Diplom kriz by volodjka

Віталій Крижевський

Xрестоматія з історії укранської журналістики: «Робітнича газета» (1918 рік)

КИЇВ — 2014

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА Інститут журналістики

Матеріали до електронної хрестоматії Інституту журналістики з історії укранської журналістики (на прикладі «Робітничої газети» (1918 рік.)

Спеціальність 6. 030302 «журналістика» Кваліфікаційна робота на здобуття освітньо-кваліфікаційного рівня бакалавра Укладач: Віталій Крижевський Науковий редактор: кандидат філологічних наук, доцент Олена Школьна

КИЇВ — 2014

ЗМІСТ Редакційні статті Непевним шляхом...................................................................................3 Справа перевороту..................................................................................7 Декларація гетьманського уряду.........................................................13 Становище преси..................................................................................15 Наша робота..........................................................................................17 Стешенко. І. Думи над життям...........................................................21 Проблема розважливості......................................................................24 Портретні нариси Карло Реннер. Карло Маркс і робітник...............................................27 Маркс — реформатор свідомости.......................................................31 Аналітичні статті й звіти Що мусить знати кожен робітник про 1 мая.......................................36 Міжнародне положення України (реферат Донцова) .......................39 Недужий Х. Село і самогонка..............................................................42 Ремес О. Молодий театр.......................................................................44 Мирні переговори України і Росії.......................................................48 Коли Бог схоче кого покарати, то відбере його розум.......................50 Зразки художньо-публіцистичних жанрів Самовидець. Маленький Миколка......................................................52 Самовидець. Чого прийшли німці на Україну....................................54 Стешенко І. На роздоріжжі.................................................................56 Самовидець. Досвід і практика............................................................57 Самовидець. Граблі...............................................................................59

Редакційні статті

НЕПЕВНИМ ШЛЯХОМ Хоч пан фельдмаршал фон Ейхгорн у своєму наказі й погрожує припиняти газети, котрі шляхом усної агітації робитимуть «спроби порушення порядку або громадської безпечності», одначе ми дозволимо собі на сему наказі, на основі закону Республіки Української про необмежену волю слова, спинитися докладно. Партія пролетаріату, соціал-демократична, скрізь і всюди, в тім числі і в Німеччині ставить своїм завданням порушення порядку буржуазного в ім’я соціалістичних ідеалів і не раз не два, навіть в Німеччині, навіть під час війни добивалася, в тому числі й усною агітацією, порушення існуючих в Німеччині порядків. Отож і ми спробуємо за поміччю друкованого слова порушити той порядок, котрий пробує своїм наказом завести у нас на Україні пан фельдмаршал фон Ейнгорн. Наказ сей практично заводить в місті Києві, столиці Української народної республіки, німецький стан облоги. Говоримо німецький, бо, опріч сего, над людністю Києва тяжить від січня місяця сего року стан облоги, встановлений та ще не скасований українською владою. Таким чином, ми маємо в Києві два стани облоги, український і німецький разом. Сподіваємося, що юристи, котрі складали наказ пану фельдмаршалу, зможуть вияснити йому се юридичне безглуздя існування двох станів облоги, всю неможливість і абсурдність поспішно виданого наказу, в той час, коли вже існує український стан облоги, коли людей за одні ж вчинки карати ріжно по ріжним карним нормам, українським і німецьким, ріжним процесуальним порядком. Нагадаємо тільки пану Ейгорнові, вірніше його юристам, що ні одна в світі ані наука, ані практика адміністративна не може допустити того, щоб в одній і тій же справі разом діяли ріжні норми й ріжні установи, коли однозначно не знищені одні, а натомість них не заведені другі. Пан Ейнгорн надто поспішив видати свого наказу. Даремно було б шукати явних причин такої поспішності, але за те заховані причини виступають з наказом надто яскраво, але не можна сказати, щоб вони були на користь пана фельдмаршала. Мотивуючи показання сього наказу, пан Ейнгорн пише що «невідповідальні особи, а також союзи пробують тероризувати Редакційні статті

населення», що «проти всякого закону і права вони роблять арешти, щоб залякати тих, котрі в інтересах батьківщини і тілько що утвореної держави, хотіли б працювати рука в рука з Германією». На перший погляд, для широкого загалу невідомо, про які арешти і яких осіб говорить пан фельдмаршал у своєму наказі. Але якщо пригадати, що в переддень видання наказу було арештовано якимись авантюрниками директора Київського Відділку російського для зовнішнього торгу банку пана Доброго, ясною стане мова пана Ейхгорна і причино поспішного видання сего наказу. Арешт пана Доброго — ось захована причина появи наказу, котрим в додатку до українського заводиться німецький стан облоги в місті Києві. Ми розуміється, рішуче протестуємо проти таких арештів, в тому числі й арешту пана Доброго, ми вимагаємо і будемо вимагати від уряду і самі будемо йому допомагати, щоб судовою дорогою було викрито се злочинство, а злочинців було покарано. Але не розуміємо, чому пан Ейхгорн так стурбувався саме сим арештом. Чи може раптом пан Добрий став найбільшим українським патріотом, котрий тільки й думає про інтерес України й утвореної Української Народної Республіки. Чи може тільки пан Добрий, сей директор банку, зв’язаного залежністю від німецьких банків, має охоту працювати «рука в руку» з Німеччиною? Чи може тільки в пана Доброго є особливі методи сеї роботи? Чи може, нарешті пан Ейхгорн своїм наказом має боронити тільки тих, хто так, як Добрий, хоче працювати «рука в руку» з Німеччиною? Але, опріч тих причин, видання сего наказу, про котрі говорилося вище, є загальні причини, котрі коріняться в нас самих, в нашому уряді. Нерішуча, повна бездіяльності і хитання, наша міжнародня політика, брак якого-будь реального творчої програми у цілого кабінету, а особливо фінансово-економічної програми, абсолютно безплідна, страусова земельна політка, мало придатність адміністративного апарату до нових і складних завдань і так далі. — все це стає тим ґрунтом, з якого виростають і виростатимуть накази ріжних фельдмаршалів та генералів. Се — наслідок панування в раді і в кабінеті партії с. — р., партії малоздатної до рішучої і притому широкої і творчої політики.

Редакційні статті

І тут ми повинні шукати коріння всякого лиха, в тому числі й причин появи подібних наказів. Але, не вважаючи потрібним довше на всьому спинятися, ми одначе не можемо не звернути увагу кого слід, а в тому числі й пана фельдмаршала, на ті можливі наслідки, які несподівано для їх авторів неминуче тягнуть сі накази. Завдання німецької й австро-угорської військової влади на Україні — лояльною поведінкою підкріпити твердження українського уряду, що німці прийшли в допомогу нам завести на Україні добрий лад. Ні в якому разі шляхом до цього може вважатися втручання, часті і сильні в наше внутрішнє життя, які військова влада робить все дужче і дужче, все частіше і частіше. Ті накази, подібні до останнього, які ламають непорушність прав народних, які заміняють українські установи установами німецькими, ставлять останні вище перших, не можуть підтвердити в масах українського народу тої думки, що німці мають на оці наш український лад, що вони додержуються існуючих на Україні законів. Навпаки всі сі накази будуть творити в народі невдоволення до німців, ворожнечу, спочатку потайну й пасивну, а згодом явну і активну. Не треба забувати, що цілий рік тяглася величезна революція, що психологія маси народної зазнала змін у напрямі революційної, що національне почуття надзвичайно дражливе. І видаючи сі накази, слід німецькій владі частіше думати над тим, щоб часом не викликати порушення народних прав таких духів, з якими не в силі дати раду ні влада українська ні влада німецька. Наш уряд щиро хоче й активно працює над тим, щоб виконати торгівельні договори про збіжжя й інші. Але виконання їх можливе лише тоді, коли знищено буде заховане недовір’я і ворожнечу до німців, коли народ наш матиме довір’я і повагу до свого уряду. І оскільки, видання таких наказів, як оце пана Ейхгорна підкопує довір’я q до німців? і до уряду державного, оскільки навпаки, вони збивають у міцну армію лави ворогів німецького війська q держави, оскільки вони готують добрий ґрунт для роботи сих ворогів у народних масах на України, остільки треба Редакційні статті

це твердо сказати, сі накази роблять те, що виконання сих договорів стане неможливе. Над цим панові Ейхгорнові треба подумати дуже добре, і не тільки панові Ейхгорнові, але й тим, хто його сюди послав, адже збіжжя Німеччини потрібне негайно, адже збіжжя з України — умова дальшої перемоги на заході. Треба це добре пам’ятати. Непевним шляхом// Робітнича газета. — 1918. — 28 квітня (№ 260). — с.1.

Редакційні статті

СПРАВА ПЕРЕВОРОТУ НА УКРАЇНІ В ГОЛОВНІЙ КОМІСІЇ НІМЕЦЬКОГО РЕЙСТАГУ Німецькі дневники подають, що 4 травня виступи в Головній Комісії Рейстагу віце-Канцлер Пайєр зі слідуючою промовою про події на Україні: «Мої панове на місці пана державного канцлера, котрий доручив мені його тут заступати, я хочу зробити вам слідуюче повідомлення про стан Українскої справи: Як відомо, ми у свій час пішли на Україну на виразне бажання Українского уряду, щоби утворити там той порядок, заведення якого не вдалося самому уряду. Тим що спонукало нас тоді було йти на Україну не була одна любов до порядку, навпаки були також інші підстави, коли ми згоджувалися слідувати цьому бажанню. Не останньої з цих підстав було у нас, а ще більше в наших австрійських товаришів, відношення до справи про харчування. Ми обидві мали живий інтерес в тому, щоби дістати з України можливо в більшій кількості й можливо скорше харчові продукти. Тоді прицінь, було загальним поглядом, що харчових продуктів можно дістати там у великій кількості. При переговорах Україна зобов’язалася у протоколі, що не був оголошений, до старчити до 1 липня с. р. щонайменше мільйон тонів (600 млн пудів, перекл.) збіжжа. Але досвід показав дуже скоро, що рада не змогла створити собі авторитет серед населення. Власно вона бачила себе не в стані серйозно діяти для переведення перебраних обов’язків про достачання збіжжа. У заінтересованих часто зустрічалося сильне небажання до постачання з їх боку всього збіжжа, а рада не розпоряджала жодними серйозними засобами, щоби примусити населення, яке мало ці запаси збіжжа, віддати його. Таким чином нам не лишалося нічого іншого, коли не мала зостатися не виповненою дуже важлива частина договору, як подбати самим про достачання договорної частини збіжжа. Ясно, що це часто відчувалося населенням як жорстокість, а Уряд також із свого боку також не міг бачити в такому приємностей. І це стало джерелом непорозумінь, які дають себе без дальнійшого відчути. Я гадаю, що при розгляді подій, що після того сталися, не можна випускати з очей сего основного розуміння. Що ж відноситься самих подій на Україні, то є три випадки, котрі виступають на перше місце інтересу: Редакційні статті

Наказ генерал-фельдмаршала Ейнхгорна про оброблення землі Заарештування членів Уряду в Раді Зміна українського уряду новим урядом, збудованим на інших підставах. Передовсім треба зазначити, що проведена зміна українського уряду, про яку певне вже читали не стоїть у жодному зв’язку з обома іншими подіями, то значить із наказом про оброблення землі й із арештуванням членів уряду в Раді. Ця зміна не є німецько-українською, а на наш погляд тільки українською справою (хоч і сталася без участи якої-будь дійсно української групи!), яка нас не обходить. Рада в останній час тратила все більше ґрунту. Вона має безсумнівну заслугу в створенні української держави й принесення їй миру, заслугу, яка признається їй охоче й вповні також із нашого боку. Але коли треба стати до організації нової держави, то вона вивила виразну нездібність. Уперте притримування до комуністичних теорій, які не знайшли жодного відгоміну в масах хліборобського населення, що тримаються свого власного кусника, здається головним чином, оскільки можна подумати, принесло їй кінець. У всякому разі цей кінець зроблено українськими селянами (!!), а не нашими органами й наказ про оброблення землі й арешт німецьким військом кількох членів уряду нічого з ним не мають (?!). Що торкається наказу про засів землі, котрий достаточно відомий панам, то він стався тому, що через загрожування вивласнення земель була небезпека, що велика частина землі лишиться не засіяною, і тим також Україна буде позбавлена можливости виповнити зароблені супроти нас зобов’язання. Тим ставилися на гру виключно інтереси нашого народу, сам уряд виявив себе заслабим дбати про виконання зобов’язань. Піднесені проти наказу закиди буди направлені, оскільки ми можемо бачити, також не стільки проти вічевого змісту, скільки про того, що оголошення його мусило статися без потрібного порозуміння з українським урядом і послом. Посол, що знаходиться в Україні, як представник уряду був перед тим проінформований про наказ особисто. Чи було можливо при уложенні й оголошенні наказу поступити інакше, ніж сталося, тепер сказати трудно. По відомостям, які мають виглядає, що незадоволення українського уряду і поставша з того відома панам резолюція Ради покоїлася не стільки на самому наказові, як головним чином не вірним переданням його українською пресою. Це було вже докладно обговорено

Редакційні статті

також у пресі. Наказ був виданий також — і це мені здається важливим пунктом — не до українського народу, а до німецьких командних властей, між тим як після того через українську публікацію було викликано враження, ніби то є німецька прокламація, чого не було ні в якому разі. Спір над тим, як мені здається після того як уряд упав, і, про що я ще буду говорити, став на його місце новий з іншого програмою, річево відпав. На розпорядження Державного Канцлера подбано тепер, щоби військовий командуючий в усіх справах політичного значення виступав рука в рука з послом. Це є перша точка. Друга точка відноситься до арешту членів Уряду в Раді. Про це я дозволю сказати собі слідуюче: В ночі з 24 на 25 квітня заарештовано трьома озброєними людьми, які виявили, що роблять із доручення «Комітету Рятування України», українського банкового директора Доброго, першого фінансиста в Києві й члена фінансової Комісії Української Делегації, котра веде з нами з доручення Українського Уряду фінансові переговори. Цей комітет Утворився перед якимсь часом, і переслідує, як ми можемо бачити, противонімецьку тенденцію. До його належали також кілка міністрів. Взагалі він складається з людей, що мають великий темперамент і мало роздумують. Вони були в цьому відношенні так далеко, що не розуміючи положення, поставили між іншим за ціль вигнання німців із краю. Як маємо встановити із дійшовши до нас донесень, вони мали на кілька днів перед тим збори в домі військового міністра, на яках піддався спосіб сицилійського вечору, то значить, підбурювано покінчити з усіма німецькими офіцерами; із солдатами гадали вони покінчити вже після того. Арешту працювавшого з німцями банкового директора, про що я згадував, був одним із підготовчих вчинків. При таких умовах не залишалося нічого робити, як скоріше діяти й обезшкодити безглуздих ініціаторів пляну до того поки він почнеться проводитися. Наш посол барон фон Мум подав справу голові міністрів і жадав негайного розслідування. Голова міністрів заявив, що він нічого із цього приводу не знає, але пообіцяв негайно запобігти. Однак нічого не було зроблено. Таким чином не лишалося нічого іншого, як звернутись до власної помочі, чи то дорогою використання командної власті чи дорогою судового процесу. Панове явіте: отож без сумніву існувала велика небезпека для життя наших офіцерів і нашого війська, що там знаходиться взагалі. Уряд Редакційні статті

пообіцяв свою поміч, але із невідомих нам причин не виповнив цієї обіцянки й поводився пасивно. Лишалося отже або звернутися до української юстиції з карними предложеннями — або ми мали вибирати чи вжити заходів і охоронити самим себе, або шукати нашого забезпечення дорогою судового процесу, котрий у всякому разі не міг відбуватися в рамках української судової конституції. Гадаючи, що такий судовий процес буде також кращою дорогою в інтересах учасників, Генерал-фельдмаршал фон Ейхгорн у повному порозумінні з послом оголосив стан побілшеної охорони на Україні, при котрому всі проступки проти публічного спокою й порядку могли би розрішатися польовими судами. Так було розпочато судове слідство й заряджено заарештування відомих із преси осіб. Що заарештування декого з них сталося в Раді під час засідання є помилкою виконуючих органів, що зроблена без наміру зверзу, про яку треба жаліти. Бо з нашого погляду є цілком зрозумілим, що імунітет Ради й її членів мусить шануватися також і нашими органами, діяльними на Україні. І генерал-фельдмаршал не застановився негайно поправити цю помилку, оскільки то було можливо, коли вона сталася. Він висловив писемно Голові Міністрів свій жаль. Подібно, дано потрібне пояснення Голові Ради, а відповідальний за вчинки німецький місцевий комендант усунений негайно з його посади. В дальнішому йде судовою дорогою судове розслідування. Помічник бувшого міністра закордонних справ Любинський, тим часом визволений, бо підстави для його арешту виявилися не достаточноми, інші оскаржені знаходяться тепер заарештованими. Після того… і ті учасники, що належали до уряду вийшла з нього, ми стоїмо перед справою, якої повстання й супровідні обставини мало приємні й радісні, але які мусять іти своєю дорогою й можуть іти легко тому, що новий уряд виразно згодився із цими новими польовими судами. Але із сказаного, я ж думаю, панове, зможуть зрозуміти, що також ця подіє не є означаючою для переведення поновлення Уряду. Що торкається тепер до нового уряду, то він покликаний до життя самими Українцями (?!!), а зокрема українськими селянами. До Києва прибули недавно депутації селян, що складалися із посідаючих землю селянських елементів, які не задоволені комуністичним законом Ради про вивласнення, а стоять на ґрунті програми,

Редакційні статті

яка хоч також значно обмежує земельне володіння, але не буде передбачати таке вивласнення яке, як бачимо, призвело до рабства й анархії. Ці селяни, в ціль кости коло 7 000 зібралися в Київському циркові й проголосили українського генерала Скоропадського диктатором і гетьманом України. Скоропадський прийняв звання й занятий тепер утворенням нового уряду. Це утворення ще не закінчено. Що торкається його особи, то після повідомлень, що маються, він має бути нащадком останнього гетьмана свобідної України і був під час війни командуючим кавалерійської дивізії. Міністерство, буде оскільки ми можемо установити також демократичним (!). Воно має відріжнятися від дотеперішнього уряду, з яким воно має спільну ідею української національної держави, головним чином не призначанням комуністичних, не визнаючих власності на землю, теорій. Усунення дотеперішнього уряду перейшло в цілому мирно. Голова міністрів Голубович і голова Ради Грушевський особисто за себе відмовилися від власти., однак членам дотеперішнього уряду дали вибрати самим, чи вони хочуть брати участь в новому уряді чи ні. Сьогодні ще не можемо бачити, що принесе новий уряд Україні й чи він виявить себе вольовим і популярнішим, ніж старий. Це справа, яка мало нас торкається; це справа чисто українська. Ми можемо тільки бажати, щоби Україні скоро вдалося під охороною нашої зброї й при нашій дипломатичній помочі осягти нормальних державних відносин. У всякому разі новий уряд уже заявив нашого представника, що він цілком стоїть на основі Брестського миру й інших зроблених із нами умов включно до постачання збіжжа, далі він заявив, що дозволить у користь Німеччини й Австрії свобідну торговлю й що його першим і найважливішим завданням буде заключення довгосрочного економічного договору із середніми державами. Дальніші заходи, спеціально відшкодування за нашу військову поміч будуть установлені переговорами уряду з нашим послом і шефом штабу фельдмаршала фон Ейхгорна. Я хотів би висловити надію, що ці переговори прийдуть до скорого й задовільного кінця». Після віце-канцлера виступив посол Шайдеман. Він висловив подив із приводу того розвитку, який прийняли події на Україні. Свою боязнь про хід речей він подав писемно віце-канцлеру 26 квітня. Якщо ми будемо підтримувати такі небезпечні експерименти, які тепер робляться на Україні, томи будемо змушені тримати велику Редакційні статті

армію. Тутешнім представниками України унеможливлені зносини з Києвом. Ціла справа цілком не ясна. Новий Уряд на Україні складається з кадетів і федералістів, з людей, які після їх партійного становища були останніми з якими ми мали би робити. Ціль одержати згідно з мировим договором належне нам збіжжа так не може бути осягнена. Селянський конгрес не утворений виборами. Для німецького народу із цього не може війні нічого доброго. Далі Шайдеман жадає обговорення справи на пленуму парламенту. Посол Ерубергер говорить, що та сама сила, яка знищила російський кольос, робить все, щоби його створити заново. Необхідно, щоби українська справа була обговорена на пленумі Рейхстагу, бо цензура не пропускає правдивих про неї звідомлень. Уклад східних питань є рішаючим для цілого будущого речей в Європі. Україна є знову віссю сходу. Але якраз там ми почали тепер творити найбільшу похибку. Свавола військової власти руйнує все, що досі було збудовано. Як провідні основи поведення для будучої політики на Україні промовець виставляє: 1) Право рішення має тільки політичний державний орган, 2) Мировий Брестський договір мусить братися необмежено як підстава для порозумінь з Україною, 3) Достарчанням обіцяного в мировому договорі збіжжа станеться тільки тоді, коли Німеччина зі свого боку постачить обіцяні вимінні речі, 4) Союзні Німеччині Австрія й Угорщина мусять виступати в Києві одностайно, 5) Середні держави мусять триматися далі від вмішування у внутрішні відносини, чого не було завсіди в минулому, 6) Наші дипломатичні представники в Києві і Москві мусять бути поширені особами, що знають край і мову. Справа перевороту на Україні в головній комісії німецького рейстагу// Робітнича газета. — 1918. — 9 травня (№ 261). — с.1.

Редакційні статті

ДЕКЛАРАЦІЯ ГЕТЬМАНСЬКОГО УРЯДУ Маємо урядове повідомлення нового гетьманського уряду. Починається повідомлення тим, що «до уряду доходять відомости, що агітатори, котрі зацікавлені очевидно в тому, аби посіяти розбрати і анархію в нашій країні, розповсюджують чутки, що на Україні відновлено скинуте народом самодержавство, при чому самодержавцем є гетьман; що нове правительство, буцімто складається з великих поміщиків і капіталістів, що воно зовсім не турбується про задоволення потреб в землі українського селянства, а також справедливих соціальних вимог робітництва і врешті що по духу своєму уряд є ворогом української нації і її молодої неокріпшої ще державної самостійности». Далі говориться про те, що при неусвідомленості широких мас населення ця агітація може мати успіх і викликати непорядки, подавлення яких може повести до тяжких, а іноді й кривавих жертв. Кінчається ж повідомлення тим, що засоби боротьби проти шкідливої діяльности вищезгаданих агітаторів. Маючи такий вступ і закінчення, це повідомлення має ще й середину, в якій уряд наче б о спростовує правдивість «злісних» чуток. Правда одну з таких чуток повідомлення не спростовує, та й не може спростувати. Мова йде про те, що уряд складається з крупних поміщиків та капіталістів. Ніяк не спростуєш те, що наприклад голова ради міністрів Лизогуб є поміщик, або що міністри Гутник, Ржепецький та інші є капіталістами. В самому ж спростуванні усіх «злісних» чуток так багато ріжних оговірок, що навіть не скажеш, що ж врешті спростовується. Роз’яснення ж програми діяльности уряду є не що інше, як похід проти всіх демократичних здобутків революції. Говориться про те, що гетьман не є самодержавцем. На це уряд, звичайно, має те виправдання, що він є тимчасовий і що завданням його є украплення порядку і доведення країни до скликання народного представництва, «котре виявить справжню неперекручену під давленням з якого б то не було боку долю українського народу.» Ця думка про свободу виявлення народної волі дуже добра. Редакційні статті

Можливо звичайно, що під волею народу уряд розуміє волю земельних власників. Говорячи про те, що громадське і земське самоврядування дуже малі для нинішнього уряду і що уряд не має намірів обмежувати їх права, повідомлення одначе зазначає, що правильних хід місцевого господарства можливий лише за умови притягнення до сеї справи більш підготовлених елементів, для того, говорить повідомлення, потрібне буде «зберігаючи загальний демократичних характер земських і городських само врядувань внести в виборчий закон про цих установ такі зміни, як б забезпечували продуману і корисну працю для добра місцевого населення». «Правительство не думає робити замахи на як б то не було політичні свободи, але»… але газети закриваються, а ті що виходять, то мають білі місця. Особливо повідомлення заперечує обвинувачення уряду в тому, що він служить інтересам поміщиків. «Уряд не зупиниться ні перед якими жертвами, аби утворити на Україні міцне селянство, забезпечене землею і здатне в найбільшій мірі підняти її продуктивність». Про це ж говорив і дбав і Столипін, коли проводив закон про вихід на хутори. Селянам пропонується передача за викуп тих земель, які можна взяти у поміщиків без порушення сільськогосподарських інтересів. Разом із тим говорить повідомлення, «справедливі вимоги робітників, не направлені до підриву промисловості, завше зустрінуть підтримку і допомогу уряду». Але як розуміти підрив промисловості? Міністр праці Вагнер говорить, що для спасення промисловість доведеться відмовитися від восьмигодинного робочого дня. Значить восьмигодинний робочий день підриває промисловість. Ні слова не говориться у повідомлення про боротьбу з безробіттям. Декларація гетьманського уряду// Робітнича газета. — 1918. — 14 травня (№ 265). — с.2.

Редакційні статті

СТАНОВИЩЕ ПРЕСИ Правительством випущено повідомлення про наміри і цілі урядової політики. Не думаємо торкатися урядового оповіщення в цілому. Хочемо звернути увагу лише на одне його місце. «Правительство» каже урядове повідомлення «не має на увазі нищити політичні свободи». І хоч далі міститься за цим уступом цілий ряд «але», які обмежують і зменшують значення наведеної думки — проте гадаємо якийсь зміст мусили вкласти автори повідомлення в свої слова, коли згадували про політичні свободи. Якщо ми не помиляємося, якщо мають якийсь замість і до чогось обов’язують наведені нами слова, то дозволимо собі нагадати, що поміж політичними свободами, які не мається на увазі нищити є воля друкованого слова Корисність і необхідність волі друку доводить не можна, як не можна доводить, що два рази два буде чотири. Це є акцісома. Також ж аксіомою є те, що сучасна держава при всьому розвиткові свого попереджувального і карального апарату не має засобів, аби душити вільне слово. Коли придушено буде легальні можливості для вільного слова, знайдеться закордонна друкарня і підпільний станок, знайдуться люде, які в ім’я свобідного слова підуть у тюрми, але придушено остаточно вільне слово ніколи не буде. Довгі роки доводилося повторяти і твердити цю аксіому при царському режимові. Доводиться згадувати цю аксіому і тепер. Останні два тижні преса повернула цілком до порядків, що панували при старому режимі. Особливо ж важке становище утворилося українській пресі. Закриваються газети. Арештовуються редактори і співробітники окремих газети. Ті газети, що виходять присвічують білими плямами. Унеможливлено пресі обговорювати найважливіші справи дня. «Правительство не має на увазі нищити політичні свободи» — каже урядове повідомлення.

Редакційні статті

Ми чекаємо доків того, що воля друку буде залічена до свобод, які згідно з урядовим повідомленням, не має на увазі нищить правительство. Становище преси// Робітнича газета. — 1918. — 15 травня (№ 266). — с.2.

Редакційні статті

Анд. Мих.

НАША РОБОТА Під час революції, коли політичне життя виходить з берегів нормального часу, коли йде загострена політична боротьба класів, величезної ваги в громадському рухові набирають політичні партії. Ті демократичні партії, які до революції налічували в своїх рядах не велику кучкіст членів, за час революції виросли в багато разів; з невеличких партійних гуртків вони обернулися в масові партії, які керують рухом тисячних, а то й мільйонних мас. В час напруженої політичної боротьби майже все громадянство іде під прапори ріжних політичних партій. Особливих розмірів набуває ця боротьба під час виборів — до законодатних установ, місцевого самоврядування і так далі. Такий період загостреної політичної боротьби пережила й наша партія — партія українського пролетаріату. Вийшовши з початку революції на широкий світ вільного політичного життя з невеликими, але добре згуртованими і вихованими силами, партія зразу ж зайняла відповідне місце в українському демократичному русі. Перед нашою партією стояли більш складні завдання, ніж перед відповідними партіями російської демократії. Крім боротьби за загальнодемократичні принципами наша партія на протязі всього революційного часу брала саму активну участь в українському національному русі. Ця національна робота нашої партії була дуже тяжкою, позаяк доводилося боротися не тільки з ворожими нам класами, але й з близькими нам соціально, а ворожими національно. Багато сил накладено на національно-політичне будівництво та творення Української Народної Республіки і боротьбу за неї. Всі кращі сили партія віддала на роботу в Центральній Раді й Генеральному Секретаріаті і в усіх органах тодішнього державного будівництва. Така перевага моментів, політичної над моментами економічної боротьби пролетаріату відтягувала сиди нашої партії (як і інших Редакційні статті

пролетарських партій) від професійного руху і культурно-просвітницької роботи. І через це професійні організації не встигали закріпляти широкою організацією професійного руху і зміцненням свого економічного становища тих здобутків, що завойовані були політичною боротьбою. Тепер становище змінилося. Ходом обставин на поверхні політичного життя опинилися інші класи, інші групи. Демократію було усунуто од влади. Демократія і пролетаріат зі становища наступання перейшли в становище оборони завойованих позицій. Тоді як з розвитком революції пролетаріат наступає на ворожі класи, то головна його увага направляється на політичну боротьбі і на творення політичних організацій — тепер же в момент кризи революції, обороняючи свої позиції робітництво не одмовляючись од своїх політичних завдання зосереджує свою увагу на професійних організаціях. Од сили професійних організацій залежить та кількість здобутків робочого класу, яку вони зможуть удержати. Така ситуація визначає дальшу роботу нашої партії. В момент піду падка політичного руху пролетаріату завданням нашим крім політичної боротьби має бути організація і украплення професійного руху і культурна праця серед робочих мас з одного боку. І сама активна участь в демократичних органах місцевого самоврядування, які будучи одним з головних завоювань демократії є тими ячейками, круг яких гуртуватиметься демократія і йтиме її творча робота. Перші два завдання є необхідними умовами для подальшого розвитку і успіху політичної класової боротьби пролетаріату. Органи ж самоврядування необхідно використати в інтересах робітництва. Професійних рух, до якого тепер найбільше мусить бути направлена увага пролетарських партій переживає досить тяжкі часи. Зараз почався похід і проти економічних здобутків революції. Це досить вияснилося на торговельно-промисловому і фінансовому з’їзді, що днями відбувся в Києві. В резолюціях з’їзду говориться про обмеження права страйків, про заведення поштучної плати, вимагається скасування фабрично-заводських комітетів і так далі. Отже професійним організаціями доводиться оборонятися проти цього походу.

Редакційні статті

Але відпорна сила професійних організацій значно зменшується економічною кризою й армією безробітних. Безробіття — це найстрашніше зло для пролетаріату, але буржуазія постарається використати в своїх інтересах: і боротьба з ним буде дуже важка. Для того, щоб професійний рух не був роздавлений цією лавою безробіття — необхідно сили партії напрямляти до професійних організаціях. Там доведеться перш за все боротися проти індиферентизму робочих мас, які можуть піддатися розчаруванню, а це саме страшне для робітничого руху. Поза межами професійних спілок не мусить бути жодного робітника. Сама енергійна праця мусить бути по організації і здобуттю коштів для професійних спілок. В самих професійних організаціях крім організаційної мусить бути і культурно-просвітня робота. При всіх спілках необхідно організувати національні українські культурно-просвітні секції, в яких вести освіту не тільки соціалістичну але й загальну (вивчення мови, літератури і так далі). Для цієї роботи можуть бути притягнуті не тільки партійні, але й інші культурні українські сили. Крім того в культурній роботі серед робітництва необхідно засновувати робітничі просвіти, клуби, читальні, улаштовувати вечірні курси і так далі. Треба добре пам’ятати, що од культурності пролетаріату й від організованості залежить успіх його боротьби. Крім такої чисто внутрішньої роботи серед пролетаріату, необхідно також звернути свою увагу на органи місцевого самоврядування. Зараз це майже єдині демократичні органи, через які можна впливати на державне життя. Через ці ограни треба вимагати, аби державою переводилися робітниче законодавство, боротьба з безробіттям і організація промисловості. Органи місцевого самоврядування повинні взяти на себе широку організацію громадських робіт для безробітних. До цієї роботи мусять бути притягнуті й професійні союзи. Також необхідно домагатися аби муніципалітетами була організована посередницька між працею і капіталом допомога робітництву. Це той короткий нарис роботи, ті головні завдання, що стоять перед нашою партією, які можна намітити в рядках газетної статті. Редакційні статті

Роботи багато, працівників мало. Отже всі культурні й організаційні сили направляємо в гущу робітничих мас. Анд. Мих. Наша робота/ Анд. Мих.// Робітнича газета. — 1918. — 26 травня (№ 277). — с.3.

Редакційні статті

Ів. Стешенко

ДУМИ НАД ЖИТТЯМ Одна з безперечних істин є те, що надія, як така, є підвалина загальнолюдського поступу. Вона є колективна індивідуальність, що доповнює другу і через це має право на свій розвій. З цього одначе не виходить, що надія повинна замкнутися сама в себе і розвиватися незалежно від других. Це і непотрібно і неможливо. Перш за все і так зване національне є часто варіацією загальнолюдського, цебто спільного другим націям; а вдруге, історія загальнолюдського поступу з того й складається, що одна нація впливає на другу. Ці їх взаємини і є власне людський поступ, чи взагалі рух, в простому смислі слова. Але рух бува вперед і назад, — це треба добре пам’ятати в межинародних відносинах. І тому, хто хоче дійсно поступу, слід знати умови ріжних межинародних відносин. Це потрібно не для того, щоб бути дипломатом в звичайному, мале прийомному смислі, — а щоб не робити помилок, шкідливих для загального і рідного поступу в житті духовному і соціально-економічному. Перше умова єсть та, що від другої нації брати не все можливо. Слід брати лише те, що для даної нації корисно, що не відгонить простою модою. Наприклад сибірські хутра для мешканця Сахари ні до чого… І такими сибірськими хутрами в світовій історії являлось дечого чимало. Нагадаємо захоплення в Римі азіатськими розкошами; захоплення московської Русі візантизмом; ріжних західних кахни псевдокласицизмом і т. д. З таких наслідувань не виходило путнього нічого, одержувалося тільки становище довгого застою. Але як же уникати таких кепських наслідувань? Де взяти для присуду мірка? Вона є в другій умові, яке теж треба добре пам’ятати. Виясняється вона з дальшого аналізу розуміння нації. Остання розуміється подвійно: вона є групою людей, що здавна мають спільні для них і відзначні для других прикмети, — це перше. Інакше — вона є сума тих прикмет. Вдруге, — при аналізі нації ми бачимо спільне з другими націями. І в цьому є велике значення. При наслідуванню чогось від другої нації, або взагалі при всяких Редакційні статті

взаєминах треба особливу увагу звертати на спільне. Що ж є між націями тим спільним? Його є чимало. А на протязі великого історичного часу головнішим спільним є поділ на соціальні класи, що повстали на економічному ґрунті. В цьому випадку ми бачимо, що які б не були національні прикмети ріжних націй, їх класи керуються однаковими принципами для всіх націй. І не тільки позичання чогось, а взагалі все поводження наслідної вдачі. Правда, можна позичити щось гарне і від другого класу, наприклад, науку чи мистецтво від буржуазії., або слугування військовому імперіалізму з боку робочого класу. Але ці приклади тільки показують, що й класові вчинки підлягають корективу і критиці з загальнолюдського погляду, — що ж до суті справи, то вони ще більше стверджують думку про потребу керування каловим принципом при взаєминах націй. Він єдиний є регулятором і показником корисності якогось національного впливу, хоча й сам, звичайно коректується здобутками науки. Для ілюстрації спинимося на одному прикладі, — сучасному і, на жаль, прийдешньому — позичанню військової сили. Одна нація може помогти другій військом. Але при цьому треба пам’ятати такі умови: чи допомога проситься всім народом чи тільки урядом держави? Чи військо проситься для внішніх чи внутрішніх справ? З різних умов одержуються і наслідки різні. Всяка військова допомога кінчається впливом на внутрішні справи держави., нації, але при одній умові може бути цілком протилежним до тих, хто допомогу кликав. Це при умові закликання чужого війська для внутрішніх справ тільки національним урядом. Тут треба дивитись: чи схожі класово уряди: той, хто кличе і той, хто дає військо? Коли вони не схожі, наслідки будуть очевидні. Соціально різні уряди дійдуть до конфлікту і покликаний буде підтримувати третій уряд, новоутворений, що буде ближчим йому по духу. Це наочно відбулося у нас на Вкраїні. Згори можна було бачить, що спілка наших есерів з несоціалістичним урядом кінчиться кепсько, бо не може ж останній по своїй природі підтримувати чужі йому соціально-економічні спроби, особливо коли вони загрожують його власні державі. Думати інакше було б великою наївністю. Отже, при запросинах чужої сили, іносоціальному нашому урядові требу було згори вже покласти собі зміну економічної політики, особливо пам’ятаючи те, що для здійснення січневого закону сливе нічого не довелося зробити. Уряд нас сам того не зробив; іноді зробило це за нього життя

Редакційні статті

і соціалістичні поривання, як законодатні міри, спинилися в своєму русі… Чи це велике нещастя? Щоб одповісти на все треба стати на грунт марксистського реалізму. Після нього соціалістична програма, і особливо в аграрних відносинах, здійснюється тільки на протязі довгого часу. Але для цього потрібен високий рівень економічного і класового розвою — якого у нас нема, як немає і на цілому світі. Отже, відносно провалу соціалізації, як і большевизму, ми можемо бути спокійні: іншого, при таких даних умовах, не можна було й чекати. Але звичайно, одного спокою для дальшої нашої будучини мало. Визнавши непереможний факт, що наше життя повинно йти шляхом капіталістичного розвою — і міста і села ми мусимо разом з тим продавати працю організаційну іншому порядку. З одного боку, перед нами широке поле повільного знищення визиску робочої сили, а з другого, — повільне, хоч і довше, підготування багатомільйонної маси до нового життя і нових ідеалів. Шлях до цього далекий, — але тільки підучи до нього, можливо дійти до здійснення максимальної нашої програми. Тим же чином розв’яжеться і справа чужоземного військового втручання. Воно є наслідком нашої духовної кволості, що довела до роз’єднання одну партію соціал-демократичну. Пройде час. Ми в великій своїй частині, зрозуміємо свої помилки, зрозуміємо особливо, що єднання рідних по духу класів різних націй коштовніше єднання з чужим класом для придавлення рідного класу другої нації, — і тоді чужоземне втручання одпаде само собою. Так говорить марксистська логіка, після якої ми можемо рахувати тільки те, що дає розвинена економіка і класова свідомість. Сподіватися на інше при відсутності того і другого, це бути фантастами, якими і виявлялися наші урядові есери. І. Стешенко. Думи над життям/ В. Бебик // Соціальна психологія. — 1918. — № 270. — с 2.

Редакційні статті

ПРОБЛЕМА РОЗВАЖНОСТИ Ледве чи є більш заплутане політичне становище, ніж те, в котрому перебуває зараз Україна. Мало того, що перебуває вона між «двох вогнів» — між торжествуючим імперіалізмом німецьким і між імперіалізмом російським, що знову починає вбиватися у колодьки. Мало того, що таким чином, аби намітити наші близькі вигляди на будуче, треба брати під розвагу не тільки ті сили, що ділають серед українського народу, але й ті, котрі ми звичайно звемо зовнішніми, а котрі в дійсності стать в глибокій мірі силами нашими внутрішніми. Мало нарешті й того, що до тих двох, вгорі зазначених, «зовнішній» сил примішуються, а з кінцем війни набиратимусь все більшого і більшого значення, ще й сили імперіалізму англійського і французького. Отже, кажемо, не досить того, що Україна опинилася в сітці найскладніших міжнародних відносин, дати вичерпуючий аналіз котрих годі й думати. Війна і революція на сході Європи та примари революція на заході до всього того до того збурили всі громадянські сили поодиноких держав та країн, що шкереберть пішла вся встановлена досі рівновага між ними, до того по викривлювала та поламала ті напрямки, в котрих вони досі ділами, що утворили найдивнішу комбінацію їх, лаючи часами самі несподівані сполучення їх. З усією силою позначилася на них вся гарячковотість нашого часу і день від дня розкриваються перед нами нові ситуації, рвуться вже начебто знайдені провідні нитки нашого аналізу. Час чуток і несподіванок, де ймовірність переплітається з неймовірність, — ось як можна характеризувати ті часи, що переживаємо. Не маємо на меті давати тут бодай в якій-буд мірі ілюстрацій до змальованого нами стану. На одну його рису хотіли б лише звернути увагу. Суперечливість між німецьким, а російським імперіалізмом спричинилася в великій мірі до сьогоднішньої війни. А втім, тепер ми бачимо, досить чудне явище: безперечний факт пригрівання на своїх грудях першим імперіалізмом німецьким свого недавнього найлютішого ворога — подоланого мерзенного банкрота — імперіалізму російського. Є в цьому, без сумніву, і причина глибшого характеру, але є також і викликані теперішнім бурхливим часом. Фінансові кола Німеччини і раніше коли до певної міри заінтересовані в єдиній Росії з міцним буржуазним правопорядком,

Редакційні статті

а поміщицько-війскові завжди співчували єдиній реакційній Росії. Навпаки. Оскільки ненавиділа останню німецька демократія, оскільки вигідним був розпад Росії колам індустріальної буржуазії. Знаємо, що якраз перші тримали в своїх руках кермо правління в Німеччині. І коли проте вийшло до війни з Росією, то все ж таки не під гаслами її остаточного поділу, перетворення на ряд держав, та ще й з демократичним державним ладом. Та і тім ідея утворення самостійних держав з колишньої Росії почала здобувати собі прихильників серед військових кіл, як засіб до ослаблення військової сили Росії, цієї вічної загрози Німецькій імперії на сході. В дану хвилину цю мету осягнуто блискуче. Ніщо вже більше не грозить зі Сходу і серед німецьких військових кіл нам здається, помічається заздалегідь віднестися понад своїми давніми симпатіями то понад все ж таки хвилинними вимогами своєї професії — осягнути максимальний результат в справі війни хоча й би ціною принесення в жертву цим безпосереднім інтересам своєї батьківщини її більш далекоглядні інтереси. Трудність одним дужим ударом розв’язати справу на Заході спонукає їх на думку знову поглядати пильним оком на Схід, сподіваючись на безпосереднє (прохарчування) там і посереднє скористатися з його. Мусять відродити в зв’язку з цим і певні надії в фінансових колах. Внаслідок цього і бачимо досить показні «русофільські» риси в німецькій політиці щодо України. Проте оскільки хисткий критерій в намічанні провідних шляхів політики є «військове щастя», оскільки глибокі протиріччя розділяють Німеччину і Росію, оскільки в німецькій імперії не останнє важить голос німецької демократії, та оскільки мають там вплив ліберальні кола індустріальної буржуазії — оскільки то більшої то меншої виразності набирають от-ті зазначені нами «русофільські» риси. Нема чого говорити, що не менша різноманітність — стала мінлива в результаті війни і революції — інтересів, симпатій та тактичних ліній існує і в країнах entent`и, впливаючи на таку ж в Німеччині і навпаки. В цій міжнародній какофонії Східна Європа, є, звичайно, об’єкт, а не суб’єкт. Редакційні статті

Проте життя країни не може вмерти остаточно і в нашому внутрішньому житті ми не можемо не числитися з внутрішніми силами Східної Європи, котрі зійшовши навіть на становище об’єкта не перестають робити цей об’єкт більш або менш придатним для різних експериментів. В супереч запевнянням деяких кіл неукраїнської демократії, ми знаємо, що стремління до об’єднання з Росією властиві не демократії України, а її поміщицтву та торговельній буржуазії. Саме ці кола намагаються роздмухати «русофільські» тенденції, чи риси в політиці німецькій. Оскільки все більш загрожую чого характеру набирають «об’єденительські» стремління в політиці правлячих тепер кіл на Україні. Сполучення тих і других може справді утворити велику небезпеку самій ідеї української самостійності. Оскільки українська демократія не втратила ще остаточно своєї сили і можливості впливу вона повинна напружити всі свої сили, аби скерувати свою тактику на розкол близьких до теперішньої влади класів громадянства Україні та на шукання піддержки в співзвучних нам елементах серед тих сил, котрі є рішаючими в нинішньому міжнародному житті. В атмосфері мінливості та несподіванок — серед котрої живемо — було б найгіршою помилкою зараховувати до «поспіль реакційної, цілком ворожої нам маси» всіх тих, хто не з нам, а також гадати, чогось осягнути лише власними силами, шляхом різних авантюр, спекулюючи на революційності мас, та вимовність від дійсно не легкого, але необхідного аналізу складної міжнародної ситуації з метою скористуватися його результатами. Проблема розважности// Робітнича газета. — 1918. — 16 травня (№ 267). — с.3.

Редакційні статті

Карло Реннер

КАРЛО МАРКС І РОБІТНИК Цілих сто літ одділяє нас від уродин Карла Маркса! Його життя й найвища точка його діясноти зосталася майже на два людські покоління від нас позаду й сучасні люде відчувають його не як живу дійсність, але як святу спадщину. Те, чим був Карло Маркс для людства взагалі, а для робітника зокрема, зосталось вічним те ввійшло зараз в мислення пролетаріату, зробилося складовою частиною свідомости мас. Соціальні науки завдячують йому багато, робітничий клас майже все, що життя одної людини може дати масі. Заробітник-робітник без власности, якого економічна доля настало впрягла в сю роль з котрої піднестися йому до вищої верстви, як колишньому ремісничому помічникові, немає ніякої можливости, який супроти титанічної машинерії капіталізму мусив почувати себе бездомним карликом — в наслідок економічного розриву попав в нечуване становище; власне життя повне непевности й небезпек зробилося для нього загадкогою. Карло Маркс був власне тим, хто з’ясував і вказав робітничій масі основу й конечне призначення її існування. Одкинутих з громади законодавства, залишених і самітних, яких усе життя проходило на фабриці, то в домах для вбогих, то в тюрмі, велике дума-діло Карла Маркса зразу поставило в самий осередок світової історії, покликало до найвищих історичних завдань і що більше — зв’язало найнижчі щаблі громади з найвищими висотами духа й науки. Ще сьогодні читаємо з подивом в «Німецько-французських рінчиках» смілу історичну концепцію: «Як філософія в пролетаріаті находить свою матеріальну, так пролетаріат у філософії свою духовну зброю, і як лише світло мислі розгориться як слід в сій простодушній основі народній, тоді наступить емансипація німця до людини — головою сеї емансипації є філософії, її серцем — пролетаріат». Здобутки могутнього перевороту в області духа, який зробився в добу Канта, Гегеля до Карла Макса, — здобутки, які були духовною власністю лише непомітної меншости, мають зараз перейти в діло. «Філософи тільки з’ясували відмінно світ; йде однак до того, щоби його дійсно Портретні нариси

змінити». (Людлвиг Файербах 1845) — І рука, що проводить сю зміну, що звання перековує в чин, ся рука — се пролетаріат. Ледве чи зможе наше покоління зрозуміти всю відвагу, з якою найбільш погодженій частині громади оддано спадщину й дальшу долю філософії. Щоби належно оцінити діло духа Карла Маркса, необхідно перенестися гадкою в першу добу його творчости. Було се до 1848 року. Молода, зовсім ще не зріла буржуазія, дрібне міщанство, селянство і пролетаріат, який знаходився щойно в зачатках свого вставання, готовилися спільними силами повалити привілеї князів, шляхти і церкви. Сі класи йшли ще одним фронтом і боролись проти установ, яким класовий характер був заслонений. Ходило ще о се, щоби на практиці протиставити єдність народу застарілим і явно пережитим установам. І в сю пору висловлює Карло Маркс в Комуністичному маніфесті (1847) погляд: «Історія всякої громади по сей день — се історія класової боротьби», а в «Убогості філософії» (1847) говориться: «Поневолений кляс є життєвою умовою кожної, на суперечливості класів побудованої, суспільности. Визволення поневоленого клясу необхідно для створення нової суспільности». Визволення пролетаріату вимагає тому й веде до соціалістичної суспільности — се було сказано раніше. Цим міщанство своєю останньою революцією запевнило собі свій розквіт, і вже сказано на пролетаріат, який підіймається поза міщанством і більш як на ціле століття вперед К. Маркс предсказує час і обставини, в яких пролетаріат зможе перемогти: «Щоби поневолений кляс міг визволитися, мусить бути осягнено ступінь, на якій вже розвинуті тоді продуктивні сили не можуть стояти поруч з одночасними громадськими установами. З поміж усіх засобів продукції найбільшою продукційною силою є сам революційний кляс. Організація революційних елементів як клясу означає готову присутність усіх продукційних сил, які взагалі можуть розвинутися в лоні старої спільности». В роках 1845 і 1847, коли європейською політикою керував ще Метерніх і лібералізм буржуазії було признано небезпечним для держави і громади, було се прямо недосяжною звагою —з’ясовувати класову боротьбу буржуазії й пролетаріату. І ще більш дивуватись треба тій силі переконання, яка передбачає, що робітничий кляс, що жив тоді в нужні й несвідомості, що народ без загальнообов’язкової школи, без преси, без права зборів і товариств зможе об’єднати прометейське посланництво філософії. Карло Маркс не сумнівається на один момент,

Портретні нариси

що до безпосереднього впливу своєї науки, доля вигнанця та власна доля зводить його з нечисленними передовими борцями Німеччини, Франції, Бельгії й Англії, й за посередництвом небільш як двадцяти учеників дуже звільна виходить в свідомість мас наука, яка проповідує їм історичне покликання. І так довідується робітник, що долею його клясу не є гнути, як відпадкові міщанської спільности — а кожна суспільність витворює деякі випадки, призначені до загину, але навпаки завдяки економічному процесові безупинно рости силою і значенням, вбирати в себе все наново обезвласнені середні верстви, все знаряддя продукції взяти у свої руки й в безнастаннім дозріванні помалу ставати великою більшістю людського роду, і в кінці самим людством. Карло Маркс дав робітникові самосвідомість, розуміння його історичного призначення і через те ситу йти по призначеному шляху. Маркс виявив загадку його існування й закон його будучини. Те, що в молоднечих творах Маркса було пророкуванням, в його головному творі, в «Капіталі» (1866) зробилося научним викладом, поясненнім кожної подробиці життя робітника. Маркс товаришить робітникові з ринку праці починаючи — ген через увесь процес праці, аж до моменту виплати заробітку. Він розслідує так званий вільний договір праці, який робітник заключає на ринку праці з власником капіталу і веде його з відтіль у фабрику: «Колишній власник грошей іде вперед, як капіталіст; власник робочої сили йде за ним, як його робітник. Один важно й діловито, другий боязно і нерадо, як той, хто власну шкуру вар давав і більш нічого ждати не може, як грабування». Маркс перебуває біля робітника упродовж цілого довгого робочого дня, показує, яким чином відбирається у нього додаткова цінність; він пояснює, чому значення скорочення робочого часу й необхідність нормального робочого дня. Маркс стоїть з ним перед машиною, перед приголомшуючою потворою, в яку втілилося панування капіталу; він роз’яснює йому машину, відкриває перед її невільником її плодотворну силу і вказує її визвольну роль. Маркс виявляє історичний перебіг «боротьби між робітником і машиною», як робітник з простого достатку до машини робиться її вмілим керівником, щоби в кінці стати її паном і владарем. З сим технічним роз’ясненням лучиться крок за кроком з’ясування процесу економічного зужиткування робочої сили. Робітникові вказується всі засоби експлуатації, скриті фетишизмом краму й усіх факторів виробу, Портретні нариси

і через те підготовляється його й озброюється до боротьби. Маркс йде слід за робітником до віконця каси, де він одержує свою плату й розслідує ріжні роби плати (від часу й від кількості продукту). Так пізнані основні явища життя робітника переводить Маркс в «Капаталі» через цілий біг капіталістичного виробу й циркуляції і ставить увесь господарчий процес, до якого міщанські вчені приглядалися з точки погляду підприємця, теоретично і практично з голови на ноги, то значить розслідує й роз’яснює його з точки погляду праці. Теоретична і практична праця Карла Маркса, в його пізніших творах і головно в Міжнародній Робітничій Асоціації — має одну мету: ввести робітничий клас на універсальну трибуну цілого світу для творення історії. Почесний філософ зробився одночасно борцем і практичним проводарем світового пролетаріату. Від зв’язку комуністів і Комуністичного Маніфесту (1847) до смерти своєї (1883), отже на протязі тридцяти шести літ — Карло Маркс був заразом політичним і тактичним борцем за інтереси робітничого класу, виховував його дітей, був поводарем його молодіжи і зостався незабутнім дорадником мужів. Робітничому класові належить будучина, а значить Карлові Марксу. Безсмертний живе він на сторінка історії й незабутий в серцях робітництва. Бо він зв’язав його життя з життям його століття, його історичне призначення з розвитком століть в ідеї — він був Євангелієм робітництва. Реннер К. Карло Маркс і робітник/ К. Реннер// Робітнича газета. — 1918. — 10 травня (№ 261). — с.3.

Портретні нариси

МАРКС — РЕФОРМАТОР СВІДОМОСТИ Столітні роковини народин Карла Маркса припадає на той час, коли пролетаріат всего світу роз’єднаний світовою війною. Та мимо всего він являється символом Майбутніх, кращих часів. Бо в ці роковини, не зважаючи на все роз’єднання і ворожі настрої, збуджені війною, що — на жаль — захопили також широкі коли соціалістичного пролетаріату, думки і почування всіх пролетарів звернутися до цієї людини, котра перша одкрила їм очі про себе самих, котра вказала їм на їхнє особливе громадянське положенні і історичне значення і на ті сили, що мають вплив в історії і супроти яких їм самим, міжнародному пролетаріатові випало важливе завдання визволення всего світо од прокляття капіталізму. І коли під впливом цих думок Марксі і його науку пролетаріат зрозуміє, що є ще більш могутні сили, чим ті, які на перший погляд, непоборимі, і які довели до нагального розпаду інтернаціоналу, тоді нове почування сили оживить важко іспит ані маси і скріпить їх так, як оповідається в міфі про велика на Антея, котрого стріча з матір’ю землею завжди на ново оживляла і робила непоборимим. Бо з тими могутнішими силами Маркс познайомив пролетаріат, показуючи йому, що вони необхідні для його розвитку і що він, пролетаріат не може їх поминути; вони негайно дадуть себе почути, коли тільки пролетаріат знову поверне на свій правий шлях, з якого звела його нагальна війна. Таким чином ці роковини Карда Маркса є не так вдякою великому вчителеві пролетарського соціалізму або величавим святом втіхи при тихих розкошах багатого, духовного здобутку, як краще призивом могутнього голосу, що будить із сну пролетаріат, що зве його опам’ятатися; це гучне домагання, вдержати те, для чого Маркс пожертвував своє багате життя думок, а саме свідомість про себе самих і про своє завдання. На ділі немає нічого іншого, що могло би краще освітити міжнародні вагання і притемнення соціалістичної свідомости, як вказівка на реформу свідомости, що є головним мотивом у думках і в революційній діяльности Карла Маркса; і в цьому заклечається все зростаюче його значіння взагалі, а для наших днів зокрема. Од перших програмових статті в «німецько-французських річника» до останнього тому «Капіталу», скрізь виступає це стремління до самоосвіти, до зрозуміння причин соціальних відносин, як Портретні нариси

вони скривають під буденною оболонкою поверхового недогляду. Тому можна вважати зразком економічного аналізу, якому віддався Карл Маркс, думку, яку він висказав в початках своєї діяльности: «Реформа свідомости полягає в тому, щоб ми пробудили її зі сну про себе самих, щоб ми вияснили їй її власні вчинки.» Є дві основні думки, через які Маркс проводить цю реформу свідомости і які ви двигають його научний метод і значіння. Перша думка, це думка матеріалістичного погляду на історію, друга, це думка про економічний фетишизм. Обидві вони є власне двома ступенями того самого ходу думок, представляючи економічний аналіз свідомо мсти чинників продукції в рамках капіталістичного ладу і пристосування матеріалістичного погляду на історію до особливого випадку соціального життя. В кожному разі цей економічний аналіз можна провести тільки через науку про надвартість. І як раз в цій точці виявляється методична обдуманість матеріалістичного погляду на історію в найяркішому світлі. Бо тільки у зв’язку з нею, з надвартости, яка саме про се була б тільки математичним поняттям капіталістичного способу продукції, вона стає історичною категорією, тобто поняттям, яке означає здобуття надвартости не якоюсь вічною природною формою людської праці, але такою, що приневолює нас вважати її при даних умовинах посідання власности права необхідним, але разом з тими умовами перехідним, проминаючим з явищем історичного процесу, що сам розкладає ті умовини, серед яких виступає. І як раз через це міщанська національна економія у Маркса перетворюється в критику політичної економії міщанства (буржуазії). Матеріалістичний погляд на історію є засобом, властивою підоймою до реформи свідомо сит, що в коротких лапідарних словах зазначено в передмові до «Критики політичної економії»: «Це не є свідомість людей про їхнє я«, а навпаки, їх громадське «я», яке означає їх свідомість». В економічному аналізі і у виявленні особливого перекручення і відчуження, до якого доходять громадські відносини людей, активних при капіталістичному способові продукції в їх щоденній свідомости, заклечається критична реформа свідомости. Тут вказується на те, як насправді жива, людська праця стає бездушним предметом і як засоби продукції удухотворюються. З одного боку джерело всякої вартости, людська робоча сила стає бездушним

Портретні нариси

предметом, простим товарам, з другого боку матеріальна частина продукційного процесу перетворюється в живого носителя всіх продукційних сил. Таким чином капітал стає «містичною істотою, в якій всі громадянські продукційні сили праці видаються бути витрачені для неї, а не для праці». Профіт являється тоді продуктом творчої самодіяльності капіталу, особливо в тій формі капіталу, в якій містифікація громадянських стосунки доходить до найвищої ступені, в формі капіталу, що приносить проценти, і його відношення до визиску людської праці стає цілком замасковане й тому невидне. Врешті побіч капіталу, позірно самостійного джерела надвартості виступає ще земельна посілість, при якій земельна рента взагалі є видається бути зв’язаною не з громадськими стосунками, а з природним елементом, що видатностю землі і таки чином, містифікація капіталістичного способу продукції є зведенням громадських стосунків до предметовости, при чому зачарований, обернений і до гори ногами поставлений світ, в якому monsieur le Capital i adae la terre як соціальні характери і заразом із тим безпосередньо як звичайні предмети грають свою гру» Розв’язка цього соціального фетишизму одбувається так, що поза тією грою предметів виступає животистість людини, тобто, що активні в цій продукції викликають оживлення економічних подій. Профіт, проценті і рента негайно перетворюються з плодів капіталу і землі в продукти визиску людської праці. І явна животність капіталу разом із своєю невтомимою продуктивністю і експансією перетворюється в ненаситне стремління до влади і збагачення кляса капіталістів-посідачів, який натрапляє на опір своїх жертв, що постачають робочу силу, на кляс пролетаріату. Таким чином економічний аналіз розкриває економічний фетишизм, кладучи основи науки про класові противенства, як умовин існування і розвитку капіталістичного громадянського ладу; а реформа свідомости веде тут безпосередньо до витворення пролетарської класової свідомости, бо тільки з точки погляду пролетарських класових інтересів можна підняти критику громадянській свідомості. Але таки чином економічна критика приводить до ясного розуміння матеріалістичного погляду на історію і взагалі процесу громадянського розвитку. Бо з домагання, виводити справжні історичні цілі одиниць і партій завжди тільки з громадянських Портретні нариси

взаємних відношень, серед яких вони проявляють свою діяльність, випливає зв’язок з класовими інтересами. І при необхідні диференціації громадянства на протилежні групи боротьби класів стає основою руху і організатором історичного розвитку. Пізнати це, визначити своє становисько до тієї боротьби і усвідомити собі суть цілих класів, оце й значення реформи свідомости, яка безпосереднього переходить в громадську акцію, свідому своєї мети. І на класових противенства грунтована особливість тієї реформи свідомости, і вона не може опитати в однаковій мірі на ґрунті кожного класу тому, що не для кожного класу вона бажана. Так як в класовому інтересі пануючих лежить вдержати серед поневолених ілюзії спільноти інтересів і вигоди, яку дає панування посідаючих клясів, так теж в ті ілюзії вони самі вірують і стараються не допустити до ніякої практики, яку вони вважають злобним перекрученням фактів. Добра віра в своє право панування і визиску сягає тут могутнім, психологічним, апріорі буржуазного розуміння, яке не допускає заздалегідь жодної критики. Протилежною стає ця критика до життєвого апріорі до життєвих потреб пролетаріату, і тільки через те доходить пролетаріат до свідомости до власної самостійности, до власної мети. Так отже реформа свідомости означає для пролетаріату свідомість класового противенства до прочого буржуазного світу, до його політичних, економічних, мирових і воєнних відносин, і тому постійне, безпреривне, виповняючи всі думки і почування пролетаріату, непоколибиме обстоювання принципу класової боротьби. Слова поеми: «Бо я був колись людина, Тобто був борцем.» Має для пролетаріату глибше культурно-історичне значення, як про це вчить нас Маркс, що пролетарі тільки як клясові боці дійдуть до люд ват. Світова війна дала пролетаріатові страшну, наглядну науку. Бо коли всюди людство так глибоко потонуло у варварство, що немає майже надії повороту до того, чи жив світ перед війною, то тільки міжнародний соціалізм стане спасителем світа од нужди. І тут Маркс мусить знову стати вчителем і провідником. Справжнє світо його роковин не полягає в тому, щоб тільки споминати його діяльність і теорію, але в тому, щоб вдержати

Портретні нариси

живим його духа. І тоді не потрібно видвигати гріха соціалізму проти того духа і вести з проводу цього спори. Велике значення тут має думка Карла Маркса, якою він схопив усю переворотові і спасаючу силу реформа свідомости, також і для сьогоднішніх гріхів соціалізму і повинна дати нам втішення і визначити доля нас напрямок. Щоби простити собі гріхи, людство повинне з’ясувати собі те, чим воно є. Маркс — реформатор свідомости// Робітнича газета. — 1918. — 11 травня (№ 262). — с.2.

Портретні нариси

ЩО МУСИТЬ ЗНАТИ РОБІТНИК НА СВЯТО 1 МАЯ? Лозунг восьмигодинного робочого дня. Історія первомайського свята доводить, що се свято постало на ґрунті боротьби пролетаріату за восьмигодинний робочий день. У 1884 році з’їзд федерації тренд-юніорів і Робітничих Спілок Сполучених Штатів Америки постановили знову підняти агітацію за восьмигодинний робочий день і першого травня 1886 було призначено днем, відколи мусив бути здійснений восьмигодинний робочий день. Третього мая була бійка робітників зі штрейкбрехерами й поліцією і шість робітників було забито на смерть. На другий день один із робітників-анархістів кинув бомбу в поліцаїв, що знову викликало стрілянину і знову було багато вбитих і поранених, а крім того вісім робітників попало під суд, котрий шістьох з них покарав на смерть. Сі події зробили велике враження на пролетарські партії Америки. Отже коли 1888 році зібрався в СантЛуїзі Американської федерації праці, то він призначив 1 мая 1890 року Днем маніфестації за восьмигодинний робочий день. Значення сього лозунга остільки велике, що він став предметом обсудження і на міжнародному Соціалістичному Конгресі в Парижі у 1889 року. Звичайно робочий день тоді тягнувся 12‑14 годин. Певна річ, перетомлений робіник виснажений фізично, забитий морально, не мав часу для власного життя. Капаталісти дивилися на робітника, та і зараз дивляться на таке знаряддя праці, яке вміє говорити і тим відрізняється від німих знарядь (машин або струментів) і тих знарядь, що можуть подавати звука (корови і так далі). Так і називали Римляне своїх робітниківрабів, струментами, що мають голос, а в наші часи відомий учений юрист Дернбург назвав населення колонії «найважливішим господарським інвентарем». Струмент або машину треба використати, треба щоб вони були в роботі увесь час, 24 годин в сутки. До того ж і прагне капіталіст, що до праці робітника і обмежена людська природа робітника, з одного боку, та класова свідомість і організація пролетаріату — з другого, не дають капіталісту ссати працю робітника необмежено. Як стомлений олень прагне води, так душа капіталіста прагне працю робітника. Треба покласти сьому край! Пролетаріат починає боротьбу за скорочення робочого дня: Найважливіша умова визволення робочої кляси з-під ярма капіталу;

Аналітичні статті й звіти

Найважливіша умова поліпшення його становища; Зменшує безробіття; Збільшує працездатність; Підвищує зо робітню плату; Збільшує покупні засоби трудящого люду; Поліпшує сімейне життя робітника і робить можливим кращий догляд за дітьми; Добре впливає: 1) на здоровля робітника, 2) на його сили, 3) на духовний розвиток, 4) на моральність; Дає вільний час: 1) для праці в професійних спілках, 2) для політичної організації й діяльності. Кожному робітнику се треба добре знати і добре над сим подумати. Всі блага культури, національности, громадського й політичного життя, науки, штуки, свободи і такого іншого — все це ніщо для людини, котра не має часу або немає сили ними скористуватися. При капіталістичному способові продукції робітник стає бути людиною тільки тоді, коли перестає робити. Як відомо, капіталіст купує робочу силу робітника. Капіталіст користується своїм правом покупці, коли старається продовжити робочий день. Робітник продає свою робочу силу. Робітник користується своїм правом продавця, коли старається скоротити робочий день. Право капіталіста стоїть проти права робітника і обидва права однаково за снові на законі товарного обміну. Коли право стоїть проти права — вопрос рішає сила. Спочатку історії сеї боротьби — сила однакових осіб. З дальшим розвоєм боротьби вопрос рішає сила клясу капіталістів і сила клясу робітників. Кляс проти кляса. Клясова боротьба. Але «кожна класова боротьба єсть боротьба політична» (Комуністичний Маніфест). Так від вимоги восьмигодинного робочого дня пролетаріат переходить до політичної боротьби. От чому успіх політичної боротьби пролетаріату можна міряти скороченням його робочого дня. Лозунг восьмигодинного робочого дня не треба однако ж розуміти, як час на завше встановлений. Ні, се єсть тільки один із станів скорочення робочого дня. Се треба розуміти так, що робітник не повинен робити більше восьми годин, а коли це можна, коли дозволяють обстави, то і Аналітичні статті й звіти

то менше восьми годин. Буває ж така робота, а бо ж буває робота в таких обставинах, що витримати її вісім годин не може ні одна людина: приклад робота в кесонах. Тепер в Америці й західній Європі капіталісти примушують робітників працювати по так звані «системі Тейлєра». За робітником весь час роботи стежить із секундоміром в руках спеціально до нього приставлена інтелігентна людина, без дозволу котрої робітник не може навіть пальцем дзигнути й мусить мовчки виконувати тільки прикази. Се в три рази підвисшує продуктивність роботи, але й тричі швидше виснажує робітника. Се приклад того, як з часом восьмигодинний робочий день буде занадто довгим і пролетаріату треба боротися за шестигодинний робочий день. По канцеляріях чиновники мають всюди шестигодинний день. Вимога восьмигодинного робочого дня має міжнародних характер, як і всі дійсно клясові вимоги пролетаріату. Про між народність сим вимог поговоримо в другій статті. Що мусить знати робітник на свято 1 мая?// Робітнича газета. — 1918. — 28 квітня (№ 260). — с.1.

Аналітичні статті й звіти

МІЖНАРОДНЕ ПОЛОЖЕННЯ УКРАЇНИ І РОСІЯ Реферат доктора Донцова

Під таким заголовком виголосив доктор Дмитро Донцов кілька днів тому назад в актовій залі комерційного інституту реферат. Розглядаючи спочатку східноєвропейську політику осередків держав, референт приходить до внеску, що ані Німеччина, ані Австро-Угорщина, ні в переддень війни, а ні навіть під час самої війни — ясної та виразної лінії української політики не мали. Австрії не давали уважно зайнятися українською справою її політична кволість і її польсько-ягельонські симпатії. Німеччина знову була під гіпнозом ідей Бісмарка, для котрого найвищим законом східноєвропейської політики була — угода із царатом. Війна мало що змінила в цій — західньо-москвофільсткій орієнтації Німеччини. Непорозуміння з Росією вважалося за щось хвилеве, за щось таке, що вдалося би усунути дорогою компромісу. Головний ворог — була Англія. Мобілізувати проти него цілу континентальну Європу, а в першій лінії Росію — ось була провідна думка керівників німецької політики в перші літа війни. І лише воєнний погром в Росії і його наслідок — революції, збудили у німців поважну думку про поділ Росії. Але й тут не українська справа була тою справою, що висунулася на порядок денний австро-німецької закордонної політики. Сею справою була — польська. В суті цієї справи, в котру актом 5 листопада 1916 поставлено як справу інтернаціональну — українська справа поволі затихла, а вскорі зовсім щезла з політичного овиду Європи. Але ненадовго. Не стриманий розвал Росії й не змога найти ясність modus vivent меж Німеччиною і поляками, що всі стояли на грунті ягельонської ідеї — розхолодили трохи польські симпатії центральних держав, а фактична сепарація України, її готовність заключити мир, так потрібно блоковій Німеччині скерували політичну увагу берлінських правлячих кіл до Києва. Так пройшло може мимоволі Берліна й Києва — до створення української держави і до її союзу з центральними державами. Аналітичні статті й звіти

Питання — якою ж дорогою має іти молода республіка у своїй зовнішній політиці, розв’язує п. Донцов в яскраво проти російськім дусі. Після него, всяке, навіть чисто економічне, зближення було б для України лише шкідливе. Україна, що переживаючи більшість свого експорту не в Росію, а за кордоном; а переживаючи більшість імпорту довозить також із-за кордону, заінтересована передусім в нав’язанню добрих торговельних зносин із заграницею. Увійти в тісніші економічні зв’язки з Росією, значило б наразити край на торгові репресії зі сторони прочою заграниці, або навіть на нову війну; значило би разом наразити на небезпеку цілий наш експорт, а через те наш торговий баланс і валюту. Тим більш небезпечним був би економічний зв’язок з Росією, що він потягнув би за собою ту чи іншу політичну злуку — вже хоч би для спільної (дипломатичної та воєнної) охорони спільних торгових інтересів. А всяка злука з Росією, хоч би навіть федералізація, задасть, на думку Донцова, смертельний удар нашій державности. Російська імперіалістична політика диктується її географічним положенням. Маючи в своїм посіданню Дніпр, Росія завше стремілася до Константинополю, не зносячи жодних перешкоди на своєму шляху. Такою перешкодою і була б обезсилена через федеративний зв’язок з нею — Україна. Відкидаючи ідею якого-будь чи економічного, чи політичного, зв’язку з її бувшою метрополією, Донцов рівночасно проти якоїсь тіснішої злуки з центральними державами. Його програма є: повна суверенність і незалежність України і кооперація з тими державами, які готові допомагати республіці проти закусів Росії. Наразі такою державою є Німеччина. Завтра може нею стати Велика Британія, що має багато непорозумінь з Росією. Скінчив свій реферат п. Донцов із критикою теперішнього курсу української політики, котрій він закидає нездатність організувати край і з’єднати на ґрунті української державности творчі сили краю. Одиновий рятунок для республіки і для самої держаности референт бачить в занехаяні большевицьких експериментів і в кооперації всі державотворчих елементів, незалежно від їх національно партійної чи класово приналежности. Україна переживає момент, що ніколи не повториться. Від нас самих залежить, на думку Донцова, чи буде 1918 років записаний

Аналітичні статті й звіти

золотими буквами у вдячній пам’ять нащадків, чи — яко рік національної ганьби і катастрофи, не знаючої собі рівню в нашій історії. Міжнародне положення України і Росія// Робітнича газета. — 1918. — 28 квітня (№ 260). — с.2.

Аналітичні статті й звіти

Хв. Недужий.

СЕЛО І САМОГОНКА Страшенне зло зараз опанувало нашими селами. Коли ви од’їдете за кілька десятків верст від Києва, де є вже більше хліба — там можете побачити незвичайне явище. Цілий Божий день корять димарі селянських хат — то гониться самогонка. Від сього в селі стоїть смердюче повітря, від якого в непризвичаєного заб’ються памороки. Дуже багато єсть таких сіл, а то і волостей і цілих повітів, де більша частина населення зараз гонить сомогонку. Коли порівняти теперішній стан села, з станом, який панував в селі в перші дні революції, то приходиться думати, що се вже не ті села, і що в їх зараз мешкають якість інші люди. В перші дні революції на ціле село не було ні одної самогонної винокурні. В перші дня революції, де був більш-менш свідомий чоловік село закладало «Просвіту» та «Селянську спілку». Часто відбувалися збори сих новітніх сільських організацій і побувавши на сих зборах, приходилося побачити велику зацікавленість селянства цими подіями, бачити стремління селянства до єднання, до освіти. Кожного нового промовця з міста селяни завжди вітали гучними оплесками, ставили ріжні запитання, прохали розповісти їм про всі події якомога докладніше, прохали присилати їм свідомих людей, і взагалі був такий настрій, який здавалося веде наше село до чогось, кращого, до того, чого в селі до сього часу не було. Всі місцеві інтелігентні сили, як учителі, фершали вели перед в сих місцевих організаціях і селянство дуже охоче їм вірило. Так минуло кілька місяців сеї творчої, надзвичайної корисної для села роботи. Пригадаємо собі, як бувало після відозви, або оголошення якої-небудь Центральної української організації: заколишеться загомонить Україна і через деякий час ми вже читаємо в часописах відгуки селян на цю відозву, постанови на згоду, про підтримання й таке інше. Так пройшли медові місяці нашого села, і так почало потроху насуватися щось інше. Чого ж вони були такі короткі й чого після їх наше село пішло по зовсім іншому шляху. З одного боку ті місцеві

Аналітичні статті й звіти

інтелігентні сили були дуже нечисленні, аби безупинно проводити сю роботу надалі й давати селянству все нове й нове, а з другого боку в село прийшов новий елемент, який в корні знищив і зруйнував усі сільські організації, а на місці їх не дав ніяких нових. Сей елемент, се ті «товариші», які потроху почали вертатися додому, виховані на зборищах і мітингах, призвичаєні «свободами» до «ханжі» і насіння вони внесли своє виховання і в село. Як тільки вони з’явилися в першу чергу були скрізь розігнані народні управи, заборонені під загрозою бомб збори: «Спілок», «Просвіт», як вони їх називали, а далі прийшли до виконання актів награбувавши в економіях хліб, вони почали гонити самогонку. Спочатку за се взялися тільки «москалі», а що далі, то самогонка все ширилися на цілі села й волості. Так виникли в селах замість корисних співів українських пісень і читання книжок на зборах «Просвіти» зборища п’яних селян, які не просихали по декілька днів підряд. Зникла культурнопросвітницька праця на селі і її місце зайняло пияцтво та самогонна справа. Нищилися сутні пудів хліба й до того приносили повний занепад моральності на селі. Але не все ще біда полягає в тому, що нищиться хліб, що гине культурно-просвітницька праця. До неї скоро добавиться скоро нова. Всім відомо, що коли в селі розпочнуться жнива, його залишають усі дорослі й лишають для догаду вдома тільки малих, або вже зовсім калік-старих. Лишившись вдома, сі малі діти почнуть гонити самогонку, так як се робили до сього часу їх батьки. Наслідком сього буде те, що запалають села. Замість їх лишаться в багатьох місцях тільки обгорілі згарища. Тож необхідно, щоби наша влада вжила усіх заходів, аби запобігти тому лихові, яке зараз насувається на наше село. Недужий Х. Село і самогонка / Х. Недужий// Робітнича газета. — 1918. —28 квітня (№ 260). — с.2.

Аналітичні статті й звіти

Олекса Ремез.

МОЛОДИЙ ТЕАТР Серед небуденних обставин сучасного життя повстала в Києві перша українська студія мистецтва сцени — «Молодий театр». Зав’язався організований гурт молодих митців, що прагнуть створити справжню школу мистецтва сцени, що хочуть випровадити українських театр на широку світову дорого, поставити його побіч театрів, що існують не для бавлення філістерського міщан сват, а для проповіді серед людства нових форм мистецтва. Орлята, що правлять крила на лету, що марять взнестися понад верхи гір, і втопити свій взір в сонячнім сяйві, щоб потім розповісти про нього тим, що дивляться на сонце заплющеними очима. І дивна річ — таке ясне явище в культурнім житті нашого громадянства, а замість того, щоб здибати як найбільшу прихильність і моральну підтримку, зустрічає в своїм поході не тільки тупу байдужість, але й свідому злість. Плазуни в людській шкірі, що поза своїм болотяним раєм нічого не бачать і другими вбачати не позволяють — зачиняють виливати цебри холодної вони на цей пуп’янок, хочуть його заморозити. Але мистці «Молодого театру» посідають зброю, з якою їм не страшні ніякі смоки, хоч би навіть і в людській шкірі: це свідомість своїх завдання і непохитна віра в свою працю. А прецінь віра — це ж та величезна сила, що воскрешає мертвих і двигає горами, вертає сліпим взяв… І я кажу, що ці люди варті подиву і пошани. Вони не хочуть йти витоптаними стежками. Через пущі, скелі і провалля вибрали собі дорогу, тяжку і довгу, але правлячу до нехибної цілі. Основна мета праця цих, як їх називають «мрійників», — свобода мистецтва. Ніяких рамок. Які можуть бути рамки для неосяжного! Людський дух в безупинній своїй еволюції ця мрія перетворилася в розуміння такої досконалості, що людський дух, сам її створивши і тепер безсилий є пізнати її істотність і лише може відчувати її та й то в безкінечно малій мірі, як невидющий відчувати сонце через його тепло. І як кожний невидющий уявляє собі сонце

Аналітичні статті й звіти

по своєму, так і кожна людина по своєму відчуває красу-правду. Митець же крім звичайно важливої до відчування тих ніби променів краси-правди, посідає ще й здібність виявляти свої почуття назверх в якійсь конкретній формі, в якій саме і як — це вже залежиться від індивідуальності митці, ві його духовної структури. Коли в якімсь оточенні являється більше кількість митців, що виливають свої почування в однакову форму і спосіб, тоді оточення. На якийсь час, підлягає духовному впливові тих митців, прищеплює собі їх спосіб відчування, а взглядно спосіб оформлення цього відчування, так довго аж поки не прийде новий митець, що силою свого таланту потягне оточення за собою. Це — школа. Розуміння відвічної краси-правди таке широке, таке невловиме, таке гранчасте, що кожна індивідуальність може розглядати його з іншого боку, під іншим кутом і, відповідно до свого покликання, ріжно оформлювати, чаром свого таланту закликати в слово, звук, фарбу, мармур дух. Через це кожна епоха видала великих митців, що творили відмінні форми мистецтва. Одначе всі мистецтва їхні школи залучені межи собою єдність цілі — стремління як найдужче відчути істотність краси-правди і виявити ті почуття в конкретній формі. Ціль у всіх одна: приходять до неї різними шляхами. Чим більш ран частий діамант, тим яскравіше сяє він, — чим більше напрямів мистецтва, тим у досконаліші форми воно виявляється. Звідси ясно, що мистецтво не терпить обмежень, не повинно замикатися в рамку, шаблон. Мистецтво повинне бути свобідне! Таким чином «Молодий театр» проголосив могутнє гасло, вибрав правильну дорогу. Свобідне мистецтво — це є справжнє мистецтво, що не закуте в віджиті форми, безупинно шукає нових форм нових. Свобідне мистецтво — це безкрає, бурхливе може, на якому митці пускаються в подорож за золотим руном. Чи знайдуть його? Чи по дорозі обвіють їх буйні вітри здолають гори хвилі, громи затронуть їх? Отже «Молодий театр» являється синонімом «свобідного театру». Театр — сцена. Уявляю собі величезна полотно, на якому автор відтворює дії вселюдського життя, закуті в творах митця думки. Малює фарбами живого слова, нервів, музики. Одягає думку в тіло і кров, оздоблює її Аналітичні статті й звіти

зовнішніми прикметами епохи і силою свого таланту, примушує глядача вірити, що перед його очима не образ, а фікція, і що без огляду на те, чи витворена митцем подія відбувається в сучасності, минулості чи майбутності. Хочу сказати, що митці сцени повинні мати школу, яка розвивалася б полегшувала б їм спільну працю в данім напрямку. В «Молодім театрі» і це є: там відкрито студію, в якій співробітники сцени працюють щоденно, студіюють мистецтво теоретично і практично. В студії заведена система свобідного співробітництва, що полягає на як найширшій ініціативі, спільним і самостійним розробленню п’єс, дискутуванню. Духовні проповідники студії — Лесь Курбас, дуже талановитий артист, який перше працював на сцені Львівського українського театру і в театрі п. Садовського і Е. Юра, артист, що працював у студії «Художнього театру» в Москві. Публічні представлення відбуваються лише раз на тиждень, щоп’ятниці в будинку Бергоньє по Функудліївській вулиці. Частіше вистави відбуватися не можуть, бо помешкання це законтрактоване російською тупою. Але на зиму «Молодий театр» сподівається мати власне помешкання і далі вистави відбуватимуться частіше. До цього часу виставлено такі п’єси: «Чорна пантера» Винниченка — режисура Курбаса; «Ійоля» Жулавського — режисура Курбаса; «Лікар Керженців» Андрєєва — режисура Юри, «Осінь», «при світлі варти», «Танок життя» Олеся. Готують до вистави: «Дар Едіп», «Кандід» Бернарда Шоу; «Розбійника» Шиллера; «Горе брехунові» Грільпарцера; «Затоплений дзвін» Гауптмана. В дальшій перспективі виставлення творів Лесі України, Ібзена, Пшебишевського, Виспянського, Винниченка, Олеся, Ростанда, Метерлінка. Є повна надія, що «Молодий театр» не зійде з дороги, яку перед собою витичив. Є надія, що молоде завзяття і віра в будучність та уперта праця молодих митців зломлять кригу інертності нашого громадянства і захоплять його в свою течію. Ви, що прочитаєте оці стрічки, підете туди і переконаєтеся особисто в правді моїх слів. Наколи ви здібні глибоко відчувати, наколи ви чуєте в сої потребу відірватися хоч на хвилину від буденщини — ідіть туди. Там вас обвіє час молодості, той чар, що будить і в старих і в зашкоруплих серцях давно забуті мрії, будить відгуки минулого, стелиться пахощами конвалії.

Аналітичні статті й звіти

Але не будьте вимагаючі понад міру і не забувайте, що «Молодий театр» це доперла пуп’янок, з якого має розвинутися пишна квітка. Не зломіть необачним рухом ростину. Ремез О. Молодий театр / О. Ремез// Робітнича газета. — 1918. —21 травня (№ 279). — с.2.

Аналітичні статті й звіти

МИРНІ ПЕРЕГОВОРИ УКРАЇНИ З РОСІЄЮ У Київ приїхала російська мирова делегація для проведення переговорів з Українським урядом. Ще рік тому назад здавалося б дивним говорити про подібні переговори, але ми живемо в такі мінливі й бурхливі часи, коли події розвиваються надзвичайно швидко і ситуація міняється так, як здавалося б на перший погляд не можна й передбачити. Але ми маємо факт, — факт війни України з Росією, війни надзвичайно жорстокої, яка зараз вже закінчується, мирні переговори в Києві мають завершити її результати. З першого погляду війна між Україною й Росією здається безглуздою, безцільною, а між тим вона логічно виплила з ходу російської й української революцій, в результаті протиріч між ними. Російська революція висунула гасло самовизначення націй, але проводарі її право на самовизначення визнавали очевидно за всіма народами, крім тих, що мають щастя або нещастя жити в бувшій російській імперії. Принаймні ще на початку революції, коли в Києві зібрався перший український національний конгрес — то вже толі загрожували нам розгоном при допомозі «штиків революційної армії». Далі йде ціла низка утисків уряду Керенського проти національних рухів. Пригадаймо собі розгін фінляндського сейму, в якому була більшість соціал-демократична; пригадаймо заборону українського військового зїзду, погрозу розгоном Центральної Ради в разі неприйняття нею відомої інструкції тимчасового уряду, притягнення тимчасовим урядом генерального секретаріату до відповідальності за участь в скликанні «сепаратних» Українських Установчих Зборів. Всі ці явища досить виразно свідчать, що право на самовизначення націй визнавалося, так як і за часів царизму, лише за різними «під’яремними» народами, але не за народами бувшої Російської імперії. Але боротьба російських керуючих кіл проти українського руху дійшла свого логічного кінця, коли в Росії запанували більшовики.

Аналітичні статті й звіти

Останні з належною їм рішучістю просто оголосили війну всій українській демократії та на тій підставі, що вона, мовляв, буржуазна. Боротьба проти українського руху, яку вела російська влада починаючи од Миколи ІІ і до Леніна в своїй основі має цілком імперіалістичні тенденції. Це боротьба є не що інше, як боротьба за українських хліб, вугіль, цурок. Російська революція, скинувши царизм, перейняла від нього політику централізму і імперіалізму. Особливих розмірів досягла війна між Україною та Росією. Ця війна мала своїм результатом втручення міжнародного фактору і розгром совітських військ. У справі заключення цього мир на обидві сторони впливатиме так чи інакше і міжнародний фактор, і як умови миру будуть підписані — ми не знаємо. Але маючи на увазі всю історію 250-літнього панування російського царизму над Україною, експлуатацією України російською буржуазією, а також боротьбу з Україною за увесь час революції, яка велася проти української демократії всіма класами Московщини, — основною нашою вимогою мусить бути признання незалежності України і повні волі у вирішенні своєї долі. Тюрма народів розбита самими народами і відбудування її не повинно бути. Мирні переговори України з Росією// Робітнича газета. — 1918. — 24 травня (№ 278). — с.2.

Аналітичні статті й звіти

КОЛИ БОГ СХОЧЕ КОГО ПОКАРАТИ, ТО ВІДБЕРЕ ЙОГО РОЗУМ Оце прислів’я не раз спадає на думку коли звертаєшся до керуючих кіл російської демократії, російського пролетаріату. З дивним самозаплідненням затягають вони на своїй шиї, а разом із тим і на шиї своєї батьківщини ту петлю, що сплелася з їхніх власних помилок, упереджень і звичок. От хоч би остання резолюція меншовицького Центрального Комітету з приводу перевороту на Україні. Сувора наука розпаду Росії абсолютно нічому їх не навчила. Їх політичний зір не сягає далі поверхні політичних явищ і то тої поверхні, яку їм видно з їх штандпункту. Хоч життя перекидає всі їхні теорії, хай люто насміхається з усіх їх міркувань, хай бурі і негодин захитають цілим світом, не то що нещасною Східною Європою — вони все х просто таки жахливим фанатизмом условленого московського сектанта будуть твердити: єдина, неділима, демократична Росія. Це ж справді вже якесь заклинання, яким вони хочуть спинити невблаганний хід історії! «Єдина Росія», Всеросійське Учредитєльное собранія — хіба не люде, що безнадійно тратили всяке почуття дійсності, можуть кидати подібні лозунги, сподіваючись на їх життєву силу? Особливо в цей момент спаду революційної енергії народних мас, як України, так і всієї Московщини минаючи вже те, що факт розпаду Росії має свої глибокі причини в самому процесі капіталістичного розвитку на неосяжних просторах колишньої імперії. А врешті коли б хоч і марно та все-таки тішити себе надією оживити тим лозунгом Всеросійських Установчих Зборів омертвілу енергію народних мас України, ґрунтуючись на їхньому незадоволенні з нових протекторів. Адже ж треба, щоб коли не зникло, то принаймні, втишилося незадоволення з протекторів ще так недавніх.. Треба щоб ті маси побачили з останнього боку бодай показне розуміння своїх стремлінь, сподіванок, бажань. Марна річ! Для російських меншовиків «Центральна Рада» — цей репрезентант українського національного руху до останнього часу — є лише «правительство українських шовіністів»!

Аналітичні статті й звіти

Більш відстрашаючого нерозуміння того, що діялося на Україні, великого пробудження української демократії, її руху, годі собі уявити! Живе життя вже не може пробити собі дороги в закам’янілі в своєму московському централізмові та виключності голови російських соціалістів. Та воно вже й перейшло над ними і коли ці ходячі трупи таки чіплятимуться за нього — воно без жалю відкине їх, розтопче їх остаточно. Шкода лише, що це означатиме загибель справи демократії в Московщині. Як колись розпад великої римської імперії йшов вкупі з дегенерацією її політичного й культурного центру — Риму та його громадянства, так і розпад великої російської імперії набирає подібних же рис. Згадана політична ідеологія її провідних кіл дуже знаменна в цьому відношенні. Коли бог схоче кого покарати, то відбере його розум// Робітнича газета. — 1918. — 24 травня (№ 278). — с.3.

Аналітичні статті й звіти

Самовидець.

МАЛЕНЬКИЙ МИКОЛКА (Казка для діток молодшого віку)

Маленький Миколка капризив. Сидить, бовтає ніжками і кричить. Що не робили і батько, і мати, і дядьки, і тітки — кричить та й годі. —..ацію,..ацію! — кричить, як різаний. Що не дають відпихає, аж зеленіє. Думали батьки, думали дядьки щоб його дати і придумати. — Дали йому федерацію. Побавився Миколка п’ять хвилин з нею та й знов за своє. —..ацію,..ацію! — аж репається. Думали батьки, думали дядьки, надавали силу цяцьок. Дали йому до рук націю — що хоч та й роби. Але комунікацію — попсував в один момент. Дали монополізацію — продав за три шаги. Підсунули муніципалізацію — ледве вихватили. А одна тітка з материного боку показала здалеку націоналізацію — хлопець аж почорнів «..ацію, да,..ацію!» Наприкінці один дядько із общеросів випадково витяг з кишені соціалізацію — доморобну. Побачив Миколка аж почервонів. Вона каже: «Дай та дай». — Миколка! — каже мама, — хоч це штука і не патентована, а робити тульського кустаря, але ж тоді завадить. Де там. — Дай та дай. — Миколка! — каже батько — це воно тільки зверху червоне, а в середині чорне. Де там. Аж зайшов хлопець. Прийшлось дати. Грався Миколка — аж сльози біжать. І скрипить вона і пищить колеться що його робить. Кличте, каже, дядька в залізній шапці, нехай помагає. Одмовляли його і батьки і дядьки, та де там. — Давайте, — кричить дядько, — Хочу гратися залізною шапкою!. Прийшов дядько веселий, веселий. Раптом говорить, а руками бере. На каже, залізну шапку — грайся, а я тим часом по селах погуляю, може що добре знайду.

Зразки художньо-публіцистичних жанрів

Грався Миколка, грався— та вже скучив. — Пустий був хлопчик. —..Ацію, … ацію! — знов кричить. Хватилися за соціалізацію, а вона уже в дядька в кишені. Хвать за монополізацію і вона вже там. От демократизації вже один кінчик остався. — Дайте хоч націю — просить переляканий Миколка. Запізно — каже дядько. Хоч ковалок демократизації поверніть. — А це що таке? — питає дядько. — Да те, що у вас в кишені — плаче Миколка. Витяг дядько з кишені те, що перше попалося і дав йому… окупацію. Самовидець. Маленький Миколка / Самовидець// Робітнича газета. — 1918. —10травня (№ 267). — с.4.

Зразки художньо-публіцистичних жанрів

Самовидець.

ЧОГО ПРИЙШЛИ НІМЦІ НА УКРАЇНУ Одного приємного ранку з початку квітня, голова агітаційно-просвітньої секції міністерства … справ, маючи в одній руці брошурку, а в другій люльку і осідлавши ніс окулярами, навчав своїх молодих товаришів розуму. — Бачте, — розповідав він зазираючи одним оком до брошурки — бачте, ви повинні все це твердо знати, щоб як хто запитає не зостатися дурнями. Перше, як сказав професор Грушевський, війська німецькі зостануться тут тільки доти, доки вони будуть потрібен нашому правительству для очищення України. — Від чого? — несміло запитав один з молодих учнів секції. — Як від чого! — розсердився голова. Від Центральної ради, чи що?! — звичайно від Большевиків. Так от, — знову зазирнув він у брошурку — друге — ви повинні пам’ятати, що, як сказав голова Ради Народніх Міністрів Голубович, «німецьке військо, яко дружне, не вмішується у діла внутрішні у хатні справи У.Н.Р.» — А як вмішається, то що? — знову запитав цікавий член секції. — А як, а як! — перекривив скипівший голова — та ви ж розумієте, що це говорить голова Уряду та ще й якаєте. Тфу! Сидів би та мовчав лучше, як вітер у голові. Так от — перекинув він сторінку, — зверніть найбільшу увагу на те, що далі голова Р.М. каже що «до Великодня вже буде сила доброго дешевого краму, а далі раджу вам завше кінчати свої промови на мітингах і лекціях так як він, що відносини з могутнього німецькою державою принесуть лише користі молодій Українській Республіці. *** Одного приємного вечора в кінці квітня голова агітаційно-просвітньої секції міністерства … справ йшов з засідання Центральної Ради. Через кожні десять кроків він полохливо озирався і руки його мимоволі підносилися трохи вгору, коли йому випадково траплялася залізна шапка.

Зразки художньо-публіцистичних жанрів

Крок його, так само, як і лайки, які без перерви вилітали з його уст, ставав що раз довшим і довшим пропорціонально віддаленню від Центральної Ради, коли він раптом спинився у відкритого вікна помешкання, де, очевидно, читалася лекція, до його вуха долетіло: «… як сказав голова Ради Народних Міністрів Голубович, німецьке військо, як дружнє не втручається…», голова не дослухав і намацавши клямку, сіпнув двері. В прокуреній і темній казармі, молодий член секції читав лекцію і, захоплено розмахуючи брошуркою упевнював своїх слухачів, які лускали насіння, що до Великодня буде сила дешевого і доброго краму і т. д. і т. д. Тричі одкривав голова рота, щоб спинити промову і крикнути те, що просилося йому на язик і тричі його руки мимоволі підносилися до гори все йому здавалося, що хтось мацає по кишенях. За допомогою дружніх нам штиків, — співав промовець — ми очистимо Україну… Згадавши про штики, голова не стерпів і плюнув і злісно пхнувши ногою двері вискочив на подвір’я. В кінці темного двору він довго і смачно вилаявся, а навздогін йому летіло «… Відносини з могутньою німецькою державою принесуть лише користь…» Самовидець. Новини нашої літератури / Самовидець// Робітнича газета. — 1918. —11травня (№ 268). — с.3.

Зразки художньо-публіцистичних жанрів

Ів. Стешенко.

НА РОЗДОРІЖЖІ Ми знов, як у темному лісі. Навколо — прослалася хмара. Б’є грім по зруйнованій стрісі, І серце тремтить від удара. Куди ж це зайшли ми, братове? Чи далі нас прірва проглине, Чи блисне проміння раптове, І райські одкриє долини? Хто в темряві взнає дорогу? І, повня тяжкої турботи, Закуті в стару осторогу, Ждуть долі мільйони голоти. Гей, браття, не довго чекати! Що давнє на віки зомліло… На віки поломано грати, Що мучили душу і тіло… І, хоч не розпався ще морок, Хоч ще не розбито перепони, — Але ж нас не тридцять, не сорок, Нас, браття, борців міліони! Так швидше ж до праці, без страху! Тьму полум’ям серця роззброїм… Одкинем препони з розмаху… Всі станем незламаним строєм. І, кров’ю сплативши помилки Старого свого будування, В новому не кинемо й щіпки, Для тих, що несуть роз’єднання. Стешенко І. На роздоріжжі / Стешенко І.// Робітнича газета. — 1918. —14травня (№ 269). — с.4.

Зразки художньо-публіцистичних жанрів

Самовидець

«ДОСВІД І ПРАКТИКА» (Малий фейлетон)

Декларація нікому не вподобалася. Хоча може і були які-небудь групи, котрі вітали би її, але з одного боку неохота виступати на Божий світ, а х другого брак власних органів друку примушували їх заховувати попереднє строге інкогніто. Бідний міністр, котрий цілу ніч потів над незвичною роботою і сотенний раз констатував, що в десять раз легше управляти найбільшим маєтком чи банківською контрою, ніж державою навіть «без всякого вмішательства». Цей бідний міністр був не тільки невдоволений, а навіть обурений. «Не вподобалася», — думав він. Вони певне думають, що написати декларацію так же легко, як давати розпорядження біржовим маклерам про «повишеніє» чи «пониженія», або розпорядитися приказчикам брати з орендарів половину замість третини. Не вподобалася моя декларація. Для котрої прийшлося перечитати мало не всі розпорядження і обов’язкові постанови уряду за 1906‑1907 роки. Цікаво би поглянути що їм би вподобалося. Він згадав, як він вранці послав кур’єра за всіма газетами і шукав рецензій. Хоча би одна прихильно. — Меншості — лаяла, С-ефи — критикували, С-деки — глузували. Коротко сказати, лаяли без різниці віросповідань. Міністр замислився. Не вподобалося. — Ні на кого спертися, — гірко прошепотіли його губи в той час, як перед його духовими очима маяли малюнки тихого поміщицького життя, де не приходилося нічого платити чи до вподоби чи ні. Раптом двері відчинилися і кур’єр подав візитівку. — Проси, — сказав міністр. — Маю честь щиро вітати Ваше Високопревосходительство — сказав увішедший — і засвідчити свою найвищу повагу. — Дуже вдячний — одповів міністр. — з ким маю честь? Служив по міністерству внутрішніх справ при незабутньому Перті Аркадієвич, ваше Високопревосходительство і тепер, прочитавши вашу Зразки художньо-публіцистичних жанрів

декларацію порахував своїм найсвяченнішим обов’язком явитися до послуг вашого Превосходительства. Який сталь, яка ідея, сам Петро Аркадієвич… Та ви що, — кисло посміхнувся міністр. — А це ви читали?, — додав він показуючи купу газет. — Читав, ваше Превосходительство, — зневажливо усміхнувся гість. — А це ви зволили читати? — додав він витягаючи з кишені папірець. — Що це? — здивовано запитав міністр. Циркулярчик що до преси від 25 липня 11 року незабутнього Петра Аркадієвича. Раджу ознайомитися. — Хіба? — недовірливо запитав міністр, беручи папірець. — Хм… хм… — посміхнувся про себе і обличчя його по мірі читання розтягувалося все більше і більше в приємну усмішку. — Здорово! — не вдержався він нарешті. — Талановито! — Ніякого талану, ваше Превосходительство, — одгукнувся гість, — досвід і практика і більше нічого. — Хіба? — здивувався міністр. Але все таки, знаєте це річ не по теперішнім часам — занадто гостро. — Пустяки діло, ваше Превосходительство, — скричав гість, з ловкістю фокусника вихоплюючи з кишені один з другим папірці — перше ви даєте це, за тим це, а вже потім це і краї. — Хіба? — знов здивувався міністр. — А правда — дивувався він переглядаючи папірці. — Ловка штука. Видозволите мені ними скористуватися. Не тільки вони, а і вся особа моя до послух Вашего Превосходительства, — увічливо уклонився гість — коли звелите зайти? — Ви, того, попросту до мене на квартиру, — сказав міністр, там вільніше, побалакаємо. Ех правду кажуть — вік живи, вік учить, ну тим часом всього кращого. — Рад старатися Ваше Превосходительство — одкланявся гість. Міністр двічі пройшовся по кабінету посміхаючись і потираючи руки. — Досвід і практика — прошептав він — ну, ну! Врешті підійшовши до столу він взяв купу газет, які читав ранком, рішуче кинув їх у кошик і подзвонив. Самовидець. Досвід і практика / Самовидець// Робітнича газета. — 1918. —24травня (№ 278). — с.4.

Зразки художньо-публіцистичних жанрів

«ГРАБЛІ» (Малий фейлетон)

Є загальновідома байка про занадто мудрого студент, який був так розумний, о говорив тільки по латинському. Коли батько звелів йому взяти граблі, то мудрий академік довгий час міркував, ходячи по подвір’ї, «що це таке граблі», до того самого моменту, доки граблі на які він наступив, не ударили його по лобі. «Кляті граблі» — скрикнув несподівано вражений латиніст, хапаючи за лоба «і який чорт вас тут кинув». Ця байка мимоволі приходить на думку при читанні статті «Vossische Zeitung» про формування українського уряду. Малоповажний органі германських пануючих верств, який цілий час сійни вишукував і знаходив українців, навіть там, де їх і зовсім не було, несподівано втратив пам’ять і просить посла Ерцберга вказати йому, хоч би яких українців в Києві, за винятком природно мирного Богдана і Кочубея та Іскри. Бідному кореспондентові з «Vossische Zeitung» під час перебування в Києві довелося одвідати з українців одного Богдана Хмельницкого, й на великий жаль все інтерв’ю, яке спромігся дати цей славнозвісний але мовчазний громадський діяв обмежилося словами волі под. царя восточного» та «єдиная неділимая», що написано по боках. Слова ці очевидно глибоко запади в душу сентиментальному німцеві і довезені в нерухомості до його читачів графів і бароні і прочих фонів. — Чули Ваше Превосходительство — звертається один читач до другого — на Україні зовсім немає Українців. — Та невже, ваше Сіятельство. — Ні одного, ваше Превосходительство. Власне є два-три та й то нудні. Ну а Центральна Рада? — «Сама себе висікла», Ваше Превосходительство, як славнозвісна унтер-офіцерська вдома і без усного втручання. — Ну, а війська, які ми формували? — Помилка, Ваше Превосходительство. — Ну а мирний договір? — Обман чувств Ваше Превосходительство. — Ну а посли, торговельні зносини? Зразки художньо-публіцистичних жанрів

— Міраж, ваше Превосходительство. — Ну, а хліб український? — Хліб чудесний, Ваше Превосходительство, але то осібна стаття. Коли його їсти, то й не розбереш, чий він, а українські таки не одного. — Так, таки ні одного, Ваше Сіятельство. — Ні одного, Ваше Превосходительство. — Хм?! Диво. Піти розказати Його Височеству. — Українців загубили. — Українців забули. — Навіть не друкують в газетах оповісток, що згубився народ такий то. — Хоч доставить, дістане пристойну платню: навіть і того нема. Добре, як на землі де ходять мудрі філософи, валяються граблі влучно і раптово можуть привести їх до пам’ять. А може на деякому лобі не тільки од грабель, але од голоблі знаку не буде. Але все ж здається, що коли наші мудри студенти ступлять випадково на ті сільські прилади, які розкидані по всій Україні. То чи не доведеться їм гукнути: «Кляті граблі, і який чорт Вас тут кинув!» Самовидець. Граблі / Самовидець// Робітнича газета. — 1918. —22травня (№ 276). — с.4.

Зразки художньо-публіцистичних жанрів