Album-1 Banias

ХАРАКТЕРИ

СОБАКА

ОГОЛЕНА

КАРТИНИ

ЖМУРІК

ІМАГОСФЕРА

Володимира БАНЯСА

АЛЬБОМ

А

січень 2013  БІБЛІОТЕКА «му»

молодь україни

НЕЛІТЕРАТУРНІ ЕТЮДИ

БАТЬКИ У певному сенсі я є однолітком нашої держави: мені, як і їй, довелося пережити становлення в дев’яностих роках минулого сторіччя. Сьогодні цей час нерідко характеризують прикметниками на зразок «буремний», та, як на мене, подібні визначення — це свого роду евфемізми. Адже саме тоді моя мама — вчителька за освітою та покликанням — добряче «посадила» зір, виплітаючи на продаж акрилові черевички. Річ у тім, що робилося це ввечері, коли наставало чергове «планове відключення електроенергії», себто працювала вона при світлі парафінової свічки. До речі, нерідко виходило, що на базарі функцію продавця тих черевичків виконував молодший брат, який на той момент не досяг і десятирічного віку. І саме тоді мій тато — вчитель за освітою та покликанням — їздив до сусіднього району на продовольчий ринок, де торгував виробленим у домашніх умовах смальцем. Що було — те, на щастя, загуло. БРАТ Мабуть, уперше я відчув, що можу втратити єдиного брата, сніжної зими, десь у середині дев’яностих. Після незначної сварки я, на правах старшого, вкотре набив його, і Рома кудись зник. Неподалік нашого будинку протікає річка; влітку вона цілковито пересихає в окремих місцях, зате в холодну пору об’єм води у ній набуває загрозливих форм, а течія стає дуже швидкою. Керований ірраціональними покликами, я ходив уздовж ближнього берега річки, гукаючи брата, з широко розкритими від жаху очима. Пізніше з’ясується, що він тинявся неподалік, затамувавши образу. ШПИЛЯ Із невисокого зросту голомозим хлопчиною на прізвисько Шпиля ми познайомилися навесні 2005‑го, коли завершувався останній рік мого студентського навчання. Якось увечері товариш і колега по факультету (охрещений Сашком, але всі знайомі іменують його Рибою) завітав до мене в кімнату (мешкали ми в гуртожитку), повідомивши, що є місце, де можна попоїсти. Пройшовши певний шлях до «іспанської» частини нашої студентської резиденції, ми піднялися на, здається, восьмий поверх, постукали у вже не пам’ятаю з яким номером кімнату, тимчасовим господарем якої і був Шпиля. На столі, що за спудейською традицією розміщувався близько від дверей, вже приємно майоріли, радуючи спраглі

шлунок і душу, яства: ковбаси, сири, хліби — все домашнього виробництва. Смачно наминаючи їжу, я, мов крізь приємний сон, слухав розмову двох інших — значно стриманіших — учасників трапези: по-перше, про славне учнівське минуле в жовтоводській гімназії (так балакають однокласники), по-друге, про популярну українську рок-групу з картавим і самозакоханим вокалістом. Цей ВІА дуже подобався Шпилі, котрий залишив рідне індустріальне місто, поступивши до мого вузу на факультет заочного навчання. Згодом обсяг інформації про життя-буття новоприбулого, про його звички й уподобання помітно збільшився — з’ясувалося, що Шпиля є справжньою легендою для окремих людей, походженням із міста, відомого урановими шахтами. Отже, я дізнався: про справжнє і непоказне бунтарство хлопчини, який колись мав довге волосся й завжди казав, що думає; про його унікальні розумові й інтелектуальні здібності (у певних колах людей і досі гуляє розповідь, як Шпиля, навчаючись в одному з дніпропетровських вузів, жив на березі річки, щоранку ходив до неї по воду, а коли виникла потреба, прийняв чергову дозу якогось там наркотику і написав таку курсову з філософії, що викладачка поставила йому «автомат»); зрештою про доволі неординарну вихованість. За кілька місяців ми з ним опинилися в однаковому становищі людей, які шукають житло. Мене такий оберт долі легко й швидко підвів до стану паніки; для нього тут не було нічого особливого. Ми попрощалися біля дитячого майданчика на проспекті Науки: Шпиля пішов у бік Сталінки, а я, з уже згадуваним Сашком, змусив себе допити пиво. Навесні 2011‑го він повісився у себе на квартирі в Жовтих Водах. Перед тим Шпиля взяв на роботі (якась маклерська контора) одноденну відпустку: написав заяву, обійшов усі необхідні інстанції, отримав відповідні підписи й печатки. Я ніколи не знав, як насправді його звали. ХОЛОДЕНКО Володимир Холоденко — це людина, з якою я три роки спав на одному ліжку. Ми знімали квартиру на Оболоні, а в кімнаті, де нам довелося мешкати, стояла велика двомісна «кровать», на якій, судячи з усього, колись відпочивало подружжя власників апартаментів. Унаслідок браку грошей, ми вирішили не витрачатися на купівлю двох нових ліжок, порівну поділивши старе: я обрав праву його половину, Володимирові дісталася ліва. Часто, через певні обставини, хтось із нас двох спав абсолютно

Репродукція Романа БАНЯСА.

ХАРАКТЕРИ

голий. Інколи «в костюмі Адама» ми проводили ніч обидва. Трапилося так, що інший співжилець квартири зайшов до нашої кімнати вранці, коли ми ще не прокинулися (лише цим шляхом можна було пройти на балкон). Згодом він розповідав, наскільки вразило й розсмішило його те, що йому довелося побачити, а саме: пару голих молодих чоловіків, які лежали на животах; різниця між нами полягала в рясності натільного волосяного покриву. Основні залежності Володимира можна зашифрувати в абревіатуру з трьох літер «п»: покер плюс пиво. І те, і те впливають на нього здебільшого деструктивно. Якось Володимир змалював мені візію ідеального подружнього життя — вважаю її чудовим відображенням відмінності у сприйнятті любові між чоловіками та жінками. Отож візія: триповерховий будинок, оточений маленьким акуратним садочком; його красива пишногруда (цей аспект дуже важливий) дружина порається з квіточками на клумбі; сам він у хаті, де один із поверхів цілком відведено під бібліотеку; проходячи повз стелажі, завалені дорогими фоліантами, Володимир — у теплому махровому халаті на голе тіло — вибирає, що він читатиме сьогодні; на душі в нього спокійно, бо його кохана — десь поруч і водночас далеко. В одному норвезькому кінофільмі персонаж — знаменитий письменник — каже, що жінка потребує любові повсякчас, вона прагне, аби це почуття обгортало її, наче озоновий шар нашу планету; натомість для чоловіка любов є, радше, тягарем, од якого треба вміти відсторонюватися. Наприклад, спати на різних ліжках. НІКА Електронна бібліотека Вікіпедія зазначає, що серед усіх тер’єрів йоркширський потребує найбільшої уваги з боку господаря. Особливо ретельно треба слідкувати за харчуванням:

молодь україни припустімо, їжа, в якій кількість жиру мінімально перевищує допустиму (дуже невелику) норму, може вкрай негативно позначитися на здоров’ї песика. Аби зробити своїй дружині приємне, мій рідний брат подарував їй кількамісячну самочку йоркширського тер’єра, котру назвали Нікою. Оте невеличке створіння, по-перше, на диво легко прижилося в новій обстановці, безболісно перенісши розлуку з матір’ю, по-друге, так само на диво швидко закохало в себе довколишніх людей. Ніка все робила симпатично: їла, гавкала, бігала, гралася, зустрічала гостей, навіть дзюрила — де тільки сама хотіла. Цю пасторальну ідилію зруйнував невідомий предмет, який Ніка десь знайшла і проковтнула — ветеринари не змогли визначити, що то було. Собачка захворіла, майже не вживала їжі, довелося ставити їй крапельниці, а коли здалося, що їй уже краще, померла прямо в братовій машині. Задихнулася. Передостанньої нашої з нею зустрічі Ніка сиділа в своєму імпровізованому ліжку, її спинку було неприродно вигнуто, тоді як животик наче втягнуто всередину. Вочевидь, її дуже болілwо, і вона намагалася відштовхнути од себе ту частину свого тільця, де застряг предметубивця. При цьому тварина не видавала ні звуку. Дивлячись на неї, я згадував хорошу (нині вже неіснуючу) британську рокгрупу та її пісню — «Умри як собака». ВІКТОР Існує знаковий стереотип: мовляв, студентам, як жодній іншій суспільній верстві, притаманно страждати од перманентного відчуття голоду. Парадокс у тому, що цей начебто стереотип дуже наближений до «об’єктивної реальності». Середина червня 2003‑го для мене, а також для мого друга Віктора Павловця, була доволі непростим життєвим періодом: ми обоє страждали від «розбитого кохання»; наша психіка потерпала від «ефекту закінчення навчального року» — це коли втома й напруження від численних стресів нависає над головою і тисне, наче зміна погоди на гіпертоніків; а найголовніше — у нас майже не залишилося їжі й грошей, аби купувати її. Не пам’ятаю, чим вимірювалися мої запаси харчів, одначе в свідомості назавше закарбувалося те, що Віктор мав лише цукор і масло — навіть хліба не було. Після чергової зустрічі в стінах гуртожитку, ми вирішили об’єднати наші зусилля — скинутися грошима й купити щось їстівне. Об’єднаних зусиль вистачило на пачку вареників із вишнями. Я одразу попередив друга, що нам цього аж ніяк не вистачить, але наразився на доволі безапеляційне заперечення. Купували вареники у звичному гастрономі. Віктор зайняв чергу, я розмістився в куточку, стомлено притулившись до холодної стіни. Стоячи в черзі, мій колега по випробуваннях

січень 2013  БІБЛІОТЕКА «му» із неприхованою цікавістю розглядав умістилище прозорого холодильника, де лежали найрізноманітніші м’ясні вироби. У «критичний» момент Віктор повернувся до мене, обвів правою рукою не зовсім кошерне багатство, промовивши: «Дивлюсь — і отримую естетичну насолоду». Звісно, однієї пачки вареників нам не вистачило. ДЖОКЕР Справжнім ім’ям адміністратора одного зі столичних комп’ютерних клубів було Сергій, але про це мало хто знав, тому всі відвідувачі (та й знайомі) звали його Джокером — такий за ним числився «службовий» псевдонім. Цей хлопчина, який асоціювався у мене зі старим поношеним светром, повсякчас невиспаним виглядом («нічні зміни» — що ж тут удієш), а також хворобливою худизною, зумів написати чудове оповідання під назвою «Райдуга». У ньому від третьої особи розповідається про те, як чоловік посеред зими побачив на небі веселку, і це неначе «перезарядило» його свідомість. Особисто я ніколи не зустрічав райдугу взимку. Може, причина в тому, що, як і всякий мешканець великого міста, рідко підіймаю очі вгору. ЕЛІАДЕ У самому розпалі захисту моєї кандидатської дисертації стався невеличкий інцидент, коли мій науковий керівник промовив: «Якщо з цієї роботи забрати Еліаде, від неї нічого не залишиться». Чотири роки перед тим, також у жовтні, я мерзнув у читальному залі бібліотеки ім. Вернадського, марно намагаючись знайти бодай якісь «зачіпки» до розуміння творчості Жерара де Нерваля — французького письменника з трагічною долею, формально приналежного до романтизму. Справа в тому, що цей автор більшість головних творів написав під безпосереднім упливом тяжкої психічної недуги, внаслідок чого їм притаманні фрагментарність, рваність сюжетної лінії, а також щедра присутність оніричних, сновидних елементів. Усе це, ясна річ, надзвичайно утруднює читання, сприйняття й розуміння Нервалевого художнього доробку. Так ось упоратися з «непідйомним» завданням — написати дисертацію — допоміг мені румунський культуролог, історик релігій, письменник Мирча Еліаде: якби не він, у мене нічого б не вийшло. А було все так: сидячи в економно отоплюваному читальному залі Національної бібліотеки, я виокремив у одній із книг румуна тлумачення — там ішлося про дуже розповсюджений у міфологіях народів світу лейтмотив — що з часом розрослося до розмірів… ну, назву це баченням. Або наріжним каменем, на якому конструювалася моя робота. Згодом уплив ідей Еліаде, грандіозний колись, поступово згас. Сталася свого

Б

роду зрада з мого боку. І я схиляюся до думки, що це, можливо, єдино правильна «формула стосунків» із авторитетами. ФІЛОСОФ Найзнаменнішою подією першого курсу навчання в аспірантурі були для мене відвідини лекцій із філософії (котрі, зрозуміло, закінчилися екзаменом на кандмінімум). Пари проводила абсолютно легендарна постать як у межах вітчизняної академічної науки, так і в осередку київської інтелігенції: низенький, лисуватий, похилого віку чоловік із величезними окулярами. Кожна лекція, попри інтелектуальну напругу, породжену колобродінням думок Філософа, періодично переривалася доволі щемливими «вставочками», коли академік зазирав у свої конспекти: унаслідок поганого зору, він підіймав оті папірці майже до самого носа, маючи вигляд хлопчика, котрий рознюхує новий і цікавий йому предмет. Після вирішального (й дуже вдалого) іспиту, я підійшов до професора з його щойно виданою книгою, аби той поставив на ній автограф. Наблизившись до нього близько, як ніколи до того, з подивом зауважив, що від метра, скажімо так, трохи пахне. Іще більше я здивувався, коли усвідомив, що той дещо неприємний запах не викликав у мене відразу. Навпаки — я мало не розплакався: цей видатний чоловік, який на восьмому десятку дійшов висновку, що «Сенс життя людини в тому, аби робити щасливими інших людей», виявився беззахисним дідусем, уже не спроможним належно обіходити себе — просто через вік. Дивовижним чином оця історія продовжилася за кілька місяців. Я був удома, щодня грався з нашим стареньким песиком на ймення Тузік. Побачивши це, мій батько здивовано зауважив: «Як ти можеш його гладити, від нього ж смердить». І я — цілком несподівано для самого себе — відповів: «Якщо любиш, то не смердить». ЖУЛЯ Чорної масті непородиста собака Жуля з’явилася у нас напередодні Великодня: вранці, йдучи на роботу, мама побачила поблизу літньої кухні дивне створіння — маленьку темнувату дворнягу, в якої нижню частину тулуба обрамляло щось, схоже на спідничку. Такого сіруватосолом’яного кольору. Попри необхідність поспішати, мама, за допомогою віника, спробувала нагнати приблуду, та в неї нічого не вийшло. Як і в тата; той, повернувшись із роботи, також захотів позбутися тварини — передусім через страх: ота «спідниця» здалася йому чимось на кшталт лишаю. Заразного. Втім, чотирилапа істота була надто вперта: вона, немовби відчуваючи, що потрапила до добрих людей, ховалася по всіх закутках подвір’я й таки

В

січень 2013  БІБЛІОТЕКА «му»

досягла свого — батьки змирилися з її присутністю. Тижнів за два дворняжка, «охрещена» Жулею, стала улюбленцем родини: з’ясувалося, що вона надзвичайно лагідна, розумна й хазяйновита, ну а здатність відчувати настрій господарів у неї просто вроджена. Отож прижилася Жуля швидко, звикнувши і до регулярного харчування, і до ласки від людей. Єдине, що в ній не зазнало змін, то це панічний страх закритих приміщень, а також боязнь палиць — усіх видів. Очевидно, там, де тварина жила раніше, її регулярно били, причому робили це, попередньо десь зачинивши. Коли Танцюристка (це її так тато величає — за специфічні прояви радості, схожі на витанцьовування) вперше народила — хлопчика та дівчинку — стався показовий випадок. Моя мама ненароком прищемила вхідними дверима лапку самочці, ми спочатку злякалися, що перелом — настільки гучно й жалібно та скавучала. Щоби заспокоїти малу, я забрав її з братиком до себе в кімнату, наполегливо кличучи туди й Жулю, але навіть тоді вона не зважилася увійти. Напередодні чергового від’їзду з дому я взяв собачку (в якої «спідниця» зникла вже безслідно) на руки, кілька хвилин походивши з нею по подвір’ї. Після того, як її опустили на траву, Жуля певний час лежала там, дивлячись у мій бік зачудованими очима, де шок і ніжність поєднувалися з чимось незрозумілим.

НЕМЕШ Коли у Максима Немеша — мого земляка та колеги по факультету — помер батько, це не дуже вплинуло на його «зовнішню» поведінку: хлопець і надалі ходив усміхнений. Маска зникала нечасто. Одного дощового дня мені потрібно було піднятися зі свого шостого поверху гуртожитку на сьомий, де мешкав Максим, і я випадково застав його в коридорі, де той… Навіть не знаю, як це описати: хлопець закляк біля кімнати, очі в нього мали скляний відтінок — виглядало так, мовби людина кудись ішла і раптово забула, куди саме, тому заклякла на місці, не в змозі поворухнутися. Приблизно за два роки до того він попрохав мене передати батькам сіточку з гостинцями (я саме їхав додому, а мій потяг зупиняється у Сваляві — його рідному місті). Зустріч із Максимовим татом була короткою: йшов дощ. МЕШТЕР Усе моє дитинство тісно переплелось із Юрком Мештером — на рік молодшим сусідським хлопчиною, постійним учасником забавок-витівок, що їх організовували ми з братом і які часто мали негативну суспільну оцінку: гуртом ловили рибу, рубали качани капусти на прилеглих городах, грались «у війну» й захоплювалися фільмами на воєнну тематику, билися-мирилися тощо. Я кілька разів бачив Юрка заплаканим, але ридаючим — тільки на похороні його мами, яка не пережила чергового нападу епілепсії.

молодь україни У розпалі літа 2001‑го мій, іще неповнолітній, приятель, в якого з’явилося несподівано помітне пузо (цим він вдався у покійного дідуся — також Юрія), поїхав на заробітки до Чехії. Відтоді він жодного разу не відвідав Батьківщину — ні велику, ні малу. А я, приїжджаючи додому на літо, очікую, що саме цього разу наша зустріч таки відбудеться. АГРЕСІЯ Вона схожа на самозарядний двигун: одного разу запущена, працює безупинно й довічно. Той, кому її передали батьки, — а іншого способу не існує — перетворюється на носія всесильного вірусу. Тоді кожен вчинок, кожна дія — навіть ті, які зовні видаються цілком безневинними, — проходять під спрямовуючим упливом потужної сили, подолати котру майже неможливо. Її функціонування набуває найрізноманітніших проявів. Наприклад, людина захоплюється релігією народів Мезоамерики, при цьому вірить, що інтерес викликає багатокольорова гама малюнків чи цікаві сюжетні перипетії міфів. А насправді приваблює передусім всюдисуща присутність насилля та смерті. Присутність, яка впливає безпосередньо на ключові вузли психіки. Годі вже й казати про такі побутові моменти, як миттєва і начебто безпричинна злоба на адресу пасажира, який ненароком віддавив ногу в транспорті.

КАРТИНИ

Покрівельник Стефан Яворський ніколи не вважав себе художником і не прагнув «породичатися» з цією цариною. Одначе так трапилося, що в семирічному віці батьки віддали його до дитячої школи мистецтв, яка щойно відкрилася, де він і проводив більшу частину свого пообіднього часу наступні вісім років. Учителі — а їх за цей період було двоє — вважали, що в нього є талант, який неодмінно треба розвивати. Сам Стефан вбачав у необхідності відвідувати цю школу (в той час, як однолітки займалися справами значно приємнішими — наприклад, ганяли м’яча) єдиний позитив: нагоду малювати, тобто робити те, до чого неусвідомлено тягнулися його права рука й мозок. Малював він майже безупинно: щойно десь умостившись, маючи папір і ручку (чи олівець), Стефан блискавично концентрував на чомусь увагу, а його довгі худі пальці щось неодмінно виводили (переважно на полях шкільних зошитів). Інколи оте «щось» мало привабливий

вигляд, і тоді довколишні люди не барилися повідомляти йому про це. Втім, відвідини мистецької школи таки давали чимало приємних емоцій: учителі — особливо другий, який став до роботи на п’ятому році Стефанового навчання, — намагалися (хоч і за мізерну платню) поділитися з учнями власними вміннями, тож ознайомлювали їх як із різними техніками малювання, так і з усіма можливими видами фарб. Саме тому до звичних акварелі чи гуаші у скорім часі приєдналися олійні фарби й навіть темпера. Останні стали улюбленими для Стефана, бо гармонійно поєднували насиченість, густоту олійних із яскравістю акварелей, до того ж — порівняно швидко висихали на мольберті. Якраз темперами він намалював оту картину… У шостому класі загальноосвітньої школи уроки образотворчого мистецтва проводила специфічна жіночка, котра на п’ятому десятку життя зберегла незвичайну замріяність характеру й залюбленість у культуру. Для неї

Малюнок Габріель МЮНТЕР.

ОПОВІДАННЯ ДО КАВИ

Стефан був неабиякою знахідкою: талант, обізнаність у фарбах і приналежність до мистецької альма-матер настільки вивищували його з-поміж однокласників, що вчителька буквально розцвітала, тільки-но побачивши хлопчину. Періодично вона організовувала шкільні олімпіади відповідного профілю, коли після уроків усі бажаючі сходилися до спеціально відведеного для цього класу й… малювали. Тоді за Стефаном закріплювалася особлива роль — показати майстер-клас: він поважно заходив до приміщення з готовим саморобним мольбертом, де на тканині ледь устигла висохнути водоемульсія, ставив його на парту, поруч — темперні фарби та

молодь україни пензлі, а потім сідав на стілець із виглядом, наче не здогадувався, що всі навколо дивляться лише на нього. Напередодні одного з таких «шоу» Стефан довго розмірковував, що ж намалювати цього разу, врешті вирішивши сфокусуватися на актуальному пейзажі осінньої природи. Так, приготувавши все необхідне, він почав створювати ту картину — і його серцебиття не пришвидшилося… Отож він намалював гірський пейзаж: четверту — горішню — частину метрового мольберта займало передгрозове небо, де переважали похмурі барви синього спектра; на решті полотна «оселилася» вкрита лісом верховина, для зображення якої було використано бруднуваті смарагдові відтінки; про присутність людини на картині свідчила брунатна стежина, котра (звісно, змійкою) в’юнилася кудись угору, а також (майже по центру) сумовита дерев’яна хатина з яскраво‑червоним дахом. Саме він — точніше, його колір — спричинив те, що за півроку Стефан, сидячи вдома у коридорі, востаннє поглянувши на цю картину, розламав її навпіл і спалив.

січень 2013  БІБЛІОТЕКА «му» Негаразди почались одразу — безпосередньо в класному приміщенні. Стефанову роботу начебто оцінили, але з двома зауваженнями: по-перше, вчителька повідомила дванадцятирічному художникові, що переважання темних фарб на малюнку свідчить про темінь у його душі; по-друге, вона ж (а за нею й усі присутні) розкритикувала Стефана за червоний дах, який різко дисонує із загальним настроєм полотна. Обструкція продовжилася й тоді, коли засмучений автор приніс свою роботу додому, аби показати її батькам: вони також відзначили передусім неприродність покрівлі будиночка… Через десятиліття (плюс-мінус кілька місяців) вітри закинули Стефана до Франції — країни, де він не те, щоби мріяв побувати, проте чомусь завжди знав, що побуває. Левовий шмат того дивного (сомнамбулічного, сказати б) часу він мешкав у щедрому на дощі Бордо, регулярно відвідуючи музеї — знічев’я, без особливого інтересу. Якось йому повідомили, що до міста на кілька місяців завітала експозиція основних полотен Габріель Мюнтер — відомої німецької

Г

художниці-експресіоністки. «Чудовий привід убити годину-другу», — подумав Стефан, купив шоколадний батончик, а відтак перепустку (за половину вартості — як студенту) на виставку. Музей, де експонувалися твори експресіоністки-новаторки, вражав відвідувачів невеликими розмірами: вочевидь, це було звичайне приміщення «під офіси», що його здавали всім, хто ладен заплатити. Такий-собі п-подібний коридор, на стінах якого висіли оригінали німецької майстрині. Байдуже ковзаючи поглядом по полотнах пані Мюнтер, Стефан здійснював свою «культурологічну мандрівку», аж зненацька угледів щось таке, від чого його очі мимоволі заплющилися, даючи змогу розумові збагнути побачене. Отож на останній (із вивішених) картин майорів похмурий пейзаж: захмарене сизе небо; вершини кольору індиго; набрякле темнозелене листя дерев; сіро-чорна стежка, що зміїлася, зникаючи за пагорбом; а по центру — колиба з пастельночервоною покрівлею. Ледь-ледь світлішою, ніж на згорілій картині Стефана.

СОБАКА Уперше дволапого собаку Стефан Яворський побачив, нудячись на вузловій залізничній станції «Київ‑Волинський»: він очікував прибуття поїзда, котрий мав відвезти його до Протасового Яру, й несподівано ближню колію перебігла зграя дворняг, де одна помітно відставала од решти. Зовнішній вигляд відстаючої перевернув уявлення Стефана про світоустрій: вона мала тільки дві лапи, ще й обидві праві, а з лівого боку виднілася пара стручечків — настільки невеликих, що здаля могло скластися враження про якийсь вроджений дефект. Зате ближній розгляд неспростовно доводив, що то — культі, на місці яких колись були повноцінні кінцівки. А близькість залізничних колій наводила на думку, що саме поїзд став причиною каліцтва собаки. Спершу Стефан не міг (ба, навіть більше: відмовлявся) повірити в те, що побачив: ота дворняга скидалася, радше, на сюрреалістичні візії Сальвадора Далі, аніж на живе створіння. Все у ній мало відбиток якоїсь нетутешньої химерності — наприклад, хода: вона рухалася стрибками, без видимих зусиль тримаючи рівновагу. Подолавши стартове сум’яття, Стефан спробував уявити, яким же чином дворняга позбулася обох лівих кінцівок, але в результаті заплутався

у твані запитань: «Поїзд перерізав тварині одразу дві лапи чи кожну окремо?» — «Їй допомогли вижити чи вона виборсалася самостійно?» — «А як довго вона пристосовувалася до обмежених можливостей свого організму?..» За кілька місяців Стефан намірився створити її портрет. Він одразу вирішив зосередитися на трикольоровій гамі: тварину оточує біле тло, а сама вона — чорна з украпленнями насиченого ультрамарину (при тому, що насправді дворняга була світло-коричневої масті). Також од самого початку Стефан задумав зобразити її лежачою, аби виднілися тулуб і голова, натомість лапи зоставалися «за кадром». Ключовим елементом полотна мали стати очі: тільки-но побачивши дволапу, Стефан понад усе намагався вловити вираз її зіниць, сподіваючись, що в живої істоти з настільки непростою долею цей орган особливий, із якимись ледь видимими «зарубками», причому саме ті «зарубки» й варті змалювання. Втім, хоч який прискіпливий був Стефан, нічого особливого він не помічав: очі собаки відображали звичайні емоції — переляк, голод, спрагу, і ніякої «метафізики». Мабуть, тому й малюнок виходив недоладний: усі його «плюси» — загадкове сліпуче тло, незвична осанка тварини, дражливий синьо-чорний полиск її шерсті — нівелювалися, позбавлені

Малюнок Марії ПРИЙМАЧЕНКО.

НАРИС-ОБРУБОК

певної «клейковини», організуючого стрижня, що втримував би окремі елементи. Прояснення настало після низки розмов з іншими людьми, які також натикалися на дволапу дворнягу: в когось вона викликала жалість, у когось — відразу, а в одного знайомого — сміх. Отже, запитав себе Стефан, у ній і справді немає нічого особливого? Тоді чому ж, продовжував розмірковувати він, кожна зустріч із нею спричиняла те, що його нервова система на певний час заклякала, а в грудях глухо боліло? Можливо, в цьому й полягав чийсь задум: знову нагадати йому його роль — жити у стані болезасліплення, співпереживання всьому довколишньому. Розуміння цього переповнювало художника виснажливим сум’яттям, тому не дивно, що він безперервно намагався знайти бодай якесь полегшення: менше чути, бачити, відчувати. І «полегшення» прийшло: у Стефана почав падати зір. А на портреті він «розвернув» собаку так, аби тварина лежала спиною до глядача.

Ґ

січень 2013  БІБЛІОТЕКА «му»

молодь україни

НОВЕЛА ПРО ЛЮБОВ

Понеділок. Вранішній спокій. Із глибин пам’яті виринає кущ смородини. Незабаром усі й уся прокинуться. Незабаром на блоці пролунають сонні голоси й не менш сонні постаті сновигатимуть туди-сюди. Холодно. Трохи холодно. Важко розплющити свої, заліплені клейкою речовиною, очі. Де ж та настільна лампа? Хай станеться світло! Ура! Але як воно ріже очі — мов у катівні. Такі випробування, якщо їх часто повторювати, — вмикати-вимикати, вмикативимикати — витримують лише хороші вуйки в американських фільмах. Потрібно вставати. Але навіщо? Вкотре буде сірий день, проведений поруч сірих людей. Як хочеться їсти! Звісно, кількагодинне сидіння на лекціях із безперервним намаганням вдавати розумний вигляд обличчя, зображувати інтенсивну роботу думки. То важко, дуже важко. Взагалі, думка є. Проте чомусь не виникає потреба її проявляти. Раніше проявляв для себе, зараз уже й на це немає бажання. Моя кімната? Так, вона справді цікава. Всі про це говорять. Справді всі. По-перше, стіни в цій опочивальні не обклеєні шпалерами. Вони зафарбовані у фіолетовий колір — мій улюблений. Влітку приїжджав тато, і ми вдвох за один тиждень кавалерійськими темпами перетворили цю фортецю на винятково оригінальне, як для гуртожитку, приміщення. Фіолетовий колір здавна мені подобається. Чому — не знаю. Мабуть, просто так. По-друге, на моїй невеликій житловій площі відсутні плакати, мінімум меблів. Я часто помічав, як люди, що заходили всередину, були шоковані (хоча намагалися це приховати): протяги, тьмяне освітлення (верхня лампа вже давно не функціонує) і неймовірна пустка, що вкоренилася тут. …………………… Вівторок. Колись зі мною мешкав сусід. Нині він поселився на квартирі, та, про всяк випадок, залишив собі місце в кімнаті. А що? Мені краще. Один на цілий квадратний всесвіт! Знову нудно, нудно, нудно. Мряка. Листопад. Ніхто й ніщо не дратує мене так, як оцей місяць. Калюжа на дорозі. Як обійти її? Нехай станеться твердь посеред води, і нехай відділяє вона між водою й водою. Немає тверді, треба перетворитися на коника-стрибунця. Ось і кімната. А хто тут у мене? Павучок! Маленький чорненький павучок. Дивно — ти не тікаєш від мене. Як тебе сюди занесло? Який же ти симпатичний! Можна тебе торкнутися? Серйозно, я жадаю. В тебе черевце ніби мохом укрите. Ото приємність гладити! Ти будеш Жмуріком. Моїм маленьким Жмуріком. Моїм єдиним другом. Чуєш? Впевнений, чуєш. У нас особливий космічний зв’язок — то я зрозумів із першого погляду. Ти милий. Я тебе вподобав. І ти мене не лякаєшся. Хоробрий павучок! …………………… Середа. Є в мене якесь насіння, з дому залишилось. І чому я його не викинув? Треба

десь посіяти. Нехай земля вродить траву, ярину, що насіння вона розсіває, дерево овочеве, що за родом своїм плід приносить, що в ньому насіння його на землі. Жмуріку, для тебе все так просто! Мабуть, тобі досить зустріти якусь гарненьку десятиногу павучишку і… О, ви не переймаєтеся дурними умовностями. Ви не прагнете «пізнати один одного», «зрозуміти його/її почуття». Ви ніколи не кажете, що не готові до чогось. Ви завжди готові. Як піонери. Мені з тобою справді добре. Ти вмієш слухати. Уважний павучок! Сказати, чому я тебе поважаю? Бо ти не прагнеш мене аналізувати. Твій мозок узагалі непридатний до чогось іншого, крім пошуку їжі. Не ображайся, малий! Я ж тебе люблю. Відкрию тобі секрет: ми поєднані навіки. Так-так. Хочеш молока? Бачу, хочеш. Правду кажучи, я теж. Одначе вділю тобі, Жмуріку. Й обіцяю: коли настане літо, ловитиму мух. Повішу на стелю таку липку стрічку, і будеш ти їх жерти. …………………… Четвер. Настав вечір. Ти спиш, мій мохнатий? Очевидно, спиш. А може, я хворий? І чого прив’язався до якоїсь комашки? Ні, він не «якийсь». Він — Жмурік. Мій маленький Жмурік. Він особливий для мене. Поглянь на небо. Бачиш зорі? Навряд, адже ти спиш. Напевно, сниться тобі срібляста павутинка, в яку потрапила жирна зелена муха. І ти, відчуваючи приплив естетичного екстазу, рухаєшся до неї. Вичікуєш. (Ще одне, чим відрізняєтеся од нас, — ви вмієте чекати.) Далі ти робиш навколо її тіла білий теплий кокон, і по тому твої губи та її плоть зливаються в поцілунку Ероса й Танатоса. Один організм помиратиме, продовжуючи життя іншому. А про що ти, Жмуріку, мрієш? В які кольори зафарбований для тебе світ: жовтий, червоний, бежевий? Кажуть, що ви їх не розрізняєте. Можливо. Я весь час думаю про тебе. Ти — моя сокровенна таємниця. Розповівши комусь, я опущу на землю твій повітряний образ. Зорі — шкода, що ти їх не бачиш. І нехай вони стануть на тверді небесній світилами, щоб світити над землею. Але ж ти спиш. …………………… П’ятниця. За ніч погода змінилася — випав сніг. Тепер певні частини тіла, якщо вони не заховані під одягом, укриваються гусячою шкіркою. Нарешті, вставши зранку, помічаєш принаймні формальні зміни. Гарна картина. Земля, здається, сама не чекала, що небо розщедриться на модифіковані крапельки дощу. Схоже на старий чорно-білий телевізор. А навіщо сніг? Чому він саме білого кольору? Кажуть, аби прикрити бруд. Тепле пухкеньке хутро на пронизаній багнюкою землі — є тут щось сентиментальне.

Малюнок Оділона РЕДОНА.

ЖМУРІК

Ну що, прокинувся? Глянь крізь вікно — сніг. Твоє тільце не вижило б на морозі, правда? Втім, у тебе інша доля. Тобі вистачить темної нірки, де ти сховаєш свою химерну плоть. Скромний павучок! Ох, Жмуріку, Жмуріку, чи ти знаєш, що таке пустка? Ось лежу я на ліжку, дегенеративно вдивляючись у стелю, в такий-собі екран, де зображення ніколи не змінюється. Відомо тобі, що це, коли всередині наче абсолютно порожня чаша, яку ти просто зобов’язаний заповнювати? Дурне заняття. Непотрібне. Та тобі цього не треба знати. Не хочу, щоби ти страждав. Страждання — то людське. Ми самі перетворюємо наші тіла на зборища колючок, ранимо інших, інші ранять нас, а потім щиро дивуємось і не менш щиро ображаємося на образи. І був вечір, і був ранок, — день п’ятий. …………………… Субота. Жмуріку, чи відомо тобі, хто така смерть? Це — Найвища Фея. Знаєш, чим вона займається? Вона відвозить душі людей до Царства Вічного Спокою. Там не болить. І ото, — вельми добре воно! Йдучи в ту країну, людина проходить крізь тоненьке дзеркало, що розділяє її володарювання з цариною життя. Я постійно на неї натикаюся. Ти, сподіваюся, ні. Правильно! Бо в тобі панує внутрішня рівновага. Щасливий павучок! Але, чесно кажучи, не хочу, аби вона мене забрала. Пояснити причину? Мені тебе бракуватиме. Ми подорожуватимемо. Ось уже скоро, на Різдво. Поїдемо в гори. Я візьму коробочку, викручу там дірку, щоби ти міг дихати, й триматиму її отут, у кишені, біля серця. Ми житимемо разом. Наші серця битимуться в унісон. Я тебе доглядатиму, купуватиму молоко, періодично підкидатиму м’ясне. Двоє друзів. Тільки ти і я. Згода? …………………… Неділя. І пара з землі підіймалась, і напувала всю землю. Прокинувся. Сів на ліжко. Почухав щетину. Взув на ноги драні капці. Подивився — павук лежав на землі. Заніс над ним ногу. Пролунав огидний тріск. На брудному лінолеумі з’явилася пляма.

молодь україни

січень 2013  БІБЛІОТЕКА «му»

Д

РІЗДВЯНА МІСТЕРІЯ

ОГОЛЕНА

Херувим із крилами голуба Ти знаєш, десь там є блакитна площина неба. Херувим із крилами кажана Ти бачиш сама: воно навіть не сіре, воно чорне. Сторонній Вона обвітрена, бо не хоче щоразу прикривати своє тіло товстим шаром одягу від зовнішнього світу. Її обличчя ледь посічене ледь помітними гострими крапельками зимового дощу. Їй тяжко, бо в руках вона несе дві великі сумки з покупками до Свят. Часто тільки ці штуки створюють потрібну ауру. Вона згадує літо. Тоді вона популярна. У неї є маленька чорна спідничка, яка лише трішки прикриває два з трьох найбажаніших тілесних скарбів доньок Єви. Так, влітку вона притягує. Дорога з дому кудись і звідкись — додому перетворюється на шлях перелюбу: не один самець в уяві роздягає її. Все залежить од фантазії. Без сумніву, влітку вона відчуває на собі увагу. Херувим із крилами кажана Вони вбачають у тобі лише засіб для вдоволення хоті. Херувим із крилами голуба Вони вбачають у тобі Жінку, плодовиту Матір-Землю. Сторонній Зараз зима. І вона цього не забуває. Холодно тільки зранку, коли вона виходить надвір. Згодом організм пристосовується. І навіть отой болоньєвий плащ, який не застібається через поломку, добре гріє. Мабуть, інколи не суттєво, чи кружляє тепло: кінцівки, тулуб, голова вже не такі чутливі. Вона просувається, не озираючись. Чоловіки тимчасово не цікавлять її. Спрагла плоть у неї оніміла від морозу відчуження. Чи усвідомлює вона це?

Херувим із крилами кажана Невже ти ніколи не здійсниш вольового вчинку? Ти боїшся. І ти огидна своїм страхом. Але ти злоблива — мені це подобається. Херувим із крилами голуба Він бачить тебе, не забуває. Ти — Його дитина. А наразі ти розчарована. Однак незабаром над головою з’явиться морозне зимове сонце. Це всього лиш хвилинна слабкість… Херувим із крилами кажана …Яка була вчора, є сьогодні й буде завтра. Сторонній Вона перед своїм під’їздом. У такий час небезпечно ходити самій: із настанням ночі в двоногих помилок Творця активізуються гени, що мають коріння в істотах, позбавлених нещастя свідомості. Та вона не лякається. Вона «на автоматі»: механічно підходить до ліфта, механічно натискає на червону кнопку (де зсохлися тисячі звивин, залишені брудними пальцями), механічно заходить до кабінки, механічно знаходить потрібний поверх. Вона висмоктана. Підіймається, заплющивши очі. Відчуває внутрішній підйом (чи то пак, спуск). Таки-так, вона спромоглася на згадку. Згадку законів фізики. Добряче колись вона їх зубрила! Коридор без освітлення. Херувим із крилами кажана Вони всі повинні бути вдома. Херувим із крилами голуба Може, вони кудись поїхали. Сторонній Темно й тепло. Друге твердження здається спірним і неймовірним. Хіба це можливо? Двері зачинено зсередини. Вона (нарешті!) прокидається. Бо вона сама! Двокімнатна квартира — величезний палац. Більшого й не треба. Гуркіт у серці посилюється. Першою йде біло-синя шапочка. Вішалка з радістю приймає свою власність. Плащ тепер не здається таким важким, як завше. Вушка вішалки байдуже звалюють його на себе. Взуття. Воно набридло, воно просякнуте потом і брудне. Його чиститимуть не зараз. Реглан коричневого кольору. Він має сім ґудзиків. Руки вже тремтять, утім, не поспішають. По черзі, шановні, по черзі. Джинси. Вони заляпані. Коли їх відіпрати? Завтра. Вона попросить маму. Білі шкарпетки з вишитими на них котиками. Улюблені. Вони теж потребують прання. Проте їм також доведеться зачекати.

Малюнок Оділона РЕДОНА.

Сторонній Вона йде. У голові в неї сонна музика. Її тіло втомлене, її душа заціпеніла. Вона не пливе, вона ступає важкою ходою, де наче відбився весь віковічний відчай. Вона знесилена. Натомість Місто просякнуте очікуванням Свят: Нового року та Різдва. Чи відчуває вона відповідний настрій? Вона торує свій шлях нечутно, непомітно для інших. Вона у натовпі. Це — природно: стати молекулою броунівського руху, вселенського змішання. Неодмінно.

Розім’ятися. Вона крутить головою, намагаючись пришвидшити рух гемоглобіну. Тсс! Вона звільняє свої перса від бавовняної шкаралупи. На крісло її! Вочевидь, лише тепер вона дихає на повні груди. Їх ніхто не… Вони пружні й божевільно радіють свободі, вони віддаються їй цілісно й ніби назавжди. Останній штрих. Рамена, стегна, коліна, литки, одна нога, друга (цю ношу вдячно приймає ліжко). Жадано вільно. Вона цнотлива (в цьому віці — як так сталося, чи дуже це травмує її?) й вона літає. Ставить чайник, миє посуд, робить легеньке прибирання. Її тіло живе, виграє плавними збуджуючими рухами. Почергово здіймається то одна принада, то інша. Херувим із крилами кажана Ти товста, у тебе великі сідниці, малі груди, нерівні ноги. Херувим із крилами голуба Ти пишна. Сторонній Диван. Скільки втоми втягнув старенький у себе! Лягла на нього. Спочатку трохи неприємно: ворсинки лоскотно торкаються шкіри. Згодом тіло звикає. Вона підіймає руку, проводить під шиєю. Нижче. Ще нижче. Іще… Херувим із крилами голуба Злови цю мить і насолоджуйся! Херувим із крилами кажана Котику, це ж ненадовго. Ти шукаєш те, що злочинно непомітне, а рутина вічна й всеосяжна. Мені навіть жаль тебе. Сторонній Вона на вершині тимчасовості.

Е

молодь україни

січень 2013  БІБЛІОТЕКА «му»

МЕЖОВА ВІЗІЯ

Малюнок Оділона РЕДОНА.

ІМАГОСФЕРА

«На початку завжди темрява», — подумала Сабріна, заходячи до туалету поїзда в момент, коли зникла електроенергія. Уже за кілька секунд світло блиснуло, «розсекретивши» несподівано акуратне приміщення, єдиним недоліком якого була закономірна хитавиця. Сабріна підійшла до раковини, ретельно — палець за пальцем — вимила руки, обвішані товстими золотистими ланцюжками, що пасували до такого ж кольору нігтів, зупинила погляд на дзеркалі. За мить розмістила на вмивальнику свою сумочку, вийняла звідти тюбик помади, розкрутила його й піднесла до губ. Зробила чотири дугоподібні рухи, зупинилася. Опісля нетривалої паузи витерла серветкою ті місця навколо рота, що їх помада зачепила випадково. Знову втупилась у власне відображення, поправила чорну блузку з червоножовтими смугами на рукавах, вдихнулавидихнула. Перечекавши, допоки потяг проїде ділянку колії, де розхитування вагонів було особливо відчутним, Сабріна стала вивчати своє землисте обличчя, хоча відкрилася перед нею звична картина: пухкі губи, товстий ніс із широкими ніздрями, глибоко посаджені зіниці карого відтінку. Раптом хтось смикнув за ручку дверей, але, переконавшись, що їх зачинено,

розвернувся й пішов углиб вагона, віддаляючись затихаючими кроками. Сабріна заховала помаду, схилилася над раковиною, завмерла. Випрямившись, провела долонею по густо вкритій пушком шиї, по обох настовбурчених вухах, а відтак ухопила пальцями правий ріг, затим лівий. «Я б хотів, аби цей колір був твоїм», — такі (не відомо де почуті) рядки лунали в її голові. Їхнє ритмічне звучання різко перервала нова атака на двері, тепер уже наполеглива, тож Сабріна спустила воду в унітазі, причепурилася наостанок і пірнула у вузький коридор плацкартного вагона. Смеркало; поїзд набирав ходу. Сабріна повернулася до свого купе, вмостившись на сидінні з оксамитовою оббивкою. Пасажири-сусіди, як заведено, обмінювалися недовірливими поглядами. «Чергової безсонної ночі не уникнути», — з жалем констатувала вона: попри багаторічний досвід, Сабріна так і не навчилася спати в транспорті. Доводилося чимось компенсувати відсутність сну, найчастіше — спогляданням. Наразі вона споглядала густу пелену снігу за вікном. За мить її відволікло втручання глухонімого продавця, який ненав’язливо пропонував пасажирам іконки й образки, розставляючи їх на столиках і сидіннях. Сабріна взяла

один виріб, пригледілася, здригнулася й поставила назад. Потім замружилась і… Весна; невелике містечко; люди сходяться до греко-католицької церкви. Дев’ятирічна Сабріна йде поруч із матір’ю, тіткою та бабусею. Вона святково зодягнена, в її волоссі — рожевий бантик. Дорослі відстають, про щось розмовляючи між собою. Початок служби, найперші миттєвості дійства завжди подобалися Сабріні: урочиста обстановка, специфічний запах од кадила, цікаві малюнки на стінах, захопливо‑незрозуміла поведінка священика… Втім, далі виникали труднощі: сидіти в церкві — навіть дітям — було наче заборонено, доводилося стояти, відтак ноги умлівали, дерев’яніли, а спина віддавала кольками. Того дня Сабріні взагалі стало зле (можливо, від запаху ладану), її почало нудити, в голові загуло, в очах замерехтіло. Вона звернулася до матері з проханням вийти, проте у відповідь почула шипіння, схоже на зміїне, де можна було розібрати недобру фразу: мовляв, усі діти, як діти, лише з тобою завжди щось не так. Минув десяток хвилин, нудота наростала, і дівчинка таки не витримала: з калатаючим серцем, ледь тримаючись на ногах, повільно попленталася до виходу. Обличчя рідних перетворилися на маски, інші віряни проводжали її з осудом. Сама ж Сабріна, поки вийшла з церкви, відчула, що змінилася: лице набрало землистого відтінку; ніс розширився; вуха настовбурчилися; волосся зникло, натомість виріс пушок; а на голові з’явилося двійко закручених донизу рогів… Розплющивши очі, Сабріна випросталася, сіла, підібгала ноги. Затим попрохала провідника, який саме проходив повз, принести чаю. Сьорбаючи коричнювату рідину, повернулася до того епізоду майже дводесятирічної давнини, знову й знову переконуючись у його надважливій ролі: ота демонстрація характеру започаткувала її віртуальний життєпис, паралельний видимо-реальному. Відтоді Сабріна ніби розчахнулася: всі біографічні факти — точніше, їхні переломлені у свідомості проекції — вона переводила в уявленнєвий вимір, який невпинно розширювався, а з часом став настільки всеохоплюючим, що затьмарив подієвий. …Виснажена думками, Сабріна вляглась у купе, заплющила очі, поринувши в рятівну дрімоту. Наостанок нізвідки прийшли дивні рядки: «Пауль Целан старіє в ріці, блаженно сходить з ума…» О п’ятій ранку потяг зупинився на одній із станцій. Після того, як провідник одчинив двері тамбура, Сабріна ринулась уперед, але тут же заклякла: зимове повітря обпекло обличчя, обірвало спробу глибокого вдиху. «Півжиття промайнуло», — згадала Сабріна, ступаючи на здобрену снігом бруківку.