Портретний нарис Валентина Щербачова
Останній із могікан
Анна Барахтянська
Валентин Щербачов
Із спортсмена — в журналісти Валентин Щербачов не тільки відомий спортивний телекоментатор. Ним написані сотні газетних і журнальних матеріалів. Причому більшість — критичної спрямованості. Такий вже у нього неспокійний характер. Зовні начебто м’який, але насправді дуже впертий у досягненні своїх цілей. Іноді ця впертість йому заважає — він ніколи не визнає, що помилився. Наскільки Валентин делікатний з колегами, настільки ж непоступливий і принциповий у нескінченних конфліктах зі своїм керівництвом. У покарання його не раз відлучали від ефіру, вважали опальним, мало не дисидентом, позбавляли закордонних відряджень. Аж до того, що великодосвідченого Щербачова, що вийшов у прямий ефір більше 30 років тому, не включили до складу тележурналістської бригади на Олімпійські ігри в Атланті… Але за своє надзвичайне бурхливе життя він встиг все надолужити і досі не готовий поставити на цьому крапку. Народився Валентин Щербачов 1‑го березня 1946 року в Києві. Про свою сім’ю говорить мало: певно, для нього це дуже особиста тема. Одружений на жінці на ім’я Ірина, від якої має двох дорослих синів: молодшого Гаврила і старшого Степана. Молодший вирішив, що хтось має заробляти гроші у сім’ї, адже — відома істина — справжні журналісти багатими не бувають, тому займається бізнесом. А зі своїм старшим сином Валентин пішов складнішим шляхом — присвятив своє життя спортивному телебаченню. Та й до початку своєї журналістської діяльності йому довелося пройти довгий і тернистий шлях. У дитинстві Валентин Щербачов мріяв бути пожежником, пізніше — двірником: йому подобалось як поливають водою вулиці. Але потім, коли зростав, у ньому зароджувалась нестримна жага до екстриму — пішов спортивним шляхом, думав, стане спортсменом, тренером. У сім років почав з акробатики. Через травму — його «звалили» з шестиметрової висоти — перейшов на футбол. До речі, тренувався разом з Володимиром Мунтяном — видатним радянським футболістом. Потім став «літаючим лижником», як він сам себе називає жартома. Та під час одного з стрибків, коли, набравши швидкість, він вже досяг краю точки відриву, перед юним екстремалом несподівано виникла голова хлопчиська, який Бог знає як туди потрапив. Ще мить — і наслідки могли бути смертельними. Довелося круто звернути вбік. Як Валентин
2
не розбився тоді, розуму незбагненно, та відскіпався, на щастя, лише синцями. Природно, батьки його на трамплін вже більше не пустили. І тоді він відправився на Матвіївську затоку з новою мрією: стати веслярем-академістом, але тренер через його низький зросту порадив каное. А це, як відомо, підступна посудина: один незручний рух — і ти за бортом, тож у перший же день він опинився в крижаній воді: на дворі був березень. Ось так мимоволі і став «моржем». Ну а в каное зрештою «доплив» до майстра спорту. Потім три з половиною роки відслужив в армії, де за наказом начальства став спортсменом-універсалом. Бокс, боротьба, штанга, плавання всіма стилями, лижні гонки, військове триборство, воєнізовані кроси. На армійських змаганнях «закривав» 17 дисциплін. Та після служби Валентину Щербачову вже не надто хотілося будувати спортивну кар’єру — новим його захопленням стала журналістика, жага до якої зародилася саме в армії, і якій, зрештою, він присвятив усе своє життя. Саме там він почав писати в газети після кожних змагань, одержував за це гонорари, і міг за ті гроші усю роту, майже 100 чоловік, вивезти кудись на природу. Зрештою, для солдата, у якого тоді ставка була два з половиною карбованці, заробляти по 25–30 — було чимось надзвичайним. «І я тоді зрозумів, що спортивна журналістика — це моє», — говорить Щербачов. Але стати справжнім журналістом тоді стати було не так легко: потрібно було в ідеалі знати українську мову. А обставини складалися проти амбіційного Щербачова: коли він служив на території південного Казахстану з москвичами та удмуртами, окрім російської мови і матюків, у спортроті нічого не чув. Напевно, через це і не дібрав балів, вступаючи потім на факультет журналістики Київського університету. Та і це його не зламало: наступний рік Валентин Щербачов витратив недарма, влаштувавшись вантажником, аби заробити кошти на підготовчі курси, щоби підтягнути історію, англійську та українську мови. Його зусилля не залишились непоміченими: наступного року Валентин чесно вступив до омріяного факультету. З цього все й почалося.
Віктор Чайников і розпечений стілець «Якщо ти не відчуваєш хвилювання в ефірі, то це кінець» — каже Валентин Щербачов про свою роботу. Він завжди спокійно почувається в ефірі, бо знає матеріал, хоча доля сумніву залишається
3
завжди. За його принципами — усе, що доноситься до глядача, має бути в голові, а не написано на папері. Адже людина відчуває нещирість, якщо підглядаєш або читаєш із суфлера зі скляними очима. Навіть свої марафони, що тривають більше доби Валентин проводить без технологічних сценаріїв. Якщо він пише, то лише нариси. «Їх вже немає, хоча для журналістів цей жанр дуже важливий», — каже він. Він може собі дозволити написати про людину зі своєї точки зору, не забуваючи, що ніколи не можна бути злим, жовчним. Цьому його навчив гіркий досвід: єдиний раз у житті він сказав про людину в ефірі погані речі, і лише потім познайомився з нею. Після цього вирішив, що ніколи в житті більше, не поглянувши людині у вічі, не скаже про неї зле. Це принцип, якого має дотримуватись кожен, адже словом можна вбити. Це принцип, який Валентин Щербачов проніс крізь усю свою журналістську творчість. Він часто згадує, що коли працював вантажником, аби заробити грошей на вступ, підробляв в університетській газеті — у нього була своя щотижнева спортивна полоса. І вже вступивши, почав працювати позаштатно на радіо. Свій перший професійний досвід Валентин Щербачов не забуде ніколи. «Якби я подивився його у запису, ніколи би не працював телевізійним журналістом», — зізнається він. У той день захворів ведучий, якому він писав сценарії, і йому довелося вести цю передачу у прямому ефірі. Самому і — найголовніше — вперше в житті. Він назавжди запам’ятає, як привітався, відчуваючи, як серце калатає у грудях. Привітався і… замовк. Поруч із Валентином сиділа його візаві: жінка, досвідчений тренер. І ось вона штовхає його ногою під столом і говорить: «Ви ж мене хотіли щось запитати?». Ось так Щербачов і почав вести прямі ефіри, а з 76 року почав робити репортажі про футбольні та інші види спорту, які він сам на собі спробував. Про його творчість можна писати дуже багато. Сам Щербачов полюбляє згадувати курйозні моменти, які траплялись із ним у прямих ефірах. Одна з його улюблених історій — про те, як він удружив самому Віктору Чанову, у минулому — одному з найвидатніших воротарів київського «Динамо». У кабінеті Щербачова на Центральному стадіоні збиралося часом чимало футбольного люду — динамівські ветерани, молоді гравці, які пропускали матч через травму. Ось і того разу набилося чоловік шість-сім. Хтось із них питає: «Хлопці, а у воротах сьогодні хто — Чайник?». Нарешті всі замовкають,
4
Щербачов включає мікрофон і каже: «Склад київського «Динамо». У воротах Віктор Чайник… ов». Від жаху мало не задихнувся. Просив у глядачів вибачення за помилку, повторив прізвище, але вже правильно… Відразу ж після матчу спустився в роздягальню, підійшов до Віктора Чанова, покаявся, а він — добра душа — анітрохи не образився, навіть посміявся. Але самому Валентинові за цю похибку досі соромно, адже з Чановим вони — друзі. Ще один випадок, що запам’ятався йому на все життя, згадує сміючись. Тоді він вів передачу «Громадянська оборона»: полковник-відставник мав показати і пояснити, як користуватися протигазом. Щербачов‑ведучий його попередив: «Коли надягнете, помовчіть, а потім продовжите розповідь, все одно нічого не буде чутно». Той начебто все зрозумів. Стоячи одягає шолом-маску… і продовжує говорити. Та ще жваво жестикулює руками. Його, звісно, не чути. Робить знаки — нуль уваги. Намагається дотягнутися до нього ногою, але полковник відступає. Що робити? Дістає з протигазної сумки пробку і затикає коробку фільтра. Дивиться, полковник головою замотав, став задихатися і зірвав з себе маску. Обличчя багряне, кричить: «Що таке, що таке?!». І все це в ефір… А було ще гірше, розповідає Щербачов. У світильнику, наді ним, вибухнуло скло. Розпечений осколок впав йому за спину — добре ще, що не за комір, а на стілець, який тут же запалав. Щастя, що згасло світло, — різко відкинув від себе стілець і, коли включили інший світильник, зробив вигляд, що нічого не сталося, хоча новий стілець мені не встигли підсунути, і Валентин змушений був «сидіти» на напівзігнутих ногах, доки не запустили стрічку. В студії угар, повно диму від горілих ганчірок, але піти не можна: програма розрахована на 45 хвилин…
Ностальгія за радянським футболом А ще Валентин Щербачов з ностальгією згадує про своє коментаторське життя та людей, з якими воно його назавжди пов’язало. Ці люди — уся команда Лобановського 86 року, важкоатлет Анатолій Писаренко, борець Олександр Колачинський, гімнасти, боксери, багато з яких уже навіть померли. Зараз серед його друзів — Володимир Безсонов, Олег Блохін, брати Клички, Наталка Добринська. Футбол
5
для Щербачова, судячи з усього, спорт номер один. Йому він вже навіть дві свої книги присвятив: «Ностальгія за радянським футболом» і «Третя спроба Лобановського». «Ностальгія» — перша книга в незалежній Україні про спорт українською мовою. «Мене попереджували, що це не комерційно, а у підсумку в мене навіть екземпляру не залишилось, хоча тираж був 10 тисяч», — каже Щербачов. У цій книзі — нариси про зародження українського футболу з усіма його значимими постатями. А у «Третій спробі Лобановського» — біографія великого тренера і більшість фотографій з його особистого архіву — Валерій Васильович за партою, він же — піонер. Перевидавали книгу у важкі 90‑ті, з її автором розрахувалися не гонораром, а примірниками. Але й на це Щербачов не скаржиться і з великим смутком згадує про видатну особистість, якій присвячена книга. «Я взяв у нього безліч інтерв’ю, але ніколи не нахабнів, не ліз в очі — до таких до особистостей треба ставитися з особливою повагою, дбайливо», — згадує він. І це завжди було його девізом. Він багато їздив з командою по Союзу, а коли у 80‑му році став виїзним, то й за кордон… Тільки одного разу стався «виробничий конфлікт». Для московської програми «Час» він мав відзняти сюжет про підготовку «Динамо». За домовленістю з Валерієм Васильовичем Щербачов приїхав на базу, а він йому каже: «Валя, нехай Базилевич говорить». А той також відмовився. Він знову до Лобановського, на що той каже: «Та ти й сам все можеш розповісти». Тоді, відповів йому, сюжету не буде. Лобановський здивувався: «Невже завдання не виконане?». Знав, що по голівці не погладять: це ж не жарти, Москві не догодити! Але тоді все владналося. Одного разу, правда, Лобановський на нього образився, пригадує Щербачов. Газета «День» попросила поділитися міркуваннями з приводу потенційних тренерів футбольної збірної України. І він, зокрема, написав, що незаслужено забутий Анатолій Бишовець, який для Лобановського він був неприйнятною фігурою. Та, не зважаючи на обставини, до Щербачова він ставився доброзичливо, рівно. Вони частенько вранці разом здійснювали майже годинні пробіжки. Не тільки в Кончі-3 аспі, а й на закордонних стадіонах, коли йому доводилося бути там поруч з командою. Лобановський вів здоровий спосіб життя, був педантично вимогливим до себе. І от коли вони відміряли коло за колом, Щербачов міг про що завгодно в нього запитати. У ці хвилини він, як правило, був бадьорий, веселий, контактний… «Зараз з особливою гостротою
6
розумієш, яка це непоправна втрата!», — сумує Валентин Щербачов за великим тренером. Склалися стосунки у нього з іще однією видатною постаттю українського футболу — Олегом Блохіним. Їхня дружба триває уже понад 40 років. Та й не лише з ним, а з усією його родиною. З неприхованим сумом згадує Валентин Щербачов і маму Блохіна, яка померла минулого року. «Мама Катя була компанійська, завжди до всіх ставилася як мати», — каже він. Сам Щербачов — корінний киянин, але квартири довгий час у нього не було, доводилося знімати. І тоді сім’я Блохіних познайомила його з одним журналістом, який працював у ЦК компартії, який здивувався, чому у людини його професії і досі немає власного помешкання, і посприяв аби воно з’явилося. Так родина Щербачова, в якій тоді вже зростали двоє синів, отримала свою квартиру на Оболоні. Блохіни тоді жили на Чоколовці, у трикімнатній хрущовці на першому поверсі. Олег спав у кімнаті біля парадного, розповідає Валентин, весь час хлопали двері, заважали йому спати, а спати він полюбляв. Але мама Катя дуже любила цю квартиру. Там вона і померла. У Валентина на згадку про неї залишилася її майка чемпіонки України 1953 року, з останнього її чемпіонату.
Надзвичайний рекордсмен Валентин Щербачов відомий не лише своєю книгою «Надзвичайні рекорди України», а своїми власними рекордами, які увійшли в це видання. У 1989 році він працював позаштатним кореспондентом газети «Радянський спорт», завдяки якій познайомився із майстром спорту з гімнастики, Федором Гоголевим. І так сталося, що на раді клубу рекордсменів вирішили, що саме Валентин Васильович представлятиме в Україні книгу рекордів. Тоді він і почав їх збирати. Перший був зафіксований на Нивках, у танцювальному залі, де із 364 тисяч пивних корків троє хлопців і двоє дівчат за три доби склали піраміду. Щербачов розгорнув справжні пошуки надзвичайних людей і його старання увінчалися успіхом. Каскадер Віталій Бондар, керуючи мотоциклом тільки ногами, проїхав відстань від Києва до Лондона… Інвалід-спинальник Юрій Назаренко з Ніжина протягом восьми з половиною
7
годин балансував на задніх колесах своєї коляски. А футболіст з Харкова 24 години поспіль жонглював м’ячем. Є дивак, який рівно добу витанцьовував гопак. Кожен міг заявити про свій рекорд, заповнивши анкету. «Вчора надійшов новий рекорд — двоє братів львів’ян однією рукою піднімають 81 кг п’ять разів поспіль» — розповідає Щербачов. Він закінчив роботу вже над новою книгою і обіцяє, що вона не буде останньою. У першу — включили і його перший 25‑годинний марафон. У Щербачова їх було п’ять, останній тривав 33 години. На цьому він також не зупиниться — хоче зробити 50‑годинний. «Починав я з 25‑годинної програми», — розповідає рекордсмен. Це був небезпечний експеримент: а раптом не вистачить відеоматеріалу або, що ще жахливіше, половина запрошених на інтерв’ю зірок з якихось причин не з’явиться до студії? На щастя, і заготовок вистачило, і не підвів ніхто із зірок. Приїхали брати Віталій і Володя Клички, Олег Блохін, Ірина Дерюгіна, Олег Кузнєцов, Анатолій Писаренко, імениті плавці. Не помічаючи втоми, інтерв’ювалися зірки спорту не тільки вдень, але і вночі. Словом, акція, яку багато хто визнав авантюрною, вдалася. Ось тоді Валентин Щербачов і вирішив провести 30‑годинний телемарафон. І на каналі «Гравіс» йому пішли назустріч. Як він сам пригадує, стартували вони в суботу о дев’ятій годині ранку, а завершили передачу в 13 годин наступного дня. Боявся, що в 30‑градусну липневу спеку хтось із зірок віддасть перевагу відпочити десь за містом, але знову ж всі з’явилися. Наприклад, Зураб Хромаєв, фехтувальник, чемпіон світу Сергій Голубицький і тенісистка Наташа Медведєва приїжджали тричі, щоб взяти участь у всіх трьох блоках — опівночі, вранці і вдень. Марафон дивилися і за кордоном — вони працювали на супутник. Їм нескінченно дзвонили, спілкувалися з зірками, дякували за незвичайну передачу. Один з глядачів п’ять разів вночі дзвонив, а коли Щербачов запитав, чи не набридло йому, він відповів: «По-перше, мені цікаво, а по-друге, я чекаю, коли ж ви нарешті загнеться». Та й не дивно: навіть кави не було часу випити. Допомагав Валентину Васильовичу його син Степан, усі працювали за спасибі. Викликав марафон великий резонанс, адже проходив під гаслом «за спортивний канал». Його мета — довести, що Україні необхідний Національний спортивний канал, який би віщав цілодобово. Причому
8
не тільки про великий спорт, а й про масовий. Адже від нього багато в чому залежить здоров’я нації, її майбутнє.
Футбол на північному полюсі та джунглі Гайани Страшенна цікавість і думка про те, що такого ніхто ще не робив, усе життя спонукає Щербачова вплутуватися усе, що пов’язане з ризиком. «Телебачення у нас не цікаве, лапшу вішають на вуха, одурманюють людей. А люди мають бачити світ і розуміти, що вони люди, і дуже багато чого можуть», пояснює він. Вважає, що після підйому на гори у людей відкривається інше бачення світу. Навіть коли їм показуєш програми про експедиції, даєш їм шанс зрозуміти, що вони також на таке здатні. А для самого себе він там знижок не робить: паше і за оператора, і за керівника групи. Гімалаї для нього — ні з чим не порівняти. Каменепади, лавини, ураганний вітер… Колись ще у 94 році одним депутатом була організована перша експедиція під назвою «прапори України» на найвищі точки. У прес-центрі верховної ради працював товариш Щербачова, який мав їхати, але так склалося, що за три дні до поїздки він відмовився, зіславшись на недостатню фізичну підготовку. Він заочно і вписав Щербачова у ряди експедиторів. Трагічна подорож тоді вийшла — загинула альпіністка. Про неї він навіть фільм зняв — «Гора за 8 тисяч», ще й лауреатом став на конкурсах. Наступного року йому знову зателефонували і запропонували поїхати, і він, не роздумуючи, погодився. Там знову трапилась трагедія — загинули люди. Але Щербачову нічого не страшно: побувавши один раз у Непалі, після того жити не може без гір, це для нього як наркотик. Згадує, як одного разу з шерпом йшли в базовий табір, той помчав вперед, а він блукав три години поспіль сам, на висоті 6000 метрів, ризикуючи заблукати. Потім шерп повернувся, і вони за 19 годин здолали відстань, яку зазвичай покривають за три доби. Тільки в двох експедиціях Щербачов був рядовим учасником, а інші 11 в Гімалаї організував сам, за різними маршрутами. І всякий раз, досягнувши вершини, його команда завершує сходження футбольним матчем на висоті 5900–6200 метрів. Грати на льодовиках непросто — розряджене повітря, дихати важко. Зате який кайф! Грають червоним
9
м’ячем — щоб було добре видно, а перед спуском залишають там прапор Федерації футболу України. Та і на горах Щербачов‑екстремал не зупинився: навіть на Північному полюсі примудрився провести футбольний матч в екстремальній експедиції на нульову точку планети. У його команді було 22 людини — парашутисти, журналісти. Вони залишали салон Іл76 на висоті 3500 метрів, щоб приземлитися на дрейфуючу крижину розміром приблизно 800 на 800 метрів саме в ті хвилини, коли вона вийде на нуль. Через 40 секунд розкрили парашути, і, розгойдуючись на стропах, Щербачов почав вести репортаж — радіомікрофон був вмонтований в петличку комбінезона. Одночасно знімав невеличкою камерою. А повітря — мінус 40 градусів, як рідке скло: летиш і розриваєш його своїм тілом. За півкілометра від крижини він побачив, як один за іншим опускаються на білу цілину його товариші. Слава Богу, жоден не пролетів повз неї. Але, захопившись, забув про те, що перед зіткненням з крижиною потрібно зробити «кут», і, якби його напарник Володя Кузнецов, з яким вони спускалися на одному «крилі», не крикнув: «Ховай ноги», зламав би їх. Зіграли два тайми по 40 хвилин, а не по 15, як планували, і так увійшли в раж, що, незважаючи на мороз і шквальний вітер, скинули з себе теплі комбінезони, але все одно обливалися потом. У наметі переодяглися, випили по піввідра талого снігу. І ніхто з них не схопив застуду… Ось що таке дух! Потім почалася заметіль, і треба було летіти. Забирали команду два гелікоптери, які з масою усіх людей летіли на рівні 30 метрів над землею до російського льодового аеродрому. Потім — на острів Середній. Там ще зіграли. Потім нарвалися на заставу, і поки не перевірили усі 50 паспортів, нікуди не полетіли. У літаку АН-24 було дуже холодно, сиділи навколо баку у салоні, їли сало і пили горілку. Через брак коштів їм довелося чекати тиждень, поки не перевели грошей для заправки літака. Так Валентин Щербачов із командою на північному полюсі 15 квітня 2000 року відзначили початок 21 століття. Після них це більше не вдавалося нікому: американці розбилися, а росіяни промахнулися — не потрапили на нуль. Інтерес до всього, чого ще не бачив, не зазнав, що тримає в постійному тонусі, привело Щербачова і на «Кемел-Трофі» — авторалі пригод. Пройшов жорстке тестування — кроси, запливи, атлетичну підготовку. Адже там, у латиноамериканській Гайані, слабакам робити нічого.
10
Закинули їх на армійських вантажівках. Учасники пробігу стартували на «Лендроверах», а журналісти, в тому числі й Щербачов, 15 днів пробивалися крізь непрохідні джунглі, де навіть стежок не було — стовбур до стовбура густі зарості дикого жасмину. Згадує, що за день так ножем намахатись можна, було що до вечора рук не відчуваєш. До речі, саме туди проповідник-фанат завіз свою паству, і всі 284 сектанта загинули, не зумівши знайти зворотну дорогу. Але він не підкачав, адже був старшим групи. А головне, єдиним від нашої країни. Розповідає, як одного разу не на жарт злякався. «Мені подобалося спати в гамаку, — згадує він. — Якось повісив його прямо над стежкою, по якій звірина на водопій йшла. Солодко заснув. І раптом відчуваю на своїй спині гаряче дихання. Відкрив очі і обімлів — наді мною величезна плямиста кішка і витріщається так, що острах бере!» Добре, що він не почав тремтіти, а продовжував нерухомо лежати. Леопард постояв‑постояв, чхнув на нього і потрусив до річки. Але що значить професія: Щербачов хоч і злякався, а в голові промайнула думка: закарбувати б цей кадр. Оскільки за замовленням дирекції «Кемел-Трофі» він знімав про експедицію фільм. Крім того, скориставшись супутниковим телефоном, який йому видали, вів репортажі на радіо «Маяк».
Депутат з благородними цілями Головне для Щербачова — бути самим собою, хоча це дуже і дуже важко. Він веде виключно здоровий спосіб життя. Алкоголь та інший допінг для нього — табу, адже це стає на заваді спортивним досягненням, яким він присвячує кожен день. Міг би бути багатою людиною, але витрачає усі свої збереження на експедиції. Навіть автівки не має. Та хіба вона потрібна для гімалайських сходжень?.. Ділячись із мріями, Щербачов зізнається, що ще раз хоче в Антарктиду, лишень щоби більше часу було. Мрія у нього така — усюди брати творчу групу, щоб не доводилось знімати все самому. Заздрить людям, які просто мають змогу зливатися з природою. Потім хоче написати книгу про свою альма-матер, «Хрещатик 26», про те, як на очах мінялася держава, люди. Про місце, яке зростило багатьох відомих журналістів. Дуже багато людей, про яких йому хочеться написати, розповісти молодому поколінню, якому він дуже співчуває,
11
адже більшість талановитої молоді зазвичай залишається за бортом, бо все вирішують гроші. І щоби це вкотре довести, Щербачов неодноразово балотувався в депутати. Випробувати сили у політиці йому порекомендувала дворова оболонська молодь, з якою він грає у футбол. Сказали: ідіть, ми за вас зберемо підписи. У першому турі він офіційно посів четверте місце. А потім його конкуренти-бізнесмени почали між собою судитися. Коли почали витягати бюлетені з мішків, виявилося, що першого з них Щербачов випередив на 12 тисяч голосів, а другого — на 15 тисяч. Він хотів поставити експеримент: чи може в нашій країні добитися чогось пересічний громадянин? І дійшов висновку, який і передбачав: на жаль, не може. Навіть телекомпанія «Спорт-Україна», яку він очолює, залежить від грошей. Лише на самому початку Щербачову трішки допомогли, але вже котрий рік компанія сама себе утримує. Звичайно, вигідні пропозиції були, розповідає він, але ті, хто мав намір взяти її під своє фінансове крило, ставили неприйнятні умови — і він відмовився. Колись йому довелося опинитися в компанії з «сильними світу цього». Розмова, природно, йшла не про літературу, театр, живопис, а про владу, гроші… З роздратуванням говорили про електорат: мовляв, йому не догодиш, вічно чимось незадоволений, чогось вимагає. Щербачов не витримав: «Ви праві, це противний народ. Так позбудьтеся від нього, виселить за межі України, і вас сильних і самодостатніх — залишиться тут жменька. У вашому розпорядженні величезна територія: оріть, сійте, жніть. Ніхто не буде вас смикати, просити, вимагати». Вони й замовкли… А й справді: скільки ще в Україні чудових місць, які занедбали, так само як і забули про людей, що там живуть? Той же Крим чекає-не дочекається справжнього господаря, який би перетворив півострів на серйозного конкурента болгарським, чеським, турецьким курортам. Один із закордонних колег Щербачова, що постійно приїжджає в Україну, якось сказав: «У вас величезні гроші валяються під ногами, але ви їх не бачите. Як же ви хочете розбагатіти?» І він правий. Ось чому Валентин Щербачов так виступає за створення Національного спортивного каналу, який би постійно вів цю найважливішу тему: «Екологія природи, душі і тіла». Якщо його мрія здійсниться, лише тоді вважатиме, що життя прожите ним не дарма.
12
Київ - 2013