Diplom tolik blagievska by volodjka

«ЧОРНЕ» ТА «БІЛЕ» В ЖИТТІ АНДРІЯ ЦАПЛІЄНКА»

Ольга Блажиєвська. Київ - 2013

Андрій Юрійович Цаплієнко

Народився у Харкові 12 жовтня 1968 р. Освіта: 1985–1991 рр. навчався на акторському факультеті Харківського інституту мистецтв; у 1995 р. закінчив курси підвищення кваліфікації журналістів у місті Кальмар (Швеція); 2005 р. отримав магістерський диплом Інституту журналістки при Київському міжнародному університеті Кар’єра: режисер на телекомпанії «Приват TV» (1995– 1997 рр.), автор і ведучий програми «Люди» на телеканалі «ICTV» (1997 р.) ведучий програми «Утречко» на телеканалі «Інтер» (1998 р.); 1995–2010 рр.: автор та ведучий програм «N-кілометр», «Спецкор», «На лінії вогню»; військовий кореспондент телеканалу «Інтер» (з 1999 р.); автор документальних фільмів: «Говерла-Монблан» (2006 р.), «Прокляття Чегевари» (2007 р.), «Місто, яке зрадили» (2012 р.); автор книг «Екватор. Чорний колір & Білий колір» (2010 р.), «P. O. W. Люди війни» (2012 р.). Нагороди: орден «За мужність» III ступеня (2001 р.), Заслужений журналіст України (2011 р.), номінант Шевченківської премії (2012 р.), премія І. Франка у галузі інформаційної діяльності (2004 р.), Заслужений журналіст АР Крим (2002 р.), лауреат премії «Людина року» в номінації «Журналіст» (2001 р.).

Передмова Андрій Цаплієнко — журналіст, який половину свого життя тяжко працював над своїм ім’ям. Тепер його прізвище — це бренд. А будь-яка програма, в якій звучить горде «Цаплієнко», приречена на успіх і високі рейтинги. Та рейтинги його майже не хвилюють. «Головне, — запевняє Андрій, — це створити громадський резонанс, «сколихнути» почуття глядачів, розкрити суть конфлікту». Він ніколи не ганявся за грошима. Каже, комерція його зовсім не хвилює: «Живу так, як середньостатистичний киянин, і більше не потрібно». Дуже принципова людина, ніколи не йде на компроміс зі своєю совістю. Патріот своєї країни: скільки б не запрошували на роботу за досить велику зарплатню на закордонні канали, та він все відмовлявся. Не зраджує своїм ідеалам, поняттям, власним законам. Не зраджує і каналу: за багато років своєї творчої журналістської праці не проміняв «Інтер» на мікрофоні на будь-який інший. Хоча міг, адже пропонували співпрацю майже усі українські канали. Регалій у Андрія багато. Він носить горде звання заслуженого журналіста України, лауреата премії Івана Франка, був номінований на Шевченківську премію та має нагороду «За мужність». Відпрацював у «гарячих точках» близько п’ятнадцяти років, одягав маску цинічності, аби бути об’єктивним. А сам у той момент палав то від крижаного жаху до війни, то від щирого співчуття до людей. Іноді аж занадто активний та динамічний, а інколи, каже, «занадто довго думаю — не можу прийняти рішення». Мені це знайомо, бо як і я, за знаком Зодіаку Андрій — Терези: в житті ми можемо бути швидкими та легкими, а вибір іноді нависає над головою тяжким ярмом. Життя у нього, скажу відверто та по-дитячому здивовано, настільки бурхливе, цікаве та насичене, що й з десяток пересічних людей разом стільки не пережили, скільки він один. Всього за пару місяців мого спостерігання за життям Андрія у засобах масової інформації, читання різної літератури про нього, споглядання новин та інтерв’ю із ним, він вже встиг поміняти локацію вчетверте! То на Кіпрі зі скандуючими під банками жителями, то у прямому ефірі з Північної Кореї, а зараз показують у вечірніх «Подробицях», як він у В’єтнамі куштує місцеві страви (як на мене, дуже дивні та неїстівні). Здалося, я вже знаю усе його життя, бо воно усе там, на екрані. Та ні, Андрію Цаплієнко ще багато чого є розповісти, я впевнена. Тому на свій

страх та ризик знаходжу його номер мобільного телефону та запрошую на омріяне інтерв’ю. Кажуть, що вже з перших секунд зустрічі з людиною можна її охарактеризувати. У мене перше особисте враження про Андрія Цаплієнка — не як журналіста, а саме як про людину, склалося з першої хвилини розмови по телефону. Коли я із хвилюванням у голосі розповіла, що пишу про нього нарис і хочу зробити із ним інтерв’ю, на тому «кінці дроту» мені дуже привітно відповіли, що з радістю зі мною зустрінуться. Оце так я зраділа в ту секунду! Правда, трошки зачекавши, голос тихіше додав: «Але не знаю коли… У мене дуже щільний графік… Ммм… Давайте з вами… спробуємо завтра о першій годині дня на телеканалі!» Людина, яка має безліч важливих справ, погоджується виділити час просто дівчинці-студенці, якій раптом закортілося поставити йому декілька питань особисто. З цього моменту ставлення моє до Цаплієнка ще привітнішим. На зустріч Андрій трохи запізнився. Запросив мене присісти за столик при вході телеканалу. Пригостив кавою і перепросив, що напій із кавового автомату. Я подякувала і за пригощання, і за те, що він зміг викроїти час на зустріч. Дістала свій записник із підготовленими раніше запитаннями, і тут у нього задзвонив телефон у кишені: «Слухаю! Я зайнятий зараз, подзвони все Олі скажи. Так-так, Олі. Дякую!» і відклав у сторону. Склавши руки, став чекати, поки я наважуся почати розмову. А я декілька секунд досить нескромно його розглядала. «В житті він точнісінько такий, як у кадрі, може трохи худіший», — подумала я. Погляд у нього привітний, що мені одразу сподобалося. Упевнившись, що нічого нас не відволікає, з моїх вуст нарешті, випливло питання, яке очолювало список у моєму записничку: «Чи була у вас мрія стати журналістом?» — «Вам коротко чи розгорнуто?» -–поставив Андрій зустрічне питання. «Бажано, розгорнуто…», — невпевнено відповіла я. Витримавши паузу, як справжній актор, видав: «Ні, зовсім не було!» Так почалася розповідь про те, як проста випадковість та природна цікавість звели його з професією, що згодом стала сенсом його життя.

А почалося все так… Андрій досить випадково опинився у Харківській обласному телецентрі. Сам він з Харкова, вчився на акторському факультеті Інституту мистецтв. Одного разу йому зателефонував знайомий і спитав, чи знає він щось про телебачення. Юний Андрій, який завжди жадав пригод, сказав: «Знаю все!» Ось так все і почалося. Відсутність знань журналістських основ, нестача необхідної техніки на каналі, допитливість та голий ентузіазм — все, на чому зростав журналіст-початківець Цаплієнко. «Знаєте, у нас не було навіть елементарних світлотримачів. Ми просто брали довгі палиці, які ми називали «пультами управління», і так повертали світлову техніку. Та у нас була дуже тепла, сімейна атмосфера. Ми робили те, що хотіли, і ніхто нам не заважав». У такій добрій і дружній атмосфері хотілося творити. Саме тоді Цаплієнко зрозумів, що свобода дій, дружній колектив не лише допомагають у роботі, а й складають основу у творчій професії. І вже у 1993 році Андрій разом зі своїм колегою Анатолієм Гаврилякою створюють першу власну програму «Буря в склянці». Це була соціальна публіцистична програма з елементами іронії, де кілька сюжетів поєднувалося у короткий документальний фільм. Проект стартував на телеканалі «Оріон», що у Харкові, та мав на той час шалену популярність. Далі продовжив своє життя він на телеканалі УТ-3, а вже у 1996 році проект закрили. Цьому посприяли керівники каналу. Андрій без роботи не залишився, бо сам у той момент ще й працював режисером на телекомпанії «Приват-TV», паралельно опановуючи науку монтажу. Загалом, за що тільки не брався Цаплієнко — усе виходило. Та це не дивно: упертість та допитливість у ньому переважали. Здавалося, майже усе про телебачення він дізнався, але ні, не вистачало отієї теорії журналістики, яку він пропустив, почавши одразу з практики. Він вирішив вчитися, але не деінде, а в Швеції. Там він закінчив курси підвищення

журналістської кваліфікації. На питання, чи задоволений Андрій своєю роботою, він всім відповідав «так»: «Не знаю, хочеться виходити на інший рівень, досягати та пізнавати те, чого ще не робив у телевізійній діяльності». Точно відчував, що все цікаве в нього попереду. Вперед і тільки вперед, не зупинятися і не вихвалятися — саме так визначив для себе Андрій Цаплієнко «формулу успіху», і почав готуватися до нового етапу свого життя, до роботи у столиці. Переїзд у Київ Кар’єра у теперішній столиці стрімко розвивалася. Однак Андрію життя у Києві здавалося повільнішим, ніж у його рідному місті: «Харків більш динамічне місто, аніж Київ. Але в останні часи і в Києві ця динаміка почала відчуватися, і завдяки саме моїм землякам». У 1997 році Андрій започатковує новий власний проект і стає його ведучим. Проект прийняли на славнозвісному каналі ICTV. Програма називалася «Люди», у ній йшлося про визначних та цікавих суспільству людей. Йому хотілося розповісти про видатних особистостей, якими ми могли пишатися, про яких ми мали знати. Робота над цією ідеєю увінчалася успіхом. Але головним телеканалом Андрієвого життя, який ще й зведе його з теперішньою дружиною, став «Інтер». Починав з ранкової програми, де виступав у ролі другого ведучого разом з Русланою Писанкою. Хоч Андрій постійно «світився» на екрані телевізора, але остаточно вся країна дізналася про нього, коли він випустив найзнаменитіші свої програми: у 1999 році «N-кілометр» та у 2005‑му «Спецкор». Тепер його захопило журналістське розслідування. Коли він помічав якусь тему, конкретний факт, вже не міг зупинитися, «копав» все глибше та глибше і все-таки доходив до кінця. «Бо все, що на поверхні, то є лише вершина айсберга», — каже Андрій. Результат такої роботи був різним: від

подяк глядачів до судових тяжб. Неодноразово саме у судовому порядку виявляли своє невдоволення люди, які, за його словами, займалися незаконними діями. Переділ власності, загроза безпеці країни та просто несправедливість постійно ставали темами для його програм «N-кілометр», а потім і «Спецкор». Саме шукання істини стало основою журналістських програм Цаплієнка.

Військовий кореспондент У середньостатистичного телеглядача ім’я Андрій Цаплієнко асоціюється у першу чергу з «гарячими точками». Він — один з небагатьох українських журналістів, який встиг попрацювати у «гарячих точках» майже всієї планети. Але з чого почався такий страшенний потяг до воєнних репортажів? Андрій розповідає, що йому просто одного разу запропонували, а він не зміг відмовитися від такої заманливої (на його погляд) пропозиції. Перша така поїздка відбулася у 1999 році. Тоді він поїхав до Югославії, де на той час розгорталася досить масштабна війна. Зізнається, що відчував себе там дуже тривожно. Та Андрію запало в душу не це, перше воєнне відрядження, а саме друге, до Скоп’є, столиці Македонії. Саме тут його вразила атмосфера. Це дуже красиве та живописне місто, поряд із горами. Так от, саме з цих гір стріляли по мирним жителям снайпери. А у самому місті працювали різні магазинчики, кафе. Особливо його здивувало, що працював на площі магазин, в якому продавалися музичні касети, а всього за декілька кварталів поруч свистіли кулі. Від таких жорстких контрастів Андрію було не по собі: тут війна, а людям музику подавай! Але потім зробив для себе висновок: «у людей є надія, що все закінчиться, а поки треба жити, слухати музику, сидіти у кафе».

Після перших таких «гарячих» відряджень Андрію спадає на думку створити окрему програму, у якій він виступатиме провідником з місць воєнних конфліктів. «На лінії вогню» запустили у 2002‑му році. Безстрашний журналіст Андрій Цаплієнко відкриває нам очі на те, чого ніколи не бачив пересічний українець: жах, у якому одна сторона вбиває та катує іншу, а страждають, у першу чергу, ні в чому не винні люди та діти. З перших кадрів сюжету не хочеться вірити своїм очам та вухам. Невже таке існує, в наш, здається, більш-менш цивілізований час! Де ж береться така ненависть один до одного! Кому це потрібно? Тим, хто зараз серед дизентерії, нескінченних трупів шукає хоч крихту хліба та краплю питної води? Чи тим, хто зараз сидить на своєму м’якому троні та наказує нещадно вбивати наліво‑направо усіх, щоб тільки розширити свою владу? Перед професійним журналістом Андрієм Цаплієнком та його знімальною командою стоїть задача інша. Не з’ясовувати стосунки, не дай Боже! Тільки об’єктивна розповідь обох конфліктуючих сторін має місце у справжньому репортажі, причому потрібно обов’язково побувати на території кожної з них. Вони постійно потрапляли у, м’яко кажучи, неприємні ситуації. Щоб зібрати потрібну інформацію, знімальна група вдавалася до різного. Бувало, що разом з ними був перекладач, який допомагав знайти спільну мову з місцевими жителями, головнокомандувачами та чиновниками. А іноді нікого не було. Повна імпровізація, орієнтування на місцевості та наявність американських купюр — все це допомагало виходити на певних людей. Андрій згадує: «Коли ми зверталися до місцевих, багато хто допомагав просто так, з якихось дружніх міркувань. Але бувало й таке, що давали потрібні нам контакти лише за гроші. Просто один контакт приблизно коштував 300–400 доларів. Це великі гроші. Так! І по-іншому ніяк, отаке було». Працюючи у небезпечних для життя місцях, не завжди вдається домовитися зі співбесідниками про інтерв’ю чи зустріч. Але є один дуже важливий принцип, який він запам’ятав: де б ти не знаходився, потрібно бути край відвертими із людьми, адже «будь-яка військова людина, незалежно від національності чи віросповідання, завжди відчує фальшивість у словах». Довелося нашому героєві об’їздити майже сотню країн світу. Як каже Андрій, «просто після сімдесяти перестав рахувати». У більшості з них він побував у найнесприятливіші для країн часи, воєнні: часи постійної стрілянини, прилюдних страт та смертельних катувань. Пакистан, Афганістан, В’єтнам, Косово, Ліван, Колумбія, Конго, Ірак, Берег Слонової Кістки, Македонія, Бурунді, Південна Осетія — це далеко не повний перелік таких місць, в якому довелося йому побувати.

Звісно, не пройшли повз нашого журналіста і страшні моменти. Коли Андрій першим дізнався про місце висадку американців у Афганістані, йому було непереливки, адже бійці Північного альянсу швидко «скрутили» та кинули його у зідан (тюрму у вигляді ями в землі та зверху прикритої решіткою). «Мене врятувало лише те, що зі мною був паспорт з афганською візою», — згадує Андрій. От тоді він збагнув істину, що «зверхня самовпевненість, гонитва за ексклюзивом може коштувати не тільки свободи, а й життя». Одна справа, коли ти рятуєш власну «шкуру», а друге — життя просто знайомих. Саме у таку ситуацію потрапив і наш герой. Знімальна група «Інтера» на чолі із Цаплієнком та тодішнім оператором Єгором Бенкендорфом вирушили до Афганістану та до ближніх його територій, щоб відзняти матеріал про життя місцевих та про військову ситуацію у країні. Довелося побувати й на території згаданого раніше Північного Альянсу. Звісно, з ними були місцеві провідники, які допомагали у налагодженні контактів та координуванні на місцевості. Декілька днів робота кипіла: журналіст намагався розібратися у військовому конфлікті та розказати на камеру його суть. Але одного разу всю знімальну групу і провідників заарештували. Це були сили згаданого Північного альянсу. До наших телевізійників ставилися досить гостинно, пригощали чаєм з коржиками, а ввечері вже відпустили. Але їхніх провідників звинуватили у шпигунстві на користь талібів. Їм загрожувала смертна кара. Андрій твердо вирішив виручити товаришів, і доклав чимало сил, щоб їх звільнили. Він дістався до місцевих очільників та лякав тим, що до цієї справи він підключить українську державу, і що першим буде непереливки. Афганських товаришів Андрія відпустили, та все це могло б обернутися для нього поганим фіналом. Його нестримне бажання врятувати життя інших перемогло власний страх. Хоча деякі з нас просто подумали б про себе у той момент, закрили на все очі та поїхали додому. Таких жахливих моментів було, на щастя, небагато. Хоча постійно журналіст перебував у напрузі: крок вліво — крок вправо, і все може

закінчитися для тебе погано. Частіше траплялися деякі казуси. Наприклад, одного разу у Непалі Цаплієнко трохи не одружили вдруге! «Я потоваришував з нашим провідником Раджендрою. Якось з нами пішла його сестра Рита. У кінці нашого шляху ми вирішили відпочити на місцевій дискотеці — такий собі бар, де звучать безкінечні народні пісні на один і той же лад. Звичайно, ми танцювали. А коли приїхали у готель, Раджендра попередив, що наступний вечір в мене зайнятий — я… одружуюсь на його сестрі! Виявилося, що ми з Ритою танцювали під традиційні весільні пісні, а це як заручини. Всі мої спроби пояснити, що я одружений чоловік, увінчалися нічим. Та врешті-решт вдалося уникнути стати двоєженцем!», — із усмішкою на обличчі розповідає Андрій.

Дружні стосунки із журналістами Як правило, знімальна група складалася із двох чоловік: Андрія — у ролі журналіста та оператора. Але, перебуваючи у іншій країні, де панують пристрасті та постійний «ексклюзив», просто неможливо не контактувати з колегами. Це я, безумовно, розуміла, але хотіла почути від самого «Інтер»-репортера, чи складалися в нього стосунки із такими, як він, в тих непростих умовах. «Чи ви спілкувалися з журналістами інших країн, а може й допомагали одне одному у пошуку хорошого кадру, чи налагодити якісь контакти?» — спитала я. Вислухавши від мене чергове питання, Андрій кивнув, потім зробив ковток вже охололої кави і відповів: «Спілкування було, тому що постійно доводилося контактувати у так званому «фіт-поїнті» — точки, звідки передавалося все відео по всім каналам світу. Саме там, відзнявши сюжет, і оброблялося, монтувалося відео, і вже готове «переганялося» на канали». Для Андрія цей так званий «фіт-поїнт» служив не тільки місцем для роботи, але й місцем, де можна було хоча б на якийсь час відчути себе у безпеці, бо воно ретельно охоронялося. Цей момент приїзду на базу був для журналіста перепочинком, де нарешті можна розслабитися, адже складно постійно перебувати у стані напруги. Тому там спілкувалися усі, намагаючись хоч якось відволіктися від роботи. Особливо багато журналістів було від міжнародних агентств — таких, як Reuters, EBU та інших. Часто ділилися відзнятим відео: «Старалися підтримувати одне одного, бо ми прийшли заради однієї мети — показати глядачам, що відбувається навколо них».

Згадав Андрій ще й про момент, як доводилося відзначати свій день народження в одній із таких «гарячих» точок: «Було й таке, що на святковому столі був лише один батончик «Снікерс», і ділили його на всіх присутніх. Так-так, на жаль, часто їжі не вистачало». Але такі умови лише зближували. Якщо у ті часи, коли комп’ютерні технології були не так розвинуті, репортери тримали дружні зв’язки, то тепер такого вже немає. «А зараз стосунки вже не ті. Всі приїжджають до себе у готель та монтують самі у себе в номері. Бо все, що потрібно, це — ноутбук та Інтернет», — із сумом додав Андрій. Хоч сам розуміє, що так зручніше, коли все у тебе під рукою і таке інше, але люди замкнулися у своєму особистому просторі, і вже не діляться так охоче з іншими відзнятим матеріалом та взагалі не підтримують одне одного. Навіщо, коли твій канал може придбати потрібне відео в агентстві або знайти щось в Інтернеті? Андрій чесно зізнається, що із плином часу журналісти змінилися: «Зараз журналістські взаємостосунки просто знеособлені».

Про страх Відчуття самозахисту — це нормальний та природний стан людини. Але що думає людина, коли постійно ризикує своїм життям заради того, щоб розказати та показати людям сюжет про далеке від них небезпечне місце? Чому відчуття страху, що закладене в нас з народження, не зупиняє такого журналіста, як наш Цаплієнко? «А ви дорогу не боїтеся переходити?» — сміється він. Дав мені зрозуміти, що для нього це вже пройдений етап, і до страху можна звикнути та подолати у самому собі. «Страх — так, це нормально. Без нього ми б не могли контролювати почуття реальності. Будь-хто відчуває страх, та потрібно тільки його перебороти у собі, або хоча б на певний час про нього постаратися забути» — став мене запевняти. Все одно для мене не було до кінця зрозуміло, як це — забути про страх? Це ж неможливо! Побачивши мій вираз обличчя, що ставило лише одне питання «як так можна?», він пояснив: «Розумієте, під час журналістської роботи виникає захоплення процесом. Ти біжиш, шукаєш гарні кадри, людські образи,

цікаві та проникливі історії людей. Згодом ти згадуєш, що навколо –війна, і треба бути обережнішим». Намагання проказати глядачам реальне життя в Андрієві переважає власне відчуття безпеки. Йому дійсно так важливо нам розповісти, через що розгортається та чи інша війна, показати це з обох сторін конфлікту. І по обидві сторони страждають не ті, хто розгорнув цей конфлікт, а прості мирні жителі. Він і відеооператор намагалися якомога ширше показати навколишній світ, що вміщувався у кадр. Але були й такі моменти, згадує Андрій, коли деякі кадри з моральної точки зору просто не міг показувати глядачеві. «Що це були за моменти?» — поцікавилась я. Мені відповів: «Наприклад, є такі крупні плани постраждалих, жертв, які злякають будь-кого. Також ми не показуємо тих, хто просить нас цього не робити. Це журналістська етика». Андрій тільки з часом зрозумів, що лякати глядача — то не його прерогатива, потрібно дати глядачеві зрозуміти та оцінити ситуацію без емоцій. Хоча це зробити дуже важко. І тому це правило йому якось доводилося порушити заради «картинки» на телеекрані, але згодом він усвідомив, що це того не вартує, і зараз би вчинив по-іншому. Про цензуру Цаплієнко — професійний журналіст, безперечно. Але і йому іноді зустрічалося таке поняття, як цензура. Андрій знає, що позиція журналіста завжди повинна бути об’єктивною, саме це її відрізняє від політики. Та було в його житті декілька випадків, коли його сюжети несправедливо або урізали, або зовсім видаляли з ефіру. Це був усім відомий 2004 рік. Саме перед президентськими виборами він готував репортаж з Болівії. Як притаманно будь-якому журналісту, він проводив деякі паралелі із своєю рідною країною. Ось саме це редакторам і не сподобалося: вирізали всі згадки про Україну і випустили в ефір. «Мене це дуже обурило», — оцінює він тодішній свій стан. Але найгірше, коли твій репортаж повністю забраковують і знімають з програми. Сталося це з Андрієм також у цьому ж році за Президента Леоніда Кучми, коли наші українські миротворці загинули під час війни в Іраку. Редакція, мабуть, сприйняла сюжет як «протикучмівський» і не пустила в ефір. Не показати про Ірак, був певний Андрій, на той момент було просто абсурдним. Та все-таки, незважаючи на актуальність та ексклюзивність, цензура перемогла. Для журналіста Андрія Цаплієнка питання власної свободи думки — головне.

Випадків цензури за все життя було всього два, а могло бути більше. Андрій зробив все, щоб заслужити до себе повагу: «На сьогоднішній день я «відвоював» для себе особистий простір». Людина, яка на війні пропрацювала багато років, знає: щоб чогось домогтися, потрібно за це боротися. «Я вважаю, що свобода починається з середини — якщо ти вільний у душі, то жодна цензура не зможе це змінити чи придушити твій голос», — твердо переконаний Андрій.

Тяга до письменництва Андрій Цаплієнко розкрився для нас не лише як тележурналіст, але й як письменник. Все життя Андрій писав лише короткі оповідання. Не для когось, а так — просто для душі. Та одного разу він наважився написати свій перший роман, який успішно презентував у 2010‑му році — «Екватор. Чорний колір & Білий колір». Книжка має неабияку популярність й сьогодні, вже з’явилася онлайн-версія, де кожен має вільний доступ до реальності, змальованої автором. Вся ця вигадана історія зовсім не про вигадані людські поняття: про війну, зброю, кохання, любов до Батьківщини. На перший погляд герой роман — повнісіньке альтер-его автора, адже ім’я одне й те саме, і місця ті ж, у яких був сам Андрій. Та цей роман — інша реальність, паралельний світ, куди він іноді тікав від повсякденної роботи та щоденних обов’язків. Через рік під прізвищем Цаплієнко вийшла чергова книжка, яка різнилася від попередньої, «P. O. W. Люди війни». Це розповіді про людей, хто живе на війні. Різні спогади, історії, ситуації — все це було насправді. Кому, як не Андрію Цаплієнку, писати про війну. Здається, він знає про неї все. «Ця книга — не автобіографія. Та не географічний перелік всіх країн, де люди досягли успіху в знищенні одне одного в ім’я різних ідей. Це «флешбеки» — спалахи в цинічній пам’яті журналіста побаченого, може, добре забутого, але потім викликаного з глибин білим папером, який вимагає від

автора бути написаним будь-що. Та не будеш її, таку білу, бруднити всякими дурницями?» — цитата з книги автора. Пише Андрій, бо інакше просто не може. І знову ж таки, для душі: «Ніякої комерції тут немає. Я просто люблю писати. А заробити в нашій країні на письменництві, як всім відомо, неможливо. Деяким українським письменникам тільки на хліб, у прямому сенсі цього слова, і вистачає», —– відверто каже Андрій. Вільного часу в нього мало, але по дорозі з одного місця до іншого вдається все-таки взятися за олівець та папір: «Пишу, коли добираюся з пункту «А» в пункт «Б»: у поїздах, літаках, автобусах. Саме в таких обставинах і написані мої книжки». У дорозі завжди хочеться помріяти, пофантазувати, а може, щось обміркувати, бо думки прямо так і лізуть тобі в голову неперервним потоком. Пояснити, чому так відбувається, я не можу, але мене зрозуміють ті, для кого поїздки — постійні явища. Це відчуває і Андрій, забуваючи про жахіття війни, він часто пише різні оповідання, складає вірші про любов. Так, вірші в нього також є, адже чутлива натура не може себе проявити сповна в інформаційних сюжетах, військових репортажах і такого роду продуктах телеформату, саме вірш дає волю почуттям, що так його переповнюють. Наприклад, ці рядки Андрій присвятив своїй коханій жінці, теперішній дружині Ользі: «… Захлебнувшись в гортанных словах откровенья, Мы теперь говорим на одном языке, Ты целуешь ладони, царапаешь вены На моей почерневшей в дороге руке. Но когда наших рук мы ослабим сплетенье, Пешавар вдруг отменит молчанья обет. И останутся только размытые тени, Там, где запах войны, Там, где нас больше нет»

Про сімейне Небагато у світі сімей, де чоловік та дружина однієї професії, та ще працюють в одному ж і тому місці. Кажуть, що вони мають бути різними, аби доповнювати одне одного. Але дружина

Андрія — відомий та успішний журналіст. Ольга Клюєва — одна з передових журналісток телеканалу Інтер. Смілива жінка, яка одна з небагатьох рушала у «гарячі точки», вела прямі репортажі у камуфляжі та касці і ризикувала своїм життям. Саме на Інтері вони познайомляться, але в той час були одружені з іншими. «Ми сиділи один навпроти одного у «ньюз-румі» та працювали. Але якось не звертали уваги один на одного», — зізнається Андрій. В якийсь момент прийшло зацікавлення одне одним, а згодом вони вже просто не уявляли життя окремо. На той момент обидва були у законному шлюбі та мали по одній дитині. Важче за все було наважитися кинути свої сім’ї, але кохання Андрія з Ольгою було таким шаленим та пристрасним, що затьмарило розум обом. «Якось під час нашої з Ольгою сумісного відрядження до Македонії ми вирішили прогулятися ввечері по Скоп’є. Раптово розпочався дощ, і тоді я обійняв її та поцілував. Ми впали на брущатку та цілувалися на цих старих, обвітряних камінцях». Саме у той момент Андрій зрозумів, що це — та жінка, з котрою йому хочеться розділити залишок свого життя. Разом вони вже дванадцять років. Сім’ї, що складається з двох журналістів, мабуть, живеться несолодко, здавалося мені. На підсвідомому рівні виникає почуття конкуренції, і часто через це пари розходяться. Та в Андрієвих стосунках інакше: «Конкуренції в нас нема. Може, раніше трохи і була, але зараз я її не відчуваю», — зізнається Андрій. «Що й казати, вона більш талановита, аніж я. Часто я звертаюся до неї по допомогу, щоб вона мені підправила текст, в неї це краще виходить. І взагалі, вона пише швидко, як це потрібно у новинній журналістиці. А я в цьому плані трохи відстаю — мені потрібно більше часу, щоб написати гарний текст». Для мене, як для жінки, було дивно чути від відомого журналіста-чоловіка, що його жінка дещо талановитіша за нього. Але це показує його лише у кращому світлі. Та потім розумію, що це його надзвичайна подяка за переданий досвід та навички, якими поділилася з ним кохана жінка: «І взагалі, як будьякий чоловік, я егоїстична людина. Тому в дружини я беру набагато більше, ніж вона в мене. Жінкам завжди є чим ділитися, на відміну від чоловіків». На двох з Ольгою в них троє дітей, та спільний лише один, восьмирічний Тимур. Від

першого шлюбу в Андрія є донька Анастасія, яка залишилася з мамою у Харкові та з якою він постійно підтримує зв’язок. А найстарший з трьох (син Ольги) Володимир вже успішно встиг себе представити у ролі журналіста на каналах «1+1» та «П’ятому». Андрій зауважив, що працювати журналістом — це таке бажання, що повинно зародитися у самій дитині, без допомоги батьків. А вони як батьки, у свою чергу, лише можуть підтримувати в опануванні основ професії: «Ми багато працювали над освітою Володимира. І я вважаю, що в нього ця робота дуже добре вдається».

Про журналістику таку, яка вона є Не всім дано зрозуміти, що ця професія є покликанням, а не очікуванням визнання твоїх досягнень. За його словами, сам Андрій «не робить кар’єри — він так живе». Тому про свої нагороди у сфері журналістики Андрій говорити не особливо любить. Навіть описані такі випадки, коли він просив не вносити його ім’я до списку представлених до нагородження за той чи інший сюжет або репортаж. А ті, що всетаки отримав, не соромиться називати «красивим брухтом». Цаплієнка можна назвати такою людиною, яка не терпить марнославства в собі. Він каже, що нагороди роблять з журналіста «таку собі малорухливу брилу», і у творчості лише заважає. Взагалі, досвід у військовій журналістиці — це привілей, який дається не кожному. Мене здивували слова Андрія про те, що багато журналістів бажають зробити репортаж з «гарячої точки»: «Вони хочуть, як інші, привезти звідти «крутий» матеріал, отримати ексклюзив та відчути атмосферу «чистого» конфлікту. Бо, як це не страшно звучить, війна — це дуже цікаве місце для журналістської роботи». Час спливав, і я озвучила останнє питання, яким звершувався мій список: «Яким повинен бути журналіст сьогоднішнього дня, які у нього мають бути професійні якості?». Андрій відповів: «Насамперед він має бути допитливим. Саме так. А все інше — це досвід та професійна підготовка». А взагалі, зробив для себе висновок Андрій, гарний журналіст — лише той, який прагне докорінно дослідити конфлікт та у результаті щось змінити у мисленні людей. За його словами, журналістика — це дослідження конфлікту, «без конфлікту не було б самої журналістики».

Далі буде… Час від часу Андрій приділяє увагу своєму новому роману, тобто книжці, яку вже дописує. «Про що Ваша нова книжка?», — запитала я. Він усміхнувся, та перевів очі на стіл: точно дав зрозуміти, що поки не хоче «розкривати всі карти». «Ну, єдине, що можу сказати, що це художньо-історичний роман, а про що саме — прочитаєте, коли твір опиниться у книжкових магазинах», — сказав, як відрізав. Я кивнула, адже дійсно хочу розкрити для себе новий сюжет, прочитавши його «свіжу» книгу. Зараз прізвище Цаплієнко часто згадується у «Подробицях»: він їздить по країнах та, як і раніше, розповідає глядачам про те, що відбувається за межами України. Та чомусь місця, у яких буває Андрій, стали менш «гарячими», навіть «холодними». Ось, наприклад, минулий телевізійний рік він завершив на висоті 4 тисячі 100 метрів над землею на одній з найвищих гір Європи. Я у нього обережно поцікавилася: може, він просто втомився від стрілянини, військових конфліктів, а може, дався взнаки вік? Андрій помітно заметушився, здається, моє «незручне» для нього питання трохи його зачепило. «Я, дякувати Богові, ще живий!, — іронічно розрядив атмосферу він, — І їздив би з великим бажанням. Але така інформаційна політика каналу. Також таких відряджень об’єктивно стало менше, а журналістів стало більше». Але він готовий хоч завтра вирушити у будь-яку далечінь, і знову під гул нестихаючих автоматів стояти перед камерою.

P. S.  Під кінець нашої зустрічі Андрієм Цаплієнко люб’язно погодився сфотографуватися зі мною «на пам’ять».