо когось впізнає: погляне ніби крізь злочинця, не помічаючи, потім повільно-повільно – щоб Смертежер не запанікував – відведе погляд, під вигаданим приводом підійде до каси (їй здавалося, що це обов’язково станеться в одному з магазинів Алеї Діаґон) і швидко прошепоче касиру про свою здогадку. Далі в справу повинні були вступити аврори. Бажано, щоб сама Лаванда до того часу була якомога далі від нещасливої крамнички: міс Браун не терпіла жорстокості... Лаванда посміхнулася. Впізнавши Крауча, вона, звичайно, повинна була повідомити в Аврорат. Вона навіть ступила на нижню сходинку сходів, що ведуть на горище, – особисту сову Лаванда ховала під дахом бару, а Ларрі ще дивувався, чому з приходом нової офіціантки його перестали турбувати щури! Лаванда майже прийняла рішення, але раптом зупинилася як укопана. Усе, що відбулося з нею в Битві за Гоґвортс, – провина цієї людини. Якби не Крауч, не було б крові Гаррі, замішаної в тіло відродженого Волдеморта, втечі Смертежерів, трупів на сходах, вічних стін Гоґвортсу, що хрустіли кам’яною крихтою під ногами... і сірого монстра, який назавжди позбавив красиву, дурну і наївну Лаванду Браун права на життя в чарівницькому світі. Ні, Барті повинен був заплатити не комусь і десь – у лондонському Міністерстві, в далекому Азкабані, – а особисто їй! Тут і зараз. Ну, можливо, трохи пізніше. На жаль, Лаванда як і раніше не терпіла жорстокості. І чаклувала досить посередньо: побічний ефект перетворення в перевертня. Вихід несподівано підказав місяць. Залишалося почекати всього один день. Затримати Барті на двадцять чотири години, а потім дати Звіру зробити за неї всю брудну роботу. Крапля приворотного зілля. І дім, милий дім, який вона колись так ретельно обладнала, щоб сусіди не здогадалися про її «маленьку місячну проблему». Аврори ніколи не дізнаються, що шукати більше нікого. За вікном прогуділа вантажівку. Лаванда стрепенулася. Пора пакувати багаж. *** Вранці напередодні Геловіну Ларрі як зазвичай відкрив бар. «Треба буде сказати Венді, щоб розвісила святкові прикраси. Вона в них добре тямить», – подумав він. Ларрі, крекчучи, підняв з підлоги прямокутник щільного блакитнуватого паперу і розгорнув. Всередині була всього лише одна фраза: «Венді покидає Неверленд».

112

Іменний покажчик Албус Поттер – напівкровка, другий син Гаррі Поттера і Джині Візлі. Народився ймовірно в 2006 році. Ал – середня дитина Поттерів, він на рік молодший від брата і на два роки старший за сестру. Його назвали на честь Альбуса Дамблдора і Северуса Снейпа, двох видатних директорів Хогвартсу, з якими його батько був знайомий особисто. Аліса Лонгботтом – чистокровна чарівниця, дружина Френка і мати Невіла. Раніше працювала в Міністерстві магії, член першого Ордену Фенікса. В кінці 1981 – початку 1982 року разом із чоловіком була схоплена послідовниками Волдеморта. Бажаючи вивідати у подружжя Лонгботтом, куди подівся Темний Лорд, смертежери катували їх доти, поки Френк і Аліса не зійшли з розуму. Астoрія Грінграсс – чистокровна чарівниця, молодша сестра Дафні Грінграсс, дружина Драко Мелфоя и мати Скорпіуса Мелфоя. Ймовірно народилася в 1982 році. Барті Крауч-молодший – син Барті Крауча. Чистокровний чарівник. Блискучий учень Хогвартсу в минулому, приєднався до прихильників Волдеморта і до самого кінця залишався фанатично вірним Темному Лорду. Віктор Крам – студент школи магії та чаклунства Дурмстранг, на чотири роки старший Гаррі Поттера. «Чемпіон Дурмстранга», обраний Кубком вогню для участі в Турнірі Трьох Чарівників. Ловець болгарської збірної з квідичу. Вікторія Візлі – чарівниця-напівлюдина (одна з її прабабусь була вейлою), старша донька Білла і Флер Візлі. Гаррі Поттер – найвідоміший студент Хогвартсу за останні сто років. Перший чарівник, якому вдалося протистояти смертельному прокляттю. Героїчно бився з лордом Волдемортом і його послідовниками смертежерами. Єдиний, кому вдавалося залишитися живим після шести поєдинків з Темним Лордом і хто, врешті-решт, переміг його. Гелена Рейвенклов – привид гуртожитку Рейвенклов, Сіра Пані. Донька засновниці гуртожитку Ровени Рейвенклов. Виглядає як білява красива молода жінка в мантії. Якщо вона розкриє її, на грудях видно глибоку рану від ножа. Герміона Грейнджер – єдина донька містера Грейнджера і його дружини. У Школі магії та чаклунства вона потрапляє на факультет Грифіндор, на якому навчаються також Гаррі Поттер, Рон і Джині Візлі, її кращі друзі. Герміона, очевидно, найстарша серед своїх однокласників – вона народилася 19 вересня 1979 року, і не могла вступити у Хогвартс на рік раніше, оскільки учневі на момент вступу має бути повних одинадцять років. Більшість же її однокласників народилися в 1980 році. Джеймс Поттер – батько Гаррі Поттера, чоловік Лілі Поттер (Еванс). Чаклун, не зареєстрований анімаг (має вміння перетворюватися на оленя, через що отримав прізвисько Золоторіг). Джині Візлі – сьома дитина в сім'ї Візлі і перша дівчинка за кілька поколінь. Невисока, струнка, красива дівчинка з яскравими світло–карими очима і рудим прямим волоссям, сильна чарівниця і спортсменка.

113

Драко Малфой – студент Хогвартсу, ровесник Гаррі Поттера. З багатьох причин хлопчики ще на першому курсі стали заклятими ворогами. При розподілі потрапив у Слизерин, як багато його родичів до нього. Будучи сином Луціуса Мелфоя, Драко повністю перейняв його войовниче ставлення до чистоти крові. Він розумний, активний, амбітний. Лаванда Браун – однокурсниця Гаррі. Краща подруга Парваті Патіл, що розділяє більшість її інтересів (наприклад, любов до уроків Сивіли Трелоні і перемивання кісточок всім знайомим). Оселилася в одній спальні з Герміоною Грейнджер, Парваті Патіл, Фей Данбар. Проте, вона не ладнає з Герміоною. Лілі Луна Поттер – напівкровка, молодша дитина і єдина дочка Гаррі Поттера і Джині Поттер. У неї є два старших брата, Джеймс і Альбус. Свої перше і друге ім'я Лілі отримала, відповідно, в честь бабусі Лілі Поттер і доброго друга сім'ї Луни Лавґуд. Луна Лавґуд – навчається на факультеті Когтевран, на один курс молодше Гаррі Поттера. Учні Хогвартсу вважають Луну трохи божевільною і цураються її. Схоже, що за винятком Гаррі Поттера і його компанії у неї немає друзів. Луціус Мелфой – смертежер, чоловік Нарциси Мелфой і батько Драко. Луціус Мелфой навчався на факультеті Слизерин, на останньому курсі був старостою школи. Люціус завжди хизувався своїм чистокровним походженням і зневажав напівкровок. Нарциса Мелфой – чистокровна чарівниця, дружина Луціуса і мати Драко. Молодша сестра Беллатріси Лестранж і Андромеди Тонкс, кузина Сіріуса Блека. Офіційно не була смертежеркою, але вірила в елітарність чистокровних чарівників і підтримувала чоловіка під час Першої і Другої чарівної війни. Німфадора Тонкс – співробітниця Міністерства магії, член Ордену Фенікса, має здібності метаморфомага, тобто може з легкістю змінювати свою зовнішність магічним чином, але не вдаючись до заклинань або зілля. Дружина Римуса Люпина, мати Тедді. Розі Візлі – чарівниця, напівкровка, старша дитина Рона і Герміони Візлі. У неї є молодший брат, Хьюго. Рубеус Геґрід – викладач догляду за магічними істотами і лісник в школі чаклунства. Всі звуть його просто Геґрід. Сіріус Блек – найкращий друг Джеймса Поттера і один з мародерів, хрещений батько Гаррі Поттера, член Ордену Фенікса. Був несправедливо звинувачений у вбивстві Пітера Петтігрю і 12 маглів, і ув’язнений у Азкабан. Після 12 років в’язниці зумів втекти, проте в червні 1996 року був убитий Беллатрисою Лестранж. Скорпіус Мелфой – чистокровний чарівник, єдиний син Драко і Асторії. Навчається в Хогвортсі з 2017-го року, ровесник Альбуса Поттера і Розі Візлі. Тед Люпин – метаморфомаг, напівкровка, єдиний син Римуса Люпина і Німфадори Тонкс. Його батьки були членами Ордену Фенікса і загинули в битві за Хогвартс приблизно через місяць після його народження. Френк Лонгботтом – батько Невіла, чоловік Аліси і син Августи Лонгботтом. Член першого Ордену Фенікса. У жодній книзі не названо факультет, який закінчував Френк. Однак з великою ймовірністю це був Грифіндор.

114

Бібліотека фанфікшину

Макет Верстка Редагування Комплектація

Єлизавета Супівська

Об’єм даних – 9,9 Мб Трив. аудіо – 63 хв.

Чернівці, вул. Комарова, 30 supivska.liza@gmail.com +380983866590